«Небіж чаклуна»

Небіж чаклуна (fb2) - Небіж чаклуна (пер. Александр Кальниченко,Игорь Ильин,Екатерина Воронкина) (Хроніки Нарнії - 1) 1446K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Клайв Стейплз Льюис

Клайв Стейплз Льюїс Хроніки Нарнії

Небіж чаклуна

Присвячується родині Кілмерів

Розділ 1 Не ті двері

Це історія про те, що сталося дуже давно, ще коли ваш дідусь був дитиною. Вона дуже важлива, бо розповідає про те, як люди з нашого світу почали відвідувати країну Нарнія, а люди з їхнього світу – навідувати нас.

У ті дні містер Шерлок Холмс ще жив на Бейкер-стрит, а Бастаблі[1] шукали скарб на Левішем-роуд. У ті дні, якщо ти був хлопцем, то мусив щодня вдягати жорсткий ітонський комір, а школи зазвичай були бридкішими, ніж тепер. Але їжа була смачнішою; а щодо цукерок, то не стану розповідати вам, якими дешевими й смачними вони були, бо така оповідь лише марно наповнить ваш рот слиною. І в ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламер.

Вона жила в одному з будинків, які утворювали довгий ряд і сполучалися між собою. Одного ранку вона вийшла прогулятися у внутрішній сад, коли якийсь хлопець видерся на мур, що відокремлював їхній сад від сусіднього й подивився на неї. Поллі дуже здивувалася, бо дотепер у тому будинку дітей не було, а жили там тільки містер Кеттерлі й міс Кеттерлі, брат і сестра, старий парубок і стара діва. Тому вона подивилася на незнайомого хлопця з великою цікавістю. Його обличчя було дуже замурзане. Навряд чи воно було б бруднішим, якби він спочатку вимазав свої руки землею, а тоді заплакав і витер сльози долонями. Власне кажучи, приблизно це він і зробив.

– Привіт, – сказала Поллі.

– Привіт, – озвався хлопець. – Як тебе звуть?

– Поллі, – повідомила йому Поллі. – А тебе?

– Діґорі, – сказав хлопець.

– Яке кумедне ім’я, – здивувалася Поллі.

– Воно й наполовину не таке кумедне, як Поллі, – не погодився з нею хлопець.

– Ні, воно таки дуже смішне, – сказала Поллі.

– Ні, воно не смішне й не кумедне, – наполягав на своєму незнайомий хлопець.

– Хай там як, а я принаймні вмиваю своє обличчя, – сказала Поллі. – Тобі теж треба вмити своє; а надто після того… – І вона замовкла. Вона вже почала казати: «а надто після того, як ти плакав», але подумала, що це було б нечемно.

– Я й справді плакав, – сказав Діґорі доволі гучно, як хлопець, що почувається надто нещасним і йому байдуже, знає хтось чи не знає, що він плакав. – І ти плакала б, – провадив він, – якби все життя жила в чудовій країні, мала поні й річку в глибині саду, а потім тебе закинули в бридку яму, таку, як ця.

– Лондон – не яма, – обурено відказала Поллі.

Але хлопець почував себе надто скривдженим, щоб звернути увагу на її слова, й говорив далі:

– І якби твій батько був далеко в Індії, а тебе примусили жити з тіткою й божевільним дядьком (кому це сподобалося б?). А жити мені з ними доводиться тому, що вони доглядають мою матір, а моя мати хвора і скоро… скоро вона помре.

І його обличчя жалібно скривилося – так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз.

– Я не знала. Пробач мені, – смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: – А що, містер Кеттерлі справді божевільний?

– Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, – відповів їй Діґорі. – Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підійматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, – до неї він ніколи не озивається – вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?»

– А що він хоче тобі сказати?

– Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк.

– Може, він утримує там свою божевільну дружину?

– Атож, я про це подумав.

– А може, він фальшивомонетник?

– А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання.

– Як цікаво! – сказала Поллі. – Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди.

– Можливо, тобі вони й здаються цікавими, – сказав Діґорі. – Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі.

Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня.

Їхні пригоди почалися, либонь, тому, що те літо було одним із найвологіших і найхолодніших за останні кілька років. Через це вони часто залишалися вдома і робили, так би мовити, дослідження за зачиненими дверима. Можна тільки подивуватися, як багато відкриттів чекає на вас, коли ви блукаєте з недогарком свічки у великому будинку або в кількох будинках. Поллі давно відкрила, що коли відчинити невеличкі двері в кімнатку на горищі її будинку, то можна побачити цистерну й темний простір за нею, у який потрапиш, обережно перелізши через усі перешкоди. Темний простір був схожий на довгий тунель із цегляною стіною з одного боку й нахиленим дахом – з другого. У даху були невеличкі просвіти між шиферними плитами. У тому тунелі не було підлоги – треба переступати з балки на балку, а між ними лише тиньк. Якщо ступити на нього, то можна провалитися крізь стелю нижньої кімнати. Поллі використала невеличку частину тунелю як печеру контрабандистів. Вона принесла нагору шматки старої упаковки й сидіння з поламаних кухонних стільців – всякі такі речі й примостила їх від балки до балки, облаштувавши шматок підлоги. Тут вона зберігала свій гаманець, наповнений різними скарбами, й оповідку, яку вона писала, і кілька яблук. Тут вона нерідко спокійно випивала пляшку імбирного лимонаду – і саме порожні пляшки створювали враження печери контрабандистів.

Діґорі сподобалася печера контрабандистів (Поллі не дозволила йому прочитати її оповідку), але його більше цікавили дослідження.

– Скажи-но мені, – запитав він, – чи далеко тягнеться цей тунель? Тобто чи закінчується він там, де закінчується ваш будинок?

– Ні, – сказала Поллі. – Його стіни не виходять на дах. Він тягнеться далі. Я не знаю, на яку відстань.

– Тоді ми можемо пройти над усім рядом будинків.

– Авжеж, можемо, – сказала Поллі. – І це ще не все!

– Як не все?

– Ми можемо проникнути в інші будинки.

– Тоді нас приймуть за злодіїв! Ні, краще не треба!

– Не будь таким збіса розумним. Я думала про той будинок, який стоїть поруч із вашим.

– А що з тим будинком?

– Він порожній. Тато каже, він порожній відтоді, як ми тут оселилися.

– Тоді, я думаю, ми повинні туди зазирнути, – погодився з нею Діґорі.

Він був дуже збуджений, але не виказував цього, коли говорив. Бо, звичайно, він обмірковував, як і ви б обмірковували, усі причини, з яких будинок міг так довго залишатися порожнім. Як і Поллі. Ніхто з них не промовив слів «населений привидами». Але обоє відчували: якщо вже вони щось задумали, то було б слабкістю не здійснити це.

– Ходімо спробуємо тепер? – запропонував Діґорі.

– Ходімо, – погодилася Поллі.

– Ми не підемо, якщо тобі не дуже хочеться, – сказав Діґорі.

– Мені хочеться, якщо хочеться тобі, – сказала вона.

– А як ми довідаємося, що перебуваємо над тим будинком?

Вони вийшли в мансарду й вирішити перетнути її, ступаючи по балках. Це дасть їм уявлення про те, скільки балок нависає над кімнатою. Потім вони пройдуть приблизно ще чотири такі відстані між двома мансардами в домі Поллі й перейдуть через стільки балок над дівочою спальнею, скільки їх є в мансарді. Це допоможе їм визначити довжину будинку. Коли вони пройдуть цю відстань двічі, вони опиняться в мансарді порожнього будинку.

– Але я не думаю, що він справді порожній, – сказав Діґорі.

– А що ти думаєш?

– Я думаю, там хтось живе таємно, виходячи з дому лише вночі, із затемненим ліхтарем. Ми, либонь, натрапимо на банду відчайдушних злочинців і дістанемо винагороду. Безглуздо припускати, що будинок стояв порожній протягом стількох років, якщо тут не існує якоїсь таємниці.

– Мій тато вважає, що будинок осушують, – сказала Поллі.

– Пусте! Люди дорослі завжди мають нецікаві пояснення, – сказав Діґорі.

Тепер, коли вони розмовляли при денному світлі в мансарді, а не при світлі свічки в печері контрабандистів, їм здавалося менш імовірним, що в порожньому будинку гуляють привиди.

Коли вони виміряли розміри мансарди, їм знадобився олівець, щоб зробити підрахунки. Спочатку вони дістали різні відповіді й навіть тоді, коли узгодили свої підрахунки, я не певен, що вони мали правильну відповідь. Діти квапилися вирушити в експедицію.

– Ми повинні пересуватися геть нечутно, – сказала Поллі, коли вони знову перелізли через цистерну.

Позаяк нагода була такою важливою, вони обоє взяли по свічці. (Поллі мала добрий їх запас у своїй контрабандній печері.)

Було дуже темно, свистів протяг, здіймаючи хмари пилюки, й вони переступали з балки на балку, не мовлячи й слова, лише іноді шепотіли одне одному: «Ми дійшли до твоєї мансарди» або «Ми пройшли половину відстані над нашим будинком». Ніхто з них не спотикався й свічки не гаснули, і нарешті вони добулися до того місця, з якого побачили маленькі двері в цегляній стіні праворуч. На цьому боці не було, звичайно, ні ручки, ні засува, бо двері були зроблені для того, щоб заходити всередину, а не виходити назовні; але була там кільцева засувка (яка часто трапляється всередині дверцят буфета), і вони не сумнівалися, що зможуть її обернути.

– Спробувати мені? – запитав Діґорі.

– Спробуй, я нічого не маю проти, – сказала Поллі.

Обоє відчували, що справа стає серйозною, але відступати ніхто не збирався. Діґорі обернув засувку з певним зусиллям. Двері відчинилися, і несподіване світло дня примусило їх закліпати очима. І діти пережили справжній шок, коли побачили, що дивляться не в порожню мансарду, а в заставлену меблями кімнату. Але вона теж здавалася порожньою. У ній панувала мертва тиша. Цікавість узяла Поллі. Вона дмухнула на свою свічку й увійшла в дивну кімнату, створюючи не більше шуму, ніж миша.

Кімната, звичайно, мала форму мансарди, але була облаштована як вітальня. По стінах тяглися ряди полиць, усі заставлені книжками. У каміні палахкотів вогонь (не забувайте, що літо того року було дуже холодним), а перед каміном обернене спиною до них стояло крісло з високою спинкою. Між кріслом і Поллі в центрі кімнати розташувався великий стіл, завалений найрізноманітнішими речами – книжками та записниками, чорнильницями, ручками, були тут ще й сургуч і мікроскоп. Але насамперед вона помітила світло-червону дерев’яну тацю з кільцями. Кільця лежали по двоє – жовте й зелене разом, потім невеличкий вільний простір, а потім ще одне жовте і ще одне зелене. Не більші, аніж звичайні кільця, вони не могли не впадати у вічі – так вони сяяли. Це були найгарніші осяйні речі, які ви можете собі уявити. Якби Поллі була трохи меншою, вона б захотіла взяти одне з них у рот.

У кімнаті панувала така тиша, що цокання годинника відлунювало. А проте Поллі з’ясувала, що ця тиша не була абсолютною. Чулося – дуже, дуже слабке – гудіння. Якби пилосос у ті дні був уже винайдений, Поллі подумала б, що то був звук пилососа, який працював десь далеко – на кілька кімнат далі й на кілька поверхів нижче. Але цей звук був приємнішим і більш музикальним: але дуже й дуже слабкий, майже нечутний.

– Усе гаразд, тут немає нікого, – сказала Поллі через плече, звертаючись до Діґорі.

Вона говорила вже не пошепки. І Діґорі вийшов наперед, кліпаючи очима. Він здавався неймовірно брудним, та Поллі теж не була чистіша.

– Мені тут не подобається, – сказав він. – Цей будинок не порожній. Нам ліпше накивати звідси п’ятами, поки хтось не прийшов.

– Як ти думаєш, що це таке? – запитала Поллі, показуючи на кольорові кільця.

– О, не базікай даремно, нам треба виносити звідси ноги, – сказав Діґорі. – Чим скоріш ми…

Він так і не доказав того, що хотів сказати, бо цієї миті сталося несподіване. Крісло з високою спинкою перед каміном раптом обернулося, і з нього підвелася – наче чортеня зі скриньки – погрозлива постать дядька Ендру. Діти опинилися не в порожньому будинку, аж ніяк не в ньому; вони були в будинку Діґорі, у забороненому кабінеті! Обоє дітей вигукнули: «Ой!» – і усвідомили свою жахливу помилку. Вони подумки картали себе за те, що мусили б зрозуміти: вони пройшли не досить далеко.

Дядько Ендру був високий і дуже стрункий. Він мав довгасте, гладко поголене обличчя з гострим та довгим носом і надзвичайно світлими очима й великою кучмою розкошланого сивого волосся.

Діґорі занімів, бо дядько Ендру здався йому в тисячу разів грізнішим, аніж здавався будь-коли раніш. Поллі не злякалася так відразу, але незабаром їй теж стало страшно, бо насамперед дядько Ендру пройшов до дверей кімнати, зачинив їх і крутнув ключ у замку. Потім обернувся, подивився на дітей своїми світлими очима й усміхнувся, показавши всі свої зуби.

– Ось так! – сказав він. – Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.

Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами – він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.

– Я в захваті, що бачу вас тут, – сказав він. – Двоє дітей – якраз те, що мені треба.

– Будь ласка, містере Кеттерлі, – попрохала Поллі. – Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.

– Поки що ні, – сказав дядько Ендру. – Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.

– Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, – сказав Діґорі.

– Повинен? – перепитав дядько Ендру.

Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».

– Якщо ви відпустите нас тепер обідати, – сказала Поллі, – ми прийдемо потім, після обіду.

– Але звідки я знатиму, що ви прийдете? – запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. – Ну гаразд, гаразд, – сказав він. – Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. – Він зітхнув і провадив далі: – Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.

Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.

– Ти хочеш мати кільце, моя люба? – запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.

– Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? – поцікавилася Поллі. – Які вони гарні!

– Але не зелене, – сказав дядько Ендру. – Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любов’ю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.

Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.

– Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.

– Що за дивна фантазія, моя люба, – засміявся дядько Ендру.

Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.

– Поллі! Не будь дурепою! – вигукнув він. – Не торкайся їх!

Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.

Розділ 2 Діґорі та його дядько

Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.

– Замовкни! – просичав він у вухо Діґорі. – Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.

Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.

– Так буде краще, – сказав дядько Ендру. – Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.

– У тебе також вихопився тоді зойк? – запитав Діґорі.

– О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?

– Ні, звичайно, – обурено відповів Діґорі. – Але що сталося з Поллі?

– Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, – сказав дядько Ендру, потираючи руки. – Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.

– Що ти з нею зробив?

– Я відіслав її – як би тобі сказати – до іншого місця.

– Що ти маєш на увазі? – допитувався Діґорі.

Дядько сів у крісло й сказав:

– Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?

– Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? – запитав Діґорі.

– Не зовсім так, – відповів дядько Ендру. – Вона була моєю хрещеною матір’ю. Подивися он там, на стіні.

Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі. Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, – подумав Діґорі, – хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».

– З нею було щось не так, дядьку Ендру? – запитав хлопчик.

– Ну, знаєш, – сказав дядько Ендру, захихотівши, – це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.

– У божевільні, ти хочеш сказати?

– Ой, ні, ні, – палко заперечив дядько Ендру. – Нічого подібного. Вони лише вкинули її до в’язниці.

– Он як! – здивувався Діґорі. – Що такого вона вчинила?

– Ох, бідолашна жінка, – відповів йому дядько Ендру. – Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.

– Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти…

– На все свій час, мій хлопче, – сказав дядько Ендру. – Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї лише за кілька днів до її смерті, й вона попросила мене піти в її дім, знайти там стару шухляду, відчинити її і принести їй маленьку коробку, яку я там знайду. Тієї миті, коли я підняв ту коробку, я відчув поколювання у пальцях і зрозумів, що тримаю в руках велику таємницю. Вона віддала коробку мені й попросила, щоб, як тільки вона помре, я спалив її, не розкриваючи, з дотриманням певних церемоній. Цю обіцянку я не виконав.

– Це було негарно з твого боку, – сказав Діґорі.

– Негарно? – повторив дядько Ендру спантеличено. – О, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що малі хлопці завжди виконують свої обіцянки. Дуже добре: це правильно й порядно, і я радий, що тебе навчили так робити. Але, звичайно ж, ти повинен зрозуміти, що такі правила, хоч які вони добрі для малих хлопців, і слуг, і жінок, і навіть для людей загалом, не слід застосовувати до дослідників і великих мислителів, і мудреців. Ні, Діґорі. Такі люди, як я, що володіють прихованою мудрістю, звільняються від загальних правил, так само як ми звільнені від загальних радощів і втіх. Нам судилася, мій хлопче, доля висока й самотня.

Кажучи це, він зітхнув і здався Діґорі таким поважним, шляхетним і таємничим, що на якусь мить хлопець справді подумав, він щойно почув щось надзвичайно високе й прекрасне. Але тут йому пригадався бридкий вираз, який він побачив на дядьковому обличчі за мить перед зникненням Поллі: і відразу він побачив істину, яка ховалася за шляхетними словами дядька. «Усе це означає, – сказав він сам до себе, – що він думає, що може чинити все, що йому до вподоби, й усе, чого він захоче».

– Звичайно, – сказав дядько Ендру, – я не смів відкрити коробку довгенько, бо знав, у ній може зберігатися щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була жінкою надзвичайною, однією з останніх смертних жінок у цій країні, які мали в собі чарівну кров. (Вона розповідала, що в її часи існували ще дві такі жінки. Одна з них – герцогиня, а друга – прибиральниця.) Фактично, Діґорі, ти тепер розмовляєш з останнім чоловіком (можливо), який справді мав хрещену матір-чарівницю. Ось так! Пам’ятай це до того часу, доки ти сам станеш старим чоловіком.

«Я переконаний, вона була злою чарівницею», – подумав Діґорі, а вголос запитав:

– Але що буде з Поллі?

– Ти мені вже геть набрид зі своїм запитанням! – розсердився дядько Ендру. – Так ніби це має якесь значення. Моїм першим завданням було з’ясувати, що там зберігалося в коробці. Вона була дуже давня. І я навіть тоді знав уже досить, аби зрозуміти, що вона не ані грецька, ані давньоєгипетська, ані вавилонська, ані хетська, ані китайська. Вона була давнішою, ніж будь-яка з тих цивілізацій. О, то був великий день, коли нарешті я довідався істину. Коробка походила з Атлантиди, з того зниклого острова. Це означало, що вона на сотні років давніша, аніж будь-які речі кам’яної доби, викопані в Європі. Але на відміну від них вона не була грубо обробленою річчю. Бо на початку часів Атлантида була великим містом із палацами, храмами й ученими людьми.

Він замовк на мить, ніби сподівався почути щось від Діґорі. Але хлопчику його дядько подобався з кожною хвилиною дедалі менше, тож він не сказав нічого.

– Тим часом, – провадив дядько Ендру, – я багато чого довідався з інших джерел (я не зміг би пояснити їх малому хлопцеві) про магію загалом. Це означало, що в мене склалося виразне уявлення про те, що могло зберігатися в тій коробці. За допомогою різних тестів я звузив можливості. Для цього мені довелося познайомитися з по-диявольському дивними людьми й вивчити їхній дуже неприємний досвід. Така практика погано подіяла мені на голову. Не так легко стати чаклуном. Зрештою я втратив здоров’я. Але я домігся чогось кращого. І в кінцевому підсумку я про все довідався. – Хоч там не було нікого, хто міг би його підслухати, він нахилився до небожа й перейшов на шепіт: – У коробці з Атлантиди зберігалося щось принесене з іншого світу, коли наш світ тільки починався.

– Що? – запитав Діґорі, який тепер зацікавився, попри власне бажання.

– Лише пилюка, – сказав дядько Ендру. – Дрібна, суха пилюка. Там не було нічого такого, що могло б привабити зір. Нічого, що могло б виправдати ціле життя тяжкої праці, можна так сказати. Та коли я подивився на ту пилюку (я подбав про те, щоб не торкатися її) і подумав про те, що кожна піщинка колись перебувала в іншому світі – я не хотів сказати на іншій планеті, адже планети становлять частину нашого світу й ти можеш дістатися до них, якщо подорожуватимеш далеко й довго – але у справді іншому світі – іншому всесвіті – іншому просторі, десь там, куди ти ніколи не зможеш дістатися, навіть якби ти мандрував у просторі цього всесвіту вічно й вічно, адже до того світу ти можеш дістатися, лише застосувавши магію, більше ніяк!

Тут дядько Ендру потер руки, аж поки суглоби затріщали, як вогні феєрверка.

– Я знав, – провадив він, – що слід лише привести себе у відповідну форму, й ця пилюка приведе туди, звідки вона походить. Але труднощі в тому, як привести себе у відповідну форму. Мої перші експерименти всі зазнали невдачі. Я випробовував їх на морських свинках. Деякі з них померли. Деякі вибухнули, як маленькі бомби.

– Ти вчинив із ними жорстоко, – сказав Діґорі; колись він мав приручену морську свинку.

– Як ти вмієш відхилятися від теми, – зауважив дядько Ендру. – Тварини створені для таких експериментів. Я їх купив. Дай-но мені подумати – де я був? Ага, так. Нарешті мені вдалося виготовити кільця – жовті кільця. Але виникло нове ускладнення. Я був цілком переконаний, що жовте кільце відправить будь-яке створіння, що доторкнеться до нього, до іншого світу. Але яку я матиму від цього користь, якщо не зможу примусити їх повернутися й розповісти мені, що вони там знайшли?

– А що буде з ними? – запитав Діґорі. – У добру халепу вони потраплять, якщо не зможуть повернутися назад.

– Ти на все дивишся хибним поглядом. – Дядько Ендру добряче дратувався. – Невже ти не розумієш, що йдеться про великий експеримент? Головна причина того, чому я когось посилаю до іншого світу, полягає в тому, що я хочу довідатися, який він є.

– У такому разі, чому ти не відправишся туди власною особою?

Діґорі ніколи не бачив такого ображеного й здивованого погляду, яким подивився на нього дядько після його простого запитання.

– Я? – вигукнув він. – Цей хлопець, певно, збожеволів! Щоб чоловік мого віку та з моїм здоров’ям ризикнув спізнати шок і небезпеки, будучи несподівано закинутий до іншого світу? Я ще ніколи не чув чогось такого безглуздого у своєму житті! Ти усвідомлюєш, що ти сказав? Подумай, що означає інший світ, ти можеш натрапити там на що завгодно – що завгодно!

– А тому ти вирішив послати туди Поллі, – сказав Діґорі. Його щоки палахкотіли тепер від гніву. – І я можу лише сказати, – додав він, – хоч ти й мій дядько, ти повівся як боягуз, пославши дівчину в місце, куди сам боїшся потрапити.

– Помовчіть, сер, – сказав дядько Ендру, стукнувши кулаком по столу. – Я не стерплю, щоб малий брудний школяр так говорив про мене. Ти нічого не розумієш. Я великий учений, маг, фахівець, який здійснює експеримент. Звичайно ж, мені потрібні живі об’єкти для цього. Благослови мене, Боже, тепер ти мені скажеш, що я мав запитати дозволу в морських свинок, перш ніж використати їх! Жодної великої мудрості не вдасться досягти без жертви. Але думка про те, що я сам повинен піти туди, куди посилаю інших, – безглузда. Це те саме, що примушувати генерала воювати простим солдатом. Якщо мене вб’ють, що станеться з працею всього мого життя?

– О, годі тобі базікати, – сказав Діґорі. – То ти повернеш Поллі назад?

– Я саме збирався сказати тобі, коли ти так брутально мене урвав, – сказав дядько Ендру, – що я нарешті відкрив спосіб повернення назад. Зелене кільце допомагає повернутися до нашого світу.

– Але в Поллі нема зеленого кільця.

– Ні, – сказав дядько Ендру з жорстокою посмішкою.

– Тоді вона не зможе повернутися назад! – крикнув Діґорі. – Це ж те саме, що вбити її.

– Вона зможе повернутися назад, – сказав дядько Ендру, – якщо хтось інший піде за нею, надівши на палець жовте кільце й узявши із собою два зелені кільця: одне, щоб повернутися самому, а друге – щоб забрати її.

І тепер, звичайно, Діґорі зрозумів, у яку пастку він потрапив. Він дивився на дядька Ендру, нічого не кажучи, з широко роззявленим ротом. Його щоки зблідли.

– Я сподіваюся, – сказав дядько Ендру могутнім голосом, так ніби він був шляхетним дядьком, який дає своєму небожу приємний подарунок і добру пораду, – я сподіваюся, Діґорі, ти не виявиш себе боягузом. Мені було б дуже прикро думати, що хтось із нашої родини не має честі й лицарського духу, щоб прийти на допомогу… е… е… леді, яка опинилася в скруті.

– О, заткнися! – сказав Діґорі. – Якби ти мав досить честі й усього такого, ти пішов би сам. Але я знаю, ти не підеш. Ну, гаразд, бачу, мені доведеться йти. Але ти – звір. Думаю, ти спланував усе з таким розрахунком, щоб вона пішла, нічого не знаючи, а потім і мені довелося піти за нею.

– Звичайно, – підтвердив дядько Ендру зі своєю огидною посмішкою.

– Гаразд, я піду. Але є одна річ, яку я хотів би спочатку сказати. Я не вірив у магію до сьогоднішнього дня. Тепер я бачу, вона реальна. У такому разі, я думаю, старі казки також більш або менш правдиві. І ти лише поганий і жорстокий чаклун, як ті, про яких розповідають казки. Але я не прочитав жодної казки, у якій би такі люди не розплачувалися в кінці, і я готовий побитися об заклад, що розплачуватися за свої лихі вчинки доведеться і тобі. Так тобі буде й треба.

З усього сказаного Діґорі лише остання фраза дійшла до адресата. Дядько Ендру здригнувся, й у нього на обличчі з’явився вираз такого жаху, що хоч він і був звіром, але вам би стало його шкода. Але через секунду він опанував себе і сказав із досить силуваним сміхом:

– Гаразд, гаразд, я думаю для дитини природно так думати. Тим більше для такої, що виховувалася серед жінок, як ти. Ти мені цитуєш казки твоїх бабусь? Я не думаю, що тобі слід турбуватися про ті небезпеки, які мені загрожують, Діґорі. Чи не ліпше потурбуватися про ту, яка загрожує твоїй маленькій подрузі? Вона відсутня вже протягом певного часу. Якщо в тому світі існують небезпеки – то буде шкода, якщо ти з’явишся там на якусь мить пізніше.

– Не думаю, що тобі шкода дівчини, – люто відказав Діґорі. – Але мені остогидла твоя балаканина. Що я маю робити?

– Насамперед тобі треба навчитися контролювати себе, хлопче, – холодно відповів дядько Ендру. – Інакше виростеш таким, як твоя тітка Летті. А тепер послухай мене.

Він підвівся, надів рукавички й підійшов до таці, на якій лежали кільця.

– Вони працюють лише тоді, – сказав він, – коли торкаються твоєї шкіри. – Коли я в рукавичках, то можу підіймати їх, – як оце, – й нічого не станеться. Якщо ти вкинеш одне кільце до своєї кишені, теж нічого не станеться. Але, звичайно, ти мусиш пам’ятати про те, що тобі не слід запихати руку в кишеню й доторкатися до нього, хай навіть ненавмисне. Як тільки ти торкнешся жовтого кільця, ти зникнеш із цього світу. Коли ти перебуватимеш в іншому світі, я сподіваюся, – звичайно, це ще не доведено, але я сподіваюся, – то в ту мить, коли ти торкнешся зеленого кільця, ти зникнеш із того світу і – я сподіваюся – повернешся в цей. Тепер дивись. Я беру два зелені кільця й кладу їх до кишені під твоєю правою рукою. Твердо запам’ятай, у якій із твоїх кишень лежать зелені кільця. Отже, їх буде в тебе два. Одне для тебе й одне для дівчини. Тепер візьми одне жовте для себе. На твоєму місці я надів би його на палець. Так буде легше не загубити його.

Діґорі простяг руку до жовтого кільця, але несподівано стримався.

– А що ти скажеш матері? – запитав він. – Адже вона може запитати тебе, куди я пропав.

– Що скоріше ти туди підеш, то скоріше повернешся, – весело відповів йому дядько Ендру.

– Але ж ти напевне не знаєш, повернуся я звідти чи ні.

Дядько Ендру стенув плечима, підійшов до дверей, відімкнув їх, відчинив і сказав:

– Гаразд, тоді роби як знаєш. Спускайся вниз і пообідай. Нехай дівчину з’їдять дикі звірі, або нехай вона втопиться, або помре з голоду в іншому світі, або заблукає там, якщо так тобі буде ліпше. Мені однаково. Можливо, перед чаєм ти вирішиш навідати місіс Пламер і повідомиш їй, що вона вже ніколи не побачить своєї дочки: бо ти побоявся надіти кільце.

– Чорт забирай! – сказав Діґорі. – Шкода, що я не досить великий, аби проломити тобі голову!

Він застебнув своє пальто, набрав повні груди повітря, узяв кільце. І подумав, як після того думав не раз, що порядність ніколи не дозволила б йому зробити інакше.

Розділ 3 Ліс-між-світами

Дядько Ендру та його кабінет хутко зникли. Потім на мить усе переплуталося. Далі Діґорі відчув, як згори на нього ллється лагідне зелене світло, а внизу чорніє темрява. Він стояв невідомо на чому, чи то сидів, чи то лежав. Ніщо, здавалося, не доторкалося до нього.

«Схоже, я у воді, – сказав собі Діґорі. – Або під водою».

Це злякало його на хвильку, але майже одразу він відчув, що його виносить нагору. Потім його голова несподівано виринула в повітря й він вибрався з озера на берег, гладенький і зарослий травою.

