«У задзеркаллі 1910—1930-их років»

У задзеркаллі 1910—1930-их років (fb2) - У задзеркаллі 1910—1930-их років 7307K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Игорь Бондарь-Терещенко (ИТБ)

Ігор Бондар-Терещенко У ЗАДЗЕРКАЛЛІ 1910—30-ИХ РОКІВ

ВСТУП

Про задзеркалля радянської епохи

Питання: Чи почалася наша робота? А якщо почалася, то в чому вона полягає?

Відповідь: Робота наша зараз почнеться, а полягає вона в реєстрації світу, тому що ми тепер уже не світ.

Д. Хармс

…Так уже сталося, що Історію 1920—30-их років ретельно вивчали і — як це часто буває — практично перестали читати. Натомість A. Грін значив: «Книжку, якщо чекаєш від неї дива, варто читати двічі. Перший раз замолоду, коли ви молодші за героїв, вдруге коли постаршали, і герої книжки стали молодші за вас». Себто у даному випадку був потрібен час, щоб інтерес до історико-архівного контексту набрав більш специфічних, візуально-белетристичних форм, щоб «радянський матеріял», звільнившись від найближчих ідеологічних конотацій, став значимим у теоретичному відношенні. Словом, треба було, щоб визначилася певна позиція. І вже тоді повною мірою міг відбутися зокрема феномен Розстріляного відродження як періоду в історії України 1920—1930-их років.

Загалом коли говорять про радянську ідеологію, то зазвичай шукають її там, де їй належить бути — у головах людей, тоді як шукати її треба в сфері «відображеного», у мистецтві фантазування, у своєрідному «задзеркаллі» офіційної епохи, що повстає з особистого життя радянської обивателя. Втім, це зовсім не вигадки автора, адже радянська ідеологія була річчю цілком конкретною і жити за радянської влади означало перебувати у світі написаного, намальованого, відзнятого — словом, «відображеного» життя. Після заколоту більшовиків взаємовідносини життя й мистецтва взагалі змінилися, адже, як вважав теоретик формалізму B. Шкловський, «життя саме стало мистецтвом». Звичне й незвичне помінялися місцями, передреволюційний «буржуйський» побут здавався екзотикою, а історичні катаклізми стали за буденне явище. Іноді цей фаталізм скидався на державно оформлену фантасмагорію з цілком реальними адресами усіх можливих чудес, за якими мешкала реалізація ідеологічної Метафори з Алегорією.

В. Беньямін вважав, що алегоричне мислення характерне для післявоєнних і «постреволюційних» періодів. Мовляв, після кардинальних перемін і катастроф вживання алегорії свідчить про неможливість знайти питомий сенс, правду і роз’яснення того, що відбувається. Правдиве сприйняття перехідного історичного моменту передається через процес розповідання, через анекдоти і притчі. Себто відсторонене ставлення до сучасности, з якою легше спілкуватися через ліричне уособлення того чи іншого суспільно-політичного явища. Зрештою, це те, що В. Шкловський називав методою «очуднення» реальности. В умовах такого учуднення нового «революційного» життя доводилося існувати в Країні Рад багатьом її сучасникам-попутникам. Тому не дивно, що нова соціяльна емблематика набувала цілком «живих», чи пак «людських» рис.

«“Товаришу міліціонере, — звернувся Макар, — вкажи мені шлях до пролетаріяту”. Міліціонер дістав записника, відшукав там адресу пролетаріяту і вказав її вдячному Макарові», — живописав А. Платонов казково-революційну реальність у «Спантеличеному Макарі». «Юнак почистив рукавичками свої брюки й делікатним голосом спитав: “— Скажіть-но, дідусю, як тут пройти на небо?” Сторож поглянув на молодика, примружив одне око, потім примружив друге, потім почухав собі борідку, ще раз глипнув на юнака і мовив: “— Ну, нема чого тут затримуватися, проходьте собі”», — додавав Д. Хармс в оповіданні «Про юнака, що здивував сторожа».

Також у 1930-их роках Сальвадор Далі створив черговий арт-об’єкт — смокінґ, обвішаний маленькими чарочками для лікеру, наповненими молоком. Люї Араґон, побачивши це, розгнівано вигукнув: «Яка мерзота! Псувати молоко у той час, коли діти пролетаріяту голодують!» На що Далі незворушливо відповів: «З-поміж моїх знайомих немає людини на ім’я Пролетаріят». Насправді ж, як знати, така людина, чи пак цілий кляс, існувала. «Я готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би в різних ресторанах», — уточнював її антагоністичне існування поет-імажиніст А. Марієнґоф. Що ж до неабияких бойових здібностей самого Пролетаріята, персоніфікованого в Україні у Жовтень, то зокрема критик В. Коряк в «Організації жовтневої літератури» застерігав: «Жовтень знищив “українську літературу” і “українського поета”. Жовтень утворив “пролетарську літературу” українською мовою». Натомість Постанова Політбюра ЦК РКП(б) «Щодо політики партії в галузі художньої літератури» уточнювала: «Пролетаріят повинен, зберігаючи, закріплюючи та всіляко розширюючи своє керівництво, займати відповідну позицію в цілій низці нових ділянок ідеологічного фронту».

А ще у 1920—30-их роках точно знали, коли, що і як саме буде. Донедавна, за проклятого царату, мовляв, не знали, а тепер ось пречудово відали. «Ось головне відкриття, що я його зробила: давним-давно закінчилася будь-яка революція, — нотувала в щоденнику З. Гіпіюс. — Коли саме — не знаю. Але давно». І. Бунін так само приблизно значив: «Пошта російська скінчилася вже давно, ще влітку 17 року: відтоді, як у нас вперше, на европейський штиб, з’явився “міністр пошти й телеграфів”. Тоді ж з’явився також “міністр праці” — і тоді ж уся Росія кинула працювати». Тодішні декаденти вираховували падіння імперій математичним шляхом, як-от, наприклад, В. Хлєбніков, бездумно готуючись до майбутніх катаклізмів. «Знаю все, що слід зробити, — уточнював А. Блок, — віддати гроші, покаятись, роздарувати смокінґи, навіть книжки».

Натомість пролетарські автори знали про все без декадентських циркулів. Вони взагалі сповідували якусь наївну віру старозавітного зразка, себто тих часів, коли люди добре знали годину своєї смерти, тож даремно того дня не працювали. Ну, це зі сфери плянового господарювання, зрозуміло. Але пролетарським пророкам були відомі дати не лише комунального злету чи краху, але також культурно-історичні віхи, знаки і точні координати «революційних» подій. У «попутника» М. Булґакова, щоправда, згадується ще про точний кінець старого ладу, коли о 10-ій ранку 2-го березня 1917-го року загадковий депутат Бубликов прислав до Києва телеграму про зречення імператора. Натомість нові синоптики були більш категоричні. «Організація жовтневої літератури на Україні починається з травня 1919-го року», — впевнено значив М. Доленго. «Література закінчилась у 1931 році», — також стверджував Ю. Олеша.

«Історія — це тіло із своїми конкретними проявами, моментами напруги, відхиленнями, тривалими періодами збуджень, напівнепритомними станами, — роз’яснював М. Фуко. — Історія не є спробою визначити дійсний поріг нашого походження, певну батьківщину, повернення до якої нам обіцяють метафізики; історія лише прагне зробити видимими ті розриви, на перехресті яких ми існуємо». Отже, постмодерністські рови засипано, філософські питання на кшталт «хто ми? звідки? куди ми йдемо?» нібито розв’язано і навіть «патріотичну» батьківщину українських слонів з пінгвінами визначено, але «розриви» історії, тим не менш, все одно не зауважені. Наприклад, досі не знати, де насправді був той «розрив», що роз’єднав українську історію на «дожовтневий» та «радянський» періоди, і де проходить та межа, за якою «селянство» об’єднується з «пролетаріятом», «аристократія» перетворюється на «інтеліґенцію», а замість дворянських «родів» з’являються радянські «родини».

Наприклад, щодо питання історико-літературного «порубіжжя» та ефемерної «межі століть». Де насправді лежить межа літератури XX століття не як низки імен в мартирологу чи книжкових спецхранах, але як предмет вивчення? Чи єдиний і непорушний був «живий» літературний процес, що саме він, а не «мертві» тексти мусить цікавити історика літератури? Скажімо, навіть не зазираючи до Задзеркалля проблеми, чи то пак до «неофіційних» процесів і практик 1920—30-их років, вільно буде визнати, що предмет історії радянського часу має певні часові межі. Відправна точка — це перші місяці після Жовтневого перевороту більшовиків, коли стала зрозуміла політика щодо України, а також були запроваджені різкі обмеження свободи друку і стали формуватися безпрецедентні стосунки влади з літературою. Друга межа, що відділяє історичний радянський час від радянського Задзеркалля, себто радянської історико-літературної сучасности, насправді рухлива й визначається або умоглядно, або інтуїтивно. При цьому, нібито досліджуючи її навіть у власних «альтернативних» працях, офіційна наука намагається розмити цю межу, підкреслюючи «історичність», а не «життєвість» минулого, сучасного й навіть майбутнього. Слід пояснити, чому це відбувається до сьогодні.

Річ у тім, що кожному «історико-літературному» поколінню, чи то авторів і чи дослідників їхньої творчости, доводилося існувати у певному — стихійному чи вже сформованому — ідеологічному контексті, займаючись або розвитком «жанрових» форм життя, як у 1910-их, або змаганням з канонами, як у 1920-их, або існувати в межах традиції, обумовленої соціяльним тиском, як у 1930-их. Тому хоч який багатий був культурно-історичний спадок, що переходив від попередньої ґенерації, але за щоразу нових соціяльних умов ним користувалися вже на іншому, більш вузькому соціокультурному полі. Звісно, це не могло не відобразитись хоча б на історії української літератури, в якій розвиток аванґардних форм як у вербальному, так і в образотворчому мистецтві від 1930-их років стримувався політичним режимом. З цієї причини і за часів хрущовської «відлиги», і в роки горбачовської «перебудови» в силове поле офіційної літератури входив (виходячи із субкультурного підпілля) не аванґард, а всього лише модернізм, який не вичерпав своїх потенційних можливостей у 1910—20-их роках.

Для будь-якого офіціозу, заклопотаного теперішнім своїм виживанням, вищезгадані питання розмежування «історії» та «життя» щоразу перебувають у далекому минулому, що виносилося, зокрема у 1920—30-их, за дужки реальности «шквальним вітром, який дме з раю», як вважав В. Беньямін. Адже за комуністичною біблією у майбутньому мав би бути рай, чи не так? «Вони робили вигляд і, очевидно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на певний час, а попереду рай, в якому люди будуть вільні й рівні між собою», — писав Дж. Орвел в романі-антиутопії «1984». Утім, сьогодні, зазираючи у Задзеркалля історичного «живого» життя, вільно буде ствердити, що в СРСР заповіданий «рай» мусив існувати вже неодноразово, і тому варто озирнутися назад у пошуках його ознак. Можливо, це буде не дуже комфортне видовище. «Його лик звернений до минулого, — жахався В. Беньямін з побаченого на картині П. Клєє. — Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, який несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба. Те, що ми називаємо проґресом, це й є шквал».

Але наразі що ми називаємо проґресом? Правильно: історію, адаптовану для зручного сприйняття людством в часі між його ґлобальними звершеннями. Такими, наприклад, як революції, голодомори, польоти в космос чи утворення СРСР. Для «живої» людини з цього соціяльного катехизму залишається небагато. І тому важить неуникненість особистого погляду з «реставрованої» офіціозом ніби як «для людства» історичної конструкції.

Автор у Задзеркаллі: творець чи матеріял?

За спиною героя — не тільки його єдине, як у кожного, дитинство: позаду нього, як у багатьох, залишилася епоха і країна.

А. Васютков

У дитинстві автор сих рядків ніколи не любив дізнаватися про історію з підручників. Параграфи буяли величезною кількістю фактів, але в них не було відчуття досліджуваного часу, суть якого важко пояснити і штучно відтворити, а можна лише відчути. Посібники виконували запропоновану їм задачу «з точністю до навпаки», вселяючи тверду впевненість у дитячі серця, що історія — це всього лише набір дат, незрозуміло навіщо призначених для вивчення. За сухими й загальними фразами не було найбільш цікавого і хвилюючого, а саме — реальних людей. Підручникова історія була «знелюднена», чи пак «знеособлена», в ній жили не «люди», а «пароплави» — суцільні історичні постаті з ювілейним присмаком знекровленого буття. Натомість історія, знана з «живого» життя, була інакша, в ній багато чого важила доведена до абсурду безбожницька віра.

Адже що означала віра для людини радянського зразка? Все — бо підтримувала її громадське животіння. У що вірили в різні часи цього животіння? У що завгодно, окрім себе — від «лямпочки Ілліча» до стогону космонавтів у міжпланетному етері. До речі, усі знамениті експедиції 1930-их років — порятунок челюскінців, дрейф папанінців, чкаловські перельоти через Північний полюс, польоти у стратосферу — описуються засобами масової інформації як щось украй важке й болісне, хоча разом з тим і радісне, себто варте віри в радянську людину.

У 1908-му році в статті «Сонце над Росією» А. Блок писав: «Часто приходить на думку: все добре, все просто й нестрашно порівняно, поки живий Лев Миколайович Толстой…» Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Л. Брежнєв живий, війни на світі не буде! Її, до речі, й «не було», якщо не брати до уваги льокальні війни, які радянська Система вела по всьому світові — чиста тобі віртуальна реальність, якою завше був позначений радянський постмодернізм.

Завдяки вищезгаданому святому віруванню народжувався тоталітарний «вождізм», а моделюванню сучасности сприяла ґрандіозна сила бажання, що привчала радянську людину «мірятися п’ятирічкою», заповідаючи у такий спосіб непохитність тоталітаризму.

Загалом варто було повірити в будь-яку ідею — і та обов’язково втілювалась у життя, навіть приватне: міщанське й обивательське, яке ніби завжди керувалося своїми законами. Щасливого апогею ця віра досягла у 1960-их роках. «Возле гагринского пыльного сквера, / Возле гипсового старца-пионера, / В автомате: „Приезжай, ты слышишь, Вера?“ Телефон целуя — странная манера — / Этот пьяный гражданин кричал, хрипя», — змальовував Є. Євтушенко тогочасну модель «радісного» існування. І тут-таки, повіривши, закликав: «Пусть ко мне приедет вера во что-то, / Пусть ко мне приедет вера в кого-то, / Пусть ко мне приедет вера в себя».

Але «уфіолеве сонце над районом», що наче вимандрувало з романного словника А. Платонова й водночас «настроєвої» стилістики А. Камю, випарює фактографічну вологу з історико-меморіяльного топосу, і повсякденність перетворюється на соляні кристали міту: хтось колись у щось там вірив. Сучасна мітологія заходить у розмову про минуле лише задля того, щоби його поховати. Вона гробниця у двох смислах слова: в рамках однієї оповіді вона і вшановує, й усуває. Але моторошна чарівність розглядуваного періоду 1920—30-их років, ба навіть передуючий їй період 1910-их, полягає, усе ж таки, в іншому. А саме у тому, що затонула епоха з її «обивательськими» речами раптом здобуває посмертну владу над сьогоднішнім життям. Короткозора доля роздає свої повноваження предметам, наділяючи їх золотими крилами. Зокрема для цього дослідження тоталітарне божество персоніфікується у згаданій епосі.

Отже, як зазначалося вище, історію 1920—30-их вивчали й перестали читати. Історична слава вислизнула з-під того періоду, наче невірна коханка, та й втекла собі до більш виваженого і стійкого у своїх романтичних уподобаннях періоду чи то «воєнних» 1940-их, а чи «дисидентських» 1960-их… І тому 1920—30-ті роки все тяглися й тяглися, наче «Розповідь про неспокій, якому немає кінця» Ю. Смолича. Їхня фантомна актуальність морально підтримувала одних і явно заважала жити іншим. Звідси й сьогоднішнє упереджене ставлення до того, що об’єктивно давно вже перейшло до суто історичного виміру: Загірня комуна, Голодомор, Розстріляне відродження. Тим не менш, історико-культурний простір 1920—30-их років виявився практично незасвоєним і неописаним, що, признатися, й утворює вже сьогодні ілюзію його незалюднености.

Тож не дивно, що історик завжди заклопотаний тим, чого вже не існує, часом прагнучи відобразити те, що для офіційної історичної науки ніби як ніколи не існувало. Буквально не залишає у спокої інша, неписана історія — історія навіть не фатальних втрат, а звичайних замовчувань та іґнорування через удавану не-характерність чи не-актуальність того чи іншого явища. Цей шар повсякденности, який ніколи не потрапляв до об’єктива академічного історика, нині скидається на цупку тканину безкінечних мікро-хитрощів та міні-перемог радянського абориґена під наглядом влади й дисципліною кари, а також дресурою примусової праці й тягарем рутинної нудьги.

Пригадується, як в кутку довгого коридору в комунальній квартирі автора сих рядків вивищувалася величезна шафа, доверху заповнена книжками авторової тітки: країни й континенти, титани і стоїки, леґенди й міти, «физики шутят»… Для юначої уяви корінець однієї з них видавався найбільш привабливим, бо на ньому значилось: «Теперь об этом можно рассказать». Решта книжок чомусь не радувала око, як невдячні сини не радували Пріяма, коли богині долі забрали в нього Гектора. Отже, книжка була перекладною та розповідала про створення атомної бомби. Що з того, що вона лишилася непрочитаною, зате закодована в її назві парадигма життєвого тексту, безперечно, вплинула на юну особистість.

Сьогодні, здається, вільно розповідати про що завгодно, не лише про атомну зброю. Скажімо, про феномен Великого Терору 1930-их, що був невіддільно пов’язаний із феноменом комуналок. Абсурдний, злий і скупчений комунальний побут ставав поживним середовищем епохи масових репресій, адже більшість тогочасних доносів на сусідів і навіть родичів пояснювалася далеко не поголовною пильністю, а скромним бажанням поліпшити свої житлові умови за рахунок новоявлених «ворогів народу».

І справа навіть не в тому, що описувати можна тільки пережите, неактуальне, відсунуте історією набік. Важливіше інше: самий факт письма ніби як проводить межу, роблячи написане минулим. І все б воно нічого, якби процес не відбувався за відомою формулою Г. Ґадамера: грають не гравці — грає сама гра. Тож коли вона підкидає в якості козирів усе нові спогади про речі, існування яких сьогодні не уявляється можливим перевірити, то треба бути певним, що це лишень чергова форма заслужити прощення в минулого.

Згадка про такі «архівні» речі якнайкраще дозволяє відчути квінтесенцію принципу перемін, а вже зміна віри відповідає реальному досвідові радянських людей. Тож, мабуть, зрозуміло, чому нині мовиться про якісь там історико-побутові подробиці того чи іншого радянського періоду, а тим паче 1920—30-их років. Тому що їх уже нема. І тому що світ став інакший. Звичайно, не лише через те, що у ньому подекуди вже інші пам’ятники, книжки та будинки. Але ж там також інші люди й нелюдські порядки, які ти не знаєш і, зізнатися, не дуже хочеш знати. Можливо, вони тобі не заважають, але любити їх тебе не примусить ніхто.

Вищезгаданий ліричний структуралізм завжди претендував на певну конечність своєї моделі — культури, суспільства, історичної рефлексії. Пізніша постструктуралістська думка виходить із безконечности цієї моделі, в якій вона живе, діє, любить, але яку не вміє описати. Намагання увійти до свого минулого допомагає втекти від клясичного структуралізму, зберігши те цікаве, що було накопичене у книжкових шафах та по місцях культури й відпочинку радянського люду.

Сьогодні будь-яке дослідження на історичну тему — це зібрання текстів, знаків і форм, якими володіє культура. Натомість «культурна ситуація» нашого дослідження позначена бажанням відтворити те, чого насправді вже не існує. А саме: невловного шарму, флеру й містики доби Розстріляного відродження. Унікальні трофеї з того ідеологічного бойовища історія донедавна отримувала з канцелярій, відомчих схронів та розсекречених архівів, методично перетворюючи «живий» епістолярний жанр на документальний. У цьому, виявляється, суть справи. Коли певні речі або явища з реальности 1920—30-их отримують ім’я чи образ, вони віддаляються від нас, і ми від них звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Адже у певному сенсі сучасна культура «бачення» живе під владою радянської минувшини, наче під впливом сократівського Демона. Пригадується, Демон казав Сократу, чого йому не треба робити, але й словом не прохоплювався, що ж треба. Іноді ми так само начебто знаємо, що не повинні повторювати вже зробленого, але часом все одно шукаємо чогось у старих шухлядах і грюкаємо в зачинені або гірше того — неіснуючі двері. Здавалося б, ми вміємо користуватись архівом радянського минулого, але він не підказує нам, що треба робити у сьогоднішньому просторі. Саме цим архів різниться від структуралізму, який чітко визначав систему правил, що ними людина мусить керуватися в суспільстві. Натомість у даному випадку автор дозволяє собі описати минуле теперішнім, залишаючи відкритим шлях у майбутнє.

Як робиться (історія) Задзеркалля

Я не сентиментальний — і тому не буду писати кров’ю серця свого. Я зачерпну в жменю грязюки вогкої і намалюю нею картину слобідського життя.

К. Буревій

Отже, як описати Задзеркалля? Виявляється, дуже просто, якщо рухатися від «топіки культури» до «історії обивателя», від семантики «революційно-репресивної» епохи 1910—30-их років до прагматики її «міщанського», чи пак «живого» сприйняття та інтерпретації. Адже до сьогодні залишалася нереалізованою ідея написати історію, припустимо, 1910—1920-их років — епохи, коли був виплеканий образ «нової людини» — з «обивательської» точки зору, з позиції «приватної людини», хай там яку посаду в офіційному житті вона обіймала. Адже цей образ може бути своєрідною протиотрутою для ідеологічного сприймання історії. Мова навіть не про тривіяльну «історію повсякденности», але про спробу «автоетнографії» як сполучення позитивістської аналізи історії та культури з персональними пристрастями, особистим досвідом і переживаннями дослідника. Попри свою атеоретичність, такий підхід виглядає цілком сучасним у контексті світового гуманітарного знання, а також супроти дидактичної програми «офіційної» історичної науки. Зрозуміло, що образ «обивателя», який живе у своїй власний, «іншій», історії, не менш ідеологічний та метафоричний, ніж решта моделей, за допомогою яких учені конструюють минуле тієї чи іншої країни або культури. Однак цей вид ідеології та метафорики принаймні обіцяє більш захоплюючу розповідь у порівнянні з телеологічною історією соціяльних і владних відносин, що репрезентують світ як взаємодію і зіткнення ідеологічних метанаративів.

Зрозуміло, що найбільш складне питання — це питання про очевидне. Адже якраз очевидні речі, як знати, найскладніші. Усе складне і складнопідрядне сьогодні написано, детально проаналізовано й затверджено «офіційною» наукою. Проте основні питання на кшталт «чи можлива сьогодні історія літератури?» залишилися без відповіді. Може, хоча б через це варто писати просте? «Якщо недавно біографія поета була тільки біографією його творів і етапи подій в його житті були датами публікацій його поезій, то сьогодні справа координально змінилася, — значив В. Петров. — Біографія поета виходить за межі формуляру, хронологічних дат, метрики, підписаних авторських угод, творчих відряджень, одержаних авансів, випитої горілки, місяців перебування в „будинках творчости“. Біографія поета складається як творча вигадка, як життєпис Війона або Рембо». Варто зазначити, що виголошувалось це В. Петровим на конференції українських письменників у Харкові 1943-го року, натомість перші спроби «альтернативних» біографій з’явилися в Україні у 1990-их роках, себто з «революційними» зрушеннями й набуттям «незалежности», коли, знов-таки, «життя саме стало мистецтвом» (В. Шкловський) і став можливий «перехід від світу науки до світу життя» (Г. Ґадамер) Саме у 1990-их роках з’явилися друком такі одіозні праці з цеху «феміністичної» критики, як «Моя Леся» Н. Зборовської про лезбіянство Л. Українки, «Femina melancholica» Т. Гундорової про те саме, але на прикладі О. Кобилянської, а також «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко про гомоеротизм А. Кримського. Відтак «живого» у цих працях було замало, адже писалися вони «офіційними» літературознавцями; натомість більш симптоматичними щодо заклику В. Петрова писати біографію «як творчу вигадку» видаються спроби з сусіднього поля методик. Так, до створення письменницьких життєписів у славнозвісній серії «Жизнь замечательных людей» (ЖЗЛ), російське видавництво «Молодая гвардия» запросило людей творчих: поетів, письменників, літературних критиків. Наприклад, Д. Биков написав про Б. Пастернака, П. Басинський — про М. Ґорького, а А. Варламов — про А. Толстого, отримавши за це, між іншим, Національну літературну премію «Большая книга» за 2007-ий рік.

Тож головне для «творчого» усвідомлення епохи радянських 1920—30-их років — це необхідність вийти за межі. «Жанрово» — за межі офіційно-патріотичної риторики; «ідеологічно» — за межі контексту виключно колишньої Російської імперії; «хронологічно» — за межі 1917-го року. У цьому випадку за кульмінацію загальноевропейської і світової кризи, як знати, слугує 1914-ий рік, Перша світова війна та її наслідки. Відчуття величезних змін у ментальному устрої мільйонів сучасників, утягнених в історичний коловорот масових мобілізацій, соціяльних потрясінь і географічних переміщень, не могло не похитнути колишніх основ науки про людину. Тоді ж очевидною стала потреба змін у цій галузі, тому народилися нові знання про «новий» світ — іншого характеру, з іншою соціяльною адресацією: від російського формалізму і кейнсіянської політекономії до екзистенціяльної філософії та соціології конфлікту. «Нові» науки про старе, як світ, життя «живої» людини були не лише більш суспільно орієнтовані, але й відверто анґажовані естетично — в сенсі наближености чи то до модерну-аванґарду, а чи до марксизму-соцреалізму. Політична складова нових інтелектуальних проектів була пов’язана не тільки з лівими ідеями й марксизмом, але також з протилежними тенденціями німецької «консервативної революції», як, наприклад, у М. Гайдеґґера чи Г. Фрайера в першій половині 1930-их років. Саме специфічне поєднання нових методологічних принципів та «інструментальної» естетичної рефлексії, разом із причетністю до корінних політичних зрушень, і визначали загальні риси нових методологічних практик опису та інтерпретації сучасности. Дещо з цього, як-от, наприклад, утопічний проект С. Ейзенштейна, залишилося частиною внутрішньої образно-аналітичної лябораторії автора, що вплинуло, тим не менш, на розвиток радянської та европейської культури. Дещо, як історіософська спадщина М. Ліфшиця, виявилося цікавим щодо епохального авторського прагнення сполучати й утримувати в рівновазі аналітичну та ідейно-політичну складові «революційного» марксизму.

Словом, суперечка про ролю індивіда в історії триває давно. Людина може стати творцем, а може бути використана як вихідний матеріял для «великих звершень» бездушної епохи. Біографії багатьох видатних учасників історичного процесу 1910—1930-их років давно перетворилися на міти й леґенди. Факти їхнього життя стали образами. Знамениті історичні вислови — прислів’ями чи анекдотами. У такий спосіб епоха кристалізується в хрестоматійних життєписах славетних, уникаючи розповіді про «живе» життя, й дедалі актуальнішою постає проблема існування у специфічних умовах «культурної амнезії», коли колективна пам’ять навіть про нещодавно пережите міцно забита стереотипами щодо нього. Важко при цьому не запідозрити будь-якого автора чи то в антирадянських настроях, а чи навпаки — в ностальгії за радянським часом. Зазвичай при цьому важить бажання зрозуміти своїх героїв, почути справжній голос кожного з них через властивий кожному з них спосіб виявити сенс життя — реальний, а не нав’язаний ідеологічною інтерпретацією.

Цьому сприяє робота з «людськими документами» з недержавного архіву, де зібрані т. зв. «джерела нового типу» — сліди повсякденних практик як «офіційних», так і «простих» людей. Щоденники, спогади, листування. Словом, історія зсередини, прийнята як даність і без зазіхань на те, аби виявитися предметом аналізи. Кожен з героїв та персонажів представляє визначену позицію усередині радянського соціяльного простору, а також визначену життєву стратегію. Кожен, опинившись на одному історичному полі, здавалося б, грає за одними й тими правилами. От лишень одні грають охоче й азартно, другі — вимушено, а треті взагалі не підозрюють, що вони це роблять. Але грають усі, проживаючи «живе» життя і творячи «мертву» історію.

Письмо в умовах Задзеркалля

Потрібні добрі автори, яким можна було б вірити, добрі вчителі, яких хотілося б слухати, добрі редактори, які забезпечують належний рівень. Де їх узяти?

Є. Сверстюк

З перебігом життєвих подій на очі неуникненно стає наявність певного часового кордону, що відокремлює теперішнє царство абсурду від клясики нашого ковбасного минулого, і співпадає він, як стає бачити, з тріюмфом багатьох речників, з яких складається сучасна епоха постсовкізму. У першу чергу, це відчуття непевности, брак віри у вічність, що вкоренилися у свідомости абориґена після розвалу комуністичної системи. Заповідане ритмічним розвитком історії минуле було добрим для нього тому, що вирізнялося несхитністю супроти суспільних катаклізмів (і то світових, позачасових, себто таких, що не мали стосунку до життя в системі). Натомість загальний ритм, з яким запроваджується нині все нове, майже не сприймається врівноваженою режимом свідомістю того абориґена.

По-друге, диференціяція та розвиток нових ідеалізацій відбувається в означеній системі за рахунок постійного оречевлення духового росту. До духовних пошуків людства ставляться як до звичайного матеріялу для власних інфантильних ігор, не прагнучи побудувати якісно нову цивілізацію стосунків: на руїнах комуністичної утопії жити, звичайно, простіше. Загалом же минуле присутнє у свідомости людей зовсім не як витиснена у підсвідомість монструозна потвора, за яку й соромно, й боляче. Минуле перетворюється для наповнення колишньої системи із детермінанти на факт: «від 3 років до 20 був професорським сином», «кожен день від 9-ої до 17-ої служив радянській владі тридцять років», «у 1960-ті писав статті з семіотики», «у 1970-ті розводився про нездоланні бар’єри у типах культурної самосвідомости». Як бачимо, минуле, вийшовши з особистісної структури, стає нейтральним по відношенню до людини й не визначає — ані на краще, ні на зле — характеру її теперішніх реакцій.

«Душа є ознакою тіла, — якось пожартував Ляйбніц, — функція є за ідею речі». При тому слід додати, що маніпуляція речами є фізика, а маніпуляція ідеями речей є метафізика, але оскільки ідея речі сама по собі може бути річчю, що має власну ідею, — то світ фізики й метафізики єдиний, себто спільний. Інша річ, що, побутово беручи, описана вище система завше функціонує неякісно. Наприклад, основною функцією КҐБ був захист державної безпеки. Насправді ж захист держави став за імітацію захисту й витворився на відстоювання корпоративних інтересів комітету. Унаслідок того «ґосударство» зникло, а комітет безпеки лишився.

Майже те саме дається помітити й у випадку з теперішньою культурою. Навіть попри зникнення апарату цензури, вона й досі уявляється не фабрикою, де щось продукується, навіть не супермаркетом, в якому щось обмінюється, а зовсім як постісторичний смітник, відпадки з якого набувають більш-менш пристойного соціяльного статусу. «Квілтовий», себто клаптевий характер сучасної культури, де замішані допіру вже поціновані нашими юними хитрованами уламки соцреалістичного айсберга (як неодекаданс) та обрамлені «національним» декором зразки «державотворчого» мистецтва, вільно спостерігати загалом на всьому терені колишнього СРСР. «Коляж став сьогодні за норму та ідеал мистецтва», — значить російський культуролог Г. Померанц, а його співвітчизник М. Безродний взагалі пропонує за модель сучасної культури вважати афішну тумбу, яка позбавлена коріння й крони і яка швидко гладшає за рахунок нашарування нових імен.

«Підсумовуючи мовчання» минулих десятиліть, достеменно можна ствердити, що лишень у рамках зростаючої «випадкової» культури сучасна людина спроможна на щось подібне до справдешніх почуттів. Скажімо, на чуття ненависти до теперішнього сьогодення. Ясна річ, що поданий вище образ є аморфний, неокреслений і випадковий, себто такий, що навіть знищенням його «демократичного» наповнення не врятувати знетямленого абориґена. Відтак ненавидіти химеру (наприклад, владу) означає надавати їй ознак конкретности. Одиноко конкретною є лише сакральна влада, але вона іманентна щодо архетипу; сакральна влада — це влада Золотого Віку: для декого він уже проминув, заторкнувши чи то 1970-ті, а чи 1960-ті, чи зовсім вже 1930-ті роки. Натомість теперішня влада, що є за владу Залізного Віку, для тих багатьох означає лише енергетичного вампіра, який користає з неґативної енергії абориґенів, а тому й ґенерує її у них.

Тож недарма ще Чехов значив, що людина обожнює минуле, ненавидить дійсність і боїться майбутнього. З кожним кроком те, що перейдене, стає у нас чудовим, милим, незабутнім. Слова О. Мандельштама про те, що пластика ґетто буде прекрасна, коли буде повністю знищена, виявилися пророчими. Тим більш, якщо те ґетто недалеке в часі, хоч його побутові ознаки вже майже зникли: так у 1950—60-их роках цілком свідомо створювався ефемерний світ речей — всі ті столики на три ніжки та модернові торшери були вкрай недовговічні. Подібна естетизація злиднів, що на тлі тодішньої боротьби з «вєщізмом» була, звичайно, необхідна для влади, загалом відкидала колишній, більш складний зв’язок людини зі світом його речей: родинні портрети, меблі й т. ін.

Самозрозуміло, що життя на Заході також завше було заідеологізоване. Проте не забуваймо, що це була ідеологія ринку. Натомість, потужна радянська машина утворювала фальшивий світ, покликаний підмінити у свідомості людей світ справдешній. Але якщо колишні гасла були настільки просякнуті комуністичною брехнею та густо замішані на лицемірстві, що їх неважко було відрізнити від реальности, то західні зразки маскульту на зразок реклями вростають у саму реальність, позаяк пропаґують іноді направду корисні речі. Інша річ, що та рекляма постійно втовкмачує пересічному споживачеві: сенс життя у тому, аби купувати, виставляючи се за найвищу мудрість… До речі, ще кілька років тому подібна, по суті, жалюгідна естетика гендлярських відправ сприймалася в Україні зовсім інакше: посеред нечисленних зразків незнаної в нас культури реклями було так багато відвертого кітчу, ще вона навіть видавалася за цілком поважне модерне мистецтво. Таким чином, уважному спостерігачеві ставало зрозуміти, що у світі, де наймення не відповідають поняттям, поняття ніяк не співвідносяться із сутністю, а сутність, у свою чергу, відсутня взагалі, життя не має сенсу: або ви — або система.

Тому авторові сих рядків не видається дивним відхід чималої кількости культурних одиниць з поля теперішніх культур. Аж так повно зрозумівши неможливість поруйнування «пластики ґетто», рівно ж як і усвідомити власну неспроможність співіснування у подібнім контексті, сучасна людина прагне набути «нульової» відмітки на офіційній шкалі громадянської позиції. Скажімо, в мистецтві це проявляється у бажанні «відображати час», але найбільш повно — простір, що заповідає можливість виходу за межі соціяльного. В літературі подібні настрої відбиваються у відродженій естетиці самвидаву й масової втечі у порятунковий нігілізм та ілюзіон: здаватися кимось, а не бути ним. Будь-які крайнощі складаються також із власних можливостей, і лише підсистемне «ніщо» — елемент найбільш певний та стійкий, себто такий, що визначується режимом не безпосередньо, а шляхом відбирання решти елементів. І поки триватиме той процес пошуку зарозумілих «нулів», вони, ті останні, встигають побудувати власну вавилонську ортоґоналю до площини системи і зникнути з її альґебраїчно-бутафорського овиду.

Адже знати, що для творчої особистости набуття власного голосу, власної, непідвладної загальноприйнятим тембрам інтонації — подія, що рівнозначна визволенню. Вже нині мистець вільний тікати безпосередньо «в себе», а не в прикладні щодо його уподобань жанри. Вже не офіційно замовлена «путяща» й вивірена тема буде робити твір видатним, не досконалі дослідження канонів сучасного мистцеві світу, а вже сама лише присутність автора. Цілком в «антиформалістичному» дусі О. Ренуар якось доречно закинув, що в мистецтві важить не «що» і «як», а «хто». Тому від певного моменту ненависною для системи химерою ставали якраз вони — представники завше гнаної індивідуалістичної культури, яка з колишнього кухонного андеґраунду знову переходить до опозиційних шанців.

Частина 1 НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ

Братство тарасівців: ми єсьмо націоналами

Якісь гімназисти зірвалися з гімназичної лави і творять історію.

В. Владиславлєв

На початку XX-го століття, застерігаючи ліберальне міщанство від надмірної романтизації ідеї народности, проґресивна українська молодь відверто закликала до «здорового, нормального вкраїнства», яке було б, «як струмочок чистої води серед пекельної дороги». Задум про створення товариства, яке виражало б спротив українського народу тогочасній колоніяльній політиці царату, з’явився в гурту студентів (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) під час відвідин ними могили Т. Шевченка у Каневі влітку 1891-го року. Іван Липа, студент медичного відділу Харківського університету, разом із Миколою та Юрієм Міхновськими, М. Вороним, Б. Грінченком та В. Самійленком згодом стає одним із фундаторів самостійницького гуртка з назвою Братство тарасівців.

Від 1891-го року першим центром Братства тарасівців був Харків. Яким було місто на той час? Насправді не дуже «українським» у патріотичному сенсі. «У Харкові були громади спершу такі: — згадував І. Липа в нарисі „Як я став українцем“, — студентських університетських декілька, по земляцтвах, технологічна громадка, ветеринарна, а потім усі сполучилися в одну студентську громаду і ще далі почали піднімати і не студентів. Так, в громаді студентській було кілька служащих на залізниці, як-от Василь Степаненко, Лобода, учитель Іван Зозуляк. Як бджола збирає з квітів мед, так я ловив скрізь найменші прояви українського національного життя». Втім, важко було шукати «національного» там, де його в принципі не було, але існував широкий вибір уподобань: від ветеринарних до залізничних, не минаючи, між іншим, етнографічних. Зокрема О. Терещенко, прабабуся автора сих рядків, яка вчилась у Харкові в Інституті шляхетних панянок, на початку 1900-их років брала участь в діяльності місцевого театрального гуртка, чий репертуар складався з української клясики.

Харків. Вигляд на Університетську гірку. 1910-ті роки

Загалом у «передреволюційну» пору 1910-их років (і навіть пізніше) «українського» в «проґресивної» інтеліґенції було не густо. «Тихенько сидів у своїй коморці Павло Тичина і вдовольнявся онанізмом, одночасно з цією роботою перекладаючи „чудові українські пісні“ на мову поезії, стилізуючи українські килими і реставруючи стародавні думи та інші нікому не потрібні речі, готуючись стати „папенькіним“ (чи „маменькіним“) синком і спадкоємцем Вороного, Лесі Українки та Олеся», — значив А. Цебро (М. Семенко). «Загул, Кобилянський, Филипович сиділи під зеленим абажуром і літали поза „межами незнаного“: вступали у „потусторонній“ світ і не чули, як шрапнелі рвались над Київом і кулі блохами прокушували золоті бані Софії, під брамою якої старці гризлися, мов собаки, за шматок хліба», — так само згадував В. Поліщук. «Отже ж наша поезія, йдучи старими стежками російських навчителів, так звикла до чужих зразків, що і зараз не може відокремитись від чужого і шукати нової власної індивідуальної путі», — підсумовував Ю. Меженко вже 1919-го року.

Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. «Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя», — значив О. Мандельштам.

Тож достоту подиву гідною була активна діяльність таємного Братства тарасівців у губернському місті Харкові. Всупереч офіційному переслідуванню української мови й культури (згадаймо Валуєвський та Емський законодавчі акти про заборону «всього вкраїнського»), тарасівці провадили широку культурницьку діяльність, що вирізнялась своєю виразно політичною спрямованістю на тлі «національного» життя в Україні. Зокрема у своїй програмі, виголошеній І. Липою на вечорі памяти Т. Шевченка в лютому 1893-го року в Харкові, братство зазначало: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона, потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі молоді українці деклярували: «Ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну». Так, саме з теренів Східньої України, і зокрема зросійщеного Харкова, вперше пролунало гасло національної боротьби українців за своє визволення.

Ідеї визволення української нації з-під московського ярма, а також прагнення подальшої соціяльної справедливости гуртують довкола Братства тарасівців усе більшу кількість прихильників, серед яких був поет М. Тимченко, письменник М. Коцюбинський, політичний діяч В. Шемет.

У 1893-му році Братство тарасівців було заарештоване царською жандармерією. До харківської тюрми потрапляє також фундатор гуртка І. Липа, засуджений за статтею «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Вийшовши на волю через 13 місяців, він перебуває під постійним наглядом поліції, а осередки Братства продовжують свою роботу вже в Полтаві (М. Міхновський), Лубнах (В. Шемет) та Одесі.

Загалом Братство тарасівців проіснувало до 1898-го року, спричинившись до утворення більш політизованої Загальної української безпартійної організації (1897) та Революційної української партії (1900). По-різному склалась також подальша доля фундаторів гуртка тарасівців, але кожен з них, винісши з того досвіду невгасиму іскру Тарасової мудрости, решту свого життя поклав на визволення рідного краю.

Зокрема Іван Липа, вже за часів УНР, стає комісаром міста Одеси, а згодом — міністром у справах віросповідань (1919 р.) в уряді нової Держави. Помер від раку шлунку після довгих поневірянь уже в 1923-му році. Микола Міхновський увійшов до історії наших визвольних змагань як перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. Був замордований більшовиками в Києві 1924-го року. Його старшого брата Юрія, архиєпископа Чернігівського, настоятеля Софійського собору в Києві (від 1931-го p.), було розстріляно в 1937-му.

Відтак, історія Братства тарасівців спростовує одну з тенденційних думок, які існують у сучасному національному світогляді, доводячи, що саме з теренів Східньої України, і з Харкова зокрема, починалась визвольна боротьба українського народу. З огляду на малоросійську природу цього споконвіку міщанського міста, мабуть, важко уявити, що тут зродилося лоно українського націоналізму, адже саме в Харкові, наснаженому досвідом Братства тарасівців, виникла перша політична організація, котра у своїй програмі ставила питання самостійности України — на відміну від західноукраїнських радикалів, які прагли лише «куцої автономії».

РУП чи УНП? або Кому належиться будучина

Головна причина нещастя нашої нації є брак націоналізму серед ширшого загалу його.

М. Міхновський

Отже, ще наприкінці ХІХ-го століття серед народницької течії суспільного руху в Україні почали виступати нові національні верстви, котрі, поглиблюючи драгоманівську ідеологію в питанні національних взаємин, підготовляли таким чином новочасний націоналізм. «Здоровий хлопський розум», який, за М. Драгомановим, мусив стати тією силою, що керувала б поступом народу, виявився неспроможним протиставити «бажаному добробуту нашої ґенерації» щось інше на шляху до виборення нею власного права на життя. Опанувати якусь іншу стратегію спротиву теорії «демократичного націоналізма» Драгоманова намагались новостворені гуртки т. зв. «свідомих українців», серед яких було Братство тарасівців, один із засновників якого, а саме І.Липа, закликав у 1893-му році громаду однодумців «бути у всьому консеквентними українцями», дбати про розвиток української мови, національного виховання тощо. Цей заклик мав неабиякий відгомін у політичному житті України, і вже наприкінці 1890-их років значно пожвавився національний рух серед молоді в гімназіях, університетах, семінаріях, де створювалися власні «крамольні гуртки» і навіть проводились підпільні з’їзди та наради.

Звісно, не обійшлось без ідейного впливу старшої ґенерації культурників, хоч і західнього, терену Вкраїни, де українство мало ліберальніший характер, будучи менш утиснуте тамтешнім урядом. Так, величезне значення для східнього й не лише українства згаданого часу мала думка М. Драгоманова: на нього дивилися, йому вірили. «Европа не раз чула Вас, не раз прислухалась до Вашого слова і звикла до нього; Ви завжди ставали в обороні пригноблених братів наших українців», — зверталась молодь до автора ідеї українського сепаратизму. «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Европа, — озивався М. Драгоманів. — Наївно думати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі? Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається».

Утім, вищезгаданого національного руху не спинило ані створення 1895-го року в Галичині (а саме у Львові) Української радикальної партії, яка під впливом ідей М. Драгоманова проголосила, що «здійснення її ідеалів можливо тільки при повній політичній самостійности українського народу», ані об’єднання українських діячів на теренах Східньої України, котрі у 1897-му році за ініціятиви Д. Антоновича та О. Кониського згуртувалися довкола Загальної української організації, до якої увійшли усі тогочасні товариства «офіційної» старої Громади, що існували у двадцятьох містах України. Ця безпартійна організація, по суті, продовжувала культурницьку діяльність колишніх громад, маючи у своєму складі чималу кількість членів Братства тарасівців. Натомість молодече відгалуження братства, і зокрема М. Міхновський та брати Шемети, надалі створювали власні структурні осередки, що разом з більшістю національних організацій в Україні мали підпільний характер праці і чия активна політична діяльність не мала нічого спільного з українофільським культурництвом їхніх попередників.

Таким чином, ставши провідницею нової течії історичного життя, саме академічна молодь Східньої України почала впливати на його поступ, і то з позицій політичного радикалізму. Згодом частина цієї проґресивної течії була спрямована до соціял-демократичного русла, що не зміг уповні виявити дух української стихії. Як значив Донцов щодо поміркованої інтеліґенції соціялістичного штибу, «кадри її виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали — на культурі і літературі Москви. За їх божищем, Драгомановим, Україна була тільки провінцією імперії, а її народ — плем’ям, без власних політичних ідеалів».

Утім, у зв’язку із суспільно-історичними умовами, і зокрема подіями на Далекому Сході, навіть згадані ідеологічні «божища» змінювали під тиском обставин власну думку щодо подальшого поступу українства. «Українолюбцям треба кинути надії, що вони зможуть чогось осягнути безполітичною культурною працею, — значив М. Драгоманів вже у 1905-му році. — Зостається або терпіти, або ставати перше до пропаґанди, а далі до акцїі в цілях політичної вольности». Але перехід до акцій, чи пак активних дій, відбувся в Україні набагато раніше, оскільки серед українських політичних осередків того часу сталися значні зміни, і провідним питанням історії постали проблеми політичної волі рідного краю. Саме на цих ідеологічних засадах, підготовлених двома попередніми з’їздами студентської громади, що були проведені за ініціятиви П. Андрієвського, О. Коваленка, Р. Сембратовського та Д. Лукіяновича, 10 лютого 1900 року в Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП). Нову політичну силу було утворено під проводом видатного політичного і громадського діяча, харківського адвоката М. Міхновського на 3-му Студентському з’їзді, на т. зв. «Раді чотирьох», до якої входили Дмитро Антонович, Бонифат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов. За ідеологічну основу РУП, а також її політичне кредо, було взято промову адвоката М. Міхновського, виголошену ним на шевченківських роковинах у Харкові 26-го лютого 1900-го року. Видрукувана згодом у Львові окремо брошурою під назвою «Самостійна Україна», ця промова стала першим виданням і політичною програмою РУП. «Від того часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, огнем запалювали серця для двигнення поневоленого народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української суспільности в Росії нічого, щоб цю ідею незалежности України подало так рішучо, як отся брошурка», — згодом значив С. Томашевський, рецензент «Молодої України». Отже, за ідеологом партії, лише «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» мусила стати головним гаслом визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Відверто проголошуючи боротьбу з капіталізмом, М. Міхновський рішуче виступає також проти інтернаціоналізму соціялістичної партії, відстоюючи ідею державної самостійности з гаслом «Україна з її багатствами тільки для українців, а не для чужинців».

Микола Міхновський

Як реаґувало тогочасне суспільство на появу «Самостійної України», цього принципово нового погляду на перспективи історичного поступу рідного краю? На жаль, ця брошура не мала значного позитивного відгуку серед політичного громадянства. Більше того, через проґресуючу хворобу соціялізму решта політичних організацій просто глузували з поглядів М. Міхновського, вважаючи їх утопічними. З одного боку, лише в очах малоросійських землячків-міщан харківський адвокат виглядав невиправним «шовіністом», хоча про суть цього «крамольного» явища значив згодом Д. Донцов, роз’яснюючи, що «народ був настроєний шовіністично, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, ввесь уклад життя, любив свій край і поза ним — ніякого іншого». З іншого боку, більшість свідомого українського загалу розуміла, що доля дарує їм можливість співпраці з людиною, котра подає взірець громадянської відваги не на словах, а в повній нервового напруження щоденній праці. Наприклад, відома поетка О. Теліга свого часу була вражена патріотичною поведінкою видатного громадського діяча, захоплено переповідаючи випадок, коли «під час якогось процесу, де Міхновський виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, за походженням українець, із висловами захоплення: простягнув свою руку, щоб познайомитись. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і, сховавши свою руку за спину, коротко і ясно сказав: „Я зрадникам свого народу руки не подаю“, чим глибоко образив Короленка».

Харківська поетка Христя Алчевська також вказує на той вплив, що мав на неї М. Міхновський. Зокрема він сприяв початку її українізації, подарувавши «Царівну» О. Кобилянської, про яку X. Алчевська пізніше згадувала: «Перш те, що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)… Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з'явилась мені нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — дд. Хоткевичем і Міхновським».

Звісно, патріотична поведінка Міхновського не могла не вражати русифіковану громаду. Так, широкого розголосу набув його вчинок на святковому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 1903-го року. Коли міський голова спинив промову молодої ораторки, зауваживши, що вживати рідну мову дозволено лише закордонним гостям, і пригрозивши іменем міністра внутрішніх справ закрити збори, всі присутні як один підвелись і стали мовчки виходити із залі. Тим часом М. Міхновський звернувся до урядовця з таким словом: «Добродію міський голово! Я адвокат-правник, тому заявляю, що в законах Російської держави не існує жодної статті закону, яка б забороняла московським підданцям балакати в рідній мові до кого вони схочуть і як вони схочуть. Отже, ми апелюватимемо на цю заборону в сенаті. Позаяк же всі українські адреси й привітання відкидаються, то дозвольте мені, пане голово, свою адресу забрати знов собі, а вам залишити саму палітурку».

У суто політичних справах М. Міхновський завжди дотримувався вищезгаданих поглядів. І навіть тоді, коли більшість партій переходить від культурницького українофільства до свідомої праці в масах (але не під самостійницькими гаслами!), він лишається свідомий свого покликання, подаючи взірець громадянської відваги й лицарської мужности — тій інертній масі, «що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю стосовно ворогів» (О. Теліга). Загалом, виступаючи провідниками українських мас, поширюючи в них національну свідомість, діячі РУП, серед яких свого часу були Л. Українка, М. Вороний, М. Шаповал, В. Дорошенко, надавали тим самим українській справі політичного характеру. Від 1900-го по 1905-ий роки РУП також було розгорнуто інтенсивну видавничу діяльність на теренах України. За цей період із Чернівців, Львова та деяких підпільних друкарень Наддніпрянщини вийшло у світ більше 30 назв політичних брошур, більшість із яких витримали по два і три видання. Періодичними органами РУП були: місячник «Гасло» (Чернівці, 1902—1903), часопис «Селянин» (Чкрнівці, Львів, 1903—1905), газети «Праця» (1904—1905) і «Добра новина» (від другої половини 1903 року).

Починаючи від грудня 1902-го року, РУП складалася з 6-ти комітетів, т. зв. Вільних громад РУП: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської та Чорноморської. До Центрального комітету партії увійшли Д. Антонович, Є. Голіцинський та В. Козиненко. У цьому ж році внаслідок змін у програмі організації в рамках РУП було створено Українську народну партію (УНП) під проводом М. Міхновського та О. Макаренка — як виразну націоналістичну опозицію в РУП. Пізніше, вже в січні 1903-го року, редакція рупівського теоретичного органу «Гасло» відмовляється від своєї програми («Самостійна Україна» М. Міхновського), і з партії виходить новостворена Українська соціял-демократична спілка на чолі з М. Меленевським, яка від грудня 1904-го року відкриває для України нову течію її суспільно-політичного життя. Загалом Спілка була утворена як частина російської соціял-демократичної партії, маючи на меті «організацію пролетаріяту, що розмовляє по-украінському». Історик І. Мазепа, згадуючи про появу Спілки, зазначав, що «ціла історія цієї організації — це одна з найяскравіших ілюстрацій того примітивного стану, в якому перебували в той час навіть найактивніші члени українського суспільства. Адже головними організаторами Спілки були українці: О. Скоропис-Йолтуховський, М. Галаган, М. Меленевський та інші. А національна програма „української“ Спілки полягала в тому, що члени цієї організації не визнавали ніякої, навіть найменшої автономії для Украіни».

Також В. Винниченко, невиправно закоханий під ту пору в соціялізм, наголошував, що «гасло самостійности стрінуло серед соціялістів майже однодушне неґативне відношення», а щодо захоплення ліберальної інтеліґенції всім соціялістичним і всім московським згодом значив: «Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціялізмом, але якраз соціялізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цією мудрістю був соціялізм».

Володимир Винниченко

Тож недовго протрималась на «революційних» засадах сама РУП. Через рік після свого розмежування Київською вільною громадою партії був запропонований новий нарис програми, який був затверджений у грудні 1905-го року на 11-му з’їзді РУП у Києві. Тоді ж РУП проголосила себе соціял-демократичною, прибравши нову назву — Українська соціял-демократична робоча партія (УСДРП), заявивши, що являє собою «частину великої всесвітньої армії пролетаріяту» і подальшу свою діяльність вбачає лише на «засадах міжнародного соціялізму». За вченням Маркса, пролетаріят не має батьківщини, а політична діяльність Драгоманова ще й доводила відсутність у цього пролетаріяту будь-яких власних національних ідеалів.

Таким чином, Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, вийшовши у 1902-му році з РУП, до грудня 1917-го року залишалася фактично єдиною самостійницькою підпільною організацією в Східній Україні, яка, рішучо відмежовуючись від псевдопатріотичного культурництва, твердо стояла на засадах українського націоналізму, обстоюючи гасло самостійности рідного краю.

«Українська Народна Партія, — зазначалося в її програмі, — хоче організувати частини українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної і вільної самостійної демократичної України, освічених робочих мас до заснування тої великої національної держави, в яку увійдуть всі частини українського народу». Отже, з одного боку, своїм завданням УНП, що повстала під проводом М. Міхновського та О. Макаренка, бачила «організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України всіх зайд». З іншого боку, М. Міхновський уточнював: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крови!» Отже, в часі суцільного лібералізму УНП виступала відверто радикальною силою, в якої справи не розходилися з ділом. До «рік крови», щоправда, не дійшло, але політичного терору її члени не відкидали.

«Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі й нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п'яти самодержавства, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права», — закликав М. Міхновський, і наслідки не забарилися. У 1904-му році у Харкові утворився бойовий підрозділ УНП під назвою «Оборона України» (М. Шаповал, О. Шевченко, С. Макаренко), чия діяльність була розпочата терористичним актом, що викликав широкий відгомін у колах імперської спільноти. Підрив «Обороною України» пам’ятника О. Пушкіну на Театральній площі слобідського Харкова роз’яснювався текстом розповсюдженої містом листівки, де молодь виступала проти «заборони встановлення пам'ятника Т. Шевченку та недотримання Переяславської угоди 1654 року (у зв'язку з її 250-літтям) з боку російського уряду».

Згодом УНП був здійснений збір кількохсот підписів харківських робітників та інтеліґентів під листом з вимогою скасувати Емський акт 1876 року, відгуком на що була телеграма міністра з обіцянкою зробити все від нього залежне «для якнайшвидшого зняття заборони малоросійської мови». Також за ініціятиви УНП у Харкові 1905-го року була створена молодіжна організація «Академічне жіноче товариство Січ Самостійна Україна», яка складалася з жіночих гуртків, організованих за участю близької до УНП поетки X. Алчевської.

У 1917-му році УНП увійшла до складу Української партії самостійників-соціялістів — на федеративних засадах і зберігши свою назву — але відбулось це вже без участи М. Міхновського.

З часом проґресивні ідеї вищезгаданого харківського діяча, виголошені в його основних працях того часу — «Робітнича справа в програмі У.Н.П.» (1902), «Селянська справа в програмі У.Н.П.» (1902), а також «Справа української інтеліґенції в програмі У.Н.П.» (1904), — поступово забувалися в політичних колах, набуваючи в руслі модних соціялістичних тенденцій такого ж архаїчного значення, що й праця «Самостійна Україна». Але згодом відбулось відродження вчення М. Міхновського, яке, повставши феніксом з попелу забуття, спричинилося до формування націоналістичного світогляду партій новітнього часу. Справді, виплекані на теренах Східньої України, ідеї великого ідеолога націоналізму від часу їх виголошення у вищезазначених працях потроху випарились із свідомости українського суспільства: про них знали, але не брали до уваги як плятформу, що на ній можна було щось збудувати. Втім, збудовано таки було, і прикладом на це слугує діяльність Степана Охримовича, ініціятора українського руху в Західній Україні вже після Першої світової війни. Випадково знайдені ним у бібліотеці Львівського національного музею праці М. Міхновського, і зокрема його брошура «Самостійна Україна», надихнули Охримовича на подальшу діяльність, посприявши формуванню ідеологічного світогляду західноукраїнських гуртків молоді. Це були «Організація вищих кляс українських гімназій» (серед провідних членів — Р. Шухевич, Ю. Шухевич, В. Янів, С. Бандера), «Група української державницької молоді» (С. Охримович, Ю. Вассиян) та «Союз української націоналістичної молоді» (Б. Кравців). Майже через чверть століття вченням М. Міхновського були наснажені також новостворені загони Організації українських націоналістів, яка очолила боротьбу свідомого загалу за «одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ».

Головний редактор «Слобожанщини»

Коли Ви не читатимете своїх газет, хто ж їх читатиме? Не німці і не росіяни, бо в них є свої газети.

М. Міхновський

Червоні десятиліття шаленої неґації Миколи Міхновського зазвичай не становили ґрунту до висвітлення цього святого для кожного свідомого українця образу. Схильність до поверхових аналогій призводила до сприймання М. Міхновського або як «принципіяліста, людину гострого розуму, що впливала на багатьох, формотворця самостійництва», отже, і націоналізму (у писаннях Ю. Колларда, С. Шемета), або як «амбітника, особистість з обмеженим обріями, запального й нестійкого, а насамперед шовініста» (Д. Антоввич, Б. Мартос). У суті справи, саме цим сучасникам М. Міхновського ми завдячуємо знанням про світлу постать Апостола нашої державности. Також слідом за Ю. Бойком можемо з гідністю ствердити, що «Міхновський не потребує ідеалізацїі, його діяльність є надзвичайно цікавим предметом вивчення, але він не повинен для нас бути об'єктом, який ми прикрашаємо потоками патріотичної красномовности. Щоб увійти в історію української політичної думки, Міхновський не потребує ані обвішування його вигаданими чеснотами й осягами. Він заслужив собі місце в нашій історії брошурою „Самостійна Україна“, почасти відкритим листом до міністр Сіпягіна. Всі інші сторони його діяльности потребують ще фактичного висвітлення, визбирування матеріялів».

Харків — лоно українського націоналізму. Художник В. Бондар, 1988 рік

Отже, роздивляючись на «інші сторони» діяльности М. Міхновського, а також виокремлюючи з них певного ключового складника його особистости, зауважимо, що саме в такий спосіб до нас приходить не символічне, відтак реальне розуміння першости цього діяча в усьому. Зокрема вільно завважити вплив М. Міхновського на розвиток військового, культурного, ба навіть літературного рухів в Україні початку XX-го століття.

«М. Міхновський і наша літературна традиція», «Микола Міхновський і література» — саме такі назви мали розвідки, відповідно, літературознавця Ю. Бойка і Ф. Коковського, знаного галицького письменника, перекладача й народознавця. Зокрема останній з них зазначає, що «здавалося, в такому розгарі праці, серед таких важких обставин не було в Міхновського часу на те, щоб займатися ближче літературою inter arma silent musae, а Міхновський усе своє життя зброї не кидав».

Зауважмо, що авторові цитати ходить про доробок саме у красному письменстві, що засвідчують листи М. Міхновського до О. Маковея, де майбутній автор «Самостійної України» питається порад, лишень пробуючи сил у писанні. До того ж додається і пізніше в часі поважне видання поетичної збірки «Лірика» Міхновського (Київ, 1912 p.), а також його численні літературознавчі публікації у редаґованому ним часописі «Сніп» (Харків, 1912—1913 pp.).

Зрозуміло, що ідеологічні переконання М. Міхновського, навіть у суто літературних справах, мусили-таки виступити на кін, що й спонукало до іґнорування, зокрема радянськими «дослідниками», відповідного періоду історії української літературної традиції.

Так, по тривалому замовчуванні журналом «Радянське літературознавство» цікавої розвідки Б. Ванцака, вже у 1991-му році вільно було нарешті дізнатися про «першу на Наддніпрянщині українську газету», що її видавав В. Шемет. Простеживши у тій розвідці життєпис В. Шемета мало не по днях, Б. Ванцак чомусь жадним словом не вказує на його найближчого друга й спільника, М. Міхновського, чия Українська народна партія мала «Хлібороба» за власне партійне видання.

Проте цього імені видатного діяча не міг замовчати Ф. Коковський, пишучи про нашу літературну традицію і вказуючи на те, що М. Міхновський «у Полтавщині видає з товаришами „Хлібороба“, а коли російська влада припинила його, видає в Катеринославщині „Запоріжжя“, а коли й тут не дала працювати тверда рука московського уряду, пробує видавати у Харкові „Слобожанщину“».

Пригляньмося пильніше до цих фактів життя і творчости М. Міхновського. Слід зазначити, що у згадувані часи годі було мріяти про будь-яке видання українською мовою в Україні, адже така була «об’єктиви даність», накинута імперською владою. Валуєвський циркуляр 1863-го року укупі з «таємним актом» 1876 p., що ними, по суті, заборонялось «все вкраїнське», діяли на початку XX-го століття. Можемо ствердите що знаний часопис «Киевская старина» (1882—1906) — від 1902-го року виходив під редакцією В. Науменка як «Україна» — залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх сторінках твори українського красного письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української преси не поліпшилося. «Коли був виданий маніфест 17-го жовтня 1905-го року про громадянські вольності, — повідомляв полтавський часопис „Рідний край“ 12-го серпня 1906-го року, — то зараз же підвела голову і пригнічена українська преса. Але ж, побувавши довгий час під забороною, вона не могла зараз же міцно стати на ноги, не маючи за собою ані газетних робітників, ні відповідних друкарень, бо навіть наборщиків не легко було найти, — тим-то через технічні умови та через адміністративні утиски — вона має характер якийсь випадковий і недовговічний».

Недовговічною була й «царська вольность» на той період національного відродження нашого краю, оскільки вже 24-го листопада 1906-го року виходять «Тимчасові правила про друк», що ними, нарешті, було приборкано стихійну хвилю позацензурної діяльности українських видань.

До того часу в Лубнах встигає вийти п’ять чисел часопису «Хлібороб» під редакцією В. Шемета. «Першою ластівкою українського шовінізму» назвав це видання майбутній міністр Центральної Ради І. Стешенко. Про зв’язок «Хлібороба» з підпільною Українською народною партією (УНП), яка, поставши 1902-го року, зокрема під проводом М. Міхновського, фактично керувала діяльністю часопису, згаданий І. Стешенко писав: «Ми стикаємося з виступом на відкриту арену українського шовінізму, що належить до того ж типу, який вже сформувався і яскраво висловив себе в брехливій газеті „Самостійна Україна“ (орган УНП. — І. Б.-Т.), котра видається в Галичині». Останнє число забороненого «Хлібороба» вийшло 16-го грудня 1905-го року. Первістком україномовної преси на східніх землях України вважали «Хлібороб» до сьогодні, не замислюючись над тим, що такі заяви розминаються з історичною правдою.

З історії нашого друкованого слова знати, що перше число «селянської часописі „Хлібороб“» з’явилося «явочним порядком» (коштом і заходами Лубенської української громади) 12-го грудня 1905-го року. Натомість «Слобожанщина», як «щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись», що її редактором-видавцем був М. Міхновський, вийшла друком 26-го березня 1906-го року, себто через три місяці після появи «Хлібороба». Тривалий час ця інформація замикала вуста усім дослідникам. Утім, з листування І. Липи вільно буде дізнатися про першість М. Міхновського у справі виходу «першої української газети».

На доказ того, що задовго до появи «Хлібороба» в Лубнах саме Харків мав стати за колиску українського друкованого слова, слугує лист Олександра Кандиби до Івана Липи від 13-го квітня 1904-го року, в якому письменник, знаний широкому загалові як Олександр Олесь, писав:

«Дорогий Іване Львовичу!

Звертаюсь до Вас з дуже неприємним проханням. Коли Ви маєте зайвих сто карбованців, то, будьте ласкаві, пришліть мені по адресі: Суми, Нове місто, Марії Івановні Кандибі (сестрі).

Надзвичайно ці гроші мені зараз потрібні, я буду Вам безкраю вдячний, що Ви мені допоможете в цьому. Виплачу Вам незабаром або всі зразу, або частинами, як схочете.

„Слобожанщина“ вийде тільки через два місяці. Купується друкарня і організовується українське видавництво.

Відповідайте, коли можете допомогти.

Ваш щирий О. Кандиба».

Борис Грінченко, згадуючи вихід «Хлібороба» 1905-го року, зазначав, що жадна київська друкарня «не згоджувалася випустити перший номер першої вкраїнської газети… І несподівано в маленьких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на сю справу інакше». Втім, як бачимо, виявився факт заснування такої друкарні в Харкові ще 1904-го року.

Хай там як, але згадана друкарня, що розташовувалася за адресою: Катеринославський пров., 8 (неподалік помешкання самого видавця-редактора по вул. Конторській, 21), проіснувала недовго. Адміністративні утиски на «ідеологічному ґрунті» щодо новоспеченого київського адвоката-правника дедалі більше перетворювалися на жорстоку реакцію проти активного діяча національного руху, автора «Самостійної України», що, крім того, підозрювався у заснуванні організації «Оборона України», чиїм завданням були революційні акти і яка стала ядром бойових клітин Української народної партії М. Міхновського. Нагадаємо, що на початку діяльности УНП її програмові документи друкувалися здебільшого за кордоном, в Галичині, і то із зазначенням вигаданого місця друкування — з огляду на поліційні заходи тодішньої влади.

Газета «Слобожанщина». 1906 рік

«Невесело тепер в Україні, — повідомляв „Рідний край“ у січні 1906-го року. — Здебільшого заведено скрізь „усиленную охрану“, а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидить під арештом — інтеліґентів (освічених), селян і робітників. Та й ще арештовують щодня нових, газети припиняються, конфіскуються».

Отже, тривале існування в Харкові не судилося також «Слобожанщині» М. Міхновського, чий вихід друком 1904 р. не пішов далі підпільного випробування друкарні на дію організаційних чинників по друкуванню часопису. Справа з тим — з огляду на «технічні умови» — затяглася до 1906-го року.

Про те ж саме свідчить О. Кандиба в листі до І. Липи від 21-го січня 1906 p.: «Повернувшись з Волині, був у Харкові, бачився з Міхновським та іншими. Міркують видавати „Слобожанщину“ (кажуть, уже об’ява була), але в усіх їх так мало енергії, так мало віри ще в початку діла, що й не знаю — чи вийде що з їхніх думок. Дуже хотів би працювати в редакції, але це тільки мрія, далека від здійснення…

Бачив „Хлібороба“, „Громадську думку“, „Гідний край“, на жаль, ніде не співробітничаю».

Слід визнати, що особи, не наближені до громадських справ самого адвоката М. Міхновського (через риси його характеру), небагато знали про його вищезгадані дії. Тож не варто далеко шукати за істинними причинами «занепаду» суспільно-політичної активности М. Міхновського на цей період — у перетлумаченні О. Кандиби — адже від того нас застерігає маловідомий факт участи засновника УНП у виданні «Хлібороба» разом із братами Шеметами.

Відтак, повертаючись до листування О. Кандиби з І. Липою, зазначимо, що вже в березні 1906-го року перший з них повертався до справи видання «Слобожанщини», захоплено повідомляючи своєму старшому товаришеві:

«20 марця вийде наша „Слобожанщина“, в якій я приймаю незначну участь: буду вести огляди часописей українських і російських та бібліографію. Також іноді буду містити свої фейлетони і т. ін.

Все уже налагодилось, все готове, і тільки трішки бракує співробітників. Здебільшого — закордонні. Їх мова для загалу трішки або й дуже незрозуміла, але може буде й „виправляти“.

Може б, і Ви інколи що-небудь надіслали нам? Може б, і від нашої редакції запрохали б дописувачів, поки вони у Вас єсть».

З приводу подальшої творчої співпраці між О. Кандибою та І. Липою слід зауважити, що вперше ориґінальний віршований доробок майбутнього клясика української поезії Олександра Олеся (Кандиби) з’явився саме в альманахові «Багаття», що його видавав в Одесі 1905-го року І. Липа. Тож, запрошуючи свого адресата до співпраці в «Слобожанщині», О. Кандиба мав на це всі підстави, оскільки одеський діяч, виконуючи також свої професійні обов’язки (працював лікарем), знаходив час на громадську та літературну діяльність. Дописуючи до багатьох австро-угорських видань («Народ», «Правда», «Зоря», «Літературно-науковий вісник» та ін.), І. Липа згодом організовує видавництво ОЛС (Одеська літературна спілка), в якому підтримує українські починання. Саме у цьому видавництві ним був «відкритий» талановитий юнак Олексій Плющ.

Офіційно зразкове («нульове») число «щоденної політичної, економічної, літературної та громадської часописі» «Слобожанщина», що ним редакція знайомила суспільство з напрямом свого видання, вийшло друком 25-го березня 1906-го року. Загалом часопис М. Міхновського був присвячений «обороні економічних, політичних, та національних інтересів українського народу» і плянував із часом подавати «щоденний огляд культурного, політичного та соціяльного життя на Україні, в Росії та по всіх інших державах, дописи про різні події громадського життя та звістки про боротьбу широких селянських та робочих мас за краще майбутнє вільне життя». «Непорозуміння» з друкарнею змусили редакцію, яка розташовувалася по вул. Катеринославській, 43, випустити зразкове число дуже скороченим й упорядкованим не так повно, як хотів власник видання. Зазначалося також, що редакція та друкарня зроблять усе, «щоб якомога швидше розпочати видання регулярно». Наступне число часопису мусило вийти в Харкові 1-го квітня 1906-го року. Проте, як знати, справа далі єдиного зразкового числа не пішла, і «Слобожанщина» припинила існування того ж таки 25-го березня 1906-го року.

«Сніп»: від Корсуна до Міхновського

А коли ніхто не читатиме наших газет, навіщо їх і видавати? Тільки перевід грошей! А без своїх газет, без своєї школи загине наш нарід без боротьби.

М. Міхновський

У «Короткому нарисі історії Харківського університету» Д. Багалія наводяться спогади М. Костомарова про часи його спілкування з харківськими діячами. «У цей час (1840 р. — І. Б.-Т.), — значить він, — я зійшовся з цілим гуртком молодих людей, що так само, як я, були віддані ідеї відродити малоросійську мову й літературу; це були: Корсун, молодий чоловік, вихованець Харківського університету, та ін.» Багалій, згадуючи надалі про той науково-літературний рух у Харкові 1840-их років, також вказує на його провідних діячів; зокрема з харківської професури це були Гулак-Артемовський, Метлинський, Срезневський, Квітка-Основ’яненко та Костомаров. Серед видавців того часу Багалій вирізняє Н. Бецького та О. Корсуна. Про цього останнього він пише: «Корсун видав малоросійський літературний збірник „Сніп“, в якому, між іншим, уміщено трагедію Костомарова „Переяславська ніч“ і так само його переклади з Байрона». Це було в Харкові 1841-го року; від того часу проклятий період репресій та туподумства тривав аж до початку XX-го століття — майже 70 років. І майже стільки залишалося до відродження «Снопу» М. Міхновським у Харкові 1912-го року — вже як «єдиної української часописі на Слобідській Україні».

Через «технічні умови та адміністративні утиски» М. Міхновський встигає видати в Харкові лише одне число своєї газети — «політичної, економічної, літературної та громадської часописі „Слобожанщина“». Тоді ж царським урядом було відхилено пропозицію В. Шемета щодо видання ним тижневика «Хліборобська Справа». Зауважимо, що той самий В. Шемет від 1899-го по 1904-ий роки підлягав п’яти обшукам вже як гласний Лубенської міської думи і два роки перебував під «особливим наглядом».

Харків. Земська управа. 1900-ті роки

Про тогочасне політичне життя в Україні також писав Дмитро Антонович, один із засновників Революційної української партії: «Після революції 1905 року прийшла майже десятилітня реакція, царський уряд завдав дуже тяжких ударів усім крайнім лівим, революційним і соціялістичним організаціям. Одних вислали, другі мусили еміґрувати, треті відійшли від революційної праці, почуваючи, що хвиля революції іде на спад…» Йшли на спад і державницькі тенденції у світогляді колишніх провідних верств політичної України. Слід нагадати, що ідеї М. Міхновського, викладені ним у програмі «Самостійна Україна», вважались у тодішньому суспільстві за утопію та політичну некультурність.

У січні 1912-го року М. Міхновський разом із редактором М. Біленьким починають видавати у Харкові «Сніп» — «єдину часопись для інтеліґенцїї в Слобідській Україні». Під ту пору це було вже офіційне видання, яким опікувався «присяжний повірений, гласний Харківської Городської Думи, голова Ради III Харківського Товариства Взаємного Кредиту» — Микола Міхновський. Всупереч заідеологізованим твердженням щодо виключно політичного характеру видавничої справи харківського адвоката вільно буде зазначити, що протягом 1912-го року в «Снопі» було надруковано чимало матеріялів також з публіцистичного доробку Міхновського. Зокрема це були його статті про М. Лисенка, І. Франка, О. Пчілку, М. Кропивницького, М. Грушевського, М. Садовського. Завдяки національному забарвленню матеріялів цього часопису можна було з певністю твердити про достойне відродження М. Міхновським «малоросійського збірника» О. Корсуна, от лишень здійсненого на більш свідомому патріотичному рівні.

Проте не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку XX-го століття до соціяльно-економічних зрушень в імперії здебільшого не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати Державна Дума, а цензуру було назагал скасовано — щодо суспільно-політичного життя нашого краю можна сказати, що жорстоке приборкання «всього вкраїнського» під ту пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл.

Також серед ширшого загалу російської інтеліґенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за «зросійщення краю». З цього приводу цікаво буде простежити стратегію русифікаторської політики, що її провадила царська Росія, зокрема на прикладі доповіді полтавського губернатора фон Баґґовута міністрові внутрішніх справ від 4-го лютого 1914-го року. У ній губернатор висунув таку програму політико-просвітницького характеру:

1. «Призначати на посади вчителів, за можливости, лише великоросів.

2. На посаду інспекторів та директорів народних училищ призначати виключно великоросів.

3. Будь-якого вчителя, що проявляє схильність до українства, негайно звільняти.

4. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій розтлумачувати, що „україна“ — це „окраїна“ держави за давніх часів.

5. Запровадити обов’язкові екскурсії учнів усіх навчальних закладів до Москви, Нижнього Новгорода та інших історичних місць, але тільки не до Києва.

6. Зовсім не дозволяти загальноосвітніх курсів для учнів.

7. Звернути пильну увагу на сільське духовенство та його політичні переконання: благочинних призначати з особливою ретельністю, на голову єпархій ставити виключно великоросів, причому затятих та енергійних; утискати тих священників, які заражені українофільством; єпархіяльних наглядачів за школами призначати лише з великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії, призначати ректорів виключно з великоросів, звільняючи інших; учбовий персонал мусить бути лише з великоросів; за семінарії слід узятися й викорінити тамтешній дух українства.

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах вказувати на тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова виникла шляхом полонізації російської мови у давнину; розтлумачувати, що „україна“ — означає окраїну Росії та Польщі, і що ніколи українського народу не було; доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної та літературної, а також те, що малоросійська мова, як суто народна, не має ні літератури, ні майбутнього.

10. Усіма засобами викорінювати вживання назви „Україна“ та „український“.

11. Намагатися, щоб євреї не пристали до українського руху — виселяти їх із сільської місцевости, не створювати нових містечок і заважати економічному поступу єврейства.

12. Загалом на різні посади не допускати людей, котрі коли-небудь, хоча б у далекому минулому, мали стосунки з українським елементом».

Слід зауважити, що такими ж методами боротьби з «народною» пресою тодішня влада користувалась аж до 1917-го року. До того часу, від 1914-го року починаючи, офіційне українське друковане слово було заборонене.

Провидець українських хліборобів

Ідеолог хліборобів-власників зрозумів, що словесну аґітацію скінчено, що настав новий момент демонстрації української гостинності.

І. Дніпровський

Згадуючи у своїх писаннях період українських визвольних змагань 1917—1921 pp., Д. Донцов указував на те, що «незважаючи на задурених соціялістичних провідників, не за ідеал людської кошари, не за нову панщину змагалась тоді Україна, а за приватну власність, за людську гідність, неможливу без перших двох».

Серед тих, хто поєднував конечність цих ідей з постулятом самостійности України, спричинившись таким чином до формування націоналістичного світогляду в широких колах інтеліґенції, були Микола Міхновський, Іван Липа, а також брати Володимир та Сергій Шемети.

Саме ці сили органічно протистояли навалі чужої «мудрости», яка у вигляді соціялістичних догм була силоміць накинута нашому народові Росією. Втім, попри те, що згаданими догмами на був наснажений соціялістичний провід молодої Держави, серед ширшого загалу вже впевнено ясніла думка щодо нездатности українських соціялістів організувати державне життя.

Обкладинка збірника «Хліборобська Україна». 1920 рік

Період політичного хаосу в Україні за часів Центральної Ради, а згодом переходу влади до гетьмана П. Скоропадського заступила доба правління Директорії — «цієї купки інтеліґентів та дрібного офіцерства, що грається в соціялізм», як значив про цю спільноту І. Дніпровський у невиданому романі «Народе мій». Але за нової влади також залишалися актуальними проблеми, які могли бути опановані лише в контексті розгляду національних ознак українства, заклавши тим самим наріжний камінь державницької політики будь-якого уряду. І вирішення цих проблем було тим більш важке, що на той час в Україні, як писав у своїх спогадах П. Скоропадський, «все поділилося на різко протилежні угруповання: одне українське — різко шовіністичне, друге — рішуче не хотіло знати ніякого українського».

Отже, за тими силами, що боротьба між ними мусила вирішити подальшу долю України, на період грудня 1918-го року вже впевнено стояли реальні політичні організації. Однією з них була партія хліборобів — саме те «шовіністичне» відгалуження, як його визначив П. Скоропадський, у національній, приватновласницькій проблемі українського господарства. Той самий Д. Донцов роз’яснював клясичну позицію цього явища, пишучи, що «народ був настроєний „шовіністично“, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, весь уклад життя — любив свій край і поза ним — ніякого іншого».

Українська демократична хліборобська партія була політичною організацією українських самостійників-державників (оформлена початково як Українська демократична партія), заснованою М. Міхновським на установчому з’їзді в Лубнах 29-го червня 1917-го року. Крім М. Міхновського, до її проводу на той час входили: Д. Донцов, В. Липинський та брати Шемети. Про хліборобів гетьман П. Скоропадський писав: «Ця партія, на жаль, нечисленна, одкидала крайності в питаннях соці-\яльних, обстоювала принципи приватної власности і взагалі, уникаючи всякої демагогії і теоретичности, дбала про цілком реальну постанову справи… Вона складалася з самих найбільш переконаних українців-самостійників школи Міхновського».

З тієї школи, завважмо, вийшов також В. Шемет, провидець і вольово-ідейний лідер хліборобів-власників. Яким же був шлях цього політичного діяча, найближчого друга й соратника М. Міхновського?

Після закінчення гімназії В. Шемет вчиться в Петербурзькому, а згодом Київському університеті, який закінчує «по природознавчому факультеті». Ще студентом він складає в Лубнах осередок української Громади (заснованої О. Кониським у 1897-му році), внаслідок чого, за рік по закінченні університету, вже працюючи інструктором по Міністерству земельних справ, Шемет був звільнений з посади «за терміновою телеграмою».

Переслідування В. Шемета царською жандармерією почалося ще за студентських років, зокрема за статтю в газеті «Буковина», в якій автор відстоював ідею української автономії. Керуючись нею як провідною метою своєї політичної діяльности, В. Шемет зазнає значних утисків з боку тодішньої влади. Так, від 1899-ий по 1904-ий роки він підлягав 5 обшукам та протягом року мав заборону на в’їзд до Чернігівської та Київської губерній. Окрім того, два роки знаходився під «особливим наглядом» за свою промову, виголошену на земських зборах з приводу асигнування кредитів на пам’ятник Гоголю в Сорочинцях. У тій промові В. Шемет, зокрема, зазначав: «Мало цінувати Гоголя як письменника. Він як письменник і як громадський діяч не виконав свого громадського обов’язку перед своїм українським народом, хоч усе взяв од українського народу. Я мало обвинувачую Гоголя, бо він був жертвою суспільства, був хорий. Та коли допомагати справі будування його пам’ятника, то я стою за те, щоб на тому пам’ятнику було написано: „Жертве психической раздвоенности, которая глубоко коренилась в раздвоенности национальной“».

За життя В. Шемет мав значну популярність серед свідомого загалу селянства й інтеліґенції, завдяки чому перебував у великій немилости у влади — вже як гласний Лубенської міської Думи, член товариства взаємодопомоги вчителів та сільськогосподарського товариства. Виступаючи оборонцем прав селянства у своїх промовах в Державній Думі, В. Шемет завжди наголошував на тому, що «тільки тоді український народ буде задоволений, коли він буде мати можливість сам будувати свою долю».

Щодо земельної справи цей діяч дотримувався тих самих принципів. Уже як депутат від Полтавщини він проголошував у своїй промові на 1-ій сесії Державної Думи влітку 1906-го року: «Розв’язання земельного питання не тільки дає можливість, а й накладає обов’язок на всіх щирих прихильників волі для національного самовизначення сей великий принцип у аграрному законі».

Відповідно до цього було й ставлення царського уряду до такого роду проявів крамоли в імперських органах влади. Розповідаючи про черговий обшук у В. Шемета в грудні 1906-го року, тодішній кореспондент газети «Рідний край» наголошував на увазі, яку приділяли цьому діячеві представники влади. «Під час трусу, — писав він, — будинок Шемета з усіх боків оточили поліцейські і півсотні козаків, котрі розганяли натовп народу, який, дізнавшись про цю надзвичайну подію, зібравсь звідусіль і запруджував вулицю коло будинку. До цього треба зауважити, що в Лубнах давно уже йде чутка, що власті хочуть арештувати Шемета, щоб таким чином позбутися небажаного кандидата на члена Думи, бо виборці дуже хочуть знову обрати його на кандидата, а „монархісти“ сим дуже обурені і, кажуть, що ніби-то зробили на його офіціальний донос, як на крамольника…»

Як член Української демократичної партії, а згодом також Української народної партії, створеної М. Міхновським ще в 1902-му році, В. Шемет був причетний до видавничої діяльности цих організацій як редактор селянського часопису «Хлібороб».

Майбутній міністр Центральної Ради Г. Стешенко називав це видання «першою ластівкою українського шовінізму». Це був перший відгук на появу «Хлібороба», що з’явився за редакцією В. Шемета 12-го грудня 1905-го року в Лубнах коштами української громади міста. Заходами редактора було видано п’ять чисел часопису, після чого він був заборонений як видання, що намагалося стати на чолі селянського руху й, по суті, було інформаційним органом підпільної УНП, в якому друкувався М. Міхновський та інші члени цієї партії. Вже в останніх числах часопис аґітував за організацію в Києві Всеукраїнського селянського з’їзду, який би вирішив питання про автономію.

Про змішані шлюби й меценатство

Не можна будувати державу, одночасно руйнуючи суспільство.

Ю. Олєша

Життя відомого харківського промисловця Олексія Кириловича Алчевського завершилося трагедією. Смерть турботливого батька родини, багатолітнього мецената власної жінки заздалегідь була передбачена й мала цілком символічний, мовити б, «український» характер. У теперішні часи зубожіння людської моралі та загалом занепаду основних підвалин християнської етики важко уявити собі те, що мусив відчувати християнин, який вирішив накласти на себе руки.

Досі відомо було лише те, що внаслідок відмови міністра фінансів Вітте виділити кредит начебто збанкрутілому О. Алчевському, той у відчаї кинувся під потяг. Проте нікому не спадало на думку дослідити глибшу причину трагічної смерті поважного промисловця. Адже кредит усе-таки був йому виділений, але в сумі, яка явно не влаштовувала його дружину. Тож він пише передсмертного листа, втім, не до дружини Христини Данилівни (що було б природно), а до сина Григорія, сповіщаючи, що своєю смертю рятує родину. Зауважмо, що всі гроші нібито «збанкрутілого» в рік російської кризи (1901 р.) О. Алчевського пішли на виплату боргів, що дозволило-таки його дружині продовжити в Харкові справу недільних шкіл для дорослих.

Родина Алчевських. Харків, 1900 рік

Юність Христини Данилівни минула в Курську, де вчителював її батько, викладач міського училища Д. Журавльов. Через гнітючу атмосферу в типовій російській родині, де батько, швидко пропивши посаг дружини, б’є дітей, ненавидить власну працю, забороняючи дочці вчитися грамоти («Навіщо дівчині грамота? — питався сей „вчитель“. — Щоби строчити любовні цидулки?»), де життя споконвіку переходить у злиднях, дочка Христина втрачає повагу й любов до голови родини. «Батька я не любила, — визнавала вона пізніше, — це був бездушний егоїст, який часом несправедливо ображав мою бідну матір, що страшенно збурювало проти нього моє дитяче серце». Єдина людина, що вчила її любови, людина «любляча, рвійна, із світлим розумом і даром привертати серця людей», була її мати, яка померла, коли Христині виповнилося шістнадцять років. Чи встигла вона чогось навчити єдину дочку? Адже перед тим редакція «Северной пчелы» не знайшла у примітивних віршах дванадцятирічної дівчини, написаних під враженням подій Кримської війни 1853—1856 pp., нічого, крім відображення «типового російського почуття і народної войовничости».

Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жадну просвітянську діяльність Христині Данилівні Журавльовій не йшлося, адже України як такої для неї просто не існувало — засліплена ура-патріотичними настроями загалу, навіть вже перебуваючи в Харкові, де в часі московсько-турецької війни 1877—1878 pp. вона допомагає пораненим солдатам у шпиталях, Христина проголошувала: «Якщо існує теплота сердешна, чесність, поезія, задушевність, щирість, сердечність, то це саме серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього».

З розвитком «революційно-демократичного» руху 1860-их років, як і будь-якого руху російської інтеліґенції, що в результаті своїх духовних метань зазвичай приходила до руїнницьких, заколотницьких настроїв, Христина Данилівна й собі захопилася проросійсько-анархічною ідеологією. Досить швидко відійшовши від «народницьких» настроїв, вона закликає А. Ґерцена: «Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… Ви повинні звернути увагу на прохання, на мою вимогу. Ви до цього зобов’язалися своєю любов’ю до тієї самої Росії, яку я люблю і в майбутнє якої вірую». При цьому цілком вірогідно, що підписатися під тим закликом псевдонімом «Українка» (як і під дальшим зверненням «До сестер» у «Колоколі» 1863-го року, де Алчевська наголошує на суто російських патріотичних цінностях) її умовив власний чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, котрий уже тоді залучав дружину до українських ідей. Під його впливом Христина Данилівна з часом позбавляється псевдореволюційних настроїв, кидаючи читати Ґерцена з Фоєрбахом і поринаючи в стихію людських почувань, де відкриває для себе чужу й незнану їй жертовність українського народу, визнаючи: «Гірко було мені втрачати гарячу віру юнацьких років, та мало-помалу почала наближатися до понять тих людей, які здавалися мені чесними і правдивими». Не знати, чи зникнув портрет Ґерцена з харківського помешкання Алчевської, проте його доробок надовго заступили твори Тараса Шевченка, а також взаємини з найближчими друзями її чоловіка — М. Сумцовим, Д. Багалієм, М. Міхновським, Б. Грінченком.

У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. «Опинившись у великому культурному місті, — згадувала приголомшена провінціялка, — я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії — навчанню трудового народу — слід зазначити, що проблему «великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. «Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», — писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому — чиєї саме віри і чийого характеру?

«Твоя праця — ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя — проза миттьова», — частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», — згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: «Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. Інакше бути не могло. У дитячій групі сімейної школи, яку X. Алчевська організувала у своєму домі, навчали російською мовою. Загалом в родині робилося все, щоб малоросійськими настроями не накликати гніву влади на офіційну материну школу.

Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спершу рятувала старенька няня-українка, яка виростила їх усіх, а вже потім до того потайки спричинився батько. «Як я підростала, — згадувала мала Христя, — самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний „Кавказ“ та „Сон“ і підшив до друкованих уступів свого „Кобзаря“. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова». До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. «Батько мав вдачу самотньої людини, — зазначає Христя Алчевська, — і частенько читав мені „Циганів“ пушкінських і вказував на нещирість і неґативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. „Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей“. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь. Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що „прохають ланцюгів і грошей“». Додамо від себе: і раб власної жінки, що з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини, проте не схиливши голови перед «ідолом». Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Т. Шевченка, про яке завше мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам'ятником Кобзарю. Також Олексій Кирилович був ініціятором та засновником школи в с. Олексіївка на Луганщині, де знаходилися його вугільні копальні. Проте основним його досягненням було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співець Іван Алчевський та композитор Григорій Алчевський. З упливом часу, зваживши на бібліографічні нашарування історично задавненої стаґнації, чи з можемо ми гідно пошанувати також матір цієї родини — Христину Данилівну Алчевську, з дому Журавльову?

Що читати народу

Немає у нас народу. Є темний люд, осоловілий від усіляких історичних нісенітниць. Хочемо зробити з нього народ, а він дивиться з-під лоба на наші маніпуляції і грізно мугиче.

В. Винниченко

Щодо педагогічної діяльности X. Алчевської можна зазначити, що, на відміну від інших проґресивних діячів того часу, відома просвітителька виступала лише як практик, себто організатор-ентузіяст. «Учасниці жіночого руху 60-их років, — зазначає дослідниця Н. Єфремова, — не залишили після себе хоч скільки значної теоретичної спадщини. Вони були не теоретиками, а безпосередніми учасницями руху». І це не дивно, адже показова нелеґальність подібного кшталту шкіл, що нею від червня 1862-го року вісім років поспіль опікувалась Алчевська, була пов’язана передусім з юридичним питанням. На жаль, Христина Данилівна від початку не мала диплома на право викладати, тож мусила складати відповідні іспити. Але завдяки зв’язкам чоловіка усе було залагоджено значно простіше: право на викладання X. Алчевська отримала з рук професора Д. Деларю, голови міської училищної ради. Тож спеціяльної освіти, як і більшість тодішніх «просвітительок», вона ніколи не мала.

Христина Данилівна Алчевська

У 1912-му році святкували 50-ті роковини громадсько-освітньої та педагогічної діяльности X. Алчевської. «На цей ювілей має відгукнутися Париж, де на виставці книжка „Что читать народу?“, укладена за пляном і під керівництвом цієї вчительки, одержала найвищу нагороду, — захоплено гукала харківська преса. — На цей ювілей має відгукнутися Бельгія, оскільки таку ж найвищу нагороду книжка народної вчительки дістала і на виставці в Антверпені. Цей ювілей має вітати Америка, яка присудила на виставці в Чикаго цій книжці золоту медаль». Втім, чи мусила вітати цей ювілей Україна, чи пак Малоросія? Чи вільно буде українцям вважати спадщину російської діячки, яка поклала шість десятиліть свого життя на розбудову педагогічної справи Росії (видавши, зокрема, критико-бібліографічний покажчик «Що читати народу?», навчальний посібник «Книга дорослих» та книгу спогадів «Передумане й пережите»), за безсмертний внесок до історії української освіти? Наразі пригляньмося ближче до тих писань.

Широковідома книга X. Алчевської «Що читати народу?» — перший критико-бібліографічний покажчик у Росії, що за його основу стали відгуки читачів про книжки — наразилася на різку критику ще за життя авторки. Щоправда, інтернаціональність добору літератури в тому виданні відзначили французькі проґресисти, присудивши йому високу нагороду («Diplome d’honneur») на Всесвітній виставці в Парижі 1889-го року. Так само пізніша радянська педагогіка зауважувала лише 35 схвальних відгуків «буржуазної» російської преси, а решту цензурних перепон закидала царському режимові. При цьому чомусь не згадували, що саме на шкідливість уміщених текстів — «від атеїста Льва Толстого до Жорж Занд» — вказувала церковна преса, зокрема харківський релігійний журнал «Благовест», а недоброзичливу думку Міністерства народної освіти щодо першого тому покажчика підтримала монархічна газета-журнал «Гражданин». З цієї біди у Тифлісі була навіть видана брошура «На захист книги „Що читати народу“».

Отже, формальний підхід Алчевської до читацьких інтересів народу, що певною мірою був зумовлений «проґресивним» настроєм авторки, призвів до занепаду ідеї вже після першої спроби: 1-ий том покажчика виданий 1884-го року, 2-ий — 1889-го, а 3-ій, побачивши світ у 1906-му, значно поступався першим двом. Показово, що в 3-му томі був різко скорочений найцінніший матеріял, а саме — відгуки читачів про книжки, а в кінці розділів відсутні підсумкові дані з позначками, на який вік і рівень підготовки розрахована кожна книжка (у перших двох томах вони були присутні). Тож не дивно, що невдовзі покажчик «Що читати народу?» X. Алчевської був забутий і за десять років після виходу завершального, третього, тому про нього згадували лише деякі фахівці.

У своїй книжці спогадів «Передумане й пережите» (1912 p.) X. Алчевська присвячує багато сторінок зустрічам з Ф. Достоєвським, І. Турґєнєвим, А. Толстим, Г. Успенським, наводить уривки (а то й повні тексти) листування з ними. Проте там немає жадного слова про зв’язки й листування з І. Франком, В. Короленком, М. Павликом. Що це — «конспірація зв’язків», а чи питомі риси «типового боязкого буржуазного ліберала», як, зокрема, вважав із молодого віку критикований дослідник Д. Лікаренко? Виявляється, X. Алчевська просто уникала «читати і рекомендувати літературу, яка викликала б протест проти бідности і пригноблення народних мас», — свідчить Д. Лікаренко.

Спростовуючи окремі твердження радянської критики і, зокрема, ті, де відкидаються будь-які припущення дослідників щодо сумнівного авторства X. Алчевської у справі складання покажчика «Що читати народу?», можна зауважити наступне. «Незважаючи на те, що дані Калмикової увійшли до колективної книги харківських учителів, — значив дослідник Б. Бланк, — її експеримент слід протиставити настановам і практиці школи Алчевської. Це — нова справа, але справа самої Калмикової, і вона лише механічно пов’язана з матеріялом інших вчителів».

Наразі вільно буде твердити, що ідея видавати посібник «Що читати народу?», а також «Книгу дорослих» належала А. Калмиковій, визначній викладачці з Харківської жіночої недільної школи Алчевської, котра переїхала сюди наприкінці 1878-го року з дипломом вчительки й майже відразу здобулася на неабиякі успіхи на цьому терені. «Ось ця нова учасниця Калмикова… Який урок читає вона, — всі в захопленні, всі апльодують!.. Ця Калмикова — чому вона така розумна, мила, проста?» — ревнувала X. Алчевська. Вже 1879-го року Калмикова стає до праці в місцевій газеті «Южный Край», а в 1883-му отримує офіційне право «публічного читання для народу» (X. Алчевській для отримання такого дозволу знадобилося цілих вісім років, і не в імперських утисках причина, оскільки недільні школи були давно вже узаконені), 1885 р. стає членом правління Харківського «Товариства грамотности». Вочевидь, незадоволена першим томом книжки «Що читати народу?» (1864), вона вже в 1865 р. звертається до Л. Толстого з пропозицією доповнити його «Нову азбуку для дітей» і видати книжку «для дорослих». Слід згадати, що «Книга дорослих» за редакцією X. Алчевської побачила світ лише 1890-го року, себто через п’ять років після від’їзду Калмикової з Харкова.

Щоправда, сама Христина Данилівна також зустрічалася й листувалася з Толстим майже в тій самій справі — видавати книжки для народу. Втім, Калмикова мала тут більший успіх. «Пішов до Алчевської. Розумна, тямуща баба. Навіщо бархат і на птаху схожа?» — оце і все, що занотував письменник у щоденнику 1884-го року після зустрічі з «просвітителькою». Натомість у взаєминах з Калмиковою він був значно милосердніший і, схоже, більш схильний до співпраці з нею. До самого від’їзду Калмикової з Харкова X. Алчевська пам’ятала про це. «Докладніше я, звичайно, зупинилась на А. М. Калмиковій, зауваживши, що її участь у справі, про яку він говорив, була б надзвичайно цінною», — спогадувала вона в щоденнику зустріч із Л. Толстим.

Отож саме Калмикова найдовше спілкувалася з автором «Анни Кареніної», видавши ще й власну книжку про Сократа, яку Толстой редаґував, продовжуючи клопотатись про вихід друком нині вже спільного з його дружиною перевидання «Нової азбуки», аж поки цю справу не припинила сама Софія Андріївна Толстая, що потрактувала це як зазіхання на власні літературні права.

Що ж до подальшої педагогічної діяльности X. Алчевської, варто зазначити, що по смерті Олексія Кириловича, чия присутність відпочатку визначала український характер справи, «харківське народне просвітительство» було пущене на самопас. Проімперські тенденції в тогочасному вчительському середовищі дуже швидко повернули X. Алчевську в коло її колишніх ідейних переконань. Потроху зникають з її обрію постаті так милих її чоловікові М. Міхновського, Г. Хоткевича, М. Вороного, спілкування з якими заступають часті поїздки до Петербурґа і Смоленська та зустрічі із С. Ковалевською, Ф. Коні, В. Вахтеровим, М. Варгуніним. Саме там, а не в Україні X. Алчевська знаходить дорогих їй людей, «співтоваришів», за її власним висловом, що з ними спілкується творчо. «Знову мені довелося залишити свою групу на цілих два тижні з нагоди поїздки до Петербурґа», — значить X. Алчевська в щоденнику.

Відсутність дружньої поради Олексія Кириловича згодом призводить до численних нарікань на критико-бібліографічний доробок X. Алчевської, зокрема зазначається, що матеріял видань, по суті, лише підтверджував завжди заперечувані твердження про необхідність писати книжки для народу «особливою» мовою. Зокрема, покажчик «Що читати народу?» високо оцінили Г. Успенський, А. Толстой, Е. Ожешко та А. Чехов, відтак І. Франко в розвідці «Рутенська література 1904 року» стримано відгукнувся про «одну з найориґінальніших книжок російської літератури — єдину в своєму роді досконалу анкету про доступну тоді російському народові лектуру».

Іван Франко

Питомі риси російського виховання, проявом яких була неоковирна зашореність, постійна недовіра та заздрість до найближчих колеґ, згодом призвели до повного заперечення X. Алчевською недільних шкіл нового типу, що їх зродила була в Україні чергова хвиля російського педагогічного руху вкупі з европейськими тенденціями. З подиву гідною впертістю харківська діячка протиставила їм свій власний тип школи, зійшовши з демократичного шляху на ліберальний. Тож не дивно, що педагогічна спадщина X. Алчевської, якій саме В. Ленін приліпив наличку «просвітителька народу», широко пропаґувалася в теорії та практиці радянської педагогіки.

Частина 2 ЛІТЕРАТУРА Й МИСТЕЦТВО 1910-ИХ РОКІВ

Алчевське сонце на устах

Люблю українських святих, Вони не знали дум сумних… І хоч минали й їхні думи — Між них так весело мені. М. Філянський

Історії української культури рідко щастило на гідних інтерпретаторів. Будь-яка освічена людина в ХІХ-му сторіччі вважала за належне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, якими мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до водевільного блазнювання українську народну культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовило її в міщанську кибитку Чічікова, пустивши світом з лихою славою жебрачки.

Харківський театральний гурток. Вистава «На перші гулі». 1902 рік

Зокрема, саме в такому амплюа виступали в очах «освіченої» публіки мандрівні музиканти, старці, каліки-перехожі та інші Гомери зубожілої народної духовности. І навіть українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеялістичних ілюзіях, щоб святий образ «кобзаря» виглядав сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фолкльорну майстерність в одній, окремо узятій, утопічній Україні. Втім, край будь-яким інтеліґентським метанням клав офіційний факт існування, а також процес гуртування «народної» культури у вигляді цілком цивілізованих цехових спільнот. Адже протягом XVI—XIX століть в Україні існував цілий інститут старцівства, народний промисел і фолкльорна артіль, що не мали аналогів у Европі. Сліпі музики, кобзарі, бандуристи й лірники являли собою унікальний шар народної традиції, перерваної на півслові пролеткультовським терором на кшталт знищення близько 300 учасників Кобзарського з'їзду у пролетарському Харкові на початку 1930-их років.

Але яке було «українство» на початку 1900-их років? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у недалеких 1920-их, а «логічна», чи пак природня «українізація» у зросійщених родинах? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсности / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, замолоду присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «українства» в душах принишклих малоросів. Так само рядки О. Кобилянської лишилися заспівом до всього життя харківської поетки, бо ту квітку — «конвалію ніжну» — своєї душі зберегла вона впродовж власного творчого шляху аж до часів, коли прийшло «нове життя і спів новий / на неоглядному просторі». Подолавши «неоглядний простір», скинувши з корабля історії непотрібний, чи пак інтелектуальний мотлох-вантаж, що й досі його виловлюємо з «революційної» каламуті — ми, нарешті, розчули той тихий голос, оповитий пахощами мрійливої квітки-душі. І тверде, самовпевнене звертання X. Алчевської до нащадків: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк…»

У пошуках краси

Две женщины бродили в снежном парке, Шли прямо на жемчужную луну. Вдали вели три призрачные арки В какую-то волшебную страну. Т. Щепкина-Куперник

Напевно, доля поетки Христі Алчевської виглядала б більш романтичною та відповідала загальним настроям її творчости, якби загубилася серед салонних сторінок літератури свого часу, але той дичок, що ріс «лише в крузі своїх химерних мрій» і від якого «старанно усували тяжкі враження життя й усяку боротьбу за існування», почав розвиватись. І належну шану за культурне щеплення цього дичка треба віддати перш за все родині Алчевських, в якій 16-го березня 1882-го народилася дівчина Христя.

Христя Алчевська. 1890-ті роки

Навчання майбутньої поетки в сімейній школі (на дому), яку для неї утворила мати, було таким, що розвивало в Христі «фантазію художнього ухилу й естетику, а також знайомство з чужими мовами та всесвітньою літературою». Проте знайомство з чужими мовами, а також вживання однієї з них — навчання в родині проводилось російською — невдовзі далося взнаки, і вже в зрілому віці X. Алчевська зазначає, що лише після гімназії «почала розмовляти українською мовою (в суспільстві), винародовлена роками вчення. В російській гімназії я двох слів зв'язати не вміла…»

Віднайти ж своє коріння, збагнути власну природу у відтворенні її в рідному слові допомогло Христі, знову ж таки, родинне коло, до якого входили свого часу адвокат М. Міхновський та поет М. Вороний. І виходячи з того, що світосприйняття їхньої учениці «зложилось як у самотньої людини, незвиклої до обертання в колах широкого громадянства», навчання це проводилось невимушено, природно — під час читання літератури, що її приносили гості, а зокрема М. Вороний допомагав саме «в’язати» ті слова докупи, навчаючи Христю — «непомітно (в балачках)» — рідної мови. «Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з’явилась для мене нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — шановними д.д. Хоткевичем і М. Міхновським», — значить X. Алчевська в автобіографії.

Цей час для неї був знаменний тим, що вона починає багато читати рідною мовою, а також віршувати. До цього періоду належать також перші публікації Христини в харківській пресі. Однією з них була стаття «З приводу одного літературного процесу», надрукована в січні 1902-го року «Харьковскими ведомостями».

Серед людей цього періоду треба визначити найголовнішу постать, яка, з’явившись на шляху X. Алчевської, надовго увійшла до її життя, довершивши її «захоплення українською мовою». Отже, Ольга Кобилянська. «Перше те, — значила Христя, — що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)».

Відтак, захоплення почалося з «Царівни» О. Кобилянської, почавши читати яку, Христя «вже читала всі твори Кобилянської так, як той алкоголік, що допався до пляшки й витяг з неї жадібно все до останньої краплини». Після ж «Битви» «з напрочуд гарними описами лісу в Карпатських горах», а також після статті С. Єфремова про О. Кобилянську «У пошуках краси» X. Алчевська розпочинає листування з авторкою, яке тривало 25 років. «Твори Кобилянської були причиною мого зукраїнізування», — визнає вона.

Це знайомство, що розпочалося заочно, було продовжено пізніше зустріччю двох жінок у Чернівцях, які X. Алчевська відвідувала з матір’ю.

Проживши свого часу місяць у Яремчі в Карпатах, вона також знайомиться з М. Павликом, який жив у сусідньому селі.

Звичайно ж, ці люди й події залишають глибокий слід в тендітній душі дівчини, примушують ту «лілею ніжну» розвиватись. Розкриваючись сама для себе, переосмислюючи своє ставлення до зовнішнього світу, ця «остання пещена дитина» з непритаманним їй юнацьким максималізмом зазначає в листі до О. Кобилянської 1903 p.: «Сама я майже з презирством дивлюся іноді на себе за те, що мною досі нічого не зроблено… я в цьому напрямку (щодо активної патріотичної праці) досить не еманципірована…»

Але громадська діяльність, уривки якої за тодішніх обставин доводилося «майже красти», а також суспільно-політичне життя в сфері так званої «леґальщини» починають благодійно впливати на «конвалію ніжну» Христі, залучаючи її саму до подій, що відбувалися того часу в Україні. А кожна така подія була знаменною серед тієї «леґальщини», бо не можна забувати, що імперські заходи проти всього вкраїнського, починаючи з Емського акту 1876-го року, діяли аж до року 1917-го.

«Кулі для ворогів»

До діла ж! Годі сумувати. На ниву, юні орачі, Покинув пишнії кімнати, Ідіть по зорям у ночі. М. Міхновський

Однією з таких національних подій тієї пори було відкриття пам’ятника Котляревському 1903-го року в Полтаві. X. Алчевська опинилась у товаристві всіх тодішніх носіїв «ідей і краси» — Л. Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Барвінок, Н. Кибальчич, О. Пчілка, М. Старицький та інші були присутні на цьому святі. Зрозумілий був захват молодої жінки від того «свята великого, нечуваного», про яке вона пише О. Кобилянській: «Вперше культурно складено суголосно величну, поважну національну демонстрацію». До речі, присутній на ній Василь Стефаник зазначив: «Ні на що добре я не сподівався, а відтак гадав — в найліпшому разі я, певно, зустріну гурточок людей, що розмовлятиме по-українськи, та й край… Але й побачив щось надзвичайне: не гурток, а масу нашої інтеліґенції подибав я; переважну більшість молоді гарячої, палкої, завзятої; не лише не вмерла Російська Вкраїна, а бурхає в ній полум'ям невмируче життя».

Харків. Друга жіноча гімназія. 1910-ті роки

Наступний період у житті X. Алчевської був ознаменований подіями 1905-го року, в яких вона бере участь, «одвідуючи всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів» та пишучи революційний марш, замовлений «тарасівцем» Дмитром Антоновичем, сином видатного історика, адже у родині Алчевських часто збирались гуртки шкільної молоді «для самоосвіти та страйкарських нарад». Тому не дивно, що в Христі, котра мала вдачу «трохи тужливу, трохи мелянхолійну, та в основі більше веселу й артистичну» (І. Франко), але аж ніяк не вдачу потенційної революціонерки, почалися жандармські обшуки й допити, які дуже лякали її родину.

Сама ж X. Алчевська значила, що «як людина в громадських справах інактивна, я ніколи не робила спроб штучно (чи то навмисне) підходити ближче». Мовляв, часом «воно само підходило до мене». І хоч тут мова про вчителювання X. Алчевської в гуртках шкільної та академічної молоді (1905—1912), проте стосуються ці зауваги саме суспільно-політичної діяльности X. Алчевської, коли життя у вигляді стосунків із владою підходило майже впритул. Першу активну спробу долучитися до українського руху X. Алчевська здійснила ще в 1903-му році, під впливом М. Міхновського. Вже у 1905—1906-их роках поетка мала зв’язки з нелеґальними осередками Української народної партії, яку очолював М. Міхновський, а також брала участь у проведенні мітингів і страйків серед учнів середніх шкіл, за що довгий час не була затверджена на вчительській посаді в Харківській жіночій гімназії. У 1906-му році X. Алчевську попередили, «що коли надалі нею буде висловлюватись співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона, Алчевська, буде негайно усунута зі служби».

Наразі цікаво також дізнатися про громадську думку деполітизованого і ще більш зденаціоналізованого Харкова, зокрема щодо активних дій його громадян. Так, про Христю Алчевську ходили чутки, ніби вона комусь говорила, що «бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крови…» Насправді ж поетка цитувала рядки з «Відкритого листа до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна» з-під пера М. Міхновського (1900), в якому той, зокрема, значив: «Українська нація мусить добути своє визволення, хоч би пролилися ріки крови». Сама ж поетка зазначала, що «між тим якраз кров я ненавиджу всіма силами своєї душі і завжди була проти проливання її…» Хоча в роботі «На роковини» (1905 р.) знову ж таки завдяки «веселим та артистичним» рисам свого характеру, зауважує: «Замість того, щоб з револьверів салютувати мерцям, умовились зберегти ті кулі „на ворогів“».

Утім, «тужливе й мелянхолійне» у поетці перемагає її псевдореволюційні потуги, висвітлюючи природну лагідну вдачу:

Що то за люде, голубонько-мамо, Йдуть і співають у сірій юрбі?.. ...................... Ой, моя нене!.. та що ж це твориться?.. Глянь… вони впали… (чи то мені сниться?)

Сумніви поетки щодо «життєвих колізій» та участи у них також зауважував І. Франко в рецензії на першу збірку X. Алчевської «Туга за сонцем» (1907 p.), пишучи: «На жаль, авторка, мабуть, не знає і не читала, що та вічна гармонія природи здебільшого — сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманою далеко неестетичних цілей розплоджування або паразитизму».

На цей період (1905—1907 pp.) припадають зустрічі, надзвичайно важливі для подальшого розвитку особистости X. Алчевської. Спілкуванню з І. Франком передували публікації Христі у «Літературно-науковому віснику», де той був редактором літературного відділу. А року 1906-го, виїхавши на місяць у Карпати, а також провівши літо в стосунках з Михайлом Павликом, «дідусем-радикалом», та галицьким молодечим осередком, що вирішив встановити зв’язок з «молоддю вкраїнською», X. Алчевська нарешті завітала до Львова, де зустрілася з І. Франком. «Дуже чемний, стриманий, уже літній, але з уважними блакитними очима і ще не білим, а злегка рудим волоссям… Майже весь час він слухав, що ми йому з мамою говорили, і зрідка тільки розпитував про освіту мас на Вкраїні та наші враження з російського життя», — згадувала поетка.

Українство чи кокетство?

Когда б вы знали, из какого сора Растут стихи, не ведая стыда… А. Ахматова из какого сора из какого еще сора какой же это сор Г. Лукомников

Закінчився «патріотичний» період для X. Алчевської не дуже вдалим початком спілкування з критикою, пов’язаним із виходом у видавництві Ситіна в Москві її першої книжки «Туга за сонцем». Ця збірка викликала «цілу бурю нападів на мене за недостиглість моєї творчости», — згадувала поетка. Вірші про кохання з цієї збірки відомий критик С. Єфремов визначив як еротичні, тим самим викликавши полеміку з І. Франком У тій рецензії І. Франко подає майбутнім читачам портрет авторки й зазначає, що «від цій збірки пахне молодістю, жіночою ґрацією та несвідомою кокетерією…»

Христя Алчевська. 1910-ті роки

У подальших збірках X. Алчевської початку 1910-их років тема кохання набуває природних рис, позбавляється «кокетерію» та вигаданих страждань від нещасливого кохання. Подекуди з'являються проблиски громадянської лірики, лишається незабутнім учителем І. Франко:

Коли твій біль засне, Вкраїно? Коли побачиш ти весну? Коли, вечірнеє годино, Твій світ осяє темну млу?

Зрозуміло, що клясичні намагання поєднати ліричний світ поета з побутовими реаліями, висвітливши його у складній системі особистих почувань як створіння соціяльне — знайшло відображення також у поезіях X. Алчевської. Але всі вони мають декляративний характер з наївним патосом вкупі, окрім тих віршів, де всі ці засоби спрямовані на самовизначення авторки суто в мистецтві Слова. «Про своє замилування до літератури і до писання прози чи поезії вона мало говорила, і я відгадала, що „писання“ жи поезія — це не було в неї якогось роду „мольбою“, що не надавалася до буденщини», — значила про свою подругу О. Кобилянська.

Протягом середини 1910-их років аж до року 1917-го (збірка «Пробудження») у писаннях X. Алчевської вільно зауважити пошук гармонії у довколишньому житті з наївним бажанням жінки-інтеліґентки збагнути власну ролю в суспільстві:

І тільки дух пита і мучить невимовно: Скажи! скажи! чи прийде щось нове?.. Свобода йде! свобода йде!.. На крилах в’ється і летить, Теплом в обличчя віє нам…

Таким чином, до перших «подихів свободи» X. Алчевська встигла видати десять поетичних збірок, найбільш цікавою з яких була «Моєму краю» (1914 р.) з віршами-присвятами Т. Шевченкові, І. Франку й у якій знову проявляється хистка «патріотична» позиція авторки, зокрема у віршах «Пісня полонеників» і «В добу страждань»:

«Раби… раби… раби… / Невільники закуті. / Без слова, без меча, / без долі, без богів…», — зверталася розчулена поетка до полонених «братів-галичан», і чуття це було народжене, знов-таки, лише «артистичною» вдачею X. Алчевської, яка час від часу кидалась у вир суспільно-політичного життя. До цих настроїв підпадає також її збудження подіями Першої світової війни, коли «свідомим людям» треба було «край щось робити», от лишень ніхто не знав, що ж саме. Такими ж непевними, але на вигляд дуже патріотичними, були зустрічі X. Алчевської з вищезгаданими полоненими, з якими вона спілкувалась, нічого краще не придумавши, «як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки, і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листків, за що мене російське військове начальство не раз хотіло арештувати».

Загалом життя X. Алчевської минало в цих суперечках між власним прагненням самотности в мистецтві та індивідуальним, творчим вдосконалення і неусвідомленим бажанням бути «серед народу»: «А ми? — гукала поетка до громади. — І ще одно спричиняється болючости далекої більшости наших питань в порівнянні з питанням наших сусідів: це що ми маємо невеличку в собі рису — нахил думати надто індивідуалістично там, де зі своїм „я“ повинно б сховатися, і це на тім полі, де потрібно єднання, єднання й єднання!».

Щодо проблеми колективізму, яка повстає зі споконвічного питання «соціяльної придатности» митця («Ви думали — поет ні за холодну воду, сидить собі поет пописує „стишка“»… (Л. Костенко), а також майже примусового (в особистому пляні) рівняння на «наших сусідів», чи пак «старшого брата», цікаво зіставити ці погляди X. Алчевської з історичним підтвердженням її інтуїтивної правоти у вченого М. Костомарова, про котрого вона розповідає, зокрема, у статті «З поля 2-х письменств».

Так, описуючи рідну літературу, яка «з перших кроків вигідно одріжняється своїм народнім духом від творчости великоруської», М. Костомаров напрочуд чітко визначає типові риси несхожости двох культур. Тож у нього у соціяльній сфері українцям притаманне «висування насамперед інтересів кожної окремої людини та її свободи (індивідуалізм)», натомість «великороси дбають про гегемонію інтересів загалу над інтересами кожної окремої особи».

І все ж таки, посилаючись на інтуїтивне, природне розуміння X. Алчевською своєї ролі в національному житті, не вільно наполягати на його свідомому забарвленні. Її щиросердні поезії того часу — це «лише пісні, де бракне всім любови», себто лірична інтерпретація далеких ідей її великих вчителів: І Франка, Г. Хоткевича, які набували в той час нової сили. «Мене за останній час „хід історії“ б’є, мов обухом по голові. Та що маю робити?.. Змагаюся ставитися поверховніш до всього й шукаю природи», — визнавала поетка.

Можливо, саме природа в її первісному розумінні допомогла б згодом виборсатись українській «квітці-душі» з того виру замулених цінностей та суспільної праці. Але давалося взнаки «сусідське» оточення, і нехай під описувану пору X. Алчевській було дозволено викладати в Харкові, крім французької, ще й українську мову, але саме воно призводило до нерозуміння поеткою подій, що відбувались тоді в Україні, а також до несвідомого протесту проти діяльности національних сил.

Так, під впливом настроїв наскрізь русифікованої громади Харкова поетка й собі вдалася до загального недовір’я стосовно нового гетьмана України Павла Скоропадського, який повстав на чолі держави у квітні 1918-го року. «Таким періодом, що дався мені взнаки, — згадувала X. Алчевська, — періодом „вибриків“, роблених по-дурному, не знати для чого, явився період гетьманщини… Скоропадський то вдавав із себе приятеля національно-народних устремлінь, то показував себе щирим централістом з росіян. Пам’ятаю, як в останній день свого панування розліпив він по Харкову відозви, в яких лепетав щось про „єдиную неділимую“».

До речі, тому спогадові поетки передував факт її затримання гетьманською державною вартою та арешт на 5 годин за обвинуваченням «в злісному інтернаціоналізмові та комуністичній пропаґанді».

З цього приводу вільно буде відзначити історичну наявність ще однієї особи, що неабияк вплинула на замулений світогляд X. Алчевської. Це була Ганна Хоперська, з якою поетка активно спілкувалася від 1914-го аж до 1920-го року. Сільська вчителька з Вовчанська, котра приїхала до X. Алчевської, прочитавши її вірш «Данина народові», проповідувала під ту пору націоналістичні ідеї в галузі просвіти та суспільного життя. Так, року 1905-го Г. Хоперська перша відгукнулась на заклик поетки збирати кошти на користь хворого й забутого І. Франка, надіславши п’ять карбованців. «І ось на Вкраїні, в селі десь далекім / Учителька Ганна згадала його: / Апостолу світла в бойовищі тому / Огню уділила від серця свого», — розчулено писала X. Алчевська про цю пожертву.

Під час більшовицького перевороту в Росії, який стався в листопаді 1917-го року, патріотка Хоперська несподівано зникає. «Доперва аж року 1918-го та 20-го я почала знов зустрічати її, всю захоплену комунізмом», — згадує X. Алчевська. До речі, Г. Хоперській було присвячено її оповідання «Килина», видрукуване 1928-го року в «Червоному шляху», а також цикл віршів «Ганна».

Треба зазначити, що вплив на X. Алчевську ця людина мала неперевершений. Воно й не дивно, адже на той час мудрого батька вже не було на світі, ніжна приятелька О. Кобилянська залишалася десь далеко. Словом, як значив з цього ж приводу нерішучий, немов його побратим А. Блок, миротворець П. Тичина: «До кого говорить? / Блок у могилі. Ґорький мовчить».

Представниця дрібної інтеліґенції, чи пак «людина з народу», Г. Хоперська втілювала, як на думку харківської поетки, риси «людини майбутнього», що нарешті знайде відповіді на одвічні питання «що робити?» і «хто винен?». Проте один з героїв етюду «Килина» несподівано для самої авторки висвітлює істинну думку X. Алчевської, розкриваючи суть ідей Ганни, захопленої комунізмом, коли мовить: «Нехтування своїми інтересами, своєю народністю — всім, що, здається, донедавна ще цікавило вас… Якісь погромні програми і розпалювання інстинктів, викликання злоби і ненависті…» На що товаришка Килина відповідає: «Звідки ви взялися, товаришу? Чи давно з Марса впали?…»

X. Алчевська з її поетичним світоглядом, очевидно, нещодавно «впала з Марса», коли жартома запитувала подругу: «Може, ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?..» І отримала відповідь: «Ні, з-за очей не повішу!..» «Мабуть, в моїх очах вона прочитала любов до її поглядів на людськість», — вкотре вигадала собі пояснення «лілейна» Христя.

«Верхи» й «низи» народного мистецтва

Золотенький мій сомик не продається і не купується, але чом же його покладено в торбу?..

М. Столяр

Є старі узлісся в старих провінційних міст. Туди люди приходять жити просто з природи.

А. Платонов

У черговий раз уряджена Харківським музеєм народного мистецтва Слобожанщини виставка творів місцевих майстрів довела, що паралельні світи таки існують. Доволі мирно уживаються між собою Харків офіційний і Харків український — наче дві галузі однієї системи, що живиться з одного кореня назвою Традиція. Так само, як чисте народне мистецтво матеріялізує естетичні ідеали слобідського людства, фундуючи у такий спосіб підвалини мистецтва професійного, так і модерна експозиція згаданого музею повертає нас до прихованих урбанізованою пеленою сучасного, але постійно пульсуючих у майбутнє — животворчих джерел Слобожанщини.

Старий Харків. Художник Б. Косарєв. 1921 рік

Століттями плекані традиції народного мистецтва значно підупали в часі численних катаклізмів XX століття. Поступова їх ліквідація відбувалася також через незглибиме бажання інтеліґенції забарвити інтернаціональне академічне мистецтво бодай подихом «сивої давнини», обрамивши його національним декором. Синтезована у такий спосіб офіційною ідеологією Традиція згодом стала нагадувати запаковане у барвисту обгортку вже добряче підтоплене морозиво: ані характерних рис, ані конкретного наповнення. Поступова підміна ідеалів та цінностей, уподобань та смаків призвела до повної асиміляції, себто заповіла такий ґрунт, на якому з’явився седативно-тонізуючий продукт нашого сьогодення назвою «лубок», «примітив» або ще «наївне мистецтво». Власне кажучи, з’явився він навіть не відучора, проте саме під пору т. зв. «демократичних зрушень» з нього витягли геть усі побутово-ідилістичні жили, в черговий раз використавши традицію не як стиль, а як засіб впливання, виховний фактор тощо. Також знати, що належним чином ідеологізований народній дискурс неодноразово використовувався владою у найнапруженіші моменти нашої історії, заторкуючи потаємні струни в душі кожного абориґена. Відтак звертання до подібного штибу благородним чином вироблених «патріотичних» лубків не є самоціль при розмові про народне мистецтво. Адже знати, що різниця між натуральним лубком, чи пак народним примітивом і лубком сучасної «народної творчости» — це різниця між реальністю й реалізмом. Реальність наразі — це те, що ми спостерігаємо щодня на вулиці, а реалізм — це те, як наше довкілля тлумачить для нас-таки офіціоз. Отож лубок — мистецтво народне, а офіційний до нього підхід, як не крути, — мистецтво професійне. І якщо цей підхід робиться з позиції, згідно з якою розмовляти з народом слід народною мовою, то нічого путнього, окрім ходіння в народ, з того не вийде. Академічні принципи у згаданім підході до традиційного мистецтва несумісні з народними — оті останні не вирощуються школою, а плекаються наповненістю й характером культурного середовища.

Натомість багато з тих, хто звертається нині до тематики народного мистецтва, припустімо, у тому ж малярстві, обмежується, як правило, відповідного ґатунку темами та сюжетами, користуючись системою мислення професійного, академічного мистця. Завдяки цьому відбувається нівеляція традиційного народного мистецтва взагалі, ба більше того: триває його таке явне розщеплення на «верхи» й «низи». Народність, відчуття національної форми, чуття традиції, що були притаманні загалу народних майстрів упродовж багатьох поколінь, нині, як стає зрозумілим, надаються до удаваного тлумачення при підході «зверху»: самодіяльний мистець, озброєний модерною освітою, вживається в традицію іззовні. І якраз такий шлях є згубний для розвитку народного мистецтва, позаяк розмиває згаданий угорі принцип його самобутности, історично беручи, роз’єднує одне з найцільніших явищ духовного життя в Европі. Стилізація манери виконання «під примітив», неусвідомленість бажання творити «щось своє», сполучувати несполучне у даній галузі, можливо, цікаві для академічного творчого середовища, але для традиційної народної культури то є чинники руйнівні.

Адже сенс прикладних галузей творчости загалом не в пізнанні й вислові суті світу, а в задоволенні тих чи інших потреб; хід думки в цих галузях інший, визначуваний не глибинним сенсом всього існуючого, а наявними потребами й шуканнями найдоцільніших шляхів для їх задоволення. Вивчаючи особливості типово українського світосприймання, не можна не зауважити, що у вузько приватному житті, де й понині наочно зберігаються традиції розглядуваного тут мистецтва, українська людина у переважаючій більшості наскрізь прагматична (може, з деяким нахилом до консерватизму) стосовно соціяльно-економічних обставин і способу життя наявного довкілля, своєї освіти й особистих здібностей. Можливо, саме неусвідомлення подібних істин призводить до того, що т. зв. самодіяльні мистці цураються «своєї правди». Отож, пізнавши ніщоту того всього, що було запропоновано їм як «реальність», вони пішли шукати глибшого значення людського життя поза фасадом буденщини. Втеча від дійсности, мандрівка в незнане, подорож поза відоме й поза можливе — ця нібито спасенна для творчого шукача ілюзія виявилася облудною. Це ніби як «їхали в зжіночений наскрізь облесливий світ, — роз’яснює такі блукання у власнім творі „Із Дону додоми“ київський письмак Є. Пашковський, — навзахід сонця, буцім додоми, їхали здібні перемагати, а опинилися чортзнаде, з кортячки піддурені першою ж бідою».

Себто, як підказує досвід, справа цілком міняється, коли йдеться про участь української людини в житті поширеної спільноти на рівні понаднаціонального суспільства. Тут український мистець розгублюється й, імпровізуючи, починає гібридизувати традицію тому, що факти соціяльного спілкування, в яких він бере участь, відбуваються в рамках чужих для нього інституцій соціокультурного взаємодіяння. В гонитві за відкриттями часу й простору той мистець виходить на широку сцену всесвіту, запізнавшись з усіма його художніми ознаками, але там, здається, ще дошкульніше відчуває свою самоту; і тут початок його песимізму й безнадії, і «дороги в ринок». Признатися, нині вже гірко й недвозначно звучить зізнання Панька Куліша на честь «хутірського життя», в якому на нас чекають цінності вічні і сталі: «Ми повернулися на Україну , ліпше якої для хахла нічого вигадати». Тому що згідно з вказівками псевдотрадиційних «верхів» — творців норм громадсько-національного спілкування — кожен, хто вступає у храм українського культурного життя в мистецтві, мусить замінити буденний одяг прагматизму, який там вважається «грубим матеріялізмом», не гідним духовности члена «народної спільноти», на святкові шати своєрідного українського примітив-ідеалізму, що його формою здійснення мало б бути ближче не окреслене, містичне «народне мистецтво». Джерел викривлення таким чином Традиції, здається, слід шукати у способі та сприйнятті інтелектуальною верхівкою процесу модернізації українського народу.

Харків. Державний цирк. 1930-ті роки

На противагу усьому вищеподаному мусимо засвідчити таки незникаючу глибинність, внутрішність імпульсів народного мистця, чия творчість, а часом і саме буття уявляються ніби уламком потужної традиції, цілісним і своєрідним явищем української художньої культури. Це якраз вони, оті, як правило, позбавлені ідеологічної та псевдоцивілізаційної зашорености мистці, не дають широко розвинутися думці про те, що традиційне мистецтво, вийшовши з «нутра племені», ґрунтуючись лишень на візуальному відбитті поганських дійств, є тієї давнини ознакою і тому в наші часи не виживе. Своєю творчістю, часом наївною, але завжди щирою і відвертою, мова і якої шліфувалася віками, вони постійно нагадують нам про те, звідки походить мистецтво професійне. І чим глибше ми занурюємось в історію народного мистецтва, тим намацальніше постає відчуття безперервности нашої традиції.

Доречно буде при тому згадати про тенденцію ширшого загалу сприймати подібну соціокультурну та історичну тяглість, що, як правило, є лишень проекцією сучасної думки Заходу, який, між іншим, чомусь не здає собі справи із власною небезпекою ту традицію втратити, як свого часу він втратив власне народне малярство. Отож на поодинокі закиди про дбайливе зберігання та подальший розвиток традиційного народного мистецтва, усіх видів народних рукомесел тощо, мовляв, без них, як і без рідної мови, не існуватиме українська нація, маємо відповідь: але ж якось існували без повного заанґажування в суто національні традиції такі мистці, що уособлювали собою якраз хрестоматійну появу українського генія на мистецькій мапі Европи! При тому зазвичай наводиться як приклад засновник конструктивізму, уродженець Харкова В. Татлін, що нібито не знав з дитинства іншої мови, окрім української; також згадується новатор супрематизму К. Малєвіч, що народився у Києві, не кажучи вже про скульптора О. Архипенка та маляра й письменника з Одеси О. Андрієнка-Нечитайла. Відтак, що саме «вкраїнського», окрім походження, можна надибати в означених мистців, при такій розмові чомусь не вказується. Загалом же — від еміґраційних поривань з 1940—50-их років до повільних входин до західнього мистецького світу молодших поколінь на кшталт Нью-Йоркської поетичної групи — єдиною метою усіх поступовців було довести у першу чергу собі самому, що тип Українця, звичайно, привабливіший для Заходу, коли має клясичну абориґенську зовнішність: зачіска а ля макітра, тонкі звисаючі вуса, лагідні й лукаві очі, що випромінюють розум і доброзичливість; але подібний етнографічний персонаж у розумінні самих мистців не надається до сучасного культурного дискурсу, не дозволяє на жадні входини до нього тощо. Це так, нібито мавши найостаннішої марки «Мерседес», діставатися б на працю чумацьким возом, адже справдешньому Українцеві личить саме таке!

Традиція: назад у майбутнє?

Вся справа в тім, як ми цей процес обевропеювання, опанування культури переходитимем: як учні, як несвідомі провінціяли, що помічають і копіюють зовнішнє чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві.

М. Зеров

Відтак на цілком зрозумілі кпини й закиди наших уявних зурбанізованих співрозмовників саме Захід, і то якраз власними діями, дає зовсім відмінну від загальноприйнятої теорії відповідь. Звиклий до численних дивацтв постмодерністської епохи, в якій відчайдушні «пошуки» мистця в його неоковирних перформансах, гепінінґах та інвайронментах направду виозначували поглум безбатьківства, той Захід приставав саме до повищезгаданого архетипового тлумачення культури кожної нації, залишаючи за собою право визначати т. зв. світовий стандарт. Скажімо, схвально прийняту тенденцію на сучасний розвиток української бандури, яку нині провадить відомий світом виконавець Р. Гриньків, залучаючи до свого репертуару, окрім українських творів, ще й Баха, Ле Пена, а також деякі джазові речі, категорично заперечив Є. Мінухін. Відкинувши усякі намагання своїх колеґ з України продовжити інтегрувати згаданим чином українську бандуру у світову музичну культуру, він висловив думку про те, що дуже шкода буде, якщо Гриньків захоплюватиметься більше джазом чи світовою класикою, яка блискуче виконується на інших інструментах, і забуватиме твори суто українські, які для Европи і світу становлять значно більший інтерес. В такий спосіб, як бачимо, вкрай ревно, на мафіозний штиб, на теренах означеної «світової культури» утримується власнопідметність не знати й ким запровадженої політики. Себто хоч з возом та макітрою, аби не з власною абеткою, школою, традицією тощо!

Фундатори Української академії мистецтв. Зліва направо сидять: А. Маневич, О. Мурашко, Ф. Кричевський, М. Грушевський, І. Стешенко, М. Бурачек; стоять: Г. Нарбут, В. Кричевський, М. Бойчук. Київ, 1917 рік

Таким чином, на очі вже вкотре стає проблема зіткнення Сходу й Заходу, останньому з яких ми чомусь віддаємо перевагу, забувши, що навіть у питаннях народного мистецтва не може бути й мови про жадні порівняльні моменти.

Адже спадковість ментальности Українця, висловлена, зокрема, в образно-структурнім формовияві сучасного традиційного мистецтва, якнайкраще підтверджує те, що, на відміну від умоглядної абстраґованости Заходу, поодинокі субстанції вічности Сходу завше набували значнішої, мовити б, вселенської ваги. Оті обереги, символи, знаки вічности, що й понині присутні на витворах народних майстрів, — якраз вони, а не медитаційні аномалії, широко збережені в західнім контексті, творили й творять генетичний код Українця. А втім, чомусь саме «дайош Европу» і нині є за провідне гасло для багатьох творців нашого Сьогодення, замулюючи в такий спосіб святі джерела їхньої власної, самобутньої традиції. З настанов М. Зерова з 1920-их років про потребу опановувати західню культуру зсередини, «в їх культурному єстві» свого часу скористала відома французька мисткиня, історик мистецтв В. Маркаде, складаючи нині одиноку в Европі монографію «Мистецтво України» (1991) і свідомо прагнучи зі свого боку також показати західньому споживачеві лишень зразки самобутньої творчости кращих представників української культури, які, у свою чергу, мали вплив на подальший розвиток колишніх естетичних традицій, а також випередили за своїм внеском у загальносвітове мистецтво навіть визнаних майстрів Західньої Европи.

Відтак при розмові про «чистоту криниць», в яких сучасний мистець шукає і знаходить стилістичні ознаки власного національного самовияву, слід зазначити, що народне мистецтво ніколи не було замкнене від впливів. Чисті, незмінні, консервативні його зразки, що стають у пригоді як контрарґументи в обороні нашого «пониззя», важко відшукати в теперішнім контексті, у першу чергу, вже тому, що завше притаманні народному мистецтву декоративність та функціональність видозмінюють колись суто імперативну символічність речей, роблячи їх придатними до невхильного нищення «ідеалу буття». Здається, носії самобутнього традиційного світогляду забувають, що стосунок між душею того чи іншого народу й шляхами світового мистецтва, тобто долею світу — не простий, і реалізується він у взаємному зв’язку явищ, що, на перший погляд, не мають між собою нічого спільного. (У нашому випадку — на схрещенні шляхів та термінів історичних призначень культурної спадщини і етапів розвитку.) Натомість постійне зважання на теперішній модерний контекст, що призводить до композиційного схематизму в народнім малярстві; спрощеність символів через «веселість» забарвлення у вишивці; обумовлена також сучасною технологією видозміна формотворчих чинників у гончарстві та килимарстві — все це засвідчує втрату Традиції саме через занепад самої архітектоніки життя. Також потреба рахуватися із суспільними запитами, існуючими смаками та нетривкою модою призвела до того, що найтісніше пов’язана з традиційним народним мистецтвом творчість теперішніх майстрів набуває характеру й значення самостійної, себто такої, чиї зразки повнотою можуть функціонувати як елемент будь-якого оточення: чи то сільського, а чи відверто урбаністичного. І лишень нечисленна кількість одинаків з того загалу культурницької верстви, збагачена досвідом релятивізму, свідомо сприйняла велику реальність (що про неї значив ще Геракліт), яка існує незмінно, тоді як усі земні події — це лише емоційні зміни. Тому попри всі намагання «верхів» навернути їх до віри у «світлі ідеали» сучасного гуманізму, саме неуявленну й незбагненну в ширших колах Традицію поставили вони в осередку свого філософічного світогляду.

Добра вона чи погана, ота об’єднавча естетика канонічности й варіятивности, ота часом химерна сполука утилітарного й високого, яку подибуємо, скажімо, в роботах Катерини Білокур? Український писемний фолкльор і народна філософія, питомий лад думок, вірувань, обрядів, якими подекуди ще живе село, — чи потрібне все це новому замовнику, не мешканцю села, а сучасному інтеліґентові, озброєному, до того ж, донцовським вченням про те, що така виключно «селянська культура» вела б тільки до обниження нашого культурного життя? Здається, не важко відповісти на ці запити, згадавши визнання Б. Рассела про те, що кожного разу, спілкуючись із вченим мужем, висновуєш гірку думку про неможливість нашого щастя — натомість по розмові з садівником полегшено переконуєшся у зворотному.

Українські модерністи

І сотні речей чекало, поки їх схопить і візьме собі українське мистецтво. О. Теліга

Творчість цього художника, будучи нерозривно пов’язаною з Києвом, де знаходиться більшість його робіт, завжди неоднозначно трактувалося вітчизняними істориками мистецтва. Для когось Олександр Мурашко був цікавий, як учень І. Рєпіна, комусь був важливий, як чудовий представник модерну в українському мистецтві. Лише нещодавно посів мистець приналежне йому місце в пантеоні «української радянської культури», тож навіть трагічна смерть від чекістської кулі в 1919-му році артикулюється наразі ясно й чітко: не прижився художник европейського масштабу в пролетарській свідомости маскульту.

Жінка сидить. Художник О. Архипенко. 1920 рік

У строкатому середовищі співвітчизників і колеґ по модерному цеху О. Мурашко завжди відрізнявся індивідуальністю стилю. У той бурхливий час експериментів з національною формою в мистецтві він залишався вірним модерну й, зокрема, мюнхенській сецесії як мистецтву майбутнього. Офіційна ж ідеологія загравала з минулим: Г. Нарбут і В. Кричевський надихалися українським барокко, М. Бойчук розробляв іконописні і фрескові принципи інтерпретації радянського побуту.

Утім, «чистим мюнхенцем» О. Мурашко не був. Індивідуальній манері художника притаманна його власна живописна система сприйняття, у якій трансформувалися модерні віяння того часу. Вважаючи за «точку опертя» мюнхенську сецесію як один з варіянтів модерного европейського мистецтва, а також невичерпне джерело своїх творчих новацій, Олександр Мурашко заповідав модернові нове життя вже на основі української художньої культури.

Натомість доробок його колеґи, леґендарного українського скульптора, та ще й будучи уявлений наразі в історико-біографічному контексті, ще й з позиції майже столітньої перспективи розвитку жанру, насправді спантеличує. Дійсно, важко переоцінити внесок Олександра Архипенка у скарбницю світової скульптури, в якій і Роден з Бурденом і Клоделем, яких мистець вивчав, і Бранкузі з Лєже, й Пікассо, з якими дружив і співробітничав. Оскільки ж творчість згаданих метрів існувала паралельно «кубістським» пошукам самого О. Архипенка, то часом сумніваєшся в щирому авторстві робіт, а думка про те, що ідеї носяться в повітрі, не залишає у священному історико-культурному спокої.

Утім, з авторством ідей екзотичних експериментів у мистецтві майже ніколи особливо не церемонилися. Творчі ж шукання самого О. Архипенка протягом майже шістдесятьох років його кар’єри були відзначені ориґінальним баченням світу. Художник починав свою тріюмфальну ходу по салонах світу в Парижі та Ніцці (1908—1921), продовжив у Берліні (1921—1923), а завершив довгим і продуктивним періодом у США (1923—1964).

Утім, навіть з урахуванням величезного доробку О. Архипенка, зрозуміти його значення для сучасної культури досить нелегко. Наприклад, за яким критерієм оцінювати його пізні роботи, що не мали такого історичного резонансу, як ранні? Адже строкаті жанрові -ізми XX-го сторіччя створили своєрідну шпарину між цілісним сприйняттям історії мистецтв і, власне, кар’єрою самого художника. Словом, майже за Гоголем — мовчить Русь, не дає одвіту.

До речі, щодо Руси. Знадобилося «всього лише» дев’яносто років мовчання для того, щоби художники А. Маневич, Е. Лисицький, М. Епштейн й О. Тишлер перестали бути виключно «російськими аванґардистами», якими вони числяться в музейній пам’яті «радянського» народу, і повернулися в рідну «українську» культуру. Як? Чому? «Їдьте до Києва та запитайте», — підказує культовий персонаж з роману «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова, до речі, «людина без паспорта», але на ім’я Михаїл Самуелевич Паніковський. Адже саме в Києві, як знати, існувала Культур-Ліґа — просвітницька єврейська організація, створена всупереч історичним ламентаціям щодо «єврейських погромів» часів С. Петлюри акурат у 1918-му році і до якої належали вищезгадані художники.

Культур-Ліґа. Київ, 1919 рік

До завдань Культур-Ліґи входило злиття історичної пам’яті єврея зі світоглядом нової епохи. З одного боку, тамтешні теоретики призивали «відмовитися від вінеґрети етнографізму», з іншого боку, учасники цієї богоугодної організації були не проти «побачити в пейсах красу». Таким чином, в естетичний спосіб осмислена традиція виявлялася містечковим ноу-хау, що бігло попереду паровоза радикальних експериментів. Художники, як значив А. Ефрос, уже не соромилися убогости єврейського життя, претендуючи на всесвітню революцію в мистецтві. І в цьому можна переконатися на прикладі творчости учасників Культур-Ліґи 1910—1920-их років: І. Рибалки, Р. Фалька, Д. Штеренберґа, С. Нікрітіна, а також Н. Альтмана, Г. Інґера, А. Кольніка, А. Лабаса, І. Рабіновіча, М. Шейхеля, Н. Шифріна і, зокрема, графіки М. Шаґала, Й. Чайкова і С. Шор.

Посвідчення Б. Косарєва, видане в ЮгРОСТА 1921 р.

Борис Косарєв: футуризм по-харківськи

Цитаты к биографии привяжут, Научно объяснят за пядью пядь. А как я видел небо — не расскажут, Я сам не смог об этом рассказать… И. Елагин

…Нове XX-те століття розпочиналося весело. За його народженням спостерігало двійко молодих художників. З верховин своєї харківської майстерні вони із захватом подивляли дуель двох бронепоїздів: «червоного» й «білого», яка відбувалась далеко за містом.

Невдовзі перший, підбитий біляками, вибухнув сліпучим спалахом поразки…

Двадцять п’яте липня. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Те саме, пригадується, бачилося в Москві при штурмі Білого дому, вже наприкінці проминулої епохи: гарматні постріли, захоплені вигуки глядачів, що купчилися по дахах сусідніх будинків, наче для споглядання за святковим феєрверком… Згори ж краще прозирати майбутнє. «Весну я зустрів на верхівці квітучої черемхи, — підтверджує Велимир Хлєбніков цю глядацьку стратегію, — на самому вершечку дерева, біля Харкова». А В. Шкловський додає: «Побудова нового світу сьогодні для нас скоріше видовище, аніж наша справа».

Тож, як казав недостріляний Довженком клясик, за мною, читачу, я покажу тобі справжню лю… Хоч, насправді, куди — за мною? що — покажу? Футуристи заглядали в майбутнє і тим майбутнім для всіх і залишились. У минулому. Як вищезгадана парочка харків’ян на даху майстерні — Борис Косарєв і Василь Єрмілов…

Або у самій майстерні. Ось на давньому фото один скоцюрбився в задумі на табуреті, ніби не знаючи, що робити з причаєною неподалік моделлю. Другий, вільготно розвалившись на канапі переднього пляну, — знає. Незабаром всі оголяться до власної футуристичної суті й перейдуть до розряду порнографічної серії old nude, почавши приймати картинні пози. «Сатир неволить амазонку». «Пріап при тому». Словом, декаданс. «Ви пишете так, як малював Матіс, — міг би закинути Б. Косарєв авторові сих рядків, — спершу наводите контур, а потім розфарбовуєте».

Матіс. Метис. Матрац. І всі амазонки слобідського аванґарду на світі. Мабуть, сьогодні це вже не актуально й місцева муніципальна ґалерея вже всередині 1990-их може не взяти до перегляду доробок останнього з харківських кубофутуристів. Мовляв, персональних виставок не робимо… Словом, як завжди «неактуально». Лише в 2006-му році тут відбулась виставка художника, на якій представили хіба що унікальний доробок Б. Косарєва, але як фотографа.

І серед загальноприйнятих штампів масової свідомости маємо ще один, до якого відчуваєш майже професійну відразу. Це плюс-директна семантика слова «актуальний». Невже не вчувається у ньому: акулячий виляск, туалетний шум, гомоеротичний підтекст? Існують речі більш захопливі: Маяковський, програвши Майку Йогансену, лізе під більярдний стіл; ревнивий Хлєбніков, полюючи на сестер Синякових, женеться за ними річкою вплав; Єсенін з підпилим Марієнґофом галасують на Сумській…

Складати слобідську абетку футуристичного мистецтва під денікінський артобстріл, вивчати геометрію словесних новоформ під червоноармійські розстріли. Важко уявити собі щось більш не відповідне духові часу, ніж те, що нахабно відбувалося під описувану пору в Харкові.

Проте ми надаємо перевагу пам’ятникам і мавзолеям. Ретроспектива думок, в якій глядачеві пропонують забути про інтимну конкретику в ім’я всесвітнього цілого, — вдячний вирок для будь-якого клясика. Тому, йдучи на виставку професорського живопису, ми, як правило, заздалегідь готові, але у випадку з Б. Косарєвим наші уявлення летять шкереберть. Поважний засновник школи театрально-декораційного мистецтва, чиї роботи таки побачили світ, але спочатку не в рідному місті, постає перед нами справжнім ворохобником і бунтарем. Здасться, він все життя пам’ятав про те, як вибухають «червоні» бронепоїзди під черемховим Харковом…

До свого власного століття Борис Косарєв не дожив лише кілька років, тому в такий поважний ювілей харківського художника повірити сьогодні доволі важко. З його колишніми друзями значно легше. Хлєбніков? Зрозуміло, давно помер. Але ж Василь Єрмілов, Георгій Цапок, Марія Синякова? Не кажучи вже про Ісака Бабеля, Бориса Єфімова, Валентина Катаєва, з якими доля зводила на творчому шляху. Більшість із них відійшла у вічність відносно недавно. Отже, проблема полягає не в тривалости життя й не в наближености кончини до наших днів. Скоріше за все, подібні речі вкотре нагадують нам про те, що ювілеї — це така система дзеркал, з яких проглядають наші власні обличчя: художник подарував нам своє полум’яне життя в мистецтві, а ми йому подарували фактично повне забуття.

Столиця мистецтв

Сотня лет пройдет, не повторится, Не вернется это никогда. На земле была одна столица, Все другие — просто города. Г. Адамович

Отже, розпочиналося все дуже романтично. У тому самому місті, де, здавалося б, зовсім недавно дивакуватих поетів-футуристів коронували на «Предсєдателів Земшара», а в кожному із щойно розквітлих театрів-кабаре збиралася неймовірна кількість майбутніх світових знаменитостей. Це було в Харкові 1910-их років, коли життя ще видавалося зеленим лугом, яким блукали чарівні жінки та беззахисні меценати, коли в небі, повному херувимів з серафимами, було ще геть чисто від лозунґів та проклять буржуїнам, і коли повсюдно жили не самі лише банкіри, цукрозаводчики і благородні міхновські, але й відчайдушні художники-бунтарі.

Борис Косарєв. 1918 рік

У 1916-му році вони утворили у Харкові кубофутуристичний гурт під назвою «Союз семи», до якого увійшли Б. Косарєв, М. Міщенко, М. Калмиков, Г. Цапок, Б. Цибіс, В. Бобринський та В. Дяков. Згодом до «Сімки» долучилися також В. Єрмілов, М. Кац і О. Гладков. Роком пізніше вони організували свою першу виставку, а вже у 1918-му видали друком збірник «Сім плюс три» з репродукціями власних робіт. «Більш не треба розумітися на академічній мудрості Парижу, Риму та Мюнхену — кожен футурист у самому собі носить канони свого», — писав із цього приводу тогочасний критик.

У такий спосіб зайвий раз підтверджувалося, що малозрозумілий тодішній публіці, а також мистецькій критиці футуризм, як і більшість новітніх тенденцій, — за власною суттю явище центробіжне, себто вільне розвиватися всюди, куди потраплять його ідеї: від Парижу до Харкова. В суті речі, так воно й було у випадку із тодішньою харківською богемою, згуртованою переважно довкола відомої родини Синякових.

«Паралельне» щодо громадської думки існування слобідських футуристів доводило під ту пору одне: мистецька богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим стилем свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому харківському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й малоофіційні, можуть раптом стати — нехай навіть для невеличкого гурту людей на кшталт місцевої «Сімки» — предметом украй необхідним. Ця богема створювала різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. У такий спосіб харківська субкультура, замикаючись, ставала кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Столицю Мистецтв, і своєю мовою, якої ніхто не розумів і не потребував. І чим вишуканішою була мова Косарєвської компанії, тим чіткіший ставав розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших.

Загалом, як стає бачити, найважливіша особливість аванґарду взагалі й харківського зокрема — це мистецтво домашнє. Футуризм, як знати, виник сімейно: родина Бурлюків, до якої був прийнятий Маяковський з Ліфшицем і Кручоних; пари Ґуро — Матюшин, Розанова — Кручоних, Гончарова — Ларіонов, брати Зданєвічі. Варто зазначити, що більшість відомих модерністів навіть іменами по-батькові перекинуті в таку патріярхальну глибину: Татлін — Євґрафович, Кузнецов — Варфоломієвич, Борисов-Мусатов — Ельпідифорович. Втім, з приходом «залізного» віку його герої, як зауважив Борис Слуцький у малознаній поезії, подвоюють м’язи модерністськи-первісного зв’язку: Маяковський — Владімір Владімірович, Асєєв — Ніколай Ніколаєвич, Бурлюк — Давид Давидович, а Кручоних хоч і був Алєксєєм Єлісєєвичем, проте всі за кумпанію кликали його Алєксєєвичем. Додамо ще Екстер — Алєксандра Алєксандрівна, Євреїнов — Ніколай Ніколаєвич, Ваґінов — Костянтин Костянтинович… Мабуть, в ситуації з мистецьким осередком родини Синякових ця тотальна домашність проявлялась якнайвиразніше.

Двоюрідні люди

Попалили денек-другой из ружей и думаєм — старому нос утрем. Это что! пиджак сменить снаружи мало, товарищи! Выворачивайтесь нутром! В. Маяковский

…Безперечно, це був достоту легендарний час високих творчих злетів — доба експериментів, гібридів та футуристичних відправ. Мистецтво рішуче відмовлялося бути в ролі підсолоджувача дійсности, ставлячи перед собою нові завдання. «Мы устали звездам выкать…» — заявляли поети-футуристи. «У новому синтезі мистецтва ми знаємо, де лежать зерна і де лушпиння», — стверджували футуристи-художники…

Борис Косарєв за роботою. 1918 рік

Не дивно, що з часом усі ці мистецькі поривання тісно переплелися з «революційними» зрушеннями в суспільстві. Футуристичні бунтарі активно притягалися новою владою до соціялістичного будівництва лише завдяки тому, що проголошували себе явищем Майбутнього. А яка ж влада не хотіла б мати на масному короткому налигачі Майбутнє? Ще у 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які воліли б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

Проте широка авдиторія і далі вважала футуристів фіґлярами від мистецтва. Так, потрапивши в часи лихоліття громадянської війни до Одеси, Б. Косарєв вкотре зіткнувся з глузливим несприйняттям новими глядачами-червоноармійцями усього того, що він творив у малярстві. Скажімо, раніше все воно призводило хіба що до скандального закриття рестораційного закладу, де він робив фривольні настінні розписи разом з учасниками «Союзу семи», кожен з яких відповідав за свою ділянку розпису. Так сталося, зокрема, у харківському «Будинку артиста», про який А. Вертинський згадував, що це було «веселе й гамірне місце… хтось співав, хтось читав, хтось танцював, хтось розігрував кумедні сцени». До речі, про всюдисущність такої «футуристичної» моди згадує також А. Родченко: «Якось із Татліним ми завітали до „Кав’ярні поетів“, що в Настасіїнському провулку. Вона ще оформлялася й розписувалася, кожному художнику було надано стінку, і він що хотів, те й малював на ній. При нас розмальовував Д. Д. Бурлюк, кажучи, що стінка чекає також на Татліна… Подивитися на те, що зробили у „Кав’ярні поетів“, ми пішли втрьох — Татлін, Степанова і я. Всі столики були зайняті, але завдяки Татліну нас десь влаштували. Публіка різношерста: богема, журналісти, спекулянти, а також буржуї, які ще не встигли втекти. Гамірно, барвисто, задимлено. Виступало багато поетів, у тому числі й В. В. Маяковський».

Натомість за нових часів — попри вищезгадане «червоноармійське» несприйняття засад футуризму — Б. Косарєву довелося ближче зазнайомитися з примарою неминучого занепаду і смерти. «Попухлими руками я намалював два плякати, — згадував той період Б. Косарєв, — мерз від голоду навіть в пальто. Тремтіли руки. Приніс плякати в ЮгРОСТА. Не прийняли».

Тож якби не ще один відщепенець «з колишніх», який на той час — а саме у травні 1921-го року — завідував «столом особистого складу» при Південному обласному відділенні Всеросійського телеграфного агентства РОСТА і який наказав заплатити невідомому художнику за його роботи, то скоріше за все той останній невдовзі помер би голодною смертю.

Тим рятівником виявився Ісак Бабель, який натоді відбував заповідане йому М. Ґорьким семирічне «ходіння в люди», щойно повернувшись до Одеси зі свого леґендарного походу в обозі Першої кінної армії і маючи завдяки цьому безперечний авторитет серед тамтешнього офіційного люду. Знали б ті люди, з ким насправді мають справу! Для вступу в Червону армію самого лише «фолкльорного» направлення М. Ґорького було, звичайно ж, замало, тож документи І. Бабелю виправляв колишній керівник більшовицького підпілля в Одесі, а згодом член колеґії місцевої ЧК і голова Одеського губкому С. Інґулов. Документи були фальшиві, виписані на ім’я Кирила Лютова (головний персонаж «Кінармії» І. Бабеля), тож коли будьонівці довідалися, що «Лютов» — жид, його ледве не вбили. Втім, минулося. Ось як описує це сам І. Бабель в новелі «Мій перший гусак» з книги «Кінармія»: «— Ось, бійці, — мовив квартир’єр і поставив на землю мою скриньку. — Згідно з наказом товариша Савицького, мусите ви прийняти цю людину до себе в хату, і без дурні, оскільки ця людина постраждала на фронті науки…

Далі квартир’єр збагрянів і пішов, не обертаючись. Я приклав руку до козирка й віддав честь козакам. Молодий хлопець з льняними патлами й гарним рязанським обличчям підійшов до моєї скриньки й викинув її геть за ворота. Потім він обернувся до мене задом і з особливим спритом став видавати сороміцькі звуки.

— Гармата номер два нулі, — гукнув до нього старший козак і зареготав, — крий швидко..

Хлопчина вичерпав нехитре своє уміння і відійшов. Тоді, рачкуючи, я став збирати рукописи й діряве моє шмаття, що вивалилися зі скриньки. Я зібрав їх і відніс на інший край подвір’я».

Обкладинка книги В. Каменського «Його-моя біографія великого футуриста». 1918 рік

Знав би він, колишній кінармієць І. Бабель, що, призначаючи Б. Косарєва на посаду художника «підрозділу образотворчої аґітації», він рятує життя людині, яка ще вчора знаходилася по той бік барикад і яка лише волею долі залишилася у цьому місті в той час, коли її відступаюче військо посунуло далі. «Мені щастило на добрих, цікавих людей, — згадував вже пізніше Б. Косарєв, — особливо тоді. Я працював під безпосереднім керівництвом Бориса Єфімова. Моїми колеґами були М. Кольцов і В. Катаєв. Працювали, незважаючи ані на час, ані на хвороби. Бабель був тяжко хворий. Кольцов недобачав і був дуже неуважний. А як легко дихалося в колі цих людей! Цей дух я відчуваю й досі. Дух того часу».

Як це робилося в Одесі

Так було в Одесі. Але історія цього міста — історія майже всієї України.

І. Ільф

Протягом 1918-го року влада в Одесі постійно переходила з рук у руки. Історія зберегла пам’ять про сімнадцять переворотів. Місто поперемінно займали французи, німці, англійці, поляки, австрійці, петлюрівці, колчаківці, денікінці, гетьманці. Театри, тим не менш, працювали, кабаре розважали публіку, поети друкувалися. І хвиля за хвилею біженці — у тому числі дуже відомі в художнім середовищі — з’являлися в Одесі. «Ми живемо на політичному курорті, — описував Л. Камишніков унікальну культурну ситуацію, що склалася в місті влітку—восени 1918-го року. — Через крихітну точку на глобусі, іменовану станцією Орша, дістаються до нас цінності колишньої Росії. Уже приїхали: Алєксандр Бенуа, Юрій Озаровський, Микола Євреїнов, А. Л. Толстой і ще приїде багато гарного і розумного народу. У драматичному театрі в нас грає Єлена Полевицька, у міському театрі буде Шаляпін. Несподівано для себе ми розбагатіли. Ще вчора ми мали убогий театр, убогу літературу, вважалися глухими провінціялами. Десь у закуті неосяжної Росії стирчала маленька Одеса і зрідка її відвідували знаменитості. Але одного сонячного ранку ми прокинулися багатіями».

Валентин Катаєв і Юрій Олєша. 1920-ті роки

Отже, в часі, коли Одеса зайнята частинами Добровольчої армії, літературно-театральний журнал «Мельпомена» друкує інформацію про художнє життя в Москві й Петрограді під рубрикою «Вісті із Совдепії». В одному з номерів журнал повідомляв: «Повернулися з поезо-концертного турне прем’єр міського театру де Нери, артист міського театру Н. Горчаков, лавреат Одеської консерваторії Д. Ліфшиць і поети з клюбу „Зелена лямпа“ Юрій Олєша, Пьотр Єфімов, Георгій Долінов, Леонід Нєжданов та Емілія Нєміровська. Поезо-концерти пройшли з великим художнім і матеріяльним успіхом. У найближчому майбутньому відбудеться нове турне (Київ — Харків— Полтава та інші міста). Замість Петра Єфімова, який захворів, їде поет Вал. Катаєв».

Щодо відкриття «Клюбу поетів» його учасник Є. Окс згадував: «Невдовзі було влаштовано святкову вечірку з нагоди відкриття клюбу. Неабияким стимулом була діжечка спирту, трофей операції з обміну Міті Ширмаха. Він обіцяв за неї шкіру на взуття якомусь лейтенантові з германського війська, але, знаючи, що евакуація не забариться, не дуже квапився з тією шкірою. Дочекавшись слушного моменту, Мітя буквально вихопив з рук німця омріяну діжечку, запевняючи, що візок зі шкірою стоїть за рогом. Ляйтенант утік, наздоганяючи свою частину, а трофей — діжечку — Мітя пожертвував на відкриття клюбу.

Хай там як, але спирт був. Втім, ніхто не знав, як його пити. Намагалися розчиняти водою, але він мав аптечний присмак. Хтось мудро порадив пити його з медом. Сказано — зроблено. Частину спирту виміняли на мед. І ось уже вся компанія — поетки, поети, художники — згуртувалися довкола великого столу. На столі у великих фужерах, кимсь позичених, налито спирт із медом. Всім смакує, легко п’ється, і ніхто не підозрює, наскільки підступний цей напій, що навіть слона може звалити з ніг».

На обкладинці «Мельпомени» 1918-го року регулярно з’являється рекляма кабаре «Ґротеск», що розмістилося на вул. Дерибасівській, 10. У рубриці «Театральне життя в Одесі» повідомляється: «Театром „Ґротеск“ прийняті до постановки три п’єси поета Юрія Олєші „Розповідь про Праксителя“, „Нарцис“ та інтермедія „Сон кокетки“». Незабаром «Фіґаро» повідомляє: «У театрі „Ґротеск“ почалися ґастролі виконавця ориґінального жанру сценок з дитячого життя П. Лопухіна. До 9-го циклу увійшли мініятюри: „Баби“, „За минулого часу“, „Сатир і німфа“, „Суд Соломона“, „Панни“, витончена п’єска поета Юр. Олєші „Нарцис“». До речі, це були перші кроки Олєші в драматургії, про які нічого більш невідомо: ані про сюжети п’єс, ані те, чи були вони в підсумку поставлені.

Натомість щодо журналу «Театруда» можна з певністю ствердити, що він існував, а сама історія цього видання унікальна, як і все, що стосувалося строкатого безчасся 1910-х років. Словом, як це робилося в Одесі? Наразі суто «по-харківськи», адже ініціятива створення неоковирного часопису «Театруда» належала Борису Глаголіну, який, ґастролюючи як артист і режисер Суворінського театру, спершу працював у Харкові 1915-го року в театрі H. Н. Сінєльнікова, після 1917-го перебував тут уже як член Всеукраїнського театрального комітету, а вже в 1917—1918-х роках видавав в Одесі вищезгаданий журнал.

Загалом це було літературне видання з пролетарською підкладкою. Тобто декадентські віршики «про троянди і солов’їв» присмачувалися статтями про нагальні завдання пролеткульту. Обкладинку «Театруда» («Театр труда») намалював юний харків’янин Б. Косарєв, який відстав від утікаючої Добровольчої армії Денікіна. Інші учасники проекту були в тому ж дусі часу. Наприклад, письменник Бабічев, організувавши «Комуну Земного Шара», носив у портфелі гальмо від конки, яке слугувало йому замість радіо для зв’язку з Марсом. «Я, Антихрист, покликаний вирішувати долю всесвіту», — так починав він свої статті в «Театруда». Будучи інженером, прийшов якось Бабічев до виконкому організовувати «Театр Міровой Комуни». Приміщення знайшли, акторів підібрали. «Ну, а скільки ж вам, товаришу Бабічев, стільців знадобиться?» — запитали у виконкомі. «Та я гадаю, що два мільйони на якийсь час вистачить», — бадьоро відгукнувся той. Жарти жартами, але саме з фантасмагоричних видань на кшталт «Театруда» народилася цілком поважна «южнорусская школа» в особі Багрицького й Кірсанова, Бабеля, Олєші й Катаева, Ільфа й Петрова.

Навесні 1919-го року Одесу займають червоноармійські частини. Судячи з документів, молоді поети зустрічають їх з ентузіязмом, про це саме спогадує І. Бунін, розповідаючи про бурхливе засідання Союзу з організації профспілок 29-го березня (11-го квітня) 1919-го року. «Гурт молодих поетів і письменників, Катаєв, Іркутов, з гострим обличчям, схожий на злочинця, Олєша і Багрицький та інші, — нотувала в щоденнику В. Буніна, дружина письменника, — виглядали як повні негідники, кричали, що вони готові вмерти за радянську плятформу, що треба профільтрувати збори, заткнути рота буржуазним старим письменникам. Поводилися вони брутально, цинічно і, зробивши скандал, пішли».

Незабаром пішли й червоні частини. А молоді поети-хулігани, що необачно заявили публіці про свої політичні симпатії, залишилися.

До кінця 1919-го року стан справ у театральному середовищі Одеси змінюється, до того ж, місто вже не в змозі перетравити такої кількости гостей. В Одесі росте безробіття, у тому числі й у театральному середовищі.

Уже на початку лютого 1920-го року місто остаточно займають частини Червоної армії. Навесні в Одесі з’являється поет Владімір Нарбут. Людина з рідкісним організаторським даром, він швидко збирає навколо Юґроста (південне відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного аґентства) активно пишучих людей. У літературній секції Юґроста працюють І. Бабель, В. Багрицький, І. Ільф, В. Катаєв, Ю. Олєша, З. Шишова, Л. Славін, а також юний харківський художник Б. Косарєв. Одеський «Колектив поетів» замість «поезо-концертів» починає складати «підтекстовки» до аґітаційних плякатів і налагоджувати кореспондентську мережу в найближчих селах. А також виступає з «Усними збірниками», чи пак поетичними виставами в їдальнях, що розташувалися на місці колишніх фешенебельних кафе, а потім і в поетичному кафе «Пеон IV».

Навесні 1920-го року в Одесі Ю. Олєша складає одноактну п’єсу «Гра в плаху», і тоді ж її ставить Театр революційної сатири. Рік по тому, a саме 18-го квітня 1921-го року, автор читає «Гру в плаху» на черговому «Усному збірнику» одеського відділення Південного товариства письменників, а в середині липня репертуарна комісія Всеукраїнського театрального комітету схвалює твір Ю. Олєші, кваліфікуючи його як «спробу п’єси героїчного репертуару для мас перехідного періоду». Ще через три місяці, у жовтні 1921-го року, художній сектор Головполітосвіти України затверджує святковий репертуар харківських театрів. Серед авторів, рекомендованих для постановки, — В. Маяковський, Е. Верхарн і Ю. Олєша. І наприкінці жовтня — початку листопада 1921-го року на вулицях Харкова з’являються афіші нового «Молодого театру», які сповіщають про перші прем’єри, анонсуючи також «Гру в плаху».

«У Харкові відкривається „Молодий Театр“, — повідомляв в рубриці „Україна“ журнал „Екран“ (Вісник театру — мистецтва — кіно — спорту). — До найближчого репертуару Молодого Театру включена „Комедія воскресінь“ Тирсо де Моліни, „Театр чудес“ В. Шекспіра, „Гра в плаху“ Ю. Олєші, „Червоний кабачок“ Ю. Беляева, „Роза і хрест“ А. Блока, „Чудо св. Антонія“ Метерлінка». На чолі театру був поставлений режисер Р. А. Унґерн.

Нарешті, у 1924-му році в Одесі виникає об’єднання «Юґолеф» і починає виходити журнал з однойменною назвою. Редактор «Вістей Одеського Губкому КПБУ, Губвиконкому і Губосвітради» М. Ольшевець значив з цього приводу: «В журналі лише 13 з половиною сторінок тексту (єдина перевага). Навесні 24 року в Одесі було створено ЛЄФ. Найближча мета — служити революції (ну звичайно, звичайно), засіб — вправність. Зіпсувати кілька пудів паперу, звісно, не абияка вправність, особливо якщо маєш три сторінки платних оголошень від Держвидаву».

Мудрість Хубеане

Я, мов Верлен, Тиняюсь день-у-день По тому місту залузаному. В. Поліщук

…На початку 1920-их Б. Косарєва було запрошено до першого в Україні Театру для дітей. У столичному Харкові розквітало театральне життя: вистави супроводжувалися бурхливими дискусіями, а про прем’єри в місцевих газетах писали з не меншим захватом, ніж про запуск Харківського тракторного заводу. «Я радий, що звідти вирвався, — описував тодішні свої ґастролі В. Маяковський, — Харків — жахливе місто…» Здається, поет кривив душею, ревнуючи до молодої пролетарської столиці. «Маяковскому грезится гудок над Зимним, / А мне журавлиный перелет и кот на лежанке», — роз’яснював такі настрої Н. Клюєв.

Двоє. Фото А. Родченка. 1932 рік

Розвиткові творчих форм на ту пору активно сприяло звертання мистців до екзотичної або фантастичної тематики. «Здорові були, марсіанції» — гукав Хома Брут у п’єсі О. Вишні «Вій». На що «марсіанці» ввічливо, але цілком у руслі тодішньої політики Партії відповідали: «Говоріть по-російському, а то ми ще не українізувалися». Віддаючи данину часові, Б. Косарєв працює, зокрема, над оформленням вистав «Хубеане» Р. Победімського та «Шторм» В. Біль-Білоцерковського.

Тогочасна естетизація ідеї інобуття проявлялася у відвертій «казковості» радянського трибу життя. Слова при тому, як правило, перетворювалися на гасла, а ті, у свою чергу, на реальні справи. Без жадного застосування «формалістичних методів ґенетики» академік Лисенко перетворював одні види рослин на інші. Але що ті рослини!

Лев Троцький з цього приводу гукав: «Ми можемо прокласти крізь всю Сахару залізницю, збудувати Ейфелеву вежу й розмовляти з Нью-Йорком без дроту. А людину покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, „покращене видання“ людини — це й є подальше завдання комунізму».

Перебудові людської психіки справді була присвячена діяльність створеного у 1921-му році Центрального інституту праці, засновник якого, пролеткультівець Алєксєй Ґастєв, винайшов навіть спеціяльний термін «соціяльна інженерія». «Людей живих ловить… голов людских обрабатывать дубы… мозги шлифовать рашпилем языка», — конкретно формулював В. Маяковський ідею формування нової людини.

У сліпому захопленні його підтримував Н. Асєєв: «Я хочу тебя увидеть, Гастев, / длинным, свежим, звонким и стальным, / чтобы мне — при всех стихов богатстве — / не хотелось верить остальным».

Алєксєй Ґастєв

І надалі гаслом доби надовго залишилось таке: «Задля нашої юної, ніжної та бистрокрилої республіки у нас, большевиків, не існує неможливого!»

Потужний вибух творчої потенції описуваних часів, обумовлений наївною вірою у побудову «нового світу», проявився натоді у створенні формальної мистецької мови, діяметрально протилежної способу висловлювання попередньої епохи. Мова лівого мистецтва була яскравою, переконливою і привабливою. Різкі ракурси, динамічні композиції, відхилені у нестримному русі вертикалі й горизонталі…

Все це захоплювало й підштовхувало вперед, змушуючи записуватися добровольцем і виконувати п’ятирічку за три роки.

Для подекуди дозволених під ту пору ворохобників-бунтарів (на кшталт колишнього футуриста Б. Косарєва) Жовтнева революція більшовиків була частковою реалізацією утопічного модерністського проекту, а проґресуючий тоталітаризм — і зовсім заміною життя на Великий Мистецький Дискурс. Єдине, що вони могли зробити у тому середовищі, — це зберегти професіоналізм, а також деякі модуляції свого справжнього голосу.

Мова наступного періоду в житті Б. Косарєва була надто вузькою і локальною. Повна відвертість висловлювання виявилася неможливою, тому народжувався її офіційний еквівалент, яким користувався художник, створюючи такі свої роботи в театрі, як, наприклад, оформлення вистав «Коммольці» (1930) чи «Мартин Боруля» (1934).

З точки зору колишніх мистецьких надбань мова цих творінь Б. Косарєа була фактично шифром. Після його тлумачення — вже сьогодні — раптом виявляється, що там не було ніякого серйозного послання чи справжнього прирощення мистецького глузду. Там було лише бажання майстра висловити прості речі, розуміння яких він отримав від часів своєї футуристичної юности, висловити їх красиво, майстерно, — але не більше.

На ту пору, а саме в середині 1930-их, Б. Косарев разом з О. Хвостенком-Хвостовим стають визнаними метрами харківської школи театрально-декораційного мистецтва. Наступний етап творчости Косарєва як театрального художника був ознаменований виставами «Скупий», «Івасик-Телесик», «Снігова королева» та «Бременські музиканти».

Ключовою ж для харківського майстра стала постановка «Ярослава Мудрого» (1947), за оформлення якої він отримав Державну премію ім. Сталіна, після чого фактично відійшов від театру, повернувшись до викладання у місцевому Художньо-промисловому інституті.

Самотність удвох

То усмехнусь, то робко приосанюсь И с белорукой тростью выхожу: Я слушаю сонаты в переулках, У всех лотков облизываю губы, Листаю книги в глыбких подворотнях, И не живу, и все-таки живу. О. Мандельштам

Тодішній режим, відтинаючи будь-які позасистемні контакти зі світом, залишав людям Духа (а саме такою людиною був Борис Косарєв!) лише один вектор — вглиб, у творче зосередження, у потаємну свободу. Саме духовна аскеза могла врятувати тодішнього мистця як у Просторі, так і в Часі: що створив, не міг надрукувати чи виставити негайно, а мимоволі відкладав на невизначене майбутнє. При тому і думка, і слово достигали та відстоювалися, наче добре вино.

Єдиною людиною, кому Борис Косарєв міг довірити те, «як він бачив небо», був його давній друг і творчий поплічник Василь Єрмілов, якому судилося волею долі пізнати ще тяжчі митарства. «Ермилов долго писал альфреско. / Исполненный мастерства и блеска, / лучшие харьковские стены / он расписал в двадцатые годы, / но постепенно сошел со сцены / чуть позднее, в тридцатые годы», — писав про художника Б. Слуцький.

Будуйте народні будинки. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Справа погіршувалася ще й тим, що під час німецької окупації радянських теренів В. Єрмілов, на відміну від Б. Косарєва, залишався у рідному Харкові. Іншими словами, «підтримував новий порядок». «Его не мучили, не карали, / но безо всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску…» — описує поет наслідки цієї історії.

Тож можна лише уявити, яких титанічних зусиль коштувало Б. Косарєву підтримувати свого гнаного та упослідженого ще з довоєнних часів друга. «Служиш, Борю?» — питався його при зустрічі Єрмілов. «Служу, Васю…», — приречено лунало у відповідь.

Майстерні цих двох художників завжди були поруч, їхні долі також недалеко відбігли одна від другої. Оцінюючи їхню творчу спадщину, критики від мистецтва завжди вагалися з авторством. Так відома монографія З. Фоґеля про Василя Єрмілова з’явилася друком з репродукцією роботи Косарєва на обкладинці, а графічний доробок останнього пізніше був закуплений місцевим Художнім музеєм як Єрмілівський.

Мабуть, не дивно, що, навіть перейшовши на викладацьку працю, Б. Косарєв якимсь дивом примудрився затягти на рятівну посаду ще й свого давнього друга. Але що то було за викладання! Якось Яновський спитався у Шестова: «Чому ви читаєте лекції з папірця?» Шестов відповів: «Нема сили дивитися в обличчя…» З цього дидактичного приводу А. Бенуа значив: «Лик російського народу то всміхається захоплено, то скривить таку п’яну мармизу, що тільки й бажання, що плюнути в неї та й забути навіки про це жахіття».

Слобідська вічність

С недоверием глядит поколенье деток: для него я троглодит, для него я предок. Я надоедать устал. Я напоминать не стал. Б. Слуцкий

Колеґам та учням Борис Косарєв був знаний як занудний стариган, що мучив студентів своєю прискіпливістю та непогамовною творчою енергією. Мало хто здогадувався про його колишні здобутки в сценографії. Ще менше — про унікальні розробки в техніці темперного живопису. І вже зовсім одиниці — про леґендарний футуристичний період.

Пішли додому. Художник Б. Косарєв. 1923 рік

З усього баченого в архіві мистця найбільш вражає та фантастична ретельність, з якою розкладені, пронумеровані та підготовлені для майбутньої праці речі: шкіци, етюди, замальовки. Вони не могли бути виставлені раніше з різних причин. По-перше, малюнки Б. Косарєва з 1910—20-их років — це надто інтимний момент. Уявіть собі зображеного на них засоромленого Вітюшу Хлєбнікова в компанії оголених сестер Синякових або ще гірше: якісь змарнілі люди — в ланцюгах, за колючим дротом… Під згадану пору барабанної риторики й худфондівського вождизму ці роботи навряд чи змогли чимось зарадити художнику: їх не вільно було представити в якості «нашої відповіді Чемберлену». «Мы проиграли наши судьбы, / Поставив на неверный цвет», — писав із подібного приводу репресований Аркадій Штейнберґ. Тож творчий доробок Б. Косарєва скоріше егоцентричний, тоді як сучасний живопис — ексцентричний; цей інтимний, той — публічний. Не гармонія, а жест, не творіння, а художник, не результат, а — вибух творчої енергії.

Очевидно, найбільш популярними виставками Майбутнього стануть саме ті, де експонуватимуться етюди та чернетки, які дозволять прослідкувати за порухом душі їхнього творця. Скажімо, вже сьогодні твори Б. Косарєва виявляють національну приналежність мінімалізму: звичайно, це Харків, ясна річ — 1920-их років. Брак матеріялів того періоду, убогість предметного світу, економія засобів: розчерк — дерево, пляма — будинок, ніч — білий аркуш паперу. Часом хочеться назвати ці шедеври замальовками, але, роздивившись, розумієш, що додати — нічого. Художник зображував «вікно», «хату», «гілку» — а мав на увазі «вічність».

Новітньому мистецтву ще тільки належить зрозуміти, що немає ніякої потреби у завершеності. Це історія не терпить пробілів, а живопис тільки ними й живе. Борис Косарєв, здається, знав про це завжди. Власне кажучи, подібний конфлікт, завдяки якому був народжений футуризм, і робить описуваний період історією, а самого харківського мистця — знаковою фігурою українського аванґарду XX-го століття.

Амазонка слобідського аванґарду

А помните? Туземною богиней Смотрели вы умно и горячо, И косы падали вечерней голубиней На ваше смуглое плечо… В. Хлебников

Сьогоднішня згадка про Марію Синякову виглядає на диво доречною. По-перше, вкотре дозволяє відновити її ім’я в жіночому батальйоні російського аванґарду, до якого історично належать Алєксандра Екстер, Наталя Гончарова, Любов Попова, Ольга Розанова і Надєжда Удальцова. А по-друге, саме сьогодні ця справа — безпрограшна. Адже Синякова — це, безперечно, аванґард із слобідським обличчям, а з іншого боку — фемінізм у мистецтві. Себто дві проґресивності з модністю і чудовністю вкупі. Тепер вже доречно говорити не про епоху великого аванґарду і великої революції, а про епоху великого аванґарду і великого фемінізму: денікінці 1919-го, захопивши Харків, ґалянтно ув’язнюють поетку Христю Алчевську, а червоні 1920-го — не менш вишукано розстрілюють історика Олександру Єфименко.

Зліва направо: Л. Брік, О. Брік, Р. Якобсон і В. Маяковський. 1923 рік

Здається, нам довіку не судилося прочитати всі українські першоджерела того ж таки «загальноросійського» аванґардизму. Після гучних імен дорубіжжя й порубіжжя завжди даються чути імена призабуті чи зовсім невідомі. До того ж, існує своєрідне мистецтвознавче божевілля: обґрунтування пріоритету. Так ніби мистецтво — це наука (як гадали у дев’ятнадцятому столітті) чи спорт (як думають у двадцять першому). Насправді ж розглядуване тут мистецтво аванґарду — це електромережа, де трапляються короткі замикання, але немає одного — видимого нам причинно-наслідкового зв’язку. Тим не менш, родина Синякових, попри всі розбіжности в характерах її членів, — явище напрочуд цілісне.

Варто також згадати, що найважливіша особливість аванґарду взагалі й харківського зокрема — це мистецтво домашнє, родинне. Хоч як дивно, але навіть згодом, за часів пролетарських «звершень» у типово міщанському житті 1920—30-их років, своєрідні «родинні» оази відігравали також чи не головну ролю у просвітництві «нових панів». Так, своєрідною оазою культпросвіту була квартира подружжя Осипа та Лілі Бріків у Водоп’яному провулку в Москві. Щоправда, Б. Пастернак вважав, що «квартира Бріків була, по суті, відділом московської міліції», але саме там відбувалися перші збіговиська ЛЄФу, на яких В. Маяковський, повернувшись із чергової закордонної мандрівки, демонстрував колеґам привезений гуманітарний крам: журнали, каталоги, книжки. Ось як описує ситуацію тодішньої «сімейної» освіти 1927-го року фотохудожник А. Родченко: «Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната… В Осиній кімнаті складалися пляни ЛЄФу, замислювалось його оформлення, а в їдальні тривали суперечки Володі (Маяковського. — І. Б.-Т.) з Третьяковым, Чужаком, а вони завжди сперечалися. Після всього цього зазвичай сідали грати в маджонґ або в карти».

Але в «малоросійській» ситуації з родиною Синякових вищезгадана тотальна «домашність» 1910-их років, що передувала вимушеному культуртрегерству В. Маяковському вже у 1920-их, проявлялась якнайвиразніше.

«Костер сестер»

Как воды полночных озер За темными ветками ивы, Блестели глаза у сестер, А все они были красивы. В. Хлебников

Утримання Марією Синяковою родинного маєтку в селищі Красная Поляна, що під Харковом, у цілому задає дуже важливу ретроспективу з перспективою, в якій Хлєбніков, Асєєв, Пастернак — персонажі однієї історії. Мистецтва? Літератури? Аванґарду? Здається, це був цінний досвід для майбутньої культурології: не просто усвідомлені, але відчуті родові зв’язки, не просто їхня фіксація, але — створення подібних зв’язків. Себто «історична пам'ять». Важливіше, однак, і те, що Красна Поляна може бути сприйнята сьогодні не як результат плутаних культурологічних рефлексій, а ля «школа життя» Ґертруди Стайн у Парижі, а як дещо, наближене до матриці: просто як мистецька садиба початку XX-го століття.

Зліва направо: Григорій Пєтніков і Велемир Хлєбніков. Харків, 1916 рік

Отже, маєток Синякових уявляв собою своєрідний мистецький осередок, літературно-мистецьку колонію і соціюмну лякуну посеред тодішнього міщанського офіціозу Слобідщини. Період активного життя у ньому припадає, либонь, на початок Першої світової війни 1914-го року, коли садиба стає прихистком для багатьох втікачів із Росії — В. Хлєбнікова, Н. Асєєва, Д. Петровського, а до того моменту тут частенько гостювали місцеві молоді ворохобники: В. Єрмілов, Г. Пєтніков, Б. Косарєв. До того ж родина Єрмілових сусідувала з Синяковими в Красній Поляні. Загалом же леґендарні сестри Синякови були скандально відомі й у самому Харкові. Талановиті, вишукані, екстраваґантно вбрані, гострі на язичок характерниці, вони славились настільки, що всі зайшлі знаменитості вважали за обов’язок завітати до них на гостину. Наприклад, поет Асєєв, приїхавши у 1912-му році з Курська вступати на філфак Харківського університету і навідавшися з візитом до Синякових, згодом таки одружився з однією із сестер, Оксаною, через яку, вже в Москві, куди вона подалась було вступати до консерваторії, познайомився з В. Маяковським і О. Кручоних. Він присвятив їй книжку віршів «Оксана» (1916) («Оксана! Жемчужина мира! / Я, воздух на волны дробя, / на дне Малороссии вырыл / и в песню отправил тебя»), її образ проходить через усю Асєєвську лірику. В Москві Асєєви жили на Малій Полянці у Надії Синякової, що була вже заміжня за відомим істориком В. Пічетою.

Окрім найвідомішої з сестер Синякових, художниці Марії (про неї в поемі В. Хлєбнікова «Три сестри» (1920): «Одна, зачарована богом…» і «Другая окутана сказкой…»), були ще згадана Надія («Лоск ласк и хитрости привычной сети…»), Оксана, Віра, одружена з поетом Г. Пєтніковим («А та — золотистые глины…» і «Полумать и полудитя…»), Зінаїда і двоє молодших братів-бешкетників — Володимир і Борис. «Куди гроші поділи? — гукали до них, коли, задоволено-втішені, брати верталися з міста. — Знову на блядєй витратили?!» Батько родини був ювеліром церковного начиння і також вирізнявся екстраваґантністю. Коли померла мати цього галасливого сімейства, її так розфарбували в труні на копил народної ікони, що все православне село збіглося подивитися на те блюзнірство, учергове вчинене тими «синяками-голяками», як називали родину місцеві абориґени.

Сестри Синякови

Відповідною була атмосфера у великому домі-садибі в Красній Поляні. Сам будинок уявляв собою типову дерев’яну споруду поміщицько-дачного стилю з широкими сходами та обов’язковою терасою, на якій відбувались незмінні чайні церемонії. «Здесь Божья матерь мыла рядно / И голубь садился на темя за чаем», — описував ті часи В. Хлєбніков. Як метелики, на мерехтливе світло салонного затишку злітався сюди галасливо-строкатий люд. Безперервні застілля укотре набули перманентної активности в буремні роки громадянської війни, коли Харків почергово займався то німцями (весна—літо 1918 p.), то денікінцями (літо—зима 1920 p.). Багато ґастролерів поперебувало тут у той період «індіянського літа».

Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів, серед яких — «Сині окови» (інтонаційно і в кольорі обігрується прізвище: Синякови).

Загалом про самого В. Хлєбнікова писали багато, але мало кому вдавалася спроба викласти його життя цілісно, так ще й в комплексі іскрометних ідей того леґендарно-аванґардного часу 1910—1920-их. Поет, який називав себе «других миров ребенком», «звонким вестником добра» й просто «будетлянином», зазвичай з’являється перед нами у всій красі свого причмеленого футуристичного генія. Ходить в Астрахані таким собі безтурботним дервішем з «наволочкою», напханою віршами, безуспішно закохується в Москві в замужніх жінок і коронується 20-го грудня 1915-го року в Харкові на «Председателя Земного шара». А його друзі й недруги, серед яких Д. Бурлюк і В. Маяковський, C. Єсенін і А. Марієнґоф, відверто насміхаються над ним, немов над блаженним. «Наприкінці, як символ Земної Кулі, надягаємо йому на палець перстень, позичений на хвильку в четвертого учасника вечора — Бориса Ґлубоковського, — згадував А. Марієнґоф „коронування“ В. Хлєбнікова в Харкові. — Опускається завіса. Ґлубоковський підходить до Хлєбнікова: „—Велимире, знімай перстень“. Хлєбніков перелякано дивиться на нього, ховаючи руку за спиною. Ґлубоковський сердиться: „— Кинь дурня валяти, віддавай персня!“ Єсенін аж надривається від реготу. У Хлєбнікова біліють губи: „— Це… це… Куля… символ Земної Кулі… А я ось — мене… Єсенін з Марієнґофом на Председателя…“ Ґлубоковському уривається терпець, і він грубо стягує персня з пальця. Председатель Земного Шара Хлєбніков, приткнувшись до порохнявої театральної куліси, плаче великими, як у коня, слізьми».

«Від нього відгонить святістю», — усерйоз стверджував В. Іванов, а В. Маяковський у некролозі Хлєбнікову заявляв, що «його біографія — зразок для поетів і докір поетичним ділкам». До речі, самого горлана-главаря звинувачували в тому, що він краде рими в розсіяного Велимира.

Утім, сам В. Хлєбніков не шкодував розсипати поетичні перли й смітити безсмертям. «О рассмейтесь, смехачи!» — заклинав він нащадків, беручи участь у «Зневазі громадської думки» й сурмлячи в «Трубу марсіян». Життя його було коротке і стрімке, а зробити цей Король Часу встиг усього лише геніяльну малість. Наприклад, будучи не лише поетом, але й лінґвістом, орнітологом, математиком, істориком і філософом, двічі в 1912-му році привселюдно пророчив, що в 1917-ім варто чекати «падіння держави». Але хто ж у нас слухає поетів?

Між тим в оповіданні «Малинова шашка» 1921-го року В. Хлєбніков згадує Марію Синякову та її славних сестер, в кожну з яких по черзі був закоханий поет: «— Сірника, сірника! Маню, дай люстро, свічку, — часом лунав похапливий шепіт. Виходила старша сестра, боса, в міщанській червоній сукні, з манірною усмішкою і млосною котячою ходою, або в білій розкішній парусиновій сукні, трохи дебела, трохи гладка, з гарним російським обличчям. Лише постійна гра в її очах блакитно-сірих і закоханих… Губи її тремтіли ледь помітним лукавим тремом, що свідчив про внутрішній сміх; так кішка, поклавши лапу на пташку, вся тремтить і крутить хвостом… Раптом забігла друга сестра. Живі чорні розумні вуглинки-очі, водоспад недовгого чорного волосся, розмаяного по плечах (я також бачив це волосся мідно-золотим — перекис водню), синя кацавейка, голе тіло крізь темно-синю парусину. Живопис, що змінювався, наче обіди в добрих їдальнях, вкривав це життєрадісне обличчя, мінливі вуста… Чи знаєте ви, що значить сірник у глухій занедбаній садибі в плодовому саду? Це бог і цар сільських вечорів. Тисячі облич, змінюючи веснами одне одного, з книжкових сторінок сходились, немов на добовий постій, на обличчі однієї із сестер. Сестри, як працьовиті бджоли, пораються і допомагають одна одній. Дзвінкий регіт, пирскання, прудкі ноги, щоб врятуватися від сміху, іноді переривають їхню працю. Тисячі різноманітних очей, немов квіти, наче метелики-одноденки, з’являються і щезають на обличчі. Обличчя робиться лукою лиць, де одні квіти змінюються іншими й одні душі заступають другі. Скільки божевіль через одноманітність сільського життя врятовані тобою, закіптюжений сірнику! Немов місце в потязі, яке займає то одна, то друга людина, так само жива людська голова стає притулком мандрівних облич».

А ось про Красную Поляну: «Погляньте пильніше на краснополянський пейзаж, — писав коронований нещодавно у Харкові на „Председателя Земшара“ поет, — — і ви переконаєтесь, що весь він пронизаний якимсь білим світлом, немовби білу підкладку підклали під нього. Світло це ми не бачмо, але можемо, повинні відчути. Воно над лісом, за полем, за небом. Це світло Красної Поляни — вічне, бо воно не сонячне, але нетворче, це світло, що надає сенсу природі. Мистець, що відчув це світло, має ключа до малоросійського пейзажу, до його душі тощо».

У такому ж руслі може бути витлумачено чимало закінчень краснополянських романів: хіба колись бракувало в тутешньому топосі трагічних розв’язок? Поет Божидар, в якого були закохані всі п’ятеро сестер Синякових і який у 1914-му році разом з Пєтніковим і Асєєвим заснував видавництво «Лірень», тоді ж покінчив самогубством у лісі під Красною Поляною: «И еще он сказал, распаляясь: / „Не люблю этих пьяных ночей, / покаянную искренность пьяниц, / достоевский надрыв стукачей, / эту водочку, эти грибочки, / этих девочек, эти грешки / и на утро заместо примочки / водянистые Блока стишки“».

Або художник М’ясоїдов, що наробив ґвалту в Харкові, завітавши з дружиною-італійкою, яка збирала по селах обрядові танці: підробивши стофранкову купюру, сів невдовзі в тюрму на 20 років, а пізніше, вже на еміґрації в Люксембурзі, підробляв доляри (розмивав однодолярову банкноту й малював на ній сотенну купюру). А чи брат відомого графіка, поет Владімір Нарбут, «наполовину» розстріляний петлюрівцями в Києві 1917-го року, залишившись без руки й ноги і ставши у 1921-му році головою Харківської губчека. В «Алмазному вінці» В. Катаєва сей В. Нарбут виведений під ім’ям «Колченогий».

Зліва направо: С. Єсєнін, А. Марієнґоф, В. Хлєбніков. Харків, 1920 рік

Нарешті, поети й художники всіх футуристичних мастей, що засвітилися на гостині в Синякових, — на кшталт Г. Шенґелі, А. Чічеріна і С. Боброва, а також Д. Бурлюка, А. Лєнтулова і Р. Фалька. Не кажучи вже про постійні відвідини садиби молодими мистцями з харківського гурту «Союз Семи»: Б. Косарєвим, В. Єрміловим, Н. Міщенком, Г. Цапком, В. Цибісом та ін.

І всім цим мистецьким кагалом, що, вимагаючи хліба, видовищ і співчутливої уваги з побутовим прихистком, постійно збирався в Красній Поляні, заправляли «музи російського футуризму» (як зазвичай називає їх імперська історія мистецтв), незрівнянні сестри Синякови, над якими, у свою чергу, наглядала їхня мовчазна Марія з «глазами большими Богородицы». Все господарство, по суті, трималося на ній, вся відпружена артистична тусівка гостей харчувалася виключно за рахунок сімейства й зокрема — з присадибового городу Синякової та її чоловіка Уречина, що з таких відвідин став мало не академіком сільського господарства. «Он говорил: „А это базилик“. И с грядки на английскую тарелку — / румяную редиску, лука стрелку, / и пес вихлялся, высунув язык, — писав про Уречина зайшлий Алєксєй Чичерін. — Он по-простому звал меня — Алеха, / „Давай еще, по-русски, под пейзаж“. / Нам стало хорошо. Нам стало плохо, / Закат был харьковский. А это значит наш».

Туземний рай Задзеркалля

Їм би все життя прожити де-небудь на дачі в добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довколо самовара, поставленого шишками, розмовляючи на терасі із продавцями раків і листоношею.

О. Мандельштам

Марія Синякова, попри сімейні негаразди побутового порядку, характер мала методичний, впертий і настирливий. «І все ж таки, — задумано промовляла до чоловіка старшої сестри, огрядного пана Пічети, стоячи біля розчахнутого вікна харківського готелю „Асторія“ вже з постфактумною пахитоскою у відставленій руці, — чорт існує чи ні?» На що той, не відчуваючи підступу, по-професорськи бикувато бубонів: «Чорт є. І його — нема!» «А це ж чому?» — невинно копилила губки Маня. «Та тому, що його ніхто не бачив!» — вибухав задрочений метр. «А як же п'яниці?» — відверто реготалася юна насмішниця. «Так, справді, п'яниці бачили», — погоджувався, відтанувши серцем при вигляді симпатичних ямочок на щічках «туземної богині», громіздкий Пічета. Автор не менш важезного «Вступу до російської історії», а також дослідження з аграрної реформи Сіґізмунда II Авґуста, він не дуже добре розумівся на краснополянському флірті з синяківським флером вкупі, більш дбаючи про честь професорської мантії і правильність вимови власного прізвища — кумедно обіграний з цього приводу в епіграмі тогочасного московського поета: «Василь Иваныч Пичетá / В стихах не смыслит ни черта, / Но что касается минета, / Василь Иванович — Пичéта».

Фабрика-кухня. Фото А. Родченка. 1932 рік

Отож, переймаючись гостинністю, М. Синякова примудрувалася ще й малювати при цьому. Спершу підпиле й галасливе панство не звертало на ці витребеньки особливої уваги, але коли мовчазній хазяйці дому почали приносити замовлення «поважні люди» з міщанського Харкова, ставлення до Марії змінилося — всі «божевільні чаювання» і перманентне бенкетування влаштовувалися на гроші з тих картин. «Костер сестер», отже, підтримувався не лише богемною атмосферою збіговиськ, де велеречиві диспути, костюмовані капусники та поетичні вечори ставали за чудову норму життєвого неробства в гостинній цитаделі Синякових. Це був насправді туземний, себто малоросійський рай, чиї персонажі потрапляли сюди, наче в рятівну оазу напівсонного мистецтва, рятуючись від безуму потойбічних катаклізмів: харківських, київських, московських. Це було особливе середовище простакуватих Вітюш, щиросердних Мань і миролюбних Зінаїд — малопричетних до офіційної історії. «Я бы их всех собрал в Красной Поляне, потому что больше негде теперь», — писав про це середовище О. Мандельштам.

Справді, хоч як дивно, але, окрім як слобідського підсоння, збиратися місцевим культурникам, а також їхнім російським колеґам було ніби як ніде. Така сама «артистично-дачна» атмосфера у славетному колі подружжя Бріків виникла набагато пізніше. «Я повернувся в Пушкіно і щодня бував у Бріків—Маяковського, — значив вже у 1927-му році знаний діяч ЛЄФу, фотохудожник А. Родченко. — На дачі жили Бріки, Маяковський, Кулєшов, Хохлова, її син і часто приїжджали Жемчужні, крім, зазвичай, різноманітного люду, особливо по неділях, наприклад, Райт, Кушнєр, Асєєв, Пудовкін, Штеренберґ, Денісовський, Луелла, Лєвідов, Малкін, Лавінський, Лєвін, Льова Ґрінкруґ, Кассіль, Кірсанов, Маяковський, Нєзнамов. Одні сиділи, розмовляли. Інші грали в маджонґ, чи в городки, чи в карти. Годували усіх із суботи до понеділка. Обід з масою лісових ягід, салати, пекли всякі пироги».

Як художниця зокрема, Марія Синякова-Урєчіна теж чимало потерпала з «колективної» атмосфери творчого відпруження в родинному кублі Синякових, звідки вона весь час намагалася вирватись, обтяжена побутовими проблемами утримання «синяків-голяків», або «синголів», як називав сімейство Синякових велемудрий В. Хлєбніков. Звідси — причетність до багатьох знакових доль, подій і формацій того буремного часу. Після закінчення міської художньої школи М. Синякова вчиться в Харківській студії Є. Аґафонова «Блакитна лілія» (1907—1912 pp.), входячи до однойменної групи художників-аванґардистів. Пізніше вони утворили експериментальний театр-кабаре «Блакитне око», який протримався лише два сезони, закрившись у 1911-му році, але його «Незнайомку» А. Блока пізніше показували в Петербурзі. Особливих виставок М. Синякова не мала, якщо не брати до уваги Першу спільну виставку-продаж харківських професійних художників навесні 1919-го року (серед учасників були і Єрмілов з Сєрєбряковою, Акімовим, Тракалом і Кацем, і 5-літній Гриша Бенціон з 6-літньою Міррою Бурас) і єдину персональну виставку художниці, зроблену заходами Н. Асєєва відповідно у Спілці письменників.

Салон чи музей?

Мене збагачує той, хто змушує мене бачити по-іншому те, що я бачу щодня.

П. Валері

Сучасні укладачі «Українського мистецтва та архітектури кінця XIX — початку XX ст.» наполягають на тому, що «вплив її живопису відчули у пореволюційному Харкові художники-новатори об’єднання „Сім плюс три“» (плутаючи при тому дореволюційний гурт «Союз семи» з назвою його програмового збірника) і полюбляють згадувати про участь М. Синякової у виставці «Союзу молоді» разом з Н. Гончаровою, М. Ларіоновим, Д. Бурлюком, К. Малєвічем і А. Екстер.

До цієї акції харківська художниця справді була запрошена засновницею «Союзу молоді» (1909 р.) Єленою Ґуро, мрійницею-максималісткою северянинської школи в поезії.

Зрозуміло, що модне під ту пору зацікавлення народним лубком мало в інтерпретації М. Синякової дещо відмінний характер. Її «Весна», «Літо», «Східне свято» починаються з «вірую». Її неопримітивізм не висмоктаний з мітологічного словника, він імперсональний і не має внутрішньої ієрархії, «якість» в Синякової замінена «щирістю». Ясна річ, про щось «українське» тут не ходить, адже світ наїву харківської мисткині не відає історії. Хіба харківське «українство» — це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року Український художньо-архітектурний відділ при Харківському літературно-художньому гуртку? Харківське «українство» — це липкий сік абрикосу й пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані й засмагле плече Марії, пісок в сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоч тутешня ніч — це справді васильківський місяць, але — на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця — не більше ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці.

Синякова, звичайно, була не першою з тих, хто зрозумів, що слобідський пейзаж можна зібрати по запахах, звуках і безсоромних доторках Вітюші і що він легко реконструюється навіть в еміґрації за порошинкою з леза ножа. Це добре продемонстрували і Бурлюк, і Андрієнко-Нечитайло, і навіть Архипенко, а може, й призабутий харківський візитер Сандро: «Приплелся друг, потом пришли другие. / И про себя бормочешь: Боже мой, / Как тянутся уроки ностальгии, / что даже и не хочется домой, / туда, где дождь надсадный и наждачный, / в ту даль, где до скончания веков / краснополянский хмурый поезд дачный / куда-то тащит спящих грибников».

Час у тій атмосфері «аванґарду» слобідського заквасу обернений у вільготне коло. Тутешній аванґардний гурт «Кільце» Є. Аґафонова плавно перетікає в московський «Бубновий валет», а учасники згаданої «Блакитної лілії» — у тамтешню футуристичну «Центрифугу». Маловибагливий космополітизм сповідували також молоді бунтарі з харківського «Союзу семи»: «Ми перші в цьому тихому океані хаток і садків взялися за проблему передачі форми по суті, як форми буття, а не тимчасового явища». Тим не менш, за наївом Синякової стоїть той тип світосприйняття, що покликаний пробуджувати в глядача найвищі чесноти. Хоч іноді це важко через форму висловлення. «Наївний живопис заповнює в моїй душі простір, відведений Богом для сприйняття прекрасного», — кокетувала слобідська муза російського аванґарду.

Михаїл Ларіонов

Більш цікавою видається діяльність М. Синякової в галузі книжкового оформлення. «Другая окутана сказкой», — недармо писав про неї Хлєбніков в «Трьох сестрах». І серед оздоблених нею видань було чимало дитячих: К. Чуковского «Нові загадки» (1930), Р. Енґель «Про дірочку і хвостик» (1930), Л. Остроумової «Пташиний переполох» (1928), Н. Павловіч «Весела бджілка» (1930). Хоч, безперечно, більш поважною була співпраця з Г. Пєтніковим («Поросль сонця», 1918), А. Кручоних («Розбійник Ванька-Каїн і Сонька-манікюрница», 1925; «Чотири фонетичні романи», 1927) і Н. Асєєвим («Про заячу службу й лисячу дружбу», 1927; «Цирк», 1929; «Пісенник», 1935; «Маяковський починається», 1950).

Безтурботна евфорія мистецького проживання в Красній Поляні завершилася фактично після 1919-го року. Рятуючись від мобілізацій, терору й голоду, більшість із героїв оповіданої тут історії розлетілася з-під Харкова малопривітними світами. Розпався «Союз семи», закрилися театрики й кабаре на паризьких бруківках слобідського едему. Мистецький люд «перекваліфікувався в управдоми» й масово пішов у радянський офіціоз. Аристократизм вертинського бедламу надійно заступав розмірений гуркіт молодої пролетарської столиці. Мінялися фонетика й фоніка підступного часу: замість Євреїнова в «Березолі» порядкував Курбас, Хлєбнікова змінив Хвильовий, а Блюменталя-Тамаріна — неоковирний Хвостенко-Хвостов.

Спорожніла й гостинна Красная Поляна. «Где шумели тихо ели, / Где поюны крик пропели, / Пролетели, улетели / Стаи легких времирей», — передбачав цей час В. Хлєбніков. Відлетіла у небуття вже у вісімдесятих роках минулого буремного століття і Марія Синякова, велимирна і велемудра хранителька краснополянського «притулку комедіянтів». Вона прожила довге життя: 1890-го року народившись у Красній Поляні, 1984-го померши в Москві, де мешкала із середини 1920-их.

Харків. Вигляд на річку Лопань. 1900-ті роки

Частина 3 ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ 1905—1917-ИХ РОКІВ

Початки більшовізму в Україні

Свобода завжди була свободою тих, хто хотів захопити владу, а не усунути її.

О. Шпенґлер

З одного боку, в силу традиційно-власницького неприйняття політики колективістського зайди й завдяки наївному бажанню українських соціялістів самим панувати на споконвіку «власній, не своїй землі», Центральна Рада — вищий представницький орган українського народу — не визнала в жовтні 1917-го року владу Раднаркому Росії. Але, з іншого боку, це не була остаточна відповідь чужинцю, адже одночасно й цілком «патріотично» соціялістичною верхівкою Центральної Ради на чолі з масоном М. Грушевським була проіґнорована питомо українська версія М. Міхновського і братів-хліборобів: ніякої демократії, лише жорстке підпорядкування військовій силі, пану-господарю, гетьману.

Слід згадати, що саме завдяки максималізмові нових сил української політики, які під загрозою багнетів Полуботківського полісу вирвали у соціялістичного проводу Центральної Ради останній з черги, «самостійницький» Універсал, можна говорити про сяку-таку «революційність». Адже українські вожді соціялізму разом із представниками інтернаціональної масонерії фактично знищили першу Українську Центральну Раду (яку почали було створювати 15-го березня 1917-го року самостійники-державники з табору М. Міхновського), спочатку об’єднавши її 16-го березня з другою з черги Центральною Радою, а згодом остаточно розчинивши у власному антиукраїнському уряді, очолюваному автономістами-масонами. Про політичні ігрища Центральної Ради влучно значив поет-символіст О. Олесь у маловідомій сатирі «Гармонія»:

…Цей робітничу хоче, той хоче хліборобську, Той тільки трудову, а той зовсім неробську. Один абсолютичну, той гетьманську, А той мужичу трошки й трошки панську. Той суверенності, той федерації А ще якийсь не визнає і нації. Той автономії, а другий неділимої, Сей триєдиної, а той єдиної. Один частинної, а той соборної, Оцей — червоної, а другий — чорної. Та чорт би вас побрав! Чого ж ви хочете, Чиї ви голови дурні морочите? Кому потрібне це стовпотвореніє? Біда — як всі вожді, пророки, генії. Біда — як граються всі Україною… Ех, вгріти б вас та всіх лозиною…

Олександр Олесь

Згодом В. Винниченко завершив сезон політичних ігор, повністю обеззброївши Україну та позбавивши її права на формування свого війська, на чому наполягав М. Міхновський. «Прапор самостійної України стоїть згорнений», — бідкався невдовзі М. Грушевський, і нинішня офіційна історія з ним цілком згодна, мовляв, практично всі партії та осередки націоналістичного ґатунку проголосили свою схильність соціялізму Насправді ж здорові націоналістичні сили на чолі з видатним діячем того часу, ідеологом державної самостійности М. Міхновським робили усе, щоби протистояти розповсюдженню замулених цінностей соціялізму, які проповідував М. Грушевський. Навіть ввівши до складу соціялістів-самостійників створену ним Українську Народну Партію, чий шлях від 1902-го до 1917-го року був позначений революційними актами спротиву політиці царату, М. Міхновський від співпраці з самостійниками відмовився, творячи надалі власні осередки націоналістичного руху. Як основоположник теорії українського націоналізму, він вважав, що навіть суто формальне залучення модного натоді терміну «соціялізм» до справи визволення рідного краю може цю справу загубити.

Згодом, звичайно ж, вкотре з’ясувалося, що два українці заміняють трьох гетьманів, і завдяки власній нерішучості (хоч і за умов чисельної переваги в Центральній Раді та заклику М. Грушевського приховати «націоналістичні амбіції»), а насправді під тиском Полуботківського полку, українські соціялісти не змогли взяти гору, видавши хоч і з четвертого разу, але таки Універсал, в якому йшлося про самостійність України. Але ж централізований характер політики російських більшовиків не припускав жодного автономного існування осередків навіть рідної соціялістичної ідеї по споконвіку імперських колоніях, і тому на початку грудня 1917-го року більшовики Росії оголосили Українській Народній Республіці війну.

З одного боку, історична аритметика свідчить про те, що більшовізм для України був чужонаціональним явищем. Адже в лавах більшовиків до 1917 р. перебувало 273 українці, а липнем 1918-го року з 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України, лише 130 називали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди. Також у складі ЦК КП(б)У, обраному у тому ж липні 1918-го року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на ІІ-му з’їзді — троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади — ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб. У першому радянському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 p., з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 p., — п’ятеро з 17-ти народних комісарів.

Тож попри це, до літа 1918-го року в Україні не було не лише своєї комуністичної партії, але й філії РКП(б), й адепт більшовізму М. Скрипник у 1923-му році з носталгією згадував, що «фактично у 17 році на Україні не існувало жодного партійного центру більшовиків, жодного центру для скупчення сил пролетаріяту у боротьбі проти того дрібнобуржуазного центру» (чи пак Центральної Ради), і на виборах до Всеросійських Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало лише 10 % українських виборців, а радянська влада в Україні таки була встановлена.

З іншого боку, попри офіційну наявність у тогочасному, здебільшого інтеліґентському, чи пак міському середовищі пропаґандистської отрути соціялістичного штибу і масонського зразка, не слід забувати також про невблаганний «людський» фактор, себто «ментальний» характер будь-якої справи, що, зокрема, пояснює той чи інший процент наявности українців на вищих партійних посадах у «чужонаціональних» партіях. «Нехай це буде донос на своїх же, але я скажу, — значив В. Винниченко у невідправленому до ЦК РКП(б) листі, датованому 20-им вереснем 1920 p., — що ви не можете покластись ані на одного національно свідомого украінця-комуніста; коли вони заявляють себе вірними прихильниками вашої політики, — не вірте: деякі роблять це з страху, другі з користи, треті через безсилість, четверті з політики». Словом, від часу промови Г. Хоткевича 1915-го року про українську інтеліґенцію, яка спроможна «заради лакомства нещасного» зрадити ідеали, мало що змінилося. І тут-таки В. Винниченко несамохіть підказує методу управління інертною масою «свинопасів і гончарів», так і не застосований ним на рідному матеріялі. Було б краще, значить він, «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв'язаних з українським народом ніякими традиціями й емоціями».

Тож попри те, що українські більшовики покладалися лише на допомогу Червоної армії, внаслідок чого у 1917—1919 pp. більшовицька Росія тричі захоплювала Україну, формуючи маріонеткові уряди з членів російського ЦК РКП(б), без підтримки «широких верств населення» з часом не обійшлося: як з боку зрусифікованого пролетаріяту, так і завдяки захопленій «музикою революції» (А. Блок) інтеліґенції, ще й не без допомоги «українського» села. Адже яке було село в Україні початку XX-го століття? Так, нібито однорідне, патріярхально-куркульське, чи пак вперто-власницьке, і цілком придатне до спротиву чужорідній заразі більшовізму. «Поза лаштунками ховалось слизьке тіло бандитизму… Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі», — характеризував тодішнє селянство Д. Донцов.

Проте невипадково сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки, «чайки-небоги» й «підніжки Москви», завжди був одним з найулюбленіших в історії української культури. Може, через те, що противились якраз своєму, обридлому, прісному і холопському, а душа тягнулась до забороненого плоду чужої культури? До речі, це цілком природна реакція організму, що століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псалмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців. Якщо ж перемагали, то виключно у «фолкльорний» спосіб. «У той час, коли нарід наш гине від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, — таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, — по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п'ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи…»

Микола Скрипник

Утім, на всі ліберально-демократичні маніпуляції патріотів-народників українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало». «Кидаючись до народу, ми кидаємось просто під ноги скаженій трійці на вірну погибель», — так само застерігав А. Блок російських народників у своїй статті «Народ та інтеліґенція». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі поет і яка символізувала стихію «народности», перетворилася під описувану пору «революційних» зрушень на міщанську таратайку Чічікова з «Мертвих душ». З поетами, щоправда, теж вийшло ненабагато краще, оскільки, як значив О. Мандельштам, «не підкоряється мені перо: воно розщепилося й розбризкало свою чорну кров, ніби прив'язане до телеграфного бюрка — публічне, спаскуджене блазнями в шубах, розмінявши свій ластів'ячий розчерк — первісний натиск — на „приїзди ради бога“, на „сумую“ і „цілую“ неголених паскудників, які шепочуть телеграмку в надиханий хутряний комір». Що ж до справжнього обличчя «селянської гостинности», про яку згадував Д. Донцов, то проявлялась вона радше щодо свого ближнього, аніж до ворога чи супостата. «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули», — листували до М. Єреміїва, редактора газети «Рада», стривожені незрозумілою патріотичною ідентифікацією «українські» селяни.

«Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні „монади“, — пояснює цей стан В. Домонтович. — Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіянти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів».

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Втім, яке там усвідомлення! Село залишалося селом на всьому просторі колишньої імперії. «Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу», — значив український радянський драматург М. Куліш. «Тяжко зрозуміти й повірити, що російський мужик не християнин, не покірний божий слуга, а мрійливий бандит», — підтверджував російський і не менш радянський письменник К. Федін.

Лев Толстой як дзеркало Задзеркалля

Л. Н. Толстой тихенько запитував ящірку:

— Добре тобі, га?

Вона грілася на камені в кущах по дорозі в Дюльбер, а він стояв перед нею, засунувши за ремінь пояса пальці рук. І обережно озирнувшись, велика людина світу цього зізналася ящірці:

— А мені — не добре.

М. Ґорький

Гарний Божий світ. Одне тільки негарне: ми.

А. Чехов

З огляду на споконвічну спроможність популярних европейських та російських предтеч соціокультурного колективізму на кшталт чи то «прагматика» К. Маркса і «пророка» Л. Толстого, а чи відвертих шарлатанів З. Фройда і Є. Блаватської, схильних, за Г. Хоткевичем, «служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних», можна ствердити, що той самий розбурканий, четвертий «сон розуму» Віри Павлової (і чужорідного проґресу) породив чудовиськ філософської думки, чиї писання, думки і вчення рознеслися по малоросійських окраїнах Европи.

Лев Толстой

Найбільш до експансії ідей «народництва» як предтечі більшовізму прислужився, звичайно ж, Л. Толстой. Сама російська інтеліґенція, звичайно ж, мала власний «підхід» до народу, про який значить І. Бунін у «Великому дурмані»: «Звідки інтеліґенція черпала свої знання про народ? Окрім літератури — ще й завдяки спілкування з народом, а спілкування це було приблизно таке. Пізно вночі, їдучи з гостини або з якогось засідання на старенькому зігнутому візникові вулицями Москви чи Петербурґу, позіхаючи, питали:

— Візнику, ти смерти боїшся?

І візник машинально відповідав дурневі пану:

— Смерти? Дак чого ж її боятися? Її боятися нема чого.

— А німців — як гадаєш, ми здолаємо?

— Як не здолати! Треба здолати.

—  Так, брате, треба… Тільки ось у чому затримка… Затримка в тому, що цариця в нас німкеня… Та й цар — який він, по суті, русак?

І візник стримано притакував:

— Це точно. Ось у нас німець управитель був — за будь-яку потраву полтинник або карбованця. Просто собака…

Ось вам і готове тверде переконання, що наш „мужичок мудро ставиться до смерти“ й несхитно вірить у перемогу. Ось вам і чудо-богатир, і „богоносець“, і „Христолюбний простак“, що його „якби не споювали та не тримали б у рабстві“…»

Утім, ніхто з письменників, окрім Ґете, не мав такої слави, як Л. Толстой — пророк, обожнений своїми сучасниками. Прочани з усіх країн світу приїжджали до «яснополянського мудреця», чиє слово важило для людей, що «шукали духовности», більше, ніж слово церковних ієрархів, не кажучи про державних чиновників. Два царі в Росії, дейкували сучасники, — один на троні, інший у Ясній Поляні. У листі до Ніколая II від 16-го січня 1902-го р. письменник називає імператора «любий братику». Вплив письменника і проповідника був безумовний серед читаючої публіки, тобто серед тих людей, які згодом визначили вибір Росії в ситуації, коли, за словами Толстого, «все перевернулося й тільки вкладається».

Спираючи на християнство, Л. Толстой став засновником нової релігії (толстовства), впливаючи надалі не лише на духовне, але на соціяльно-політичне життя Російської імперії. За опитуванням «Вісника знання», проведеним 1909-го року, виявилося, що найпопулярнішим автором був Л. Толстой (295 голосів), після нього значився Чарльз Дарвін (152 голоси), а Карл Маркс був лише на шістнадцятому місці (52 голоси). Тим не менш, саме дві культові оцінки, видані, відповідно, поетом-декадентом і революціонером-марксистом, важили у подальшому поступі толстовства на теренах суспільної думки XX-го століття. Отже, 1905-го року А. Блок опублікував епохальну статтю «Сонце над Росією», натомість В. Ленін 1908-го року озвався власним розгромно-культовим опусом «Лев Толстой як дзеркало російської революції», в якому значив, що яснополянський старець «не міг абсолютно зрозуміти ані робітничого руху та його ролі у боротьбі за соціялізм, ані російської революції, що само собою очевидно», і тому надалі «під молотом столипінських уроків, за умов неухильної аґітації революційних соціял-демократів, не тільки соціялістичний пролетаріят, але й демократичні маси селянства будуть неминуче висувати ще більш загартованих бійців, які ще менш впадатимуть у наш історичний гріх толстовщини!»

Проте справжню суть впливу Л. Толстого навіть у Росії зрозуміли не одразу. Літературних «пророків» взагалі не так просто розпізнати. «Загалом літературний підхід до життя просто отруїв нас, — зауважує І. Бунін в „Окаянних днях“. — Що, наприклад, зробили ми з тим розмаїтим життям, яким жила Росія останнє століття? Розбили, розділили її на десятиліття — двадцяті, тридцяті, сорокові, шістдесяті роки — і кожне десятиліття позначили його літературним героєм: Чацький, Онєгін, Печорін, Базаров… Хіба це не курям на сміх, коли, до того ж, згадати, що героям цим було одному вісімнадцять років, другому дев’ятнадцять, третьому, найстаршому, двадцять!»

Що ж до освіти «літературного» покоління, то його пророк Л. Толстой значив: «Ідеал наш позаду, а не попереду. Виховання псує, а не виправляє людей». Проте назадницький рух Л. Толстого від цінностей західноевропейської цивілізації до антихристиянського варварства зауважили спершу німці, оскільки свого часу проминули сей період. «Західньо-марксистський чекан, що опромінив ясним світлом великий переворот у країні Толстого, не заважає нам побачити в більшовицькому перевороті кінець Петровської епохи — західньо-ліберальної европейської епохи в історії Росії, що з цією революцією знову повертається обличчям до Сходу, — значив у 1922-му році Т. Манн. — Але хіба від моменту цього історичного повороту, чиїм пророком (хоча в Москві не визнають цього) був Лев Толстой, — хіба не з цього моменту з'явилося в Західній Европі відчуття, що і вона, і ми, і увесь світ, а не тільки Росія, присутні при кінці епохи, епохи буржуазно-гуманістичної і ліберальної, котра народилася в епоху Відродження, досягла розквіту в період французької революції, і зараз ми присутні при її останніх корчах і агонії?»

Харків. Будинок мистецтва. 1930-ті роки

Щодо вульґарного антиевропейського «толстовства» в контексті тогочасних гуманітарних пошуків варто зазначити, що імперська наука до 1917-го року загалом була складовою частиною міжнародного наукового співтовариства, нехай і розділеного значними протиріччями (наприклад, між Німеччиною і Францією), але об’єднаного складною мережею міжнародних спілок, дисциплінарними суспільствами і конгресами, системою поїздок і відряджень, нарешті, студентською діяспорою та науковим зарубіжжям. Перша світова війна ще до «революційних» потрясінь 1917-го року істотно змінила цю картину. Події 1914—1918-их років — колективні відозви професорів і виключення з наукових асоціяцій колеґ із країн-супротивників — були жорстоким іспитом саме для ідеалів безкорисливого і невтрального наукового служіння. Найголовніше ж те, що в ході війни трансформувався характер зв’язку наукових досліджень з політичним і соціяльним розвитком, а отже, хоч із «національно-державним» фактором. Інтернаціональні стосунки наукової кооперації на рівні безпосередніх досліджень стали залежати від організаційних систем співробітництва та їхнього державного регулювання. Насамперед це стосувалося соціяльних наук, для яких перша половина XX-го століття була періодом занурення в структури соціяльної держави в експертній та освітній ролі.

Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.

Але нехай вже пророки більшовізму походять з самої лише «толстовської» російської інтеліґенції, і З. Гіпіюс свідчить: «Ми, інтеліґенція — якийсь вічний Ізраїль, причому дурний. Ми вічно гнані усяким урядом, царським, а чи комуністичним. Ми ніде не числимось. І ми блискуче довели, що ми того варті. Гнила воля зробила нас гідними підданими Ніколая. Тепер ми гідні владарювання Хамів, що захопили нас голіруч…» Втім, якщо й надалі наполягати на суто сільському менталітеті українського народу, «неписьменність» якого не дозволяла близько запізнатися з «інтеліґентськими» писаннями російських чи західних філософів, то панацею все одно матимемо слабеньку. Бурлескну й водевільну, наче хвалена народна мудрість. «Ще одне хотілося б сказати вже про саму оту народню мудрість, — значив з цього „антиінтеліґентського“ приводу у 1929-му році І. Млодзинський, упорядник „Практичного російсько-українського словника приказок“. — Як глянеш на чотирнадцять тисяч українських приказок, що їх Номис зібрав докупи, то спочатку аж моторошно стає — яка ж то розмаїта й на тонкий зміст, і на гострий дотеп багата маса. Та коли ближче присунешся до того діла, то бачиш, що цей різноколірний мільйон ілюструє, може, який десяток, а може, два філософських, побутового характеру тез. Народня бо мудрість широка образами і взірцями й прикрасами, та вузька в самій своїй філософії.

Суто селянська духом своїм, глибоко дрібнобуржуазна в своїй моралі, уперто власницька, запекло консервативна ця народня мудрість. Окреме лютої ненависти до пана, ледве чи можна знайти в ній щось передове».

Проте не лише умоглядним (науковим і філософським) чином ширилась «народницька» зараза проґресу (більшовізму) в Україні. Існували також цілком «родинні», «матримоніяльні» шляхи її інвазії в «селянський» контекст — «селянський», себто патріярхально-церковний за формою і наповненням. Наприклад, мішані шлюби, як у хрестоматійному, «інтеліґентському» випадку харків’янина Олександра Алчевського і Христі Журавльової з Курську (майбутньої «просвітительки народу» Христини Алчевської), звідки філософсько-толстовський «більшовізм» заносився до малоросійських осередків імперії.

Наразі спитаймося, а чи була в Україні своя філософія? І розгублено розведемо руками й вдаримо об поли: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно і якомога ширше, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки тим основам взятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє Українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування — це самопізнання й самоаналіза, ґрунтовані на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Ф. Шеллінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнати світ.

Відтак обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Починаючи із символістського роману наприкінці XIX-го століття, будь-яка велика «гуманітарна» форма втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаности психологічного сюжетного роману була есеїстика «вольтерівського» характеру, відома з популярно-програмових, чи пак публіцистичних писань таких антагоністів, як М. Хвильовий і Є. Маланюк. У читача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. То де ж вона — та філософія, і чи потрібна була донцовським свинопасам і гречкосіям, для яких жування й мовчанка за комунальним столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Інтеліґенція як аристократія

Поняття раси змінює розуміння історії.

Ю. Липа

Донедавна вважалося, що необмежене та безкарне панування тоталітарного більшовицького режиму в радянській Україні стало можливим лише тому, що Україна була окупованою й колоніяльно залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного життя. Втім, при цьому зазвичай не зважають на більш глибинні, психологічні процеси зародження й утвердження більшовізму в Україні.

Отож хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний, осібний характер розвитку спільноти, але «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації побуту, міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, проґресом, чи пак просвітництвом, більшовізмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а якраз інтеліґенти, що, не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «проґрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму. У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові 6 грудня 1915 року, Г. Хоткевич, зокрема, зазначив: «Отже, головними недоліками української інтеліґенції постають:

а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що, посівши їх, українські інтеліґенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтеліґенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем або німцем“;

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації („доти був чоловіком, поки соцьким не зробили“), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтеліґенцію власницею згаданих вище неґативних рис, постають:

а) „міжкультурність“ її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам’яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім’ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-небудь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного;

б) не маючи власної культури в усіх формах її прояву, українська інтеліґенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового „досвіду“, вносять вони у свої організації багато дріб’язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов’язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб’язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб’язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтеліґенції не заважає нам вважати російську інтеліґенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтеліґенції, можна сказати, що зростає інтеліґенція нова — із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтеліґент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її „лакомства ради нещасного“ і не думати, що достатньо тільки пропаґувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів».

Портрет В. Блакитного. Художник О. Довженко. Харків, 1923 рік

З уваги на вищезазначені «онтологічні» недоліки української інтеліґенції неважко буде наразі пояснити її подальшу «революційність». Адже яка була їхня початкова освіта, родинне виховання, моральні засади з ідеалами включно? Ким і чим вони формувалися? «Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією? — значить В. Домонтович і веде далі. — Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. З бурси він перейшов до семінарії, з якої його виключили. В своїх автобіографічних згадках він взагалі волів делікатно оминати питання про свою освіту. Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії „Общества родителей“ на Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов. …На думку Дм. Ів. Дорошенка, Вороний був людина без певної освіти. Перед тим як вибрати для себе шлях поета, він свою діяльність почав продавцем в бакалійній крамниці десь на півдні, не то Таганрогу, не то Ростова на Дону. …Щодо Володимира Самійленка, то, хоч він і вчився в Університеті, і саме на філологічному факультеті, однак, як признавався він сам, один погляд через скляні двері до зали, де, в присутности представника Міністерства, перед урочистою комісією з професорів, переводилося державні іспити, викликав у ньому такий жах, таке почуття непевности в собі, що він ніколи не наважився складати іспити».

Симон Петлюра з вояками. 1917 рік

Отже, з початком наших визвольних змагань 1917—1921 pp. до влади в Україні прийшли самі лише колишні царські полковники і діти священиків з густим прошарком селянського елементу. Українську шляхту, наче зачумлених ідеєю самостійности дон кіхотів, від часів УНР до приходу Директорії якось оминали, а з приходом більшовиків взагалі намагалися знищити у першу чергу — залишені напризволяще С. Петлюрою і В. Винниченком місцеві санчо панси. У цьому їм допомагала «теорія» побудови «нового» суспільства, виснована чекістом О. Лацісом. «Ми не ведемо війни проти окремих осіб, — пояснював він принципи своєї „роботи“. — Ми винищуємо буржуазію як клясу. Не шукайте під час слідства матеріялу і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому поставити, якого він походження, виховання або фаху. Саме ці питання повинні визначити долю обвинувачуваного, саме в цьому полягає суть червоного терору».

Відтак аристократія була винищена, натомість інтеліґенція зведена до рівня слуги, на якого спиралася партія більшовиків, дозволяючи служити, іноді беручи «в долю». Більшість з того «обслуговуючого» прошарку до кінця життя перебували на межовому положенні наймитів, яким час від часу дозволено підбирати шматки під партійним столом. Тим, хто не схотів «пайку хліба жебрати в царів», вкоротили віку одразу, і всюди запанувала та сама «українська інтеліґенція» малоросійського зразка, про яку писав Г. Хоткевич, себто «безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів», як у «Відозві до Гриців» значив Д. Донцов, «яка засмоктувала все, що підноситься над нею, що має виразну форму і лице, ясне так і ні, все, що не має жаб’ячої крови, що не любить стелитися додолу, що бридиться крутійством, що кидає виклик Долі, все сильне і відважне, все мужнє».

Це були якраз ті з інтеліґентів, хто згодом пакував шкільні читанки віршами Д. Бєдного і В. Еллана-Блакитного, В. Маяковського і М. Рильського і перед якими відкривались «сто путей, сто дорог» — від голови управління культури до міністра освіти. До вищих освітніх закладів, творчих спілок і депутатських посад допускалися лише діти чабанів і лакеїв. Щоби воно було «українським», але щоб українців там не було — таким гаслом, несамохіть подарованим новій владі демагогом В. Винниченком, — себто «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму» — послуговувались за всі часи радянського режиму. І тому даремно бідкався В. Еллан-Блакитний під час роботи V-ої конференції КП(б)У в листопаді 1920-го року, мовляв, один з фундаторів КП(б)У Я. Яковлєв (Епштейн) «ізволив перекромсати в друзки мою статтю», і вийшло так, що «комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників». Адже так було насправді, оскільки «як і колись, безпорадні представники голоти, лишаючись з голотською душею, „рабським серцем“, з душею вигідницького й тупого Опанаса, хочуть правити нацією, творити „велику літературу“, кодекс поведінки тощо», — значив Д. Донцов ув «Ідеологах голоти». От лишень із часом наші селюки, що опинилися при владі анітрохи не змінившись, таки виплекали тип нового інтеліґента, жалюгідну пародію на тип мислячого Українця і водночас добрий зразок клясичної «людини з народу». Вона, ця «народна» людина, охоче дарувала державну зраду й кулуарну дипломатію, чарку з ковбасою, службові романи з адюльтерами та задерикувате ліберальне ґелґотіння в радянській пресі, але не дозволить правди про «село і людей», яких там плекають для «пролетарських» революцій.

Максим Рильський

Загалом з упливом часу українська творча інтеліґенція, що відбула період переслідувань та масового винищення у 1920—30-их роках, таки устійнилась у власній самоназві. Нарешті дослідники й літературознавці, які довгі десятиліття створювали над своїми піддослідними ореол будівничих Загірної комуни, Азіятського ренесансу чи романтиків Степової Геллади, дійшли згоди у тому, що все воно, по суті, було для України «пропащою силою». Відтак, вже сьогодні мусимо спитати себе — а чи існувала та «сила» насправді, і якщо так, то що ж «українського» у ній було?

Незважаючи на твердження деяких наших істориків про те, що свій родовід наша інтеліґенція веде мало не від часів «Слова про Ігорів похід», слід нагадати про справжню появу цієї «прослойки» в Україні лишень в останню чверть ХІХ-го століття, а вже пізніше вона була вирізана або приборкана, як отара овець. Насправді ситуація доволі дивна: як сталося, що навіть за короткий період конституційної Росії 1905—1914-их років український народ виявив таких велетів своєї культури, як Л. Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, С. Васильченко, а за подальші роки радянської влади в Україні не з’явилося жадної постаті такої міри, ваги й значення? Більше того, були морально скалічені ще й ті, хто проявив себе задовго до більшовиків: Г. Хоткевич, X. Алчевська, П. Тичина, М. Рильський та інші. Чи не таких безхребетників таврував той самий Г. Хоткевич у своїй промові 1915-го року «Про українську інтеліґенцію», мовляв, ця верства завжди була схильна до відступництва «заради лакомства нещасного»?

Отож навіть на вигнанні, не кажучи про життя в УРСР, це була не інтеліґенція, але самі «щирі українці», які відчайдушно, із щурячою спритністю симулювали «державне» життя: видавали газети й книжки, плодили «національні» інституції, церкви та театри з партіями, пояснюючи усьому світові, чому вони «не хочуть повертатися в СРСР», як, наприклад, І. Багряний. Невдовзі вони, нарешті, вгомонилися, змирившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині і навіть масово увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали перед тим усі свої бутафорські «державні» клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР в европейському вигнанні, на користь, як писав допіру Едвард Стріха, «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки».

Хоч як сумно, але інтеліґенція промайнула була свого часу Україною, наче комета. Проте вона затвердила особливу етику, на якій радянські «товарищі» будували жорсткий партійний «кодекс чести», до тих пір, поки досягли своєї мети, а досягши її, змели все — і саму «інтеліґенцію», і «кодекс чести», встановивши натомість «народну владу». Самозрозуміло, що вищезгадані «попутники» режиму не могли не залишити по собі гідних нащадків. Це й була та сама fata morgana, яка нині називає себе «інтеліґенцією», хоча з колишньою інтеліґенцією її ріднить хіба що назва.

Натомість різниця між ними, либонь, незмірна: інтеліґенція з «попутників» була жертовна. Вона не хотіла заробляти собі на хліб співпрацею з більшовиками, не хотіла евакуюватися разом з ними під час чергової їхньої втечі із загарбаних теренів у часі ВОВ 1941-го року, загалом не хотіла мати нічого спільного з тією Системою, що вже народила свою власну клясову «прослойку» між пролетаріятом і селянством. На противагу цьому нова «інтеліґенція» завжди була не проти заробити, будучи до сьогоднішнього часу готовою служити будь-якому хазяїну, який дозволить на видимість «інтеліґентського» життя. Себто прикриє очі на існування Клюбу творчої молоді, як це було у 1960-их, «Просвіти» чи «Спадщини», як минулося наприкінці 1980-их, чи зовсім вже Конгресу української інтеліґенції, як це мали вже у 1990-их, або візьме ту «інтеліґенцію» в долю в якому-небудь спільному діяспорному «бізнесі». Так існувала «радянська інтеліґенція» від 1917-го по 1987-ий рік. Так придивлялась до нових змін від 1987-го по 1991-ий «демократична інтеліґенція». Так вже нині радіє з повсюдних «перемін» — «патріотична інтеліґенція».

Загалом інтеліґенція — це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного радянського невігластва, будучи приречена на це рабство вже за самою своєю природою. Отже, як стає бачити, імідж «українського інтеліґента» своїм існуванням зобов’язаний насамперед мітові про справжню національну аристократію, яка завжди вміла сказати «ні». Сьогодні цей міт позбавлений живих представників. Навіть найбільш успішні наші «інтеліґенти-державники» сьогодні надто далекі від статусу великих, але прагнуть усіляко походити на своїх мужніх предків. Під сучасну пору ці водевільні намагання можуть викликати хіба що гірку посмішку.

Українські коні фройдизму

Не приведи Боже служити у вченій галузі! Усякий мішається, усякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

М. Гоголь

Свого часу Зіґмунд Фройд пред’явив враженій публіці концепцію, згідно з якою людина в побуті спрямовуєтеся не свідомими спонуками і соціяльно підтриманими установками та цінностями, а потужними, темними й часом руйнівними імпульсами, що походять з індивідуального, а після Карла Юнґа — ще й колективного підсвідомого. Здавалося б, який стосунок це має до літератури, тим паче української? Виявляється, безпосередній.

Створений у XVII—XIX століттях міт про вільного й незалежного індивіда зазнав неабияких потрясінь. Коні виявились не винні у тому, що батько, шмагаючи сина на стайні, спричинився до зародження в того хронічної форми зоофілії. Пересічний обиватель, гублячи солодку ілюзію свого добропорядного, виключно свідомо-раціонального існування, раптом відчув себе беззахисною жертвою, над якою схилилася вся сластолюбна стайня з батьком, кіньми і збоченцем-сином. І якщо раніше лікар пускав хворим кров, вважаючи це за універсальний лікуючий засіб, то наразі психоаналітик «відпускає підсвідоме» своїх пацієнтів, дозволяючи їм виявити механізми неусвідомленого, прийняти їх на себе й перевести в царину свідомого, щоби з усім тим лайном щасливо жити далі вже у повсякденности.

Портрет Євреїнова. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Утім, траплялися клієнти, які повставали з екзекуторської канапи психоаналітика й рішуче заявляли, що ніякого насильства у ранньому дитинстві на стайні вони не терпіли, а у своїх творах все це вигадали. І взагалі, як писав Набоков: «Чого я мушу пускати чужинця на поріг моєї свідомости? Я вважаю, що фройдистська теорія призводить до серйозних етичних наслідків, наприклад, коли мерзенному вбивці з мозком солітера пом'якшують вирок тільки тому, що малим його забагато — або замало — карали батьки, причому і один, і другий доказ спрацьовують». Але і не таких вкладала назад у ліжко підступна радянська медицина. Не кажучи вже про літературознавство.

Так, з уваги на вищезгадані намагання нашої інтеліґенції набути статусу своїх нескорених аристократичних предків, вільно зауважити спробу сучасного літературознавства сприяти цьому процесові з «наукових» позицій. Своєрідний момент фрустрації виникає, зокрема, у зв’язку з фактом такої спроби у вигляді практичного посібника «Психоналіз і літературознавство» Н. Зборовської. Момент фрустрації виникає завдяки тому, що, піддаючись впливу складної «психоаналітичної» механіки, яка в руках відомої авторки-феміністки «руйнує традиційну патріархальну культуру та моделює новий культурний простір», ми стаємо співучасниками руйнування певних колективних мітологем чи табу. Деякі з них переборюються психоаналізою, змушуючи співставляти українську реальність з літературною. «Предвижу все, — писав з цього приводу Т. Кібіров. — Набоковский фрейдист / хихикает, ручонки потирает, / почесывает пах и приступает / к анализу».

Зрозуміло, що бажання писати посібники з психоаналізи походять зі своєрідної інтоксикації національними цінностями в літературі, а також з культури автора-інтерпретатора, зараженого тяжкою афазією. Адже постійне споживання української радянської клясики, яка сьогодні потребує позитивістського тлумачення знаків і символів, а не клясичного «пускання крови», викликає неусвідомлений потяг психоаналітичним аґресором все ж таки зламати цензуру свідомости й вимагати від якої-небудь «Лісової пісні» чи «Гайдамаків» неоковирної «трансферної контрибуції» у вигляді «доґенітальної», «аристократичної» або «інфантильної» сексуальности, травми, Едіпа й бажання кастрації. Найважче після такої метафізичної м'ясокрутки зрозуміти — чому те, що легко віднайти у будь-якому соннику, описує себе як аванґардизм, маючи вплив, як значить Н. Зборовська, на «модерністську мистецьку практику й аванґардну літературну теорію XX ст. — сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, пост-структуралізм, феміністичну літературну критику тощо». Може, щось не так із самим «аванґардизмом»?

Наприклад, у розділі посібника Н. Зборовської «Психоаналіз та українське літературознавство» українське письменство виявляється наповнене псевдознаками-емблемами, що саме по собі підштовхує до розшифрування символів. Так, із запропонованої авторкою до теми семінарського заняття драми О. Олеся «Осінь» (1913) довідуємося, що ім’я «Панночка» вказує на провідну функцію фемінности (пасивности, інфантильности, тобто слабкости), а «Пан скористався цим і спокусив Панночку». Хто винен? Сторожиха? І таких болючих питань не бракує після кожного параграфа цієї захоплюючої книжки. «Як потрактувати Фалос, згідно з лаканівською теорією?» «Яким чином це розхитує мовний лоґоцентризм?» Коротше, «слов нет, одни выражения» присутнять на сьогоднішньому уроці української психоаналізи.

Тодось Осьмачка

Тим не менш, аби відвоювати-таки літературу у відверто «анально-оральних» комплексів, Н. Зборовська кидається в бій з безперечною дельозівською впевненістю в тому, що критики це й є, власне, клініка. І, займаючись тлумаченням текстів, вона підходить до їх найтемніших кордонів, за які вже зазирнули було С. Павличко з Т. Гундоровою у відповідних ґендерних дослідженнях, — і звідси спостерігає за тим, як маячня клієнта на канапі стає літературою. «Розвиток психоаналітичних концепцій у другій половині XX ст. пов'язаний з позитивним тлумаченням психозу, тобто зсувом акценту дослідження з неврозу на божевілля», — пояснює свою тактику Зборовська і тут-таки спокушає читача: «На матеріалі творчості Т. Осъмачки, М. Хвильового, В. Підмогильного здійсніть дослідження „Дискурс божевілля в літературній епосі „Розстріляне відродження““. І цілком може бути, що після такого „дослідження“ з'ясується, що „шизоїдні особистості“ Т. Осьмачка, М. Хвильовий та В. Підмогильний, керовані „національними“ комплексами „суїцидально-ґенітального“ характеру, перепилися і перестріляли один одного в комунальних коридорах Загірної комуни 1920—30-их».

Адже справді: якщо словесні символи можуть бути замінені на більш прості провідники сенсу, що набагато переконливіше захоплюють увагу читача, підкорюючи його читацькі фантазми, то література блідне й відходить на другий плян, як допоміжна акушерська канапа. Звичайно, вона ще певний час продовжуватиметься за інерцією, але її значення для психоаналітика ослаблюється. І через це сьогоднішньому літераторові слід визначитися, наче за пріснопам'ятних, коли питали: «З ким ви, діячі мистецтв?» Або він представник зникаючої у мареві аналізи професії, або мусить визнати, що література сама собі зашкодила, присягнувши на вірність масовому читачеві й тут-таки зрадивши всі свої «дитячі» ідеали. З батьком і кіньми включно. Питання лише — на якій стайні?

1917: український військовий рух

В цей лютий час, що крицею гримить, У дні брехні, і мсти, і зла, й безправ’я… С. Гординський

В усі часи своєї славної історії український військовий рух відтворював лише прагнення свідомого громадянства головної мети своїх визвольних домагань — творення власної державности. Протягом усіх періодів формування національний рух у війську завжди означав відродження історичних традицій і був здоровим явищем глибоко ідейного характеру. І лише у тій головній меті, у переслідуванні якої провідники кожної стадії створення українського війська вбачали найвищий ідеал свого життя — лише у ній полягала суть і розуміння революційних зрушень в Україні, що настали з початком 1917-го року.

Про ці події можна з певністю сказати, що в цілому вони були лише сумлінним продовженням «революції» в Росії. Інакше просто бути не могло, оскільки на цих «революційних» теренах Україна не мала власного підґрунтя у вигляді культурних та соціяльних надбань. «Перед вибухом революції у цілій Україні панували впливи російських політичних партій, — згадував І. Мазепа загальнополітичний стан в Україні того часу. — Ці партії заливали країну своєю політичною пресою та літературою. На загальному тлі російського засилля ледве блимав невеличкий вогник політично активної української інтеліґенції».

Отже, надалі українська «революційність» в історичному контексті повинна сприйматися лише крізь призму загальнополітичного руху в Російській імперії. Тож від самого початку свого існування новий український уряд — Центральна Рада, яка постала рівно за тиждень по тому, як надійшла перша звістка про події в Петербурзі, впевнено залишалася на позиціях всеросійської федерації щодо України. «Українці не мають наміру відділятися від російської республіки, — пояснював М. Грушевський у своїй брошурі „Звідки пішло українство і до чого воно іде“. — Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній звязи з нею».

Згідно із власною миротворчою «концепцією» Центральна Рада підходила також до творення власних збройних сил. Проґресуюча хвороба соціялізму, занесена в Україну представниками «цієї специфічно російської партії, з її утопійними гаслами соціялізації землі» (І. Мазепа) — згадаймо, що офіційно соціялістична партія в Україні з’явилася лише через місяць після жовтневого перевороту більшовиків у Росії — призвела до того, що українська інтеліґенція, мріючи про «вільну Україну у вільній Росії», навіть не снила про утворення власного війська. Зокрема В. Винниченко, як Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради, виступаючи у тогочасній пресі, постійно наголошував на тому, що «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій», оскільки «українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

Отже, таким було ставлення цивільних політиків до військової проблеми, збудоване на популістських гаслах російської соціял-демократії щодо стомленого в «германській» війні народу, який прагне лише миру.

