«Книга кладовища»

Книга кладовища (fb2) - Книга кладовища (пер. Світлана Філатова) 3535K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Нил Гейман

Ніл Ґейман Книга кладовища

Та кинь його так,

Лежить хай навзнак,

Ніхто і нічий —

Звичайний жебрак.

Дитячий віршик

Розділ перший Як Ніхто потрапив на кладовище

У темряві зачаїлася рука, яка тримала ніж.

Ніж із гладеньким чорним руків'ям та лезом, тоншим і гострішим за будь-яку бритву. Жертва могла б і не помітити поранення, а якщо й відчути, то не одразу.

Ніж зробив майже все, для чого його принесли в цей дім; і лезо його, і руків'я були мокрі.

Парадні двері, крізь які прослизнули ніж і чоловік, що його тримав, досі були прочинені, і жмутки нічного туману зміїлися в будинок, звивисті, наче повзучі гади чи лози.

Чоловік на ім'я Джек зупинився перед сходами. З кишені чорного пальта він дістав велику білу хустинку й витер нею ніж та обтягнену рукавичкою правицю, якою тримав знаряддя. Відтак сховав хустинку. Полювання майже добігло кінця. Тіло жінки він лишив у ліжку, чоловікове — на підлозі спальні, старшої дитини — у яскраво розфарбованій кімнаті, серед іграшок і напівзібраних моделей. Лишилося найменше, немовля, яке щойно почало ходити. Ще один — і завдання буде виконано.

Чоловік на ім'я Джек розім'яв пальці. Він був передусім професіоналом (чи принаймні таким себе вважав), тож не дозволить собі посміхатися до завершення роботи. Він мав темне волосся й темні очі, носив чорні рукавички з щонайтоншої шкіри ягняти.

Кімната малюка була на горішньому поверсі. Чоловік на ім'я Джек піднявся сходами — кроки нечутні на килимку, — поштовхом прочинив двері й увійшов. Його чорні шкіряні черевики так блищали, напастовані, що скидалися на темні люстра, в яких віддзеркалювалися крихітні половинки місяця.

Справжній місяць світив крізь стулчасте вікно. Його тьмяні промені розсіювалися в тумані, але чоловік на ім'я Джек багато світла не потребував. Місячного сяйва було достатньо. Цілком достатньо. У ліжку можна було роздивитись обриси, голову дитини, її ніжки-ручки й тулуб.

Ліжечко мало високі краї, щоб малюк не виліз. Джек нахилився, замахнуся, націлився на груди малого…

…і опустив руку. У ліжечку спав іграшковий ведмедик. Немовляти там не було.

Джекові очі призвичаїлися до тьмяного місячного світла, тому вмикати лампу не хотілося. І, зрештою, світло не важило. Він мав інші здібності.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Він не звернув уваги на запахи, які проникли в кімнату разом із ним, відкинув ті, на які міг спокійно не зважати, і зосередився на запаху того, по кого прийшов. Він відчував запах дитини: молочний аромат, як у печива з шоколадом, і неприємний дух мокрого підгузка. Він чув запах шампуню для немовлят у дитячому волоссі, а ще чогось маленького й гумового («Іграшка, — спершу подумав він, а потім: — Ні, якась смокталка») в руках у малого.

Дитина тут була. Але тепер — немає. Ніс чоловіка на ім'я Джек повів його сходами униз крізь високий, вузький будинок. Він оглянув ванну, кухню, сушарню і, нарешті, вітальню на першому поверсі, де не знайшов нічого, крім велосипедів, купи порожніх пакетів, підгузка на підлозі й волоцюги-туману, що пробрався в будинок крізь прочинені двері.

Тоді чоловік на ім'я Джек щось тихенько буркнув, і в цьому звуку поєднались і розчарування, і задоволення. Він сховав ножа в піхви, поклав до внутрішньої кишені свого довгого пальта й вийшов на вулицю. Сяяв місяць, світили ліхтарі, але туман придушував усе, темнив світло, стишував звуки й напував ніч тінями та зрадництвом. Джек ковзнув поглядом униз вулицею, де світилися зачинені крамниці, та вгору, де останні будинки юрбилися вздовж дороги до темного старого кладовища.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. А потім неквапом пішов угору.

Відколи дитя навчилося ходити, це вміння стало відчаєм і втіхою його батьків, бо не було ще малюка, який би стільки всюди блукав, всюди видряпувався, кругом залазив і звідусіль вилазив. Тієї ночі його збудив шум, коли щось гупнуло об підлогу поверхом нижче. Малий прокинувся, швидко знудився і став шукати спосіб вибратися з ліжечка. Його краї були високими, як і в дитячого манежу, але хлопчик був упевнений, що подолає їх. От тільки б знайти, на що стати…

Він запхав великого золотавого ведмедика в куток ліжка, а потім взявся за поруччя крихітними рученятами, одну ніжку поставив ведмедику на коліно, другу — на голову, підтягнувся, встав, а потім почасти переліз, почасти випав з ліжечка.

Купа м'яких іграшок, подарованих родичами на його перший день народження менше ніж півроку тому й успадкованих від старшої сестри, стишила звук падіння. Зіткнення з підлогою стало для нього несподіванкою, але малюк не заплакав: як плакатимеш, хтось прийде й покладе назад у ліжечко. Він поповз геть із кімнати.

Сходи нагору — підступна річ, їх він ще не опанував повністю. Одначе сходи донизу, як він уже з'ясував, — то щось зовсім інше. Він спускався навсидячки, гепаючись із однієї сходинки на іншу м'якими сідничками.

Малюк смоктав свою гумову соску-пустушку, хоч віднедавна мама вважала його задорослим для цього.

Під час подорожі на сідничках сходами вниз підгузок розбовтався — і впав, коли хлопчик дістався останньої сходинки у вітальні та підвівся. Малий переступив через підгузок, і тепер на ньому була лише дитяча сорочечка. Сходи до його кімнати й кімнат його рідних були високі, а двері, що вели надвір, — прочинені й вабили…

Малюк дещо нерішуче вийшов назовні, і туман огорнув його, обійняв наче давнього друга. І от, спочатку невпевнено, а відтак усе швидше й упевненіше, хлопчик почеберяв угору.

На вершечку пагорба туман рідшав. Півмісяць сяяв, безсумнівно, не так яскраво, як сонце, але його світла цілком вистачало, щоб роздивитися кладовище.

Погляньте.

Видко занедбану капличку для поховань — залізні двері на висячому замку, шпиль обвито плющем, а з ринви на даху росте маленьке деревце.

Видко надгробки, могили, склепи й меморіальні дошки. Подеколи можна вгледіти, як вилізе з нори й прослизне чи шмигне через доріжку заєць, польова миша чи ласка.

Якби ви були там тієї ночі, то роздивилися б усе це в місячному сяйві.

Та не побачили б ви пишної блідої пані, яка йшла повз головні ворота, а якби й побачили, то з наступним, уважнішим поглядом зрозуміли б, що це лише місячне світло, тінь і туман. Але пишна бліда пані все-таки там була. Вона йшла доріжкою, яка вела крізь ділянку напівзруйнованих надгробків до головних воріт.

Ворота були замкнені. Їх завжди замикали о четвертій пополудні взимку й о дев'ятій вечора влітку. З одного боку кладовище огороджував залізний паркан, увінчаний шпилями, а з іншого — високий цегляний мур. Відстань між ґратами воріт була незначною: дорослий чоловік крізь них не проліз би, дитину років десяти вони б теж зупинили…

— Овенсе! — покликала бліда жінка голосом, який міг би видатися шурхотом вітру серед високої трави. — Овенсе! Йди-но поглянь!

Нахилившись, вона роздивлялася щось на землі, коли в місячному сяйві виринув клаптик тіні — і виявився сивим чоловіком на вигляд років сорока з гаком. Він подивився на дружину, потім на те, на що дивилася вона, й почухав потилицю.

— Пані Овенс, — нарешті сказав він, бо за часів життя подружжя етикет був куди суворішим, ніж нині. — Чи це те, що я думаю?

І саме цієї миті той, кого він роздивлявся, схоже, помітив дружину пана Овенса, бо відкрив рота, з якого на землю випала гумова соска, й простягнув маленького пухкого кулачка, наче хотів ухопитися за блідий палець пані Овенс.

— Побий мене лиха година, — мовив пан Овенс. — Та це ж немовля.

— Звісно, це немовля, — відповіла йому дружина. — І постає питання, що з ним робити?

— Насмілюся зауважити, пані Овенс, що питання це неабиякої ваги, — мовив чоловік. — Але воно не до нас. Адже цей малюк, безсумнівно, живий, а тому не належить до нашого світу й не має до нас жодного стосунку.

— Ти диви, як він усміхається! — перебила пані Овенс. — У нього ж наймиліша усмішка на світі!

І прозорою рукою вона пригладила розкуйовджене біляве волоссячко малого. Хлопчик радісно засміявся.

Кладовищем промайнув холодний вітер, розганяючи туман на нижніх схилах пагорба (бо кладовище розкинулося всією його вершиною, доріжки звивалися пагорбом вгору, і вниз, і знову по колу). Почулося деренчання — хтось смикав і трусив головні ворота, гримів важким замком і ланцюгом, які замикали стару браму.

— Ну от, — сказав Овенс, — це батьки малюка, прийшли забрати його в родинне гніздечко. Облиш малого, — додав він, бо пані Овенс заходилася обіймати, пестити й гладити дитинча.

На що вона відказала:

— Той, коло воріт, геть не схожий на батька.

Чоловік у темному пальті дав спокій головним воротам і тепер оглядав маленьку бічну хвіртку. Її теж було замкнено: міська рада вжила заходів після кількох випадків вандалізму за останні роки.

— Нумо, пані Овенс. Поклади його. Отак, розумниця, — додав пан Овенс, а тоді побачив привида й застиг з відкритим ротом, бо він так і не знайшовся, що ж сказати.

Ви могли подумати (і мали б рацію), що пан Овенс не повинен був так реагувати на появу привида, зважаючи на те, що пан і пані Овенс самі впродовж кількох століть уже були мертві, і, з урахуванням цього, все їхнє спілкування, чи то майже все, відбувалося з такими ж, як і вони. Але те, що він побачив, різнилося від мешканців кладовища: тремтливе, невизначене щось мерехтливого сірого кольору (ніби картинка неналаштованого телеканалу) випромінювало жах і неприховану паніку, які виповнювали Овенсів, мов настрашені були вони самі. Три постаті, дві великі й одна менша, проте лише одна з них була чіткою, чимось більшим за обрис і мерехтіння. І вона кричала: «Мій малюк! Він хоче завдати шкоди моєму малюкові!»

Почулося деренчання. Чоловік підтягав важкий металевий смітник з протилежного боку провулка до високого цегляного муру, що оточував тамтешню частину кладовища.

— Захистіть мого сина! — вигукнув привид, і пані Овенс подумала, що це жінка. Звісно ж, мати малюка.

— Що він вам зробив? — запитала пані Овенс, але не була певна, що привид її почув. «Нещодавно померла, сердешна», — подумала вона. Завжди простіше тихо померти, в належний час прокинутися в місці свого поховання, усвідомити свою смерть і познайомитися з сусідами. А це створіння було всуціль зіткане з метушні й переляку за долю дитини, і її жах, який пані Овенс відчувала, як притлумлений крик, привертав увагу, бо зусібіч кладовища до них линули бліді постаті.

— Хто ви? — запитав Кай Помпей. Нині його надгробок був лише вивітреним камінчиком, але дві тисячі років тому Кай забажав, щоб його лишили спочивати навіки тут, на пагорбі, поряд із мармуровим храмом, замість відправити тіло до Риму, і тепер був одним із найстарших мешканців кладовища. Він надзвичайно відповідально ставився до своїх обов'язків. — Вас тут поховано?

— Звісно, що ні! Судячи з вигляду, щойно померла, — пані Овенс обійняла жіночу постать і щось їй зашепотіла, спокійно й розсудливо.

З боку високого муру, що межував з провулком, щось гупнуло й грюкнуло. Упав смітник. Чоловік видерся на вершечок муру — виразний силует на тлі розсіяного туманом світла ліхтарів. Він зупинився на мить, а потім зачепився руками за край стіни, повис на ній, відпустив, пролетів останній метр і приземлився на території кладовища.

— Але, люба, — мовила пані Овенс до постаті, останньої з трьох, що з'явилися на кладовищі. — Він живий. А ми — ні. Як ти собі уявляєш…

Дитина з подивом глипала на них. Простягла руку до однієї жінки, до другої, але вхопила лише повітря. Постать-привид швидко танула.

— Так, — відповіла пані Овенс на прохання, якого більше ніхто не почув. — Якщо ми зможемо, ми так і вчинимо. — І вона обернулася до чоловіка, що стояв поруч. — А ти, Овенсе? Чи будеш ти батьком цьому юному паничеві?

— Чи буду я ким? — перепитав Овенс, здійнявши брови.

— У нас так і не було діточок, — розтлумачила йому дружина. — А його мати хоче, щоб ми захистили малюка. Чи погодишся ти?

Чоловік у чорному пальті перечепився за плетиво плюща й напіврозвалених надгробків. Підвівся і пішов далі обережніше, сполохавши сову, що безгучно здійнялася в небо. Джек бачив немовля, і в його очах спалахнув тріумф.

Овенс знав, що дружина має на думці, коли говорить таким голосом. Двісті п'ятдесят років у шлюбі, за життя і смерті, не минули марно.

— Ти впевнена? — запитав він. — Цілковито впевнена?

— Я ще ніколи не була така впевнена, — повідомила пані Овенс.

— Тоді так. Ти будеш йому матір'ю, а я — батьком.

— Ти чула? — звернулася пані Овенс до мерехтливої тіні, тепер лише обрису, силуету жінки, розмитому, наче далека літня блискавка. Вона щось відповіла, хоча ніхто, крім пані Овенс цього не почув, і зникла.

— Більше вона не повернеться, — мовила пані Овенс. — Наступного разу вона прокинеться на кладовищі, де її поховають, чи де ще опиниться її тіло.

Вона нахилилася до малюка, простягла до нього руки й ніжно мовила:

— Ну, ходи до мами.

Чоловікові на ім'я Джек, який наближався до них уже з ножем у руці, здалося, що осяяного місяцем хлопчика огорнув вихор туману, і малий зник, а на його місці лишилися тільки вологий серпанок, місячне світло й колихання трави.

Він кліпнув і втягнув носом повітря. Щось сталося, але він і гадки не мав, що саме. Переслідувач загарчав, мов розчарований і розлючений хижак.

— Агов? — покликав чоловік на ім'я Джек у надії, що дитину просто щось затуляє. Голос мав похмурий і хрипкий, і чулося в ньому ще щось дивне, схоже на подив чи ніяковість від власного звучання.

Кладовище не розкривало своїх таємниць.

— Ти тут?

Він сподівався, що малюк заплаче, чи хоч якось гукне, чи порухом видасть себе. І аж ніяк не чекав почути те, що насправді почув — голос лагідний, мов шовк:

— Вам чимось допомогти?

Чоловік на ім'я Джек був високий. Цей чоловік був ще вищий. Чоловік на ім'я Джек був одягнений у темний одяг. Вбрання цього чоловіка було ще темнішим. Люди, які звертали увагу на Джека, коли той порався коло справ, — а він не любив, коли на нього звертають увагу, — відчували неспокій, ніяковіли чи навіть безпідставно лякалися. Чоловік на ім'я Джек глянув на незнайомця, і неспокій відчув саме чоловік на ім'я Джек.

— Я шукаю декого, — сказав Джек, ковзнувши правицею до внутрішньої кишені пальта, де сховав ніж, який за потреби легко було витягти.

— Уночі, на замкненому кладовищі? — здивувався незнайомець.

— Немовля, — пояснив чоловік на ім'я Джек, — я йшов собі повз кладовище, почув дитячий плач і побачив малого крізь ворота. Хіба хтось учинив би інакше?

— Я в захваті від вашої громадянської свідомості, — мовив незнайомець, — але навіть якби ви знайшли малюка, як ви планували вибиратися звідси? Не полізете ж ви на мур з дитиною на руках.

— Я покликав би когось, щоб мене випустили.

Почувся брязкіт важких ключів.

— Значить мене, — повідомив незнайомець. — Випускати вас мав би я.

Відшукавши у зв'язці великий ключ, він сказав:

— Ідіть за мною.

Чоловік на ім'я Джек пішов за незнайомцем. Витяг ножа з кишені.

— То ви доглядач?

— Я? У певному сенсі, безумовно, — відповів незнайомець.

Вони простували до воріт і, як був упевнений чоловік на ім'я Джек, ішли в протилежний від малюка бік. Але ключі були в доглядача. Усе, що треба зробити — порух ножем у темряві, і він вільний шукати малого хоч усю ніч до ранку, якщо знадобиться. Він підніс ніж.

— Якщо ви чули дитину, — сказав незнайомець, не озираючись, — то вона була не на кладовищі. Можливо, вам здалося. Навряд чи сюди забрела дитина, дуже навряд. Імовірніше, що ви чули нічного птаха, а побачили кота, може, навіть лисицю. Після останнього похорону, який відбувся років із тридцять тому, це місце оголосили природним заповідником. А зараз подумайте ще раз і скажіть, чи впевнені ви, що бачили малюка.

Чоловік на ім'я Джек подумав.

Незнайомець відімкнув бічну хвіртку й додав:

— Це лиси. Вони видають незвичні звуки, які можна сплутати з людським плачем. Ні, пане, зайти на кладовище було помилкою. Десь на вас чекає дитина, яку ви шукаєте, але не тут.

Він дав цій думці хвилину, щоб та оселилась у голові чоловіка Джека, і тільки потім розчахнув хвіртку.

— Радий був познайомитися, — мовив він, — думаю, що зовні ви знайдете все, що шукали.

Чоловік на ім'я Джек стояв за огорожею кладовища. Незнайомець стояв з іншого боку; він знов замкнув хвіртку і сховав ключ.

— Куди ви? — запитав Джек.

— Тут є й інші ворота, — відповів незнайомець. — Моє авто на протилежному боці пагорба. Не зважайте на мене. Ви навіть не пам'ятатимете цієї розмови.

— Не пам'ятатиму, — погодився чоловік на ім'я Джек. Він пам'ятав, що піднявся пагорбом, що лисиця видалася йому дитиною, що доброзичливий доглядач кладовища вивів його назад на вулицю. Він засунув ножа в піхви й сказав:

— Тоді добраніч.

— І вам добраніч, — побажав незнайомець, якого Джек вважав доглядачем.

І чоловік на ім'я Джек вирушив на пошуки немовляти униз пагорбом.

Незнайомець, лишаючись у тіні, дивився вслід Джекові, поки той не зник з очей. Тоді рушив крізь ніч, вище й вище, до галяви біля верхівки пагорба, де височів обеліск поряд із кам'яною плитою, встановлений на честь Джосаї Вортінґтона, місцевого броваря, політика і, згодом, баронета, який близько трьохсот років тому викупив старе кладовище й землю навколо нього та передав у довічне володіння місту. Для себе він лишив найкраще місце на пагорбі — природний амфітеатр, з якого було видно все місто й околиці, — і зробив так, щоб кладовище кладовищем і лишалося, за що тамтешні мешканці були йому вдячні, хоча на думку баронета Джосаї Вортінґтона, вдячні недостатньо.

Кажуть, на кладовищі спочивало близько десяти тисяч душ, але більшість із них міцно спали або не цікавилися щонічними справами, тому в залитому місячним сяйвом амфітеатрі їх зібралося не більше трьохсот.

Незнайомець наблизився тихо, мов туман, і мовчки спостерігав за розвитком подій із тіні.

Слово мав Джосая Вортінґтон:

— Люба пані. Ваша впертість дещо… Хіба ви самі не бачите, як це сміховинно?

— Ні, — відповіла пані Овенс, — не бачу.

Вона сиділа на землі зі схрещеними ногами, і на колінах у неї спало живе дитя. Блідими руками вона притримувала голівку малюка.

— Пані Овенс хоче сказати, перепрошую вашу честь за втручання, — озвався пан Овенс, — що їй це не здається сміховинним. Вона вважає це своїм обов'язком.

Пан Овенс знав Джосаю Вортінґтона, коли вони обидва були ще живі (власне, він виготовив кілька предметів меблів для заміського маєтку Вортінґтонів неподалік Інґлшема), і досі перед ним благоговів.

— Своїм обов'язком? — баронет Джосая Вортінґтон похитав головою, мов хотів виплутатися з павутиння. — Обов'язок, пані, ви маєте перед кладовищем і громадою безтілесних духів, привидів і подібних сутностей, і тому ваш обов'язок якнайшвидше повернути це створіння в його природне середовище, яке аж ніяк не тут.

— Його мати доручила хлопчика мені, — сказала пані Овенс, наче це все пояснювало.

— Любонько моя…

— Я вам не любонька, — відказала пані Овенс, підводячись. — І направду, я взагалі не розумію, чого це сиджу тут і патякаю з вами, старими телепнями, бо цей хлопець невдовзі прокинеться голодним, і де це я маю знайти йому їжі на кладовищі, хотілося б знати?

— А я про що кажу? — суворо відзначив Кай Помпей. — Чим ти його годуватимеш? Як ти про нього дбатимеш?

Очі пані Овенс спалахнули.

— Я можу його доглядати незгірш од рідної мами. Вона доручила його мені. Дивіться, я ж тримаю його, хіба ні? Я можу його торкатися.

— Бетсі, дослухайся до здорового глузду, — встряла матінка Скрегіт, мініатюрна старенька в чималенькому капелюшку й пелерині, які вона носила за життя та в яких її і поховали. — Де він житиме?

— Тут, — відказала пані Овенс. — Ми могли б надати йому Свободу кладовища.

Рот Матінки Скрегіт округлився від подиву.

— Але, — промовила вона, — але ні, ніколи.

— А чому б і ні? Він буде не першим чужинцем, який дістане Свободу.

— Твоя правда, — зауважив Кай Помпей, — але той не був живим.

Таким чином, незнайомець зрозумів, що його, незалежно від власного бажання, втягують у розмову, і неохоче вийшов з тіні, сам як пляма темряви.

— Так, — погодився він, — я не живий. Але я пристаю на бік пані Овенс.

Джосая Вортінґтон перепитав:

— Справді, Сайласе?

— Так. На добро чи на лихо — і я твердо переконаний, що на добро, — пані Овенс із чоловіком узяли це дитя під свій захист. І для того, щоб його виховати, знадобляться більш ніж ці дві добрі душі. Це вимагатиме зусиль усього кладовища, — мовив Сайлас.

— А як щодо їжі й решти необхідних речей?

— Я можу виходити з кладовища й повертатися. Можу приносити йому їжу.

— Це ти все добре кажеш, — зазначила Матінка Скрегіт. — Але ти з'являєшся і йдеш, і ніхто не знає, де ти є. Ти можеш зникнути на тиждень, і хлопець помре з голоду.

— Ви мудра жінка, — сказав Сайлас, — тепер я розумію, чому всі навколо такої високої думки про вас.

Він не міг керувати думками мертвих, як робив це з живими, але міг користатися з усіх можливих лестощів і переконань, бо й мертві їм підвладні. Потім він ухвалив рішення.

— Чудово. Якщо пан і пані Овенс будуть йому батьками, я стану його опікуном. Я залишатимуся тут, а якщо матиму потребу полишити кладовище, знаходитиму когось, хто замінить мене, приноситиме дитині їсти й доглядатиме її. Ми можемо скористатися склепом у каплиці, — додав він.

— Але, — протестував Джосая Вортінґтон. — Але! Людська дитина. Жива дитина. Ну справді ж. Подумайте. Це кладовище, а не дитячий садочок, хай вам грець.

— Саме так, — кивнув Сайлас. — Дуже слушна думка, сер Джосая. Я б і сам не сказав краще. От саме з цієї причини, а не з жодної іншої, надзвичайно важливо виховати цю дитину з якомога меншим втручанням у, якщо ви пробачите мені цей каламбур, життя кладовища.

Відтак Сайлас підійшов до пані Овенс і глянув на немовля, яке спало в неї на руках. Він вигнув брови.

— Пані Овенс, як його звати?

— Його мати мені цього не сказала.

— Зрозуміло, — мовив Сайлас. — Але в будь-якому разі, його старе ім'я навряд чи стане у пригоді. Там, за межами кладовища, є люди, які хочуть завдати малому шкоди. Гадаю, ми самі підберемо йому ім'я, еге ж?

Кай Помпей підійшов і оглянув дитя:

— Він чимось схожий на мого проконсула, Марка. Назвімо його Марком.

Джосая Вортінґтон зауважив:

— Мені він нагадує мого садівничого, Стеббінса. Хоч я б так його не називав, Стеббінс був гірким п'яничкою.

— Вони схожі з моїм племінником Гаррі, — втрутилася Матінка Скрегіт, і скидалося на те, що все кладовище збирається взяти участь в іменуванні, кожен мешканець знаходив риси подібності між немовлям і кимось давно забутим, аж коли встряла пані Овенс.

— Ні на кого він не схожий, він такий як є, — твердо заявила вона. — Ніхто ні на кого не схожий.

— Тоді хай буде Ніхто, — запропонував Сайлас. — Ніхто Овенс.

І саме тоді хлопчик широко розплющив очі, наче відгукнувся на нове ім'я. Він роззирнувся, вдивляючись в обличчя мертвих, у туман, у місяць. Він подивився на Сайласа й не відвів погляду. І погляд цей був серйозним.

— Що за ім'я таке — Ніхто? — озвалася шокована Матінка Скрегіт.

— Це його ім'я, й ім'я хороше, — відповів Сайлас. — Воно берегтиме його.

— Неприємності мені не потрібні, — сказав Джосая Вортінґтон. Немовля подивилося на нього, а потім, чи то від голоду, чи від утоми, чи суму за домівкою, родиною, своїм світом, скривило личко й зайшлося плачем.

— Ідіть, — запропонував пані Овенс Кай Помпей. — Подальше ми обговоримо без вас.

Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність. Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться. Вона поросла плющем, але була збудована на совість, тому цього сторіччя розвалюватися не збиралася.

Дитя заснуло на руках у пані Овенс. Вона його ніжно колисала під стару колискову, яку ще її мама співала, коли пані Овенс була немовлям, ще за часів, коли чоловіки тільки-но почали носити напудрені перуки. Пісня линула:

Спи, моє малятко, спи, Спи, є час ще поки. Як зростеш, побачиш світ, Але зараз — спокій. Поцілунки, в танці двоє; Скарб знайди і ймення своє…

Пані Овенс проспівала ці рядки до того, як зрозуміла, що забула, чим повинна закінчуватися колискова. Їй здавалося, що там має бути щось про «волохаті ноги», але це могла бути вже інша пісня, тож вона її не доспівала, а почала іншу, про «Чоловіка на місяці», а потім, душевним таким, яким співають народних пісень, голосом заспівала більш сучасну, про хлопчика, який дістав сливку з пирога, а відтак завела довгу баладу про молодого панича, чия дівчина без якоїсь очевидної причини отруїла його стравою з плямистих вугрів, а тоді з-за каплички вийшов Сайлас з картонною коробкою в руках.

— Тримайте, пані Овенс, — сказав він. — Купа корисних речей для хлопчика, що підростає. Ми можемо зберігати це все у склепі, еге ж?

Замок упав йому в долоні, і Сайлас прочинив залізні двері. Пані Овенс зайшла всередину, підозріливо оглядаючи полички й старі дерев'яні лави, сперті об стіну. В одному кутку стояли поїдені пліснявою коробки зі старими метричними книгами парафіян, а з іншого боку крізь прочинені двері було видно вікторіанський унітаз і рукомийник з одним краном для холодної води.

Немовля розплющило очі.

— Тут можна тримати їжу, — сказав Сайлас. — Приміщення прохолодне, тож харчі зберігатимуться довше. — Він витяг з коробки банан.

— І що це таке? — запитала пані Овенс, розглядаючи жовто-брунатну штуку.

— Це банан. Тропічний фрукт. Гадаю, треба з нього зняти шкірку, — відповів Сайлас, — отак.

Дитинча — Ніхто — стало вивертатися з рук пані Овенс, і та поставила його на кам'яну підлогу. Малий швиденько почеберяв до Сайласа і вчепився за його штани.

Той подав малюкові банан.

Пані Овенс спостерігала, як Ніхто їсть.

— Ба-нан, — задумливо вимовила вона. — Ніколи про таке не чула. Ніколи. І яке воно на смак?

— І гадки не маю, — відповів Сайлас, який споживав лише один харч, і то були не банани. — Отут можна влаштувати малому ліжечко.

— І не подумаю, у нас із Овенсом прекрасна затишна могилка, а поруч клумба з нарцисами. Там доста місця, вистачить і маленькому. В будь-якому разі, — додала вона, щоб Сайлас не подумав, буцімто вона гребує його гостинністю, — я не хочу, щоб хлопчик завдавав тобі клопоту.

— Не завдаватиме.

Малий доїв банан. А що не з'їв, розмазав по собі й радесенько всміхався, замурзаний та рум'яний.

— Нан! — заявило хлопча.

— Ти диви, який він розумничок, — розчулилася пані Овенс. — А який безлад улаштував! Ану, шануйся, малий пролазо, — і заходилася знімати шматочки банана з його одягу й волосся. — Як думаєш, що вони вирішать?

— Не знаю.

— Я не можу його покинути. Я ж пообіцяла його мамі.

— Свого часу я побував у різних ролях, — відповів Сайлас, — але ким я ніколи не був, то це матір'ю. І зараз теж не збираюся нею бути. Але я можу виходити з кладовища…

— А я — ні. Тут поховано мої кістки. І Овенсові. Я ніколи не зможу полишити цвинтар.

— Добре, либонь, мати власне місце, — промовив Сайлас. — Мати свій дім.

У його голосі не було зажури. Фраза була сухіша за пустелю, наче це було щось незаперечне. Пані Овенс і не заперечувала.

— Гадаєш, нам ще довго чекати?

— Навряд, — відповів Сайлас. Але він помилився.

Суперечка в амфітеатрі на схилі пагорба тривала.

Те, що в цю дурнувату затію вплуталися Овенси, а не якісь легковажні молоді привиди, означало багато, адже Овенсів поважали й шанували. Вагомим було й те, що на роль опікуна добровільно зголосився Сайлас, бо до Сайласа, який існував на межі їхнього світу та світу, який вони полишили, мешканці кладовища ставилися з дещо обережним, але таки захопленням. І все ж…

Власне кажучи, особливої рівноправності на цвинтарі не було, але смерть всіх зрівнює, і кожен з мертвих мав право голосу й думку щодо того, чи дозволити живій дитині лишитися, і кожен був налаштований її висловити.

Це сталося пізньої осені, коли день уже не квапиться починатися. І хоча небо все ще не посвітліло, та з підніжжя пагорба вже долинав гул автомобілів, які люди гнали крізь туманний темний ранок на роботу, а мешканці кладовища все сперечалися про дитину, яка до них потрапила, і що з нею робити. Триста голосів. Триста думок. Німія Трот, поет з північно-західної частини кладовища, почав декламувати власне ставлення, хоча його ніхто не слухав, аж раптом дещо сталося. Дещо таке, що змусило замовкнути кожного, хто намагався бути почутим, — подія безпрецедентна в історії кладовища.

Величезний жеребець, масть якого люди, що знаються на конях, назвали б сірою, інохіддю зійшов на схил. Стукіт його копит було чути ще до того, як з'явився він сам, заразом із хрускотом, що супроводжував його продирання крізь гущавину, кущі, ожину й плющ, якими поріс пагорб. Заввишки він був із шайра, долонь п'ятнадцять, а то й більше.[1] Такий кінь міг би носити лицаря у повному обладунку, але на ньому без сідла їхала вершниця, з голови до п'ят одягнена у сіре. Її довга спідниця і шаль скидалися на плетиво старого павутиння.

Обличчя вона мала безтурботне і спокійне.

Мешканці кладовища її знали, адже наприкінці своїх днів кожен зустрічається з Дамою на Сірому, і забути її неможливо.

Кінь зупинився поряд з обеліском. Небо на сході світліло, вкривалося перлинним, передсвітанковим вилиском, який наганяв на мешканців цвинтаря неспокій і думку про повернення в затишні домівки.

Але навіть тоді ніхто не поворухнувся. Усі спрямували почасти налякані, почасти захоплені погляди на Даму на Сірому. Мертві не забобонні в більшості своїй, але вони дивилися на неї, як римські авгури[2] — на священних воронів у пошуках мудрості, у пошуках натяку.

І вона заговорила до них.

Голосом, що лунав мов сотня крихітних срібних дзвоників, вона промовила лише:

— Мертві повинні бути милосердними, — й усміхнулася.

Тоді кінь, який скубав і жував густу траву, облишив це заняття. Вершниця торкнулася його шиї, він розвернувся, протупотів кілька великих кроків, а потім відірвався від пагорба й понісся галопом по небу. Оглушливий гуркіт його копит перетворився на передвісток далекого грому, і за мить їх уже не було видно.

Принаймні саме так описують ці події мешканці кладовища, які тієї ночі зібралися на схилі пагорба.

Суперечка вичерпалась, рішення було прийнято без голосування. Дитині на ім'я Ніхто Овенс буде надано Свободу кладовища.

Матінка Скрегіт і баронет Джосая Вортінґтон провели пана Овенса до склепу старої каплички та повідомили новини пані Овенс.

Диво її не надто вразило.

— Ще б пак, — мовила вона, — декому з наших клепки в голові бракує. Але вона знає, як краще. Звісно, що знає.

Ще до того, як сонце зійшло в оглушливо сірому ранку, маля швиденько заснуло у затишній гробниці Овенсів (пан Овенс помер заможним головою місцевої гільдії червонодеревників, які зробили все, щоб він спочив з відповідними почестями).

А Сайлас вирушив на останню прогулянку перед світанком. Він знайшов високий будинок поряд із пагорбом, оглянув три тіла й ретельно вивчив характер ножових поранень. Коли він задовольнив свою цікавість, то вийшов у ранкову темряву, подумки перебираючи малоприємні варіанти, і повернувся на кладовище, на дах каплиці, де спав і перечікував день.

Тимчасом у маленькому містечку біля підніжжя пагорба чоловік на ім'я Джек дедалі більше навіснів. Він так довго чекав на цю ніч, вона мала стати кульмінацією місяців, ні, років роботи. І початок справи був таким багатонадійним. Трьох людей Джек прибрав, вони й оком не встигли змигнути. А потім…

А потім усе пішло шкереберть. З якого дива він подався вгору пагорбом, якщо було очевидно, що дитина пішла вниз? Коли Джек спустився, малюка вже й слід прохолов. Його хтось знайшов, забрав і сховав. Іншого пояснення просто не було.

Вдарив грім, гучний і раптовий, мов постріл, і вперіщив рясний дощ. Чоловік на ім'я Джек був організований і вже почав планувати наступний крок — дзвінки певним городянам, які стануть його тутешніми очима й вухами.

Не обов'язково повідомляти Зборам, що він провалив завдання.

У будь-якому разі, ще не провалив, думав чоловік на ім'я Джек, скоцюрбившись під крамничним навісом. Ще ні. Попереду ще роки. Часу доста. Часу, щоб подбати про завершення цієї справи. Часу, щоб розібратися з цим раз і назавжди. Часу, щоб обірвати останню нитку.

І аж коли долинув гул сирен, коли з'явилася перша патрульна машина, а за нею — «швидка», а потім ще одна поліцейська машина без позначок гучно проревла дорогою вгору, чоловік на ім'я Джек неохоче підняв комірець пальта, нахилив голову й розчинився в ранку. Його ніж лежав у кишені, сухий і захищений піхвами від навісних стихій.

Розділ другий Новий друг

Нix був тихий хлопчина зі спокійними сірими очима й копицею скуйовдженого волосся мишачого кольору. Загалом, його можна було назвати слухняним. Він учився розмовляти, а коли опанував цю науку, став докучати мешканцям кладовища запитаннями. «А чому мені не можна виходити з кладовища?» — допитувався він. Чи «Як мені зробити те, що він щойно зробив?» Чи «Хто тут живе?»

Дорослі чесно намагалися дати найповніші відповіді, які часто виявлялися незрозумілими, заплутаними чи суперечливими, і тоді Ніх ішов до старої каплиці й розмовляв із Сайласом. Хлопчик чекав на нього ще до заходу сонця, коли той прокидався.

На опікуна завжди можна було розраховувати, його пояснення були ясні, зрозумілі й прості настільки, наскільки потрібно було для усвідомлення.

— Тобі не можна виходити, — «не можна», до речі, а не «не мона» — тому що тільки на кладовищі ми можемо тебе захистити. Ти тут живеш, і тут мешкають ті, хто тебе любить. За огорожею поки що небезпечно. Поки що.

— Але ж ти виходиш за неї. Ти йдеш за огорожу щоночі.

— Хлопче, я незрівнянно старший за тебе. І я в безпеці всюди.

— Я теж буду в безпеці.

— Якби ж то так. Але ти в безпеці лише на кладовищі.

Або таке.

— Як тобі зробити так само? Деяких умінь можна набути, навчаючись, деяких — у постійних спробах, а деякі просто приходять з часом. Цього ти можеш навчитися. Невдовзі ти опануєш і зникання, і ковзання, і сноходу. Але дечого живі навчитися не можуть, і на ці вміння доведеться зачекати. Але я не маю сумніву, що згодом ти вмітимеш усе. Врешті-решт, тобі ж дали Свободу кладовища, — так казав Сайлас. — Тому кладовище про тебе дбає. І поки ти тут, ти зможеш бачити в темряві. Ти зможеш ходити путівцями, на які живим немає ходу. Погляди живих людей на тобі не затримуватимуться. Мені теж надали Свободу кладовища, хоча в моєму випадку це дає мені лише право тут мешкати.

— Я хочу бути таким, як ти, — сказав Ніх і випнув нижню губу.

— Ні, — твердо заперечив Сайлас, — не хочеш.

Чи така розмова.

— Кого тут поховано? Ну, знаєш, Ніх, у багатьох випадках імена написано на надгробках. Ти вже вмієш читати? Вивчив абетку?

— Вивчив що?

Сайлас похитав головою, але нічого не сказав. Пан і пані Овенс і за життя не були великими читцями, а на кладовищі абеток не водилося.

Наступної ночі Сайлас з'явився перед затишною могилкою Овенсів з трьома великими книжками: двома яскравими абетками («А — апельсин, Б — барабан») і примірником «Кота в капелюсі».[3] Крім того, він мав із собою папір і набір воскових олівців. Сайлас повів хлопчика кладовищем і допоміг маленьким пальчикам відшукати літери на найновіших та найвиразніших надгробках і табличках, починаючи з гострого шпиля великої літери «А».

Сайлас дав завдання відшукати на кладовищі всі літери абетки, з чим Ніх успішно впорався, останнім знайшовши надгробок Езекіеля Умслі, вбудований у бічну стіну старої каплиці. Опікун лишився задоволеним.

Щодня Ніх брав папір і олівці та якомога старанніше переписував з могильних плит імена, слова й цифри, а щоночі, перед тим, як Сайлас вирушав у світ за межі кладовища, хлопчик змушував опікуна пояснювати ці написи й перекладати уривки латини, яка майже завжди збивала Овенсів з пантелику.

Сонячного дня джмелі кружляли над дикими квітами, що росли в куточку кладовища, перелітали від дроку до дзвіночків, гуділи своїм басовитим лінивим дзижчанням, а Ніх валявся у весняних променях сонця і розглядав жука з бронзовим панциром, який саме переповзав надгробок Джо Рідера, його дружини Доркас і сина Себастіана (Fidelis ad Mortem).[4] Ніх уже скопіював усі написи, і всі його думки були про жука, аж раптом хтось промовив:

— Хлопчику, що ти робиш?

Ніх підвів очі. За кущем дроку хтось сидів, і цей хтось дивився на Овенса.

— Нічо, — відказав Ніх і висолопив язика.

Обличчя з-за куща зібгалося в потвору з висолопленим язиком і вибалушеними очима, а потім перетворилося на дівоче личко.

— Нічого собі, — вражено прокоментував Ніх.

— Я добре пики кручу, — відповіла дівчинка. — Ти от на це подивися.

Одним пальцем вона приплюснула носа, розтягла рота у величезну задоволену усмішку, примружила очі й надула щоки.

— Знаєш, хто це?

— Ні.

— Це ж свиня, дурненький.

— А, як в абетці «С — свиня»?

— Ага. Чекай.

Вона обійшла кущ і підійшла до хлопчика, який саме підводився. З вигляду дівчинка була трошки старша за нього, трошки вища і вбрана в яскравий одяг жовто-рожево-помаранчевих кольорів. Поруч із нею Ніх у сірій одежині почувався задрипаним нечупарою.

— Скільки тобі років? — запитала дівчинка. — Що ти тут робиш? Ти живеш поблизу? Як тебе звати?

— Я не знаю, — відповів Ніх.

— Імені свого не знаєш? — здивувалася вона. — Та ну, всі знають, як їх звати, от уже вигадник.

— Я знаю своє ім'я, — сказав хлопчик. — І знаю, що тут роблю. Але про решту й гадки не маю.

— Не знаєш, скільки тобі років?

Ніх кивнув.

— Ну, — допитувалася мала, — коли в тебе був день народження?

— Ніколи, — відказав Ніх. — У мене ніколи не було дня народження.

— У всіх бувають дні народження. У тебе що, ніколи не було торта, свічок і всього іншого?

Ніх похитав головою.

— От бідолашний, — співчутливо мовила дівчинка. — Мені п'ять років, і я майже впевнена, що й тобі стільки ж.

Хлопчик радо закивав. Він не збирався сперечатися з новою подружкою, бо тішився з її появи.

Дівчинка повідомила, що її звати Скарлет Ембер Перкінс, і живе вона у квартирі, а не в будинку. Мати, яка чекала на неї на лавці біля каплиці й читала журнал, наказала Скарлет повернутися за півгодини, погуляти, не наражатися на халепи та не розмовляти з незнайомцями.

— Я ж незнайомець, — зауважив Ніх.

— Який же ти незнайомець, — упевнено заперечила дівчинка. — Ти просто маленький хлопчик.

А потім додала:

— І ти мій друг. Тому ти не можеш бути незнайомцем.

Ніх нечасто всміхався, але після цих слів його обличчя осяяла широка й радісна усмішка.

— Я твій друг, — підтвердив він.

— Як тебе звати?

— Ніх. Це скорочення від «Ніхто».

Скарлет розсміялася.

— Яке кумедне ім'я, — заявила вона. — А що ти робиш?

— Вчу абетку, — відповів Ніх. — Переписую літери з надгробків.

— А можна мені теж?

Спершу Ніх хотів відмовити, адже всі надгробки належали йому, а потім зрозумів, як це по-дурному, бо є речі, які набагато цікавіше робити вдень із кимось. І він відповів:

— Так.

Вони копіювали з плит написи, Скарлет допомагала хлопчику вимовляти незнайомі імена і слова, а він пояснював їй значення відомих йому латинських фраз, і здавалося, промайнула тільки мить, як з підніжжя пагорба хтось погукав:

— Скарлет!

Дівчинка пхнула олівці й папір до рук Овенсу і сказала:

— Мені вже час.

— Бувай, — відповів Ніх. — Ти ж іще прийдеш?

— Де ти живеш?

— Тут, — відповів хлопчик і дивився їй услід, поки вона бігла вниз пагорбом.

Дорогою додому Скарлет розказала мамі, що гралася з хлопчиком на ім'я Ніхто, який живе на кладовищі, і того ж вечора мама переповіла це татові, а той зауважив, що уявні друзі в такому віці — поширене явище, нема чого хвилюватися, і взагалі їм пощастило жити неподалік природного заповідника.

Після тої першої зустрічі Скарлет більш ніколи не знаходила свого друга першою. За підходящої погоди батьки приводили її на кладовище, хтось із них лишався чекати на лавці й читати, а донька — плямка яскраво-зеленого, помаранчевого чи рожевого — блукала найвіддаленішими куточками цвинтаря. І завжди, рано чи пізно, зустрічалася поглядом з сірими очима на блідому обличчі, які дивилися з-під копиці волосся мишачого кольору, а тоді вже діти то бавилися у хованки, то видиралися кудись, то нишком спостерігали за кролями поза старою каплицею.

Ніх познайомив Скарлет з кількома своїми друзями. Те, що вона їх не могла бачити, погоди не робило. Її батьки всіляко наполягали, що Ніх — уявний, і це цілком нормально, мати навіть ставила на стіл додаткові прибори й посуд кілька днів поспіль, тому дівчинку не дивувало те, що Ніх теж має уявних друзів. Він переказував їй усе, що говорили вони.

— Бартлбі каже, що панянка на лик мов роздушена сливка, — повідомляв хлопчик.

— Скажи йому — сам такий. А чому він так дивно говорить? Може, він мав на увазі розчавлений помідор?

— Навряд чи в них тоді були помідори, — зауважив Ніх. — І так вони тоді розмовляли.

Скарлет страшенно тішилася. Вона була розумною, але самотньою дівчинкою. Її мама викладала в університеті дистанційного навчання людям, яких ніколи в очі не бачила, перевіряла надіслані електронною поштою завдання з англійської й відправляла назад поради та підбадьорливі листи. Тато навчав фізики елементарних частинок, але, як Ніх дізнався від Скарлет, охочих до цієї науки було небагато, тому родині доводилося переїздити з одного міста з університетом до іншого, де тато сподівався отримати постійну роботу, але щоразу даремно.

— А що таке фізика елементарних частинок? — запитав Ніх.

Скарлет знизала плечима.

— Ну, — почала вона, — ми всі складаємося з атомів, таких маленьких штучок, що їх навіть неможливо побачити. А вони складаються з іще менших штук, от їх і вивчає фізика елементарних частинок.

Ніх кивнув, але подумав, що тато Скарлет, либонь, цікавиться уявними речами.

Щодня по обіді вони зі Скарлет блукали кладовищем, намацували пальцями імена на надгробках і переписували їх. Ніх розповідав усе, що знав, про мешканців могил, мавзолеїв, гробниць, а дівчинка переказувала історії, які читала чи десь почула, інколи — про зовнішній світ, про машини й автобуси, про телебачення і літаки (Ніх бачив, як вони пролітали високо у небі, і вважав їх великими сріблястими птахами, але дотепер вони його не цікавили). Своєю чергою він переказував оповідки про часи, коли жили ті, хто нині спочивав у могилах, як-от історію Себастіана Рідера, коли той приїздив до Лондона, тоді ще невеликого, і бачив королеву, гладку тітку в головному уборі з хутра, яка на всіх витріщалася й ні слова не говорила англійською. Себастіан не пригадував, що то була за королева, але навряд чи вона затрималася на троні надовго.

— А коли це було? — запитала Скарлет.

— На надгробку написано, що він помер тисяча п'ятсот вісімдесят третього року, значить, ще до того.

— А хто найстарший? На всьому кладовищі?

Ніх насупив брови.

— Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.

— То він найстарший?

— Мабуть.

— А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?

— Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.

— А ти зможеш?

— Звісно.

— А чому я тоді не зможу?

— Це ж кладовище, — пояснив Ніх. — Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.

— Я хочу бавитися в «хатинку».

— Не можна.

— Ти все найцікавіше лишаєш собі.

— Зовсім ні.

— Жаднюга!

— Ні.

Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.

Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.

— Звідки ти знаєш про римлян? — здивувався тато.

— Та всі про них знають, — уїдливо відмовила Скарлет. — То хто?

— Кельти, — відповіла мама. — Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.

На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.

— Найстарший? — повторив Сайлас. — Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомець — Кай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?

— Непогано. А коли я вчитиму слова?

Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:

— Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.

Ніх був у захваті. Він уявив, як умітиме читати, як матиме змогу відкривати для себе найрізноманітніші історії і занурюватися в них.

Коли Сайлас полишив кладовище в особистих справах, Ніх подався до верби, що росла неподалік каплиці, й покликав Кая Помпея.

Позіхаючи, старий римлянин виліз із могили.

— А, так. Живий хлопчик, — пробурмотів він. — Як справи, живий хлопчику?

— Дуже добре, пане, — відповів Ніх.

— Чудово, радий це чути, — волосся Кая у світлі місячного сяйва здавалося попелястим, а вбраний він був у тогу, в якій його поховали, товстий вовняний жилет і гетри, адже то була холодна країна на краю світу, і позмагатися з нею за звання ще холоднішого місця могла хіба що Каледонія на півночі, жителі якої, вкриті рудим хутром, більше скидалися на звірів, ніж на людей, і були такими дикими, що навіть римляни не збиралися їх завойовувати, а хотіли лишити за стіною вічної зими.

— А це ви тут найстарший? — запитав Ніх.

— На кладовищі? Так, я.

— Тобто вас першим поховали?

Римлянин завагався.

— Одним з найперших, — мовив Кай Помпей. — До кельтів на цьому острові жили й інші. Одного з них теж тут поховано.

— Он воно як, — Ніх на хвилину задумався. — А де його могила?

Кай вказав на пагорб.

— На самому вершечку? — уточнив хлопчик.

Помпей похитав головою.

— А де тоді?

Нахилившись, старий скуйовдив малому Овенсу волосся.

— Усередині пагорба, — відказав він. — Мене сюди принесли друзі, за якими йшли місцеві голови, а за ними — актори у воскових масках моєї дружини, яка померла від лихоманки в Камелодуні, і батька, що загинув у прикордонній сутичці в Голі. Триста років потому чабан, що шукав нових пасовищ для своєї отари, знайшов валун, який закривав вхід у поховання, подумав, що там можуть знайтися скарби, відкотив камінь і пішов униз. Невдовзі він вийшов, а його чорне до того волосся стало геть сивим, як моє.

— Що він там побачив?

Трохи помовчавши, Кай повів далі:

— Він не казав. І ніколи більш не повертався. Валун поклали на місце і з часом забули про нього. Аж поки знову не знайшли під час побудови склепу Фробішера двісті років тому. Юнакові, що натрапив на вхід, ввижалися незліченні багатства, тож він нікому нічого не сказав, прикрив отвір труною Єфраїма Петтіфера і вночі, ніким не бачений — принаймні так йому здавалося, — пішов униз.

— Він теж вийшов сивим?

— Він узагалі не вийшов.

— А. Он воно як. То кого ж там поховано?

Кай похитав головою:

— Я не знаю, юний Овенсе. Але я відчував його, ще коли тут не було нічого. Ще тоді, глибоко під пагорбом, щось чекало, я чув це.

— А на що воно чекало?

— Усе, що я міг відчути, — відказав Кай Помпей, — саме чекання.

Скарлет сиділа на зеленій лавці біля воріт і читала принесену велику книжку з картинками, а її мама розглядала навчальні матеріали. Дівчинка ніжилася на весняному сонечку й щосили намагалася не звертати уваги на хлопчика, який махав їй з-за оплетеної плющем статуї, а коли вирішила взагалі не дивитися в той бік, хлопчик вистрибнув — достоту як чортик з табакерки — з-за надгробка (Дзьодзі Ґ. Сьодзі, помер 1921 р., «Я був чужинцем, а ви мене прийняли»). Ніх відчайдушно розмахував руками. Скарлет не зважала на його заклики. Врешті-решт вона підвелася з лавки.

— Матусю? Я піду погуляю.

— Так, зайчику, тільки не сходь із путівця.

Вона й не сходила, поки той не зробив поворот, а там уже було видко, як Ніх зазиває її вище пагорбом. Вона скорчила йому міну.

— Я про все дізналася, — заявила Скарлет.

— І я, — відповів Ніх.

— До римлян були інші люди, — розповідала вона, — значно раніше. Ну, тобто жили, я маю на увазі, а коли помирали, їх ховали під пагорбами, разом зі скарбами й іншими штуками. І тоді це ставало курганом.

— Зрозуміло, — підхопив Ніх. — Це все пояснює. А хочеш побачити курган?

— Зараз? — Скарлет усе ще точили сумніви. — Ти ж насправді не знаєш, де він, хіба ні? І тим паче я не завжди можу пройти там, де можеш ти.

Вона бачила, як Ніх, наче тінь, проходить крізь стіни. Замість відповіді він показав великий заіржавілий ключ.

— Знайшов у каплиці. Він підійде до більшості замків. Раніше всі двері замикали одним ключем, щоб мати менше клопоту.

Скарлет вибралася на пагорб поближче.

— Правда?

Він ствердно кивнув, і з задоволеною усмішкою, що танцювала в кутиках вуст, мовив:

— Ходім.

То був чудовий весняний день, повітря бриніло співом пташок і гудінням бджіл. Нарциси колихалися під легким вітерцем, і їм кивали ранні тюльпани, що подекуди повитикалися на схилі. Зелене тло пагорба пересипали дрібні блакитні цяточки незабудок і жирні крапки жовтих першоцвітів, а двійко дітей чалапали вгору до невеличкого мавзолею Фробішера.

Мавзолеєм виявився старий і невибагливий, маленький, усіма забутий кам'яний будиночок з металевими воротами замість дверей. Ніх відчинив їх ключем, і малі зайшли всередину.

— Там отвір, — сказав хлопчик. — Чи двері. За однією з трун.

Вони знайшли вхід за труною на нижній полиці — звичайну діру в стіні.

— Нам униз. Спускаймося.

Раптом пригода почала видаватися Скарлет не такою вже й захопливою.

— Ми ж нічого не побачимо, там темно.

— Мені світло не потрібне, — запевнив Ніх. — Принаймні поки я на кладовищі.

— А мені потрібне. Там темно.

Ніх подумав, що міг би сказати щось підбадьорливе на кшталт «нічого страшного там немає», але оповідки про посивіле волосся і неповернення людей не дозволяли йому робити такі заяви з чистим сумлінням, тому він просто мовив:

— Я піду вниз, а ти зачекай мене тут.

Скарлет насупилася:

— Не лишай мене.

— Я піду вниз, — продовжив Ніх, — подивлюся, хто там, а потім прийду і все тобі розкажу.

Він нахилився до діри й навколішки проліз крізь неї. За стіною виявилося доста місця, щоб підвестися, і було видно вирубані в камені сходи, що вели вниз.

— Я спускаюся сходами, — сказав Ніх.

— А вони довгі?

— Мабуть.

— Якщо ти триматимеш мене за руку й казатимеш, куди ступати, — вирішила дівчинка, — я могла б піти з тобою. Якщо ти допомагатимеш мені.

— Ну звісно ж, — запевнив її Ніх, і ще до того, як він закінчив фразу, Скарлет уже пролазила навколішки крізь отвір. — Тут можна встати, — він узяв її за руку. — Сходи починаються майже перед тобою. Як ступиш крок, то намацаєш їх. Отак. Я піду першим.

— Ти справді щось бачиш?

— Тут темно, — відповів Ніх, — але мені все видно.

Він повів Скарлет униз сходами, углиб пагорба і, поки вони спускалися, розповідав, що бачить.

— Сходи кам'яні. І стіни, і стеля навколо теж із каменю. А отут на стіні малюнок.

— Який малюнок?

— Схоже на велику волохату літеру «С», як в абетці «свиня». І літера з рогами. І ще щось схоже на візерунок, на великий вузол. І він не просто намальований, він ще й вирізьблений, відчуваєш? — і він провів пальцями Скарлет по вузлу на стіні.

— Справді!

— А тепер сходи стають крутіші. Зараз ми виходимо в якесь велике приміщення типу кімнати, але сходи ще не закінчилися. Стій. Так, тепер я між тобою і кімнатою. Торкайся стіни лівою рукою.

Вони спускалися далі.

— Ще один крок і ми стоятимемо на підлозі, — коментував Ніх. — Вона не дуже рівна.

Кімната насправді була невелика. На підлозі лежала кам'яна брила, а один з кутів займав невисокий виступ з якимись дрібними речами на ньому. Крім того, на підлозі лежали кістки, дуже старі кістки, а поруч зі сходами Ніх побачив скоцюрблений труп у зотлілих рештках довгого коричневого пальта і подумав: «Юнак, що мріяв про скарби. Мабуть, оступився і впав у темряві».

Навколо здійнявся шурхіт, шелест руху, наче змія повзе серед сухого листя. Скарлет стиснула руку хлопчика ще міцніше.

— Що це? Ти щось бачиш?

— Ні, нічого.

Скарлет чи то ахнула, чи то вискнула, і Ніх розгледів те, що вочевидь побачила й дівчинка.

У кінці кімнати зайнялося світло, що осяяло чоловіка, який наближався до них крізь камінь; Ніх чув, що Скарлет ледь стримує крик.

Чоловік явно добре зберігся, але на вигляд був давно померлим. Його шкіру вкривали намальовані (так подумав Ніх) чи татуйовані (так подумала Скарлет) пурпурові зображення і візерунки. На шиї висіло намисто з гострих довгих зубів.

— Я володар цього місця! — виголосив невідомий словами такими давніми й горловими, що словами вони майже не були. — Я охороняю його від усіх, хто прийде з лихим наміром!

Очі вартовий мав велетенські. Але Ніх зрозумів, що такими вони видавалися через нанесені на обличчя пурпурові кола, які робили чоловіка схожим на сову.

— Хто ти? — запитав Ніх і стиснув руку Скарлет.

Та чоловік кольору індиго, схоже, навіть не почув запитання. Він лише сердито зиркав на дітей.

— Геть звідси! — гаркнув він словами, які пролунали у хлопчика в голові, словами, які теж були горловим риком.

— Він на нас нападе? — спитала Скарлет.

— Навряд, — відповів Ніх і, як його і вчили, мовив чоловіку кольору індиго: — Я маю Свободу кладовища і можу ходити, де заманеться.

На це вартовий і оком не зморгнув, що спантеличило хлопчика, адже зазвичай ці слова вгамовували навіть найдратівливіших мешканців цвинтаря. І тоді він спитав:

— Скарлет, а ти бачиш його?

— Звісно, що бачу. Величезного страшного татуйованого чоловіка, який збирається нас убити. Ніх, прожени його!

Ніх глянув на рештки тіла в коричневому пальті. Поруч лежав розбитий об кам'яну підлогу ліхтар.

— Він тікав, — мовив уголос Ніх. — Тікав, бо злякався, перечепився на сходах і впав.

— Хто?

— Чоловік, що лежить на підлозі.

До подиву й переляку в голосі Скарлет тепер домішувалися нотки роздратування.

— Який ще чоловік на підлозі? Тут надто темно. Я не бачу нікого, крім отого, з татуюваннями.

І тоді, немов бажаючи пересвідчитися, що його помітили, чоловік кольору індиго захилив голову і зайшовся переливчастим лементом, горловим улюлюканням, від якого Скарлет так стисла руку хлопця, що нігті вп'ялися йому в шкіру.

— Вибач, що я називала їх уявними, — промовила дівчинка. — Тепер я вірю, вони справжні.

Чоловік кольору індиго здійняв над головою щось подібне до гострого кам'яного ножа.

— Усіх, хто порушить спокій цього місця, чекає смерть! — виголосив він своєю горловою мовою.

Ніх згадав чоловіка, що посивів після побаченого тут, більше ніколи не повертався на кладовище і не розповідав про це.

— Ні, думаю твоя правда. Цей — точно.

— Точно що?

— Уявний.

— Не будь дурним. Я ж його бачу.

— Саме так. А трупа не бачиш.

Роззирнувшись, хлопчик мовив:

— Припиняй. Ми знаємо, що ти несправжній.

— Я зжеру вашу печінку! — заволав чоловік кольору індиго.

— Не зжереш, — підтримала Скарлет з глибоким зітханням. — Твоя правда, мабуть, це опудало.

— А що таке опудало? — запитав Ніх.

— Така штука, яку ставлять фермери на полях, щоб відлякувала ворон.

— А навіщо? — не зрозумів хлопчик, бо любив ворон. Він вважав їх кумедними й шанував за те, що вони допомагали підтримувати чистоту на кладовищі.

— Точно не в курсі, дізнаюсь у мами. Якось я побачила опудало з вікна поїзда і запитала, що воно таке. Ворони думають, що то жива людина. А насправді це лише схожа на людину штука, яка має відлякувати ворон.

Ніх знову роззирнувся і сказав:

— Хто б ти не був, твої хитрощі не діють. Ми не боїмося. Ми знаємо, що вартовий несправжній, припиняй.

Чоловік кольору індиго зупинився. Потім підійшов до кам'яної брили, ліг на неї і зник.

Скарлет вже не бачила нічого, крім суцільної темряви. Але в цій темряві знову залунали шурхотливі звуки; вони ставали все голосніші, немов щось кружляло по кімнаті.

Щось мовило: «МИ — ВИНИЩУВАЧ».

Ніх відчув, як підіймається дибки волосся на шиї. Цей голос, який він чув у думках, належав комусь дуже давньому і був подібний до шкрябання сухої гілки об шибку каплиці; крім того, здавалося, що голос не один, а кілька їх звучать в унісон.

— Ти чуєш? — спитав він Скарлет.

— Я нічого не чую, крім якогось шурхоту. І він дивний. Мені все в животі від нього клубочиться. Наче має статися щось жахливе.

— Нічого жахливого не станеться, — відказав Ніх. І спитав потім: — Хто ти?

«МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ЧАТУЄМО І ЗАХИЩАЄМО».

— Що ти захищаєш?

«МІСЦЕ ХАЗЯЇНОВОГО СПОЧИНКУ. ЦЕ — НАЙСВЯТІШЕ З УСІХ СВЯТИХ МІСЦЬ, І ВИНИЩУВАЧ ЙОГО ОХОРОНЯЄ».

— Ти не можеш нам нічого зробити, — мовив Ніх. — Ти лише лякаєш.

У шурхотливому голосі почулося роздратування. «СТРАХ — ОСЬ ЗБРОЯ ВИНИЩУВАЧА».

Ніх подивився на кам’яне узвишшя.

— Оце і є скарби твого хазяїна? Стара брошка, чашка й маленький кам'яний ножик? Не дуже схоже на коштовності.

«ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ. БРОШКУ, КУБОК І НІЖ. МИ БЕРЕЖЕМО ЇХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА. ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. ВОНИ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ».

— Скільки вас тут?

Але Винищувач нічого не відповів. Хлопчику здалося, наче всю голову йому заполонило павутиння, і він похитав нею, щоб прочистити думки. Потім стис руку Скарлет і мовив:

— Нам треба йти.

Ніх повів дівчинку повз мерця в коричневому пальті, думаючи, що якби охочий до скарбів не злякався і не упав, то був би розчарований знахідками. Те, що було коштовностями тисячі років тому, тепер жодної цінності не мало. Хлопчик обережно вів Скарлет угору сходами, крізь пагорб в опуклу темряву кам'яного мавзолею Фробішера.

Крізь щілини в кладці й замкнені двері пробивалися промені весняного сонця, такі сліпучі, що Скарлет від неочікувано яскравого світла кліпнула й затулила очі рукою. З кущів лунав спів пташок, неподалік дзижчав джміль, усе було напрочуд звичайним.

Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.

А нижче пагорбом хтось — і цей хтось був не один — волав. Волав голосно. Волав несамовито.

Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.

Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.

Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідала — розказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовище — природний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.

Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.

Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.

— Вона не винна, — сказав Ніх. — Це все через мене. А тепер вона має клопіт.

— Куди ти її водив? — спитав Сайлас.

— Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.

— Прекрасно.

Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.

— Панна Борроуз навчить тебе писати прописом, — сказав Сайлас. — Ти вже читав «Кота в капелюсі»?

— Так, — відповів Ніх. — Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?

— Маю такий намір.

— Як думаєш, ми з нею ще побачимося?

— З дівчинкою? Дуже сумніваюся.

Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:

— Привіт.

— Привіт, — дуже тихо відповіла Скарлет.

— Я навіть не сподівався тебе знов побачити.

— Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.

— Куди їхати?

— До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.

Вони йшли стежкою поруч — маленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.

— А Шотландія далеко?

— Так.

— Ясно.

— Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.

— Я завжди тут.

— Але ж ти не мертвий, Ніхто Овенс, правда ж?

— Звісно, що ні.

— Ти ж не можеш лишатися тут усе життя? Колись ти виростеш, і тобі доведеться вийти з кладовища й жити у зовнішньому світі.

Ніх похитав головою:

— Там я буду в небезпеці.

— Хто це сказав?

— Сайлас. Моя родина. Усі.

Скарлет замовкла.

Тато покликав:

— Скарлет! Ходімо, доню! Час повертатися. Ти погуляла тут востаннє, а тепер — додому.

Дівчинка мовила:

— Ти хоробрий. Найхоробріший з усіх, кого я знаю, і ти — мій друг. І неважливо, що ти уявний.

І вона побігла назад стежкою, якою прийшла, до батьків і до свого світу.

Розділ третій Божі пси

На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалів — це точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деінде — це брама гулів.

Була така й на кладовищі, де жив Ніх.

Така є на кожному цвинтарі.

Сайлас полишав кладовище.

Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.

— Чому? — допитувався Ніх.

— Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.

— Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти? — уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його. — Так нечесно.

Втім, опікун лишався незворушним.

— Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.

Така відповідь не справила враження на хлопчика.

— Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.

— Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.

— А куди ти взагалі зібрався?

— За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.

Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.

Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше років сто п’ятдесят: чорна шкіра, мідна фурнітура, чорна ручка, такий саквояж міг носити лікар чи працівник похоронного бюро вікторіанської доби, й у цьому саквояжі знайшовся б будь-який потрібний інструмент. Доти Овенс не бачив Сайласової сумки, навіть не знав, що в того вона є, але така річ могла належати винятково Сайласу. Ніх спробував зазирнути всередину, але сумка замикалася величезним мідним замком. Хлопець його й підняти не здужав би.

А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.

— Ніх, — мовив Сайлас, — це панна Лупеску.

Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зуби — кривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.

— Як ся маєте, панно Лупеску? — привітався Ніх.

Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:

— Отже, це і є хлопчик?

Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:

— Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку, — і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли. — Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?

— Мене звати Ніх, — відповів Овенс.

— Скорочено від Ніхто, — продовжила вона. — Дурне ім'я. А Ніх — це якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».

Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:

— З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.

— Ні! — вигукнув Ніх. — Вона жахлива!

— Це дуже неввічливо з твого боку, — зауважив опікун. — Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?

Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив:

— Я перепрошую, панно Лупеску.

Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:

— Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.

Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.

Ніх розповів про це батькам.

— Сайлас пішов, — пожалівся він.

— Повернеться, — бадьоро відповів пан Овенс. — Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.

Пані Овенс додала:

— Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.

Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовніше — з ним Ніх почувався у безпеці.

Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.

— Що це таке? — спитав настрашений Ніх.

— Правильна їжа, — відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.

— Це буряково-ячмінний суп, — вказала вона на перший контейнер. Потім на другий: — Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.

Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:

— На запах — жахливо.

— Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.

Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.

— А тепер салат! — сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.

Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.

— Я не можу це їсти.

— Це корисно.

— Мене знудить.

Вони свердлили одне одного поглядами — маленький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.

— Ти з'їси ще один шматочок.

— Не можу.

— З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.

Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:

— А тепер — уроки.

Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.

— Уроки? — перепитав він.

— Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.

— У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.

— Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.

— Я такого не казав.

Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:

— Розкажи мені про гулів.

Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.

— Триматися від них якнайдалі.

— І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?

Ніх знизав плечима і похитав головою.

— Які ти знаєш види істот? — запитала панна Лупеску. — Ну?

Хлопчик задумався на мить.

— Живі, — вимовив він. — Е-е. Мертві.

Знову пауза, а потім невпевнено додав:

— Коти?

— Хлопче, ти — неук, — підбила підсумок панна Лупеску. — Це погано. І ти цим цілком задоволений, що ще гірше. Повторюй за мною: є живі й мертві, народ денний і народ нічний, є гулі й туманні ходоки, є вищі мисливці й Божі пси. Ще є одинаки.

— А хто ви? — запитав Ніх.

— Я, — була сувора відповідь — панна Лупеску.

— А Сайлас?

Повагавшись, панна Лупеску відповіла:

— Він з одинаків.

Ніх якось пережив урок. Коли його вчив Сайлас, це було цікаво. Переважну більшість часу хлопчик навіть не усвідомлював, що це уроки. Панна Лупеску видавала інформацію в конспектах, і він не бачив у тому сенсу. Овенс сидів у склепі, а йому аж муляло бути деінде, у літніх сутінках під примарним місяцем.

Коли урок нарешті скінчився, Ніх утік у зіпсутому настрої. Він шукав компанії для забав, але не зустрів нікого, крім великого сірого собаки, який скрадався між надгробків, завжди на відстані, сновигаючи між могил і тіней.

Тиждень минав, і ставало все гірше.

Панна Лупеску й далі приносила хлопчику власноруч приготовані страви: галушки, що плавали у топленому салі, густий червоно-пурпуровий суп зі сметаною, дрібну варену картоплю, холодну до того ж, холодні ковбаси, напхані часником, круто зварені яйця в сірій неапетитній рідині. Він припиняв їсти одразу ж, як йому дозволяли це зробити. Уроки тривали, два дні поспіль панна Лупеску навчала його лише кликати на допомогу всіма мовами світу, а якщо Ніх помилявся чи забував, била його ручкою по кісточках пальців.

На третій день це нагадувало кулеметну чергу:

— Французькою?

— Au secours.

— Азбука Морзе?

— C-O-C, три крапки, три тире і ще три крапки.

— Мовою нічних кощавців?

— Ну що за дурня, я навіть не знаю, хто такі ці нічні кощавці.

— Істоти зі шкірястими крилами, літають швидко й низько. У цьому світі таких немає, але їх повно в червоному небі над дорогою на Гульхайм.

— Мені це ніколи не стане в пригоді.

Панна Лупеску стисла губи ще міцніше й повторила:

— Мовою нічних кощавців?

Ніх видав глибокий горловий лемент, як вона і вчила його, схожий на крик орла. Вчителька хмикнула:

— Зійде.

Хлопець вже не міг дочекатися повернення Сайласа.

— Кладовищем подеколи гуляє великий сірий собака. З'явився одночасно з вашим приїздом. То ваш? — запитав Ніх.

Панна Лупеску поправила краватку.

— Не мій.

— Ми закінчили?

— На сьогодні так. На завтра вивчиш конспект, який я тобі дала.

Конспекти панни Лупеску були писані фіолетовими чорнилами на білому папері й дивно пахли. Ніх узяв черговий конспект з собою на схил пагорба й намагався розібрати текст, але ніяк не міг на ньому зосередитися. Врешті-решт, він склав аркуш і сховав його під каменем.

Тої ночі з ним знову ніхто не грався. Під велетенським літнім місяцем ніхто не хотів ні бавитися, ні розмовляти, ні бігати, ні видиратися кудись.

Він пішов до могили Овенсів, щоб пожалітися батькам, але пані Овенс категорично відмовилася вислухати бодай слово проти панни Лупеску, оскільки її вибрав Сайлас (і це було несправедливо, як на хлопчиків погляд), а пан Овенс узагалі лише знизав плечима і заходився розповідати про своє буття молодим підмайстром червонодеревця і про те, як би він хотів навчатися всього того цікавого, що опановує зараз Ніх (і це Овенсу-молодшому здалося іще більш несправедливим).

— Хіба ти в будь-якому разі не повинен учитися? — запитав пан Овенс, на що Ніх стис кулаки і промовчав. Він важко почалапав кладовищем, упевнений, що його ніхто не любить і не розуміє.

Ніх страждав від світової несправедливості й тинявся кладовищем, копаючи ногами надгробки. Помітивши сірого собаку, хлопчик покликав його, в надії, що той підійде і пограється з ним, але пес не наближався, і в розпачі Ніх кинув у того грудку землі, що розбилася об найближчу кам'яну брилу й засипала все навколо. Пес осудливо подивився на Овенса, відступив у тінь і зник.

Хлопчик пішов назад на південно-західну частину цвинтаря, оминаючи каплицю: він не хотів бачити місце, яке полишив Сайлас. Зупинився поряд із надгробком, який своїм виглядом унаочнював внутрішній стан Овенса: захований за дубом, у який колись вдарила блискавка і перетворила його на чорний стовбур, схожий на гострий кіготь, що стирчав з землі, сама могила була поплямована й розтріскана, а над нею нависав безголовий кам'яний янгол, що скидався на великий і потворний деревний наріст.

Ніх усівся на кущик трави, сповнений жалю до себе й ненависті до всіх інших. Він ненавидів навіть Сайласа, за те, що той пішов і покинув його. Хлопчик заплющив очі, скоцюрбився і поринув у сон без сновидінь.

А вулицею нижче на пагорб сунули Герцог Вестмінстерський, Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю та Єпископ Бата й Уельсу, ковзаючи й перебігаючи від тіні до тіні, худі й шкірясті, кощаві й жилясті, у строях, що нагадували радше лахміття й ганчірки, ця трійця бігла, стрибала, скрадалася, перескакувала через смітники, тримаючись тіні огорож.

Вони були маленькі, наче люди, висушені сонцем і від того зіщулені, а говорили одне до одного впівголоса такими фразами: «Якщо ваша високість має краще уявлення щодо того, де ми зараз перебуваємо, я був би красно вдячний, якби ти нею поділився» і «Я мав на увазі, ваша милосте, що знаю, що десь поруч є кладовище, я його чую», і «Якщо ти чуєш, то і я мав би чути, ніс у мене кращий за твій, ваша високосте».

І все це на ходу, поки вони кралися і плели свій путь садами. Один вони оминули («Цить! — просичав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Собаки!») і пробігли муром, що цей сад оточував, прошмигнувши, наче щури завбільшки з дитину. Зістрибнули й помчали вгору вуличкою, що вела на верхівку пагорба. Уже там вони зупинилися біля цвинтарної огорожі, видряпалися на неї, наче білки на дерево, і принюхалися.

— Сторожовий пес, — зауважив Герцог Вестмінстерський.

— Де? Не чую. Може, десь неподалік. У будь-якому разі, серйозним собакою не пахне, — відказав Єпископ Бата й Уельсу.

— Хтось і кладовище унюхати не спромігся, — уїдливо промовив Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Не забув? Це просто собака.

Трійця зіскочила з муру на землю і на всіх чотирьох побігла кладовищем у бік брами гулів під обпаленим блискавкою деревом.

І вже коло брами, залитої місячним світлом, вони зупинилися.

— І хто б це міг бути? — поцікавився Єпископ Бата й Уельсу.

— Ти диви, — зачудувався Герцог Вестмінстерський.

Тоді-то Ніх і прокинувся.

Три обличчя, які він побачив, були схожі на мумій, кощаві й сухі, але водночас живі й зацікавлені: посмішки виставляли напоказ гострі попсуті зуби, намистини-очі виблискували, а рухливі руки перебирали повітря пазуристими пальцями.

— Ви хто? — запитав хлопчик.

— Ми, — відповіло одне зі створінь, що, як зрозумів Ніх, були лише трошки більшими за нього, — найважливіший народ, от хто. Оце ось Герцог Вестмінстерський.

Найвищий з прибульців вклонився, промовляючи:

— Надзвичайно приємно.

— А це Єпископ Бата й Уельсу.

На думку хлопця, створіння, що вищирилося рядом гострих зубів, між яких теліпався язик неймовірної довжини, аж ніяк не було схоже на єпископа — мало рябу шкіру, і одна пляма припадала якраз на око і робила дивака схожим на пірата.

— А я маю честь бути Високоповажним Арчибальдом Фіцг'ю. До ваших послуг.

Усі троє вклонилися одночасно.

А тоді Єпископ Бата й Уельсу мовив:

— А тепер, юначе, розкажи-но про себе. І саму лише правду, пам'ятай, що розмовляєш з єпископом.

— Розкажи йому, ваша милосте, — піддакнули інші двоє.

I Hix розказав. Розказав, що ніхто його не любить, не хоче бавитися, не цінує, всім на нього начхати, і навіть опікун покинув бідолашного.

— Щоб я луснув, — сказав Герцог Вестмінстерський, чухаючи носа (крихітного і зморщеного, практично самі ніздрі). — Тобі треба піти від них туди, де тебе цінуватимуть.

— Нема куди, — відповів Ніх. — Мені не можна виходити з кладовища.

— Тобі потрібен новий світ друзів і компанія для ігор, — підтвердив Єпископ Бата й Уельсу, вихляючи своїм довгим язиком. — Місто див, забав і чарів, де тебе любитимуть, а не зневажатимуть.

Ніх додав:

— А панна, яка мене доглядає, жахливо куховарить. Годує мене звареними на круто яйцями і ще гіршими стравами.

— А їжа! — вигукнув Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Там, куди ми вирушаємо, їжа найкраща у світі. У мене в животі бурчить, і я слинюся від самої лише думки про неї!

— Можна мені з вами? — спитав Ніх.

— З нами? — шоковано повторив Герцог Вестмінстерський.

— Ну ж бо, ваша високосте, — сказав Єпископ Бата й Уельсу. — Виявіть співчуття. Ви тільки погляньте на бідолашного, та в нього ж на лобі написано, що він уже сто років нормально не їв.

— Я за те, щоб взяти його з собою, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю. — У нас там є що попоїсти. — І поплескав по пузу, демонструючи, якою доброю буде їжа.

— Отже. Чи ризикнеш ти вирушити у подорож? — запитав Герцог Вестмінстерський, зацікавлений цією новою ідеєю. — Або ти хочеш змарнувати тут усе своє життя? — і тицьнув кощавим пальцем в оповите ніччю кладовище.

Ніх подумав про панну Лупеску, її жахливе частування, конспекти і тонкі губи, і відповів:

— Ризикну.

Трійко його нових друзів, може, й були завбільшки з дитину, але сили мали значно більше, тож Ніх і кліпнути не встиг, як Єпископ Бата й Уельсу підхопив його і підняв над головою, а Герцог Вестмінстерський взявся за кущик миршавої трави, вигукнув щось схоже на: «Ска! Те! Хаваґа!» і потягнув. Кам'яна брила, що лежала на могилі, розчахнулася, наче люк, відчиняючи вхід у темряву.

— А тепер хутко, — сказав Герцог, і Єпископ Бата й Уельсу кинув у темне провалля хлопчика та сам скочив униз, за ним — Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю, і останнім прудко стрибнув Герцог Вестмінстерський з криком «Ве карадос!», що замикає браму гулів, і надгробок захлопнувся за ними.

Ніх падав крізь морок, перевертаючись, наче кулька, надто здивований, щоби боятися, і думав, якою ж глибокою може бути діра під могилою, аж ось дві сильні руки підхопили його під пахви, і хлопчик полетів крізь суцільну темряву.

Уже багато років Ніх не потрапляв у таку темінь. На кладовищі він міг бачити, як бачать мертві, і жодне поховання, могила чи склеп не були для нього по-справжньому позбавленими світла. Але зараз він опинився в абсолютній темряві, його смикали й тягли вперед, аж вітер у вухах свистів. Це було лячно, але й страшенно захопливо.

А потім з'явилося світло, і все змінилося.

Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.

Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика…

— А куди ми біжимо? — запитав він, але його слова відніс вітер.

Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а друге — у поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.

Вереснувши, Герцог Вестмінстерський удав із себе наляканого, і разом зі своєю ношею створіння пострибали стіною могил униз, а двоє новачків кинулися навздогін. Вигоріле сонце витріщалося на них, наче мертве око, і не було схоже, щоб хтось із них стомився чи захекався, і врешті-решт їх наздогнали біля велетенської статуї, усе обличчя якої перетворилося на один здоровий наріст. Овенса представили Тридцять третьому Президенту Сполучених Штатів і Китайському Імператору.

— Це пан Ніх, — мовив Єпископ Бата й Уельсу. — Він стане одним із нас.

— І він шукає доброї їжі, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

— О, з нами вишукані страви тобі забезпечені, юначе, — відповів Китайський Імператор.

— Ще б пак, — підхопив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Стану одним з вас? Тобто перетворюся на такого, як ви? — уточнив Ніх.

— Розумний, як біс, кмітливий, як лис, нічого від тебе не приховаєш, — відгукнувся Єпископ Бата й Уельсу. — Саме так. Одним з нас. Таким само сильним, швидким і непереможним.

— Матимеш міцні зуби, що розкришать будь-які кістки, довгий і гострий язик, що дістане кістковий мозок з найглибшої кісточки, здере плоть зі щокатого обличчя, — додав Китайський Імператор.

— Здатним ковзати з тіні в тінь, небаченим, непідозрюваним. Вільним, як вітер, швидким, як думка, холодним, як крига, міцним, як криця, небезпечним, як ми. Як ми, — долучився Герцог Вестмінстерський.

Ніх глянув на них і мовив:

— А що, як я не хочу ставати таким?

— Не хочеш? Звісно, що хочеш! Що може бути кращим? Навряд чи в усьому всесвіті знайдеться бодай хтось, хто не хоче бути таким, як ми.

— Ми живемо в найкращому місті…

— У Гульхаймі, — встряг Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Їмо найкращу їжу, живемо найкращим життям…

— Тільки уяви, — перебив Єпископ Бата й Уельсу, — як смачно пити чорний іхор, що збирається у свинцевих трунах! Як це — почуватися важливішим за королів і королев, і президентів, і прем'єрів, і героїв, знати це напевне, бути важливішим за них так само, як люди важливіші за брюссельську капусту.

— То хто ж ви? — запитав Ніх.

— Гулі, — відповів Єпископ Бата й Уельсу, — хтось тут неуважний, еге ж? Ми — гулі.

— Дивіться!

Під ними біг, стрибав і скакав цілий натовп маленьких створінь, які прямували до дороги, й не встиг Ніх і слова вимовити, як пара кощавих рук підхопила його, і він полетів, смиканий і штовханий, разом зі створіннями, що просувалися назустріч своїм побратимам.

Стіна з могил закінчувалася, і тепер попереду була дорога, і нічого, крім неї, уторований шлях крізь пустельну рівнину, повну каміння й кісток, шлях, що вів до міста на височезній червоній скелі далеко попереду.

Ніх подивився на це місто і вжахнувся, його охопили почуття змішаної відрази і страху, огиди й ненависті, забарвлені шоком.

Гулі нічого не будують. Вони паразитують, копирсаються у смітті й пожирають падло. Місто, яке вони звуть Гульхаймом, вони не побудували, а знайшли колись дуже давно. Ніхто не знає, які створіння (відомі людям чи ні) звели ці будівлі, хто поцяткував скелю тунелями й вежами, але було очевидно, що ніхто, крім гулів, не захотів би не те, що жити, а навіть наближатися до них.

Навіть з дороги на Гульхайм, навіть за багато миль до нього, Ніх бачив, що все там було викривлене, стіни вигиналися під шаленими кутами, це місто втілювало всі його нічні жахіття, зібрані в одному місці, схожому на велетенську пащеку з вищиреними іклами. Це було місто, зведене лише для того, щоби бути покинутим, з усіма страхами, божевіллям і огидою будівельників, вирізьбленими у камені. Гулі його знайшли, зачарувалися й назвали домом.

Гулі швидкі. Вони мчали юрбою і долали пустельну дорогу швидше за стерв'ятників, і несли за собою Овенса, тримали його високо над натовпом і перекидали з одних міцних гулячих рук в інші. Хлопця нудило, йому було страшно і тривожно, а ще він почувався дурнем.

А в сумному червоному небі над ними хтось кружляв на великих чорних крилах.

— Пильнуйте, — сказав Герцог Вестмінстерський, — і приберіть хлопця. Не хочу, щоб його поцупили нічні кощавці. Чортові злодії.

— Так! Ненавидимо злодіїв! — вигукнув Китайський Імператор.

Нічні кощавці в червоному небі над Гульхаймом… Ніх набрав повні груди повітря і закричав, як його вчила панна Лупеску. Видав горловий лемент, як кричать орли.

Одне з крилатих створінь спустилося, стало кружляти нижче, і Ніх заволав знову, аж поки кощава долоня не затулила йому рота.

— Хороша ідея — прикликати їх униз, — сказав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — але повір мені, їх неможливо їсти, поки вони не погниють тиждень-другий, і від них сам клопіт. Ми з ними не надто товаришуємо.

Нічний кощавець знову піднявся вище в сухе пустельне небо і приєднався до своїх родичів, а з тим усі надії Овенса згасли.

Гулі поспішали дістатися міста на скелі й несли з собою хлопця, тепер безцеремонно перекинутого через смердюче плече Герцога Вестмінстерського.

Мертве сонце зайшло, натомість з'явилися два місяці: один величезний, білий і поплямований, що спочатку, здавалося, заступав півнеба, але що вище сходив, то дрібнішим ставав, і менший місяць, синьо-зеленого кольору плісняви в сирі, сходженню якого гулі зраділи. Вони зупинилися і розбили табір на узбіччі.

Один з новоприбулих — здається той, що його представили «відомий письменник Віктор Гюґо» — дістав мішок, напханий дровами. Деякі з них ще мали петлі чи бронзові ручки. Там само знайшлася і металева запальничка. Невдовзі багаття вже палало, а гулі розсілися навколо й відпочивали. Вони витріщалися на зелено-синій місяць і боролися за найкращі місця біля вогнища; інколи в хід ішли кігті й зуби.

— Невдовзі ми поснемо, а коли зайде місяць, рушимо далі на Гульхайм, — повідомив Герцог Вестмінстерський. — Лишилося дев'ять чи десять годин бігти. Доберемося до наступного сходження місяця. А потім влаштуємо святкування, еге ж? Щоб відзначити твоє перетворення на гуля.

— Це не боляче, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — ти навіть не помітиш. І тільки подумай, яким щасливим ти станеш потому.

І всі вони заходилися розповідати про те, як чудово і прекрасно бути гулем, про всі ті смакоти, які можна пережувати їхніми потужними зубами і проковтнути. Хтось додав, що хвороби й недуги їм не страшні. А що їхній обід уже давно мертвий — тю! Ним же можна похрумкати, це головне. Гулі розповідали про місця, в яких їм довелося побувати, переважно катакомби і чумні ями. («Чумні ями — це просто бенкет», — сказав Китайський Імператор, і всі з ним погодилися). Вони розповіли, як отримали свої імена і як він, коли настане пора, дістане ймення, вже трохи побувши безіменним гулем.

— Але я не хочу ставати одним з вас, — відповів Ніх.

— Так чи інакше, — радісно зауважив Єпископ Бата й Уельсу, — а ти станеш гулем. Другий спосіб неприємніший і включає в себе перетравлювання, тобі це не вельми сподобається.

— Це не дуже добра тема для розмови, — встряг Китайський Імператор. — А гулем бути прегарно. Ми нічогісінько не боїмося.

У відповідь на цю заяву всі гулі навколо вогнища, розпаленого з трунних дощок, завили, і заспівали, і заволали, які вони мудрі, і могутні, і як чудово нічого не боятися.

І тоді з пустелі долинув звук, далеке виття, від якого гулі забурмотіли і присунулися ближче до багаття.

— Що це було? — запитав Ніх.

Гулі захитали головами.

— Просто щось у пустелі, — прошепотів один з них. — Тихенько, щоб воно нас не почуло.

На якийсь час гулі принишкли, поки не забули про те щось у пустелі, і заходилися співати гульських пісень, пересипаних брудною лайкою і з ще бруднішими темами: найпопулярнішими були переліки, в яких повідомлялося, які частини мерців і в якому порядку краще споживати.

— Я хочу додому, — сказав Ніх, коли у піснях «дожували» останні шматки. — Я не хочу тут бути.

— Та облиш, — відказав Герцог Вестмінстерський. — Ну ж бо, дурнику, я обіцяю, коли ти станеш одним з нас, ти навіть не пам'ятатимеш, що в тебе колись був дім.

— Я взагалі не пам'ятаю нічого зі свого негульского буття, — підтвердив відомий письменник Віктор Гюґо.

— Я теж, — гордо підтримав Китайський Імператор.

— І я, — підтвердив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Ти станеш одним із вибраних, найрозумніших, найсильніших, найхоробріших створінь, — вихвалявся Єпископ Бата й Уельсу.

Гулі не здавалися Овенсу ні хоробрими, ні мудрими. Менше з тим, вони були сильні й нелюдськи прудкі, і було їх дуже багато. Прорватися крізь натовп просто неможливо. Хлопчик не подолав би й дюжини ярдів, коли б його наздогнали.

Далеко в нічній пітьмі хтось знову завив, і гулі посунулися ближче до багаття. Ніх чув, як вони сопуть і лаються. Хлопчик лежав із заплющеними очима, нещасний, переповнений тугою за домівкою і небажанням ставати гулем. Він сумнівався, що зможе заснути в такому безнадійному і схвильованому стані, але, на диво, поспав дві-три годинки.

Його розбудив шум поблизу, голосний і знервований. Хтось сказав:

— Ну, і де вони поділися, га?

Ніх розплющив очі й побачив, як Єпископ Бата й Уельсу волає на Китайського Імператора. Скидалося на те, що кілька гулів зникли, і ніхто не міг пояснити, що з ними сталося. Решта були як на голках. Вони хутко згорнули табір, а Тридцять третій Президент Сполучених Штатів підняв хлопця і перекинув через плече.

Гулі спустилися скелястим схилом назад до шляху на Гульхайм і, під небом кольору поганої крові, попрямували до міста. Раніше вони були не такими жвавими. Тепер гулі наче тікали від чогось, принаймні так здавалося Овенсу, яким мотиляли з боку в бік.

Десь опівдні, коли мертве сонце стояло просто над головою, гулі зупинилися і збилися в юрбу. Попереду, високо в розпеченому повітрі, кружляли нічні кощавці, десятки кощавців, що осідлали висхідні потоки.

Думки гулів розділилися: одні вважали, що їхні товариші самі кудись повіялися, а інші — що хтось (можливо, нічні кощавці) був причиною їхнього зникнення. До спільної думки вони так і не дійшли, окрім як до висновку жбурляти в кощавців камінням, якщо ті спустяться нижче, і понабивали кишені своїх убрань і балахонів галькою, назбираною на узбіччі.

Ліворуч від товариства хтось знову завив, і гулі перезирнулися. Цей хтось вив голосніше, ніж уночі, значно ближче, і то було тужливе вовче виття.

— Ти це чув? — спитав Лорд мер Лондона.

— Ні, — відповів Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— І я нічого не чув, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Виття почулося знову.

— Нам треба швидше дістатися додому, — мовив Герцог Вестмінстерський, піднімаючи ваговиту каменюку.

Гульхайм, місто з нічних жахіть, височіло попереду на оголених скелях, і юрба пострибала дорогою в його бік.

— Нічні кощавці спускаються! — заволав Єпископ Бата й Уельсу. — Закидайте паразитів камінням!

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів перекинув Ніха через плече, тож хлопець тільки й бачив, що піщану куряву дороги, яка летіла йому в обличчя. Але він почув клекіт, схожий на орлиний, і знову закричав «Рятуйте!» мовою нічних кощавців. Цього разу ніхто не затуляв йому рота, але хлопчик не був упевнений, чи почув його хтось крізь крики кощавців і лайку гулів, які жбурляли каміння в повітря.

Знову долинуло виття, але цього разу з правого узбіччя.

— Цим чортовим паршивцям кінця-краю немає, — похмуро зауважив Герцог Вестмінстерський.

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів передав хлопця відомому письменнику Віктору Гюґо, який запхав Овенса в мішок і закинув на плече. Ніх страшенно зрадів, що мішок пахне лише запилюженими дошками.

Хтось із гулів закричав:

— Вони відступають! Дивіться, як вшиваються!

— Не хвилюйся, хлопче, — почувся біля мішка голос, такий як у Єпископа Бата й Уельсу. — Коли ми доправимо тебе в Гульхайм, нам уже ніхто не заважатиме, бо Гульхайм неприступний.

Ніх не знав, чи когось із гулів поранили або вбили в сутичці з нічними кощавцями. Але з того, як лаявся Єпископ Бата й Уельсу, виснував, що кілька їхніх товаришів накивали п'ятами.

— Швидше! — вигукнув хтось, можливо, Герцог Вестмінстерський, і гулі дали чосу.

У мішку Овенсу було незручно й боляче — його вдаряло коли об спину відомого письменника Віктора Гюґо, а коли і об землю. А ще більше незручності додавали залишки від зотлілої труни: кілька уламків дощок, не кажучи вже про гострі гвинти і цвяхи. Один з них опинився прямо під хлопцевою рукою, вгвинчуючись йому в долоню.

І хоча малого підкидало і штовхало, трясло й смикало з кожним кроком його поневолювача, Ніх примудрився схопити той гвинт. Хлопець намацав гострий кінчик, і надія знову зажевріла. Овенс пробив у мішку дірку, а потім ще одну, трохи нижче.

Ззаду знову почулося виття, і Ніх подумав, що коли хтось спромігся налякати гулів, то цей хтось має бути таким страшним, що й уявити годі. На якусь мить хлопець припинив дірявити мішок, бо що як він вивалиться просто в пащеку невідомому лихому чудовиську? Але тоді він принаймні помре собою, не позбавлений спогадів, знаючи, хто його батьки, хто такий Сайлас і навіть хто така панна Лупеску.

То був хороший варіант.

Ніх знову заходився колупати і розтягувати гвинтом тканину, аж поки не зробив ще одну дірку.

— Ну, хлопче! — вигукнув Єпископ Бата й Уельсу. — Лишилося піднятися сходами, і ми вдома, захищені стінами Гульхайма!

— Слава, ваша милосте! — підхопив хтось, мабуть, Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Рухи гуля, який ніс хлопця, змінилися. Тепер мішок смикався не вперед, а вгору.

Ніх спробував розширити дірку руками, аби хоча б одним оком побачити, що там, зовні. І побачив. Згори — похмуре червоне небо, а знизу… Знизу — все та ж пустеля, але вона була за десятки метрів під ним. Позаду простягалися сходи, але сходи для велетнів, праворуч — руда скеля. Ліворуч — урвище. Падати треба вниз, на сходи, і сподіватися, що у відчайдушному прагненні опинитися вдома, в безпеці, гулі не помітять його втечі. Ніх бачив, як кружляють у червоному небі нічні кощавці. Його потішило, що позаду не було видно жодних гулів, відомий письменник Віктор Гюґо ліз останнім, і ніхто не міг вказати йому на діру в мішку, яка все більшала. Або на хлопця, якби той вивалився. Проте було видно декого іншого…

Овенса кинуло вбік, він відлетів од дірки, але встиг помітити на сходах когось величезного й сірого, і цей хтось їх наздоганяв. Ніх чув сердите гарчання.

Коли пану Овенсу були неприємні якісь дві речі водночас, він казав: «Я між молотом і ковадлом». Ніх ніколи не міг зрозуміти, що це означає, бо на кладовищі ні молотів, ні ковадл не було. Але тепер він подумав: «Я між гулями і чудовиськом».

І саме цієї миті гострі зуби вчепилися в мішок, потягли й розірвали тканину вздовж дірок, які надлубав Ніх, і хлопчик випав на кам'яні сходи, а над ним нависла велетенська сіра тварюка, схожа на собаку, але значно більша, з палаючими очима і білими іклами. Вона гарчала і крапала слиною, важко хекала і витріщалася на Овенса.

Попереду гулі зупинилися.

— Щоб я луснув! — крикнув Герцог Вестмінстерський. — Пекельний пес злапав дурного хлопця!

— Облиш його, — відгукнувся Китайський Імператор. — Тікай!

— Йой! — зойкнув Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

Гулі побігли сходами вгору. Тепер Ніх був упевнений, що ті сходи вирубали велетні, бо кожна сходинка була вища за нього. Гулі тікали, але на мить зупинилися, щоб показати непристойний жест чудовиську, а може, заразом і Овенсу.

Чудовисько не рухалося.

«Зараз воно мене з'їсть, — гірко зітхнув Ніх. — Ото я розумник».

Хлопець подумав про домівку на кладовищі, і вже не міг пригадати, навіщо взагалі полишив її. Чудовиська, не чудовиська, але він мав повернутися додому. Там на нього чекали.

Ніх кинувся повз тварюку, зістрибнув на сходинку за метр нижче, невдало приземлився, підвернувши щиколотку, і важко упав на скелясту поверхню. Хлопчик чув, як чудовисько кинулося навздогін, стрибнуло в його бік, і спробував вивернутися, підвестися, але нога не слухалася, боліла й німіла, і не встиг він опанувати себе, як знову упав. Він падав зі сходів, убік від скелястої стіни, у прірву жахливої глибини, якої він навіть уявити не міг.

І падаючи, Ніх зрозумів, що з боку сірого чудовиська долинає крик. Кричали голосом панни Лупеску.

— Ніх!

Це було схоже водночас на всі жахіття про падіння, які йому снилися, — страшний і нестямний політ крізь порожнечу, коли земля невпинно наближається. Здавалося, в голові могла поміститися лише одна думка, і за те місце боролися: «Цей великий собака насправді — панна Лупеску» і «Я упаду на скелі й розіб'юся на гамуз».

Щось, що падало так само швидко, як і Ніх, огорнулося навколо нього, хлопчик почув гучне лопотіння шкірястих крил, і все навколо вповільнилося. Земля наближалася вже з іншою швидкістю.

Крила залопотіли частіше. Ніх піднявся трохи вище в повітрі, і тепер єдиною думкою, що поміщалася в голові, було: «Я лечу!» І він таки летів. Хлопчик обернувся. Над ним нависала темно-брунатна, цілковито лиса голова з глибоко посадженими очима, що скидалися на два чорні блискучі скельця.

Ніх знову проскреготів «Рятуйте!» мовою нічних кощавців, на що кощавець усміхнувся і відповів голосним уханням. Вигляд він мав задоволений.

Після неквапливого спуску вони гупнулися на пустельну землю. Ніх спробував підвестися, але щиколотка знову підвела, і хлопчик упав у пісок. Сильний вітер жалив шкіру Овенса гострими піщинками.

Нічний кощавець склав шкірясті крила за спиною і скоцюрбився поруч. Ніх виріс на кладовищі, тому зображення людей з крилами його не дивували, однак янголи на надгробках і кощавці були геть не подібні між собою.

А тим часом пустелею, вкритою тінню Гульхайма, до них мчало велетенське сіре чудовисько, схоже на здоровезного собаку. І цей собака говорив голосом панни Лупеску.

— Ніх, це вже втретє нічні кощавці рятують тобі життя. Вперше це сталося, коли ти покликав на допомогу і вони почули. Вони дали мені знати, де ти є. Вдруге вони врятували тебе під час вчорашньої ночівлі, поки ти спав. Кощавці кружляли в темряві й почули, як дехто з гулів казав, що ти псуєш їм удачу й тебе слід прибити каменем, заховати десь і повернутися, коли ти добряче зогниєш, щоб уже тоді тебе з'їсти. Кощавці тихенько про них подбали. А тепер ось.

— Панна Лупеску?

Велетенська, схожа на собачу, голова нахилилася, і на якусь навіжену мить Овенсу здалося, що його зараз вкусять, але малого лише обережно лизнули в щоку.

— Ти поранив щиколотку?

— Так, я не можу стояти на цій нозі.

— Давай посадимо тебе мені на спину, — сказало величезне сіре чудовисько, яке було панною Лупеску.

Вона проскреготіла щось іще нічному кощавцю, і той підійшов та підтримав хлопця, поки той хапався за шию панни Лупеску.

— Тримайся за хутро, — мовила вона. — І тримайся міцно. А перед тим, як ми рушимо додому, скажи оце, — і видала пронизливий скрегіт.

— Що це означає?

— «Дякую». Чи «бувай». І те, й інше.

Ніх старанно повторив скрегіт, і нічний кощавець задоволено хмикнув, а тоді відповів подібним звуком, випростав свої великі шкірясті крила і, лопочучи ними, побіг назустріч пустельному вітру, який підхопив його і поніс, як повітряного змія.

— А зараз, — сказало чудовисько, яке було панною Лупеску, — міцно тримайся.

І помчало.

— Ми прямуємо до стіни з могил?

— До брам гулів? Ні. Вони лише для них. Я — Божий пес, у мене свої дороги до пекла і з нього.

І вона побігла ще швидше, принаймні так здалося Овенсу.

Зійшов велетенський місяць, а за ним — менший, пліснявого кольору, а відтак до них долучився ще один — червоний, як рубін, і в їхньому сяйві розміреними стрибками перетинаючи кістяну пустелю, мчала сіра вовчиця. Вона зупинилася біля тріснутої, схожої на величезний вулик глиняної будівлі, що стояла коло маленького джерела, яке вихлюпувалося з кам'яного розламу, розливалося маленькою калюжкою і зникало знову. Вовчиця напилася, нахиливши голову, а Ніх набрав води у долоні і пив маленькими ковточками.

— Ми на межі, — сказала сіра вовчиця, що була панною Лупеску, і Ніх підвів очі. Три місяці зникли. Тепер було видко Чумацький шлях, яким він його ще ніколи не бачив, — мерехтливу стрічку, що дугою вигиналася у небі.

— Які вони красиві, — прошепотів Ніх.

— Коли повернемося додому, — сказала панна Лупеску, — я розповім тобі, як називаються зірки й сузір'я.

— Залюбки послухаю, — відказав Ніх.

Він знову видерся на її величезну сіру спину, притиснувся до хутра і міцно вхопився за нього, і, здавалося, минула всього мить, а його вже несли — незграбно, як може нести шестирічного хлопчика доросла жінка, — кладовищем до могили Овенсів.

— Він пошкодив щиколотку, — повідомила панна Лупеску.

— Бідолашне малятко, — пані Овенс узяла хлопчика й заколисала у своїх надійних, хоч і напівпрозорих руках. — Не казатиму, що я не хвилювалася, бо таки хвилювалася. Але він удома, а це головне.

І нарешті він був у затишку підземелля, у рідному місці, на власній подушці, і його обійняла м'яка темрява виснаження.

Щиколотка таки набрякла й посиніла. Лікар Трефузіс (1870–1936 рр., «Хай повстане у славі») оглянув ушкодження і оголосив, що це звичайнісіньке розтягнення. Панна Лупеску принесла з аптеки еластичний бинт, а баронет Джосая Вортінґтон, якого поховали з ціпком із чорного дерева, наполіг, щоби Ніх узяв його в тимчасове користування, і малий розважався досхочу, спираючись на ціпок і вдаючи столітнього дідугана.

Хлопчик пошкандибав на пагорб і дістав з-під каменя складений аркуш паперу.

«Божі пси», — прочитав Ніх. Це було перше речення конспекту, написаного пурпуровим чорнилом.

«Ті, кого люди кличуть вовкулаками чи лікантропами, себе називають Божими псами, оскільки вважають свою здатність перевертатися даром від Творця, платять за нього відданістю і переслідують лиходіїв аж до самих воріт пекла».

Ніх кивнув і подумав, що не лише лиходіїв.

Він дочитав увесь конспект, намагаючись запам'ятати все якнайкраще, а потім пішов униз до каплиці, де на нього вже чекала панна Лупеску з новою купою конспектів пурпуровим чорнилом, м'ясним пиріжком і великим пакетом чипсів, які вона купила у «Рибі й чипсах» біля підніжжя пагорба.

Вони з'їли чипси разом, і панна Лупеску навіть раз чи двічі усміхнулася.

Наприкінці місяця повернувся Сайлас. Свою велику чорну валізу він ніс лівою рукою, бо правицею рухав важко. Але це було неважливо, бо Ніх страшенно зрадів, що той повернувся, а ще більше зрадів подарунку — маленькій моделі моста «Золота Брама», що у Сан-Франциско.

Була майже північ, але ще не остаточно стемніло. Вони утрьох сиділи на вершечку пагорба, а внизу мерехтіли вогні міста.

— Сподіваюся, за моєї відсутності все було добре, — мовив Сайлас.

— Я багато чого навчився, — відповів Ніх, не випускаючи з рук модель. І показав на небо: — Ондечки Оріон-Мисливець, з поясом із трьох зірок. А там Телець — Бик.

— Дуже добре, — прокоментував опікун.

— А ти? — спитав Ніх. — Ти дізнався щось нове у своїй подорожі?

— О так, — відповів Сайлас, але в подробиці вдаватися не став.

— I я, — поважно додала панна Лупеску, — теж дечого навчилася.

— Прекрасно, — відгукнувся Сайлас.

Десь на дубі заухала сова.

— Знаєте, до мене долинули чутки, — додав опікун, — що поки мене тут не було, ви двоє помандрували трохи далі за доступні мені території. Зазвичай я б радив не втрачати пильності, але, на відміну від декого, у гулів коротка пам'ять.

На це Ніх відказав:

— Усе гаразд. Панна Лупеску мене пильнувала, і не було жодної загрози.

Панна Лупеску подивилася на хлопчика, а коли обернулася до Сайласа, її очі сяяли.

— Є ще стільки незвіданого, — промовила вона, — можливо, наступного літа я знову приїду, щоб навчити хлопчика чомусь іще.

Сайлас подивився на панну Лупеску й підняв здивовано брови. А тоді глянув на Овенса.

— А я залюбки вчитимусь, — сказав хлопчик.

Розділ четвертий Надгробок для відьми

Усі знали, що на краю кладовища поховано відьму. Скільки Ніх себе пам'ятав, стільки йому наказували триматися від того місця подалі.

— Чому? — питав він.

— Не корисно там гуляти живим, — пояснювала пані Овенс. — Вогка місцина. Майже справжня драговина, там небезпечно.

Пан Овенс був менш вигадливим і більш ухильним.

— То погане місце, — от і все, що казав він.

На західному схилі кладовище закінчувалося старою яблунею і брунатною від іржі огорожею з прутин (кожну вінчало так само поіржавіле вістря), а за ними простягалося пустище: килим з кропиви, бур'яну, ожини й різного осіннього сміття. Ніх, загалом слухняний хлопчик, крізь ґрати не поліз, а лише підійшов до них і визирнув. Він розумів, що йому чогось не договорюють, і це його дратувало.

Ніх повернувся на пагорб, до маленької каплички біля входу на кладовище, і чекав там на прихід темряви.

Коли сутінки змінили своє забарвлення з сірого на пурпурове, на горищі щось залопотіло, ніби стріпували важким оксамитом, і Сайлас стрімголов злетів додолу зі свого прихистку у вежі.

— А що там, у дальньому кутку кладовища? — запитав Ніх. — За могилами Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан?

— Чому ти питаєш? — відказав опікун, змахуючи блідими пальцями пил зі свого чорного костюма.

Ніх знизав плечима:

— Просто цікаво.

— Там непосвячена земля, — мовив Сайлас. — Ти знаєш, що це таке?

— Не зовсім.

Не потривоживши опалого листка, опікун перейшов доріжку і сів поруч із хлопчиком на лаву. Своїм лагідним, як шовк, голосом, він повів далі:

— Дехто вважає, що всі землі — священні. Священні до того, як ми прийдемо, і священні потому. Але тут, на твоїй батьківщині, люди освячують церкви й землю, відведену під поховання, щоб зробити їх благочестивими. Одначе клапоть за посвященною землею, Гончарне поле, вони лишили непосвяченим, щоб ховати там злочинців, самогубців і невіруючих.

— Тоді за огорожею поховано поганих людей?

Сайлас вигнув досконалу брову:

— Поганих? Зовсім ні. Дай подумати, я вже давненько там не бував… Але я не пригадую нікого геть лихого. Не забувай, що за минулих часів вішали за поцуплений шилінг. І завжди були люди, чиє життя в якийсь момент ставало таким нестерпним, що єдиний порятунок вони вбачали у тому, щоб пришвидшити свій перехід в іншу площину існування.

— Ти маєш на увазі, вони накладали на себе руки? — перепитав Ніх. Восьмирічний, з широко розплющеними очима й допитливий, він не був дурником.

— Авжеж.

— І як, допомагало? Вони ставали щасливішими, коли помирали?

— Деякі. Більшість — не стали. Це той самий випадок, коли люди думають, що в іншому місці їм житиметься краще, а потім дізнаються, що насправді річ не в місці. Куди б ти не подався, ти забираєш із собою себе. Якщо ти розумієш, про що я.

— Здається, розумію.

Сайлас простягнув руку і скуйовдив малому волосся.

— А відьма? — запитав Ніх.

— Ну звісно, — відказав опікун. — Там ховають самогубців, злочинців і відьом. Тих, хто помирає без покаяння.

Він підвівся — опівнічна тінь у сутінках.

— Самі розмови, — продовжив він, — а я ще не поснідав. І ти запізнюєшся на уроки.

У цвинтарних сутінках щось тихо зіщулилося, залопотіла оксамитова темрява, і Сайлас зник.

Коли Ніх дістався мавзолею пана Пенніворса, місяць уже сходив, і Томас Пенніворс («Тут він спочиває перед величним воскресінням») чекав на хлопчика не в найкращому настрої.

— Ви спізнилися, — прокоментував він.

— Вибачте, пане Пенніворс.

Пенніворс пхекнув. Минулого тижня він викладав Овенсу стихії та гумори,[5] а Ніх все ніяк не міг запам'ятати, що з них що. Хлопчик чекав на перевірку знань, та натомість пан Пенніворс сказав:

— Я думаю, варто приділити кілька днів практичним заняттям. Час спливає, врешті-решт.

— Справді? — здивувався Ніх.

— Боюся, що так, паничу Овенс. Ну, як справи зі зниканням?

Ніх сподівався уникнути цього запитання.

— Усе добре, — відповів він. — Ну, тобто, ви ж розумієте.

— Ні, паничу Овенс, не розумію. Чому б вам не продемонструвати?

У хлопця впало серце. Він глибоко вдихнув, міцно заплющив очі й з усіх сил спробував зникнути.

Пан Пенніворс лишився незадоволеним.

— Пхе. Не годиться. Навіть близько не схоже. Ковзайте і зникайте, юначе, як це роблять мертві. Ковзайте крізь тіні. Зникніть з поля зору й чуттів. Спробуйте ще раз.

Ніх спробував, ще старанніше.

— Ви так само невидимі, як ваш ніс, — прокоментував пан Пенніворс. — А ніс ваш напрочуд помітний. Як і решта обличчя, юначе. Як і ви сам. Заради всього святого, спорожніть думки. Ви — пустельна вулиця. Ви — прочинені двері. Ви — ніщо. Очі вас не бачать. Вас не помічають. Ви ніщо і ніхто.

Ніх спробував ще раз. Він заплющив очі та уявив, як розчиняється в поплямованій кладці мавзолейної стіни, перетворюється на нічну тінь, не більше. І раптом чхнув.

— Жахливо, — прокоментував пан Пенніворс. — Просто жахливо. Я матиму розмову з вашим опікуном.

І продовжив:

— Отже, гумори. Прошу назвати.

— Кхм. Сангвінічний. Холеричний. Флегматичний. І ще один… Здається, меланхолічний.

І так далі, поки не настав час йти на урок граматики і складання слів до панни Летиції Борроуз, парафіяльної прялі («За своїх днів вона нікому не заподіяла шкоди. А ти, читачу, чи можеш таке про себе сказати?»). Овенсу подобалися і панна Борроуз, і затишок її невеличкого склепу, і те, що теми розмов із нею було дуже легко переводити на інші.

— Кажуть, що на неосвяченій землі поховано відьму, — сказав Ніх.

— Так, любий. Але тобі не треба туди ходити.

— А чому?

Панна Борроуз простодушно всміхнулася (як усміхаються всі небіжчики):

— Там поховано людей не нашого кола.

— Але там же все одно кладовище, так? Тобто я можу туди піти, якщо забажаю?

— Я б не радила, — відповіла панна Борроуз.

Ніх був слухняний, але допитливий хлопчик, тому після завершення уроків він пішов повз пам'ятник Гаррісону Вествуду і його родині — янгола з поламаною рукою, але на Гончарне поле не спустився. Замість цього він рушив пагорбом угору, до місця, де років із тридцять тому хтось влаштував пікнік і лишив по собі слід, який нині розрісся у велику яблуню.

Певні уроки Ніх засвоїв добре. Кілька років тому він від пуза наївся нестиглих яблук, кислих, з білими ще зернятами, а потім про це шкодував, мучився животом і вислухував повчання пані Овенс про те, чого їсти не слід. Тепер він завжди терпляче вичікував, поки яблука достигнуть, і ніколи не їв більше двох-трьох за раз. Останні яблука він доїв ще тиждень тому, але посидіти на яблуні й поміркувати хлопець любив.

Він видерся стовбуром до улюбленого місця — розгалуження двох гілок — і поглянув на залите місячним сяйвом Гончарне поле, хащі ожини, бур'яну й некошеної трави. Йому було дуже цікаво, яка та відьма: стара, із залізними зубами і хатинкою на курячих лапах, чи худюща, з гострим носом і мітлою.

У животі у хлопця забуркотіло, і Ніх зрозумів, що зголоднів. Як він жалкував, що з'їв усі яблука! Якби ж лишив бодай одненьке…

Він глянув угору і, здалося, щось побачив. Він кліпнув і подивився ще раз, щоб упевнитися, що бачить яблуко, червоне і стигле.

Овенс пишався своїм умінням лазити по деревах. Він видирався нагору, з гілки на гілку, уявляючи себе Сайласом, який легко піднімається суцільною цегляною стіною. До червоного яблука, майже чорного в місячному сяйві, було ледь не рукою подати. Ніх повільно просувався вздовж гілки, аж поки не опинився під самісіньким яблуком. А тоді простягнув руку й торкнувся пучками досконалого фрукта.

Але скуштувати його хлопцеві не судилося.

З голосним, наче постріл рушниці, тріском під ним зломилася гілка.

Опритомнів Ніх тої літньої ночі від пронизливого болю, пекучого, як лід, кольору повільного грому, серед бур'янів.

Земля під ним була не дуже тверда і на диво тепла. Овенс опустив руку й намацав під собою щось схоже на м'яке хутро. Він упав на копицю сіна, куди цвинтарний доглядач скидав скошену газонокосаркою траву, і саме вона пом'якшила його падіння. Втім, груди хлопчику боліли, а на ногу він, схоже, приземлився, і вивихнув її.

Ніх застогнав.

— Тихо, маленький, — почувся голос ззаду. — Звідкіля ти взявся? Упав, як сніг на голову. Це що за новий спосіб пересування?

— Я упав з яблуні, — відповів Ніх.

— Он воно що. Покажи-но мені ногу. Я впевнена, що вона зламана, як і гілка, з якої ти звалився.

Холодні пальці обмацали хлопцеву ліву ногу.

— Не зламана. Підвернута, так, можливо, розтягнуті зв'язки. Хлопче, та ти в сорочці народився, бо впав просто на компостну купу. Це ще не кінець світу.

— Це добре, — відповів Ніх. — Але все одно болить.

Він обернувся і поглянув угору. Вона була старшою за нього, але не дорослою, вигляд мала ні дружній, ні неприязний. Радше насторожений. Здавалася розумною, але аж ніяк не гарною.

— Я — Ніх, — представився хлопчик.

— Живий хлопчик? — перепитала вона.

Ніх кивнув.

— Я так і подумала, що це ти, — повела далі дівчина. — Навіть тут, на Гончарнім полі, ми чули про тебе. Як тебе звати?

— Овенс, — відповів Ніх. — Ніхто Овенс. Скорочено — Ніх.

— Приємно познайомитися, паничу Овенс.

Ніх оглянув її з голови до ніг. На дівчині була проста біла сорочка. Волосся мала довге й мишаче, а в обличчі було щось гоблінське, якийсь натяк на посмішку, який не зникав ніколи, незалежно від виразу.

— Ти наклала на себе руки? — спитав він. — Вкрала шилінг?

— Ніколи нічого не цупила. Навіть носовичків, — відказала дівчина і зухвало додала: — Взагалі-то, самогубці отам, за тим кущем глоду, а обоє повішеників там, де ожина. Один з них був фальшивомонетником, інший — розбійником з великої дороги, принаймні так він каже, але, як на мене, більш ніж на дрібного крадія і нічного гуляку він не тягне.

— Он воно як, — мовив Ніх.

А потім неохоче, з підозрою додав:

— Кажуть, тут поховано відьму.

Вона кивнула.

— Утоплено, спалено й поховано без єдиного камінчика, що міг би позначити могилу.

— Тебе втопили й спалили?

Вона вмостилася на копицю трави поруч із хлопчиком і взялася за його зболену ногу прохолодними руками.

— Вони прийшли в мою хатинку на світанку, коли я ще й не прокинулась як слід, і витягли мене на луку.

«Ти — відьма!», — кричали вони, вгодовані й намиті до рожевого лиску, як, бува, намивають поросят у базарний день. І всі вони по черзі жалілися: хто на прокисле молоко, хто на коней, що скульгавіли, і врешті-решт до слова стала панна Джемайма, найтовстіша, найрум'яніша, найнамитіша, і розповіла, що її покинув Соломон Порріт і тепер кружляє навколо пральні, мов йому там медом намащено, і все це через мої чари, казала вона, і з бідолашного парубка треба знімати вроки. І вони прив'язали мене до ганебного стільця, і занурили у ставок, зі словами, що коли я відьма, то не втоплюся і нічого мені не станеться, а якщо не відьма, то захлинуся. А татко панни Джемайми заплатив по чотири срібні пенси тим, хто стільця тримав, щоб не витягали мене зі смердючої зеленої води, поки я не задихнуся.

— І ти захлинулася?

— Ще б пак. Наковталася повні легені води. Тут мені й кінець.

— А, — прокоментував Ніх, — то ти таки не була відьмою.

Дівчина уважно подивилася на нього своїми примарними очима-намистинками і всміхнулася. Вона й досі скидалася на гобліна, але тепер — на гобліна симпатичного, і Ніх подумав, що з такою усмішкою Соломон Порріт бігав за нею без жодних приворотів.

— Що за маячня, звісно, я була відьмою. Вони це зрозуміли, коли відв'язали мене від ганебного стільця, на девять десятих мертву, суцільно вкриту ряскою і ставковим брудом. Я закотила очі і прокляла їх, усіх до одного, хто зібрався на сільській луці, щоб вони не знали спокою навіть у могилах. Аж сама здивувалася, як легко це вийшло. Як у танцях, коли твої ноги самі підхоплюють ритм нової мелодії, якої вуха ніколи не чули, голова танцю не знає, а ноги все одно стрибають до світанку.

Вона встала і закружляла, застрибала, і босі ноги її забіліли в місячному сяйві.

— Отак я і прокляла їх, з останнім подихом, що булькав у ставковій воді. А потім померла. Вони палили моє тіло на луці, поки не лишилося нічого, крім чорних вуглин, а залишки запхали у яму на Гончарному полі, і навіть надгробка з іменем не поставили.

І тільки після цього дівчина замовкла і трохи, на якусь мить, зажурилася.

— Когось із них поховано на кладовищі? — спитав Ніх.

— Жодного, — промовила відьма, просвітлівши. — Наступної ж суботи пану Поррінджеру привезли килим із самого Лондона. Знатний такий килим. Але виявилося, що в ньому було не лише хороше плетиво і міцна вовна — у візерунку цього килима приїхала чума, і ще до настання понеділка п'ятеро селян кашляли кров'ю, а шкіру мали таку ж чорну, яку мала я, коли мене вигребли з вогнища. За тиждень чума охопила практично все село, і тіла без розбору покидали в чумну яму, яку викопали за містом і наповнили до країв.

— То вимерло все село?

Дівчина знизала плечима.

— Померли всі, хто дивився, як мене топлять і палять. Як твоя нога?

— Краще, — відповів Ніх. — Дякую.

Хлопець повільно підвівся і пошкутильгав з копиці. Оперся на залізне пруття і запитав:

— То ти завжди була відьмою? Тобто ще до того, як прокляла їх?

Вона хмикнула:

— Ото наче потрібні були чари, щоб Соломон Порріт навертав кола біля моєї хатинки.

І це, на думку Овенса, аж ніяк не було відповіддю на поставлене запитання. Тоді він спитав:

— А як тебе звати?

— У мене ж немає надгробка, — відповіла вона, і кутики її вуст опустилися. — Можу зватися як завгодно. Хіба ні?

— Але ж ім'я в тебе напевно є.

— Ліза Гемпсток, ваша милосте, — уїдливо відказала вона, а потім додала: — Я ж не забагато прошу, правда? Хоч щось, щоб позначити моє поховання. Воно там, бачиш? Тільки кропива росте на місці мого останнього спочинку.

І на мить вона стала такою сумною, що хлопчику закортіло обійняти її. А потім, коли він протиснувся крізь пруття огорожі, його осяяло. Він знайде Лізі Гемпсток надгробок з ім'ям. Він зробить так, щоб вона усміхалася.

Як Ніх почав підійматися на пагорб, то обернувся, щоб помахати їй рукою, але дівчина вже зникла.

На кладовищі було вдосталь уламків інших надгробків і пам'ятників, але Ніх розумів, що це буде найменш підходящим дарунком сіроокій відьмі з Гончарного поля. Потрібно було щось інше. Овенс вирішив нікому не казати про свої наміри, не в останню чергу — через небезпідставні підозри, що йому заборонять їх здійснювати.

Кілька наступних днів плани розпирали йому голову, кожен наступний ще вигадливіший і недоладніший за попередній. Пан Пенніворс бився у відчаї.

— Як я бачу, — проголосив він, чухаючи свою запилюжену бороду, — якщо ви й просуваєтеся в якомусь напрямку, то в оберненому. Ви не зникаєте. Ви очевидні, юначе. Вас важко не помітити. Навіть якщо ви десь з'явитеся в товаристві пурпурового лева, зеленого слона і червоного єдинорога, на якому їхатиме верхи король Великої Британії в королівських шатах, я впевнений, що на вас і лише на вас люди витріщатимуться, не зважаючи на інші дрібні недоречності.

Ніх лише мовчки дивився на нього. Він розмірковував, чи є у живих якісь спеціальні крамниці, де продають самі лише надгробки, і якщо є, то як таку знайти, а зникання ввижалося йому найменшим клопотом.

Хлопчик скористався готовністю панни Борроуз трохи відійти від тем граматики та складання слів і розпитав її про гроші: як ними користуватися, як за них отримувати бажане. Овенс мав кілька монеток, знайдених за роки життя на кладовищі (він з'ясував, що найкраще шукати гроші там, де на травичці обіймалися, тулилися, цілувалися і валялися закохані парочки, бо після них на землі лишалися металеві монетки), і сподівався, що нарешті матиме нагоду ними скористатися.

— Скільки коштує надгробок? — спитав Ніх панну Борроуз.

— За моїх часів, — відповіла та, — він коштував п'ятнадцять гіней. Скільки сьогодні — не знаю. Думаю, більше. Значно, значно більше.

Ніх мав два фунти й п'ятдесят три пенси. І був упевнений, що цього не вистачить.

До чоловіка кольору індиго хлопець спускався чотири роки тому — майже півжиття — але дороги не забув. Ніх вибрався на вершечок пагорба, вище за все місто, вище за крону яблуні, вище за шпиль маленької каплиці, нагору, там, де, як попсутий зуб, стирчав мавзолей Фробішера. Він прослизнув усередину, за труну, і пішов униз, униз, і ще далі, йшов вузенькими сходами, вирізьбленими в камені, вглиб пагорба, аж поки не дістався кам'яної кімнати. Там було темно, як у шахті, але Ніх бачив усе, як бачать мертві, і поховання видало йому свої таємниці.

Винищувач обвивався довкола курганної стіни. Хлопчик відчував його. Як Ніх і пам'ятав, той був невидимкою, суцільними прозорими щупальцями ненависті й жадоби. Але Овенс його не боявся.

— БІЙСЯ НАС, — шепотів Винищувач. — МИ ОХОРОНЯЄМО РЕЧІ ЦІННІ Й ВІЧНІ.

— Я вас не боюся, — відповів Ніх. — Забули? І мені треба дещо забрати.

— НІЩО НЕ ПОЛИШАЄ КІМНАТИ, — була відповідь істоти з темряви. — НІЖ, БРОШКА, КУБОК. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЮТЬ ЇХ У ТЕМРЯВІ. МИ ЧЕКАЄМО.

— Я, звісно, перепрошую, але це ваша могила? — спитав Ніх.

— ХАЗЯЇН ЛИШИВ НАС ОХОРОНЯТИ ПОЛЕ, ПОХОВАВ НАШІ ЧЕРЕПИ ПІД ЦИМ КАМЕНЕМ, ВІН ЛИШИВ НАС ТУТ, І МИ ЗНАЄМО, ЩО ПОВИННІ РОБИТИ. МИ СТЕРЕЖЕМО СКАРБИ, ДОПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ.

— Здається, він про вас забув, — зауважив хлопчик. — І я впевнений, що він сам уже давно помер.

— МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ОХОРОНЯЄМО.

Ніх задумався, скільки ж минуло років, відколи глибока могила всередині пагорба ще була полем, і зрозумів, що це було дуже, дуже давно. Він відчував, як Винищувач оплітає його хвилями страху, наче якась хижа рослина — ліанами. Овенсу стало морозно, рухи вповільнилися, наче його просто в серце вкусила якась арктична гадюка й погнала свою крижану отруту крізь усе його тіло.

Він ступив крок уперед, опинився біля кам'яного виступу, простягнув руку й торкнувся пальцями холодної брошки.

— С-С-С! — засичав Винищувач. — МИ СТЕРЕЖЕМО ЦЕ ДЛЯ ХАЗЯЇНА.

— Він не буде проти, — мовив Ніх. Хлопець відступив крок назад і рушив до кам'яних сходів, оминаючи висохлі рештки людей і тварин на підлозі.

Немов примарний дим, Винищувач сердито звивався маленькою кімнатою. Та потім угамувався.

— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — промовив він своїм сплутаним потрійним голосом. — ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

Ніх якнайшвидше піднявся сходами в пагорбі. Якоїсь миті йому здалося, що його хтось переслідує, але коли він вибрався нагору в мавзолей Фробішера і вдихнув холодне передсвітанкове повітря, позаду нікого не було.

Овенс сидів на вершечку гори і тримав брошку. Спочатку та здалася йому чорною, але коли зійшло сонце, стало видно, що камінь у чорній металевій оздобі запаморочливо червоний. Завбільшки він був з яйце вільшанки, і, як Ніх вдивлявся у камінь, йому здавалося, що там, у камінному серці, очах, душі — глибоко у криваво-червоному світі — щось ворушиться. Якби Ніх був малим дитям, йому захотілося б покласти камінь до рота.

В оправі камінь тримали чорні металеві защіпки, схожі на пазурі, які обрамляло ще щось. Це щось дуже скидалося на змію, але голів у неї було якось забагато. Ніх замислився, чи не такий вигляд при денному світлі має Винищувач.

Хлопчик пішов униз, обираючи найкоротший з відомих шляхів, через переплетіння плюща, яке ховало родинний склеп Бартлбі (і було чути, як усередині вони бурмотіли й мостилися вже спати), і далі, далі, крізь ґрати на Гончарне поле.

— Лізо! Лізо! — покликав він і роззирнувся.

— Доброго ранку, юний бевзю, — відгукнувся Лізин голос.

Її саму видно не було, але Ніх помітив тінь під глодом, яка з наближенням ущільнилася у щось перламутрове і прозоре в ранковому світлі. Щось, схоже на дівчинку. Щось сірооке.

— Я вже мала б спати, — пробурчала вона. — Що за нагальні справи?

— Це з приводу твого надгробка, — відповів Ніх. — Я б хотів знати, чи є в тебе побажання щодо надписів.

— Ім'я. На ньому має бути моє ім'я з великою «Е» — Елізабет, як та стара королева, що померла, коли я народилася, і великою «Ге» — Гемпсток. Більше можна нічого не писати, бо решту літер я так і не вивчила.

— А дати? — допитувався Ніх.

— «Віль Завойовник і десять-шість-шість»,[6] — проспівала вона в шепоті світанкового вітру, що гуляв у гілках глоду. — Хай буде велика «Е», якщо твоя ласка. І велика «Ге».

— А що ти робила? Ну, поки не стала відьмою?

— Я була пралею, — відповіла мертва дівчинка, і коли сонячне світло заполонило пустир, Ніх стояв там сам-один.

Була дев'ята ранку, час, коли весь світ спить. Але Ніх спати не збирався. Зрештою, в нього було завдання. Хлопцеві було вісім, і ніщо у світі за межами цвинтарних ґрат не могло його налякати.

Одяг. Йому знадобиться одяг. Звичайне його вбрання, сірий саван (і Ніх це знав точно), не підходило. На кладовищі, де сірий камінь і сірі ж тіні, — то одна річ. Але він збирався кинути виклик світові за цвинтарним муром, і вигляд треба було мати відповідний.

У каплиці за зруйнованою церквою був деякий одяг, але Ніх не хотів туди йти навіть удень. Він був готовий виправдовуватися перед паном і пані Овенс, але аж ніяк — перед Сайласом. Хлопцю ставало соромно на саму думку про гнів чи — ще гірше — розчарування у темних очах опікуна.

У далекому кутку кладовища стояла хатинка садівника, маленька зелена будівля, де пахло моторним мастилом і стояла, іржавіючи потроху, стара газонокосарка, а разом з нею — найрізноманітніший садовий реманент. Будиночок покинули, коли на пенсію пішов останній садівник, а було це ще до Овенсового народження; тепер цвинтар доглядала міська рада (раз на місяць, з квітня по вересень, когось присилали косити траву й чистити доріжки), а ще ним опікувалися тамтешні добровольці з «Друзів кладовища».

Речі в хатинці захищав здоровезний навісний замок, але Ніх уже давно знайшов розхитану дошку у стіні. Й інколи, коли йому хотілося побути на самоті, посидіти, подумати, він приходив у будиночок садівника.

І весь цей час на дверях висіла коричнева робоча куртка, забута чи залишена багато років тому, і пара поплямованих зеленим садових джинсів. Джинси були завеликі, але Ніх закачав штанини, щоб видно було ступні, з коричневого садового джгута зробив пасок і підв'язався навколо талії. У кутку стояли чоботи, Ніх приміряв і їх, але вони були такі великі, обліплені брудом і цементом, що він навіть човгати в них не міг, а при спробі ступити крок чоботи лишалися на підлозі. Хлопець пропхнув куртку крізь щілину між дошками, протиснувся сам і вже тоді одягнувся.

Він подумав, що як закасати рукави, то буде цілком нівроку. Овенс запхав руки у великі кишені куртки й почувався справжнім чепуруном.

Підійшовши до головної брами, Ніх визирнув крізь ґрати. Дорогою повз нього прогримів автобус, на вулиці — машини, гамір і крамниці. Позаду — прохолодна зелена тінь, хащі дерев і плюща — дім.

Із калатанням серця Ніх ступив крок у світ.

* * *

Ебенезер Болґер за своє життя надивився на всіляких диваків — якби ви були власником такої крамниці, як в Ебенезера, ви б теж таких багато бачили. Крамничка його, загублена у лабіринті вулиць Старого міста, була почасти антикварною, почасти крамничкою уживаних речей, почасти ломбардом (навіть сам Ебенезер достеменно не знав, де починалося одне і закінчувалося інше), і вабила диваків та незвичайних людей. Одні хотіли щось купити, інші мали потребу щось продати.

Ебенезер Болґер робив гроші за прилавком, купував і продавав, але під прилавком і в задній кімнаті торгівля йшла ще краще, коли він приймав, а потім тишком збував речі, які навряд чи можна роздобути чесним шляхом.

Його діло було айсбергом. На поверхні лежала тільки запилюжена крамничка. Решту ж було ретельно приховано від очей, як і хотів лихвар.

Ебенезер Болґер мав окуляри з товстими скельцями і незмінний вираз легкої відрази на обличчі, як у людини, яка не могла здихатися кислого смаку в роті, бо щойно відсьорбнула чаю, а молоко в ньому виявилося прокислим. Цей вираз добре слугував йому під час прийому речей. Із цим кислим виразом він казав клієнтові: «Якщо чесно, ця річ нічого не вартує. Я дам за неї, що зможу, раз уже вона цінна, як спогад». І якщо вдавалося отримати від Ебенезера Болґера бажане, вважайте, що вам пощастило.

Зрозуміло, що з такими справами відвідувачі в Ебенезера бували дивні, але хлопчик, який прийшов того ранку, був одним з найнезвичайніших клієнтів, яких лихвар ошукав за своє життя. На вигляд йому було років сім, а одяг — явно дідусевий. Від нього тхнуло сараєм. Волосся хлопець мав довге і занедбане, а загальний вигляд просто-таки похоронний. Руки він тримав глибоко в кишенях запилюженої брунатної куртки, але навіть так Ебенезер бачив, що у правиці той щось міцно стискає, і не просто стискає, а наче намагається захистити.

— Перепрошую, — мовив хлопчик.

— Слухаю, синку, — обережно відповів Ебенезер Болґер.

«Діти, — майнула думка. — Вони або щось крадуть, або намагаються продати свої іграшки». Зазвичай, в обох випадках, лихвар відмовлявся. Купи щось поцуплене у малого, і за мить з'являються розгнівані батьки, які звинувачують тебе у тому, що за десятку ти купив у їхньої крихітки Джонні чи Матильди весільну обручку. Від дітей більше клопоту, ніж вигоди.

— Моїй подрузі дещо потрібне, — сказав хлопчик. — От я й подумав, може, у вас це є.

— Я в дітей нічого не купую, — мляво відказав Ебенезер Болґер.

Ніх витягнув руку з кишені й поклав брошку на зашмарований прилавок. Болґер кинув на неї поглядом, а потім придивився уважніше. Відтак зняв окуляри. Взяв з прилавка спеціальний ювелірний окуляр і притулив до ока. Увімкнув підсвічення прилавка й уважно обдивився брошку.

— Зміїний камінь? — запитав він радше себе, ніж хлопця.

Тоді поклав на місце окуляр, вдягнув свої окуляри, пришпилив хлопця невдоволеним і підозріливим поглядом та спитав:

— Звідки це в тебе?

— Ви збираєтесь її купляти? — відповів запитанням на запитання Ніх.

— Ти вкрав цю річ. Поцупив з якогось музею, еге ж?

— Ні, — спокійно відказав Ніх. — То ви будете її брати, чи мені пошукати покупця деінде?

Невдоволення Ебенезера Болґера зникло. Зненацька він став сама люб'язність. З широченною усмішкою.

— Вибач, просто такі речі нечасто з'являються. Принаймні не в таких крамницях, не за межами музеїв. Але я б залюбки її купив. Ось що я тобі скажу. Чому б нам не посидіти за чашечкою чаю і печивом — а в мене в задній кімнаті є печиво з шоколадом, — і поговорити про те, скільки може коштувати ця штучка. Як тобі?

Від того, що цей чоловік нарешті виявив доброзичливість, хлопцю полегшало.

— Мені потрібні гроші, щоб купити надгробок, — пояснив Ніх. — На могилу подруги. Ну, не те щоб подруги. Знайомої. Вона допомогла мені з ногою.

Ебенезер Болґер не звертав уваги на бурмотіння хлопця, а завів його за прилавок, відчинив двері до комори — маленького приміщення без вікон, захаращеного стосами коробок, забитих мотлохом. У кутку стояв старий великий сейф. Ще там була коробка зі скрипками, купа чучел тварин, стільці без сидінь, книжки й газети.

Біля дверей стояв маленький столик, Ебенезер Болґер витягнув один (і єдиний) стілець і всівся, лишивши гостя стояти. Лихвар пошарудів у шухлядці, в якій Ніх помітив півпляшки віскі, витягнув майже порожню упаковку печива з шоколадом і запропонував одненьке хлопцю. Відтак увімкнув настільну лампу, знову подивився на брошку — червоні й жовтогарячі вихори в камені — і оглянув чорну металеву оправу, стримуючи легкий дрож, який навіювали голови змієподібної істоти.

— Вона стара. Мабуть, нічого не варта, але точно сказати важко, — сказав уголос лихвар, а подумки вирішив, що річ безцінна.

Ніх посмутнішав. Ебенезер Болґер намагався справити втішливе враження:

— Але перед тим, як я заплачу тобі, мені треба знати, що річ не крадена. Ти взяв її з маминого комода? Поцупив з музею? Мені можна розказати. Я тобі клопоту не завдам, просто маю знати.

Ніх похитав головою і гриз собі печиво.

— Де ти її взяв?

Хлопець мовчав.

Хоч як Ебенезер Болґер не хотів віддавати брошку, але штовхнув її хлопчикові через весь стіл.

— Якщо ти не можеш нічого сказати, — мовив він, — краще забирай її. Врешті-решт, ми маємо довіряти один одному. Було дуже приємно мати з тобою справу. Шкода, що далеко наша співпраця не зайшла.

Ніх помітно розхвилювався. І зрештою мовив:

— Я знайшов її у старому похованні. Але я не можу сказати, де саме.

Він замовкнув, бо приязність на обличчі Ебенезера Болґера змінилася відвертою жадобою і радістю.

— А там іще такі є?

— Якщо ви не хочете її брати, я знайду іншого покупця, — відказав Ніх. — Дякую за печиво.

— Квапишся, га? Матуся й татусь чекають, я так розумію?

Ніх похитав головою, та одразу ж подумав, що краще було кивнути.

— Ніхто не чекає. Це добре, — Ебенезер Болґер огорнув брошку долонями. — А тепер відповідай, де ти її взяв. Ну?

— Не пам'ятаю.

— Пізно для таких відмовок. Думаю, тобі треба трошки подумати про те, звідки в тебе ця річ. А коли подумаєш, ми ще потеревенимо, і ти все мені розкажеш.

Лихвар підвівся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А замкнув він їх великим металевим ключем.

Ебенезер розкрив кулак, подивився на брошку і жадібно посміхнувся.

Над вхідними дверима крамниці дзеленькнув дзвіночок, даючи знати, що хтось увійшов, і Болґер винувато підвів очі, але всередині нікого не було. А втім, двері було привідчинено, і він пристукнув їх, а на додачу повісив на вікно табличку «ЗАЧИНЕНО». Двері він замкнув на засув. Тільки надокучливих відвідувачів сьогодні не вистачало.

Осінній день із сонячного перетворився на похмурий, і у вікно брудної крамниці легенько застукотів дощ.

Ебенезер Болґер підняв слухавку з телефону на прилавку і тремтячими пальцями натиснув кнопки.

— Удача, Томе, — мовив він. — Мчи сюди, щойно зможеш.

Ніх зрозумів, що потрапив у пастку, коли почув, як у дверях повертається ключ. Він потягнув за ручку, але двері не поворухнулися. Він почувався дурнем, бо дав себе заманити всередину, бовдуром, бо не дослухався до першого свого враження — тікати від цього чоловіка з кислою пикою якнайдалі. Ніх порушив усі правила кладовища, і все полетіло шкереберть. Що скаже Сайлас? А Овенси? Хлопчик відчув, як наростає паніка, але взяв себе в руки, опанувавши хвилювання. Все буде добре. Він це знав. Проте вибиратися звідти треба було.

Ніх оглянув кімнату, в якій його ув'язнили. Комора зі столом, та й годі. Єдиним входом-виходом були двері.

Він висунув шухлядку і не знайшов нічого, крім пензлів і маленьких слоїчків з фарбою для підфарбовування антикваріату. Цікаво, чи вийде кинути фарби в обличчя лихварю, осліпити його і за цей час утекти? Ніх зняв кришку з одного слоїка і занурив у фарбу палець.

— Що ти робиш? — запитав голос просто в нього над вухом.

— Нічого, — відказав Ніх, закрутив кришку і поклав слоїк у одну з бездонних кишень куртки.

На нього без особливого виразу дивилася Ліза Гемпсток.

— Чому ти тут? — спитала вона. — І що то за старий мішок лярду?

— Це його крамниця. Я намагався йому дещо продати.

— Навіщо?

— Не твоя справа.

Дівчина хмикнула.

— Ну, тобі потрібно повертатися на кладовище.

— Я не можу. Він замкнув мене.

— Звісно, що можеш. Ковзни крізь стіну…

Ніх похитав головою.

— Я не можу. Я можу ковзати лише вдома, бо ще немовлям мені дали Свободу кладовища.

Ніх подивився на Лізу у штучному світлі. Її обриси були нечіткі, але він усе життя розмовляв з мертвими.

— А що ти тут робиш? Чому ти не на кладовищі? Зараз же день. І ти не така, як Сайлас. Ти ж не повинна полишати цвинтар.

— Правила — це для тих, кого поховано на цвинтарі, а не для тих, хто лежить у неосвяченій землі. Ніхто не вказує мені, що робити чи куди ходити, — вона зиркнула на двері. — Той чолов'яга мені не подобається. Піду-но, подивлюся, що він робить.

Легке мерехтіння — і Ніх знову був у кімнаті сам-один. До нього долинув віддалений гуркіт грому.

У безладі й темряві «Антикварної крамниці Болґера» Ебенезер Болґер підозріливо роззирнувся, упевнений, що хтось за ним спостерігає, але потім зрозумів, що поводиться по-дурному. «Хлопця замкнено, — сказав він сам собі. — І вхідні двері замкнено». Лихвар полірував металеву оправу ніжно і дбайливо, наче археолог — щойно видобутий зразок, знімаючи шар чорного нальоту, під яким виблискувало срібло.

Він уже почав шкодувати, що покликав Тома Гастінґса, хоч той і був кремезним та добре залякував людей. Шкодував і про те, що збирався продати брошку, як начистить її. Вона була особлива. Що яскравіше вона виблискувала під маленькою настільною лампою, то більше лихварю хотілося лишити її собі й нікому не віддавати.

Але там, звідки взялася ця, мають бути ще такі. Хлопчик йому все скаже. Хлопчик приведе його до скарбу.

Хлопчик…

Аж раптом його осяяло. Ебенезер неохоче поклав брошку, висунув прилавкову шухлядку і витяг звідти бляшану коробку з-під печива, де лежали конверти, візитки і клапті паперу.

Він знайшов і витягнув картку, трохи більшу за звичайні візитки. З чорною облямівкою. Ні адреси, ні прізвища на ній не було. Лише одне слово, написане вицвілим на коричневе чорнилом: «Джек».

На звороті картки дрібним охайним почерком Ебенезера Болґера було написано інструкцію олівцем — як нагадування собі, хоча навряд чи він забув би, як використовувати цю картку, щоб викликати чоловіка на ім'я Джек. Ні, не викликати. Запросити. Таких людей не викликають.

У вхідні двері хтось постукав.

Болґер кинув картку на прилавок, підійшов до дверей і визирнув у мокрий вечір.

— Ворушися! — гукнув Том Гастінґс. — Тут не те що кепсько, тут просто жах. Я вже весь мокрий.

Лихвар відчинив двері, і Том Гастінґс протиснувся всередину, крапаючи водою з дощовика й волосся.

— Про що це таке важливе ти не міг поговорити по телефону?

— Про наше багатство, — відказав Ебенезер. — Ось про що.

Гастінґс зняв дощовика і повісив його на двері.

— І що ж це таке? На нашій вулиці перекинулася вантажівка з цукерками?

— Зі скарбами, — продовжив Ебенезер Болґер. — З двома.

Він завів товариша за прилавок і під світлом лампи показав брошку.

— Стара, еге ж?

— Ще з язичницьких часів, — відповів лихвар. — Дуже давніх. Часів друїдів. Римляни тоді ще не прийшли. Це зміїний камінь. Бачив такі в музеях. Але такої гарної оправи чи навіть чогось подібного не траплялося взагалі. Ця, мабуть, належала якомусь правителю. Хлопець, який знайшов брошку, каже, що дістав її з могили. Ти тільки подумай про поховання, набите такими штукенціями.

— Може, варто зробити все офіційно, — помірковано зауважив Гастінґс. — Заявити про знахідку. Нам тоді муситимуть заплатити за скарб ринкову ціну, а назвемо його на свою честь. «Спадщина Гастінґса-Болґера».

— «Болґера-Гастінґса», — автоматично виправив Ебенезер, а потім додав: — Я знаю кількох людей, у яких точно є гроші і які заплатять більше ринкової вартості, якщо потримають її у руках, як оце зараз ти.

І Том Гастінґс справді тримав брошку, ніжно погладжуючи її пальцем, як пестять кошенятко.

— І ніхто не ставитиме запитань.

Болґер простягнув руку, Том неохоче віддав йому прикрасу і мовив:

— Ти сказав — два скарби. Що ще?

Ебенезер Болґер підняв картку з чорними краями і простягнув товаришу роздивитися:

— Ти знаєш, що це?

Том похитав головою.

Лихвар поклав картку на прилавок.

— Дехто шукає декого.

— І?

— Як мені казали, — відповів Ебенезер Болґер, — шукають хлопчика.

— Хлопців усюди вистачає, — заперечив Том Гастінґс. — Бігають туди-сюди. Лізуть у халепи. Терпіти їх не можу. То що, шукають якогось конкретного хлопця?

— Той, що прийшов сьогодні, здається, потрібного віку. І одягнений… ну, ти сам побачиш. І він знайшов цю річ. Можливо, шукають саме його.

— А якщо його?

Ебенезер Болґер знову взяв картку за кутик і повільно провів нею назад-уперед, наче пройшовся краєчком по уявному полум'ю.

— Бобре, бобре, заховайся добре… — почав він.

— …бо як спійму, шкуру здійму, — підхопив Том Гастінґс. — Але слухай. Якщо ми покличемо чоловіка на ім'я Джек, ми втратимо хлопця. А якщо ми втратимо хлопця, то разом з ним і скарб.

І двоє чоловіків поринули в роздуми, зважуючи вигоди та хиби повідомлення про хлопця і знахідку скарбу, який у їхній уяві розрісся до підземної печери, забитої коштовностями, і поки вони сперечалися, Ебенезер витяг з-під прилавка пляшку слив'янки і щедро налив обом, так би мовити, щоб краще думалося.

Їхні розмова, яка стрибала з однієї теми на іншу, мов дзиґа, швидко набридла Лізі. Вона повернулася в комору й побачила, що Ніх стоїть серед кімнати з заплющеними очима, стиснутими кулаками й таким виразом майже синього від затамованого подиху обличчя, наче у хлопця болять зуби.

— А тепер що це ти робиш? — байдуже перепитала вона.

Ніх розплющив очі і видихнув.

— Намагаюся зникнути.

Ліза пхикнула.

— Ану спробуй ще раз.

І він спробував, затамувавши подих на ще довгий час.

— Припини, — сказала відьмочка, — а то луснеш.

Глибоко вдихнувши, Ніх зітхнув.

— Не виходить. Може, просто стукнути його каменюкою і тікати щодуху…

Але каменюк поруч не валялося, тому він взяв кольорове скляне прес-пап'є, зважив у руці, прикидаючи, чи зможе жбурнути його так, щоб убезпечити себе від Ебенезера Болґера.

— Їх там тепер двоє, — повідомила Ліза. — І якщо вийде одного здихатися, тебе впіймає другий. Вони хочуть змусити тебе показати, де ти взяв брошку, і розкопати могилу, щоб заволодіти скарбами.

Ні про іншу частину розмови, ні про візитку з чорним бордюром вона не розповіла, але похитала головою:

— Навіщо ти утнув таку дурницю? Ти ж знаєш про правила — не виходити з кладовища. Ти сам нарвався на неприємності.

Ніх почувався нікчемним і дурним.

— Я хотів дістати тобі надгробок, — тихо сказав він. — І подумав, що він коштуватиме більше грошей, ніж у мене є. Тому збирався продати брошку й купити його.

Дівчина нічого не відповіла.

— Ти сердишся?

Вона похитала головою і відповіла зі своєю гоблінською усмішкою:

— За п'ятсот років ти перший, хто робить для мене щось хороше. Чого б я сердилася? — а потім додала: — Що саме ти уявляєш, коли намагаєшся зникнути?

— Те, що мені казав пан Пенніворс. Я — пустельна вулиця. Я — прочинені двері. Я — ніщо. Очі мене не бачать, мене не помічають. Але це ніколи не спрацьовує.

— Бо ти живий, — хмикнула Ліза. — Такі штуки — для нас, мертвих, які мають докласти зусиль, щоб нас помічали, але не для вас, людей.

Вона охопила себе руками, розхитуючись назад-уперед, наче не могла вирішити, що робити. А потім сказала:

— Ти втрапив у цю халепу через мене… Підійди, Ніхто Овенс.

У маленькій кімнатці Ніх ступив крок уперед, і Ліза поклала холодну руку йому на лоба. На дотик це було, мов мокрий шовковий шалик.

— А тепер, — провадила вона, — можливо, я зможу зробити щось хороше для тебе.

І щось забурмотіла, хоча слів Ніх не міг розібрати. А потім чітко і ясно промовила:

Будь подих вітру, привид снів, Будь ніч, будь темінь, думки спів, Небачений, нечутий будь Усюди, де лежить твій путь.

Хлопчика торкнулося щось велетенське, ковзнуло по ньому з голови до п'ят, і він здригнувся. Волосся йому стало дибки, а по шкірі побігли сироти. Щось змінилося.

— Що ти зробила? — спитав Ніх.

— Простягла руку допомоги, — відповіла Ліза. — Я, може, й мертва, але, зауваж, я — мертва відьма. А ми нічого не забуваємо.

— Але…

— Цить, — перебила дівчина. — Вони повертаються.

У замку заскрипів ключ, і Ніх почув, як хтось, чийого голосу він до пуття раніше не чув, сказав:

— Ну, друзяко, я впевнений, що ми чудово потоваришуємо, — і Том Гастінґс розчахнув двері. Там він і став, здивовано розглядаючись. Був то великий, кремезний чолов'яга, з лисячо-рудим волоссям і червоним носом п'янички.

— Так. Ебенезере, ти ж казав, що він тут.

— Так і є, — підтвердив ззаду Болґер.

— Тут ні слуху, ні духу його немає.

Болґер визирнув з-за спини рудого й обвів кімнату поглядом.

— Ховається, — сказав лихвар, втупившись очима прямісінько в те місце, де стояв Ніх, і голосно додав: — Нема сенсу ховатися. Я тебе бачу. Виходь.

Двійко чоловіків увійшли до комори, а Ніх нерухомо застиг між ними і згадував уроки пана Пенніворса. Хлопчик не озивався, не ворушився. Він дозволяв поглядам ковзати повз нього, не затримуючись.

— Ти пошкодуєш, що не вийшов сам, — продовжив Болґер і зачинив двері. А потім сказав Тому Гастінґсу: — Так. Ти пильнуй двері, щоб він не вискочив.

А сам пішов коморою, зазираючи за речі й незграбно нахиляючись, щоб подивитися під столом. Він пройшов повз Овенса і відчинив шафу.

— А тепер я тебе бачу! — заволав він. — Виходь!

Ліза гигикнула.

— Що це було? — спитав Том Гастінґс і заметушився.

— Я нічого не чув, — відказав Ебенезер Болґер.

Ліза знову гигикнула. А тоді витягнула губи і дмухнула, і цей свист помалу перетворився на звук далекого вітру. Лампи в коморі замиготіли й задзижчали, а потім згасли.

— Кляті запобіжники, — буркнув Ебенезер Болґер. — Ходімо, це марна трата часу.

Ключ клацнув у замку, і Ніх із Лізою лишилися в кімнаті самі.

— Він утік, — сказав Ебенезер Болґер. Тепер Ніх чув його голос навіть крізь двері.

— У тій коморі йому не було де сховатися. Ми б його знайшли.

— Чоловікові на ім'я Джек це не сподобається.

— А хто йому про це повідомить?

Запала тиша.

— Так. Том Гастінґс. Куди поділася брошка?

— Що? Ця? Ось вона. Я її просто сховав, щоб не загубилася.

— Щоб не загубилася? Собі в кишеню? Як на мене, цікавеньке місце для схову. Більше схоже на те, що ти збирався з нею змитися, змитися з моєю брошкою.

— Твоєю брошкою, Ебенезере? Твоєю? Нашою, ти хотів сказати?

— Нашою, ще б пак. Щось я не пригадую, щоб ти був тут, коли я забрав її у хлопця.

— Хлопця, якого ти не зміг втримати для чоловіка на ім'я Джек, ти хочеш сказати? Ти уявляєш, що він зробить, якщо дізнається, що хлопець був у тебе і ти його проґавив?

— Може, то інший хлопець. Хлопців навколо цілі натовпи, які шанси, що це був саме той, що потрібен? Напевне, змився через задні двері, щойно я повернувся до нього спиною.

І тоді улесливо додав:

— А чоловіком на ім'я Джек ти не переймайся, Томе Гастінґс. Я впевнений, що то був не той хлопець. То я вже старий став, вигадую всяке. І ми вже майже всю слив'янку випили, що ти скажеш про келишок доброго скотчу? У мене в коморі є пляшечка, зачекай тут.

Двері до комори прочинилися, і увійшов Ебенезер з ліхтариком, ціпком і пикою, ще кислішою, ніж до того.

— Якщо ти ще тут, — невдоволено пробурмотів лихвар, — навіть не думай тікати. Щоб ти знав, я повідомив про тебе поліцію.

Ебенезер пошарудів у шухлядці, дістав півпляшки віскі й маленький чорний слоїчок. Націдив кілька крапель зі слоїчка у пляшку, потім поклав його в кишеню і пробурмотів:

— Моя брошка, і тільки моя, — а потім гукнув: — Томе, я вже йду!

Він знову обвів комору поглядом, дивлячись крізь Овенса, і пішов, тримаючи пляшку перед собою. Двері знову замкнув.

— Ось і я, — почувся з-за дверей його голос. — Давай-но склянку, Томе. Гарно хлюпну тобі скотчу, міцного, як чорт. Кажи, як досить.

Тиша.

— Дешева бовтанка. А ти не п'єш?

— Слив'янка мені кишки скрутила. Хай трошки шлунок вгамується… — і потім: — Томе! Де моя брошка?

— Знову «твоя»? Що, що ти… Ти підмішав мені щось, малий поганцю!

— А як підмішав, то й що? У тебе на лобі було написано, що ти збирався зробити, Том Гастінґс. Злодій.

Відтак почулися крики, кілька ударів, гучний тріск, наче перевертали важкі меблі…

…а потім тиша.

— А тепер хутенько треба тебе звідси діставати, — мовила Ліза.

— Але ж двері замкнено, — Ніх подивився на дівчину. — Ти можеш щось зробити?

— Я? Хлопче, я не знаю чарів, які могли б дістати тебе з зачиненої комори.

Ніх зіщулився і зазирнув у замкову шпарину. Нічого не видно — з іншого боку стирчав ключ. Ніх подумав, а потім усмішка осяяла його обличчя, наче ліхтарик чи лампочка. Він дістав з коробки газетний аркуш, розрівняв його, наскільки це було можливо, і підсунув під двері майже повністю, лишивши тільки маленький кутик.

— Що це за забавки? — нетерпляче запитала Ліза.

— Мені потрібне щось, схоже на олівець. Тільки тонше… — відповів Ніх. — Ось!

Він узяв зі стола тоненького пензля, устромив його протилежним від ворсу кінцем у замок, пошарудів ним і штовхнув.

Щось тихо клацнуло, і ключ випав із замка на газету. Ніх підтягнув її до себе уже з ключем.

Ліза від захвату аж розсміялася.

— Оце так кмітливість, юначе, — сказала вона, — оце розум.

Ніх вставив ключ у замок, повернув його і штовхнув двері.

На підлозі, посеред захаращеної антикварної крамниці, лежали двоє чоловіків. Меблі таки падали: кімната перетворилася на гору розтрощених годинників і стільців, серед них лежав Ебенезер Болґер, а на ньому — Том Гастінгс. І жоден з них не ворушився.

— Вони мертві? — спитав Ніх.

— Не з нашим щастям, — відказала Ліза.

Поруч із чоловіками на підлозі лежала брошка з начищеною срібною оправою, криваво-оранжевий посмугований камінь тримали пазурі й зміїні голови, і вираз ці зміїні голови мали переможний, зажерливий і вдоволений.

Ніх поклав брошку в кишеню, де вже лежало важке прес-пап'є, пензлик і маленький слоїк з фарбою.

— І це візьми, — мовила Ліза.

Ніх подивився на візитку з чорними краями й написаним словом «Джек». Вона його непокоїла. Було в ній щось знайоме, щось, що каламутило давні спогади, щось небезпечне.

— Не хочу.

— Її не можна лишати тут, — заперечила Ліза. — Вони хочуть заподіяти тобі шкоду, використавши її.

— Я не хочу її забирати, — уперся Ніх. — Вона погана. Спали її.

— Ні! — вихопилося у Лізи. — Не можна. Її не можна палити.

— Тоді я віддам її Сайласу, — відповів Ніх.

Він поклав картку в конверт, щоб торкатися її якомога менше, і сховав у внутрішню кишеню старої садової куртки, біля серця.

За двісті миль чоловік на ім'я Джек прокинувся і втягнув носом повітря. Він спустився сходами.

— Що таке? — спитала його бабуся, помішуючи якесь вариво у великому залізному казанку на плиті. — Що на тебе найшло цього разу?

— Не знаю, — відповів онук. — Щось відбувається. Щось… цікаве.

А потім він облизнувся і сказав:

— Пахне смачно. Дуже смачно.

Бруковану вулицю розітнула блискавка.

Під дощем Ніх квапився крізь Старе місто, неухильно прямуючи до пагорба і кладовища. Поки він сидів у коморі, сірий день перетворився на ранню ніч, і хлопця не здивувала знайома тінь, що закружляла під ліхтарями. Ніх призупинився, і плескіт чорного, як ніч, оксамиту набув людських обрисів.

Перед Овенсом, склавши руки на грудях, стояв Сайлас. Нетерпляче той ступив крок уперед.

— Ну? — запитав опікун.

І Ніх відповів:

— Вибач, Сайласе.

— Ніх, ти вельми розчарував мене, — і Сайлас похитав головою. — Я шукав тебе, відколи прокинувся. Від тебе аж тхне халепою. І ти знаєш, що тобі заборонено виходити сюди, у світ живих.

— Я знаю. Вибач, — по обличчю хлопчика текли краплі дощу, схожі на сльози.

— Перш за все, треба повернути тебе у безпечне місце.

Сайлас нахилився і загорнув живе дитя у свій плащ, і Ніх відчув, як земля тікає в нього з-під ніг.

— Сайласе, — промовив він.

Сайлас мовчав.

— Я трошки злякався, але знав, що коли все стане дуже кепсько, ти прийдеш і врятуєш мене. І зі мною була Ліза. Вона дуже мені допомогла.

— Ліза? — суворо перепитав Сайлас.

— Відьма. З Гончарного поля.

— І, кажеш, вона допомогла тобі?

— Так. Особливо зі зниканням. Здається, тепер у мене виходить.

— Усе це можна розказати, коли ми повернемося додому, — пробурчав Сайлас, і Ніх замовк доти, доки вони не приземлилися біля каплички. Вони зайшли всередину, у порожню залу, а дощ уперіщив ще сильніше, хлюпаючи краплями по калюжах, що розтікалися на землі.

Ніх дістав конверт з карткою з чорними краями і сказав:

— Я думаю, що краще це віддати тобі. Точніше, це Ліза так думає.

Сайлас подивився на конверт. Розгорнув його, дістав картку, уважно її роздивився, перевернув і прочитав олівцеві нотатки Ебенезера Болґера, написані дрібним почерком, що детально пояснювали, як використовувати візитку.

— Розкажи мені про все, що сталося, — мовив опікун.

І Ніх розповів усе, що зміг пригадати з денних подій. Коли він договорив, Сайлас повільно й задумливо похитав головою.

— У мене проблеми? — запитав хлопчик.

— Ніхто Овенс, — відказав опікун, — проблеми в тебе точно є. Однак чи карати й сварити тебе, вирішуватимуть твої батьки. А мені треба здихатися цього.

Візитка з чорними краями зникла під оксамитовим плащем, а відтак, у властивий для нього спосіб, зник і Сайлас.

Ніх стягнув куртку через голову і почалапав слизькими стежками на верхівку пагорба до мавзолею Фробішера. Хлопець посунув труну Єфраїма Петтіфера й пішов сходами вниз, спускаючись дедалі нижче і глибше.

Він поклав брошку поряд із кубком і ножем.

— Ось вона, — сказав Ніх. — Наполірована і гарненька.

— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — задоволено відгукнувся Винищувач своїм голосом, схожим на дим. — ВОНА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

То була довга ніч.

Ніх ішов, заспаний і трохи насторожений, повз невисокий надгробок панни з дивовижним іменем Ліберті Роуч («Все, що вона витратила — втрачено, а що віддала — лишиться назавжди. Щедро віддавай, читачу»), повз місце останнього спочинку Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан, крокував у бік Гончарного поля.

Пан і пані Овенс померли за кілька років до того, як тілесні покарання було визнано неправильним підходом до виховання дітей, тому тієї ночі пан Овенс, на превеликий жаль, мусив зробити те, що вважав своїм батьківським обов'язком, і сідниці в Овенса-молодшого аж пекли. Але тривога на обличчі пані Овенс пекла хлопцеві більше, ніж будь-які ляпанці.

Він дістався металевої огорожі, за якою починалося Гончарне поле, і проліз між ґратами.

— Агов? — покликав Ніх.

Тиша. І жодних підозрілих тіней у кущах глоду.

— Сподіваюся, ти не мала через мене клопоту, — додав Овенс.

Нічого.

Джинси хлопець відніс до хатинки садівника — йому було зручніше в сірому савані, — але куртку таки лишив собі. Йому кишені сподобалися.

Коли він ходив повернути одяг, то прихопив з будиночка маленьку ручну косу, яка висіла на стіні, і тепер заходився косити кропиву, та так, що та розліталася навсібіч, — різав і патрав її, аж поки не лишилося нічого, крім колючої стерні.

З кишені Ніх дістав пап'є-маше, яке всередині переливалося тисячами яскравих кольорів, слоїчок з фарбою і пензлик.

І, зануривши пензель у фарбу, він старанно намалював на пап'є-маше коричневі літери:

Е. Г.

А під ними дописав:

ми нічого не забуваємо

Уже був час лягати в ліжечко, а з огляду на останні події запізнюватися додому в найближчі дні було б нерозумно.

Ніх поклав пап'є-маше на землю, де раніше була сама кропива, на те місце, де приблизно мала би бути голова, затримався лише на мить, щоб окинути оком свою роботу, проліз крізь ґрати і попрямував, уже менш насторожено, назад на пагорб.

— Непогано, — долинув з Гончарного поля нахабний голос. — Зовсім непогано.

Але, коли Ніх обернувся, там нікого не було.

Розділ п’ятий Данс-макабр[7]

Щось відбувалося, Ніх був у тому впевнений. Було щось у хрусткому зимовому повітрі, у зірках, у вітрі, у темряві. У ритмі довгих ночей і швидкоплинних днів.

Пані Овенс випхала хлопця із затишної сімейної могилки.

— Іди погуляй, — сказала вона, — мені треба дещо зробити.

Подивившись на матір, Ніх зауважив:

— Але ж там холодно.

— Не сумніваюся, — відповіла вона, — зараз же зима. Так, — це вже більш до себе, ніж до сина, — черевички. І гляньте-но на цю сукню, її треба облямувати. І павутиння, Боже милий, усюди павутиння. Іди гуляй, — цього разу це стосувалося хлопчика, — у мене купа роботи, і я не хочу, щоб ти плутався під ногами.

А потім вона заспівала короткий куплет, якого Ніх ще ніколи не чув:

«І багатий, і бідняк — Данс-макабр танцює всяк».

— Що це було? — запитав Ніх, і краще б він цього не робив, бо пані Овенс насупилася, наче грозова хмара, і хлопець чкурнув з могили до того, як її невдоволення вихлюпнулося ще бурхливіше.

На кладовищі було холодно, холодно й темно, але зірки вже повиходили. Ніх проминув Матінку Скрегіт, яка вдивлялася у плющ, що оплітав Єгипетську доріжку.

— Юначе, в тебе кращий зір, ніж у мене, — звернулася до нього вона. — Скажи-но, ти бачиш квіти?

— Квіти? Взимку?

— Хлопче, не витріщайся на мене так, — відказала стара, — всякій квітці свій час. Пуп'янки з'являються, розпускаються, цвітуть і в'януть. Але на все свій час.

Вона щільніше закуталася в накидку, сильніше натягнула на голову капор і мовила:

— «Час роботі, співам час, й ось макабр прийшов до нас». Еге ж, хлопче?

— Не знаю, — відповів Ніх. — А що таке макабр?

Але Матінка Скрегіт уже зникла, пройшовши крізь зарості плюща.

— От чудасія, — подивувався вголос хлопець. Він мав надію знайти душевну компанію в галасливому мавзолеї Бартлбі, але вся родина — сім поколінь — тої ночі не мали на нього часу. Всім кагалом, від найстаршого (помер 1831 р.) до наймолодшого (помер 1690 р.), вони прибирали й чепурили помешкання.

Фортінбрас Бартлбі, який помер у десятирічному віці (від сухот, як він сказав, і Ніх упродовж кількох років вірив, що той насправді усохнув, тож був надзвичайно розчарований, коли дізнався, що це просто назва недуги), попросив вибачення:

— Ми, паничу Ніх, не можемо зараз бавитися. Адже зовсім скоро настане завтрашня ніч. А таке хіба часто трапляється?

— Щоночі, — відповів Ніх. — Завтрашня ніч завжди настає.

— Але не така, як ця, — заперечив Фортінбрас. — Така буває вкрай рідко і знову настане ще дуже нескоро.

— Але ж це не Ніч феєрверків,[8] не Геловін, не Різдво і не Новий рік.

Широковиде й веснянкувате Фортінбрасове обличчя осяяла радісна усмішка.

— Ні, ця ніч дуже особлива.

— Як вона зветься? — спитав Овенс. — І що завтра станеться?

— Це найкраща з ночей, — відказав малий Бартлбі, і Ніх був упевнений, що той розказуватиме далі, але його бабуся, Луїза Бартлбі (якій насправді було лише двадцять років) покликала його й щось різко проказала на вухо.

— Нічого, — сказав Фортінбрас і додав: — Вибач, я мушу йти допомагати.

І він заходився витирати ганчіркою свою запилюжену труну й наспівувати «Ля-ля-ля оп, ля-ля-ля оп». І з кожним «оп» він розмахував ганчіркою, смикаючись усім тілом.

— Це ти співаєш ту пісеньку?

— Яку?

— Ту, що всі зараз співають.

— Ще не час, — сказав Фортінбрас. — Завтра, все завтра.

— Не час, — додала Луїза, яка померла, народжуючи двійню. — Роби свої справи.

І заспівала дзвінким, приємним голосом:

«Кожен чуй і кожен знай, До макабру знов ставай».

Ніх пішов до маленької каплички, яка потроху осипалася. Прослизнув між кам'яних стін до склепу й сів чекати на повернення Сайласа. Було холодно, але хлопця холод не турбував, адже кладовище прийняло його, а мертві температурою не переймаються.

Опікун повернувся о досвітній годині з великим пакетом.

— Що там?

— Одяг. Приміряй, — Сайлас витяг сірий светр, такого ж кольору, як саван Овенса, джинси, білизну і взуття — блідо-зелені кеди.

— Навіщо це?

— Тобто, крім того, щоб носити? По-перше, я думаю, ти достатньо дорослий — скільки тобі вже, десять? — а живі люди не носять саванів. Рано чи пізно тобі доведеться носити звичайний одяг, то чому б не почати вже зараз? І крім того, це може бути маскуванням.

— А що таке маскування?

— Це коли щось має вигляд чогось іншого, і коли люди дивляться на це, то не знають, що бачать насправді.

— Ага. Зрозумів. Мабуть…

Ніх перевдягнувся. Зав'язати шнурівки було непросто, і Сайласу довелося показати, як це робиться. Хлопцеві це завдання видалося дуже непростим, і він зав'язував та розв'язував шнурівки, аж поки результат Сайласа не задовольнив. І лише тоді Ніх наважився спитати:

— Сайласе, а що таке макабр?

Сайлас звів брови.

— Де ти це почув?

— Усі на кладовищі тільки про це й говорять. Здається, це має статися завтрашньої ночі. То що таке макабр?

— Це танець, — відповів Сайлас.

— «Данс-макабр танцює всяк», — пригадав Ніх. — А ти його танцював? Що це за танець такий?

Опікун подивився на нього очима, схожими на чорні ставки, і сказав:

— Не знаю. Ночами я ходжу по цій землі дуже, дуже давно, тому знаю багато чого, але й гадки не маю, як це — танцювати макабр. Щоби стати до цього танцю, треба бути живим або мертвим, а я ні той, ні другий.

Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.

Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.

— Зійде, — підбив він підсумок. — Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.

Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.

— Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?

— На все свій час, — тільки й мовив Сайлас.

Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.

У повітрі кружляв дивний — виразно квітковий — аромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.

Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув кроки — хтось наближався до доріжки.

Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінка — усі живі — та попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.

— Отут? — запитала вона.

— Так, пані Керевей, — відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.

Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.

— Ну, як скажете, — мовила вона, дивлячись на квіти. — Але я так нічого і не розумію. І що робити далі?

Найнижчий чоловік витягнув зі свого кошика срібні ножиці, вкриті патиною, і подав їх:

— Ножиці, пані мер.

Вона взяла інструмент і заходилася відрізати китиці квітів, а потім, разом із чоловіками, збирати цвіт у кошики.

— Це, — згодом пробурмотіла пані Керевей, мер міста, — повна нісенітниця.

— Це, — заперечив товстун — традиція.

— Повна нісенітниця, — наполягала пані Керевей, але не припиняла зрізати китиці і складати їх у кошик. Коли перший наповнився, вона спитала:

— Може, вистачить?

— Ми маємо наповнити всі чотири кошики, — сказав низенький, — а потім роздати по квітці кожному, кого зустрінемо у Старому місті.

— І що це за традиція така? Я питала попереднього мера, але він ніколи про неї не чув, — сказала пані Керевей, і додала: — У вас немає відчуття, що за нами спостерігають?

— Що? — відгукнувся третій чоловік, який досі мовчав. Бородань у тюрбані, він тримав два кошики. — Ви маєте на увазі привидів? Я не вірю у привидів.

— Ні, я не про привидів, — відповіла пані Керевей, — просто відчуття, наче хтось дивиться.

Ніх ледве стримав бажання ще глибше заховатися у зарості плюща.

— А те, що попередній мер не знав про цю традицію, зовсім не дивно, — сказав гладун, чий кошик уже був майже повний. — Зимовий квіт з'явився вперше за останні дев'яносто років.

Бородань у тюрбані, який не вірив у привидів, нервово роззирався.

— Кожен у Старому місті повинен отримати квітку, — додав низенький. — Байдуже, хто: чоловік, жінка чи дитина.

І повільно, наче пригадуючи щось дуже давно забуте, додав:

«Хтось залишиться, хтось — ні, Всі в макабрі нарівні».

Пані Керевей хмикнула:

— Маячня і нісенітниці, — але й далі різала квіт.

По обіді почало сутеніти, і вже о пів на четверту було темно. Ніх блукав цвинтарними стежинами, шукаючи, з ким би потеревенити, але нікого не зустрів. Він пішов до Гончарного поля подивитися, чи є там Ліза Гемпсток, але її теж не знайшов. Хлопчик повернувся до родинної могили, а та виявилася порожньою: ані пана Овенса, ані пані Овенс там не було.

І тоді Ніх злякався, трохи, але злякався. Уперше за ті десять років, що хлопець себе пам'ятав, він почувався покинутим у місці, яке вважав своїм домом. Він чимдуж помчав до старої каплички, де став чекати Сайласа.

Але Сайлас не прийшов.

«Може, ми розминулися», — переконував себе Ніх, але й сам у це не вірив.

Хлопчик піднявся на самісіньку верхівку пагорба і роззирнувся. Вгорі, в морозному небі висіли зорі, а внизу під ним розгортався підсвічений візерунок міста — вуличні ліхтарі, фари машин, рухомі предмети. Ніх повільно зійшов пагорбом до головної цвинтарної брами і зупинився перед нею.

Він почув музику.

Ніх чував усяку музику: і солодке пихтіння фургона з морозивом, і пісні, які по радіо слухали робітники, мелодії, які Джейк Клареті грав мертвим на своїй запилюженій скрипці, — але такого не чув ще ніколи: періодичного наростання і згасання звуку, наче вступ якогось музичного твору, прелюдія чи увертюра.

Ніх прослизнув крізь замкнені ворота і пішов у бік Старого міста.

Він оминув пані мера, яка стояла на розі й саме тієї миті чіпляла маленьку білу квітку на вилогу бізнесмену, що проходив повз неї.

— Особисто я доброчинністю не займаюся, — сказав той. — Цим опікуються у конторі.

— Це не доброчинний захід, — відказала пані Керевей. — Це місцева традиція.

— Он воно як.

Чоловік випнув груди, виставляючи напоказ маленьку білу квітку, і пішов собі, гордий, як павич.

Наступною з'явилася молода жінка з дитиною у візочку.

— Нашо це? — підозріло запитала вона, коли пані мер наблизилася до неї.

— Одна вам і одна малятку, — відповіла та.

Пані Керевей приколола жінці квітку до пальта булавкою, а малюку приліпила до одежі скотчем.

— Але нашо це? — знову спитала жінка.

— Це якась традиція, поширена у Старому місті, — невпевнено відповіла пані мер.

Ніх пішов далі. Й усюди він бачив людей з білими квітами на одязі. На іншому розі Ніх минув чоловіків, які були на кладовищі з пані мер, і кожен з них тримав кошика та роздавав білі квіти. Їх брали не всі, однак більшість таки приймали.

Музика не вгавала, вона лунала десь на межі чутності, урочиста й незвична. Ніх нахилив голову, намагаючись визначити, де грають, але це йому так і не вдалося. Музика висіла у повітрі й була всюди — у тріпотінні прапорців і маркіз, у гуркоті далеких машин, у стукоті підборів об бруківку…

І коли Ніх дивився на людей, що розходилися по домівках, він помітив дещо дивне. Усі вони рухалися у такт музиці.

Бородань у тюрбані роздав майже усі квіти. Ніх підійшов до нього і сказав:

— Перепрошую.

Бородань мало не підстрибнув:

— Я тебе не помітив, — промовив він осудливо.

— Вибачте. А можна й мені квітку?

Чоловік у тюрбані підозріливо оглянув Овенса і спитав:

— Ти місцевий?

— О так, — відказав Ніх.

Той подав хлопцеві білу квіточку. Ніх взяв її і скрикнув, коли щось укололо його в палець.

— Їх до одягу приколюють, обережно з булавкою.

Червона краплинка виступила на хлопцевому пальці. Він смоктав його, поки бородань чіпляв квітку до Овенсового светра.

— Я тебе тут ніколи не бачив, — промовив чоловік.

— Але я тут живу, — відповів Ніх. — А нащо ці квіти?

— Це така традиція Старого міста, яка з'явилася ще до того, як навколо нього виросли нові квартали. Коли на кладовищі розпускаються зимові квіти, їх зрізують і роздають усім: жінкам і чоловікам, дітям і старим, багатіям і біднякам.

Музика тепер була голоснішою. Ніх подумав, чи не завдяки квітці він чує краще — тепер він розрізняв удари, наче далекий барабанний бій, і звуки волинки, непевну мелодію, яка змусила його підхопитися і крокувати в ритм із нею.

Ніх ніколи нікуди не ходив гуляти. І він забув, що йому заборонено виходити за межі кладовища, забув про те, що всі померлі кудись поділися з цвинтаря на пагорбі, він міг думати лише про Старе місто і почимчикував вуличками до скверу перед старою ратушею (яка тепер була музеєм і туристичним інфоцентром, а сама ж міська рада переїхала у більш ефектну, але новішу й нуднішу офісну будівлю в іншій частині міста).

Там уже збирався натовп, блукав сквером — голим серед зими, — порожніми газонами, на яких де-не-де проглядала сходинка, кущ чи статуя.

Ніх зачаровано дослухався до музики. На площу підтягувалися люди, хто поодинці, хто парами, хто цілими родинами, хто сам. Хлопчик ніколи не бачив стільки живих водночас. Їх там були сотні, усі вони дихали, як і він, усі з білими квітами.

«Невже це і є те, що зазвичай роблять живі?» — подумав Ніх, але й сам розумів, що це непересічна подія, хоч би що там насправді не відбувалося.

Жінка з візочком, яку він зустрів раніше, стояла поряд, із малюком на руках, і хитала головою у такт музиці.

— А скільки ще лунатиме ця музика? — запитав Ніх, але вона нічого не відповіла, лише похитувала головою і усміхалася. Овенсу ця усмішка здалася не надто природною. І вже коли він вирішив, що вона не почула його, або він зник, або вона не вважала його особу гідною уваги, жінка сказала:

— От же ж, ну прям як Різдво.

Вона промовила це мрійливо, якимсь відсутнім голосом. І так само продовжила:

— Згадалася щось бабуніна сестра, тітка Клара. Як бабця померла, ми ходили до Клари у переддень Різдва, та грала на старому піаніно, коли й співала, а ми їли шоколад і горішки, але я не пам'ятаю, що саме вона співала. То от як усі ті пісні заграти вкупі, то було б схоже на цю музику.

І навіть немовля легенько похитувало рученятами в ритм музиці, хоча, здавалося, заснуло, схиливши голівку на мамине плече.

Аж раптом музика стихла, і на площі запала тиша, всеохопна тиша, така, яка буває, коли сніжить, — ніч поглинула всі звуки, і присутні на площі перестали притоптувати, завмерли і, схоже, затамували подих.

Десь неподалік годинник почав відбивати північ, і вони з'явилися.

Некваплива процесія ішла вниз пагорбом, урочисто крокуючи в ногу, займаючи всю дорогу, по п'ятеро в ряд. Ніх знав усіх чи майже всіх. У першому ряду він упізнав Матінку Скрегіт, і Джосаю Вортінґтона, і старого графа, який повернувся додому помирати від поранення у хрестовому поході, і лікаря Трефузіса, усі — з серйозними й поважними виразами облич.

З натовпу долинуло ахання. Хтось заголосив: «Боже, помилуй нас, це Судний день прийшов, ось що це таке!» Та більшість просто гляділи, не дивуючись, наче це їм снилося.

Мертві йшли і йшли рядами, аж поки не дісталися площі.

Джосая Вортінґтон піднявся сходами до пані Керевей, мера міста. Він простягнув їй руку і виголосив так, щоб почула вся площа:

«Прошу пані згоду дать До макабру в парі стать».

Пані Керевей вагалася. У пошуку підтримки вона зиркнула на свого чоловіка, що стояв поруч із нею в халаті, піжамі, капцях і з білою квіткою, пришпиленою до вилоги. Він усміхнувся і кивнув. Пані Керевей відповіла:

— Звісно, — і простягла руку.

Щойно вони з Джосаєю Вортінґтоном торкнулися пальцями, знову залунала музика. І якщо раніше Ніх чув прелюдію, то теперішня на вступ не скидалася. Заграла музика, яку вони всі прийшли послухати, мелодія, під яку ноги самі йшли в танець.

Живі та мертві взялися за руки і стали в пари. Матінка Скрегіт танцювала з чоловіком у тюрбані, а бізнесмен — з Луїзою Бартлбі. Пані Овенс усміхнулася сину і взяла за руку старого продавця газет, а пан Овенс без жодної бундючності запросив до танцю маленьку дівчинку, яка наче все життя чекала на можливість потанцювати з ним. А тоді Ніх припинив розглядатися, бо чиясь рука взяла його руку і танець почався.

Йому широко всміхалася Ліза Гемпсток.

— Усе чудово, — запевнила вона, коли вони зробили перші спільні кроки танцю.

І під мелодію вона заспівала:

«Крок, і поворот, і крок, У макабрі стриб та скок».

Музика заполонила думки і груди хлопця нестримною радістю, і ноги рухалися самі, наче вже знали цей танець, знали його завжди.

Ніх станцював з Лізою Гемпсток, а коли рефрен закінчився, у пару з ним став Фортінбрас Бартлбі, і він станцював із Фортінбрасом, крокуючи вздовж ряду танцюристів, які розступалися перед ними.

Пані Борроуз, колишня вчителька Овенса, танцювала з Ебенезером Болґером. Живі танцювали з мертвими. І парний цей танець перетворився на довгу вервечку людей, що крокували в унісон, ішли й пристрибували (Ля-ля-ля-оп! Ля-ля-ля-оп!) у танці, який був давнім уже тисячу років тому.

Тепер він танцював поруч з Лізою Гемпсток. І запитав:

— Звідки взялася ця музика?

Вона знизала плечима.

— А хто все це влаштовує?

— Це завжди влаштовується, — відказала дівчина. — Живі, може, й забувають, але ми пам'ятаємо…

І тут вона захоплено вигукнула:

— Дивися!

Хоч Ніх бачив коней лише на малюнках у книжках, а живих — ніколи, однак білий кінь, який наближався до них, був геть не схожий на те, що він уявляв. Він був більший, значно більший, і з видовженою, серйозною мордою. А верхи на ньому без сідла їхала жінка в довгій сірій сукні, що у світлі грудневого місяця виблискувала, наче павутиння, вкрите краплинками роси.

Вона доїхала до площі, кінь зупинився, і вершниця легко зісковзнула та повернулася до них, мертвих і живих, обличчям.

І присіла в реверансі.

А за тим усі вони, як один, присіли в реверансі чи вклонилися у відповідь, і танець почався знов.

«Ось і Дама з Сірим йде, До макабру нас веде»,

проспівала Ліза Гемпсток, перш ніж танець закружляв її геть від Овенса. Вони притоптували у ритм, і крокували, і крутилися, і підстрибували, а дама танцювала з ними, завзято крокуючи, кружляючи і підстрибуючи. Навіть білий кінь хитав головою і переступав з ноги на ногу в такт музиці.

Мелодія прискорювалася, а разом із нею і танцюристи. Хлопцю вже забивало дух, але він навіть думки не припускав, щоб зупинитися в макабрі, танці живих і мертвих, танці зі Смертю. Ніх усміхався, і решта теж усміхалася.

Як Ніх кружляв і притоптував, танцюючи в міському сквері, то раз у раз помічав серед танцюристів даму в сірій сукні.

«Усі, — думав він, — усі танцюють!» Але щойно ця думка промайнула, він зрозумів, що помилився. У тіні старої ратуші стояв чоловік, з ніг до голови вбраний у чорне. Він не танцював, а лише дивився на них.

Ніх замислився, що ж то за вираз на Сайласовому обличчі: чи то прагнення, чи то сум, а чи ще щось, — але сказати напевно було неможливо.

Сподіваючись, що опікун долучиться до танцю, до їхньої веселої забави, він гукнув:

— Сайласе!

Але той почув, відступив глибше у тінь і зник.

— Останній танець! — виголосив хтось, і музика змінилася на щось урочисте, неквапливе й завершальне.

Кожен танцюрист обрав собі пару, мертві запросили живих — і навпаки. Ніх простягнув руку і зрозумів, що дивиться в сірі очі дами в сукні-павутинні та тримає її долоню.

Вона усміхнулася йому і сказала:

— Привіт, Ніх.

— Здрастуйте, — відповів хлопчик. — А я не знаю, як вас звати.

— Імена насправді не надто важать, — мовила вона.

— Мені подобається ваш кінь. Такий великий! Я навіть не уявляв, що бувають такі коні.

— Він такий сумирний, що може везти на своїй широкій спині наймогутнішого з вас, і такий сильний, щоб і найменшого провезти.

— А мене він покатає?

— Колись, — відповіла вона, і її павутинні подоли замерехтіли. — Колись покатає. Він покатає усіх.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

І на цьому танець добіг кінця. Ніх низько уклонився своїй партнерці й тоді, лише тоді відчув, як утомився, наче танцював кілька годин без передиху.

Все тіло йому боліло й відмовлялося рухатися. Навіть дихати було важко.

Звідкілясь долинув годинниковий бій; Ніх порахував удари. Дванадцять. Незрозуміло, чи вони протанцювали півдоби, добу, чи взагалі час у танцях зупинився.

Ніх виструнчився і роздивився навколо. Мертві зникли, а разом з ними — Дама на Сірому. Лишилися тільки живі, та й ті стали розходитися по домівках, полишаючи площу сонно, силувано, наче випірнувши з глибокого сну, наче йшли уявно, а не направду.

Площу вкривав килим з крихітних білих квітів. Як після весілля.

Наступного пообіддя Ніх прокинувся у могилі Овенсів із відчуттям причетності до величезної таємниці, наче брав участь у чомусь надзвичайно важливому, і йому аж язик свербів поговорити про це.

І коли пані Овенс піднялася, він почав:

— Яка ж дивовижна була ніч!

— Невже? — відказала мати.

— Ми танцювали, — вів далі Ніх. — Усі ми. Там, у Старому місті.

— Хіба? — хмикнула пані Овенс. — Танцювали? Ти ж знаєш, що тобі не можна виходити в місто.

Ніх знав, що з мамою в такому настрої розмов краще не вести. Він вислизнув із могили у сутінки, що густішали щомиті.

Хлопчик піднявся пагорбом до чорного обеліска й надгробка Джосаї Вортінґтона, де з природного амфітеатру було видно Старе місто й вогні сучасних кварталів, які його оточували.

Поруч стояв Джосая Вортінґтон.

— Ви ж почали танець. У парі з мером. Ви танцювали з нею.

Баронет лише глянув на хлопця і нічого не відповів.

— Ви танцювали, — повторив Ніх.

— Живі та мертві не мають спільних справ, юначе. Ми більш не є частиною їхнього світу, а вони не мають стосунку до нашого. І якщо ми й танцюємо разом Данс-макабр, танець смерті, то не говоримо про це, і, безумовно, не говоримо про це з живими, — мовив Джосая Вортінґтон.

— Але ж я один з вас.

— Ні, юначе, ще ні. Ти поки що не мертвий.

І тоді Ніх зрозумів, чому він танцював на боці живих, а не з тими, хто спустився пагорбом, і сказав лише:

— Здається, я зрозумів.

І він помчав, помчав униз, десятирічний хлопчик вшкварив так хутко, що майже перечепився об надгробок Діґбі Пула (1758–1860 рр. «І там, де я, будеш і ти»), лише зусиллям волі утримався на ногах і побіг до старої каплиці, нажаханий тим, що може розминутися з Сайласом, що поки він дістанеться туди, опікун уже піде.

Ніх сів на лавку.

Поруч щось заворушилося — хоча й абсолютно нечутно, — і Сайлас промовив:

— Добривечір, Ніх.

— Ти ж був там учора, — сказав хлопчик. — Навіть не кажи, що не був, бо я знаю, що це неправда.

— Був.

— Я танцював із нею. З дамою на білому коні.

— Невже?

— Ти сам бачив! Ти бачив! Живих і мертвих! Ми танцювали. Чому ніхто про це не говорить?

— Тому що існують містерії. Тому що є речі, про які людям заборонено розмовляти. Тому що дечого вони не пам'ятають.

— Але ж ти говориш. Ми зараз розмовляємо про макабр.

— Я його не танцював, — зауважив Сайлас.

— Але ти його бачив.

— Я не знаю, що я бачив, — мовив Сайлас.

— Сайласе, я танцював із нею! — вигукнув Ніх.

У цю мить на обличчі Сайласа промайнуло щось таке, що Ніх злякався, наче мале дитя, яке розбурхало сплячого тигра.

Але Сайлас сказав лише:

— Розмову закінчено.

Може, Ніх і сказав би щось іще — йому кортіло поговорити про безліч речей, хай як нерозумно було б про них говорити, — але щось відвернуло його увагу. Легкий шурхіт, тихий і м'який, і щось холодне та пухнасте торкнулося його обличчя.

Утретє в його житті.

— Дивися, Сайласе, сніг! — вигукнув Ніх, і радість заполонила його, витісняючи всі інші думки й почуття. — Це справжній сніг!

Інтерлюдія Збори

Невелика табличка в холі готелю повідомляла, що Вашингтонська зала на весь вечір зайнята приватним зібранням, але жодних подробиць про те, що це за зібрання, на ній не було. Направду ж, навіть якби ви побачили тих, хто заповнив Вашингтонську залу, вам би не стало зрозуміліше, що там відбувається, хоча з першого погляду було помітно, що жінок там немає. Самі чоловіки, принаймні це було ясно — вони сиділи за круглими обідніми столами і доїдали десерт.

Було їх близько сотні, усі у стриманих чорних костюмах, але тільки костюми й були однакові. Чоловіки ж були сивокосі, чорноволосі, біляві й руді, чи взагалі лисі. Більшість мали світлу шкіру, але були і чорношкірі, і темношкірі. Були європейці, африканці, індійці, китайці, південноамериканці, філіппінці, американці. Усі вони говорили між собою чи до офіціантів англійською, але акценти були такі ж різноманітні, як і самі чоловіки. Вони прибули з усієї Європи і з усіх куточків світу.

Чоловіки у чорних костюмах сиділи за столами, а один з них, огрядний веселун у фраку, наче щойно з весілля, оголошував з трибуни перелік Хороших Справ, здійснених за рік. Дітей з бідних сімей возили на відпочинок до екзотичних країв. Придбали екскурсійний автобус тим, хто його потребував.

Чоловік на ім'я Джек сидів за центральним столом у першому ряду разом з елегантним сивокосим мужчиною. Вони чекали на каву.

— Час спливає, — мовив сивокосий, — а ми не молодшаємо.

— Я думав над цим, — відповів чоловік на ім'я Джек. — Та справа у Сан-Франциско чотири роки тому…

— Не пощастило, але як квіточки, що квітнуть навесні, тра-ля-ля, це справи не стосується взагалі. Ти схибив, Джек. Ти мав розібратися з ними усіма. Що означало — з немовлям теж. Особливо з немовлям. І «майже» не рахується.

Офіціант у білому кітелі налив кави всім, хто сидів за столом: коротуну з тонкою борідкою, високому блондину з модельно-зірковою зовнішністю і темношкірому головастому чоловікові, який зиркав на всіх, наче роз'ятрений бик. Ці троє намагалися не слухати Джекову розмову, а приділяти максимум уваги промовцю на трибуні, і навіть раз у раз аплодували. Сивокосий додав до кави кілька ложок цукру й енергійно розмішав.

— Десять років, — продовжив він. — Час нікого не чекає. Малий скоро виросте. І що тоді?

— Пане Денді, у мене все ще є час, — почав чоловік на ім'я Джек, але співрозмовник перебив його, тицьнувши в бік пальцем.

— У тебе був час. А тепер у тебе є лише дедлайн. Прояви-но кмітливість. Ми більше не дозволимо тобі байдикувати, годі. Нам уже набридло чекати, усім нам, Джекам.

Чоловік на ім'я Джек коротко кивнув.

— Я маю зачіпки.

— Справді?

— Справді. І повторюся: я вважаю, що проблеми у Сан-Франциско мають стосунок до цієї справи.

— Ти говорив про це з секретарем? — пан Денді кивнув у бік чоловіка на трибуні, який саме в цю мить розповідав, як завдяки їхній шляхетності торік було дообладнано лікарню. («Не однією, не двома, а трьома штучними нирками», — казав він. Присутні чоловіки стримано поаплодували собі та своїй щедрості.) Чоловік на ім'я Джек кивнув:

— Я згадував про це.

— І?

— Його це не цікавить. Він хоче результатів. Хоче, щоб я довів до кінця почату справу.

— Ми всі цього хочемо, золотце, — промовив сивокосий. — Хлопець досі живий. А час не на нашому боці.

Решта чоловіків, які сиділи за столом і вдавали, що не слухають, буркнули й згідливо кивнули.

— Як я уже казав, — рівним голосом промовив пан Денді, — час спливає.

Розділ шостий Шкільні дні Овенса

Над цвинтарем дощило, і розпливчасті обриси світу відбивалися у калюжах. Під аркою, що відмежовувала Єгипетську доріжку й зарості за нею від решти кладовища — у сховку, де його не знайшли б ні живі, ні мертві, — Ніх сидів і читав книжку.

— Щоб ти скис! — почувся репет. — Щоб ти луснув, щоб тобі очі повилазили! Коли я тебе впіймаю, а я тебе знайду, будь певний, ти пожалкуєш, що на світ народився!

Ніх зітхнув, опустив книжку, визирнув і побачив Текерея Поррінджера (1720–1734 рр., син вищезгаданого), який тупав слизькою стежкою. Текерей був дорослим хлопчиком, він помер у чотирнадцять. Причиною того було його посвячення у підмайстри до маляра: йому дали дев'ять мідних однопенсовиків і сказали не повертатися без півгалона червоно-білої смугастої фарби, щоби пофарбувати цирульникові стовпи.[9] І того сльотавого січневого ранку Текерей п'ять годин бігав усім містом, у кожній крамниці над ним сміялися і відправляли до наступної, а коли він зрозумів, що з нього глузують, то так розлютився, що його вразив апоплексичний удар. За тиждень він помер, люто зиркаючи на інших підмайстрів і навіть на пана Горробіна — маляра, над яким за часів його власного навчання познущалися значно гірше, тож він не зрозумів навіть, чого новий підмайстер так розхвилювався.

Отже, Текерей Поррінджер помер у гніві та з книжкою про Робінзона Крузо в руках, яка, разом зі щербатим срібним шестипенсовиком і одягом, в якому він прийшов, була всім його статком. На прохання матері, разом з цією книжкою його й поховали. Після смерті вдача Текерея аж ніяк не покращилася, і хлопець саме волав:

— Ти десь тут, я знаю! Виходь і прийми покарання, злодію!

Ніх згорнув книжку:

— Я не злодій, Текерею. Я її просто позичив. Як дочитаю, то віддам, обіцяю.

Текерей підвів очі і побачив Овенса, який сидів за статуєю Осіріса.

— Я тобі казав її не чіпати!

Ніх зітхнув:

— Але тут так мало книжок. І я саме дочитав до найцікавішого: він знайшов відбиток стопи, не своєї до того ж. Це означає, що на острові ще хтось є!

— Це моя книжка, — упирався Текерей Поррінджер. — Віддай.

Овенс був готовий сперечатися чи якось домовитися, але, побачивши ображений вираз обличчя Текерея, передумав. Натомість спустився по арковій колонні, зістрибнув, коли до землі лишався якийсь метр, і простягнув книжку:

— Тримай.

Текерей смикнув її і кинув на хлопця ворожий погляд.

— Я можу читати вголос, — запропонував Ніх. — Серйозно.

— Ти можеш піти і втопитися, — відповів Текерей і дав Овенсу стусана у вухо. Від зіткнення вуха й кулака аж запекло, але з виразу Текереєвого обличчя Ніх зрозумів, що тому болить не менше.

Старший хлопець потупотів стежиною геть, а Ніх дивився йому вслід. Вухо боліло, очі щипало. Потім він і сам пішов підступною, умитою дощем, порослою плющем доріжкою. В одному місці хлопець послизнувся і подряпав коліно, порвавши при тому джинси.

Біля муру, де ріс вербовий гай, Ніх ледве не налетів на панну Юфимію Горсфол і Тома Сендса, які зустрічались уже багато років. Тома поховали так давно, що його надгробок перетворився на обвітрену брилу, а жив він і помер за часів Сторічної війни з Францією. Панну Юфимію (1861–1883 рр., «Вона спочиває, так, але спочиває з янголами») поховали за вікторіанських часів (саме тоді кладовище розширили, збільшили, і воно років на п'ятдесят стало успішною комерційною справою), і вона мала цілий мавзолей з чорними дверима на Вербовій доріжці. Але різницею в історичних періодах пара не надто переймалася.

— Не лети так, юний Ніх, — промовив Том. — Ти можеш заподіяти собі шкоду.

— Він уже встиг це зробити, — підхопила Юфимія. — Бідолашний Ніх. Мати, безсумнівно, сваритиме тебе. Ці штанці їй буде непросто залатати.

— Ох, як шкода, — пробурмотів Ніх.

— І тебе шукав опікун, — додав Том.

Ніх підвів очі на сіре небо і сказав:

— Але ж іще не темно.

— Він прокинувся загодя, — відповів Том словом, яке, Ніх знав, означало «рано». — І просив переказати, що шукав тебе. Звісно, якщо ми тебе побачимо.

Ніх кивнув.

І, наче пом'якшуючи новину, Том додав з усмішкою:

— А в хащах за пам'ятником Літлджону достигла ліщина.

Ніх подякував і крізь дощ помчав стрімголов униз звивистою стежинкою, аж поки не дістався старої каплички.

Двері були прочинені, і Сайлас, який не любив ні дощу, ні сонячного світла, стояв усередині, оповитий тінями.

— Мені сказали, що ти мене шукав, — сказав Ніх.

— Так, — підтвердив Сайлас. — Схоже, ти порвав штани.

— Я біг, — виправдовувався Ніх. — І ми з Текереєм Поррінджером трохи зчепилися. Я хотів почитати «Робінзона Крузо». Це книжка про чоловіка на човні — то така штука, яка плаває по морю, а воно — це багато води, як велетенська калюжа, — і човен цей розбився на острові, а це таке місце в морі, на якому можна стояти, і…

Сайлас перебив його:

— Одинадцять років минуло, Ніх. Одинадцять років ти живеш із нами.

— Так, — погодився Ніх. — Тобі видніше.

Сайлас подивився на свого підопічного. Худенький хлопчина, чиє мишаче волосся з віком трохи потемніло.

Суцільна тінь зібралася всередині каплички.

— Я думаю, — повів далі Сайлас, — настав час поговорити про те, звідки ти взявся.

Ніх глибоко вдихнув і відповів:

— Не обов'язково робити це от просто зараз. Хіба що ти дуже хочеш про це поговорити.

Хлопець сказав це якомога недбаліше, але серце калатало в грудях, як навіжене.

Запала тиша. Було чути лише стукіт дощових крапель і плюскіт води у ринвах. Ця тиша тривала дуже довго, і Ніх уже думав, що не витримає її.

Але зрештою Сайлас мовив:

— Ти знаєш, що ти не такий, як ми. Що ти живий. Що ми прийняли тебе… вони прийняли тебе… а я погодився стати твоїм опікуном.

Ніх мовчав.

А Сайлас говорив далі своїм оксамитовим голосом:

— У тебе були батьки. І старша сестра. Їх убили. Я думаю, що ти теж мав померти разом з ними, і своїм життям ти завдячуєш випадку і втручанню Овенсів.

— І тобі, — додав Ніх, якому про перебіг тієї ночі за всі ці роки переповіло безліч людей, деякі з них — очевидці. То була ніч великих подій на кладовищі.

Сайлас продовжив:

— Десь там никає чоловік, який убив твою родину, і я підозрюю, він досі не змінив намірів стосовно тебе.

— Ну і що? — Ніх знизав плечима. — Це лише смерть. Усі мої найліпші друзі — мертві.

— Так, — у голосі Сайласа прозвучала невпевненість. — Мертві. І переважна більшість з них не існує для світу. А ти — існуєш. Ти живий, Ніх. І це означає, що в тебе є необмежені можливості. Ти можеш робити що завгодно, творити що завгодно, мріяти про що завгодно. Якщо ти змінюватимеш світ, світ зміниться. Можливості. А коли ти помираєш, вони зникають. Безслідно. Вчинки здійснено, мрії вимріяно, все, що ти міг зробити визначного, — зробив. Тебе можуть поховати тут, можливо, ти навіть прокинешся. Але всім можливостям настане кінець.

Ніх замислився над цим. Усе сказане видавалося правдою, але він знав і винятки, скажімо, його всиновлення Овенсами. Але мертві й живі різняться, він це розумів, хоча симпатії його були на боці перших.

— А ти? — спитав він Сайласа.

— Що я?

— Ну, ти ж не живий. А втім, ти виходиш з кладовища і здійснюєш вчинки.

— Я, — відповів Сайлас, — саме той, ким я є, не більше. Я, як ти й зауважив, не живий. Але якщо моє існування добіжить кінця, я просто зникну. Такі, як я, або є, або нас немає. Якщо ти розумієш, про що я.

— Не дуже.

Сайлас зітхнув. Дощ ущухнув, і напівтемрява від хмар перетворилася на справжні сутінки.

— Ніх, — промовив опікун, — твоя безпека важлива з багатьох причин.

— А цей чоловік, який згубив мою родину. Той, що хоче вбити й мене. Ти впевнений, що він усе ще чигає десь там? — спитав Ніх. Він певний час дещо обмірковував і точно знав, чого хоче.

— Так, він усе ще чигає.

— Тоді… — і Ніх вимовив невимовне: — Я хочу ходити до школи.

Сайлас був холоднокровний. Він не змигнув би оком і на кінець світу. Але тієї миті в нього відвисла щелепа, і він, спохмурнівши, сказав лише:

— Що?

— Я багато чого навчився на кладовищі, — вів далі Ніх. — Я вмію зникати і вмію привиджуватися. Я вмію відчиняти браму гулів і розрізняти сузір'я. Але там, за огорожею, цілий світ з морем, островами, корабельними аваріями і свинями. Тобто там повно речей, про які я нічого не знаю. Місцеві вчителі дали мені багато, але цього буде недостатньо, якщо колись мені доведеться там виживати.

Усе це Сайласа не вразило.

— Питання навіть не розглядається. Тут ми впевнені у твоїй безпеці. А як ми зможемо гарантувати її там? За межами кладовища може статися все, що завгодно.

— Так, — погодився Ніх. — Це можливості, про які ти говорив раніше.

І замовк. А потім додав:

— Хтось убив моїх тата, маму й сестру.

— Так.

— Чоловік?

— Чоловік.

— І тоді ти ставиш питання неправильно.

— Тобто? — вигнув брову Сайлас.

— Якщо я вийду в зовнішній світ, питання не в тому, хто убереже мене від нього.

— Хіба?

— Так. Питання, хто убереже його від мене.

У горішні вікна шкреблися гілки, наче хотіли, щоб їх впустили. Сайлас нігтем, гострим, як лезо, збив уявну порошинку з рукава. І сказав:

— Нам треба підшукати тобі школу.

Спочатку ніхто не помічав цього хлопчика. Ніхто навіть не зауважив, що не помічає його. Він сидів десь посередині класу. Відповідати не прагнув, хіба що запитання ставили саме йому, і навіть тоді його відповіді були короткими, невиразними й сірими, ні думки, ні спогади про нього ні в кого не затримувалися.

— Як ти думаєш, він з релігійної родини? — запитав якось у вчительській пан Кірбі. Він перевіряв твори.

— Хто? — перепитала пані МакКіннон.

— Овенс із 8-Б.

— Такий високий, спортивний хлопчик?

— Та ні, він середнього зросту.

Пані МакКіннон знизала плечима.

— А що?

— Він усі завдання пише від руки, — відповів пан Кірбі. — Гарним почерком. Колись про такий казали — каліграфічний.

— І це наводить на думки про релігійність?..

— Він каже, що в них немає комп'ютера.

— І?

— І телефону теж немає.

— Я не розумію, чого це все має свідчити про релігійність, — прокоментувала пані Кірбі, яка після заборони курити у вчительській взялася плести і саме сиділа та плела дитячу ковдру (щоправда, ні для кого конкретного).

Пан Кірбі знизав плечима:

— Він розумний хлопчик. Просто є речі, яких він не знає. І з історією трохи негаразди, він любить додавати вигадки, яких немає у книжках.

— Наприклад?

Пан Кірбі закінчив перевіряти твір Овенса й поклав аркуш на стос інших робіт. І коли привід обговорення зник з безпосереднього поля зору, тема враз видалася непевною і неважливою.

— Та, всяке, — відповів учитель і забув про це. Так само, як і забув внести Овенса до класного журналу. І так само у всій шкільній базі даних його ім'я ніде не фігурувало.

Він був зразком легкого забування, і про нього забували, і майже весь вільний час він проводив на задніх партах аудиторії англійської біля поличок, заставлених книжками, чи у шкільній бібліотеці, великій кімнаті, заставленій книжками і старими кріслами, де Ніх читав із таким же запалом, з яким деякі діти їдять.

Про нього забували навіть інші діти. Ні, коли він сидів перед ними, вони про нього пам'ятали. Та коли Овенс зникав з поля зору, з думок він вивітрювався теж. Про нього не згадували. Не було потреби. Якби хтось попросив усіх учнів 8-Б заплющити очі й назвати поіменно всіх двадцятьох п'ятьох хлопчиків і дівчаток їхнього класу, імені Овенса серед них не було б. Його присутність була майже потойбічною.

Але, звісно, якщо він стояв поруч, усе було інакше.

Ніку Фартінгу було дванадцять, але він цілком зійшов би (а інколи й сходив) за шістнадцятирічного: високий хлопчисько з кривою посмішкою і браком уяви. Характер він мав практичний, вправно крав у крамницях, подеколи хуліганив, і його мало хвилювало, що про нього думають інші діти, поки ті — всі менші від нього — робили те, що він їм казав.

А попри те, в нього була подружка. Її звали Морін Квіллінг, але всі кликали її Мо. Вона мала худорляву статуру, бліду шкіру, світло-русяве волосся, водянисто-блакитні очі й гострий цікавий ніс. Ніку подобалося красти, але що саме красти, вирішувала Мо. Нік міг когось побити, робити боляче чи лякати, але кого саме — підказувала Мо. За її власними словами, вони були ідеальною командою.

Вони сиділи в кутку бібліотеки й ділили відібрані у семикласників гроші. Ці двоє збирали щотижневу данину з восьми-, дев'яти- й навіть кількох одинадцятикласників.

— Малий Сінгх досі не віддав борг, — сказала Мо. — Треба його знайти.

— Так, — підтримав Нік, — він поплатиться.

— Що він там поцупив? Диск?

Нік кивнув.

— Натякни йому, що він збився з доріжки, — сказала Мо, яка любила вдавати з себе круту телегероїню.

— Легко, — відказав Нік. — Ми хороша команда.

— Як Бетмен і Робін.

— Радше як доктор Джекіл і містер Хайд, — мовив той, хто доти сидів на стільці біля вікна й читав, а тепер підвівся і вийшов із зали.

Пол Сінгх з похмурими думками й запханими глибоко в кишені руками сидів на підвіконні у роздягальні. Він витягнув одну руку, розкрив долоню, подивився на жменю фунтових монеток, похитав головою і знову стис монетки в кулаці.

— На ці гроші чекають Нік і Мо? — запитав хтось, і Пол аж підскочив, розсипавши монетки по підлозі.

Новоприбулий допоміг Сінгху їх зібрати. Полу здалося, що він уже десь бачив цього старшого хлопчика, але не міг пригадати, де, тому він спитав:

— Ти з ними? З Ніком і Мо?

— Ні. Як на мене, вони відразливі, — відказав той, заперечливо похитавши головою, і після паузи додав: — Насправді я прийшов дещо порадити.

— І що ж?

— Не плати їм.

— Легко тобі говорити.

— Бо мене вони не шантажують?

Хлопчик подивився на Пола, і той присоромлено відвів очі.

— Вони силою чи погрозами змусили тебе вкрасти для них диск. І сказали, що як не віддаватимеш кишенькові гроші, то все стане відомим. Вони зняли тебе на камеру в процесі крадіжки чи що?

Пол кивнув.

— Просто відмовся, — провадив хлопчик. — Не віддавай грошей.

— Вони мене приб'ють. І вони сказали…

— Натякни, що поліція і шкільне керівництво значно більше зацікавляться парочкою школярів, які змушують молодшокласників красти й віддавати свої кишенькові гроші, ніж малим, якого присилували поцупити диск. Скажи, що поскаржишся в поліцію, якщо вони тебе зачіпатимуть. І що ти записав усю цю історію, і якщо з тобою щось станеться, будь-що, друзі відправлять копії поліції та шкільній раді.

— Але… Я не зможу, — стояв на своєму Пол.

— Тоді віддаватимеш їм кишенькові до кінця школи. І боятимешся.

Пол задумався.

— А чого б одразу не поскаржитися в поліцію?

— Можна й так.

— Спочатку спробую по-твоєму, — відповів Пол і всміхнувся. То була не надто широка усмішка, але все-таки усмішка, перша за останні три тижні.

І Пол Сінгх пояснив Ніку Фартінгу, що більше не платитиме йому, розказав, з якої причини, розвернувся і пішов геть, а той лише стояв мовчки, стискаючи й розтискаючи кулаки. А наступного дня ще п'ятеро одинадцятирічних школярів зустріли Ніка на майданчику і почали вимагати свої гроші, всі, що він відібрав за останній місяць, інакше вони поскаржаться в поліцію. Тепер Нік Фартінг був дуже, дуже нещасним юнаком.

— Це все через нього. Самі б вони до цього ніколи не допетрали. Треба його провчити, і тоді стерегтимуться всі.

— Кого? — спитав Нік.

— Того, що постійно читає у бібліотеці. Ніка Овенса.

Нік повільно похитав головою.

— Це хто?

— Я тобі покажу, — відповіла Мо.

Ніх звик бути непомітним і лишатися в тіні. Якщо зазвичай ніхто на вас уваги не звертає, погляди у ваш бік стають напрочуд помітними, як і будь-яка увага. Коли для людей ви практично невидимка, то неможливо проігнорувати те, що за вами стежать.

Вони йшли за ним від самої школи — вздовж вулиці, повз газетяра на розі, через залізничний міст.

Ніх не квапився, щоби пересвідчитися в тому, що вони справді йдуть за ним — кремезний хлопчина і бліда дівчинка з гострими рисами обличчя. Вони не відстали навіть тоді, коли Ніх звернув на крихітний цвинтар, маленьке кладовище за церквою, і зупинився коло надгробка Родріка Перссона, його першої дружини Амабелли і другої — Портунії («Вони сплять, щоб прокинутися знов»).

— Ти той хлопець — почувся дівчачий голос. — Нік Овенс. Ну, Нік Овенс, ти вляпався у велику халепу.

— Взагалі-то, я Ніх, — відповів Овенс. — «X», а не «К». А ви — Джекіл і Гайд.

— Це все ти, — правило своєї дівча, — ти напоумив семикласників.

— Тому ми провчимо тебе, — додав Нік Фартінг і криво посміхнувся.

— Та я люблю вчитися, — відказав Ніх, — а от якби ви вчилися старанніше, не довелося б трусити молодшокласників на гроші.

Нік насупив брови і додав:

— Ти мрець.

— Я ні, — похитав головою Овенс і обвів рукою навколо. — А от вони — так.

— Хто? — спитала Мо.

— Тутешні мешканці. Слухайте, я привів вас сюди, щоб дати вибір…

— Ти нас сюди не приводив, — заперечив Нік.

— Ну ви ж тут, — вів далі Овенс. — Я хотів, щоб ви прийшли сюди. Я сюди прийшов. Ви прийшли за мною. Жодної різниці.

Нервово роззирнувшись, Мо спитала:

— У тебе тут друзі?

— Боюся, ви не розумієте. Припиняйте поводитися так, наче на решту людей можна начхати. Годі вже кривдити інших.

Мо вишкірилася і сказала Ніку:

— Я тебе прошу, скривдь уже його.

— Що ж, я дав вам можливість вибору, — мовив Ніх.

Нік замахнувся на Овенса, але раптом той зник, і з усієї сили кулаком Фартінг гупнув не по хлопцеві, а по надгробку.

— Де він дівся? — здивувалася Мо.

Нік трусив рукою і лаявся. Дівчинка з подивом оглядала вкритий тінями цвинтар.

— Він же був тут. Ти сам бачив.

Уявою не обдарований, Нік не збирався вантажити себе зайвими думками і зараз, тож відповів:

— Може, він утік.

— Він не втік, — заперечила Мо. — Він просто зник.

От Мо уяви вистачало. Все вигадувала вона. І зараз вони були на оповитому сутінками кладовищі, від якого волосся у неї ставало сторч.

— Тут щось дуже, дуже неправильно, — сказала вона. А потім, уже вищим, трохи наляканим голосом додала: — Треба вшиватися звідси.

— Я знайду цього малого, — упирався Нік Фартінг. — Я з нього фарш зроблю.

А Мо аж живіт від неспокою скрутило. Тіні, здавалося, почали кружляти навколо них.

— Ніку, мені страшно.

Страх заразний. Він передається. Інколи вистачає, щоб хтось сказав, що йому боязко, і страх стає справжнім. Мо була нажахана, і Ніку теж стало лячно. Він нічого не відповів, лише дременув геть, а Мо — за ним слідом. І поки вони мчали назад, у великий світ, почали вмикатися ліхтарі, перетворюючи сутінки на ніч, а тіні — на чорні діри, де могло ховатися що завгодно.

Вони не зупинилися, аж поки забігли до Нікового будинку, ввімкнули все світло, а Мо зателефонувала своїй мамі й ледве не ридма вимагала, щоб по неї приїхали й забрали додому, байдуже, що це зовсім поряд, бо пішки вона сьогодні нікуди не піде.

Ніх із задоволенням спостерігав, як вони чкурнули.

— Гарненько впорався, любчику, — почувся голос високої пані в білому, що стояла позаду. — Спочатку прекрасне Зникання, а потім Страх.

— Дякую, — відповів Ніх. — Страху на живих я ще не випробовував. Ну, себто, теоретично, я знав, як це робиться, але… Таке.

— Дуже добре вийшло, — жваво похвалила співбесідниця. — Я — Амабелла Перссон.

— Ніх. Ніх Овенс.

— Живий хлопчик? З великого кладовища на пагорбі? Справді?

— Ну, так, — Овенс і не здогадувався, що про нього знає хтось, окрім мешканців його кладовища.

Амабелла уже стукала по надгробку:

— Родді! Портуніє! Виходьте і гляньте, хто до нас прийшов!

І ось уся трійця стояла перед ним, і Амабелла представляла Овенса, а той тиснув руки й казав «Вельми радий», адже вмів чемно привітатися з будь-яким представником останніх дев'яти століть.

Амабелла пояснила:

— Пан Овенс налякав дітисьок, які, безумовно, на це заслуговували.

— Гарна демонстрація, — зауважив Родерік Перссон. — Розбишаки, либонь, поводилися негідно?

— Вони — забіяки, — пояснив Ніх. — Забирають у дітей кишенькові гроші і так далі.

Страхання, безумовно, дуже гарний початок, — приєдналася до бесіди Портунія Перссон, пишна жінка, значно старша за Амабеллу. — А що ви плануєте робити далі, якщо воно не спрацює?

— Та я взагалі не думав… — почав Ніх, але Амабелла перебила його.

— Я вважаю, що Снохода буде найкращими ліками у цьому випадку. Ви ж умієте сноходити, так?

— Не впевнений, — відповів Ніх. — Пан Пенніворс показував мені, як це робиться, але я ще не… Ну, є вміння, про які я знаю лише теоретично, і…

Тепер його перебила Портунія Перссон:

— Снохода — це, звісно, дуже добре, але я б запропонувала гарненьку Прояву. Це єдина мова, яку люди розуміють.

— Ой, — підхопила Амабелла, — Проява? Портуніє, любонько, я не думаю, що…

— Так, ти не думаєш. Добре, що думає хоч одна з нас.

— Мені вже час додому, — квапливо встряг Ніх. — Мої хвилюватимуться.

— Авжеж, — відповіли Перссони.

І стали розкланюватися, мовляв, «добре було зазнайомитися» і «найгарнішого вечора, юначе», а Амабелла і Портунія так і свердлили одна одну поглядами. Родерік Перссон промовив:

— Якщо дозволите спитати, а як ся має ваш опікун? У нього все добре?

— Сайлас? Так, з ним усе гаразд.

— То переказуйте йому наші вітання. На жаль, навряд чи такий маленький цвинтар, як наш, матиме честь приймати члена Почесної Варти, але добре знати, що Варта пильнує.

— Добраніч, — відповів Ніх, який нічогісінько не зрозумів, але все запам'ятав. — Я перекажу.

Він підібрав торбинку з підручниками і пішов додому, радіючи тіням.

Навчання в людській школі не виключало уроків на кладовищі. Ночі були довгими, тож інколи Овенс перепрошував і, виснажений, плентався у ліжко ще до півночі. Але переважну більшість часу він висиджував.

Пан Пенніворс не мав на що скаржитися. Ніх ретельно вчив розказане і ставив питання. Цієї ночі він цікавився Являнням, розпитував так детально, що пан Пенніворс, який сам особисто до такого не вдавався, впадав у відчай.

— То як саме можна змусити повітря вихолонути? — допитувався хлопець. Або: — Схоже, Страх я опанував, а як перейти до Жаху?

Пан Пенніворс зітхав, гмикав і намагався якнайкраще пояснити, і ось уже й четверта ранку минала.

Наступного дня Ніх з'явився у школі невиспаним. Першим уроком була історія — предмет, який загалом Овенсу подобався, хоча й доводилося часто опановувати себе, щоб не бовкнути, що все було не так, принаймні свідки подій розказують це інакше — але того ранку Ніх намагався хоча б не заснути.

Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто там — а був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.

Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.

— Я тебе не боюся, — прошипів хлопчисько.

Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.

По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.

— Ти дивний, — заявила вона. — І друзів у тебе нема.

— Я сюди не по друзів прийшов, — відказав Ніх. — Я прийшов учитися.

Мо зморщила носа.

— А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.

Ніх знизав плечима.

— Я тебе не боюся, — вела далі Мо. — Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.

— Ну і добре, — і Ніх пішов коридором далі.

Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.

Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь:

— Я повірити не можу, що ти такий… такий дурень. Я стільки казав, щоб ти був там ледь-ледь присутнім. А тепер про тебе говорить уся школа?!

— А що я мав зробити?

— Ну не це, точно, — відповів Сайлас. — Світ змінився. Тепер тебе можуть знайти, Ніх. Вони можуть знайти тебе.

Непорушний Сайласів вираз обличчя нагадував вистиглу кірку на розпеченій лаві. Ніх розумів, який той розлючений, лише тому, що знав його уже давно. Опікун боровся з гнівом, намагаючись його контролювати.

Ніх проковтнув слину і спитав:

— І що робити тепер?

— Не повертатися туди, — відповів Сайлас. — Ці ходіння до школи були просто експериментом. Просто визнаймо, що невдалим.

Ніх промовчав. А потім сказав:

— Це ж не лише заради знань. Є ще й інше. Ти уявляєш, як хороше сидіти в кімнаті, повній живих, дихаючих людей?

— Це мені втіхи не дає, — відказав Сайлас. — Отже. Завтра до школи ти не йдеш.

— Я не тікатиму. Ні від Мо, ні від Ніка, ні від школи. Я раніше звідси піду.

— Ти робитимеш, що тобі кажуть, — Сайлас був схожий на вузол оксамитової люті у темряві.

— А інакше що? — спитав Ніх. Його щоки палали. — Що ти зробиш, щоб втримати мене тут? Уб'єш?

І, розвернувшись, він покрокував доріжкою, що вела до брами і геть з кладовища.

Сайлас заходився кликати хлопця повернутися, потім замовк і лишився стояти, сам-один, у темряві ночі.

Зазвичай прочитати щось із виразу його обличчя було неможливо. Зараз же лице його перетворилося на книгу, написану давно забутою мовою, немислимою абеткою. Сайлас загорнувся в навколишні тіні, наче в ковдру, і, непорушний, пильно вдивлявся вслід хлопчику.

Нік Фартінг спав у своєму ліжку, і йому снився піратський корабель у залитому сонцем синьому морі, аж раптом усе зіпсувалося. Однієї миті він був капітаном цього корабля — прекрасного судна, зі слухняною командою, всуціль з одинадцятикласників, тільки дівчата всі були на рік-два старші за Ніка і напрочуд гарні в піратських костюмах, — а наступної опинився сам на палубі, а назустріч йому крізь бурю сунуло щось величезне, завбільшки з нафтовий танкер, з порепаними чорними вітрилами і черепом на носі.

І раптом, як це буває у снах, він уже був на чорній палубі нового корабля і відчув на собі чийсь погляд.

— Ти не боїшся мене, — зауважив цей хтось.

Нік поглянув угору. Йому було страшно, страшно у власному сні, його лякав цей блідий, як мрець, чоловік у піратському вбранні, який тримав руку на руків'ї шаблі.

— Ти вважаєш себе піратом, Нік? — спитав загарбник, і зненацька Фартінга осяяло упізнавання.

— Це ти, той малий, Овенс.

— Я, — відповів капітан чорного корабля, — Ніхто. А ти мусиш змінитися. Перегорнути сторінку. Стати іншим. Зробити це. Інакше твоє життя буде вкрай неприємним.

— Тобто, неприємним?

— Ти почуватимешся зле, — відказав Король Піратів, який перетворився на Нікового однокласника, а обоє хлопців опинились у шкільному коридорі замість палуби, але буря не вщухла, і підлога й далі гойдалася, наче корабель у морі.

— Це сон, — мовив Нік.

— Авжеж, сон, — сказав другий хлопчик. — Якби я міг робити так направду, ким би я мав бути?

— І що ти можеш мені зробити уві сні? — запитав з посмішкою Нік. — Я тебе не боюся. І в тебе в руці досі дірка від мого олівця.

Він вказав на руку Овенса з чорною відміткою від графіту.

— Я сподівався, що до цього не дійде, — зітхнув Ніх.

Він нахилив голову, наче дослухався до чогось, і сказав:

— Вони голодні.

— Хто?

— Ті, що сидять у коморі. Чи у трюмі. Залежить від того, де ми — на кораблі чи у школі, еге ж?

Нік відчув, що починає панікувати.

— Це ж… Це ж не павуки, правда?

— Може, й вони, — відповів другий хлопчик. — Ти дізнаєшся, еге ж?

Нік захитав головою.

— Ні, прошу, ні.

— Ну, це цілковито залежатиме від тебе. Поводься добре, чи комора чекатиме на тебе.

Шум став голоснішим — скрегіт ламаного дерева і шкряботіння, і хоча Нік Фартінг навіть не уявляв, хто це може так шуміти, він був повністю упевнений, що цей хтось буде найжахливішою істотою, яку він бачив чи колись іще побачить…

Він з криком прокинувся.

Ніх почув цей крик — нажахане волання, — і лишився задоволеним своєю роботою.

Хлопчик стояв на тротуарі перед будинком Фартінгів з мокрим від густого нічного туману обличчям. Ніх був щасливий і виснажений водночас, бо насправді ледь-ледь керував Сноходою і розумів, що уві сні не було нікого, крім нього самого й Ніка, а той настрахався самого шуму.

Але все ж таки він був задоволений. Тепер Нік двічі подумає, перш ніж мучити інших дітей.

І що тепер?

Ніх сховав руки в кишені й покрокував геть, не впевнений, куди саме вирушати. Він піде зі школи, так само, як пішов з кладовища. Він піде кудись, де його ніхто не знає, цілими днями сидітиме в бібліотеці, читатиме книжки і слухатиме дихання живих людей. Він задумався, чи на світі ще існують не заселені людьми острови, як, наприклад, острів Робінзона Крузо. Ніх міг би оселитися на такому.

Хлопчик не дивився вгору. Бо якби дивився, помітив би пару водянисто-блакитних очей, які пильно стежили за ним з вікна спальні.

Ніх зайшов у провулок, у затишок темряви.

— Тікаєш? — почувся дівчачий голос.

Він промовчав.

— Оце і є різниця між мертвими та живими, правда ж? — вів далі голос.

Ніх знав, що це Ліза Гемпсток, хоча самої відьмочки ніде не було видно.

— Мертві ніколи не розчаровують. Вони прожили своє життя, зробили, що зробили. Ми не змінюємося. А живі розчаровують завжди, хіба ні? От знайомишся з хлопчиком, хоробрим і шляхетним, а він виростає втікачем.

— Це нечесно! — вигукнув Ніх.

— Ніх Овенс, якого я знала, не покинув би кладовища, навіть не попрощавшись із тими, кому був небайдужий. Ти розіб'єш серце пані Овенс.

От про це Ніх не подумав.

— Я посварився з Сайласом.

— І що?

— Він хоче, щоб я сидів на кладовищі й не ходив до школи, бо вважає це надто небезпечною затією.

— Чому? Тебе ніхто навіть не помітить, завдяки твоїм талантам і моїм чарам.

— Я вплутався в історію. Двійко дітей знущалися з інших, і я схотів їх зупинити. І цим привернув до себе увагу…

Тепер Лізу було видно — туманна постать у провулку, що рухалась поруч із Овенсом.

— Він досі десь там, хоче твоєї смерті, — мовила вона. — Той, хто вбив твою родину. А ми, мешканці кладовища, хочемо, щоб ти жив. Ми хочемо, щоб ти нас дивував, розчаровував, вражав і забавляв. Повертайся додому, Ніх.

— Не знаю… Я наговорив Сайласу такого… Він гніватиметься.

— Він не засмучувався б через тебе, якби ти був йому байдужим, — от все, що відповіла на це дівчина.

Опале листя гладенько стелилося під ногами Овенса, а туман робив обриси світу нечіткими. Ніщо не було таким виразним, яким він усе уявляв кілька хвилин тому.

— Я сноходив.

— І як?

— Добре, — відповів Ніх. — Ну, непогано.

— Треба розповісти пану Пенніворсу, це його втішить.

— Твоя правда, треба.

Вони дісталися кінця провулка, і замість повернути праворуч, у великий світ, як він збирався, Ніх повернув ліворуч на вулицю, яка довела б його до Данстен-роуд і кладовища на пагорбі.

— Куди? — спитала Ліза Гемпсток. — Куди ти йдеш?

— Додому, як ти і сказала, — відповів Ніх.

Показалися ліхтарі вітрин. Ніх відчув запах гарячої олії з крамнички «Риба й чипси» на розі. Бруківка волого виблискувала.

— Це добре, — почулося від Лізи, яка знову була самим голосом, що раптом вигукнув: — Тікай! Чи зникни, щось коїться!

Ніх саме збирався заперечити, що їй здається і все гаразд, аж раптом вулицею промчала велика автівка з проблисковим маячком на даху і загальмувала просто перед ним.

З неї вийшло двоє чоловіків, і один з них звернувся до Овенса:

— Перепрошую, юначе. Поліція. Чи можу я поцікавитися, що ви робите на вулиці в такий пізній час?

— Я не знав, що це заборонено законом, — відповів Ніх.

Вищий поліціянт відчинив задні двері патрульного авто й спитав:

— Це він, панно?

Мо Квіллінг вилізла з машини, глянула на Овенса і посміхнулася.

— Так, він. Це він потрощив речі у нашому дворику, а потім утік, — вона дивилася просто у вічі хлопцю. — Я бачила тебе з вікна спальні. Гадаю, це він побив вікна.

— І хто це в нас? — спитав нижчий на зріст поліціянт з рудою бородою.

— Ніхто, — відказав Ніх, і зойкнув, бо рудобородий взяв його за вухо і добряче стис.

— Не викаблучуйся, а ввічливо відповідай на запитання, домовились?

Ніх мовчав.

— Де ти живеш? — допитувався далі поліціянт.

Ніх нічого не сказав. Він спробував зникнути, але зникання, навіть посилене відьмою, працює, коли люди не звертають на тебе особливої уваги. Тієї ж миті всезагальна увага (не кажучи вже про пару поліцейських рук) була прикута до нього.

Овенс зауважив:

— Ви не можете заарештувати мене лише через те, що я не кажу своє ім'я і адресу.

— Не можу, — погодився поліціянт. — Але ми можемо забрати тебе у відділок і тримати там, допоки ти не повідомиш ім'я батьків, опікунів чи іншого відповідального за тебе дорослого, якому ми передамо тебе на поруки.

Він посадив хлопця на заднє сидіння авто, до Мо Квіллінг, яка посміхалася достоту як кіт, наїдений сметаною. Вона прошепотіла:

— Я бачила тебе з вікна. І це я викликала поліцію.

— Я нічого не зробив. Я навіть не був у вашому дворику. І чого це ти їздиш з ними?

— Ану тихо! — гаркнув високий поліціянт.

Усі принишкли й мовчали, поки патрульна машина не під'їхала до будинку, де жила Мо. Високий відчинив дверцята, і вона вилізла.

— Подзвонимо завтра, розкажемо батькам, що з'ясували.

— Дякую, дядьку Тем, — відповіла Мо. — Я просто виконала свій громадський обов'язок.

Назад вони їхали в тиші, а Ніх усе намагався зникнути, але безуспішно. Він почувався гидким і жалюгідним. За один вечір він примудрився вперше посваритися з Сайласом, утекти з дому, що виявилося провальною затією, і такою ж провальною стала спроба додому повернутися. Йому доведеться решту життя провести в камері у відділку або в дитячій в'язниці. Чи такі існують, Ніх не знав.

— Я перепрошую, а в'язниці для дітей є?

— Що, захвилювався? — відказав дядько Мо. — Я все розумію. Ви, діти, робите що заманеться. Але декому з вас було б корисно трошки побути під вартою.

Ніх так і не зрозумів, яка то була відповідь — ствердна чи заперечна. Він визирнув у вікно. Щось величезне сунуло в повітрі, прямо над машиною і трохи обабіч, щось темніше й більше за всіх птахів, яких він коли-небудь бачив. Це щось було завбільшки з людину, мерехтіло і тріпотіло, як промінь стробоскопа чи кажан.

Рудий поліціянт сказав:

— Коли дістанемося до відділка, раджу тобі зізнатися, як тебе звати, кому телефонувати, щоб тебе забрали; ми скажемо, що тебе добряче відчитали, і поїдеш собі додому. Розумієш, якщо ти нам допомагатимеш, швиденько все вирішимо, і менше паперової тяганини. Ми ж друзі тобі.

— Ти надто приязний до нього. Ніч у камері не така й страшна, — перебив високий.

Він озирнувся на Овенса і сказав:

— Ну, це у випадку, якщо ніч буде спокійна. А як ні, доведеться запхати тебе в камеру до п'яничок. А вони ще ті бувають.

Ніх подумав, що високий бреше і вони зумисне грають у хорошого і поганого поліцейського.

Коли патрульна машина завернула за ріг, то глухо об щось гупнула. Це щось — велике — прокотилося по лобовому склу на дах і звалилося у пітьму. Під скрегіт гальм і лайку рудого авто зупинилося.

— Він вискочив на дорогу! Ти ж сам бачив!

— Я не впевнений, що я там бачив, але ти на когось наїхав.

Вони вийшли з машини й посвітили ліхтариками. Рудий сказав:

— Він весь у чорному! І не помітиш.

— Он він! — вигукнув високий.

І обидва кинулися до тіла, не випускаючи з рук ліхтариків.

Ніх спробував відчинити дверцята, але вони були замкнені. А переднє та заднє сидіння розділяла залізна сітка. Навіть якби йому вдалося зникнути, він все одно не вибрався б із патрульного авто.

Він нахилився уперед, наскільки це було можливо, щоб роздивитися, що сталося.

Рудий поліціянт сидів навпочіпки біля тіла й розглядав його. Високий стояв поруч і світив ліхтариком в обличчя потерпілому.

Одного погляду на це обличчя Ніхові вистачило, щоб навіжено та відчайдушно забарабанити долонями по склу.

Високий підійшов до машини і роздратовано спитав:

— Що таке?

— Ви збили мого… мого тата!

— Брешеш.

— Дуже схожий! Можна подивитися зблизька?

У високого опустилися плечі:

— Чуєш, малий каже, що це його тато.

— Ти що, жартувати надумав?

— Схоже, він серйозно.

Високий відчинив двері, і Ніх вистрибнув назовні.

Сайлас незграбно лежав на спині, там, де впав, збитий патрульною машиною. Лежав, як мертвий.

Хлопцю защипало очі.

— Тату? — а потім поліцейським: — Ви вбили його!

Подумки Ніх сказав собі — я не брешу, тобто, не зовсім брешу.

— Я викликав «швидку», — сказав Саймон, рудобородий поліціянт.

— Це нещасний випадок, — підхопив другий.

Ніх скоцюрбився поруч із Сайласом, стис його холодну руку. Якщо вони справді викликали «швидку», часу було небагато. Він мовив:

— Тоді вашій кар'єрі гаплик.

— Це нещасний випадок, ти сам бачив!

— Він просто вистрибнув…

— Я бачив, — відповів Ніх, — що ви погодилися зробити послугу своїй небозі й налякати однокласника, з яким вона посварилася. Тому ви заарештували мене без ордера лише за пізні прогулянки, а коли мій тато вибіг і спробував зупинити вас чи дізнатися, в чому річ, ви навмисне його збили.

— Це нещасний випадок, — повторив Саймон.

— А ти сварився з Мо у школі? — спитав дядько Тем, але голос у нього був не надто переконаний.

— Ми обоє вчимося у 8-Б у Староміській школі, — відповів Ніх. — І ви вбили мого тата.

Десь удалині вже завивала сирена.

— Саймоне, — мовив високий, — нам треба це обговорити.

Вони відійшли за патрульне авто, лишивши Овенса зі збитим Сайласом у тіні. Ніх чув, як вони сваряться.

— Це все твоя чортова племінниця!

— Якби ти на дорогу дивився!

Саймон тицяв пальцем у груди Тема…

Ніх прошепотів:

— Вони не дивляться в наш бік. Зараз.

І зник.

Вихор темряви — і тіло, що лежало на землі, вже стояло поруч.

Сайлас промовив:

— Я заберу тебе додому. Обійми мене за шию.

Ніх так і зробив, міцно притиснувшись до опікуна, і вони шубовснули у ніч, прямуючи в бік кладовища.

— Вибач мені, — сказав Ніх.

— І ти мені вибач, — відповів Сайлас.

— Боляче було? Коли машина тебе збила?

— Так. Ти мусиш подякувати своїй подружці-відьмочці. Це вона мене знайшла і розповіла, що ти потрапив у халепу. І в яку саме халепу.

Коли вони приземлилися на кладовищі, Ніх подивився на свій дім, наче вперше його бачив. А тоді сказав:

— Дурнувато все сьогодні вийшло, правда ж? Я багато чим ризикував.

— Більшим, ніж ти собі уявляєш, юний Ніхто Овенс. Так, дурнувато.

— Твоя правда, я більше туди не повернуся. Не до тієї школи, і не в такий спосіб.

У Морін Квіллінг тривав найгірший тиждень усього життя: Нік Фартінг з нею не розмовляв; дядько Тем нагримав на неї через малого Овенса і сказав нікому ніколи навіть не згадувати про ту ніч, бо він може втратити роботу, і не хотів би він опинитися на її місці, якщо це таки станеться; батьки на неї гнівалися; весь світ її зрадив, навіть семикласники її більше не боялися. Справи були гірше нема куди. Страждаючи від своєї жалюгідності, вона хотіла знайти цього Овенса, якого вважала винним у всіх своїх бідах. Арешт був лише квіточками, і Мо вигадувала лихі й хитромудрі плани помсти. Лише вони трохи покращували її настрій, хоча особливо не допомагали.

Тільки одне завдання — прибирання лабораторії — викликало у Мо неприємні відчуття: розкладати по місцях пальники Бунзена, тестові пробірки, чашки Петрі, невикористані фільтри тощо. За графіком чергувати їй випадало раз на два місяці, але звісно, на те він і найгірший тиждень життя, щоб потрапити до лабораторій.

Принаймні там з нею була пані Гокінз, викладачка природознавства — вона збирала учнівські роботи й прибирала перед виходом додому. Мо заспокоювало, що там із нею є хоч хтось іще.

— Ти молодець, Морін, — сказала пані Гокінз.

Біла змія у банці з формаліном сліпо витріщалася на них.

— Дякую, — відказала Мо.

— Хіба тобі не повинен допомагати хтось із однокласників?

— Я мала бути в парі з цим, Овенсом. Але його вже давно не було у школі.

— З ким? — не надто уважно спитала пані Гокінз. — У моїх списках такого учня немає.

— Овенс. Темно-русявий і небалакучий. Той, що у вгадайці назвав усі кістки в скелеті. Пам'ятаєте?

— Та не дуже, — зізналася вчителька.

— Ви мусите згадати! Ніхто його не пам'ятає! Навіть пан Кірбі!

Пані Гокінз запхала решту паперів у сумку і сказала:

— Я дуже ціную, дорогенька, що ти прибираєш сама. Не забудь перед виходом протерти всі робочі поверхні.

І, зачинивши за собою двері, вона пішла.

Лабораторії були старі: довгі столи з темного дерева з вбудованими газовими пальниками й рукомийниками, темні дерев'яні полички, на яких рядами стояли великі пляшки з давно мертвими зразками всередині. У кутку стояв навіть пожовклий людський скелет. Мо не знала, справжній він чи ні, але від нього її хапали дрижаки.

Кожен звук у цій довгій кімнаті повертався луною. Дівчина увімкнула всі лампи на стелі, навіть над дошкою, щоб зробити лабораторію не такою страшною. У кімнаті холоднішало. Мо захотілося увімкнути опалення. Вона підійшла до одного з великих металевих обігрівачів і торкнулася його. Ним можна було обпектися. А Мо все одно тремтіла.

І хоча лабораторія була порожня і цією порожнечею бентежила, Мо здавалося, що вона там не сама, наче за нею хтось стежить.

«Ну звісно стежить, — подумала Мо. — Сотні мертвих очисьок витріщаються на мене з банок, не кажучи вже про скелет».

Дівчина зиркнула на полички.

І тоді мертві зразки заворушилися. Змія зі сліпими білими очима розвернула свої кільця у залитій формаліном банці. Якесь морське створіння без обличчя, але з голками, крутилося і вертілося у своїй водяній домівці. Кошеня, вже десятки років неживе, вишкірилося на неї і, випустивши кігті, шкрябало скло.

Мо заплющила очі. «Це не насправді, — переконувала вона себе. — Мені все це ввижається».

А вголос вона сказала:

— Я не боюся.

— Це добре, — відповів хтось із темного кутка біля запасних дверей. — Страх — не надто приємне відчуття.

— Жоден учитель тебе не пам'ятає.

— А ти не забула, — відповів хлопчик, причина всіх її негараздів.

Мо жбурнула в нього мензурку, але надто широко замахнулася, промазала, і мірна склянка розбилася об стіну поряд.

— Як там Нік? — спитав Ніх, наче нічого й не сталося.

— Ти й сам знаєш, як. Зі мною він не розмовляє. На уроках мовчить, зі школи одразу додому, робити домашні завдання. Ну, може, ще будує іграшкову залізницю.

— Добре.

— А ти? Тебе вже тиждень немає у школі. У тебе великі проблеми. По тебе поліція приходила і розпитувала.

— До речі, як справи у дядька Тема?

Мо нічого не відповіла.

— У якомусь сенсі ти виграла, — продовжив Ніх. — Я більше не ходитиму до школи. Але в іншому… Ти коли-небудь стикалася з примарами, Морін Квіллінг? Чи дивилась ти колись у дзеркало, питаючи себе, чи справді в тебе звідти вдивляються твої очі? Чи сиділа колись у порожній кімнаті, відчуваючи, що ти не сама? Це не надто приємні відчуття.

— І ти будеш моєю примарою? — тремтячим голосом спитала Мо.

Ніх нічого не відповів. Він лише уважно дивився на неї. У дальньому кутку кімнати щось грюкнуло — сумка Мо зісковзнула зі стільця на підлогу, а коли дівчинка обернулася, у лабораторії більше нікого не було. Принаймні нікого не було видно.

На неї чекала дуже довга й дуже темна дорога зі школи додому.

Хлопчик та його опікун стояли на вершині пагорба і дивилися на вогні міста.

— Ще болить? — спитав Ніх.

— Трошки, — відповів Сайлас. — Але на мені швидко гоїться. Скоро все буде, наче нічого й не сталося.

— Ти міг загинути? Отак вийшовши на машину?

Опікун похитав головою:

— Є способи вбити таких, як я. Але автомобілі до них не належать. Я дуже старий і міцний.

— Я помилявся, так? Мені треба було просто лишатися непомітним. Але ж ні, я мусив привернути до себе увагу однокласників, а потім — бац — поліція і все інше. А все тому, що я егоїст.

Сайлас підняв брову:

— Ти не егоїст. Тобі потрібно бути серед таких, як ти. Це цілком зрозуміло. Просто нам складніше захищати тебе у світі живих. Я лише хотів, щоб ти був у повній безпеці. Але для таких, як ти, є лише одне цілковито безпечне місце, і ти туди не дістанешся, аж поки всі твої пригоди не добіжать кінця і жодна з них уже не важитиме.

Ніх провів рукою по надгробку Томаса Р. Стаута (1817–1851 рр. «Усі, хто його знав, у глибокій зажурі»), відчуваючи, як кришиться під пальцями мох.

— Він досі десь там, — мовив хлопець. — Чоловік, який убив мою першу родину. Але мені треба ще багато дізнатися про людей. Ти не відпустиш мене з кладовища?

— Чому ні? Ця затія була помилкою, але ми обидва дечого навчилися з неї.

— Тоді що?

— Ми докладемо всіх зусиль, щоб задовольнити твою цікавість в історіях, книжках і зовнішньому світі. Є бібліотеки. Є інші способи. Є багато інших варіантів зустрітися з живими, як-от театр чи кіно.

— А що це? Це як футбол? У школі мені подобалось дивитися футбольні матчі.

— Футбол… Матчі зазвичай починаються ранувато для мене, — роздумував Сайлас. — Але панна Лупеску могла б зводити тебе на гру, коли приїде наступного разу.

— Я б залюбки сходив.

Вони спускалися. Сайлас сказав:

— За останні кілька тижнів ми з тобою лишили забагато слідів. А тебе й досі шукають, щоб ти знав.

— Ти вже казав. А звідки ти знаєш? І що вони від мене хочуть?

Сайлас лише похитав головою, не бажаючи вдаватись у подальші розмови, і поки що Ніх більш нічого не дізнався.

Розділ сьомий На-всі-руки-майстри

Останні кілька місяців Сайлас був дуже зайнятий. Його цілими днями, а інколи тижнями, не було на кладовищі. На Різдво його три тижні підміняла панна Лупеску, і Ніх ходив з нею їсти до її маленької квартирки у Старому місті. Вона навіть зводила його на футбольний матч, як Сайлас і обіцяв, але врешті-решт і вона, потріпавши Овенса за щоки і назвавши його Німіні (що стало його прізвиськом), поїхала у якусь Давню країну, як вона її назвала.

Сайлас поїхав, панна Лупеску поїхала. Пан і пані Овенс сиділи в мавзолеї Джосаї Вортінґтона й розмовляли з його хазяїном. Розмова була невесела.

Джосая Вортінґтон мовив:

— Тобто ви хочете сказати, що він нікому з вас не повідомив про те, куди зібрався і як дбати про хлопчика? — а коли Овенси заперечливо похитали головами, продовжив: — Ну і де ж він?

Відповіді на це запитання подружжя не знало. Пан Овенс додав:

— Він ніколи не зникав так надовго. Коли малюк з'явився, Сайлас обіцяв, що дбатиме про нього, або ж хтось іще допомагатиме дбати. Він обіцяв.

Пані Овенс підхопила:

— Я боюся, що з ним могло щось статися, — вона майже плакала, але потім сльози обернулися на гнів. — Але ж це дуже негарно з його боку! Невже ніяк не можна знайти його, покликати назад?

— Не знаю таких способів, — відказав Джосая Вортінґтон. — Але, здається, він лишив у склепі гроші на їжу для хлопця.

— Гроші! — вигукнула пані Овенс. — Яка допомога від грошей?

— Сину знадобляться гроші, якщо він вийде у світ, купити їжі, — почав пан Овенс, але дружина його перебила:

— Та ви всі однакові!

Вона покинула мавзолей і пішла шукати сина, якого очікувано знайшла на вершечку пагорба, де хлопчик вдивлявся у місто.

— Даю пенні, якщо розкажеш про що думаєш.

— У тебе немає пенні, — відповів уже чотирнадцятирічний і вищий за матір Ніх.

— Два лежать у труні. Нехай уже трошки зеленкуваті, але все одно вони в мене є.

— Я думав про великий світ. Звідки ми знаємо, що чоловік, який убив мою родину, сам іще живий? Що він десь там?

— Так каже Сайлас.

— Сайлас, крім цього, більш нічого не каже.

— Він старається чинити якнайкраще для тебе. Ти ж знаєш.

— Я вдячний, — відповів Ніх без особливого ентузіазму. — То де він зараз?

Пані Овенс промовчала.

— Ти ж бачила вбивцю, так? Тієї ночі, коли всиновила мене.

Вона кивнула.

— Який він був?

— Та я дивилася переважно на тебе. І мені було страшно. Він мав обличчя з гострими рисами, голодне і розлючене водночас. Сайлас його вивів з кладовища.

— Чому ж Сайлас не вбив його? — у запалі вигукнув Ніх. — Треба було просто вбити його ще тоді.

Холодними пальцями пані Овенс торкнулася синової руки.

— Він же не чудовисько, Ніх.

— Якби Сайлас убив його тоді, зараз я був би в безпеці. Міг би ходити куди заманеться.

— Сайлас знає про все це більше, ніж ти, більше, ніж будь-хто з нас. І Сайлас знає про життя й про смерть. Усе не так просто, — відповіла пані Овенс.

— Як його звали? Того чоловіка?

— Він тоді не назвався.

Ніх нахилив голову вбік і, дивлячись на матір очима сірими, мов грозова хмара, мовив:

— Але ти знаєш його ім'я, хіба ні?

— Ти нічого не можеш зробити, Ніх.

— Можу. Я можу вчитися. Я навчуся всьому, що потрібно знати, я зможу. Я знаю про брами гулів. Я вмію сноходити. Панна Лупеску навчила мене орієнтуватися по зірках. Сайлас навчив мене тиші. Я вмію являтися. Я вмію зникати. Я знаю кожен клаптик цього кладовища.

Пані Овенс простягла руку і торкнулася синового плеча.

— Одного дня… — вона вагалася.

Одного дня вона вже не зможе його торкатися. Одного дня він полишить кладовище. Одного дня.

— Сайлас сказав, що чоловік, який убив твою родину, звався Джек, — закінчила вона.

Ніх мовчав. А потім кивнув.

— Мамо?

— Що, синку?

— Коли Сайлас повернеться?

Нічний вітер був холодним і віяв з півночі.

Пані Овенс більше не гнівалася. Вона боялася за сина. І відповіла лише:

— Якби ж то я знала, мій любий хлопчику, якби ж я знала.

П'ятнадцятирічна Скарлет Ембер Перкінс гнівним кавалком ненависті сиділа на горішній палубі старого автобуса. Вона ненавиділа своїх батьків за те, що вони розійшлися. Ненавиділа матір за те, що та вивезла її з Шотландії, ненавиділа батька за те, що йому, очевидячки, було на це начхати. Ненавиділа це місто, за те, що воно було зовсім інше, геть не схоже на Глазго, де Скарлет виросла, і за те, що раз у раз із-за рогу виринало щось до болю жахливо знайоме.

Зранку вона посварилася з мамою.

— Принаймні у Глазго у мене були друзі! — чи то вигукнула, чи то схлипнула Скарлет. — Я більше ніколи їх не побачу!

А мати відповіла лише:

— Принаймні тут ти вже жила. Ну, тобто, коли була маленька.

— Я нічого не пам'ятаю. І хіба це означає, що я тут когось знаю? Чи ти пропонуєш знайти давніх друзів, яких я бачила востаннє у п'ять років? Ти це маєш на увазі?

— Ну чому б і ні?

Скарлет сердилася весь день у школі і гнівалася зараз. Вона ненавиділа нову школу, ненавиділа весь світ, а цієї миті ненавиділа й міські автобуси.

Щодня після школи 97-й автобус (через центр) віз її прямісінько від шкільних воріт аж до кінця вулички, де мати Скарлет винаймала маленьке помешкання. Того вітряного квітневого дня вона чекала на 97-й майже півгодини, але він так і не приїхав, тож коли з'явився 121-й з кінцевою «Центр», вона в нього сіла. Але там, де її звичний автобус повертав праворуч, цей повернув ліворуч, у Старе місто, повз міський парк біля Староміської площі, повз статую баронета Джосаї Вортінґтона, і посунув звивистою дорогою вгору пагорбом, між високих будинків, перетворюючи гнів Скарлет на почуття повної нікчемності.

Вона спустилася на перший поверх, нахилилася вперед, подивилася на знак «не розмовляти з водієм під час руху» і сказала:

— Перепрошую, мені треба на Акацієву вулицю.

Водій, пишна жінка зі шкірою, темнішою, ніж у Скарлет, відповіла:

— Треба було сідати на дев'яносто сьомий.

— Але цей маршрут теж їде до центру.

— Врешті-решт туди ми доїдемо, але звідти тобі все одно доведеться повертатися, — водій зітхнула. — Найкраще тобі буде вийти зараз і спуститися з пагорба до зупинки перед Ратушею. Там сідай на четвертий чи п'ятдесят восьмий, обидва їдуть Акацієвою вулицею. Виходь біля спорт-центру і потім уже пішки. Запам'ятала?

— Четвертий чи п'ятдесят восьмий.

— Я висаджу тебе тут.

Це була зупинка на вимогу на пагорбі, за великою залізною брамою, відчиненою, але негостинною і похмурою. Скарлет так і стояла в прочинених дверях автобуса, поки водій не сказала:

— Ну все, виходь.

Дівчинка ступила на бруківку, а автобус вивергнув хмару чорного диму й поревів собі далі.

Вітер шумів у кронах дерев по той бік муру.

Скарлет ішла вниз пагорбом і думала: «Ось для чого мені потрібен мобільний». Варто було запізнитися на п'ять хвилин, як мати Скарлет на голову ставала, але телефон доньці однаково купувати не збиралася. Ну що ж. Доведеться вислухати ще одну істерику. Не першу і, вочевидь, не останню.

Цієї миті вона порівнялася з прочиненою брамою. Дівчинка зазирнула всередину і…

— Як дивно… — промовила вголос.

Є таке відчуття, що зветься дежавю, коли здається, що ти вже був у цьому місці, наче воно наснилося чи намріялося. У Скарлет таке бувало — відчуття, ніби вчителька от зараз скаже, що їздила на відпочинок до Івернесса, чи хтось уже випускав з рук ложку за таких обставин. Але це було інакше. Це було не просто відчуття, що вона тут бувала. Вона знала, що була тут.

Скарлет зайшла на кладовище.

Із землі підхопилася сорока, спалах чорного, білого та райдужно зеленого, і всілася на тис, поглядаючи на дівчинку. Скарлет знала, що за рогом є церква і лавка перед нею, і вона зайшла за ріг, і побачила цю церкву, значно меншу, ніж вона уявляла, похмуру, кострубату будову в готичному стилі з сірого каменю і зі шпилем. Скарлет підійшла до лавки, сіла на неї і заходилася теліпати ногами, як мале дівча.

— Перепрошую. Агов? — почувся голос ззаду. — Я розумію, що це нахабно з мого боку, та чи не допоможеш ти мені, якщо тобі не важко? Ще одна пара рук дуже стала б у пригоді.

Скарлет озирнулася і побачила чоловіка в бежевому пальті, що сидів навпочіпки біля надгробка. Він тримав великий аркуш паперу, який тріпав вітер. Дівчинка поквапилася до нього.

— Потримай, — сказав чоловік. — однією рукою тут, іншою там, отак. Страшенно незручно, я розумію, але буду вельми вдячний.

Поруч стояла бляшанка з-під печива, з якої він витягнув річ, схожу на крейдяний олівець завбільшки зі свічку. Притискаючи аркуш до надгробка, чоловік упевненими, досвідченими рухами тер по ньому олівцем.

— Отак! — радісно зауважив він. — І ось вона… Йой. Якась карлючка тут унизу, мабуть, це мав бути плющ, вікторіанці любили малювати плющ усюди, глибокий символізм, ну ти розумієш… Усе. Можна відпускати.

Він випростався і провів рукою по сивому волоссю.

— Ой. Треба вирівняти ноги. Судоми схопили. Ну, і як тобі?

Надгробок був весь укритий зеленим і жовтим лишайником, побитий часом і вицвілий, з практично нечитабельними надписами, але перетертий малюнок був чітким і зрозумілим.

— Маджелла Годспід, парафіянська пряля, 1791–1870 рр., «Втрачена для всіх, але не для Пам'яті», — прочитала уголос Скарлет.

— А тепер, мабуть, і для неї, — сказав чоловік.

Він невпевнено всміхнувся і кліпнув до неї крізь маленькі круглі окуляри, які робили його схожим на маленьку дружню сову. Щоправда, лисувату.

На аркуш паперу впала велика крапля дощу, чоловічок швиденько згорнув його у рулон і схопив бляшанку з олівцями. Ще кілька крапель, і він тицьнув пальцем у папку з іншими паперами, сперту на надгробок неподалік, Скарлет підібрала її і сховалася з чоловіком на крихітній паперті церкви, де дощ їх не діставав.

— Дякую тобі дуже, — мовив незнайомець. — Навряд чи дощитиме довго. Прогноз погоди на сьогодні був «переважно сонячно».

І наче у відповідь на цю заяву, вітер задмухав сильніше, а дощ уперіщив ще завзятіше.

— Я знаю, що ти думаєш, — сказав, звертаючись до Скарлет, цей чоловік, що копіював написи на могилах.

— Справді? — поцікавилася дівчинка, яка саме цієї миті думала: «Мама мене приб'є».

— Ти гадаєш, чи це церква, чи поминальна каплиця. Я цікавився, і правильна відповідь — колись на цьому місці і справді була маленька церква, а перше кладовище було прицерковним цвинтарем. Це було восьмого, може дев'ятого сторіччя нашої ери. Кілька разів її перебудовували і розширяли. У тисяча вісімсот двадцятому році сталася пожежа, але на той час церква була уже замалою для місцевої общини. Прихожани ходили до церкви Св. Дунстана на сільській площі, тому на цьому місці побудували поминальну каплицю, зберігши велику частину старої побудови, от кажуть, наприклад, вітраж на дальній стіні оригінальний…

— Взагалі-то, — перебила Скарлет, — я думала про те, що мама мене приб'є. Я сіла в неправильний автобус і страшенно запізнилася додому…

— Боженько, сердешна моя, — сказав чоловік. — Слухай, я живу неподалік. Зачекай тут…

І з цими словами він тицьнув Скарлет у руки папку, бляшанку олівців, згорнутий в рулон лист паперу та почалапав до брами, зіщулившись під дощем. Через кілька хвилин Скарлет побачила світло фар і почула бібікання авто. Дівчинка підбігла до брами і побачила старий зелений міні. Її незнайомець сидів за кермом. Він опустив віконне скло і крикнув:

— Сідай. Куди тебе везти?

— Я не їжджу з незнайомими, — відповіла вона й лишилася стояти на місці, хоча краплі дощу вже затікали за комір.

— І це правильно. Але хто за добро не дає дяки… і так далі. Поклади речі на заднє сидіння, поки не намокли.

Він відчинив пасажирські двері, і Скарлет нахилилася, щоб якомога акуратніше покласти спорядження для копіювання могильних написів.

— А знаєш що, — провадив чоловік, — чого б тобі не подзвонити мамі з мого телефону і повідомити їй номерні знаки мого авто? Телефонувати можна з машини, ти ж змокнеш, як хлющ.

Скарлет вагалася. Волосся, геть мокре від дощу, прилипло їй до голови. Надворі було холодно.

Чоловік простягнув їй телефон. Скарлет подивилася на нього і зрозуміла, що дзвонити додому їй страшніше, ніж сісти в авто. І додала:

— Я ж і в поліцію можу подзвонити, хіба ні?

— Звісно, що можеш. Або піти додому пішки. Або просто подзвонити мамі і сказати, щоб приїхала по тебе сюди.

Скарлет сіла на пасажирське місце й зачинила дверцята, не випускаючи телефону з рук.

— То де ти живеш?

— Це насправді не обов'язково. Ну, тобто, ви можете висадити мене на автобусній зупинці…

— Я відвезу тебе додому. Яка адреса?

— Акацієва, сто два-а. Це трохи далі за великий спорт-центр, якщо з'їхати з магістралі…

— Далеченько ти забралася, еге ж? Так. Відвеземо тебе додому.

Чоловік знявся з ручного гальма, розвернув авто і поїхав пагорбом униз.

— Давно тут живеш?

— Не дуже. Ми переїхали одразу після Різдва. Хоча, ми жили тут і раніше, коли мені було п'ять.

— Це я шотландський акцент у твоєму говорі вчуваю?

— Ми десять років жили у Шотландії. Там я мовою не вирізнялася серед людей, тут як біла ворона, — Скарлет збиралася сказати це жартома, але то була правда, і вона сама це зрозуміла, коли промовила вголос. Їй стало не смішно, а гірко.

Чоловік довіз дівчинку до Акацієвої вулиці, зупинився навпроти її будинку і наполіг на тому, щоб провести її до дверей. Коли двері відчинилися, він сказав:

— Я дуже перепрошую. Я дозволив собі привезти вашу доньку додому. Звісно, ви добре її навчили — не сідати в авто до незнайомців. Але сильно дощило, вона сіла не в той автобус і опинилася в іншому кінці міста. Все трошки заплутано. Скажіть, що ви знайдете в собі сили вибачити. Їй. І мені.

Скарлет чекала, що мама насварить їх обох, але на її превеликий подив і полегшення, вона лише відповіла, що в наші часи обережність зайвою не буває, і чи, бува, пан не вчитель і чи не хоче випити чашечку чаю?

Пан відповів, що зветься Фрост, але краще кликати його Джей, а пані Перкінс усміхнулася і сказала, що хай тоді зве її Нуною і що вона йде ставити чайник.

За чаєм Скарлет розповіла історію про автобусну пригоду, як опинилася на кладовищі і як зустріла пана Фроста біля маленької церкви…

Пані Перкінс випустила чашку з рук. Вони сиділи за столом, тому чашка далеко не полетіла і не розбилася, лише чай розлився. Пані Перкінс ніяково вибачилася і встала за ганчіркою, щоб витерти розлите.

А потім мовила:

— Кладовище на пагорбі, у Старому місті? Воно?

— Я там живу неподалік, — підтвердив пан Фрост. — Копіюю написи з надгробків. А ви знаєте, що те кладовище, по суті, заповідник?

— Так, знаю, — стиснувши губи проказала пані Перкінс. І додала: — Дякую, що підвезли Скарлет. Пане Фрост.

Кожне слово падало, мов крижана брила. І насамкінець:

— Я думаю, вам уже час додому.

— Дозволю зауважити, що це трошки занадто, — приязно заперечив Фрост. — Ми, мабуть, не порозумілися. Я щось не так сказав? Написи я копіюю для місцевого історичного проекту, розумієте, я там кістки не викопую, абощо.

На мить Скарлет здалося, що мама зараз ударить пана Фроста, який лише здавався стурбованим. Але пані Перкінс похитала головою і мовила:

— Вибачте, просто в нас був не надто приємний випадок. Ви тут ні при чому, — і, наче бажаючи виправитися, жартівливо додала: — А знаєте, Скарлет малою бавилася на тому кладовищі. Це було років десять тому. У неї ще уявний друг був. Маленький хлопчик на ім'я Ніхто.

Кутики вуст пана Фроста смикнулися, наче в усмішці:

— Маленький привид?

— Ні, навряд. Він просто жив там. Хоча, вона навіть показувала, у якій могилі він мешкав. То мав би бути привид. Доню, пам'ятаєш?

Скарлет похитала головою:

— Я, мабуть, була дивною дитиною.

— Я впевнений, що дивною ти не була, — перебив пан Фрост. — У вас росте чудова дівчинка, Нуно. Чай був пречудовий. Завжди радісно знаходити нових друзів. Я вже піду. Маю приготувати собі пізню вечерю, а потім подамся на зустріч до місцевого історичного товариства.

— Ви самі готуєте? — здивувалася пані Перкінс.

— Ну, готую. Насправді розморожую. А ще я спец у стравах з пакетів, приготованих в окропі. Страв для одинаків. Я — старий заіржавілий холостяк. У газетах про таких завше пишуть — гей, правда ж? Не гей, просто так за життя і не зустрів тої самої жінки, — і на цих словах він видався якимсь сумним.

Пані Перкінс, яка терпіти не могла куховарити, заявила, що у вихідні забагато готує, і коли мати проводжала пана Фроста в коридор, Скарлет почула, як він погодився заскочити до них на вечерю цієї суботи.

Після повернення з коридору пані Перкінс сказала доньці лише:

— Сподіваюся, домашні завдання ти поробила.

Того вечора Скарлет лежала в ліжку, слухала гул машин, що протирали кілометри магістралі, і думала про події дня. Вона малою бувала там, на тому кладовищі. Ось чому все видавалося таким знайомим.

Десь поміж цих думок, спогадів і фантазій вона заснула й уві сні гуляла доріжками кладовища. Була ніч, але на тому кладовищі все було видно, як удень. Вона дісталася схилу пагорба, де стояв хлопчик приблизно одного віку з нею і дивився на вогні міста. Скарлет промовила:

— Хлопчику, що ти робиш?

Він обернувся і, схоже, не одразу її побачив.

— Хто тут? — а потім додав: — А, тепер наче бачу. Ти сноходиш?

— Мабуть, я ходжу уві сні, — погодилася вона.

— Я не зовсім це мав на увазі. Привіт, я — Ніх.

— А я — Скарлет.

Він придивився до неї знов, наче щойно побачив.

— Ну звісно, це ти! А я думаю, чого ти видаєшся мені такою знайомою. Ти сьогодні була на кладовищі разом із чоловіком, тим, що з папером.

— Паном Фростом, — підтвердила Скарлет. — Він хороший, підвіз мене додому. А ти нас бачив?

— Так, я знаю майже про все, що відбувається на кладовищі.

— А що це за ім'я таке — Ніх?

— Скорочено від Ніхто.

— Точно! — вигукнула Скарлет. — Ось про що цей сон. Ти — мій уявний друг з дитинства, і ти теж виріс.

Хлопчик кивнув.

Він був вищий за неї, одягнений в усе сіре, але Скарлет навряд чи змогла б описати його одяг. Волосся мав довге, і дівчинка подумала, що перукаря він уже давно не навідував. Він сказав:

— Ти була дуже хороброю, коли ми спустилися вглиб пагорба, побачили чоловіка кольору індиго і зустріли Винищувача.

І тоді щось сталося. У спогади Скарлет нестримно увірвався коловорот пітьми й уламки образів…

— Я пам'ятаю, — сказала дівчинка.

Але промовила вона це в порожню темряву своєї спальні й у відповідь не почула нічого, крім гуркоту далекої вантажівки, яка мчала крізь ніч.

* * *

Ніх мав запаси харчів тривалого зберігання, поскладані у склепі, і більші сховки у кількох прохолодніших могилах, льохах і мавзолеях — про це потурбувався Сайлас. Запасів вистачило б на кілька місяців. Поки не повернулися Сайлас чи панна Лупеску, Ніх не виходив за межі кладовища.

Він сумував за зовнішнім світом, але знав, що там небезпечно. Поки що небезпечно. А кладовище було його світом і володіннями, він пишався ним і любив, як тільки чотирнадцятирічний хлопчина може щось любити.

Але…

На кладовищі ніхто ніколи не змінювався. Маленькі діти, з якими змалку грався Ніх, так і лишалися дітлахами. Фортінбрас Бартлбі, колись його найліпший друзяка, тепер був на чотири-п’ять років молодшим за Овенса, і з кожною зустріччю у них лишалося все менше спільних тем для розмов. Текерей Поррінджер був однакового з Овенсом зросту й віку та, схоже, значно краще сходився з ним, гуляв вечорами, розповідав історії про нещастя, які сталися з його друзями. Зазвичай ці історії закінчувалися повішенням цих друзів помилково чи за провини, яких вони не вчиняли, хоча деколи їх просто висилали до американських колоній і їх не вішали, хіба що ті ризикували повернутися.

З Лізою Гемпсток, Овенсовою подругою останніх шести років, усе було інакше: Ніх практично ніколи не знаходив її в заростях кропиви, коли навідувався до неї, а в ті нечасті дні, коли вона таки була там, дівчина перебувала в поганому гуморі, постійно сперечалася, а інколи й взагалі відверто грубіянила.

Ніх поговорив на цю тему з паном Овенсом, і після кількахвилинних роздумів батько відповів:

— Гадаю, це все жіночі витребеньки. Ти подобався їй хлопчаком, але тепер, коли ти вже юнак, вона не знає, як до тебе ставитися. Я теж колись щодня грався з однією дівчинкою біля озерця з качечками, аж поки вона досягла твого теперішнього віку і одного дня поцілила яблуком мені в голову. Після того вона не розмовляла зі мною, доки мені не виповнилося сімнадцять.

Пані Овенс хмикнула й уїдливо повідомила:

— То була груша, а не яблуко. І розмовляти з тобою я почала досить скоро, бо ми ще танцювали на весіллі твого кузена Неда, а було це через два дні після твого шістнадцятого дня народження.

— Ну звісно, твоя правда, дорогесенька, — відповів пан Овенс.

Він підморгнув сину: мовляв, не сприймай моїх слів серйозно. А потім самими губами проказав «Сімнадцять», щоб дати знати, коли насправді це було.

Ніх уже не дозволяв собі заводити друзів серед живих. Від них, як він встиг переконатися за свої нетривалі шкільні дні, був самий клопіт. Але він пам'ятав Скарлет, сумував за нею всі ці роки, відколи її забрали, хоча й змирився з тим, що вже ніколи її не побачить. І ось вона знову прийшла на кладовище, а він її не впізнав…

Ніх забрідав все глибше в хащі плюща й дерев, які робили північно-західну частину кладовища небезпечною. Попереджувальні знаки застерігали відвідувачів оминати цю ділянку, але необхідності в цих пересторогах не було: за переплетінням плюща в кінці Єгипетської доріжки й чорними дверима псевдоєгипетської стіни, що вели до місць останнього спочинку, було непривітно і страшно. На північно-західну частину кладовища природа заявила свої права ще років зі сто тому, тож надгробки були похилені, могили забуті чи взагалі поховані під зеленню плюща і п'ятдесятирічним шаром опалого листя. Доріжки загубилися серед них і були непрохідними.

Ніх йшов обережно. Він добре знав цю ділянку, знав, якою небезпечною вона може бути. Коли дев'ятирічним хлопчик досліджував цю частину свого світу, земля під ним просіла, і він полетів у діру завглибшки майже сім метрів. Цю могилу викопали глибокою, щоб умістити багато домовин, але надгробка так і не поставили, а донизу спустили лише одну труну, де знайшовся дещо схвильований джентльмен-медик на прізвище Кастерз, котрого поява Овенса так втішила, що він наполіг на тому, щоб оглянути зап'ясток гостя (який Ніх вивихнув, коли падав і схопився за корінь), перш ніж дозволити переконати себе вирушити по допомогу.

Ніх пробирався крізь північно-західну частину кладовища, слизьке опале листя, заплутане плетиво плюща, де влаштували собі домівки лиси і вдивлялися в нікуди сліпі янголи, бо йому треба було поговорити з Поетом.

Поет звався Німія Трот, і на вкритому зеленню надгробку було написано:

Тут покоїться смертне тіло Німії Трота

Поета

1741-1774

Лебеді співають перед смертю

Ніх покликав:

— Пане Трот? Чи можу я попросити у вас поради?

Очі Німії Трота спалахнули:

— Авжеж, відважний хлопчику. Порада поета — щедрість короля! Як я можу пролити єлей, ні, не єлей, бальзам на твої рани?

— Та то взагалі не рани. Я просто… Ну, з'явилася давня моя знайома, і я не знаю, чи шукати її і поговорити з нею, чи просто забути.

Німія Трот виструнчився на повний зріст (і все одно був нижчий за Овенса), схвильовано приклав обидві руки до грудей і сказав:

— О, ти мусиш піти до неї і благати, називати своєю Терпсихорою, своєю Ехо, своєю Клітемнестрою. Ти мусиш присвячувати їй вірші, величні оди — я допоможу тобі — і в такий, лише в такий спосіб завоювати серце своєї коханої.

— Але мені не треба завойовувати її серце. Вона не моя кохана, — відповів Ніх. — Просто людина, з якою мені приємно спілкуватися.

— З усіх органів, — заявив Німія Трот, — язик найбільш видатний. Завдяки йому ми відчуваємо і солодкість вина, і гіркоту отрути, тому вимовляємо слова і солодкі, і бридкі одним язиком. Йди до неї! Говори до неї!

— Не варто.

— Варто! Ти мусиш! Я напишу про це, коли битву буде програно й виграно.

— Але якщо я проявлюся для однієї людини, решта теж зможе бачити мене краще.

— О, послухай мене, юний лідере, юний герою, юний Александре. Якщо ти нічого не робитимеш, то, коли день добіжить кінця, не матимеш нічого.

— І то правда.

Ніх був задоволений собою і радий, що спитав поради у Поета. Справді, як не поет порадить щось слушне, то хто ж тоді? Що і нагадало йому…

— Пане Трот, — сказав Ніх, — розкажіть мені про помсту.

— Страва, що найкраще смакує холодною, — відказав Німія. — Не вдавайся до помсти у запалу мить. Натомість, зачекай підходящого часу. Був такий собі писака, що звався О’Лірі, ірландець, який мав нахабність, нечема розтакий, написати про мою першу тоненьку збірочку поезій — «Бутоньєрка краси, складена для справжніх джентльменів» — що вона є нікчемними і нічого не вартими віршами, і папір, на якому їх надруковано, значно більше згодився б…

Але ні, я не можу цього повторити. Скажімо просто, що це була надзвичайно вульгарна пропозиція.

— Але ж ви йому помстилися? — спитав зацікавлений Ніх.

— І йому, і всім таким же шкідникам! О так, я помстився, Овенсе, і помста моя була страшна. Я написав і опублікував листа, який причепив до дверей усіх лондонських домів, де збиралися всі ці низькопробні писаки. У цьому листі я пояснив, що, враховуючи ніжну натуру поетичного генія, я більш не писатиму для них, лише для себе і для нащадків, і поки я живий, не надрукую їм жодного вірша! Тому я лишив вказівку, що як помру, мої вірші має бути поховано неопублікованими разом зі мною, і лише коли нащадки усвідомлять мою геніальність, зрозуміють, що сотні моїх віршів було втрачено — втрачено! — лише тоді мою могилу можна буде розкопати, лише тоді мої вірші можна буде витягти з моїх холодних мертвих рук, щоб врешті-решт опублікувати на хвалу й радість усім. Це жахливо — випередити свій час.

— То після вашої смерті їх викопали і опублікували?

— Ні, ще ні. Але часу ще доста. Нащадків багато.

— То… Це й була ваша помста?

— Авжеж. І яка безжальна, яка підступна!

— Т-так… — не надто переконано протягнув Ніх.

— Найкраще. Смакує. Холодною, — погордливо закінчив Німія Трот.

Ніх полишив північно-західну частину кладовища, повернувшись через Єгипетську доріжку до більш упорядкованих і незаплутаних путівців, і, поки зсутеніло, дістався до старої каплиці, не тому, що Сайлас повернувся з подорожей, а тому, що все своє життя з настанням сутінків Овенс туди приходив, і це було добре — мати щось постійне у житті. Крім того, він зголоднів.

Ніх прослизнув крізь двері й пішов углиб склепу. Відсунув коробку з покрученими й вологими парафіяльними переписами, дістав пачку апельсинового соку, яблуко, хлібні палички, головку сиру і повечеряв, роздумуючи, як і де шукати Скарлет, може, сноходою, адже вона навідала його саме в такий спосіб…

Він вийшов назовні і, коли підходив до сірої дерев'яної лавки, побачив когось і завагався. На лавці вже хтось сидів. Вона читала журнал.

Ніх зник ще більше, перетворився на частину кладовища, не помітнішу за тінь чи гілочку.

Але вона підвела очі, подивилася просто на нього і спитала:

— Ніх, це ти?

Він промовчав, а потім відповів:

— Чому ти мене бачиш?

— Я майже не бачу. Спочатку я взагалі подумала, що це тінь якась, а не ти. Але ти виглядаєш так само, як у моєму сні, і якось почіткішав.

Хлопець підійшов до лавки й мовив:

— Ти справді читаєш? Тобі не темно?

Скарлет згорнула журнал.

— Взагалі дивно. Наче ж і темно, але я читаю без проблем.

— А ти… — і замовк, не впевнений, що саме хотів спитати. — Ти тут сама?

Вона кивнула.

— Я допомагаю пану Фросту перебивати написи з нагробків. Сказала йому, що хочу тут трошки посидіти й подумати. І пообіцяла, що коли закінчу, то вип'ю з ним чашечку чаю, а потім він проведе мене додому. Він навіть не питав, звідки в мене взялася така думка. Просто сказав, що теж любить на кладовищі посидіти і вважає такі місця найспокійнішими на світі, — а потім додала: — Можна тебе обійняти?

— А ти цього хочеш? — спитав Ніх.

— Так.

— Ну… — він задумався на мить. — Я не проти.

— І мої руки не прослизнуть крізь тебе? Ти справді існуєш?

— Не прослизнуть, — відповів хлопчик.

Скарлет стиснула його так міцно, що аж забракло повітря дихати.

— Боляче.

— Вибач, — Скарлет відпустила його.

— Та нічого. Це було приємно, я просто не очікував, що ти стиснеш аж так сильно.

— Я просто хотіла переконатися, що ти справжній. Усі ці роки я думала, що ти мій уявний друг. А потім якось забула про тебе. Але я не вигадала тебе, і ось ти є, не лише в моїй уяві, а й насправді.

Ніх усміхнувся.

— Ти носила помаранчеве пальтечко, і щоразу, коли я бачив цей колір, то згадував про тебе. Навряд чи ти досі його носиш.

— Ні. Давно ні. Воно вже геть мале на мене.

— Авжеж.

— Мені вже час додому, — сказала Скарлет. — Але, я мабуть, прийду на вихідних.

Та, побачивши вираз обличчя Овенса, вона додала:

— Сьогодні середа.

— Було б чудово.

Вона вже розвернулася, щоб йти, але насамкінець спитала:

— Як я знайду тебе наступного разу?

— Я сам тебе знайду. Не хвилюйся. Просто приходь сама, і я тебе знайду.

Скарлет кивнула й пішла.

Ніх піднявся пагорбом назад на кладовище аж до мавзолею Фробішера. Але всередину не пішов. Він поліз по гілках плюща, які обвивали стіну мавзолею, підтягнувся і видряпався на кам'яний дах, де всівся і, дивлячись на світ рухомих предметів за межами кладовища, думав. Думав про те, як Скарлет обійняла його, і як безпечно, хай навіть ту коротеньку мить, він почувався, і як чудово було б ходити за межами кладовища в безпеці, і як хороше бути хазяїном свого власного маленького світу.

Пану Фросту Скарлет сказала, що чаю не хоче. І шоколадного печива теж. Він занепокоєно сказав:

— Слухай, у тебе такий вигляд, наче привида побачила. Власне, кладовище — непогане місце, щоб їх зустріти, якщо маєш такий намір, у мене тітонька була, яка казала, що за її папугою полює привид. У неї був червоний макао. Папуга, тобто. А тітка була архітектором. У подробиці я особливо не вдавався.

— Усе добре. Просто я втомилася.

— Тоді я підкину тебе додому. Є хоч якісь ідеї щодо цього напису? Я вже півгодини над ним голову сушу.

Він вказав на папірець, що лежав на маленькому столику, притиснутий по кутках слоїками з варенням.

— Як думаєш, це «Ґледстоун» написано? Можливо, це родич прем'єр-міністра. Але більш нічого розібрати не можу.

— Не знаю. Але я подивлюся ще раз, як буду тут у суботу.

— А твоя мати теж приїде?

— Вона сказала, що висадить мене тут уранці. А сама поїде по продукти на вечерю. Збирається запекти курку.

— А може, і картопелька запечена буде, як гадаєш? — з надією в голосі спитав Фрост.

— Мабуть, так.

Пан Фрост аж просяяв од задоволення — і додав:

— Але насправді, я не хотів би створювати зайвий клопіт.

— Їй це в радість, — чесно зізналася Скарлет. — Дякую, що підвозите мене додому.

— Нема за що, — відповів пан Фрост.

І вони спустилися сходами високого й вузького будинку до маленької вітальні на першому поверсі.

У Кракові під Вавельським пагорбом є печери, що звуться Лігвом Дракона, названі так на честь давно мертвого змія. Це печери, про які знають туристи. Але глибше є печери, про які їм невідомо і куди їх ніколи не пустять. Ці печери глибокі й заселені.

Сайлас спускався першим, а за ним нечутно чалапала всіма чотирма лапами панна Лупеску, сіра й кремезна. За ними йшов Кандар — перемотана ассирійська мумія з сильними орлиними крилами й очима, немов рубіни, яка несла маленьке порося.

Попервах їх було четверо, але вони втратили Гаруна в печері на кілька рівнів вище, коли самовпевнений (як і все його плем'я) іфрит ступив у простір між трьох полірованих бронзових дзеркал, і спалах світла поглинув його. Якусь мить іфрита ще було видно у дзеркалах. Палаючі очі його відображення були широко розплющені, а вуста ворушилися, наче він кричав іншим іти далі й пильнувати себе, а потім і відображення розтануло та зникло.

Сайлас, якому дзеркала були не страшні, накрив одне з них своїм пальтом, зробивши пастку безглуздою.

— Отже, тепер нас лише троє.

— І свинка.

— Чому? — поцікавилася панна Лупеску вовчою мовою крізь вовчі зуби. — Чому з нами свиня?

— На щастя, — відповів Кандар.

Панну Лупеску це не переконало, і вона загарчала.

— От у Гаруна була свиня? — запитала мумія.

— Тихо, — мовив Сайлас. — Вони наближаються. І судячи зі звуку, їх багато.

— Хай приходять, — прошепотів Кандар.

У панни Лупеску хутро на загривку стало сторчма. Вона нічого не сказала, але була готова до зустрічі й лише силою волі стримувала себе, щоб не захилити голову і не завити.

— Тут дуже гарно, — сказала Скарлет.

— Так, — погодився Ніх.

— То що, всю твою родину вбили? І з'ясували, хто вбивця?

— Ні. Принаймні я про це нічого не знаю. Мій опікун каже, що колись він розповість мені все, що йому відомо, і що чоловік, який це скоїв, досі живий.

— Колись?

— Коли я буду готовий.

— Чого він боїться? Що ти схопишся за пістолет і помчиш мститися тому, хто згубив твою родину?

Ніх серйозно глянув на неї.

— Ну, це очевидно. Не пістолет, але… Але так. Щось типу того.

То був яскравий і сонячний суботній ранок. Вони щойно проминули вхід до Єгипетської доріжки і сховалися від променів під соснами та розлогою аурікарією.

— А твій опікун, він теж неживий?

— Я не розповідаю про нього нікому.

— Навіть мені не розкажеш? — ображено спитала Скарлет.

— Навіть тобі.

— Ну і добре.

— Слухай, вибач. Я не мав на увазі…

Але Скарлет його перебила:

— Я обіцяла панові Фросту, що не затримаюся надовго. Мені вже час повертатися.

— Так, мабуть, — відповів Ніх, стривожений, що вона образилась, і не впевнений, що треба сказати, щоб виправити ситуацію.

Він дивився вслід Скарлет, коли вона рушила звивистою доріжкою до каплиці. Пролунав знайомий жіночий голос:

— Ви тільки гляньте, королівна!

Але поруч нікого не було.

Зніяковілий Ніх повернувся до Єгипетської доріжки. Панна Ліллібет і панна Віолетта дозволили хлопцеві тримати у їхньому склепі коробку зі старими книжками, і Ніх збирався пошукати щось почитати.

Скарлет допомагала пану Фросту копіювати написи до полудня, а потім вони зробили перерву на обід. Він запропонував пригостити її за допомогу, і вони спустилися до крамнички «Риба й чипси» наприкінці вулиці, а дорогою назад їли з паперових пакетів паруючі шматочки риби й картоплі, кроплені оцтом і посипані блискучими кристалами солі.

Скарлет спитала:

— А от якби вам треба було знайти інформацію про вбивство, де б ви шукали? В інтернеті я вже пробувала.

— Хм. Залежить від того, про яке вбивство йдеться.

— Місцевий злочин, гадаю. Років тринадцять-чотирнадцять тому. Десь тут убили цілу сім'ю.

— Боже милий, це насправді сталося?

— Так. Вам недобре?

— Трошки. Я, знаєш, дещо вразливий. Про таке, я маю на увазі, місцеві випадки, думати особливо не хочеться. Що таке відбувається тут, поруч. Ну і я не очікував, що такі теми можуть цікавити дівчинку твого віку.

— Та це не мені треба, — зауважила Скарлет. — Я для друга цікавлюсь.

Пан Фрост доїв останній шматочок смаженої тріски і повів далі:

— Я думаю, шукати треба у бібліотеці. Якщо в інтернеті нема, то буде в газетних архівах. Що спонукало тебе до пошуків?

— А, — Скарлет не хотіла дуже забріхуватися, — один мій знайомий хлопчик. Це він питав.

— Однозначно бібліотека. Бр-р-р. Убивство. Аж дрижаки беруть.

— Мене теж, — підтримала Скарлет. — Трошки.

І з надією додала:

— А ви не були б такі ласкаві підвезти мене до бібліотеки по обіді?

Пан Фрост відкусив шматочок від скибочки картоплі, розжував його і розчаровано подивився на решту:

— Картопля так швидко вистигає, еге ж? Ось ти обпікаєш собі язика об неї, а за хвилину дивуєшся, як це вона вже така холодна.

— Вибачте, мені не варто просити возити мене всюди…

— Ні-ні, все гаразд, — перебив її пан Фрост. — Я просто задумався, як краще спланувати час по обіді й чи любить твоя мама шоколад. Пляшка вина чи шоколад? А може, і те, й інше?

— Додому з бібліотеки я сама доберуся, — сказала Скарлет. — І вона любить шоколад. Я теж.

— Тоді шоколад, — полегшено зітхнув пан Фрост.

Вони дійшли до маленького зеленого міні, припаркованого поряд із високою терасною забудовою.

— Сідай. Я відвезу тебе до бібліотеки.

Бібліотеку — квадратну будівлю з цегли й каменю — було зведено ще на початку минулого сторіччя. Скарлет роззирнулася і пішла до реєстраційної стійки.

— Чим можу допомогти? — спитала жінка.

— Я хочу переглянути старі газетні архіви.

— Це для шкільного завдання?

— Для місцевої історії, — киваючи відповіла Скарлет, горда тим, що не збрехала.

— Газетні архіви у нас на мікрофільмі, — відповіла бібліотекарка, пишна жінка з великими срібними кільцями у вухах.

Скарлет відчувала, як серце гупає у грудях, і була впевнена, що в неї на лобі написано «брехуха» чи «підозріле дівчисько», але бібліотекарка провела її в кімнату з коробками, які скидалися на монітори, і показала, як ними користуватися, щоб передивлятися по одній газетні сторінки.

— Колись ми все переведемо у цифровий формат, — сказала жінка. — Який часовий проміжок тебе цікавить?

— Тринадцять-чотирнадцять років тому, — відповіла Скарлет. — Точніше не знаю. Але, як знайду те, що шукаю, точно знатиму, що це воно.

Бібліотекарка видала дівчинці коробку з п'ятирічним газетним архівом на мікрофільмах і мовила:

— Відривайся.

Скарлет вважала, що вбивство цілої родини буде на передовиці, але врешті-решт потрібну статтю знайшла на п'ятій сторінці. Це сталося в жовтні, тринадцять років тому. Стаття не містила нічого цікавого, жодних описів, лише констатацію фактів: архітектора Рональда Доріана (36 років), його дружину-видавчиню Карлотту (34 роки) і їхню дочку Місті (7 років) знайдено мертвими в будинку номер тридцять три на Данстен-роуд. Можливо, умисне вбивство. Речник поліції заявив, що на цьому етапі розслідування для коментарів поки що зарано, але в кількох напрямах ведеться серйозна робота.

Не було жодного натяку на причину смерті, ані слова про зниклого малюка. Про зрушення в розслідуванні протягом наступних тижнів не повідомляли нічого, як і не з'явилося жодних коментарів поліції, принаймні Скарлет їх так не знайшла.

Але це було воно. Дівчинка була впевнена, що будинок номер тридцять три на Данстен-роуд їй знайомий. Вона була там.

Скарлет повернула коробку мікрофільмів бібліотекарці, подякувала їй і рушила додому, осяяна квітневим сонцем. Її мати куховарила, не те щоб дуже успішно, судячи зі смороду горілого, який забивав майже всю квартиру. Скарлет сховалася у своїй кімнаті, розчахнула вікна, щоб гар вийшов, а потім умостилася на ліжку і взяла слухавку.

— Алло? Пане Фрост?

— Скарлет? Домовленість на вечерю в силі? Як там мама?

— Так, усе під контролем, — відповіла Скарлет, процитувавши матір, якій вона переказала запитання. — Пане Фрост, а ви давно живете у своєму будинку?

— Чи давно? Ну, місяці чотири.

— А як ви його знайшли?

— Через агенцію нерухомості. Він був вільний і мені по кишені. Більш-менш. Я хотів знайти помешкання на пішій відстані від кладовища, а цей будинок ідеально розташований.

— Пане Фрост, — Скарлет думала, як би це сказати, і вирішила не ходити околяса. — Тринадцять років тому у вашому будинку вбили трьох людей. Родину Доріанів.

На іншому кінці дроту запанувала тиша.

— Пане Фрост? Ви мене чуєте?

— Так, чую, Скарлет. Вибач. Я просто не очікував таке почути. Будинок старий. Я маю на увазі, всяке могло тут статися за ці роки. Але щоб таке… А що саме сталося?

Скарлет не знала, чи багато слід йому розповідати. Тому сказала:

— У старій газеті була невеличка стаття. Там просто згадували адресу й більш нічого. Ні причин смерті, ні подробиць не було.

— Боже милий, — здавалося, пана Фроста новина заінтригувала ще більше, ніж саму Скарлет. — Це, дівчинко моя, вже парафія місцевих істориків. Лиши цю загадку мені. Я все дізнаюся і повідомлю тобі.

— Дякую, — з полегшенням відповіла Скарлет.

— Я маю підозру, що ти телефонуєш, а не питаєш мене за вечерею, бо якщо Нуна дізнається, що в моєму будинку сталося вбивство, навіть тринадцять років тому, вона заборонить тобі приходити до мене чи на кладовище. Тому я, мабуть, не згадуватиму про це, поки ти сама не вирішиш це зробити.

— Дякую, пане Фрост!

— Побачимося о сьомій. З шоколадом.

Вечеря була на диво приємною. Запах горілого вивітрився з кухні. Курка смакувала добре, салат — ще краще, картопелька, щоправда, була сухувата, але радісний пан Фрост оголосив, що саме таку він любить, і попросив добавки.

Букет потішив хазяйку, шоколад, який вони з'їли на десерт, був досконалим, і пан Фрост досидів спочатку за бесідами, а потім і за телевізором аж до десятої, а відтак сказав, що вже мусить йти додому.

— Час, припливи й історичні дослідження нікого не чекають, — повідомив він, потиснув Нуні руку, змовницьки підморгнув Скарлет і пішов.

Скарлет намагалася знайти Овенса уві сні, думала про нього, коли засинала, уявляла, як іде по кладовищу, шукаючи його, але, коли нарешті заснула, то блукала центральною частиною Глазго з друзями зі старої школи. Вони шукали якусь конкретну вулицю, але раз у раз упиралися в глухий кут.

* * *

А глибоко під Краківським пагорбом, у найглибших сховках під печерами Драконового Лігва, панна Лупеску перечепилася і впала.

Сайлас присів навпочіпки поруч і підтримав їй голову долонями. Обличчя панни Лупеску було у крові, не лише в чужій, але й у власній.

— Ти мусиш полишити мене, — сказала вона. — Врятуй хлопчика.

Вона була напіввовчицею і напівжінкою одночасно, з жіночим обличчям.

— Ні, — відказав Сайлас. — Я не покину тебе.

Позаду них Кандар колисав порося, як діти колисають ляльок. Розтрощене ліве крило мумії вже не триматиме її в повітрі, але бородате обличчя Кандара лишалося незворушним.

— Вони повернуться, Сайласе, — прошепотіла панна Лупеску. — Дуже скоро зійде сонце.

— Тоді нам доведеться розібратися з ними до того, як вони знов будуть готові напасти. Ти можеш встати?

— Так. Я — Божий пес, — відповіла панна Лупеску. — І я стоятиму.

Вона відвернулася, сховала обличчя в тіні, зігнула й розігнула пальці. А коли знову підвела голову, то вже була вовча голова. Панна Лупеску сперлася передніми лапами на камінь і важким зусиллям підняла себе на ноги — сірого вовка, більшого за ведмедя, із хутром і писком, поплямованими кров'ю.

Вона захилила голову назад і завила, і в цьому витті злилися воєдино лють і виклик. Вовчиця вишкірилася та нахилила голову.

— А тепер, — прогарчала панна Лупеску, — ми з цим покінчимо.

* * *

У неділю по обіді задзвонив телефон. Скарлет сиділа на першому поверсі й ретельно перемальовувала обличчя з читаної манґи. Слухавку підняла мама.

— Як дивно, ми саме про тебе згадували, — сказала вона, хоча насправді нічого такого не було. — Це був чудовий вечір. Я отримала величезне задоволення. Ні-ні, жодного клопоту. Шоколад? Він був божественний! Просто прекрасний. Я сказала Скарлет, щоб вона переказала тобі, що як захочеш добре повечеряти, просто дай знати. Скарлет? Так, вона вдома. Я покличу. Скарлет!

— Я тут, мамо, — відповіла Скарлет. — Не треба кричати. Пане Фрост?

— Скарлет? — голос у Фроста був радісно-схвильований. — Я… Стосовно справи, про яку ми розмовляли. Про те, що сталося в моєму будинку. Можеш передати своєму другові, що я дізнався… Коли ми говоримо про цього друга, це ти так завуальовано про себе чи про справжню особу? Якщо це не надто особисте запитання.

— Я про справжнього друга, якому це потрібно знати, — відповіла Скарлет.

Мати здивовано на неї глянула.

— То скажи своєму другові, що я до дечого докопався, ну, не в буквальному сенсі, а, як то кажуть, витяг на світ Божий в результаті масштабної розвідки, зрештою, я думаю, що нарив справжні дані про цю справу. Наткнувся на дещо таємне. Дещо, чого, на мою думку, не варто розголошувати. Але я знайшов.

— Наприклад?

— Ну… Тільки не вважай мене схибленим. Наскільки я зрозумів, загинуло троє. Але, здається, вижило немовля. Це була родина не з трьох, а з чотирьох осіб. Убито трьох. Перекажи своєму другові, хай приходить до мене, і я все йому розповім.

— Я скажу, — відповіла Скарлет.

Коли вона поклала слухавку, її серце билося в грудях, як пташечка в тенетах.

Ніх спускався вузькими кам'яними сходами вперше за шість років. У залі під пагорбом його кроки розходилися луною.

Зійшовши з останньої сходинки, хлопець чекав на появу Винищувача. Він чекав і чекав, але ніхто не з'являвся, ніхто не шепотів, не ворушився.

Ніх озирнувся, анітрохи не збентежений повною темрявою, дивлячись, як бачать мертві. Він підійшов до кам'яного вівтаря, на якому лежали чаша, брошка й ніж.

Хлопець простягнув руку і торкнувся вістря ножа. Лезо виявилося гострішим, ніж Ніх очікував, і прокололо йому шкіру на пальці.

— ЦЕ СКАРБ ВИНИЩУВАЧА, — прошепотів потрійний голос, але він був тихшим, ніж пам'ятав Ніх, менш впевненим.

На що Овенс відповів:

— Ти найстарший мешканець кладовища. Я прийшов поговорити з тобою. Мені потрібна порада.

Тиша. А потім:

— НІХТО НЕ ПРИХОДИТЬ ДО ВИНИЩУВАЧА ПО ПОРАДИ. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ. ВИНИЩУВАЧ ЧЕКАЄ.

— Я знаю. Але Сайласа немає. І я не знаю, з ким ще про це поговорити.

І тиша у відповідь. Лише тиша, що відгонила пилом і самотністю.

— Я не знаю, що робити, — чесно зізнався Ніх. — Я думаю, що зможу дізнатися, хто вбив моїх рідних. Хто хотів убити мене. Але для цього треба вийти за межі кладовища.

Винищувач мовчав. Його димні хвости повільно клубочилися залою.

— Я не боюся померти, — провадив Ніх. — Але ж стільки дорогих мені людей витратили так багато часу, щоб вберегти, навчити, захистити мене.

Знову лиш тиша.

— Я мушу зробити це сам.

— ТАК.

— Тоді це все. Вибач, що потурбував.

І тоді шепіт пролунав просто у хлопцевій голові, м'який шепіт, із натяком:

— ВИНИЩУВАЧ ПОВИНЕН ОХОРОНЯТИ СКАРБИ, ПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. ТИ НАШ ХАЗЯЇН?

— Ні, — відповів Ніх.

Тоді в шепоті почулася слабенька надія:

— МОЖЕ, ТИ БУДЕШ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ?

— На жаль, ні.

— ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б СКЛУБОЧИЛИСЯ НАВКОЛО ТЕБЕ. ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б ДОВІКУ ЗАХИЩАЛИ Й ОХОРОНЯЛИ ТЕБЕ, І НІКОЛИ Б ТИ НЕ ЗНАВ НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Але я не ваш хазяїн.

— Так.

Ніх відчув, як Винищувач зміїться крізь його думки. Той промовив:

— ТОДІ ЗНАЙДИ СВОЄ ІМ'Я.

По тому Винищувач зник з його думок і з підземної зали, і Ніх лишився на самоті.

Хлопець піднімався сходами обережно, але швидко. Він прийняв рішення і мусив діяти швидко, поки думка не перегоріла.

Скарлет чекала його на лавці біля каплички.

— Ну що?

— Я згоден. Ходімо, — відповів Ніх, і крок у крок вони рушили доріжкою до цвинтарної брами.

Тридцять третій номер був високим будинком, дуже вузьким, затисненим між інших будинків терасної блокової забудови. Геть непримітний, з червоної цегли. Ніх здивовано дивився на нього. Зовсім незнайомий і нічим не особливий, просто собі будинок, як решта інших. Замість клумби перед ним був невеликий бетонний майданчик, де стояв зелений міні. Вхідні двері, колись пофарбовані у яскраво-блакитний, зблякнули під впливом часу і сонця.

— І? — спитала Скарлет.

Ніх постукав. Спершу нічого не відбувалося, а потім пролунали кроки на сходах, двері привідчинилися та відкрили погляду коридор і сходи. За дверима стояв чоловік в окулярах, з ріденьким сивим волоссям; він кліпнув, а потім простягнув руку Овенсу і з нервовою усмішкою мовив:

— Ви, мабуть, загадковий друг панни Перкінс. Радий знайомству.

— Це Ніх, — представила хлопця Скарлет.

— Нік?

— Ніх, з «X», — виправила вона. — А це пан Фрост.

Ніх і Фрост потисли один одному руки.

— Чайник на плиті, — сказав пан Фрост. — Як щодо обміну інформацією за чашечкою чаю?

Діти піднялися сходами до кухні, де Фрост налив три чашки чаю і провів гостей до маленької вітальні.

— Будинок вертикальний. Туалет поверхом вище, а мій кабінет і спальні — над ним. Сходи тримають мене у формі.

Вони сиділи на великому дивані насичено фіолетового кольору, який, як повідомив пан Фрост, дістався йому з будинком, і сьорбали чай.

Скарлет боялася, що пан Фрост почне засипати Овенса запитаннями, але ні. Він просто сидів радий-радесенький, наче знайшов надгробок якоїсь знаменитості й тепер вмирав від бажання розказати про це всьому світові. Він нетерпляче совався на стільці, наче знав щось надзвичайно важливе, і мовчання, щоб не розпатякати все цієї ж миті, створювало йому фізичний дискомфорт.

— То що ви дізналися? — спитала Скарлет.

— Ти мала рацію. Себто, тих трьох убили саме в цьому будинку. І… Я думаю, що цей злочин… Ну, не те щоб зам'яли, але забули про нього, чи керівництво пустило його самопливом.

— Як це? — здивувалася Скарлет. — Убивства не кладуть під сукно.

— А це — поклали, — відповів Фрост і допив чай. — Втрутилися люди достатньо впливові, це єдине пояснення, яке я для цього маю, а також для того, що сталося з найменшим малюком.

— І що саме? — спитав Ніх.

— Він вижив. Я в цьому впевнений. Але розшук так і не оголосили. Про зниклого малюка писали б усі газети, хіба ні? Однак вони, мабуть, якось зуміли все зам'яти.

— Хто — вони?

— Люди, які стоять за вбивством цієї сім'ї.

— Ви знаєте якісь подробиці?

— Так. Ну, деякі… — Фрост замовк. — Вибачте. Я… Враховуючи, що саме я знайшов, це просто у голові не вкладається.

Скарлет починало гризти розчарування.

— То що? Що саме ви знайшли?

Фрост видавався присоромленим:

— І справді. Перепрошую, я щось загрався у секретність, а це погана ідея. Історики не ховають знання, а розкопують їх, щоб показати людям, так.

Він замовк, наче вагаючись, і продовжив:

— Я знайшов листа. Нагорі. Його було сховано під розхитаною дошкою у підлозі, — і, повернувшись до Овенса, мовив: — Юначе, я припускаю, що твоє зацікавлення у цій справі, цій жахливій справі, дуже особисте?

Ніх кивнув.

— Більше я не питатиму, — сказав Фрост, підвівся і кивнув хлопцеві. — Йдемо.

І до Скарлет:

— А ти почекай. Спочатку я покажу йому, і якщо він не буде проти, покажу й тобі. Домовилися?

— Домовилися, — відповіла дівчинка.

— Ми не забаримося. Хлопче, ходімо.

Ніх встав і стурбовано зиркнув на Скарлет. Вона усміхнулася і сказала, заспокоюючи його:

— Усе гаразд. Я почекаю тебе тут.

Вона провела поглядом їхні тіні, коли чоловік та хлопчик вийшли з кімнати й піднялися сходами. Скарлет почувалася знервованою, але й схвильованою — від очікування. Їй було страшенно цікаво, про що ж дізнається Ніх, і вона раділа, що друг почує про це першим. Це ж його історія, врешті-решт. Так буде правильно.

А вище сходами пан Фрост вказував дорогу.

Ніх роззирався, поки вони піднімалися, але ніщо не видавалося знайомим. Усе тут було чужим.

— Нам нагору, на самий вершечок, — коментував пан Фрост.

Вони минули ще один сходовий марш. Чоловік спитав:

— Я… Якщо не хочеш — не відповідай, але ти — той малюк, правда?

Ніх мовчав.

— Ось ми й на місці.

Пан Фрост повернув ключ у замку дверей на останньому поверсі, штовхнув їх, і вони з Ніхом увійшли.

Кімната була крихітною, невеличке приміщення на горищі під похилим дахом. Тринадцять років тому тут стояло дитяче ліжечко. Тепер чоловік і хлопчик тут заледве вміщалися.

— Просто пощастило, — розповідав пан Фрост. — Буквально в мене під носом ховалося, так би мовити.

Він нахилився і відгорнув пошарпаний килимок.

— То ви знаєте, чому вбили моїх рідних? — спитав його Ніх.

— Усі відповіді тут, — відповів Фрост.

Він потягнувся до дошки на підлозі і тиснув на неї, поки вона не піднялася з іншого боку.

— Це була кімната малюка. Я тобі все покажу… Єдине, чого ми не знаємо, — це хто саме скоїв убивство. Взагалі не знаємо, жодних зачіпок нема.

— Він був темноволосий і звався Джек, — пролунав голос хлопця у кімнаті, яка була колись його спальнею.

Пан Фрост засунув руку в дірку під мостиною і відказав:

— Це було майже тринадцять років тому. Цього часу вистачить, щоб волосся порідшало й посивіло. Але так. Ім'я — Джек.

Чоловік випростався. Рукою, якою намацував щось під дошкою, він тримав великого гострого ножа.

— Отже, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Отже, хлопчику. Час завершити справу.

Ніх дивився на нього широко розплющеними очима. Складалося враження, що «пан Фрост» був лише пальтом чи капелюхом, який носив цей чоловік, а тепер скинув. Доброзичлива маска зникла.

Відбите світло виблискувало на окулярах і на лезі ножа.

Знизу долинув голос Скарлет:

— Пане Фрост? Хтось стукає у двері, мені відчинити?

Чоловік на ім'я Джек завагався лише на мить, але Ніх знав, що ця мить — усе, що в нього є, і зник, так безслідно, так остаточно, як лише зміг. Чоловік на ім'я Джек поглянув туди, де мав бути Ніх, і втупився в порожнечу, чи то зі здивуванням, чи то з люттю на обличчі. Він ступив крок углиб кімнати і вертів головою з боку в бік, як старий тигр, що винюхує здобич.

— Ти десь тут, — прогарчав він. — Я чую твій запах!

За його спиною хряснули двері горища, і коли він повернувся у той бік, то почув, як повертається в замку ключ.

Чоловік на ім'я Джек крикнув у зачинені двері:

— Це дасть тобі кілька хвилин, але не зупинить мене, хлопче! — і спокійно додав: — У нас із тобою є незавершені справи.

Ніх кинувся вниз сходами, відштовхуючись від стін, і мало не покотився сторчголов, намагаючись якнайшвидше добігти до Скарлет.

— Скарлет! — видихнув хлопець. — Це він! Тікаймо!

— Хто — він? Про що ти?

— Він! Фрост — це Джек. Він намагався вбити мене!

«Гуп!» — вибивав двері ногами чоловік на ім'я Джек.

— Але… — Скарлет намагалась осягнути цю думку. — Але ж він хороший.

— Ні, — заперечив Ніх, схопив дівчинку за руку й потягнув униз сходами, у вітальню. — Ні, не хороший.

Скарлет відчинила вхідні двері.

— О, добривечір, юна панно, — сказав чоловік, що стояв на порозі й дивився на неї згори вниз. — Ми шукаємо пана Фроста. Я так розумію, це його скромна хатинка.

Волосся він мав сріблясто-сиве й пахтів одеколоном.

— А ви його друзі? — спитала Скарлет.

— О так, — відповів другий чоловік, трохи нижчий на зріст, що стояв за срібноволосим. Він носив маленькі чорні вуса і — єдиний з усіх присутніх — капелюх.

— Найсправжніші, — підтримав третій, молодший на вигляд, дебелий нордичний блондин.

— Усі ми, Джеки, його друзі, — сказав останній з компанії, широкоплечий, кремезний, як бугай, із масивною головою. Шкіру він мав брунатну.

— Пан Фрост… Він вийшов, — вимовила Скарлет.

— Але його машина на місці, — заперечив сивий, і одночасно встряг блондин:

— А хто ти така?

— Пан Фрост — друг моєї мами.

Упродовж цієї розмови Скарлет бачила Овенса, який стояв позаду чоловіків і несамовито махав, щоб вона лишала їх і йшла за ним. Тому вона, як могла, невимушено сказала:

— Він просто вискочив. Вискочив по газету. Там, на розі, є кіоск преси.

Дівчинка вийшла з будинку, зачинила за собою двері, обійшла чоловіків і зібралася йти геть.

— А куди це ти? — спитав чоловік з вусами.

— Мені не можна спізнюватися на автобус, — відповіла Скарлет.

Вона пішла вгору пагорбом, у бік автобусної зупинки й кладовища, налаштована, хай там що, не озиратися.

Ніх крокував поруч. Навіть Скарлет він видавався якимсь прозорим у сутінках, які все глибшали, наче його насправді й не було, наче то тремтіло гаряче повітря чи плямистий листочок на мить здався хлопчиком.

— Іди швидше, — сказав Ніх. — Вони дивляться на тебе. Але не біжи.

— Хто вони такі? — тихо спитала Скарлет.

— Не знаю. Але вони якісь дивні. Наче вони насправді й не люди. Я хочу повернутися й послухати, про що вони говорять.

— Та звісно, що люди, — заперечила Скарлет і пішла вгору, швидко-швидко, хіба що не бігла, більш не впевнена, що Ніх поруч.

Четверо чоловіків стояли перед дверима будинку № 33.

— Мені це не подобається, — заявив велетень з кремезною шиєю.

— Вам це не подобається, пане Моряче, — прокоментував сивокосий. — Нікому з нас це не подобається. Все не так. Усе пішло не так, як треба.

— Краків пропав. Вони не відповідають. А після Мельбурна й Ванкувера… — вусань красномовно помовчав. — Наскільки я розумію, лишилися тільки ми четверо.

— Тиша, пане Кат, прошу, — перебив сивий. — Я думаю.

— Перепрошую, — пан Кат причепурив вуса рукою, затягнутою в рукавичку, глянув на пагорб, на підніжжя, і присвиснув крізь зуби.

— Я думаю, ми повинні піти за нею, — сказав широкошиїй пан Моряк.

— А я думаю, що вам треба мене послухати, — перебив чоловік із сивим волоссям. — Я сказав — тиша. І під тишею я мав на увазі повну тишу.

— Вибачте, пане Денді, — сказав блондин.

Усі мовчали.

І в цій тиші було чути гупання, яке долинало з горішніх поверхів будинку.

— Я заходжу, — сказав пан Денді. — Пане Моряче, ви йдете зі мною. Пострибун і Кат — за дівчинкою. І сюди її.

— Живою чи мертвою? — поцікавився пан Кат з гиденькою посмішкою.

— Живою, бовдуре, я хочу знати, що їй відомо.

— Може, вона одна з них, — висловив припущення пан Моряк. — Одна з тих, хто розібрався з нашими у Ванкувері й Мельбурні…

— Приведіть її. Зараз же.

Блондин і вусань у капелюсі поквапилися в бік пагорба.

Пан Денді й пан Моряк стояли перед дверима будинку № 33.

— Виламуй, — наказав пан Денді.

Пан Моряк наліг плечем на двері, а потім натиснув усією вагою.

— Вони посилені, — сказав він. — Захищені.

— Кожен Джек може обійти захист, встановлений іншим Джеком, — мовив пан Денді.

Він зняв рукавичку, поклав руку на двері й пробурмотів щось мовою, давнішою за англійську.

— Спробуй зараз.

Моряк знову обперся об двері, скреготнув зубами й штовхнув. Цього разу замок здався і двері розчахнулися.

— Гарна робота, — зауважив пан Денді.

Одночасно десь над ними, нагорі, почувся шум і тріск.

Чоловік на ім'я Джек зустрів їх на середині сходів. Пан Денді вишкірився на нього, і в цій посмішці не було гумору, лише бездоганні зуби.

— Привіт, Морозе. Я думав, хлопець у тебе.

— Був, але втік.

— Знову? — посмішка Джека Денді стала ще ширшою, і ще холоднішою, і ще досконалішою. — Вперше — це помилка. Вдруге — вже катастрофа.

— Ми його схопимо, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Усе закінчиться сьогодні.

— Краще б ти не помилявся.

— Він буде на кладовищі, — сказав Джек.

І троє чоловіків хутко пішли сходами вниз.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Запах хлопця лоскотав йому ніздрі, змушував волосся на шиї ставати сторч. Так само, як усе сталося багато років тому. Він зупинився, вдягнув своє довге чорне пальто, що висіло у коридорі, таке недоречне поряд із твідовим жакетом і бежевим пальтом пана Фроста.

Вхідні двері були відчинені, і на вулиці вже майже стемніло. Цього разу чоловік на ім'я Джек точно знав, куди йти. Не гаючи часу він вийшов з будинку і похапцем рушив на пагорб, у бік кладовища.

Коли Скарлет дісталася цвинтаря, брама була вже зачинена. Дівчина відчайдушно трясла її, але, як завжди, на ніч її замкнули на навісний замок. А тоді поруч з'явився Ніх.

— Ти знаєш, де взяти ключ? — спитала дівчинка.

— На це немає часу, — відповів Ніх. — Обійми мене.

— Що?

— Просто обійми мене й заплющ очі.

Скарлет здивовано подивилася на нього, мовляв, що ти собі думаєш, а потім зробила, як він сказав.

— Хай так.

Ніх притулився до огорожі. Її вважали частиною цвинтаря, тому хлопець сподівався, що, може, цього разу його Свобода Кладовища спрацює не лише для нього. І тоді, наче дим, Ніх прослизнув крізь ґрати.

— Можеш розплющувати очі.

Скарлет так і зробила.

— Як це тобі вдалося?

— Це мій дім, — відповів Ніх. — І тут я дещо можу.

Аж раптом пролунали кроки, і з іншого боку огорожі з'явилися двоє чоловіків. Вони смикали браму й гриміли нею.

— Приві-і-іт, — протягнув Джек Кат (немов кролик, він ворушив вусами) і посміхнувся Скарлет крізь ґрати, наче щось собі знав. На лівій руці в нього був намотаний чорний шовковий шнур, а правицею в білій рукавичці він його смикав. Чоловік зняв шнур з руки, потягнув з долоні в долоню, наче збирався ним бавитись.

— Дівчаточко, виходь. Усе гаразд. Ніхто тобі нічого не заподіє.

— У нас до тебе просто кілька запитань, — підхопив високий блондин, пан Пострибун. — Ми тут в офіційній справі.

Він збрехав. Нічого офіційного в Джеках, Май-страх-на-всі-руки, не було, хоча самих Джеків не бракувало і серед політиків, і серед поліціянтів, та й в інших установах.

— Тікаймо, — вимовив Ніх, потягнувши її за руку. І Скарлет побігла.

— Ти це бачив? — спитав Джек, той що Кат.

— Що саме?

— З нею хтось є. Хлопчик.

— Той самий?

— Звідки мені знати? Так, підсади-но мене.

Високий склав долоні докупи, і Джек Кат ступив на них ногою в чорному черевику. Блондин підсадив вусаня, той видерся на вершечок брами, зістрибнув униз і приземлився на руки-ноги, як ропуха. А підвівшись, сказав:

— Знайди інший спосіб зайти. Я — за ними.

І побіг звивистим путівцем углиб кладовища.

— Та поясни ж мені, що коїться — сказала Скарлет.

Ніх стрімко крокував сутінковим кладовищем, але на біг поки не перейшов.

— Тобто?

— Мені здається, той чоловік хотів мене убити. Ти бачив, що він робив з тим чорним шнурком?

— Я в цьому впевнений. Інший чоловік — твій пан Фрост — збирався убити мене. У нього є ніж.

— Він не мій пан Фрост. Ну, мабуть, у певному розумінні й мій. Вибач. Куди ми йдемо?

— Спочатку сховаємо тебе у безпечному місці. А потім я з ними розберуся.

Усі навколо, всі мешканці кладовища прокидались і збиралися навколо Овенса, схвильовані й збентежені.

— Ніх, що відбувається? — спитав Кай Помпей.

— Прийшли погані люди, — відповів Ніх. — Наші можуть за ними стежити? Давайте мені знати, де вони, щомиті. І треба сховати Скарлет. Є пропозиції?

— Каплиця? — запропонував Текерей Поррінджер.

— Це перше місце, де вони шукатимуть.

— З ким ти розмовляєш? — спитала Скарлет, з таким виразом, наче Ніх з'їхав з глузду.

Кай Помпей висунув іншу ідею:

— Углибині пагорба?

— Так, слушна думка. Скарлет, ти пам'ятаєш місце, де ми зустріли чоловіка кольору індиго?

— Більш-менш. Я пам'ятаю, що було темно й не страшно.

— Я відведу тебе туди.

І вони попрямували до мавзолею. Скарлет розуміла, що дорогою Ніх з кимось розмовляє, але чула лише його фрази. Це скидалося на слухання розмови по телефону. Що нагадало їй…

— Мама збожеволіє і приб'є мене. Пора шукати собі місце на кладовищі.

— Ні, — заперечив Ніх. — Не пора, і пора ще нескоро настане.

А потім комусь іншому:

— Тепер обидва тут. Разом? Зрозумів.

Вони дісталися мавзолею Фробішера.

— Вхід за нижньою труною зліва, — пояснив Ніх. — Якщо почуєш, що хтось спускається, і це буду не я, йди вниз, до кінця сходів. У тебе є чим посвітити?

— Так, маленький ліхтарик на брелоку.

— Добре.

Він відчинив двері мавзолею.

— І обережно там, не зашпортнися ні об що.

— А ти куди? — спитала Скарлет.

— Кладовище — мій дім. І я його захищатиму, — відповів Ніх.

Скарлет стиснула в долоньці ліхтарик-брелок і опустилася навколішки. Простору за труною було мало, але дівчинка туди протиснулася, пролізла крізь дірку в стіні і, як уже вийшло, підтягла труну на місце. У блідому світлі ліхтарика вона розгледіла кам'яні сходи. Скарлет підвелась і, тримаючись рукою за стіну, спустилася на три сходинки униз, зупинилась і сіла чекати в надії, що Ніх знає, що робить.

Тим часом Овенс питав:

— Де вони зараз?

Батько відповів:

— Один пішов Єгипетською доріжкою, шукає тебе. Другий чекає біля муру. Ще троє прямують сюди, вони приставили до огорожі великі смітники й перелазять через неї.

— От якби Сайлас був тут… Він би швидко з ними розібрався. Чи панна Лупеску.

— Ти й сам упораєшся, — підбадьорив сина пан Овенс.

— Де мама?

— Біля муру.

— Скажи їй, що я сховав Скарлет усередині мавзолею Фробішера. Хай подбає про неї, якщо зі мною щось станеться.

Ніх помчав темним кладовищем. Єдиний шлях до північно-західної частини цвинтаря пролягав Єгипетською доріжкою. І щоб пройти нею, треба було якось оминути невисокого чоловіка з чорним шовковим шнуром. Чоловіка, який його шукав і хотів убити…

«Я — Ніхто Овенс, — подумав Ніх. — Я — частина кладовища. І все зі мною буде гаразд».

Він мало не проґавив чоловічка — Джека, того, що Кат, — коли влетів на Єгипетську доріжку. Той майже злився з тінями.

Ніх вдихнув, зник так добре, як тільки умів, і проминув чоловіка, наче пил, підхоплений вечірнім поривом вітру.

Хлопець пройшов увінчану зеленими гірляндами Єгипетську доріжку, а потім зусиллям волі став видимим і копнув камінчик.

Тінь відділилася від арки й посунула в його бік, нечутна, мов смерть.

Ніх прорвався крізь гущавину плюща, яка обрамляла доріжку, і помчав у бік північно-західної частини кладовища. Головне — правильно все розрахувати. Якщо він рухатиметься надто швидко, чоловік загубить його, якщо надто повільно — чорний шовковий шнур обернеться навколо його шиї, викрадаючи дихання і все майбутнє.

Ніх гучно продирався крізь плутанину листя, тривожачи численних лисів, що жили на кладовищі й тепер розсипалися по норах. Це були джунглі похилених надгробків і безголових статуй, дерев і священних кущів, слизького напівзотлілого листя, але це були джунглі, які Ніх досліджував, відколи навчився ходити.

Тепер він поспішав обережно, ступаючи зі звивин коріння на камінь, а звідти — на землю, впевнений у своєму кладовищі. Він відчував, як воно саме намагається сховати, захистити його, зробити невидимим, і хлопцю доводилося докладати зусиль, аби залишатися помітним.

Він побачив Німію Трота й завагався.

— Салют, юний Ніх! — вигукнув поет. — Чую, що забава править бал в годину цю, якщо ти пролітаєш наші краї, мов комета — небосхил. Що відбувається, мій добрий Овенс?

— Стій, — відповів Ніх. — Стій, де стоїш. І дивись у бік, звідки я прийшов. Якщо хтось з'явиться — кажи мені.

Хлопчик обійшов могилу Кастерза, оплетену плющем, і, важко дихаючи, зупинився спиною до переслідувача.

Він чекав лише кілька секунд, хоча це чекання здалося маленькою вічністю.

— Він тут, юначе, — сказав Німія Трот. — Двадцять кроків позаду тебе.

Джек, той що Кат, побачив хлопця. І напнув свій чорний шовковий шнур. Цей шнур затягувався навколо багатьох ший і вже багато років був останньою річчю в житті кожного, кого обіймав. Він був дуже м'який, дуже міцний і невидимий для рентгена.

Кат застиг, лише ворушив вусами. Він бачив жертву й не хотів її сполохати. Нечутний, мов тінь, він став наближатися до хлопця.

Ніх виструнчився.

Джек Кат рвонув уперед, нечутно ступаючи чорними напастованими черевиками по пліснявому листю.

— Він наближається, юначе! — вигукнув Німія Трот.

Ніх обернувся, Джек Кат стрибнув на нього і…

…і відчув, як земля вислизає з-під ніг. Він схопився за край старої могили рукою в рукавичці, але не втримався й полетів глибше і глибше, всі сім метрів, аж поки з тріском не гупнувся на труну пана Кастерза, водночас розтрощивши її віко і свою гомілку.

— Перший, — спокійно сказав Ніх, хоча спокійним він аж ніяк не почувався.

— Як вишукано! — зауважив Німія Трот. — Я складу про це оду. Залишишся послухати?

— Зараз нема на це часу. Де інші?

Юфимія Горсфол відповіла:

— Троє піднімаються південно-західною доріжкою на вершину пагорба.

А Том Сендс підхопив:

— Є ще один. Зараз кружляє навколо каплиці. Той, хто нишпорив кладовищем останній місяць. Але зараз він якийсь інакший.

— Пильнуйте цього, в могилі, — попросив Ніх. — І пана Кастерза перепросіть за мене…

Він пірнув під соснову гілку й стрімко рушив на інший бік пагорба доріжками, коли це було зручно, і перестрибуючи зі статуй на надгробки, коли так було швидше.

Коли він минав стару яблуню, почувся уїдливий жіночий голос:

— Їх ще четверо. Четверо, і всі — вбивці. І ці не попадають у відкриті могили, щоб тобі догодити.

— Привіт, Лізо. Я думав, ти сердишся на мене.

— Може, серджуся, а може, й ні, — відповіла вона, все ще невидима. — Але я не дозволю їм тебе зарізати, нізащо.

— Тоді зроби мені ласку, затримай їх, затримай, заплутай, сповільни їх. Зможеш?

— А ти знову втечеш? Ніхто Овенс, чого б тобі просто не зникнути й не сховатися в затишній мамчиній могилці, де вони ніколи тебе не знайдуть, а невдовзі повернеться Сайлас і розбереться з ними…

— Може, повернеться, а може, й ні, — відповів Ніх. — Зустрічаємося біля блискавичного дерева.

— Я досі з тобою не розмовляю, — пролунав голос Лізи Гемпсток, пихатий, як павич, і нахабний, як ґедзь.

— Взагалі-то, ти зараз до мене говориш. Ми розмовляємо.

— Це надзвичайна ситуація. Опісля — ні слова.

Ніх дістався блискавичного дерева — дуба, який двадцять років тому обпалила блискавка, і від нього лишилися лише чорні кінцівки, що чіплялися за небо.

У голові йому крутилася думка, ще не до кінця закінчена. Все залежало від того, чи згадає він уроки панни Лупеску, чи згадає все, що бачив і чув малим.

Знайти потрібну могилу виявилося важче, ніж він очікував, навіть якщо шукати цілеспрямовано, але він таки її надибав — гидку, похилену під дивним кутом, увінчану безголовим, поплямованим ангелом, який скидався на величезний гриб. І лише після того, як він її торкнувся й відчув холод, Ніх переконався, що це таки вона.

Він сів на могилу й змусив себе стати видимим.

— Ти не зник, — почувся Лізин голос. — Тебе хто завгодно знайде.

— Чудово, — відказав Ніх. — Я й хочу, щоб вони мене знайшли.

— Про дурня інші знають більше, ніж дурень — інших.

Сходив місяць — велетенський і низький. Ніх міркував, чи не занадто буде ще й посвистіти, щоб привернути увагу.

— Я бачу його!

У бік Овенса кинувся чоловік, зашпортуючись і ковзаючись, а за ним — іще двоє.

Ніх усвідомлював, що навколо них купками зібралися мертві й спостерігають за всім, що відбувається, але змусив себе не звертати на них уваги та тільки зручніше вмостився на гидкій могилі. Хлопець почувався приманкою в пастці, і відчуття це було не з приємних.

Здоровий, як бугай, чолов'яга добіг до могили першим, за ним — сивокосий, який усе вирішував, і останнім — високий блондин.

Ніх не рухався.

Сивий сказав:

— Я так розумію, ти і є невловимий Доріан-молодший. Дивовижно. Наш Джек Мороз ноги відбігав, шукаючи тебе по всьому світі, а ось він ти, на тому ж місці, де він лишив тебе тринадцять років тому.

— Він убив мою родину.

— О так, це він.

— Чому?

— Хіба це важливо? Ти все одно нікому вже не розкажеш.

— Тоді з вас корона не впаде розказати мені, еге ж?

Сивокосий розсміявся якимось гаркітливим сміхом.

— Який ти кумедний. Мене от що цікавить. Як ти примудрився прожити на кладовищі тринадцять років, і ніхто не помітив?

— Я розкажу, якщо ви дасте відповідь на моє питання.

Кремезний втрутився:

— Не смій так розмовляти з паном Денді, малий нахабо! Я тебе розчавлю, я…

Сивий ступив ще один крок до могили.

— Тихенько, Джеку Моряк. Домовились. Відповідь за відповідь. Ми, мої друзі і я, — члени одного таємного братерства, відомі як Джеки На-всі-руки-майстри, нас називають Валетами та іншими іменами. Це братерство дуже й дуже давнє. Ми знаємо… ми пам'ятаємо те, про що більшість людей забули. Давнє знання.

Ніх мовив:

— Чари. Ви володієте чарами.

Чоловік кивнув:

— Можна й так сказати. Але це дуже своєрідний різновид чарів. Це чари, які з'являються під час смерті. Щось покидає цей світ, щось інше в нього приходить.

— Ви убили мою сім'ю заради… заради чого? Заради чарів? Це ж маячня.

— Ні. Щоб захиститися. Дуже давно, ще коли будували піраміди, один з наших єгипетських братів напророчив, що колись народиться дитя, яке перетне кордони між світом живих і мертвих. І якщо це дитя досягне дорослого віку, то нашому братерству й усій нашій справі настане кінець. Ми складали гороскопи ще до того, як Лондон розрісся хоча б до села, ми пильнували твою родину ще до того, як Нью-Амстердам став Нью-Йорком. І ми відправили найкращого, найрозумнішого, найнебезпечнішого — як ми думали — з Джеків розібратися з тобою. Зробити це, як годиться, щоб позбутися поганого пророцтва й обернути його на свою користь, і щоб усе в нас було в ажурі ще п'ять тисяч років. Але він не впорався.

Ніх дивився на трійцю чоловіків.

— І де ж він? Чому він не з вами?

Блондин відповів:

— Ми самі про тебе подбаємо. У нашого Джека Мороза гарний ніс, і він винюхує твою маленьку подружку. Ми не можемо залишати свідків. Тільки не в таких справах.

Хлопець нахилився вперед і зарився руками в бур'яни, якими поросла неохайна могила.

— Ну то спробуйте впіймати.

Блондин вишкірився, здоровань кинувся вперед, навіть пан Денді зробив кілька кроків.

Ніх запустив пальці в бур'ян якомога глибше, оголив зуби й вимовив три слова мовою, яка була стародавньою ще в ті часи, коли народився Чоловік кольору індиго:

— Ска! Те! Хаваґа!

І відчинив браму гулів.

Могила відкинулася, ніби люк. У її глибині Ніх бачив зорі — темряву, наповнену мерехтливими вогниками.

Здоровань, пан Моряк, який тієї миті опинився на краю провалля, не зміг зупинитись і з подивом на обличчі шубовснув у його чорноту.

Пан Стрибун скочив у бік Овенса з витягнутими руками, перестрибуючи через діру. Ніх спостерігав, як чоловік завис у найвищій точці свого стрибка, на мить застиг, а потім його засмоктало в безодню брами гулів.

Пан Денді стояв на краю могили, на кам'яному надгробку, й дивився на темряву провалля. Потім він глянув на хлопця й розтягнув свої тонкі губи в посмішці.

— Не знаю, що це ти таке зробив, але це не спрацювало.

Рукою в рукавичці він витягнув з кишені пістолет і націлився на Овенса.

— Варто було самому це зробити тринадцять років тому. Нікому не можна довіряти. Всі важливі справи треба робити власноруч.

З брами гулів вихопився порив пустельного вітру, гарячого і сухого, зі жменею піску. Ніх сказав:

— Там унизу — пустеля. Якщо шукати воду, якусь можна знайти. Якщо добряче пошукати, знайдеться і їжа, от лише нічних кощавців дратувати не треба. Гульхайм краще оминати, гулі можуть стерти вашу пам'ять і перетворити на одного з них, або зачекати, поки ви добряче розкладетеся, і зжеруть. Так чи так, без них краще.

Дуло пістолета не ворухнулось. Пан Денді поцікавився:

— Навіщо ти мені все це розповідаєш?

Ніх вказав кудись убік:

— Через них.

І в цю мить пан Денді відвів погляд від хлопця, на якусь мить, але цього було досить, щоб Ніх зникнув. Коли чоловік знову подивився на понівечену статую, Овенса поруч уже не було. З глибин брами долинув крик, схожий на самотні волання нічного птаха.

Пан Денді озирнувся, на його лобі зібралися глибокі зморшки, а кожен рух просто кричав про невпевненість і лють. Він прогарчав:

— Де ти? Чорт тебе забирай! Де ти подівся?

Йому здалося, що він почув голос:

— Брами гулів, якщо відчиняються, мають зачинитися знов. Їх не можна лишати відчиненими, вони самі жадають зачинитися.

Віко могили здригнулось і затряслося. Багато років тому пан Денді пережив землетрус у Бангладеші. І це було схоже — земля задвигтіла, і пан Денді упав, упав би в темряву, але схопився за похилений надгробок, обхопив його обома руками й повис на ньому. Він і гадки не мав, що там унизу, і не мав жодного бажання дізнаватися.

Земля знову здригнулася, і чоловік відчув, як надгробок почав сповзати під його вагою.

Він підвів очі й побачив хлопчика, який з цікавістю дивився на нього згори.

— Я збираюся відпустити браму, — сказав він. — Якщо ви й далі будете триматися за камінь, брама може зачинитись і розчавити вас, або поглинути й перетворити на частину себе. Не знаю точно, що станеться. Але я даю вам вибір, і він кращий, ніж ви запропонували моїй сім'ї.

Щось натужно зарипіло. Пан Денді зазирнув у сірі очі хлопця й вилаявся. А потім мовив:

— Тобі нізащо не втекти від нас. Ми — Джеки, Майстри-на-всі-руки. Ми всюди. Це ще не кінець.

— Для вас — кінець, — відповів Ніх. — Кінець вашого братерства й ваших ідей. Усе так, як прорік ваш єгипетський брат. Ви не вбили мене, хоч і були всюди. І тепер усьому кінець.

І хлопець усміхнувся:

— Це ж оцим і зайнятий Сайлас, правда? Ось куди він поїхав.

Вираз обличчя пана Денді й був відповіддю на підозри Овенса. Але він так і не дізнався, що міг би сказати на це чоловік, бо той відпустив надгробок і шубовснув у відкрите провалля брами гулів.

Ніх промовив:

— Be карадос.

І брама знову стала звичайною непримітною могилою.

Хтось смикав Овенса за рукав. На нього знизу дивився Фортінбрас Бартлбі:

— Ніх! Чоловік, що ходив біля каплиці! Він піднімається пагорбом.

Чоловік на ім'я Джек ішов, куди вів його ніс. Він відокремився від решти групи, не в останню чергу тому, що сморід одеколону Джека Денді забивав усі інші, тонші аромати.

Він не міг знайти хлопця по запаху, тільки не тут, бо той сам пахнув кладовищем. Але дівчинка, дівчинка пахла домом і мамою, краплинкою парфумів, які вона вранці нанесла на шию перед тим, як піти до школи. А ще вона пахла жертвою, спітнілою від страху, пахла, як здобич. І хоч би де вона була, рано чи пізно поруч із нею з'явиться хлопець.

Джек міцно стиснув руків'я ножа й пішов угору пагорбом. Він майже дістався вершини, коли відчув (і зрозумів — це передчуття правдиве), що Джек Денді й решта загинули. «Ну й добре, — подумав він, — вільне місце на вищих лавах зайвим не буде». Просування самого Джека в рядах Братерства уповільнилось і взагалі зупинилося після провалу з сім'єю Доріанів. Він втратив кредит довіри.

А тепер, зовсім скоро, все зміниться.

На вершині пагорба чоловік на ім'я Джек загубив запах дівчинки. Але знав, що вона десь неподалік. Він неспішно повернувся на кілька кроків назад і знову винюхав її парфуми біля невеличкого мавзолею з зачиненою металевою брамою. Він потягнув її, і та розчахнулася.

Усередині запах був ще сильніший. Він чув, що вона боїться. Одну за одною Джек стягнув труни з полиць, скидаючи їх гучно, щоб вони гриміли по підлозі, старе дерево кололося на друзки, а вміст гробів розлітався по підлозі. Але ні, в жодній труні дівчинки не було.

Де ж тоді?

Джек оглянув стіну. Без отворів. Він став навколішки, витягнув останню труну й помацав за нею. І знайшов діру…

— Скарлет, — покликав він, намагаючись пригадати, як називав її, будучи паном Фростом, але в ньому нічого не лишилося від тієї личини, тепер він був чоловіком на ім'я Джек і ніким більше.

А Скарлет, коли почула гуркіт домовин, потихеньку, лівою рукою тримаючись за стіну, правою підсвічуючи сходи ліхтариком, який давав світла лише на один крок уперед, пішла вниз. Вона спустилася сходами до кінця і, відчуваючи, як несамовито калатає серце, зачаїлася в залі.

Її все лякало: і милий пан Фрост з його друзями, і ця зала, і спогади про неї, і, якщо вже зізнатися чесно, дещо страхав її Ніх. Він більше не був тихим загадковим хлопчиком з її дитинства. Він став кимось іншим, кимось, не зовсім схожим на людину.

Скарлет розмірковувала про те, що ж зараз думає її мама. Мабуть, вона дзвінками обриває панові Фросту телефон, щоб дізнатися, коли ж донька повернеться додому. Дівчинка подумала, що коли вибереться з цієї халепи живою, то вже точно змусить матір придбати для неї мобільний телефон. Бо це просто якась дурня — вона єдина серед однолітків власного телефону не мала.

А ще вона думала, що хоче до мами.

Скарлет навіть не підозрювала, що людина може так нечутно пересуватися в темряві, але рука в рукавичці затулила їй рота, і голос, що лише віддалено нагадував голос пана Фроста, байдуже повідомив:

— Якщо ти утнеш щось — чи взагалі хоч щось зробиш, я переріжу тобі горлянку. Кивни, якщо зрозуміла.

Дівчинка кивнула.

Ніх побачив розгардіяш у мавзолеї Фробішера, розкидані труни і їхній вміст, розпорошений у проході. Тут же були й численні Фробішери, Фробишери, кілька Петтіферів — усі до певної міри розгнівані й перелякані.

— Він уже пішов униз, — повідомив Єфраїм.

— Дякую, — відповів Ніх.

Він проліз крізь отвір у стіні й пішов сходами.

Ніх дивився зором мертвих і бачив як сходинки, так і залу в їхньому кінці. А коли він минув половину шляху, то помітив чоловіка на ім'я Джек, який тримав Скарлет. Він викрутив їй руку за спину, а біля горла тримав великий, гидкий ніж для видалення кісток.

Чоловік на ім'я Джек глянув угору.

— Здоров, хлопче, — привітався він.

Ніх мовчав. Він зосередився на зниканні й ступив ще один крок униз.

— Ти думаєш, я тебе не бачу, — вів далі Джек. — Твоя правда. Не бачу. Але я чую твій страх. І чую твої кроки, твоє дихання. І тепер, коли я знаю про твої фокуси зі зниканням, я відчуваю тебе. А тепер скажи щось. Скажи так, щоб я почув, інакше я почну відрізати маленькі шматочки від нашої юної панянки. Ти зрозумів?

— Так, — відповів Ніх, і його голос луною розкотився по залі. — Я зрозумів.

— От і добре. А тепер підійди ближче, трошки потеревенимо.

Ніх пішов сходами униз і зосередився на страху, на посиленні паніки в залі, створюючи майже фізично відчутний жах…

— Припини, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Хай там що ти робиш, облиш це.

Ніх припинив.

— Думаєш, — вів далі Джек, — ти можеш застосувати свої нікчемні чари проти мене? Ти хоч знаєш, хто я, хлопче?

— Ти — Джек. Ти вбив мою сім'ю. І краще б ти вбив мене.

— Краще б я вбив тебе? — перепитав Джек.

— О так. Старий сказав, що якщо я виросту, ваш Орден зникне. Я виріс. А ти схибив і програв.

— Наше Братерство сягає корінням у вавилонські часи. Ніхто не зможе нам зашкодити.

— Вони тобі не сказали, правда? — Ніх стояв на п'ять сходинок вище за чоловіка на ім'я Джек. — Ті четверо. Вони були останніми Джеками. Як там… У Кракові, і Ванкувері, і Мельбурні — всі загинули.

— Будь ласка, Ніх, скажи, хай мене відпустить, — озвалася Скарлет.

— Не хвилюйся, — спокійно відповів Ніх, хоча спокою він не відчував.

І далі — Джекові:

— Невже ти не розумієш, що вже немає сенсу кривдити її чи вбивати мене? Немає більше ордену Джеків На-всі-руки-майстрів. Уже немає.

Джек замислено кивнув.

— Якщо це правда і я останній з Джеків, тоді я маю залізобетонну причину вбити вас обох.

Ніх мовчав.

— Гордість, — промовив чоловік на ім'я Джек. — Гордість за свою роботу. Гордість завершити почате. Що ти робиш?

Волосся хлопця стало дибки. Відчувши примарне клубочіння в залі, він відповів:

— Це не я. Це Винищувач. Він охороняє поховані тут скарби.

— Не бреши.

Скарлет втрутилася:

— Він не бреше, це правда.

— Правда? Поховані скарби? Не смішіть…

— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ СВОГО ХАЗЯЇНА.

— Хто це сказав? — спитав чоловік на ім'я Джек, роззираючись.

— Ти чув? — здивувався Ніх.

— Так, я чув, — підтвердив Джек.

— А я нічого не чула, — сказала Скарлет.

— Що це за місце, хлопче? Де ми?

Але перш ніж Ніх устиг щось відповісти, залою розкотився голос Винищувача:

— ЦЕ МІСЦЕ, ДЕ ЧЕКАЄ СКАРБ. МІСЦЕ СИЛИ. ЙОГО СТЕРЕЖЕ ВИНИЩУВАЧ І ЧЕКАЄ НА ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА.

— Джек? — перепитав Ніх.

Чоловік на ім'я Джек схилив голову набік і промовив:

— Як добре звучить моє ім'я, вимовлене твоїми вустами. Якби ти назвав його раніше, я б швидше тебе знайшов.

— Джек, як мене звали насправді? Яке ім'я дала мені моя родина?

— А чого це тебе хвилює?

— Винищувач сказав знайти своє ім'я. То як мене звали?

— Дай-но подумати. Пітер? Чи Пол? Чи Родрік — ти схожий на Родріка. А, може, ти звався Стівен…

Він знущався з хлопця.

— Чого б не сказати правду? Ти ж усе одно збираєшся мене вбити.

У темряві Джек знизав плечима і кивнув, наче підтверджуючи очевидне.

— І відпусти дівчинку, — мовив Ніх. — Відпусти Скарлет.

Джек вдивлявся в чорноту. А потім сказав:

— Той камінь — вівтар, так?

— Мабуть.

— І ніж, кубок та брошка?

Тепер чоловік усміхався. Ніх бачив його обличчя, на якому такою недоречною була ця дивна, захоплена усмішка. Скарлет нічого не бачила, крім темряви, яка інколи вибухала спалахами в її очах, але чула радість у Джековому голосі. А він казав:

— Братерству кінець, так само, як і Зборам. Але яка різниця, що крім мене більше Джеків, Майстрів-на-всі-руки, немає? Можна зібрати нове Братерство, могутніше за попереднє.

— МОГУТНІСТЬ, — відгукнувся Винищувач.

— Це ж ідеальна нагода, — продовжив Джек. — Ну от подумайте. Ми в місці, яке мої брати шукали тисячі років, з усім необхідним для церемонії. Тут і в провидіння боже повірити недовго, еге ж? Або в дієвість усіх молитов попередніх Джеків, якщо в мить найбільшого нашого занепаду воно відкрилося нам.

Ніх відчував, як Винищувач уважно слухає слова Джека і як у залі наростає схвильований шелест.

Чоловік на ім'я Джек сказав:

— Зараз я відпущу твою руку, Скарлет, але ніж лишиться біля горла, тому не намагайся втекти. Хлопче, а ти покладеш мені в долоню ніж, кубок і брошку.

— СКАРБ ВИНИЩУВАЧА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — прошепотів потрійний голос. — МИ ОХОРОНЯЄМО ЙОГО, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

Ніх нахилився, взяв речі з вівтаря й поклав у розкриту долоню Джека, затягнуту в рукавичку. Чоловік вишкірився.

— Скарлет, я зараз тебе відпущу. Коли я заберу ніж, лягай на підлогу обличчям униз, а руки складеш за головою. Як щось зробиш не так, я вб'ю тебе, і це буде боляче. Ти все зрозуміла?

Скарлет ковтнула слину. У роті було пересохло, але вона ступила один непевний крок уперед. Права рука, весь цей час притиснута до попереку, заніміла, а плече наче голки й булавки кололи. Вона лягла на підлогу, торкаючись щокою утрамбованої землі.

«Нам кінець», — якось беземоційно думала вона, їй здавалося, що все це відбувається з кимось іншим, що вона дивиться збоку на сюрреалістичну драму, яка перетворилася на небезпечні хованки. Вона чула, як Джек схопив хлопця.

— Хай вона йде, — пролунав голос Ніха.

— Якщо робитимеш усе, як я кажу, вона лишиться живою й навіть неушкодженою, — відгукнувся чоловік на ім'я Джек.

— Я тобі не вірю. Вона зможе тебе впізнати.

— Ні, не зможе, — дорослий голос звучав упевнено. — Десять тисяч років минуло, а ніж усе ще гострий.

Захват у голосі був майже відчутним.

— Хлопче, стань навколішки на вівтар. Руки за голову. Зараз же.

— ЯК ДОВГО МИ ЧЕКАЛИ, — промовив Винищувач, але Скарлет почула лише шурхіт, наче величезний плазун обвивав усю залу кільцями свого тіла.

Але ці слова чув чоловік на ім'я Джек.

— Ти хочеш дізнатися своє ім'я, хлопче, до того, як я проллю твою кров на цей камінь?

Ніх відчув холод леза на шиї. І цієї миті він все зрозумів. Усе вповільнилося. Все стало чітким.

— Я знаю своє ім'я, — промовив він. — Я — Ніхто Овенс. Ось хто я.

І, стоячи навколішки на холодному вівтарному камені, він побачив, як все просто.

— Винищувачу, — спитав Ніх, — ти все ще хочеш мати хазяїна?

— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

— Ну, — відповів Ніх, — хіба ти щойно не знайшов хазяїна, якого так довго шукав?

Він відчував, як клубочиться і збільшується Винищувач, чув шум, схожий на скрегіт тисяч сухих гілок, наче щось велике й потужне виповзало з глибин зали. І тоді, вперше, Ніх побачив Винищувача. Згодом він так і не зміг описати, що саме він бачив: щось велетенське, так, щось із тілом здоровенного змія, але з головою… чиєю? Їх було три, три голови, три шиї. Ті обличчя були мертвими, наче хтось зібрав їх з різних частин людей і тварин. Їх вкривали пурпурові візерунки, татуювання кольору індиго, які перетворювали неживі ці обличчя на щось дивне й жахливо виразне.

Обличчя Винищувача нерішуче поводили носами навколо Джека, наче збиралися пестити чи гладити його.

— Що відбувається? — спитав Джек. — Що це таке? Що воно робить?

— Це Винищувач. Він охороняє це місце. І йому потрібен хазяїн, щоб давати накази, — відповів Ніх.

Джек оцінив вагу кремнієвого ножа в руці.

— Краса, — промовив чоловік сам до себе. І додав: — Ну звісно, він чекав на мене. І так. Так, це ж очевидно, я його новий хазяїн.

Винищувач обвив собою всю залу.

— ХАЗЯЇН? — спитав він, наче пес, який терпляче ждав довго, надто довго. І ще раз: — ХАЗЯЇН?

Він наче знайомився з цим словом, куштував його. І воно йому сподобалося, тому він видихнув його з радістю й тугою:

— ХАЗЯЇН…

Джек подивився на Овенса згори вниз.

— Тринадцять років тому я проґавив тебе, а тепер ми нарешті возз'єдналися. Це кінець одного ордену й початок іншого. Прощавай, хлопче.

Однією рукою він підніс ніж до горла жертви, а в іншій тримав кубок.

— Ніх, — сказав Ніх. — Не називай мене хлопцем, моє ім'я — Ніх.

І він гукнув:

— Винищувачу, що ти робитимеш з новим хазяїном?

— МИ ЗАХИЩАТИМЕМО ЙОГО ДОВІКУ. МИ НАЗАВЖДИ СКЛУБОЧИМОСЯ НАВКОЛО НЬОГО Й ОХОРОНЯТИМЕМО ВІД НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Тоді захищайте його зараз же.

— Я твій хазяїн, ти коритимешся мені, — сказав чоловік на ім'я Джек.

— ВИНИЩУВАЧ ТАК ДОВГО ЧЕКАВ, — переможно проголосив потрійний голос. — ТАК ДОВГО.

І він почав неспішно обвивати Джека своїми велетенськими кільцями.

Джек випустив кубок. Тепер в обох руках він тримав по ножу — кремнієвий ніж і ніж з чорною кістяною рукояттю — і вимагав:

— Геть! Заберися від мене! Не наближайся!

Він розмахував ножами, поки Винищувач підповзав до нього, а той одним потужним поривом обвився навколо.

Ніх підбіг до Скарлет і допоміг їй підвестися.

— Я хочу бачити, — вимовила дівчинка. — Я хочу знати, що відбувається.

Вона витягла ліхтарик і увімкнула його…

Те, що побачила вона, відрізнялося від того, що бачив Ніх. Вона не бачила Винищувача, і це було на краще. Хоча вона бачила Джека. Страх на його обличчі зробив його схожим на пана Фроста, яким він колись був. Накритий хвилею жаху, він знову став милим чолов'ягою, який підвозив її додому. Він висів у повітрі, спочатку метрів за три, потім п'ять над підлогою, навіжено розмахуючи двома ножами, намагаючись поранити когось невидимого, але ці спроби, вочевидь, не мали жодного ефекту.

Пана Фроста, чоловіка на ім'я Джек (байдуже, як його звали) тягнуло геть від дітей, аж поки не розпластало — руки-ноги в різні боки — на стіні зали.

Скарлет здавалося, що пана Фроста затягувало в стіну, засмоктувало в камінь, поглинало. Вже не було видно нічого, крім обличчя. Він страшно кричав, відчайдушно вимагав, щоб Ніх відкликав чудовисько, врятував його, він благав… А потім стіна проковтнула й обличчя, і голос стих.

Ніх підійшов до кам'яного вівтаря. Підібрав з підлоги кам'яний ніж, кубок, брошку й поклав їх на місце. Чорний ніж він лишив лежати там, де той упав.

— Ти ж начебто сказав, що Винищувач не може скривдити нікого. Що він тільки налякати нас може, — промовила Скарлет.

— Так, — підтвердив Ніх. — Але йому був потрібен хазяїн, якого б він міг захищати. Так він мені сказав.

— Тобто ти знав. Знав, що станеться…

— Так. Я сподівався, що так буде.

Він допоміг їй піднятися сходами вгору й вийти в безлад мавзолею Фробішера.

— Мені треба буде тут прибрати, — буденно сказав Ніх.

Скарлет намагалася не дивитися на розпорошені по підлозі рештки. Коли вони вийшли з мавзолею, вона глухо вимовила знову:

— Ти знав, що так станеться.

Цього разу Ніх промовчав. Скарлет дивилася на нього таким поглядом, наче бачила вперше.

— Ти знав. Знав, що Винищувач забере його. Це тому ти сховав мене в мавзолеї? Так? А я що, приманкою була?

— Ні, зовсім ні, — заперечив Ніх. І додав: — Ми живі, правда ж? А він уже ніколи не завдасть нам клопоту.

Скарлет відчула, як наростають у ній злість і гнів. Страх зник, і тепер вона відчувала потребу вихлюпнути емоції, викричатися, але боролася з цим бажанням.

— А що сталося з іншими? Їх ти теж убив?

— Я нікого не вбивав.

— То де вони?

— Один, з поламаною гомілкою, сидить у глибокій могилі. Троє інших, скажімо так, далеко звідси.

— То ти не вбив їх?

— Звісно, що ні, — відказав Ніх. — Це мій дім. Мені не треба, щоб вони вешталися тут довіку. Слухай, усе гаразд. Я розібрався з ними.

Скарлет відступила на крок від хлопця і сказала.

— Ти — не людина. Люди так не чинять. Ти такий самий лиходій, як і він. Ти — чудовисько.

Ніх відчув, що блідне. Після всього, що він пережив цієї ночі, після всього, що сталося, це було найважчим ударом.

— Ні. Все було не так.

Скарлет задкувала від нього. Один крок, другий — і вона вже розвернулася, щоб дременути геть кладовищем, залитим місячним сяйвом, коли високий чоловік, одягнений у чорний оксамит, взяв її за руку й мовив:

— Боюся, зараз ти несправедлива до нього. Але, безсумнівно, щасливішою ти будеш, якщо нічого цього не пам'ятатимеш. Давай прогуляємося, ти і я, обговоримо все, що сталося за останні кілька днів, і що буде доречним пам'ятати, а що буде краще забути.

— Сайласе, — втрутився Ніх. — Не роби цього. Не змушуй її забути мене.

— Так буде безпечніше. Для неї, не для нас.

— А я, хіба я не маю права голосу? — втрутилася Скарлет.

Сайлас промовчав. Ніх ступив кілька кроків у бік дівчинки зі словами:

— Слухай, усе вже скінчилося. Я розумію, що було важко. Але ми впоралися. Ти і я. Ми побороли їх.

Вона лише стиха похитала головою, наче заперечуючи все, що бачила, все, що пережила. Дівчинка повернулася до Сайласа і сказала лише:

— Я хочу додому. Будь ласка.

Сайлас кивнув. І вони з дівчинкою пішли стежкою, яка згодом вивела їх з кладовища. Ніх дивився Скарлет услід, сподіваючись, що вона озирнеться, що всміхнеться чи хоча б кине на нього переляканий погляд. Але вона не озирнулася. Вона просто пішла.

Ніх повернувся до мавзолею. Він мусив щось зробити, тож заходився піднімати скинуті труни, прибирати сміття, складати назад плутанину кісток, розчарований тим, що жоден з натовпу Фробішерів, Фробишерів і Петтіферів не знає точно, де чиї рештки.

Чоловік привів Скарлет додому. Згодом її мама не могла точно пригадати, що саме він їй сказав, хоча запам'ятала, що, на превеликий жаль, люб'язний пан Фрост змушений був покинути місто.

Після розмови на кухні з цим чоловіком про життя і мрії мати Скарлет якимось чином дійшла висновку, що їм краще повернутися до Глазго, там Скарлет буде щасливіша поруч із батьком і друзями з дитинства.

Сайлас лишив дівчинку з матір'ю на кухні за розмовами про труднощі, пов'язані з переїздом до Шотландії, та обіцянками Нуни купити доньці телефон. Вони практично не пам'ятали про візит Сайласа, що, власне, і було його бажанням.

Повернувшись на кладовище, Сайлас знайшов хлопця в амфітеатрі біля обеліска, з закам'янілим виразом обличчя.

— Як вона?

— Я забрав її спогади, — відповів Сайлас. — Вони повернуться до Глазго. Там у неї є друзі.

— Як ти міг змусити її забути мене?

— Люди прагнуть забути неможливе. Це робить їхній власний світ безпечнішим.

— Вона мені подобалась.

— Вибач.

Ніх намагався всміхатися, але не знаходив у собі сил.

— Проблеми, про які говорили ті чоловіки… Про Краків, Мельбурн і Ванкувер. Це ж ти там був?

— Я був не сам.

— З панною Лупеску?

Коли Ніх побачив вираз обличчя опікуна, він стривожився:

— З нею все гаразд?

Сайлас похитав головою, і на якусь мить вираз його обличчя вжахнув хлопця:

— Вона билася відважно. Билася за тебе, Ніх.

— Винищувач забрав чоловіка на ім'я Джек. Троє інших — за брамою гулів. Один, поранений, досі сидить на дні могили Кастерза.

— Він — останній Джек. Треба поговорити з ним до сходу сонця, — сказав Сайлас.

На кладовищі віяв холодний вітер, але ні чоловік, ні хлопчик, здавалося, не відчували його.

— Вона злякалася мене, — мовив Ніх.

— Так.

— Але чому? Я врятував її. Я ж не поганий. І ми однакові. Я теж живий, — і додав: — Як загинула панна Лупеску?

— Гідно, — відповів Сайлас. — У битві, захищаючи інших.

Очі Овенса потемніли.

— Ти міг принести її сюди. Поховати на цьому кладовищі. Тоді я міг би розмовляти з нею.

— Це було неможливо.

Ніх відчув, як в очах запекло.

— Вона називала мене Німіні. Ніхто більше мене так не зватиме.

— Може, ми підемо знайдемо тобі щось попоїсти? — запропонував Сайлас.

— Ми? Ти хочеш, щоб я пішов з тобою? За межі кладовища?

— Тепер ніхто не збирається тебе вбивати. Принаймні зараз. Вони багато чого вже не робитимуть, тривалий час. Тому так. Що б ти хотів з'їсти?

Ніх збирався сказати, що не голодний, але це було б брехнею. Його трохи нудило, трохи гуділо в голові, але він страшенно хотів їсти.

— Може, піци? — запропонував він.

І вони пішли до брами. Дорогою Ніх бачив мешканців кладовища, але вони ані слова не сказали хлопчику та його опікунові. Лише дивилися на них.

Ніх дякував за допомогу, казав, як їм зобов'язаний, але мертві мовчали.

Світло в піцерії було яскравим, надто яскравим для хлопця. Вони з Сайласом сіли в кутку, й опікун показав, як користуватися меню і як замовляти їжу (собі він попросив склянку води й маленьку порцію салату, який ганяв виделкою по тарілці, але так ні крихти до рота й не поклав).

Ніх бадьоро їв свою піцу руками. Запитань він не ставив. Сайлас усе розповість свого часу. Або не розповість.

Опікун сказав:

— Ми знали про них… Про Джеків… Давно, дуже давно, але знали про них лише за їхніми справами. Ми підозрювали, що за всім цим має стояти якась організація, але вони дуже добре ховалися. І от, вони почали шукати тебе і вбили твою родину. Поступово я зміг їх вистежити.

— «Ми» — це ти і панна Лупеску? — спитав Ніх.

— Інші теж, такі, як ми.

— Почесна варта.

— Де ти почув?.. — почав Сайлас, але передумав. — Неважливо. Як кажуть, і у стін є вуха. Так. Почесна варта.

Сайлас узяв свою склянку води, підніс до вуст, змочив їх і поставив склянку назад, на поліровану чорну стільницю. Вона була практично дзеркальною, і якби хтось звернув увагу, то помітив би, що цей високий чоловік не має відображення.

— Отже. Тепер… Тепер ти закінчив справу. Ти залишишся? — спитав Ніх.

— Я ж обіцяв. Я лишатимусь, поки ти не виростеш.

— Я виріс.

— Ні. Майже виріс, але ще не зовсім.

Він поклав на стіл десятку.

— Та дівчинка. Скарлет. Чому вона так злякалася мене, Сайласе?

Але Сайлас нічого не відповів, і питання лишилося висіти в повітрі, а чоловік і хлопчик вийшли з яскраво освітленої піцерії в обійми темряви. Невдовзі їх проковтнула ніч.

Розділ восьмий Прощання і розставання

Інколи Ніх уже не міг розгледіти мертвих. Це почалося місяць чи два тому, в квітні чи травні. Попервах таке траплялося рідко, але з часом — дедалі частіше.

Світ змінювався.

Ніх поблукав до північно-західної частини кладовища, до заплутаної завіси плюща, яка звисала з тиса й наполовину перекривала дальній вихід з Єгипетської доріжки. Там він побачив рудого лиса й чорного кота в шкарпеточках і з білою грудкою, які сиділи посеред доріжки й про щось теревенили. Коли Ніх наблизився, вони зиркнули на нього і, налякані, стрибнули в хащі, наче їх застукали на змовництві.

«Дивно», — подумав хлопець.

Цього лиса він знав ще лисеням, а кіт гуляв кладовищем, скільки Ніх себе пам'ятав. Він не був для них незнайомцем. У доброму гуморі вони навіть дозволяли себе пестити.

Овенс зібрався прослизнути крізь плющ, аж раптом виявив, що це не так просто. Довелося нахилятися, відштовхувати плетиво й протискатися крізь нього. Ніх обережно йшов доріжкою, оминаючи ями і вибоїни, поки не дістався видатного надгробка, що позначав останнє місце спочинку Алонсо Томаса Гарсії Джонса (1837–1905 рр., «Поклади свій костур, мандрівниче»).

Останні місяці Ніх приходив до Алонсо Джонса раз на кілька днів, але той обійшов майже весь світ і залюбки розповідав хлопцю про свої мандри. Зазвичай він починав зі слів: «Зі мною ніколи не ставалося нічого цікавого», потім похмуро продовжував: «Я вже розказав тобі всі свої оповідки», а потім в його очах з'являлися вогники, і він додавав: «Ну крім… чи розповідав я тобі про?..» І хоч би що він сказав далі — чи «Як я тікав з Москви?», чи «Як я загубив надзвичайно золотоносну копальню на Алясці?», чи «Про стихійні пересування худоби в пампасах?», Ніх завжди заперечно хитав головою, очікувально дивився Алонсо у вічі й невдовзі пірнав у світ розповідей про відчайдушну хоробрість і надзвичайні пригоди, про цілування красунь, про лиходіїв, застрелених чи зарубаних мечами, про мішки золота, про діаманти завбільшки з пучку великого пальця на руці, про загублені міста й розлогі гори, про паротяги й вітрильники, про пампаси, океани, пустелі й тундру.

Ніх підійшов до помітного надгробка — високого, з вирізьбленими перевернутими догори дриґом факелами, — і чекав. Але ніхто не з'явився. Він покликав Алонсо Джонса, навіть постукав по надгробку, але відповіді так і не було. Ніх нахилився, щоб просунути голову в могилу й покликати товариша, але замість того, щоб ковзнути крізь шари ґрунту, наче тінь крізь глибшу тінь, він гупнувся лобом об землю. Голосно й боляче гупнувся. Хлопчик гукнув Алонсо знов, але не побачив нічого й нікого, та обережно пішов назад до стежки, продираючись крізь зелень плетива плюща й сірість кам'яних надгробків. Три сороки злетіли з глоду, коли він пройшов повз них.

Він ані душі не зустрів дорогою до південно-західного схилу кладовища, і вже там помітив знайомий обрис Матінки Скрегіт у високому капелюшку і накидці; вона, крихітна й згорблена, шукала між надгробками дикі квіти.

— Агов, хлопче! — покликала вона його. — Тут ростуть дикі настурції. Може, нарвеш кілька квіточок мені на могилку?

Ніх нарвав червоних і жовтих настурцій і приніс їх до надгробка Матінки Скрегіт, такого побитого часом, потрісканого й затертого, що на ньому лишився тільки напис

РЕГІТ

який ось уже понад сто років спантеличував місцевих істориків.

Він шанобливо поклав квіти на могилу.

Матінка Скрегіт усміхнулася до нього:

— Ти добрий хлопчик. Не уявляю, що ми робитимемо без тебе.

— Дякую, — відповів Ніх. — А де всі? Ви перша, кого я сьогодні зустрів.

Матінка уважно подивилася на Овенса.

— А з лобом що?

— Гупнувся об могилу пана Джонса. Вона виявилася непроникною. Я…

Але Матінка стиснула губи, нахилила на бік голову й уважно подивилася на Овенса ясними, хоч і старими, очима з-під капелюшка.

— Я назвала тебе хлопчиком… Але час летить, як на крилах, і ти вже не хлопчик, а парубок, хіба ні? Скільки тобі років?

— Думаю, десь п'ятнадцять. Але я не відчуваю себе дорослішим…

Матінка перебила його:

— А я й досі почуваюся дівчиськом, що плело віночки з маргариток на старих пасовиськах. Ти завжди лишаєшся собою, і це відчуття не змінюється, хоча сам ти змінюєшся завжди.

Вона сіла поруч на свій побитий часом надгробок і продовжила:

— Я пам'ятаю ніч, коли ти прийшов до нас. Я сказала, що ми не можемо покинути маленького, твоя мама погодилася, а решта заходилися сперечатися, аж поки не з'явилася Дама на Сірому. Вона сказала: «Послухайтеся Матінку Скрегіт, мешканці кладовища. Хіба немає у вас і крихти милосердя?», — і тоді всі погодилися зі мною.

Вона задумалася, похитала голівкою.

— Тут рідко коли один день відрізняється від іншого. Минають пори року. Росте плющ. Надгробки розвалюються. Але коли ти прийшов… Щоб не просторікувати — я рада, що так сталося.

Старенька підвелася, витягла з рукава бруднуватий клаптик тканини, поплювала на нього і, де дістала простягнутою рукою, повитирала кров з Овенсового лоба.

— Отак, тепер ти матимеш презентабельний вигляд, — суворо мовила вона. — Я так розумію, що неясно, коли зустріну тебе знов. Пильнуй себе.

Ніх пішов у бік могили Овенсів, стривожений, як ніколи, і полегшено видихнув, знайшовши там обох батьків. Але коли він наблизився, його радість змінилася неспокоєм: чому пан і пані Овенс стояли по різні боки могили, наче на вітражі? Хлопець не міг зрозуміти виразів їхніх облич.

Батько ступив крок уперед і мовив:

— Добрий вечір, Ніх. Сподіваюся, у тебе все добре.

— Певною мірою, — відповів Ніх так, як завжди відповідав пан Овенс на це саме запитання.

— Ми з пані Овенс усе життя мріяли про дитину. Але навряд чи в нас міг би бути син, кращий за тебе, — гордо дивився на хлопця батько.

— Дякую, так, але… — Ніх повернувся до матері, впевнений, що вона пояснить йому, що відбувається, але її вже не було поруч. — А де вона?

— Ну, — панові Овенсу було ніяково. — Ти ж знаєш Бетсі. У певні моменти вона… Ну, коли не знає, що сказати, розумієш?

— Ні, — відповів Ніх.

— Я думаю, на тебе чекає Сайлас, — сказав тато й зник.

Було вже за північ. Ніх пішов до старої каплиці. Дерево, яке росло з ринви на шпилі, упало під час останньої бурі, прихопивши з собою кілька шматків чорної черепичної луски.

Ніх чекав на сірій дерев'яній лавці, але Сайлас так і не з'являвся.

Здійнявся вітер. То була пізня літня ніч, коли сутінки тривають цілу вічність, і було тепло, але, попри це, Ніх відчув, як руки вкрилися сиротами.

Хтось сказав йому на вухо:

— Скажи, що сумуватимеш за мною, незграбко.

— Ліза?

Ніх не чув і не бачив відьмочки більше року, з тої самої ночі, коли прийшли Джеки Майстри-на-всі-руки.

— Де ти була?

— Спостерігала, — відповіла дівчина. — Хіба панна має звітувати про всі свої дії?

— За мною?

Її голос пролунав над самим його вухом:

— Витрачати час, щоб жити, — таке марнотратство, Ніхто Овенс. Один з нас припустився цієї помилки, і це не я. Скажи, що сумуватимеш за мною.

— Ти кудись вирушаєш? — спитав Ніх і додав: — Ну звісно, я сумуватиму за тобою, куди б ти не пішла…

— От дурне, — прошелестів голос Лізи Гемпсток, і Ніх відчув дотик на своїй руці. — Надто дурний для життя.

І знову дотик — тепер вуст на щоці, на кутику губ. Вона ніжно його поцілувала, а хлопець був надто спантеличений, надто збентежений, щоб знати, чим відповісти.

А голос лунав:

— Я теж сумуватиму за тобою. Завжди.

Подих вітру скуйовдив волосся Овенса — а може, то була її рука, — і ось він знову сам на лавці.

Ніх підвівся. Підійшов до дверей каплички, підняв камінь біля порога й витяг з-під нього запасний ключ, полишений давно спочилим дяком. Потім відімкнув великі дерев'яні двері без спроб прослизнути крізь них. Невдоволено й зі скреготом вони відчинилися.

Усередині було темно, і Ніх зрозумів, що мружиться, намагаючись щось розгледіти.

— Заходь, Ніх, — почувся голос Сайласа.

— Я нічого не бачу, — відповів хлопчик. — Тут надто темно.

— Уже?

Сайлас зітхнув. Ніх почув шурхіт оксамиту, а потім чиркання сірника, той загорівся й запалив дві масивні свічки у високих різьблених дерев'яних канделябрах в глибині кімнати. У цьому світлі Ніх бачив опікуна, який стояв біля величезної шкіряної валізи, що їх ще називали пароплавними кофрами, такої об'ємної, що там, підтягнувши коліна до підборіддя, міг спати досить високий чоловік. Тут же стояла й велика Сайласова шкіряна валіза, яку Ніх уже неодноразово бачив, але менше з тим, вона все одно вражала.

Кофр було вистелено білим. Ніх опустив руку в порожню валізу, торкнувся шовкової підкладки, відчув суху землю.

— Це тут ти спиш? — спитав хлопець.

— Коли сплю не вдома, так, — відповів Сайлас.

Ніх був вражений — скільки він себе пам'ятав, та й ще раніше, Сайлас був поруч.

— Ти хіба не тут живеш?

Сайлас заперечливо похитав головою.

— Мій дім далеко, дуже далеко. Це в тому разі, якщо там ще можна жити. Через певні проблеми на моїй батьківщині я точно не знаю, на що варто чекати після повернення.

— Ти повертаєшся?

Змінювалося те, що завжди було постійним.

— Ти справді їдеш? Ти ж мій опікун.

— Я був твоїм опікуном. Але ти вже досить дорослий, щоб дбати про себе самостійно. А мені треба захищати ще дещо.

Сайлас зачинив брунатну валізу й почав затягувати ремінці.

— А я не можу лишитися тут, на кладовищі?

— Тобі не варто цього робити, — відповів Сайлас з такою теплотою, з якою ніколи нічого не казав. — Всі тутешні мешканці прожили своє життя, хай яке коротке. Тепер твоя черга. Ти повинен жити.

— А можна мені поїхати з тобою?

Сайлас похитав головою.

— Ми ще побачимося?

— Можливо.

У голосі опікуна чулася лагідність і щось іще.

— І незалежно від того, чи побачиш мене ти, я побачу тебе безсумнівно.

Він спер валізу об стіну й підійшов до дверей у дальньому кутку кімнати.

— Ходи зі мною.

Ніх пішов за Сайласом і спустився невеличкими спіральними сходами склепу. Внизу опікун пояснив:

— Я дозволив собі спакувати твої речі.

На коробці з цвілими псалтирями лежала маленька шкіряна валізка, маленька копія Сайласової.

— Тут усе, що належить тобі.

— Розкажи мені про Почесну варту, — попросив Ніх. — Ти її член, панна Лупеску була. А хто ще? Вас багато? Що ви робите?

— Ми робимо недостатньо, — відказав Сайлас. — Переважно охороняємо межові області. Захищаємо кордони.

— Які кордони?

Сайлас мовчав.

— Ти маєш на увазі, ви боретеся з Джеками й такими, як вони?

— Ми робимо те, що повинні, — відповідь Сайласа пролунала втомлено.

— Але ж ви вчинили правильно. Ну, я про Джеків. Вони були жахливі. Чудовиська просто.

Сайлас ступив крок назустріч хлопцю, і тому довелося захилити голову, щоб подивитися в бліде обличчя високого чоловіка.

— Я не завжди чинив правильно. Коли я був молодшим… Я чинив гірше, ніж Джек. Гірше, ніж будь-хто з Джеків. Тоді, Ніх, я був чудовиськом, страхітливішим за будь-яке з чудовиськ.

Овенсу й на думку не спало, що опікун може жартувати чи брехати. Він знав, що ці слова — правда. І відповів:

— Але ж тепер ти змінився, хіба ні?

— Люди можуть змінюватися, — відповів Сайлас і замовк.

Ніх задумався, чи опікун — Сайлас — поринув у спогади.

— Юначе, це була велика честь — бути твоїм опікуном.

Сайлас сховав руку під плащ, а коли дістав, тримав у ній потертий старий гаманець.

— Бери, це тобі.

Ніх узяв гаманець, але всередину не зазирнув.

— Тут гроші. Для початку вистачить, але не більше.

Ніх сказав:

— Сьогодні я хотів зустрітися з Алонсо Джонсом, однак його або не було, або я не зміг його побачити. Я хотів, щоб він розповів мені про далекі краї, в яких побував. Про острови й дельфінів, льодовики й гори. Місця, де люди вдягаються і їдять зовсім інакше, — Ніх вагався. — Про такі місця. І вони там. Тобто, там, за огорожею, цілий світ. І мені можна його побачити? Можна вийти туди?

Сайлас кивнув.

— Так, там цілий світ. У внутрішній кишені твоєї валізи лежить паспорт. Його видано на ім'я Ніхта Овенса. Непросто було його дістати.

— Якщо я передумаю, то зможу повернутися сюди? — спитав Ніх. І сам відповів: — Але якщо я повернуся, це вже не буде домом, це буде просто місцем.

— Провести тебе до брами?

Ніх заперечно похитав головою.

— Краще я сам. І ще. Сайласе. Якщо в тебе хоч колись будуть проблеми, клич мене. І я прийду на допомогу.

— У мене, — відповів Сайлас — проблем не буває.

— Та, мабуть, не буває. Але все одно.

У склепі було темно, пахло цвіллю, вологою та старим камінням, і вперше, вперше в житті він здався хлопцю тісним.

— Я хочу побачити життя на власні очі, — провадив Ніх. — Хочу дізнатись, яке воно на дотик. Хочу лишити відбиток ноги на безлюдному острові. Хочу пограти у футбол з живими. Я хочу… — він замовк на мить, і додав: — Я хочу все.

— Добре, — відповів на це Сайлас.

І тоді він підняв руку, наче збирався поправити волосся, щоб на очі не падало, — нітрохи не притаманний Сайласові жест, — і додав:

— Якщо колись раптом виявиться, що в мене проблеми, — я обов'язково тебе покличу.

— Навіть якщо в тебе не буває проблем?

— Навіть так.

У кутику Сайласових вуст ховалося щось, що могло бути усмішкою, а могло — й сумом, а може, просто грою тіней.

— Бувай тоді, Сайласе, — Ніх простягнув руку, як робив, коли був маленьким хлопчиком, і Сайлас поважно потис його долоню своєю, холодною, кольору старої слонової кістки.

— Бувай, Ніхто Овенс.

Ніх підняв валізку, відчинив двері, вийшов зі склепу й, не озираючись, рушив схилом.

Головну браму вже давно було замкнено. Ніх усе думав, чи зможе пройти крізь неї, чи доведеться повертатися до каплички по ключ, але, коли дістався входу на кладовище, виявилося, що маленька хвіртка не лише не замкнена, а навіть широко розчинена, наче чекає на нього, наче саме кладовище прощається з ним.

Перед хвірткою стояла самотня бліда повнувата постать. Коли Ніх наблизився, вона усміхнулася йому, а очі її в місячному світлі виблискували слізьми.

— Здрастуй, мамо, — сказав Ніх.

Пані Овенс потерла кулачком очі, промокнула їх фартушком, похитала головою і спитала:

— Ти вже знаєш, що відтепер робитимеш?

— Пізнаватиму світ, — відповів хлопець. — Потраплятиму в халепи. Вибиратимуся з них. Помандрую до джунглів, вулканів, пустель і островів. І зустрічатиму людей. Я хочу зустріти дуже, дуже багато людей.

Пані Овенс відповіла не одразу. Вона уважно дивилася на сина, а потім заспівала пісеньку, яку співала, коли він був геть малим, якою вона його заколисувала і якої Ніх не забув.

Спи, моє малятко, спи, Спи, є нас ще поки. Як зростеш, побачиш світ, Але зараз — спокій.

— Так, — відповів Ніх, — побачу.

Поцілунки, в танці двоє; Скарб знайди і ймення своє…

І в цю мить пані Овенс пригадала останні рядки цієї пісеньки й заспівала їх синові:

Всі шляхи пройди собою Упевненим кроком.

— Всі шляхи, — повторив Ніх. — Складне завдання, але я постараюся.

Він спробував обійняти маму, як у дитинстві, але з таким самим успіхом можна було обіймати туман, бо, крім нього, на доріжці вже нікого не було.

Ніх ступив крок уперед, крізь хвіртку, яка вивела його з кладовища. Йому здалося, що хтось сказав: «Я так пишаюся тобою, сину», — але, можливо, лише здалося.

Літнє небо вже почало світлішати на сході, і так розпочався шлях Овенса: вниз пагорбом, до живих, до міста й у світанок.

У валізці лежав паспорт, у кишені — гроші. На вустах танцювала усмішка, хоч і обережна, бо світ, значно більший за маленьке кладовище на пагорбі, ховає в собі небезпеки й таємниці, нових друзів, з якими треба буде потоваришувати, давніх друзів, яких треба буде віднайти, помилки, яких треба буде припуститися, і багато доріг, якими треба буде пройти, допоки він нарешті не повернеться на кладовище чи Дама не покатає його верхи на своєму великому сірому коні.

Але між «зараз» і «потім» було ціле Життя, і Ніх ступив у нього крок з широко розплющеними очима й відкритим серцем.

Подяки

Перше, найголовніше й насамперед: я в невідплатному боргу, свідомому та несвідомому, перед Редьярдом Кіплінґом. Я з великим захватом і радістю читав у дитинстві його винятковий двотомник «Книга джунглів», а відтоді перечитував ще не раз. Якщо ви знаєте цей твір лише за мультфільмом Діснея, варто прочитати оригінал.

На цю ж книжку мене надихнув син. Сюжет спав мені на думку, коли я побачив, як Майкл, тоді ще дворічний, катався на своєму маленькому триколісному велосипеді між надгробків. Але на те, щоб дописати цю історію до кінця, мені знадобилося двадцять з гаком років.

З початком роботи (а почав я з четвертого розділу) лише запитання моєї доньки Медді про те, що ж було далі, спонукало мене не закинути книжку після цих пер­ших кількох сторінок.

Ґарднер Дозуа і Джек Ден були першими, хто опуб­лікував «Надгробок для відьми». Професор Джорджія Ґріллі допомогла кількома ідеями.

Кендра Стаут була така ласкава, що прогулялася зі мною кількома кладовищами й була поруч, коли я по­бачив першу браму гулів. Кендра була й першою слухач­кою найперших розділів та стала щирою шанувальницею Сайласа.

Митець і автор Одрі Ніффенеґґер теж проводить екскурсії кладовищами, і вона показала мені оплетену плющем дивовижу — цвинтар «Гайґейт-Вест». Багато з того, що вона мені розповідала, осіло в розділах шостому та сьомому.

Численні мої друзі читали цю книжку в процесі написання, і всі вони давали мудрі поради, а серед них — Ден Джонсон, Ґері К. Вольф, Джон Кроулі, Мобі, Фара Мендельсон, Джо Сендерс. Вони звернули мою увагу на подробиці, які треба було виправити. Я сумую за Джоном М. Фордом (1957–2006), найкращим своїм критиком.

Ізабель Форд, Еліс Говард, Сара Одедіна і Кларісса Гаттон редагували цю книжку по обидва боки Атлантики. Майкл Конрой розкішно зрежисував аудіоверсію твору. Маккін і Ріддел обидва прекрасно й по-різному ілюстрували його. Меррілі Хайфец — найкращий агент на світі, а Дорі Сіммондс усе прекрасно влаштувала у Сполученому Королівстві.

Я писав цю книжку в багатьох місцях — наприклад, у флоридському будинку Джонатана і Джейн, у хатинці в Корнуолі, у новоорлеанському готелі. У будинку Торі в Ірландії написати нічого не вдалося, бо там я хворів на грип. Втім, вона допомагала й надихала мене.

І насамкінець, я впевнений лише в тому, що забув не лише когось дуже важливого, а десятки таких людей. Вибачте. І дякую вам.

Ніл Ґейман

І я скажу — Її нема, Та я живий, я є. І ось на цвинтар я іду, Колисати дівча моє. Торі Амос, «Кладовище»

Промова на нагородженні Медаллю Ньюбері

Цю промову Ніл Ґейман виголосив 12 липня 2009 року на щорічній конференції Американської асоціації бібліотек з нагоди отримання Медалі Ньюбері за «Книгу кладовища».

1

Якщо раптом вас здивувало, як я тут опинився — а сам я дивуюся, тому нас уже двоє, — то мене сюди викликали, бо я написав книжку, яка називається «Книга кладовища» і яка здобула Медаль Ньюбері 2009 року.

Це означає, що мені вдалося справити враження на своїх доньок, адже я отримав цю нагороду. А ще більше враження я справив на свого сина тим, що мені вдалося захистити цю медаль від напрочуд дотепних нападів Стівена Колбера у його шоу «Звіт Колбера», і тому завдяки цій нагороді мої діти вважають мене крутим. І кращого за це немає нічого.

Бо діти майже ніколи не вважають батьків крутими.

2

Коли я був хлопчаком, десь із восьми до чотирнадцяти років, то під час шкільних канікул майже не вилазив з місцевої бібліотеки. До неї було десь два з половиною кілометри, тому я просив батьків підвозити мене дорогою на роботу, а коли бібліотека зачинялася, повертався додому пішки. Я був диваком, чудним хлопчиком, який не вписувався в інші компанії, і пристрасно любив нашу бібліотеку. Я обожнював бібліотечний каталог — тоді ще картковий, особливо з переліком дитячих книжок: на картках, крім назв та імен авторів, були й теми, що дозволяло мені добирати книжки за темами, які, я сподівався, наведуть мене на книжки, що сподобаються. Чари, привиди, відьми, космос — потім я знаходив ці книжки й читав.

Читав неперебірливо, захоплено, як голодний. Буквально голодний, хоча подеколи тато й пакував мені сендвічі, які я неохоче брав з собою (діти ж ніколи не вважають батьків крутими, і я вважав усі його спроби впихнути мені ці сендвічі підступним планом змусити мене ніяковіти), а коли вже несила було терпіти голод, похапцем ковтав їжу на бібліотечній парковці, перш ніж знову зануритися у світ книжок і поличок.

Там я прочитав чудові книжки дотепних і надзвичайних авторів. Нині багато з них забуті чи вийшли з моди, наприклад, Джей Пі Мартін, Маргарет Сторі, Ніколас Стюарт Ґрей. Я читав авторів вікторіанської й едвардіанської епох. Я знайшов книжки, які б і зараз із задоволенням перечитав, і проковтнув ті, які нині не зміг би читати, — «Альфред Гічкок і три нишпорки», наприклад. Тоді я просто хотів читати і не перебирав книжками: хороші, погані, — я ділив їх лише на ті, які промовляли до моєї душі чи просто подобалися. Мені було байдуже, як написано ці історії. Для мене не було поганих історій, всі вони були нові й дивовижні. Я просто просиджував там усі канікули і коли закінчив дитячу категорію, перечитав усі тамтешні книжки, то вийшов у небезпечний неосяжний простір дорослої літератури.

Бібліотекарів тішив мій запал. Вони підшуковували мені книжки. Навчили мене користуватися міжбібліотечним абонементом і замовляли мені літературу з усієї південної Британії. Зітхали, але безжально виписували мені штрафи за затримані книжки, бо коли починався шкільний рік, я ніколи не вкладався в терміни.

Мушу зізнатися, що бібліотекарі наказували мені нікому не розповідати цю історію і ніколи не вдавати з себе дику дитину, виховану в бібліотеці терплячими бібліотекарями. Вони побоювалися, щоб люди не сприйняли мою історію як привід використовувати бібліотеки замість дитсадків.

З

Отже. «Книгу кладовища» я почав писати у грудні 2005-го, писав її весь 2006-й, 2007-й і закінчив у лютому 2008-го.

І ось січень 2009-го, я в готелі в Санта-Моніці. Там я рекламував фільм, який зняли за моєю книжкою «Кораліна». Позаду були два довгі дні спілкування з журналістами, і я тішився, що все закінчилося. Опівночі я заліз у ванну з піною і розгорнув «Нью-Йоркер». Поговорив з товаришем з іншого часового поясу. Дочитав «Нью-Йоркер». Була третя ранку. Я поставив будильник на одинадцяту, повісив на двері табличку «Не турбувати». Поринаючи в сон, вирішив, що наступні два дні буду лише спати й писати.

За дві години задзвонив телефон. Власне, виявилося, що дзвонить він уже досить довго. На межі яви і сну я зрозумів, що він припиняє дзвонити і знов починає вже не вперше, а це означало, що мені хочуть повідомити щось важливе. Або готель горить, або хтось помер. Я взяв слухавку. Телефонувала моя асистентка Лорейн, яка ночувала в мене вдома і гляділа хворого собаку.

«Твій агент Меррілі дзвонила, їй здається, хтось тебе шукає». Я повідомив їй, котра година (а саме — п'ята година ранку, чорт забирай, чи вона з глузду з'їхала, тут дехто намагається поспати, якщо вона не в курсі). Вона відповіла, що в курсі, котра година в Лос-Анджелесі, а Меррілі, мій книжковий агент і найрозумніша жінка, яку я знаю, впевнена, що справа дуже важлива.

Я встав з ліжка. Перевірив голосову пошту. Ні, ніхто не намагався зі мною зв'язатися. Передзвонив Лорейн і сказав, що це якась маячня. «Все правильно, — відповіла вона, — дзвонили сюди. І зараз дзвонять. Я даю твій мобільний номер».

Я все ще не мав поняття зеленого, що відбувається і хто кого шукає. Була за чверть шоста ранку. Але принаймні ніхто не помер — у цьому я вже був упевнений. Задзвонив мій мобільний. «Вітаю. Це Роуз Тревіньо. Я голова комітету Ньюбері, що належить до Американської асоціації бібліотек…» О, сонно подумав я. Ньюбері. Точно. Круто. Мабуть, я потрапив до номінантів. Гарно було б. «І ми з журі хочемо вам повідомити, що ваша книжка…»

«КНИГА КЛАДОВИЩА!», — вигукнули чотирнадцять бадьорих голосів, і тоді я подумав, що, може, ще не прокинувся, але ж номінантам, либонь, не телефонують так радісно…

«…щойно виграла…»

«МЕДАЛЬ НЬЮБЕРІ!» — хором закінчили вони. Щасливим таким хором. Я обвів поглядом кімнату готелю, щоб переконатися, що мені це точно не ввижається уві сні. Ні, все виглядало цілком справжнім.

Ти зараз на зв'язку зі щонайменше п'ятнадцятьма вчителями і бібліотекарями, чудовими, розумними, прекрасними людьми, подумав я. Тільки не сварися, як того дня, коли отримав «Г'юґо». Це було дуже розумним рішенням, бо на язиці збиралася така велика, потужна, кількаповерхова лайка. Ну, вона ж саме для таких випадків. Якщо пам'ять мені не зраджує, я відповів: «Ви впевнені, що сьогодні понеділок?» А потім затинався чимось на кшталт «дякуюдякуюдякуюдякуюцевартувалотогощобпрокинутися».

А потім світ збожеволів. Задовго до того, як продзвенів приліжковий будильник, я вже мчав в аеропорт і одному за другим давав інтерв'ю журналістам. «Як воно, виграти Ньюбері?», — питали мене вони. «Чудово», — відповідав я. І це справді було чудово.

У дитинстві мені дуже подобалася «Зморшка в часі», навіть попри те, що в паффінівському виданні було неправильне перше речення, але цей твір здобув Медаль Ньюбері, і це було важливо для мене, хоч я й був англійцем.

А потім мене питали, що я думаю з приводу розбіжностей між популярними книжками й переможцями нагороди, і як, на мою думку, я вписуюся між ними? Я визнав, що знаю про дискусію.

Якщо ви не в курсі, то в інтернеті якийсь час вирували суперечки про те, хто виграє медаль останнім часом, які книжки мали б дістати цю відзнаку в майбутньому й чи це взагалі нагорода дитячої чи дорослої літератури. Одному з журналістів я зізнався, що перемога «Книги кладовища» мене здивувала, бо я вважав, що такими відзнаками зазвичай виокремлюють і підтримують книжки, які потребують допомоги, а моїй «Книзі» така поміч не потрібна.

Я нерозумно став на бік популізму й запізно усвідомив, що мав на увазі зовсім інше.

Вийшло так, наче деякі люди вважають, що є розподіл на книжки, якими читачеві дозволено насолоджуватися, і такі, які йому корисні, а мені треба обрати, на чиєму я боці. Від нас усіх чекають вибору. А я в це не вірив — і досі не вірю.

Я завжди був і досі стою на боці книжок, які ви любите.

4

Я пишу цю промову за два місяці до виголошення. Майже місяць тому помер мій батько. Несподівано помер. Він був здоровим, щасливим, у ліпшій фізичній формі, ніж я, а його серце без попередження не витримало. Тому, мовчазний і зболілий, я перетнув Атлантичний океан, сказав останні слова, почув від родичів, яких не бачив роками, який я схожий на тата, зробив усе, що треба було зробити. Я й сльози не зронив.

Не те, щоб я не хотів плакати. Але здавалося, що в цій шаленій круговерті подій не випало й миті, щоб просто зупинитися й усвідомити це горе, випустити все, що було всередині. Цього так і не сталося.

Учора вранці товариш надіслав мені сценарій. То була історія чийогось життя. Уявного персонажа. В останній чверті оповіді померла дружина головного героя, і я сів на диван і розплакався, як дорослий. Голосно схлипував, стогнав і розмазував сльози по обличчю. Всі невиплакані за батьком сльози прорвалися і спустошили мене, і очистили, і зробили новим, наче світ після грози.

Я розповідаю вам це тому, що інколи забуваю, і мені треба про це нагадувати… А це — гостре і цілюще нагадування.

Я пишу вже чверть сторіччя.

Коли люди розповідають, що мої історії допомагають їм пережити втрату близьких — дітей або часом батьків — чи помагають у миті хвороби й особистого горя; або діляться тим, що мої історії дали імпульс полюбити книжки чи вибрати фах; або коли показують мені тексти з моїх книжок чи ілюстрацій з них у вигляді татуювань, покликаних зберегти спогади про події, настільки важливі, що вони хочуть носити їх із собою повсякчас… У такі миті, що повторюються знову і знову, я намагаюся бути ввічливим і вдячним, але направду забуваю їх, як неважливі.

Я писав ці історії не для того, щоб допомогти людям пережити важкі часи. Я не писав їх, щоб заохотити чи відрадити від читання. Я написав їх, бо мене цікавить сама історія, бо в моїй голові завівся хробак, маленька непосидюча ідея, яку я маю пришпилити до паперу й розгледіти уважно, щоб зрозуміти, що я про неї думаю, як ставлюся. Я написав ці історії, бо мені цікаво дізнатися, що сталося далі з людьми, яких я вигадав. Я писав їх, щоб годувати сім'ю.

І тому, приймаючи подяки, я почуваюся майже нікчемою. Я забув, що для мене, малого хлопчика, означали історії, забув свої відчуття в бібліотеці: вигадка була втечею від нестерпного, дверима до неймовірно привітних світів, де існували правила, які легко було зрозуміти. Історії були єдиним способом дізнатися про життя без справжнього досвіду, чи досвідом, як у середньовічного отруйника, що вживав отрути крихітними порціями, щоб згодом бути спроможним прийняти речовину, яка б убила інших, а йому не завдала шкоди. Інколи історії стають способом прийняти навколишній світ і вижити при цьому.

І я згадав. Я не став би тим, ким є сьогодні, без авторів, які зробили мене таким, особливих, мудрих, інколи — просто перших.

Ці миті зв'язку не є неважливими, ці миті, коли історії рятують життя. Бо насправді це — найважливіші миті.

5

Отже, я написав книжку про мешканців кладовища. Малим я любив цвинтарі так само, як і боявся їх. На нашому містечковому кладовищі в Сассексі, де я виріс, найкращим, найдивовижнішим було те, що там колись поховали відьму, яку спалили на головній вулиці.

Уявіть моє безмежне розчарування вже в підлітковому віці, коли я прочитав, що то була ніяка не відьма, а три протестантські мучениці, спалені за наказом королеви-католички. І це розчарування мене не покинуло, а разом з історією Кіплінґа про прикрашений каменями посох погонича слонів стало початком моєї історії «Надгробок для відьми». І хоча тепер це аж четвертий розділ, то була перша частина «Книги кладовища», яку я хотів написати понад двадцять років.

Ідея була дуже простою: розповісти історію хлопчика, вихованого на кладовищі. І надихнув мене мій син, Майкл, якому було тоді два роки, а тепер — двадцять п'ять (як мені тодішньому). Зараз він уже вищий за мене, а тоді, малюк, їхав на своєму триколісному велосипеді по кладовищу, осяяний сонцем, повз могилу, яку я колись вважав відьминою.

Мені було, як я вже сказав, двадцять п'ять, і в мене виник задум книжки, справжній задум.

Я намагався її написати і зрозумів, що задум поки що кращий, ніж із мене письменник. І я писав далі, але також, опановуючи ремесло, писав інші історії. Я писав двадцять років, аж поки зміг написати «Книгу кладовища» або принаймні зрозумів, що краще вже не писатиму. Я хотів, щоб книжка складалася з коротких історій. І щоб була романом, бо я уявляв її саме романом. Розбіжність між цими двома бажаннями була і захопливою, і нестерпною.

Я написав її так добре, наскільки був спроможний. Це єдиний відомий мені спосіб писати. Це не означає, що обов'язково має вийти щось хороше. Це лише означає, що докладено усіх зусиль. А найголовніше — я написав історію, яку сам хотів прочитати.

Я дуже довго її починав і дуже довго закінчував. І ось, одного лютневого вечора, я дописував останні дві сторінки.

У першому розділі я написав кострубатого вірша з двома незавершеними рядками. А тепер настав час його дописати. Що й я зробив. Цей вірш, як виявилося, закінчувався так:

«Всі шляхи пройди собою Упевненим кроком».

І в мене запекло в очах. Тоді, лише тоді й не раніше, я вперше ясно усвідомив, про що пишу. Починав я писати книжку про дитинство, дитинство хлопчика на ім'я Ніх, яке минуло на кладовищі, проте було аж ніяк не гіршим за будь-яке інше дитинство. А тепер писав про те, як бути батьком, про головну трагікомедію батьківства: якщо ви виконаєте свій обов'язок сумлінно, якщо гідно виховаєте своїх дітей, то ви їм більше не потрібні. Якщо ви все зробили правильно — вони йдуть. У них будуть свої життя, і сім'ї, і майбутнє.

Я сидів у садку, дописував останню сторінку й розумів, що написав кращий твір, ніж збирався. Може, навіть кращий за себе.

Такого не передбачиш наперед. Інколи до чогось докладаєш максимальних зусиль, але все марно. А буває так, що результат перевершує всі можливі сподівання.

А потім, незалежно від того, гарним був текст чи поганим, виправдав надії чи обманув їх, письменник знизує плечима і переходить до наступного тексту, хоч би яким він був.

Так і живе.

6

У промові треба сказати, що збирався сказати це від щирого серця і підбити підсумки. Я не знаю, що насправді сьогодні виголосив. Але я точно знаю, що хотів сказати наступне:

Читати важливо. Книжки важливі. Бібліотекарі важливі. (Але не забувайте: бібліотеки — не дитячі садочки, але інколи дикі діти зростають серед стосів книжок.) Бути крутим для своїх дітей — дивовижний і малоймовірний розвиток подій. Дитяча література — найважливіша з усіх.

Ось. Ми, вигадники історій, знаємо, що побрехеньки — наше ремесло. Але це добра брехня, яка віщує правду, і наш обов'язок перед читачами — зробити ці оповідки щонайкращими. Тому що кожна історія десь комусь потрібна. Комусь, хто виросте з іншим світоглядом, хто без цієї історії буде іншою людиною. Комусь ця історія принесе надію, мудрість, доброту чи втіху. І саме тому ми пишемо.

Післямова

Ми були молоді й дуже бідні. Винаймали помешкання над крамницею у високому, вузькому і старому будинку. Кухня й вітальня були на одному поверсі, на наступному — одна зі спалень, ванна й мій кабінет, а ще вище — мансардова спальня й довга кімната з низькою стелею (такою низькою, що дорослому доводилося мало не коцюрбитися, щоб стояти під нею), і там були дитяче ліжечко та манеж. Мій син Майкл понад усе любив свій триколісний велосипед, але не мав де кататися на ньому вдома, не ризикуючи впасти додолу сходами, тому я брав сина, велосипед і виносив на подвір'я місцевої церкви, що стояла на іншому боці вузенької вулички. Там Майкл катався досхочу, а я сидів на сонечку, читав книжки, поглядав на сина, на сірі надгробки, з яких час наполовину постирав написи, і чудувався, як природно виглядає малюк у такому оточенні. Отак усе й почалося. Я подумав, що назву цю книжку «Книга кладовища». Як у Кіплінґа — «Книга джунглів».

Я піднявся в кабінет і спробував написати сцену, де збіговисько привидів сперечається про те, чи прийняти людське дитя на цвинтар. З'являється вампір і присоромлює їх, схиляючи до згоди, а вовкулака зголошується бути вчителем хлопчика. Вийшло не дуже. Не знаю, що сталося з тією чернеткою. Я ніколи нічого не викидаю, але відтоді я її не бачив. Я багато думав про цю книжку. І пообіцяв собі вирости у письменництві, щоб належно її написати.

Я писав.

Якоїсь миті я зневірився в тому, що колись її напишу. Але все одно мені подобалися кладовища й ця ідея.

За десять років я спробував знову. Коли дивився документальну стрічку про південноамериканські загони смерті. Якась дівчина щоночі ховалась у мавзолеї, бо на кладовища ескадрони смерті не заходили. І я зрозумів, чого бракувало в моїй ненаписаній книжці. Причина не виходити з кладовища — безпека. Так.

У будиночку з виглядом на озеро Вісконсин я ще раз написав ту саму першу сцену — я нічого не забув, — але знову вирішив, що їй бракує майстерності, і знову вирішив почекати, поки не стану гідним цієї історії письменником. Куди поділася та чернетка, теж гадки не маю, хоча я знав, що ніколи не повернуся до неї.

І потім, одного дня, я усвідомив, що саме зараз перебуваю в найкращій формі. Відкладати книжку, бо не володієш достатньою майстерністю, щоб її написати, здавалося безглуздим. І я почав писати розділ «Книги кладовища», писати з середини книжки, накидав одну сторінку, вирішив, що вона жахлива, але прочитав своїй доньці Медді, бо та спитала, що я роблю. «І що було далі?» — запитала вона. Мене це теж цікавило. Тому я продовжив писати цю історію про привид відьми, якій був потрібен надгробок. А коли закінчив її, то повернувся до початку книжки й написав перший розділ, потім другий і третій, уже в звичайному порядку.

Я писав ці історії в різних місцях. Перші три розділи — у крихітному будиночку в Корнуолі, у несезон, коли тумани огортали графство, мов океани, а з них, наче острови, виринали верхівки пагорбів, і я писав, сидячи на ковдрі в саду вдень і всередині біля каміна вночі.

Шостий розділ про те, як Ніх пішов до школи, я писав у старій готельній кімнаті в промерзлому Новому Орлеані. А закінчив книжку в альтанці в своєму саду — останню сторінку дописував, зморгуючи пекучі сльози. Тоді, і лише тоді, я зрозумів, чому ця книжка не з'явилася, коли я був молодим батьком. Я мусив пройти цей шлях зі своїми дітьми, виховати їх, викохати й навчитися того, що врешті-решт їх треба відпускати.

Для ювілейного видання з нагоди мільйона проданих примірників Дейв МакКін намалював прекрасну обкладинку в золотистих відтінках. Я не знаю, що таке мільйон примірників, — це просто цифра. Але я зустрічався з читачами, і кожна зустріч була для мене значущою. Вони розповідали, як фраза, що її сказав хтось із героїв: Сайлас, чи Ліза Гемпсток (так, вона родичка Гемпстоків з «Океану наприкінці вулиці»), чи сам Ніх, — змінила їхнє життя. Вони показували мені цитати з «Книги кладовища» у вигляді татуювань чи свої малюнки; вони показали мені те, чого я ніколи не забуду: мистецтво рухається в обох напрямках. Письменник розповідає історію і вважає, що вона про одне, а читач приймає цю історію в своє життя, і вона набуває іншого сенсу.

Я навчився професійно малювати надгробки з іменами людей на форзаці книжки (але для немовлят чи ще ненароджених я не малюю, це видається мені заграванням з долею, хоч я й не вважаю себе забобонним).

Поки я писав «Книгу кладовища», багато дізнався про життя, а поки жив — опанував письмо, щоб написати її. Інколи мені спадає на думку, що було б непогано дізнатися, чим нині зайняті Сайлас і решта Почесної варти. Я знаю, що після описаних у книжці подій Сайлас повернувся додому й дізнався, що за його відсутності дещо змінилося…

І я знаю, що коли історія приходить, вона приходить вчасно.

Ніл Ґейман

травень 2014 року

Примітки

1

Шайр — важковозна порода коней. Долоня — стандартна міра довжини для вимірювання зросту коней, дорівнює 10,2 см (тут і далі прим. пер.).

(обратно)

2

Авгури — жерці, які провіщали волю богів з огляду на поведінку певних птахів.

(обратно)

3

«Кіт у капелюсі» — дитяча книжка, в якій свого часу (1957 р.) вбачали абсолютно новий підхід до дитячої освітньої та розважальної літератури. Планована як оповідка з 250 найбільш уживаних слів, була складена автором Доктором Сьюзом з 220-ти. Мала надзвичайно великий успіх і кілька продовжень.

(обратно)

4

«Fidelis ad Mortem» — лат. «вірні до смерті».

(обратно)

5

Вчення про чотири стихії стало основою гуморальної теорії, згідно з якою здоров’я людини залежить від рівноваги в організмі чотирьох рідин (гуморів) — крові, флегми, чорної і жовтої жовчі. Їм відповідали чотири стихії — повітря, вода, земля і вогонь.

(обратно)

6

Вільгельма Завойовника коронували у Вестмінстерському абатстві 1066 року.

(обратно)

7

Данс-макабр, або Танець смерті — алегоричне живописне чи словесне зображення смерті і тлінності буття, а також того факту, що смерть рівняє всіх; найчастіше Данс-макабр унаочнюється танком, де персоніфікована Смерть (інколи в групі з мерцями) очолює вервечку людей різного віку й статусу (королі, монахи, старі, діти), яких веде в могилу. Часто на малюнках живі і мертві чергуються у ланцюгу.

(обратно)

8

Ніч феєрверків, або ніч Ґая Фокса, припадає на 5 листопада, коли всюди бавляться феєрверками, петардами тощо — данина так званій «Пороховій змові» 1605 р., яка була невдалою спробою групи англійських католиків підірвати будівлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантів короля Якова І, що репресував католиків.

(обратно)

9

Біло-червоні смуги на стовпах, що стояли перед цирульнями і були їх розпізнавальними знаками, походять з часів, коли цирульники, крім власне перукарських послуг, виконували кровопускання й інші медичні процедури (скажімо, у Римі вони видаляли зуби, ставили п’явки тощо). Червоний колір означає кров, а білий — бинти.

(обратно)

Оглавление

Розділ перший Як Ніхто потрапив на кладовище

Розділ другий Новий друг

Розділ третій Божі пси

Розділ четвертий Надгробок для відьми

Розділ п’ятий Данс-макабр[7]

Інтерлюдія Збори

Розділ шостий Шкільні дні Овенса

Розділ сьомий На-всі-руки-майстри

Розділ восьмий Прощання і розставання

Подяки

Промова на нагородженні Медаллю Ньюбері

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg