Віримо, що ці спогади бл. пам. Павла Грицака допоможуть і заохотять численних дивізійників списати свої переживання у рядах «Галицької Дивізії» (пізніше 1 УД-УНА) та в такий спосіб збагатити нашу мемуарну літературу з періоду останньої війни.
Віддаючи ці спогади до рук читачів, видавництво почувається до милого обов'язку подякувати всім тим, що допомогли видати ці прецікаві спогади, а саме: пластовому куреневі «Бурлаки», станиці Братства кол. вояків 1 УД-УНА в Чікаго, пані д-р У.Слиж, п-ву д-р Панчакам, інж. Петрові Грицакові і п. В.Галушці.
Орест Городиський
Від автора«На Дивізію дивився я, як на школу, і був свідомий цього, що за науку треба буде платити». Від оцих слів одного нашого визначного громадянина, вирішно, як дехто тепер каже, «співвинного» в творенні «Галицької Дивізії», хочу розпочати свої спомини. Здаю собі справу (і це сповняє мене до деякої міри гордістю), що належу до тих, які, чи власне якими, саме мали платити; хоч розумію рівночасно, яка мізерно мала моя особиста участь у цій трагічній «заплаті» що в просторі триває від Москви чи Донбасу до Ріміні та Дармштату, а в часі — від літа 1944 до сьогодні, — і не відомо, коли скінчиться. Пишу ці слова без тіні якогось нарікання, чи жалю. Бо чи ж можу, чи маю право нарікати — я тільки один з-посеред тисяч інших, — ще до того, коли знаю, що й вони, розуміючи потребу, ба конечність заплати за цю школу, теж не нарікають?
Гіркість цієї заплати осолоджує всім їм почуття свідомости відбутої школи. Школи, наука з якої не пішла в ліс, учні якої ще чекають.
Моєю амбіцією є писати так, щоб колись, по літах, коли вже буде існувати ряд праць про такі важливі в нашій історії сорокові роки, коли будуть вислухані інші безпосередні учасники подій, ніхто моїм споминам не зміг закинути, що вони фальшиві, односторонні, чи сторонничі. Моїм споминам? Чи це не надто сильна назва? Чи може взагалі мати спомини 21-літня людина? Може десь інде в світі — ні, але у нас — так. І зрештою, годі найти інше слово для очеркнення цього, що я хочу написати. Бо це не має бути ані репортаж, ані спроба історичного нарису, ані нічиє виправдання, ані оборона. Хочу писати про всю справу так, як я, і всі ми, її знали, бачили й переживали два чи три роки тому; окрім цього, хочу висвітлити вперше найприкрішу сторінку Брідської трагедії — полон тисяч галицької молоді.
Комментарии к книге «Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону», Павел Евгеньевич Грицак
Всего 0 комментариев