Утім, апетит — єдине, що відрізняло між собою батька й сина Лентовських. Обидва ставні, мов сокирою витесані здоровані, червонощокі, міцнорукі, зачаті на знаменитому дубовому ліжку в родовому замку біля Череможа, де втрачали цноту всі молоді дружини Лентовських ось уже вісімнадцяте покоління підряд. Обоє вбрані в темно-лілові оксамитні кунтуші з діамантовими ґудзиками, кожен з яких вартий усього статку, надбаного тим же Йошкою за все його корчмарське життя; з-під кунтушів визирали жупани з блакитного єдвабу, а на м’язистих литках високошляхетних вельмож красувалися яскраво-червоні шаровари та зухвало яскраві чоботи з фарбованого сап’яну на золочених каблуках. Боляче було дивитися, як старий Лентовський заливає всю цю пишноту патьоками жиру й вина, що струмувало по голеному підборіддю, — але навряд чи знайшовся б сміливець, котрий бодай натякнув князеві, що шкода псувати таке добро! Доброзичливець дістав би в кращому разі ляпаса, здатного звалити бичка-дволітка, а потім — ще й батога князівських гайдуків; невдаха ж цілком міг скуштувати й клинка — родової зброї Лентовских; цей клинок гордо виставив над стільницею білий чубчик чаплі, що прикрашала його руків’я.
— Музику! Гей, сліпий, заснув, чи що?!
Невидющий скрипаль, який мовчки перетирав у кутку беззубими яснами свіжу скоринку хліба, притьмом схопився, вхопив поруч себе скрипку, примостив її на кощавому старечому плечі й змахнув смичком. Мелодія запального танка вогнем хлюнула по корчмі, але ніхто з нечисленних відвідувачів і гадки не мав пройтися гоголем рипучими мостинами — дай Боже, у присутності старого князя-самодура спокійно дожувати й допити й непомітно зникнути з його очей!
Хіба що жінка середніх років у найвіддаленішому закутку, незвично смаглява й довгоноса як для тутешніх місць, спершу забарабанила пальцями по столі та весело притупнула — але, оглянувшись, знову заходилася коло баранячої печені, що парувала в пузатому горщикові.
Біля ніг жінки, уткнувши носа в її поношені, але ще міцні чобітки, лежав здоровенний рябий пес. Праве вухо його було відірване в якійсь давній бійці, і тепер замість нього нервово здригався потішний волохатий обрубок; зате друге, неушкоджене вухо незалежно стирчало, немов собаці хотілося почути в тій музиці щось своє, дуже важливе й незрозуміле для сторонніх.
Янош Лентовський підсунув батькові миску зі смаженими в олії пиріжками й огледівся, нудьгуючи.
Комментарии к книге «Пасербки восьмої заповіді», Генрі Лайон Олді
Всего 0 комментариев