«Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько»

Ено Рауд Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько

КНИГА ПЕРША ЗНАЙОМСТВО БІЛЯ КІОСКА З МОРОЗИВОМ

Якось цілком випадково стрілися троє дивних чоловічків — Мохобородько, Півчеревичок і Муфтик. Вони були такі маленькі на зріст, що видалися морозивниці хлопчиками-мізинчиками, і вона здивовано втупилася в них. Мохобородько мав бороду з м’якенького моху, в якій розкошували червоні торішні брусниці, у Півчеревичка взуття було без носків — щоб вільно ворушити пальцями. А Муфтик замість звичайного вбрання носив велику муфту, з котрої визирали тільки голова й ступні.

Вони ласували морозивом і з цікавістю роздивлялися один одного.

— Перепрошую, — мовив урешті Муфтик. — Я, звісно, можу помилятися, але мені здається, в нас є щось спільне.

— І я так гадаю, — кивнув Півчеревичок.

Мохобородько вирвав із бороди кілька брусничок і запропонував новим знайомим.

— З морозивом смакує кисленьке, — пригощав він.

— Якщо для вас не буде обтяжливо, давайте ще якось зустрінемося, — сказав Муфтик. — Зваримо какао і погомонимо.

— Оце було б чудово! — вигукнув Півчеревичок. — Я охоче запросив би вас до себе в гості, але в мене взагалі немає домівки. Ще малим я подався у мандри по світу.

— Як і я, — підхопив Мохобородько.

— Надзвичайний збіг! — здивувався Муфтик. — І зі мною точнісінько те саме. Отже, всі ми — вічні мандрівники!

Він кинув обгортку з морозива у смітник і дзизкнув блискавкою муфти.

— Чи вам не здається, що нам варто об’єднатися? — запитав Півчеревичок. — Подорожувати гуртом веселіше…

— Атож! — радісно погодився Мохобородько.

— Просто блискуча ідея! — просіяв Муфтик. — Навдивовижу блискуча ідея!

— Одне слово, вирішили, — ствердив Півчеревичок. — Тільки, перш ніж ми об’єднаємося, може, візьмемо ще морозива?

Пристали на це, і кожен купив собі ще порцію.

Потім Муфтик сказав:

— Між іншим, у мене є автомобіль. Якщо ви не проти, далі ми поїдемо.

— О-о! — зрадів Мохобородько. — Хто ж відмовиться од такого!

— Згода, згода, — додав Півчеревичок. — Адже машиною так зручно!

— Та чи помістимося втрьох? — занепокоївся Мохобородько.

— Це фургон, — заспокоїв Муфтик, — там просторо.

Півчеревичок весело підсвиснув.

— Згодиться, — кинув він.

— Чудово, — полегшено зітхнув Мохобородько. — Врешті, як у прислів’ї мовиться, для хороших овечок і однієї кошари вистачить.

— А де ж твій будинок на колесах? — запитав Півчеревичок у Муфтика.

— Біля головпошти, — відповів той. — Я там вкину дві дюжини листів.

— Дві дюжини? — здивувався Мохобородько. — Як багато в тебе друзів!

— Ох ні, навпаки, — усміхнувся Муфтик трохи ніяково. — Я не пишу нікому, тільки собі.

— Сам собі надсилаєш листи! — аж підскочив Півчеревичок.

— Річ у тому, що мені дуже подобається листуватися, — пояснив Муфтик, — а от друзів не маю, я такий самотній. Ось і вирішив писати сам собі. До речі, я шлю листи «до запиту». В одному місті вкидаю, а в іншому отримую свою кореспонденцію.

— Вельми своєрідний спосіб листування, — зауважив Мохобородько.

— Справді, дотепно придумано, — погодився Півчеревичок. — Може, візьмемо ще морозива?

— Авжеж, — підтримав Мохобородько.

— І я не проти, — приєднався Муфтик. — Гадаю, цього разу поласуємо шоколадним. Воно трохи дорожче, ніж звичайне молочне, але з нагоди такого несподіваного чудового знайомства не варто труситися над двома копійками.

Кожен купив собі шоколадного та й лизькав якийсь час мовчки.

— Смачне, — сказав нарешті Мохобородько. — Набагато солодше за молочне.

— Умгу, — кивнув Півчеревичок.

— Пречудовий кисіль, — додав Муфтик.

— Що? — здивовано поглянув на нього Мохобородько. — Про який кисіль ти верзеш? Ми ж їмо шоколадне морозиво, якщо я не помиляюся?

— Перепрошую, — застидався Муфтик. — Звісно, ми насолоджуємося морозивом, а не киселем. Та я від хвилювання назви смачних страв плутаю.

— Ти хвилюєшся, коли їси шоколадне морозиво? — не вгавав Мохобородько. — Для цього я не бачу ані найменшої підстави!

— Та розхвилювався я не через морозиво, — пояснив Муфтик. — Мене вразило те, що познайомився з вами. Це так доречно. Адже раніше я жив у цілковитій самоті. А тепер знайшов чудових спільників. Я зворушений до глибини душі.

— Можливо, — сказав Півчеревичок. — Мене теж хвилює шоколадне морозиво. Погляньте — аж тремчу од хвилювання.

Його справді лихоманило — лице посиніло й пересмикувалося.

— Та ти просто змерз, — збагнув Мохобородько. — Оце накоїв собі!

— Напевне, так, — погодився Півчеревичок.

— Більше не варто їсти морозиво, — сполохався Муфтик. — Принаймні, могли б кілька порцій прихопити з собою. У моєму фургоні є холодильник.

— Невже? — вигукнув Мохобородько.

— Чудово! — зрадів Півчеревичок. — Тоді візьмемо з собою чималенько, тижнів на вісім!

— Біда лиш у тому, — вів далі Муфтик, — що холодильник діє тоді, коли автомобіль стоїть. Під час руху електрострум так його нагріває, що аж пашить од нього.

— Гм, — гмукнув Півчеревичок. — І морозиво розтане?

— Неодмінно, — сказав Муфтик.

— Я гадаю, доцільніше взагалі відмовитися од припасів, — замислено додав Мохобородько.

— І мені здається, що так наймудріше, — пристав на це Муфтик. — Але я не хочу нав’язувати вам своєї думки.

— Мої пальці скоро задубіють, — заскиглив Півчеревичок. — Може, гайнути до Муфтика й трохи зігрітися в холодильнику?

— Ходімо швидше, — випалив Мохобородько. — Слово честі, мені давно не терпиться побачити автомобіль.

— Дякую, — мовив Муфтик.

І вони попростували.

МУФТИКОВА МАШИНА

Маленький червоний фургон і справді стояв біля головпошти, як і казав Муфтик. Навколо нього зібралося чимало хлопчаків, навіть кілька дорослих стовбичило. Вони навперебій намагалися розпізнати марку і походження авто, але марно.

Не звертаючи уваги на допитливих, Муфтик зупинився біля машини і відчинив дверцята.

— Ласкаво прошу, — припросив він своїх товаришів, і трійця забралася до фургончика.

— О-о-о! — вигукнув Мохобородько, захоплено озираючись довкола. — О-о-ох!

Йому забракло інших слів.

А Півчеревичок і собі тихенько:

— Розчудесно!

— Почувайтеся, як удома, — усміхнувся Муфтик.

— Домівка, домівка… — шепотів Півчеревичок, наче в маренні. — Це слово для мене солодше, ніж шоколадне морозиво. Нарешті після довгих мандрівок — дах над головою!

У Муфтиковій машині на них повіяло домашнім теплом. Тут була справжня маленька зручна кімната. Висока постіль застелена гарною строкатою ковдрою. Коло вікна на столику стояла порцелянова ваза з чудовими жовтими тюльпанами і Муфтикова фотокартка в охайній рамці під склом.

— У житті я кращий, — зауважив з приводу знімка Муфтик.

Навколо висіли ще картини — головно про птаство і тварин. їх із неабиякою цікавістю роздивлявся Мохобородько, а Півчеревичкові спало на думку, що і йому не завадило б сфотографуватися.

Раптом Муфтик занепокоївся.

— Мушу бути до кінця одвертим, — сказав він. — Я маю, окрім своєї постелі, тільки одну розкладачку. Комусь із нас доведеться спати на підлозі, я гадаю, робитимемо це по черзі.

Мохобородько замахав руками.

— У цьому немає ніякої потреби, — заспокоїв він Муфтика. — Я за життя ще жодного разу не спав у ліжку. Ночівля просто неба, десь у лісі — це ж така насолода!

— Навіть узимку? — спитав Муфтик вражено.

— І взимку, — відповів Мохобородько. — До того часу, поки випаде сніг, я відрощую собі ще більшу бороду, і холод мені не страшний.

— Ну, тоді все гаразд! — зрадів Півчеревичок.

Але як тільки він це вимовив, аж захлинувся кашлем. Його так трясло й підкидало, що не скоро Півчеревичок заговорив знову.

— Бухикаєш, бо застудився, — сказав Мохобородько. — Ти надалі менше їж морозива.

— Щира правда, — погодився Півчеревичок, усе ще кахикаючи і щулячись. — Морозиво — корінь зла. Варто не в міру поласувати ним, як маю отаку мороку.

— А чому ж ти зовсім не відмовишся од морозива, як що воно так шкодить тобі? — поцікавився Муфтик. — Є чимало інших смачних наїдків.

— Як, приміром, кисіль, — глузливо усміхнувся Півчеревичок. — Але все життя я не можу їсти лише кисіль.

— Годі базікати, — рішуче сказав Мохобородько. — Кашель треба чимось лікувати. Тут можна закип’ятити воду?

Муфтик кивнув:

— Кип’ятильник є, кухонька поряд за шторою.

Він одхилив завісу, і всі побачили на стіні потужний гачкуватий нагрівач із довгим дротом. Там же, на полиці, стояв посуд, горщики, каструлі, сковорідки, інше кухонне начиння, був і холодильник, про який Муфтик оповідав раніше.

— Кип’ятильник — гордість нашого господарства, — вів далі Муфтик. — Окріп буде миттю, при бажанні можна й ціле озеро закип’ятити. Але прикро, що він діє лише тоді, коли автомобіль їде. Відверто кажучи, це вельми незручно. Адже ви розумієте, одночасно вести машину і поратися на кухні одному несила.

Та Мохобородько заспокоїв:

— Тепер же нас троє. Ти можеш спокійно кермувати, а ми з Півчеревичком наглядатимемо за кип’ятильником.

— Може, спробуємо-таки зварити киселю? — пожвавішав Півчеревичок. — Розчудесна ідея!

Мохобородько усміхнувся.

— Ти ж не можеш все життя споживати лише кисіль, — підколов він. — Сьогодні зваримо щось гіркіше, щось гірке-гірке.

— Ну, знаєш, — став заперечувати Півчеревичок, але знову зайшовся кашлем. Він так здригався, що з його пазухи щось випало і покотилося по підлозі. Це було крихітне дерев’яне мишеня на чотирьох коліщатах.

— Яка гарна іграшка! — вигукнув Муфтик.

— Досі вона була моїм єдиним супутником, — усміхнувся Півчеревичок, коли кашель знову дав йому змогу говорити. — Я іноді возив її на мотузочку, щоб мандрувати в товаристві.

— Я чудово розумію тебе, — підхопив Муфтик. — Та й хто міг би зрозуміти тебе краще, ніж я — теж такий самотній. Цілком згоден, що ця маленька непоказна іграшка була твоїм другом у безкінечних подорожах і зігрівала серце, коли навколо лютував сіверко.

Мохобородько почав нервувати.

— А тепер за діло, — підганяв він друзів. — Інакше Півчеревичок задихнеться од кашлю.

Півчеревичок сховав іграшкове мишеня за пазуху і зиркнув на Мохобородька з-під насуплених брів.

— То яку гидоту ти обіцяв приготувати?

— Звісно, чай з оленячого моху, — впевнено сказав Мохобородько. — Між іншим, у цілому світі немає ліпших ліків од кашлю.

— Я вірю тобі, — втрутився Муфтик. — Але де ти роздобудеш цілющу рослину? Не в кожному лісі її знайдеш.

Мохобородько хитрувато примружився:

— Ти придивися до моєї бороди. Чи не росте там, бува, справжній оленячий мох?

— Росте, росте! — зрадів Муфтик.

Півчеревичка відпустив черговий напад кашлю, начебто вже саме споглядання оленячого моху благотворно вплинуло на нього. Але до таких ліків він поставився з недовірою — поглянув на Мохобородька спідлоба і спитав:

— Хіба не шкода тобі своєї бороди? Вона так прикрашає тебе, видно її здаля.

— А мох не потрібно виривати, — пояснив Мохобородько. — Спершу закип’ятимо воду, тоді я занурю кінчик бороди в окріп, потримаю трохи — і цілющий напій готовий.

— Он воно що, — полегшено зітхнув Півчеревичок.

Мохобородько взяв із полиці найбільшу каструлю, налив води і занурив кип’ятильник.

Муфтик сів за кермо.

— Рушаймо, — урочисто сказав він, і маленький автомобіль, залишаючи за собою кільця сизуватого диму, покотив.

ПРОБКА

Муфтиків автомобіль просто кружляв міськими вулицями, бо друзі не мали ніякої іншої мети, як закип’ятити воду.

— Передусім нам треба спекатися Півчеревичкового кашлю, — сказав Мохобородько. — Зараз це найголовніше. Тоді матимемо вдосталь часу обмізкувати, в якому напрямі податися далі.

Він тримав кип’ятильник за держак і нетерпляче колотив ним у каструлі. Поруч сидів Півчеревичок і стурбовано стежив за поранням Мохобородька.

— Можливо, доцільніше спинитися біля якоїсь аптеки, — запропонував Муфтик, не випускаючи з рук керма. — Адже там продають різноманітні таблетки й краплі від кашлю.

Та Мохобородько рішуче не погодився з ним.

— Найліпше од кашлю все-таки оленячий мох, — переконував він. — Не варто вживати якісь штучні таблетки й краплі, коли в нас така невичерпна скарбниця — природа! Навіщо ж тоді існують лікарські трави? Чимало бід починається саме тому, що люди нехтують природою і лікуються таблетками і тому подібним. Ми, зрештою, теж часточка природи. Якщо це враховувати, то і кашель, так би мовити, природне явище. А цей природний кашель треба лікувати чаєм із природного оленячого моху.

Висловившись отак хитромудро, Мохобородько уважно подивився у каструлю і помітив, що вода починає парувати.

— Скоро можна занурювати бороду, — вдоволено сказав він Півчеревичкові, — і твій кашель мов лизень злизне.

— А дуже гіркий чай з оленячого моху? — тихо спитав Півчеревичок.

— Неймовірно гіркий, — кивнув Мохобородько. — Та гіркість тебе не розчарує. Якщо поміркувати, то я не знаю інших ліків, котрі мали б стільки цілющої гіркоти, як чай з оленячого моху.

— Мій кашель, здається, вже минув, — зронив Півчеревичок, але тієї ж миті його мов трясця затрясла.

— Де непогамовний кашель, там найшвидша допомога, — усміхнувся Мохобородько, зазираючи в каструлю. — Вже бульбашить, цей кип’ятильник і справді чудовий «помічник».

Та зненацька гальма заскреготали й автомобіль спинився.

