Заклик УДК в Ярославі
І тим разом не було часу на довгі роздумування, бо знов щось інше зайняло увагу дещо зніяковілого братства. А саме, на загальне здивування, примаршувала група найправдивіших есесманів, що, як виявилося, мали нас ескортувати. Дійсно, вони порозходились по ваґонах, і так наступив перший контакт між рекрутами і новим, уже військовим «начальством».
У нашому ваґоні був знаний Юрко з акордеоном, Мілюнцьо із Медики з мандоліною (був в УПА до 1947) та декілька добрих голосів з ярославського ґімназійного хору. Товариство зібралось веселе, повне верви, голосне і безжурне, так що німець, який вліз до нашого ваґону, як «конвой», і виразно не знав на яку ногу ступити, відразу «закліматизувався» і дискусія доволі ламаною німецькою мовою ішла «во всю». Остаточно потяг таки рушив під звуки грімкого «До ваґону повсідали». Декому було, мабуть, трохи, після тодішної термінології, «не бесер». Не так уявляли вони собі початок збройної служби Батьківщині, але ті хиба найменше це по собі давали пізнати.
Станції минали одна за одною, люди то махали хусточками, то відверталися, нерідко затискаючи кулаки. Бойові настрої росли мірою наближення до леґендарного Гайделяґру. З найменшої причини, а часто й без причини, вибухали канонади сміху, в яких брав активну участь також цілком вже роззброєний наш німець, який назагал мав ще доволі добре виразні риси людяности. Та сміятись не було дуже багато часу, бо горланки були достатньо зайняті співом, що при супроводі акордеона й мандоліни, звенів дійсно імпозантно. У вільних хвилинах заглядали добровольці до валізок, зміст яких малів прямопропорційно до зменшування віддалі між Львовом і Гайделяґром. Апогей доброго гумору наступив після видачі першого військового «ферфлєґунґу»,[1] що дійсно добре смакував. Сипалися кпини на адресу львівців, що про кожну калабаньку, попри яку вела залізниця, питали, чи то вже Сян.
Минули ми Городок, Перемишль, Ярослав, настала ніч; а перед вечором наступного дня ми були в Гайделяґрі, як за нами запав «шлягбавм», при якому стояв вальонський есес на варті, не одному тьохнуло серце. Але воно було, що справа вже вийшла поза рямці патріотизму, чи стрілецької романтики, а починається справжня, реальна, тверда дійсність. Пізно вечером дісталися ми до свого будучого «компаніревіру»,
Комментарии к книге «Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону», Павел Евгеньевич Грицак
Всего 0 комментариев