Рудольф Еріх РАСПЕ ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА Оповідання
В основу небилиць, названих «Пригодами барона Мюнхаузена», лягли оповіді реального барона Мюнхаузена, який дійсно проживав у Німеччині в XVIII столітті. Він був військовим, певний час служив у Росії й воював із турками. Повернувшись до свого маєтку в Німеччині, Мюнхаузен незабаром став відомий як дотепний оповідач, котрий похвалявся своїми неймовірними пригодами. Невідомо, чи він сам записав власні побрехеньки, чи це зробив хтось із уважних слухачів, але в 1781 році деякі з них були надруковані. Як то часто трапляється в літературі, у шліфуванні оповідань узяв участь ще один письменник — Еріх Распе. Він попрацював над текстами і в 1785 році опублікував їх. Незабаром до них приєднали фантастичні оповідання інших письменників, також присвячені пригодам вигадливого барона. Та все ж автором книги про барона Мюнхаузена прийнято вважати саме Рудольфа Еріха Распе.
Кінь на даху
Я виїхав до Росії верхи на коні. Стояла зима. Ішов сніг.
Кінь втомився й почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Від утоми я заледве не падав із сідла. Але даремно шукав нічліг: на шляху мені не трапилося жодного присілка. Що мусив робити?
Довелося заночувати в чистому полі.
Довкруж — ані куща, ані дерева. Лише маленький стовпчик стирчав із-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого замерзлого коня, а сам умостився тут-таки, на снігу, та й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, точніше, в невеличкому містечку, і з усіх боків мене оточують будівлі.
Що сталося? Куди я потрапив? Як могли всі ці будинки вирости серед поля за одну ніч?
І куди подівся мій кінь?
Я довго не міг зрозуміти, що сталося. Раптом чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Звуки долинають звідкись згори.
Я підводжу голову — і що ж?
Мій кінь висить на даху церкви! Він прив’язаний до хреста, що височіє над дзвіницею!
Тієї ж миті я второпав, у чому справа.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми та будинками, було засипане товстим шаром снігу, з-під якого стирчала лише верхівка хреста.
Але я не знав, що це хрест, мені здалося, ніби це маленький стовпчик. Саме до нього я прив’язав свого натомленого коня! А вночі, поки я міцно спав, почалася сильна відлига, сніг розтанув, і я м’яко спустився на землю.
Проте мій бідолашний кінь так і залишився там, на даху. Прив’язаний до хреста дзвіниці, він не міг опуститися на землю.
Що ж робити?
Довго не роздумуючи, вихоплюю пістолет, влучно прицілююсь і потрапляю просто у вуздечку, адже я завжди стріляв неперевершено!
Вуздечка розлітається.
Кінь хутко спускається до мене.
Я заскакую на нього і мчу вперед, неначе вітер.
Вовк, запряжений в сани
Але взимку мандрувати верхи незручно, набагато приємніше подорожувати в санях. Я купив собі дуже гарні сани і швидко помчав по пухнастому снігу. Під вечір я заїхав у ліс. Почав було вже дрімати, як зненацька почув тривожне іржання коня. Озирнувся і у місячному світлі побачив страшного вовка, який біг за моїми санями, ощиривши зубасту пащеку.
Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і заплющив очі від страху.
Кінь мчав, немов навіжений. Клацання вовчих зубів почулося над самісіньким моїм вухом.
Але, на щастя, вовк геть не звернув на мене уваги.
Він перескочив через сани просто у мене над головою й накинувся на бідолашного коня.
За хвилину задня частина тварини зникла в прожерливій пащі хижака.
Передня частина, осліплена жахом і болем, скакала вперед.
Вовк все глибше і глибше вгризався в коня.
Отямившись, я схопив батога і почав шмагати ненаситного звіра.
Він завив і рвонув уперед.
Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала із упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці — в голоблях та кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї він не міг — був запряжений, як кінь!
Я продовжував щосили поганяти його.
Хижак мчав уперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми неслися так швидко, що вже через дві-три години галопом влетіли в Петербург.
Вражені жителі міста юрмами вибігали подивитися на героя, який замість коня запряг у свої сани лютого вовка. У Петербурзі мені жилося добре.
Іскри з очей
Я частенько ходив на полювання і тепер із задоволенням пригадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних історій.
Одна пригода була дуже потішна.
Річ у тім, що вікна моєї спальні виходили на великий ставок, де водилося чимало різної дичини.
Якось вранці я підійшов до вікна і помітив на плесі диких качок.
Я миттю схопив рушницю й кинувся сторчголов із дому.
Але, поквапом збігаючи сходами, я вдарився лобом об двері — так сильно, що з очей у мене посипались іскри.
Та це мене не спинило.
Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююсь у найжирнішу качку, хочу вистрілити і з жахом помічаю, що в рушниці немає кременя! А без кременя не постріляєш…
Бігти додому за кременем?
Таж качки можуть полетіти!
Я сумно опустив рушницю, подумки проклинаючи свою долю, і раптом мені сяйнула блискуча думка.
Щосили я стусонув себе кулаком по правому оці. З ока, звісно, так і сипонули іскри, і порох вмить спалахнув.
Так! Порох зайнявся, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять пречудових качок.
Тому раджу вам щоразу, як тільки надумаєте запалити вогонь, так само добувати іскри для нього зі свого правого ока.
Дивовижне полювання
На, на жаль, у мене не лишилося жодної кулі. А я саме цього вечора чекав у гості велику компанію друзів — мені конче хотілося пригостити їх дичиною. Я взагалі людина гостинна та щедра. Мої звані обіди та вечері славилися на весь Петербург. То як я можу повернутися додому без качок?
Довго я міркував, що ж мені робити, — аж раптом пригадав, що в моїй мисливській сумці залишився кусник сала.
Еге ж бо! Це сало буде чудовою приманкою. Дістаю його із сумки, хутенько прив’язую до довгої і тонкої мотузки й кидаю у воду.
Качки, побачивши поживу, підпливають до сала. Одна з них жадібно ковтає наживку.
Але сало слизьке, тому кусник, швидко пройшовши крізь качку, вискакує у неї позаду!
Таким чином качка нанизується на мою мотузку.
Тоді до сала підпливає друга качка, і з нею відбувається точнісінько те ж саме.
Качки одна за одною ковтають сало і нанизуються на мою мотузку, наче намистини на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки вже у мене на шворочці.
Можете уявити, як я тішився, дивлячись на таку багату здобич! Мені лишалося тільки витягнути спійманих качок із озера та віднести моєму кухареві. Оце буде бенкет для моїх приятелів!
Але як же їх усіх донести?
Я зробив лише кілька кроків, а вже заморився. І раптом — уявіть собі моє здивування! — качки злетіли в повітря й підняли мене аж під хмари.
Інший на моєму місці розгубився б. Але я — людина хоробра й винахідлива. Зробивши руль із власного сюртука, я полетів додому, керуючи качками.
Проте як спуститися вниз?
Дуже просто! Моя винахідливість знову стала мені в пригоді.
Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.
Я потрапив просто в димохід власної кухні! Яке обличчя було у мого кухаря, коли я з’явився з пічки, — це треба було бачити!
Добре, що він ще не встиг розпалити вогонь.
Куріпки на шомполі
Добре бути винахідливим! — Якось мені вдалося одним пострілом підстрелити сім куріпок. Після цього навіть мої вороги не могли не визнати, що я — найкращий стрілець у всьому світі, що такого влучного, як Мюнхаузен, ще ніколи не було!
А було це так.
Я повертався з полювання, розстрілявши всі свої кулі. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло семеро куріпок. Звісно, я не міг допустити, щоб від мене втекла така чудова дичина.
Я зарядив свою рушницю — чим би ви думали? — шомполом! Так-так, звичайним шомполом, тобто такою залізною круглою паличкою, призначеною для прочищання рушниці.
Потім я підбіг до куріпок, сполохав їх і вистрілив.
Куріпки злетіли одна за одною, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі сім пташок упали до моїх ніг.
Я підняв їх і з чималим подивом побачив, що вони смажені. Так, вони були смажені!
Проте інакше й бути не могло: мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, тому куріпки, пронизані ним, мусили підсмажитися.
Я сів на траву й просто тут смачно пообідав.
Лисиця на голці
Так, винахідливість — найголовніше в житті, й не було ще на світі людини, винахідливішої за Мюнхаузена.
Одного разу в російському дрімучому лісі я натрапив на чорно-буру лисицю.
Хутро цієї лисиці було таким чудовим, що мені стало шкода псувати його кулею чи дробом.
Не довго думаючи, я витягнув кулю зі ствола рушниці, зарядив зброю довгою швацькою голкою і вистрілив у лисицю. Оскільки вона стояла під деревом, голка міцно приколола її хвіст до стовбура.
Я неквапно підійшов до лисиці, дістав батога та заходився її шмагати.
Вона так ошаліла від болю, що, вірите, — вискочила зі своєї шкури і втекла від мене голяка. А шкура дісталася мені цілою — хутро не було попсоване ані кулею, ані дробом.
Сліпа свиня
Дійсно, чимало траплялося зі мною різних дивовижних випадків!
Пробираюсь якось я крізь густий ліс і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям чимчикує велика свиня.
Я вистрілив, — та, на жаль, промахнувся.
Куля моя пролетіла якраз поміж поросям та свинею. Порося кувікнуло й кинулося в гущавину, а свиня залишилася стояти на місці, наче вкопана.
Я здивувався: чого це вона не втікає від мене? Але, підійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Свиня була сліпа і не бачила дороги. Вона могла ходити лісом, лише коли трималася за хвостик свого поросяти.
Моя куля відірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня, залишившись без поводиря, не знала, куди їй іти. Вона була зовсім безпорадною і стояла, тримаючи в зубах шматочок хвостика. І тут мені сяйнула чудова думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до своєї кухні. Бідолашна сліпа покірно чвалала за мною, думаючи, що її, як і раніше, веде порося!
Отож не зайве повторити: винахідливість — велике діло!
Незвичайний олень
Втім, траплялися зі мною й більші дива. Ось якось іду лісом і ласую солодкими, соковитими вишнями, які купив по дорозі.
І раптом переді мною олень — неначе з-під землі виріс! Стрункий, гарний, з величезними розлогими рогами!
А у мене, як на зло, жодної кулі немає.
Добре, що залишилося кілька вишень. От я і зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так-так, не смійтеся, звичайнісінькою вишневою кісточкою.
Пролунав постріл, але олень лише головою помотав. Кісточка потрапила йому в лоба й не завдала жодної шкоди. За мить він уже зник у лісовій гущавині.
Мені залишилося тільки шкодувати, що я випустив настільки чудову здобич.
Через рік я знову полював у тому ж лісі. Зрозуміло, на той час я встиг зовсім забути про історію з вишневою кісточкою.
Наскільки ж великим було моє здивування, коли з гущавини лісу просто на мене вискочив розкішний олень, між рогами якого росла висока крислата вишня! Уявіть собі цю красу: стрункий олень, а на голові в нього струнке дерево! Я одразу ж здогадався, що ця вишня виросла з тієї маленької кісточки, яка минулого року послугувала мені кулею. Цього разу набоїв мені не бракувало. Я прицілився, вистрілив — і мертвий олень впав на землю. Так з одного пострілу я одразу отримав і печеню, і вишневий компот на десерт. Адже деревце було всіяне великими стиглими ягодами.
Скажу вам чесно: ніколи в житті я не куштував таких смачних вишень.
Я спіймав кабана
Іншого разу мені трапився в лісі дикий кабан. Із ним впоратися було набагато важче. У мене навіть рушниці з собою не було.
Я кинувся навтьоки, але він помчав за мною, мов скажений, і неодмінно проколов би мене своїми іклами, якби я не сховався за перший-ліпший дуб.
Кабан із розгону налетів на дуб, й ікла звіра так глибоко встромилися в стовбур дерева, що він не міг їх звідти витягнути.
— Ага, голубчику, піймався! — сказав я і вийшов із-за дуба. — Зажди-но! Тепер ти від мене не втечеш!
І я взяв каменюку та заходився ще глибше забивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не зміг звільнитися. А потім зв’язав його міцною мотузкою й, повантаживши на воза, урочисто повіз додому.
Ото дивувалися інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не потративши жодного набою!
Вовк навиворіт
Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав саме тоді, коли був неозброєний і зовсім безпорадний.
Іду якось лісом, а назустріч мені вовк. Роззявив пащу — і просто до мене.
Що робити? Втікати? Але вовк уже накинувся на мене, перекинув на землю і ось-ось перегризе мені горлянку.
Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я рішучий, сміливий і винахідливий. Не довго думаючи, я засунув кулак вовку в пащеку і, щоб він не відкусив мені руку, засовував її дедалі глибше. Вовк люто дивився на мене. Очі його блищали від злості. Але я знав: якщо висмикну руку, він розірве мене на клаптики, тому безстрашно запихав її далі й далі. І раптом мені сяйнула чудова думка: я схопив хижака за нутрощі, міцно рвонув і вивернув, немов рукавицю, навиворіт!
Зрозуміло, що після такої операції вовк упав мертвим до моїх ніг.
Я наказав зшити із його шкури чудову теплу куртку і, якщо ви не вірите мені, з радістю покажу її вам.
Скажена шуба
Втім, у моєму житті були епізоди навіть страшніші, ніж зустрічі з вовками.
Якось мене почав переслідувати скажений собака.
Я кинувся від нього навтьоки.
Але на плечах я мав важку шубу, і вона заважала мені бігти.
Я мусив на ходу скинути її, забіг до будинку і тут же зачинив за собою двері.
Скажений пес накинувся на полишену шубу і заходився люто шматувати її. Служник вибіг із дому, підняв шубу і сховав її до шафи, де висів мій одяг.
Наступного дня на світанку слуга забігає до моєї спальні і перелякано кричить:
— Прокидайтеся! Вставайте! Ваша шуба сказилася!
Я підхоплююся з ліжка, відчиняю шафу, і що ж бачу?! Усе моє вбрання розірване на клаптики!
Служник мав рацію: моя бідолашна шуба сказилася, бо ж її вчора покусав скажений собака.
Шуба люто накинулася на мій новий мундир, і з нього лише клаптики полетіли.
Я вихопив пістолет і вистрілив.
Скажена шуба миттю затихла. Тоді я наказав своїм людям її зв’язати й повісити в окремій шафі.
Із того часу вона більше нікого не кусала, і я одягав її без найменшого остраху.
Восьмилапий заєць
Так, чимало дивовижних історій трапилося зі мною в Росії. Якось переслідував я незвичайного зайця.
Заєць був навдивовижу прудкий. Знай собі стрибає, хоч би на хвильку спинився перепочити!
Два дні ганявся я за ним, не злізаючи з сідла, а все не міг наздогнати.
Моя вірна собака Діана не відставала від нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитися до нього на відстань пострілу.
На третій день мені таки вдалося підстрелити цього проклятущого зайця.
Ледве він упав на траву, я зіскочив із коня і кинувся роздивлятися його.
Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних лап, були ще й запасні. Він мав чотири лапи на животі та чотири — на спині!
Так, на спині в нього виявилися чудові, міцні лапи! Коли нижні стомлювалися, він перевертався на спину черевом догори і знову біг — уже на запасних лапах.
Не дивно, що я, наче очманілий, три доби за ним ганявся!
Чудесна куртка
На жаль, наздоганяючи восьмилапого зайця, моя вірна собака Діана так втомилася від триденного переслідування, що впала на землю й за годину померла.
Я ледве не заплакав від горя і, щоб зберегти пам’ять про свою улюбленицю, наказав зшити собі з її шкури мисливську куртку.
Із того часу мені вже не потрібні ані пес, ані рушниця.
Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де ховається вовк чи заєць.
Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відривається ґудзик і, наче куля, летить просто у звіра! Звір падає на місці, вбитий чудернацьким ґудзиком.
Ця куртка і зараз на мені.
Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Тоді погляньте сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам щирісіньку правду: хіба ж ви самі не бачите, що тепер на моїй куртці лишилося всього два ґудзики? Коли я знову піду на полювання, то велю пришити до неї не менше ніж три дюжини.
Ото вже будуть заздрити мені інші мисливці!
Кінь на столі
Здається, я ще нічого не оповідав вам про своїх коней? А проте у мене і з ними траплялося чимало неймовірних історій.
Це було в Литві. Я гостював у одного приятеля — справжнього шанувальника скакунів.
І ось коли він показував гостям свого найкращого коня, яким він особливо пишався, той зірвався з припони, перекинув чотирьох конюхів і помчався по двору, як навіжений.
З переляку всі розбіглися.