— Що сталося? — стривожився Мохобородько.

— Пробка, — пояснив Муфтик. Півчеревичок визирнув у віконечко.

— Ще й завелика, — зрадів він. — Я зроду такої ще не бачив.

— Саме ж бульбашить! — нервував Мохобородько. — Якщо ми довго стоятимемо тут, вода прочахне, і нам доведеться все розпочинати заново.

— На жаль, нічого не вдієш, — сказав Муфтик. — Проїхати ніяк.

— Мій кашель, сподіваюся, мине й так, — висловив припущення Півчеревичок. — Тож не варто задля цього клопо татися.

Мохобородько не зважив на Півчеревичкові слова.

— Спробуй-но околяса! — гукнув він Муфтикові. — Зглянься на бідолашного Півчеревичка!

— Я од щирого серця співчуваю йому і журюся над його нещасною долею, — сказав Муфтик. — Хіба це жарт: самотою тинятися по білому світу, а єдиний супутник у житті— іграшкове мишеня!

— Я кажу про Півчеревичків кашель, — суворо випалив Мохобородько.

— Звісно, і я про кашель теж, — кивнув Муфтик. — Спочатку — самота, потому — кашель. Та попри все, об’їхати не маємо змоги, ніде не проберемося.

— Тоді повертай назад, — невгавав Мохобородько.

Муфтик зиркнув у дзеркальце.

— І позаду запруджена дорога, поглянь-но.

Мохобородько зітхнув, перестав чаклувати над каструлею і забрався на переднє сидіння до Муфтика. Тепер і він побачив справжню, навдивовиж нескінченну пробку.

Скільки сягало око, по всій вулиці щільно вишикувалися машини: одна за одною, впритул. Мов оселедці у діжці. І все рибовози та молоковози. Рибовоз поряд із рибовозом, молоковоз зачепився за рибовоза. Молоковоз і рибовоз, рибовоз і молоковоз. Молоко і риба, молоко і риба, риба і молоко… Машини попереду, машини позаду. Скрізь машини. Ні туди ні сюди.

— З якого приводу ця колотнеча? — здивувався Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима.

— А чай, до речі, вихолоняє, — журився Мохобородько.

Друзям не зоставалося нічого іншого, як очікувати. Так вони простояли майже годину. Напій геть прочах, а нічого більше не змінилося. Тиснява суцільна, вантажівки за цей час просунулися тільки на один-два кроки.

— Треба б розпитати, що сталося, — вирішив нарешті Муфтик. — Має ж бути причина — скупчилося стільки машин.

— Причиною є не що інше, як відхід од природи, — сказав Мохобородько. — Люди повернулися до природи спиною, жадають зручностей. їм ліньки ходити пішкома, і вони роблять стільки машин, що вони вже не поміщаються на вулиці.

— А сам сидиш у зручному автомобілі, —засміявся Півчеревичок.

— Що за жарти? — спаленів Мохобородько. — Ти не забувай, що я тут для того, аби приготувати тобі чай з оленячого моху. Гигикання тут ні до чого. Зубоскалитимеш тоді, коли покуштуєш відвару.

— Я прошу вас не хвилюватися, — примирливо мовив Муфтик. — Чвари до добра не призводять. Я, приміром, коли хвилююсь, то зразу починаю плутати різні речі. Давайте ліпше гуртом виберемося з машини і довідаємося, у чому річ.

Півчеревичок і Мохобородько не перечили, і трійця ступила на вулицю. Тут же, біля стовпа з ліхтарем, надибали на двох водіїв з кислими лицями, котрі задля розваги й од нудьги смалили цигарки.

— Здоровенькі були, братове! — запросто звернувся до них Муфтик, наче то його давні друзі. — Що, теж застряли, га?

— Авжеж, — одказав шофер рибовоза.

На його лискучий козирок начіплялося луски — отже, він возить рибу.

А другий водій, який пахнув молоком, ніби немовлятко, у свою чергу додав:

— До цього нам не звикати.

— Он воно що, не звикати, — втрутився у розмову Півчеревичок. — Тут часто коїться отаке?

— Авжеж, — повторив водій рибовоза.

Чоловік, од якого пахло, мов від сисунця, і тому легко було здогадатися, що він возить молоко, пояснив:

— Ця колотнеча через одну чудернацьку бабцю, котрій до вподоби годувати кішок — з усього міста злазяться до неї на сніданок, і вона замовляє силу-силенну машин із рибою та молоком. До цього нам не звикати, я, здається, про це казав.

— Авжеж, — ствердив водій рибовоза.

— Про таку нечувану любов до тварин я чую вперше, — вражено похитав головою Півчеревичок.

— Я теж люблю тварин, — додав Мохобородько, — і навіть дуже. Але вважаю, що і в найпалкішої любові мають бути якісь межі.

— Як на мене, можна любити одну, двох чи принаймні трьох кішок, — сказав Муфтик. — Якщо їх більше, то ця кошача залюбленість, по-моєму, тільки завдає клопоту.

— Авжеж, — погодився водій рибовоза. — Подумати лишень, скільки я перевіз свіжої риби для муркотух та муркотунів!

— А на греця та бабуся годує цілу кошачу зграю? — поцікавився Півчеревичок.

Водій рибовоза стенув плечима.

— Можливо, просто звикла, — висловив здогад водій молоковоза. — Хіба знаєш, що стара людина утне, кожен по-своєму прагне щастя.

— Я хотів би таке щастя побачити на власні очі, — вирвалося у Мохобородька. — Ходімо туди, все одно з приготуванням відвару зараз нічого не вийде.

Муфтикові й Півчеревичкові теж кортіло подивитися на цю чудернацьку бабцю та її кошаче збіговисько. Вони дружно сказали водіям «до побачення», полишили свою машину край тротуару і подалися глянути на ненажерну кошачу зграю.

КІШКИ

Друзі простували вулицею, геть захаращеною безкінечними вервечками молоковозів та рибовозів. Не минуло й півгодини, як до них долинули дивні голоси. Лунали вони неприродно й огидно, і крихітні чоловічки ніяк не могли второпати, звідки цей лемент. Справляв він неприємне й гнітюче враження. Усі люди, яких вони стрічали дорогою, були якісь приголомшені.

— На цю частину міста ніби впала похмура зловісна тінь, — сказав, зітхаючи, Мохобородько.

А Муфтик співчутливо спинився перед молодичкою, яка стояла біля дверей крамниці, подзенькуючи порожнім молочним бідончиком, а другою рукою витирала сльози.

— Пробачте, будь ласка, — ввічливо звернувся Муфтик до жінки. — Що тут коїться?

— У магазині немає більше молока, — одказала вона схлипуючи. — Моє немовлятко голодне й плаче з самого ранку, а молока ніде взяти.

— Але ж, образно кажучи, вулиця повна молока, — Мохобородько показав на ряд молоковозів.

— Так, звичайно, — ридаючи, вела далі молода мати. — Але все це дістанеться котам. Усе молоко закуплене для них на кілька тижнів наперед, так само й риба.

— Нечувана несправедливість, — пробурмотів Муфтик.

— Може, маляткові згодився б чай з оленячого моху? — ступив і Півчеревичок ближче. — У нас є трохи. Це, правда, мені од кашлю, та я можу пожертвувати заради бідолашного дитинчати.

— Дякую, — молодичка усміхнулася крізь сльози і по хитала головою. — На жаль, жодному немовляткові ніщо не замінить молока.

Трійця спробувала ще втішити жінку кількома привітними словами і подріботіла далі.

— Дивне місто, — сказав Мохобородько. — Де це чувано, щоб молоко віддавали котам, а не дітям.

— Дивне місто і дивні люди, — кивнув Півчеревичок. — Хто міг гадати, що молодиця рішуче відмовиться од цілющого напою з оленячого моху, який щиросердо пропонують її немовляткові.

Що далі чимчикували друзі, то гучнішим і нахабнішим ставав крик. І тут Мохобородько вигукнув:

— Кішки! Адже це кішки, тільки вони так несамовито галасують!

Муфтик із Півчеревичком прислухалися — тепер і вони в суцільному гамі розрізняли нявчання і муркотіння: в усьому світі так уміють лише кішки.

Трійця наддала ходи. Скоро дісталися будинку, куди безперервним потоком звертали усі ці молоковози і рибовози. Подвір’я заполонив безугавний, всепоглинаючий, жахливий кошачий репет.

— Дивіться! — прошепотів Мохобородько, зазираючи у шпарину в паркані. — Погляньте лишень!

І борода його затремтіла від хвилювання.

Їхнім очам відкрилося незвичайне видовисько. Кішки, кішки, кішки. Чорні, сірі, мургасті, руді. Кішки й кішки. Скрізь кішки. Молоко з автоцистерн лилося шлангами одразу в тисячі блюдець, а рибу просто звалювали за огорожу на купу. Стара, яка порядкувала там, вказувала, куди розвантажувати.

— Це, либонь, найшаленіший кошачий бенкет, який коли-небудь довелося бачити людині, — здивувався Муфтик.

— Так, так, — погодився Півчеревичок. — А крику, а виску!

І в супроводі цього галасу та нявчання блюдечка порожніли — не встигнеш оком змигнути, а купи риби ніби змітала чаклунська сила. Під’їжджали нові й нові машини, а нові й нові котиська накидалися на харч.

Нарешті друзі відважилися ступити за ворота і, обережно прошмигуючи між цими ненажерами, пробралися до бабці.

— Перепрошую за турботи, — поштиво вклонився Муфтик, — можна вас запитати?

При цьому він простягнув кошачій благодійниці більш-менш прямокутну візитну картку, на якій кульковою ручкою зеленим було написано:

МУФТ

Адреса: до запиту

Бабуся з цікавістю поглянула на Муфтикову картку і поклала в кишеню фартушка.

— Сідайте, — запросила вона приязно. — Спочиньте.

Тут же стояло декілька плетених стільців і столик. Щоправда, вся садова мебля була в лусці й обляпана молоком, але це не завдало друзям клопоту, і вони разом зі старенькою сіли.

— Я залюбки зварила б какао і спекла б пиріжків з рибою, — мовила вона. — Страшенно люблю пиріжки з рибою, та ще до какао. Але для цього потрібні молоко й риба, а саме з ними зараз вельми скрутно.

— Знаємо, — відрубав Півчеревичок. — Молока не вистачає навіть немовлятам.

— А кішкам хіба вистачає! — вигукнула стара. — Зовсім ні! їх більшає щодня, і якщо так буде надалі, вони взагалі голодуватимуть.

— Безумовно, становище важке, — Муфтик старався говорити якомога м’якше. — Проте дозвольте запитати, навіщо ви годуєте цю незліченну кошачу зграю?

— Бо вони хочуть їсти, — зітхнула стара. — Що тут вдієш?

— Невже ви й справді так щиросердо любите всіх оцих котів? — спитав Мохобородько. — Всіх, що тут нявчать.

Бабуся махнула рукою і гірко всміхнулася.

— Ох, любий юначе, — сказала вона. — Та хіба я можу їх усіх любити! Вже одне миття блюдечок забирає щодня стільки часу, що й для улюбленця його зостається дуже мало. Я люблю тільки одного кота, свого Альберта!

— Цілком природно, — кивнув Муфтик. — Я, правда, не фахівець з миття блюдечок, одначе вважаю, що любити можна одну, двох, у крайньому разі, трьох кішок.

— Тож, окрім Альберта, всі — непрохані приблуди? — здивувався Півчеревичок.

— Що вдієш, коли вони юрмляться тут, — зітхнула старенька. — Хіть-не-хіть мушу їх годувати, інакше злопають Альбертову пайку. А немає нікого, хто допоміг би мені спекатися цієї кари. Аби хто-небудь віднадив цих нявкунів, я була б найщасливішою людиною в світі.

— Он воно що, — пробурмотів Мохобородько. І тут рішуче втрутився Півчеревичок:

— Гадаю, ми зможемо вам зарадити.

— Хай благословить вас небо! — вигукнула бабуся і радо сплеснула в долоні. — Просто не знаю, як вам дякувати!

Муфтик і Мохобородько збентежено поглянули на Півчеревичка. Що він затіяв? Що спало йому на думку? Чи й справді сподівається дати відсіч оцій зграї? На жаль, Півчеревичок не зміг пояснити свого плану, бо зайшовся кашлем.

— Ви мої рятівники! — розчулилася бабця. — Нарешті я зможу спокійно жити.

Але цього разу Півчеревичків кашель ніяк не вщухав, тому старенька так і не довідалася, яким чином хочуть позбавити її од кішок. Друзі попрощалися зі старою. Лише тоді, коли повернулися до машини, Півчеревичків кашель угамувався настільки, що він зміг пояснити друзям свій намір.

— Адже в мене є мишеня, — захоплено говорив він. — Прив’яжемо його мотузкою до машини і, коли Муфтик поїде швидко, жодна кішка не відрізнить іграшкове мишеня від справжнього.

— Ага-а-а! — збагнув Мохобородько. — Ти гадаєш, що кошаче збіговисько кинеться ловити мишеня?

— Неодмінно, — ствердив Півчеревичок, упевнений, що буде саме так. — У цьому місті розвелося стільки кішок, що всі живі миші давно накивали п’ятами. Так що моє мишенятко повинне їх страшенно заінтригувати.

— Про всяк випадок можна спробувати, — погодився Муфтик.

Нарешті всі молоковози і рибовози розвантажилися. Дорога звільнилася. Півчеревичок вийняв з-за пазухи своє іграшкове мишеня на коліщатах, ніжно потримав його в долонях і прошепотів:

— Будь прудким, моє мишенятко, будь прудким!

Потому прив’язав його ззаду до машини. Оце і всі при готування. Можна рушати.

ПОГОНЯ ЗА МИШЕНЯМ

Муфтик завів мотор. Автомобіль смикнувся і плавно покотив вулицею.

— Тільки витримало б моє мишеня, — бідкався Півчеревичок. — Воно ж не звикло до такої гонитви.

Муфтик, схилившись над кермом, зосереджено пильнував за дорогою. Не сиділося й Мохобородькові — усе визирав у віконечко. Вулиця. Поворот направо. Ще вулиця.

— Сподіваюся, все буде гаразд, — сказав Мохобородько.

— Ні, це я сподіваюся, — надувся Півчеревичок. — Адже за машиною котиться моє мишеня.

Поворот ліворуч. Третя вулиця. І ось вони перед бабусиним будинком. Настала вирішальна мить.

Зараз кошачого концерту майже не чути. Можливо, його перебивало торохтіння мотора, а може, й те, що кошаче поріддя після несамовитого сніданку трохи вгамувалося.

— Десять, дев’ять, вісім, сім… — лічив Півчеревичок у зворотному порядку і після кожної цифри загинав на нозі палець. — Шість, п’ять, чотири, три…

Та ось Мохобородько, як ошпарений, вигукнув:

— Помітили!

— І справді — кішки забачили іграшкове мишеня і вихором метнулися через паркан, умить заповнивши всю вулицю. Друзям аж вуха позакладало від кошачого лементу.

— Починається, — прошепотів Півчеревичок. — Справді помітили…

Кішок охопив божевільний мисливський запал, вони стрімголов кинулися за машиною.

— Ну, боже поможи! — усміхнувся Муфтик.

А Півчеревичок занепокоївся.

