«Відьомська доба»

Відьомська доба (fb2) - Відьомська доба (Містерія часу - 2) 6193K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Марина и Сергей Дяченко

… з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів…

Костянтин Родик

Марина та Сергій Дяченки Відьомська доба

Пролог

На те, що він намагався зробити, ось уже кілька століть існувала неоголошена, але сувора заборона.

Те, що він налагодився вчинити, лякало його самого — та він уміло відганяв од себе страх. Дві сухі палички — одна в одній — були ідеально притерті. Приготовано хмиз і мох — всохлі, ламкі, готові зі вдячністю прийняти кожну, найменшу іскру.

Та перше ніж приступити до важкої праці, він поклав долоні на землю й попрохав її зглянутися.

За спиною його мовчали високі смереки в пишних шатах до п’ят. Нижнє, почасти мертве віття тремтіло, наче втомлені чорні руки; неохайною бородою звисав зелений мох.

Мовчав і туман, що схилом сповзав у долину; мовчали далекі гори — сірі, як і небо. Побрязкував дзвіночок — добрий господар повісив його на шию барана з теплим тонким руном. Добрий господар, сріблясте дзенькотіння…

Від приземкуватого житла, непомітного в імлі, повівало димом.

Він перевів дихання. Повільно зняв годинника, запхав глибоко в кишеню, помасував зап’ястя; востаннє озирнувся довкола — і взявся до роботи.

Чисте полум’я народжується саме так — тертям дерева до дерева.

Чиста ватра здійметься до неба, і на кілька годин людина опиниться у безпеці. Коли ж відгорить, аж до ранку треба буде стерегти грань, аби ТА не з’явилась…

Втім, ОТА може прийти й тепер — коли він за роботою і беззахисний. ВОНА вже відчула загрозу і, можливо, нервово принюхується, ловлячи подуви, вітерці, запахи…

Можливо, ВОНА вже поспішає сюди; чоловік озирнувся знову і потроїв зусилля.

На тому, що він чинив, тяжіло тавро заборони — та хіба ж був у нього інший вихід?

Хіба міг він інакше захистити — себе, дітей, худобу, дім?..

Най ті, зі села, відкупляються. Намагаються ЇЙ загодити; його пращури роками не з’являлись у долині і не лягали на сільському цвинтарі — лише тут, на горі, вдома… Ні до кого не піде він на уклін. Він сам зарадить собі.

Дерево пахнуло димочком, що підійнявся з-під його рук. Ще трохи… Коли ВІДЬМА не з’явиться зараз — він майже переміг.

Дим. Солодкий запах. Ритуальна фраза, пучка землі, солі — ось воно, чисте полум’я…

Якусь мить він блаженно відпочивав; потім підвівся й підкинув хмизу. Вогонь. Вузлуваті сині пасма. Чисті… Зі самого ранку він проведе через остигле вугілля дітей — і вони будуть здорові. Проведе корову — і діти будуть ситі… І пройде сам. Зашиє в торбинку чорну вуглину, почепить собі на груди і сміливо погляне в очі… Коли зустріне її.

Він здригнувся. Йому здалося, що іскри в темно-сірому небі летять НЕ ТАК.

Тут? ВОНА? Чи привиділось?..

Він до болю в очах озирав сутінки — близькі стовбури і далекі схили; іскри сипали тепер ЯК НАЛЕЖИТЬ. Отже, примарилось. Почекаємо…

Знову сів. Зчепив пальці на руків’ї віковічної, мов смереки, бартки.

Ватра палала.

Гарячий гнучкий язик вилизував небо; чоловіку здавалось, що світ довкола чорніє, не в змозі змагатися барвами з чистим полум’ям. Що сліпне, а в очах його танцюють вогняні кола, що немає нічого у світі, крім цього світла, яке повнить його силою.

Він стулив повіки і жовтогаряче змінилось яскраво-червоним.

Десь озвався пугач, завовтузилися під землею миші… Червоне коло на внутрішній поверхні повік. Чоловік бачив, як серед білого дня з натугою сходить стрімкою стежиною його жінка, вагітна молодшим сином. Він дивився, як обережно ставить вона набряклі ноги, як полохливо хапається за його простягнену до неї руку — і туга, ніжність, біль утрати стискували йому горло, так, що не передихнути.

Металевий зблиск непорушного топірця. Тиша. Час зупинився.

Він розплющив очі — тепер йому ввижалися діти, що сторóжкою низкою проходили вугіллям. Старший, з постійно опущеними кутиками вуст, похмурий і жорсткий — у свого суворого діда обличчям і характером; середній, схожий на матір — білявий, зі здивованими зеленими очима та рубчиком над верхньою губою; молодший, який не знав материного молока, ледве переступає тонкими слабкими ніжками…

Чоловік поривчасто зітхнув.

Він дивився у вогонь, і йому вдавалось, наче і гори, і ліс позирають туди ж. Наче вони здригаються, зачудовані його сміливостю; давно вже ніхто не творив тут чистої ватри, одна лише іскра якої здатна дощенту спалити півсвіту…

Вітер змінив напрям.

Чоловік продовжував сидіти нерухомо, але тепер очі його не припиняли бодай на мить обмацувати темряву за вогняним колом. Може прийти і Чугайстер. Придибати, аби танцювати біля багаття — кепське, кепське сусідство…

Далеко, у мороці, на порозі приземкуватого будинку пискнув приймач. Північ.

Ледь помітна напруга пробігла підсвіченим гіллям смерек, ледь помітний подув; чоловік теж напружився, і спина його захолола. Примарилось? Стогони… Шелех… Зблиски… Чи ні?..

— Геть, відьмо, — мовив він, повільно зводячи бартку.

Жінка стояла на межі освітленого кола.

І він, уже готовий кинутись, ударити — відсахнувся.

Та, котра прийшла на чисте полум’я, не була відьмою.

Біле, мов молоко, тіло. Знекровлене обличчя; кожною рисою знайоме, тільки очі надто великі, більші, аніж за життя.

Ім’я її так і не зійшло з його вуст, що більше не корилися йому; жінка повільно похитала головою, не відводячи дивного, прозорого, журливого погляду. Тонка шкіра просвічує наскрізь. До щему рідне обличчя.

— Ти… прийшла… а діти… сплять.

Що ще він міг сказати?!

— Діти… сплять. Я скажу їм… що ти… приходила.

Заперечний порух голови.

Він підвівся. Зробив крок. І ще… Ще; варто простягнути руку — і пальці відчують тканину її сорочки. Тепло її шкіри. Дотик волосся.

І все повернеться.

Забув про чисте вогнище. Забув про відьму — безтямно тягнувся у темряву, за тією, під чиїми ногами не хилилися трави. Вона відступала, наче ваблячи, всміхалася збентежено безтілесними вустами.

— Заче… кай…

Обличчя її раптом змінилось. Тепер у тьмяних очах жінки стояв жах; вона дивилася йому за спину.

Він озирнувся.

Там, де серед темряви палало полум’я, стояв Чугайстир.

Лісовик, що полює на нявок. Який прийшов задля того, аби зжерти цю жінку, нявку, нав.

І хоча біла постать уже розчинилась у мороці лісу — чоловік знав, як легко Чугайстир наздожене її. За мить.

Він ступив уперед, білими пальцями стискаючи непотрібну бартку. Що Чугайстрові до малого топірця з гострим лезом. Людям відомий лише один спосіб зупинити його. Ненадовго…

Широким жестом чоловік розкинув руки:

— Потанцюймо? Потанцюймо, дядьку!

Лісове породження мовчало, на широкому обличчі, вкритому кільчастим хутром, проступив глум. Надто близько нявка, жадана здобич. Чугайстир не припинить полювання навіть заради улюбленої втіхи…

— Танцюймо?! — чоловік хвацько присів, і бартка в його руках закрутилася широким сяйливим колом.

— Навіщо стоїш на моєму шляху? — спитав Чугайстир. Голос — наче поскрип старої смереки.

Чоловік зупинився і трохи не впустив топірця.

— Нявка несе тобі смерть, — чорні собачі губи Чугайстра розтягнулися в усміху. — Та все ж ти не хочеш, аби я знищив її?

Чоловік мовчав, Чугайстир нахилився до нього:

— Хай ти здолаєш відьму — нявки тобі не здолати, бо вона — це почасти ти сам… Ти не боїшся жити — та все ж не бажаєш, аби я знищив твою наву?

Людина мовчала.

— Добре ж, — сказав Чугайстир, і від голосу його злякано здригнулись ялиці. — Най твоя нявка затягне тебе в імлу понад урвищем.

Лісовик пішов.

Смерекове віття на шляху його не тремтіло.

Розділ 1

… І тоді Івга дозволила собі розпружитись. Уперше за останній час.

Людина, яка всі ці дні сторожко вивчала її, нарешті заспокоїлась і навіть розцвіла. Від якогось із жартів рудої, мов соняшник, дівчини її майбутній свекор розреготався до сліз — коли ж відсміявся, зажадав, аби невістка припинила величати його «професором», а називала, як належиться — «тато». І вона розквітнула й собі.

Так починався вечір у родинному колі… І коло вогню; Івга сама розкладала багаття посеред галявини для вечірок.

… — Серденько аби бажало, інше все ж аби могло! — Професор виявився просто-таки «душею товариства». — Там, де двоє, скоро й третій, там, де троє, стане десять; п’ємо, щоби було, діти, нас чимбільш у цьому світі!..

У високих вікнах її майбутнього дому палало червоне призахідне сонце. Вікнах будинку, своїм череп’яним дахом і, головне, балконом, повитим виноградною лозою схожого на етикетку від пляшки старого вина. Тремтів у височині сяйливий мідяний флюгер. Через двір чвалав Назар, несучи під пахвою кошик зі стравами, і постійно щось губив — то рушник, то серветки, то картоплину.

А «тато» наладнав мандоліну; репертуар цього поважного чоловіка складався здебільше з пустотливих, грайливих пісень. Від сміху Івга двічі впустила у вогнище канапку; «душа товариства» зблискував очима і плів таке, від чого проступав сором’язливий рум’янець навіть у Назара.

Раптом професор притиснув струни долонею, поглянув у полум’я — і почав зовсім іншим тоном, щось співуче, з драматичним сюжетом, де і морячка, і зеленоволоса русалка жадали отримати красеня-капітана…

Назар ліг у траву, і голова його впокоїлася на колінах Івги. «Тато» незворушно відкоркував чергову пляшку, одним ковтком відсьорбнув півкелиха і заспівав студентську ліричну; Івзі кортіло підспівувати, але вона не знала ні слів, ані мелодії, і тому просто відкривала і закривала рота, як риба, аж раптом у ніжну мелодію втрутився гуркіт двигуна.

— Хтось їде, — сонно повідомив Назар.

Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій…

Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було.

Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові:

— У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною?

Професор одразу відклав мандоліну:

— Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку…

Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом.

— А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?!

Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків її тіла здіймалася каламутна нудота. Вона пам’ятала це відчуття — але тоді, вперше, було воно не до порівняння слабшим. Та тепер…

— Івго, що з тобою?!

Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…

— Івго?!

— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…

Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:

— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..

Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…

Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.

— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.

А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.

Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:

— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..

Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.

Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.

— Соромно, незручно… — вона закусила губу.

Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:

— Пусте… Клавдій — своя людина.

Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.

Назар…

Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…

— Руденька, га?..

Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:

— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…

Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.

— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?

Назар звів брови:

— Тобто?

Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.

— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.

— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.

Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.

Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.

З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:

— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.

Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.

— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?

Назар схвилювався:

— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…

Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.

— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…

Клавдій кивнув:

— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.

Професор переможно скинув голову:

— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?

Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:

— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?

— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!

Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.

— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…

— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?

— Думаю, десь у жовтні.

— Ще не визначились? — здивувався гість.

Господар благально скинув руки:

— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.

— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.

Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:

— Юле…

Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:

— Га?

Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:

— Юле… От же… Не знаю, як сказати.

— Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?..

Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:

— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?

— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.

— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..

— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!

— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.

— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:

— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.

Професор сів.

— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?

— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..

У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.

Його співрозмовник витримав паузу:

— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?

Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.

— Юлеку…

— Замовч.

З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:

— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!

Професор відвернувся:

— Будь такий ласкавий, звари нам кави.

Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик.

— Батьку…

— Назаре.

Гість несподівано посміхнувся:

— Усе гаразд. Іди…

Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин.

— Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах…

— Що ти верзеш?!

Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав.

— Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве…

Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток:

— Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини…

— Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її…

— Любить?!

Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно.

— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.

— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…

— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…

— Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда…

— Начхати мені на сусідів!

Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем.

— …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому.

— На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій.

Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком.

— Клавдію?

Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка.

— Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так?

Назар ковтнув гострий, гіркий клубок.

— Може, вона сама не знає? Раптом?!

Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою:

— На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе.

— Вона брехала мені, — сказав Назар глухо.

Клавдій засмучено знизав плечима.

* * *

Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне…

Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун.

Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало.

— Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?..

Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий дискомфорт.

Назар мовчав; під його поглядом вона була саме цією дрібною тварючкою, що облудно потрапила в цей великий, прекрасний, людський світ.

— Ну, добраніч, — сказав Назар дерев’яним голосом і причинив за собою двері.

… Кілька хвилин дівчина була нерухома — тільки все міцніше стискали руку її зуби. І ось схопилась, увімкнула торшер і заходилася рвучко збирати речі.

Гарячкова робота допомогла їй звільнитися від думок; патрала шафу, вивертала тумбу… Шмаття виявилося несподівано багато, а старенька дорожня сумка, супутниця в мандрах, — маленькою і немісткою.

Вона відзвичаїлася від такого життя. Коли все майно — у старій спортивній сумці. Розслабилася, розімліла…

Усвідомлення втрати прохромило її, наче іржава голка. Вона опустила руки, сіла на підлогу і закусила губу, аби не розридатись. Згодом, згодом, усі сльози — потім…

Руда таки розквилилася б, коли б інша думка не поклала крижану лапу на її тремтяче плече: Інквізиція.

Не та провінційна, з чиїх пазурів вона вислизала багато разів; Справжня, Велика Інквізиція, яка може дозволити собі «ґраф» — шикарне авто кольору мокрої жаби.

Івга так нервово вимкнула торшер, що мало не обірвала шнура. Нечутно підійшла до вікна; чудовий літній вечір поступався диву ночі — зоряної, безтурботної, співучої… Вчора у цей самий час вони з Назаром…

Вона ляснула себе по щоці. Ляпас урвав недоречну думку, і гострий внутрішній біль змінився зовнішнім і вульгарним; Івга бачила в темряві відносно погано, але таки краще, ніж будь-яка інша людина…

Коли та не відьма або не інквізитор.

Сумка вже розбухла, мов ота здохла корова, яку вона бачила в дитинстві… І вражень вистачило надовго.

Дівчина поривчасто зітхнула.

Більшість Назарових подарунків довелося безжально викинути. Вона звільнилася б од них зовсім, але тепла сіра куртка ще ох як знадобиться, коли почнуться дощі, а в нових кросівках так зручно крокувати битим шляхом — зранку і до вечора…

Серед речей вона натрапила на білу сорочку Назара — і дві довгі хвилини сиділа, пригортаючись обличчям до порожнього рукава.

Комір був просякнутий Назаровим запахом — Івга відчувала запахи не дуже добре, але значно краще за будь-яку іншу людину…

Якщо людина та не відьма… Або не інквізитор.

Їй страшенно закортіло бодай щось узяти на пам’ять. І написати Назару — хоч слово, хоч букву… Нестерпно, коли він буде думати про неї…

…так, як вона на те заслуговує.

Вона відхилила дверцята шафи й довго дивилась у ясне, але запорошене дзеркало. Руда, з провінційно круглими щоками і наївними веснянками, ледь кирпатим носом, по-дитячому пухкими вустами… і поглядом досвідченої, але вкрай утомленої, зацькованої лисиці.

Сезон полювання відкрито…

Слово «Інквізиція» підхльостувало, мов батіг. Нечутно ступаючи в повній темряві, Івга відчинила вікно, закинула за плече сумку і легко перехопилася через підвіконня.

Другий поверх її майбутнього дому міг би бути й невисоким третім; якийсь час вона сиділа в траві, перечікуючи біль у забитих ногах. Кімната Назара була темною; в буфетній світилось. Чим зайнятий зараз колишній «тато»? Можна уявити, яке обличчя було в нього, коли…

Цього разу дівчина не била себе — ляпас може долинути до чужого вуха. Люто скубнула себе за стегно — дурна думка зникла. Ось так просто, тільки синець буде бузковий, огидний… Добре, хоч Назар його не побачить…

Вона зірвалася з місця. За кутом завмерла. Сюди не досягало світло ліхтаря; гілка яблуні з крихітними недоростками-плодами жалібно пошкрябувала цегляну стіну. І тінь од неї була знівечена, жалюгідна…

Тамуючи подих, дівчина обережно визирнула; хвіртка замикається на звичайний гачок, і ні душі довкола — та все ж серце її тьохнуло глухо і приречено.

Машина. Зелений «ґраф» стояв там, де підбіг до його дверцят веселий Назар.

Що це, вона ж бо чула гуркіт двигуна?! Може, професор виводив з гаража свою…

—Івго.

Поруч. За спиною. Тоскні, беручкі сироти; і вона не відчула наближення?..

— Не хвилюйся… Я не буду тебе чіпати.

— Ви вже зачепили мене, — прошепотіла вона, не обертаючись. Хоча могла б і не грубіянити.

— Вибач, — сказав Великий Інквізитор. І, мабуть, зробив крок уперед, бо Івга миттєво відчула млявість і нудоту — щоправда, в якомусь притлумленому варіанті. Вірогідно, він уміє ЦИМ керувати.

— Я хочу піти, — сказала вона, притискаючися спиною до стіни — під похнюпленою гілкою яблуні. — Можна?

— Можна, — несподівано легко погодився Інквізитор. — Але на твоєму місці я дочекався б ранку. Якось це… На втечу скидається. Так?

— Так, — руда кивнула, тулячи до грудей сумку — не найліпший щит. — Що ви зробите зі мною?

— Я особисто — нічого, — у голосі Інквізитора їй почувся докір. — Але коли ти протягом тижня не станеш на облік — тебе можуть покарати… Примусовими роботами в товаристві подібних до тебе, неініційованих, але в більшості своїй розлючених і несимпатичних. Навіщо?..

— А вам що до того, — сказала вона в стіну. Нудота видряпувалася усе вище — ще трохи, і розмова завершиться найнеприємнішим чином.

— Куди ти підеш? Вночі, на шосе?

Втікачка дихала часто і глибоко. Ротом.

— Коли… — кожне слово давалося через силу, — ви… запропонуєте підвезти мене до міста… я відмовлюсь.

— Даремно, — констатував Інквізитор. — Але — справа твоя… Йди.

Вона завела сумку за спину; тінь її зробилася схожа на старого кволого верблюда.

— Івго.

Дівчина вгамувала бажання озирнутись; в руку її ковзнув жорсткий прямокутник:

— Коли виникне потреба… А вона таки виникне… не погребуй, подзвони. Я Назара… пам’ятаю з пелюшок. Прив’язаний до нього… якоюсь мірою. Заради нього — я допоможу тобі. Не будемо робити дурниць, так?

— Так, — сказала вона… Вона чи луна.

Проминула хвіртку свого колишнього майбутнього дому. Пройшла повз будинок сусідів; на другому поверсі інтимно проглядав з-за тонкої фіранки нічник, упівголоса бурмотів про щось магнітофон. Мабуть, про вірну і вічну любов.

Івга вкотре здолала спалах розпачу; зупинилася під ліхтарем, понад силу розціпила зсудомлені пальці.

Великий Інквізитор Клавдій Старж, Віжна. Палац Інквізиції, приймальня, телефон… Домашня адреса: площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири… Телефон…

Вона зім’яла картон і запхала в щілину між стовбуром ліхтаря і чиєюсь примхливою огорожею.

На мокрій долоні залишився червоний прямокутник запаленої шкіри. Наче від опіку.

* * *

Рейсовий автобус завітав до неї на світанку, коли вона вже й не чекала.

Івга кілька годин прокуняла на зупинці, на жорсткому сидінні порожнього павільйончика, прокинулася від холоду і станцювала на вологому шосе щось на зразок запальної мамби; шкода — Назар не був свідком цього танку відчаю. Стрибаючи на слизькій дорозі, вона мовчки висловила світові свою невтішну думку про нього.

Вибилась із сил і зігрілася одночасно; саме цієї миті доля поблажливо поплескала її по щоці; з-за далекого повороту виринув червоний, як калина восени, автобус.

У салоні було тепло, навіть задушливо; вузьким проходом між м’якими спинками Івга пройшла в кінець автобуса й сіла на порожнє сидіння поруч зі смутною жінкою, чиє обличчя аж до очей потопало в закоті теплого светра.

Літній пасажир у кріслі навпроти шарудів газетою; назви були якісь ватяні, без форми й сенсу, Івзі кинулась у вічі лише одна фраза: «І оскільки агресивність будь-якої відьми з роками зростає…»

Літній перегорнув газету, не дозволяючи Івзі пригледітися.

Жінка поруч була вкрай виснаженою і, швидше за все, хворою; над широким коміром светра невиразно вимальовувалося бліде, як крейда, чоло, під рідкими бровами втомлено кліпали тьмяні відчужені очі. Другий сусіда — хлопець у такій куцій рибальській куртці, що з рукавів її по лікті виглядали його великі маслакуваті руки, — солодко спав. Ось і все; Івга стулила повіки.

Їй примарилось, наче вона спить у ліжку Назара в його тісній міській квартирці; над демонстративно бідним і дещо занедбаним студентським житлом плив розкішний абажур — іспанський ґалеон під усіма вітрилами. Назар тиждень милувався ним у вітрині антикварної крамниці, а коли, нарешті, з’явився купувати, за прилавком стояла вогняно-руда дівчина з очима веселої лисиці…

Івга посміхалася уві сні. Її рука, що міцно стискала бильце крісла, була на жорсткому плечі Назара; вітрильник сяяв зсередини, і тому на кожну річ у кімнаті лягала химерна тінь. М’яко хиталася палуба…

Здригнулась і завмерла; аніж так просинатися, краще взагалі ніколи не бачити сновидінь. Автобув стояв… і в тиші салону було щось неприродне.

— Шановні пасажири, служба «Чугайстир» просить вибачити за невеличку незручність…

Вона розплющила очі. Маслакуватий хлопець також прокинувся і злякано вирячився на тих, хто постав у проході.

Їх було троє, і їм було тісно. Той, хто скоромовкою вимовляв давно завчену фразу, був жилавий і сухорлявий; інших двох Івга не розгледіла.

На всіх трьох — облягаючі чорні костюми та вільні лейбики зі штучного хутра; у кожного на шиї — ланцюжок зі срібною пластинкою-посвідченням.

Салон мовчав. Івга напружилась і схилила голову.

— Плановий огляд, — продовжував сухорлявий. — Попрошу всіх залишатися на своїх місцях… Осіб жіночої статі попрошу дивитися мені в очі.

Руда втягнула голову в плечі.

Пластиковий килимок на підлозі ледь поскрипував під м’якими кроками сухорлявого; двоє його супутників трималися на відстані метра позад нього. Щось обурено мовила огрядна жінка з перших рядів — чугайстри не звернули на неї уваги. Івга чула, як розпружуються, навіть жартують пасажири, які залишаються в них за спиною; сусідка її з головою втонула у вовняному комірі.

Сухорлявий зупинився перед Івгою. Вона покірно здійняла свій зацькований погляд — наче зважуючись на обтяжливу, але необхідну медичну процедуру. Чугайстир упіймав його та хижо подався допереду, його зіниці вхопили її і потягли в незриму, проте чітко відчутну безодню — але на півдорозі розчаровано кинули, наче мішок із ганчір’ям.

— Відьма, — вимовили губи сухорлявого. Точніше, починали вимовляти, коли тісний простір салону пронизав зойк.

Сусідка Івги волала, мов божевільна, і голос її намертво уґвинчувався у вуха. Івга відсахнулась і ледве не впала на маслакуватого хлопця.

Знекровлене обличчя, яке нарешті виринуло з сірого коміру, було спотворене жахом; виснажені руки, якими жінка намагалася затулитись, здавалися пазуристими лапами птаха:

— Н-ні… Ні…

Двоє виступили з-за спини сухорлявого й потягнули її до виходу; услід їм паралізованим автобусом плив шепіт: нявка… нава… нав…

Сухорлявий затримався. Скоса позирнув на руду дівчину; наче струшуючи дрібку, провів по губі пальцем. Постояв, вагаючись — і рушив до виходу. «Нявка… тут… в автобусі… нявка», — бурмотіли збуджені, злегка захриплі голоси.

Біля дверей Чугайстир обернувся:

— Наша служба вдячна вам за сприяння у затриманні особливо небезпечної істоти, що називається навою. Щасливої дороги…

Івга не бажала дивитись, але все ж озирнулась і поглянула у вікно.

Та, яка нещодавно сиділа поруч, усе ще кричала, тільки глухо, й автобусне скло майже поглинало звук. Нявка стояла на колінах, на узбіччі, і неприродно великі очі її були заволочені жахом. Широко роззявлений рот; Івзі видавалося, що чує разом із криком слова недоладної молитви.

Сухорлявий і двоє його співпрацівників неквапливо оточили нявку, так, що вона виявилася центром рівностороннього трикутника; їхні розкинуті руки на мить зіткнулись — наче чугайстри зібралися вести коло… Нявка закричала з новою силою — цієї миті автобус рушив.

За вікном пливли дерева та віддалені похилі покрівлі; через кілька хвилин Івга зрозуміла, що сидить просто на маслакуватому хлопці, і той не наважується ворухнутись.

В автобусі говорили одразу всі; плакала дитина. Хтось голосно лаявся, хтось хихотів, хтось реготав; більшість обурювалися. Що нявок аж надто багато. Що служба «Чугайстир» виловлює їх надто повільно. Що робити це в громадських місцях аморально, однаково, наче відстрілювати безпритульних собак на дитячому майданчику. Що влада бездіяльна, податки йдуть невідь нікуди, а місто ось-ось захлинеться в погані; нявки, та й відьми…

— Вибачте, — сказала Івга маслакуватому. Той по-дурному всміхнувся.

Крісло праворуч було порожнім; на багажній полиці над ним похитувався охайний поліетиленовий пакет. Його господарки зараз уже немає серед живих…

Втім, її немає серед них давно. Нявку не можна вбити — вона й без того мертва; її можна лише випатрати, знищити, і чугайстри добре знаються на цьому…

Івга бачила. Якось. Вони-бо не соромляться нічиєї присутности і не бояться мати свідків; у їхній відвертості є щось гидке. Зазвичай вони не відводять жертву далі, ніж за ріг сусіднього будинку; просто на вулиці або у дворі вони провадять ритуал, місце якому хіба що десь у темному підземеллі. Іноді навіть діти робляться свідками цього видовища — а вночі обмочують простирадла, завдаючи батькам безліч турбот і неприємностей; чугайстри знищують нявку танцем, що обсотує жертву незримими тенетами, душить і спустошує; нявку після дематеріалізації Івга бачила також. Точніше, могла би побачити — але злякалась…

Під вікном пропливли плечі ровериста. Вона ковтнула гірку слину; у порівнянні з чугайстрами Інквізиція — Дід Мороз. Добрий такий дідуган, що спочатку розподіляє подарунки цяцям, а в спорожнілий мішок пхає решту, непослухів…

Маслакуватий вирішив, що він отримав на Івгу деякі права, позаяк тримав її на колінах, і хлопець раптом хвацько їй підморгнув. Вона з огидою відвернулась.

* * *

Клавдій ніколи дарма не ганяв машиною. Навіть тепер, на порожній позаміській трасі, він не мчав стрімголов, як вимагали того свіжі сили «ґрафа». Він просто долав потрібну відстань — неквапно, хоча й не надто повільно; у дорозі слід відпочивати, а не розважатись. Гострих відчуттів Великому Інквізитору стане й без перегонів, а останнім часом — навіть надміру…

Він звик довіряти інтуїції. Коли неприємна, але звичайна, загалом, подія відлунює неясною тривогою, котра давно мала б зникнути, та ніяк не минає, треба спробувати усвідомити цей неспокій. Звідки?..

Клавдій їхав крізь рідку вранішню імлу; на сидінні поруч — напівпорожня пачка дорогих цигарок. Клавдій виставив лікоть у вікно і курив; на вітровому склі тулилася картинка: бешкетне дівчисько на мітлі, з пустотливо оголеною ніжкою і чарівними ямочками на щоках…

Клавдій придбав її минулого року, на ятці. Вибрав серед купи ящерів, роботів, фей і магів; серед покупців він був єдиним дорослим…

На мить він відірвав погляд од порожньої дороги та побачив своє відображення у лобовому склі. Розмите і бліде, наче привид, з неприємною посмішкою на тонких губах. Забобони…

Кому, як не йому, знати про заплутану сіть забобонів, що здавна в’ється довкола відьом. Йому та й не бачити міцного коріння цих нечітких страхів. Коли б Юліан відав про відьом те, що зі службового обов’язку знає Великий Інквізитор, він спалив би Івгу просто на своїй галявині для вечірок…

Ні, і все ж таки. Що за сплетення подій захрясло в пам’яті, не бажаючи вийти на поверхню — але й не зникаючи? Звідки відчуття небезпеки, передчуття біди?..

Не треба було відпускати її. Просто не хтів улаштовувати потворну сцену насильства на очах у двох ідеалістів — старого і молодого. Соромно демонструвати старому другові професійне вміння викручувати руки… Молодій дівчині, яка встигла зробитися для них не чужою. Майже своєю, рідною…

Він хворобливо скривився, коли згадав, як плакав Назар… По-дитячому невтішно. І якими недоречними виявилися жалюгідні спроби лекції на тему «Відьма — також людина»…

А от Юліан — той, безумовно, образився. Зрештою, друг має право чекати від друга допомоги за важких обставин, допомоги, а не абстрактних роздумів. І він, Клавдій, міг таки надати її — розповісти Назару декілька випадків з практики, аби той, учорашній закоханий, приніс до вогнища власне полінце…

Дорога повернула; Клавдій пригальмував. На узбіччі стояла машина чугайстрів — світла, з жовто-зеленою блималкою.

Він утопив у попільничці недопалок цигарки й зігнав з обличчя огиду, що проступила несамохіть. Двоє здоровезних хлопів пакували в пластиковий мішок те, що нещодавно було нявкою; третій стояв біля дороги і курив. Зелений «ґраф» цікавив його більше, ніж імла, що танула на очах.

Клавдій стримав бажання зупинитись. Зрештою, служба «Чугайстир» ніколи не втручається до справ Інквізиції, хоч би ким була та нещасна, що її тлін зараз складають у мішок, насамперед вона була живим трупом, істотою, що несе смерть…

Його струсонуло. Машина з блималкою та люди на узбіччі давно залишилися позаду, а він курив і курив, і нишпорив у шухлядці, навпомацки відшукуючи нову, від себе ж приховану пачку.

  (ДЮНКА. ЧЕРВЕНЬ)

— Не питайся, по кому… Мурашка повзе по тобі.

Пісок був дивного кольору. Яскраво-жовті плями на брудно-сірому тлі; тверда кірка, що залишилася після вчорашнього дощику, слухняно ламалася під ногами, а в ямках слідів з’являлися чорні, сумирні мурашки.

— …на той берег?

Дюнка посміхалась.

Мабуть, усе це вже відбувалося з кимось. Колись. Надто знайомо… П’яти огортає теплий пісок. Пахне водою і лозами.

— Як добре, — начебто. Хоча, чому тільки наче? — Слухай, просто чудово, еге ж?

(Його гордість, його бездоганна інтуїція оніміла й оглухла… Знепритомніла.)

Дюнка збирала волосся. Його завжди дивувало, як можна розмовляти, тримаючи в роті з півдесятка шпильок:

— То пливемо чи ні?

На другому березі — смереки. П’ять високих щогол, що незрозумілим чином опинилися посеред верболозу. По килиму з глиці стрибала пухнаста вивірка.

— Ти ж знаєш, як я плаваю… — ледь роздратовано.

Дюнка кліпнула віями. З однокурсниками вона не панькалася, але нетактовність у стосунках з Клавом доводила її просто до нестями. А зараз вона таки зачепила його самолюбство, бо йому не доплисти.

— Тоді на «бублиці» покатаємось.

Власники «бублика», троє хлопців на потертих килимках, пили лимонад і мляво перекидались якимись фішками; а біля води лежала величезна камера від самоскида. Висихала. Клаву було гидко просити, та ще й у цих, але Дюнка вже йшла до них, вилискуючи зміїною лускою купальника, і три пари каламутних очей відриваються од гри і спалахують у них вогники, що обпікають Клавдія. Ревнощі…

Коли тільки ЦІ дозволять собі щось ТАКЕ… Чи щось, що сприйме як ТАКЕ він…

Ні. З Дюнкою ТАКЕ не проходить. У голосі її жодної ніяковости чи виклику, жодного страху чи розв’язности. Дюнка вміє розмовляти хоч з вівцею, хоч з вовком, хоч з директором ліцею паном Федулом.

Складнощі виникали в неї тільки з Клавом. Вона патологічно боїться його образити. І зовсім не приховує своєї прив’язаности, а це недобре. Розпружує. Жінка має бути злегка недосяжною…

Камера захиталася на воді.

— Пане Старже, підіймайтеся на палубу! З нашого фрегата вже втекли всі щури, вам нічого не загрожує. Гей, ще мить, і команда повстане! Золота і рому!

Він завжди побоювався води, і тому заліз на камеру раніше, ніж ноги його перестали сягати дна. Вода довкола вирувала — Дюнка била руками, пірнала, сяючи зміїною шкірою. Вона любила казати про себе, що вона — морський змій. Клав і не гадав, що ці змії — такі спокусливі.

Замружив очі. Він зрозумів раптом, який щасливий… Безмежно. Мить, яку не можна затримати, — тільки запам’ятати. І згадувати ціле життя…

Подруга відчула його настрій. Припинила борсатись і відштовхнула «бублик» до стіни очерету, подалі від берега.

— Знаєш, Клаве…

Голос її був ледь захриплим. Чи то від прохолодної води, чи то від корсарських зойків.

— Клаве… Давай одружимося? Завтра. Підемо й поберемось, от сміху буде!..

— Завтра, — зітхнув він, — у мене іспит. Історія.

— А післязавтра в мене, — засмутилася дівчина. — Коли ж одружимось?

Клав стурбовано відчув, що не розуміє, жартує вона чи ні. І, навіть якщо жартує, яка частка істини в цьому?..

Він трусонув головою. Дурні іспити — без відсотків і подумати не може…

— А добре було б влаштувати весільну подорож, — мріяла Дюнка. — Далеко-далеко, за море, де старовинні замки…

У кільці камери тихенько цмокала вода. У це віконце Клав бачив дно і ноги Дюнки.

— Я тебе бачу, — похвалився він. Дівчина посміхнулася.

І зникла. Камера хитнулась — і Клав побачив Дюнчине обличчя.

Вона зазирала знизу, з-під води. Він затримав дихання — підводна Дюнка посміхалася зімкненими вустами. Наче зі старовинної рами. Або з глибини свічада. І як вона може так довго не дихати?!

…Очерет тріскотів. Камера розсувала його, наче криголам — невеликі айсберги.

Уста її були холодні, мов рибки. Надто довго просиділа у воді. А Клав перепікся на сонці і завтра на іспиті в нього буде жар… Байдуже.

Вирішив не говорити їй… Поки що. Нехай це буде таємницею… Доведеться роздобувати дозвіл на весілля. Чомусь сімнадцятирічна дівчина вважається для цього достатньо дорослою, а от хлопець, якому на рік менше… Байдуже. Він не відчуває себе підлітком. Дорослість-бо — не справа віку. Принаймні, не тільки…

Троє на пляжі хвилювалися за долю камери. Але однієї посмішки Дюнки стало, аби компенсувати «моральні збитки». Шурхотіли лози, вітер намів піску в сандалі.

— Як хороше, — прошепотіла дівчина. — Хороше, Клаве… Аж лячно.

(Його інтуїція усе ще не прийшла до тями.)

— Оптимістично. Зазвичай лякаються, коли погано.

— У мене іспит. А я нічого не знаю.

— Аналогічно.

— Брешеш. Ти завжди все знаєш.

— Облесниця… Дай хоч підручник погортаю.

— Хто заважає?

— Ти.

Галасували діти. Гарячий вітер сипав піском на сторінки підручника, на війни і зради. Дюнка нудилася.

— Клаве, я скупаюсь, поки ти вчишся.

— Не зимно?

— От іще!

Він провів її поглядом. Луска морського змія прощально спалахнула на сонці і зникла у воді…

Йому лишалося три глави. На годину.

Він опам’ятався, коли тінь невисокої верби доповзла до самої книжки. Начитався, нічого сказати.

На пляжі попросторішало. Зникли дітлахи, забралися дачники. У Дюнчиних босоніжках назбиралося повно піску, аж вони захлинулися у ньому, втонули…

Хлопці, які зичили «бублик», тепер випускали з нього повітря.

Струшуючи заціпеніння, Клав підвівся.

Колір піску змінився. І води — також; на тому березі грали у волейбол.

Клав закусив губу. Дюнка таки попливла туди… І дивно було б, коли б їй не закортіло пограти… Ця її ненормальна товариськість…

Він підійшов до води і почав пильно вдивлятися у волейболістів; раз чи два йому видалось, наче бачить її купальник. Але волейболісти всі були в джинсах…

Клав розсердився. Повернувся на килимок і підсунув до себе підручник — тільки от читати не виходило.

— Не переживай.

Поруч стояв один з трьох власників камери. Його приятелі в’ючили свої мотоцикли.

— Дівчатам багато не треба: поглянь не так — і образилась…

— Не сварилися ми, — Клав сам собі здивувався: як, він розмовляє з цим?..

— Гарна в тебе дівчина, — щиро, із захватом. — В мене також, але ця якась… Навіжена, чи що…

За кілька хвилин мотоцикли від’їхали, і люди, які ще лишалися на пляжі, роздратовано поглянули їм услід. Клав ходив біля води. Уперед. Назад. Як у камері.

Чому вона так?! Невже не розуміє, як він хвилюється? Зараз десь близько сьомої, але годинник, на який він випадково наступив сьогодні вранці, зупинився…

«Зупинився годинник залізний Ім’я моє закуй в залізо У світ пекельного заліза Тендітну квітку…»

Чомусь зробилося неприємно. Не міг згадати, звідки?.. Звідки ці вірші? З книжки? Зі сну? Чи це йому Дюнка розповіла? В неї був такий звичай — з таємничим виглядом прошепотіти чотири рядки і чекати реакції… Волейболісти на тому березі пішли.

Коли споночіло, він вирішив покинути порожній пляж. Одяг Дюнки лишився — взяти його з собою означало ПОГОДИТИСЬ.

Вона прийде… Прийде — і не знайде одягу. Як вона буде, в купальнику? Вночі холодно.

Спочатку біг, потім видихнувся і схопився за серце… Він тільки подзвонить — й одразу повернеться. Дюнка ображатиметься: чому не дочекався?!

…У кімнаті було накурено. Дим висів над дерев’яними столами, шафами і стійками. Над кліткою в куті — для людей, не для пташок…

— Ще раз ім’я — повністю.

— Докія Старх. Сімнадцять років.

— Ви не сварились?

— Ні. Вона… вона ніколи так не робила. Вона…

— Заспокойся.

Він заплющив очі. Заспокойся — двадцять п’ять разів. Усі тут спокійні, усі…

— Третій віженський ліцей… Гуртожиток. Кімната сімдесят чотири…

Дзвінок. Ще. Крізь скло не чути слів. Ворушаться губи. Мов рибки в акваріумі.

— У що вона була зодягнена?

— Що?

— Її одяг..?

Босоніжки під шаром піску. Шорти на килимку…

— Заспокойся, хлопче. Не таке трапляється… Зранку сама прийде.

Вранці…

Розділ 2

Автобус прибув до Віжни із запізненням на півгодини. Біля першої ж телефонної будки Івга витягнула пошарпаний записник і надовго завмерла, дивлячися крізь каламутне скло нерухомими, відчуженими очима.

Це місто повне різного люду. Чимало й таких, кому словосполучення «Івга Лис» — не порожній звук. Хоча б Бета, з якою вони разом винаймали кімнату… Або ж Ґлокус, який упадав коло неї. Чи господиня антикварної крамниці на площі Руж, сувора, бундючна дама, саме та, що якось притримала Назара біля дверей і прошепотіла у саме вухо: «Це диво, а не дівчина. Не вагайтесь ані хвилини»…

До антикварної крамниці не приймають без рекомендацій. Але Івга так ідеально пасувала до химерного інтер’єру, так чудово виглядали серед дещо претензійних розкошів її простацьке обличчя з лисячими очима і вогняне волосся…

«Правильне в тебе прізвище. Ти — лис. Лисиця. Лисенятко…»

Якийсь товстунець делікатно постукав у скло:

— Дівчино, люба, ви вже закінчили? Дозволите?

Вона відійшла. Сіла на лаву, стиснула в долонях ремінь сумки.

Кожен з них… Яке буде обличчя в господині, коли вона дізнається, що в її крамниці півроку працювала відьма? Чи не повернуть покупці речі, що їх торкалися руки Івги?.. Ґлокус… навіть Бета, мабуть, позбудеться того картуза, котрий носила подруга-відьма…

Чого ж сподіватися від них? Коли навіть Назар…

Кісточки її пальців збіліли. Власне, Назар ще нічого не сказав їй. Вона поєднала його зі вчинком, якого він не робив… І втекла, не зволила нічого пояснити… Як облудниця… Крадійка…

Гладун завершив розмову. Івга повернулася до телефону, відчуваючи, як гупає серце і зволожуються долоні.

Довгий гудок на тому кінці дроту. Ще… ще…

— Слухаю.

Голос «тата». Івга проковтнула язик.

— Ало! — вже з роздратуванням.

Вона обережно поклала слухавку.

Маленька невдача легко призводить до сліз. Усвідомлення краху назбирується по краплині. Поступово.

Спустилася у метро і навмання проїхала кілька зупинок; позірна свобода збивала з пантелику. Можна йти куди заманеться — але дверцята тісної клітки вже зачинено, вона спіймалась, наче лисеня, і не в змозі нічого змінити.

Так і не наважилася з’явитися перед жодним зі своїх знайомих. Наче слово «відьма» було витавровано їй на чолі. Вона втратила не лише Назара, але й таємницю, яка надавала їй змоги щасливо жити в цьому веселому місті… Що за маячня, яке ще щасливе життя без Назара?..

Дещо схоже вже було. Їй довелося поїхати з рідного селища. Кинути училище і накивати п’ятами з доброго, взагалі-то, міста Ріжни. І ще раз, коли…

Її сіпнуло. Там, в суміші неприємних спогадів, був і перший її Інквізитор. Нудота, слабість, і безжальний перст, що вказує на неї: «Відьма».

Вона затремтіла й озирнулась. Підземний вагон зрідка погойдувався, наче колиска: націлені на неї пальці існували тільки в її уяві. Люди читали, куняли, розмовляли, тупо дивились у темні вікна…

Погано ж ви виглядаєте, панночко, — мовчки сказала Івга до свого відображення. Ви потребуєте послуг перукаря і масажиста, але насамперед — психіатра, моя люба. Очі у вас геть божевільні… навряд чи божевільну… візьмуть на облік. Божевільну відьму… Такі їм ні до чого…

Отже, на роботах з неї користи — ніякої. А світить хіба вогнище… і світить, і гріє. Аж занадто… Чи що там у них? У селі по-простому, а тут, мабуть, гуманно — електрика замість полум’я… Тепла місцинка. Відьма-ґріль…

Перебування у підземеллі зробилося нестерпним; вона виборсалася на поверхню і довго відновлювала рівновагу, вдаючи, наче роздивляється журнали на вітрині кіоску. Впіймала на собі кілька здивованих поглядів і схаменулася — журнали були досить фривольні; з грифом «тільки для чоловіків»…

Вона рвучко відступила — і мало не зіткнулася з чоловіком в облягаючому чорному костюмі та хутряній камізельці.

Чугайстир ковзнув по ній байдужим, якимось гумовим поглядом, що на мить зацікавився, але відразу ж опав, мов шланг, з якого витекла пружна вода. Івга завмерла, не в змозі відірвати від асфальту підошов.

Усі вони так. Спочатку кидаються, а потім відвертають ніс — хибний слід. Чугайстри вчувають відьму, але цікавлять їх лише нявки. Вони бачать Івгу наскрізь — але не квапляться виказувати її, за що можна тільки подякувати…

Чугайстир забув про неї. Байдуже, скільки неживих жінок зробив він сьогодні ще мертвішими; зараз в руках його глянцевий журнал з такою справжньою, живою, повнокровною плоттю. Такою знадливою, що зникають усі інші бажання…

Івга відвернулась і попленталася геть.

Антикварна крамниця була відчинена; руда не наважилася наблизитись, просто ввійшла до телефонної будки навпроти. Набрала номер господині й одразу смикнула важіль; потім зціпила зуби і подзвонила Мітецям — довгі, лункі, зловтішні гудки…

У міській квартирі Назара також не відповідали. Вона похнюпила голову, перетнула площу Руж і опинилась у скверику, де нарешті втомлено сіла.

— …Гарячі бутерброди?..

Просто перед нею зупинився низенький візок з яскравим контейнером, над яким висла сіра пара. Везла його дівчинка років чотирнадцяти; з-під довгої кофтини виглядав поділ темної сукні, схожої на шкільну форму.

— Гарячі, — безапеляційним тоном повідомила дівчинка. — 3 томатом і цибулею… Всього п’ять монет.

Івга подзвеніла міддю в кишені. Збайдужіло констатувала, що завтра, можливо, у неї зовсім не лишиться грошей. Навіть на хліб…

Дівчинка чомусь не квапилася піти. Стояла і дивилась, як Івга їсть; можливо, чекала на похвалу.

— Чудові бутерброди, — Івга видушила з себе привітну посмішку.

— Ти — лисиця, що живе серед курей, — раптом сказало дівча. Без сміху. — І сподіваєшся — тебе не викриють…

Івга завмерла. Кусень булки став їй поперек горла.

— Лисиці не їдять пшона! — запевнила її дівчинка. — Ти побачиш… згодом, — і взялася за візок. — До побачення…

Рука її боляче тицьнула Івгу в плече; руда скинулася — але дівчисько вже штовхало перед собою візок з таким урочисто-скорботним виглядом, наче був це катафалк на військовому похороні.

* * *

Червоний вогник на панелі термінового виклику заблимав на в’їзді до міста; Клавдій не брав слухавки, однак передчуття у грудях боляче заворушилось — ось…

Площа Переможного Штурму завжди була повна машин, от і зараз якийсь білий «макс» заступив проїзд, і Клавдію довелося роздратовано ревнути службовою сиреною.

Зійшов до свого помешкання й якийсь час замислено вивчав вміст холодильника; потім зачинив дверцята, поставив на вогонь чайник і сів до телефону.

— Смерть пόгані, патроне, — голос заступника був професійно холодним, але Клавдій розчув у ньому теплу нотку полегшення. — Я шукав вас…

— Смерть погані, Ґлюре… Ну? — Клавдій приліг на канапу, не знімаючи запорошених мештів.

— Епідемія, патроне. Випадки чуми в Рянці…

— Скільки?

— Десять, патроне…

— Що?

— Десять випадків бубонної чуми, з них три — смертельні. Санітарний гарнізон піднято за тривогою, Рянка закрита… повідомлення вже потрапило в пресу…

— Далі.

— Самосуд.

Клавдій притримав трубку плечем. На кухні все голосніше свистів чайник.

— Де?

— У Рянці паніка, патроне… На головній площі. Наші люди прибули, коли вогнище вже згасло.

— Дуже шкода, — голос Клавдія зробився безбарвним і сухим. — Шкода, що наші люди такі мляві. Покійниця?

— Була відьмою. Але… глухаркою, неініційованою. Її причетність до епідемії…

— Арешти?

— П’ятнадцять. Куратор округу Рянка виявив ревність… Аби, так би мовити, загладити…

— Куратора викликати сюди, до Віжни, — повільно вимовив Клавдій. — Наступником призначити… у цьому окрузі працює Юрчу?

Заступник витримав паузу. Обережно, наче куштував кожне слово:

— Навряд чи це сподобається Кураторській Раді… Вони і так на кожному зібранні кричать, що Віжна всюди пхає своїх людей.

Клавдій посміхнувся. Його смішок було добре чути на тому кінці дроту, і тому заступник поквапно припнув язика.

— Усіх заарештованих, — Клавдій клацнув золотою самопискою, — доправити сюди. До мене.

— Так, патроне, — пробурмотів заступник трохи метушливіше, аніж дозволяла його гідність.

Клавдій задивився на візерунок виноградного листя за вікном.

Коли він передчував лише Це — що ж, нічого… буває й гірше.

— Я зараз приїду — мені знадобиться детальна інформація, Ґлюре. Аж до розташування колодязів округу Рянка… До речі, чому ви досі не повідомили, що герцоґ дзвонив?

Заступник затнувся:

— Патроне… Звідки ви?..

— А як же ж, — гмикнув Клавдій. — Щоразу, коли в нас прокол… Ви ж розумієте, Ґлюре, що все це наш великий прокол? Так?

Заступник так сіпнувся, що було чути в слухавці:

— Так, патроне. Звісно, що так.

  (ДЮНКА. ЧЕРВЕНЬ)

… У день похорону. Сестра Дюнки відкликала його вбік і, не відводячи гарячкового погляду, попрохала:

— Май совість, Клавдію. Ти поводиш себе так, наче її любив лише ти один.

Він осів, наче від удару. І кивнув.

Три дні злилися в одну нескінченну добу. Тричі западала ніч; він відповідав на якісь запитання, а за спиною його перемовлялися приятелі, однокурсники і зовсім незнайомі люди: «Це той хлопчик, з яким вона була того дня на пляжі. Це той…»

— Вона не могла втонути! Вона плавала, як… Вона не могла!

— Заспокойтеся, Старже. На тілі немає слідів насильства. Звичайна судома. Звичайна.

— Клаве, ти, ну, не побивайся так. Піди ось, іспит склади, чого вже тепер…

— Клаве, вибач, але ж ви з нею хоча 6 раз, це… були?

…Він дочекався, доки цвинтар спорожніє.

Люди, які були нещодавно скорботною процесією, тягнулися до виходу; лише Юлек відстав, розгублено озираючись у пошуках Клава. Не знайшов, бігцем наздогнав товаришів, пригнічених і збуджених одночасно. Дюнчиної матері вже не було видно — за нею причинилися дверцята машини…

Усі ці люди вже давно не цікавили Клава. Принаймні, кілька годин.

«Мати совість» — не що інше, як бути послідовним у своєму егоїзмі.

Вечоріло. Густо, міцно і гнітюче духмяніли прив’ялі квіти.

— Дюнко, — сказав він і став навколішки. — Дюнко, я хотів сказати тобі, що ми одружимося після іспитів… Не жени мене. Можна, я тут посиджу?

М’яке західне небо. Заспокійливі співи цикад.

— Дюнко…

Він не знайшов слів.

Можливо, хотів розповісти, як непробачно звик до її любови. Аж дозволяв собі нехтувати нею — приходь завтра. Вона-бо була для нього напівріччю, напівдитиною, і він навіть не знає, як покарати себе за це. Та чи допоможе тепер найжахливіша кара…

От тоді він і сказав те, що вважав за потрібне. Бо тоді це було правдою:

— Дюно, я присягаюся тобі ніколи і нікого, крім тебе, не любити.

Вітер ворухнув верхівку темної ялиці. Чи це Дюнка, яка дивилася ЗВІДТИ, обурилася, струснула мокрим волоссям?..

— Я сказав, — прошепотів він. — Вибач.

За спиною в нього хряснула гілка. Він напружився, повільно дорахував до п’яти — і озирнувся.

Він не запам’ятав усіх, хто були на похороні,— але чомусь був упевнений, що саме цього старого там не було. Зім’ятий темний костюм, стоптані черевики — може, сторож?.. В бурлаки, що збирає порожні пляшки, ніяк не може бути такого вольового обличчя. І такого ясного погляду.

— Я лум, — сказав старий, відповідаючи на мовчазне питання. — Не турбуйся.

Лум. Розрадник. Кажуть — ремесло це походить од якоїсь забутої віри, що знаходила слова для знекровлених утратою, смертельно хворих душ. Батьки Дюнки не прийняли послуг лума, гордовито не побажали ділити тягар свого горя, — можливо, старий вирішив, що самотній Клав стане його клієнтом.

— Ні, — Клав одвернувся. — Дякую, але… Не вірю я в усе це. Не потрібно мені. Я сам.

— У що ти не віриш? — здивувався лум.

— Я хочу залишитися на самоті, — прошепотів Клав. — 3… нею. Будь ласка, ідіть собі.

— Ти помиляєшся, — зітхнув старий. — Помиляєшся… але я вже йду. Тільки…

Клав роздратовано скинув голову.

— Тільки, — старий пожував губами, — ти… робиш, чого робити не можна. Ти турбуєш її. Кличеш. Тримаєш її, а тих, хто ТАМ, в жодному разі не можна тягнути СЮДИ. Нявки…

Клав смикнувся:

— Ідіть.

— Прощавай…

Чорне ялинкове віття здригнулось, і лум нечутно зник. Клавдій Старж, шістнадцятирічний хлопчик, який вважав себе чоловіком, залишився сам.

З Дюнкою.

* * *

Ніч вона перебула на вокзалі.

Хворобливе почуття незахищености гнало її з поверху на поверх, із зали до зали; кожного разу, коли вдавалося на кілька хвилин заснути в глибокому кріслі, вона прокидалася, мов у маренні, і довго не могла згадати, хто вона і де…

Нарешті, втомлена від задушливого тепла і неприродного світла білих плафонів, Івга вийшла на вологий од сльоти перон; наче нічні метелики, довкола нестерпно яскравих ліхтарів увивалися хмарки росяних крапель. Прибували потяги, хтось чорний простував уздовж величезних страшних коліс і грюкав залізом до заліза. Стрілки круглого вокзального годинника завмерли на циферблаті. «Ніч назавжди», — у розпачі подумала вона.

Поліцейський сержант, який чергував біля кас, поглянув на неї спочатку байдуже, потім зацікавлено; Івга зупинилася навпроти нього і демонстративно довго вивчала розклад поїздів, величезне поле назв і цифр, цілий світ на рівних мерехтливих лінієчках.

Їй раптом закортіло вивернути кишені — і на останні гроші купити собі право опинитися на мить господинею вокзалу. Господаркою квитка і власної долі. Бути хоча б у цьому — абсолютно нормальною. Законослухняною. Леґальною.

Думка виявилася настільки привабливою, що вона навіть ступила до віконця, зважуючи, як далеко може завезти її жалюгідний залишок фінансів; утім, вже наступний крок був значно коротшим, а потім ноги й зовсім відмовились іти, бо, якщо вона зараз поїде — Назара більше не побачить. Ніколи.

Поліціянт здивовано вирячився; Івга не зводила очей з розкладу, наївна, гадала — коли сльози не течуть по щоках, їх і взагалі не видно…

Очі її були переповнені. Переповнені.

— Дівчино, чи можу я вам допомогти?

Чоловік у формі розпливався перед очима. Здається, дивився співчутливо.

Івга хитнула головою та поквапилася до виходу.

Ранок вона зустріла в товаристві наяди з міського фонтана. Куталася у подарунок Назара, аби втримати залишки тепла, не впустити за комір ані струминки вогкого повітря; на голову статуї сів голуб, і лапки його все зіслизали, зіслизали…

Часом Івзі ввижалося — голуба немає. А замість наяди — кам’яна жінка, припнута до стовпа, і біля ніг її — кам’яні в’язки хмизу з кам’яним вогнем…

У потилицю наче цвях убито. Вбито давно, аж він зробився там майже своїм. Пустив коріння.

Скрипнули колеса; Івга смикнулась.

Крізь сірий, порожній ранок чухрала дівчинка в довгій кофтині. Їй услід грукотів по асфальту її яскравий візок.

— Гарячі бутерброди, — повідомила вона, хоча возик був порожній і холодний.

Івга облизала губи. Цвях у потилиці.

— Не ночуй на вокзалі, — «школярка» торкнулася свого перенісся, і руда раптом зрозуміла, що тій не чотирнадцять років, а значно більше. — На тебе вже накинули оком… недобрі люди.

Івга мовчала, не опускаючи очей.

— Недобрі люди чинять недобрі справи. Безпритульна дівчина — товар, що марнується по-дурному, — продавець бутербродів посміхнулася краєчком уст. — На вокзал не ходи.

Івга злякалася. Дівчисько мовчало і шкірилося, в очах — готова відповідь на німе питання: ти знаєш, хто я. Бо знаєш, хто ти сама…

Відьма. Досвідчена відьма дивилася на Івгу з хирлявого тіла школярки. Івзі пішов мороз поза спину; аби подолати страх, вона уявила свою співрозмовницю на уроці математики. Біля дошки, з крейдою в тоненькій руці, із закушеною губою…

Дівчинка, схоже, здивувалась:

— Що смішного?..

— Нічого, — сказала Івга, відводячи погляд.

Дівча покатало візок — туди й сюди:

— Підеш зі мною?

— Ні, — руда підвелася і відчула, як поважчала сумка. Розлютилася на власну несміливість і додала: — Я надаю перевагу гетеросексуальним зв’язкам.

Цвях у потилиці смикнувся і заскнів сильніше; Івга закинула сумку на плече і швидко рушила геть, але слова, вимовлені їй услід таки встигли боляче вдарити:

— Тобі немає з чого вибирати, дурна. Гірше буде, коли тебе спалять безвинною.

Напад сполоху минув, залишив слабість у колінах та огидний присмак у роті; Івга сіла в трамвай і проїхала два кола, заки кондуктор не почав підозріло поглядати на неї.

Кажуть, кожна відьма боїться ініціації, як незаймана дівчина — першої шлюбної ночі. Вона не знала, чи це так; цноти вона позбулася завиграшки — їй усе здавалося, що вони з Назаром бавляться. Та від думки про ініціацію її охоплював тваринний жах, наче вона опинилася на визубленому краї безодні — межі, з-за якої не повертаються. А людина і собака схожі між собою більше, аніж людина і відьма…

У жахливих снах їй верзлося, ніби вона в довгому чорному вбранні схиляється над відкритою старою книгою. Ніби йде вузькою звивистою дорогою, одна з багатьох у моторошній процесії, що заворожувала, позбавляла власної волі; нарешті, ніби гола, вона летить на помелі… Але варто було прокинутись, відчути поруч із собою теплого Назара…

Івга отямилась. Ось уже два дні її переслідують телефони. Вони женуться за нею назирці, хапають за руки, кидають слухавками в обличчя: набери номер! І Назар скаже: «Івго… Лисенятко моє, куди ж ти… Де…»

Вона закусила губу. Голос почувся надто чітко, аби бути вигадкою; можливо, вона спроможна читати думки на відстані… Назарові думки.

— Ало.

Дівчина мало не скрикнула. Притиснула слухавку так, що заболіло у вусі.

— Я слухаю, ало.

Сухий, напружений голос. Чи чекав він на дзвінок? Чи може здогадатися, хто саме мовчить і дихає в трубку?

Не може, — з відчаєм зрозуміла вона. Після цього всього — хто ж іще буде телефонувати і мовчати?!

— Нічого не чути. Ало. Говоріть.

Вона хотіла. Вже набрала повітря у груди, від чого телефон на тому кінці дротду сказав:…

— Нічого не чути, — повідомив Назар. — Передзвоніть, будь ласка.

Гудки. Лізуть з мембрани, як локшина чи пруття, яким у давнину карали неслухняних дітей.

Івга з обережністю поклала слухавку — але виходити з кабіни не квапилась. Дивилась, як котяться склом краплини повільного дощу.

Площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири. Телефон…

Їй завжди важко давалися телефони. Як запам’ятати низку цифр, які нічого не значать?..

Але цей номер намертво засів у голові. Цвях…

Чи це в них візитівки такі? Раз поглянув — і більше ніколи не забудеш?..

Дощ залився їй за комір; вона зіщулилась.

Після цілого дня безглуздих блукань Івга натрапила на Палац Інквізиції.

Ось уже кілька годин вона тинялася, кружляла, заходила в кафе на філіжанку дешевої кави, вивчала назви вулиць і, поза тим, усе звужувала та звужувала коло; нарешті, перед нею постала висока, нова, але стилізована під старовину споруда з гострим дахом.

Дівчина остовпіла, наче пташеня перед зміїним лігвом. Зі стулок широких дверей дивилися мідяні герби з навскісним написом: «смерть погані». Погань — це я, — зрозуміла вона і знову, як своїм єдиним щитом, затулила груди сумкою.

Праворуч од головного входу тулилися тендітні скляні дверцята і рекламний щит, тільки от замість реклами на ньому — суворий плакат: «Відьмо…» — цвях у потилиці, — «… пам’ятай, суспільство не відмовляється від тебе. Коли ти зречешся погані й станеш на облік, ти будеш повноправним громадянином. Коли ти вперто тримаєшся зла, ти приречена на горе і самотність. За статтею… закону… не стали на облік… караються роботами… винні в злодіяннях… підлягають суду Інквізиції…»

Івга схлипнула. За якусь мить вона відчинить малі дверцята зі скла та ступить на шлях… назустріч іншим, нормальним громадянам, таким, як Назар. Коли суспільство не відмовляється від мене, чому це робиш ти? Ти що, кращий за суспільство?!

Тильним боком долоні вона втерла ніс. Її підхопив якийсь хворобливий кураж — втім, це приємніше, ніж розпач чи паніка. От візьме і зателефонує Великому… Ось так, не розмінюючися на дріб’язок… Прокляття, де будка?! Повно ж було…

Рука її впевнено відкрутила весь номер од початку до кінця, лише на останній сімці завагалась. Усього на мить.

Вона сподівалася, що запам’ятала неправильно. Що такого номера не існує, і телефонний робот одразу ж повідомить їй це своїм бридким гугнявим голосом…

Гудок. Довгий гудок виклику. Івзі похололо в животі.

Зараз слухавку візьме яка-небудь домогосподарка: «Інквізиція? Що за дурні жарти!»

Скільки гудків минуло? Три чи п’ять? Пан Великий зайнятий, його практично ніколи не буває вдома… Великий пан.

На восьмому вона майже заспокоїлась. Вирішила дорахувати до десяти — і податися геть. Тим паче, що кураж уже зовсім вивітрився…

— Я слухаю.

Руда мало не впустила рурки.

Холодний, утомлений голос, відчужений, наче з іншого світу.

— Слухаю…

Треба було швидше кинути слухавку. Урвати небезпечну нитку, яку так необережно простягнула між собою і…

— Хто говорить?

Івга облизала губи. Потягнулася до…

— Івго, це ти?

Вона не встигла зупинити власну руку. Її долоня так натиснула на важіль, що залізні ріжки боляче вп’ялись у тіло.

* * *

За добу епідемії в окрузі Рянка померли десять людей і захворіли сто вісім; усю вину за це справедливо покладали на відьом. Програми новин, які традиційно виходили в ефір, кожну годину, повторювали один і той самий кадр: молода відьма з піною на губах волає в об’єктив:

— Це лише початок! Тільки початок, ви побачите!..

Аматорські зйомки шабашу. Обурений натовп; обгоріле тіло на вогнищі посеред площі. Клавдій ковтав гарячу каву — але кривився, наче від ліків.

Якомусь божевільному цей шабаш удалося зазняти ще в минулому році, за неймовірну ціну телекомпанія відкупила плівку і тепер, ледь зачує слово «відьма», поспішає видати ці бліді кадри яко хроніку останніх подій. Клавдій жовчно посміхнувся; усі вони мають дуже приблизне уявлення про те, що таке справжній шабаш. Добра сотня людей віддала би обидва вуха за право зазирнути у відеоархів Інквізиції.

Тіло на вогнищі. Також старі кадри — але там, у Рянці, справді когось спалили, звісно, цілком безневинно. Біля штабу Інквізиції Рянки зранку чергують пікети: «Захистіть нас од відьом!..»

А з якої божевільні витягнули цю істеричку? «Це ще початок, лише початок, ви побачите!»

Злякана жінка з дитиною на руках. «Ну що ми їм зробили, цим відьмам, що… Кажуть, усі колодязі… водогін отруєно…»

Клавдій вимкнув телевізор. Витягнув з напівпорожньої пачки цигарку; в куті шанобливо стояв посильний. Стояв і думав, що вміє ретельно приховувати свої думки, але з-під маски ввічливої уваги на обличчі його виразно проступали розгубленість і роздратування: Великий Інквізитор ліниво розслаблений, Великий Інквізитор не діє, закинув ногу на стілець, п’є каву, курить, тоді як епідемія розширюється, а паніка загрожує поглинути вже й столицю…

Дзенькнув телефон. Начальник внутрішньої варти:

— Смерть погані…

— Так, — Клавдій клацнув запальничкою, примружився на синьо-жовтий вогник.

— Їх привезли, патроне… Чотирьох. Іншу лузгу відсіяли ще в управлінні округу…

— До камери для допитів.

— У якому порядку?

— Однаково. За абеткою, — він кинув слухавку й підвівся. Посильний зустрівся з ним поглядом і мимоволі зробив крок назад; Клавдій відпустив його.

У приймальній нидів куратор округу Рянка. Аби не отруювати димом колегу, який не курить, Клавдій вийшов потаємними дверцятами; куратор чекав на виклик з раннього ранку. Клавдій ще не вирішив, навіщо мучить цю гідну, загалом, людину; він прийме рішення згодом. І спробує забути, що п’ять років тому цей куратор готовий був трупом лягти, аби не допустити Клавдія Старжа до його теперішньої посади. Або ж, навпаки, спробує згадати…

Камера для допитів традиційно розташовувалася в підвалі, куди від його кабінету — п’ять хвилин, не більше. От і чудово; він устигне докурити.

  (ДЮНКА. ЖОВТЕНЬ-ГРУДЕНЬ)

На наступний курс ліцеїста Старжа перевели умовно — іспити він склав уже восени. Сусідою його тепер був Юліан Мітець, м’якосердий вайло, улюбленець дівчаток, лицар з мандоліною; у кімнаті ледь не кожного дня було тісно і гамірно, і Клав намагався бути ЯК УСІ. Він тепер усе робив як усі. Майже все.

На цвинтар було зручно їздити автостопом. Водії важких самоскидів почали впізнавати його і зупинялись, не чекаючи прохання.

Про його нічні подорожі знав тільки Юлек. «Клаве, дощ же ж, завтра б з’їздив… Добре, мовчу… То я сьогодні Лінку приведу, гаразд?»

Лінка — маленька весела кучерявка, яка щиро кохала всіх підряд. Нещодавно до цих УСІХ прилучився і Клав; таким був його перший крок задля виконання клятви. Він зробився чоловіком і в цьому значенні слова та звільнився від солодких болючих снів підлітка; сни були зрадою Дюнці, а спання з Лінкою — ні. Бо вона — засіб, прилад для вдоволення фізичної потреби; цинічно, проте дієво. Отже, тепер у його житті буде повнісінько жінок, хоча ЖІНКИ не буде ніколи.

Він учився, посміхався, грав у волейбол — як уві сні. Мов автомат. Суха оболонка приховувала його справжнє — те, де не було нікого, крім НЕЇ.

Їздив ночами, раз у два-три дні, інколи — частіше. Сідав на лаву біля огорожі, ставив поруч автомобільний ліхтар з акумулятором і занурювався в напівзабуття, де Дюнка була жива. І поруч.

…Сяйливий, мов галюцинація, світ. Запах глиці. Гори — наче замерзлі звірі в синьому хутрі; давні відвідини батьківщини діда, улоговина, в яку спливає туман, крамничка, де він купив Дюнці дерев’яну брошку, її дитячий острах перед зміями…

Нове обличчя землі. Зрізи скель, шаруваті, що всмоктали в себе час, ніби губка — воду. Нестримний захват, з яким Дюнка борюкалася у траві, купалася у крижаному потоці… Місяць. Незнайомі зорі, такі близькі… Думки «про вічне»…

Думати про вічне. Вони видерлися на саме верхів’я і довго стояли, не розтискаючи рук. Приголомшені. Зворушені.

Цей світ був самодостатнім. Але вони не були ані зайвими, ані чужими в ньому; стояли мовчки, вдячні, мов діти, яких уперше запросили до бальної зали…

От тоді, переповнений чимось, назви чому не було, хіба що — світло, він торкнувся губами її вуст. Уперше. Інакше сказати він не міг.

Бо це була мова гір.

