«Панна квітів»

Ця книжка, що лежить перед тобою, читачу, писалася давненько, коли мої дочки були ще малі. Історія складання її цікава, і я хочу її розповісти, щоб і тобі був зрозумілий підзаголовок: «Казки моїх дочок».

Якось підійшла до мене тоді шестирічна дочка Юліана і каже:

— Тату, ось ти письменник, а ми не знаємо який!

— Звісно, не знаєте, — відповів я, — Бо я дорослий письменник, тобто пишу для дорослих. Виростеш і прочитаєш, мої книги.

— А чому б тобі не написати книги для нас, — сказала й старша моя дочка Мирослава, — А то всі знають, який ти письменник, а ми, твої діти, й не знаємо.

Я задумався: а може, й справді узяти й написати книгу казок, адже ми, дорослі й діти, потайки тягнемося до казки: мріємо — і це казка, сподіваємося — і це також казка. Але щось мене й стримувало.

— Боюся, — сказав своїм дочкам, — Дорослим писати легше, як дітям. Дітям треба писати по-особливому.

— Хочеш, ми тобі допоможемо? — сказала Юліана, — Он у мене в зошиті вже написано кілька казок, але так — по-дитячому. Візьми й перепиши, як це письменники роблять, по-дорослому.

— І я тобі хочу допомагати, — сказала Мирослава.

Юліанин зошит зберігається в мене й досі. Його не можу перегортати без зворушення. Вона писала великими друкованими літерами, бо інакше не вміла, а ще малювала малюнки. Я уважно перечитав оті плоди дитячої фантазії, передивився малюнки, й мені подумалося: щось тут є. Отак разом вигадувати з дітьми, — може, й справді напишеться книжка?

І ми почали. Разом вигадували героїв (імена придумували дівчатка, і всі мої спроби щось і собі тут докинути відміталися категорично), разом обмірковували, як героям поводитись у тій чи іншій історії.