«Білий Бім Чорне вухо»

©  україномовна пригодницька література

Переклад з російської ВІРИ БІЛОВОЇ

Малюнки ЮРІЯ МЕЛЬНИЧЕНКА

Перекладено за виданням: Гавриил Троепольский, Белый Бим Черное ухо. Повесть. «Детская литература», М., 1976.

Олександру Трифоновичу Твардовському

Жалібно й, здавалося, безнадійно він раптом починав скавучати, незграбно перевалюючись туди-сюди, — шукав матір. Тоді хазяїн садовив його собі на коліна й засовував у ротик соску з молоком.

Та й що. лишалося робити місячному цуценяті, коли воно ще анічогісінько не тямило в житті, а матері нема й нема, хоч як жалійся. От він і намагався в перші два дні час од часу учиняти сумні концерти. Але це, між іншим, не заважало йому в обіймах із пляшечкою молока засинати на руках у хазяїна.

А на четвертий день малятко вже стало звикати до тепла людських рук. Цуценята дуже швидко починають розуміти ласку.

Імені свого він іще не знав, але через тиждень уже добре запам'ятав, що він — Бім.

У два місяці він з подивом побачив речі: височенний як для цуценяти письмовий стіл, а на стіні — рушницю, мисливську сумку і обличчя людини з довгим волоссям. До всього цього швиденько звик. Нічого дивного вже не було і в тому, що людина на стіні нерухома: якщо не ворушиться — зовсім не цікаво. Щоправда, трохи пізніше, згодом, він хоч і зрідка, а візьме та й гляне: що б це означало — обличчя визирає з рамки, наче з віконця?

Друга стіна була цікавішою. Вона вся складалася з різних брусочків, які хазяїн міг по одному вийняти і вставити знову. В чотири місяці Бім уже зміг, ставши на задні лапки, дотягнутися до стіни. Він сам вийняв зубами брусочок і спробував його дослідити. Але той чомусь зашелестів і залишив у зубах у Біма якийсь клаптик. Так весело було роздирати той клаптик на дрібні часточки.

— А це ж що таке?! — нагримав хазяїн. — Не можна! — І тицяв Біма носом у книжку. — Біме, не можна. Не можна!