Не знайшлося жодного сміливця, який ризикнув би наблизитися до розлютованої тварини.
Лише я один не розгубився, адже я не тільки напрочуд хоробрий, а й з дитинства вмію приборкувати найдикіших коней.
Одним стрибком я заскочив коню на хребет і миттю вгамував його. Одразу відчувши мою сильну і впевнену руку, він скорився, наче мале дитя. Я урочисто об’їхав двір, і тут мені закортіло показати свою майстерність дамам, які саме сиділи за чайним столиком.
Як же це зробити?
Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, неначе вихор, влетів до вітальні.
Дами попервах дуже злякалися. Але я примусив коня скочити на чайний стіл і так майстерно прогарцював серед келишків і філіжанок, що не розбив ані жодної чарочки, ані найменшого блюдця.
Це дуже припало до душі прекрасним дамам, вони заходилися сміятися та плескати в долоні, а мій друг, зачарований неймовірною спритністю, вмовив мене прийняти у подарунок цього чудового скакуна.
Я був насправді радий його подарунку, адже збирався на війну і давно підшукував собі гідного коня.
За годину я вже мчав на новому огирі, прямуючи до Туреччини, де в той час тривали жорстокі бої.
Півконя
В боях я, звісно ж, вирізнявся відчайдушною хоробрістю й першим налітав на ворога.
Одного разу після запеклої битви із турками ми захопили ворожу фортецю. Я першим увірвався до неї і, прогнавши із укріплення всіх турків, прискакав до криниці, щоб напоїти розпаленого коня. Мій огир почав пити, але ніяк не міг утамувати спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від криниці. Що за дивовижа? Я не знав, що й думати. Але раптом позаду почувся дивний плюскіт.
Я поглянув назад і від здивування ледве не звалився з сідла.
Виявилося, що вся задня частина мого коня була геть відрізана! І вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною утворилося чималеньке озеро. Я був приголомшений. Як пояснити це диво?
Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і все одразу стало зрозуміло.
Коли я переслідував ворогів і увірвався до воріт фортеці, турки саме в ту мить зачинили ці ворота і відрізали ними задню половину коня. Немовби розрубали його навпіл! Ця задня половина певний час залишалася неподалік від воріт, брикаючись та розганяючи турків ударами копит, а тоді почвалала на луку неподалік.
— Там вона і досі пасеться! — повідомив мені солдат.
— Пасеться? Не може бути!
— Погляньте самі.
Я помчав на передній половині коня до луки. Там і справді помітив задню частину свого огира. Вона мирно собі скубла травичку на зеленій поляні.
Без зволікань я послав за військовим лікарем, і він зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими пагінцями, бо ниток у нього під рукою не виявилося.
Обидві половини чудово зрослися, а лаврові пагони пустили корені в тілі мого коня, і вже через місяць у мене над сідлом утворилась альтанка із лаврового віття.
Сидячи в цій затишній альтанці, я здійснив чимало неймовірних подвигів.
Верхи на ядрі
У тім, під час війни мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах. Було це так.
Ми тримали в облозі якесь турецьке місто, і нашому командирові знадобилося дізнатися, чи багато в цьому місті гармат.
Але в усій нашій армії не знайшлося відчайдуха, який погодився би крадькома пробратися у ворожий табір.
Найхоробрішим серед усіх, звичайно ж, виявився я.
Я став поруч із гігантською гарматою, яка вела вогонь по турецькому місту, й коли із жерла вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацьки понісся уперед. Усі в один голос вигукнули:
— Браво, браво, бароне Мюнхаузен!
Спочатку я летів із задоволенням, але коли віддалік уже виднілося вороже місто, мене охопили тривожні думки.
«Гм! — сказав я собі. — Залетіти туди, очевидно, ти залетиш. Та от чи вдасться тобі звідти вибратися? Вороги не будуть із тобою церемонитися, вони схоплять тебе як шпигуна та повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузен, повертайся, допоки не пізно!»
Цієї миті повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.
Не довго думаючи, я пересів на нього і спокійненько помчався назад.
Звісно ж, під час польоту я ретельно перерахував усі турецькі гармати і привіз своєму командирові найточніші дані про артилерію ворога.
Із болота за кіску
Взагалі-то, саме під час цієї війни зі мною трапилося чимало пригод.
Одного разу, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але мій огир не дострибнув до берега, і ми з розгону шубовснули в рідку твань.
Шубовснули і почали тонути. Порятунку чекати було нізвідки.
Болото із жахливою швидкістю засмоктувало нас усе глибше і глибше. Ось уже всенький тулуб мого коня затягнуло в смердюче болото, ось уже й моя голова занурилася в багно, і назовні лишилася стирчати лише кіска моєї перуки.
Що ж мені було робити? Ми з конем неодмінно загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Добре, що я — надзвичайний силач. Схопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув її догори і без особливого напруження витягнув із болота і себе, і свого коня, якого міцно стиснув обома ногами, наче щипцями.
Так, я підняв у повітря і себе, і свого коня. А якщо ви думаєте, що це легко, спробуйте самі так зробити.
Бджолиний пастух та ведмеді
Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.
Одного разу під час бою турки оточили мене і я, хоча й бився, наче тигр, усе-таки потрапив до них у полон.
Вони мене зв’язали і продали в рабство.
Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені загадували неважку, але досить рутинну та набридливу: мене призначили бджолиним пастухом. Кожен ранок я мусив виганяти бджіл султана на галявину, пасти їх цілісінький день, а увечері заганяти назад до вуликів. Спочатку все йшло добре, але якось під час перерахунку своїх бджіл я помітив, що однієї бракує.
Я попрямував шукати її й незабаром помітив, що на неї напали два величезних ведмеді, які, певно, хотіли роздерти її навпіл та поласувати солодким медком.
У мене в той час при собі не було зброї — лише маленький срібний топірець.
Я розмахнувся і метнув цей топірець у жадібних звірів, щоб налякати їх та звільнити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулися навтьоки, і бджілка була врятована. Але, на свою біду, я не розрахував силу своєї могутньої руки й так швиргонув топірець, що він залетів аж на Місяць. Ви хитаєте головою та смієтеся, а от мені в той час зовсім було не до сміху.
Я замислився. Що ж мені робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістати до самого Місяця?
Перша мандрівка на Місяць
На щастя, я згадав, що в Туреччині є такий овоч, який росте неймовірно швидко й подеколи доростає до самого неба.
Це турецький біб. Не гаючи й миті, я посадив у ґрунт один із таких диво-овочів, і він миттю почав рости.
Він ріс усе вище й вище і незабаром сягнув Місяця!
З криком «ура!» я поліз по стеблу. За якусь годину я опинився на Місяці.
Нелегко мені було знайти там свій топірець. Адже Місяць сріблястий, і топірець срібний. А срібне на сріблястому не видно… Зрештою я таки відшукав свій топірець на купі трухлявої соломи. Радо засунув його за пояс і хотів було спуститися вниз на Землю.
Але мене знову переслідували нещастя: сонце висушило моє бобове стебло і воно розсипалося на порох!
Побачивши це, я ледве не заплакав від горя.
Що робити? Що робити? Невже мені судилося ніколи не повернутися на Землю? Невже я залишуся навіки на цьому остогидлому Місяці? О, ні! Ні за які пироги! Я підбіг до соломи й почав сукати з неї мотузок. Він вийшов недовгий, але хіба ж це біда? Я почав спускатися по ньому. Однією рукою ковзав по мотузкові, а другою тримав топірець.
Але мотузок незабаром закінчився, і я повиснув у повітрі, поміж небом та землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно тримаючись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній шмат і прив’язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.
Та все ж до бажаної мети було ще далеко. Багато разів мені доводилося відрубувати верхню половину мотузка і прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розгледіти міські будинки та палаци. До Землі залишалося всього три чи чотири милі.
І раптом — от халепа! — мотузок обірвався. Я гуцнув додолу з такою силою, що пробив яму завглибшки зо півмилі.
Коли я отямився, довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті додумався: викопав нігтями сходинки й по цій драбинці виліз на поверхню.
О, Мюнхаузен ніде не пропаде!
Коні попід пахвами, карета на плечах
Незабаром турки відпустили мене на свободу й разом із іншими військовополоненими відіслали до Петербурга.
Але я вирішив покинути Росію, тому сів у карету й поїхав на батьківщину. Зима того року була неймовірно холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки і підхопило нежить. А коли сонце хворіє, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як сильно я промерз у своїй кареті!
Дорога була вузенька, з обох боків оточена парканами. Я наказав своєму кучерові дути в ріжок, аби зустрічні екіпажі зачекали, доки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.
Кучер виконав мій наказ. Узяв ріжок і заходився дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало ні звука! А тим часом назустріч нам рухався великий екіпаж.
Що лишається робити? Я виходжу з карети і випрягаю коней. Потім піднімаю свою карету на плечі — а вона, між іншим, добре навантажена! — і одним стрибком переношу її знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.
Це було нелегко зробити навіть мені, а ви знаєте, який я силач.
Перевівши подих, я повертаюся до своїх коней, беру їх попід пахви й такими ж двома стрибками переношу до карети.
Під час цих стрибків один із моїх коней починає шалено хвицатися.
Це було не дуже зручно, але я засунув його задні ноги до кишені мого сюртука, і йому мимоволі довелося скоритися.
Потім я запряг коней до карети і спокійно доїхав до найближчого готелю.
Приємно було зігрітися після такого лютого морозу та відпочити після настільки важкої роботи!
Відталі звуки
Мій кучер повісив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми почали мирну бесіду.
І раптом ріжок заграв: «Тру-туту! Тра-тата! Ра-рара!» Ми дуже здивувалися, але я тієї ж миті зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було добути жодного звука, а в теплі він заграв сам по собі.
На морозі звуки замерзли, а тепер, зігрівшись біля пічки, відтанули і почали самостійно вилітати з ріжка.
Ми з кучером протягом усього вечора насолоджувалися цією чарівною музикою.
Буря
Але не думайте, будь ласка, нібито я мандрував лише лісами та полями.
Ні, мені доводилося не раз перепливати моря та океани, і там траплялися зі мною пригоди, яких раніше ні з ким не бувало.
Пливли якось ми в Індію на великому судні. Погода була чудова. Але коли наш корабель стояв на якорі біля якогось острова, здійнявся ураган. Буря налетіла з такою силою, що вирвала на острові кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і підняла їх просто до хмар.
Величезні дерева, які важили сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір’їнками.
А тільки-но буря закінчилася, кожне дерево впало на своє колишнє місце й одразу ж пустило корені, тож на острові не залишилося жодних слідів урагану. Дивовижні дерева, чи не так?
Утім, одне дерево так і не повернулося на своє місце. Справа в тому, що коли воно злетіло в повітря, на його вітті сиділи один бідний селянин та його дружина.
Для чого вони залізли туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, адже в тій місцевості огірки ростуть на деревах.
Жителі острова люблять огірки більше за все на світі й нічого іншого не споживають. Це їхня єдина їжа.
Бідним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося здійснити повітряну мандрівку понад хмарами. Коли буря затихла, дерево почало опускатися на землю. Селяни були, як навмисно, дуже огрядні, через їхню вагу стовбур нахилився, і дерево впало не туди, де росло раніше. До того ж влучило в тамтешнього короля і, на щастя, розчавило його, немов комашку.
— На щастя? — перепитаєте ви. — Чому ж на щастя?
Тому що король цей був жорстокий і просто замучив усіх жителів острова.
Туземці дуже зраділи, що їхній гнобитель загинув, і запропонували корону мені:
— Просимо, добродію Мюнхаузен, будь нашим королем. Зроби нам таку ласку, володарюй над нами! Ти такий мудрий та сміливий.
Але я навідріз відмовився, бо не люблю огірків.
Поміж крокодилом та левом
Коли буря закінчилася, ми підняли якір і тижнів через два благополучно прибули на острів Цейлон.
Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти з ним на полювання.
Я з превеликим задоволенням погодився. Ми попрямували до найближчого лісу. Спека стояла жахлива; мушу зізнатися, що з незвички я швидко втомився.
А син губернатора, сильний молодик, попри спеку почувався чудово. Він народився на Цейлоні, тому не боявся сонця і бадьоро крокував по розпеченому піску.
Я відстав від нього і незабаром заблукав у гущавині незнайомого лісу. Іду й чую шурхіт. Озираюся: позаду гігантський лев, який саме роззявив пащеку, щоб мене зжерти. Що тут робити? Рушниця моя була заряджена дробом, яким не вб’єш навіть куріпки. Я вистрілив, але дріб тільки роздратував лютого хижака, і звір накинувся на мене з подвоєною злістю.
Нажаханий, я кинувся втікати, знаючи, що це даремно, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розірве. Але куди я втікаю? Попереду роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж миті.
Що робити? Що робити?
Позаду лев, попереду крокодил, ліворуч озеро, праворуч болото, що кишить отруйними зміями.
Ледь живий від страху, я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. Та раптом у мене над головою немовби щось прокотилося й гримнуло. Я розплющив одне око і побачив неймовірне видовище, яке надзвичайно втішило мене: виявляється, лев, кинувшись на мене тієї миті, коли я падав на землю, перелетів через мене й потрапив просто в пащу крокодила.
Голова одного чудовиська потрапила в пащу іншого, і вони обидва щосили намагалися звільнитися.
Я підхопився, витягнув мисливського ножа і одним ударом відтяв леву голову.
До моїх ніг упало обезголовлене тіло. Тоді, не гаючи часу, я схопив рушницю і прикладом почав забивати голову лева ще глибше в пащеку крокодила, так що він зрештою задихнувся.
Саме тоді мене й знайшов син губернатора. Він привітав мене з перемогою над двома лісовими чудовиськами.
Зустріч із китом
Ви мене зрозумієте, якщо я скажу, що після цього на Цейлоні мені не дуже подобалося.
Я сів на військовий корабель і попрямував до Америки, де немає ані крокодилів, ані левів.
Ми пливли десять днів без пригод, але неподалік Америки зненацька з нами сталася біда: ми налетіли на підводну скелю.
Удар був настільки сильний, що матроса, який сидів на щоглі, викинуло в море на три милі.
На щастя, падаючи у воду, він встиг вхопитися за дзьоб чаплі, яка пролітала повз нього, і птах допоміг йому протриматися на поверхні моря, доки ми не підібрали його.
Ми налетіли на скелю так несподівано, що навіть я не зміг втриматися на ногах: мене підкинуло догори, і я вдарився головою об стелю каюти.
Від цього моя голова провалилася в шлунок, і лише через кілька місяців я зміг потроху витягнути її звідти за волосся.
Скеля, на яку ми напоролися, виявилася зовсім не скелею.
Це був величезний кит, який мирно дрімав, похитуючись на хвилях.
Налетівши на нього, ми розбудили його, і кит так розізлився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілісінький день, з ранку до ночі, волочив нас по всьому океану.
На щастя, зрештою якірний ланцюг обірвався, і ми звільнилися від морського чудовиська.
Повертаючись із Америки, ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Годі було й мріяти підняти цього велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І уявіть нашу радість, коли ми витягли її на палубу й знайшли в пащеці чудовиська наш якір і сорок метрів корабельного ланцюга, що вмістилися в одній дірці його гнилого зуба.
Але наша радість була недовгою. Ми виявили, що корабель має велику пробоїну. Вода так і ринула до трюму.
Судно почало тонути.
Усі розгубилися, закричали, заплакали, але я хутко зорієнтувався, що маю робити. Навіть не знімаючи штани, я сів просто на дірку і заткнув її своєю задньою частиною.
Вода перестала текти.
Корабель було врятовано.
У шлунку рибини
Через тиждень ми прибули до Італії.
Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода виявилася теплою. Я чудово плаваю, тому без боязні заплив далеко від берега.
І раптом бачу — просто на мене пливе гігантська рибина із широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, тому я стиснувся у клубок і кинувся в її відкриту пащу, аби чимскоріше проскочити повз її гострі зуби і одразу ж опинитися в шлунку.
Не кожному спала б на думку ця хитрість, але я — дуже дотепна і, як ви знаєте, винахідлива людина.
У шлунку риби було темно, але тепло та затишно.
Я почав походжати в цій темряві, прогулюватися туди-сюди, й незабаром помітив, що це не надто подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупотіти ногами, стрибати і танцювати, як навіжений, аби добряче її помучити.
Рибина завила від болю тай висунула з води свою велетенську морду.
Незабаром її помітили з італійського судна, яке пропливало поряд.
Я сидів усередині: зізнаюся, жижки тремтіли від страху, бо боявся, що рибалки можуть розрубати і мене разом із рибиною.
Це було б жахливо!
Але, на щастя, їхні сокири мене не зачепили. Як тільки зблиснуло світло, я почав гучно кричати щирісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську просто чудово!), що радий бачити добродіїв, які звільнили мене із задушливої в’язниці.
Зачувши людський голос із риб’ячого черева, матроси завмерли від жаху.
Вони здивувалися ще більше, коли з пащеки вискочив я і привітав їх люб’язним поклоном.
Мої дивовижні слуги
Корабель, який мене врятував, прямував до столиці Туреччини.
Італійці, серед яких я опинився, одразу помітили, що я людина видатна, і запропонували мені залишитися на кораблі. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.
Турецький султан, коли дізнався про моє прибуття, звісно, одразу ж запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого плацу і промовив:
— Я щасливий, мій любий Мюнхаузен, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці. Сподіваюсь, мандрівка була приємною? Я знаю все про ваші славетні подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну делікатну справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, адже ви — найрозумніша та найвинахідливіша людина на землі. Чи не могли б ви негайно вирушити до Єгипту?
— З радістю! — відповів я. — Моя любов до мандрів така велика, що я готовий хоч зараз податися на край світу!
Султану моя відповідь дуже припала до душі, й він дав мені доручення, яке навіки-віків повинно залишитися таємницею для всіх, тому я не можу розповісти, в чому воно полягало. Так-так, султан довірив мені великий секрет, бо ж він знав, що я — найнадійніша людина на світі. Я вклонився і без зволікань вирушив у путь.
Ледве я від’їхав від турецької столиці, як побачив, що мені назустріч біжить із неймовірною швидкістю маленький чоловічок. До кожної його ноги була прив’язана важезна гиря, і все ж він мчав, наче стріла.
— Куди ти поспішаєш? — поцікавився я. — І навіщо ти прив’язав до ніг ці гирі? Адже вони заважають бігти!
— Три хвилини тому я був у Відні, — відповідав на бігу чоловічок, — а тепер іду до Константинополя, щоб пошукати собі якоїсь роботи. А гирі я повісив до ніг навмисне, щоб не бігти занадто швидко, адже нікуди не поспішаю.
Дуже сподобався мені цей дивовижний скороходець, і я взяв його до себе на службу. Він охоче приєднався до мене.
Наступного дня обабіч дороги ми помітили чоловіка, який лежав ниць, приклавши вухо до землі.
— Що ти тут робиш? — запитав я у нього.
— Слухаю, як у полі трава росте! — відповів він.
— І чуєш?
— Чудово чую! Для мене це дрібнички!
— Що ж, тоді чи не згодишся піти до мене на службу? Твій гострий слух може придатися мені в дорозі.
Чоловік погодився, і ми попрямували далі.
Незабаром я помітив мисливця, в руках якого була рушниця.
— Слухай, — звернувся я до нього. — В кого ти стріляєш? Довкруги не видно ні звіра, ні птиці…
— На даху дзвіниці в Берліні сидів горобчик, і я поцілив йому просто в око.
Ви знаєте, як я люблю полювання! Тож я обійняв влучного стрілка й запросив його до себе на службу. Він із радістю приєднався до мене.
Ми проїхали багато країн, міст і селищ, та ось наблизилися до великого лісу. Дивимося — край дороги стоїть височезний чолов’яга і тримає в руках мотузку, яку накинув петлею навкруги всього лісу.
— Що це ти тягнеш? — запитав я в чоловіка.
— Та оце треба дровець нарубати, а сокиру вдома забув, — відповів силач. — Я намагаюся без сокири обійтися.
Він смикнув за мотузку — і величезні дуби підлетіли в повітря, наче тоненькі билиночки, та впали на землю.
Звісно, я не пошкодував грошей і відразу ж запросив силача до себе на службу.
Коли ми дісталися до Єгипту, там здійнялася така страшна буря, що всі наші карети та коні перевертом покотилися по дорозі.
Віддалік ми помітили сім млинів, лопаті яких крутилися, мов скажені. А на пагорбі лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Помітивши нас, він підхопився і ввічливо привітався зі мною, і буря тієї ж миті вщухла.
— Що ти тут робиш? — поцікавився я.
— Примушую крутитися млини свого господаря, — відповів він. — А щоб вони не зламалися, я дую не надто сильно — лише з однієї ніздрі.
«Цей хлоп мені знадобиться», — подумав я і запропонував йому їхати зі мною.
Китайське вино
В Єгипті я швиденько виконав усі доручення султана. Моя винахідливість допомогла і в цьому. За тиждень я разом зі своїми незвичайними слугами повернувся до столиці Туреччини.
Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої вдалі дії в Єгипті.
— Ви розумніші, ніж всі мої візири, шановний Мюнхаузен! — сказав він, міцно тиснучи мою руку. — Приходьте сьогодні до мене на обід.
Трапеза виявилася дуже смачною, але — от шкода! — на столі не було вина, бо туркам за законом заборонено пити хмільні напої. Я був вельми засмучений, і султан, щоб розрадити мене, повів після обіду до свого кабінету, відкрив потаємну шафку та дістав звідти пляшку.
— Такого чудового вина ви не куштували в житті, мій любий Мюнхаузен! — сказав він, наливаючи мені повну склянку.
Вино дійсно було хороше. Але я після першого ж ковтка заявив, що в Китаї у тамтешнього богдихана Фу Чана вино ще краще.
— Мій любий Мюнхаузен! — вигукнув султан. — Я звик вірити кожному вашому слову, адже ви — найбільш правдива людина на землі, але клянуся, що зараз ви говорите неправду: кращого за це вино не буває!
— А я вам доведу, що таки буває!
— Мюнхаузен, ви верзете дурниці!
— Ні, я кажу істинну правду й щоб довести це, беруся рівно за годину принести вам із богдиханського погреба пляшку такого вина, у порівнянні з яким ваш цей напій — нікчемна кислятина!
— Мюнхаузен, ви забуваєтеся! Я завжди вважав вас одним із найбільш правдивих людей на землі, а тепер бачу, що ви — безсоромний брехун!
— Якщо так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, чи правду я кажу!
— Згоден! — відповів султан. — Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я накажу відрубати вам голову.
— Чудово! — вигукнув я. — Погоджуюсь на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота із вашої скарбниці, скільки здатна винести одна людина за один раз.
Султан погодився. Я написав китайському богдихану листа, в якому попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.
«Якщо ви відмовитесь виконати моє прохання, — писав я, — ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката».
Коли я закінчив писати, було вже п’ять хвилин по третій.
Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він відв’язав гирі, які висіли у нього на ногах, узяв листа і тієї ж миті зник із очей.
Я повернувся до кабінету султана. Очікуючи на скорохода, ми спорожнили почату нами пляшку.
Пробило чверть по третій, тоді пів на четверту, тоді за чверть четверту, а мій скороход не з’являвся.
Мені стало якось не по собі, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвіночок, аби подзвонити та покликати ката.
— Дозвольте мені вийти до саду, щоб подихати свіжим повітрям! — сказав я султану.
— Вельми прошу! — відповів султан із найлюб’язнішою посмішкою.
Але коли я вийшов до саду, то помітив, що за мною, ледве не наступаючи на п’яти, йдуть якісь люди. Вони не відходили від мене ні на крок.
Це були кати султана, які готувалися будь-якої миті накинутися на мене і відрубати мою бідолашну голову.
У відчаї я кинув погляд на годинник. За п’ять четверта! Невже мені залишилося жити лише п’ять хвилин? О, це надто жахливо! Я покликав свого слугу — того самого, що чув, як росте в полі трава, і запитав у нього, чи не чує він тупоту ніг скорохода. Той приклав до землі вухо, а потім повідомив мені, що, на лихо, лінивий скороход заснув!
— Заснув?!
— Так, заснув. Я чую, як він хропе далеко-далеко звідси.
У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина — і я загину безславною смертю.
Я гукнув іншого слугу, того, який зумів поцілити горобця, і він миттю забрався на найвищу вежу, став навшпиньки і пильно подивився вдалечінь.
— Ну що, чи бачиш ти цього негідника? — запитав я, задихаючись від люті.
— Бачу, бачу! Він розлігся на галявинці під дубом неподалік від Пекіна і хропе. А поряд із ним пляшка… Ну, постривай, я тебе підніму!
Він вистрелив у верхів’я того дуба, під яким примостився скороход.
Жолуді, листки та гілки посипалися на скорохода і розбудили його.
Він підхопився, протер очі й кинувся бігти, мов очманілий.
До четвертої години залишалося лише півхвилини, коли він увірвався до палацу із пляшкою китайського вина.
Можете собі уявити, як я зрадів! Скуштувавши вино, султан був у захваті. Він вигукнув:
— Любий Мюнхаузен! Дозвольте мені заховати цю пляшечку подалі від вас. Я хочу її посмакувати один. Я навіть гадки не мав, що на світі буває таке солодке та смачне вино.
Він сховав пляшку до шафки, а ключі від неї поклав до своєї кишені й наказав негайно покликати скарбівничого.
— Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти із моїх сховищ стільки золота, скільки зможе винести за один раз одна людина, — промовив султан.
Скарбівничий низько вклонився правителю і повів мене до підземелля палацу, яке було доверху напхане скарбами.
Я гукнув свого силача. Він підняв на кремезні плечі все золото, яке було у султановій скарбниці, і ми побігли до моря. Там я винайняв величезне судно і доверху навантажив його золотом.
Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, доки султан не схаменувся і не вирішив відібрати у мене скарби.
Переслідування
Але трапилось те, чого я не очікував. Ледве ми відійшли від берега, скарбівничий поспішив до свого повелителя і доповів йому, що я дочиста пограбував сховище. Султан розлютився і послав навздогін мені весь свій військовий флот.
Коли я побачив безліч бойових кораблів, зізнаюся, не на жарт перелякався.
«Ну, Мюнхаузен, — сказав я собі, — ось і настала твоя остання година. Тепер уже порятунку не буде. Всі твої хитрощі тут безсилі».
Я відчув, як моя голова, котра вже впевнилася в тому, що залишиться сидіти на в’язах, знову відділяється від тулуба.
Раптом до мене підійшов слуга, який мав могутні ніздрі.
— Не переймайтеся, вони нас не наздоженуть! — сказав він сміючись, побіг на корму і спрямував одну ніздрю проти турецького флоту, а іншу — на наші вітрила. Піднявся такий жахливий буревій, що весь турецький флот миттю відлетів від нас назад до гавані.
А наше судно завдяки зусиллям мого могутнього слуги швиденько помчало вперед і наступного дня прибуло до Італії.
Влучний постріл
В Італії я жив у достатку, але спокійне мирне існування було не для мене.
Я прагнув нових пригод і подвигів.
Тому я дуже зрадів, коли почув, що неподалік від Італії розпочалася нова війна: англійці воювали проти іспанців. Не гаючись, я скочив на коня і помчав на поле битви.
Іспанці саме тримали в облозі англійську фортецю Гібралтар, і я одразу приєднався до тих, хто оборонявся.
Генерал, який командував фортецею, виявився моїм гарним приятелем. Він зустрів мене з відкритими обіймами і повів показувати споруджені ним укріплення, бо ж знав, що я можу дати йому цінну пораду.
Коли я стояв на стіні Гібралтара, то побачив у підзорну трубу, що іспанці спрямовують дуло своєї гармати якраз на те місце, де стояли ми обоє.
Тієї ж миті я наказав, щоб біля нас встановили велетенську гармату.
— Для чого? — запитав генерал.
— Побачиш! — відповів я.
Як тільки до мене підкотили гармату, я спрямував її дуло прямісінько на дуло ворожої гармати, й коли іспанський гармаш підніс до своєї зброї ґніт, я гучно скомандував:
— Вогонь!
В ту ж мить обидві гармати вистрелили.
Сталось те, що я передбачував: у наміченій мною точці два ядра — наше та вороже — зіштовхнулися із неймовірною силою, і вороже ядро полетіло назад.
Тільки уявіть: воно полетіло назад до іспанців.
Ядро відірвало голову іспанському гармашеві та ще шістнадцятьом іспанським солдатам.
Воно збило щогли у трьох кораблів, які стояли в іспанській гавані, й понеслося просто до Африки.
Тоді пролетіло ще двісті чотирнадцять миль і впало на дах убогої селянської халупи, де мешкала якась старенька. Вона лежала на спині й спала з відкритим ротом. Ядро зробило дірку в стелі, потрапило сплячій просто до рота, вибило їй останні зуби і застрягло в горлі — ні туди ні сюди!
До халупи забіг чоловік нещасної — меткий і винахідливий старигань. Він запхнув руку в горло дружині й спробував витягнути звідти ядро, але воно не зрушило з місця.
Тоді він підніс до її носа добрячу понюшку тютюну; старенька гучно чхнула — і ядро вилетіло з віконця на вулицю!
От скільки лиха завдало іспанцям їхнє власне ядро, яке я послав назад. Наше ядро теж не принесло їм задоволення: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!
Так англійці виграли цю війну — переважно завдяки моїй винахідливості.
— Дякую тобі, любий Мюнхаузен, — сказав мені мій друг генерал і міцно потиснув мою руку. — Якби не ти, ми б пропали. Нашою блискучою перемогою ми зобов’язані лише тобі!
— Дрібниці, дрібниці! — відповів я. — Завжди готовий служити своїм приятелям.
На віддяку за мою послугу англійський генерал хотів присвоїти мені звання полковника, проте я, людина дуже скромна, відхилив таку високу честь.
Один проти тисячі
Я так і заявив генералові: — Не потребую я ані орденів, ані звань! Я допомагаю вам із дружби, безкорисливо. Просто тому, що я дуже люблю англійців.
— Дякую тобі, друже Мюнхаузен! — відповів генерал і ще раз потиснув мені руку. — Допомагай нам, будь ласка, і надалі.
— Із превеликим задоволенням! — відповів я і поплескав старого по плечу. — Радий буду служити британському народові.
Незабаром знову трапилась нагода допомогти моїм друзям-англійцям.
Я перебрався на іспанського священика і, коли на землю спустилася ніч, тишком-нишком пробрався до ворожого табору.
Іспанці спали мертвим сном, і ніхто мене не помітив. Я тихесенько взявся до роботи: прокрався туди, де стояли їхні страшні гармати, і хутенько заходився скидати цю зброю в море, подалі від берега.
Це виявилося не так-той легко, адже всіх гармат було понад триста.
Коли я розібрався з гарматами, то витягнув дерев’яні візки, підводи й хури, які тільки знайшлися в таборі, звалив їх на одну купу й підпалив.
Вони спалахнули, як порох. Почалася жахлива пожежа.
Іспанці прокинулися і в відчаї почали метатися, не знаходячи собі місця. Вони з переляку подумали, що вночі в їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків, — не могли навіть уявити, що весь цей розгром могла вчинити одна людина.
Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся навтьоки і біг, не спиняючись, два тижні, доки не прибув до Мадрида.
Усе його військо кинулося за ним, боячись навіть оглянутися. Таким чином, завдяки моїй хоробрості англійці остаточно розгромили ворога.
— Що ми б робили без Мюнхаузена? — казали вони і тиснули мені руки, називали рятівником англійської армії.
Англійці були настільки вдячні мені за надану допомогу, що запросили до Лондона на гостину. Я охоче поселився в Англії — хоча навіть не уявляв тоді, які пригоди очікують на мене в цій країні.
Людина-ядро
А пригоди були неймовірні. Ось що сталось одного разу.
Якось я гуляв околицями Лондона і дуже стомився. Мені закортіло лягти відпочити.
День був літній, сонце палило немилосердно; я мріяв про прохолодну місцину десь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, й ось я в пошуках затінку заліз у жерло старої гармати й одразу заснув богатирським сном.
Мушу вам сказати, що саме цього дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і з радощів стріляли з усіх гармат.
До гармати, в якій я відпочивав, підійшов гармаш і, нічого не запідозривши, підпалив ґніт.
Я вилетів із гармати, наче справжнє ядро, перелетів на інший берег ріки і потрапив на подвір’я якогось селянина.
На щастя, у дворі було складене м’яке сіно. Я встромився головою в самісіньку середину величезної скирти. Це врятувало мені життя, але, звісно ж, я втратив свідомість.
Так непритомний я пролежав три місяці.
Восени ціна на сіно підскочила, і хазяїн надумав продати його. Робітники оточили мою скирту та заходилися перекидати її вилами. Від їхніх гучних голосів я прийшов до тями. Сяк-так вибрався на верхівку скирти, а тоді впав хазяїну просто на голову і ненароком скрутив йому карк, від чого він на місці віддав Богу душу.
Втім, ніхто особливо за хазяїном не плакав. Він був безсовісним скнарою і — не платив своїм працівникам грошей, до того ж був загребущим торгашем — продавав своє сіно лише тоді, коли воно дуже дорожчало.
Поміж білих ведмедів
Мої друзі були просто щасливі, що я залишився живим. Взагалі, в мене завжди було дуже багато гарних друзів. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не загинув. Вони давно вважали мене мертвим.
Особливо зрадів славетний мандрівник Фіппс, який саме тоді збирався здійснити експедицію до Північного полюса.
— Дорогий Мюнхаузен, я просто у захваті, що можу вас обійняти! — вигукнув Фіппс, ледве я з’явився на порозі його кабінету. — Ви мусите негайно їхати зі мною в експедицію — як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені не пощастить!
Я, звісно, тієї ж миті погодився, і вже через місяць ми були неподалік від полюса.
Одного разу, коли я стояв на палубі, то помітив удалині високу льодяну гору, на якій тупцювали два білих ведмеді.
Я схопив рушницю і стрибнув із судна просто на айсберг.
Важко мені було дертися на гладенькі, наче дзеркало, льодяні скелі, щохвилини ризикуючи скотитися вниз та провалитися в бездонну прірву. Але я здолав усі перешкоди й дістався до вершини крижаної гори та підійшов майже впритул до ведмедів.
І раптом зі мною трапилось нещастя: збираючись вистрілити, я посковзнувся на льоду і впав, до того ж вдарився головою об кригу і знепритомнів. Коли через півгодини я повернувся до тями, то ледве не скрикнув від жаху: велетенський білий ведмідь підтоптав мене під себе і роззявив пащу — певно, готувався мною повечеряти.
Рушниця моя лежала далеко на снігу.
Втім, зброя тут нічим би не допомогла, бо ж ведмідь усією своєю масою навалився мені на спину і не давав бодай поворушитися.
Із величезними труднощами я витягнув з кишені свій маленький кишеньковий ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на задній нозі.
Він заревів від болю і на хвилину випустив мене зі своїх страшних обіймів.
Скориставшись цим, я, як завжди, сміливо підбіг до рушниці й вистрілив у лютого звіра. Ведмідь упав на сніг, як підкошений.
Але на цьому не скінчилися мої нещастя: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, які спали на льоду неподалік від мене.
Ви лишень уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією ордою рушили просто на мене. Що мені робити? Ще хвилина — і мене розтерзають люті хижаки!
Зненацька мені сяйнула блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і начепив її на себе. Так, я начепив на себе шкуру ведмедя! Звірі обступили мене. Я був переконаний, що вони витягнуть мене із маскування та роздеруть на клоччя. Але вони обнюхали шкуру і вирішили, що я їхній товариш, тому мирно повернулися до своїх справ, лишивши мене в спокої.
Незабаром я навчився рикати по-ведмежому та смоктати лапу.
Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися цим.
Один лікар розповідав мені, що удар, нанесений в потилицю, спричиняє миттєву смерть. Я вирішив перевірити це. Підійшов до найближчого ведмедя і встромив йому ножа просто в потилицю.
Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він тут же розтерзає мене. На щастя, мій дослід удався. Ведмідь упав замертво, не встигнувши навіть рикнути.
Тоді я вирішив таким самим чином розправитися з рештою ведмедів. Це мені вдалося без особливих труднощів. Хоча вони бачили, як падали їхні товариші, але ж мене сприймали за одного із них. Тому й не могли второпати, що їх вбиваю я.
Протягом якоїсь години я поклав кілька тисяч ведмедів.
Здійснивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все.
Він послав зі мною сотню своїх найдужчих матросів. Ті здерли шкури з убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.
Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, хоча ми не добралися до місця свого призначення.
Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північний полюс.
Втім, ми не шкодували про це, бо ведмеже м’ясо, яке ми привезли, виявилося напрочуд смачним.
Друга мандрівка на Місяць
Коли я повернувся до Англії, то дав собі слово більше ніколи не затівати жодних мандрівок. Але не минуло і тижня, як мені довелося знову збиратися в дорогу.
Справа в тому, що один мій родич, чоловік немолодий і багатий, чомусь вбив собі в голову, що на світі існує країна, де живуть велетні.
Він попросив мене неодмінно відшукати для нього цю країну, пообіцявши за це залишити мені великий спадок як винагороду. Дуже вже йому кортіло побачити велетнів!
Я погодився, винайняв судно, і ми попрямували до Південного океану.
На шляху не зустріли нічого незвичайного, крім кількох літаючих жінок, які пурхали, наче метелики. Погода була чудова.
Але на вісімнадцятий день здійнялася жахлива буря.
Вітер був такий сильний, що підняв наше судно над хвилями і поніс його, немов пушинку, в повітрі. Все вище, вище і вище! Шість тижнів нас носило над найвищими хмарами, і нарешті побачили круглий сяючий острів.
Це, звісно, був Місяць.
Ми знайшли зручну гавань і зійшли на місячний берег. Внизу, далеко-далеко, побачили іншу планету з містами, лісами, горами, морями та річками. Здогадалися, що це — покинута нами Земля.
На Місяці нас оточили якісь велетенські чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи замінюють жителям Місяця коней.
Якраз тоді цар Місяця воював з імператором Сонця. Він тут же запропонував мені очолити його армію і повести її в бій, але я категорично відмовився.
На Місяці все значно більше, ніж у нас на Землі.
Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше за кавун.
Замість зброї жителі Місяця використовують редьку. Вона заміняє їм списи, а коли немає редьки, вони воюють голубиними яйцями. Замість щитів їм слугують мухомори.
Бачив я там кількох жителів однієї далекої зірки. Вони приїжджають на Місяць, щоб поторгувати. Їхні обличчя нагадують собачі морди, а очі розташовані або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них немає ні повік, ні вій, тому, лягаючи спати, вони мусять закривати очі язиком.
Жителі Місяця не витрачають час на їжу. В животі зліва вони мають особливі дверцята, відчиняють їх і кладуть туди їжу. Потім зачиняють дверцята до наступного обіду, який у них буває один раз на місяць. Тож виходить, що вони обідають лише дванадцять разів на рік!
Це дуже зручно, але навряд чи земні ненажери та ласуни погодилися б обідати так рідко.
Місячні жителі виростають просто на деревах. Ці дерева дуже гарні — з яскраво-пурпуровим гіллям. На вітах ростуть величезні горіхи з незвичайно твердою шкаралупою.
Коли горіхи достигають, їх обережно знімають із дерев і кладуть на зберігання до льоху.
Щойно царю Місяця знадобляться нові люди, він наказує кинути ці горіхи в окріп. За годину шкаралупа лускає, і з горіхів вискакують зовсім готові місячні люди. Їм не треба навчатися. Вони одразу народжуються дорослими і вже знають своє ремесло. Із одного горіха вискакує сажотрус, із другого — шарманщик, із третього — морозивник, із четвертого — солдат, із п’ятого — кухар, із шостого — кравець.
І кожен одразу береться до своєї справи. Сажотрус залазить на дах, шарманщик починає награвати, морозивник кричить: «Гаряче морозиво!» (бо ж на Місяці лід гарячий, як вогонь), кухар поспішає на кухню, а солдат стріляє у ворога.
Коли ж місячні люди старіють, вони не помирають, а тануть у повітрі, наче дим або пара.
На кожній руці в них всього лише один палець, але працюють ним вони так само спритно, як і ми п’ятірнею.
Голову свою вони носять під пахвою, і вирушаючи у мандри, залишають її вдома, щоб не зіпсувалася в дорозі.
Вони можуть радитися зі своєю головою, навіть коли перебувають далеко від неї!
Це дуже зручно.
Якщо цар побажає дізнатися, що думає про нього народ, він лежить удома на дивані, а його голова крадькома пробирається в чужі будинки і підслуховує всі розмови.
Виноград на Місяці нічим не відрізняється від нашого.
Я не сумніваюся, що град, який час від часу падає на Землю, це і є той самий місячний виноград, що його збиває буря на полях Місяця.
Якщо ви хочете скуштувати місячного вина, зберіть кілька градин і дайте їм повністю розтанути.
Місячним жителям живіт слугує замість валізи. Вони можуть закривати та відкривати його, коли їм забагнеться, і класти до нього все що завгодно. У них немає ні шлунка, ні печінки, ні серця, тому всередині вони зовсім порожні.
Очі свої вони можуть виймати та вставляти. Тримаючи око в руці, вони бачать ним так само добре, як і тоді, коли воно у них в голові. Якщо око зіпсується або загубиться, вони йдуть на базар і купують собі нове. Тому на Місяці дуже багато людей, які торгують очима. Там на кожному кроці читаєш вивіски: «Дешево продаються очі. Великий вибір оранжевих, червоних, бузкових та синіх».
Кожного року в місячних жителів нова мода на колір очей.
Тоді, коли я був на Місяці, в моді були зелені та жовті очі.
Але чому ви смієтеся? Невже думаєте, що я вигадую? Ні, кожне моє слово — це щирісінька правда, а якщо ви не вірите мені, вирушайте на Місяць і перевірте самі. Ви переконаєтеся, що я нічого не вигадую і розповідаю вам одну тільки істину.
Сирний острів
Не моя вина, що зі мною трапляються такі дива, які ще не траплялись ні з ким.
Це тому, що я люблю мандрувати і завжди шукаю пригод, а ви сидите вдома і нічого не бачите, крім чотирьох стін своєї кімнати.
Одного разу, наприклад, я вирушив у далеке плавання на великому голландському кораблі.
Раптом у відкритому океані на нас налетів ураган, який в одну мить зірвав усі вітрила і зламав усі щогли.
Одна щогла впала на компас і розтрощила його на друзки.
Усім відомо, як важко керувати судном без компаса.
Ми збилися зі шляху і не знали, куди пливемо.
Три місяці нас кидало по хвилях океану, а потім віднесло невідомо куди, і ось одного чудового ранку ми помітили незвичайну зміну в усьому. Море із зеленого стало білим. Вітерець доносив якийсь ніжний і ласкавий запах, від якого нам стало дуже приємно і весело.
Незабаром ми помітили пристань, і вже за годину зайшли до просторої глибокої гавані. Замість води за бортом плюскотіло молоко.
Ми поспішно висадилися на берег і стали жадібно пити із молочного моря.
Серед нас був матрос, який не переносив запаху сиру. Коли йому показували сир, його починало нудити.
І ось ледве ми висадилися на берег, йому одразу ж стало недобре.
— Заберіть у мене з-під ніг цей сир! — кричав він. — Я не можу, не хочу ходити по сиру!
Я нагнувся до землі та все зрозумів.
Острів, до якого причалив наш корабель, був зроблений із чудового голландського сиру!
Так-так, не смійтесь, я кажу вам щиру правду: замість глини у нас під ногами був сир.
Чи ж дивно, що жителі цього острова харчувалися майже виключно сиром? Але сиру від цього не ставало менше, оскільки за ніч його виростало рівно стільки, скільки з’їдалося за день.
Увесь острів був покритий виноградниками, але виноград там особливий: стиснеш його в кулаку, й замість соку тече молоко.
Жителі острова — високі, вродливі люди. У кожного з них по три ноги. І завдяки цьому вони можуть спокійно триматися на поверхні молочного моря.
Хліб тут росте печений, одразу в готовому вигляді, тому жителям острова не доводиться ні сіяти, ні орати. Я бачив багато дерев, обвішаних солодкими медовими пряниками.
Під час наших прогулянок по Сирному острову ми знайшли сім річок, де текло молоко, і дві річки зі смачним пивом. Зізнаюся, ці пивні річки мені припали до смаку значно більше за молочні.
Чимало інших чудес ми побачили, коли гуляли островом.
Особливо вразили нас пташині гнізда. Вони були неймовірно великі. Одне орлине гніздо, наприклад, було вище, ніж найбільший будинок. Воно було сплетене із гігантських дубових стовбурів. У ньому ми знайшли п’ять сотень яєць, кожне завбільшки з бочечку.
Ми розбили одне яйце, і з нього вилізло пташеня — разів у двадцять більше, ніж дорослий орел.
Пташеня запищало, і одразу йому на допомогу прилетіла орлиця. Вона схопила нашого капітана, підняла його до найвищої хмари і звідти викинула в море.
На щастя, він був чудовим плавцем, і за кілька годин добрався до Сирного острова вплав.
В одному лісі я був свідком того, як острів’яни повісили на дереві трьох чоловіків догори ногами. Нещасні стогнали і плакали. Я запитав, за що їх так жорстоко карають. Мені відповіли, що це мандрівники, які щойно повернулися з далекої подорожі й тепер нахабно брешуть про свої пригоди.
Я похвалив острів’ян за таку мудру розправу із брехунами, адже сам ненавиджу обман і розповідаю тільки найщирішу правду.
Втім, ви, певно, й самі помітили, що в усіх моїх оповідях немає ані слова брехні. Обман мені огидний, і я щасливий, що всі близькі мені люди завжди вважали мене найбільш правдивою людиною на землі.
Коли ми повернулися на корабель, то негайно підняли якір і відчалили від чудового острова.
Усі дерева, які росли на березі, немовби хтось подав їм знак, двічі низько поклонилися нам і знову випросталися.
Розчулений їхньою незвичайною люб’язністю, я зняв капелюха і послав їм прощальний привіт.
Напрочуд ввічливі дерева, чи не так?
Кораблі, які проковтнула риба
У нас не було компаса, і тому ми довго блукали незнайомими морями. Судно оточували страшні акули, кити та інші морські чудовиська. Нарешті ми наштовхнулися на рибу, яка виявилася настільки великою, що, стоячи біля її голови, не можна було побачити її хвоста. Коли риба захотіла пити, вона роззявила пащу, і вода рікою потекла в її горлянку, наше судно піднімалося на високих хвилях. Решту часу в животі було сухо.
Дочекавшись, коли вода спаде, ми з капітаном зійшли з корабля прогулятися. Тут ми зустріли моряків з усього світу: шведів, англійців, португальців… У череві рибини їх було десять тисяч. Багато з них жили тут уже кілька років. Я запропонував зібратися разом і обговорити план звільнення із цієї задушливої в’язниці.
Мене обрали головою, але якраз тоді, коли я оголосив збори відкритими, проклятуща рибина почала знову пити, і ми всі розбіглися по своїх суднах.
Наступного дня ми знову зібралися, і я вніс таку пропозицію: зв’язати дві найвищі щогли і, щойно риба відкриє рота, поставити їх сторчма, щоб вона не могла зціпити щелепи. Тоді вона так і лишиться із роззявленою пащекою, тож ми вільно випливемо назовні.
Моя пропозиція була схвалена одностайно.
Двісті найкремезніших матросів поставили в роті чудовиська дві найвищі щогли, і воно не змогло закрити пащу.
Кораблі весело випливли із черева у відкрите море. Виявилося, що в животі потвори було сімдесят п’ять суден. Можете собі уявити, якої величини був тулуб рибини!
Щогли ми, звісно ж, так і залишили в роззявленій пащеці риби, щоб вона більше нікого не могла проковтнути.
Звільнившись із полону, ми захотіли дізнатися, де перебуваємо. Виявилося, що в Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, адже Каспійське море закрите: воно не з’єднується з жодним іншим морем.
Але триногий учений із Сирного острова, якого я взяв із собою, пояснив мені, що рибина потрапила до Каспійського моря через якийсь підземний канал.
Ми попрямували до берега, і я повідомив своїм супутникам, що сходжу на сушу і більше ніколи й нікуди не поїду. З мене цілком стане і тих пригод, які я пережив у останні роки, а тепер я хочу відпочити. Мої мандри добряче втомили мене, і я вирішив далі вести спокійне життя.
Сутичка з ведмедем
Варто було зійти з човна, як на мене накинувся велетенський ведмідь.
Це був жахливий звір неймовірних розмірів. Він розірвав би мене за одну мить, але я схопив його за передні лапи і так сильно стиснув їх, що ведмідь заревів від болю. Я знав: якщо відпущу його, він одразу ж розтерзає мене, і тому тримав його лапи три дні й три ночі, доки він не помер від голоду.
Так, він помер від голоду, оскільки ведмеді тамують свій голод тим, що смокчуть власні лапи. А цей ведмідь ніяк не міг посмоктати лапу, і тому загинув голодною смертю. З того часу жоден ведмідь не зважився напасти на мене.
Комментарии к книге «Пригоди барона Мюнхаузена», Рудольф Эрих Распе
Всего 0 комментариев