Але де саме цей мир буде збудований і чи не на споконвіку «нашій, не своїй землі» українців, цього миротворчі більшовицькі гасла, які призвели до ганебного миру з Німеччиною «без анексій і контрибуцій», зазвичай не згадували. Втім, навіть у самому війську, де серед царських чинів офіцерського складу було чимало українців, тенденції формування власних збройних сил не набували достатньої сили. Воно й не дивно, адже серед військових бракувало свідомих патріотів, котрі, маючи досвід суспільно-політичної праці у масах, змогли б належним чином оцінити ролю національного руху у війську. Тож не дивно, що гору брала більшовицька пропаґанда російських шпигунів, які деморалізували й без того виснажене вояцтво. Натомість ініціятором національних зрушень у війську стала людина, здавалося б, цілком цивільна, а саме — харківський адвокат Микола Міхновський, котрий, як офіцер запасу, був мобілізований до війська і в ранзі поручника приділений до Київського окружного військового суду.

Київ. Будинок Української Центральної Ради. Поч. XX ст.

За істориком Д. Дорошенком, перші збори українських офіцерів та солдатів уже за часів Української Народної Республіки відбулися у березні 1917-го року — вони й утворили Тимчасову військову раду нового уряду. Але М. Єреміїв, тодішній редактор «Вістей Центральної Ради», згадуючи про М. Міхновського, наводить маловідомий історичний факт, що у повній мірі уточнює дату знаменної події, висвітлюючи таким чином свідомий характер праці харківського діяча вже на військовій посаді.

«Ще в грудні 1916-го року, — вказує М. Єреміїв, — мій товариш Махновський щодо праці в Ґенеральному штабі (натурально, російському) зібрав в Українському Клюбі в Київі таємну нараду в складі проф. Коваля, Барановського, поручника А. Гана, інваліда, та мене, і запропонував, в передбаченні можливих подій, розпочати пропаґанду створення української військової сили таким способом: кожний з нас мусив з’ясувати, котрі з знайомих вояків є українці, і пропонувати їм вважати себе членами майбутньої української армії. На його думку, в випадку поразки Росії, ми мали б відразу готову військову силу». «Цікаво відмітити, — зазначав М. Єреміїв, — що для проведення в життя такого ґрандіозного та небезпечного для його учасників проекту, він, сам адвокат, вибрав на співробітників не українських генералів та полковників, яких не бракувало, а професора, урядовця, поручника військового часу, до того ж, інваліда і мене — простого вояка».

Українські вояки в середмісті Києва. 1917 рік

Отже, на вищезгаданих зборах М. Міхновський проголошував: «Перше наше завдання — це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише петроградський Тимчасовий Уряд та військове командування, а й усе без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психологію народу — пана щодо всіх не-москвинів. Під цим оглядом перший-ліпший московський „міхрютка“ — на цілу голову, вищий від тих наших демократів, що закликають до спільного „революційного фронту“ з москалями. Треба, отже, передбачувати, що труднощі й перешкоди в нашій роботі поставить нам також і демократична частина нашого суспільства. Робитиме це тому, що втратила інстинкт Пана-Володаря на рідній землі.

Всі ці труднощі мусимо перебороти, а перешкоди, коли б не далось усунути, то мусимо знищити! Безоглядно!

Мусимо розвинути шалену аґітацію серед війська — на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву — а він буде напевно — будемо творити частини, не питаючись. Ці частини будемо перекидати, коли не в Україну, то в кожному разі на ті фронти, що переходять через українські землі й одночасно — очищувати Україну від московської солдатні.

Цю роботу треба розпочинати негайно й переводити її невпинно. На час, коли скличем З’їзд, мусимо вже мати під командою українські бойові частини — на фронті й у запіллю і — насамперед — у Київі!

На Військовому З’їзді, коли витвориться відповідна атмосфера — мусимо її відповідно „нагріти“ — проклямуємо Україну Самостійною Державою.

В першу чергу З’їзд виділить зі свого складу військову владу — вибере гетьмана. Треба передбачати, що наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й на факти сили!

Першим кроком гетьмана буде замиритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує воювати проти своїх природних союзників, навпаки, повинна з ними співпрацювати. Для цього першого кроку нам і потрібно мати своє військо — хай невелике, але сильне духом.

Замирившися з осередніми державами, вирвемо ініціятиву від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, дужчу від труйливих газів, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю мусимо їм вибити з рук — мусимо їх попередити! Замирена Україна стане для інших частин атракційною силою навіть для сутої Московщини — стане силою, яка дала спрагнений мир. А тоді з нами Бог — розумійте язиці і покоряйтеся! Аж тоді на степах України блисне булава».

Виступивши таким чином ініціятором українського військового руху, М. Міхновський вже на початку організаційної праці Центральної Ради виявив надзвичайно енергійну діяльність.

22-го березня 1917-го року в Києві відбулися збори українських старшин і вояків, які виробили меморіял до Тимчасового уряду в Петербурзі, домагаючись автономії України, надалі, а саме 29-го березня, і також за почином М. Міхновського, було скликано нараду українських вояків, яка одностайно ухвалила положення про негайну організацію власного війська, і першим кроком до того стало створення Першого українською охочого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку. У той же час М. Міхновським було організовано в Києві перше військове товариство — Український військовий клюб ім. гетьмана Павла Полуботка, для якого він склав офіційний статут. Обидва заходи мали неабияке значення у справі подальшого формування українських збройних сил. З певністю можна сказати, що саме після видання Клюбом ім. П. Полуботка відозви до українських вояків у царській армії розпочався той масовий рух, що його називаємо українізацією війська. З появою відозви скрізь почали відбуватися військові збори й засновуватися товариства українського вояцтва. Таким був перший період історії українського національного руху у війську, на чолі якого стояв М. Міхновський. Саме в організуванні власної армії бачив він основу майбутньої української державности.

Золотий ключик Миколи Міхновського

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих ціла темна сила нашого ката — Росії.

Ю. Тютюнник

Вже від травня 1917-го року соціялістичні тенденції в організаційній роботі Центральної Ради почали масово перемагати здоровий національний дух, до чого спричинялися централістські настрої у проводі нового уряду України. Загалом про виголошення Центральною Радою двох Універсалів можна сказати коротко: перший з них, що з’явився на хвилі стихійного прагнення народу мати власну національну окремішність, дуже налякав тодішній російський уряд. За браком відповідної військової сили, яка могла б знищити молоду українську Державу, Тимчасовий уряд щоразу вдається до рятівних заходів на кшталт власної «демократії», а також «демократичних» осередків у Києві, цих імперських форпостів в Україні, що любенько побраталися із Центральною Радою на численних засіданнях, де виступали соціялісти М. Грушевський та В. Винниченко. Дійшло до того, що навіть складати черговий, Другий, Універсал спеціяльно були закликані російські міністри. Ясна річ, що результатом того стала спільна заява запопадливих малоросів та московських зайд про те, що «ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів».

Володимир Винниченко і Симон Петлюра. 1917 рік

Таким чином, 250-річна історія поневолення України Москвою надалі продовжувалася. Вкотре зійшлися дві протилежні світоглядні течії — інтернаціоналізм та націоналізм — причому до ворожої сили долучилися ніби як рідні, українські діячі на чолі з В. Винниченком, чия демагогічна риторика була не за останній чинник успіху в тій антиукраїнській справі. Натомість речником самостійности виступав М. Міхновський з власним націоналістичним світоглядом та державницькою програмою розвитку України. Тож надалі ці сили мали зіткнутися.

Попри самостійницький характер будь-якої політичної справи, який за всіх часів забезпечувала особа Міхновського, автора «Самостійної України», засновника Української народної партії, організатора антиросійської терористичної групи «Оборона України», а також засновника Першої Української Центральної Ради, — що нині сей одинак міг протиставити вже «рідній» соціялістичній «демократії», якщо весь провід нового українського уряду був охоплений полум’ям російської «революційної» хвороби? Звичайно ж, провідники Центральної Ради зображували Миколу Міхновського ворогом народу. Адже не чужі «соціялістичні» гроші, президентську посаду чи сумнівні масонські ідеали, якими керувався той самий М. Грушевський, не беручи вимоги Міхновського до уваги, обстоював у своїй боротьбі цей незламний харківський правник. Лише велику віру в ідеал Свободи у вигляді повної самостійности України — України для українців! — міг покласти він на олтар боротьби. Лише засадні, відважні рішення, що мали б результат на прийдешнє, приймала ця безкомпромісна й вольова людина. Згадаймо, що саме Міхновський, по суті, став речником українського війська, закликавши до його створення, прикладом на що були створені по великих містах колишньої імперії (Умань, Житомир, Ростов, Саратов, Москва) українські військові підрозділи.

Звичайно, соціялісти з Центральної Ради були свідомі того, який відгук серед простого вояцтва могли знаходити (і знаходили!) гасла Міхновського щодо державної самостійности України. Підміняючи ці ідеали постулятом «територіяльної автономії» в рамках єдиної, неподільної, федеративної Росії, себто запобігаючи у такий спосіб перед Тимчасовим урядом, лідери Центральної Ради цілком справедливо вважали Міхновського чи не за головного супротивника до власної «автономної» політики й намагалися за будь-яку ціну усунути його з арени політичної боротьби.

Слід зазначити, що на Першому військовому з’їзді, який відбувся в Києві 18-го травня 1917-го року, колишній харківський адвокат, а на той час військовий поручник, Микола Міхновський мав неабияку перевагу над прибічниками Винниченка у проводі Центральної Ради. І це попри те, що на противагу Міхновському, відвертому і наскрізь чесному в політичній боротьбі, Володимир Винниченко залишався безсовісним демагогом, що ніколи не вагався «користуватися у боротьбі з Міхновським і його однодумцями хитрощами, підступом, забріханістю і для своїх партійницьких та особистих цілей розбурхувати найнижчі інстинкти мас» (П. Мірчук). Тож через переляк соціял-демократів, аби на вищезгаданому з’їзді на голову не обрали ворохобного Міхновського, було вирішено утворити лише президію — без головуючого. Вибраний, тим не менш, до створеного під ту пору найвищого військового органу, Українського генерального військового комітету, Міхновський згодом із нього виходить, оскільки йому, як знати, вже ходило про негайне проголошення самостійности України, і то іншим шляхом. Отже, йшлося про військовий переворот, конкретну мету якого Міхновський проголосив у відозві червнем 1917-го року. «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи, — значив Міхновський. — По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Київі і по всій Україні, як у своїй хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати».

Проводити переворот мусили два полки — Перший український полк ім. Б. Хмельницького та новоутворений Другий український полк ім. П. Полуботка — загалом близько 5 000 бійців, якими лише за одну ніч з 3-го на 4-те липня Київ було взято під повний контроль.

І не лише Київ — на всю Україну пролунала звістка про близьку перемогу самостійницького руху, що його щиро вітали свідомі маси, згуртовані на місцях філіями Клюбу ім. П. Полуботка! Таким чином, переворот українських самостійників у липні 1917-го року міг повернути історію України на шлях самостійного, державного будівництва, якби його вчасно використали, заступивши дорогу ще не окріплим силам більшовізму.

Мітинг з нагоди проведення І Військового з'їзду. Київ, 1917 рік

Тим самим були наснажені самостійники під проводом Міхновського, кладучи свою перемогу, наче золотий ключик Української революції, — на відміну від німецьких ключів «революції» російської — до ніг визнаної ними Центральної Ради, що, як знати, не хотіла бачити Україну самостійною. Тож соціялістичні лідери з табору Винниченка віддали наказ від імени Центральної Ради роззброїти повстанців, що й було виконано юнкерськими частинами київської військової залоги. Самого Міхновського було віддано під суд головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради В. Винниченком, що він сумлінно звідомив російський Тимчасовий уряд. Таємний плян, за яким діяли повсталі полуботківці, був переданий російським генералам головою Центральної Ради М. Грушевським. За наказом А. Керенського, а також на особисте прохання В. Винниченка і С. Петлюри, який домовився з командуючим Київським округом прибрати явного конкурента з Києва, Миколу Міхновського було під охороною військової жандармерії відправлено на Румунський фронт.

Письменник А. Гак, будучи в травні 1917-го року членом армійського комітету, згадує про те, яким повернувся М. Міхновський з Румунського фронту до міста Болграду Басарабської губернії, де знаходився штаб 6-ої армії. При цьому бачився він з леґендарним М. Міхновським, ідеологом націоналізму, саме у справі допомоги нечисленним українцям з армійського комітету щодо тамтешнього політичного засилля російських офіцерів, членів есерівської та есдеківської партії. «Міхновський, слухаючи мене, то хмурив брови, то якось скептично посміхався, то нетерпляче знизував плечима, — згадував А. Гак. — Коли ж я скінчив говорити, він сказав:

— Виходить, ви даремно до мене прийшли.

— Чому, пане поручнику, даремно? Ми певні, ви нам у всьому цьому допоможете.

— А, ні-ні! — заперечливо мотнув він головою. — Доводити офіцерам-росіянам, що українці є українці, я не вважаю за потрібне. Навіщо це робити? І потім — ніяких мітингів, ніяких зборів, ніяких партій — нічого я цього не хочу й знати…

Голос його був рішучий, і мені від його тону похолодило в грудях. А я уже так надіявся, так сподівався. Я вже уявляв собі, як, головуючи десь на солдатському мітингу, надам слово Міхновському — адвокатові, непохитному українцеві, поетові! — і нехай він зіб’є пиху отим бундючним есерам та есдекам. А тут виходить зовсім інше.

— Але допомогти українцям я охоче допоможу, — вів Міхновський далі.

— Чим і як — давайте поміркуємо. Я, прикладом, можу читати лекції з українознавства. Треба розбуркувати національну свідомість наших людей, треба викликати в них любов до своєї батьківщини, до історії, до літератури. Треба навчати українців власними руками творити своє національне життя… Згодні?

Звісно, я охоче пристав на це, хоч тим часом дуже шкодував, що Міхновський відмовляється виступити на мітингах».

Під згадувану пору М. Міхновський, висланий Центральною Радою на фронт, справді, зневірився в доцільності мітингової стратегії, добре відчувши на власному досвіді настрої та позиції «українського» угодовства. Свого часу перемогу в політичній справі самостійництва України ним було вже здобуто, але в часі вищезгаданої зустрічі з А. Гаком на кін виходила сила іншого, вже не малоросійського, але споконвіку імперського ворога. Здається, це відчув також автор спогаду. «Була друга половина грудня 1918 року. Військо Української Директорії нещодавно вступило до Києва, — значить А. Гак. — Заходжу я якось увечері до Київського клюбу. В просторій залі стоять довжелезний ряд столів. На столах смугою тягнуться вазони. Пообіч сидить багато публіки — вечеряють люди. Я вибираю й собі вільне місце, сідаю і чекаю, коли до мене підійде офіціянтка. Раптом бачу — проміж двох вазонів на мене дивляться чиїсь пильні очі і пізнаю — Міхновський! Але я спізнився: волохата рука Міхновського вже простяглася через стіл до мене.

— Живі, здорові? — питає він мене.

— Та поки що… А ви як?

— Як горох при дорозі… — і, зиркнувши скоса на своїх сусідів, спинився.

„Знову сам-один“ — мигнула мені думка, і я вже не турбував його своїми розпитуваннями. Тільки коли, повечерявши, ми виходили з клюбу, Міхновський сам заговорив до мене.

— А що ви тепер скажете про своїх „приятелів“? — запитав він мене.

— Про яких це приятелів? — нічого не розуміючи, спинив я на ньому свій погляд.

— Он про тих! — кинув він головою кудись у бік півночі. Тепер я догадався: він натякав мені на більшовиків, що в той час ордою сунули з півночі на Україну.

— А чого ж це ви називаєте їх моїми приятелями?

— Чого? А вам хіба не в помку, як ви в Болграді цілим армійським з’їздом обстоювали єдиний революційний фронт з російською демократією? Я гаразд і добре пам’ятаю! — і вже трохи тихше додав: — запам’ятайте, голубе, моє слово: Москва — в який би вона колір не вдягалась — є Москва!..

Ніде правди діти, мені багато в чому довелося з ним погодитись».

Так завершилась чергова спроба українців самим облаштовувати власне державне життя і почалась зовсім інша історія про її «соціялістичні» наслідки. Втім, аж ніяк не українські, як того хотілося одуреним патріотам з Центральної Ради. «Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп'ялась і не хоче відпустити», — бідкався згодом В. Винниченко. Саме той, що, лишивши молоду українську Державу безборонною в часі її постання, пропонував нам читати нашу ж історію лише з бромом — щоби вкотре не було «боляче, досадно, гірко й сумно» дізнаватися про те, як «нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за час свого державного (чи вірніше: півдержавного існування), що огризалась на всі боки». «Чи не те саме стає тепер?» — запитував «прозрілий» В. Винниченко вже у травні 1918-го року.

«Революція» і «держава»

Шкідництво — підрив державної промисловости, транспорту, торгівлі, грошового обігу або кредитної системи, а також кооперації, здійснений із контрреволюційною метою шляхом відповідного використання державних установ і підприємств або протистояння їхній нормальній діяльності.

Карний кодекс СРСР

Добре відома теза комуністичної теорії про поступове відмирання держави після ліквідації експлуататорського ладу і про перехід суспільства до комуністичного самоврядування трудящих. Це благе побажання ніколи не було втілено в життя. Натомість реальністю всіх без винятку комуністичних утворень стало інше — тоталітарна держава, заснована не на договорі, а на відкритому та явному придушенні групою вождів більшости громадян. Але якщо нове бездержавне суспільство комуністам не вдалося створити (втім, не знати, чи хотіли вони цього взагалі), то знищити стару державу й суспільство їм удалося пречудово.

Держава виступає як правова форма з визначеною формою правонаступности щодо законодавства і владних відносин. Саме ця правова форма була знищена більшовиками 22-го листопада 1917-го року, коли одним єдиним указом Рада народних комісарів скасувала геть усі закони Російської держави. Справжні причини цього акту маловідомі. Справа в тому, що того ж дня, але на кілька годин раніше державний Сенат (вищий владний орган суду й нагляду Росії, що пережив смуту 1917 р.) на своїх загальних зборах виніс рішення не визнавати Раду народних комісарів за орган, що був нав’язаний суспільству в результаті насильницького захоплення влади й, до того ж, не вписаний до системи державних органів Росії, визначеної Основними державними законами 1906-го року. Втім, було вже запізно, і постанову Сенату навіть не видрукували, оскільки «революційні» робітники сенатської друкарні відмовилися її набирати як контрреволюційну. Натомість згаданий декрет Ради народних комісарів, що скасовував усі діючі допіру закони Російської імперії, не лише був широко розповсюджений друком, але й донині фактично залишається чинним на території Росії.

Отже, знищивши право, більшовики, по суті, скасували імперію, чи пак державу. До речі, існують цілком формальні свідчення убивства більшовиками російської держави. Наприклад, залишався географічний простір, на якому до 25-го жовтня перебувала Росія, залишався народ, що ще недавно Росію населяв, але ні народ, ні територія самі по собі державою, зрозуміло, бути не можуть.

Свою власну державу більшовицькі вожді створювали заново, на порожнім «імперськім» місці, лише використовуючи підручний просторовий і людський матеріял. Тому зовсім не випадково, що і колишній прапор, і старий герб Росії були відразу відкинуті. На відміну від Тимчасового уряду, який ще намагався «гратися» із двоглавим орлом, відбираючи в нього скіпетр, державу, корону і провінційні герби або опускаючи долу (на візантійський штиб) крила, більшовики просто викинули цю «візантійську» спадщину на смітник історії.

Новий герб не мав жодних натяків на зв’язок із колишньою геральдичною символікою імперської Росії. «Простой рабочий молот / Упал па лунный серп. / Какие силы могут / Разрушить этот герб?», — риторично питала Н. Матвєєва. Справді, руйнувати будь-що було вже годі, оскільки держави з тисячолітньою історією більш не існувало. Точніше, вона розчинилася в Комуністичному Інтернаціоналі, ставши, на думку більшовиків, чудовим пляцдармом для світової соціялістичної революції.

Звичайно, не вся Росія скорилася цій нігілістичній волі. Опір більшовизму й активне, збройне, і пасивне протистояння продовжувалося багато років. «Якби в цей трагічний момент нашої історії не знайшлося серед Російського народу людей, готових повстати проти божевілля і злочинів радянської влади і принести свою кров і життя за Батьківщину, яка занепадає, це був би не народ, а гній для добрива безмежних полів Старого Континенту, приречений на колонізацію прибульців із Заходу і Сходу. На щастя, ми належимо до замученого, але великого російського народу», — писав у Парижі генерал Антон Денікін.

Антон Денікін

Там, куди приходили під час Громадянської війни 1917—1922-их років білі війська, відновлювався російський закон і порядок, діяли російські суди, адміністративні установи й державні влади, у тому числі, до речі, також державний Сенат, що засідав у Ялті до останніх днів білого Криму, себто до листопада 1921-го року. «Знищення більшовицької анархії і запровадження в країні правового порядку» (А. Денікін) незмінно ставилися на перше місце в списку задач білого руху. Колишня Росія ніби виникала там, звідки вдавалося вигнати більшовиків, і зникала відразу ж разом із приходом червоних військ. Коли ж поверталися більшовики, «батьківщина» знову ставала поняттям достоту «розірваним», чи пак «зруйновним».

Втім, попри те, що від середини 1930-их років комуністична система вже не руйнувала свою «батьківщину» цілеспрямовано, ця «батьківщина» руйнувалася сама. До 1950-их років ще діяла інерція сімейних моральних норм старого російського суспільства (теж далекого від ідеалу, особливо в останнє передреволюційне двадцятиліття), але не маючи в основі свідомого релігійного імператива, вона більш не відтворювалася в більшости нерелігійних родин. Звичку до сімейного укладу батьки не вміли передати дітям.

Крім того, руйнуванню родини у величезній мірі сприяли масові арешти, страти, висилки. У десятиліття ленінського і сталінського терору руйнувалися мільйони родин, побутові підвалини стали вкрай хиткими. Діти тисяч репресованих батьків відправлялися в дитячі будинки. Народжувати дітей за цих обставинах багато хто вважав за божевілля й безвідповідальність.

Іосиф Сталін із дочкою. 1935 рік

Що ж до інших, більш складних соціяльних форм колишнього імперського зразка на кшталт місцевого самоврядування, господарської громади, трудового колективу, то вони цілком були узяті під контроль комуністичної влади і зруйновані до кінця НЕПу. Нові ж економічні, соціяльні та політичні спільноти створювалися виключно зверху, бюрократично. Ці співтовариства були або мертві від народження, або використовувалися бюрократією для кращого контролю над суспільством.

«Новий світ» більшовики не побудували, але старий, звичайний людський, справді зруйнували «дощенту», намагаючись перетворити, і багато в чому перетворивши колишній державний лад імперії на «людський матеріял».

Частина 4 ОБРАЗ МІСТА В КУЛЬТУРІ 1920-ИХ РОКІВ

Джой-Пом-Дан

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабанне…

нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»

В. Сосюра

Загальне становище СРСР: революція доїхала до станції, вивантажується, і держава відбудовується.

Я. Бортник

…У 1934-му році столиця Української РСР перенеслася до Києва. Як це сталося? Принаймні не так стихійно, як 11-го березня 1918-го року, коли Радянський уряд переїхав з Петрограда в Москву, оскільки безпосередньою причиною переїзду послужив наступ у лютні 1918-го німецьких військ. Втім, якщо мова про суто технічні заходи, то досить буде згадати, що в обох випадках, і зокрема стосовно Харкова, цієї примарної «першої столиці», виїхало хіба що з півтора десятка більшовиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то, мабуть, варто-таки розглянутися трохи ширше.

Харків. Будинок Держпромисловости у процесі будівництва. 1929 рік

«Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне», — писалося натоді в офіційному речнику «Революція та національності». Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної евфорії часів Постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники й могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія Будинку «Слово», а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо «обагрені» революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового — Пом, у Любченка — Дан. «А за Тагайським мостом, де починається робітничий поселок — реальні результати капебеу», — приречено нотував автор спалених «Вальдшнепів».

Позаду у Харкова були зруйновані церкви й розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та червоних аґентів. Словом, активно підтримувало «новий порядок». Подальші часи були вже не такі веселі й героїчні. Зникли куряж, голярні і Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним домішком сюрреалізму. У 1960-их тут жив Е. Лімонов і помирав В. Єрмілов. У 1970-их збудували метро. У 1980-их відбувся перший в історії Радянського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські «Бітлз». Нарешті, у 1990-их роках у місцевому видавництві видали повного Альбера Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший «Макдональдс».

Сьогоднішній Харків кочує у своєму власному часі, і нажиті ним скарби — від багатонаціональности до плодів культурної взаємодії — виявляються на цьому шляху непотрібним балястом. У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим одягом, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні в народ це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» — розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их П. Тичина. «А він гарний, твій Харків?» — продовжує сумніватися у 1990-их М. Єлізаров.

Здається, у всіх історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виходили з магічних глибин слобідського ляндшафту до профанічних просторів соціюму. Тому по відношенню до першої столиці УРСР відроблялися чистою рефлексією. «Вийшов я з потягу в Харкові, зробив неспішне коло по місту й побачив, що це справді чудове місто», — писав А. Гайдар. «Я радий, що звідти вирвався — Харків жахливе місто», — сумнівався В. Маяковський. «Хто нахарків?!» — гримає при тому провідник у залізничній пляцкарті. «Я — на Харків», — озивається подорожній. «То давай прибирай!» — наказують споконвічно.

Загалом Харків — це місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це вщерть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. З неї нещодавно стартували політик О. Дьомін, художник В. Сидоренко, співачка М. Бурмака… Річ у тому, що для столичної, київської інтеліґенції існує проблема обслуговування. Для залишків харківської — такої проблеми немає. Тутешній владі інтеліґенція просто не потрібна, настільки завдання цієї влади далекі від публічної, відкритої політики. Скажімо, виділяють Музею Слобожанщини, який вже понад десять років існує у Харкові лише на папері, відповідне місцеперебування — офіційно, поважно й остаточно — а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого Управління культури.

Тож у Харкові не існує такої, як у Києві-столиці, продажности, але й немає можливости здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на видання принципово нового літературного журналу, який би був поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Як то: закривати «незручну» ґалерею «Український Засів» лише через те, що вона представляла сучасне українське мистецтво без «допомоги» Спілки художників; не брати на розповсюдження жадне з україномовних видань — до відродженої по місту мережі «Союздруку».

Вищезгаданий провінціялізм розпочинається з провінціялізму як місцевих можновладців, так і просто багатих людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куряжу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота і головне — вирішити свої проблеми з губернатором, а для цього журнали й художники не потрібні. Не кажучи вже про якусь там «Україну».

Поза тим існує також провінціялізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу хохломанську сіверянщину? Зрозуміло, що багато створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Федора з «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямі. Ми навчилися вирішувати ґлобальні, прокляті питання, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів і «єврейським питанням», але рівняння звичайного людського життя ми розв’язувати не вміємо.

Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині — у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а — бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.

Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів — у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.

Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки

І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації — спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.

Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному й якісному складі гуртується у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий поетичний гурт «Червона Фіра» на чолі з С. Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну і своєю мовою, якої ніхто не розуміє і не потребує. Так національне автсайдерство знаходить своє виправдання в ідеології грошового елітаризму. І чим вишуканіша мова подібного «державного» існування, тим ясніший розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших. Але яка там мова?! Як, наприклад, у випадку із закриттям вже всередині 1990-их років єдиної в місті ґалереї сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: «Цей, як його, „Український Засів“ закрити». І цей, як його, «Український Засів» закрився. Наче віко труни над черговим періодом «українізації». І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклятурою.

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Тож віко закрилося, і хоч відпочатку не було ніякої «першої столиці», а просто у наказному порядку до міста в’їхало півтора десятка більшовиків, хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п’яні; хоч і не було ніякого «трудового тилу», а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а в конкретному антиукраїнському середовищі… хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища… автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же ж не було?! А усе це — що таке?..

З-поміж згаданих подій в пам’яті залишаються якісь окраїнні, водевільні «роки життя», схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов’язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, третій від другого, зрештою, кожен з них від самого себе, оберненого на дев’яносто гуральняних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.

І крім метафізичного жаху і туги, інколи буває вільно відчути невтішну мудрість подібної уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобожанської Швайцарії із Степовою Гелладою включно.

Степова Геллада як Слобожанська Швайцарія

Как называется страна? Дались вам эти имена! Я из страны, товарищ, где нет дорог, ведущих в Рим, где в небе дым нерастворим и где снежок нетающ. Л. Лосев

Традиційна система стосунків, що споконвіку існували між державою і суспільством, а також мистецтвом і суспільною ролею окремих його видів, останнім часом, як стає бачити, значно змінилася. У відповідний спосіб змінилися й орієнтири та стратегія теперішніх мистців в Україні, що примусили останніх по-новому глянути на самий сенс сучасного мистецтва. Себто на очі стає проблема актуальної теорії «оновленої» культури, явищем якої нині вільно вважати хіба лише внесення «профанного» елемента в поле традиційного культурного дискурсу, що, у свою чергу, тягне за собою обов’язковий момент переоцінки цінностей.

Так уже виходило, що протягом численних своїх письменницьких мандрів авторові сих рядків завше випадало займатися згаданою «переоцінкою» достотно на марґінесі, себто у найвіддаленіших місцях рідних, і не дуже, міських меґаполісів. Мабуть, не варто було б наразі зупинятися на розгляді містичної мапи тих харківських салтівок і роганей чи московських мар’їних і бібірєвих, якби їхня окраїнна філософія цілком за М. Фуко не перекидалася тихою сапою на центральні райони соціокультурної структури — туди, де, здається, обов’язково мусить відбуватися щось безумно важливе. Натомість уже тут…

Час побіля тих випомпованих усіма столицями світу слобідських «свердловин духовности» тягнеться повільно й ліниво. Зміна царя у першопрестольній і районного депутата чи дільничого міліціонера на місцях обертається лише млявою чехардою крамничок та незначною реорганізацією роботи місцевої пивної. Відстані, розраховані «прорабами перестройки» на недалеке «світле майбутнє», тут пригнічують і приголомшують. Джерелом такої загарбницької архітектури «аванґарду» на колишніх приміських колгоспних полях, без сумніву, було ліве мистецтво. Його основа, як знати, — «на твій безумний світ — один одвіт — відказ». Звичайно, добре, якщо на стіні музею висить картина Пікассо і відмовляється від світу — це її особиста справа. Якщо ж подібним чином поводить себе забутий богом міський мікрорайон, то життя в ньому перетворюється на суцільну пригоду. Свого часу авторові сих рядків довелося саме через це розлучитися з близькою людиною: дівчина не знала, не хотіла й боялась харківської Салтівки свого коханого, куди люди вростають наче в бурштин — безвиїзно. На цих засніжених вулицях краще жити, ніж гостювати. Тут можна спокійно зустріти старість і вмерти, що й зробив авторів дід, довголітній український політв’язень, завсідник численних виселок і пересилок, завітавши до онука на якусь пару-трійку днів з далекої Галичини.

Як правило, тамтешній барліг письменника чи художника знаходиться на найвищому поверсі якого-небудь експериментального хмарочосу, обов’язково поблизу об’їзної траси, куди його занесла нещаслива доля. Загалом же вищезгадана урбаністична архітектура — це життя навпаки. Якщо, скажімо, існує місто, до того ж, всесвітньо знана слобідська столиця — не буде міста, а буде дезурбанізація. Але якщо основою дезурбанізованого пейзажу є приватна хатинка під стріхою, де й місця лише для молитов, — не буде хати. Буде монстр-хмарочос посеред колгоспних полів, відданих владою зубожілим абориґенам під городи, аби на мітинґи не ходили.

З висоти свого поверху, своєї, мовити б, соціяльної ніші, дивиться мистець на свій засніжений край. Здається, що там, біля нього, вже немає Бога, проте повітря бракує також для пекельного смутку: так, з десяток мільйонів молекул озону, зимно, темно й самотньо. Він курить на кухні, підпираючи спиною своє минуле, в якому Светоній, Монтень і обов’язковий Розанов (позаяк Розанову завжди було до тебе діло, а це ж так важливо, адже сьогодні нікому ні до кого нема ніякого діла!). Таке враження, що одного дня він вистрибнув за борт, а корабель Великих Звершень пішов собі далі, причому й досі невідомо, хто з них справді порятувався: люди на кораблі чи мистець на кухні? Трапляється, хтось із тих пасажирів, що, наче коти, — так і залишилися з «незалежницькими» бантами на грудях, добивається, нарешті, до нашого мистця. Мовляв, половина людства на землі живе з надіями на краще! Але мистцеві, виявляється, цілком достатньо тієї половини, і, зачинивши двері за метушливим приходьком, він спішить дослухати до кінця свого нескінченного Сальваторе Адамо і додивитися бійку горобців на підвіконні. Здається, вже сьогодні він свято переконаний у тому, що в сучасної української культури є тільки одне майбутнє: її минуле.

Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки

Культура культурна, відказує він по телефону на запрошення до чергового «круглого столу», тільки тому, що вона мертва — не варто її відроджувати. Воістину всі ми ще встигнемо коли-небудь стати культурою, натомість «живим» життям — уже ніколи! І розливається нудьгою другий том Монтеня, і знову має слушність невгамовний Дерріда, коли значить, що ми живемо в «кінці кінця» і що сей постмодерністський період вже ніколи не завершиться.

Відтак, коли дивишся зі свого харківського акрополя на далекі вогники, які одиноко мерехтять в темряві, наче золоті зуби у страдницькому роті Паніковського, то розумієш, що серце Европи і твій дім — тут, і що без цього не було би тебе і всього того, що ти любиш. Загалом тут усе якось інакше. Сидиш собі, не маючи потреби в жадному з жителів планети, сидиш, дослухаючись до нічних шерехів та розмов за стінами фанерної долі, де, можливо, буяє життя, а ти, бляха-муха, все одно сидиш, наче інвалід після чергової спроби суїциду. Про погоду надворі взнаєш з відблисків на шибці, про настрій подружки — з хлюпотіння води у ванній, про ставлення Гондурасу до Парагваю — з мерехтіння на стелі телевізійних тіней. Подібне бачення — це світо-бачення, себто те, що збирає докупи все разом, витворюючи своєрідний образ епохи індивідуалізму, супроти розрекламованої сучасної американської політики «ґлобал вілідж», чи пак «тотального села». Також подібне чуття — це схоплення музики часу — і зовнішньої, і тайної, з усіма її напівтонами у будь-якому регістрі.

Автора таких писань наразі дуже легко звинуватити в соціяльному песимізмі та дріб’язковости, хоча йому ходить лише про максимальну полісемію. Мовляв, якщо існує вільний підприємець і вільний селянин, то чому вільні художники, літератори та журналісти, якщо вони ніде не притулилися служити, в очах закону й досьогодні — ніхто: ті ж самі тунеядці-нероби, хіба що саджати поки не звелено. Також зрозуміло, що таке «брюссельське мереживо» письменницьких рефлексій, де за означенням О. Мандельштама, все тримається лише на проколах, прогулах та розтинах творчого повітря, наразі абсолютно непридатне в якости посібника з проблем світобудови. Проте це вкрай необхідно тим, хто хотів би порозумітися із самим собою — з естетичної точки зору в першу чергу. Тож сучасних мистців вільно розділити на тих, хто намагається навести лад в усьому світі, і тих, хто наводить лад у самому собі. Причому навіть ті останні інколи не розуміють, що у вищеописаному добровільному вигнанні ними набувається дещо набагато більше за написаний текст чи успішно продану картину, а саме — внутрішнє бачення. І лише осліплені забобонами чи задурені пропаґандою схильні вважати, що подібне «вигнання» прирікає мистця на німоту. Можливо, теперішня влада, засуджуючи його на остракізм, також і собі гадає, що мистець задихнеться там, на «внутрішній еміґрації». Але такого штибу метафори значною мірою облудні. Тому що мистецтво — ґрунт для самого себе: воно живиться не стільки соками життя, скільки спогадами й фантазіями, не стільки тим, що стовбичить в уяві художника. Чергове Ріо Інженейро, до прикладу, де цілу ніч можна проговорити з приятелем про Фіхте з Вермеєром, жадного разу не закинувши йому про партію «Снікерса», і де слово «мистецтво» тісно пов’язане зі словом «свобода», яка, у свою чергу, не пахне попкорном і бананами.

Можливо, все вищесказане, леґітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі. Адже він складається не з речей, а з процесів, і будь-яку думку не можна висловити об’єктивно, позаяк неможливо виключити спостерігача з процесу спостереження. Також у всесвіті людської культури не існує нічого ґрунтовного чи другорядного, така система — це павутиння рівнозалежних і однаково важливих процесів, тому що за всі часи пізнавання світу переходило не від частки до єдиного цілого, а навпаки — від нагромадження смислів до загубленого у містичних блуканнях потаймиру, проте завше незалежного «я». Тому сьогоднішній мистець аж ніяк не винахідник, а скоріше збирач і хранитель згаданих смислів. Він не автор, а співавтор нової спільноти, який допомагає сучасному всесвітові культури, що допіру був необачно розділений колективістським позитивізмом на дрібні частки, знову об’єднатися в єдине ціле. Це цілісний та синхронний світ свідомих свого покликання одинаків, в якому немає нічого окремішнього, зайвого чи непотрібного, а є натомість кристалізована вічність падаючого снігу, себто суцільна гармонія і призабута «краса життя».

Харків. Сквер 12-го листопада. 1930-ті роки

«Мікроби комунізму»: Український радянський аґітпроп 1920—30-их років

Я давно вже не читаю товстих журналів, — посміхнувся Булґанін. — Відкриваєш який-небудь «Новий мір», читаєш одну сторінку, другу, третю… а на дванадцятій розумієш, що це ніякий не новий мир. А дуже, дуже старий.

В. Сорокін

«Мікробом комунізму», як знати, цілком поважно, ба навіть з пролетарською гордістю, називали у 1920—30-их роках радянську пресу. «У випадку війни „Мікроби комунізму“ полетять через фронт в аґітнабоях з ґазетами, літературою, — лунало в офіційному заклику 1926-го року. — Ворогам Радянського Союзу теж доведеться летіти. Недалеко той час, коли „Вісті ЦBK“ стануть звісткою Світового Союзу Радянських Соціялістичних Республік».

Розглядаючи літературно-мистецьку періодику 1910—1930-их років, цікаво простежити деякі історико-культурні тенденції. Передреволюційна періодика відрізнялася підвищеною кумедністю лише в імперській Росії, де широко існували суцільні сатиричні видання з характерними назвами: «Жупел», «Спрут», «Овід». Натомість скромні малоросійські спроби видавати невеселий, але патріотичний «Хлібороб», «Слобожанщину» чи «Сніп» наражалися на спротив суворої царської цензури. Звідси сакраментальне «невесело тепер в Україні», присутнє в усіх звітах щодо періодичної української преси того глибоко імперського часу.

Гнат Михайличенко

Одним із перших актів епохи НЕПу був дозвіл у листопаді 1921-го року на заснування приватних видавництв, тож якщо у 1920-му році в УСРСР існувало близько 136 журнальних назв (російською та українською мовами), то в 1923-му їх було вже більше 250-ти. Загалом 1920-ті роки визначались розквітом творчих ініціятив і сполученням уже поліграфічного, а не тематичного аскетизму з естетичним шармом не лише в Росії, де з-поміж іншого існували такі екзотичні видання, як селянський «Лапоть» і футуристичний «Новый Леф» але також у Радянській Україні, де відповідно, виходили «Плуг» і «Нова Ґенерація». Деякі видання були направду знаковими, складаючись із кращих письменницьких кадрів того часу. В Росії це був згаданий «ЛЕФ» з культовим В. Маяковським, або дитячий «Ёж», пов'язаний з іменами Д. Хармса, А. Введенського, Н. Олєйнікова, С. Маршака. В Україні — «Червоний Шлях» з М. Яловим і М. Хвильовим, «Пролітфронт» з М. Кулішем, Ю. Яновським, Г. Епіком, «Нова Ґенерація» з М. Семенком і Ґ. Шкурупієм та ін.

Валер'ян Поліщук

Згодом такі журнали 1920—30-их років в Україні, як «Глобус», «Життя й революція», «Шляхи мистецтва», «Критика», «Книгар», «Плуг», «Гарт», по суті, сформували «періодичну» історію української радянської літератури. Звісно, вони політично відходили від реакційно-дореволюційної преси, але в силу відсутности будь-яких інших ознак періодичного життя в Україні за «клятого царату» свідомо успадковували кращі традиції «буржуазного» журнального періоду, до якого належали «Літературно-науковий вісник», «Киевская старина», «Правда» чи «Житіє і слово».

Сьогодні вже неважко пояснити, яким чином редактором першого радянського літературного журналу «Мистецтво» в Україні був призначений безпартійний футурист Михайль Семенко. Адже ярлик «перших хоробрих», що вплинув на дружбу літератури з державою, крім співробітника В. Еллана-Блакитного, навішували на героїчну боротьбістську трійцю Чумак — Михайличенко — Заливчий, але аж ніяк не на розхристаного футуриста. У чому ж справа?

Просто в якийсь момент революційної плутанини ліві погляди М. Семенка імпонували новопосталій радянській владі, а її пролеткультівський антагонізм щодо традиційних форм мистецтва цілком улаштовував самого «футуроруба в незайманих лісах української літератури». До того ж, на відміну від співредактора Г. Михайличенка, відправленого в 1919-му році на фронт, М. Семенко не був партійним функціонером, умів скидати попутників з «корабля історії», «палити свій Кобзар» і дружив з молодими письменниками. Тому на всі футуристичні ескапади Михайля начальство дивилося крізь пальці.

Фронтиспіс до альманаху «Літературний ярмарок». Художник І. Падалка. 1929 рік

Для журналу «Мистецтво», який виходив друком у 1919—20 pp., усе погіршувалося тим, що виникло це видання на хвилі короткочасної перемоги старих партійців над великоросійським шовінізмом у Всеукраїнському комітеті з літератури. Ясно, що журнал підтримував революцію, відображаючи політичну ситуацію і намагаючись не нагадувати журнал «Музагет», себто свого буржуазного попередника. Таким чином, «Мистецтво» увінчало сподівання старої ґвардії українських більшовиків щодо леґалізації національної літератури в нових умовах. А там хоч трава не рости. Вона, в принципі, більше й не росла, хіба що на обкладинці журналу роботи Г. Нарбута.

Надалі у 1920-их роках, удавшись до трюку «українізації», КП(б)У пропаґувала розвиток літературно-організаційної та видавничої діяльности. Література розцвіла буйним цвітом, і справді «буйні» були одразу виявлені й узяті на облік. Так, однією з недобитих «націоналістичних» груп виявилася «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), у чиїх виданнях не особливо вітався клясовий аспект розподілу на «чужих» і «своїх».

Не дивно, що аґресивна позиція ВАПЛІТЕ в середині 1920-их років, коли «українізація» активно підмінювалася ідеологічним контролем, втягла організацію в болото «літературної дискусії». Зокрема, президент ВАПЛІТЕ М. Хвильовий підняв питання про російське домінування в українській культурі, а також про явну підтримку такої угодницької політики з боку рідної партії та радянської уряду. Реакція на це нахабство не забарилась, ВАПЛІТЕ перестали вважати за літературну «школу», назвавши черговим політичним ухилом, і весь цей культурний балаган підверстали під протистояння в таборі націонал-більшовиків. Скрипник — на Шумського, Хвиля — на Хвильового, і опозиція, як завжди, була зломлена. Так, у «Зошиті першому» ВАПЛІТЕ, виданому в Харкові 1926-го року, вчуваються злочинні відгомони памфлетів М. Хвильового, назагал огріхи в статтях «До розвитку письменницьких сил» О. Досвітнього, «У боротьбі за пролетарську естетику» О. Слісаренка і «До проблеми образотворчого мистецтва» О. Довженка, тож видання прикрили. Як і саму «Вільну академію пролетарської літератури», розпущену в січні 1928-го року.

Найцікавішим явищем з літературної періодики цього часу можна назвати харківський місячник «Літературний ярмарок». Дванадцять випусків цього не-групового альманаху вийшли в 1928—30 роках у Харкові, тодішній столиці Радянської України. «Літературний ярмарок» вважався найвищим досягненням української журналістики, цілий рік будучи неофіційним форумом кращих представників письменницької братії, утягненої в партійну свару про форму і метод, Україну і Росію, а також про буржуазну заразу націоналізму. Оскільки наказом зверху небезпечна «літературна дискусія» у той час була «успішно» завершена, а «Вільна академія пролетарської літератури» під проводом М. Хвильового розігнана, то «Літературний ярмарок» залишався, по суті, єдиною трибуною, з якої звучала критика влади. Містифікації, пародії, літературні алюзії — усе летіло в топку нонконформізму. Коли ж ворохобна редакція заїкнулася щодо сумнівної вигоди партійности в літературі, альманах прикрили. Як, власне, і саму літературу, що віднедавна перетворилася з «української» на «пролетарську».

Обкладинка часопису «Гарт»

Але залишилася архівна пам’ять «ярмаркової» пори. На строкатій суперобкладинці — панно А. Петрицького, на титулі — незмінна ґравюра І. Падалки. Усередині «Літературного ярмарку» — ілюстрації Падалки, Каплана, Бризкіна. Тут друкувався і культовий «Вертеп» А. Любченка, і «Шахта Марія» І. Дніпровського, і «На імлистому світанку» Г. Косинки — упереміш із кумедними авторськими монологами й саркастичними інтермедіями. Словом, столичний письменницький флер як весела агонія перед вступом у літературний колгосп соціялістичного реалізму.

Що ж до харківського журналу «Аванґард», то ситуація була не зовсім весела. До творчости його редактора, поета-конструктивіста Валеріяна Поліщука обережно ставились навіть його колеґи по революційному цеху. Ризиковані концепції на кшталт «ліжка для кохання», зробленого на пару з приятелем В. Єрміловим, порнографічна поема «Онан», культивування «полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці», а також гасла в стилі «хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь» не могли не ранити кондову пролетарську моральність. Утім, видавання в 1928-му році журналу «Аванґард» уберегло В. Поліщука від гнівного суду новонародженого соцреалізму, оскільки під шумок будівельної мегаломанії його конструктивізм, машинізм і динамізм зі спіралізмом вкупі виявилися цілком доречними. «Навчити людей доцільно, послідовно й революційно мислити в галузі мистецтва — є одне з найпочесніших завдань аванґарду», — бадьоро проголошували конструктивісти.

З часом аванґардні пошуки накрили мокрим партійним рядном і, незважаючи на всі загравання В. Поліщука з пляновим будівництвом, редактора «Аванаґарду» нарекли шарлатаном і пляґіятором, оскільки в 1928-му році Країну Рад цікавив уже не конструктивізм і легковажна естетика маскульту, а банальна важка промисловість. Подальші «індустріяльні» експерименти В. Поліщука і В. Єрмілова хоч і вважали за «революційні», але числили по відомству глибоко аполітичних. Зокрема, В. Поліщуку після закриття «Аванґарду» у 1929-му році довелося перекваліфікуватися в ідеологічні кербуди, викорінюючи антимарксистські елементи вже на інших ділянках партійного фронту.

Неабиякий універсалізм вільно було закинути також «Універсальному журналу», що почав виходити в Харкові 1928-го року, адже видання це було універсальним не тільки в літературному сенсі. Виникнувши наприкінці 1920-их років, після закриття багатьох «місць друку» ілюстрований щотижневик, який мистецьки оформлювали І. Падалка й А. Петрицький і в якому публікувалася еліта тодішньої пролетарської літератури, вже в принципі не міг дозволити собі політичну фронду і творчий експеримент. Згадана еліта в особі Ю. Смолича, Ю. Яновського і М. Йогансена гуртувалась навколо журналу, будучи, по суті, витиснута з колишніх «бунтарських» видань і веселих колективів, а тому рішуче відкидала донедавна модні «націоналістичні» гасла та усілякий «формалізм», батьком якого, до речі, донедавна вважався той самий М. Йогансен. «Народжений повзати літати не може», — із властивим йому сарказмом іронізував з приводу журналу «УЖ» М. Хвильовий.

Утім, журнал був чудовий не лише як «універсальний» притулок розжалуваних романтиків, але також як еталон безвідповідального віталізму й безприкладного конформізму. У ньому вільно було надибати обов’язковий фоторепортаж «Родина Ульянових у Києві», і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» Ю. Смолича, і скетч на злобу дня «Юлій Цезар в автодорі» А. Чернова, і зразково-показове краєзнавство «Харьков — Харків» В. Іволгіна про те, як жити стало краще, жити стало веселіше. Цілком симптоматично виглядало також опубліковане в журналі редакційне кредо: «Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики щодня». Здається, більшого було не треба для побудови не дуже розвинутого, як виявилося, соціялізму.

Обкладинка часопису «Плуг» 

Літературний процес Задзеркалля

Пролетарська література є процес. Наша доба — початок цього процесу. Художній твір нині є той, що близький до дійсности та зрозумілий для цілої кляси, потрібний їй.

В. Коряк

У ХІХ-му столітті літературному критику належало мати «систему», себто більш-менш виразний літературний світогляд, а також поле аксіом, які б указували, що добре, а що погано в художній словесности, ще й коло гідних уваги тем, канонічний список імен і зразкових творів. З цим інструментарієм критик брався за новодруки без жадних побоювань. Згодом, коли імперська словесність слідом за Ф. Достоєвським визначилась, «чи твар вона тремтяча, а чи право має», літературно-критичні системи розпалися, оскільки був утрачений смак до систематичної філософії. Стало можливо судити про той чи інший твір, виходячи з нібито клясичних, кантівських принципів, себто тицяючи пальцем в «зоряне небо над головою», не обов’язково маючи «моральний закон всередині себе». І критиці довелося відмовитися від домагань учити письменників, як треба писати, відкинувши увесь свій попередній традиційний досвід. Довелося відкинути чи ледве не всю традиційну літературну критику. В СРСР таке назадництво після 1930-го року призвело до того, що література під вивіскою соціялістичного реалізму стала нащадком другорядних представників клясичного реалізму ХІХ-го сторіччя, а соціологічна критика виродилася в ідеологічну.

Обкладинка книги Д. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури», 1928 рік

У ранні пореволюційні роки «критичний» диктат щодо літератури не деталізувався, а був виражений в елементарних вимогах, пред’явлених до ідеології художнього твору: царська Росія була погана, а Жовтень означав вершину художньої якости. Протилежну думку могли висловлювати лише «неґативні» герої. Натомість із початком 1920-их років вирішення літературних завдань тісно переплелося з задачею вироблення соціяльної поведінки. Тож висловити власну лояльність до влади у відповідній анкеті для автора було замало, і питання радянської світоглядної позиції мусило вирішуватися всередині самого твору. «Попалили денек-другой из ружей / и думаем — / старому нос утрем. / Это что! / пиджак сменить снаружи / мало, товарищи! / Выворачивайтесь нутром!» — значив із цього приводу В. Маяковський. Саме ця риса новонародженого тоталітарного суспільства, а не життя в умовах диктатури зіграло фатальну ролю для літератури радянського часу.

Літературний процес 1920—30-их років уявляв собою організований рух, кожен з елементів якого — від футуристів і пролетарських письменників до «попутників» — визначався, у свою чергу, або вектором літературної еволюції, або соціяльним вектором. Влада не обмежувалася заохоченням визначеної нею для існування літератури — аґітаційної чи пропаґандистської. Вона впливала на всю літературу без винятку, примушуючи її орієнтуватися не на власні творчі задачі, не на матеріял, що вільно обирається, а виключно на панівну ідеологію. При цьому конкретний зміст ідеологічних установок мінявся іноді раптово й непередбачено, але це було не так важливо. Важливий був сам принцип підпорядкування ідеологічним схемам біжучого моменту.

Частина літераторів покірно слідувала ідеологічним установкам, решта шукала «творчі» ніші, намагаючись уникнути безпосереднього слідування партійним догмам, а дехто писав «у шухляду». Таким чином, українська радянська література 1920—30 років складалась із продукту як літературної, так і соціяльної еволюції, що, безперечно, формували вибір сюжету й типу героя, і вибір жанру, і вибір стилістичних стосунків автора з текстом. Втім, з часом звичка «наступати на горло своїй пісні» стала витісняти здоровий потяг до «стихійної» творчости, а не писання на соцзамовлення. «Чому „дитинство“, „любов“ і т. ін., наприклад, повага до старших, батька з матір'ю тощо — усе це заборонено в нас? — питався М. Пришвін 1930-го року. — Немає більш жадного сумніву, що неуки, негідники й т. ін. не самі це роблять, а згідно з духом соціяльної революції, що всі люди, навіть Сталін, не знають, що роблять, і їхня свідомість є насправді не знанням, а одержимістю».

Утім, соціяльний тиск на літературу не був такий імперсональний, і кожна постанова мала свій підпис: ЦК ВКП(б)У. Натомість, беручи суто по-людськи, можна ствердити, що «наступав на горло своїй пісні» кожен з авторів 1920—30-их вже не стихійно, особисто чи необачно, але за допомоги реґляменту, який складався з вимог цензурного характеру. Наприклад, уже через рік після свого створення у травні 1923-го року Головліт СРСР розробив і розіслав «Інструкцію про порядок конфіскації і розподілу вилученої літератури». «Вилучення (конфіскація) відкрито виданих друкованих видань здійснюється органами ГПУ на підставі постанов органів цензури, — значила інструкція. — Доробок, призначений до знищення, приводяться в ГПУ в непридатність до вживання для читання, після чого може бути проданий як сировина для переробки в підприємствах паперової промисловости з нарахуванням отриманих сум у доход скарбниці за кошторисом ГПУ».

Утім, населення УРСР зазвичай обходилося власними силами. Чудовим прикладом на це слугує хоча б перший том уцілілого у вирі революцій та імлі репресій видання «Десять років української літератури», укладеного А. Лейтесом і М. Яшеком 1928-го року в Державному видавництві України. Перший том історії української літератури з-під пера її офіційних літописців, безумовно, цікавіший за свого брата-близнюка. В другому зібрано безликі статті та гучні маніфести, а отут — якраз лики, портрети й біографії першопрохідників, що намагалися облагородити мурло міщанина, яке невпинно насувалося. Про те, що з цього вийшло, якнайкраще розповідає скалічена фотоґалерея письменників 11920-их років, багато з яких лише нещодавно повернулися в офіційний ряд радянської літератури, будучи реабілітованими, але не прочитаними. Справа в тому, що сьогодні навряд чи можливо відшукати екземпляр «Десяти років української літератури» без цензурного бузувірства часів Розстріляного відродження. Отже, книга зяє вирізаними та замащеними чорнилом іменами, вилученими портретами й вихолощеною пам'яттю. У цьому її безумовна цінність, оскільки як інакше передати шаленство сталінської жандармерії, яка живцем краяла українську радянську літературу в її десятилітньому, по суті, новонародженому ізводі? Ще абсурднішим видається це культурне варварство, коли зауважити, що ідеологічним «ремеслом» частенько займалися не відповідні цензурні органи, а безпосередньо законослухняні читачі Країни Рад. Щоразу, по мірі того, як високе начальство викреслювало з рядів пролетарських письменників черговий неблагонадійний «елемент», обиватель хапався за серце, а потім за звичні ножиці і слухняно вирізував портрет репресованого автора — своєрідне віконце у світле майбуття — у своєму примірнику «Десяти років…». Інакше стільки ж років йому світило б сонце Сибіру.

Будівництво соціялізму. Плякат Н. Котова. 1927 рік

У післявоєнні роки офіційне визначення «український радянський письменник» стало загальновживаним і збереглося до кінця радянських часів. Межа між «вітчизняним» і «закордонним» літературним процесом визначилася лише в середині 1920-их, коли від’їзд з СРСР в інші країни став вважатися за еміґрацію. Від цього часу інформація про українське зарубіжжя стає більш одіозною, а згодом і зовсім зникає, натомість за літературою в УРСР закордонні автори, звичайно ж, спостерігали. Втім, західні творчі здобутки до Країни Рад потрапляли, їх привозили різноманітними шляхами — від дипкур’єрських до письменницьких. Поки сталінська «залізна завіса» остаточно не перекрила доступ культурної інформації із Заходу, зарубіжні надходження ще мали своє авторство. Згодом «залізна завіса» стала зручним захисним механізмом для радянського «творчого» пляґіяту щодо західньої культурної (і не лише) продукції, адже можна було «позичати» будь-які ідеї без задньої думки про авторські права.

Так, автор слів до гімну радянської піонерії поет А. Жаров згадував: «Спеціяльним рішенням Бюра ЦК РКСМ „пропонувалося написати піонерську пісню — марш“. За порадою довелося звернутися до старшого товариша — Д. А. Фурманова. „Становище безвихідне!“ — сказав я йому мало не плачучи. „У більшовиків безвихідних становищ не буває!“ — відповів Фурманов. Пропозиція була така: відштовхнутися від чого-небудь вже відомого. Цілою компанією ми вирушили до Великого театру на Фауста, і там хтось звернув увагу на марш вояків: „Вежі, зубцями / нам підкоріться! / Діви-гордячки, / Нам посміхніться“. Кілька днів я блукав, скандуючи цей чотиривірш. Повторював я його доти, доки не написав інший — тим самим розміром: „Взвейтесь кострами…“ і т. д. Я запозичив, отже, з „Фауста“ лише ритмічний хід для свого тексту. А комсомолець Сергєй Дешкін, учень музичного технікуму, звичайно, позичив звідти ж музичний хід для мелодії, написаної ним на мої слова. Так народжувалась перша пісня юних піонерів нашої країни».

Так само безборонно переносився на радянський культурний ґрунт доробок західніх авторів, який привозив у Росію поет-культуртреґер В. Маяковський.

«Володя дуже часто їздив за кордон, — згадував фотохудожник А. Родченко в 1926-му році про вищезгадану „культурну“ місію В. Маяковського. — За мапою поїздок, яку зараз робить Варвара (Степанова. — І. Б.-Т.), з'ясувалося, що на рік він їздив по колу 4 рази. Але тоді це було мало помітно, що його нема в СРСР або в Москві. Точніше, зовсім не було помітно. Не було ніяких зборів, прощань, зустрічей, він так само продовжував друкуватися в газетах, надсилав вірші, а коли приїздив, то одразу ж виступав із доповіддю та новими віршами.

Він привозив цілі валізи журналів, каталогів, книжок. Усе це віддавав Осі (Брік. — І. Б.-Т.), тож в його кімнаті був цілий склад. Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната, тож треба її при музеї відновити.

Коли приїздив Володя, Ося страшенно пожвавлювався, він показував нам привезене, пояснював, перекладав і т. д. Натомість Володя продовжував бути таким, як завжди. Він нічого не розповідав, не показував, не сперечався. Ніби й не їздив нікуди й лише вчора тут сидів.

Зате — на виступах й у віршах інша справа.

Мені здавалося що вдома він саме тому й не розповідав, щоби не повторюватись і не втрачати настрою.

Ми вже звикли, що все розповість і розтлумачить Ося.

Після Осиного перегляду та використання в пресі всіляких новинок, журнали з книжками роздавалися за фахом — мені мистецтво й фото, Жемчужному — театр і кіно, Лавінському —  скульптура та архітектура, ще й іншим — кому що треба.

Таким чином, і пресу, і нас Володя інформував щодо культури й мистецтва Заходу».

Александр Родченко й Варвара Степанова. 1922 рік

Як козаки до Сталіна їздили

И к нему, в его сердцевину, Я без пропуска в Кремль вошел, Разорвав расстояний холстину Головою повинной тяжел. О. Мандельштам

Тиждень української літератури в Москві, що тривав 5—15-го лютого 1929-го року, почався ще до його офіційного відкриття. 7-го лютого в ЦК ВКП(б) працювала нарада, на якій з доповіддю виступив Андрій Хвиля, доповнили його І. Кулик, С. Пилипенко та І. Фалькевич, голова Головліту України. Згодом, а саме 3-го лютого 1929-го року, в 2-ій годині дня, до Москви приїхало понад 50 літераторів і 12 представників світу мистецтв: П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Епік, О. Досвітній, О. Вишня, І. Микитенко, І. Кулик, Л. Первомайський, Г. Юра, Л. Курбас, О. Довженко та ін. Були відсутні політично неблагодійні «неоклясики», а також політично підозрілі письменники з об’єднання «Західна Україна». Гостей зустрічав П. Кєрженцев, завідувач відділу друку ЦК ВКП(б). Увечері того ж дня відбулося знайомство з письменниками в будинку Ґерцена за участи Б. Пільняка, І. Сєльвінського, В. Маяковського, А. Безіменського та ін.

Наступного дня в Будинку Спілок доповідав В. Коряк і виступав з привітальним словом А. Луначарський. «Смішно подумати, — манірничав Анатолій Васильович, — нам зараз набагато легше зазнайомитись із англійською літературою, аніж з такою близькою українською…» Звісно, Анатолій Васильович лукавив, адже нещодавно, а саме в березні 1927-го року на Шевченківському вечорі він виголосив, що українська мова не пристосована до вимог культури і в минулому існував лише один великий клясик — Тарас Шевченко, якого нині наслідує самий лише одеський поет Едуард Багрицький. Але не менш «забудькуваті» виявилися члени делеґації українських письменників, яким добре було знати про нещодавнє непорозуміння, що сталося між М. Ґорьким і О. Слісаренком.

Отже, з історії знати про дещо перекручений факт того, як у 1926-му році письменник О. Слісаренко, на той час редактор видавництва «Книгоспілка», звернувся до М. Ґорького з пропозицією скоротити для молоді й, переклавши українською, видати його повість «Мати». Відповідь з острова Капрі, де натоді сибаритствував Ґорький, була така: «Шановний Алєксєй Алєксєєвіч (хоч по батькові Слісаренка звали Андрійович. — І. Б.-Т.), я категорично проти скорочення повісти „Мати“, мені здається, що й переклад цієї повісти українською говіркою так само не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, маючи одну й ту саму мету, не лише затверджують різницю між говірками — намагаються зробити з говірки „мову“ — але ще й пригнічують тих великоросів, які виявилися меншістю в межах даної говірки».

Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, М. Хвильовий у своїй статті «Україна чи Малоросія» назвав Ґорького російським шовіністом.

У своїх мемуарах Ю. Смолич спробував було перевести цю скандальну історію на суто літературний анекдот в стилі «Повісти про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». «Так було, скажімо, з листом Максима Ґорького, — значив Ю. Смолич: — в неґативній реакції на цей лист в письменницьких колах значною мірою завинив саме Олекса Андрійович. Олекса Андрійович — головний редактор видавництва „Книгоспілка“ — звернувся до Олексія Максимовича (що проживав тоді ще на Капрі) з пропозицією видати роман „Мать“ українською мовою. Зазнайомившись з текстом перекладу, Олексій Максимович заперечив проти цього видання. Я не пригадаю вже точно тексту листа Ґорького, але причиною відмови Олексія Максимовича була неточність, самий мовний ключ перекладу, що, на його думку, знижував зміст і самий мовний ранжир твору — через зловживання провінціалізмами і діалектизмами».

Насправді ж М. Ґорький не мав тексту перекладу своєї повісти «Мати», оскільки на нього українська «Книгоспілка» у згадану пору ще не отримала дозволу. Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи. Так, приводом до написання В. Винниченком «Одвертого листа до М. Ґорького» стала незгода російського письменника дати дозвіл на переклад його творів українською мовою, про яку В. Винниченко почув від членів родини М. Грушевського у травні 1928-го року. «Побачення з Грушевськими… — нотував письменник. — Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Ґорького в українському питанні. Єфремов від Академії наук звернувся до Ґорького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Ґорький відповів, що він уважає українську мову за „искусственный язик“ і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він називав українську мову „наречием“, — підтверджується. Отже можна писати йому „привітання“. Чи надрукують тільки „Українські Вісті“?..»

Анатолій Луначарський

«Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького» був надрукований паризькою газетою «Українські вісті» 19-го листопада 1928-го року. «Літературна Україна» передрукувала його лише 10-го травня 1990-го року. «Розуміється, нічого нового і особливого в цьому факті немає, громадянине Ґорькій, — листував В. Винниченко щодо вищезгаданого інциденту. — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а „нарєчіє“. Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Ґорькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Ґорькій, що Ви вважаєте українську мову за „нарєчіє“. Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем „нарєчіє“.

В цьому слові, громадянине Ґорькій, — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Ґорькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія“ служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербурґ і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Ґорькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: „Никакого украинского языка не было, нет и быть не может“. А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

Усім ідеологам цього закону, починаючи з Валуєва, переходячи через союз Русского Народа і кінчаючи Вами, відомо, одначе, що це філологічне „переконання“ Валуєва не помогло».

Олекса Варавва

Міжнародного скандалу з цієї історії, звичайно ж, не вийшло, але в українських радянських колах вона мала «літературне» продовження. «Відмова Ґорького вразила Олексу Андрійовича, — веде далі Ю. Смолич щодо свого приятеля О. Слісаренка, — він порахував її „барською“, вбачаючи в ній нетолерантне ставлення до української мови взагалі. А перекладач — Варавва, — вхопившись за цей лист, пустив поголоску, що Ґорький взагалі вважає українську мову лише діалектом, „наречием“. Це й призвело до скандалу, коли Ґорький, повертаючись з Капрі, заїхав до Харкова і був прийнятий українськими письменниками в Будинку Блакитного. З голосу Варавви спровокований Поліщук закинув Олексію Максимовичу нетерпиме ставлення до української мови. Розмови з приводу цього завдали прикрості і Олексію Максимовичу, і всій письменницькій громаді, що зібралась на вшанування великого російського письменника — щирого друга Михайла Коцюбинського і взагалі, як відомо, прихильного до України та української культури ще з дореволюційних часів».

Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. Варавви-Кобця, варто пояснити також, що з тривалої еміґрації на Капрі до СРСР повертався зовсім інший Максим Ґорький — вже не ворохобний автор широко друкованих «Несвоєчасних думок», у яких він таврував політику більшовиків, але упокорений майбутній учасник розбудови комунізму в мистецтві. «Ви не можете не знати того, як самі Ви колись инакше ставились до українського питання, — докоряв йому тим самим у згаданому листі В. Винниченко. — Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: „Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!“

З виданням моїх праць під Вашою редакцією справа не вийшла (з відомих Вам і мені не літературних, не політичних і не національних причин). Але Ви видавали переклади праць Коцюбинського. І з Коцюбинським Ви так само декламували своє захоплення „прекрасным, милым язиком“. І з ним Ви так само сміялися й обурювалися з тих „болванов“, які звали українську мову штучною, а весь український визвольний рух — вигадкою німців.

Все це Ви добре пам’ятаєте, знаєте, не можете не знати. Як же могло статися, що Ви, знаючи все це, все ж таки тепер самі себе записуєте до тих людей, яких так влучно самі колись характеризували? Які причини цього надзвичайно цікавого явища? Такої неймовірної зміни в Вас?»

Максим Ґорький. 1920-ті роки

Повертаючись до відвідин української делегації «Тижня української літератури» в Москві 1929-го року, слід згадати, що 12 лютого цього року українських письменників приймав у ЦК ВКП(б) генеральний секретар І. Сталін. Усі вищезгадані «непорозуміння» з приводу перекладів, мовного питання і будь-якої іншої «контрреволюції», звичайно ж, були забуті, адже головніше для української делеґації було вирішити нагальні матеріяльно-побутові проблеми. Наприклад, виклопотати в начальства технічне устаткування для щойно збудованого кооперативного письменницького Будинку «Слово» у Харкові. Тому запобігали перед всесоюзним начальством, як могли.

«Тепер іще запитання: — звертався І. Сталін до українських письменників, — чи погано перекладають російські літературні твори?» Гукали із залі: «Зовсім не перекладають, мало й погано». «Ви, товариші, очевидно, також гpiшите у цьому сенсі, — докоряв генсек. — „Бруски“ не читали, Коробова не читали, „Катя Долґа“ Коробова — не читали». Зала ворохобилась: «Ні, читали». Натомість І. Сталін не вгавав: «А, наприклад, Біль-Білоцерківського у вас, мабуть, через пиху не перекладають українською». Але й аноніми із залі не здавались, відчувши, що бити цього разу не будуть: «Кіршова „Рейки гудуть“ давно вже йдуть. „Розлам“ давно іде». Більше того, на питання І. Сталіна щодо стану справ у Галичині І. Кулик відповідає у тому ж вірнопідданському дусі, наслідуючи горезвісний стиль міністра Валуєва: «Але я хочу на одному моменті наголосити, щодо леґенди про галицьку мову. Це річ, що страшенно заважає працювати. Ніякої галицької мови, крім мови Шевченка, нема». І тому, коли із залі питаються, чому «стало майже за традицію в російській літературі виставляти українців якимись дурнями й бандитами, і в „Штормі“, наприклад, українця виставлено справжнім бандитом», генсек небезпідставно вирік: «Можливо. Але між іншим, це залежить також від вас».

Частина 5 УКРАЇНА Й ЕВРОПА

Візитери-невдахи, або Західні письменники у дзеркалі радянського аґітпропу

— Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — інтимно скаржився Коров’єв, тицяючи пальцем у свою жилаву шию, — вірите, всю душу вимотали. Приїде й або шпигуватиме, як останній скурвий син, або ж примхами всі нерви вимотає: і те йому не так, і це не так!

М. Булґаков

Інженери людських душ усіх рівнів і ранґів за всі часи сталінського режиму мали точне уявлення про кількість і якість відданого їм на ідеологічне «форматування» континґенту. Так, в СРСР завжди існували ієрархічні списки власних, себто підконтрольних режимові мистців, а також закордонних, чи пак умовно контрольованих. У 1934-му році А. Фадєєв назвав радянських лідерів людьми, спаяними «виключно новим видом дружби — мужньої, принципової, залізної богатирської». Словом, з таких «дружніх» обіймів годі було вирватися у тому випадку, якщо режим зацікався чиєюсь особою в контексті розбудови соціялізму в літературі.

Партійно-бюрократичне бачення світу вимагало у згаданих інженерів людських душ усіх ранґів постійної інвентаризації й уточнення ноенклятурних героїв і персонажів діючого літературно-мистецького процесу як в СРСР, так і за кордоном. Щодня тривала робота з тотального бухгалтерського обліку й сортування мистців не згідно із їхньою мистецькою значущістю, а відповідно до партійної льояльности.

Швидко й безапеляційно розподіливши існуючий, а також організований в СРСР 1920-их років континґент мистців на пролетарські, селянські та «попутницькі» елементи, радянське ідеологічне начальство на деякий час зосередило свою увагу саме на західніх інтелектуалах. Отже, в графі «діячі культури» у Радянському Союзі 1920—30-их саме іноземні письменники-попутники виявилися в очах Кремля найбільш престижною номенклятурною категорією. Нова влада (не без підказки старих літературних «спеців») справедливо вважала, що західні інтелектуали, а також їхня дозована присутність при будуванні соціялістичного суспільства, стане безкоштовною реклямою СРСР на Заході, що довгий час пояснювало підвищену увагу установ сталінського режиму і його чиновників до закордонних працівників пера.

Отже, на момент скликання Першого з’їзду радянських письменників у серпні 1934-го року в СРСР був складений номенклятурний список іноземних літераторів, особливо важливих для радянського режиму, у культивуванні яких він був зацікавлений.

Між тим, до 1934-го року, вікопомного як Першим з’їздом радянських письменників, так і першими арештами українських літераторів, була ще одна нагода інвентаризувати західніх попутників, а саме під час святкування у 1928-му році сторіччя від дня народження Лева Толстого. На урочисте засідання урядового Толстовського комітету був запрошений весь дипломатичний корпус, акредитований у Москві, члени уряду СРСР і РСФСР, представники партійних, наукових і радянських організацій. Засідання відкрилося великою доповіддю А. Луначарського. Втім, явно пацифістська мелодика свята, створена не в останню чергу родичами письменника, а також ідеологічно-бюрократичні конфлікти в партійно-державному апараті між тодішнім наркомом освіти А. Луначарським і менш рафінованими чиновниками з Аґітпропу ЦК перешкодили успішно розіграти ідеологічну карту з використанням «дзеркала російської революції». Клясичний образ Л. Толстого як «матёрого человечища» (за висловом В. Леніна) вже не відповідав реклямно-комерційним вимогам продажу за рубіж результатів десятилітнього соціялістичного експерименту в Країні Рад.

Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви. Кожен з представників всесвітньої інтелектуальної еліти був узятий на облік у відповідних органах Політбюра, де краще за будь-яких літературознавців визначали утилітарну вартість того чи іншого західнього письменника. Так, після антираппівської постанови 1932-го року на міжнародному літфронті були зроблені організаційні висновки, в результаті чого культурно-аґітпропівський апарат відтепер став уникати послуг закордонних «пролетарських» авторів з Міжнародного бюра письменників для захисту культури або з Міжнародної асоціяцїї письменників, заснованих 1935-го року на Міжнародному конґресі в Парижі. І хоч до складу президії Міжнародного бюра входили А. Барбюс, Р. Ролян, М. Ґорький, Генріх і Томас Манни, Е. Форстер, А. Гекслі, Б. Шов, С. Люїс, С. Лаґерлеф і В. Інклан, тим не менш, увага радянського аґітпропу була зосереджена на всесвітньо визнаних письменниках, навіть якщо ті формально залишалися безпартійними попутниками. Тактика масових закупок іноземних талантів, завдяки яким вони ставали «видатними» у своїх «братніх» країнах, змінилась на стратегію вибору з самодостатньої, уславленої без радянської допомоги когорти авторів, та ще й не обов’язково приналежною до місцевих компартій, організацій Комінтерну і пов’язаних з ними асоціяцій і творчих спілок.

Герберт Велз

Слід зазначити, що Перший з’їзд радянських письменників 1934-го року, крім організаційного оформлення в єдиний колгосп усього піднебесного письменства Країни Рад, документально зафіксував наявність гурту інтелектуалів загальноевропейського, ба навіть світового масштабу, готових допомогти у справі розбудови соціялізму в літературах СРСР.

У резолюції Першого з’їзду, згідно з доповіддю К. Радека про міжнародну літературу, написаною, між іншим, А. Ждановим і відредаґованою Л. Кагановичем, було визначено кілька категорій західніх письменників, на які пропонувалося орієнтуватися владі. До першої належали гості, що були присутні на Першому з’їзді, чиї симпатії до СРСР, соціялістичного будівництва і нової культури високо цінувалися Москвою, а саме: данець Мартін Андерсен-Нексе, французи Анрі Мальро, Люї Араґон, Жан Рішар Блок, турок Якуб Кадрі Кара-османоґлу, німці Віллі Бредель, Йоганн Роберт Бехер, Теодор Плів’є, а також китаєць Ху Лань. Попри те, що друга, більш почесна й вагома для ідеологічних стратегій СРСР когорта письменників, до якої належали Ромен Ролян, Андре Жід, Анрі Барбюс, Бернард Шов, Теодор Драйзер, Ептон Сінклер, Генріх Манн і Лу Синь, не були присутні на Першому з’їзді, чемно відмовившись, їм все одно присудили почесний титул «кращих друзів радянського народу».

Зліва направо: Л. Троцкий, В. Ленін, Л. Каменєв. 1920-ті роки

Відтак, клясифікація західніх інтелектуалів була б неповною, якби, крім підспівувачів сталінському режимові, готових примчати в СРСР за першим закликом, не згадати третій гурт, найбільш значущий для начальства радянського аґітпропу, а саме — буржуазно-демократичних попутників і спостерігачів за радянським експериментом, які лише симпатизували СРСР. До них належали такі високооплачувані письменники, як Томас Манн, Стефан Цвейґ, Герберт Веллс і Еміль Людвіґ, що мали безперешкодний доступ до керівництва своїх країн на зразок Ф. Рузвельта, Б. Муссоліні, Я. Масарика і т. д.

Загалом для обслуговування таких високоповажних осіб в СРСР існувала окрема структура — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном (ВОКС), засноване у 1925-му році, яке очолювала О. Каменєва, сестра Л. Троцького і дружина члена Політбюра Л. Каменєва, і яке було спрямоване на прорив культурної бльокади СРСР, існуючої всередині 1920-их — на початку 1930-их років. Ця організація, орієнтована на співробітництво з «безпартійною інтеліґенцією» Заходу, займалась підготовкою власних гідів і розробкою процедур прийому іноземних інтелектуалів, від середини 1920-их років виробивши усталені прийоми оцінки іноземних гостей, а також чіткий ієрархічний підхід до культурних і політичних аспектів, які б мали характеризувати взаємини Радянського Союзу з інтелектуальною елітою різних закордонних країн. Іншими словами, вступаючи в контакти з представниками «розвинутого» Заходу й наштовхуючись на неприхильну критику радянських стандартів гігієни, манер, способу життя й культури побуту з боку навіть тих гостей, хто найбільш симпатизував СРСР, керівництво ВОКС цю критику свідомо іґнорувало, акцентуючи увагу на загальнохудожніх цінностях розвитку соціялізму в СРСР.

Утім, після Першого з’їзду радянських письменників 1934-го року Політбюро доручило обслуговувати запрошених іноземних письменників не іноземної комісії ССП, ВОКСу чи Наркомпросу, але організації «Інтурист», якою віднедавна опікувалося НКВД. Таким чином, леґалізована чекістська структура певний час обслуговувала іноземних гостей. Вже після усунення Г. Ягоди, а потім і Н. Єжова, новий нарком внутрішніх справ Л. Берія виступає проти передачі «Інтуриста» у систему НКВД. «Факт переходу „Інтуриста“ у ведення НКВД безумовно стане відомий за кордоном, — звітував Л. Берія у 1938-му році. — Капіталістичні туристичні фірми й ворожа нам преса цей факт постараються використовувати для розгортання цькування навколо представництв „Інтуриста“, будуть називати їх філіями НКВД і тим самим ускладнять їхню нормальну роботу, а також своєю провокацією будуть відлякувати осіб з дрібної буржуазії й інтеліґенцїі від поїздок у СРСР. Виходячи з зазначених розумінь, вважаю за доцільне „Інтурист“ вилучити з ведення НКВД». І. Сталін підтримав пропозицію Л. Берії, тож від 1939-го року іноземні туристи на території СРСР формально перебували під опікою Наркомату зовнішньої торгівлі, що, безперечно, більш відповідало валютно-економічній меті візиту, зокрема, закордонних письменників.

Тож питання про наклади перекладених книжок зарубіжних візитерів до СРСР, гонорари за видану продукцію, а також кишенькові витрати гостей вирішувалося згідно з чітко визначеною ієрархією. Так, за весь 1935 рік у Радянському Союзі було видано сто творів зарубіжних авторів, а в 1936-му році їх число зросло до 138 позицій. З французьких авторів були видані Л. Араґон, А. Барбюс, Ж. Р. Блок, А. Жід, А. Мальро, Р. Ролян; з німецьких — Й. Бехер, Ф. Вольф, Генріх і Томас Манни, Л. Фойхтванґер, A. Франк; з американських — Дос Пасос, Т. Драйзер, С. Аюїс; з англійських — А. Гекслі, Е. Форстер, Б. Шов. Держлітвидав виплачував усі гонорари в радянських грошах після приїзду авторів у СРСР. У валюті допускалася оплата в межах 5—10 відсотків від суми гонорару. Наприклад, за шість томів збірки творів Андре Жіду виплатили 1 500 валютних карбованців. Стільки ж — Генріху Манну. Найбільш оплачуваним автором був Ліон Фойхтванґер.

Таким чином, явне чи приховане служіння деяких західніх письменників радянському режимові відбувалось не за покликом серця, але цілком з меркантильних розрахунків. Зі свого боку, радянське ідеологічне начальство всіляко підтримувало такі стосунки. Крім прямих витрат зарубіжним інтелектуалам на поїздки в СРСР, побутували також виплати готівкою за написані, перекладені російською мовою й видані в СРСР книги, а також за майбутні творчі надбання. Одночасно допускалися непрямі «чайові» у вигляді комісійних виплат за послуги, видача субсидій на усілякі видавничі проекти, оплата рахунків за проведення з’їздів, пленумів тощо.

Так, наприклад, 1-го липня 1936-го року Політбюро дозволяє придбати у Франції архів Маркса — Енґельса за 10 мільйонів франків. Посередникові Анрі Роланові належали комісійні в сумі 10 000 000 французьких франків. Передбачалась навіть оплата похоронно-ритуальних витрат, а також пенсій для найближчих родичів і співробітників покійного автора-попутника. Наприклад, у випадку з А. Барбюсом (автором першої канонічної літературної праці про І. Сталіна) жалобні заходи державного масштабу спочатку передбачалося провести в Москві, тож рішенням Політбюра від 30-го серпня 1935-го року про похорон А. Барбюса поховальні заходи мусили мати «не комінтернівський, а більш широкий суспільний характер». Наступним етапом увічнення пам’яти письменника і друга СРСР була матеріяльна допомога його родині й найближчим соратникам.

Ромен Ролян і Максим Ґорький. 1920-і роки

Також 17-го листопада 1935-го року Політбюро виділяє вдові письменника — Е. Барбюс — за рахунок майбутніх авторських гонорарів 100 тис. франків, з яких 50 тис. франків — на одержання спадщини, 30 тис. франків для оплати боргів і 20 тис. франків на дрібні витрати. Втім, благодійництво Політбюра за рахунок майже безкоштовної праці радянських трударів і зовсім безкоштовної праці «робітників» ГУЛАГу не припиняється. 13-го січня 1936-го року секретар Барбюса Андре Відаль від імені Комітету зі спорудження пам’ятника письменникові звертається в Москву з проханням до уральських робітників надіслати могильну плиту для склепу Барбюса, що на цвинтар Пер-Ляшез. «Мова йде про те, — уточнює А. Відаль, — щоби дістати один з цих прекрасних каменів чи то з Уралу, а чи з іншої області СРСР, обтесати його відповідно до розміру, про який ми Вас повідомимо, і переслати його до нас у такому виді, щоби можна було одразу встановити. Якщо це можливо, то ми просимо на цьому камені ніяких прикрас не робити, а тільки написати прізвище і дати народження й смерти. Немає потреби нагадувати Вам про те, що цю роботу необхідно зробити якомога швидше. І Ви, звичайно, чудово розумієте, яке значення цей жест буде мати у Франції». Звичайно ж, прохання було тут-таки схвалене й затверджене І. Сталіним.

Містер-Твістер у Країні Рад

Ніяких сантиментів тут немає. Ми змусимо цього хлопчика писати щоденник про Радянську країну і через півроку видамо цей щоденник, а хлопчика відішлемо назад у Німеччину. Заробимо!

М. Кольцов

У 1930-их роках за добру традицію в колах західніх інтелектуалів став помпезний ритуал відвідування Радянського Союзу на запрошення тамтешнього літературного начальства. З одного боку, це було широко рекламоване шоу сталінського режиму. З іншого боку, зарубіжні ґастролери непогано заробляли під час своєї візити до СРСР. У списку запрошених, зокрема, відзначилися: Бернард Шов, Анрі Барбюс, Еміль Людвіґ, Герберт Велз, Ромен Ролян, Андре Жід, Ліон Фойхтванґер, Рафаель Альберті.

Ліон Фойхтванґер

Результатом поїздок більшости з цих візитерів до комуністичного раю зазвичай ставала зустріч і бесіда зі Сталіним. Щоправда, бачився вождь не з усіма вищезгаданими письменниками. Так, Андре Жіда й Андре Мальро І. Сталін не прийняв, і за кілька місяців після повернення Жіда в Париж реакція ображеного візитера не забарилася. Здавалося б, французький письменник, що до середини 1930-их років відігравав провідну ролю в антифашистському русі західньої інтеліґенції, нарешті відвідав у липні—серпні 1936 року Радянський Союз. Натомість написана під враженням цієї поїздки книга «Повернення з СРСР» А. Жіда стала одним з найважливіших свідчень проти сталінського режиму. Інші посланники, проґресивні виразники світової суспільної думки, таких книжок після повернення з Москви не писали. Зокрема, тексти бесід І. Сталіна з Е. Людвіґом і Г. Велзом, які відвідали СРСР на початку 1930-их років, були опубліковані одразу ж після зустрічей з вождем. Л. Фойхтванґер видав книжку «Москва 1937», а в Р. Роляна вийшов друком «Московський щоденник». Щоправда, текст самої бесіди І. Сталіна з Р. Роляном пролежав в архіві п’ятдесят років, будучи опублікованим вже у 1990-их, а про зустріч вождя з Б. Шовом знати лише зі скупих показань свідків, оприлюднених у посмертній книзі письменника.

Зрозуміло, що розмови з вождем СРСР заздалегідь ретельно готувалися, а теми узгоджувались, але іноді зарубіжному гостеві ніби як дозволялося загнати грізного співрозмовника на слизьке, аби він з честю вийшов з підступної ідеологічної пастки. «Я боюсь, що вжите вами слово „демократія!“ не зовсім вдале, — обережно значив Л. Фойхтванґер, прибувши до Москви в грудні 1936-го року на зустріч із І. Сталіним. — На Заході 150 років під словом „демократія“ розуміють лише формальну демократію. Чи не можна було вигадати інше слово?» Усміхнувшись, Сталін зауважив: «У нас не просто демократія, перенесена з буржуазних країн. У нас демократія незвичайна, з додатком „соціялістична“, а це зовсім інше. Без цього додатку плутанина буде. Водночас ми не хочемо відмовлятися від слова „демократія“, адже ми учні европейських демократів, які довели, що для діла не досить самої лише тисячі портретів людини з вусами».

Андре Жід

На зауваження Л. Фойхтванґера щодо несмаку поклоніння вождеві І. Сталін лише знизав плечима. Після підступного вчинку А. Жіда з його критикою сталінізму в книзі «Повернення з СРСР» генсек з недовірою ставився до зарубіжних паломників. Так, обговорюючи в контексті нещодавньої візити А. Жіда ще й приїзд Л. Фойхтванґера, сердито калямбурив: «Як би цей єврей не виявився жидом». Що ж до вищезгаданого питання американського гостя про комплекс вождізму в населення, І. Сталін відповідав, мовляв, вибачає селян і робітників, які були заклопотані іншими справами й не встигли розвинути в собі гарний смак. Коли ж зарубіжний вояжер закинув, що навіть люди з гарним смаком виставляють портрети й бюсти Сталіна не лише у вікнах, але навіть у таких несподіваних місцях, як виставка Рембрандта, радянський вождь спохмурнів і висловив припущення, що це, мабуть, люди, які досить пізно визнали існуючий режим і тепер намагаються довести свою відданість з подвоєною ретельністю. Або це шкідники, що намагаються в такий спосіб дискредитувати вождя пролетаріяту. «Дурень-підлабузник, — уточнив І. Сталін, — іноді гірший за сотню ворогів». З іншого боку, мовляв вождь, весь цей «революційний» рейвах він терпить лише через те, що знає, яку наївну радість приносить святкова метушня її улаштовувачам і що все це стосується його не як приватної особи, але як чільного представника радянського ладу.

«І все ж таки, — не вгавав Л. Фойхтванґер, — ваші погруддя негарні, погано зроблені. Де б вони не стояли — чи то на виставці з нагоди плянування Москви, а чи на виставці Рембрандта — перш за все згадуєш Сталіна, міркуючи: ну чому таке погане погруддя?» У відповідь були звинувачені бюрократи, які бояться, що відсутність погруддя вождя викличе гнів начальства. «До будь-якої партії, що перемагає, примазуються кар’єристи, — розтлумачив І. Сталін культ своєї особи. — Вони намагаються захистити себе за принципом мімікрії — встановлюють погруддя, пишуть гасла, в які самі не вірять. Що ж до поганої якости погрудь, то іноді це через невміння вибрати кращі. Я бачив, наприклад, на першотравневій демонстрації портрети мої, а також моїх товаришів, які були схожі на чортів. Люди несуть їх захоплено, а самі не розуміють, що портрети негодящі. Втім, не можна видати наказ, аби несли хороші — ну їх до біса! Ніколи займатися такими речами, у нас повно важливіших справ, тому на погруддя з портретами, як правило, не надто зважаєш».

Утім, як було зазначено, не лише зацікавлення специфікою радянського ладу привертало увагу зарубіжних ґастролерів до СРСР. Дехто з них завдяки явному чи удаваному зацікавленню Країною Рад зміг суттєво покращити власне фінансове становище. У принципі, радянський уряд чудово знав про таку кон’юнктурну позицію західніх інтелектуалів, але не заперечував: ідеологічний зиск від співпраці на користь Радянського Союзу був набагато більший.

Так, 5 жовтня 1932-го року в Кремлі І. Сталін зустрічається з Анрі Барбюсом. Мова була про Амстердамський антифашистський конгрес лівої інтеліґенції, який відкрив нові обрії в розвідувальній і підривній діяльності Кремля за кордоном. Розуміючи свою користь у цій справі, А. Барбюс на зустрічі з вождем одразу просить грошей, і вже 12-го жовтня полум’яному письменнику-антимілітаристу повідомляють, що він одержить без малого чотириста тисяч французьких франків на витрати Амстердамського конгресу. Дотримуючись правил ідеологічної гри, задоволений А. Барбюс у вдячному листі на ім’я І. Сталіна пише: «Як Ви дали мені зрозуміти, товариші Стасова і Шверник привезли мені гроші, зібрані радянськими пролетарями для амстердамського руху. Ця значна сума, яка складає близько 385 000 франків, буде передана в Париж, де я одержу її в посольстві. Я дякую Вам від усього серця, дорогий товаришу, за чудовий прийом, що був мені тут зроблений. Важко бути гідним його, але я спробую».

Анрі Барбюс

Вже 4-го листопада 1932-го року А. Барбюс вислав до Сталіна першу спробу відробити видані кошти, а саме — статтю «Між двох культур», в якій оточення вождя збентежило формулювання про «незалежність літературного і політичного руху». Розчулений Сталін вимагає видрукувати статтю без змін, адже вона підписана, тож за будь-які помилки відповідатиме автор. Стаття була надрукована з «хибною» оцінкою літературного процесу в СРСР.

На відміну від скандального фіналу, ознаменованого візитом А. Жіда, який жодної вдячної телеграми Сталіну не відправляв, а виїхав із Союзу тихо, без зайвої помпи, наприкінці серпня 1936-го року, прощання з Фойхтванґером було широко афішованим. «Залишаючи Радянський Союз, — урочисто листував він до Сталіна напередодні свого від’їзду, — я почуваю потребу сказати Вам, гідному представнику радянського народу, яким глибоким переживанням була для мене ця подорож у Вашу країну. Той, хто вивчає Вашу країну і Ваш народ без упередження, повинен радісно захоплюватися всім тим, що досягнуто за ці двадцять років. Людський розум одержав тут блискучу перемогу. Хто бачив, з якою міццю і з яким розумом Ви і Ваш народ захищаєте і розширюєте свої досягнення, той, залишаючи Радянський Союз, повинен бути впевнений, що немає на світі такої сили, яка змогла б знищити збудований у Вашій країні соціялізм».

Невдовзі радянські читачі, які так само «повинні» були радіти, що живуть в соціялістичному раю, були сповіщені про вихід друком в Амстердамі книги «Москва 1937» німецького письменника-антифашиста Л. Фойхтванґера. Передбачаючи її неминучий переклад російською мовою у вигляді радянського видання, інформаційне комюніке попереджало про необхідність правильного прочитання книги Л. Фойхтванґера. «Книжка містить ряд помилок і неправильних оцінок, — застерігали радянські цензори. — У цих помилках легко може розібратися радянський читач. Проте книжка становить інтерес і значення як спроба чесно і сумлінно вивчити Радянський Союз».

Отже, для того, щоби стати бажаним гостем в СРСР, західньому ґастролерові виявилось досить бути «одним з деяких не-комуністичних письменників Заходу», хто не склав зброї перед фашизмом і не боїться правди. Головною заслугою Фойхтванґера в очах Сталіна стало те, що «у той час, коли буржуазні акули пера, в угоду капіталізму і фашизму, змагаються у фабрикацїі злісної неправди і наклепу проти СРСР, Фойхтванґер намагається дошукатися правди про СРСР і зрозуміти його особливості». Це був безперечний натяк у бік невдячного гостя А. Жіда й компанії. Директива Сталіна до Політбюра була однозначна — 200 тисяч накладу книги «Москва 1937» Л. Фойхтванґера з визначенням не лише видавництва, але також чималого гонорару.

Річ у тім, що на той час в СРСР тривала підготовка до виборів у Верховну Раду першого скликання, тож акцію з візитою і книгою Л. Фойхтванґера хитромудрий вождь розцінював як важливий елемент передвиборної аґітаційної пропаґанди. Адже вперше усім без обмеженні (крім в’язнів тюрем і таборів) було надане право обирати й бути обраними до всесоюзного «парляменту». Тож публікація книги Л. Фойхтванґера була якраз на часі, створюючи ілюзію можливости й реального існування конструктивної критики сталінського режиму.

У березні 1937-го року СРСР відвідали еспанські поети й літератори Рафаель Альберті з дружиною Марією Тересою Леон. Зокрема, Р. Альберті у серпні 1934-го року був гостем Першого з’їзду радянських письменників. До речі, саме після згаданої зустрічі з Альберті і Леон у березні 1937 року в Москві Сталін втратив інтерес до західніх паломників-вояжерів, а також будь-яких контактів з лівою західньоевропейською інтеліґенцією. Будучи заклопотаним великою чисткою в СРСР і стратегічним курсом на зближення з нацистською Німеччиною, він перестане вважати перемогу Народнього фронту в Еспанїї та в інших 34 західноевропейських країнах за реальну перспективу і зробить остаточний вибір на користь зовнішньополітичного аґресивного талітаризму (майбутній розділ Польщі, окупація Прибалтійських держав, анексія Молдавії, війна з Фінляндією і т. д).

Так уже вийшло, що бесіда І. Сталіна з Л. Фойхтванґером стала передостанньою в черзі філософських зустрічей вождя із західніми інтелектуалами. Загибель організаторів таких візитів, зокрема Н. Бухаріна, М. Кольцова, І. Бабеля та ін., унеможливила подальше загравання письменників-ґастролерів з радянською «демократією», і відчайдушні заклики донедавна проханого Ромена Роляна до Сталіна виявити гуманізм у відношенні жертв терору залишилися без відповіді. Після зустрічі з Рафаелем Альберті й Марією Тересою Леон у березні 1937-го року Сталін узагалі скасував традицію задушевних бесід з кумирами західньої інтеліґенції.

Соціялізм як релігія серця

Я впевнений, якби мені сьогодні сказали, що я не повернуся в СРСР, я б сів посередині вулиці й заплакав: «Хочу до мами.» Звісно, ці дві мами різні: у них це Росія, у мене — СРСР.

А. Родченко

Вальтер Беньямін, звичайно ж, знав, що в Росії відбулася подія, яка претендувала на альтернативу капіталізму як релігії, чому була присвячена одна з його філософських праць. Цією подією стала «революція» більшовиків, і В. Беньямін чудово знав про неї. Річ у тім, що в Італії він познайомився з революціонеркою з Риги на ім’я Ася Лацис, котра не лише розповідала йому про революцію, але й сама була представницею революційної культури. Закохавшись у неї, бідний філософ закохався в химеру виходу з-під гніту капіталізму як культу.

Втім, приїхавши до Москви, В. Беньямін усвідомлює, що помилявся, а нове «революційне» життя його заворожує й водночас лякає. Адже прибуває він до столиці пролетарської революції не тільки для того, щоби бути ближче до коханої жінки та написати есей «Москва» для журналу «Die Kreatur», але й запропонувати свої послуги молодій Країні Рад, сподіваючись стати европейським кореспондентом в якому-небудь з московських видань. Але виявилось, що тут купують не працю, а людину, включно з правом на її думку. Багато хто з вищезгаданих закордонних ґастролерів погоджувався на такі умови, й не в останню чергу заради грошей. «Подальші міркування: вступати в партію? — вагається В. Беньямін у 1927-му році. — Вирішальні переваги: тверда позиція, наявність мандата. Організований, гарантований контакт із людьми. Проти цього рішення: бути комуністом у державі, де панує пролетаріят, означає повністю відмовитися від особистої незалежности. Право на облаштування свого життя, так би мовити, надається партії». Словом, іноземний візитер і сумнівний «попутник» цінував мандат не настільки, щоби заради нього відмовитися від «особистої незалежности», ставши ідеологічним співробітником партії.

З одного боку, В. Беньямін бачив, що підвалини капіталістичного культу в СРСР якщо не повністю зруйновані, то добряче розхитані. Насамперед впадало в око зовсім інше, ніж у Европі, відчуття часу, що в Країні Рад не дуже цінувалося: на вулицях ніхто не поспішав, адже «світле майбуття» все одно було неминуче. «Мені здається, що такої кількости годинникарів, як у Москві, немає в жадному місті, — відзначає В. Беньямін у 1926-му році. — Це тим більше дивно, оскільки люди тут не надто цінують час. Але на те, очевидно, існують історичні причини». До речі, гроші під ту пору так само не дуже цінувалися, а випадкові для радянської влади непмани-багатії навіть зневажалися за своє нереволюційне багатство. «НЕП, з одного боку, дозволений, з іншого боку — допущений лише тому, що наразі це в державних інтересах, — зауважував В. Беньямін. — Кожен непман може стати черговою жертвою повороту у фінансовій політиці». Себто владі не було потрібне багатство, їй була потрібна влада. І це незважаючи на те, що пролетарське життя проживалось здебільшого в руїнах. Житло було умебльоване залишками експропрійованої в буржуїв дореволюційної розкоші, колишні квартири стали комунальними, і в них мешкало по кілька родин. «У цих приміщеннях, що виглядають немов лазарет після недавньої інспекції, люди можуть винести життя, тому що приміщення відчужені від них самим способом життя, — жахається Беньямін. — Вони проводять час на роботі, у клюбі, на вулиці».

Вальтер Беньямін

Утім, у своєму щоденнику В. Беньямін не ставить остаточної діягнози СРСР, мовляв, перехід ще не завершено. Так, капіталізм тут підірваний, але хіба важко підірвати те, що не було розвинуте? До того ж, скасування капіталістичних правил породило не очікувану «демократичну» вольницю, чи пак анархістський вакуум, але безліч інших, часто не менш суворих заборон. Самим революційним друзям В. Беньяміна на кшталт Райха чи Лаціс здавалося, що наявність «потрібних» заборон — це продукт їхнього «революційного» вибору, але спостережливий іноземець бачив фіктивність цього вибору, ґрунтованого на ненависті до клясових ворогів.

В. Беньямін, на відміну від багатьох його зарубіжних колеґ-ґастролерів не переносив на комунізм і революцію власну надію на подолання капіталізму як релігії. У СРСР він зрозумів більшовицьку «революцію» не як здолання капіталізму, але як щось інше. Можливо, це було внутрішнє небажання нових «революційних» панів ущент руйнувати зручний для них колишній монархістський, а нині тоталітарний лад, чудово інтерпретований у романі «Правда» М. Чертанова і Д. Бикова?

Країна Рад виявилась для Беньяміна не альтернативою капіталістичному Заходу, а всього лише клясичним форпостом селянської культури, що донині прагла закидати буржуїв шапками. Москва в щоденнику Беньяміна — це велике село. «Сільська сутність Москви, — зазначає він, — зненацька відкривається у приміських вулицях із усією відвертістю ясно й безумовно. Можливо, немає іншого такого міста, у якому величезні площі виявляються по-селянськи безформними й немов би розмитими після негоди розталим снігом і дощем».

Як у цьому селі могла відбутися пролетарська революція?

Отже, революційна віра його коханої Асі Лаціс та її друга Райха нічого не пояснює для В. Беньяміна, і він починає самотужки шукати інших симптомів комуністичної релігії, невидимих самим «революціонерам». Так, він зауважує страх і обережність, з якими висловлюються думки, несанкціоновані партією. Він розуміє, що матеріяльна експропріяція перекинулася на сферу духовного життя, але самі «революціонери» не зауважували своєї жертви.

Замість власної думки в СРСР висловлювалась думка колективу, підтверджена партійною оцінкою. Життя в післяреволюційній Москві, відзначає Беньямін у 1927-му році, «наскрізь політизоване», а сам він потрапив в епіцентр комуністичної релігії з культом Леніна, марксистською догматикою і комуністичною теологією. «Я не беруся все це оцінити, — значив бідака у 1926-м році. — Абсолютно неможливо передбачити, що з усього цього вийде. Може, справжня соціялістична спільнота, а можливо, зовсім інше. Битва, у ході якої це з'ясується, нині у самому розпалі».

Утім, до того моменту комунізм в СРСР уже став називатися соціялізмом, остаточно відмовившись від компромісу з капіталізмом, втіленим у 1920-их роках у фігурі непмана, і ставши ще менш прозорим для «невдах візитерів». Сам «очарованный странник» В. Беньямін невдовзі скінчив життя самогубством у містечку Порт-Бу, що на франко-еспанському кордоні, а його «революційні» друзі Лаціс і Райх були репресовані.

Дванадцять обручів пекла

Подорож його не змінила, тому що в дорогу він брав самого себе.

Сенека

Сьогодні про Вальтера Беньяміна чомусь згадують мало, і це не дивно, адже він приїхав до СРСР за покликом серця, а не заради ефемерної «письменницької» мети з ідеологічним присмаком шпіонажу й бажанням підзаробити грошей. Тому зараховувати цього підсліпуватого романтика до славної компанії західніх паломників у СРСР було б прикрою помилкою. До речі, сам В. Беньямін вважав, що існує три помилкових розуміння історії: історія як універсальний історичний процес зі своєю телеологією; історія як історична оповідь, яку можна зручно викладати; а також історія як історицизм, себто опис «чистих фактів», пов’язаних лінійною причинно-наслідковою залежністю. Історія, запевняв В. Беньямін у роботі «Про поняття історії», не має фіксованого змісту, нескінченно реконструюючись у сьогоденні, будучи джерелом і ареною сьогоднішньої боротьби й конфліктів. Вона затиснута між утопією майбутнього і трагедією минулого. «Саме так повинен виглядати ангел історії, — описував В. Беньямін картину Е. Мунка, маючи, звичайно ж, на увазі власну особу. — Його лик звернений до минулого. Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, що несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба».

Харків. Палац Праці. 1930-ті роки

Отже, з уваги на те, що історія, за В. Беньяміном, затиснута у лещатах утопії з трагедією, не дивно, що історія нерозділеного кохання самого В. Беньяміна з соціялізмом несподіваним чином виринула на поверхню літературної історії вже за нинішніх часів. Так, у своєму постмодерністському романі «Дванадцять обручів» (2003) Ю. Андрухович прирікає героїв, запрошених загадковим Ильком Варцабичем (Сатаною) — наче пріснопам’ятним І. Сталіним у випадку із запрошенням до СРСР західніх інтелектуалів — до високогірного пансіонату «десь поміж Галичиною і Трансильванією», на неминучу загибель (фізичну або моральну). При цьому автор свідомо вказує на зв’язок історії із ритуальним паломництвом закордонних письменників 1920—30 років, описаним ними у власних спогадах. «Всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого-небудь Роллана чи Рільке», — значив Ю. Андрухович щодо кореспонденцій з України одного з головних героїв свого роману, австрійського підданого Карла-Йозефа Цумбруннена. Насправді ж у романі «Дванадцять обручів» реанімується історія кохання відомого німецького філософа Вальтера Беньяміна, зафіксована в його власному «Московському щоденнику».

Три моменти були важливі для поїздки взимку 1926-го року інфантильного літератора на вільних хлібах Беньяміна до Москви (так само, як «підсліпуватого шукача пригод і фотографа» Цумбруннена в романі Андруховича — до Львова «постнезалежних» часів). У першу чергу — це любов В. Беньяміна до латиської революціонерки Асі Лаціс (Роми Воронич у романі), а також ревність до її сердечного друга Бернгарда Райха (в Андруховича — Артура Пепи). По-друге, західнього гостя вабило бажання ближче пізнати ситуацію у новій Росії (Україні). Нарешті, так само, як Цумбруннен у «Дванадцяти обручах», В. Беньямін плянував написати цикл статей про Москву, а його перебування в Росії також фінансувалося за рахунок попередньо отриманого авансу в журналі «Die Kreatur». «Тутешнє життя — ніби в студеній дзеркальній залі, де будь-яка зупинка і осмислення ситуації даються величезним зусиллям через холод: треба півдня готуватися до того, аби вкинути листа у поштову скриньку чи вийти до крамниці», — нотував В. Беньямін у щоденнику. «Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє», — підтверджував романний Цумбруннен у листах до віденських друзів. «Житлова проблема породжує тут дивний ефект: коли ідеш ввечері вулицею, то бачиш, як майже у кожному вікні по всіх будинках світиться», — чудувався Беньямін у 1920-их. «Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло», — журився Цумбруннен у 1990-их.

Так само, як його прототип, Андруховичів герой не спромігся вивчити мову абориґенів. Вертаючись до Відня, він привіз із собою дерев’яного лакованого орла. Беньямін притарабанив до Берліна дерев’яне іграшкове авто і статтю «Російські іграшки». У Москві на Беньяміна взагалі нападає приступ колекціонування, що межував з божевіллям: він гарячково скуповує глиняні іграшки, паперові китайські рибки, лаковані скриньки, різдвяні ялинкові прикраси і т. д., і т. п. З одного боку, це допомагає йому перебороти навколишнє відчуження, створивши навколо себе звичне середовище, а з іншого — служить постійним нагадуванням про ту загадкову обставину, що столиця світової революції є також столицею світового селянства.

Обидва персонажі — Беньямін і Цумбруннен — залежали одразу від багатьох речей. Наприклад, від нерозуміння чужої мови, від статусу і проблем іноземця, від примх і поганого гумору коханих жінок, від браку води, сірників і горіхової горілки. До речі, обох покинули їхні коханки. Щоправда, один писав, мовляв, «місце, яке у моєму житті займає Москва, я можу пізнати лише через тебе», а другий, якби не трагічна розв’язка, так довіку «і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень».

Між іншим, Ж. Дерріда у власному «Поверненні з Москви» (1995) виокремлює вищезгадані мандри у самостійний жанр паломництва на «обрану Батьківщину», що сягає свого апогею у 1920—30-их років, — у контексті того впливу, що його мав «революційний Жовтень» на ліву інтеліґенцію Заходу (В. Беньямін, А. Жід, Р. Ролян, Р. Ет’ємбль). Саме цей жанр породив, як знати, не одну «дюжину ножів у спину революції» в білоеміґрантській пресі.

Американо-радянська трагедія

Як на мене, художник завжди у вигнанні: чи то в робочому кабінеті, а чи в спальні, біля настільної лампи.

В. Набоков

Випадок Теодора Драйзера унікальний хоча б тим, що, на відміну від решти зарубіжних письменників, фінансово зацікавлених в симпатії до них Країни Рад, у «справі» автора «Американської трагедії» (1925) — так само, як в історії В. Беньяміна — складно замішані політика й любов, світоглядні зміни і звичайнісінькі аспекти побуту. Відвідини Т. Драйзером СРСР також демонструють більш загальні механізми візитів іноземних інтелектуалів до Країни Рад — механізми, що вивчені менш ретельно, ніж політичне низькопоклонство.

Отже, Т. Драйзер був запрошений відвідати Радянський Союз восени 1927-го року з нагоди 10-річчя Жовтневої революції, і запрошений саме як «видатний діяч Америки». Інтелектуально сформувавшись між 1890-им і 1914-им роками, а також будучи фінансово незалежним письменником, автором трилогії «Фінансист» (1912), «Титан» (1914) і «Геній» (1915), Т. Драйзер належав до нью-йоркської богеми, мав купу любовних зв’язків і явно нудився «буржуазним» світом. Усе це, а також факт «сексуальної приналежности Т. Драйзера до тієї ж категорії, що й шимпанзе», про що значили його біографи, викликали зацікавлення радянською системою, «революційними» морально-статевими стосунками тощо. До речі, до Комуністичної партії США письменника не прийняли саме через його захоплення «практичними» досягненнями радянського соціялізму, а не глибоке розуміння комуністичної ідеології.

Хай там як, але приїхавши 1927-го року в СРСР, 58-річний Т. Драйзер, відвідавши Москву, Ленінград, Нижній Новгород, Київ, Харків, а також Крим і Закавказзя, знайшов тут чергове своє кохання. Ним стала 34-літня американка Рут Кенел, з якою письменник познайомився в Москві і яка мешкала тут уже п’ять років, займаючись перекладами Драйзера в Держвидаві та бібліотеці Комінтерна. «Безпартійна спеціялістка» і «не зовсім радянська жінка», як рекомендувала її своєму партійному начальству голова ВОКС О. Каменєва, на прохання самого Т. Драйзера повинна була супроводжувати його в подорожі Радянським Союзом, а згодом редаґувати подорожні нотатки.

Враження американського письменника від побаченого в Країні Рад, які він одразу почав фіксувати у своєму щоденнику і які згодом, а саме 1928-го року, вийшли окремою книгою «Драйзер дивиться на Росію» (1928), разюче різнилися від решти панегіриків з-під пера його зарубіжних колеґ-візитерів. У першу чергу це стосується важливої для Т. Драйзера теми національного характеру й загалом мотиву «Азії». У той час, коли Радянський Союз сприймався ним у якості потенційно проґресивного суспільного експерименту, сама «Росія» видавалася країною захоплюючою та екзотичною, але також відсталою, примітивною, азіятською і неохайною. Зокрема питання чистоти й санітарії, тема жахливо низької якости їжі й житла в СРСР, а також описи жалюгідного вигляду радянських людей займають у щоденнику Т. Драйзера значне місце. «Якщо ви знайомі із сьогоднішньою Росією, принаймні, якщо ви ретельні у питаннях санітарії, — зауважував письменник, — ви завжди будете обурюватися повсюдним брудом, і вас ніколи не буде залишати одна нав'язлива думка — про те, що в постелі можуть виявитися клопи, а в супі — тарган».

Зокрема аналіза поїздки Т. Драйзера допомагає оцінити найважливіший зв’язок між політикою і повсякденністю, чи пак побутом. Саме з «азіятськими» звичаями й умовами повсякденного життя в СРСР у першу чергу стикалися західні візитери, і ці явища одразу ж викликали в них асоціяції з економічною, культурною, «азіятською» відсталістю. Втім, мало хто з них, фінансово зацікавлених у миролюбному фіналі поїздки, висловлювався пре це вголос — на відміну від Т. Драйзера, чиї повсякденні враження від Росії безпосередньо й щоразу впливали на зміни в його політичних оцінках.

Так, спочатку Т. Драйзер прямо й опосередковано порівнював усе, ще бачив у Країні Рад, із промисловою цивілізацією Америки, себто тим, ще він активно захищав за кордоном і не менш активно засуджував удома. Саме тому, що Радянський Союз прагнув до модернізації, у результаті якої мусила зникнути багатовікова відсталість, — що мало для Т. Драйзера ще більше значення, ніж захист Радянським Союзом пригноблених, — письменник розбавляв різку критику і скарги з приводу умов життя СРСР численними похвалами на адресу радянської країни. «Я, звичайно, над ними злегка жартую, але мене в них щось інтригує, — нотував американський сибарит. — Вони мені позитивно подобаються. Я прощаю їм усі їхні гріхи, усі їхні недогляди і провини — навіть їхню жахливу їжу».

Теодор Драйзер. 1918 рік

Натомість згодом, через погіршення його самопочуття, стосунків із коханкою, а також побутових умов за межами столиці Т. Драйзер виявляв усе більшу антипатію до тих самих народних мас, на захист яких він так часто виступав. «Подібні на отару маси викликають у мене відчутті нудоти. Мої враження про Росію назавжди зіпсовані через холод і бруд». Р. Кенел, яка повсюди супроводжувала письменника, згадуючи у своїх власних подорожніх нотатках його розмови «про санітарію, тарганів і клопів», сама зауважує в типово драйзерівській манері те, як їм дали «гуляш, через який Бела Кун розпочав би ще одну революцію». «Так, мене хвилює думка про те, що в Москві — точніше, скрізь у Росії — я не зможу смачно і добре харчуватися, — підтверджував Т. Драйзер. — Після мого приїзду пройшло усього небагато часу, але я починаю усе більше звертатися до горілки — до чистої горілки, до горілки з чаєм, до горілки в десерті — для того, щоб полегшити собі процес харчування».

Таким чином, перебуваючи в СРСР у 1927—1928 роках., Т. Драйзер обурювався тим, що нормальний побут, який сприймався ним за необхідний ступінь комфорту, для радянського населення був неймовірним і видавався буржуазною розкішшю. Зокрема, супроводжуюча Р. Кенел відзначала чіткий зв’язок між змінами в настрої письменника та якістю їжі й житла. Тісний зв’язок між поглядами американського Містера-Твістера на радянську версію комунізму і його сприйняттям російського «бруду» кілька разів доводився до відома ВОКС.

Утім, сам письменник не крився, публікуючи у «Чикаґо дейлі ньюс» 1928-го року свої враження від подорожі Країною Рад. Погляди Т. Драйзера були зведені в цій публікації в одне парадоксальне ціле, що представляло собою типове для письменника дивне сполучення похвал і навмисно різкої критики. Він з перебільшеним ентузіязмом виражав свою «величезну радість» з приводу радянської антирелігійної політики, таланта радянських керівників, розмаху житлового будівництва, а також нових шкіл і наукових установ, що виникали по всій країні. Але тут-таки письменник заявляв, що все це — досягнення «видатного гурту ідеялістів» (тобто більшовицького керівництва), а не влади «трудящих». Заодно він виставляв себе довічним «індивідуалістом», що підтримує «індивідуальне прагнення до удосконалювання». Далі знову пов’язував національний характер, радянську політику й побут.

Харків. Студентське містечко «Толкачевка». 1931 рік

Таким чином, прочитавши ошелешеним радянським господарям лекцію про чистоту, він додавав, що «і російський темперамент, і здійснення радянської програми (а можливо, і те, й інше) містять у собі деякі очевидні дефекти». Щоразу вживаючи слово «росіянин» майже як лайку, Т. Драйзер визначав гігієну не лише за важливу державну справу й запоруку на процвітання країни, але й за «саму суть людської особистости». «Так багато говорите про майбутнє, хоч так багато можна зробити просто зараз, — таврував Т. Драйзер радянських можновладців. — Російське житло, російське обійстя, російська вулиця, російський туалет, російський готель, ставлення кожного окремого росіянина до свого зовнішнього вигляду — усе це повідомляє гостю з Заходу щось таке, що не може робити чести країні, не може сприйматися за здорове явище й не може бути виправдано бідністю. Ваші готелі, потяги, залі й ресторани занадто брудні й занадто погано обладнані. Ви занадто рідко миєте свої вікна… Бас дуже багато живе в одній кімнаті, але ви чомусь називаєте це неподобство комуністичним духом».

«Я хотел бы / жить / и умереть в Париже, / если б не было / такой земли — / Москва», — проголошував В. Маяковський у 1925-му році. Наприкінці своєї подорожі, вже у 1928-му році, Т. Драйзер з гіркотою заявив: «Я краще помру в Сполучених Штатах, аніж буду жити тут».

Під огнем степової свободи

Колись в полеміці зі мною писав Хвильовий, що «коли треба буде», то «ми знайдемо місце» таким добродіям «в штабі Духоніна».

Д. Донцов

«Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!», — і собі, слідом за М. Хвильовим, гукав В. Сосюра в поемі «Відповідь» 1927-го року, «забуваючи», що факт можливої зустрічі двох поетів, а в часі громадянської війни — бравих вояків, підпадає під сумнів з огляду на те, що обидва знаходились по один бік барикад. Хоч невідомо, чи в таких уже добрих стосунках, в яких була тодішня урядова армія УНР, сотником якої виступав Є. Маланюк, з певними «народними» силами, котрі заслуги своїх прихильників визначали не інакше як подарунками з одіозними написами на кшталт «Володьці Сосюрі від Махна».

Володимир Сосюра

Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: «І все ж таки начальний дух — Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що «відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: «Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».

Євген Маланюк

Щоб зрозуміти зумовленість безлічі мотивів неприйняття творчости цього митця, треба згадати про її першоджерела. Адже тією силою, що наснажувала й надихала Є. Маланюка, були ідеї Дмитра Донцова. На той час ім’я Донцова, з огляду на його волюнтаристську ідеологію авторитарности, було для української критики — а отже, для читацького загалу так само — символом відвертого фашизму.

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) «підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал («ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору «цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: «Я — відомий вкраїнський поет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що «серед пролетарських поетів він (В. Сосюра. — І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю — мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі «духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.

З приводу заочної полеміки вільно буде припустити, що згаданий критик писав про поета-вигнанця, добре знаючи його доробок, що лягав на стіл для «ідеологічного» опрацювання. Натомість В. Сосюра того доробку не знав, всліпу відповідаючи суперникові й керуючись лише оцінками радянської критики, в чому згодом сам признавався.

У затишку дипломатії

— Я щасливий рекомендувати вам, — звернувся Воланд до гостей, — вельмишановного барона Майґеля, службовця Видовищної комісії, який знайомить іноземців з визначними пам’ятками столиці.

М. Булґаков

«Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить півпуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою… Зроблю 3 частини, назову: 1. Шлях Івана Мазепи. 2. Червоний терор. 3. Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота», — писав 13-го грудня 1929-го року Іван Дніпровський дружині. Малось на увазі написання пролетарським письменником роману про стражденну долю України та українського народу на початку XX-го століття. Втім, пролетарським письменником Дніпровський — справжнє прізвище Шевченко — був не завжди. На момент переїзду до Харкова у квітні 1923-го року за його плечами був не лише Кам'янець-Подільський університет, у якому Дніпровський студіював історію літератури, але й служба офіцером війська УНР, а також свідомий перехід на бік червоних.

Вже від 1925-го року Дніпровський, долучившись до когорти творців «нової» літератури, здобуває популярність завдяки таким творам, як п’єси «Яблуневий полон» та «Любов і дим», що поставлені в «Березолі» Лесем Курбасом.

Лесь Курбас

Окрім п’єс, пишеться чимало прози, а також експериментальні віршовано-психологічні драмопоези. Але 1926-го року письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), і від цього часу аж до трагічного 1934-го року перебував у санаторіях Одеси, Ялти, Алушти. Саме там Дніпровський, розчарувавшись у літературному середовищі Харкова, вирішує писати роман «Народе мій», у якому б знайшлося місце осмисленню альтернативного, рятівного шляху України до незалежности в 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії — все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема, у зацілілому уривку з роману під назвою «Консул вечеряє» ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом В. Шемета (у романі — Шоммет) з урядовцями Франції, які обіцяють допомогу для здобуття незалежности України.

«— Я хочу наукової ясності, — мовив французький консул. — Значить, до XIII віку була одна, так звана Київська Русь, одна мова, письменство, монета, закони, князі, а після татарської навали остаточно стало дві: Велика Русь і Мала Русь.

— Правдивіше, — підхопив дядя міністра, — Московщина і Україна. А Мала Русь — це породження холуйства і неуцтва грецьких архієпископів та архімандритів. Ми зреклися цього чужого, ганебного хресного імені і самі нарекли себе Україна.

— Дивно. Як же це так: взяли собі нове ім'я?

— За тим самим, ваша ексцеленціє, законом, за яким галли стали французами.

— Bien. Розумію. В такому разі, у мене сьогодні виключний день. Я сьогодні одкриваю Україну.

— Ви, sire, — війнула через злотно-пінний свій келех кіноактриса, — ще тільки на березі екзотичної країни.

— Я бачу, що існує окремий український народ, не подібний або мало подібний на руський.

— І народ цей прекрасний, — тріпнула своїм пишним золотом Джулія.

— Що в нього є спільність із французьким, — обводив обличчя, батареї пляшок і квітів француз, — по лінії елегії і власності. Як француз немислимий без католицтва, так ваш народ немислимий без православ’я. Але що мене просто зворушує, це, я сказав би, спільна обом землянам елегія. Француз не хоче землі своїх поміщиків і українець, як ви говорите, одмовляється брати її насильно, без викупу…

— Бо викуп, — прослав через шерег плечей недавній гетьманський комкор 3, — це значить, власність. А власність — значить, любов.

— Викуп, — озвався комкор 2, — це найвища мрія українського народу.

— І це єсть та точка, — перехопив нитку розмови Шоммет, — на якій починається антагонізм між українцем і руським. Український народ прагне обгородити свій двір парканом, загатою, руський народ розбухає общинами. Звідси: українська хата, це ви згодом побачите самі, взірець чистоти і турботи, руська ізба — класичний взірець нехлюйства і бруду. Звідси: український народ за „хату свою“, за бодай невеличку державу, руський — за хату чужу, за грабіж, за анексію…

І озирнувши смійно-вдоволений профіль француза, заохотливо-сяйні очі актриси, збуджені лиця українок, пильно-чекальні масивні погруддя колег, Шоммет підвищив голос до патосу:

— Звідси ж, sire, як це не дивно, ворожнеча між буржуазією українською й руською. Буржуазія петербурзько-московська — імперіялістична, завойовницька, хижацька, а значить, безоглядно монархічна. Буржуазія тубільна, наслідниця князів київських — оборонча і самостійницька і до певної, я кажу, до певної міри, республіканська. Хоча, кажучи точно, форма влади, якої прагнемо ми, це не монархія, а тим паче не республіка. Це своєрідне, виключно українське явище. В нім єсть елементи французького демократизму, елементи англійського консерватизму (я не боюсь цього слова) плюс національні наші властивості. Це єсть гетьманат. Наш гетьман, не гетьман Ейхгорна, а наш український гетьман, це єсть тимчасовий диктатор, і водночас в одній особі парламент і кабінет міністрів, або ще коротше: римський цезар і римський народний трибун.

