«Небіж чаклуна»

Присвячується родині Кілмерів

Це історія про те, що сталося дуже давно, ще коли ваш дідусь був дитиною. Вона дуже важлива, бо розповідає про те, як люди з нашого світу почали відвідувати країну Нарнія, а люди з їхнього світу – навідувати нас.

У ті дні містер Шерлок Холмс ще жив на Бейкер-стрит, а Бастаблі[1] шукали скарб на Левішем-роуд. У ті дні, якщо ти був хлопцем, то мусив щодня вдягати жорсткий ітонський комір, а школи зазвичай були бридкішими, ніж тепер. Але їжа була смачнішою; а щодо цукерок, то не стану розповідати вам, якими дешевими й смачними вони були, бо така оповідь лише марно наповнить ваш рот слиною. І в ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламер.

Вона жила в одному з будинків, які утворювали довгий ряд і сполучалися між собою. Одного ранку вона вийшла прогулятися у внутрішній сад, коли якийсь хлопець видерся на мур, що відокремлював їхній сад від сусіднього й подивився на неї. Поллі дуже здивувалася, бо дотепер у тому будинку дітей не було, а жили там тільки містер Кеттерлі й міс Кеттерлі, брат і сестра, старий парубок і стара діва. Тому вона подивилася на незнайомого хлопця з великою цікавістю. Його обличчя було дуже замурзане. Навряд чи воно було б бруднішим, якби він спочатку вимазав свої руки землею, а тоді заплакав і витер сльози долонями. Власне кажучи, приблизно це він і зробив.

– Привіт, – сказала Поллі.

– Привіт, – озвався хлопець. – Як тебе звуть?

– Поллі, – повідомила йому Поллі. – А тебе?

– Діґорі, – сказав хлопець.

– Яке кумедне ім’я, – здивувалася Поллі.

– Воно й наполовину не таке кумедне, як Поллі, – не погодився з нею хлопець.

– Ні, воно таки дуже смішне, – сказала Поллі.

– Ні, воно не смішне й не кумедне, – наполягав на своєму незнайомий хлопець.