Хлопчик зіп’явся на ноги і помітив, що він ані стікав водою, ані хапав ротом повітря, чого варто було б сподіватися, наковтавшись води. Його одяг був геть сухий. Він стояв у лісі на березі невеличкої водойми розмірами не більш як десять на десять футів. Дерева росли густо, впритул одне до одного. Світло, що ледь проникало крізь листя, було зеленим: але там, угорі, мало світити дуже яскраве сонце, бо зелене світло дня було яскраве й тепле. То був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. Тут не було ані пташок, ані комах, ані тварин, ані вітру. І майже чутно, як ростуть дерева. Озерце, з якого хлопчик щойно вийшов, не було тут єдиним. Були десятки інших – озерця завширшки з кілька ярдів були розкидані повсюди, куди сягало око. Він майже відчував, як дерева п’ють воду своїм корінням. Цей ліс був наче живим. Намагаючись розповісти про нього потім, Діґорі завжди казав:

– То було гарне місце; гарне, як торт зі сливами.

Найдивовижнішим було те, що ще до того як розглянутися навколо, Діґорі майже забув, як сюди потрапив. У всякому разі він не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендру, ні навіть про свою матір. Він не був анітрохи наляканий, ані збуджений, його не змагала цікавість. Якби хто-небудь запитав у нього: «Звідки ти сюди прийшов?», він би, либонь, сказав: «Я тут завжди був». Саме так він себе почував – ніби він завжди перебував у цьому місці й ніколи не нудився, хоч тут ніколи нічого не відбувалося. Як він розповідав через багато часу: «Це не те місце, де може відбутися якась подія. Дерева ростуть – і то все».

Діґорі роздивлявся ліс, поки помітив дівчинку, яка лежала на спині під деревом за кілька кроків від нього. Очі в неї були майже заплющені, але не цілком, так ніби вона перебувала між спанням і неспанням. Він довго на неї дивився, але не сказав нічого. Нарешті вона розплющила очі й теж довго на нього дивилася, та й вона не сказала нічого. Але потім заговорила голосом, у якому відчувалися сонливість і втіха.

– Думаю, я вже тебе бачила, – сказала вона.

– Я теж так думаю, – погодився з нею Діґорі. – Ти тут давно?

– Я тут завжди, – відповіла дівчинка. – Принаймні – я не знаю – уже давно.

– Я також, – сказав Діґорі.

– Ні, ти тут зовсім недавно, – не погодилася з ним дівчинка. – Я бачила, ти щойно виліз на берег з озерця.

– Здається, так, – сказав Діґорі зі спантеличеним виглядом. – Я забув.

Потім досить довго ніхто з них не озивався.

– Послухай-но, – нарешті звернулася до нього дівчинка. – Я все думаю, зустрічалися ми з тобою раніше чи не зустрічалися? Я маю певне уявлення – щось на зразок картини в моїй голові – про хлопця й дівчину, схожих на нас, які жили зовсім іншим життям і чого тільки не робили. Можливо, то був тільки сон.

– Думаю, я бачив цей самий сон, – сказав Діґорі, – про хлопця й дівчину, які мешкали в сусідніх будинках і чогось переступали з балки на балку. Пам’ятаю, обличчя в дівчини було дуже брудне.

– Ти нічого не переплутав? У моєму сні брудне обличчя мав хлопець.

– Я не пам’ятаю, яке було обличчя в хлопця, – сказав Діґорі, а тоді додав: – Чудеса та й годі! А це що таке?

– Морська свинка! – сказала дівчинка.

І то справді була жирна морська свинка, вона длубалася носом у траві.

Але черево морської свинки було обмотане стрічкою, на якій метлялося жовте кільце.

– Поглянь! Поглянь! – закричав Діґорі. – Кільце! І ще поглянь! Таке саме кільце ти маєш на своєму пальці. І я також.

Дівчинка тепер сіла, нарешті справді зацікавлена. Вони втупилися одне в одного пильним поглядом, намагаючись пригадати. І майже в ту саму мить вона вигукнула:

– Містер Кеттерлі!

А він вигукнув:

– Дядько Ендру!

До них нарешті дійшло, хто вони такі, й діти почали пригадувати всю історію. Поговоривши протягом кількох хвилин, вони дійшли до суті. Діґорі розповів їй, як підло вчинив дядько Ендру.

– Що ми робитимемо тепер? – запитала Поллі. – Заберемо морську свинку й повернемося додому?

– Нам нема куди поспішати, – сказав Діґорі, широко позіхнувши.

– Я думаю, що є, – не погодилася з ним Поллі. – Це місце надто спокійне. Воно навіює глибокий сон. Ти вже майже спиш. Якщо ми піддамося сну, ми ляжемо й заснемо навіки.

– Тут дуже гарно, – сказав Діґорі.

– Атож, тут гарно, – погодилася Поллі. – Але нам треба повернутися назад.

Вона підвелася на ноги й обережно підійшла до морської свинки. Але потім змінила намір.

– Краще ми залишимо морську свинку тут, – сказала Поллі. – Вона тут цілком щаслива, а твій дядько вигадає щось жахливе для неї, якщо ми заберемо її додому.

– Звичайно, вигадає, – відповів Діґорі. – Пригадай, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?

– Я думаю, нам знову треба залізти в озерце.

Вони підійшли до краю води й зупинилися там, дивлячись на гладеньку поверхню. Вода, що віддзеркалювала зелене гілля, вкрите листям, здавалася дуже глибокою.

– Ми не маємо купальних костюмів, – завважила Поллі.

– Нам вони не потрібні, дурне дівча, – сказав Діґорі. – Ми ввійдемо у воду у своєму одязі. Ти хіба не пам’ятаєш, що він залишився сухий, коли нас закинуло сюди?

– Ти вмієш плавати?

– Трохи вмію. А ти?

– Ледве-ледве.

– Не думаю, щоб нам треба буде плавати, – припустив Діґорі. – Ми повинні пірнути на дно, хіба не так?

Нікому не хотілося стрибати в озеро, але жоден не сказав цього. Вони взялися за руки, промовили: «Один-два-три, стрибаймо», і стрибнули. Був великий сплеск, і, звичайно, вони заплющили очі. Та коли вони їх розплющили, то виявили, що досі стоять, тримаючись за руки, у зеленому лісі, й вода сягає їм лише до кісточок. Озерце, либонь, було кілька дюймів завглибшки. Вони повернулися назад, на сухий берег.

– Що ми зробили не так? – запитала Поллі перелякано.

Але Діґорі був не такий переляканий, як можна було б сподіватися, бо важко по-справжньому злякатися в тому лісі. Він видавався надто мирним.

– О, я все зрозумів, – сказав він. – Звичайно, це не могло спрацювати. Адже в нас досі на пальцях жовті кільця. Ти ж знаєш, вони призначені для подорожі в цей світ. Додому нас мають повернути зелені кільця. Ми повинні замінити жовті кільця зеленими. Ти маєш кишені? Добре. Поклади жовте кільце до лівої кишені. Я маю два зелені кільця. Ось зелене кільце для тебе.

Вони наділи зелені кільця й знову підійшли до озера. Але перш ніж спробували інший стрибок, Діґорі протяжно вигукнув:

– О-о-о!

– У чому річ? – запитала Поллі.

– Мені щойно спала справді чудова думка, – сказав Діґорі. – Що тут означають усі інші озера?

– Тобто?

– Якщо ми можемо повернутися в наш світ, стрибнувши в це озерце, то чи не потрапимо ми кудись-інде, стрибнувши в одне з інших? А що, як на дні кожного з них існує свій світ?

– Але я думала, ми вже в Іншому Світі твого дядька Ендру чи в Іншому Місці, як він іноді його називає. Ти хіба не сказав…

– Ой, не згадуй дядька Ендру, – урвав її Діґорі. – Навряд чи він щось знає про це. Він ніколи не мав мужності прийти сюди. Він тільки розмовляв про Інший Світ. А що як їх існують десятки?

– Ти хочеш сказати, цей ліс лише один із них?

– Ні, я не вважаю, що цей ліс узагалі є світом. Я думаю, це місце перебуває між світами.

Поллі здавалася спантеличеною.

– Ти хіба не бачиш? – запитав її Діґорі. – Тоді послухай. Згадай про наш тунель під черепицею. Такого приміщення нема в жодному з будинків. Власне кажучи, він не є частиною жодного з будинків. Та коли ти опиняєшся в тому тунелі, ти можеш пройти по ньому й увійти в кожен із будинків, що стоять у тому ряду. Хіба цей ліс не те саме? Місце, яке не належить жодному зі світів, та коли ти знайшла це місце, ти можеш потрапити в будь-який із них.

– Навіть, якщо ти можеш… – почала Поллі, але Діґорі провадив, так ніби її не чув.

– І це пояснює все, – сказав він. – Саме тому тут так спокійно й хилить на сон. Тут нічого ніколи не відбувається. Як і в нас удома. У будинках люди розмовляють, щось роблять і їдять. Нічого не відбувається в місцях проміжних, за стінами й над стелями, під підлогою або в нашому тунелі. Та вийшовши з тунелю, ти можеш потрапити в будь-який дім. Я думаю, звідси ми могли б вийти куди завгодно. Нам не треба стрибати в те саме озерце, з якого ми вийшли сюди. Принаймні поки що не треба.

– Ліс-між-світами, – замріяно мовила Поллі. – Звучить гарно.

– То яке озерце випробуємо? – запитав Діґорі.

– Не поспішай, – сказала Поллі. – Я б не випробовувала жодного озерця, поки ми не переконаємося в тому, що зможемо повернутися. Ми досі навіть не знаємо, чи воно працює.

– Он як, – сказав Діґорі. – Ти хочеш, щоб дядько Ендру спіймав нас і забрав кільця, перш ніж ми бодай трохи розважимося. Ні, дякую.

– А чи не могли б ми пройти частину дороги крізь наше озерце? – запитала Поллі. – Щоб лише подивитися, чи воно працює. Потім, якщо воно працює, ми поміняємо кільця й повернемося назад, перш ніж опинимося в кабінеті містера Кеттерлі. Чи могли б ми подолати лише частину дороги назад?

– Нам знадобився час, щоб дістатися сюди. Гадаю, дорога назад теж забере певний час.

Діґорі ніяк не хотів погоджуватися на повернення, але зрештою мусив, бо Поллі категорично відмовилася досліджувати нові світи доти, доки вона не переконається, що зможе повернутися до свого світу. Вона була не менш хороброю за нього, коли йшлося про певні небезпеки (наприклад, про ос), але її не так цікавило дослідження досі нікому не відомих речей; а от Діґорі належав до людей, які хочуть знати все, тож коли він виріс, то став знаменитим професором Кірке, про якого можна прочитати в книжках.

Після тривалих суперечок вони погодилися надіти свої зелені кільця («Ми надінемо їх для безпеки, – сказав Діґорі, – щоб ти не забула, яке кільце на твоєму пальці»), взятися за руки й стрибнути. Але як тільки їм здасться, що вони наближаються до кабінету дядька Ендру або навіть до свого власного світу, Поллі крикне «Міняй кільце», і вони скинуть зелені кільця й надінуть жовті. Діґорі хотів сам крикнути «Міняй кільце», але Поллі не погодилася.

Вони наділи зелені кільця, взялися за руки й знову вигукнули: «Раз, два, три – стрибаймо!» Тепер це спрацювало. Дуже важко переказати словами, як усе відбулося, бо відбулося все дуже швидко. Спочатку вони побачили, як на темному небі з’явилися спалахи світла. Діґорі досі переконаний, що то були зірки, й навіть присягається, що бачив, як Юпітер потемнів – потемнів так, що стало видно його супутник. Але майже відразу вони побачили ряди дахів і димарі над ними, побачили собор Святого Павла й зрозуміли, що то Лондон. Але вони дивилися на все крізь стіни будинків. Потім вони побачили дядька Ендру, якогось туманного й схожого на тінь, але він ставав чимраз чіткіше видимим, так ніби входив у фокус. Але перш ніж він перетворився на реального чоловіка, Поллі крикнула: «Зміни кільце», – і вони змінили кільця, й наш світ відійшов і розтанув удалині, наче сон, а зелене світло вгорі сяяло дедалі яскравіше, аж поки їхні голови вистромилися з озерця й вони вибралися на берег. І їх оточив ліс, зелений, світлий і тихий, як завжди. Та пригода забрала не більше хвилини.

– Усе гаразд, – сказав Діґорі. – А тепер пориньмо у світ пригод. Будь-яке озерце згодиться. Ходімо. Спробуймо оце.

– Зупинись! – сказала Поллі. – Ми ж ніяк не позначили своє озерце.

Вони подивились одне на одного і зблідли, коли зрозуміли, якої жахливої помилки мало не припустився Діґорі. Бо в цьому лісі було багато озерець і всі однакові, й дерева були всі однакові, тож якби вони бодай раз залишили позаду озерце, яке вело до нашого світу, ніяк його не позначивши, то їхні шанси знайти його становили б один до сотні.

Руки в Діґорі тремтіли, коли він розгорнув складаний ножик і вирізав довгу смужку торфу на березі озерця. Земля (який то приємний запах!) мала густий брунатно-червоний колір і була добре видима на зеленому тлі.

– Добре, що один із нас зберіг трохи здорового глузду, – сказала Поллі.

– Не базікай, – урвав її Діґорі. – Ходімо, я хочу поглянути, що ми знайдемо в іншому озерці.

Поллі відповіла йому досить гостро, а його відповідь була ще різкішою. Суперечка тривала кілька хвилин, але було б нудно переказувати її тут. Ми перескочимо до тієї миті, коли вони, слухаючи, як калатають їхні серця і з досить переляканими обличчями стояли на березі невідомого озерця, надівши жовті кільця, трималися за руки й знову промовили: «Раз, два, три – стрибаймо!»

Хлюп! Їхня спроба знову не спрацювала. І це озерце виявилося мілкою калюжею. Замість добутися до нового світу вони лише намочили ноги й забризкали себе до пояса вдруге того ранку (якщо це був ранок: схоже, що в Лісі-між-світами час був завжди однаковий).

– Прокляття! – вигукнув Діґорі. – Що ми тепер зробили не так? Ми ж наділи жовті кільця, як годилося. Дядько сказав, що жовті кільця призначені для повернення у світ.

А правда була в тому, що дядько Ендру, який нічого не знав про Ліс-між-світами, мав хибне уявлення про кільця. Жовті кільця не були кільцями, спрямованими «назовні», а зелені – кільцями, спрямованими «додому»; принаймні в тому розумінні, як він собі уявляв. Речовина, з якої були виготовлені обидва різновиди кілець, походила з лісу. Речовина жовтих кілець мала силу притягувати вас у ліс. То була речовина, яка прагнула повернутися до свого місця, до місця між світами. Але речовина в зелених кільцях прагнула покинути своє місце; тому зелене кільце виводило вас із лісу у світ. Дядько Ендру, як бачимо, працював із речами, яких він по-справжньому не розумів; так працюють більшість чаклунів. Звичайно, Діґорі, теж не усвідомлював собі істину добре, принаймні на той час. Та коли вони обговорили її, то вирішили спробувати зелені кільця на новому озері, щоб подивитися, що з цього буде.

– Я готова, якщо ти готовий, – сказала Поллі.

Але вона сказала це тому, що була тепер переконана, що жодне з кілець не працюватиме в іншому озері, і їм немає чого боятися, крім нового сплеску. Я не зовсім переконаний, що Діґорі не мав того самого відчуття. У всякому разі, коли вони обоє наділи зелені кільця й підійшли до краю води, знову тримаючись за руки, вони були набагато веселішими й менш урочистими, аніж першого разу.

– Раз, два, три – стрибаймо! – сказав Діґорі.

І вони стрибнули.

Розділ 4 Дзвін і молоток

Цього разу сумніватися в силі магії не було підстав. Вони летіли вниз і вниз, спочатку крізь темряву, а потім крізь якісь туманні й розкручені форми, які могли бути чим завгодно. Потім посвітлішало і несподівано вони відчули, що стоять на чомусь твердому. Через мить усе ввійшло в фокус і вони змогли роззирнутися навколо.

– Яке дивне місце! – сказав Діґорі.

– Мені воно не подобається, – сказала Поллі, затремтівши всім тілом.

Що вони помітили насамперед, то це світло. Воно не скидалося ані на сонячне світло, ані на електричне світло, ані на світло від ламп або свічок, ані на будь-яке інше світло, що його вони досі бачили. Воно було тьмяне, червоне й аж ніяк не веселе; рівномірне й не блимало. Діти стояли на рівній, брукованій поверхні серед височезних будівель, але даху над головою в них не було. Вони стояли на подвір’ї чи чомусь такому. Небо було дуже темним – густо-синім, дуже близьким до чорного. У того, хто бачив таке небо, виникав сумнів, чи може взагалі існувати світло.

– Погода тут якась кумедна, – сказав Діґорі. – Схоже, ми прибули сюди саме перед бурею або перед затемненням сонця.

– Мені це не подобається, – сказала Поллі.

Обоє, не розуміючи, чому вони так роблять, розмовляли пошепки. І хоч не було причини триматися за руки після стрибка, вони досі не відпускали одне одного.

Подвір’я, на яке вони опустилися, оточували височезні стіни з великими вікнами, вікнами без шибок, крізь які не видно було нічого, крім чорної темряви. Нижче виднілися арки на стовпах, роззявлені у чорному позіху, як отвори залізничних тунелів. Було досить холодно.

Камінь, із якого тут усе збудоване, здавався червоним, але, можливо, від дивного світла, і був дуже старим. Пласкі камені, які замощували подвір’я, мали тріщини і ніде не прилягали щільно один до одного, а гострі кути буди всюди стерті. Двері під однією з арок були завалені уламками каміння та сміттям. Двоє дітей крутили головами на всі боки, оглядаючи подвір’я. Схоже, вони когось – або чогось – боялися, ніби хтось стежив за ними з тих вікон, до яких вони оберталися спинами.

– Ти думаєш, тут хтось живе? – озвався нарешті Діґорі, досі говорячи пошепки.

– Ні, – сказала Поллі. – Тут усе в руїнах. Ми не чули жодного звуку, відколи тут з’явилися.

– Помовчімо й послухаймо трохи, – запропонував Діґорі.

Вони стояли тихо й слухали, але могли почути лише калатання власних сердець. Це місце було принаймні таким тихим, як Ліс-між-світами. Але це була інша тиша. Мовчанка лісу була насиченою, теплою (ви майже чули, як ростуть дерева) й наповнена життям. Тут була мовчанка мертва, холодна, порожня. Годі й уявити собі, щоб тут щось росло.

– Повертаймося додому, – сказала Поллі.

– Але ми ще нічого не бачили, – заперечив Діґорі. – Якщо ми вже потрапили сюди, то нам треба принаймні роззирнутися довкола.

– Я певна, тут немає нічого цікавого.

– Нема ніякого сенсу надягати на палець магічне кільце, яке дає тобі змогу мандрувати в інші світи, якщо ти боїшся оглянути їх, коли потрапиш туди.

– Хто каже, що я боюся? – пхикнула Поллі, відпустивши руку Діґорі.

– Я лише подумав, що тобі не дуже хочеться досліджувати це місце.

– Я піду всюди, куди підеш ти.

– Ми зможемо забратися звідси в ту мить, коли схочемо, – сказав Діґорі. – Скиньмо наші зелені кільця й покладімо їх у кишені під праву руку. Нам слід лише пам’ятати, що наші жовті кільця лежать у кишенях під ліву руку. Ти можеш тримати ліву руку так близько до кишені, як тобі хочеться, але не запихай її всередину, бо ти доторкнешся до жовтого кільця й зникнеш.

Вони так і зробили та спокійно пішли до великих дверей під аркою, крізь які можна було ввійти до будинку. Вони стали на порозі й зазирнули досередини – там виявилося зовсім не так поночі, як їм здалося спочатку. Перед ними була простора затінена зала, яка здавалася порожньою. Але в далекому кінці вони побачили аркаду, крізь яку в залу проникало трохи більше того самого неяскравого світла. Вони перетнули залу, ступаючи дуже обережно, боячись потрапити або в дірку в підлозі, або перечепитися через якусь річ, полишену там. Їм здалося, вони йдуть вічність. Коли вони пройшли крізь арки, то опинилися на іншому просторому подвір’ї.

– Тут не вельми безпечно, – сказала Поллі, показуючи на стіну, що вигиналася всередину й, здавалося, в будь-яку хвилину могла впасти на подвір’я.

В одному місці між арками не було стовпа, й кінці арок нависали там, нічим не підтримувані. Не випадало сумніватися, що люди покинули це місце сотні, а може, й тисячі років тому.

– Якщо все це проіснувало дотепер, то, думаю, воно проіснує й трохи довше, – сказав Діґорі. – Але нам треба ходити й розмовляти тихо й обережно. Ти ж, либонь, знаєш, що звук може спричинити обвал – як наприклад, стається снігова лавина в Альпах.

Вони рушили далі й вийшли з цього подвір’я крізь інші двері, піднялися широкими сходами і потрапили до кімнат, з яких відчинялися одна в одну, аж поки в них пішла обертом голова від розмірів цього місця. Знову й знову їм здавалося, що зараз вони вийдуть на відкритий простір і побачать місцевість навколо величезного палацу. Але щоразу вони виходили на якесь інше подвір’я.

Це, певно, було чудове місце, коли люди ще тут жили. На одному подвір’ї колись був фонтан. Величезне кам’яне страховище з роззявленим ротом стояло, розкинувши крила, і можна ще бачити систему труб у задній частині його рота, з якої колись струменіла вода. Під фонтаном діти побачили великий кам’яний басейн, який колись утримував воду, але тепер він був сухий, як кістка. В інших місцях сухі стебла повзучої рослини обплутали стовпи, повалені на землю. Але все тут давно вимерло. І не було ані мурах, ані павуків, ані будь-яких живих істот, що їх ви сподіваєтеся побачити на руїнах; і там, де між розколотими плитами виступала на поверхню суха земля, не росло ані трави, ані моху.

Усе було надто безрадісним й одноманітним, і навіть Діґорі подумав, що ліпше їм надіти свої жовті кільця й повернутися до теплого, зеленого, живого лісу в проміжному світі, аж ось вони підійшли до двох величезних дверей із якогось металу, що міг бути золотом.

Одна з дверних стулок була трохи прочинена. Діти підійшли до тих дверей, щоб зазирнути досередини, і відсахнулися назад із зойком, бо тут нарешті було на що подивитися.

На мить їм здалося, що в кімнаті велелюдно – сотні людей сиділи цілком нерухомі. Поллі й Діґорі, як ви могли здогадатися, самі стояли нерухомо довгенько, зазираючи до тієї кімнати. Але незабаром вони вирішили, що люди, на яких вони дивилися, не можуть бути реальними. Діти не помітили ані руху, ані бодай подиху. Вони скидалися на досконало зроблені воскові фігури, якщо їх вам коли-небудь доводилося бачити.

Цього разу Поллі рушила першою. Було тут щось таке, що більше цікавило її, аніж Діґорі: усі ті люди були вдягнені в розкішний одяг. Якби вас узагалі цікавило вбрання, ви просто не могли б не наблизитися, аби краще їх роздивитися. І яскравість кольорів того одягу робила кімнату якщо не веселою, то багатою й величною порівняно з пилюкою та порожнечею, які панували в інших кімнатах. Окрім того, тут було більше вікон і значно світліше.

Навряд чи я зміг би описати той одяг. Усі постаті були вбрані в мантії, з коронами на головах. Мантії малинового, сріблястого, густо-червоного та яскраво-зеленого кольорів прикрашали гаптовані малюнки квітів та дивних звірів. Яскраві коштовні камені надзвичайних розмірів сяяли в їхніх коронах, звисали на ланцюжках із їхніх ший і зблискували на застібках.

– Чому весь цей одяг давно не зогнив? – здивувалася Поллі.

– Магія, – прошепотів Діґорі. – Ти хіба її не відчуваєш? Я готовий побитися об заклад, що кімната наповнена густими чарами. Я відчув це тієї миті, коли ми сюди увійшли.

– Будь-яка з цих мантій коштує сотні фунтів, – завважила Поллі.

Але Діґорі більше цікавили обличчя, і справді на них варто було подивитися. Люди сиділи на кам’яних стільцях під стінами, і простір посередині між ними лишався вільним. Можна було пройти вздовж рядів і по черзі роздивитися обличчя.

– Думаю, вони були вродливими людьми, – сказав Діґорі.

Поллі кивнула головою. Усі обличчя, які вони могли роздивитися, були, безперечно, гарними. І чоловіки, й жінки здавалися добрими й розумними і, схоже, походили вони від вродливої раси. Але ступивши кілька кроків униз по кімнаті, діти побачили обличчя, що здавалися трохи іншими. Вони були дуже врочистими. У вас виникло б відчуття, що слід би бути дуже обачними, зустрівши живих людей із такими обличчями. Коли вони пройшли трохи далі, то опинилися серед облич, які їм не подобалися. Це сталося десь на середині кімнати. Обличчя людей, які тут сиділи, були мужніми й гордими, але здавалися жорстокими. Трохи далі ще жорстокішими. Ще трохи далі вони були жорстокими, але вже не здавалися щасливими. Були там навіть обличчя, позначені виразом розпачу. Останнє обличчя з усіх було найцікавішим – жінка, вдягнена ще розкішніше за інших, дуже висока (але кожна постать у цій кімнаті була вищою, ніж люди з нашого світу) з виразом такої люті й гордості, що вам би перехопило дихання. Але вона теж була гарною. Через багато років, на старість, Діґорі сказав, що він ніколи у своєму житті не бачив жінки такої вродливої. Але варто додати, що Поллі завжди стверджувала: нічого такого занадто вродливого вона в ній не бачила.

Ця жінка, як я сказав, була останньою: але за нею стояло багато порожніх стільців, так наче кімната призначалася для ще більшої кількості людей.

– Мені хотілося б знати, яка історія схована за всім цим, – сказав Діґорі. – Ходімо назад і подивімося на ту річ, схожу на стіл посередині кімнати.

Річ, яка стояла посередині кімнати, не була, власне, столом. То була квадратна опора заввишки чотири фути, а над нею височіла золота арочка, з якої звисав золотий дзвін. А поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб ним бити по дзвону.

– Цікаво… Цікаво… Цікаво… – промурмотів Діґорі.

– Тут, схоже, щось написано, – сказала Поллі, нахиляючись і дивлячись на опору збоку.

– Чорт забирай, і справді, – погодився Діґорі. – Але, звичайно, ми не зможемо це прочитати.

– Не зможемо? Я не така переконана в цьому, як ти, – сказала Поллі.

Вони обоє стали пильно роздивлятися напис, і, як ви, певно, вже здогадалися, літери, викарбувані в камені, були дивними. Але потім сталося чудо: бо, поки діти роздивлялися обриси дивних літер, хоч ті й не змінювалися, вони виявили, що можуть їх зрозуміти. Якби Діґорі пригадав, як лише кілька хвилин тому він сказав, що ця кімната зачарована, він міг би зрозуміти, що чари почали діяти. Але його надто опанувала цікавість, тож він дедалі більше прагнув довідатися, що написано на камені. І незабаром вони обоє про це довідалися. Там було сказано приблизно таке – принаймні таким був його зміст, хоч поезія, коли вони читали ці рядки, була кращою.

Авантюристе, подзвони у дзвін, І хай тебе не налякає він, Чи хай насниться тобі диво з див, Що сталося б, якби ти подзвонив.

– Налякає він нас чи не налякає, – сказала Поллі, – але небезпеки нам не треба.

– Але хіба ти не розумієш, що це хибна думка? – сказав Діґорі. – Ми тепер не можемо відступити назад. Бо не зможемо позбутися думки, що сталося б, якби ми подзвонили у дзвін. Я не маю наміру повернутись додому й збожеволіти, завжди думаючи про це. Не біймося!

– Не будь дурним, – сказала Поллі. – Яка тобі різниця, що сталося б?

– Я думаю, кожен, хто зайшов би так далеко, як ми, сушив би собі голову, поки не схибнувся. Тут діє магія, ти мусиш зрозуміти. Вона вже впливає на мене.

– Але на мене вона не впливає, – різко відказала Поллі. – І я не вірю, що й на тебе вона впливає. Ти лише затуляєшся нею.

– Нічого іншого я й не думав від тебе почути, – сказав Діґорі. – Бо ти дівчина. Дівчата не хочуть нічого знати, крім пліток і нісенітниці про людей, у чомусь зацікавлених.

– Ти був дуже схожий на свого дядька, коли це сказав, – промовила Поллі.

– Чому ти відхиляєшся від теми? – запитав Діґорі. – Ми розмовляли про те, чи…

– Як це схоже на чоловіка! – сказала Поллі голосом дорослої дівчини; але поквапно додала своїм реальним голосом: – І не порівнюй мене з дорослою жінкою, бо в такому разі я вважатиму тебе мавпою.

– Я й не думаю називати дитину, таку, як ти, дорослою жінкою, – пихато відповів Діґорі.

– О, так, я дитина, он як ти на мене дивишся? – запитала Поллі, геть розлючена. – Тоді можеш більше не клопотатися тим, що маєш дитину в себе під боком. Я втікаю звідси. З мене досить цього місця. І тебе також із мене досить – ти бридка, зарозуміла, вперта тварюка!

– Не смій! – сказав Діґорі голосом ще погрозливіше, ніж він хотів.

Бо він побачив, як рука Поллі ковзнула до кишені, щоб схопити жовте кільце. Я не можу виправдати того, що він учинив далі, хіба що сказавши, що він дуже жалкував за це потім (як жалкували б і більшість інших людей). Перш ніж рука Поллі дотяглася до кишені, він схопив її за зап’ясток, обернувшись спиною до її грудей. Потім відтрутивши її другу руку своїм другим ліктем, він нахилився вперед, схопив молоток і вдарив по золотому дзвону легким, але енергійним ударом. Потім відпустив її, й вони відсахнулись, витріщившись одне на одного й важко дихаючи. Поллі мало не заплакала, не від страху й навіть не тому, що він завдав їй болю, викрутивши їй зап’ясток, а від шаленої люті. Проте за мить їм довелося думати про те, що примусило їх цілком забути про їхні особисті сварки.

