«Монте Веріта »

Монте Веріта (fb2) - Монте Веріта (пер. Наталья Михайлевская (tin-tina)) 510K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дафна дю Морье

Дафна дю Мор'є Монте Веріта Оповідання

Монте Веріта

Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь ці заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і були зустрінуті мовчанням. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.

Я думаю, що такою була їхня єдина відповідь на щось незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути, — те руйнування було марним. Тліючі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очами на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.

Звісно ж, розіслали пошукові партії. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, з півночі на південь, зі сходу на захід, усе даремно.

І це кінець історії. Нічого більше невідомо.

Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте Веріта. Думаю, я заздрив йому, упокоєному там. Він зберіг свою мрію.

Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Нині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте Веріта і мізкую, що могло бути розгадкою.

Маю три теорії, можливо, всі неправильні.

Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте Веріта досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, — коли настала година потреби, — подібно до пророків давнини, зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги, іудеї вірили, що на небо був забраний Ілля, християни — у вознесіння їхнього Засновника. Впродовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно поверталося переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення відчутних на дотик предметів і людей з плоті та крові.

Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.

Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: в горах ми найсильніше наближаємося до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини були проголошені з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Бувши у піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте Веріта і забрала їхні душі в безпечне місце.

Пам’ятайте, — я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю маківку гори під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.

Згадуючи це, я вірю у безсмертя.

Тоді, — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над старіючою пам’яттю, так само як над старіючим тілом, я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте Веріта, були очима живої дихаючої істоти; руки, яких я торкався, були з плоті.

І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».

Отоді з’являється моя друга гіпотеза, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.

Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані більш цинічному і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори мого блискучого краю чудесної реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.

Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте Веріта давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, ніким не помічені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми. Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро, і чи, коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.

Інколи, під час подорожі, при зустрічі з якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але, — можливо, це лише моя фантазія, — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання, — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте Веріта?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.

В міру того, як я старішаю, — близько сімдесятки, я вже казав, і пам’ять коротшає разом із подовшанням віку, — історія Монте Веріта стає в моїй уяві все тьмянішою та неймовірнішою, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та привнесе своє власне розуміння оповіді, свою власну інтерпретацію.

Слівце попередження. В Європі багато гірських вершин і безліч їх може зватися Монте Веріта. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте Веріта. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна забратися. Ні, при належній обережності немає ніякої небезпеки. Моя Монте Веріта ніколи не була недоступною через надмірну висоту чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може піднятися певним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.

У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте Веріта, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було осквернене, що опівночі, коли здіймається місяць уповні, вершина гори усе ще залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, маківка Монте Веріта, її двійнята-піки здіймаються до сонця, мовчки й співчутливо дивлячись униз, на засліплений світ.

***

Ми від хлоп’яцтва були разом, — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, то наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.

Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими, — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною, — і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були. Звичайно, не було нічого професійного у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.

З часом ми стали дещо обачнішими, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір з повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника в перемозі. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання і тому, що любили речі, які перемогли.

Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не буде пояснене. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі, він не знатиме тиші, що приходить лише у верховині.

Найкращі години мого життя, — коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне, яке чекало, щоб його перемогти. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…

Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружбою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, — висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам переконаним кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який загруз у домашньому житті.

Його наречена була валлійкою і жила при самому кордоні з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, — писав Віктор у другому листі, — вона ніколи не підіймалася на Сновдон[1]. Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать в гори, хоч би які.

Третій лист попередив про приїзд Віктора до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи і клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь маленьку, хоч кремезненьку жіночку з гарними очима. Але, звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».

У ті часи, перед першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:

— Що я тобі казав?

Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув, — мене прийняли ще й схвалили.

Віктору пощастило — подумав я, — а сумніви, що їх я відчував при звістці про шлюб, щезли, як тільки я на неї глянув. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.

— Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, хобі якого — альпінізм, — сказав я їй, — і ви ніколи не підіймалися на ваш власний Сновдон?

— Ні, — відповіла вона, — ні, ніколи.

Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.

— Чому ж? — спитав я. — Це злочин — бути валлійкою і не знати вашої найвищої гори.

Віктор перебив нас.

— Анна боїться, — сказав він. — Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.

Анна швидко до нього обернулася.

— Ні, Вікторе, — відповіла вона, — це не так. Ти просто не розумієш. Я не сходження боюся.

— Чого ж тоді? — промовив він. Простяг руку і накрив її долоню на столі. Я бачив, як він їй відданий і якими щасливими, ймовірно, вони будуть. Вона глянула крізь мене, наче промацуючи очима, і раптом я інстинктивно вгадав, що вона збирається сказати.

— Гори дуже вимогливі, — сказала вона. — Ви мусите віддати їм усе. Тому таким, як я, краще триматися від них подалі.

Я зрозумів, що вона мала на увазі; принаймні тоді вирішив, що зрозумів; але, оскільки Віктор кохав її, а вона його, мені видалося — найкраще, щоб вони мали спільне хобі, як лишень її початковий страх буде подолано.

— Але ж це чудово, — озвався я, — саме це є правильним підходом до альпінізму. Звичайно, ви повинні віддати їм усе, але разом ви зможете це зробити. Віктор не дозволить вам перенапружуватися. Він куди обережніший за мене.

Анна посміхнулася, а потім вивільнила свою руку і забрала її зі столу.

— Ви обидва дуже вперті, — промовила вона, — і ніхто з вас не розуміє. Я народилася в горах. Я знаю, про що кажу.

А потім якийсь наш спільний із Віктором друг підійшов до столу, щоб бути представленим Анні, і більше ми вже про гори не розмовляли.

Шість тижнів потому вони побралися і я ніколи не бачив нареченої, прекраснішої за Анну. Віктор був блідий від хвилювання; я ж думав, добре це пам’ятаю, яка велика відповідальність лежить на його плечах — він мусить зробити все життя цієї дівчини щасливим.

Я часто бачив її впродовж шести тижнів їхніх заручин і, хоча Віктор ніколи про це не здогадався, покохав її так само, як він. Не її природна привабливість, не її краса привернули мене до неї, а дивне поєднання того й того, своєрідне внутрішнє сяйво. Лише одного я боявся в їхньому майбутньому: що Віктор трохи занадто галасливий, занадто легковажний і безжурний, — він мав дуже відкриту, просту вдачу, — і що вона через це може сховатися в собі. Звичайно, була з них прегарна пара, коли вони від’їжджали з прийому, влаштованого старенькою тіткою Анни, — батьки її померли, — а я сентиментально заглядав у майбутнє, мріючи замешкати в них у Шропширі та стати хрещеним батьком їхнього первістка.

Одразу ж після весілля мене закрутили справи і не відпускали аж до наступного грудня, коли я отримав од Віктора запрошення на Різдво. Я охоче погодився.

Тоді вони вже близько восьми місяців були подружжям. Віктор виглядав здоровим і дуже щасливим, Анна, натомість, видалася мені прекраснішою, ніж будь-коли досі. Від неї важко було відвести очі. Вони дуже радо прийняли мене і я мав провести мирний тиждень у Вікторовому гарному старому домі, добре знайомому мені ще з попередніх відвідин. Одразу ж було видно, що їхній шлюб виявився вдалим. І хоча виглядало, що про спадкоємця ще не йшлося, вони мали багато часу для цього в майбутньому.

Ми прогулювались маєтком, трохи полювали, ввечері читали, і були найбільш задоволеною трійкою людей.

Я помітив, що Віктор пристосувався до спокійнішої вдачі Анни, хоча слово «спокійний», либонь, не надто точно відтворює її дар притишеності. Ця притишеність — бо іншого слова для цього немає — виходила з якоїсь її внутрішньої глибини і сповнювала чаром весь будинок. Скільки я його знаю, він завжди був приємним місцем із високими, безладно розкиданими кімнатами та вітражними вікнами-шпросами; але тепер мирна атмосфера в ньому немов якось посилилась і поглибилася — виглядало це так, неначе всі кімнати просякли дивною задумливою тишею, як на мене, дуже прикметною, куди більш значущою, ніж їхня давніша відпочинковість.

Дивно, але, озираючись назад на цей різдвяний тиждень, я зовсім не можу згадати самого традиційного свята. Не пам’ятаю, що ми їли й пили, чи заходили до церкви, що, безумовно, мусили робити, адже Віктор був місцевим сквайром. Пам’ятаю лише цілком неймовірний спокій вечорами, коли віконниці зачиняли і ми сиділи перед каміном у великій залі. Моя нещодавня подорож стомила мене більше, ніж я це усвідомлював досі, отож, сидячи у домі Віктора й Анни, я не мав жодного іншого бажання, окрім як розслабитися і віддатися цій благословенній цілющій тиші.

Інша зміна в домі, яку я не цілком усвідомлював у перші дні, полягала в тому, що він став куди порожнішим, ніж досі. Численні дрібнички та колекції меблів, успадковані від предків Віктора, схоже, зникли. Великі кімнати спустіли, а у великій залі, де ми сиділи, не було нічого, крім довгого обіднього стола і крісел перед коминком. Це видавалося дуже доречним, але дивно, що такі зміни зробила жінка. Зазвичай наречена купує нові завіси та килими, щоб внести жіночність у кавалерський дім. Я ризикнув натякнути про це Віктору.

— О, так, — сказав він, непевно оглядаючись, — ми позбулися безлічі речей. То була Аннина ідея. Знаєш, вона з природи не власниця, це їй байдуже. Ні, ми не влаштовували розпродажу чи чогось схожого. Просто все роздали.

Відведена мені гостьова кімната була тією ж, де я жив раніше, і там мало що змінилося. Я мав усі давні вигоди — пляшки з гарячою водою, ранковий чай і печиво, що подавалися у ліжко, скринька, повна сигарет, — усе точнісінько так, як належить у дбайливої господині.

Але якось, проходячи довгим коридором до сходового майданчика, я помітив, що зазвичай зачинені двері Анниної кімнати були відкритими. Я знав, що колись то була кімната матері Віктора, обставлена масивними меблями та чудовим старовинним ліжком із балдахіном на чотирьох колонах, — відповідно до стилю будинку. Звичайна цікавість змусила мене зазирнути туди, оглянувшись через плече, коли я проходив повз відкриті двері. Кімната була порожньою, без меблів. На вікнах не було фіранок, на підлозі — килима. Прості дерев’яні дошки, на них — стіл, стілець і довгий тапчан, застелений не покривалом, а ковдрою. Вікна широко розчинені в наповзаючі сутінки. Я відвернувся і пішов униз сходами, зустрівшись із Віктором, який саме піднімався. Він мусив бачити, як я зазирав до кімнати, а мені не хотілося щось приховувати.

— Даруй, — сказав я, — але я випадково помітив, що кімната виглядає геть не так, як за твоєї матері.

— Так, — коротко відповів він, — Анна не терпить витребеньок. Ти готовий до обіду? Вона послала мене по тебе.

Ми пішли вниз, більше не розмовляючи. Хай там як, я не міг забути цієї голої порожньої спальні, порівнюючи її з вишуканою розкішшю моєї. Неприємно було відчувати: Анна мусить вважати мене кимсь таким, хто не може обійтися без вигод і прикрас, як це — з незрозумілих причин — легко чинила вона.

Того ж вечора я придивлявся до неї, коли ми сиділи біля коминка. Віктора викликали з зали у якійсь справі і ми з нею на кілька хвилин зосталися самі. Як завше, я відчував у її присутності спокій і мир, що зійшли на мене разом із тишею; я був оповитий ними повністю і це так відрізнялося від усього, що я знав у своєму звичайному буденному житті; ця притишеність, походячи від неї, була, проте, наче з іншого світу. Я хотів це сказати їй, але не міг дібрати слів. Врешті я сказав:

— Ви щось зробили з цим домом. Не можу цього збагнути.

— Не можете? — відповіла вона. — Думаю, що можете. Врешті-решт, ми обоє шукаємо того ж самого.

***

Не знати чому, я злякався. Притишеність усе ще була з нами, але сильніша, майже всевладна.

— Я й не знав, — мовив я, — що я чогось шукаю.

Мої банальні слова були кинуті на вітер і одразу ж загубилися. Досі мої очі вдивлялися у вогонь, але чомусь, наче під примусом, звернулися до неї.

— Хіба? — сказала вона.

Пам’ятаю, що мене охопило відчуття глибокої тривоги. Я вперше побачив себе як когось, хто живе намарне і вкрай тривіально, подорожує сюди-туди без усякої мети та займається нікому не потрібними справами разом з іншими такими ж даремними людьми і що все це не має жодного іншого сенсу, окрім бути ситими, вдягненими і жити в комфорті аж до смерті.

Я подумав про власний будиночок у Вестмінстері, обраний після довгих роздумів та дбайливо обставлений. Побачив свої книги, фотографії, колекцію порцеляни, а ще двох хороших слуг, які дбали про мене і завжди тримали дім чистісіньким, готовим до мого повернення. Досі і цей будиночок, і все, що в ньому було, приносили мені велику втіху. А тепер я не був певним, чи це мало бодай якесь значення.

— А що б ви запропонували? — я почув, як питаю Анну, — Я мушу продати все, що маю, і відмовитися від своєї роботи? Що тоді?

Згадуючи нашу коротку розмову, я розумів — ніщо, сказане нею, не виправдовує мого раптового питання. Вона мала на увазі, що я чогось шукав, і замість просто відповісти їй так чи ні, я спитав, чи маю я відмовитися від усього, що в мене було. Але тоді я цього не усвідомив. Лише розумів: це мене глибоко зворушило, кілька хвилин тому я був спокійним, а тепер стурбований.

— Ваша відповідь не може збігатися з моєю, — сказала вона. — Хай там як, у своїй власній я досі не певна. Колись я її знатиму.

Звісно ж, подумав я про неї, вона вже має відповідь — з її красою, ясністю, розумінням. Чого вона ще може досягти, якщо тільки причиною її відчуття нереалізованості є те, що зараз у неї немає дітей?

Віктор повернувся до кімнати й мені здалося, що його присутність принесла в атмосферу надійність і тепло; було щось свійське та зручне у його старому смокінгу з вечірніми штанами.

— Підморозило, — сказав він. — Я вийшов надвір глянути. Термометр показує нижче 30[2]. Але ніч прекрасна. Місяць уповні.— Він присунув своє крісло до вогню і чуло посміхнувся Анні. — Майже так само холодно, як тої ночі, котру ми провели на Сновдоні. О Небо, як же це я забув? — зі сміхом звернувся він до мене. — Я ж не сказав тобі, що Анна, врешті-решт, зволила піти зі мною в гори?

— Ні, — здивовано сказав я. — Я думав, що вона проти цього.

Я глянув на Анну і помітив, що її очі стали дивно порожніми, безвиразними. Інстинктивно відчув, що тема заведеної Віктором розмови не була тією, яку вибрала б вона.

— Вона темна конячка, — сказав він. — Знає про гори стільки ж, як ми з тобою. Насправді вона весь час мене випереджала і врешті я її загубив.

Він вів далі, напівжартома, напівсерйозно, переповідаючи кожну деталь того сходження, вкрай небезпечного, бо вони вибралися надто пізньої пори року.

Видавалося, що погода, яка зранку, коли вони почали підйом, була багатообіцяючою, посеред дня змінилася на бурю з громом і блискавками, а там і хурделицею, отож темрява застала їх при спусканні і вони змушені були ночувати під відкритим небом.

— Ніколи не розумію, — промовив Віктор, — як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить — вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкими для мене, — цілковита темрява, майже шторм.

Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так, наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму крісла. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.

— Хай там як, — сказав я, щоб підігнати його, — ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.

— Так, — з жалем промовив він, — близько п’ятої ранку, я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману, — в сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що, коли ми наступного разу піду в гори, вона може бути провідником.

— Можливо, — сказав я, глянувши на Анну, — наступного разу не буде. Одного досить.

— В жодному разі! — радісно відповів Віктор, — Знаєш, ми вже зібралися піти влітку наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, — ми мали б таку команду, як слід.

Я з жалем похитав головою.

— Я б охоче, якби міг, але це неможливо. У травні мушу бути в Нью-Йорку і не повернуся до вересня.

— Та ще багато часу попереду, — сказав Віктор, — до травня щось може змінитися. Ми ще про це поговоримо, ближче до часу нашої мандрівки.

Анна досі й слова не промовила і я спитав себе, чому Віктора не дивує її мовчазність. Несподівано вона попрощалася й пішла нагору. Я не сумнівався, що ця розмова про альпінізм не була їй приємною. Мені захотілося налаяти Віктора.

— Слухай, — сказав я, — двічі подумай про ті гірські канікули. Я певен, що Анна проти.

— Проти? — здивувався Віктор. — Адже це повністю її ідея.

Я глянув на нього.

— Ти певен?

— Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живим; але вона вийшла з туману наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, наче провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?

— Так, — повільно мовив я, — згоден. Анна дуже прикметна.

Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, залишену для мене перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику, — на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких тапочках по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані. Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.

Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг витримати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим, як випити, я вирішив — потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.

Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травнику. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, — стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.

Тоді я зрозумів, що це була Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику і я вражено помітив, що вона була босоніж. Стояв і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що дивлюсь на щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.

Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такими нормальними й веселими, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анна вирішила ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливими й задоволеними і мені дуже не хотілося покидати їх.

Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у Дім Карт на Сент-Джеймс[3], аби купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, — в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, — та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.

Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня я був зайнятий, вони теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.

— Ти застав нас, — сказав Віктор, — за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.

— Неможливо, — відповів я. — Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?

— Це Анна вибирала, — сказав Віктор. — Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.

Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.

— Монте Веріта, — прочитав я.

Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.

— Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж йти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?

Анна посміхнулася і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.

— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!

Я похитав головою і пішов своєю дорогою.

Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий, не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ з його сумнівними принадами й піти шукати істину разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилось. Пізно було щось міняти.

У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, отож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Віктору, як тільки розберу свою ділову пошту.

Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:

— Кажу, — яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?

— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?

— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?

— Мій Боже, ні, — скрикнув я.

— О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, що він любив її без тями.

Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.

— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вона пішла з кимсь іншим?

— Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.

Я попросив адресу санаторію і одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.

Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася і повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.

Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем, так він схуд, так змінився.

— Любий хлопче, старий, — сказав я, йдучи до нього. — Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.

Медсестра зачинила двері і залишила нас удвох.

На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.

— Все гаразд, — сказав я. — Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.

Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець і я присунув його до Віктора. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, якось допомогти.

Врешті він заговорив і я насилу пізнав його голос.

— Анна пішла, — сказав він. — Ти знаєш? Вона пішла.

Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.

— Знаю, — лагідно сказав я, — але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.

Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.

— О ні, — відповів він, — вона не повернеться. Я дуже добре її знаю. Вона знайшла те, чого шукала.

Жаль було дивитися, як він повністю поглинутий тим, що трапилося. Віктор, зазвичай такий сильний, такий урівноважений.

— Хто він? — спитав я. — Де вона зустрілася з тим іншим?

Віктор спантеличено глянув на мене.

— Про що ти? — сказав він. — Нікого вона не зустріла. Це геть інше. Якби так, це було б легко.

Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше — через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.

— Її забрала гора, — сказав він, — ця Богом проклята гора, Монте Веріта. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, — на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте Веріта.

***

Я просидів у нього в санаторії весь день і, слово за словом, він виклав мені всю історію.

Віктор сказав, що сама подорож була приємною і без ускладнень. Врешті вони дісталися запланованого місця, звідки мали дослідити околиці Монте Веріта, — і тут зіткнулися з труднощами. Край був Вікторові незнайомий, люди видавалися похмурими й недружелюбними, як він розповідав, зовсім не такими як ті, що колись так привітно нас зустрічали. Розмовляли незрозумілою говіркою-патуа і видавалися тупуватими.

— Принаймні мене це вразило, — казав він. — Вони були дуже грубими і примітивними, наче вийшли з минулого століття. Ти ж знаєш, коли ми піднімалися разом, люди не могли настаратися, щоб допомогти нам, і ми завжди легко знаходили провідників. Ну, а тут вийшло інакше. Коли ми з Анною спробували дізнатися, як краще підійти до Монте Веріта, вони нічого нам не відповіли. Лише по-дурному дивилися і знизували плечима. Якийсь чолов’яга сказав нам, що провідників у них немає, а гора дика й недосліджена.

Віктор замовк і з тим самим відчаєм глянув на мене.

— Бачиш, — продовжив він, — отут я й зробив помилку. Я мав би зрозуміти, що наша експедиція провалилася, — у всякому разі, саме сюди, — та запропонувати Анні повернутися назад і знайти щось інше, ближче до цивілізації, з послужливішими людьми і знайомішим краєм. Але ж знаєш, як це буває. В горах тебе охоплює така завзятість, що всяка перепона лише підстьобує.

— Та й сама Монте Веріта. — він затнувся, дивлячись перед себе. Наче знову подумки оглядав її. — Ти ж знаєш, я ніколи не вмів робити ліричні описи. У наших прекрасних сходженнях я завше був практиком, а ти — поетом. Істинна краса, ніколи я не бачив нічого схожого на Монте Веріта. Ми з тобою вилазили на куди вищі вершини, — і куди небезпечніші. Але ця була якоюсь… найчистішою.

Помовчавши кілька хвилин, він вів далі.

— Я спитав Анну: «Що робимо?» І вона, не вагаючись, відповіла: «Мусимо йти далі». Я не сперечався, бо чудово знав, що вона цього хоче. Місцевість причарувала нас обох.

Вони покинули долину й почали підйом.

— День був чудовим, — казав Віктор, — вітерець ледь повівав, у небі ні хмаринки. Сонце припікало, ти ж знаєш, як це буває, але повітря було чистим і холодним. Я підсміювався з Анни, згадуючи наше сходження на Сновдон, і змусив її пообіцяти, що цього разу вона мене не покине. Вона мала на собі відкриту сорочку і коротку спідницю-кілт, волосся розпущене. Виглядала… просто прекрасно.

Доки він говорив, — повільно, незворушно, — я було вирішив, що трапився звичайний нещасний випадок, що його вражений трагедією мозок опирався усвідомленню Анниної смерті. Це мало бути так: Анна впала, а він бачив її падіння і не мав змоги допомогти їй. Тоді повернувся, з розбитим розумом і духом, запевняючи себе, що вона досі живе на Монте Веріта.

— Ми дісталися села за годину до заходу сонця. Сходження зайняло весь день. За моєю оцінкою, до самої вершини зосталося години три. Село складалося з кількох дюжин будиночків чи хатин, щільно притиснутих одна до одної. І, коли ми підійшли до крайньої хати, трапилася чудна річ.

Він зупинився і знову втупився перед себе.

— Анна трохи випередила мене, вона швидко рухалася, роблячи довгі кроки, знаєш, як це вона зазвичай. Я побачив двох чи трьох чоловіків, кількох дітей, кіз, що вийшли на дорогу з пасовищ праворуч від нас. Анна підняла руку, вітаючись, а чоловіки, лишень це побачили, наче жахнулися, похапали дітей і побігли до найближчої групи хатин, немов за ними дідьки з пекла гналися. Я чув, як вони засували двері та зачиняли вікна. Це було дуже дивним. Кози, такі ж перелякані, кинулися врозтіч стежкою, що вела вниз.

Віктор сказав, що промовив Анні кілька жартівливих слів про чарівний прийом, але вона, здається, засмутилася, бо не розуміла, чим їх налякала. Віктор підійшов до крайньої хатини і постукав у двері.

Ніхто не відгукнувся, але він чув шепіт і плач дитини всередині. Тоді втратив терпець і почав кричати. Це подіяло, невдовзі одна з віконниць привідчинилася, в щілині з’явилося чоловіче обличчя і видивилося на нього. Для заохочення Віктор кивнув і посміхнувся. Чоловік повільно відкрив віконницю повністю і Віктор заговорив із ним. Спершу чоловік похитав головою, та потім, здавалося, передумав, пішов і відчинив двері. Він стояв при вході, нервово оглядаючись довкола, і, не звертаючи уваги на Віктора, придивлявся до Анни. Сердито хитав головою і, щось швидко й невиразно кажучи, вказав на вершину Монте Веріта. Тоді з маленької затіненої кімнати, спираючись на дві палиці, вийшов старий чоловік, відігнав переляканих дітей і пройшов повз них до дверей. Він, принаймні, розмовляв мовою, яка не цілковито була говіркою.

— Хто ця жінка? — спитав він. — Чого вона від нас хоче?

Віктор пояснив, що Анна його дружина, що вони прийшли з долини, щоб піднятися на гору, що вони туристи на канікулах і що раді б знайти притулок на ніч. Він казав, що старий дивився повз нього на Анну.

— Вона ваша дружина? — спитав він. — Вона не з Монте Веріта?

— Вона моя дружина, — повторив Віктор. — Ми з Англії. Ми тут на канікулах. Раніше ми тут ніколи не були.

Старий повернувся до молодшого і вони кілька хвилин тихо перемовлялися. Тоді молодший чоловік повернувся до хатини і продовжив розмову всередині. З’явилася жінка, ще більше налякана, ніж той молодик. Віктор сказав, що вона просто тремтіла, зиркнувши з дверей на Анну. Це Анна так їх перелякала.

— Вона моя дружина, — знову сказав Віктор, — ми з долини.

Врешті старий зробив знак злагоди і порозуміння.

— Я вам вірю, — сказав він. — Можете зайти всередину. Якщо ви з долини, то все гаразд. Ми мусимо бути обережними.

Віктор махнув до Анни, вона повільно зійшла зі стежки і стала поруч із ним на порозі хатини. Навіть тепер жінка дивилася на неї з острахом, а тоді позадкувала разом із дітьми.

Старий жестом запросив гостей всередину. Вітальня була вбогою, але чистою, і там був розведений вогонь.

— Ми маємо їжу, — сказав Віктор, знявши наплічника, — і матраци теж. Ми не хочемо вас клопотати. Але, якби ми могли тут поїсти і переспати на долівці, то було б дуже добре.

Старий кивнув.

— Гаразд, я вам вірю.

А потім вийшов разом зі всією родиною.

Як сказав Віктор, вони обоє були спантеличені прийомом і не могли збагнути, чому те, що вони подружжя і прийшли з долини, дозволило їх впустити, попри початковий дивний переляк. Вони поїли, розпакували багаж, а потім знову з’явився старий, принісши їм молоко й сир. Жінка зосталася в себе, а молодик через цікавість прийшов разом зі старим.

Віктор подякував старому за гостинність і сказав, що тепер вони спатимуть, а завтра, щойно зійде сонце, вирушать на вершину гори.

— Дорога легка? — спитав він.

— Не тяжка, — відповів той. — Я б послав з вами провідника, але ніхто не хоче йти.

Він поводився невпевнено і, як сказав Віктор, знову глянув на Анну.

— Вашій дружині добре буде тут, у домі. Ми подбаємо про неї.

— Дружина підійматиметься зі мною, — відповів Віктор. — Вона не захоче лишатися.

На обличчі старого з’явився вираз тривоги.

— Вашій дружині краще не йти на Монте Веріта. Це для неї небезпечно.

— Чому для мене небезпечно підійматися на Монте Веріта? — спитала Анна.

Старий дивився на неї з усе сильнішою тривогою.

— Для дівчат… для жінок це небезпечно.

— Але чому? — спитала Анна. — Ви ж казали моєму чоловікові, що дорога легка.

— Це не дорога небезпечна, — відповів той. — Мій син може показати вам стежку. Це через…— і Віктор сказав, що він ужив слово, якого ні він, ні Анна не зрозуміли, але воно звучало наче «sacerdotessa» чи «sacerdozio».

— Чи то священиці, чи то святиня, — сказав Віктор. — Нонсенс якийсь. Цікаво, що він, з ласки Божої, має на увазі?

Старий заклопотався і зніяковів, переводячи погляд з одного свого гостя на іншого.

— Для вас безпечно піднятися на Монте Веріта і спуститися вниз, — повторив він Вікторові, — але не для вашої дружини. Вони мають велику силу, ці «sacerdotesse». Ми тут у селі живемо у вічному страху за наших молодих дівчат, за наших жінок.

Віктор казав, що все це звучало як африканські мандрівничі байки, де плем’я дикунів вибігає з джунглів і забирає усіх жінок до неволі.

— Не знаю, про що він, — сказав Віктор Анні, — але здається, в них є якісь забобони, що, можливо, відгукнуться у твоїй валлійській крові[4].

Далі він розповів мені, що засміявся, звівши все до жарту, а потім вони, страшенно сонні, розклали свої матраци перед вогнем. Побажавши старому на добраніч, вони з Анною полягали спати.

Він міцно спав, тим глибоким сном, що приходить після гірської мандрівки, і прокинувся раптово, саме перед світанком, від кукурікання півня надворі. Повернувся на бік, щоб глянути, чи Анна збудилася. Матрац був складений удвоє і порожній. Анна пішла…

Віктор сказав, що в будинку не було жодного руху, а єдиним звуком було піяння півнів. Він встав, узувся, накинув пальто, підійшов до дверей і вийшов надвір.

Було холодно і тихо, як буває перед світанком. На небі блідо світилося кілька зірок. Розміщену на кілька тисяч футів нижче долину закривали хмари. Лише тут, біля вершини гори, було ясно.

Спершу Віктор не мав почуття тривоги. Досі він уже знав, що Анна може дати собі раду і ходить по горах так само впевнено, як і він, — а то й краще. Вона не ризикуватиме по-дурному і, хай там як, старий сказав їм, що сходження не становить небезпеки. Натомість Віктор образився, що вона не зачекала на нього, порушивши цим свою обіцянку — вони мали піднятися разом. І він гадки не мав, наскільки вона його випередила. Єдине, що він міг вчинити, — доганяти її так швидко, як тільки міг.

Він повернувся до кімнати, щоб забрати їхній харчовий запас на день, — Анна про це не подумала. Свій багаж вони могли забрати, спустившись і, схоже, їм доведеться попросити притулку ще на одну ніч.

Його збори мусили розбудити господаря, бо старий раптом з’явився з дальшої кімнати. Його погляд упав на порожній Аннин матрац і він майже звинувачувально пошукав очима Віктора.

— Моя дружина пішла першою, — сказав Віктор. — Я піду слідом за нею.

Старий виглядав дуже серйозним. Підійшов до відчинених дверей і стояв, дивлячись на гору за селом.

— Недобре було відпускати її, — сказав він, — ви не мали їй цього дозволити.

Віктор казав, що старий виглядав дуже занепокоєним і хитав головою, щось бурмочучи собі під ніс.

— Та все гаразд, — сказав Віктор. — Я швидко її піймаю і ми, напевне, повернемося одразу ж після полудня.

Він поклав руку старому на плече, щоб його заспокоїти.

— Дуже боюся, що буде запізно, — сказав старий. — Вона піде до них, а як буде з ними, то не повернеться.

Він ще раз вжив слово «sacerdotesse», влада «sacerdotesse», і його тривога, його занепокоєння передалися Вікторові. Тепер теж відчув страх, що гнав уперед.

— Ви хочете сказати, що на вершині Монте Веріта хтось живе? — спитав він. — Люди, що можуть на неї напасти і завдати шкоди?

Старий почав швидко говорити і в потоці слів, який він вивергав, тяжко було знайти сенс. Ні, сказав він, «sacerdotesse» її не скривдять, вони нікого не кривдять; річ у тому, що вони її заберуть, щоб вона стала однією з них. Анна піде до них, вона нічого не зуміє з собою вдіяти, така сильна їх влада. Старий казав, що двадцять, тридцять років тому його донька пішла до них: він ніколи вже її не бачив. Інші молоді жінки з села і з долини внизу були покликані «sacerdotesse». Коли покликані пішли, ніхто не зумів їх повернути. Ніхто їх знову не побачив. Ніколи, ніколи. Так було впродовж багатьох років, за часів його батька і батька його батька, і навіть ще раніше.

Нині невідомо, коли «sacerdotesse» вперше з’явилися на Монте Веріта. Жоден живий чоловік їх не бачив. Вони жили там, замкнувшись, за стінами, але, як він уперто запевняв, мали чарівну силу. «Хто каже, що це від Бога, хто — від диявола, — говорив він, а ми не знаємо, не можемо розказати. Ходять чутки, що «sacerdotesse» на Монте Веріта ніколи не старіють, завжди залишаються молодими і прекрасними, і що свою силу вони черпають від місяця. Це місяцю вони поклоняються, і сонцю».

Віктор мало що збагнув із тієї дикої розмови. Це все мусило бути легендою, марновірством.

Старий похитав головою і глянув на гірську стежку.

— Минулої ночі я побачив це в її очах. Цього я боявся. В неї були такі очі, як у тих, що їх покликали. Я бачив таке раніше. В моєї доньки, в інших.

До того часу решта членів сім’ї прокинулись і по одному зайшли до кімнати. Здавалося, вони відчули, що трапилося. Молодший чоловік, жінка, навіть діти дивилися на Віктора з тривогою і дивним співчуттям. За його словами, все довкола викликало в нього не стільки тривогу, скільки роздратування і гнів. У думках зринали коти і мітли, відьми й шістнадцяте сторіччя.

В долині повільно розходився туман, пливли хмари. Лагідне світло в небі, на сході за горами, сповістило про схід сонця. Старий сказав щось молодшому і вказав йому палицею.

— Мій син покаже вам стежку, але пройде лише частину дороги. Далі він йти не хоче.

Віктор казав, що коли він виходив, усі очі були звернуті на нього, не лише з тієї крайньої хати, а з усіх інших домівок сільця, він помічав обличчя, що дивилися з-за привідчинених віконниць і напіввідкритих дверей. Усе село було на ногах і, зворушене, пильно спостерігало за ним.

Його провідник навіть не спробував заговорити з ним. Йшов уперед, плечі опущені, очі втуплені в землю. Віктор відчував, що він пішов лише з наказу старого, його батька.

Стежка була вибоїстою і кам’янистою, у багатьох місцях розбитою і, як вважав Віктор, йшла руслом висохлого струмка, непрохідного під час дощу. Але зараз, у розпал літа, нею легко було підійматися. Після годинного підйому зелень, терен та чагарники зосталися позаду і вершина гори проколювала небо прямо над їхніми головами. Вона була розділена надвоє, наче два пальці одної руки. З глибини долини і навіть із села цього поділу не було видно, — два піки зливалися в один.

Доки вони підіймалися, зійшло сонце і тепер світило з усіх сил, коралово осяваючи південно-східний схил. Котилися великі вали м’яких хмар, закриваючи світ унизу. Вікторів провідник раптово зупинився і показав уперед, де скальний виступ, наче втятий лезом бритви, повертав на південь і тягся, скільки було видно.

— Монте Веріта, — сказав він і повторив. — Монте Веріта.

Тоді швидко повернувся і подерся назад шляхом, яким вони прийшли.

Віктор гукнув до нього, але чоловік не обізвався, навіть голови не повернув. За мить його вже не було видно. Вікторові не зосталося нічого іншого, як іти самому довкола виступу. Він сподівався, що Анна чекає його по той бік.

Йому потрібно було півгодини, щоб обійти виступ, і з кожним кроком його неспокій зростав, бо там, з південного боку, не було ніякого пологого схилу, — прямовисна гора. Невдовзі дальше просування стало неможливим.

— Тоді, — розповідав Віктор, — я пройшов через щось схоже на розколину в скелі, всього за футів триста від вершини; і побачив монастир, побудований з каменю між двома піками, простий і неприкрашений; його оточувала стрімка кам’яна стіна, нижче вона обривалася у тисячофутову прірву, а зверху не було нічого крім неба і двох піків Монте Веріта.

То це було правдою. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою трагедією.

Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора і голос його був рівним.

— Мусив мати сотні років, — сказав він через хвилину-другу. — Бог знає, скільки часу довелося висікати його з такої скелястої маківки гори, як ця. Я ніколи не бачив нічого разючішого, дикішого і, дивним чином, прекраснішого. Здавалося, він висів між горою і небом. Багато довгих вузьких щілин — для світла й повітря. Не справжніх вікон, звичних для нас. Вежа звернута на захід, а нижче прямовисна прірва. Велика стіна оточувала монастир, роблячи його неприступним, немов фортеця. Жодного входу я не помітив. Там не було жодних ознак життя. Жодного сліду бодай когось.

Я стояв, дивився на маківку, а вузькі щілини-вікна дивилися на мене. Не міг нічого зробити, окрім як чекати, доки покажеться Анна. Бо тепер, розумієш, я впевнився, що старий мав рацію, і я знав, що трапилось. Мешканці монастиря побачили Анну з отих щілинних вікон і покликали її. Зараз вона з ними, всередині. Вона мусить побачити, що я стою за стіною, і зараз вийде до мене. Отож я чекав там, увесь день…

Його слова були простими, звичайним викладом фактів. Будь-який чоловік міг би отак чекати дружину, яка під час їхньої відпустки вийшла зранку, покликана друзями. Він сів, пізніше перекусив і дивився на пасма хмар, що закривали світ унизу, розсіювалися і збиралися знову; а сонце з усією літньою силою вдаряло по незахищеній поверхні Монте Веріта, по вежі, по вузьких вікнах-щілинах, по великій довколишній стіні, з-за якої досі не вийшло жодного руху, жодного звуку.

— Я сидів там весь день, — казав Віктор, — але вона не з’являлася. Сонце палило й сліпило, тож я мусив повернутися до ущелини, якою прийшов, і сховатися. Там, лежачи в тіні виступаючих каменів, я далі міг пильнувати за вежею і вікнами-щілинами. Ми з тобою знали в минулому гірську тишу, але її не порівняти з тишею під подвійним піком Монте Веріта.

Години тяглися за годинами, а я далі чекав. Холоднішало, і, разом зі зростанням моєї тривоги, прискорився й час. Сонце швидко хилилось до заходу. Змінився колір маківки. Не було вже того сліпучого блиску. Тоді я почав панікувати. Підійшов до стіни і закричав. Обмацував руками стіни, але не було входу, нічого не було. Мій голос луною повертався до мене, знову й знову. Глянув угору — і побачив там ті ж самі сліпі щілини вікон. Я почав сумніватися в історії старого, у всьому, що він сказав. Це місце було безлюдним, там уже тисячу років ніхто не жив. Монастир був збудований дуже давно і спорожнів. Анна взагалі ніколи сюди не приходила. Вона впала, на тому вузькому виступі, де закінчилася стежина і провідник мене покинув. Вона мусила впасти у глибоченну прірву, там, де біля південного плеча гори починався хребет. Те саме трапилося з іншими жінками, які йшли цією дорогою, з донькою старого, з дівчатами з долини, всі вони упали, жодна не дійшла до маківки, тут між піками.

Цю непевність легше було б витримати, якби до голосу Віктора повернулася первісна напруженість та ознаки нервового розладу. Але це було так: він сидів у лондонському санаторії, у простій, нічим не примітній кімнаті, серед рутинних медичних баночок і пігулок на столі поруч із ним, із Вігмор-стріт долинав вуличний шум, а його голос був таким самим монотонним, як цокання годинника. Природніше було б, якби він раптом обернувся і закричав.

— Але я не зважувався повертатися, доки вона не вийшла. Я мусив далі чекати там, під стіною. Хмари наді мною згустилися й посіріли. Добре знайомі мені вечірні тіні виповзли на небо. Якусь мить маківка, стіна, вікна-щілини були золотими, а тоді сонце раптово зникло. Сутінків узагалі не було. Холодно, ніч.

Віктор розповів, що залишився біля стіни до світанку. Не спав, ходив туди-сюди, щоб зігрітися. Коли настав світанок, він геть перемерз, усе тіло стерпло, а голова паморочилась від голоду. Він мав з собою лише їхню обідню перекуску.

Здоровий глузд підказав йому, що чекати ще день було б божевіллям. Йому слід повернутися до села по харчі та воду, і, якщо це можливо, зібрати там людей для пошукової групи. Коли сонце зійшло, він змушений був покинути маківку. Все, як і раніше, огортала тиша. Тепер він упевнився, що за стіною не було нікого живого.

Він обійшов довкола гори, вийшов на стежку і, у ранковому тумані, пішов униз до села. Його зустрічали. Так, наче очікували його приходу. Старий стояв біля входу до своєї хатини, а довкола нього зібралися сусіди, переважно чоловіки й діти.

Першим Вікторовим питанням було: «Моя дружина повернулася?» Попри все, коли він спустився з вершини, до нього повернулася надія. Можливо, вона взагалі не підіймалася на гору, пішла деінде і повернулася до села якоюсь іншою дорогою. Але, коли він побачив їхні обличчя, ця надія розвіялась.

— Вона не повернеться, — сказав старий, — ми ж вам казали, що вона не повернеться. Вона пішла до них, на Монте Веріта.

Віктору вистачило розуму попрости їсти й пити, перш ніж вступати в суперечку. Йому все дали. Стояли поруч із ним, співчутливо приглядаючись. Віктор казав, що найболіснішим для нього було побачити Аннин багаж, її матрац, пляшку для води, усілякі особисті дрібнички, яких вона не взяла з собою.

Доки він їв, вони стояли поруч, чекаючи, коли він заговорить. Він усе розповів старому. Як чекав увесь день і всю ніч. Як не почув жодного звуку, не помітив ані знаку життя із вікон-щілин на маківці Монте Веріта. Час від часу старий перекладав усе, сказане Віктором, сусідам.

Коли Віктор закінчив, старий сказав:

— Усе так, як я говорив. Ваша дружина там. Вона з ними.

Нерви Віктора не витримали, він закричав:

— Як вона може бути там? Там немає нікого живого. Там мертво, там порожньо. Це місце мертве вже багато століть.

Старий нахилився вперед і поклав руку Вікторові на плече.

— Воно не мертве. Раніше багато хто так казав. Вони пішли туди й чекали, як і ви. Двадцять п’ять років тому я робив те саме. Цей чоловік, мій сусід, чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю, багато років тому, коли покликали його дружину. Вона ніколи не повернулася. Ніхто з покликаних на Монте Веріта не повертається.

То вона впала. Вона загинула. Ось як це було. Віктор казав це їм, наполягав, прохав, щоб вони негайно пішли з ним і шукали в горах її тіло.

Старий похитав головою, — лагідно, співчутливо.

— Колись ми вже так робили. Серед нас є дуже вмілі скелелази, що знають у горах кожен дюйм. Вони спустилися на південну сторону, аж до краю льодовика, за яким не можна жити. Там немає тіл. Наші жінки не падали. Їх там не було. Вони на Монте Веріта, у «sacerdotesse».

Все було марно. Даремно їх переконувати. Віктор знав, що мусить спуститися в долину, а, якщо не знайде допомоги там, рушити ще далі, до тієї частини краю, де його знали, де він міг би знайти провідників, які згодилися б повернутися з ним.

— Тіло моєї дружини на цій горі, — сказав він. — Я мушу його знайти. Якщо тутешні мешканці мені не допоможуть, я знайду інших.

Старий глянув через плече і сказав якесь ім’я. З групки безмовних глядачів вийшла дитина, дівчинка років дев’яти. Старий поклав руку їй на голову.

— Ця дитина, — сказав він Віктору, — бачила і розмовляла зі «sacerdotesse». Інші діти, колись давно, теж бачили їх. Вони показуються лише дітям, та й то рідко. Вона розповість вам, що бачила.

Дитина почала декламувати високим наспівним голосом, її очі були втуплені у Віктора і, як він казав, схоже, що вона стільки раз повторювала цю оповідь тим самим слухачам, аж це стало піснею, уроком, вивченим напам’ять. Говорила на патуа, Віктор не розумів жодного слова. Коли вона закінчила, старий взявся перекладати. Через звичку, він продекламував так само, як і дитина, тим самим наспівним тоном.

— Я з подружками була на Монте Веріта. Почалася буря, мої подружки втекли. Я йшла і заблудилася, і вийшла до місця, де стіна й вікна, і я плакала; я боялася. Вона вийшла зі стіни, висока й дуже гарна, а з нею ще одна, також молода й прекрасна. Вони мене втішали, а я хотіла зайти за стіну до них, коли почула спів із вежі, але вони сказали, що це заборонено. Коли мені буде тринадцять, я зможу повернутися і жити з ними. Вони були одягнені в білий одяг до колін, їхні руки й ноги були голі, волосся обтяте при самій голові. Вони були гарнішими, ніж люди цього світу. Вони відвели мене з Монте Веріта, вниз до стежки, де я могла знайти дорогу. Тоді вони мене залишили. Я розповіла все, що знала.

Закінчивши свою декламацію, старий дивився на обличчя Віктора. Віктор сказав, що віра, якою була сповнена дитяча розповідь, його приголомшила. Він вирішив, що дитина заснула, побачила сон, а потім перевела його у дійсність.

— Даруйте, — сказав він перекладачеві, але я не можу повірити дитячій розповіді. Це все фантазія.

Дівчинку покликано ще раз, щось їй наказано, вона одразу ж вибігла з дому і щезла.

— Там, на Монте Веріта, їй дали низку камінців, — сказав старий. — Батьки тримають їх під замком, від лихої пригоди. Вона пішла їх попросити, щоб показати вам.

Через кілька хвилин дитина повернулася і поклала Вікторові в долоню поясок, короткий, — щоб носити довкола тоненької талії або ж як намисто. Камені, схожі на кварц, були вирізані й оброблені вручну і щільно зчіплювались між собою завдяки видовбаним канавкам. Робота була майстерною, навіть ювелірною. Зовсім не те, що грубі селянські вироби, вирізувані для розваги довгими зимовими вечорами. Посеред тиші Віктор віддав дитині оздобу.

— Вона могла знайти це на схилі гори, — сказав він.

— Ми такого не робимо, — відповів старий, — ні люди з долини, ані навіть у тих містах, де я був. Все було так, як вона казала: це їй подарували ті, що живуть на Монте Веріта.

Віктор знав, що далі переконувати даремно. Вони були надто впертими, а їхнє марновірство було сильнішим за здоровий глузд. Він спитав, чи може залишитися в домі на ще один день і ніч.

— Можете залишатися, доки не довідаєтесь правди, — відповів старий.

Сусіди поступово розходилися, відновлювався звичайний денний лад. Наче нічого й не трапилось. Віктор вийшов знову, на цей раз до північного схилу гори. Трохи пройшовши, зрозумів, що цей схил неприступний, у всякому разі, без кваліфікованої допомоги і без спорядження. Якщо Анна пішла сюди, то на вірну смерть.

Він повернувся до села на східному схилі вже як зайшло сонце. Увійшов до вітальні і побачив, що йому наготували їжу, а його матрац лежить на долівці перед вогнищем. Був надто втомленим, щоб їсти, — упав на матрац і заснув. Назавтра встав рано, ще раз піднявся на Монте Веріта і просидів там увесь день. Чекав, пильнуючи за вікнами-щілинами, доки гаряче сонце впродовж довгих годин палило маківку, а потім опустилося на захід. Ніщо не ворухнулося, ніхто не вийшов.

Він думав про того селянина, що кілька років тому чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю. Віктор питав себе, наскільки вистачить його терпіння і чи дорівняється він тому селянинові силою духу.

Третього дня, коли сонце було найсильнішим, він не міг витримати спеки і сховався в ущелині, в тіні та блаженній прохолоді під виступом скелі. Змучений напруженим чеканням і відчаєм, що заполонив його повністю, Віктор заснув.

Враз він прокинувся. Стрілка годинника показувала п’яту, в ущелині похолоднішало. Він вибрався з неї і глянув на маківку, золотаву в призахідному сонці. Тоді він її побачив. Стояла під стіною, на виступі всього кілька футів у окружності, а під нею прямовисна скеля, тисячу футів чи й більше.

Вона чекала, дивлячись на нього, а він побіг до неї, скрикуючи: «Анно… Анно…» Казав, що чув своє власне ридання і думав, що серце йому розірветься.

Підійшовши ближче, він побачив, що не дотягнеться до неї. Їх розділяла глибока прірва. Вона була за дванадцять футів від нього, а він не міг її торкнутися.

— Я стояв на місці, дивлячись на неї, — казав Віктор. — Мовчав. Здавалося, — щось здушило мій голос. Відчував, як сльози течуть по моєму обличчі. Я плакав. Бачиш, я ж переконав себе, що вона померла, зірвалася й упала. А вона була там, жива. Звичайні слова не приходили. Я намагався сказати: «Що трапилось? Де ти була?» — але це було марно. Бо, дивлячись на неї, я раптом зі страшною сліпучою певністю збагнув, — усе, що казали старий і дитина, це не фантазія і не марновірство. Це правда. Хоча я нікого, крім Анни, не бачив, уся місцевість раптом ожила. Бозна скільки очей дивилися, спостерігали за мною з тих вікон-щілин. Крізь стіну я відчував їхню близькість. Це було дивно, жахливо і реально.

Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.

— Вона була не в своєму власному одязі, — сказав він. — Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодше, але якось жахливо суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:

— Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.

Віктор сказав: він насилу вірив, що от вона стоїть там і каже це йому. Це нагадало йому так звані психічні послання, які медіуми виголошують родичам померлих під час спіритичних сеансів. Не вірив, що зуміє відповісти.

Можливо, вона загіпнотизована і говорить під чиїмсь навіюванням?

— Чому ти хочеш, щоб я повернувся додому? — сказав він, дуже лагідно, щоб не вразити її розуму, вже й так, видно, розладнаного цими людьми.

— Бо це єдино можлива річ, — відповіла вона. А тоді, сказав Віктор, вона посміхнулася, звичайно, щасливо, наче вони вдома обговорюють плани. — Зі мною все гаразд, милий, — сказала вона. — Це не божевілля, не гіпноз, жодна з тих речей, які ти собі уявив. Зрозуміло, в селі тебе налякали. Це понад сили більшості людей. Але я завжди знала, що десь це існує, і всі ці роки чекала. Коли чоловіки стають схимниками, коли жінки замикаються в монастирях, їхні родичі дуже страждають, я знаю це, але з часом звикають. Я хочу, щоб і ти зробив це, Вікторе, будь ласка. Я хочу, щоб ти зрозумів, якщо зможеш.

Вона стояла там, цілком спокійна, цілком сумирна, усміхаючись йому згори.

— Ти хочеш сказати, — озвався він, — що залишишся тут назавжди?

— Так, — відповіла вона, — для мене не може бути жодного іншого життя, ніколи. Мусиш цьому повірити. Я б хотіла, щоб ти повернувся додому, жив, як досі, господарював у домі та маєтку, а якщо ти закохаєшся в когось, то одружуйся і будь щасливим. Будь благословен за твою любов, твою доброту і відданість, найдорожчий, я ніколи їх не забуду. Якби я померла, ти б вірив, що я упокоїлася в раю. Для мене це місце — рай. Я воліла б кинутися в цю прірву, на каміння за сотні футів піді мною, ніж повернутися до світу з Монте Веріта.

Віктор сказав, що дивився на неї, коли вона говорила — і вона променилася, як ніколи не було з нею, навіть у дні найбільшого задоволення.

— Ми з тобою, — сказав він, — читали колись у Біблії про Преображення. Це єдине слово, яке я можу використати для опису її обличчя. Не істерика, не емоційне збудження — Преображення. Щось — з-поза нашого світу — наклало на неї руку. Благати її було марно, силувати — неможливо. Анна справді радше кинулася б зі скелі, ніж повернулася у світ. Я б нічого не вдіяв.

Він казав, що його охопило почуття цілковитої безпорадності, розуміння, що він нічого не може вчинити. Це було так, наче він і вона стоять на пристані, і вона збирається ступити на корабель, що відпливає невідомо куди, минають останні хвилини і ось-ось заревуть корабельні сирени, попереджаючи, що трап буде піднято і вона мусить іти. Він запитав, чи має вона все потрібне, чи дають їй достатньо їжі, чи має чим вкритися, чи є тут щось на випадок хвороби. Нехай би він знав і зумів прислати їй усе, що вона забажає. Вона посміхнулася йому і запевнила, що за цими стінами вона має все, чого потребує.

Він сказав їй:

— Я щороку приїжджатиму сюди о цій порі та проситиму тебе повернутися. Я ніколи цього не забуду.

Вона відповіла:

— Для тебе ж це буде тільки важче. Це як класти квіти на могилу. Я воліла б, щоб ти залишався вдома.

— Я не можу залишатися вдома, — промовив він, — знаючи, що ти тут, за цими стінами.

— Я не зможу знову вийти до тебе, — сказала вона, — ти востаннє мене бачиш. Пам’ятай, однак, що я завжди виглядатиму так, як зараз. Це частина віри. Такою збережи мене у своїй пам’яті.

Тоді, сказав Віктор, вона попросила його піти. Не могла повернутися за стіну, доки він не пішов. Сонце низько стояло на небі і маківка була вже в тіні. Віктор довго дивився на Анну; потім повернувся до неї спиною, стоячи на виступі, і, не оглядаючись, відійшов од стіни до ущелини. Діставшись ущелини, він почекав кілька хвилин і знову подивився на маківку. Анна вже не стояла на виступі. Там не було нічого, крім стін, вікон-щілин і вище, але не в тіні, — піків-двійнят Монте Веріта.

***

Я щодня викраював півгодини чи близько того, щоб відвідати Віктора в його санаторії. З кожним разом він виглядав усе сильнішим, більше схожим на себе. Я розмовляв із його лікарем, старшою медсестрою та доглядачками. Вони казали мені, що нема й мови про психічну ненормальність, що, потрапивши до них, він страждав од сильного потрясіння та нервового зриву. Зустрічі й розмови зі мною дуже йому допомогли. Через два тижні він уже почувався досить добре, щоб покинути санаторій. Тоді на якийсь час поселився в мене у Вестмінстері.

Упродовж тих осінніх вечорів ми знову й знову поверталися до того, що трапилось. Я розпитував його детальніше, ніж досі. Він запевняв, що в Анні не було нічого дивацького. Їхній шлюб був звичайним щасливим шлюбом. Погоджувався, що її неприязнь до власництва, її спартанський спосіб життя були незвичайними, але це не здавалося йому нічим винятковим, — бо це була Анна. Я розповів йому, як побачив її вночі, коли вона стояла босоніж на морозному травнику. Так, згодився він, вона таке робила. Але була надто мімозною, дещо потайною, а він це шанував. Ніколи не ліз їй у душу.

Я спитав, що він знав про її життя до їхнього одруження. Він відповів — не надто багато було того, що б можна знати. Батьки померли, коли вона була дитиною, росла у Вельсі в тітки. Нічого особливого, ніяких скелетів у шафі. І виховання її було з усіх боків звичайним.

— Це все дарма, — казав Віктор, — ти не збагнеш Анни. Вона сама по собі, унікальна. Не можеш пояснити її так само, як раптової появи музиканта, народженого звичайними батьками. Чи поета, чи святого. Цього не можна розрахувати. Те, що я її знайшов, було моїм великим щастям, даром Божим, а її втрата — моїм особистим пеклом. Хай там як, житиму далі, бо вона цього хотіла. І щороку повертатимусь на Монте Веріта.

Таке покірне сприйняття краху всього його життя дивувало мене. Я відчував, що не зміг би подолати свого відчаю, якби то була моя трагедія. Мені здавалося жахливим, що якась невідома секта на схилі гори за кілька днів здобула таку владу над інтелігентною жінкою з сильною особистістю. Зрозуміло, що неосвічені сільські дівчата легко піддавалися емоційній омані, а їхні засліплені марновірством родичі ніяк цьому не протистояли. Я казав це Віктору. Казав, що можна через звичайні канали нашого посольства звернутися до уряду тієї країни, добитися всенародного зацікавлення, привернути пресу, забезпечити підтримку нашого уряду. Я казав, що готовий привести це все в рух. Адже ми живемо у двадцятому столітті, а не в середньовіччі. Таке місце, як Монте Веріта, не повинне існувати. Я б постарався, щоб ця історія стала відомою всій країні, здобула міжнародний розголос.

— Але чому? — тихо спитав Віктор. — Навіщо?

— Щоб повернути Анну, — відповів я, — та звільнити решту. Щоб уберегти життя інших людей від катастрофи.

— Але ж, — сказав Віктор, — ми не руйнуємо монастирі. Їх сотні, у всьому світі.

— Є різниця, — твердив я. — Це організовані групи побожних людей. Вони існують багато століть.

— Ймовірно, що Монте Веріта теж.

— А як вони живуть? Що їдять, що відбувається, коли вони хворіють чи помирають?

— Не знаю. Намагаюся про це не думати. Чіпляюся за Аннині слова — що вона щаслива, знайшла те, чого шукала. Я не збираюся руйнувати її щастя.

Потім він глянув на мене, наполовину здивовано, наполовину розуміюче, і сказав:

— Дивно, що саме ти це кажеш. Ти мав би розуміти Аннині почуття краще, ніж я. Адже в наші альпіністські дні ти завжди ходив з головою в хмарах і цитував мені:

Світ надмірний для нас, раніш чи пізніше Втрати і здобутки спустошують наші сили

Пам’ятаю, як вставав, підходив до вікна і дивився на туманну вулицю, аж до набережної. Не казав нічого. Його слова дуже вразили мене. Я не міг на них відповісти. І знав у глибині душі, чому я ненавидів історію Монте Веріта й хотів знищити це місце. Бо Анна знайшла свою Істину, а я ні.

Ця розмова між мною та Віктором стала коли не розривом, то, принаймні, поворотним моментом нашої дружби. Ми досягли півшляху свого земного світу. Він повернувся додому в Шропшир, а потім написав мені, що збирається передати своє майно юному небожеві, ще школяреві, і кілька наступних років забиратиме хлопця до себе на канікули, щоб познайомити його з місцевістю. Що буде пізніше, не знав. Не будував планів для себе. А от моє майбутнє у той час принесло великі зміни. Робота вимагала від мене перебратися на два роки до Америки.

А тоді виявилося, що весь світ повернув у іншому напрямку. Наступним роком був 1914.

Віктор пішов до війська одним із перших. Можливо, думав, що це вихід. Можливо, думав, що загине. Я не міг вчинити за його прикладом, доки не закінчився мій американський період. Це, звичайно, не було моїм виходом і мені неприємна була кожна хвилина моїх армійських років. Впродовж усієї війни я жодного разу не бачив Віктора, ми воювали на різних фронтах і не зустрічалися навіть під час відпусток. Якось я отримав від нього звістку. Ось що він писав:

«Попри все, мені вдалося цього року побувати у Монте Веріта, як я обіцяв. Ночував у старого в селі, а наступного дня вибрався на гору. Вона не змінилася. Безживна й мовчазна. Я залишив лист для Анни під стіною і весь день сидів там, дивлячись на монастир і відчуваючи її близькість. Я знав, що вона не вийде до мене. Назавтра пішов туди знову і не тямився від радості, знайшовши листа від неї. Якщо це можна назвати листом. Він був вирізаний на пласкому камені, гадаю, це їхній єдиний спосіб зв’язку. Писала, що здорова, сильна і дуже щаслива. Посилає мені своє благословення, тобі теж. Щоб я ніколи за неї не хвилювався. Це все. Як я тобі казав у санаторії, це наче спіритична звістка з краю мертвих. Я мусив цим удовольнитися, що й зробив. Якщо я переживу цю війну, то, напевне, виїду й поселюсь у тому краю, щоб бути ближче до неї, навіть якщо ніколи її не побачу і нічого не почую, крім кількох видряпаних на камені слів раз на рік.

Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.

Віктор

Коли було укладене перемир’я, я демобілізувався і почав відбудову нормального життя, то однією з перших зроблених мною речей було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом і переїхав до Америки.

Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора..

***

Те, що звело нас разом, не було випадком. Я в цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на колоду карт і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Тих, що мають ту саму масть, рука Долі тримає разом. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої Світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.

Я летів із однієї столиці до іншої — назви обох несуттєві — і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському краю. На щастя, обійшлося без жертв. Два дні екіпаж та пасажири, а з ними і я, були відрізані від зовнішнього світу. Ми отаборилися в частково розбитій машині й чекали порятунку. Ця пригода втрапила до заголовків тодішньої світової преси, навіть на кілька днів відібравши першість у репортажів про киплячу ситуацію в Європі.

Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірними. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, зберігали спокійний вираз обличчя в очікуванні рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, а радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.

Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не настільки сильними, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.

Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака — геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі — забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.

Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття — підійматися на найвищі гори. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно обпікаючий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.

Я знизу дивився на них, — на гори, які я любив, — і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку, — тут, у Європі, — та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Рішення прийнято, я почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака та сміявся і жартував кілька наступних годин.

Допомога прийшла вже завтрашнього дня. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку на висоті сотень футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників, це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.

Допомогли нам зробити кілька легких переходів у долину, тож ми зійшли туди вже наступного дня. Уночі стали табором на північній стороні великого гірського пасма, яке нам, з нашого непридатного літака, здавалося таким далеким і недоступним. На світанку виступили знову, в чудовий ясний день, і вся долина нижче нашого табору постала перед нашими очима. На схід від нас гори ставали прямовисними і, наскільки я міг судити, непрохідними, аж до засніженої вершини чи, можливо, двох, які проколювали сліпуче небо, наче суглоби пальців стиснутої долоні.

Як тільки ми почали спускатися, я сказав старшому в групі рятівників:

— Колись, замолоду, я часто ходив у гори. Але цього краю зовсім не знаю. Багато експедицій приходить сюди?

Він похитав головою. Сказав, що умови важкі. Він сам і його товариші не місцеві. Люди у східній долині темні й відсталі, для туристів та мандрівників тут мало що є. Якщо я хочу підійматися, він може забрати мене в інші місця, там я матиму добрий спорт. Хоча зараз надто пізня пора року для гірських походів.

Я далі дивився на той східний хребет, далекий і дивно красивий.

— Як називають, — спитав я, — ті два піки на сході?

— Монте Веріта, — відповів він.

Тепер я знав, що повернуло мене до Європи.

Я розлучився зі своїми супутниками в маленькому містечку, миль за двадцять від місця, де розбився літак. Їх повезли до найближчої залізниці, до цивілізації. Я відстав. Забронював номер у невеличкому готелі і залишив там свій багаж. Придбав міцні черевики, бриджі, шкіряну куртку і пару сорочок. А тоді повернувся до міста спиною і рушив у гори.

Як і казав мені провідник, було вже надто пізно для гірських походів. Але я чомусь не переймався цим. Був сам і знову в горах. Я забув, якою цілющою може бути самотність. Давня сила повернулася до моїх ніг та легень, часточки холодного повітря пронизали мене всього. Попри мої п’ятдесят п’ять, я міг би кричати від захвату. Зникли метушня та напруга, клопітлива багатомільйонна колотнеча; щезли вогні та нудотні міські запахи. Божевіллям було так довго це терпіти.

У такому збудженому настрої я дістався долини біля східного підніжжя Монте Веріта. Вона не надто змінилася, якщо порівнювати з Вікторовим описом багато років тому, ще до війни. Містечко було малим і примітивним, мешканці тупими і впертими. Була там якась груба подоба заїзду — назва готелю була надто пишною для цього закладу, — де я планував переночувати.

Прийняли мене байдуже, хоча і без грубощів. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте Веріта. Мій інформатор за своєю барною стійкою — це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, — дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.

— Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, — відповів він.

— А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині і тими в селі у горах? — спитав я.

— Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.

— А туристів багато?

— Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.

— А я міг би завтра переночувати в селі?

— Не знаю.

Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:

— А «sacerdotesse» досі живуть на вершині Монте Веріта?

Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.

— Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?

— То вони все ще там? — спитав я.

Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ: насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, — і навіть цьому віддаленому закутку дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.

— Кажуть таке, — повільно вимовив він. — Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня можуть бути клопоти.

— Для кого клопоти?

— Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте Веріта — я нічого про них не знаю — та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.

Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.

— Коли б ви завтра хотіли сніданок? — спитав він.

Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.

Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясною і холодною. Завтра чи позавтра місяць буде уповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я відчував якийсь дивний рух, — наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна, багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте Веріта, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.

А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте Веріта.

Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.

— Я збираюся рушити в гори, — сказав я, — здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте Веріта?

Її очі зблиснули і вмить утекли від мене.

— Ні, — сказала вона, — ні, я ніколи не віддалялася від долини.

Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, — я не сказав, як давно, — що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між вершинами, — і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.

— Не знаєте, вони все ще там? — запитав я, запалюючи сигарету, роблено байдуже.

Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.

— Так кажуть, — відповіла вона. — Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.

Я продовжував палити сигарету.

— Я живу в Америці, — сказав я, — і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем вони не обговорюють так охоче, як заборонені.

Вона ледь посміхнулася, але нічого не сказала.

— Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуються про те, що відбувається на Монте Веріта.

Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.

— Так, — сказала вона, — це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…

Знову зиркнула через плече і заговорила, знизивши голос.

— Дівчина, яку я добре знала, невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте Веріта.

— Ніхто її не бачив?

— Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні словечка, нічого.

— А, може, вона пішла деінде, до великого міста, до якогось туристичного центру?

— У це не вірять. До того ж, перед тим вона дивно поводилась. Говорила уві сні про Монте Веріта.

— Звідки таке захоплення Монте Веріта? — спитав я. — Життя там має бути суворим і дуже жорстоким.

— Але не в покликаних, — сказала вона, хитаючи головою. — Вони назавжди зостаються молодими, ніколи не старіють.

— А звідки ж це можна знати, якщо ніхто їх не бачив?

— Так завжди було. Це така віра. Тому тут, у долині, їх ненавидять, бояться, а ще заздрять. Вони, на Монте Веріта, знають таємницю життя.

Дивилася на гори крізь вікно. Її очі мали замислений вираз.

— А ви? — спитав я. — Як ви думаєте, вас колись покличуть?

— Я не гідна, — відповіла вона. — Крім того, я боюся.

Забрала мою каву і запропонувала мені фрукти.

— Тепер, — казала вона, а її голос ще знизився, — від часу цього останнього зникнення все йде до біди. Чоловіки тут, у долині, розлючені. Дехто з них піднявся до села і підбурюють їх там, щоб зібрати більшу силу, а тоді нападуть на монастир. Наші чоловіки зовсім здичавіють. Намагатимуться убити всіх, хто там живе. Тоді може бути великий клопіт, звалиться на нас армія, буде слідство, розправа, стрілянина; це все погано закінчиться. Та й зараз уже нічого доброго. Всі налякані. Всі про щось таємно перешіптуються.

Звук кроків, які наближалися, одразу ж загнав її за барну стійку. Вона поралася там, низько схиливши голову, коли її батько увійшов до кімнати. Він підозріливо глянув на нас обох. Я відкинув сигарету і підвівся з-за столу.

— Ви й далі збираєтесь підніматися? — спитав він мене.

— Так, — відповів я. — Повернуся через день чи два.

— Було б нерозумно залишатися там довше, — сказав він.

— Маєте на увазі, що погода зіпсується?

— Погода зіпсується, атож. Крім того, там може бути небезпечно.

— Як це небезпечно?

— Можуть бути заворушення. Діється щось непевне. Люди роздратовані. А коли вони роздратовані, то себе не тямлять. У такий час можуть потерпіти мандрівники, чужинці. Краще б ви відмовилися від своєї ідеї піднятися на Монте Веріта і повернули на північ. Там спокійно.

— Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте Веріта.

Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.

— Як собі хочете. Це не моя справа.

Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши мостик над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте Веріта.

Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, — всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим з будинків зливався в одну туманну димку, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибині. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва, досягши третього, ще крутішого і тінистішого. Я рухався повільно, м’язи були детренованими, а вітер несприятливим, але душевне піднесення допомагало мені йти далі. Я зовсім не втомився, радше навпаки — міг би йти так вічно.

Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього ще принаймні година ходи. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох йшов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмурим, гнітило, — особливо після піднесення підйому. Якщо я мушу тут заночувати, то це страх як весело.

Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.

— Ви доктор із долини? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.

Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.

— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?

— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?

Чоловік похитав головою.

— Ні, ні, тут у нас дітей нема.

Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.

— Це може допомогти, — сказав я, — спробуйте, якщо бажаєте.

Він покликав мене всередину.

— Будь ласка, дайте йому самі, — сказав він.

Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем помираючого родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися, обличчя виглядало як у тих, кому зосталися три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.

Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і посміхнувся. Це був Віктор…

— Дяка Богові, — сказав він.

Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.

— Як довго це з тобою? — спитав я нарешті.

— Майже п’ять днів, — сказав він. — Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.

Він знову посміхнувся і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, — він не дуже змінився. Це був той сам Віктор.

— А ти, схоже, процвітаєш, — сказав він, далі посміхаючись, — маєш усі лискучі ознаки успіху.

Я спитав його, чому він ніколи не писав і що з ним діялося впродовж цих двадцяти років.

— Плив за течією, — відповів він. — Наскільки розумію, ти робив те саме, тільки в інший спосіб. Покинувши Англію, я вже туди не повертався. Що це ти тримаєш?

Я показав йому пляшечку з аспірином.

— Боюся, що особливої користі тобі з нього не буде, — сказав я. — Найкраще, що я можу зробити для тебе, — це зостатися тут на ніч, а зранку попросити цього чоловіка і ще одного-двох, щоб допомогли мені знести тебе в долину.

Він похитав головою.

— Марна трата часу. Мені кінець. Я це знаю.

— Нісенітниці. Ти потребуєш лікаря, належного догляду. Тут це неможливо.

Я оглянув примітивну вітальню, темну й задушливу.

— Не думай про мене, — сказав він. — Є дехто важливіший.

— Хто?

— Анна, — сказав він, а потім, коли я нічого не відповів, бо не міг добрати слів, він додав:

— Знаєш, вона все ще тут, на Монте Веріта.

— Ти маєш на увазі, що вона далі в тому місці, замкнена, що вона ніколи його не покидала?

— Тому я й тут, — відповів Віктор. — Приїжджаю сюди щороку, з самого початку. Я ж писав і розповідав тобі про все, після війни? Цілий рік живу в маленькому рибальському порту, дуже ізольованому й тихому, і раз на дванадцять місяців приїжджаю сюди. Цього року запізнився через хворобу.

Це було неймовірним. Що це за існування всі ці роки, — без друзів, без інтересів, упродовж довгих місяців, аж доки не настане час цього безнадійного щорічного паломництва.

— Ти колись її бачив? — спитав я.

— Ніколи.

— Ви з нею листуєтесь?

— Щороку я приношу листа. Беру його з собою і залишаю під стіною, а наступного дня повертаюсь.

— Цей лист забирають?

— Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Ніколи не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь з собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.

Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.

— Я намагався вивчити це, — сказав він, — цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Існують старі книги, які натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І завжди, хоч би що я читав, наполегливо підкреслюється сила місяця та певність, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими і прекрасними.

— Говориш так, Вікторе, наче й сам у це віриш.

— Вірю, — сказав він. — Діти в селі теж у це вірять, тих кілька, які зосталися.

Розмова зі мною втомила його. Потягся до глечика з водою, що стояв поруч із ліжком.

— Слухай, — сказав я, — аспірин тобі не зашкодить, може лише допомогти, якщо в тебе гарячка. Ти міг би заснути.

Я змусив його проковтнути три таблетки і закутав його ковдрами.

— В домі є жінки? — спитав я.

— Ні, — відповів він. — Я сам здивувався, коли прийшов сюди цього разу. Село дуже спорожніло. Всі жінки й діти спустилися в долину. Зосталося зо два десятки чоловіків та хлопців, це все.

— Ти не знаєш, коли пішли жінки й діти?

— Я так зрозумів, що за кілька днів до мого приходу. Цей чолов’яга — син старого, що тут жив, він давно помер, — такий недотепа, що ніколи нічого не знає. Що його не питаєш, дивиться як з туману. Але своє діло знає. Дасть тобі їжу, знайде постіль, а малий у нього доволі тямущий.

Віктор заплющив очі і я сподівався, що він зможе заснути. Я подумав, що знаю, чому жінки й діти пішли зі села. Це було після того, як зникла дівчина з долини. Їх попередили, що на Монте Веріта може трапитися щось лихе. Я не зважився сказати це Віктору. Хотів переконати його спуститися в долину.

Досі вже стемніло, а я зголоднів. Пройшов через якісь сінці до задньої частини дому. Там не було нікого, крім хлопчика. Я попросив у нього щось їсти й пити, він зрозумів. Приніс мені хліба, м’яса, сиру, я поїв у вітальні, а хлопець спостерігав за мною. Очі Віктора все ще були заплющені, я думав, що він спить.

— Йому покращає? — спитав хлопець. Він розмовляв не на патуа.

— Думаю, що так, — відповів я, — якщо тільки мені допоможуть перевезти його до лікаря в долині.

— Я вам допоможу, — сказав хлопець, — і двоє моїх приятелів. Мусимо йти завтра. Потім буде важче.

— Чому?

— Післязавтра сюди приходитимуть і відходитимуть. Чоловіки з долини, дуже роз’юшені, а я з приятелями приєднаюся до них.

— А що буде?

Він вагався. Глянув на мене бистрими блискучими очима.

— Не знаю, — сказав він. Вислизнув назад, до сіней.

З ліжка долинув голос Віктора.

— Що сказав хлопець? Хто прийде з долини?

— Не знаю, — недбало відповів я. — Можливо, якась експедиція. Але він запропонував допомогти перевезти тебе завтра в долину.

— Тут не буває експедицій, — сказав Віктор, — це якась помилка.

Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на питання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють слово Монте Веріта. Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.

— Ти щось із цього зрозумів? — спитав Віктор.

— Ні, — відповів я.

— Мені це не подобається, — сказав він, — якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останні дні. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?

Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.

— Господар заїзду був не надто привітним, — сказав я, — але він відраджував мені йти на Монте Веріта.

— Називав якісь причини?

— Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.

Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.

— Щезла якась жінка з долини? — спитав він.

Не було сенсу брехати.

— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.

— Мусить бути правдою. Он воно що.

Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя, — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.

— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте Веріта, — сказав він урешті.

Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.

— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.

— А що робити, коли дійду?

— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.

Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.

— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою

— А хіба це не одне й те ж?

Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.

Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано. Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.

— Мусиш вийти негайно, — сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.

— Скажи Анні, — промовив він, — що, коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.

— Я все це напишу, — відповів я.

— Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.

Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище мене, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.

Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку головоломну походу було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні, терплячі, — це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.

Я повернувся обличчям на південь, а хмари усе ще пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте Веріта.

Я почав сходження…

***

Віктор запевнив мене, що я повинен дістатися вершини за дві години. Чи й менше — а сонце, підіймаючись, буде в мене за спиною. Ще у мене був дороговказ, грубий ескіз карти, накиданий Віктором.

Але вже через годину після виходу з села я зрозумів свою помилку. Сьогодні я сонця взагалі не побачу. Попри мене повзли хмари, на моєму обличчі осідав липкий і холодний туман. Вони сховали звивисте русло потоку, яким я підіймався ще п’ять хвилин тому, а в ньому били гірські джерела, викидаючи грудки землі та каміння.

З часом поверхня змінилася; звільнившись від потреби переступати коріння та оминати чагарники, я йшов по голому камені. Було вже пополудні. Я не встиг. Ще гірше — я заблукав. Обернувся, але не міг знайти русла потоку, яке привело мене аж сюди. Підійшов до іншого, але воно вело на північний схід і було вже розмите осінньою погодою; потік води стрімко спливав униз по схилі гори. Один хибний крок — і цей потік підхопив би мене, розбиваючи мої руки, учеплені за каміння.

Моя вчорашня радість щезла. Те, що тепер мною володіло, було не піднесенням гірської лихоманки, а так само добре мені знайомим почуттям страху. В минулому мені уже не раз траплялися подібні хмари. Ніщо не робить людину такою безпорадною, як неможливість розпізнати шлях, яким вона йде і яким може спуститися. Але тоді, у ті дні мандрів та засвоєння науки альпінізму, я був молодим. Тепер я був середнього віку міщухом, сам-один на горі, на яку раніше не підіймався, і мені було страшно.

Я сів на латці трави під великим каменем, далеко від пропливаючої хмари, з’їв свій ланч — залишки сандвічів, які мені запакували у заїзді в долині, — та став чекати. Потім, усе ще чекаючи, встав і потупав, щоб зігрітися. Хоча повітря не було ще пронизливим, але просочувався холод, вологий студений холод, який завжди приходить разом із хмарами.

Зосталася ще одна, остання надія, — що з настанням темряви і зниженням температури хмара підніметься. Я згадав, що місяць буде уповні, — багато очок для мене, бо в такий час хмари рідко затримуються, а зазвичай розриваються і розсіюються. Отож я радо вітав би наплив до атмосфери різкого холоду. Повітря помітно очистилось і, дивлячись на південь, звідки увесь день мандрували хмари, я міг бачити на десять футів уперед. Шар хмар піді мною був усе ще таким самим густим. Стіна непроникного туману приховувала спуск. Я чекав далі. Наді мною, на тому ж півдні, видимість збільшилася з десяти до п’ятнадцяти футів, потім з п’ятнадцяти до двадцяти. Хмара не була вже хмарою, а лише парою, тонкою, зникаючою, і раптом увесь обрис гори чітко проступив у полі зору, щоправда, не вершина, а великий виступ, що хилився на південь, а за ним — перший побачений мною того дня проблиск неба.

Я знову глянув на годинник. Була за чверть шоста. На Монте Веріта спадала ніч.

Ще раз наповзла імла, затінюючи побачений мною ясний клаптик неба, а потім вона відпливла і знову з’явилося небо. Я покинув схованку, де пробув увесь день. Вдруге переді мною постала необхідність приймати рішення. Підійматися чи спускатися. Дорога наді мною була ясною. Я бачив виступ гори, описаний Віктором. Міг навіть побачити гребінь-хребет, що тягся вздовж нього на південь, — це був той шлях, яким я мав би пройти дванадцять годин тому. Через дві-три години зійде місяць і буде достатньо світло, щоб я зміг вийти на маківку Монте Веріта. Я глянув на схід, на спуск. Там усе було покрите тією самою стіною хмар. Доки хмара не розсіється, я змушений буду залишатися в тому ж стані, що і вдень, — не розрізняючи напрямку, безпорадний при видимості не більше трьох футів.

Я вирішив йти далі і піднятися на вершину гори, принісши туди свого листа.

Тепер, коли хмара була піді мною, я піднісся духом. Вивчив грубу карту, нарисовану Віктором, і рушив у напрямку південного виступу. Я був голодним і багато віддав би, щоб повернути з’їдені опівдні сандвічі. В мене залишився лише один рогалик. А ще пачка сигарет. Палити на вітрі було недобре, але, принаймні, це перебивало голод.

Тепер я міг бачити два піки, чіткі й виразні на тлі неба. Коли я дивився на них, мене знову охопило хвилювання, — знав, що коли обійду виступ і дійду до південного боку гори, мушу досягти кінця своєї подорожі.

Почав підійматися і помітив, як звузився гребінь і як покрутішала скеля, — вона ставала майже прямовисною в міру того, як південний схил відкривався зору, а потім із імли на сході просто над моїм плечем піднялось велике місячне обличчя. Це видовище викликало в мене нове відчуття ізоляції. Це було так, наче я сам-один йшов по земному обводі, а наді мною і піді мною був Усесвіт. Ніхто, крім мене, не ступав порожнім диском, і він у цілковитій темряві рухався своєю орбітою крізь космос.

Коли місяць піднявся, людина, що піднімалася разом із ним, зменшилася до непомітності. Я більше не був окремою особою. Оболонка, в якій містилась моя сутність, без жодних почуттів рухалась уперед, ведена до вершини гори якоюсь безіменною силою, що, видно, походила від місяця і переміщала мене, як воду під час припливів і відпливів. Не гірська лихоманка пульсувала в моїй крові, а гірська магія. Не нервова енергія вела мене, а притягання повні місяця.

Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята піки та скельна маківка Монте Веріта.

Вперше в житті я бачив чисту, без домішок красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на маківку гори під місяцем.

Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною на стінах, вирисувані на тлі неба, можливо, це були кам’яні зображання, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.

Я був надто далеко, щоб роздивитись їхні обличчя чи бодай обриси. Одна стояла окремо, на відкритій вежі; ця єдина постать була закрита, в одязі, що сповивав її з голови до ніг. Раптом мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.

У своєму житті я знав страх, але ніколи — жах. Тепер він повністю опанував мною. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім усе повніше, все голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулись до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.

Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але прекрасний настільки, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі і низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.

Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте Веріта повернулася тиша.

Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пропливаючих хмар.

Я чекав, усе ще стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік маківки. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.

Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій власний був таким:

Люба Анно,

Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте Веріта. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити, що я вважаю — Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте Веріта і загрожуватимуть їй.

Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.

І мій підпис внизу сторінки.

Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. До мене прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати якась фігура.

Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із зіяючої щілини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.

***

Я прокинувся зі зусиллям, немов викинутий в реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.

Я сів і оглянувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.

Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте Веріта обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх, — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас. Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожньою. Жодних ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. В камері не було жодних дверей. Вхід був відкритим — довга щілина, як і вікна, але не досить широка, щоб крізь нього протислася звичайна людина.

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.

Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їх трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, а навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили, не знаю, наскільки історичними вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, а всі простягали руки до місяця уповні, зображеного на стелі. Проте якимсь дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив сигарету, дивлячись убік, але весь час, в міру того, як світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів за вікнами-щілинами.

Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе, що завгодно, краще, ніж залишатися там у келії з цими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…

Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.

Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Усі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.

Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте, — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку в мене на горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте Веріта, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.

— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він усе ще посміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мене за плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що з їхніх рук до мене переходить сила, не лише до моїх рук, а до мене всього.

Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві руки мені на серце, його пальці притислися, — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене усі тривоги й страхи, усю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі і Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком неістотними. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, то це не матиме значення. Його тіло стане оболонкою, що лежатиме у селянській хаті, а його серце битиметься тут, як б’ється моє, а невдовзі душа його теж прилине до нас.

Кажу «до нас», бо, коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення усякого болю, усякого лиха, коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.

Хлопчина, усе ще посміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся, я теж, і пройшов слідом на ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей, а великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Четверта сторона двору вела до здвоєних піків Монте Веріта. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі, бо от усі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.

Ми пройшли через подвір’я і піднялися до них по сходинках. Жодного звуку, вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але посміхалися, як ті троє перших; і їхня посмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі — ні ввічливою, ні лагідною, а дивно радісною, так наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими, та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе, раніше мною бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.

Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття, — і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я, — і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися усіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував, ким я був колись.

Ми піднялися сходами, досягли вершини і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману, нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте Веріта були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи на вершині та дивлячись униз, я з подивом і благоговінням зрозумів, що мій зір не може сягнути глибин тієї розколини. Крижані блакитні стіни ущелини рівно і прямовисно спадали у бездонну прірву, назавжди сховану в серці гори. Сонце, яке підіймалося, щоб ополудні скупати піки, ніколи не торкалося глибин цієї розколини, не сягали туди й промені повні місяця. І здалося мені, що ущелина між піками формою нагадувала чашу, яку тримали дві руки.

Якась постать стояла там, на краю прірви, з ніг до голови одягнена в біле, і, хоча я не міг бачити її рис, закритих вилогою білого плаща, цей високий рівний стан, закинута голова, зведені руки змусили моє серце шалено закалатати.

Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг так стояти. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість, попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.

Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати свою гору. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в Домі Карт, інтуїція підказала б мені, що в неї на думці, і її зачарованість передалася б і мені. Я б не спав у хатині, як Віктор, я б прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б нашими, Анниними й моїми, спільними роками тут на горі, далеко від світу.

Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їх мовчання — не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, дарований їм горою, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо посмішки й погляди передають думки і звістки; а тим часом ніхто ніколи не стримує радісний щирий сміх. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повним, гомінким, інтенсивним, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, — силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.

Впродовж такого короткого часу змінилися всі мої цінності, і здавалося, що того мене, який сходив на гору крізь туман, наляканого, стривоженого, трохи сердитого, — таким я був зовсім недавно, — більше не існувало. Голова моя посивіла, вік був старшим середнього, якби світ міг мене зараз побачити, то визнав би безумцем, посміховиськом, дурнем, а я стояв разом із ними оголений на Монте Веріта і простягав руки до сонця. Воно саме піднялося на небі та світило на нас, піхурі на моїй обпеченій шкірі боліли, але цей біль був водночас задоволенням, і жар проходив крізь моє серце і мої долоні.

Очі мої впилися в Анну, я так сильно кохав її, що сам почув свій крик: «Анно, Анно…» Вона знала, що я там, бо здійняла руку вітальним жестом. Ніхто з них не звернув на це уваги, ніхто цим не перейнявся. Вони сміялися разом зі мною, вони розуміли.

Тоді з-поміж нас вийшла дівчина, повільно пішла вперед. Мала на собі просту сільську сукню, панчохи й черевики, а волосся розпустила по плечах. Я думав, що вона склала долоні, наче для молитви, але це було не так — тримала їх біля грудей, пальцями торкаючись серця.

Вона підійшла до краю розколини, де стояла Анна. Минулої ночі, під місяцем, мене, напевне, охопив би страх, але не зараз. Я був прийнятий. Був одним із них. В одну мить, у своєму часопросторі над нами, промінь сонця торкнувся краю розколини, а синій лід засвітився. Ми одностайно впали на коліна, наші обличчя звернулися до сонця і я почув гімн-славень.

«Отак, — подумав я, — люди молилися на початку часів, так вони молитимуться наприкінці світу. Немає тут ні кредо, ні спасителя, ні божества. Тільки сонце, яке дає нам світло й життя. Ось як воно було завше, споконвіку».

Сонячний промінь піднявся і помчав далі, і тоді дівчина, вставши, зняла свої черевики, панчохи й сукню, а Анна, з ножем у руках, обтяла їй волосся, вкоротивши його вище вух. Дівчина стояла перед нею, з руками на серці.

«Тепер вона вільна, — подумав я. — Ніколи не повернеться в долину. Батьки оплачуть її, наречений теж, і ніколи вони не довідаються, що вона знайшла тут, на Монте Веріта. В долині чекав би її весільний бенкет, святкування з танцями, а потім збудження короткого роману перетворилося б на одноманітне сімейне життя, домашні клопоти, турботу про дітей, неспокій, роздратування, хвороби, гризоти, щоденну рутину старіння. Тепер вона вільна від цього. Тут не гасне жодне почуття. Любов і краса не помирають і не зникають. Життя суворе, бо Природа сувора й не знає милосердя; але саме цього вона прагнула в долині, заради цього вона прийшла. Тут вона знатиме усе, чого не знала раніше і чого не зазнала б, коли б зосталася у світі внизу. Пристрасть, радість і сміх, тепло сонця, притягання місяця, любов без неспокою, сон без пробудження від мрій. Саме тому вони це ненавидять, в долині, саме тому вони бояться Монте Веріта. Бо тут, на вершині, є те, чого вони ніколи не мали й не матимуть, — і це робить їх злими, заздрісними та нещасливими».

Тоді Анна повернулася, і дівчина, що відкинула свою стать, своє минуле і свою сільську одіж, пішла вслід за нею, босоніж, голорука, коротковолоса, як інші, вона променіла, посміхаючись, і я знав, що для неї геть-усе земне вже ніколи нічого не значитиме.

Вони зійшли на подвір’я, залишивши мене самотою на вершині, а я відчув себе ізгоєм перед небесною брамою. Моя коротка мить прийшла і проминула. Вони належали цьому світу, а я ні. Я був чужинцем із нижнього світу.

Я знову одягнувся, мимоволі повернувшись до розсудливості, згадав Віктора, свою місію, і теж пішов сходинками на подвір’я. Звівши очі, побачив, що Анна чекає мене у вежі нагорі.

Всі інші притислися до стіни, щоб дати мені пройти, і я побачив, що Анна єдина з них була одягнена в білий плащ із відлогою. Велична вежа відкривалася небу. Що характерно, я пам’ятав, як Анна сиділа колись на низькому стільці перед каміном у великій залі, — і так само вона сиділа зараз на найвищому щаблі вежі, одне коліно підняте, лікоть спертий на коліні. Сьогодні було вчора, сьогодні було двадцять шість років тому, а ми знову були самі в домі шропширського маєтку, і мир, який вона принесла мені тоді, вона принесла й сьогодні. Я хотів опуститися перед нею навколішки і взяти її руку. Натомість я відійшов і став біля стіни, склавши руки.

— Нарешті ти знайшов нас, — сказала вона. — Це зайняло трохи часу.

Її голос був м’яким, лагідним і нітрохи не змінився.

— Це ти привела мене сюди? — спитав я. — Ти мене покликала, коли наш літак розбився?

Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте Веріта.

— Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, — сказала вона, — але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?

— Так, — відповів я, — наші новіші винаходи потребують для контакту клапанів. Зовсім не душ.

— Твій розум багато років був закритою скринькою, — промовила вона. — Шкода, — ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам з тобою вони були б непотрібними.

Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.

— Ти читала його лист, — спитав я, — і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?

— Так, — сказала вона, — він уже багато тижнів нездужає. Ось чому я хотіла, щоб ти був тут у цей час, був із ним, коли він помре. Для нього буде добре, якщо ти повернешся і скажеш йому, що розмовляв зі мною. Тоді він буде щасливим.

— Чому б тобі самій не прийти?

— Так краще, — сказала вона. — Тоді він зможе зберегти свою мрію.

Свою мрію? Про що вона? То вони тут, на Монте Веріта, не всевладні? Вона розуміє небезпеку, яка їм загрожує.

— Анно, — промовив я. — Я зроблю все, чого ти хочеш. Повернуся до Віктора і буду з ним до кінця. Але часу мало. Найважливіше те, що тобі й іншим тут загрожує велика небезпека. Завтра, можливо ще цієї ночі люди з долини збираються піднятися на Монте Веріта, вони ввірвуться і повбивають вас. Ви мусите піти звідси до їхнього приходу. Якщо ви не маєте жодного способу порятуватися, то дозволь мені якось вам допомогти. Ми не настільки далеко від цивілізації, щоб це було неможливим. Я спущуся в долину, знайду телефон, викличу поліцію, армію, якусь владу…

Я замовк, бо, хоча й сам не розумів гаразд власних планів, то хотів, щоб вона мені довіряла, відчути, що вона на мене покладається.

— Річ у тім, — сказав я, — що відтепер життя тут буде для вас неможливим. Якщо цього разу я зможу запобігти нападу, що сумнівно, то це трапиться наступного тижня, наступного місяця. Дні вашої безпеки полічені. Ви так довго жили, замкнувшись, що не розумієте теперішнього стану світу. Навіть ця країна розділена надвоє, одна частина не довіряє іншій, а мешканці долини — більше не забобонні селяни; вони озброєні сучасною зброєю, а в їхніх серцях жадоба вбивства. Тут, на Монте Веріта, ні ти, ні інші не маєте шансів.

Вона не відповіла. Сиділа на сходинці, слухаючи, далека і безмовна постать у білому плащі з відлогою.

— Анно, — продовжив я, — Віктор помирає. Можливо, вже помер. Коли ти покинеш це місце, він не зможе тобі допомогти. Але я зможу. Я завжди тебе кохав. Не треба це тобі казати, ти й так мусила здогадатися. Ти знала, що зруйнувала життя двох чоловіків, коли двадцять шість років тому пішла на Монте Веріта. Але це більше не має значення. Я знову тебе знайшов і ще є віддалені місця, недоступні цивілізації, де ми могли б жити, — ти, я і всі інші, якщо вони захочуть піти з нами. Я маю досить грошей, щоб усе влаштувати; ти не мусиш нічим турбуватися.

Я вже подумки бачив ділові розмови у консульствах і посольствах, — обговорення питання паспортів, документів, одягу. А ще подумки бачив карту світу. Мандрував від гірських хребтів у Південній Америці до Гімалаїв, від Гімалаїв до Африки. Або ж північні пустині Канади, великі й недосліджені, простори Гренландії. А ще острови, численні, незліченні острови, де ніколи не ступала людська нога, — лише морські птахи їх відвідували і самотнє море їх омивало. Байдуже, що вона вибере, — гори, острів, чагарники, пустелі, непрохідні джунглі, пустків’я Арктики, — я так довго був без неї, а тепер єдине, чого хотів, — це бути з нею завжди.

Тепер це можливо, бо Віктор, що на неї претендував, скоро помре. Я був неделікатним. Я був щирим. Я сказав їй і це. А тоді чекав, що вона відповість.

Вона сміялася, тим теплим, любим і таким мені пам’ятним сміхом, я хотів кинутися до неї й обійняти, бо цей сміх був повним життя, радості й надії.

— То як? — спитав я.

Вона встала зі сходинки, підійшла і стала поруч зі мною, — дуже тихо.

— Був колись чоловік, — сказала, — що прийшов до каси на вокзалі Ватерлоо і благально сказав касирові: «Я хочу квиток до раю. Один-однісінький, зворотного не треба». Коли касир сказав йому, що такого місця не існує, чоловік схопив чорнильницю і жбурнув її касирові в обличчя. Викликали поліцейських, вони забрали чоловіка і посадили в тюрму. Чи ж ти не просиш зараз у мене квитка до раю? Тут гора істини, це величезна різниця.

Я образився, навіть роздратувався. Вона не прийняла жодного слова з моїх планів усерйоз — та ще й глузує з мене.

— То що ж ти пропонуєш? — запитав я. — Чекати тут, за стінами, людей, які прийдуть і розіб’ють їх?

— Не клопочися нами, — сказала вона. — Ми знаємо, що зробимо.

Вона говорила так байдуже, наче про щось геть неістотне, і я болісно помітив, що майбутнє, плани якого для нас двох я почав будувати, вислизає з моїх рук.

— То ви справді маєте якусь таємницю? — спитав я, ледь не звинувачуючи її. — Ти справді можеш сотворити чудо, врятувавши себе й інших? А як же я? Ти не можеш взяти мене з собою?

— — Ти б сам не пішов, — мовила вона і поклала руку на мою руку. — Знаєш, щоб збудувати Монте Веріта, потрібно багато часу. Це ж не лише відмова від одягу та поклоніння сонцю.

— Я все розумію, — сказав я їй. — Я готовий почати усе спочатку, щоб здобути нові цінності, стартувати з нуля. Знаю, — все, що я зробив у світі, даремне. Талант, працьовитість, успіх, усі ці речі не мають сенсу, але, якби я міг бути з тобою…

— Як? Зі мною? — спитала вона.

І я не знав, що відповісти, бо питання було надто раптовим і надто прямим; але я знав, чого хотів у глибині серця: всього, що могло бути між чоловіком і жінкою; не одразу, звісно, пізніше, коли ми знайдемо наші інші гори чи наші дикі хащі, будь-що, де ми могли б сховатися від світу. Не було жодної необхідності розповідати це негайно. Головне те, що я готовий піти за нею куди завгодно, якщо вона це мені дозволить.

— Я люблю тебе і завжди любив, — сказав я. — Чи ж цього не досить?

— Ні, — відповіла вона, — не на Монте Веріта.

Відкинула відлогу плаща і я побачив її обличчя.

Дивився на неї з жахом… Не міг рухатися, не міг говорити. Це було так, наче всі мої почуття скрижаніли. Серце застигло… Половина її обличчя була з’їдена задавненою хворобою, спотворена, жахлива. Хвороба вразила її чоло, щоки, горло, покрила плямами і випалила шкіру. Мої кохані очі почорніли, глибоко запали в очниці.

— Бачиш, — сказала вона, — це не рай.

Можливо, я відвернувся. Не пам’ятаю. Знаю, що я притулився до каменя вежі і дивився вниз, у глибину піді мною, але не побачив нічого, крім великого пасма хмар, що раптом закрило світ.

— З іншими теж таке траплялося, — мовила Анна, — але вони померли. Я пережила їх, бо була витривалішою. Проказа може вразити будь-кого, навіть гаданих безсмертних на Монте Веріта. Та, знаєш, насправді це неістотно. Я ні за чим не шкодую. Пам’ятаю, що колись давно я тобі казала, — ті, що йдуть в гори, повинні віддати все. Я віддала все. Я більше не страждаю, тож немає потреби страждати через мене.

Я не сказав нічого. Відчував, що по моїх щоках стікали сльози, і не намагався їх витерти.

— На Монте Веріта немає ні марева, ні ілюзій, — казала вона. — Вони належать світу, а ти теж йому належиш. Якщо я знищила твої фантазії про мене, прости мене. Ти втратив ту Анну, яку знав колись, натомість знайшов іншу. Від тебе залежить, котру ти пам’ятатимеш довше. А тепер повертайся до свого світу чоловіків та жінок і будуй свою Монте Веріта.

Десь там був чагарник, трава, карликові деревця, десь там була земля, каміння і дзюркіт потічка. Внизу в долині були домівки, де чоловіки жили зі своїми жінками, плекали своїх дітей. Вони мали вогнища, цівки диму та світло у вікнах. Десь там були дороги, залізниці, великі міста. Так багато міст, так багато вулиць. Всі заповнені густо заселеними будинками з освітленими вікнами. Там, унизу, нижче хмар, нижче Монте Веріта.

— Не турбуйся і не бійся, — сказала Анна, — про людей долини теж — вони не можуть заподіяти нам шкоди. Лише одне…

Вона зупинилася і, хоча я й не дивився на неї, відчув, що вона посміхнулася.

— Нехай Віктор збереже свою мрію, — мовила вона.

Тоді взяла мене за руку і ми разом пішли униз сходинками вежі, через подвір’я і до стін довкола маківки гори. Вони стояли, приглядаючись до нас, всі інші, голорукі, голоногі, короткострижені, і я знову побачив маленьку сільську дівчинку, неофітку, що відреклася від світу і стала однією з них. Я бачив, як вона повернулася та глянула на Анну, я бачив вираз її очей, де не було ні страху, ні переляку, ні відрази. Вона і всі інші дивилися на Анну з тріумфом, з радістю, з усією повнотою знання і розуміння. І я знав: усе, що вона відчула й пережила, вони відчували разом із нею та приймали це. Вона не була одинокою.

Вони звернули свої погляди до мене, і вираз їх змінилося; замість любові та знання я прочитав співчуття.

Анна не попрощалася зі мною. На мить поклала руку мені на плече. Потім стіна відкрилася і вона пішла від мене. Сонце вже не стояло над головою. Почало хилитися на західну частину неба. Великі білі пасма хмар котилися вниз. Я відвернувся від Монте Веріта.

***

Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він перетне східний гребінь далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього — люди з долини. Було їх триста або й більше, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні гвинтівки та гранати, інші, простіші, — кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто з них мав собак, яких міцно тримали на повідку.

Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.

— Ваш приятель мертвий, — сказав він. — Помер багато годин тому.

Я протиснувся повз нього і увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга в ногах. Я схилися над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.

— Ти її бачив? — спитав він.

— Так, — відповів я.

— Щось мені це підказувало, — сказав він. — Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?

Свічки були тьмяними. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.

— Ти передав їй мого листа? — спитав він.

— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.

Віктор посміхнувся. Він відпустив мою руку.

— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте Веріта. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її посмішка — вони все такі ж?

— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.

Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово затрубив ріг, а йому відповів другий і третій. Почув неспокійний гамір чоловіків на сільській вулиці, вони витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов і стояв сам у спорожнілому селі та дивився на повний місяць, що піднімався із темної долини.

Птахи

За ніч на третє грудня змінився напрям вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масною.

Нат Гокен, військовий інвалід, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня, — лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.

Хоча він був людиною сімейною — жінка, діти, — завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він тоді перепочивав, їв спечений дружиною м’ясний пиріг та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь надавалася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли всередину країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися на зиму, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, вдовольняли його по-своєму. Великі їх зграї, зібрані на півострові, невтомні, невгамовні, витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозорані ріллі, але навіть клювали так, наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.

Чорні та білі, галки і чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якесь звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересування, а дрібніші птахи, зяблики і жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.

Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Внизу, в бухті, вони чекали припливу. Ті мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на кромці води, доки ліниве море засмоктувало пляж, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, — тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той сам імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси, — але куди і навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.

— Можливо, — міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, — звістка, що приходить до птахів восени, — це як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи чинять подібно до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи несамовито розважаються.

Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року, їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихим. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, а постать фермера виднілася на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, — Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди восени літали за плугом, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.

Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.

— Так, — відповів фермер, — птахів більше, ніж звичайно; я це теж помітив. І деякі з них такі вже нахабні, навіть на трактор не зважають. Пополудні одна чи дві чайки пролетіли біля самісінької моєї голови, я думав, скинуть мені шапку. Я тоді ледве міг бачити, що роблю, над головою птахи, а сонце сліпить очі. Думаю, що погода переміниться. Зима буде сувора. От птахи і непокояться.

Простуючи додому через поля і стежкою вниз до свого котеджу, в останніх променях сонця Нат побачив, що птахи, як і раніше, збираються над західними пагорбами. Вітер не дув, сіре море виглядало високим і спокійним. Смілки у живоплоті ще цвіли, повітря було м’яким. Але фермер мав рацію, — вночі погода перемінилася. Натова спальня виходила на схід. Він прокинувся після другої і почув завивання вітру в димарі. То був не шторм і не пориви південно-західного вітру, який приносить із собою дощ, а сухий і холодний східний вітер. Глухо звучав у димарі та гримав незакріпленою дранкою на даху. Нат прислухався — чув, як море реве в бухті. Навіть повітря у маленькій спальні похолоднішало: протяг з-під плінтуса дверей дув на ліжко. Нат закутався в ковдру, ближче притулився до спини сплячої дружини, але сон не приходив — він зоставався пильним, повним якогось безпричинного остраху.

Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав — а постукування тривало, дратуючи своїм звуком; Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його — і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил — і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.

То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.

Зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. Зляканий птах, — припустив Нат, — збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об нього в темряві. Ще раз умостився спати.

Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше, тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:

— Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.

— Я вже дивився, — відповів він, — це якийсь птах намагається потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.

— Віджени його, — сказала вона. — Я не можу спати через цей шум.

Він удруге підійшов до вікна, і, коли тепер відкрив його, на підвіконні був не один, а з півдюжини птахів; вони летіли просто йому в обличчя, атакуючи його.

Він закричав, замахав руками, відганяючи їх; вони, як і той перший, злетіли вище даху та зникли. Він швидко опустив вікно і зачинив його.

— Ти чула? — промовив. — Налетіли на мене. Намагалися очі виклювати.

Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, і нічого не бачив. Дружина щось спросоння пробурмотіла з ліжка.

— Я не вигадую, — сказав він, сердячись через її припущення. — Кажу тобі, птахи були на підвіконні і намагалися потрапити до кімнати.

Раптом пролунав переляканий крик із кімнати через коридор, де спали діти.

— Це Джилл, — сказала дружина, яка, прокинувшись од шуму, сіла в ліжку. — Іди до неї, глянь, що трапилось.

Нат запалив свічку, але, коли він відкрив двері спальні, щоб перейти коридор, протяг задув полум’я.

Пролунав другий нажаханий крик, цього разу обох дітей, і, спотикнувшись об поріг їхньої кімнати, він відчув, як у темряві повз нього лопотять крила. Вікно було широко відкритим. Крізь нього влітали птахи, спершу б’ючись об стелю та стіни, а тоді, збочивши посеред польоту, повертали до дітей у їхніх ліжках.

— Все гаразд, я тут, — крикнув Нат, і діти з криком кинулися до нього, тим часом як у темряві птахи злітали, пірнали вниз і знову кидалися на нього.

— Що там, Нате, що трапилося? — озвалася дружина зі спальні, а він швидко виштовхав дітей за двері в коридор, зачинивши їх за ними і зоставшись сам у спальні з птахами.

Схопив ковдру з найближчого ліжка і, орудуючи нею, наче зброєю, махав у повітрі зліва й справа від себе. Почув глухий стукіт тіл, тріпотіння крил, але вони ще не були переможені, бо знову й знову кидалися на приступ, клюючи його руки й голову, маленькі колючі дзьоби були гострими, наче зубці вилки. Ковдра стала для нього захистом, він обгорнув нею голову і, вже у повній темряві, бив птахів голими руками. Не смів наблизитися до дверей і відкрити їх, щоб птахи не полетіли слідом за ним.

Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у темряві, але врешті відчув, — лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей з другої спальні. Тріпотіння і шелест крил припинилися.

Нат відкинув ковдру з голови та оглянувся довкола. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і відкрите вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на трупики. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки, — птахи, що, згідно із законами природи, трималися власної зграї та власної території, а тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті ним. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров — його кров.

Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.

Було дуже холодно і вся земля виглядала твердою і чорно замерзлою. Не білий блискучий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер, з черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клювали черв’яків на траві. Жодного іншого звуку, крім вітру й моря.

Нат закрив вікно та двері маленької спальні і пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку, одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. Її обличчя у жовтому світлі виглядало грубо розмальованим. Похитала головою, просячи мовчати.

— Заснув, — шепнула, — аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.

Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, — те, що сталося за цей час, і його самого перелякало та вразило.

— Там птахи, — сказав, — мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’яники, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. — Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. — Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.

— Але ж, Нате, — прошепотіла дружина, — погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. В полях, отам, мають їжу.

— Це погода, — повторив Нат, — кажу тобі, погода.

Його обличчя було таке ж запале і змучене, як у неї. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного.

— Піду вниз і приготую горнятко чаю, — сказав він.

Вигляд кухні заспокоїв його. Чашки й тарілки, акуратно складені в креденсі, стіл та стільці, жінчине в’язання на її плетеному кріслі, дитячі іграшки в кутку шафи.

Опустився навколішки, вигріб старе вугілля і запалив вогонь. Палаючі щіпки умиротворювали, паруючий чайник і коричневий чайничок для заварки дарували почуття комфорту й безпеки. Він попив чаю, відніс дружині. Тоді помився у комірчині за кухнею і, взувши черевики, відкрив задні двері.

Небо було холодно-свинцевим, а коричневі пагорби, які вчора вилискували на сонці, нині виглядали темними й голими. Східний вітер, гострий мов бритва, роздяг дерева, і листя, сухе й шелестке, здригалося та розліталося під його поривами. Нат черевиком потупав по землі. Вона замерзла. Ще ніколи він не бачив такої різкої наглої переміни. За одну ніч спустилася чорна зима.

Діти вже не спали. Джилл щебетала нагорі, а малий Джоні знову плакав. Нат почув жінчин голос, заспокійливий, втішний. От вони зійшли вниз. Він наготував для них сніданок і почався звичайний день.

— Ти прогнав птахів? — спитала Джилл, заспокоєна кухнею, днем, сніданком.

— Так, вони вже забралися, — відповів Нат. — Це східний вітер їх пригнав. Вони злякалися і заблудилися, шукали притулку.

— Вони хотіли нас поклювати, — сказала Джилл, — кинулися Джоні в очі.

— Це вони з переляку, — мовив Нат, — у темній спальні не знали, де вони.

— Хай би вони знову не прилітали, — сказала Джилл. — Може, коли ми їм накришимо на підвіконні, вони наїдяться і відлетять собі.

Доїла сніданок, а тоді пішла за пальтом, каптуриком, шкільними підручниками і ранцем. Нат нічого не сказав, але дружина глянула на нього через стіл. Вони порозумілися мовчки.

— Відведу її до автобуса, — промовив він. — Мені сьогодні на ферму не треба.

І, доки мала вмивалася в комірчині, сказав дружині:

— Зачини всі вікна і двері теж, просто для безпеки. Я піду на ферму. Довідаюся, чи вони нічого вночі не чули.

Потім пішов із донькою вуличкою вгору. Здавалося, вона забула нічну пригоду. Виплигувала і пританцьовувала перед ним, ганялася за листям, її обличчя порум’янішало на морозі, у своєму каптурику була наче ельф.

— Буде сніг, татку? — спитала вона. — Вже так похолоднішало!

Він глянув на похмуре небо, відчув порив вітру на плечі.

— Ні, — сказав, — снігу не буде. Це чорна зима, не біла.

Весь цей час він шукав очима птахів на живоплотах, дивився на поля за ними, на лісок вище ферми, де збиралися граки й галки. Не бачив жодного птаха.

Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл, їхні обличчя зблідли і натяглися від холоду.

Джилл побігла до них, вистрибуючи:

— Тато каже, що снігу ще не буде, — гукнула вона, — це чорна зима.

Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Вгору котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Коровник Джим грюкав на подвір’ї.

— Господар близько? — спитав Нат.

— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?

Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Трігг на кухні підспівує радіо.

— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.

Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.

— Альо, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.

— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.

— Діти похворіли?

— Ні.

Він не знав, як це пояснити. Тепер, при світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Трігг, але бачив по її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.

— То це були справжні птахи? — сказала вона, посміхаючись. — З пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір?

— Місіс Трігг, — сказав він, — там п’ятдесят пташок, вільшанок, кропив’янок, інших, лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, кинулися малому Джоні до очей.

Місіс Трігг недовірливо глянула на нього.

— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Певно, залетіли до спальні і не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.

— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.

— Цікава річ, — промовила місіс Трігг, — справді дивно. Ви мусите все це описати і запитати «Гардіан». Вони б щось відповіли. Ну добре, мушу йти.

Вона кивнула, посміхнулася і пішла на кухню.

Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.

Джим стояв біля воріт.

— Не мали ви клопотів з птахами? — спитав Нат.

— З якими птахами?

— Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.

— Так? — Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. — Ніколи я не чув про шалених птахів, — нарешті сказав він. — От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.

— Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.

— Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.

Виглядало, що Джимові це так само цікаво, як місіс Трігг. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Аби щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джоні.

— Бачив когось? — спитала вона.

— Місіс Трігг і Джима, — відповів він. — Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.

— Ти б не міг прибрати птахів? — попросила дружина. — Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.

— Тепер уже нічого боятися, — сказав Нат. — Вони ж мертві.

Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Все то були звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так чинити. Синички, кропив’янки, неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою, — ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було, нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію, — ця зміна якось пов’язана з Полярним колом.

Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв з мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.

Коли він дійшов до пляжу нижче мису, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, а його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду, — за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом прошов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму в піску. Збирався скинути туди птахів, але, щойно відкрив мішок, вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав мов пір’я — тіла п’ятдесяти захололих птахів. Щось у цьому було недобре. Йому це не сподобалося. Вітер вирвав у нього та розвіяв мертвих птахів.

— Коли почнеться приплив, їх змиє, — потішив він себе.

Глянув на море, придивляючись до гребенястих зеленавих бурунів-гривачів. Вони вертикально вставали, закручувалися і знову опадали, оскільки ж це був відплив, ревіння долинало здалеку і видавалося слабшим, ніж під час припливу.

Тоді він побачив їх. Чайки. Там, гойдалися на морських хвилях.

Те, що йому на перший погляд здалося білими шапками піни, — насправді чайки. Сотні, тисячі, десятки тисяч… Здіймалися і опускалися разом з морськими хвилями, головами до вітру, наче могутній флот, що стоїть на якорі, очікуючи припливу. На схід, на захід — усюди чайки. Скільки сягало око, в щільному строю, шеренга за шеренгою. Якби море було спокійним, вони покрили б затоку, наче біла хмара, голова при голові, тіло до тіла. Лише східний вітер, здіймаючи гривачі, ховав їх від берега.

Нат повернувся і пішов з пляжу, крутою стежкою підіймаючись додому. Хтось мусить про це знати. Комусь треба розповісти. Щось відбувається, незрозуміло лише, через погоду чи східний вітер. Питав себе, чи не слід піти до телефонної будки на зупинці та подзвонити в поліцію. Але що вони зроблять? Що взагалі можна зробити? Десятки тисяч чайок гойдаються в затоці на морських хвилях, чи то через шторм, чи то через голод. Поліція вирішить, що він божевільний або п’яний, або ж спокійно сприйме його повідомлення. «Дякуємо. Так, нам уже сповістили. Сувора погода жене велику кількість птахів у глибину країни». Нат оглянувся довкола. Але ніяких інших птахів не було й знаку. Можливо, холод усіх їх погнав углиб краю? Коли він підійшов додому, дружина вийшла йому назустріч, до дверей.

— Нате, — сказала вона схвильовано, — це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.

— Що було по радіо? — спитав він.

— Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.

Вони разом пішли на кухню. Він прочитав з листка паперу, що лежав на столі:

«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи пробки, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід захистити вікна, двері й димарі, а ще вдатися до розумних методів задля безпеки дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».

Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.

— Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі це почули. Хай місіс Трігг довідається, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі, — щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.

— Чого чекають, Нате? — спитала вона.

Він глянув на неї і перевів погляд на листок паперу.

— Не знаю, — повільно вимовив. — Тут сказано, що птахи голодні.

Пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.

— Що ти збираєшся робити, Нате?

— Заосмотрити вікна й димарі, як там сказано.

— Ти думаєш, що вони увірвуться, якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й інші такі самі? Як же це?

Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…

Піднявся нагору та працював там до кінця ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не працює на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і робив затемнення в будинку його матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те, щоб від цього сховища була якась користь, коли настав його час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів. Сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Трігг і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Поїдуть на танці чи на партію вісту.

— Обід готовий! — покликала жінка з кухні.

— Добре. Вже спускаюся.

Він був задоволений своєю роботою. Фрамуги гарно перекрили кватирки та основи димарів.

Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, але бюлетень був подовжений. «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, — читав диктор, — о десятій ранку небо Лондона було настільки щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватися у столиці, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки, мартинів. Видовище було настільки незвичайним, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами.

Перелічувалися різні інциденти, знову заявили, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторили попередження домовласникам. Голос диктора був рівним і ґречним. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як спланований кимось відбірний жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке у темряві змагатися зі зграєю птахів. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, наче ввечері після виборів. Люди юрмитимуться, крик і сміх, випивка. «Приходьте, подивимося на птахів!»

Нат вимкнув радіо. Встав і зайнявся кухонними вікнами. Дружина дивилася на нього, малий Джоні ходив за нею хвостиком.

— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо ці дошки.

— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Я не хочу ризикувати.

— От що їм треба зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.

— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?

— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.

— Так, — промовив Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?

— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.

Нат подумав, що «вони», ані хиби, у цей самий час обдумують проблему, але, незалежно від того, що «вони» вирішать для Лондона та великих міст, тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить подбати про свій дім.

— А як у нас із їжею?

— Нате, ну що ще?

— Не сперечайся. То що там у тебе в коморі?

— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома сирих продуктів, псуються. Різник не обізветься до післязавтра. Але я можу щось привезти, коли виберуся завтра.

Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра вибратися до міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.

— А пекар?

— Теж завтра прийде.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини, сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.

Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра, — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…

Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, вже було темно, мов увечері, небо виглядало похмурим, важким, безбарвним наче сіль. Він чув, як розлючене море барабанить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер закриті, але це не море привернуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, кружляли, піднімалися, падали, намагаючись пересилити вітер.

Нат повернувся. Побіг доріжкою назад до котеджу.

— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.

— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.

— Тримай Джоні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.

— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.

— Нічого. Роби, що я тобі кажу.

Заглянув до комірчини із інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.

Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову оглянувся через плече.

Чайки знялися вище, їх кола все ширшали, величезні загони заповнили небо.

Він поспішав, хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.

Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв з пагорбів на поля. Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу видавалося плямою, тоді розширилось, поглибшало, розмазалося в хмару, хмара розділилася на п’ять частин, що посунули на північ, схід, південь і захід, — і це були зовсім не хмари. Це були птахи. Він бачив, як вони переміщаються в небі, частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. З їх швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глибину країни, їм нема жодного діла до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки, усі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших, але сьогодні пополудні у них була інша мета.

— Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що повинні робити. До нас їм байдуже. Нами займуться чайки. Решта летить у міста.

Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор працюватиме. Він прийме і передасть повідомлення.

— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.

— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, втомлений.

— Я можу бути впевненим, що це повідомлення передадуть кому слід?

— Так, так… — тепер нетерпляче, наче це вже набридло. Знову пішли гудки.

— Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні увесь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо — «диви, птахи!». Недбала.

Автобус тяжко виліз на пагорб. З нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.

— Нащо тобі мотика, татку?

Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцем.

— Так просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюся, як ви швидко бігаєте.

Він розмовляв із приятелями Джилл, — їхні сім’ї мешкали у муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.

— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.

— Ні, не можна. Додому або ж я скажу твоїй мамі.

Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.

— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.

— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.

Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Все ще мовчки. Жодного звуку.

— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок.

— Так. Хутенько, хутко.

— Куди вони летять? Куди це вони?

— Певно, в глибину країни. Там, де тепліше.

Він схопив її за руку і потяг по доріжці.

— Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.

Чайки копіювали граків і ворон. Їхні загони заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі чотири сторони світу.

— Татку, що це? Що роблять чайки?

Але вони не збиралися летіти як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Наче мало бути прийняте якесь рішення. Наказ ще не ясний.

— Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.

Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важкою, сповзала. І плакала. Його страх, почуття нагальності передалися їй.

— Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!

Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього.

— Можете нас підкинути? — спитав він.

— А що трапилось?

Містер Трігг повернувся на шоферському сидінні і глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася посмішка.

— Виглядає, що матимемо невелику розвагу, — сказав він. Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопоти. Хочете пукавку?

Нат похитав головою.

Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося лише для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.

— Мені пукавка непотрібна, — сказав Нат, — але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.

Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.

— Окей, — згодився фермер. — Відвезу її додому. А, може, ви прилаштуєтесь ззаду і приєднаєтесь до нашого матчу? Таке їм влаштуємо — аж пір’я летітиме!

Джилл всіла в машину, водій розвернувся і рвонув на доріжку. Нат пішов слідом. Той Трігг ошалів. Що там із тієї рушниці проти цілого неба птахів?

Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час оглянутися довкола. Птахи усе ще кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо. А тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, а навіть на новонароджених ягнят — таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись вгору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі, а морські мартини були спереду, на чолі. Ферма, — от що було їхньою метою. Вони мають залагодити ферму.

Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.

— Мала побігла всередину, — сказав фермер. — Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? В місті кажуть, що це все наробили росіяни. Отруїли птахів.

— Як вони могли це зробити? — спитав Нат.

— Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашої стрілецької вечірки?

— Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.

— Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, — сказав Трігг. — Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.

— А вікна ви забили? — спитав Нат

— Ні. Сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи в мене сьогодні іншого діла нема, щоб вікна забивати?

— Бувши вами, я б забив.

— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?

— Ні, але однаково дякую.

— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.

Фермер посміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, а тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин, промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоб знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, вперемішку. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Вони далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожен укол нападаючого дзьоба розривав його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей. Усе інше — дрібниця. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, з кожним нападом вони смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.

Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.

— Впусти мене, — закричав він, — це Нат. Впусти мене!

Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.

Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали, одна за одною, проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша, в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина усією своєю вагою налягла на двері.

Вони почули глухий стукіт падаючої олуші.

***

Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Ота олуша… могла б і череп пробити.

Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.

— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джоні. Мамуся промиє мені порізи.

Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.

— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріггом. Я мерщій зачинила двері і їх заклинило. Тому я не могла відразу відкрити, коли ти прийшов.

— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.

Доки вона перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.

— Летять всередину країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.

— Але що вони можуть зробити, Нате?

— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.

— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?

— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть в новинах о шостій.

Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джоні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.

— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.

Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали приглушені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, шукали дорогу всередину. Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знову і знову глухий стукіт, тріск, коли окремі птахи, кидаючись зверху, падали. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Далеко не всі».

— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна закриті дошками, Джилл. Птахи не можуть потрапити всередину.

Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була забита. Але, напевно, можна ще укріпити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу, і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка заглушив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.

— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.

Це також допоможе заглушити ті звуки. Піднявся нагору і укріпив вікна й там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт ковзаючих кігтів, їхню штовханину.

Вирішив, що вони спатимуть на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь димарі спалень, то пройдуть години, а, можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, задихнуться і погинуть.

Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже вломилися нагору.

— Все добре, — весело сказав він, — сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже затишно. Тут ці старі дурні птахи не заважатимуть нам своїм стуканням у вікна.

Наказав дітям допомогти йому пересовувати меблі, а ще разом із дружиною перетяг креденс до вікна. Це було додатковим захистом. Тепер можна постелити матраци поряд, аж до стіни, де раніше стояв креденс.

— Тепер ми в безпеці, — подумав він, — затишно і надійно, як у бомбосховищі. Можемо протриматись. Але їжа мене турбує. Їжа і вугілля для вогню. Вистачить на два-три дні, не більше. А до того часу…

Нічого загадувати далеко вперед. І по радіо щось пояснять. Скажуть людям, що робити. І тут, усе ще поглинутий вирішенням інших проблем, він зрозумів, що в радіоефірі чути лише музику. Не «Дитячу голину», як це мало бути. Глянув на шкалу приймача. Так, вітчизняне радіомовлення, все гаразд. Танцювальні записи. Клацнув, щоб перейти на розважальну програму «Лайт». Зрозумів причину. Звичайні радіопрограми були припинені. Таке траплялося лише за виняткових обставин. Вибори, абощо. Спробував згадати, як це було під час війни, під час тяжких авіанальотів на Лондон. А, так, звичайно. Під час війни BBC[6] не перебувало в Лондоні. Програми транслювалися з інших, тимчасових приміщень. «Тут нам краще, — подумав він. — краще тут на кухні із забитими дверми і вікнами, аніж тим, що в містах. Дяка Богу, ми не в місті».

О шостій записи припинилися. Пройшли сигнали точного часу. Злякаються діти чи ні, він мусить почути новини. Після сигналів настала пауза. Потім заговорив диктор. Його голос був урочистим, поважним. Геть не такий, як в обід.

— Це Лондон, — сказав він. — Сьогодні о четвертій годині дня було оголошено надзвичайний стан. Вживаються заходи для захисту життя і майна населення, але слід розуміти, що це нелегко зробити негайно через непередбачений і безпрецедентний характер нинішньої кризи. Кожен домовласник повинен вдатися до заходів обережності щодо свого будинку, а мешканці кількохквартирних чи багатоквартирних будинків мусять об’єднатися і зробити усе необхідне, щоб зробити неможливим доступ ззовні. Цілковито необхідно, щоб усі без винятку починаючи з сьогоднішнього вечора зоставалися у своїх оселях і не виходили на вулиці, дороги чи взагалі на відкритий простір. Птахи у великій кількості атакують усіх, кого побачать, і вже розпочали нападати на будинки; але при належному догляді будинки можуть бути для них недосяжними. Населення просять зберігати спокій і не панікувати. З огляду на винятковий характер надзвичайного стану всі радіостанції країни припиняють своє мовлення до сьомої ранку завтрашнього дня».

Залунав національний гімн. Більше не було нічого. Нат вимкнув радіо. Глянув на дружину. Вона дивилася на нього.

— Що це таке? — спитала Джилл. — Що сказали в новинах?

— Що цього вечора вже передач не буде, — відповів Нат. — Там, на BBC, щось поламалося.

— Птахи? — спитала Джилл. — Це птахи наробили?

— Ні, — відповів Нат. — просто всі дуже зайняті, ну і, звичайно, мусять позбутися птахів, вони чимало безладу наробили там у містах. Нічого, один вечір можна обійтися і без радіо.

— Я б хотіла, щоб ми мали грамофон, — сказала Джилл, — це краще, ніж нічого.

Обличчя її було повернуте до креденса, що затуляв вікна. Попри всі старання, вони не могли не зважати на човгання, стукіт, постійне биття і шелест крил.

— Повечеряємо раніше, — запропонував Нат, — для розваги. Попросимо мамусю. Смажений сир, добре? Таке, що ми всі любимо?

Підморгнув і кивнув дружині. Хотів, щоб з обличчя Джилл зник вираз тривоги й остраху.

Він допоміг з вечерею, при цьому посвистуючи, наспівуючи та роблячи стільки гуркоту, скільки міг; йому здалося, що човгання і стукіт стали трохи тихішими, ніж досі. Підійшов до спалень і прислухався, але більше не чув штовханини на даху.

— Вміють зміркувати, — подумав він. — Знають, що тут їм нелегко пробитися. Спробують деінде. Не гаятимуть часу на нас.

Вечеря пройшла без пригод, а потім, коли зі столу вже було прибрано, вони почули новий звук: гудіння. Звичайний звук, який усі вони знали й розуміли.

Дружина подивилася на нього, її обличчя просвітліло.

— Літаки, — сказала вона, — проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?

Це й справді могли бути постріли — у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти у чайок в морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна, через населення.

— Як добре чути літаки, правда? — казала жінка.

Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джоні.

— Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!

Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.

— Що це було? — спитала дружина. — На птахів скидали бомби?

— Не знаю, — відповів Нат. — Не думаю.

Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, — це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку, але ж могли там збагнути, що ця авантюра — самогубство. Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.

— Куди полетіли літаки, татку? — спитала Джилл.

— Назад на базу, — відповів він. — А тепер пора стрибати в ліжко!

Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, аби впевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, — сказав собі Нат. — Ми жодним чином не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують розпорошувати газ, гірчичний газ. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над цим уже цього вечора.

Чомусь така думка його заспокоїла. змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків — хлопців із задньої кімнати[7], — викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів, — всі вони просто виконуватимуть накази вчених.

— Мусять бути безжальними, — думав він. — Щоб уникнути гірших бід, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля — все буде заражене. Але доки це все триватиме — без паніки. Оце біда. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього.

Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він усе ще чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз відплив прийде на зміну припливові. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, — і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.

Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює затишшя: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…

Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити, і йому, і дружині й дітям, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин з комутатора.

Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами і він зашепотів до неї.

— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.

В її голосі наростала істерика. Він утихомирив, заспокоїв її.

— Гаразд, — сказав він, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.

Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Трігга, як той усміхався йому з автівки. Не було жодної стрілецької вечоринки, не цього вечора.

Діти спали. Дружина, все ще одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.

— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.

Він похитав головою, — мовчи! Легко, крадькома, відкрив задні двері і виглянув назовні.

Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, регулярними крижаними поривами з моря. Вдарився об щось ногою на першому ж кроці за дверима. Все було завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, зламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли вглиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як вони це робили опівдні.

Там далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, рознесений вітром вогонь перекинувся на скирту.

Глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, то це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся за роботу. Трясця, як же неприємно до них торкатися. Тіла були ще теплими і кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.

Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.

Жінка приготувала йому какао і він жадібно випив. Дуже втомився.

— Все гаразд, — сказав він, посміхаючись, — не бійся. Проб’ємся.

Ліг на матрац і заплющив очі. Одразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — він добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Це було якось пов’язано з палаючим літаком та скиртою на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.

— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.

Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз, до кухні.

Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.

— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути.

Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.

Діти прокинулися з плачем.

— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?

Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я все ще ревло і залишалася небезпека займання димаря, але він мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Але з нижнім коліном недобре. Воно геть забите тліючими безвладними тілами птахів, спійманих у вогненну пастку. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись проламати собі вхід до його дому. Не вламаються. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.

— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.

Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.

— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар у порядку. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же, — щось занехаяв.

Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.

— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?

Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, а діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще бути при ділі.

Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, наскільки зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.

— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!

Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.

— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.

Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.

«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.

Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[8]. Нат зауважив, що зосталося всього пів буханця. Ну нічого, вони обійдуться.

— Геть, — казав малий Джоні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.

— Правда, — промовив Нат, посміхаючись, — нам старі жебраки непотрібні. Досить з нас.

Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.

— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.

— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.

Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо вони протримаються так до сьомої, до перших новин, то це буде незле.

— Дай мені сигарету, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.

— У пачці зосталася лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.

— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.

Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стук у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джоні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.

— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!

Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у його попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший, коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби перейняли чергу чайок? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями і зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева, яке ламали кігті.

Нат оглянувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але, коли дістався сходового майданчика, зупинився і прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося. Чути було шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні все ще було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходовій площадці, якби так піддалися двері дитячої спальні. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик сходів.

— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.

— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.

Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні і шелест цих крил за дверима.

О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростаючий переляк в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там, угорі, шумлять, намагаються клювати підлогу. А ще дурний і безглуздий стукіт падіння птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців[9]», що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ морські мартини, ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…

Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли по циферблаті. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без … його мозок працював зі всіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом углиб країни, вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти напрокат автомобіль, — між припливами.

Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.

— Що? Що трапилося? — різко спитав він.

— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.

— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.

Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на Лайт. Те саме. Жодних новин не передавали.

— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.

Радіо залишили увімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.

— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.

Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшав. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо, — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.

— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.

— Жодних новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.

Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відсунув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихаючи морозне повітря. Його чекало шість дуже працьовитих годин і необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо, — це їм необхідне в першу чергу. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Вийшов до саду і одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, — їм треба було підживитися і перепочити, перш ніж знову йти в наступ. Інша річ сухопутні птахи. Ті чекали і пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, — стрій за строєм непорушних птахів.

Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.

— Мушу роздобути харчі, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчі.

Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.

— Йду на ферму, — сказав він.

Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.

— Візьми нас з собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.

Він подумав і кивнув.

— Раз так, — сказав він, — то принось кошики і візочок Джоні. Завантажимо візочок.

Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, вдягли рукавички, замоталися в шалики.

Дружина посадила Джоні у візочок. Нат взяв Джилл за руку.

— Птахи, — запхинькала вона, — там, у полях.

— Вони нас не зачеплять, — сказав він, — не при денному світлі.

Пішли через поле до перелазу, а птахи не рухалися. Чекали, — з головами, повернутими до вітру.

***

Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.

— Але ж я хочу побачити місіс Трігг, — запротестувала вона. — Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…

— Почекай тут, — перебив її Нат. — Я за хвильку повернуся.

Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, проламаний вівцями, що безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.

— Не впирайся, — жорстко сказав він, — роби, що кажу.

Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.

Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли і товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку — чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.

Тіло Джима лежало на подвір’ї…, те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч із ним була його рушниця. Двері будинку були зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Трігга лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодних ознак місіс Трігг. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.

— Дяка Богу, — сказав він собі, — дітей у них не було.

Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.

— Тут нічого не вдієш, — подумав Нат. — У мене лише п’ять годин, а то й менше. Трігги зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.

Пішов назад до дітей і дружини.

— Я хотів би завантажити машину, — сказав він. — Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.

— А що Трігги? — спитала дружина.

— Мабуть, перебралися до друзів.

— Мені піти й допомогти тобі?

— Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.

Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.

— Залишайтеся тут, — сказав він, — а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.

Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив — жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.

Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж він вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився тим, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне — дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви в бляшанках, — список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи, бідна худоба.

Під час останнього рейсу він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але жодних ознак життя не було, на полях нікого, лише птахи — ті стерегли і очікували. Деякі з них спали, — він бачив занурені в пір’я дзьоби.

— Хтось подумав би, що вони їстимуть, — сказав він собі. — А не просто сидітимуть отак.

Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.

З димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.

— Я мусив знати, — подумав, — мусив забрати їх з собою.

Глянув угору на небо. Воно було безбарвним і сірим. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.

— Ось добра нагода дістатися до них, — сказав Нат, — зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.

Повернувся до машини і сів на місце водія.

— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.

Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.

— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джоні.

Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.

— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.

Переніс усе всередину котеджу. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.

Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками усі димарі, крім кухонного. Холод був таким сильним, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Він раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.

— Все те саме, — пробурмотів він, — знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. В першу чергу населення з глибини країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.

Зупинився, закінчивши з димарем спальні, і глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.

— Старий добрий флот, — сказав, — ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають у бухту.

Напружуючи очі, що сльозилися на вітрі, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, загонами здіймалися із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.

Настав приплив.

Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і заставив двері, запалив лампу.

— Нічка, — сказав малий Джоні.

Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.

— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — усі закордонні, багато. Нічого не піймала.

— Мабуть, ті самі клопоти, — сказав він, — може, у всій Європі таке.

Вона налила повну тарілку супу Тріггів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріггів і полила скибку їхньою підливкою.

Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джоні потекла підливка і капнула на стіл.

— Манери, Джоні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.

Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар падіння чайки-самогубиці на сходах.

— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?

Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений припасами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі і акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять бути зайняті відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.

Він придумав нову схему укріплення вікон — натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період затишшя між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.

Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.

— Викурю останню сигарету, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.

Потягся за сигаретою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.

Старий

Я чув, ви про Старого[10] питали? Отож, отож! Ви тут нові, на відпочинку. Влітку в нас багато таких. Так чи сяк, завжди знаходять дорогу вниз зі скель до цього пляжу, а потім зупиняються і дивляться спершу на море, а тоді знову на озеро. От як ви щойно.

Гарна місцина, авжеж? Тиха і самотня. Не дивуватися старому, що тут поселився.

Не знаю, коли це було. Ніхто не знає. Либонь, багато років тому. Коли я сюди перебрався, задовго до війни, він уже жив тут. Може, втік од цивілізації, як оце я. Або, може, там, де він жив раніше, залили йому сала за шкіру. Важко сказати. У мене з самого початку було почуття, наче він щось таке скоїв або ж проти нього скоєно, що він озлобився на весь світ. Пам’ятаю, вперше його побачивши я собі сказав: «Поб’юся об заклад, що старий — пекельний характер!»

Так, отут він мешкає біля озера зі своєю місіс. Мають щось наче курінь, відкритий усім вітрам, але, схоже, їм це байдуже.

Мене попередив про нього один із парубків на фермі. Радив мені, сміючись, обходити далеким рейдом старого, що мешкає поблизу озера, — він неприхильний до чужих. Тож я ходив із острахом і не залишався там надовго. Та й що з того було б, я його говіркою ні слова не знав. Вперше, коли його побачив, він стояв біля краю озера і дивився на море. З тактовності я не пішов через кладку над потоком, щоб не йти повз нього, а, натомість, перейшов пляжем на інший бік озера. Потім з неприємним почуттям, наче я пхаюся не до свого діла, прикуцьнув за кущем дроку, витяг свою підзорну трубу і примружився на нього.

Він був чималим хлоп’ягою, кремезним і дужим — тепер, звісно, постарів; я розповідаю про те, що було кілька років тому, але й зараз видно, яким він був колись. Що за ореол влади витав над його прекрасною головою, яку він носив із величчю короля. Маю свою думку з цього приводу. Ні, не жартую. Чи не успадкував він королівської крові від якогось далекого предка? Час від часу вона в ньому прокидається — він у цьому не винен — підіймає в ньому все краще і кидає у шал битви. Але тоді я про це не думав. Просто дивився на нього і давав нурка за дрік, побачивши, що він повернувся. Ще й питав себе, чи він знає, що я за ним підглядаю, і як на це зреагує.

Якщо вирішить дістатися до мене через озеро, я виглядатиму геть дурним. Але мусив надумати що іншого, хоча, можливо, взагалі про мене не дбав. Далі дивився на море, спостерігаючи за чайками і підступаючим припливом, а тоді попрошкував на свій бік озера, до свого дому, місіс, і, мабуть, вечері.

А от її я в той перший день і краєм ока не бачив. Не було її й близько. Вони мешкали на лівому березі озера, не було туди властивої стежки, а я зовсім не мав зухвальства підходити туди близько, щоб зіткнутися з нею віч-на-віч. А зустрівши був розчарований. Взагалі ні на що дивитися. Себто, нічого схожого на його характер. Я зміркував, що це спокійна, м’яка і терпляча істота.

Коли я їх побачив разом, вони обоє поверталися з риболовлі та прямували до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та посмішкою, — даремною, але завченою, ви ж розумієте, — сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б на мене тими своїми дивними вузькими очима і дозволив піти.

Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки — вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. При такій нагоді цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне і життя в гавані, і все те, від чого він необачно відмовився або й ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.

Бачте, певна річ впадала в очі — ця пара була повністю поглинута одне одним. Я не раз спостерігав, як вона його вітала, коли він повертався додому із денної риболовлі, а вона щовечора сходила до озера, на пляж і аж до моря, чекаючи його. Бачила здалека — а я теж — як він обходить ріг затоки. Тоді — просто до пляжу, а вона назустріч йому, і вони обіймалися, не переймаючись, чи якийсь дідько їх не бачить. Це зворушувало, ви ж розумієте. Відчувалося, що в старому мусить бути щось лагідне, раз між ними таке можливе. Для чужаків він міг бути дияволом, але для неї — усім світом. Отож я мав до нього тепле почуття, коли бачив їх разом.

Питаєте, чи мали вони якусь родину? Я до цього й веду! Саме про родину і хочу вам розповісти. Бо, бачте, сталася трагедія — і ніхто, крім мене, про це не знає. Може, розказати про це комусь, але не знаю… Старого, мабуть, забрали б, а їй це зламало б серце, та й, хай там як, коли все вже сказано і зроблено, то це не моя справа. Знаю, що проти старого є вагомі докази, але ж не безперечні, це міг бути і нещасний випадок, ніхто ж не робив жодного слідства, коли хлопчик зник, то хто я такий, щоб пхатися і доповідати?

Я спробую розповісти, що трапилося. Але зрозумійте — воно доволі довго тривало, а я інколи був деінде чи зайнятий — не сидів біля озера. Здавалося, ніхто, крім мене, не цікавився життям цієї пари, тому все, що я розповім, я бачив власними очима, це не почуті від когось байки чи плітки, про які шепочуться за їхніми спинами.

Ну так, не завше вони жили самотньо, як оце зараз. Мали четверо діток. Трьох дівчаток і хлопчика. Виплекали їх чотирьох у тій старій халабуді над озером і просто диво, як їм це вдалося. Господи, та я пам’ятаю дні, коли дощ періщив по озері, здіймаючи хвильки, що розбивалися якраз біля їхньої садиби, перетворюючи твань на справжнє багно, а вітер дув просто на них. Можна б подумати, що хтось з олією в голові забрав би звідти свою місіс і дітей та й пішов туди, де є бодай якась вигода. Але не старий. Я так вважаю, він вирішив — раз він це витримує, то й вона мусить, а діти тим паче. Може, він хотів, щоб вони пройшли сувору школу.

А завважте, вони були дуже милими дітьми. Особливо молодша дівчинка. Я ніколи не знав її імені, але назвав її Цяткою, щось таке в ній було[11]. Осколок старого стовбура, хоча й маленька. Наче зараз бачу, як вона, дрібка, одного прекрасного ранку першою вигрібає в озеро, залишивши далеко позаду сестер і брата.

Її брата я назвав Хло’. Він був найстаршим і, між нами, трохи дурнем. Не був таким доладним, як сестри, — от неоковирний паруб’яга. Дівчатка собі гралися, ловили рибу, а він товкся позаду, не знаючи, що з собою робити. Найрадше залишався б удома біля мамусі. Мамин хлопчик. Тому я його так і назвав. І не те, щоб вона переймалася ним більше, ніж іншими. Наскільки я розумію, трактувала всіх чотирьох однаково. Її думки були звернуті на старого — не на них. Але ж Хло’ був просто великою дитиною і, як на мене, простаком.

Як і їхні батьки, молодь завжди трималася окремо. Гадаю, це їм старий утовкмачив. Ніколи не приходили до берега гратися, хоча, думаю, спокуса була чимала — у розпал літа, коли люди спускалися зі скель на пляж, на купання і пікніки. Мабуть, старий з якихсь дивних і лише йому відомих причин попередив їх, щоб вони не мали жодних стосунків із незнайомцями.

Вони вже звикли, що я — день за днем — товчуся, витягаю плавник та інше. Часто робив перерву і спостерігав за дітьми, що гралися на озері. Але ніколи не озивався до них. Могли повернутися і розповісти старому. Звикли дивитися на мене, коли я проходив повз них; проте відразу ж відводили погляд, наче засоромившись. Всі, крім Цятки. Цятка задирала голову і робила кузьовку, от просто щоб показати себе.

Інколи я спостерігав, як вони йдуть усі шестеро — старий, місіс, Хло’ і три дівчинки, — на денну риболовлю до моря. Старий, звичайно, на чолі; Цятка, завше готова допомогти, біля татуся; місіс оглядається довкола, чи все гаразд із погодою, поруч — інші двоє дівчаток, а Хло’, бідний дурненький Хло’, завжди останнім виходив із дому. Я ніколи не знав, як їм пішло полювання. Зазвичай вони довго затримувалися і мене вже не було на березі, коли вони поверталися. Але, гадаю, вдавалося добре. Мусило вдатися — адже вони жили майже винятково тим, що вполювали. Ну, в рибі повно вітамінів, правда? Можливо, старий мав свій пунктик стосовно їжі?

Минув час і молодь почала доростати. Цятка, як на мене, дещо втратила свою індивідуальність. Стала більше схожою на сестер. Все-таки з них було гарне тріо. Спокійні, знаєте, ґречні.

А от Хло’ — той був величезним. Майже зі старого завбільшки, але ж яка різниця! Не мав ні батькової постави, ні сили, ні вдачі, — от великий незграба та й годі. Я думаю, найгірше те, що старий його соромився. Та й дома він не працював як належить, я в цьому певен. І на риболовлі не було з нього жодного толку. Дівчата працювали як мурашки, а Хло’ товкся десь ззаду, роблячи хіба безлад. Якщо там була мама, то просто залишався біля неї.

Я бачив, як старого трусило, що має такого дурня-сина. А ще й тому дратувався, що Хло’ був таким великим. У його нетерпимому розумі таке не поміщалося. Сила й тупість не могли співіснувати. Звичайно, у будь-якій нормальній сім’ї Хло’ пішов би тепер з дому і знайшов собі роботу. Раніше мені було цікаво, чи місіс і старий розмовляли про це ввечері, чи ця тема не обговорювалася, відколи виникло мовчазне порозуміння — Хло’ не вдався.

Що ж, урешті вони пішли з дому. Принаймні дівчата.

Я розповім вам, як це сталося.

Була пізня осінь, а я вибрався на закупи до містечка над гаванню, за три милі звідси, і раптом побачив старого, його місіс, трьох дівчат і Хло’ по дорозі в Понт, — це біля витоку струмка. У Понті є кілька котеджів, а ще ферма і церква позаду. Діти виглядали вимитими та причепуреними, старий і його місіс теж, а я питав себе, чи вони йдуть у гості. Якщо справді так, то для них це геть незвичайна річ. Але, можливо, там у них були друзі чи знайомі, про яких я нічого не знав. Хай там як, востаннє я їх бачив у той гарний суботній полудень по дорозі в Понт.

Решту вихідних дув гострий східний штормовий вітер. Я сидів удома і носа на вулицю не висовував. Знав, що море тяжко битиметься об пляж. Я турбувався, чи старий з родиною зуміли повернутися. Добре б зробили, зоставшись у Понті в друзів, якщо тільки вони мали там друзів.

Вітер вщух щойно у вівторок, і я тоді знову пішов на пляж. Всюди морські водорості, плавник, смола, мастило. Завше так буває після східного шторму. Я глянув на озеро, в бік халабуди старого і побачив його з місіс на краю озера. І жодного знаку молоді.

Я подумав, що це якось дивно і чекав поблизу їхньої появи. Але їх не було. Я обійшов озеро, — там з протилежного боку добре видно їхні володіння, — і навіть витяг свою стару підзорку, щоб краще роздивитися. Дітей ніде не було. Старий коло чогось там порався, не надто прикладаючи сили, як це він зазвичай, коли не рибалив, а місіс прилаштувалася погрітися на сонечку. Цьому могло бути лише одне пояснення. Вони залишили дітей у Понті в друзів. На канікули абощо.

Зізнаюся, що мені одлягло від серця. Одну страшну мить я думав, що, можливо, вони подалися додому того суботнього вечора, їх застала буря; ну і — старий з місіс благополучно повернулися, а діти ні. Хоча такого не могло бути. Я б почув. Хтось щось би розповів. Не міг би старий звичайно собі безтурботно байдикувати, а місіс вигріватися на сонці. Ні, неможливо. Вони залишили дітей у друзів. Чи, можливо, дівчата з Хло’ вирушили вглиб країни, щоб урешті знайти собі роботу.

Хай там як, без них усе спорожніло. Я засумував. Досі вже звик бачити їх поблизу, Цятку та інших. Я мав дивне відчуття, що вони пішли звідси назавше. Дурниця, правда? Себто, як на здоровий глузд. Був старий, його місіс, четверо молодих, а я зблизька спостерігав, як вони росли, і от тепер вони пішли без жодної видимої причини.

Якби ж я знав бодай два слова його мовою, щоб озватися по-сусідськи: «Бачу, ви з місіс зосталися самі. Сподіваюся, нічого не трапилося?»

Але з цього не було б жодного толку. Він глянув би на мене тими своїми дивними очима і послав під три чорти.

Дівчат я вже ніколи не бачив. Ні, жодного разу. Вони не повернулися. Якось я вирішив було, що побачив Цятку — в гирлі з друзями, — але не був цього певен. Якщо це й була вона, то виросла і геть змінилася. Скажу вам, що я з цього приводу думаю. Старий з місіс навмисне взяли їх із собою в ті вихідні, — щоб залишити зі знайомими, або ж звеліли їм відтепер покладатися лише на себе.

Знаю, що це звучить жорстоко, ви б такого не зробили з власним сином чи донькою, але ж не забудьте, що старий був твердий як кремінь і жодним законам не корився. Не сумніваюся, — він думав, що так буде краще, і, якби ж я напевне знав, що трапилося з дівчатами, особливо з Цяткою, я б не переймався.

А от за кого я переймався, то це за Хло’. Річ у тім, що Хло’ був достатньо дурним, аби повернутися. Десь через три тижні після тої останньої суботи. Я саме йшов не своїм звичним шляхом, а лісом аж до озера, вздовж струмка, що впадає в нього згори. Обійшов озеро болотом із північного боку, тримаючись на відстані від володінь старого, і перше, що побачив — це Хло’.

Він нічого не робив, просто стояв на болоті. Виглядав приголомшеним. Був надто далеко від мене, щоб я міг до нього озватися, — та мені й відваги забракло. Але я спостерігав, як він стояв на свій неотесаний, незграбний манір. Я бачив, що він дивиться на дальній кінець озера. В бік старого.

Старий і місіс зовсім не помітили Хло’. Були собі поблизу пляжу, на дощатому містку, виходили рибалити чи поверталися. І от раптом Хло’ з його приголомшеним дурним обличчям, не просто дурним — переляканим.

Я хотів спитати: «Що трапилося?», але не знав, як сказати. Стояв там, як і Хло’, дивлячись у бік старого.

Тоді трапилося те, чого ми обидва мусили боятися.

Старий підняв голову і побачив Хло’.

Либонь, він сказав щось місіс, бо вона й не ворухнулася, зосталася там, де була, на містку, але старий обернувся, мов спалах блискавки, і попрямував на той озера, до боліт, до Хло’. Виглядав жахливо. Ніколи цього не забуду. Ця чудова голова, якою я завше захоплювався, була мов утілення гніву та злоби, і він проклинав Хло’, підступивши. Кажу вам, — я це чув.

Хло’, розгублений і переляканий, безпорадно шукав сховку від нього. Але жодного сховку не було. Лише рідкий очерет, що ріс поруч із болотом. Та сердега був настільки дурним, — пішов туди, прикуцьнув і вважав себе в безпеці, — страховинне видовище.

Я вже зібрав усю свою відвагу, щоб утрутитися, коли старий раптом різко зупинився посеред шляху, став на місці, а тоді, все ще кленучи і бурмочучи, обернувся і рушив до мостика. Хло’ дивився на нього з-за своєї очеретяної завіси, а тоді, бідолашний дурник, знову вийшов на болото, як на мене, з думкою пробитися додому.

Я оглянувся довкола. Нíкого покликати. Ніхто не допоможе. Навіть коли б я дістався ферми і погукав когось, мені порадили б не втручатися. Старого краще не чіпати, коли в нього один із його нападів люті, а Хло’ достатньо дорослий, щоб подбати про себе. Він же був зі старого завбільшки. Міг відплатити тією ж монетою. Але я знав дещо інше. Хло’ не боєць. Не знає, як це.

Я доволі довго чекав поруч із озером, але нічого не сталося. Вже почало сутеніти. Марно було там стирчати. Старий і місіс пішли з мостика додому. А Хло’ все ще стояв там на болоті, на краю озера.

Я лагідно до нього озвався:

— Це все дарма. Він тобі не дозволить. Повертайся до Понту чи де ти там був. Куди завгодно, але тут не залишайся.

Він звів очі з тим самим дивним приголомшеним виразом обличчя. Я певен — він не зрозумів жодного мого слова.

Я відчув, що неспроможний зробити більше. Пішов додому. Але весь вечір думав про Хло’, а вранці знову спустився до озера, взявши з собою велику палицю для хоробрості. Не те, щоб вона могла придатися. Не проти старого.

Ну… думаю, що за ніч вони прийшли до якоїсь угоди. Там був Хло’, при боці матері, а старий тинявся поблизу сам по собі.

Мушу сказати, що на душі в мене полегшало. Бо, врешті-решт, що я міг би сказати чи зробити? Якщо старий не хотів Хло’ вдома, то це справді його річ. А коли Хло’ надто дурний, щоб піти з дому, то це річ Хло’.

А як на добру справу, то я винуватив матір. Як не крути, вона мала сказати Хло’, коли він прийшов, що в старого напад його злого гумору і Хло’ краще забратися, доки все не поверне на краще. Але я ніколи не був високої думки про її розум. Ні разу вона не проявила сили духу.

Однак той лад, який вони запровадили, певний час протримався. Хло’ прилип до матері — думаю, допомагав їй господарювати, не знаю, — а старий залишив їх самих і все більше й більше тримався одинцем.

Взяв собі за звичку сидіти на мостику, згорбившись, дивлячись на море, з дивним задуманим виразом. Взагалі видавався чудним і самотнім. Мені це не подобалося. Не знаю, що то в нього за думки були, але я певен, що недобрі. Ті часи, коли вони з дружиною і дітьми щасливою і задоволеною компанією йшли рибалити, видавалися далеким минулим. Тепер для нього все змінилося. Він стирчав у холоді, а місіс із Хло’ були разом.

Я його жалів, але й лякався теж. Відчував — так не може тривати вічно, щось мусить трапитися.

Якось я спустився до пляжу за плавцем — уночі його нагнало вітром, — і, глянувши в бік озера, помітив, що Хло’ не з матір’ю. Як і того першого дня, повернувся на край болота. Був уже не меншим від батька. Якби ж то він умів скористати зі своєї сили, то міг би й перемогти, та ба! — йому бракувало мізків. Отам він був, повернувшись на болото, великий сильний наляканий дурний хлопчина, а отут був старий, поза домом, — дивився в бік сина, а в його очах виднілося вбивство.

Я сказав собі: «Він збирається його вбити». Але ж я не знав, як, коли і де він це замислив, вночі, коли вони спатимуть, чи вдень, коли рибалитимуть. Мати нічого не значила, вона йому не завадить. Марно було до неї звертатися. Якби ж Хло’ мав трохи здорового глузду, щоб піти звідти…

Я чекав і пильнував до ночі. Нічого не трапилось.

Вночі задощило. Було сіро, холодно, тьмяно. Вже запанував грудень, дерева стали голими й понурими. Я до пізнього пополудня не міг спуститися до озера, а тоді небо прояснилося і сонце засяяло над водами, як то взимку, спалахнувши, перш ніж опуститися в море.

Я побачив старого і місіс. Одне біля одного, перед старою халабудою, вони мене помітили і глянули в мій бік. Хло’ не було. На болоті його теж не було. Ані на березі озера.

Я перейшов міст, пішов уздовж правого берега озера, підзорка була зі мною, але Хло’ я не бачив. Весь цей час я відчував, що старий пильнує за мною.

Тоді я його побачив. Спустився до берега, перебрів болото і пішов в очерети, — там, де щось лежало.

Він був мертвий. На його тілі була велика рана. На спині — засохла кров. Але він усю ніч там пролежав. Його тіло було мокре від дощу.

Подумаєте, що я збожеволів, але я розплакався, як дурень, і закричав старому: «Ти вбивця, чортів Богом проклятий вбивця!» Він не відповів. Не рухався. Стояв там за своєю халабудою разом із місіс, спостерігаючи за мною.

Хочете знати, що я зробив? Повернувся, взяв лопату, викопав могилу Хло’, в очеретах за болотом, і проказав над ним одну зі своїх молитов, бо не був певний, якої релігії він тримався. Закінчивши, глянув через озеро на старого.

Знаєте, що я побачив?

Побачив, як він опустив свою велику голову, зігнув до неї й обійняв її. І вона підняла до нього голову і теж його обійняла. Це було як реквієм і благословення. Спокута і хвала. Якимсь своїм власним дивним чином вони знали, що скоїли зло, але тепер усе закінчилося, бо я поховав Хло’ і він відійшов. Тепер вони вільні знову бути разом і ніхто третій їх не розділяє.

Вони рушили до середини озера і раптом я побачив, як старий витяг шию, змахнув крилами і, повний сил, вилетів із води, — а вона за ним. Я дивився, як пара лебедів летить над морем просто до призахідного сонця і скажу вам — це було найгарнішим, що я коли-небудь бачив: двійко лебедів летять самі, взимку.

1

Сновдон — найвища гора Вельсу

(обратно)

2

За Фаренгейтом, себто трохи нижче 1 градусу морозу за Цельсієм.

(обратно)

3

Магазин географічних книг у Лондоні.

(обратно)

4

Вважається, що Вельс-Валлія, окрім того, що є батьківщиною багатющого фольклору, зокрема, артурівської легенди, — країна чародіїв.

(обратно)

5

The world is too much with us; late and soon,

Getting and spending, we lay waste our powers

(Два перші рядки сонету В.Вордсворта «Світ надмірний для нас»)

(обратно)

6

British Broadcasting Corporation — британська телерадіомовна компанія.

(обратно)

7

Словосполучення «the backroom boys» (дослідники, науковці), походить від висловлення лорда Бівербрука, який згодом став міністром повітряного флоту Великої Британії. У своїй промові про “неоспіваних героїв війни” він сказав: «Кому треба віддавати честь та шану? Я вам скажу. Хлопцям у задній кімнаті (the backroom boys). Вони не перебувають у центрі загальної уваги, а просто роблять свою справу».

(обратно)

8

Бовріл (Bovril) — солоний м’ясний соус з домішками горіхів та дріжджів, традиційний британський харчовий продукт.

(обратно)

9

Перефразоване «смерть чи слава хлопців» («Death or Glory Boys») — девіз полку королівських лансьєрів.

(обратно)

10

В оригінальному тексті всюди, крім цього речення, «старий» (old man) написаний з маленької літери. Переклад відтворює авторське написання.

(обратно)

11

Оригінально вона зветься Tiny — підліток, тінейджер.

(обратно)

Оглавление

Монте Веріта

Птахи

Старий Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg