«Страта»

 а повороті, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.

Провалля починалося відразу ж за смугастими стовпчиками дорожньої розмітки. На дні провалля залягла густа хмара — щільна, струмениста, що повільно перетікала сама в себе. Сірі пасмуги, піднімаючись над краєм, танули в променях вранішнього сонця, — крізь розпливчасті клапті проступали гори, далекий ліс, череп’яний дах маленької кав’ярні, до якої ще десять хвилин їзди...

З-за повороту обережно — а в цих горах усі їздять обережно — витнувся синій легковичок. Побачивши на узбіччі Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловік — Ірені він видався начебто знайомим. (Утім, у цих місцях усі десь колись зустрічаються — людей не так-то вже й густо.)

— Вам допомогти? Щось із машиною?

Над осілими клаптями туману, змахуючи крилами, розмірено летів білий птах. Ліс проступав, виднілися пагорби, ніби недбало накинута розмаїта шаль.

— Е-е-е... Вибачте, що встряв...

Вона опам’яталася:

— Ні-ні... дякую. З машиною все гаразд.

Чоловік нерішуче тупцявся на місці. Мабуть, уже картав себе за миттєвий порух, не хотів видатися нав’язливим.

Туман танув. Вже проступали валуни на дні провалля і струмок між ними.

— Дякую, — повторила вона ще раз, думаючи про своє.

— А знаєте... — несподівано мовив чоловік, простеживши за її поглядом. — Кажуть, є така прикмета...

На червоний дах кав’ярні лягло сонце, і черепиця заяскріла, ніби мак.

— Так от, кажуть, — чоловік кашлянув, — що коли отак на безлюдді довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Він просувається в тумані, як у хмарі... Ви часом не його сподіваєтесь уздріти?

Ірена слухала машинально. Між тим раптом страшенно захотілося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихітною, що лиш двома пальцями можна взятися...

А до кав’ярні — ой-йой-йой — ще десять хвилин дороги...

— Вибачте, — нахилив голову чоловік, і через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.

— Я просто люблю це місце... — мовила Ірена мрійливо в порожнечу. — Гарно, правда?