— Газуй! — гукнув він Муфтикові. — Не забувай про це й на секунду, інакше моєму мишеняті каюк!

Муфтик помчав швидше, проте розлючене кошаче поріддя не відставало. Нараз попереду заморгав світлофор.

— Ми не сміємо зупинятися, — зблід Півчеревичок, — Якщо ми застрягнемо перед цим дурнуватим світлофором, усьому кінець. Ти чуєш, Муфтику, що я тобі кажу?

Муфтик не відповів. Він уп’явся в кермо і не звертав уваги на схвильованого Півчеревичка. Уста міцно стиснуті, очі примружені, чоло перетнула невеличка зморшка занепокоєння.

— Мої нерви, мов струни, — заскиглив Півчеревичок, — напружені до краю, і якщо лопнуть, ні на крихту не здивуюся.

— І мої нерви напнуті, хоч грай, од твого скигління, — просичав Мохобородько.

Тим часом вода закипіла. Він занурив бороду в каструлю, зверхньо поглянув на Півчеревичка і додав:

— Лопнуть твої нерви чи ні, а від кашлю тебе вилікуємо.

Автомобіль наближався до перехрестя.

— Ми не сміємо зупинятися! — знову завів своєї Півчеревичок, майже ридаючи. — Ці кішки й шкурки не зоставлять од мого мишеняти!

Світлофор заблимав червоним.

— Мчи, Муфтику, чимдуж мчи! — благав Півчеревичок у розпачі. — Витискай, скільки можеш!

На це Муфтик суворо кинув:

— Я не приховую, що за таких обставин теж хвилююся, і як уже, здається, пояснював, легко плутаю різні речі. Однак червоне й зелене світло розрізняю, і так буде завше.

І він загальмував.

Машина зупинилася перед червоним вогником так зненацька, що Півчеревичок хряснувся головою об вітрове скло і відразу ж захлинувся кашлем.

— Обережно! — вигукнув Мохобородько, який саме чаклував над каструлею. — Чай розхлюпається!

— Пробач, пробач, будь ласка, —перепросив Муфтик. — Я мусив так різко загальмувати, бо це єдина можливість урятувати мишеня.

— Урятувати? — наїжачився Півчеревичок, заклопотано визираючи у заднє віконце. — І це ти називаєш рятуванням! Та кішки ось-ось примчать сюди, і якщо ти негайно не поїдеш, вони безжально пошматують моє мишенятко!

Але Муфтик, зберігаючи, бодай зовні, рівновагу, мовив:

— Автомобіль спинився надміру різко, чи не так? А мишеня покотилося далі, адже в нього немає гальм. Що з цього? А те, що зараз твоя улюблена іграшка сховалася під машиною.

Ледве Муфтик закінчив своє пояснення, як фургон наздогнала кошача зграя. І Півчеревичок побачив, що Муфтик казав правду. Здійнялося жахливе нявчання. Кішки розгубилися від несподіваної втрати здобичі, кілька з них нагороїжилися і навіть кинулися дряпатися між собою. Як мудро вчинив Муфтик: ніхто з переслідувачів не помітив мишеняти під машиною.

— Образно кажучи, зараз наша автомашина ніби маленьке суденце серед розбурханого і ревучого кошачого моря, — зазначив Мохобородько і про всяк випадок перевірив, чи дверцята щільно зачинені.

Цієї миті світлофор сяйнув зеленим, і автомобіль знову помчав. Лише тепер кошаче кодло збагнуло, якого облизня спіймало. З неймовірним сичанням, нявкаючи, воно люто гналося далі.

— Оце утнув колінце! — зрадів Півчеревичок. — Це найсміливіший вибрик мого мишеняти, — На жаль, повторити його не зможемо, — пожалкував Муфтик. — Наступного разу котів уже не піддуриш. Тепер він звернув на глухіші вулиці, де світлофорів не було. Кішки переслідували машину невтомно й рішуче, недавня Муфтикова каверза ще дужче розлютила їх. Кошачий гам дедалі наростав. Люди, жахаючись, поспішали перебігти дорогу і сховатися в будинках, навіть собаки, котрі тинялися вулицями, втікали світ за очі, підігнувши хвости. Нарешті машина виїхала з міста.

— Тепер я справді вірю, що моє мишеня врятоване, — сказав Півчеревичок і вдячно поплескав Муфтика по плечі. — Адже на шосе ти можеш гнати щодуху. Невдовзі ми остаточно здихаємося кошачого виводка.

Муфтик усміхнувся:

— Ми не повинні забувати своєї мети, — застеріг він. — Котів треба віднадити якомога далі од міста, а тому мишеня має весь час маячіти у них перед очима.

— Авжеж, — зітхнув Півчеревичок. — Правильно. Я, між іншим, вже забув, задля чого ми влаштували цю гонитву.

Перший кілометровий стовп. Другий. Третій. Дев’ятий. Сімнадцятий. Муфтик увесь час їхав із такою швидкістю, щоб переслідувачі бачили мишеня. Двадцять п’ятий кілометр. Тридцять четвертий. Тридцять восьмий.

Нарешті помітили, що кішки потроху відстають.

— Тепер годі! — сказав Муфтик.

Він додав газу, і машина, ревнувши, помчала вперед, полишивши зграю далеко позаду. Небавом її не стало й видно.

— Все чудово! — зрадів Півчеревичок. — Ми їм показали, де раки зимують!

Тим часом звечоріло. Муфтик звернув на путівець і невдовзі спинився на тихій чарівній лісовій галяві, що наче створена для спочинку. Нервове напруження спало, і друзі особливо гостро відчули глибокий спокій, що панував навколо.

— Уклін тобі, природо! — натомлено зронив Мохобородько. — Нарешті я з тобою!

Найпершим із машини вистрибнув Півчеревичок. Він одв’язав своє іграшкове мишеня, здмухнув із нього пилюку й урочо вигукнув:

— Чи знаєте ви, друзі, що таке щастя? Це коли твоє любе мишенятко живе-здорове, хіба що ледь-ледь стерлися коліщата!

ВЕЧІР У ЛІСІ

Друзі оглянули лісову галявину. Сонце вже сховалося за кронами дерев, але птахи ще виспівували, радіючи прозорості літнього неба. Пахощі квітів приємно лоскотали в носі. Мандрівникам було тут невимовно хороше.

— Сьогодні в нас знаменний день, — задумливо сказав Муфтик. — Адже ми вперше вкупі.

— Авжеж, — пожвавішав Півчеревичок. — Цю подію варто якось відзначити.

— Неодмінно, — підтримав Мохобородько. — Але ти, Півчеревичку, відзначиш сьогоднішній день перш за все тим, що вип’єш чаю з оленячого моху, який я для тебе з любов’ю і старанням зварив.

— Увесь? — ураз скис Півчеревичок.

— Увесь, — відповів Мохобородько. — До останньої крапелини.

По хвилі він приніс із машини каструлю і рішуче передав її Півчеревичкові.

— Це несправедливо, — запротестував той. — У місті немовлята без молока, а такий старий мандрьоха, як я, в цей час дудлить цілющий напій з оленячого моху. Щодо малюків це страшенно несправедливо.

— Нумо без витребеньок, — застеріг Мохобородько. — По-перше, в тебе кашель, а по-друге, цей чай такий гіркий, що ніяке нормальне дитя і до рота його не візьме.

Півчеревичок з невимовною відразою зиркнув на оповитий парою відвар з оленячого моху. — Ага, такий гіркий, — тихо повторив він і забухикав.

— Ну, будь мужнім, — утрутився Муфтик. — Ти ж не дитина, що тобі, чоловікові, заподіють кілька ковтків гіркоти!

Півчеревичок ще раз прокашлявся і зрозумів, що така вже його доля.

— Ви гадаєте, що я боюся? — Він із викликом поглянув на Мохобородька й Муфтика.

Тоді підніс каструлю до рота. І став пити.

Нараз у його очах промайнув розпач, та, заплющившись, він пив далі. Мохобородько з Муфтиком мовчки дивилися, як його борлак рухається вгору-вниз.

Нарешті каструля спорожніла.

— Все, — видихнув Півчеревичок, — ні крапелини не зосталося.

— Ти просто молодчина, — похвалив його Мохобородько. — Саме так треба пити чай з оленячого моху.

Півчеревичок глипнув радісно-переможно.

— А що далі? — бадьоро запитав він. — Як ми ще відзначимо свій найзнаменніший день? Мо’ ще зваримо чаю з оленячого моху, щоб і ви могли поласувати?

— Мгмм, — гмукнув Муфтик. — Чесно кажучи, мені зараз аж ніяк не хочеться сідати за кермо, ця гонитва неабияк вимотала.

— Любий друже, — усміхнувся Півчеревичок, — не тільки ж із допомогою машини можна закип’ятити воду. Гадаю, ми розкладемо багаття.

— Правильно! — скрикнув Мохобородько. — Чай з оленячого моху чудово вплинув на Півчеревичка, у нього виникають просто блискучі ідеї. Звичайно, ми розкладемо багаття і біля нього прекрасно відпочинемо.

— До речі, в моєму холодильнику є кілька мисливських ковбасок, — сказав Муфтик. — Щоправда, мав намір приберегти їх до свого дня народження, проте зараз вони набагато доречніші. Уявімо, як вони шкварчатимуть над вогнем.

— А коли твій день народження? — поцікавився Мохобородько.

Муфтик махнув рукою.

— До нього майже цілий рік, — пояснив він. — Відзначав два тижні тому.

— Гадаю, до іменин ще роздобудемо мисливських ковбасок, — пообіцяв Півчеревичок. На це й пристали.

Мандрівники заходилися ревно поратися на галяві. Муфтик і Мохобородько один з-перед одного збирали для вогнища шишки та хмиз. Потім Муфтик вирізав вільхові прутики, щоб понаштрикувати ковбаски, а Мохобородько натрапив у лісі на чудовий оленячий мох, так що не доведеться ошпарювати свою бороду. І навіть знайшов неподалік джерельце з кришталевою водою. Півчеревичок у цих клопотах зовсім не брав участі, та ба, зате наділяв супутників численними вказівками.

Коли опустилися присмерки, до вечора коло багаття все було готове. Вогнище спалахнуло від першого ж сірника, що його черкнув Мохобородько, і Півчеревичок зазначив, що це на диво гарна прикмета.

— Я завше витрачаю на розпалювання вісімнадцять — двадцять два сірники, — сказав він. — Мохобородько в нас хлопець хоч куди!

А Мохобородько налив у казанок джерельної води, на двох розсохах прилаштував його над вогнем і запитав:

— Який приготуємо чай — слабкий, помірний чи міцний?

— Гадаю, що якомога слабіший, — сказав Муфтик. — Може, не буде таким гіркучим. А Півчеревичок іншим разом приготує собі міцний лікувальний напій із моху.

— Гіркий чай, безперечно, надзвичайно цілющий, — похвалив Півчеревичок. — Але зараз і я за слабенький. Гіркий присмак ніби не пасує до нашого чудового настрою — адже ми разом!

Мохобородько не перечив і кинув у казанок лиш кілька стеблинок оленячого моху. Тоді проткнув кожну ковбаску прутиком і підніс до полум’я, аби підрум’янилися.

Півчеревичок простягнув ноги ближче до багаття.

— Моїм пальцям ще ніколи не було так по-домашньому тепло. — Його лице аж розпливлося у вдоволеній усмішці.

— А мені біля вогнища завше трохи лячно, — зізнався Мохобородько. — Бороді багато не треба, найменша іскрина — і все.

— Якщо спіткає таке лихо, негайно занур свою розкішну бороду в чай, — порадив Півчеревичок. — Нічого, що напій буде трохи гіркішим.

А Муфтик додав:

— Твоя мохова борода, любий Мохобородьку, багато важить для нас. Заради неї ми питимемо чай будь-якої гір кості.

Мохобородька розчулили ці сердечні слова друзів.

Дякую вам, — зворушено мовив у відповідь. — Звісно, я намагатимуся бути подалі від іскрин. Сподіваймося на ліпше.

Невдовзі мисливські ковбаски апетитно підсмажилися, чай закипів. Друзі їли, пили, тоді притулилися один до одного біля вогню і повели мову про всякі дива на білому світі. Це був справді приємний вечір.

— Припікає, — сказав урешті Муфтик. — А від тепла мене завжди хилить до сну.

— То зніми свою муфту, — порадив Півчеревичок.

— Це неможливо, — одказав той. — Адже мене звуть Муфтиком. Якщо скину муфту, який же з мене Муфтик!

Із цим хоч-не-хоч довелося погодитись.

— Коли так, давайте спати, — запропонував Мохобородько.

— Сон ми цілком заслужили, — додав Півчеревичок.

А було вже, здається, пізненько. Небо оповила темінь, а над верховіттям лельом-полельом котився великий золотаво-жовтий місяць.

Муфтик із Півчеревичком послалися в машині, а Мохобородько вирішив лягти просто неба, як звик ще від народження.

— Сподіваюся, що не потурбую тебе, коли вві сні випадково поворушу пальцями ніг, — сказав Півчеревичок Муфтикові.

— Та, пусте, — усміхнувся той. — Головне, щоб ти не кашляв.

Півчеревичок вдоволено хихотнув.

— Щодо бухикання будь певен, — ствердив він. — Мій кашель після чаю з оленячого моху мов рукою зняло.

Друзі приязно побажали один одному «на добраніч», і вже за кілька хвилин на галяві запанували спокій і тиша.

ЗАГАДКОВІ ОЧІ

Посеред ночі Мохобородько раптом стрепенувся і про кинувся. Раніше нічого подібного з ним не траплялося — завжди спав спокійно, міцно, мов після маку, йому не заважали навіть голоси лісових мешканців. Одначе нині розбуркався остаточно.

«Що за придибенція? — тривожно подумав він. — Либонь, я надто довго жив удалині від природи і внаслідок цього розходилися нерви?»

Він почувався зле й незвично, але спершу не міг збагнути, що це, власне, таке відчуття, коли хтось напружене й некліпно стежить за вами.

Мохобородько, не встаючи з місця, нишком роззирнувся. Нікого. Довкруж панував спокій. Усе, як і тоді, коли він лягав спати, лиш багаття майже згасло. У повені місячного сяйва не видно нічого такого, що викликало б хоч найменший сумнів. Владарювала тиша. Тільки десь спросоння каркнула ворона.

«Дурниці, — намагався відігнати тривожні думки Мохобородько. — Хто може пильнувати за мною? Ніхто. Кого міг зацікавити отакий чоловічок? І потім: укрившись своєю бородою, я настільки злився з природою, що мене просто неможливо запримітити.»

Та хоч як прагнув розраяти себе, дивне відчуття не минало. Навпаки, йому дедалі більше здавалося, що є хтось поблизу, і цей таємничий хтось ні на мить не спускає з нього проникливого погляду. І нараз Мохобородько побачив очі!

Двоє загадкових очей палали погрозливо й злісно, майже тут, у прихистку чагарів, що обступили їхню галявину. Але Мохобородько не бачив більше нічого, бо володаря тих очисьок-жарин сховала нічна темінь. При блідому місячному світлі неможливо розгледіти обриси таємничої істоти.

Муравки страху задріботіли по Мохобородьковій спині, він ураз ніби скупався в крижаному поту.

«Це, безумовно, якийсь хижак, — із жахом подумав Мохобородько. — Може, він готується стрибонути на мене?»

Він поглянув у бік машини. То чи не єдина надія! Треба до неї будь-що дістатися! Але до фургончика добрячих двадцять кроків.

Мохобородько чував, що під поглядом хижака не слід робити різких рухів, інакше звір негайно нападе. Ось чому він розпластався і повільно-повільно, обережно-обережно поповз до машини.

«Мабуть, не вельми приємно бути розтерзаним звірюкою, — в розпуці думав він. — Невже доля не могла приготувати мені пристойнішого кінця?»

Довго й безшелесно, як тінь, повз Мохобородько. Тепер загадкові очі вшнипилися йому в спину, й од цього стало моторошно.

«Без сумніву, хижак крадеться за мною, — мізкував Мохобородько. — Чому він вичікує? Чому не нападає? Мій терпець ось-ось урветься…»

Плазувати Мохобородькові було дуже незручно: довга борода заплутувалася, зачіпалася десь.

«Як ганебно останні миті життя колінку вати, — гірко подумав він. — Навстріч смерті треба йти твердо, з гордо піднесеною головою, а я ось по-пластунському, ніби якийсь черв’як».

Незважаючи на все це, Мохобородько помалу наближався до машини і небавом уже зачув підбадьорливе хропіння Муфтика й Півчеревичка. Лише тоді озирнувся і побачив, що очі незрушно горять на тому ж місці.

— Ось так, — полегшено пробурмотів Мохобородько. — А якщо насамкінець рвонути бігцем?

Тієї ж миті він звівся на ноги і зі звіриною спритністю метнувся до машини, смиконув дверцята і забрався у фургон. І, звісно, тут же хряпнув ними.

Муфтик із Півчеревичком спали так міцно, що навіть стукіт їх не збудив. Місяць світив прямо у віконце. Мохобородько помітив, що Муфтик, навіть лягаючи в постіль, не зняв своєї муфти, а Півчеревичок увесь час ворушить пальцями, що стирчать з-під ковдри, буцімто вві сні грає ними на роялі.

— Прокиньтеся, прокиньтеся! — заволав Мохобородько. — За нами стежать! За нами стежать!

Тепер, коли пряма небезпека не загрожувала, Мохобородько почувався сміливцем.

— Негайно вставайте! — гукнув ще раз, бо його супутники ніяк не просиналися. — Ми опинилися під вогненним поглядом!

— Де вогонь? Що горить? — промимрив Муфтик, ледь кліпаючи важкими повіками, і спантеличено втупився у Мохобородька.

Півчеревичок теж потроху очунював. Він перевернувся на другий бік, струснув сон, сів і спитав:

— Сподіваюсь, не Мохобородькова борода спалахнула?

— Там хижак, — усміхнувся Мохобородько, бо Півчеревичків дотеп його трохи звеселив. — Він пильнує за нами вогненними очицями.

Нарешті Муфтик і Півчеревичок остаточно прокинулися. Вони прокралися до переднього вікна і визирнули.

Очі світилися, як і раніше. Двоє очей-жарин. Зловісно палаючи, очі некліпно дивилися на машину.

— Ну й чудасія! — сказав Півчеревичок. — Очі, справді очі!

— Певен, що вони бачать і в темряві, — додав Муфтик. — їхній погляд такий незвичайний і навдивовижу пронизливий.

— Прикро, що не пощастить розгледіти самого хижака, пошкодував Мохобородько. — Наші очі такі недосконалі, що крізь пітьму не бачать.

На це Муфтик вигукнув:

— Чому ж ні, друзі! Адже в нас на трьох є ще двоє пре чудових очей, що бачать і крізь найтемнішу ніч!

Сказавши це, він натиснув кнопку, і яскраво спалахнули автомобільні фари.

— Он він! — скрикнув Мохобородько. — На тому ж са мому місці!

Враз у світлі фар промайнуло щось біле, стрибнуло і зникло в лісі.

— Втік! — задоволено потер долоні Півчеревичок. — Запропав зі своїми двома досконалими очима!

Муфтик вимкнув фари.

— Так і не змогли за цю мить бодай скласти уявлення про цю нічну прояву, — сказав він. — Я навіть не певен, чи з хвостом вона?

— Принаймні штани загубила, — хихикнув Півчеревичок. — А якщо це створіння носить штани, то не можна впевнено говорити про хвіст.

— Як на мене, такі дурниці зараз недоречні, — розсердився Муфтик.

— Це вельми серйозна пригода, — погодився Мохобородько. — Але Півчеревичок має рацію: хижак нас злякався. Він чкурнув, отже, ми не повинні боятися його.

Сказавши це, Мохобородько вийшов із машини, хоробро попрямував до пригаслого вогнища і знову влігся спати. Правда, серце його калатало трохи швидше, ніж звичайно, та це не завадило йому скоро заснути.

— Наш Мохобородько просто молодець, — похвалив Півчеревичок, і Муфтик охоче погодився з ним.

НЕСПОДІВАНИЙ ЛИСТ

Коли, гарненько відпочивши, мандрівники прокинулася вранці, сонечко вже ласкаво сяяло в бездонному небі, Нічна пригода з таємничим білим хижаком тепер не видавалася такою страхітливою.

— Таки не одважився цей звір мене зжерти, — осміхнувся Мохобородько. — Напевне, побоявся, що борода стане поперек горла.

Тепер жарти над нічним гостем ніхто не вважав недоречними. Муфтика з Півчеревичком розвеселив цей дотеп.

Ранкове порання забрало чимало часу, головне тому, що Муфтик дуже ретельно чистив щіткою свою муфту. Прибравши галяву після нетривного сніданку, друзі сіли в машину і подалися з лісу. їм нікуди поспішати, настрій гарний, і вони радісно помахали вертольотові, який чомусь низько кружляв над лісом.

— Дивно й подумати, що ми ще вчора не знали один одного, — сказав Муфтик, звертаючи на шосе.

— Двадцять чотири години тому ми, образно кажучи, і не відали про існування один одного, — зауважив Мохобородько, — а вже встигли дещо пережити гуртом.

— Початок ніби непоганий, — кивнув Півчеревичок. — Подивимося, що далі буде.

За дружньою бесідою й незчулися, як промайнув час, і мандрівники дісталися до іншого міста.

— Все-таки автомобіль — чудова річ, — похвалив Півчеревичок. — Тільки воруши пальцями та гуцай. Раз кашлянув — і в новому місті.

— Мене міста не дуже цікавлять, — сказав Мохобородько. — На мою думку, не варто й зупинятися тут, серед каміняччя. Погода чудесна, природа так і вабить на своє лоно.

Але Муфтик попередив:

— Усе ж раз доведеться ненадовго зупинитись — я мушу отримати на пошті свої листи.

Він покотив навпрошки до центрального майдану і загальмував перед головпоштою. Але тут перш за все увагу мандрівників привернула юрба, що зібралася навколо стовпа з гучномовцем. Обличчя у всіх були серйозні й заклопотані.

— Певне, дуже цікава передача, — висловив здогад Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима і відчинив віконечко.

І тут мандрівники почули тривожний голос:

— Увага! Увага! Увага! — Кожне слово диктор промовляв чітко й схвильовано. — Над нашим містом нависла кошача небезпека. Прохаємо зберігати спокій і порядок, позачиняти всі вікна. За кошачими зграями, що наближаються до міста, постійно стежать з вертольота, про їхнє просування сповіщатимемо по радіо. Прохаємо не панікувати і не випускати з квартир собак. Добровольців-кішколовів реєструють у начальника пожежної охорони…

— Оце так, — похитав головою Мохобородько. — Бачите, що вийшло з нашої кошачої гонитви.

— Місто майже в облозі, — зітхнув Муфтик. — Страшно й подумати, але в цьому винні ми.

— Як це — ми?! — вибухнув Півчеревичок. — Ми лиш прив’язали до машини іграшкове мишеня, і годі.

Муфтик ніби й не чув Півчеревичкового зауваження.

— Я гадаю, що ми повинні записатися в начальника пожежної охорони, — сказав він.

— Нісенітниця! — скрикнув Півчеревичок. — Одне місто ми вже порятували від кішок, інші хай самі з ними борються!

Друзі так і не дійшли згоди.

Із динаміка полинула журлива музика, і Муфтик пішов на пошту по листи, щоб тим часом його супутники угамувалися. За кілька хвилин він повернувся.

— Скільки листів отримав? — запитав Півчеревичок, запал якого вже минув.

— Одинадцять, — одказав Муфтик. — І ще новорічну листівку, котру через неуважність одіслав надто рано.

— Прочитай нам хоч одного, — попрохав Мохобородько. — Це бодай на мить відверне наші сумні думки од цих проклятих кішок.

Муфтик трохи зніяковів, та все-таки заходився перебирати свої листи, щоб вибрати підходящий.

— Послухайте лишень! — раптом скрикнув він вражено. — Тут є абсолютно несподіваний лист!

— Як це — несподіваний? — здивувався Півчеревичок.

 Одного листа писав зовсім не я, — пояснив ошелешений Муфтик. — Почерк геть незнайомий!

І недовго роздумуючи, одкрив конверт і став голосно читати:

«Вельмишановний Муфтику!

Вам пише та бабуся, яку Ви разом зі своїми друзями звільнили од кішок. Вельми вдячна усім Вам за неоціненну допомогу! Та, на жаль, трапилася велика біда — разом з іншими втік і мій улюбленець Альберт. Зосталася я нещасна і самотня без свого Альберта. Минають, мов кара, мої старечі дні. Ох, нудно мені й сумно. Я дуже вас прошу — поверніть мого Альберта!

У кошачій зграї Ви його легко впізнаєте. Він гарний білий котик, лагідний і скромний, зовсім не такий, як інші. На шиї в нього синій бантик, що додає йому принади й чарівності.

Дуже чекаю Вас і Ваших друзів, зрозуміло, неодмінно разом із Альбертом. Я зварю какао і спечу тістечок.»

Муфтик закінчив читати, і в машині на деякий час запала мовчанка. Тоді Мохобородько сумно промимрив:

— Ось тобі й тістечка з варенням!

— Проти тістечок я ніскілечки не заперечую, — сказав Півчеревичок. — Проти какао — теж. А от кіт Альберт не викликає в мене ніяких симпатій.

— Оце й роби людям добро, — тяжко зітхнув Муфтик. — Тепер, будь ласкавий, добудь їй Альберта хоч із-під землі.

— Через цей клопіт ще борода моя геть посивіє, — стривожився Мохобородько.

Та що вдієш — друзі розуміли, що їм треба шукати Альберта. Не можна сидіти склавши руки, якщо прохає літня нещасна людина.

— То будемо записуватися у начальника пожежної охорони? — похмуро спитав Півчеревичок.

Та Мохобородько переконав, що доцільніше діяти самостійно.

— Начальникові пожежної охорони до Альберта байдужки, — заговорив він. — Його цікавить протикошача боротьба в цілому, а ми конче мусимо спіймати саме Альберта.

— Згоден, — пристав на це Муфтик.

Він сів за кермо, і машина покотила тим же шляхом.

— Тож, виходить, ми маленькі кішколови, — прогугнявив Півчеревичок. — Ох і заняттячко!

Друзі на це змовчали. Муфтик старанно вів машину, а Мохобородько, схиливши голову, замислено роздивлявся свою бороду, начебто злякався, що вона вже взялася сивиною.

КОШАЧА ВАРТА

Деякий час їхали мовчки. Муфтик мчав набагато швидше, ніж раніше, ніби поганий настрій спонукав його додавати газу, кілометрові позначки аж мелькотіли. Очевидно, від прудкої їзди Півчеревичок ворушив пальцями хутчіше, ніж звичайно.

Та ось Муфтик пригальмував.

— Дива! — вигукнув він, напружено вдивляючись перед собою. — Звідкіля тут взявся цей незвичайний шляховий знак, котрого раніше не було?

— Ти впевнений? — засумнівався Півчеревичок.

— На сто відсотків переконаний у цьому, — відповів Муфтик. — Коли цей знак стоїть тут більше двох годин, хай я буду не Муфтик, а Рукавичка. Втім, я ще ніколи не бачив такого шляхового знака.

Це був жовтуватий трикутник із червоною облямівкою. Та над усе друзів уразило зображення посередині — кіт у стрибку.

— Застережний знак, — пояснив Муфтик, котрий найліпше знав правила вуличного руху. — Подібні позначки встановлюють там, де тварини можуть зненацька вибігти на дорогу. Звичайно малюють оленя чи корову, а тут — кіт.

— Ясно, — випалив Півчеревичок. — Знак застерігає нас од кішок і радить негайно повернути назад.

— Не зовсім так, — усміхнувся Муфтик. — Заборонний знак інакший. Але далі треба їхати дуже обережно, щоб хтось із зграї ненароком не потрапив під колеса.

Мохобородько уважно вивчав знак.

— Друзі! — скрикнув він переможно. — Цей знак одкрив мені очі!

— На що? — здивувався Муфтик.

— На очі! — вигукнув Мохобородько. — Саме на очі!

— Що ти мелеш? — Мохобородькові слова спантеличили Півчеревичка. — Очі на очі?

— Я маю на увазі палаючі очі білого хижака, який чатував уночі край галяви, — пояснив Мохобородько. — Якщо ви хочете знати, той білий звір не хто інший, як Альберт.

— З чого ти взяв? — завагався Муфтик.

— Ми бачили так званого білого звіра лише мить, — вів далі Мохобородько. — Але я запам’ятав його стрибок, коли він утік. Стрибок так і стоїть перед моїми очима. Точнісінько так плигає кіт на цьому шляховому знакові. Білий звір утікав по-кошачому, друзі мої, а отже, він із кошачого племені. Точніше, це — білий кіт, Альберт.

— Цікаво, — сказав Муфтик. — І мені починає здаватися, ніби в білого хижака й справді є щось кошаче.

— А мені здається, що доля глузує з нас, — скрушно мовив Півчеревичок. — Подумати лишень, Альберт вислизнув майже з наших рук!

— Ну, що ж, — міркував Муфтик. — Якщо вже Альберта занесло сюди, ми, скорше всього, ще здибаємося з ним. Гадаю, вчинимо наймудріше, якщо повернемося на свою колишню стоянку. Цей план усім видався найдоцільнішим, і автомобіль покотив до галяви.

Але тільки-но друзі рушили, як знагла на шосе з придорожніх кущів стрибонули два здоровенні мургасті коти. Муфтик посигналив кілька разів, але ті й вусом не повели. Вони стояли посеред шляху й зухвало бликали на авто.

— Можливо, впізнали нашу машину? — стурбувався Півчеревичок. — А раптом вони згадали про моє мишенятко?

— У нашому закрутистому світі все може бути, — прорік Мохобородько.

Муфтик натис на гальма, й автомобіль зупинився. Дві пари злісних жовтих очиць втупилися у трійцю, яка за кілька кроків сиділа у фургоні.

— Почекаємо трохи, — сказав Муфтик. — Подивимося, що вони задумали.

Та щоб котиська думали, особливо не помітно. Просто сиділи на шосе.

Про всяк випадок Муфтик ще раз посигналив.

Це не вплинуло. Хіба що один кіт двічі змахнув товстим хвостом.

— Милі котики, — зітхнув Муфтик.

— Це ти милий! — розсердився Півчеревичок. — А ці котиська мерзенні!

— Безперечно, — погодився Муфтик. — Саме це я хотів сказати. Проте я зараз трохи схвильований, а тому плутаю слова на «м».

— Сподіваюся, хоч себе не переплутаєш, адже твоє ім’я теж починається на цю літеру, — пробурмотів Півчеревичок, а тоді почав клясти котів: — Тпрусь! А повиздихали б ви, триклятущі! Тпрусь! Тпрусь! Тпрусь!

Тепер і другий кіт повів хвостом.

— Вони метляють хвостом лише тоді, коли сердяться, — зміркував Мохобородько. — Не варто їх даремно дратувати.

— Ти гадаєш, що я не можу розлютитися! — вибухнув Півчеревичок. — Я теж ось-ось як розізлюсь, але в мене немає хвоста, щоб метляти, тому ворушу пальцями на ногах.

— Ти ніколи не даєш їм спочити, — усміхнувся Муфтик, — навіть коли не сердишся.

— Ще б пак! — вихопилося в Півчеревичка. — Але погодьтеся, що ворушити пальцями ніг від злості і коли гарний настрій — різні речі, — кивнув Мохобородько. — Біда в тім, що коти не бояться твоїх сердитих пальців.

— Скоріше всього, це вартові, — вирішив Муфтик. — Кішки влаштували обіч шосе залогу, щоб непрохані гості не завадили їм розкошувати в лісі.

— Їм ніхто не завадить, — пирхнув Півчеревичок. — Я ще біля шляхового знака говорив, що нам найліпше повернути назад. Та мене ніхто не слухає.

— Усе-таки є можливість пробитися через цю варту, — сказав Мохобородько. — У природі так влаштовано, що тварини не витримують погляду навіть крихітних чоловічків. Якщо довго й пильно дивитися на звіра, він одвертається й тихесенько чвалає геть.

— Як я зрозумів, ти радиш нам передивитися котів, — засміявся Муфтик.

Він нахилився вперед, притис носа до скла і став напружено зирити на ближчого кота, який розлігся на дорозі. А Мохобородько обрав своєю жертвою другого, дальшого, і за прикладом Муфтика уп’явся в нього очима; Півчеревичок же намагався правим оком косувати на одного кота, а лівим — на другого.

Не збігло й хвилини, як «вартові» занепокоїлися, безпорадно роззираючись. На їхніх писках з’явилося дивовижне зніяковіння. А тоді…

Тоді коти майже одночасно підскочили. Перший двічі лизнув себе, другий просто лінькувато потягнувся. Машина вже ніскілечки їх не цікавила — перетнули дорогу й пропали між дерев.

— Це повчальна пригода, — сказав Мохобородько. — Ми, як бачите, стоїмо вище всіляких чотириногих, бо сильніші за них духом.

— Сила духу в нас справді могутня, — кивнув Півчеревичок.

Муфтик поспішив їхати далі.

ПАСТКА

Від кошачої залоги до галявини було зовсім близько. Небавом друзі звернули на знайомий лісовий путівець і скоро дісталися на своє колишнє місце.

 Тут справді хороше й спокійно, — сказав Муфтик, коли вони вийшли з машини. — Я дедалі більше розумію, чому Мохобородько так любить природу. На її лоні навіть прикрощі легше пересилити.

— Так, так, — ствердив Півчеревичок. — Тут просто чудово. Вітер лагідно пестить волосся, птаство привітно виспівує на всі заставки.

Він солодко потягнувся, зірвав квітку і задоволено понюхав її. А Мохобородько прикипів до нього поглядом і запитав:

— Хіба птахи співають?

Півчеревичок намірився щось одповісти, але застиг з роззявленим ротом.

— Ти чуєш пташиний щебет, Півчеревичку? — повторив Мохобородько, і лице його стало дуже заклопотаним.

—  Ну, це так би мовити, — знітився Півчеревичок. — Якщо гарненько прислухатися, то ніби не чути.

— Що це означає? — і собі здивувався Муфтик. — Жодного пташиного голосочка!

— Мовчання птахів пояснити неважко, — сказав Мохобородько. — Птаство не співає тому, що кішки видирають гнізда. Тільки щойно я збагнув, як легковажно ми вчинили — нізащо не можна зоставляти кошаче кодло тут, у лісі. Через нас бідним пташкам непереливки.

— Ненавиджу кішок! — аж здибився від обурення Півчеревичок. — Усім єством ненавиджу!

— На жаль, зневагою тут не зарадиш, — вів далі Мохобородько. — Нам треба діяти. Якщо ви не проти, почнімо шукати кішок в тутешніх місцях, а для Альберта тут, на галявині, влаштуємо пастку. Сплячому котові мишеня в рот не забіжить.

— Про яке мишеня ти говориш? — насторожився Півчеревичок.

— Звісно, про твоє, іграшкове, — сказав Мохобородько. — Якщо ми влаштуємо пастку, туди для принади треба покласти щось ласеньке. Твоє мишеня для цього підходить якнайліпше. Чи ти гадаєш, що Альберт так просто вскочить у пастку?

— Я так не вважаю, — спохмурнів Півчеревичок. — Але думаю, що моє мишеня і так настраждалося доволі…

Мохобородько глибокодумно насупив брови, та не зронив ні слова. Що він міг одказати йому? Півчеревичкове іграшкове мишеня й справді стільки натерпілося!

— Облиш його в спокої, — попрохав Муфтик. — Ми чудово знаємо, як Півчеревичок любить своє мишеня. Неодмінно знайдемо іншу приманку для Альберта. Я гадаю, що ми з Мохобородьком почнемо удвох лаштувати пастку, а Півчеревичок нехай підшукає тим часом підхожу принаду.

— Оце інша річ, — полегшено зітхнув Півчеревичок. — У лісі я таки щось надибаю.

Мохобородькові стало навіть трохи соромно, що він такий байдужий до іграшкового мишеняти, та суворо кинув Півчеревичкові:

— Та затям, що приманку треба вибрати до ладу і зі знанням справи. Без гарної принади ліпше не повертайся.

— Розумію, розумію, — пробурмотів Півчеревичок.

Всілякі повчання ще з дитинства йому неприємні. Тому він одразу подався до лісу, щоб Мохобородько більше нічого не встиг додати.

Коли по хвилі Півчеревичок зник за деревами, Муфтик ніяково поглянув на Мохобородька й опустив очі.

— Чесно кажучи, я за життя ще не влаштовував жодної пастки, — прошепотів він. — Мені на це просто бракувало часу, бо все дозвілля витрачав на писання листів.

Мохобородько всміхнувся.

— Коли-небудь усе доводиться робити вперше, — заговорив він. — І я не якийсь там мастак у цій справі, але, блукаючи лісами, не раз бачив пастки на звірів. Чесно кажу чи, вони завше викликали в мене огиду. Це так ганебно — заманювати когось у западню, але зараз у нас немає іншого виходу. І наскільки я розуміюся на цім ділі, нам потрібні лише заступ і сокира.

На щастя, ці знаряддя знайшлися в машині. Заступ Муфтик возив для того, щоб одкидати багно чи сніг з-під коліс, а сокирою головно користувався тоді, коли фургончик не міг проїхати вузькою лісовою стежиною.

Роботи обом по зав’язку. Земля суха й тверда, аж дзвенить, а ялинове галуззя безсоромно пружисте. Мохобородькова лопата раз по раз скреготала по каміняччю, а сокира в Муфтикових руках якось умудрялася повертатися плазом.

— Пастку зробити важче, ніж гунути в неї, — кректав Муфтик.

— По роботі пізнають майстра, — хекав Мохобородько. — Дай боже, щоб Півчеревичок знайшов путню приманку. Не вельми знає він кошачу натуру, ще принесе дощового черв’яка або щось подібне.

Обойко працювали, аж упріли, а робота просунулася на горобиний скік.

— Я обливаюся потом, — жалівся Муфтик. — Спека душу вивертає.

— Та що вже казати — така робота: гріє сильніше за муфту, — підколов Мохобородько. — Але що вдієш, коли твоє ім’я не дозволяє тобі зняти вдягачку.

Вони працювали як прокляті. Засапалися, геть знесиліли, проте трудилися не покладаючи рук. Нарешті їхня робота увінчалася успіхом — Мохобородько наперекір усім труднощам викопав глибоку яму, а Муфтик притягнув до неї великий оберемок пропахлих живицею ялинових гілок. Тепер зоставалося старанно вкрити яму віттям, і пастка готова.

— Все гаразд, — сказав Мохобородько, вдоволений своєю працею. — Варто Альбертові лиш ступнути сюди, як він аж загуде в яму.

— Тільки й досі немає приманки, — бідкався Муфтик. — Куди Півчеревичок запропав?

Не минуло й двох годин, як Півчеревичок вигулькнув з-за буйного ліщинового куща. Похнюпившись, він повільно підійшов до друзів і байдуже зиркнув на пастку. Лице його було таке зажурене.

— Ну як, знайшов принаду? — спитав Муфтик.

Півчеревичок зітхнув.

— Жодна пташка не співає, — тихо мовив він. — Ніде — ні поблизу, ні віддалік — не чути щебетання. Ліс наче вимер.

— А приманка? — нетерпеливилося Мохобородькові. — Що з нею? Якщо я не помиляюся, роздобути її доручили тобі.

Півчеревичок сунув руку за пазуху.

— Прошу.

Він вийняв своє іграшкове мишеня і простягнув Мохобородькові.

— Як?! — здивувався той. — Адже це…

— Так, це моє іграшкове мишеня, — ствердив Півчеревичок. — Я віддаю його для приманки заради пташиного щебету.

Мохобородько трепетно взяв іграшкове мишеня і обережно примостив його на ялинових гілках.

— Заради пташиного щебету, — повторив Півчеревичок. — Задля цього моє улюблене мишеня готове впасти жертвою.

— Красненько дякую, — розсипався у похвалах Мохобородько. — Ти чарівний, неперевершений і щедрий-прещедрий чоловік!

І нишком змахнув сльозу, що навернулася на очі. Муфтика і Мохобородька підкосила втома — рідна сестра важкої роботи.

— Я вважаю, що на сьогодні досить, — вирішив Мохобородько. — День уже береться до вечора, та й поперек ломить від копання.

— А я від рубання ледве руки здіймаю, — завів своєї Муфтик. — Якщо одверто, я нині вже не здатен і пальцем ворухнути.

— Щодо пальців на руках у мене більш-менш гаразд, — підпрягся Півчеревичок. — А на ногах аж попухли — у природи є невеличкий гандж: боляче коле в ноги.

Друзі надумали вкластися спати. Вони лиш підвечеряли і влаштувалися на спочинок ще до того, як сонце опустилося за ліс. Мохобородько ліг горілиць і вмить заснув. А Муфтик із Півчеревичком забралися в автомобіль і невдовзі звідти почулося дружне хропіння, ніби хтось забув вимкнути мотор.

ПТАШИНЕ ГНІЗДО

Трійця проспала всю ніч непробудно. Не докучало їй ані місячне світло, ні лісові звуки. І вже по галявині вистрибували веселі сонячні промінчики, коли Мохобородько першим розплющив очі. Та збудило його зовсім не сонце, а якесь дивне відчуття, що хтось порпається в його бороді. Звичайно, він вирішив розчесати бороду, як годиться. Здійняв руку, та враз опустив її, тремтячи з переляку: із бороди випурхнув птах!

Це була невеличка сіро-зозулястенька пташина. Вона не відлетіла далеко, а примостилася на кучерявій тонесенькій гілочці.

Всілася й сумовито поглядала на Мохобородька.

А той не міг розшолопати, в чому річ. Принишк на своєму місці, щоб не лякати більше пташину і спокійно обдумати чудернацьку пригоду. Та нараз помітив, що з бородою скоїлась якась дивина. Хоч пташка і спурхнула, але щось, як і раніше, непокоїло.

Мохобородько обережно звів голову і зиркнув на бороду. Від побаченого уста його мимоволі розтяглися в широкій усмішці: просто посеред бороди в затишному гніздечку лежало п’ятеро чудових рябеньких яєчок. Мохобородько опустив голову і завмер, щоби пташка не одкинулася часом. Це й допомогло.

Скоро зозуляста повернулася в гніздо і спокійно всілася на яєчка.

На жаль, її знову наполохали. Одчинилися дверцята машини, і звідти вистрибнули, жваво пащекуючи, Півчеревичок з Муфтиком.

— Альберт і досі не потрапив у пастку! — вигукнув Муфтик, розчаровано оглянувши западню.

А Півчеревичкове лице аж сяяло.

— Мохобородько мав рацію: сплячому котові мишеня в рот не забіжить! — радів він. — Коли мишка мчить за машиною — це одне, а коли нерухомо лежить на гіллі й непомітна — зовсім інше.

— І справді, — погодився Муфтик, — привабливість іграшкового мишеняти саме в русі. Тому й коліщата до нього припасовано.

Які тільки міни не корчив Мохобородько, аби вони замовкли і не настрахали пташку своєю балаканиною! Але марно — Муфтик і Півчеревичок просто не звернули уваги на застережливі гримаси Мохобородька.

— До того ж, моє іграшкове мишеня взагалі не пахне мишею, — ще спало на думку Півчеревичкові. — А запахи у тваринному світі мають неабияке значення. Якщо котрась тварина пахне не так, як належить її видові, то вона ніби й не справжня.

— Я про це ніколи не думав, — зізнався Муфтик.

Тепер уже Мохобородько, який стеріг птаху, не витримав і сердито зашепотів:

— Принаймні міг би подумати про таку дрібничку, що біля пташки, яка висиджує пташенят, негоже отак горланити. Совісті у вас нема!

Лише тепер Муфтик із Півчеревичком помітили в Мохобородьковій бороді гніздечко і зачудовано дивилися на пташку в ньому.

— Господи! — прошепотів Муфтик. — Що б то значило?

— Власне, дивуватися нема чого, — ледь чутно промимрив Мохобородько. — Певне, пташка злякалася кішок і з гніздечком сховалася від них у моїй бороді.

— Триклятущі кішки! — прошепотів Півчеревичок. — Ми повинні знайти їх і як слід провчити!..

Муфтик кивнув.

— Нам треба діяти, — сказав він. — На жаль, нас дещо сковує це гніздо. Де ж ми його прилаштуємо?

Одначе Мохобородько несподівано мовив:

— Пташине кубельце лишиться тут. На мене поки що не розраховуйте. Я з місця не зрушу, поки вона не висидить пташат, а там буде видно.

— Ти ба! — пирхнув Півчеревичок. — Ти висиджуватимеш пташенят, а ми з Муфтиком вирішуватимемо всі інші світові проблеми. Чи не ліпше змайструвати ноші й тягати тебе за собою?!

— У такому разі до нош можна припасувати коліщата, — запропонував Муфтик, — і причепити ззаду до машини. З іграшкового мишеняти знімемо коліщата і прикріпимо до нош з боків.

У запалі він мимоволі знову підвищив голос, і пташка сполохано майнула з гнізда на гілку.

— Бачите, — сказав Мохобородько. — Вона лякається навіть гучної розмови, а ви патякаєте про ноші. Під час висиджування пташат ні про який транспорт не може бути й мови. Висиджування потребує тиші й спокою; птах повинен зосередитися.

Півчеревичкові ніскілечки не хотілося знімати коліщатка з іграшкового мишеняти і припасовувати до нош. Тому він досить легко погодився з Мохобородьком:

— А про мене, хай він зостається на місці, якщо це висиджування йому так до вподоби. Але ми з Муфтиком негайно рушаємо в дорогу.

Муфтик кивнув.

— Неодмінно, — випалив він. — Нам треба дізнатися, де ці кляті кішки, доки вони геть не здичавіли.

Щоб не марнувати часу, Муфтик пішов до машини і сів за кермо.

Півчеревичок і собі слідком, але раптом повернувся і забрав із пастки своє іграшкове мишеня.

— Невже так і зостанеться без приманки? — здивувався Мохобородько. — Невже наша ревна робота піде нанівець?

З найвищих міркувань він зараз силоміць утримав би Півчеревичка, але ж пташине гніздо… Півчеревичок це добре розумів і переможно осміхнувся.

— Не турбуйся, — підморгнув він, запихаючи за пазуху іграшкове мишеня. — Хто знає, для чого воно ще знадобиться.

За мить він уже сидів поруч Муфтика. Мотор загуркотів, і фургон покотив з галяви. Ще деякий час у лісі вчувалося його двигтіння, та незабаром все затихло і навколо запанувала цілковита тиша.

Тепер пташина без остраху пурхнула в гніздо і завмерла.

Принишк на своєму місці і Мохобородько. Лежав і дивився, як поодинокі сліпучо-білі хмарини плинуть у неозорому небесному бездонні і поволі змінюють свої обриси. Та що йому зоставалося робити — лиш споглядати хмаровиння. Яку іншу, цікавішу забавку він міг вигадати у своєму теперішньому становищі? Коли у тебе в бороді гніздо, не дуже розженешся на розваги. Хіба що просто лежати, втупившись у небо, блукати зором у високості. Це все, що ти можеш робити, і цим хіть-не-хіть мусиш вдовольнятися.

Але що довше Мохобородько дивився на хмари, то все більше нагадували вони йому кішок. Зрештою всі стали, як білі кішки — та сидить, інша ніби спить, а он та нагороїжилася. В однієї хмарини-кицьки був навіть довгий пухнастий хвіст.

Мохобородько зітхнув і на деякий час міцно заплющився. Зараз аж ніяк не хотілося думати про кішок. Інших клопотів по саме нікуди. Вже он розболівся поперек.

Добре, хоч хмари-кішки у піднебессі не турбували пташку. Мабуть, вона й не помічала їх — усе висиджувала старанно й зосереджено. Це майбутня мама, як Мохобородько скоро збагнув. Нарешті з’явився птах-тато: приніс своїй подрузі їсти.

Він трохи посидів віддалік на гілці, недовірливо косуючи на Мохобородька. Згодом посміливішав, підлетів до пташки-мами, ткнув їй у дзьоба якогось черев’ячка і хутко зник у лісі.

Мохобородька це, звичайно, втішило. Останнім часом він мало бував на природі і тепер залюбки спостерігав за птахами. Майбутній тато прилітав і зникав. І щоразу приносив у дзьобику то муху, то комаху, то черв’ячка. Невдовзі він звик до Мохобородька й ніскілечки не боявся його.

Але тут скоїлася нова біда. Якось, коли птах-тато знову підніс своїй подрузі комарика, Мохобородько теж мимоволі одкрив рота. Його мучив голод — що далі, то нестерпніше. Та це й природно, адже у нього в роті ще й рісочки не було. Його спільники так поспішали, що він не встиг попрохати у них собі харчу. Торішню брусницю, що росла в бороді, вискубав до останньої бубини. Мохобородько гірко подумав, що перші ягоди з’являться лиш через кілька тижнів.

Напевне птах-тато збагнув, у чому річ. Коли наступного разу прилетів із черв’ячком, то витягнув шию і хотів покласти свою здобич до рота Мохобородькові.

Але той швидко стулив губи.

— Дякую тобі, — мовив розчулено. — Я розумію, що ти бажаєш мені найкращого, та, як не прикро, не можу споживати ні черев’ячків, ні комах. Я не хочу тебе засмучувати, охоче проковтнув би навіть хруща. Та ба, не можу. Ліпше годуй матір, аби вона могла безклопітно висиджувати у моїй бороді пташат. Тоді вони вилупляться хутчіше.

Хтозна, чи збагнув щось із Мохобородькової оповіді птах-тато, але він пригостив черв’яком майбутню маму і знову майнув по здобич.

Мохобородько зітхнув, зірвав травинку і спробував потамувати нею голод. Безперечно, це не допомогло.

Неборака зітхнув і подумав, що він сам опинився у жахливій пастці.

ПІВЧЕРЕВИЧОК МРІЄ ПРО РОГАТКУ

Автомобіль неквапно котив вузьким лісовим путівцем, що вів усе далі од галявини. Муфтик зосереджено крутив кермо, пильнував, щоб не врізатися у якесь дерево. А Півчеревичок, який сидів поруч, уважно роззирався довкола. Його погляд нишпорив по кущах, верховіттях — необхідно знайти кішок або хоч якісь ознаки їхньої присутності. Але в око не впадало нічого особливого. Все спокійно. Тишу порушували тільки два вертольоти, що кружляли над лісом.

— Мені страшенно подобаються всілякі дослідні експедиції, — сказав Півчеревичок. — Це так чудово, коли маєш змогу до чогось доскіпуватися.

Тієї миті Муфтик натиснув на гальма, і машина зупинилася.

— На дорозі сліди, — нашорошився він. — А саме вони й варті найретельнішого дослідження.

— Авжеж, — погодився Півчеревичок. — Сліди зостаються здебільшого там, де хтось ступає. Отак переважно воли й з’являються.

Друзі вилізли із фургона й роздивилися сліди, що досить чітко виднілися на піщаній дорозі.

— Кошачі відбитки, — визначив Муфтик.

— І їх тьма-тьмуща, — додав Півчеревичок. — Мені здається, що тут пробігла величезна зграя.

— Я теж такої думки, — замислено кивнув Муфтик. — Окрім того, сліди свіжі.

— Кожен більш-менш досвідчений слідопит зробив би висновок, що кішки ніяк не могли піти далеко, — висловив здогад Півчеревичок.

Скоро вони з’ясували, що сліди ведуть із лісу, трохи — стежкою, а далі знову повертають у хащі на протилежному боці від дороги. Натрапили також на жмутки вовни і шкаралупу пташиного яйця.

— Кішки скубалися через яєчка, — зауважив Муфтик. — Напевне, вони од голоду страшенно розлютилися.

Дійшовши такого висновку, Муфтик із Півчеревичком повернулися в машину і рушили далі.

Лісовий путівець ставав дедалі вужчим та вибоїстішим, так що автомобіль, гуцикаючи, ледве просувався вперед.

— Ти їхав би швидше, — стурбовано кинув Півчеревичок.

— Це просто неможливо, — покрутив головою Муфтик. — На такій дорозі легко вскочити у халепу.

— Воно-то так, — зітхнув Півчеревичок, — але уяви лишень, що буде, коли зараз нас перестрінуть кішки.

Муфтик пропустив це повз вуха.

— Боюся, що вони нападуть і без уявлення, — відповів Перегодя. — Не варто мізкувати над цим. Набагато цікавіше уявляти речі, котрі в житті не трапляються.

— А в мене таке відчуття, що сьогодні з нами скоїться Щось надзвичайне, — розхвилювався Півчеревичок. — Я передчуваю.

Муфтик підшукував слова, щоб заспокоїти Півчеревичка, та мимоволі зиркнув у дзеркальце і скрикнув:

— Уже скоїлося! Кошача зграя переслідує нас!

Півчеревичок, затремтівши, кинувся до заднього віконця. Тут і він побачив кішок, які невпинно наближалися.

Кішки, кішки, кішки… Ближче, ближче — чорні й сірі, чорно-сірі і сіро-чорні, мургасті — всі мішма. Вони грізно й люто мчали за машиною. Попереду рудий, з наїжаченою шерстю, здоровенний котисько — на думку Півчеревичка, найскаженіший і найстрашніший.

— Не видно жодного білого кота, — сказав Муфтик. — Отже, Альберта у зграї нема.

А Півчеревичок обізвався тремтячим голосом:

— Шкода, що ми без зброї. У дитинстві я мав рогатку, та якось сорока-злодійка вкрала її. Як хвацько збивав я з неї яблука та груші!

— Виходить, ти неперевершений снайпер, — захоплено сказав Муфтик.

— Авжеж, — кинув Півчеревичок, — бо коли не хочеш зіпсувати плід, мусиш поцілити у хвостик. Ох, мав би я зараз рогатку! Всипав би кішкам, що пам’ятали б до нових віників!

— Поглянь ліпше в холодильник, — порадив Муфтик, — може, знайдеться щось кинути котам. Тоді вони бодай на хвилю затримаються.

Півчеревичок рвучко одчинив холодильник.

— Лише сирки, — сказав він. — Ними кішок не віднадиш.

Муфтик спробував збільшити швидкість, але з цього нічого не вийшло: автомобіль одразу страшенно загуцикав. А кішки наздоганяли. Наближалися нестримно й загрозливо. Півчеревичок дивився у заднє віконце, і лице його дедалі блідішало.

— Рудий котисько майже поряд, — застеріг Муфтик, який весь час пильнував за переслідувачами у дзеркальце.

— Триклята сорока! — прошепотів Півчеревичок. — Злодійська пика! Поцупити саме рогатку!.. — і зацокотів зубами.

— Тобі холодно? — співчутливо спитав Муфтик. — Може, в тебе жар?

— Та ні, — пробурмотів Півчеревичок.

Муфтик застережливо звів палець, але тут же поклав руку на кермо.

— Тоді не клацай зубами, — зауважив він. — На такій дорозі можна язика прикусити.

На щастя, путівець пішов трохи рівніший, і Муфтик додав газу. Відстань між машиною і кішками збільшилася. По хвилі Півчеревичок запитав у Муфтика:

— Ти коли-небудь звершував героїчний вчинок?

— На жаль, ні, — усміхнувся Муфтик. — Моя зовнішність для цього не дуже пасує. Якось смішно: герой у муфті.

— Розумію, — кивнув Півчеревичок. — А я ще з дитинства мріяв про подвиг. Але не траплялося слушної нагоди. І зараз, коли вона врешті настала, у мене, як на зло, немає рогатки. Нині, маючи її, я став би героєм.

Кошача зграя знову почала наздоганяти машину, бо гладенький відтинок дороги скінчився і Муфтик мусив зменшити швидкість. Рудий кіт-заводіяка випередив інших на кілька десятків кроків.

— Поглянь на рудого, — сказав Муфтик. — Від люті з його очей аж іскри сиплються.

А Півчеревичок додав:

— Ех, була б у мене рогатка, то його очі не яріли б таким вогнем!

Та ледве Півчеревичок вимовив це, як рудько щосили стрибонув і, гупнувши, опинився на даху фургона.

— Ой леле! — загорлав, злякавшись, Півчеревичок.

— Ще продере покрівлю, — забідкався Муфтик.

Крізь тонке бляшане покриття виразно чулося, як рудий заводій сердито нявкотить. Саме тут Муфтик помітив попереду обіч дороги валун, і в нього майнула смілива думка.

— Тримайся! — гукнув він Півчеревичкові.

За мить праве переднє колесо гахнуло об камінь, фургон підскочив, як м’яч, аж горщики й сковороди загримкотіли, потім знову покотив путівцем. Звісно ж, кіт не утримався на рівному дахові і сторчголов беркицьнувся додолу.

Півчеревичок визирнув у заднє віконце.

— Лежить плиском і хвостом не ворушить, — зрадів він. — Катюзі по заслузі!

Кошача зграя не зважила на це — і далі гналася так само завзято, а замість рудого перед вів здоровенний, чорний, як вуглина, кіт.

— У нового ватажка мармиза ще лютіша, ніж у попереднього, — сумно зауважив Півчеревичок. — Коли б мені рогатку, неодмінно поцілив би у нього шишкою — пащека, як ворота навстіж.

— До чого тут паща? — здивувався Муфтик.

— Власне, суть не стільки в пащі, як у шишці, котрою треба влучити туди, — пояснив Півчеревичок. — Якщо шишка досить луската, вона застрягне в пащі, і кіт взагалі не зможе звести свої ікла.

— Виявляється, стріляння з рогатки — справжнє мистецтво.

— Так, мудрована це річ, — кивнув Півчеревичок. — Ти уяви, які тонюсінькі хвостики в яблук та груш. Хай буде проклятий увесь сорочий рід!

Він хотів щось додати, та злякано принишк, бо трапилося непередбачене.

Коли автомобіль повернув ще раз, ліс несподівано скінчився. І далі — ані деревця — широченне плесо. Озеро. Попереду — вода, позаду — розлючені кішки! Путівець вів до озера, звернути нікуди.

Півчеревичок знову зацокотів зубами.

— Що ж робитимемо? — прошепотів він, заплющившись.

А роздумувати ніколи.

— Кішки бояться води, — одрубав Муфтик і з силою натис на акселератор.

Із шаленою швидкістю машина помчала прямо в озеро.

ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК

Автомобіль стояв у воді, кроків за двадцять од берега. Посеред озера височів чарівний лісистий острівець, але втрапити туди не було ніякої змоги, бо далі починалася глибина. Вода й так майже сягала віконець. А на березі чигали кішки — про повернення назад годі й думати.

— Ти вмієш плавати? — запитав Півчеревичок у Муфтика.

— Не знаю, — засоромився той. — Я не мав слушної нагоди спробувати. Чомусь мені завше здавалося, що муфта не дуже годиться для цього, я міг би таким вбранням привернути небажану увагу пляжників.

— Я зрозумів тебе, — сказав Півчеревичок. — І з мене плавець кепський. Єдиний раз стрибонув у воду, та й то ненароком — ще дитиною шубовснув у колодязь.

— Тож сидітимемо собі в машині, — вирішив Муфтик.

— Авжеж, — кивнув Півчеревичок. — І рогатки в нас немає. А з місця поціляти в кішок — неабияка розвага.

— Зараз нам більше знадобилася б якась надувна гумова іграшка, — міркував Муфтик. — Кажуть, вона чудово тримає на воді. З допомогою такої цяцьки ми, не вміючи плавати, могли б дістатися на острівець.

Та взяти гумову іграшку було ніде. А ось справжні кішки на березі озера понадувалися далі нікуди. Вони явно розуміли, в якій безвиході опинилися Муфтик із Півчеревичком. Зухвало походжали краєм плеса, зловтішно і глумливо бликаючи на машину.

— Я аж ніяк не ворог птахів і тварин, — заговорив Півчеревичок, — але переконався, що сорока — злодійка, а кіт — живодер. І нема чому дивуватися, що крадії й розбійники діють вкупі! Одна поцупила рогатку, щоб інші могли спокійненько тебе переслідувати і навіть утопити в озері.

— Не передавай куті меду, — заперечив Муфтик. — До потопу ще далеко. Навіть у тому випадку, коли вода просочиться в машину, наші голови будуть зверху, повітря вистачить.

— Повітря! — перекривив Півчеревичок. — Авжеж, повітря! А що нам з самого повітря? Голодна смерть не краще, ніж утопитися, без їжі ми сконаємо напевне, коли на-довше затримаємося тут.

Муфтик був незворушний.

— Не панікуй завчасно, — твердо мовив він. — Сам казав, що в холодильнику є сирки. Підживимося ними, закип’ятимо чаю. Принаймні, його тут матимемо вдосталь.

Згадавши про сирки, Півчеревичок ковтнув слину, а думок про смерть як і не було…

— Адже ми сьогодні ще не снідали, — сказав він. — Один-два сирки не заподіють нам нічого лихого.

Муфтикові теж схотілося їсти, і він підтримав Півчеревичка:

— Перекусімо, друже. У кого повен шлунок, той уранці сміятиметься.

— Як, як? — здивувався Півчеревичок. — Що за «перлини» ти видаєш?

— Перепрошую, — ніяково усміхнувся Муфтик. — Хвилюючись, я безнадійно плутаю всі приказки й прислів’я.

Щоб приховати збентеженість, він став енергійно готуватися до сніданку: відчинив віконце, зачерпнув горщиком прозорої озерної водиці і взяв кип’ятильник.

— Одна заковичка! — підколов Півчеревичок. — Як же ми закип’ятимо чай, адже оця штука діє лише тоді, коли машина їде!

— Справді, — Муфтик отетерів ще більше й почервонів. — Од хвилювання я забув про це. Доведеться спробувати трохи проїхати.

Він сів за кермо і завів мотор.

— Постривай! — сполошився Півчеревичок. — Попереду в озері з головою!

Муфтик ураз отямився і перш за все здав назад, тоді різко розвернувся і неквапно покотив понад берегом. Добре, що дно було майже рівне — машина рухалася без перешкод.

Півчеревичок теж швидко оговтався і тицьнув кип’ятильника в каструлю.

— Може, отак і від кішок втечемо? — мовив він. — Накинемо гак озером і проскочимо на протилежний берег.

Проте кошача зграя запримітила Муфтикові маневри і теж подалася вздовж берега. Ясно, що їх навкруг пальця не обведеш.

Муфтик подивився, як Півчеревичок тримає в руці кип’ятильник, і згадав Мохобородька.

— Скоріше всього, наш бідолашний друг потерпає зараз од спраги й голоду, — зітхнув він. — Адже він зі своїми пташенятами навіть до джерела не піде.

— Зате в нього під боком земна твердь, — одказав на це Півчеревичок. — Ліпше висиджувати пташенят, ніж повсякчас очікувати, що тебе захлеснуть хвилі.

Вода в каструлі закипіла. Муфтик спинив машину, а Півчеревичок поклав на стіл сирки і приготував чашечки. Та не встигли вони й губи вмочити, як їхню увагу привернуло гримкотання, що ставало дедалі гучнішим.

— Вертоліт! — скрикнув Муфтик, визираючи з вікна.

Тепер і Півчеревичок з цікавістю прилип до шибки: над озером поволі летів вогненно-червоний вертоліт.

— Здається, сюди! — зрадів Півчеревичок.

І справді, вертоліт узяв курс на автомашину. По хвилі він завис над нею у повітрі і почав опускатися. Муфтик і Півчеревичок висунулися з вікна.

— Вивчає нас, — вирішив Муфтик.

А вертоліт знизився ще трохи і раптом з нього скинули вниз мотузяну драбину, нижній кінець якої звісився аж до віконця.

— Ого-го! — вмить збагнув Півчеревичок. — Нас хочуть врятувати!

— Так і є, — погодився Муфтик. — Але я, на жаль, не зможу скористатися такою чудовою можливістю. Я тут, у машині, мов капітан на кораблі, а капітан ніколи не полите свого корабля. До того ж у муфті дуже незручно підійматися і звичайними сходами, не кажучи вже про мотузяну драбинку, яка безугавно розгойдується туди-сюди. Прощавай, любий друже! Вклонися Мохобородькові!

— Гм-гм, — знітився Півчеревичок. — Чи не гадаєш ти, що я з тих, хто конче прагне врятувати свою шкуру? Хто без докорів сумління кине свого друга напризволяще? Як що не підеш ти, то зостануся і я. Попри все, у мене таке передчуття, що я можу неумисне гунути у воду — вдруге в своєму житті.

Муфтика дуже розчулило надзвичайно благородне поводження Півчеревичка. Він махнув вертольотові, щоб той летів далі, і запропонував побратимові:

— Давай спокійно вип’ємо по чашечці чаю.

Півчеревичок замисленим поглядом провів вертоліт, який віддалявся, змотуючи мотузяну драбинку, і скрушно зітхнув:

— Ось і нема, — пригнічено зронив він. — Полетів і зоставив нас віч-на-віч із дикими силами природи. Здається, чай тим часом охолов.

— Пусте, — усміхнувся Муфтик. — Занур кип’ятильник в каструлю, а я проїду кілька метрів.

Півчеревичок узяв нагрівача і став, мов укопаний, пиль [???] [можливо, пропущений рядок]

він. — Колись ти хвалився, що міг би цією штукенцією закип’ятити ціле озеро!

— То й що? — запитав Муфтик.

— Чому ж ми раніше не зробили цього? Адже окріп випаровується, чи не так? І коли ти не просто хизувався своїм кип’ятильником, нам випарувати це триклятуще озеро — що рака перервати!

— А навіщо? — здивувався Муфтик.

— Хіба ти не здогадуєшся? — підморгнув Півчеревичок. — Якщо озеро випарується, ми зможемо спокійно проїхати на протилежний берег!

І він так палко розхвалював свій план, що й Муфтик поступово зацікавився ним.

— Що ж, можемо спробувати, — погодився нарешті він. — Якщо тільки ми самі не випаруємося.

— Та не мели, — махнув рукою Півчеревичок. — Парові ванни радять навіть лікарі. Пара корисніша чаю з оленячого моху.

Муфтик не став сперечатися і негайно рушив, а Півчеревичок опустив кип’ятильника через віконце в озеро. Минула година, друга. Збігла й третя.

— Сирки так і забули з’їсти, — урвав тривалу мовчанку Муфтик.

Та замість відповіді Півчеревичок скрикнув:

— Парує!

— Ще й як парує! — Муфтик не повірив власним очам.

Десь через півгодини забулькало всеньке озеро. Води меншало на очах, а над головою заклубочилася чорна хмара. Скоро можна було по дну їхати на другий берег.

— Тепер жени на той бік, — підганяв Півчеревичок.

— Тобі добре казати, — зітхнув Муфтик, — аби я лише знав, де саме той бік!

За густою парою видно на декілька кроків, а об’їджаючи озеро, Муфтик геть втратив здатність орієнтуватися.

— Коли припиниться випаровування, почнеться злива, — сказав Півчеревичок. — Адже ціле озеро не втримається в небі. Та ще до цього на нас кинеться кошача орда, бо розвіється природна запона.

На лихо, Півчеревичкове пророцтво збулося раніше, ніж гадали. Туман над чашею озера несподівано розвіявся, і все довкола осяяло яскраве призахідне сонце. І тут, заціпенівши від страху, Півчеревичок і Муфтик побачили, як у цьому сліпучому світлі на них метнулася озвіріла кошача зграя.

Автомобіль якраз дістався острівця. Звідси до берега зоставалося ще пів-озера.

— Вперед! — вереснув Півчеревичок, і Муфтик щосили натис на акселератор.

Але тут розпочалася злива. Вода, що зібралася в небі, просто зашуміла в озерявину. Об дах машини порошили важкі струмені. І куди не глянь — нуртує каламутна, збурунена вода.

— Вперед! — знову зарепетував Півчеревичок. — Газуй, інакше потонемо!

Фургон вискочив на берег саме тоді, коли кішки досягли острівця. І це була остання можливість, бо вода все прибувала й прибувала в озеро.

— Невже ми порятувалися? — тихо-тихо спитав Муфтик і зупинив автомобіль.

— Врятувалися, — прошепотів Півчеревичок.

Вони вибралися з машини, хитаючись від утоми, й обійнялися під нестримним дощем.

А проливень ущух так само раптово, як і почався. І тепер із острова виразно долинав несамовитий кошачий лемент.

— Кішки на острові, — урочо мовив Півчеревичок. — Ми заманили їх туди, де вони нікому не заподіють зла. І я скажу тобі, Муфтику, що це і є справжній героїчний вчинок!

Дрібнесенька пташка, радісно цвірінькаючи, пролетіла над ними.

ПРИГОДИ НА ГАЛЯВИНІ

«Тепер я тут, — думав Мохобородько, лежачи нерухомо, — образно кажучи, ніби дерево, у вітах якого пташки звили гніздо. От хіба що дерево стоїть, а я мушу лежати. Опріч того, дерево корінням усотує з землі всілякі поживні речовини, необхідні для життя, а в мене ніякісінького коріння, котрим міг би дістати бодай ковток води».

Від тривалого лежання на місці в нього вже нестерпно нив поперек. Він хотів хоч єдиний разочок випростатися, але не смів, бо й найменшим порухом міг би потурбувати пташку-маму. І Мохобородько відчайно подумав:

«Заради чого я мушу отак страждати?»

Але тут, мов у відповідь на його запитання, він зненацька почув тихесеньке потріскування.

Стривожений Мохобородько підвів голову.

Пі-пі-пі-пі-і! — долинув з бороди тонесенький голосочок.

Перше пташеня виборсалося із шкаралупи.

— Ласкаво просимо, моє малятко! — ніжно прошепотів Мохобородько. — Ласкаво просимо сюди, в цей величезний і хитромудрий світ!

Він негайно ж забув про спрагу й голод, про судому в попереку й інші незручності. Почувався майже батьком цього пташати.

Тоді знову почулося потріскування. І нове піпікання. Це проклюнулося друге пташеня. А потому — третє, четверте і п’яте. П’ятеро пташенят. П’ятірко тендітних життів.

Пташка-мати стрибнула на краєчок гнізда, щоб викинути шкаралупи. Вона, здається, вдоволена своїми малятами. Тепер і Мохобородько побачив їх усіх. П’ять пухнастих клубочків водночас жадібно раззявили крихітні дзьобики.

— Мої пилиночки! — розчулився Мохобородько. — Мої любесенькі! Ось ви і з’явилися на світ. Ви прийшли, щоб по трапити у найдивовижнішу й варту захоплення штукерію, яка зветься життям. Але мушу відразу ж сказати вам, що ви народилися у тяжку, вельми тяжку пору. Хіба вас вітає радісний щебет? Ох ні, мої золотята, пташину пісню урвали. Чи висиділа б вас мама у верховітті, у гущавині шелестливого листячка? Ох ні, вона мусила це робити в бороді, тому що біда спіткала ліс. Тінисті гаї, чарівні квітучі луки сплюндровані кошачою зграєю…

Цієї миті почувся тріск, але трохи інакший: набагато сильніший, ніж попередні.

— Що це таке? — здивувався Мохобородько. — Адже в гнізді лежало п’ятеро яєчок. І не більше.

Цього разу після потріскування не почулося писку. І, як з кілочка, Мохобородько збагнув, що цей звук долинає звідкіля завгодно, тільки не з бороди. Щось коїлося на узліссі. Так тріскотить суха гілка під ногою.

Мохобородько поглянув у бік лісу.

На нього вирячився великий сірий кіт!

«Он воно що, — подумав Мохобородько, оговтуючись після першого переляку. — Нарешті тут з’явився розбійник. Безумовно, вистежує пташенят і гострить іклиська на бідолашних».

Котове поводження підтвердило небавом Мохобородькове побоювання. Він став підкрадатися спотайна, поповза, як і чинить кіт, підчатовуючи здобич.

Пташка-мама помітила небезпеку. Вона з розпачливим, зляканим криком здійнялася вгору, та вмить опам’яталася і спробувала віднадити кота. Підстрибом дріботіла подалі від гнізда, немічно звісивши крило, буцімто воно покалічене. Проте котисько розгадав її хитрість і не дав себе ошукати. Він байдуже блимнув на пташку і, як раніше, притиснувшись до землі, підкрадався до Мохобородька.

«Навряд чи я спроможен захистити пташенят од цього знавіснілого харцизяки, — злякано думав Мохобородько. — Моє тіло від лежання затерпло, і я геть охляв».

Більше нічого не встиг подумати: бракувало часу — кіт блискавично метнувся вперед, до нього, зелені очі яріли шалено, розчепірені пазурі готові вмить розтерзати пташине гніздо. Мохобородько враз накрив кубельце обома руками і підняв праву ногу, приготувавшись лигнути нападника.

Та раптом кіт кудись запропав. Ну, мовби випарувався та й годі.

— Мов крізь землю провалився, — здивувався Мохобородько. І тут почув жалісне нявчання — воно й справді чулося, як із підземелля.

— Потрапив у пастку! — здогадався Мохобородько. — Пташенята врятовані!

Його серце калатало сильно й схвильовано від невимовної радості.

Пташка-мама хутенько прилетіла на гніздо і заходилася почережно голубити дзьобиком своїх діточок.

— Вони врятовані, — повторив Мохобородько, розчулено споглядаючи це. — Яке щастя!

Враз відчув, який він виснажений. Дихання уповільнилося, а очі поволеньки заплющилися. Втішений Мохобородько ще раз усміхнувся і заснув. І лише крізь сон почув, як прилетів, радісно висвистуючи, птах-тато і як разом із пташкою-мамою підхопили гніздечко й полетіли з ним.

Мохобородько спав міцно-преміцно. Прокинувся тільки тоді, коли, гуркочучи, на галяву заїхав автомобіль, і Півчеревичок з Муфтиком вистрибнули з нього.

— Уявляєш! — засміявся Півчеревичок. — Пташина з гніздом одлетіла, а наш славний Мохобородько, як і раніше, незрушно лежить на своєму посту.

— Я задрімав на хвильку, — пробурмотів Мохобородько і підвівся. — Що нового?

— Ми з Муфтиком здійснили подвиг, — поважно сказав Півчеревичок. — А що ти в цей час поробляв?

— Я не зробив нічого, — скромно мовив Мохобородько, — але один здоровенний котисько стрибнув тут, як пантера. Він зараз сидить у пастці.

— У пастці?! — вигукнув Муфтик.

— Принаймні так мені здається, — додав Мохобородько.

І друзі гуртом подалися до западні. Крізь ялинове гілля вони побачили зажурений кошачий писок.

— Цей харцизяка хотів зруйнувати пташине гніздо, але, на щастя, на його дорозі виявилася пастка, — пояснював Мохобородько. — На превеликий жаль, він не білий, а сірий. Може, ви щось дізналися про Альберта?

Муфтик покрутив головою.

— Ми теж не здибали жодного білого кота, — мовив він і докладно розповів про те, що вони з Півчеревичком учинили і скільки натерпілися.

— Я боюсь, що Альберта немає в лісі, — занепокоївся Мохобородько. — Аби хоч одна кішка блукала десь наоколо, пташки не відважилися б так сміливо забрати гніздечко з моєї бороди. Очевидячки, птах-тато облітав увесь ліс і впевнився, що кошача загроза минула.

— Тоді однесімо старенькій бодай сірого кота, якщо він уже сидить у пастці, — запропонував Півчеревичок. — До речі, і у цього бантик на шиї є, правда, не синій, а якийсь сіро-брунатний.

— Справді ж бо, нам не зостається нічого іншого, — погодився Муфтик. — Якщо білого взяти нізвідкіля, може, хоч сірий трохи втішить бабусю.

— Хай і так, — пристав на це Мохобородько. — Та передусім ми повинні як слід поїсти і спочити, одне слово, пора на боковеньку. А вдосвіта, на мою думку, найліпше рушити в дорогу.

На цьому і зійшлися.

МУФТИК СТАЄ ПОЕТОМ

Наступного ранку, тільки блимнувши, Мохобородько завалився до машини і загукав:

— Вставайте! Вставайте! Подумаймо про тістечка й какао!

Вони не були впевнені, що старенька почастує їх ласощами за сірого кота, як обіцяла в листі за Альберта. Але треба сподіватися на краще, тим більше, що сирки з’їли до останнього, зголодніли добряче.

Півчеревичок одкрив дверцята машини.

— А де Муфтик? — запитав він, сонно протираючи очі.

— Муфтик? — здивувався Мохобородько. — Хіба він не машині спав?

— Звечора влігся, як завше, — сказав Півчеревичок. — зараз його постіль порожня.

— Нічогісінько не розумію, — промимрив Мохобородько.

Обоє безпорадно мовчали.

Раптом вони почули хлипання, що долинало з лісу, знедалечка. Невже Муфтик таки забився хникати у хащі?

— Муфтику? — дзвінко покликав Півчеревичок. — Муфтику, де ти?

Хлипання стихло. Запанувала тиша. І тут почувся сумний і уривчастий Муфтиків голос:

— Ось я… тут. Я в са… мо… ти… ні!..

— Він у самотині, — збагнув Мохобородько.

— Вчора разом зі мною ішов на подвиг, а сьогодні плаче, ніби немовля, — здивувався Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

— Здається, в нього справді дуже суперечливий характер!

Вони пішли на голос і відразу знайшли Муфтика, котрий сидів під кущем. По його щоках котилися сльози, а в руці він тримав пачку листів.

Що ти тут поробляєш? — співчутливо запитав Мохобородько.

Муфтик заридав знову.

— Я такий самотній, — хлипнув він. — Я читав листи. Ще й досі не бачив своїх останніх листів.

— Ага, ти все-таки самотній! — спалахнув Півчеревичок. — А я і Мохобородько? Ми тобі випадкові супутники чи друзі? Ти сам поринув у свою самотність, ніхто не примушував тебе!

— Вибачте, будь ласка, — сказав Муфтик і спробував усміхнутися. — Ви, безперечно, мої друзі, це зрозуміло. Я намолов дурниць, я під враженням своїх листів.

— Отакого понаписував, що ніяк не прийдеш до тями? — похитав головою Мохобородько.

— Послухайте лишень, — зітхнув Муфтик. — Може, ви мене зрозумієте.

Він узяв першого-ліпшого листа і почав читати вголос:

«Любий Муфтику! Моє бідне маля! Не збагнеш ти до останку, який нещасний я, той, хто надсилає тобі ці рядки.

Я такий самітний, один-однісінький на цій величезній земній кулі. Нікому навіть руку потиснути. Адже ти знаєш, любий Муфтику, що в мене жодного друга…»

Далі читати не зміг: затнувся і залився сльозами.

— Навіщо так засмучуєш себе цими листами! — дорікнув Мохобородько. — Яка в цьому потреба?

— Ніякої, — ридав Муфтик. — Я просто звик надсилати й отримувати отакі листи.

— Цієї безглуздої звички ми тебе позбавимо, — відрубав Півчеревичок. — Більше жодного листа! А коли вже не можеш без писанини, то мереж собі вірші, дуже прошу. Ти міг би їх вечорами читати нам біля вогнища. Я вірю, що й Мохобородько залюбки послухає.

— Мені особливо подобаються вірші про природу, — сказав Мохобородько.

Муфтикові сльози висохли вмить.

— Дякую вам, друзі! — вигукнув він, радісно сяйнувши очима. — Відтепер, слово честі, я не напишу собі жодного листа. Я стану поетом, це точно, як моє ім’я Муфтик, а не Рукавичка! Я напишу вірші, сповнені солодкого смутку й болю!

— Я все-таки віддав би перевагу тістечкові з солодким какао, — розмріявся Мохобородько. — Перш за все треба відвезти бабусі кота, тоді нехай Муфтик віршує, скільки душі заманеться.

Трійця повернулася на галяву й зупинилася біля пастки.

— Здається, кіт спить, — припустив Муфтик, зазирнув ши до ями.

Мохобородько опустився поруч.

— Принаймні цей звір уже вгамувався, — додав він.

Півчеревичок одсунув гілля, але на кота це не подіяло.

Лежав, поклавши голову на лапи, і навіть хвостом не ворушив.

— Неймовірний ледацюга, — здивувався Півчеревичок. — Бодай із ввічливості раз-другий зиркнув би на нас.

— Коли він кинувся на мене, то не справляв враження лінивця, — усміхнувся Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима:

— Еге, дідько знає цих котів. Можливо, не ворушиться саме тому, що, втрапивши у пастку, відчуває солодкий біль і тугу.

— Звичайно, — погодився Муфтик. — Не забувайте, що він всеньку ніч був на самоті. Відчуваю, що ми до нього навіть трохи несправедливі. Чому саме на його долю випало суворе одиночне ув’язнення? Інших кішок запроторили на далекий острів, але ж вони там гуртом.

— Зате він скоро потрапить під опіку старенької, якщо ми надто не баритимемося, — заметушився Мохобородько. — Краще подумаймо, як його витягти з ями.

— Зараз так згодилася б мотузяна драбинка з вертольота, — докинув Півчеревичок. — Шкода, що ми з Муфтиком не здогадалися тоді відчикрижити добрячий шмат.

— Голіруч узяти кота, знаєте, мудрована річ, — забідкався Мохобородько. — Муфтик міг би хоч підкотити ближче машину. Якщо кіт дремене, зіпсуємо і бабусину старість, і наш смачний сніданок.

— Це правда, — сказав Півчеревичок. — Пусте, драбиною нам стане Муфтик. Кіт хутко видряпається по його муфті вгору. Муфтикові це не завдасть ніякої шкоди, бо його одіж така цупка, що й котячі пазурі не порвуть.

Стати драбиною Муфтик не погодився, а машину обережно підкотив аж до ями і одчинив дверцята.

Лише тепер кіт підвів голову. Тоді встав, потягнувся і глянув угору. Крізь одкриті дверцята він помітив Муфтикову постіль. І неждано-негадано щосили стрибонув і опинився в машині!

— Ну й зух! — скрикнув Півчеревичок.

Муфтик і оком не моргнув — хряпнув дверцятами фургона, проте цього міг би й не робити: кіт і не збирався утікати. У віконце було видно, як він спокійно згорнувся калачиком, тихо замуркотів і знову закуняв.

— Чудово! — просіяв Мохобородько. — Кіт нюхом почув, що від нього хочуть. Взагалі у тваринному світі інстинкти мають величезне значення.

— Виходить, насправжки кіт завдяки своїм інстинктам порозумнішав, — вдовольнився таким ходом подій Муфтик. — Сподіваюся, що він сподобається бабусі і гідно замінить їй Альберта.

Вони повсідалися в машину.

— А тепер без єдиної зупинки до воріт старенької, — звелів Мохобородько.

Муфтик увімкнув мотора і кивнув:

— Тільки біля якогось рундучка зупинимося на хвильку й купимо котові трохи ковбаси.

Щоб мурчик весело гасав, Йому потрібна ковбаса.

— Лише півгодини тому став поетом, — а вже говорить римами, — похвалив Півчеревичок.

МЕДАЛІ

Коли друзі разом із котом ступили до бабусиного садка, їх просто вразили чистота й лад, що панували скрізь. Стежинки охайно заскороджено, садову меблю привабливо пофарбовано в червоне. Ніде ні крапелини молока, ні лусочки. А сама бабуся в білосніжному фартушку, зі щасливим лицем, поспішала їм назустріч.

— Нарешті ви прибули, золотенькі мої, — сяючи, примовляла вона і мерщій схопила кота в пелену. — Какао тільки-но закипіло, а торт чекає на вас ще зранку.

Друзі здивовано перезирнулися.

— Як ви довідалися, що ми прибудемо саме сьогодні? — запитав Муфтик.

— А чому б мені не знати? — здивувалася старенька в свою чергу. — Радіо весь час говорить про вас — із вертольота стежили за всіма вашими вчинками. Ви провели героїчну операцію — саме так і повідомили. Я гадаю, що ми накриємо стіл тут же, в садку, на свіжому повітрі…

Не дочекавшись відповіді, вона заквапилася в дім і незабаром повернулася з чистою скатеркою і тацею. Бабуся поралася, метушилася, а кіт ходив за нею слідком. Скоро стіл було накрито. Какао парувало у пузатому глечику, а великий круглий торт пахтів так апетитно, що Півчеревичок замість пальців на ногах почав ворушити ніздрями.

Звичайно, двічі трійцю припрошувати до столу не довелося. Ніяковіючи, але з натхненням взялися вони до торта, сьорбали какао великими ковтками.

— Я сподіваюся, що цей кіт усе-таки вдовольнить вас, — сказав нарешті Муфтик, трохи під’ївши.

— Ще б пак! — засміялася бабуся. — Свого Альберта я полюбила ще з того дня, коли він малесеньким немічним кошенятком ледве переліз через поріг мого будинку.

Муфтик зблід.

— Ви упевнені, що…

— Так, так, — урвала його старенька. — Я впевнена, що Альберт — найкращий і найввічливіший кіт, який будь-коли жив у цьому місті.

— Але ж він зовсім не…

— Авжеж, — знову перебила бабуся Муфтика. — Він не вчинив нічого лихого. Він завше був такий милий і скромний.

Півчеревичок всіляко моргав Муфтикові, аби той замовк, але він не давав збити себе з пантелику.

— Поет повинен дивитися правді у вічі, — мовив він. — І в ім’я правди…

Цього разу його урвала не старенька, а пожежна машина, яка, ревучи сиреною, наближалася. Скреготнули гальма, машина спинилася, і у хвіртку зайшов начальник пожежної охорони сусіднього міста. З серйозним і урочим виглядом він ступив до друзів.

— Дозвольте нагородити вас медалями «За мужність і винахідливість у боротьбі з кішками», — проголосив він. — Відзнаки виготовив наш найкращий золотар — на них зображення кішки, щоб усі знали, за який героїчний вчинок їх вручено. Бажаю вам подальших успіхів і преміцного здоров’я.

Мовивши це, він почережно потиснув сміливцям руки і прикріпив до грудей медалі.

Трійця мовчки вклонилася.

— На цьому офіційну частину закінчено, — сердечно додав начальник пожежної охорони. — Та, можливо, вам потрібна якась допомога?

— У мене є одне невеличке прохання, — обізвалася бабуся. — Чи не могли б ви зі шланга скупати мого Альберта? Котунчик так забруднився у лісі, що видається сірим, а не білим.

— Ну, це для пожежників дрібниця, — усміхнувся начальник.

Він підійшов до машини і щось сказав пожежникам. Двоє з них тут же метнулися в садок, розмотуючи за собою шланги. На кота спрямували потужний струмінь води, і за хвилю його шерсть вилискувала сліпучо-біло.

— Чудово! — аж підскочив Півчеревичок.

— Це ж і є Альберт! — здивувався Муфтик.

— Може, й ви зі своїми підлеглими вип’єте по чашечці какао? — запитала старенька в начальника пожежної охорони. — 3 нагоди знаменного дня…

— З величезним задоволенням, — погодився той, і пожежники приєдналися до товариства.

Мохобородько завовтузився. Нарешті він схилився до Муфтика й прошепотів на вухо:

— Ми повинні теж щось сказати.

Муфтик кивнув. Він став і подзеленькав ложечкою об чашку з какао. Гамір за столом стих.

Але Муфтик був дуже схвильований і боявся збитися, виголошуючи промову, тож сказав лише кілька слів, невимушено й просто:

— Усе добре, що на добре виходить.

С (Ест) Р25

Повесть-сказка об увлекательных приключениях трех забавных человечков, об их дружбе и взаимовыручке и о том, что происходит, когда нарушается равновесие в природе. За эту книгу Эно Рауд — лауреат Литературной премии Эстонской ССР им. Ю. Смуула — внесен в Почетный список им. Г. К. Андерсена.

Перекладено за виданням:

Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1972; Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1975.

Р25 Рауд Е. М. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько: Повість-казка. Для мол. шкіл. в. / Пер. з ест. О. С. Завгороднього; Худож. Е. Вальтер. — 2-ге вид. — К.: Веселка, 1983. — 128 с. іл. — (Бібл. сер.).

Повість-казка про цікаві пригоди трьох маленьких чоловічків, про їхню дружбу і взаємовиручку та про те, що буває, коли порушується рівновага в природі. За цю книгу Ено Рауда — лауреата Літературної премії Естонської РСР ім. Ю. Смуула — занесено до Почесного списку ім. Г. К. Андерсена.

Р 4803010200-145  С (Ест)

М206(04)—83

Библиотечная серия

Эно Мартынович Рауд

МУФТИК, ПОЛБОТИНОК И МОХОВАЯ БОРОДА

Повесть-сказка. (На украинском языке). Для младшего школьного возраста. Второе издание. Перевод с эстонского Александра Сергеевича Завгороднего. Художник Эдгар Вальтер. Киев, «Веселка». Редактор Л. Г. Силаєва. Художній редактор М. М. Ємельянов. Технічний редактор Т. В. Осталецька. Коректори Л. К. Скрипченко, В. В. Богаєвський.

Інформ. бланк Яа 2483

Здано на виробництво 22. 03. 83. Підписано до друку 15. 06. 83. Формат 70х90 Папір друкарський Мі 1. Гарнітура шкільна. Друк високий. Умови, друк. арк. 9,36+8 вкл. (1,17)=10,53. Умови, фарб.-відб. 14,62. Обл.-вид. арк. 6,94+8 вкл. (1,95)=8,89. Тираж 100 000 пр. Зам. 477-3. Ціна 65 к. Видавництво «Веселка», 252050, Київ-50, Мельникова, 63. Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290005, м. Львів-5, вул. Зелена, 20.

р 4803010200—145  © Видавництво «Веселка», 1981,

М206(04)—83 ’ ’ переклад українською мовою

Оглавление

КНИГА ПЕРША ЗНАЙОМСТВО БІЛЯ КІОСКА З МОРОЗИВОМ

МУФТИКОВА МАШИНА

ПРОБКА

КІШКИ

ПОГОНЯ ЗА МИШЕНЯМ

ВЕЧІР У ЛІСІ

ЗАГАДКОВІ ОЧІ

НЕСПОДІВАНИЙ ЛИСТ

КОШАЧА ВАРТА

ПАСТКА

ПТАШИНЕ ГНІЗДО

ПІВЧЕРЕВИЧОК МРІЄ ПРО РОГАТКУ

ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК

ПРИГОДИ НА ГАЛЯВИНІ

МУФТИК СТАЄ ПОЕТОМ

МЕДАЛІ X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?