Як тільки молоток ударив по дзвону, він видобув із нього звук, приємний звук, як і можна було сподіватися, і дуже неголосний. Але замість знову завмерти, він тривав і ставав чимраз голоснішим. Не минуло й хвилини, як він став удвічі гучніший, аніж той, з якого починався. А незабаром набрав такої гучності, що якби діти спробували заговорити (але їм було тепер не до розмов – вони лише стояли із роззявленими ротами), то не почули б одне одного. Незабаром звук став таким гучним, що вони не почули б одне одного, навіть якби закричали. А звук дедалі посилювався. Причому звучав на одній ноті, безперервний ніжний звук, хоч та ніжність мала в собі щось жахливе, позаяк усе повітря в цій великій кімнаті пульсувало, й вони відчували, як кам’яна підлога тремтить під їхніми ногами. Потім цей звук став змішуватися з іншим звуком, невиразним і грізним шумом, який спочатку нагадував гуркіт далекого потяга, а потім тріск поваленого дерева. Їм здавалося, ніби падало щось важке. Нарешті з раптовим тріском і гуркотом, і струсом, який мало не збив їх із ніг, близько чверті даху в кінці кімнати обвалилося, великі шматки цегляних стін попадали навколо них, а стіни захиталися. Звук дзвона припинився. Хмари пилюки розвіялись. Знову запанувала тиша.

Ніколи не було з’ясовано, чи то падіння даху спричинила магія, чи то нестерпно високий звук від удару по дзвону був вищим, аніж могли витримати напіврозвалені стіни.

– Ось так! Я сподіваюся, тепер ти задоволений, – видихнула Поллі.

– Принаймні тепер усе закінчилося, – сказав Діґорі.

Так вони обоє й подумали. Але вони ще ніколи в житті так не помилялися.

Розділ 5 Світ-гідний-жалю

Діти дивились одне на одного через опору, над якою висів дзвін, і досі тремтіли, хоч він уже не подавав сигналу. Несподівано вони почули м’який звук із того кінця кімнати, який досі був неушкоджений. Вони обернулися зі швидкістю блискавки подивитися, що ж там відбувається. Одна з постатей у мантіях, найдальша від краю, та жінка, що здалася Діґорі надзвичайно гарною, почала підводитися зі свого стільця. Коли підвелася, діти побачили, що вона була навіть вищою, аніж їм здавалося. І відразу зрозуміли, не з її корони та мантії, а з блиску очей та вигину губ, що вона – велика цариця. Вона роззирнулася по кімнаті й побачила руїни, побачила дітей, але з виразу її обличчя не можна було зрозуміти, що саме вона думає про побачене і чи вона здивована. Вона підійшла до дітей широкими й швидкими кроками.

– Хто мене розбудив? Хто зламав чари?

– Мабуть, я, – сказав Діґорі.

– Ти! – промовила цариця, поклавши руку йому на плече – білу, прекрасну руку, але Діґорі відчув, що вона тверда й сильна, як сталеві лещата. – Ти? Але ж ти лише дитина, звичайна дитина. Кожен побачить із першого погляду, що ти не маєш у жилах ані царської, ані шляхетної крові. Як такі, як ти, посміли ввійти до цього палацу?

– Ми прийшли сюди з іншого світу, за допомогою магії, – пояснила Поллі, яка подумала, що настала слушна мить, аби цариця звернула увагу на неї, а не лише на Діґорі.

– Це правда? – запитала цариця, досі дивлячись на Діґорі й не скинувши на Поллі бодай одним поглядом.

– Так, правда, – підтвердив він.

Цариця другою рукою підняла його обличчя за підборіддя, щоб краще роздивитися. Діґорі спробував відповісти на її погляд, але одразу ж мусив опустити очі. Щось у її погляді перемагало його погляд. Після того як цариця пильно роздивлялася його протягом хвилини, вона відпустила його підборіддя й сказала:

– Ти не чаклун. На тобі немає знаку магії. Ти, певно, є лише слугою чаклуна. Магія когось іншого привела тебе сюди.

– Це магія мого дядька Ендру, – повідомив Діґорі.

У цю мить не в самій кімнаті, а звідкись ізблизька долинув спочатку шум, потім тріск, а потім і гуркіт обвалених будівель. Підлога затремтіла.

– Тут дуже небезпечно, – сказала цариця. – Весь палац обвалюється. Якщо не виберемося звідси за кілька хвилин, ми будемо поховані під руїнами. – Вона говорила так спокійно, ніби повідомляла, котра тепер година. – Ходімо, – сказала вона й подала руки обом дітям.

Поллі, якій цариця не подобалася, була налаштована недовірливо й не подала б їй руку, якби змогла цього уникнути. Та хоч цариця говорила дуже спокійно, її рухи були швидкими, як думка. Перш ніж Поллі зрозуміла, що саме відбувається, її рука опинилася в руці, значно більшій і сильнішій за її власну, що вона нічого не змогла вдіяти.

«Це жахлива жінка, – подумала Поллі. – У неї вистачить сили зламати мою руку, один раз крутнувши її. І тепер, коли вона тримає мою ліву руку, я не можу дістати жовте кільце. Якби я спробувала просунути в ліву кишеню праву руку, я не змогла б до неї добутися, бо вона запитала б мене, що я роблю. Хоч би що сталося, ми не повинні дати їй довідатися про кільця. Я сподіваюся, у Діґорі вистачить тямки тримати рот на замку. Шкода, що я не можу перекинутися з ним словом сам на сам».

Цариця повела їх із зали Образів у довгий коридор, а потім через весь лабіринт зал, і сходів, і дворів. Знову й знову вони чули, як обвалюються частини великого палацу, деякі дуже близько від них. Одного разу величезна арка обвалилася через мить по тому, як вони пройшли крізь неї. Цариця йшла швидко – дітям доводилося бігти, щоб устигати за нею, – але вона не виявляла страху. Діґорі подумав: «Вона хоробра й відважна. І сильна. Вона та жінка, яку можна назвати царицею! Я сподіваюся, вона розповість нам про історію цього місця».

Вона розповіла їм дещо, поки вони йшли.

– Це двері до в’язниць, – повідомляла вона. Або: – Цей прохід веде до головних кімнат, де здійснювалися тортури. – Або: – Тут була стара бенкетна зала, до якої мій прадід запросив сімсот вельмож на учту й звелів повбивати їх, перш вони піднесли до губів келихи. Ті вельможі плекали бунтівні думки.

Вони нарешті ввійшли до зали ще більшої та розташованої вище, ніж ті, які вони досі бачили. З її розміру та розміру великих дверей на протилежному кінці Діґорі припустив, що вони нарешті підійшли до головного входу. Він мав цілковиту слушність. Ті двері мертвого чорного кольору були чи то з ебенового чорного дерева чи то з якогось чорного металу, що не існує в нашому світі. Вони замикалися на великі засуви, більшість розташовувались надто високо, аби дотягтися до них, і надто важкі, щоб підняти їх. Він запитав себе, як вони звідси вийдуть.

Цариця відпустила руку хлопчика й підняла свою. Вона випросталася на весь зріст і завмерла нерухомо. Потім промовила якісь слова, що їх вони не зрозуміли (але звучали вони жахливо), і зробила такий рух, ніби щось пожбурила в напрямку дверей. І високі та важкі двері затремтіли протягом секунди, ніби виготовлені з шовку, а тоді обвалилися, аж поки від них не залишилося нічого, крім купи пилюки на порозі.

– Оце так! – присвиснув Діґорі.

– Чи має твій володар чаклун, твій дядько, таку силу, яку маю я? – запитала цариця, знову міцно схопивши руку Діґорі. – Я довідаюся про це згодом. А поки запам’ятай те, що ти бачив. Ось що відбувається з речами та людьми, які стають на моєму шляху.

Набагато більше світла, аніж вони бачили в цій країні, ринуло крізь порожній дверний отвір, і коли цариця вивела їх крізь нього, вони не здивувалися, що опинилися на повітрі. Вітер, який повіяв їм в обличчя, був холодний, але ніби застояний. Вони дивилися з високої тераси на широкий краєвид перед ними.

Низько над обрієм висіло велике червоне сонце, набагато більше, аніж наше. Діґорі відразу відчув, що воно також набагато старше за наше; то було сонце наприкінці свого життя, якому давно набридло дивитися вниз на цей світ. Ліворуч від сонця й вище від нього блимала єдина зірка, велика і яскрава. То були єдині світила, видимі на темному небі. Вони утворювали невеселу групу. А на землі в усіх напрямках, куди лише могло досягти людське око, розляглося велике місто, у якому не видно було жодної живої істоти. І всі храми, башти, палаци, піраміди й мости відкидали довгі похмурі тіні у світлі бляклого сонця. Колись велика річка текла через місто, але вода в ній давно висохла, й тепер це була широка канава, наповнена сірою пилюкою.

– Дивись на те, чого жодні очі більше не зможуть побачити, – сказала цариця. – Таким був Чарн, велике місто, столиця царя царів, чудо світу, а може, й усіх світів. Чи твій дядько править таким великим містом, як це?

– Ні, – сказав Діґорі.

Він хотів пояснити, що дядько Ендру не править жодним містом, але цариця не дала йому розтулити рота:

– Тепер воно мовчазне. Але я стояла тут, коли повітря наповнювали звуки Чарну: тупотіння ніг, тріскотіння коліс, ляскання батогів і стогін рабів, гуркіт колісниць і жертовних барабанів, по яких били в храмах. Я стояла тут (але це було близько до кінця), коли гуркіт битви долинав із кожної вулиці й вода в річці Чарн була червона. – Вона помовчала й додала: – Але настала мить, коли одна жінка припинила його існування.

– Яка? – запитав Діґорі слабким голосом.

Але він уже вгадав відповідь.

– Я, – сказала цариця. – Я, Ядіс, остання цариця, цариця Світу.

Двоє дітей стояли мовчки, тремтячи на холодному вітрі.

– То була провина моєї сестри, – сказала цариця. – Вона мене довела до такого. Нехай прокляття всіх сил придавить її навічно. У будь-яку хвилину я була готова укласти мир – пощадити її життя також, якби вона поступилася мені троном. Але вона не поступилася. Її гордість зруйнувала світ. Навіть після того як почалася війна, ми дали врочисту обіцянку, що жодна зі сторін не застосовуватиме магію. Та коли вона зламала свою обіцянку, що могла вчинити я? Дурепа! Ніби вона не знала, що я краще володіла магією, ніж вона. Вона навіть знала, що я володіла таємницею Світу-гідного-жалю. Невже вона сподівалася – вона завжди була слабкою, – що я не застосую її?

– А що то була за таємниця? – запитав Діґорі.

– То була таємниця з таємниць, – відповіла цариця Ядіс. – Великі царі з нашої династії завжди знали, що існує слово, яке, коли його промовити з належними церемоніями, знищить усі живі істоти, крім тієї, яка його застосувала. Але стародавні царі були слабкими та м’якосердими і зв’язували себе й тих, хто після них приходив, великими клятвами ніколи не намагатися навіть довідатися, що це за слово. Але я довідалася про нього в таємному місці й заплатила жахливу ціну за знання цього слова. Я не застосовувала його, доки вона не примусила мене це зробити. Я намагалася здолати її будь-якими іншими засобами. Я проливала кров своїх армій, наче воду…

– Тварюка! – прошепотіла Поллі.

– Остання велика битва, – сказала цариця, – шаленіла протягом трьох днів уже в самому Чарні. Протягом трьох днів я спостерігала її з цього самого місця. Я не застосовувала свою силу, аж поки впав мертвим останній із моїх солдатів, а клята жінка, моя сестра, на чолі своїх бунтівників зійшла до середин цих великих сходів, які вели з міста до тераси. Тоді я зачекала, поки вона підійде до мене так близько, що ми бачили обличчя одна одної. Вона блиснула на мене жахливими підлими очима і сказала: «Перемога!» – «Так, перемога, – підтвердила я. – Але не твоя». І тоді я промовила Слово, що перетворює Світ на Світ-гідний-жалю. Через мить я залишилася єдиною живою істотою під сонцем.

– А люди?! – запитав Діґорі, хапнувши ротом повітря.

– Які люди, хлопче? – перепитала цариця.

– Усі прості люди, – сказала Поллі, – які ніколи не завдавали вам ніякої шкоди. І жінки, й діти, і тварини.

– Чи ти не розумієш? – сказала цариця (усе ще звертаючись до Діґорі). – Я була цариця. Вони були моїми людьми. Чи вони жили не для того, щоб виконувати мою волю?

– Так чи як, а їм дуже не пощастило, – сказав Діґорі.

– Я забула, що ти лише простий хлопець. Хіба можеш ти зрозуміти інтереси Держави? Ти мусиш зрозуміти, дитино: те, що здається хибним для тебе або для простих людей, не здається хибним для такої великої цариці, як я. Вага світу лежить на наших плечах. Ми звільнені від усіх правил. Наша доля висока й самотня.

Діґорі несподівано пригадав, що дядько Ендру говорив йому ті самі слова. Але вони прозвучали більш урочисто, коли їх промовила цариця Ядіс. Можливо, тому, що дядько Ендру не був сім футів заввишки й не мав такої сліпучої вроди.

– І що зробили ви потім? – запитав Діґорі.

– Я вже наклала могутні чари на ту залу, у якій сидять образи моїх предків. І силою тих чарів я спала між ними, сама, як образ, і не потребувала ані їжі, ані вогню, хоч минула тисяча років, поки хтось прийшов і вдарив по дзвону й розбудив мене.

– Це Світ-гідний-жалю зробив сонце таким, яким воно є? – запитав Діґорі.

– А яким воно є? – поцікавилася Ядіс.

– Таким великим, таким червоним і таким холодним.

– Воно завжди було таким, – сказала Ядіс. – Принаймні протягом сотень тисяч років. Ви маєте інше сонце у своєму світі?

– Атож, воно менше й жовтіше. І більше гріє.

Цариця протяжно промовила:

– А-а-а!

І Діґорі побачив на її обличчі той самий голодний і жадібний вираз, який він бачив на обличчі дядька Ендру.

– Отже, – сказала вона, – ваш світ молодший.

Вона на мить замовкла, аби ще раз подивитися на покинуте місто – і якщо вона шкодувала за все те, що там вчинила, вона, звичайно ж, не показала цього, – а тоді сказала:

– А тепер ходімо. Тут холодно наприкінці всіх віків.

– Ходімо куди? – запитали діти.

– Куди? – здивовано перепитала Ядіс. – До вашого світу, звичайно ж.

Поллі й Діґорі з жахом подивились одне на одного. Поллі цариця не сподобалася від самого початку; і навіть Діґорі тепер, коли почув історію про те, що тут відбулося, спізнав відчуття, що бачить її довше, ніж йому хотілося б. Безперечно, таку особу не дуже хочеться запрошувати до себе додому. А якби їм і хотілося, то вони не мали уявлення про те, як це зробити. Їм хотілося б податися у свій світ самим-одним. Але Поллі не могла дістатися до свого кільця, а Діґорі, звичайно, не міг вирушити туди без неї. Діґорі густо почервонів і пробелькотів, затинаючись:

– О-о… До нашого світу. Я не знав, що ви хочете податися туди…

– А навіщо ж вас сюди послано, як не для того, щоб забрати мене? – запитала Ядіс.

– Я переконаний, наш світ вам не сподобається, – сказав Діґорі. – Це місце не для неї, ти згодна зі мною, Поллі? Воно дуже похмуре й нудне. Там немає на що подивитися.

– Там буде на що подивитися, коли я там правитиму, – відповіла цариця.

– Але ви не зможете там правити, – заперечив Діґорі. – Там зовсім не так, як тут. Вони вам не дозволять.

Цариця подивилася на нього зі зневажливою посмішкою.

– Багато великих царів, – сказала вона, – думали, ніби вони можуть чинити опір династії Чарну. Але всі вони зазнали поразки, і навіть їхні імена забуто. Дурний хлопче! Невже ти думаєш, я зі своєю красою і своєю магією не матиму весь ваш світ біля своїх ніг, перш ніж промине рік? Підготуйте свої заклинання й негайно переправте мене туди.

– Який жах, – прошепотів Діґорі до Поллі.

– Можливо, ви боїтеся за свого дядька, – пропустила Ядіс. – Але якщо він належно мене вшанує, він збереже своє життя і свій трон. Я прийду не для того, щоб воювати з ним. Він має бути великим чаклуном, якщо зумів перекинути вас сюди. Він цар усього вашого світу чи тільки його частини?

– Він не цар ніде, – сказав Діґорі.

– Ти брешеш, – не погодилася з ним цариця. – Хіба магія не завжди поєднується з царською кров’ю? Хто коли-небудь чув про простих людей, які були б чаклунами? Я бачу істину, говориш ти мені про неї чи ні. Твій дядько – великий цар і великий чаклун у вашому світі. І завдяки своєму мистецтву він бачив тінь від мого обличчя в якомусь магічному дзеркалі або в зачарованому озері; і моя краса так його вразила, що він здійснив потужне заклинання, яке потрясло ваш світ до його основ і послав вас через широке провалля між світами, щоб ви попросили моєї ласки й привели мене до нього. Відповідайте: так усе було чи не так?

– Не зовсім так, – відповів Діґорі.

– Не зовсім так! – крикнула Поллі. – Та ти що, здурів? Це ж цілковита нісенітниця від початку й до кінця!

– Нікчеми! – вигукнула цариця, обернувшись у нападі люті до Поллі й схопивши її за волосся на маківці, де болить найдужче.

Але зробивши так, вона відпустила руки обох дітей.

– Тікаймо! – закричав Діґорі.

– Швидше! – заволала Поллі.

Вони опустили ліві руки у кишені. Їм навіть не довелося надівати кільця. У ту мить, коли вони доторкнулися до них, весь цей безрадісний світ зник із-перед їхніх очей. Їх винесло вгору, й тепле зелене світло ставало дедалі яскравішим у них над головою.

Розділ 6 Початок проблем для дядька Ендру

– Відпусти мене! Відпусти! – зойкнула Поллі.

– Я не торкаюся тебе! – відповів Діґорі.

Потім їхні голови випірнули на поверхню озера. І знову сонячна тиша Лісу-між-світами огорнула їх, і вона здавалася густішою, теплішою та більш мирною, аніж будь-коли після затхлості та руїни місця, яке вони щойно покинули. Я думаю, якби вони здобули шанс знов забути, хто вони такі та звідки прийшли, то лягли б тут та втішалися у напівсні, слухаючи, як ростуть дерева. Але цього разу не могло бути й мови про те, щоб відпочити й подрімати; бо як тільки вони вибралися на траву, то виявили, що вони не самі. Цариця, або Відьма (називайте її, як вам хочеться), перенеслася сюди разом із ними, міцно тримаючись за волосся Поллі. Саме тому Поллі й кричала: «Відпусти мене! Відпусти!»

Це, до речі, довело ще одну особливість кілець, про яку дядько Ендру не сказав Діґорі, бо не знав про це й сам. Для того щоб перестрибнути зі світу у світ за допомогою одного з кілець, тобі не обов’язково надівати його або доторкатись до нього самому; цілком досить буде доторкнутися до того, хто доторкається до нього. У такому випадку кільце працює як магніт. А кожному відомо, що коли ви підберете магнітом шпильку, то будь-яка інша шпилька, яка торкається першої, також потягнеться за нею.

Тепер, коли вони побачили її в лісі, цариця Ядіс здавалася іншою. Вона була більш блідою, ніж раніше; настільки блідою, що від її краси майже нічого не залишилося. Вона згорбилася й важко дихала, здавалося, ніби повітря в цьому місці душило її. Обоє дітей тепер анітрохи її не боялися.

– Відпусти! Відпусти моє волосся! – знову сказала Поллі. – Чого ти за нього тримаєшся?

– Ну ж бо! Відпусти її волосся! Негайно! – наказав Діґорі.

Вони обоє обернулися і стали борюкатися з нею. Вони були сильнішими, ніж вона, й незабаром примусили її відступити. Вона відсахнулася, важко відсапуючись, і в її очах з’явився вираз жаху.

– Швидше, Діґорі! – сказала Поллі. – Зміни кільце й біжімо до нашого озера!

– Допоможіть! Допоможіть! Пощадіть! – вигукнула Відьма слабким голосом і, спотикаючись, рушила за ними. – Заберіть мене із собою. Ви не можете залишити мене в цьому жахливому місці. Воно вбиває мене.

– Такий резон держави! – зневажливо сказала Поллі. – Як тоді, коли ти вбила стільки людей у своєму світі. Поспішаймо, Діґорі.

Вони наділи зелені кільця, й Діґорі сказав:

– То що ми тепер зробимо?

Він не міг зовсім не відчувати жалю до цариці.

– О, не будь таким віслюком! – вигукнула Поллі. – Десять до одного, що вона лише прикидається. Ходімо швидше!

Й обоє дітей стрибнули у своє озеро. «Добре, що ми його позначили», – подумала Поллі. Та коли вони стрибнули, Діґорі відчув, як холодний вказівний палець і великий палець схопили його за вухо. Вони поринули під воду – й перед ними з’явилися невиразні обриси нашого світу, а ті вказівний і великий пальці стиснули його вухо сильніше. До Відьми вочевидь повернулася її сила. Діґорі пручався, кóпав ногами, але це йому анітрохи не допомогло. Через мить вони опинилися в кабінеті дядька Ендру. Тепер і сам дядько з подивом дивився на дивовижне створіння, яке Діґорі привів за собою з іншого світу.

І йому було на що подивитись. Діґорі й Поллі теж не могли відвести очей від неї. Не було сумніву, що Відьма здолала свою слабкість. І тепер, коли вони побачили її у своєму власному світі, зі звичайними речами навколо неї, то їм перехопило дихання. У Чарні вона була достатньо грізною – у Лондоні вона вселяла жах. По-перше, вони досі не усвідомлювали, яка вона велика. «Навряд чи це людина», – подумав Діґорі, коли подивився на неї. І, либонь, він мав слушність, бо існує думка, що в жилах царської династії Чарну тече кров велетів. Але навіть її зріст був нічим супроти її краси, лютості й дикості. Вона здавалася вдесятеро більш живою, аніж більшість людей, яких ми можемо зустріти в Лондоні. Дядько Ендру кланявся, потирав руки і, сказати правду, здавався неймовірно наляканим. Він скидався на дрібного карлика поруч із Відьмою. А проте, як потім казала Поллі, існувала якась подібність між її обличчям і його: щось було в їхньому виразі. Це той вираз, який мають усі погані чаклуни, та «позначка», якої Ядіс не знайшла на обличчі Діґорі. Проте дітям було корисно побачити їх обох разом, бо після цього вони вже ніколи не боялися дядька Ендру, як ви ніколи не боялися б черв’яка, після того як зустрілися з гримучою змією, або корови, після того як побачили скаженого бугая.

«Пхе! – сказав Діґорі сам до себе. – Він чаклун! Не вельми. Тепер вона та особа, яка завдає справжнього страху».

Дядько Ендру й далі потирав руки і кланявся. Він намагався сказати щось дуже чемне, але в роті у нього пересохло й він узагалі не міг говорити. Його «експеримент» із кільцями, як він це називав, виявився успішнішим, аніж він хотів. Бо хоч він мав справи з магією вже багато років, він завжди залишав усі небезпеки (наскільки можливо) на долю інших людей. Нічого подібного йому ще не доводилося пережити.

Тоді Ядіс заговорила; не дуже голосно, але було в її голосі щось, від чого вся кімната затремтіла.

– Де той чаклун, який покликав мене в цей світ?

– Е… е… мадам, – видихнув із себе дядько Ендру. – Для мене велика честь… Я дуже вдячний… Така несподівана втіха… Якби тільки я мав нагоду підготуватися… Я… Я…

– Де той чаклун, йолопе? – повторила Ядіс.

– Це я… Я, мадам… Я сподіваюся, ви пробачите… е… е… будь-яку дурницю, яку могли утнути ці вередливі діти. Запевняю вас, я не мав наміру…

– Ти? – сказала цариця ще жахливішим голосом.

Потім, ступивши лише один крок, вона перетнула кімнату, схопила жмут сивого волосся дядька Ендру й підтягла до себе його голову так, щоб його обличчя опинилося навпроти її обличчя, і роздивилася його, як роздивлялася обличчя Діґорі в палаці в Чарні. А дядько блимав і нервово облизував губи. Нарешті вона відпустила його: так раптово, що він відлетів убік і вдарився об стіну.

– Я бачу, – зневажливо сказала вона, – ти справді чаклун, певного сорту. Підведися на ноги, собако, не намагайся там сісти, наче ти говориш із рівними собі. Як ти навчився магії? Ти не маєш у собі царської крові, я готова заприсягнутися.

– Ну… Можливо, не в строгому розумінні, – пробелькотів дядько Ендру. – Кров у мене не зовсім царська, мем. Проте Кеттерлі – дуже давній рід. Стародавній рід із Дорсетширу, мем.

– Гаразд, – сказала Відьма. – Я бачу, хто ти такий. Ти малий дрібний чаклун, який працює за правилами й по книжках. У твоїй крові й твоєму серці немає справжньої магії. У моєму світі кінець таким чаклунам, як ти, настав ще тисячу років тому. Але тут я дозволю тобі бути моїм слугою.

– Я буду дуже щасливий… Радий прислужитися вам у будь-який спосіб… Для мене це буде велика втіха, запевняю вас.

– Гаразд, гаразд… Ти балакаєш надто багато… Послухай, яким буде твоє перше завдання. Я бачу, ми перебуваємо у великому місті. Негайно здобудь для мене колісницю, або летючий килим, або добре навченого дракона, чи які там засоби пересування надають персонам царського або шляхетного походження у вашій країні. Відвезеш мене до тих місць, де я знайду одяг, коштовне каміння й рабів, які відповідатимуть моєму рангу. Завтра я почну завоювання вашого світу.

– Я… Я… піду й негайно замовлю кеб, – видушив із себе дядько Ендру.

– Стій, – сказала Відьма, коли він дійшов до дверей. – Навіть не думай зрадити мене. Мої очі бачать крізь стіни й у головах людей. Вони спостерігатимуть за тобою, хоч би куди ти пішов. На перший сигнал непокори я нашлю на тебе такі чари, що все, на що ти сядеш або до чого доторкнешся, перетвориться на розпечене залізо, а коли ти ляжеш у ліжко, на твої ноги наваляться невидимі брили льоду. А тепер іди.

Старий вийшов; він був схожий на собаку з підібганим хвостом. Діти боялися, що Ядіс скаже їм про те, що відбувалося з нею в лісі. Проте, як виявилося, вона ніколи про це не згадувала ані тоді, ані згодом. Я думаю (і так само думав Діґорі), що її розум не міг пригадати того спокійного місця, і хоч би як часто ви переправляли її туди й хоч би як надовго залишали її там, вона нічого про це не знала б. Тепер, коли вона залишилася на самоті з дітьми, вона не звертала на них жодної уваги. Така манера була характерна для неї. У Чарні вона не звертала уваги на Поллі (до самого кінця), бо Діґорі був тим, кого вона мала намір використати. Тепер, коли вона мала дядька Ендру, то перестала помічати Діґорі. Я думаю, всі відьми є такими. Вони не цікавляться ані речами, ані людьми, якщо не можуть використати їх; вони жахливо практичні. Тому в кімнаті протягом хвилини чи двох панувала мовчанка. Але з того, як Ядіс тупала ногою по підлозі, було видно, що її опановує нетерплячка.

Тоді вона сказала, ніби звертаючись до самої себе:

– Що робить той старий йолоп? Треба було мені взяти батіг. – І покинула кімнату в пошуках дядька Ендру, не обдарувавши дітей жодним поглядом.

– Ох! – зітхнула з полегкістю Поллі. – А тепер мені час додому. Уже дуже пізно. Сподіваюся, батьки мене ждуть.

– Гаразд, іди, але повертайся, як тільки зможеш. Це просто жах, що ми маємо її тут. Ми повинні вигадати якийсь план.

– Нехай тепер твій дядько його вигадує, – сказала Поллі. – Це він заварив усю цю кашу з магією.

– Але ж ти повернешся, правда ж, повернешся? Нехай воно все западеться, але ти ж не покинеш мене самого в такій халепі, як ця?

– Я піду додому через тунель, – досить холодно промовила Поллі. – Так буде найшвидше. Але якщо ти хочеш, щоб я повернулася, то не ліпше було б, якби ти попросив у мене пробачення?

– Попросив у тебе пробачення? – вигукнув Діґорі. – Ну хіба не дівчача логіка? А що я такого вчинив?

– О, нічого, звичайно, – саркастично відповіла Поллі. – Лише мало не викрутив мені руку в тій кімнаті з восковими постатями, як боягузливий хуліган. Лише вдарив молотком по дзвону, як тупий йолоп. Лише обернувся до неї спиною в лісі, тож вона встигла схопити тебе, перш ніж ми стрибнули в наше озеро. Це, мабуть, і все.

– Он як, – сказав Діґорі, вельми здивований. – Ну, гаразд, я прошу в тебе пробачення. І я справді почуваюся винним у тому, що сталося в кімнаті з восковими фігурами. Ось я й попросив у тебе пробачення. А тепер будь порядною дівчиною й повернися. Бо я буду в глибокій ямі, якщо ти не повернешся.

– Я не бачу, що може трапитися з тобою. Це ж містер Кеттерлі збирається сісти на розпеченого стільця або лягти у крижане ліжко, хіба ні?

– Я думаю не про те, – сказав Діґорі. – Я стурбований за матір. А що, як це створіння зайде в її кімнату? Воно може налякати її до смерті.

– А й справді, – стурбувалася Поллі. – Гаразд. Ми укладемо мир. Я повернуся, якщо зможу.

І вона проповзла крізь маленькі двері в тунель. Це темне місце серед голих балок, яке здавалося їм таким загадковим і таємничим лише кілька годин тому, тепер було спокійним і наповненим домашнім затишком.

Але ми мусимо повернутися до дядька Ендру. Його бідолашне старе серце мало не вискакувало з грудей, коли він, спотикаючись, спускався сходами, які вели на горище, знову й знову обтираючи лоба хусточкою. Коли він дійшов до своєї спальні, яка була поверхом нижче, то зазирнув досередини. І насамперед дістав із гардероба пляшку й склянку, які завжди ховав там, де тітка Летті їх знайшла б. Він налив собі повну склянку якогось несмачного питва й випив одним ковтком. Потім набрав повні груди повітря.

– Слово честі, – сказав він собі. – Я геть приголомшений. Яка несподіванка. І це в моєму віці!

Він налив собі другу склянку, випив її також і став перевдягатися. Ви ніколи не бачили такого одягу, але я його пам’ятаю. Він надів дуже високий, блискучий і твердий комір, такий, що примушував вас тримати підборіддя вгору, білу камізельку з малюнком і надів через лоба ланцюжок свого золотого годинника. Одягнув найкращий сурдут, який зберігав для весіль і похоронів. Дістав найкращого капелюха й почистив його. На туалетному столику в нього стояв вазон із квітами (поставлений туди тіткою Летті). Він узяв одну квітку й устромив у петельку сурдута. Узяв чисту хусточку (дуже гарну, таких сьогодні не купити) з маленької шухляди під праву руку й капнув на неї кілька крапель парфумів. Узяв монокль із чорною стрічкою і вставив його в око. Потім подивився на себе в дзеркало.

Дітям притаманний один різновид дурості, як ви знаєте, а дорослим – інший. У ту мить дядько Ендру починав дуріти в дуже дорослий спосіб. Тепер, коли Відьма не перебувала в одній кімнаті з ним, він швидко забув, як вона його налякала, і чимраз більше думав про її незвичайну красу. Він повторював собі: «Демонічно гарна жінка, демонічно вродлива. Створіння надзвичайної краси». Він так само примудрився забути, що це діти привели до нього це «надзвичайне створіння»: він мав таке відчуття, ніби це він своєю магією викликав її з невідомих світів.

«Хай там як, хлопче, – сказав він сам до себе, дивлячись у дзеркало, – а ти по-диявольському добре зберігся для свого віку. Чоловік витончений і бездоганний».

Ви бачите, що цей старий пришелепок справді уявляв собі, що Відьма закохається в нього. Цьому, либонь, посприяли два ковтки спиртного і його найкращий одяг. Але хай там як, а він був пихатим, як павич: саме тому він і прихилився до магії.

Він відімкнув двері, спустився сходами вниз, послав покоївку найняти кеб (у ті часи кожен мав багато слуг) і зазирнув до вітальні. Там, як він і сподівався, він знайшов тітку Летті. Вона була заклопотана пильним ділом – лагодила матрац. Він лежав на підлозі біля вікна, а вона стояла на ньому навколішки.

– Моя люба Летиціє, – сказав дядько Ендру, – мені треба… е… е… вийти. Позич мені п’ять фунтів або десь так, я маю зустрітися з гарною дівчиною.

– Ні, любий Ендру, – сказала тітка Летті рішучим спокійним голосом, не підводячи голови від своєї праці. – Я тисячу разів повторювала, що не позичатиму тобі грошей.

– Не будь такою впертою, моя люба, – сказав дядько Ендру. – Це дуже важливо. Ти поставиш мене в по-диявольському незручне становище, якщо не виконаєш моє прохання.

– Ендру, – сказала тітка Летті, дивлячись йому в обличчя, – мене дивує, що тобі не соромно просити в мене гроші.

За цими словами існувала тривала й нудна історія, як то часто буває в дорослих людей. Вам треба знати про неї тільки те, що дядько Ендру, нібито «залагоджуючи всілякі справи дорогої Летті», а насправді нічого не роблячи, витрачав великі гроші на бренді й сигари (а тітці Летті доводилося знову й знову сплачувати його рахунки) і зробив її набагато біднішою, аніж вона була тридцять років тому.

– Моя люба дівчино, – сказав дядько Ендру, – ти нічого не розумієш. Сьогодні я муситиму зробити цілком несподівані витрати. Мені треба трохи розважитися. Не будь упертою, дай мені гроші.

– І кого ти збираєшся розважати, Ендру? – запитала тітка Летті.

– Щойно до мене прибув надзвичайно важливий гість.

– Не мели дурниць, – сказала тітка Летті. – Протягом останньої години у двері не було жодного дзвінка.

Цієї миті двері несподівано широко відчинилися. Тітка Летті обернулася й з подивом побачила, що у дверях стоїть величезна жінка, розкішно вдягнена, з голими руками, а її очі метали блискавки. То була Відьма.

Розділ 7 Що сталося біля дверей

– Ниций рабе, скільки я муситиму чекати свою колісницю? – громовим голосом запитала Відьма.

Дядько Ендру зіщулився й відступив від неї. Тепер, коли вона постала перед ним, усі дурні думки, що обступили його, коли він дивився на себе в дзеркало, покинули його. Але тітка Летті підвелася з колін і вийшла на середину кімнати.

– І хто ця молода особа, Ендру, можна мені запитати? – промовила тітка Летті крижаним голосом.

– Визначна гостя – дуже важлива ос-соба, – промурмотів він, затинаючись.

– Нісенітниця! – заявила тітка Летті, а тоді провадила, обернувшись до Відьми: – Негайно забирайся з мого дому, безсоромна хвойдо, а то я викличу поліцію.

Вона думала, що Відьма прийшла з якогось цирку, і їй дуже не сподобалися її голі руки.

– Хто ця жінка? – запитала Ядіс. – На коліна, нікчемний рабе, поки я тебе не вдарила.

– Мені не треба лайки в моєму домі, жінко, – попередила тітка Летті.

Несподівано, як здалося дядькові Ендру, цариця випросталася і стала ще вищою. Вогонь бризнув із її очей: вона простягла руку тим самим жестом і з тими самими грізними й жахливими словами, якими вона недавно перетворила ворота Чарну на порох. Але нічого не відбулося, крім того що тітка Летті, подумавши, що ті жахливі слова були сказані незвичайною англійською мовою, зауважила:

– Так я й думала. Ця жінка п’яна. П’яна! Вона навіть не спроможна говорити зрозумілою мовою.

То була, певно жахлива мить для Відьми, коли вона несподівано зрозуміла, що її спроможність перетворювати людей на порох, яка була цілком реальною в її світі, виявилася марною в нашому. Але вона ні на мить не втратила самовладання. Не думаючи про своє розчарування, вона стрибнула вперед, схопила тітку Летті за шию й за коліна, підняла її високо над головою, так ніби та була не важчою за ляльку, й кинула її через кімнату. Коли тітка Летті ще летіла в повітрі, покоївка (якій ранок видався дуже цікавим) устромила голову в двері й сказала:

– Ваш наказ, сер, виконано, кеб подано.

– Ходімо, рабе, – сказала Відьма дядькові Ендру.

Він щось забурмотів про «гідне жалю насильство – я повинен висловити протест», але, перехопивши єдиний погляд від Ядіс, він утратив мову. Вона потягла його геть із кімнати й геть із дому. І Діґорі пробіг униз сходами саме вчасно, щоб побачити, як зачинилися за ними двері парадного входу.

– Оце так! – сказав він. – Вона вирвалася на волю в Лондон. І забрала із собою дядька Ендру. Я не уявляю собі, що тепер може статися.

– О, містере Діґорі, – сказала покоївка (день для якої видався справді чудовим). – Я думаю, міс Кеттерлі дуже вдарилася.

І вони обоє побігли до вітальні, подивитися, що ж там сталося.

Якби тітка Летті впала на голі дошки чи навіть на килим, я думаю, вона переламала б собі всі кістки: але, на своє велике щастя, вона впала на матрац. Тітка Летті була дуже сувора стара леді; леді часто були суворими в ті часи. Вона понюхала трохи нюхальної солі й посиділа кілька хвилин, а потім сказала, що з нею все гаразд, якщо не зважати на кілька синців. Їй не знадобилося багато часу, щоб оцінити ситуацію.

– Саро, – сказала вона покоївці (яка ніколи не мала такого цікавого дня) негайно піди в поліцію і скажи їм, що на волі розгулює небезпечна божевільна жінка. Я сама віднесу ланч місіс Кірке.

Місіс Кірке, звичайно, була матір’ю Діґорі.

Після того як мати одержала свій ланч, Діґорі й тітка Летті також поснідали.

І тоді Діґорі глибоко замислився.

Проблема полягала в тому, як відіслати Відьму до її власного світу чи принаймні вислати геть із нашого якомога швидше. Хоч би що сталося, їй не можна дозволити шаленіти в домі. Мати не повинна її побачити. І бажано не дозволити їй шаленіти в Лондоні. Діґорі не було у вітальні, коли вона намагалася «розтрощити» тітку Летті, але він бачив, як вона розтрощила ворота в Чарні. Тож він знав про її жахливу силу й не знав, що вона втратила її частину, коли прийшла в наш світ. І він знав, що вона хоче підкорити собі наш світ. На цю мить, як він міг собі уявити, вона могла вже розтрощити Букінгемський палац або Дім парламенту: і не випадало сумніватися, що чимало полісменів уже перетворені на купки пороху. І він ніяк не міг перешкодити цьому. «Але кільця начебто діють, як магніти, – подумав Діґорі. – Якщо я зможу доторкнутися до неї, а потім схопитися за своє жовте кільце, ми обоє провалимося в Ліс-між-світами. Хотілося б мені знати, чи вона знову втратить там усю свою силу? Чи то вплинуло на неї те місце, чи то був лише шок від того, що її витягли з її власного світу? Але, думаю, мені варто ризикнути. Та як мені знайти ту звірюку? Думаю, тітка Летті не дозволить мені вийти з дому, якщо я не повідомлю її, куди йду. А в мене грошей лише два пенси, хоч мені потрібно значно більше на автобуси й трамваї, якщо я захочу оглянути весь Лондон. Хай там як, а я не маю найменшого уявлення, де її шукати. Я навіть не знаю, чи дядько Ендру досі супроводжує її».

Зрештою він дійшов висновку, що йому залишається тільки чекати й сподіватися, що дядько Ендру та Відьма повернуться додому. Якщо так, йому треба буде вибігти з кімнати, вхопитися за Відьму й надіти своє жовте кільце, перш ніж вона встигне ввійти в дім. Тобто він муситиме стежити за парадними дверима, як кіт за мишею на виході з її нори; і він не покине свого спостережного пункту ні на мить. Отож він пішов у їдальню й «приліпився обличчям», як то кажуть, до шибки вікна. Це було вікно з виступом, із якого можна спостерігати за сходами аж до парадних дверей і дивитися вгору та вниз по вулиці так, щоб побачити кожного, хто наблизиться до дверей.

«Цікаво, що тепер робить Поллі?» – подумав Діґорі.

Він думав про це довго, поки минули перші повільні півгодини. Але вам не треба думати про це разом із ним, бо я вам розповім. Вона дуже запізнилася на обід, а її черевики й панчохи були мокрі. І коли в неї запитали, де вона була й що робила, дівчинка відповіла, що була з Діґорі Кірке. На подальше розпитування вона відповідала, що намочила ноги в озері й що те озеро було в лісі. Коли її запитали, а де той ліс, вона сказала, що не знає. Коли її запитали, чи то був один із парків, вона досить правдиво відповіла, що він справді був схожий на парк. З усього цього її мати дійшла висновку, що Поллі, нікого не повідомивши, заблукала в ту частину Лондона, якої вона не знала, і зайшла до незнайомого парку, де розважалася, стрибаючи в калюжі. Тож їй сказали, що вона поводилася як дуже неслухняна дівчина і що їй більше не дозволять гратися з тим «хлопцем Кірке», коли щось подібне повториться. Після цього її нагодували смачним обідом з усіх страв, які залишилися, й послали до ліжка, щоб вона поспала не менш як дві години. У ті часи таке відбувалося часто.

Тож, коли Діґорі стояв на варті біля вікна в їдальні, Поллі лежала в ліжку, й обоє думали про те, як жахливо повільно збігає час. Гадаю, я почувався б краще у становищі Поллі. Вона мала тільки дочекатися, коли закінчаться ті дві години. А Діґорі через кожні дві хвилини чув стукотіння коліс кеба або пекаревого фургона, або чув, як із-за рогу виходить хлопець різника, й думав: «Вона повертається», а потім переконувався в тому, що ні. І між цими невиправданими тривогами, протягом, як здавалося, годин і годин, цокав годинник, і велика муха – десь на недосяжній височині – дзижчала проти вікна. Це був один із тих будинків, у яких пополудні панує глибока й нудна тиша і де, здається, завжди пахне бараниною.

Протягом тривалого спостереження й чекання сталася одна невеличка подія, яку я не можу не згадати, позаяк згодом вона призвела до чогось вельми важливого. Якась леді принесла виноград для матері Діґорі; позаяк двері вітальні були відчинені, Діґорі не міг не почути розмову між тіткою Летті й тією леді в холі.

– Які чудові ґрона винограду! – долинув до нього голос тітки Летті. – Я переконана, якщо їй щось може допомогти, то це такий виноград. Але бідолашна дорога маленька Мейбл! Боюся, що потрібні фрукти з Краю Молодості, щоб допомогти їй тепер. Ніщо в цьому світі не зможе зробити для неї чогось.

Потім вони стишили голоси й говорили ще довго, але він уже нічого не чув.

Якби він не чув розмови про Край Молодості кілька днів тому, він подумав би, що тітка Летті говорила, не маючи на меті чогось конкретного, як ото часто базікають дорослі, і їхня розмова його не зацікавила б. Він майже так і подумав. Але несподівано йому сяйнуло, що він тепер знає (якщо тітка Летті й не знала), що інші світи справді існують і він навіть побував в одному з них. У такому разі десь і справді міг існувати Край Молодості. Могло існувати все що завгодно. Могли рости фрукти десь в іншому світі, які й справді вилікували б його матір. І ви знаєте, як ти себе почуваєш, коли починаєш сподіватися на щось, чого ти вкрай потребуєш; ти майже борешся проти цієї надії, бо вона надто гарна, щоби бути правдивою, а ти часто спізнавав розчарування раніше. Саме так почував себе Діґорі. Але марно було стискати за горло цю надію. Адже вона могла – справді могла бути реальною. Так багато дивних подій уже сталося. І він має магічні кільця. У тому лісі багато озер – отже, існує багато світів. І він може навідати їх усі. І тоді – його мати справді одужає. Усе знову стане гаразд. Він геть забув про те, що чатує на Відьму. Його рука вже ковзнула в кишеню, де він тримав жовте кільце, коли раптом почулося тупотіння копит.

«Що це? – подумав Діґорі. – Пожежна машина? Цікаво, який дім загорівся? Господи, вони їдуть сюди. Це вона!»

Я не маю потреби пояснювати вам, кого він мав на увазі, сказавши: «Це вона!»

Спочатку з’явився кеб. Місце для візника було порожнє. На даху, де вона не сиділа, а стояла, балансуючи з дивовижною рівновагою, коли екіпаж обминув ріг вулиці, була Ядіс, цариця цариць і жах Чарну. Її зуби оголені в вищирі, очі сяяли, як вогонь, а довге волосся маяло позаду неї, як хвіст комети. Вона стьобала коня нещадно. Його ніздрі були розширені й червоні, а боки – вкриті згустками піни. Він домчав диким чвалом до парадних дверей, проминувши стовп із ліхтарем лише на дюйм, а тоді здибився на задні ноги. Екіпаж напоровся на стовп із ліхтарем і розламався на кілька частин. Відьма зробила карколомний стрибок саме вчасно й опинилася на спині в коня. Вона тепер сиділа на ньому верхи й нахилилася вперед, щось прошепотівши йому на вухо. Певно, вона зробила це не для того, щоб його заспокоїти, а для того, щоб він геть очманів. Кінь знову здибився на задні ноги, і його іржання пролунало, як зойк. Він перетворився на копита, зуби, очі та розмаяну гриву. Лише відмінний верхівець міг утриматися в нього на спині.

Перш ніж Діґорі набрав повні груди повітря, сталося багато інших подій. Другий екіпаж підкотив до першого. З нього вистрибнули товстий чоловік у сурдуті й полісмен. Підкотив і третій екіпаж із двома полісменами. Потім з’явилося близько двадцятьох людей (переважно кур’єрів) на велосипедах, усі дзвонили у свої дзвінки, кричали та свистіли. Останнім прибіг натовп роззяв на своїх ногах: усі були розпалені від бігу, але вони втішалися. Вікна позачинялися в усіх будинках на цій вулиці, і покоївка або дворецький стояли в кожних парадних дверях. Вони хотіли помилуватися цікавим видовищем.

Тим часом старий джентльмен, хитаючись і тремтячи, спробував вибиратися з-під уламків першого екіпажа. Кілька людей підбігли, щоб допомогти йому. Та позаяк один тягнув його в один бік, а інший у другий, можливо, він би швидше виліз із-під руїн власними силами. Діґорі здогадався, що старий джентльмен має бути дядьком Ендру, але його обличчя не роздивився.

Капелюх-циліндр на його голові приплюснувся.

Діґорі вибіг на вулицю й приєднався до натовпу.

– Ось вона, та жінка, ось вона! – вигукнув товстий чоловік, показуючи на Ядіс. – Виконуйте свій обов’язок, констеблю. Вона взяла з моєї крамниці на сотні й тисячі фунтів товару. Подивіться на перли на її шиї. Вони мої. І вона подивилася на мене чорним оком, а це ще гірше.

– Чорне око вона справді має, – сказав хтось із натовпу. – І таке гарне чорне око, якого я раніше не бачив. Красуня! І дуже сильна жінка!

– Пропоную вам покласти сирий біфштекс на ваш товар, тоді він буде в безпеці, – сказав хлопець різника.

– То що тут сталося? – запитав найголовніший із полісменів. – Ну ж бо, розкажіть.

– Я ж вам сказав, що вона… – почав товстий чоловік, але тут хтось вигукнув:

– Не дозволяйте старому, який був у кебі, накивати п’ятами. Бо він теж був із нею.

Старий джентльмен, безперечно, не хто інший, як дядько Ендру, щойно вибрався з-під уламків кеба й потирав свої синці.

– Ну ж бо, – сказав полісмен, обертаючись до нього, – розкажіть мені, що тут сталося.

Дядько Ендру промурмотів із-під розчавленого капелюха щось нерозбірливе.

– Облиште це, – суворо сказав йому полісмен. – Тут не до жартів. Скиньте капелюха, ви мене чуєте?

Це було легше сказати, аніж зробити. Дядько Ендру довго й марно змагався зі своїм капелюхом, тож двоє інших полісменів схопили його за криси і стягли з голови.

– Дякую вам, дякую, – сказав дядько Ендру слабким голосом. – Дякую. Господи, я геть розбитий. Якби хтось приніс мені трохи бренді…

– А тепер послухайте, будь ласка, мене, – сказав полісмен, діставши з кишені великий записник і маленький олівець. – Ви відповідаєте за цю молоду жінку?

– Стережіться! – вигукнуло кілька голосів, і полісмен відстрибнув на крок назад саме вчасно.

Кінь буцнув його задньою ногою, яка, напевне, убила б його. Потім Відьма повернула коня так, щоб він дивився на натовп, а його задні ноги опинилися на тротуарі. У її руці з’явився довгий блискучий ніж, і вона почала визволяти коня від розбитого екіпажа.

А Діґорі намагався знайти таке місце, з якого він міг би доторкнутися до Відьми. Це було не так легко, бо з того боку, де він стояв, було надто багато людей. Щоб підійти до неї з протилежного боку, він мав пропхатися між копитами коня й рейками, що обгороджували «площу» довкола будинку. Бо дім Кеттерлі мав підвал. Якщо ви бодай трохи знаєте про коней, а тим більше бачили, в якому стані щойно перебував цей кінь, то ви розумієте, що такий маневр був би дуже небезпечним. Діґорі знав багато про коней, але він стиснув зуби й наготувався проскочити повз грізні задні копита, як тільки настане слушна мить.

Червонопикий чоловік у капелюсі-котелку пропхався наперед натовпу.

– Отакої! – сказав він. – Та це ж мій кінь, на якому вона сидить, і мій кеб, який вона перетворила на купу трісок.

– Говоріть по черзі, – сказав полісмен. – Прошу вас, говоріть по черзі.

– Але ж у нас немає часу, – сказав власник кеба. – Я знаю цього коня краще, ніж ви. Він не звичайний кінь. Його батько був бойовим конем офіцера в кавалерії, справді був. І якщо молода жінка й далі збуджуватиме його, тут станеться вбивство. Пропустіть-но мене до нього.

Полісмен був лише радий, що йому випала добра нагода відійти від коня. Власник кеба підступив до нього на крок, подивився вгору на Ядіс і сказав досить приязним голосом:

– А тепер, міссі, дозвольте мені підійти до його голови, а ви тихенько злізайте. Ви леді, й вам не потрібні всі ці неприємності, хіба не так? Ви хочете піти додому, випити філіжанку смачного чаю і спокійно лягти до ліжка. Вам там стане набагато краще. – Водночас він простяг руку до голови коня зі словами: – Тихше, Аґрусе, тихше, хлопче. Заспокойся.

Тоді вперше озвалася Відьма.

– Собако! – пролунав її холодний лункий голос, заглушивши всі інші звуки. – Собако, відпусти мого царського коня. Я імператриця Ядіс.

Розділ 8 Битва біля ліхтарного стовпа

«Отакої! Так ти гімператриця, чи не так? Ми ще подивимося, яка ти гімператриця», – сказав чийсь голос. Потім пролунав і другий: «Хай живе гімператриця Колні-Гетч[2]!» – і до нього приєдналися чимало голосів. Але вітання перейшли у вибухи реготу, й вона побачила, що всі глузують із неї. Вираз її обличчя змінився, вона переклала ніж у ліву руку і без попередження вчинила те, на що страшно було дивитися. З неймовірною легкістю, так ніби то була звичайнісінька річ у світі, вона простягла праву руку й відірвала від ліхтарного стовпа одну з його сталевих поперечок. Якщо вона втратила частину магічної сили в нашому світі, то не втратила сили фізичної: вона могла зламати сталевий брус, наче цукерку, тож підкинула свою нову зброю в повітря, знову її зловила, помахала нею і пустила коня вперед.

«Тепер мій шанс», – подумав Діґорі. Він проскочив між конем і рейками й рушив уперед. Якби тварина зупинилася бодай на мить, він міг би схопити Відьму за п’яту. Коли він кинувся вперед, то почув огидний тріск і тупий звук удару – то Відьма опустила сталевий брус на шолом головного полісмена; чоловік упав, наче кегля.

– Швидше, Діґорі. Її треба зупинити, – почувся голос поруч.

Це була Поллі, яка вибігла на вулицю, щойно їй дозволили встати з постелі.

– Ти молодець, – сказав Діґорі. – Тримайся за мене міцно. Тобі доведеться надіти кільце. Жовте, не забувай. Але не торкайся його, поки я не закричу.

Пролунав другий тріск, і ще один полісмен упав, як підкошений. Із натовпу долинув сердитий рев:

– Стягніть її з коня! Хапайте камені з бруківки! Викличте військо!

Але більшість людей намагалися триматися від неї так далеко, як тільки могли. Проте власник кеба, вочевидь найхоробріший і водночас найдобріший із присутніх людей, тримався неподалік від коня, ухиляючись від ударів сталевого бруса й намагаючись схопити Аґруса за голову.

Натовп знову зчинив неймовірний галас. Камінь просвистів над головою Діґорі. Потім пролунав голос Відьми, чистий, як звук великого дзвона, що звучав так, ніби вона нарешті відчула себе майже щасливою.

– Покидьки! Ви мені дорого заплатите, коли я підкорю ваш світ. Не залишиться жодного каменя від вашого міста! Я вчиню з вами так, як учинила з жителями Чарну, Фелінди, Сорлісу, Брамандіну.

Діґорі нарешті зловив її за литку. Вона копнула ногою назад і вдарила підбором його в рот. Від болю він випустив її литку. Губи в нього були розбиті, а рот наповнився кров’ю. Десь дуже близько пролунав голос дядька Ендру, схожий на тремтячий зойк:

– Мадам, моя люба леді, благаю вас, стримуйте себе!

Діґорі зробив ще одну спробу схопити її за п’яту, і вона знову його струсила. Ще кілька чоловіків впали від залізного бруса. Діґорі схопив її за п’яту втретє; він тримав її з усіх сил і крикнув Поллі: «Давай!», потім – слава Богу! – розгнівані, перелякані обличчя зникли. Обурені голоси замовкли. Усі, крім голосу дядька Ендру. Зовсім близько від Діґорі в темряві він квилив:

– О, що за маячня! Це кінець? Я не можу далі терпіти. Це несправедливо. Я ніколи не думав, що стану чаклуном. Це непорозуміння. Провина моєї хрещеної матері; я мушу протестувати. Та ще з моїм здоров’ям. Дуже давня родина з Дорсетширу.

«От лихо! – подумав Діґорі. – Ми ж не хотіли забрати сюди його. Прокляття, от так несподіванка!»

– Ти тут, Поллі? – запитав він.

– Так, я тут. Перестань штовхатися.

– Я не… – почав Діґорі, але перш ніж він устиг сказати більше, їхні голови випірнули з води під тепле сонячне сяйво лісу. А коли вони вибралися з озера, Поллі скрикнула:

– О, поглянь! Ми притягли сюди й коня. І містера Кеттерлі. І власника кеба. Ну й мішанина!

Коли Відьма побачила, що вона знову в лісі, вона зблідла й нахилилася, аж поки доторкнулася обличчям до гриви коня. Було видно, що вона почувається смертельно хворою. Дядько Ендру тремтів. Але кінь Аґрус струснув головою, весело заіржав і, здавалося, почувався пречудово. Він заспокоївся вперше, відколи Діґорі його побачив. Його вуха, досі притиснуті до голови, тепер піднялися, як їм і належало, і вогонь погас у його очах.

– Це добре, мій хлопче, – сказав власник кеба, поплескавши Аґруса по шиї. – Так воно краще. Тепер ти можеш розслабитися.

Аґрус зробив найприроднішу річ у світі. Відчуваючи велику спрагу (й не дивно) він повільно підійшов до найближчого озера і ступив у нього, щоб напитися води. Діґорі досі тримався за п’яту Відьми, а Поллі не випустила руку Діґорі. Одна з рук власника кеба лежала на шиї коня; а дядько Ендру, який досі тремтів, ухопився за другу руку власника кеба.

– Швидше, – сказала Поллі, глянувши на Діґорі. – Зелені!

Тож кінь так і не напився. Натомість уся компанія відчула, як її огортає темрява. Аґрус заіржав; дядько Ендру хлипав. Діґорі сказав:

– Нам дуже пощастило.

Запала коротка пауза. Потім Поллі сказала:

– Ми вже повинні бути там, чи не так?

– Схоже, ми десь перебуваємо, – сказав Діґорі. – Принаймні я стою на чомусь твердому.

– Я теж – коли я про це подумала, – сказала Поллі. – Але чому так темно? Ти не думаєш, що ми потрапили не в те озеро?

– Це має бути Чарн, – сказав Діґорі. – Ми лише опинилися там посеред ночі.

– Це не Чарн, – пролунав голос Відьми. – Це порожній світ. Це Ніщо.

І справді, це дуже було схоже на Ніщо. Не було зірок. Їх огортала така темрява, що вони зовсім не бачили одне одного, незалежно від того, тримали вони свої очі заплющеними чи розплющеними. Під їхніми ногами було холодне, рівне щось, можливо, земля, але напевне не трава й не дерево. Повітря було холодне й сухе, без вітру.

– Мій фатум прийшов по мене, – сказала Відьма тоном жахливого спокою.

– О, не кажіть так, – пробелькотів дядько Ендру. – Моя люба молода леді, благаю вас: не кажіть таких речей. Не думаю, що все так погано. О чоловіче добрий, – звернувся він до власника кеба, – чи ви не маєте при собі пляшки? Краплю спиртного – ось чого мені треба.

– Послухайте-но мене, послухайте-но мене, – пролунав голос власника кеба, твердий, добрий, упевнений голос. – Усі заспокойтеся, ось що я вам скажу. Ніхто не зламав собі кісток? От і гаразд. Ми зараз можемо бути цілком задоволені, а тим більше після того, як пережили такий день. Якщо ж ми попадали в глибоку яму – можливо, там, де будують нову станцію метро – хтось прийде й допоможе нам звідси вибратися, повірте мені! А якщо ми мертві – таке може бути, я не заперечую, – то ви повинні пам’ятати, що на морі буває й гірше, й кожен колись має померти. І нема чого боятися смерті, якщо ти жив порядним життям. І якщо ви запитаєте мене, як нам найліпше збути час, то я пропоную заспівати гімн.

І він заспівав. Спочатку він заспівав подячний молебень за добрий урожай, за те, що вдалося його успішно зібрати. Це не вельми пасувало до місця, де, либонь, нічого не росло від початку часів, але саме цей релігійний спів запам’ятався йому найкраще. Голос він мав приємний, і діти приєдналися до нього; це їх трохи підбадьорило. Дядько Ендру й Відьма до них не приєдналися.