Дотик цей увійшов у великий світ як його органічна складова. Така ж, як птахи і ріки, білі вівці і хмари, дерева…

Гори підтримали його, і Дюнка — також; так вони й залишились у його пам’яті — величний світ у її здивованих очах, щасливе усвідомлення таємниці, яку неможливо висловити вголос, і смак її невмілих уст…

Він сидів на лаві біля огорожі цвинтаря і не відривав долоней од обличчя.

Бувало, що видіння не приходили, тоді він припадав до землі й ридав з розпачу. Ридма, але без сліз.

Старий лум стрівся йому лише одного разу. Нечутно виступив з темряви і заступив шлях до могили:

— Хлопче, ти чиниш зло. Не відаючи, але це не виправдовує… Не ТУРБУЙ. Не муч її і себе, згадуй її, але не порушуй ЦЬОГО спокою своїми прикликаннями!..

— Ви не зумієте втішити мене, — прошепотів Клав. — Відійдіть.

Старий лум стиснув губи:

— Ти наділений певними… можливостями. Не знаю, ким ти будеш, та… Твоє бажання має надто велику вагу. Не жадай… Жахливого.

З цим він і пішов.

Взимку Юлек, який до того покірно терпів, поки Клав «перехворіє» й подужає горе, не витримав і збунтувався:

— Ненормальний! Я тобі «швидку» викличу — з головою негаразд, то колотимуть у зад! Не можеш удень, у неділю піти, як усі?!

Клав послав його туди, звідкіля не повертаються. Образив смертельно.

А за тиждень таки застудився і потрапив до ізолятора, звідки було неможливо вийти. Позбавлений головного змісту свого життя, Клав з головою заліз під ковдру і у звичному маренні потягнувся до Дюнки — з усієї сили, як ніколи раніше. «Не залишай мене…»

У день одужання в ліцеї влаштовували традиційний зимовий бал — зручний привід непомітно зникнути. Послався на слабість і головний біль, але того вечора була така заметіль, що навіть його фанатизм склав зброю перед здоровим глуздом — який тепер цвинтар…

Клав сидів у порожній кімнаті біля заліпленого снігом вікна. На столі перед ним — світильник у вигляді витої свічки, що його віддзеркалення у віконному склі виглядало справжньою свічкою; над нею сидить похмурий хлопчик, який вважає себе дорослим. У вікно бив злий, колючий сніг.

…Відчуття не було раптове. Він упіймав себе на тому, що вже кілька хвилин напружено прислухається… До чого? Тоненький хробачок тривоги заворушився у грудях, хворобливо смикнувся, наче на гачку — шкірою Клава продер мороз, до якого було далеко тому, що лютував за вікном. Здалося — скляний вогник свічки хитнувся, ніби від протягу.

Він охопив руками скроні та на кілька секунд опинився за ґратами з пальців — ненадійний притулок… Дістав з ящика стола дві піґулки і проковтнув, не запиваючи.

Заспокоєння прийшло через кілька хвилин. Неприродне — наче на його серце надягнули гамівну сорочку. Повіки налилися свинцем, і він схилив важку голову на ватяні руки…

Новий спалах неспокою. Як ніж. Клав опирався, скільки міг. Підвівся. Увімкнув плафон. Кімната потонула в світлі, та морок на душі Клава не розсіявся. Наче, прикутий до залізних поручів невідомих сходів, він слухає скрадливі кроки, які наближаються сходинками. Невпинно. Хто? Що?!

Він розумів, як по-дурному це буде виглядати — прийти посеред вечора на бал, блідим і переляканим. Але не гордість затримувала його перед порогом.

А що — він так і не зміг зрозуміти.

Сніг за вікном. Яскраве світло — у чорному свічаді вікна відображується затишна кімната двох ліцеїстів. А з того боку дзеркала — бліде обличчя. Наполовину освітлене ліхтарем, як надщерблений місяць.

Клав притиснув долоню до ребер.

Думки були не про те, захисні, інстинктивні… Так прикидається підраненим птах, який відвертає увагу ворога від гнізда. Клав повільно підійшов до вікна.

Обличчя її було сумне. Тонке та прозоре, мов останній спалах, з тінями довкола неприродно величезних очей. Один погляд. Довга мить.

Вітер…

…Кидає сніг у обличчя, але між ними — скло. Скло, що вкрилося кригою візерунків і знепрозоріло — зате вуличний ліхтар підсвічує його, і божевільному хлопцю мариться БОЗНА-ЩО в примхливій грі тіней.

* * *

Тісне склепінчасте приміщення освітлювалося смолоскипом з-за спини допитувача. Клавдій простягнув руку в темряву, і невидимий вартівник миттєво накинув йому на лікоть тонкий невагомий плащ. Усе облаштування камери складалося з довгого дубового стола і крісла з високою, різьбленою спинкою; сів і автоматично потягнувся за цигаркою — крізь непроникний шовк плаща рука намацала пачку. Отямився. Накрив голову каптуром; тканина із запахом нафталіну і вільгости до губ закрила обличчя. Прорізи навпроти очей; за хвилину він не відчуватиме незручности. Призвичаївся.

Деякий час у камері панувала тиша; Клавдій дивився просто перед собою. Зустріч з відьмою не терпить легковажности; він по краплині наповнювався Великим Інквізитором.

— Вперед, — сказав він нарешті. — По одній.

Протяжний поскрип кованих дверей; завіси, за традицією не змащували. Клавдій чекав.

Молода. Не більше тридцяти. Зап’ястя і кісточки в скрипицях — отже, її вважають небезпечною. Байдужо-зверхнє обличчя…

Очі в прорізах звузились. Та, яка стояла зараз перед ним, була щит-відьмою, і ті, хто виловили і закували її, зовсім не були дурними. Відьма, на долю якої вже випадали зустрічі з Інквізицією, — близька присутність Старжа була їй нестерпна, однак зовні це ніяк не виявлялося. Вона зустріла удар мужньо — і звично; так згрубіла шкіра приймає удар батога.

— Вітаю, щите, — сказав Клавдій. — В тебе є ім’я?

Відьма мовчала. За спиною її двома темними стовпами височіли вартові.

Клавдій поклав руку на папери, що лежали перед ним:

— Маґда Ревер. Мені однаково, назвали тебе так при народженні чи ти сама нагородила себе цим ім’ям… Можливо, хочеш жити?

Хвиля його натиску накрила її з головою; Клавдій упіймав зверхній погляд і вґвинтився у нього, вимірюючи «рівень колодязя». Відьма смикнулась, але в широко розплющених очах не було болю. Щит цей кували не дилетанти.

Клавдій сперся об спинку крісла. За єдиною шкалою її «колодязь» — сімдесят два. Високо. Навіть надто. Небезпечно…

— Розумієш, що на тебе чекає? Будеш говорити — чи я допоможу тобі розповісти те, що мені потрібно?

Маґда Ревер сіпнула щокою:

— Не зумієш.

— Хіба? — Клавдій подався допереду.

Він не збирався виконувати своєї погрози. Після важкого дня в нього не було ніякого бажання продиратися крізь щит рівня сімдесят два; однак відьма сприйняла його рух буквально.

Губи її розквітнули дівочою, майже дитячою посмішкою; зім’ятий діловий костюм, у якому її взяли, з брудно-сірого зробився сніжно-білим, розповзся клаптиками й упав на кам’яну підлогу. Маґда Ревер лишилася голою; скрипиці, які з’єднували її зап’ястя і кісточки, здавалися породженням сексуального збочення.

Вона закинула голову, тілом її пройшла довга, глибока, хтива судома. Перса напружились і затремтіли; у вухах Клавдія глухо вдарили барабани. Голосніше, ще…

Він зціпив зуби і викинув уперед праву руку. Відьма не стримала болісного зойку.

Кілька хвилин Клавдій роздивлявся власну тінь, що тремтіла разом з вогнем смолоскипа, слухав, як спадає напруга. Такі-от віражі він не полюбляв особливо: після цього надто довго почуваєшся жеребцем, надто сильно зневажаєш себе…

Він здійняв очі. Маґда Ревер скоцюрбилася, але лишилася на ногах; на ній знову був сірий костюм, і вартівники за її спиною були незворушні. Вони нічого не бачили. Щит-відьма не розпорошується на ціле товариство…

— Маґдо, — прошепотів він. — Ти заробила своє вогнище.

Вона здригнулась, проте очі не змінили свого відчужено-зверхнього виразу.

— У тебе дві години на роздуми… Я хочу зробити Рянку округом без відьом. Це складно — але ти допоможеш мені…

Губи відьми розповзлись.

— …або не допоможеш, — незворушно провадив Клавдій, — і в ката не буде приводу для сумнівів.

Щит-відьма мовчала. Під маринаркою раптом виразно окреслилися перса; він процідив крізь зуби:

— Ми поїдемо до Рянки. І ти передаси мені всі ці тоненькі ниточки… не смикайся. Ти це зробиш, чи хто інший. Хтось та зробить…

Він скинув руку на знак завершення допиту. Маґда хотіла щось сказати, але передумала, тільки очі її на мить стали вузькими, як фортечні бійниці.

— Номер сімсот дванадцятий, Маґда Ревер, — сказав Клавдій у простір. — Режим утримання — жорсткий.

Дві години, відведені їй на роздуми, щит-відьма проведе в стаціонарних скрипицях, в одиночці, де в кожну стіну вмуровано знак «дзеркала» і навіть думки відбиваються од стін і повертаються до свого джерела…

Коли Маґда прагне жити, їй доведеться думати про приємне. Клавдій криво всміхнувся.

Від думки про куратора округу Рянка посмішка його стала зловтішною; принаймні, отепер він знає, що сказати людині, яка ось уже кілька неприємних годин сидить у його приймальні. Знає, заради чого принизив колегу — не з вродженої паскудности характеру і не з помсти за колишні інтриґи; затримання щит-відьми увінчало би рянчанина лаврами, коли б відбулося перед епідемією, а не під час неї. Тепер бідака не дочекається хвали…

Клавдій притлумив бажання курити. Сіпнувся, коли згадав Маґду, і присягнув собі працювати сьогодні до нестями. Аби будь-які бажання зникли взагалі, Як у мерця.

— Далі, — сказав він глухо. — Наступна.

Скрип. Жінка без кайданів. Засичала й осіла на руки вартівників.

Звичайна робоча відьма. Середня за багатьма показниками: незрозуміло, чому її відзначили серед інших і доправили до нього на допит. Хоча з «колодязем» тут щось негаразд. Дивний якийсь.

— Підводься, — неголосно сказав він.

Вартівникам доводилося підтримувати її. Вона безсило повисла на них; захисних сил у неї вистачило лише на те, аби не знепритомніти.

— Давай не будемо воювати, — він трохи припасував до очей прорізи. — У тебе немає сил для цього, у мене — бажання… У Рянці — що? «Удар» чи «тенета»?

— Не знаю, — прохрипіла вона з ненавистю; за брехню він уґвинтився в погляд допитуваної і заміряв «колодязь».

Відьма загарчала, не в силі терпіти біль; Клавдій зціпив зуби. Сімдесят чотири. У сіренької, звичайної, робочої відьми… Щось схоже почуває садівник, на ділянці якого виловили вовчка розміром з вовка.

Жінка втратила свідомість. Клавдій зазирнув у протокол попередніх допитів. Ксена Утоп, вчитель початкової школи за фахом.

Він стулив повіки, уявив собі рянкського куратора. Подумки взяв за барки і струсонув…

Доведеться їхати в Рянку. Де не сьогодні-завтра запалають вогнища самосудів. І горіти в них будуть не щит-відьми і не воїн-відьми, навіть не робочі відьми — а просто дурненькі неініційовані дівчатка, як от та руденька, схожа на лисеня…

— Номер сімсот дев’ятий, — сказав він у темряву. — Ксена Утоп, режим — нейтральний… І лікаря.

Відчинились і зачинилися двері.

Наступна ввійшла до камери з гордовито піднесеною головою, і Клавдій упізнав її… «Це ще початок!..»

— Вітаю, причинна, — недбало кинув він.

Дівчиську було років п’ятнадцять. Присутність Інквізитора обтяжувала малу — але не більше; її внутрішньому захистові позаздрив би важкий танк.

— Вітаю, кате, — незворушно озвалася вона. — Дровиняк зібрав?

— Зібрав, — лагідно заспокоїв Клавдій. — То що, кажеш, це лише початок?

Дівчисько вищирилося:

— Сам побачиш.

Стяг-відьма. Ці фанатичні до безумства і, що найнеприємніше, можуть дещо передбачити. Істеричні віщунки, які навіженством приховують холодний розум.

— Ти повнолітня? — запитав Клавдій.

— Ні, — безтурботно повідомило дівчисько. — Мені немає вісімнадцяти… Згідно статті закону про відьом, неповнолітні особи не підлягають допиту з тортурами, рівно ж як і страті… Еге?

— Еге, — кивнув він і впіймав її погляд.

Миттєва пауза; мала різко зблідла, та болю не виказала. Клавдій відпустив її — і втомлено заплющив очі.

«Рівень колодязя» — сімдесят шість і п’ять. Або ж куратору округу Рянка слід виділити премію за виловлення трьох найбільш небезпечних відьом країни, або ж…

Або з деяких пір у Рянці народжуються такі от відьмачі монстри. Мов гриби на рівному місці.

Нестерпно кортіло курити.

Стяг-відьма. Передчуття, передбачення, таємні страхи і сподівання…

— Ніяких допитів з тортурами, — сказав він крізь зуби.

Його права рука простяглася в напрямку співрозмовниці, і пучки його напружених пальців опинилися на рівні її зелених зухвалих оченят. У стяг-відьом є одне слабке місце — вони надто люблять пророчити.

— Забе… ріть! — видихнуло дівча; пальці Клавдія зімкнулись.

…Навряд чи тортури змусили б її говорити; проте пророцтва лізли з неї самі, і вона не могла стримати цей бурхливий темний потік. Зелені очища натхненно палали:

— Вона… іде! Вже йде, вона… — нерозбірливе бурмотіння. — ВОНА візьме нас до себе, і… — безладні скрики. Блаженна усмішка.

Клавдій не полінувався перевірити — диктофон працював. Він візьме до уваги цей текст — дещо може виявитися цікавим, хоча теперішній зміст віщування чаїться, вочевидь, в одному слові:

— Одниця! — вигукувало дівчисько в екстазі. — Одниця, так, так!..

Слово «Одниця» для багатьох людей звучало, наче музика. Округ-курорт, принада туристів з усього світу, нескінченні смуги пляжів, солодке життя, чарівна мрія, яка зігріває довгі місяці осені та зими і змушує збирати гроші «На Одницю»…

Округ Одниця межує з Рянкою. І куратором там була людина Клавдія, перевірена, вірна… До Рянки вже нема чого їхати. Пізно. Одниця… Одниця…

Дівчисько скінчило пророкувати через десять секунд опісля зняття примусу. Криво посміхнулось у спробі повернути втрачену гідність; вона-бо скорилася насильству. Зробила те, чого вимагали від неї…

Помста не забарилась.

— Ти скінчиш своє життя на вогнищі!

Клавдій здійняв брови:

— Невже? Ні з ким не сплутала?

— Помреш у полум’ї, — впевнено повторила дівчинка. — Шкода — я цього не побачу.

— Знайшла, за чим шкодувати, — щиро здивувався він, але дівчисько не вгамовувалося і продовжувало волати з коридору:

— На вогнищі… Великий Інквізитор помре, як відьма, на…

Двері проковтнули кінець фрази; Клавдій вирішив, що надто пізно для перекуру.

Четверта із затриманих була суха, мов тріска. Побачила Клавдія — чорна постать, підсвічена смолоскипом, пильні вічі у вузьких прорізах, — затулила обличчя руками і дрібно затрусилася.

Якийсь час він дещо ошелешено дивився на неї. Він звик довіряти професійному шостому — чи то сьомому? — почуттю, і зараз не вірив очам: «Діана Луц… Адміністратор танцювального ансамблю. Приблизна класифікація — воїн-відьма, хоча…»

Клавдій переглянув текст протоколу і, коли дійшов до нижнього краю листка, туди, де підписи, відчув щось на зразок полегшення; отак-от, кураторе Рянки. Тепер тебе можна усунути легко і без жодних сумнівів — тому що такої помилки не вибачають навіть друзям. Теж мені, «воїн…»

— Я не відьма, — прошепотіла жінка, не відводячи рук од обличчя. — Це жахливо. Присягаюся, я не відьма… не відь…

— Я знаю, — озвався Клавдій.

Жінка на мить затихла. Відірвала від очей мокрі пальці:

— Ви… Я не… За що?!

— Верховна Інквізиція приносить вам щирі вибачення, сказав він офіційно-безбарвним тоном. — Винні в трагічній помилці будуть суворо покарані.

Вона схлипнула:

— Мене… як… разом з… як мені тепер… жити…

Здивовані вартівники вже випроваджували її; Клавдій не витримав і опустив очі.

Двері зачинились; Інквізитор роздратовано відкинув каптур, стягнув шовковий плащ і намацав жадану пачку цигарок.

Він не марнував часу на куратора. Підписав наказ про звільнення і звелів Ґлюру довести до відома.

Півтори години з’їли зведення і повідомлення; епідемію в Рянці вдалося притлумити, зате в Бернсті, на іншому кінці країни, почався падіж худоби. Перед палацом Інквізиції мокнув під дощем розлютований пікет. Клавдій узяв до рук ще тепле фото, з якого дивилися похмурі обличчя й образливі плакати; він був певен, що цієї ж миті таке ж фото лягає на стіл до герцоґа.

Наче відповідаючи його думкам, зморгнув червоний вогник на панелі урядового телефону.

— Нелегко до вас додзвонитися, пане Великий Інквізиторе.

— Праця заради безпеки держави потребує мобільности, ваша світлосте, — озвався Клавдій сухо.

Герцоґ гмикнув:

— Тоді лишається сподіватись, що в найближчі години ви будете мобільніші, ніж останні півроку… Коли, звісно, тут є якийсь зв’язок. Між вашою рухливістю та збитками в господарстві Бернста; ви чули, від чого там здихають корови?

— Задля чистоти експерименту, — повільно мовив Клавдій, — слід було б відправити мене на відпочинок… на курорт у Одниці, наприклад… І подивитись — можливо, буде краще? Може, корови оживуть?

— Вдалий час злегка пожартувати, — голос герцоґа з холодно-насмішкуватого перетворився на просто холодний.

— Вдалий час злегка мене пришпорити, — озвався Клавдій у тон. — В одному анекдоті пастушок лупцював бика-плідника просто під час процесу… Аби покращити якість плоду. Так?

Герцоґ зробив паузу. Неабияку. Значущу. Будь-який урядовець за цей час тричі намочив би штанці.

— Без образ, Клаве, — сказав він тоном нижче. — Але мені не подобається те, що відбувається.

— Ми зробимо все, щоби воно відбуло, — запевнив Старж.

На цьому і порішили.

Кілька хвилин Клавдій тримав у руці порожню слухавку; потім клацнув і викликав заступника:

— Завтра зранку, Ґлюре, я маю бути в Одниці.

Він заїхав додому на півгодини. Знову вивчив вміст холодильника, наповненого дбайливою домогосподаркою; випив холодної води, змінив сорочку, з огидою позирнув на смердючу попільничку й упав на диван — п’ятнадцять хвилин ні-про-що-не-думання. Це святе.

З напівсну його витягнув телефонний дзвінок; рука сама навпомацки знайшла рурку:

— Слухаю.

Тихенько потріскував невидимий коридор, що виник між ним і кимось, хто мовчав на тому кінці дроту.

— Я слухаю… — механічно повторив він.

У вухо його дихали. Нишком, нерішуче; ще ні-про-що-не-думаючи Клавдій сів на канапі:

— Хто говорить?

Ніхто. Тиша; не помилка — просто мовчання. Слухавка, намертво стиснута чиєюсь рукою. Віддалений шум міста… Стримане дихання… маленький об’єм грудної клітки… Хтось невеличкий… Лисеня…

— Івго, ти?..

Злякано заторохтіли короткі гудки: ні, ні, ні, ні…

Клавдій поглянув на годинник. Під вікнами вже чекає машина.

Чор-рт…

Він відклацав номер; слухавку, на щастя, узяв молодший Мітець. Хрипкий і сонний.

— Назаре? — Клавдій подбав, аби голос звучав природно та безтурботно. — Це Клав. Як справи?

— Дякую, — силувано вичавив із себе хлопець. — Добре… Я… покличу…

Клавдій заквапився:

— Назаре, я їду просто зараз… Хотів от спитати, чи все… А Івга не з’являлась?

Пауза. Герцоґу є ще куди рости. І в кого вчитися.

— Ні, — нарешті відповів Назар. — То… не кликати?

— Вітання передавай, — ретирувався Клавдій. — Ну, бувай?

— Бувайте…

Знову промовисті короткі… Що за день?! Свято телефонного пунктиру.

Він набрав інший помер. Черговий тюремного блоку відповів негайно.

— Добрий вечір, Куле, це Старж… Маґда Ревер, номер сімсот дванадцятий, нічого не хоче сказати?

Мовчання. Що за день…

— Куле, я не вмію читати думки…

— Пане Великий Інквізиторе… Десять хвилин тому я доповідав панові Ґлюру, що…

— Що?!

— Маґда Ревер заподіяла собі смерть. Через знак «дзеркала»… Готовий до покарання, але…

— Зрозуміло, поки що продовжуйте нести службу. Все, що я хочу сказати, я висловлю вам при нагоді.

Цього разу гудків не було — черговий чекав, аби Клавдій поклав слухавку першим. Це ж треба, церемонії які…

Маґда однаково була приречена. Інша річ, що вбивати себе так — справжнє пекло. Як от топитися у власних нечистотах. Вона сиділа в скрепицях, у малесенькій камері та викликала всю свою ненависть і жовч; відбиваючися від «дзеркал», її власна гидота повільно душила її.

Хоч, може, і швидко. Вона ж була переповнена люттю, ця Маґда Ревер. Можливо, смерть її була легкою…

У двері ввічливо дзенькнули. Клавдій пройшов до передпокою, як був, напівроздягнений, чим засмутив прибулого охоронця:

— Пане Старже, з аеропорту дзвонили, чекати нас чи ні…

— Зачекались, — байдуже кинув Клавдій. — Можна, я хоч штани одягну? Ні?

Охоронець мовчав.

  (ДЮНКА. ГРУДЕНЬ-СІЧЕНЬ)

З того часу він перестав їздити на кладовище. Нічні відвідини не заспокоювали, навпаки — загострювали біль в душі.

Юлек був радий — однак незабаром дивна поведінка приятеля почала турбувати його значно більше, аніж раніше.

Клав нервувався. Сіпався від найменшого дотику, боявся темряви… І все таки жадібно вглядався у нічні вікна, і вираз його очей дуже не подобався Юлєку.

— Старий, ти що… Не мовчи… Може, до лікаря?..

— Дякую, Юле. Усе гаразд.

Якось Юлек повернувся з занять раніше від товариша і виявив у кімнаті сліди — босих ніг… Дівочих.

— Старий, ти сьогодні нікого не чекав? Посиділа й пішла, цукерки з’їла… Чого це вона босоніж?..

Клав не зблід навіть — посинів. Юлек уперше подумав, що добре б переселитися до іншої кімнати.

І він не зробив цього лише тому, що кожної ночі Клав просинається з білими від страху очима. Ніч за ніччю сниться йому обличчя, яке зазирає з води у кругле віконце «бублика». Не живе, а біле і нерухоме, наче з труни…

— Юле, це ти дверима грюкнув?

— Ні… Я думав, ти.

— Я… Ні.

— То й що? Вкрадуть у тебе щось, чи що? Істерику дурнуватий! Ґрізапам жменями їси, дивися, скоро на голку сядеш.

— Одчепись…

Чергової безсонної ночі Клав зізнався Дюнці у своєму страсі. Він боїться незнаного, того, що між «є» і «немає». Він живе заради думання про Дюнку — чому ж од того вечора думки про неї викликають жах? Не ображайся. Тільки скажи — сил, аби переступити через ЦЕ, стане… Тільки скажи.

Після цієї сповіді він раптом заспокоївся; безтурботно проспав усю ніч і прокинувся рівно о сьомій — як од поштовху.

Юлек розмірено сопів. В умивальні навпроти лили воду і сміялися — щоденні звуки, надто звичні, аби висмикнути з тепла глибокого сну…

Запах. Дивний. Неприємний — паленої синтетики…

Підвівся. Вибрався за ширму, яка відгороджувала «спальню» від «вітальні», та ввімкнув лампу.

Дотик давньої заметілі. Сніг у скло…

Він ще не усвідомив, у чім річ, але майка на спині вже змокріла.

Старенький стіл, загромаджений консервами, печивом, сірниками і ще багато чим, споконвіку вкривала строката скатертина.

Зараз на ній темнів слід свіжого опіку.

Ніби торкнулися праскою — лишається чорний карб і сморід… Як тепер.

Тільки от приклалися до церати не праскою. Долонею.

Горілий слід п’ятірні.

…Клав стримався.

Здригаючись од найменшої зміни в диханні сплячого Юлека, почав здирати скатертину зі столу.

Клав квапився; чомусь був упевнений, що сторонній погляд на відбиток ЦІЄЇ руки загрожує невимовною бідою. На щастя, на стільничці слід майже не проглядався — Клав зіскріб його ножем.

Він накинув пальто просто на піжаму і вислизнув із кімнати з пакунком біля грудей.

…Повертався, пропахлий димом. Ніхто не бачив. Ніхто не дізнається.

На розі жваво розмовляли хлопці зі служби «Чугайстир». Перехожі обходили їх десятою дорогою; Клав підійшов з широкою посмішкою:

— Хлопці, пригостіть цигаркою.

Під п’ятьма такими поглядами Юлек, наприклад, намочив би штанці — Клав лише знизав плечима:

— Немає грошей у бідного ліцеїста, мама з татом на цигарки не дають, зрозуміло?

— Так, — озвався короткозорий здоровань. — Курити шкідливо, хамити небезпечно.

— Гарний хлопець, — усміхнувся інший, з прозорими блакитними очима. — Тобі вже сімнадцять виповнилось?

— Ні, — Клав не обтяжував себе брехнею. — Але, оскільки з жінкою я вже спав, моє повноліття сумніву не викликає.

Четверо з п’яти на мить розгубились. П’ятий, літній, зі смаглявим вилицюватим обличчям, вдоволено кивнув:

— Переконав. Тримай.

В руку Клава лягла цигарка. Вслід простягнули запальничку:

— Закурюй…

І він затягнувся. Уперше.

Четверо, які злилися на нього за свою розгубленість, одразу відігрались. Хлопчисько кашляв, легені не витримували лютого тютюну, з очей лилися сльози.

— З жінкою так само було? Чи легше?..

Долаючи нудоту, Клав затягувався знову і знову. Перед очима його дотлівала скатертина з відбитком долоні. Коли б чугайстри бачили це…

Йому потрібно було подолати страх перед ними. Йому, який знищив «доказ». Спільнику нявок. Бо тепер Дюнка буде з ним, він знав напевне.

Байдуже, хто вона зараз. Вони будуть разом.

Розділ 3

Івга виспалась у метро. Зіщулилася в куточку сидіння і продрімала годин шість; довкола сновигали якісь люди, і марилося, наче витягають з-під руки сумку, будять, хапають, тягнуть кудись… Вона з жахом розплющувала очі — і заспокоєно засинала знову. Під тьмаве світло вагонних ламп входили пасажири, виходили, за стінками вили тунелі, і голоси ці трансформувались у її сні то в лютий рев натовпу на площі, то в пронизливий дитячий плач.

На кінцевій похмурий дідок в мундирі звелів їй виходити. Була перша ночі.

Місце ночівлі вибирати не доводилось; на безлюдній вулиці Івга розгублено роздивлялася зорі. Духмяніла нічна фіалка, заспокійливо лопотіли дерева, вона не могла зрозуміти, в якому кінці міста знаходиться. Вздовж вулиці тягнулася жовта стіна, і вона пішла попід нею — байдуже, куди.

І потрапила на залізничні колії з чередою розчеплених вантажних вагонів; пахло мастилом і знову-таки фіалкою, вітер звідкись приносив запах води, мабуть, поблизу був берег річки чи озера. Івга хотіла знайти затишну місцинку, де можна виспатись, але одразу ж відчула чиюсь незриму присутність.

Руда не дуже добре бачила в темряві й людській душі, але інтуїція у неї була бездоганна, і тому те, що ночівлі тут не буде, вона зрозуміла миттєво. Не варто тут спати. Напевне, не…

Білі очі ліхтариків, що примарами виринули з темряви, лише підтвердили передбачення.

Івга остовпіла; усі страхіття, якими ляклива уява людини наповнює спорожнілі, занедбані місця, згадалися одночасно і посплітались у тісний клубок.

Скрикнула жінка. Різко і голосно, наче великий птах; ліхтарики кинулися допереду та розсипалися півколом. Івга почувалася наче в страшному сні — ноги повинні йти, але не відриваються від асфальту.

Вони вихопились Івзі назустріч. Подібні, мов близнятка — утім, роздивлятися не було часу. Обидві молоді, бліді, у дранті; в очах тваринний жах. Несамовитий, наче те, що переслідувало їх у темряві, було страшніше від смерти.

Дівчина відсахнулася; вони пробігли, не помічаючи, хоча мало не збили її з ніг. Від них пахло чимось, чому Івга не могла дати назви — та ще відчутніше пашіло жахом, і вона втратила контроль над собою.

Бігти. Домчати до метро, вирватися на вулицю, геть од моторошної жовтої стіни… Ще трохи, тільки мчати з усієї сили, зі шкіри випнутись…

Ті двоє бігли попереду; коли вони пірнули в темну тушу вагона, Івга повірила, що там порятунок. Холодно зблиснула рейка; здираючи долоні, вона видряпалася з іншого боку — непотрібна сумка лишилася під вагоном, їй уже нічого не потрібно. Нічого… Повзла під вагонами… лисиця, яку зусібіч облягли мисливці. Рудий звір, який заплутує сліди… Цькування… Візьми її!.. Відьма!..

Яскраве світло ліхтариків віддзеркалилося від бляшанки. Вона закричала; двоє близнючок закричали теж. Івга позбулася людського розуму, перетворилася на тварину, яка висить на волосинці між життям і смертю… Візьми! Останнім зусиллям вона кинула тіло у вузьку щілину стіни. Там порятунок, там…

Її схопили за ногу. Бліді жінки заволали знову — у два голоси, тоскно і моторошно.

Їх було багато. Вони були всюди — кільцем. Чорні вбрання, які зливалися з ніччю, незугарні лейбики зі штучного хутра… Ось вони поклали руки на плечі один одному, ступили вперед…

Зик.

Коло танцю зімкнулось. Наче хижа квітка, яка вловила муху і вдоволено поводить тичинками; шлунок, що перетравлює все живе, яке потрапило до нього. Знаряддя жахливої страти — танок чугайстрів.

Коло. Низка складних рухів — то повільних і заколисливих, а то миттєвих, стрімких; верстат, що витягує жили. Рама чорного, бузувірського колеса; танок смерти…

…і запах фіалок. Неприродно сильний.

Земля стала дибки.

З кожним рухом множилися незримі тіні, які полонили свої жертви. Наче пульсуючі шланги з присосками, що всмоктують життя і душу. Дві тіні б’ються у довгій агонії і третя — божевільна Івга, яка безголосо кричить.

Задушлива ніч, що вивертає й відшкрібує тельбухи з вивернутої шкіри…

— Відьма…

Здається, на мить їй дозволили втратити свідомість. Вхопили за руки і плечі й потягли по дрібним камінцях, що впинались у тіло. Ніч перетворилася на день — їй у обличчя вдарило світло кількох ліхтариків одразу, і вона скинулася, намагаючись повернути ніч.

— Тихо, дурна…

— Влізла…

— Згодом, згодом…

Їй дали спокій.

Ось чому ці нявки так горлають. Ось що вони, приблизно, почувають… Лишається тільки порожня шкіра. Як панчоха. На перший погляд — тонкий, химерний комбінезон. З пластинками нігтів. Білими кулями очей. Волоссям на пласкій голові…

Чугайстри закінчили. Івга тільки й спромоглася, що відповзти подалі вбік. Під вагон, де її одразу ж знайшли.

— Йди сюди…

Вона не чинила опору.

— Ти відьма? Що ти тут робиш, дурепо?

Вона би пояснила їм. Пояснила би…

— Розклеїлося дівчисько, — сказав один, на чиєму ліхтарику був жовтий сонячний фільтр. — Нічого вештатися по ночах і пустках. І тікати нема чого, коли не нявка…

Івга відчула, як її безсилу руку заводять на чиєсь жорстке плече:

— Підемо, дівчинко… Ти, — це колезі, — свої проповіді в письмовому вигляді… Про те, як поводитися молоденьким відьмам, які ініціюватися не бажають, а на облік стати бояться. Так? — це Івзі.

Вона судомно схлипнула. Надто скоро все зрозумів і надто добре пояснив це власник жорсткого плеча; земля хитнулася під ногами, довелося вхопитися за хутряний жилет.

— Ти не бійся… Ми тебе не чіпатимемо. Навіщо ти нам, дурепо… — це той, з фільтром. — Інші, можливо, і скористалися би з нагоди, та нам нема потреби, у нас дівчаток таких… та й не таких, чистіших і гарніших, треба сказати…

Хтось засміявся. Хтось незлосливо кинув — «заткайся»… Хоч як їй боліло, Івга все ж не втратила здатности робити висновки: власник фільтра серед них блазень. Блазень-Чугайстир, так не буває, але ж от, є…

— Гей, дівча, це твоя сумка? Чи когось із ТИХ?

Руда мовчки притиснула сумку до грудей.

Їхні машини стояли по той бік стіни. Критий фурґон з жовто-зеленою блималкою на даху й кілька легковиків, пошарпаних і не дуже.

— Тебе підкинути? — високий Чугайстир з круглою, поголеною головою розчинив перед дівчиною дверцята фургона; під пахвою він недбало тримав згорнутий пластиковий мішок на «змійці». Івга знала, що в ньому.

І знання це так виразно проступило в неї на обличчі, що той, на чиє плече вона спиралась, примирливо повторив:

— Не бійся…

Вона мотнула головою. Не сяде вона туди, навіть під страхом смерти. Швидше ляже під його колеса…

— Хочеш, я тебе довезу? — раптом чи то спитав, чи то запропонував блазень. — У мене «макс», ти ж звичайних машин не боїшся?

Усі вони, хто півгодини тому були коліщатками страхітливого механізму, зараз цілком по-людськи розмовляли в неї за спиною. По черзі заводилися машини; Івга раптом зрозуміла, що стоїть біля зачинених дверцят фургона, довкола неї вже нікого, і той, за кого вона трималася, домовляється про щось з високим, і обидвоє називають майбутній день не «завтра», а «сьогодні»…

А небо вже не чорне — темно-сіре, каламутне. Світанок.

— Тобі що, їхати нема куди? — тихо спитав блазень. — Дому немає? Вигнали, чи ти нетутешня? Без грошей?

Вона хотіла рішуче відкараскатися від нього, але замість цього лише жалібно розтягнула вуста в розгубленій посмішці.

— Підемо, — він узяв її за руку.

У нього і справді був «макс». Малесенький, якому наче тільки що копняка дав самоскид, від чого багажник легковика був схожий на гармошку.

— Я тепер відпочиваю добу… не бійся. Я ж не звір… поглянь-но на себе, красива ж дівчина. Я розумію, інквізиція вас… але я — не інквізиція. Облиш ти сумку свою, вчепилася, не відберу.

Жовта стіна попливла назад. Швидше, швидше…

Івга зітхнула і заплющила очі.

* * *

Одниця зустрічала Клавдія задушливою ніччю, вогнями і броньованим автомобілем на краю бетонки — чорної, наче лакованої.

— Смерть погані, патроне.

Лише через півхвилини він упізнав голос. Глибокий і сильний голос оперної співачки. Треба ж, як вона змінилася за минулі три роки. Не постаріла — але переінакшена кардинально, чи виною цьому неприродно-жовте світло ліхтарів?..

Тоноване скло машини надавало зовнішньому світові казковости, примарности, хисткости; Одниця сяяла вогнями і посмішками реклами, пускала приїжджому бісиків. Клавдій раптом згадав, як років тридцять тому вперше приїхав сюди з матір’ю, і теж уночі, взяли таксі в аеропорту, а чарівне місто за вікном бачилося…

— Куратор Мавин приготував звіт, патроне. За першою вимогою…

— По ночах я не дотримуюсь етикету, — зронив Клавдій глухо. — Не втомлюй мене, Федоро, я й без того… Як діти?

Пауза. Машини, котрих на нічних вулицях виявилося чимало, поштиво поступалися місцем неспішному броньовику; коротко підстрижена потилиця водія за синім склом накладалася на відблиски вогнів і здавалася планетою в оточенні безлічі зірок.

— Діти… добре, — повільно відповіла Федора. — Все… добре.

— Не знав, що ти в Одниці, — визнав Клавдій.

Федора блідо посміхнулась:

— Віжна не в стані вслідкувати за всіма кадровими перебудовами.

— За три роки ти добре просунулась.

— Стараюся.

— А як в тебе стосунки з цим задиракою Мавином?

Пауза; Клавдій зрозумів, що правильно поставив запитання. Не так сформулював.

— Досить теплі, — нарешті озвалася жінка. — Але не близькі… коли ти це хтів дізнатися.

Клавдій вчасно втримався від недоречно зухвалого «не хтів».

— Твій візит не планувався, — коротко гиготнула жінка. — Надто раптово… Мавин засіпався — боїться тебе.

— Ти ба?! — здивувався Клавдій.

Жінка раптом зашарілася. Опустила очі:

— Знаєш… Мені було би простіше, коли б ми лишалися у межах етикету.

Простіше — ще не краще; Клавдій утримався від значущої фрази. Ще подумає, ніби він хоче повернути колишнє… Хай Бог милує!

— Межі, то межі, — примирливо сказав він.

Федора відвернулась:

— Надто пізно… Тепер це мене образить.

Залізний характер, зміїний розум — і підозріливість невродливого підлітка. Ні, він ніколи не міг їй допомогти. Ні в чому. І не зможе.

— Як гадаєш, чому я приїхав?

Знову напруга в холодних очах. Майже переляк; або знову облудна гра світла?

— Клавдію, — майже скоромовка, — Клаве…

Вона вперше назвала його на ім’я. Поспіхом, наче боячись обпекти язика.

— Клавдію, у нас великі неприємності. В мене, у Мавина… В нас усіх…

— Так?

— Так. Улітку смертність в окрузі традиційно зростає. Нещасні випадки в горах, на воді… Отруєння, молодіжні бійки. Приплив туристів — надто складно визначити… коли за чиєюсь смертю стоїть відьма. Але за останні два тижні ми засудили на смерть десятьох. Вироки ще не…

Клавдій мовчав. Федора хвилювалася; за всю історію Інквізиції жінок, які служили їй, можна було перелічити на пальцях. Вони, зазвичай, відзначалися своєю жорстокістю і непримиренністю — у Федори було надміру і того, і другого. Але тепер вона хвилювалася, і Клавдій не хотів завадити їй у цьому. Корисний досвід.

— За останній місяць, патроне, рівень ініційованих відьом-новачків зріс удвічі… «Колодязі» — сімдесят п’ять, вісімдесят… Неймовірна агресивність. І — ланцюг. Раніше такого не було, кожна відьма — одиначка. Тепер…

— Чому ж куратор Мавин не звертався зі звітом? — прошурхотів Клавдій одним з своїх найстрашніших голосів. І відчув, як відсахнулась, зіщулилася Федора:

— Він… Спочатку ми думали, що це помилка. Потім — що це ми десь недогледіли і тепер розплутуємо. Звісно, звітувати про… власну неспроможність…

— Я зрозумів, — Клавдій повернувся до звичайного тону. — Не кажи йому про нашу розмову. Нехай сам розповість.

Машина зупинилася перед ледь підсвіченою будівлею — пам’яткою архітектури. Найстаріший і найкрасивіший Палац Інквізиції в країні.

— Клаве…

Він відчув, що його тримають за руку.

— Клавдію… ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти це зупиниш, так?

Розчинилися дверцята. Водій шанобливо вклонився, запрошуючи їх вийти.

Неприємно вражений її слабкістю, він хотів відповісти щось невизначено-заспокійливе — але цієї миті з ночі виринула Маґда Ревер. З якої пелюстками осипався на долівку м’ятий діловий костюм…

Він побачив Федору без одягу. Такою, як запам’ятав — м’якою і жіночою, з важкими персами та надто широкими, за сучасними мірками, стегнами. З родимкою на правому плечі…

Жеребець! На очах у підлеглих!..

— Виходь, — різко сказав він. Надто різко, але вирішив не згладжувати. Його боротьба з собою тривала напружену хвилину і вартувала нової сивини — добре, тепер він буде жорстоким. І з Федорою, і… з ними. Кшталту Маґди Ревер. Покійної. Хоч би скільки було їх у благословенному окрузі Одниця.

  (ДЮНКА. ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ)

За тиждень до початку весни він випрохав у приятеля-весляра ключі від котеджу на спортбазі.

Під стелею жевріла лампочка в абажурі з павутиння, і тіла здохлих мух відкидали на фанерну стіну непропорційно великі тіні. Червоніли розпечені спіралі електричного каміна, в куті жовтогаряча купка рятівних жилетів, а вздовж стіни, наче вартові, червоні лаковані весла. Клав сідав на продавлене ліжко і чекав.

Він не знав, звідки вона з’являється. Чи ходить вона через МЕЖУ, чи просто ховається у лозняку. Чи, може, під водою?..

Дерев’яні сходинки старого будинку тихенько поскрипували під її босими стопами. Від цього звуку він щоразу відчував миттєву слабість знетямлення. І переступання крапель — кап… крап…

Зі скрипом прочинялися двері. Дюнка — мокре, не зібране в зачіску волосся на плечах. Прозорі струмочки води збігають пасмами. Тьмяно мерехтить зміїна шкіра вологого купальника…

Спочатку йому було дуже важко. Він верз нісенітниці, аби приховати болючий дискомфорт і страх. У такі дні Дюнка мовчала, ледь посміхалася стуленими вустами і журливо кивала. З розумінням.

Потім заспокоївся. Звик, почав по-справжньому чекати побачень — без тремтіння у колінах, зомлівань і нічних жахів. Дюнка звеселіла, і він нарешті повірив, у її повернення.

Він говорив, вона слухала. Усі розмови були ні про що; інколи вона клала холодну долоню йому на плече, і він зціплював зуби, аби не здригнутися. Брав її руку до своєї. З крижаної вона раптом ставала гарячою, Клав торкався її губами і бурмотів, мов заведений: «Дюнко, я нікого, крім тебе… Ти не могла би повернутися зовсім? Підемо зі мною, будемо жити в місті, хочеш, я покину ліцей…»

Вона мовчала і загадково посміхалася. Чи «так», чи «ні»…

А потім зникала — тендітна постать з пальцем біля уст, уособлення вічного мовчання. Він залишався у спорожнілій кімнатці, ходив з кута в кут, рахував до ста і виходив «замітати сліди», буквально, старою мітлою. На стежині. Далі, в очереті, сліди губились; Клав відпочивав, дивився на ранні зорі, та йшов на автобусну зупинку, щоби через день приїхати знову…

Юлек Мітець мовчки зрадів зміні в настрої сусіди. У Клава нарешті з’явилася дівчина — «стаціонарна», порядна, не те, що Лінка; Юлек вважав себе причетним до зцілення приятеля — недарма так довго і ненав’язливо підштовхував його до такої думки. Познайомив Клавдія з красунею Мірою, своєю власною подругою, і нехай у Клава з Мірою не склалось — врешті-решт, хлопець знайшов таки своє заспокоєння!..

Єдине, що не подобалося чемному Юлеку, — постійний запах тютюну, що оселився в їхній кімнаті. Клав курив, як хімкомбінат. Дешеві смердючі цигарки.

На початку весни Клаву виповнилося сімнадцять. Хронічна душевна напруга, любов, радість і таємниця, які він постійно носив у собі, робили його напрочуд привабливим для дівчат; Юлєк тільки зітхав, коли знаходив під дверима чергове грайливе послання. Клав посміхався куточком уст, і життєлюбний незграба Мітець дивувався його просто-таки лицарській вірности. Треба ж, який однолюб, убік і поглянути боїться!..

* * *

Його звали Пров; на чистому майданчику сходів перед вузькими дверима його помешкання пахло вологим пилом і тютюновим димом. Івга закусила губу — цей запах, візерунок на брунатному дермантині та химерно вигнута ручка дверей нагадали їй той день, коли Назар уперше привів її на свою міську квартиру. Наче час, знущаючись, повернувся, і все, що трапилося з нею колись, тепер повторюється, наче в кривому дзеркалі.

— Заходь.

У передпокої запах був інший — клею, мила і ще чогось невизначеного; вона проковтнула в’язку слину.

— Кави?

Від думки про каву Івгу пересмикнуло. Всі ці дешеві кав’ярні з однаковими білими горнятками, погляди завсідників — недобрі, хтиві…

Чаю б або молока, — з тугою подумала Івга, але губи зліпилися намертво, і вона мовчки похитала головою.

— Їсти будеш?

Руда голова згідливо хитнулась — поспіхом, навіть занадто.

— Посидь поки… Розслабся, картинки ось подивись…

Якийсь час вона тупо розглядала запорошений тенісний м’ячик, що визирав з-за ніжки шафи, потім осягнула, що сидить на краєчку м’якого крісла зі злегка потертими бильцями. Межі світу розширилися ще, і вона побачила низенький столик з купою журналів, канапу під кошлатим коцом і прямокутник сонячного світла на підлозі. Між світлом і тінню, самим термінатором, повзла сіра кімнатна муха.

Івга зітхнула; налякана комаха здійнялася під стелю й закружляла довкола білого плафона з наклеєним на ньому оголошенням: «Зоопарк потребує: охоронця, прибиральника і слонопротирача задньої частини…»

Івга облизала спаленілі губи і роздивлялася довкола вже свідомо. Сонячний промінь падав з-за серпанку — на підвіконні горщик з пінопластовою пальмою. На стовбурі — гумова мавпочка. На вершечку — надірваний пакетик червоного перцю.

Дівчина через силу всміхнулась. Пров насвистував на кухні, хлюпав водою з крана, дзенькав посудом; од цих звичних, домашніх звуків у неї паморочилося в голові.

Відхилилася на спинку крісла, заплющила очі. Хто б подумав, що шум води на кухні має таку чарівну силу. Приглушені кроки, брязкання посуду, сонячне світло… Це дійсно. Зараз. Немає ні нявок, ані інквізиції. Ні минулого, ні майбутнього. Її життя триває… триває, доки триває ранок…

Вона посміхнулася вже впевненіше. У сонячному промені крутилися порошинки; строкаті шпалери видавалися ще строкатішими від розсипу наклеєних фотографій, картинок і журнальних вирізок. Івга відштовхнулася руками і підвелася.

Зимова ковзанка, на кризі танцює жінка, одяг якої — лише ковзани та червоний шалик довкола шиї. Пров верхи на гімнастичному «козлі», що стоїть у річці. На цьому ж «козлі» вже четверо: троє чоловіків і дівчинка років дванадцяти, на їхніх витягнутих руках — величезний удав, живий, справжній…

Кутик фото акуратно пробито голкою. На нитці: синій автобусний квиток, пластмасове кільце з тих, які видають школярам за перемогу у вікторині, і пакетик шипучого напою. Талісмани, значимі тільки для своїх власників…

Морський берег. Замок з піску, на порозі сумний хлопчик років п’яти, голий, у ковпаці звіздаря, з підзорною трубою на колінах…

Троє, які стали широким трикутником. У центрі його…

Івга відсахнулась, але відірватися вже не могла.

У центрі трикутника лежала жінка з дивно здеформованим тілом. Із продавленим усередину черепа обличчям… надувна іграшка, з якої випустили повітря.

Івга хотіла зітхнути, та подих не виходив, наче горло повне вати. Минула ніч нікуди не поділась. І нікуди тепер не щезне.

Ще знімок — несподівано великий, широкоформатний. Літній чоловік на асфальті, у калюжі крови. Скріпкою припнута жовта службова бирка — «смерть… падіння з висоти… внаслідок контакту з навою…»

Чоловік у мокрому спортивному костюмі, на стічному люці. «Смерть… утоплення… з навою…»

Ванна з темно-бордовою водою. Жовте обличчя — не визначити, хлопець чи дівчина. «Смерть… внаслідок… нав…»

Ведмідь, який грає на лютні. Щось яскраве, літнє, якісь м’ячі і намети, діти, блискучі бризки…

Спустошене тіло нявки. Оболонка, яку можна згорнути, наче килимок…

— Досить витрішки ловити. Сніданок готовий…

Пров за плечима. Івга тремтить. Широка долоня на талії. Заспокоює:

— Мікстурки тобі… зараз. Нервова ти… понад міру… Нервова відьма — це сумно. Як-от крокодил — вегетаріанець.

Слабка і покірна, вона пішла за ним; на сліпучо-білому столі парували м’ясним духом дві тарілки, прикрашені скибочками помідорів.

— Руки ж помий…

У ванній, праворуч од великого дзеркала — маленький акваріум. На піщаному дні — розколена амфора, кілька річкових мушель і презерватив у пакетику. Дві червоні рибки байдуже пропливали повз табличку: «У разі крайньої необхідности розбити скло молотком».

* * *

— Не розумію я їх більше, — куратор Мавин учетверте за останню хвилину зняв окуляри, аби протерти скельця. — Вони втратили… обережність. Почуття міри. Якісь базові інстинкти. Не розумію, заради чого вони чинять… так, як чинять. Заради зиску? Та який там, до біса, зиск… Нестямна жорстокість, що завершується, зазвичай, на наших допитах. Незрозуміле лякає, а теперішніх відьом я не розумію зовсім…

— Колишніх, отже, ти розумів? — жовчно поцікавився Клавдій.

Мавин знизав плечима:

— Мені подобалося так думати, патроне. Це допомагало мені… у справі.

За вікнами кабінету розвиднювалося. Клавдій на мить забувся… треба трохи поспати. Перед тим, як влізти в плавки і — на пляж, золотий пляж, розпечену губу лагідного моря…

— Я й плавок не захопив, — сказав він уголос. Мавин вимушено посміхнувся:

— Пік сезону… Дивним чином співпав з… так би мовити, «часом несподіваних спадкоємиць». Скажімо, помирає від серцевого нападу поважна дама, ще не стара господарка перукарні. Єдиним спадкоємцем виявляється дівчисько з глухої провінції. І..? Після короткого занепаду салон знову набуває слави, причому клієнтура в більшості колишня ж… І — черги до психіатричної клініки. Кілька інфарктів, невмотивованих самогубств, раптовий виграш у лотерею, якась манікюрниця починає співати і сходить на вершину естрадної слави… І тоді ми ЇХ беремо. Та… надто пізно. Відьомське гніздо вже розповзлося, пустило щупальця; перукарки, вони чомусь особливо…

Мавин затнувся, не в змозі підібрати слова.

— Клієнткам уплітають «жаб’ячі волосинки», — безбарвним голосом повідомила Федора. — Обстрижені нігті, волосся… На замовлення? Чиє? Хто замовляє божевілля покоївки з мотелю, яка на один візит до салону півроку збирає гроші? Навіщо?..

Клавдій звів брови:

— Але манікюрниця від чогось заспівала?

— Манікюрниця… — Федора роздратовано скривилась. — Ми перевіряли її. Вона — побічний продукт. Або — злий жарт.

Мавин зітхнув:

— А в Одниці не так уже і мало перукарень, патроне. Та різноманітних салонів, де поруч з невинним татуюванням малюють на шкірі наївних клієнтів клин-знак і смок-знак. І розважальних закладів, де… — Мавин захекався. — Я вже мовчу про тисячі готелів, ресторанів, масажних кабінетів, приватних клінік…

Клавдій утопив недокурок у мармуровій попільничці — повний несмак господаря, або хто там піклується про такі речі:

— Я гадав, ти знаєш округ, у якому працюєш. Коли ти брався за цю роботу, то знав, на що йдеш; тепер ти з ображеним обличчям повідомляєш мені: вогонь, виявляється, пече, а оса жалить…

Мавин знову зняв окуляри:

— Попри все, в Одниці спокійно, патроне. Позірно, принаймні; заради цього… ми… добре. Але епідемія, наприклад, спалахнула в Рянці, а не…

— Не зарікайся.

Мавин зустрівся очима з Клавдієм — і раптом сполотнів:

— Що? У нас? В Одниці? Що?!

— Мені треба зробити одну справу, — Клавдій задумливо перерахував цигарки, що лишилися у пачці. — Маю поговорити з вашими смертницями. З тими десятьма, яких ще не страчено. Не дивися так, Федоро. Мені знадобиться камера і… Можливо, я буду їх катувати.

  (ДЮНКА. БЕРЕЗЕНЬ)

Юлек не знав, що на свій день народження Клав пережив новий шок.

Погане передчуття з’явилося ще на автобусній зупинці, де він зліз з рейсовика, щоби безлюдною весняною стежкою півгодини йти до спортбази. Ніяких зовнішніх причин — ані звуку, окрім далекого крякання, ані запаху, окрім звичайного духу мокрої землі, ані стороннього сліду на підталому снігу — але Клав напружився, у роті миттєво пересохло.

Звичний шлях він подолав удвічі швидше. Біля воріт бази стояв мікроавтобус — жовтий, з блималкою. Ноги Клава вгрузли в землю до колін.

Гади!!!

Він вже майже бачив щільне коло, у центрі якого корчиться дівоча постать у купальнику зміїного кольору. Він майже відчував під зціпенілими пальцями скривавлену плоть її катів. І всіма силами кинувся туди, де, один проти багатьох, все одно зумів захистити…

Він не зробив жодного кроку.

Вдих. Видих. Повільно порахував до десяти і рушив уперед спокійно та неквапно, і на обличчі його ніхто не прочитав би нічого, крім хлопчачої цікавости.

Чугайстри не танцювали. Їх було четверо, вони походжали берегом затоки, курили і баляндрасили; Клав ще не вслухався, але вже зрозумів — танцю НЕ БУЛО. Інші обличчя в чугайстрів, які танцювали. І постава, і хода.

Отже, Дюнка…

Клав відчув, як бліді знімілі щоки наповнюються гарячою кров’ю. Дюнка… є. З нею нічого не трапилось. Її не впіймали…

З днем народження, Клаве. Сьогодні ти щасливий.

Його давно помітили. Він почекав ще — стільки, скільки потрібно жвавому хлопчаку на подолання природної боязкости. І несміливо підступився:

— Добридень… Тут щось трапилося, га?

Знову ці погляди… Клав думав, що назавжди звільнився від страху перед ними. Виявляється — помилявся.

— Здоров був, — старший з групи, невисокий, чорнявий, мабуть, з півдня. — Дозволь спитати твоє ім’я, і що ти тут робиш?

— Клавдій Старж, третій віженський ліцей, хотів би зайнятися гребнею…

— Просто зараз? Крига на воді, хлопче. Хіба що хокеєм займатися…

Наступної миті ліцеїстові Старжу належало розколюватись. Червоніти під пильним поглядом і видавати страшну правду…

Йому ХОТІЛОСЯ зізнатись. Так само, як буває, хочеться їсти або піти «до вітру»…

Добре, що він виглядає молодшим від своїх років. Чугайстир знає — жоден хлопчисько не збреше під його поглядом. Тут і дорослому важко втриматися.

І Клав закліпав віями, імітуючи сум’яття. Він займається звичайною справою — прибирає, ремонтує…

Знову-таки, дивиться, чи всі замки на місці… Минулого року холодильник з тренерського будиночка поцупили… А штатного охоронця немає…

— Ти сам сюди ходиш? Чи з другом? З подругою?

Він хитнув головою, так що волосся вислизнуло з-під каптура. Ніхто в далечінь таку пхатися не схоче, йому й подобається, що не заважає ніхто…

— Коли ти приїздив останнього разу? Кого тут зустрічав? Кого бачив?

Він охоче «розвинув тему»:… різні бували. Хлопець вештався, поцупити щось хотів. Рибалки. Чаєм пригощали…

Його грубо урвали. Звеліли стулити писка, бігти додому та ніколи більше не повертатися сюди. Тут НАВ…

Дріботів і озирався, доки не вийшов за ворота спортбази. На півдорозі до зупинки звернув з дороги в невисоке молоде смереччя, сів на вогку глицю і закурив.

Вони хотіли вбити Дюнку. Змусити померти знову. Але вона пішла: він точно знає — Дюнка врятувалася, їй вже нічого не загрожує.

Цього разу.

* * *

Руда лежала на канапі, на кошлатому коці. Не знімала ні светра, ні джинсів. Притулилася плечем до стіни; Пров сидів у неї в ногах, і його поза ні до чого не зобов’язувала. Спокій і доброзичливість, ніякого тиску — та все ж вона не зможе підвестися, поки він її не відпустить… Можливо, Івга вбачає підступність, якої немає… Просто зі страху. Хоча чого боятися, коли ти не нявка?..

— Чого ти боїшся? — наче впіймав її думки Пров.

Вона покрутила головою на подушці.

— Нічого…

«Мікстурка», яку вона покірно випила за його м’яким наказом, справді не була ні наркотиком, ані снодійним. Якесь зілля. Приємне. Заспокійливе. Втім, їй однаково. Подобається бути під його владою. Ціпеніння покори — і цілковита погідність. Так почувається гарна, дорога річ.

— Хочеш помитись?

Івга розтулила важкі повіки:

— Що?

— Душ. Забрьохалася ж, як поросятко…

Вона кволо посміхнулась:

— Так… Коли рибки… у ванній… не злякаються.

Надто пізно зрозуміла, що фраза з натяком, і почервоніла. Пекуче, до сліз.

— Рибки звикли, — усміхнувся Чугайстир. Рука його лягла Івзі на живіт.

Івга зарюмала.

Вона не знала, котре з своїх нещасть оплакувати першим. Сильнішою виявилася гіркота від того, що їй ніколи не бачити спокійного ранку з брязчанням посуду. Не буде падати сонце з віконця, і Назар… так, Назар не покличе її снідати. Івга життя віддала би за один такий ранок. За багаторазово осміяне щастя — бути, як всі…

— Я відьма, — сказала вона Прову, ковтаючи сльози.

Той серйозно кивнув:

— Не привід, аби лити сльози.

— Ти… не гребуєш? Тобі не гидко?..

Пров дивився на неї довго і так уважно, хоч ховайся під коц.

— Ти боїшся мене, — він задумливо провів пальцем під нижньою губою. — А тебе коли-небудь боялись?..

Руда схлипнула.

Невловимим рухом Чугайстир подався уперед. Боляче притиснув до канапи пасмо волосся, і вона зрозуміла, що від нього пахне м’ятою. Чи то від зубної пасти, чи то від жуйки.

— Зараз будемо мститися твоєму… тому, хто професорський син, — його рука обережно вивільнила її волосся. — Просто зараз… Дурень він, правда?

— Правда, — прошепотіла вона, із завмиранням зазираючи в чорні очі з нерухомими зіницями.

— Заплаче він, коли дізнається, як ми йому помстились?

— Заплаче… — повторила дівчина пошепки. І побачила бліде, зі стиснутими вустами обличчя Назара.

Усе це серйозно.

— Ти ж начебто втомлений… після чергування, — видихнула вона, судомно чіпляючися за власну нерішучість.

— Я вже відпочив. Іди, рибок погодуй… Рушник візьми. Зелений. Корм у коробочці біля дзеркала…

Рибки їли жадібно.

Двері ванної не замикались — просвічувала дірка від замка; Івга безсило покрутила в ній пальцем. Чого вже там… Не на заколення ж іде. Не на смерть. Не в коло чугайстрів… Не в підвали Інквізиції. Не в задушливу контору, де відьом беруть на облік…

Власне, Назаре, чого ти чекав? Ти бачиш, який у мене мізерний вибір. Не хочу ні на облік, ані на вогнище… На панель, до речі, також. Хоча… «Панове, відвідайте екзотичний бордель „Шабаш у постелі“, ви будете зачаровані нашими темпераментними відьмами…»

Вона скучила за гарячою водою. Жадібно зішкрібала з себе ночі в залах чекання, запах метро і дезодоранту — набрид. Остогид. Купить собі інший, хоч на останні гроші, але сьогодні ж…

Вона хотіла зняти з себе шкіру, як змія. Поновитися, відкинути колишнє, непотрібне, сіре життя. Наче стару панчоху. Та, наприклад, не оглядаючись, полюбити доброго Прова…

На ту добу, що лишалася йому до нового чергування.

«Змійка» на мішку. Змійка, блискавка, червоні рибки, які жадібно хапають грудочки корму. Страшний тлін нявки на траві. Струмені гарячої води…

Чугайстир делікатно стукнув у двері:

— Не втопилася? Піранії не з’їли?..

Зелений рушник виявився завбільшки з простирадло. Вона стовбичила перед Провом, обгорнута, як пам’ятник за секунду до відкриття. Стискувала в опущеній руці вогкий од пари одяг.

— Зачекай, — Пров ступив до ванної. Розстебнув штани. — Я їх також того, погодую…

Якусь мить Івга стояла в темному коридорі й слухала шум води.

* * *

Вони примчали на стадіон через півгодини після початку концерту, коли трибуни вже підспівували й аплодували, а натовп, що бажав пройти за огорожу без квитка, злегка розсіявся і заспокоївся. Над полем плавали кольорові дими, і по них гасали шалені вогні прожекторів.

— Ти нікуди не підеш, — сказав Клавдій Федорі.

У мікроавтобусі, повному озброєних людей, було незвично тихо. Як у залі суду за мить до винесення вироку. Чи в лікарні…

— Патроне, — Мавин кашлянув, на скельцях його окулярів стрибнули відблиски. — Великий Інквізитор не… тут оперативна робота. Локальна операція на моїй дільниці, за яку відповідаю тільки я.

Клавдій погодився. Дочекався, поки Мавин полегшено зітхне, і повідомив холодним офіційним тоном:

— Виходячи з надзвичайної ситуації, я вважаю свою особисту участь доречною і необхідною для спільної справи. Оперативна група, — він обвів поглядом людей у автобусі, — переходить під моє безпосереднє керівництво. Смерть погані…

Мавин мовчав. Клавдій трохи постояв перед ним, аби підкреслити ефект, відчинив дверцята і стрибнув на асфальт.

Площа перед стадіоном була неймовірно загиджена. Клавдій бридливо переступав через зім’яті пластикові стаканчики, шматки газет і шкуринки яскравих південних фруктів, обходячи величезну кам’яну чашу — тарілку, повну вируючого людського варива…

Страва. Зупа. Запізнився?

З боку сцени нагляд було потроєно. Похмуро позирали охоронці з кобурами напоказ. Від Клавдієвого значка вони розступились — злякано, наче юрба сільських хлопчаків.

Над стадіоном стрибала пісня — і непогана, мабуть; шкода, Клавдій ніколи вже не відчує її привабности. Мов хірург, який у балеті бачить лише напружені м’язи і жили, він чує замість музики настирливий шум, глухі ритмічні удари, що не співпадають з ритмом серця. Заважають зосередитись.

Не зупиняючись, він витягнув праву руку вбік і донизу. Ті, хто йдуть за ним, не дилетанти. Ох, як давно йому доводилося виїзджати на операцію, давно…

Другий заслін, у цивільному. Магічна дія мигтючих Інквізиторських значків; сполотнілі обличчя. Дівчатка з кордебалету, у прозорих штанцях на спітніле тіло; дама в строгому піджаку, з професійно твердими зморшками в куточках стулених губ:

— У чому справа, панове? Ви…

— Верховна Інквізиція.

Третій заслін. Громило, якому плювати на значки; Клавдій не хотів паскудити руки об нього. Коли відчуває відьму. Усе виразніше. Там, за зачиненими дверима…

— Назад! Стояти, кажу!..

Погрожує чимось… пістолетом, чи що. Стане розуму вистрілити… У такій штовханині…

Клавдій відступив убік. Нехай громилами займаються ті, кому належить; він відчуває відьму. Вже і забув, що вони не народжуються у кімнатах для допитів; не пам’ятає, як виглядає справжня вільна відьма…

Подав знак — хтось із групи стрибнув і вдарив у двері плечем. Крихка фанера, а з вигляду така…

Грюкіт. Тонкий скрик; усе тоне в ритмі галасливої пісні.

Кімната розкішна. Якесь мальовниче ганчір’я на оксамитових отомаиках; у глибоких дзеркалах нескінченний ряд світильників. Двоє жінок — одна в куті на колінах, затулила обличчя руками; друга завмерла за спинкою крісла, в руках її коробочка з гримом, а очі…

Клавдій відсахнувся; два довгих, гострих леза пройшли в нього під вухами і встромились у шию. Відьма була неймовірної сили. Жахливої.

— Назад, Інквізиторе.

Знову скрик. Жінка на колінах у куті.

— Назад. Або на трибунах з’явиться багато свіжого м’яса.

Він мовчав. Не час марнувати сили на розмови.

— Ти чуєш мене, Інквізиторе?

Пісня урвалась.

Ефектно, на злеті, різко, мов підстрелена; стадіон вибухнув аплодисментами… Клавдій кинувся.

Губи відьми страшенно скривились. В обличчя Старжеві вдарив струмінь страху — панічного, нудотного, нелюдського… він устиг викинути перед себе руки — зіниці відьми стали вертикальними, як у кішки:

— На… зад…

Знову спалах страху — удар батога, але вже ослаблого, що ось-ось вислизне з руки;

— … інк… візи… торе…

Металевий вогонь у руках. Срібло. Вигнутий гострий язик.

Відьма відкинулась — ґраційно, навіть красиво; потім різко зігнулася навпіл і впала.

Удар руків’я до паркету. Все.

Ота, на колінах, тихенько заскиглила. На сцені вдарила музика і загунявили кілька дівочих голосочків одразу.

Клавдій жестом зупинив людей, які юрмилися у дверях. Підійшов до простертого тіла. Провів над ним долонею, наче гладив. Рука нічого не відчула — ніби на паркеті було порожньо.

Він узяв мертву жінку за плече і з зусиллям обернув обличчям догори.

Кров відьми. Чорна, мов смола. Клавдій тільки зараз помітив, що на ній синій халатик гримера. Між двома нагрудними кишеньками руків’я срібного ритуального кинджала, що дарує миттєву та гарантовану смерть. Прекрасна доля для кожної відьми. Гарний кінець.

— Що… тут… панове, ви…

Інквізитор озирнувся. Відсунув ліктем перелякану зірку, яка з жахом тупцювала на порозі своєї гримерної.

Як там покійниця висловилася: «свіже м’ясо?..»

Стяг-відьма, пророчиця. «Одниця, так, так!..»

Що вона ще навіщувала?..

За дверима, перед фронтом переляканої юрби адміністраторів і служок, стояв куратор Мавин, й очі його палали холодно та хижо.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

— …То куди вас?

Пасажирів двоє. Хлопець років шістнадцяти та дівчисько в довгому чорному плащі; піднятий комір закриває її обличчя до самих очей.

— Проїзд Миру? Ого, у цей час такі затори…

— Ми не поспішаємо.

Машина ледь повзла. Клав утискався спиною в шкіряне сидіння і міцно стискав у руці холодну Дюнчину долоню.

Тепер усе буде по-іншому. Він не дозволить полювати на неї, він нікому її не віддасть. Багатолюдна Віжна — не порожня спортбаза, спробуй вистежи серед мільйонів єдиний Дюнчин слід…

Він винайняв кімнату в центрі. Спустошив заповітний рахунок, заведений з метою придбати спортивну машину. Комірчина на п’ятнадцятому поверсі тісного, наче вулик, будинку, де навіть сусіди не знають один одного; тепер у них з Дюнкою буде справжнє спокійне життя. Наче нічого ЦЬОГО і не було…

Він здригнувся, стиснув руку міцніше. Йому було страшно. Він боявся за Дюнку — але і Дюнки також. І чи не більше. Його мозок не міг подолати цю суперечність; Докія померла… Докія повернулась… Вона в могилі — і сидить поруч…

Зусиллям волі він заборонив собі замислюватися. Про життя не можна думати — жити не захочеться. Не будемо випереджати час, будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження…

На Дюнчиній спині проступає пляма вологи. Мокрий купальник проступає крізь плащ…

— Тобі не зимно?

Заперечення. Тепер їй не буває зимно. Ніколи. І пальці крижані, мов зима…

Вона відчула його настрій, трохи обернулася. Стиснула його долоню — ледь-ледь:

— Клаве… Не… залишай… мене.

Кімнатка завбільшки з автобус. Над вулицею балкон — напівкруглий, з іржавими перилами. У Клава, коли вийшов покурити, одразу запаморочилося в голові, бо під ногами текли назустріч один одному два безупинних потоки — блискучий метал, сліпучі фари, роздратоване гудіння… Оси. Стривожений рій. Ночі — наче і не було. Неприродне світло.

Дюнка на продавленому дивані. Скинула плащ і залишилася у своєму проклятому зміїному купальнику.

— Зніми його, — пошепки попрохав Клав. — Давай його… спалимо.

Вона слухняно кивнула. Не чекав. Скинула шлейку з плеча. Другу; Клав дивився, не здогадався відвести очі. У ТОМУ житті він не бачив її оголеною. І не може судити, змінилася вона З ТИХ ПІР чи ні…

Її груди були біліші від решти тіла. Смага… Не бронзова, а сіра, мов попіл. Ні, це світло з вулиці…

Дівчина підвелась, аби стягнути зміїну смужку зі стегон. Клаву закортіло замружитися. Купальник перетворився на мокрі пута, що скрутилися у неї на колінах.

Його пройняв жар. Він мимохіть вхопився за пряжку власного паска; Докія звільнилася від купальника і випросталась:

— Клаве…

Волосся на голові його стало сторч. Він мало не скрикнув — так боляче зіштовхнулися в ньому два однаково сильних, однаково безжальних знання.

Кохане тіло. Його дівчина. Його жінка. Вперше…

Мокре волосся. Крижані долоні. Босі сліди на померзлому піску. Задушливий запах квітів на кладовищі та обличчя її у жалобній рамці…

Він бачив її мертвою. ЯК тепер йому…

— Клаве… не… жени… мене…

— Ні, — сохле горло, холод у грудях, — але…

— Не бійся… Я люблю тебе… Кохаю… Обійми мене, Клаве, я так довго…

Кров на підборідді: він прокусив свою нижню губу.

— Не зараз…

— Клаве…

Не можу, — скорився він. Не… Можу.

Дюнка стояла поруч, руки холодні, мов рибки. Наче довго пробула в річці.

Справді, довго.

Він усилує себе повірити, що час відступив на дев’ять місяців. Що зараз червень, завтра іспити, Дюнка просто перекупалася і перемерзла. Примусить забути похорон і жахливий запах квітів. Розволошеної землі. Забути. Негайно.

— Клаве…

— Зараз, Дюнонько. Зараз…

У цього поцілунку був присмак крови.

— Клавдію…

Він зціпив зуби. Він вирішив.

Розділ 4

Телефон ридма ридав. Довгими гудками-зойками: підійди до мене, підійди. Візьми трубку, це ж так важливо, від цього залежить людське життя…

Чи не людське? Відьма… Нелюд…

Назар не чув. Висмикнув шнур, запровадив тишу і спокій у своєму світі. Затишному. Людському… Можливо, просто спить.

Івга втомлено впала на лаву.

У вітальні Прова був телефон. На маленькому столику; в неї стало сил розвернути його, поставити поперек. Торцем у двері ванної, іншим — у протилежну стіну, — тісний коридор у Прова.

Вільна…

Там, у коридорі, натягнула мокру білизну. Ковтаючи сльози, влізла в джинси і светр. Не зав’язувала шнурівки, вилетіла за двері; шум води урвався. Її заплеснув страх — майже як на пустищі, серед нерухомих, чорних вагонів.

Вільна відьма… Вільма.

Вона побігла. Сумка товклася позаду, наче підганяючи; на доріжці перед будинком Івга налякала зграйку дітей. Старий з сіткою ледве втримався на ногах; вона заскочила в автобус і цілих п’ять зупинок боялася, що Пров її дожене.

За віщо вона так з ним? Що він їй зробив, крім добра?

І…

І що буде, коли таки розшукає? Коли шукатиме…

Шукатиме. Ці такого не вибачають.

Коли б Назар підійшов… Івга не мовчала би — вона вже готова говорити. Принижено проХАТИ. Проситися до хати. Служницею. Весілля не буде, це дурний зрозуміє, Івга більше не горда, взагалі ніяка.

Ніщо — ось вона що… не хоче Назар любитися з відьмою — най хоч захистить. Зглянеться на… Яка там вона вільна… Візьми мене, Назаре, — навіть лисиці бувають вірні, як собаки.

Погляд жінки, яка пройшла мимо, вдарив, мов ляпас.

Жалісно-зверхній погляд на молоду нетягу з мокрими очима і червоним од сліз носом; Івга відчула себе слимаком, що налип на дошці. Бридким; чи не захоче поліцейський патруль розпитати підозріле дівчисько?

Руда виразно уявила себе в прийомнику-розподільнику. Безробітна відьма без місця проживання стукає п’ястучком по столу капітана: «Я подзвоню Великому Інквізитору Віжни! Особисто! Негайно! От тоді ви…»

Патруль наближався; Івга подолала в собі панічне бажання тікати. Намацала в сумці записник, розкрила навмання і заглибилася у вивчення власного паскудного почерку. Людина зайнята справою — вона абітурієнтка, яка приїхала з провінції, трохи обшарпана, але дуже старанна учениця…

Вона бачила, як їхні тіні проповзли на відстані сантиметра від її кросівок. Не зачепили — добра прикмета…

— Не трусися, дурна, їм не до тебе.

На іншому кінці лави — дівчисько в шкільній сукенці, поруч візок з канапками.

— Ти б імідж змінила, — сказала їй Івга крізь зуби. Дівчисько звело брови:

— Що?

— Імідж, — Івга презирливо скривила вуста. — Купи собі перуку і парасольку… Або ж шкіряну куртку з наліпками і мотоцикл. Мене вже нудить од цих «бутербродів».

Дівчисько посміхнулось:

— Боюся — змінити імідж доведеться ТОБІ. Стань сьогодні на облік — тобі допоможуть у виборі долі. Целюлозна фабрика в передмісті та батьківський нагляд Інквізиції цілком відповідають твоїм поглядам на життя, еге ж?

Івга мовчала. З вузьких щілинок дівчиськових очей дивилася хижа, досвідчена, мудра істота.

— Чого тобі? — спитала Івга безпорадно.

Дівча скривилось:

— Розповісти тобі, як беруть на облік? Звелять роздягнутися. Потім оголять твою душу — будеш говорити без упину, слова вухами полізуть… на одну, а то й на кілька касет. І прийде такий-от лобуряка, — «школярка» смикнулась, мов би від болю, — з тих, які… Маркований інквізитор. Полізе немитими руками — у тебе…

— Це ТЕБЕ так брали? — тихо спитала Івга.

Її співрозмовниця вишкірилася. До неї повернулося самовладання; зрештою, вона його й не губила. Просто дозволила собі трохи емоцій, задля переконливости.

— Йшла би ти, — попрохала Івга. — Будь ласка. Га?

Дівчисько витягло з візочка канапку, акуратно відкусило. На нижній губі налипла гілочка петрушки.

— Мене просто вражає, як довго ти думаєш… — зелена гілочка зникла, — як старанно борсаєшся ти у цій… гидоті.

І жодного слова більше. Підвелося і рушило вздовж вулиці; короткий брунатний поділ раз у раз занурювався під лантухувату сіру кофтину.

Увечері до Івги причепилися двоє хлопців з нестямними каламутними очима.

Вона прямувала раптом спорожнілою вулицею й відчувала за спиною настирливі погляди нахаб; аби відірватися від них, вона завернула до крамниці: там, серед високих стелажів і неквапливих покупців, хлопці наздогнали її знову; зупинилися біля входу та захоплено роздивлялися ятку з порножурналами. Часом кидали на Івгу оцінюючі погляди — порівнювали її принади з обкладинками. Вона потроху розпалювалась і відчула, нарешті, нестямну лють.

Зціпила зуби і пройшла повз хлопців до виходу; від них тхнуло. Ледь чутно, солодкаво, нудотно — Івгу не цікавило, що було в їхніх цигарках; порожні очі переслідувачів більше не справляли на неї враження. Обкурена погань…

— Гей, лисеня!

Руда мимохіть смикнулась. Так інколи називав її Назар; тепер лагідне прізвисько назавжди спаплюжене чужим смердючим ротом.

Вона прискорила ходу.

— Лисеня, не біжи так… Хочеш ковтнути?

— Геть, — крізь зуби кинула Івга. Серце стукотіло, мов божевільне, у роті гидкий присмак. Знайомий — страху.

Чіпка лапа боляче вхопила її за плече:

— Треба ж, кожна курва королеву з себе корчить.

Очі Івги потьмарились.

Дні і ночі приниженої втечі. Перед Інквізицією вона безсила, чугайстри навіюють жах — але чому будь-яка погань…

Подальші події вона пам’ятала погано; ніч кліпнула тьмавим вогником закинутої під лаву пляшки, і зручна шийка сама лягла в долоню. Брязкіт. Блискучі скалки:

— Геть!

Хотіла додати ще, хто вони є, ці двоє — але не змогла. Лайка здавалася надто прісною, тому вона просто ступила назустріч переслідувачам із наміром розпороти їхні животи.

— Та йди ти, відьмо…

Вони забралися і лайки свої забрали з собою. «Відьма» не було викриттям — лише ланкою в ланцюзі подібних епітетів; нечисленні перехожі заметушилися, Івзі почувся поліцейський свисток. Вона подивилася на розбиту пляшку в руці, що вишкірялася кривими іклами скалок. І заходилася шукати урну. Чомусь їй видавалося важливим не насмітити на вулиці; щастя, що виявилася поруч…

«Як старанно ти борсаєшся…»

Чорні краплини крови на пальцях. Порізалась.

Двері під’їзду були зачинені. Івга довго стояла в підворітті й слухала, як тече рівчаками лінива дощова вода.

Куди дивляться вікна квартири номер чотири? На площу, чи у двір, де смиренно мокнула дитяча гойдалка?..

Її рішучість танула. Проклята ніч… І хмари… І замок на дверях; можливо, за ними ще й охоронець. Куняє, дивиться маленький телевізор, гріє ноги біля електричного каміна та поглядає в бік четвертої…

З підворіття вона перебігла до телефонної будки. Зачаровано задивилася на танок краплин на склі. Набрала номер, який не потребує запису. Шрам у пам’яті.

Довгі гудки. Івга сповзла спиною по стіні, обійняла коліна і змусила себе ні про що не думати.

Двері відчинилися на світанку. Стара з песиком, чимось невловимо схожі одне на одного. Породисті, доглянуті, серйозні. Вийшли на ритуальну прогулянку.

Івга дочекалась, поки вони зроблять кілька кіл подвір’ям і повернуться до під’їзду. Стара пропустила песика вперед. І зоставила двері відчиненими. Починався новий день.

Там пахло дощем. Охоронця не було — в куті стояв лише м’ясистий фікус, який бачив стареньку — дівчатком, а песика — щеням…

Івга залишала мокрі сліди на світлих сходинках. Стелі в будинку були такі високі, що над сходами панував напівморок. Сходинок виявилося несподівано багато — хоча підніматися було всього на другий поверх. До великих, чорних, панцерних дверей…

Вона відсмикнула руку від зеленої, мов ґудзик на її старому пальто, кнопки. Але дзвоник уже теленькнув… Пізно.

Мовчання. Тиша; на третьому клацнув замок і збуджено завив пес.

Дівчина відсахнулася від дверей. Полювання триває. Відьма…

Стара стояла в просвіті. На обличчі її не було ні страху, ні підозрілости. Просто безмірна цікавість:

— А пана Старжа, здається, немає… Поїхав післявчора. Ви щось хотіли?

— Ні, — Івга відвернулась. Старенька здивувалася ще більше:

— Але ж ви до Клава? Тобто, до пана Старжа?..

Мабуть, треба щось сказати. Хвилину вона намагалася вичавити з себе бодай слово; потім скорилася і мовчки рушила вниз. Брудна долоня безсило ковзала по жовтому лаку поручів.

* * *

Клавдій спав. І був рибою. Круглою, мов куля, і зовсім сивою; добре бути рибою, але коли літак зайшов на посадку, сон урвався неприємним завмиранням у грудях.

Двох він катував марно — вони нічого не знали. Третя знала, але вивідати це знання було неможливо навіть йому… П’ята довго трималася, але таки розповіла… Все.

Хоча навряд чи «все». Мавин — професіонал… Йому доведеться тяжко працювати, але це саме робота, а не гарячкове гасіння пожежі. Її вони, начебто, припинили. На який час?!

«Ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти зупиниш це, так?..»

А грець його знає…

Літак поринав у повітряні ями; шлунок Клавдія стрибав до самого горла. Втім, його млоїло б і на землі. Тепер його нудитиме довго… Усе життя.

Треба було примусити Мавина, — запізніло розлютився він. Нехай би попрацював куратор. Наступив би на горло власній гідності і… ще чомусь, від чого в Клавдія залишився тільки спогад. І той — у синцях; треба було Федору… Вона баба жорстока.

Але… Мавин, і тим більше Федора, не домоглися би ТОГО зізнання. Приємно усвідомлювати професійну вищість. Як у тому анекдоті про асенізаторів: «Учися, синку, а то будеш усе життя ключі подавати»…

Літак торкнувся бетонки; на превеликий жаль, почуття невагомости змінилося трясаниною на злітній смузі. Зараз він приїде додому, вимкне телефон і знову стане рибою. І не буде ні важкого передчуття, ні відьом, ні бетонної тарелі з людським місивом…

Його сіпнуло. З таким самим почуттям учора він спускався у підвал. А сьогодні додалася ще і картинка: тисячі людей у паніці кидаються до виходів… Криваве вариво…

Літак зупинився. Доста. Зараз ми цю думку зітремо…

Клавдій набрав повні груди повітря й уявив усе це в подробицях і барвах — аж до чиїхось розчавлених окулярів під лавою. Потім — як по яскравій картинці повзуть тріщинки, мов розбили скло. І скалки з брязкотом осипаються; полегшений видих; усе.

Дощ.

— Як там Одниця, патроне? — приязно спитався охоронець.

— Курортний сезон у розпалі, — Клавдій посміхнувся. — Маґнолія… Бери відпустку, Салю, жінку — і на пляж…

Драбант засміявся:

— Я розлучений…

— Отакої, — здивувався Клавдій. — То й добре… Від жінок самі неприємності. І чи не кожна друга — відьма…

Обидва розреготались.

Дві години тому Федора проводжала Клавдія — до самого трапа. Мовчки; власне, за етикетом їй і належало супроводжувати його. Бо ж куратор Мавин має пильні справи, а візит Великого Інквізитора був робочим… Навіть чорноробським. Суцільно чорним.

Федора мовчала, а йому не терпілося залишитися на самоті. І спробувати зализати рани. Повернути хоча б позірність душевної рівноваги…

— Тримайся, Федоро. Дітям вітання… Їм подобається тут? Море…

— Мабуть.

— До побачення.

— Щасливої дороги… Клаве.

Він аналізував, згадував, але так і не зрозумів, як вона дивилася на нього. Як на ката? Навряд чи… Недоречна помисливість. Як на героя?..

Такий погляд був у її дочки. Їй було років п’ять, коли матір від’їжджала у відрядження — надовго, і дівчинка дивилася втомлено та безнадійно, наче повторюючи: що я можу супроти долі… що я можу вдіяти… що я…

Відрядження називалося — «місяць з дядьком Клавом на турбазі». Що ми всі можемо супроти долі?

Машина виїхала на площу Переможного Штурму, і Клавдій із задоволенням зрозумів, що успішно подолав заборонені думки. Кілька годин сну — і він буде в змозі «розгрібати» далі. Чомусь був певен, відьми з глибоким «колодязем» плодяться не лише в Рянці та Одниці… Але — пізніше. Згодом.

Драбант зазирнув у під’їзд, повернувся і поштиво став за плечем, чекаючи, доки Великий Інквізитор облишить розглядати квітник з півниками й підійметься нагору. Клавдій мляво махнув рукою:

— Йди, Салю… Бувай.

На сходах холодно і волого. Мокрі сліди — спогад… Нема чого казати — «успішно подолав…» Тільки на половині прольоту Клавдій відчув близьку присутність відьми.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Він приносив їй хліб, кефір, обіди зі студентської їдальні… Вона нічого не їла. Кришила булку і розливала кефір у кілька склянок — ілюзія трапези; Клав безмовно мив посуд і приносив нову порцію. Прийняв правила гри і намагався у них повірити.

Він геть закинув заняття, схуд і змарнів. Другий тиждень Юлек не бажав з ним розмовляти; Клав без жодного приводу образив його, але найгірше, що від бойкоту страждав сам ображений, Клаву ж було не до цих сентиментів. Клав жив за непроникною для світу плівкою. У крихітній квартирці на п’ятнадцятому поверсі його щомиті чекала кохана жінка, начебто мертва; Клав намагався вирішити питання, головне в своєму житті — щастя це чи тортури.

Йому було потрібне зусилля, аби торкнутися її. Затамовував подих, аби не відчувати запаху води, який постійно від неї походив, і через силу розтуляв губи, відповідаючи на її поцілунок. Але минала хвилина нестерпної боротьби — і його тіло пізнавало в її пестощах справжню спраглу плоть. Дюнка зігрівалася в його теплі, її тіло втрачало холод і скутість, уста наливалися живим кольором… Він пестив високу шию дівчини та відчував її божевільний пульс. Новонароджені поштовхи її крови.

Пам’ять повертала лагідне літо, і він із каяттям шепотів: «Дюно, вибач» — і обіймав її так, наче хотів задушити.

Вже місяць вони жили як чоловік із жінкою.

Він продав букіністу з десяток улюблених книжок і придбав їй сукню, білизну, туфлі… Навіть пантофлі та косметичний набір; йому думалося, речі з людського побуту допоможуть позбутися осуги маячні на запалених пристрастю губах, серпанку марення в кімнаті. Він так забувся, що навіть запропонував якось:

— Подзвонимо твоїм батькам?

Дюнка довго не відводила від нього змертвілих очей. І він пошкодував, що настільки… повірив у справжність їхнього життя.

Її волосся ніяк не просихало. Коли обіймав її, мокрі пасма крижаними змійками торкалися його плечей; він перерахував залишок грошей і купив фен.

Нібито, зраділа. Він нестямно слухав стугін з ванної; згодом до нього додався хлюпіт води.

Він зазирнув; Дюнка посміхнулася і спрямувала струмінь гарячого повітря йому в обличчя. Клав відчув себе бедуїном у пустелі.

Ванна була повною; біла піна мало не перевалювалася через край.

— Кому пива? — бовкнув Клавдій і зрадів, коли вона засміялася. — Будеш?

Дюнка похитала головою.

— Отже, кінва — мені?

Вона кивнула, дивно задоволена. Наче Клав був укритий триденним брудом… Він майже образився…

— Добре… Я зараз, — торкнувся Дюнкиної щоки. Вона була теплою. Вперше!

Дюнка вийшла і причинила за собою двері.

Клав роздягнувся. Під піною було затишно. Він зручно витягнувся і заплющив очі.

УСЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. Вже повертається: хтозна-скільки мешканців цього міста живуть… з ними. З коханими, які з-за МЕЖІ прийшли на їхній заклик! Хто має право їм завадити? Чугайстри… недоречний спогад, але хіба вони знайдуть її? Ніколи…

В жерлі крана набрякала краплина. Вже хвилину… Кап…

У тиші її падіння видалося маленькою катастрофою. Утім, ні. Не в тиші.

Муркотіння… Дюнка. Ніяк не набавиться новою іграшкою… У кімнаті.

Клавдій розплющив очі.

Ні…

Не в кімнаті…

Фен лежав на поличці для шампунів, що якимсь дивом утримувалася на двох іржавих шурупах. Клавдій простежив шлях чорного дроту — той міцно сидів у розетці.

Як вона могла залишити його? І як він міг не помітити, він-бо не самогубець? Чи він збожеволів?..

Був такий фільм. Вони дивилися його разом з Дюнкою в літньому кінотеатрі, де безжально жалили комарі, та вилися у потоці світла нічні метелики… там дівчина, яку переслідував убивця, штовхнула його у ванну й услід жбурнула ввімкнений електричний прилад.

Власне, фен. Рідко хто тримає у ванній телевізор. Який він ідіот…

Обережно, аби верхівка пінної гори не торкнулася полички з феном, він узявся руками за слизький край. Поличка здригнулася — іржаві шурупи відслужили своє.

Клав завмер. Млосна нудота в животі.

Фен з гарчанням підповз ближче до води. Потягнувся до неї білою мордою виснаженої жагою тварини. Під подихом його піна затремтіла й осіла; оголився темний острівець чистої води. Ополонка в снігу. Фен повільно, але невтримно падав, і ця мить тягнулася для Клава кілька жахливих хвилин.

Йому не згадалося нічого з традиційного опису таких ситуацій — ані історія його життя, ані мати, ані перший поцілунок. Згадався йому старий лум з хворими очима на розумному обличчі. Темне віття старої ялиці. Все.

Ні!

Ніхто не вчив його цьому рухові. Він викинув уперед обидві руки, наче відштовхував саму смерть. Вода здійнялася хвилею…

Незрозуміло, чому електрична іграшка на мить припинила своє падіння. Можливо, зачепилося за щось важке ребристе руків’я; Клав уже вистрибував, вихлюпуючи піняву воду. Під босими ногами шерхлий гумовий килимок, мокра рука хапається за кручений дріт…

Він був упевнений, що шнур не подасться — але вилка легко вийшла з розетки, вдарилася об стіну, відскочила і плюснула у воду — вслід за феном…

Клав стояв у вистиглій калюжі. З полички по черзі зіслизали шампунь, мильничка і пензлик для гоління; фен нерухомо лежав на білому дні. Мов потонуле страховисько.

Спину його лизнуло прохолодне повітря. Прочинилися двері.

Дюнка стояла на порозі. Мовчала. З нерозумінням переводила погляд з тремтячого хлопця на ванну і назад.

— Ось, — Клав неприродно захихотів. — Мене заледве не підсмажило.

Дюнка мовчала. Виразу її очей він не зрозумів.

* * *

Івга вислизнула з напівсну, коли внизу почулися кроки. Затамувала подих і вслухалась у чорну мовчазну присутність — прибулець постояв поруч із фікусом, повернувся і вийшов. Вона не встигла звести дихання — у під’їзд увійшли знову, і дівчина відчула знайому нудоту.

Притискаючися до сумки, вона кинулася нагору, але підвернула ногу і просто відповзла в темний кут. Принаймні, від панцерних дверей її роздивитися неможливо.

Присутність Інквізитора стала ще важчою. Крізь стукіт крови у вухах Івга чула кроки. Спочатку рішучі, потім уповільнені, наче замислився той…

— Хто тут?

Удар. Вона скрутилася, затиснула рота долонею. Біль прилинув і відступив; вона розгледіла сходинки і ноги в темних черевиках. Зовсім сухих, незважаючи на дощ.

— Не треба було цього робити, Івго.

Вона зітхнула глибоко, як могла. Тиск майже зник. Тільки злегка трусилися руки.

— Не треба чатувати за рогом. Небезпечно… Давай, підводься.

— Я не хочу на облік, — вона втиснулася спиною в холодну стіну. — Не хочу в тюрму. Не буду там жити…

— Івго… — втомлено. — Мені б твої проблеми.

Передусім Клавдій оглянув вміст холодильника. Їсти не хотілося — але споглядання їжі допомагало… не виглядати таким жахливим. Так йому здавалося.

Мітець-молодший помилявся. Його наречена не відсиджувалася у подруги. Не так виглядає. І вираз очей не той.

— Не час, — сказав він до самого себе. — Не час відьмі, яка не стала на облік, блукати вулицями і ночувати на вокзалах.

Не бачив Івгу — але відчув, як вона скинулась. Уявить, наче він читає думки. Чи місто повне його нишпорок…

Він згадував її нещодавно. Так, вона ж телефонувала… А він передзвонював Назару.

— Довго чекала на мене?

Вдих.

— Не знаю… Годинник зупинився…

— «Зупинився годинник залізний Ім’я моє закуй в залізо У світ пекельного заліза Тендітну квітку…»

Він безтямно покрутив у руках пакунок з шинкою. Цікаво, що тепер з нею робити… З Івгою. Зважаючи на власний учорашній наказ…

Він повернувся до вітальні. Дівчина стояла біля дверей, на вільному від килима місці. У мокрій куртці, з сумкою коло грудей.

— Відучора, — Клавдій підкинув пакунок на долоні, — життя відьом ускладнилось… втім, ускладнилося воно ще раніше… коли почалися самосуди. У самій лише Рянці… А Віжна задовільнилася пікетами… — його погляд зупинився на етикетці пакунку. — Чому на шинці малюють усміхнених свиней? Їх що, тішить перспектива вудження?

— Не більше… ніж відьму, — силувано озвалася Івга. — Скоро… з’являться дитячі конструктори «Спали відьму» — з барвистою етикеткою, де посміхається… — Її голос зірвався.

— Роздягайся, — сказав він сухо.

Її напружені очі зробилися майже божевільними; Клавдій виправився:

— Я мав на увазі куртку… І кросівки.

Аби не бентежити дівчину, Клавдій відвернувся й увімкнув телевізор.

На інформаційному каналі говорили не про відьом. Клавдій був вдячний — світ складається не лише з шабашів. Навіть коли їх страшенно багато…

— Ти дзвонила Назару? — місце засмаглого диктора зайняла жінка зі спортивною зачіскою.

Івга схлипнула:

— Я не піду на облік. Вони… Я не піду!

Клавдій підняв слухавку.

Із закушеною до крови губою Івга дивилась, як чіпка рука з візерунком жил набирає номер. Ґрати, ланцюги, сморід смолоскипів… У мене в будинку відьма. Візьміть її…

Вона вчинила так, як од неї чекали. Скорилася на милість переможця. Як зневажливо посміхнеться дівчисько в сірій кофтині: «Що? Догралася? Ти ж цього хотіла? Сама прийшла до НЬОГО?»

— Смерть погані… — це в слухавку, не Івзі — але вона відчула себе так, наче вислухала смертний вирок. Відьма Івга…

Інквізитор довго мовчав. Івга чекала. «У мене…».

— Так, — глухо зронив Інквізитор. — Ділитися враженнями будемо згодом, Ґлюре. Спочатку доведи це все до кінця… Через три години мені потрібен повний звіт. Усе, на ці три години вважай — я помер…

Трубку покладено.

— Не піду на… — прошепотіла дівчина.

— У тебе добрий внутрішній захист, — сказав Інквізитор, дивлячись у вікно. — Як себе почуваєш?

Івга з подивом зрозуміла, що нудота минула.

— Добрий захист, — неуважно повторив Інквізитор. — Івго, ти хочеш спати?.. Я — дуже. Коли я зараз не посплю хоч дві години, відьми всіх провінцій відсвяткують мою смерть…

Він потер очі. Так, що почервоніли повіки:

— Я буду спати, Івго. Піди на кухню, візьми в холодильнику, що сподобається, і з’їж… Можеш поспати, на канапі. Тільки, — він видихнув, — не роби двох речей. Не торкайся вхідних дверей і не заходь до мене в кабінет. Я одразу прокинусь, а це «зіпсує мені нерви». І слухавку не піднімай…

Вона мовчала.

Вражаюча нереальність… Жорсткий килим під ногами; ручна робота. Шкарпетки мокрі, але не знімати ж їх перед Великим… Несолідно…

Зачинилися важкі двері кабінету. Клацнула химерно вигнута ручка; Івга де стояла, там і сіла на підлогу.

Дощ не припинявся. На екрані — метушливий рекламний ролик.

Сиділа і слухала, як ниють ноги. Джинси відсиріли наскрізь… Зараз би до вогню…

До вогнища.

Івга здригнулась. Вогнище палало на екрані, але аматорська камера постійно смикалася і не давала розгледіти металевий каркас, довкола якого зібралися люди… Баскетбольний стояк зі щитом. Сітка на кільці вже згоріла. Люди, схожі на вболівальників. Німо кричать; запис без звуку. До металевої опори прив’язана людина… Пожежна машина, люди у формі… Екран гасне…

Голова засмаглого коментатора:

— …даний комплекс заходів за своєю суворістю не має аналогів… ефективність його така, що вже за дві години в окрузі Одниця було знищено п’ять особливо небезпечних і затримано дев’ятнадцять стандартних відьом. Водночас Великий Інквізитор підкреслив, що, працюючи в тісному контакті з Відомством Громадського Спокою, не дозволить подальшого розповсюдження самосудів як шкідливого для Інквізиції, антигуманного і блюзнірського явища…

Дівчина підійшла до телевізора. Надто близький екран обпік їй очі.

— … основним напрямом залишається виявлення незареєстрованих відьом. Вироки Інквізиції відтепер будуть виконуватися протягом доби, значно розширюється список приписів, за якими відьма ізолюється або знищується…

Івга відчула гостру насолоду від власної влади, коли натиснула кнопку, і диктор зблід і зник.

От. Вона сидить у квартирі Великого… На підлозі. Перед мертвим екраном. Спокійно, відьмо… Там, під дощем, ще гірше…

Мокрими слідами позначила свій шлях до кухні. Прочинила холодильник. У роті миттєво стало тепло і вогко; добре — її апетит сильніший од негараздів. От тільки чай…

Вона обернулася до плити. Чайник сяяв дзеркальним боком, в якому відображувалася темна постать у дверному прорізі.

Руки налилися свинцем. Чайник не підняти — хоча води в ньому якихось дві склянки.

— Не можу заснути, — вибачився Інквізитор. — Неприємно, але не дивує.

На ньому — чорний халат, що нагадував своїм кроєм середньовічний плащ.

— Є багато чудових піґулок, — сказала Івга, вивчаючи підлогу. Інквізитор похитав головою:

— Мене — не бере. У мене своєрідний організм — не помітила?

Івга злякалася, що нудота почнеться знову. Інквізитор дивно посміхнувся:

— Твоєму захистові позаздрить будь-яка воїн-відьма. Давай-но поїмо.

Їсти їй розхотілось. На боці чайника шипіли випадкові краплини.

— Що ви робитимете зі мною?

Інквізитор провів рукою по чолі:

— Добре питання, Івго…

Вона вперше насмілилася поглянути йому в обличчя. Втомлене. З відблиском білих ліхтарів, хоча за вікном — білий день. Інквізитор витягнув булку:

— То ти Назару дзвонила?

Руда відвернулася.

— Знаєш… — Інквізитор акуратно різав хліб. — Мене з дитинства привчили, що особисті проблеми кожного з нас — це тільки його проблеми. Розумієш?..

— Навіщо ви сказали їм? — прошепотіла дівчина. — Ви мене… живцем… за віщо, що я вам?!.

— Назара образила твоя брехня, — сухо повідомив Інквізитор. — Якби це відкрилося пізніше, було би тільки гірше.

— Гірше не буває.

— Це ти так думаєш, — голос Інквізитора… стиглий сірий попіл у каміні. Івга змерзла і затремтіла.

Чайник закипав і скавчав, наче пес.

— Особисті проблеми… — пробурмотіла вона зло. — Не треба змішувати… Їх і службовий обов’язок. А ви тільки це і…

Інквізитор зітхнув:

— Сядь, Івго.

— Я постою.

— СІДАЙ.

Аби втриматися на ногах, вона вчепилася за край стола. Ось як вони це роблять. Ось як… Правду казало дівчисько в шкільній сукенці.

Підлога зовсім поруч. Чиста… Веселі квадратики лінолеуму…

Боротьба її волі з недбало кинутим наказом завершилася нічим. Просто урвалась. Наказ зник, і воля Івги лишилася без опори. Дзвін у вухах і біль у розбитій руці…

— Вибач, я не хотів.

Вона підвелася. Не можна лежати перед ним. Нехай у ногах валяються переможені.

— Вибач… Ти якась патологічно вільнолюбна. Бачиш примус там, де його і немає.

Івга хотіла сказати, що Великий… не може не силувати. Він так призвичаївся до своєї ролі, що примушує навіть у дрібницях. Не усвідомлюючи… Безпричинно. Але навіщо?

Інквізитор їв. Неквапно, але звично швидко, як вояк… Як вовк.

— Ти в школі тести складала?

Німе запитання…

— Ось тобі тест… Місто. У ньому — вибухівка. Спрацює через годину, чи в метро, чи в лікарні, чи в дитячому садку… Єдина людина, котра знає, де, — жінка, яка не бажає відповідати ні на які запитання. А ти — слідчий. Твої дії?

Івга тупо мовчала. Чого йому треба? До чого тут вона?..

Інквізитор відсунув тарілку. Витягнув цигарки, жадібно, навіть сласно, закурив:

— Не пов’язуй із собою. Історія — вигадана. Загадка. Як би ти вчинила?

— Не знаю.

— Ти думаєш, людям… які загинуть через годину, легше від твого незнання?

Івга стривожилась. Вона надто вірила у владу слів над реальністю; навіть вигадана історія може справдитись — у віртуальному світі. І вбити уявних людей… Насправді, вбити.

— Треба… дізнатися, — видушила вона.

— Як? — у голосі Інквізитора такий розпач, наче гра невпинно втілюється в життя. — Як… коли ця… погань мовчить?

— Навіщо їй це? — безпорадно спитала дівчина.

Інквізитор знизав плечима:

— Якби ж я знав… Час спливає.

Вона стиснула долоні:

— А більше ніхто не знає?

— Ніхто, — Інквізитор затягнувся. — Слухай, що ж я димлю, тебе не спитався. Ти ж не куриш?

— Не може бути, щоби ніхто…

— Може.

Руда нарешті сіла. Нервово звела коліна:

— Не знаю. Катувати, щоби сказала…

Пальці Інквізитора зім’яли цигарку. На стіл посипався попіл. Вона злякалася. Щось не так?

— Не впевнений, — Інквізитор постарів на очах. — Учора я весь день, Івго, займався тим, що катував жінок. Ти, отже, мене підтримуєш?..

Він просто таки вп’явся у неї очима.

— Чого ж ви хотіли… від них? — вона намагалася надати голосу байдужости і холоду.

— Чого хотів — те отримав, — витягнув нову. — Зрештою, неважливо.

Мовчали. Слухали, як крапає з крана вода… Івзі привиділося просторе приміщення з нікельованими раковинами і цинковими столами, а на них…

— Коли тебе ініціюють, — Інквізитор уважно слідкував за її обличчям, — коли це станеться, на тебе чекає блискуча кар’єра… Якщо так можна охарактеризувати ЇХНЮ ієрархію. З твоїми здібностями ти була би щит-відьмою. Або і стяг-відьмою, бо чуття у тебе позамежне… Але все ж не ініціюйся, лисичко, прошу тебе. Не спричиняйся до мого головного болю… — він сумно всміхнувся.

— Чого ВОНИ прагнуть? — Івга знову згадала те дівчисько.

— Багато б я дав, аби зрозуміти. Іноді здається… ось, зараз. Але… для цього потрібно БУТИ відьмою. Коли будеш… скажеш мені… як старому знайомому. Чого їм треба?

— А ви спитайте в них під тортурами, — не втрималася вона. Інквізитор скривився, відкрив було рот, — але цієї миті дзенькнули телефони — на кухні та в кімнаті.

Івга раптом злякалась. Панічно, безнадійно і зовсім без приводу — напевно, просто нерви… від різкого звуку. Інквізитор потягнувся до слухавки:

— Так…

Обличчя його не змінилось, але вона зрозуміла, хто подзвонив.

— Звісно, мене не було. Я тільки сьогодні повернувся, з курорту… Цікава в мене робота, як бачиш… Облиш. Які образи, ми ж з тобою начебто дорослі… Ні, цей тиждень можна викреслити. Так, ти чув… Що?..

Івга взяла кусень булки. Автоматично відкусила, намагаючись утамувати не голод — інше почуття, невизначене, але від того не менш відчутне. Жувати, жувати…

Інквізитор не дивився на неї. Слухав. Споглядав як димує цигарка в попільничці. Івга чекала.

— Бачиш, — мовив Інквізитор тоном нижче, — мені такими речами займатися не годиться… Вибач, але саме зараз нічого не можу сказати.

Він позирнув на Руду. Мигцем, але вона помітила.

У слухавці збуджено тріскотів металевий, змінений відстанню голос. Переконував у чомусь.

— Добре, — озвався Інквізитор. — Але чому ти, а не він? Він начебто дорослий і у твердій пам’яті.

Івзі зробилося неприємно. Назара образили. При ній.

— Добре, — втомлено повторив Інквізитор. — Нехай подзвонить мені… Або я, коли будуть новини. Так?..

Дівчина підвелася. Нечутно повернулася до вітальні. Подивилася відсутнім поглядом і сіла в куті. Неввічливо підслуховувати.

Він поклав трубку і кілька хвилин дивився, як дотліває цигарка.

От воно як — виховувати сина самотньому батькові. Відбиток… на особистості. Принаймні, Юлекової. Він-бо природжена нянька…

Дівчисько сиділо у вітальні. Просто на підлозі. Руда. Лисиця у пастці. Запитально здійняла очі — і відразу сховала. Очі запалені — але не зацьковані… Більма… звідкіля взялося це слівце?..

— Ось що, Івго… Мій друг, твій, якоюсь мірою, свекор — зайшов у дур. Його, природно, більше цікавить доля сина, ніж наші з тобою аргументи. У дечому він мав рацію. Зараз ми почекаємо півгодини, ти все добре обміркуєш і зателефонуєш… йому.

— Ні, — швидко зреагувала вона. — Я не… ні. Не знаю, що… казати.

Клавдій з удаваним подивом розвів руками:

— Тоді — що? Що нам робити?

Дівчина знову напружилась. Наїжачилась. Клавдій укотре відчув тугий клубок її потенційної енергії. Хоча… Після ініціації кожна з них може виявитись як видатним воїном, так і сіреньким робітником.

— Подзвони, — примирливо сказав він. — Він нервується. Шукає тебе… Зрозумій… Я вийду.

І пішов до кабінету.

Довго, дуже довго в кімнаті було тихо. Потім таки заклацали кнопки телефону, і Клавдій вдоволено кивнув. Примружив очі. Закинув ногу на бильце м’якого крісла.

— Це я.

Голос дівчинки звучав глухо, але цілком достойно. Твердо, без зривів і схилів; Клавдій знайшов у ящику стола льодяникову цукерку і сунув за щоку.

— Я… Так.

Мовчання. Цікаво, що там говорить добряк-професор.

— Розумію, що винна, — голос дівчини зміцнів, теж мені — королева на ешафоті. — На жаль, у мене не було іншого виходу.

Клав розкусив цукерку і запізніло згадав, що ментолу терпіти не може. Просив же ж купувати інші…

— Розумію, — ось уже і метал у голосі. Оце так-так. — Гадаю, ви маєте вирішити. І Назар… Ні, не турбуйтеся. У мене все добре.

Горда. Після трьох ночей на вокзалі ще казатиме, що в добрих друзів можна жити в безпеці хоч цілий рік…

Він раптом відчув роздратування. Зло на обох Мітеців, які готові повірити такій зручній для них байці. І вона не подарунок… що за підліткові гордощі?!

— Я?

Голос дівчини напружився до краю. Пауза; Клавдій точно знав, що на другому кінці проводу також мовчать. Чекають відповіді.

— Я… — дівчина зам’ялася. — Я у… пана Старжа.

Он як. Збиралася збрехати, але злякалась, що Клавдій хибно витлумачить її брехню.

— Так, — повторила Івга. — Звісно.

Клавдій нечутно підвівся; двері його кабінету ніколи не скрипіли.

Вона стояла біля вікна, спиною до нього. Шнур, мов змія, розлігся на килимі. Івга втягнула голову в плечі, трубка в її опущеній руці щось говорила — ледь напруженим але, загалом, цілком приятельським тоном.

Він витягнув слухавку з її зсудомлених пальців. Приклав до вуха — пластмаса була ще теплою і ледь-ледь пахла дезодорантом. Недешевим, — зрозумів Клавдій.

— …не робиться. Ти ж розумієш мене, Івго? Ти ж не бажаєш заподіяти Назарові… ну, зайвого болю?.. Звісно, не моя справа, але… Такі речі не вирішуються за один день. Він ображений, але я думаю, після деяких роздумів… Коли він буде сам готовий сказати тобі… м-м-м… Івго? Ти чуєш мене?

Клавдій простягнув слухавку дівчині. Вона вперто не показувала обличчя — але голос знову був твердим, коли вона сказала:

— Так. Безперечно.

Клавдій перехопив її руку, яка потягнулася до телефонного важеля: зап’ясток був тонким і твердим, як гілка.

— Юле, — поспіхом кинув він, поки той не урвав зв’язку. — Як бачиш, я свою обіцянку виконав… Можу я дізнатися, про що ви домовились?

Пауза. Професор Мітець не чекав такої швидкої зміни співрозмовників:

— Ну, Клаве… Я не знав, що… Коротше, ми домовилися дати Назарові час на роздуми. А коли він отямиться…

— А це — коли? — скрадливо поцікавився Клавдій.

Мітець завагався:

— Може… тиждень… Може, два…

— Юле, — Клавдій сам відчув, як змінився, забринів залізом його рівний голос. — Дівчинка в складному становищі. Їй нема куди йти, вона незареєстрована. Відьми, які не пройдуть реєстрацію протягом двадцяти чотирьох годин від підписання останнього наказу, — він поглянув на годинник, — підлягають примусовій ізоляції. Скажи мені виразно, чи берете ви з Назаром Івгу під опіку? ЗАРАЗ? Чи мені викликати наряд?..

Дівчина затріпотіла; він упіймав її за плече. Попросив розгублену тишу в трубці:

— Юле, дай-но мені Назара.

— Він спить, — глухо озвався професор. — Хлопчик три доби на снодійному. Ти думаєш… що він не хвилюється, що йому не боляче… врешті-решт, саме ти…

Мітець заводив себе; Клавдій примусив свій голос звучати спокійно і м’яко:

— Я все розумію, Юле. Ми, на жаль, живемо у світі, де, крім відьом, є ще багато неприємного… Я не дорікаю. Скажи спокійно, як друг, ви можете взяти дівчинку?.. Ні?

— Клаве, — голос Мітеця зробився втомленим і прохальним. — Ти ж… можеш придумати що-небудь. Я благаю тебе… Як друга.

Клавдій послухав, як важко, нервово дихає професор. Не в формі старий. Ніякого спорту, прогулянок, хоч і дім за містом… Чи його справді так міцно торохнуло? По нервах?..

— Добре, Юле, — майже весело сказав Клавдій. — Тільки швидше думайте, згода?

Професор на тому кінці дроту напевне покивав. Забув, що його не видно.

— Так, звісно… Дякую, Клаве… Така справа… Делікатна. Ти вже там… потурбуйся.

— Еге ж, — Клавдій не витримав і також кивнув. — Будь здоровий.

— Будь здоровий, друже.

Він поставив телефон на місце і ногою засунув під столик шнур.

— Ви відправите мене до ізолятора? — глухо спитала Руда.

— Не знаю, — чесно зізнався Клавдій. — Мені здається — тобі там не сподобається.

Уста дівчини затверднули:

— Я не житиму так… Не знаю, навіщо я прийшла до вас. На що…

Хотіла сказати — «…сподівалася», але говорити плаксивим тоном їй не подобалось, і тому фраза лишилася не закінченою.

Клавдій добивав її, але вважав це корисним для неї досвідом:

— Знаєш… ще тиждень тому я влаштував би тебе до знайомих, секретаркою в якусь контору. Без жодних докорів сумління. У цьому місті повно людей, які зробили б мені таку послугу. Але не тепер. Тепер я не можу тебе так просто відпустити… Ти ж знаєш, що відбувається… довкола відьом. Так?

— Так, — сказала вона. Клавдій кивнув:

— Радий, що розумієш.

Івга звела на нього очі.

Ось тепер вони були зацьковані. За всіма правилами полювання на лисиць — розпачливі очі звіра, якому нема куди відступити.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Здогад укусив його на зворотньому шляху.

Він спізнився на останній автобус, але йому пощастило впіймати машину. Балакучий водій жив недалеко від студентського містечка і погодився безкоштовно підвезти втомленого ліцеїста:

— Я все розумію, хлопче… Сам таким був… Але поночі, знаєш, хлопцю вештатися небезпечно…

— Мені вже сімнадцять.

— То й що? Хлопчак іще…

Клав кивнув. До гуртожитку було сорок хвилин на автобусі — добрий дядько довезе його за чверть години, і добре, що Мітець ще копилить губи і не треба буде вислуховувати нескінченні запитання…

На цьому його везіння скінчилось.

Біля поста дорожньої інспекції машину зупинили. Водій почав з постовим розмову про погоду й якість доріг; той вивчав документи, підсвічуючи собі ліхтариком. Осторонь стояли двоє; Клава продер мороз, коли він розгледів хутряні лейбики…

— Відкрийте багажник…

— Шукають когось, чи що? — безтурботно поцікавився балакучий водій.

— Планова перевірка, — озвався один з чугайстрів. У Клава затерпло серце.

Чугайстри стали біля водія; той не звернув на них ніякої уваги. Вони байдуже оглянули вміст багажника, і обидва одночасно подивилися йому в обличчя; той відчув неспокій. На мить.

— Вибачте за клопіт, — зронив вищий з чугайстрів. — Щасливої дороги.

Нижчий скоса позирнув на Клава. Тому видалось, що підборіддя його торкнулася крижана рука. Жест дорослого стосовно дитини — дивися, мовляв, у вічі…

— Хлопець контактний, — тихо сказав він напарнику. Клав зовсім закоцюб.

Водій, який уже відчинив було дверцята, спохмурнів. Другий Чугайстир також підступив до Клава та зазирнув йому в очі. На плече хлопця опустилася долоня в рукавичці — хижо і скрадливо:

— З ким ти бачився сьогодні ввечері?

— Моя справа, — відповів Клав. У горлі зашерхло. — З чого мені вам доповідати?

— Твоя, — спокійно повідомив високий. — Але ти контактний за НАВОЮ. Не хочу тебе лякати…

Я не лякливий, — хотів сказати Клав, але промовчав. Зціпив зуби. Катувати ж не будуть?! Звідкіля їм дізнатися, де він ховає Дюнку?

— …але нави, зазвичай, спілкуються з людьми лише для того, щоб убити. Зрівняти шанси… Ти вперше бачив цю дівчину? Ні?

— Яку? — Клав уперто клеїв дурня. Він живе в правовому суспільстві, вони не в змозі заподіяти йому шкоду.

— Дівчину, з якою ти мав інтимний зв’язок кілька годин тому, — пояснив високий. — Чи ти робив це з декількома одразу?

Клав відчув що червоніє. Це він, який небезпідставно вважав, що має залізні нерви! Ось як усе просто — кілька слів, і він голий посеред натовпу…

— Малий, ти сьогодні пройшов по лезу. Нема чого тепер ображатися на мене, — я тільки й хочу, що допомогти. Іншого разу може не пощастити… Вчора ми витягнули з ванни п’ятнадцятирічного хлопця. Наклав на себе руки.

Ванна… Яке гидке слово…

Ось тут і дістала Клава неможлива, відразлива думка. І відобразилася на обличчі його таким неудаваним жахом, що рука на плечі відчутно поважчала:

— Тихо… Спокійно, все вже позаду.

Увімкнений фен на краєчку полиці. АЛЕ ЯК ВІН ТАМ ОПИНИВСЯ?!

Дюнка так плакала…

«Ти сьогодні пройшовся лезом…»

— Згадав?

Клав проковтнув густу гірку слину. Неправда. Безглуздий збіг.

«Я живу з нявкою, ми винаймаємо квартиру на…»

— Говори, малий. Ніхто ніколи не дізнається, що саме ти сказав нам. Ніхто, крім нас.

А водій?! Ось він, стоїть поруч, в очах — подив…

— Дякую, — Клав незграбно йому кивнув. — Я… сам… Їдьте.

Гмукання. Дзвінкий удар дверима; Клав дочекався, поки машина від’їде:

— Я…

Як гидко. Соромно.

— … був… з дівчиною. Я… на вулиці… заплатив їй. Мабуть, повія…

Губи його ледве ворушились. Зараз Клав сам вірив у те, що говорив, але відчуття було таке, наче він купається у стічній канаві.

— Я… випадково сталося. Вона сама до мене підійшла, чесно… На вулиці… зараз згадаю… на розі проспекту і Проривної, біля підземного переходу.

Перед очима в нього постала карта міста. Він чітко бачив місце, де трапилася уявна зустріч. Що більше подробиць, то вірогідніше…

Чугайстри мовчали. Вислухали до кінця.

— Адреса? — спитав високий, коли Клав зупинився.

— Вулиця Вічного Ранку. Там готель… Вона взяла номер на годину…

— За годину справились?

Низенький не втримався від кпину.

— Скільки? — поцікавився високий.

— Що?

— Скільки платили за номер?

Клав закліпав очима:

— Не знаю… Вона сама платила.

Одне з двох. Або його зараз повезуть відшукувати готель, у якому він нібито був, і швидко впіймають на брехні. Або махнуть рукою — бо на вулиці Вічного Ранку повно сумнівних нічліжок, де й документів ніяких не потребують. Плати за годину — і вперед…

Чугайстри дивились один на одного. Вирішували. Їм було важко уявити, що хлопчисько-підліток уміє ТАК брехати. Вони не знали Клава.

— Ти все сказав?

— Присягаюся чим завгодно!

— Документи є?

Він витягнув учнівський квиток.

— Добре, Клавдію Старже, третій віженський ліцей… Ми не повідомлятимемо про твої непевні пригоди. Але іншим разом… До речі, ти не помітив хіба, що вона нявка, погань?..

Слово — ніж. Просто в серце.

— Ні, вона людина, — прошепотів він. Чугайстри всміхнулись — однаково, мов брати.

— Головна помилка, — повільно сказав високий. — Люди часто вбачають у них людей… Бояться видавати їх у наші руки. Ми ж бо кати… вони погань, хлопче. Вони НАВ. Порожні оболонки, заповнені… мороком. Коли ми знищуємо морок, оболонки знову порожніють… Це не люди. Це так, наче до тебе прийшов убивця у машкарі прекрасної дівчини. Або, ще гірше, під личиною твоєї матері.

Клаву захтілося сісти. Просто на вологий асфальт. Йому кортіло волати: дурня! Що ви верзете, вбивці — ви, ви… а не вона!

Але він звично заткнув собі рота дешевою цигаркою.

Розділ 5

— Заходь.

Івга примружилася від раптової повені світла. Чомусь вона чекала побачити тут бруд і злинялі шпалери — вплив темного, занедбаного під’їзду; передпокій був чистим і навіть красивим, єдиним його недоліком були малі габарити.

Втім, не єдиним; ніс дівчини смикнувся од запаху нежилого помешкання.

— Проходь… Тут складно розійтися удвох.

Масивний вішак був порожній, і вона затріпотіла, коли вішала куртку.

— Це… хто тут живе?

— Іноді я, — Інквізитор витягнув з ящика для взуття жіночі пантофлі. — Інколи ніхто… Ось, перезуйся.

Майже нові; Івга завагалась. Їй рідко доводилося одягати чужі речі, і щоразу вона зазнавала внутрішнього дискомфорту, здавалося, колишній господар одягу залишив у ньому часточку від себе. Тепло свого тіла… чи свою тінь.

Інквізитор поглянув скоса, хотів щось сказати — але мовчки пішов до кімнати. Івга рвучко подолала сумнів і ступила в пантофлі. Вони були трохи завеликі.

Кімнатка була на зразок передпокою — розкішна, проте дуже мала; два м’яких крісла та книжкова шафа займали майже весь її простір. Вільні були лише стеля і вузька смужка килимка. На книгах шар пилюки — дівчина зневажливо повела носом.

— Ніхто тут не прибирає, — байдуже зауважив Інквізитор. — Можеш спробувати, якщо хочеш. У шафці — чиста білизна, у ванній — гаряча вода… Що знайдеш, то твоє. Користуйся, але не забувай ставити на місце…

— Це також — ваше помешкання?

Інквізитору було би легше, якби вона здогадалась. А так — зайві… що? Невже муки сумління?

— Загалом… так. Якоюсь мірою… моє. Продукти в сумці. На кухні холодильник, посуд, консерви… Телефон у спальні, хочеш — подзвони. Одна умова, Івго — не переступай порога. Навіть коли пожежа.

Вона понад силу всміхнулася:

— Ну, коли пожежа, я мабуть…

Інквізитор не підтримав її посмішки:

— Ні. Був би нормальний замок — я замкнув би тебе без роздумів. Та, оскільки це все ж таки квартира, а не камера, твій здоровий глузд буде твоїм єдиним обмеженням. Тому що, Івго…

Очі його сухо зблиснули. Івга відчула залізний обруч на голові. От так заручини — буває, достатньо і пальця… Боже, що за маячня.

— …роблячи послугу своєму другові… Мітецю, я роблю те, чого мені ніяк не можна… Але коли тебе візьме патруль — а він тебе обов’язково візьме, варто тобі тільки з’явитись у місті,— ти опинишся в ізоляторі на загальних підставах. Зрештою, також не кінець світу — але ж ти хочеш уникнути цього?

Вона квапливо кивнула:

— Я… так. Дякую, я не…

— От і добре, — Інквізитор і так знав усе, що вона могла сказати. — Сюди ніхто не прийде, тут ти в повній безпеці. Сиди тихо, лисичко. До зустрічі.

— До… побачення, — вичавила вона з себе.

На давно немитому віконному склі здригалися краплини минулого дощу; Івга притулилася до нього гарячим чолом і дивилась, як чоловік у довгому плащі неквапно перетинає маленьке подвір’ячко. Його розкішна зелена машина виглядала тут випадковим гостем, але дітиська на гойдалці не лускаються від цікавости. Підійшли, подивились — і повернулися до своєї розваги; отже, це не вперше — нескромний «ґраф» перед скромним будинком. «Якоюсь мірою… моє».

Тиша порожньої квартири неприємно тиснула. Івга постояла біля вікна, поки не від’їхала машина, зітхнула, засмикнула запорошену штору і навшпиньках підійшла до вузьких дверей спальні.

То ось воно що.

Вона відчула себе дурним дівчиськом. Звісно, навіщо ж іще тут жіночі пантофлі?!

З огидою позирнула на свої ноги. І так само — на величезне двоспальне ліжко, яке займало дві третини тісної спальні.

Самотній вільний чоловік, не обтяжений велінням серця. Пік кар’єри, верх суспільної піраміди, не тягатиме ж він своїх… баб… на офіційну квартиру. Він достатньо забезпечений, аби утримувати дім побачень. Щось середнє між борделем і готелем… Бортель.

Івга повернулася до кімнати і звично сіла на підлогу, потилицею до м’якої спинки крісла. Думки її, нещодавно зайняті гіркими роздумами про неможливість утечі, раптом отримали новий, не зовсім доречний напрямок.

Отже, варто їй зазирнути до шафи… Або під ліжко. Напевне там знайдеться гребінчик. З довгими волосинками між зубчиків. А у ванній лежить помада зі слідами повних хтивих уст. І щось із нижньої білизни, напівпрозоре, десь за етажеркою…

Вона презирливо скривилась. Є в цьому щось протиприродне; чоловік, який підбирає випадкових жінок… Тьху. Хоча навряд чи вони такі випадкові, Великий… не ризикуватиме ні здоров’ям, ані репутацією. То, може, жінок для нього підбирає канцелярія?

Гнилий присмак у роті… Чому вона повинна думати про це? Про всіляку гидоту, до якої їй байдуже. Тим більше, що, можливо, існує вона тільки в її уяві…

Збоченій уяві, коли так. Вона вельми зіпсована молода відьма. Вельми відьма. Вельма. Цікаво, як далеко зайде її фантазія…

Може, він приймає на цьому ліжку саме молодих, зіпсованих, свіжих відьом?

На мить Івзі стало так незатишно, наче вона сіла на цвях. Саме собою згадалося обличчя, непроникне, мов панцерні двері: «Роблячи послугу… другові… я роблю те, чого ніяк не…»

Теж мені, протокол у людській подобі. Плювати він на неї хотів. На всі її жіночі й відьомські чари; може, він украй рідко потребує… цього. А може, украй пересичений.

Що не кажи, велика людина… цей Інквізитор.

Вона здригнулася. «Вчора я цілий день… катував жінок. А ти… мене… підтримала».

Уся втома останніх днів з ночами без сну важким ярмом осіла їй на плечі. Ні, про ЦЕ вона думати не буде. Відштовхне від себе…

Понад силу підвелася і пошкандибала до ванної. Помади на поличці не було; Івгу це не переконало. Під етажеркою ж точно…

Вона хлюпнула собі в очі теплу воду. Постояла, вивчаючи власне сіре обличчя в овалі дзеркала; склеїла йому міну і почвалала до спальні, де в одязі впала на ліжко.

Вже засинаючи, вона раптом побачила біля краю постелі чоловіка в темному халаті; Івга скрикнула і сіла, витріщаючись у порожній проріз дверей.

Маньячка. Ти так мрієш, аби тебе зґвалтували?..

* * *

Попільничка переповнилась. Клавдій відкинувся на спинку жорсткого крісла і приплющив очі. Коротенький відпочинок… Котра, до речі, тепер година?

Гнучка, надійна машина інквізиції — його надбання. Як і те, що з папірця із підписом наказ його одразу обертається обшуками, облавами й арештами. Недарма він сидів у цьому кріслі п’ять останніх років; можна тільки здогадуватись, як саме проклинають його сотні відьом — у далеких провінціях і на сусідній вулиці…

Він похмуро посміхнувся. Тривога, що вовтузиться у його душі ще від зустрічі з Мітецями, ледь притлумилась, але не зникла. Епідемію в Рянці пригашено, трагедії в Одниці вдалося запобігти, але ніхто не розуміє, звідки цей раптовий спалах зла у відьомських душах, і без того не янгольських. І звідки ця нова ґенерація, невтримно агресивна, з небачено глибокими «колодязями» і повною відсутністю мотивацій… Невже це ті сіренькі, неініційовані відьмочки, котрих у кожному місті по кількасот на суворому обліку? І з чого це їм усім одразу закортіло в нове життя, точніше, у нову смерть?..

Щось трапилося з їхнім почуттям самозбереження. Зовнішня перемога — спокій у країні — кожної миті може обернутись… Ну, перехапають тисячу — хтозна чи не виповзе з невідомої діри ще три?..

Він пограв самопискою. Перо, яке може одним розчерком… Добре, хоч чорнило не червоне.

Він хворобливо скривився. Навіть той амбітний юнак, який багато років тому переступив поріг інквізиторської школи, навряд чи припускав, що доведеться сидіти в такому… проваллі. Смерть погані… Ха!

Серед його вчителів був дехто… розумний, поважний… він був переконаним прибічником «варіанту нуль». Офіційна Інквізиція старанно декларувала непричетність до самої ідеї «варіанту», однак не забороняла своїм членам розмірковувати про його незаперечні переваги. Йшлося про те, що відьма в суспільстві зайва. Будь-яка… Кожна.

Клавдію захотілося роздратовано пожбурити самописку. Натомість він акуратно поклав її на стіл.

На селекторі тріпнувся зелений вогник.

— Слухаю.

— Смерть погані… патроне, прийому вимагає Гелена Торка, номер…

— Я знаю його, Міто. Вона сама?

— Решту, патроне, сімдесят двох… зранку… Я розподілила… Їх уже прийняли. Ґлюр і заступники. А Торка…

— Я прийму її.

— Так, патроне, — сумирно видихнув селектор.

Серед сили відьом Віжни не більше десяти мали такий привілей — підлягати особистому контролю Великого Інквізитора. Клавдій сам запровадив це правило, і за п’ять років воно зробилося звичкою; Старж не марнував часу. Привілейовані особи були винятково цікавими співрозмовницями.

Гелена Торка очолила Біженський оперний приблизно тоді ж, коли Клавдій — Інквізицію і втриматися на своїй посаді вдавалося їй тільки завдяки Старжу. «Наш новий Великий — людина широких поглядів…».

Гелена була «глухаркою», неініційованою відьмою — попри численні спокуси, імпульсивність характеру і свої майже п’ятдесят років. Вона була надто прив’язана до багатьох речей; головне — до свого театру. Як відданий пес.

Двері нечутно причинили ззовні; жінка з обличчям під темною вуалькою на капелюсі полохливо здригнулась. Клавдій ніколи не приймав її тут — для регулярних контрольних зустрічей з представницею богеми більше пасувала кімната поверхом нижче, подібна до ґримерної, з великим дзеркалом і м’якою отоманкою; обстава робочого кабінету не навіювала ні спокою, ані довірливости, швидше, навпаки. Ніяку відьму не потішить інквізиторський символ дізнання, вирізьблений просто на дерев’яному обшитті стіни. У трьох примірниках.

— Добрий вечір, Гелено, — Клавдій підвівся, одночасно намагаючись послабити удар. Директриса оперного ніколи не відзначалася захистом. Навіть посереднім.

— Вітаю, мій Інквізиторе, — жінка ледь схилила голову. — Важкі… часи.

— Нелегкі, — Клавдій почекав, поки жінка сяде в крісло. Витягнув цигарку. І знову сховав. — Я, мабуть, неприємний зараз? Надто тисну?

— Нічого, — тонкі вуста під тінню вуалі страдницьки посміхнулися. — Витримаю. Урешті-решт, саме заради цього… незабутнього відчуття я просиділа в приймальній шість годин.

— Вибачте, Гелено, — сухо озвався Клавдій. — Думаю, ви розумієте.

Голова в чорному капелюшку повільно кивнула.

— До справи, — Клавдій сів. — Сьогодні не контрольний день. Що спонукало вас, зайняту людину, вирвати з свого життя цю чверть доби?

— Я не потурбувала б вас, — тонкі губи ще раз спромоглися на усмішку, — коли б не вважала свою справу дуже важливою.

— Театр?

— Школа. Ви знаєте, мій Інквізиторе, театр опікується хореографічною студією. Нові кадри…

— Розумію. Що?

— Вчора… взяли п’ятьох дівчаток. Сьогодні вранці — ще двох.

— Скільки ЇХ усього? ВАС?

— Це надзвичайно талановиті діти, — директриса повільно підняла вуаль, відкриваючи тонке біле обличчя з синіми прожилками на скронях. — Дівчатка. Від чотирнадцяти до шістнадцяти.

— Скільки?

— У школі — десять.

— Багато, Гелено.

— Це мистецтво, — жінка царственим рухом скинула підборіддя. — Не я вигадала, що талановиті діти часто належать до… НАС.

Клавдій відкинувся на жорстку спинку. Закономірність ця не була відкриттям — серед дівчаток, схильних до «прекрасних мистецтв», колосальний відсоток юних відьом. Неініційованих, звичайно.

— Гелено, ви не… казали їм про необхідність стати на облік?

Жінка мовчала.

— Скільки з десяти стали?

Тонкі губи ледь ворухнулись:

— Двоє.

— Гелено? Що я маю вам зараз казати?

Жінка повільно підвелася. Із зусиллям — але ґраційно. Навіть гордовито.

— Клавдію… — вона ступила до столу, і це був крок жертви, яка з власної волі настромлюється на ніж, бо наближення додало їй болю: — Дозвольте мені так вас називати… Клавдію, це особливі діти. Вони… — вона намагалася не дивитися на знаки на стінах. — У театрі півтора десятка відьом. УСІ на обліку, я слідкую за цим. Але не підлітки. Для яких це надто… боляче. Дехто з них ще навіть не усвідомив, що вони ізгої. Виродки. Що єдиний дім, де від них не відвернуться, — їхній театр, їхнє гніздо… Сімох забрали, це — невиліковна травма. Вони ж бо не розуміють, за що. Одна залишилась, чекає арешту. Вже добу не може їсти.

Вона зробила ще один крок, обличчя її перетворилося на страдницьку маску:

— Я благаю. Ну, спаліть мене вісім разів. Але відпустіть дітей, вони ні в чому не винні, вони живуть тільки балетом, без них не буде театру…

Клавдій примружив очі:

— Назад, Гелено. Не треба. Відійдіть.

Жінка відступила. Опустилася у крісло — не впала, а саме опустилася. З гідністю.

— Я не кат, — повідомив Клавдій глухо. — Не схоже?

Жінка хотіла щось сказати, але не наважилась.

— Гелено, кожна відьма, що не стоїть на обліку, сьогодні стає смертельно небезпечною. Я не можу ознайомити вас із подробицями, але ситуація у вашій школі — злочинна. Тому травма, яку завдали вашим дівчаткам, — ваша провина. Їх треба було… розумієте?

— Я не заперечую своєї вини, — запалені очі жінки гостро сяйнули. — Я готова відповісти. Але не їхнім коштом.

— А моїм? Чи взагалі невинних людей? Як інакше я досягну виконання законів, коли не буду карати за порушення?

Жінка мовчала. Клавдій дивився, як з її обличчя повільно сходить рум’янець, що проступив під час натхненної промови. Так умирало її сподівання.

— Надзвичайний стан, — він накрив долонею самописку, — триватиме ще… днів п’ять. Коли ситуація стабілізується… коротше, більша частина неініційованих так чи так вийде на волю. Через п’ять днів ви отримаєте ваших учениць і, сподіваюся, не повторюватимете своїх помилок. Так?

— Мій Інквізиторе, — жінка дивилася сумно і строго. — Я неініційована. Проте мій досвід… можливо, я могла б повідомити вам дещо цікаве. У відповідь на… пільги. Нашим дітям.

Деякий час Клавдій мовчав. Жінка знову похилила голову.

— Ви хочете торгуватися, Гелено? Зі мною? Чи я неправильно зрозумів?

— Правильно, — жінка дивилася повз його очі. — Надзвичайний стан викликано… незрозумілими змінами у відьмах. Спалах активности. Агресія. Зростання числа ініціацій. Нові «кадри» величезної сили. Їхня дивна, просто таки протиприродна солідарність. Так?

Обличчя Клавдія залишалося незворушним, однак це вартувало йому зусиль.

— Неініційована, але відьма, Інквізиторе… І достатньо начитана. У мене є припущення, яке здається мені близьким до правди. Ви можете сказати «не треба, я знаю». Тоді я піду. Але коли… коли мої міркування зможуть допомогти вам — навіщо гребувати ними? Тим більше, що це… від щирого серця. З найкращого ставлення. Присягаюсь.

— Гелено, — повільно промовив Клавдій. — Кажуть — остання балетна прем’єра викликала справжній фурор. Брешуть?

— «Лелеки», — прошепотіла жінка. — Скільки вам потрібно квитків? Коли?..

— Гелено, інший на моєму місці… хоча би мій попередник… Знаєте, що би він зробив з вами?

— Йому я би не сказала… що кажу вам.

— Це має мені лестити?

Кутики її вуст ледь піднялись:

— Можливо, мій Інквізиторе.

Деякий час вони дивилися у вічі одне одному.

— Говоріть, Гелено.

Жінка рвучко набрала повітря у груди, аж гойднувся важкий медальйон у вирізі чорного шовкового плаття.

— Матка. Відьми від природи роз’єднані. Це надає можливість… людям співіснувати з ними. Вони — роз’єднані оси. Та коли з’являється матка, все змінюється. Одиначки перетворюються на сім’ю. Єдиний організм з безліччю жал. Зграю. Війна неминуча, і… жорстока війна. Але якщо ви вб’єте матку, світову рівновагу буде відновлено.

Гелена Торка перевела подих. Клавдій витягнув цигарку, кілька хвилин боровся з собою, програв — і мовчки закурив.

Гелена напружено всміхнулась. Взяла з сумочки ґлянцеву пачку, клацнула запальничкою і затягнулася також; їй одразу стало спокійніше. Обличчя ледь розпружилося, відтануло, на щоки повернувся легкий рум’янець.

— Я також люблю… старовинні рукописи, — Клавдій дивився на співрозмовницю крізь хмару рідкого диму. — Ви впевнені, що «Одкровення ос» — не підробка?

Жінка замружилась:

— Я впевнена. Я розповіла, що знала. Як з цим учинити… Вирішуйте.

Клавдій роздумливо пошкріб підборіддя. Глибоко затягнувся:

— Ваші міркування не мають тієї вартости, якої ви їм надаєте. Боюся вас засмутити. Я не відьма… але знаю куди більше. На жаль.

Жінка мовчала. Цигарка в її пальцях ледь здригнулась.

— Попри це я ціную вашу відвертість, — він упіймав її погляд і криво посміхнувся. — Віддайте список до канцелярії. Подумаємо, що можна зробити.

* * *

Івга прокинулася мокра від поту.

У коридорі горіло світло — вкладаючися пізно ввечері, вона забула… просто не схотіла вимкнути. І тепер лежала під чужою ковдрою, потопаючи в запаху чистої білизни з пральні. І слухала, як потроху заспокоюється злякане серце.

За вікном безпросвітна темрява. Ліжко — нескінченне біле поле. Івга відчувала себе випадковим подорожнім, який замерзає в заметі. Їй і справді було зимно — але не ззовні, а зсередини.

Вона підвелась. Щулячись і зітхаючи, натягнула на голе тіло светр. Підійшла до вікна.

В сусідньому будинку світив єдиний вогник. Хто не спить серед глухої ночі? Навряд чи поет. Імовірніше хворий. Або нянька при малій дитині…

Вона затремтіла, коли згадала свій сон. Хоча, загалом, нічого страшного — просто дівчисько в кофтині. Наче вона нахиляється над візком і дістає з прикрашеної залізної коробки…

Тут Івга прокинулась. Не бажала знати, що саме приготувала для неї «школярка».

Вона ввімкнула світло; четверта ранку — найгірший час. Маленький телевізор, влаштований так, аби дивитися його з постелі, слухняно блимнув екраном; денні новини, кліпи з оголеними красунями, рекламні ролики… Івга присіла на край ліжка, охопила голе коліно холодними пальцями. Що, коли дівчисько знайде її і тут?!

То й що, — похмуро подумала вона. Так чи так, треба вирішувати. Або Назар, або…

Думка її спотикнулась. Що — «Назар»? Згадати про Назара — впертися у глухий кут. Краще не треба. Голова ж бо кругла, куди повернеш, туди і думатиме.

Руда стерла з обличчя гумову посмішку, від якої боліли губи. Сховалася під ковдру; чудове все ж таки ліжко. Велике, пружне, надійне, мов фортеця. «Полігон ваших фантазій».

Вона закусила губу. Відучора її переслідувало неприємне відчуття, наче вона в постелі — третя. Часом вона навіть бачила чужий одяг на ворсистому килимку; в її уяві виникала купа мереживної білизни і — чорний халат Великого…

На більше її не ставало. Далі був поріг, перед яким найхоробріші з фантазій лякливо відступали.

Але зуміла ж вона в мить великого страху побачити в думці ту відьму — школяркою біля дошки?

Чому ж не уявити Великого — голим? Під одягом-бо всі голі. Покрови однаково ховають і рельєф атлетичних м’язів, і немічну в’ялість. І…

Кліп урвався. Натомість… Івга затріпотіла.

— …Так! Відьми! Ось уже тиждень ні про що інше не чую.

Обличчя людини на екрані лишалося розмитим, розпадалося мозаїкою; він сидів на лаві, за спиною в нього паслися на газоні голуби, а просто перед носом бовванів чорний мікрофон у чиїсь руці. Голос чоловіка звучав вередливо й одночасно владно:

— Пани Інквізитори, — голос зробився саркастичним, а губи за рухомою машкарою напевне жовчно скривились, — ще чотири роки тому провели під моїм керівництвом абсолютно переконливий експеримент. Я знаю цю жінку, знаю, де вона живе. Ні, панове журналісти, поки я не можу вам сказати. Однак, коли Верховна Інквізиція і надалі буде чхати на будь-яку пристойність, я продемонструю копію наказу пана Великого Інквізитора, номер двісті сорок-штрих. Я тримав його в руках. Так, панове! В Інквізиції вже зараз є засіб, що дозволяє звільнити відьму від відьомства! Очистити якоюсь мірою! Відкоректувати! Але це невигідно Інквізиції. Увесь галас довкола відьом — лише привід, аби вимагати гроші. За рахунок усіх нас! За твій, хлопче, і за мій!

«Хлопець» з мікрофоном про щось запитав. Або техніка його давала збої, або ж було задумано так, що питань репортера не чути.

Той, на лаві, відповів таким темпераментним жестом, що з-за машкари на мить виринуло гостре, чисто виголене підборіддя:

— Панове, всіх нас учили рахувати! Програма обробки відьом вартує значно дешевше, аніж утримання цієї орди дурисвітів!

Обличчя зникло; весь екран зайняв собою молодик з лакованим чорним волоссям. Він говорив швидко і з притиском, от тільки Івга не могла зрозуміти, про що. Гладенька, лакована, мов зачіска, мова.

«Очистити…»

* * *

«…Бо суспільство людей тяжіє до порядку, а ВОНИ — втілений хаос. ВОНИ — град, який побиває засіви; ти намагався зрозуміти град?

Вони — оси. Мед їх гіркий, а жало смертельне; вбиваючи їх поодинці, ти лише роздратуєш рій. Убий матку — і рій розсиплеться…»

З усієї численної літератури, що була написана про НИХ за останні триста років, дев’ять десятих не витримувало ніякої критики і тягнуло, у кращому випадку, лише на «легенди». У гіршому — на зразок безсоромної брехні. Ту ж єдину, що заслуговує на довіру, десяту частку давно підібрала Інквізиція.

У колекторах Інквізиції, приміщеннях з постійними температурою і вологістю, зберігалися старовинні томи, готові розсипатися на порох од єдиного дотику. Фотокопії знаходились у розпорядженні Клавдія, але, на жаль, плутані тексти мали скоріше художнє, аніж пізнавальне значення. Сучасні ж дослідження не в стані були сказати нічого нового. Принаймні, Клавдію; колись він і сам сподобився на таке-от марнування паперу. Коли був куратором в Егре, столиці виноробства.

Різко дзенькнув жовтий телефон без диску. Клавдій кисло скривився.

Голос герцоґа здавався незвично доброзичливим:

— У такий пізній час — на бойовому посту?

— Книжки читаю, ваша світлосте. Аби зайвий раз переконатися, які ми всі дурні.

Герцоґ так і не вирішив, чи виходить цей жарт за межі пристойности, тож йому не залишалося нічого іншого, як продовжити в тому ж тоні:

— Вас можна поздоровити? Навіть найзавзятіші відьмоненависники тепер нібито задоволені?

— Тільки не я. Ніколи не був відьмоненависником.

— Знаєте, дехто поговорює про порушення громадянських прав.

— Відьми позбавлені цих прав з першого ж у історії громадянського кодексу.

— Злісна ви людина, Клавдію.

— Так, ваша світлосте.

— Прослідкуйте, аби репресії… більше нікого не зачепили. Я хочу, щоб у країні настав нарешті спокій.

— Це наше спільне бажання.

— Що ж… як там у вас — «смерть погані»?

— Смерть погані, ваша світлосте.

Короткі гудки. Клавдій поклав жовту слухавку.

Біля обох виходів з Палацу чергували люди: здебільшого жінки, здебільшого — немолоді. Не пікетниці — прохачки, які бажали побачити Великого Інквізитора — особисто; Клавдій знову брав гріх на душу. Коли він пішов назустріч Гелені, чому не зглянутися на становище цих нещасних матерів, чиїм донькам випало народитися відьмами в звичайних сім’ях?

Цікаво, хто батьки Івги? Чи ким вони були — бо дивно, що вони відпустили її ось так вештатися по світу, на тоненькій крайці між ініціацією і в’язницею.

Він вийшов через третій хід, підземний. Подумки попросив вибачення у прохачів, вліз у службову машину і через п’ятнадцять хвилин натрапив на людину, яка чекала у дворі, в напівмороці.

Прохачі рідко сюди приходили. Хіба що в повному розпачі…

Темна постать відділилася від стіни і заступила вхід. Клавдій відчув рух охоронця у машині і здійняв руку, забороняючи стріляти; людина біля під’їзду злякалася різкого жесту й відсахнулась:

— Клавдію…

Ну що в них за стиль… Скрадатися у темряві, чаїтися за рогом… Не зі зла, із глупоти.

— Вітаю, Назаре. Підемо.

* * *

Усі вікна помешкання були широко відчинені, надворі галасували діти і цвірінькали горобці. Якийсь хлопчисько на ровері терпляче викликав подругу на ім’я Люра.

— А потім?.. Я виступав з лекцією на тему: «Неініційована відьма, сім’я, право і побут». Назар, на жаль, вражаюче нетямущий… у цій царині. Я по змозі заповнив прогалини в його знаннях.

— Люро-о! — кликав роверист. — Вийде-еш?!.

Івга дивилась, як Інквізитор п’є каву з цигаркою. І як протяг витягує у вікно смуги сірого диму.

— Люро-о!..

— І… що він сказав?

— «Дякую».

Вона не хотіла, аби так було. Аби почуття, які приховувала, віддзеркалювалися на обличчі. Усі.

— Я також… вражаюче. У галузі неініційованих… Бо раніше я думала… Що коли така зачаїться, її ніхто не виявить, — вона поглянула на співрозмовника майже з викликом.

— Біда в тому, що, хоч і неініційована, вона таки лишається відьмою. Навіть нікому не роблячи зла. Навіть узагалі нічого не роблячи… Вона МОЖЕ зробити. Ось межа, об яку століття ламали зуби ті, хто писав закони і ті, хто намагався втілити їх у життя. Бо ж коли людина невинна — за що її карати? За ймовірність злочину?

— А ця імовірність… яка? — Івга відчула, як стрімко сохне в горлі.

— Шістдесят два відсотки, — повідомив Інквізитор. — Тридцять вісім — ніколи не ініціюються. Ніколи не нападуть. Проживуть довге щасливе життя і народять купу дітей. Відьми плодючі, чи то плідні… Здоров’я у них — тільки позаздрити. Господаркою нехтують, але в мистецтвах досягають великих успіхів. Розумні. Оригінальні. Все це я розповів Назару. Навіть із перебільшеннями.

— А як дізнатись, — Івга підняла очі, — яка… в яких ти відсотках, у тридцяти восьми, чи?..

— Люро-о! — надривався хлопець за вікном. — Сюди-и!..

Інквізитор було підвівся, але подітися на маленькій кухні більше не було куди, і він знову сів на підвіконня. Поставив поруч свою каву.

— Назар мене також спитав. Власне, все це я розповідав йому ще тоді… Гм… після твоєї втечі. Але він був настільки засмучений, що нічого не запам’ятав.

— Люро-о!

Інквізитор раптом вихилився у вікно і ревнув голосом театрального харцизяки:

— Люро, ану виходь негайно!

Дзенькнув дзвінок ровера. Хлопчисько-залицяльник злякався і втік.

— Знаєш, Івго, — Інквізитор посміхнувся, — мені ж також… цікаво. Не тягати по тюрмах невинних, не лишати на волі лиходійок. Але визначити це неможливо. Збіг обставин, внутрішні властивості, яких не розгледіти… до слушної нагоди. Спокійне сімейне життя з коханим дає значну гарантію того, що відьма залишиться доброю і законослухняною. Але — не абсолютну. Розумієш?

— І це ви також сказали Назару, — припустила вона.

Інквізитор знизав плечима:

— Ти помітила, я намагаюся бути чесним? З ним… і з тобою.

— Дякую.

— За що, Івго?

— Ви мені життя… убили.

— Не перебільшуй.

— Буде справедливо, коли ви тепер мені… допоможете.

— Допоможу, звісно… Ти, власне, до чого?

Івга нервово зціпила пальці рук під столом:

— Я не хочу бути відьмою.

Пауза. Веселий спів за вікнами. Жвава бесіда під сусіднім під’їздом; імовірно, Люра таки вийшла.

— Нас не питають, Івго, ким ми хочемо бути. Я народився хлопчиком, ти — дівчинкою.

— Ні. Я чу… я знаю, що відьму можна… позбавити відьомства. Аби вона була, як інші.

Інквізитор скривився. Гидливо зазирнув у своє горнятко, ніби був упевнений, що побачить там таргана.

— Я навіть здогадуюсь, від кого ти це «чу». Тобто знаєш. Кому лише не дозволяють говорити в мікрофон!

— Ви скажете, що ніколи не ставили таких… дослідів? Ніколи не займалися таким? Скажете мені це, дивлячися у вічі?

Інквізитор роздратовано поставив горня:

— Давай-но завершимо цю розмову. Не треба довіряти людям із «ящика». Ні в чому.

Пальці Рудої збіліли:

— Де ж ваша… чесність?

Їхні погляди зустрілись. Вона відчула раптовий приплив нудоти.

… Нарешті вона впевнилася, що Інквізитор везе її до ізолятора; і до звичного дискомфорту від його близької присутности додалося прикре почуття приречености. З цим почуттям і провела цілу дорогу.

Збоку, на вітровому склі наліплена картинка — весела відьма на помелі. Погана прикмета, знак бузувірського почуття гумору; Івга відчула, як якась іржава пружина, що все стискалася і стискалася у ній, украй напружилась.

Інквізитор вів авто підкреслено неквапно, коректно, мов учень; невдовзі центр, у якому вона хоч трохи орієнтувалась, залишився позаду, і потягнулися приміські райони — одноманітні, запорошені, чужі. За містом Інквізитор повернув праворуч, і дорога машина велично вступила на путівець.

Жовта споруда за молодим ялинником — приземкувата, двоповерхова, схожа одночасно і на в’язницю, і на стайню; Івга охопила плечі руками.

— Мені доведеться дещо показати тобі, — не обертаючись повідомив Інквізитор. — Саме те, що тобі належить… побачити.

Івга з ненавистю поглянула на його доглянуту потилицю. І понад усе їй захотілося садонути по ній чимось важким.

Теж мені, розпорядник долями. «Шістдесят два», «тридцять вісім»… «Саме те, що тобі належить…» За яким правом він поводиться з нею, ніби з лабораторним щуром? Ні, мовби з вірусом. Добрий лікар…

Напад люті заскочив її зненацька. Наче раптом луснула луска довкола ядра її втрат, принижень і страхів. Вона не встигла підготуватись.

Зуби її хряснули. Очі запнула кривава поволока; неймовірно, як у одній людській істоті може вміститися стільки злости…

Наступної миті вона вчепилася у волосся чоловіка за кермом.

Мало не вчепилась. Бо він таки упіймав її руку. Різко смикнув на себе. Машину занесло; рука Інквізитора вхопила її за шию і вдавила обличчям у тверде плече.

— Кат!..

Вона шарпнулась. Авто теж; Івзі здалося, що зараз вона перелетить уперед і впаде на кермо, висаджуючи скло ногами.

— Кате! Своло..! Пусти-и…

Руки, які почали дряпати і рвати, ослабли від раптового болю; такого, наче голову викручують з плечей, мов корок із пляшки.

Машина зупинилась. Івгу відпустили; руде пасмо зачепилося за ґудзик на його комірці, і вона ледве не скальпувала себе, коли відсахнулася.

— Усіх вас, — засичала вона крізь біль. — Ненавиджу… Кати…

Вона на хвилину засліпла. Може, від сліз, а може, просто посутеніло в очах; дверцята, на які вона налягла в пошуках виходу, подалися, і дівчина випала з авто на узбіччя.

Імла перед очима розійшлась. Саме для того, аби побачити камінь; стогнучи від болю, підняла і пожбурила. Бічне скло пішло сотнею тріщин, перестало бути вікном; вона відчула шалену радість… Каміння більше не було, лишалися слова:

— Я… тебе… чіпала? Я тобі щось погане?!. Я злочинниця? Злодійка? Та я у житті… і ти мені будеш вказувати? Назару… Чи я щось кому винна?!

На вузькій дорозі не було жодного авто, тільки по далекому шосе повзла сіра вантажівка. У полі вив собака, а Інквізитор стояв, виявляється, поруч, і зверху вниз дивився на Івгу.

— Я не боюся тебе, — вона подивилася просто в його звужені очі. — Я НІКОГО не боюсь. Зрозумів, гаде?!

Інквізитор мовчав.

Вона через силу підвелася — не хотілося стояти на колінах перед ним.

— Ти… негідник. Ти… у нас би син народився! З Назаром! Тепер уже все… радий? Що ми не будемо… що в нас не буде… ніколи! Радій… ти хіба кого-небудь любив? Ти не вмієш, душа в тебе… у панцирі.

Їй виразно і гостро уявився ранок з плямами сонця на підлозі й брязканням посуду… з запахом молока. Вона вишкірилась, відганяючи видіння; щелепи її зводило від ненависти:

— Я ж нічого не хотіла! Нічого особливого! Тільки, щоб мене… у спокої… дали просто жити… як усі люди! Але якась паскуда вирішила, що я так, хробачок… Змієням уродилася… Так?!

Їй видавалося, сльози в очах ось-ось закиплять.

— Аби хапати… Катувати… Примушувати… Павучисько… Зрадник!

Вона сама не знала, звідки виринуло останнє слово — з якогось натхнення. Бо обличчя Інквізитора таки нібито здригнулось. На мить; це вже дещо! Вона розтягнула губи в переможній посмішці:

— Не подобається? Правда очі ріже, так?

Вузьким, темним лабіринтом вона наче проштовхується до чогось… чим зможе поранити його по-справжньому. Навіть, можливо, вбити.

— …Зрадник. Тобі ще відімститься. За те… ТЕ, як ти з нею повівся!

Вона поняття не мала, що каже. Але ціль була поруч — Інквізитор сполотнів, та ще й як — Івга й не думала, що це можливо…

— Так! Нічого тобі не забудеться, бо ти садист, тобі катувати — єдина втіха в житті… лишилася. Ти навіть тих… — вона захлинулась, але продовжила, — баб, в кублі своєму… мордуєш, так? Як щурів? Інакше не цікаво?!

Ось воно, вразливе місце. Їй так кортіло ДІСТАТИ його, що з язика самі злітали слова, до яких вона в житті б не додумалася… у нормальному стані:

— Тобі ж любити — нема чим! Бо люблять не тим, що в штанях… Душею, а вона в тебе кастрована! Тому ти і катуєш жінок. Тому що… пам’ятаєш — тобі було приємно тоді, коли ВОНА помирала! Ти відчув, як це солодко, коли…

Він не рушив з місця, тільки зіниці його раптом розширились — і вона отримала удар. Такий, що потьмяніло в очах, голос зірвався від крику, а на светр ринула кров з носа. Тепла рідина на губах, руках…

Руда боялася крови. Від одного вигляду її втрачала свідомість; цього разу це врятувало її. Вона отямилася за хвилину. Обличчям у траві. Голова, мов м’яч, по якому гупають десятки ніг в бутсах. У вухах дзвін і ґвалт трибун. Рев і оплески…

Вона зарюмсала. Не від жалю до себе — од неможливости витримати цей біль. І душі. І тіла…

Крізь віртуальний шум стадіону продерся гуркіт мотоцикла. І поступився стурбованому голосові:

— Пане, може, допомогти?

Спокійна відповідь. Кожне слово чітко вимовлене… але Івга не може зрозуміти, про що мова.

— На спину ж треба… Обличчям униз — ще гірше.

Знову спокій у відповідь. Злегка роздратований.

— Добре, пане, нехай одужує.

Шум віддаляється. Трава під обличчям червона і слизька…

Я відьма. Вони ПОВИННІ бути злими.

Клавдій провів мотоцикліста очима. Почекав, поки щезне за поворотом.

І ще — поки мине тремтіння. Руки трясуться, аж цигарка мало не падає.

Він був надто доброї думки про себе. Як про людину зі сталевими нервами і стовідсотковим захистом; та ось прийшло шмаркате дівчисько, навмання тицьнуло пальцем — і стоїть Клавдій Старж на узбіччі й тремтить…

Нічого собі — «дівчисько». Нічого собі — «навмання». Так, завиграшки, виокремити в його душі найважчий, найпекучіший тягар. І перетворити на зброю.

Ні, вона не зрозуміла, що зробила. Просто хотіла вжалити — що ж, свого вона досягнула…

Бачив він досвідчених, ініційованих відьом, які намагалися зробити з ним щось подібне. Тоді він сміявся й обертав їхню зброю супроти них самих, а зараз…

Не втримався.

Треба визнати, вона це витримала мужньо. Він ударив майже з усієї сили. Цілком утратив над собою контроль. Давно йому не натовкали носа…

Йому захотілося сісти в машину і поїхати за патрулем; натомість він підійшов до простертої дівчини і сів поруч.

Добрий захист. Чудове здоров’я. Кров — дрібниця. Хлюпнула з носа і вже запеклась.

Він раптом згадав, як у дитинстві годинами простоював біля клітки з лисицями. Єдине лисеня, яке народилось у неволі, брудна затуркана істота, в яку чим тільки не кидали — це саме лисеня чекало його в дощатому будиночку; коли ж долікувалося, повзло на животі через усю клітку і через ґрати тикалося гострою мордою в його долоню. Куди потім поділося воно? Що відвернуло Клавдія від сумних відвідин звіринця?..

Все, досить сентиментів. Він — Великий Інквізитор, який ледве не прибив до смерти молоду неініційовану відьму.

Вода в каністрі була несподівано холодною. До ломоти в зубах. Це добре.

Івга ловила пружний щедрий струмінь; бризки намочили светр, начхати, однаково — пропав. Що за літо, коли треба ходити в светрі. Минулого року в цей час була спека…

Звичайні думки «ні про що» були захисною реакцією. Вона думала про траву і кульбабу. Про погоду і візерунок в кутику її носовичка, купленого в «Галантереї» два місяці тому…

— Що болить?

Боліло, здається, все. Але якось знехочу, тупо. І при кожному порухові голови — морок перед очима.

— Що ж ви зі мною панькаєтесь? Здайте в ізолятор, та й годі…

— Лягай на спину. Хустинку на обличчя.

Вона вибрала місце без кульбабок. Не хотілося руйнувати білі кульки; раз зіб’єш — назад не повернеш.

— Дуже боляче було?

Нестерпно… Знизала плечима:

— Дурниці… Трішки.

Її голову підняли; потилиця лягла на жорстке і тепле. На коліна, причому в мить дотику її вдарило слабким розрядом струму.

— Не смикайся… так треба. Батьки в тебе живі?

— Навіщо…

— Просто так. Цікаво.

— Мати. Я їй з півроку не писала.

— Не любиш?

— Люблю. Тому і… думала — влаштуюся… тоді напишу, втішу…

— Може, хворіє? Може, їй допомогти треба? Не писала — звідки ти знаєш, що вона жива-здорова?

Івга помовчала. Понад силу розтулила повіки — у небі порожньо. Безхмарно. Безпташно.

— Мені брат сказав… він гарний хлопець, надійний. Старший брат. Молодший — той лобуряка… Сказав — їдь собі. Коли з’явишся — і тобі буде гірше, і всім. Відьми — вони всі безрідні?

— Не всі. Але більшість.

— Шістдесят два відсотки?

Повз них проїхала машина. Ледь уповільнилась — але не зупинилась.

— Назар не… ніколи не одружиться зі мною. Він не може побратися з відьмою. Це нормально. Ви ж також не змогли б.

Інквізитор посерйознішав:

— Я… Я зміг би.

Від подиву вона навіть трішки підвелася. Слабість одразу взяла своє — Івга знову відкинулась.

— Скажи, Івго. Ти пам’ятаєш, що ти мені казала?

— Я прошу вибачення, — видушила вона.

— Вибачення не прийнято. Пам’ятаєш? Могла б повторити?

— Ні. Я… забула.

— А ЗВІДКІЛЯ ті слова прийшли, пам’ятаєш?

— Не знаю…

Кров, яка зовсім було зупинилась, полилася знову. Івга притиснула до обличчя мокру хустинку.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Зранку він попросив вибачення у Юлека. Втішений примиренням, той весь день сюркотів, як коник, і робив Клаву безліч дрібних приємностей.

Клавдій не поїхав у місто. Чесно відсидів заняття і повернувся до кімнати, де влігся на ліжко поверх ковдри і міцно заплющив очі.

Учора він ледь уникнув загибелі. Безглуздої і страшної; уяві його не бракувало подробиць, він шкірою відчував відгомін того болю, який був уготований йому вчорашнім збігом обставин. Дивним збігом.

«Нави, зазвичай, спілкуються з людьми задля того, аби вбити. Зрівняти шанси…»

Зрівняти… Вічно мокре волосся… Цікаво, вона пам’ятає, як знайшла смерть… у воді? Що відчувала? Як рвалися легені? Як судомилося тіло? Як хотілося кричати, але язик провалився у горло?..

І він також помер би у воді. Іншою смертю, але…

Гарна парочка. Дюнка в купальнику і він у піні…

Він зціпив зуби. Чугайстри брехали. Кожний кат шукає собі виправдання — убитий, мовляв, був напрочуд гидким суб’єктом. Нявки — не люди…

Докія — не людина?!

І він заплакав од щемкого каяття.

Каяття надало йому сил. На світанку наступного дня він уже цілував подругу в уста, які швидко теплішали, і почуття провини перед нею було таке велике, що навіть не довелося долати бар’єр першого дотику. Дюнка була жива, вона дивилася злякано і закохано, і Клав сказав їй, що сьогодні виконає будь-яке її бажання. Хоче бачити її щасливою.

Дівчина закліпала. Клубок підступив йому до горла — так давно він пам’ятав цю її звичку. Знак розгублености, подиву, збентеження; «кліп-кліп» довгими віями. Тільки цілковитий кретин зможе після цього повірити, що «це не люди. Порожня оболонка…»

У нього звело щелепи. Від люті.

— Я хочу… — несміливо почала Дюнка. — На повітря. До лісу… Весна ж.

Клав закусив губу. Місто та передмістя — повні небезпек і ворогів, але бідна дівчинка, як вона знудьгувалася у чотирьох облізлих стінах. Як їй задушливо і самотньо…

— Підемо, — прошепотів він. — Погуляємо…

За дві години дороги він утомився, як за цілий день безперервного іспиту. Вони тричі змінювали машини, і шлях їхній виглядав химерною кривою — зате жодного разу не зустріли ні поста дорожньої інспекції, ані наряду поліції.

Патруль чугайстрів вони бачили лише одного разу, здалеку. Клав завмер і відчув, як у його руці крижаніє волога Дюнчина долоня; кілька довгих секунд світлофор витріщався жовтим оком, потім змилосердився і спалахнув зеленим, машина повернула геть од патруля…

За містом панувала весна.

Вони вийшли з машини на півдорозі поміж двома кемпінгами — й одразу ж заглибились у ліс. Дюнка замітала полами плаща перші зелені травинки, картатий кашкет її з’їхав на потилицю; Клав тримався поруч і ледве тамував бажання закурити.

Двічі вони зустріли такі самі парочки, одночасно полохливі й доброзичливі; Дюнка посміхалася і махала їм рукою. Клав м’яв пачку в кишені та відчував, як крижана брила, яка з’явилася у грудях опісля зустрічі з чугайстрами, потроху тане і зникає. Ніхто не забере в нього кохану. Ані силою, ані брехнею. Ось так.

Вони сиділи перед крихітним вогнищем, підкладали до нього пухирчаті ялинкові гілочки і дивились одне на одного крізь тремтливе повітря. Здавалося, обличчя Дюнки танцює. Темні пасма на чолі, вологі очі, вуста…

Солонуваті на смак. І зовсім не холодні. Язик шерхкий, мов у кошеняти. А шкіра пахне не водою — весняним димом ялинкового багаття.

Він часто дихав, стримуючи… сльози, чи що? Не пам’ятає він своїх сліз. На могилі Дюнки, начебто. Давно. Тільки тепер він повірив нарешті в її реальність. Твердо, без сумнівів. Обійняти…

Споночіло. Зненацька. І навально. Весна — усе ж таки не літо.

— Дюно, чуєш, наче поїзд.

Колеса стукотіли цілком виразно. Залізо до заліза.

— Підемо туди, — тихо попрохала вона. Це були її перші слова за кілька щасливих годин; мабуть, вона змерзла і боїться. Хоче додому…

Личинка здорового глузду дряпнула його гострою незручною лусочкою; ВОНА не мерзне.

Геть, — сказав він почварі. Зняв куртку. Накинув на Дюнчині плечі поверх плаща — і впіймав вдячний погляд. У грудях стало тепло та тісно — змерзла дівчинка. Моя…

Простували навмання. Зовсім смерклося. Вогко і незатишно. Від землі підіймалась імла; знову застукотіло залізо, ближче і лівіше. Клав пришвидшив кроки. Дюнка спотикнулась.

— Не втомилася? Коли що, я тебе на руки…

— Ні-і…

— Як знаєш.

Хвилин за десять у млі з’явилися далекі вогники.

Не станція — швидше, роз’їзд. Чотири… ні, шість пар мокрих од сльоти рейок, громіздка стрілка, ледь видна в тумані споруда — чи то барак, чи то майстерня. Окремо — будиночок доглядача; хрипло гавкнув собака.

У дитинстві Клав боявся залізниць. Надто яскрава уява не витримувала видива важких, невідворотних коліс — одразу вбачала під ними… Він хворобливо помасував зап’ястки:

— Тут навіть електрички не зупиняються. Підемо, Дюнечко, я розпитаю, куди нам тепер…

— Давай залишимося тут, — прошепотіла вона.

Клав не розчув. Не захтів:

— Що?

— До ранку.

— Ну, — він невпевнено знизав плечима. — Може, у нас і не залишиться іншого виходу. Але ж уночі зимно?

— Ні, — впевнено сказала Дюнка.

В будиночку доглядача нікого не було; пес похмуро гарчав на ланцюзі, на дверях записка: «Яруше, я пішов до дев’ятої, занеси хлопцям у ґараж». Про всяк випадок Клав постукав з хвилину і підбадьорив себе тим, що, коли десь тут є «ґараж», то й автомобіль знайдеться…

— Дюно!..

Далеко-далеко виник невиразний шум, що, проте, упевнено наближався. Поїзд.

Клав огледівся. Морок наче змовився з туманом — власного носа не видно, не те що невисокого перону, де, за домовленістю, чекала його Дюнка. Білі ліхтарі не світили, а світилися — самозакохані, нікому, крім себе самих, непотрібні. Мов полуди.

Брязкіт коліс. Клав відчув тремтіння рейок під ногами і спитав себе: якою, власне, колією йде потяг?

Грюкіт. Запах заліза та гарива; Клав наштовхнувся грудьми на холодне каміння і з подивом зрозумів, що це перон. Не такий уже й низький.

Лютим, безжальним світлом три сліпучих ока прорізали габу мряки, струменисту і глевку. Збурений гудок мало не роздер Клаву вуха; він одним стрибком злетів на перон і відскочив од його краю.

Поїзд мчав, не знижуючи швидкости через таку дрібноту, як роз’їзд; тупа, самовпевнена купа заліза. Напевне, машиністу повідомили, що шлях відкрито, а доглядач пішов у «ґараж». Що йому до двох закоханих, які заблукали в імлі…

Клав стенувся:

— Дюнко!

Голос його потонув у гуркоті.

Поїзд був пасажирський, далекого прямування; над головою Клава миготіли бліді плями вікон і розводилися по перону, іржавій огорожі, траві та чагарниках… І по обличчю дівчини, яка стояла неподалік.

— Дюнко…

Грюкіт урвався. Клав мимохіть торкнувся вух; стукіт коліс неприродно швидко зник, наче потонув у ваті.

— Гей…

Дюнка стояла внизу. Він бачив тільки її очі, що гарячково виблискували у мороці:

— Підемо, Клаве… Злізай.

Він незграбно зістрибнув і мало не підвернув ногу. Спробував упіймати її долоню — але вхопив порожнечу.

— Ідемо ж…

Здалеку тонко вискнув тепловоз, і Клав знову відчув, як завібрували незримі рейки.

— Ходімо…

Йому примрілося, що від очей її світла більше, аніж од ліхтарів. Він ступив до цього сяйва, наче зачарований; у голосі Дюнки виразно бриніло нетерпіння:

— Пішли.

Він слухняно рушив услід, через несподівано високі шпали, намагаючися не ступати на слизькі, мов крига, смуги рейок. Віддалений шум поїзда не наближався — але і не віддалявся; тьмяний вогник попереду зі скреготом пересунувся убік; автоматична стрілка надала йому нового напряму.

Клав не бачив Дюнки. Він відчував її присутність — трохи попереду.

Раптом озирнулась; очі її спалювали темряву. Дощенту:

— Клаве… я тебе…

— Я також, — заквапився він. — Я люблю тебе. Зачекай!..

Три білих ока виринули нізвідки. Хвиля гуркоту. І — гудок, від якого нутрощі Клава злиплися в один судомний клубок.

Надто багато часу пішло на те, аби зрозуміти, праворуч кидатися чи ліворуч; тепловоз мав величезну, темно-червону морду з двома фосфоресцентними оранжевими смугами, широкою і вузькою; у центрі залізної пики Клавдій або роздивився, або вигадав круглу емблему машинобудівельного заводу. Стирчить уперед залізна борода; падає людське тіло і котиться під неї. Під гуркотливе черево, що перетворює кістки на борошно…

Сльота. І зірок немає.

Він лежав на животі й обома руками чіплявся за всохлий жмут минулорічної трави, а поруч, на відстані десяти сантиметрів, скреготало чорне залізо. Так, що тремтіли і земля, і людина, яка лежала на ній.

Він устиг зійти з колії своєї долі. Коли ця сама доля з’явилася в образі потворного товарняка, що підкрадається непомітно.

* * *

Літня жінка в лікарському халаті, з ординарним обличчям, яке важко запам’ятати, довго переводила погляд з розбитого вікна в машині на запухлу Івгу. І знову на скло.

— Потребуєте допомоги? Аварія?

— Дякую, пані Сато. Дівчині краще; прослідкуйте, щоб охоронець біля воріт перевіряв документи.

— Але, патроне, він упізнав вас.

— Поясніть йому, що він повинен питати перепустку. У ВСІХ. Абсолютно; тепер ми з дівчиною підемо вниз, нам потрібен проводир з ключами…

— Я сама могла б…

— Коли вас не обтяжить…

Зо три хвилини вони чекали, поки жінка вийме з сейфа низку ключів, а з високої шафи — два білих халати. Крохмальна тканина гостро пахнула дезинфекцією — Івгу пройняв мороз од терпкого шурхоту — довелося закотити надто довгі рукави.

У коридорі запах посилився. Івга з дитинства ненавиділа його — характерна атмосфера медичного закладу. Непевне світло денних ламп, вазони з неприродно яскравою зеленню, чистий лінолеум.

— Це лікарня?

— Так. Я тобі згодом поясню, що це.

Голова вибухнула новим болем, Івга не втрималась, піднесла руку до скроні. За коридором — сходи вниз; двоє широкоплечих хлопців у халатах — їхні пози були одночасно погрозливі й розслаблені. Перед жінкою з ключами обидва витягнулись, перед Інквізитором — стали струнко.

— Тут стрімкі сходинки, візьми мене під руку.

Івга слухняно намацала його лікоть; знову легкий розряд од першого дотику. Не неприємно. Навіть заспокоює…

Жінка відімкнула двері. Ще одні, ще. Підозріло багато замків. Надто різко блищать нікельовані ручки.

Коридор, короткий і глухий, вперся у стіну; праворуч і ліворуч були двері, Івга не рахувала їх. У кожній — зачинене віконечко; в’язниця.

Жінка прочинила одне з них. Зазирнула; запитально поглянула на Інквізитора. Той кивнув:

— Відчиняйте.

Двері відчинилися без жодного звуку. Наче не важка броньована стулка, а двері спальні. Добре тут змащують завіси…

— Івго, йди сюди.

— Не хочу.

— Подивись. Так треба.

Її взяли за плечі й поставили в проріз дверей. Запах дезинфекції… І ще один, недобрий, моторошний присмак. Важке повітря, мов у палаті тяжкохворого.

Кімната видалася Івзі великою, наче бальна зала, і такою ж порожньою. Коли б не п’ять… ні, шість ліжок уздовж стін. Під сірими ковдрами — обриси скоцюрблених тіл. Голені голови на білих подушках; одне ліжко шкіриться смугастим матрацом. Порожнє.

Для неї… Божевільна… Вона — божевільна відьма. Божевільма.

— Ми можемо ввійти.

Сама того не бажаючи, Івга намертво вчепилася у лікоть супутника:

— Це… хто?!

— Подивись.

Вельми божевільна…

П’ятеро жінок на ліжках в однакових позах — з колінами, підтягнутими до живота. З широко розплющеними, тьмяними, безтямними очима. Ніхто з них не відреаґував на відвідувачів — ніяк; на напіврозтулених губах зблискує слина.

— Не бійся, Івго.

— Можна мені піти?

— Так. Достатньо.

Пані Сат чекала в коридорі. Інквізитор кивнув:

— Ну, туди нам не треба… Там те саме. А ось тут відімкніть, будь ласка. Івго, я хочу тебе познайомити…

Ця кімната була значно менша; у кріслі сиділа жінка з відсутнім, якимось заплилим обличчям. Першої миті Івзі здалося, що погляд її спрямовано просто на неї; насправді ж у цих очей не було зору. Небесно-блакитні, вони були шліфованими скельцями… на худеньких плечах висить безформна темна сукня. Голену голову обтягує чорна шапинка.

— Вітаю, Тімо, — якось ніжно, по-справжньому тепло сказав Інквізитор. — Це Івга.

Жінка не відповіла. Руки безсило обтяжують бильця крісла, прекрасні, з тонкими пальцями і коротко стриженими нігтями.

— Її звати Тіма Леус, — голос Інквізитора захрип. — Нейрохірург. Єдина з відомих мені відьом, яка змогла отримати вищу освіту і досягти успіхів у науці.

— Відьма?!

— Була… Її коханий поставив їй умову… не хотів одружуватися з відьмою, і вона присягла, що дотримається її. Спроби позбавити відьму відьомства почалися не вчора. І не чотири роки тому, коли ми з Тімою розгорнули… програму. І не чотириста років…

Івга знову поглянула на жінку в кріслі. Груди її ледь здіймалися — і все. Інквізитор накрив долонею руку на бильці — нічого не змінилось. Навіть вії не здригнулись. Рослина.

— Відьомство. Комплекс властивостей… надто тісно переплетений з ядром особистости… Убиваючи відьму в людині, ми знищуємо в ній і людину. Всього в програмі взяли участь п’ятнадцять жінок. На чолі з Тімою; всі з власної волі та зі сподіванням. В усіх була причина… Особливо в Тіми. Вона ж бо кохала.

Івга звела подих. Інквізитор гірко всміхнувся:

— Тіма… Блискучий розум. Сталева воля. Красуня. Подивись, навіть тепер ще видно. Напередодні операції вона жартувала, знущалася наді мною, нерішучим…

Він затнувся. Зазирнув у нерухомі вічі й відвів погляд:

— З п’ятнадцяти… вижили десять. Усі — у такому стані. Назавжди. Зрозуміло?

Івга мовчала.

— Ось про що ти прохала мене. Ось що прагнула ти, коли звинувачувала мене в брехні. Зрозуміло чи ні?

Було дуже тихо, навіть пані Сат у коридорі не брязкала ключами.

— Так, — Івзі хотілося плакати.

Рука Інквізитора злегка потиснула безвладну долоню колишньої відьми і колишньої людини, розумниці й красуні Тіми:

— До побачення. Сподіваюся, тобі… добре.

Зворотній шлях. Мовчки. У Івги знову розболілася голова; скрегіт замків відлунював у потилиці та змушував її щулитись і стинатись. Інквізитор розпрощався з пані Сат, і охоронець намірився було перевірити його перепустку, але Інквізитор проігнорував цю спробу виправитись — мертв’яку-бо кадило не допоможе. Завзятість потрібна ДО ТОГО, а не після…

До розбитого вікна вривався прохолодний вітер. Дівчина зібгалася на задньому сидінні й дала волю сльозам.

* * *

Кав’ярня на околиці була надто малою, аби мати назву. Бармен здивовано вирячився на дивну пару: середніх років чоловік, плеканий, із начебто знайомим бармену обличчям, у компанії рудої дівчини, з розбитим носом і запаленими очима, у светрі з бурими плямами крови. Бармен збирався подзвонити до поліції — але чомусь утримався.

— Я замовлю тобі вина… Зняти стрес.

— А ви?

— Я за кермом.

— Не треба.

— He вигадуй… Втім, як хочеш. А то знову звинувачуватимеш мене в патологічному потязі до приневолювання.

Івга старанно роздивлялася скатертину.

Інквізитор зітхнув — так сумирно, що вона нашорошилася. Нетипова поведінка природно викликає збентеження.

— Голова ще болить?

— Менше.

— Добре… Скажи мені, Івго. Скільки разів у житті тобі доводилося говорити… дивне? У нападі люті або жаху чи болю. Бувало таке, що слова виникали… наче нізвідки? І співрозмовник дивувався?

Івга зрозуміла, про що запитання. Насупилася, намагаючися згадати. А що, власне, вона сказала Інквізитору… за що він мало не витряс з неї душу… Марно — вона пам’ятала лише, що казала якісь слова, але слова без змісту — аморфні, безбарвні, безглузді…

— Згадуй.

Вона вже відкрила рот, аби сказати: не пам’ятаю. І згадала.

— Було?

Було. Актова зала повна люду; директриса з червоними плямами на щоках рекомендує дівчаткам «пана Інквізитора». Нудота, слабість і злість; і порожнеча довкола, багатозначне мовчання, пильні погляди.

Продовження у кабінеті. Повістка, гидливо злякані очі, «школу нам тепер не відмити…» І ще щось дошкульне, слово — канчук. Щось про відьом і шльондр… до знемоги бридке, особливо зважаючи на те, що у свої п’ятнадцять Івга ще ні з ким не цілувалась. І вищиряється Інквізитор.

Тоді вона взяла і сказала. Щось. Від чого директриса осіла на підлогу, здіймаючи паніку і надаючи змогу втекти з-під самого інквізиторського носа.

Щось про печінку. Що буде дірявою. Здається. Якийсь медичний термін.

— А що за школа?

— Художньо-прикладних… дизайну й усього такого. Не розумію… до чого тут печінка, чия…

— Місто Рідна?

— Так.

— Зачекай дві хвилини. Мені треба зателефонувати.

Молоденька офіціантка провела його поглядом. І позирнула на Івгу — оцінювально, не приховуючи цікавости. Івга відвернулася.

Інквізитор повернувся не за дві, а за двадцять хвилин.

— Директриса твоєї школи померла у віці сорока двох років від цирозу печінки. Інквізитор, з яким ти мала справу, Ітрус Совка, не дослужився до кураторського крісла — звільнений два роки тому за професійну непридатність. Видно, твоє невдале затримання було не єдиним його прорахунком. Я його не знав.

Івга закрила обличчя руками.

— Ти плачеш?

— Вона… була приречена? А я…

— Ймовірно, вона вже підозрювала… лікарі вагались і недоговорювали, вона передчувала недобре, але гнала від себе похмурі думки. До часу…

— А я…

— Ти не винна.

— Я таки відьма.

— Так, звісно. Можливо, потенційна стяг-відьма. У тебе це дивно проявляється — ти вловлюєш чужі таємниці. Несвідомо. У стресовому стані… Іж.

Вона слухняно опустила очі в тарілку. Мляво покопирсалася виделкою в курячому боці, згадала, що не хотіла нічого замовляти й відсунула тарілку:

— Сьогодні я упіймала… і вашу таємницю? І що мені за це?..

— Нічого.

— Хотілося б вірити.

— Івго, ти хотіла займатися… цими… художніми промислами? Чи просто місце трапилося…

Вона потримала в долонях бокал з білим вином. Поставила на стіл:

— Я хотіла… начебто… дизайнером. Ну, а потім…

— Перехотіла?

Івга зітхнула.

— Скажіть чесно… Назар… відмовився від мене?

— Ні.

— Я думала… коли людина… любить… вона може пробачити, — вона перепочила, — відьмі, що вона… відьма.

— Коли б ти справді так думала, зізналася б Назару. Сама, — Інквізитор потягнувся до попільнички.

Івга прослідкувала його рух, затримала погляд на купці попелу. А що, такі, як вона, можуть читати в душах навіть по осаду… будь-якому.

— З вами… важко. Ви часто говорите… те, чого не хочеться… чути.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Він не був на ЦІЙ могилі три місяці; від часу його останніх відвідин багато змінилось. Зникли дерев’яні вазони з млявими зимовими квітами і з’явився надгробок з чорного каменю; уночі падав дощ, і Дюнчине обличчя на барельєфі було мокрим і напрочуд живим. Клав навіть побачив, як тремтять змійки злиплого волосся — але, звісно, це було не так. Скульптор дивився на стару фотографію, де вона мала пишну святкову зачіску.

Клав відчув докір сумління. Від дня похорону він не бачився ні з ким з її родичів; настільки був ображений тими словами?

«Май совість, Клавдію… наче Докію любив ти один».

Це правда. Він не хотів ділитися своїм горем. Дюнка була — його.

Тепер він стоїть перед доглянутою могилою, дивиться на кам’яну, але неприємно живу Дюнку і намагається позбутися нав’язливого відчуття…

Вона там, під каменем.

Там? Чи там — порожньо?

День був незвично холодним для весни. Клав тремтів і намагався зігріти себе руками, але у власних обіймах не зігрієшся. Це Дюнку він міг перетворити на полум’я…

Вогонь. Паливо. Топка.

Той тепловоз він не забуде до кінця днів своїх. Він навіть на трамвайну колію у житті не вийде без тремтіння, а дві паралельні риски будуть мати для нього лише одне значення — рейки. І викликатимуть жах.

Де Дюнка? Під каменем, тут, чи там, у замкненій задушливій квартирці? Куди йому потрібно повернутись. Чи не потрібно?

Третій день густа мла вкривала землю. І з’їдала звуки.

Один збіг — неприємно. Два…

Але чому їх не може бути два? Скільки людей гине під колесами? Особливо в туман… Хоча б і тільки у власній голові.

Клав торкнувся пульсуючих скронь. Учора, в гуртожитку, він видудлив пляшку коньяку «на свято». Юлек мало з глузду не з’їхав, коли побачив його з порожньою… і напою шкода, і, головне…

Але з Клавом нічого не трапилось. Навіть не сп’янів; щоправда, ноги віднялись, та голова лишалася ясною, хоч вий, і, мов збожеволіла білка в колесі, вертілася у ній одна думка.

Хоча це злочин — думати таке.

Може, він таки був п’яний… тоді? Може, не пам’ятає? Намагалися ж вони з Дюнкою зігрітися… зсередини?

Ні. Це сьогодні холодно. І пив він опісля — той день був теплий, і голова його була твереза.

Кам’яна Дюнка дивилася з якимось докором. Наче казала — і ти ТАК про мене думаєш? Про МЕНЕ?!

— Та чи ти… — прошепотів Клав. — Чи ти…

На чорний камінь безтурботно всілася кругла, мов куля, весела весняна синиця.

Розділ 6

За три квартали до площі Переможного Штурму в його автомобілі заблимав червоний вогник, нагальний виклик; Клавдій забороняв турбувати себе в дорозі, коли справа не пильна. Цей вогник на пульті інколи снився йому — настирливий, гострий, тривожний.

— Смерть погані… — голос диспетчера бринить од напруги. — Сигнал. Від Графині.

— Прийнято, — глухо озвався Клавдій. — Звідки?

— Оперний…

— Підсилений наряд. Буду за десять хвилин.

Він не став класти слухавку, кинув її на крісло поруч; викликав у пам’яті карту центру міста. Різко повернув кермо; Івга на задньому сидінні тихо зойкнула.

Графинею була Гелена Торка. Інформатор з неї був ніякий, Клавдій ніколи і не чекав од неї такого роду послуг — і прізвисько їй дав просто «для годиться»; сигнал од неї був криком жаху.

Дівчина мовчала. Ні про що не питається, розумниця.

— Ми їдемо в оперу, — пояснив Клавдій.

Бруківка змінилася асфальтом, він вправно обходив машину за машиною.

— Я думала, ви не вмієте, — прошепотіла Івга.

Клавдій двічі проскочив на жовте; оперний відкрився одразу весь — громіздка споруда в псевдокласичному стилі з мідним гербом міста на величному фасаді та купкою людей біля головного входу. Година до початку вистави.

Клавдій утримався від спокуси кинути «ґраф» просто на пішохідну площу перед театром, де поява будь-чого на чотирьох колесах буде громом посеред ясного неба; не варто до часу здіймати галас. Хоча його однаково не вдасться уникнути.

Він зупинився край тротуару, під знаком «стоянку заборонено», і вимкнув мотор; машину вже помітили. Її помітили б і на стоянці біля службового входу; а так у нього, принаймні, є перевага раптовости…

Зуби Клавдія скрипнули; як багато ЇХ у цьому будинку. Ініційованих, ДІЮЧИХ. Аж не віриться, що в одному місці може зібратися стільки… Вільних.

— Мені страшно, — тендітний дівочий голос за спиною.

Вона також відчуває. Тільки не здатна ще дати раду своєму віданню.

— Посидь у машині. — Лишати її тут саму? — Ні. Підемо. Від мене ні на крок…

Праворуч, ліворуч і на службовій стоянці паркувалися непримітні машини; так прибуває спецназ — чи то автобус з екскурсантами, чи то продукти до буфету.

«Чи повинен Великий Інквізитор особисто брати участь в операціях?»

Коли це відбувається за сигналом од Гелени Торки — так.

У трупі — семеро «глухих». У школі — десять… Діючої — жодної, згідно офіційних даних. То ЗВІДКИ?

Все як завжди. Театрали чекають відкриття високих дверей. Тільки вони не відчиняться. Поки що це не дивує. Трапляється — глядачів затримують і на півгодини.

Дзеркальні дверцята службового входу; біля турнікета старенька з вольовим обличчям:

— Ваші перепустки, панове?!

— Інквізиція, — Клавдій відкотив манжету, блимнув ліхтарик-значок. — Лишайтеся на місці.

Театр — місце особливе. Стара мовчки відступила в тінь — надто добре знала слово «Інквізиція».

Івга поруч. Клавдій пошукав, кому б її доручити; начальник спецгрупи був уже тут, в очах його стояло питання: хто керуватиме?

— Ви, — кивнув Клавдій. — Я у вашому розпорядженні. Дівчинка… зі мною.

Начальник кивнув:

— Прошу Вас узяти на себе Торку, патроне.

— Пішли, — Клавдій утягнув Івгу в бічний коридор. Добре, що свого часу йому вистачило розуму ознайомитись із залаштунковим світом Віжненської опери.

Дівчина не пручалася. Терпіла його залізну хватку — і тремтіла. Нервово; Івзі тут не місце. Не хочеться лишати її без догляду — але це краще, аніж тягти її туди… До НИХ. Хоча поки що загрози начебто немає.

Вони пройшли повз зграйку жінок в уніформі. І гладкого чоловіка з товстим портфелем, і двох високих хлопців у трико, і дошки оголошень, і сходів до буфету, і холу з фікусом. Вони проминули напівпрочинені двері до дзеркальної зали, та ще з десяток дверей, за якими тупотіли, сміялися і сварилися; ще один хол — і Клавдій зупинився перед полірованою стулкою зі суворою табличкою. Постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов; Івга спотикнулася на порозі. Вона чомусь була впевнена, що двері не відчиняться.

— Пані Торко!

Порожньо. Стіл секретарки, напівпорожня склянка чаю, зім’ятий бланк, двоє дверей — праворуч і ліворуч. Вимкнутий телефон. Івга повела носом; Клавдій також відчув запах серцевих крапель. Ледь чутний.

Двері праворуч. Порожньо. Дивно, що незамкнені.

Ліворуч…

Жіночий піджак, на спинці робочого крісла. Ящики стола вивернуті; обшук? Погром? Цікаво, чи склала Гелена списки своїх улюблених відьом. І де зберігала?..

Телефонну слухавку акуратно зрізано. Поруч низка ключів.

Клавдій майже не роздумував.

— Івго, йди-но сюди.

Руда підійшла, торкнулася його плечем.

— Залишися тут. Потім я тебе заберу.

Очі її злякано округлилися:

— Н-ні… я…

— Ненадовго.

Він двічі прокрутив ключ у замку; дівчинка, на щастя, не почала ні кричати, ані рюмсати. Раптом йому зробилося ніяково. Так, наче на нього дивляться з докором, а він не має сили відвернутись.

— Я скоро, — сказав він у двері.

Від розміреного життя театру вже не лишилося і сліду. Все позмішувалося, зжужмилося і покотило бозна-куди; двері вбиралень розчахнуті, а коридором шурхотить сухий, підкреслено спокійний голос: «Прохання до всіх працівників театру лишатися на місцях. Підготування до вистави припинено. Не виходьте зі своїх кімнат».

Власник голосу був добре знайомий з технікою наказу. Його слухалися — принаймні, поки що. Коридори були порожні; Клавдій минав злякані погляди; з бічних дверей визирнула літня жінка з оберемком зловісно багряних плащів:

— Молодий чоловіче…

Клавдій обернувся; у стані бойової готовости виглядав він… хоч загортайся у такий от плащ до брів. Жінка відсахнулась.

Начальника спецгрупи він знайшов у адміністраторській. Дві жінки і чоловік у фраку злякано позирали з кута на непроханих гостей.

— Ми переловили їх, патроне. Дівчиська. Дев’ять. Усі «глухі», як і зазначено в досьє. Глядачі до театру не допускаються; прочісуємо поверхи.

— Торки в кабінеті немає. Ви впевнені, що вона в театрі?

— Всі бачили, як вона входила. Як виходила, не бачив ніхто.

— Скільки ЇX, Косто, за вашими відчуттями?

Начальником спецгрупи був маркований Інквізитор, який де в чому, в чутті зокрема, перевершував навіть Клавдія. Він не допитує відьом, він їх ловить.

— Багато, патроне… П'ять-шість. Ми ще не відшукали жодної.

— Добре, Косто. Робіть свою справу. А я шукаю Торку.

Він відчув відьму, коли спинався мармуровими сходами на третій ярус. Чітко і виразно — воїн-відьма. Як близько підкралася непоміченою…

Подумки він послав супротивниці наказ-примус. Відповіддю був короткий стогін; Клавдій кинувся на звук, відхилив портьєру, опинився на аварійних сходах. Внизу сквапно віддалюється перестук підборчиків.

— Стояти!!

Двері на другий ярус. На перший. Червона сукня двома майданчиками нижче…

Несамовитий скрик у залі. На сцені. Запах диму.

Відьма зупинилась. Поверхом нижче, наче питаючи: що тепер? Знахабніли, бісові діти…

— Поже-жа!

Двері в ложу зовсім поруч. Величезна зала губиться в сутінках; завісу забрано — милуйся пишними декораціями прем’єрного балету. Оксамитовий палац, парчова в’язниця, рожевий серпанок світанку.

Чорний дим. Ця розкіш чудово горить, навіть окроплена протипожежною сумішшю. Як солома.

Увімкнулася сигналізація. На сцену посипалися люди з вогнегасниками.

Дим невпинно здіймався. Гіпсові обличчя на сцені посіріли, у мертво-незворушних очах раптом проступила зовсім людська втома. Чи привиділось?

Відьма. Близько. Подолала біль його удару, і…

Клавдій з подивом озирнувся. Це щось новеньке…

У груди йому дивилося дуло револьвера.

— Інквізиторе…

Дурненька, вирішила висловити інквізиторові наостанку все, що вона про нього думає. Якби стріляла відразу — в неї був би шанс.

— Ти помилилась, дівчинко.

Його натиск відкинув її на стіну. Револьвер упав на доріжку. Інквізитор зазирнув у чорні від болю очі… «Колодязь» — вісімдесят. Зі слідами нещодавньої ініціації.

Він узяв її за руку — незвичайно худу, тонкокосту руку балерини. Намацав пульс.

— Хто тебе ініціював? Де? Навіщо ти це зробила, танцювала б своїх лелек…

— Я відьма, — прохрипіла вона йому в обличчя.

— Ти людина!

— Я відьма, відьма! Ви ще зазнаєте…

Очі її закотилися. Вона вводила себе в нестяму.

— Де?

Голова на тоненькій шиї закинулась. На Клавдія дивилися білі очні яблука; яскраво спалахнули оксамитові лаштунки. В оркестровій ямі метушилися люди. Ядуче запахло смаленою пластмасою.

Він схопив дівчину на руки і витягнув у коридор. Молоденьких балерин не так важко носити — але, хоч і непритомна, вона збивала йому чуття. Близька присутність однієї відьми не давала відчути інших.

Пожежна сирена. Протяги; люди біжать до аварійних виходів. Сльози в очах одних. Цікавість — в інших.

— Патроне?!

— Схопили ЇХ?

На вилицях начальника групи грали жовна. Він розумів, що операція провалюється — і не розумів, чому.

— Дівчину до машини… А, чорт!!

Ключі.

— Івга… Грець!

Він набрав у груди повітря і висловився так, що начальник спецгрупи зблід.

Івга відчула запах диму.

«Не маєш переступати порога. Навіть, коли пожежа…» Так, але замкнено її на замок, а не на здоровий глузд. Вона вилізла на підвіконня. Вікно кабінету директриси виходило на площу перед головним входом; на бруківці зібралась юрба ґав. Який-бо театр запропонує видовище, цікавіше за події у Віженському оперному в цю хвилину.

Рама була зачинена намертво. А скло — непробивне. Кого боялася Гелена Торка?

Івга облишила марні спроби і метнулася до дверей. Посмикала ручку; стулки червоного дерева. Міцний замок. Ні, у Гелени Торки безумовно манія переслідування…

Позирнула в замкову щілину — око засльозилось. Приймальня наповнена димом.

Нарешті вона злякалася по-справжньому.

Останні дні страх був її постійним супутником — але не ТАКИЙ. Від такого людське тіло готове на все, навіть на негідне, на найганебніше; Івга скоцюбилась од гострого болю внизу живота.

Ось і вогнище. Клалося двісті років. Плюс її вісімнадцять…

Але ж не так… Без повітря. Як щур. Живцем…

Вона вдарила у двері. Ще. Ще: «Завершимо ж обряд. Як велить нам наша ненароджена мати…»

Маячня.

Івга подивилася на свої долоні. Ліва в крові — всього лише зламаний ніготь. Що це — «завершимо… обряд».

«Хаос не вічний. Візьміть свічки…»

Величезна темна зала. Спіральні сходи, вогонь, стін немає… є безкрая рівнина з червоними горами на обрії. Вони намальовані на…

— Допоможіть!.. Назаре!

«Хаос відступає. Краще вогнища — тільки пожежа. Сестри, зімкнемо руки..»

Регіт. Хоч вуха затуляй.

— Назаре! Рятуйте. Хто-небуть…

Гуркіт. Двері розчахуються. Хтось оповитий димом, як привид…

…Можна читати долю… По всьому, що дотикалося до людського нутра. По осадові на денці випитої філіжанки кави, попелу від викуреної цигарки. По диму. Принаймні, ЙОГО долю…

Біль од присутности Інквізитора…

— Івго?!

Жорсткі руки хапають її. Голова обертом…

Візьма.

— Вони під сценою, — вона не впізнала свого голосу.

— Що?!

— Під сценою. Там… Вони… ініціюють. Зараз…

Івга захлинулася кашлем, намагаючись виштовхнути з легенів їдкий дим.

Людина з пласким жовтим обличчям. Також Інквізитор… Злий. У респіраторі.

— Де ВОНИ? Де тепер, Івго?

— Не знаю.

Жовтолиций обернувся:

— Ми візьмемо їх самі, патроне…

Відьми! Відьми її!

— Театр горить, ви не помітили?!

— Операцією керую я, патроне! Беріть дівчинку й ідіть…

Секунду вони дивляться один на одного. Старший поступається:

— Івго… Підемо. Тільки свідомости не втрачай, не балерина ти, тягати тебе…

Задимлені коридори. Кашель роздирає груди. Вона спотикнулася на зім’ятому килимі — Інквізитор підхопив її на руки. Сходи вниз. Двері.

Він зупинився, наче вкопаний. Обережно опустив дівчину на землю:

— Івго, стань мені за спину.

Двері відчинились.

Не п’ять. Не шість. Вісім; двійко, щоправда, «свіжих». Тільки що ініційованих, вражених. Фанатичних. Невмілих, але цілком боєздатних.

— Вітаємо, Інквізиторе. Нам потрібно пройти.

Не нападають. Така відчутна перевага, що можна не квапитися: щит-відьма, чотири воїн-відьми, три робочі…

— Вітаю, дівчата. Вас заарештовано.

Надто довга фраза. Непробачна помилка. Поки він говорить, він уразливий. Діалог — вірна смерть.

— Твій час прийшов, Інквізиторе. Інквізитори також горять.

Цікаво, головна в них не щит, а найпотужніша з воїнів. Незвичний розклад.

— З дороги, Інквізиторе.

Він вилаявся. Так цинічно і злісно, як ніколи в житті.

Івга відсахнулась.

П’ятеро одночасно ступили вперед, і вона побачила — не очима! — як п’ять білих голок устромилися у голову Клавдія. Івга зіщулилась — її також зачепило, наче ляснули тугим джгутом, сплетеним з ненависти, туги і сорому. Старж упав.

Свідомість Івги роздвоїлася.

Вона бачила, як п’ятеро навалюються на Інквізитора, зливаються в одне темне важке ЩОСЬ, аби розчавити і зжерти простерте на підлозі тіло — однак ці п’ятеро не зійшли зі своїх місць, лише воля їхня подалася допереду. Івга відповзала, мов злякане звірятко; напад відьом бив і по ній.

Сили надто нерівні. Інквізитору кінець. А її заберуть з собою… сестри.

З темряви над Інквізитором випручалася рука. Наосліп, судомно хапаючи повітря. Якісь непотрібні, зайві рухи… На сторонній погляд. Тиск відьом посилився, рука здригнулася, але справу завершила — і, не очима, Івга побачила вібруючі контури складного знака, од якого відкинулась, наче від удару в обличчя.

Відьми відступили. Чорний клубок розплівся.

«Мені б твої проблеми, Івго…»

Клавдій Старж підводився.

Долаючи нову хвилю нападу, вставав… Наче мрець з могили.

«Чому на шинці… сміються свині?»

Випростався.

Лікті його розсунули тугу, мов ґумове кільце, перепону. Нова серія голок ударила в димчастий захисний пояс — і відлетіла назад. А їм услід — віяло жовто-гарячих іскор.

Одна з жінок мовчки осіла на підлогу. Інша схопилася за обличчя, наче хотіла видряпати собі очі; троє застигли з викинутими в захисному жесті руками, і тоді одна з трьох, які ще не встрявали в бій…

— Старже!!

Клавдій устиг відсахнутись. Постріл здався іграшково тихим. Через скоцюрблену Івгу переступила якась жінка й опинилася у самому… пеклі. Чорне волосся розсипане по плечах. Чорне з сивиною.

— Відступниця, — засичала крізь зуби одна з відьом. Жінка зі скуйовдженим волоссям здійняла руки:

— Відступники — ви. Ви знищили свій Театр… проклинаю. Йдіть із прокляттям Гелени Торки — довічним.

Та, яка стріляла, зробила це ще тричі. Торка лишилася на ногах.

— Ріно, я вважала тебе донькою. Саніє, тобі не допоможе ініціація, ти нездара… Доно, я взяла тебе з притулку… Кліцо…

Ще два; патрони закінчились. Дівчина зі схлипом кинула в Торку свій пістолет. Гелена не падала.

— Ви обрали свій шлях, любі діти мої. Живіть із прокляттям матері!

— Наша матір — ненароджена матір! — тоненько скрикнула молодша з відьом. Років чотирнадцяти.

Удар. Наче палкою по голові; Івга розпласталася, хапаючи ротом повітря. Дівчина, яка волала про ненароджену… впала без жодного звуку. Та, що звинувачувала Торку у відступництві, забилася на підлозі, мов поранена змія. Старж накрив своєю волею одразу всіх — молодих і старих, діючих і глухих відьом. Навіть Гелена поточилася.

— Аніруш! Інквізиція!

Нарешті… Свідомість Івги відпливала. Далека подорож…

Крик. Спалах головного болю; дівчину, яка стріляла, тягнули за волосся. Як боляче… Тонкий спів у вухах.

Гелена все ще стояла. З чорною, лискучою плямою на сукні. На грудях…

— … послугу… старій… приятельці… Нехай моїм… вогнищем… буде…

— Гелено…

— Будь ласка, Клавдію… я хочу… Моя остання… воля.

Високі хвилі… диму. Івга знепритомніла.

* * *

«Кожне створіння має своє призначення. Лише людина його шукає; у прагненні душевного комфорту вигадує собі зміст і відкидає відьму, вона-бо втілення беззмістовности, вільна до абсурду, вона раптова і стихійна, вона непередбачувана. Вона не знає ні любови, ні прихильности — її не можна ПРИВ’ЯЗАТИ, можна тільки ув’язнити. Але людство без відьом схоже на дитину без дитячости, раціоналіста і циніка. Людство ж, яке дає відьмам волю, — розумово відстале дитя, яке бодай на мить не може зосередитися, борсаючись у власних примхах.

Чи потрібна відьмам влада над світом? Вони не знають, що таке влада, вона-бо примушує не тільки підвладних, але і владик; відьми, що існують у тілі людства, пригнічені однією його присутністю. Вони ображені вже тим, що живуть серед людей; цей світ не влаштовує їх. Тому відьми мстять оточенню. Порожній світ, у якому відьма, — сама — єдине, що влаштовувало би кожну з НИХ.

Земля була би порожнявою, коли б усі відьми… хотіли разом. На щастя, будь-яка спілка — примус.

Чи правда, що хаОС відьом перетворюється на дисципліновану армію ОС, коли приходить МАТКА?

Знімемо покришку вулика; для чого існує й як часто з’являється на світ бджолина матка? Отже, чи життєспроможний вид, коли матка народжується раз на півтисячоліття…»

Нечутно відчинилися двері, Івга підвела голову — від різкого руху світ перед очима хитнувся і поплив. Жовтолиций Інквізитор… не злий. От і добре — інше її не цікавило.

Дивно, до чого серце зловісної Інквізиції схоже на звичайну контору. Вона все життя боялася потрапити сюди — і ось сидить на канапі, читає книжку.

Тиша. З кабінету вийшов лікар; референт запитливо поглянув йому в очі. Лікар кивнув.

Івга пововтузилася:

— Може, мені… увійти?

— Вас не кликали, — холодно повідомив референт. Подивився на неї — і раптом пом’якшав. — Вам краще туди не заходити. Там знак дізнання, відьмам не подобається.

— Чоловіки так рідко замислюються над тим, що подобається відьмам, — звабливо всміхнулася йому Івга, — що дуже приємно хоч зрідка відчути турботу про себе.

Вона перевела подих, милуючися витягнутою від подиву пикою.

— Чоловіки взагалі рідко замислюються, — сказав селектор на столі. — Почекай ще п’ятнадцять хвилин, згода?

Тепер уже в неї вигляд геть не розумний. Якось не думала, що кожне слово з приймальні чути в кабінеті. Референт нагородив її насмішкуватим поглядом; вона майнула рудим хвостом і сховалася у книгу:

«… Ви заперечите: відьми не мають нащадків. Хоча в них і народжуються дівчатка, відсоток відьом серед них такий самий, як серед народжених од звичайних матерів… Але чому чисельність відьом стала? Або ж чому раптове зростання їхньої кількости змінюється спадом, коли відьма стає рідкістю, а ініційована — реліктом?.. Чому періоди бур і воєн змінюються тишею, коли навіть мистецтва занепадають?»

— З усіх запропонованих тобі книжок ти обрала найнуднішу. Подобаються довгі красиві фрази?

Інквізитор ішов через приймальню якось незвично, і за мить Івга зрозуміла чому. Беріг ліву руку. Навіть світлий широкий піджак не міг приховати скутости його рухів.

Зранку він був у куртці. Вона добре запам’ятала її… Власним обличчям…

Зіпсували річ. Дірка і пляма крови. Спробуй тепер відчистити.

— Міране, — Інквізитор обережно обернувся до референта. — Подзвоніть у гараж — мою машину нехай підженуть додому… Івго, ми вийдемо чорним ходом.

Вони виринули десь осторонь од Палацу, біля головного входу якого юрмилися якісь люди. Івга сіпнулася — в повітрі пахло смаленим. Ні…

Це вона просякла димом. Що запах у тебе, люба, що вигляд.

Було, мабуть, близько одинадцятої. Жовті прожектори ефектно підсвічували гострий дах Палацу; в Івги запаморочилося у голові, на якусь мить і ніч, і шпиль перестали існувати, лише кольорові кола та далекий шурхіт пантофель по паркету…

Вона отямилася на лівій руці Інквізитора. Повисла на ній усією вагою.

— Ой…

Розчепила пальці й відступила, не знаючи, як вибачатись:

— Я… Яка ідіотка. Вибачте.

Підкотила службова машина. Відчинилися дверцята.

— Даруйте, я… боляче?

— Боляче, — повідомив Інквізитор. — Але — дивлячись із чим порівнювати… Сідай.

Водій з подивом скосив на неї очі — чи здалося?!

Нічне місто. Крутанина вогнів; новий напад знетями. Що це з нею? І книгу забула в приймальні…

«Зачати відьму може будь-яка жінка; існує міф, наче це відбувається під час шабашу, який задля того і влаштовується, аби внести відьму до людського лона…»

Івга уривчасто зітхнула.

— Погано? — спитав Інквізитор, не обертаючись.

Вона кивнула.

— Взагалі-то ти мала б знепритомніти на кілька годин. Принаймні, наші подруги ще досі не отямились.

Івга ковтнула гірку слину. Їй було неприємно згадувати.

У дворі будинку на площі Переможного Штурму старенька вигулювала свого песика; у квартирі весела хатня робітниця завершувала роботу, і погляд, яким вона зміряла Руду гостю, не залишав простору для тлумачень.

Івга дочекалась, поки та вийде з кімнати, звелася навшпиньки і прохально зазирнула Великому в очі:

— Поясніть їй. Вона ж страждає, бідна, що у вас така обшарпана і негарна коханка. Вона не розуміє, як це ви примудрилися…

Якийсь час Інквізитор оцінювально дивився їй у вічі. Потім серйозно, якимось незвичним голосом — день несподіванок, та й годі — спитав:

— А тобі що, соромно? Коли тебе вважають моєю коханкою?

Вона зітхнула:

— Вам за рангом належаться доглянуті жінки. Хіба ні?..

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Старий лум розмовляв з жінкою. Здалеку Клав помилився, прийняв її за Дюнчину матір і встиг тричі вкритися потом, поки зрозумів свою помилку. Жінка була втомленою й опливлою, як свічка, що догоріла. Матір Дюнки значно молодша та жорсткіша. Лум говорив, жінка повільно відповідала, і похилі плечі її, нібито, ледь-ледь розправлялися.

Нарешті жінка мляво потиснула руку старого, важко підвелася з лави і рушила геть, майже торкаючись землі сумкою в опущеній руці. Деякий час лум дивився їй услід, потім обернувся; поруч стояв похмурий, напружений хлопець.

Зо три хвилини обидва стежили за вивіркою, яка крутилася довкола темного дубового стовбура.

— Я потребую розради, — сказав хлопець глухо.

Лум знизав плечима:

— Я тут саме для цього. Але тобі навряд чи зможу допомогти, Клавдію.

— А ви спробуйте, — тихо попрохав хлопець. — До кого мені ще йти?

Лум мовчав. Вивірка зникла за стовбуром. Зітхнув:

— Я… попереджав тебе. Ти не послухав.

— Не міг послухати. Повторилося б усе… — його сіпнуло, — не послухався би знову.

— Шкода, — зронив старий. — Ти міцніший од багатьох… і ти непробачно слабкий.

Клав із запалом скинувся:

— У чому моя провина? У тому, що любив… люблю її?

Лум здійняв очі, і Клав захолов — якщо старий хоч тоненькою ниточкою зв’язаний зі службою «Чугайстир»…

— Я всього лише лум, — повільно мовив старий. — Я роблю, що вмію. Нічого більше. Не приписуй мені… зайвого.

Клав звів дихання:

— Ви казали… я роблю заборонене. Тривожу і тримаю. Що я маю… можливість, аби…

На питання, головне запитання своє, він не міг наважитися.

— Я нічого не знаю достеменно, — старий задивився вдалечінь, туди, де серед зеленого віття купчилися дрібні пташки. — Можливо, ТИ її привів… Може, і ні. Ніхто не знає.

— Навіщо вони приходять? Вони… заради нас? Це… саме ВОНИ чи ні?

Нарешті. Він відчув полегшення, коли зумів-таки знайти для цього слова. Отже, таки наважився…

— Я не можу тобі сказати більше, ніж знаю. Навіть усього того, що знаю… не можу. Це надто… особисте.

— Вони жадають нашої смерти? Це… правда? Чугайстри…

Клав затнувся. Краще не згадувати.

— Можливо, — озвався старий. Отже, завів. Невже, невже нічого, справді нічого вже не… — Це надто… індивідуально. Я не хочу, аби ти приходив сюди. Це, мабуть, жорстоко, але ти обрав своє; не приходь. Інакше я викличу їх. Хоча й також їх не люблю…

— Але ж тільки ви можете… допомогти… — Клав говорив, бо мовчати було ще гірше. Від слів він більше нічого не чекав. Так само він міг би промовляти скоромовку або… байдуже що…

— Бережи себе, — лум підвівся. — Це все.

І пошкандибав геть, так згинаючи спину, наче постарів років на двадцять за якусь хвилину.

* * *

Клавдій знав, що на знеболююче годі сподіватись; маркований Інквізитор позбувається можливости засинати від снодійного й лікуватися піґулками. Біль має долатися зусиллям волі — але ж, як на гріх, ніяк не вдається зосередитись.

Ні, поранена рука — дурниці; біль угніздився десь дуже глибоко, глухий, придушений товщею забуття, і як важко йому вибиратися на поверхню… набути вираження…

Очі дівчинки блищали в напівтемряві вітальні. Мідяне волосся розсипалося по плечах. Вражаюче… який захист. Йому не доводилося зустрічати відьму, яка могла би так стійко витримувати такі важкі випробування; щоправда, на площі вона таки мало не зомліла і добряче пом’яла його поранену руку… Хоча — хіба це рана?

Яке зубожіння… Відьма з вогнепальною зброєю. Ще років десять тому це було б украй диким — тепер вони ладні на все. Не вистачає власних сил — що ж, техніка допоможе…

Навряд чи «лисичка» носить добру білизну. Отже, форми під светром — її власні.

Вона перехопила його погляд — і зашарілася. Йому також зробилося незручно. І не тому, що розглядав її — бачив він жінок на своєму віку. У чому тільки і без чого тільки вони не були…

— Пане Клавдію, — покликала хатня робітниця з кухні. — Я сир заберу, бо він у вас просто в пакеті скисне. Я з нього сирник спечу. Вам як, одну порцію готувати?

— Дві, — спокійно виправив Клавдій.

Дівчина зітхнула.

Дурень усе ж таки Юлек, — раптом розлютився Клавдій. Дурень. Ніколи з його хлопця не буде чоловіка. Може, це й зручно — слухняний син…

Як би склалося в Назара з Івгою? Добре склалося б. Дівчина достатньо розумна… аби і батькові, і синові було з нею комфортно. Звідки така палка любов? У Назара ніякої любови й немає, так, хлопчик захопився яскравою, екзотичною дівчинкою… У Івги — незрозуміло. Просто дивно, наскільки вона віддана цьому дурникові, навіть ладна заради цього витримати…

Коли б Назар хоч на хвилину уявив, що саме… Можливо, він і порозумнішав би.

«Вам за ранґом…»

— За ранґом мені, — всміхнувся він, — належаться винятково такі жінки, яких я забажаю. У цьому переваги… високого становища.

Дівчина зухвало скинула підборіддя:

— То ось у чому справа! Ото ж то я і не могла на вашому ліжку спати — тіні ваших красунь спокою не давали, розумієте…

* * *

Після вечері виявилось, що кураж, який надавав їй сили, минув.

Там, на узбіччі, лишилися білі кульбабки; жінку, яка залишилась у палаючому театрі, звали Гелена Торка.

«Якщо відьма, яку не ініціювали, подібна до тебе або мене, то ініційовану не можна вважати людиною. Ні тобі, ні мені ніколи не зрозуміти її. Як рибі — законів вогню».

— Івго, ти мене чуєш?

Вона знову мало не плакала. Так шкода було Гелену… і когось іще. Нестерпно шкода.

— Тримайся, Івго. Мені також сумно.

— Вона… позбавила себе життя?

Пауза.

— Їй просто більше не було для чого жити. Її театр, її учениці…

— Чому?!

— Відьми, Івго. Ніхто не розуміє, чому щасливі своїм мистецтвом дівчатка… яких і які люблять… раптом ідуть проти всього, що було святе для них. Убивають учительку, спалюють…

— Але ж Торка також була…

— Відьмою. Так. Я не можу пояснити тобі, чому Торка… воліла померти, але не зробитися ДІЮЧОЮ. Я намагаюся зрозуміти це… марно, Івго.

— «Як рибі зрозуміти закони вогню?» — Швидше навпаки, як вогню — рибу…

— Ти в школі добре вчилася? З такою пам’яттю?

— Погано. Ледве до сьомого класу… Мені недобре.

— Розумію… Потерпи.

— Не відвозьте мене… Туди. Я боюся… сама.

— Тіней моїх коханок?

Івга подивилася на нього — тепер він був оповитий… не димом… спогадом диму. Може, куритися він перестане тільки тоді, як зовсім згасне і захолоне… Зараз він був теплий. Гарячий. Цікаво, він розуміє, чого саме вона боїться? Не просто непевні страхи нервового підлітка — себе вона боїться. Себе, яка віддзеркалилася сьогодні в нелюдській безодні відьомських очей. «Ні тобі, ні мені, ніколи не…»

Екран телевізора згас. Івга лежала в кріслі, і їй марилося, що вона їде в автобусі. Через ранковий ліс, і стовбури за вікном вкутані млою. А за кожним деревом стоїть нерухома жіноча постать…

Івга схлипнула.

Висока кам’яна стіна — і прірва. Звідти, з порожняви, дивляться безмежно злі очі дівчиська з бутербродами, які все розуміють, усе бачили…

Опущена за кам’яний край рука мертвої Гелени Торки…

Дівчина затремтіла і розплющила очі. У кімнаті було темно; телевізор мерехтів червоним, шторами тинялися тіні дерев, підсвічені вуличним ліхтарем.

«В тебе немає… гірше, коли тебе… без вини».

Ні, це не пам’ять… Слова звучали в повітрі — не в голові. Хто тут?

* * *

Порядна людина вже сьогодні подала б у відставку.

А він сидить, дивиться на склянку з холодним чаєм і здоровою рукою кришить цигарку. Намагається забути останні слова Гелени Торки: «Дякую, Клавдію… Ви були добрим…»

Коли б він не був добрим… так по-дурному. Гелена була б жива. І театр не згорів би: якби так помилився хтось із підлеглих, Клавдій із задоволенням розмазав би його по стіні. Підлеглі вичікують; завтра герцоґ траурним голосом привітає із закінченням оперного сезону, а Клавдій сухо повідомить, що складає повноваження…

Він уявив собі обличчя герцоґа — і на хвилину йому стало майже весело. Відповіддю буде… згода.

«Дякую, Клавдію, ви були…»

Він обхопив обличчя долонями. Гелено, Гелено… «Ви були…»

Все. На цьому його доброта закінчується; можна скільки завгодно фантазувати про відставку, море… Хто-хто, а Федора буде в захопленні. «Клаве, лишайся з нами. Ну чого тобі ще треба?!»

Розчерк пера — і ти вже не тягнеш ярма своєї відповідальности. Не властолюбний негідник, на якого виливають помиї по телебаченню і в пресі; ти шляхетний мученик і, виявляється, не все, що ти зробив, було таке вже погане.

Усе. Помріяв — і годі. Навіть коли громадськість вирішить, що театр він підпалив власноруч — він лишатиметься на вершині своєї посади, поки його не скинуть.

А скинути буде ох як не просто.

Стерво; які потужні, і п’ятеро. Богема, чорт. Колектив. Як болить…

Душа, мабуть. Якщо це взагалі має якусь назву.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

У кімнаті сутеніло. Білою стелею танцювали смуги світла — відображення вечірнього життя вулиці. Далеко внизу…

— Клаве?..

В її голосі вже виразно бринить неспокій. Клав щільніше охопив плечі руками, вгруз у крісло — замкнутися… зачинити себе на всі замки.

— Клаве, чому ти… мовчиш?

— Дюно, — понад силу видушив із себе він. — Ти… словом…

Ще мить, і він буркне: а ти, взагалі, хто? Морок у подобі коханої чи дівчина, яку я знаю з дванадцяти років?..

Ні, він ще не такий… не кат.

— Дюно, пам’ятаєш, як ми пішли на «Сліпих танцюристів»… Без квитка і…

Він затнувся. Спогад виявився напрочуд живим і теплим. Навіть незрозуміло — чи влаштовує він Дюнці іспит, чи ховається від холодного «сьогодні» у м’якому і доброму «колись».

— Пам’ятаю, — Дюнка посміхнулась. — Станко нам вікно відчинив.

Клав заплющив очі. Тоді був літній вечір, задушливий, гарячий…

А в тепловоза величезна червона морда. І залізна борода… Клава сіпонуло.

— Хіба Солен відчиняв? — глухо спитав він.

— Звісно, — здивувалася Дюнка. — Він тоді прибиральником у Західному Клубі підпрацьовував, його вигнати могли, коли б відкрилося, що це він нас провів.

Без пауз. Може, вона читає його власні спогади?..

— Дюнко, — він квапився… Не дати часу на роздуми. Ні їй, ані собі. — Що ми закопали під бузком? Біля дитячого майданчика?

— Свистунець, — дівчина не вагалася. Жодної миті. Хоча і не розуміла, навіщо? — Глиняну пташку. От дурні були, правда?

Клав зчепив пальці. Що йому треба? Які спогади могли довести йому, що Дюнка — не Дюнка. Хіба ж він сліпий?! Не бачить без допиту? Вона справжня, це з ним щось не…

— Дурні, — прошепотів він. — Дюно, а що тобі… понад усе… пам’ятаєш?

Вона довго мовчала, і він уже вирішив, що спитався надто незрозуміло…

— Як ми зійшли… Тоді на гору. Таке відчуття, що ось-ось зрозумієш… головне.

Клава пробрав мороз. Спогад був… пронизливий. Спини гір… паморочиться у голові. Вітер. Дюнчина долоня і — так гостро і природно, мов запах смерекової смоли — дотик уст.

«Наче ось-ось зрозумієш…»

Ніхто, крім Дюнки, не міг так сказати.

Він розчахнув себе, вириваючи з м’ясом гачки і засуви.

— Дюнко, давай… Хоч на балкон вийдемо. Як… тоді.

— Краще на дах, — попрохала вона. — Підемо, Клаве… Будь ласка.

* * *

Світло на кухні. Івга напомацки пробралася через темний коридор; Інквізитор зсутулився за столом. Широка спина з низкою гострих хребців, півмісяць шраму біля правої лопатки, бинт на руці трохи вище ліктя…

— Що, Івго?

Він не обертався, а вона наблизилася нечутно. Він відчував її. Як собака.

— Я там на канапі тобі ковдру… Лягай. Третя ночі.

Вона схлипнула знову. Він обернувся; на грудях ще один шрам, точно навпроти першого. Півмісяцем.

— Я не можу бути сама, — прошепотіла дівчина. Голос тремтів. — Мені… однаково з ким… але поруч. Можна, я на вулицю… Там люди… не можу сама… це… в голові щось. Це мине, якщо я не збожеволію.

— Не збожеволієш, — зі спинки стільця він підібрав халат. — Хай-но я одягнуся.

Струм дотику.

— Коли тобі байдуже, з ким… Я також «люди». І теж не сплю.

У неї були гарячі, сухі, тверді долоні. Він подумав, що у своєму прикладному вона особливо добре ліпила з глини. І розписувала готові глечики прекрасними квітами.

— …А потім вона каже — у тебе немає вибору. Однаково спалять.

— Полювання за «глухими»… Брехня.

— Каже… догола роздягають — спершу тіло, потім душу. Маркований Інквізитор…

— Ну…

— І полізе брудними лапами всередину тебе… целюлоїдна фабрика й батьківський нагляд… А я не можу під наглядом… В мене з дитинства сон жахливий, наче я — у в’язниці!

Лисеня. Згорнулася клубком на канапі… Він поклав долоню на мідяну потилицю. Лисеня з його дитинства. Воно народилося знову — рудою дівчинкою… Івгою Лис.

— Ніхто тебе не образить.

— Справді?

Тепер він має спокутувати свою дитячу безпорадність. Скільки разів він подумки ламав клітку і випускав руденьке в ліс. А це — людина. І дуже непогана. Не погань.

Він схилився над нею. Обійняв. Обережно притиснув до себе, зосереджено огортаючи її своїм спокоєм.

— Мене ж не ініціюють… СИЛОЮ?

— Ні. Ніколи.

Вона нервово розсміялася:

— То чого ж я… боюся?

— Все буде добре.

— І Назар…

Ім’я вихопилося мимоволі; вона раптом перестала тремтіти. Завмерла. Зазирнула Клавдію в очі, так глибоко, як могла:

— …мене… не кине?

Він не буде брехати; вона раптом злякано затулила йому рот своєю гарячою долонею:

— Не відповідайте…

І зніяковіла. Відсмикнула руку. Відвела очі.

— Івго, — з щирим зацікавленням, — звідки ти? Де ти жила раніше?

Вона довго мовчала. Клавдій ледь відсторонився, але руки з потилиці не забрав.

— Селище… Тишка. Рідненська область.

…Хлопчиськів було троє. Дівчаток — четверо; п’ята навколішках, бо її руда коса загорнута допереду безжальними дитячими руками.

— Це родимка.

— Дурна! Це відьмачий знак! У родимці волосинки мають бути, а тута нема!

— Дай подивлюся… Дай!

— Гади, — схлипнула руда. — Свині недорізані…

Косу смиконули. Дівчинка різко втягнула в себе повітря, але не зронила ні звуку.

Сукню на її спині розстебнули до пояса. Коротеньку нижню сорочку задрали.

— Знак, коли вогнем… так не боляче, — повідомив молодший з хлопців.

— Свині собачі…

— Заткайся, відьмо… Це ось він?

— Ні, це синець. Знак — біля лопатки.

— Ух ти…

Чигиркнув сірник; дівчинка зойкнула і вдарила мучителів ногами…

Івга стріпнулася.

— От бидло, — сказав Інквізитор.

Дівчина намагалася втамувати дихання. Вона забула, забула і не згадувала, а тепер бачила і зламаний ящик на задньому дворі школи… З одним цвяхом. І траву під їхніми черевичками. І холодну землю під щокою.

— А правда… про знак?

— Що — знак? Може бути, може не бути… Багато дівчаток народжуються з позначками на тілі. Коли лишається на ціле життя — родимка. Коли зникає десь у період статевого визрівання… Зникла?

— Так.

— Знак. Вторинна ознака відьомства. Буває.

Івга мовчала. Рука на голові її була несподівано приємна. Боялася ворухнутись, аби не скинути її. Аби не подумав, що заважає…

— Ви…

Вона не знала, як його називати — дотепер Івзі вдавалось уникати прямих звертань.

— …знаєте, я боюся… себе. Того, що всередині… сидить. Розумієте?

Долоня перебралася їй на чоло:

— Нічого в тобі не сидить, дівчинко. Твоя МОЖЛИВА доля — це ти, ти сама. Не схочеш бути «діючою», не будеш.

— Направду?..

Клавдій кивнув. Івга зібралася на силі:

— Відьми… я розумію. Звідки така… Чому ненавидять їх… НАС. За що…

— Поки я поруч, ніхто тобі не зашкодить.

— Д…я…кую…

Минула хвилина її гарячої та гарячкової подяки, і руда засоромилась. Відсторонилася:

— Я… нічого?

— Нічого… Я розумію. Що далі?

У класної керівнички було тонке, нервове обличчя:

— Зрозумій, Івго Лис. Ніхто з нас не бажає бачити в школі цих… З Інквізиторської комісії у справах неповнолітніх. Навіщо зволікати. Тобі ж надсилали запрошення… Двічі, здається?

— Я не відьма. Вони брешуть.

— Тим більше ти повинна відвідати. Мені також неприємно вислуховувати від директора. А йому від…

— Я не відьма! Чого вам усім од мене треба!..

— Не грубіянь!

— Я не груба… не грубіяню. Я невинна!

— Хто тебе звинувачує? Коли хто хворий, наприклад, на заразну хворобу, його ставлять на облік у диспансері…

— Я не заразна!

У порожньому класі дзиґотіла муха. Билася у скло, і дивно було, як таке маленьке тільце спричиняється до такого голосного шуму…

— А потім?..

— Увечері я пішла. У Рідну. До тітки.

До рідної тітки… У Рідну до рідних. І по тиші. Рівно, як і по затишку.

У напівтемному підвальчику було сизо від диму. Якась дівчина рюмала в куті, і тремтіла в її руках тека з розв’язаними мотузочками; до стенду неможливо було проштовхнутись. Пахло потом, парфумами… Але найбільше — тютюном.

— Гей, руденька… Тебе взяли? — спитав хлопець із засмаглим вилицюватим обличчям. — Прийняли тебе?

Руде дівча здригнулось. З певного часу воно сіпалося від окликів.

— Не можу… пробитись.

— Така слабенька? — здивувався вилицюватий. — Давай я… Як прізвище? Лис?

Івга кивнула.

Внизу, біля входу, хтось сварився. Зверху, на гвинтових сходах, стояв ставний юнак у білому… Отримував задоволення від вивищення над іншими.

— Гей, Лис! З тебе пляшка — танцюй!

Дівчинка не вірила.

Узяли… Ясно, що взяли. Івга нарозхват.

Десь нагорі відчинилися скляні двері. Гладкий чоловік з портфелем передав юнакові на сходах білий аркуш, і той прочитав уголос:

— Увага, інформація… Студентам першого курсу звертатися з приводу гуртожитків. Військовозобов’язаним з’явитись у контору п’ять. Студенткам-відьмам — до директора і мати з собою свідоцтва про облік з окружного управління Інквізиції.

— Відьом приймають, — злісно сказало зарюмсане дівчисько з папкою, — знаємо ми…

На неї поглянули зі співчутливим презирством.

Тому, що відьом насправді не приймають НІКУДИ.

— Не вигадуй. Вони не мають деяких громадянських прав — але не права на професію…

Івга ледве втрималась, аби не скорчити гримасу. Як мало знають Великі про життя під ніжками їхніх стільців.

«Почалися спогади — зустрічайте старість». Яке глупство — витягати на світ Божий це занафталінене шмаття.

І тим більше — отримувати від цього задоволення.

Найгидкішою грою для неї була гра у відверті відповіді. Бо доводилося ввесь час мовчати, і на неї починали позирати скоса.

А потім вона почала відверто брехати на відверті питання, од яких її вивертало. І всі її полюбили. Своя…

— Я поняття не мав, що є така гра.

— Є… особливо, коли вечір. Дівчаток у спальні п’ятеро, кортить потеревенити… Тим більше, коли всі трохи випили.

Інквізитор похилив голову; тепер він сидів упівоберта, і дівчина бачила половину його обличчя.

Навіщо вона розповідає? Навіщо… йому… це?

Професійна цікавість? Скільки таких сповідей він вислуховує протягом робочого дня.

Раптом згадалося його ліжко… там.

— А ви так і живете?

Запитання вирвалося саме собою, і вона з жахом зрозуміла, що назад його вже не повернеш. Слова не полова. Не відсієш, не викинеш.

— І як саме я живу?

Івга приречено зітхнула:

— Ось так… ціле життя? Я чула, Інквізиторам заборонено одружуватись.

Вона чекала якої завгодно реакції… Насміху, під’юджування, крижаного подиху; коли Інквізитор повільно обернув голову, вона кинулася перепрошувати:

— Я… спитала зайве. Ви…

Він посміхнувся. Тепло.

— Нічого особливого ти не спитала.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

Горище не замикалося.

Мовчки проминули бетонну коробку, де стирчали двигуни двох ліфтів, низенькі двері з начіпною колодкою, підійнялися залізними сходами і вистрибнули у вільгість весняного вечора. Двадцять п’ять поверхів не наблизили їх до зірок.

Колись тут було кафе. Від нього лишився іржавий залізний кістяк «грибка». Старі перила іржаві також. Клав не притулявся до них.

Тут не потрібно світла. Фасад будинку навпроти залитий миготливою рекламою, і Дюнчине обличчя робилося то жовтим, то бузковим, то зеленим.

Вона посміхнулася краєчком уст:

— Цирк…

Клав скулився. Висоти він не боявся, але вітер проймав до кісток.

— Клаве… я… тебе люблю.

Він чомусь здригнувся. Поклав холодні долоні їй на плечі:

— Дюнонько…

— Клаве…

— Дюно, а що… коли я помру? Що ти робитимеш? Коли раптом…

Вираз її очей змінився. Здається, тепер це був жах.

— Вибач.

— Не бійся, Клаве, — зараз обличчя її було мідяне, мов у червоношкірого. — Ти не… помреш.

Рекламні вогні змигнули синім. Обличчя дівчини з прохально напіврозтуленими вустами було як…

… як той барельєф на надгробку. Клав несамохіть відсахнувся, але руки її зімкнулися довкола його шиї:

— Не залишай… мене…

Руки розімкнулись. Дюнка відступила, у новому спалаху вогнів Клав побачив, які мокрі в неї вії.

І різанув гострий жаль.

— Я… ніколи… чого ти…

Дюнка точилася назад. З очей її котилися важкі сльози; вона ледь помітно хитнула головою. Наче кажучи: ні…

— Ти не віриш мені?!

Ідіот. Вона ж усе розуміє. Як це їй — чекати і боятися, що не повернеться, зрадив, зрікся?!

— Дюно, присягаюся… чим хочеш. Життям своїм…

Вона вислизала від нього, наче вві сні. Ні, руки ніколи її не досягнуть, упіймають пустку…

Він полегшено зітхнув, коли торкнувся-таки її похилених, тремтячих плечей. І подався обійняти, притиснути до себе:

— Я ніколи…

Вона ледь-ледь ухилилась. І зникла.

Під самими його підошвами текла нічна вулиця. Череда машин, крихітні постаті перед вітринами… Віртуальний світ.

Повітря згусло і не наповнювало його судомно відкритий рот.

Між ним і порожнечею не було нічого. Віч на віч.

Вулиця злилася перед очима в одну строкату стрічку. Дах повільно похилився, скидаючи людину, мов печиво з листа. Готове…

Він побачив сітку дротів… Акуратний ряд порцелянових ізоляторів.

І фантик біля урни. Неможливо розгледіти картинку з такої висоти, але він бачив її так, наче тримав на долоні.

Дах став сторчма; повітря густе, але на нього не спертися. Порожнява… ПорожНЯВКА. Ослизла вирва неминучого падіння.

Під ногами — нічого… Земля. Падіння у ніщо. В землю. Вона чекає.

Зачарований, впокорений Клав балансував на межі свого життя. І своєї смерти. Криниця стін. Вода вогнів.

І тоді нарешті прокинувся внутрішній страж. Старжів страж. Страж-страх — гострий, злісний, намертво вживлений у мозок центр, який пантрує паралізовану волю і вже двічі за цей тиждень рятував йому життя. Гострий і злий інстинкт самозбереження.

Ні!..

МЕЖА смикнулась; замість вулиці перед очима постала стіна протилежного будинку…

Старж відкинув себе від проломини в іржавій огорожі.

…Небо. Три тьмяних зорі в проривах хмар; він на асфальті, дивиться у небо скляними очима, а довкола метушаться перехожі…

Він лежав на даху. Ближче до зірок на двадцять п’ять поверхів. А над ним схилялося одне-єдине обличчя, мертвотно-зелене у світлі реклами.

У мокрих очах застиг незрозумілий, але цілком виразний моторошний вираз.

* * *

…А йому і до голови не прийшло замислитись, ким він є в її очах. Старий шкарбан, який старанно відділив себе-холодного-урядовця від себе-хтивого-козла-в-ліжку. Добре, що таке життя вона називає ненормальним; та сама Федора вважала такий стан речей цілком природним. Вільний, багатий, властолюбний — має право…

Він зітхнув, відганяючи гостре бажання курити. Цікаво, що лисеня так щиро тягнеться до спокійного сімейного життя; це зовсім не властиво для відьми. Для звичайної…

Проклятий Юлек. Проклятий Назар.

Клавдій випустив її руку і підвівся. Скривився; неприємний присмак у роті — перенапруга. Вітання від п’ятьох балерин… він навіть допитувати їх не буде, віддав Ґлюру. Не тому, що боїться. Ні, боїться помститись. За цей нестерпний жах, мозок лізе з вух, а ці п’ятеро роздирають тіло на шматки.

Він од початку знав, що ті троє — робочі відьми — бездіяльні не зі шляхетности. Дивно, що пістолет був лише в одної. Що ж було в двох інших?

Торка… можливо, вона врятувала йому життя.

— П’ятеро проти одного, Івго. Це — таки трохи більше, ніж мені хотілося б.

Дівчина стріпонулась:

— Що?

— Нічого, — він ступив до вікна та відхилив штору. Млявий світанок. — Відьми рідко об’єднуються, Івго. Кожна — сама по собі… але коли це стається — отримуємо, наприклад, епідемію в Рянці. Справа розумного Інквізитора — зрозуміти, коли ці суки… Вибач, Івго, зберуться зробити щось гуртом.

Дівчинка приглушено зітхнула.

«Вони так ненавидять будь-яку неволю, що не рахуються ні з ким, окрім себе. Так два великі птахи заважають одне одному розмахом крил. Відьми не можуть жити спільно, не можуть бути разом. Відьми — хаос, а кожне співіснування передбачає самообмеження. Але буває й так: дивні закономірності історії спричиняють те, що відьми наступають на горло власній природі і створюють альянси. Це важкі часи; часи боротьби — але не треба верзти дурниць про пришестя матки!..»

Розділ 7

— …Отже, ви діяли «тенетами»? Не один потужний удар, а багато слабких, нитки, вузлики, отруєні водоймища, косиці в баранячому руні? Так?

Івзі було погано. Вона всім тілом відчуває силу примусу, яка виходить од людини у високому кріслі. Хоча більша його частина припадає на жінку посеред камери допиту, Івзі також перепало — ґобелен з химерним візерунчастим знаком не захищав її. Візерунок дратував, мучив, наче пісок у очах — але він не давав змоги відьмі відчути присутність Івги. «Знак укриття…»

— Цікаво, Орпино, чому ти, яка зроду-віку ні з ким не зналась, раптом так порозумілася з цими відьмами… Через дурнуватих овець?

Блондинка, яку допитували, все нижче схиляла плечі; її наче тримали на припоні — за погляд. Вона хлянула, але голови не хилила і не зводила з Інквізитора очей, що аж палали ненавистю.

— Що тобі обіцяли? Гроші? Що?

— Я не чинила зла, — прохрипіла вона. — Людям…

— Отже, ти чинила добро… Ініційована два роки тому, ти весь цей час була бездіяльна, фокуси з розмай-зіллям не рахуємо… Чому ти зайнялася худобою? Саме зараз? П’ятсот здохлих овець за тиждень, два господарства спустошені повністю…

Інквізитор підвівся. Його голова в чорному каптурі заступила смолоскип; відьма відсахнулась:

— Я все вже сказала.

— Добре, Орпино. Ти бувала на шабаші?

Відьма понад силу кивнула.

— А гіпертонічні кризи в тебе траплялись?

Заперечний рух.

— Головні болі? Втрати свідомости?

— Н-ні.

— Думай про добре.

Івга завмерла; м’яким, котячим жестом Інквізитор потягнувся до зомлілої відьми і поклав руки їй на плечі. Та ледь смикнулась, губи її трохи розтулилися, блиснули гострі вологі зуби. Випросталась. Притиснула руки до грудей і дивилася крізь людину в плащі.

— Івго… Йди сюди.

Вона змусила себе взятися за край ґобелена. Обережно, аби не торкнутися знака; наштовхнулася поглядом на темну відлогу й відвела погляд.

— Інквізитор і має виглядати зловісно. Вважай — ти на карнавалі… Будемо працювати? Не боїшся?

— Ні, — фальшивим голосом сказала Івга.

— Я тебе не примушую, — Інквізитор намагався не тиснути… чесно намагався. — Але мені просто необхідно… аби в нас вийшло. Так?

— Що я маю робити?

— РОБИТИ буду я. Мені потрібно знати її справжні мотиви; сама вона не скаже, тортури гидкі, в душу їй я не влізу, вона щільно замкнена… Я буду відображувати її — в тобі, бо ти відьма й украй сприйнятлива. Технічні деталі не пояснюю. Ти — дзеркало. Зрозуміло?

Що за фізика для допитливих…

— Ми граємо в перископ?

Він нарешті скинув каптур з голови.

Обличчя було напружене. Втомлене і зле.

…Холодно.

Таким було її перше відчуття. Вільгість; темні лінії, які розступаються і пропускають її крізь себе. Ні звуку, ні дотику — стеблини відхиляються. Високі, аж до неба; вона біжить через луки, в руках її… живе. Тріпоче. Птах…

Вона не схотіла дивитися далі. Силою страху відштовхнулась, мов пірнач од дна, кинулася нагору, до сонця…

Сонце. Не тепле, але сліпучо яскраве; сухий пагорб, без жодної травинки. З її долоней крапає слизька рідина…

Не сонце. Повний місяць. Скособочена споруда в тіні дерев. Ні звуку — їх замінили запахи: гною, дерева… І металу — в руці її гострий ніж. Лезо легко входить у деревину — наче в пухку землю. Долоні її пестять руків’я. Дивні, незвичні рухи…

Руків’я робиться вологим. І теплим.

Дзенькіт краплин.

Білі, важкі — вони падають у дійницю. Ось які це рухи: ритмічні витягування і стискання. Вона доїть ніж. Молоко тече по руках, у рукави…

Пальці заніміли, але вона не в силі зупинитись. Вона упивається; ще, ще…

Молоко вичерпується. Не бризкає струменями, ледве крапає…

Знову тепло. Знову щедрий потік, але не білий відтепер. Чорний.

Чорним крапає в повну дійницю.

Червоним. Липнуть руки.

Страх.

Не чути власного крику.

Страх не має звуку. Його замінює запах… Заліза.

* * *

Він знову лишив її на ніч. Начхати йому, хто що подумає. Герцоґ, зокрема…

Герцоґ знає багато, але… дивлячися з чим порівнювати. З деякого часу Старж веде подвійну бухгалтерію; непорядно, але коли громадськість дізнається про справжні числа…

Клавдій прочитав зведення із провінцій за останні три дні, зціпив зуби і звелів Ґлюру перевірити.

Усе точно. Шабаші, які не вдається відслідкувати. Масові ініціації, яким не вдається зашкодити. Цифри зі смертности, які ще ніхто не здогадався правильно витлумачити.

І міжнародний дзвінок з Одниці. Федора.

Отже, знайшла сповідника. Захисника. Здорова сильна баба — а туди ж. «Ти маєш знати», «ти все виправиш», «можна, я приїду»…

Клавдій пошкріб підборіддя.

Завтра вранці збирається Рада Кураторів. Цікаво, хто з них відчув запах смаленого — ні, власне, хто досі його не відчув. І хто підійме голос проти Великого Інквізитора як того, хто веде безвідповідальну і згубну гру…

Утім, нецікаво. І так зрозуміло; новий куратор Рянки відданий йому, Мавин боїться його, а куратор Еґре — давній приятель. Куратор Бернста ображений ним. Куратор Корди нещодавно зазнав од нього публічного приниження за деякі непробачні хиби. Молодий куратор Альтиці завжди на боці сильного — поки не прийде час підвищитися самому. А найвагоміший супротивник у Раді — куратор Рідни — надто любить комфорт і Віжну. І надто ненавидить відьом. Для нього «смерть погані» — не формальний девіз, а заклик до дії.

Пахне погаром. У Віжні згорів оперний…

Цього разу герцоґ не задовільнився дзвінком. Він викликав Великого Інквізитора, аби відшмагати його, як хлопчака; вийшла бридка чвара. Герцоґ багато знає; цікаво, хто з найближчого оточення Клавдія отримує гроші в конвертах із державним гербом.

— Можна?

Івга. Він був вражений виразом її обличчя; під очима синці, що губи, що шкіра — хворобливий, блідо-жовтий колір. І смертельна втома в лисячих очах; Клавдій відчув болючий укус сумління. І — ніжности. Які гострі в неї зуби!

— Іди сюди. Ти поїла?

— Так.

— У тебе нічого не болить?

— Ні.

Він пригорнув руду до себе. Посадив поруч, на канапі.

— Вибач. Але в мене немає вибору. САМ я не можу. Я ж не відьма.

— Шкода, — бліда подоба посмішки.

Він обійняв її за плечі.

Будь-який дотик до тієї ж Федори озивався у ньому болючою напругою збурення плотських бажань; тепер, відчуваючи під тонким светром Івжині ребра, він зазнає лише небажання розтискати руки. Наче вона те лисеня. Або сестра його. Чи навіть донька.

— Івго… Я хочу, аби ти розуміла. Я це не заради слави… На нас насувається якась гидота, і я не знаю, де в неї межа. Чи то просто знищення Інквізиції, чи…

Він замовчав.

Он вона… на верхній полиці, корінець із мішковини. Події чотиристарічної давнини видаються вигадкою.

«І царство їх — на руїнах…»

Повінь у Віжні. Кілька тисяч загиблих… на той час — ціле місто. Епідемія, отруєні колодязі, людські тіла, зашиті в черева корів…

Тоді й людей була якась жменька.

Дівчина здригнулася. Надто міцно стиснув він її плечі.

Великого Інквізитора звали тоді Атрик Оль. Зимового вечора на центральній площі Віжни зграя відьом спалила його. В ім’я Великої Матері.

— Ти допоможеш мені, Івго. Вдвох ми витягнемо з них… Я дізнаюсь…

— Якщо це так просто… ваш «перископ»… чому ви раніше?..

Він подивився їй у вічі. І було це майже освідчення:

— Це НЕ ПРОСТО. Тим більше, — він знехочу відпустив її, — у мене не було людини… відьми, якій я міг би довіряти. Беззастережно.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

Спочатку він біг, і перехожі поступалися дорогою й лаялися услід. Потім знесилився і опанував себе.

Просто перед очима — вогні нічного кафе; Клав хотів замовити велику склянку чогось такого, що збиває з ніг одним ударом, — але задовільнився соком. Нема чого впадати в істерику.

Солодко-кислий сік застрягав у горлі; Клав почувався зламаним апаратом, постаті людей розпливалися, ліхтар виїдав мозок…

…А міг би зараз лежати на… цікаво, куди б він упав — дорога чи тротуар?

Він вищирився, зображаючи мерця, і молоденька офіціантка злякано сахнулась. Ще вирішить, що маньяк. Викличе поліцію…

Цікаво, що сказали б поліційні медики. Самогубство?

Нова хвиля запаморочення. Ріка світла під ногами… далеко-далеко. Летів би з півхвилини. Зазирав у вікна…

Чому огорожа була проламана?!

Випадково. Сам винен. Дивитися треба було.

Але тричі поспіль?!

«Вони НАВ. Порожні оболонки людей. Нелюди…»

ПорожНЯВА. Він побачив, як збіліли його пальці; ще мить, і від склянки лишиться купка скривавленого скла. Навіщо?..

Взяти себе в руки… А чим братися до рук? Він обережно поставив склянку на стіл.

Страшно. І ні крапельки від того почуття, яке він звик називати щастям… ерзац-щастя.

Можна не повертатися. Забути. Дюнка… та, яку він хотів бачити Дюнкою… нічого не потребує.

Окрім нього. Його присутність їй життєво необхідна; коли він довго був відсутнім, обличчя її блідло і марніло, і безживно-холодним робилося тіло.

Що це, гра в перетягання линви?! Він тягне її до себе, у життя… а вона…

«Нявки… з людьми, аби вбити. Зрівняти шанси».

— Ще що?

— Соку. І… двісті коньяку.

Дівчина не здивувалась.

Що, коли лишити її саму? У замкненій квартирі?..

У стариганеві, що сидів навпроти, йому примрівся розрадник з кладовища. Втомлене обличчя, невідривний погляд з-під зведених брів: «…роблю, що вмію».

Клав кліпнув. Зовсім інший старий. Незнайомий.

Він ковтнув свій коньяк, як ліки, і мало не захлинувся; на щастя, його міцно вдарили по спині:

— Хлопче, не марнуй благородного продукту!

Тверезий Клав повернув голову…

…і приязно кивнув чугайстрові.

Від того пахло мокрим хутром. Клав підпер важку голову; коли потрапити під дощ у хутряному одязі… будеш відгонити вовком. Щоправда, дощу немає, а хутро штучне.

Вони тільки ввійшли. Сіли за столиком в куті. Клав не встиг їх помітити. А вони його — встигли. І тепер один стояв перед ним.

Знайомий. Але Клав не в змозі зібратися з думками та згадати, де і про що розмовляв з ним ЦЕЙ, високий, сухорлявий.

— Хлопче, тобі зле? Допомогти?

Голова Клава — земна куля. І обертається невпинно.

Так складно хитнути головою. Простий жест відмови.

* * *

Клавдій побачив Федору серед кураторів і зрозумів, що і цей день буде нестерпно важким.

— Патроне… На жаль, куратор Мавин захворів. Ось доручення, яке надає мені необхідні повноваження.

— Добре… Панове, займемо свої місця.

Похмурий куратор Рідни ледь підняв кутик рота.

Звався він Варом Танасом; було йому трохи за п’ятдесят, і п’ять років тому був він найвірогіднішим претендентом на посаду Великого. Він і тепер не втратив надії на це.

— Панове, перед тим, як вислухати ваші міркування, я хотів би сказати кілька слів про стан справ — яким я його бачу…

Він говорив сімнадцять хвилин; з місця Мавина Федора дивилася йому в скроню, і він ледве втримувався від бажання потерти болючу мозолю від її погляду.

— …Я хотів би, аби ми сьогодні вийшли на максимальний рівень відвертости і відповідальности за свої вчинки — можливо, ситуація, у якій ми опинились, не має аналогів… Принаймні, за останні чотириста років.

Вони всі чудово зрозуміли, про що він.

— Тепер я хотів би почути вас… Стосовно неприродної активности відьом і їхнього дивного прагнення до спільноти. Ми в зашморзі.

Куратор Рідни знову ледь скривив губи. Федора зітхнула.

Слово взяв куратор Альтиці. Брюнет з огрядним, незграбним тілом і слизькою, мов вугор, вдачею; Клавдій меланхолійно констатував, що його крісло коли-небудь треба буде приладжувати під широкі сідниці Томи з Альтиці. У товстуна ясний розум і залізна хватка. Сьогодні він увійде в альянс з рідненським куратором. І першим кине в Клавдія свій камінь.

Тома говорив стисло, але емоційно.

Так, становище в Альтиці залишає бажати кращого — однак виною тому не раптова агресивність відьом, а останній наказ з Віжни. Альтиця — землеробський округ, де традиційно багато осілих недіючих відьом; суворі заходи Великого Інквізитора — пачка дріжджів у нужнику… Погань полізла з усіх щілин; відьми, які тихо жили без офіційного обліку, але під наглядом, кинулися хто куди, бо за наказом Великого Інквізиція в Альтиці була змушена заповнити ними всі в’язниці округу. Звідси паніка і дестабілізація, звідси трагедії на кшталт тієї, коли тринадцятирічна дівчинка, ініційована своєю вчителькою математики, намалювала зубною пастою смок-знак на щоці сплячого брата…

Доповідач витримав паузу. За інших обставин такий випадок свідчив би проти нього, тепер він демонстрував його правоту.

Скорботно похилив свою важку голову. Він, загалом, закінчив. Ситуацію в окрузі вдалося стабілізувати — тільки тому, що він дозволив собі відійти від беззастережного виконання останнього наказу. Тепер він готовий відповісти за самочинність і непокору; дехто волів би швидше знищити свій округ, аніж відступитися від інструкції згори. Все; він чекає на запитання.

Клавдій усю промову просидів з нерухомим доброзичливим обличчям. Тепер він запропонував товариству одну зі своїх найчарівніших посмішок:

— Панове, можливо, краще нехай висловляться усі. А питання ставити комплексно.

Тома знизав плечима й обережно сів. Кожний рух його був украй обережним; відчайдушними, мужніми та непередбачуваними були тільки його слова і вчинки.

Промова куратора Корди була неквапна, неконкректна і переповнена натяками на недалекоглядне керівництво з Віжни та млявими скаргами на відьом, які й справді надзвичайно агресивні. Промова Юриця зійшла на звіт про заходи, вжиті ним на новій посаді, що було нічим іншим, як ретельним викорінюванням усього, насадженого попередником; Клавдій жмакав під столом пачку цигарок. Юриць талановитий — звідки в ньому ця дріб’язковість? Ще двадцять хвилин — і перерва. Перекур…

Промова Антора, куратора з Еґре, обернулася випадом проти Томи. З емоційної його промови еґрянин чітко виділив убивчий, на його думку, факт: численність «неаґресивних» відьом, які «не на обліку, але під наглядом». Одне це може бути приводом для звільнення з посади за професійну непридатність; у голосі Антора бринів метал. Клавдій примружив очі. Сонячний промінь на білому столі — мов на операції… Формально Антор має рацію; однак НАСПРАВДІ правота, звісно, за Томою. Методи, які спрацьовують у великих містах, не ефективні посеред розкиданих полями хуторів і містечок…

Він позирнув на аркуш у напіввисуненій шухляді стола. Останні дані з округів — отримані не від кураторів, а від шпигунів. Найстабільніший — Альтиця. Ще вчора був Еґре. А найне…

Він торкнувся скроні.

…Одниця. І становище гіршає. Намісник Одниці надіслав Мавину офіційний запит…

Антор закінчив і впав на стілець. Йому була властива деяка недбалість в рухах і одязі, але не в справах. На Антора Клавдій міг покластись.

Тома, ужалений Антором, жовчно посміхався великим м’яким ротом і жадав реваншу. Нервував. Надто багато було поставлено на карту — можна і випастіти з крісла, під гарячу руку.

Всі дивилися на Танаса. Чекали переконливого слова. Танас мовчав.

Чим ми займаємось… Акробатичний етюд на високому кріслі. Когось підсаджу, когось підсиджу. Яка гидота.

Він саме зібрався оголосити перерву, коли звівся неквапний, вічно заглиблений у себе куратор Бернста, блідий і відчужений.

Відьми називали Викола — «залізна зміюка». Він і був таким — дожене і розчавить. Без жалю, мимохідь…

Клавдій не любив його. Саме за цю відчуженість. Не розумів, як Інквізитор може бути байдужим.

— Панове… — таким-от, позбавленим будь-яких емоцій голосом, Викол розмовляє зі своїми відьмами. — Наказом про надзвичайні заходи стосовно всіх категорій відьом… я був роздратований не менш, аніж колеґа Тома…

Викол обвів присутніх важким поглядом.

— …Тепер я змушений визнати — навіть того, що запропонував нам Великий Інквізитор, замало. Ми стоїмо на краю безодні… і намагаємося не дивитися під ноги.

Запала тиша. І в ній — непристойно голосне зітхання.

Ніхто не обернув голови одразу. Хто повільно порахував до п’яти, хто до семи — і лише тоді дозволили собі поглянути на Федору Птах, другого куратора Одниці, колишню коханку Клавдія Старжа.

Лише Клавдій не зводив погляду з верхнього ґудзика на піджаку Викола.

— Зміни в поведінці відьом неможливо пояснити ні поганою погодою, ні важкими часами, ні чиїмось помилками; я сподіваюсь, Великий Інквізитор далекоглядніший од нас усіх. Що він має власний погляд на це…

Клавдій нарешті подивився на Федору. Та погладшала; кажуть, зі смутку більшість жінок починає багато їсти.

Повнота була їй до лиця.

Про що він думає?! Це і є його «власний погляд»?!

У красивих очах Федори — геть некрасива паніка.

«Ти ж усе розумієш?..»

— Ви будете сміятися, — буденно сказав Клав. — Але ми, вочевидь, зробилися свідками пришестя відьми-матки.

* * *

У стодолі пахло сіном, землею і вологою деревиною.

Дах її позіхав шпарами і щілинами, в які гострим промінням вривалося місячне світло.

Ні, це не стеля. Зоряне небо…

Івга бігла просто в небо, не бачила нічого, крім його темного тла, але жодного разу не спотикнулась. Ноги самі несли її.

Голки променів у небі. Голка в її руці.

Коло вогнів. Потьмарення.

Люди, сріблясті тіні, пришпилені до неба — за серце. Ширяють, не обтяжені цвяшком у грудях; сльози в очах… Ні, людей немає, лише зорі. Втерла — ось вони… Тіні на білих голках. Сяючі…

Красиво.

Вона засміялася.

Ставний чоловік з м’яким світлим волоссям. Незнайомий. Івга ненавидить його. Запах ненависти… залізом.

Гостра зоря серед інших зір.

Вона тягнеться. Вістря голки припадає до зорі…

Івга штрикнула. Голка до половини встромлюється у небо — і вислизає назад. Іржава.

Зірка тьмяніє.

Подих вітру. Свічки, бліде обличчя незнайомця. Вона регоче і кидає іржаву голку в криницю.

Біле око місяця на далекій підземній тарелі. Голка в колодязі — скалка в оці.

Івзі легко. Як ніколи в житті; земля далеко. Відьма ловить вітер ротом, і навіть усередині її легенів він лишається вітром. Холодним і диким.

Земля кришталева. Блакитно відсвічує підземне джерело. Золота скриня, переплетена корінням. Білі кістки.

Жодного звуку — тільки запахи. Різноманітні. Вітру.

Івга сміється.

Вона отямилась; відьма тупо дивилася крізь неї; у підвалі гаряче. Важко дихати. Смолоскип чадить.

Кілька хвилин вона звикала — замість солодкого вітру — задушливе повітря камери. Сотні голок поколюють щоки, руки, чоло…

Руда невпевнено хитнула головою. На плечі лягли жорсткі важкі долоні:

— Чудово… не боляче?

— Ні…

У школі… у міському басейні. Коли слизькими сходами піднімаєшся з прозорої води, і земне тяжіння навалюється на плечі старим, але вже забутим ярмом.

Ось як їй.

Вона перечекала у своєму закутку, поки заберуть приголомшену, очманілу відьму. Яка, звісно, нічого не пам’ятає.

Івзі було огидно… І заздрісно — рука з голкою… але ширяння над травами, над верхівками дерев…

— Івго.

Вона з жахом відкинула від себе це все — відьмине відьмі. Чужі гріхи, чужі втіхи. Івга — лише люстерко. Яке не тьмяніє, віддзеркалюючи імлу. Не тріскає, відображуючи блискавку.

— Івго…

Клавдій засмучений. Стурбований; вона не змогла заспокійливо посміхнутися йому.

— Нічого нового? Наші сни… ні про що?

Він жадібно ковтав воду з тонкої склянки; у роті Івги — пустеля.

Упіймав її погляд, витягнув другу склянку — для неї:

— …Ми краще порозуміємось, коли я поясню. Що, власне, ми шукаємо.

Дівчина чогось злякалася. Підійшла, сіла на бильце високого крісла.

— Відьми… різні. Але ми шукаємо в них щось загальне. Потрібен… спільний мотив. Украй важливе.

Івга мовчала.

— Ти зрозумієш… зараз приведуть ще одну, і ти знайдеш у її спонуках… щось особливо тремтливе. Бажання офірувати собою. Йти за… Грець його знає, що — але це повинно бути, Івго! Почуття… відданої доньки.

— Я втомилась.

— Що?

— Я… не можу. Сьогодні. Просто не в змозі.

Гарячий спалах подиву і роздратування на його обличчі. Ні, звичайне засмучення. І не може не торкнутися, вибачаючись:

— Звісно, відпочивай. Завтра.

Відчинилися потаємні двері. Івзі раптом стало самотньо і порожньо.

— Можна, я…

Він вже думав про інше, далеко звідси:

— Що?

— Можна, я погуляю? — безнадійно спитала вона. — Без охорони?..

Він подивився їй у вічі. Відійшов до стіни і клацнув вмикачем — Івга й не думала, що в цій кімнаті можливе таке яскраве світло.

Обернувся. Вона не витримала пильного погляду й опустила очі.

— Гуляй, скільки заманеться… — буденний тон зовсім не відповідав напрузі погляду. — … Йди.

Вже в коридорі її наздогнало напружене:

— Івго…

Вона здригнулася і зупинилась.

— Я з тобою… зо два квартали. Не заперечуєш?

* * *

Вечір.

Гарячий вітер крутив куряву, тополиний пух і обгортки цукерок. А в підвалах Інквізиції всі пори року однаково сірі… Зустрічні дівчата хизувалися бронзовою смагою, яка заробляється довгими і нудними годинами на пляжі.

І дощове літо лишається літом.

Івга зітхнула. Вітер грався легкими подолами веселих дівчат — і тупо тикався у непроникну тканину її джинсів.

…Вітер. Земля далеко внизу…

До теплого вечора домішався крижаний струмінь ТОГО, нічного вітру; вона затремтіла…

— Хочеш морозива?

Похитала головою. Таке враження, наче Клавдій розірваний на безліч шматків… Говорить з нею, думає про неї — і про щось інше також. І ще про щось…

— Взагалі, хочеш чогось? На пляж? Обнову?

Івга приречено поглянула на нього.

Зайнята людина. Обличчя Клавдія — пісочний годинник, видно, як тече час, який марнується на неї.

Вона нецікава йому… поза підвалом. Зараз він спитає те, заради чого перервав свою роботу… і піде. А вона зможе поблукати містом, як вільна людина. Наведе порядок у почуттях. З’їсть цілу гору морозива…

— Івго, що тебе пригнічує?

Це запитання.

Пролетів хлопчисько на роликах. Обдав вітром. Зник за рогом.

— Тобі неприємне те, що ти робиш? Що я примушую тебе?

Вона кисло посміхнулась.

Він раптом схопив її за плечі й рвучко притягнув до себе. Івга злякано відчула його жорстку руку на шиї — коли захоче, по-простому задушить.

Місцем, де вона тільки що стояла, пролетів інший роликовий хлопчисько. Наступної миті він наштовхнувся на урну й упав на асфальт.

Клавдій відпустив її. Вона дивилася повз його очі.

— Що тебе турбує? Це важливо.

Ні, не пісочний годинник. Справді настільки переймається нею… Чи це знову «важливі справи»?

— Ви любите собак?

— Люблю, — відповів він без тіні подиву.

— А кішок?

— Також.

— А морських свинок?

— Ні… І хом’яків. А ще рибок і папужок. Що ще?

— Я для вас хом’як чи собака?

Сподівалась, розгубиться. Дарма.

— Ти — людина. Хіба я образив тебе чим? Повівся, мов із твариною?..

Ну ось, тепер доведеться виправдовуватись.

Вона нервово закусила губу:

— Мені… сумно. Я не бачу себе тут. Ніде. Здається, підійду до дзеркала — і побачу порожню кімнату. Без себе. Відьма проти відьом. Наречена без нареченого… Наче я ваша річ — дешева, стара…

— Ти — мій помічник, — м’яко сказав Клавдій. — Мій… ДРУГ.

— Ні, помічникам кажуть правду. З друзями… з ними взагалі важко. У мене ніколи не було друзів… і у вас також.

— Звідки ти знаєш?

Івга отямилась.

Сутеніло. Десь далеко дзвеніло банджо. По світло-сірому асфальту пройшли червоні лакові туфлі на неймовірно високих підборах.

— У нас знову день відчинених дверей? Проливаємо світло на душевний морок.

— Немає тут нічого темного. Людина, яка хоч трохи поспілкується з вами… одразу зрозуміє — що друзів у вас не буває.

— Це погано?

— Не знаю… можливо. Але нічого не поробиш.

— Коли б ти не була відьмою, я сказав би, що ти самородок. Клубок інтуїції… — у голосі щире захоплення… і ще щось… — Отже, я не спроможний ні на віддану дружбу, ні на піднесені почуття.

Ну звісно ж, одразу холодний душ.

Вона відвернулась. Сперлася ліктями на чавунну огорожу клумби:

— На піднесене почуття… Ви спроможні. Я знаю.

— Тобі та не знати. Ти ж бачила це ліжко, просторе, як моє серце…

— Облиште!

Образилася до сліз. Хоча й незрозуміло, чия це кривда — її? Клавдія? Відьми, що в її душу вона сьогодні зазирала?

…Вітер у обличчя, почуття безмежної свободи; ліс, верхівками якого котяться зелені хвилі… Невже їй подобається бути відьмою? Бути вільною. Бути.

— Не чіпайте… любови. Ліжко ваше… низьке. І Назар мене покинув… Але любові що до того? Їй байдуже, що ми про неї думаємо, що в нас її немає. Вона просто є. І мені від цього трохи легше.

— Так би мовити — любов об’єктивна реальність, яка не залежить од суб’єктивного сприйняття.

— Смійтеся скільки завгодно.

— Я не сміюся… Вкрай значуще.

— Що?

— Для тебе це — любов. Для сучасних відьом — матка…

— А для вас — цигарки. Все, я пішла.

У неї вистачило злости не озирнутись.

Сонце губилося за дахами; оживали реклами численних літніх барів — наче очі нічного звіра.

Банджо в ресторанчику за рогом змовкло. Тепер там співали під гітару.

Не дивлячися ні на кого, Івга присіла до найближчого столичка.

— Слухаю Вас?

Грошей — тільки на морозиво.

— Морозива.

— Ще щось?

Співали гарно. Щось про весну.

— Два коктейлі. І два «асорті». Ти ж, як завжди, голодна, Івго?

Вона здригнулась.

Пров був одягнений у цивільне. Строката сорочка, світлі штани. На відкритій шиї — срібний ланцюжок. Ховає посвідчення на грудях…

— Дякую, я не хочу, — та що йому до її бажань.

Чугайстир посміхнувся.

Недобра була ця посмішка. Івга мимоволі втягнула живіт.

— Зате я хочу. Дуже… І вже давно, — він крутнув ресторанний стілець. Сперся підборіддям на спинку. — Зараз ми вип’ємо… і танцюватимемо. Набридло в колі — хочу запросити персональну даму.

Офіціантка принесла два високих фужери з жовтогарячою, навіть якоюсь сяйливою рідиною. І дві складні споруди з маринованих овочів.

Івга дивилась, як часточка цитрини на тонкому склі вловлює барвисті вогні, які блимають у такт пісні; власне обличчя видавалося їй змертвілим, як машкара. Пров із задоволенням смакував кольоровий коктейль і її блідість.

— Прове… Я погано… вчинила. Вибач мені. Я не хотіла… образити тебе.

— Так?!

— Повір… Я була сама не своя.

Його губи розтягнулися до вух. Чугайстир-блазень. Злий блазнюк.

— Я шукав тебе… у різних сумнівних місцях. А зустрів у своєму улюбленому ресторанчику. Добридень, Івго.

Вона з тугою зазирала в обличчя перехожих — жодного знайомого. А Клавдій давно пішов — знищувати погань.

Пров перетворив трапезу на фарс — жонглював овочами — і ловив їх ротом. Встромив у кутики рота дві пір’їни цибулі — скорчив гримасу: «вампір із зеленими іклами». За сусідніми столиками сміялись.

— Вибач… — безпорадно повторила Івга.

Блазень утягнув свої ікла — і зробився ще страшнішим. Він не вміє пробачати. А хто вміє?

— Прове… — хіба вона сама пробачила Клавдію? І Назар… — Що для тебе — украй важливе? Ти тремтиш, коли патраєш нявку?

Якщо її слова і зачепили його — зовні це ніяк не виявилось. Чугайстир, як утомлений вершник з коня, зліз зі стільця. Обернувся до співака.

Прова тут і справді знали. Співак урвав пісню, і в тиші, яка запанувала, чугайстру не довелося підвищувати голос:

— Ми просимо запальний танок.

У Івги захололи долоні.

— Прове… Я не хочу.

Він стиснув її руку і підвів:

— Не тремти. До смерти не затанцюю.

Вона, якщо й пручалася, то мляво; Чугайстир вивів дівчину на яскраво освітлену маленьку арену танцмайданчика.

Туге повітря вдарило їй в обличчя.

Ось він, танок Чугайстра.

Вона бігла колом, бажаючи вирватися з кільця — і щоразу рука партнера перехоплювала її за мить до звільнення. Строката сорочка Прова палала під променями прожекторів; у вогонь, то у вогонь… Івга прийняла правила гри. Вона не буде псувати вистави.

Підлога під ногами її курилася. Вона танцювала нестямно і злісно, без супротиву партнерові, але й не підкоряючись. Спогад шугання понад деревами. Голка в серці-зорі. Запах пожежі в театрі.

Так, наче довкола в’ються величезні метелики. ТОРКАються обличчя крильцями…

З них осипається пилок, але очі не можна втерти, і вони печуть і плачуть. Все заплуталось, наче мереживо збожеволілої майстрині. Ритм, який все підкорює собі, скажений партнер… Спогад понад… Спонад.

Дерев’яна підлога. Стеля у декоративних сталактитах; мерехтливі вогники.

Пров танцював неймовірно. Ноги його не дотикалися гладеньких дощок сцени; у нього неначе не було ні кісток, ні жил, він вигинався у всі боки, мов ґумова тінь. Виточена тінь з до йоти вивіреними рухами; коли він тягнув дівчину у тільки йому одному знану фігуру невідомого іншим танцю, вона відчувала запах фіалок.

Запах чужої волі. Павутиння, що розтягнулося в повітрі.

І тоді на неї також находило, і вона витанцьовувала з потроєним темпераментом; павутиння потріскувало і рвалося. У залі злякано скрикували…

Музика урвалась — так, наче обрізали всі ниточки в танцюючої маріонетки. Івга впала — біля самої підлоги її підхопили.

Люди за столиками аплодували. Щось вигукували; перед ресторанчиком зібрався натовп, і тротуару йому було мало. Машини не могли проїхати й сигналили, мов божевільні.

П’яти пекли немилосердно. Вона опустила очі — кросівки просто згоріли.

Хотілося зарюмати від болю, але не змогла; Пров волік її, притискаючи до себе так, що вона відчувала металеве посвідчення під його сорочкою. Мокрою. І сам він ледве тримався на ногах.

Не намагайся перемогти податкового інспектора в суперечці, шулера — у грі і чугайстра — у танці.

У гітариста луснула струна; він з подивом дивився на свій інструмент.

Пров захрип:

— Відьма… Ну, відьма…

— Пусти… — Івга шарпнулася і важко впала на стілець.

— Ну ти й відьма…

— Що, маєш? — вона посміхнулась, майже як переможець. — Відтанцював? Досить?

— Відьма! — Чугайстир обернувся до збуджених відвідувачів. — Панове, викликайте Інквізицію.

Він чекав побачити сум’яття і жах у очах Івги. А вона не думала про себе. Вона вже готова була СКАЗАТИ… сказати таке, від чого Пров поточиться і перетвориться на побитого пса з підібганим хвостом. Вона саме відкривала рот, даючи волю ТОМУ, що підіймалося з неї… Коли на плече її лягла важка рука:

— Інквізиція до ваших послуг.

Голос — шарудіння змії по листю; на обличчі Прова вперше з’явився розгублений… майже розгублений вираз.

Зблиснув значок на лацкані.

— Дякую за пильність, юначе. Відьму затримано.

Івга шкірою відчувала погляди. Бридливі, злякані, і навіть із проблисками співчуття. Молоденька відьма в безжальних інквізиторських лапах.

В очах Прова щось змінилось. Вона зрозуміла, що він упізнав Клавдія Старжа.

Великий Інквізитор незворушно кивнув:

— Пішли, арештантко.

Дівчина судомно вхопилася за вельми вчасно запропонований лікоть. Як потопаючий за мотузку.

Пров ошкірився. Безтурботна пустотлива машкара нарешті сповзла з його обличчя, вічно всміхнені губи нервово сіпонулись.

— Оце так протеґування… Ти, Івго, не розмінюєшся. На дрібноту. Ну я, звісно… коли так, то я знічуюсь, але… — він подався уперед, до самого обличчя Старжа. — Мій Інквізиторе… Рекомендую вам перевірити, гм, здоров’я цієї красуні. Десь я читав, що основні переносники цієї справи такі от дівчатка з ясними очима, а не… дипломовані шльондри. Прощавайте, — Чугайстир увічливо схилив голову.

Івга відчула, як м’язи руки, за яку вона трималася, кам’яніють…

П’яти її перетворилися на суцільний опік; Клавдій упіймав машину і привіз дівчину на площу Штурму. У неї підвищувалася температура і трясло її, як у пропасниці.

— Г… гад. Як у нього… язик… повернувся.

— Облиш. Це й було сказане в розрахунку на твої сльози.

— А коли б я… не втекла тоді, я була б такою… як він каже…

— Навіщо ти взагалі з ним зв’язалася?

— А що мені лишалося робити?

Розмова йшла вже по третьому колу. Клавдій був понадміру знервованим. Треба визнати — слова цього хлопця зачепили його більше, ніж він сподівався. Порядний чоловік у такому випадку дає ляпаса…

Клавдій уявив картинку — Великий Інквізитор зчепився з чугайстром з-за молоденької відьми. Герцоґ був би втішений, чого б тільки не дав за місце в партері.

Коли б не нерви, він, мабуть, зміг би поставитися до Івги з більшим тактом і співчуттям. Але нерви потребували зусилля — замкнутись; вона ж сприйняла його відчуження за гидливість. Наче цинізм цього… Прова вплинув на їхні стосунки. Забруднив їх.

Пров… Клавдій довго примушував себе забути, що той — Чугайстир. І поставити себе на його місце. Гм, історія…

— Тобі потрібно відпочити, — сказав він дівчині. — Завтра важливий день. З Одниці привезли трьох відьом, які працювали в зчепі. Пам’ятаєш, я казав тобі… про МЕТУ?

«Лисеня» дивилося у темне вікно. Не чекав відповіді — пішов у кабінет і подзвонив Ґлюру. І ледве втримався від бажання негайно їхати на роботу з Івгою. Повернувся до кімнати. Вона не змінила пози.

— Ти знаєш, що таке смок-знак?

Івга похитала головою.

— Знак, який зображують на одязі або шкірі. Коли на шкірі — жертва помирає за добу від повного знесилення, знезводнювання, знесолення… На одязі простіше і практичніше. Сили людини, яка його носить, малими порціями переходять до відьми.

Руда голова повільно повернулася.

— Ательє в Еґре, пошиття дорогого одягу. Знаки під підбійками піджаків. І молоді заможні чоловіки… марніли. Роками, кількість клієнтів уже неможливо встановити. А погоріли майстрині на раптовій жадібності. Почали ліпити знаки всім поспіль, одинадцять смертей за тиждень. Ти не уявляєш, як погладшали відьми.

Івга ковтнула гіркий клубок.

— У селищі Коща… передмістя Віжни. Там, у підземному ґаражі, знайшли залу для ініціацій, узяли двадцять! Діючих. Раніше стількох виловлювали за півроку… в цілому окрузі. Ти розумієш, навіщо я це все?..

Руда голівка знехочу кивнула:

— Щоби я жвавіше працювала дзеркалом у перископі. Шукала вкрай… значущість. Шукатиму, куди мені подітися.

Клавдій хотів сказати — коли тобі важко, відмовся. Але не сказав. Бо матку ПОТРІБНО знайти, байдуже — як.

— Івго… Я хочу, аби ти була моїм свідомим спільником. Я дам тобі одну річ; чотириста років тому Великий Інквізитор Віжни Атрик Оль звітувався самому собі… на дорогому папері — про кожний минулий день. Останній запис він зробив на світанку — увечері його спалили в ім’я відьми-матки. Ось ця книжка. Наклад — п’ятсот примірників для службового користування.

Жодних емоцій.

— Івго… давай-но викличу я машину, поїдеш… до себе. Приймеш ванну — і спати.

Вона підвела голову.

Запалені очі її були злими щілинами. Губи стиснуті в нитку.

— Не зрозумів, — повідомив Клавдій. Івга скинула плечем — що тут пояснювати.

— Не зрозумів, — вже з подивом. — Чим я знову уразив твою волю? Га?

— Руки помийте… — крізь судому в горлі схлипнула дівчина. — І квартиру продезинфікуйте. Аби така брудна тварюка, як я… не…

Хвилину Клавдій думав.

Нарешті зрозумів. Усе ще переживає образу. І приниження від того, що Клавдій чув… І не відреаґував. Отже, узяв до відома.

Відьма до відома.

— Івго, дурненька. Та мало хто що бевкнув. Він же ж… Чугайстир.

Слово це вимовлялося звично важко, із запинкою. Але дуже красномовно; Івга кліпнула мокрими очима:

— Він… навіщо? Помстився ж, годі… Ні… Плюнув у спину… отрутою. Чугайстри — вони всі… кати. Як з нявкою… Я бачила. Коло… Колесо. Добре намотуються нутрощі. Нявки — не люди, але ЦІ ще гірші. Чому їм ЦЕ дозволяють? Нявка… Голосить… Мішок на «змійці»… і фіалками пахне, гидко так…

Клавдій затулив собі носа. Несамохіть — ховаючися від віртуального запаху.

Івга затнулася. Закліпала, часто-часто, мов крилами.

Він повернувся і вийшов на кухню. Витягнув з холодильника пляшку пива, відкоркував зубами і вилив у себе. Не відчуваючи смаку. Забути ТОЙ запах. Викинути з думок ТОЙ мішок… брудно-зелений, на металевій «блискавці».

— Я… щось не так… сказала?

Руда. З сухими очима. Уважна і напружена; а Клавдій був упевнений, що нічим не викрив себе.

— Ні, Івго. Все добре. Просто… не терплю… фіалок.

— Вибачте.

— За що?

Вона дивилася серйозно. Сумно. І співчутливо:

— Я… мені здалося, нагадала про погане. Не буду більше; вибачте.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

Дві години блукань вулицями привели його до стану хворобливого отупіння.

Нестямно сигналили машини. Водії сварилися і погрожували. Щасливе небуття під колесами. Думка про самогубство була такою приємною, що довелося вдарити себе в обличчя. Істерику бісів…

Бажання накласти на себе руки має властивості хвороби… прощальний подарунок безодні, яка так його і не отримала…

…але отримає. Порож-НЯВКА. Порожня…

Та ж — Дюнка? Чи… хто?!

Він довго стояв у під’їзді. Нерухомий. Знетямлення без падіння. Отже, можна знепритомніти, але не впасти. На ногах — але без голови.

Викликав ліфт і вже десь між одинадцятим і п’ятнадцятим подумав про порожнечу під ногами, у ліфтовій шахті.

Відімкнув двері.

Вона не спала. Вона взагалі не спить.

— Клаве?..

Вираз її очей. Там, на даху, коли вона схилялася над ним, який так і не переступив МЕЖІ. Дивилася ледь розгублено… спантеличено. Розчаровано?

— Я, — сказав він, хоча Дюнка, звісно, не могла його ні з ким переплутати.

— Клаве…

Як давно ми не бачилися. Як давно…

— Відповідай мені, Докіє. Дивися у вічі й відповідай. Ти… тягнеш мене за собою?

Мовчання.

— Ти бажаєш моєї смерти? Чому? Думаєш, так буде краще? Ти не думала спитатися, чи ХОЧУ цього я?

Обличчя Дюнки зробилося сірим, зі сутінню синяви. СиНЯВА. Вуличні вогні вихоплювали з мороку то гострі вилиці, то темну смугу вуст, то очі, які запали так, що виглядали круглими чорними очницями.

Вона не жива.

Жах ударив його під дих, паралізував, позбавив дару мови.

ЦЕ він знав і раніше, але знати — це ще не вірити.

— Ти не Дюнка, — видихнув він. — Навіщо ти мені брехала?

Закліпали її змокрілі, злиплі вії.

Коли вона — не вона, звідкіля в неї цей жест?!

— Ні, не прикидайся. Дюнка не стала б мене… убивати.

Мовчазно ворушилися темні губи. Без думки. Самі собою. Мов… хробаки.

— Я винен… Але в мене немає вибору. Я хочу жити.

— Клаве… — невже це так звучить людський голос?! — Вибач… тільки не віддавай мене… ЇМ. Я люблю тебе, Клаве… присягаюсь. Не віддавай… Я боюся…

— Визнай, що ти не Дюнка!

Дві блискучі смужки на обличчі. Два неквапні слимаки повзли ним день у день… відтоді, коли вона…

— Що я… не я? Як скажеш.

Хотів сказати — «йди, звідки прийшла». Але не сказав.

— Залишайся. Ти вільна… роби, що хочеш. Я боюся тебе, Дюнко. Я піду.

— Не… кидай…

— Я хочу жити!

— Не залишай мене… будьмо разом. Будь ласка…

Вона простягнула руки. До нього. Він поточився, наче від удару. І кинувся геть… Грюкнули двері.

Стогін. Не людський; так, наче упир, що впустив здобич…

І одразу — дитяче схлипування.

Він забув, де ліфт.

Охоплений нудотним, панічним жахом, він мчав, мало не ламаючи ноги, йому видавалося — за ним женуться. Нечутно і моторошно.

На вулиці — жодної душі. Клав не втримався на ногах і впав.

Фантик. Мабуть, той, який роздивлявся він з даху… За мить перед падінням.

Збіг?! Спів падіння. Спів…

Ніхто не бачив його…

Телефонів було три.

Клав обмацав кишені. Жетонів не було; утім, ЦЕЙ номер не потребує оплати.

Ключ. А за дверима тужно стогне… не згадувати…

Метал дзенькнув у череві урни. То це так виглядає полегшення?

У слухавці гудів космос. Коли є в нього голос — це звучання порожНЯВИ в слухавці. Небо без зір… Порожнє.

Три одиниці. «Запам’ятайте, громадяни: один, один, один — із вами!»

Трубка впала на важіль. Ні-і…

Жахний стогін з-за замкнених дверей продовжував шматувати пам’ять. Потворно чіпку.

«Запам’ятайте, громадяни: вас боронитимуть од НАВИ… три одиниці на кружалі… старий „Чугайстир“ завжди з вами».

Як міцно вклинюється в пам’ять усілякий мотлох. А спробуй запам’ятати щось справді потрібне… Людина — помилка.

Слухавка підіймається до скроні, як пістолет… не вистачає набою.

Один, один, один.

Ввічливий жіночий голос:

— Диспетчерська служби «Чугайстир»…

Приклав дуло до скроні і натиснув курок. Смерть увійшла до нього брамою вуха… Десь уже зустрічалось. Знайомий мотив.

Клав смикнув за важіль так, що мало не вирвав з гнізда.

— Не ламай телефону.

Як холодно.

У телефонній будці потемнішало. Тінь з вулиці.

— Клавдій Старж, третій віженський…

Клав обернувся.

Тепер він згадав, де вони зустрічались. Тепер він міг згадати будь-що з усієї гидоти, що з ним відбувалася за життя.

— Бачиш, як смішно, Клаве. Ти не встиг ще номер набрати, а ми вже тут. Служба не спить, — на долоні в чорній рукавичці лежав ключ. Не гребують у сміттярках ритися… Свині.

— Якось ти обдурив мене. Ошукав. Нікому, крім тебе, цього не вдавалось. Ти далеко підеш, Клавдію Старже… — прозорі очі чугайстра наблизилися, — тому що… хоча ти й обдурив мене — ти все ж залишився живим. Вітаю.

Клавдій заплющив очі.

Вулиця глибоко під ногами. Червона морда тепловоза. Фен у ванній.

Чому він так хотів жити? Тільки тому, що хтось бажав його смерти?

Через декілька хвилин усе закінчиться…

Він боявся зрадіти.

Навіть тінь полегшення — і ніколи не пробачить собі. Втратить право називати себе чоловіком… узагалі, людиною. Собою.

Але він нічого не відчув.

Втратив цю здатність. Вікна на п’ятнадцятому. Кроки на сходах. Ліфт…

Ніхто більше не бажатиме його смерти. Отже — чи варто так чіплятися за життя?

Вони вийшли.

І ВОНА йшла з ними — сама.

Розділ 8

У місячному світлі все перетворилося на порцеляну.

Порцелянова Івга — біле оголене тіло. Довершене і чуже. Вона крокувала поруч з порцеляновою коровою й бурмотіла слова, які запаморочували і душу, і тіло, і корову, і людей у схованці — зачарованих, остовпілих, жадібних чоловіків.

Вона йшла, відчужена. Їй було байдуже до їхніх вирячених, круглих очей.

Як і до ока місяця. Вона тішилася своєю силою. Ніяк її не виказувала, не витрачала — просто несла, наче переповнену дійницю. І була вона як молоко, із запахом трав і квітів.

(Шукай украй значуще. Шукай… вкрай…)

Око місяця кліпнуло; білим яблуком проповзла довга хмара знетями. Корова злякано смикнула вухом; жодного звуку, але в голосний запах нічного лану встромилася ядуча голка диму.

Вона судомно зітхнула.

Світ — пустище; її щастя ілюзорне. Корова — порцелянова іграшка, сила — млявий вітерець…

(Шукай…)

Вона — заблукана донька. Вона не знайде матері — надто великий лан, надто високо стоїть зелене жито.

Івга заплакала.

— …Я не хочу сказати, що кожна дівчина зараз — небезпечна! Дівчата в більшості своїй — корисні для суспільства. Але не будемо ховати голову під крило — ви знаєте, що за останній місяць число відьом подвоїлось? Не знаєте!.. Не виключено, що за тиждень воно потроїться. Усі ті, кого наша славетна Інквізиція тримала на обліку, а отже, на волі… зараз діючі. Ті, хто завтра отруять вашу воду, нашлють моровицю… Ви встигли забути, що це таке. Можливо, вже за рік відьми створять власну «інквізицію»! І нас із вами, які не належать до відьмачого роду… будуть брати на облік. Відьми правитимуть світом!

Івга впізнала промовця. Щоправда, минулого разу обличчя його було прикрите мерехтливою електронною мозаїкою. «…В Інквізиції… є засіб… позбавити відьму відьомства.»

Сьогодні він був без машкари. Насмішкуваті очі без тіні сумніву, світлі вусики під маленьким носом, чисто поголене підборіддя.

— Не брешіть собі! Ви громадяни другого ґатунку. Потоваришуйте з сусідкою-відьмою, може, замовить за вас слівце! Не подобається?! Тож нагадайте герцоґу про себе! Що безпорадна структура з голосною назвою «Інквізиція» повинна або захистити вас, або…

— Хто це? — спитала руда, вимикаючи звук. Референт на мить відірвався від своїх справ:

— Політик.

Слово це звучало в його вустах, як брудна лайка, — вплив Великого Інквізитора.

Опустила очі. Інквізитор Атрик Оль навряд чи припускав, що його інтимний щоденник буде коли-небудь розшифровано, адаптовано до мови далеких нащадків і видано для службового користування. Поскрипуючи гусячим пером — Івга була впевнена, що перо зобов’язане скрипіти, — Атрик скрупульозно фіксував враження минулого дня; книга, читати яку вона почала з останньої сторінки, одночасно принаджувала і відштовхувала її.

Останній запис було датовано днем смерти автора.

«Вчора нестерпний біль у правій частині живота не дозволив зробити належного запису. Зранку виправляю це упущення… Люди, і сам герцоґ, впевнилися у тому, що відьми самі злякалися своїх справ — за вчора вода не піднялася ні на йоту. Я не переконую їх у протилежному, бо надія гріє і насичує, коли немає тепла та їжі. Нехай вони будуть утішені. Я один знатиму, що ці шановні добродійки неспроможні злякатися зла діянь своїх — сьогодні тиша, отже, завтра чекай найгіршого.

Я не сподіваюся, але дію. І вже приготував дещо шановним добродійкам.

Пані добродійка відьма-матка зачаїлася зовсім близько. Я не можу спати, відчуваючи її близькість. Сьогодні ми зійдемося впритул…

Вони плачуть і питаються, чому Велика Сила, яка створила світ, не прийде на допомогу нам? А чому безпорадні ми самі? Чому лише добродійки відьми вільні та могутні, хоча воля їхня і сила — зло?

Світ, де шановні добродійки зведені нанівець… сірий, нудний і безплідний; однак світ, де порядкують добродійки мої… ще жахливіший. Нема майбутнього, твердь зникла і нічого не встоїть. Без зобов’язань… ланцюгів, які позбавляють нас волі — але надають змоги жити.

Червоногрудий птах під вікном прохав хліба. Накажу служниці нагодувати його — в останні зубожілі дні вона зробилась скнарою.»

Більше Великий Інквізитор Атрик Оль не написав жодного слова; короткий коментар повідомляв, що «внаслідок прямого контакту з гіпотетичною маткою, який і спричинився до наглої смерти останньої, Інквізитор Атрик знесилів і втратив зір, після чого відьми отримали над ним необмежену владу. На гравюрі невідомого художника, сучасника цих подій, зображено смерть Великого Інквізитора — його засмолили в бочці і спалили».

Івга кліпнула й підвела очі на екран.

Обличчя коментатора випромінювало лякливе співчуття, наче він у палаті важко хворої, незнайомої йому людини. З’явилася літня жінка — спиною до глядачів. Івга повернула звук.

— …прийшла до неї, бо жити було неможливо…

— Він вам зраджував?

— І сина втягнув… у банду якусь. Кажу — допоможи, бабо, сил немає…

— Допомогла?

— Так… Я горілку їй, дрова привезла. А він з тієї пори як шовковий, дома сидить, сина виховує.

— А ви усвідомлюєте, що змова з відьмою — злочин?

— Яка змова? Чи я підписувала що? Кому погано, що чоловік за розум узявся.

— А що ви скажете, коли завтра ту саму відьму відвідає ваша суперниця? І та допоможе їй? Поверне його до неї?..

Жінка мовчала.

Наступний кадр. Смішлива дівчина. Темна смужка ховає очі.

— Навіщо ти це зробила?

— Вона в мене хлопця відбила.

— Знаєш, що буває за таке?

— Відьмі буває. А мені що…

— Ти їй заплатила?

— Хі-хі… Хто знає… вам тільки скажи.

— У людини ноги віднялись — тобі не шкода?

— А думати було треба… коли до мого хлопця липнула!

С…

Цензура заглушила слівце довгим сичанням.

Знову коментатор:

— Людство співіснує з відьмами не день і не два… Погляньте довкола. Ви самі ніколи не змовлялися з ними? Коли так — чому плачете тепер, знаходячи в зошиті вашого сина ланц-знак?

Івга вимкнула телевізор.

— Що таке ланц-знак?

— Ти не могла б мені не заважати?

Референт супив брови, але в очах його не було роздратування. Вона знала, що цей амбітний хлопець, який, попри це, навряд чи зможе стати Інквізитором, симпатизує їй.

Вона посміхнулася — чарівно, мов фея:

— Міране… вибачте.

Референт ще трохи погрався у зайнятість і дозволив собі відтанути:

— Знак одноразової дії. Відтворюється кожним класом відьом з рівнем «колодязя» не нижче тридцяти… Що таке рівень «колодязя», знаєш?

— Приблизно.

— Ланц-знак має здатність викликати наркотичну залежність… від того, хто його зобразив. Концентрований різновид розмай-зілля; встановлює стійкий зв’язок «господар-раб». Людина «на ланцюзі», без свого господаря зазнає мук наркомана, позбавленого дози. Іноді помирає. Іноді одужує, але травма лишається на все життя. Я зрозуміло пояснив?

— Як енциклопедія.

Телефон; референт зняв слухавку і звично затиснув її плечем:

— Приймальна Віжна-один…

Чоло його напружилось, але голос не змінився. Відчужено-ввічливо:

— Так, ваша світлосте. Пряму лінію зараз від’єднано. Хвилинку.

Клацнула кнопка. Й іншим голосом, яким розмовляв тільки з Клавдієм — стримано-поштивим:

— Прошу вибачення, патроне… Його світлість на проводі.

Через півгодини двері кабінету відчинились. Похмурий, мов хмара, Клавдій проіґнорував референта і скупо кивнув Івзі:

— Пішли. Час працювати.

…пронизливе шугання, ріка — блакитні жили… запах хмар. Крізь них видно землю — на порожній рівнині сяйливе кільце. Вище…

Крижаний вітер. Місяць не наближається. Івга сміється; її волосся переплітається з вітром і хмарами. Простягає руку…

Місяць холодний. Кільце пече — на її долоні, діамантове, одночасно крига та вогонь.

Вона дивиться на місяць і надягає на палець перстень.

…Вирує масне зелене вариво. На долоні тремтить тепле тіло — миша… Пальці повільно розтискаються і тваринка летить у казан, вариво вдоволено піниться, тілом її проходить судома — як од оргазму. Івга відкриває маленьку дамську пудреницю, плює в запорошене люстерко; скло тріскає, вона вибирає скалку у формі зірки і кидає у вариво.

Всихай, забувай своє ім’я, забувай свою силу, всихай…

Летить, повільно обертаючись у ядучій куряві, срібний місячний перстень…

Поверхня варива розгладжується.

На дні казана лежить білий мишачий кістяк.

У машині вона спитала в Клавдія:

— Чому ви не сказали мені про ланц-знак?

Він скривив губи:

— Що-що?

— Нічого.

Їй, виявляється, всього й треба було, що ланц-знак. Навіть пройти ініціацію — заради цього… А можна й без ініціації. У маленьких селищах для цього є старі відьми, завжди готові до послуг…

— Дивні в тебе вподобання, — у голосі Клавдія виразно звучала зневага.

Івгу зачепило. Не слова, а тон; наче мокрою ганчіркою ляснули по обличчю.

Цікаво все ж, про що сьогодні розмовляли його світлість герцоґ і пан Великий Інквізитор.

— Коло моїх уподобань вельми широке, — холодно озвалася вона. — Дуже цікаво бути непроханим гостем у людській свідомості. А намагатися повернути кохану людину всіма можливими засобами — гидота. Скажіть «фе».

— Я був кращої думки… — пробурмотів Клавдій байдуже, — …про твій інтелект.

Івга образилась і замовкла надовго.

У квартирці, яку Івга звикла подумки називати «своєю», вона прийняла душ і куняла перед телевізором; надто нудно було засинати в цьому ліжку. Телевізор плів дурниці — зате майже людським голосом… телефонний дзвінок змусив її підстрибнути в кріслі.

— Ланц-знак, — без передмов, — надійний засіб… убити будь-яке почуття. Коли одна людина фізично не може жити без іншої… і причина цієї залежности — грубий примус… Це знущання, Івго. Однаково, що намертво скувати закоханих одними наручниками.

Вона мовчала.

— Я бачив відьом, які тільки ЗАРАДИ ЦЬОГО пройшли ініціацію. Але вони помилялись, Івго. У діючих зникає потреба любити. Любов надто, гм, залежне… ні, недорікуватість… Любов робить людину залежною. А відьми цього не терплять, ти знаєш.

Годинник на поличці голосно цокав.

— Ви також… цього не зносите? І тому боїтеся любити?

Тепер мовчав Клавдій. Довго.

— Власне, чому я телефоную… ти ледве тримаєшся; я приготував для тебе стимул. Завтра ввечері до Віжни приїзджає Назар. Зустрітися з тобою, чуєш?

Серце затремтіло й урвалось.

* * *

О пів на третю ночі Клавдія розбудив дзвінок.

Десять хвилин по тому він уже мовчки їхав у службовій машині. Позавчора Клавдій підписав наказ, що санкціонував участь Великого Інквізитора в усіх оперативних виїздах, зумовлених надзвичайною ситуацією; авто нечутно скрадалося примарними вулицями, у ніздрях Клавдія стояв запах палаючого оперного. Поранена рука роздратовано занила.

Біля входу до нічного клубу «Тролі» блимали дві поліцейські машини; Клавдій зосередився. Відьми він не чув. І це чомусь було погано.

Затишна зала, праворуч більярдна, ліворуч бар… Повно поліціянтів. Напіводягнені люди вздовж стін — відвідувачі клубу та їхні дами. Недбало кинута на столик вечірня сукня, розбитий келих, пляма на килимі…

Стоп. Щось в куті, під простирадлом… Чорт, знову жертви.

Клавдій не чув відьми — але відчував неясну напругу. Наче тримаєш в пальцях фальшиву купюру — з тривогою, хоч очі кажуть протилежне.

Він обернувся до Кости. Той похмуро знизав плечима.

— Що трапилось?

Черговий адміністратор не міг видушити бодай слова.

Ридма ридала якась дама, благала дозволити їй поїхати; поліціянти зловтішно відмовляли. Хтось прохав знайти діамантове кольє, хтось лаявся, мов останній п’яниця, але більшість мовчки тулилися до шовкового оббиття стін. Чоловіки в смокінгах на голе тіло, жінки… Клавдій упіймав на собі погляд блондинки зі скатертиною довкола стегон; засмага без натяку на тінь од купальника.

І відчув збудження — вдовольнив блондиночку, чорт… Чорт…

На щастя, він розлютився. Зайвий доказ аксіоми — «дух сильніший од плоті».

Адміністратор зустрівся з ним поглядом і мало не зомлів.

— Справа ось у чому, — повідомив капітан поліції. — Тут працювала стриптизерка. Вони взяли її на роботу… без документів. Лише за красиві груди!

Обурена пауза. Клавдій роздратовано нагадав:

— За красиві груди. Далі?

— І коли ця дівка вийшла сьогодні на сцену… ніхто не може розповісти! Посудомийка з бару встигла подзвонити в поліцію. А ми викликали вас. Ось…

Капітан кивнув молодому поліцейському коло тіл під простирадлом. Хлопець відкрив тканину і відвернувся.

П’ятеро з обличчями повішеників, голі… серед них одна жінка.

— На люстрах. Хто на чому — на пасках, на шнурівці. Це ваша справа… не скажеш, що тут було. Стриптизом вони всі, як один…

— Як?

Капітан кивнув на гладкого пана, який ступив уперед:

— Панове Інквізитори… Я хотів би зберегти в таємниці своє ім’я… від преси. Я вельми відома в місті людина. І готовий призначити премію… тому, хто її затримає.

— Що тут сталося? — урвав його Коста.

«Відома людина» похнюпилася:

— Ми усвідомлювали, що робимо. Це було… жахливо. Як у трансі.

— Всі дотанцювалися догола, а ця сука стояла дивилася… Потім почали вішатися… Усі б перевішались.

Гладун закрив обличчя руками:

— У неї з очей були такі… флюїди.

— Потім… куди вона пішла?

Адміністратор нарешті оговтався:

— Через чорний хід. Як тільки загула поліцейська сирена.

— Допитувати будете? — капітан кивнув на близьких до істерики відвідувачів.

Клавдій похитав головою.

Присутність відьми… наче й немає. Була тривога — невизначена, що, проте, невпинно зростала. Відчуття небезпеки.

Коста чув ще гостріше. Його люди стояли тісним гуртом, інстинктивно намагаючись стояти спинами один до одного.

— Відпускайте потерпілих, — сказав Клавдій капітану. — Евакуюйте персонал і відкличте своїх людей. В будинку залишається тільки Інквізиція.

Капітан на хвилину сторопів — але заперечити не наважився.

* * *

«Питання: чи не рідниться майстерність Інквізитора з мистецтвом чаклуна? Сила відьми — від її сутности, відьма не може бути іншою… Але якого роду та сила, що загнуздує добродійок моїх, які не відають вузди?

Кажуть, знаки, якими брати мої Інквізитори пригнічують шановних добродійок, не що інше, як чаклунство, що Інквізитори підкорюють собі силою магії… Я мовчу.

Чаклуни, я гадаю, непотрібні диваки. Вони стверджують, наче здобувають знання — але їхнє знання лише пил на стільниці непізнаного. Їхні заклинання діють однаково на кажанів і вивірок, людей і відьом; уміння їхнє буває вишуканим, вражає уяву — і тільки. Який сенс у лиликові, що підносить вино, — гірко дивитися на страждання тварини. Ще ніхто з тих, які звуть себе чаклунами, не змолодив старого і не повернув хвойді цноти.

Гаряча вода в сулії, що гріла мої ноги, вистигла — потрібно розпорядитися, аби сулію замінили. Цієї зими ніщо не рятує від морозу. А в мене так ниють суглоби, і лікарі цьому не зарадять.

Кажуть, у чаклунів не болять суглоби. Вони взагалі ніколи не хворіють — і здоровими лягають до труни. Образливо вмирати здоровим. Але ще гірше — жити в недузі. Тож, коли я, Інквізитор Віжни — чаклун, навіщо мені лікарські хитрощі?..

Отже, вміння Інквізитора — не магія? Але що таке ті тенета, якими вловлюємо ми відьом, і чому не діють вони на інших?

Кажуть, Інквізитор владний не тільки над відьмою, але над будь-якою людиною також? Так, скажу я — як владна кожна людина, сповнена внутрішньої снаги… немає таємниці у владі Інквізитора; він чинить це без допомоги своєї сили — самою лише волею. Але для створення інквізиторського знаку дізнання однієї волі замало.

І я питаю себе, сумуючи біля вогню: але ж відьми також творять знаки? Що, коли сила Інквізитора — лише віддзеркалення відьомської, і дана нам супроти них для того, аби світ тривав?»

Івга відклала книгу.

Світ тривав; за вікном розвиднювалося. І про зустріч з Назаром можна було сказати — сьогодні.

* * *

А здавалося — є речі, яких бути не може.

Він ішов за Костою, блискучим оперативником; може, саме тому його увага виявилася ледь притупленою. Та може, все це просто перевищувало його бездоганну реакцію.

Коста зупинився. Почав піднімати руку, наче бажаючи захиститись — і повільно повалився на бік.

І тоді Клавдій відчув також.

Відьма була тут. Нікуди не пішла.

Силует у мареві — вона зробила себе недосяжною для їхнього сприйняття. У мить удару, що вразив Косту, Клавдій побачив її — тільки очима, бо чуття його ще знетямлено мовчало.

Смерть погані.

Жінка сміється. Колисає на руках сірий шалик, як немовля. Ось він, жахливий сон, що повторюється з ночі в ніч — зустріч із відьмою, яка перевищує його силою.

Але це не все. Що за неприродний жест — колисати шалик…

«Наша мати — нероджена мати».

Знову сміх.

Ні, це не втеча, вона була впевнена, що Клавдій не переслідуватиме. Шалик упав на паркет поруч з нерухомим Костою.

— Аніруш!!

Він не порушив мовчанки, але вона добре почула його. Напівобернулася, зблискуючи зубами.

Він ударив.

Удар міг звалити з ніг десяток відьом — але ця лише ширше посміхнулась; хоча захист її він прорвав і тепер міг учувати її.

Але не кваліфікувати.

Щит? Воїн?

— Стояти, тварюко!

Наскрізна діра. «Колодязь» бездна.

Світанок.

Вона бігла, ледь торкаючись асфальту босими стопами; Клавдій кинувся до машини, де розгублений водій ніяк не міг запустити двигун. Клавдій виштовхнув його з-за керма і напружився, вириваючи тупе залізо з-під чужої волі; двоє хлопців на задньому сидінні, схожі, мов близнюки, однаковим рухом вивели в повітрі познаку Пса. Він відчув їхню слабку, але підтримку.

Відьма бігла серединою вулиці, і стопи її не втрачали сніжної білости. Він зіб’є її. Коли не вдасться схопити.

Машина не бажала коритись. Клавдій смикав кермо, оминаючи стовпи й огорожі, а відьма рухалася легко, немов граючись, і відстань між ними не скорочувалась.

«Тоді прийде вона, жахливе породження ворожих людині сил… І хаОС, який жалить випадково і наосліп, перетвориться на цілеспрямовану армію безжальних ОС».

Прийшла?

Збити на асфальт цю тендітну постать стриптизерки, яка підтанцьовує на бігу, — розчавити гадючу голову, урвати весь жах останніх тижнів.

Спалах його волі вивільнив автомобіль — так, що вулиця розмазалася, а хлопці ззаду відкинулися на спинку; Інквізиція не має справи зі слабкими двигунами. Відстань між Клавдієм і відьмою миттєво скоротилася вдвічі; вона обернулася, в очах її стояв сміх. Хотілося затулити вуха…

Наступної миті в машині посутеніло — лобове скло вкрилося тріщинами і знепрозоріло. Клавдій автоматично загальмував; треновані хлопці ледве зуміли не вилетіти йому понад голову, а він, тренований «давно і неправда», вдарився об кермо і допоміг склу осипатися назовні.

Біль він іще відчує… Згодом.

— Патроне?..

Він знову бачив вулицю. Червоне півколо сонця над дахами, жінка на перехресті. Рожеві жилки рейок. Рейки — поганий знак. Клавдій відчув звичну тривогу…

Він упускає її?

Його воля рванулася до неї, почепила на босі ноги окови.

Вона спотикнулась, уповільнилася… намагається вирватись, і вивільниться-таки, але для цього знадобиться кілька секунд, оцих…

В обличчя вдарив вітер, осипався останній острівець скалок. Сходило сонце, злякано пригальмувала поливальна машина. Відьма шкутильгала, відстань до неї невпинно зменшувалася. Клавдій розрізняє розпірку на подолі світлої сукні, захисний візерунок на шкіряному паску, довгу подряпину на гомілці…

Він готувався до двобою. Можливо, найважливішого. Останнього, як у Атрика…

Відьма завмерла у центрі перехрестя. Під переплетенням чорних дротів. Зупинилась і обернулася. Клавдій зустрівся з нею очима.

Вона знала про Атрика Оля. І долю вбивць його — також. Вона стояла і дивилась, як мчить на неї чорне авто з вибитим лобовим склом.

Ні, тепер вона дивилася убік.

Звідки, з вузької вулички виповзав неквапний синій трамвай. Перший за сьогодні, ще сонний, порожній. З низьким сонцем у квадратах вікон.

Відьма вже висіла на підніжці, обома руками чіпляючися за двері водія; ще мить — і вони пропустили її всередину.

Клавдій загарчав, посилаючи удар — надто слабкий, бо треба було ще оволодіти машиною; хлопці вихопили пістолети. Це дарма; стріляти у відьму — собі дорожче…

Трамвай здригнувся. Наче від болю — і попхав через перехрестя, ігноруючи всі правила руху. Завиграшки перескочив стрілку — під колесами застрибали іскри. На вулиці Індустрії трамвай прискорився і покотився по схилу.

Оберт керма. Вітер виїдає очі.

Трамвай набрав швидкість кур’єрського експреса і розхитувався з боку в бік, здіймаючи цинамонову куряву; Клавдій ледь розрізняв закляклого вагоновода. І монументальну постать жінки поруч; коли б він не знав, що постріл у відьму майже напевно вбиває випадкового свідка…

Вулиця Індустрії закінчилась. Наче висмикнули з-під ніг довгу доріжку… Трамвай на всій швидкості вилетів на правий скрут.

Як залізо може видавати такий звук? Не скрегіт — свист, наче тисяча божевільних регулювальників дмуть у свої свистки.

Ліві колеса трамваю разом відірвалися від рейок, продовжуючи шалено крутитися у повітрі.

Клавдій з усієї сили потягнувся до нього, наче бажав підтримати; на жаль, він був владний лише над відьмами…

Трамвай упав на припарковані біля тротуару легковики, перевернувся і мало не вдарився у стіну будинку, але розгону не вистачило, і знівечений металевий труп відкинувся назад, у мішанину з нещасних машин.

Клавдій усвідомив, що сидить, тиснучи на педаль гальма, хоча автомобіль нерухомий. На задньому сидінні порожньо, дверцята розчинені.

З червоного сонце робилося золотим…

Вагоновод помер у лікарні.

Двоє пасажирів лишилися жити, більше на місці катастрофи нікого, на щастя, не було.

І відьми також.

* * *

Вітрильник-абажур світився зсередини. На стінах студентського житла — химерні тіні; Івга хотіла посміхнутися знайомій кімнаті— але не змогла.

Почуття нестерпної вини. Назар не дорікав, ні словом, ні поглядом— але з кожною секундою побачення тягар її провини зростає. Вона не могла радіти.

Соромно поглянути в очі. Але так хочеться…

Вона спромоглася-таки на посмішку. Присіла на канапу:

— Мені чаю… можна?

Назар серйозно кивнув і пішов на кухню. Івга сховала обличчя у долоні.

Її нудило від хвилювання; понад усе вона боялася помітити гидливість у його погляді чи жесті. І тому насамперед повідомила з неприродним смішком:

— Не бійся… Неініційовані нічим од людей не відрізняються… навіть фізіологічно.

Зайве підтвердження легкого потьмарення розуму. Назар спохмурнів, але промовчав.

Тепер вона ховалася за пальці, і крізь них сочилося чарівне світло ґалеону; Назар порпався на кухні, і дівчині здавалося, що брязкіт посуду цей — знущання над її мрією. Маленькою, теплою, затишною; світить абажур, і коханий готує на кухні чай.

У повітрі витала нотка фальшу.

Так повертається на запорошені, метушливі вулиці людина, яка ціле життя плекала в душі магічні спогади про місто свого дитинства — і завмирає перед дверима рідного дому, не в силі переступити порога. Виявляється, незворотна втрата — не фізичне явище. Можна відтворити «стан речей», при якому була щаслива, і зрозуміти, що чужа в ньому. Повернути все — тільки не себе, якою була тоді. Не кожна смерть виявляє себе назовні, не кожний померлий одразу розуміє, що трапилось…

Назар приніс дві чашки. Поставив тацю на стіл, сів на круглий дзиґлик в куті, спер гострі лікті на гострі коліна.

Її фантазія ще чіплялася за уламки мрії; в її уявному світі Назар був поруч і тримав її за руку; навіть хотіла трохи підіграти собі, підійти до нього — але її охопила тремтлива слабість, і вона не зрушила з місця. Дві картинки не бажали зійтись.

Вона відчула його запах. Комір светра відгонив різким, незнайомим одеколоном і перебивав звичний — шкіри і волосся. Ніздрі Івги затремтіли, намагаючись упіймати аромат, який вислизає; Назар помітив і здригнувся. Чи привиділось? Її помисливість просто нестерпна…

Уявний Назар пестив її руку та просив пробачення за її провину…

Реальний мовчав. Минула тридцять одна хвилина від миті їхньої зустрічі — Івга з жахом відчувала, що нічого не відбувається. Як у порожній замкненій скриньці.

І їй захотілося, аби трапилося будь-що. Навіть погане.

Вона роблено посміхнулася:

— А як ведеться «татусеві»?

Назар підвів очі. Вперше за тридцять дві хвилини вона зустрілася з ним поглядом — і спалахнула від сорому.

В очах його не було ні докору, ні бридливости. Це були колишні його, тільки смертельно втомлені, хворі очі.

— Івго… Я жити без тебе не можу.

Чай лишився невипитим. У кімнаті здійнявся істеричний шторм, від якого зовсім не по-іспанському тремтів іспанський ґалеон.

«Змійка» на старих джинсах Івги не витримала бурі емоцій; Руда зламала її так, як спалила б за собою міст. Вона стягувала з себе все підряд, у голові паморочилося, наче на хисткій палубі. Впали на килим джинси і светр, навіть шпилька для волосся.

— Я… без… тебе…

Вони звалилися спочатку на канапу, а з неї — на підлогу. Прокотилися через усю кімнату — що називається, хвиля пристрасти. Вони більше не були окремі, вони — одне… Нe розтискаючи обіймів, повернулися на канапу і знову, знову пили одне одного, випивали дощенту, переливаючись у іншого, не розрізняючи вже, де інший… Нероздільні.

Він пахнув гарячим потом — її? Власним? Яка різниця — дівчина усолоджувалася ним, незрівнянним запахом їхньої спільности. Укрита від усіх негараздів самотности, всього, що могло і траплялося з нею, коли вона — сама, худим тремтливим тілом, Івга відчувала, що її існування було лише передмовою до цього справжнього. Життя. І прагнула, аби було воно — вічне.

Під ранок пішов дощ.

«Лисичка» лежала на спині, з натягнутою аж до носа ковдрою. Дощ делікатно стукотів жерстяним карнизом, солодко сопів Назар; більше у світі не було звуків. Крізь щільно причинені штори не видно світанку, але Івга знала, що сире небо вже сіріє…

Вона заплющила очі. Заглиблення у себе виявилося болючим — якби можна було втекти… куди-небудь, на вулицю, під дощ… Вийти з себе. Неприємно, незнайомо нило в грудях. Серце не турбувало її ніколи в житті. Що ж, коли-небудь усе буває вперше.

Хотілося прикласти руку — але вона боялася збудити Назара.

У дитинстві її цікавили відчуття ляльок, які вкладаються одна в одну, менша в більшу; що почуває лялька, яка вибралася зі своєї попередниці й дивиться на себе ззовні…

От і вона вибралась. І подивилася — руде дівчисько лежить зі сплячим хлопцем. Недобре передчуття…

Ранок; дівчисько проспало не більш як півгодини — але встигло побачити під собою верхівки лісу, задимлені коридори театру і тіні чугайстрів. Учора вона хотіла зупинити час — час не послухався. І добре зробив.

Цей хлопець… ні, він не змінився. Не подорослішав за час розлуки; Івга дивиться, як сходить з його обличчя смага щастя — Назару сниться вибір, який йому необхідно зробити сьогоднішнього ранку. Тривожний сон.

Вона зрозуміла, що передчуття у грудях зараз перетвориться на УСВІДОМЛЕННЯ…

Ні…

«Я був кращої думки…»

Ну, і добре. Ну, і нехай.

Що там?

…ВТРАТИ.

Воно виявилося коротким і без болю. Просто. Слово з трьох букв: УСЕ.

От тепер усе. Навіть якась полегкість; вона не може пояснити, чому так трапилося. Не знає таких слів. Просто відчуває. Як лисиця усвідомлює мить, коли лисеня більше не потребує її опіки.

Усе.

Руда вислизнула з-під ковдри і почала одягатися.

Зламана «блискавка» змусила її нечутно розплакатися. Утрата цноти, якщо її можна втратити вдруге.

Вона знала, де в Назара зберігається голка з нитками. Сама туди поклала; Назар спав, зморшка на переніссі хлопця все глибшала, а колишня його наречена зашивала джинси просто на собі. Стібок до стібка, приглушене шипіння, коли голка встромилася у тіло.

Він прокинеться і відчує полегшення. І сам собі не зізнається у ньому — уявлятиме себе ображеним, зрадженим… Але головним буде почуття свободи. Доктор Мітець це, напевне, оцінить.

Івга перекусила нитку. Назар спав, під темною стелею плив вітрильник, що разом зі світлом утратив усю свою чарівність. Усе.

Вже на порозі вона подумала, чи не лишити записку.

Але в неї не було ні чим, ні на чому. Ні задля чого, головне.

Вона вийшла і м’яко причинила за собою двері. Назавжди.

Розділ 9

Вже на порозі вона подумала, чи не лишити записку.

«…Брати мої Інквізитори питають мене про природу матері-відьми, матки. Навіть служниця допитується про це… і коли я кажу, що звертатися треба не до мене, а до пані матки… виникають чутки, що старий Оль збожеволів.

Але що мої припущення?.. Іноді думаю — матка не народжується одна. Багато їх з’являється водночас, щоб у жорстоких сутичках уціліла найсильніша.

…довга, тепла осінь; я звелів… постелити в кабінеті замість килима. Їхній запах збадьорює, шурхіт заспокоює. Але пилюга призводить до кашлю, цілу ніч не міг заснути й звелів зібрати і винести.

На трьох головних площах учора… нові вогнища…

Природа ЇХНЯ незбагненна. Ми можемо уявити себе гусінню, яка гризе листя, — бо голод властивий і нам. Можемо поставити себе на місце оленя, який злягається зі своєю обраницею, бо й хіть нам не чужа. Але нікому з нас не зрозуміти відьми-матки… Чому вона народжує своїх дітей? Чому нищить їх? Коли марнославний владар проливає кров своїх і чужих підданців — зрозуміло, бо й ми всі знайомі з гордощами. Коли лікар дозволяє хворобі розвинутись, аби потім взяти втричі з розпачливих хворих — це захланність подолала сумління його. Пані добродійки мої не марнославні і не жадібні. Ні влада, ні гроші не потрібні їм, не відчувають вони голоду. Не відають хіті. Не розуміють вони, що є добро і що — зло. Вони невинні.

І занапащують нас одним своїм існуванням…»

— …Панно… Лис. Пан Великий Інквізитор сьогодні більше не потребує ваших послуг. Зараз вас відвезуть додому.

— Я сама дійду, — автоматично зреагувала вона на примус. Референт — не Міран — сумно похитав головою:

— Такі вказівки пана Інквізитора. За вами зайдуть.

— Пан Великий Інквізитор не бажає мене бачити? Навіть на хвилинку?

Референт розвів руки:

— Він страшенно зайнятий. Я нічого не можу змінити. Нічого.

Проводир був знайомий їй — миршавий чоловічок, усе життя на другорядних ролях, і задоволений; Івга пам’ятала його веселу вдачу. Тим неприємнішою була його сьогоднішня похмурість. Він ледве розтулив рот, аби привітатися.

— Щось трапилось? Неприємності?

Не відповів; можливо, не розчув питання. Івга ледве встигала за ним. Вічний асистент чомусь ніколи не користувався ліфтами і вів її хитросплетіннями коридорів і сходів; поруч з головним входом завагався:

— Попрошу вас зачекати в машині… Ні. Йдіть зі мною. Це ненадовго.

Івга впокорено попленталася за сутулою спиною. Скоро вона зовсім втратила орієнтацію; просторі коридори-зали змінилися темними щілинами, мов у якомусь провінційному готелі. Нарешті провідник зупинився і відчинив перед Івгою скляні двері, замазані білою лікарняною фарбою.

Тут були люди. На довгій лаві вздовж стіни сиділо кілька жінок — і мовчазний охоронець у кріслі навпроти інших, броньованих дверей.

У неї пересохло в роті. Незрозуміло — чому.

— Зачекайте, — проводир кивнув їй на вільне крісло і поквапно рушив до дверей, виймаючи з папки якісь папери; охоронець упіймав його погляд, і дівчина помітила, як асистент вказав на неї очима — простеж.

Сіла на краєчок крісла.

З напружених, незручних поз чотирьох жінок видно було, що всі вони чекали: стара, жінка середніх років і двоє дівчат. Жодна з них не була схожа на іншу, але Івга виразно відчувала якусь спорідненість, що об’єднувала їх міцніше, ніж спільна лава.

За мить вона зрозуміла. Вони були відьмами. Неініційованими, як і вона; спілкування з Клавдієм, окрім усього іншого, дало Івзі поняття про приблизну класифікацію відьмачого роду.

Двері прочинились; Івга чекала «свого» асистента, але в коридор вийшла чорнява бліда жінка із заплаканими очима. Відвертаючись, пройшла до виходу. Жінки на лаві провели її поглядом.

— Наступна, — сказав механічний голос з ґраток динаміка над броньованими дверима.

Одна з дівчат незграбно підвелась, зіщулилась і ступила до дверей… Три пари очей метнулися за нею, але зупинилися на Івзі.

Тепер вона остаточно зрозуміла, що в них спільного. Зацьковані очі.

«Розказати… як беруть на облік?»

«Відьмо… суспільство не відрікається від тебе…»

Ось вони, повноправні громадяни. Сидять під стіною. Як часто ходять вони… відмічатися? Раз на місяць? Чи кожен день?

Смутні, затуркані, загнані в кут. Так виглядають ведмеді на ланцюгах, коли хутро лісових царів звисає клаптями, очі гнояться, а вони під бубен кружляють на задніх лапах.

Руда похилила голову, ховаючись од цих, усе більш настирливих поглядів. Їй раптом зробилося зовсім тоскно.

Назар… Клавдій. Отже, це вона дивиться у вічі власного майбутнього?

«…Тобі допоможуть у виборі…»

З Назаром усе покінчено. Для Великого вона — відпрацьований матеріал. Вибір?

Ми також казали собі, що помремо в неволі. Але в нас немає виходу. Ми живемо… ми були такими, як ти, з блискучими очима, впертістю і злістю… ти будеш, як ми. Побачиш, у цьому є деякі… переваги.

Броньовані двері розчахнулися і похмурий проводир, не зупиняючись, кивнув:

— Ідімо…

Івга відчула полегшення, коли залишила за спиною білі лікарняні двері.

* * *

О сьомій вечора — нагальний виїзд наряду Інквізиції; о сьомій тридцять з оточеного будинку міського цирку почали виводити дітей і дорослих.

Клавдій шкріб нігтем пластир на чолі. Що далі, то цікавіше: нічний клуб, цирк…

Напередодні герцоґ вимагав звіту — Клавдію вдалося відбитися. Влада завжди бажала підкорити собі Інквізицію — коли з жадібности, коли зі страху; усі Великі Інквізитори вдало протистояли цьому. Клавдій не був винятком.

Ранішні газети вийшли з фотографіями перекинутого трамвая; у вечірніх ішлося лише про навалу відьом. Коста повернувся до свідомости в реанімації міського шпиталю, але стан його здоров’я лишався невизначеним. Крововилив у мозок.

Клавдій чудово розумів, що, на відміну від Рянкської епідемії та спроби теракту на стадіоні в Одниці, все, що відбувається у Віжні — просто психологічна атака. Ефектне залякування: страх для НИХ — живильне середовище. Чорнозем…

Але кров…

Мокнули під дощем трупи лева і трьох тигрів. Санітарні машини вивозили скривавлених глядачів; жінок, які були того вечора в цирку, відсортували, оточили пластиковими щитами і почали випускати через єдиний вихід, по одній, під перехресні погляди двох Інквізиторів; плакали діти, чіпляючись за материні руки. Лускали повітряні кульки; хтось кляв відьом, хтось Інквізицію. Клавдій не чув відьми. Як тоді, в клубі; він боявся помилитись і тому бездіяльно стояв і чекав.

Метушливий натовп обтікав його, не торкаючись; лише дівчинка років восьми, з білим бантом на потилиці, налетіла на нього і скинула круглі від жаху очі. Десь у переляканому натовпі металася у такому ж розпачі її мати. Або не могла вирватися з-за щитів…

— Не бійся, — сказав Клавдій, але дівчинка реагувала не на слова, які й не зрозуміла, а на чуже, жорстке, страшне обличчя. І тому заридала і кинулася геть.

Подробиці цієї вистави Клавдій з’ясував згодом. За відеозаписом свідчень, звітами і пояснювальними записками він відтворив хід подій краще, аніж міг би роздивитися його із зали, серед чепурної дитячої юрби; якоїсь миті він, оповитий хмарами диму, абсолютно реально і гостро відчув себе дитиною на виставі. Хоча б тією дівчинкою з бантом…

…У фойє продавали повітряні кульки і цукерки на паличках; запах парфумів, пудри, і, головне, звірів — хвилюючий, лоскотний… Зала; дерев’яні крісла з відкидними сидіннями, три дзвінки — і завмирання у грудях, коли яскраве світло повільно згасло. Як давно не була в цирку ця дитина… Років зо тридцять, не менше.

У другому відділенні була анонсована група дресированих хижаків, у першому виступали брати-штукарі у червоних картузах. Дитина із залу, яка взяла участь у номері, отримувала на пам’ять такий самий картуз; бажаючих було чимало, і назбиралося б іще більше, коли б турботливі мами і бабці не втримували своїх дітей — їм було неприємно дивитись, як ті залазять у чорні скрині, що їх потім штрикають шпагами і розпилюють пилами. Дітям, навпаки, вистава подобалась…

Жагуче бажання вистрибнути на арену, куди дивиться тисяча очей, де колами лягає кольорове світло прожекторів, куди біжать ті, які старші й сміливіші. І полохлива сором’язливість, від якої тремтіли ноги та хололо серце. Як тьохкало воно, коли пилка вгризалася у скриню, куди перед тим улізли троє хлопчаків. Яка радість, що вони вийшли неушкоджені, щоправда, тільки двоє. Може, третій вискочив з іншої скрині?

Гримів оркестр, найсправжнісінький, з перламутровими барабанами і жовтими тарелями. На музиках фраки з лелітками. Аби помилуватися ними, дівчинці доводилося підводитися з місця і витягувати шию…

Біля краю арени стояла тітка в блакитній сукні й щось казала, а губи її тремтіли.

Вийшов височенний розпорядник. На його вусатому обличчі, такому самовпевненому на початку вистави, був тепер страх. Такий відвертий, що дівчинка злякалася також. Розпорядник вигукнув щось удавано веселим голосом. І дівчинка зрозуміла, що йому зовсім не весело.

Тітка в блакитному перелізла через бортик і спочатку заглядала в скрині, а потім почала хапати за плечі братів-штукарів, і дівчинка розчула, що вона каже: «Де дитина… де… облиште дурні жарти, у нього хворі нирки… Йому не можна… Віддайте…»

Біля входу на арену зібралися ще якісь люди, і всі вони чомусь насідали на розпорядника, але той не схотів з ними розмовляти, втік за оксамитову портьєру…

І згасло світло.

Хтось засміявся, хтось зааплодував, хтось засвистів. Зляканий хлопчик-сусіда заревів, і його мама схопила його на руки. Чийсь батько соромив свого сина — нема-бо чого боятися, страхополохів у цирк не пускають.

На арені хтось залементував. І хтось закричав серед публіки…

Світло заблимало, як під час аварії на космічному кораблі — у кіно.

На арені була клітка. Без дверцят; смугастий тигр стояв на штукарі: морда в нього була зачервонена. Жінка в блакитному все шукала свою дитину…

Вийшли два тигри. І лев, такий красивий, як на картинці. Дівчинка зовсім не злякалась — але поглянула на маму й відчула, як мокріє сидіння.

Вискочив чоловік зі шлангом, наче поливати квіти. І вдарив струменем тигра з червоною мордою, хотів її помити. Другий тигр стрибнув на садівника. Щось бабахнуло… дівчинка побачила, що вусатий розпорядник стріляє з пістолета.

Тоді всі кинулися до виходів, і когось придавили.

Приборкувач у червоному. І також почав стріляти.

…Її роз’єднали з мамою… Вона наштовхнулася на чоловіка з таким жахливим обличчям… ма-мо… Вітаю з поверненням у себе, Клавдію.

Тієї миті, коли дівчинка зникла в натовпі, наче плівка луснула в його мозку. Він УЧУВ.

Збиваючи зустрічних, він кинувся до службового виходу. Через арену, по уламках магічних скринь. Так собака біжить по стиглому сліду. Що ось-ось загубиться…

«Швидка допомога» від’їжджала. Він закричав поліціянтові, аби зупинив, але той розгубився, не зрозумів; тоді Клавдій вихопив пістолет і вистрілив у колеса машини.

— Інквізиція!..

Тицьнув значок поліцейському та кинувся до «Швидкої». Ще не відчиняючи дверцят, він відчув хижу готовність відьми.

Поруч із водієм сидів юнак у капелюсі та франтівській краватці; Клавдій різко викинув зціплені руки в напрямку його звужених очей. Застогнав поранений на ношах.

Хлопець схопив себе за горло. Вигнувся, намагаючись вислизнути з інквізиторської хватки; бліді щоки позеленіли. Потужна агресія — але слабкий захист…

Юнак заверещав; маринарка на грудях розійшлася, і на них натягнулася шовкова сорочка окреслюючи дівочі перса. Клавдій ударив ще. І ще раз — але це вже було зайвою жорстокістю. Відьма знепритомніла.

Водій дивився з широко відкритим ротом, і в очах його Клавдій побачив себе — бузувіра, який знущається над жінкою. Якщо й виявився хлопець у капелюсі дівчиною — це не привід, аби стріляти в машину.

— Інквізиція, — з огидою вимовив Клавдій.

До машини бігли. З усіх боків.

* * *

«… Хто дивиться збоку — дивується і лякається. Інквізитор уражає відьму, не торкаючись її, одним нечутним наказом. Знаки вирізьблюються на камені та карбуються на залізі — вони допомагають тримати добродійок моїх у шорах. Знак — щит, а інколи й вістря. Але не у відкритому двобої. Дехто з братів моїх матеріалізує знак просто в повітрі — але для багатьох це неможливо, та й рідко призводить до перемоги… бо знак у повітрі потребує великих зусиль. А натомість дає зовсім мало.

Сьогодні я уперше зупинився перепочити на своїх сходах. Старість… Куховарка засолила на зиму десять барилець різноманітних солінь…

Я не хочу осені. У мене погане передчуття.

…звільнити тих трьох. А ту, яка труїла колодязі, доправити на суд у її громаду.

Час гнітить мої плечі, і що скажу я Небесному Судді? Що все життя знищував ЇХ, бо й ВОНИ нищили також?

Навіщо я узяв на себе цей камінь? Мені мариться — я стою на вогнищі, яке сам поклав.

Провина добродійок моїх важча за мою. Я скажу ЙОМУ — нехай зважить…»

Телефонний дзвінок видався їй нестерпно голосним. Цілий день проминув у тиші над щоденником людини, яка померла чотириста років тому; ще не підняла трубки, а долоні вже змокріли.

Назар?

Слухавка була важкою; до кінця життя Івга буде ненавидіти телефони. За зрадницьку невизначеність.

— Ти мені потрібна. Зараз.

Клавдій.

Дивно, але вона відчула полегшення.

Вона ПОТРІБНА.

На відьмі були вільні штани і шовкова сорочка під чоловічою маринаркою. У присутності Клавдія в неї пішла носом кров, і вона не відіймала від обличчя хустинки; зі своєї схованки Івга бачила весь допит, і по спині її дер неприємний мороз — ніколи раніше вона не бачила Клавдія ТАКИМ. Інквізитор на всі сто… наче чорний каптур приріс до його обличчя. Страшно дивитись і, що найнеприємніше, від його тиску Івгу знову нудить і болить голова.

— …Подумай. І про те, що на тебе чекає…

— Плювати. Не лякайте.

— Бачу, як ти це робиш, воїне. Захист твій не міцніший од шкаралупи яйця. Не примушуй мене готувати омлет.

— Що вам треба?.. — відьмі було непереливки. Івга всією душею бажала, аби ЦЕ скінчилося чимшвидше.

— Імена.

— Не знаю…

— Ім’я твоєї ненародженої матері. Чи вже народженої?

Відьма заточилася.

— Стояти! Матка покликала тебе? Кличе й зараз?

— Н-ні…

— Слухай мене, Юліє. Дивися на мене… Думай про приємне. Івго!!

Вона здригнулася від його крику. Перечекала спалах головного болю і вибралася з ніші; відьма в трансі, руки Клавдія у неї на плечах.

— Шукай Поклик, Івго. Найдорожче, найрадісніше. Тепле, улюблене… щоб його!

— Не мучте її, — прошепотіла вона.

— Що?!

— Ви поводитеся з нею, як з твариною.

— А п’ятеро дітей, які загинули в цирку? А дев’ять — у шпиталі? А четверо хлопчиків, які зникли безвісти, і сотня поранених по лікарнях — це як?

Івга з подивом зауважила — Клавдій не просто втратив спокій, він ледве стримує шаленство.

— Ти розумієш? Розумієш, що тепер доведеться ув’язнити ВСІХ відьом. А діючих… не знаю, відстрілювати, чи що. І тебе, між іншим, доведеться посадити за ґрати, бо матка може сидіти і в тобі також. Чорт… Шукай, Івго. Шукай її…

— Не хвилюйтесь, — несподівано для себе сказала Івга.

І побачила, як спалахнули очі в прорізах:

— Що?!

— Заспокойтесь. Істерикою справі не зарадиш. А в мене від вас дуже голова болить. І в неї — також. Візьміть себе в руки, Інквізиторе.

Тиша. Тільки важке дихання відьми.

— Дякую… За добру пораду. Вважай — я скористався нею. Будемо працювати.

Він узяв з рук відьми хустинку і ретельно, без гидливости, втер її скривавлені губи.

Допит завершився під ранок; Івга почувала себе, як після купання у каналізаційному стоці.

У молодій відьмі вирували пристрасті. Людські спонуки були для неї теплою мішаниною; Івзі являлися чорно-білі картинки юрбищ — переплетення запахів, звуків і тіл. Звиваючись од напруги, Івга накривала натовп долонями — і відчувала, як лоскочуть шкіру злякані клубочки. Легенько стискала пальці — і відпускала знову, ледве стримуючись, аби не стулити міцніше, і в цьому балансуванні на межі екстазу знаходила величезну втіху…

Раптом усе закінчилось. Тепер вона була дитиною, кількома дітьми одночасно. Дівчинкою в білій бальній сукні, яка сама посеред порожньої зали, немовлям у темряві й підлітком у промоклому наскрізь одязі. І ще кимось, і ще… Дівчинка обережно переставляла ніжки в тісних черевичках, вслухалася у тишу, напружено чекаючи чийогось поклику, немовля вперто повзло по холодній підлозі, відчуваючи попереду тепло, а підліток брьохав по коліно у воді, сподіваючись побачити проблиск світла.

Івга заплакала з туги. Так болюче, так нескінченно довго тягнулося це чекання.

А потім екстаз вибухнув усередині неї, як петарда. Аж посипалися іскри з очей.

Дівчинка затремтіла від передчуття. Зараз вона почує рідний голос — і кинеться назустріч, захлинаючись од щастя. Немовля радісно скрикнуло — зараз воно припаде до теплих щедрих грудей. Підліток заплющив очі, зсередини повертаючи собі зір — за мить він побачить, нарешті, далекий смолоскип над маслянистою поверхнею вічних вод…

Івга рвонулася вислизнути зі світу ВІДЬМИ — але передчуття абсолютного блаженства, яке володіло дівчинкою, немовлям, підлітком, іще, ще кимось… позбавляло її волі. Абсолютної насолоди не існує — не існує поза її світом, навіщо ж тікати з нього, коли можна… дочекатись…

І вона вже віддавала себе йому, відьомському — однак хтось іззовні рвучко висмикнув Івгу в її власний світ, що продувається усіма вітрами.

«Я намагався полишити своє ремесло. Я завжди знав, що воно жорстоке і брудне. Але хтось повинен чистити нужники, інакше світ захлинеться в нечистотах.

Котрий день мене переслідує запах диму…

Я купив будиночок у передмісті. Невигідно, але ж луки й озеро, можливо, почну розводити коропів і вирощувати лілеї.

Може, мені час на спочинок, в оточенні бджіл, які гуготять над суцвіттями.

… бо я, і тільки я, відповім за діяння свої перед Небесним Престолом. І прокльони добродійок моїх відьом, що лежать на мені коростою, будуть мені за провину — або заслугу…»

Здавалося — палац Інквізиції порожній. П’ята година; ріденький ранок за ґратами вікон, сірим снігом на поруччі прокуреного сходового майданчика лежить остиглий попіл.

Івга здивувалася його бажанню зупинитися тут, між поверхами, у напівмороці ґвинтових сходів — а він просто не бажав бачити свого кабінету. Ні приймальні, ні референта, ні таблички на дверях.

— Дайте мені цигарку, — попрохала дівчина. Він механічно простягнув їй пачку — і одразу відсмикнув руку:

— Ти ж не куриш!

— Курю. Чи вам шкода?

— Шкода, — він сховав пачку в кишеню.

Скривилась. Незвична гримаска дуже не личила їй.

Наче хтось приклеїв до її рудої гриви чуже, неприємне обличчя:

— Боїтесь, я стану недостатньо здоровою, аби йти на вогнище?

Він чекав од себе роздратування — але нічого не відчув. Тільки втому.

— Івго, відчепись. Не зли… Ми ж… друзі.

— Еге ж, — неприємний вираз ніяк не сходив з обличчя. Вона дивилася вниз, у темний квадратний колодязь з ліфтовою шахтою посередині.

Раптом згадав… оце так-так, сухар-склеротик. Але ж як змінились обставини. Важливе ще післявчора тепер забувається так легко.

— Вибач. Я хотів спитати. Назар?

Відповіді чекати не було чого. Ось вона. Похмуро змітає попіл з перил і дивиться, як падають сірі сніжинки.

Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Івга підвела голову:

— Скількох ви відправили на вогнище, Клавдію?

— Яке там вогнище… Останні сто років… це інакше. Тільки називається так.

— А відбувається — як?

— Тобі що з того? Гуманно… до біса! Чого ти від мене хочеш, Івго?!

— «Я намагався полишити своє ремесло. Але хтось повинен чистити нужники.»

Вона цитувала, дивлячися повз його очі, розмірено і спокійно.

— Ти мені лестиш, — сказав він глухо. — Мені дуже далеко до Атрика.

Дівчина щиро здивувалась:

— Чому? Бо його спалили?

— Ні. Ціною життя його було життя матки. А спалити й мене можуть, не штука…

Нарешті вона повернулася до нього обличчям. І вперше за розмову зазирнула йому в очі:

— Не треба так говорити.

Він знизав плечима: як хочеш.

Унизу пронизливо рипнули двері. З’явилася сухенька жінка з відром і ганчіркою; і не повірила своїм очам — чи не Великий там, нагорі?

— Не хотілося думати про це, — визнав Інквізитор. — Але мені доведеться зустрітися з маткою… як і Атрику. Хоча, на відміну від нього, я зовсім не впевнений, що зумію її подолати.

— Атрик Оль також не був упевнений, — прошепотіла Івга.

Клавдій раптом відчув вдячність. Може, саме за ці слова. А може, це було запізніле визнання її самовідданости. Робота цієї ночі була небезпечною і важкою, а вона тільки що зазнала серйозної особистої драми.

— Івго. Розкажи мені… про Назара?

Вона похилила голову. Руді пасма заховали від нього її обличчя.

— Мені хочеться помитись, — сказала вона. — Змити з себе…

Він зрозумів її раніше, ніж вона закінчила фразу. Йому давно хотілося цього ж — змити цю ніч. Здерти зі шкіри події останнього місяця, забутись, хоч на пару годин. Можливо, Атрик Оль почував щось схоже, коли купував будинок у передмісті, аби «вирощувати лілеї…»

— В оточенні бджіл, які гудуть над суцвіттям, — голосно сказав він. Взяв Івгу за руку і почвалав до ліфта.

* * *

Дорога зайняла півгодини — весь цей час вони спали на задньому сидінні. Клавдій заснув миттєво і глибоко, Івга куняла, час од часу через силу розтуляючи повіки. Якісь городи, будинки, вулиці…

Таксист пригальмував на роздоріжжі та повернув праворуч; дорога перетворилася на дві зарослі колії серед некошеної трави. Зупинилися перед темними воротами, що височіли поміж залишків огорожі. З новеньким знаком: «Вулиця Річкова, 217».

Клавдій неквапно відімкнув їх; Івга чекала. Це виглядало старовинним, а від того вагомим ритуалом — відімкнути браму посеред чистого поля.

Рипучі стулки відчинились. Одна з них одразу повисла на єдиній уцілілій завісі, що не завадило Клавдію галантно пропустити даму вперед.

В будинку пахло вільгістю. Зі столу метнулася миша; до гуркоту горнятка, що впало, приєднався мелодійний дзвоник. Дівчина здригнулась; Клавдій витягнув з кишені телефон:

— Ґлюре… ні, не бажаю слухати. Знаю… В мене двадцять годин. Ні. Вважай — я помер.

Річка ховалася в очереті і вербах. Біля берега — напівзруйнований місточок; Клавдій забив каменем небезпечно вистромлений іржавий цвях.

— Зимно, — сказала Івга. — І вода холодна…

— Вода тепла, — серйозно заперечив Клавдій.

На протилежному березі, вільному від очерету, але брудному, паслися білі гуси.

— У мене купальника немає.

— Теж мені диво — гола відьма.

— Не смійтеся.

— Добре, я відвернусь. Гусей не стидаєшся?

Вона кинула одяг на місточок. Сторожко поглядаючи на Клава, який демонстративно дивився в далечінь, підібралася до краю дошки і завагалася… Спорохнявіла дошка не витримала ваги її вагань, і дівчина з виском хлюпнулася у воду.

Чисто. Прозорість обіймає тіло. Чисте до родимки, до волосинки.

Намацала ногами дно. Сіпнулася від дотику водорости, звелася, відкинула волосся. Гуси зібралися у табунець і неквапно форсували річку.

— Дивись, вони сюди пливуть, — стурбовано сказав Клавдій.

— Ну то й що?

— Я їх боюсь, — у голосі Великого звучала справжня занепокоєність.

— Гусей?

— Пливуть же ж!..

Івга занурила обличчя у воду. Розплющила очі; світ став хистким і розпливчастим. Срібними спалахами закружляла довкола її стегон зграйка мальків.

Вона випросталася, відфоркуючись. Інквізитор — оце так видовище. Великий у смугастих плавках сидів на краєчку місточка; його біла шкіра кидала виклик літу, сонцю та безлічі морських курортів, якими володіє, за чутками, всюдисуща Інквізиція. А дрібні клерки позасмагли до чорного, — раптом обурилась Івга.

— А кажуть — в мужніх людей волохаті ноги…

— Висновок? Я не мужня людина, або ноги голю?

— Висновок — брешуть.

— Це комплімент?

На правому боці грудей знайомий шрам; хотіла спитати, звідки, але вчасно схаменулась — добре бути нетактовною, але ж не такою мірою…

— Я хочу бути гускою, — видихнула вона, — з червоними лапами. Плавати… ціле літо. Їсти траву… А потім нехай ріжуть. Який сенс чекати зими?

— Руда гуска, — Клавдій усміхнувся. — Лисицею народилась…

Гуси повернули до місточка — свідомо.

— Це до мене, — голос Клавдія впав. — Мене з дитинства гуси не люблять.

— Начхати їм на вас, — оптимістично припустила Івга. І помилилась.

Гуси вийшли на берег; Клавдій замахнувся вербовою лозиною — ватажок, який уражав своїми розмірами, але навіть напозір був дурніший за інших, сприйняв це як виклик. За наказом ватажка гуси згуртувались і пригнули до землі довгі шиї.

— Івго, ти бачиш, — безпорадно сказав Клавдій. — Прожени їх, будь ласка.

— Не можу, я ж не одягнена.

— Я замружусь! Вийди, вони ж… ох!

Гуси оточили Клавдія. Їхньому сичанню позаздрив би будь-який серпентарій; Великий переступав босими ногами, здіймаючи свою лозину — і чомусь не наважуючись ударити.

— Івго, хай йому… Це не смішно! Я навіть без штанів…

Вона намагалася надати обличчю кам’яного виразу. Губи не слухались і невтримно розповзалися до вух; сміх забивав дихання.

— Х-ха… ой, ні… Чого… Їм… від вас… треба?

— Не-смі-шно! Я боюся їх, зрозуміло?

— Треба… знайти… господаря… нехай скаже «фу»!

— Я тобі посміюся! Вийди, я тебе як людину прошу!

— Я ж без одягу!

— То й я без очей, ось!

Давлячись сміхом, Івга вибралася на берег, підібрала кийок і з хоробрістю сільського дівчиська замахнулась:

— Кін! Киш!..

Стурбовані відкриттям другого фронту, гуси заґелґотіли і відступили — вона захоплено ганяла їх доти, поки не помітила, що в Клавдія вже «є очі», й досить пильні.

— Ви ж обіцяли!.. — вона розгублено прикрилася руками.

— Але ж я повинен бачити, коли хтось мене збереться вкусити!

Івга впала у воду — спиною, здіймаючи фонтани бризок. Гуси одразу атакували самотнього Клавдія, і він кинувся вслід за нею. Гуси посварилися на березі та пошкандибали геть.

Плавала вона погано — тому намагалася триматися так, аби ноги досягали дна; Клавдій узагалі не силкувався плисти, просто стояв по пояс у воді і ловив долонями полохливі сонячні зблиски.

— А можуть відьми… перетворити мене коли не на птаха, то хоч на лисицю? — раптом спитала Івга. — По-справжньому, назавжди?

Клавдій хлюпнув водою в обличчя:

— Івго… А можуть відьми обернути час? Закинути мене, Клавдія Старжа, на тридцять років назад? Ну, добре, на двадцять вісім…

— Тоді було краще?

Він так серйозно подивився їй у вічі, що в неї одразу захололи ноги.

— Тоді було… Івго. Не знаю, чи краще. Просто БУЛО.

— А тепер НЕМАЄ? — смикнуло її за язик.

Він нічого не відповів. Присів, занурився у воду з головою. Підвівся, забрав мокре волосся з чола:

— Івго, виходь-но на берег. Змерзла.

— Щоби ви знову на мене витріщались?

— Дурненька, — Клавдій вийшов на берег і обтрушувався, мов сенбернар. — Знаєш, чого я тільки не бачив? Робити мені нічого — твої сіднички роздивлятись.

Дівчина похлинулася від образи:

— Ах, нецікаво — то й не дивіться!

І рішуче рушила до берега. Не дивлячися на Клавдія, підійшла до свого одягу. Не відвертаючись і не ховаючись, почала одягатися — жодним жестом не виказуючи поспіху. Застебнула нову «блискавку», поправила майку — і тільки тоді наважилася поглянути на Старжа.

Звісно, він і не думав відводити погляду. Весь цей час дивився!

Вона не знайшла в собі сили розгніватись. Посміхнулась — але якось зовсім жалібно:

— Ну і що? Нічого особливого? І, — вона демонстративно позирнула на його плавки, — ніякого ефекту?

Він мовчав. А їй зробилося нестерпно соромно. Як тоді, у школі, де її вважали святенницею і боягузкою, а вона, аби довести протилежне, притягнула на заняття порножурнал… І її застукав з ним учитель історії. Вона стояла перед ним і плакала. Чомусь усі її спроби опанувати фривольність оберталися проти неї. Ціле життя.

Пахло водою й очеретом. Він багато років уникав цього запаху.

Над річкою кружляли бабки; надто багато років він ненавидів цю теплу прозорість з глянцевими острівцями латаття. Будиночок на березі, колись доглянутий його батьком, тепер був геть занедбаний. Клавдій не міг надивуватися дивному бажанню привезти сюди Івгу.

Запах, що навіки в’ївся йому в ніздрі. І можна побачити дівчинку в зміїному купальнику, яка б’є руками по плямистій од зблисків поверхні. Давній, майже не болючий спогад. Просто красива картинка.

Івга змерзла. Майка, натягнута на мокре тіло, безсоромно облягала груди…

Запах… Світлий світ, за яскравістю схожий на марення. Сяйливе руде волосся.

Дюнка.

Овеча річка з гори, біла на синьому.

Вільгість гір.

Як вразило його тоді, що вони кольорові і безупину міняться під тінями таких схожих на отару хмар. Івгість… Вологість вогню. Дівочі губи.

Торкання Дюнчиних уст — частина великого світу. Як дятли, річки, білі спини овець і черевця хмар… Так це відчув він тоді. Там. Нагорі.

Нагорі всього свого життя. І яке болюче, жалюгідне падіння…

Клавдій до хрускоту стиснув пальці.

Шкода — не зберіг жодного її фото. Жодного із сотні різноманітних чорно-білих і кольорових, великих і малих. Усе зникло. Згодом, десять років по тому, він намагався знайти хоча б одне — марно. Дюнка пішла, не залишила ні сліду — навіть барельєф на надгробку втратив подібність до оригіналу. Це обличчя могло належати будь-кому, але не Дюнці, якою її пам’ятав Клавдій.

Утім, чи ПРАВИЛЬНО він її пам’ятає?..

Був час, коли не хотів пам’ятати взагалі… Змінив місце навчання, на кілька років поїхав з Віжни… Дюнчиного часу не було. Він вирізав його зі свого життя. Бажання його було таким шаленим, а воля такою міцною, що він досягнув-таки амнезії. Порожній сірий екран спогаду… Згадуючи її, він мучився неможливістю відтворити найдорожчі риси.

Як шкода, що нікого з її родичів не залишилося у Віжні — Клавдій так і не знайшов їхньої нової адреси.

Зрештою, чого він іще чекав? Він, який учинив два важких злочини: заклик нявки до світу живих і зрада коханої. Його позбавлено можливости згадати. А отже — вибачення. І відкуплення…

Івга…

Він здригнувся. Вона дивилася просто на нього, і в глибині її сторожких очей тремтів неспокій. Відчула зміну в його настрої і не може зрозуміти, в який колодязь поринула раптом його душа.

Зміна долі.

Десь там, за стіною млявої сонячної тиші, у далекому Палаці божеволів під тягарем повноважень Ґлюр. Ще далі борсалися куратори, строчили істеричні послання і лаяли Великого, а він сидить на спорохнілому місточку та дивиться на мокру дівчину…

Вільгу…

Івгу…

— Все ще холодно?

Вогненність вод…

Вона ледь усміхнулась:

— У мене до вас прохання, Клавдію. Коли… зробиться зовсім погано… скажіть мені, будь ласка — «гуси». Нагадайте… Можливо, відпустить.

Волога спогаду.

— Вистачить знущатися, — Клавдій підняв руки вгору. — Сама мені скажеш, коли захочеш… теж мені, жарти.

Миша, вкотре зігнана зі столу, обурено вовтузилася в куті. Електричний чайник закипів на диво швидко — хоча, можливо, це час Івги чіплявся за «тепер» кожною миттю, бажаючи втриматись, розтягнутися… не зірватись у «потім».

Вона не змогла уявити собі Клавдія молодшим на двадцять вісім років. Здавалося, він з дитинства такий, як зараз.

Втім, ТАКИМ вона не бачила його ніколи.

Сьогодні вперше виказала себе Івзі таємниця, про існування якої вона іноді здогадувалася. Важкий камінь на серці Старжа.

Там була жінка, — захолола Івга. Холодне залізо впевнености. Там, у минулому його, майорів привид жінки. І наповнював змістом дивні слова, що тоді — БУЛО. А тепер — НЕМАЄ.

Майже мимоволі з уст її зірвалося ледь чутне:

— І в мене також — немає.

Він не повинен був зрозуміти. Мав здивовано здійняти брови — «що?»

Він зрозумів.

— Це не страшно, Івго. Це ще не горе, не трагедія… Просто свобода.

— І ви обираєте таку свободу ось уже двадцять вісім років?

Клавдій занурився у пару, що здіймалася над його горнятком. Мовчав.

Колись, у кімнаті гуртожитку з десятком дівочих ліжок, говорили про чоловіків і їхню любов.

Більшість осіб чоловічої статі оголошувалася зрадниками — але не заперечувалось, що серед них є й такі, які здатні зберегти любов до смерти. Як лебеді. Один помре — й інший туди ж…

Івгу не цікавили ці балачки. Проблема чоловічої вірности її мало хвилювала; ще кілька років тому вона надавала перевагу книжкам про подорожі. Які там романи…

Хто скаже, що Клавдій схожий на героя «історії кохання»?

А над усім його життям — тінь тієї жінки. Над ліжком, над підземеллям, над цим дачним будиночком. І над могилою його буде стояти ця тінь. Цей димний стовп. Наївні дівчата з гуртожитку уявляли це все зовсім інакше. Як мало вони розуміли в житті…

— Про що ти думаєш, Івго?

Запитання, на яке ще зроду ніхто не відповідав. Або — не відповідав чесно. Вона обрала перше. А він і не чекав іншого.

— Підемо, розкладемо вогнище.

— Для кого?

Слова вихопилися самі собою; вона впіймала його докірливий погляд, і їй захотілося… Відьма бісова!..

Вогнище — тепло і захист, нові зорі на чорному небі, незвичні, чарівні образи перед очима, коли довго дивитися на жериво…

— Клавдію… можна спитати?

— Звісно.

— Що з нею трапилось? З тією жінкою?

Незворушне обличчя, підсвічене полум’ям; давно не ставили Клавдію такого питання. Можливо, що й ніколи.

Або? Його коханки на неозорому ліжку раптом відчували присутність… Почували себе нереальними в порівнянні з НЕЮ. Ревнували. Можливо, хтось із них і спитався: хто ВОНА?..

Клавдій мовчав, але Івга вже знала, що він відповість.

Пломінь зводив у надрах своїх фантастичні палаци — і сам руйнував їх.

— Вона загинула, Івго. Втопилася.

— Двадцять вісім років тому?

— Вона могла б бути твоєю матір’ю. Але ви — однолітки. Ти навіть старша.

— І всі ці роки…

— Неважливо.

— Ні, важливо… ви вважаєте себе винним? Але ж загинула вона не з вашої вини?

Багаття зів’яло. Клавдій підклав гілок, і вогонь спалахнув з новою силою. Новою молодістю. Якби так само можна було повернути молодість людині… Чи все-таки — можна? Тільки для цього потрібно… Що?

Вогнище. Коло світла. Тиша.

— Ми відзвичаїлись… коли тихо. У Віжні ніколи не буває тихо, так, Івго?

Вона поривчасто зітхнула. Стала на всі чотири і почвалала на другий бік ватри, тягнучи за собою пухнастий коц, мов хвіст.

Лисеня.

Клавдій не заперечував.

Вона сіла поруч. Так близько, що при бажанні могла б покласти голову на його плече. Могла, але не наважувалась; тоді він сам притягнув її до себе.

Хвилина. Друга. Вічний танок полум’я.

— Вогонь… не змінився. Так, Клавдію? Тисячоліття… Вони дивилися на нього — стародавні, похмурі. Вони, як ми — тисячі років тому. У голові паморочиться. Так?

— Так.

— Клавдію… З вами бувало так, що хочеться сказати — і не можеш? Слів таких не вигадали. Немає їх… Так?

— Так.

— Я… не хочу спати. Сиділа б так… до світанку. Бо…

— Так, Івго. Посидимо. Тим більше, що лишилося… вже недовго.

Вона влаштувала голову зручніше — і блаженно заплющила очі.

* * *

О сьомій службова машина вже стояла біля воріт. Не сигналила — просто чекала. Серце Івги впало.

— У нас ще двадцять хвилин, — безтурботно повідомив Клавдій. — Ще встигнемо випити чаю.

Миша шурхотіла у своєму куті.

Руки Клавдія лежать на краю стола, обабіч горнятка. Білі, зі слідом свіжого порізу, у мотузочках жил.

Мовчав.

— Клавдію…

— Так?

— Це завжди здається, — прошепотіла вона. — Коли втрачаєш когось… ніби винен. У нашому селі, на цвинтарі, був такий лум…

Замовчала. Машина пригнічувала своєю присутністю.

Клавдій блідо посміхнувся:

— Ми дивно говоримо. Наче перед відчиненими дверима. Треба йти, був же ж час на розмови… А тепер — немає. Двері чекають, а ми все зволікаємо, і, виявляється, щось важливе ще не сказане, але вже ніколи.

Він підвівся. Вихлюпнув у вікно чай, зняв з вішака елегантну, без єдиної зморшки маринарку:

— Підемо…

— Це був добрий лум. І недорого брав за розраду. Він казав, що провина існує тільки в нашій свідомості, тож ми не повинні…

— Час, Івго.

Гуси чекали Великого Інквізитора біля порога. Вона схопила лозину, гуси захвилювалися, затріпали крилами — але Клавдій пройшов повз них і не помітив. Забув, що має боятися. Івга навіть образилась; двадцять кроків до машини… вісімнадцять…

— Я ніколи не бачила… людини, яка могла б пам’ятати когось… тридцять років. ТАК пам’ятати. Я ніколи не вірила старим казкам про кохання.

— І правильно.

— Hi.

— Так… Це не казка. І не любов це ніяка.

— Ви будете сміятись, але я…

Розчинилися дверцята:

— Смерть погані, патроне.

Запах води і трави змінився духом гарячого салону. Водій квапливо розвертався; рука Клавдія потягнулася до телефону — але завмерла на півдорозі і, наче мимохіть, лягла на руку супутниці:

— Що ти хотіла сказати, Івго? Чому я повинен сміятися?

Вона мовчала. Її долоня все більше зволожувалася. Гаряче — хоч би Клавдій не помітив!

Тепер вона не скаже.

Не зізнається, як багато важить для неї його довіра. Що всі таємниці Інквізиції нічого не вартують у порівнянні з дивною таїною його життя. І як глибоко вона поважає цю таємницю.

Розділ 10

…Юнак приїхав здалеку. Від жорсткого ліжка в гуртожитку до жорсткої приймальної комісії в університеті було двадцять хвилин пішки, однак він намацав у кишені монету і спустився в метро. Не те щоб у нього були зайві гроші чи обмаль часу — просто не міг відмовити собі в задоволенні. Підземелля ще не зробилося для нього буденністю, а було казковим атракціоном.

Іспиту він не складе. І до метро більше не зайде. Повернеться у свою глуху провінцію і житиме там тихим бухгалтером, загалом спокійно — коли не брати до уваги тих жахливих ночей, коли в далекому гуркоті електрички йому вважатиметься підземний перестук…

Юнак придбав жетон — до зміни своєї долі.

На станції було багатолюдно; сірий поїзд підійшов за десять секунд; усмоктав у себе метушливий натовп. Юнак і не намагався шукати вільне місце — одразу влаштувався біля скляних дверей кабіни машиніста. Йому пощастило — крізь подряпину у фарбі можна було роздивитись, як мчать назустріч рейки…

Поїзд рухався з неймовірною швидкістю. Тонкими, дитячими голосами співали чорні дроти за вікнами… Юнак перетворився на комету…

Раптом скляні двері вдарили його в обличчя. Поїзд загальмував так різко, як… юнак не зміг підібрати порівняння. На нього навалився здоровезний поліціянт. Поперекидалися сумки, по підлозі покотилися яблука.

Заплакали діти. Поліцейський вилаявся. Його підтримали.

— Метро, щоб його…

— Дрова везе, гад!?

— Звідки руки ростуть…

— Палець зламали, блін! Я це не…

— Тихо, зараз поїдемо… Тихо.

А абітурієнт, який стояв біля скляних дверей, чув розмову в кабіні. Глухий голос машиніста і металевий — динаміків:

— Двадцять сьомий, що в тебе?

Нерозбірлива відповідь.

— І на ручному? Не відчиняється?

Лайка.

— Двадцять сьомий, слухай мене…

— На рейках!.. Боже!

— Двадцять сьомий?!

Збуджені голоси, важке дихання, лайка.

— Двадцять сьомий, спокійно. Спокійно, чуєш?

— Спаси і помилуй, Господи… Ні. Ні…

Абітурієнт чув це — єдиний з пасажирів.

Поїзд стояв, припливу повітря не було, хтось намагався відчинити вікно, хтось умовляв дитину; поліціянт відсунув абітурієнта і загрюкав у двері:

— У чому справа, заснув? Не можна відкрити рота, сказати людям…

У динаміках зашурхотіло:

— Ш… Ш… Ш… Громадяни пасажири, управління метрополітену вибачається за… шшш… незручності… хвилинку терпіння… шшш…

І саме в цю хвилину всі почули спочатку тихий, а потім усе нахабніший сміх.

Не відвертий регіт. Так сміються, не розтуляючи губ — знущаючись, насолоджуючись, але тримаючи себе під контролем… І від звуку цього люди у вагонах збожеволіли.

Найсильніші встигли відтіснити жінок і дітей, видушити вікна та вистрибнути… під колеса, бо поїзд рушив.

Сміх не вщухав. Він линув з усіх динаміків, і люди на перонах збивалися у злякану череду, намагаючись якнайдалі відійти від колії, бо всі поїзди в тунелях завели жахливе нестримне коло.

Абітурієнт бачив, як пролітають мимо станції. Білий спалах, зміна струму в пісні дротів — крик, гуркіт, темрява… Люди чіплялись одне за одного, вже не сподіваючись на самих себе. Вже ні на кого не сподіваючись. Сміх. Впокора і приреченість. Усе…

«Інцидент у метро» тривав двадцять дві хвилини, поки жіночий голос презирливо гмикнув і віддалився. Зник.

Коли підрозділи громадської безпеки спустилися в тунелі, підігнали до станцій поїзди з розбитими вікнами і понесли нагору ноші з потерпілими — тоді в потоці людей, які ледве трималися на ногах, під прозоре небо проклятого дня вибрався юний абітурієнт. Його свідчення, записані на службову відеокасету, сорок хвилин по тому потрапили на очі Великому Інквізиторові. Серед багатьох інших, однаково безладних і безпорадних.

Завтра юнак повернеться додому.

А за тиждень полисіє. Стрес.

Втім, що доброго у волоссі?

* * *

Старому було недобре — від самого ранку. Свято опинилося під загрозою; однак п’ятирічний онук, який збирався було влаштувати скандал, після розмови з матір’ю притих. Малий, що його голова ледь здіймалася над обіднім столом, уперше в житті зміг свідомо зіставити в душі «хочу на свято» й «дідусеві погано», і зробити вибір, й угамуватись; старий розчулився. Взяв себе в руки, поклав під язик пігулку та повів онука на традиційні перегони повітряних куль.

Вчора гомоніли, що в зв’язку з останніми подіями свято відмінять, але старий знав, що цього не трапиться. Надто великі гроші літають на ньому, надто багато країн прислало своїх представників, надто серйозна річ — традиція, її так просто не скасуєш.

Квиток вони купили заздалегідь. Недорогий — але, не піднімаючись зі свого місця, можна було розгледіти більшу частину поля. Коли кулі опиняться у небі, глядачами виявляться і ті, хто зовсім без квитка й юрмляться за огорожею — густим ланцюгом поліціянтів зі щитами і кийками. Хлопець на дідових колінах крутив головою і не знав, куди дивитися — на парад екіпажів, які рапортують Голові, чи на людей у шоломах, зі свистками та пістолетами.

Старий глибоко зітхнув. Свіже повітря, легкий вітерець — йому було значно краще. Він майже не відчуває серця, і добре-таки, що не дозволив собі розклеїтись. Он як бурхливо радіє малий…

Старт.

Мотузки, що дотепер утримували на землі всі ці неймовірні споруди, з полегшенням луснули; трибуни заволали, вітаючи своїх улюбленців. Веселощі вихлюпувалися через вінця; малий товкся на колінах діда, галасуючи і підстрибуючи, і зачаровано слідкував за яскравими кулями, що піднімалися усе вище, — та й сам старий, хоча вже багато днів перебував у тихій депресії, відчув приплив свіжих сил.

— Пішов! Пішов! «Яструб» вище від усіх, диви, діду!..

— Отже, дорогі глядачі, почався перший етап змагань, і ми…

— Діду, диви, а в того червоного хвіст! А диви-и…

Небо квітнуло.

Кулі зависли в повітрі. Час од часу на трибуну падала тінь — тоді дід з онуком бачили сонце крізь тонку, барвисту тканину. Кулі ширяли, то зливаючися з блакиттю, то яскраво спалахуючи на її тлі — вони мінилися залежно від температури, вітру, ще хтозна від чого; гримів оркестр, хтось запустив ракету, і його одразу вивели за порушення правил. Щось горлав коментатор — старий не слухав його, зачарований видовищем. Коли вже йому це так цікаво, так несподівано… якими ж очима дивиться на це малий!?

Раптом «Яструб» — найбільша куля, що найдалі піднеслася у небо, скулилась, мов гниле яблуко, і почала падати.

Злякано зойкнули трибуни; куля майже торкнулася землі — на щастя, далеко за огорожею, де не було людей, роздулася знову, і люди заволали вже від захоплення; в обрисах кулі проступила клоунська фізіономія — круглий ніс, відкопилені вуха, весело розтягнутий рот.

— Оце так-так, — радісно сказав старий. — Раніше такого… поглянь-но, раніше такого не робили!

Коментатор чомусь замовк, зате оркестр працював за трьох; «Яструб» здимався усе вище і роздувався; люди роззявили роти, бо куля зайняла майже півнеба. Інші виглядали просто комашками поруч із нею.

— Диви-но! — чудувався старий. — Раніше такого…

Трибуни вщухли.

Кулі поводили себе дивно; одна оберталася, гасаючи по тугій спіралі; інша тремтіла і розгойдувала кіш, аж екіпаж судомно чіплявся за борт. Ще одна сплющилась, ще одна — витягнулася в бурульку…

«Яструб» продовжував зростати. Коментатор мовчав; старий відірвав очі від неба.

Посеред зеленого поля стояв Голова з білим, як тарілка, обличчям.

Старий занепокоєно засовався. Обернувся до онука — і тому не побачив.

А варто було.

За мить до вибуху «Яструб» спалахнув, як солома; небом полетіли чорно-червоні клапті.

Трибуни поринули в тишу, в якій блюзнірськи сурмив оркестр; потім захлинувся і він. І, наче дочікуючись паузи, зайнялася інша куля — з далекої країни, зелена зі сріблом, і на голови глядачів посипав вогняний дощ.

Здійнявся вітер.

Він підхопив багатоголосий зойк, закрутив його в смерч і підкинув угору — разом з ялинковими іграшками куль…

Поліцейський ланцюг протримався п’ятнадцять секунд. Люди кинулися геть, безжально давлячи одне одного.

Старий один дивився у небо. Тільки він бачив, як кулі захоплює вихор — за півхвилини вони вже були далеко, над житловими кварталами міста, де почали вибухати, почергово, витримуючи рівні паузи.

Старий ясно уявив свій двір. Молодшого онука в синій колясці й доньку, яка розвішує пелюшки на пласкому даху; вогонь з неба…

Більше нічого.

Нестерпний біль у серці. Темрява.

Великий Інквізитор проглядав списки загиблих, але не помітив прізвище пана Федула, колись блискучого директора третього Віженського ліцею. Невідомо, про що нагадало б йому це прізвище. Хоча, зрештою, про що ж іще?

* * *

«Надлишок пряности шкодить страві, як юнакові — надлишок веселощів. Куховарка знає, що запах тмину мені огидний.

Добродійки мої творять на початку не вбивство навіть — балаган. Фарс, від якого кров стигне в жилах; чи граються вони, мов кішка з мишею, чи набирають сили в переляці натовпу? Але добродійки мої з кожним днем зростають на силі своїй, і люди тікають з міст, ховаються у ліси й урвища, дичавіючи…

…А хто вам сказав, що світобудова, якою ми її мислимо, лишається незмінною навіки?

…Звинувачують мене в крамолі…

Добродійки мої не бажають перетворювати світ; так вовк, який живе в кошарі, не бажає змінювати довколішню сутність, він просто тамує голод.

Темрява повила душу мою. Не знаю, що буде завтра…»

Увечері почалося стовпотворіння на вокзалах.

Якась віщунка, що от уже півстоліття не виходить зі сирого підвалу в передмісті Віжни, повідомила про початок «Часу Відьом» — це для пересічного громадянина прозвучало як кінець світу. Звинувачуючи владу — відомо-бо, що відьма-матка ніхто інша, як коханка Великого Інквізитора…

Офіційним повідомленням не вірили.

За квиток третього класу платили ціну золота. На перонах репетували діти — у ці дні всі вони відчували страх і прокидалися по ночах із криками. Дорогами тягнулися валки машин і автобусів. Віжна порожніла на очах.

Вулицями крутився чорний дим. Прокляті кулі спалили цілі квартали — уся пожежна служба Віжни день і ніч стояла на вухах. Пожежі не бажали вгамуватися; опікові центри переповнились.

Пікети та демонстрації були заборонені державною Радою — тому людей, які прийшли вимагати захисту до Палацу Інквізиції, розігнали струменями води.

Зробила свій внесок і природа: посеред літа вдарили осінні холоди. Липневі квіти померзли за одну ніч.

Герцоґ затвердив постанову про введення у місті надзвичайного стану. Старж підписав наказ про арешт усіх без винятку Віженських відьом.

На перехрестях встановлювали кам’яні плити із зображеннями знака Пса. З міського центру ритуальних послуг вилучили всі камені для надгробків, у підвалах Палацу над ними працювали п’ятеро потужних маркованих Інквізиторів; знаки мали послабити відьомську силу. Місто, заставлене плитами, нагадувало величезний цвинтар; Клавдій не тішив себе надією на ефективність подібних заходів. Невеличка незручність на ЇХНЬОМУ шляху — ось і все…

Арештованих відьом вивозили в критих вантажівках. Неініційованих; діючі отримували вирок протягом доби. Конвоїри вимагали преміальних за ризик, бо при двох випадках втечі вбили трьох і чотирьох скалічили; кати потребували поповнення, бронежилетів і знову-таки преміальних. «Це дешевше, аніж платити пенсії нашим сім’ям».

Міністр фінансів довго скнарився, але за допомогою герцоґа Клавдію вдалося витиснути кошти; ні радости, ні задоволення…

«Бо матка… зачаїлася так близько, що я не можу спати. Сьогодні я зійдуся з нею…»

— Патроне, Юліан Мітець дзвонить вам уже другий день. Особиста справа. З’єднати?

— Треба було доповісти раніше. З’єднай.

Клацання у слухавці.

— Так, Юле, це я…

— Клавдію… Сили небесні, Клаве, я вже не сподівався до тебе…

— Зараз важко, Юле. У мене хвилина часу… Я слухаю.

— Клаве, я… ти можеш сказати мені, що відбувається? Усі збожеволіли, ніхто не вірить звітам, відьми… Клаве, хоч натякни… Забиратися? За кордон? Але, кажуть, там теж…

Клавдій присклепив повіки. У скло лупцював холодний дощ. Навіть зі снігом.

— Немає потреби їхати… Сиди в себе. Тільки до Віжни не потикайся. І Назарові не дозволяй… Все обійдеться, не бійся.

— Ти серйозно? Ти ВПЕВНЕНИЙ?

— Вибач, справді немає часу. Зустрінемось… Запасися вином. Бувай.

— Так… так, вибач. До побачення.

Слухавка на важелі.

А що на серці?

Йому було неприємно, що Юліан не спитав про долю Івги.

Хоча, яка була б відповідь? «Я сам потурбуюся про її долю, як потурбувався про долю всіх Віженських відьом»?

Спочатку був напад на конвой партії неініційованих відьом. Десять здоровезних хлопів, озброєних клюшками та парою дамських пістолетів, протягом восьми з половиною хвилин звільнили відьом, які потім як крізь землю провалились. Конвоїри присягались, що чули сміх, як у метро, а бритоголові громили відкидали тіні струнких, довгокосих жінок; Клавдій водив долонею над картою передмість, вислуховував доповіді районних Інквізиторів і час од часу кидав опергрупу до віддаленої, нічим не примітної місцини.

Двічі знаходили ще теплі гнізда. Тричі облава виявилася вдалою — захопили двох досвідчених і чотирьох свіжоспечених.

Від колишніх — звичних для Клавдія, підступних і прямолінійних, боязких і відважних відьом «мирного часу» — цих «добродійок» відрізняла повна байдужість до власної долі. Вони лишалися байдужими до обіцянь і тортур, їх не цікавили терміни власної страти. Навіть «новенькі», ініційовані всього кілька днів тому, не мали у своїх душах нічого людського. На слова «нероджена мати» очі їхні спалахували жовтим кпином — і це був єдиний доказ того, що полонянки не глухі.

Клавдій не намагався зазирнути за допомогою Івги у світ їхніх спонук, виправдовуючися тим, що метод «перископа» неефективний; насправді ж виною цьому була огида до цих «нелюдей у людській подобі» та небажання занурювати в них Івгу. Хтозна, як відіб’ється на дівчинці…

Наступною подією виявилося затримання «стриптизерки» дуетом молодих перспективних Інквізиторів. Це її він підозрював у тому, що…

На цю думку його наштовхнув її шалик. Не сам собою, а те, як вона колисала його. Мати. Матка. Нероджена, але, можливо, вже народжена.

Вона криво всміхнулася, вітаючи ворога, який уже одного разу поступився їй; це була небувало могутня щит-відьма, і не більше. З «колодязем» вісімдесят п’ять, залізним захистом і професійною безсоромністю нічної танцюристки.

— Твоя мати зреклася тебе, Аню.

Ні, він не збив її з пантелику. Бодай на мить. Знову зневажлива посмішка.

— Інакше чому вона віддала тебе до моїх рук? Ти помреш сьогодні.

Байдужість.

— Де ВОНА, Аню? Де твоя мати? Вкажи мені шлях — вона не буде проти.

— Ти так хочеш цього?

Голос відьми, від якого затремтіли вартові в кутах. Пронизливий, вібруючий, насмішкуватий.

— Ти помреш, Великий Інквізиторе.

— Всі помруть.

— Усі — також, але ти раніше… на вогнищі. Нероджена мати чекає тебе… буде чекати.

— Чекає — чи тільки збирається?

— Ти не зрозумієш. Задовольнися тим, що бачиш очима. Мені шкода тебе.

Вона співчутливо посміхнулась. І до самої смерти не сказала більше жодного слова.

* * *

П’ять хвилин по тому, як на стіл Клавдія ліг звіт про страту стриптизерки, трапилось ось що.

До кабінету гарячково заскочив референт:

— Патроне, там… до вас… Герцоґ…

Клавдій з огидою поглянув на переповнену попільничку і повиту полотнами диму кімнату. Жоден герцоґ Віжни зроду не бував у цьому кабінеті, жоден Великий Інквізитор не вшановувався такою честю… Коли це, звісно, честь.

Він підвівся назустріч гостю, витримуючи правильну пропорцію між власною гідністю та належною повагою. У жилах Клавдія не набралося б і склянки такої шляхетної крови, яка по вінця наповнювала герцоґа; його світлість був високим і сутулим, зі злегка відвислими щоками та глибокими ямками очниць. На дні цих ям сиділи хижі, отруйні, жорстокі очі.

— Ви надто багато курите, пане Великий Інквізиторе.

Гарний початок. Начебто неофіційний. З інтонаціями засмученого батька. Цікаво, чи не призначено на завтра позапланову Раду Кураторів. Таке вже бувало — таємно від Великого Інквізитора розсилалися запрошення, й одного чудового дня голова Інквізиції виявляє, що високе крісло вислизнуло з-під його сідниць.

Герцоґ замислено озирався. Пройшовся поглядом трьома символами дізнання, зітхнув. Закашлявся. Клавдій увімкнув кондиціонер.

Хто спадкоємець? Куратор Рідни і так пропустив п’ять років…

І чим цьому вискочці Старжу така дорога ця обтяжлива влада на порозі кінця світу… Що він ладен зубами та нігтями чіплятися за неї.

— Ви не запропонуєте мені цигарку, пане Великий Інквізиторе?

Герцоґ не курив. Навіть колись виступав у передачі «Здоров’я», років десять тому, коли тіло його світлости ще було придатне для демонстрування у плавках, на бортику басейну.

Клавдій згадав Івгу. Що це всіх їх потягнуло на куриво…

Герцоґу він не відмовив. Вже з того, як його світлість узяв у руки цигарку і потягнувся до вогню, було зрозуміло — колись герцоґ димів, як тютюнова фабрика. Пам’ять рук… Ось тобі й «Здоров’я».

— Я ознайомився з вашими звітами, пане Великий Інквізиторе.

Клавдій знизав плечима — робимо, що можемо.

— Стан справ у країні… хмм…

Гідне продовження. Мляве пережовування варених слів, за якими стоїть щось. З чим, власне, і з’явився герцоґ.

— У мене є підстави вважати, що стан цей дедалі гіршатиме. Жоден Інквізитор не буде оптимістичніший у своїх передбаченнях. І, відверто кажучи, жодного Інквізитора не буде також.

Герцоґ затягнувся. Зараз дізнаємося, з чим завітав. Не розраховував на такий тон? Нумо, спробуй, докори!

Герцоґ мовчав, тупив очі в підлогу; Клавдій з деяким неспокоєм відчув, що досі не може зрозуміти, з якої колоди герцоґ витягне свій козир. Якщо це взагалі — козир.

— У моєму звіті, — Клавдій вирішив не знижувати обертів, — опущені деякі міркування, які я не хотів би довіряти паперу. Я готовий особисто… Але спочатку, мабуть, мені треба вислухати вас?

Мовчання герцоґа зробилося просто нестерпним. Це вже не виховний захід, а вирок. Незрозуміло, що ще можна сказати після десяти хвилин такої мовчанки.

Клавдій покрутив у пальцях наступну цигарку. Відклав. Сперся підборіддям на зчеплені пальці. Що ж, він почекає.

— Півгодини тому записали моє звернення до народу, — повільно сказав герцоґ, і щось у його голосі змусило Клавдія здригнутись. — Звернення-напучування, із заспокійливою посмішкою і м’якими інтонаціями… Яке щастя, що я змалку навчений цьому. Вдаю, наче нічого не відбувається. І так переконливо, що багато хто вірить.

Герцоґ понад силу відірвав очі від підлоги:

— Клавдію, ми ніколи не були друзями… Те, що я зараз скажу — тільки для вас. Я відчуваю себе капітаном корабля, який під бравурну музику йде на дно. Мені телефонували… Глави сусідніх країн, ви розумієте, про кого я… У них те саме.

Як просто. Таємниця, яка привела герцоґа в кабінет Великого Інквізитора, виявилася звичайним страхом. Тим більше неприємним, що носій його боягузом не був.

— У мене, Клавдію, купа доносів на вас. Заяви від деяких кураторів, що звинувачують вас у всьому… в коханках у вас відьма, яка має на вас значний вплив… Ні, у мене й гадки не було тиснути на вас. Частина моїх інформаторів стверджує, що серед усіх ваших жінок ця — особливий випадок. Ви її безтямно кохаєте і захищаєте, тоді як до всіх інших застосовуються найжорстокіші заходи. Є й така версія: ви ведете подвійну гру. Ви вже відловили цю саму… матку. І вона живе у вашій квартирі. Ви тримаєте її, поки неініційовану, як убивчий козир. Бачите, Клавдію, якою мірою я відвертий.

Ось воно як. І все важче втримати на обличчі машкару спокою. До чого ж свіжий погляд у інформаторів пана герцоґа.

Клавдій поглянув чужими очима на себе, який іде з Івгою під руку. Дивне враження… При бажанні можна побачити і «кохання», і «козир у рукаві».

— Інакше кажучи, — повільно вимовив він, — ви підозрюєте мене всього-на-всього в… зраді?

Щось таке щире здригнулося у його голосі — навіть герцоґ зніяковів:

— Ні, що ви, Клаве… Я поставив вас до відома. Що доводить мою довіру до вас як до керівника важливого відомства.

Відомство відьомства…

— Інквізиція не відомство, — похмуро поглянув на герцоґа Клавдій. — Вона — Імперія, вона сама по собі. Зізнайтеся, ваша світлосте — ви були страшенно засмучені, коли її очолив саме я.

Герцоґ подивився на свою руку з цигаркою.

— Пане Старже. Яка різниця… ТЕПЕР?

— Хіба ніякої? — здивувався Клавдій.

— Вам мариться змова. Так, певний час я докладав певних зусиль… але не тепер, коли…

Напружені погляди. Першим відвів очі Клавдій.

— Добре. Відвертість за відвертість. Ця жінка — відьма з загостреним сприйняттям. Я використовую її в роботі. Вона була нареченою сина мого друга, і тому я вважав за необхідне… трохи допомогти їй. Це все; щодо матки, будь-який експерт підтвердить вам — майбутня сутність відьми не встановлюється до обряду ініціації. Більше того, у перші години після цього вона перебуває в «плаваючому» стані — робоча відьма може дорости до воїна. З тієї ж Івги з її надзвичайною чутливістю може вийти найординарніша відьма з мілким «колодязем»… Притому я зроблю все можливе, аби вона ніколи не ініціювалася, а мої почуття — навіть кохання, за визначенням ваших інформаторів, ніколи не вплинуть на мої вчинки. Це я можу вам ґарантувати; я сказав усе, що ви хотіли почути?

— Дякую, — повільно озвався герцоґ. — Дякую… Ваші жінки — ваша особиста справа. Ваші методи роботи… також. Тепер скажіть мені — що відбувається?

Клавдій зручно відхилився на спинку крісла. Він говорив п’ятнадцять хвилин, й очі герцоґа потроху набували колишньої хватки. Клавдію здавалося: у череп йому вгвинчуються два сталевих шурупи.

— Дякую за урок альтернативної історії, — пробурмотів герцоґ, коли Клавдій закінчив. — П’ять неврожайних років поспіль, чума і голод — це, звичайно, приписують відьмам. Але хто винен у тій смуті чотиристарічної давнини, державній зраді, кривавому розбрату між наступниками герцоґського престолу?

— Списати на відьом усі людські гріхи… Хоча ненавиджу відьом, але відчуваю до них щось на зразок споріднености. Вони не чужі мені. Це професійне; князьки догоджали своїй гордині. А відьми просто коряться своїй природі.

В очах герцоґа стояв подив.

— Минуло чотириста років… І до них знову прийшла матка.

Останні слова Клавдія зависли під стелею. Як дим. Як вирок у залі суду. Герцоґ нервово смикнув відвислою щокою:

— Гуманісти… сволота. Догрались. Відьмолюбство, щоб його…

Клавдій відчував себе боксером важкої ваги, чий суперник — пір’їнка.

— Були спроби і «варіанту-нуль». Відьом не меншало, зате життя людей робилося нестерпним. Одноманітність, жорстокий режим, вічний страх. Унаслідок — ще більше крови…

— І?..

— Безглуздо докоряти собі в «гуманізмі». Ми йшли єдиним правильним шляхом… А матку треба знищити.

— Вона на нашій території?

— Традиційно. Пам’яті Атрика Оля.

Знову мовчання. Не цікаве. Без напруги. Раунд завершився вже давно.

— І ви знаєте, як… він це вчинив?

Клавдій завагався. «Так» — брехня… «Ні» — тактична помилка.

Герцоґ пожував губами:

— Ходив на неї зі срібним ножиком? Чи не з отим, що у вас на стіні?

На стіні, праворуч од входу, і справді висів срібний кинджал, який урвав низку злочинів відьми з Одниці. На стадіоні… «Багато… м’яса…»

— Ймовірно, йому вдалося знайти її нервові центри. І нанести влучний удар. За допомогою архаїчного рупор-заклинання.

— Архаїчно…

— Що?

— Рупор… це добре. Але відтоді пройшло чотириста років…

Клавдій утомився. Страх герцоґа не зменшився, але зробився куди виразнішим.

— Я далекий од паніки, Старже. Але… В сучасної армії є засоби трохи ефективніші за… «традиційні надбання». Я вам дам… це виглядає, як телефонна трубка. Допуском буде відбиток вашого пальця у поєднанні з кодом; Вам потрібно буде тільки ввести координати і час. Знайдіть свою матку якнайшвидше, поки наші злякані сусіди не закидали нас бомбами. І добре було б, якби це не був населений пункт. Розумієте?

— Не розумію.

— Розумієте, чого вже там… Можливо, це й образливо, але Інквізиція в нашому світі — не найпотужніша сила. Ядерний вибух у потрібному місці в потрібний час… звісно, це в останню чергу. Спочатку випробуйте свої заколення і заклинання.

Клавдій мовчав. Яке зубожіння… власних сил не вистачає — техніка допоможе. Герцоґ смикнув щокою:

— Можливо, вам дивно, що я ТАКОЮ МІРОЮ вам довіряю?

Клавдій згадав Гелену. «Ви були добрим…»

— Ваша світлість може бути впевненим, що я виправдаю цю довіру, — сухо озвався він. — Як і в тому, що я не скористаюся… цим засобом. Я приймаю вашу пропозицію — лише задля вашого спокою.

Герцоґ невпевнено кивнув.

Його, начебто, таки трохи відпустило.

* * *

— Отже, ви мене таки здаєте?..

— Івго, це ж не в’язниця. ЖОДНА віжненська відьма не має тепер права на волю… Зрозумій.

Погляд її був вершиною красномовства.

Клавдій багато б дав, аби не робити цього — але далі зволікати не було жодної можливости. Він повинен поважати власні накази. Візит герцоґа підтвердив правило: не хочеш, аби в домі слідили слуги — витирай ноги біля порога.

Івга не могла більше жити в нього на квартирі, але ж не до в’язниці її! Він звільнив у ізоляторі одну з кімнат для персоналу — з усім, що було необхідно для життя, навіть із подобою затишку.

Але, оформляючи її як профілактично затриману, відчував він лише сором і роздратування. І почуття вини — він уже бачив перед собою ображене обличчя дівчини з сухими лютими очима. Гнівним рудим вогнищем на голові.

— Івго, — вибач! Вибач мені! — Коли ці паскудні часи закінчаться… Вони ж бо обов’язково закінчаться… Знімемо тобі квартиру. З вікнами на річку. Можемо навіть з табличкою: «Тут живе абсолютно вільна відьма». Але зараз… Треба хоч подобу створити… для твоєї ж безпеки.

— У вас через мене самі неприємності, — сказала вона втомлено. — Чутки, плітки, незадоволення. А я думала, вже на кого-кого, а на вас вплинути важко…

Бий, заслужив… Хоча, власне, за що?!

— Хочеш, допоможу зібратись?

— Мені збиратися недовго. Все життя так… трусики-шкарпетки в сумку, куртку-джинси на себе, квиток — і вперед. Тільки цього разу… востаннє.

…Власне, за що?

— Не ображала б ти дарма людину, яка заради тебе… гаразд, мовчу.

— Чому? — вона скинула голову. — Вийде чудовий монолог: «Я так багато для неї… а вона…»

Він зітхнув і повернувся до дверей; вона наздогнала його і раптом обійняла за плечі. Так міцно і несподівано, що він завмер.

— Клавдію… Мені сумно. Не залишайте мене. Єдина людина, якій можна, начебто, вірити… Візьміть мене на вечір до себе. Як дитину беруть, аби завтра веселіше було дибати до притулку.

Він накрив долонями її руки на своїх плечах.

«Нестямне кохання». Стандарт мислення — коли чоловік у літах і при владі опікується красивою дівчиною… Чи це Чугайстир постарався?

Йому згадалося його лисеня. В’язень. Вільнолюбна істота, народжена в і для в’язниці.

— Івго, ти дуже ображена на мене?

— За що? Клаве, я ж розумію, я все… Вибачте мені. Прийміть мене… на один вечір. Я навіть, коли хочете…

Він обернувся.

Руда почервоніла.

— Ні… я не те мала на увазі… Клаве, не дивіться так. Вибачте. Я так багато бачила… чоловіків, яких за одне… ЦЕ легко купити. А я про вас ТАК ніколи не думала. Ви тепер подумаєте, що я… Ну що я за дурепа… хто мене за язик…

— Не плач. Нічого я такого не думаю.

— Справді?

— Я трохи знаюся на відьмах. Не плач.

* * *

Це був найдовший вечір у її житті.

Першу його половину вона провела в цілковитій самотності, у величезній квартирі на Штурму, перед темним екраном телевізора. Холодний захід сонця занурив житло Клавдія у недобре червоне світло — на щастя, ненадовго і дівчина перейшла спочатку в смерк, а потім у морок.

Тоді вона понад силу підвелася увімкнути лампу. Кімната в іншому, теплому світлі не заспокоїла її. Руда повернулася у крісло і знову втупилася у порожній екран.

Її життя знову змінювалося. Знову кардинально і несподівано; Івга ще не усвідомила, що трапиться завтра — але інтуіція, загострена роками поневірянь, не лишала надії…

Вона відпочивала в обіймах м’якого крісла і не намагалася спрямувати потік неквапних думок. Це остання можливість відпочити.

Думала і про в’язницю. Бо, хоч як обманював себе Клавдій, ґрати перед відьмою вже ніколи не піднімуться. Особливо в Час Відьми. Надто ж, коли ВОНА — Івга Лис.

Можливо, це манія переслідування, як у Торки. Отже, кожна неініційована цим закінчує… І манією величі також. Вона сиділа перед вимкненим телевізором, і в ній зростала впевненість, що всі в’язниці світу готові перегризтися між собою, повиламувати одна одній зуби ґрат, аби тільки захопити у свою утробу цю лисицю, яка жити не може інакше, окрім як на волі.

За минулий місяць вона постаршала на багато багато років. Не Назар її покинув, і не вона його — ні, просто мрія її — з сонячним ранком і брязкотом посуду під руками коханого — втратила зміст, уже абсолютно неможлива та недосяжна.

Світ, що оточував Івгу, змінився разом із нею. Раніше вона була звіром, який біжить осіннім полем, відкритим для поглядів і пострілів; були безжальні мисливці, але й високе небо, і ялинник, де можна заховатись; тепер мисливці незмірно ближче, а поле перетворилося на скляну дошку, і знесилена лисиця бачила перед собою такі жахливі провалля, яких її слабкий розум раніше не міг і уявити.

Івга сумно зітхнула. Учора їй снилось…

Болюче переплетіння видінь; шугання над деревами, кипляче вариво, зоря на іржавій голці, неможливо довгий похорон, коли мрець уже зотлів, а процесія усе йшла, йшла… Вона стогнала вві сні й прохала помилування…

Їй снилося, що вона вагітна, але нічого, крім радости, не відчуває. Її величезний живіт був легкий, а дитина розмовляла з нею, і горло зводило від майже нестерпної любови. Снилася колиска, наповнена запахом немовляти — запаморочливий молочний запах. А ще — ванночка з плаваючою в ній квіткою, і білосніжна, ніжна тканина, що розгортається, розгортається у нескінченність…

Видіння наклались.

Вона стояла на пагорбі. Ні, вона летіла; почуття, що захоплювало її дух, було скоріше фізіологічне. І ззовні, зі всіх боків, згори та зісподу, ловила відгуки — спочатку слабкі, потім сильніші… наче вона смолоскип, оточений тисячею дзеркал. Або матір, до якої біжать забуті діти, що зросли в розлуці…

Прокинулася на мокрій подушці. Зі злиплими від солі віями. Вчора…

На кухні вдарив годинник. Івга схопилася; босоніж пройшла до коридору, постояла біля вхідних дверей. Піднесла до очей свій власний, старий, багато разів ремонтований…

На годиннику пів до одинадцятої. Клавдія не було; темне місто за вікнами мовчало; лише зрідка порушував його звук військового двигуна, а темряву — промені прожекторів.

Поки дивилася на годинник, він зупинився; Івга повернулася до лампи, покрутила коліщатко, постукала по скельцю.

«Зупинився годинник залізний Ім’я моє закуй у залізо У світ жорстокого заліза Тендітну квітку…»

Десь там, у Палаці, зосереджено нищив її сестер незбагненний Клавдій Старж.

Раптом їй зробилося нестерпно жахливо від думки, що він не повернеться. Що вона так і буде сидіти, чекати, думати — а він не прийде.

Ні, він знає, що вона… тут. Повернеться…

Хоча, що йому до неї? Її бажання, її страх?

Інструмент. Дзеркальце для перископа; колишня наречена товаришевого сина, ну як не допомогти…

Вона трусонула головою. Не хотілося вірити власним думкам. Тому, чому вона тільки-що дала назву.

Ця людина — занедбаний замок. З привидом. Ніхто не докопається до таємниці, що схована в надрах його підземель.

Даються взнаки «художньо-прикладні здібності». «Ти любиш… красиві фрази?»

Цей чоловік зовсім далекий од неї. Вона — випадковий перехожий; викликає жаль, а не співчуття, цікавість, а не захоплення.

Вона ввімкнула повне світло. Зраділа, що разом із напітемрявою зникла і туга, здатна довести її до сліз; посміхнулася відображенню в люстерці. Вона вже знала, що ніколи не повернеться сюди, і тому рушила вздовж стіни, проводячи рукою по шпалерах, ґобеленові, книжковій полиці — прощалася.

Двері до кабінету… Туди вона не входила ніколи. Не тому, що двері вічно зачинені — просто зі страху. І — поваги… до його таємниці.

Канапа. Висока тумба зі свічником…

Не думала ж нічого шукати. Наче щось штовхнуло під руку — присіла й повернула донизу маленьку ручку. Дверцята легко відчинилися, на Івгу дихнуло пилом, бо тумба виявилася доверху набитою теками.

Обережно стала на коліна. Потягнула верхню теку; розв’язала зав’язки, пробігла очима — адреси, телефони, імена. Бланки заяв і звернень, доручення на мотоцикл — десятирічної давнини.

Архів? Сумбурне, випадкове, непотрібне. Що залишається після людського життя…

Івга зітхнула.

Останньою лежала зелена папка на кнопках. Протягаючи руку, Івга ще не знала, навіщо.

Купка чистого паперу. Товстий чорний зошит. Давній, ледве відчутний запах. Невже парфуми?

«Конспект з теорії культури… ліцеїстки Докії Старх»

«… організація, структура в адміністративному розумінні слова… спотворює найпрекрасніші вчення…»

Вона гортала сторінку за сторінкою.

«Культурологічний прошарок… у взаємовідносинах з релігією…»

Із зошита випав згорнутий удвоє аркуш. Івга підібрала, він розгорнувся в руці — почерк докорінно відрізнявся від «ліцеїстки Докії Старх»:

«Не в нижній кав’ярні, а в новій, о тринадцятій тридцять, я тобі намалював, як пройти…»

Нескладне креслення.

«…Дюночко, кожна хвилинка твого дорогоцінного запізнення — цвяшок мені, сама розумієш, у яке місце. Втечи з пари. Вічно твій — я».

Івга облизала губи. Вона тремтіла так, наче пробралася у заборонене — але замість того, аби сховати зошит, вона перегорнула кілька сторінок наперед. Новий аркуш — з учнівського записника:

«Дюнонько, не дуйся, я не винен. Люблю тебе. Не гнівайся. Клав.»

Івга закрила зошит. Застебнула іржаві кнопки. Метушливо запхнула теку на місце. Клацнула залізною ручкою — і цієї миті почула обертання ключа.

Клавдій заснув у кріслі. Івга ввійшла з гарячим чаєм — і нерішуче зупинилась.

Як не щастить чаю. Ніколи його не випивають. Ніколи. Навіщо тільки готують?

Руки Клавдія спочивали на бильцях. На обличчі така нескінченна втома, що вона відчула себе маленькою дівчинкою.

«Мені б твої проблеми, Івго…»

Поставила тацю на столик, підійшла та сіла на підлогу біля крісла.

Ну ось, а вона хотіла йому сказати… Утім, усе на краще. Сказати можна і зараз. Навіть краще — нехай не чує.

— Клавдію… Клаве…

Десь там, далеко, спали білі гуси. І бачили вві сні, як добряче скубуть Великого Інквізитора.

— Клаве…

Взяла важку руку. Її можна було безкарно тримати в долонях.

— Вибачте мені, будь ласка. Я би так хотіла… Але не можна. Це… так не буває. Все, чого я хочу — ніколи не буває… Пробачте мені…

Підвелась.

І Назар також спав. І не прокинувся.

Нечутно вийшла у вітальню, витягнула з-за вішака свою давно спаковану сумку.

«Не хотілося б завдавати вам клопоту — але я не можу в неволі. Не можу…»

Клавдій сторожко реаґує на клацання замку, але вона блокувала заскочку.

«Мені не хотілося б… Але я, здається, скоро буду тягарем для вас… я чужа, випадкова, мені слід бути байдужою — але байдужою бути я ніяк не можу».

Дощ. Як тоді, коли сиділа тут під дверима.

«Клавдію… ну що мені було робити?!!»

Місто мовчало.

Розділ 11

Місто було повне Інквізиторів. Івга відчувала їхню присутність кожною клітинкою, кожною порою своєї багатостраждальної шкіри. Люди їхали і йшли, з дітьми на плечах, валізами і рюкзаками; центр Віжни, завжди закритий для вантажівок, був заповнений ними, мов якесь фабричне передмістя. І всюди, всюди, всюди була Інквізиція.

До вокзалів не можна було підійти й близько; Івга швидко зрозуміла, що, коли вона відчуває Інквізитора, то за мить і він учуває її. Поки що її рятували натовпи — вона поринала в метушню переляканих людей; на вулицях, де на тисячу біженців — один Інквізитор, їй удавалося вислизнути від переслідувачів. Вона здалеку відчувала наближення патрулів і кидалася у протилежний бік… Однак наближався вечір, а з ним — комендантська година. Патрулів дедалі більшало, схованок — меншало; підворіття були геть ненадійним сховком, двері під’їздів наїжачувалися кодовими замками — та й що там робити, на горищі? Інквізитор-шукач учуває за багато метрів і крізь цегляні стіни. Рухатися, рухатися, бігти…

Вона тікала.

Вона мала попастись. Невідомо звідки з’явилася інквізиторська машина, перерізала шлях, і дівчина відчула владний наказ — стояти. Паралізована, підкорена і безпорадна, вона тулилася до стіни. У роті — залізний присмак.

Можливо — крови. Можливо — страху; їй видавалося — білими лисячими зубами вона гризе іржаву колодку своєї клітки.

* * *

Ніхто ніколи не дізнається, чого вартував йому цей спокій.

Він відчував погляди. Потилицею, спиною; всі, хто зібралися тут, знали — що Великий Інквізитор особисто впустив відьму. Він зрадив професійний кодекс, дав притулок одвічному ворогові, а потім дозволив обкрутити себе круг пальця. Знали, мовчали і чекали від нього вчинків.

Клавдій сів. Обвів їх важким, зненависним поглядом.

Вар Танас, його суперник. Чекає реваншу.

Нервовий Мавин, споборник. Думає, чи не перекинутися до опозиції.

Тома. Готовий кинутися. Без страху і жалю.

Блідий куратор Корди, зовсім дезорієнтований. Опустив руки.

Юриц. Смутний. Приречений на зміщення.

Антор, з неприхованим докором у очах: «Старже, Старже, я служив тобі вірою і правдою, як же ж ти мене підставив».

«Залізна зміюка», відчужений, з байдужими очима. Що йому до Старжа — аби тільки душити відьом…

Усі зібрались. У Палаці Інквізиції вмираючої Віжни. Ті, хто не встигли виїхати, низками пробираються до передмість, а на їхньому шляху розкривається земля, вищиряється вузлами комунікацій, надрами каналізацій, шахтами метро; гвардійські частини не наважуються наблизитися до будівель, що кожної миті можуть поховати під уламками.

Куратори можуть розповісти і не таке — як на пляж Одниці виповзло примарне страховисько, як на виноградниках Еґре визріли на лозах ґрона людських очей, як на полях Рянки з-під землі постали всі колись закопані там кості… І ще багато чого, недарма тепер стільки божевільних і неймовірно розплодилися нявки.

— На початку нашого зібрання повідомлю: мій заступник домовився з керівництвом служби «Чугайстир». Їхні люди поширять свою діяльність і на відьом. Безумовно, перебільшувати цю допомогу не варто, але в нашому стані не можна гребувати і найменшою підтримкою. Готовий вислухати вас…

Біля дверей сперла голову на долоні Федора. Плювати їй на всіх і все, але мучить одне питання: як міг Клавдій… чоловік її мрії… спати із цим дівчиськом-відьмою?!

Думок Клавдія вона не чула. Як міг він пояснити їй, що не спав… Взагалі ні з ким — і вже давно. Таке втримання шкідливе для здоров’я, але дуже корисне для душі. Він давно вже не любив. Ціле життя…

Втім, байдуже, що вона про нього думає. Нехай вигадує, наче він спокусився на молоденьку — легше буде зрозуміти.

Вони готували його відсторонення. Вже поділили ролі; налякані війною з відьмами, куратори не забували ділити крісла…

Клавдій дивився у вікно. На навислий над містом дим; коли схоплять неініційовану, ще лишається надія знайти її у в’язниці. Якщо ж вона встигне пройти обряд…

Він ледве повернув на обличчя звичну машкару. Усіх діючих знищують на місці. Без суду. І спалюють тіла; він сидить тут, а руду десь там уже ведуть на страту…

Як завжди, — сказав чорний барельєф жінки, яка могла б бути ким завгодно. Дюнкою, Івгою, навіть його давно померлою матір’ю. Ти ніколи не помічаєш того, хто поруч. А зміст твого життя кружляє довкола тебе і намагається потрапити на очі. Ти зайнятий. То іспити, то пришестя матки… Потім ти кличеш… І краще б ти цього не робив.

Бо твій запізнілий заклик — ПОВЕРНИСЯ — викликає страховиськ. Потвор, які залишаються коханими. Які несуть смерть.

* * *

Перші метри довелося повзти на руках. Ноги, скуті велінням, відмовлялися слухати — але біль у здертих долонях повертав дієздатність. Івга загарчала від дикого бажання свободи і вирвалася з полону чужої волі. У зімкнутих щелепах наказу лишилися лише клаптики рудого хутра.

За півгодини, коли знесилена Івга сховалася в сухій чаші фонтана в якомусь старовинному дворі, неприродну тишу порушив скрип візка, і дівчинка у витягнутій кофтині зупинилася неподалік…

Чи був у неї вибір?

Не ображайтесь, Клавдію… Ви ж бачите, що — ні.

Уночі їхня крита вантажівка прорвалася крізь оточення. Жах, сліпуче світло прожекторів і тряскіт автоматних черг зосталися позаду; машину наче боронила незрима сила, і вона мчала гладенькою трасою, а в тенті позіхало всього п’ять круглих дірок. Хоча вже здавалося, що всі — застрелені. Безнадійно мертві…

Жінки сиділи на дні кузова і тулилися одна до одної тремтячими спинами. Їм було страшно.

Вантажівка завернула на розбиту дорогу. Ще трохи — і важкий шлях закінчиться. Тент дряпнуло гілля, рипнули ворота. Жінки не бачили нічого — довкола суцільна темрява.

— Виходьте…

Дощ. Ліхтарик у чиїхось руках:

— Ви на останній станції, сестри. Ваші поневіряння закінчилися, і ми раді за вас.

Новоприбулі мовчки вибралися з машини. Та, що зустріла їх, розчахнула перед ними двері низької напівпідвальної кімнати:

— Чекайте. Терпіння, сестри, ви вже досягнули мети.

Залізна груба. На столі — бідон із ложкою та купка бляшаних тарілок. Жарівка під стелею; у цьому відвертому світлі жінки набули, нарешті, зовнішности.

За звичайних обставин вони ніколи не зустрілися б. Середніх років дама з хімічними кучерями з клітчастою валізкою в маленькій, тонкопалій руці; школярка з червоними від сліз очима, в спортивному костюмі, із зеленим рюкзаком у наліпках за спиною; гостролиця стара з темними, чоловічими долонями. І дівчина, руда, мов соняшник. Смертельно змучена.

Івзі хотілося лягти. Але на підлозі було зимно, а на канапі, де вже сиділа жінка з валізкою, — надто мало місця… Її морозило.

Там, біля фонтана, вона боялася… Що її відкинуть. Ще більше — що приймуть. І — до знетями — що мститимуться за зраду.

Їй не дорікнули жодним словом. Ніяк не виказали свою обізнаність — і у відповідь вона відчула щось на зразок вдячности.

Присіла на краєчок канапи, лишаючи місце для старої, але та пішла прямісінько до столу та заходилася біля паруючого варива.

Хтось схлипнув; Івга підвела голову. Дівчинка в спортивному сиділа на своєму рюкзаці і глухо плакала.

— Ти чого? — хрипко спитала стара.

— До мами… хочу, — видихнуло дівча, ховаючи обличчя у колінах.

— Нічого, — озвалася дама. — Скоро вже не будеш хотіти.

Дівчинка схлипнула востаннє — і завмерла.

— Не будеш, — підтвердила стара. — А чого будеш, ось знати б…

Нечутно відчинилися двері. Четверо одночасно обернулись.

Жінка в довгій, до підлоги, сукні без пояса. З чорним прямим волоссям.

— Підемо, сестри… Останнє запитання — може, хтось не бажає йти?

У Івги підтягнуло живіт. Жінка не дивилася на неї — але Івга підозрювала, що питання це з подвійним дном, з натяком; думки її безпорадно перебирали якісь непотрібні спогади, намагаючися зачепитись за головне… Вона стоїть на порозі провалля — усе, більше не буде часу згадати. Щось би добре на прощання…

Чай. Гуси. Вогнище посеред снігу, жовтогарячий шалик, вишнева гілочка, смола, ледь відчутний запах… Усе.

Жінка похилила голову:

— Забудьте вашу скорботу, сестри. Ваша нероджена мати чекає.

Всього лише спортзал. Шкільний. Порожній. Ґрати на вікнах… поверх звичної баскетбольної розмітки складне переплетення тонких чорних ліній. Ні, темно-іржавих, з полиском, наче кров.

— Заходьте, сестри… Чиніть так, як велить вам ваша сутність. Підкорюйтеся своєму єству; прийде час помирати — вмирайте. Прийде час воскресати — воскресайте. Ідіть ниткою, стопа за стопою, не сходьте з дороги. Це ваш шлях, здолайте його весь.

Івга не могла роздивитися мовчазних відьом у дальньому кінці залу. Її трусило, як у пропасниці; дівчинка ридала ридма.

Я маю згадати, — панікувала Івга. Усвідомити життя. Я — востаннє я. Потім мене не буде. Клавдію! Клаве, пам’ятай мене. Як ту дівчинку з юности, як я заздрю їй…

— Лягає шлях ваш. Нехай ляже рівніше.

На підлогу впали чотири довгих мотузки. Чотирма несхожими конфігураціями: перед дівчинкою — майже прямою лінією, перед старою — складним лабіринтом вузлів, у дами — спіраллю, а в Івги…

…плутаний клубок. Такий тугий і заплутаний, що навіть чорноволоса відьма здригнулася і переглянулася зі сестрами.

— Не сходьте з дороги… Йдіть.

Я не пройду, — зраділа Івга. Це пастка, вони все заздалегідь підлаштували…

Вона безтурботно ступила на край мотузки — і тієї ж миті усвідомила, що пройде.

До кінця.

Спалахнув вогонь.

І спортзал зник.

Дівчинка крокувала залізницею, і дві блискучі смуги вказували їй шлях.

Вона спотикалася. Важелі стрілок із каламутними очима ліхтарів вдоволено клацали за спиною. Позначали пройдений етап.

Йшла і дивилася туди, де рейки губилися у млі. Вітер стояв стіною і тиснув їй на обличчя, мов прес.

Відстала від потяга. Треба наздогнати…

Вона знала, що дійде.

Стара клигала сивою нескінченною волосиною. Під нею — темрява. Вона хиталася, ловлячи руками свідомість, що вислизала… пленталася і бачила себе молодою та сильною, як того дня, коли на сіннику застукав її білозубий бурлака, якому вона і встромила в печінку іржавий уламок коси. Вона знала, що досягне мети.

Дама простувала кригою. Знизу, з-під прозорої луски, дивилися на неї її ненароджені діти. Два хлопчики і дівчинка; жінка знала, що не наступить на їхні обличчя, швидше в ополонку… Жінка плутала, поверталася власними слідами і все частіше наштовхувалася на низки інших, крихітних слідів.

Зціплювала зуби й ішла. Вона дійде. У неї немає іншого виходу.

Івга ступала кільчастим тілом жовтого смугастого змія. Його м’язи пружинили під ногами; вона безгучно плакала, зважуючись на кожний наступний крок, бо в кінці шляху її чекала пласка голова з роздвоєним язиком. Немиготливі очі дивилися жорстко і з розумінням; так інколи дивився на неї Клавдій.

«Що ж ти матері не написала?»

«Навіщо їй мої листи… я ж відрізана скибка…»

«Що ж ти не написала?»

«Тільки б вирватись, я напишу, приїду…»

«…Не написала…»

Івга пригиналася і пролазила в тугі петлі, у найвужчі кільця — їй допомагала блискуча, слизька, гладенька луска.

«Я пройду… Зберегти б пам’ять. Поки що я все пам’ятаю. Хто я, де жила, кого любила. Пам’ять…»

«…матері…»

Вона стогнала від приниження. Відчувала себе все більш ницою, нікчемною істотою. Грудкою бруду…

«Клаве, я вас ніколи не побачу».

«Що…»

«…Ніколи. Ні, не треба мене пам’ятати, забудьте…»

«…ти…»

У неї підламалися коліна. Вона впала, чіпляючися за змія. Страшне чекання хтозна-чого.

Пласка голова хитнулась:

«Тепер я тебе вкушу».

«Ні!»

«Час помирати — помри без страху»

Івга закричала. Розчахнулася зміїна паща…

Саме цієї миті на дівчинку вилетів з імли чорний потяг.

Волосина під ногами старої урвалась.

Тріснула крига під утомленою жінкою.

Івга відчула вбивчі ікла у своєму тілі, хотіла заплакати, але не змогла: просто померла.

Смерть її була чорною рівниною з темно-червоними горами на обрії. А над ними — небо — також червоне, мов розпечене вугілля.

А потім — нічого.

«Прийде час воскресати — воскресайте».

І вона ожила.

Відьма…

«Пам’ятаю?»

Підошви так само зіслизають зі слизького змія. Вільга…

«Я — ще я? Я… пам’ятаю?!»

Івга…

Кінець шляху.

— ХаОС не вічний. Візьміть свічки, сестри, завершимо ж обряд, як велить нам наша нероджена матір.

… до нього з усієї сили.

І стара, і дівчинка, і дама; першою закінчила шлях дівчинка, за нею — дама, через хвилину — стара. Тільки Івга ніяк не могла.

«Я лишаюся собою. Але ж обряд майже завершено. Я марно боялася, я зберегла…»

Біль. Удар. Судома зміїним тілом.

— Всім стояти! Інквізиція!

— Сестро, вперед! Заверш!

— Стояти!

Червоні гори впали.

«Отже, все…»

Все зникло.

Повернулося ніщо.

* * *

Він із силою опустив на стіл судомно стиснутий п’ястук. Оратор — Тома з Альтиці — був уражений його нестриманістю; вирішив, дурненький, що реакція Великого Інквізитора викликана його звинуваченнями. Коли б ти тільки знав, Томо… Клавдій осміхнувся, мовчки вибачаючись.

Дурень. Підібрав перлину, кинув до непотрібу і загубив нарешті…

Цікаво, хто з них знає про його останнє розпорядження. Усім оперативним групам і патрулям наказано — виловлених РУДИХ відьом особисто доправляти до Великого Інквізитора. Бо Відьма-матка обов’язково має бути рудою…

Як він радів цій своїй вигадці. І як же ж непевно, ненадійно виглядає це тепер. Хіба що дисципліна — останнє, що знищить загальний розпад.

Розпад.

Ядерний вибух у кишені.

Сьогодні йому привезли одну. Фарбовану. З неглибоким «колодязем», але безтямно люту; перед стратою вона так і сипала пророцтвами про кінець світу та матку.

Клавдій лише тепер помітив, що в кабінеті запанувала тиша. Всі дивляться на нього. Зловтішно. Стурбовано. Співчутливо. Запитально. Лише Викол — байдуже.

Чого їм? А, відречення. Зараз він мусить підвестись і вимовити формулу про відставку. Однаково, чому.

Він підвівся.

Федора подивилася йому в очі. Гірко. «Як ти міг?!»

— Панове… Я уважно вислухав ваші доповіді.

Нічого собі — доповіді…

— Власне, саме так і повинні йти справи у зв’язку з пришестям матки… нещодавно я мав розмову про це. З його світлістю.

Дуже цікаво.

— Герцоґ повністю погодився з моїм планом дій… Що засвідчує цей ось папір.

Він витягнув копію документу.

— Коли не заперечуєте, я прочитаю: «Ми, герцоґ Віжни Стефаній Сьомий, повністю підтримуємо генеральний план Великого Інквізитора Віжни Клавдія Старжа. Тому ми оголошуємо мораторій на кадрові перебудови у верхніх ланках Інквізиції, конкретно — на зміщення з посади Великого Інквізитора. Термін мораторію визначатиметься успіхами протидії активності відьом.»

Він не дивився — дав можливість слухачам оволодіти собою. Не дивився на їхнє збентеження, їхні безпорадність і страх.

Влада завжди бажала підкорити собі Інквізицію. Усі Великі Інквізитори протистояли цьому бажанню. А ЦЕЙ використовує його на свою користь.

Тепер ВІН ніколи не відмиється. Або перемога — або трибунал.

Він підняв очі.

Тома набув такого нездорового кольору, що Клавдій схвилювався. Люди такої комплекції наражаються на велику небезпеку… удару.

— Ну, ти даєш, — голосно здивувався Викол. — Все, панове, отримали своє… До роботи. Матку ловити.

Тома мовчав.

— Це вам так не минеться, Старже, — це Вар Танас. — Ви зрадили Інквізицію.

Клавдію хотілося вихлюпнути роздратування, неспокій і тугу. І з якоюсь мінімальною користю, або хоч із задоволенням.

— Мені начхати на Інквізицію. Нехай гине — але разом із маткою. Мені начхати на ваші амбіції; працювати треба. Всі — на місця. Хто не виконає найменшого наказу — буде зміщений у двадцять чотири години і переданий трибуналові.

Мовчали. Дивилися. І Федора також. Із захопленням; за віщо, цікаво, жінки так люблять негідників. Так, що ладні вибачити блуд з молоденькою конкуренткою…

Клавдія пересмикнуло від огиди. Він відвернувся.

* * *

Над її головою, низько-низько, нависало зле червоне сонце. Розпечене, мов сталева спіраль; вона стримувала стогін. Спробувала поворушитися — її руки були нерухомі. Ноги більше їй не належали. Навіть повіки не бажали коритись.

Жовтого змія не було. Темрява. І червона пляма над головою.

Вона здригнулась. Згадала… Я — це Я? Ніхто інший не оволодів мною, не оселився у моїй свідомості, в моїй пам’яті? Я — ще Я?..

Вона лежала на боці, у дивній скарлюченій позі; підлога тремтіла, гуркотів двигун. Машина. Червоне, пекуче над головою — інквізиторський знак на залізній стелі фургона, напівморок і пустка; сіре світло пробивається крізь щілини. Руки і ноги в дерев’яних скрепицях — немає нічого постійнішого за інквізиторські кайдани. Анітрохи не змінилися за тисячу років.

Не те. Єдине, що має значення: я — це я чи ні?

Мати… Трава… Гуси… Сумка… Цигарки…

Її раптом охопив жах. Здалося, наче чогось не пам’ятає. Не може усвідомити себе, згадати материне обличчя.

«Щоб ти була мені зараз назад! І за уроки! Знаю я…»

Зморшки в куточках уст. Пасмо на чолі, смугастий рушник у руках.

«Що ж ти матері…»

Івга…

Яка ти дурна. Коли ТИ ставиш таке запитання — звісно, це ТИ і є. Така, якою була вчора… Усього лише ти.

Несподівано для себе вона розсміялася. Обряд не встиг завершитись. Вона така, як була; саме тому її не вбили на місці, а запхали в ці дурні скрепиці та везуть кудись…

Сміх її захлинувся. Їй уже нічого не під силу змінити. Та й чи була коли небудь в неї ця сила?! Теж мені, відьма… немає сил думати; нехай буде, що буде.

Жовте тіло змія. Крок, ще крок, ще…

Хотілося сісти, протерти очі. Тільки от чим? Руки недосяжні. Руки мерця.

Знеможно відкинула голову. Скривилася, коли на глибокій вибоїні голова підстрибнула, мов м’ячик. Заснути б. Забутись… Відпочити.

Сон змилостивився над нею.

Тіло повелося дуже дивно.

Воно розтеклось, мов повінь, заповнило всю машину і через щілини просочилося назовні, де розпливлося по дорозі, підіймаючись аж до неба; Івга хотіла іншого сну. Не такого страшного. Аби мама, трава, літо…

Але страх минув.

Тіло руденького дівчати розійшлося світом. Ні, воно ввібрало в себе світ; вона відчувала, як гаснуть бліді вогники на обрії. Як тремтить небо та холоне земля, як лоскоче струмочок. І свербить місто. Повне… чогось… когось… не відчуває як слід, лише корчиться од сверблячки…

Кожний ніготь, кожна волосинка її були живими і дивилися на світ власними очима. Безліч яскравих образів. Дороги і згарища… Сподівання і покликання…

Жовтий смугастий змій. Крок.

Івга відчула тугу і ніжність. Як тоді, коли дивилася їй услід матір, з порога… Зміїне тіло наклалося на цей спогад, обплело кільцями, але це не страшно…

Фургон зупинився. Івга кричала.

Туга і ніжність. Надто поглинає. Занадто глибоко і боляче. Тепер вона знає правду про світ. Це так прекрасно і нестерпно, наче сліпонароджений раптом побачив небо…

— Чого виєш?

Прозріння урвалось, і кілька секунд Івга напружено намагалася забути його.

Забагато для рудої дівчинки… Не можна це носити в собі.

Прозріння зглянулося і змеркло. Лишило невиразну тінь.

* * *

Під ранок він викликав робочих Інквізиторів.

За ніч були допитані тридцять дві відьми. Відомостей було мало; ніхто й натяком не вказав на можливе знаходження матки. Клавдій ходив з кута в кут, і детальні карти селищ і містечок, областей і округів шурхотіли під ногами, мов осіннє листя.

— Ще кілька днів — і ми програли.

Помічники мовчали. Їхні сім’ї давно виїхали з Віжни — у перших лавах. І слухали тепер радіо з Віжни. Хоча тепер уже ні — на світанку радіо замовкло.

Вікна зачинені наглухо. Не допомагає і кондиціонер — у всьому Палаці стоїть густий запах диму. Півміста палає.

Телефон не працює. Зв’язок із провінціями тільки рацією.

Віжна повна нечистот. Каналізація прорвана.

Опало все листя на віжненських деревах.

Герцоґ виїхав учора.

Хаос у всьому світі. Світі відьом.

Колись давно… півтори місяці тому… він катував одницьких відьом. І дізнався про долю людей на стадіоні; навіки забруднив руки, але ж урятував?!

Коли б він знав засіб. З головою би занурився… аби зупинити це…

Ще вчора, під поглядами кураторів, він був упевнений у собі, як ніколи.

Сьогодні розуміє, що помилився. Перебільшив свої сили; матка не бажає двобою. Вона грається з ним, як кішка з мишеням.

«… Я один… що добродійки мої нездатні… лякатися власного зла…

Я один не можу сподіватися… Я маю приготувати для НИХ…

Сьогодні ми зійдемося впритул…»

Клавдій не відчуває. Воля його бездіяльна. П’ятеро помічників, які всю ніч провели в підвалах, ховають запалені очі.

* * *

— Патроне, ви звеліли доповісти… Відьма. Руда. З якогось села. Ви казали…

Клавдій підвів важку голову.

— Добре… Я подивлюсь.

Дві безсонні ночі… Чи більше? У якому житті він спав хоча б п’ять годин поспіль?

Вибрався з-за столу. Взяв фломастер, підійшов до стіни, зосередився і вивів знак «дзеркала». Не блискуче, але хвилин двадцять працюватиме. Набрав у груди повітря, подумки відтворив між собою та «дзеркалом» знак «лінзи»… Вдих. Видих; спочатку боляче — ганяти свою волю туди-сюди, віддзеркалюючи себе — як пальці в м’ясорубці… Але вже легше. Нові сили. Його власні, у кілька разів збільшені. Тепер він готовий до зустрічі…

Зруйнував знак «лінзу». Розмазав знак «дзеркала», і той уподібнився до непристойного малюнка недорозвиненого підлітка.

Він давно вже втратив надію побачити Івгу. І все ж іде… Ліфт не працює. Немає світла, смолоскипи з ритуальної декорації перетворилися на необхідність.

Плащ. Коли недотримуватися традицій самому — чого чекати від охоронців?

Запитальний погляд на чергового — блідий, мало знайомий Клавдію інквізитор:

— У сто сьомій… супроводжувати?

Клавдій кивнув. Сто сьома — не для дрібноти.

Вже на залізних гвинтових сходах у підвал він відчув ЦЮ…

Погану відьму. Не просто сильну — з вивертом. Чи то стяг, чи то щит; де її підібрали, звідки береться ця погань — мутанти, суміщені типи, жахливі «колодязі», нелюдська злоба?..

— Вони взяли її у Вейні, в нестямі… Ні, щоб одразу… Вибачте, патроне, ви ж казали — рудих… Будете дивитись?

Заскреготав ключ. Сто сьома. Режим — жорстокий-прим. Чотири «дзеркала», стаціонарні скрепиці, у стелю вмуровано знак «прес».

Він схилився до віконця у броньованих дверях.

Вельма…

Вона знала про його присутність. І дивилася, не відриваючись…

Серце Клавдія спинилось. «Зупинився годинник залізний…» секунда, дві…

Кліпнула. Опустила вії, знову позирнула — очі були мокрими. Дві прозорі кульки котяться по щоках, торкаються усміхнених уст, крапають з підборіддя…

— І за чим ти плачеш?

— Я думала… ніколи вже вас не побачу.

* * *

Вона не втомилась. Просто відчула потребу повернутися — і з деяким жалем полишила свій великий світ і увібгалася у маленьке, змучене скрипицями тіло.

Спочатку було дуже важко. Зв’язані руки оберталися неволею духу, знак зі стелі тиснув, як важкий прес; біль віддзеркалювався і повертався удесятеро сильнішим. Вона не витримувала і вислизала у великий світ, аби з подивом умістити в себе ціле море протиріч і зависнути між небом і землею… між своєю головою і стопами. З новим потрясінням відчути свою колишню сліпоту.

Людське тіло не має органів, які могли б сприйняти ці відчуття. Мозок не створений для такого розуміння; у неї мало б паморочитися у голові, а з очей мали б текти сльози — але ні голови, ані очей уже не було. Були переплетення доріг, вузли страху і віри, які розливалися крапельками надії і жалю… І ще багато сил, яким вона не знала назви, але відчувала владу над ними.

Прозріння. Туга і ніжність… ВІДАННЯ, яке хочеться забути.

Поверталася.

Тіло, звичне, але в незвичному положенні; камера зі знаками «дзеркала» на чотирьох стінах, білі зап’ястки в скрепицях, руді волосинки, що заважають дивитися.

Це я… Я не змінилась — змінився світ. Кардинально. А я…

Вона знову заплющила очі. Палац над нею був порожній і ворожий. Тільки в підвалах жевріло життя — приречене, ув’язнене; Івга облизала запалені вуста. І до цього дійде черга. Згодом…

«Прес» уже не мучив, але дратував; вона вдихнула, видихнула і втиснула величезний поршень назад у стелю. Хряснуло каміння; інквізиторський знак втратив обриси і силу. Івга труснула головою; перед очима метнулися вогняно-руді пасма, посипалася кам’яна крихта.

Дзеркало…

Вона посміхнулася. Знаки довкола неї затремтіли, попливли перед очима — і жахлива камера номер сто сім перетворилася на балетний клас; Івга побачила безліч своїх відображень, великих і малих, які губилися у глибинах дзеркального коридору.

Івга на підлозі. У важких дошках з дірками. Споглядання скрипиць не сподобалося їй, і вона викреслила їх з картинки. Вона вдивлялася у себе так уважно, як ніколи. БАЧИЛА себе.

Це я. Я, як завжди…

І бачила вона очима інших. Байдужими. Підозріливими. Співчутливими. Очима поліцейського на вокзалі й чугайстра Прова; однокласників і брата; господині антикварної крамнички і ще чиїмись, що бажають роздивитися…

Так дівчинка-підліток уперше стає перед свічадом без одягу і здивовано вивчає зміни у своєму тілі. Картинки були повчальними, інколи жорстокими — але в усіх очах вона впізнавала себе.

Довго і сумно розглядала своє обличчя очима Назара. Поглянула очима матері, але одразу похнюпилась і втерла з щоки сльозу. Позирнула оченятами песика з площі Переможного…

Лише очима Клавдія не наважилася скористатись.

Свічада знепрозоріли; Івга поклала підборіддя на дерево скрипиці й ні про що не думала. Просто існувала — тільки б не заснути, бо вві сні обов’язково з’явиться спина змія. А Івзі не хотілося з ним зустрічатись.

Їй хотілося побачити Клавдія. Вона знала, що він обов’язково прийде знову, і покірно, терпляче чекала. Він з’явиться, хоча б за службовими обов’язками…

Ця думка несподівано налякала її. Коли раніше руда була для нього випадковою дівчинкою з дороги, тепер вона — ворог, ще й заплямований зрадою, з чого вона взяла, що він відчуває до неї щось, окрім…

… того, на що вона заслуговує.

Це виявилося жахливішим і від скрипиць, і від «преса». Вона не боялася ката, але страх перед Клавдієм ожив з такою силою, що виразно згадалася нудота від їхньої першої зустрічі й візитівка, яка лишила на долоні червоний опік.

Його душа — порожній замок. І десь там никає привид його єдиної жінки. І не зносить суперництва. Івга — володарка великого світу, але над Клавдієм її влади немає і не буде. І не тільки тому, що він — Великий Інквізитор.

Майнула смугаста спина. Ні, тільки не зараз; після ЦЬОГО світ змінюється знову й ініціація триває, як і шлях по жовтому змію. Не зараз, — затремтіла вона, — не хочу, аби ВІН бачив мене ТАКОЮ…

Черговий інквізитор захвилювався. Рушив сходами вниз — Івґа розуміла, що він не один, але його супутник залишався непроникним для її чуття. Як і минулого разу…

— Будьте ласкаві, відчиніть.

Гарячий пекельний клубок у горлі…

Черговий вагався:

— Патроне, техніка безпеки…

— Це наказ, Куле.

Скрегіт замка. Ще одного; двері камер не рипіли, тут нічого не розраховано на ефект, тільки на надійність. Івзі навіть зараз важко було б відчинити ці двері зсередини…

Смолоскип; дівчина примружилась, тільки тепер вона з подивом усвідомила, що була до того в суцільній темряві.

— Патроне, не заходьте… Вплив знаків… а-а-а!..

Знала, куди вслід за тремтячим пальцем чергового дивиться Клавдій — на спотворений «прес».

Злякається?

— Йдіть, Куле.

Той скорився несподівано легко. Вірогідно, зламався. За тридцять років у в’язниці він думав, що знає про відьом усе.

Смолоскип палав рівним, спокійним вогнем. Тут не було протягів, повітря взагалі не рухалось. У дверях нерухомо стояла людина; ось чому вона не могла відчути його на відстані. Закутий у панцир. Фортеця; не дивно, що у його присутності більшість відьом непритомніли. Дивно, як це вона навчилася бути так близько…

Близько. На краю; тепер вона вперше усвідомила його міць Інквізитора. Він був не схожим на інших. Провалля… Навіть тепер, переповнена своїм великим світом, вона не могла роздивитися у ньому дна.

— Який ви… страшний, Клавдію.

Він силувано всміхнувся:

— Бачила б ти себе.

Івга опустила вії.

Абсолютна нереальність цієї розмови.

Можливо, з деяким зусиллям вона зуміла б, хоч поверхово, зрозуміти його. Уже потягнулася до його панцира — але одразу ж відмовилась од свого наміру й опустила незримі безплотні руки. Він помітив це, але ніяк не зреагував.

— Я так боялася, що ви не прийдете.

— Але ж знала, що нікуди не дінуся?..

— Клавдію… неправда, що в душі… відьом під час ініціації вселяється інша істота. Що вони змінюються, перестають бути собою.

Смолоскип у його руці хитнувся.

— Івго…

— Так.

— Ти знаєш… ХТО ти?

— Не може бути. Ні, це занадто… так не буває.

Він підвів очі до стелі, і вона за ним: прес-знак майже повністю зник у візерунку тріщин.

— Він заважав мені, — провинно сказала вона. — Але… це ж ні про що не говорить, новоініційовані відьми дуже сильні, я звичайна…

Упродовж фрази вона поступово втрачала віру у власні слова, голос її дедалі тихішав, поки не змовк.

Клавдій мовчав.

— Клаве… — прошепотіла Івга. — Мені дуже багато потрібно вам сказати.

— Кажи.

— Світ… він не такий, яким ви його бачите… він інший. Я не можу пояснити…

— Не можеш — навіщо і намагатися?

— Але ж ви хотіли…

— Що?

— Зрозуміти відьом.

— Більше не хочу.

Він відвернувся. Здавалося, зараз він просто піде. Вже…

— Клаве!!

Її поривання було таким сильним, що вона таки торкнулася його захисту. Панцирні пластини інстинктивно зсунулись; Івга відсахнулась.

Клавдій повільно озирнувся.

Ні, рудій не треба було продиратися крізь його панцир. Достатньо було просто зустрітись очима, аби зрозуміти — йому гірко бачити її у скрепицях, вона відчула, як віддзеркалюється у ньому її власний біль.

— Клавдію… я не вмію… сказати.

— То мовчи.

— Не йдіть.

— Я тут.

— Підійдіть до мене. Будь ласка.

Підійшов. Встромив смолоскип у жирандоль; очі його були дивно зосереджені. Наче він знову подумки оперував багатозначними числами.

— Івго, ти… Ти просто жахлива. Я ніколи в житті не бачив таких відьом… Вибач.

Він здійняв руку, наче збирався подивитися на годинник. Звичним рухом звільнив зап’ястя з-під вилоги.

Івга скрикнула.

Стіни камери зімкнулись. Задихаючись од болю, вона згадала, як у театрі Клавдій накрив своєю волею одночасно з десяток відьом…

Біль минув.

Тепер вона сиділа в тісній клітці його волі; зусилля було неабияким, бо на обличчі Великого Інквізитора блищали краплинки поту.

— Вибач… Я повинен скористатися перевагою в силі. Поки вона в мене є.

Він ступив уперед — Івга заплющила очі й відчула дотик його долоні до власної, занімілої в скрипицях руки.

— Івго.

Їй хотілося зняти з нього почуття провини. Сказати, що скрипиці вже майже не заважають. Ще кілька кроків змієм — і вона подолає й клітку. Вона ледве стрималась, аби не сказати…

— Добре… тільки не йдіть.

* * *

Він звик до світла смолоскипів — але зараз вогонь обтяжував його. Турбував. Доводилося мружити очі.

Можливо, було б легше, коли б він розмовляв з нею. Але минала хвилина за хвилиною, він мовчки дивився у втомлені лисячі очі й розумів, що не може зробити те, що вчинити мусить.

Під пахвою тулився до теплих людських ребер вигнутий срібний кинджал, який Клавдій вийняв колись із серця відьми.

«Ти помреш, Великий…»

«Усі помруть…»

«…Також. Ти раніше. Нероджена мати чекає на тебе…»

Почуття, яке володіло ним увесь цей довгий день, було дитячою образою. Клавдій розгнівався на долю.

Кому він докоряв, допоки метався по картах у своєму кабінеті,— безнадійно втраченій відьмі-Івзі чи власній долі, що з глузливою посмішкою передала йому в руки матір-відьму, приголомшену, ще не свідому самої себе…

До четвертої години з палацу було евакуйовано весь допоміжний персонал і частину основного. Міран довго розривався між щирою прив’язаністю до патрона та здоровим глуздом — останній переміг, і референт здав Клавдію своє господарство.

Близько години Старж спілкувався з рацією. Ефір вирував. Зверталися до народу бургомістри і намісники, які раптом перетворилися на єдиновладних володарів; перемовлялися чугайстри; захлиналися маленькі приватні радіостанції. Саме від них Клавдій дізнався, що половину Одниці затоплено морем, у Рідні зруйновано тунель під горами, а в Альтиці сформовано Похід Інквізиції на чолі з Великим Інквізитором Томою.

Що ж, варто пожити довше, аби зустрітися з Томою і зажадати звіту.

Вимкнув рацію. Витягнув «останню чергу».

Цікаво, чи знають відьми про існування ракетних шахт. З усього створеного цивілізацією їх буде найважче зруйнувати. Найвірогідніші претенденти на довічність. Куди там пірамідам.

Клавдій підніс коробочку до очей. У самому куті екрана пульсував перекреслений квадрат; пульт готовий прийняти команду. Будь-яку, бо машина війни не вибирає…

Неприємно тримати ЦЕ.

Зняв зі стіни срібний кинджал. Довго сидів і дивився перед собою. Безтямно.

Чому?!

Кінець жаху. Все повернеться на круги свої… Воскресне… Тільки тепер розумів він, як любить Віжну, що зараз нагадує спаскуджене кладовище. Все найважливіше він розуміє надто пізно.

Він відчуває її крізь бетон багатьох поверхів. І його морозить.

Так просто?! Там, у кам’яній норі, сидить знетямлена ініціацією матка…

Він узяв свою зброю і пішов у підвал.

І тепер сидить, тулячися спиною до холодної стіни, і дивиться на ту, в кому одночасно втілилися «нероджена мати» та його єдине кохання.

* * *

— Мені буде важко розповісти те, що я…

Уста Івги стинулися. Вона заохочувально кивнула.

Він стулив повіки і повільно, втомлено говорив:

— Її звали Докія… Дюнка, вона зовсім не була схожа на тебе. Вона помирала двічі. Вдруге — з моєї вини, у мене на очах…

Його голос не здригнувся ні разу. Незворушність в’їлася в нього намертво і не потребувала зусиль; він говорив, як машина — лише на самому кінці раптовий серцевий біль примусив його зупинитись. Ненадовго. На хвилину.

І все розширювались очі Івги, поки не зайняли ціле обличчя. Вогонь у чорних зіницях.

— Бачиш, Івго… який із мене герой. Відданий, що зберігає вірність єдиній… в обіймах чергової коханки. Все життя проклинав себе за сліпоту… поруч була, жива, весела… не бачив. Займався… собою, біс його знає чим. І ось, знову. Дивився — і не бачив… Вибач. Ти надто добре… про мене думала. А я… старий дурень.

Він витягнув кинджал — чудова смерть для кожної відьми. Миттєво і без болю.

Івга кліпнула. Вона давно знала, що він має зробити — але тільки тепер злякалася.

— Я хочу… торкатися тебе. Багато днів і ночей… Тримати тебе за руку. Щоб ти нічого не боялася. Не хочу тебе втрачати. Ніколи. Ні на мить.

Холодне срібне лезо. Ніколи не прийме воно бодай часточки людського тепла.

— Коли б ти знала, як я хочу цього, Івго. Ніколи не випускати твоїх пальців.

Він стояв біля неї, на колінах. Їхні очі на одному рівні; рука з кинджалом за спиною, вона сама знає, як бити. Треба тільки віддати Великому Інквізитору його право.

Клавдій простягнув ліву, вільну руку.

…Лисеня, ґрати, дитяча долоня…

Це інше. Ні…

Він просунув п’ясть крізь власні силові ґрати.

І змертвіла в лещатах скрипиць, тонка, біла рука потягнулася йому назустріч, з усієї сили, не шкодуючи шкіри на зап’ясті.

Дотик.

Вода. Оголена дівчина на зеленому березі; сонце і руде волосся. Удар струму, нестяма, тепло та тремтіння.

Усі обійми світу. Поцілунки, пристрасні ночі, зім’яті простирадла…

Нічого не варте.

Вогонь у зіницях.

— Клаве…

— Я тут.

— Клаве… Я…

Він побачив, як змінюється її обличчя. Наливається силою слабка рука.

— Я не хотіла!.. Я тебе…

Кинджал ще падав, ще висів над підлогою, коли він упіймав закочені очі дівчини і зміряв «колодязь».

Не колодязь.

Чорна діра. Наскрізна рана в просторі.

Він не встиг зрозуміти, що Івга завершила нарешті свій довгий шлях спиною змія. Доля таки зглянулася над ним. Хоч у цьому.

Розділ 12

…Свято.

Усепоглинаюче свято; голки-вогні назустріч, безліч її очей, небо з очима, воля, напружена і хижа, мов тятива.

Хода. Кроки, від яких здригається земля; червоне, темно-пурпурове, вогняно-криваве. Кроки, кроки… Вони всі — до неї, вони всі — її…

Прорив білої тканини.

Ніжність; дитячі руки, що тягнуться до неї крізь ніч. Ніжність без болю, бо вони її назавжди, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть, летять, повзуть… Вони зберуться разом і нарешті досягнуть мети, вони будуть НЕЮ… Ближче, ближче…

Вони всі — ВОНА.

… Івга отямилася посеред великої темної дороги. Їй не потрібно світла — полум’яна куля довкола голови. Вона абсолютно вільна, сама посеред світу — вбирає світ у себе, заміщує його собою. Тепла ніч, нерухома в зеніті і тремтлива біля обрію, шурхотить крилами — злет, падіння, злет…

Вона щасливо розсміялась.

Її доньки збиралися на її поклик. Розривали ланцюги і знаки заборони, пробивали бетонні плити. Її діти навіть після своєї смерти прийдуть до неї.

Вона потерла зап’ястки, на яких залишилися криваві браслети. Десь там, в уривках спогадів — палац, кайдани і людина у важкій броні…

Клавдій.

Це ім’я на мить порушило гармонію, ніч утратила обриси, і у волоссі її, що стоїть сторч, сухо тріснув синій електричний розряд.

Клавдій…

Світ довкола гримів, як оркестр. Співав і розливав пахощі. Вона не змінилась, але світ…

Сміх. Світло. Свобода. Ритм величної ходи, який пронизував світ і Івгу, запанував знову.

Вона лягла на дорогу, притиснулася вухом до землі. КРОКИ.

Діти близько. ЇЇ…

* * *

Телефон і повинен дзвонити. Ніякої містики — хоча мережа не працює вже багато днів.

Нічого дивного. Особливо у порівнянні з незрозумілим фактом, що він іще живий. Живий і дієздатний — після зустрічі з…

Підвали Палацу зруйновано; з них утекли всі полонянки, Великий Інквізитор вибрався в останню мить… Істота, яка була з ним поруч, легко могла розчавити його.

Клавдій обвів очима стіни кабінету. За дверима приймальні куняв вірний Палацові Ґлюр. Відійшов од вікна, підніс слухавку до вуха.

— Віжна?!

— Віжна, — механічно озвався Клавдій.

— Хвилинку…

Пауза. Інший голос:

— Віжна?!

— Віжна, — роздратовано.

— Старж?!

Дивно, Тома з Альтиці ніколи не мав звички волати. Міг патетично, за всіма законами красномовства, підвищити голос…

— Вітаю, узурпаторе.

— Старже, ми розмовляємо через супутник… Ледве з’єднались… Ви живий, як добре…

— Кому добре? — жовчно поцікавився Клавдій.

— Старже, герцоґ загинув учора… машина… вибухнула.

— Шкода. Хто наступник?

— Немає… нічого більше немає… Ми хочемо вас витягнути. Поки є… пальне для гелікоптера.

— Хто очолює армію?

— Не знаю!

Клавдій дістав із кишені коробочку. З пульсуючим квадратиком… Рука його здригнулась.

Пульт дієздатний. Як і шахта.

— Старже! Великий вихід відьом… матка… ми… з повітря… Межа округу Рідна, дачне поселення. У Віжні більше не можна… ми пришлемо за вами гелікоптер.

— Присилайте… — треба ж забрати Ґлюра з його людьми.

— Тримайтесь, Старже!..

Клавдій поклав трубку на відкриту книгу — «матір-відьма зачаїлася так близько… Її дух».

Тільки тепер Клавдію зрозуміло, що старий мав на увазі. Дух. Важкий дух. Замолоду йому довелося побувати в містечку неподалік од бойні; життя міста залежало від напрямку вітру. Клавдій щулився, варто було вітру подути ЗВІДТИ…

Матку легко знайти за ДУХОМ. Так само, як людині з добрим нюхом відшукати бойню.

«…неправда, що в душі відьом… вселяється інша істота, вони… припиняють бути собою».

Це ти, Івго? З ДУХОМ, що нагадує бойню?!

«Світ… не такий, яким ви його бачите. Він інший…»

Інший. Порожній, повний диму, смерти, жаху…

«Світ не такий…»

А який, чорт забирай?!

«…Вони… питають мене: чому Велика Сила, яка створила світ, не допоможе нам? А чому безпорадні ми самі? Чому сильні й вільні лише відьми…»

Клавдій ударив п’ястуком по краю столу — так, аби здерти шкіру зі збілілих кісточок.

Чому ми безпорадні?!

«…Ви ж хотіли?» — «Що?» — «Зрозуміти відьом!» — «Більше не хочу…»

Івго, ти не встигла спитати, чому я пішов у Інквізицію. Це був заклад, де мені не хотілося працювати понад усе, але в той період свого життя я робив тільки те, що неприємне й боляче… Це була кара, але це було і спасіння — тільки так, супроти себе, супроти власних бажань, і міг я вижити тоді…

Виявляється — ось для чого.

Ось — зміст.

От заради чого я зв’язався з Інквізицією.

Заради чого чіплявся за життя…

Яке ніхто більше не хотів забрати. Нікому не потрібне життя…

Вийшов у приймальню. Пройшов повз сплячого Ґлюра, підземним ходом вибрався на автостоянку і з полегшенням знайшов там свого зеленого «ґрафа». З повним баком. Повного сил.

* * *

І за велінням ритму цієї ночі зійшов місяць.

Івга також корилася йому. Це був єдиний закон, якому вона ще підлягала; її тіло, розпластане по всьому світу, тепер стягувалося докупи — вона підбиралася, як звір перед стрибком. Її руки, її очі… Не всі встигнуть, але ж світ зовсім не такий великий. Ще раніше, збуджені передчуттям, її часточки сповзалися і з’єднувались — лишилося оживити це аморфне тіло, вкласти в нього душу; Івгу ніс ритм, її місяць бився у неї в грудях, її очі дивилися з неба крізь чорні хмари.

Байдуже де. Таїнство відбудеться опівночі, там, де виявиться тоді ця істота з рудим волоссям. Під ногами якої судомно здригається каміння дороги. Однаково де — ВОНИ, що жадають виповнитися сутністю, інстинктивно чують центр загального руху, крапку на її шляху, наче там убито в землю коловорота, що накручує на себе їхні жили — повіддя, що тягне не за шиї, а за душі. Як бояться вони запізнитися. Линуть, усіма силами рвуться до НЕЇ…

Ще не час. Надто ще м’яке тремтіння ночі, надто далеко ще наляканий, але покірний місяць. Надто глухо ще звучить ритм…

Івга здригнулась.

Попереду, на лінії, з якої вона вже ніколи не зійде, стояло чуже життя. Сліпе. Зле. Але надто слабке, аби збити її з ритму.

— Аніруш!

Вона зареготала.

Так, що осипалося чорне листя дерев.

Важка військова вантажівка, що перегородила дорогу ЇЙ, перекинулася і вибухнула, розкидаючи галасливі темні постаті.

Руда подивилась, як розгортається полум’я у жалобному канті масного диму, перетікає з язичка в язичок, живе і перероджується, здіймається до неба…

Вона йшла, ледь торкаючися землі. Вогонь горнувся їй під ноги — прямувала крізь полум’я, і воно, що від віку жерло її дітей, не сміло навіть дихнути на її руде волосся. І вплітався у ніч чорний дим.

Часу не було. Були тонкі мембрани секунд, які вона проривала згідно логіки ритму.

Новий заслон, ніздрі її затремтіли.

— Зупинись, відьмо.

Вона вислизнула з великого світу у своє мале, несправжнє тіло, бо справжнє ще не зібралося воєдино.

Жовто-зелені вогники служби «Чугайстир». У величний ритм її ходи ввірвався інший, нервовий ритм їхнього вбивчого танцю.

— Стій!!

Руда не вповільнила кроків. І не сміялася, коли з темряви вийшли люди в штучному хутрі.

…Незримі нитки, які захоплюють свої жертви. Пульсуючі шланґи, що висмоктують життя…

Білі очі ліхтариків. На одному — жовтий сонячний фільтр; Івга мимохідь скривилась.

— Ти… Ти?!

Вона розтягнула губи. Так блідою блискавкою шкіриться небо.

Низка розпалася. Достатньо одного погляду на її обличчя.

— Сили небесні…

— Назад! Назад, Прове!..

Він не рухався. На голці її погляду.

— З дороги, Прове!

Гуло натягнуте на деку небо — усе голосніше. Вона була у своєму праві. Повному і нероздільному.

Ще одна мембрана, роздерта її тілом — і вона забула й ніколи не згадувала більше, байдуже — живого чи мертвого.

* * *

Найважчим виявилося вибратися з міста; він кружляв у повній темряві, об’їжджаючи завали; дух то влягався, то знову наближувався — поки «ґраф» не вийшов на бетонну пряму, і Клавдій не втиснув педаль у підлогу.

Попереду палала ферма — іскри лягали на вітрове скло, блимали востаннє й оберталися чорними пластівцями кіптяви; далеке вогняне страховисько вперлося руками в боки, майоріло на вітрі неохайною бородою і проводжало поглядом єдину свідому крапку на трасі.

Світу більше не існувало. Нічого, що звик він вважати природним; стале і непохитне здійнялося дибки, над людством висіла перекинута вирва чорного смерчу, і, захоплені його жахливим тяжінням, злітали в повітря закони і прив’язаності, підвалини і звичаї, корови, уламки будівель, дерева та домовини…

Клавдій тиснув на газ, а коли світло фар вихоплювало попереду перепону — автомобіль, речі чи тіло їхнього власника, — до хрускоту зціплював зуби і зливався з машиною, слухняною, готовою до будь-якого маневру…

Потім він зрозумів, що збивається з напрямку, і звернув на ґрунтову дорогу. Шлях йому освітлювали пожежі.

Машину трясло. Вона стогнала і захлиналась. Погляд низького, повного місяця позбавляв спокою. Хоча — який там спокій…

Аби до часу не зламати шию, довелося зменшити швидкість. З-під уламків хлівця вихопилася біла курка, кинулася на вітрове скло, вдарила по ньому крилами і дзьобом. Божевільна…

Божевільга… Тепер він знав, що це за слова…. Її слова. Та чи пам’ятає вона їх зараз — навряд чи її цікавить невинна гра слів, коли будь-яке життя кориться їй, мов дитячий кубик.

Боже… Івго, що ти наробила?!

Біля криниці сидів мрець. Дивився драглистим поглядом; Клавдій відвернувся.

За півгодини розбита дорога вивела «ґраф» на осьове шосе, Клавдій навіть пам’ятав його номер; дух матки був тут таким виразним, що Клавдій зупинився.

З купи карт на сидінні поруч він безпомилково вибрав єдину, військову — найточнішу. Розгорнув, увімкнув світло; знову-таки несхибно знайшов у переплетінні трас те крихітне перехрестя, на якому тихо стояв зараз запорошений «ґраф».

Низький місяць зазирав у карту через його плече. Він ледве стримався, аби не затулити її долонею.

Зосередився. Дух відьми, густий запах смерти пронизував скло та залізо — але стратегічна карта і сама по собі була страшна, бо імена людських поселень сусідили з байдужими знаками, що символізували не просто смерть — неминуче, миттєве, повне руйнування…

Тупо розглядаючи карту, Великий Інквізитор пом’янув покійного герцоґа.

І витягнув з кишені його «подарунок».

На скільки він помилиться? На півкілометра? Кілометр? П’ять?

Чи зачепить Віжну?

Хто там іще, в околицях блідого сірого кружальця з акуратним написом «м. Вейна»? Місто з нього було ніяке — тільки з поваги до історичного минулого. В якому крім давнини — нічого особливого. Так за вислугу років дають почесне звання і відправляють на почесний відпочинок…

Так — у людській історії. На жаль, є й інші… Принаймні, одна і зараз.

Зараза…

Пульт дієздатний. Глибоко під землею, мов мрець, чекає наказу офіцер…

Навіть коли він знає, що Командувач загинув. Машина війни не залежить од людського життя.

Земля здригнулась, і Дух Матки зробився на порядок сильнішим. Поруч із цією істотою всі Інквізитори світу — безсилі, навіть якби примудрився він увібрати їхні волі в себе…

Батько-інквізитор… Батечко-Клав.

Він засміявся. Хрипко, але щиро. Майже без гіркоти.

Вейна. Це місце, де її ініціювали… суки, висмикнули її у свій світ, який «не такий», а вона, бачите, лишилася колишньою, це світ?.. Бидло, курви, навіщо…

Він бездумно, механічно зміряв поглядом відстань од «ґрафа» до кружальця. Кілометрів п’ять. «Тільки тримайся подалі» — так, здається, висловився покійник.

У нього є час. При бажанні можна… Авто ще здатне на двісті кілометрів по добрій дорозі. Він устиг би втекти і заховатись…

Йому раптом смертельно захотілося спати.

Він уявив собі, як пережив вибух і вибирається зі схованки… Струшує попіл…

— Зимно, — прошепотів він.

Картина повторилася, уповільнено, в деталях; відчиняються залізні дверцята. Шурхотять грудки землі… світанок, світ, вільний од відьом… Від відьми-матки.

Як усе ж таки Атрик Оль зумів… У нього ж не було ядерних ракет, як він спромігся, як…

Клаве, — жалібно сказала Дюнка. Клаве, у тебе болить… Це серце, Клаве.

Мені скоро сорок п’ять. Чому ти дивуєшся. Тим більше, воно й раніше…

«Інквізиція у нашому світі — не найбільша сила… Хоч як це образливо…»

Образливо. Він був найсильнішим з Інквізиторів. Він поступався комусь у вмінні плести інтриги, комусь — в чутті… Але силою не поступався нікому, це розуміли і Тома, і Танас, і герцоґ… Клавдій Старж мріяв зрівнятися з Атриком Олем — а натомість завдає удару чужими руками.

І не зарізав руду дівчину срібним кинджалом. Дозволив їй ініціюватись…

Це ти, ти винен у всьому. Отже, дозволь іншим виправляти твої помилки. Тим більше… що, можливо, це і не спрацює. Марно стріляти у відьму, а в ТАКУ… тим більше. Отже, в неї є шанс. Наказуй, це однаково… однаково не…

Він приклав великого пальця до сенсора. На екрані висвітився напис: код…

Похмуро і злостиво витріщався місяць. Зляканим погляд цей зробився пізніше, ОПІСЛЯ.

Набрав код. Отримав допуск і ввів координати: м. Вейна.

Вейна… Вельма…

Вельми відьма…

Так, здається?!

Івго… Івго…

Не така вже й безневинна гра. Слова владні над реальністю. Людською, принаймні.

Він залишив собі годину… Собі… і їй.

І довго усвідомлював сиґнал; наказ буде прийнято до виконання після натиснення червоної кнопки.

Натисни, це ж однаково не подіє. Можливо, не подіє, але ти зробиш усе, що…

Але він не зробив, а замість цього поклав коробочку до кишені й рушив уперед — туди, звідки виходило дихання Матки. До містечка Вейна.

До НЕЇ.

* * *

Опівночі хода досягнула свого величного піку. Барабан неба гримів, і кожний переможний удар обертався змахом темно-червоної лискучої тканини; перед Івгою відкрилася кругла виїмка з м’якими трав’янистими схилами і жорстким асфальтованим дном з велетенською спорудою в центрі. Темний скляний дах. Вогнище з машин. У страшному жовтому світлі кружляли, наче захоплені виром, збожеволілі коні.

Ритм уповільнився; Івга зупинилась.

Глухе іржання. Тупіт копит, ледве чутний, віддалений, грудки землі, відблиск згарища. Коні танцювали. Парадна хода, розвіваються гриви, мокрі спини, вирячені очі…

Івга ступила вперед, дозволяючи чорторию захопити й себе. Понести по спіралі, до центру, до стовпа смерчу, що крутив стрічки вогнища, яке грало там, у височині, серед зірок, купою залізяк і трійкою автомобілів, котрі не потрапили в полум’я.

Коні вповільнились, деякі вже просто пленталися. Похнюплені голови, світлі гриви до землі. Івга пронизливо, боляче відчула, що її нове тіло вже тут.

— Матір! Наново народжена матір!..

Море ніжности. Море палаючих очей і дотиків — солодких, гарячих, щирих; свято здобуття змісту.

Смерч тепер корився ЇЙ. Злився з НЕЮ, всмоктався у НЕЇ, став ЇЙ над головою, і, закидаючи обличчя, ВОНА бачила крізь трубу, що шалено обертається довкола осі, зорі…

Любов походила від неї, як пара від літньої річки. Мов запах од розпаленого тіла. Наче сяйво від місяця. Сама собою, просто і без напруги.

Не розрізняла облич. Вони однаково — її, діти і частинки її сутности, клітини ЇЇ нового тіла, пальці, волосся… ВОНА з подивом відчувала, як оживає; почуття було таким гострим, що не втримала і на мить вислизнула назад, в оболонку рудої дівчинки з місяцем у очах.

Вона минула розчахнуті скляні стулки, відчула повів кондиціонера і знизала плечима.

Темрява луснула. Споруда втонула у веселому електричному світлі. Загули ґумові сходи і крила вентиляторів, увімкнулися невеличкі екрани, розставлені всюди, і в найближчому вона побачила маленьку себе, з нерухомим білим обличчям, палаючими очима та кулею рудого волосся, у якому спалахували електричні блискавки.

Засміялася. Руда дівчинка з’явилася непроханою володаркою порожнього супермаркету. А ВОНА — СПРАВЖНЯ, чиє тіло зараз формується у вирві посеред степу, з’явилася непроханою володаркою в цей великий світ.

Хоча не такий він і великий.

Ступала посеред прилавків і стелажів, серед строкатої розмаїтости ганчір’я, динаміків, ляльок, шкіри, хрому та порцеляни…

Порцелянова корова. Порцелянова Івга.

…свічад та квітів; на двоспальному ліжку безсоромно перепліталися сторінками порножурнал і анатомічний атлас.

Вона йшла, і разом з нею рухався центр смерчу, що обертав коней по зовнішньому колу вирви. Над її головою темний стовп витягував угору язики вогняних пасом; час од часу захоплював що-небудь, по спіралі підіймав свою іграшку, пробиваючи скляне склепіння, осипаючи на ескалатори скляні скалки і відблиски місяця. Тих, хто стали її дітьми, також тягнуло до центру, до чорної колони смерчу, частиною якого вона тепер була, до НЕЇ; вони рухались, як коні по краю чорторию — по спіралі, зачаровані, з кожною миттю наближаючися до свого змісту, до єдино значущого у світі… До МАТЕРІ…

Смерч грався люстерками — осипав супермаркет перлами полисків. Дамські пудрениці безсило розтуляли стулки, мов перлові скойки під ножем…

Івга милувалася грою світла в люстерках… Те, що робиться Єдиним… ВКРАЙ ЗНАЧУЩЕ…

Несподіване слово повернуло їй якусь подобу спогаду; смолоскип і руки людини, чоловіка, зі шнурівкою жил, вузлами долі на вузьких долонях… Який…

Смерч застогнав і висмикнув спогад з її голови. Пожбурив його в одну з чорних променистих зірок у стелі.

Вона зійшла на круглий подіум, де височіло велетенське крісло з різьбленою спинкою. Ступала повільно і велично, аби не впустити корону — чорний вихор.

— Наново народжена мати!!

ВОНА скинула руки.

Світло згасло; крізь розбите склепіння зазирав місяць. Десь далеко вдарив дзвін.

— Наново народжена!!

— До мене, діти мої. До мене.

Руда дівчинка нічого не казала — але смерч почав роздуватись, зі стовпа перетворився на конус, з конуса — на кулю; шалене обертання зірвало зі своїх місць усе, що так вірило у власну сталість.

Все, що дотепер вважалося вартісним; серед уламків літали, перекидалися і реготали ЇЇ діти — ВОНА власноруч розмішувала це вариво. Смерч розростався, зривав покриття зі стін, виривав блоки — і, нарешті, вичавив залишки скляної стелі та виплюнув усе це в обличчя місяцю. Місяць злякано відсахнувся і потьмянів од диму.

Крісло, на бильце якого спиралася Івга, не втратило навіть сухої пелюстки ружі, що лежала на сидінні. Не згубило ні порошинки; як і одяг дівчини. Вона відчувала свіжий запах ночі, крізь голі ребра стін бачила коней — круговерть підхоплювала їх, проносила над землею й опускала знову — вони зводилися на ноги та, мов заведені, продовжували рух…

Над головою її не лишилося мотлоху. Діти ЇЇ, щасливі, з розвіяними сукнями та волоссям, тягнули до неї руки, наближаючись довгою, солодкою дорогою-спіраллю.

Тоді ВОНА сіла і виструнчилась, не торкаючись спинки напруженою спиною. Заплющила очі й побачила долю, яка чекала на цей світ.

Найкращий зі світів. Царство вічного руху, конус безмежного виру, цар-СМЕРч…

Цар-СМЕРть.

ВОНА щасливо засміялася, і сміх її підхопили тисячі голосів.

* * *

Тиск Тієї, що попереду, забивав йому дихання і паралізував сили. «Граф» тягнувся дорогою зі швидкістю дитячого ровера; Великий Інквізитор Віжни зціплював зуби, методично інвентаризуючи всі свої, не вичерпані до цієї миті сили.

Що ти, Клаве, — злякалася Дюнка. Тебе не вистачить, ти й хвилини не протримаєшся…

Протримаюсь… Може, й три, а не одну.

Ні! Атрик Оль жив не заради того, щоб його спалили — задля того, аби зупинити матку. Заради цього тобі не потрібно так страшно, так безглуздо помирати…

Так… Так, так, так!

Клавдій з усієї сили вдарив долонею по керму. «Ґраф» заволав огидним низьким голосом; сигнал розлігся по околиці, і коли тут лишився ще хто з живих — він здригнувся у впевненості, що кінець світу вже настав…

Що з тобою, Клаве?

Вибач, Дюно. Я не знаю.

Навіщо це тобі?!

А навіщо я сидів на могилі, ховаючи обличчя у зів’ялих вінках. Навіщо все…

Клаве… Ти… ніколи не був самогубцем… у кого найсильніше бажання завжди було — вижити? Розв’язка трагедії не потребує твоєї присутности.

Але щось інше… Яке потребує…

Що? Що…

На панелі нагального виклику спалахнув червоний вогник. Клавдій навіть очі протер — ні, не мариться.

— Смерть погані, — посміхнувся він у слухавку. — Слухаю.

Коротке мовчання.

— Клавдію…

Він не впізнав голосу. Надто далекий, надто багато перешкод…

— Клавдію, це я, Федора… Ми знаємо… Герцоґ залишив тобі… Клаве, наказуй. Скоріше.

— Де ти?

— В Альтиці… Густина відьом на одиницю населення різко впала, вони збираються там, під Віжною, критична маса…

— Діти з тобою?

— Так… Де ти, Клаве? Наказуй, гелікоптер забере тебе, де ти…

Знову гел…

Він на мить стулив повіки. Йому ніколи не вдавалося визначити почуття, яке ця жінка… І чи це взагалі — почуття.

Надто глухо.

— Координати, Клаве, скажи…

Недалеко від м. Вейна, що насправді — село селом. Мабуть, це логічно — починати на порожньому місці. ПорожНЯВУ на порожНИНІ.

— Клаве, швидше!! Буде пізно…

— Помовч.

І навіщо йому, дорослому, серйозному чоловіку, уява такої сили? Він бачить, як виростає з землі ядерний гриб — бачить його з віконця гелікоптера, і зі схованки, і без жодного захисту, сам на сам… розпад проти розпаду.

Дмухнув вітер. Іще. Ще. Наліг на «ґраф», наче намагається здути його з дороги, відступив. Ущух.

— Я не можу прийняти твоєї пропозиції, Федоро. Але — дякую.

— Клавдію! Клавдію, де ти?! Кла…

Він відкрив панель і акуратно висмикнув дротик з блока живлення. Червоний вогник згас, слухавка вмерла.

Шалапутка на помелі дивилася на нього з веселим співчуттям; до призначеного удару лишалося двадцять хвилин, коли раптом машину розвернуло поперек дороги. Бокові вікна вилетіли, Клавдій ледве встиг пригнутись. Зіщулився на дні автомобіля, захищаючи своїм тілом коробочку з кнопкою; Дух Матки доходив до Повні. Зорі зникли, зникло все, навіть виблиск пожеж; машина, мов у цирку, здійнялася на задні колеса, гепнулася на всі чотири, позбуваючися решток скла і веселої шалапутки.

Тиша.

Ніч пахла грозою. Свіжо, навіть приємно — якби не отруювала її присутність ВІДЬМИ. У двох кроках од «Графа» лежав рояль. Ну й концерт, — усміхнувся Клавдій і невпевнено натиснув на зчеплення.

Авто ще жило. Скорилось — і рушило, оминаючи різноманітний фантасмагоричний мотлох; камери потроху випускали повітря, машина робилася некерованою, але, наче жива істота, яка повністю поділяє бажання господаря, повзла і повзла вперед.

До вибуху сім хвилин. Наказ потрібно підтвердити негайно.

Сім хвилин життя. Безмірно багато; він устигне викурити цигарку…

«Для вас — цигарки!..»

…і згадати Івгу — якою вона була, на березі озера, вкрита лише гусячою шкірою, тоненька, майже прозора — страшно торкнутись, тільки дивитися і можна.

Ти вб’єш її. Мене ж ти…

— Що ти кажеш!! — забув, що розмовляє з собою. — Що ти… я ніколи…

Не дізнається, Дюнка то була чи морок у її подобі.

Ні, дізнається, через шість хвилин.

— Ти померла раніше. Того дня, коли ми з тобою купалися… в очереті…

А Івга — коли ініціювалася.

— Я бачив її після… Вона була колишньою. Була маткою, але і Івгою також…

Коли ти розмовляв з нею, її ініціація ще не завершилась. Пам’ятаєш, що трапилося далі?!

— Але ж вона не вбила мене.

То й що?

— Як Матір-відьма вона була ЗОБОВ’ЯЗАНА знищити мене!

Ти думаєш… ВОНА ПОЖАЛІЛА ТЕБЕ? А не просто відкинула з дороги, як нецікаве сміття?

— Мені жити лишилося чотири хвилини. А ти кажеш… це.

Їй — також. Хіба ти не пробачиш її — перед смертю?

Клавдій із ненавистю поглянув на екран. Працює, щоб його. Все пішло під… а пульт незрушний. Підвалини цивілізації, чор…

Можна змінити час.

— Навіщо?

Встигнете зустрітись.

— Навіщо?

А задля чого сюди їхав?

Клавдій мовчав. Вітер тиснув йому в обличчя, примушуючи сльозитися очі.

Тоді, не тягни… давай, ти ж був мужнім ще замолоду, давай!!

Він намацав цигарку і з третьої спроби закурив…

Івго, Івго… до чого ти мене доводиш… Знову в мене тремтять руки.

Електрично-білий місяць демонстрував рівнину, жахливу вирву попереду, коней, які мчать колом, руїни супермаркету і згарище…

Якою ти була — жалюгідна, мокра, на сходах, цілу ніч під його замкненими дверима.

Якою, коли сміялася, по пояс у воді, з прозорими краплями на персах.

Якою — на кам’яній підлозі підземелля, у скрипицях, зі смужками сліз, що скрапують з підборіддя.

«Я думала, що ніколи вас більше не побачу».

Він так і не спромігся сказати їй, аби зверталася до нього на «ти».

— Ти хотів жити — але не боявся смерти.

— Я не боюся. Я ще не встиг… подумати.

— Ти все одно помреш. Вони вчули тебе…

— Мені треба подумати.

— Ти боїшся знищити ЇЇ! Але ж МЕНЕ…

— Не треба!!

Його справді вчули. З вирви, звідти, де стовпом стоїть жахливий смерч, до нього тягнуться сотні рук.

Що відчував Атрик Оль?

— Час! Час! Вбий їх, інакше вони знищать цей світ, ти страж, Старже, все людство за твоєю спиною!!

Бідне людство, Дюно. Воно обрало поганого стража. Тим більше, що стріляти у відьму — це значить — поцілити в іншого. В ІНШОГО, Дюно…

— Спробуй… треба спробувати. Ніхто не стріляв у НИХ — ЦИМ. Ти ж убив, убив мене… У тебе є досвід. Спробуй і її… Ти повинен знищити ЇЇ!

Не можу… Не ЇЇ я вб’ю — а руду дівчинку-лисеня. Гадаєш, убивати коханих — це… можна відпрацювати? Довести до автоматизму… НЕ ХОЧУ. Годі. Хочу, щоб вона ЖИЛА…

— Ти НЕ повернеш ЇЇ!

Подивимось…

Він востаннє поглянув на екран і пожбурив коробочку в обличчя відьмам, які по колу здіймалися розлогими схилами.

* * *

Її нове тіло з кожною миттю набувало сили і стрункости. Руки смерчу захопили жменю зір — в тугому конусі вихору мерехтіли білі та жовті іскри, наче вогні на святковій каруселі, плуталися у гривах коней і суперничали сяйвом з очима ЇЇ дітей.

Потім ритм збився. Ледь-ледь. На мить, коли вихор із реготом підхопив зелене авто і поніс по спіралі, вирішуючи, де саме запалити димне бензинове вогнище…

Вирішив.

Вибух розцвів, мов квітка латаття; ВОНА замилувалася танцем вогню, що ідеально вписувався у загальний ритм. І не одразу розчула зляканого крику доньок.

На землі поруч із вогнищем лежав хтось, наділений владою, ЯКА подібна була до білого спалаху, різко пахла, турбувала і дратувала. ВОНА бачила, як діти ЇЇ потрапили в коло його сили і не можуть протидіяти йому…

Почуття було таким, наче стиснений п’ястук ЇЇ мучать тупою голкою. Сильніше, ще сильніше…

ВОНА всміхнулася. Біле коло влади прибульця спалахнуло яскравіше — і змеркло. ВОНА просто струсила з себе голку. Легко; ЇЇ діти, ЇЇ пальці, ЇЇ слухняні м’язи напружились — сила їхня спалахнула темно-червоним і прорвала біле, і панцир, що ним людина намагалася себе захистити, і ледве не розірвала на шматки її саму…

Але людина ще не була безпорадна. Вдарила по ЇЇ пальцях болючим білим розрядом — і вислизнула. Ударила ще.

ВОНА розлютилась. Пальці ЇЇ зчепились, ламаючи супротивну волю, наче кістки в жорнах. Біль зайди був зеленою, мерехтливою хмаркою; ВОНА розтиснула п’ястук і надала своїм пальцям деяку свободу дії — завершити розправу.

Повернулась у маленьку — себе. Розсклепила повіки.

Її діти раділи. Їхня радість огортала її, мов м’який, прохолодний шлейф.

Процесія. Вони несли його тіло — впокорене, безжиттєве, важке. І йшли за ним — довгий ескорт по колу, аж ті, хто несуть тіло зайди, мало не наступають на п’яти останнім у процесії…

Вони тримали його на витягнутих руках. Голова його закинулася підборіддям у небо, обличчя інквізитора здавалося перевернутим портретом…

— Івго…

Ні, уста його нерухомі. Але вона виразно чула…

— Івго…

Процесія повернулася до палаючого автомобіля. Ні, вже не палаючого — вихор подбав, аби полум’я з’їло все, що могло. Лишився тільки чорний кістяк.

ЇЇ діти тріумфували; вони доволі настраждались у пошуках змісту, ЇЇ діти в праві судити втілення усіх своїх бід, не людину, яка втратила силу і владу, але страховисько, що багато століть жерло їх — Інквізицію.

ЇЇ пальці неквапно затягували залізний трос на його зап’ястках. ЇЇ діти прикручували Великого Інквізитора до залишків його «ґрафа». Нехай поєднаються — людина-машина та машина-людини…

— Хмизу!

Їх багато; кожна кине по гілочці — здійметься високе багаття…

Вона сиділа на своєму троні. Над головою її — вісь буревію.

* * *

…П’ятирічний хлопчик, який серед літа пробив стопу іржавим цвяхом. Юнак, який зламав ногу на першості ліцею з футболу. Вістря ножа, що входить глибоко в бік молодому провінційному інквізиторові. Весь біль, що зазнав він за життя, був тінню того болю, який він відчуває зараз, але ж не втрачає свідомости, ні — всі його думки ясні, образи чіткі та опуклі, ще й наче обведені контуром — для більшої виразности…

«Унаслідок прямого контакту з… маткою… Атрик Оль… осліп… після чого… відьми засмолили його в бочці… і підпалили».

Як добре працює пам’ять. Пам’ятає все, до волосинки, яка лягла йому на скроню, до запаху книжкового пилу і строкатої пір’їни незнаного птаха між сторінками…

«Унаслідок прямого…» Ну, не зовсім — дотягнутися до неї він не встиг… Ще… «Інквізитор Клавдій Старж втратив силу… але не зір…» Аби бачити, в який спосіб відьми облаштують його долю. Бачити купу хмизу під ногами… Вони святкують, вони мають владу. Їхній танок — смерть Інквізитора на вогнищі… «На гравюрі невідомого художника… мить смерти Клавдія Старжа — відьми прив’язали його до кістяка його ж автомобіля і підпалили».

Він пам’ятає все. Усе відчуває. І нічого не забуде — до останньої миті. А може, і далі.

«Після ініціації… у діючих відьом не зберігається здатности когось любити».

Любити іншого, Івго! Не схожого на себе, на свою… власність.

«Любов… почуття, яке робить людину залежною. А відьми цього не зносять…»

Залізна мотузка ось-ось переріже зап’ястки.

Дзвін? Далекий, мелодійний, скорботний удар… І ще один — сильніше, наче відчайдушний скрик: що я можу зробити, чим я можу допомогти тобі, Клаве…

Плакала від страху Дюнка…

Але чому, чому він не непритомніє?!

А чого ти хотів, Клаве…

Дюнка?

…ти ж ЗА ЦИМ прийшов. Безглуздо померти… але ще безглуздіше — померти несвідомо… у знетямі.

Я помилився…

І ти ще хочеш, аби вона жила? Хочеш цього, Клаве…

Він перевів диханя. Дивно, що воно ще в нього є.

Шабаш. Відьми отримали свою коротку історію — і втратили в миті своєї історії, свого божевільного шляху до МЕТИ довічну свою природу… Загубили свій зміст або відсутність потреби в ньому — заради того, аби шукати і знайти його. Як людей ЇХ більше не буде. Як люди вони зникнуть разом з людьми, які в миті своєї природи втратять свою довічну історію… «Люди здичавіли і ховаються в лісах…» А ЯК ВОНИ — будуть?

ЯК ВОНА?!

А ти ще не позбувся своєї цікавости, Клавдію…

Відьми стояли довкола нього — під ним, бо він висів над їхніми головами. Перед тим, як підпалити хмиз, милуються результатом своєї праці. Сотні відьом — палаючі очі, ціле поле жарин. Тиша — повна… перед захопленим ґвалтом, перед оргазмом — екстремою ШАБАШУ…

І ще одна людина на підвищенні — нерухома жіноча постать у високому кріслі. Вогняна куля наелектризованого волосся, уста, мов натягнутий лук, очі — дві збожеволілі зорі, дві комети.

— Так, Дюнонько, — сказав він голосно. — Так. Я цього хотів.

Полум’я…

* * *

…червоне ядро. Центр, огорнутий важкою мантією; усе це безупинне обертання, злети і падіння — траєкторії наближення ЇЇ доньок, зараз вони зіллються з МАТІР’ю, зараз…

Вона підняла голову.

Коло неба оберталося усе швидше. Щоб устигнути за чорним вихором. Аж гострі вогники зір розмазались, лишаючи білий слід…

Вирва поглибилась. Краї її, позначені гривами вже мертвих коней, здибилися і загнулися, наче бажаючи впіймати неприродно низький місяць.

ВОНА зареготала, і, налякані її сміхом, краї вирви вгіали і провалилися вниз. ВОНА сиділа на вершині конусоподібного вулкана, і внизу, під своєю владою, розрізняла образи порожніх зруйнованих міст.

Змахнула руками; вирва вивернулася знову. Тепер вона могла роздивитися людину, розіп’яту на кістках власної машини, підвішених на залишках бетонної стіни.

Сотні вогників. Нові зорі в жахливій каруселі.

— Палай! Палай!!

Трон її здригнувся.

Ні, трон ЇЇ — єдина нерухома сутність у світі, що шалено обертається, у коловороті неба та зір, землі, води та вогню; ВОНА сидить у цьому кріслі ось уже багато сотень років.

Стародавня статуя. Сфінкс, що осипається від часу; величезна вежа, у надрах якої зміяться сходи і ховаються переходи — моторошна споруда незнаної цивілізації, ВОНА, яка досягає руками зір, яка живе всоте, ВОНА…

— Благослови своє полум’я, Матір!

ЇЇ погляд здіймається для благословіння.

Людина, розіп’ята серед бетону і заліза, піднімає погляд, аби прийняти благословіння власної загибелі.

Загибелі всього, втіленням чого був він, — світу жорстких зв’язків. Світу неволі, бо кожна прив’язаність…

— Благослови своє полум’я, Матір!..

Звідки цей чужий ритм? Звідки незручне, клопітне, перешкода вічному танцю…

Вона стинулась.

Звідти, з руїн, що колись були силою його і владою, тягнулася до неї рука.

Руки його скручені залізним тросом, нерухомі, мертві — але вона чітко БАЧИЛА. Не очима.

Вимоглива і несмілива одразу; напружено простягнена, кожним м’язом жадаюча — досягнути…

Вир похилився.

На мить; так, що лише одна крапля пролилася на білу сукню нареченої — але червоної плями вже не змити, рівновагу порушено, хвилюється червоне в чаші, шукає виходу…

Чужа рука — єдина з усіх, що не належать ЇЙ — тягнеться, владно, безупинно. Чужий ритм пробивається, мов трава крізь асфальт — м’яке зелене стебло; чим так лякає її цей безпорадний, загалом, порив?!

Злякані очі дітей її; вона заспокоїть…

Спалахує нове коло. Б’є по руці, аби відітнути її, наче непотрібну суху гілку.

Чужий ритм захлинається.

Небо яснішає; ЇЇ діти хапаються за руки та летять святковою гірляндою, шугають у низці планет і сузірь; склепіння небес витягується трубою, і там, у кінці колосального тунелю, на мить спалахує неможливе, неземне, казкове світло…

Полум’я поглинає хмиз. Людина на стіні нерухома, єдина у світі, крім НЕЇ — статуї, вежі, цариці.

Серце його ще б’ється. Чужим ритмом — і змушує губити нитку, розхитуючи святкову чашу.

Вона здригається знову.

Знову тягнеться до неї рука.

ЇЇ діти січуть батогами по тремтячих пальцях і заходяться від реготу, бо що є смішніше, аніж марна надія?

Вирва закидається. Втрачає зорі, які зіслизають з гривастого краю і назавжди зникають у порожнечі, руйнує коло летючих дітей ЇЇ — ЇЇ частинок, нервів і м’язів…

Конус падає. ЇЙ вартує зусилля — наново встановити чорну вісь над своєю головою.

Ритм. Такий слабкий, такий безнадійний — але не чіпляється за сподівання, у власній безнадійності знаходячи життя. Ледве відчутний — нездоланний… Чужий…

Статуя струшується. Точиться вежа, осипаючи мертвий час із глибоких щілин.

Рука кличе. Навіть з перебитими кістками — прагне дотику…

…Лагідного…

Смерч втрачає рівновагу.

…навіть начорно обвуглена — буде, буде пориватися…

Трава крізь каміння.

І це просте усвідомлення змушує її струсонутися втретє, і, наче лишилася без опори, ВОНА перевертається всередину СЕБЕ.

ВОНА, яка сягає зір…

Вона — руда дівчинка, яка заблукала у лабіринті коридорів і кімнат. Вона замкнена в статуї і не знаходить виходу.

ВОНА, абсолютно вільна, яка вміщує у себе світ, заміщує його собою… Вельми вільна…

Украй значуще — ось це слово. Та з вартостей, що робиться єдиною…

Дзвін б’є — нічого не можна змінити. У нього найвеличніший, найбезнадійніший у світі голос.

ВОНА…

Швидше, Івго, швидше… Там змигнуло світло, може — прочинена стулка, швидше, сходами вниз, праворуч, ліворуч, підлога під ногами провалюється…

Тісна кімнатка, у якій сидить мати з темними колами довкола очей.

— Мамо, я хотіла написати… коли все владнається, коли влаштуюсь, я написала б, присягаюся, мамо… Я повинна йти, я не можу зараз…

Мати дивиться з важким докором; спітніла Івга вилітає в коридор, кидається у двері ліворуч — замкнено, навіки, на велику іржаву колодку, а за ними — жах, жах…

Униз, ґвинтовими сходами. По довгому коридору, де, здається, світло…

Сухе листя б’є в обличчя. Далі; кімната набита ганчір’ям. Одяг з білими жилками ненаситної молі, зі зашкарублими брунатними плямами, і запах, запах нафТаЛІНУ і тліну.

— Ні!..

Темна комірчина, в якій її старший брат методично лупцює молодшого — за справу, як завжди.

— Я не можу зараз!.. Я спішу, мені ніколи, мені треба врятувати…

Дерев’яні сходи, і вона знає, що четверта сходинка зламається, і та вламується, а під сходами — целулоїдна лялька, рожева, з білим волоссям, спаленим перекисом водню.

Руда біжить далі. Плутається, повертається на те саме місце; ВОНА мовчить. Івга змагається з порожНЯВОЮ, з тінню, тягне час, наче ґумовий джгут, бо вогонь здіймається вище, ви…

Вона дивиться з її очей. Бачить, як неймовірно розширюються зіниці людини, яка…

— Клавдію! КЛАВЕ!

Ім’я допомагає їй. Вона люто скрикує і біжить далі, до виходу, бо повинен, повинен бути вихід…

Кімната з підлогою в помаранчевому лушпинні та свічкових недопалках.

Порожня кімната зі стелею, що поросла сивим людським волоссям.

Перехід. Вона вже була тут — ні, це інші сходи, що уриваються над безоднею, на краю сидить…

— Ви?!

Обертається.

Не Клавдій. Той дядько з автобуса, який їхав поруч із нею, десятилітньою, привітно говорив і пригощав яблуком, а сам усе силкувався залізти їй під сукню…

Вона засичала, мов змія. Людина на краю сходів відступає і надає у прірву, і нескінченний крик її супроводжує Івгу в блуканнях…

Замкнено. Порожньо; там — антикварна крамниця, там — блідий Назар, доктор Мітець з мандоліною…

Докір Мітець…

А там, за залізними стулками — її батько. Їй сім років. Доню, не йди сьогодні гуляти… Але я так хочу, тату… Не йди, прошу тебе… Але я ХОЧУ. Тоді йди, доню, добре…

Вогка глина, що падає в яму.

Коли б я тоді лишилася вдома, БАТЬКО БУВ БИ ЖИВИЙ…

Вона кинулася геть. Зачиняючи двері — подалі від залізних стулок — і весь час повертаючися до них; якби я тоді не пішла… а тоді — якби я сказала все одразу… пояснила… зрозуміла… знала наперед…

Ця, у різьбленому кріслі, нерухома, стара статуя — Я?!

Вона смикнула наступні двері й опинилася у шкільному спортзалі. Її однокласники, маленькі, років по вісім, юрмилися біля протилежної стіни… Вона було позадкувала — оминути цей закамарок власної душі,— але на підлозі звивалася кільцями змія — мотузка.

«Прямуйте ниткою… слухайтеся єства…»

Злякано переглядалися хлопчики і дівчатка. Вона впізнавала тих, хто цькували її, тих, котрі ділилися канапками… Хоча перших було більше…

«Коріться єству; прийде час помирати — помирайте. Прийде час оживати — оживайте… не сходьте з дороги…»

Але ж ти вже пройшла свій шлях?!

Там, у кінці залу — мовчазні жінки з чіпкими очима.

Ти вибрала, Івго! Твої діти…

«Живіть із прокляттям…»

Смерч захопив її. Носив спіраллю, у зоряному пилу, над головою статуї на троні — вона зазирала у величезні байдужі очі — СВОЇ…

«…матері…»

Я здолаю. Пройду ініціацію.

Але ти вже ПРОЙШЛА!

«Прийде час…»

Я пройду її навпаки. Я повернуся…

Поверну час.

Вона думала, що було важко йти — сюди. Але як тоді назвати шлях звідси?!

Повернути…

Вона проривається ВСЕРЕДИНІ змія, і тіло його звивається, аби стерти її… Не перепустити…

Коридор звужується. Ще; вона повзе, здираючи шкіру; в обличчя їй дихає любов її дітей, як пара над теплим ранковим озером — і поршнем виштовхує її назад. Вона з’їжджає на животі, половину вже пройденого шляху втрачено і загублено впевненість, бо їй хочеться цього всепоглинаючого свята, вогнів-голок, неба з очима, свободи, хижої і напруженої, мов тятива.

Любити іншого… чужого… не себе… Тільки це і значить — любити.

Так, Клавдію?!

Інша сила… сила ІНШОГО, якій вона не знає назви, захльостує на її горлі свій немилосердний заклик. Вона ПОВИННА пройти. Там, наприкінці тунелю, чекає її простягнута рука…

Заручини. Заручена дотиком…

ТОРКнутися…

Вона йде. Повзе, протискується у залізні кільця, покірна тяжінню цього тонкого заклику, струни, яка ось-ось розірветься, сили, що не має назви в її мові…

ТОРКА.

Прокляття матері…

Біла тканина. Ніжність, дитячі руки крізь чорне ночі. Без болю, бо вони ЇЇ довіку, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть…

Її нова сутність надто могутня, надто прекрасна, аби рватися зі СЕБЕ, намагатися вислизнути, наче з нейлонової панчохи. Івгу знову відкидає до самого початку шляху…

Вона розбита і зламана. І не бачить більше його руки.

А ВОНА дивиться, як здіймається полум’я високого вогнища. Вище, ще вище, туди, де між кружляючими небом і землею застигла жертва…

«Я НІКОЛИ не буду жертвою, я нічим не поступаюся, Івго. Я роблю те, що потрібно…»

Звідки голос? Виправдання? Розмова з собою? Поступка сумлінню?

«Подивись — це не ЗІ МНОЮ чинять, це Я чиню, я так вирішив… Дюно… Івго… Я так хочу».

Назви мені слово, — благає вона. Поясни, як це називається у людей, що за ім’я у цього поклику, що тримає мене за горло… Слово, Клавдію…

Вогонь здіймався і розцвітав, і вітер лагідно пестив його жовто-гарячі пелюстки.

ЧОМУ, Клавдію? Ти це робиш — чому?..

Мовчання.

Безіменна сила ринула з неї, мов кров із носа. Струна зашморгнулась і потягнула її вперед — через лабіринт, назустріч новій ініціації — у нову сутність, для якої немає назви.

Ніч тисне на обличчя — червоне, вогнене, криваве, велична мета і безмірний зміст, прекрасні, майже втрачені… Вже… майже…

А попереду — лише простягнена рука.

І зараз вона торкнеться прохолодних жорстких пальців.

Мить до зустрічі; зараз їхні руки з’єднаються, треба тільки вдихнути…

Зараз.

Епілог

… — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю познайомлю… Руденька, що з тобою?..

Червоне сонце у високих вікнах будинку під череп’яним дахом, з балконом, повитим виноградом… Тремтить мідяний флюгер, а він іде до вогнища через усю велику галявину і з усієї сили намагається не сходити з прямої, але його нестримно заносить… Запах вечора, трави, близького озера, печеної картоплі…

Назар біжить поруч і турбується:

— Клаве, ти п’яний, чи що? Клаве, чого ти? Га?..

Метушиться Юліан:

— Руда… Вибач, Клаве, дівчинці недобре зробилось, справа така, буває…

Дівчинка сидить на складаному стільчику, ховає обличчя у долонях, коліна підтягнула до підборіддя; він підійшов і тепер стоїть поруч. Дзвенить у вухах. Завмирають, але ніяк не зникнуть тонке іржання і безнадійний дзвін.

Опускається на коліна.

Не шкода елеґантних штанів. Не зважаючи на остовпілих, ображених батька і сина, відірвати руки від зарюманого дівочого обличчя… Ткнутися своїм у брудні, пропахлі димом…

— Але ж насправді нічого не змінилось, — шепоче дівчина. — І світ, і ми самі…

— Ні.

— Так… І тепер… усе повториться. Нас знову потягне ТУДИ… спіраллю… у вирву…

— Подивися на мене.

Вона ховала очі. Судомно втягувала носом солону вологу.

— Подивись… Будь ласка.

Рвучко ковтає слину. Піднімає погляд — запалений, змучений… Нещасне лисеня.

Він посміхнувся самими очима:

— І ти кажеш, світ не змінився?..

Тиша. Їх накрив непроникний прозорий ковпак — закрив од світу, тріскоту гілочок у вогні, здивованих голосів Мітеців і кумкання далеких жаб.

— Гуси, — шепоче вона.

— Що?

— Гуси…

Він озирається.

З озера повертався додому табунець білих, як літні хмари, сусідських гусей.

Оглавление

Марина та Сергій Дяченки Відьомська доба

  Пролог

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

  Розділ 12

  Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg