«Анатомія неоголошеної війни»

Автор дякує за допомогу в підготовці та виданні книжки фондові “Українська перспектива”, а також Лідії Мадоян, Олександрові Савицькому.

Кажуть, що поезія, справжня, яка зворушує душі інших, яка сприймається серцем і розумом, твориться лише тоді, коли зранена душа поета вже не може мовчати. Тоді кожний написаний рядок стає криком і болем, що вириваються назовні. Події, про які піде мова, — це крик і біль, інколи перемішані з миттєвою радістю і захопленням.

Час, коли молода держава Україна, одягнена в будівельне риштування, відбудовує себе заново, — це найважчий перiод відродження самосвідомості людей, розуміння того, що таке незалежність, свобода. Можна назвати сотні причин, які не давали Україні змоги здобути незалежність, про яку століттями мріяли наші пращури, боролися за неї і вмирали з надією і яка, врешті-решт, утоптувалася в землю. Але найбільша трагедія — це нерозбуджене в народі усвідомлення необхідності для нації незалежності та свободи. Ідея, яку роками втовкмачували в свідомість українців, що начебто української нації взагалі немає, а якщо і є, то вона ніщо без старших братів — росiян, лишила свій слід. Ідея єдиної спільності людей — радянського народу — входила в свідомість і в кров українців з дитячих років з материнським молоком.

Не ганьблю, не картаю тих, хто так і не зміг позбутися почуття, що він — молодший брат, не зміг убити в собі раба. Це трагедiя, в якій довелося бути мені не просто споглядачем. Погрішу проти істини, якщо напишу, що власне прозріння, звільнення від стереотипів свідомості, розуміння, хто ти, проходило для мене просто. Мені як людині військовій, та й тисячам таких, як я, вихованих на комуністичній ідеї (такою була вся система освіти), найскладніше було зрозуміти процеси, що відбуваються в Україні, прийти до того, щоб будівництво незалежної держави стало спочатку частиною мого життя, а потім і самим життям.