«Принц Ґаллії»

Інночці — сонечку ясному.

За вельми влучним висловом Александра Дюма, історія для письменника — це цвях у стіні, що на нього він чіпляє свою картину. Практично всі книжки історичного жанру (та й не лише історичного) тією чи іншою мірою належать до фантастики, оскільки автор часто-густо описує події, які насправді не відбувалися, виводить на сцену вигаданих героїв, а людям, що реально існували, приписує вчинки, яких вони ніколи не робили, і слова, що їх вони ніколи не промовляли (тут виняток становлять лише документальні твори, біоґрафії, хроніки абощо — але це не зовсім художня література). В англійській мові навіть є дуже вдалий термін: „fiction“ — фікція, вигадка, вимисел. „Fiction“ — це картина, що висить на цвяху, вбитому в стіну реальності.

Але що робити, коли на потрібній ділянці стіни немає вільних цвяхів, та й місця для нової картини замало? Ця ситуація особливо актуальна для історії Західної Європи. Ще в XIX сторіччі ціла плеяда авторів на чолі з неперевершеними майстрами жанру Александром Дюма і Вальтером Скоттом ґрунтовно „прочесали“ все друге тисячоліття; а в XX сторіччі, мабуть, лише Морісові Дрюону та Генріхові Манну вдалося відшукати відносно вільні „ніші“. За таких обставин залишається тільки два виходи (вірніше, три; третій — не писати взагалі). По-перше, можна вторгнутися в чужу „вотчину“ й запропонувати читачеві нове бачення історичних подій, відмінне від того, до якого він уже звик, — але ця справа невдячна і, на моє тверде переконання, безнадійна. Куди простіше й чесніше відійти вбік і, набравшись терпіння, спершу закласти підмурівок, потім звести на ньому нову стіну, вбити в неї цвях, а вже після цього чіпляти свою картину. Цебто — створити власну історію, альтернативну нашій, але ґенетично пов’язану з нею. Зрештою, якщо вигадуєш героїв, то чому б не дати волю уяві і заодно не вигадати всю історію цілком?… Власне, так я і вчинив.