Під кінець гімну Діґорі відчув, як чиясь рука схопила його за рукав, і запах бренді та сигар, а також доброго одягу підказали йому, що це має бути дядько Ендру, який обережно потяг його від інших. Коли вони пройшли невеличку відстань, дядько так наблизив рот до Діґорі, що йому залоскотало у вусі, й прошепотів:

– Ну ж бо, хлопче. Надінь кільце. Тікаймо звідси.

Але Відьма мала дуже добрий слух.

– Дурень! – пролунав її голос. – Ти забув, що я можу читати в головах людей? Відпусти хлопця. Якщо ти вчиниш зраду, я так тобі помщуся, як ніхто не мстився в усіх світах від самого їхнього початку.

– І якщо ти вважаєш, – додав Діґорі, – мене такою підлою свинею, що я можу втекти звідси й покинути Поллі, і власника кеба, і коня в такому місці, як це, то ти дуже помиляєшся.

– Ти поганий і нахабний хлопчисько, – сказав дядько Ендру.

– Тихше! – попросив власник кеба.

Усі дослухалися.

У темряві щось нарешті стало відбуватися. Хтось заспівав. Голос лунав дуже далеко, й Діґорі не міг збагнути, з якого напрямку він лине. Іноді здавалося, він долітає з усіх напрямків. Іноді йому вчувалося, що голос лунає десь унизу під ними. Його нижні ноти були достатньо глибокі, щоб бути голосом самої землі. Слів не було. Власне, не було навіть мелодії. Але музика голосу була, поза всяким порівнянням, найпрекраснішою музикою, яку він будь-коли чув. Такою прекрасною, що він майже не міг витримувати її. Кінь, либонь, теж уподобав її; він заіржав так, як заіржав би кінь після того, як протягом багатьох років його запрягали в кеб, а потім раптом він здобув волю й опинився на тому полі, де грався, коли був малим лошам, і побачив, як хтось, кого він пам’ятав і любив, іде до нього через поле, щоб почастувати грудочкою цукру.

– Господи! – сказав власник кеба. – Чи ж не чудова музика?

Потім два чуда сталися в одну мить. Одним було те, що до першого голосу приєдналися інші голоси; більше голосів, аніж ти міг би порахувати. Вони лунали в гармонії з першим, але звучали набагато вище: холодні, дзвінкі, срібні голоси. Другим чудом стало те, що вгорі темрява несподівано засяяла зірками. Вони не викотилися на небо одна за одною, як це буває літнього вечора. У якусь мить там не було нічого, крім темряви; наступної миті там вискочили тисячі й тисячі світляних цяточок – окремі зірки, сузір’я й планети, яскравіші й більші, аніж у нашому світі. Хмар не було. Нові зорі й нові голоси засяяли й залунали в одну й ту саму мить. Якщо ви це бачили й чули, як бачив і чув Діґорі, ви не сумнівалися б у тому, що співають самі зірки й що то перший голос примусив їх викотитися на небо й заспівати.

– Оце так! – вигукнув власник кеба. – Я був би кращою людиною у своєму житті, якби знав, що існують такі речі.

Голос на землі тепер лунав гучніше й був наповнений тріумфом; але голоси в небі, які гучно лунали з ним протягом певного часу, почали стихати. Але тепер сталася ще одна подія. Далеко й низько, над самим обрієм, небо набувало сірого кольору. Повіяв дуже свіжий вітер. Небо в одному й тому самому місці ставало дедалі світлішим. Можна було побачити темні обриси пагорбів на його тлі. І весь час голос не переставав співати.

Незабаром навколо них так посвітліло, що вони могли бачити обличчя одне одного. Власник кеба й двоє дітей стояли з роззявленими ротами й широко розкритими очима. Вони вбирали звук і мали такий вигляд, ніби він нагадував їм про щось. Рот у дядька Ендру теж роззявився, але не від радості. Він мав такий вигляд, наче його підборіддя опустилося й відокремилося від решти обличчя. Плечі в нього зсутулилися, а ноги тремтіли. Голос йому не подобався. Якби він міг заховатися від нього, залізши в пацючу нору, він так би й зробив, можна не сумніватися. Але Відьма мала такий вигляд, наче, в якомусь розумінні, вона сприймала музику голосів гостріше, аніж будь-хто з них. Рот вона тримала на замку, губи міцно стулені, а руки стиснуті в кулаки. Відтоді, як залунала пісня, її опанувало відчуття, що цей світ наповнений магією, яка відрізнялася від її магії й була сильніша. Вона ненавиділа її. Вона розтрощила б цей світ або всі світи, якби це могло зупинити спів. Вуха в коня були спрямовані вперед і посмикувалися. Він знову й знову форкав і тупав ногою по землі. Він більше не скидався на стомленого й старого коня, який возить кеб; ви могли б тепер повірити в те, що його батько брав участь у битвах.

Східне небо змінило колір із білого на рожевий, а з рожевого на золотий. Голос лунав дедалі гучніше, аж поки заповнив собою все повітря. І саме тоді, коли він злетів до наймогутнішого і найурочистішого звуку з усіх попередніх, на небо викотилося сонце.

Діґорі ніколи не бачив такого сонця. Сонце, яке зійшло над руїнами Чарну, здавалося старшим, ніж наше; це сонце здавалося молодшим. Виникало враження, що воно сміялося від радості, коли зійшло. І коли його промені ковзнули над землею, мандрівники вперше змогли побачити, в якому місці вони опинилися. Це була долина, по якій петляла широка й бистра річка, біжучи на схід, до сонця. На півдні були гори, на півночі – нижчі пагорби. Але ця долина складалася із землі, скель і води; ніде не видно було ані дерева, ані куща, ані травинки. Земля була забарвлена в багато кольорів: усі свіжі, гарячі й живі. Вони наповнили б вас збудженням; та коли б ви побачили живого Співця, то забули б про все інше.

То був Лев. Величезний, волохатий, світлий, він стояв за триста ярдів від них, дивлячись на сонце, яке викотилося з-за обрію й підіймалося вгору. Із широко роззявленої пащі вилітав спів.

– Це жахливий світ, – сказала Відьма. – Нам слід якнайшвидше його покинути. Приготуйте магію.

– Я цілком згодний із вами, мадам, – озвався дядько Ендру. – Це надзвичайно неприємне місце. Зовсім не цивілізоване. Якби я був трохи молодшим і мав рушницю…

– Хвалько! – пхикнув власник кеба. – Думаєш, ти його застрелив би?

– А хто б міг його застрелити? – спитала Поллі.

– Приготуй магію, старий йолопе! – зажадала Ядіс.

– Звичайно, мадам, – хитро промовив дядько Ендру. – Мені треба, щоб обоє дітей торкалися мене. Негайно надінь кільце повернення, Діґорі.

Він хотів відлетіти без Відьми.

– О, це кільця, чи не так? – вигукнула Ядіс і хотіла засунути руки в кишені Діґорі, але Діґорі схопив Поллі й крикнув:

– Стережіться! Якщо бодай один із вас підійде на півдюйма ближче, ми двоє зникнемо й ви залишитеся тут навіки. Так, я маю в кишені кільце, яке переправить Поллі й мене додому. І погляньте! Моя рука вже напоготові. Тож не наближайтеся! Мені прикро за вас (він подивився на власника кеба і на коня), але я не маю виходу. А щодо вас двох (він подивився на дядька Ендру й на царицю), то ви обоє чаклуни, тож вам буде одне задоволення жити разом.

– Замовкніть усі, – сказав власник кеба. – Я хочу послухати музику.

Бо пісня тепер змінилася.

Розділ 9 Відкриття Нарнії

Лев ходив туди-сюди по цій порожній землі й співав свою нову пісню. Вона була м’якшою й мелодійнішою, аніж та, якою він викликав на небо зірки й сонце: лагідна й дзюркотлива музика. І поки він ходив і співав, долина зазеленіла, покрившись травою. Вона оточувала Лева, наче зелений басейн. Вона накочувалася на схили невеличких пагорбів, наче хвиля. Через кілька хвилин вона накотилася й на нижні схили далеких гір, і щохвилини цей молодий світ ставав лагіднішим і м’якшим. Тепер було чутно, як ніжний вітерець шелестить травою. Незабаром з’явилася й інша рослинність, крім трави. Вищі схили покрилися темним вересом. Клапті грубшої й жорсткішої зелені з’явилися в долині. Діґорі не знав, що то таке, поки одна з таких латок не підступила зовсім близько до нього. То була маленька колючкувата рослина, від якої відростали десятки відгалужень, і вона вкривала ці відгалуження зеленню й розросталася в темпі приблизно на дюйм кожні дві секунди. Тепер були десятки цих рослин навколо нього. Коли вони стали такими самими заввишки, як він, Діґорі нарешті побачив, що це таке.

– Дерева! – вигукнув він.

Прикро було те, як сказала згодом Поллі, що вони не могли милуватися всім, бо їх не залишали у спокої. Коли Діґорі вигукнув: «Дерева!», то мусив відстрибнути вбік, бо дядько Ендру знову крадькома наблизився до нього, маючи намір залізти до його кишені. Дядько Ендру не досяг би багато успіху, якби він його досяг, бо націлився на праву кишеню Діґорі, досі будучи переконаним, що зелені кільця – це кільця повернення додому. Але, звичайно, Діґорі не хотів утрачати жодного.

– Стійте! – крикнула Відьма. – Відійдіть назад. Ні, ще далі назад. Якщо хтось підійде ближче ніж на десять кроків до будь-кого з дітей, я проломлю йому череп.

Вона тримала в руці сталевий брус, який відірвала від ліхтарного стовпа, готова його кинути. Схоже, ніхто не сумнівався в тому, що вона не схибить, якщо його кине.

– Отже, ви хочете повернутися до власного світу разом із хлопцем і залишити мене тут, – сказала вона.

Темперамент дядька Ендру нарешті подолав його страх.

– Так, мадам, не сумнівайтеся, що я хочу повернутися у свій світ без вас, – сказав він. – І я маю на це повне право. Ви ставилися до мене ганебно й жорстоко. Я зробив усе від мене залежне, щоб показати вам наш цивілізований світ, наскільки міг. І як ви мене винагородили за це? Ви пограбували – я мушу повторити це слово – пограбували високошановного ювеліра. Ви примусили мене замовити вам надзвичайно дорогий – якщо не сказати, показний – ланч, хоч для цього я мусив віддати в заклáд свій годинник і свій ланцюжок (а я мушу сказати вам, мем, що ніхто з нашої родини ніколи не віддавав нічого в заклáд, крім мого кузена Едварда, але він служив у кінноті). Протягом того нестравного ланчу, – я досі почуваюся зле після нього, – ваша поведінка й розмова привабила несхвальну увагу всіх присутніх. Я відчуваю, що я тоді публічно себе зганьбив. Я більше ніколи не наважуся прийти до того ресторану. Ви напали на поліцію. Ви украли…

– О, замовкніть, шановний пане, стуліть пельку, – сказав власник кеба. – Зараз треба спостерігати й слухати, а не базікати.

А й справді було, що спостерігати, й було, що слухати. Дерево, на яке звернув увагу Діґорі, стало тепер високим буком, який розкинув гілля над його головою. Вони стояли на холодній зеленій траві, поцяткованій, маргаритками й жовтцем. Трохи далі, понад берегом річки виросли верби. На другому березі піднялися густі хащі смородини, бузку, диких троянд і рододендронів. Кінь жадібно поглинав пучки свіжої зеленої трави.

Тим часом пісня Лева і його горда хода туди-сюди, вперед і назад не припинялися. Найтривожнішим було те, що з кожним своїм обертом він підходив до них чимраз ближче. Для Поллі пісня Лева здавалася все цікавішою, бо їй гадалося, вона вже бачить зв’язок між музикою і тим, що відбувалося. Коли лінія темних ялин піднялася над кряжем, який був на відстані сотні ярдів, вона відчула, що ті пов’язані з глибокими і довгими нотами, які Лев проспівав на секунду раніше. А коли він перейшов на швидкі легші ноти, то вона не здивувалася, побачивши, як навкруги з’явилися примули. Таким чином, переживаючи напад глибокого хвилювання, вона відчула цілковиту переконаність у тому, що всі рослини виходять (як вона висловилася) «з голови Лева». Коли слухала його пісню, вона чула, як він вибудовує в ній різні речі; коли вона озиралася навколо себе, то їх бачила. Це так хвилювало її та збуджувало, що вона не мала часу боятися. Але Діґорі та власник кеба не могли трохи не нервувати, коли за кожним своїм обертом Лев підходив до них щораз ближче. Що ж до дядька Ендру, то він клацав зубами, але коліна йому так тремтіли, що він був неспроможний кинутись навтіки.

Несподівано Відьма хоробро ступила назустріч Леву. Він усе наближався, співаючи, повільною і важкою ходою. Він уже був від них на відстані дванадцятьох ярдів. Вона підняла руку й кинула сталевий брус прямо йому в голову.

Ніхто, а тим паче Ядіс, не схибив би на такій відстані. Сталевий брус ударив Лева між очима. Він відскочив від його лоба й упав на траву, важко гупнувши. Лев ішов собі далі. Його хода не була ані повільнішою, ані швидшою, ніж раніше. Ви не могли б угадати, чи він бодай відчув, що його вдарили. Хоч його м’які лапи не створювали шуму, але ви відчували, як земля тремтить під його вагою.

Відьма закричала й кинулася навтіки; через кілька секунд вона зникла між деревами. Дядько Ендру обернувся, щоб побігти за нею, перечепився через корінь, і впав обличчям у невеличкий струмок, який збігав униз, щоб приєднатися до річки. Діти не ворухнулися. Вони навіть не були впевнені, що їм хочеться втікати. Лев не звертав на них уваги. Його величезна червона паща була роззявлена, але він співав, а не рикав і не гарчав. Він пройшов біля них так близько, що вони могли б доторкнутися до його гриви. Вони страшенно боялися, що він обернеться й подивиться на них, але, хоч як дивно, а вони водночас хотіли, щоб він на них подивився. Але з того, як він байдуже їх проминув, можна було подумати, що вони невидимі й не мають запаху. Коли він пройшов повз них на кілька кроків уперед, він обернувся, знову їх проминув і подався в напрямку сходу.

Дядько Ендру, відкашлюючись і відпльовуючись, зіп’явся на ноги.

– Тепер, Діґорі, – сказав він, – ми позбулися тієї жінки, а страшний лев пішов геть. Дай мені твою руку й негайно надінь кільце.

– Відійди, – сказав Діґорі, відступаючи. – Тримайся далі від нього, Поллі. Підійди до мене. А тебе, дядьку Ендру, я остерігаю: ступиш ще один крок – і ми зникнемо.

– Зроби негайно те, що я тобі наказую, сер, – сказав дядько Ендру. – Ти геть неслухняний хлопець із поганою поведінкою.

– Не бійся, – сказав Діґорі. – Але ми хочемо залишитися тут і побачити, що саме відбудеться. Я думав, ти хочеш познайомитися з іншими світами. Хіба тобі не подобається, що ти тут?

– Подобається! – вигукнув дядько Ендру. – Подивися, в якому стані я перебуваю. А це були мій найкращий сурдут і найкраща камізелька. – Він і справді мав жахливий вигляд. Бо, звичайно ж, чим ліпше ти вдягнувся на початку, тим гірший вигляд ти маєш після того, як виліз із розтрощеного кеба й упав обличчям у брудний струмок. – Я не кажу, – додав він, – що це не надзвичайно цікаве місце. Якби я був молодший, можливо, я знайшов би енергійного молодика, якого послав би сюди на розвідку. Одного з тих, які полюбляють полювати на великих звірів. Ця країна може дати велику користь. Клімат тут чудовий. Я ніколи не дихав таким повітрям. Думаю, я поводився б інакше, якби обставини були сприятливішими. Якби в нас була бодай рушниця.

– До біса рушниці, – урвав його власник кеба. – Піду, мабуть, і витру Аґрусу спину. У цього коня більше тямки, ніж у деяких людей, що їх я знаю.

Він пішов до Аґруса, і звідти почулося те шарудіння, яке створюють конюхи, коли обтирають коней.

– Ти досі думаєш, що Лева можна було б убити з рушниці? – запитав Діґорі. – Він навіть не помітив, коли його вдарили сталевим брусом.

– Попри всі її вади, – сказав дядько Ендру, – це хоробра дівка, мій хлопче. Як їй вистачило сміливості утнути таку річ!

Він потер руки й клацнув суглобами, так ніби знову забув, як Відьма знущалася з нього, коли була з ним поруч.

– Вона вчинила підло, – сказала Поллі. – Яку шкоду він їй заподіяв?

– Отакої! Що це? – вигукнув Діґорі. – Він кинувся вперед, щоб роздивитися щось лише за кілька ярдів від них. – А ходи-но сюди, Поллі. Ходи сюди й подивись.

Дядько Ендру пішов із нею; не тому що йому було цікаво, а тому, що хотів перебувати недалеко від дітей – йому міг випасти шанс украсти їхні кільця. Та коли він побачив те, на що дивився Діґорі, то навіть у нього прокинувся інтерес. То була досконала маленька модель ліхтарного стовпа близько трьох футів заввишки, але вона ставала довшою й товщою, поки вони на неї дивилися; власне, вона росла, як ростуть дерева.

– Вона також жива – я хочу сказати, освітлена, – мовив Діґорі.

І так воно й було. Хоча, звичайно, під яскравим сонцем крихітне полум’я в ліхтарі було нелегко побачити, якщо на нього не падала твоя тінь.

– Дивовижно, справді дивовижно, – промурмотів дядько Ендру. – Навіть я ніколи не думав про магію в такому плані. Ми перебуваємо у світі, де все оживає й росте, навіть ліхтарний стовп. Але мене цікавить, із якого насіння ростуть ліхтарні стовпи?

– Ти хіба не бачиш? – здивувався Діґорі. – Це саме те місце, де впав сталевий брус, той сталевий брус, який вона відірвала від ліхтарного стовпа в нашому світі. Він занурився у ґрунт і тепер проростає молодим ліхтарним стовпом. (Але він уже не був таким молодим; він був заввишки, як Діґорі, коли хлопець промовляв ці слова.)

– А й справді! Дивовижно! Дивовижно! – сказав дядько Ендру, потираючи руки сильніше, ніж зазвичай. – Ха, ха! Вони сміялися з моєї магії. Та дурепа, моя сестра, вважає мене божевільним. Цікаво, що скажуть вони тепер? Я відкрив світ, де все буяє життям і зростанням. Колумб, вони люблять говорити про Колумба. Але хіба можна порівняти Америку з усім цим? Комерційні можливості цієї країни не мають меж. Принеси сюди кілька шматків заліза, закопай їх, і вони виростуть у нові залізничні паротяги, військові кораблі, що завгодно. Вони нічого не коштуватимуть, а в Англії я зможу продавати їх за будь-яку ціну. Я стану мільйонером. А який тут клімат! Я вже почуваюся на багато років молодшим. Я зможу обладнати тут курорт. Добрий санаторій, тут побудований, даватиме двадцять тисяч прибутку на рік. Звичайно, мені доведеться втаємничити кількох людей у свою справу. Насамперед треба вбити цього звіра.

– Ви схожі на Відьму, – завважила Поллі. – Вам би тільки вбивати.

– А що стосується мене, – провадив дядько Ендру, далі викладаючи свої щасливі мрії, – то годі вгадати, скільки років я проживу, якщо оселюся тут. А це дуже багато важить для чоловіка, якому стукнуло шістдесят. Я не здивувався б, якби в цій країні я ніколи б не ставав старшим навіть на один день! Приголомшливо! Край Молодості!

– Он як! – вигукнув Діґорі. – Край Молодості! Ти думаєш, він і справді такий? – Бо він пам’ятав, що сказала тітка Летті леді, яка принесла їм виноград, і ця солодка надія знову ожила в ньому. – Дядьку Ендру, – запитав він, – ти думаєш, моя мати могла б тут вилікуватися?

– Про що ти говориш? – відказав дядько Ендру. – Це не аптека. Але я казав…

– Тобі байдужісінько до її здоров’я, – розгнівано сказав Діґорі. – А я сподівався принаймні на твоє співчуття. Зрештою, вона не тільки моя мати, а й твоя сестра. Ну, гаразд. Доведеться мені запитати в самого Лева, чи зможе він допомогти мені.

І він рвучко обернувся й пішов геть. Поллі затрималася на мить, а тоді пішла за ним.

– Куди ви! Стійте! Поверніться! Хлопець збожеволів, – запанікував дядько Ендру.

Він пішов за дітьми на певній відстані. Він не хотів бути надто далеко від зелених кілець і надто близько до Лева.

За кілька хвилин Діґорі дійшов до краю лісу й там зупинився. Лев досі співав. Але тепер пісня знову змінилася. Вона більше нагадувала те, що ми називаємо мелодією, але була тепер набагато бурхливішою. Вона спонукала вас бігати, стрибати, лізти на дерева. Вона заохочувала вас кричати. Вона підштовхувала вас підбігати до інших людей і або обіймати їх, або битися з ними. Завдяки їй Діґорі розпалився, а його обличчя почервоніло. Вона вплинула й на дядька Ендру, бо Діґорі чув, як той сказав:

– Смілива дівчина, справді дуже смілива. Можна пошкодувати, що в неї такий темперамент, надзвичайно вродлива жінка, надзвичайно вродлива.

Але те, як пісня впливала на двох людей, було нічим супроти того, що вона робила зі світом.

Чи можете ви уявити собі, як трав’яниста рівнина булькає, наче вода в горщику? Бо це найточніший опис того, що відбувалося. У всіх напрямках вона утворювала пагорбки. Вони були дуже різного розміру, деякі не більші, аніж купки землі біля кротячих нір, інші – завбільшки з тачку, двоє не менші, аніж котеджі. І ці пагорбки рухалися й роздувалися, аж поки вибухали, розпушена земля вилітала з них фонтанами, і з кожного бугра виходила назовні тварина. Кроти виповзали такі самі, як їх можна побачити в Англії. Собаки вибігали й гавкали відразу, як тільки їхні голови звільнялися від землі й борсалися, як ви бачили їх, коли вони борсаються, просунувши голову в невеличкий отвір у живоплоті. Оленів було найцікавіше спостерігати, бо роги, звичайно, витикалися із землі задовго до того, як вивільнялося з-під неї все тіло, тому Діґорі спочатку сприймав їх за дерева. Жаби, які всі виповзали біля річки, відразу стрибали в неї з плюскотом і голосно квакаючи. Пантери, леопарди та подібні звірі зразу сідали, щоб струсити землю зі своїх задніх ніг, а потім підходили до дерев, щоб нагострити пазури на передніх лапах. Хмари птахів злітали з дерев. Тріпотіли крильми метелики. Бджоли вже працювали на квітах, ніби не хотіли згаяти ні секунди. Але найурочистіша мить настала, коли найбільший пагорбок вибухнув, наче землетрус, і назовні вийшов, піднявши голову й витягуючи ноги, ніби одягнені в мішкуваті штани, слон. І тепер пісня Лева майже не долітала до ваших вух; було надто багато каркання, воркування, кукурікання, ревіння, іржання, гавкання, мукання, бекання й реву слонів.

Та хоч Діґорі й не міг більше чути Лева, він його бачив. Звір був такий великий і такий світлий, що хлопець не міг відірвати від нього погляду. Інші тварини, схоже, його не боялися. Так, через мить Діґорі почув позаду стукіт копит; ще через секунду старий кінь, який належав власнику кеба, пробіг клусом повз нього й приєднався до інших звірів. (Повітря, либонь, подобалося йому, як подобалося воно дядькові Ендру. Він уже не скидався на бідолашного старого раба, яким був у Лондоні; він високо підкидав ноги й гордо тримав голову.) І тепер уперше Лев зовсім замовк. Він ходив туди-сюди поміж тварин. І вряди-годи підходив до двох із них (завжди до двох водночас) і доторкався до їхніх носів носом. Він доторкнувся до двох бобрів серед усіх бобрів, до двох леопардів серед усіх леопардів, до двох оленів серед усіх оленів, а решту залишав без уваги. Тварин деяких порід він узагалі проминав. Але ті пари, до яких він доторкався, негайно відходили від своїх родичів і йшли за ним. Нарешті він зупинився, а всі створіння, до яких він доторкався, підійшли й стали навколо нього широким колом. Інші, до яких він не доторкався, порозходилися. Їхні голоси поступово стали нечутними вдалині. Обрані звірі, які залишилися, тепер мовчали, не відриваючи поглядів від Лева. Уперше в цей день запала цілковита тиша, яку порушувало лише дзюрчання води. Серце в Діґорі шалено калатало. Він знав, що нині відбудеться щось дуже врочисте. Він не забув про свою матір, але чудово знав, що навіть заради неї не зміг би урвати те, що готувалося.

Лев, чиї очі ніколи не моргали, дивився на тварин так пильно, ніби хотів спалити їх лише поглядом. І помалу з ними відбувалися зміни. Менші з них – кролики, кроти й такі інші – стали набагато більшими. Великі – особливо це помітно було на слонах – стали трохи меншими. Багато тварин сиділи на задніх ногах. Більшість схилили голови набік, ніби докладали всіх зусиль, аби зрозуміти. Лев роззявив пащу, але жоден звук звідти не вилітав. Він видихнув повітря – то був тривалий і теплий видих, що нахилив усіх звірів, як вітер нахиляє лінію дерев. Далеко згори, від синього склепіння неба, яке затулило зірки, знову долинув їхній спів; чиста, холодна музика. Потім сяйнув спалах (але він нікого не обпалив) чи то з неба, чи то від самого Лева, й кожна краплина крові забриніла в дитячих тілах, а глибокий і дикий голос, якого вони ніколи не чули, сказав:

– Нарніє, Нарніє, Нарніє, прокинься. Люби. Думай. Розмовляй. Будь деревами, які ходять. Будь тваринами, що говорять. Будь священними водами.

Розділ 10 Перший жарт і все інше

То був, звичайно, голос Лева. Діти давно були переконані, що він уміє говорити: проте вони пережили приємний і жахливий шок, коли він справді заговорив.

З дерев вийшли дикі люди, боги, фавни, сатири й гноми. З річки випірнув річковий бог із дочками наядами. І всі ці створіння, і всі звірі та птахи різними голосами, низькими або високими, хрипкими або чистими, відповіли:

– Вітаємо тебе, Аслане. Ми чуємо й підкоряємося. Ми не спимо. Ми любимо. Ми думаємо. Ми говоримо. Ми знаємо.

– Але візьми до уваги, що ми знаємо не так багато, – сказав голос, форкаючи крізь ніс.

Голос, що примусив дітей підстрибнути, то був голос коня, який возив кеб.

– Добрий, старий Аґрус, – утрутилася до розмови Поллі. – Я рада, що він тепер серед тварин, які розмовляють.

А власник кеба, що тепер стояв біля дітей, сказав:

– Нехай мене чорти візьмуть. Але я завжди казав, що цей кінь наділений добром.

– Створіння, я віддаю вам самих себе, – сказав сильний і радісний голос Аслана. – Я віддаю вам навічно цю країну – Нарнію. Я віддаю вам ліси, фруктові дерева, річки. Я віддаю вам зірки і віддаю вам себе. Німі звірі, яких я не обрав, також ваші. Ставтеся до них лагідно й піклуйтеся по них, але не повертайтеся до їхнього способу життя, бо ви перестанете бути тваринами, що вміють говорити. З них вас узяли й до них ви можете повернутися. Не робіть цього.

– Ні, Аслане, ми до них не повернемося, не повернемося, – сказали всі. Але одна весела Галка голосно додала: – А чого нам боятися?

Усі інші закінчили висловлюватися, перш ніж вона це сказала, тож її слова пролунали дуже виразно в мертвій тиші. Можливо, ви зрозумієте, як це жахливо, – щось бовкнути серед мовчазної компанії. Галка так збентежилася, що заховала голову під крило, наче збиралася заснути. А решта істот стали промовляти дивні звуки, які для них є сміхом і яких, звичайно, ніхто не чув у нашому світі. Вони намагалися спочатку придушити цей сміх, але Аслан сказав:

– Смійтеся й не бійтеся, створіння. Тепер, коли ви вже не німі й не дурні, ви не повинні завжди бути серйозними. Бо жарти, як і справедливість, приходять із мовою.

Тому вони далі не стримувалися. І всі так розвеселилися, що сама Галка знову набралася сміливості й сіла на голову коня, який тягав кеб, між його вухами, залопотівши крильми й сказала:

– Аслане! Аслане! Я, либонь, промовила перший жарт? Чи завжди всім розповідатимуть, що перший жарт вигадала я?

– Ні, маленька подруго, – сказав Лев. – Ти не вигадала перший жарт, ти була першим жартом.

І тоді кожен засміявся веселіше, ніж будь-коли; але Галка нічого не мала проти і сміялася разом з усіма, аж поки кінь махнув головою і Галка втратила рівновагу й упала, але згадала про свої крила (вони досі були для неї чимось новим і незвичним), перш ніж ударилася об землю.

– Тепер, – сказав Аслан, – Нарнію облаштовано. Далі ми маємо подумати про те, як зберегти її безпеку. Я покличу декого з вас на свою раду. Підійдіть до мене ти, головний Гноме, і ти, Річковий боже, і ти, Дубе, й ти, Пугачу, й ви, обидва Круки, і ти, Слоне. Ми повинні обговорити дещо. Бо хоч нашому світу немає й п’ятьох годин, а зло вже увійшло в нього.

Створіння, які він назвав, вийшли наперед, і він повів їх на схід. Усі інші заговорили, кажучи: «Що, він сказав, увійшло у світ?» – «Ло». – «А що таке Ло?» – «Ні, він сказав не Ло, він сказав: зло». – «А це що таке?»

– Знаєш, Поллі, – сказав Діґорі. – Я повинен піти за ним, за Асланом, тобто за Левом. Я повинен поговорити з ним.

– Ти думаєш, ми зможемо звернутися до нього? – засумнівалася Поллі. – Я не наважилася б.

– Я повинен, – сказав Діґорі. – Я хочу поговорити з ним про матір. Якщо хтось зможе порадити мені, як їй допомогти, то це він.

– Я піду з тобою, – сказав власник кеба. – Мені він подобається. Я не думаю, що інші звірі перешкодять нам підійти до нього. А ще я хочу перекинутися словом з Аґрусом.

Отож усі троє сміливо рушили – або так сміливо, як змогли, – до того місця, де зібралися звірі. Ті були надто захоплені, розмовляючи одні з одними та обираючи собі друзів, і не помітили трьох людей, аж поки вони підійшли зовсім близько; не чули вони й дядька Ендру, який стояв, тремтячи, у розстебнутих черевиках досить далеко й кричав (але не дуже гучним голосом):

– Діґорі! Вернися! Негайно вернися, коли тобі наказують. Я забороняю тобі ступати ще бодай на один крок далі.

Коли нарешті вони увійшли в коло тварин, ті урвали розмову й витріщилися на них.

– Ви бачите? – сказав нарешті Бобер. – В ім’я Аслана, що це за істоти?

– Будь ласка, – почав Діґорі, важко відсапуючись, але тут Кролик сказав:

– Вони схожі на велику салату, ось яка моя думка.

– Ми не салата, – поквапно сказала Поллі. – Нас не варто їсти, ми несмачні.

– Що ти вигадав! – сказав Кріт. – Вони вміють розмовляти. Хто коли-небудь чув про салату, яка розмовляє?

– А може, вони другий жарт? – припустила Галка.

Пантера, яка саме вмивала собі обличчя, на мить перестала вмиватися, щоб сказати:

– Навіть якщо вони й справді другий жарт, то немає нічого кращого за перший. Принаймні я не бачу в них нічого особливо кумедного.

Вона позіхнула й заходилася далі чепуритися.

– О, будь ласка, – сказав Діґорі. – Я дуже поспішаю. Я хочу бачити Лева.

У цей час власник кеба намагався спіймати Аґруса за вухо. Нарешті йому це вдалося.

– Ну ж бо, Аґрусе, друзяко, – сказав він. – Ти мене знаєш. Ти ж не станеш запевняти, ніби вперше бачиш мене.

– Про що ця річ розмовляє з тобою, Коню? – запитали кілька голосів.

– Я, власне, не знаю, – дуже повільно відповів Аґрус. – Я думаю, більшість із нас ще багато не знають ні про що. Але свідомість мені підказує, що раніше я десь бачив таку річ. У мене відчуття, що раніше я жив не тут – чи був не тим, ким я є сьогодні, – перш ніж Аслан розбудив нас усіх кілька хвилин тому. Усе в мене перемішалося. Наче сон. Але у своєму сні я бачив речі, схожі на цих трьох.

– Що? – перепитав власник кеба. – То ти не знаєш мене? Мене, який приносив тобі ввечері гаряче пійло, коли ти був не в настрої? Мене, хто шкрябав тобі шкуру, коли вона в тебе добре свербіла? Мене, хто ніколи не забував накинути на тебе теплу попону, коли тобі було холодно? Я б не подумав, що ти спроможний на таку невдячність, Аґрусе.

– А й справді я дещо пригадую, – замислено сказав Кінь. – Так. Дай-но мені подумати, дай подумати. Атож, ти мав звичай запрягати мене в жахливу чорну тарадайку, а тоді шмагати мене батогом, щоб я побіг, і хоч як далеко я б забіг, та чорна тарадайка завжди торохтіла позад мене.

– Ми мусили заробляти собі на прожиток, – сказав власник кеба. – На твій так само, як і на мій. І якби не існувало роботи й не існувало батога, то не існувало б ні стайні, ні сіна, ні пійла, ні вівса. Бо ти любив овес, коли я міг його дозволити, а ніхто не стане заперечувати, що вівсом я тебе годував.

– Вівсом? – сказав Кінь, піднявши вуха. – Так, я щось пам’ятаю про це. Так, я пригадую дедалі більше. Ти завжди сидів позад мене, а я завжди біг попереду, тягнув тебе й чорну тарадайку. Я знаю, що виконував усю роботу.

– Улітку нам було легше, – сказав власник кеба. – Ти менше працював, а мені не доводилося сидіти на холодному сидінні. Але що ти скажеш про зиму, коли ти все ж таки міг зігрітися, а я сидів угорі з ногами, наче обкладеними кригою, з носом, який відмерзав на вітрі, із занімілими від холоду руками, що майже не могли втримати віжки.

– То була тяжка й жорстока країна, – сказав Аґрус. – Там не було трави. Лише тверде каміння.

– Тут ти маєш рацію, друже, маєш рацію! – сказав власник кеба. – То був світ, у якому жити було нелегко. Я завжди казав, що та бруківка дуже тяжка для кінських копит. Такий він і є, Лондон. Я любив його не більше, аніж ти. Ти був сільським конем, а я – сільським чоловіком. Любив співати в хорі, співав навіть удома. Але для мене то було не життя.

– О, будь ласка, будь ласка. Ви дозволите нам пройти, – запитав Діґорі. – Лев відходить усе далі й далі. А мені конче треба поговорити з ним.

– Послухай-но мене, Аґрусе, – сказав власник кеба. – Молодий джентльмен має на думці якусь проблему, що її хоче обговорити з Левом. Із тим, кого ви називаєте Асланом. Якби ти дозволив йому сісти на тебе верхи (він був би тобі за це дуже вдячний) і повезти його туди, де перебуває Лев. А я й мала дівчинка пішли б за тобою слідом.

– Верхи? – перепитав Аґрус. – О, я пам’ятаю тепер. Це означає, що він сидітиме в мене на спині. Я пам’ятаю, що ти мав одного з двоногих, які мали звичай робити це давно. Він мав по кілька твердих, квадратних шматків білої речовини, які він давав мені. Вони мали чудовий смак і були солодшими, ніж трава.

– А, ти говориш про цукор, – сказав власник кеба.

– Будь ласка, Аґрусе, – попросив Діґорі, – дозволь мені сісти на тебе й повези мене до Аслана.

– Що ж, я не заперечую, – сказав Кінь. – Один раз це можна дозволити. Залізай на мене.

– Мій любий друже Аґрусе, – сказав власник кеба. – Іди сюди, хлопче, я тебе підсаджу.

Незабаром Діґорі був на спині в Аґруса й улаштувався там дуже зручно, бо він не раз їздив верхи на поні.

– Тепер рушай праворуч, Аґрусе, – попросив він.

– Ти не маєш шматочка тієї білої речовини? – запитав Кінь.

– Боюся, що ні, – відповів Діґорі.

– Що ж, немає то й немає, – сказав Кінь, і вони поскакали.

Цієї миті великий Бульдог, який пирхав носом і дивився на них тяжким поглядом, сказав:

– Погляньте! Чи не бачите ви ще одне з таких створінь онде біля річки, під деревами?

Усі тварини підняли голови й побачили дядька Ендру, який стояв між рододендронами, сподіваючись, що ніхто його не помітить.

– Ходімо й подивімося, хто то такий, – сказали кілька голосів.

Тож поки Аґрус трюхикав із Діґорі на спині в одному напрямку (а Поллі й власник кеба бігли за ними пішки), більшість звірів помчали до дядька Ендру з ревом, гавкотом, хрюканням та іншими криками, що виражали жвавий інтерес.

Ми тепер повинні повернутися трохи назад і розповісти, якими були щойно описані події з погляду дядька Ендру. Вони справили на нього зовсім інше враження, аніж на власника кеба й на дітей. Бо те, що ви бачите й чуєте, великою мірою залежить від того, де саме ви стоїте; воно також залежить від того, до якого типу людей ви належите.

Відколи тварини вперше з’явилися, дядько Ендру відступав усе далі й далі в гущавину дерев. Звичайно, він стежив за ними дуже пильно. Але насправді він не був зацікавлений у тому, що вони роблять, він лише стежив за тим, чи не збираються вони напасти на нього. Як і Відьма, він був жахливо практичним. Він не помітив, що Аслан відбирав по одній парі з кожного виду звірів. Усе, що він бачив (чи думав, що бачить), була велика кількість небезпечних диких звірів, які без певної мети блукали навколо. І він ніяк не міг зрозуміти, чому інші тварини не втікали від великого Лева.

Коли настала знаменна мить і звірі заговорили, він зовсім не зрозумів, що там відбувалося; і то з досить цікавої причини. Коли Лев уперше заспівав, давно, ще коли було зовсім поночі, він збагнув, що ті звуки були піснею. І йому та пісня вельми не сподобалася. Вона примусила його відчувати й думати про речі, яких йому не хотілося відчувати і про які не хотілося думати. Потім, коли зійшло сонце й він побачив, що співає Лев («лише лев», як сказав він сам собі), він доклав усіх зусиль, аби переконати себе в тому, що то не спів і ніколи співом не був, а лише рев, як кожен лев може заревти в зоопарку в нашому власному світі. «Звичайно ж, лев не може заспівати, – подумав він. – Просто я собі це уявив. Мої нерви вийшли з-під контролю. Хто коли чув, як лев співає?» І чим довше й чим гарніше Лев співав, тим упертіше дядько Ендру намагався переконати себе, що він не чує нічого, крім реву. Але проблема в тому, що намагання переконати себе у власній дурості часто досягають успіху. Дядько Ендру його досяг. Незабаром він чув лише рев у пісні Аслана. Невдовзі він уже не міг почути нічого іншого, якби навіть захотів. А коли нарешті Лев заговорив і сказав: «Нарніє, прокинься», дядько не почув жодного слова: він почув лише рик. А коли звірі заговорили у відповідь, він почув лише гавкіт, гарчання, виття і таке інше. А коли звірі засміялися – ну, ви можете це собі уявити. Для дядька Ендру це було найгірше з того, що досі йому доводилося чути. Такий жахливий, кровожерливий рев голодних і розлючених звірів він ніколи не чув у своєму житті. Потім, на свій превеликий жах і гнів, він побачив, як інші троє людей вийшли на чисту місцевість, щоб зустрітися зі звірами.

– Йолопи! – сказав він, звертаючись сам до себе. – Тепер ці хижаки поглинуть кільця разом із дітьми, і я ніколи не зможу повернутися додому. Який він нахабний та егоїстичний хлопець, цей Діґорі! А решта від нього не кращі. Якщо вони хочуть позбутися власного життя – це їхня справа. Але як же бути мені? Вони, схоже, про це зовсім не думають. Ніхто не турбується за мене.

У кінцевому підсумку, коли цілий табун диких звірів кинувся до нього, він обернувся й побіг, рятуючи своє життя. І тепер кожен міг переконатися в тому, що повітря молодого світу було справді корисним для старого джентльмена. У Лондоні він почувався надто старим, щоб побігти. Тут же він біг зі швидкістю, яка поза всяким сумнівом, допомогла б йому виграти стометрівку в будь-якій з елітних шкіл Англії. Приємно було дивитися на розмаяні поли його сурдута. Але, звичайно, все було марно. Багато тварин позад нього були дуже швидкими. Це вперше у своєму житті вони бігли, і їм хотілося успішно використати свої нові м’язи.

– За ним! За ним! – кричали вони. – Можливо, він і є тим Злом. Доженімо його! Учвал! Учвал! Перехоплюйте його! Оточуйте! Не відставайте! Ура!

Через кілька хвилин деякі вже були попереду нього. Вони вишикувалися в ряд і перепинили йому шлях. Інші наближалися ззаду. Хоч би куди він подивився, він бачив жах. Роги великих лосів і величезна морда слона нависали над ним. Важкі серйозні ведмеді й дикі кабани гарчали й хрюкали позад нього. Леопарди й пантери із саркастичними мордами (так йому здавалося) дивились на нього холодним поглядом і махали хвостами. Але найбільше його вразила велика кількість роззявлених пащ. Звірі пороззявляли пащі, щоб було легше дихати. А він думав, вони роззявили пащі, щоб зжерти його.

Дядько Ендру тремтів і хилився то в один бік, то в другий. Він не любив звірів навіть у свої найкращі часи, бо зазвичай дуже боявся їх. І, звісно ж, ті роки, коли він здійснював експерименти над тваринами, привчили його ненавидіти й боятися їх ще більше.

– А тепер, сер, я хотів би знати, – сказав Бульдог своїм голосом, що звучав надто по-діловому, – хто ви такий: тварина, овоч чи мінерал?

Так він сказав насправді. Але те, що почув дядько Ендру, звучало, як: «Гаррр!»

Розділ 11 Діґорі та його дядько опинились у халепі

Ви подумаєте, що звірі були надто тупі, аби відразу не побачити, що дядько Ендру – створіння того самого виду, що й двоє дітей та власник кеба. Але ви повинні пам’ятати, що тварини нічогісінько не знали про одяг. Вони думали, що платтячко Поллі, норфолкська куртка Діґорі та капелюх-котелок власника кеба були такими самими частинами їхніх тіл, як і шерсть і пір’я тварин. Вони навіть не знали б, що ці троє належать до однієї породи, якби вони не заговорили до них і якби Аґрус не поставився до них, як до своїх давніх знайомих. А дядько Ендру був набагато вищий за дітей і набагато тонший, аніж власник кеба. Він був весь у чорному, крім білої камізельки (на цей час уже не надто білої), і велика кучма сивого волосся (яка тепер надавала йому дикунського вигляду) не здавалася їм схожою на те, що вони бачили на головах трьох інших людських створінь. Тож не дивно, що вони були спантеличені. А найгірше те, що дядько не здався їм спроможним розмовляти.

Хоч він спробував. Коли Бульдог заговорив до нього (щоправда, йому здалося, він роззявив пащу й загарчав на нього), він простяг тремтячу руку й видихнув:

– Любий песику, не кусай старого бідолашного чоловіка.

Але звірі не могли його зрозуміти краще, аніж він розумів їх. Вони не чули слів, а лише невиразний шиплячий шум. Можливо, й добре, що вони не могли його зрозуміти, бо жоден собака, якого я будь-коли знав, а менше всього собака з Нарнії, наділений даром мови, не любить, щоб його називали «любим песиком», так само як і тобі не сподобалося б, якби тебе назвали «маленьким чоловічком».

Тоді дядько Ендру упав і знепритомнів, як мертвий.

– Он воно що, – сказав Дикий Кабан. – Це лише дерево. Так я й думав. (Не забувайте, вони ніколи не бачили, щоб живе створіння втрачало тяму чи навіть падало.)

Бульдог, який обнюхав дядька Ендру з голови до ніг, підняв голову й сказав:

– Це тварина. Безперечно, тварина. І, мабуть, вона тієї самої породи, що й троє інших.

– Мені так не здається, – сказав один із ведмедів. – Тварина не може отак упасти й перевернутися. Ми тварини, і ми не падаємо. Ми стоїмо на ногах. Ось так.

Він піднявся на задні лапи, ступив крок назад, перечепився через низьку гілку й упав на спину.

– Третій жарт, третій жарт, третій жарт! – вигукнула Галка у великому збудженні.

– Я все-таки думаю, що це дерево, – сказав Дикий Кабан.

– Якщо це дерево, – сказав інший Ведмідь, – то на ньому має бути гніздо бджіл.

– Я впевнений, це не дерево, – мовив Борсук. – Мені здалося, це створіння спробувало заговорити, перш ніж звалилося з ніг.

– То був лише вітер у його гіллі, – сказав Дикий Кабан.

– Ти, звичайно, не хочеш сказати, – мовила Галка, звертаючись до Борсука, – що ти вважаєш його твариною, яка вміє розмовляти? Вона не промовила жодного слова.

– А проте, – сказав Слон (то була Слониха, звичайно; її чоловіка, як ви пам’ятаєте, Аслан покликав до себе), – а проте це може бути тварина певного виду. Хіба біла грудка на краю не може бути обличчям? І ці дірки хіба не можуть бути очима й ротом? Носа в нього немає, звісно. Та не можна мати такі вузькі уявлення. Дуже мало з нас мають те, що можна назвати носом.

Вона витяла хобот на повну довжину зі зрозумілою гордістю.

– Я категорично заперечую проти цього зауваження, – сказав Бульдог.

– Слон має цілковиту слушність, – заявив Тапір.

– А я ось що вам скажу, – весело промовив Віслюк. – Можливо, це тварина, яка не вміє розмовляти, але думає, що вміє.

– Чи можна її поставити на ноги? – замислено промовила Слониха.

Вона обережно підняла розм’якле тіло дядька Ендру хоботом і поставила його вертикально на один кінець. На жаль, вона поставила його головою вниз, і двоє монет по півсоверена, три по півкрони й одна – шість пенсів повипадали з його кишені. Але результату не було. Дядько Ендру звалився знову.

– Ви бачите? – сказало кілька голосів. – Ніяка це не тварина. Вона нежива.

– А я кажу вам, це тварина, – заперечив Бульдог. – Самі понюхайте.

– Понюхати – ще не все, – сказала Слониха.

– Ну, якщо чоловік не може довіряти своєму носу, то чому він може довіряти? – засумнівався Бульдог.

– Можливо, своєму мозку, – лагідно відповіла Слониха.

– Я категорично не згоден із таким зауваженням, – заперечив Бульдог.

– Нам усе-таки треба щось із цим робити, – сказала Слониха. – Бо це може бути Зло і тоді його треба показати Аслану. Що думає більшість? Це тварина чи дерево якоїсь породи?

– Дерево! Дерево! – закричало з десяток голосів.

– Дуже добре, – сказала Слониха. – Якщо це дерево, то треба його посадити. Ми повинні викопати яму.

Двоє кротів дуже швидко виконали цю роботу. Виникла невеличка дискусія щодо того, яким боком треба поставити його в яму, і він ледве уникнув того, щоб його поставили вниз головою. Кілька тварин сказали, що його ноги – це, певно, його гілки, а тому сива пухнаста річ (вони мали на увазі його голову) має бути корінням. Але інші сказали, що його роздвоєний кінець більше вимащений у грязюку й ширше розкинутий, як має бути розкинуте коріння. Тож нарешті його посадили головою вгору. Коли вони втоптали землю, вона досягала його колін.

– Це дерево геть зів’яло, – сказав Віслюк.

– Звичайно ж, його треба полити, – погодилася Слониха. – Думаю, я можу стверджувати (вона нікого не хотіла цим образити), що для такої роботи найкраще годиться мій ніс…

– Я категорично заперечую проти такої думки, – озвався Бульдог.

Але Слониха спокійно пішла до річки, наповнила хобот водою й повернулася, щоб дати раду дядькові Ендру. Розумна тварина повторила цю процедуру кілька разів, аж поки вилила на нього не один галон води, і та стікала з його сурдута, так ніби він прийняв ванну в одязі. Зрештою від такого поливання він прийшов до тями й оговтався від непритомності. Але що то було за пробудження! Та ми мусимо покинути його й дозволити йому поміркувати над своїми негідними діяннями (якщо він був спроможний зробити щось таке розумне) і повернутися до важливіших подій.

Аґрус трюхикав із Діґорі на спині, аж поки розмови інших тварин залишилися позаду, й тепер невеличка група, що складалася з Аслана та його обраних радників була зовсім близько. Діґорі знав, що він не може урвати урочисті збори, але в цьому не було потреби. За наказом Аслана, Слон, Круки й решта звірів відійшли. Діґорі зліз із коня й опинився віч-на-віч з Асланом. Аслан був більший, гарніший і золотавіший та грізніший, аніж він його собі уявляв. Він не смів поглянути у його великі очі.

– Будь ласка, містере Лев… Аслане… сер, – сказав Діґорі, – чи не можете ви… чи не можу я… будь ласка, чи не дасте ви мені якогось магічного фрукта з цієї країни, який би допоміг одужати моїй матері?

Він розпачливо сподівався, що Лев скаже: «Так»; він страшенно боявся, що він скаже: «Ні». Але він був збитий із пантелику, коли Лев не сказав ні так, ні інак.

– Це Хлопець, – сказав Аслан, дивлячись не на Діґорі, а на своїх радників. – Це Хлопець так зробив.

«О Боже, – подумав Діґорі, – що ж я такого зробив?»

– Сину Адама, – звернувся до нього Лев. – По моїй новій країні Нарнія гуляє зла Відьма. Розкажи цим добрим звірам, як вона сюди потрапила.

Дванадцятеро різних варіантів, які він міг би сказати, зблиснули в голові Діґорі, але в нього вистачило глузду сказати правду.

– Я привів її сюди, Аслане, – відповів він тихим голосом.

– Навіщо?

– Я хотів перекинути її з мого власного світу в її світ. Я думав, вона потрапить туди, де жила раніше.

– А як вона потрапила до твого світу, сину Адама?

– Завдяки магії.

Лев не сказав нічого, і Діґорі зрозумів, що він розповів не досить.

– Усе почалося з мого дядька, Аслане, – сказав він. – Він послав нас із нашого власного світу за допомогою магічних кілець, принаймні я мусив вибратися геть, бо він послав спочатку Поллі, а потім ми зустрілися з Відьмою в місці, яке називається Чарн. І вона приєдналася до нас…

– Ви зустрілися з Відьмою? – запитав Аслан тихим голосом, у якому відчулася погроза рику.

– Вона прокинулася, – сказав Діґорі нещасним голосом. А тоді, побілівши, провадив: – Тобто я її розбудив. Бо я хотів довідатися, що буде, якщо я вдарю по дзвону. Поллі не хотіла цього. Це не її провина. Я боровся з нею. Я знаю, мені не треба було так робити. Думаю, я був трохи заморочений написом під дзвоном.

– Справді? – запитав Аслан, досі говорячи глибоким і тихим голосом.

– Ні, – сказав Діґорі. – Тепер я бачу, той текст тут ні до чого. Я лише вдавав, ніби він мене зацікавив.

Запала тривала пауза. І Діґорі не переставав думати: «Я все зіпсував. Тепер я не маю шансу одержати якісь ліки для матері».

Коли Лев знову заговорив, він звертався не до Діґорі.

– Ви бачите, друзі, – сказав він, – що перш ніж новому чистому світу, який я вам подарував, виповнилося сім годин, сила зла вже проникла в нього; її розбудив і приніс сюди цей син Адама. – Звірі, і навіть Аґрус, усі обернули свої погляди на Діґорі, аж поки йому захотілося провалитись крізь землю. – Але не засмучуйтеся, – сказав Аслан, усе ще звертаючись до звірів. – Це зло неминуче принесе зло, але воно ще далеко, і я подбаю, щоб найгірше зло впало на мене. А поки що встановімо такий порядок, щоб протягом багатьох сотень років це була весела країна у веселому світі. А що Адамова раса натворила тут шкоди, то Адамова раса допоможе нам залагодити її. Підійдіть-но ближче, ви двоє.

Останні його слова були звернені до Поллі та власника кеба, які тепер підійшли. Поллі, чиє обличчя перетворилося на очі й рот, дивилася на Аслана й доволі міцно трималася за руку власника кеба. Власник кеба скинув одним поглядом на Лева і зняв капелюха: ніхто ще ніколи не бачив його без того капелюха-котелка. Коли він його зняв, то здався молодшим і гарнішим, більше схожим на селянина, ніж на лондонського кебмена.

– Сину, – сказав Аслан, звертаючись до власника кеба. – Я давно тебе знаю. Чи знаєш ти мене?

– Ні, сер, – відповів власник кеба. – Принаймні у звичайному розумінні. Проте в мене таке відчуття, якщо ви дозволите мені говорити відверто, що ми з вами вже зустрічалися.

– Це добре, – сказав Лев. – Ти знаєш мене краще, аніж думаєш, що знаєш, і з плином часу познайомишся зі мною ще ближче. Тобі подобається ця країна?

– Вона дуже симпатична, сер, – сказав власник кеба.

– Ти погодишся жити тут завжди?

– Розумієте, сер, я чоловік одружений, – сказав власник кеба. – Якби моя дружина була тут, ніхто з нас не захотів би повертатися до Лондона, так я думаю. Ми обоє походимо із села.

Аслан підняв свою волохату голову, роззявив пащу й проспівав одну тривалу ноту. Вона була не дуже гучною, але сповненою сили. Серце Поллі підстрибнуло в грудях, коли вона її почула. Вона була переконана, що це поклик і кожен, хто його почув, не зможе не підкоритися йому й, більше того, зможе йому підкоритися, незалежно від того, скільки віків і скільки світів відокремлюють його від Аслана. І тому, хоч вона була наповнена подивом, вона по-справжньому не здивувалася й не була шокована, коли несподівано молода жінка з добрим, чесним обличчям вийшла невідомо звідки і стала поруч неї. Поллі відразу зрозуміла, що це дружина власника кеба, викликана з нашого світу не набридливими магічними кільцями, а швидко, просто й лагідно, і вона прилетіла сюди, як пташка летить до свого гнізда. Молода жінка, певно, саме прала одяг або білизну, бо мала на собі фартух, її рукави були закасані до ліктів, а на руках у неї лишилися шматки мильної піни. Якби вона мала час одягти свій найкращий одяг (її найгарніший капелюшок прикрашали штучні вишні), вона здалася б страхітливою. А так вона була досить милою.

Звичайно, вона думала, що їй сниться сон. Саме тому не кинулася до чоловіка й не запитала, що за чудеса з ними відбуваються. Та коли вона подивилася на Лева, то засумнівалася в тому, що це сон, хоч із якоїсь причини не здавалася дуже наляканою. Потім вона ледь-ледь уклонилася, бо деякі сільські дівчата тоді ще знали, як це робиться. Після цього підійшла до власника кеба, взяла його за руку й стояла там, озираючись навколо з дещо сором’язливим виразом.

– Діти мої, – сказав Аслан, дивлячись на обох. – Ви будете першим царем і царицею Нарнії.

Власник кеба здивовано роззявив рота, а його дружина густо почервоніла.

– Ви тут правитимете й дасте імена всім цим створінням і творитимете правосуддя між ними й захищатимете їх від їхніх ворогів, коли вороги з’являться. А вороги з’являться, бо зла Відьма існує в цьому світі.

Власник кеба зробив два або три ковтальні рухи й прочистив горло.

– Я прошу у вас пробачення, сер, – сказав він, – і дуже вам дякую (моя місус мене, звичайно, підтримає), але я не той чоловік, який би годився для роботи такого штибу. Я не здобув ніякої освіти, ви ж розумієте.

– Ти вмієш користуватися лопатою, орати землю й вирощувати з неї урожай? – запитав Аслан.

– Так, сер, таку роботу виконувати я вмію. Мене з дитинства привчили до неї.

– А чи зможеш ти правити цими створіннями по-доброму й справедливо, пам’ятаючи, що вони не раби, як німі тварини в тому світі, де ти народився, а Звірі-які-Вміють-Розмовляти й вільні створіння?

– Я розумію вас, сер, – відповів власник кеба. – Я спробую ставитися до всіх справедливо.

– А ти навчиш своїх дітей та онуків поводитися так само?

– Я зроблю для цього все можливе, сер. Правда ж, Неллі, ми це зробимо?

– І ти не матимеш улюбленців ані серед своїх дітей, ані серед інших створінь, не дозволятимеш одному підкоряти іншого або ставитися до нього брутально?

– Я ніколи не став би терпіти такої несправедливості, сер, і це правда. Я суворо карав би кожного, кого зловив би на таких порушеннях, – сказав власник кеба. (Протягом цієї розмови його голос звучав повільніше й твердіше. Він був більше схожий на той селянський голос, яким він розмовляв, коли був малим хлопцем, і значно менше на гострий і швидкий голос тих, хто базікає лондонською говіркою – кокні.)

– А якщо на твою країну нападуть вороги (бо вороги прийдуть) і спалахне війна, чи будеш ти першим у нападі й останнім при відступі?

– Знаєте, сер, – дуже повільно відповів власник кеба, – чоловік ніколи не знає, як він поведеться, поки не випробує себе. Щодо мене, то характер у мене, либонь, досить м’який. Якщо я коли-небудь і воював, то лише кулаками. Я спробую – тобто я маю надію спробувати – виконати все, що вимагається від мене.

– У такому разі, – сказав Аслан, – ти готовий зробити все, що вимагається від царя. Твоя коронація відбудеться скоро. І нехай будеш благословен ти і твої діти, і твої онуки, одні з них стануть царями Нарнії, а інші – царями Древляндії, країни, що лежить он там, за Південними горами. Я вітаю й тебе, маленька Дочко, – тут він обернувся до Поллі. – Чи вибачила ти Хлопцеві те насильство, яке він учинив над тобою в залі Образів у порожньому палаці проклятого Чарну?

– Так, ми все залагодили, – сказала Поллі.

– От і гаразд, – погодився Аслан. – А тепер поговорімо із самим Хлопцем.

Розділ 12 Пригоди Аґруса

Діґорі тримав рот міцно стуленим. Він почувався дедалі більш ніяково. Лише сподівався, що в будь-якому разі він не заплаче й не вчинить нічого безглуздого.

– Сину Адама, – сказав Аслан, – чи готовий ти залагодити зло, якого ти завдав моїй чудовій країні Нарнія в той самий день, коли вона народилася?

– Я не знаю, що я можу зробити, – сказав Діґорі. – Ви ж бачите, що цариця втекла й…

– Я запитав тебе, чи ти готовий, – наполягав Лев.

– Так, – відповів Діґорі. Удруге в нього виникла дика думка сказати: «Я спробую допомогти вам, якщо ви пообіцяєте допомогти моїй матері», – але він вчасно зрозумів, що Лев не з тих осіб, із якими можна торгуватися. Та коли він сказав: «Так», то подумав про свою матір і подумав про ті великі надії, які він мав, подумав і про те, як вони поступово вмирали, і в його горлі утворився клубок, а в очах виступили сльози, і він випалив: – Але благаю вас, благаю, чи не можете ви дати мені засіб, який врятує мою матір?

Доти він дивився на великі лапи Лева й величезні пазури на них; тепер, у своєму розпачі, подивився на його обличчя. Те, що він побачив, здивувало його більше, аніж що завгодно в його житті. Бо брунатно-руде обличчя нахилилося до його власного обличчя й (о чудо з чудес!) в очах Лева стояли великі осяйні сльози. Вони були такі великі й блискучі порівняно зі сльозами Діґорі, що йому здалося, ніби Лев відчуває більший жаль до його матері, ніж він сам.

– Сину мій, сину мій! – сказав Аслан. – Я знаю, що в тебе велике горе. Лише ти і я знаємо про це в цьому світі. Будьмо добрі один до одного. Але я ж повинен подумати про сотні років у житті Нарнії. Відьма, яку ти привів у цей світ, знову прийде до Нарнії. Але вона ще не з’явилася. Я хочу посадити в Нарнії дерево, до якого вона не посміє наблизитися, і це дерево захищатиме Нарнію від неї протягом багатьох років. Тож ця країна матиме тривалий світлий ранок, перш ніж будь-які хмари затулять сонце. Ти повинен дати мені зернину, з якої виросте це дерево.

– Гаразд, сер, – сказав Діґорі.

Він не знав, як це зробити, але був тепер цілком переконаний, що знайде таку можливість. Лев набрав повні груди повітря, ще нижче опустив голову й нагородив його лев’ячим поцілунком. І Діґорі відразу відчув, що нова сила й мужність прийшли до нього.

– Дорогий сину, – мовив Аслан. – Я скажу тобі, що ти повинен зробити. Обернися, подивися на захід і скажи мені, що ти бачиш?

– Я бачу височенні гори, Аслане, – сказав Діґорі. – Я бачу, як ця річка спадає зі скель та утворює водоспад. А за скелями я бачу високі зелені пагорби, вкриті лісами. А за цими пагорбами височіють інші, що здаються майже чорними. А ще далі стоять високі гори зі сніжними вершинами, що громадяться одна над одною, наче Альпи. А за ними вже немає нічого, крім неба.

– Ти добре бачиш, – сказав Лев. – Країна Нарнія закінчується там, де падає водоспад, й коли ти вийдеш на вершини скель, ти покинеш Нарнію й опинишся на Дикому Заході. Ти повинен пройти крізь ті гори, поки натрапиш на зелену долину з голубим озером у ній, оточену засніженими вершинами гір. У кінці озера є крутий зелений пагорб. На вершині того пагорба росте сад. У центрі саду стоїть дерево. Зірви яблуко з того дерева й принеси мені.

– Гаразд, сер, – знову погодився Діґорі.

Він не мав найменшого уявлення, як він видереться на скелю і знайде дорогу між горами, але не сказав цього, боячись, що це сприймуть як виправдання його боягузтва.

Але він сказав:

– Я сподіваюся, Аслане, ти не поспішаєш. Я не зможу добутися туди й повернутися дуже швидко.

– Малий сину Адама, ти матимеш допомогу, – пообіцяв Аслан.

Він обернувся до Коня, який спокійно стояв біля них весь цей час, махав хвостом, щоб відігнати мух, і слухав, трохи схиливши голову набік, так ніби йому було трохи важко зрозуміти розмову.

– Мій любий, – звернувся Аслан до Коня, – ти хочеш стати крилатим конем?

Вам треба було б побачити, як Кінь змахнув гривою, як розширилися його ніздрі і як він тупнув об землю заднім копитом. Було зрозуміло, що він дуже хотів би стати крилатим конем. Але він тільки сказав:

– Як ти хочеш, Аслане, якщо ти справді маєш такий намір, але я не зовсім розумію, чому ти обрав мене, – я не дуже розумний кінь.

– Будь крилатим. Будь батьком усіх крилатих коней, – рикнув Аслан голосом, який потряс землю. – Тебе так і називатимуть – Крилатий.

Кінь підстрибнув, як міг би він стрибнути у свої давні невеселі дні, коли його запрягали в кеб. Потім він заіржав і відкинув шию назад, так ніби муха кусала його за плечі й він хотів їх почухати. А тоді, так само, як ото звірі виростали з-під землі, з його плечей виросли крила, які розкинулися й стали більшими, ніж крила орла або лебедя, більшими, ніж крила янголів у церковних вітражах. Пір’їни в нього виблискували каштановим і мідним кольором. Він змахнув крильми й злетів у повітря. Піднявшись на двадцять футів над Асланом і Діґорі, заіржав і виконав стрибок у повітрі. Потім, зробивши над ними коло, опустився на землю всіма чотирма копитами, незграбний і здивований, проте надзвичайно задоволений.

– Тобі сподобалося, Крилатий? – запитав Аслан.

– Мені було дуже добре, Аслане, – відповів Кінь.

– Ти віднесеш на своїй спині сина Адама до гірської долини, про яку я щойно говорив?

– Як? Тепер? Відразу? – запитав Аґрус, або Крилатий, як ми мусимо тепер його називати. – Ура! Ходи сюди, малий, я возив таких істот, як ти, у себе на спині. Це було давно, давно. Коли були зелені поля. І цукор.

– Про що ці дві дочки Єви шепочуться? – запитав Аслан, дуже несподівано обернувшись до Поллі та дружини власника кеба, які й справді хотіли подружитися.

– Якщо ваша ласка, сер, – сказала цариця Елен (бо саме царицею була тепер дружина власника кеба), – я думаю, дівчинка теж хотіла б вирушити в подорож, якщо це нікому не завдасть клопоту.

– Що скаже Крилатий? – запитав Лев.

– О, я можу взяти собі на спину двох, адже вони ще малі, – сказав Летючий Кінь. – Але сподіваюся, Слон не захоче також покататися на мені.

Слон такого бажання не мав, і новий цар Нарнії допоміг двом дітям вилізти на Коня: тобто він доволі грубо підштовхнув Діґорі й посадив Поллі на спину Крилатого так акуратно й обережно, ніби вона була виготовлена з порцеляни й могла розбитися на черепки.

– Вони вже на тобі, Аґрусе, чи Крилатий, як тебе тепер називають. Це буде дивна подорож. Не лети надто високо, – порадив Аслан. – Не намагайся перелетіти через вершини високих гір, які покриті снігом. Дивись униз на долини, на ділянки зелені й намагайся летіти над ними. Вони завжди вкажуть тобі дорогу. А тепер лети, з моїм благословенням.

– О Крилатий, – сказав Діґорі, нахиляючись уперед і поплескуючи по гладенькій шиї Коня. – Це буде цікаво. Тримайся за мене міцно, Поллі.

У наступну мить земля під ними провалилася вниз і закружляла, коли Крилатий, як величезний голуб, зробив одне або два кола, перш ніж податися в далеку подорож на захід. Дивлячись униз, Поллі майже не бачила царя та цариці, й навіть сам Аслан перетворився на світлу жовту пляму на зеленій траві. Незабаром вітер повіяв їм в обличчя і крила Крилатого стали рівномірно підійматися й опускатися.

Уся барвиста Нарнія зі своїми лугами, скелями, вересом і деревами різних видів лежала, розкинувшись під ними, а річка петляла по ній, наче стрічка зі ртуті. Вони вже могли дивитися через вершини низьких пагорбів, які лежали на півночі з їхнього правого боку. Поза тими пагорбами простягалася велика територія, поросла вересом, що повільно підіймалася до самого обрію. Ліворуч від них гори були набагато вищі, але подекуди виднілися прогалини між ними, де між сосновими лісами, що стояли на крутих схилах, проглядали клапті південних земель, що лежали за ними й здавалися синіми та далекими.

– Мабуть, саме там лежить Древляндія, – припустила Поллі.

– Так, але подивися вперед! – озвався Діґорі.

Бо тепер перед ними піднявся високий бар’єр зі скель і вони були майже засліплені сонячним світлом, яке танцювало на великому водоспаді, де річка з ревом та іскрами спадала в Нарнію з високих західних гір, із яких вона витікала. Вони летіли вже так високо, що гуркіт водоспаду міг бути почутий лише як тоненький неголосний звук, але вони ще не досягли тієї висоти, на якій вони могли б перелетіти через вершини скель.

– Нам доведеться зробити тут кілька зигзагів, – сказав Крилатий. – Тримайтеся міцно.

Він почав літати то туди, то сюди, підіймаючись чимраз вище за кожним обертом. Повітря ставало дедалі холоднішим, і вони чули крики орлів далеко внизу під ними.

– Подивися-но назад! Озирнись, – сказала Поллі.

Там вони побачили всю долину Нарнії, яка простягалася туди, де перед східним обрієм блищало море. І тепер вони були так високо, що могли бачити зовсім маленькі зубчасті гори, які стояли за північно-західними заростями вересу та рівнинами на півдні, що здавалися вкритими піском.

– Я хотів, аби хтось розповів нам, що то за місця, – сказав Діґорі.

– Я сумніваюся, що хтось міг би, – сказала Поллі. – Тобто там нікого немає й нічого не відбувається. Світ виникнув лише сьогодні.

– Але ж люди туди доберуться, – сказав Діґорі. – І тоді понавигадують усяких історій, ти ж знаєш, як то буває.

– І дуже добре, що їх досі немає, – сказала Поллі. – Бо ніхто не став би їх слухати. Адже ані битв, ані прикметних дат там ще не було.

Вони нарешті перелетіли через вершини скель, і через кілька хвилин долина країни Нарнія зникла з виду позаду них. Вони летіли над дикою місцевістю крутих пагорбів і темних лісів, досі тримаючись понад течією річки. Справді високі гори бовваніли попереду. Але сонце тепер світило прямо у вічі мандрівникам і вони не могли бачити речі дуже чітко в цьому напрямку. Бо сонце опускалося нижче й нижче, аж поки західне небо стало схоже на велику піч, наповнену розтопленим золотом; і нарешті сонце сховалося за зубчастою вершиною, що стояла на тлі світла, пласка й окреслена чіткими лініями, наче вирізана з картону.

– Тут не дуже тепло, – завважила Поллі.

– І крила мені починають боліти, – сказав Крилатий. – Немає жодного знаку долини з озером посередині, про яку розповідав Аслан. Чи не варто нам спуститися й пошукати затишного місця, де ми могли б заночувати. Сьогодні ми вже не долетимо до тієї долини.

– Так, і, мабуть, уже час повечеряти? – погодився Діґорі.

Тож Крилатий ковзнув униз. Коли вони наближалися до землі й опускалися між пагорбами, повітря стало тепліше, і після того, як вони перебули стільки годин, нічого не чуючи, крім шуму від крил Крилатого, було приємно почути знову прості земні звуки – дзюрчання річки в її кам’яному ложі та потріскування дерев під легким вітром. Теплі, приємні пахощі нагрітої сонцем землі, трави й квітів долинули до них. Нарешті Крилатий сів. Діґорі скотився з нього й допоміг Поллі спуститися на землю. Обоє з радістю випростали закляклі ноги.

Долина, в яку вони спустилися, була в самому серці гір. Сніжні вершини, одна з яких здавалася рожево-червоною у відблисках сонця, яке щойно сховалося за обрій, височіли над ними.

– Мені хочеться їсти, – сказав Діґорі.

– Що ж, попасімося, – запропонував Крилатий, скубнувши великий пучок трави. Потім підняв голову, яка досі жувала, а травинки визирали обабіч його рота, як вуса, і сказав: – Пригощайтеся обоє. Не соромтеся. Трави тут вистачить на всіх.

– Але ми не вміємо їсти траву, – сказав Діґорі.

– Справді? – здивувався Крилатий, говорячи з повним ротом. – Тоді я не знаю, що вам робити. А трава надзвичайно смачна.

Поллі й Діґорі подивились одне на одного збентежено й перелякано.

– Я думав, хтось подбає про нашу вечерю, – сказав Діґорі.

– Я певен, Аслан подбав би, якби ви його попросили, – припустив Крилатий.

– Хіба він про це не знав, навіть якщо ми його не попросили? – мовила Поллі.

– Звичайно, знав, – озвався Кінь (досі з повним ротом). – Але мені здається, він любить, щоб його попросили.

– Але що нам тепер робити? – запитав Діґорі.

– Боюсь, я не знаю, – відповів Крилатий. – Якщо ви не попробуєте траву. Вона може сподобатися вам більше, ніж ви думаєте.

– О, не будь дурним, – сказала Поллі, тупнувши ногою. – Звичайно ж, люди не можуть їсти траву, як і ви, коні, не можете їсти баранячу відбивну.

– Будь ласка, не згадуй про відбивну та все інше, – сказав Діґорі. – Це тільки загострює голод.

Діґорі запропонував, щоб Поллі навідалася додому за допомогою кільця й принесла звідти чогось поїсти; він не міг податися туди сам, бо пообіцяв Асланові, що поїде виконати його завдання, а якби він знову з’явився вдома, то могло б статися все, що перешкодило б йому повернутися.

Але Поллі сказала, що не покине його, а Діґорі відповів, що це дуже порядно з її боку.

– Ти знаєш, – сказала Поллі. – Я ще маю кілька ірисок у кишені. Це буде краще, аніж ніщо.

– Набагато краще, – погодився Діґорі. – Але будь обережна, коли засовуватимеш руку до кишені, щоб не доторкнутися до кільця.

Це була важка й делікатна робота, але зрештою вони змогли виконати її. Маленький паперовий пакетик був розчавлений і липучий, коли вони дістали його, тому було зручніше обірвати папір з ірисок, аніж витягти їх із пакета. Декотрі з дорослих (ви знаєте, якими гидливими вони бувають, коли йдеться про такі речі) радше залишилися б без вечері, аніж погодилися з’їсти такі іриски. Їх було дев’ять. У Діґорі виникла блискуча думка з’їсти по чотири іриски й посадити дев’яту, бо він сказав: «Якщо сталевий брус із ліхтарного стовпа перетворився на невеличке дерево з ліхтарем, то чому ця іриска не може перетворитися на іриску-дерево?» Тож вони видовбали невеличку ямку в дерні й закопали в ньому іриску. Потім з’їли інші іриски, намагаючись жувати їх якнайдовше. То була вбога вечеря, навіть із тим папером, який вони не могли не з’їсти теж, адже він був солодкий, вимащений ірисками.

Крилатий, завершивши власну шикарну вечерю, ліг спочивати. Діти підійшли й сіли по обидва його боки, притискаючись до його теплого тіла, а коли він розгорнув над кожним по крилу, вони відчули себе цілком затишно. Коли світлі молоді зорі нового світу зійшли над ними, вони стали розмовляти про все: як Діґорі сподівався роздобути ліки для своєї матері і як натомість його послали з цим завданням. І вони повторювали одне одному всі знаки, за якими вони впізнають місце, що його шукають – синє озеро й пагорб, на якому росте сад. Розмова затихала, бо вони почали провалюватися в сон, коли раптом Поллі ґвалтовно прокинулася, сіла й промовила:

– Тихше!

Кожен став дослухатися, наскільки міг.

– Можливо, це був тільки вітер у деревах, – припустив Діґорі.

– Я не такий у цьому впевнений, – сказав Крилатий. – А проте… стривайте! Ось знову той звук. Присягаюся Асланом, це щось серйозне.

Кінь підхопився на ноги з великим шумом і великою тривогою. Діти вже також були на ногах. Крилатий бігав туди-сюди, з форканням та іржанням. Діти ходили навшпиньках довкола, зазираючи за кожен кущ і дерево. Їм здавалося, вони щось бачать, і була мить, коли Поллі не сумнівалася, що побачила високу темну постать, яка швидко ковзнула геть у західному напрямку. Але вони не знайшли нічого, і зрештою Крилатий ліг, а діти знову затишно примостилися під його крильми. Вони відразу заснули. Крилатий ще не спав, водив вухами в темряві й іноді посмикувався, ніби на шкіру сідала муха. Але зрештою він також заснув.

Розділ 13 Несподівана зустріч

– Прокинься, Діґорі, прокинься, Крилатий, – пролунав голос Поллі. – Ми маємо ірискове дерево. І ранок сьогодні просто чудовий.

Світло вранішнього сонця соталося крізь ліс, трава була сірою від роси, а павутина блищала, як срібло. Біля них стояло дерево з темним гіллям, заввишки як яблуня. Листя на ньому було білувате, схоже на папір або на листя тієї рослини, яку називають лунарією, і росли коричневі плоди, схожі на фініки.

– Ура! – крикнув Діґорі. – Але я хочу спершу скупатися.

Він побіг через квітучий гай, а може, через два, на берег річки. Чи вам доводилося коли-небудь купатися в гірській річці, що збігає мілкими водоспадами по червоних і жовтих каменях, осяяних сонцем? Там так само добре, як у морі: а в деякому розумінні набагато краще. Звичайно, йому довелося вдягтися, не висохши, але втіха була того варта. Коли він повернувся, Поллі побігла вниз і теж скупалася. Вона сказала, що купалася протягом усього свого життя, але ми знаємо, що вона не вміла добре плавати, проте, мабуть, ліпше не ставити надто багато запитань. Крилатий також відвідав річку, але він лише постояв на бистрині, нахилившись, щоб напитися, а потім струснув гривою й кілька разів заіржав.

Поллі й Діґорі заходилися зривати плоди з ірисового дерева. Вони були надзвичайно смачні; щоправда, мали смак не зовсім такий, як в іриски, – м’якший і соковитіший, – але він нагадував про іриску. Крилатий теж чудово поснідав; покуштував один з ірисових плодів, і він сподобався йому, але сказав, що найсмачніша для нього трава о цій ранковій порі. Потім із певними труднощами діти залізли йому на спину й друга подорож почалася.

Вона була навіть приємнішою, ніж учора, почасти тому, що кожен почувався надзвичайно свіжим, а почасти тому, що вранішнє сонце було тепер у них за спиною, і звичайно ж, усе здається набагато кращим, коли світло позаду вас. Це був чудовий політ. Гори з укритими снігом вершинами височіли над ними в усіх напрямках. Долини далеко внизу під ними були такими зеленими, а струмки, що збігали від льодовиків у головну річку, такими синіми, що вони летіли наче над велетенськими коштовними каменями. Вони хотіли, щоб ця частина їхньої пригоди тривала якнайдовше. Але незабаром вони почали нюхати повітря, запитуючи одне в одного: «Що це?» «Ти щось почув носом?» і «Звідки воно долинає?» Бо небесні пахощі, теплі й золоті, які нібито ширилися від найчудесніших плодів і квітів світу, долинали до них звідкись ізгори.

– Вони долинають від долини з озером, – сказав Крилатий.

– Авжеж, звідти, – погодився Діґорі. – Ану, гляньте! Онде він, зелений пагорб у самому кінці озера. І подивіться, яка в ньому синя вода.

– Це має бути те саме місце, яке ми шукаємо, – припустили всі троє.

Крилатий спускався щораз нижче великими колами. Крижані вершини підіймалися вище й вище. Повітря ставало теплішим і запашнішим із кожною хвилиною, таким запашним, що на очах у всіх виступили сльози. Крилатий тепер ковзав донизу з розгорнутими нерухомо крильми, а його копита намацували землю. Крутий зелений пагорб мчав їм назустріч. Через мить Крилатий приземлився на його схилі, трохи незграбно. Діти скотилися з його спини й упали, не вдарившись боляче, на теплу м’яку траву й підхопилися на ноги, трохи засапавшись.

Вони були на три чверті відстані від підніжжя до вершини пагорба й негайно подерлися нагору. (Я не думаю, що Крилатому це вдалося б, якби крила не допомагали йому зберігати рівновагу й він вряди-годи не махав ними, щоб стрибнути вище по схилу.) Навколо самої вершини пагорба стояв високий мур, укритий зеленим дерном. На ділянці, оточеній муром, росли дерева. Їхні гілки нависали над муром і виглядали назовні. Їхнє листя здавалося не тільки зеленим, а й синім та сріблястим, коли його ворушив вітер. Коли мандрівники досягли вершини пагорба, їм довелося пройти майже понад усім муром, поки вони знайшли ворота: високі золоті ворота, міцно зачинені, дивилися на схід. Досі Крилатий і Поллі думали, що ввійдуть у сад разом із Діґорі. Але тепер вони вже про це не думали. Вони ніколи не бачили місця, яке було б настільки очевидно приватним. Досить було одного погляду, аби переконатися, що воно комусь належить. Лише дурень захотів би туди ввійти, якби його не послали туди з якимсь особливим дорученням, як Діґорі. Діґорі сам відразу зрозумів, що інші не захочуть і не зможуть увійти туди разом із ним. Він підійшов до воріт сам-один.

Коли він туди наблизився, то побачив слова, написані на золоті срібними літерами. Приблизно щось таке:

Заходь у ворота, бо іншого шляху немає, Зірви плоди для інших або не зривай, Бо ті, хто краде або мур розламає, Спіймають розпач – і нехай!

«Зірви плоди для інших, – сказав Діґорі сам до себе. – Саме це я й збираюся зробити. Мабуть, самому мені їх їсти не дозволено. Я не знаю, навіщо тут стільки балаканини. „Заходь у ворота“. Справді, хто стане перелазити через мур або розламувати його, якщо він може зайти крізь ворота? Але як вони відчиняються?» Він притулив до них руку, й вони тут-таки розчинилися без найтихішого звуку в сад.

Тепер, коли він міг заглянути всередину, це місце здалося йому ще приватнішим, ніж раніш. Він увійшов дуже врочисто, озираючись навкруг себе. Усередині все було дуже спокійно й тихо. Навіть водограй посеред саду майже не плюскотів. Чудові пахощі витали навкруг нього. Це було щасливе місце, але дуже врочисте.

Він відразу зрозумів, де те дерево, яке було йому потрібне, почасти тому, що воно стояло в самому центрі, а почасти тому, що великі срібні яблука, які висіли на ньому, так сяяли, що відкидали власне світло в затінені місця, куди не досягало проміння сонця. Він рушив прямо до нього, зірвав яблуко й поклав його в нагрудну кишеню норфолкської куртки. Але він не міг не подивитись на нього й не понюхати його, перш ніж його заховав.

Було б ліпше, якби він цього не робив. Жахлива спрага й голод навалилися на нього, і йому нестерпно захотілося покуштувати цей плід. Він поквапно поклав його до кишені. Але ж перед ним висіли десятки інших. Невже буде помилкою зірвати ще один і надкусити його? Зрештою, подумав він, оголошення на воротах могло й не сприйматися як наказ; його можна було витлумачити як пораду, а хто зважає на поради? Але навіть якби те оголошення тлумачити як наказ, то чи порушить він його, з’ївши одне яблуко? Він уже виконав ту частину наказу, яка вимагала принести один плід «для інших».

Поки він думав про все це, то несамохіть подивився крізь гілки на вершину дерева. Там на гілці, що була над його головою, сидів, наче на сідалі, дуже гарний птах. Я сказав «наче на сідалі», бо він майже спав; можливо, не зовсім. Проглядалася лиш тоненька щілинка в одному оці. Більший за орла, він мав груди темно-помаранчевого кольору, на голові в нього красувався яскраво-червоний гребінь, а хвіст був багряний.

«І це свідчить, – говорив Діґорі згодом, коли розповідав цю історію іншим, – що треба бути надзвичайно уважним у тих місцях, де панує магія. Ти ніколи не знаєш, що може чатувати на тебе». Але я думаю, Діґорі не взяв би для себе яблуко в будь-якому випадку. Такі істини, як «Не вкради», втлумачували хлопцям у ті дні значно наполегливіше, ніж тепер. Проте ми ніколи не можемо бути цілком певними.

Діґорі вже обертався, щоб піти до воріт, коли востаннє розглянувся навкруги. Він пережив жахливий шок. Він був не сам. Лише за кілька ярдів від нього стояла Відьма. Вона саме викидала огризок яблука, яке щойно з’їла. Сік був набагато темніший, аніж можна було сподіватися, й залишив бридку пляму навколо її рота. Діґорі відразу здогадався, що вона перелізла через мур. І зрозумів, що був якийсь сенс у тих рядках, де говорилося про розпач тих, хто «мур розламає». Бо Відьма здавалася сильнішою й пихатішою, ніж будь-коли. Але обличчя в неї було смертельно бліде, бліде, як сіль.

Усе це промайнуло в голові Діґорі за мить. Потім він узяв ноги на плечі й побіг до воріт так швидко, як тільки міг. Відьма погналася за ним. Та як тільки він вибіг назовні, ворота зачинилися за ним самі собою. Це дало йому перевагу, але не надовго. На той час, коли він добіг до інших і закричав: «Швидше, Поллі! Сідай на Крилатого!», Відьма перелізла через мур чи перестрибнула через нього й знову опинилася зовсім близько.

– Стій там, де ти є! – закричав Діґорі, обернувшись до неї обличчям, – бо інакше ми зникнемо. Не підходь ближче бодай на дюйм.

– Дурний хлопче, – сказала Відьма. – Чого ти тікаєш від мене? Я не завдам тобі ніякої шкоди. Якщо ти не зупинишся й не вислухаєш мене тепер, ти не здобудеш знання, яке зробило б тебе щасливим на все твоє життя.

– Дякую, я не хочу слухати тебе, – відказав Діґорі.

Але він таки слухав її.

– Я знаю, з яким дорученням тебе сюди послано, – провадила Відьма. – Бо я була неподалік від тебе минулої ночі й чула всі ваші розмови. Ти зірвав яблуко в отому саду. Зараз воно лежить у тебе в кишені. І ти хочеш привезти його назад, не покуштувавши його, до Лева; щоб він його з’їв. Ти простак! Ти хіба не знаєш, що це за фрукт? То я тобі розповім. Це яблуко молодості, яблуко життя. Я це знаю, бо покуштувала його; і я вже відчуваю такі зміни в собі, що впевнена: я ніколи не постарію, ніколи не помру. З’їж його, хлопче, з’їж. І ти, і я житимемо вічно, будемо царем і царицею цього світу – або твого світу, якщо вирішимо туди повернутися.

– Ні, дякую, – сказав Діґорі. – Я не налаштований жити далі після того, як усі, кого я знаю, помруть. Я ліпше житиму протягом відведеного людині часу, помру й потраплю на небо.

– Але що буде з твоєю матір’ю, яку ти нібито так любиш?

– А до чого тут моя мати? – запитав Діґорі.

– Хіба ти не розумієш, йолопе, що один шматочок цього яблука зцілить її? Ти маєш його у своїй кишені. Ми тут самі-одні, а Лев далеко. Використай свою магію й повертайся у свій світ. Через хвилину ти вже будеш біля ліжка матері й даси їй яблуко. Через п’ять хвилин ти побачиш, як повертається здоровий колір на її обличчя. Вона скаже тобі, що біль минув. А потім скаже, що вона почувається набагато сильнішою. Потім вона засне – подумай про це; години солодкого здорового сну, без болю, без ліків. Наступного дня всі говоритимуть, як чудесно вона одужала. Незабаром із нею знову буде все гаразд. Усі почуватимуться добре. Твій дім знову стане щасливим. Ти будеш таким, як усі інші хлопці.

– Ох! – видихнув Діґорі, ніби його вдарили, і притулив долоню до лоба.

Бо він зрозумів, що жахливий вибір тепер лежить перед ним.

– Що Лев зробив для тебе, чому ти маєш бути його рабом? – запитала Відьма. – Що він може зробити для тебе, коли ти повернешся у власний світ? І що подумає твоя мати, коли довідається, що ти міг вилікувати її біль, і повернути її в життя, і врятувати серце свого батька, а ти не захотів – ти вирішив ліпше виконати доручення дикого звіра в дивному світі, до якого тобі немає ніякого діла?

– Я… я не вважаю його диким звіром, – пробелькотів Діґорі, насилу видобувши голос із пересохлого рота. – Він… я не знаю…

– У такому разі він щось гірше, аніж дикий звір, – заявила Відьма. – Подивися, на що він тебе перетворив. Яким він зробив тебе безсердечним. Він це робить з усіма, хто його слухає. Ти жорстокий і безжальний хлопець! Ти ліпше дозволиш своїй матері вмерти, ніж…

– О, заткнися, – урвав її Діґорі тим самим жалюгідним голосом. – Ти думаєш, я нічого не розумію? Але я… я пообіцяв.

– Так, але ж ти не знав, що саме ти обіцяєш. І ніхто не зміг тебе остерегти.

– Моїй… матері… – сказав Діґорі, з великими труднощами видобуваючи із себе слова, – це не сподобалося б, вона страшенно сувора щодо дотримання обіцянок, до заборони красти й до всіх таких речей. Вона сказала б мені, щоб я так не робив, неодмінно сказала б, якби вона була тут.

– Але їй не обов’язково знати, – завважила Відьма таким лагідним голосом, якого ви не сподівалися б почути від особи з таким жорстоким виразом обличчям. – Тобі не обов’язково розповідати їй, як ти здобув яблуко. І твоєму батькові теж. Ніхто у твоєму світі не повинен нічого знати про цю історію. Тобі, либонь, краще не брати у свій світ ту дівчинку.

Саме тут Відьма припустилася фатальної помилки. Звичайно, Діґорі знав, що Поллі могла повернутися додому, скориставшись власним кільцем так само легко, як він скористався б своїм. Та, мабуть, Відьма цього не знала. І її підла пропозиція, щоб він не взяв із собою Поллі, раптом зробила нещирим і фальшивим усе, що вона говорила. І навіть почуваючи себе вкрай нещасним, він відчув, як у голові йому прояснилося, й сказав (зміненим і набагато гучнішим голосом):

– Послухай-но. Яке тобі діло до мене та до моїх справ? Чому раптом ти відчула таку глибоку любов до моєї матері? Навіщо вона тобі? Яка твоя гра?

– Молодець, Діґорі, – прошепотіла Поллі йому на вухо. – Швидше! Відлітаймо звідси.

Вона не наважилася нічого сказати під час розмови Діґорі з Відьмою, бо ви ж повинні зрозуміти, що помирала не її мати.

– Тоді в дорогу, – сказав Діґорі, посадивши її на спину Крилатого й залізши туди сам так швидко, як тільки міг.

Кінь розгорнув крила.

– Летіть собі, йолопи, – сказала Відьма. – Ти згадаєш про мене, хлопче, коли помиратимеш, слабкий і хворий, і тоді згадай, як ти втратив нагоду здобути собі вічну юність. Більш ніхто тобі її не запропонує.

Вони були вже так високо, що майже її не чули. До того ж Відьма не гаяла часу, дивлячись на них. Вони побачили, як вона подалася на північ, униз по схилу пагорба.

Того дня вони прокинулися рано, й те, що сталося в саду, не забрало багато часу, тому Крилатий і Поллі обоє сказали, що вони легко долетять до Нарнії, перш ніж почне смеркатися. Діґорі не озивався під час зворотної подорожі, й інші соромилися заговорити до нього. Він був дуже сумний і протягом усього часу не відчував переконаності, що вчинив правильно. Та щоразу, коли він згадував блискучі сльози в очах Аслана, впевненість поверталася до нього.

Протягом усього дня Крилатий летів, не стомлюючись, на схід, де йому допомагала зорієнтуватися річка, крізь гори й над пагорбами, укритими диким лісом, а потім над великим водоспадом і вниз, униз, туди, де ліси Нарнії були затьмарені тінню могутньої скелі, потім нарешті, коли небо позад них почервоніло від призахідного сонця, він побачив місце, де багато створінь зібралися разом біля річки. А незабаром угледів серед них і самого Аслана. Крилатий ковзнув униз, витягнув свої чотири ноги, стулив крила, приземлився, трохи пробігши чвалом, і зупинився. Діти злізли на землю. Діґорі побачив усіх тварин, гномів, сатирів, німф та інших створінь, які розходилися ліворуч і праворуч, щоб дати йому дорогу. Він підійшов до Аслана, подав йому яблуко й сказав:

– Я приніс вам яблуко, сер.

Розділ 14 Саджання дерева

– Добре зроблено, – сказав Аслан голосом, від якого затремтіла земля.

Діґорі зрозумів, що всі нарнійці почули ці слова і що історію про них розповідатимуть від батька до сина в цьому новому світі протягом сотень років, а може, й вічно. Але не було небезпеки, що він зазнається, тепер, коли він був віч-на-віч з Асланом. Тепер він відчув, що може прямо дивитися в очі Лева. Він забув про свої турботи й почувався абсолютно задоволеним.

– Добре зроблено, сину Адама, – сказав знову Лев. – Щоб принести мені це яблуко, ти мусив терпіти голод і спрагу, мусив плакати. Жодна рука, крім твоєї, не посіє зернину Дерева, яке захищатиме Нарнію. Кинь яблуко біля річки, де м’який ґрунт.

Діґорі зробив, як йому сказали. Усі стояли так тихо, що чутно було звук м’якого удару, коли воно впало в грязюку.

– Ти добре його вкинув, – сказав Аслан. – А зараз ходімо на коронацію царя Нарнії Френка і його цариці Елен.

Тепер діти вперше звернули увагу на цих двох. Вони були вдягнені в незвичайний одяг, а з їхніх плечей спадали розкішні довгі мантії; четверо гномів тримали мантію царя, а четверо річкових німф – мантію цариці. Їхні голови були непокриті; але Елен розпустила волосся, що значно прикрасило їй обличчя. Але ні волосся, ні одяг не робили їх відмінними від їхнього колишнього вигляду. Їхні обличчя змінилися, а надто обличчя царя. Уся гострота, хитрість і роздратованість, що їх він набув як власник лондонського кеба, зникли, а мужність і доброта, якими він був наділений завжди, стали значно помітнішими. Можливо, до цього спричинилося повітря нового світу, або розмова з Асланом, або те й те.

– Слово честі, – прошепотів Крилатий, звертаючись до Поллі. – Мій колишній володар змінився не менше за мене. Він тепер справжній володар.

– Так, але не шепочи в моє вухо, бо воно дуже свербить, – завважила Поллі.

– А тепер, – сказав Аслан, – хто-небудь розплутайте хащі, які ви утворили з цих дерев, і подивимося, що там є.

Діґорі побачив, що чотири дерева стояли дуже близько одне до одного, з переплетеними гілками або скріплені прутами, в такий спосіб утворивши щось подібне до клітки. Два слони хоботами й два гноми за допомогою маленьких сокир незабаром усе розплутали. Усередині були три речі. Однією з них було молоде дерево, яке здавалося виготовленим із золота; другою було молоде дерево, що здавалося виготовленим зі срібла; а третьою річчю був жалюгідний суб’єкт у заляпаному грязюкою одязі, що сидів, згорбившись, між тими деревами.

– Господи! – прошепотів Діґорі. – Дядьку Ендру!

Щоб пояснити все це, нам доведеться повернутися трохи назад. Звірі, як ви пам’ятаєте, спробували посадити й полити його. Коли поливання повернуло його до тями, він виявив, що весь мокрий, закопаний по самі стегна в землю (яка швидко перетворилася на грязюку) й оточений більшою кількістю диких тварин, аніж він коли-небудь бачив за все своє життя. Мабуть, немає нічого дивного в тому, що він заволав і почав вити. Це було добре, бо нарешті переконало всіх (навіть Дикого Кабана), що він живий. Тому вони знову викопали його (його штани тепер були у вкрай жалюгідному стані). Як тільки йому звільнилися ноги, він спробував дременути геть, але хобот слона, що обкрутився навколо його стану, зупинив його. Кожен тепер вважав, що дядька Ендру треба тримати десь у безпечному місці, поки Аслан знайде час прийти, побачити його й сказати, що ж із ним робити. Тому вони сплели навколо нього щось подібне до клітки і стали пропонувати йому підживитися всім тим, що спадало їм на думку.

Віслюк назбирав цілий оберемок колючок і кинув йому в клітку, але дядько Ендру не звернув на них ніякої уваги. Білки бомбардували його залпами горіхів, але він лише затулив голову руками й намагався ухилитися від них. Кілька пташок літали на ним туди-сюди й кидали йому черв’яків. Ведмідь був особливо добрим. Пополудні він знайшов гніздо диких бджіл і замість з’їсти мед самому (що він зробив би з великою втіхою), порядний звір приніс його дядькові Ендру. Але це стало найбільшою невдачею з усіх. Ведмідь кинув усю липку масу через верх загорожі, й, на лихо, вона влучила дядькові Ендру просто в обличчя (не всі бджоли були там мертві). Ведмідь, що зовсім був би не проти, якби хтось влучив йому в морду медовим стільником, не міг зрозуміти, чому дядько Ендру хитнувся назад, послизнувся й сів. І йому, звичайно, не пощастило, бо сів він просто на оберемок колючок.

– Хай там як, – сказав Дикий Кабан, – а в рот цього створіння потрапило багато корисного для нього меду.

Звірі щиро прихилилися до свого дивного улюбленця й сподівалися, що Аслан дозволить тримати його як свою домашню тварину. Найрозумніші з них були цілком переконані, що принаймні деякі зі звуків, що вилітали йому з рота, мали якесь значення. Вони назвали його Бренді, бо щось подібне він промовляв найчастіше.

Зрештою їм довелося покинути його на ніч. Аслан був надто заклопотаний протягом усього дня, навчаючи нових царя й царицю та займаючись іншими важливими речами, і не зміг прийти до «бідолашного старого Бренді». Сидячи серед горіхів, груш, яблук і бананів, яких звірі накидали в його клітку, він зрештою мав чим повечеряти. Але навряд чи він перебув приємну ніч.

– Дістаньте це створіння, – звелів Аслан.

Один зі слонів підняв дядька Ендру хоботом і поклав його під ноги Лева.

Дядько був надто переляканий, аби бодай ворухнутися.

– Будь ласка, Аслане, – промовила Поллі. – Ви можете сказати щось таке, щоб він перестав боятися? І щось таке, що відбило б у нього охоту повернутися сюди знову?

– Ти думаєш, він захоче сюди повернутися? – запитав Аслан.

– Розумієте, Аслане, – сказала Поллі, – він може послати когось іншого. Він дуже збуджений тим, як сталевий брус із ліхтарного стовпа виріс у дерево ліхтарного стовпа, й він думає…

– Він думає дурниці, дитино, – урвав Аслан. – Цей світ буятиме життям протягом кількох днів, бо пісня, якою я розбудив його до життя, досі лунає в повітрі й тремтить у землі. Але вона лунатиме недовго. Проте я не можу сказати про це старому грішнику, бо він зробив себе неспроможним почути мій голос. Коли я заговорю до нього, він почує лише рик і рев. О сини Адама, як розумно ви захистилися від усього того, що може дати вам користь! Але я маю для нього лише один подарунок, який він спроможний прийняти.

Він доволі сумно опустив свою велику голову й дихнув у нажахане обличчя земного чаклуна.

– Засни, – сказав він. – Засни й на кілька годин відокрем себе від тих страждань, які ти вигадав для себе.

Дядько Ендру негайно простягся на землі, заплющив очі й став дихати спокійно та мирно.

– Заберіть його звідси й покладіть спати, – сказав Аслан. – А тепер гноми! Покажіть своє ковальське вміння. Я хочу подивитись, як ви зробите дві корони для своїх царя та цариці.

Більше гномів, аніж ви можете собі уявити, метнулися до Золотого Дерева. Вони обтрусили все його листя, і вмить відламали кілька гілок. Тепер діти змогли побачити, що те дерево не тільки здавалося золотим, а й усе було зі щирого золота. Воно, звичайно, виросло з тих кількох соверенів, які випали з кишені дядька Ендру, коли його перевернули вниз головою. Так само й срібне дерево виросло з його напівкрон. Із нічого, як здавалося, з’явилися оберемки сухого дерева для розпалу, маленьке ковадло, молотки, обценьки й ковальський міх. Наступної миті (як ці гноми люблять свою роботу!) вогонь уже палахкотів, ковальський міх роздимався й сичав, золото плавилося, молотки стукотіли. Двоє кротів, яким Аслан раніше доручив поритися в землі (а цю роботу вони любили над усе), викопали цілу гірку коштовних каменів, яку склали в ногах у гномів. Під майстерними руками маленьких ковалів дві корони набули форми – вони були не бридкими й важкими речами, як модерні європейські корони, а легкими, тонкими, прегарно виготовленими обручами, які справді можна було носити й здаватися гарнішими з ними на головах. Корона царя була прикрашена рубінами, а цариці – смарагдами.

Коли корони охолодили в річці, Аслан звелів Френкові й Елен стати перед ним навколішки й надів корони на їхні голови. Потім сказав:

– Підведіться, царю й царице Нарнії, батьку й мати багатьох царів, які правитимуть Нарнією, Самотніми островами та Древляндією. Будьте справедливими, поблажливими й мужніми. Я вас благословляю.

Кожен вигукнув слова привітання, або загавкав, або заіржав, або заревів, або залопотів крильми, а царське подружжя стояло, маючи врочистий і трохи сором’язливий вигляд, але їхня сором’язливість робила їх ще шляхетнішими. І поки Діґорі вигукував привітання, він почув поруч себе глибокий голос Аслана, який сказав:

– Дивіться!

Кожен у натовпі обернув голову, і потім кожен набрав повні груди повітря від здивування й захвату. Трохи віддалік вони побачили дерево, віти якого нависали над їхніми головами і якого не було там раніше. Воно, напевне, виросло в тиші, але швидко, як ото підіймається вгору прапор на флагшток, поки всі вони були заклопотані коронацією. Його широкі віти, здавалося, відкидали не тінь, а світло, і срібні яблука, як зорі, виглядали з-під кожного листка. Але зітхнути кожного примусила не так його краса, як пахощі, що від нього линули. На якусь мить ніхто не міг подумати про щось інше.

– Сину Адама, – сказав Аслан, – ти добре посадив своє дерево. А ви, нарнійці, повинні мати своєю найпершою турботою догляд за цим Деревом, бо воно ваш щит. Відьма, про яку я вам розповідав, утекла далеко на північ; там вона ставатиме дедалі сильнішою у своїй чорній магії. Але поки це дерево квітнутиме й даватиме плоди, вона ніколи не прийде в Нарнію. Вона не наважиться підійти ближче, як на сотню миль до Дерева, бо його пахощі, які для вас радість, життя і здоров’я, є смертю, жахом і розпачем для неї.

Кожен дивився врочистим поглядом на Дерево, Аслан же несподівано обернув голову, і золоті іскри від гриви бризнули навсібіч, коли так він зробив, і прикипів своїми великими очима до дітей.

– Що у вас, діти? – запитав він, бо зловив їх на тому, що вони шепотілися й штовхали одне одного.

– О Аслане, сер, – почав Діґорі, почервонівши. – Я забув вам сказати. Відьма вже з’їла одне з цих яблук, таке саме, як ті, що виросли з нашого Дерева.

Він не сказав усього, про що думав, але Поллі сказала це за нього. (Діґорі завжди набагато більше боявся здатися дурнем, аніж вона.)

– Тому ми подумали, Аслане, – сказала вона, – що ви припустилися якоїсь помилки й вона не боїться запаху цих яблук.

– Чому ти так думаєш, дочко Єви? – запитав Лев.

– Тому, що вона з’їла одне.

– Дитино, – пояснив він, – саме тому вона тепер думає про інші з жахом. Саме це відбувається з тими, хто зриває і їсть фрукти в неналежний час і в неналежний спосіб. Плід є добрим, але відтоді він уселяє їм огиду.

– О, розумію, – сказала Поллі. – І позаяк вона зірвала його невчасно, воно не діятиме для неї. Тобто вона не здобула собі вічну молодість і таке інше.

– Не зовсім так, – сказав Аслан, похитавши головою. – Воно діятиме. Речі завжди працюють відповідно до своєї природи. Вона здобула те, чого прагнуло її серце. Вона має тепер силу, яка не зменшується, і нескінченні дні, як богиня. Але нескінченність днів для особи з підлим серцем – це лише нескінченність страждань, і вона вже відчуває це. Такі люди здобувають те, що їм хочеться, але воно не завжди подобається їм.

– Я мало не з’їв одне яблуко сам, Аслане, – зізнався Діґорі. – Я теж би…

– Ти теж би, хлопче, – сказав Аслан. – Бо фрукт завжди працює – він мусить працювати, – але він не дарує щастя тому, хто зірвав його з власного бажання. Якби якийсь нарнієць без дозволу вкрав яблуко й посадив його тут для захисту Нарнії, це захистило б Нарнію. Але воно перетворило б Нарнію на ще одну могутню й жорстоку імперію, схожу на Чарн, а не добру й мирну країну, яку я хочу створити. І Відьма спокушала тебе вчинити інакше, мій сину, хіба ні?

– Так, Аслане. Вона хотіла, щоб я забрав яблуко додому й віддав його матері.

– Тоді ти повинен зрозуміти, що воно її вилікувало б; але не на твою і не на її радість. Настав би день, коли ви обоє, ти й вона, сказали, що було б ліпше, якби вона померла від тієї хвороби.

Діґорі не сказав нічого, бо його душили сльози і він утратив будь-яку надію врятувати життя матері; але водночас він розумів, що Лев знає, що сталося б, отож існують речі набагато жахливіші, аніж смерть когось дуже тобі близького. Але Аслан заговорив знову, тепер майже пошепки:

– Це те, що сталося б, хлопче, якби ти вкрав яблуко. А тепер так не станеться. Те, що я даю тобі тепер, подарує радість. Це не дасть у вашому світі вічного життя, але воно вилікує. Іди й зірви яблуко з Дерева.

Якусь мить Діґорі майже нічого не зрозумів. Це було так, ніби весь світ обернувся навиворіт і догори дном. І тоді, як уві сні, він пішов до Дерева, й цар та цариця вітали його, і всі інші створіння вітали його також. Він зірвав яблуко й поклав його до кишені. А тоді повернувся до Аслана.

– Перепрошую, – попросив він, – ми можемо тепер повернутися додому?

Він забув сказати: «Дякую», але він хотів це сказати, й Аслан його зрозумів.

Розділ 15 Кінець цієї історії та початок усіх інших

– Вам не треба кілець, коли я з вами, – сказав голос Аслана.

Діти закліпали очима й роззирнулися навколо. Вони знову були в Лісі-між-світами; дядько Ендру лежав на траві й досі спав, а Аслан стояв біля них.

– Ідіть, – сказав Аслан. – Вам час повернутися додому. Але спочатку треба зробити дві речі: застерегти й дати команду. Дивіться сюди, діти.

Вони подивилися й побачили в траві невеличку ямку з дном, зарослим травою, теплу й суху.

– Коли ви були тут востаннє, – сказав Аслан, – ця ямка була озерцем, і коли ви стрибнули в неї, ви потрапили у світ, де сонце, яке вмирало, світило над руїнами Чарну. Тепер тут немає озерця. Той світ закінчився, начебто його ніколи й не було. Перекажіть це застереження нащадкам Адама та Єви.

– Гаразд, Аслане, – сказали обоє дітей.

Але Поллі додала:

– Але ми не такі погані, яким був той світ, правда, Аслане?

– Ще ні, дочко Єви, – сказав він. – Ще ні. Але ви стаєте дедалі більше схожими на нього. Немає певності в тому, що хтось поганий із вашої породи не винайде щось не менш підле, аніж Світ-гідний-жалю, й використає це, щоб винищити всіх живих створінь. І скоро, дуже скоро, перш ніж ви станете старим чоловіком і старою жінкою, великими народами у вашому світі стануть правити тирани, які не більше дбатимуть про радість, справедливість і милосердя, аніж імператриця Ядіс. Нехай ваш світ про це знає. Це застереження. А тепер про команду. Як тільки ви зможете, заберіть у вашого дядька всі його чарівні кільця й закопайте їх так, щоб ніхто ніколи їх не знайшов.

Обоє дітей дивилися в обличчя Лева, коли він промовляв ці слова. І раптом (вони ніколи не зрозуміли, як це сталося) його обличчя здалося їм морем розтопленого золота, у якому вони плавали, й така лагідність та сила розливалася навколо них і над ними та проникала в них, що вони відчули: вони ніколи не були по-справжньому ані щасливими, ані мудрими або навіть живими й притомними раніше. І пам’ять про цю мить залишилася з ними назавжди, тож так довго, як вони обоє жили, якщо коли-небудь вони засмучувалися або відчували страх чи роздратування, думка про цю золоту доброчесність і почуття, що вона тут, десь близько, за якимсь закутнем або за дверима, й робила їх переконаними десь у самій глибині їхнього єства, що все добре. Наступної хвилини всі троє (дядько Ендру ще уві сні) скотилися в шум, спеку та запахи Лондона.

Вони опинилися на хіднику перед парадними дверима будинку Кеттерлі, й крім того, що Відьма, Кінь і власник кеба зникли, усе було достоту так, як тоді, коли вони його покинули. Вони побачили ліхтарний стовп із відламаною сталевою поперечкою; уламки кеба; і натовп. Усі ще розмовляли, й люди ставали навколішки біля пораненого полісмена, говорячи: «Він опритомнів» або «Як ти почуваєшся, чоловіче?», або «„Швидка допомога“ приїде через хвилину».

«Оце так! – подумав Діґорі. – Схоже, вся наша пригода взагалі не забрала часу».

Більшість людей дико озиралися довкола, шукаючи поглядом Ядіс та коня. Ніхто не звернув уваги на дітей, бо ніхто не бачив, як вони зникли, й ніхто не звернув уваги, як вони повернулися назад. Щодо дядька Ендру, то через стан його одягу та вимащене медом обличчя ніхто впізнати б його не зміг. На щастя, парадні двері будинку були відчинені й у дверях стояла покоївка, милуючись видовищем (скільки цікавого випало тій дівчині побачити того дня!), і діти без особливих труднощів заштовхали дядька Ендру у двері, перш ніж хтось устиг поставити якесь запитання.

Він побіг сходами попереду них, і спочатку вони боялися, що він попрямував до своєї мансарди, щоб заховати ті магічні кільця, які в нього залишилися. Але вони могли про це не турбуватися. Він думав лише про пляшку у своєму гардеробі, тож відразу зник у спальні й зачинився там на ключ. Коли він вийшов (а вийшов він не скоро), то був у халаті й відразу попрямував до ванної.

– Ти можеш забрати його кільця, Поллі? – запитав Діґорі. – Я хочу піти до матері.

– Гаразд. Побачимося згодом, – сказала Поллі й звернула на сходи, які вели до мансарди.

Тоді Діґорі набрав повні груди повітря й тихо увійшов до кімнати матері. Вона лежала там так само, як лежала раніше, коли він заходив до неї, підперта подушками, з виснаженим блідим обличчям, дивитись на яке не можна було без сліз. Діґорі дістав Яблуко Життя зі своєї кишені.

І так само як Відьма Ядіс мала зовсім інший вигляд не в її власному світі, а в нашому, так і яблуко з того саду на пагорбі здалося тут зовсім іншим. Звичайно, у спальні було чимало різних кольорових речей: кольорове покривало на ліжку, кольорові шпалери, сонячне світло, що падало з вікна, і гарний, голубий жакет матері. Але тієї миті, коли Діґорі дістав із кишені Яблуко, усі інші речі, здавалося, втратили колір. Усі вони, навіть сонячне світло, стали бляклими й тьмяними. Сяйво Яблука відкинуло дивні смуги на стелю. Ніщо більше не приваблювало зір; ви просто не могли дивитися на щось інше. А пахощі, які линули від Яблука Життя, були такими, ніби вікно в кімнаті відчинилося в Небо.

– О мій любий, як гарно, – сказала мати Діґорі.

– Ти його з’їси, гаразд? Будь ласка, – попросив Діґорі.

– Я не знаю, що скаже лікар, – відповіла вона. – Але мені справді хочеться його з’їсти.

Він обчистив його, порізав і став давати їй по шматочку. І вона ще не встигла його доїсти, як усміхнулася, її голова впала назад на подушки, й вона міцно заснула. То був справжній спокійний сон, не спричинений тими гидкими снодійними ліками, яким, як Діґорі знав, вона віддавала перевагу перед усім на світі. І він був переконаний, що її обличчя трохи змінило колір. Він нахилився, легенько поцілував її й тихо вийшов із кімнати, забравши ядро яблука із собою. Протягом решти дня, коли він дивився на речі, що оточували його, й бачив, що вони звичайні й не мають у собі нічого магічного, він не наважувався сподіватися на щось; та коли пригадував обличчя Аслана, надія поверталася до нього.

Увечері він закопав ядро яблука в далекому куточку саду.

Наступного ранку, коли лікар прийшов зі звичайним візитом, Діґорі перехилився через перила, щоб послухати. Він чув, як лікар вийшов із тіткою Летті й сказав:

– Міс Кеттерлі, це найбільш незвичайний випадок, з яким мені довелося мати справу впродовж усієї моєї медичної практики. Це… це справжнє чудо. Я поки що нічого не скажу хлопцеві; нам не слід розбуджувати фальшиві надії. Але на мою думку…

Потім його голос став майже нечутним.

Пополудні Діґорі вийшов у сад і просвистів їхній таємний сигнал для Поллі (вона не могла прийти того дня раніше).

– Тобі пощастило? – запитала Поллі, дивлячись через мур. – Я про твою матір.

– Я думаю… я думаю, все має бути добре, – відповів Діґорі. – Але якщо ти не проти, я б ще про це не говорив. Що ти скажеш про кільця?

– Я забрала їх усі, – повідомила Поллі. – Поглянь, усе гаразд. Я в рукавичках. Ходімо їх закопаємо.

– Так, ходімо. Я позначив місце там, де вчора закопав ядро від Яблука.

Потім Поллі перелізла через мур і вони пішли до того місця. Але, як з’ясувалося, Діґорі не мав потреби позначати місце. Там щось вивищувалося. Зростання тут відбувалося не так швидко, як виростали нові дерева в Нарнії. Але майбутнє деревце вже було вищим за рівень землі. Вони взяли лопатку й закопали всі чарівні кільця, разом із власними, навколо того підвищення.

Через тиждень стало цілком очевидно, що мати Діґорі почувається краще. Через два тижні вона вже могла сидіти в саду. А через місяць увесь дім став іншим місцем. Тітка Летті робила все, що подобалося матері: вікна повідчиняли, брудні штори познімали, щоб зробити кімнати світлішими, скрізь стояли свіжі квіти, на обід готували смачні страви, старе піаніно настроїли, і мати знову почала співати й грати разом із Діґорі та Поллі, на що тітка Летті сказала:

– Я вважаю, Мейбл, ти теж дитина, хоч і більша за цих двох.

Коли справи йдуть погано, ви бачите, що вони погіршуються протягом певного часу; та коли вони починають іти добре, то часто поліпшуються з кожним днем, не обмежуючись у часі. Після приблизно шістьох тижнів такого радісного життя надійшов довгий лист з Індії від батька з чудовими новинами. Старий двоюрідний дід Кірке помер, а це вочевидь означало, що батько став дуже багатий. Він мав намір піти у відставку й повернутися з Індії назавжди. І великий дім у селі, про який Діґорі чув протягом усього свого життя і якого ніколи не бачив, тепер мав стати їхньою домівкою. То був великий будинок зі збройними обладунками, стайнями, псарнями, річкою, парком, оранжереями, виноградниками, з лісами й горами позад нього. Тож Діґорі відчував, як відчув би й кожен на його місці, що віднині вони житимуть щасливо й заможно. Але, можливо, вам захочеться знати про ще одну або дві речі.

Поллі й Діґорі залишилися великими друзями, й усі вакації вона відбувала в їхньому чудовому будинку, в селі; і саме там вона навчилася їздити верхи, і плавати, і доїти корів, і пекти хліб, і підійматися в гори.

У Нарнії звірі жили у великому мирі й радощах, і ні Відьма, ні будь-який інший ворог не приходив турбувати цю чудову країну протягом сотень років. Цар Френк і цариця Елен та їхні діти жили щасливо в Нарнії, а їхній другий син став царем Древляндії. Хлопці одружувалися з німфами, а ці дівчата виходили заміж за лісових і річкових богів. Ліхтарний стовп, який посадила Відьма (сама про те не знаючи), світив удень і вночі в нарнійському лісі, тому те місце, на якому він виріс, стали називати Ліхтарною пусткою; і коли через багато років інша дитина з нашого світу потрапила до Нарнії, у засніжену ніч, світло на стовпі досі горіло. Ця пригода почасти пов’язана з тими, про які я щойно вам розповів.

А сталося це так. Дерево з ядра Яблука, що його Діґорі посадив у внутрішньому саду, зрештою виросло великим і чудовим. У ґрунті нашого світу, далеко від звуків голосу Аслана й далеко від молодого й свіжого повітря Нарнії, воно не родило яблук, які могли повернути до життя вмирущу жінку, як повернулася до життя мати Діґорі, хоч на ньому росли яблука гарніші за будь-які інші в Англії та надзвичайно смачні, хоч і не цілком чарівні. Але всередині, у своєму соку, дерево (якщо можна так його назвати) ніколи не забувало про інше дерево в Нарнії, до якого воно належало. Іноді воно таємниче ворушило гіллям, коли не було ніякого вітру. Я думаю, коли це відбувалося, то в Нарнії віяли сильні вітри, й англійське дерево тремтіло, бо в такі хвилини дерево в Нарнії згиналося й хиталося під натиском шторму, який налітав із південного заходу. Та хоч би як це було, згодом з’ясувалося, що ще існує в тому лісі магія. Бо коли Діґорі досяг середнього віку (а він був знаменитим ученим, професором і славетним мандрівником на той час) і старий дім родини Кеттерлі належав йому, на південь Англії налетів великий шторм, який повалив те дерево. Діґорі не захотів просто порубати його на дрова, тому частину того дерева використали, аби збудувати одежну шафу, яку він поставив у своєму великому будинку в селі. І хоч сам він не відкрив чарівних властивостей тієї шафи, хтось інший їх відкрив. Це стало початком усіх подорожей між Нарнією та нашим світом, про які ви зможете прочитати в інших книжках.

Коли Діґорі та його родичі переселилися у свій великий дім у селі, вони забрали дядька Ендру жити з ними. Бо, як сказав батько Діґорі: «Ми повинні вберегти старого від неприємностей, і несправедливо залишити догляд за ним на руках бідолашної Летті». Дядько Ендру більше ніколи не намагався повернутися до магії, поки жив на світі. Він затямив свою науку й у старому віці став приємнішим і менш егоїстичним чоловіком, аніж був раніше. Але він завжди любив приймати гостей у більярдній кімнаті, де перебував сам-один, і розповідати їм історії про таємничу леді, царицю чужоземного царства, з якою він їздив Лондоном.

– Вона мала диявольський темперамент, – мав звичай казати він. – Але вона була напрочуд вродливою жінкою, напрочуд вродливою.

Примітки

1

Бастаблі – герої популярної на час написання «Хронік Нарнії» дитячої повісті «Історія шукачів скарбів», Едіт Несбіт (1858–1924).

(обратно)

2

Колні-Гетч – божевільня в Лондоні.

(обратно)

Оглавление

Небіж чаклуна

  Розділ 1 Не ті двері

  Розділ 2 Діґорі та його дядько

  Розділ 3 Ліс-між-світами

  Розділ 4 Дзвін і молоток

  Розділ 5 Світ-гідний-жалю

  Розділ 6 Початок проблем для дядька Ендру

  Розділ 7 Що сталося біля дверей

  Розділ 8 Битва біля ліхтарного стовпа

  Розділ 9 Відкриття Нарнії

  Розділ 10 Перший жарт і все інше

  Розділ 11 Діґорі та його дядько опинились у халепі

  Розділ 12 Пригоди Аґруса

  Розділ 13 Несподівана зустріч

  Розділ 14 Саджання дерева

  Розділ 15 Кінець цієї історії та початок усіх інших Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg