«Пригоди Тома Сойєра»

Більшість пригод, про які оповідає ця книга, були взяті з життя: одну-дві пережив я сам, решта сталися з хлопцями, котрі навчалися у школі разом зі мною. Гек Фінн списаний із натури, Том Сойєр також, але не з одного оригіналу — він є комбінацією рис трьох хлопчиків, яких я знав, і тому належить до змішаного архітектурного типу.

Дикі забобони, про які йтиметься нижче, були поширені серед дітей та негрів Заходу в ті часи, тобто тридцять-сорок років тому.

Хоча моя книжка призначена передусім для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що вона зацікавить і дорослих чоловіків та жінок, бо ж мені хотілось нагадати їм, якими вони самі були колись, що відчували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри іноді були втягнуті.

— Томе!

У відповідь — тиша.

— Цікаво, куди міг подітися цей хлопчисько? Томе, ти де?

Тітонька Поллі опустила окуляри на носа й оглянула кімнату поверх скелець, потім підняла окуляри на лоба й подивилась з-під них. Вона майже ніколи не дивилась крізь окуляри на такий дріб’язок, як хлопчисько; це були її парадні окуляри, її гордість, вона їх придбала для краси, а не заради користі, й щось розгледіти крізь них було так само складно, як крізь пару заслінок для печі. На хвилину вона розгубилась, а потім промовила — не дуже голосно, але так, що меблі в кімнаті могли її почути:

— Ну, постривай, нехай тільки я до тебе доберуся…

Не скінчивши, вона нагнулась і почала тицяти щіткою під ліжко, переводячи подих після кожної спроби. Але витягла звідти лише кішку.

— Що за хлопчисько, зроду такого не бачила!

Вона підійшла до відчинених настіж дверей, спинилася на порозі й обвела поглядом свій город — грядки помідорів, що заросли дурманом. Тома не було й тут. Тоді тітонька знову покликала — цього разу так голосно, щоб її було чути якомога далі:

— То-о-оме, ти де?

За її спиною почувся легенький шурхіт, вона озирнулася — якраз вчасно, щоб схопити за барки хлопчиська, який намірився прошмигнути у двері.

— Ну, звісно! Я зовсім забула про комірчину. Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого? Подивись, у чому в тебе руки. І рот також. Це що таке?

— Не знаю, тітонько.