— Tres bien. Розумію, — озвався консул».

Ці ж правічні питання щодо приватновласницького характеру української національної політики переносить на сторінки свого незавершеного роману І. Дніпровський. Але на відміну від ситуації 1906-го року у вирішенні тих проблем були зацікавлені вже не тільки українські хлібороби, але також їхні нові «друзі» — представники іноземних держав. Описуючи в романі події 1918-го року, І. Дніпровський не йде до кінця в своїй розповіді про те, якими заходами творилась нова европейська політика в часі повстання молодої України часів УНР. У нього лідер хліборобів-власників В. Шемет на шляху до своєї мети (залучення до українських справ чужоземних діячів) проходить Задзеркаллям великої політики, дізнаючись про «секрети чорних ходів», «приниження офіційних віталень», «зневагу готельних рабів» і т. ін. Насправді ж зацікавленою стороною в цій справі були якраз ті «іноземні друзі», котрі власними силами, у вигляді численних консулів радників (а то й відвертого шпіонажу) намагалися зробити з молодої української Держави «надійного сусіду» в новій Европі. Німеччина, Румунія, Польща, а також країни — члени Антанти — з самого початку відродження України нав’язували свої послуги у вигляді військової та господарчої допомоги. Проте не вільно забувати, що уряд УНР зі свого боку теж підтримував ці стосунки, хоча вони й були весь час непевними, бо відтворювали, по суті, політичні хитання українських соціалістів.

Харків. Державна драма «Березіль». 1930-ті роки

У 1928-му році І. Дніпровський, автор «Яблуневого полону» та патріотичної збірки «Добридень, Ленін», писав про себе: «В своїй творчості люблю виражати сильні рухи мас, і навіть мале оповідання не звучить для мене до того часу, коли в нім не заговорить маса, маса навіть як фон, на якому діють індивідуальності». Тож, мабуть, невипадково для свого роману І. Дніпровський обрав історичний період, протягом якого на арену політичної боротьби вийшли саме ті сили («навіть як фон»), котрі повною мірою репрезентували дух української революційної стихії. Існуюча в часі описаних у романі подій Директорія, а до неї й Центральна Рада жодною мірою не могли серйозно цікавити політичну Европу. Зокрема, щодо уряду Директорії вважалося, що в очах Антанти він репрезентував «не державу, а бунтарів, ворохобників», мовляв, «Україна без Гетьмана в очах Антанти перестала вважатися за державу» (П. Солуха). І це не було дивним, бо соціялістична плятформа, на якій продовжував стояти уряд Директорії, проповідуючи скасування приватної власности та націоналізацію землі, аж ніяк не відповідала програмі тієї ж Антанти. В пляні зовнішньої політики Берестейський договір 1918-го року надійно відвернув її від України.

Якою ж саме уявляла собі майбутню українську державу Европа, якої її насправді прагнули тодішні провідні верстви політичного громадянства в Україні — про це розповідав І. Дніпровський у своєму незавершеному «захалявному» романі «Народе мій».

У центрі зліва направо у першому ряду: П. Тичина та І. Дніпровський, у другому: П. Панч і М. Куліш. 1920-ті роки

Олена Теліга й партачі життя

Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій — тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому вичерчено серп, молот і напис: СССР.

У. Самчук

«Втім знала я: в один затихлий вечір / До інших барв сягне твоя рука», — віщувала своє недалеке прийдешнє варшавська манекенниця Олена Теліга з дому Шовгенева, маючи на увазі поведінку своїх нових «націоналістичних» друзів.

Олена Теліга. 1936 рік

Отже, від липня 1941-го року богемна поетка О. Теліга зникає з Кракова, аби стати культурною референткою ОУН (якою під згадану пору керував поет-археолог Олег Ольжич), будучи призначена спочатку на Львів, а потім на Київ, куди повертається після вимушеної еміґрації. Слідом за нею нелеґально переходять кордон, занурюючись згодом у пострадянську діяльність, близькі друзі поетки — ті, що, можливо, найкраще розуміли тодішній її гарячковий стан повернення. У Києві О. Теліга організовує Спілку українських письменників, в якій стає за голову і при якій редаґує літературно-мистецький тижневик «Літаври», що виходив як додаток до газети «Українське Слово». 9-го лютого 1942-го року О. Телігу розстріляло Ґестапо за «антинімецьку діяльність». «Але лишилася леґенда, — значить її подруга Г. Лащенко. — Овіяне леґендою і недовге, як блискавка, життя Олени Теліги».

Як бачимо, усе виглядає на те, що надалі маємо справу з леґендою, яку створили автори численних «патріотичних» спогадів, звідки тендітна постать манекенниці О. Шовгеневої виростає на образ поетки-мучениці О. Теліги. Хоча, як свідчив її найближчий приятель О. Жданович, «так ніхто й не розумів суті жертви Олени Теліги». Тому вже сьогодні, вкотре репродукуючи портрета згадуваної людини, мусимо замислитися, чи не штучно роблено цю ікону з образу молодої життєрадісної жінки («розсміяна й романтична»), якій заздалегідь було знати про можливий перебіг дальших подій, адже заарештованих всередині грудня 1942-го року членів редакції київського «Українського слова», а саме друзів О. Теліги — І. Рогача, О. Оршана-Чемеринського, П. Олійника, І. Яковенка — незабаром, а саме перед Новим роком, випустили з огляду на те, що вони з України мали виїхати? «Але минуло два тижні, — згадує О. Жданович, — поки їх покликали до Ґестапо і сказали пакувати речі». По тому, вже всередині січня, ніби нехтуючи явною небезпекою арешту, виїздять з Києва решта розкритих німецькою владою членів ОУН. Нарешті, аж 9-го лютого, коли О. Телігу розстрілюють, начальник підпілля О. Ольжич хапається за голову: «Я це відчував, але якби я це знав кілька годин раніше!» Тим не менш, коли він, після переговорів з головою ОУН(м) А. Мельником, повертається за кілька днів до Києва, то насамперед, як свідчить О. Скорупська, просить негайно викликати до нього О. Штуля, котрий мешкав разом із подружжям Олени і Михайла Теліг — а не саму поетку! — хоча за часу його відсутности становище стало ще небезпечніше: під загрозою опинилася Спілка письменників під головуванням О. Теліги.

Щодо проведення самого арешту О. Теліги також існують певні розбіжності, які не дозволяють на «ліричну» буденність ситуації, що її переказує Я. Гайвас, згадуючи, як «в іскристий лютневий ранок, оточена зграєю гітлерівських катів, вона (Олена Теліга) спокійно вийшла з хати». Натомість перевага надається «офіційному» твердженню «націоналістичного» начальства про те, що подружжя Теліг було заарештоване не «в хаті», а при виконанні службових обов’язків, себто в приміщенні Спілки письменників, як того вимагає партійна леґенда.

Явно не дотримується «сповідального» стилю власних спогадів також М. Бачинська-Донцова, коли, згадуючи, як «в темряві безсонних ночей Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог послав їй „найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання“», тут таки, майже підсвідомо, сахається в бік здорового глузду: «Ніхто з нас, що читали у „Вістнику“ ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго вони стануть грізною дійсністю!» Ба більше того, чому саме Олені й Михайлові Телігам «призначена була найвища життєва відзнака — геройська смерть за батьківщину»? «Чому? За що? Навіщо? — покинувши власний, щойно героїчний патос, вигукує М. Бачинська-Донцова. — Жахлива таємниця гнітила нас усіх».

У центрі: Улас Самчук і Олена Теліга. 1940-ві роки

Скидається на те, ніби всі присутні на сторінках «патріотичних» мемуарів раптом забули про партійні аґітки самої О. Теліги, друковані в 1930—40-их роках у «Віснику» Д. Донцова — про тих самих програмових «Партачів життя» і «Прапори духу» з їхнім оспівуванням «твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини». Натомість на очі всім вийшов образ «чарівної жінки, сповненої індивідуальної жіночої принади», котра «говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто», також «пристрасно любила танці», «вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою», при цьому розсипала «свою зайвину перлисту: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх», як свідчить М. Бачинська-Донцова. Відтак на долю пізніших оспівувачів партійного подвигу О. Теліги випало зовсім інше. Згідно з настановою нового «націоналістичного» начальства, їм доводилося переконувати нащадків у тому, що «у Теліги, з її прекрасним даром, це не була „поза“ іти з новим рухом… Не плекати самотньо свій ідеал, а віддати себе на служіння організації, ідеалом якої є свідомий організований чин», як значить Г. Лащенко.

Але «хто міг подумати, що все це так скінчиться!» — замикає вуста поважаному оповідачеві розпачливий зойк О. Теліги з камери смертників. «Не ридала, не билась в істериці. Лише раз сказала: „Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно для України“», — згадувала Г. Лащенко.

А як же «гаряча смерть — не зимне умирання»? — спитають нащадки. Блеф у стилі М. Хвильового? Маячня «романтичних» свідків? Чи патріотична маска, яку час від часу мусила одягати новоспечена членкиня ОУН з 1939-го року, колишня коханка несамовитого Дмитра Донцова, котрий до ОУН, тим не менш, не вступив і не підпорядкував себе її законам, чим порушив перше правило «націоналізму»? Слід додати, що саме у Варшаві, в часі її роману з відомим редактором «Вісника» Д. Донцовим, чия опіка, як свідчать нечисленні наближені, допомогла поетці не розплистися у власних почуттях-емоціях, і з’явилися найкращі твори О. Теліги. Це був період повільного, не раптового вростання поетки Олени Шовгеневої, вихованої на російській культурі (яку хрестила З. Гіпіюс, дружина Д. Мережковського) в українське життя еміґрації: «Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилась, там провела війну. Ну й, розуміється, насичувалась культурою імперії», — значила О. Теліга. Тому не дивно, що в писаннях цієї, ще «неорганізованої» доби, вона зачіпає різноманітні теми: про сучасний стиль, про цивільну відвагу, про питання жіночої емансипації. Уже пізніше все заступає аґітаційна проблематика екзальтованої неофітки, що з головою поринула в «романтичний» світ українського націоналізму.

Відтак, чи могла Олена Теліга 1942-го року уникнути арешту, а згодом і розстрілу? «Безперечно, могла, — відказує у своєму спогаді О. Жданович. — Могла після арешту Рогача і товаришів (згадаймо про їхнє звільнення майже на півмісяці після арешту. — І. Б.-Т.) виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила: „Я вдруге з Києва не виїду“». Така була відповідь членкині ОУН, котра мусила дбати про сумлінне виконання наказу начальства. Але чи був насправді такий наказ від керівництва ОУН? Цього, на жаль, не знати. Тому й донині беззастережно посилаються на «доброчинність» нервової і дуже чутливої до життєвих дрібниць 34-літньої жінки, котра до останньої хвилини, передбачаючи можливість швидкого арешту, нібито відкинула пропозиції порятуватися. Мовляв, у Спілці на неї, як на голову, чекатимуть інші письменники.

Щодо Спілки, якою керувала О. Теліга за наказом ОУН, належним чином відгукнувся О. Жданович, згадуючи, що там «письменників справжніх не було». А хто ж був? Насправді ж у будинку ч. 45 по вул. Короленка, де на початку 1940-их років містилася київська Спілка письменників, товклося багато кололітературної публіки (стукачі, тайні більшовицькі агенти та інша босота), яку приваблювала можливість отримувати обіди, що їх «вибивала» О. Теліга для спілчанської їдальні, якогось заробітку тощо. «Найгірше було з тими, що перейшли совєтські концтабори: то були виснажені, хворі, надшарпані нервово люди, — згадував О. Жданович. — У тодішньому Київі лишились самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письменниками… Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання, було багато наскрізь проїжджених отрутою офіційного марксизму й матеріялістичної діялектики. Бони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись». Власне кажучи, влаштувались — по тому, як Київ позбувся провідних членів ОУН з когорти «національних» романтиків.

«Я вдруге з Київа не виїду», — саме ці слова, як бачимо, мали б стати за епілог історії про загибель Олени Теліги? Втім, згадуючи при цій розмові Ю. Липу, слід зважити на вправність тих істориків, чиї статично-націоналістичні персонажі — вже по тому, як читач перегляне їхню історію — кажуть «слава Богу», обтираючи спітнілі під час акції мармизи, скидають каптани, тоґи, туніки чи мундири, одягають куфайки і йдуть собі на пиво, щоб пізніше повернутися в якомусь іншому писанні. Здається, це саме сталося з історією О. Теліги і, зокрема, з тлумаченням її останніх днів.

Отже, після смерти поетки Д. Донцов справедливо докоряв націоналістам: «То що ж, її затягли туди до праці, а потім покинули». Хоч О. Ольжич, котрий не особливо знався на «творчому» контингенті київської Спілки письменників, куди О. Телігу призначили «керувати» літературою, значив про захоплення поетки своїм покликанням, заради якого вона не виїхала з Києва. Втім, це був прояв запізнілого спокутування «націоналістичного» гріха. Так само активний член ОУН письменник У. Самчук вважав, що це його вина, мовляв, О. Теліга дуже хотіла з Києва вибратись і писала, і благала його. Але авто зламалося, і вони не змогли виїхати.

Вже сама О. Теліга — навіть у відредаґованому з часом останньому листі до О. Лащенка від 15-го січня 1942-го року — з непритаманним для стійкої націоналістки захопленням і водночас з гіркотою вигукує: «Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер в Празі!» А в Україні, Харкові, або Києві, де О. Теліга вже видавала «Літаври»? — вільно буде спитатися при цьому. Хіба забракло наснаги й бажання будити зі споконвічного сну тамтешніх міщан, віяти, як О. Теліга, «прапорами духу», кидати «нарозстіж вікна», але вже за нових умов? «Його, бачите, притисли, — закидав сучасникам 1942-го року А. Любченко, — а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, Українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідности сповнена праця на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей „рукопашний бій“ афішувати треба, вміло переключатися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповороткі, неімкливі — і обурливо це і боляче». При цьому А. Любченко додає: «Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, більшовиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо, ми, Українці, вже досить скомпрометувавши себе ще на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку».

Улас Самчук. 1937 рік

Але що було потім? «Я приїхав до Київа після погрому, що його вчинили німці в грудні 1941-го і в перших місяцях 1942-го року над тими українськими національними силами, які з приходом німців вийшли на поверхню, відкрито організували міську адміністрацію, шкільництво, господарче життя, культуру, — згадував у 1960-их роках М. Прокоп, провідний член ОУН. — Є погляди, що такі масові леґальні дії були помилкою, але водночас треба сказати, що, якби не таке хвилеве українське відродження, головні установи міста одразу перебрали б росіяни».

Слід зазначити, що пізніші застереження вищезгаданого автора щодо російського засилля в Україні спростовувались його власними поглядами періоду 1940-их років, які співпадали з коментованою ним політикою А. Розенберґа на Сході Европи. Згадуючи про боротьбу, яку «протягом століть ведуть українці й росіяни, дарма, що великоросійській політиці та історіографам вдалося цю безперервну боротьбу приховати», німецький ідеолог значив: «В якій формі і в яких розмірах зможе пізніше постати українська держава, про це поки що немає сенсу говорити. Всі, що працюють над справами Сходу, мусять наставитися на те, щоб виявити прихильне ставлення до цих питань. Тому треба відновити працю університету в Києві, відкрити українські технічні школи, видати твори клясиків української літератури, дозволити утворення української партії, наприклад, Українського Вільного Козацтва, плекати традиції гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи… Зрештою, краще мати добровільну співпрацю 40 мільйонів людей, ніж ставити вояка за кожним селянином».

Що стало на заваді звершенню цих плянів щодо України — питання з галузі новітньої партійно-націоналістичної історії, але фактів тодішньої дійсности заперечити буде не вільно, адже школи відкривалися, церковне життя відроджувалося, газети й журнали видавалися, діяли театри й опери, також була поновлена робота київської кіностудії. Втім, хоч як сумно, але відбувалося усе це по тому, як з арени громадського життя усунули «національних» романтиків.

«1942-ий рік. Весна. У Київі цвітуть каштани і осипається бузок, — згадував М. Ситник. — Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста. — Де Олена Теліга і Іван Рогач? — запитую я, ввійшовши в приміщення редакції „Українського Слова“, чи то пак „Нового Українського Слова“». «А на Софії, — заперечував уже влітку 1942-го року А. Любченко, — забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він „масті“. Через це про нього забули і не чіпають — він там ще з перших днів визволення».

А ще було таке: «В редакції „Українського Слова“ тривога, — згадував М. Ситник. — Прибув новий цензор, далеко гірший за попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта й нерівна. Хто зна, як буде далі. „Пісню про Петлюру“ поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців».

Втім, «як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж самого цензора (але більш прозірливого редактора) друкує на першій сторінці вірш О. Варавви «Отаман наш поліг!» разом із передовицею В. Царинника «Великий Отаман». Очевидно, нехтування правилами військового часу, політика неприйняття мудрішої, але не дуже «націоналістичної» стратегії, були у згадану пору шкідливими, що й визначило розміри випробувань Українського Народу.

«Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи европейцями?» — питався натоді А. Любченко. Але вже без Олени Теліги — відказуємо на це сьогодні.

Демарш Костецького, або Нові пани у підмурівку МУРу

Пустіть у Росію мене й весь мій немудрящий багаж: сорочки (три в мене, три у пранні), жовті чоботи, помилково вичищені чорною ваксою, сині старі штани, на яких я марно намагався напрасувати складку.

І краватку, яку мені подарували.

А на мені штани зі складкою.

Вона утворилася тоді, коли мене геть розплющило.

В. Шкловський

З офіційним визнанням Ігорю Костецькому в УРСР «пощастило» не менше, ніж, скажімо, «попутнику» Володимиру Свідзінському. Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний «кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками «ель» [так у оригіналі. — Прим. верстальника] та «інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства. Себто у непам’ять, де словопоняття з прізвищними коренями типу «кост» чи «свідз» ставали метафорою забуття.

Для української радянської літератури це зазвичай було культурно-смисловою константою: об’єм, сформований поза волею індивіда гармонійними порожнечами, що вряди-годи заповнювалися чутками й переказами. Але хіба лише для літератури підрадянської? Неприйняття Костецького еміґрацією — це та сама порожнеча «розуміння», себто квінтесенція слави у майбутньому.

Насправді ж літературний феномен І. Костецького, що більш скидається на біографічний парадокс, вартий пошанування. Російськомовний театральний критик Іван Мерзляков, який в еміґрації витворився на українського літератора і видавця Ігоря Костецького, — це було явище, яке мало неабиякий вплив на МуРівську громаду тодішнього діяспорного письменства. Мистецький український рух (МУР), до якого входили українські письменники-вигнанці, які після закінчення Другої світової війни опинилися на Заході в таборах для переміщених осіб (ДіПі), був, як знати, замислений «літературними» втікачами з СРСР у 1945-му році. У місті Фюрті, що в північно-східньому передмісті Нюрнберґа, зібралася ініціятивна група у складі І. Багряного, А. Полтави, Ю. Шереха (Ю. Шевельова), В. Домонтовича (В. Петрова), І. Майстренка, Ю. Косача, І. Костецького, вирішивши утворити письменницьку організацію.

Зліва направо сидять: Є. Маланюк і Ю. Шерех, стоять: У. Самчук і Г. Костюк. 1948 рік

МУР проіснував усього три роки, але повністю підтвердив свій зв’язок з питомо «радянськими», чи пак тоталітарно-колективістськими, формами організації культурного життя. Учасники ініціятивної групи вважали себе «новими панами» історичної ситуації, от лишень не «радянським», як у випадку з пролетарсько-селянським начальством в УРСР, але наразі вже «національним». У кращих традиціях комункультівського аґітпропу, чийого ідеологічного тавра мурівцям годі було позбутися, виголошувалось, що надалі українське мистецтво «покликане у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Хіба не того самого вимагали більшовики від «пролетарської літератури»? Так само, як пролеткульт вимагав «комунізму в мистецтві», використовуючи засоби партійної демагогії, нові «націоналістичні» начальники МУРу наполягали на безумовному підкоренні «нового» вчення про те, що справжня українська література повинна мати ознаки національної, відображаючи суть нації, а яка-небудь теорія «мистецтва заради мистецтва», якої в МУРІ дотримувався не лише І. Костецький, вважалась теорією «дезертирів від нації».

Розподіл апаратних повноважень у МУРІ також нагадував колишню радянську систему організації літератури. Ідеологом МУРу був харківський мовознавець Ю. Шерех. Керівником нової письменницької спілки обрали волинського прозаїка У. Самчука, котрого всі називали «Генералом». Згідно з доброю радянською традицією, тут-таки зібрався І-ий з’їзд українських письменників, який відбувся 21—22-го грудня 1945-го року в Ашафенбурзі. Крім учасників вищезгаданої ініціятивної групи, серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: В. Барка, О. Варрава, К. Гриневичева, Ю. Клен, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, Я. Славутич та інші. Діватися деінде письмакам на вигнанні не було куди. Тож прозірливий товариш Сталін міг втішитися радянському колективізму МУРу, мовивши сакраментальне «інших письменників у мене для вас немає».

Відтак, «інші» письменники в МУРі були, але незалежні неофіти на кшталт І. Костецького (і то успішні, завважмо, неофіти), як знати, не віталися автентично-національною думкою в екзилі, тож протягом усього життя сей літератор так і не позбувся образливих епітетів на зразок «нахаби», «цигана» чи «літературного деґенерата», виданих новим «націоналістичним» начальством з радянських втікачів періоду ВВВ 1941—1945-их роках.

Видавництво «На горі», яким І. Костецький опікувався разом з дружиною Елізабет Котмаєр (теж, до речі, неукраїнкою), в еміґрації називали «безрідно-космополітичним», оскільки основна увага там приділялася світовій літературі в українських перекладах — від «Іліади» Гомера до віршів Б. Пастернака. Не дивно, що й фінансування установи приписували радянським спецслужбам. Натомість в Україні видавництво «На горі» вважали, звичайно ж, «націоналістичним», тому що першою книжкою, яка з’явилася у ньому 1955-го року, було… вибране з поезій Т. С. Еліота. Що й казати про подальшу «запроданість» видань Ф. Ґ. Лорки, Е. Павнда чи О. Вайлда.

Власне творчість І. Костецького вирізняється надзвичайним жанровим розмаїттям — від прозової театралогії і краєзнавчих екзерсисів до театральних п’єс і модерністських новел, але жодне з творінь не живе за клясичними законами вибраного жанру. З дивовижною легкістю І. Костецький маніпулює своїм читачем, водячи його від однієї ілюзії до іншої через облудну реальність і дійсну фіктивність. Безперечно, література для нього — це безмежне поле для азартної гри в літературу.

Подібно до Дж. Джойса, І. Костецький підриває граматику з ортографією, легко поєднуючи архаїзми з неологізмами, а нормативність з розмовною і жаргонною лексикою. Особливо це помітно в його перекладах з В. Шекспіра, малознаних в Україні, серед яких «Гамлет», який і досі, майже через півстоліття, залишається куди актуальнішим навіть у порівнянні з останніми в часі варіяціями Ю. Андруховича, де поміж іншими попередниками автора-перекладача ім’я І. Костецького навіть не згадується. Залишаючи ці переклади часом незавершеними, сам І. Костецький ніби підкреслював, що література — це не кінцевий результат, а нескінченний процес, не натхнення, а копітка праця, в якій багато важить вибір прийомів і засобів.

Задля історичної справедливости варто навести зразки інтерпретації найзнаковіших, либонь, місць з «Гамлета» з-під пера відповідно Ю. Андруховича та І. Костецького, в яких і багатошарова семантика, й метроритмічні особливості ориґіналу, звичайно ж, прагнуть досягти еквіваленту української мови на сучасному етапі її розвитку. До того ж, «сучасність» кожен з перекладачів розуміє, річ ясна, по-своєму.

* * «Якась Гекуба! / Хто він Гекубі, хто йому Гекуба, / Що стільки схлипів?» (Ю. Андрухович) «Отак собі. Гекуба. / Вже так / по-панському-еспанському / казавши: / Хулі йому Гекуба, хулі він / Гекубі? На хріна йому?» (І. Костецький) «А я, / Гальмо, флегматик, / отупілий сплюх, / Фільозоф-недоріка, / неспроможний / Сказати врешті! ані слова досі / Про батька, що життя йому / й корону / Так ницо вкрали. Отже, / я боюся? / Хто скаже прямо: я / — банальний йолоп? / Проб’є цей череп? / Надає по лобі? / За ніс потягне? В очі наплює? / Хто спробує брехню / назад втоптати / Крізь горло в груди, / аж легені стисне?» (Ю. Андрухович) «А я? / Придурок, що гойдається / в байдарці / Івасиком-телесиком таким, / І човен води повен. Королівську / Життьову касу сявки закосили, / А я й ні пари з вуст. / Чи я ж дрефун? / Чи кумпол мені, може, розвалили? / За бороду по городу вели? / Набили носа? Брехнями / напхали / Горлянку аж углиб / легенів? Хто? / Ніхто. Я сам. Нероба. / Фат. Стиляга. (І. Костецький)

«Безглуздо, зізнаюсь, але я таки сподівався, що хтось нарешті здогадається власним розумом, збагне, для чого я пишу, пояснить іншим, бодай трошечки просвітить нашу антилітературну громадськість. Але справа безнадійна», — бідкався І. Костецький в інтерв'ю Ю. Соловію у 1962-му році. Справа «просвітлення», принаймні для читачів в Україні, затяглась, як бачимо, на довгі десятиліття. Лише нещодавно з’явилися щедрі зразки творчости І. Костецького з міркуваннями про її автора з-під пера Г. Грабовича і М. Стеха, друковані відповідно в «Критиці» та «Кур’єрі Кривбасу». Зауважмо, що переможний марш Костецького по вітчизняних виданнях розпочався саме з його програмових новель «Ціна людської назви», «Божественна лжа» і «Перед днем грядущим». Переповідати їх тут, очевидно, немає сенсу, оскільки від часу їхньої появи в еміґраційних виданнях середини 1940-их років, вони, нарешті, стали приступні нашому читачеві. Єдине, на що варто звернути увагу, це значущість епіґрафа до однієї' з вищезгаданих новель І. Костецького, позиченого ним, між іншим, із сонета Ю. Клена «Сковорода», який підкреслює адресу всієї творчости автора-модерніста.

«І може іншого шляху немає, / щоб з хаосу душі створити світ», — ці рядки передують новелі І. Костецького «Божественна лжа». Зрозуміло, що вони характерні для тогочасних пошуків української літератури в екзилі, яка завжди хиталася поміж «західництвом» і «ґрунтівством» своїх багряних представників. Тогочасні плекання і пошук образу «надлюдини» в літературній круговерті повоєнної Европи змушує пригадати справжні мотиви блукань потаймиру. «Зумій створити у собі хаос, щоби народити танцюючу зірку», — вирік свого часу Ф. Ніцше, безперечний натхненник «інтеґральних» течій національно-еміґрантського, чи пак «нового» начальства тих років.

Перший з’їзд МУРу. Сидять: О. Лятуринська й У. Самчук. 1948 рік

Тож читаючи сьогодні І. Костецького, ми читаємо зовсім іншого автора, чиї застереження, кинуті у вищезгаданому інтерв’ю Ю. Соловію, вже не видадуться такими безглуздими: «Я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадничо релігійну». Зрозуміло, що в 1940-их роках твори І. Костецького вважали подекуди провокативною, себто блискучою белетристичною, розробкою ідей тоді усе ще модних філософів: Ф. Ніцше, А. Шопенґауера, Е. Канта. Здавалося, що навіть ті, хто свого часу не знайшов у собі сили й часу переглянути ориґінал, отримають концепції з рук цього літературного «фашиста».

За минулі десятиліття число рук, крізь які проходили згадані ідеї, ще більш зросло, і якщо слово «камбрбум», кинуте І. Костецьким у «Божественній лжі» на потіху діяспорі, досі залишається там малозрозумілою лайкою (наче «дир бул щил» О. Кручених чи «бу ба бу» трійці Андрухович—Неборак—Ірванець), то концепція, яка стояла за ним, нині потроху роз’яснюється. Тим паче, що сам І. Костецький, як досвідчений популяризатор, будь-чого «сороміцького» у своїх творах уникає. «У моїх новелах ніколи, ні одного разу не відбувається нічого, що могло б вразити інтимні почуття людини, наприклад, ніколи не зображуються взаємини між статями в їхньому крайньому вияві», — свідчив автор «Божественної лжі».

Що з того, що в згаданій новелі обіграється відомий з життя Г. Сковороди, а також М. Гоголя мотив втечі героя від нареченої у шлюбну ніч. Це вже згодом західні славісти на кшталт одіозного С. Карлінського смакуватимуть такі випадки «нетрадиційних» стосунків в літературі на основі новітніх методологій. Найсуттєвіше ж у родичанні І. Костецького з його великими попередниками полягає у проблематиці. Себто у ставленні до матеріялу, яким для нього є звичайна, чехівська «маленька людина», що акумулювала у собі типові риси свого народу.

Слід визнати, що це становлення І. Костецького було своєрідним: як безперечний інтеліґент, він любив довколишній світ, що більшості еміґраційного люду було непритаманне — настільки заполітизованим виглядало тодішнє життя нового «націоналістичного» начальства в діяспорі. Тим паче, що І. Костецький не поспішав це чужорідне довкілля виправляти, а це вже був повний нонсенс в очах свідомих свого покликання безпритульних українців. Очевидно, саме за це він свого часу й потерпав: критика вбачала у його творах «легковажність» і «асоціяльність». Ну, наче у Чехова.

Утім, існує, мабуть, більш питоме роз’яснення феномену І. Костецького. Вже чимало написано-доповідано про світоглядну роздвоєність тих письмаків, котрі волею долі опинилися на вимушеній еміґрації. Розглядуваний тут автор якраз із таких, адже в його творчости назагал поєднання фізичного й духовного, чуттєвого й піднесеного, а також постійне намагання зазирнути «по той бік свідомости». Нарешті, це чехівське вичавлювання з себе Ігорем Костецьким колишнього Івана Мерзлякова.

З огляду на вищесказане, не дивує давня критика І. Костецького, висловлена на адресу Нью-Йоркської поетичної групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська та ін.), якій він закидав надмірну увагу до модних тоді ідей «вмирання» в літературі. (Хоч той самий Б. Бойчук був одним із шанованих авторів видавництва «На горі».) Швидше за все, такі екзистеційні вибрики тодішньої поетичної молоді в діяспорі автор «Божественної лжі» (який устами свого героя допіру вже вирік сакраментальне «життя є сон, а сон є життя») сприйняв за певну конкуренцію, яка профанувала й дискредитувала сакральну для І. Костецького, пещену ним ідефікс. Відтак вільно буде припустити, що згадуваного тут «парадокса Костецького» насправді, мабуть, не існує. Адже не було ніякої дистанції між автором і персонажем, між Мерзляковим і Костецьким. Був автор — достатньо цілісний, аби залишатися собою в творчості, достатньо чесний, щоби з цією цілісністю не боротися, і достатньо іронічний, щоби розуміти всю ущербність своєї цілісности в очах майбутнього читача.

Частина 6 НОВІ ПАНИ

Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

Я должен жить, дыша и большевея, Работать речь, не слушаясь, сам-друг. О. Мандельштам

Інтеліґенція В СРСР, з одного боку, справді була, немов прошарок, що абсолютно протиставлявся владі й у першу чергу народові. Але між самою інтеліґенцією і владою існували також окремі прошарки, особливо значущі у пізніший радянський період. Багато представників влади, починаючи із самого В. Леніна, вийшли з інтеліґенції, і не можна говорити, що вони на сто відсотків відмовилися від її традицій. Наприклад, від традиції служіння будь-якому режиму. Так, наприклад, серед занесених до списку службовців Головного жандармського управління у Нижньому Новгороді значились Лейба Бронштейн-Троцький, а також Анатолій Луначарський, атестовані у тих списках як «літератори».

Портрет поета-футуриста В. В. Каменського. Художник Д. Бурлюк. 1917 рік

Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

«До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

«Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.

У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки — вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. «Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, — згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. — Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, — відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. — І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? — Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. — Чудово, — мовив слідчий із холодною посмішкою. — Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».

Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: «Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора — моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова — шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков — типовий виразник тенденцій „внутрішньої еміґрацїі“».

Михаїл Булґаков

Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. «И до чего хочу я разыграться — / Разговориться — выговорить правду — / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, — / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой…», — запобігав О. Мандельштам.

Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. «Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, — нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. — Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». «Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», — бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. «Цей рік — рік нових речей, — тішився К. Чуковський 1925-го року. — Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».

Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. «І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, — мучився Ю. Олєша. — Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. «Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», — бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. «Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», — виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.

Так само великі «інтеліґентські» надії часом покладались на зміну радянського топосу на закордонний. «А можливо, просто потрібне мені технічно багате сяйливе місто, яким манить мене Захід, — мене, що бачить сірий паркан, злидні, російські затхлі літери у світі, де будується соціялізм?» — вагався Ю. Олєша. Натомість А. Родченко значив: «І — мабуть, так, а не інакше, — все через те, що все воно чуже й легковажне, ніби з паперу, і працюють і роблять багато гарних речей, але навіщо? Носи капелюх і комірці, і будеш як усі, а не інакше». Зрештою, не в «кепках» чи «капелюхах» і тим паче не в спокусливому «Заході» або чужорідному для інтеліґенції «соціялізмі» полягала суть декадентсько-різночинської справи, але в природі самої людини, особливостях «національного» характеру тощо. «Приїхавши з гуртом радянських письменників до Парижу на міжнародну виставку, я першого ж дня програв у якомусь кублі всі свої гроші», — згадував Ю. Олєша. Мовляв, «як тяжко живе тридцятилітній інтеліґент в епоху великого будівництва».

Що ж до «тридцяти років», то в цьому випадку так само важила «декадентська» натура будь-якої інтеліґенції, що заходила в стосунки хоч із владою, хоч із самим життям, виказуючи власну «двоюрідність». «Адже ж існують на світі люди, які ніколи не хворіли чимось гіршим за інфлюенцу, і до сучасности пристебнуті якось збоку, на зразок котильйонного значка, — значив О. Мандельштам. — Такі люди ніколи не відчують себе дорослими, і в тридцять років усе ще чогось вимагають. Ніхто й ніколи з ними особливо не панькався, але вони розбещені, ніби завжди отримували академічну пайку із сардинками й шоколядом. Це плутаники, що знають лише одні шахові ходи, але все ж таки пхаються до гри, щоби поглянути, як воно вийде.

Їм би все життя прожити десь на дачі у добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довкола самовару, поставленого шишками, розмовляючи з продавцями раків і листоношею».

«Мабуть, саме таких панів бачив перед собою Чехов — зануджених життям панів, які ще гадають, що вони люблять попоїсти, які ще вважають себе диваками, а насправді…», — підказував Ю. Олєша. «Люди знають про своїх далеких родичів із „різночинного“ далеку, але слабка обізнаність в галузі надбудов штовхає їх в обійми „дворянських“ мерців», — уточнював як було «насправді» Н. Чужак в «Літературі життєбудови». «Їх сприйняття — це точка зору дачників на прогулянці», — і собі значив про «двоюрідний» люд теоретик ЛЕФа С. Третьяков. «Маса радісно й вільно всовується у процес творчости, — підтримував його вищезгаданий колеґа Н. Чужак (Насімович). — Читачу-обивателеві потрібні дві речі: відпочинок і забуття». «Абсолютно зрозуміло, що публіка хоче головним чином смішного, — погоджувався Ю. Олєша. — Вона жадно чекає його й реаґує навіть на його тінь». З цього угодовського приводу Б. Пастернак віршував: «Что мне сказать? Что Брюсова горька / Широко разбежавшаяся участь? / Что ум черствеет в царстве дурака? / Что не безделка — улыбаться, мучась?»

Ситуація з інтеліґентською «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» була характерна також для УСРСР. «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені і підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається», — вважав В. Підмогильний, автор «симптоматичного» роману «Місто». Одним з таких, як на думку І. Бабеля, був А. Керенський, якого він зобразив в оповіданні «Лінія і колір».

«— Ви короткозорий, Олександре Федоровичу?

— Так, я короткозорий.

— Потрібні окуляри, Олександре Федоровичу.

— Ніколи.

Тоді я мовив з юнацьким захватом:

— Ви не тільки сліпий, ви майже мертвий. Лінія, божественна межа, володарка світу, вислизнула від вас назавжди. Ми ходимо з вами зачарованим садом, неуявним фінським лісом. До останньої хвилини ми не знатимемо нічого кращого. І ось ви не бачите закрижанілих і рожевих країв водоспаду, отам біля річки. Похила верба над водоспадом — ви не бачите її японського різьблення. Червоні стовбури сосон обсипані снігом. Зернистий блиск роїться в снігах. Він починається мертвотною лінією, приліпленою до дерева, і на поверхні, хвилястій, як лінія Леонарда, увінчаний відображенням палаючих хмар. А шовкова панчоха фрекен Кірсті та лінія її дозрілоі ноги? Придбайте окуляри, Олександре Івановичу, заклинаю вас.

— Дитинко, — озвався він, — не витрачайте пороху. Полтинник за окуляри, це — єдиний полтинник, що я збережу. Мені не потрібне ваша лінія, низька, наче дійсність. Ви живете не краще за вчителя тригонометрії, а я охоплений дивами навіть у Клязьмі. Навіщо мені ластовиння на обличчі фрекен Кірсті, коли я, заледве бачачи її, вгадую в цій дівчині все, що хочу вгадати? Навіщо мені хмари на цьому чухонському небі, коли я бачу бурхливий океан над моєю головою? Навіщо мені лінії — коли я маю кольори? Весь світ для мене — гігантський театр, в якому я єдиний глядач без бінокля. Оркестр грає вступ до третього акту, сцена від мене далеко, як уві сні, серце моє пухне від захвату, я бачу пурпурний оксамит на Джульєтті, ліловий шовк на Ромео і жадної фальшивої бороди… І ви хочете осліпить мене окулярами за полтинник…»

Сєрґєй Третьяков. Фото А. Родченка. 1928 рік

Загалом політична «короткозорість» була найбільш «помітна» в літературі 1920—30-их років. «Для психологічного роману головне — це людина не на своєму місці», — значив В. Шкловський у «Злочині епігона». «Він найупертіший хранитель сиґнатурок тих часів, коли роман писався і десять, і двадцять років, і коли поміщики ще каталися в бричках», — підтримував колеґу Н. Чужак в «Досвіді навчання у класиків».

Адже за «нових» часів залишалося чимало Манілових з «двоюрідного» люду Революції. «Існую на світі лише я, і моя тінь, і аркуш зі мною, і кішка, яку я хочу погладити. Решта — видумка письмаків, маніяків і вождів», — переконував Ю. Олєша. Зауважмо, що існували такі настрої за лефівських часів 1920-их, коли дореволюційна «поміщицька» дійсність була «шаблоном» і «болотом», які слід було всіляко «порушувати». У такий спосіб, як гадали теоретики ЛЕФу, буде знищена вікова межа між мистецтвом і дійсністю. Тепер стало можливим принципово нове мистецтво — «мистецтво-життєбудова». «Саме практичне життя мусить бути офарблене мистецтвом», — стверджував С. Третьяков. Розчинившись у «живому» житті, мистецтво мусило скасувати розподіл суспільства на творців і споживачів, як вважали діячі ЛЕФу.

Отже, поки теорія «мистецтво-життєбудова» не була майже забута наприкінці 1920-их, будучи заміненою на теорію «літератури факту», вищезгадані «двоюрідні» мрійники вважалися за неминуче явище перехідної доби. Таким «дозволеним» чином їхнє «радянське» антиміщанство несамохіть приймало форму богеми, будучи насправді вираженням тонкого, рафінованого егоїзму. «Двоюрідним» людям з офіціозу нової влади, так само, як «попутникам», треба було конче довести начальству, що ідеал, якому вони служать, є народним ідеалом. Ба більше того — що він має антиінтеліґентське спрямування. «У нас є спеціяльність — інтеліґент, — виголошував Ю. Олєша. — Це той, хто сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, розкаюється і точно знає, що таке подвиг, совість і т. п. Моя мрія — кинути бути інтеліґентом».

Отже, такими були намагання інтеліґенції стати на шлях соціялізму, долучитися до нового часу, відчути його ритм, стати корисним у побудові нового суспільства тощо. О. Мандельштам віршував з цього приводу: «Пора вам знать: я тоже современник, / Я человек эпохи Москвошвея, / Смотрите, как на мне топорщится пиджак, / Как я ступать и говорить умею! / Попробуйте меня от века оторвать, / Ручаюсь вам — себе свернете шею!»

До речі, щодо велемудрого лікаря М. Булґакова з його монархістськими діягнозами «новому» життю вільно буде зауважити те, як в його п’єсі «Дні Турбіних» (1926), розкритикованій пресою, але уподобаній І. Сталіним і через це з успіхом поставленій — на відміну від недодрукованого й затаврованого роману «Біла ґвардія» (1924), — авторове трактування «революційних» подій кардинально змінюється. І то лише за два роки, що відокремлювали в часі створення обох одіозних творів М. Булґакова! У виставі МХАТу за сценою співали «Інтернаціонал», але фінал «Дні Турбіних» і без цього акценту був очевидний: дехто з «монархістського» осередку героїв погоджується на участь у новій історичній п’єсі.

Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: «Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле — у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: «Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка Булґакова. Всі події у п’єсі показані автором як останні корчі приреченого світу, що тоне, не маючи в ім’я чого жити й не вірячи у свій порятунок».

Нові пани з двоюрідних людей

Ми чекали революції, змін, — таких змін, у яких ми самі будемо брати участь. Ми хотіли не зображувати, не сприймати світ, а розуміти світ і його змінювати. А як — не знали.

В. Шкловський

Розшарування старої інтеліґенції тривало не лише за ідейними, але також за соціяльними ознаками: вона розпалася на «колишніх» і «спеців». До категорії «колишніх» потрапили або люди тих професій, що втратили актуальність, або представники особливо підозрілих для влади категорій на кшталт письменників, яких спершу взялися було «перековувати», як М. Вороного чи М. Могилянського, але згодом кинули й забули, як X. Алчевську, В. Свідзінського чи Г. Хоткевича. «Колишні» жили випадковими заробітками, часто декласувалися, не бачачи для себе перспектив. Дехто з них взагалі «випав» з «прошарку» інтеліґенції в радянську обивательську каламуть. Натомість «специ» продовжували активно працювати за фахом, адже вони поки що були потрібні владі, оскільки замінити їх було ніким. Утім, вони чудово відчували, що їхнє відносне благополуччя може виявитися тимчасовим: влада терпіла їх доти, доки не підготують на зміну нову, радянську інтеліґенцію. Більш-менш ізольоване становище старої інтеліґенції в 1920-их роках подекуди дозволяло їй навіть самовідтворюватися: їхні діти зазвичай виховувалися у тих самих традиціях.

Піонер-трубач. Фото А. Родченка. 1930 рік

Нова, радянська інтеліґенція, для якої радянська влада була рідною, спочатку була чисельно невелика. Її ядро склали інтеліґенти-комуністи. Після більшовицької «революції» вона зросла завдяки двом джерелам. По-перше, поповнилася за рахунок частини інтеліґентів, що сформувалися до «революції», маючи ліві погляди. Це були частина есеро-меншовицької інтеліґенції і марґінали старої інтеліґенції з «„кухарчиних“ дітей», котрі або отримали освіту, або здолали приміську межу заселення жидів. Серед таких траплялися пристосованці, але для багатьох з них новий «демократичний» лад був кращий за старий, де їм щоразу вказували на місце в суспільній ієрархії. По-друге, нова інтеліґенція швидко стала розширюватися за рахунок молоді, і це джерело «поповнення» виявилось основним в Україні 1920-их років. Найбільш перспективною її частиною стали «висуванці» з робітників і селян. «Це ж нова народилася раса / З дроворубів і вівчарів», — віршував з цього приводу С. Гординський. «Откуда эта гнусная порода? / Какие матери / взрастили их? Какой / Кровавой пищею питала их природа? / Кто дал им право в жизни трудовой?» — відгукувався Н. Заболоцький. До речі, цей точний «зліпок» і пародійне поетичне зображення партійної риторики 1930-их років у нерозривному поєднанні з натурфілософською проблематикою (зооморфні метафори) — на відміну від еміґраційного формату риторики С. Гординського — Н. Заболоцькому вдалося опублікувати в бухарінських «Известиях» 27-го лютого 1937-го року.

Велику ролю у поповненні нової інтеліґенції грала також молодь з «пригноблених» за царату національностей: жидів, вірменів та ін. Найважче потрапляла в ряди нової інтеліґенції молодь зі старої інтеліґенції, оскільки в 1920-ті роки, а також у першій половині 1930-их років існували серйозні обмеження щодо цього. Якщо молодше покоління органічно засвоїло марксизм і радянську систему цінностей, не маючи іншого вибору, то радянські інтеліґенти з дореволюційним стажем, зробивши колись свідомий вибір, залишалися небажаним для влади балястом.

У 1920-их роках обидві вищезгадані категорії української інтеліґенції були різко поляризовані. Поляризація була пов’язана з партійністю: стара поголовно була безпартійна, натомість нова складалася виключно з комуністів і комсомольців. Прошарок «революційної» некомуністичної інтеліґенції (насамперед з есерів і меншовиків), швидко зійшов на пси: одні загинули чи еміґрували, інші увійшли в радянську інтеліґенцію, багато хто з них «визнали помилки» і вступили до ВКП(б).

Також у 1920-их роках зі старої інтеліґенції став виокремлюватися тип «безпартійних більшовиків» типу академіків Миколи Марра й Абрама Йоффе. Вони намагалися перейти від співробітництва з радянською владою до злиття з нею, зблизившись з новою інтеліґенцією, але зберігаючи при цьому старі зв’язки. До кінця 1920-их років таких «невизначених» одинаків залишилося небагато. Як вони жили? Наприклад, про те, як минула зима 1919—1920-их років, поет В. Ходасевич значив: «На півпідвальному поверсі неопалюваного будинку, в одній кімнаті, що нагрівається за допомоги вікна, пробитого в кухню, а не в Европу. Втрьох ув одній маленькій кімнаті, градусів зо п’ять тепла (розкіш на ті часи). За стінкою в кухні на плиті спить прислуга. Від Різдва, щоправда, її довелося позбутися: не по кишені. Рубав дрова, тягав воду, пік коржі, палив грубку сирими полінцями. Харчувалися юшкою, нелеґально придбаною пшоняною кашею (іноді з маслом), махоркою, чаєм із сахарином. У той самий час ми з дружиною служили в Книжковій Палаті Московської Ради: я — завідувачем, дружина — секретаркою».

Ситуація за часів НЕПу була відносно стабільною. Нова інтеліґенція чисельно збільшувалася, але кількість старих «спеців» переважала. Влада була льояльна до тих старих інтеліґентів, які співробітничали з нею, час від часу обмежуючись репресіями проти «колишніх» і явних ідейних супротивників. Але необхідність «спеців» вважалася тимчасовим явищем «перехідного періоду». Так, показове було заснування Комуністичної академії, що згодом мусила замінити Академію наук. Стосунки між двома групами інтеліґенції були неприязними. Нова бачила в старій не лише ідейну, але й професійну відсталість. Натомість стара інтеліґенція вважала, що нова здебільшого не дуже фахова, і воліла ототожнювати «критично мислячу» частину інтеліґенції з інтеліґенцією взагалі. Частенько інтеліґентська радянська молодь виступала в якості «ударної сили» під час кампаній проти старої інтеліґенції.

Порівняно стабільна ситуація закінчилася в 1928—1929 pp. Розпочався наступ влади на стару інтеліґенцію, який тривав з невеликими перервами до кінця 1930-их років. Мова йшла про ліквідацію її як особливого соціяльного прошарку, що був критично налаштований щодо радянської системи й не визнавав цінности тієї останньої. Владі здавалося, що вилучення частини фахівців не завдасть великих збитків, оскільки в ряді галузей вже сформувалася нова інтеліґенція, яка поєднувала в собі відданість радянським ідеям з достатнім як для побудови комунізму рівнем знань. Щоправда, це здебільшого стосувалося практичної сфери, аніж науки чи культури. «Невігластво й безпечність наших художників і белетристів вражає, — зазначав редактор „Нового мира“ В. Полонський. — Вони нічим не цікавляться. Якщо знають щось, то з чуток. Книжок не читають. Покладаються на „нутро“. Впевнені, що це та сама „крива“, котра їх вивезе. У цьому сенсі теорії Воронського щодо „натхнення“, розуму, який слід змусити замовкнути в мистецтві, — шкідливі. Та й просто нерозумні. Огидніше за все претензійність невігласів та недоуків. А в підсумку — море нікчемних речей. Вони вмирають, щойно народившись. Але оскільки критика наша страждає на всі письменницькі хиби і навіть у більшому масштабі, то лайно квітне, процвітає, розмножується, культивується. Тепер навіть такі заштамповані в безграмотності критики, як Єрмілов, репетують повсюдно: „Наша критика нічого не розуміє! Ми безграмотні!“ Себто він замість „ми“ каже „вони“ чи пак критики — але будь-хто розуміє, що саме він злодюжка».

Тож про долю «неактуальних» дисциплін на кшталт філології чи історії Древнього Сходу іноді просто не згадували, а на всілякий штиб «українізації» були потрібні системі для демонстрування «демократизму» в тоталітарному режимі. Влада, однак, не ставила завдання фізично знищити всю стару інтеліґенцію, що її не можна було повністю замінити новою. Вона просто хотіла, вдаривши по одній частині старої інтеліґенції, змусити іншу стати цілком радянською. У цей самий час починається активна підтримка «безпартійних більшовиків», які дивом заціліли на «неактуальних» посадах.

Вельми показовою у справі «самовиховання» старої інтеліґенції залишається згадка Б. Антоненка-Давидовича про поведінку П. Тичини під час процесу проти Спілки визволення України (СВУ), що відбувався у Харкові у березні—квітні 1930-го року. Ще в травні 1929-го року Києвом ширились чутки про харківські арешти серед української інтеліґенції. На той час було заарештовано академіка C. Єфремова, журналіста, критика й громадського діяча А. Ніковського, організатора й натхненника української православної автокефальної церкви В. Чехівського, директора зразкової української трудової школи В. Дурдуківського, мовознавця C. Ганцова, письменника М. Івченка, упорядника шкільних хрестоматій Г. Іваницю, колишніх учнів школи Дурдуківського — Павлушкова, Матушевського й Бобиря, лікаря Барбара, викладача школи Дурдуківського — колишнього українського соціял-демократа Гермайзе та багатьох інших.

«Характерною, хоч, може, дещо й гіпертрофованою була поведінка Павла Тичини в ці дні, — свідчить Б. Антоненко-Давидович. — Саме в цю пору приїхав він із Харкова, де постійно жив уже кілька років, до Києва й спинився, як звичайно, в своєї нареченої та послав служницю повідомити про свій приїзд свого давнього чернігівського приятеля, старого Михайла Могилянського. Той не забарився й одразу примчав, як то завжди робив за попередніх приїздів поета до Києва.

Тичина ще не чув про арешти, і ця звістка страшенно приголомшила його. Він став смикатись на стільці, раз у раз поправляти без потреби на переніссі пенсне, а Могилянський тим часом казав далі:

— І що за причина цих арештів? Та ж ми всі добре знали цих людей, а півроку тому розмовляли з ними в Людмили Михайлівни (Старицької-Черняхівської. — І. Б.-Т.) в день її народження…

Збентежений Тичина перебив:

— Ні, ні, я не був тоді в Людмили Михайлівни!

— Та як же не були! Ви ж, пам’ятаю, й сиділи поруч Ніковського.

— Ви помиляєтесь, Михайле Михайловичу, я там не був.

Бачачи, що Тичині прикро згадувати про своє перебування серед арештованих тепер, добре знайомих йому людей, Могилянський змінив тему розмови, але Тичина, помовчавши з хвилину, сумно промовив:

— Як це погано виходить: от ви, Михайле Михайловичу, не вірите мені, а я ж таки справді не був там!

— Добре, добре, Павле Григоровичу, — став заспокоювати схвильованого Тичину Могилянський: — Я, мабуть, помилився.

— Не „мабуть“, а напевно помилилися, Михайле Михайловичу! — категорично заявив Тичина, і Могилянський зовсім розгубився: кого з них так разюче зраджує пам’ять?

Посидівши з чемності ще кілька хвилин, Могилянський попрощався й мерщій поспішив до Старицької-Черняхівської.

— Людмило Михайлівно! Скажіть, будь ласка, був у вас Тичина в день вашого народження чи ні?

— А як же — був, он на буфеті й подарунок його стоїть, а тут за столом він сидів між Сергієм Олександровичем (Єфремовим. — І. Б.-Т.) і Ніковським.

Украй спантеличений Могилянський забіг, вертаючись, до мене (я жив неподалеку від квартири Старицьких-Черняхівських), дарма що досі ніколи не бував у моїй господі, розповів про всю цю історію й стурбовано закінчив:

— Далебі, я боюсь за психічний стан Павла Григоровича!

Психіка в Тичини була цілком нормальна, але він слабував на патологічну боязкість, і якби його — свідомо чи помилково — арештували бодай на півгодини, не знаю, чи витримало б це його заяче серце й чи лишився б він живий. Проте хіба він один тоді справляв дрижаки? Страх за свою недоторканість і життя, мов пошесть, охоплював чимраз ширші кола українського громадянства, і Тичина лише продемонстрував те панічне відмежовування громадян від тих, кого спіткало лихо, що враз утворювало нездоланну прірву між арештованими та їхніми родинами й тими, кого тим часом обминули репресії. Невдовзі таке відчуження, за окремими винятками, стало мало що не нормою загальної поведінки».

Павло Тичина

Описані вище «державні» кампанії ще не завершились, натомість державна політика вже поступово змінювалась, про що свідчать її вікопомні віхи. Так, 1932-го року було розпущено всі «національні» літературні організації, і 1934-го року утворилась єдина Спілка радянських письменників. У 1933-му, у розпал безбожного голодомору в Україні, І. Сталін скасовує знесення храму Василя Блаженного в Москві. У 1936-му виходить постанова про викладання вітчизняної історії і закривається Комуністична академія. У 1937-му запроваджується обов’язковий переклад літератури народів СРСР кирилицею, а 1938-го року — обов’язкове викладання російської мови у всіх національних школах. Як стає бачити, від всесоюзного інтернаціоналізму влада відверто просувалась до російського націоналізму, розпочався відступ до дореволюційних традицій, замаскований під збереження колишніх офіційних гасел. Нова хвиля репресій в Україні 1937—1938 pp. якісно відрізнялася від усіх попередніх, адже тепер для Сталіна найбільш небезпечні були не «колишні» чи «специ», а нова «національна» номенклятура й нова інтеліґенція, що уявляла себе новими панами на своїх малоросійських хуторах-республіках. Саме вони й стали об’єктом уваги для всесоюзного начальства. Так, нову письменницьку інтеліґенцію спершу пригодовували, і саме цей «прошарок», який значився у списках КСУ (Комісія співпраці з ученими), а також інші елітні організації радянських інтелектуалів (спілки письменників, композиторів, архітекторів та ін.) отримали 1932-го року спецобслуговування, близьке до норм співробітників центральних партійних і радянських установ. У такий спосіб влада фактично підтверджувала статус, зокрема, Спілки письменників як ідеологічної філії карально-виправного апарату держави, чим це добровільне товариство сексотів-графоманів, по суті, залишилось до сьогодні. Тож від згаданого 1932-го року Літфонд і Художній фонд забезпечували своїх членів курортними путівками, пропонували записуватися в житлові та дачні кооперативи тощо.

Після етапу пригодовування розпочалися репресії. Репресії 1937—1938 pp. були настільки масштабні, що заторкнули всі соціяльні прошарки, включаючи стару інтеліґенцію. Втім, не лише вона була спеціяльним об’єктом нагляду. Так, за Конституцією 1936-го року «колишніх» зрівняли в правах з іншими громадянами, тоді ж послабилися, а пізніше й зовсім були зняті обмеження за соціяльним походженням при вступі у вузи. Також партійний статут 1939-го року полегшив для інтеліґентів прийом до партії. Розрив між партійними й безпартійними інтеліґентами став стиратися. У той же час підсилився ідеологічний контроль над діяльністю інтеліґентів будь-якої соціяльно-вікової групи. Грань між старою й новою інтеліґенцією, ще відчутна в старшому поколінні, майже стерлася серед більш молодих. Середній вік збереженої старої інтеліґенції підвищувався, а її самовідтворення стало потроху зникати. Їхні діти, що вже мали менше соціяльних обмежень для здобуття освіти, все частіше входили до нової інтеліґенції. Тож студентство кінця 1930-их років, будучи дуже строкатим за соціяльним походженням, напрочуд твердо стояло на радянських, марксистських і, незважаючи на зміну політики, інтернаціоналістських позиціях. Тож експеримент з вирощування нового типу «інтеліґенції» завершився успішно.

Тіло й мозок диктатури

Скільки ж треба часу — століть! — щоб техніка змінила психіку людини, якщо вона взагалі може її змінити, як говорять про це марксисти.

Ю. Олєша

Отже, для подальшого проґресу більшовицької диктатури ані аристократи, ані інтеліґенти-попутники були не дуже потрібні. Адже цей клясовий «прошарок», навіть опинившись у радянському контексті, від початку висловлював певну осторогу щодо кастового розподілу світу, не наважуючись вважати себе повноправними володарями світу, як «нові пани» з пролетаріяту і селянства. «Як я вмовляв художників у професійній спілці взяти й перенестися в дев’ятиповерховий будинок, колишній Нірензеє, в Гнездиківському провулку, адже там кожен мав би майстерню, а нагорі величезна спільна майстерня, — спогадував А. Родченко. — Я вже домовився з Мосрадою і комендантом цього будинку. З цього будинку виселяли „колишніх“, багато хто сам утік, будівля стояла порожня. Але хоч як я аґітував художників, вони вагалися… Вони просто боялися, що більшовики підуть і тоді…»

Іосиф Сталін

Цікаво, як навіть стиль футуристичних маніфестів 1910—20-их років нагадує подальший протокольний виклад провини «революційних» художників. Ось, наприклад, достоту «свідчить», немов перед слідчим, вищезгаданий фотохудожник А. Родченко щодо діяльности 1917-го року:

«Ми, ліві художники, прийшли працювати з більшовиками вперше.

І не тільки прийшли, але й за чуба притягли художників „Світу мистецтв“ і „Спілки російських художників“.

А щоб про це не забули, ми нагадаємо:

Ми перші оформляли радянські демонстрації,

Ми перші викладали в художніх вузах.

Ми перші організували радянську художню промисловість».

Отже, безграмотне селянство було тим більш не потрібне новій владі, адже десь в глибині своєї «народної» душі воно ще плекало небезпечно-попівську істину про те, що Бог заготовив людей з розподілом не на кляси, натомість «одну посудину на честь, а другу на нечесть» (Рим. 9,14–24), і тому «виробові» з глини не личить оскаржувати фантазію «гончаря». Але навіть те, що селянин нічого не оскаржував, забивши пана й віддавши худобину в колгосп, не дуже влаштовувало нову владу. Вибившись в офіційні люди, радянська влада, являючи собою наслідок злуки азіятської частини міських попутників з напівфеодальним селом, спробувала-таки засумніватися в тому, чи справді «нечестивому посудові» судилося довіку нести своє призначення. І ось уже великий педагог А. Макаренко взявся за експеримент. Силу-силенну людських посудин переробив він (і не лише він) на повноцінних, свідомих свого комуністичного покликання людей. Як бачимо, не рідний пан і господар, а татарський чи жидівський комісар-зайда, що обіцяв не бити завтра, якщо віддати хліб сьогодні, виявився ближчий нашому селюкові, за чиєю гостинністю, як стверджував Д. Донцов, нібито «почувалася жадоба помсти і заграва пожежі».

Владімір Ленін

Загалом в умовах ґлобального експерименту, що здійснювався над країною, ніякий ризик у наукових дослідах, проведених радянськими вченими 1920—1930-их років, не виглядав надмірним. Самі межі поняття «науковість» були розмиті настільки, що ставало вже не зрозуміти, чи йшлося власне про науку, а чи про наукову фантастику або зовсім про якусь темну містифікацію. При цьому наука й влада діяли зазвичай у тісному співробітництві. За умов явної неоковирности, ба навіть фантастичности багатьох наукових шкіл цієї пори найбезглуздіші, на перший погляд, пошуки вчених, подібно сейсмографу, відбивали психологічні установки й чекання мас, як свідомі, так і несвідомі. Втім, здебільшого наука, звичайно ж, орієнтувалась на соціяльне замовлення.

До вирішення задачі «реконструкції людського матеріялу» (Ю. Олєша) радянська наука ставилась цілком серйозно. У другій половині 1920-их років у СРСР був створений спеціялізований інститут, що займався вивченням і збереженням мозків видатних людей.

Загалом у 1920—1930-их роках були дуже популярні експерименти з видаленням головного мозку. Так, у 1921-му році, у ході лябораторних занять зі студентами, томські професори Б. Баяндуров і Н. Попов зауважили, «що при видаленні обох півкуль головного мозку в голубів вони починають збільшуватися у вазі, хоча харчовий режим залишається такий самий, що до операції». У 1928-му році автор першого у світі апарату штучного кровообігу C. С. Брюхоненко разом з С. Чечуліним (учнем академіка І. Павлова), продемонстрував у Москві відділену від тіла, але при цьому живу голову собаки. У 1945—1951-их роках за методою Брюхоненка навіть здійснювалося оживлення організму людини.

«Післяреволюційна» діяльність іншого видатного вченого — В. Бехтерєва — почалася з організації в 1918-му році Інституту з вивчення мозку і психічної діяльности. Дев’ять років по тому В. Бехтерєв виступив з ідеєю, що виходила далеко за рамки чистої науки. Пантеон, про необхідність створення якого заговорив знаменитий психолог, уявлявся ним уже не як наукова установа, але як свого роду храм матеріялістично-атеїстичної віри. На відміну від створеного у Франції «Пантеону великих людей Батьківщини», де зберігалися мощі Вольтера, Ж. Ж. Руссо та інших кумирів революції, радянський Пантеон був сховищем тільки «консервованих мозків» (саме так у Бехтерєва) видатних людей.

Звичайно, перлиною колекції мусив стати мозок В. Леніна. Втім, В. Бехтерєв спізнився: 1927-го року, коли він сформулював свою ідею, вона вже морально застаріла.

Причина того, чому влада вирішила демонструвати не «суть», але «оболонку» вождя, полягала в тому, що мозок В. Леніна, всупереч усім чеканням, виявився не здатний прикрасити собою храм розуму. За свідченням Ю. Лопухіна, співробітника лябораторії при Мавзолеї В. Леніна, ліва півкуля мозку вождя в результаті хвороби утратила не менш третини своєї маси. Тож не торжество розуму, але сумна картина розкладу мозку вождя, який до того ж не перевищував середньої норми (1340 г), неабияк розчарувала нових можновладців.

Також лікарі довго не могли зрозуміти, на що хворів Ленін, і були більшими оптимістами, ніж сам вождь. Лікарів було багато, але це тільки шкодило справі. Сам Ленін лікарям не довіряв, особливо німецьким. Сам Ленін, виявляється, говорив своїм лікарям: «— Отже, коли-небудь буде в мене „кондрашка“. Мені вже багато років тому один селянин сказав: „А ти, Ілліч, помреш від «кондрашки»“. — і на моє питання, чому він так вважає, відповів: — Адже шия в тебе надто коротка».

Цікаво, що головні діючі особи при бальзамуванні — В. Воробйов і Б. Збарський — мали великі «анкетні плями» й радянську владу відверто не любили. Харківський лікар В. Воробйов у роки громадянської війни був свідком жорстокого розстрілу білих офіцерів червоними, про що й підписав документ; потім він якийсь час жив в еміґрації. А хемік Б. Збарський мало того що закінчив університет у Женеві, але згодом ще був директором трьох заводів, управляючим у вдови Сави Мамонтова і взагалі авантюристом. Обоє лікарів неабияк ризикували, погодившись бальзамувати тіло вождя, але таки впоралися. Один з партійних босів — а саме А. Красін — як знати, наполягав на тривалому замороженні — до тих часів, поки наука не навчиться воскрешати мертвих. Незабаром Б. Збарський створив знамениту лябораторію при Мавзолеї, ввів у справу свого сина (по суті, організував сімейне підприємство). У 1937-му В. Воробйов помер на операційному столі. Натомість його колеґа спокійно дожив до 1952-го року. Його, звісно, заарештовували, після смерти Сталіна звільнили, але потрясіння було надто сильне, тож менш ніж за рік після того Б. Збарський помер.

Далі робота в лябораторії при Мавзолеї тривала на двох рівнях. Офіційно вважалося, що тіло непідвласне часу й з роками стає тільки кращим. Самі працівники лябораторії чудово розуміли, що все не так просто. Проблем було багато, але їх обговорювали й вирішували. Вже сьогодні знаменита лябораторія стала комерційним підприємством.

Варто зауважити, що приблизно в цей самий час був написаний роман Є. Замятіна «Ми», фінальним акордом якого була «Велика операція» з видалення «центра фантазії» з людського мозку. Протягом наступних десятиліть інтерес до хірургічного «кореґування» мозку тварин і людей зростав, причому як у літературі, так і в науці. Експерименти над людським мозком ставали темами оповідань і повістей А. Бєляєва («Амба», 1929; «Хойті-Тойті», 1930), а також роману «Голова професора Доуеля» (1937). Незважаючи на метафоричність сюжету «Собачого серця» (1925) М. Булґакова, текст повісти відсилає до цілком реальних наукових практик того часу. Іншу, ортодоксально-радянську, версію того ж «булґаковського» сюжету запропонував у 1932 році І. Сєльвінський у п’єсі «Пао-Пао».

Отже, у творчому доробку «наукового» характеру мова йшла про пошук оптимального шляху до зміни людської природи. Адже сама логіка матеріялізму з неминучістю підводила до найпростішого рішення: якщо треба змінити свідомість людини, то для цього варто усього лише поміняти їй мозки. Тому літературні сюжети 1920—1930-их років цілком відповідали екстраваґантній науковій практиці часу. Відмова від релігійного світогляду призводила також до кардинальних змін у сприйнятті людини, і насамперед це стосувалося порушення балянсу в центральній антропологічній опозиції «душа-тіло». «Раніш у мене були мозки, — пояснив Залізний Дроворуб. — Але тепер, коли доводиться вибирати між мозками і серцем, я віддаю перевагу серцю», — значить персонаж казки «Чарівник Смарагдового міста» (1939) А. Волкова.

Кування й перековування кадрів

Людини покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, «покращене видання» людини — це і є подальше завдання комунізму.

Л. Троцький

Якщо аванґард 1910—1920-их років збирався почати історію заново, переінакшивши людину в біо- та соціоекспериментах, то подальше заперечення цих «шкідливих» устремлінь породило уявлення про те, що радянський індивід можливий лише за нового, ним же створеного часу. Загалом особливої, чи пак «аванґардної» сваволі за тоталітаризму ніколи не було, адже будь-який тоталітарний режим легітимізує себе, виходячи з права держави запроваджувати надзвичайний стан. Телефонне право, таємні вказівки, що розсилаються чиновникам зверху в обхід конституції, засудження інтелектуалів-нероб, що не вчинили ніяких злочинів, та інші «беззаконня» сталінського, хрущовського і брежнєвського часу насправді були цілком законні, якщо глянути на справу під тим кутом зору, який пропонує теорія надзвичайного стану, що, у свою чергу, заповідає нічим не обмежений «державний» суверенітет.

Біля телефону. Фото А. Родченка. 1928 рік

1930-ті роки в СРСР стали останньою спробою доповнити «розмежувальні» зусилля історії складанням рятівних плянів. Зазвичай вони видавались за ґрандіозні, але насправді неабияк уступали навіть скороченим теоріям соціялізму XIX — початку XX ст. Тоталітарний режим тому й вимагав від обивателя «загальної мобілізації», що без наднапруження людських енергій не міг вирватися з протиріччя між великомасштабністю поставлених задач й льокальністю засобів для їхнього здійснення. Можливо, допіру ще ніколи в культурі не було сконцентровано одразу таку кількість настільки інтелектуалів, як це спостерігаємо у 1930-их роках. Утім, ніхто з них повною мірою не виправдав партійної довіри й не зумів вписатися в створену ними ж соціокультурну модель «громадянського» суспільства. Так, наприклад, Ґеорґ (Дйордь) Лукач, який багато в чому підготував чистку більшовицької партії у своїй теорії пролетарської самокритики, так і не зміг стати першорядним радянським філософом, незважаючи на всі старання, докладені ним у журналі «Літературний критик».

Виховання аґітпропом: марксизм

Комунізм був спробою створити гармонію силою.

Н. Коржавін

До 1917-го року марксизм, як знати, відігравав важливу ролю у розвитку свідомости й політичного самовизначення «проґресивної» інтеліґенції, у тому числі в академічному середовищі науковців. При цьому його світоглядне значення було набагато ширшим за теоретичний вплив, оскільки наукова й методологічна леґітимність марксизму мала натоді скоріше ненаукові джерела. Затвердження марксизму як особливого — наукового («єдинонаукового») — напрямку в рамках соціялістичних, лівих чи пролетарських вчень було пов’язано насамперед з організаційними успіхами німецької соціял-демократії межі XX-го століття у рамках Другого Інтернаціоналу. Також формування марксизму як єдиної інтелектуальної течії було обумовлено спеціяльною діяльністю з систематизації ідей Маркса й Енгельса у таке явище, як «марксизм» завдяки зусиллям журналістів, ідеологів і теоретиків робочих партій Европи в 1880-их — першій половині 1890-их років, включаючи самого Ф. Енгельса, а також К. Каутського, Е. Бернштайна, П. Лафарґа та ін.

Філософське і світоглядне наповнення марксизму саме на рубежі 1910—1920-их років перетерпіло дуже радикальну трансформацію. Мобілізація мас, залучення колишніх низів у політику й нове соціяльне життя, стрімке зростання технічних можливостей, що змінювали горизонт мистецтва і пропаґанди, інтерес до «живого» життя і реляційність колишніх культурних установок — усі ці явища «епохи зрівняння» (М. Шелєр) чи «демократизації культури» (К. Мангейм) повинні були змінити також марксизм. Колишній образ марксизму епохи Другого Інтернаціоналу, позитивістський світогляд з опорою на дарвінізм і просвітительську адаптацію культури для пролетаріяту видозмінилися з початком Першої світової війни й у колишньому вигляді залишилися надбанням соціял-демократії.

Марксизм Ґ. Лукача, Е. Блоха, експресіоністського бунту й нової переоцінки цінностей аж ніяк не був схожий на колишній образ марксизму як позитивної науки пролетарського самозвільнення, де матеріялізм розумівся як спіритуалізм навпаки, себто викриття «буржуазного» ідеалізму. Нова ж установка філософії 1920-их років на онтологію та буттєве переживання у поєднанні з традицією «ідеалістичного» історизму й геґелівським спадком була реалізована Ґ. Лукачем, К. Коршем та деякими їхніми соратниками (Б. Фогараші, Й. Реваї) на початку 1920-их років і підхоплена потім молодими Г. Маркузе й Т. Адорно. Загально-марксистська установка на «конкретність» у цьому новому марксизмі, під впливом Е. Гуссерля і гегелівської школи, реалізовувалася не у вказівці на матеріяльно відчутний і науково пізнаваний предмет колективного (пролетарського) досвіду, а в пошуку принципів соціяльного опосередкування рукотворної «іншої природи». В Европі це корінне зрушення в марксизмі захопило невелике коло лівих інтелектуалів, багато з яких вже на початку 1930-их років опинилися поза межами комуністичного руху. Натомість у Радянському Союзі пануючою залишилася давня модель марксизму, що тяглась від ортодоксії Плеханова до своєрідного позитивістського соціял-прагматизму А. Богданова та Н. Бухаріна.

Зокрема М. Ґорький, отримавши прислану культову працю «Марксизм та емпіріокритицизм», так відгукнувся про цю подію: «Отримав книжку Леніна, став читати і — з туги закинув до біса. Що за нахабство!.. Найтяжче враження від тону книжки — хуліганський тон! Отже, так розмовляють з пролетаріятом, і так виховують людей „нового типу“, творців „нової культури“… Його суперечка „щодо істини“ триває не заради перемоги, а задля того, щоби довести: „Я — марксисті Найкращий марксист — це я!“»

Тож, не зумівши перебудуватися до вимог «нового» часу, «марксистські» інтелектуали 1920—1930-их років реалізовували себе або в тимчасовій партійній роботі в якості професійних «попутників» (оскільки «інтелектуальних» професіоналів серед пролетарів ще не було), або в специфічних «перехідних» інституціях, якими були новостворені Інститут Маркса й Енгельса під керівництвом Д. Рязанова в Москві (1921—1931) та Інститут соціяльних досліджень у Франкфурті-на-Майні на чолі з К. Ґрюнберґом (1923—1928) і М. Хоркгаймером (від 1930 року).

В СРСР період 1920-их років характеризувався протистоянням двох центрів у галузі гуманітарного й суспільствознавчого знання — Академії наук (яка отримала загальносоюзний статус до 200-літнього ювілею в 1925-му році) і Комуністичної академії (заснованої влітку 1918-го року як Соціялістична академія суспільних наук). В Академії наук більшість членів двох гуманітарних відділень дотримували консервативних методологічних і політичних позицій. З іншого боку, активну конкурентну позицію стосовно Академії з самого початку займала частина керівництва Наркомпросу (Державної вченої ради й Академічного центра, що відали вузами й науковими установами), у першу чергу історик М. Покровський, що очолював також Центрархів РСФСР і Президію Комуністичної академії.

Подальше об’єднання гуманітарних і природничо-наукових вчених, як це бачимо на прикладі Державної академії художніх наук (ГАХН, 1921—1930), на основі вивчення проблем художньої творчості й естетичного сприйняття мало, крім суто наукових та історико-культурних, ще й соціяльно-політичні причини. У такий нехитрий спосіб філософія, від 1920-их років починаючи, прийняла через праці деяких філософів і психологів (Ґ. Шпет, А. Лосєв Л. Виготський та ін.) напрямок естетичних досліджень як дозволених радянською владою форм знання — анґажованих і не критичних щодо офіційної радянської ідеології. Зрозуміло, що представники старої школи, взяті на роботу владою, змушені були повсякчас вдаватися до реверансів у бік «нових панів», тож у працях того самого Ґ. Шпета або А. Виготського без цитат з Маркса, Леніна, Троцького чи Бухаріна не обходилося. Так само А. Лосєв у 1920-их роках цілком серйозно спирався на методологію марксистсько-ленінської філософії.

Лев Троцький. 1920-ті роки

Щодо альянсу психології і філософії, природничо-наукового й гуманітарного знання радянська влада мала у 1920-их власну, практичну думку. Зокрема, Л. Троцький, Н. Бухарін і А. Луначарський вбачали в ньому можливості до вироблення нових засобів ідеологічного і психічного впливу на маси, а також контролю над художніми та науковими спільнотами, альтернативними радянському типу соціяльности. Щоби цього не виявилось замало, від початку 1920-их років при університетах була заснована мережа науково-дослідних інститутів, причому не тільки гуманітарних. До того ж, влада заохочувала їхнє створення, сподіваючись у такий спосіб відірвати буржуазних й опозиційних професорів від прямого зв’язку із студентською масою.

Натомість на теоретичному фронті ортодоксальність марксизму насаджувалась іншими шляхами. «Незаповненість» у 1920-ті роки марксистського канону на рівні гуманітарних дисциплін часто відкривала великий простір для інтерпретаційного поєднання конкретних дослідницьких програм із загальними марксистськими постулятами. Так, наприклад, у лінгвістиці на звання «марксистських» у розглядуваний період майже одночасно претендували підходи Є. Поливанова, «стадіяльна теорія» Н. Марра, діялектичні установки «Язикофронта» і підхід В. Волошинова, інспірований філософією Н. Бахтіна. Скажімо, у В. Волошинова програма марксистської аналізи виступала як щось третє, свого роду діялектичне зняття «абстрактного об'єктивізму» Соссюра й суб'єктивізму школи Фослера. Відомо, чим усе це завершувалося.

Обкладинка «Словника художніх термінів. Г.А.Х.Н. 1923—1929». 2005 рік

Наприклад, укладання у 1923—1929-их роках «Словника художніх термінів», здійснене ГАХН, відображає один із трагічних періодів історії гуманітарної науки в СРСР. З одного боку, створення цього закладу було відповіддю культурної еліти, запрошеної до співробітництва (В. Кандинський, К. Малевич, Б. Пастернак, К. Станіславський, С. Ейзенштейн), на загальну кризу початку XX-го століття в науці й культурі. Адже надлишкова спеціялізація наукового знання, яка призвела його до «відриву від життя», непокоїла й заляканих вчених, і радянський уряд.

З іншого боку, саме в цей час великий гурт філософів (Н. Бердяєв, С. Франк, С. Булґаков та ін.) радянська влада вислала за кордон. Дозволену начальством форму знання, замішану на соціяльному утопізмі старої ґвардії і новітній марксистсько-ленінській філософії, розвивали в Академії уцілілі діячі мистецтв. Так, укладання словника художньої термінології несподівано було визначено новою владою як основний напрямок діяльности філософського відділення ГАХН. Життя вимагало нових пісень і нової філософії для юної пролетарської республіки. Щоб не осоромитися перед світовою буржуазією, згаданому словнику надавалося величезне ідеологічне значення, покликане відображати тодішній стан радянської науки про мистецтво.

Утім, надалі карбована мова декретів і указів успішно замінила заумну філософську термінологію. Словник так і не був опублікований, оскільки 1929-го року активна діяльність ГАХН була припинена, почалися арешти і чищення, і незабаром Академія була закрита.

Виховання літпобутом: формалізм

Не судіть ніколи про літературу, моя добра мила матінко… Чи знаєте ви, у яку можна вскочити халепу… Отже, не говоріть про неї. Якщо вас запитають — відповідайте, але відповідайте просто й негайно змінюйте тему розмови.

М. Гоголь

Диспут на тему «Марксизм і формальний метод» відбувся в Ленінграді 6-го березня 1927-го року в приміщенні Театру юних глядачів, що розташовувався в будинку колишнього Тенішевського училища (вул. Мохова, 35), у тій самій залі, де 8-го лютого 1914-го року, на «вечорі про нове слово», улаштованому футуристами, відбулося, по суті, народження майбутньої школи формалізму.

«Відчуття сучасности», на яке претендували й формалісти, й марксисти 1920-их років, не допомогло їм передбачити головну переможну ходу новочасної марксистської «секти» сталінського зразка, що невдовзі стала «єдино вірним» варіянтом не тільки марксизму, але й будь-якої ідеології взагалі. «Клевещущих козлов не рассмотрел я драки», — як зауважив О. Мандельштам, описавши загальне неврахування метаморфози марксизму в СРСР.

Утім, формалісти (принаймні симпатики цього методу в Україні) ще легко відбулися. Їх фактична відсутність в УРСР (на відміну від російського центру формалізму), а також зовнішня і внутрішня роз’єднаність у Росії була за причину безболісної капітуляції перед новим обличчям влади. Загалом організаційна й ідеологічна аморфність формальної школи другої половини 1920-их років дозволила її представникам уникнути більш важких наслідків свого соціяльного краху. Наприклад, концепція «літературного побуту» як головного чинника впливу на словесність соціяльних факторів була розроблена Б. Ейхенбавмом у середині 1920-их років як відповідь на критику марксистами формальної школи. Зрештою, влада з неї скористала, сконструювавши модель письменницької комуни. Натомість наприкінці 1920-их — початку 1930-их років репресовані були ті об’єднання формалістів, що зазіхали на причетність до марксистського методу (і навіть на вираження політики партії в галузі мистецтва), але, не розчувши «сучасности», не встигли покаятись, оголосивши саморозпуск.

Чи було щось подібне в Україні? Звісно, було, оскільки вказівки російського начальства сприймалися місцевими прокураторами від літератури за догму, але наразі за антимарксистську. У 1926-му році до Харкова був запрошений з лекцією російський формаліст Б. Ейхенбавм, і помірковані та щирі українці про всяк випадок виступили в опозиції до незатвердженого начальством явища, затіявши з цього приводу цілу антиформалістичну дискусію на шпальтах одіозного «Червоного Шляху». «Зовсім інші методи повинні використовуватись при аналізі літературній, — вважав Б. Ейхенбавм. — У цьому випадку форми та засоби самоспостереження й оформлення душевного життя — це безпосередньо-важливий матеріял, якого не слід уникати. Саме тут, у цій стилістичній оболонці, в цих умовних формах, можна розгледіти зародки певної літературної традиції».

Звісно, що з уваги на політику марксизму в мистецтві усе це виглядало зазвичай повзучим емпіризмом. Трохи не імперіялізмом. Яке «самоспостереження»? Які «умовні форми» й «зародки»? Маркс — наше все! А також провідна і спрямовуюча рука партії. «Формалізм — чудова зброя в руках наших клясових ворогів для дезорганізації наших лав, для прориву фронту пролетарського мистецтва», — висловив В. Коряк ставлення української науки до небезпечної методи.

«Лише короткий час вже по революції 1917 р. в історії української літератури працювали т. звані „формалісти“, що головною метою історично-літературного дослідження вважали аналізу „формальних“ властивостей твору. Формалісти (напр., М. Зеров) загострили стилістичний підхід школи Перетца, але не дійшли до тих крайностей формалізму, що існували в Росії», — уточнював Д. Чижевський. Але «український» формалізм, як вважають сьогодні, не відбувся не лише через те, що «як окрему школу на кшталт ОПОЯЗу українські формалісти себе не означили» (В. Агеєва), «українська наука, стимулювавши потебнянськими ідеями народження формалістичного дискурсу, сама залишилася поза його межами» (В. Будний) і «українська версія формалізму, аніж до ОПОЯЗу, ближча до Празького лінгвістичного гуртка» (М. Ільницький). Просто з «українським» формалізмом, так само, до речі, як з футуризмом, завжди було складно. «Проф. Володимир Перетц був перший, який з кафедри Київського Університету проголосив на своїх лекціях методології літератури не що, а як. Не зміст, а форма. Не поет-громадянин, а поет — знавець свого ремесла», — значив В. Домонтович про випускника Петербурзького університету що виховувався в російській інтеліґентській родині. «Формалізм неоклясиків, розуміється, річ вигадана, — визначався М. Зеров у 1926-му році. — Я далеко ближчий до марксівського соціологізму». Так само будучи «далеко ближчим», П. Филипович у 1927-му році звітував рідному начальству, що «захоплення „чистим“ формалізмом на Україні не спостерігалось». І лише ворохобний Д. Чижевський дивувався з того, що його не записують у формалісти. Записали натомість у націоналісти. Може, не там шукали? «Дискурс формалізму слід шукати якраз між рядками текстів українських літературознавців соціологічного та марксистського спрямування», — підказує Р. Семків, і архиправильне рішення, як зауважив би В. Ленін. Між рядками будь яке перо входить м’яко, без зайвого формалістичного тиску.

Василь Розанов

Натомість особливого «формалізму» для переробки літераторів усіх союзних республік на справжніх радянських письменників не знадобилося. Влада лише трохи підправила генетичну схильність «нового панства» до кастового розподілу, але, звичайно, вже не на «дроворубів і вівчарів», як у передбаченні С. Гординського, а на будівничих і співців нового ладу. До речі, концепція «літературного побуту» Б. Ейхенбаума також була використана у загальній справі «виховання колективом». «Поети нового покоління, що приходять на зміну ґенерації Чупринки—Вороного—Олеся не знають поетів без освіти, — значив з цього приводу В. Домонтович. — Серед них ще були поповичі, але вже не було бурсаків. Не було серед них також і ветеринарів. Ніхто з них не був вигнаний з гімназії. Університетський диплом був для кожного з них порогом, через який вони переступали на своїх шляхах до садів поезії».

Жоден не носив довгого волосся поета. Пишні барви краваток вабили їх виключно на оправах книжок. Вони не надавали значення зовнішній живописности, щоб відрізнятись від оточення. Ні в кому з них не було нічого акторського або взагалі театрального. Вони не робили нічого, щоб справляти враження поетів. Ніхто на вулиці, глянувши, не сказав би: «Це поет!»

Проте не в далеких 1930-их, але вже у 1990-их «формалістична» бомба таки вибухнула на теренах українського «незалежного» письменства. «Літературний твір є чиста форма, це не річ, не матеріял, а співвідношення матеріялів, — роз’яснював у 1916-му році В. Шкловський — інструктор бронедивізіону, організатор ОПОЯЗу, комісар війська, член підпільної бойової організації есерів, еміґрант — власну теорію „очуднення“. — Тож як будь-яке відношення, це так само — відношення матеріялів. Тому не важить масштаб твору, арифметичні значення його чисельника й знаменника; важить їх співвідношення. Жартівливі, трагічні, світові, хатні твори, протиставлення світу світові або кішки каменю — рівні між собою».

Отже, вищезгадану «вторинність» гуманістичних ініціяцій В. Шкловського, підхоплену згодом Н. Бахтіним, використав у своїй творчості 1990-их Ю. Андрухович, зокрема в романі «Рекреації», який здобув неґативну оцінку патріотично налаштованої публіки. «Тут вказівка Божа на те, що не можна плутати життя з фарсом, — значить з цього „постмодерністського“ приводу Д. Галковський, — Карнавал — це не побут, а виняток. Автор теорії карнавалізму в Росії стрибав табірною зоною на одній нозі. Стриб-постриб, стриб-постриб на милицях. Знущався, підсміювався з благородного Достоєвського, зображував його клоуном з наклеєним носом з пап’є-маше, ось, друже, й пострибай тепер. Геть вилетів хамський карнавалізм з Бахтіна».

Харків. Центральний селянський будинок. 1930-ті роки

Так само в сучасному контексті демітологізацїї «патріотичних» святинь спостерігаємо спроби авторів зосередитись на провині Іншого, як правило, метафізичного чинника руйнування сакральних цінностей: в житті й літературі. Наприклад, епіграфом до своєї повісти «Голова Гоголя» А. Корольов бере симптоматичну сентенцію В. Розанова: «Гоголь відкрутив якийсь ґвинт всередині російського корабля, після чого корабель став розвалюватись. Він відкрив кінгстони, після чого розпочалося нестримне й повільне, рік за роком потоплення Росії». Прикметно, як сценою саме затоплення Москви / Росії завершується роман «Московіада» Ю. Андруховича, що відображує не загальне «очуднення», за В. Шкловським, архетипічної моделі світу в постмодерній свідомості автора, але функціональне вибудовування компенсаційних заходів щодо історичного (російського) аґресора.

Таким чином, суть вищезгаданої концепції «літературного побуту» полягала в тому, що соціяльні фактори впливали на літературний процес через зміну соціяльного статусу письменника, його стосунків із суспільством і державою, способів заробітку й публічного існування. «Здійснене революцією соціяльне перегрупування й перехід до нового економічного ладу позбавили письменника цілої низки опорних для його фаху (принаймні в минулому) моментів (стійкий і високого рівня читацький прошарок, різноманітні журнальні та видавничі організації та ін.) й водночас змусили його стати більшим професіоналом, аніж це було треба в минулому», — значив Б. Ейхенбаум.

Після виникнення Союзу радянських письменників статус літературної праці та необхідні навички змінилися. Радянський письменник перетворився на члена своєрідної суспільної касти, будучи пов’язаним з колеґами не тільки професійними інтересами, але також місцем проживання і способом життя. У Харкові та Києві були збудовані, відповідно, письменницький Будинок «Слово» і «Роліт» («Робітник літератури») як профспілкові оази літераторів. При цьому однією з особливостей тактики влади було те, що до «раю» — наразі Спілки письменників — допускалися на рівних правах і колишні пролетарські письменники, і колишні «попутники».

Для поліпшення свого матеріяльного становища і рішення соціяльних проблем новоявлені літератори-спілчани намагалися використовувати способи, що з’явилися в дореволюційну епоху й у період НЕПу, — організацію літературних вечорів, поїздки з виступами, проведення неформальних літературних вечорів.

Межа між старим (ринковим) і новим (державно-замовленим) літературним побутом була досить чітка. Так, стара «попутниця» X. Алчевська хапалась за неоковирний переклад мемуарів Люїзи Мішель про Паризьку комуну в надії, що нова влада зарахує її дореволюційні письменницькі заслуги. В. Свідзінський перекладає для пролетарів комедії Аристофана. «Ось призначення наше, поетів усіх. / Розбери, подивися уважно, / Чим корисними стали найкращі співці, / Починаючи з давнього давна», — сумував при цьому харківський «попутник».

Виховання колективом: пиятика

Дивляться ось сюди: в Харків, де біля держдрами Цвіт історичної нації Скиглить пісні про любов. Лає шовкові панчішки. Клацає на більярді. Люто гризеться за славу. Бавиться й грає в вождів. Л. Чернов. Харків

Крім решти специфічних умінь, важливою особливістю письменника з «нових панів» було уміння правильно будувати неформальні відносини з колеґами. І отут, звичайно, мова про ту важливу ролю, що в радянському літературному житті грав алькоголь. При цьому також слід зазначити, що наразі йшлося лише про запровадження не дуже нової «радянської» моралі з соціяльної галузі до суто духовної. Адже агіографія радянських вождів, чи пак літопис партійного більшовицького бомонду, свідчить про те, що смаки перших радянських лідерів були не лише літературними.

Так, В. Ленін не був особливим гурманом, але, за свідченням очевидців, не відмовляв в еміґрації в маленьких задоволеннях, доступних місцевим жителям. У Франції він віддавав перевагу білому вину. У Швайцарії був не проти пропустити пару кухлів пива. «Приземкуватий голомозий чоловік за кухлем пива, з лукавими очиськами на червоному обличчі, схожий на добродушного бюрґера, виголошував промову, — згадував вождя пролетаріяту І. Еренбурґ. — Сорок понурих еміґрантів, з виразом нудьги, злиднів, неробства на обличчі, слухали його, дбайливо відсьорбуючи гренадин». А як згадував Г. Знов’єв, будучи в 1914 році в польському селищі Поронін (тоді це була частина Австро-Угорщини), заради того, щоб добути пляшку вина, Ленін порушив заборону місцевої поліції залишати місце й гайнув через гори до найближчого містечка.

Винна карта Л. Троцького-Бронштейна була більш розмаїтою. У західноевропейській еміґрації він смакував італійські і французькі вина, віддаючи перевагу червоним напівсухим, які завжди мав удосталь у своєму потязі «предреввоенсовета». Натомість особливою «відвагою», як В. Ленін, не вирізнявся, тож від сербської ракії та сливовиці, якими допіру підтримував «революційний» запал, згодом відмовився, не наважуючись під час баталій відправляти посильних за місцевими винами.

Іосиф Сталін-Джуґашвілі, як справжній грузин, любив і непогано розумівся на винах своєї батьківщини. Зрідка він дозволяв собі також коньяк, але зазвичай пригощав ним гостей. Як знати, віддавав перевагу напівсолодким винам — «Хванчкарі», «Кіндзмараулі» і «Мукузані». Утім, не відмовлявся також від інших вин. «Дуже прошу послати Сталіну чотири пляшки кращого портвейну. Сталіна треба підживити», — листував В. Ленін у січні 1921-го року до лікаря Обуха, який лікував І. Сталіна.

Корчма. Художник М. Котляревська. 1927 рік

Адже ніколи пияцтво не сприяло кар’єрі так, як це було в письменницькому середовищі 1920—30-их років. Тяжкі алькоголіки Фадєєв і Саянов займали керівні посади в Спілці письменників, п’яницями були майже всі офіціозні романісти і драматурги пізньої сталінської епохи (Суворий, Бубьоннов, Бабаєвський). Життя в письменницькому середовищі майже обов’язково передбачало участь у застіллях. «Ми із Заболоцьким пішли до Б. Л. Пастернака, — згадує літературознавець Н. Степанов. — У нього ми зустріли К. А. Федіна, й вони потягли нас на дачу Н. ф. Погодіна. Коли ми туди прийшли, там уже був накритий стіл для вечері. Дружин не було — вони ще не переїхали на дачі. На жаль, я не пригадую, про що була мова. Здається, про якусь п’єсу Погодіна. Мене лише дещо здивувала кількість напоїв і здатність до пиття такої високої компанії… Пастернак був веселий, сміявся добродушно й заразливо…» «У мене інколи збиралися грати в „очко“: Хвильовий, Досвітній, Яловий, Христовий», — і собі свідчить А. Любченко про номенклятурні розваги українських радянських письменників.

«Треба ж було такому статися, що саме з середини 30-х років Спілка завихрилась у п’яних бенкетах. Бенкети влаштовувалися за всякої нагоди. Організатори не скупилися на продукти, які невідомо звідки бралися, бо Україна після подій 33-го року лежала непритомна, голодним, вимореним кістяком. Згадувався „Пир во время чумы“. Я пам’ятаю не менше десяти таких диких бенкетів. Паралельно з бенкетами творці нашого життя ухопилися за актуальну справу: навчити танцям членів Спілки письменників! При обласному клубі відкрився танцклас. Танцклас при Спілці!», — згадував І. Сенченко. Таким чином, заглибленість у загальний побут і загальне бенкетування створювала найсильнішу систему кругової поруки: боги літературного Олімпу сходили до представників нижчих письменницьких чинів. Адаптація в цю нову систему літературного побуту й була одним з головних механізмів «перековування». «А я тут дістав для горілки — „калгану“ та „звіробою“. Харашо?» — запобігав молодший Ю. Яновський перед М. Хвильовим. Письменницьку пиятику 1920—30-их описує також А.  Любченко, згадуючи то «випивку ваплітовцев, технічно організовану Гарбузом», то «виступи у Лохвиці: Хвильовий, Вишня, Ірчан, я, Галушко. Багато тоді в готелі, де жили всі в одній кімнаті, пили горілки», то «виїзд на Донбас бригадою: Хвильовий, Вишня, Яновський, я, ще сексот, що бігав нам по горілку», то «приїзд Рильського після поеми „Крізь бурю й сніг“ і гостювання у Хвильового з випивкою». Найчастіше ж письменницьке товариство збиралося в М. Хвильового. «Як у „Слові“ подзвонив, покликав у важливій справі, — так зазвичай починалася пиятика, описувана А. Любченком. — А потім пили аж до другого дня (і Ковтун — Вухналь Іван був, по горілку й кислу капусту бігав). Увечері пішли до Вишні. Знову пили».

Те саме, до речі, відбувалося в російських колеґ. Так, редактор «Нового мира» В. Полонський значив у 1927-му році: «А загалом — нудно. П’яні письменники — пласкі жарти, п’яний сміх. О 1 год. прийшов Качалов. Читав уривки — Прометей — Альоша Карамазов — Єсенін — все з тими ж інтонаціями, жестами, завчене, мертве. Власних слів не має, дві хвилини не мовить, — може тільки завчене, затерте, чуже. Допитливий Бабель, що завжди приглядається й нишпорить. Одразу сп’янілий розхристаний Леонов, дженджикуватий Лідін. Гармоніст. Воронський, який похмуро пив. Нудно.

П’яний Євдокімов ліз і запевняв, що він „без підлих лестощів“ редактор, що всі брешуть, підлещуються, а він один каже правду і т. д. Потім Орєшин звірявся в коханні і навіть, вловивши момент, поцілував мені руку. Гидота.

У сусідній кімнаті Радімов Павел танцював навприсядки, стрибав кудись. Євдокімов, умовивши якусь брюнетку, — крутився з нею кімнатою. Лисиця Бабель уважно принюхувався.

— Це все російські письменники? — спитався він у мене. — Це вся російська література?»

Словом, чимало літературного люду з 1920—30-их років цілком відповідало ідеологічному образові радянського письменника, на якого не поширювалися загальні норми громадської моралі. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», «частенько Дніпровський напивався до того, що падав і його доводилось виносити», «не раз виходив Володя Сосюра з підбитим оком», — ці та інші свідчення колеґ-очевидців з номенклятурного цеху української радянської літератури неабияк тішили літературне начальство, адже це означало, що «творчий» процес буяє повним ходом, а п’ють з неабияких радощів. Ба більше того, письменницька пиятика негласно підтримувалась владою, натомість спантеличеним нащадкам залишалося вірити, нібито пили через тугу за втраченими ідеалами: загубленою Україною, недобудованим комунізмом у мистецтві, небаченою Загірною комуною тощо.

Василь Єрмілов як харківський Йов

Всю жизнь я быть хотел как все, Но век в своей красе Сильнее моего нытья И хочет быть, как я. Б. Пастернак

…На жаль, цю історико-біографічну сагу випадає розпочати з опису поразки. Саме так воно вийшло з імпрезою «У світлі», проведеною у Харкові влітку далекого 1991-го року театрально-мистецьким гуртом «Яра» («Яра Мистецька Група», Нью Йорк), яку віддавна очолює Вірляна Ткач, американська режисерка українського походження. Під грімкий акомпанемент поезій Т. Шевченка і П. Тичини цей гурт ранньої «незалежної» пори будь-що-будь прагнув втілити у життя свої власні «Мрії про новий світ на сцені», котячи колесо «незалежности», яке час від часу впиралося в кубічне нерозуміння мистецьких новацій, стаючи любовним трикутником між кількома учасниками цієї сумної історії.

Технічно міркуючи, може, й не варто було виносити елементи замисленої вже місцевим наставником імпрезової системи на широку публіку, дослівно — подалі від звичного для тамтешніх міщан чеховського вішака, звідки набито починається театр. Як тепер уже видно, навіть з початком 1990-их років це був світ, окреслений певними встановленими радянським режимом рамками. Натомість авторові сих рядків, не лише як літературознавцю, але також як давньому випускникові архітектурно-реставраційної школи УССР, задіяному в означеному проекті в якості художника-конструктора і скромного знавця супрематичної архітектоніки початку XX-го століття, хотілося якнайшвидше розпочати ярмарковий танець порушувань і пересувань. Ось тоді й пригадався леґендарний Василь Єрмілов, котрий народився, жив і помер у Харкові.

Картина-об’єкт № 1: На головній вулиці міста

Як колишньому членові Губернського мистецького комітету, що, з одного боку, брав активну участь у пошуках праці для мистців та влаштуванні їхніх виставок, а з іншого боку, провадив власні малярські досліди, В. Єрмілову було б не важко пояснити, яку саме архітектурно-конструктивістську споруду вимагали спорудити одному з нечисленних прихильників його творчого генія. Адже, згадаймо, що вже у 1912-му році В. Єрмілов надіслав вісімнадцять праць на харківську виставку АРМУ (Асоціяція революційний мистців України), якої він був активним членом. Більшість з тих витворів експериментального мистецтва складалася з різних елементів — олійних фарб і дерева, міді та емалі. Але вперше В. Єрмілов виявив себе як офіційний професійний мистець, коли працював над оформленням популярного першотравневого фестивалю 1919-го року в Харкові. Він прикрасив центральний майдан міста і будівлю суміжних з ним вулиць щитами, арками, велетенськими трафаретними портретами й вивісками з гаслами.

Вже виходячи з відомого факту запозичення В. Єрміловим від поета В. Маяковського такої методи політичної пропаґанди, як виставочні «Вікна Укроста», що від 1920-го року почали регулярно з’являтися в Харкові, мистцеві закидали також вплив на нього В. Татліна. Втім, творчі манери російського конструктивіста і його харківського колеґи — попри об’єднавчу рафіновану своєрідність та евентуальну парадоксальність примхливих образів-об’єктів обох мистців — подібні лише на око. Приглядаючись до цієї проблеми, вільно буде зауважити, що контррельєфи В. Татліна виявляють безпосередність моменту руху, якнайкраще висвітлюючи неспроможність російських художників розрізнити акт нищення від акту творення нових форм. Натомість експериментальні конструкції В. Єрмілова — статичні, споруджені з суворою симетрією форми й кольору. Радше вже В. Татлін — навіть на побутовому рівні — черпав натхнення з «малоросійського» середовища (згадаймо його бандуру і кобзарські думи!).

Харків. Театр імені Т. Г. Шевченка. 1930-ті роки

Як на думку деяких дослідників творчости В. Єрмілова, справжнє джерело аванґардних пошуків харківського мистця слід шукати в працях його земляка Архипенка, хоч той еміґрував до Парижу ще 1908-го року. Хай там як, але незаперечний факт впливу Архипенка саме на московських мистців: І. Клюна, Н. Ґабо, Я. Ліпшиця, О. Задкіна.

Валеріян Поліщук (у чиїй харківській квартирі на Пушкінському в’їзді, між іншим, мешкав ще один учасник проекту «У світлі», виконавець кількаметрових реклямних плякатів і афіш, художник Валер Бондар) так згадував ті славні часи: «Це був великий „подиктований“ період в нашому мистецтві. Всі вулиці і будівлі були борознисті від кольорів, клинів, щитів і арок Єрмілова. Це був дух революції в кольорах. Такого ніколи раніше не було і, на велике нещастя, нічого з того не врятували для наступних поколінь. То був унікальний стиль часу».

Вже 1920-го року В. Єрмілов отримав першу нагороду за проект фасаду театру імені Т. Шевченка у Харкові, де проходив Четвертий Всеукраїнський Конгрес і перед яким вже сімдесят років по тому ваш покірний слуга мусив встановити Щось Таке, за що йому дякувало б майбутнє. Отже, місцевий наслідувач тих традицій, директор Центру Леся Курбаса, актор і режисер Анатоль Стародуб, вимагав Такого, що на харківському культурному ґрунті заледве чи можна було задовільно виконати. Не те щоб автор сих рядків вивчав цю проблему поверхово. Зовсім ні, адже засяг сякої-такої майстерности в галузі техніки малярської структури був доведений ним завдяки досить сміливому, як на той час, сполученню форм і кольорів, вже використаному в проектах модерного оформлення, з-поміж яких найкраще вдалися розписи в одному з навчальних закладів Харкова. Втім, сьогодні вже неможливо знайти найменших слідів по цих працях кінця 1980-их років — ознака того, що всі вони були повністю знищені внаслідок негласного переслідування мистців-формалістів. Це сталося також з проектом оформлення вищезгаданої українсько-американської імпрези «У світлі», в якій разом із своїми заокеанськими колеґами ролі мусили виконувати актори харківського театру «Березіль» (а далі — львівського та київського театрів).

Тож проекти замовлень (креслення, ескізи, інженерні розробки) були сумлінно виконані й передані задля бухгалтерського обрахунку до вищезгаданого Центру Леся Курбаса, звідки вони й зникли разом з директором тієї містичної установи. Судячи за збереженими в архівах Харківського літературного музею світлинами, плянами, реклямними щитами, листівками, запрошеннями та ін., зваживши також на свідчення самих виконавців робіт, ми можемо добре уявити досить велику складність і надзвичайну пропорцію театрального комплексу. Зокрема, це були дуже незвичайні, ориґінальні споруди, що виникли завдяки сполученню друкованих текстів і розмальованих дерев’яних та металевих (супрематичних) компонентів у дуже відповідній кольоровій схемі В. Бондаря (чорне, біле, малинове, цеглисто-червоне і цеглисто-зелене).

Картина-об’єкт № 2: Tout chemin a Kharkiv

За другу поразку, згадану при цій розмові, буде справа з рецензією на поважну монографію відомого паризького історика мистецтв Валентини Васютинської-Маркаде, а саме — на «Мистецтво України», отриману на рецензію автором сих рядків, який під згадану пору вже працював у Харківському літературному музеї (а далі й у Музеї народного мистецтва Слобожанщини, що входив до складу Харківського художнього музею). І це буде друга згадка про харківського мистця, що натоді знову набувала побутового сенсу у справі вшанування його пам'яті. «Повинна признати, — листувала пані Маркаде, — що моє серце віддавна належить Василю Єрмілову» (в історії українського малярства, мало не вперше викладеній усьому світові паризькою дослідницею, леґендарному харків’янинові присвячена окрема глава). Втім, як виявилось, це був лишень заспів до тривалої розмови між Парижем і Харковом, що відтак обірвалась завдяки трагічним причинам. Але про це трохи далі, нині ж дозволю собі довшу цитату з паризького листа. Отже, пані Маркаде листувала:

«Справа в тому, що О. І. Микитенко був у мене в Парижі близько двох років тому й просив прислати до редакції „Всесвіту“ мою книгу („Мистецтво України“. — І. Б.-Т.) щойно вона вийде друком — задля написання рецензії на неї, що я й зробила. Поки її (рецензію) писала мадам Асєєва, поки її, нарешті, надрукували (у 10-му числі „Всесвіту“ за 1991-ий рік), минуло чимало часу. Отже, спробую коротко пояснити, у чому річ, і про що я зокрема хотіла би Вас просити.

У своїй книзі я насамперед зверталась до чужоземців, що й гадки не мають про історію, мистецтво, а також про масштаби зросійщення України. Отже, як мені бачиться, сенс моєї праці полягає у тому, аби показати читачеві найважливіші моменти історії України; при цьому я свідомо зупинялася лише на тих її мистцях-новаторах, які випередили за своїм внеском у загальносвітове мистецтво навіть визнаних майстрів Західної Европи».

Харківський художник. Картина Б. Косарєва. 1931 рік

Варто пояснити, що державним апаратом радянського рецензування, зразком якого виявилась, як на думку В. Маркаде, рецензія Н. Асєєвої (співробітниці Інституту літератури ім. Т. Шевченка) право на «камерну» (українську) значимість таких монографій зазвичай відкидалось. При цьому акцентувалося на вже написаній історії «нашого» мистецтва сучасними його дослідниками. «Тим паче, що маємо прекрасно видану в Києві „Історію українського мистецтва“, — підтверджувала в листі В. Маркаде, — яку протягом року складав цілий штат спеціалістів! Нащо ж мені було пхатися у відчинені двері? Натомість у своїй книзі я свідомо обмежилась лише показом самобутньої творчості кращих (підкреслення В. Маркаде. — І. Б.-Т.) представників української культури: Архипенка, Богомазова, М. Бойчука, В. Бурлюка, Єрмілова, Курбаса, Малевича, Екстер, а також багатьох інших… Наприклад, мені закидають, що я обійшла мовчанкою творчість Серебрякової. Моя відповідь така: я свідомо відмовилась від насвітлення творчого доробку цієї мисткині саме тому, що завжди за мірило своєї оцінки в мистецтві мала той злам творчості мистця, який впливав на подальший розвиток колишніх естетичних настанов.

Через це рецензія мадам Асєєвої, як на мене, позбавлена будь-якого сенсу. І тому я була би вельми Вам вдячна, якби Ви особисто взяли на себе клопіт написання критичного розбору моєї книги, наразі вже ґрунтовний, не заради бажання відробитися трафаретними міркуваннями. Надзвичайно важливо дати читачеві можливість самому зрозуміти причини злетів і падінь в історичнім проґресі України, які зазвичай свідомо замовчували, викривляли, або й просто оббріхували як тоді, так і тепер».

Без будь яких застережень можна сказати, що частенько оббріхують та замовчують і досі, оскільки робити це на «державному» рівні дуже легко. Варто лише не допускати до широкого друку вищезгадані «антиросійські» твердження. Саме так сталося у випадку з харківською рецензією на монографію В. Маркаде з-під пера автора сих рядків, адже під описувану пору монополію на висвітлення мистецьких процесів в Україні ще міцно утримувала Система.

Картина-об'єкт № 3: Харківсько-український Йов

«Его не мучили, не карали, / но без всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску, — уточнював Б. Слуцький перебіг подій у житті В. Єрмілова в передвоєнний період. — Потом пришла война. Большая. / Город обстреливали и бомбили. / Взрывы росли, себя возвышая. / Фрески — все до одной — погибли».

Сьогодні, до речі, вже знати, що великих боїв у Харкові на початку «Великої вітчизняної війни» не було. Насправді місто було знищене більшовиками, які, тікаючи геть, у примусовому порядку евакуювали частину населення, висадили на повітря безліч промислових об’єктів та просто добрих житлових будівель, зруйнували шляхи сполучення. Також були зіпсовані міська електростанція і водогін, які, будучи полагоджені за німців, регулярно нищилися залишеними в місті аґентами. «Виловлюйте бандитів! Більш за все вони шкодять вам самим!» — закликали харків’ян до пильности численні плакати, розвішані вулицями міста.

Більшовики й далі не залишали в спокої населення, постійно обстрілюючи та бомбардуючи Харків. Так, згадуючи повітряні атаки тих часів, відомий харківський письменник А. Любченко писав у своєму «Щоденнику» 1942-го року: «Гуде, наближаючись, ворожий літак. Чутно вибухи на віддалі. Годину тому теж пролетів — один чи кілька — бомбив і його обстрілювали. Вибухи були дуже близько. І перед вечором був наліт. І вчора зночі. Сидиш, чуєш, як ворог наближається, ждеш, що він може скинути бомбу впрост і на твою хату — і нічогісінько не можеш вдіяти. Прикре становище. Набридло аж до краю. А більшовики тепер кидають бомби саме так — куди доведеться, аби лише наробити шелесту, психологічно тиснути на населення. В Харкові за ці усі дні вже чимало зруйновано жител і чимало є жертв».

«Непосредственно, самолично / рассмотрел Ермилов отлично, / как все расписанные стены, / все его фрески до последней / превратились в руины, в тени, / в слухи, воспоминания, сплетни», — значив Б. Слуцький про цей період у житті харківського художника.

Проте не з численних чуток і поголосів, а з цілком поважних спогадів сучасників знати, що під час німецького панування в Харкові художник В. Єрмілов плідно працював у культурній ділянці, інакше мовлячи, підтримував «новий порядок». Відомий радянський оббріхувач дійсности, письменник Ю. Смолич писав у своїй книзі спогадів «Розповідь про неспокій триває» про те, як, повернувшись до «визволеного» Харкова, він одразу ж заходився «відроджувати» місцеве культурне життя, себто вишукувати тих, хто служив ворогові під час окупації. «З відновленням мистецького життя поталанило не дуже, — значив Ю. Смолич. — Правда, тут віднайшли пташку крупнішого калібру — художника Єрмілова, найпершого колишнього поплічника Валеріана Поліщука в „Аванґарді“. В. Єрмілов не залишав своєї праці і, здається, тільки прибуло до Харкова видавництво, відновив свою діяльність графіка-оформлювача книжок».

Хай там як, але «виявили», мабуть, точно, що автором знаного плакату «Жиди — вороги твого народу!», що за німців був розвішаний Харковом, як про те дейкували, В. Єрмілов не був. Також малоймовірно, що ним був Михайло Майський — замолоду художник-маляр, а згодом член «Гарту» і ВУСППу, під час окупації, як згадує Смолич, він «знову повернувся до своєї професії маляра-альфрейника: роботи було до біса — малювати та перемальовувати офіцерські казино та квартири есесівців». Насправді ж аґітаційна друкована продукція завозилась, зокрема в Україну, з Німеччини.

Про цю «мистецьку» крамолу тут згадується для того, аби ще раз виявити, яким чином відбувалися пізніші розправи над літературними та мистецькими «залишенцями» на окупованих територіях, що відбувались за активної участи «спогадувачів» типу Ю. Смолича. Втім, єдиного натяку з вуст сусіди, залишеного аґента, пересічного обивателя тощо, для яких НКВД навіть розвісило Харковом спеціальні скриньки для доносів, вистачало для того, щоби людина отримала свої десять років радянської каторги. І часом лише за те, що залишалась під німцями не з власної вини, адже евакуаційні талони перед війною передбачались лише для номенклятурних співробітників. Але навіть декого з них, як-от «залишенця» А. Любченка, який не схотів евакуюватися, вишукували спеціальні загони енкаведистів і вивозили силоміць.

Тому-то творчий доробок В. Єрмілова воєнних часів (здебільшого його друковані зразки), який донині зберігається в архівах правонаступників НКВД-КГБ у теках з грифом «Хранить вечно!» — надзвичайно важливий для відтворення бодай загальної картини мистецького відродження України 1930—40-их років.

«Глядя, Ермилов думал: лучше, / лучше бы мне ослепнуть, оглохнуть, — нагадує Б. Слуцький про часи репресій проти мистця, а також пізнішу його реакцію: — Но не ослеп тогда Ермилов, / и не оглох тогда Ермилов. / Богу, кулачища вскинув, / он угрожал, украинский Иов».

…Захований у невтральну ознаку «харківський», що її зауважуємо в заголовку твору, В. Єрмілов витворився наприкінці поезії Б. Слуцького (яка, між іншим, побачила світ якраз 1984-го року, себто на 100-ліття від дня народження тоді ще крамольного художника!) на «украинского Иова». Звідси вже зрозуміло, якому саме богу, «кулачища вскинув», погрожував Єрмілов у вірші харківського поета. Адже Бог, Отець і Герой-переможець під ту пору, либонь, для усього світу був один — товариш Сталін! Колишньому фронтовику Борисові Слуцькому, якому судилося звідати багато чого на цьому світі («мало я ходил по костелам, много я ходил по костям») було добре про це знати: «В первую послевоенную зиму / он показывал мне корзину, / где продолжали эскизы блекнуть, / и позволял руками потрогать, / и бормотал: лучше бы мне ослепнуть / или шептал: мне бы лучше оглохнуть».

Харків. Стадіон спілки металістів. 1930-ті роки

Загартоване плужанство чи плужне гартованство?

Що ж таке пролетарська поезія і взагалі мистецтво? На цьому питанні зламали зуби всі, хто брався розв’язати його. Розв’язувати ж його не треба. Треба взяти готову відповідь пролетаріяту й не слухати інтеліґенції.

А. Платонов

Гарний смак нашої інтеліґенції укорінений набагато слабше за несмак нашого народу.

Бертольд Брехт

Ставлення української інтеліґенції 1920~30-их років до народної, чи пак «низької» культури завжди було амбівалентне. З одного боку, тогочасні футуристи любили погратися в жорстокий міський романс, ніби як пародіюючи свого нещодавнього кумира І. Сєвєряніна, а насправді виявляючи в цьому «викривальному» жанрі ту карикатурну «дійсність», що її не вистачало культурі більш витонченій, «пролетарській». З іншого боку, відчуття неприємної вульґарности, присутньої у тогочасному пролеткульті, переслідувало навіть самих його творців. «Пролетаріят ще не встиг виробити свою естетику, — виправдовувався О. Брік 1919-го року. — Проблема мистецтва ще не піддавалась його революційній критиці. Тепер, коли довелося також у цій галузі насаджувати свою диктатуру, в пролетаріяту не виявилось необхідних ідеологічних передумов».

На початку 1920-их років в Україну прибувають з Москви інструктори Всеросійського центрального пролеткульту на чолі із завідувачем Федоровим-Новицьким з метою відкриття Українського бюра. Виступивши з доповіддю, московський гість, звичайно ж, по-хазяйськи зазначив, що «з перемогами на фронтах ми ще не зовсім здолали буржуазію, що залишається міцна завдяки власній культурі, яка спроможна захопити, роздрібнити, розпорошити пролетарські сили». Так само вірнопіддано озвалося українське начальство, зазначивши, що «ідеї пролетарської культури були зовсім незнайомі Україні, де робітничо-селянській масі доводилося постійно перебувати під загрозою небезпеки з боку ворогів — денікінців, петлюрівців та ін.» Словом, хоч і викрутилася натоді малоросійська культурна верхівка перед московськими ревізорами, і російський «Пролеткульт» згодом таки не мав великого впливу серед українців, заклопотаних, як зазначалося вище, боротьбою із ворогами та самими собою, але його ідеї сприяли процесові виникнення в Україні масових літературних організацій.

Варто зазначити, що за згаданого часу змагали між собою в ідеологічній придатності до «нового» життя селянський «Плуг», організований у Харкові 1922-го року С. Пилипенком, при якому існувала мережа письменницьких гуртків, котра охоплювала близько 200 письменників і тисячі початківців, і пролетарський «Гарт», заснований 1923-го року В. Елланом-Блакитним, чиї члени уникали ідеї «масовости», вважаючи, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв. Але чому культура міських, себто пролетарських мас неминуче несла на собі печатку вульґарности, якої був позбавлений сільський фолкльор? Невже у цьому був винен самий лише російський «Пролеткульт», який заніс бацилю «масовости» в українську культуру? Навряд чи, адже у самій Росії з пролетарською культурою не дуже склалося.

«Слабка спроба Пролеткульту відстояти незалежність пролетарської культури розбилася об повну ідеологічну непідготовленість пролеткультівців і повне невігластво щодо основних питань мистецтва, — значив О. Брік. — Пролетарські гасла зависли в повітрі, не зрушивши мистецтва ані на крок з його споконвічних позицій».

Але чи існували, спитаймося, ці «позиції», і то не лише в російському суспільстві? Наприклад, зазвичай сільська за своїм походженням українська аристократія ніколи не знала того, що сьогодні іменується цивілізованим поводженням, себто «манерами». Безперечно, вона була духовна, благородна і звитяжна, себто не їла за столом руками і не сякалася в жменю, але яке-небудь княже дурисвітство і сваволя довгий час залишалися ознаками «владної» вульґарности. З часом самодурство потроху зникає, і цей процес, починаючись зазвичай у найбільш привілейованих прошарках населення, поступово поширюється на більш низові соціяльні групи. Тож самодисциплінуючись і потроху дистанціюючись від козацької вольниці, українська аристократія XVII—XIX століть поступово втягується в складні соціяльні зв’язки, що змушують її приборкувати вульґарно-панську чуттєвість. Щонайменше вельможний пан може віддати в солдати якого-небудь придворного поета, але віддубасити несимпатичного йому сусіду йому вже зась. Пряма фізична дія «лихого» пана заміщається складною етикетою символічного поводження з реальним життя [так у оригіналі. — Прим. верстальника], чи пак з «окультуреним» наймитом.

Члени спілки пролетарських письменників «Гарт» (зліва направо): В. Сосюра, В. Блакитний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Хвильовий, В. Коряк, В. Радиш. Харків, 1923 рік

У 1920—30-их роках багато що з «аристократичних» емоцій переноситься до сфери художніх ілюзій. Слово не завжди стає ділом, але встигає стати моделлю «пролетарської» поведінки. Так само, як за часів звитяжного лицарства новопостала придворна культура дворян-намісників не в останню чергу формувалась під впливом лицарського роману, а згодом так само був виплеканий кримінальний роман, що і в інших формах відображав порушення соціяльних норм, у 1920—30-их роках витиснення «народної» вульґарности, а згодом і «ком-пихи» нових панів із соціяльної етикети супроводжувалась появою вульґарности в пролетарській культурі. «Змішання понять „робітничої“ та „пролетарської“ культури, — нагадує О. Брік, — привело пролеткультівців до давно віджилих форм міщанської романтики з її дешевим героїзмом і вульґарною народністю».

Загалом утворення пролетарської, «вульґарної», чи пак міської культури в Україні починається з появою великих радянських міст і переміщенням селянських мас із села до міста. Хоч як дивно, але на відміну від колишніх «Просвіт» ХІХ-го століття, що існували по всій Україні, а не лише в міському середовищі, «вульґарна» культура УРСР — це культура переміщених у місто сільських мас. Річ у тім, що в селі український селянин — господар і пан. Натомість у місті 1920—30-их він був ніяким. Стати за радянським закликом «усім» він міг, лише «окультурившись», себто вступивши, скажімо, або в партію, або до спілки селянських письменників «Плуг». Тому найбільш складним завданням селянина в місті було звернути на себе увагу, заявити про себе як про особистість тощо. Завдання, погодьмося, майже нездійсненне для вчорашнього селюка і тому в житті воно реалізувалось або у вигляді п’яних дебошів, характерних для робітничих окраїн, або суто «пролетарським» анґажуванням у літературі. Одна з форм такої заяви про своє існування.

З приходом у міську культуру 1920—30-их років «селянський елемент» активно споживає будь-які форми з радянської індустрії розваг зазвичай суроґатного, аґітпропівського ґатунку. «Оновити її треба Україну, — визначається М. Куліш в „Народному Малахії“. — Старчихою бо стояла при шляхах битих, задріпана, струпом укрита, з торбиною. Що з того, що в торбині Тарас і Грінченків словник — вся її культура. Така даль голубая сьогодні, а вона соняшник луска… Ненавиджу рабу. Оновити або вбити». Але якщо у ХІХ-му столітті розважальна індустрія була продуктом міської нудьги й не мала політичного підґрунтя, то за радянських часів вона набула неабиякого ідеологічного значення в процесі виховання непролетарських мас. У свою чергу, знеособлена маса вчорашніх селян, опинившись у місті, створювала культуру за тим самим зразком, за яким їхні предки-козаки творили власну «вульґарну» культуру. Ця культура зазвичай виникала як реакція на «знебарвлення» і «знеособлення» селянина в чужорідній міській масі пролетаріяту.

Шопен і балалайка

Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи є у нас культура.

П. Тичина

Наступаєш на білі, латані пантофлі (хоч і зима) пристойній дамі. І глузливо кажеш: — Нічого — тепер революція!

В. Поліщук

В одному зі своїх есеїв Т. С. Еліот писав, що коли бути культурною людиною означає не мати особистих симпатій і антипатій, утримуючись при цьому від розрізнення між добрим і поганим, то він волів би не бути культурним. Погодьмося, під теперішню пору, ознаменовану засиллям політкоректности, це не дуже зручна позиція для людини, яка виставляє себе за культурника. Такого зазвичай «не беруть у космонавти», позаяк справжній член суспільства мусить бути особою з передбачуваною поведінкою, характером і стилем буття, а також підпорядковуватись загальноприйнятим правилам, нехай навіть смішним і підлим.

Як знати, такі критерії споконвіку вироблялися т. зв. суспільною думкою, себто були за «глас народу». І коли «народ», скажімо, вважав, що автор сих рядків — будучи «кабінетним» на означення того народу «вченим» — не має права описувати його життя, то це був вирок, який не передбачав ніякого обговорення. Воно й не дивно, якщо згадати, що сам автор ніколи не любив свій народ. Тож коли йому говорили, що в селі зосереджена духовність, він наївно вважав, що в селі завжди було зосереджене хамство. Також коли йому втовкмачували, що робітник — це уособлення добропорядности і всіляких чеснот, він все одно гадав, що робітник — це, як правило, типовий невдаха з напівкримінальною психологією. Нарешті, коли йому вказували на те, що таку думку можуть мати лише «вороги народу», він натомість був свято переконаний у ворожому ставленні до народу якраз тих «тлумачів», адже самі робітники з селянами про себе давно вже усе знають.

Усе це відбувається, мабуть, через те, що автор за своєю життєвою позицією і походженням не належить ані до кляси «друзів», ні до кляси «ворогів» народу, натомість — до кляси його господарів. Причому не самозваних чи підробних, а справжніх, автентичних і єдино можливих за кастовим розподілом світу речей і понять. Тому розводитись про свою любов чи лояльність до народу йому абсолютно непотрібно. Наразі це виглядало б так само дурнувато, як звіряння в любові й ненависти до самого себе. Адже цей народ — його, того самого «кабінетного вченого», який наразі наражається на небезпеку бути обвинуваченим у черговій фобії.

Але про жадну «фобію» при цьому не ходить. Просто існує нормальне відчуття самоповаги на рівні стосунків між індивідуумом і спільнотою, для якої він нібито живе і творить. Причому стосунки можуть бути різні, а відчуття залишається незмінне. Недаремно А. Марієнґоф, як уже згадувалось, завжди повторював, що готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би у різних ресторанах. Здається, це звучить наразі так само не дуже образливо для «народу», як не були образливі «народні» усмішки для бабусі автора сих рядків, шляхетної панянки, що волею долі була закинута з репресованою родиною до глухого села. В її поминальній книжечці поміж численними Іванами та Миколами, що прагли свічечки за упокій душі, значився, бачте, такий собі Фридерик. «Хто це?» — спитався якось у бабусі дільничний міліціонер, знічев’я гортаючи цю книжку. «Як хто? — була на те здивована відповідь. — Ясна річ, Шопен!»

Обкладинка журналу «Искусство в массы». 1930 рік

Отож мова наразі лишень про якийсь десяток людей, у чиїх паперах можна надибати незрозумілі імена, та про декілька десятків мільйонів людей, для яких ці імена завжди були підозрілими, а зовсім не про якусь там «фобію». Таке розмежування за всі часи існувало у нашому суспільстві, нагадуючи про споконвічну різницю між літом і зимою, темрявою і світлом, Шопеном і балалайкою.

Кого хвилював Хвильовий

Завтра ми їх обожнимо. Перетворимо в ікони, картини. Сьогодні ми бачим їх. Завтра ми будем любити їхній образ, колір очей, вираз обличчя… Чую здалеку: Без передмови! По суті! Гаразд.

І. Дніпровський

Будучи, на відміну від якої-небудь Христі Алчевської, чи то з роду конторських службовців (по матері), чи з куркульської родини, а чи сином чиновника Фітільова, котрий звабив гувернантку, кинувши покриткою, М. Хвильовий довгий час не міг виборсатись з образу неприкаяного байстрюка у своїх оповіданнях. Озлоблена «неприкаяність» згодом взяла гору, тож навчаючись після сільської школи в Охтирській гімназії, він був вигнаний звідти за «бунтарські» розмови з 4-ої кляси, атестат зрілости отримавши заочно. По тому, наче кумир Ґорький, подався у мандри, себто на Донбас, де працював чорноробом. «З Дружківки я рушив на південь, до моря, „босяцькими етапами“’, — значив М. Хвильовий про цей час. — Ідейну сутність цього періоду мого життя я можу характеризувати, як швидкий занепад до інтуїтивного анархізму». Воно й не дивно, якщо згадати, що під ту пору на Донбасі вирувало криміногенне життя-буття, а самого Хвильового, за його словами, завжди «тягнуло до босяцької вольниці». Будучи мобілізованим на фронт у 1915-му році, зійшовся з пітерськими більшовиками, вступив до ради солдатських депутатів, але, звичайно ж, до українських самостійників не пристав. Через семітську зовнішність мав численні проблеми на тодішніх патріотичних мітингах.

До речі, до більш-менш організованого загону приятеля-боротьбиста Андрія Заливчого наш герой, повернувшись додому наприкінці 1917-го року, також не вступив. Будь-що українське було йому чуже, тож за Центральної Ради «експропріював» заможних селян, створивши власний «анархістський» загін, за гетьманату працював двірником, санітаром та канцеляристом на пункті «реабілітації» німецьких полонених, за Петлюри знову грабував, але потрапив до рук влади й ледве уникнув розстрілу. Як, спитаймося, прибився до літератури? Знову ж таки, через «анархію», чи пак «політику».

Змагаючи з військами УНР та Денікіним, згуртував сільський большевицький загін, який боровся проти петлюрівців. Але попався Петлюрі в руки і ледве втік з-під розстрілу. У боротьбі проти військ УНР та Денікіна нещасливий Фітільов, уже вирісши на політробітника, знову потрапив в буцегарню, але наразі чекістську, оскільки втік разом із штабом з поля бою. Врятувала його під ту пору секретарка комосередку, та сама «товариш Жучок», що згодом витворилась на героїню оповідання М. Хвильового. Їздив в обозі війська, будучи відряджений до політвідділу Південного фронту, писав аґітаційні листівки, на вранґелівському фронті працював у редакції армійської газети.

На початку 1919-го року чекіст Фітільов надрукував свій перший віршик, вступив до партії більшовиків, був відряджений з фронту до Харкова, де 1922-го року, за розпорядженням ЦК, демобілізувався. До речі, року 1921-го в журналі «Шляхи мистецтва» з’явилася перша добірка віршів Фітільова. Відтак він потрапив на фронт клясової боротьби, працюючи у редакційному відділі Головполітпросвіти, в якому керував народною освітою Богодухівщини. По тому, аби мати право називатися «пролетарським» письменником, пішов працювати на завод простим робітником.

Відколи декрет від 31-го серпня 1920-го року закріпив право Раднаркому УРСР наглядати за письменниками, були, як знати, засновані партійні літературні угруповання на кшталт робітничого «Гарту», селянського «Плугу» і неоковирно-футуристичного «Комкосмосу». На початку 1923-го року постав журнал «Червоний шлях», куди за протекцією заввідділу видавничого сектора ЦК Раїси Азарх — бойової соратниці М. Фітільова й дружини комдива В. Примакова — був улаштований наш герой. Так в українській радянській літературі з’явився письменник М. Хвильовий.

У згадані часи письменникам було важко. Це пізніше їм, як поголовним співробітникам ідеологічного відділу НКВД, виплачували величезні гонорари, дозволяючи почуватися «новими панами» з відповідним стилем життя, а спочатку влада лише приглядалась до їхньої льояльности щодо режиму. Словом, з грошима іноді бувало сутужно, але виручала «письменницька» кмітливість, а також давні «революційні» (або любовні) зв’язки з начальством. «Я влюблен в Генриетту Давыдовну, / А она в меня, кажется, нет — / Ею Шварцу квитанция выдана, / Мне ж квитанции, кажется, нет», — сумно жартував поет-оберіут Н. Олєйніков. Натомість у жартах М. Хвильового у «Вступній новелі» було більше історико-біографічного гарту:

«Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа режєт, мама клєіт“). У кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної путі“, кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:

— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

— Під рубрикою „Історичні подїі“? — питаю я.

— І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

— Та невже? — кажу в й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.

І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліан Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози: — За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, „за що? за що?“).

Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Бона зустрічає нас милою усмішкою: — А… — говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою — „Твори“. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я „проти“. Вона — „за“! Я „проти“! Вона — „за“! Виявляється також, що „за“ і мої приятелі, як-от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову».

Микола Хвильовий

Що ж до вищезгаданої кмітливости, якої було досить у М. Хвильового як колишнього чекіста й фаворита Р. Азарх, то характерної хвацькости у вибиванні гонорарів і авансів вистачало також письменникові А. Ґріну, наразі як колишньому есеру-терористу. Якщо В. Маяковський, як знати, вимагаючи грошей, часом доводив бухгальтерів до сказу, починаючи вибивати перед ними чечітку, то від настирливого «романтика» А. Ґріна співробітникам редакцій сховатися було важче, адже той буквально ночував під дверима. Якось друзі-есери попросили А. Ґріна написати оповідання про одного із загиблих бойових товаришів. Він, натурально, написав, влаштувавши читання, і слухачі плакали від проникливости його слів, але потім Ґрін підвівся і зажадав гонорару. Товариші по партії обурилися, адже тінь страченої (це була жінка) ще стояла у всіх перед очима. Ґріна почали виштовхувати з кімнати, а він гукав, пручаючись: «— Ну дайте хоч п'ятірку!»

Зрештою, так само українська література «дожовтневого» періоду була не така вже й погана, хоч як її спрощували пролетарські «теоретики» — ані покритка, ані пасербиця імперської політики: прониклива, сльотлива й не дуже вимоглива — і навіть за свого радянського періоду вряди-годи дбала за художню якість. Зокрема несмілива відмова на початку 1920-их від російсько-пролеткультівського ярма і заснування хоч поганеньких, але своїх власних «масових» організацій на кшталт «Плугу» чи «Гарту» була продиктована турботою щодо рівня творчости. Хоч турбувалися зазвичай одиниці на кшталт засновника «Гарту» В. Еллана-Блакитного, після смерти якого в у 1925-му році розпалася й сама організація. Халтурниками був забутий шлях у літературу, але залишався «Плуг» С. Пилипенка, чий просвітянський характер, зокрема на думку М. Хвильового, поглиблював український «дожовтневий» провінціялізм. Втім, не в «просвітянстві» полягала суть справи, а в небажанні українських радянських письменників 1920—30-их років працювати за «гамбурським» рахунком, відстоюючи індивідуальні критерії «краси і сили» у власних, не колективістських творах. Адже гуртом було легше не лише бити ідеологічного ворога, але й приховувати у тому гурті власну творчу неміч, що й зробили одразу ж після розвалу «Гарту» його обезголовлені колишні члени (драматург М. Куліш, поети П. Тичина й М. Бажан, прозаїки П. Панч, Ю. Яновський та І. Сенченко), тут-таки утворивши замість «масового» «Плугу» «елітарну» літературну організацію ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з М. Хвильовим. Назагал знати, що вони закликали до орієнтації на Европу ще й до незалежности української культури від Москви, а енергійні виступи М. Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася від 1925-го по 1927-ий рік. Але насправді було інакше.

«Після виключення з „Вапліте“, — свідчив М. Куліш у заяві до НКВД, — Хвильовий запросив мене до себе. Чарка горілки, дружня бесіда, запевняння в тому, що він, звичайно ж, інтернаціоналіст, що гаслом „Геть від Москви“ він різко підкреслив, що не від Москви Комінтерну і ВКП(б), а від Москви Всесоюзного міщанства, від традицій літературного богошукання і т. д. і т. п.» Себто, начитавшись О. Шпенґлера з Д. Донцовим, пролетарський письменник М. Хвильовий спробував волюнтаристським шляхом, знаним йому з власного чекістського минулого, звернутися до моделі традиціоналізму (чи пак націоналізму) не лише в літературі. Бажання «сильної руки», що замінила б пролеткультівські накази з імперського центру на зазвичай буржуазну, наразі федералістську, але питомо українську владу, означало для М. Хвильового спробу зануритись у нову, незнану йому стихію українського «буржуазного» устрою. «Восени 1927 р. розмова про Шевченка й Куліша (на помешканні в Арк. Любченка), концепція Хвильового, що для сучасної української літератури за традицію повинен бути П. Куліш, а не слабодухий Т. Шевченко, з чим я та Любченко не погоджувались, — свідчить М. Куліш. — В одній розмові висловив думку, як свою власну, що „краще вже мати в Україні добру буржуазно-демократичну республіку, ніж погану Радянсько-попівську“. Почувши моє заперечення, що я за Радянську республіку, він цієї теми більш не торкався».

Отже, чому М. Хвильовий не зміг виборсатись із тенет тодішньої світоглядної кризи? Не завдяки нібито «національному» прозрінню, що витворилось на заклик «Геть від Москви», а через те, що за національним духом не був українським письменником, не зазнавши впливу української клясики. І тому генетичні засади української культури, що несподівано вийшли йому на очі у вигляді незгоди з імперським центром, ятрили і збурювали пролетарську душу власною незбагненністю й непереможністю. Так, «сам хвилюється і всіх хвилює», як значили про М. Хвильового, але не питали, чого саме хвилює і яка мета цих хвилювань партійного повітря. Адже М. Хвильового породила російська література, для якої питання «національних» чеснот через споконвіку «центральне» місце в імперській «тюрмі народів» ніколи не існувало. Сам того не усвідомлюючи, він став літературною еманацією своїх клясичних попередників на кшталт «психологічного» Ф. Достоєвського, іменами героїв якого називав персонажів своїх власних творів. Звісно, впливу не менш «психологічного», але «буржуазного» В. Винниченка пролетарський автор не визнавав. Втім, як письменник М. Хвильовий постав не лише з клясичної російської літератури, адже він також продукт подальшого декадентства, сформований творчістю А. Бєлого, Л. Андрєєва, Ф. Сологуба, М. Арцибашева. «Я не фаталіст, але одне сектантське повір’я збуджує в мені похмуру впевненість», — хвилюється М. Арцибашев у «Нотатках письменника». «Я не символіст, а вони на мене лізуть…» — відгукується Редактор Карк в одноіменній новелі М. Хвильового, а сам автор у «Вступній новелі» зізнається: «Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого ориґінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини та інших серапіонових братів».

Мелянхолійно-розпачливі імпресії М. Хвильового з романтично-розхитаним ритмом оповіді, суржиковою мовою та антихудожнім, себто не вигаданим, а скопійованим натуралізмом зараховують до «формалістичного» ґатунку безсюжетної прози. «Безсюжетність» творів М. Хвильового довгий час залишається складною теоретичною та історико-літературною проблемою. Його «одноразові» новелі називають то «лірико-імпресіоністичними», то «фрагментарними», то «орнаментальними». «Тепер про форму, — визначався сам автор. — Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят)».

Портрет В. Блакитного. Художник М. Жук. 1926 рік

Мабуть, через те, що від часу «вольтер’янської» антимоди минуло менше, ніж сто п’ятдесят ювілейних років, відсутність відповідної назви щодо писань М. Хвильового не надто бентежить наше літературознавство. Брак визначення тих писань у клясичній системі жанрово-періодичних елементів радянського літературознавчого лексикону змушує дослідників змиритися з розхристаністю «безсюжетного» доробку М. Хвильового, пояснюючи це тим, що «ліричний, імпресіоністичний стиль був пов’язаний із самою атмосферою часу, потребою знайти небувалі барви для відтворення подій, свідками яких вони лише кілька років тому були» (В. Агєєва). У принципі, «безсюжетність» як свідома позиція, а не безпросвітна «революційна» стихійність пояснюється іншими «конструктивними» чинниками канцелярського кшталту. «Прикладами безсюжетних текстів можуть бути календар, телефонна книга чи ліричний безсюжетний вірш», — значить Ю. Лотман. Мовляв, «саме те, неможливість чого стверджується безсюжетною структурою, складає зміст сюжету». Найкраще цей «жанровий» феномен роз'яснив прагматичний романтик Ю. Олєша. «Розумієш, — учив він В. Катаєва письменницького ремесла, — можна написати будь-яку дурню, але варто завершити її метафорою на зразок: „Він ішов, а в спину йому дивилися сині очі городів“, і текст заграє. Буде справжня література». Про те саме свідчить М. Хвильовий: «Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: „Балачки його нічого собою не уявляли“».

З вищезгаданого «безсюжетного» приводу варто зазначити те, як частина «стихійних» письменників на кшталт того ж М. Хвильового відбула радикальну ідеологічну кризу, переживши розчарування в «революційному» проґресі. Місце колишніх марксистських захоплень надійно посів комплекс хворобливих ідей, пов’язаних із звільненням психіки, зруйнуванням старої моралі, особистими пошуками Бога у вигляді «революційного» месії з поеми «Дванадцять» А. Блока. В Росії цю традицію розпочав Д. Мережковський, сповідуючи культ плоті, що стимулювало еротику, містику, окультизм у тогочасних писаннях декадентів. На сектантські збори хлистів сходилися статусні верхи літератури й філософії: А. Блок, Ф. Сологуб, М. Ремізов, В. Розанов, А. Бєлий. Зокрема Д. Мережковський бачив у сектах «міст до народу», а ранні більшовики навантажили їх «революційним» змістом, виплодивши «чорні трибунали комуни», як у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового.

Харків. Будинок 3-ї Робітничої поліклініки. 1930-ті роки

Загалом вважалося особливим «творчим» подвигом — піддатися на саморуйнування як у пиятиці, руйнуванні родинного життя, так і в соціяльному утопізмі. Виплеснувши «безсюжетний» жах від скоєного, від здійснення власного невмотивовано-сюжетного вчинку, як-от вбивство героєм власної матері у згаданій новелі М. Хвильового. Певний час у новонародженій «українській» радянській літературі існував хвилюючий контраст між атмосферою партійно-кабінетних інтриг і ворохобними авторами на кшталт М. Хвильового, котрий розказував начальству про «запах слова», «Загірню комуну», «голубу Савойю», себто про те, що начальство могло тільки уявити, керуючи побудовою зовсім іншого, номенклятурно-бюрократичного ладу.

Хвилювання без романтики

Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремно силкувалися розв’язати цілий ряд його попередників і сучасників.

Д. Донцов

Про неї я якось сказав Хвильовому:

— Non te peto, piscem peto — guid me fugis, Galle?

— Що це значить, Аркаша?

— От тобі й на! А ще й «Камо грядеши» написали — і не знаєте.

А. Любченко

…Іноді варто буває озирнутися на ще не перейдений «червоний» шлях нашого письменства, надто ж на той його відтинок, коли загарбницькі пляни Москви ще вільно, хоч і опосередковано, висвітлювалося по всіх «українських» друкованих речниках у вигляді численних «плятформ» та «наших універсалів». Революційна психологія нового хама (а невдовзі й нового пана) неминуче породжувала натоді ще цілком природній відрух аж надто безоглядного ставлення до колишніх ворогів, аби приховувати від них безумні проекти побудови Нового Майбуття. Тому-то з високостей свого пролетарського «я», що безумовно мало «революційне» минуле, тодішні будівничі Загірньої комуни ще не зважали на «буржуазну» творчість т. зв. «попутників», дозволяючи на з’яву численних «білоґвардійських» спогадів у тодішньому друкованому потоці красного письменства. На противагу цьому вони ставили бойовий епос «червоного» партизанства, що подавав романтику махновщини з позицій ортодоксального більшовізму. Цілком чудовим взірцем такого письма залишається новеля «Я (Романтика)» М. Хвильового, в якій автор підносить «чорний трибунал комуни», славлячи людей «з холодним розумом і каменем замість серця».

Згодом, відповідно до завершення будівництва знаного в Харкові письменницького Будинку «Слово», що місця в його панському солярії, на останньому поверсі будови, могло на всіх не стати, на думку пролетарським мистцям, нарешті, приходить те, що така творчість любого усіма Миколи Хвильового, «здібного недоучки з романтичним складом натури є нічим іншим, як тільки злою карикатурою на події нашої недалекої минувшини, яку використовують наші вороги». «Оповідання „Я“ — величезна психологічна помилка, не кажучи вже про його велику суспільну шкідливість», — писав В. Юринець у журналі «Червоний шлях» 1927-го року.

Відтак, через п’ять років по тому, себто по скасуванню ВАПЛІТЕ, закриттю «Літературного ярмарку» і завершенню т. зв. «літературної дискусії», себто на початку лиховісного десятиліття після «великого перелому», року 1932-го М. Хвильовий знову дозволяє собі друк «назадницького» оповідання назвою «Подяка приватного лікаря», де згадує своє недалеке чекістське минуле.

Те, що новеля «Я (Романтика)» — безперечно, автобіографічна річ, сумніву не улягає. Тему цього прокомуністичного твору М. Хвильового дослідник його життя й творчости О. Гай пов’язував з тим, що довелося пережити Хвильовому (натоді ще Фітільову-чекісту) в 1919-му році, коли під час наступу денікінців була утворена більшовицька «рада п’ятьох». При тому біограф зазначає, що хоч матері своєї Хвильовий насправді не вбивав (як це відбувається з героєм новелі), але під час революції таки вбив якогось нещасного в імя «великої ідеї», про що пізніше натякав у біографічних «Вальдшнепах». Цей випадок (як колись, у часи громадянської війни, alter ego М. Хвильового в романі, а саме Дмитрій Карамазов, розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря), інший дослідник, колишній «гартівець» В. Чапленко згадує у зв’язку із цілком реальним зізнанням Хвильового 1922-го року, зробленим у статті, що з’явилася на сторінках журналу «Арка». «Не маючи змоги ні добути це видання, ні згадати навіть її заголовка, я, проте, добре пам'ятаю, — значить В. Чапленко, — що Хвильовий, полемізуючи з Коряком і протиставляючи йому свої „заслуги“ (якби, мовляв, він, Коряк, мав таку біографію!), згадує, як він (Хвильовий) власноручно застрелив на вулиці Полтави (а може, й не Полтави — не пригадую виразно) фельдшера-петлюрівця».

…Час, як бачимо, увиразнює риси хоч би й тайних «пуделів Революції», що на певному перехресті Нашої Доби на них чатує Залізна Вовчиця, про яку писав Юрій Липа. Отож за її несхибною волею час від часу до нас вертає пам'ять про тих горопашних романтиків «вітаїзму», що не зуміли оборонити свою ідею, власноруч вкоротивши власне життя. Гірке відчуття тієї пам'яти спонукає до відтворення історичної правди, звідки вже стає знати, чому жадного разу під ту пору не заарештований колишній ворохобник-чекіст Хвильовий міг дозволяти собі загравати з владою аж до власного ганебного кінця.

Харків. Вулиця 1-го Травня. 1930-ті роки

Революційні «заслуги» М. Хвильового згадана влада приховувала довгенько, тож, наприклад, його «крамольне» оповідання «Подяка приватного лікаря», написане в Чернігові 1932-го року, не увійшло до жадного з пізніше перевиданих збірників прози і навіть до найповнішого двотомника творів Хвильового, вже за новітніх часів упорядкованого М. Жулинським та П. Майданченком. Тому наразі згадати про нестримний гін Історії, себто про безвідкличну рішучість Залізної Вовчиці. Либонь, підпертий її невблаганним поглядом, нині вже знаний хемік Б. Бугаєвський, син М. Пілінської, приніс був на початку 1990-их до Харківського літературного музею вищезгаданий журнальчик «Арку», з відсутности якого допіру бідкався В. Чапленко. Тоді ж співробітник тієї установи випорпав «Подяку приватного лікаря» з купи книжкового мотлоху в місцевій книгозбірні. Нарешті, вперше від часу написання у 1932-му році, згадане оповідання видрукував харківський журнал «Український Засів» у 1994-му році. Звідки усе стало на очі: застрелений «фельдшер-петлюрівець» витворився на «лікаря-гетьманця», Суми виразно посіли місце Полтави, а сам Хвильовий здобув реальну вдачу чекіста Фітільова. «До речі, прізвище приватного лікаря, застреленого мною влітку дев’ятсот дев’ятнадцятого року в одній із сумських лябораторій — Слинько, — довідуємось з оповідання М. Хвильового. — Ім’я його Іван, по-батькові — Степанович. Жив він у повітовому городі Богодухові. Жив він на Радянській вулиці, будинок № 42. Вулиця звалась Радянською до гетьманщини, як вона тепер зветься — не знаю».

Українські коні футуризму

Думки, давно обмислені мовознавцями, психологами та словесниками у затишку кабінетів, були подібні до інфекції в запаяних колбочках. Коли футуристи зрозуміли мову, як мовотворчість, і в слові відчули вони енерґію життя, то, сп’янівши від знову віднайденого дарунку, вони заголосили, замурмотали, заспівали.

П. Флоренський

Давно відомо, що коли дещо з тієї реальности, всередині якої у певний час знаходиться, отримує ім’я, образ і назву, воно віддаляється від нас — і ми від нього звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Чи надається така методика споглядання до історії українського футуризму?

Михайль Семенко

Наразі твердження про те, що «здалеку видніше», видається помилковим. Видніше — тільки у загальних рисах, в яких у відповідних книжках про футуризм вам коротко розкажуть М. Сулима і Г. Черниш. Індивідуальні подробиці стираються, меншають і стають невловними. Їх вільніше надибати скоріше у безпристрасного А. Крусанова в його «Російському аванґарді» суто хронікального кшталту, а в Україні допіру не випадало. По-свій намагався виправити наські «перегини на місцях» американський дослідник О. Ільницький у власній монографії «Український футуризм (1914—1930)». «З цієї праці навмисно усунено порівняльні екскурси, — одразу визначається він, — з тих міркувань, що спочатку варто пізнати явище, аби належно приміряти його до інших». Словом, застарілою «діялектикою» тут не пахне. Новочасною «семіотикою», до речі, також. Натомість маємо патріотичну зміну оптики, яка сприяє дослідницькій короткозорості. Це коли повсякденне життя в літературі складається не в біографію, але в автобіографічний міт.

Адже які, спитаймося, опорні символічні смисли, що їх варто було б актуалізувати для нинішнього читача — аби дати уявлення про структурно-семіотичну природу радянського письменства — існували в українському футуризмі?

Аналізуючи розхристаність розглядуваного «революційного» дискурсу, в якому М. Семенко, як значив тогочасний критик, «організує цілу „футуристичну банду“ з колишнього символіста Слісаренка, мрійного Миколи Терещенка, молоденького і задерикуватого Шкурупія, „нервово-розпатланого“ Шпола й кого там іще», навіть не варто влаштовувати постструктуралістський бенкет і роздивлятися на кашу в мисці і голові сусіди, чого так остерігається О. Ільницький. Мовляв, укрфутуризм виводять з русмату, польської офензиви й румунської сиґуранци проклятої. Виявляється, тому сприяли наші «бандити» з українських футуропрерій! «Ознаки національного в мистецтві — ознаки його примітивности», — вигукував бойовий клич голоштанних каманчів їхній ватажок М. Семенко, джиґітуючи на конику маніфестативного фіґлярства і навсібіч вимахуючи маяковським томаґавком запозичених ідей. Міг би когось і зачепити по кумполу!

Український футуризм взагалі — небезпечний оксюморон. Насамперед для «зачепленої» літнауки. Адже наразі ми маємо справу не з семантичним наповненням виразу («футуризм»), а з його безтілесною аурою («український»), яка лише надає йому особливого, екзотичного мерехтіння. Український? Футуризм? «Ніхто не заперечить, що ми кормимося літературою Москви», — значив В. Поліщук у 1920-му. Втім, не можна ж було в один віз впрягати «коня і трепетную лань — Маяковського і Сєвєряніна», — докоряв Ю. Меженко укр-футуристам ще в 1919-му. Мовляв, беручись за наслідування добрих зразків, ми не помічаємо, як нам бракує традиції.

Згадувана аура відбивала не стан сенсовости, а якраз навпаки — безсенсовість «національної» порожнечі: комункульт, комкосмос… Адже футуризм (в італійців з французами) — це повстання проти традиції, як зауважував вищеподаний Меженко, «а коли свого ворога немає, то вся бійка і все повстаннє бере форми тільки гармидеру». Хоч на тодішніх слобідських теренах це й називається натхненням: нещадно обкрадати В. Маяковського, перелицьовуючи його «Как делать стихи» на «Як будується оповідання» М. Йогансена, по-фройдистськи витісняючи по тому власні комплекси більярдними дуелями з «горланом-главарем». Щоправда, як згадує російський імажиніст І. Грузинов, його колеґа С. Єсєнін не без успіху виконував таку частівку: «Ой, сыпь! Ой, жарь! / Маяковский бездарь. / Рожа краской питана, / Обокрал Уитмана». До того ж, на виступах В. Маяковського завжди була присутня людина, яка щоразу дратувала його питанням: «Маяковський, навіщо ви обікрали поета Хлєбникова?»

Але українська Загірня комуна — від російсько-італійських «запозичень» футуриста М. Семенка до перелицьованого О. Шпенґлера в памфлетиста М. Хвильового — це споконвіку колоніяльна безпосередність у наслідуванні-обкраданні будь-чийого творчого (і не лише доробку). Іншими словами, це вияв «натхнення» в чистому вигляді (себто без огляду на авторські права), застережений з часом залізною завісою антизахідньої ідеології. Таким чином, це селянська (архаїчна) віра 1920—30-их років, що фактично переходила у пролетарське (футурне) знання. А цього не буває без бісовщини: «Я бачив, що в прекрасної жінки Революції під червоним капелюшком замість обличчя свине рило», — писав Р. Гуль ще до «Свині» М. Хвильового.

До речі, питання щодо «запозиченої» строкатої клясики маніфестів італійських футуристів і «симультанної» книги Б. Сандрара і С. Делоне при розгляді справи російського футуризму 1910—20-их років, звичайно ж, не уникнути. Наприклад, якщо згадати діяльність учасників перших московських і петербурзьких об’єднань поетів і художників, що стали відомими під ім’ям «російських кубофутуристів».

З усієї балаганної каруселі угруповань 1910-х років лише московські «Гилея» з «Ослиным хвостом» та петербурзький «Союз молодежи» називали себе кубофутуристами. Адже футуристична голота зазвичай була на вигадки хитра, і новаторство російських майстрів полягало лише у повній відмові від типографської безликости й поверненні до емоційности рукописної книги. І хто рукописав! В. Маяковський і Д. Бурлюк, Н. Гончарова і М. Ларіонов, В. Татлін і К. Малевич, О. Розанова і А. Екстер: «Шарманкою» Є. Ґуро 1909-го року починаючи і «Помилками смерти» В. Хлєбнікова 1917-го завершуючи. Не минаючи, звичайно ж, ані збірників «Зневага громадської думки», «Сурма марсіян» і «Садок суддів», ані п’ятикутного «Танго з коровами» В. Каменського.

Pathos der Distanz

І смішними стануть герої померлі, як дохлі курчата, поховані дітьми в бонбоньєрках з монпансьє.

Олекса Слісаренко. Царівна останнього

Надія лиш на вас, завзятці юнаки та юначки, лицарі ордену синьо-жовтої рути, бо батьки ваші просрали Україну, сидячи ціле життя навкарачках за червоною клунею партії, ніколи не змінять Радянського Союзу, зрадили Україну навіки!

Юрій Тарнавський. У ра на

…Із зарозумілих просторікувань членів харківського Літературного ярмаркому назагал знати, що український футуризм намагався знайти форми уречевлення всього, що виступало як не-речове, психічне. Але в героїчному часі 1920-их років він ставив щодо цього тільки перші кроки. Мріялося: стануть наші герої колись, як атлети на великому олімпійському стадіоні Майбутнього… Втім, слід зауважити, що навіть ті, що поставили були в ньому ногу, другою завжди намацували бодай подоби компромісу.

«Червона Фіра»: С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук. Харків, 1993 рік

Непрості були ті справи, що переходили у тогочасній літературі «братніх» народів під московський акомпанемент. Посутня була хіба українська критика, що так, між іншим (оскільки, як вважав С. Єфремов, «футуризм бо не до історії письменства належить»), значила про лідера тодішніх ворохобників: «Семенкова поетика взагалі якось раком повзе, коли її порівняєш з поетикою російських футуристів». Але нехай уже риба буде рак: за першість саме в українській футуристичній поезії сперечаються герої «Історії українського письменства» з-під пера згаданого С. Єфремова, а саме — Василіск Гнєдов (зб. «Небо-копи», 1913) та Михайль Семенко (зб. «Дерзання», 1914). Відтак саме за Маяковським «наші футуристи увесь час жорстоко воювали та обкрадали його», не залишає нас у святому спокої критика 1930-го року. Ну й звісно, що в того асенізатора-водовоза російської поезії й шило голило, а наша й бритва не бере…

Саме така характеристика найбільш властива для початків «українського» футуристичного світогляду, чиї першоджерела слід таки шукати в італійському фашизмі, що його виплекав футуризм. Недаремно друкований орган «Пролітфронту», біля якого після розгрому ВАПЛІТЕ купчилися прибічники М. Хвильового, помістив у 3-му числі за 1930 рік статтю під назвою «Фашизм і футуризм», підписану Варварою Жуковою. Автор статті, а саме — К. Буревій (що в силу власної одіозности внаслідок ще й авторства персонажу Едварда Стріхи ховався за неоковирним псевдонімом), полемізує зі статтею Г. Калицького «Українська література в світлі націоналізму», надрукованою в «Розбудові нації» за березень-квітень і травень 1929 року. В статті Варвари Жукової чітко пояснюється, що «Розбудова нації» — це видання Проводу українських націоналістів, що перебуває за кордоном. У такий спосіб під виглядом полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з «Пролітфронту» свідомо інформував про факт існування закордонного центру ОУН. До речі, не дивно, що В. Жуковою розглянуті саме ті числа «Розбудови нації», в яких були надруковані постанови Конгресу українських націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Таким чином, знову під маскою цитат і полеміки — наче за славних часів «Нової Ґенерації» 1927—28 pp. — розвінчаний Стріха-Буревій подавав до відома східноукраїнського читача факт існування націоналістичної організації.

Отже, вищезгадані проблематичні питання щодо «футуризму» й «фашизму» висвітлюють, хоч як дивно, одразу декілька позицій у справі української поезії. Причому достеменно «справі», оскільки «пойео» з італійської — «робити», «уміти будувати».

Як на думку критики вже нинішнього часу, втішає дедалі інтенсивніший прихід у літературу народжених у містах, і цей симптоматичний процес триває не від сьогодні (бо ж традиційним, звичайним для нашої культури було сільське походження її творців). Згадується це не для того, щоби пройтися полегшено звиклими стежками аналогій, а щоб багато в чому для самих себе пізнати зовсім інше явище на ймення ну хоч би й «Червона Фіра» — харківське поезомалярське футуристичне угруповання 1990-их років, чиїм учителем, зокрема, був колишній поплічник М. Семенка, харківський поет-філософ В. Гаряїв.

Критика згаданих «незалежних» часів — наче одіозна критика 1920—30-их — вважала, що в шуканнях неофітів важить те, як принципово вони «одгетькуються» від т. зв. фолкльорно-пісенних традицій нашої поезії, занапащених профанацією, і пристають натомість до інших. Скажімо, до переосмислення досвіду футуристів. Так, на презентації «Червоної Фіри» в грудні 1992-го року декламувалась цитата з «Вальдшнепів» М. Хвильового: «— А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтеліґенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати „по-катеринячи“, бунтувати „по-гайдамачому“ — безглуздо та безцільно — й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: „а ти, Матюшо, все-таки талант“. Саме цей іконописний „батько Тарас“ і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує ролю тільки тормоза».

На відстані наслідуючи патос 1920-их, «незалежного» 2004-го року вже колишній лідер відгримілої «Червоної Фіри» С. Жадан у передмові до збірки новітньої харківської поезії так само задерикувато значить: «Що в цій антології найкраще? Найкраще в ній те, що в цій харківській антології немає жадної згадки про пам’ятник Шевченку, жадної згадки про Сковороду, про будинок „Слово“, будинок Блакитного, могилу Хвильового та інші ритуально-похоронні місця». До речі, щодо поезій самого С. Жадана, то доречною буде згадка його кумира М. Семенка, котрий значив у 1914-му році: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я ввесь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!

…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого „Кобзаря“ й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі „ідеї“, й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що там, де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого „Кобзаря“, від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є „Рада“. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отеє пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отеє тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого „щирого“ українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отеє все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування.

Я палю свій „Кобзар“».

Відтак саме на органічну щирість такого «переродження» свого часу вказувала вищезгадана одіозна критика 1930-их, подаючи за взірець історію про те, «як Семенко почав перефарбовувати свою кофту на червоний колір», а тодішній Семенків апологет О. Корж підтримував заклик свого вчителя від 1914-го року, виголошуючи у власній поезії «Хоробрий товариш» 1929-го року: «І я так само, / одверто / скажу за М. Семенком: / що нині / є / під моїми ногами / Тарас Григорович / Шевченко. / Не поет і не революціонер, а / мітичний / батько-божок».

Отже, такий поетичний Картаген, що до нього повинні щоразу приходити сучасні творці-городяни, не витримує, як бачимо, й узагальненої тут сільської критики, оскільки таким «приходом» мусить керувати винятково елітарний, не на громадських засадах, підхід, що будь-яким «державним» речникам нашого письменства про це ніколи не ходило. Це означало б суто по-донцовськи «зуміти сказати „ні“» правлячому режимові.

Свого часу згаданий С. Єфремов пророчо вказував українському читачеві на появу «надлюдини з Кибинець», як він визначив М. Семенка, бідкаючись з тих його «роблених поз, силуваних усмішок, прибраних жестів, удаваної манірности, що загалом складало враження по-хуторянському ординарного, нещирого штукарства». І це дивно, адже коростяве порося, як знати, дарма чесати, і з пролетарського хама не вийшло українського пана. Хіба що в одній, окремо взятій республіці Рад.

Зрозуміло, що нігілізм тієї самої «Червоної Фіри», як і горопашного М. Семенка, — лише суспільний ритуал, накинутий міською, зазвичай неукраїнською культурою — без огляду на те, чи має він при цьому якийсь глузд, а чи не має. Знати, що з часом об’єкти нігілізму повинні змінюватися, а сам нігілізм — це вабливий метелик усіх міських інтеліґентів з селянським корінням, проте в його примхливім харківськім леті немає місця для геніального (італійського або французького) призвілля, асоціяцїї переливів, обертонів тощо. Натомість існує те, що показує нам футуризм як 1920-их, так і 1990-их років, а саме — нерішучий контур фігури, вододіл між замислом і зрадливим радянським чи вже «незалежним» оточенням. Загалом мистецтво, як значив Б.-І. Антонич, не відтворює дійсність і не перетворює її, як того хочуть інші, а лише створює окрему дійсність. Тож, сприймаючи довколишній світ крізь призму антиукраїнського нігілізму 1920—1990-их років, футуристи подмухом сміху або бурею неприхованого сарказму намагалися зруйнувати поезію, але самий процес руйнації ставав поетичним.

Утім, як для футуристів 1920-их, розвінчаних геніальним Е. Стріхою, так і для їх нащадків з «Червоної Фіри» 1990-их трагікомічна біда полягала в тому, що її творцям бракувало волі до пародії. Адже пародія — це щось таке, що спроможне утворювати потрібну дистанцію до предмета, вільно поводячись з матеріялом за певною вподобою. Відтак згадаймо, що поява мітичного Едварда Стріхи на шпальтах Семенкової «Нової Ґенерації» 1927-го року була свідомою сил пародією на тодішній харківський, «офіційний» футуризм. До речі, вже значно пізніше згадане місто несамохіть виплекало було когорту місцевих «шістдесятників» (А. Вєрнік, В. Мотріч, Б. Чічібабін), що перегодом виросла на образ поетичного дисидентства, тоді як кожен з них мав свою головну проблему: дістатися Москви у власному «южноруському» леті. Варто додати, що «неоклясичний» Харків не став властиво нічим (тодішні московські поети, наслідуючи акмеїстів на кшталт О. Мандельштама, несвідомо пародіювали Ф. Тютчева й А. Фета) — став просто собі вправним «чистовиком», бо не наважився (це було б щось неуявленне!) по-мистецькому пародіювати своїх «старших братів».

Отже, на що страждав український футуризм 1920-их років? Виявляється, він страждав на брак у своїй поставі чіткої пролетарської лінії. «В мистецтві оперували лише основними питаннями марксизму і ще й досі ніхто не приклав ленінізму до мистецтва», — проголошував М. Семенко 1924-го року. Чим було зарадити такій «катастрофі», коли вже всі зади повторені, а на нові рубежі ще не вийшли? Правильно, слід було вдаватися до «автоекзекуцій».

Проти кого й чого боролися і борються футуристи? Проти «замикання розвитку культури в рямці провінційних інтересів». Ніґілізм-бо зазвичай з’являється передусім тоді, коли зникають наші божища. «Европеєць / з ніг до голови, / улюбленець / ґранд-дам і панночок — / Ви / часто рвали / аристократичних / пристойностей / пута / і на Хрещатику / розмовляли / з проститутками. / Дотепний богемець, / передовик, / член товариства „Мочиморд“. / Ви тепер / були б опудалом, / як і ми, / для всіх / просвітянських орд!» — значив Ґ. Шкурупій у «Моїй ораторії» 1930-го року щодо Тараса Шевченка.

Шевченко і футуристи

Тарас Шевченко — жива людина а не леґендарний Ісус Христос. Тарас Шевченко — з черевом і мозком а не висхлі підмащені олією мощі М. Семенко

…У нащого Кобзаря назагал кумедна доля. Наприклад, наприкінці 1920-их років українські футуристи з «Нової Ґенерації» на чолі з М. Семенком затіяли акцію «Реабілітація Шевченка». І це в країні, де кожен третій при слові «Шевченко» починав усміхатися, вірячи, що ніякий Чемберлен не пройде! «Аматори вишиваних сорочок / і картопляного лушпиння / дуже просто / і дуже сумлінно засоплили / Вашу постать. / Трохи не з лампадкою аж! / Хіба Ви геніяльний поет? / Ви — ікона / в накрохмалених рушниках!», — дорікав Шевченкові задерикуватий Ґ. Шкурупій в «Моїй ораторії». «А наші критики рідні / ба радянські шевченкісти, / певніш шевченкоїди, / замість того, щоб реставрувати / і показати без штанів / як справжню людину, / борця, / що знавсь на поетичному реместві — / зробили канона / і наділи на Шевченка / ковпак та свиту / і разом як блазня / виставляють на показ / і репетують / і репетують вони — / учіться / учіться / у нього рими!» — так само пінився Ґео Коляда в опусі з демократичною назвою «Ей, ви, не хапайте за манжети тов. Шевченка!»

Харків. Пам'ятник Тарасові Шевченку. 1930-ті роки

Втім, не лише за манжети «товариша Шевченка» згодом таки схопили, хоч його крамольні рядки про зраду гетьмана Б. Хмельницького, що посприяв україно-російській «дружбі», а потім ще й «в жидівській хаті похмеливсь» довгий час залишалися культурним раритетом. Проте психотичні інвестиції Т. Шевченко отримав якраз від «футуристичних» нащадків, чи пак закордонних інтерпретаторів, ставши містифікованим супутником постмодернізму.

Отже, одним із перших футуристичний заклик Г. Коляди реставрувати Шевченка «і показати без штанів, як справжню людину» розчув уже в 1990-их роках американський славіст Джордж (Григорій) Грабович. Ну й написав про «оголений» портрет нашого батька Тараса. Слідом стягнули штани з Л. Українки, О. Кобилянської і А. Кримського відповідно українські дослідниці Н. Зборовська, Т. Гундорова і С. Павличко, але пізніше. Насправді ж маскультівські постаті наших гостей з Америки з’явилися на кордоні українського літературознавства не стільки у зв’язку із героїчно-езотеричним образом «засопленого» і «безштанного» Тараса Шевченка, скільки завдяки танталовим зусиллям російських шпигунів-концептуалістів забезпечити будь-якому соціяльному жестові можливість бути мистецтвом. «Слід думати про пляномірно організований культурний експорт», — єднав усіх пролетарів-славистів «російський» формаліст Р. Якобсон у тих же 1920-их. Тобто вчитися переходити кордон задом наперед або з почепленими коров’ячими ратицями.

Загалом збройні сили нашого шевченкознавства завжди передбачали наявність лише однієї захисної стратегії: приберіть-но Шевченка! З грошей. Таким чином, Батьківщина могла спати спокійно, бо кордон був на замку. І тому прикордонне шевченкознавство з людським обличчям залишається найвищим досягненням української науки. Вивчання чужих рецепцій псує колір тієї мармизи. Тут уже нічого не вдієш, і цілком зрозумілою є затятість, з якою обстоюються косметичні ідеали національної ідентичности. На жаль, захисників радянської доктрини сьогодні, окрім воїна-патріота Олександра Сизоненка, майже не залишилось.

Справді, клясичним прикладом просвітянсько-народного шевченкознавства можна вважати програмову статтю «Міфоноші і адвокати» О. Сизоненка, видрукувану свого часу в «Літературній Україні» і присвячену, зокрема, розбору шевченкознавчих праць Г. Грабовича й О. Забужко.

З одного боку, зрозуміло, що не були випадкові ті обставини, за яких зусилля з реґенерації обірваних культурних традицій у свідомости пострадянської наукової верхівки майже миттєво обернулися на нігілізм та неґативне ставлення до колишніх ідеологічних догм у культурі. До цього призвели бюрократичний авторитаризм вищої школи, а також підступаючий ринок, який, опосередкувавши зацікавлення просвітленої публіки, почав висувати власні критерії інтелектуальної праці. У такій ситуації позиція дидактичного просвітительства і збереження культури, що спирається на дихотомію високого й масового в мистецтві, втрачає свою соціяльну забезпеченість і культурну стійкість.

Несподівана втрата теперішньою літературознавчою публікою довіри до споконвіку знакових в українській культурі постатей, якою, безперечно, завжди був Тарас Шевченко, пов’язана саме із тим, що ці постаті вже не в силі заповнити собою вакуум, утворений споконвічним чеканням Месії, Пророка, Вашінґтону і т. п. Власне, по відношенню до них це чекання змінилося за своєю природою. Минуле перестало бути альтернативою, притулком, єдиною формою культури. «До Тараса Шевченка треба підходити, як до Везувія», — значить О. Сизоненко. Але постійно жити на вулкані, погодьмося, не дуже затишно! Так само, до речі, як і в музеї — незручно і доволі нецікаво. Втім, на щось більше теперішнє офіційне літературознавство, здається, не спроможне.

У принципі, така позиція зрозуміла. Давня література була дозволена офіціозом лише тому, що вона була десь там далеко, до чого буває вільно дещо додати або й зовсім щось прибрати. Скажімо, ще недавно вшанування Т. Шевченка радянською Системою можна було порівняти хіба що з возвеличенням самого товариша Леніна. Це була, мовити б, номенклятурна власність правлячого в культурі апарату — особиста й недоторканна. Натомість сучасна література й мистецтво самим своїм «незрозумілим» бунтарським існуванням, а також інтерпретаціями минувшини, в очах Системи завше посягали на ту власність. А це вже було й залишається злочином. «Шевченко для нас — і Глагол, і Закон! І ніякими Фрейдами, Юнґами, Шопенґауерами та Шпенґлерами, екзистенціялістами та постмодерністами його не виміряти і не переінакшити — руки короткі!» — визначається сьогодні Сизоненко. Одне слово, «постмодернізму» нам не треба!

Зрештою, зрозуміло, що самий тон таких міркувань про теорію в літературознавстві приховує внутрішню розгубленість і безпорадність наських «шевченкознавців» перед задачами систематичного розбору своїх дисциплінарних проблем. Слова «теорія» і «методологія» викликають у них страх виявитися некомпетентними і неадекватними теперішньому часові. «Нам нав’язують трактування чужинське, звихнуте на ідеалістичній маячні, на фрейдизмі!» — приречено волають вони устами О. Сизоненка. Також звідси походять кумедні погрози щодо близького приходу вищезгаданих Месії, Пророка чи Вашінґтону («з новим і праведним законом» власности на дослідження культурних традицій), який таки гримне: «Допоки?!» «І що тоді, пани-товаришочки? — запитує поки що сам-один О. Сизоненко. — За бугор дременете? Глядіть, щоб не спізнилися!» Здається, це ми вже десь чули, чи не так?

Перед навалою таких погроз, як правило, буває важко прояснити позицію тих самих «адептів махрового, „волохатого“, зниділого ідеалізму» — Г. Грабовича та О. Забужко — про яких ідеться у цитованій тут статті «Міфоноші і адвокати». А таки, мабуть, варто це зробити хоча б заради самого Т. Шевченка. Оскільки цікаво, скажімо, довідатись, чому тим «любомудрим постмодерністам» (Г. Грабовичу) і «дослідницям сексу» (О. Забужко) — наче китайському імператорові з відомої казки, якому подарували штучного солов’я — раптом закортіло послухати механічне «клюк-клюк-клюк» тієї солодкоголосої пташки. Чим не сподобався їм «живий» співець, який, не пам’ятаючи зла, таки прилетів наприкінці до свого вмираючого пана?

Скоріше за все, суть питання полягає у сенсі і статусі сьогоднішньої теоретичної роботи. Сучасна філологія як наука перетворюється на літературне краєзнавство, а в літературних дослідженнях панує дух провінційного педвузівського еклектизму, прикрашений, як правило, номенклятурним жовто-блакитним пір’ям, що часом стирчить із найнесподіваніших місць: від індіянського епосу до пригод Робінзона Крузо. Дослідник насправді цурається «теорії», уникаючи широких предметних узагальнень і типологічних співставлень. Через це наше літературознавство являє собою своєрідну кашу із залишків етнографічної історії літератури, простеження мотивів, біографічної обумовлености творів та інших рутинних способів опису історико-літературного «тьох-тьох-тьох». У цій еклектиці глухнули і глухнуть літературознавчі голоси колишніх і теперішніх «відступників»: І. Костецького і Г. Шевельова, І. Качуровського і В. Домонтовича, не кажучи вже про Г. Грабовича та О. Забужко.

Теперішнім «захисникам Шевченка» все важче буває захистити поета перш за все від свою власного, тривіяльного потрактування його творчости. Адже нині це потребує зовсім іншого аналітичного апарату, інших уявлень про дисциплінарні антропологічні конструкції, інших теоретико-методологічних ресурсів, якими той самий Сизоненко не володіє й не хоче володіти, мовляв, «про Шевченка і писати, і говорити, і трактувати його творчість треба так само ясно, просто не лукаво, як він сам писав», а решта з того — розвінчування Кобзаря, стратегію якого, уявіть собі, «розробив Аллен Даллес 1945 р. перед останніми залпами Другої світової війни». (А ось В. Висоцький вважав, що «это все придумал Черчиль в восемнадцатом году!»). Тож не дивно, що замість вищеподаних передумов у сучасному літературознавстві розвивається своєрідна цехова цнотливість до зон культурної анемії, а також до постатей, періодів і ситуацій в історії та культурі, які позначені ціннісною ерозією, або етичною, інтелектуальною провокацією. Суха наукова праця дослідника вбиває у ньому філолога, народжуючи натомість ідеологічні суроґати теорії. Щонайменше це обертається повною відсутністю критичного імунітету до «рушників» із «солов’ями» в літературі та мистецтві. Щонайбільше — утвердженням академічних версій походження Шевченкового шовінізму, як теоретичного вакууму, що утворився у шевченкознавстві внаслідок виникнення «офіційних» роз’яснень відносно народження, зокрема, тих же «Гайдамаків» чи «Гонти в Умані».

Усе вищесказане призводить до того, що посеред нинішніх дослідників не виникає жадних суперечок чи дискусій (вірна ознака виродження самої дисципліни чи повної її стаґнації), якщо не вважати за такі цитований тут виступ у «Літературній Україні» О. Сизоненка. Не виникають вони насамперед тому, що навіть будучи винесені поза стіни Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, аніяким чином не утворюють поля для критичної перевірки висунутих гіпотез. Значущість дослідницьких конвенцій у колі сучасного літературознавства виявляється сьогодні настільки важливою, що конститутивною для поважного існування нещасних її представників є процедура не пояснення, а відбору матеріялу, який заміняє і аналізу, й концептуальну інтерпретацію. Мовляв, про Ю. Андруховича із О. Забужко можна в такому тоні — «підганяючи під американський копил, імідж та моду», як значить О. Сизоненко — а про Тараса Шевченка з Лесею Українкою вже ні?

Отже, думка про те, що будь-який академізм у науці з мистецтвом — це воля до тотальної влади, народжує сьогодні найрізноманітніші індивідуальні тактики. Варіянт скандальної книжки «Вурдалак Тарас Шевченко» Олеся Бузини у цьому контексті — цілком показовий.

Які ж були передумови «ревізіоністського» перегляду української літературної клясики, здійснені О. Бузиною? З одного боку, це незадоволення дотеперішнім станом сучасного літературознавства, що зосередилось на проблемі точного контролю дисертаційного матеріялу, накопиченні прагматичних парадоксів і підміні сенсу самого слова «знання».

З іншого боку, чималу «ревізіоністську» ролю у створенні сьогоднішньої «постмодерної» дійсности зіграло розчарування в ідеях консенсусу й діялогу, неможливих в системі, де іґноруються усі неофіційні форми розуміння й дестабілізується можливість будь-якої нетрадиційної інтерпретації. Саме на розвінчуванні такої, донедавна потужної структури, як мислення бінарними опозиціями «клясичне-сучасне», себто «святе-брутальне», побудовані намагання Бузини дослідити літературну спадщину з національного пантеону.

Ілюстрація до поеми «Катерина» Т. Шевченка. Художник В. Седляр. 1931 рік

Ідеологія «ревізіоністських» засобів загалом відома: оскільки офіційна думка абсолютна і через це або тоталітарна, або зовсім неможлива, то існують лише маски й іміджі, що моделюються, як правило, поза межами службових посад їхніх творців. І це виглядає не дуже переконливо, адже у постмодерністському контексті (а який ще контекст може бути в кандидатському болоті стаґнації?) така режисура неможлива, як неможлива «справжня» фігура Академіка (С. Плачинда), що ховається за маскою і якого Постмодерніст (О. Бузина) може притягти до суду за привселюдний ляпас. «Деякі щирі українці нахвалялися побити авторові морду», — пригадується, писав ще 1922-го року футурист М. Семенко після того, як довкола його маніфесту із «спаленням „Кобзаря“» розігрався нечуваний в українській літературі скандал. Історія, як бачимо, повторюється.

Відтак, показова також розбіжність постмодерної думки щодо творчости Т. Шевченка. Зокрема для Бузини його «критична» діяльність в якости дослідника клясичної спадщини — це спосіб виявити її симулятивність, штучність і робленість щодо сьогодення. Мовляв, в опусах на кшталт «Вурдалак Тарас Шевченко» відбудовується реальність образу, вихолощена хрестоматійним трактуванням.

В суті речі, факт оприлюднення памфлету «Вурдалак Тарас Шевченко» зайвий раз довів, що не тільки мова офіційної ідеології, але й промовляння сучасного соціяльного «дна» рівною мірою утворюють реальність. Усі логічні побудови О. Бузини, усі ці «пив чи не пив», «гуляв чи не гуляв» і «любив чи ненавидів», висловлені на адресу Т. Шевченка, постають у словесному і сюжетному мітотворчому потоці як рівноцінні у своїй симулятивности. Що ж до скандального ефекту таких писань, то він досягається за рахунок ніби як органічної взаємодії згаданих дискурсивних уламків, що й утворює парадоксальне «відновлення реальности».

Але не варто забувати, що згадані симуляції стають джерелом моделювання нової, наразі літературознавчої реальности лише за умов усвідомлення їхньої фіктивної, ілюзорної та удаваної природи. Себто за наявности висхідньої «недовіри» до неї, якої не спостерігаємо в реакції наших просвітян. Тоді й усвідомлення ілюзорности всієї теперішньої «бузинятини» (нині це вже мало не академічний термін) стане лише за стартову точку до міркувань. Можливо, при цьому дасться спостерегти, що О. Бузину цікавить не перетворення реальности на симулякр, а зворотний процес — народження реальности з симулякру.

Зрештою, що робить Олесь Бузина? Підкоряючись інерції «космополітичного» дискурсу, він реконструює ритуально-мітологічні комплекси, приховані в культурній підсвідомости постсоцреалізму, і в результаті цього перетворює стандартні сюжетні схеми «житія» літературних святих на прискіпливо-натуралістичне цитування, народжуючи у такий невибагливий спосіб «первісну» реальність. При цьому високе занижується не лише дискредитації ради, а задля набуття інакшої форми шевченкознавства у «низових» смислах.

Наразі важить те, що навіть найрадикальніші варіянти розкладу цілісности в пантеоні української літклясики, як правило, позбавлені самостійного значення і являють собою механізми народження певних «неклясичних» моделей тієї цілісности. Радикальна атака на літукраїнну спільноту, здійснена О. Бузиною у його памфлетних текстах, — це лише складова великого експерименту сучасности, який ґрунтується на ідеології космополітичної концепції і в якому всі ми беремо участь. Зрозуміло, що для розглядуваного тут автора творчість самого Шевченка — лише тло, на якому він зображує власну постать, яка грає ролю «зайвого члена» у такій макабричній конструкції.

Ясна річ, що саму ідею такої стратегії навряд чи варто сприймати серйозно, втім, вона симптоматична для постмодерного мислення в літературознавстві, який у відміні колишніх звичних зв’язків бачить лише шлях до нової неієрархічної цілісности. Але шлях — не завжди дорога. І вищезгаданий концептуальний принцип «зайвого члена» О. Бузини грає лише у тому сенсі, коли, будучи абсолютно безглуздим, він тим самим стимулює й активізує у нашій свідомости те, по відношенню до чого він є зайвим. Тараса Шевченка, скажімо, або сучасне прочитання його текстів.

Загалом страх банальщини в офіційного дослідника заступає сьогодні всі можливі доводи, із фактографічними включно. Теоретична абстиненція при цьому заповнюється жалюгідним компенсаторним «націоналізмом», що не в силі відірватися від солодких марень про історичне призначення Української Літератури, якій судилося увійти в майбутнє чомусь саме великими епічними полотнами. Достоту мало хто зважає на те, що такі речі — наче пісні вищезгаданого живого солов’я, які крають серце китайському імператорові. Вони наповнюють душу тугою за нездійсненим, породжуючи не таке вже й дурне запитання: «А хто ж зробив так, що нашого Кобзаря нині треба захищати?» Невже це самий Ален Далес, як на тому наполягає О. Сизоненко, за допомоги «сановитих власників вілл, гігантських авіаційних та автомобільних заводів, нафтових магнатів та банківських воротил» прирік нашого Ґенія і Пророка на довічний хрестоматійний контекст у літературі, звідки бачиться один вихід — не відродження, а реанімація «історичного тіла»?

І все частіше зануджені сучасні дослідники, відкидаючи китайську колодку «традиційного шевченкознавства», накручують задля співу штучного солов’я «закордонних методологій» і заходять до спальні подивитися на мертвого імператора, а Тарас Шевченко, підвівшись, каже їм:

— Здрастуйте!

Катерина. Художник С. Налепинська-Бойчук. 1927 рік

Футуризм як фашизм

Бачу їх — високих і русявих. Зовсім інших, не таких, як ми. Є. Маланюк

Найбільш демократичною сентенцією нинішнього «незалежного» часу залишається цікавий вислів про те, що до спільної Мети, виявляється, можна іти різними шляхами. Така позиція, здається, влаштовує всіх, хто не бачить сенсу в зміні власних звичок і переконань, до якої б галузі суспільно-політичного життя сам він не належав. Справді, кажуть вони, яка чудова позиція, оскільки по тому Бог нас розсудить! Так, розсудить, але не пробачить свідомого блукання й не менш підступного збивання на манівці у власній справі, якщо зважити при цьому на існування чітких дороговказів. Не простить Він і лукавого прийняття «чужих цінностей», і знов-таки, свідомого іґнорування очевидности переваг свого власного шляху. Але не забуваймо при цьому, що можливість існування «різних шляхів» припускалася від самого початку навіть правдивими «націоналістами». Зокрема, один з лідерів антибільшовицького руху на Харківщині ще в 1934-го році зазначав, що «хоча об'єднання і є необхідним для подальшого поступу, але не є обов'язковим, бо ці організації (існуючі на той час формації націоналістичного спрямування. — І. Б.-Т.) можуть діяти й паралельно».

Філіппо Томмазо Марінетті

Звісно, можна пробачити природне почуття страху при усвідомленні «страшних» перспектив знищення колишніх непохитних ідолів, чиї імена забирали для своїх гасел численні анархічні осередки Минувшини у 1920—30-их роках. Принаймні останнім часом, за якихось два десятки років, всі звикли до тих «перевбирань», «перевиборів» та інших патологічних явищ в усіх сферах нашого існування. Придивились було як до досвіду світової олігархії, так і до наслідків творчих експериментів тієї останньої: постання і розвал більшовицьких осередків світу. Отже, виходячи з логічних висновків, зроблених на підставі досвіду минулих поколінь, мусимо філософськи осмислювати «страшну» втрату тих колишніх ідолів.

Отже, глибинними чинниками, що несамохіть впливали на дезорієнтовану «революційну» масу 1920-их років — вже після загибелі наших визвольних змагань 1917—20-их років — зокрема в масі української інтеліґенції, були ідеї футуризму, і це було перше, до чого, власне, інтеліґенція звернулась після усвідомлення своїх втрат. Пояснюється все це тим, що через певні умови всі наступні пошуки «своєї правди» органічно приводили до розуміння футуризму як чергової стадії на шляху до виборення Нацією власного права на Майбутнє. Це був віднайдений стиль буття, викликаний внутрішніми потребами поступу, а саме: необхідністю відродження власних культурних традицій як міцного підґрунтя національній ідеології. Взагалі футуризм, за А. Тойнбі, являє собою соціяльну форму крайнього відчаю. «Перша спроба втекти від дійсности — це повернутися обличчям до свого Минулого», — зазначає сей британський історик.

На перший позір такі висловлювання не викличуть ніяких заперечень з боку упередженого загалу — тим більш, що негайне «повернення до витоків» і є бажаним для того, хто культурних надбань власного народу просто-таки «не спостерігає». Але мають підступну рацію вже ті «культурники», що, пропонуючи, як це було у 1990-их роках, друкувати сьогодні «хоч би й „Майн Кампф“» А. Гітлера, кажуть про те, що великого розголосу ця подія не набуде. Так, не набуде, але ж викличе зазвичай гістеричну реакцію в «проґресивних» колах, яка й відверне на деякий час загальну увагу від поступу п’ятої колони сіоністсько- московського наповнення!

З іншого боку, мовивши про те, що футуризм являє собою процес свідомого розвитку нації в усіх галузях нашого життя, роздивимось ближче на його «теоретичне» обличчя. У політичному значенні за тим же А. Тойнбі, футуризм закликає до розпуску всіх існуючих об’єднань, партій і сект, ліквідації клясів, а також знищення традиційних установ. З уваги на такі радикальні моменти, творцям майбутньої Загірньої комуни в 1920—30-их роках ніби як мусило ходити про знищення інородного щодо України тоталітарного організму влади, чи не так? «Фашистські» ідеї футуриста Ф. Т. Марінетті щодо надлюдини майбутнього були опозиційно сприйняті російськими футуристами, які влаштували обструкцію італійському гостю, але використали його ідею для втілення власного образу «будетлянина». Хоч, застерігаючи від анархістських «крайнощів» щодо знищення інституту держави, А. Тойнбі доводить, що як «революція умів» таке суспільне перевтілення може статися без будь-яких «зовнішніх» показників руйнації. «Я не відкидаю ідолів, — значив свого часу Ф. Ніцше, — я лише натягаю в їх присутності рукавички».

У царині культури клясичним проявом футуризму, як початку «революції», завжди було проведення Акту Спалення Книг. Цим грішили як російські футуристи, які скидали Пушкіна з корабля історії, так і українські, на кшталт М. Семенка, який, хоч на словах, але «палив свій Кобзар». Згадаймо, як згодом цими ж ідеями був наснажений російський письменник В. Шаламов, який свою першу лекцію з історії літератури збирався розпочати (слідом за відомим лікарем Парацельсом) з розпалювання великого вогнища, де згоріли б усі колишні підручники. До речі, цим самим займався свого часу і засновник китайської універсальної держави імператор Цінь Шихуанзі, і сірійський халіф Омар, і турецький сучасник А. Гітлера, президент Мустафа Кемаль Ататюрк.

При цій розмові саме бажанням «натягти рукавички» охоплений автор сих рядків, доводячи різницю між поданими вище футуристичними ідеалами та сучасними анархістськими теоріями, а також наближенням того першого до українського ґрунту. Знати, що на кожній стадії свого розвитку тим надбанням, як суспільно-політичного, так і соціокультурного наповнення, суспільство завше завдячувало власній інтеліґенції, яка й оперувала теоріями подальшого Розквіту. І тому природно, що, маючи певний проґрес у таких сферах, що забезпечують існування справжнім можновладцям, інтеліґенція «не бачить» подальшого зв’язку між конкретним «споживацьким» поступом і розвитком вже згаданих «інтеліґентських» теорій. Таким чином, цей «прошарок» щоразу просто винищувався — до появи нових футуристичних «бунтарів».

Саме так сталося в Україні 1920—30-их років, де футуризм, як можливу предтечу майбутнього розквіту Нації, було, по суті, зліквідовано лідером офіційної «Нової Ґенерації» М. Семенком, який, занісши бацилю російського «футуризму» в Україну (після свого запізнання з цим рухом на виступах В. Маяковського), повернув футуристичний потяг на марксистські рейки. Починаючи з «літературних дискусій» і духовного плекання ідей націонал-більшовізму, життєва теорія футуризму не набула своєї сили також через те, що залізна рука Москви просто не допустила б існування будь-якої, не номенклятурної «ідеології» державотворчого характеру, крім тих, що були штучно накинуті нею Україні. Проте, навіть на той початковий період виходу фашистських теорій футуризму, в Україні існувало певне коло мистців, котрі звертались до проблеми націоналізму саме під гаслами розбудови «офіційного», культурного футуризму. «Я хочу довести, — вказував свого часу один із містичних „фундаторів“ українського футуризму, — що націоналістичний ухил „митців“ „Нової Ґенерації“ не є випадковим, а виходить із суті футуристичного напрямку в мистецтві, того напрямку, що, як і фашизм, базується в кожній країні виключно на націоналістичних підвалинах». Насправді це писав К. Буревій у червні 1930-го року в статті «Фашизм і футуризм», а в квітні того ж року на процесі проти СВУ— СУМ підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відверто відповів: «Я називаю себе фашистом, розуміючи фашизм, як диктатуру націоналізму».

Соціяльний плакат невідомого художника. 1930 рік

Пізніше, вже перебуваючи під реальною загрозою наступаючих репресій, новітня теорія визвольницького руху набуває своєї сили в письменницьких колах української інтеліґенції. В умовах жорстоких переслідувань з боку офіційної критики, користуючись «езоповою мовою», видатні діячі того часу плекали в своїх теоріях Ідеал майбутньої Держави. І саме в царині культурницького життя тодішньої спільноти і було можливим існування цих тенденцій розвитку Нації. Цей рух не був стихійний, як не було стихійним висування спільнотою своїх провідників: підтвердженням цього лишається хоч би й та послідовність, з якою винищувались кращі націоналістичні сили того часу. Вже на початку 1930-их років диявольське коло почало звужуватись, набирала своєї сили практика опосередкованих арештів та розстрілів членів українського антибільшовицького підпілля. ГПУ не гребувало також методами удаваного «викриття» ворогів, розстрілюючи в червні 1929-го року в Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, як «організатора українського націоналістичного підпілля». Разом з ним було розстріляно ще 8 таких «провідників». Згодом диявольська машина «червоного» терору набула нових обертів вже в колі пролетарських письменників. «Справа в тому, — пояснював це в 1930-му році вищезгаданий містичний „фундатор“ українського футуризму, — що наші фашисти давно вже почали шукати серед радянських письменників того Мойсея, що виведе нашу літературу з московсько-комуністичного полону „на ясні зорі“ українського фашизму».

Подальші пошуки в цьому напрямі закінчилися, як знати, фізичним знищенням провідної верстви того націоналістичного активу, що змагав проти більшовицької навали. При цьому мова не про конкретних провідників, котрі були з часом відізвані з теренів України взагалі, а насамперед про той склад суто письменницького наповнення націоналістичного підпілля, на чиї плечі лягав весь тягар визвольної боротьби. Ідеї ж футуризму, як ґрунт для подальшої розбудови єдиної національної ідеології, переходили до інших, запалюючи серця вогнем непримиренности до ворогів. Футуризм бо не визнає холодного споглядання — у вічному пошуку нових героїв, за якими можна було б іти. Але ж стражденний загал письменницької інтеліґенції 1920—30-их років був свідомий цього, коли, визнавши власні невдачі, проголошував: «Значить треба знайти такого ватажка, який би повів нас до Католицького Ренесансу. І запам’ятайте: цим ватажком може стати тільки людина фашистської вдачі: вольова, смілива, безпардонна».

Чи були такі люди в Україні 1920—30-их років? Принаймні лідер футуристів Михайль Семенко до них явно не належав. «Футуризм стал ясен всем прохожим. / Дальше было некуда леветь», — розтлумачував С. Чорний природу цього явища, по-свій інтерпретованого українськими апологетами.

Подорож до Загірньої комуни

Перед селом з’явився пророк із якоїсь країни. Навколо нього зібралася дітвора, собаки і кури. Сільський блазень був при тій зустрічі й побіг у село сповістити про прихід пророка. Він розповів, що пророк має бороду, яка сяє, мов сонце, і очі, мов у вовка, і ноги, мов у качки, і що ніхто не розуміє, про що він говорить.

Й. Дучич

…На перший погляд, ніби як дивно, що його не друкували. Рукопис цього автора побував на поважних конкурсах сьогодення й загубився в нетрях колективного безпам’ятства. Дивно ж тому, що світ «позачасового» Петра Нейштетера — світ героїв безвідповідальних, глибоко інфантильних і дуже самотніх. На чужині таких слобожан розпізнаєш за ображеним виразом обличчя, який вони марно ховають під бравою посмішкою. Похмурий, майже безнадійний тон оповіді. Ретельно прописані, майже реалістичні (історичні) сюжети. Усе це мало б відповідати тим «конкурсним» штампам радянської критики про «відчуження особистости в буржуазному суспільстві», або, навпаки, — про тяглість ментальних категорій автора: смутку, туги, ба навіть слобожанського туску.

Утім, існують душі, не призначені для жадної, навіть найвищої утилітарности. Фізичний час їхнього життя в літературі — майже завжди короткий, до «конкурсного» рішення, і уривається він неминучим вторгненням зла до їхнього «усміхненого» й беззахисного світу. Т. Осьмачка й В. Хлєбніков були з таких. Оскільки ці писання в іншому, не загальноприйнятому ритмі, з іншою енергетикою. Неконтрольований заряд, дивна пульсація стилю. Автор, звичайно, відданий сюжету (себто Харкову), як лицар, але й сюжети самого життя збігаються до нього, як бездомні пси, що зачули, нарешті, справжнього господаря.

Або, наприклад, персонажі. Щодо цього зауважимо, що найбільш правдиві люди в літературі, як знати, ніякі не більшовики, а письменники-фантасти з поетами-футуристами — оскільки весь час вигадують небилиці. П. Нейштетер також постійно вигадує, ґротеск і фантасмагорія — найголовніші персонажі його творів. Власне, жадних інших персонажів у П. Нейштетера й нема, а живуть в його коротеньких оповідках не герої, а привиди героїв. З одного боку, який-небудь Микихвор Беллатрамваєв, Єремія Ослопнюк або Трохим Ісакович Сказився, а з іншого — Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юрій Яновський, що прозирають з містичного світу Загірньої комуни у харківських оповідках П. Нейштетера:

«О четвертій годині дня, заїхавши на тротуар, на розі вулиць Пушкінської й Червонопрапорної зупинився фургон з написом „Хліб“. З кабіни вийшла довга персона невідомої статі, така довга, що й на світі не буває, відчинила задні дверцята фургону й залізла всередину. Перед тим, як залізти, персона почепила на дверцята оголошення: „Усім, того гідним, пропонуємо екскурсійну подорож до Сірої Землі“.

Першим біля фургона з’явився чоловік років сорока, невисокий на зріст, сухорлявий, з сивуватими вусами і сизуватим обличчям. Це був Гудрон Нехатько, мудрий люмпен-міщанин, що пережив фініш радянської влади, як він сам казав, з мінімумом втрат. „Великій свині — велике корито“ — такий був концентрований вираз життєвої філософії Нехатька. Оскільки він щиро вважав себе великою свинею, то завжди шукав великого корита з добірною поживою і, як правило, знаходив. Нехатько дійсно був свинею, а щодо калібру — великою свинею його можна вважати лише у місцевому масштабі. І поживу відшукував добірну, звичайно, за місцевими мірками.

Харків. Купецький спуск. 1930-ті роки

Надходив недільний вечір. Нехатько опинився в центрі міста невідомо чому й шукав невідомо чого. І от така їрунда перед очима. Нехатько взявся рукою за двері фургона й зазирнув усередину. Фургон був майже порожній. У лівому дальньому куті стояло кілька ящиків для молочних пляшок. Під правою стіною — тапчан з дощок, вкритий брудною потертою ватянкою. На тапчані лежала довга персона, виставивши підошви сорок четвертого розміру просто в обличчя Нехатькові. Нехатько спитав у персони:

— Ти ето, шо ти, млє, за чіпуху повісив?

Персона підвелась, сіла на тапчані й спитала у відповідь:

— А тобі що, повилазило, або читати не вмієш?

— Тю, млє, я тє по-людськи питаю, тє шо, трудно отвєтіть?

— Екскурсія буде в Сіру Землю.

— А шо то за Сіра Земля?

— Загірня комуна.

— Ну то сам їжджай у таке дірмо, прізвєздяний.

Сказавши так, Нехатько пішов до гастроному. Довга персона лягла на тапчан.

Швидше за все, оголошення пропонувало подорож до якого-небудь закарпатського колгоспу. Малоймовірно, що довга персона читала Хвильового. Попри всю його нечемність, Нехатько був правий: їхати з Харкова на Закарпаття хлібним фургоном — справа несерйозна.

У понеділок вранці на розі вулиць Пушкінської і Червонопрапорної люди знайшли спалений хлібний фургон. Мабуть, вночі хтось підпалив. Що сталося з довгою персоною — невідомо».

Роблячи поправку на час, мову й різницю в темпераментах, П. Нейштетера певною мірою можна вважати слобідською реінкарнацією Д. Хармса. Абсурдні побудови його оповідок, похмура іронія плюс відсутність рефлексії — усе нагадує атмосферу хармсівських «Случав» і славнозвісної «Старухи». А коли приглянемось до простоти наративу, то виявиться, що простота ця того ж ґатунку, що й у міщанських імпресіях М. Хвильового, формалістичних нюансах Леоніда Добичіна або міщансько-народницького О. Ремізова часів «Посолоні». Це своєрідне мистецтво для мистецтва, а не для конкурсів, оскільки позбавлене бажання подобатися. Хоч ниточка, що тягнеться в такому некокетливому мистецтві абсурду від М. Гоголя до М. Салтикова-Щедріна крізь прозу А. Бєлого й Ф. Сологуба — явище для сьогоднішньої «нової» літератури типове. Втім, за багатьма сучасними футуристами-постмодерністами нічого, окрім цієї старої та перевіреної традиції, не стоїть. Але П. Нейштетер, здається, нічого не приховує, хіба що нагадує про існування того ж В. Барки з «Душами содомітів» чи З. Бережана з «Повішеником»: «Коли проголошено вирок, його негайно вивели на місце страти й повісили. Коли ж, нарешті, його відрізали від шибениці, він голосно висякав носа. Потім немов би то він сказав, що він зовсім не той, кого б мали були повісити».

Як бачиться, література для П. Нейштетера — це уособлення життя, а також усесвітньої гармонії центрального опалення рідного міста Харкова. Тому, щоби здобути дещицю тепла, він зникає в літературі як у єдино можливій схованці. Усе це надає написаному особливого жанрового статусу: будь-який сюжет у його обробці стає притчею. На щастя, ця проза достатньо безумна, аби не бути солодкавою. Слобідський рай П. Нейштетера схожий на дурдом. На місцевий, відомий у світі дурдом, чи пак сумнозвісну Сабурову дачу, де перебувало безліч творчого люду: В. Гаршин, В. Хлєбніков, В. Сосюра. Що ж до пекла, то це персональне, так: своя гамівна сорочка ближча до тіла. Хоч при цьому варто говорити не про справжнє глибинне безумство, але, знову ж таки, про абсурдистську традицію:

«У Харкові з’явився знаний божевільний Іоанн Макогонн. Останній раз я його бачив у Львові. Він сидів під щоглою на горі Високий Замок, спиною спираючись на щоглу і задерши голову. Макогонн грав на жовтому тромбоні і дивився в небо. З півдня йшла дощова хмара.

Про те, що Макогонн у Харкові, я дізнався випадково. Я йшов на ринок. Переходячи місток, почув знайому какофонію. Під плакучою вербою, спираючись об неї спиною й задерши голову, сидів Іоанн Макогонн, грав на жовтому тромбоні й дивився у глибоке небо.

Вийшовши зі Львова, міста-в’язниці, Макогонн перетнув усю країну пішки й зупинився в нас, у засміченому міщанському районі біля смердючої річки Харків. Він сидить під вербою й дудить у дуду архангельську, тобто у тромбон. Вітав його Народний Малахій, випав учора, палко й зворушливо, і щось там ворушилось у воді.

Тим мостом, яким я йшов на ринок, місцеве населення ходить на макаронну фабрику купувати макарони».

Цікаво, що історії П. Нейштетера (навіть найскромніші його мініатюри) завжди мають якусь пуанту. Це справді важить, оскільки більшість із них, як завважувалось вище, починаються як дурнуваті притчі. Але тут, на щастя, замість нудотної притчової моралі слідує художній кунштюк. Автор ніби жаліє читача, не навантажуючи свою похідну розкладачку жадними філософськими смислами: будистськими чи неокантіянськими. Загалом цим писанням важко підібрати пристойне стилістичне визначення: театр абсурду? магічний реалізм? історичний деконструктивізм? Безперечно, це атавізм 1920-их років — періоду, коли література розміщувалась між епосом і анекдотом. Проте саме він, а не, скажімо, поезія C. Жадана, визначатиме автентичний стиль Харкова в історії постколоніяльної культури. Це романтизм без фігури «героя», що нагадує пізню прозу Гофмана. І важить при цьому лише контраст між людиною і тиском «романтичних» обставин, коли вони перемагають. Тому, прорисовуючи у власних оповідках свій персональний інферн, П. Нейштетер намагається зафіксувати час. Вимальовується ж образ «святкового» безчасся:

«Річниця незалежности; на майдані Свободи — свято. Вечірній святковий концерт. Світять зорі й ліхтарі.

Над майданом, прикриваючи пам’ятник Леніну, висить на дроті великий ілюмінований фотопортрет синьої вівчарки з цигаркою. Собака вдягнутий у білий светр, чорний циліндр і чорні чоботи. Хвіст зав’язаний подвійним вузлом. Біле кашне обіймає собачу шию шляхетно й делікатно.

Завершує виступ Микола Кухлап, гуморист з Києва. Собака примружує ліве око й починає пильно оглядати веселий напівнатовп на майдані. Хвіст сам собою розв’язується й починає ворушитися. З портрета на майдан мовчки стрибає рудий гавкіт.

Обтерханий лисявий конферансьє оголошує „Чорнобривці“. На естраду сходить широкий чоловік — соліст заріжного ресторану „Висока ваза“, розтуляє рота. З черева чоловіка виє роздовбаний тенор.

Собачий хвіст знову в’яжеться у вузол. Сам собака з’їдає ілюмінацію і йде з портрета відпочивати, полишивши циліндр і чоботи. Ленін бере портрет під пахву і еміґрує до Москви. На майдані лишається голий зусібіч постамент в оточенні імперських будівель. Він скиглить, ніби від зубного болю. Його скиглення разом з виттям роздовбаного тенору лине у чернясте небо. Ялини слухають. Свято триває».

Едвард Стріха: містифікація у Задзеркаллі

Я зауважую, що у всіх мистецтвах, і особливо в мистецтві письменницькому, прагнення зробити якусь приємність непомітно заступає прагнення накинути публіці бажаний образ автора.

Поль Валері

«І смерть і сміх…» Цей рядок з поетової «Партвивіски», його чергової сатири на літературну «казенщину» та сліпе наслідування чужих, переважно російських зразків у літературі. Відредаґована ж назва була самою історією, що просто і влучно, за наказом Часу, поміняла слова місцями, чітко визначивши ціну тому явищу, що насмілилось з’явитися в українській радянській літературі під іменем Пародії.

Отже, Едвард Стріха, Нахтеборенг, Орлінський… Продовжуючи надалі низку цих псевдонімів однієї людини, ризикуємо загубити її саму в історичному пляні, оскільки з огляду на неоковирність імен можна лише здогадуватись про умови існування та праці письменника, котрому доводилось одягати ці маски. Саме «існування» та «праці», бо терміни «життя» і «творчість» під ту пору були взаємовиключні. «Це був час, коли були спалені „Вальдшнепи“ М. Хвильового і розгромлено Вапліте, а опозиційні течії української літератури мусили переходити до Езопової мови. Одним з провідних майстрів Езоповоі мови й стає Стріха», — значив Ю. Лавріненко.

Доба конструкції

Треба комусь орудувати біля електричного вентилятора, бо хутко нічим буде дихати.

Е. Стріха

У жовтні 1927-го року лідер українських футуристів Михайль Семенко одержує один за одним два листи, з яких довідується, що окрім нього, «15 років працюючого футурорубом в незайманих лісах української літератури», існує ще один «геній» в поезії — Едвард Стріха, котрий про себе повідомляв: «Я теж брюнет. 25 років. Апетит колосальний. Ставка — 225. Дипкур’єр. Циркулюю: Париж — Москва».

Саме з «Листування друзів», що протягом восьми місяців реґулярно друкувалось у центральному органі укрфутуризму, харківському журналі «Нова Ґенерація» (1927—1930 pp.), розпочалась історія мітичного поета на ім’я Едвард Стріха — явища безпрецедентного в українській культурі, хоч і не ориґінального в жанрі літературної містифікації. Історії літератури загалом відомі імена, що уславились на цьому авантюрному терені, ставши прабатьками жанру пародії. Згадаймо хоча б Козьму Пруткова, створеного братами Жемчужніковими на пару з А. Толстим, а також Черубіну де Габріяк, за чиїм іменем ховався М. Волошин, та ін. Втім, на відміну від своїх славетних попередників, Едвард Стріха свідомо виступив саме з політичною сатирою, не обмежуючись літературною, про що пізніше значив: «Стріха починає виступати проти ваплітян, неоклясиків і панфутуристів. Різниця полягала тільки в тім, що проти ваплітян і неоклясиків виступав він одверто, тим часом, як виступи проти панфутуризму одягав у шати примітивної панфутуристичної поетики».

Портрет Едварда Стріхи. Художник А. Іванова. 1928 рік

Отже, це були виступи з сатирою на «провідні» явища у «новій» українській літературі, завданням якої було знищити «все старе», «ввівши ленінізм у мистецтво» та «збудувавши комуністичну політику в мистецтві», як значив М. Семенко в статті «Мистецтво як культ» 1924-го року.

Саме на цю «консолідацію сил», що виступала яскравим проявом тоталітарно-більшовицької дійсности, звертав увагу читачів Е. Стріха, подаючи свою творчість як «пародію на весь український футуристичний трафаретний стиль, на їх трухляві канони й новохуторянську моду». Цікаво, що вже у перших листах до М. Семенка, зокрема в поданій йому «програмній» статті «Максимум вимагаємо — безліч дамо!», московський кореспондент сам розтлумачив свій стиль та завдання («з чого Семенко не реготався, а — друкував»), чітко визначивши: «Он угорі летить птиця. їй легко летіти. Отак мені легко писати радіотези та радіопрозу». У тій самій статті поет ще раз наголошує на «значущости» свого літературного виходу, пояснюючи, що ця «безліч» буде запропонована суспільству у вигляді «ясности у голові, легкости у голові». Але тоді ще ця пустопорожність була завуальована у Стріхи під гаслом «виметення з голів сміття сантиментальної поезії» і подано як взірець оспівування «нашої юної ніжної, бистрокрилої й могутньої республіки».

Таким чином (і на такому кореспондентському рівні) Е. Стріха підтримував стосунки з редакцією «Нової Ґенерації», культового футуристичного місячника, ставши надалі, як сам він зазначав, «постійним співробітником журналу, укрліфовським „генієм“ і ватажком, бо до мене прислухалися, на моїх творах училися писати, за порадою центрального органу українського ліфу». Навіть «старші брати» з московського «ЛЕФу» високо підносили його значення, вказуючи на те, що «Едуард Стріха (точніше переклавши — Едуард Криша) уявляє собою єдину своєрідну „літературну особистість“ в журналі: це якийсь укрфутуристичний Кузьма Прутков». (В. Трєнін «Тривожний сиґнал друзям». ЛЕФ, 1928 р.)

Для кращого розуміння боротьби проти тих сил, що з ними змагався Е. Стріха, його тогочасне становище можна порівняти хіба із свіжішими в пам'яті першими виступами фронтовиків, котрі у своїй творчості відійшли від «обкатаної» теми війни 1941—45 pp., висвітливши її у небажаному для офіційної критики світлі. Аналогічний ефект мають критичні заяви на адресу дисидентського руху шістдесятників, що подекуди починають з’являтися в Україні.

Значно пізніше, коли Е. Стріха відходить від свого образу й друкує власну «Автоекзекуцію», що мала вигляд сатири на радянську самокритику, він так пояснює свою появу: «Ті люди, що створили мене, Е. Стріху, мали свої принципи, але мені вони призначили місію безпринципового поета, поета, що без особливих вагань перебігає з одній організації до другої й однаково ретельно пропаґує протилежні літературні програми, розуміється — в пародійному пляні».

Такі «роз’яснювальні» настрої давно вже вчувалися в останніх московських кореспонденціях Е. Стріхи, передуючи розриву «Новою Ґенерацією». Фактично ж, до М. Семенка доходять чутки щодо пародійного характеру мітичної особи Стріхи, і він поспішає поховати цього небезпечного супротивника, спочатку підписуючи його ім’ям власні твори, а потім видаючи некролог «на смерть Е. Стріхи». Звичайно, що той обурюється («по-перше, Едвард Стріха безсмертний») і подає свій коментар до цих подій: «Винахідник і штукар Семенко, здибавши більшого, ніж сам, винахідника, перший раз у житті здивувався, здивувався так, що аж волосся настовбурчилось. Хотів був попасти пальцем в небо і піймав облизня. Тепер він пише і друкує фальшивки, але це по-російські називається „делать хорошее лицо при плохой игре“». І далі: «Для Семенка настав осінній час: з колишнього хороброго винахідника почало сипатися листя. А молодий блискучий майстер Едвард Стріха проголошує себе лідером усього лівого фронту на Україні. Я, Едвард Стріха — поет, маляр і композитор — несу нові зразки лівої продукції, зразки гострі, сміливі, універсальні… Словом я, Едвард Стріха, достукався на сторінках „Нової Ґенерації“ такої слави, що час уже й про монумента подбати…» Хай там як, але «достукався» наш герой, як було зазначено, до власного некрологу «Трагічна смерть Едварда Стріхи», видрукуваного в 10-му номері «Нової Ґенерації» за 1928 рік.

Року ж 1929-го, подавши рештки своїх «програмних» віршів, які «примусили членів „Нової Ґенерації“ сісти за стіл та подумати» (І. Микитенко), Е. Стріха повністю розриває свої стосунки з цим виданням, коментуючи:

Я пародези на них (у їх же журналі) лівою ногою творив функціональні щоб сміялися з них в Донбасі й на Дезі а Михайль енко нко І К° кричайль: — функціонально! — геніяльно!

Портрет М. Семенка. Художник В. Бондар. 2002 рік

у своїх листах, датованих кінцем 1928-го — початком 1929-го років, Е. Стріха доводив до відома читачів «Нової Ґенерації», що покинув співробітничати в журналі «НҐ» і діяльність свою, як Едвард Стріха, переносить на сторінки журналу «Аванґард», «Літературної газети» та інших видань.

Доба екструкцїї

Період «мирного співжиття» відходить у минуле, відступаючи місце періодові імперіялістичних наскоків і підготовки інтервенції проти СРСР.

З матеріялів XV-го з’їзду ВКП(б)

І дерева гнуться.

З афоризмів Е. Стріхи

Наведена в епіграфі оцінка міжнародної ситуації, з одного боку, давала генсекові І. Сталіну можливість для посиленої боротьби в самій партії під гаслом збереження її єдности, а, з другого боку, створювала конечну потребу ліквідації «ворожих елементів» суспільства порядком винищення доморощених «ворогів».

З приводу історії створіння вищезгаданих «елементів» у вигляді літературних організацій, з повним правом можна зазначити, що спочатку всі вони виникали на замовлення влади та її каральних органів. Отже, такі великі урядово-партійні організації як селянський «Плуг» чи пролетарський «Гарт», що були створені, відповідно, С. Пилипенком та В. Елланом-Блакитним у 1922—23 рр., впевнено стояли на партійній плятформі. Наприклад, статутом «Гарту» було заявлено, що «в основу своєї праці спілка кладе марксівську ідеологію й програмові постуляти компартії». Пізніші ж літературні формації, перетікаючи одна в одну, так само відверто створювались і розпускались партійними органами, як, зокрема, група комсомольських письменників «Молодняк», заснована П. Усенком у Харкові й ліквідована на основі постанови ЦК ВКП(б) 1932-го року «Про перебудову літ-художніх організацій».

Зліва направо: М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович. 1920-ті роки

Навіть така модерна течія в українській літературі, як футуризм, також мала суто казенний характер, що пізніше було доведено хоча б фактом періодичної зміни отих «партвивісок» на кшталт «панфутуризму», «аспанфуту» та ін. Щодо історичної суті цих угруповань слід зауважити те, як уповні вони відповідали провідній ідеї свого створення, себто утримання творчої інтеліґенції на припоні у влади. Тож створена у 1934-му році Спілка радянських письменників України значно полегшила багатовекторні зусилля «творчих» угруповань, дозволивши літературному рухові «розвиватися» у заплянованому партією напрямі.

Але найголовніше те, що всі партійні постанови, постуляти і програми здебільшого не відповідали творчим настроям та думкам самих письменників. Хоч прикладом неприйняття офіційної ідеології фактично може служити хіба що гурт «неоклясиків», який, по суті, організацією ніколи не був, або група ВАПЛІТЕ, яка своєю відносною аполітичністю вигідно вирізнялася на загальному тлі радянської казенщини.

Звичайно, що після проголошення «саморозпуску» будь-якої письменницької організації її справжні замовники стикалися із суто побутовими проблемами. Інакше кажучи, треба було щось робити з колишніми членами тієї чи іншої групи, щоби мати змогу подальшого керування нею. Отже, мусила з’явитися нова організація, орган чи будь-який заклад, завдяки якому можна було б керувати літературним процесом. Так, після розвалу ВАПЛІТЕ народився журнал «Літературний ярмарок», у якому знайшов собі тимчасовий притулок Е. Стріха. Як сам він значив, «воскресіння сталося на сторінках „Літературного Ярмарку“, цього „позагрупового альманаху“, що м’яко висловлюючись, не дуже-то захоплювався ідеологічними і художніми досягненнями українського ліфу».

Тож природно, що Е. Стріха почав «відробляти» нову посаду, знову-таки, нещадно викриваючи «ворогів», себто старанно підробляючись під аґітаційний стиль, що існував у тогочасній пресі. Хіба не пролетарським патосом був «натхненний» поет, коли проголошував: «Дванадцять років уже існує радянська влада, дванадцять років напруженої боротьби за соціалізм, за щастя, поезію й музику. Нашу музику! — грець би їх батько взяв, отих акул міжнародного капіталізму, що хочуть спровокувати світ на нову війну, на війну проти селян і робітників! Єтот номир не пройдьоть, сволочі!»

Справді, альманах «Літературний ярмарок» було проголошено «об’єктивним, позагруповим і колеґіяльним» виданням, що мусило друкувати лише мистецькі твори, а не акцентовані статті, і тим більш не чиїсь рецензії з політичним — Боже борони! — ухилом. Це лише зайвий раз підкреслювало викінченість отих канонів утворення подібних організацій, що гуртувались за формальними ознаками, себто на плятформі пролетарської ідеології. Усе «пристосування» до тогочасних обставин полягало в жартівливих редакційних коментарях до мистецьких творів, що було оформлено у вигляді літературного просторікування, гри тощо. Саме таким чином «протягались» на сторінки «Літературного ярмарку» уїдливі натяки мистецького й політичного характеру.

Зрозуміло, що сучасному читачеві важко зрозуміти, в яких умовах доводилось працювати і «першим хоробрим», і «останнім ворохобним» письменникам, бо донедавна механізм регулювання творчого процесу в Україні 1920-их років не був загальновідомим. Утім, найважче уявити те, якої сили іноді сягали замасковані іронією письменницькі почуття гніву та обурення з приводу ображеної рідним партійним начальством мистецької гідности, якщо в творчості це мирно сублімувалося у вигляді балаканини на сторінках «позагрупового» видання. Будь-яка гостра думка старанно маскувалась, і езопова мова сягала таких висот, що задля того, аби зрозуміти позицію самого автора, треба було прислухатися до слів тих «ворогів», яких він висміював в уявній розмові з ними. Цими прийомами користувався також «геніяльний» Едвард Стріха після свого «відродження» на сторінках «Літературного ярмарку». Запрошуючи до удаваної розмови таких видатних мистців культури як Пабло Пікассо і Бернард Шов, він тим самим методом «від зворотного» закликав читача до пошуку інформації зовсім не з тих джерел, звідки той звик її отримувати. «Товариші! — проголошував Е. Стріха, — про „слобідську“ Україну треба забути й подбати про музеї та картинні ґалереі індустріяльної Соціялістичної Республіки! Ну, скажіть, будь ласка, що можна показати в Харкові з українського образотворчого мистецтва? Нічого? Значить, цього мистецтва не було? Нема? І не буде?» І відкриває очі уважливим «товаришам» ніхто інший, як «той самий Пікассо, що про нього й всі міщани київські знають, як про винахідника нових мод у мистецтві». Саме він пояснює «геніяльному» Едвардові причину трагедії української культури. «Ви звикли орієнтуватися на московське мистецтво, — доводить Пікассо, — і не знаєте, що в ньому п’ятдесят відсотків вашого, що воно починається з вашої Лаври, з ваших велетнів Левицького та Боровиковського й кінчається вашим Рєпіним… у вас є не тільки такі індивідуальні мистці, як Петрицький, у вас єсть і своє: свій напрямок, своя школа, свої ориґінальні художники».

Варто зазначити, що явне чи навіть удаване нехтування першорядністю російської культури на сторінках якихось інших, не дозволено-фіглярських, а офіційних українських видань під описувану пору годі було уявити. Тим більш провокаційними виглядали вищенаведені «інтермедії» на сторінках «Літературного ярмарку».

«Московські художники, — нібито „наголошував“ П. Пікассо у розмові з Е. Стріхою, — повторюють ваші слова, коли визнають Василя Седляра кращим художником у Союзі. Першим визнав Седляра Дієго де-Рівера, другий — я, третім був небіжчик Тугенхольд, а потім уже — на Виставці Української Графіки в Москві — професор Сідоров мусів сказати: „Надо признать, что товарищ Седляр является лучшим рисовальщиком в СССР“. Седляр, Падалка, Налепінська-Бойчук, Павленкова, Іванова, Довгаль… Ціла низка майстрів-бойчукістів…» («Літературний ярмарок», кн. 138, вересень 1929 p.)

Василь Седляр

Таким чином, у сатиричному вигляді «провідника» модерних ідей Заходу, або «викладача» тих же ідей з позицій пролетарської ідеології, Едвард Стріха підійшов до наступного періоду свого життя, який, згідно із офіційним структуруванням епохи футуризму, з певністю можна визначити як добу деструкції.

Доба деструкції

Коли якась нація виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати природний процес, з одного боку, затримують оформлення клясових сил, а з другого — вносять елемент хаосу у світовий загальноісторичний процес.

М. Хвильовий

Кінець 1920-их років був в Україні ознаменований небувалим з огляду на повну «налагодженість» основ соціялізму явищем. Явище це носило назву «літературної дискусії» і було, на жаль, лише розпачливою спробою письменників вирватися з проклятого кола літературної казенщини. Найбільш вдало сформулював їхні мистецькі вимоги М. Хвильовий, виступивши з гаслом «Геть від Москви!» і запропонувавши натомість повну орієнтацію на «психологічну Европу». Цим самим він відкрив питання про подальшу творчу кваліфікацію письменників та необхідність розриву з «центром всесоюзного міщанства» (як він визначив ролю Москви). Але наївні були сподівання М. Хвильового на те, що «центр», втративши партійну пильність, не помітить його істинного прагнення — бачити Україну самостійною, навіть в ім’я офіційної ідеології.

Кость Буревій

Отже, незабаром секретар КП(б)У Л. Каганович отримує листа від генерального секретаря І. Сталіна, в якому надається належна оцінка вищезгаданих підступів і, зокрема, зазначається: «У той час, коли західноевропейські пролетарі та їхні комуністичні партії повні симпатії до Москви, український комуніст Хвильовий не має нічого іншого сказати на користь Москви, крім того, як закликати усіх українських діячів до втечі від Москви, якомога швидше. І це називається інтернаціоналізмом?» У зв’язку з цим, «покаяння» М. Хвильового, що побачило світ у вигляді його листа до журналу «Комуніст», аж ніяк не виглядає дивним. Цим жестом, зробленим за порадою того ж Л. Кагановича, М. Хвильовий відкрив сезон цих документів доби, що успішно завершили неоковирну «літературну дискусію».

Тим же шляхом змушений був піти також Едвард Стріха, стиснутий умовами, за якими подальше сатиричне загравання з офіційною ідеологією було вже неможливе. «Стріха починався весело, — листувала дочка поета до автора сих рядків. — Це був жарт тяжко хворого Костя Буревія, якому після операції лікарі заборонили займатися неприємною роботою, заборонили сумні думки і розмови. І от, лежачи в ліжку, Буревій починає розважатися — пише пародези й надсилає їх разом з листами до Семенка».

Але завершення історії про Едварда Стріху було не дуже веселим.

Слідом за М. Хвильовим, а саме у квітні 1930-го року, Стріхою була написана його власна «Автоекзекуція» як відповідь на всі запитання щодо мітичної особи Едварда Стріхи. Але навіть тут проявилась поетова «геніяльність», бо «покаяння» мало вигляд звичайнісінької пародії на стиль партійної критики. Ці передостанні, як виявилось, виступи поета співпали з початком «великого перелому», або краще сказати — великого розгрому в Україні. Ті сили, що цькували українську інтеліґенцію, розуміли, що її відродження означало виразну тенденцію українського народу до самостійности, а надалі й до відриву України від Росії. Тому природно, що саме на цей період культурного розквіту нації припадає початок жорстоких репресій проти українських мистців.

Так, року 1929-го відбувся широковідомий процес проти СВУ (Спілка визволення України), на якому було 45 обвинувачених на чолі з академіком С. Єфремовим і який фактично спричинився до утворення «єдиного Фронту проти українських буржуазних культурників». Надалі, як знати, розпочалася доба масового винищення інтелектуального потенціялу України на підставі загальної централізації мистецьких кадрів, яка значно полегшила проведення майбутніх репресій.

Про цей час В. Антоненко-Давидович значив у 1933-му році: «Все скінчено. Всякі дальші насильства над собою, самокритика, критика інших, вдавання відданости владі — все-все лише ганьба, яка нічим не виправдається. Все, що ми могли б тут робити, буде лише ганьбою. Ми відстали від свого часу на пару років: епоха доцільного компромісу кінчилась разом із двадцятими роками…»

Саме після цього з офіційної української літератури повністю випаровується образ мітичного Едварда Стріхи, і заступає його не менш видатна постать українського письменника, публіциста й політичного діяча. Отже, ніхто не здогадувався, що під маскою Едварда Стріхи ховався 39-річний московський літератор Костянтин Степанович Буревій, чиє прізвище за бажанням можна було легко відшукати у Великій радянській енциклопедії (1928 р.) поруч із Бухаріним. Звідти вільно було довідатись, що літературною працею він став займатися лише від 1923-го року, а до цього з 15-літнього віку перебував на партійній роботі, неодноразово підлягав арештам і висилкам, був членом російських Установчих зборів за есерівським списком, організатором Поволзького повстання проти більшовиків, колишнім соратником Скрипника, Петровського, Єнукідзе…

Після організації антибільшовицького Поволзького повстання К. Буревій бере участь у складанні мирного договору з радянською владою, що спричиняється до розколу в рядах есерів, а надалі і до розвалу партії у 1922-му році.

Про ті часи К. Буревій розповідає у книжці своїх спогадів «Мертві петлі», які загинули свого часу в НКВД. Зокрема, Ю. Лавріненко, котрий спілкувався з К. Буревієм у 1933—34-их роках, згадує про цей твір: «Кость Степанович читав мені свої спогади з 1903—1917 років — „Мертві петлі“, над якими тоді працював. Це був твір неспокійного серця і гострого ока. З 15 років життя участь у есерівському підпіллі, в селянських заворушеннях 1903–1905 років, тюрми… Втечі, знов тюрми і заслання на Єнісей, зустрічі там із Скрипником і Петровським, з Бурцевим, Л. В. Каменевим, Єнукідзе, знов утеча, знов тюрми (він сидів у 68 тюрмах імперії), заслання в Карелію — справжні мертві петлі».

Відійшовши від політичної діяльности, К. Буревій займається літературою. Писати й друкуватися він почав рано, можна згадати про його відповідальну роботу в редакції напівлеґальної газети «Мысль» (Петербурґ, 1913 р.) Вже у 1920-их роках, працюючи економістом-інструктором преси в Сільгоспсоюзі та ВСНГ, Буревій редаґує сільськогосподарські видання, а згодом повністю переходить на громадську роботу.

Від 1919-го по 1929-ий рік, перебуваючи в Москві, К. Буревій починає займатися популяризацією української літератури й мистецтва. Творча спадщина письменника цих років вражає своєю багатогранністю та свідомою спрямованістю в бік продовження української справи. Мистецька енергія цього «політичного діяча чималого формату» (Ю. Шерех) успішно перевтілюється у не менш значущі результати культурної праці — його лекції, влаштування виставок (бойчукісти, Северин), участь у роботі Українського відділу Академії наук — репрезентували національну культуру України в Москві на належному рівні. Видавництво СІМ («Село і Місто»), організоване К. Буревієм, видавало, наприклад, заборонені твори українських письменників; Товариство друзів українського театру, створене ним же при Українському клюбі в Москві, передувало виникненню у 1927-му році московської Української театральної студії. Ця остання, продовжуючи «березолівські» традиції, набуває статусу державного театру, але згодом, у 1933-му, розвалюється.

Але про те, що московський діяч Буревій — задерикуватий поет-футурист Едвард Стріха, ніхто, ясна річ, не здогадувався. «Лише мама, її подруга і я — семирічна були посвячені в цей секрет, — згадувала дочка письменника. — Коли прибігали й розпитували про Стріху семенкові „шпигуни“, батько дивувався: „Ви не зустріли його на сходах? На ньому плащ в чорну і жовту клітку! Він, мабуть, і досі чекає трамваю на зупинці!“ Коляда і Чужий стрімголов збігали сходами з п’ятого поверху. Верталися задихані — розминулися. Розпитували маму і мене. Я мудро казала, що він красивий, дарує мені цукерки і мандарини».

До московського періоду належить також написання К. Буревієм таких творів, як роман «Хами», низки критичних статей про А. Блока, С. Єсеніна, Т. Шевченка, а також полеміка з М. Семенком.

Займаючись театром і ставши згодом театрознавцем, К. Буревій не кидає літературної праці, на теренах якої змагається часом у вигляді критика. Так, у 1926-му році він видає брошуру «Европа чи Росія. Про шляхи розвитку сучасної літератури», в якій повністю відкидає гасло М. Хвильового «Геть від Москви!», закликаючи натомість до орієнтації на Росію. Свого часу Ю. Шерех цілком коректно пояснював позицію К. Буревія: «Заперечував він це гасло почасти з практичних міркувань, — через те, що українська молодь, як правило, не знала европейських мов, а тому гасло про відмовляння від російської культури означало б для неї ізоляцію від усякої культури; але також і з принципових міркувань, бо тоді Буревій думав, що европейська література розкладається. А російська виходить на передове місце… Та вже скоро потому погляди Буревія змінюються». З цим можна погодитись, але наголосити треба на тому, що, повертаючись до свого політичного досвіду, письменник згодом дійсно переглядає власні погляди і відходить від тимчасового «русофільства». Проте саме К. Буревій самим стилем свого буття наснажував молодших колеґ, подаючи приклад справжньої громадянської відваги і підтримуючи цим колеґ, зокрема того ж Ю. Лавріненка, коли той скаржився, що «більшовицька Москва ненавидить усяку Україну, може пролетарську ще більш, аніж буржуазну… Бона б'є Україну на смерть».

Обкладинка книги Костя Буревія «Павло Полуботок». 1948 рік

Фактично ж, працюючи вже у «Новій Ґенерації» та «Літературному ярмарку», К. Буревій надалі пов’язує розвиток української культури саме із «загниваючим» Заходом. Трохи іншої думки був письменник про суто політичний бік цієї справи, коли зазначав, що «Захід двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяслава й корони, а раз на базі програми Комінтерну».

Як затих Буревій

Над жартуючими висіло марево знищення.

Ю. Лавріненко

По-перше, Едвард Стріха безсмертний.

К. Буревій

Отже, свій творчий розвиток під ту пору К. Буревій продовжував поєднувати з існуванням у власній особі викритого пародійного персонажа — Едварда Стріхи, який фактично береться на озброєння тими силами, проти яких Стріха свого часу виступав. Про це 1929-го року «Бюлетень Аванґарду» подавав такі відомості: «Едвард Стріха все літає між Парижем і Москвою з диппочтою, озброєний життєрадісністю, особливо після того, як з доручення „Аванґарду“ шість місяців містифікував журнал „Нову Ґенерацію“, аж поки квартиранти його не видали».

Насправді ж починався найтяжчий період у житті письменника, пов’язаний з подальшою політикою Москви в Україні. Тож ще в грудні 1928-го року редактор «Аванґарду» Валеріян Поліщук у листі до свого нового співробітника попереджав: «Едвард Стріха може жити на наших сторінках, але ми самі до твору, що першим буде уміщений, дамо примітку без вихилясів, скромно роз'яснивши та й уже». Таким чином «роз’яснений» Стріха входить в історію української літератури майже фізично, але в іншій іпостасі, оскільки войовничого його духу, як було зазначено вище, до тієї історії самі ж брати-українці вже не допускають.

У побутовому ж пляні «Бюлетень Аванґарду» звітував перед своїми читачами про те, що «белетрист і критик Кость Буревій міняє свою московську квартиру на харківську і з осени працюватиме найближчим робітником в редакції „Аванґарду“».

Влітку 1929-го року К. Буревій опиняється в Харкові. «Одного дня, в трамваї, зустрілися „друзі“ — Семенко і Стріха, — згадувала дочка письменника. — Познайомив їх Валеріян Поліщук. Семенко зняв капелюха з Стріхи й сказав, що той дійсно гарний. Мало не розцілував. Проїхали трамваєм до кінцевої зупинки, а потім повернулися назад до міста. Весь час жартували, згадуючи недавню неприязнь. Більше „друзі“ не зустрічалися».

Отже, саме в Харкові театральне обдарування К. Буревія сягає своїх висот. На початку 1930-их років письменник працює над ревіями «Опортунія» та «Чотири Чемберлени», в постановах яких беруть участь такі уславлені українські мистці, як Лесь Курбас, Гнат Хоткевич, актори Наталя Ужвій, Йосип Гірняк та ін. Ці п’єси, а також буфонада «Овечі сльози», було поставлено в театрі «Березіль» у сезонах 1930—31-го та 1931—32-го років. Зокрема, про постановку «Чотири Чемберлени» дочка письменника згадувала: «П'єса, яку дуже лаяли і критикували, пройшла понад 100 разів. Під час ґастролей театру вагон з декораціями було спалено. Відновити автентичні гуцульські костюми не було можливо. Комсомольський актив театру, на чолі з Макаренком, вирішив створити нову, ура-комуністичну, версію. Ця вистава успіху не мала і пройшла лише кілька разів. Проте, в довідниках про „Чотири Чемберлени“ пишеться, що автор не Кость Буревій, а колектив театру».

На інші роботи К. Буревія періоду 1930-их років, зокрема на тюремні мемуари «Мертві петлі», буфонаду «Овечі сльози», монографію «Драматургія Ромена Роляна» (дисертація, захищена в ГІТІС у 1934 p.), а також спогади Муратової-Пясковської й Сабініна (були вже в друкові) — донедавна утримували авторську монополію КГБ та видавництва, в яких свого часу зникли неопублікованими ці твори.

Отже, попри всю примусовість «українізації» тих років, твори українських мистців зникали, театральні костюми горіли… Горіли й мости за К. Буревієм, разом із тими масками, що їх одягав письменник, переходячи свої мости. Але безжально гострими залишалися його виступи проти тієї сили, що палила Україну — сили, яка знищувала всі думки про самостійність національної культури. Гинули українські школи, Академія наук, література й мистецтво. Гинув і Буревій.

Від 1932-го року К. Буревія не наважується друкувати жадне видання. Тоді й виникають неоковирні Варвара Жукова і Нахтеборенг — псевдоніми, за якими вимушений був ховатися письменник задля якогось там газетярського заробітку. Він розпродує власні речі, серед яких була театральна бібліотека, друга за цінністю з приватних бібліотек в Україні. Було спродано і єдину письменницьку зброю — друкарську машинку. На ті часи серед приречених письменників набувала сили практика вимушеного переховування по рідних та знайомих. Але це вже була агонія. Змінює адреси помешкання також К. Буревій, сподіваючись неминучого арешту.

Взяли його восени 1934-го року в Москві, долучивши до процесу українського центру білоґвардійців-терористів, в якому брали участь ще 34 письменники. «В київській в’язниці наприкінці грудня 1934 чи в січні 1935, Буревій був один із тих, які у відповідь на прочитаний підсудним вирок смерти зірвали всіх присутніх до останнього повстання, — згадував Ю. Лавріненко. — Повстання і бій у судовій залі. Це була моторошна картина безнадійного опору до кінця, прокляття катам, вигуки грядущої розплати, галас, купа тіл. Їх усіх повалили нарешті на підлогу, пов’язали і понесли, як трупи, у смертні камери. Так затих Буревій».

Історія п’єси «Павло Полуботок» К. Буревія не менш трагічна. Написана в 1928-му році, вона підтримала антиросійську фронду Хвильового, потрапивши в опалу разом зі своїм автором. Адже крамольний сюжет драми говорив, що дружба України з Росією історично неможлива. «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!» — вигукує в творі гетьман Полуботок, ув’язнений у Петропавловській фортеці. У 1934-му році К. Буревій був розстріляний. Удову з дочкою виселили з квартири на окраїну Харкова. Валіза з рукописами «ворога народу» був захована і забута. Лише під час німецької окупації 1942-го року дочка розібрала батьківські рукописи, і уривки з «Павла Полуботка» були опубліковані в журналі «Український Засів». Згодом родина письменника виїхала на Захід, і драма Буревія нарешті вийшла друком окремим виданням у Мюнхені 1948-го року, у видавництв «Орлик». До речі, «Орлінський» був один із псевдонімів її автора.

Подальші відомости про свого батька на початку 1990-их подавала дочка письменника, яка разом з матір’ю виїхала до Америки. «Розстріляно Костя Буревія 16 грудня 1934 року, — значила вона в листі до автора сих рядків. — Після убивства Кірова розстріляли 28 українців. Серед них Влизько, Косинка і Фальківський. Все, що мало підпис Костя Буревія, було вилучено з бібліотек, папери — конфісковано. Реабілітації Буревія не було ніколи. Драч помилився».

При цьому малась на увазі помилка у статті про Костя Буревія в 1-му томі «Української літературної енциклопедії», написаної І. Драчем по гарячих «незалежних» слідах. Річ у тому, що ані мажорних нот сумна пісня нашої культури не знала ніколи, ані справжніх облич жадного із своїх катів. Усі знищувачі були виправдані, а знищені отримали удавану «реабілітацію» від уряду. У кращому випадку такі окозамилювальні заходи донині залишаються єдиною відповіддю всім родинам загиблих і, зокрема, тим, хто у далекому зарубіжжі високо тримав бойові українські прапори, під якими загинув свого часу Кость Буревій.

Останній з «Нової Ґенерації»

Разве мог предположить, Что придется долго жить? А. Межиров

…У Франції, як знати, існує «Асоціяція за право гідно померти». Але це у Франції, там тепло! І літературних джентлменів удачі там шанують ще за життя. Натомість український літератор зазвичай позбавлений права на гідній відхід. Згадаймо, як безсоромно, на «державному» рівні й масштабі, за всі часи спекулювали на смерти В. Симоненка, Л. Кисельова, В. Стуса…

Випадок Володимира Гаряїва, який тихо відійшов у вічність у липні 1997-го року, не такий гучний. Рутинний, мовити б, випадок. Камерний. Але від того не менш страшний.

Володимир Гаряїв та Ніна Супруненко. Харків, 1994 рік

Він пішов з життя на 83-му році життя — колишній член леґендарного футуристичного гурту «Нова Ґенерація» (1927—1930), поет і філософ, сучасник М. Хвильового, поплічник М. Семенка. Малопомітний діяч на пізнішому терені занедбаної української літератури.

Мовчазна присутність Гаряїва на всіх мистецьких імпрезах, конференціях і фестивалях «незалежного» часу була потрібна Харкову, як лякмусовий папірець на справжність його літературних ігор періоду 1990-их років, як ґарант на тяглість культурної традиції Семенкового футуризму аж до гурту «Червона Фіра» С. Жадана включно.

В. Гаряїв не дотягнув лише кілька місяців до реалізації найголовнішого проекту свого життя — видання філософської поеми-трактату «Метафізичний реквієм», ілюстрованої харківським художником В. Бондарем, яку творив, починаючи від 1932-го року. Творив, правив і переховував шістдесят років поспіль: впродовж колективізації й терору, репресій та численних «перегинів на місцях», «відлиг», «застоїв» і «перебудов». Навіть уже в часі «незалежности» — продовжував писати: малознаний поет, невизнаний філософ, незнищенний свого часу infant terrible жорстокої епохи, що знав у в обличчя справжніх катів Загірньої комуни.

Портрет В. Гаряїва. Художник В. Бондар. 1999 рік

Наприкінці 1932-го року Гаряїв показував «Метафізичний реквієм» своєму вчителю Михайлю Семенку, і той звернувся до майбутнього голови СПУ Івана Кулика з проханням допомогти видрукувати твір. Але той вимагав радикальної переробки поеми, вказуючи на її «надмірний натуралізм» і «несумісну з нашим часом розгубленість». Тоді Гаряїв звернувся до самого Павла Тичини, якому твір сподобався, він навіть обіцяв надрукувати уривок з поеми в журналі «Червоний Шлях», але далі обіцянок справа не пішла. Трохи згодом цей уривок спробували видрукувати у збірнику молодих харківських поетів Ігор Муратов та Іван Каляник, але цього разу пильна цензура так само не допустила його до друку. Після масових репресій 1937-го року в письменницькому середовищі автор узагалі кинув мріяти про будь-яку можливість опублікувати свою поему. Нарешті, вже після XX-го з’їзду КПРС, а також після першої хвилі реабілітацій 1956-го року, Гаряїв, укотре доповнивши твір новими фрагментами-розмислами щодо мінливої дійсности, спробував ще раз подати його до друку. Але, під час виступу 1960-го року на республіканській філософській конференції, письменник несподівано був звинувачений у ревізіонізмі. У своєму відгуку з трибуни він заявив, що, виголошуючи тезу про те, як «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», лише цитує «Маніфест Комуністичної партії», тож у відхиленні від марксизму звинувачують не його, але автора «Маніфесту». Себто самого Карла Маркса. Звісно, що такого трюїзму партійне начальство Гаряїву не подарувало. Почались переслідування, провокації, про будь-який друк можна було забути.

Таким чином, поема В. Гаряїва «Метафізичний реквієм» не видана по сьогоднішній день. Автор збирався опублікувати її на початку 1990-их років в «Українському Засіві», якщо редактор спершу подасть матеріял на захист М. Семенка. Захист відбувся, поему обережний філософ до друку в журналі так і не подав.

Наймолодший з учасників «Нової Ґенерації», В. Гаряїв, здається, до самого кінця лишався вірний ідеалам свого навчителя Михайля Семенка. Захищав цього славного «футуроруба в лісах української літератури» як за його життя, так і по смерти. Для спростування діяспорного відгуку О. Буревій (яка опублікувала спогад «Про дружбу Стріхи з Семенком» в «Українському Засіві», який натоді редаґував автор сих рядків) влаштував цілу кампанію із залученням дочки поета-футуриста, зацілілих друзів-сучасників, підбурених «нащадків» з «Червоної Фіри». Мовляв, Семенко не бив свою Ужвійку, як ідеться в спогаді…

Завжди підтягнутий, коректний і ґалянтний, при обов’язковій краватці й білому комірці, він — викладач філософії! — ані на мить не втрачав почуття гідности, але не вищости. Здається, до останнього змагав за життя, перейнявшись несподіваною можливістю нарешті видати свій «Метафізичний реквієм», узгоджуючи моменти оформлення з В. Бондарем, мало не щодня буваючи у нього в майстерні у харківському Літературному музеї.

Того спекотного літа 1997-го року він бігав по численних офіційних установах у справі святкування 70-річчя «Нової Ґенерації». Ішлося «усього лише» про ювілейний потяг, який мчав би країною, а поети у ньому пили б вино й гомоніли за літературу. Редаґував свіжоспечені вірші Сергія Жадана. Тягав літературним Харковом зайшлого і похмільного Юрка Андруховича. Затято сперечався з невгнутим автором цих рядків з приводу якогось там вислову у Ж. Дерідди. Словом, був поміж нас і одним з нас.

Загалом у В. Гаряїва, як невтомного організатора й учасника літературного життя в Харкові 1990-их років, хрещеного батька футуристичного гурту «Червона Фіра» (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук), найголовнішим було смертельно конкретне — якість життя, що з далеких двадцятих чітко концентрувалося у нормі «неможливе». Людина, що пережила як народження, так і занепад комунізму, зберігши при цьому у власній творчості несхитний патос гуманізму й щире зацікавлення сучасним буттям — явище під теперішню пору, погодьмося, унікальне.

Суть Гаряївського покликання нині бачиться навіть не в розвитку заповіданих його вчителем М. Семенком футуристичних ідей, що яскраво втілені у «Метафізичному реквіємі». Річ тут зовсім в іншому. Щодо Гаряїва можна було будувати цілу систему координат. Краще відчувати простір і власне місцезнаходження у заповіданому на славну неславу, рахманному слобідському світі.

Існуючи ніби як у паралельному щодо офіційної культури контексті, поет і філософ В. Гаряїв небагато надбав у цьому житті. Список його праць справді невеличкий. Зробила ця людина дуже багато.

Ховали В. Гаряїва усім миром. Лунав Моцартів «Реквієм». Труну з Літературного музею виносили на своїх плечах учасники «Червоної Фіри» на чолі з ІБТ, якого він не любив.

Він любив Хвильового й Андруховича, Жадана й Дериду, Шпенґлера й Андрусяка.

Він визбирував з нашої епохи те, що допомагало йому жити на забутій Богом планеті Футуризм, що в сузір’ї Занедбаного Відродження.

До останнього дня він невтомно накручував у собі ту пружину, акумулюючи енергію колишніх комункультівських звершень.

А потім вона розпрямилася, і Гаряїв відлетів.

Да-да: постійна непостійність

Так, так… Ми нічого не маємо. І літо наше не що інше, як зима, перефарбована на зелений колір.

Г. Гайне

Трагедія українського мистецтва полягає зовсім не в тому, що всі його злети кожного разу нагло обривалися офіціозом. Той самий аванґард, визначивши колосальну чорну діру в цілісності індивідуума ХІХ-го століття, парадоксальним чином розчинився в дрібнобуржуазній стихії, — правдивому підґрунті комуністичного режиму. Так само для радикального революційного аванґарду величезним розчаруванням став той момент, коли з’ясувалось, що нова влада, на яку він покладався, сама по собі схильна до звичайнісінького середньобуржуазного смаку. Окрім мітичного випадку з наданням В. Леніним назви цілому аванґардистському напряму (мовляв, якийсь росіянин — як спогадували европейські метри дадаїзму — сидячи поруч з нами в кав’ярні, притакував собі: «да-да», отож і запозичили), сей неухильний «марксист» і «революціонер» також закидав одному дадаїстові в Цюріху, що «людина повинна намагатися стати такою ж радикальною, як і сама дійсність».

Дніпрельстан змінює обличчя країни. Художник О. Довгаль. 1932 рік

Багато хто з клясиків мистецтвознавства сприймав традицію не за статичну річ, як більшість людей її собі уявляє. Як правило, вона тлумачилась як «змінливий порядок» і «постійна непостійність», себто організм постійно змінюваний допливом нових елементів. Хоч у мистецтві нашої доби немає ані сліду передіснуючого порядку, давні матеріяли і технічні форми впадають у забуття. Свого часу, стомившись творити нове, мистецтво прийшло до логічного фіналу: замовкнути. К. Малевич накреслив свій квадрат, В. Гнєдов видав книжку з чистими сторінками, Д. Кейдж змусив мовчання стати музикою. Дейкують, так розпочався модернізм. Втім, звернення при цьому до основ традиції мало таки неоковирний характер і непередбачувані наслідки. Якщо вже претензії на творення «нового» стали за моветон, залишалося робити мистецтво з «добре забутого старого». Отже, натхнення стало вже ні до чого, натомість у пригоді ставали суцільні цитати. Через це пролетарський мистець не потребував ніякого навчання, втілюючи свою психіку в будь-який матеріял… Достатньо було просто тицьнути пальцем, щоби довколишнє стало за витвір мистецтва. Так народжувався постмодернізм.

Насувається питання: чи традиція справді недоречне поняття в модерному мистецтві? Адже, як стає видно, її було зруйновано цілою низкою «бунтів» — футуризмом, дадаїзмом, сюрреалізмом, експресіонізмом. Усі ті «ізми» були аспектами естетичного нігілізму, і якщо допіру плекали надії на лікувальний час, мовляв, він кінець-кінцем надасть єдности багатогранній різнорідності, то нині стало зрозуміти, що він спромігся лише об’єднати стиль, а не традицію, яка вимагає неуявних для модерного мистця дисципліни, конформізму, покори. Однак мисляча людина, завжди переслідувана страхом потрапити в декадентство, все одно повернеться до пошуків власного відродження у «первісних джерелах», або, як казав Павль Клєє, в «передісторії видимого». Адже обраний стиль за всі часи мав зв’язок з попередніми стилями, віддаючи данину тим останнім: ренесанс — клясицизмові, маньєризм — ренесансові, барокко — також ренесансові, а кубізм — майже всім існуючим стилям. Здається, важливе не те, що стиль цілковито новий, але те, що він інтерпретований з теперішнього погляду. У такий спосіб модерний мистець «відкриває» минуле, як наприклад, примітив — ґотику, романське чи візантійське або орієнтальне мистецтво.

Харків. Площа ім. Дзержинського. Держпром. 1950-ті роки

Той самий соцреалізм 1930-их років нічого зі своєї культури не знищив: всьому знайшлося місце — і богданівським проектам, і ґорьківському романтизмові, і предтечам революційної поезії, і пролетарським поетам, і раппівським доктринам, і аванґардному радикалізмові. Він усе увібрав у себе, перетопивши уламки численних стилів на нову естетичну якість. Отож соцреалізм синтезував «революційну» культуру, ставши в такий спосіб вершиною її радикалізму. Хоч як дивно, але саме на його прикладі вільно простежити значення традиції для модерної культури, будь-яка галузь якої, а мистецтво зокрема, — не існує без обмежень. Це визначально: всього сім нот у музиці, всього два виміри в живопису, всього одна звивина у глядача і т. д. Себто будь-який корисний примус над свободою особистости, яку умовно можна іменувати творчою. Адже без рамок все розчиняється в тій свободі, доходячи до справдешніх оксюморонів: безгучна музика, нерухоме кіно, неврозумлива писемність.

Реакція проти формалізму 1920-их років і пут традиції спричинилася до розкладу прийнятих форм реальности і принесла нову свободу та можливості, які змушують мистця визначити свою власну реальність. Сталося так, що за умов втрати мистецькою реальністю свого тісного зв’язку з об’єктивною дійсністю, свобода і самовистачальність витворились на мірило відваги модерного мистця. З часом це мірило було знівельоване, знову ж таки, хибним розумінням традиції. Якщо мистець з попередніх століть знав, що в будь-якому випадку він не стоїть перед проваллям і пусткою (як модерний мистець), а що на нього чекають вічне життя і радість, — цілком усталені, традиційні поняття, — то у мистців новітньої доби знаходимо часом лише віддзеркалення тривоги, неспокою, розпачу та безнадійности: ілюзія в нього перетворюється на делюзію. Звідси й походить його тлумачення традиції як компоненти сучасної мистецької дійсности, нібито виплеканої попереднім періодом історії.

Палкий теоретик аванґарду Клемент Ґрінберґ під старість відмовився від своїх ранніх (1939-го року) положень про те, що ворогом аванґарду є кіч, у тому числі й соцреалізм. В останньому інтерв’ю він сказав, що «реальна загроза для високої культури походить з боку „середнього смаку“». А це ж і є та лопата, якою зарито собаку мистецької традиції, адже т. з. «хороше мистецтво» за всі часи було чинником якраз руйнівним, гіршим за кіч, особливо кіч ідеологічний і монументальний, яким був соціялістичний реалізм високого періоду. Прикметно, що соцреалізм спіткала та ж сама біда, що й аванґард — обидва напрями були зметені всепоглинаючою хвилею «гарного смаку». Так само монстри соцреалізму після війни 1941—1945-го років потроху спустилися з верховин своїх ідеологічних машинерій у затишні болітця «якісного мистецтва». Таким чином, до тлумачення мистецтва не придаються критерії якости в такому вузькому розумінні — воно займається зовсім іншими речами.

Отже, традиційне «гарне мистецтво», яке було потаємним контраґентом справжнього соцреалізму як великого стилю від 1930-их по 1950-ті роки, не дивлячись на те, що критикувалося за «формалізм», у 1960-их роках вже почало перемагати і врешті-решт залишило від висхіднього стилю лише декоративно-прикладну шкаралущу. Починаючи від 1960-их років, у боротьбі творчих угруповань мова йшла лише про те, хто з носіїв «якісного мистецтва» буде отримувати соцзамовлення. По суті, це стосується майже всього післявоєнного періоду радянського мистецтва: від офіційного до принципово антиспілчанського й підпільного, за невеликим вирахуванням наських концептуалістів та соцартистів, які від 1970-их років розпочали спроби виробляти своє власне мистецтво. Здається, з розумінням такої історії нашого мистецтва можна пояснити й нестримне бажання мистців «дегуманізувати» традицію. Адже дегуманізація й відраза до «живих» форм дійсности зумовлені такою ж самою відразою до традиційної інтерпретації дійсности. Схильність творити «чисте» мистецтво не свідчить про ароґантність, а навпаки являє собою покору. «Мистецтво, що звільнилося від людського патосу, — значив X. Ортеґа-і-Ґассет, — це тільки саме мистецтво без будь-яких інших претензій».

Від АРМУ до ярма

Не знаю, можливо, соціялізм і насправді корисний для техніки — мистецтву він несе смерть.

М. Заболоцький

В епоху клясичного (історичного) аванґарду насправді було багато випадкового. З цих випадковостей, як знати, склався стиль доби. Згодом, вже у радянський період, він був повністю знищений, а трохи пізніше занепав і сам радянський устрій. Приблизно тоді ж завалилися міти радянського часу, серед яких міт про українське радянське мистецтво.

Адже, справді, вже сьогодні, коли за провіщенням Є. Маланюка «над гробом народу хитнувсь кам’яний його хрест», ми бачимо перед собою велике українське мистецтво XX-го століття, але рішуче нерадянське чи антирадянське.

Дівчата з книжкою (Подруги). Художник С. Налепинська-Бойчук. 1927 рік

Не будемо наразі розводитися про нашу мистецьку еміґрацію на кшталт В. Кричевського чи О. Архипенка. Усі вони були фізично відокремлені від більшовицького режиму. Також не станемо повторюватися щодо «внутрішньої» еміґрації А. Горської й О. Заливахи. Навряд чи хтось наважиться назвати їх виключно радянськими мистцями. Натомість пригляньмося ближче до тих витоків, які роз'яснюють картину нашої історії, в якій мистецтво було або «великим», або «радянським», і лише у мріях — «українським».

Уже від самого початку XX-го століття ми стикаємося із суцільним мрійництвом наського мистецького люду щодо національної форми: декаданс, модернізм, символізм, паталогічний В. Єрмілов з В. Поліщуком, біснуватий Д. Бурлюк з К. Малевичем, аванґард, конструктивізм, коломистецька заметіль 1920-их років, усі ці залякані косарєви й мелери, а далі — велика мрія соцреалізму. То зимно, то спекотно, от лишень рівного світла й тепла немає.

З перемогою більшовізму від радянського мистця вимагалося розчинити себе в загальному «гуркоті днів» і перекласти результати побаченого і почутого на полотно. Зрозуміло, що тодішні мистці володіли хистом тонкого світосприйняття. Ясна річ, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі. Втім, не завжди при цьому спрацьовував перший ступінь — розчинення себе у масовому.

При такому зіткненні людина мистецтва слідом за Є. Плужником завше ніяковіла: «Я — людина цивільна. До краю. Цілком. / Літератор. Портфелик… штани з індпошиву». Коли ж що-небудь і виходило з тих намагань свідомих «попутників» зблизитися з новою епохою, то мало це характер здебільшого епізодичний. Остаточне ж рішення «задрав штаны, бежать за комсомолом» виникло у тодішнього «мистецького елементу» з огляду на зовсім інші причини. І якщо намагання багатьох із них увійти до нового життя через співпрацю з режимом буде вільно потрактувати швидше за інтенцію, ніж за дійсний факт, то вже бажання співпасти з «народним» ритмом життя було зовсім не поступкою режимові, а незглибимим родовим прагненням української інтеліґенції.

Михайло Бойчук

Предтечі більшовізму на кшталт Ф. Достоєвського завжди полюбляли ставити питання руба, мовляв, «твар я тремтяча чи право маю?» Зазвичай перепадало й малоросійському братові, чия християнська совісність заступала розум і нашіптувала: «Не маєш, не маєш». І тому радянські інтеліґенти намагалися тремтіти не за страх, а за совість, шукаючи собі пана-гегемона і дивуючи місцеву аристократію, для якої звірятися у власній любови до народу означало любити… самого себе, оскільки обидва ці явища (аристократія і народ) були, хоч як дивно, нероздільні.

Тож саме новоявлені радянські інтеліґенти виростили й оспівали тугу за колективним і соборним у мистецтві. Поети «на весь голос» почали сумувати за «місцем поета в робочім строю», а ліві художники ще напередодні «революції» 1917-го року кинулися зображувати фігури без облич, з кутастою солдатсько-манекенною пластикою, які було важко розрізнити між собою. Не забарилися також ті, хто заповзявся керувати масами, примусивши «попутників» переглянути свої погляди і слідом за тим самим Є. Плужником приречено зітхнути: «І вже тротуар вкривають полки: / Ми, цивільні — колонно! — йдемо за тобою! / Бо це дрібниці — картаті штани, / Кепка моя, пенсне і рими!»

Мабуть, найкраще з усіх розчули гомін часу бойчукісти, спробувавши поєднати його з власними пошуками національного стилю на ґрунті української мистецької традиції. Сам М. Бойчук віддавна заважав системі власною унікальністю та своєрідністю: не розчинювався у масовізмі, завше дбаючи про самоцінність індивіда у, здавалося б, велелюдному дискурсі Українського відродження 1920-их років. Також його учні слідом за вчителем надто точно інтерпретували той «гомін» соціялістичної реальности — достоту так, що радянське саме по собі перетворилося на антирадянське.

Втім, як досить швидко з’ясувалося, тоталітаризмові будь-якого штибу не потрібна реальність. Тоталітаризм потребує містифікації та моделювання дійсности, якими можуть займатися як офіційні спілчанські структури, так і неофіційні на зразок чи то «Білого братства», а чи Реріхівського центру. На зламі 1920—30-их років на лідерські позиції у тому моделюванні зазіхало так зване «пролетарське мистецтво», що розглядало культуру виключно як процес клясової боротьби, що постійно активізується.

Слово «містифікація» одного кореня із словом «містика», хоч означає зовсім інше. Шлях від містифікації до містики в національній культурі торували послідовники М. Бойчука, зокрема І. Падалка та В. Седляр, чиї починання не зводяться лише до їхнього досвіду в мистецтві. Заснування І. Падалкою в Харкові 1925-го року Асоціяції революційного мистецтва України (АРМУ) означало перехід до якісно іншого рівня «національної» культури та підсумування основ її нової цивілізаційної моделі. При цьому передбачалося тісне поєднання «українського» елемента з «европейським», чи пак «проґресивним».

Зрештою, бойчукізм, виступаючи у 1920-их роках за форпост індивідуалізованої та національно забарвленої творчости, в европейському контексті являв собою мистецтво «синтезу» й «пасеїзму» — особливого ставлення до традиції минулого у вигляді україно-візантійського мистецтва, українського мистецтва XVI—XVIII ст. та народного — ставши на боці пошуків «мистецтва для народу», які проходили під згадану пору по всій Европі разом із процесом ширшої індивідуалізації творчости.

Самозрозуміло, що у кожному новому суспільному устрої повинна існувати нова культура, яка й формує засади його майбутнього розвитку. Все «революційне» мистецтво, включно із пошуками бойчукістів, було потрібне режимові, коли творилося «нове життя», і «революційними» гаслами, наче знаменами, майданами, зразковими будівлями та усією розкішшю монументального стилю прикривалася далека від довершености соціялістична реальність. Натомість уже пізніше, а саме під кінець 1920-их років, з’ясувалося, що радянський світ — це світ дуже обмежений у власному виборі форм існування: щось середнє між «гуманізмом» та «фашизмом» сприймалося натоді за взірець проґресу.

Це був світ, де бракувало інформації, де було мало імен та ідей, мало друзів та однодумців. Світ без можливости вибору. Оскільки повна відвертість у спілкуванні неможлива, значить, треба було створити таку мову, в межах якої вільно було б говорити про все, але в умовній формі. І така мистецька мова була створена вже на початку 1930-их років, прибравши вигляду декоруму соціяльного міту про «правду життя», інтерпретувавши її в дусі «єдиної лінії партії». Вже ближче до трагічної розв’язки унікальний індивідуалістичний апарат творця зовсім стає непотрібний, оскільки провідною функцією «мистецтва соціялізму» стає не бойчукістська традиція пізнавати глибину життя, а маніпулювання масовою свідомістю і створення міту про «життя єдиною родиною».

Разом із символічним знищенням леґендарних фресок Червонозаводського театру в Харкові, створених М. Бойчуком, В. Седляром, О. Павленко та І. Падалкою у 1933-му році, було розпочато офіційне згортання будь-яких пошуків на терені «національного» в мистецтві, що їх уособлював у собі бойчукізм. За офіційну мистецьку форму надовго була прийнята «академічна» форма, що цілком відповідало тоталітарній концепції «музейної» держави СРСР. Але ця мова виявилася надто вузька і локальна. Подальше об’єднання всіх творчих об’єднань у Спілку художників України лише підтвердило те, що по відношенню до життя ця мова — суцільний ілюзіоністський шифр, побудований на ідеологічних трафаретах. Після його розв’язання раптом з’ясовуєш, що тут немає ніякого серйозного послання, істинно мистецького прирощення сенсу, а є хіба що бажання сучасного художника висловити найпростіші речі, висловити красиво й майстерно — але не більше того. До чого тут Україна чи українське мистецтво?

Вже сьогодні, з відстані багатьох років по заснуванню Спілки художників, а також на прикладі умов її постання на кістках Розстріляного Відродження, зайвий раз пересвідчуєшся в тому, що в цій тоталітарній за своєю природою спільноті деформація особистости неминуча. На відміну від терору, накинута колективність мислення страшна тим, що вбиває не окремих людей, але достоту всіх — змушуючи фізично зацілілих жертв говорити мовою катів, підігруючи їм в опануванні мистецькою стороною буття тощо.

Прикметно, що створення Спілки художників збіглося з виходом у світ «Короткого курсу ВКП(б)», який повинен був сприйматися за точку відліку в оновленій схемі більшовицької мітології. Для І. Сталіна пропаґанда нової концепції історії російської революції полягала у знищенні, разом зі старими книжками та документами, також їхніх авторів. Для новоутвореної спілки публікація нової офіційної історії комуністичної партії була сигналом до остаточної ґрандіозної чистки, завдяки якій зазнало репресій ціле покоління українських мистців.

Над подальшим періодом розвитку українського радянського мистецтва 1940—60-их років незримо тяжіло прокляття минулих десятиліть. Щось зрозуміти в тогочасній культурі було неможливо без правдивого відтворення її буремних витоків. Тому-то основні засади спілчанської ідеології були покликані не тільки по-своєму інтерпретувати історію українського мистецтва, але перш за все — стати головними постулятами нової віри.

Тож не дивно, що протягом усього радянського часу ми мали викривлений, деформований мистецький процес. Наприклад, майже нічого не було знати про теоретичні розробки на тему аванґарду, як правило, або «зупиненого на скаку», або не ідентифікованого на предмет того, «кому він служить». Лише в 1990-их роках з’ясувалося, що в історії світового мистецтва впевнено, твердо й беззаперечно існував український аванґард, чиї самобутні представники й законодавці «аванґардної» моди — О. Архипенко, К. Малевич, А. Екстер, Д. Бурлюк, В. Татлін, В. Кандинський — донедавна значилися по відомству аванґарду російського, французького, американського, але тільки не українського. По-друге, про своє існування за залізною завісою ватяного офіційного мовчання і, знов-таки, саме в контексті української аванґардної традиції, а не виключно пізнішого соцреалізму, заявлено з розкритих архівів спецхранів, а також просто згорнутих навічно музейних експозицій, про існування таких призабутих корифеїв жанру, як В. Єрмілов, О. Богомазов, А. Петрицький та М. Бойчук. Їхня теоретична спадщина руйнує стереотипи щодо художників-аванґардистів як сліпих інтуїтивістів епохи, здатних лише на епатаж з морквиною в петлиці і ляпас суспільному смаку. «Теоретичні нотатки» О. Архипенка, «Візантинізм» М. Бойчука, «Кубо-футуризм» К. Малевича, «Зміст і форма» В. Кандинського — ось лише мала дещиця з теоретичної спадщини українських мистців. До того ж більшість із них замахується також на святе, а саме — на особливості національного менталітету, якому, як свідчать сухі теоретичні викладки наших аванґардистів, притаманні не лише фолкльорна архаїка салонного зразка.

Паризька школа М. Бойчука. Париж, 1910 рік

К. Леві-Строс якось зазначив, що всі версії міту є рівноправні, не існує кращої і гіршої версії, більш чи менш важливої тощо. Але це не стосується офіційних тоталітарних мітів. Такий міт, возвеличений до рангу об’єднавчої структури в сакральній царині мистецтв, покликаний замінити решту мітів і запобігти появі нових, адже нові міти можуть бути тільки єретичними. Мітові назвою Спілка художників у комуністичному світі було ґарантовано виключність з подовженням її терміну вже за «незалежного» періоду історії України. Себто від часу скасування АРМУ й накинення мистцеві колективістського ярма.

Реалізм з корабля еволюції

Людина то вірить у соціялізм, то ні. Вона в будинку відпочинку: вона вірить, вона у захваті, вона пише маніфест радости; у поїзді зламалася ресора, пасажири набзділи, — вона не вірить, вона озлобляється, і т. д. — і так живе.

А. Платонов

Свого часу теоретик аванґарду К. Ґрінберґ назвав соціялістичний реалізм кічем і казусом у загальній історії модернізму. Цю думку пролонґував і розвинув російський дослідник Б. Ґройс у своїй книжці «Стиль Сталін». Також її підтримала власною розвідкою «Соцреалізм як масова культура» київська дослідниця Т. Гундорова — вже на матеріялі української літературної спадщини, зазначивши, що «романтизм, до якого виявився схильним Олесь Гончар, сприяв закріпленню в його стилістиці соціалістичного кічу». Очевидно, її — як аполоґетку проґресивних методологічних форм у літературознавстві — затяло неігрове ставлення сучасної гуманітарної думки до історії літератури, а саме те, що «в пострадянські 90-ті розпочинається реактуалізація Олеся Гончара як національно свідомого українського письменника… і стає небажаним всяке нагадування про радянськість Гончара і будь-яка спроба поглянути на творчість Олеся Гончара як письменника тоталітарної доби і автора, творчість якого не виходила поза межі офіційного соцреалістичного методу».

Здається, Т. Гундорова зрозуміла, що літературу (зокрема радянського періоду) вкотре чекає те саме, що й завжди чекало на будь-яку клясику — резервація у підручниках, забуття, вимирання. Тож з такого соцреалістичного сміття вона заходжується ліпити свій постструктуралістський коровай у літературознавстві. «Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда», — писала з цього приводу А. Ахматова. «Из какого сора / из какого еще сора / какой же это сор», — дивується сьогодні московський концептуаліст Г. Лукомніков. І тому здолати подібну інерцію неконструктивної щодо спокусливої літспадщини думки може тільки особиста мутація дослідника, а також його особистісний ноконформізм на робочому місці. Так, на боці уявних опонентів Т. Гундорової безперечна логіка і здоровий офіціозний глузд, тоді як на боці самої дослідниці — лише література. Себто гра, як її розуміє сучасний читач.

Утім, читацька думка лише тоді має реальну силу, коли доходить до людей, що мають певну владу. Як, наприклад, до тієї ж Т. Гундорової — завідувачки відділу теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. А як же бути з розвінчувальними писаннями неофіційних О. Бузини, В. Єшкілєва, І. Бондаря-Терещенка? Виявляється, в нетрях офіційної науки для них завжди існували приборкувачі вільної думки. Як, наприклад, Н. Зборовська, котра в теоретичному (!) розділі журналу «Слово і Час» може застосувати такі «наукові» дефініції, як «вульґарна „бузинятина“» і «цинічна „постебнятина“» (з назви збірки поезій «Поsтебня» І. Бондаря-Терещенка). Ось який маємо, мовити б по-пролеткультівськи, повзучий емпіризм. «Сьогодні модно бути в гіршому випадку блазнем Бузиною, а в кращому — циніком Ігорем Бондарем-Терещенком», — розтлумачує згадана дослідниця загальноприйняту громадську позицію. Натомість закликає до чергового лакування дійсности у власній концепції альтернативної авторської «мітології», а не постмодерної «карнавальности». Втім, талант провидця — це міра постання перед черговим богом і не залежить від кількости запропонованих варіянтів співжиття.

Іосиф Сталін і Максим Ґорький. 1931 рік

Загалом ідентифікувати сьогодні позицію Т. Гундорової можна, хіба що послуговуючись хрестоматійними дефініціями середньовічної парадигми в офіційних стосунках. Словом, ідеться про блазенську альтернативу висловлювання щодо вбрання чергового літературного короля. Культурну галузь цієї стратегії, що тягнеться від офіційної ідеології, синкопованої російським концептуалізмом, будучи підсилена пізнішим постструктуралізмом, можемо розгледіти в писаннях таких діяспорних відщепенців, як М. Павлишин, або Г. Грабович. З цього приводу М. Липовецький на світанку кондового постмодернізму значив: «Мова, власне, про те, що блазень, як і письменник-постмодерніст, гостріше, ніж будь-хто, відчуває не лише похапливу ілюзорність офіційних фетишів і завчених в лоск сакральних висловлювань, які багатьом видаються за абсолют, але й драматичну хиткість справжніх абсолютів істини й гармонії». Цілком може бути, що у випадку з обраною Т. Гундоровою тематикою руйнування соцреалістичних гробниць саме подібна дезінтеграція її власного образу (як офіційної дослідниці) призводить до нездоланного образного голоду. І далі вже малоофіційні апологети з апетитом накидаються на динозаврів епохи тоталітаризму. Така некрофілія, в принципі, не дуже стосується згаданої Т. Гундорової, яка останнім часом, покінчивши з мелянхолійним фемінізмом минувшини, із захватом пише про Ж. Дерріду та Є. Пашковського.

Отже, важко наразі виявити справжні причини літературознавчих змін у світоглядній орієнтації. Що й казати про, здавалося б, нещодавнє минуле! Мало хто сьогодні згадає про історичну суперечку «вопрекистов» і «благодаристов» у 1930-их роках щодо питання розглядуваного тут реалізму. «Так-от, як письменник може стати реалістом? — згадував Г. Поспєлов. — В одному випадку він міг стати завдяки своєму світогляду, а в другому випадку він міг стати всупереч своєму світогляду. Ось так, починаючи від Михаїла Сергієвського і по тому Ліфшиця й Лукача, всі вони стверджували, що письменник може стати реалістом і народним письменником всупереч своїм ідеологічним забобонам». Ось наразі, за Т. Гундоровою, нам уже не потрібен Олесь Гончар. А ми гадали, що він — кінець всьому. Себто завершення цілої епохи в літературі, яку ми «втратили»…

Справа в тому, що даний підхід, у якому донедавна переважала «мелянхолійна» тематика наших дослідниць (оскільки писати про далеку клясику було більш безпечно), не передбачає виправданого науковим глуздом підґрунтя. Ні, це зрозуміло, що в дослідницькому світі вважається престижним писати довгий час про друїдів (Л. Українку, Т. Шевченка, О. Кобилянську), а потім перекинутись, скажімо, на рейверів (О. Гончара, Є. Пашковського, Ю. Андруховича). І далі з усіма зупинками. Але там, де немає кінця, не розпізнати й початку, і з біблії, яку хоче створити для нас постмодернізм в особі Т. Гундорової, вилучено першу главу. Нинішній читач, споживаючи подібні дидактичні рекомендації щодо непоживности сьогодні О. Гончара й загалом усього соцреалізму в українській літературі, не розуміє — а чому ж саме цей автор йому не потрібний? І лише з синтетичних першоджерел на кшталт «Словника сучасних цитат» отримує необхідні (?) знання про історичні факти. «Пишіть правду, — лунає звідти голос Головного Критика країни товариша Сталіна, — це й буде соціялістичний реалізм». При цьому йому б ще й довідатися про супровідну думку М. Ґорького, який значив: «Знати, що існують дві правди і що на світі переважає підла й брудна правда минулого, а — на смерть їй — зродилася й росте інша правда. Поза зіткненням, поза боротьбою цих правд не вільно зрозуміти нічого, про це — також знати. Автор непогано бачить правду минулого, але не дуже розуміє, що йому з нею робити?»

Лупцюючи в такий невибагливий спосіб застарілі опудала минувшини, наші дослідники, на перший погляд, ніби як дотримуються вищезгаданої престижної практики власного зростання в науці. «Отже, від головних ознак реалізму, здається, нічого не лишилося», — втішається одіозний Д. Затонський, слідом за цитованим М. Ґорьким поставивши під сумнів такі напрями цієї літературної течії, як життєподібність і соціяльна аналіза. «Чи в мистецтві можливий реалізм?» — нібито наївно питається соцреалістичний корифей нашого літературознавства наприкінці своєї ганебної щодо пам’яти «червоних» поколінь деструкції. Звинувачувати ж його у швидкій ідеологічній переорієнтації, себто у накиданні єдино можливому в УРСР літнапрямку неоковирного «людського обличчя», здається, дарма. «Закінчення сталінської епохи принципово вплинуло й на соцреалізм, — підтверджує А. Окара. — Есхатологічні й „всесвітні“ мотиви заміщуються цілком „земними“ цінностями, соцреалізм від барокково-аванґардистських засобів виразності, характерних для мистецтва 1920-их років, від псевдокласицизму й монументалізму 1930—1950-их рухається в напрямку декадансу I960—1980-их: індивідуалізація стилю пізньорадянського „арта“ означало його „олюднення“, здрібніння, обуржуазнення». При тому йдеться про маленьких гончарів, які поховали великий проект соціялістичного аванґарду, звівши його футуристичну напругу до номенклятурного риштовання свого партійного собору. Революція в літературі й мистецтві закінчилася декадансом, яким визначався нібито «дисидентський» спротив тих же шістдесятників при зовнішньому ідеологічному конформізмі.

Прикметно, як, зокрема, Б. Ґройс з І. Кабаковим так само простежують ґенетичну спадковість даного напряму, вважаючи, що «соціялістичний реалізм продовжує безперервну російську традицію російського століття». Але хіба тільки соцреалізм? Ту ж поступальну функцію, але вже щодо нинішнього постмодернізму, завважує М. Липовецький, мовляв, «середньовічне російське блазнювання, так само, як аналогічний щодо нього античній цинізм, для своїх епох було чимось на кшталт постмодернізму». Спитаймося, а в Україні? «Так, то була імперія. Хоча як подивитися… — носталґує О. Яровий. — Вона тільки те й робила, що гнітила — копійчаним хлібом, безкоштовною медициною, добротною загальнодоступною освітою, мільйонами українських книжок, дармовими квартирами, письменницькою славою…» Зокрема, Н. Зборовська називає таку дезінтеґрацію інакше, розподіляючи новітню літературу в Україні на «карнавальну» (Ю. Андрухович та інші «бубабісти») і «мітологічну» (О. Ульяненко, В. Медвідь, Є. Пашковський). Насправді ж ходить про звичайнісіньку тоталітарну травму психо-соціяльного характеру, коли все нове й невідоме (навіть для літературознавця) нахабно заступає добре знайоме й патріярхальне, з чим ти донедавна дружив по життю (як, наприклад, Н. Зборовська — із вищезгаданими «мітотворчими» авторами з київської «Нової Літератури»). «А що, невже ніхто не розуміє, що геть уся ця філософія викликана не ідеями, а всього лише неконтрольованим круговоротом сексуальних потягів та алькоголю?», — підказує І. Яркевич. «Невротична маячня алькоголіків у рідкісній солідарності зі зголоднілими піхвами лунає загальним постімперським гуком», — констатує А. Шарґунова. Справді, жадної теоретичної новації тут не знаходимо, натомість будь-яка революція — це насамперед теорія в дії, а також підставляння своєї власної нігілістської пропозиції навзамін історичному цілому. Тож пещення персональної травматології з лобіюванням відповідної, знайомої автури не надається до «категоріяльної» методики в літературознавстві.

Подібної думки щодо «мітотворчости» з історико-культурною бородою дотримується також Ю. Тарнавський, вважаючи, що зокрема «шістдесятники використали методи соцреалізму, який краще за все розглядати як викривлений романтизм», і забуваючи згадати про місцезнаходження джерел цього «відкриття» у відомій «парадигмі Чижевського». Але ж будь-яка метода — чи то розподілу на «вопрекистов» і «благодаристов», а чи на «карнавальщиків» і «мітотворців» — це повний синонім до слова «альґоритм» і, отже, так само повно суперечить епітету «творчий». Себто виходить, що в нашім номенклатурнім підсонні все підлягає механістичній періодизації? Якщо за Чижевським художні напрямки чергуються від екстравертного (Ренесанс і клясицизм) до інтровертного (барокко й романтизм), то де ж тут місце для соцреалізму? А тут ще Ґрінберґ, згадаймо, називав його на початку нашої статті казусом у загальній історії модернізму. Хоч якщо зважити на тривалість у часі всіх перерахованих вище напрямів (приблизно по 150 років кожен), — то й модернізм не дуже витримує хронологічної критики… До того ж, як значить О. Джумайло, вже «модернізм стикається з необхідністю визнати спірний характер будь-яких уявлень про реальність». То що ж тоді казати про реалізм, тим паче соціялістичний?

Очевидно, і модерн з аванґардом, і соцреалізм з Гончаром були зметені з часом політкоректною хвилею «гарного ставлення до коней» в історії літератури. Пильна увага до корифеїв минулого, а також скидання їх у такий «уважливий» спосіб з корабля Еволюції виявляються на сьогодні більш дієвими та руйнівними за кіч, яким був для мистецтва соціялістичний реалізм високого періоду. Монстрів соцреалізму нині намагаються на постструктуральний копил перевести до затишного болітця якісної, чи пак масової культури, чим вони нібито й були в уявленні свого колишнього начальства і, відповідно, читача. Але до справжнього мистецтва навряд чи пасує критерій якости й тим паче масовости у подібному значенні цих слів — воно займається зовсім іншими речами. І від будь-якого висхіднього стилю у тій чи іншій національній спадщині наші позачасові розумування залишають хіба що лунку формалістичну шкаралущу. Такі речі в літературознавстві неуникненні, і мова всього лише про те, до якого тому історії вони з часом потраплять і в якій літературній шерензі стоятимуть на своєму бойовому посту.

Перед іспитом (Студентка). Художник С. Налепинська-Бойчук. 1928 рік

Частина 7 СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА 1930-ИХ РОКІВ

Правда про кривду

Чуткам про голод, про число голодуючих я все-таки не вірив. Вирішив перевірити ці чутки шляхом особистого ознайомлення зі станом сільського господарства в районі, знаному мені з дитинства.

М. Куліш

Останнім часом пам’ять про голодомор 1932—1933 pp. в Україні поволі згасає, зм’якшується, окультурюється, переводиться в суто «державний» регістр офіційного затвердження в якості голокосту, невизнаного, тим не менш, світовою спільнотою. Амплітуда цієї пам’яти надто широка, хоч результат коливань мінімальний: заперечити, замовчати, не акцентувати на нещодавній політиці й практиці тоталітарного режиму. Так, штучно створений нею ж голодомор не визнавала радянська система, і лише у 2003 році його признала за акт ґеноциду проти українського народу система нова, «незалежна» й правдолюбна. Нарешті, вже сьогодні безпосередня замовниця «чорних жнив», демократична Росія відмовляється вважати голод в Україні за справу рук своїх історичних… Куди ж, спитаймося, бідному християнинові подітися? Кому викласти святу правду про найчорнішу кривду свого селянського буття?

Станіслав Косіор

Звісно, офіційних свідчень тієї доби про голодомор історія нам не залишила. Якщо й були, то у полові історичних канцеляризмів на кшталт «темпи колективізації», «розкуркулення» та «перегини на місцях» чорні зернятка «голоду», «людожерства» й «смерти», висіяні на поталу «дружби народів», розлетілися всепрощенною непам’яттю. Ось чому «живі» свідчення зацілілих очевидців важливіші для осягнення справжніх причин трагедії, якої зазнала Україна в 1932—33-их роках і, зокрема, «столична» Харківщина.

По-перше, чому саме Харківщина? Мабуть, тому, що саме на цій «зразково-показовій» території, до якої входили Харківська, Полтавська й Сумська області й де проживала п’ята частина населення УРСР, Москві було зручно запроваджувати методи терору проти селян України. Себто голодом вчити селян «уму-розуму», як цинічно заявляв тодішній генсек ЦК КП(б)У C. Косіор. У результаті «заходів до посилення хлібозаготівель» утрати столичної на той час Харківщини склали 2 млн. осіб, тобто від голоду помер кожен третій мешканець села.

По-друге, чи саме хліба, а не втішливого видовища бажала собі партійно-державна Москва? Насправді ж голод був обраний нею головним інструментом для втілення диявольського пляну упокорення українців. Під виглядом «боротьби з куркульством» ламався сільський хребет нації, яка довірилась була російському сусідові щодо власного права на свободу волевиявлення. У такий спосіб організовано відбувалась денаціоналізація суспільства, оскільки спорожнілі села масово заселялись переселенцями з Росії та Білорусії, за що дбав Всесоюзний переселенський комітет, створений в 1930-их роках при Раднаркомі СРСР.

Про жахливі «складові» упокорення голодом свого часу свідчили очевидці. Звичайно ж, їхнє слово важить небагато супроти пізніших офіційних постанов, відмов та заперечень. Що казати, коли навіть на спеціяльному засіданні Верховної Ради України зауважувалось лише, як «розглянувши питання про голодомор, ми виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок», себто, по суті, вмили руки. Натомість у чорній книзі народної пам’яти, обрамленій зазвичай сухими науковими додатками, маємо констатацію фактів, де «напівживі самі повзли на цвинтар», «опухлих скидали під паркани», де «пригощали м’ясом подружки», а «сестру забили людоїди». Вмитися після цього можна хіба що кривавими слізьми відчаю.

Страх у задзеркаллі

Вираз усього світу — перехняблений. Вухом замість рота. Ги над щетиною зворохобилось. Жах пішов.

Д. Хармс

З уваги на присутність у подальшому «революціонному» процесі інфантильного декадентства як предтечі більшовицького комункульту, варто зазначити, що далеко не «Марсельєза», перекладена в імперських колоніях Христею Алчевською та іншими малоросами-европейцями, зворохобила душі й скуйовдила думки тодішніх романтиків. Не «Марсельєза», але «мітральєза» вразила їх ніжні серця. «Тоді ж стало знати про кулемет, який вперше застосували японці, що називався мітральєза», — значить Ю. Олєша, і ця новина часу російсько-японської війни 1905-го року не вплинула хіба що на безсердечних різночинців, які могли народити не романтичну казку, а лише Сталіна. Натомість воєнно-морська романтика за всі часи живила середовище майбутніх ліриків пролеткульту. «Я був сином акцизного чиновника, й родина наша була дрібнобуржуазна, тож заколот на броненосці „Потьомкін“ сприймався мною як щось абсолютно жахливе», — свідчив Ю. Олєша, хоча з дитинства захоплювався романтикою морських пригод, яку натоді оспівував «білогвардійський» поет-акмеїст Н. Гумільов у поезії «Капітани» (1910): «Или бунт на борту обнаружив, / Из-за пояса рвет пистолет, / Так, что сыпется золото с кружев, / С розоватых брабантских манжет». Або вже пізніше, у 1930-их, вимріював А. Вертинський на пароплаві «Теофіл Готьє» у Середземному морі: «Я знаю, Джимми, Вы б хотели быть пиратом, / Но в наше время это невозможно. / Вам хочется командовать фрегатом, / Носить ботфорупы, плащ, кольцо с агатом, / Вам жизни хочется отважной и тревожной».

В Україні обережним відголосом цього «відродження» флібустьєрської вольниці у 1920-их лунала творчість Ю. Яновського, М. Йогансена, О. Влизька. Що й казати, коли самі поети-декаденти 1910-их років були обережні, лякливі й непевні щодо історичних катаклізмів свого часу. Усі пертурбації на світанку нового XX-го століття сприймалися ними здебільшого крізь призму непорушного державного ладу, родинного маєстату, затишку, а також цілком зрозумілого панського егоїзму. «Ввечері їздив до Петерґофу, був зі своїми, затишно. Добрі вістки з війни, — нотував поет А. Блок у щоденнику 1914-го року. — Бомбардують комерційні порти. Я знову п'яний». Згодом ця «захисна» реакція інфантильного організму, що нею, як вважають біографи А. Блока, поет рятувався від тривожних чуток і «незручних» для психіки подій, перетворилась на «цинічну», як дейкували, рису його характеру. Мовляв, почувши про революцію, А. Блок одразу ж подався додому спати. От лишень при цьому не уточнюється, що перед тим він, як завжди, напився.

Прочунявши з «революційного» запою і захвату, декаденти всіх мастей прославляли і славословили «народний» бунт в надії, що не будуть ним знищені на пню. Але «революційна» історія без їхньої сумнівної допомоги формувала власні леґенди й міти, оскільки так уже влаштована людська пам'ять, що будь-яка історична подія на кшталт чи то повстання на броненосці «Потьомкін», а чи на крейсері «Очаков» у пізніших казках і переказах опливає підталим морозивом сюжетів, редаґованих радянським аґіпропом в численних «революційних» апокрифах. Чию «рятівну комбінацію тут-таки, на місці довелося розвинути, доповнити побутовими деталями й новими подробицями повстання моряків у 1905 році, що вислизнули від Істпарту», як це зробили в романі «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова ледь не викриті авантюристи — «діти лейтенанта Шмідта» — в особі Остапа Бендера і Шури Балаганова, які випадково зустрілися в кабінеті голови провінційного виконкому. При цьому Балаганов «доволі пристойно, хоча монотонно, переказав зміст масової брошури „Заколот на „Очакові“», а молочний «брат» Бендер «прикрашав його сухий виклад деталями настільки живописними, що голова, який почав було вже заспокоюватись, знову нашорошив вуха».

Відтак у перші ж місяці після Жовтневого перевороту більшовиків стали створюватися зовсім нові умови для побутування «нової» літератури. Страх більшовицького терору впливав на неї цілком «творчо», заповідаючи нові теми, сюжетику, жанр, вибір і становище героїв, мову й т. ін. Зрозуміло, що це виховувало також письменника нового типу, в тому числі зі старих кадрів. «Виснажений останнім зусиллям Синицький відкинувся на спинку стільця й заплющив очі, — знову згадується при цьому „Золоте теля“. — Йому було вже сімдесят років. П'ятдесят з них він складав ребуси, шаради, загадкові картинки й шарадоїди. Але ніколи ще поважному ребуснику не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був невігласом у політиці, молоді конкуренти легко його перемагали. Вони приносили до редакції задачі з такою чудовою ідеологічною установкою, що старий, читаючи, заздрісно плакав. Годі було й гнатися за такою, наприклад, задачею: „На трьох станціях Воробйове, Грачове та Дроздове була рівна кількість службовців. На станції Дроздове було комсомольців у шість разів менше, ніж на двох інших, разом узятих, а на станції Воробйове партійців було на 12 осіб більше, ніж на станції Грачове. Але на цій останній безпартійних було на 6 осіб більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був там партійний та комсомольський прошарок?“»

Скринник. Художник Б. Кустодієв. 1918 рік

Таким чином, за умови величезного соціяльного, а незабаром і просто політичного тиску література шукала можливости вижити, рятуючись від страху новизни і руху, рятуючись від ідеологічного зчавлювання. Але іноді соціяльний прес змінював профіль і силу тиску, і тоді виступаючі його частини давили до кінця, до знищення, натомість інші мали прозурки і западини, куди вільно було сховатися. Пошуки таких соціяльних ніш вимагали від літератури підвищеної і безперестанної енергії. Хтось рятувався, тікаючи в перекладацтво, як В. Свідзінський, але багато хто, вписуючись у пролеткультівський канон, застигав без руху, творячи виключно «радянське», відтворене багато разів у тому самому вигляді колись романтичного «морозива», скам’янілого на фекалії соцреалізму.

Осип Мандельштам і Рюрік Івнєв. Харків, 1919 рік

Щодо природи страху в 1920—30-их роках найбільше теоретизував оберіут Леонід Ліпавський. Опальний автор, відрахований з університету за небажання засудити свого вчителя, висланого з Росії в 1922 р. філософа М. Лоського і звільнений з Держвидаву за дружбу з Даниїлом Хармсом та іншими веселими неформалами з літературного братства ОБЕРІУ (Об’єднання реального мистецтва). Палкий клясифікатор усього «нерадянського» у жахливо радянському житті 1930-их років: любови, ненависти, страху та інших ідеологічно несерйозних явищ. Нарешті, просто несхожий на типового громадянина своєї країни творчий індивід. «Існувати, — був переконаний Л. Ліпавський, — це означає просто відрізнятися».

Чим же чудова теоретична спадщина Л. Ліпавського, яка лише нещодавно вийшла до нас з пітьми часу й мороку спецхранів? Напевно тим, що в ній уперше запропонована інтерпретація теорії відносности Айнштайна на прикладі повсякденних стосунків: речей, предметів, явищ і якостей. І все це в контексті тоталітарного абсурду 1930-их років. Адже в той час, коли автор досліджував природу страху, радянські люди мірялись п’ятирічкою, повертали ріки назад і були з небом на «ти». І тільки такі от прозорливі відщепенці, якими здавалися офіціозу Л. Ліпавський та його весела компанія «чинарів» з ОБЕРІУ, поділяли ґрандіозні здійснення країни на особисті переживання суто приватної особи. Хіба ж не страшно? Хіба ж не злочин щодо пляну ГОЕЛРО, НЕПу чи ж побудови соціялізму в одній, окремо узятій країні?

Що ж до вражаючих абревіатур та їх «живого» наповнення, то загалом до ОБЕРІУ — літературно-театрального гурта, що існував у Ленінграді від 1927-го до початку 1930-их років — належали К. Вагінов, А. Введенський, Д. Хармс, Н. Заболоцький, І. Бахтерєв, Ю. Владіміров, Б. Левін, а також долучалися поет Н. Олєйніков, філософи Я. Друскін і Л. Ліпавський. Оберіути називали себе ще «чинарями», переосмислюючи вислів «духовний чин». Так, Д. Хармс звався «чинарь-взиральник», а Введенський — «чинарь-авторитет нісенітниці».

Утім, Л. Ліпавський усього лише тлумачив людині її власні утробні страхи. Наприклад, чому танк своїм виглядом розганяє цілі полки вояків? Насправді все дуже просто! Через те, що танк має гусеничну передачу, він скидається на гігантського черв’яка, гусінь або змію. Адже людський страх живе в павуку, спруті, крабі, таргані і сколопендрі. І тому в основі страху, як стверджує А. Ліпавський, лежить огида. Здавалося б, наполягає філософ, воно не викликано нічим практичним, воно суто естетичне, але ж історія нас вчить, що насправді це не зовсім так.

Так, Л. Ліпавський не обговорює загальновідомі радянські реалії сталінських часів, виходячи за межі звичайного здорового глузду. Але уникнути віянь часу, його страшних насущних проблем не міг навіть опозиційний мислитель. Власне, його відхід у відсторонений стан думки і викликаний критичним (огидним) ставленням до життя, його щоденних страхів і сумнівів тощо. «Власть отвратительна, как руки брадобрея», — писав з цього приводу О. Мандельштам.

Або ось, за Л. Ліпавським, боїться, скажімо, людина безформного життя, себто життя огидної порожнечі, і це має в 1930-их роках життєве підґрунтя! «По губам меня помажет пустота, — журився О. Мандельштам, — Строгий кукиш мне покажет нищета». Чи ж бо в «Поясненні часу» філософ-оберіут уточнює: час (приватний, світовий, повсякденний) — це почуття відчужености від щоденних подій. «Пора вам знать: я тоже современник», — роз’ясняв цитований вище поет феномен несприйняття й водночас співчуття щодо «ґрандіозних» радянських звершень. «Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой», — мріяв він про це в «колективістських» 1930-их.

Утім, Л. Ліпавський прозрівав більш глибинний сенс казенного сталінського часу. Наприклад, він пояснював мистецтво як ієрархію ритмів, а світ узагалі — як систему філософських аберацій, але щодо повсякденного, «живого» життя індивіда його віра по-християнському непохитна. «Ніхто ніколи не жив ані для себе, ані для інших, а всі жили для трепету», — вважав він, і це, погодьмося, цілком у дусі С. К’єркеґора з його трактатом «Страх і трепет», який натоді ще не перекладався в СРСР. Тому не дивно, що за життя любов для Л. Ліпавського «притягальна, священна, жахлива, кумедна, жалюгідна й огидна одночасно» («Про тілесне сполучення»), слова живуть самостійним життям, а сни він бачить кошмарні, або спізнюючись у них на потяг, або пестячи в ліжку андрогіна, або в звіті за відрядження вказуючи через неуважність замість «в Дєтіздат» вульґарне «в Дєтізад» («Сни»).

А ще, виявляється, Л. Ліпавський навіщось колекціонував стенограми задушевних бесід, які провадив з друзями протягом 1933—1934-их років. У них балагурять, будучи напідпитку, письменники Д. Хармс і А. Введенський, Н. Олєйніков і Н. Заболоцький, філософ-музикознавець Я. Друскін і сам Л. Ліпавський із дружиною. Крім балачок про природу чисел, слів та інших філософських матерій, друзі пліткують про власне «живе» життя, що минало аж ніяк не в страху й трепеті. Отже, розводились про картярські перемоги А. Введенського, негаразди Л. Ліпавського з жінками, радощі відвідування Я. Друскіним вбиральні, пообідню відрижку Н. Заболоцького і жінок, спокушених Н. Олєйніковим, а також про веселу канарку Д. Хармса, яку він годував власними глистами. А як ви хотіли? «Папа Римський приглянувся до нас і лагідно мовив: — Світова література завжди робиться жадібними покидьками, маніяками, слизом, падлюками й збоченцями», — свідчить сьогодні В. Єрофєєв, а тогочасний критик В. Полонський підтверджував: «Огидна публіка — письменники. Рвацькі, міщанські настрої переважають. Вони хочуть жити не тільки „ситно“, але жадають комфорту. У країні, що будує соціялізм, де робітнича кляса в жахливих умовах, надриваючись щосили, не покладаючи рук, працює — ударництво, соцзмагання, — ця публіка буквально рве з неї останнє, щоб обставити квартиру, щоб купатися в достатку, щоб відкладати „на чорний день“. При цьому вони роблять вигляд, що страшенно віддані його, робітника, інтересам. Але ж пишуть вони не для нього: робітник їх читає мало. Що дає їхня творчість? Переспіви або підробку. Вони зовсім не заражені соцбудівництвом, як хочуть показати на словах. Вони заражені рвацтвом. Вони одержимі міщанським духом видобування».

Терор у Задзеркаллі

Унікальний парадокс ленінізму полягає в тому, що ці матеріялісти знайшли можливість витратити життя мільйонів реальних людей для блага гіпотетичних мільйонів, які коли-небудь будуть щасливі.

В. Набоков

Вождь пролетаріяту В. Ленін називав патос революційного терору прекрасним, так само натхненно закликаючи до жорстких репресій проти ворогів більшовізму. При цьому особливо наголошував на духівництві, хоча саме іконописний портрет був створений з Леніна поколіннями пролеткультівських літописців. В одному з них, наприклад, Ілліч на полюванні не вистрілив у лисицю. Мовляв, гарна. Натомість людський матеріял не викликав співчуття, що, до речі, з часом витворилось на уніфіковану ознаку «революційної» епохи. Отже, за цією властивістю часу, деякі категорії людей можна й треба було поголовно винищувати, це виглядало цілком природно й було сприйнято практично всіма. І булґаківський професор мимохідь цікавиться, чи не можна розстріляти журналістів, що перебрехали зміст його відкриття. І Ціолковський, як знати, пропонував знищити всіх нещасливих, щоб на Землі залишилися тільки щасливі. З часом репресії ставали явищем буденним, всюдисущим, навіть оспіваним у міському фолкльорі разом з іншими «революційними» ознаками «нового» життя. «Чи знаєте ви, що таке терор? — по-гоголівськи питався Ю. Олєша. — Це значно цікавіше за українську ніч! Терор — це величезний ніс, що визирає з-за рогу. Потім цей ніс висить у небі, освітлюваний прожекторами, а буває також, що цей ніс називається Днем поезії. Іноді, щоправда, його називають Костянтин Федін, що заперечують ті, хто називає цей ніс Яковом Даниловичем або Алєксєєм Сурковим».

Одеський клясик мав слушність. Справді, так само, як «номенклятурні» самогубства в 1920—30-их були нерозривно пов’язані з пиятикою і бенкетуванням, політичні арешти цього часу відбувалися за буденною, наперед визначеною і відомою обивателю схемою. «Одягайсь на розстріл — крикнув хтось і постукав у двері», — значив П. Тичина у збірці «Замість сонетів і октав». Словом, «ворогів народу» забирали зазвичай «тепленькими», себто вночі, роздягнутими, заскоченими за любовними міщанськими утіхами. Щоби страх спрацював на контрасті родинного затишку й майбутньої невідомости, як це було у випадку чи то з реального життя, описаного шляхетною І. Голіциною, а чи в оповіданні «Перешкода» радянського письменника-оберіута Д. Хармса:

«— У мене дуже товсті ноги, — сказала Ірина. — А в стегнах я дуже широка.

— Покажіть, — сказав Пронін.

— Не можна, — сказала Ірина, — я без панталон.

Пронін став перед нею навколішки. Ірина сказала:

— Навіщо ви стали навколішки?

Пронін поцілував її ногу трохи вище панчохи й сказав:

— Ось навіщо.

Ірина сказала:

— Навіщо ви задираєте мою спідницю ще вище. Я ж вам сказала, що я без панталон.

Але Пронін усе-таки задер її спідницю і сказав:

— Нічого, нічого.

— Себто як це так, нічого? — сказала Ірина. Але тут у двері хтось постукав.

Ірина швидко обсмикнула свою спідницю, а Пронін підвівся з підлоги й підійшов до вікна».

Щоправда, в реальності при арешті не стукали в двері, але ситуація при цьому була не менш «еротична». «У ніч з 3 на 4 вересня 1923 року я була заарештована й посаджена в тюрму ГПУ на Луб’янці, — значить І. Голіцина. — Було таке. Вже поночі загрюкали в двері з чорного ходу. Хтось відчинив, і увійшли троє чи четверо співробітників ГПУ. Навіть не постукавши, вони вдерлися в нашу кімнату, першу по коридору, якраз у той момент, коли я почала роздягатися. На клаптику паперу, який один з них тримав у руці, було написано моє прізвище».

Натомість Д. Хармс «уточнює»:

«Ірина відчинила двері, й до кімнати увійшов чоловік у чорному пальті й високих чоботях. За ним увійшли двоє військових, нижчих чинів, з ґвинтівками в руках, і за ними увійшов двірник. Нижчі чини стали біля дверей, а чоловік у чорному пальті підійшов до Ірини Мазер і сказав:

— Ваше прізвище?

— Мазер, — сказала Ірина.

— Ваше прізвище? — запитав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Проніна.

Пронін сказав:

— Моє прізвище Пронін.

— Ви маєте зброю? — запитав чоловік у чорному пальті.

— Ні, — сказав Пронін.

— Сядьте сюди, — сказав чоловік у чорному пальті, вказуючи Проніну на стілець.

Пронін сів.

— А ви, — сказав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Ірини, — одягніть ваше пальто. Вам доведеться з нами проїхати.

— Навіщо? — спитала Ірина. Чоловік у чорному пальті не відповів.

— Мені треба перевдягнутися, — сказала Ірина.

— Ні, — сказав чоловік у чорному пальті.

— Але мені треба дещо на себе одягти, — сказала Ірина.

— Ні, — сказав чоловік у чорному пальті. Ірина мовчки вдягле свою шубку.

— Прощайте, — сказала вона Проніну.

Розмови заборонені, — сказав чоловік у чорному пальті».

Справді, будь-які розмови, і зокрема щодо природи терору й пов’язаного з ним страху й огиди, були заборонені в реальному житті, але, як було проілюстровано вище, «живе» життя просотувалося в літературу. «Світ, очевидно, влаштований так, що суть його в будь-якому його шматочку, — гукав Л. Ліпавський до безстрашних нащадків. — Я заглибився і побачив, що це так, тож зрозумійте також ви».

Фраґмент розпису комсомольського клюбу на Подолі у Києві. Художник З. Толкачов. 1921 рік

Що ж до нащадків, то вже сьогодні про терор 1930-их років, зокрема, С. Білокінь значить: «Хіба НКВД не знало про існування Леся Курбаса чи Миколи Куліша і хіба ставилося до них із симпатією? Ці люди були надто відомі, щоб заховатись, а ідеали їх були аж надто виразні. Головне тут те, що це не були ідеали енкаведистів, і з цього треба виходити. Українські мистці, священики, інженери належали до одного світу, а чекісти — зовсім до іншого, йому не гомогенного. Це й був результат ідеологічної, політичної сегрегації в цій країні».

З приводу цього варто пригадати, як на початку 1990-их років розгубленою «незалежницькими» процесами владою ще дозволялося називати, до якого «зовсім іншого», себто неукраїнського світу, належали як чільні, так і більшість рядових співробітників НКВД. Натоді чітко вказувалось на «жидівське» походження радянської влади та її каральних органів, на суцільну інвазію «жидів» у «пролетарських» урядах тощо. Так само рясно публікувались списки із справжніми, «жидівськими», прізвищами більшовицьких партійних лідерів, командармів, слідчих ЧК-НКВД і т. д., із зазначенням того, що цілі радянські уряди складалися з представників цього «іншого», як обережно значить С. Білокінь, світу.

По мірі впровадження політичної «незалежности» у щоденне, наукове та просвітницьке життя, згадані акценти й тенденції до висвітлення історичної правди щодо жидівського походження «начальства» в СРСР, а також в ЧК—НКВД—КҐБ потроху зникали з широкого культурного обігу. Натомість із точністю до навпаки, і з таким самим «історичним» азартом, нині звинувачуються українці, які в період Другої світової війни брали участь у збройному протистоянні СРСР на боці Німеччини, чи то перебуваючи у складі військ Вермахту, а чи відроджуючи національне життя на звільнених з-під більшовиків території. Сьогодні ці звинувачення претендують на «офіційну» позицію, яку нав’язують «незалежній» владі «сіоністські» видання на кшталт «Столичных новостей». От лишень з культурного обрію, як допіру питання з «жидівським» походженням апарату НКВД, ці звинувачення чомусь не зникають, а вільно транслюються на не менш широкий, аніж на світанку «незалежности», загал.

Також з приводу того, що, як значить С. Білокінь, в СРСР в основі клясового поділу «лежала сегрегація (лат. segregatio — відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних», варто буде запропонувати питомішу модель «клясифікації», яка споконвіку діє в суспільстві. Отже, до історії 1920—30-их років добре надається згадка про заборонену в СРСР (ще за часів пролеткульту) науку євгеніку, що, як знати, вивчає і розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, удосконалення його природи, розглядає закони спадковости здоров’я та обдарування тощо. Звісно, займатися цим життєтворчим ділом за часів мертвотного соцреалізму можна було лише в контексті вирощення ідеологічного гомункулюса в культурі. Натомість масове мистецтво тоталітарного доби сповідувало й вимагало від своїх творців простіших методів досягнення пролетарської ясности в голові. Себто без жадних історичних відступів вглиб спадкових форм «буржуйського» формалізму, аванґардизму чи ще яких опортуністичних впливів західнього мистецтва. Саме простота була набутком окультурених мас, а історизм офіціозу виступав ніби як проти проґресу.

Христя і заляканий народ

Я знаю, Джимми, если б были Вы пиратом, Вы б их повесили однажды на рассвете На первой мачте Вашего фрегата… Но вот звонок, и Вас зовут куда-то… Прощайте, Джимми, — сказок нет на свете! А. Вертинский

Утім, страхи — страхами, але миролюбні аванси, що їх надавала нова влада своїм «попутникам», треба було відробляти, тож року 1925-го Державним видавництвом України, зокрема, X. Алчевській було доручено перекласти мемуари Л. Мішель про Паризьку комуну. Трохи згодом, знову захопившись чаром чужорідного темпераменту, X. Алчевська навіть написала драматичну поему «Люїза Мішель». Рецензентка поеми, невгнута товаришка Ряппо, зазначила, що «в цій поемі є Люїза, але нема пролетаріяту». «Не дивно, — відгукнулась авторка, — бо я була захоплена лиш індивідуальністю своєї героїні, крім того, життя не наближало мене ніколи до ширших робітничих мас». Але минулося, бо на той час більшовики ще не відкидали письменників, які хоч трохи визнавали їхню владу.

Нові шляхи, на яких перебувала X. Алчевська вже від початку 1920-их років, дозволяють висвітлити ще один «променистий атом» у «великому ході речей» на кшталт вищезгаданої А. Мішель, який торував саме такі шляхи у тогочасній літературі. Це був Гнат Михайличенко, котрий свого часу відвідував домашній гурток української громади на квартирі Алчевських, а вже на початку 1920-их виявився теоретиком «пролетарського мистецтва». З його доповіді «Пролетарське мистецтво» на т. зв. «Всеукрліткомі» 1919-го року вільно було довідатись, що «старе, буржуазне мистецтво, зокрема поезія, було мистецтвом байдикування, празности, мистецтвом святкової лінії». Таким чином, незважаючи на те, що ці тези не були за офіційний документ, творчости «попутників» було надано належну оцінку й заявлено, що «загальний тон буде завдавати пролетаріят, примусивши працювати в цьому напрямі всіх останніх».

Анрі Барбюс і Пьотр Іонович Баранов. 1928 рік

З огляду ж на те, що «головний споживач у мистецтві», себто пролетаріят, ще не мав жадного уявлення про свої власні форми в літературі, крім зазвичай революційности її змісту, було вирішено «перший період творення пролетарського мистецтва» формувати шляхом наслідування форм старих.

Отже, наївно довірившись ліберальним постановам ЦК ВКП(б) щодо «тактовного й обережного ставлення» до «попутників» та «засудження „компихи“ пролетарських письменників», X. Алчевська відкриває для себе новий період творчого життя — період соціяльного замовлення. «Схотілося мені вперше більше ніколи нічого в літературі не писати безвідносно до мас і виключно до себе. Забаглося в темах своїх змахнути ширше й поважніше своїм крилом», — бадьорилася з цього приводу поетка, намагаючись увійти в «нове життя» власними оповіданнями «Килина», «В Аджаристані (тип юного комісара з Баку)», «На гапонця», «Соціяльна рівність».

Також варто згадати черговий факт з тодішнього життя поетки, який, за її словами, «дуже сильно вплинув на напрям думок і писань», посприявши подальшому «вживанню» в соціяльне середовище. Це було виголошення Анрі Барбюсом промови «Про цілі й напрямки літератури», що відбулося восени 1927-го року в харківському Будинку Блакитного. Мовилось, отже, про те, що «обов'язком чесного супроти мас літератора є не працювати над самим тільки літературним „триндиканням“ для вироблення форми або для розваги себе й інших, а в підпорядкуванні своїх творів великим всесвітнім законам руху, страждання боротьби і поступу». Чи треба це було «попутникам»? Чи співпадало з їхнім, аж ніяк не «революційним» світоглядом? Часу на розмірковування над цим нова влада не залишала. «Отак часом трапляється в житті несподівано еволюціонувати не в той бік, куди йшла раніше», — підсумовувала X. Алчевська свій творчий доробок.

З часом не лише її творчість, але й сама Христя Алчевська виявилась непотрібна новій владі. «Для тієї літературної молоді, що боролась в боях громадянської війни, я, звичайно, могла б видатись лише тим, чим є стара сова для повної життя пташини…», — сумно визнавала поетка. Що ж до «патріотизму» або «народности», то ці форми колишньої «любови» поступово відмирали, набираючи вигляду пролетарської ненависти до ворогів. «Тобі, заляканий народе, / оцей присвячую я спів», — прозрівала поетка природу будь-яких «національних» почуттів.

Відповідь офіційної партійної критики не забарилась. У 1923-му році глузливий фейлетоніст з «Вістей» називає X. Алчевську «крокодилицею від поезії». Також одна з одіозний згадок про її творчість містилась у бібліографічному довіднику А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури», виданому 1928-го року, в якому, зокрема, зазначалось «Від 1916-го року X. Алчевська майже замовкла. За весь час надрукувала кілька віршів у „Червоному Шляху“. Займається педагогічною діяльністю». Як бачимо, «революційний» період творчости поетки не брався до уваги. Нарешті, року 1929-го у зверненні до високого літературного начальства в особі С. Пилипенка знетямлена Алчевська вже сама, зрозумівши приреченість власного «Вибраного», вигукує з жахом: «Нечувана річ трапилась мені з моїми творами і 25-літньою працею моєю на терені поезії. Роки напруженого літературного життя — цей безкорисливий дар рідному народові — видалися нецікавими для майбутніх поколінь». І цитує рішення рецензента як остаточне: «Цілком не варто друкувати цих її поезій; вони нам — нецікаві!» Тож двотомна збірка «Вибраного» X. Алчевської, заплянована у Державному видавництві України на 1930-ий рік, так і не побачила світу.

Смерть Христі Алчевської не була трагічна. 49-річна жінка померла в Харкові на руках у свого брата в жовтні 1931-го року, оскільки родинний маєток народолюбних Алчевських (той самий, де вперше в Російській імперії було встановлено погруддя Т. Шевченка) продали за борги. Тиха смерть милосердно дозволялася пролетарською владою, адже до того часу більшовицький корабель історії майже позбувся «попутників» у літературі, готуючись до гучних політичних процесів, партійних покаянь і самогубств. Посмертним акордом для тих «попутників» була висунута І. Сталіним разом з відданим йому «старим пролетарським письменником» М. Ґорьким постанова про обов’язковий для всіх письменників метод соцреалізму. І це вже зробило неможливим будь-які, навіть «ширші й поважніші» помахи поетичними крилами, поклавши край у царині не тільки форми, але й змісту в українській радянській літературі. Не кажучи вже про здоровий «національний» глузд.

Гнат Хоткевич: Камінна душа фатуму

Я грати не вчивсь на бандурі, І прості скорботні пісні Про муки, що нами панують, Журбою керую душі. М. Міхновський

Щодо непотрібности, а також вилученння з «нового» пролетарського життя представників старої письменницької ґвардії вільно буде зауважити, як над деякими з них ніби як тяжів фатум, своєрідне випробування життям і смертю. Так, ім’я Гната Хоткевича довгий час замовчувалось в Україні, через що його родина, відбувши свої поневіряння в кінці 1930-их, під час Другої світової війни змушена була виїхати за кордон.

Гнат Хоткевич

Так уже сталося, що всі добрі наміри Г. Хоткевича завершувались трагічно. Потяг до інженерного конструювання приводить його до Харківського технологічного інституту. Ще в студентські роки юнак захоплюється сценою, організовує вистави для селян. Виходить друком перше оповідання «Грузинка» Г. Хоткевича, опубліковане у львівському журналі «Зоря» в 1897-му році, а в 1899-му під псевдонімом «Гнат Галайда» з’являється книжка «Добром усе переможем». У тому ж році автора висилають в 24 години з Харкова за участь у студентських заворушеннях. Він пристає бандуристом до хору Миколи Лисенка, мандруючи Україною.

Згодом у студентах Г. Хоткевича відновлено, був навіть захищений диплом, у якому розглядався ориґінальний проект паротяга. Усміхалася викладацька кар’єра, наукова подорож за кордон, але Г. Хоткевич обрав скромну посаду інженера в Харкові.

У 1902-му році вперше в історії кобзарства Г. Хоткевич організовує виступ кобзарів і лірників на 12-му Археологічному з’їзді у Харкові. Там же виступає з промовою, критикуючи уряд за перешкоди в розвитку кобзарства та української пісні. Поліція робила обшуки в його квартирі, переслідувала його, арештовувала, навіть висилала за межі України. Але він, повернувшись, знову брався за улюблену справу. В 1902-му році Г. Хоткевич організовує в Харкові робітничий аматорський театр, в часі революції 1905-го року очолює страйковий комітет у залізничників. Коли царські війська придушили виступ пролетаріяту в Харкові, Г. Хоткевич переходить на нелеґальне становище, а згодом еміґрує в Галичину, де проводить шість років. Натоді ним були написані «Гуцульські акварелі», «Камінна душа», «Авірон», трилогія «Лихоліття», п’єса «Довбуш». У 1909 році організовує перший у цьому краї драматичний гурток, який згодом розрісся у справжній Гуцульський театр. У 1907-му році виходить його перший підручник гри на бандурі.

І все б нічого, але дружина, Катерина Рубанович, не витримавши злиднів кочового життя, лишає чоловіка, виїхавши з трьома дітьми до Москви. Подався було до матері, яка мешкала в Києві, сам Г. Хоткевич, але був заарештований і потрапив до в’язниці, з якої його знову перевели до Харкова, звільнивши вже у 1912-му році. У 1913-му році він несподівано стає редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», продовжує працю над романом «Берестечко», відновлює діяльність робітничого театру в Харкові, відкриває у Харкові майстерні з виробництва гуцульських сувенірів і навіть збирається привезти започаткований ним перший на тодішніх теренах Австро-Угорщини селянський театр із неписьменних гуцулів для показу до Харкова. В якийсь момент все вже було залагоджене й актори чекали на кордоні, аж тут знову клятий фатум. Сталися вікопомні події в Сараєво, коли вбили ерцгерцога Фердинанда. Почалась Перша світова війна.

Як політично неблагонадійного, Г. Хоткевича було вислано спочатку до Курської губернії, а потім у Воронеж. Доля склалася так, що до Харкова він повернувся тільки після 1917-го року. Звісно, пролетарські настрої не втішили «народницьке» серце кобзаря-патріота, він свідомо відходить від політики, вдруге одружується, але також намагається вплинути на створення «нової» культури, сподіваючись виховати з неї «українську». Г. Хоткевич редаґує літературно-громадський тижневик «Гасло», читає лекції про кобзарів, організовує капелю бандуристів, робітничій хор. У 1921—1928-их роках викладає українську мову в Харківському зооветтехнікумі, а від 1932-го року веде створений ним кляс бандури в Харківському музично-драматичному інституті. Серед літературних надбань цього часу — тетралогія «Богдан Хмельницький», повість «Довбуш», драми «О полку Ігоревім», «Село в 1905 році».

Після розстрілу Г. Хоткевича в 1938-му році його родина жила в селищі Високому, що під Харковом. До речі, у будинку, який письменник придбав на гонорар за видану збірку його творів. Фактично це був виселок, де жили люди багатьох, щось близько двадцяти, національностей. Жити було тяжко, друзів родина не мала, влаштуватися на роботу комусь із родичів репресованого було неможливо. Тож вирішили їхати до Києва, де Хоткевичів не дуже знали. Це єдине, що могло врятувати. До того ж, усе вирішував іспит дочки Хоткевича у київській музичній школі, дата якого була призначена тим самим фатумом саме на 21-ше червня 1941-го року. Його Галина Хоткевич успішно склала, тож із переїздом до Києва було остаточно вирішено. У цей день родина ночувала у Григорія Кочура на Подолі в його однокімнатній квартирі, раділа, будувала пляни… А на ранок, як знати, оголосили війну. До речі, перші німецькі бомби впали саме на Поділ.

Так само, як решті репресованих родин українських письменників, яким «не полагались» евакуаційні талони, під час Другої світової війни Хоткевичі залишалися у звільненому з-під більшовиків Харкові. Разом із архівом батька-письменника. Зрозуміло, що до війни про передачу архіву «офіційним» органам не було й мови. Не дуже ним переймалася також нова влада. Нині мало кому знати, що заопікувались архівом Г. Хоткевича лише у Львові, куди його родина переїхала з Харкова у 1942-му році і де її прийняв професор М. Рудницький. Архів Г. Хоткевича розмістили в Бернардинському костьолі. Але більша частина, яка займала дві великі скрині з книжками та бандурами, поїхала з родиною далі. Тож зі Львова, де Галина Хоткевич уже почала ходити до ліцею, а її мама влаштувалася на роботу, довелося рушити далі на захід — через Польщу, Угорщину. Скрині з архівом завжди були поруч. І вже влітку 1944-го, коли 13-річна Галина в дорозі загубила маму, своєрідний фатум родини Хоткевичів знову заявив про себе.

Отже, в часі, коли румунські партизани відкрили Червоній армії кордон, дочка з мамою опинилися по різні його боки. Згодом, приставши в дорозі до гурту акторів-утікачів, мала Галина опинилася в Лодзі, у родині Кіреєвих, які й допомагали надалі в мандрах. Що ж до горопашного архіву Г. Хоткевича, то одного дня, коли всі вкотре втікали від фронту, що наближався, Галину встигли посадити у вагон, збрехавши, що батькові скрині їдуть слідом товарним потягом. Отак навесні 1945-го дівчина опинилася в Німеччині.

Згодом стало знати, що в місці, де залишився архів Г. Хоткевича, було влаштовано військовополонених. Усі вони були хворі на сухоти, тож згодом їхній табір спалили. Там згоріле все — книжки, листи, бандури… Після чергової втечі Галину Хоткевич разом з родиною Кіреєвих розшукав під Реґенсбургом, де вони тимчасово замешкали, загін французького Червоного хреста. Його представники мали послання до рятівниці Ольги Кіреєвої від її сестри, що жила у Франції від 1917-го року. Тож виїхали туди всі разом.

Обкладинка книги Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу». 1930 рік

Уже в Парижі, на святі українців 1946-го до Галини Хоткевич підійшла незнайома жінка й передала записку від мами, в якій були адреси таборів у Чехії та Австрії, де вона перебувала з братом Богданом. Але розпочалося полювання загонів СМЕРШ, тож мама з братом втекли до Словаччини, де їм допомогла родина В. Антоновича, друга Г. Хоткевича. Згодом хтось таки їх виказав, повідомивши, що вони — втікачі з Радянського Союзу.

Після радянських таборів, звідки жінка Г. Хоткевича вийшла у 1957-му, а син Богдан у 1956-му році, вони зустрілися спершу в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, що опікувався родиною ще під час війни. Він запропонував дружині Г. Хоткевича посаду «збирача каміння» на Гуцульщині у Франкових місцях. Згодом вона переїхала до Криворівні, де прожила 8 років, працюючи в будинку-садибі І. Франка. Померла у 1974-му. Богдан Хоткевич, який під час війни свідомо подався до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими привезли в залізній клітці вже у 1946-му, працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, уже напрацювався. Написав сценарій «Кам’яної душі» Г. Хоткевича, хотів вступити до інституту, потім несподівано зник, покинувши родину.

Вже за «незалежних» часів дочка Хоткевича щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції. Майже інкогніто жила в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, яке вона покинула більше ніж півстоліття тому, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди нагадувала про гірку долю її батька, видатного українського письменника, етнографа й музиканта Гната Хоткевича, розстріляного в 1938-му.

Аркадій Любченко й BOB

Если вычеркнуть войну, Что останется? Не густо. Небогатое искусство Бередить свою вину. Д. Самойлов А в общем, ничего, кроме войні! Ну хоть бы хны. Нет, ничего. Нисколько. Б. Слуцкий

Усім поважним ювілярам сучасности, яким доля судилася пережити роки воєнного лихоліття, чи пак «Великої вітчизняної війни» (BOB) не в затишку «трудового тилу», а безпосередньо в горнилі «нового порядку» (себто на окупованих Великонімеччиною радянських теренах), пощастило в тому, що протягом мирних 1920—30-их років усі вони встигли надбати «пристойного» творчого доробку: чогось такого вагомого й гідного високого імені радянського написати, змалярувати чи поставити в театрі. Саме завдяки цій спадщині такі одіозні донедавна для радянського офіціозу постаті, як Віктор Петров, Василь Єрмілов чи Йосип Гірняк, так чи інакше, потрапили до ювілейного пантеону української культури. Хоч би й в якості пасинків тієї останньої.

Аркадій Любченко. 1920-ті роки

Скажімо, згаданого В. Петрова, що свого часу об’явився в окупованому Харкові в німецькому мундирі, почавши видавати офіційний журнал для «осту» назвою «Український Засів», для нинішніх ювілейних комісій «рятують» його довоєнні «Романи Куліша», а також поважна наукова діяльність. Такого ж рівню «залишенець» наразі вже від мистецтва В. Єрмілов устиг ще за пролеткультівських часів засвітитися як запеклий деконструктор «усього буржуазного» в малярстві, запропонувавши разом з В. Поліщуком цілком утилітарний «революційний» конструктивізм і спроектувавши, наприклад, ліжко для кохання. Навіть незрівнянний Й. Гірняк, що під час війни театрально «обслуговував окупантів», і той безпосередньо спричинився у 1920-их роках до розбудови радянського мистецтва вже в театрі. Натомість А. Любченка, здається, нічого не рятує.

Його культова повість «Via Dolorosa», так само, як і декадентського штибу «Вертеп», що одиноко надаються до ювілейного балясту сьогодення, донедавна були критиковані як речі відверто занепадницькі. Зокрема в «Історії української літератури XX століття» про них зазначено, що «Via Dolorosa» нагадує клясичну новелістику А. Чехова, а «Вертеп» — твори М. Коцюбинського. Хоч саме довкола цих творів довгий час тупцятимуть сучасні дослідники, озброєні апаратом завчених літературознавчих цитат і вихолощених десятиріччями культурної стаґнації педвузівських сентенцій. Натомість одіозний «Щоденник» з 1941—45-их років, за який Любченко був критикований вже у вигнанні і який через радикальність висловлених оцінок (людей, явищ, подій) замовчувався навіть у волелюбній діяспорі, навряд чи стане в пригоді ювілейному пошануванню його автора.

Зовсім уже непридатною для реаніматорів усіх «демократичних» часів буде й короткочасна діяльність А. Любченка на посаді заввідділу літератури й мистецтва у харківській газеті «Нова Україна» (1941—43), вислідом з чого стали, зокрема, його епохальні передовиці на кшталт «Україна живе!», що передруковувалися багатьма пресовими органами Краю. Не кажучи вже про нарис «Його таємниця», що також з’явився у згаданій газеті, вперше належним чином висвітливши справжні причини самогубства М. Хвильового — задовго до того, як зацілілий і заляканий О. Вишня спромігся на усні оповіді про трагедію, свідком якої він нібито був. Усе воно знову залишиться за бортом літературної історії, потрактоване як «непритаманне», «помилкове» та «націоналістичне», або як «гірке свідчення втрачених ілюзій, розбитих надій і нежиттєздатних мрій». Хоч, як стає бачити, саме до цих досягнень А. Любченко йшов протягом передвоєнного періоду свого короткого життя. Нагла смерть у 1945-му році була в тому поступі логічним акордом завершення — єдиноможливим фіналом для тих, хто зі словом Правди на устах зрікається усього мирського в ім’я ідеї.

Прекрасна Ут

Смолич зняв окуляри й поклав у миску з холодцем. «Ми брешемо, — мило всміхнувся він, — але ми в те віримо».

В. Даниленко

Ким був Аркадій Любченко у передвоєнному істеблішменті радянської літератури? З одного боку, член «Гарту», член Президії ВАПЛІТЕ та відповідальний її секретар, один із засновників «Літературного ярмарку», член і секретар «Пролітфронту» та один з редакторів місячника з тією ж назвою, автор збірок оповідань, повістей, драм, перекладів та публіцистичних статей. «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом», — писав про свого приятеля М. Хвильовий.

Аркадій Любченко й Микола Бажан. 1930-ті роки

З іншого боку, «найбільш таємничою постаттю у літературі передвоєнних часів» називає Любченка автор книги спогадів «Розповідь про неспокій», незрівнянний літописець бестіярію української радянської літератури Ю. Смолич. «Любченко жадав стати на видноті, посісти визначне місце, близько до видатних людей — і задля цього був здатний на все, — пише не дуже припрошуваний до тодішнього „олімпійського“ столу автор згаданої „Розповіді…“. — Він шукав способу стати з видатною людиною запанібрата, підлабузнювався, прислуговувався, вислужувався, хапався виконати будь-яке доручення, якщо воно від людей значних і само собою показне».

Сьогодні, дивлячись цю хроніку номенклатурних самогубств, слухаючи ці пісні про «загірню комуну», читаючи ці звіти про кількість випитого на засіданнях різного штибу «ваплітян», бачиш перебір червоного й голубого, чуєш фальшиві нотки духової оркестри, довідуєшся про нещирість «м’ятежних» запоїв сімдесятирічної давнини. Занадто яскраво, дуже голосно, не на жарт похмільно. Смак, духовність, почуття міри — все це було зраджене заради «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки». Розуміння цього заважало тому ж Любченкові повністю злитися з бурхливим потоком загальної маси.

В суті речі, від радянського письменника вимагалося під ту пору лише одне — зуміти розчинити себе у загальному «гуркоті днів» і колотнечі міжклясових стосунків, схопити ритм і тембр того «вселенського гармидеру» (за А. Блоком — «почути музику революції»), наснажитися розлитою в повітрі романтикою вітаїзму чи пак червоноармійського пантеїзму — і зуміти «повернутись до себе». Зрозуміло, що всі тодішні мистці-пролеткультівці, навчені папашею Пилипенком словесного плужанства, володіли хистом «тонкого» світосприйняття. Також сумніву не улягає, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі, створивши «Оду Сталінові». Проте не завжди і не у всіх спрацьовував перший ступінь — розчинення себе у масовому.

«…Але я зумів це в собі приховати, з болем притаїти, нічим не викрити, — звіряється у „Щоденнику“ А. Любченко. — Важко ж як було, Боже мій! Де тільки я, такий хворий, тих сил брав?… І конче, конче закиди чи ущіпливі натяки мені, що я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь: „Коли ж тов. Любченко знайде дар слова? Чому Любченко одмовчується?“ О, будьте ви прокляті! А ті збори в сутінках на початку війни — мітинги, обіцянки, присяги… Я ж однаково мовчав. Ні разу не виступив. В залі, охопленій присмерком, бродила гостра тривога, терпко стискалося серце. Я ждав. О, як я ждавІ І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв'яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!»

До речі, А. Любченко не «одмовчувався» навіть за часів пролеткультівської евфорії 1920-их, і в його етюді «Книжка, якої я ніколи не напишу» вже вчувалися істинні наміри автора. «Йде селянин, — кпив А. Любченко в „Універсальному журналі“ 1929-го року з „пролетарського“ канону в літературі. — Бачить — димить димар. Ах, як прекрасно димить димар! — думає селянин. Коли це — гуде гудок. Ах, гудок! Ах, прекрасний гудок! Ах, як божественно гуде гудок! — думає селянин і моментально закохується в димар і гудок. Тут землю орати, сіяти, а йому руки падають. Не може, ніяк не може бідолашний, сердешний селянин, ба ж — судіть самі — він закоханий. І кидає селянин землю, кидає обійстя, кидає все та поспішає на могутній поклик непереможного гудка й суворого димаря страшенно велетенського заводу. І одразу ж, зодягши робітничу блюзу й ударивши молотом, стає він неймовірно свідомим пролетарем. І одразу ж він тобі й майстер, і кандидат до завкому, і ретельний підшефник, і талановитий самокритик. І він радіє. І всі радіють. І геть усе довкола страшенно радіє. І, кінець-кінцем, чутно, як починають співати „Інтернаціонал“.

Такої книжки, будьте певні, я ніколи не напишу».

Розбиті окуляри

Я только девочка. Мой долг До бранного конца Не забывать, что всюду — волк, И помнить: я — овца. М. Цветаєва

Згадка про останні дні перед втечею радянської влади з Харкова вражає атмосферою метафізичного жаху і тваринного заціпеніння перед свавіллям червоного режиму. У майже спорожнілому місті час від часу тривожно озивалися телефони, наче в якому ґротесково-кошмарному булґаківському сні: «Кого? Варенуху? Його нема. Вийшов із театру». Шукали, як знати, «залишенців», себто тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися. «Хіба ми забудемо, — питався пізніше А. Любченко, — як цим порядним людям під страхом смерти наказано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлючені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляканими табунами спроваджуючи геть?»

Юрій Смолич

Зловісну ситуацію тогочасного терору й свавілля якнайкраще описують у своїх спогадах обидва цитовані тут автори, а саме — «залишенець» А. Любченко та його колишній колеґа по творчому цеху Ю. Смолич. Здавалося б, необов’язкові відомості. Можливо, не місце їм у майбутніх ювілейних статтях. Але, з іншого боку, саме так і вкладається в голові очевидна, зрештою, думка: жили обидва письменники в один і той самий час, і творили в рамках однієї, як виявляється, літератури. Суцільна булґаківщина тієї останньої, як завжди, чудово проявлялася саме у дзвінковій організації її процесу.

«Коли ми відправляли на евакуацію перший ешелон — з хворими та старшими письменниками, — розпочинає метафізично-чекістську симфонію Ю. Смолич, — я подзвонив Любченкові і просив його зайти до Спілки. Він прийшов. Але на мою пропозицію одержати посадочний талон і виїхати відмовився. Послався на те, що почуває себе зле — дошкуляє виразка шлунка, та й ситуацію на фронті вважає зовсім не такою вже злою, як це малюють панікери, — отже, не бачить підстав для того, щоб „тікати з рідної землі“».

Отож вовче гарчання на якусь мить затихло, але обрану жертву звідтоді вже не пускали з ока. «Коли ситуація на фронті загострилася і ми споряджали другу групу хворих письменників для другого евакуаційного ешелону, я знову подзвонив Любченкові. Телефон на квартирі його тещі не відповів. („Серед цих гудків звідкись здалеку почувся тяжкий, похмурий голос, який проспівав: „… скалы, мой приют…““ — озивається з такого „метафізичного“ приводу М. Булґаков з „Майстром і Маргаритою“. — І. Б.-Т.) Допускаючи, що телефонний кабель міг бути порушений бомбардуванням, я послав до нього коменданта клубу письменників Білозуба: нехай прийде невідкладно одержати посадочні талони для себе і родини. („— Та нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає в квартирі. — Чорт знає що таке, — сичав Римський, клацаючи на лічильній машинці“.) Комендант повернувся і доповів: квартира замкнена, на дзвоники ніхто не озивається, але сусіди кажуть, що Любченко з дружиною, сином і тещею перенеслися на околицю до родичів — десь у районі Юр’ївської вулиці. („Кота, якщо хочете, можу показати, — запропонував Коров’єв“.)»

Далі події з «нехорошою квартирою» та її «невдахами-візитерами» розвивалися у все наростаючому темпі. «Признаюсь: щось мені тоді замуляло, — продовжує спогадувати Ю. Смолич. — Таж Юр’ївська вулиця була близько до заводських районів, а там небезпека в час бомбардування була значно більша, ніж у центрі міста. („Здогадався, клятий! Завжди був тямущий, — злісно всміхнувшись просто в очі фіндиректорові, проказав Варенуха“.) І я вирішив завтра ж самому піти на Юр’ївську, розшукати нове мешкання Любченка та переконати його їхати з другим ешелоном. („А що це за кроки такі на сходах? — спитав Коров’єв, граючи ложечкою в чашці з чорною кавою. — А це нас заарештовувати йдуть, — відповів Азазелло й випив чарочку коньяку. — A-а, ну-ну, — відповів на це Коров’єв“.) Та того ж вечора стався отой наглий прорив — нас самих спішно, серед ночі евакуйовано, — і доля Любченка пішла геть з поля мого овиду. Пригадую лише, що Бажан, який залишався ще в Харкові зі своєю редакцією „За Радянську Україну“, теж добивався до Любченка, але й йому розшукати спритного Аркашу не пощастило».

А як воно було насправді з тією суцільною булґаківщиною на осінніх вулицях передвоєнного Харкова? «Ця конвульсійна паніка звалась по-совєтському „евакуація“, — значить А. Любченко. — І це нечуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися „добровільною втечею населення“. Тільки страхом за своє існування, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна поясни ти подібну сваволю і брехню».

І далі герой цієї оповіді подає зразок такої «евакуації», розповідаючи про свій переїзд з Києва до Харкова: «В цей день о 6 год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод спілки — передав категоричне розпорядження Бажана й Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. — Куди? — Нє знаю. Куда повєзут. — А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? — Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан. — „Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо — так їм, будь ласка, і перекажіть“. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватися в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють». («Щойно фіндиректор переконався, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знов-таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільгістю».)

Золоті лисенята

А інших письменників у мене для вас немає.

Й. Сталін

Чим займався А. Любченко, уникнувши примусової евакуації до Уфи? Майже нічим. Переїхавши до Харкова, милувався з нового ладу, хворів на виразку шлунка, сварився з дружиною, інколи щось писав до місцевої газети, іноді виступав. Активної участи у тодішньому відродженні культурного життя у нелюбій його серцю слобідській столиці практично не брав, хоч з’являвся і в Міській управі, і в Громадському комітеті, і в «Просвіті». А тим часом у надрах спокійного, принишклого міста кипіла пристрасть, точилася безоглядна боротьба: українці — росіяни; німецька влада — радянське підпілля, а ще особисті порахунки. З потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Г. Хоткевича, В. Свідзінського, М. Куліша, К. Буревія, Д. Солов’я та ін. Так, брат П. Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога X. Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки А. Могилянської та М. Куліша подавали в їдальні.

Газета «Нова Україна». 1942 рік

Потроху розвиднювалося в літературному житті звільненого з-під більшовицького режиму Харкова. Куценьке коло письменників-залишенців було представлене як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодими авторами з колишнього комсомольського середовища (О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). До них долучилися також науковці — професори М. Оглоблін та О. Парадиський, В. Петров, Г. Шевельов, Ю. Бойко.

А що ж наш товариш Аркадео? На проведеній у січні 1943-го року в Харкові конференції українських письменників В. Петров поіменно згадав усіх активно працюючих на звільнених теренах літераторів, жадним словом не зачепивши Любченка. Натомість мелянхолійно-номенклятурно заявив: «Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Гебельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії».

Навряд чи такими промовами міг наснажуватись був А. Любченко, все глибше занурюючись у тодішню новоукраїнську дійсність. Все частішими ставали його відмови на пропозиції численних культурницьких установ взяти участь у черговому відроджувальному заході. Навіть у харківському часописі «Нова Україна» він не затримався довго, хоч певний час це був для нього єдиний засіб до існування, та й приміщені там статті колишнього літературного вельможі Любченка мали шалену популярність серед читачів. Все це якнайкраще долучалося до витворення радянською пропаґандою образу письменника як зрадника, запроданця і коляборанта.

«Пізніше, в Москві, коли Україну геть залишено і ми працювала в українських установах при Партизанському штабі, — значить у своїх спогадах Ю. Смолич, — стало відомо, що Любченко в окупованому Харкові відразу виринув на поверхню — працював у гітлерівській націоналістичній газетці, виступав перед людьми і розвинув заповзяту антирадянську, контрреволюційну, зрадницьку діяльність. Чи й ті його статті та виступи — з брудними інсинуаціями на радянський лад та брехні про Хвильового». При тому під «брехнями про Хвильового» мався на увазі нарис А. Любченка «Його таємниця», в якому описувалася їхня спільна з автором «Вальдшнепів» поїздка по українських селах у голодному 1933-му році. Що ж до самої «Нової України»… «Газета, скільки мені пригадується, не скидалася на німецьку, — свідчить А. Гак. — В ній можна було натрапити статті на будь-які теми, нариси, спогади, фейлетони, кореспонденції з місць тощо. Одне слово, людям було що читати в „Новій Україні“. Навіть Смолич з Полторацьким, повернувшись у 1943 році до Харкова, одразу ж побігли визбирувати по всіх „сарайчиках“ (Смоличів термін) примірники „Нової України“. І, можна бути певним, вони їх перечитували від цурки до цурки».

Згадуючи про подальші занепадницькі тенденції в діяльності А. Любченка, варто, мабуть, зазначити, що попри всі негаразди особистого життя письменника, далеко не через своє відступництво та подальше існування на «окупованій території» він залишався смертельним ворогом для радянської системи. Гнівні статті, у яких він розкривав справжню суть червоного режиму, вперше для колишнього підрадянського люду якнайдошкульніше затаврував весь той звіринець, бестіярій і пандемоніюм протиукраїнського офіціозу, представники якого запивали під ту пору евакуаційним кумисом власні заздрощі й злобу на відчайдухів-залишенців, яким хоч раз у житті випало щастя сказати правду. «Був Є. Фомін, але коротко, — нотував А. Любченко у щоденнику. — Каже, що мене там клянуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене „нищівна“ стаття в „Комуністі“. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: „Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок — що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду!“ Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа! А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина, подібний до мене, і хтось сказав „А мені видалось, що це Любченко“ — Стебун патетично вигукнув: „Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!“ Проте більшість, як каже Євген, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрять мені».

Сентиментальна історія

Ти знов живеш у Харкові тепер, І мусиш знову гірко полюбити Палац труда і прапор есесер І мертвого Держпрому сірі плити. Л. Лиман

Остання осінь перед відходом більшовиків стала для Харкова воістину «золотою», ба навіть «багряною», чи пак «червоною». «Хіба ми забуваємо, — питався Любченко у своєму зверненні до зацілілих абориґенів, — як під час боїв на околицях міста швидко мчали по кварталах від об’єкта до об’єкта машини, звідки вискакували патентовані палії з червоними зірками на шапках? Вони поспішно творили своє чорне діло. Скрізь спалахували величезні пожежі. Гинуло добро, добуте тяжкою працею, але ніхто й не смів підступитися на захист, бо його тут же ждала куля від спеціяльно поставленої варти».

Чи випадкова була пожежа, що виникла поблизу місцевого Клюбу письменників, а чи зайнялося в результаті підпалу — це питання нині вже нікого не хвилює. Ясно одне: у тому полум’ї згоріли не лише архіви ВАПЛІТЕ та інших радянських літугруповань, але й літературні репутації. Складніше виглядає справа з рукописами: одні стверджують, нібито вони всупереч широко цитованому тут Булґакову також згоріли, інші нахабно заявляють, що ніяких рукописів не було. Що начебто пожежа знищила не стільки надії, скільки докази. Докази непроглядної номенклятурности українського письменства 1920—30-их років, його кричущої бездарности у вигляді численних «вершників» та «мазайлів» або у кращому випадку його безпросвітної сірости.

Час, як знати, вимірюється публікаціями. До М. Грушевського, і тоді, коли М. Хвильового не видавали. Від початку 1990-их років, коли у відродженому в Харкові «Українському Засіві» вперше після п’ятдесятилітньої перерви почали друкуватися твори А. Любченка «окупаційного» періоду, і зокрема його «Щоденник», минув не час, а ціла епоха обернення речей. По-перше, розвалилася Імперія, змінивши долі і біографії. У місцевому Молодіжному парку відшукали могилу М. Хвильового — офіційні нащадки тих, хто його допіру цькував; у тамтешньому Літмузеї швиденько проголосили «національним героєм» пролеткультівця М. Куліша та іже з ним; у вимерлому Будинку «Слово» виставили «літературний» піонерський пост біля квартири К. Гордієнка. («Ну, Кость Гордієнко, — згадується при тому „Щоденник“ А. Любченка, — завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурканого, заляканого, взагалі… трохи псих»).

Аркадій Любченко. Київ, 1930-ті роки

Що ж до постаті самого А. Любченка, а також його місця в історії літератури, то навіть за часів «незалежної» евфорії нічого не змінилося, і, переінакшивши горопашного О. Веретенченка, вільно було зазначити, що «усім прощається на світі, і тільки Любченкові — ні!» У даному випадку спрацьовує специфіка масової свідомости, коли за Любченком, наче голодний вовк (BOB?), пантрує небезпека стати рабом однієї теми. Перетворитися на суму людини і ярлика, адже харизматичність автора «Щоденника» очевидна.

А. Любченко не був, як знати, на фронті. Слідом за Д. Нитченком, він цілком доречно міг би спитатися: «За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?» І тим не менш, після війни він «пішов по життю» «навіть після смерти! — з наличкою „коляборанта“ і „запроданця“». Ось так пише людина, пише і в якийсь момент стає заручником теми, без огляду на будь-які свої попередні «вертепи»…

Якось уже воно склалося, що вихід друком «Щоденника» А. Любченка окремою книжкою в Україні наприкінці 1990-их років співпав з появою ґрунтовного дослідження В. Гайдабури «Театр, захований в архівах», присвяченого сценічному мистецтву в Україні у 1941—44 роки, а також зі з’явою книги другої спогадів Г. Костюка «Зустрічі і прощання», видрукуваної в журналі «Кур’єр Кривбасу», що починається з опису часів воєнного лихоліття. Можливо, це невипадково, і «нам все треба знати про другу світову війну, навіть з такої контроверсійної точки зору», як значить Ю. Луцький у передмові до «Щоденника» А. Любченка. Адже постійне відновлення пам’яти, що називається культурою, здійснюється не за рахунок державної політики, а завдяки зусиллям окремих людей.

Хоч автор сих рядків, перечитуючи виданий в Україні «Щоденник» А. Любченка, подарований сином письменника якраз напередодні чергової річниці «звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників», і щоразу здригаючись при тому від вибухів ювілейного салюту, має необережність у те «відновлення пам’яти» не вірити. Адже столітній ювілей Любченка так і залишився нереалізований, а його твори воєнного періоду так і не були видрукувані. І все частіше, пишучи про це у «звільненій» та «незалежній» Україні, посеред офіційних свят і церемоній, вчуваєш знайоме, телефонно-булґаківське: «Варенухо? Не носи ніде телеграми…»

Несвідомий Свідзінський

Слава поета, зрештою, залежить від завзяття чи апатії поколінь безіменних людей, які піддають її випробуванню у затишку бібліотек.

X. Л. Борхес

З усього написаного Володимиром Свідзінським не зберігся саме той твір, який зіграв вирішальну ролю в його житті. Це він сам. Рукописи, на жаль, горять добре. Принаймні у передвоєнному Харкові, де за їхнім знищенням наглядають відповідальні особи на кшталт Ю. Смолича. Залишаються попіл і дим — себто міт, згідно з яким «літературна репутація» згаданих літературознавців у штатському виглядає надзвичайно високою. Кожен загублений чи знищений ними твір ними сприймається за шедевр.

Зрозуміло, що фактична, історична або позичена першооснова не кожній обробці підлягає. Частіше за все, це з’ясовується тоді, коли офіційні прийоми художнього перетворення конкретного життєвого матеріялу суперечать якимсь більш загальним законам життя. Очевидна також непродуктивність прямого співвідношення фактів біографії письменника з сюжетними ситуаціями його творів.

Так уже виходить, що фантазія художника й думка дослідника працюють за різними законами і частіше за все у різних напрямках. Натомість люди, незважаючи на велику кількість розчарувань, потребують «живого» літературознавства: їм важливо зрозуміти, з якою метою письменник брався за перо, чарку чи самогубний револьвер.

Самотність, труд, мовчання

Васильки на засаленном вороте Возбуждали общественный смех. Но стихи он писал в этом городе Лучше всех. Б. Слуцкий

У жовтні 1925-го року поет Володимир Свідзінський переїздить з Кам'янця на Поділлі до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Позаду в нього — архівно-дослідницька діяльність у Кам'янецькому ІНО, вихід друком першої збірки поезій у місцевій філії ДВУ та інші містечкові досягнення  на кшталт перекладів К. Тімірязєва і В. Короленка. Слід зазначити, що відлік своєї літературної праці колишній семінарист з незакінченою вищою освітою в Київському комерційному інституті також веде з подільського періоду, згадуючи в анкетах, що почалася вона з жовтня 1918-го року на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Хоч друкуватися поет почав ще від 1912-го року, причому першу публікацію мав не в «Українській хаті», як вважає більшість дослідників, а в російському журналі «Нива».

Володимир Свідзінський

Під описувану пору Харків, уже як «столиця мистецтв», притягував багатьох талановитих приходьків, які згодом, власне, й склали пролеткультівську славу цьому споконвіку міщанському місту. Майже водночас із В. Свідзінським тут об’являються такі непересічні будівничі майбутньої Загірньої комуни в літературі, як М. Куліш, А. Любченко, І. Дніпровський, І. Микитенко, а трохи раніше — М. Хвильовий, В. Сосюра й П. Тичина. Десь далеко позаду в знетямленої слобідської столиці залишився «революційний» період нової культури, коли всі вулиці й будівлі міста були «борознисті від кольорів, кличів, щитів і арок Єрмілова» (В. Поліщук), і В. Сосюра, оспівуючи «червону зиму», ще не виставлявся «повітовим поетом», а Радянська Україна в п’єсах М. Куліша ще не здавалася «якоюсь суцільною божевільнею», якою пізніше її побачив цензор. У цей час також уже відшуміли панфутуристи-деструктори, з’явилися прибічники «соціологічної методи» в критиці і завертало на сумнозвісну «літературну дискусію» з її прицілом на «психологічну Европу».

У всій згаданій круговерті «національно-культурного ренесансу» 1920-их Володимир Свідзінський участи не брав. І хоч перша збірка «Ліричні поезії» (1922) вийшла у Кам’янецькій філії ДВУ, що дало привід усім пізнішим дослідникам творчости В. Свідзінського тулити його то до тамтешнього осередку «Гарту» (І. Кулик, І. Дніпровський), то до «Плугу» (С. Божко, Т. Масенко), тим не менш, саме в Харкові усе стало на свої місця. З виходом у 1927-му році другої книги поезій «Вересень» її автор фактично був зарахований до тогочасних попутників у літературі, адже, як зазначав представник офіційної критики Я. Савченко, «прийшов у літературу занадто пізно», ще й опинився всім своїм єством «цілковито поза нашою добою». Усе це зумовило подальший період повного мовчання у творчості поета. «Мою книгу „Вересень“, — згадував В. Свідзінський, — критика лаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкувати. Писав лише для себе й доньки».

Від часу переїзду аж до 1930-го року поет працює на скромній посаді літературного редактора в місячнику «Червоний Шлях», в якому вряди-годи друкується. Перекладає А. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Салтикова-Щедрина, І. Тургенєва. До речі, переклади, як знати, неабияк впливають на творчість самого перекладача, якщо той має свої власні писання. Тож як перекладач Пушкіна з Лєрмонтовим і автор власної російськомовної лірики, В. Свідзінський не міг уникнути неусвідомленої інтертекстуальности. Скажімо, у відомому вірші «Стася» В. Свідзінського (1935) зауважуємо рядки: «Стася сказала: „Ці хмари розбиті — / Ніби поле, пооране в скибу…“», які нагадують Мандельштамове «Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела: / — Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла…» (1917), а рядки із тієї ж «Стасі» «Я поглянув: у копанці сонній, / Різьблено замкнені в мертвоводді…» закликають на згадку С. Чорного: «Я взглянул: лицо у Фили / Было пробкового стиля…» (1910). Прикінцеве ж «Не відказала нічого Стася, / Лиш притулила до мене обличчя…» і зовсім спонукає до спогаду про хрестоматійне, Пушкінське: «Ничего не ответила рыбка, / Лишь хвостом на прощанье махнула».

У тогочасному літературному товаристві В. Свідзінський не буває, до літературно-мистецьких імпрез не вчащає, на політичні теми не розводиться. Згадуючи поета, його імениті сучасники тільки знизували плечима: «він працював коректором, та й непомітний був якийсь» (І. Сенченко), «флегматичний на вигляд і дуже мовчазний чоловік» (І. Айзеншток), «середнього зросту, худорлявий, з інтеліґентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою» (П. Панч). Якось спробували влаштувати цьому мовчуну поетичний вечір, але й тут він відмовився, тож його вірші деклямував Ю. Яновський. До Ю. Смолича звертався, нерішуче тупцяючи і підкахикуючи сором’язливо, мовляв, чи перекладати йому еротичну «Лісістрату» Аристофана — цензура ж бо…

Але саме цьому поетові давав читати свої вірші П. Тичина перед тим, як здавати їх в друк, вважаючи, що «це поет справжній, у нього кожне слово на місці». І саме про Свідзінського М. Бажан значив: «Це поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії». Що ж до справжньої картини тогочасного літературного буття, то, здається, найкраще її висвітлює Галина Вікторова — цілком сторонній свідок описуваних подій, техсекретарка кабінету молодого автора при Харківському відділенні Спілки письменників, неофіційна дружина поета-оберіута:

«Частенько заходив до кімнати вже немолодий, як мені тоді здавалося, бідно, але охайно одягнений чоловік з обличчям інтеліґента минулого століття. Він не галасував, майже не брав участи в розмові, але уважно слухав і ледь помітно усміхався.

Це був Володимир Свідзінський.

Я не вважала його за видатного, занадто він був тихий, непомітний, ввічливий, не схожий на „видатних“ письменників. (От Антон Дикий або Армен — це справжні письменники!) („Хто ці люди?!“ — спитається сьогоднішній читач. — І. Б.-Т.)

Розкрив мені очі на справжнього Свідзінського поет Арон Копштейн, з яким ми товаришували:

„— Хоч я дуже здібний, майже геніяльний, але всі ми нічого не варті у порівнянні зі Свідзінським. Це справжній поет і чудова людина, а знає він удвічі більше, ніж усі ми разом узяті…“»

Але такі короткі зустрічі з колеґами-письменниками з їхніми обов’язковими порадами-звіряннями, як правило, швидко завершувались. Вірші, що їх Свідзінський інколи читав з таємничого зшитка у чорній цератовій обкладинці, який то зникав, то виринав у спогадах сучасників, також невдовзі забувалися. І поет знову неквапом повертався до свого службового кабінету, де на нього чекали рукописи й гранки, тяжка коректорська праця й ні з чим незрівнянне почуття творчої свободи. «Три радості у мене неодіймані: самотність, труд, мовчання», — тішився він з удаваного спокою і злагоди в житті, оспівуючи клясичним гексаметром навіть рутинний редакційний побут:

«Девять пробило часов и редакция враз оживилась. Изобретатель шарад и загадок, с пучками редиски, Входит Волкович, кладет свой портфель и уходит за перцем. Вот задымился Або, и Свидзинский пустил вентилятор, Дружный огонь ураганный четыре машинки открыли. Бледная Маня не дышит и глаз не спускает с работы, Сосредоточенно к ней наклонился Тулевич, диктуя. Около окон звучит вдохновенно Потемкинский голос: Друга коня научитесь беречь — раздаются заветы. Темпом ударным работа кипит. За страницей страница С редакционного сходит конвейра. Час перерыва. „Ваня!“ зовет секретарь, — отнесите 400 строчек. Марвенцев Шура с улыбкою милой к Тамаре подходит, „Как ваша деточка?“ — шепчет, и нервная мать просияла…»

Сведлик і Леся

— Ні, мамусю, даремно ти приховуєш від мене своє хвилювання і неприємності! Я ж не маленька, — усе бачу! — казала Аня, розгулюючи з матір’ю по кімнаті. — Від батька немає звісток… Де він? Що з ним? Ми не знаємо. Але же це не вперше. Нам би вже час звикнути. А можливо, ти знаєш більше, але просто не хочеш мене турбувати?

А. Василевський

Наразі вільно буде спитатися: а яким було особисте, подружнє життя харківського анахорета й відлюдника Свідзінського? Як стає бачити, для всіх його біографів поет також у ньому залишається «невідомим» і «малознаним». Що всі вони кажуть з цього приводу? У 1929-му році до Харкова переїздить поетова дружина Зінаїда Сулковська з дочкою Мирославою. Через три роки обидві від’їздять до Вінниці. Що сталося? Наше прикладне літературознавство сходиться на одному: подружня зрада, якій поет присвятив однойменний цикл.

«Свідзінські у Кам’янець-Подільському жили у Сулковських. Два священики дружили і дітей пошлюбили, — подає „незаперечну“ версію В. Яременко. — Володимир був закоханий в юну попівну, а вона, очевидячки, виконала волю батьків. Доки жили в батьків — все було добре, але з переїздом до Харкова Сулковська розкріпачилась, спокусників вистачало, та й згубила контроль над собою, а потім уже не могла вибачити собі. Інтеліґентний, чутливий, все розуміючий поет прощав дружині, але вона не простила собі… Основа циклу „Зрада“ реальна, дійсна, життєва. Те, що дружина залишила поета, він вважав зрадою, та, можливо, була й сама зрада». «Особливістю ж цієї історії є те, що йдеться про любов не до прекрасної незнайомки, а про любов до власної дружини, — і собі теоретизує В. Шевчук. — Доводилося жити в найнятій кімнаті, і дружина поета, здається, не витримала випробування буднем, хоч терпіла більше десяти років».

І далі починаються фактичні та ситуативні незугарності. Що саме терпіла десять років дружина поета, і про які «випробування буднем» ідеться, якщо в Харкові вона прожила всього лише три роки? Хто саме «розкріпачився» і «згубив контроль над собою», себто з чийого боку була «реальна, дійсна, життєва», а не вигадана біографами зрада? І, нарешті, як бути зі свідченнями безпосередніх очевидців описуваних подій?

Вже у 1970-их роках подруга поетової дружини А. Воронець згадувала: «Коли я познайомилася з В. Ю. (Володимиром Юхимовичем. — І. Б.-Т.) — не пам’ятаю. Він бував у нас в Харкові і один, і з дружиною, з якою я приятелювала. Здається, у 1929-му році вона виїхала з Харкова, бо він захопився Кондратьєвою». Тож, як бачимо, «реальна» основа циклу «Зрада», як і всі гіпотези вищезгаданих дослідників, виглядає більш ніж сумнівною.

Утім, «прекрасною незнайомкою», про любов до якої йдеться у цій історії і якій поет присвячував свої вірші, виявилася зовсім інша особа. Нею була землячка В. Свідзінського, старша сестра відомої перекладачки М. Пілінської — Олена Чілінгарова (Пілінська), з якою поет познайомився ще у 1925-му році. Двадцятидев’ятирічна Чілінгарова разом з чоловіком своєї сестри І. Дніпровським відвідала сорокарічного літератора на його першому харківському помешканні, на Холодній горі. Сама вона, вчителька за фахом, жила в Харкові від 1924-го року, працюючи секретарем-друкаркою по редакціях різних видань. Аматорка мови й літератури, разом із своєю сестрою М. Пілінською, за якою свого часу упадав М. Куліш, ця приваблива жіночка була душею письменницького кола, до якого належали П. Тичина, І. Дніпровський, М. Куліш, О. Вишня, В. Свідзінський та ін.

Сестри Олена і Марія Пілінські

…Звичайно, усі ми дуже добре знаємо офіційну, себто закостенілу біографічну свідзініяну, тичиніяну та інші агіографічні життєписи радянського кшталту. Знаємо також те, як наші літературознавці в цивільному, що не спроможні відірватися від паперів і покрутити головою, геть забувають про людину заради вибудованої ними протягом кандидатських десятиліть схеми. Ба навіть сама схема, як ми вже пересвідчились на прикладі гіпотез вищезгаданих дослідників, буває зазвичай мертва: не розбереться в колізіях трикутника Свідзінський — Чілінгарова — Сулковська людина, яка озброєна самою лише логікою і яка не розуміє ірраціональної багатовимірности життя. «Свідзінський не міг…», «Неможливо уявити, щоби Пілінська й Куліш…» Та все він міг, і все можна уявити! Не тільки кохання взагалі, зраду взагалі, ненависть до подружнього життя взагалі треба пережити, але й найхимерніші переплетіння любовних почуттів. І все так чітко уявляється на бувалому в бувальцях леґендарному «тичинівському» дивані, почесно перевезеному вже у 1990-их з харківського помешкання Пілінських до місцевого Літературного музею.

Тож, як мовиться, сивина в голову, а чорт в бороду, і Свідзінський на початку 1930-их захоплений черговим коханням: вчащає до Пілінських на гостину, грає в карти з тамтешнім веселим товариством, присвячує вірші коханій (Загалом відомі три поезії, присвячені О. Чілінгаровій: «Не прийшла ти. Один без тебе…», «Смутно дзвонить зима…», «В колі світла електричного…»). Від того відволікає несподівана звістка про спробу самогубства поетової дружини З. Сулковської, яка з дочкою, нагадаємо, була у Вінниці. Втопитися в річці Буг цілком прозаїчно їй перешкодив випадковий рибалка. У своїх спогадах Мирослава Свідзінська пише, як батько, примчавши з Харкова, питався з болем у голосі: «Зіно, а може, ти хочеш, щоб ми разом жили? То зійдемось». На що була мелодраматична відповідь: «О, вже нам не жити».

Мірочка плаче

На стінах тихо плачуть Шевченко і Франко.

П. Тичина

От чому я минулої ночі за Єсеніном плакав вночі.

В. Сосюра

Дружина поета Зінаїда Свідзінська померла від черевного тифу у Вінниці в липні 1933-го року. Свідзінський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. Її він любив безтямно. «Та є в мене дочка, мій паросток ніжний. Буде любити мене й вечорового», — сподівався на розуміння з її боку в майбутньому. Отож, любив: писав для неї вірші й казки, робив до них кумедні малюнки, вигадував химерні історії. Якось купив двох кішечок, одну з яких назвав Чорка (була чорна), і другу — Чача: сидячи, перебирала лапками, наче танцювала: «ча-ча-ча»… Але в побуті, річ ясна, поет був безпорадний. «Згадується мені наша квартира при школі, де вчителювала моя мама, — спогадувала пізніше М. Свідзінська. — Вечір. Мама пішла на засідання, ми з батьком удвох. Я плачу за мамою. Батько бере мене на руки і несе до мами, відчиняє двері в учительську: „Зіно, Мірочка плаче…“»

Поховавши дружину і повернувшись до Харкова, В. Свідзінський поновлюється на працю у «Червоному Шляху», відбувши перед тим дворічне марудне коректорство в газеті політуправління військового округу «Червона Армія» та злиденні заробітки у Техвидаві (січень — вересень 1932 p.). Дочку спочатку залишає у дружининої подруги А. Воронець, а сам знімає куток на харківській Москалівці. Через деякий час батько з дочкою оселяються разом на Новоселівці, по вул. Сухаревській, ч. 49. І вже від 1936-го року незмінно мешкають на Основі, по вул. Лютівській, ч. 29.

Про тогочасний цикл віршів, присвячений пам’яти З. Сулковської, зокрема, В. Шевчук значить: «Ця смерть була одним із найболючіших ударів його долі. Однак він не зламався, а, беремося судити, відкрив у своїй душі нові, незвідані глибини — найвищий розвиток обдарування Свідзінського фіксується саме у 30-ті роки, після цієї смутної події». Насправді ж, як стає знати, справжньою причиною поетичного піднесення В. Свідзінського було його безтямне захоплення О. Чілінгаровою. Навіть одіозний цикл «Зрада», який довгі роки заколихував уяву довірливих дослідників, пов’язаний з іменем цієї фатальної для поета жінки.

Отож «Олена Михайлівна», «мила Леночка», «Леся», до якої звертався «Свердлик», «Сведлик або Свердляр» (як підписувався В. Свідзінський у своїх листах до О. Чілінгарової), не надто жалувала бідного поета. «Часто згадую про Вас, мила Олена Михайлівна, і дуже хочу Вас бачити», — листував поет у липні 1932-го року з Вінниці, куди примчав рятувати дружину від самогубства. І тим самим липнем, але ще не поїхавши з Харкова, до неї ж, кам’янець-подільської музи, у відпустці: «Дуже часто згадую Вас і наші зустрічі, особливо останню, коли так не хотілося з Вами розставатися і коли я так безбожно довго сидів у Вас. Недурно Цампа так завзято не мене гавкала — вона передчувала, що цей гість нахаба. Або ж вона чула, як Ви уже два (чи три) рази сказали мені, що Ви мене не любите».

Саме такі, інтимного кшталту послання В. Свідзінський не припиняє висилати до своєї обраниці протягом кожної одної розлуки з нею. Ті останні траплялися здебільшого під час літніх відпусток — чи то поета, а чи його коханої — адже у самому Харкові В. Свідзінський мав змогу бувати в Пілінських мало не щодня. Саме на прикладі цього ліричного листування вільно простежити розвиток бурхливого (принаймні так здавалося поетові) роману. Часом воно мало вигляд кумедних листівок з малюнками і жартівливими «звітами»: «Дорогая Леночка! Ластівки, відлітаючи в ирій, шлють Вам привітання. В. Свердлик» (10 жовтня 1935 p.), «Вітаю Вас з радісним днем і цілую обидві ручки. Сведлик» (31 травня 1935 p.). Іноді виглядало просто смішно, себто сумно: «Я рибалив з 10 до 4, а потім пообідав так: борщ, свинина, котлетм, вареники і два компоти» (17 вересня 1936 p.), «Їм безперестанку. П’ю силу горілки» (16 червня 1941 p.).

Хоч в основному це були цілком бадьорі листи п’ятдесятирічного коханця, життя якого, на думку теперішніх дослідників, мусило спинитися після розриву з дружиною. Чи він мав втопитися в харківській Лопані на знак солідарности, коли та померла від неправильно поставленої діягнози? Та нічого подібного! «Я живу як вперше і нічогісінько не роблю, не пишу, не перекладаю й навіть не читаю, — мало не в пику сучасному „поховальному“ літературознавству писав поет до Чілінгарової в липні 1936-го року. — Коли я приїду, Ви, мабуть, не пізнаєте мене — так я схуд. Я живу життям абсолютно здорової людини і роблю все, що мені заборонено: купаюся по кілька разів на день, печуся в воді, ловлячи рибу, ходжу без кінця, іноді сиджу в тіні дерев голий, на вітрі, кілька годин, п’ю воду з річки і озера…»

З такого дива поет навіть перейшов на ліричну прозу, закинувши віршування і витинаючи замість того жартівливі оповідки на зразок отакої: «Сьогодні о 9-й ранку я сидів на порозі і з нахабністю запеклого буржуя їв виноград. В цей момент мимо проходив трамвай. Раптом усі пасажири посхоплювались з своїх місць, замахали до мене руками і крикнули в один голос, мов на команду: „А де ж Леночка Чілінгарова?“ Розгубившись од несподіванки, я упустив з рук тарілку і крикнув перше, що спало на думку: „А поїхала в Геленджик!“ Я ще встиг почути, як усі разом сумно протягли: „А-а!“ — і трамвай зник. От така пригода». (21 вересня 1936 р.)

А що ж сама Леночка? Чи ставилася з розумінням до вже немолодого донжуана? Чи відповідала йому взаємністю? А чи разом з сестрою тішилась на дозвіллі з творчих потуг старого сатира? На бережку одного з листів, у якому поет розводиться про свій від'їзд до Коктебеля, мовляв, «а 3-го будемо думати про Вас», завважуємо цинічну нотатку М. Пілінської: «Це у вагоні! Буде думати! Жах!» Коментарі, як кажуть, зайві: «Показала зуби, як ікла, / Засміялась, свиснула, зникла».

Харків. Будинок вокзалу південних залізниць. 1930-ті роки

Хмари, оси, жаби

Не торговал я лирой, но бывало, Когда грозил неумолимый рок, У лиры звук неверный исторгала Моя рука… Н. Некрасов

Період творчого життя В. Свідзінського після виходу його збірки «Вересень» у 1927-му році характеризується повним мовчанням. З одного боку, хоч як наполягали з цього приводу всі радянські дослідники, професійним поетом він таки не був. Себто, не рахував офіційних карбованце-рядків, оскільки поезією на хліб не заробляв, маючи для того інші заробітки. Слід зазначити, що загальний наклад поетичних збірок В. Свідзінського, одна з яких до того ж була видана коштом автора, становив за його життя всього лише сім тисяч примірників.

З іншого боку, загумінковий досвід камерного поета, чиє спілкування з радянською дійсністю мовою Софокла й Архілоха лише в силу культурної кондовости режиму нагороджувалося замовчуванням, а не розстрілом — цей досвід короткозорого книжника, переінакшений в тріснутих скельцях пенсне, свідчив про існування дивної породи людей, для слабкого зору яких вигляд римської когорти на марші чи відпочиваючих мавок з лісовиками був більш звичний за портрети вождів у голові колони демонстрантів, що переможно вступає в прохід між вулицями, утворений внаслідок зруйнування в Харкові ґрандіозного Миколаївського собору. І тим не менш.

Після владарювання в Україні російського прокуратора Постишева, яке успішно завершилося низкою номенклятурних харківських самогубств і перенесенням столиці УРСР до Києва, дійшла черга також до рішучих заходів на літературному фронті. Назагал з «попутниками» було ніби як покінчено, але залишалися ті, хто по своїх редакційних закапелках, як писав натоді «Більшовик України», «докладав всіх зусиль до того, щоб створити свою фашистську термінологію, вигнати з української мови всяке слово, схоже на російське». Свідзінський з його безоглядно-поетичними «туркавками», «прицвітнями» й «полельомами» якнайкраще надавався до образу жертви. Тому-то й мовчав, не друкувався, обпікшись свого часу на власному «формалізмі».

Більше того, такі ж риси літературного відлюдництва В. Свідзінського мало його цивільне життя. Твердження В. Шевчука, мовляв, «леґендою треба вважати думку, що В. Свідзінський практично не брав участі в літературному житті», сьогодні слід сприймати за чергові намагання притягти «образ поета», що туго піддавався радянській дійсності, під літературознавчі креслення «перебудовчої», а згодом «незалежної» доби. Насправді ж усе було інакше. Окрім частих відвідин родини Пілінських в письменницькому Будинку «Слово», В. Свідзінський майже ніде не з’являвся. Як згадує дочка поета, до батька під описувану пору навідувався на далеку харківську Основу хіба що В. Сосюра, і то, аби позичити гроші. (У найбільш оплачуваного лірика України всі гроші відбирала його леґендарна дружина Марія, щоби не пропив.) Коли ж перестали давати, перестав навідуватися й В. Сосюра.

Але життя брало своє, і притягнення ним поета до «активної діяльности» ставало на очі. Зрозуміло, що повністю відповідати тогочасним літературним канонам він не міг, так само, до речі, як і завжди. «Взагалі я оце сидів і думав, Олено Михайлівно, — листував Свідзінський до Чілінгарової ще 1932-го року, — що мені як лірикові — уже кінець, „Лета шалунью рифму гонят“. (Жалко, що не можу сказати про себе продовження цих слів: „лета к суровой прозе клонят“)». Того ж року Свідзінський взявся за античні переклади: «Свого Аристофана перекладав мало, мляво і неохоче… Наслідуючи М. Рильського, багато часу провів над вудками…»

Слід зауважити, що у своїй втечі до офіційного перекладання В. Свідзінський не був одинокий. Під описувану пору це була рятівна практика багатьох «попутників» пролетарського літпроцесу. «Революційні» мемуари Люїзи Мішель про Паризьку комуну береться перекладати осміяна у тогочасних фейлетонах «крокодилиця від поезії» X. Алчевська. До цієї ж затишної гавані також заходить один з непевного щодо офіційної лінії партії «грона п’ятірного» неоклясиків М. Терещенко. Переклади комедій Аристофана «Оси», «Хмари» й «Жаби» були здані В. Свідзінським до Держлітвидаву аж на початку 1937-го року. Вийшли друком у 1939-му.

Але цього також виявилося замало для тодішнього загальнокультурного процесу по-тичинівськи «цілувати пантофлю Папи». Пригнічений обставинами суспільного й особистого життя, Свідзінський радо хапається за чергову рятівну соломинку, підкинуту йому керманичами офіційної літератури. У травні 1935-го року, після того, як М. Бажан високо підніс його як поета на розширеному пленумі Харківського правління Спілки радянських письменників, знетямлений лірик радо береться за пропонований В. Кузьмичем переклад книжки А. Барбюса «Сталін». «Сумна альтернатива, — коментує він цей крок у листі до О. Чілінгарової, — або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом».

Обкладинка книги Андре Мальро «Antimemoirs». Лондон. 1968 рік

З уваги на вищесказане, видається сумнівним наразі останнє в часі припущення дослідника творчости В. Свідзінського В. Яременка про те, що панегірик Сталіну «Нищитель рабства, темряви гонитель…», який увійшов до наступної збірки «Поезії» (1940) В. Свідзінського, нібито належить перу Ю. Яновського. Мовляв, у такий спосіб він допоміг своєму неповороткому приятелеві «пробити» книжку в друк. До того ж, виходила вона, бачте, у щойно окупованому більшовиками Львові, тож пропаґандистська мета вимагала показу представника старої ґвардії поетів, який підтримує правлячий режим.

Насправді ж Свідзінський цілком щиро намагався вписатися у повсякденну пролетарську дійсність, коли віршував про «жовтень вихровий», що «поставив нас у брамі / Життя нового і нових надій» («Жовтень», 1939). І поему «Суд», герой якої, молодий парубок Павло, уникаючи поневолення «рідним паном», еміґрує на заробітки до Америки, але й там зустрічається з безробіттям і виснажливою роботою, Свідзінський вилучив зі збірки «Поезії» лише тому, що велика за обсягом поема не вкладалася у визначену кількість видавничих аркушів. Тож про громадянську позицію «тонкого лірика», згідно з якою «даремно про волю шумів океан: / Тут владар — хазяїн, там владар пан, / А ти невільник і тут і там», світ довідався лише всередині 1980-их років.

Вугілля в горні

Людина є тією єдиною у світі істотою, яка знає, що муситиме померти, тому можна сказати, що вона — це усвідомлення своєї смерти.

А. Кожев

— Людина, Сергію Степановичу, складніша за мишу, ви вже не сперечайтеся!

— Може, і складніша, — знехотя погодився він.

— А ви, я бачу, не згодні? — запитав майор суворо і поплескав себе по кобурі з макаровим.

П. Капкін

У книзі своїх спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця» Ю. Смолич значив: «Про загибель Свідзінського тоді ж, у перші місяці війни, в лиху годину окупації України, українські націоналісти, що заповзялися вислужуватися перед гітлерівцями й під їхньою зверхністю заливали брудом і наклепами усе радянське, пустили дурну, провокативну поголоску, ніби Свідзінського, мовляв, „спалили більшовики“. Немов був він заарештований, замкнений з іншими репресованими в якійсь клуні, чи що, і клуню цю підпалено. Брехня пішла від самого початку: Свідзінський заарештований не був».

Слід визнати, що брехня, справді, пішла від самого початку, але від самого Ю. Смолича, який, не змигнувши оком, брехав у своїх спогадах ще й про таке: «Ми запропонували евакуаційні талони й Володимиру Юхимовичу. Але Володимир Юхимович талони прийняти відмовився, пославшись на сімейні обставини; дружина лежала тяжко хвора, нетранспортабельна, і він залишити її не міг. Тож просив відкласти евакуацію, аж коли дружині полегшає, сподіваючись, що місто взагалі не доведеться віддавати ворогові». Насправді ж дружина Свідзінського, як знати, померла ще в 1933-му році, і Смолич, будучи головою місцевого письменницького осередку, не міг цього не знати.

Також, видавши свої спогади в 1972-му році, не міг Смолич не знати й про реабілітацію В. Свідзінського «за відсутністю складу злочину» в 1964-му році. Отож брехав він і про те, що поет заарештований не був. Адже в тексті реабілітаційної справи чітко зазначено: «Свідзінський Володимир Єфимович, 1885 р. н., уродженець с. Маяново, Вінницької области, українець, письменник, БУВ ЗААРЕШТОВАНИЙ 27.09.1941 р. ЗА ЗВИНУВАЧЕННЯМ В АНТИРАДЯНСЬКІЙ АҐІТАЦІЇ» (виокремлення моє. — І. Б.-Т.). Далі пропонувалась одна з версій загибелі поета, якій на довгі десятиліття судилося стати офіційною: «У зв’язку зі станом воєнного часу евакуйований вглиб країни. Загинув під час пожежі 13.10.1941. в с. Бутирки Курської области».

Насправді ж, до евакуації в’язнів з Харкова до пуття не дійшло. Частину з них, а саме близько 1000 осіб, було спалено перед відступом більшовиків у сумнозвісному будинку на вул. Чернишевського, де знаходилася в’язниця Управління НКВС. Решту ув’язнених справді виводили з холодногірської тюрми в напрямку м. Куп’янська всередині жовтня 1941-го року. Серед них був також Володимир Свідзінський. Але у зв’язку із швидким наступом німецького війська маршрут змінили, і долю в’язнів було вирішено розв’язати на місці. Це сталося 18-го жовтня в селі Непокритому, що під м. Салтовим.

Зі свідчень учасниці тих подій, розшуканої харківським «Меморіалом», стає знати про таке. «Прибули у село Непокрите і побачили там жахливу картину: згорілий величезний корівник і гори скалічених вогнем трупів, ще палало. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти, тих, кому вдалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гачками трупи, щоб закопати. Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не давали, жінки кричали: „Живий, живий, облиште!“ Перенесли до порожньої хати. Дивитися було страшно — по всьому тілі суцільні пухирі, страждали жахливо. Залишили з ними солдата, мене і ще одну жінку. Медикаментів не було, лікувати нічим. Були ми так днів зо п’ять. Потім прибув ще етап (теж інтеліґенція). Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селянки розібрали їх по своїх домівках. Мабуть, всі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати».

Ось така була радянська «евакуація» інтеліґенції з Харкова, під час якої загинули українські поети В. Свідзінський, О. Сорока, а також російський оберіут А. Введенський. А втім, може, хтось вижив, не зголошувався, річ ясна, після того. Адже досі нічого не знати про долю К. Поліщука, який втік з Соловків у 1930-их, а син Г. Хоткевича, повернувшись із таборів вже у 1950-их, так само несподівано зник з очей ненажерливого режиму…

Шукала будь-яких звісток про батька також залишена напризволяще дочка Свідзінського. Свого часу їй також не дали сказати всієї правди, примусивши забути про те, як того фатального дня, а саме 27-го вересня 1941-го року, вона вийшла з хати по хліб, а коли повернулася, батька вже не було. Квартирна хазяйка розповідала, як забирав його «чорний ворон», як перевертали в хаті все догори дном, шукаючи невідь чого: крамоли? цінних речей? витоків свого безсилля? І як розліталися навсібіч мережані дрібним почерком аркуші, серед яких, мабуть, був і той, сумнозвісний, з поетовим пророцтвом власного кінця:

«В полум'ї був спервовіку І в полум'я знову вернувся… Як те вугілля в горні В бурхливім горінні зника, Так розімчать, розметають Сонячні вихори в пасма блискучі Спалене тіло моє».

Між тим, ще раз про Смоличеві брехні щодо евакуації. За свідченням дочки Свідзінського, талон на евакуацію до Актюбінська поет у Спілці письменників таки отримав. Але виїхати з Харкова не міг, і то не через неіснуючу хвору дружину, і навіть не через легковажну дочку, яка нібито під ту пору закохалася, відмовляючись кидати рідне місто, а зовсім через інші причини. Справа в тому, що, як інтеліґент старшого покоління, Свідзінський не міг не бачити разючої відмінности між тим, що принесли в Україну більшовики, і тією культурою, представницею якої для підрадянських мистців завжди уявлялася Німеччина. Доказом на існування цих «антирадянських» настроїв слугувало широке коло добровільних залишенців з кола харківської письменницької (і не лише) спільноти, які продовжували розбудовувати національну культуру вже на звільнених від більшовізму теренах. Саме на них полювали в Харкові спеціяльні загони енкаведистів восени 1941-го року.

…Міркуючи в такий спосіб про ставлення В. Свідзінського до радянської Системи, вільно зрозуміти особливості його світогляду. Розв’язання такої проблеми передбачає, з одного боку, вивчення текстів самого поета, з іншого — текстів про нього. Автентичні писання цього автора тут мало чим зарадять: він не переносив до поезії порахунків з режимом, і «захалявної» творчости майже не мав. Натомість із наведених вище «офіційних» відомостей про В. Свідзінського з-під пера його іменитих сучасників і не менш шанованих дослідників стає зрозуміти, що цінність такої мемуарно-аґітаційної літератури полягає у збереженні «заморожених» смислів. «Живе» й конкретне спілкування письменника із світом зберігається в тих спогадах ніби як «до запитання». Були б спогади, а не перекручені склерозом вигадки наших «метрів»! Адекватно «запитати» будь-що правдиве з цього болота просторікувань завжди було складною проблемою будь-якого сьогодення: «радянського», а чи «незалежного».

Уявімо собі, що геть усі існуючі спогади про В. Свідзінського — це природне каміння. Якщо ми збираємо його докупи, то таким чином порушуємо існуючу рівновагу.

Звичайно, з тих каменів можна збудувати дім-дисертацію, обтесавши гострі кути й скріпивши розчином, як це роблять біографи. Можна взяти усі романи й флірти поета й розмістити їх за чергою, як це практикується у збірниках спогадів. Але існує більш адекватний підхід. Згадаймо, що в Японії існує мистецтво складати садки з каміння. У такому садку його творець намагається відтворити гармонію світу, космосу, природи. У цьому немає насильства над матеріалом, і поезія каменю розкривається у своєму цілісному єстві. І Мірочка вже не плаче.

Харків. Міськжитлоспілка. 1930-ті роки

Частина 8 МЕТАФІЗИКА «ЧЕРВОНИХ» САМОГУБСТВ

Грицева наука смерти

— Жуйте як слід, — казав батько. І жували добре, і гуляли по дві години на добу, і вмивалися холодною водою, а все-таки вийшли нещасні, бездарні люди.

А. Чехов

…Мало яка з книжок загальноосвітньої системи отроцтва ставала підручником життя. Часи нудної до солодких корчів фізики К. Краєвича, якою гімназисти невисокої кляси користалися на шкільних дуелях — «дал разок по голове — вместо книжки стало две» — давно вже минули. Ще відтоді, як в одного з них, припустимо, Юрія Карловича Олєші, цілком могла бути неуявна для наступної доби Октябрин з П’ятирічками бабуся на ім’я Мальвина Францівна Герлович. Учпедгізівським дивом після цього виглядала не менш корисна у бійках, важезна «Цікава математика», але так, щоби підручник був милий твоєму серцю протягом решти непросвітленого життя, цього не було. А що ж було? «Якісь далекі гудки, від яких стає сумно, так сумно, що сум цей видається непоправним. А тут ще треба йти до гімназії», — підказує Ю. Олєша. А ще була химерна «Географія України» В. Кубійовича, видана у 1950-их роках в Канаді й невідь як закинута на горище у твоє тимурівське дитинство. У тому «географічному» диво-підручнику, пригадується, ще існували цілком неуявленні речі, викладені питомо українською «скрипниківкою»: місто Дніпропетровське, місто Сталіне…

Михаїл Зощенко

Словом, не підручниками був славний підлітковий вік школярства, а, мовити б, дидактичними ейдосами їхньої суті. Мальовничими, індіянськими, гайдарівськими. Адже що могло нагадати влітку про школу, та ще й так невідв’язно, що купка виданих на майбутній учбовий рік книжок-підручників, звалена десь у комунальному кутку, неодноразово й безуспішно переглядалася? Правильно, це були хрестоматії! І здебільшого з літератури. Вигрібши з тієї купи одну-єдину, з якої-небудь 5-ої чи 6-ої кляси — хіба не блукав на канікулах по друзях у пошуках ідентичного, незвіданого, чужого чтива? Ще й як блукав, викликаючи здивування старших бовдурів-лобуряк.

Від тих посібників і хрестоматій, по суті, нічого не залежало у навчальному процесі середньої, як правило, школи. Від тих боїв з вітряками Сервантеса, а чи баталій на плотах-дредноутах в А. Гайдара нічого не могло й не повинно було змінитися. Дарма було сподіватися, що арка на обкладинці «Історії давнього світу» кудись веде. За нею нічого не було, і відчувалась не менш велика правда в тому, що на книжці значилось «Історія російського вільного вірша» — а під нею, коли відкриєш, могло бути що завгодно. Наприклад, банальна історія верлібру. Просто згодом несподівано виявилось, що не лише залежало щось у житті від того «дидактичного матеріялу», а достоту стояло й височіло на ньому, як земля на китах і слонах із черепахою Тортіллою включно.

Тож будь-які підручники з посібниками завжди визначали історію чи то національних, а чи клясових воєн за пам’ять дитинства. Чомусь суцільним нашим учителям постійне відчуття військового стану в голові дитини й світу було просто-таки необхідне. Цікаво, чому? У 1920—30-их роках таке питання в принципі не могло з’явитися, але за нашого часу таки розвиднюється в романтичному тумані пролеткульту.

Справді, чомусь замало в сучасній літературі добрих слів про дитинство: золоте чи золотушне. Здебільшого все похмуро, безнадійно і проблематично. З одного боку, цілком може бути, що так воно і є, і золота пора дитинства лише видається чудовою та безхмарною, а в житті все інакше. З іншого боку, до чого тут життя? Мовимо ж про літературу, яка зазвичай не має нічого спільного з реальністю. Принаймні не мусить мати, якщо це не література соцреалізму, де описувались трудові будні країни, які в принципі не мали права бути безрадісними. Втім, з літературою так само непросто. Навіть із молодечою. Література радости, як вважав Честерстон, набагато складніша, ніж опис похмурого життя. Але це письменник з туманного, мовити б, Альбіону, де завжди мряка й жадного тобі Тимура з його командою. Натомість у ближчих сусідів з радістю в літературі також не дуже. «Дело интересно только пока весело», — гукав у майбутнє В. Маяковський. «В сочинении грусти мы куда как более преуспели», — відгукується звідти російська поетка Т. Щербіна. Якщо згадати про хрестоматійне дитинство в описах письменників-художників, то ситуація зовсім безрадісна.

Ось клясик Ю. Олєша нетямиться у щоденнику: «Дитинство було заповнене страхами. За що його назвали золотим?»

Ось чорнушну природу отроцтва підтверджує фотограф А. Родченко: «В юності, коли майбутнє видавалося особливо темним і було нестерпно самотньо, я тікав на „Чорне озеро“. Це був громадський сад, народний сад у Казані, де грала оркестра військової музики, а після того, як оркестр ішов, було чути струнну оркестру кафе-шантану. В саду гуляли люди „нижчого стану“, сад знаходився в сирому місці, на дні висохлого озера».

Ось про те саме свідчить наш сучасник В. Єрофєєв: «У кожного росіянина тяжке дитинство. Російське дитинство мусить бути тяжким. Інакше хіба це дитинство?»

Нарешті, один з найкращих російських дев’ятдесятників і «найбільш клікабельний автор російського Інтернету» Д. Яцутко в романі «Божество» — а саме божеством уявляють себе діти: егоїстичним і вимогливим! — значить про своє дитинство 1980-их років: «Вважається, що дитинство — період несвободи, період, коли людиною ти ще не став і тому нецікавий».

Як знати, у Росії 1910-их років багато писали й говорили про юнацькі самогубства. Такі самогубства часто інтерпретувалися як ознака соціяльної кризи, як останній, запеклий протест проти шкільної системи, байдужої до психіки дитини. Однак у повісті «Перед сходом сонця» М. Зощенка автобіографічний епізод із самогубством майбутнього письменника, що мав місце 2-го травня 1913-го року, позбавлений соціологічних ознак, будучи представлений як ланка в ланцюжку психічних травм автора у період 1912—1915 років, і дає уявлення про його тип особистости, що на сучасному психологічному жарґоні назвали б «депресивним», а за тих часів — «мелянхолійним», «іпохондричним» чи «неврастенічним».

Так, головний герой вищезгаданого епізоду з повісти «Перед сходом сонця» М. Зощенка, одержавши одиницю за твір, робить спробу самогубства: «Я лежу на операційному столі. Піді мною холодна церата. Спереду величезне вікно. За вікном яскраве синє небо. Я проковтнув кристал сулеми. Зараз мені робитимуть промивання шлунку». До речі, трагікомічність цієї ситуації має реальну основу, адже статистика самогубств учнів у Росії 1900-их років, згідно з даними Міністерства народної освіти, свідчила про наступне. Якщо в 1901—1905 роках середньорічна кількість самогубств серед хлопчиків складала 18—28, серед дівчат — 0—10, то в 1906—1912 роках ці числа зросли до 49—106 і 13—49 відповідно. Зросла також кількість спроб самогубства: у 1901—1905 роки відбувалося 4—20 спроб на рік серед хлопчиків і 1—8 — серед дівчат; у 1906—1912 роках — 22—64 і 3—44 відповідно. Медицина пояснювала це дитячою вразливістю, нестабільністю психіки, а також тим, що екзаменаційна система (пік самогубств і спроб самогубства припадав на травень, себто час іспитів), а також твердолобі вчителі гнітюче впливають на душевне здоров’я учнів.

Слід зазначити, що згодом М. Зощенко не змінив свого ставлення до «живого» життя. «З часом з’ясувалося, — занотував 5-го серпня 1927-го року К. Чуковський у своєму щоденнику, — що люди йому як і раніше огидні, що весь навколишній побут викликає в нього як і раніше гидливість, що він обмежив усе коло своїх близьких трьома людьми».

Отже, далі починалося «доросле» життя, в якому інтерес до проблеми самогубства виявляли багато письменників, але більш за всіх, мабуть, Ф. Достоєвський. Похмурим полем його романів і щоденників неможливо пройтися без здригання — неодмінно наткнешся на людину, що наклала на себе руки. Утім, тут винен не лише потяг письменника до «проклятих питань», але й російська дійсність. Наприклад, хронікер, що питається у героя «Бісів» Кирилова, мовляв, чи не забагато самогубств, узятих із «живого» життя. У пресі тих років Достоєвський читав, нотуючи таке: «Останнім часом газети повідомляли майже щодня про різні випадки самогубства. Якась дама кинулася недавно у воду з єлагінської „стрілки“ в той час, коли чоловік її пішов до екіпажа за конфектами… В Ізмайлівському полку застрелився молодий офіцер; застрелився ще якийсь хлопчик, років 16-ти чи 17-ти; на Митрофановому цвинтарі знайдений, з перерізаним горлом, кронштадтський міщанин, що наклав на себе руки через кохання; у Москві дівчина, спокушена якимсь паном, утопилася від того, що інший пан назвав її „утриманкою“». Усі цитати зі щоденника Ф. Достоєвського стосуються 1871 року. А всього лише за період з 1870 по 1887 рік у Росії вчинили самогубство 36 тисяч осіб.

Загалом у Російській імперії в 1860—1880-ті, а потім ще й у 1906–1914 pp. були зафіксовані епідемії самогубств. Причини були здебільшого соціяльного характеру, адже це, по суті, була діягноза суспільства періоду епохи реформ. Додамо до цього також конкретні пояснення самогубства — нігілізм і атеїзм, зростаюча бідність, розвиток цивілізації, чи то пак капіталізм. Словом, суцільний розклад соціяльного тіла держави.

Борис Савінков

У 1906—1914 pp. діягноза залишилася та сама, але епідемія самогубств вразила вже й російську духовність, себто літературу. Література була сповнена героями-самогубцями, викликаючи цим особливий інтерес громадськости. Літературу обвинувачували в тому, що, зображуючи самогубства, вона робила їх зразком для наслідування в житті, сприяючи збільшенню числа самогубств. До речі, активним пропаґандистом такої точки зору був М. Ґорький, що провадив аґітаційну кампанію проти постановки в московських театрах інсценівок романів Ф. Достоєвського.

Загалом варто виокремити три форми суїциду в часі 1920—1930-их років, і всі вони, будучи застосовані до історії літератури, не відповідають офіційним визначенням.

Отже, перша форма суїциду — це щира спроба самогубства, коли людина справді хоче вбити себе. Як в історії літератури, так і в художніх текстах прикладів цієї форми існує мало, оскільки творчий індивід апріорі не може бути «щирий» із собою. Стверджувати, що всі «літературні» самогубці — люди з психічними відхиленнями навряд чи варто, але траплялися й такі випадки, і тому «щирість із собою», за В. Винниченком, стосується лише моральних, а також суто прижиттєвих чеснот.

Ось як описується це в оповіданні «Студент» того ж В. Винниченка:

«Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:

— Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!

Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.

— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?

— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім. — Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?

Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.

— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід. — Жили йому вимотать… Жили йому!!!

— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

І всі заворушились, але зараз же знов закам’яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.

— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. — Брешу?

І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.

Люди закам’яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому».

Так само з історії знати про «ідеологічний» випадок молоденького 17-літнього комсомольця, що наклав на себе руки на знак протесту проти запровадженого В. Леніним НЕПу. У некролозі, поміщеному в «Правді» від 20-го травня 1922-го року, з приводу цієї смерти сказано: «Часто доводилось від нього чути, що насамперед треба бути комуністом, а потім уже людиною». До речі, юнак не був самотній. У згадані роки газети раз у раз повідомляли про випадки самогубств комуністів, що протестували проти «зради революційних ідеалів».

Натомість друга форма суїциду — афективна, себто з перевагою емоційного, артистичного моменту — цілком притаманна літераторам. До цієї драматичної когорти належать самогубства М. Хвильового і В. Маяковського.

Третя форма суїциду — демонстративна — у випадку з публічними особами роздвоюється на дві категорії:

а) самогубство як спосіб самого індивіда власноруч привернути увагу до своєї особистости;

б) самогубство, імітоване каральними органами заради «показового» усунення індивіда.

Наприклад, герой відомої повісти анархо-терориста Б. Савінкова «Кінь блідий» покінчує життя самогубством. За офіційною версією, автор, арештований чекістами, пішов за своїм героєм, кинувшись у сходовий проліт Лубенської в’язниці. Натомість «самогубства» ідеолога українського націоналізму М. Міхновського у 1924-му році в Києві, а також його колеґи з видавничої справи самостійницького часопису «Сніп» М. Біленького у 1920-му році у Відні були нічим іншим, як актом більшовицької розправи. М. Міхновський був знайдений повішеним у власному садку, так само, до речі, як поет С. Єсенін — в номері пітерського готелю «Англетер» у 1925-му році.

І. Павелко згадує, як під час останньої зустрічі з М. Міхновським, яка відбулась 2 травня 1924 р. у Києві, той засипав його запитаннями: «„Яка у студентів ідеологія? Що це за люди? Чи є поміж них українці і що це за українці?“ Я розповідав йому докладно, що склад студентів тепер — переважно чужинці, комуністи і комсомольці; наводив приклади їхньої ворожости до нас і здеклясованости; говорив, що є й українці, але вони мусять критися зі своїми політичними настановами, говорив, що чужинно-комуністичне студентство інституту це помічає, але поки що зробити нічого не може, що коли б була якась нагода, то вся ця маса українського студентства встане зі зброєю в руках за Україну. Слухаючи мене, Міхновський помітно пожвавлювався та весело поблискував очима, кажучи: „То значить, справа не пропала? Значить, живе українська свідомість у наших студентів? Ви знаєте, як це приємно? Як приємно чути, що наша національна свідомість не вмирає. А я, по правді кажучи, побоювався, що чужинці вже все сплюндрували“. Було вже пізно, і пан Микола запропонував іти додому. Весь час він озирався, особливо після пожвавлення нашої бесіди. Звичайно, це було небезпідставно, бо скрізь тінями снували шпики».

В. Шемет, давній поплічник М. Міхновського, пригадував, як довго інколи не вертався Міхновський додому, а коли приходив, то був дуже знервований. Він щось глибоко в собі переживав. Інколи під час бесіди в нього проривалися якісь розпачливі натяки на загибель. Було ясно, що його «викрила» ЧК.

У статті, присвяченій пам’яті Міхновського, С. Шемет писав: «Це було велике серце. У нього палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкисневій атмосфері нашої інтеліґенції запалилися цим вогнем тільки одиниці… Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишиванок і соціялістичних брошурок він розпалив серед українців у полум’я Любови до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки».

Михайло Біленький

Загалом у період сталінських репресій багато видних партійних, державних і військових діячів накладали на себе руки, коли бачили, що от-от будуть арештовані за безпідставними обвинуваченнями. Так, 21-го серпня 1936-го року на процесі Зінов’єва—Каменєва прокурор СРСР А. Вишинський оголосив офіційну заяву щодо карної відповідальности за контрреволюційну діяльність М. Томського, А. Рикова, Н. Бухаріна, Н. Угланова, К. Радека і Г. П’ятакова. Наступного дня, 22-го серпня 1936-го року, почувши новину по радіо, М. Томський покінчив життя самогубством на своїй дачі під Москвою, в Болшево.

«Демонстративний» момент у таких випадках гарантували зазвичай чекісти, що приходили для арешту, підказуючи нещасним такий вихід. Серед тих, хто в 1930-их роках застрелився, рятуючи від репресій, був заступник наркома оборони Я. Гамарник, Є. Єжова (Хаютіна), дружина викритого шефа НКВД. Але самогубство вчиняли також ті, кому не загрожувала негайна небезпека арешту й тим більше фізичного знищення. Безумовним викликом були самогубства Н. Алілуєвої та близького друга Сталіна наркома С. Орджонікідзе.

Мрія про ґвалт: самогубство Владіміра Маяковського

Ще й не такі люди, як я вмирали.

Н. Заболоцький

Історія самогубства відомого «поета-трибуна» і «горлана-главаря» до сьогодні мала не один десяток версій. Однією з них було нерозділене кохання до Лілі Брік (Каган). Втім, не вона була свідком трагічної події 14-го квітня 1930-го року, і не вона бачила, як після фатального пострілу в кімнаті віявся димок і Маяковський ще намагався підвести голову…

Згадана Ліля Брік хіба що свідомо наблизила поета до логічної «точки пули в конце». Її інтелектуальний шлюб 1912-го року з Осипом Бріком — після того, як вона відбула свої «творчі» канікули в Мюнхені 1911-го року, живучи одночасно з Г. Блуменфельдом, О. Волком і А. Грановським («Ніхто з трьох не повинен був знати один про одного», — свідчила Л. Брік) — набув певної завершености після того, коли подружжя познайомилось із Володимиром Маяковським і всі вони почали жити «родиною на трьох».

«Володя не просто закохався в мене, він напав на мене, це був достоту напад, — згадувала Л. Брік. — Два з половиною роки я не мала ані хвилини спокою — буквально. Я одразу зрозуміла, що Володя ґеніяльний поет, але він мені не подобався. Я не любила дзвінких людей — зовнішньо дзвінких. Мені не подобалося, що він такого високого зросту, що на нього обертаються на вулиці, не подобалося, що він слухає свій власний голос, не подобалося навіть, що його прізвище — Маяковський — таке гучне і схоже на псевдонім, причому на банальний псевдонім».

Цікаво, що саме О. Брік сприяв цьому зближенню власної дружини з поетом. «Це був Осип, — стверджувала Л. Брік, — хто перший закохався в поезію Маяковського і закохав усіх нас». До речі, поема «Хмара в штанях» В. Маяковського була видрукувана на гроші О. Бріка. З’явилася ніби як «людина-дитя», котра могла «рости» на очах зацікавленої парочки. До того ж, «третій» у подружньому житті був зовсім не «зайвий» і цікавив подружжя Бріків, як виявилось, не лише з естетичної точки зору. Вже під старість Л. Брік згадувала: «Я любила кохатися з Осею. Ми тоді зачиняли Володю на кухні. Він дерся, хотів до нас, дряпав двері й плакав».

Ліля Брік. 1921 рік

Можливо, саме тому В. Маяковський час від часу намагався позбутися своїх солодких комплексів, розбурханих шаленою пристрастю до свавільної жіночки-вамп, яка значила на бережках рукопису, відповідно, щодо О. Бріка і В. Маяковського: «Фізично О. М. не був моїм чоловіком з 1916 p., а В. В. — з 1925 р.» Тож із черговою своєю коханкою Веронікою Полонською поет зійшовся вже на зовсім іншому ґрунті, ніби бажаючи помститися за попередні любовні невдачі з Л. Брік та Т. Яковлевою. «На першому ж побаченні зненацька й настирливо він почав мене обіймати, — спогадувала Полонська. — Я стала бувати в нього щодня. Казав, що любить мене за те, що я не „комизлива“».

Молода і приваблива акторка МХАТу, якій під час зустрічі з 36-річним В. Маяковським було ледь за двадцять, справді не була «комизливою». «В. В. вимагав щоденних побачень, — бідкалася вона. — Під час виставки „XX років праці“ я була вагітна від нього. Зробила аборт, у мене з'явилася відраза до фізичних стосунків. В. В. ніяк не міг змиритися з цим, він просто шаленів». Тож останній у житті В. Маяковського роман був бурхливий, нервовий і багато в чому ускладнювався ще й тим, що Вероніка Полонська (Нора, як називав її поет) під ту пору була одружена з Михайлом Яншиним, натоді також актором МХАТу.

Тож на відміну від сімейства Бріків, В. Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Не терплячого й упослідженого мазохіста, який і хвилини не міг прожити без владної хазяйки, що їй він з усіх куточків світу, куди його закидала ґастрольна доля, слав принизливі любовні листи з телеграмами, а незалежного й наполегливого деспота-коханця. Наразі важко устійнити, якій саме з цих двох еротичних іпостасей він був найбільш адекватний у житті, хоч загальновідомо, що мазохізм — це одна з форм садизму. Так, бувши з В. Полонською, поет визнавав, що хоче кардинально змінити своє життя, завести родину, дітей, власний дім. Він називав її своєю останньою надією і був відвертий з нею так, як мало з ким до того. В. Полонська знала і про його дочку, плід паризького кохання до Тетяни Яковлевої, і про всіх його жінок, і насамперед — про його пекельну пристрасть до Лілі Брік…

Загалом усі жінки В. Маяковського не просто відали про існування Л. Брік — вони мусили вислуховувати захопливі розповіді поета про неї. Будучи у Франції, В. Маяковський разом зі згаданою Т. Яковлевою блукав по паризьких крамницях, щоб вибрати для коханої Лілі автомобіль. Адже вона любила подарунки, а він любив дарувати. Імпровізовану обручку, всередині якої було вирізьблено: «Л. Ю. Б.», себто Лілі Юріївні Брік, поетова коханка носила після його смерти на шиї — разом з його власним перснем, почепленим на тому намисті поруч із каблучками інших коханців.

Але по-справжньому В. Маяковського, здається, не любила жадна з його жінок. У тому числі й Ліля Брік. Після смерти поета вона відновила сумнозвісну «родину на трьох», запросивши до співжиття героя громадянської війни Віталія Примакова, розстріляного згодом у 1937-му році. Пізніше, після смерти О. Бріка у 1945-му, що сталася, ясна річ, через інфаркт, з’явився наступний неофіційний чоловік, літературознавець Васілій Катанян. За життя Л. Брік любила повторювати: «Я кохала лише одного. Одного Осю, одного Володю, одного Віталія та одного Васю». Хоч насправді романів, і то з видатними особами, вистачало без того — і до В. Маяковського, і після нього, і паралельно з ним. Був, між іншим, державний діяч Киргизії Юсуп Абдрахманов, відомий кінорежисер Л. Кулєшов, якого через нещасне кохання ледве спинили на порозі самогубства, буквально схопивши за руку. «Чи знав Маяковський про ваші романи?» — питали в Л. Брік на схилі життя. «Знав». — «Як він реаґував?» — «Мовчав».

Обкладинка книги В. Маяковського «Про ЦЕ». Оформлення А. Родченка. 1923 рік

В останні дні свого життя В. Маяковський відчайдушно намагався створити власну родину. Він писав листи в Париж до Т. Яковлевої, в яких благав її вийти за нього заміж. Від В. Полонської вимагав негайного розлучення з чоловіком. «Маяковський був нервовий, засмиканий, підозрілий. Мучив мене, постійно ревнував, вимагав, щоби я кинула чоловіка, залишила театр. Це було дико, дивно», — згадувала В. Полонська. І в той самий час поет клопотався про те, щоб отримати квартиру поруч із сімейством Бріків після їхнього переїзду з Гендрікового провулку. Без Л. Брік, без дозволу жорстокої хазяйки, жадне родинне життя не уявлялось В. Маяковському можливим. «Я кохаю, кохаю тебе безоглядно, — писав він, — і всупереч усьому, кохав і кохатиму, чи будеш ти груба зі мною, а чи лагідна, моя або чужа». Навіть після смерти поета все вирішилось на користь Лілі Брік. У своєму передсмертному листі В. Маяковський писав: «Товаришу Уряд! Моя родина — це Ліля Брік, мама, сестри та Вероніка Вітольдівна Полонська. Якщо ти влаштуєш їм непогане життя — спасибі». Натомість половина при розподілі поетової спадщини, якою його справжня родина (мати і сестри) не займалася, дісталася самій лише Л. Брік. Не без її втручання В. Полонська ще в 1930-му році відмовилася вважати себе членом родини В. Маяковського (при живому чоловікові!) і категорично заперечила свій інтимний зв’язок з поетом. Щоправда, у своїх спогадах, які з’явилися друком після її смерти у 1994-му році, вона неодноразово наголошує на існуванні таких стосунків.

Також у 1971-му році В. Полонська спробувала було відновити свої «сімейні» права, написавши на ім’я тодішнього генсека Л. Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію за старістю літ уже як членові родини В. Маяковського. Довідавшись про це, поетова сестра заявила, що ані Л. Брік, ні В. Полонську вся родина Маяковських ніколи не вважала за членів родини. Водночас у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В. Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «перемкнути цей настрій, щоби відвести курок револьвера від нього». Себто не погодилася з хворобливими домаганнями поета й не вийшла за нього заміж, а побігла натомість до театру, до власного чоловіка чи деінде. Чи варто казати, що в претензіях В. Полонської на персональну пенсію було відмовлено? А за давньою постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930-го року авторські гонорари В. Маяковського й далі ділили порівну між собою його родина й Л. Брік.

Отож морально відповідальною за смерть «першого радянського поета» в ЦК зробили В. Полонську. Втім, чи лише вона винна в тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям В. Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?

Справа в тому, що протягом свого життя В. Маяковський постійно був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. Одного разу навіть вистрелив собі в серце, але револьвер дав осічку. «Думка про самогубство була хронічною хворобою Маяковського, — згадувала Л. Брік. — Постійні розмови Маяковського про самогубство! Це був терор. У 1916 році рано вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Глухий, тихий голос Маяковського: „Я стріляюсь. Прощай, Лілік“. Я гукнула: „Зачекай мене!“ — щось накинула поверх халату, скотилася сходами, молила, била візника кулаками в спину. Маяковський відчинив мені двері. Він сказав: „Стрілявся, осічка. Вдруге не наважився, чекав на тебе“. Як часто я чула від Маяковського слова: „Застрілюсь, покінчу з собою. 35 років — старість. До тридцяти доживу. Далі не буду“».

Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В. Маяковським з бравнінґа, Л. Брік полегшено зітхнула у спогадах: «Добре, що не з револьверчика. Як негарно б вийшло — великий поет і з маленького пістолета». Справді, крім старости, поет боявся також звинувачень у замалих розмірах чи масштабах свого кохання, а чи його інструмента, якщо зважити на модні під ту пору фройдистські алюзії. Але хіба саму лише любов поет вважав за панацею від старости?

Здавалося б, про що поема В. Маяковського «Про це»? У кожному разі аж ніяк не про «це». Немає в ній ані сороміцьких картинок, ані похітливих описів. Розповідь В. Маяковського «про це» можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням хоч там у якому вигляді. Недаремно свого часу Р. Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про це» з віршем «Товарищу Нетто — пароплавові й людині». Ця близькість чітко проявляється в розділі «Остання смерть», основний мотив якої — перемога насильства, що породжує героїв. В. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерти, зразком якої він обирає вбивство у 1928-му році дипкур’єра Теодора Нетто: «Но в конце хочу — других желаний нету — / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте». Отже, у Нетто трапилось «це», і він пішов, щоб уже через рік у розпал курортного сезону в Ялті явитися В. Маяковському у вигляді білосніжного лайнера. І поет вибухнув в екстазі революційною епітафією. Хоч до таких, «загробних», стосунків йому було не звикати. Згадаймо лишень химерне заклинання В. Маяковського, що стало своєрідним гаслом: «Ленин — жил, Ленин — жив, Ленин — будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалаку? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему «150 000 000» В. Маяковського, той самий В. Ленін вирік таке: «Друкувати таку маячню тиражем не більше 1 500 екз. Для бібліотек і диваків. Луначарського відшмагати за футуризм». Хоч у «горлана-главаря» існували також більш проникливі заклики, що визначали справжню суть поета-агресора: «Хто не буде з нами протягувати руки, той простягне ноги».

О. Брік, Л. Брік та В. Маяковський. 1928 рік

Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерти власника — справа не дуже вдячна. «Покійник цього страшенно не любив», — жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покійник», нині, здається, вже мало кого цікавить. Оскільки В. Маяковський для нащадків — це тільки текст. І вже не одіозні «сто томів партійних книжок», а той бік поетової творчости, помережаної знаками погребальної обрядовости. Адже саме В. Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціялістичної культури. І навіть вибір «точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції соцреалістичної доречности вогнепальної розв’язки.

Запрошення на чай: самогубство Миколи Хвильового

О, де наган? О, де рука?

Невже всю душу вже пропив я?

В. Сосюра

Ви погано виглядаєте. Бережіть здоров’я, Хвильовий.

І. Дніпровський

Декаданс, що зробив самогубства модою, — це зліпок з епохи «бурі й натиску», що породила в Европі відповідне ставлення до життя і смерти. Культ вольової особистости, що протистоїть юрбі бюргерів, привів до проблеми відірваности від людей взагалі й до романтизації самогубства. Клясичний приклад — історія німецького поета й драматурга Генріха фон Клейста. У 1811-му році друзі познайомили його з літньою заміжньою жінкою Генрієттою Фоґель, що страждала на невиліковну хворобу. Клейст на той час уже захоплювався думками про самогубство. Коли він закинув про це коханій, та підтримала його, майже не роздумуючи. Разом вони обміркували всі деталі і придбали зброю. 21-го листопада 1811-го року Клейст і його подруга відправилися до Ваннського озера, що неподалік від Берліну. Там пройшов їхній останній день. У сільському готелі Клейст залишив прощальні листи, сповнені гіркої рішучости. Спочатку Клейст застрелив Генрієтту Фоґель, а потім покінчив із собою.

Несуть товариша. Художник І. Падалка. 1927 рік

«Старенька, ти взяла в мене нагани?» — питався М. Куліш у своєї дружини, коли та сховала зброю після самогубства М. Хвильового у 1933-му році. До речі, на вимогу НКВД, якому було чудово знати про безумні «чаювання» в середовищі пролетарських письменників, М. Куліш вимушений був здати небезпечну віднедавна зброю. Пізніше, а саме навесні 1937-го року, пишучи заяву наркому внутрішніх справ СРСР, генеральному комісареві державної безпеки Єжову H. І., ув’язнений М. Куліш також пригадував: «У вересні 1936 р. раптом згадав про п'яний випадок з мого минулого. Будучи прапорщиком на фронті, я отримав у листопаді 1915 р. коротку відпустку до м. Олешки, що в колишній Таврійській губернії (нині Цюрупинськ). Був за містом із шурином Невель В. І. у винороба. П'яного шурин віз мене візником увечері додому. На шосе зустріч з двома вояками, що були з дівчатами й не відкозиряли, сварка, постріл у повітря. Про випадок забув, і лише у вересні 1936 р. ізнову згадав. Вночі галюцинація — голос: „Міг убити, вбив людину“. Потрясіння. Почалось пригадування кожного мого кроку в минулому, але вже схоже на марення (уривки пережитого, реального з літературними вигадками, зафіксованими свого часу в пам'яті), психічне затьмарення, нав'язлива думка про те, як був у минулому божевільним, що скоїв протягом життя низку злочинів, які сам не пригадую».

«Все частіше дивлюсь на наган, / все страшніше мені його дуло», — і собі жахався В. Сосюра, який так само згадував у власній «Третій роті» про кулю, що її випустив навмання вбік ворожого бронепотяга, в результаті чого хтось обов’язково міг загинути, і якого дружина здавала в божевільню, пишучи заяви про «допомогу» до партійного начальства. Так, декадентського штибу «родинних» самогубств у Радянській Україні 1920—30-их років бути вже не могло, оскільки тут, навіть начитавшись, як М. Хвильовий, книжок О. Шпенґлера, довіряли тільки собі та поодиноким друзям-соратникам, яких іноді заступали більш надійні застільні співрозмовники на кшталт звичайнісінької пляшки. «Давно б себе застрелив я, / давно б мої зів'яли зорі. / Та тільки те мене спиня, / що не один я п'ю із горя», — бідкався В. Сосюра у вірші «П'янь» 1926-го року.

Отже, крім інтелектуального допінґу на кшталт творів А. Бєлого, М. Арцибашева, А. Андрєєва, Б. Пільняка, суїцидними мотивами яких сповнені прозові імпресії М. Хвильового, до божевільних думок про суїцид зазвичай приводили також зловживання алькоголем, прийняття наркотиків тощо. Гастрономічно-бакалейна тема взагалі зчаста присутня в історії самогубств 1920—30-их років. Сєрґєй Єсенін, як знати, зловживав алькоголем, будучи завсідником богемних закладів: ресторанів, клюбів, кафе. «В пьяном виде стеклом вскрыл себе жилы по левой руке и не давался, когда хотели перевязать рану», — згадує про поета В. Полонський (редактор «Нового міра»), хоч натоді це була не спроба суїциду, але нещасний випадок. Так само Микола Хвильовий скінчив життя самогубством в стані пост-алькогольного катарсису, знаного в народі як «суха» біла гарячка. Навіть у випадку з головою українського радянського уряду П. Любченком вільно буде згадати, що самогубство він здійснив, приїхавши з вікопомного пленуму на обід, Точніше, вже після бурної трапези.

Загалом у мистецькому середовищі 1920—30-их років самогубство — звична справа. Причини, як правило, зводились до одного: утрата популярности, успіху і, як наслідок, відсутність грошових пропозицій від начальства. Так, знаменитий актор німого кіно Макс Ліндер після 1922-го року відчув падіння популярности, що привело до нервового захворювання, а потім до самогубства. У 1933-му році світова зірка танцю Дженні Доллі (вона виступала разом із сестрою Розою) потрапила в автомобільну аварію, після якої лишилася зі спотвореним обличчям. Невдовзі Доллі повісилася на віконній рамі в номері готелю.

Та сама банальна втрата популярности, а також, відповідно, невдачі на любовному фронті, призвели до самогубства російського «горлана-главаря» В. Маяковського, якого у 1930-му році вже відверто критикували молодші колеґи.

Український комуніст М. Хвильовий, до речі, бачився з В. Маяковським 1929-го року в Москві. «В будинку Ґерцена вечеря з Маяковським, — згадував А. Любченко, — де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили». М. Хвильовий, як і його російський колеґа, так само вкоротив собі віку пострілом у голову в 1933-му році, нібито надивившись жахів голодомору по українських селах. Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає малоймовірним. Насправді ж головна небезпека бачилась М. Хвильовому в занепаді власної популярности, через що незадовго до самогубства було влаштоване соцзмагання між ним та О. Слісаренком, у результаті якого обидва мусили представити нові «пролетарські» романи. М. Хвильовий романів, як знати, не писав, видаючи на-гора «романтику вітаїзму» в оповіданнях, новелях, повістях. Незавершений роман «Вальдшнепи» був демонстративно спалений ним, немов третій том «Мертвих душ» М. Гоголя. «Ще рік — і ти скажеш: / — Краще смерть, ніж таке життя. / І я відкажу: / — Ось бравнінґ», — значив Л. Чернов у кіно-симфонїї «Харків» 1929-го року.

Отже, через творчу безвихідь надходили думки про іншу «творчу» розв’язку соцзмагання. «Хвильовий п’яний бився головою об стіну — з відчаю, — згадує А. Любченко. — А от ще головою об стіну, де висіла мапа географічна півкуль — топитися в океані хотів». Мрії про героїчний суїцид — як відповідь на всі питання пролеткульту, літературної дискусії, українського націонал-більшовизму — часто лунали у розмовах М. Хвильового з приятелями по «творчому» застіллю. Але що це були за розмови? Хвильовий, як згадує А. Любченко, «коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав і перекричати його було неможливо». Тож надалі Хвильовий пив уже наодинці. «Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ — провадив далі А. Любченко. — Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читаючи у себе в кабінеті. А потім мені каже: „— Вночі був Блакитний“. — Як? Що ви? „— Так, так, Аркашо. Ось з-за шафи вийшов і каже: Ну, що ж далі буде?“ Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно».

Те саме, зауважимо, відбувалося перед тим з прозаїком М. Зощенком. «У 1926 p., коли катастрофа була для мене занадто близькою, — значив він, — коли протиріччя і конфлікти жахнули мене і я не знаходив виходу, я побачив дивний сон. Я побачив, що в мою кімнату входить Єсенін, який нещодавно помер, повісився. Він входить у кімнату, потираючи руки, щасливий, задоволений, веселий, з рум’янцем на щоках. Я в житті ніколи його таким не бачив. Посміхаючись, він сідає на ліжко, на якому я лежу. Нахиляється до мене, щоб щось сказати. Здригнувшись, я прокинувся. Подумав: „Він прийшов по мене. Усе скінчено. Я, мабуть, помру“».

Отже, обидва «письменницькі» марення свідчать про відступ перед небезпекою, що про неї попереджають потойбічні гості. Найближчою небезпекою, зокрема для М. Хвильового, було, за умовами соцзмагання, представлення роману, якого він не написав. Решта пояснень самогубства колишнього чекіста, розчарованого в ідеалі Загірньої комуни, не витримують жадної критики. Про голод на селі, яким нібито був вражений М. Хвильовий, було чути задовго до його вікопомної експедиційної поїздки Слобожанщиною в складі письменницької аґітбригади. Загалом слід зазначити, що хворобливо-алькогольні «пошуки істини» обдуреними українськими комуністами з «нових панів» тривали у Харкові вже від кінця 1920-их років, але активізувалися вони саме взимку 1932—33 pp. «Ночі Гофмана» — так назвав І. Дніпровський цей період «комуністичної» агонії пролетарських письменників. Тож слідом за М. Хвильовим, який відкрив навігацію «червоних» самогубств, того ж 1933-го року застрелились нарком освіти М. Скрипник і ректор Харківського педагогічного інституту О. Гаврилів, а також отруївся поет П. Гірняк.

«Він взагалі любив випити, — свідчить І. Сенченко. — З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлася якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми».

Тож М. Хвильовому, що, як майже всі в Будинку «Слово» у Харкові 1930-их років, перебував у мареві «ночей Гофмана», було не до написання роману на соцзамовлення. Замість цього у день самогубства, а саме 13-го травня, письменник запросив колеґ до себе додому нібито на читання роману, а насправді на чергову пиятику. «— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?» — виношував свій задум М. Хвильовий у «Вступній новелі».

У результаті дружнього «чаювання» М. Хвильовим у стані афекту було остаточно прийнято рішення «замінити» роман на творчий акт іншого зразка, а саме — на самогубство. «Зараз я вам покажу, як треба романи писати!» — нібито гукнув він, ідучи по рукопис.

«За хвилину товариші почули постріл, — згадувала В. Губенко-Маслюченко, дружина О. Вишні. — Вони навіть не зрозуміли, що це за звук… Так ніби впала якась дерев’яна полиця. Коли вбігли до кабінету, Микола ще тріпав головою, ніби хотів витрясти із скроні той шматочок свинцю, який всадив собі в голову, і затих…»

Також А. Куліш, дружина драматурга М. Куліша, значить, що в М. Хвильового «рука з кольтом впала і кольт випав», хоча з історії «червоних» самогубств знати, що користувався М. Хвильовий «бравнінґом», як його прототип з оповідання «Редактор Карк». До речі, паталогічна манія самогубства була наскрізна у творах М. Хвильового. Так, Анарх у «Санаторійній зоні» шукав револьвера, щоби позбутися тягаря чекістського минулого. Згодом він, як і хлопчик Хлоня, втопився. Так само рішучо вішалась молода чекістка Мар’яна в оповіданні «Заулок». У столі редактора Карка лежав бравнінґ, що схиляв його до думки покінчити з собою («Редактор Карк»). Фатальна думка щодо втечі в небуття бентежила також комісара Сайґора («Пудель») й опозиціонерку Спиридонову («В лябораторії»). Про «кулю собі в лоб» розводився й Карамазов у «Вальдшнепах».

Владімір Маяковський. Фото А. Родченка. 1924 рік

Зрозуміло, що ніякого роману М. Хвильовий не залишив. Замість цього на столі нібито лежав його передсмертний лист, що завершувався закликом: «Хай живе комуністична партія!» Зрозуміло, що листа згодом сфабрикував НКВС, аби хоч якось виправдати ганебну поведінку комуніста в очах широкої громадськости. Те саме, до речі, вільно буде припустити щодо передсмертних листів решти поетів-самогубців того часу на кшталт В. Маяковського чи С. Єсеніна. «Достоту дивуєшся з винахідливости й неабиякого таланту ймовірних убивць, — іронізує з цього приводу російський письменник і протоієрей М. Ардов. — Вони не лише вдало ховали сліди своїх злочинів, але й складали ніби передсмертні вірші, що були не гірші за творіння самого вбитого автора». Але який рівень мали ці передсмертні творіння? Вірш С. Єсеніна з вікопомним рядком «До свиданья, друг мой, до свиданья…», що нібито кров’ю був написаний ним перед смертю — це насправді перелицьована поетом поховальна пісня масонів. Мовити б, поетична вправа на задану тему, написана людиною-леґендою. Але ж людина-леґенда не пише творів на задану тему. Тим паче кров’ю, та ще й перед смертю. Можливо, щось не так з леґендою?

Те саме з передсмертним листом «леґендарного» В. Маяковського, у якому поет, звертаючись до «товариша уряду», вживає жартівливо-міщанський вираз «серіозно», зазначаючи, що «треба б досваритися». Чи стиль цього листа «не гірший за творіння самого вбитого автора», як того вимагає вищезгаданий М. Ардов? Чи пролетарській поетиці В. Маяковського був притаманний такий «контрреволюційний» жанр, як чорний гумор, доречний для С. Чорного, Н. Олєйнікова, Д. Хармса? Здається, не дуже. Тоді звідки оці «серіозно», «досваритися»? З ким «сваритися» після смерти?

«Я дуже радий, що ви вподобали мої листи, але все-таки раджу вам: нічого не беріть на віру!» — листував з цього приводу М. Ґорький до К. Федіна у 1925-му році.

З уваги на загальноприйняту в 1920—30-их роках практику фальсифікувати не те що передсмертні листи, але й прижиттєві твори, можна ствердити, що вищезгаданий лист М. Хвильового був підкладений до справи комуніста-самогубця вже пізніше. З боку ідеологічного відділу ГПУ-НКВС у 1920—1930-их це вважалося буденною справою: власноруч творити для народу образ того чи іншого письменника — мертвого, а чи живого. З цього приводу варто згадати випадок співробітника «Известий» Н. Вержбицького, прикріпленого Спілкою письменників (себто ідеологічним підрозділом HKBC) до А. Купріна, в якості «громадського секретаря». У 1937-му році А. Купрін, як знати, повернувся в СРСР хворий і безпомічний, тож обов’язкові для такої особи «патріотичні» статті, перша з яких з’явилася 18-го червня 1937-го року в «Известиях», писав за живого клясика його дореволюційний приятель Н. Вержбицький.

Отже, якщо передсмертний лист М. Хвильового справді існував, то аж ніяк не в тому вигляді, що задовольняв НКВС і партійне начальство, як, до речі, роман «Як гартувалась сталь» Н.  \Островського. За хворого героя-письменника текст роману писали семеро найнятих авторів, оскільки авторський варіянт був абсолютно нечитабельним.

Найкращий твір Миколи Хвильового

Уявляємо: руку підняв, Короткий, приглушений стукіт… І впало твоє ім'я На схвильовані харківські бруки. С. Гординський

Ким з’явився до нас М. Хвильовий після того трагічного пострілу? Хто він був насправді — «заспівувач пролетарської літератури», «революційний романтик», «український націоналіст»? Ліплячи свого часу ці ярлики на письменника, оглядачі його життя і творчости сходились на тому, що найбільшу ролю в особі М. Хвильового відігравали суперечності між романтичними уявленнями й реальним життям. Тож більшість його дослідників схильні шукати відповідей на всі запитання саме в контексті його творчости, в якій знаходила своє відображення боротьба цих суперечностей. Серед безлічі такого «біографічного» матеріялу в М. Хвильового залишаються спокусливі новеля «Я (Романтика)» та незакінчений роман «Вальдшнепи».

Дехто ж відверто йде всупереч цьому напряму в дослідництві, стверджуючи, що то була лише гра в життя, лише «запах слова» — як необхідна риса «романтики вітаїзму» М. Хвильового, і що цей запах «міг бути іронічним» (Ю. Шерех). Але мало хто наважується заперечувати автобіографічність згаданих творів письменника, маючи на увазі його «революційне» минуле.

Таким чином, залишається лише шукати істинного виразу обличчя мистця, вихоплюючи його з низки численних гримас, якими воно спотворювалось протягом відчайдушного змагання за чистоту власного «я».

Стаття Ю. Шевельова, яка побачила світ у 1955-му році, називалася «Хвильовий без політики»; у ній автор, ідучи одним із вищезгаданих шляхів, наголошував на тому, що «про політика Хвильового написано стоси паперу. Вартісного — мало». Отже, як бачимо, вже тоді серед поміркованих наукових сил української діяспори починає з'являтися саме той напрям у розгляданні творчости Хвильового, згідно з яким він виступає лише «життєлюбцем і славолюбцем». Надалі цей напрям починає переважати в загальній оцінці життя і творчости письменника — з огляду на те, що навіть «політично» вартісного матеріялу не ставало для того, щоб повністю змалювати цю трагічну постать.

Додати ж чогось нового до тих «стосів паперу» — вже з огляду на Хвильового як «чистого» мистця — на жаль, ще не вдалося. Та й наполегливі «відривання» його від політики насправді видаються дивними, якщо зважити на те, що навіть у посмертному своєму «творі» (нехай навіть сфабрикованому пізніше) ця людина вигукує:

«Хай живе комунізмі

Хай живе соціалістичне будівництво!

Хай живе комуністична партія!»

Врешті-решт, усі дослідники донедавна сходились на тому єдиному, звідки взагалі мусить походити природа критики письменства як такого, — на звичайному походженні людини, на т. зв. «національній приналежності» мистця. Сходились, щоб знову розійтись, бо достоту ж легше мати справу з героєм оповіді, аніж з його зовсім не «революційним» прототипом, який може дозволити собі мовити: «Ну навіщо?.. Ну навіщо ці комуністи, ці ячейки, ці профспілки й тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати — Боже спаси! Хай вони завойовують цілий світ. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці мітинги? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!» («Сантиментальна історія»).

Харків. Університетська гірка. 1930-ті роки

З таким Хвильовим, який разом із монологом свого героя писав власні партійні покаянні листи, легше спілкуватись. «Живому» мистцю легше пробачити навіть те, що «йому не вистачало українських слів», бо він хотів лише «більших контрастів і п'янкіших букетів запахів, удаваючись задля того до французьких і російських слів», як значить Ю. Шерех. І даремно дочка М. Куліша, близького приятеля М. Хвильового, наполягає у спогадах, що «Хвильовий говорив чистою українською мовою без усяких русизмів», адже в редакційних та видавничих коридорах столичного Харкова 1920—30-их років панувала, як знати, російська мова, якою між собою спілкувалися пролетарські автори.

Але вищезгадані мовознавці закидали М. Хвильовому не лише вживання іномовних слів задля «більших контрастів», але й свідоме захаращення літературної мови русизмами, яких при бажанні можна було просто уникнути: всіх тих «безумно», «м’ятежно» й т. ін.

Отже, навіть не торкаючись політичного аспекту «справи Хвильового» в літературі, а звернувшись лише до її літературознавчого наповнення, знову зіткнемося із споконвічним питанням щодо «національного походження». І тому мовити буде вільно лише про непевність світогляду М. Хвильового, ба навіть про свідоме його роздвоєння: з одного боку — мрії про комуністичний інтернаціоналізм, а з іншого — висування ідеї «азіятського ренесансу» на чолі з пролетаріятом. А подвійність літератури, як писав сам М. Хвильовий у передмові до новели «Я (Романтика)», «послідовно веде до виродження, до деґенерації».

І як наслідок, замість «молодечого запалу» (С. Пилипенко) приходить духовне безсилля — на жаль, одночасно з розумінням давніх постулятів самостійности, як це було в М. Хвильового, росіянина за походженням. Але відбувається це не через власне усвідомлення (та чи й може людина неукраїнської національности взагалі пізнати українську духовність?), але завдяки трагічному розвитку подій.

До цього часу більшість мистців на чолі з М. Хвильовим, озброєна романтичною ідеєю соціялізму, до останньої хвилини не дозволяла собі керуватися мотивами власного національного інтересу. Після «набуття» такого світогляду дуже швидко поставало обвинувачення в «шовінізмі» та «фашизмі». Натомість примарне «щастя для всіх», як життєстверджуюча догма, повністю відкидало національну ідею. Проте знову-таки лише через розвиток подій М. Хвильовий позбавляється згодом власного світоглядного матеріялізму, беручи його під сумнів і являючи на світ Божий замість «революційної маси» тип «сильної людини». Але попри те, що раніше ним самим були придушені власні паростки національного сумління («Новелою „Я“ автор рішуче постає проти індивідуалізму». — М. Хвильовий), а підсвідомо письменник таки засуджував «дрібненькі сльози, гістеричність, відсутність справжньої стійкости» в образі революціонера — усе це було вивернуто радянською ідеологією «по-свій» і сприяло лише перевихованню інтеліґенції в дусі комуністичного світогляду.

Достоту за якоюсь диявольською інерцією усе зроблене письменником бралось на озброєння зовсім іншими силами, і навіть зміна «романтичних» методів літературної творчости М. Хвильового пречудово призвела до справжньої критичної концепції, яка була так необхідна для творення цілком нової методи соціялістичного реалізму.

І коли подальший хід історії вивів романтиків з їхнього заборсаного світу фантомів до трагічної дійсности, більшість із них нарешті зіштовхнулися з яскравим проявом своїх колишніх мрій, себто з російсько-імперіялістичною дійсністю. Оспівана Хвильовим Голуба Савойя знов перетворювалась на занедбану Малоросію. Від того часу життєвий шлях більшости комунарів пролягав у тяжке протверезіння, а в деяких він взагалі закінчувався трагічно. Хай там як, але відступати з того шляху було нікуди. Дбайливо створюваний комплекс комуністичного світогляду раптово розпався, і натомість визирнула, нарешті, справжня суть «революційних» звершень в Україні 1920—30-их років. «Ельдорадо тут! / Кожний з вас — холоп! / А хто тікатиме — куля в лоб!», — роз’яснював О. Влизько. Згадаймо, що першим серед «утікачів» опинився М. Хвильовий, застрелившись 13-го травня 1933-го року. Слідом за ним пішли у небуття нарком М. Скрипник та М. Гаврилів, директор Харківського педінституту, які вчинили самогубство саме з «політичних міркувань».

Кручені паничі: самогубство Панаса Любченка

И как один умрём

В борьбе за это.

З популярної червоно армійської пісні

Це була єдина дорога до загірніх озер невідомої комуни.

М. Хвильовий

У вересні 1937-го року в Києві відбувся черговий пленум ЦК КП(б)У, який проходив під знаком розгрому тих українських сил, які уявили себе «новими панами» і прагли відокремлення від Москви. В. Молотов, на підставі телефонної розмови зі Сталіним, поставив перед українським Політбюром ультиматум: прийняти пропозицію ЦК ВКП(б), скласти з себе обов’язки членів Політбюра і затвердити на пленумі першим секретарем ЦК КП(б)У Н. Хрущова. Всі присутні на пленумі члени й кандидати Політбюра відповіли на цей ультиматум одностайною і категоричною відмовою. Тоді В. Молотов запропонував останню можливість: пленум розпустити і для остаточного вияснення й вирішення цього питання завтра ж виїхати всім членам українського Політбюра в Москву на спільну нараду з Політбюром ЦК ВКП(б), тобто зі Сталіним.

Панас Любченко

Пропозицію В. Молотова більшість членів Політбюра ЦК КП(б)У прийняла примирливо в надії, очевидно, все ж таки договоритися в Москві. Лише голова уряду України П. Любченко поставився до цієї пропозиції з недовірою. Він виголосив промову, в якій підкреслив, що поведінка російської делеґації на пленумі українського ЦК від початку до кінця провокаційна і нельояльна. Мовляв, атмосфера недовір’я до керівників української республіки, яку вони створили з першого дня приїзду, виходить з прихованої політики Кремля, що має глибоке історичне, економічне й політичне коріння, тому жадні переговори в Москві ні до чого не приведуть. Вирішення суперечливого питання повинно статися на місці, не тільки на Політбюрі, але й ширше, на пленумі. Ухвала пленуму повинна бути законом і для уповноважених із Москви.

Промова П. Любченка не знайшла підтримки в більшости присутніх, тому, прийнявши пропозицію В. Молотова, вирішили пленум розпустити й завтра виїхати до Москви.

Таким несподіваним чином провалилася «надзвичайна місія» Кремля в Києві. Також це було ідейне банкрутство самого П. Любченка, і то не лише як голови українського радянського уряду, але й як колишнього провідника боротьбістської партії. Банкрутувала також допіру революційна й бойова політична течія, в передових лавах якої був П. Любченко, який після краху вирішив накласти на себе руки. Повернувшись із пленуму додому на Фундуклеївську вулицю, він, відіславши дітей у літню резиденцію у Святошині, пострілами з бравнінґа вбиває дружину й себе.

Ранком усі члени Політбюра та їхні російські колеґи, що зібралися від’їжджати до Москви, були вражені звісткою про смерть Любченка. Цій події «Правда» за 2 вересня 1937 року присвятила на четвертій сторінці в розділі «Хроніка» кілька рядків петиту.

«Заплутавшись у своїх антирадянських зв'язках і, очевидно, боячись відповідальности перед українським народом за зраду інтересів України, 30 серпня колишній Голова Ради Народних Комісарів України Любченко покінчив життя самогубством», — повідомила «Правда» 2-го вересня 1937-го року.

Після вікопомного пленуму в Україні відбувся тотальний погром усіх вищих партійних, урядових, господарчих, культурних організацій. Були знищені майже всі секретарі обкомів партії, голови облвиконкомів, міськрад, керівники й директори всіх великих державних підприємств, фабрик, заводів. Нові масові арешти пройшли в Спілці письменників України, в наукових, педагогічних і культурних організаціях республіки.

Після самогубства П. Любченка й переговорів українського Політбюра в Кремлі прийшли негайні арешти членів Політбюра І. Шелехеса, С. Кудрявцева, М. Попова, В. Чернявського та інших. Одного за другим почали скидати народних комісарів і членів уряду. Першим був заступник голови Раднаркому В. Порайко, далі начальник управління в справах мистецтв А. Хвиля, наркомзем О. Шліхтер, наркомфін Рекіс, наркомос В. Затонський, секретар ВУЦВК Ю. Войцехівський та інші. Також були заарештовані прибічники політики «нового курсу», носії генеральної сталінської лінії в літературі: голова Спілки письменників України поет І. Кулик, драматург І. Микитенко, прозаїк І. Кириленко, критики В. Коряк, Б. Коваленко, П. Колесник, І. Йосипчук та багато інших.

Обезголовлений уряд України, за вказівками розгубленого правителя України Г. Петровського, тимчасово очолив обраний XIII з’їздом молодий комуніст М. Бондаренко.

«Ваші пальці пахнуть ладаном»: самогубства богеми

Умирая, Вы о нас забыли, Даже попрощаться не могли… Господи, хотя бы позвонили!.. Просто к телефону подошли!.. А. Вертинский

З усіх причин в історії самогубств 1910—1930-их років найбільш безглуздим видавалось наслідування кумира, чи пак підпорядкування моді, оскільки це тягло за собою масову загибель людей. Навряд чи кумири, чиї життя і смерть були на очах у мільйонів, замислювались над цим, зважуючись на добровільний відхід з життя. Так, у 1925 році, коли повісився Сергій Єсенін, по Росії в середовищі молоді прокотилася хвиля самогубств. Зокрема Галина Беніславська, коханка Сергія Єсеніна, вистрілила в себе на його могилі менше ніж через рік після загибелі поета. «Свій передсмертний лист, як мені переказували, Галя написала на цигарковій коробці, — значить А. Марієнґоф. — Я читав його в музейній копії. „У цій могилі для мене все найдорожче“, — написала вона. Курила Галя по-чоловічому, глибоко затягуючись і випускаючи дим з носа. „Якщо фінка буде застромлена після пострілу в могилу, — стояло наприкінці листа, — виходить, навіть тоді я не шкодувала. Якщо передумаю — закину її далеко“. Одна осічка. На жаль, я не знаю, чи застромила вона фінку в могилу, а чи закинула її далеко. Краще б уже застромила. Стрілялася Галя з поганенького револьверчика — з „бульдога“».

Алєксандр Грін

Ліля Брік, близька подруга В. Маяковського, покінчила з собою в старості через перелом шийки стегна. Будучи смертельно хворим, хотів застрелитися М. Булґаков, спонукаючи дружину дістати йому револьвер. Наклав на себе руки невигойно хворий на туберкульоз відомий супротивник В. Леніна меншовик Ніколай Чхеїдзе. Французький революціонер Поль Ляфарґ і його дружина Лаура (дочка Карла Маркса) сприйняли старість як хворобу. Відчувши старечу неміч, вони прийняли отруту.

Схожа на невиліковну хворобу також нещаслива любов. Восени 1921-го року кинулася в Неву з Тучкова моста Настасія Чеботаревська, ружина письменника Федора Сологуба. «Я знаю, чому загинула Настя, — казала з цього приводу А. Ахматова. — Цього ніхто до пуття не знає, а я знаю, як усе це було і чому. Вона психічно занедужала через невдалу любов. Їй тоді було років сорок два, вона закохалася в людину холодну, байдужу. Він спочатку дивувався, часто одержуючи запрошення до Сологубів. Потім, коли довідався про почуття до нього Настасії Миколаївни, перестав там бувати. Вона тягла мене до себе в кімнату й говорила, говорила про нього без кінця, годинами. Іноді вона одягала білу сукню і йшла до нього звірятися в коханні… Востаннє я бачила її за кілька днів до смерти: вона проводжала мене… Усю дорогу вона говорила про свою любов — ні про що інше говорити вже не могла. Коли вона кинулася в Неву, вона йшла до своєї сестри. Це було точно встановлене, що вийшла вона з будинку, щоб піти до сестри, але, не дійшовши два будинки, кинулася в Неву».

У житті письменника Алєксандра Гріна, який, крім творчого доробку, мав також терористично-есерівське минуле, існувала хай не самогубна, але не менш кривава історія. Прототипом героїнь кількох оповідань Гріна була Єкатерина Бібергаль, дочка народовольця, також революціонерка — саме з тих, що не вагаючись віддавали життя за терор. Натурально, письменник упадав за нею. Вони то сварилися, то мирилися, і якось під час сварки Грін вистрілив у коханку з револьвера. Куля пробила лівий бік, але дівчина залишилася жива.

Поет-імажиніст Вадім Шершеневич також закохався у 1920-их в акторку Юлію Діжур, яка відповідала йому взаємністю. Під час чергової сварки він пішов геть, заявивши, що ніколи не повернеться. У такий спосіб поет хотів провчити дівчину. Нещасна кілька разів телефонувала до нього, але безрезультатно, після чого вистрілила з револьвера собі в серце. «Трагічно загинула людина, яку я любив, — значив згодом В. Шершеневич. — Про смерть я довідався з газет, і ще кілька днів після смерти цієї жінки я одержував від неї, уже мертвої, листи. Листи з Києва до Москви йшли довше, ніж куля від дула до скроні».

До того ж, які вони були, ці листи самогубців, написані або у стані афекту, або знічев’я чи нудьги? Про це, зокрема, значив у «Моїх університетах» М. Ґорький:

«Прочинилися рипучі двері з крамниці, війнула руда ряднина, з-під неї виткнулось рожеве веселе личко прикажчиці Насті, вона запитала:

— Ви що робите?

— Пишу.

— Вірші?

— Ні.

Макар струснув головою і несподівано для себе сказав:

— Записку про свою смерть. І не можу написати…

— Ах, як дотепно! — вигукнула Настя, зморщивши носик, теж рожевий.

Макар дивися на неї, відчуваючи, як у ньому раптом спалахнула, наче вогник лямпади, якась маленька, несмілива надія, а дівчина, помовчавши і всміхаючись, мовила:

— Ви краще почистіть мені чобітки — завтра Стрельський грає Гамлета, я піду дивитися, — почистите?

— Ні, — сказав Макар, зітхнувши й гасячи надію».

А все чому? Тому, що, як співав А. Вертинський: «Он был другом Магдалины. / Только другом — не мужчиной. / Чистил ей трико бензином, / И смеялась Магдалина: / „Ну какой же ты мужчина! / Ты, мужчина, пахнешь псиной“. / Бедный Пикколо-Бамбино…»

Отже, зазвичай самогубство здійснюється через неспроможність проспівати пісню свого відчаю. Так, 2-го жовтня 1977-го року повісилася у власному гаражі Марі-Терез Вальтер, що була коханкою художника Пабло Пікассо. Їхня дочка заявила, що мати так і не змогла перебороти своєї бурхливої пристрасти до Пікассо і, коли той помер, вирішила, що повинна піти за ним, щоб продовжувати піклуватися про нього. Так само, але через дев’ять років, себто 15-го жовтня 1986-го року, вчинила, застрелившись, також офіційна вдова художника — Жаклін Пікассо.

«Складалось враження, що Пікассо залишився для неї живою людиною, — згадує Ауреліо Торренте, директор мадридського Музею сучасного мистецтва. — Біля входу у свій будинок у Нотр-дам-де-ві вона встановила величезний портрет Пікассо. Постійно дивилася на цей портрет, радилася з ним…»

Скульптура, натурщиця і виліплена голова. Пабло Пікассо. 1933 рік

Таку саму ситуацію, що мала місце після самогубства М. Хвильового в 1933-му році, описує у своєму щоденнику І. Дніпровський:

«Куліш повісив на стіні портрет нашого друга, і сидячи на канапі, жестикулює до нього:

— Григорович…

Жаль, ніжність, розуміння».

Слід зазначити, що алькогольну мелодику 1930-их надалі продовжило в літературі не так багато авторів. Причому мається на увазі не «фізіологія» жанру, себто не опис бенкетування, але світоглядний модус із психологічно-фабульним катарсисом як наслідування пригаслої романтики Загірньої комуни, відтак, типовий приклад «запліднення» пролетарською естетикою а ля Хвильовий спостерігаємо на прикладі творчости донецького літератора О. Солов’я. Який, до речі, цілком свідомо називає себе «пролетарським письменником». У його романі «Ельза», згідно із хваленою романтикою вітаїзму, картини світу міняються з кожною випитою чаркою. Випивання, як знати, не лінійна путь, але зміна пролеткультівських вимірів: філологія, абстинентство, знову влада тексту над «живим» життям.

Але в кожному сумному жарті з 1930-их є частка гарту, і дехто з персонажів новочасного роману «Ельза» наснажує на актуальні думки з приводу «інфікованого» пролетарською естетикою «незалежного» покоління. При цьому навряд чи це буде розумування про героя-оповідача, який сам про себе значить: «Але що я можу писати? Тим більше, коли зважити на той факт, що з мене кепський письмачок, парвеню, пролетар і так далі». Те саме «пролетарське» виховання робить з нього також «неабиякого» коханця: «Жінка почувається жінкою саме тоді, коли до неї ставляться брутально».

І тим не менш, саме вищезгаданий парвеню-оповідач допомагає приглянутись до головної героїні Ельзи, віддзеркалюючи її в скельцях свого звичайнісінького «пролетарського» безумства. Ельза в романі — особа доволі таємнича, рішуча й енергійна, немов її попередниці з 1920—30-их років на кшталт Л. Брік чи Р. Троянкер. Вона то підозрює друзів-сусідів у гомосексуальному зв’язку, то кохається з одним, а гуляє з іншим, то п’є з обома, то не п’є зовсім, а ходить, можливо, на службу. Або не ходить, а, знову-таки, «підводиться з колін, витираючи рукою вологі губи, і сідає поруч зі мною біля розчахнутого вікна… потім легенько тягне мене за рукав: — Тобі не сподобалось?»

Загалом Ельза в романі О. Солов’я схожа на героїнь багатьох нинішніх опусів з поля екстремального чтива на кшталт «Мачо не плачуть» І. Стогова. Але тамтешні фурії з гарпіями, як правило, мають персональний досвід суїциду. Себто протягом такої самої, як у донецькій прозі, пиятики-любові демонструють нам через захаращений недоїдками стіл свої пошрамовані зап’ястки. Тож Ельзу, слід сподіватися, чекає те саме. Наприклад, стрибок у сюжетну нірвану попідручки з кимсь із романних партнерів. Адже на початку XX-го століття, про яке мовилося вище і про яке часом розводиться автор «Ельзи», вставляючи до своєї оповіді факти біографії письменника Г. Міллера і його коханки Джун, це було досить модне явище. Варто згадати подвійне самогубство актора М. Ліндера і його дружини або подібну акцію молодого письменника В. Дмітрієва і його подруги, літераторки О. Ляшко, що трапилась після смерти В. Маяковського й наробила багато галасу. «Усе-таки письменник — дурень або дурник, — роз’яснює ситуацію В. Нарбікова. — З дурня можна спитати. З дурника — ні. Натомість жінка буває цілковитою дурепою, може комусь зламати життя».

«Все кепсько з того часу, як ти пішла», — бідкаються в «Ельзі». «Не перебільшуй, все буде добре», — відповідають головному героєві. До речі, так само, як в естетиці «захалявної» творчости 1920—30-их, коли опис «живого» життя ховали у письменницькі щоденники, роман О. Солов’я схожий на щоденникову, але наразі «неприховану» прозу. Мовляв, що можна приховати, нотуючи в щоденнику? «Колір її волосся чи губної помади? Довжину спіднички чи вигляд панчіх? Запах її парфумів чи смак ром-коли на її (твоїх) губах? Але ж найсуттєвіше не запишеш».

Як знати з історії 1920—30-их років, існують печалі, які не лікуються смертю, тому що їх набагато легше полікувати життям і його переінакшеною мрією. Тому часом навіть буттєві фіяско, ці дорогоцінні подробиці життя — спідниця, панчохи, ром-кола на протизаплідних устах — письменник змушений віддавати комусь із героїв власного творива: тому, хто потерпить поразку замість нього. Хоч за кожним героєм завжди стоїть авторова любов. Себто віра й надія на те, що вона зникне разом зі смертю того героя.

Зрештою, не буває світла без темного царства, де від 1930-их років тривають сумнозвісні «ночі Гофмана». Це пролетарське царство уособлює в «Ельзі» донецький кагал художників, до якого належить не головний, але знаковий герой роману, а саме — художник Терен. Мало не побутовий геній. «А генії тут взагалі не затримуються, — значить автор. — Життя ковтає їх молодими, відпускаючи їм максимум двадцять п’ять — тридцять років… Так мистецтво відходить на маргінес життя. Натомість приходить водка або дешевий міцний портвейн».

Що сказати з цього приводу? Що це найбільш значуще місце в романі, оскільки розкриває глибинну суть «кохання» усіх «революційних» персонажів не лише в романі О. Солов’я, але й у соцреалістичній парадигмі 1920—30-их? Адже зазвичай в літературі ми бачимо душевнохворого індивіда на тлі людей здорових, де він виглядає ориґінальним суб’єктом: про нього дбають, за нього хвилюються, його називають невизнаним генієм. Але якщо цього хворого «художника» примістити у романний контекст, то вільно буде спостерегти, що здорові люди є індивідуальні й неповторні, натомість душевнохворі оповідачі — одноманітні й нудні, а їхні дії наперед передбачувані: чи сяде в калюжу, чи затопить у пику, чи, зрештою, застрелиться.

Що ж до «портвейну», повсюдно цитованого в романі Г. Міллера, то автор «Ельзи», мабуть, недаремно пов’язує ці два артефакти своєї творчої наснаги, мовляв, «коли Генрі створює безумні сторінки, це божевілля, викликане життям, а не його відсутністю». Те саме «контрастний» художник Терен, про якого гукає Ельза: «Думала, він алкоголік, але ні. Він — невиліковний… Мистецтво не залишає йому шансів на нормальне людське життя».

І тут, здається, пролягає межа, що відділяє романтику 1920—30-их років від решти періодів з радянського життя. Справа в тому, що над будь-яким генієм-мистцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють розхристану душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алькоголізм, наркоманію, любов. І це надзвичайно складне творче життя з точки зору пересічного читача виглядає аномальним.

Між тим, за формальними ознаками майже кожному з мистців можна поставити психіятричну діягнозу, що й робилося неодноразово. Так, у 1920-их роках були винесені наступні вердикти: «фізику — Краєвичу, шаблю — Уборевичу, вулицю — Петровському, а пустоту — Котовському». Часом клінічна картина цілком накладається на душевне життя письменника і, відповідно, на долю його романних героїв. Але мало хто з критиків-психіятрів може вчасно помітити, що навіть донецька душа найчорнішого генія іноді не вміщається в рамки психіятрично-методологічних категорій. А як кинешся по тому, то, буває, що й нема вже кого торсати за рукав, питаючи: «Тобі не сподобалось?»

Культура общепиту

Хотелось выпить и закусить, повторить, не стесняясь счетом, а потом наивно спросить: — Может быть, что-нибудь есть еще там? Б. Слуцкий

Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя жаль розриває. Вип’єм, закусим раками…

В. Барка И летят в одном аккорде Люди, рюмки и обед. С. Черный

…Рефлексувати в Україні на тему їдла й питва — марна справа й гибле діло. Дискурс тілесного низу в тутешній літературі розквітає сьогодні буйним квітом, а ось із цим — біда. «Іди в кубельце спогаду; сховайся», — пропонує В. Стус порефлексувати на тему героїчної минувшини. «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне», — відгукується звідти Л. Кисельов.

Ні, щось там по різноманітних текстах сучасної української літератури прозово і в риму випивають і закусюють, але щоб вирахувати у літературознавчий спосіб — як саме і скільки: цього нема. Або ось чому, наприклад, сталося так, що від «ананасов в шампанском» І. Сєвєряніна, «долек мандарина» Н. Гумільова і навіть «рябчиков жуй» В. Маяковського та «пятерки на тетерку» Н. Олєйнікова ми, проминувши «яєшню з салом» Є. Плужника, «харроший шашлик» М. Семенка й «пиво з раками» М. Хвильового, повернулися до «бутербродів з мастурбою» В. Цибулька в «усе той сон страшний — / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Ю. Позаяка?

Євген Плужник

Не важко, мабуть, сказати — чому, але ж не каже ніхто. «Років із п'ять тому я написала статтю „Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського“, — згадувала С. Павличко. — Почали приходити гнівні листи: „Як можна!“» Справді, не можна. Ось, наприклад, зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про це» (наче у Москві початку 1990-их на семінар «їжа й питво в літературі»), попросив було автор сих рядків збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..

І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Російської кухні у вигнанні» П. Вайля і А. Ґеніса, а чи «Книги їжі» І. Клеха, назва якої перелицьована з «Книги води» Е. Лімонова, нічого нам з цією темою в літературознавстві не залишається. Але, писав Т. Шевченко, «аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п'є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо його також ми, особливо тут, на «незалежних» теренах письменства, «де серце, — як значить місцевий О. Соловей, — кров і триста грам сирого м'яса».

Відтак, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, Лєнський у Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. «Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», — пригадуєте? «Выпил чаю / не полегшало», — відгукнувся через століття московський мінімаліст А. Макаров-Кротков. Ну, потім ще Н. Греч описував, як переїв, бідака, на обіді у Ф. Булґаріна, так що вночі «обкакався й довелося вставати і йти митися». В Я. Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклеївся штаньми до шкіряної отоманки.

Натомість сучасна історіографія їдла з питвом щоразу повниться рефлексіями на тему того, як «я видал, как барин едал». І мало кому ходить за порівняльну аналізу спожитого у різні соціокультурні епохи. Адже це, між іншим, дозволяє визначити ту межу, що чітко розрізняє період дорадянського й тоталітарного існування будь-якої культури. Ось як, наприклад, відблискує столове життя одного з представників буржуйського роду Ґоліциних, а саме — Михайла Ґоліцина, який був свого часу повітовим головою дворянства, потім гласним Московської міської Думи від проґресивної партії, міністром, а після жовтневого перевороту більшовиків служив у Народному банку, сидів у тульській в’язниці, по виході на волю й поверненні до Москви працював економістом у Держпляні, а після звільнення допрацював у Дмитрові й помер 69-річним у 1942 році в Москві.

Оскільки «с веком державным я был лишь ребячески связан», як значив О. Мандельштам, то спогадують зазвичай про дитинство. Тим паче, якщо воно минуло за колишніх панських часів, адже за «незалежної», наприклад, епохи, коли автор сих рядків зустрічався в 1991-му році з нащадками роду Ґоліциних з нагоди «дворянської» справи, мовити, властиво, вже не було про що. Отже, задовго до радянської влади денний розклад дворянська родина мала такий: ранком усі пили чай або каву з калачами, булками й т. п. та з маслом кружечками, що купувалося на Петровському ринку. Дітям давали по одному або по два яйця. О дванадцятій годині, а згодом о пів на першу, був сніданок, що складався з двох страв — однієї м’ясної з гарніром та іншої у вигляді риби або яєчні чи омлету, якого-небудь ґатунку каші з маслом, пирога, млинчиків і т. п. О третій або четвертій пили чай, причому якщо це був прийомний день, то чай подавали протягом усього прийому до п’ятої години, або ж він розливався господинею будинку; тоді замість самовара на чайному столику стояла срібна бульотка зі спиртовою конфоркою знизу. До щоденного чаю подавалися здобні кренделі, сухе печиво чи бублики.

Обід у дворянському дитинстві був о п’ятій годині, з часом пересувався на пів на шосту, потім на шосту або пів на сьому. Великі звані обіди бували о сьомій годині. Обід зазвичай складався з чотирьох страв: із супу з пиріжками або борщу з кашею і ватрушками, з рибної або овочевої страви, з печені у вигляді качок, що надсилалися з маєтків, індичок чи гусаків, тетеревів або рябчиків, куріпок і, нарешті, із солодкого, або тістечок, як тоді говорили, що складалися з морозива або парфе, із шарлоту з яблуками, компоту в кавуні, крему або безе з бісквітом, гур’євської каші, пудинґу з палаючим навколо ромом і т. д. До кожної страви за сніданком та обідом ставилася тарілочка зі шматочком білого й чорного хліба.

Після обіду пили каву, а перед ним за окремим столиком закушували сардинами, оселедцем, ковбасою, яким-небудь сиром, причому чоловіки пили горілку чисту (№ 21 Петра Смирнова вважалася найкращою) або з додатком кюммеля. Годині о дев’ятій — пів на десяту подавався чай з печивом, бубликами, виборзьким кренделем. Дорослі чоловіки за обідом зазвичай пили червоне французьке вино й часто пиво, а жінки й діти — воду з вином. Дехто куштував мадеру, а за кавою — коньяк і лікери. У дні народження та іменини пили за столом шампанське, французьке, карбованців п’ять — п’ять з половиною за пляшку, і лише пізніше з’явилося більш дешеве — за 2 крб. 50 коп. — «Абрау-Дюрсо»; винуватець торжества з числа дітей з келихом у руках обходив усіх, хто сидів за столом. В урочистих випадках до обіду подавали артишоки з голяндським соусом.

Згодом, уже за радянської влади, так розмаїто про гастрономічні забави розкулачене дворянство писало хіба що в еміґрації або в тайних щоденниках скорбного совдепівського життя. Втім, за часів общепиту справа не покращала навіть у леґітимних авторів з пролетарського цеху письменників. У сенсі того, що не наважувався народ широко рефлексувати на цю спокусливу тему. «Тоді я був п’яниця, всіх боявся, усім лестив, — прохоплюється Ю. Олєша в щоденнику. — Пив як ніхто — валявся на вулиці, раптом кинув, тепер боюсь ковтнути — теж огидно». А якщо й наважувався-таки оприлюднити свою гастрономічну поему той самий одеський клясик Ю. Олєша, то виходив з того хіба що черговий вирок общепитівському режиму, що скалічував письменника з «нових панів» номенклятурною вседозволеністю. «Я письменник і журналіст, — значив Ю. Олєша. — Я заробляю багато й маю можливість багато пити й спати. Я можу щодня бенкетувати. І я щодня бенкетую. Бенкетують мої друзі, письменники. Сидимо за столом, бенкетуємо, розмовляємо, жартуємо, регочемо. З якого приводу? Без жодного приводу. Ніякого свята нема, ні усередині, ні зовні, — а ми бенкетуємо. У консервних бляшанках — коричневе рідиво; коричневе рідиво на тарілках.

Несуть коричневе рідиво, ділять, вирує пара; виловлюють гриби в коричневій рідині. Які милі всі! Які приємні! Як приємно пити, закушувати, спілкуватися…

Я переповнений коричневим рідивом.

На світанку я повертаюся додому, валюся в одязі на ліжко й засинаю. Сплячого, мучать мене напади печії, і напад уві сні стає гуртом гостей, що збігають до мене по сходах, вдираються в двері, лементуючи й змахуючи, і раптово зникають…

Пюре. Треба харчуватися самим пюре. Якщо я скажу: я хочу їсти пюре — засміються й скажуть: так їжте, хто ж вам заважає.

І дійсно, ніхто не заважає. Треба купити картоплі й попросити сусідку зварити мені пюре. Або піти до веґетаріянської їдальні. Зрештою, навіть бенкетуючи, можна замовити пюре.

Ексцентрично — але це так: я мрію про пюре! Я не хочу коричневих рідин. Але ж це мерзенне панське міркування. Адже багато хто мріє про м’ясо… Я переситився. У мене тугий гаманець. Я можу вибирати. Виходить, потрібно викинути гаманець, перестати заробляти, — можливо, це шлях до чистоти, що у думках моїх алегорично існує у вигляді пюре?

Я пишу віршовані фейлетони у великій газеті, за кожен фейлетон платять мені стільки, скільки одержує шляховий сторож на місяць. Іноді потрібно два фейлетони в день. Заробіток мій у газеті досягає семисот карбованців на місяць. Також я працюю як письменник. Я написав роман „Заздрість“, роман мав успіх, і мені відчинилися двері. Театри замовили мені п’єси, журнали чекають від мене творів, я одержую аванси.

І от у якомусь невидимому щоденнику я роблю запис: занадто багато бенкетів у моєму житті. Поверніть мені чистоту, я набряк… я знайду чистоту мою, втрачену невідомо де й коли. Життя моє потворне… я стану жебраком… Я схоплю кінчик нитки й розплутаю клубок».

Отже, радянській літературній номенклятурі жилося непогано. Балерина Майя Плісецька, котра саме в родині Бріків познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Родіоном Щедріним, згадувала: «Грошей у них водилося сила-силенна. Вона смітила ними направо й наліво. Не вела рахунку. Коли кликала мене в гості, оплачувала таксі. Так з усіма друзями. Обідній стіл, що затишно притулився до стіни, на якій один до одного красувалися ориґінали Шагала, Малєвіча, Лєже, Піросмані, живопис самого Маяковського, завжди був повний страв. Ікра, лососина, балик, шинка, солоні гриби, крижана горілка, настояна по весні на бруньках чорної смородини. А із французькою оказією — свіжі устриці, мідії, запашні сири».

«Письменники не голодують, — так само стверджував критик В. Полонський 1931-го року. — Заробляють більше, ніж письменники в будь-якій країні. Ніколи письменник не був у такій пошані, як тепер. За ними доглядають. Видають пайки. Забезпечують усе, що треба. Особливо попутники: ці — постійні іменинники. Нещодавно видали 70-ти письменникам, по-перше — пайки: ікра, ковбаса, усяка їжа із раднаркомівського кооперативу, все, чого позбавлені прості смертні. Крім того — по ордеру на покупку речей на 300 крб. — за дешевою ціною. Багато хто одержав квартири в кооперативному будинку письменників, тобто вибудуваному на гроші уряду. Леонов заробляє тисяч до 50-ти в рік, Пільняк — не менше. Нікіфоров — пролетарський письменник, дещо менше. Новіков-Прібой — каже Н. П. Смірнов — тисяч сто в рік. Гладков близько того. Але незважаючи на це — всі вони незадоволені. Їм здається, що їх притискають. Усяку спробу оподаткувати на користь держави вважають замахом на кишеню й кричать „ґвалт“».

Половий. Художник Б. Кустодієв. 1920 рік

Тож не дивно, що частенько в житті пролетарських письменників виникла ситуація, коли «тут сперва запой, а после мордобой», як підказує Г. Русаков. Або й того гірше. Ось згадує наприклад, учасник шістдесятницької школи «барачної» поезії Є. Кропивницький про знайомого художника Ф. Чернова. Мовляв, пригостили його якось на дружньому обіді келишком вина. Без задньої ж думки, повірте! Ну, той, натурально, подякував і далі вже за столом — ні-ні. А наступного дня з’ясувалося, що ударився-таки в запой, сердега, і так пропив аж до останнього дня, коли руки на себе наклав. «При вході на Олімп, — напучує С. Залиґін у „Старечих записах“, — пред’являють книги, а не вози порожніх пляшок». Що ж поробиш, міг би відказати йому товариш Сталін, коли «інших письменників у мене для вас немає». На безриб’ї і рак риба, а в степу і хрущ м’ясо.

Прикметно, що в українському варіянті питного дискурсу великих одкровень також не завважуємо. Наприклад, у розгнузданій тріюмфальності комункульту 1920—30-их років, де партійне п’янство було ніби як леґалізоване, все одно бракує куражу з циганами. Пили й заїдали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як М. Хвильовий. Відомо, до чого все це призводило. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, — довідуємось з діяріюшу тієї леґендарної епохи. — Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть найсумирніші письмаки типу В. Свідзінського звірялися у схильности до епікурейства: «Багато їм. П’ю силу горілки». Патетичну ж сонату бенкетування розучували здебільшого з молодими, нестійкими бійцями пролітфронту: «А ригати ми тебе виведемо на кришу того будинку, де живе Хвильовий». Хто б не схотів? Що призводило до не менш патосних наслідків: «І тоді на ранок дивись — опохміляючись солоним огірком, і напишу на користь роботящому людові…»

…Загалом на ранок краще нічого не загадувати, хоч саме цей, найганебніший, як писав В. Єрофєєв, час в історії рідної країни (до відкриття бакалії) — а не застілля! — об’єднує в єдиному слабкому пориві вселенського катарсису похмільний літературоцентричний люд. У вищезгаданого В. Єрофєєва снідають незнайденим з вечора пивом, у С. Довлатова — фрагментом рибки й недоїдком яблука, в І. Стоґова — склянкою теплої води з-під крану на кухні, з обов’язковою рефлексією: «Яка мерзота!..» Навіть у марґінального івано-франківця Ю. Іздрика «подвійний» з тижневого запою Леон дбайливо скидає з канапки-закусі огидні огірочки: не до них просвітленій на ранок душі абстинента в законі.

Але це так, перегар жанру. Насправді ж душа бенкетує, вочевидь, лише у двох випадках з описом згадуваного тут гастрономічного дискурсу в літературі. Конспект ненаписаного на цю тему дослідження подає В. Даниленко у своєму вкрай синтетичному оповіданні «Дзеньки-бреньки», в якому весь бомонд історії письменства — від Т. Шевченка до Ю. Андруховича — п’є і закусює відповідно прейскурантові вимог тієї чи іншої епохи в Україні. Ну, а Нестор все це діло літописує: «Шевченко засопів і твердо сказав: „Хочу сала“. Котляревський почав було про секуляризацію і просвітительський реалізм, та Шевченко безпардонно перервав його промову. „Сала!“ — гримнув кулаком об стіл, аж миска з холодцем, як жаба, стрибнула на Сковороду. „Обікрали Україну“, — з болем у серці зітхнув Тарас. „Та не побивайтесь ви так, — заспокоював Котляревський. — Подумаєш, сало… Ну, вкрали. Невже не можемо без цього сала?“ „А таки не можем“, — сумно мовив, і пекуча сльоза впала на качку з яблуками». Слід сказати, дуже вражаюче й епохально, особливо, коли Ю. Смолич при цьому знімає окуляри й кладе у миску з холодцем «Ми брешемо, — мило всміхнувся, — але ми в те віримо». Якого ще стриптизу душі нам треба?!

Другим зразково-показовим текстом у згаданому дискурсі можна назвати роман «Уліссея» І. Лучука — цілком віртуальне, чи пак нелініярне, чтиво. В анотації сей твір названо своєрідним путівником по світовій поезії. Як це робиться? Береться герой (Уліссей), засіб до пересування (Хронотоп), простір для мандрів (усесвітня література). Також вибирається система координат (наразі шахівниця) — і вперед: кожна з клітинок часопростору дарує гравцеві, себто читачеві, зустріч з тим чи іншим генієм місця, себто клясиком світового письменства.

У принципі, вигадка простенька, а вузлики її декоративних концепцій менш вишукані, ніж те, чого очікуєш від відомого поезієзнавця, голови львівського об’єднання «ЛуГоСад». Проте у цій «комп’ютерній» забаві, як дається спостерегти, схоплено чи не саму суть «поетичного буття». Для І. Лучука не надто важить конкретика, і довколишній пейзаж не має в його романі великого значення. Головне — що, з ким і скільки: випито, переговорено, пережито.

Отож майже все в тому описі віртуальних мандрів змальовано схематично й приблизно. Кожен із читачів вільний прилаштувати до розмов, що точаться поміж героями роману, будь-які з декорацій місця й часу. Хіба не те саме трапляється з нами в житті? Бувши на курортному півдні, лише на третій день по «дружній розмові» зауважуєш наявність моря. У Ризі, надибавши симпатичну кнайпу, нехтуєш оглядинами Домського собору, а всі принади львівської архітектури обмежуються для тебе привокзальним кафе. Зустріч, розмова, обличчя — це простір, а час — це думки і спогади про всі ті речі.

Те саме в «Уліссеї». Завжди стомлений, голодний і ніби як причмелений мандрами герой роману прибуває в ту чи іншу точку поетичного простору в основному під вечір. Поблизу, як правило, присутня водяна стихія: Тигр, Сян або Лопань. На чергове побачення він пробирається зазвичай якимись городами, аби не турбувати читача топонімічною конкретикою. В Атенах і Лондоні, Брюсселі й Харкові все те саме — кущі на окраїні, зручна галявинка, нікого з туристів… Хоч трапляються, зрозуміло, більш адекватні «поетичному» дискурсові об’єкти: паби-винарки, ресторації-салуни, шинки-каварні. Де й відбувається сакральне дійство романного поезієзнавства — за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом.

Але це в Галичині, там Ярослав Галан і Юрій Андрухович. Що ж до гастрономічного контексту пролетарських країв, то слід визнати, що навіть кураторський виїзд, зокрема, на Донбас у 1930-их роках бригади пролетарських письменників, серед яких трапився був також вищезгаданий Ю. Олєша, мало чого навчив самодостатніх місцевих абориґенів. Себто дискурси тут змішують і досьогодні: український з малоросійським. «Можеш кави, а краще вина, / сир, канапки і навіть піццу», — пропонує у власній «Субмарині для Марінетті» A. Біла. «Я розливаю горілку», — щокроку набичується у прозаїчній «Ельзі» О. Соловей, підпорядковуючись знаному Єрофєєвському кредо «и немедленно выпил».

Трактирник. Художник Б. Кустодієв. 1916 рік

Або ось чудове кулінарне твориво донецького Д. Пастернака з ориґінальною назвою «Вінні-Пух та інші», яка свідчить, що російський постмодернізм у вигляді майже однойменної книжки B. Руднєва, наче колишній комункульт 1920—30-их, ще долітає до середини тутешньої річки Кальміюс. Власне, це напівгастрономічна поема з бакалійною фабулою, оправлена малостравними періодами псевдопоетичного ґатунку. Чому псевдо? Ну, по-перше, це блеф концептуалізму, як у Є. Вінника чи С. Литвак у Москві. І там, і тут вірш слугує лише за середовище побутування ідей, так ніби сексопатолог розповідав би нам про груповий секс, але використовував для цієї демонстрації сцени з роману «Перверзія» Ю. Андруховича. Роля Ю. Андруховича у цьому заході наперед принизлива. Творчість (якою вона була в московських концептуалістів типу І. Іскренко, І. Іртеньєва, Д. А. Пріґова або тамтешніх мінімалістів на кшталт І. Ахмєтьєва чи А. Макарова-Кроткова з обов'язковим А. Рубінштейном) полягає у ґенеруванні нових ідей і не є поетичною константою. Що з того, що Д. Пастернак розуміється на літературі? Часи, коли єдиною ознакою благородства буде лише її знаття, як пророчив Блаженний Августин, настануть не скоро. В країні, де кожен третій при слові «Шевченко» починає тверезіти, це взагалі навряд чи можливо.

Загалом особливості спадкового «пролетарського» концептуалізму полягають у тому, що ідеї тут по-булґаківськи другої свіжости. Триває експлуатація відомих концептів відомими шляхами. Ілюстрація — навіть не тутешній С. Жадан з його краденим Бродським. Набагато цікавіше препарувати інші овочі. Наприклад, у того ж Д. Пастернака: «никто не входит / и не должен». Але чому ж? Ось в І. Ахмєтьєва: «ты меня читаешь /я в тебя вхожу». Або далі донецьким автором: «стояли / друг в друга / глядели / но в конце концов / так и не бросились / целоваться». І в покійного Є. Харітонова, коротко й без стояка: «я подошел к себе и мы обнялись». Хоч насправді споріднені душі той самий Д. Пастернак («а жить мы будем / счастливо и долго / и в один день / сойдем с ума») міг знайти й де поближче, у вигляді тієї ж донецької Е. Свєнцицької («вони жили довго й щасливо, і вмерли в один день, зарізавши один одного кухонними ножами»). Великої ума палати номер шість тут не треба, тільки встигай наливати.

Сабурова дача літератури

Когда серце речаря отражено в словах, Бают: он безумен. В. Хлебников

…Будь-яка аналіза взаємозв’язку мистецтва з душевною хворобою ставить автора, який наважився на цей жест, поміж Сціллою цинізму й Харібдою романтичного потягу до геніяльних безумців. «Я бачив, як А. Чехов, сидячи в себе в садку, ловив капелюхом сонячний промінь і намагався — зовсім безуспішно — надягти його на голову разом з капелюхом, — свідчить М. Ґорький. — І я бачив, що невдача дратує ловця сонячних променів, обличчя його ставало все сердитішим. Він скінчив тим, що, понуро ляснувши капелюхом по коліну, різким жестом насунув її собі на голову, роздратовано пхнув ногою собаку Тузика, примруживши очі, скоса глянув у піднебесся й пішов до будинку». Натомість З. Гіпіюс значила: «Росія — дуже велика божевільня. Якщо одразу ввійти в залу жовтого дому, на який-небудь вечір безумців, — ви, не знаючи, не зрозумієте цього. Начебто й нічого. А вони всі безумці. Є трагічно божевільні. Нещасні. Є й тихі ідіоти, із щасливим сміхом на обвислих вустах, що збирають трісочки й, не кваплячись, регочучи, підпалюють їх сірниками».

У будь-якому разі професійному психіятрові легше, адже він може сказати все, що хоче, не будучи запідозреним у банальності чи реакціонерстві. Мабуть, створюючи музей при міській психіатричній лікарні № 15, леґендарній Сабуровій дачі у Харкові, її завідувач Петро Тодорович Петрюк не надто переймався риторичним питанням: що є мистецтвом, а що — ні? В суті речі, йшлося лише про проблему дефініції, аналогічній тій, що виникає при спробі розмежували «хворе» й «здорове».

Як знати, психіятри уникають того, що може завдати болю пацієнтам (і цим вони різняться від критиків): слово «божевільний» — заборонене, «душевнохворий» — маловживане. Згідно з медичними приписами пацієнтів треба ввічливо називати «аутсайдерами». І це зауважуєш при огляді експонатів музею на Сабурці, сформованих специфікою цього закладу: чудернацькі малюнки, невибагливі віршики, химерні замки із сірників, згаданих З. Гіпіюс. Таким чином, позиція аутсайдера — це те, що неминуче пов’язує тутешніх «душевнохворих» пацієнтів та їхню трудотерапію з більшістю персонажів нинішнього сучасного мистецтва й літератури, не визнаних соціюмом. Аутсайдерство взагалі можна вважати соціяльною діягнозою модерного мистця.

Втім, уперше вищезгадана сентенція наочно підтверджується лише в цьому музеї. Історично беручи, на Сабуровій дачі багато чого в історії не лише психіятрії відбувалося вперше. На території колишньої садиби генерал-губернатора Слобожанщини, славного Петра Сабурова, який заповідав свій маєток лікарні, оскільки мав душевнохвору дочку, двісті років тому був заснований психоневрологічний комплекс. Саме тут, у найбільшій в царській Росії психлікарні на 1100 ліжок, головлікар М. Країнський влаштував у 1897-му році перший в історії психіятрії мистецький «перформанс». Виголосивши з балькону лікарні промову щодо гуманного ставлення до пацієнтів, він власноруч розв’язав 120 хворих і спалив гамівні сорочки у дворі лікарні. У такий спосіб вперше закладалися підвалини системи не-утискання у російських «будинках скорботи».

Також саме на харківській Сабурці був виданий перший в Російській імперїї підручник психіятрії російською мовою, у 1921-му році організований перший у світі психоневрологічний інститут, а в 1961-му — відкрита перша у світі катедра психотерапії, психопрофілактики та психогігієни. Саме тут К. Платонов уперше випробував гіпнозу як знеболюючий засіб (насамперед при пологах), а пізніше З. Германович уперше прооперував пухлину мозку. І саме тут академік Протопопов довів, що психоз — це хвороба мозку внаслідок порушення обміну речовин, а психолог О. Лурія розробив «детектор брехні», узятий американцями на озброєння.

Харків. Сабурова дача. 1970-ті роки

Втім, справжню славу музею на Сабурці принесли, мабуть, самі пацієнти, серед яких було чимало видатних постатей з літератури й мистецтва, а то й політики. Вищезгадані музейні експонати з царини сьогоднішньої трудотерапії в психлікарні покликані ніби як засвідчити існування іншого погляду на мову культури: писемної чи образотворчої. Але творчість уславлених «душевнохворих», яким доля судилася побувати пацієнтами Сабурової дачі, не завжди була визнана «божевільною» в суспільстві. До автентично «хворих» пацієнтів з відповідними зразками творчости можемо зарахувати хіба що нещасливого поета В. Хлєбнікова, трагічного письменника-самогубця В. Ґаршина або містичного художника М. Врубеля. Натомість соціяльно успішні завсідники Сабурки на зразок революціонера Артема (Сєргєєва), що переховувався тут, будучи на нелеґальному становищі, потрапляли до психлікарні з причин, далеких від проблем мистецтва. Сюди, як правило, тікали від політичних чисток (В. Сосюра), побутового алькоголізму (А. Гайдар), депресії (А. Головко), міліції (Е. Лімонов) та інших малодуховних негараздів.

Проте в «музейній» історії хвороби кожен з уславлених пацієнтів-літераторів мав свою власну номенклятурну діягнозу. Інакше й бути не могло, адже чого б тоді вони потрапляли на Сабурову дачу з негласної згоди рідної радвлади! Так, В. Сосюра, виявляється, страждав на маніякально-депресивний психоз, А. Гайдар лікувався від алькоголізму з нападами суїциду, А. Головко взагалі був не лише психічно хворим, але й душогубом, «відмазаним» начальством у справі вбивства власної дружини.

Лише велемудрий В. Хлєбніков, як і годиться справжнім душевнохворим, цілковито відповідав своєму покликанню безумного поета. Це був насправді неоціненний матеріял для психотерапевтів. Мало того, що В. Хлєбніков передбачив Першу світову війну, так ще й у 1912-му році в брошурі «Учитель і учень» передрік революцію 1917-го року й подальший занепад Російської імперії. Тож не дивно, що під час призову до війська романтичному волоцюзі, вічно голодному й безпритульному В. Хлєбнікову настійно запропонували пройти обстеження свого душевного стану. Звісно, натоді в його колеґ уже склалася думка щодо цього самого «стану». Наприклад, О. Мандельштам називав поета «якимсь ідіотичним Айнштайном, котрий не вміє розрізнити, що ближче — залізничний міст чи „Слово про Ігорів похід“». Пізніший І. Еренбурґ вважав його «напівбожевільним, напівґеніяльним», М. Ґорький значив, що «Хлєбніков творив словесний хаос, прагнучи виразити тільки болісну плутанину своїх, вузько й гостро індивідуальних відчуттів», К. Чуковський закидав «таку відчуженість від усього навколишнього, що не всякий насмілювався заговорити з ним», а Н. Асєєв згадував, що «всі довкола ставилися до нього ніжно й трохи здивовано». Натомість приват-доцент Військово-медичної академії Н. Кульбін цілком офіційно засвідчив наявність у поета «надзвичайно нестійкої нервової системи», а також «стан психіки, що жадним чином не визнається лікарями за нормальний».

Проте саме на Сабуровій дачі, куди В. Хлєбніков потрапляє перед другим призовом до війська Денікіна в 1919-му році, з ним поводяться згідно зі статусом поета-аутсайдера. Професор-психіятр В. Анфімов пропонує безумному Велемирові в якості трудотерапії написати твори на задану тему. Внаслідок цього з’являються поеми Хлєбнікова «Лісова туга» (ліричний текст), «Поет» (філософський текст) і «Гаршин» (трагічний текст). «Где сумашедший дом? В стенах или за стенами?» — питався автор в останній з цих поем, передбачивши пізніший розподіл Солженіциним радянської імперії на Малу й Велику зону, що знаходяться, відповідно, в межах і поза межами реального табору-в'язниці.

Ніколай Асєєв. Фото А. Родченка. 1927 рік

Не так добре велося на Сабуровій дачі вже у 1920—30-их роках видатному поетові Володимирові Сосюрі. Щоразу він потрапляв сюди за протекцією І. Кулика, завідувача аґітпропу ЦК КП(б)У, який нібито рятував свого «приятеля» від партійних звинувачень-переслідувань. Тричі тікав хитренький поет з божевільні, отримавши тут, нагадаємо, діягнозу «маніякально-депресивний психоз», переховуючись по квартирах друзів і знайомих, дратуючи партійне начальство. «Сосюра психічно захворів, — нарешті написав у листі начальству І. Кулик у 1934-му році. — У нього явище шизофренії, маніякальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін.» Словом, з письменницького Будинку «Слово» Сосюра, востаннє вдавшись до спроби самогубства з передсмертною запискою, подався на лікування до Москви, де, між іншим, бачився з дружиною покійного С. Єсеніна, відомого завсідника радянських психлікарень. Повернувшись до Харкова, він був таки вигнаний з партії, після чого написав листа до І. Сталіна з проханням врятувати його. Далекоглядна дружинонька Сосюри вклала у конверта ще й вищезгадану довідку з Сабурки про психічний стан поета. Хоч як дивно, але І. Сталін відгукнувся з терапевтичною порадою: «Відновити в партії. Лікувати».

Пізніші видатні герої та персонажі Сабурової дачі були менш «романтичні» у своїх «психоневрологічних» звершеннях. Хіба що сучасна суспільна думка підносить їх до рівня геніяльних божевільних, нещасливих пацієнтів Сабурки. Так, наприклад, ув історико-біографічному кінофільмі «Російське» юний поет Едуард Лімонов (Савенко), живучи у 1960-их роках у Харкові й знаючись із місцевою салтівською шпаною, самотужки намагається пограбувати їдальню, аби дістати гроші на візит з коханою дівчиною до ресторану. Зазнавши поразки як на цьому малопоетичному, так і на любовному фронті, він ріже вени й потрапляє до психіятричної лікарні на Сабуровій дачі. Де, як натякають нам у фільмі, поставленому, до речі, за «харківською» повістю Е. Лімонова «Молодий негідник», перед тим лікувалися В. Ґаршин, М. Врубель і В. Хлєбніков.

Здається, у такий спосіб глядачеві дещо нав’язливо запропоновано подумки провести паралель між колишніми видатними пацієнтами Сабурки і «підлітком Савченком», майбутнім письменником Едуардом Лімоновим.

Зрештою, порівняння Е. Лімонова з В. Ґаршиним — у «музейному» контексті літературної історії психіятрії — не такий уже великий гріх. Натомість узагальнене порівняння модернізму й сучасного мистецтва з божевіллям — заборонений навіть на романтичній Сабуровій дачі прийом. Адже у 1920-их у Франції сюрреалісти вже проспівали гімн безумству. У 1930-их нацисти в Германії зіграли марш довкола кострищ із аванґардних картин. У 1950-их Ж. Дюбюффе підняв на щит руху «Арт брют» гасло: все, що не має слідів культури. Тому аналізувати мистецтво й божевілля до нинішнього дня не дуже й випадає. Хіба що ось на такому політкоректному, музейно-терапевтичному, чи пак історико-літературному рівні. Тож не дивно, що своєрідна енциклопедія психотерапії видатного ученого К. Платонова має назву «Слово як фізіологічний і лікувальний фактор». Мовляв, «как слово наше отзовется»? Мабуть, про це не варто забувати ніколи…

З іншого боку, звернення Сабурової дачі до аутсайдерського міту, очевидно, дозволяє зберегти дух відмови від культурної асиміляції, історичного безбатьківства, псевдодуховної фронди. Зокрема, видатним пацієнтам-аутсайдерам видається символічна діягноза, згідно з якою вони виступають символами великої боротьби, великої ідеї, а саме аутсайдерство по-музейному розглядають як парадигму модерністської утопії.

Звісно, несподіванкою для читаючої публіки виглядає те, що історію культури відтворив у музеї на Сабуровій дачі не літератор, мистецтвознавець чи філософ, а діягностик і лікар душевнохворих. Здається, завідувач Сабурки, подвижник психоневрологічної справи, добрий лікар Петрюк зрозумів дещо вартісніше за ідею зразково-показового комплексу на території леґендарної психлікарні. Адже історія безумства — це дзеркальне відображення історії розуму, сприйняте максимально відсторонено. Ну, а прийняття й вшанування божевілля, осягнення його нинішньою культурою хоч би й на вищенаведених прикладах з музейної історії літератури й психіятрії крок за кроком відзначає самопізнання розуму.

Частина 9 ІНТИМНА ТОПОГРАФІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ 1920—30-ИХ РОКІВ 

Дружини й коханки

Схоже, що всіх письменників підвищили в чині. Усі завели собі стильні квартири, обзавелися шубами, коханками, полюбили сите стильне життя.

К. Чуковський

Отже, революція була позаду. Натомість залишалися міщанські почуття, обивательські пересуди, льокальні коханнячка й загальне перелюбство із стрибками у дозволену начальством гречку. Так, усе це було й раніше, але ніколи не відбувалося так відверто, офіційно і номенклятурно. «Мы забирали жен себе / И к стенке ставили мужей», — таке було хамське кредо нових панів, оспіване П. Коґаном.

Ельза Тріоле. Фото А. Родченка. 1924 рік

Обернена в майбутнє «революційна» етика комунального й подружнього життя з притаманним їй патосом таврування й вербальним екстремізмом наклепів і доносів, що іноді переходили у безпосереднє дійство, виявилась неприйнятною по тому, як утворилась спільнота «нових панів», не дуже схожа на утопічні проекти із галузі соціяльної та побутової архітектури, а також пролетарського співіснування.

Якось несподівано стало очевидним, що невмолиме життя раннього радянського соціялізму 1920—30-их років відтіснило на задній плян колишніх бойових подруг, а їхнє місце зайняли офіційні дружини й не менш офіційні коханки. Якщо раніше культивувався тип «товариша Жучка» з однойменної новелі М. Хвильового, то згодом, перейшовши гіркий пореволюційний досвід «Гадюки» А. Толстого, цей «революційний» образ витворився на обивательський образок Марії на кшталт дружини В. Сосюри, що законно привласнює будь-які письменницькі набутки свого чоловіка, не залишаючи місця колишнім стрибкам в анархічну гречку Революції. Себто незмінно-героїчний еталон «бойової подруги» з 1917—20-их років з дозволу партійного начальства був розміняний на дріб’язково-побутовий прейскурант обов’язків жінки в новопосталому суспільстві, і вже у 1930-му році поет-оберіут Н. Олєйніков пропонує сатиричну «Клясифікацію дружин»:

Жена-кобыла — Для удовлетворения пыла. Жена-корова — Для тихого семейного крова. Жена-стерва — Для раздражения нерва. Жена-крошечка — Всего понемножечку.

Надалі ж запропонована Н. Олєйніковим «ґрадація» і зовсім перекидається до соціяльної галузі, спершу набираючи вигляду сороміцького «Бюджету розпусника», а потім, після участи поета в Першому з’їзді радянських письменників у 1934-му році, виглядаючи, як поважний «Перелік витрат на одного делегата»:

Руп — На суп. Трешку — На картошку. Пятерку — на тетерку. Десятку — на куропатку. Сотку — на водку. И тысячу рублей — На удовлетворение страстей.

Так само під згадану пору з’являється спокуслива екзотика стосунків і альянсів: партійних футуристів з акторками (М. Семенко і Н. Ужвій), кмітливих драматургів з чужими дружинами (М. Куліш і М. Пілінська), теоретиків з не менш чужими жінками (В. Шкловський і Е. Тріоле), принишклих інтеліґентів-неоклясиків з молодими жіночками-вамп (В. Свідзінський і О. Пілінська). Себто нове пролетарське життя потроху завертало на старі буржуазні рейки, і столичний Харків усе частіше нагадував про свою колишню, комфортабельну, старосвітську сутність — з літературними салонами, квартирними преферансами, письменницьким клюбом з більярдом, що на вул. Каплуновській. Словом, активна політика НЕПу не могла не відобразитися на любовних, подружніх, сімейних стосунках, а також ставленні обивателя до цих несподіваних, як здавалося, перемін. «Я не знаю, хто кого морочить, / Але я б нагана знову взяв, / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв», — писав із цього приводу В. Сосюра.

Що ж підсвідомо злостило в ті часи непівського свавілля і «перших хоробрих» комунарів, які, власне, й запровадили цей перехідний період, і колишніх «чесних» комунарів, які посіли партійні посади, граючись в «українізацію» і «літературну дискусію»? Мабуть, їх дратувала швидка переорієнтація революціонера на обивателя, а комісара — на бюрократа, яка відбувалася в Радянській Україні. Інтуїтивним підозрам відповідала зафіксована в мистецтві слова маловтішна реальність. Адже її чуттєве бачення, притаманне всім тодішнім знаковим вчинкам, текстам і адюльтерам, як абсолютної картини пролеткультівського світу, не могло не призвести до відповідного художнього результату. Так, наприкінці 1920-их років у колі партійної літератури почали з’являтися «ревізіоністського» характеру твори на кшталт «Вальдшнепів» М. Хвильового, і навіть завертало на «захалявну» творчість зразка роману «Народе мій» І. Дніпровського. Але з кінцем 1920-их — початком 1930-их років з’являється також певне коло «анти-ревізіоністських» творів з висловленим у них бажанням віднайти спільну мову не так з тоталітарною державністю, як з обивательською громадськістю, себто із збереженими в ній старосвітськими настроями, не-політизованим існуванням, загальнолюдською і навіть приватно-житейського мораллю. Насамперед це були «відволікаючі» твори екзотичного зразка на кшталт повістей «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1928) і «Неймовірна авантура дона Хозе Перейри у Херсонськім степу» (1929) М. Йогансена, об’єднаних згодом в одну романтичну книжку, і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» (1928) Ю. Смолича, і навіть «Майстер корабля» (1928) Ю. Яновського.

Тож, з одного боку, у післямові до «Подорожі ученого доктора Леонардо…» М. Йогансен, конструюючи нову реальність, недаремно значив: «Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати навпаки водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах». З іншого боку, навіть на цілком соціологічному, чи пак партійному, а не літературно-утопічному рівні новий тоталітарний лад формував нові стосунки з новоявленою «обивательською» дійсністю, яка могла дратувати лише затятих комунарів, і жінці нового, пролетарського зразка у ньому відводилась далеко не другорядна роля. Так, у «Психології людини майбутнього» 1928-го року теоретик статевого виховання радянського люду А. Залкінд значив: «Крім громіздкого біологічного тягаря, жінка комуни скине із себе й низку жахливих сімейних обов'язків у вигляді господарства, сімейно-виховної роботи, що точно так само розв'яже її соціяльно-творчі проблеми. Не буде потреби в годувальникові, батькові, співмешканцеві».

Проте соціяльні та науково-технічні утопії в українському підсонні не завжди здійснювались із відповідною до партійних настанов ефективністю, набираючи містечкового характеру й малоросійського невігластва. Власне, це був той нутряний спротив селянської, по суті, душі українського обивателя накинутому згори рядну нової пролетарської моралі, коли «нові пани» запровадженого силою радянського ладу несамохіть тягли у «світле» майбуття народницьке хамство й номенклатурну зверхність до свого справжнього родового коріння. Зокрема, про це ідеться у знаковій п’єсі того комункультівського часу «Мина Мазайло» М. Куліша, і не лише. Містичний відблиск цього «народного» анти-колективістського спротиву не зникає також протягом наступних десятиліть. «У день народження Макса Ґлафіра повернулася пізно, з ледь сизуватим обличчям, — значить Н. Ґорланова в „Житті Макса“. — Збори були довгі… Парторг затримав ще, усе про мітинг протесту нагадував, не встигла тобі подарунок купити.

— Комунізм тобі дорожче чоловіка? — закотив очі Макс. — Що ти, що ти! Завтра обов'язково зроблю подарунок.

— Зроби мені подарунок — не роби революцію!»

Але з часом радянські жінки позбувалися будь-якого бажання робити соціяльну «революцію», згадавши про численні «буржуазні» принади міщанської тілесности й повертаючись у тихе лоно комунального добробуту й обивательських страстей. З одного боку, «революційна» енерґія колишніх бойових товаришок перетоплювалась у тихе болото обивательщини. З іншого боку, саме в пересічній історії щоденного побуту, жесту й поведінки полягала суть соціялізму як реальности, себто невблаганного руху душі й тіла всередині всепереможної громадськости. Річ у тім, що, зокрема, український обиватель з радянського соціялізму долучався до мільйонів подібних до нього членів нового устрою завдяки містичній силі на кшталт родової спільноти — абсолютно не притаманній індивідуальному, заможному, куркульському архетипові українця, але виплеканому «народницьким» розумінням традиції, де «гуртом і батька легше бити», і закріпленому завдяки радянському аґітпропу.

Майк Йогансен

Утім, приватне життя у 1920—30-их роках подекуди, звичайно ж, відрізнялося від ідеологічного ерзацу зразкового радянського життєпису. Адже саме з «олюднених», далеко не зразкових подробиць складається «виноградне м’ясо» життя, тож, зокрема, «зрада і любов» під описувану пору існували не лише в п’єсах Шіллера, але й на території радянських комуналок під хвацькими більшовиками, які тільки одного не врахували у своїх ґлобальних плянах розбудови світу, а саме того, що живі люди, міщани, обивателі невитравні на цьому світі, як зелена травичка з-під бруківки — із своїм особистим життям, бажанням нафарбувати уста, поїсти, випити пива, закурити і заодно вже кинути жінку з дітьми.

Ось чому більшовики — принаймні в приватному мікрокосмі історії — потерпіли поразку. Але остаточного краху не сталося через те, що за радянських часів була інстинктивно сприйнята основна теза структуралізму — індивідуальна поведінка людини є часткою колективної моделі. Себто радянська ідеологія частково була вірою в підсвідомість, а частково вірою в те, що цією підсвідомістю можна оволодіти. Загалом віра під радянську пору аж ніяк не була евфемізмом для визначення зв’язку між поняттями часу й вічности. Життя у тому вимірі, в якому воно було в Радянському Союзі, визначалось як сумнівами щодо тієї «віри», так і вірою в ті «сумніви», і ця фундаментальна невизначеність, по суті, «рятувала» категорію часу, заповідаючи неоковирні форми виживання. Іноді саме воно надихало на своєрідний спротив офіційному інститутові родини, родинних стосунків тощо, але частіше усе воно виявлялося лише номенклятурною поведінкою нових українських радянських панів, сформованою за мовчазної згоди всесоюзного начальства.

Валер'ян Підмогильний

Так, яскравим прикладом дружніх і майже подружніх стосунків у комунальній спільноті радянських письменників слугує історія адюльтеру Миколи Куліша і Марії Пілінської, що в історичних джерелах так і не витворилась на історію «зоряного» кохання, оскільки влада лише негласно дозволяла сімейну зраду, не підтримуючи її в офіційному житті.

«Мене іноді ще охоплює такий настрій, що хочеться увіткнути серце, як червоний бант в кишеню мого піджака й ходити собі посміхаючись», — гукав у жовтні 1934-го року батько української радянської драматургії Микола Куліш. Гукав, як стало знати, в листі до останньої своєї любови, адже ліричний настрій урвався вже з приходом грудня того ж 1934-го року, 7-го числа якого М. Куліша було заарештовано.

Проте усвідомлення загибелі власного письменницького генія, чия ідейна суперечність роздвоювала самого автора, роблячи неприйнятним його творчість «ні для більшовиків, ні для незалежних українців», як вважає В. Чапленко, здається, менш за все хвилювало М. Куліша, чиї почуття до коханки, «милої Тоти», вихлюпувались через вінця «голубого бездонного келиха», чим ввижалось М. Кулішеві «ідеально-чисте, голубе небо» тридцять четвертого року. Адже в серці провідного драматурга театру «Березіль» «співав зоряний лебідь» і ніщо не ворожило на те, аби любовна пісня стала для мистця насправді останньою, себто «лебединою». Навпаки: якісь шістнадцять днів від часу перебування М. Куліша на санаторному лікуванні проходили для нього «під нестерпучо-гострим знаком запитання», що віддзеркалювало його почуття до власної примхливої адресатки Марії Пілінської, відомої перекладачки і дружини Івана Дніпровського.

Отже, «що з Тотою?» — мучився в санаторії М. Куліш. Коли приходила довгоочікувана відповідь, з якої було знано, що «Тота жива й здорова», ощасливленому драматургу випадало нарешті жити омріяним «ясним, казково-зоряним життям». «Яка ж у Вас робота? — знову й знову перепитував він. — Переклад? Кого? Тільки Ви, будь ласка, не куріть. Добре?» Проте існуючі побутові реалії підмінювали справжнє життя на фантасмагоричну дійсність. Річ у тім, що до кисловодської санаторії «Гори» М. Куліш потрапив, власне, за порадою лікарів (у зв’язку із загостренням хвороби серця) після відвідин у липні 1933-го року рідної Таврії, де він перебував після самогубства М. Хвильового та початку страшного голоду по українських селах. Тогорічному, черговому лікуванню М. Куліша в Кисловодську передувало проведення харківського партійного диспуту, на якому драматурга «розпинали» разом із його театральним начальником Л. Курбасом, внаслідок чого він остаточно захворів.

Ті самі невблаганні реалії сприяли також останній зустрічі усіх згаданих героїв цієї історії кохання вже під час її трагічної розв’язки. «4-го Вам 34, — листував сорокадворічний донжуан до дружини свого найближчого друга. — Ну що ж. Натягуйте, Тота, тридцять п’яту струну. Тридцять п’яту. Та Ви ще зовсім молода! Вітаю Вас. Вітаю. Всього прекрасного. Зоряно тисну». Тим часом, а саме 1-го грудня 1934-го року, на 34-му році життя, в санаторії м. Ялти від сухот помирає Жан, той самий друг М. Куліша ще з юнацьких років, поет, прозаїк і драматург Іван Дніпровський (справжнє прізвище — Іван Шевченко). Ця подія трагічно співпала з убивством Кірова в Ленінґраді, внаслідок чого в харківському письменницькому Будинку «Слово» були заарештовані О. Вишня, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, В. Ґжицький, М. Піддубний, О. Досвітній. Сьомого грудня на вулиці Сумській «взяли» й М. Куліша, що встиг перевезти тіло І. Дніпровського до Харкова і був заклопотаний саме у справах похорону. Отже, «дорогого Жана» поховали без нього.

«Я не хотіла вірити, що Миколу заарештували, — згадувала пізніше його „старенька“ дружина Антоніна Куліш. — На ранок пішла до дружини Дніпровського. Може, — думала, — поклали його там спати, може, п'яний? Але вона мені сказала, що на похороні його не було, що всі були тим стривожені й питали про нього».

Отже, про фатальний кінець не знала навіть «мила Тота». Забарився був «зоряний лебідь» її нещасливого коханця. Тож свою чергову, тринадцяту, струну «наша юна, ніжна, бистрокрила й могутня республіка» того року натягувала без нього. Як, зрештою, без багатьох інших будівничих Загірньої комуни.

Жінка як революція

А що, невже ніхто не розуміє, що вся ця філософія викликана не ідеями, а лише неконтрольованим колообігом сексуальних позивів і алькоголю?

І. Яркевич

…Іноді з приводу жіночої прози 1920—30-их років хочеться зауважити, що тодішнім авторкам краще було б ґендлювати красою. Втім, важко, мабуть, продавати те, чого нема, тому доводилося писати. Або займати «творчу» позицію на бойовому фронті письменницького подружжя, як, наприклад, леґендарна Сосюрина жінка Марія, що відбирала в чоловіка гонорари, ґендлюючи його віршами й пишучи доноси в ЦК, або нещасна Семенкова дружина-акторка Наталя Ужвій, яку поет-футурист нещадно бив, влаштовуючи п’яні скандали в письменницькому Будинку «Слово», чи, зрештою, віддана Кулішева жінка Антоніна, що рятувала чоловіка від спроб самогубства. «Старенька, ти взяла в мене нагани?», — вряди-годи перепитував п’яненький автор «Патетичної сонати».

Зрештою, тогочасні чоловіки зазвичай ховалися або за наганом, або за партквитком. «Подивіться — адже жінок немає ні серед іроністів, ні серед концептуалістів, — значить уже сьогодні В. Павлова. — Коли мова йде про пряме висловлення, попереду завжди баби». Справді, українські «літературні» жінки від початку століття аж до пролеткультівських 1920—30-их років не соромилися виказувати правду-матку в житті та літературі. Попри ліризм поетки X. Алчевської, що нагадувала свою російську посестру М. Лохвицьку, траплялися «жіночі» писання неабиякої «мужньої» наснаги, наче в поетки О. Теліги, котра, в свою чергу, наслідувала манеру своєї хресної матері З. Гіпіюс. Починала ж вчити «женщин говорить», як знати, А. Ахматова-Горенко: «Муж хлестал меня узорчатым, / Вдвое сложенным ремнем». Продовжувала вже Н. Іскренко: «Когда чужой мужчина / разденет / и раздвинет…»

Родина Михайля Семенка

На відміну від «революційних» валькірій, що дозволяли собі багато чого у вищезгаданому житті з літературою, пролетарські письменники-відчайдухи в «жіночому», чи пак любовному питанні почувалися незатишно. На їхні тексти з тестикулами жінки майже не звертали уваги, якщо писання не приносили шалених гонорарів, як у В. Сосюри. Тож невблаганне падіння у вищезгаданий відчай з наганами й самогубствами оберталося психологічною травмою, сублімаційними замінами «жінки» на «літературу» й навпаки, ревнивим ревом В. Маяковського, мазохістським співом В. Свідзінського, а також відвертими адюльтерами М. Куліша, які й виправдовували письменницьку творчість, що зазвичай перетворювалась на процес зализування розриву між письменницьким «я» і довколишнім світом. Пробували зализувати? Це, по суті, найоптимальніше виправдання, оскільки решта імпульсів до писання (естетичні, моральні чи метафізичні) виглядають несправжніми. Травма давала можливість автурі з 1920—30-их виправдати спонтанність власного партійного письма, його нестримність, довільність і передчасну «революційну» еяколяцію, що підсвідомо існувала навіть у патріотичних текстах. «Революція! — встиг викрикнути він і скінчив, скошений кулею», — еротично живописав І. Бабель розстріл червоного комісара.

Загалом клясова ненависть у писаннях пролетарських авторів — це не просто ворожість до незбагненної антиреволюційної сили. Іноді це була типова незмога здобути перемогу на любовному фронті, а чи неспроможність отримати задоволення від «живого» життя в силу партійних зобов’язань і негласного морального кодексу радянського громадянина. Також іноді це було невміння спитатися в жінки, чи можна закрутити з нею виробничий роман, а чи просто запросити до кав’ярні на чарку супу й палку чаю, як жартували в пролетарському Харкові. І тоді «поїзди йшли на Захід», чи пак у «творчі» відрядження, де жінки були більш поступливі та менш «революційні», чи пак міщанські. «Товариші, / Говорю серйозно: без Европи нам — / як попам без / душі: / Обійтися ніяк не можна», — наполягав завзятий М. Семенко, знемагаючи 1929-го року від «футуристичного» лібідо в «Пісні поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою Нар. Ком. Освіти»: «Чи дасть мені ще / Радянська влада кохана / долярів! / Хоч невеличку жменьку — / щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у / справжню культуру, европейську, закоханим!» І це попри те, що його ж поплічник А. Зимний того ж 1929-го року застерігав: «Раднарком і Політбюро — / не чудотворні ікони; нічого молитись їм / про своєчасне устаткування / на приватних кватирях / соціялістичного комфорту, / і одночасно / видурювати в Церобкопі зайву пару галош». А ось наприклад, художник І. Бродський нічого не видурював, а користувався тим, що дарувала сама радянська дійсність. Так, намалювавши у 1934-му році портрет І. Сталіна, він мріяв про поїздку до Америки: «Там дадуть за портрет Леніна 75 000 дол.»

Микола Куліш

Натомість менш метиковані й завзяті лише понуро констатували любовно-творчу безвихідь. «Письменницька братія сновигає з важкими від утоми очима, і тільки мрійно дивиться на ті шляхи, що втікають із Харкова в степи, до моря, до синіх обріїв, — значив М. Куліш. — Повернешся — і охопить тебе харківська пиляка, вонь, ще й до того і друзів нема». Справді, друзів, і тим паче з жінок, у тамтешнього номенклятурного панства було негусто. А як же, спитаймося, Жан (Іван Дніпровський) або Аркадео (Аркадій Любченко), з якими дружив М. Куліш? «Люди живуть разом і ніяк не можуть роз'їхатися. От і все. Видати їм квитки — і п'єса скінчиться», — підказував драматургові «невиїзний» О. Мандельштам, а призабутий А. Штейнберґ додавав: «Кроме женщин, есть еще на свете поезда, / Кроме денег, есть еще на свете соловьи. / Хорошо бы укатить неведомо куда, / Не оставив за собою ни друга, ни семьи».

Зрештою, про «неведомо куда» під згадувану пору червоного ренесансу вже написали О. Генрі з Жюлем Берном, але наразі мова саме про комункультівські мандри потаймиру, які завершувалися сварками, бійками, скаженим калатанням серця й розчавленою в сперму мрією про Загірню комуну. Себто про комуністичне щастя. Чи пак, про вищезгадану «командировку» до Берліну. Коротше, про родову, клясову травму. Визнати це вдавалося не кожному з письменницької спільноти 1920—30-их років. Мабуть, не до щастя було тамтешнім героям, або кожен з них під «щастям» розумів щось своє, персональне, навряд чи схоже на Радянську Україну. «Цей час відкритості існує перманентно, — переконує у своєму „Поезієзнавстві“ І. Лучук. — Так само безперервно існує і щастя, та осягається воно окремими особами лише тоді, коли з'являється його воля і підходить його час». Натомість решта, додамо, так і залишились в історії української радянської літератури в якості почесних полюціонерів.

Безперечно, письменницьке щастя — це найвища стадія колективної протоплазми, просвітленої пролетарським духом, але не найвища стадія европейського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного з будівничих Загірньої комуни, коли на певній стадії категорія «щастя», як проблема «долярів», злуплених з «радянської влади коханої», знімається. І тоді надходить похмільне усвідомлення власної ницости, чи пак катарсис. «Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати, — пишуть з цього приводу в записниках „м’ятежної“ доби. — Ну, спати, просто спати, розумієш?.. Я повірив, що можна спати, обійнявшись, цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще… Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим».

Ці думки підтверджує-заперечує також А. Мішо:

«Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає… а мене все меншає…

Воно безмежне, без меж… без…

А тим часом — то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.

То був я!»

Але письменники радянської України не завжди були наснажені лише метафізикою кохання. Навіть відомий поет-порнограф В. Поліщук у поемі «Вона» 1929-го року, в якій він, попри те, що «до тонких і червоних уст, / завмираючи, уста свої прикладав», «заглядав з солодкою цікавістю / у розріз блюзки на грудях» і «пригортав до свого тіла / її все тіло так, щоб ціле відчувати», все одно завершує тим, як «мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено / до ланцюга в глибінь віків». Себто мова поета-дослідника була не про кохання, а про суто фізіологічні речі гуманістичного штибу на кшталт примітивного запліднення заради миру на всій планеті абощо.

Блиск і ніщота радянських куртизанок

Із води із океана там вона далеко вийшла. І такеє в неї видно — одірватися не можу. П. Тичина

Зрештою, яке було ставлення до жінок у письменників радянської України 1920—30-их років? Жінка уявлялась ними або як «товариш Жучок», себто безвідмовний бойовий друг родом з оповідання М. Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. До речі, старий лад з ними будувався так само жваво. «Я имел для души / Дантистку с телом белее известки и мела, / А для тела — / Модистку с удивительно нежной душой», — розподіляв свої бажання С. Чорний у 1910-му році.

Загалом еротика завжди була ідеологічна, адже від символістських побудов В. Соловйова в «Сенс любви» через безумства А. Блока до ленінської «революції» з плянами Л. Троцького щодо наукової перебудови людини — Росія стикалася з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми, і виявиться, що бадьорий «революційний» крок у поемі «Дванадцять» А. Блока — це легка хода кастрата після оскоплення, а «революція» мислиться як радикальне перетворення людини, у тому числі тілесне, отже, природно звернутися до досвідів хлистів і скопців. До речі, досвід сектантів вважав безцінним В. Ленін, а В. Бонч-Бруєвіч описував їх як носіїв справді революційного духу. І тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, і тому, що перетворювали тілесність — статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апотеозу перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася із хтонічністю в «божествах» з народу на кшталт Григорія Распутіна.

Слід зауважити, що «дожовтневі» символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. «У другому кварталі, саме проти Бюра похоронних процесій, до батька підійшла жінка з п'яними очами, підмальованими паленим корком. У зубах у неї стирчала цигарка, — згадував майбутній імажиніст А. Марієнґоф. — Пане мусье, — процідила вона сиплим голосом, — пригостіть даму сірником. — Вибачте, але я не курю, — збрехав батько».

Отже, владою над тілами інших символісти теж не дуже володіли, хіба що над незміцнілими розумами. «Де ж і коли я ще її зустріну? — бідкався А. Блок щодо чергової музи. — Я ледачий, боягузливий і слабкий». «Ми стали близькі, але настільки духовно, — відгукувалась та, — що не поцілувалися жадного разу». Часом, бувало, збурювались наші символісти цілком за Достоєвським, мовляв, «твар я тремтяча, чи право маю», але ненадовго. «Але є ж у мені все-таки цікавість яка-небудь!», — гукав А. Блок. На жаль, навіть «цікавість» у декадентів-символістів часто-густо була відсутня, і тому доводилось обходитись паліятивами, чи пак засобами, що давали «символічне», тимчасове полегшення. Так, А. Блок не спав із власною дружиною, забавляючись із повіями, а його сучасник Віктор Петров — з жінкою приятеля й колеґи. В. Розанов і В. Іванов пили кров молодого музиканта, а Т. Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв. Згаданий В. Іванов і Д. Мережковський з дружинами збирали петербурзьку інтеліґенцію на групові еротичні ігрища. Усе це здійснювалося з усвідомленням величі задуму і випромінювало найвищу духовність.

Узагалі ж символісти, більшовики та інші аванґардисти духу — це близькі родичі, а тілесність давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук як щось, здатне видаватися хоча б льокальною вірогідністю у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Наприклад, у «дожовтневих» символістів — на відміну від їхніх «революційних» наступників — завжди існували духовні бінарні опозиції, але замість «добра» й «зла», «червоних» і «білих» у них діяли «природа» й «культура». З часом усе перемінилося. «Наша культурність, — значив Ю. Олєша у 1920-их, — це „Вікторина“. Ми повертаємося із прогулянки й говоримо дружинам за вечірнім чаєм: А знаєш, Сервантес був каторжником на галерах. — І дружини нас поважають».

Харків. Першотравневий готель на вул. Свердлова. 1930-ті роки

Але це вдома, а як було на «революційній» роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? «— Робити ви хоч що-небудь умієте? — питалися в них у „Циніках“ А. Марієнґофа. — Звичайно, ні. — Та-а-к. — І він діловито звів брови. — У такому випадку вас доведеться влаштувати на відповідальну посаду». О, що це була за «посада», яку отримували приголублені вже новим пролетарським панством жіночки! Ціле плем’я брехливих булґаківських секретарок, лінотипісток, референток та інших «відповідальних» товаришок Ряппо, які гідно різнилися від колишніх «бойових» товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя, було випещене новопосталим радянським бюрократизмом. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією, — така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості комункультівської автури. Іноді дві «виробничі» іпостасі поєднувались в одному «любовному» фляконі, і герой чергової «Змови почуттів» Ю. Олєші у тому-таки 1929-му році гукав до жінки: «Ти справжня стерва! Ти можеш любити двох і віддаватися двом. Тобі однаково: чи я його заріжу, чи він заріже мене. Чому ти виходиш на кухню майже гола? Я знаю, чому! Ти хочеш, щоб усе хвилювалися, побачивши тебе. Ти повія».

Коли ж любовна евфорія авторів з 1920—30-их, наче в нещодавніх безхребетних символістів, змінювалась на більш прозаїчне захоплення з приводу власного звільнення з пут кохання, то навіть після романтичних стосунків Ю. Смолич міг цинічно закинути своїй подрузі, відомій поетці-валькірії Раїсі Троян, цілком «пролетарську» відвертість: «Ви просто блядь, — сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього». Обурена дівчина, якій закидали «безладні статеві стосунки», звичайно, заперечувала, мовляв, їй притаманні якраз «ладні статеві стосунки», і тут уже нікуди було подітися від чистісінької правди життя. У 1928-му році з Москви приїхала група російських письменників. Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, всі вони по черзі ставали коханцями Раї Троянкер, відомої поетки. Згодом у Харкові засідало Бюро міжнародної революційної літератури, на якому зібралися англійці, французи, бельгійці, німці, угорці, ще й китайці. Майже всі вони так само перебули коханцями Раї, затятої німфоманки. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого ходили чутки, що він педераст. «Я перевірю сьогодні ж, чи правда», — закинула своєму приятелеві Ю. Смоличу дівчина, яка наслідувала відомий принцип Л. Брік про те, що «знайомитися найкраще у ліжку», і тієї ж ночі була з Панаїтом Істраті. «Він, справді, педераст, і мені пощастило дати відчути йому, що я — хлопчик, — розповідала згодом, — але після того йому прийшлось зробити відкриття, що й з жінкою він може бути мужчиною. Він був приємно вражений, але розчарований».

Як бачимо, здебільшого поважні, порядні люди. Революційні письменники, з-поміж яких траплялися навіть культурні педерасти. Може, патологія була в Раї Троянкер у стосунках з революцією? «Рая посміхнулась посмішкою, яка може звалити навіть пустельника, і сказала, що вже була в кількох лікарів, назвавши тут же імена найвідоміших невропатологів і психіатрів, але щоразу візит закінчувався тим, що світила науки теж ставали її коханцями». Так, історії дуже відомі такі «світила науки», і той самий добрий доктор Чехов уточнював, що «жінку краще тарганити на канапі». Щоправда, у 1920—30-их кохалися всюди, навіть у лікарняних кабінетах, де, як свідчить Р. Троянкер, «Сєрґей Алєксандрович довго просив взяти його член в рот, але було вже ліньки, і тому погодилася взяти лише в руку».

Річ у тім, що, як пояснювала своєму високопоставленому приятелеві Ю. Смоличу вищезгадана Рая Троянкер, її приваблювала навіть не зміна людини, бо вона не встигає пізнати людину, з якою зійшлась — інколи це буває лише раз, і цих «разів» були вже сотні за кілька років її жіночого життя, її тягне «просто зміна мужського члена — що він може бути інакший, не такий, як у попереднього коханця — більший чи менший, товщий чи тонший». Словом, її непереможно збуджує сама думка, що «ось стоїть мужчина і його член ще не був у ній». Нещасна пролетарська поетка навіть питалася в Ю. Смолича, чи треба їй покінчати життя самогубством, бо взагалі хочеться жити, і «стільки ще є мужських членів, які не побували в ній». Щоправда, питалася за пікантних, як завжди, обставин, користаючи з «символістської» безпомічности письменника, коли той перебував у лікарняному ліжку, що додавало ситуації декадентського смаку. «Рая підійшла до мого ліжка, — згадував Ю. Смолич в „Інтимній сповіді“, — під халатиком вона була зовсім гола — одвернула ковдру і лягла поруч зо мною, не скидаючи халатика. — Ви вже випили молоко? — спитала вона так, немов би щовечора так питала».

Отже, дарма було новим панам радянської України звинувачувати у смертних гріхах тих, кого вони на ті самі гріхи виховали, організували, налаштували. Адже через вищезгадані любовні метаморфози з повіями, педерастами, лікарями й хлопчиками писалися «революційні» книжки, в яких таврувався міщанський побут, любовні пригоди та інша буржуазна аморальність, а насправді приховувалась або власна незмога кохати, або потаємні грішки. Через блудливе кохання до чергової музи в авторів пролетарської літератури відбувалась своєрідна сублімація письменницького лібідо з похмільним катарсисом і деперсоналізацією «революційної» ідеї. Себто жінка важила більше, аніж друг, товариш і брат. Лише вряди-годи цінувалась її професійна відданість чи то подружній, а чи просто дружній справі, і зазвичай забувався талант виховувати мужчину, що знаходився поруч. Мабуть, історія 1920-30-их не була б тим, чим вона стала, без деяких, виключно «жіночних» жінок, довкола яких купчились, обтиралися, спалахували й надихалися кращі люди цієї незбагненної епохи. Ліля Брік, що надихала на життя і смерть В. Маяковського. Раїса Троянкер, у яку був закоханий письменник Ю. Смолич. О. Пілінська, яку боготворив поет В. Свідзінський. О. Теліга, якою надихався теоретик націоналізму Д. Донцов. Сімейство сестер Синякових, до яких вчащала строката футуристична публіка, і зокрема В. Хлєбніков, Н. Асєєв, В. Єрмілов. «Вєра при бажанні могла б стати талановитою письменницею, але вона так палко вірила в талант Набокова, що вирішила: буде більше користи, якщо вона стане допомагати йому, а не писати сама», — свідчить про дружину письменника біограф С. Шіфф. «Спинила друга пляшка, що її підставила моя дружинонька, коли побачила, що я, чого доброго, справді можу зірватись», — признавався М. Куліш щодо своєї «старенької». «Хоча Ванда Тосканіні-Горовіц і називала себе безталанною, вона безумовно була зіркою. Вона була одночасно й боязка й безстрашна — ця жінка, що цілком присвятила себе чоловіку», — довідуємось про ту саму подружню «вірність», чи пак жертовність із життя-буття Горовця. Натомість нинішня В. Нарбікова підсумовує: «Усе-таки письменник — дурень або дурник. З дурня можна спитати. З дурника — ні. Натомість жінка буває цілковитою дурепою, може комусь зламати життя».

Ісаак Бабель

Адже той самий Набоков, сприймаючи писання жінок-літераторок за жалюгідні й провінційні, вважав, що ті люблять його за незрівнянну зовнішність. «Хіба незрозуміло, що для мене значно більше значили його вірші, ніж його зовнішність», — розбивала самозакоханість клясика його вірна дружина Вєра. Але що то були за вірші? «И полагала, между прочим, / что Харьков — русский генерал», — віршував знічев’я В. Сірін (В. Набоков). «Ну, по-моєму, Сірін, незважаючи на безсумнівний талант, огидна блювотина», — значив з цього приводу незрівнянний Георгій Іванов.

Взагалі ж, коли в описі любовних фрустрацій мішаються коні-люди, демон радянського «символізму» витворює неоковирного монстра-кентавра невизначеного роду-племені, який, забувши партійні настанови, кидається у вир «живого» життя. І дивує при цьому те, як спрагло жінки всіх радянських часів і пролетарських народів тяглись до психопатичних особистостей. По тому вони зазвичай сплачували жахливу ціну за свою слабкість, провадячи незавидне існування. Спершу все воно, ясна річ, спокусливо й захоплююче, наче в лєфівських романах з 1920-их років: «— Я ніколи не ґвалтував жінок проти їхньої волі, але вас, Наталю Іпатівно, міг би зґвалтувати, — сказав інженер зі злим захватом. — Тихіше ви, божевільний, хтось ходить, — прошепотіла Тарпова». Але потім усе обертається навіть не трагічно, а радше анекдотично: «— Поручнику, вам подобається Бабель? — Дивлячись яка».

До речі, про бабів. Себто, даруйте, про Бабеля. Дружина цього одеського донжуана згадувала, що заради кумедної ситуації він не милував ані її, ані родичів, ані знайомих. Все у казан, себто — в літературу! Якось І. Бабель поцікавився в неї, ще невинної дівчини, чи можна глянути, що знаходиться в її сумочці. Та, здивувавшись, дозволила. «Дякую вам, я, знаєте, страшенно цікавлюся вмістом дамських сумочок», — обережно зауважив відомий письменник і висипав на стіл увесь вміст сумки, уважно роздивився, поскладав усе назад, а листа, якого дівчина отримала того дня від інститутського приятеля, залишив. Глянув якось дивно і перепитав: «А чи не дозволите мені прочитати цей лист, якщо він вам не дорогий з якої-небудь особливої причини?» Натурально, знервована дівчина погодилась, сановитий нахаба дочитав листа до кінця і знову спитав: «Чи можу я з вам домовитися? Я буду платити вам по одному карбованцю за кожен лист, якщо ви будете давати мені їх прочитувати.» І все це було сказано з таким поважним виглядом, що співрозмовниця, зашарівшись, розреготалася — і погодилась. Задоволений І. Бабель тут-таки витягнув карбованця і поклав на стіл.

Звичайно, нескладно здогадатися, що ж саме оповідачка відтоді змушена була І. Бабелю «давати», і що ж насправді нахабний письменник при тому «витягнув» і «поклав». Але здогадуватися можна, будучи озброєним сучасними психологічними методиками фройдистського штибу, а під згадувану пору 1920—30-их років виникали зовсім інші асоціяції. «— Що будемо робити, товаришу Сталіне? — лякалися успіхові якого-небудь літератора у ті благословенні часи. — Як що робити? Заздрити будемо», — відповідав на це неабиякий психолог, а також Перший критик СРСР. Хоч від фрустрацій в імпліцитній формі це не рятувало, і навіть сьогодні важко щось заперечити, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна — зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, — не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.

Для начальства 1920—30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки все одно мали неапетитний вигляд. І тому автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозности, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної евфорії 1910—20-их радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна — це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід — це, безперечно, гниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при інтернаціональному слові «хунвейбін». Там, на Заході, буржуйський еротизм виявився полем потужних інтелектуальних спекуляцій. Але одна справа — захоплюватися якою-небудь Раєю Троянкер, і зовсім інша — писати про еротику в журналі «Комуніст».

Частина 10 КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ І КОМУНА В СТЕПАХ

Архітектура соціялізму: стріха з орнаментом чи ар деко?

Люди існують, як порода термітів, спеціальність яких борознити ґрунт і зводити геометрично правильні споруди — кристали із глини, соломи й дерева.

С. Третьяков

Повернулися ми і трах… немає міста. Думка одна вгору, інша під ноги, хрест-навхрест. Порожнечі та кулі, ще трапецію видно. Життя немає. Усе.

Д. Хармс

Сьогодні чомусь прийнято вважати, що історія радянської архітектури має один таємничий пробіл, а саме — зовсім не описаний механізм керування нею, прийняття рішень тощо. Мовляв, незрозуміло, ким вони приймалися, як був улаштований найважливіший фактор утворення стилю, ота внутрішня професійна ієрархія, що дозволяла миттєво втілювати в будь-якій точці СРСР прийняті в Москві рішення. Мовляв, у жодній з написаних дотепер історій радянської архітектури про це анічичирк.

Будівництво моделі пам’ятника III Інтернаціоналу. Згори вниз: І. Меєрзон, T. Шапіро, В. Татлін. 1920 рік

Насправді ж саме І. Сталін — Перший літературний критик, Перший мовознавець, Перший архітектор і ще багато в чому «перший» — очолював цю ієрархію, зробивши з архітектурного проектування й будівництва в підвладній йому країні слухняний інструмент формування цієї останньої згідно з власними уявленнями.

Так, Сталін не вибирав (як Гітлер — Шпеера) якийсь один напрямок чи одного улюбленого архітектора. Ніхто з архітектурної еліти, яку взяв в оборот Сталін на початку 1930-их років, не міг би сказати, що перемогли його власні архітекторські погляди. У цьому «виборчому» сенсі не перемогли ані конструктивісти, ані клясицисти. Використали всіх, обравши декілька підручних, заслужених і професійних майстрів, аби керувати республіканськими проектами, що їх затвердило вище столичне начальство. Начальником усіх знакових будов у СРСР був, як знати, І. Сталін. І тому процес утворення сталінської архітектури 1931—1954-их років — як і будь-який з давно розроблених процесів переходу з «революційних» форм на тоталітарні — аж ніяк не був позбавлений логіки, адже за логіку були смаки однієї людини.

Відтак, на місцях вирішували архітектурні задачі зазвичай рядові будівничі нових індустріальних форм, які згодом бралися на озброєння або заперечувалися у вищих інстанціях. З-поміж усіх архітектурних ідей і споруджень, найбільш різко відкинутих культурою, насамперед варто згадати проект мобільних житлових осередків М. Охітовіча, а також будинок московської Центроспілки, побудований Ле Корбюз’є.

Проєкт Палацу Рад. 1934 рік

Згідно з темпами урбанізації того часу, перехід групи Будкому РСФСР, якою керував М. Ґінзбурґ, від урбанізму до дезурбанізму відбувся, як свідчить історія архітектури, за півтори години. У 1929-му році до майстерні Будкому, немов Остап Бендер з роману «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова або реґент-консультант Коров’єв з «Майстра і Маргарита» М. Булґакова, завітав нахабний молодик у капелюхові й картатому піджаку, потинявся між розставлених підрамників з кресленнями будинків-комун і зник. Це був Михаїл Охітовіч, що мав натоді 33 роки. Наступного дня він прийшов знову і зачинився з керівником групи М. Ґінзбурґом у його кабінеті. Сцена, що достоту нагадує відповідний акт зі згаданого «Золотого теляти»:

«Уже спорожнів „Геркулес“ і босоногі прибиральниці ходили по коридорах із брудними відрами, уже пішла остання друкарка, що затрималася на годину, щоб надрукувати особисто для себе вірші Єсеніна „Влача стихов злаченые рогожи, мне хочется вам нежное сказать“, уже Сарна Михайлівна, який набридло чекати, підвелась і, перед тим як вийти на вулицю, стала масажувати собі повіки холодними пальцями — аж раптом двері полихаєвського кабінету затремтіли, відчинилися й відтіля ліниво вийшов Остап Бендер. Він сонно глипнув на Сарну Михайлівну й пішов геть, розмахуючи жовтою текою із взуттєвими шнурками. Слідом за ним з-під живлющої тіні пальм і сикомор виринув Полихаєв. Сарна глянула на свого високого друга й без звуку опустилася на квадратний матрацик, що зм'якшував твердість її стільця. Як добре, що співробітники вже розійшлися й у цю хвилину не могли бачити свого начальника. У вусах у нього, як пташка на гілці, сиділа алмазна сльоза. Полихаєв на диво швидко кліпав очами й так енергійно потирав руки, ніби хотів тертям добути вогонь, згідно із способом, прийнятим серед дикунів Океанії. Він побіг за Остапом, ганебно всміхаючись і вигинаючи стан.

— Що ж буде? — бурмотав він, забігаючи то з одного, то з другого боку. — Адже я не загину? Ну, скажіть же, золотий мій, срібний, я не загину? Я можу бути спокійний?»

От лишень не під вечір, а всього лише через півтори години, і то в доброму гуморі, з кабінету вийшов М. Ґінзбурґ і весело сказав співробітникам: «— Будемо дезурбаністами!»

Отже, суть теорії дезурбанізації М. Охітовіча, схожа на переміщення міст-садів у «Чевенгурі» А. Платонова, полягала в наступному. «Місто повинне загинути… Революція в транспорті, автомобілізація територій перевертають усі звичайні міркування щодо неминучої скупчености і скупчення будинків та квартир», — значив М. Охітовіч у 1929-му році. Замість міста він пропонував індивідуальні розбірні житлові осередки, які можна перевозити на індивідуальних автомобілях по розвинутій мережі автошляхів і встановлювати в будь-якій точці радянського ляндшафту. Корбюз’є було застеріг офіційного діяча архітектури, але той лише відмахнувся: «Ми ставимо діягнозу сучасному місту. Ми кажемо: так, воно хворе, смертельно хворе. Але лікувати ми його не хочемо».

Незабаром у теоріях М. Охітовіча зауважили «антиленінські методологічні позиції», і згодом майже всі архітектори працювали вже в майстернях Міськради, займаючись під керівництвом Л. Каґановіча переплянуванням Москви. Себто саме тим, чим, за словами Ґінзбурґа, займатися донедавна не хотіли: «лікуванням сучасного міста». М. Охітовіч у 1934 р. був виключений із партії і призначений займатися проблемою «національної форми соціялістичної архітектури».

Якнайкраще ж вищезгадану моторику переходу до тоталітарних форм управління архітектурою демонструє факт оголошення в 1931-му році всесоюзного конкурсу на кращий проект Палацу Рад. До речі, саме цей рік, коли про жадні стилістичні реформи в СРСР не було й мови, а конструктивізм досі сприймався за офіційний радянський стиль, став початком кінця того самого конструктивізму, у розправу з яким вищезгаданий конкурс дуже швидко перетворився. Між іншим, він так і не завершився, оскільки наближалися радикальні зміни курсу політики партії в архітектурі та міському будівництві, чию науку в Інституті з відповідною будівельно-комунальною назвою опановував свого часу також автор сих рядків. Лише у травні 1933-го року було оголошено, що за основу для подальшого проектування Палацу Рад узято варіянт Іофана; московський конґрес нової архітектури, що мусив відкритися в червні 1932-го, відмінили за місяць до відкриття, і вже у квітні 1932-го архітекторам було велено об’єднатися в єдиний Союз, а радянському проектуванню запропоновано відроджувати «клясичну спадщину».

Отже, сталінський «соціялістичний реалізм», або «неоклясицизм», — при всій своїй здавалося б, еклектичності, — явище на рідкість цілісне, адже за ним стояла чітко визначена позиція, що відбирала під себе архітектурні засоби вираження скрізь, де могла їх знайти. З одного боку, за допомогою архітектурних конкурсів, премій, наближень і принижень Сталін відбирав, формував і дресирував архітекторів (за допомоги їхніх же власних колеґ). З іншого боку, не забувались надбання західного комплексу архітектурних ідей.

У сучасному мистецтвознавстві та історіографії, до речі, взагалі відсутній термін, який би характеризував «національну» приналежність хваленої «радянської» архітектури кінця 1920-их — 50-их років не з політичної точки зору або історичних подій, а з професійної позиції. Назагал суцільний плагіат і «професійне» переосмислення. З уваги на деяку спорідненість західних та вітчизняних мистецьких практик вільно буде визначити цей спільний стиль як Ар Деко, а не лише як аванґардний «конструктивізм» чи носталгійну «сталінську» архітектуру. Слід зазначити, що проблема визначення питомого архітектурного стилю в радянській історіографії подібна до ситуації з визнанням стилю Ар Деко, який на Заході довгий час також не сприймали за ціле, через що він існував під різними назвами: у Франції як «декоративний», «компромісний стиль»; у США — як «нью-йоркський», або «вертикальний стиль»; у Східній Европі — як «рондо кубізм».

На Заході стиль Ар Деко існує в межах 1908—1912 pp., а розквітає у 1925—30-их, натомість його розвиток в СРСР припадає на другу половину 1920-их років, а розквіт — на другу половину 1930-их. Нарешті, завершується Ар Деко на Заході у 1940—41-их, натомість в СРСР — у другій половині 1950-их років.

Зрозуміло, що розвиток традицій і декоративних тенденцій у радянській архітектурі відбувався в руслі розвитку раціоналістичних течій. Зрештою, саме виникнення держави з новим політичним строєм та комуністичною ідеологією визначило ідею утворення нового стилю, а вже боротьба між новаціями та традиціями в межах цехових дискусій привела до виникнення великої кількости архітектурних споруд, які в своїй основі мали компромісні рішення й поєднували раціоналістичну та декоративну тенденції. На межі раціоналістичного і традиційного виникла унікальна культура стилю Ар Деко.

Квартирне питання соціялізму

Кохаю кімнату Високу і юну. Простору кімнату, Широке вікно. Будинок — комуну. Будинок — комуну Кохаю давно. Р. Троянкер

Нічому на світі не заздрю — лише хорошій квартирі.

М. Булґаков

Клясичний концепт будинку як «стріхи з орнаментом» видатні майстри архітектури намагалися пристосувати до сучасних вимог (І. Фомін, І. Жолтовський, І. Ґолосов та ін.), через що цілі центральні квартали в індустріяльно-столичному Харкові будувались за комунально-футуристичним принципом. Так, у «конструктивістських» будинках були відсутні кухні, адже громадянам комуністичного майбуття ніколи буде готувати, прати чи грати в шахи, оскільки харчуватимуться й розважатимуться вони, відповідно, в їдальнях і профспілкових клюбах.

Харків. Медичне товариство. 1930-ті роки

Перед тим, щоправда, Країна Рад пережила період масового переселення пролетарської голоти в «буржуйські» будинки, яке супроводжувалося процесом стихійного виникнення побутових комун. У такий нехитрий спосіб здійснювалася «реконструкція» побуту. Перейменовані в будинки-комуни колишні т. зв. «дохідні будинки» розглядалися наразі як робочі гуртожитки нового типу, покликані сприяти розвиткові колективістських навичок у робітничо-селянського населення, виховувати комуністичну свідомість тощо. Одержавши експропрійовані в буржуазії будинки в безкоштовне користування, робітники в кожнім створили органи самоврядування, що не тільки відали експлуатацією будинку, але й організовували такі будинкові комунальні установи, як загальні кухні-їдальні, дитячі садки, ясла, червоні куточки, бібліотеки-читальні, пральні.

Отже, стихійно захоплені в 1918-му році старі будинки, перейменовані на будинки-комуни, починаючи від 1919-го року прижилися як особлива форма колективного побуту. Наприклад, у Москві до кінця 1921-го року нараховувалося 365 будинків-комун, у Харкові в 1922—1925-их роках їх було 242. Побутові комуни перших років радянської влади являли собою добровільні споживчі об’єднання трудящих, які приймали визначений статут, що реґляментував життя всіх членів комуни. Керували розвитими побутовими комунами загальні збори й рада комуни.

Створення робочих будинків-комун у перші роки радянської влади в Україні було покликано привчити стихійні сили пролетаріяту до організованої структурі допіру «буржуйських», ворожих йому житлових кварталів міста. «Стеліться ж / погустіш рейки / руйнуйте / кубла хуторів. / Це не мої футуристичні витребеньки — / це замовлення / наших днів», — виголошував О. Корж 1929-го року. Тож побутові комуни були за опору радянської влади, тамтешній скупчений і злий побут формував однодумців, а вже за часів НЕПу з його розгулом дрібнобуржуазних настроїв узагалі неабияк сприяв появі нового ставлення «нової» безрідної людини до власности, міщанської влади речей і накопичення.

Власне, саме в будинку-комуні були виплекані паростки «нової» соціялістичної моралі, а також соціяльно-етичні норми радянського гуртожитку.

Наступна хвиля створення побутових комун припадає на кінець 1920-их років. Загалом пропонувалися різні моделі побуту майбутнього, відповідно до яких створювалися проекти, зокрема, письменницьких будинків у Москві, Києві та Харкові. Звичайно, літературне начальство воліло старовинних будівель, і тому ж М. Ґорькому, який остаточно повернувся в СРСР 14-го травня 1931-го року після дев’яти з половиною років перебування за кордоном, надали в Москві колишній особняк Рябушинського (Мала Нікітська, б. 6, архітектор Ф. Шехтель), раніше зайнятий Усеросійським товариством культурних зв’язків із закордоном. Рядові ж письменники при заселенні у відомчі будинки діяли зазвичай по-різному. Дехто, як поет-попутник В. Ходасєвіч, поневіряючись від початку 1920-их років, благородно просив-дорікав: «Навіть служба моя вимагає домашньої роботи, тобто тиші, якої я не зможу домогтися від чужих людей. Забрати в мене тишу в домі — те саме, що позбавити столяра верстата, робітника вигнати з фабрики. Це зрозумів навіть той хлопчик, що приходив до мене з житлового підвідділу. Він бачив мою квартиру. Але цього не зрозуміло його начальство, що заочно вирішило мене ущільнити». Натомість інші вирішували свої житлові проблеми більш рішуче. «Спілка письменників добудувала будинок, — значив В. Полонський 1931-го року. — Жахливі сцени при занятті квартир. Голодний одержав за списком квартирку на 2 кімнати. Ранком, прийшовши, — він застав у ній поета Арського. Той вломився в його квартиру вночі з майном. Коли Голодний запротестував, Арський став грозити: уб’ю, а не впущу. Голодний переказував, що квартири захоплювалися з бою. Один розмахував цеглиною: голову розкрою всякому, хто стане забирати в мене мою площу».

Щодо якости нових будівель варто наголосити, що деякі сучасні матеріяли на кшталт бетону мало використовувались у другій половині 1920-их — на початку 30-их років, більшість споруд будували з цегли, яку вкривали штукатуркою, що імітувала бетон. Втім, загальна одержимість будівництвом переважала суто технічні труднощі. «Ми / скріплюємо / цеглину з цеглиною / так, / що вам / лорди / не розмочити їх слиною / скажених / собак!», — значив вищезгаданий О. Корж 1929-го року. Тож бетон застосовували лише для несучих опор та в перекриттях. Довгий час будинок по вул. Чорноглазівській у столичному Харкові, де вперше застосували техніку моноліт-бетону, залишався всесоюзною пам’яткою, а тамтешній Будинок Державної промисловости (Держпром) і досі вважається шедевром індустріяльної архітектури.

Після постанови 1932-го року й виникнення об’єднуючої організації Спілки архітекторів процес пошуку радянського стилю перебудувався на політику опановувати історичною спадщиною. Перший з’їзд членів Спілки архітекторів ознаменував остаточну перемогу клясичного напряму над аванґардом і розпочав епоху, яка називається «архітектура соцреалізму». Втім, подекуди «повзучий емпіризм» у радянському будівництві таки залишався, і деякі майстри-будівничі мали не лише власні, авторські, школи в радянській архітектурі (І. Жолтовський, Б. Іофан), але навіть власне обличчя в архітектурній діяльності, як, наприклад, «пролетарська клясика» І. Фоміна, а також несподівано «етнографічний» вигляд, як-от «український стиль», або архітектура так званого «перехідного періоду».

Ар Деко в радянській архітектурі сформувався під впливом комуністичної ідеології, а його практичне втілення обумовлювалось вірою в технічні можливості задля створення нового типу державної організації будівництва. Найбільш яскравим витвором тієї утопічної доби був конкурсний проект Б. Іофана — Палац Рад, у якому змішалася струнка спадщина з античних часів, філософська теорія побудови ідеальної держави, а також відверто аванґардні тенденції, що об’єднували принципи раціоналістичної лінії «революційної» евфорії — конструктивізму, функціоналізму, супрематизму з клясичними правилами будування споруди як цілісного організму.

Харків. Палац культури ім. І. В. Сталіна. 1950-ті роки

До речі, проект Палацу Рад залишився нереалізованим, і це пояснюється не тільки історичними обставинами, які перешкодили його реалізації, — у такій фатальній нездійсненності закладене щось більше. А саме — факт того, що утопія не може в принципі набрати жодних конкретних форм. Аванґард може хіба що визначити театральну плястику будови Майбутнього, також Ар Деко — влаштовує довкола нього ідеологічні декорації. Ґрандіозне об’ємно-просторове рішення Палацу Рад мусило відображати технічно-монументальну міць радянської держави, що в принципі й зробило, але на папері, заповівши згодом, уже в 1990-их роках, цілу «утопічну» галузь «паперової» архітектури.

Хай там як, але архітектура 1920-их років тяглася на Захід, орієнтуючись на суто «інтернаціональну» архітектурну якість, але не була архітектурою в західному сенсі слова. Архітектурні форми, застраховані невдовзі «залізною завісою» задля непроникнення крадених ідей, позичалися на Заході, але, потрапляючи в комунально-радянський контекст, ставали радше живописом, скульптурою і театральною декорацією. І нехай мистецтво за царату, як дейкував міністр П. Мілюков, було лише «декорацією панського життя, а панське життя — усього лише елементом декорацій царського життя», і не дивно, що царська Росія нібито не створила архітектури, яка спромоглася б знищити парадне поняття «фасад», тому архітектура стала мистецтвом театральних декорацій. Ясно, що при цьому не обійшлося без хрестоматійної пам’яти про потьомкінські селища, оспівані в сатиричній «Історії міста Ґлупова» М. Салтикова-Щедріна.

Натомість, на відміну від громіздкого будівельного шарму царського часу, радянська архітектура 1920-их років була декорацією до самодіяльного спектаклю-капусника веселих майстрів-неофітів, які краще зналися на поезії, ніж на своєму ремеслі. Така собі буфонада, зіграна з вірою в повітряні замки-стільники В. Хлєбнікова, що всерйоз приймалися до розгляду романтичним офіціозом у надії виростити «місто-сад». «Велемир предлагал создать дома — железные остовы со стеклянными выдвижными ящиками, — роз’яснює В. Шкловський у „Гамбурзькому рахункові“. — Каждый человек имел бы право на кубатуру в таком доме любого города». Той самий «театральний» характер можна закинути архітектурі 1930—50-их років, що також була за декорацію, але вже до принципово «державної», неромантичної вистави, виконаної бездарними державними службовцями для ще більш високої і бездуховної номенклятури.

Конструктивний Дон Boss

Замість традиційних муз, поетів почали відвідувати ночами спокусливі машини й навіть цукрові голови… Ми мріяли про порожню в суті речі цивілізацію, як мріють бранці Волл-стріт про незаймані ліси.

І. Еренбург

Столиця Донбасу завжди була таємничою, екзотичною і непізнаною лякуною — принаймні в загальноприйнятій системі не таких тривожних центрально-східних упереджень. Наприклад, у Галичині прибульця з пролетарських прерій гуманітарні львівські панянки розпитають про «континентальність» тамтешнього степового клімату, який пасує швидше до пустелі Гобі, а інтеліґентні панки обов’язково поцікавляться, чи й досі шахтарі п’ють горілку з мисок, вмочаючи туди хліб. Зрозуміло, що важко звільнитися від культурно-історичної пам’яти, в якій для іноземця на вулицях Москви обов’язково існуватимуть ведмеді, але ж завжди маємо можливість знехтувати уторованими стежками і тілом (хоча б тексту), щоби відчути звабливі згини вулиць.

Втім, у Донецьку ніяких вуличних згинів з вихилясами нема. Місто, виростаючи колишньою Юзівкою довкруж занедбаних наразі шахт, пов’язане стрімкими «лініями» — Першою, Другою, Третьою — хоч і не такими романтичними, як у Петербурзі. Ненав’язливі спокійні ракурси, коли зір не напружений пошуком вирішального кадру, чи то пак ідеальної композиції для підтвердження чиєїсь клімактеричної «континентальности». Образ міста народжується у міру просування ним акурат від залізничного вокзалу. Ось де таксисти, вивозячи вас до готелю центральною «лінією», не шукатимуть дороги за мохом на фундаментах забудов, як у славному місті Лева! Тут маємо не замкнену врівноваженість і перевантажену асиметрію Заходу, а — суцільну деконструкцію із східно-лагідним, наче дихання недалекого Озіва, постмодернізмом.

З одного боку, назагал неспроможність міста опиратися історії, в якій воно матрично ділилося на Правобережну й Лівобережну сторони повздовж леґендарної річки Кальміюс. З іншого — зважаєш на миролюбні поради таксиста не спілкуватися тут українською. Слід визнати, що ці поради мають під собою історико-політичне підґрунтя, сформоване у 1920-их роках. Знати, що із затвердженням договору про утворення СРСР на першому з’їзді Рад СРСР 30-го грудня 1922-го року проблеми підпорядкування, а також проблеми у стосунках між російським та українським урядами, а також, відповідно, «зацікавлених» елементів з кримінального світу дещо трансформувалися. Так, положенням ВУЦВКу від 22-го березня 1922-го року Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами скасовувалася. Замість неї при НКВС під особистим головуванням народного комісара або призначеного Раднаркомом його заступника створювалося Державне політичне управління, до компетенції якого входило: приборкання контрреволюційних виступів та прийняття відповідних заходів для вчасного їх попередження; боротьба зі шпигунством; політична охорона кордонів республіки; боротьба з контрабандою та перетином кордонів республіки; виконання спеціяльних доручень Президії ВУЦВКу та РНК з охорони революційного порядку.

Тож Донецьку губернську Надзвичайну комісію й підвідомчі їй органи було ліквідовано 1-го квітня 1922-го року на підставі постанови ВУЦВК. Замість неї при Донгубвиконкомі було організовано губернський відділ ГПУ. Документально діяльність ГПУ обмежувалася політичними правопорушеннями, але насправді самої лише міліції тут було замало. Тому Донецький губернський відділ ГПУ контактував із карним розшуком у боротьбі з кримінальним бандитизмом, розбійними нападами, вбивствами та іншими злочинами. Причому народних повстанців, які висували політичні вимоги й активно діяли на території Донбасу, розділили на п’ять груп з галузі «політичного бандитизму». Назагал це були «махновські банди» на чолі з Н. Махном, а також угруповання Марусі, Бистрова, Солодова, Савонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Кириленка-Бєлаша, що висували гасло «Визволення від більшовиків та комуністичного ярма». Також були «петлюрівські банди» Каменюка, Терезова, Саєнка та Жоржа Бабицького, «есерівські банди» Колесникова, Волоха й Винника, а також банди, які лише курсували Донецькою губернією на кшталт частини 51-го Кубанського полку й загону на чолі з комбригом 1-ої кінної армії Маслаковим, або збройні формування місцевого характеру на зразок гуртів Жугіна, Склярова, Огнєва й Карлова.

З іншого боку, не забудемо про мітотворчу діяльність із вироблення моделей. Так, ніби суспільству дозволено конструювати власну долю, місто і місце на мапі! Втім, робота утопії — це образ двійника, що дозволяє побачити, наскільки місто на себе не схоже. І побратимом Донецька віднедавна стає Москва, а замість звичних териконів на його гербі з’являється неоковирна пальма з-під пера місцевого утопіста Мерцалова. «Мерехтливі смисли» Жака Дерріди пригадуєте? А чехівське «Доїхав до Харкова. Нарешті південь»? Що тоді казати, мовляв, про значно південніший Донецьк! Словом, як писали на броні радянських танків в Афганістані, «дружба не знає кордонів».

Утім, якщо донедавна перебування по таких окраїнах імперії скидалося на нескінченну присутність в одному безіменному місті («Донецьк», «Харків»: звучить майже однаково, чи не так?), то нині дещо змінилося. Насамперед — архітектурний образ міста, що стримить у фантомне майбуття гай-теківського розливу. Скажімо, церетелівські монстри й колони епохи клону, вибудувані у центрі Києва, не мають такої кумедно виправданої постмодерної підкладки у ставленні до клясицизму-історизму, як у Донецьку. Криза монументальної та міської скульптури сьогодні очевидна, це зрозуміло. Але вугільна столиця з неочікуваною легкістю переходить від радянської гігантоманії до стійкої моди на буржуйський мінімалізм. І якщо допіру ансамблеву єдність у Донецьку підтримували розкидані містом гранітні боввани типу Леніна, Артема й Будьоного, покликані возвеличувати героїв, то нинішні монументи натякають на їхню співмаштабність глядачеві. Ось розвихрює поли бетменівського плаща визолочений Анатолій Солов'яненко поблизу Оперного театру; ось намірився на черговий рекорд Сергій Бубка біля Центрального стадіону; ось гордовито поглядає карликовий Василь Стус, втиснутий у барельєф Університетської прохідної… Це, очевидно, і є той синтез мистецтв, про який так довго розводились більшовики.

Тож Донецьк, як бачимо, не плутає клясицизм з історизмом. Історизм для нього є стилем життя окремої особи — міського голови чи прокурора области — тобто людини, яка вільна вибирати час, у якому живе. На шталт колишнього мера міста В. Януковича, за якого в Донецьку почали будувати метро. Коротше, це можливість вийти з контексту за рахунок якихось просунутих, сучасних речей: футбольної команди «Шахтар», приїзду поп-зірки Філіпа Кіркорова. Натомість клясицизм — річ позачасова, як антисемітизм і комуністичні мітинґи. Він ґрунтується на позаісторичному ідеалі красоти-гармонії, що існує у постсовковій свідомості як Харкова, так і Львова. Тому для історизму Донецька кожна деталь лишається знаковою (і Будьоний, і Бетмен одночасно), але форма її створення — не важлива; важливіше — про що вона. Ось такий от монументальний постмодернізм виходить. «Звично йти містом / торуючи горлом простір, — пропонує місцева поетка А. Біла. — Гордо нести спорожнілий / джбанок у тімені / оглядаючи пишні вітрини / манекени у шклах / купальники плавки та інше / Ти не відкриєш нічого нового — / всі простують містом / креслених вулиць».

Пам’ятник Артему на Донеччині. 1927 рік

Але устремління Донецька до стильових вершин і соціяльних позицій краще спостерігати за фасадною естетикою міста. Не за культурою ж, де навіть примітивного «міжусобойчика» не спостерігаємо! Україномовний релікт самвидаву, журнал «Кальміюс», на шпальтах передплатного «Дикого поля» називають всього лише «екзотичною квіткою» на тлі суцільної русифікації регіону. І такі муміфіковані стосунки цілком влаштовують обидві сторони. Натомість зовні, архітектурно — все реконструюється. Ось де у міста шанс рвонути у небо свого Ейфеля, шарахнувши по обивателю й кислих міжнаціональних стосунках паневропейською забудовою! Скільки будівничої чутливости, що не видається акуратним заповненням порожнеч, а виглядає переосмисленою, вбачаєш у гай-теківських формах центрального готелю «Централь». Цей хмарочос покликаний був здійснити революцію в місцевій архітектурі. Чому ж революція вийшла така оксамитова?

Можливо, тому, що знаний гай-тек Нормана Фостера не дуже люблять у постсовковому суспільстві. Хоча донецький контекстуалізм ніколи не був чужий цьому стилеві, і знакову назву «Міленіюм» має як вежа у Лондоні, так і культова ресторація в Донецьку. Тим паче що тут згаданий постмодерний стиль подекуди уникає однозначности прямих ліній і кутів, тяжіючи до біоморфности сплетень із плястика й заліза. Хоча загальноприйнятій естетиці регіону, звичайно ж, пасують аґресивні металеві конструкції, скляні площини, винесені назовні комунікації, криві сильвети. Наче в хмарочосів банку «Аваль», що ріжуть черево старих міст на кшталт голівудських «чужих».

Або ось щойно відреставрований готель «Донбас»: ніби абсолютно бережлива музеїфікація знакової будівлі, але в осучаснених формах; суто прагматичне рішення, але не без метафізики; все майже «як було», проте з’являється новий ракурс. Тактика елементарна: відтінити старе новим так, щоби й вівці мекали, і вовки рикали. При тому не важить навіть постмодерністське хизування цитатами, сам будинок — абсолютно донецька споруда, навіть більш «донецька», ніж його професійне оточення на зразок готелю «Британія». Він ніби стояв тут завжди, і, описуючи його, хочеться говорити не про ті цитати, які у нього увійшли, а про ті, що з нього розійшлись — у провулок, в Донецьк, в історію. «Цей дім, лише здається, / не причетний / до нашої з тобою таємниці», — звіряється вищезгадана поетка.

Менш дотепним виглядає нинішня реконструкція «парадних» локусів міста. Наприклад, бажання зодчих, «нічого не поставивши на рельєф», таки зробити «рельєф» з центрального бульвару Пушкіна, призвело до заповнення порожнечі порожнечею: знесенням дерев, алей і традицій. Тепер місцевим художникам ніде розмовляти «за мистецтво», ґендлюючи ним же. Збудоване натомість з обрубків спиляних дерев наївне дитяче містечко й висаджені «побратимські» берізки відгонять архаїчним культпросвітом, оскільки ні з чим довкола не римуються. «І хто в цьому дикому краї відкриє патент / на те, що було, що закреслено, стане і буде, / на все, що означує слід про тебе і мене?» — сумнівається тепер наша знайома поетка.

А може, всі соціокультурні перетворення в Донецьку належать до аванґардистської парадигми 1920-их років? Оскільки тутешній «аванґард» визначує громадську позицію завоювання того, що вчора було позаестетичним. Відверто кажучи, він — це те мистецтво, про яке ми сьогодні не певні, чи мистецтво це взагалі. Так що встигнути у цьому контексті зробити щось путнє — чи то зруйнувати, а чи збудувати — цілком можливо. При тому важить називання об’єкта, яким його привласнює для себе обиватель. Таким чином, Місто стає «донецьким», або «львівським». І дуже рідко — «нашим».

Місто-сад у Задзеркаллі

Скоро й справді все мало скінчиться. Й тиша, й далечінь, що простяглася на всі боки, й сніг — цілком білий — не те, що в бридкому Харкові…

М. Давидов

Крім позахмарного проекту Палацу Рад, історії архітектури знати про не меншу кількість побутових утопій. Наприклад, історія одного романтично-архівного проекту видається простою, як бутерброд. Задовго до пролетарських звершень у культурі й мистецтві високоповажний граф Н. Клейнміхель сідає разом з архітектором Г. Лукомським в авто й об’їздить геть усю Харківську губернію з наміром скласти опис її старовинних садиб. «Подорожі, автобіографії, мемуари — суроґатна форма нової перед літератури, — значив з цього приводу В. Шкловський вже у 1928-му році. — Великі романи, епічні полотна зараз нікому не потрібні. Це якісь алюмінієві вози, що видаються в той час, коли треба будувати сталевий й алюмінієвий автомобіль». У руках слобідські мандрівники мали дефіцитні під ту пору фотоапарати, а на серці — неясну тривогу, адже надворі стояло літо 1914-го. Передчуття їх не обманули: перша світова війна перервала сей доблесний труд, і альбом поміщицьких старожитностей Харківщини вийшов аж у 1917-му році в буремному Петрограді.

Адже як будувалась офіційна історіографія Харківщини? Автор ориґінального опису, російський архітектор Г. Лукомський, не надто жалує малоросійський контекст, мовляв, «Україна не виробила свого характеру панського „ампірного“ будинку», тож «даремно українофіли навіть такі будівлі, як Яготин або Панурівку, зараховують до нібито питомо українських». І це свята правда, оскільки навіть Росія описуваного періоду не мала свого власного, імперського стилю. «Чому на всьому величезному терені України, навіть всієї Росії, раптом виникає така типова для стилю Луї XVI будівля? — вигукує автор у захваті дослідження. — Хто ж з російських майстрів, або тих, що працювали в Росії, міг побудувати таку споруду? Ніхто. Архітектура її нехарактерна для жодного з майстрів».

Звісно, гніватися сьогодні на імперський регістр оповіді Г. Лукомського немає ані бажання, ані сил. Іноді навіть кумедно буває порівняти патос його висловлювань про слобідські храми, що нагадують дослідникові церкви Петербурґа («тяги карнизів дрібного профілю, перервані високі фронтони із вставленими в тимпан круглими віконечками, рустівка пілястр і сильвета бань») з невиразним мурмотінням щодо малоросійської автентики («втім, у дерев’яному храмі, що в селі Мерефа, втілено всі стильові особливості церковних українських споруджень на три і п’ять бань у стилі „барокко“»).

Втім, дістається від столичного архітектора не лише слобідським старожитностям, «нібито польським». У менторському запалі Г. Лукомський зазіхає й на «святе», глузуючи з ренесансових мулярів Італії. «Хіба це „вілла“ — будинок із всілякими службами: корівниками, сінниками, пташниками й великими приміщеннями для готування й зберігання вина?» Мовляв, не той тепер Миргород, себто, вибачте, Рим! Що й казати тоді про запозичені звідти архітектурні «кватроченти» якої-небудь Каплунівки Богодухівського повіту Харківської губернії… Тим не менш, коли Александр І відвідав Квітку на тамтешній Основі, тільки захоплення від оранжерей, бронзи й мармуру викликав у нього слобідський контекст: «Чи не в палаці я?..»

Проте не дивно, що профанаційний стиль таки справді існував на архітектурних теренах тодішньої Слобідщини. Тому сприяли відповідного кшталту фахівці, за Г. Лукомським — як не «просто креслярі й вискочки» типу Ярославського, то дуті авторитети на кшталт Паліцина, який тільки й робив, що «гуляв, обнявшись, із другом-сусідом алеями фруктового саду, бесідував про архітектуру й меблі». Відповідною була й «архітектурна школа», яку створив для Харківської губернії цей останній з вищезгаданих авторитетів.

Харків. Загальний вигляд з Холодної гори. 1910-ті роки

Отож іще довго існував вищезгаданий культурницький ляндшафт метафізично-імперського заквасу на Слобідській Україні. Від часів Аракчєєва підтримували його тут на усілякий штиб туристичні артефакти: стовпи придорожні, межові, прикордонні. «Проїжджаючи рівними, дещо сумними шляхами, що пролягають по Харківських рівнинах і вряди-годи пагорбах, часто зустрічаєш такі обеліски й піраміди», — писав невтомний дослідник у далекому 1914-му році. Під теперішню радісну пору вони хіба що прикрасились вивісками «Пост ДАІ».

Анна і Командор: памятки і монументи

Що таке пам’ятник? Шкода, що немає тлумачного словника в моєму кабінеті. Самі коти. Котів не запитаєш — їм однаково.

П. Капкін

…Буденні події на кшталт зникнення в центрі Харкові пам’ятника героям УПА зазвичай не дуже вражають тамтешню громадськість. Ну, вирячила для порядку очі від здивування місцева влада, ну, відмовились вірити такому непорядку під самісіньким носом браві правоохоронці, ну, ще трохи поуправлялись у прикладній фізіогноміці справжні замовники злочину. Але назагал нічого особливого, звична діялектика слобідських стосунків: ви нас гулагами з голодомором, а ми вам козирного туза самвидаву з рукава тоталітарної кухвайки. Або ще який акт непокори із самоспаленням чи зашиванням рота на мітингу. Ось такі-от маємо рахманні порахунки з «революційною» історією.

Загалом епопея з на диво непосидючими пам’ятниками цілком характерна для Харкова. Ще задовго до того, як це місто стало першою столицею УСРСР, у ньому заіснувала була ця непідробна метафізика. Себто, даруйте, практика і традиція насаджувати й викорінювати, репресувати й реабілітовувати пам’ятники видатним і не дуже діячам культури, освіти, політики. «Хто ж його посадить? Він же пам'ятник!» — могли дивуватись лише за сталих часів соцреалізму, коли питалися, чи сидяча, а чи стояча фігура зафіксована у тому чи іншому меморіяльному граніті. За цнотливих часів первісної революційности було інакше.

Уже через півроку після приходу більшовиків до влади, а саме 12-го квітня 1918-го року, був підписаний Декрет про пам’ятники республіки. У ньому говорилося про зняття й часткову утилізацію монументів, споруджених «на честь царів та їхніх слуг», і створення «нових проектів пам'ятників, що повинні ознаменувати великі дні Російської соціялістичної революції». У Декреті були сформульовані також основні задачі «ленінського пляну монументальної пропаґанди».

Утім, від початку радянська монументальна «пропаґанда» була не дуже пляновою, адже скидання й пересування неугодних монументів за часів пролетарського свавілля в Харкові нагадувало фантасмагорію з організованим перенесенням міст, селищ, садків та інших елементів терплячого ляндшафту, знаних з «Чевенґуру» А. Платонова. Звісно, дізналися ми «всю правду» про таку більшовицьку архітектурну «стратегію» так само нещодавно, як і побачили цей роман у друкові. Себто наприкінці 1980-их, за часів «перебудови». До речі, згадана революційна фантасмагорія іноді відгонила чудовим пролеткультівським невіглаством, що вряди-годи рятувало скульптурні пам’ятки від знищення. «Це що в тебе? — гукав у Платонова комісар до бравого матроса, який, крекчучи, тягнув мармуровий бюст з розгромленої поміщицької садиби. — Дак, дейкують, Марс, — озивався той. — Маркс? — грізно перепитувало начальство. — Та це ж наше першоджерело!» Словом, повернули, встановили. Невже злякалися? Ні, просто клясикою навіяло. «…Стук. Шаги. Гуан, ты страхом скован. / Выдают тебя глаза твои. /…Перед Командором трехметровым / Тоненькая женщина стоит», — віршував з цього приводу Леонід Кисельов. Товаришу Жучок, це Ви?

Між іншим, так само швидко розправлялися з монументами задовго до «матросько-комісарської» вакханалії. Хоч і не були ті, ще царського литва пам’ятники «нашим усім», але все одно шкода узурпаторів. Так, на початку 1900-их молодіжним загоном «Оборона України» під проводом місцевої Української народної партії, що нею керував М. Міхновський, у Харкові був підірваний пам’ятник А. С. Пушкіну. Ясно, що річка — Волга, а поет — Пушкін, але ж не для міста, де жив автор першого в імперії націоналістичного маніфесту «Самостійна Україна», той самий, вищезгаданий провідник, адвокат і просто патріот рідного краю Микола Міхновський. Втім, хтозна, чи не заграли тут творчі амбіції, адже сам він теж був, м’яко кажучи, поетом.

Зрештою, згадувані часи царату не були втішні для «національних» меморіялів. Скажімо, так само перше в імперії погруддя Т. Шевченка роботи В. Беклємішева було встановлено всього лише на подвір’ї мецената О. Алчевського й ніде більше не експонувалося. Після його самогубства патріотичний артефакт уже в 1930-их роках був тихо проданий харківськими зубожілими родичами славетної родини Алчевських київським музейникам.

До речі, в 1927-му році в Україні відбулася виставка, присвячена 10-річчю Жовтня, у якій взяли участь 223 художники, і того ж часу уряд уперше сформував державне замовлення на картини «революційного» характеру. Наголошувалось також на жанровій розмаїтості, а тому, крім картин, що живописали діяння героїв громадянської війни, почали з’являтися перші роботи, присвячені керівникам партії. Зрозуміло, що Шевченка серед них не було. Шевченкові взагалі не дуже щастило, зокрема на пам’ятники у столичному Харкові. Ну, стоїть один такий, найкращий, до речі, з існуючих, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначилися з його авторством, хоч за всі часи нікуди цей похмурий колос не зникав. Навпаки, від початку заплянований хмуритися в оточенні героїв своїх поем, Кобзар згодом опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з акторки Н. Ужвій, яку натоді вже лупцював чоловік-футурисі М. Семенко, але автором цього конкурсного проекту 1935-го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець-заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту «народних вождів», в СРСР було лише п’ять, і українці між ними не дуже значились.

Робесп'єр. Скульптор С. Лебедєва. 1920 рік

Відтак, як знати, не в монументальності щастя харківських пам’ятних споруд, а в незбагненій рухливості, чи пак революційній діялектиці. Так, під час переїздів напис на незайманому пам’ятнику В. Каразіну, засновнику Харківського університету, втратив крамольний рядок «его императорскаго величества». Дірки від літер так і сяють на постаменті, немов від «меморіальних» німецько-фашистських куль на вищезгаданій статуї Шевченка. Не знати, куди подівся у пріснопам'ятні пролеткультівські часи пам’ятник В. Еллану-Блакитному, зникнувши за одну Варфоломіївську ніч з центра тодішньої радянської столиці…

Втім, цілком можливо, що скинуті революційні боввани колись відшукаються на харківських марґінесах. Наприклад, як у 1980-их роках — могили С. Гулака-Артемовського й М. Кропивницького, загублені у високих бур’янах Молодіжного парку, переробленого з Німецького цвинтаря на вулиці Пушкінській. А якщо не відшукаються, то номенклятурно створяться «про око» місцевою «Просвітою», як, скажімо, у 1990-их — неіснуюча могила М. Хвильового в тому самому Молодіжному парку. Ні, це не товариш Жучок.

Погруддя М. Міхновського. Скульптор В. Кочетичів. 1992 рік

Між іншим, для таких зразково-показових заходів на подвір’я місцевого Літературного музею ще на світанку «незалежности» завезли камінні брили для майбутніх монументів. Ховаючись за ними, було так затишно розпивати з місцевими абориґенами щось суто поетичне. Неподалік лежав «заготовлений» гранітний Григорій Савич Сковорода, на якомусь із поверхів музею стовбичив гіпсовий Микола Міхновський… З часом, а також з легкої руки музейного художника Валера Бондаря ця меморіяльна оаза здобула в міському фолкльорі назву «Кафе „Лєто“». На жаль, тепліше від цього не стало. Можливо, веселіше?

Ось біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір з «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Мовляв, «не хочу я водку пить из большого чайника, а хочу полюбить ГПУ начальника», як співали за часів комункульту. Але ж не випадає, і ось уже бронзовий Чижик-Пижик п’є водку біля Фонтанки у Петербурзі, а кам’яний клясик цього жанру Вєнічка Єрофєєв, теж добряче хильнувши, вирушає з Курського вокзалу в поїздку за маршрутом «Москва — Петушки» завдовжки у вічність. Кажуть, десь там, у далеко-райдужних Петушках бреде назустріч його вічна, чи пак закам’яніла, наречена. Зрештою, як мовилося вище, вони люблять пересуватися історією, ці непосидючі пам’ятники. Ось Паніковський, вимандрувавши із «Золотого теляти» згаданих Ільфа з Петровим і випивши задля годиться кефіру, суне Хрещатиком у Києві, а його незносно-камінний Командор, себто незабутній О. Бендер, від якого відгонить молодим вином з бараниною, видивляється свого циганського щастя аж в Елісті, столиці Калмикії. І лише Пушкін бовваніє собі на лавочці в Москві і вже «соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется».

Певно, суцільне зубожіння далеко не духовного кшталту жене радянський люд на пошуки «наших першоджерел». Так, з харківського Будинку «Слово» нещодавно зникає на металобрухт меморіяльна дошка з іменами славних мешканців-творців Загірньої комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям у тамтешньому міському парку на той самий брухт зривають мідну кобзу. Тепер ось грубезна брила монументу на честь вояків УПА з-під самісіньких очей центрального РОВД у Харкові випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бойовий томагавк, на тому самому «революційному» місці зустрічі. Змінити яке, наче діялектику пам’ятних «зрушень», аж ніяк неможливо.

Те саме, до речі, зі ставленням до релігійних пам’яток архітектури. Наприклад, історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Адже ця твердиня духу витримала навалу кочових орд, литовських і польських завойовників, пережила Першу світову і Громадянську війну й занепала лише перед демоном більшовізму. «Я думаю, що Михайлівський собор попроситися [так у оригіналі. — Прим. верстальника] „піти“, він оджив свій вік», — діловито потирав руки О. Довженко в 1932-му році, адже реквізованих церковних цінностей вистачило на дворічний прокорм трьох неврожайних губерній, 1 500 агрономічних шкіл, 1 000 тракторів і посівного зерна — на десять років для всієї Росії.

Крім гіркої аритметики, варто було б згадати засновників монастиря, його внутрішнє життя, розклад служб і загальний розпорядок дня, споконвічний облік руйнувань усіх часів і народів, гетьманів і комісарів, а також відновлення й повну реабілітацію вже за «незалежного» часу. Від Інституту червоної професури і студентського гуртожитку до відродження церковного життя Свято-Михайлівського монастиря в стінах нинішньої Київської духовної академії й семінарії пройшло чимало часу, про що свідчать скорботні портрети митрополитів і настоятелів храму. Усе це для історії, а для душі — хрести й бані, ікони й іконостаси, мозаїки і фрески. А ще корогви, гравюри, монети та інша біжутерія богоугодного жанру з трагічної історії церкви й держави. Наприклад, вікопомна «державна» подія, коли президент України Л. Кучма в компанії високопоставлених данайців приніс у дарунок ікону Богоматері в день освячення собору.

Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки

Зате як довго не було війни, ви зауважили? Мабуть, кармічне скупчення у донедавна столичному Харкові важкого виробництва на квадратний метр тутешнього історичного ляндшафту знову дається взнаки. Імперські монстери на кшталт «Турбоатому» чи «Електротяжмашу» тягнуть за поли навіть легкокрилих революційних вождів, які стомлено згоджуються лобіювати енергетичні інтереси Слобожанщини на державному рівні. Підкорені такою романтикою, буржуйські інвестори й собі купуються на споконвічну евфорію одноразової харківської влади. Леґендарний «Філіп Морис» відкриває тут нову тютюнову фабрику, «Малтюроп» будує солодовий комбінат, а знаний «Олімп» — горілчаний завод. Так, ніби всього того добра, включно з харківським пивом «Нова Баварія», оспіваним ще В. Маяковським, тут не було з авторового діда-прадіда.

Проте метафізика краю вперто повертає усе на круги своя. Так, ображені абориґени з Харківського тракторного заводу також взялися було давати країні вугілля, але більшість з того вирушило на склад. Зупинився «Химпром», пригальмовано випуск славетних радянських танків Т-64 на заводі ім. Малишева. Але ж, згадаймо, «Філіп Морис»! У нас, товариші, тепер будуть свої цигарки «Філіп Морис», які у бровастих 1970-их продавалися в шкільних туалетах по 80 копійок за штучку!

З культурою теж усе гаразд. Особливо з національною. Попри те, що з Харкова виїхали майже всі її представники, а заодно вже вижили аванґардного режисера-зайду Б. Жолдака, запрошеного свого часу до театру «Березіль», порох у малоросійських порохівницях залишився. Та й хіба харківський фотохудожник Б. Михайлов чи слобідський письменник М. Єлізаров, які отримують европейські премії деінде, — національні герої? З тутешніх героїв понуро залишаються лише шевченківський лавреат Степан Сапеляк та літмузейний художник Валер Бондар. І козацьку шаблюку міліція так само справно відбирає під час чергового хресного ходу на честь річниці Голодомору. Вискочив було слідом з ресторації на вулиці Сумській із серветкою в руці — а тих героїв слобідських уже проковтнула зажерлива людська юрба. Душу, гадаєш собі, вертаючись, — душу віддав би за їхню благородну справу! Але вечеряти (услід за поетом А. Марієнґофом) волів би таки у різних ресторанах.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Музика на Лейбштандартенпляц

Було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася, і починається якесь нове життя.

О. Семененко

Яким було життя в Україні після радянського часу 1920—30-их у побутовому сенсі — питання далеко не риторичне, адже відповідальність за це, зокрема щодо донедавна столичного Харкова, як зазначає Ю. Шерех, «падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електроварню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли б прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто». Тож, як знати, не в цьому полягала головна мета нової влади, чиє військо, визволивши з-під більшовицької окупації чергове місто, впевнено крокувало далі, залишаючи за визволеними право самим видобуватись із колишнього небуття свого радянського існування.

З описом тодішнього харківського зубожіння, в черговий раз сплянованого московськими авторами, контрастують спогади О. Семененка. «Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста, — розповідає він. — Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду».

Отже, 24-го жовтня 1941-го року до Харкова вступили німці. «День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авто не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі солдати, жовте листя, бите скло були, як музика на підошвах», — згадує Ю. Шерех.

В такій атмосфері до процесу відродження духовного сенсу життя вступали національно свідомі елементи українського середовища, яких не змогла або не встигла знищити пекельна машина більшовицького терору. Незважаючи на те, що, зокрема, під час харківської примусової «евакуації» загинуло чимало осіб з інтеліґентського загалу, лишалися ще офіційно незадіяні сили національного спротиву, які тримали зв’язок із місцевим підпіллям кінця 1920-их років. Це були якраз ті люди, чиїх душ не змогла перекраяти більшовицька система протягом свого панування на тілі української Нації. Живучи в «прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі» (Ю. Шерех), вони починали новий етап історії відродження знекровленої української культури.

«На другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація, відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськости, — спогадує О. Семененко. — Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшости цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей проґрес має продовжуватися наявними силами за всяких умов».

Слід зазначити, що харківський націоналістичний рух, продовжуючи свої традиції від підпільних осередків Братства тарасівців І. Липи та Української народної партії М. Міхновського початку віку аж до відродження самостійницьких ідеалів, що проповідували ці формації, вже в діяннях Спілки української молоді 1930-их років відразу зайняв активну позицію в подальшій роботі по відновленню українських традицій на теренах збільшовиченої Слобідщини. Державний прапор на будинку міської Управи, яка розташовувалася на вул. Сумській, 15, був запорукою до успіху в цій справі для всіх, хто, будучи «звільнений від жидо-московської тиранії», надсилаючи вітальну телеграму А. Гітлеру, «радісно дивився у своє світле майбутнє», в якому б українці «своєю працею, числом і обдарованістю мали б зайняти належне місце в процесі наведення справедливого ладу у вільній Европі».

Наближенням такого майбутнього в Харкові опікувався вищезгаданий адвокат О. Семененко, призначений новою владою на бурґомістера (до нього цю посаду недовгий час обіймав професор Інституту сільськогосподарського машинобудівництва О. Крамаренко). Отже, на цей час по місту відкриваються українські установи, засновуються нові періодичні видання, починає діяти «Просвіта» і, звичайно, продовжує свою роботу «підпільний обком», діячі якого («якісь непевні, нікому не знайомі люди», як значить Г. Хоткевич) тільки й займалися, що відомою всім «фіксацією фактів». На совісті тих діячів були, окрім виданих пізніше органам НКВД українських патріотів (вищезгадані «факти» зазвичай лягали в основу обвинувачення, за яким слідував багаторічний термін ув’язнення), ще й «вішання закладників за вибухи і підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем, вздовж вуличних кварталів», що Ю. Шерех чомусь вважає за «акт крайности» (можливо, так само, як і повне знищення невинних мешканців селища Петрищі, розстріляних за «прекрасную» Зою Космодем’янську).

Активний діяч тодішнього літературного руху в Харкові Д. Нитченко додає: «Вже після приходу німців більшовицький агент вибухом пошкодив Холодногорський міст, за що німці схопили просто на вулиці з сотню невинних мужчин і повісили їх на балконах будинків, а червоні, втікаючи, попалили багато капітальних будинків, фабрик, готелів. А найстрашніше — спалили на Чернишевській вулиці в’язницю НКВД разом з ув’язненими. Там згоріло в страшних муках 1 200 людей».

Зауважмо, що в Харкові такі репресійні заходи з боку нової влади відбувалися постійно. Були шибениці й розстріли, нищили «людей без імен», з коротким написом на грудях «комуніст», але гинули й невинні люди, себто заручники. «Хто ж міг давати німцям на розстріл людей? — запитує О. Семененко і відповідає: — То були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією. Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена за щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів, і ті вибирали закладників. Вибір міг упасти на кожного з нас». За твердженням цитованого вище автора, згаданими агентами в Харкові «стали в багатьох центральних районах (на пости керівників будинків) невідомі до приходу німців індивіди, які були „першою ланкою“ для всякої влади міста в її поліційних заходах».

Натомість свідомі українські сили для поширення національних ідей у колишньому радянському Харкові відкрито надаються до послуг офіційних громадських засобів. Друковане слово під ту пору ширилось також на Київщині, де при щоденнику «Українське Слово» (відродженого вже на еміґрації поетом Ю. Кленом) виходив літературний журнал «Літаври», редаґований поеткою О. Телігою; на Сумщині редактором часопису «Голос Охтирщини» був знаний письменник І. Багряний; на теренах Полтавщини з’явились «Золотонішські вісті», до видання яких долучився дід автора цих рядків, відомий художник М. Бондар. На Слобідщині найбільшу популярність мала харківська «Нова Україна», що виходила за редакцією П. Сагайдачного, а пізніше — В. Царинника. З-проміж відомих нині харків’ян у ній друкувались Ю. Шевельов, О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий та інші.

«Десятого грудня 1941 року, — згадує, зокрема, Д. Нитченко, — в Харкові виходить перше число газети „Нова Україна“ з палкою передмовою письменника А. Любченка. А редактором мови став професор Юрій Бойко. Незабаром ця газета принесла деталі нового злочину». Зауважимо, що при цьому мова йшла про знищення енкаведистами 300 в’язнів з харківської в’язниці, котрі терміново переганялись до Куп’янська. Серед в’язнів, зігнаних до однієї клуні, що була підступно підпалена НКВД, були й відомі поети В. Свідзінський та О. Сорока.

Слід визнати, що більшовицькі акти терору щодо населення «окупованих» теренів України не припинялися й надалі, про що свідчить той самий Д. Нитченко у своїх спогадах «Від Зінькова до Мельбурну». «Часто радянські літаки скидали бомби на хати харків’ян, — згадує він. — Одного разу я був на базарі, як швидко пролетів радянський яструбок і застрочив по людях з кулемета». І далі: «Більшовицькі літаки раз у раз скидали бомби на будинки Харкова».

Повертаючись до факту виходу «Нової України» на широкий харківський загал, зауважмо, що довкола цього видання натоді гуртувалося ціле гроно молодих патріотичних сил, яке й розбудовувало основи української культурної політики на звільнених теренах Слобідщини. За радянських часів вони зазвичай були відомі під дискримінуючим іменем «петлюрівців» або «буржуазних націоналістів». Це було достоту проявом того «найменшого», про яке Ю. Шерех згадує, що саме воно, ще на початку, «в стужавілому, зальодоватілому, мертвому прифронтовому Харкові повняло надією, електрифікувало», маючи до того ж офіційне коріння надії й тепла — осередок «Просвіти» в сірому будинку на Садово-Куликівській вулиці (теперішня вул. Дарвіна. — І. Б.-Т.).

Але чи був цитований тут наскрізно Ю. Шерех, поет і мовознавець розглянутої доби (якій він лишив на згадку свій перший твір — «чи то гімн чи то марш німецьким воякам») свідомий того, що організацією її спільноти керували далеко не ті сили, котрі, як і сам поет, були лише вдячні за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч? Адже назагал знати, що національним життям як на Слобідщині, так і на Київщині під час окупації опікувалась Організація українських націоналістів під проводом А. Мельника, і кращі сили української інтеліґенції знаходились саме по цей бік барикад націоналістичної орієнтації. Сьогодні дехто каже про їхнє «коляборантство», висовуючи натомість ідеал «лісових братів» з вояцтва УПА і забуваючи про те, що всі вищезгадані митці — поети, художники, науковці — виконували під ту пору лише власний обов’язок перед Україною: бути з її народом, працювати задля нього, попри всі політичні негаразди власного існування. «Пліч-о-пліч з німецьким Вермахтом» змагали найбільш свідомі з них проти більшовицької колонізації світу.

З приводу активної діяльности похідних груп ОУН, котрі йшли слідом за німецьким військом, слід зазначити, що, зокрема, революційні сили С. Бандери до Харкова не дійшли: похідна група (близько 1 500 осіб) з ОУН (б) на чолі з М. Лемиком-Сенишиним, яка мала на меті осягнути містом, була знищена Ґестапом у жовтні 1941-го року в Миргороді.

Чи знав про все це вищезгаданий Ю. Шерех, коли отримував відмову на власний «чи то марш чи то гімн» з редакції «Нової України» із зазначенням, що часопис «не цікавиться політично заанґажованою літературою і нехай німецькі перемоги оспівують німецькі поети»? Навряд чи це було йому відомо, бо лише «з відрази до минулого» існувала в поета «наявність віри в святість і розумність усього, що належало до іншого табору». Натомість справжні почуття національної гідности мали інші, а саме ті, що не втікали (з Харкова до Києва, Львова, Німеччини), а залишалися на власних позиціях, покликані до того вірою в Ідею та Чин своєї Організації. Прикладом цьому була героїчна праця членів ОУН: поетки О. Теліги, котра в згадані часи за наказом Організації очолювала київську Спілку письменників, поетів І. Ірлявського й О. Ольжича, тодішнього керівника київської групи ОУН, який керував Культурною Референтурою партійного проводу, та багатьох інших. Як київські, так і харківські діячі, члени Організації, нічого спільного не мали з «привілейованою і єдино годованою тоді групою фольксдойче» (Ю. Шерех), але їхню жертовну працю подекуди оцінюють як «зрадництво ідеалам» (цікаво, чиїм?), від чого так швидко ухилився свого часу автор наведеної вище цитати.

Щодо згаданого питання про «коляборантство» українських патріотів з німцями, слід навести уривок зі спогадів М. Бачинської-Донцової, які в деякій мірі допоможуть його розв’язати. «Факт фактом, — значить вона, — що по всіх німецьких урядах паношилися „російські дівулі“ і гучно дзвеніла російська мова. Коли взяти під увагу, що ті російські дівчата були колишні комсомолки й тягли всюди „своїх“ людей, що совєтський наказ своїм людям входити в усі німецькі установи і розкладати їх з нутра був правдоподібний, зрозумілою був глухий розпач наших київських патріотів. Бо жертвою тих, пристосованих до німців, совєтських людей, падали спровоковані і зденунціовані українські люди. Всюдисуща неділимська Росія під виглядом власівців, козаків, фольксдойчів-СС-ів нищила вмираючу, але невмирущу Україну».

Може, й мав рацію Д. Шумук, коли, згадуючи В. Стуса, значив, що в 1970-их «просто не було кому переконливо сказати: „Василю, оголошувати голодівки, боротися, писати протести ми всі можемо, і тому ти, Василю, повинен робити тільки те, чого ми не можемо зробити“». Згадаємо, що аналогічне питання стояло свого часу також перед О. Телігою — на період винищення українських націоналістів київським Ґестапом Провід ОУН був натоді за негайне відкликання поетки з теренів України. Проте кинути свій нарід напризволяще вона не змогла, розділивши власну гірку участь із тисячами інших українських патріотів.

Більш конкретно щодо ситуації в Україні 1940-их років значив у розмові з автором сих рядків поет-дисидент М. Осадчий, зазначаючи, що «письменникам-патріотам не було місця на передній лінії фронту, в котлі кривавих боїв». Але мусимо при тому спитати, чи не була вагоміша праця цих одиниць в серці самої Нації — по містах та селах «окупованої» України, — виконуючи яку, письменники займали позицію якраз переднього краю боротьби? І чи в праві ми сьогодні розділяти їхній здобуток на «революційний» чи «нейтральний» процеси Відродження? Тим більш, що обидва вони мають однакове право на назву ери в розвитку духовности України під час її участи в хрестоносному поході проти більшовицького варварства.

«Жива» історія: від романтики до прагматики

Літературознавці часто підкреслюють свою незалежність від літератури і кажуть про те, що для того, аби писати про іхтіологію, не треба бути рибою. Я з цим не згоден. Не згоден тому, що я сам риба, я письменник-літературознавець, який знаходиться всередині мистецтва, глибоко чи не глибоко — це скажуть потім.

В. Шкловський

ІБТ — це велика говорюща риба-телескоп, яка ніколи не страждає на сплячку.

А. Біла

Донедавна літературознавча аналіза будь-якого «задзеркального» періоду української історії базувалася або на соціологічній, історико-біографічній (але все одно «ідеологічній») методі дослідження, або виходила з позицій національно-екзистенційної методології, що визнає такі важливі пріоритети «альтернативного» дослідження, як «герой і вітчизна» або «енергія переможців». «Порівняно молодий критик ІБТ говорить, зокрема, що сучасна філологія перетворилася на літературне краєзнавство, втикане жовто-блакитним пір’ям», — справедливо значить щодо автора сих рядків офіційна літературознавча наука.

Утім, сучасна «націологічна інтерпретація мистецтва не може замінити естетичної», як вважає її засновник П. Іванишин, тому процеси, внаслідок яких змінюється структура будь-якого культурного ляндшафту чи то 1920~30-их, а чи вже 2000-их, не можуть не характеризуватися семантичним зсувом в бік прагматики досліджуваного простору. Зокрема, природу Задзеркалля 1910-30-их років, яку завжди розглядали на мітотворчому рівні рефлексії (вибудовуючи партійну історію літератури), буде вільно інтерпретувати завдяки ґенетико-контекстуальній аналізі «привласненої» вже не державою, але автором історико-літературної спадщини, що складається, як вважав Ю. Олєша, з «подробиць, що розчакловують історію».

«Психологічне розуміння духовної міфотворчості втратилося в ситуації перехідного періоду — часі народженої української держави», — свідчить Н. Зборовська, перебуваючи на засадах войовничого фемінізму. «Годі любити Україну містичну, — закликають О. Кривенко й В. Павлів в „Енциклопедії нашого українознавства“, — компіляцію поганських вірувань, героїчних вірувань та сентиментальних вивержень. „Заунывные песни моей Родины“, — влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. „Заунывно“ бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульґарно співати, що „ми тую червону калину піднімемо“, коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить для видовищ».

Такий ракурс розгляду історико-літературної спадщини, обумовлений віддавна, склався в системі координат офіційного літературознавства, де рефлексія літературного досвіду, архіву й сучасного доробку організовувалась у категоріях історичної детермінації. Але подібно до того, як в етнографії стерильність бромлеївської концепції «етносу», будучи покликана обмежити вплив сучасних підходів до проблем національного, виявилась відсутністю критичного імунітету до соціял-органіцистських ідей, спричинених популярністю теорії Л. Гумільова про расову вітальність (і в результаті — утвердженням російського шовінізму), так само в українському літературознавстві теоретичний вакуум, що з’явився у 1990-их роках після зникнення ориґінальних версій «призначення літератури», став заповнюватися компенстаторським «націоналізмом». «Для пласту офіційної культури змінилася форма ідеології, але не суть — тобто необхідність обслуговувати ідеологію, нехай і нову, — значить О. Кривенко. — За невеликим винятком, це здійснюють ті самі люди: нам щодня доводиться спостерігати типове трагікомічне дійство, коли „номенклатурні творці“, що вчора виготовляли бездарні пам’ятники та портрети комуністичних вождів чи свої музично-літературні творіння присвячували Радянській Батьківщині, тепер з тим же успіхом виготовляють бездарні пам’ятники та портрети українських національних героїв чи іншу сумнівної вартості продукцію Неньці Україні».

З перспективи часу вільно буде визначити коріння проблеми, що стосується, зокрема, ситуації «мітотворення». Ця ситуація, як знати, сформувалась за умов «ревізіоністського» підходу до статичних тем і персонажів з історії України, будучи актуалізована появою одіозних досліджень американського славіста Г. Грабовича, які спричинили появу вітчизняних досліджень: «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини й «Шевченків міф України» О. Забужко. Завершальним акордом в офіційному шевченкознавстві стало визнання «національно-духовної» орієнтації сучасних методологій, представлених, зокрема, концепцією «національно-екзистенційної ідентифікації» П. Іванишина. Натомість застосування вітчизняними дослідниками решти сучасних методологій «прозахідного» зразка в рецепції офіційного літературознавства виглядає так, «немовби туземці гралися з блискучими консервними бляшанками», як вважає Г. Клочек, а подальша «фальсифікація» постмодерністськими новаторами іконічних образів «національного» канону взагалі сприятиме повному вимиранню згаданих туземців, які повторять «долю американських індіанців, австралійських абориґенів чи сибірських автохтонів».

Натомість реконструктивна увага «постмодерного» літературознавства 1990-их прибрала питання «сакральности» з будь-якого тоталітарного канону завдяки зведенню як «соцреалістичного», так і «духовно-національного» до рівня побутової дотепности, реальної соціокультурної вигоди й стильової обмежености. «Ми не збираємось канонізувати національну історію, — зазначає О. Доній у симптоматичному дослідженні „Покоління оксамитової революції“. — Настав час конверсії міфів. Якщо бій під Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна Січ була не лише „колискою українського війська“, але й ареалом нетрадиційної (сексуальної. — І. Б.-Т.) орієнтації, то ми повинні говорити і про це». У такий спосіб, вступаючи в опозицію щодо адаптації патріотичних інтуїцій до рівня офіційного літературознавства, постмодерністський антагонізм сформував ефект методологічного вибуху в контексті 1990-их років.

Втім, невиправдане буде звинувачення «альтернативного» літературознавства 1990-их у своєрідній «лівизні», адже його вищезгадані представники, привчені десятиліттями радянського вишколу до дбайливої каталогізації фактів і загалом музеєфікації культури, лише нещодавно були допущені до такої лякуни, як «вільна інтерпретація». Себто до здобутків зарубіжного літературознавства. Натомість доречно буде інтерпретувати перспективні досягнення такого «засвоювання» вже на прикладі сучасного доробку.

Отже, перші інноваційні відрухи в галузі інтерпретаційних стратегій у пострадянському полі досліджень спостерігаємо в межах феміністичної критики, досягненнями якої вільно буде назвати такі праці вітчизняних дослідниць, як «Моя Леся» Н. Зборовської, «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко, «Femina melancholica» Т. Гундорової. Так, у ретроспективному діялозі Н. Зборовська — Л. Українка, С. Павличко — А. Кримський, Т. Гундорова — О. Кобилянська не спостерігаємо абстрактних концепцій художньо-естетичного світогляду. За кожним словом у цих дослідниць стоїть конкретна особистість, і донедавна «мертва» література хрестоматійного канону персоналізується, із стрункої лоґоцентристської побудови перетворюючись на мітологічний лябіринт. «Філософія одкровення» Шелінґа, к’єркеґорівська критика діялектики, дільтеївська метода «науки про дух» — ось відправні точки у становленні нового підходу, який затверджує перевагу «живого» життя, що, у свою чергу, долає повноту і стрункість будь-яких систематичних побудов. Тут опозиційність фемінізму, як частини загальної ліберальної традиції, сублімується у твердість методологічної позиції вищезгаданих авторок. «Фемінізм — це погляд, покликаний розвінчувати ідолів», — значила С. Павличко, вважаючи, що «статі — у широкому розумінні — немає. Є фігура дискурсу», а Н. Зборовська додає: «Феміністична літературна критика актуалізувала проблему жіночого гомосексуалізму, або лесбіянства, з політичною метою — подолання патріархату». При цьому в дослідженнях використовують такі чудові «методологічні» прийоми, як «інфантилізм», «родинність», «снобізм».

Виходячи з цього, вільно буде зауважити, що таке заповнення лякун в історії літератури, яке офіційною наукою сприймається за «антиукраїнство» або «культурний імперіалізм», насправді має подекуди національний характер. У зацікавленні архаїчними фігурами, які досліджують вищезгадані «феміністки», проглядає насамперед «ментальність», а не пізніша «традиція». А саме — приязнь до «позаконтекстуального», «упослідженого», «окраїнного». «За всіма ознаками він типовий марґінал», — визначається С. Павличко щодо постаті А. Кримського. «В українському літературному просторі місце Ольги Кобилянської типово марґінальне», — підтверджує Т. Гундорова причину свого зацікавлення «феміністичними» студіями.

Тож феномен «родинности» щодо досліджуваного матеріялу, актуалізований у вітчизняному «феміністичному» літературознавстві, обумовлений тим, цей самий матеріял потрапляв до авторок через родинні, сублімаційні канали. «Мої героїні — Леся Українка, Ольга Кобилянська і моя бабуся», — згадувала С. Павличко, акцентуючи на значенні тієї останньої: «Її вплив на нас я тільки зараз до кінця усвідомила, коли бабці не стало». «Леся — це дуже інтимно, це дуже родинно для мене», — також погоджується Н. Зборовська, присвячуючи свою книжку про Л. Українку «світлій пам’яті моєї бабусі Лесі Глоби».

Більше того, у випадку з вищезгаданими писаннями не лише біографія досліджуваного мистця, але й життя самого дослідника стає за модель опису. «У мене багато дитячих фантазій було пов’язано з тим, що Леся Українка якоюсь мірою причетна до моєї родини», — завважує Н. Зборовська. Про «родинні» особливості критеріїв уже власного відбору в читанні пише С. Павличко: «Десь у шістдесятих мій батько був в Америці й привіз звідтам до триста книжок… Мені було років десять. Коли я підросла, почала їх читати».

Загалом така позиція донедавна була неуявленна для офіційного літературознавства, і лише одиниці, досягши номенклятурно-службових висот, наважувались писати свою власну, «живу» історію української історії та культури. Через це будь-які інновації вільно потрактувати за феномен наукового снобізму. «Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур… Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою», — зазначає С. Павличко. «Я давно мріяла написати про Ольгу Кобилянську… та змогла зробити це лише завдяки тому, що в Україні з’явилася феміністична критика, а мені пощастило працювати в бібліотеках університетських центрів Північної Америки», — визнає Т. Гундорова. При цьому слід завважити, що іноді навіть приклад обраних сучасними дослідницями об’єктів досліду виправдовує їхнє тривале мовчання в колі офіційної науки, адже, як нагадує Т. Гундорова, «Кобилянська починала писати німецькою мовою і лише згодом перейшла на українську», тож мовний вибір письменниці «можна розглядати як парадигму, що відбиває національну, культурну і ґендерну самоідентифікацію». Натомість С. Павличко так само констатує: «Питання про можливі флюїди з боку російського літературного життя на тематику Кримського видається цілком правомірним».

З цього приводу варто зазначити, як при «живому» портретуванні історії її дослідник завжди потрапляє у жанрову пастку, чиї закони невблаганні: завжди зображений Інший. І ця дистанція виявляється нездоланною — ані з точки зору «родинности», ані з позиції офіційного літературознавства, яке підстеляє під власні гіпотези обов’язкову компенсаторну соломку розумувань про «хворість Лесиного покоління». Втім, саме у випадку з «живим», але неофіційним дослідженням української історії ми маємо справу з принциповою установкою на зруйнування згаданої жанрової дистанції. Екстаз письма виявляється суттєвішим за історичність чи літературність.

Портрет Оксани. Художник В. Седляр. 1926—1927 роки

Жіночий портрет. Художник І. Падалка. 1920 рік

Молочниця. Художник М. Бойчук. 1921—1922 роки

Жінки біля яблуні. Художник Т. Бойчук. 1920 рік

Зима. Художник О. Мурашко. 1905 рік

Праля. Художник О. Мурашко. 1914 рік

Сонячні плями. Портрет Жоржа Мурашка. Художник О. Мурашко. 1908 рік

Міст Севр. Художник О. Екстер. 1912 рік

Жінка перед люстром. Художник О. Архипенко. 1916 рік

У будуарі перед люстром. Художник О. Архипенко. 1915 рік

Вікно. Художник В. Єрмілов. 1922 рік

Портрет художника О. Почтенного. Картина В. Єрмілова. 1924 рік

Городи. Художник Б. Косарєв. 1919 рік

Жили три брати. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Пара. Художник Б. Косарєв. 1920 рік

Вілла і Лісовик. Художник Б. Косарєв. 19І8 рік

Вісім дівок, один я. Художник Б. Косарєв. 1923 рік

Карусель. Художник Д. Бурлюк. 1920 рік

Обкладинка часопису «Літературний ярмарок». 1929 рік

Рекламний плякат «Північний експрес». Художник А. Касандр. 1927 рік

Проєкт обкладинки часопису «Аванґард». Художник В. Єрмілов. 1929 рік

Обкладинка часопису «Аванґард». 1929 рік

Обкладинка часопису «Вапліте». 1926 рік

Обкладинка книги Олега Ільницького «Український футуризм (1914—1930)»

Обкладинка часопису «Театруда». 1917 рік

Обкладинка часопису «Мистецтво». 1920 рік

Обкладинка часопису «Новий ЛЕФ». 1927 рік

Обкладинка часопису «ЛЕФ». 1923 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1928 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1928 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1929 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1929 рік

Соціяльний плякат

Реклямний плякат

Хиби й шиби Задзеркалля

Якщо всі ці розмови про підрив і деконструкцію знання не веде до того, що новий дослідник напише в цьому прикордонному жанрі щось надзвичайно захоплююче, якщо він не зробить нових відкриттів в галузі основ знання, деконструкції, знаку, то він, по суті, не напише нічого, крім свого автопортрета.

А. Жолковський

Людина менш за все виявляється сама собою, говорячи про власну особу. Дозвольте їй надягти маску, і ви почуєте від неї істину.

О. Вайльд

…Так уже виходить, що протягом своїх визвольних змагань Українська Нація змушена була доводити збайдужілому світові факт власного існування — на всіх ділянках суспільно-політичного, а також соціокультурного життя. На якійсь стадії цього бездержавного животіння представники її духовного здоров'я та моральної сили змагали саме до сумлінного ідеалу творчости як чинника щоденної, життєвої боротьби. З історії нашої культури знати, що «боротьба із самим собою» — це змагання з перешкодами, які заважають виявити справжнє почуття, являючи на світ Божий лише комплекс меншовартости. Мистці, що пестили цей комплекс, завжди вдавалися до єдиного рятівного засобу, а саме — виправдати хоча б ганебний факт власного животіння в мистецтві. Ясна річ, укупі з розвитком світових культур. Не будемо при цьому згадувати про «канонічну» в сенсі каяття творчість М. Гоголя, який, хоч і був за носія ідей на розквіт Руси та поновлення культурного пріоритету України, але чи за ідеал майбутньої Нації як окремої расової одиниці змагав письменник?

Тож наразі придивімося пильніше до того критичного питання, що його ставить перед нами вищезгаданий комплекс творчого розвитку мистця наразі вже з 1920—30-их років. Чи не був цей комплекс здебільшого надуманий, ба більше — штучно накинутий, і то не мистцем, а т. зв. зовнішніми обставинами? Які, у свою чергу, формувалися не ним самим, але в результаті поступу зовнішніх колізій. Звісно, що виключно «уява письменника організує почуття», як значив Ю. Липа, але за часів пролеткульту було інакше. «У літературі, хочеш не хочеш, а бреши, тільки не так, як сам собі надумав, а як хазяїн звелів», — уточнював П. Павленко. Отже, з одного боку, романтик В. Хлєбніков вважав щодо органічного «розвитку» мистця: «Это время завыло: даешь. / А судьба отвечала: есть». З іншого боку, прагматик Є. Долматовський уточнював «колізійного» адресата: «Если Сталин сказал: „Это будет“, / Мы ответим вождю: „Это есть!“». Надалі ж, як з’ясувалося, до процесу цієї синтези додається й дія загальних чинників, вона має характер об’єднувальної сукупности, що заважає розгледіти цінність ідеї, яку пропонує мистець, і породжує натомість «новітню ідеологію».

Так, на початку 1990-их жертовна наша діяспора радила новопосталим модерністам з «незалежної» України «ґрунтовно познайомитися з поетичною творчістю аванґардових модерністів Заходу, як минулого, так і теперішнього», звичайно, «не з метою копіювання, а для ознайомлення з шляхами шукань». Чи не давалися ці поради на дальшу розбудову того «не копіювання», як обов’язкового чинника відтворити сумнозвісний «комплекс»? Давалися вони, попри те, що їхні автори пригадували «і наших молодих футуристів, та й наших модерністів двадцятих років», а також те, як вони «пробували злетіти благонадійними мистецькими крилами, але їм їх швидко повідрізували і заставили творити те, чого вони не вміли творити». Хіба не те саме пропонується наразі? Очевидно, численним нашим порадникам, чию власну творчість, наче писання поетичної Нью-Йоркської групи 1960-их, які не завважила так бажана їм українська радянська література (на відміну від своїх власних поетів-шістдесятників), важко наступне. Вже на початку 1990-их мистець в Україні міг стояти на порозі, де долаються власні національні комплекси. Так само складно зрозуміти нашим порадникам, що розв’язання будь-яких «творчих» проблем лежить саме в психіці Української Раси, а не в «рятівних» теоріях, що їх підсовує нам щоразу жертовна наша діяспора. Запорука ж на те, що ідея ця успішно здолає наші «комплекси» — творчі пошуки в усіх царинах культурного життя України, чиє коріння не в булґаковських києвах чи лімонівських харковах, а в могутньому організмові національного ляндшафту, який хоч у містичному Задзеркаллі, але «не потребує рецептів різних лікарів, бо живе здоровим національним духом свого героїчного Минулого», як значив Ю. Липа.

Той самий Д. Донцов, чию «інтегральну» теорію «національної» гри в літературу нині намагаються подати за «дещо застарілу» або й «закляклу» для нашого сьогодення «на рівні 1940-их років», значив, звертаючись свого часу до молодечих сил України, про те, що успіх залежить від того, «яка гаряча буде ваша віра в нашу Правду». Мовляв, віра — навіть, знов-таки, в існування інфернального Задзеркалля історії — «це певність, що коли ви схочете осягти щось, то це „щось“, ота ваша нинішня мрія про те, стане твердою реальністю завтрашнього дня».

У 1990-их роках творча молодь мріяла про «свій журнал, свою кіностудію, фірму грамзапису, пляж на Маямі». У такий спосіб вона свідомо чи несвідомо намагалася піднести «захланну», другорядну культуру своєї країни на світовий рівень. Дехто таки досяг дечого в цьому сенсі, перевівши «патріотичні» цінності в ринковий регістр. Ну як при цьому не згадати про риси нашого «національного», безкорисливого характеру? «Ми паралітики з блискучими очима», — писала про українців Леся Українка. Свого часу Захід чудово пам’ятав про історичний Чин і Поклик цих «паралітиків», яким лише «обставини» суспільно-політичних устроїв (що їх накинув той самий Захід) заважали вповні виявити власне національне «я». Згадаймо, що саме Захід «двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяславу і корони, а раз на базі програми Комінтерну», як значив Ю. Лавріненко. Тож Захід, як знати, пам’ятав, але самі культурники в «незалежній» Україні — чим закріпили цю пам’ять? Звісно, була й не минула даремно жертовна праця творчих одиниць, що на тих «націогральних» засадах воліли звести свій власний Храм мистецтв Нової України.

Яким уявляється цей храм з відстані розглянутих вище 1910—30-их, а також на перетині 1990-2000-их років?

Цілком чудову споруду, надсучасний радянський хмарочос, що геть усі свої п’ять тисяч вікон, немовби соняхи пролетарського мистця Ван Ґоґа, повернув він на Захід, спозираємо ми цієї погожої днини у донедавна столичному Харкові. Угорі усміхнена товаришка Ряппо, розчахнувши віконниці, натхненно занурює у повітряний літеплий суп свої пещені руки, при цьому райдужна віконна шибка летить додолу з самих верховин Установи на брукований хідник перед культовим Держпромом. І так мило, і так любо, що забуваєш, куди йшов, і спиняєшся, і всміхаєшся… Господи!

Але чи здогадується про цю знаменну для його молодої Республіки подію замріяний товариш з вічних наших читачів, що простує внизу та й думає про те, що, можливо, завтра піде він на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця», і понесе йому пучок синьооких фіялок, і там згадає про чиюсь загадкову смерть. І напевне стане тужити за випадковим людини, за її раптовим.

Так буде завтра, але сьогодні… Чому із чистих уст нашого читача не ллється сміх дзвінкий, а вилітає вздих важкий та невеселий, як бідкався І. Франко?! Невже сумує він від того, що в нашому індустріяльнім садку немає пташок співучих, не чути пісень сріблястих про ночі зоряні, про сонце, про кохання? Так нехай прислухається казанням оцим. Та ж в них пісень лунає стільки ж, як в квітень на землі! Критики та профи від літератури взагалі можуть узяти їх за зразок короткого й радісного писання.

Чи пригадуєте вчорашні розмови цього товариша про комуну загірніх людей? Якби знаття тих вимог, що наближають таке прийдешнє, було нам приступне, якби ми мали натоді хоч зелене поняття про це… Нині ми лише йдемо поруч із ним.

О, цей протиукраїнський Харків! О, сейсмографе слобідської душі, що лишень тобі завжди було знати про один неписаний, і через те поготів фатальний закон, за яким спершу протестують, потім звикають, потім звеличують і прославляють.

«Колишні столиці — як тридцятилітні жінки: Про все здогадались, але бережуть нас мовчанням».

Це написала колись харківська поетка, що й досі живе в одному з абзаців цього писання. Коли чуєш по радіо її милозвучного тембру голос, цей натхненно-комсомольський голос слобожанки, коли чарівний нелад її пересилань в етері заходить, нарешті, в розмову про завтрашню передбачу погоди, то мимовільно затуляєш вуха і кажеш слідом за схвильованим вальдшнепом революції: «Ну навіщо? Навіщо ці демократи, ці радикали, а також тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати — Боже спаси! Хай вони завойовують цілу Слобожанщину. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці верховні ради? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!»

І чим довше це промовляти, тим більш лихоманково-загостреною стає родова нехіть до того, що мусило-таки статися. Адже автор сих рядків мешкає в колишній пролетарській столиці. Але столиця — це подиву гідне відчайдушне змагання заперечити долю. Це достеменно щось таке, що скільки сила борсається проти «націоналістичних» проявів природи і не заспокоюється доти, допоки їй не пощастить оселитися там, де її найменше чекали. І тому вона оселяється здебільшого в самісінькому серці нашої лузальної Історії з Літературою. Риси її бистрокрилої особи вкарбовані в листах до читача, що відтак вже вишикувалися в шерег і подиваааааащого адресного притулку там, за обрієм, в архівах Загірньої комуни. Це вільно буде засвідчити не тільки з рації власного таланту ряппознавця: уважаючи свою творчість за більш-менш ретельну, автор сих рядків і собі бридився частіше передивлятися ці листи, задирати ж носа до згаданих угорі немитих вікон поготів.

Коли-небудь ці зворушливі звертання виростуть, мабуть, на образ заспаного снігу з дахів Держпрому, що готовий впасти усім нам на голову. Питаєтеся, чи не лячно? Але годиться розрізнити: колись був юнак, тепер — зріла людина. Втім, тепер поготів радієш власній зеленій юності, бо не знав натоді, що невтримно смішні кучугури культурної експлозії мусять таки розтанути і впасти. Але це вже буде не солодка тропічна злива, що її азіятська похапливість жебоніла товаришеві Яловому з капелюха незбагненним синім струмочком: признаймо тодішнім спостерігачам з кав’ярні Пока по вулиці Сумській їхню чисту пролетарську захопленість, схожу на губку, що вбирає біжучу воду. Наразі ця «задзеркальна» вода задубла на магічний камінь, що з нього й донині виробляють чудові шиби.

…Хряснувши віконницею, заклопотана товаришка Ряппо сповістила світ про нову добу в Історії нашого слобожанського «червоного» підсоння. Поза тим, хай не переймається вона (а також отой комунар, що на долішній фарбі нашої «національної» ескізи), що радісному Задзеркаллю «революційної» весни в скельця автора може приснитися кінець. Адже назагал знати, що віконна шиба ще відбиває цілком реалістичні, вічно гожі й молоді краєвиди, а також зберігає їх в собі навіть тоді, коли сама розбивається на друзки.

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником електронної версії

С. 82: Лише нещодавно посів мистець приналежне йому місце в пантеоні «[українського] => української радянської культури»…

С. 83: Натомість доробок його колеґи, леґендарного українського скульптора, та ще й будучи [уявлена] => уявлений наразі в історико-біографічному контексті…

С. 83: Художник починав свою [тріюмфальний] => тріюмфальну ходу по салонах світу в Парижі та Ніцці…

С. 105: Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, [яких] => який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед [який] => яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів…

С. 129: Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії «Общества родителей» на [Тимофіївськый] => Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов.

С. 164: «Мікроби комунізму»: Український радянський [аґіпроп] => аґітпроп 1920—30-их років

С. 176: Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, [М. Хвильовий своїй] => М. Хвильовий у своїй статті «Україна чи Малоросія» назвав Ґорького російським шовіністом.

С. 176: Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи.

С. 179: Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. [Варрави] => Варавви-Кобця

С. 184: Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському [святі у] => святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви.

С. 186: …[Ентон] => Ептон Сінклер…

С. 207: Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого [тішилась] => тішились діяспорні літературознавці…

С. 219: Втім, «як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж [самою] => самого цензора…

С. 220: Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний «кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками «ель» [так у оригіналі. — Прим. верстальника] та «інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства.

С. 239: У 1920-их роках обидві вищезгадані [категорій] => категорії української інтеліґенції були різко поляризовані.

С. 266: …з-поміж яких найкраще вдалися розписи в одному з навчальних [закладах] => закладів Харкова.

С. 267: Судячи за збереженими в архівах Харківського літературного музею [світлинам, плянам, реклямним щитам, листівкам, запрошенням] => світлинами, плянами, реклямними щитами, листівками, запрошеннями та ін., зваживши також на свідчення самих виконавців робіт, ми можемо добре уявити досить велику складність і надзвичайну пропорцію театрального комплексу.

С. 274: Пряма фізична дія «лихого» пана заміщається складною етикетою символічного поводження з реальним життя [так у оригіналі. — Прим. верстальника], чи пак з «окультуреним» наймитом.

С. 298: …/ що знавсь на поетичному [ремстві] => реместві — /…

С. 420: Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає [малоймовірною] => малоймовірним.

С. 497: «Я думаю, що Михайлівський собор попроситися [так у оригіналі. — Прим. верстальника] „піти“, він оджив свій вік», — діловито потирав руки О. Довженко в 1932-му році…

Оглавление

Ігор Бондар-Терещенко У ЗАДЗЕРКАЛЛІ 1910—30-ИХ РОКІВ

  ВСТУП

    Про задзеркалля радянської епохи

    Автор у Задзеркаллі: творець чи матеріял?

    Як робиться (історія) Задзеркалля

    Письмо в умовах Задзеркалля

  Частина 1 НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ

    Братство тарасівців: ми єсьмо націоналами

    РУП чи УНП? або Кому належиться будучина

    Головний редактор «Слобожанщини»

    «Сніп»: від Корсуна до Міхновського

    Провидець українських хліборобів

    Про змішані шлюби й меценатство

    Що читати народу

  Частина 2 ЛІТЕРАТУРА Й МИСТЕЦТВО 1910-ИХ РОКІВ

    Алчевське сонце на устах

      У пошуках краси

      «Кулі для ворогів»

      Українство чи кокетство?

    «Верхи» й «низи» народного мистецтва

    Традиція: назад у майбутнє?

    Українські модерністи

    Борис Косарєв: футуризм по-харківськи

      Столиця мистецтв

      Двоюрідні люди

      Як це робилося в Одесі

      Мудрість Хубеане

      Самотність удвох

      Слобідська вічність

    Амазонка слобідського аванґарду

      «Костер сестер»

      Туземний рай Задзеркалля

      Салон чи музей?

  Частина 3 ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ 1905—1917-ИХ РОКІВ

    Початки більшовізму в Україні

      Лев Толстой як дзеркало Задзеркалля

      Інтеліґенція як аристократія

      Українські коні фройдизму

    1917: український військовий рух

    Золотий ключик Миколи Міхновського

    «Революція» і «держава»

  Частина 4 ОБРАЗ МІСТА В КУЛЬТУРІ 1920-ИХ РОКІВ

    Джой-Пом-Дан

    Степова Геллада як Слобожанська Швайцарія

    «Мікроби комунізму»: Український радянський аґітпроп 1920—30-их років

    Літературний процес Задзеркалля

    Як козаки до Сталіна їздили

  Частина 5 УКРАЇНА Й ЕВРОПА

    Візитери-невдахи, або Західні письменники у дзеркалі радянського аґітпропу

      Містер-Твістер у Країні Рад

      Соціялізм як релігія серця

      Дванадцять обручів пекла

      Американо-радянська трагедія

      Під огнем степової свободи

      У затишку дипломатії

      Олена Теліга й партачі життя

      Демарш Костецького, або Нові пани у підмурівку МУРу

  Частина 6 НОВІ ПАНИ

    Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

    Нові пани з двоюрідних людей

    Тіло й мозок диктатури

    Кування й перековування кадрів

      Виховання аґітпропом: марксизм

      Виховання літпобутом: формалізм

      Виховання колективом: пиятика

    Василь Єрмілов як харківський Йов

      Картина-об’єкт № 1: На головній вулиці міста

      Картина-об’єкт № 2: Tout chemin a Kharkiv

      Картина-об'єкт № 3: Харківсько-український Йов

    Загартоване плужанство чи плужне гартованство?

    Шопен і балалайка

    Кого хвилював Хвильовий

    Хвилювання без романтики

    Українські коні футуризму

      Pathos der Distanz

      Шевченко і футуристи

      Футуризм як фашизм

      Подорож до Загірньої комуни

    Едвард Стріха: містифікація у Задзеркаллі

      Доба конструкції

      Доба екструкцїї

      Доба деструкції

      Як затих Буревій

    Останній з «Нової Ґенерації»

    Да-да: постійна непостійність

    Від АРМУ до ярма

    Реалізм з корабля еволюції

  Частина 7 СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА 1930-ИХ РОКІВ

    Правда про кривду

    Страх у задзеркаллі

    Терор у Задзеркаллі

    Христя і заляканий народ

    Гнат Хоткевич: Камінна душа фатуму

    Аркадій Любченко й BOB

      Прекрасна Ут

      Розбиті окуляри

      Золоті лисенята

      Сентиментальна історія

    Несвідомий Свідзінський

      Самотність, труд, мовчання

      Сведлик і Леся

      Мірочка плаче

      Хмари, оси, жаби

      Вугілля в горні

  Частина 8 МЕТАФІЗИКА «ЧЕРВОНИХ» САМОГУБСТВ

    Грицева наука смерти

      Мрія про ґвалт: самогубство Владіміра Маяковського

      Запрошення на чай: самогубство Миколи Хвильового

      Найкращий твір Миколи Хвильового

      Кручені паничі: самогубство Панаса Любченка

      «Ваші пальці пахнуть ладаном»: самогубства богеми

    Культура общепиту

    Сабурова дача літератури

  Частина 9 ІНТИМНА ТОПОГРАФІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ 1920—30-ИХ РОКІВ 

    Дружини й коханки

    Жінка як революція

    Блиск і ніщота радянських куртизанок

  Частина 10 КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ І КОМУНА В СТЕПАХ

    Архітектура соціялізму: стріха з орнаментом чи ар деко?

      Квартирне питання соціялізму

      Конструктивний Дон Boss

      Місто-сад у Задзеркаллі

      Анна і Командор: памятки і монументи

  ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

    Музика на Лейбштандартенпляц

    «Жива» історія: від романтики до прагматики

    Хиби й шиби Задзеркалля

  Примітки (до електронної версії) Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg