«Пригоди Тома Сойєра»

Пригоди Тома Сойєра (fb2) - Пригоди Тома Сойєра (пер. Вита Левицкая) 3803K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Марк Твен

Марк ТВЕН ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА Повість

Передмова

Більшість пригод, про які оповідає ця книга, були взяті з життя: одну-дві пережив я сам, решта сталися з хлопцями, котрі навчалися у школі разом зі мною. Гек Фінн списаний із натури, Том Сойєр також, але не з одного оригіналу — він є комбінацією рис трьох хлопчиків, яких я знав, і тому належить до змішаного архітектурного типу.

Дикі забобони, про які йтиметься нижче, були поширені серед дітей та негрів Заходу в ті часи, тобто тридцять-сорок років тому.

Хоча моя книжка призначена передусім для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що вона зацікавить і дорослих чоловіків та жінок, бо ж мені хотілось нагадати їм, якими вони самі були колись, що відчували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри іноді були втягнуті.

Гартфорд, 1876 Автор

Розділ І

— Томе!

У відповідь — тиша.

— Цікаво, куди міг подітися цей хлопчисько? Томе, ти де?

Тітонька Поллі опустила окуляри на носа й оглянула кімнату поверх скелець, потім підняла окуляри на лоба й подивилась з-під них. Вона майже ніколи не дивилась крізь окуляри на такий дріб’язок, як хлопчисько; це були її парадні окуляри, її гордість, вона їх придбала для краси, а не заради користі, й щось розгледіти крізь них було так само складно, як крізь пару заслінок для печі. На хвилину вона розгубилась, а потім промовила — не дуже голосно, але так, що меблі в кімнаті могли її почути:

— Ну, постривай, нехай тільки я до тебе доберуся…

Не скінчивши, вона нагнулась і почала тицяти щіткою під ліжко, переводячи подих після кожної спроби. Але витягла звідти лише кішку.

— Що за хлопчисько, зроду такого не бачила!

Вона підійшла до відчинених настіж дверей, спинилася на порозі й обвела поглядом свій город — грядки помідорів, що заросли дурманом. Тома не було й тут. Тоді тітонька знову покликала — цього разу так голосно, щоб її було чути якомога далі:

— То-о-оме, ти де?

За її спиною почувся легенький шурхіт, вона озирнулася — якраз вчасно, щоб схопити за барки хлопчиська, який намірився прошмигнути у двері.

— Ну, звісно! Я зовсім забула про комірчину. Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого? Подивись, у чому в тебе руки. І рот також. Це що таке?

— Не знаю, тітонько.

— А я знаю. Це варення — ось що це таке! Сорок разів я тобі казала: не смій чіпати варення — битиму! Подай мені різку.

Лозина засвистіла в повітрі — здавалося, лиха не минути.

— Ой, тьотю, що це у вас за спиною?!

Старенька озирнулася, підхопивши спідниці, щоб вберегтися від небезпеки. А хлопчик миттю перестрибнув через високий паркан — і тільки його й бачили.

Тітонька Поллі спершу оторопіла, а потім добродушно розсміялася:

— Ось так завжди! Невже я так нічого й не навчуся? І чи ж мало він викидає коників? Час би вже, здавалося, порозумнішати. Та немає дурнішого за старого дурня. Недарма кажуть: «Старого пса не навчиш новим фокусам». Але ж, Боже мій, він кожного дня вигадує щось новеньке — хіба ж знаєш, чого можна чекати? І ніби знає, скільки часу можна мене мучити; знає, що варто йому мене розсмішити або хоча б на мить збити з пантелику, як у мене вже й руки опускаються і я навіть шльопнути його не можу. Не виконую я свого обов’язку, нічого гріха таїти! Адже сказано в Святому Письмі: хто жаліє дитя, той губить його. Нічого хорошого з цього не вийде, гріх один. Він справжнє бісеня, знаю, але ж він, бідолаха, син моєї покійної сестри, і в мене якось духу не вистачає карати його. Потакати йому — совість замучить, а покараєш — серце розривається. Недарма ж сказано в Святому Письмі: вік людський короткий і сповнений страждань. Думаю, це правда. Сьогодні він прогуляв уроки; доведеться завтра його покарати — задам йому роботу. Шкода примушувати хлопця працювати, коли в інших дітей свято, але робота для нього — це найважче, а мені треба виконати свій обов’язок, інакше занапащу дитину.

Том не пішов до школи й пречудово провів час. Він ледве встиг повернутися додому, щоб до вечері допомогти негреняті Джиму напиляти на завтра дров та наколоти трісок для розпалювання плити. Принаймні він встиг розказати Джиму про свої походеньки, поки той зробив три чверті роботи. Молодший (точніше, зведений) брат Тома Сід вже зробив усе, що мусив (він підбирав і відносив тріски): це був слухняний хлопчик, не схильний до пустощів та витівок.

Доки Том вечеряв, за будь-якої зручної нагоди витягаючи з цукорниці шматочки цукру, тітонька Поллі задавала йому різні каверзні запитання, дуже хитрі та мудровані — їй дуже хотілося захопити Тома зненацька, щоб той обмовився. Як і більшість простодушних людей, вона вважала себе великим дипломатом, здатним будь-кого ввести в оману. Тітонька вірила, що її невинні хитрощі — це вершина підступності й лукавства. Вона запитала:

— Томе, в школі було не дуже спекотно?

— Ні, тітонько.

— А може, таки спекотно?

— Так, тітонько.

— То невже тобі не закортіло скупатися, Томе?

У Тома завмерло серце — він відчув, що пахне смаленим. Недовірливо подивився в обличчя тітоньці Поллі, але нічого особливого не помітив, тому відповів:

— Ні, тітонько, не дуже.

Вона простягнула руку, помацала сорочку Тома і сказала:

— Так, справді. Ти зовсім не спітнів.

Їй було приємно думати, що вона зуміла перевірити, чи суха в Тома сорочка, так майстерно, що ніхто не здогадався, до чого вона веде.

Проте Том зразу відчув, звідки дме вітер, і випередив наступний хід:

— У нас у школі хлопці обливали голову водою з криниці. У мене вона ще й досі мокра, подивіться!

Тітонька Поллі дуже засмутилася, що проґавила такий суттєвий доказ. Але незабаром знову лукаво поглянула на племінника.

— Томе, адже тобі не треба було розпорювати комір, щоб облити голову, правда ж? Розстібни куртку!

Обличчя Тома засяяло. Він розгорнув поли куртки — комір був міцно зашитий.

— Та ну тебе! Йди геть! Я, зізнаюсь, думала, що ти втечеш із уроків купатися. Гаразд, цього разу я тебе прощаю. Не такий ти вже й поганий, як здаєшся.

Вона і засмутилася, що проникливість її цього разу підвела, і зраділа, що Том хоча б випадково поводився добре.

Тут втрутився Сід:

— Мені здалося, що ви зашивали йому комір білою ниткою. А тепер у нього чорна.

— Так і є, я зашивала білою! Томе!

Але Том не став чекати, що буде далі. Вибігаючи за двері, він гукнув:

— Я це тобі ще пригадаю, Сідді!

У потайному місці Том оглянув дві товсті голки, заколоті в лацкани його куртки й обмотані нитками: одна голка була з білою ниткою, друга — з чорною.

— Вона нічого не помітила б, якби не Сід. От халепа! Вона зашиває то білою ниткою, то чорною. Якби весь час однією — а так спробуй встежити! Але ж і відлупцюю я Сіда! Надовго запам’ятає!

Том не був взірцем поведінки, але дуже добре знав того, кого в місті вважали взірцем, — і терпіти його не міг.

Та через дві хвилини або й того менше він вже забув про всі свої нещастя. Не тому, що вони були не такі важкі й гіркі, як у дорослого, — просто він раптом згадав про своє нове захоплення. Точнісінько так, як дорослі забувають про свої страждання, коли починають якусь нову справу. Нещодавно Том перейняв у одного негра особливу манеру свистіти, і тепер йому кортіло потренуватися в цьому вмінні.

Це була звичайнісінька пташина трель — щось схоже на заливчастий щебет; і для того, щоб так свистіти, треба було раз по раз доторкатися до піднебіння язиком — читач, певно, пам’ятає, як це робиться, якщо був колись хлопчиком. Проявивши старанність і терпіння, Том досягнув справжньої майстерності, тож він попрямував вулицею ще швидше — на його вустах лунала музика, а душа була сповнена вдячності. Він почувався, як астроном, котрий відкрив нову планету, — і, без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то всі переваги були на боці хлопчика, а не астронома.

Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний — подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках — і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була — зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий — але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:

— Хочеш, відлупцюю?

— Ану, спробуй! Кишка тонка — не зможеш!

— Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.

— А ось і не зможеш.

— Зможу.

— Не зможеш!

— Зможу.

— Не зможеш!

Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:

— Як тебе звати?

— Не твоє діло.

— Захочу — буде моє.

— Ну, так чого не починаєш битися?

— Поговори мені більше — заробиш.

— І поговорю, і поговорю — ось тобі!

— Ти ба, який розумний! Та я, коли захочу, тебе однією лівою відлупцюю!

— То чого ж не лупцюєш? Тільки говориш.

— Будеш дурня клеїти — таки відлупцюю.

— Ну-ну! Знаємо ми таких.

— Ач, вирядився! Подумаєш, який пишний! Ще й у капелюсі!

— То збий, якщо не подобається. Ну, спробуй, збий — тоді побачиш.

— Брешеш!

— Сам брешеш!

— Де вже тобі битись — не посмієш.

— Йди до біса!

— Поговори ще, я тобі голову цеглиною провалю!

— Ага, так і провалив!

— І провалю.

— То чого стоїш? Тільки й умієш, що говорити. Чого ж не б’єшся? Боїшся, значить?

— Ні, не боюсь.

— Боїшся!

— Ні, не боюсь.

— Боїшся!

Знову мовчанка, знову обидва починають наступати боком, косують один на одного. Нарешті зійшлися плечем до плеча. Том сказав:

— Збирайся геть!

— Сам забирайся!

— Не хочу.

— І я не хочу.

Кожен стояв, виставивши ногу вперед, як опору, щосили штовхаючи суперника і з ненавистю дивлячись на нього. Однак сили виявилися рівними. Нарешті вони, червоні й розпаленілі від боротьби, обережно відступили один від одного, і Том сказав:

— Ти боягуз і щеня. Ось скажу своєму старшому братові, щоб він тобі дав прочуханки, то він тебе одним мізинцем поборе.

— А мені плювати на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще старший. Візьме та як перекине твого через паркан! (Обидва брати існували лишень в уяві).

— Усе це брехня.

— Говори що хочеш — не брехня!

Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску й сказав:

— Тільки переступи через цю лінію, і я тебе так відлупцюю — мало не здасться. Спробуй тільки, побачиш, що буде.

Новенький хлопчик хутко переступив риску і сказав:

— Ану, спробуй зачепи мене!

— Ти не штовхайся, бо як дам!

— Хочу подивитися, як ти мені даси! Чого ж ти не б’єшся?

— Давай два центи, відлупцюю.

Новенький дістав із кишені два великих мідяки й насмішкувато простягнув Тому. Том ударив його по руці, й мідяки полетіли на землю. Тієї ж миті обидва хлопчики покотилися в багнюку, зчепившись по-котячому. Вони тягали і смикали один одного за волосся й одяг, дряпали носи, пригощали один одного стусанами — і покрили себе курявою і славою. Незабаром колотнеча припинилась, і крізь дим бою стало видно, що Том сидить верхи на новому хлопчикові й дубасить його кулаками.

— Проси пощади!

Хлопчик лише заборсався, намагаючись звільнитись. Він плакав більше від злості.

— Проси пощади! — і кулаки запрацювали знову. Нарешті чужинець здавленим голосом попросив пощади, і Том відпустив його, сказавши вслід:

— Це тобі наука. Іншого разу дивися, з ким зв’язуєшся.

Чепурун пошкандибав геть, струшуючи пил із костюмчика. Він схлипував, сопів і обіцяв Тому доброї прочуханки, «коли спіймає його ще раз».

Том посміявся над ним і рушив додому в якнайліпшому настрої. Але щойно Том повернувся спиною до хлопчиська, як той схопив камінь і кинув у нього, поціливши межи лопаток, а тоді кинувся навтьоки, стрибаючи, як антилопа. Том переслідував його до самого будинку й таким чином дізнався, де він живе. Якийсь час він вартував біля хвіртки, викликаючи ворога на вулицю, але той лише кривлявся у вікні, відхиляючи виклик. Нарешті з’явилася мати чужака, обізвала Тома поганим, грубим, невихованим хлопчиськом і веліла йому забиратися геть. І він пішов, попередивши, щоб її синок більше ніколи йому не потрапляв на очі.

Том повернувся додому дуже пізно й, обережно залізаючи в вікно, виявив засаду в особі тітоньки Поллі; а коли вона помітила, в якому стані його костюм, то її рішення замінити йому суботній відпочинок каторжною роботою стало твердішим за граніт.

Розділ ІІ

Настав суботній ранок, і все на світі дихало свіжістю, сяяло та вирувало життям. У кожному серці звучала музика, а якщо це серце було молодим, то пісня рвалася з губ. Радість була на кожному обличчі, й весна — у ході кожного. Біла акація стояла, заквітчана цвітом, і її пахощі розливалися в повітрі. Кардіфський пагорб, що виднівся звідусіль, увесь зеленів і здаля здавався дивовижною, звабливою країною, сповненою миру та спокою.

Том з’явився на тротуарі з відром вапна та довгою щіткою в руках. Він оглянув паркан, і вся радість відлетіла від нього, а душа занурилась у глибокий смуток. Тридцять ярдів дощаного паркану десять футів заввишки! Життя здалося хлопцеві порожнім, а існування — непосильним тягарем.

Зітхаючи, він занурив щітку в відро і провів нею по верхній дошці, повторив цю операцію, порівняв мізерну побілену смужечку із неозорим материком нефарбованого паркана і понуро сів під деревом. Із хвіртки вибіг Джим із жерстяним відром у руці, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Том раніше думав, що носити воду з міської криниці — нудна справа, але сьогодні він поглянув на це з іншої точки зору. Він пригадав, що біля криниці завжди збирається товариство. Білі й чорні хлопці та дівчата завжди стовбичили там, очікуючи на свою чергу, відпочивали, обмінювалися іграшками, сварилися, билися, пустували. Ще він пригадав, що Джим, хоча до криниці від будинку було лише зо півтори сотні кроків, ніколи не повертався додому раніше як за годину, та й то неодмінно доводилося когось за ним посилати.

Том сказав:

— Слухай, Джиме, я сходжу по воду, а ти побіли тут трохи.

— Не можу, містере Том. Стара хазяйка веліла мені хутенько сходити по воду і не зупинятися ні з ким по дорозі. Вона казала, що містер Том, певно, покличе мене білити паркан, то щоб я йшов, куди маю іти, й не сунув носа не в свої справи, а про паркан вона сама потурбується.

— А ти її не слухай, Джиме. Мало що вона там каже. Давай мені відро, я миттю збігаю. Вона навіть не дізнається.

— Ой, боюся я, містере Томе. Стара хазяйка мені за це голову відірве. Їй-богу, відірве.

— Це ж хто, вона? Та вона ніколи й руки не піднімає! Цюкне по голові наперстком, та й по тому — ото біда! Говорить вона казна-що, але ж від слів нічого не станеться, хіба що сама заплаче. Джиме, я тобі кульку подарую! Білу з мармуровими прожилками!

Джим завагався.

— Білу мармурову, Джиме! Це тобі не якась дурничка!

— Ой, як здорово блищить! Тільки дуже вже я боюсь старої хазяйки, містере Том…

— А ще, якщо хочеш, я тобі покажу свій хворий палець.

Джим був звичайною людиною — він не зміг протистояти такій спокусі. Він поставив відро на землю, взяв білу кульку і, знемагаючи від цікавості, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Та за мить він уже летів по вулиці, калатаючи відром і почухуючи спину, Том ретельно білив паркан, а тітонька Поллі залишала театр воєнних дій із пантофлею в руці та тріумфальним блиском в очах.

Але енергії Тома вистачило ненадовго. Він почав думати про те, як весело розраховував провести цей день, і скорбота його наростала. Незабаром інші хлопці будуть іти з дому в різні цікаві місця й почнуть глузувати з Тома за те, що його примусили працювати, — одна ця думка пекла його, наче вогнем. Він вийняв із кишень усі свої скарби й оглянув їх: поламані іграшки, кульки, різний непотріб, — може, й годиться на обмін, але навряд чи цього досить, щоб купити Томові хоча б одну годину повної свободи. Том знову заховав до кишень свої вбогі капітали, облишивши будь-яку думку про те, щоб підкупити хлопчаків. І в цю похмуру й безнадійну хвилину його раптом осяяло натхнення. Найсправжнісіньке сліпуче натхнення!

Він узяв щітку й продовжив повільно працювати. Незабаром із-за рогу з’явився Бен Роджерс — той самий хлопчак, чиїх глузувань Том боявся більше за все на світі. Хода у Бена була легка, підскоками — вірний доказ того, що й на серці в нього легко, і від життя він очікує лише найкращого. Він жував яблуко й час від часу видавав протяжний мелодійний гудок, за яким слідувало: «Дінь-дон-дон, дінь-дон-дон», — на найнижчих нотах, адже Бен вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, він збавив швидкість, повернув на середину вулиці, нахилився на правий борт і почав неспішно повертати до берега, старанно і з належною поважністю, оскільки зображував «Велику Міссурі» й мав осадку дев’ять футів. Він був і пароплавом, і капітаном, і пароплавним дзвоном — усім водночас, і тому уявляв, ніби стоїть на капітанському містку, сам віддає команду і сам її виконує.

— Стоп, машина! Тінь-лінь-лінь! — машина пригальмувала, і пароплав повільно підійшов до тротуару. — Задній хід! — обидві руки опустилися і витягнулися по боках.

— Право руля! Тінь-лінь-лінь! Чу! Чу-у-у! Чу! — права рука тим часом урочисто описувала кола: вона вдавала сорокафутове колесо.

— Ліво руля! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у-чу-чу! — ліва рука почала описувати кола.

— Стоп, правий борт! Тінь-лінь-лінь! Стоп, лівий борт! Малий хід! Стоп, машина! Найменший хід! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у! Віддати кінці! Швидше! Ну, де у вас канат, чого там длубаєтесь? Зачалюй за палю! Так, так, тепер відпусти! Машина спинилася, сер! Тінь-лінь-лінь! Шт-шт-шт! (Це пароплав випускав пару.)

Том продовжував білити паркан, не звертаючи на пароплав жодної уваги. Бен втупився у приятеля й сказав:

— Ага, попався, взяли на причал!

Відповіді не було. Том розглядав свій останній мазок поглядом художника, потім ще раз обережно провів щіткою по паркану й відступив, щоб помилуватися результатом. Бен підійшов і став поруч з ним. Том ковтнув слину — так йому захотілося яблука, але він не відривався від роботи. Бен сказав:

— Що, старий, працювати доводиться, еге ж? Том різко повернувся і сказав:

— А, це ти, Бен… Я й не помітив.

— Слухай, я іду купатися. А ти не хочеш? Та ні, звісно, ти ж працюєш. Певна річ, працювати куди цікавіше.

Том пильно подивився на Бена і запитав:

— Що ти називаєш роботою?

— А це, по-твоєму, не робота?

Том знову заходився білити й відповів мимохідь:

— Що ж, може, робота, а може, й не робота. Я знаю лише одне: Тому Сойєру це до душі.

— Та годі вже, наче тобі може подобатися білити! Щітка продовжувала рівномірно рухатися по паркану.

— Подобається? А чому б і ні? Таки не щодня нашому брату випадає нагода побілити паркан.

Після цього Бен подивився на все іншими очима, навіть перестав жувати яблуко. Том обережно водив щіткою туди й сюди, зупиняючись час від часу, щоб помилуватися результатом, а Бен стежив за кожним його рухом. Ця справа здавалась йому дедалі цікавішою. Раптом він сказав:

— Слухай, Томе, дай мені побілити трохи.

Том задумався і спершу ніби вже й готовий був погодитись, але потім раптово передумав.

— Ні, Бене, нічого не вийде. Тітонька Поллі просто труситься над цим парканом; розумієш, він виходить на вулицю, — якби це був той бік, що дивиться у двір, я і слова не сказав би, та й вона, думаю, теж. А так — вона труситься над парканом. Знаєш, як ретельно його треба білити? По-моєму, хіба один хлопець із тисячі чи навіть двох тисяч зуміє побілити його як слід.

— Правда? Слухай, пусти хоча б спробувати, хоч трішечки. Томе, я б тебе пустив, якби ти був на моєму місці.

— Бене, я б із радістю, чесне індіанське! Але ж як бути з тітонькою Поллі? Джиму теж хотілося пофарбувати, а вона не дозволила. Сіду хотілося, вона й Сіду не дозволила. Бачиш, як виходить? Ось візьмешся ти білити паркан, а раптом що…

— Та що ти, Томе, я ж буду старатися! Ну, пусти, я спробую. Слухай, я тобі дам серединку від яблука.

— Ну, добре вже… Хоча ні, Бене, краще не треба. Я боюся.

— Я все яблуко тобі віддам.

Том випустив щітку з рук, вдаючи, що робить це не дуже охоче, але в душі він торжествував. І доки колишній пароплав «Велика Міссурі» трудився в поті чола на осонні, художник, який відійшов від справ, сидів на бочечці в затінку, бовтав ногами, жував яблуко й обдумував подальший план побиття немовлят. А їх не бракувало. Хлопчаки щохвилини пробігали вулицею. Вони підходили, щоб посміятися над Томом, — і залишалися білити паркан. Коли Бен вибився із сил, Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за старенького паперового змія, а коли той стомився білити, Джонні Міллер купив право білити за дохлого пацюка із мотузочком, щоб зручніше було крутити, й так далі, година за годиною. До середини дня із бідного, майже вбогого хлопчика Том перетворився на багатія, який буквально купався в розкоші. Окрім уже названих багатств, він мав дванадцять кульок, зламану губну гармоніку, осколок синього пляшкового скла, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відчиняв, шматок крейди, кришталеву пробку від карафки, олов’яного солдатика, пару пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник без собаки, руків’я від ножа, чотири шматки апельсинової шкірки і стару віконну раму. Том чудово провів увесь цей час, нічого не робив і веселився, а паркан був покритий вапном у три шари! Якби в нього не закінчилося вапно, всі хлопчаки міста могли б стати банкрутами.

Том подумав, що життя не таке вже й погане. Сам того не усвідомлюючи, він відкрив великий закон, що керує людськими діями, а саме: для того, щоб хлопчику чи дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне — аби цього було нелегко добитися. Якби Том був великим і мудрим мислителем, як, наприклад, автор цієї книги, він зробив би висновок, що Робота — це те, що людина зобов’язана робити, а Гра — те, чого вона робити не зобов’язана. І це допомогло б йому зрозуміти, чому робити штучні квіти чи носити воду решетом — це робота, а збивати кеглі або підніматися на Монблан[1] — забава.

Є в Англії такі багачі, яким подобається влітку правити поштовою каретою, в яку запряжено четверо коней, тому що на це вони тратять шалені гроші; а якби вони отримували за це платню, гра перетворилася б на роботу і одразу стала для них нецікавою.

Том ще деякий час міркував про природу тих значних перемін, які відбулися в його ситуації, а тоді попрямував із донесенням до головного штабу.

Розділ ІІІ

Том прийшов до тітоньки Поллі, коли вона сиділа біля відчиненого вікна в дуже затишній кімнаті, що була водночас спальнею, вітальнею, їдальнею та бібліотекою. М’яке літнє повітря, заспокійлива тиша, запах квітів та снодійний гул бджіл подіяли безвідмовно, і тітонька задрімала над плетінням, адже розмовляти не мала з ким, хіба що з кішкою, але й та спала в неї на колінах. Окуляри задля безпеки були підняті високо на лоба. Тітонька Поллі думала, що Том давно вже втік, і тому здивувалася, коли побачила, що він сам безстрашно йде до неї в руки. Він сказав:

— Можна мені тепер піти погуляти, тітонько?

— Так скоро? Скільки ж ти зробив?

— Усе, тітонько.

— Томе, не вигадуй, я цього не люблю.

— Я не вигадую, тітонько, все зроблено.

Тітонька Поллі не звикла вірити на слово. Вона пішла подивитися сама і була б задоволена, якби запевнення Тома виявилися правдою принаймні на двадцять відсотків.

Коли ж вона побачила, що побілено весь паркан, та й не просто побілено, а покрито вапном у два чи навіть три шари, і на додачу на землі проведено білу смугу, — здивуванню бідолашної жіночки не було меж. Вона сказала:

— Оце так! Що ж, Томе, ти працювати вмієш, коли захочеш, — промовивши це, вона похопилася й розбавила похвалу: — Шкода лише, що це рідко з тобою трапляється. Добре вже, йди гуляти, але повертайся додому вчасно, інакше скуштуєш різки!

Тітоньку настільки вразили блискучі успіхи Тома, що вона повела його до комори, вибрала найбільше яблуко і вручила хлопцеві з повчальною промовою про те, якою цінною та приємною буває винагорода, зароблена чесно, без гріха, завдяки гідним пошани зусиллям. І доки тітонька закінчувала свою промову уривком зі Святого Письма, що дуже вчасно пригадався, Том встигнув поцупити в неї за спиною пряника.

Він підстрибом вибіг із кімнати й побачив, що Сід піднімається зовнішніми сходами до прибудови на другому поверсі. Під рукою було чимало грудок землі, й вони замиготіли в повітрі та градом посипалися навколо Сіда. Доки тітонька Поллі встигла опам’ятатися від подиву й поспішити на допомогу, п’ять-шість грудок таки влучили в ціль, а Том перескочив через паркан — і тільки його й бачили. В паркані була хвіртка, але в хлопця, як завжди, було обмаль часу — тут не до хвіртки. Тепер його душа заспокоїлась: він віддячив Сіду за те, що він підвів його, звернувши увагу тітоньки Поллі на чорну нитку.

Том обійшов свій квартал збоку й повернув у брудний провулок повз корівник тітоньки Поллі. Хлопець вдало проминув небезпечну зону, уникнувши полону та кари, тому жваво побіг на міську площу, де за попередньою домовленістю вже шикувалися до бою дві армії. Однією з них командував Том, другою — його найкращий друг Джо Гарпер. Обидва великі полководці не принижувалися до того, щоб воювати власноруч, — таке заняття більше пасувало дрібноті — вони сиділи поруч на пагорбі й керували воєнними діями, віддаючи накази через ад’ютантів.

Після тривалого та жорстокого бою армія Тома отримала велику перемогу. Підрахували вбитих, обмінялися полоненими, домовилися, коли оголошувати війну й за що битися наступного разу, і призначили день вирішальної битви. Потім обидві армії вишикувалися в лави і покрокували з площі, а Том сам попрямував додому.

Минаючи дім, де жив Джеф Тетчер, хлопець помітив у саду незнайому дівчинку — чарівне блакитнооке створіння з золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білій літній сукенці й вишитих панталончиках. Герой, щойно увінчаний лаврами, здався в полон без жодного пострілу. Образ Емі Лоуренс, який досі жив у його серці, миттю щез, не лишивши по собі й сліду. Том думав, що кохає Емі до нестями, думав, що обожнюватиме її вічно, а виявилося, що це було лише скороминуще захоплення. Він кілька місяців добивався її взаємності, вона лише тиждень тому зізналася йому в коханні; лише сім коротких днів він був гордий і щасливий, як ніхто на світі, — й ось за одну мить вона зникла з його серця, ніби випадкова гостя, що побула недовго й пішла собі геть.

Том захоплювався новим янголом здаля, доки не побачив, що дівчинка його помітила. Тоді він почав вдавати, ніби не бачить, що вона тут, і заходився викидати різні колінця, як це заведено серед хлопчаків, котрі хочуть сподобатися дівчинці й викликати її захоплення. Досить довго Том виробляв різні штуки і раптом, випадково кинувши погляд у її бік під час якогось карколомного акробатичного фокуса, помітив, що дівчинка повернулася до нього спиною і йде додому. Том підійшов до огорожі й засмучено притулився до неї, все ж таки сподіваючись, що об’єкт його поклоніння ще трішки побуде в саду. Дівчинка постояла хвилину на ґанку, потім повернулася до дверей. Коли вона переступила поріг, Том тяжко зітхнув. Але тієї ж миті просяяв: перш ніж піти, дівчинка перекинула через огорожу квітку — братчики. Том підбіг до паркана і зупинився за два кроки від квітки, потім прикрив долонею очі й почав вдивлятися кудись у далечінь, немовби побачив у кінці вулиці щось вельми цікаве. Потім підняв із землі соломинку і заходився встановлювати її на носі, закинувши голову назад. Хлопець потроху наблизився до квітки і нарешті наступив на неї босою ногою — гнучкі пальці вхопили стебло. Так, стрибаючи на одній нозі, Том завернув за ріг. Але лише на хвилинку, яка була потрібна, щоб засунути квітку під куртку, поближче до серця, — а може, до шлунка, адже хлопець не надто знався на анатомії.

Потому він повернувся до огорожі й тинявся коло неї, продовжуючи кривлятись, аж доки не стемніло. Але дівчинка більше не з’являлась, і Томові не залишалося нічого іншого, як тішити себе думкою, що вона, можливо, підходила в цей час до вікна й бачила його старання. Нарешті він неохоче побрів додому, зовсім замріявшись.

За вечерею він так розходився, що тітонька лише дивувалася: «Який дідько вселився в це дітисько!» Йому добряче перепало за те, що він кидав грудками в Сіда, проте він не брав того до голови. Коли ж спробував поцупити кусок цукру під самісіньким носом тітки і отримав за це по руках, сказав:

— Тітонько, ви ж не б’єте Сіда, коли він витягає цукор.

— Але Сід ніколи не доводить людину так, як ти. Ти не вилазив би із цукорниці, якби я за тобою не стежила.

Незабаром тітонька пішла на кухню, і Сід, радіючи, що йому все сходить із рук, потягнув до себе цукорницю; таке нахабство просто несила було терпіти. Цукорниця висковзнула із Сідових пальців, упала й розбилась. Том був у захваті. Він так зрадів, що навіть притримав язика і промовчав. Вирішив, що не скаже ані слова, навіть коли зайде тітонька Поллі, й сидітиме сумирно, аж поки вона не запитає, хто це зробив. Ось тоді він скаже і помилується, як дістанеться мазунчику, — хіба може бути більше задоволення? Том був настільки переповнений радістю, що ледве стримувався, коли тітонька зайшла із кухні й зупинилась над осколками; її очі метали блискавки поверх окулярів. Затаївши подих, він думав: «Ось, ось, зараз!» І наступної миті розпластався на підлозі! Караюча десниця вже піднялася знову, коли Том заволав:

— Заждіть, за що ви мене б’єте? Це Сід розбив!

Тітонька Поллі завмерла від несподіванки, й Том чекав, чи не пожаліє вона його. Старенькій аж відібрало язика. Оговтавшись, вона сказала:

— Гм! Ну, здається мені, тобі теж недарма перепало! Напевно, ти таки встиг щось накоїти, поки мене тут не було.

Потім совість дорікнула їй, і тітоньці захотілося сказати щось ласкаве й приємне, але вона вирішила, що це можна буде зрозуміти як визнання її провини, а дисципліна цього не допускає. І вона промовчала й зайнялася своїми справами, хоча на душі було неспокійно. Том сидів у кутку надутий і роз’ятрював свої рани. Він знав, що подумки тітка стоїть перед ним на колінах, і похмуро насолоджувався цим усвідомленням: він цього не викаже — нібито нічого не помічає. Хлопець знав, що час від часу тітонька посилає йому скорботний погляд крізь пелену сліз, але не бажав нічого помічати. Він уявляв, як лежить на смертному одрі, й тітонька Поллі схиляється до нього, щоб вимолити хоча б слово прощення; але він відвернеться до стіни й помре, не сказавши цього слова. Що вона відчує тоді? І він уявив, як його приносять мертвого додому, виловивши в річці: його кучері намокли, страдницьке серце перестало битися. Як тоді вона впаде на його онімілий труп, як сльози в неї линуть потоком, як вона молитиме Бога, щоб він повернув їй цього хлопчика і тоді вона ніколи більше його не скривдить! А він лежатиме блідий і холодний, нічого не відчуваючи, — бідолашний маленький страдник, який стерпів усі муки до кінця!

Том так розхвилювався від усіх цих піднесених мрій, що ковтав сльози й давився ними. Світ плив у нього перед очима, а коли хлопчик моргав, сльози текли по щоках і капали з кінчика носа. Він так насолоджувався своїм горем, що не міг допустити, аби якісь земні радощі чи пустотливі веселощі вдерлися до його душі; він оберігав свою скорботу, наче святиню. І тому, коли до кімнати впурхнула його сестричка Мері, яка аж сяяла від радості, нарешті повернувшись додому після безкінечного тижня, проведеного в селі, він підвівся і вийшов, оточений мороком та грозовими хмарами, в той час як в інші двері разом із Мері заходили радість і сонячне світло.

Том блукав далеко від тих вулиць, де зазвичай гралися хлопчаки, вишукував безлюдні закапелки, які пасували до його настрою. Пліт на річці здався йому відповідним місцем, і він примостився на самісінькому краєчку, втупився у похмурий саван ріки. Цієї миті він бажав лише одного: потонути швидко і безболісно, щоб не зазнати мук, передбачених природою. Тут хлопець згадав про квітку, витягнув її з кишені — пом’яту і зів’ялу — й це ще більше поглибило його скорбне блаженство. Він почав думати про те, чи пожаліла би вона його, якби знала. Може, заплакала б, захотіла обійняти та втішити. А може, відвернулась би байдуже, як і весь холодний світ. Ця картина так розчулила Тома і довела його муки до такого приємно-розслабленого стану, що він подумки крутив її так і сяк, роздивлявся у різних ракурсах, доки йому не набридло. Нарешті він звівся на ноги, важко зітхнувши, і зник у темряві.

Увечері, близько пів на десяту, він прямував безлюдною вулицею до того будинку, де жила прекрасна незнайомка. Підійшовши до нього, Том постояв якусь хвилинку: жодного звуку не вловило його нашорошене вухо; свічка кидала тьмяний відблиск на штору в вікні другого поверху. Чи ж не там вона незримо присутня? Том переліз через огорожу, обережно прокрався клумбами з квітами і став під вікном; довго і з хвилюванням дивився на нього, задерши голову догори. Потім влігся на землю, простягнувся на весь зріст, склав руки на грудях і притис до них бліду, зів’ялу квіточку. Ось так він і помре — один на білому світі — ані даху над бездомною головою, ані дружньої руки, що стерла б передсмертний піт із його холонучого лоба, ані обличчя, яке із любов’ю та жалістю схилилося б над ним у останні хвилини. Настане радісний ранок, а вона побачить його захололе тіло. Проте чи зронить вона хоча б одну сльозинку над його тілом, чи зітхне хоч раз, думаючи, як рано загинуло молоде життя, підкошене жорстокою рукою в розквіті сил?

Вікно відчинилося, різкий голос прислуги осквернив священну тишу, і цілий потоп ринув на розпростерті останки мученика.

Герой ледве не захлинувся і схопився на ноги, пирхаючи. У повітрі просвистів камінь разом із нерозбірливою лайкою, задзвеніла шибка, розлетівшись у друзки, а тоді маленька невиразна фігурка перескочила через огорожу й розтанула в темряві.

Коли Том, уже роздягнувшись, розглядав при світлі недогарка свій до нитки мокрий одяг, Сід прокинувся. Але якщо зведений брат і мав якесь бажання дорікнути або натякнути, то передумав і змовчав, помітивши по очах Тома, що це небезпечно.

Том влігся в ліжко, не вважаючи за потрібне обтяжувати себе молитвою, і Сід подумки взяв на замітку цей недогляд.

Розділ IV

Сонце зійшло над спокійною землею й осяяло з висоти мирне містечко, немовби благословляючи його. Після сніданку тітонька Поллі зібрала всіх на сімейне богослужіння; воно почалося з молитви, побудованої на солідному фундаменті з біблійних цитат, скріплених ріденьким цементом власних думок; із цієї вершини, як з гори Синай, вона й прорекла сувору главу закону Мойсеєвого.

Після цього Том, як то кажуть, підперезав чересла й заходився зазубрювати рядки з Біблії. Сід ще кілька днів тому вивчив свій урок. Том доклав усіх сил, щоб вивчити напам’ять п’ять віршів, обравши для цього уривки з Нагірної проповіді, бо ніде не знайшов коротших.

Через півгодини в Тома склалося досить туманне уявлення про урок, адже його голова була зайнята чим завгодно, тільки не завданням, а руки безупинно рухалися, розважаючись якоюсь сторонньою справою.

Мері взяла в нього книжку, щоб вислухати урок, і Том почав затинатися, неначе навпомацки пробираючись крізь туман:

— Блаженні… е-е…

— Вбогі…

— Так, вбогі; блаженні вбогі… е-е-е…

— Духом…

— Духом; блаженні вбогі духом, бо їх… бо вони…

— Бо їхнє…

— Бо їхнє… Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони… бо вони будуть…

— У…

— Бо вони… е…

— Уті…

— Бо вони уті… Ну, не пам’ятаю я, що там далі! Блаженні, бо засмучені, бо вони… бо засмучені… А що далі? Їй-богу, не знаю! Ну що ж ти не підкажеш, Мері! Як тобі не соромно мене дражнити!

— Ох, Томе, голова твоя порожня, я тебе зовсім не дражню, навіть не думаю! Просто тобі треба все як слід вивчити з самого початку. Нічого, Томе, вже якось вивчи, а коли вивчиш, я тобі подарую одну дуже хорошу річ. Ну, будь розумником!

— Ну, гаразд! А яку річ, Мері, скажи зараз!

— Яка тобі різниця? Якщо я сказала, що хорошу, значить, хорошу.

— Ну, ти мене не обдуриш. Добре вже, візьмуся ще раз.

Том узявся — і під подвійним тиском цікавості та бажання отримати обіцяну нагороду вчив із таким натхненням, що домігся блискучих успіхів. За це Мері подарувала йому новенький кишеньковий ножик із двома лезами за дванадцять із половиною центів, і Том аж нестямився від захвату. Правда, ніж зовсім не різав, зате це була не якась там підробка, а справжнісінький виріб фірми Барлоу, в чому й полягала його незбагненна чарівність; хоча чому хлопчаки Західних штатів вирішили, що цю грізну зброю можна підробити і що підробка буде гіршою за оригінал, — абсолютно невідомо і, очевидно, назавжди залишиться таємницею. Том примудрився добряче порізати цим ножиком буфет і вже підбирався до комода, як його покликали вдягатися в недільну школу.

Мері дала йому жерстяну миску, наповнену водою, і шматок мила; хлопчик вийшов за двері, поставив посудину на лавку, тоді занурив мило у воду і знову поклав його на місце; закачав рукави, обережно вилив воду на землю, тоді зайшов до кухні й почав енергійно терти обличчя рушником, який висів за дверима. Але Мері відібрала в нього рушника і сказала:

— Як тобі не соромно, Томе! Вмийся, як слід. Від води з тобою нічого не станеться.

Том трохи зніяковів. У миску знову налили води; цього разу він трохи постояв над нею, наважуючись, тоді набрав у легені повітря і почав умиватися. Коли після цього Том зайшов до кухні, заплющивши очі та навпомацки шукаючи рушника, щоками хлопчика стікала мильна піна, яка чесно свідчила про виконану працю. Проте коли він забрав рушник від обличчя, виявилося, що вигляд у нього не зовсім такий, як треба: чистими були тільки щоки та підборіддя, які біліли, наче маска, а нижче та вище починалася темна смуга незрошеної ріллі, що захоплювала шию попереду і ззаду. Тоді Мері взялася за брата сама, і, вийшовши з її рук, Том уже не відрізнявся за кольором шкіри від своїх блідолицих братів; мокре волосся було охайно розчесане щіткою, його короткі завитки лежали рівно і гарно. (Том потроху намагався розпрямити свої кучері й докладав для цього чимало зусиль, щоб волосся лежало на голові, як приклеєне; хлопцеві здавалося, що з кучерями він схожий на дівчинку, і це його дуже засмучувало.)

Потім Мері дістала із шафи костюм, який ось уже два роки Том одягав лише в неділю і який називали «інший костюм», з чого ми можемо зробити висновок про багатство його гардеробу. Після того, як Том вбрався сам, Мері привела його до ладу: вона застібнула на ньому чистеньку курточку до самого підборіддя, відгорнула донизу широкий комір, почистила Тома щіткою та надягнула йому солом’яного капелюха в цяточку. Тепер він мав дуже ошатний вигляд і почувався страшенно незручно: новий костюм і чистота сковували його, а цього він терпіти не міг. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, але ці сподівання виявились марними. Мері, як годиться, ретельно змастила взуття салом і принесла братові. Томове терпіння луснуло, він почав бурчати, що його завжди примушують робити те, чого він не хоче. Але Мері лагідно вмовила його:

— Будь ласка, Томе, будь розумником.

Продовжуючи бурчати, Том узув черевики. Мері зібралася за одну хвилину, і діти втрьох попрямували до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.

У недільній школі діти навчалися з дев’ятої до пів на одинадцяту, а потім починалася проповідь. Двоє дітей залишалися на проповідь добровільно, а третій теж залишався — але з інших, більш суттєвих причин.

На твердих церковних лавах із високими спинками могло поміститися чоловік триста; церква була маленька, без жодних прикрас, із дзвіницею на даху, схожою на вузький дерев’яний ящик. У дверях Том трохи відстав, щоб поговорити з одним приятелем, також вбраним по-недільному:

— Слухай, Біллі, в тебе є жовтий квиточок?

— Є.

— А що ти за нього просиш?

— А що даси?

— Шмат лакриці й рибальський гачок.

— Покажи.

Том показав. Приятеля побачене вдовольнило, і хлопці обмінялися цінностями. Після цього Том обміняв дві білі кульки на три червоних квиточки і ще різний дріб’язок — на два синіх.

Він ще хвилин п’ятнадцять підстерігав на вході хлопців і купував у них квитки різних кольорів. Тоді зайшов до церкви разом із ватагою чистеньких і галасливих дітлахів, вмостився на своєму місці й почав сваритися з тим хлопцем, який сидів найближче. Втрутився поважний літній вчитель, але щойно він повернувся спиною, Том смикнув за волосся хлопчика, котрий сидів перед ним, і втупився в книжку, коли той озирнувся; тут же він кольнув шпилькою іншого хлопчика, бо йому було цікаво почути, як той верескне: «Ой!» — і отримав ще одне зауваження від учителя. Увесь клас Тома був, як на підбір, — усі неспокійні, галасливі та неслухняні. Виходячи розповідати урок, вони не знали віршів як слід — всім доводилося підказувати. Проте вони все ж якось дотягували до кінця, і кожен отримував нагороду — маленький синій квиточок із текстом зі Святого Письма; кожен синій квиток був платнею за два вивчених вірші з Біблії. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, їх можна було обміняти; десять червоних квиточків дорівнювали одному жовтому; а за десять жовтих директор школи вручав учневі Біблію в дешевій палітурці (яка коштувала в ті старі добрі часи сорок центів). Чи ж у багатьох із моїх читачів знайдеться досить терпіння та посидючості, щоб вивчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть за Біблію з малюнками Доре? Але Мері заробила таким чином дві Біблії в результаті двох років ретельної праці, а один німецький хлопчик — навіть чотири чи п’ять. Він якось розказав напам’ять три тисячі віршів поспіль — навіть без перепочинку; але таке напруження розумових здібностей виявилося для нього непосильним, і з того часу він став ідіотом — велике нещастя для школи, адже у всіх урочистих випадках, при відвідувачах, директор завжди викликав цього учня і примушував його «зі шкіри лізти», як казав Том. Лише старші учні примудрялися зберегти свої квиточки і нидіти над зубрінням досить довго, аби отримати у подарунок Біблію, тому вручення цієї нагороди було рідкісною і пам’ятною подією; учень-щасливчик цього дня відігравав таку почесну й помітну роль, що серце кожного школяра спалахувало честолюбством, якого вистачало іноді на цілих два тижні. Можливо, Том не був одержимий духовною спрагою настільки, щоб прагнути цієї нагороди, але можна не сумніватися в тому, що він усім своїм єством прагнув слави і блиску, які приходили разом із нею.

Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, — хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, — результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:

— А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, — може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.

І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.

Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.

Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, — появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість — він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, — словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне — спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою — аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, — отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика:

— Гляди-но, Джиме! Йде туди. Дивись — простягнув йому руку. Вітається! Оце так! А скажи, мабуть, хочеться бути на місці Джефа?

Містер Волтерс хизувався перед високими гостями, проявляючи незвичну для себе моторність, — він віддавав накази, робив зауваження, розсипав догани всім, хто потрапляв йому під руку. Бібліотекар хизувався, бігаючи то туди, то сюди зі стосами книг і зчиняючи непотрібний шум, який люблять зчиняти маленькі начальнички. Молоденькі вчительки хизувалися, ласкаво нахиляючись над учнями, яких не так давно тягали за вуха, киваючи пальчиком на маленьких пустунів і гладячи по голівці слухняних. Молоді вчителі хизувалися тим, що робили суворі догани і всіляко підкреслювали: вони мають владу і підтримують дисципліну. Майже всім учителям одразу щось знадобилося у книжковій шафі, поряд із кафедрою, і вони навідувалися туди двічі, тричі, щоразу ніби знехотя. Дівчатка теж хизувалися щосили, а хлопчики хизувалися так ревно, що кульки з пожованого паперу та запотиличники сипалися градом. І над усім цим підносився великий чоловік, прихильно посміхаючись усій школі поблажливою посмішкою судді та гріючись у променях власної слави, — він також хизувався.

Одного лише бракувало містеру Волтерсу для повного щастя: можливості вручити Біблію в нагороду старанному учневі та похизуватися чудом ученості. Декотрі учні мали жовті квиточки, але жоден не зібрав їх достатньо, — директор уже опитав усіх перших учнів. Він віддав би все на світі за те, щоб до німецького хлопчика повернулися розумові здібності.

І в ту мить, коли він розпрощався з будь-якими надіями, вперед виступив Том Сойєр із дев’ятьма жовтими квиточками, дев’ятьма червоними й десятьма синіми і сказав, що хоче отримати Біблію. Це був грім серед ясного неба. Містер Волтерс аж ніяк не очікував, що Том може вимагати Біблію, — принаймні протягом найближчих десяти років. Але що ж поробиш: коли пред’являють підписаний рахунок, за ним треба платити. Тома запросили на підвищення, де сидів суддя й інші обрані, і велику новину проголосили з кафедри. Це була найбільш вражаюча подія за останні десять років, і ефект виявився настільки приголомшливим, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, й уся школа тепер споглядала два дива замість одного. Всіх хлопчаків терзала заздрість, та найбільше страждали від жорстоких душевних мук ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли звеличенню ненависного вискочки, промінявши йому квитки на ті багатства, які він нажив, поступившись іншим своїм правом білити паркан. Вони самі себе зневажали за те, що піддалися на обман хитрющого пронози й спіймалися на його гачок.

Нагороду Тому вручили під супровід такої розчуленої промови, яку тільки міг вичавити із себе директор за обставин, що склалися, але їй бракувало істинного натхнення, — бідолаха відчував, що тут криється якась таємниця, яку навряд чи вдасться розкрити: просто не може бути, щоб цей хлопчисько зібрав цілих дві тисячі біблійних снопів у житницю свою, коли відомо, що йому не подужати і дванадцяти. Емі Лоуренс і пишалася, і раділа, і намагалася зробити так, щоб Том помітив це по її обличчю, проте він не дивився на неї. Вона задумалась, потім злегка засмутилася, потім у неї виникли неясні підозри — з’явилися, зникли і виникли знову; вона почала спостерігати; один побіжний погляд сказав їй дуже багато — встромив їй ножа у самісіньке серце. Від ревнощів і злості вона ледь не розплакалась і зненавиділа всіх на світі, а найбільше Тома — так їй здавалося.

Тома відрекомендували судді, але у хлопця язик прилип до гортані, серце щосили забилося, і він ледве дихав — частково подавлений грізною величчю цієї людини, але головним чином тому, що це був її батько. Він би з радістю впав на коліна перед суддею, якби в школі було темно. Суддя погладив Тома по голові, назвав його славним хлопчиком і запитав, як його звати. Хлопчик відкрив рота, затнувся і ледве вимовив:

— Том.

— Ні, не Том, а…

— Томас.

— Ну, ось бачиш. Я так і думав, що твоє ім’я трішки довше. Дуже добре. Проте в тебе, звісно, є ще й прізвище, і ти мені його, звісно, назвеш?

— Скажи джентльмену, як твоє прізвище, Томасе, — втрутився учитель, — і не забувай говорити «сер». Поводься як годиться.

— Томас Сойєр… сер.

— Ось так! От молодець. Чемний хлопчик. Чемний маленький трудівник. Дві тисячі віршів — це дуже багато, дуже, дуже багато. І ніколи не шкодуй, що витратив на це стільки зусиль: знання найдорожче у світі! Це воно робить нас хорошими людьми і навіть великими людьми; ти й сам колись станеш хорошою людиною, великою людиною, Томасе, і тоді ти озирнешся на пройдений шлях і скажеш: «Усім цим я зобов’язаний тому, що в дитинстві мені пощастило навчатися в недільній школі, — моїм шановним учителям, які показали мені дорогу до знань, моєму доброму директору, який заохочував мене, стежив за мною і подарував мені чудову Біблію — розкішну, вишукану Біблію, яка стане моєю власністю і буде зберігатися в мене все життя, — і все це завдяки тому, що мене правильно виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів стануть тобі дорожчими за будь-які гроші, — так, так, дорожчими! А тепер чи не хочеш ти розказати мені та ось цій леді щось із того, що ти вивчив? Звісно, розкажеш, адже ми пишаємось хлопчиками, які так добре навчаються. Безсумнівно, тобі відомі імена всіх дванадцяти апостолів. Може, ти скажеш нам, як звали тих двох, що були покликані до служіння першими?

Том увесь цей час смикав ґудзика і сором’язливо дивився на суддю. Тепер він почервонів і опустив погляд. Душа містера Волтерса втекла в п’яти. Він подумав: цей хлопчисько не може відповісти навіть на найпростіше питання, і чого це судді заманулося його розпитувати? Однак він відчував, що мусить щось сказати.

— Відповідай джентльмену, Томасе, не бійся. Том уперто мовчав.

— Я знаю, мені він скаже, — втрутилась дама. — Перших двох апостолів звали…

— Давид і Голіаф!

Давайте опустимо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.

Розділ V

Близько пів на одинадцяту задзвонив надтріснутий дзвін маленької церкви, і незабаром народ почав збиратися на ранкову проповідь. Учні недільної школи розбрелися по всій церкві й посідали на лавах разом зі своїми батьками, щоб бути весь час під їхнім наглядом. Прийшла й тітонька Поллі. Сід і Мері сіли поруч із нею, а Тома посадили поближче до проходу, якомога далі від прочиненого вікна та звабливих літніх пейзажів. Парафіяни заповнили бокові приділи: старенький вбогий поштмейстер, який пам’ятав значно кращі часи; мер зі своєю дружиною — адже в містечку був також мер, на додачу до решти надмірностей; вдова Дуглас — вродлива, пишно вбрана жінка років сорока, добра душа, всім відома своєю щедрістю та багатством, власниця єдиного панського будинку в усьому місті, гостинна господиня та організаторка найкращих свят, якими міг похвалитися Сент-Пітерсберг; шановний майор Ворд, зігнутий дугою, зі своєю дружиною; адвокат Ріверсон, нова знаменитість, — він приїхав звідкись здалека; місцева красуня у супроводі зграйки юних серцеїдок, розряджених у батист та стрічки. Слідом за дівчатами ввалилися цілою юрбою юнаки, міські чиновники, — напомаджені залицяльники стояли півколом на паперті, покусуючи набалдашники своїх тростин, доки дівчата не ввійшли до церкви; і нарешті насамкінець з’явився Зразковий Хлопчик Віллі Мафферсон зі своєю матусею, з якою він поводився так обережно, наче вона була з кришталю. Він завжди супроводжував свою матусю до церкви і був улюбленцем міських дам. Зате всі хлопчаки його терпіти не могли, такий він був хороший; крім того, їм увесь час ставили Віллі за приклад. Як і завжди в неділю, білосніжна хусточка стирчала у нього із задньої кишені — нібито ненароком. У Тома носовичка зроду не водилося, тому всіх хлопчаків, які мали хусточки, він вважав франтами.

Коли зібралася вся парафія, дзвін ударив іще раз, підганяючи лінюхів і роззяв, і в церкві запала врочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння та перешіптування півчих на хорах. Півчі постійно шепотілися та хихотіли протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, лише я забув, де саме. Минуло вже багато часу, і я майже нічого про той хор не пам’ятаю; втім, здається, було це не в нас, а десь закордоном.

Проповідник назвав гімн і натхненно продекламував його від початку до кінця тією особливою методою, яка користувалася в тутешніх місцях великим успіхом. Він почав читати не дуже голосно і поступово підвищував голос, потім, дійшовши до певного місця, робив сильний наголос на передостанньому слові й неначе стрибав донизу з трампліна:

Чи ж можу ніжитись в раю, між КВІТАМИ любові, Коли братове у Христі залиті МОРЕМ крові?

Він славився своєю майстерністю декламації. На церковних зібраннях його завжди просили почитати вірші, й тільки-но він замовкав, як усі дами підносили руки догори і, неначе знесилившись, опускали їх на коліна, закочували очі та хитали головами, всім своїм виглядом промовляючи: «Словами цього ніяк не виразиш, це надто гарно, надто чудово для нашої грішної землі».

Після того як проспівали гімн, преподобний містер Спрег повернувся до дошки оголошень і почав зачитувати повідомлення про зібрання, сходини тощо, доки всім не почало здаватися, що він так і читатиме до другого пришестя, — дивний звичай, якого досі дотримуються в Америці, навіть у великих містах, попри велику кількість газет. Частенько трапляється, що чим менше об’єктивних причин для якогось усталеного звичаю, тим важче його позбутися.

А потім проповідник почав молитися. Це була дуже гарна, довга молитва, в якій згадали про всіх: в ній молилися і за церкву, і за дітей, що належать до цієї церкви, і за інші церкви в містечку, і за саме містечко, і за батьківщину, і за свій штат, і за всіх чиновників штату, і за всі Сполучені Штати, і за всі церкви Сполучених Штатів, і за конгрес, і за президента, і за всіх посадовців; за бідолашних моряків, які плавають в бурхливому морі, за пригноблені народи, що стогнуть під гнітом європейських монархів і східних деспотів; за тих, кому відкрите світло євангельської істини, але вони мають вуха, та не чують, мають очі, та не бачать; за язичників на далеких островах посеред моря. А закінчилось усе молитвою, щоб слова проповідника були почуті та впали на гарний ґрунт, щоб насіння, ним посіяне, зійшло вчасно й дало щедрий врожай. Амінь.

Зашелестіли спідниці, й парафіяни, які підвелися було зі своїх місць, знову повсідалися. Хлопчик, про якого оповідає ця книга, анітрішки не радів молитві: він заледве її витримав, і то через силу. Під час молитви він усе крутився на місці; не заглиблюючись у суть, він підраховував, за що вже молилися, — слухати він не слухав, але сама суть була йому давно відома, відомо було також, що після чого буде сказано. І коли пастор додавав від себе щось новеньке, Том ловив вухом незвичні слова, і все його єство противилось: він вважав такі доповнення нечесними і шахрайськими. Посередині молитви на спинку лави перед Томом всілася муха і довго не давала йому спокою — вона то терла складені докупи лапки, то охоплювала ними голову і так сильно чухала її, що голова ледве не відривалася від тулуба, а тоненька, наче ниточка, шия виднілася повністю; то погладжувала крила задніми лапками, наче це були поли фрака, і взагалі займалася своїм туалетом так незворушно, ніби знала, що перебуває у повній безпеці. Так воно і було: як не чесалися в Тома руки зловити її, вони на це не піднімалися. Том вірив, що вмить погубить свою душу, якщо викине таку штуку під час молитви. Однак при останніх словах проповідника його рука здригнулася і поповзла вперед; і щойно було промовлено «амінь», муха потрапила в полон. Тітонька Поллі зловила племінника на гарячому і примусила випустити комаху.

Проповідник зачитав текст із Біблії й заходився розмірковувати нудним голосом про щось настільки нецікаве, що багато парафіян почали клювати носом, хоча, по суті, йшлося про пекло та вічні муки, а кількість праведників, яким судився порятунок, пастор довів до такого мізерного числа, що їх і рятувати не варто було. Том рахував сторінки проповіді. Коли він виходив із церкви, то завжди знав, скільки сторінок було прочитано, але майже ніколи не пам’ятав, про що читали. Втім, цього разу проповідь його зацікавила, хоча й ненадовго. Проповідник змалював величну та зворушливу картину того, як прийде Царство Боже на Землі, й зберуться всі народи, що її населяють, і лев лежатиме поруч із ягням, а немовля поведе їх. Але вся висока мораль і повчальність цього величного видовища пропали для Тома даремно: він думав лише про те, яка це буде виграшна роль для головної дійової особи, та ще й на очах у всіх народів; йому самому закортіло бути цим немовлям, за умови, звісно, що лев буде приручений.

Після цього його муки відновились, бо далі пішли різні сухі розмірковування. Але раптом він пригадав, який скарб має, і витягнув його. Це був великий чорний жук зі страшними щелепами — «щипач», як його називав Том. Він сидів у коробочці з-під пістонів. Найперше жук вчепився йому в палець. Природно, хлопець відсмикнув руку, жук полетів у прохід між лавами і беркицьнувся на спинку, а ушкоджений палець Том засунув до рота. Жук лежав і безпомічно ворушив лапками, не в змозі перекинутись. Том скоса позирав на нього, всім серцем бажаючи його дістати, але жук був надто далеко, тому дотягнутись до нього було неможливо. Інші парафіяни, не відчуваючи жодного бажання слухати проповідь, також заради розваги почали поглядати на жука. Тут до церкви забіг чийсь пудель, ошалілий і розморений від літньої спеки та тиші. Він занудьгував наодинці й прагнув повеселитися. Помітивши жука, пес одразу пожвавішав і почав махати хвостом. Він оглянув здобич, обійшов її, обнюхав здалеку, ще раз обійшов навколо; потім посміливішав, підійшов ближче і обнюхав; тоді ощирив зуби і спробував схопити жука, але промахнувся; спробував ще раз і ще; вподобав це заняття; влігся на живіт так, щоб жук був у нього між передніми лапами і продовжував гру; нарешті втомився бавитися з жуком і перестав бути уважним і зосередженим. Він почав клювати носом, голова його нахилилася, мордою він доторкнувся до жука, і той у нього вчепився. Пудель пронизливо завищав, замотав головою, жук відлетів на два кроки вбік і знову впав на спину. Глядачі поблизу тряслись від сміху, дехто опустив обличчя в хустинки, жінки закрилися віялами, а Том був абсолютно щасливий. Пес мав дурнуватий вигляд, та він, певно, й почувався дурнем, але в душі був сповнений обурення і прагнув помсти. Він підійшов до жука і обережно атакував його знову: почав ходити навколо і кидатися на нього з усіх боків, хапав лапами землю за якийсь дюйм від жука, клацав зубами ще ближче і мотав головою так, що вуха теліпалися. Однак трохи згодом йому знову набридло гратися з жуком; він погнався за мухою, але не знайшов у цьому втіхи; помчав за мурахою, тримаючи носа біля самої долівки, але й це йому незабаром наскучило. Він позіхнув, зітхнув і, зовсім забувши про жука, всівся на нього! Пролунав дикий вереск, сповнений болем, і пудель стрілою помчав проходом; відчайдушно виючи, пес пробіг перед вівтарем, перескочив з одного боку проходу на інший, заметався перед дверима, виючи, пронісся назад і, зовсім очманілий від болю, з блискавичною швидкістю почав носитися по своїй орбіті, наче кудлата комета. Нарешті знетямлений від страждання мученик стрибнув на коліна до господаря; той викинув його за вікно, і жалісне виття поступово стихло десь вдалині.

На цей час усі в церкві сиділи з червоними обличчями, задихаючись від придушеного сміху, а проповідь застигла на мертвій точці. Незабаром вона почалася знову, але йшла зі спотиканням і перебоями, оскільки не було жодної можливості примусити парафіян заглибитися в її суть: навіть сповнені найвищої скорботи слова присутні, сховавшись за спинками лав, зустрічали приглушеними вибухами нечестивого сміху, наче бідолашний проповідник ляпнув щось неймовірно смішне. Для всіх було справжнім полегшенням, коли ці тортури закінчилися і проповідник благословив прихожан.

Том Сойєр ішов додому в найліпшому гуморі, думаючи, що навіть церковна служба інколи буває не такою вже й поганою, якщо хоч трішечки урізноманітнити її. Одна тільки думка засмучувала його: він нічого не мав проти того, щоб пудель побавився з його жуком, та все ж забирати жука з собою цуценя не мало жодного права.

Розділ VI

В понеділок вранці Том прокинувся, почуваючись зовсім нещасним. У понеділок вранці так бувало завжди, адже з понеділка починався новий тиждень мук у школі. Кожного понеділка хлопцеві хотілося, щоб у проміжках взагалі не було неділі, тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими ненависними.

Том лежав і думав. І раптом йому спало на думку, що непогано було б захворіти: тоді можна й не ходити до школи. Він ніби побачив слабеньке світло в кінці тунелю. Том дослідив свій організм, не знайшов ніяких болячок і знову почав прислухатися. Цього разу йому здалося, що в нього є ознаки кольок в шлунку, і він почав сподіватися на них. Однак симптоми ставали дедалі слабшими і зрештою зовсім зникли. Том почав думати далі й незабаром знайшов дещо інше — один верхній зуб у нього хитався. Зрадівши, що йому так пощастило, Том вже зібрався було застогнати для початку, аж раптом зметикував, що коли він прийде до тітки з такою скаргою, вона всього-на-всього висмикне йому зуба, а це дуже боляче. Він вирішив залишити зуб про запас і пошукати ще щось. Досить довго нічого не міг придумати, а тоді згадав, що лікар якось розповідав про одну хворобу, з якою пацієнт на два або й три тижні мусив лишатися в ліжку і міг взагалі залишитися без пальця. Хлопець миттю висунув «хворий» палець з-під простирадла і почав його розглядати. От тільки не знав, які мають бути симптоми хвороби. Та все ж подумав, що спробувати варто, тому почав стогнати з великим натхненням.

А Сід спав собі, нічого не підозрюючи.

Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього й справді починає боліти.

Сід і вухом не повів.

Том аж захекався від натуги. Він перевів подих, потім зібрався з силами й видав підряд кілька просто чудових стогонів. Сід знай собі хропів.

Том навіть розсердився. Він покликав: «Сіде, Сіде!» — й потрусив його. Це, звісно, подіяло, і Том знову заходився стогнати. Сід позіхнув, потягнувся, чхнув, сперся на лікоть і подивився на Тома. Той все стогнав. Сід гукнув:

— Томе! Агов, Томе! Жодної відповіді.

— Ну ж бо, Томе! Що з тобою, Томе? — і Сід схопив його за плечі, злякано заглядаючи в очі.

Том простогнав:

— Відчепись, Сіде. Не займай мене.

— Та що це з тобою, Томе? Я покличу тітоньку.

— Ні, не треба. Може, воно саме мине. Не клич нікого.

— Та як не кликати? Припини, Томе, не стогни так жахливо. Давно це з тобою?

— Кілька годин. Ох! Ой, не крутися так, Сіде, ти мене угробиш.

— Томе, чого ти мене раніше не розбудив? Ой, Томе, перестань. Просто мурашки по шкірі, коли ти стогнеш. Томе, та що з тобою?

— Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін.) Все, що ти мені зробив. Коли я помру…

— Ой, Томе, але ж ти не помираєш? Не треба, Томе, ой, припини. Може, ще…

— Я всіх прощаю, Сіде. (Стогін.) Так і скажи їм, Сіде. А ще, Сіде, віддай мою віконну раму й однооке кошеня тій новенькій дівчинці, яка недавно приїхала, і скажи їй…

Але Сід жужмом схопив свій одяг і зник. Том і справді страждав тепер, так розігралась його уява, тому стогони звучали досить природно.

Сід скотився вниз сходами і крикнув:

— Ой, тітонько Поллі, йдіть хутчіше! Том помирає.

— Помирає?

— Так, тьотю, помирає! Чого ж ви стоїте — біжіть швидше!

— Дурниці! Не вірю!

Та все ж вона стрілою помчала нагору, а за нею слідом Сід і Мері. Обличчя тітоньки побіліло, губи тремтіли. Вона підбігла до ліжка і з натугою промовила:

— Ну, Томе! Томе! Що з тобою сталося?

— Ой, тітонько, я…

— Що з тобою, Томе, що таке, мій хлопчику?

— Ой, тітонько, у мене на пальці гангрена!

Тітонька Поллі впала на стілець і спочатку засміялася, потім заплакала, потім засміялася й заплакала водночас. Це повернуло їй сили, і вона сказала:

— Ну, Томе, що за комедію ти мені ламаєш? Облиш ці дурниці й вставай.

Стогони припинилися, і біль у пальці зовсім зник. Том зрозумів, що потрапив у дурну ситуацію, і сказав:

— Тітонько Поллі, мені здалося, що це гангрена, і було так боляче, що я зовсім забув про свій зуб.

— Он як! А що в тебе із зубом?

— Один зуб угорі хитається і болить так, що просто жах.

— Добре, добре. Тільки не починай знову стогнати. Відкрий рота. Ага, зуб хитається, але від цього ще ніхто не помирав. Мері, принеси мені шовкову нитку та палаючу головешку з кухні.

Том сказав:

— Ой, тітонько, тільки не треба його смикати. Зараз він уже зовсім не болить. Щоб я вмер на цьому місці, анітрохи не болить. Будь ласка, не треба. Я все одно піду до школи.

— Ага, все одно підеш, ось як? Значить, ти все це влаштував лише для того, щоб не ходити до школи, а замість цього піти на річку? Томе, Томе, я тебе так люблю, а ти мене просто вбиваєш своїми витівками!

Знаряддя для видалення зуба були вже напоготові. Тітонька Поллі зробила з шовкової нитки петельку, міцно обмотала нею хворий зуб, а другий кінець нитки прив’язала до ліжка. Тоді схопила палаючу головешку і тицьнула нею ледь не в самісіньке обличчя хлопчика. Зуб вискочив і повиснув, похитуючись на ниточці.

Але за кожне випробування людина отримує нагороду. Коли Том ішов після сніданку до школи, йому заздрили всі хлопчаки, які зустрічалися по дорозі, бо в верхньому ряду зубів у нього тепер була дірка, через яку можна було чудово плювати новим і дуже гарним способом. За Томом біг цілий хвіст хлопців, які цікавилися цим новим відкриттям, а хлопчик із порізаним пальцем, котрий досі був предметом лестощів та поклоніння, залишився на самоті, втративши колишню славу. Він був дуже цим засмучений і сказав зневажливо, що не бачить нічого особливого в тому, щоб плюватися, як Том Сойєр, але інший хлопчик відповів лише: «Зелений виноград!» — і розвінчаному герою довелося засоромлено піти геть.

Незабаром Том зустрів юного парію Гекльберрі Фінна, сина першого сент-пітерсберзького п’янички. Всі міські матусі щиро ненавиділи і зневажали Гекльберрі Фінна за те, що він був лінюхом, бешкетником і не визнавав жодних правил, а також за те, що їхні діти захоплювалися Геком, прагнули його товариства, хоча їм це суворо заборонялося, і жалкували, що їм бракує хоробрості бути такими ж, як він. Том нарівні з рештою хлопчиків із пристойних сімей заздрив становищу юного відщепенця Гекльберрі, з яким йому суворо забороняли приятелювати. Саме тому він користувався кожною зручною нагодою, щоб погратися з Геком. Гекльберрі завжди був одягнений у якісь обноски з чужого плеча, всі в плямах і такі подерті, що лахміття розвівалося на вітрі. Замість капелюха він носив якесь просторе дрантя, від крисів якого був відшматований великий кусень у формі півмісяця; сюртук, якщо він взагалі був, сягав ледь не п’ят, до того ж задні ґудзики були розташовані значно нижче спини; штани трималися на одній підтяжці й висіли ззаду мішком, а обтріпані штанини волочилися по багнюці, якщо Гек не закасував їх вище колін.

Гекльберрі робив, що заманеться, ні в кого не питаючи дозволу. Коли було сухо, він ночував на чиємусь ґанку, а якщо йшов дощик, то в порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було когось слухатися: захоче — піде ловити рибу або купатися, захоче — просидить на річці, скільки кортітиме; ніхто не забороняв йому битися; йому можна було гуляти до пізньої ночі; навесні він першим виходив на вулицю босоніж і останнім взувався восени; йому не треба було ні вмиватися, ні вдягатися в усе чисте; і лаятись він також був мастак. Словом, у цього обідранця було все, що додає життю смаку. Так думали всі засмикані, замучені хлопчики із порядних сімей в Сент-Пітерсберзі.

Том озвався до цього романтичного бродяги:

— Здоров був, Гекльберрі!

— Здоров був і ти, якщо не жартуєш.

— А що це в тебе?

— Дохла кішка.

— Дай-но гляну, Геку. От добряче околіла! Де ти її взяв?

— Купив у одного хлопця.

— А що дав?

— Синій квиточок і бичачий пузир; а пузир я дістав на бійні.

— Звідки в тебе синій квиточок?

— Купив у Бена Роджерса за палицю для обруча.

— Слухай, Геку, а на що згодиться дохла кішка?

— Як то — на що згодиться? Зводити бородавки.

— Скажеш таке! Я знаю кращий засіб.

— Знаєш ти, якраз! Ану скажи, який?

— А гнила вода.

— Гнила вода! Яйця виїденого не варта твоя гнила вода!

— Не варта, по-твоєму? А ти пробував?

— Ні, я не пробував. А ось Боб Таннер пробував.

— Хто це тобі сказав?

— Як хто? Він сказав Джефу Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Беккеру, а Джонні сказав Джиму Холлісу, а Джим сказав Бену Роджерсу, а Бен сказав одному негру, а негр сказав мені. Отак-от було.

— То й що? Всі вони брешуть. Тобто всі, крім негра. Його я не знаю, але я в житті не зустрічав такого негра, який не брехав би. Дурня це все! Ти краще розкажи, як Боб Таннер це робив.

— Так, як треба: узяв та й засунув руки в гнилий пеньок, де набралася дощова вода.

— Удень?

— А коли ж іще?

— І обличчям до пенька?

— Ага. Тобто я так думаю.

— А він щось примовляв?

— Ні, здається, нічого не казав. Не знаю.

— Ага! Ну який же бовдур так зводить бородавки! Нічого ж не вийде. Треба піти зовсім одному в саму гущавину лісу, де є гнилий пеньок, і рівно опівночі стати до нього спиною, запхнути руку в воду і сказати:

Ячменю, ячменю, розсипся, як дичка, Зведи бородавки, гниленька водичка, —

а тоді хутко відійти на одинадцять кроків із заплющеними очима, повернутися тричі на місці, а потім іти додому й ні з ким не розмовляти: якщо комусь хоч слово скажеш, то нічого не подіє.

— Ну, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер зводив не так.

— Ще б пак, звісно, що не так: тому в нього й бородавок безліч, ні в кого в місті стільки нема; а якби він знав, як правильно поводитися з гнилою водою, то жодної не було б. Я й сам звів купу бородавок таким способом, Геку. Я ж часто маю діло з жабами, того в мене завжди бородавки. А буває, ще виводжу їх гороховим стручком.

— Це правда, стручком теж добре виходить. Я теж так робив.

— Та невже? І як ти зводив стручком?

— Береш стручок, лущиш зерна, тоді ріжеш бородавку, щоб виступила кров, капаєш кров’ю на половину стручка, риєш ямку і закопуєш стручок на перехресті, коли місяць молодий, рівно опівночі. А другу половинку треба спалити. Розумієш, та половинка, на якій кров, увесь час буде притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, того вона сходить дуже швидко.

— Твоя правда, Геку. Але коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в землю, бородавка з тіла, щоби до мене вернутись не сміла», — так ще краще діє. Джо Гарпер теж так робив, а він, знаєш сам, де тільки не бував! Навіть до самого Кунвілля добирався. Ну, а як же їх зводять дохлою кішкою?

— Як? Дуже просто: береш кішку і йдеш на цвинтар опівночі, після того, як там поховали якогось великого грішника; рівно опівночі з’явиться чорт, а може, два чи три; ти їх, звісно, не побачиш, почуєш тільки — наче вітер шумить, а може, почуєш, як вони розмовляють; і ось коли вони потягнуть грішника, тоді треба кинути кішку їм вслід і сказати: «Чорт за мерцем, кішка за чортом, бородавка за кішкою, я не я, і бородавка не моя!» Жодної бородавки не лишиться.

— Схоже на правду. Ти сам колись пробував, Геку?

— Ні, а чув від старої Гопкінс.

— Ну, тоді це надійний спосіб. Усі кажуть, що вона відьма.

— Кажуть! Я точно знаю, що вона відьма. Вона поробила батькові. Він мені сам розказував. Іде якось він і бачить, що вона на нього нашіптує, тоді він схопив камінь, і як кине в неї, — влучив би, якби вона не відхилилася. І що ти думаєш? Тієї ж ночі він заліз п’яний на дах сараю, впав звідти і зламав собі руку.

— Жах який! А звідки він дізнався, що вона на нього нашіптує?

— Господи, батько про це миттю дізнається. Він каже: коли відьма дивиться тобі просто у вічі, — значить, поробити хоче. Особливо коли щось бурмоче. Тому що коли відьми бурмочуть, це вони читають «Отче наш» ззаду наперед.

— Слухай, Геку, ти коли думаєш спробувати кішку?

— Сьогодні вночі. По-моєму, чорти мають сьогодні прийти за стариганем Вільямсом.

— Але ж його поховали в суботу. Хіба вони не забрали його в суботу вночі?

— Дурниці мелеш! Хіба чари можуть подіяти до півночі? А там неділя починається. Не думаю, що чортам вільно всюди тинятися в неділю.

— Я щось не подумав. Це правильно. А мене візьмеш?

— Візьму, якщо не боїшся.

— Боюсь! Як би не так! Ти мені нявкнеш?

— Ага, і ти мені теж нявкни, якщо можна буде. Бо минулого разу я тобі нявкав-нявкав, доки старий Гейс не почав кидати в мене камінці, та ще й каже: «Чорт би забрав цю кішку!» А я йому швиргонув цеглину в вікно — тільки ти не кажи нікому.

— Добре, не скажу. Тоді мені не можна було нявкати, за мною тітка стежила, а сьогодні я нявкну. Слухай, а що це в тебе?

— Нічого такого, кліщ.

— Де ти його взяв?

— Там, у лісі.

— А що ти за нього просиш?

— Не знаю. Не хочеться продавати.

— Не хочеш — не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.

— Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.

— Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.

— То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.

— Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.

— Ану, покажи.

Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:

— А він справжній?

Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.

— Ну, вмовив, — сказав Гекльберрі, — по руках!

Том посадив кліща в коробочку з-під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.

Дійшовши до школи — дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, — Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.

— Томас Сойєр!

Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.

— Я тут, сер.

— Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?

Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав:

— Я спинився на хвилинку поговорити з Гекльберрі Фінном!

Учителя ледве правець не вхопив — він розгублено дивився на Тома. Гу л у класі вмить затихнув. Учні задумались: а чи не збожеволів цей відчайдух? Учитель перепитав:

— Ви… Що ви зробили?

— Спинився поговорити з Гекльберрі Фінном. Жодної помилки не було.

— Томасе Сойєр, це найбільш вражаюче зізнання, яке мені тільки доводилося чути. За таку провину однієї лінійки буде мало. Знімайте вашу куртку.

Рука вчителя трудилася до повної знемоги, доки не поламалися всі різки. Після цього прозвучав наказ:

— А тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатами! Нехай це буде для вас наукою.

Смішок, який хвилею прокотився по класу, здавалось, збентежив Тома; насправді ж це було не збентеження, а шанобливий трепет перед новим божеством і страх, змішаний із радістю, яку обіцяла така незвичайна удача. Він сів на самісінький краєчок соснової лавки, а дівчинка, задерши носика, відсунулась від нього якомога далі. Всі навколо шепталися, штурхали один одного і підморгували; однак Том сидів сумирно — він склав руки перед собою на довгій низькій парті й, очевидно, з головою занурився в книгу.

Незабаром на нього перестали дивитися, і звичний шкільний гул знову запанував у сонному повітрі. Том почав потай поглядати на дівчинку. Вона це помітила, зневажливо стиснула губи і на хвилину навіть повернулася до Тома спиною. Коли ж вона знову обережно обернулась, перед нею лежав персик. Вона його відсунула. Том тихенько посунув персик назад. Вона знову його відштовхнула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик на колишнє місце. Вона до нього навіть не доторкнулася. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть — у мене є ще». Дівчинка подивилася на дошку, але нічого не відповіла. Тоді Том почав малювати щось на дошці, прикриваючи свій витвір лівою рукою. Спочатку дівчинка нічого не хотіла помічати, потім жіноча цікавість перемогла, про що свідчили деякі цілком виразні ознаки. Том і далі малював, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала нишком поглянути на малюнок, але хлопець нічим не виказав, що помітив це. Нарешті вона здалася й нерішуче прошепотіла:

— Можна мені подивитись?

Том відхилив руку, і стало видно карикатурний будиночок із двома кониками на даху і комином, з якого завитком виходив дим. Дівчинка так захопилась малюванням Тома, що забула про все на світі. Коли малюнок був готовий, вона ще трохи подивилась на нього і сказала:

— Як гарно! А тепер намалюйте чоловічка.

Художник зобразив перед будинком чоловічка, схожого на підйомний кран. Він міг би переступити через будинок, але дівчинка не була надто суворою — вона залишилася дуже задоволена цим страховиськом і прошепотіла:

— Який гарненький! А тепер намалюйте мене.

Том намалював пісочний годинник, увінчаний повним місяцем, приробив до них ручки та ніжки у вигляді соломинок і вклав у розчепірені пальці велетенське віяло. Дівчинка сказала:

— Ой, як хороше! Шкода, що я не вмію малювати.

— Це легко, — прошепотів у відповідь Том. — Я вас навчу.

— Правда, навчите? А коли?

— На великій перерві. Ви підете додому обідати?

— Я можу лишитися, якщо ви хочете.

— Оце здорово! А як вас звати?

— Беккі Тетчер. А вас? Ой, я вже знаю: Томас Сойєр.

— Це коли мене хочуть відшмагати. А якщо я добре поводжусь — Том. Називайте мене Том, згода?

— Згода.

Том заходився шкрябати щось на дошці, знову закриваючи написане від Беккі. Цього разу вона не соромилась і попросила показати, що це таке. Том відповів:

— Так, нічого особливого.

— Ні, покажіть.

— Не варто. Вам буде нецікаво.

— Ні, цікаво. Покажіть, будь ласка.

— Ви про мене розкажете.

— Ні, не розкажу. Ну, ось вам чесне-пречесне, найчесніше слово, що не скажу.

— Нікому-нікому не скажете? Ніколи, до самої смерті?

— Нікому на світі. А тепер показуйте.

— Та ні, правда, вам буде нецікаво!

— Ну, якщо ви так зі мною поводитесь, то я сама подивлюся.

Вона схопила своєю маленькою ручкою руку Тома, виникла невелика боротьба, причому Том вдавав, що опирається, а сам потроху відсував свою руку, доки не з’явилися слова: «Я вас кохаю!»

— Ох, який ви огидний! — і вона спритно ляснула Тома по руці, проте все ж зашарілась, та й загалом було помітно, що вона дуже задоволена.

Цієї миті хлопчик відчув, як чиясь сильна рука повільно й невідворотно стискає його вухо і тягне догори й уперед. Таким чином його провели через увесь клас і посадили на колишнє місце під перехресним вогнем хихотіння. Після цього вчитель постояв над ним кілька тяжких хвилин та нарешті попрямував до свого трону, так і не промовивши жодного слова. І хоча Томове вухо горіло, серце його було сповнене радістю.

Коли клас вгамувався, Том чесно спробував учити уроки, але був для цього надто схвильований. Коли до нього дійшла черга читати вголос, він осоромився, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гірські хребти, хребти на річки й річки на материки, так що на Землі знову запанував первозданний хаос. Згодом, коли писали диктант, хлопець наробив помилок у найпростіших словах, відомих навіть немовлятам, опинився на останньому місці, й олов’яна медаль за успіхи у правописі, яку він носив усім напоказ кілька місяців поспіль, перейшла до іншого учня.

Розділ VII

Чим більше Том намагався зосередитись на уроці, тим більше йшли у розбрід його думки. Нарешті Том зітхнув, позіхнув і облишив читання. Йому здавалось, що велика перерва ніколи не розпочнеться. Повітря зовсім завмерло. Не відчувалося ані найменшого вітерцю. З усіх нудних днів цей був найнуднішим. Бурмотіння двадцяти п’яти учнів, які зосереджено зубрили завдання, навівало дрімоту, як дзижчання бджіл. Там, за вікном, де гаряче блищало сонце, крізь мерехтливе від спеки повітря, що мало вдалині ліловий відтінок, зеленіли кучеряві схили Кардіфського пагорба; дві-три пташки, розпластавши крила, ліниво кружляли високо в небі; на вулиці не було видно жодної живої душі, крім кількох корів, та й ті дрімали. Душа Тома рвалася на волю, прагнула до чогось, що оживило б його, допомогло пережити ці нудні години. Його рука полізла до кишені, й обличчя засяяло радісною, майже блаженною усмішкою. Він потихеньку витягнув коробочку з-під пістонів, узяв кліща й випустив його на довгу пласку парту. Кліщ, певно, також засяяв радісною, майже блаженною усмішкою, але це було передчасно: щойно він, сповнений вдячності, кинувся навтьоки, Том загородив йому шлях шпилькою і примусив повернути вбік.

Задушевний друг Тома сидів поряд із ним, страждаючи так само, як страждав нещодавно Том; він миттю зацікавився розвагою і з вдячністю взяв у ній участь. Цим задушевним другом був Джо Гарпер. Зазвичай хлопчики дружили цілий тиждень, а в неділю йшли один на одного війною. Джо витягнув шпильку із лацкана курточки й також допоміг муштрувати полоненого. Гр а з кожною хвилиною ставала все цікавішою. Незабаром Тому здалося, що вони вдвох лише заважають один одному і жоден з них не отримує справжнього задоволення від кліща. Він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і розділив її навпіл, провівши риску згори донизу.

— Ось, — сказав він, — доки кліщ на твоїй стороні, можеш підганяти його шпилькою, я не буду його зачіпати; а якщо ти його проґавиш і він перебіжить на мій бік, то вже ти його не зачіпай, тоді я буду його ганяти.

— Добре, давай, випускай кліща.

Кліщ дуже скоро втік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи його помучив, а потім кліщ накивав п’ятами і знову перетнув кордон. Він весь час перебігав з місця на місце. Доки один із хлопчиків із захватом ганяв кліща, весь поринувши в це заняття, другий дивився з не меншим захопленням — обидві голови схилилися над дошкою, обидві душі померли для решти світу.

Перемога ось-ось готова була перейти до Тома; у нього вже руки чесалися підштовхнути кліща, але тут Джо спритно спрямував його шпилькою в інший бік, і кліщ лишився у його володінні. Зрештою Том не витримав. Спокуса була надто великою. Він простягнув руку і підштовхнув кліща шпилькою. Джо одразу ж обурився. Він сказав:

— Томе, облиш кліща.

— Я хотів лише розворушити його трішечки…

— Ні, сер, це нечесно; дайте йому спокій.

— Але ж я зовсім трішечки!

— Ще раз кажу: облиш кліща!

— Не облишу!

— Доведеться — він на моєму боці!

— Послухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?

— А мені начхати, чий би він не був! На моєму боці, значить, не смій зачіпати.

— А я все одно буду. Кліщ мій, що хочу, те з ним і роблю, ось так.

Страшний удар упав на плечі Тома, а другий, точнісінько такий самий, — на плечі Джо; дві хвилини поспіль пил летів навсібіч з їхніх курточок, і всі школярі веселилися, споглядаючи цю картину. Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як весь клас затих, коли вчитель пройшов навшпиньки через усю кімнату й зупинився біля них. Він досить довго споглядав виставу, перш ніж її дещо урізноманітнити.

Коли школярів відпустили на велику перерву, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй:

— Одягніть капелюшок, нібито ви йдете додому, а коли дійдете до рогу, під якимось приводом відстаньте від решти дівчаток, заверніть у провулок і повертайтесь сюди. А я піду іншим шляхом і теж утечу від своїх.

Так вони і зробили — він пішов з одним гуртом школярів, вона — з іншим. За кілька хвилин обоє зустрілися в кінці провулка і повернулися до школи, де, крім них, нікого не лишилося. Вони сіли вдвох за одну парту, поклали перед собою грифельну дощечку. Том дав Беккі грифель і почав водити її рукою по дощечці, показуючи, як треба малювати, і таким чином у них вийшов ще один чудовий будиночок. Потім інтерес до мистецтва дещо ослаб, і вони розговорилися. Том потопав у блаженстві. Він запитав у Беккі:

— Ви любите пацюків?

— Ні, я їх терпіти не можу.

— Ну, живих і я не можу. Я кажу про дохлих — щоб крутити навколо голови на мотузочку.

— Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. Я більше люблю жувати гумку.

— Ще б пак, і я теж. Добре було б зараз пожувати.

— Хочете? У мене є трішки. Я дам вам пожувати, тільки ви потім віддайте.

Том погодився, і вони почали жувати гумку по черзі й бовтали ногами від надміру задоволення.

— Ви були коли-небудь в цирку? — поцікавився Том.

— Так, і тато сказав, що ще мене поведе, якщо я буду добре вчитися.

— А я стільки разів бував! Три чи навіть чотири рази. Церква — дурниця порівняно з цирком. У цирку весь час щось показують. Коли я виросту, піду в клоуни.

— Справді? От буде добре! Вони дуже гарні, всі такі барвисті.

— Точно. І гроші гребуть лопатою. Бен Роджерс казав, ніби по цілому долару за день. Послухайте, Беккі, ви колись були заручені?

— А що це означає?

— Ну як, заручені, щоб вийти заміж.

— Ні, ніколи.

— А вам хотілося б?

— Можливо. Якщо чесно, я не знаю. А на що це схоже?

— На що схоже? Та ні на що не схоже. Ви просто кажете хлопцеві, що ніколи-ніколи не вийдете заміж за іншого, потім цілуєтесь, от і все. Це кожен зможе.

— Цілуєтесь? А навіщо ж цілуватися?

— Ну, знаєте, це для того… Та просто тому, що всі так роблять.

— Усі?

— Ну, звісно! Всі, хто закоханий один в одного. Ви пам’ятаєте, що я написав на дощечці?

— Т-так.

— То що?

— Не скажу.

— Може, мені вам сказати?

— Т-так, лише якось іншим разом.

— Ні, я хочу зараз.

— Ні, не зараз, краще завтра.

— Ні, краще зараз. Ну, хіба вам важко, Беккі, я пошепки, зовсім тихенько.

Оскільки Беккі вагалася, Том сприйняв її мовчання за згоду, обійняв її за плечі й дуже ніжно прошепотів, майже торкаючись губами вуха дівчинки:

— Я тебе кохаю. А потім додав:

— А тепер ти шепни мені це саме.

Вона відмовлялася якийсь час, потім сказала:

— Ви відверніться, щоб вам не було видно, коли я шепну. Тільки не розповідайте нікому. Томе, не розкажете? Нікому на світі, добре?

— Ні, я нізащо нікому не скажу. Ну ж бо, Беккі!

Він відвернувся. Вона нахилилася так близько, що від її дихання волосся Тома заворушилось, і прошепотіла: «Я — вас — кохаю».

І, підхопившись із місця, вона почала бігати навколо парт і лавок, а Том за нею; потім вона забилася в куточок, закривши обличчя білим фартушком. Том, обійнявши Беккі за шию, почав її вмовляти:

— Ну, Беккі, ось і все, тепер лише поцілуватися. І даремно ти боїшся — це вже зовсім просто. Ну, Беккі! — він тягнув її за фартух і за руки.

Незабаром вона здалася, опустила руки й покірно підставила Тому обличчя, розпашіле від біганини. Том поцілував її просто в червоні губки і сказав:

— Ось і все, Беккі. Після цього, знаєш, ти вже не повинна нікого кохати, крім мене, і заміж теж не повинна виходити за когось іншого. Тепер це вже назавжди, навіки. Згода?

— Так, Томе, тепер я нікого, крім тебе, кохати не буду і заміж теж ні за кого іншого не піду; тільки ти теж ні на кому не женись, окрім мене.

— Ну, так. Звісно. Це й так ясно. І в школу ми завжди разом будемо ходити, і додому теж, коли ніхто не бачить, і в усіх іграх ти будеш вибирати мене, а я тебе, це так вже мусить бути, і наречені завжди так роблять.

— Як це добре! А я й не знала. Я ще ніколи про таке не чула.

— О, це так весело! Ось коли ми з Емі Лоуренс…

Поглянувши в її широко розплющені очі, Том зрозумів, що проговорився, і збентежено замовк.

— Ох, Томе! Значить, я не перша, в тебе вже була наречена?

І вона заплакала. Том сказав:

— Не плач, Беккі. Я її більше не кохаю.

— Ні, Томе, кохаєш, ти сам знаєш, що кохаєш.

Том спробував обійняти Беккі, але вона його відштовхнула, повернулася обличчям до стіни й гірко заридала. Том знову сунувся було її втішати, і знову його відштовхнули. Тоді в ньому заговорила гордість, він відвернувся від Беккі й вийшов із класу. Він довго стояв, нерішучий і стривожений, раз по раз поглядав на двері, сподіваючись, що Беккі передумає і вийде до нього. Але вона все не йшла. Тоді на серці в Тома зашкребли коти, і він злякався, що його не пробачать. Йому довелося витримати довгу боротьбу з самим собою, щоб зробити перший крок, однак він зважився на це й зайшов до класу. Беккі досі стояла в кутку, обличчям до стіни, і схлипувала. Том відчув докори совісті. Він підійшов до неї і зупинився, не знаючи, з чого почати. Потім нерішуче сказав:

— Беккі, я… я нікого не кохаю, крім тебе. Відповіді не було — лише ридання.

— Беккі, — благав він. — Беккі, ну, скажи хоч словечко. Знову ридання.

Том дістав свою найбільшу цінність — мідну шишечку від камінної решітки, протягнув її Беккі через плече, так, щоб вона бачила, і сказав:

— Беккі, хочеш, візьми собі?

Вона вдарила Тома по руці, шишечка покотилася по підлозі. Тоді Том твердими кроками вийшов зі школи і попрямував світ за очі, щоб цього дня більше не повертатися.

Незабаром Беккі запідозрила щось недобре. Вона підбігла до дверей — Тома ніде не було видно; вона оббігла навколо будинку, зазирнувши у двір; його не було і там. Тоді вона покликала:

— Томе, повернися, Томе!

Беккі прислухалась, але ніхто не відгукнувся. Вона лишилася зовсім одна, в тиші й самотності. Вона сіла і знову заплакала, звинувачуючи себе; а в цей час до школи почали збиратися інші діти; їй довелося зачаїти своє горе, втихомирити змучене серце і нести хрест протягом усього цього довгого, нудного, важкого дня. А навколо всі були чужими, і їй не було з ким поділитися своїм горем.

Розділ VIII

Том спочатку блукав провулками, дедалі більше віддаляючись від тієї дороги, якою зазвичай ходили школярі, а потім понуро поплентався куди бачив. Він двічі чи тричі перейшов убрід маленький струмочок, бо серед хлопців побутувало повір’я, нібито це збиває переслідувачів. За півгодини він уже обігнув дім вдови Дуглас на вершині Кардіфського пагорба, звідки школа у видолинку ледве виднілася. Хлопець зайшов до густого лісу, навпростець, без дороги забрався в саму гущавину і всівся на мох під розлогим дубом.

Не відчувалось ані найлегшого подиху вітру; від заціпенілої полуденної спеки затихли навіть птахи; природа завмерла у тиші, яку не порушував жоден звук. Зрідка звідкись здалеку долинало стукотіння дятла, але від цього всеосяжна тиша і безлюддя відчувалися ще сильніше. Душа хлопчика була сповнена тугою, і настій був сумний, як навколишня природа. Він довго сидів, поставивши лікті на коліна й підперши підборіддя руками, і думав. Йому здавалося, що життя — це, в кращому разі, невідворотне горе, і він навіть позаздрив Джиммі Ходжесу, який нещодавно помер. «Як добре, — думав він, — спокійно лежати і мріяти, мріяти без кінця; і щоб вітер перешіптувався з верхівками дерев і ласкаво торкався трави й квітів на могилі; нема про що більше горювати й турбуватися; і це вже назавжди. Якби тільки в недільній школі він мав хороші оцінки! Він би з задоволенням помер, тоді принаймні всьому кінець. Взяти хоча би цю дівчинку. Що він їй зробив? А нічого. Він їй лише добра зичив, а вона з ним — як із собакою, як з останнім шолудивим псом. Колись вона про це пошкодує, та, може, пізно вже буде. Ох, якби можна було померти не назавжди, а ТИМЧАСОВО!».

Але молоде серце пружне, воно не може довго залишатися стиснутим і пригніченим. Незабаром Том почав якось непомітно повертатися до думок про земне життя. От якби взяти та й утекти світ за очі! От якби поїхати звідси — далеко-далеко, в невідомі заморські країни, і більше ніколи не повертатися! От що б вона тоді заспівала? Він знову подумав, що міг би стати клоуном, але тепер ця думка викликала лише огиду. Легковажність, жарти, барвисте трико — все це здавалося образою для його душі, що піднялася в небо. Ні, краще він піде на війну і повернеться через багато-багато років, порубаний у боях, овіяний славою. Ні, ще краще: він піде до індіанців, полюватиме на буйволів, стане на стежку війни, десь там, у горах або в недоторканних преріях Дикого Заходу, і колись у майбутньому повернеться великим вождем, весь прикрашений орлиними пір’їнами, страшенно розмальований, та одного мирного літнього ранку увірветься до недільної школи з диким бойовим кличем, від якого кров застигає в жилах, так що всі його товариші луснуть від заздрощів. Втім, ні, є краща ідея. Він стане піратом! Саме так! Тепер він побачив своє майбутнє; воно постало перед ним у всій своїй сліпучій красі. Його ім’я прогримить на весь світ і примусить людей тремтіти! Він буде славно носитися по бурхливих морях і океанах на своєму довгому, вузькому чорному кораблі під назвою «Дух бурі», і чорний прапор буде розвіватися на реї, навіюючи жах! І ось у зеніті своєї слави він раптом з’явиться в рідному містечку й зайде до церкви, засмаглий і обвітрений, в чорному оксамитовому камзолі й штанах, у великих закочених чоботях, із яскраво-червоним шарфом на шиї, з пістолями за поясом та поржавілим від крові ножем на перев’язі, в капелюсі з пишним пір’ям, під розгорнутим чорним прапором з черепом і перехрещеними кістками, — і, завмираючи від захвату, почує шепіт: «Це знаменитий пірат Том Сойєр! Чорний Месник Іспанських морів!»

Вирішено! Він обрав свій життєвий шлях. Він тікає з дому й починає нове життя. Вже завтра вранці. Отже, треба починати готуватися. Треба зібрати все своє майно. Том підійшов до гнилого стовбура, що лежав поблизу, і ножиком почав рити під ним землю. Незабаром лезо наткнулося на дерево, й зі звуку було чути, що всередині порожнина. Том засунув руку в ямку і співучо проказав таке замовляння:

— Чого тут не було, хай з’явиться! Що тут лежало, хай зостанеться!

Потім Том розгріб землю руками: стало видно соснову тріску. Він витягнув її — відкрився маленький затишний сховок, де дно і стінки були викладені трісками. Там лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він розгублено почухав потилицю й сказав:

— Ну, це вже нікуди не годиться!

Він спересердя закинув кульку чимдалі й задумався. Справа в тому, що він, як й інші хлопці, покладав великі надії на одне повір’я, надійне, як камінь, а воно його підвело. Якщо закопати кульку і прочитати при цьому потрібне замовляння, то через два тижні разом із нею знайдуться всі кульки, які ти загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. І виявилося, що все це брехня, навіть говорити нема про що. Все, у що вірив Том, похитнулося до самих підвалин. Він багато разів чув, що іншим це вдавалося, і жодного разу не чув, щоб хтось зазнав невдачі. Том зовсім забув, що кожного разу, коли він сам намагався випробувати цей метод, то ніяк не міг знайти свій сховок. Деякий час він ламав голову над цією загадкою й нарешті подумав, що тут, певно, не обійшлось без відьми, яка все зіпсувала. Хлопець вирішив, що це треба перевірити; оглянувся довкола і побачив у піску дірочку. Він ліг на землю, приклав губи до дірочки й покликав:

— Жуче, маєш ти сказати, що я дуже хочу знати! Жуче, маєш ти сказати, що я дуже хочу знати!

Пісок заворушився, на одну мить з’явився маленький чорний жучок і злякано шугнув назад у дірку.

— Боїться сказати! Так і є, це відьма начарувала! Так я і знав.

Том добре знав, що з відьмами важко домовитись, не варто і пробувати, того він махнув рукою на свій замір. Проте хлопчик подумав, що, певно, варто було би знайти кульку, яку він викинув, і терпляче заходився шукати. Але знайти кульку не зміг. Тоді він повернувся до сховку, став на те місце, з якого кинув кульку, вийняв із кишені другу кульку і метнув її в тому ж напрямку, примовляючи:

— Брате, йди шукати брата!

Він помітив, куди впала кулька, побіг туди й почав шукати. Певно, кулька впала надто близько або дуже далеко. Том ще двічі посилав «брата» на пошуки. Остання спроба виявилася вдалою: кульки лежали за два кроки одна від одної.

Якраз у цю мить під зеленим склепінням лісу почувся слабкий звук іграшкового жерстяного ріжка. Том скинув куртку і штани, зробив із підтяжок пояс, розгріб хмиз за поваленим деревом і знайшов там саморобний лук і стріли, дерев’яний меч і жерстяний ріжок; миттю він підхопив усі ці речі й кинувся бігти — босоніж, у розхристаній сорочці.

Незабаром він зупинився під високим в’язом, просурмив ріжком у відповідь, а потім, ставши навшпиньки, став щось обережно видивлятися з-за дерева. Тоді звернувся до своїх уявних товаришів:

— Стійте, молодці! Не висовуйте носа із засади, доки я не дам знак!

Із лісу вийшов Джо Гарпер, у такому ж легкому вбранні й з таким же багатим озброєнням, як і Том. Том гукнув до нього:

— Стій! Хто наважився зайти в Шервудський ліс без мого дозволу?

— Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу. А ти хто такий, що… що…

— …смієш вести таку мову? — підказав Том: вони говорили «по книжці» напам’ять.

— Хто ти такий, що смієш вести таку мову?

— Хто я? Робін Гуд, і твій нікчемний труп скоро про це дізнається.

— То ти справді цей славетний розбійник? Що ж, я буду радий схрестити з тобою мечі — вирішимо, кому бути господарем доріг у цьому веселому лісі. Нападай!

Вони схопилися за дерев’яні мечі, відкинувши решту обладунків на землю, стали в оборонну позицію, нога до ноги, і почали серйозний, обдуманий поєдинок, за всіма правилами бойового мистецтва: два удари вгору, два донизу. Раптом Том сказав:

— А тепер, якщо ти зрозумів, у чому штука, валяй веселіше!

І вони заходилися «валяти» так старанно, що зовсім захекалися і змокли. Нарешті Том крикнув:

— Падай! Та падай вже! Чого ти не падаєш?

— Не хочу! А чого ти сам не падаєш? Тобі більше перепало.

— То й що, це нічого не значить. Я ж не можу падати, коли в книжці цього немає. У книжці сказано: «І тоді одним потужним ударом у спину він зборов злощасного Га я Гісборна». Ти повинен повернутися, і тоді я тебе вдарю по спині.

З авторитетом книги сперечатися не годиться, тому Джо Гарпер підставив спину, отримав удар і упав.

— А тепер, — сказав Джо, встаючи, — давай я тебе вб’ю. Інакше буде нечесно.

— Ні, так не годиться; в книжці цього немає.

— Ну, знаєш, це просто свинство виходить.

— Добре, Джо, давай, ти будеш ченцем Туком або сином мельника і відлупцюєш мене палицею, або я буду шерифом Ноттінгемським, а ти станеш Робін Гудом і вб’єш мене.

Вони обоє лишилися задоволені таким рішенням, і всі ці подвиги були здійснені. Після цього Том знову став Робін Гудом, і черниця-зрадниця не перев’язала йому рану, щоб він сплив кров’ю. І нарешті Джо, зображуючи цілу зграю осиротілих розбійників та гірко ридаючи, відтягнув його подалі, вклав лук і стріли в ослаблі руки ватажка, і Том промовив: «Куди впаде ця стріла, там, під зеленим деревом, і поховайте бідаку Робіна Гуда». Потім він випустив стрілу, відкинувся на спину і помер би, якби не потрапив у кропиву, після чого підхопився на ноги досить жваво, як на покійника.

Хлопчики вдягнулися, сховали зброю і пішли додому, шкодуючи, що на світі немає більше розбійників, і розмірковуючи, чим їх може винагородити сучасна цивілізація за таку втрату. Вони говорили один одному, що швидше погодилися б стати на один рік розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів на все життя.

Розділ IX

Того вечора, як і завжди, Тома й Сіда відіслали спати о пів на десяту. Вони помолилися на ніч, і Сід невдовзі заснув. Том лежав із розплющеними очима і чекав на сигнал, аж тремтів від нетерпіння. Коли йому вже почало здаватися, що ось-ось світатиме, він почув, що годинник пробив десяту! От лихо! Крутитися в ліжку, як хотілося, він не міг, бо боявся розбудити Сіда. Того він лежав нерухомо, вдивляючись у темряву. Хлопчика оточувала гнітюча тиша. Поступово з цієї тиші почали вирізнятися окремі слабенькі, ледь чутні звуки. Чулося цокання годинника. Старі балки таємниче потріскували. Трохи поскрипували сходи. Певно, це блукали духи. Розмірене, неголосне хропіння долинало з кімнати тітоньки Поллі. А тут ще й цвіркун почав настирливо сюрчати — а де він сидить, не дізнаєшся, будь ти хоч який мудрагель. Потім Тома кинуло в холодний піт від зловісного постукування жука-могильника в стіні, поряд з узголів’ям ліжка, — це значило, що хтось у будинку скоро помре. Потім нічний вітер доніс звідкись здаля виття собаки, і на нього відгукнувся ледь чутним виттям інший пес десь ще далі. Том уже замучився чекати. Він був переконаний, що час зупинився і почалася вічність, та якось мимоволі задрімав; годинник пробив одинадцяту, але він цього вже не чув. І ось коли йому вже почало щось снитися, до його снів додалося тужливе нявкання. В сусідньому будинку грюкнуло вікно, і це розбудило Тома. Крик: «Тпрусь, проклята!» — і дзенькіт порожньої пляшки, що розбилася об стіну сараю, прогнали залишки сну. Вдягання забрало у хлопця не більше хвилини. Том виліз у вікно, навкарачки поповз по даху прибудови. Він обережно двічі нявкнув, тоді зіскочив на дах сараю, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн був уже тут із дохлою кішкою. Хлопчики вирушили в путь; незабаром темрява поглинула їх. За півгодини вони вже крокували по коліно в траві за огорожею цвинтаря.

Як і багато цвинтарів у Західних штатах, цей був дуже старий. Він розкинувся на пагорбі милі за півтори від містечка. Благенька дерев’яна огорожа, яка оточувала цвинтар, подекуди похилилася всередину, а місцями — назовні, але ніде не стояла рівно. Весь цвинтар поріс травою та бур’яном. Старі могили провалилися; жоден могильний камінь не стояв, як годиться, на своєму місці; трухляві, поїдені червою надгробки похилилися над могилами, наче шукали підтримки й не знаходили її. «Світлій пам’яті та-кого-то» — було написано на них колись, але тепер рідко який надпис можна було розібрати навіть удень.

Легенький вітерець шумів у кронах дерев, а Тому від страху здавалось, що це душі померлих скаржаться на те, що їх потурбували. Хлопчики розмовляли дуже мало, та й то пошепки; місце, час і урочиста тиша, що застигла над цвинтарем, діяли на них гнітюче. Незабаром вони знайшли свіжий горбик землі, який шукали, й сховалися за трьома великими в’язами, що росли неподалік від могили.

Вони чекали мовчки, як їм здалося, досить довго. Мертву тишу порушувало лише ухання сови десь вдалині. В голові у Тома бродили лише похмурі думки. Треба було прогнати їх розмовою. Тому він прошепотів:

— Як ти думаєш, Геккі, мерці не образяться, що ми сюди прийшли?

— Я звідки знаю. Страшно як, правда?

— Ще б пак, страшно.

Якийсь час хлопчики помовчали — задумались над цим. Нарешті Том прошепотів:

— Слухай, Геккі, як ти думаєш, старигань чує, як ми розмовляємо?

— Звісно, чує. Тобто його душа чує. Том помовчав, а потім додав:

— Краще б я сказав «містер Вільямс». Але ж я не хотів його образити. На нього всі казали «старигань».

— Якщо вже ти говориш про цих самих мерців, то треба бути обережнішим, Томе.

Після цього Тому перехотілося розмовляти, і вони знову замовкли. Раптом Том схопив Гека за плече й прошепотів:

— Тихо!

— Ти чого? — і вони обоє перелякано притиснулись один до одного.

— Тихо!.. Ось знову! Хіба ти не чуєш? — Я…

— Ось! Тепер чуєш?

— Господи, Томе, це вони! Вони, це точно. Що тепер робити?

— Не знаю. Думаєш, вони нас побачать?

— Ой, Томе, вони ж бачать у темноті, як коти. Краще б ми сюди не приходили.

— Та не бійся ти. Думаю, вони нас не зачеплять. Ми ж їм нічого не зробили. Будемо сидіти тихо, може, вони нас зовсім не помітять.

— Спробую не боятись, Томе, але, знаєш, я весь тремчу.

— Слухай!

Хлопчики прислухались, ледве дихаючи. Приглушені голоси долітали до них із дальнього кінця цвинтаря.

— Поглянь! Ось там! — прошепотів Том. — Що це?

— Це пекельний вогонь! Ой, Томе, як страшно!

Якісь темні постаті наближалися до них у мороці, похитуючи старим жерстяним ліхтарем, від якого на землі розсипались численні плямочки світла, наче веснянки. Тремтячи від страху, Гек прошепотів:

— Це чорти, точно. Аж троє! Ну, Томе, нам з тобою гаплик! Ти можеш молитву прочитати?

— Спробую, тільки ти не бійся. Вони нас не зачеплять. «Сон мирний і спокійний даруй нам…»

— Тихо!

— Ти чого, Геку?

— Це ЛЮДИ! Принаймні один. У нього голос Мефа Поттера.

— Та ти що?

— Точно кажу. Дивись не поворухнися. Та де йому нас помітити! Набрався, певно, як завжди, старий п’яниця!

— Добре, я сидітиму тихо. Щось застрягли. Ніяк не знайдуть. О, знову підходять. Тепер гаряче. Холодно. Знову гаряче. Ой, обпечуться! Тепер правильно. Слухай, Геку, я і другий голос упізнав — це індіанець Джо.

— Точно, це він, бісів метис. Цей ще гірший за нечисту силу. Що це вони надумали?

Шепіт затих, бо троє чоловіків дійшли до могили й тепер стояли за кілька кроків від того місця, де ховалися хлопчики.

— Ось тут, — сказав третій голос. Чоловік, якому він належав, підняв ліхтар вище, і в його світлі хлопчаки впізнали молодого лікаря Робінсона.

Поттер та індіанець Джо везли тачку з мотузками та лопатами. Вони скинули вантаж на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар у головах могили, підійшов до трьох в’язів і сів на землю, спершись спиною на стовбур дерева. Він був так близько від хлопчиків, що до нього можна було доторкнутися рукою.

— Хутчіше! — сказав він неголосно. — Ось-ось зійде місяць.

Щось буркнувши у відповідь, Меф Поттер з індіанцем Джо продовжували копати. Деякий час було чути лише скрегіт лопат, що відкидали землю та гравій. Звук був дуже одноманітний. Нарешті лопата глухо стукнула об кришку домовини, і за кілька хвилин Поттер удвох з індіанцем Джо витягнули домовину з могили. Вони зірвали з неї кришку лопатами, витягли мертве тіло і грубо швиргонули його на землю. Місяць вийшов з-за хмар і освітив бліде обличчя покійника. Труп поклали на тачку, яка стояла напоготові, прикрили ковдрою й міцно прив’язали мотузками. Поттер дістав із кишені великий складаний ніж, обрізав зайві кінці мотузка і сказав:

— Ну от, пане костоправ, ми все зробили. Тепер давайте нам ще п’ятірку, або це стерво лишиться тут.

— Правильно, так з ним і треба розмовляти, — піддакнув індіанець Джо.

— Послухайте, як же так? — обурився лікар. — Ви ж просили заплатити вам наперед, і я заплатив.

— Так воно так, але на вас ще борг давній висить, — почав індіанець, підступивши до лікаря, який тепер звівся на ноги. — П’ять років тому ви мене прогнали з кухні свого татуся, коли я просив чогось поїсти, і сказали, що я злодюга і шарлатан. А коли я поклявся, що поквитаюсь із вами, хоч би й через сто років, ваш татусь запроторив мене у в’язницю як бродягу. Ви думаєте, я забув? А я пам’ятаю. Недарма в мені індіанська кров. Тепер ви попалися — так просто звідси не підете, дійшло?

Він показав лікарю кулака. Лікар раптом замахнувся, й індіанець покотився на землю. Поттер впустив свого ножа, закричав:

— Гей, ви, не чіпайте мого приятеля! — і наступної миті вони з лікарем зчепилися врукопаш, приминаючи траву і риючи землю каблуками. Індіанець Джо тим часом підхопився на ноги, його очі спалахнули злістю, він підняв ніж Мефа Поттера і, нагнувшись, почав скрадатися, як кішка, навколо супротивників, чекаючи на слушну нагоду, щоб напасти. Раптом молодий лікар вирвався із рук Мефа Поттера, схопив важкий дерев’яний надгробок із могили Вільямса і збив Поттера з ніг, і тієї ж миті метис встромив ніж по самісіньке руків’я в груди лікаря. Той захитався і впав на Поттера, заливаючи його своєю кров’ю. В цей час на місяць насунули хмари, сховавши страшну картину від переляканих хлопчиків, які кинулися навтьоки, не розбираючи в темряві дороги.

Коли місяць знову визирнув, індіанець Джо стояв над двома непорушними тілами, пильно дивлячись на них. Лікар пробелькотів щось невиразне, зітхнув двічі й затих. Метис буркнув:

— Цей свої рахунки сплатив, дідько б його забрав.

Він обчистив кишені вбитого, потім вклав скривавлений ніж у розкриту праву долоню Поттера й сів на спаплюжену домовину. Минуло три, чотири, п’ять хвилин, п’яничка ворухнувся і застогнав. Його рука міцно стиснула ніж; він підніс його до очей, обдивився і, здригнувшись, випустив. Поттер сів, відштовхнув від себе труп, поглянув на нього, озирнувся навсібіч, все ще нічого не розуміючи, і зустрівся поглядом із Джо.

— Господи, як це сталося? — запитав він.

— Недобре сталося, — сказав Джо незворушно. — Навіщо ти це зробив?

— Я? Ні, це не я!

— Ну, знаєш! Можеш казати що завгодно. Поттер затремтів і зблід.

— Я думав, що встигну витверезитися. І нащо я пив сьогодні! Навіть зараз у голові каша — ще гірша, ніж коли ми йшли сюди. Скажи мені, Джо, — тільки начистоту, старий, — невже це я зробив? Я мов у тумані, нічого не пам’ятаю. Джо, я не хотів, чесно, зовсім не хотів. Скажи мені, як так вийшло, Джо? Ой, лихо, — такий молодий, гарний лікар…

— Ви з ним побилися, він тебе вгамселив дошкою, ти простягнувся на землі, тоді піднявся, а сам хитаєшся, ледве на ногах стоїш, вихопив ножа і всадив у нього саме тоді, як він тебе втулив ще раз, — і тут ви обидва повалилися на землю. Лежали тут, як мертві, весь цей час.

— Ох, я ж не знав, що роблю. Краще мені не жити, якщо так. Усе це клята горілка, ну, і нерви, певно. Я ж не знаю навіть, як того ножа в руки брати, не доводилось ніколи. Звісно, бився, але ж не ножем, хоч кого спитай. Джо, не кажи нікому! Обіцяй, що не скажеш, ти ж хороший хлопець, Джо. Я завжди тебе любив і заступався за тебе, пам’ятаєш? Невже забув? Ти ж не скажеш, правда, не скажеш, Джо? — і нещасний молитовно склав руки і впав на коліна перед холоднокровним убивцею.

— Так, ти завжди поводився зі мною по совісті, Мефе Поттер, і я віддячу тобі тією ж монетою. Це я можу обіцяти, про більше не проси.

— Джо, ти янгол. Скільки житиму — буду молитись за тебе, — і Поттер заплакав.

— Ну, добре, годі вже. Зараз не час нюні розпускати. Ти йди в цей бік, а я піду в інший. Ну, ворушись, та дивись, щоб не лишилося доказів.

Поттер спочатку рушив швидким кроком, а потім кинувся бігти. Метис довго стояв і дивився йому вслід. Потім пробурмотів:

— Якщо його так оглушив удар, та якщо він досі такий п’яний, як здається, то й не згадає про ніж. А якщо і згадає, то побоїться прийти за ним сам на цвинтар — душа в нього куряча.

Через кілька хвилин лише місяць дивився на вбитого лікаря, на труп у ковдрі, на домовину без кришки та розриту могилу. І знову запанувала мертва тиша.

Розділ X

Обидва хлопчики щодуху бігли до містечка, знемагаючи від страху. Час від часу вони перелякано озиралися, наче очікуючи погоні. Кожен пеньок, що виростав перед ними з темряви, здавався їм людиною, ворогом і примушував завмирати від жаху. А коли вони пробігали повз поодинокі будиночки — вже в передмісті, то від гавкоту розбуджених сторожових собак у них на ногах ніби виросли крила.

— Якби тільки добігти до старого шкіряного заводу! — прошепотів Том, задихаючись після кожного слова. — Я більше не можу!

У відповідь Гекльберрі тільки голосно сопів, і обидва хлопчики з останніх сил помчали до бажаної мети, не спускаючи з неї очей. Ця мета наближалась, і ось нарешті вони пліч-о-пліч влетіли в прочинені двері й упали на долівку рятівної будівлі, радісні й захекані. Помалу вони віддихалися, серця стали битися рівніше, і Том прошепотів:

— Гекльберрі, чим, по-твоєму, це скінчиться?

— Якщо лікар Робінсон помре, то скінчиться шибеницею.

— Ти так думаєш?

— Я не думаю, я знаю.

Том промовчав, а потім знову запитав:

— А хто ж їх викриє? Ми з тобою?

— Що ти таке мелеш? Хтозна, що може бути. А раптом індіанця Джо не повісять? Він же нас повбиває, не зразу, то потім, це ж ясно, як день.

— Я й сам так думав, Геку.

— Якщо доносити, то краще хай Меф Поттер доносить, якщо він такий дурень, що вв’язався у гнилу справу, та ще й п’яниця — п’яному ж море по коліно.

Том нічого не відповів — він думав. Потім прошепотів:

— Геку, але ж Меф Поттер не знає нічого. Як же він зможе донести?

— Чого це він нічого не знає?

— Бо він звалився, як лантух, якраз коли індіанець Джо замахнувся ножем. Ти думаєш, він встиг щось побачити? Хіба ж він щось знає?

— Їй-богу, це правда, Томе!

— А ще знаєш що? Може, він від того удару дошкою теж ноги протягне.

— Ну, це навряд, Томе. Він же був під мухою, це зразу видно, та й взагалі він ніколи тверезий не буває. Взяти хоча би мого батька: коли заллє очі, можна бити його чим хочеш… хоч і дзвіницею, нічого йому не буде. Він і сам це каже. Так і Меф Поттер. От якби він був тверезий, тоді міг би й дуба врізати від такого духопелика, та й це ще як сказати.

Том знову задумався і сказав:

— Геккі, а ти не проговоришся?

— Томе, проговоритися нам ніяк не можна. Сам знаєш: якщо цього індіанського чорта не повісять, він довго думати не буде — потопить нас, як кошенят. Тут тільки проговорись! Так що, Томе, давай поклянемося один одному, що будемо мовчати. Без цього не обійтись.

— Що ж, я не проти. Так буде найкраще. Треба підняти руку і присягнути, що…

— Ні, треба не так. Це годиться для якихось дрібничок, особливо для дівчат: вони точно проговоряться, якщо попадуться. А тут серйозна справа, отже, треба писати. І обов’язково кров’ю.

Тому така ідея припала до душі. У цьому було щось таємниче, незрозуміле та страшне: ніч, жахливий випадок, моторошні обставини — все пасувало одне до одного. Хлопець підібрав соснову тріску, що біліла в місячному світлі, дістав із кишені шмат червоної породи, сів так, щоб світло падало на його роботу, і з натугою заходився шкрябати, прикушуючи язика, коли виводив товсті штрихи, і висовуючи його, коли працював над тоненькими.

Зрештою Том написав такі рядки:

«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що будуть тримати язика за зубами щодо ЦІЄЇ СПРАВИ, а якщо ми комусь скажемо або напишемо хоча б слово, то вмерти нам на цьому ж місці».

Гекльберрі щиро захоплювався легкістю, з якою Том усе це написав, і його красномовством. Він хутко витягнув шпильку із лацкана і збирався вже було колоти собі палець, але Том сказав:

— Зажди, не треба. Шпилька ж мідна. А раптом на ній яр-мідянка?

— Що за яр-мідянка?

— Отрута, ось що. Проковтни хоч крапельку, тоді дізнаєшся.

Том розмотав нитку на одній зі своїх голок, і кожен із хлопчаків, уколовши великого пальця, витиснув з нього по краплі крові. Зробивши це кілька разів і користуючись мізинцем замість пера, Том примудрився написати перші літері свого імені. Потім він показав Гекльберрі, як пишуть «Г» та «Ф», і присягу було складено. Хлопці закопали тріску під стіною під супровід різних таємничих церемоній та заклинань, і після цього можна було вважати, що їхні язики на прив’язі, роти на замку, а ключ від нього викинуто геть.

— Томе, — прошепотів Гекльберрі, — а це нам допоможе тримати язик за зубами?

— Звісно, допоможе. Що б не сталося, треба мовчати. Інакше помремо на місці, чи ти забув?

— Та… чого ж, пам’ятаю.

Хлопці ще якийсь час продовжували перешіптуватись. І раптом протяжно й зловісно завив собака — зовсім поряд, за десяток кроків від них. Вони перелякано притиснулись один до одного.

— На кого це він виє? — ледве дихаючи, прошепотів Гек.

— Не знаю, поглянь у щілину. Давай швидше!

— Ні, краще ти подивися, Томе!

— Не можу, ну ніяк не можу, Геку!

— Та поглянь! Знову він виє.

— Ну, слава Богу, — прошепотів Том. — Я упізнав голос цього пса. Це собака Харбісона.

— Це добре, бо, знаєш, Томе, я просто до смерті злякався. Думав, бродячий пес.

Собака завив знову. У хлопців знову серце завмерло.

— Ой, це не той пес! — прошепотів Гекльберрі. — Поглянь, Томе!

У Тома жижки тремтіли від страху, але цього разу він здався і припав оком до щілини. А тоді промовив, здригнувшись:

— Ой, це таки бродячий пес!

— Швидше, Томе, швидше! На кого це він?

— Певно, на нас обох. Ми ж зовсім поряд.

— Ну, Томе, ми попали. І я знаю, куди потраплю, це ясно. Гріхів у мене хоч завалися.

— А нехай йому западеться! Ось що значить линяти від школи і робити, що не велено. Я міг би поводитися не гірше, ніж Сід, якби постарався, — так ні, не хотів. Якщо тільки мені цього разу вдасться викрутитися, я сидітиму в недільній школі день і ніч! — і Том почав потихеньку схлипувати.

— Це ти погано поводився? — і Гекльберрі теж засопів. — Та що ти, Томе Сойєр! У порівнянні зі мною ти просто янгол. Боже ж ти мій, аби мені бути хоча б наполовину таким хорошим, як ти!

Том раптом перестав схлипувати й прошепотів:

— Дивись, Геку! Собака сидить до нас задом! Гек подивився і зрадів:

— Дійсно, їй-богу, задом! А раніше як сидів?

— І раніше теж. А я, дурень, і не помітив. Ой, як здорово! Але… На кого ж тоді він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха:

— Тихо. Що це таке? — шепнув він.

— Схоже… Ніби свиня хрюкає. Ні, Томе, це хтось хропе.

— Дійсно, таки хропе. А де ж це, Геку?

— По-моєму, он там, у тому кінці. Наче звідти чути. Батько там ночував іноді разом зі свинями, тільки це не він. Він хропе так, що хай Бог милує, ледве дах не зносить. Та й, думаю, він більше до нас у місто не повернеться.

Хлопчикам знову захотілося пригод.

— Геку, давай підійдемо подивимось, якщо ти не боїшся.

— Щось не хочеться, Томе. А раптом це індіанець Джо?

Том злякався. Але незабаром цікавість пересилила страх, і хлопчики все ж таки вирішили подивитися. Вони домовились, що кинуться навтьоки, щойно хропіння припиниться, і почали навшпиньки підкрадатися до сплячого. Том попереду, а Гек позаду. Їм залишалося кроків зо п’ять, аж раптом Том наступив на палицю, і вона з тріском зламалася. Чоловік застогнав, завовтузився, і місячне світло впало на його обличчя. Це був Меф Поттер. Коли він поворухнувся, душа хлопчиків знову втекла у п’яти, і будь-яка надія їх полишила. Але тепер всі страхи зникли. Вони, скрадаючись, вибралися за напівзруйновану огорожу й зупинилися неподалік, щоб обмінятися на прощання декількома словами. І тут знову пролунало протяжне, тужне виття. Хлопчики озирнулися і побачили, що пес стоїть за кілька кроків від того місця, де лежить Меф Поттер, мордою до нього, й виє, задерши голову догори.

— О, Господи! Це він на нього! — водночас вигукнули хлопчики.

— Слухай, Томе, кажуть, ніби бродячий пес вив опівночі біля дому Джонні Міллера два тижні тому, і того ж вечора дрімлюга сіла на перила і заспівала, проте в них досі ніхто не помер.

— Та я знаю. То й що з того, що не помер? А ти згадай: Грессі Міллер тієї ж суботи впала на піч у кухні й страшенно попеклася.

— Але ж не померла. І навіть одужує.

— Їй все одно не жити, згадаєш мої слова. І Меф Поттер теж помре. Негри так кажуть, а вони в цих справах розбираються, Геку.

Після цього вони розійшлися, роздумуючи над своєю пригодою. Коли Том заліз у вікно спальні, ніч уже добігала кінця. Він роздягнувся якомога тихше й заснув, порадівши з того, що ніхто не дізнався про його вилазку. Хлопчик навіть не підозрював, що Сід, який мирно хропів поряд, насправді вже не спав близько години.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже вдягнутися і спуститися вниз. З того, як сонце освітлювало кімнату, можна було здогадатися, що вже не рано; це відчувалося і в повітрі. Том здивувався. Чому його не будили, не чіплялися до нього, як завжди? Ця думка викликала у нього похмурі передчуття. За п’ять хвилин він одягнувся і спустився вниз, почуваючись розбитим і невиспаним. Уся сім’я ще сиділа за столом, але сніданок уже закінчився. Ніхто йому не дорікав, але всі намагалися не дивитися на нього; за столом панувала мовчанка, від якої у зловмисника побігли по спині мурашки. Він сів на своє місце, намагаючись вдавати веселого, однак все було даремно — ніхто не відгукнувся, не посміхнувся, і він також замовк, а серце його сповнилось тугою.

Коли Том закінчив снідати, тітонька Поллі покликала його до себе. Хлопець зрадів було, сподіваючись, що його просто почастують різкою, але сталося гірше. Тітонька почала плакати, питаючи, чи довго він буде мучити її старе серце, і нарешті сказала, щоб він і далі чинив так само, — нехай погубить себе, а стареньку тітку зведе в могилу: вона вже нездатна щось виправити, не варто й старатися. Це було гірше, ніж тисяча різок, і душа Тома боліла більше, ніж боліло б тіло. Він плакав, просив пробачення, сто разів обіцяв виправитися й нарешті був випущений на волю, але відчував, що пробачили його не зовсім і довіри він не викликає.

Він ішов, почуваючись таким нещасним, що йому навіть не кортіло помститися Сіду; тому поспішний відступ зведеного брата через задню хвіртку виявився абсолютно зайвим. Том приплентався до школи сумний і похмурий, був покараний разом із Джо Гарпером за те, що вчора втік із уроків. Його шмагали, а він терпів з гідним виглядом людини, пригніченої серйозним горем і зовсім нечутливої до таких дрібниць. Після цього він попрямував на своє місце, сів, спершись ліктями на парту, поклав підборіддя на руки і втупився в стіну з кам’яним виразом страдника, муки якого дійшли до останньої межі. Під ліктем хлопець відчув якийсь твердий предмет. Том довго не зважав на нього, потім повільно зітхнув, змінив положення і взяв його в руки. Предмет був обгорнутий папірцем. Том розгорнув його. З його грудей вирвалось довге, протяжне, глибоке зітхання — і серце його розбилося. Це була та самісінька мідна шишечка від камінної решітки.

Остання пір’їнка зламала спину верблюда.

Розділ XI

Близько полудня містечко несподівано схвилювала страшна новина. Не потрібен був і телеграф, про який у ті часи навіть не мріяли, — чутка облетіла все місто, поширюючись із вуст в уста, від одного гурту цікавих до іншого, з дому в дім. Зрозуміло, вчитель відпустив учнів з половини уроків, і було би дивно, якби він вчинив інакше.

Біля вбитого знайшли закривавлений ніж, і, як подейкували, хтось впізнав у ньому кишеньковий ніж Мефа Поттера. Розповідали, що хтось із жителів міста, пізно повертаючись додому, бачив, як Меф Поттер вмивався біля струмка о другій годині ночі й, почувши кроки, одразу кинувся навтьоки. Це здалося підозрілим, особливо вмивання, що не входило до звичок Поттера. Говорили також, що обшукали все місто, але вбивці (обивателі не люблять довго марудитися з доказами і одразу виносять вирок) так і не знайшли. На пошуки в усіх напрямках вирушили вершники, і шериф висловив переконання, що вбивцю спіймають ще до настання темряви.

Усе містечко поспішило на цвинтар. Том забув про своє горе і приєднався до натовпу: не тому, що йому туди хотілося, — він у тисячу разів сильніше хотів би опинитися в зовсім іншому місці, — але його туди тягнуло сильно і несвідомо. Діставшись до страшного місця, він пробрався крізь натовп і побачив похмуре видовище. Йому здалося, ніби минуло століття з того часу, як він тут був. Хтось ущипнув хлопця за руку. Він озирнувся і зустрівся поглядом із Гекльберрі. Обидва відразу відвернулись і стали дивитись в різні боки. Хлопчики занервували: чи не помітив хтось, як вони переглядаються? Але всі в натовпі розмовляли, не зводячи очей із страхітливої картини.

— Бідолашний! Нещасний молодий чоловік!

— Це наука тим, хто грабує могили!

— Мефа Поттера повісять, якщо спіймають! Власне, всі репліки цим і обмежувались, а пастор додав:

— Це суд Божий, видно десницю Господню.

Том здригнувся всім тілом: його погляд наштовхнувся на незворушне обличчя індіанця Джо. Цієї миті натовп захвилювався, почалася штовханина, і почулись голоси:

— Це він! Це він! Він сам іде!

— Хто? Хто? — спитали голосів зо двадцять.

— Меф Поттер!

— О, він зупинився! Дивіться, повертає! Не випустіть його!

Люди, які сиділи на деревах над головою Тома, повідомили, що вбивця навіть не збирається втікати, але дуже розгубився і знітився.

— Диявольське нахабство! — сказав хтось із тих, хто стояв поруч. — Захотілося помилуватися на свою роботу; не чекав, певно, що тут народ.

Натовп розступився, і крізь нього пройшов шериф, урочисто ведучи Поттера за руку. Обличчя нещасного спотворилося від страху. Коли його привели і поставили перед убитим, він весь затрусився, наче в припадку, закрив обличчя руками і розридався.

— Не робив я цього, друзі, — вимовив він крізь ридання, — чесно кажу, не робив.

— А хто каже, що це ти? — вигукнув хтось.

Постріл, очевидно, влучив у ціль. Поттер підняв обличчя і озирнувся навкруги з виразом невимовної безнадії в очах. Він помітив індіанця Джо й вигукнув:

— Джо, але ж ти обіцяв, що ніколи…

— Це ваш ніж? — і шериф поклав зброю перед звинуваченим.

Поттер упав би, якби його не підхопили й не поклали обережно на землю. Коли він оговтався, сказав:

— Щось мені підказувало, що коли я не повернуся сюди і не знайду… — він затремтів, а тоді мляво махнув рукою, начебто сам збагнув, що супротив марний, і промовив: — Скажи їм, Джо, скажи їм! Нащо тепер мовчати?

Тут Гек і Том, занімівши від страху й вирячивши очі, почули, як цей безсоромний брехун-метис спокійно розповідав про вбивство. Хлопці чекали, що ось-ось гряне грім серед ясного неба, щоб обрушитись на його голову, й дивувалися, чому Бог досі не покарав його. А коли індіанець Джо замовк і продовжував стояти живий і неушкоджений, їхнє несміливе бажання порушити клятву й урятувати життя несправедливо звинуваченого індіанцем бідолахи потьмяніло і безслідно зникло. Вони зрозуміли, що цей негідник продав душу дияволу, а втручатися у справи нечистого — означало пропасти остаточно.

— Чому ж ти не втік? Чого сюди прийшов? — запитав хтось.

— Я не міг… Не міг інакше, — простогнав Поттер. — Я й хотів утекти, але ноги самі привели сюди, — і він знову заридав.

За кілька хвилин на слідстві індіанець Джо так само спокійно повторив свої свідчення під присягою, і хлопчики, не дочекавшись ані грому, ані блискавки, остаточно переконалися в тому, що метис продав душу чорту. Тепер індіанець Джо став для них найстрашнішою і найцікавішою людиною на світі, й обидва не відводили від нього здивованих очей. Подумки вони вирішили стежити за ним ночами, коли випаде нагода, сподіваючись хоч одним оком поглянути на його жахливого повелителя.

Індіанець Джо допоміг перенести труп убитого і покласти його на воза; і в юрбі тремтячими від страху голосами переказували, нібито з рани виступила кров. Хлопчаки подумали було, що ця щаслива обставина спрямує підозри в правильне русло, і дуже розчарувалися, коли хтось зауважив:

— Тіло було за три кроки від Мефа Поттера, коли виступила кров.

Жахлива таємниця і муки совісті не давали Тому спати спокійно цілий тиждень після цієї події, і якось зранку за сніданком Сід сказав:

— Томе, ти так скидаєшся і стільки говориш уві сні, що я не можу спати півночі.

Том зблід і опустив погляд.

— Погана ознака, — суворим голосом сказала тітонька Поллі. — Що в тебе на душі, Томе?

— Нічого. Нічого особливого, — відповів Том, але рука в нього так тремтіла, що він розлив свою каву.

— І такі плетеш нісенітниці, — продовжував Сід. — Учора вночі ти кричав: «Це кров, це кров, ось що це таке!». І так багато разів. А потім: «Не катуйте мене, я все розкажу!» Що розкажеш? Про що це ти?

Світ захитався у Тома перед очима. Хтозна, чим все це могло скінчитись, але, на щастя, занепокоєний вираз зійшов з обличчя тітоньки Поллі й вона, сама того не підозрюючи, виручила Тома. Вона сказала:

— Ну, звісно! Все через те жахливе вбивство! Я сама мало не кожної ночі бачу його уві сні. Іноді мені сниться навіть, що це я вбила.

Мері сказала, що таке буває і з нею. Сід начебто заспокоївся. Том спробував якомога швидше позбутися його товариства і після цього цілий тиждень жалівся на зубний біль і на ніч підв’язував зуби хустинкою. Він не знав, що Сід не спить ночами, аби стежити за ним; інколи він стягує з нього пов’язку і досить довго слухає, спершись на лікоть, а потім знову одягає хустинку, як перше. Потроху Том заспокоївся, зубний біль йому набрид, і він його скасував. Якщо Сід щось і второпав із Томового бурмотіння, то тримав це при собі.

Тому здавалось, що його шкільні приятелі ніколи не припинять проводити судові слідства над дохлими котами і не дадуть йому забути про те, що його мучить. Сід зауважив, що Том жодного разу не грав слідчого, хоча раніше полюбляв виконувати головні ролі у всіх нових забавах. Крім того, він помітив, що Том ухиляється й від ролі свідка, — а це було дивно; не випустив Сід із уваги й ту обставину, що в Тома такі ігри взагалі викликають відразу і він за можливості намагається їх уникати. Сід здивувався, але промовчав. Зрештою, ці слідства вийшли з моди і перестали терзати совість Тома.

Протягом усього цього тривожного часу Том щодня або через день, обравши зручну нагоду, підходив до маленького віконця в’язниці й потай просовував крізь ґрати невеличкі гостинці, які вдавалося роздобути, щоб підбадьорити «вбивцю». В’язницею була невелика цегляна будівля, що стояла біля болота, на околиці міста, й варту біля неї вважали зайвою. Та й зайнята ця будівля була рідко. Такі маленькі подарунки трохи заспокоювали совість Тома.

Жителям містечка хотілося вимастити Джо дьогтем, обваляти в пір’ї і провезти тачкою за викрадення мертвого тіла, але метиса так боялися, що заводіїв не знайшлося, і цю думку полишили. Джо виявився досить обережним і почав свої свідчення одразу з бійки, не згадуючи про пограбування могили, яке їй передувало, тому вирішили, що краще поки не притягувати його до суду.

Розділ XII

Том відволікся від своїх таємних тривог, бо їх витіснила інша, більш важлива турбота. Беккі Тетчер перестала ходити до школи. Кілька днів Том боровся зі своєю гордістю, намагався викинути Беккі з голови, та зрештою не витримав. Він почав тинятися ввечері поблизу її будинку, почуваючись дуже нещасним. Вона захворіла. А раптом вона помре? Ця думка доводила Тома до відчаю. Він не цікавився більше ані війною, ані піратами. Життя втратило для нього свою привабливість, залишилась лише туга. Він закинув обруч із палицею; вони більше не приносили йому ані крихти задоволення. Тітонька Поллі стривожилась. Вона перепробувала на ньому всі ліки — адже була з тих людей, які захоплюються патентованими засобами і всілякими новими ліками та способами зміцнення здоров’я. У своїх дослідах вона доходила до крайнощів. Щойно з’являлося щось новеньке з ліків, вона спалахувала бажанням випробувати цей засіб: не на собі, адже сама ніколи не хворіла, а на комусь із тих, хто був під рукою. Вона передплачувала всі медичні журнали та шарлатанські брошурки френологів, і велемовне невігластво, яким вони були сповнені, було для неї солодшими за мед. Як провітрювати кімнати, як лягати спати, як вставати, що їсти й що пити, скільки гуляти, який настрій підтримувати, який одяг носити — все це безглуздя вона сприймала довірливо, як євангельську істину, не помічаючи того факту, що медичні журнали сьогодні відкидають те, що вчора самі ж радили. Душа тітоньки Поллі була проста і ясна, як день, тому вона легко потрапляла на гачок. Вона збирала всі шарлатанські часописи та патентовані засоби і, образно кажучи, зі смертю в руках їхала на білому коні, й пекло йшло за нею. Їй навіть на гадку не спадало, що для бідолашних сусідів вона не янгол-зцілювач і не ханаанський бальзам.

Водолікування тоді лише входило в моду, і пригнічений стан Тома виявився для тітоньки Поллі просто знахідкою. Кожного ранку вона піднімала племінника на зорі, виводила в дровітню і виливала на нього цілий водоспад льодяної води, тоді розтирала шорстким, як напилок, рушником, потім загортала в мокре простирадло, вкладала під ковдру і доводила до сьомого поту, що аж, як казав Том, «душа вилізала крізь пори жовтими плямками».

Але, незважаючи на всі ці процедури, хлопчик дедалі худнув, бліднішав і мав дуже сумний вигляд. Тітонька додала ще гарячі ванни, ванни для ніг, душ та обливання. Том залишався похмурим, як катафалк. Вона додала до водолікування дієту з рідкої вівсянки та наривний пластир. Тітонька виміряла його вміст, наче це був графин, а не хлопчик, і кожного дня вщерть наповнювала його якимось шарлатанським пійлом.

Потроху Том збайдужів до цих тортур. Ця байдужість злякала тітоньку Поллі. Вона мусила будь-що повернути його до життя. Якраз у цей час вона вперше почула про знеболювальний засіб і негайно виписала велику партію цих ліків. Вона спробувала їх і сповнилася вдячністю. Це був просто рідкий вогонь. Тітонька облишила водолікування і відмовилась від решти методів, поклавши всі надії на нові чудодійні ліки. Для початку вона дала Тому чайну ложку і спостерігала за ним, дуже переймаючись тим, який буде результат. Нарешті її душа заспокоїлася і тривога вляглася: «байдужість» Тома як рукою зняло. Хлопчик навряд чи поводився би більш жваво, навіть якби під ним розвели вогнище.

Том відчував, що йому пора прокинутися від сплячки; таке життя, може, і пасувало людині в пригніченому стані, але в ньому бракувало поживи для почуттів і було надто багато втомливої одноманітності. Він вигадав кілька планів, щоб позбутися ліків, і насамкінець почав вдавати, нібито йому дуже подобається знеболюючий засіб. Він просив ліки так часто, що набрид тітоньці й вона звеліла йому вживати їх самому й дати її спокій. Якби це був Сід, її радість ніщо б не затьмарювало; але оскільки це стосувалося Тома, то вона нишком стежила за пляшкою. Ліків дійсно ставало менше, але тітонька й подумати не могла, що Том напуває засобом щілину в підлозі вітальні.

Одного разу, коли Том тільки-но приготувався пригостити підлогу ложкою ліків, до кімнати зайшов рудий тітчин кіт. Він муркотів і жадібно позирав на ложку, наче просив, щоб йому дали покуштувати. Том сказав йому:

— Краще не проси, якщо не хочеш, Пітере. Пітер дав зрозуміти, що йому дуже хочеться.

— Дивись, не пошкодуй.

Пітер був переконаний, що не пошкодує.

— Ну, якщо ти просиш, я тобі дам, бо я не жадібний. Але дивись: якщо тобі не сподобається, сам будеш винен.

Пітер був згодний. Том відкрив йому рота і вилив туди ложку ліків. Пітер підскочив на два метри догори, дико верескнув і заметався по кімнаті, наштовхуючись на меблі, перекидаючи горщики з квітами і здіймаючи неймовірний шум. Потім він став на задні лапи і заходився танцювати на підлозі з шаленою радістю, схиливши голову до плеча і завиваючи від захвату й невимовного блаженства. Тоді знову помчав по кімнаті, сіючи на своєму шляху хаос і розруху. Тітонька Поллі зайшла якраз тоді, коли Пітер кілька разів перекинувся в повітрі, прогорлав останнє потужне «ура» і вистрибнув у відкрите вікно, потягнувши за собою вцілілі вазони. Старенька скам’яніла від подиву, дивлячись на нього поверх окулярів, а Том валявся на підлозі й корчився від сміху.

— Томе, що сталося з Пітером?

— Я не знаю, тітонько, — ледве спромігся вимовити хлопчик.

— Зроду такого не бачила. Що це з ним?

— Чесно, не знаю, тітонько Поллі; мабуть, усі коти так поводяться, коли їм весело.

— Що, справді? — в голосі тітоньки було щось таке, що примусило Тома насторожитися.

— Так, тітонько. Тобто мені так здається.

— Тобі так здається?

— Так, тітонько.

Вона нахилилась, а Том стежив за нею з цікавістю та тривогою. Він надто пізно відгадав її намір. З-під ліжка виглядала чайна ложка, яка видала хлопчину з головою. Тітонька Поллі підняла її та продемонструвала племіннику. Том кліпнув і відвів погляд. Тітонька звично підняла шибеника за вухо з підлоги й добряче цюкнула по голові наперстком.

— Ну, сер, поясність, чого ви мучили бідолашну тварину?

— Мені його стало шкода, адже в нього немає тітки.

— Немає тітки! Дурнику! До чого тут тітка?

— До того. Якби в нього була тітка, вона б сама випалила йому всі нутрощі. Вона б йому всі кишки припекла, дарма що він кіт, а не хлопчик!

Тітонька Поллі раптом відчула муки совісті. Вона поглянула на все з іншої точки зору: те, що було жорстокістю стосовно кота, могло виявитися жорстокістю й щодо хлопчика. Їй стало соромно, серце розтануло і сповнилось співчуттям до Тома. На її очі набігли сльози, тітонька поклала руку на голову племінника й лагідно сказала:

— Я старалась для твоєї користі, Томе. І це було тобі корисно.

Том підняв на неї очі, поглянув серйозно, хоча в погляді зблискували іскринки сміху:

— Я знаю, що ви хотіли мені добра, тітонько Поллі, але ж і я хотів, щоб Пітеру було добре. Йому це теж пішло на користь. Я ще ніколи не бачив, щоб він так гарно бігав.

— Забирайся геть, Томе, інакше я знову розсерджусь. І спробуй принаймні один раз у житті поводитися, як належить. Ліків більше тобі не треба.

Том прийшов до школи перед дзвінком. Всі звернули увагу, що останнім часом це незвичне явище повторюється щодня. Сьогодні, як завжди, він тинявся біля шкільних воріт замість того, щоб гратися з приятелями. Він сказав їм, що хворіє, і справді мав хворобливий вигляд. Він вдавав, що дивиться куди завгодно, лише не туди, куди дивився насправді, — тобто на дорогу. Як тільки вдалині з’явився Джеф Тетчер, обличчя Тома засяяло. Він продовжував дивився в його бік, а потім сумно відвернувся. Коли Джеф зайшов у ворота школи, Том підійшов до нього і обережно завів розмову про Беккі, але цей розтелепа не зрозумів натяків. Том знову підійшов до воріт і став дивитися на дорогу, загораючись надією щоразу, коли віддалік з’являлася чиясь сукенка, і проймаючись ненавистю до її власниці, коли виявлялося, що це не Беккі. Нарешті сукенки перестали з’являтись, і Том зовсім занепав духом. Він зайшов до порожнього класу і всівся на своє місце, приготувавшись мовчки страждати. В цей час ще одна сукенка майнула у воротах, і серце Тома зайшлося від радості. Наступної миті він уже був у дворі й біснувався, як індіанець: кричав, бігав за хлопчаками, стрибав через паркан, ризикуючи зламати собі ногу чи голову, ходив на руках, перекидався. Словом, виробляв усе, що тільки міг вигадати, а сам весь час нишком косував на Беккі Тетчер: бачить вона це чи ні. Але вона начебто нічого не помічала і жодного разу не поглянула в його бік. Невже вона не знала, що він тут? Том переніс свої подвиги ближче до дівчинки: носився навколо неї з бойовими криками, зірвав з одного хлопця шапку і закинув її на дах, кинувся у натовп школярів, розштовхав їх врізнобіч і впав на землю перед самісіньким носом Беккі, ледь не збивши її з ніг. Та вона відвернулася, задерши носика, і промовила:

— Гм! Деякі тільки й те роблять, що ламаються; думають, ніби це комусь цікаво!

Щоки Тома спалахнули. Він підвівся з землі й понуро побрів геть — знищений, украй занепавши духом.

Розділ XIII

Нарешті Том зважився. Він був похмурий і готовий до всього. Друзів у нього немає, всі його покинули, ніхто його не любить. От коли побачать, до чого довели нещасного хлопчика, тоді, може, й пошкодують. Він намагався бути хорошим, він хотів робити добро — та ж ні, йому не дозволили. Добре, нехай, якщо всі вони тільки й думають, як його позбутися; звісно, він для них завжди в усьому винен. От і чудово! Хіба ж усіма покинутий хлопчик має право скаржитись?… Що ж, самі змусили! Доведеться вести злочинне життя. Іншого виходу немає.

Він дійшов уже до середини провулка, коли до нього долинуло ледь чутне дзенькання шкільного дзвона, що сповіщало про закінчення перерви. Хлопець схлипнув при думці про те, що ніколи-ніколи більше не почує цього знайомого дзенькання. Що поробиш — його до цього змусили; якщо його женуть блукати світом, то доведеться піти. Але він всіх пробачає… так, всіх. І схлипи стали частішими і сильнішими.

І ось саме в цей час він зустрів свого найліпшого друга Джо Гарпера — він ішов із заплаканими очима й теж, очевидно, був готовий до всього. Поза сумнівом, це зустрілися дві душі, які вела одна думка. Том, витираючи рукавом сльози, розповів, що вирішив утекти з дому, бо всі до нього кепсько ставляться і ніхто його не любить; краще він піде блукати світом і ніколи більше сюди не повернеться. На завершення він висловив надію, що Джо його не забуде.

Проте виявилося, що Джо теж збирався попросити свого друга про те самісіньке і, власне, прямував на його пошуки з цією метою. Мати вишмагала його за те, що він нібито випив якісь вершки, а він їх не зачіпав — навіть не знає, про що йдеться. Зрозуміло, що він їй набрид і вона просто хоче його позбутися, а якщо так, то йому не лишається іншого виходу, окрім як виконати її бажання. Може, їй без нього буде ліпше і вона ніколи не пошкодує, що вигнала свого нещасного сина блукати світом, поміж чужих людей, щоб він страждав і помер.

Обидва хлопчики попрямували далі, довіряючи один одному свої скорботи. Вони домовились, що будуть стояти один за одного, як брати, і не розлучатимуться до самої смерті, яка покладе кінець усім їхнім стражданням. Джо збирався стати самітником, жити в печері, їсти сухі шкоринки і зрештою загинути від холоду, голоду та злигоднів; проте, вислухавши Тома, він погодився, що в житті злочинців є певні суттєві переваги, тому вирішив і собі стати піратом.

За три милі нижче від Сент-Пітерсберга, в тому місці, де річка Міссісіпі трошки ширша за милю, є довгий, вузький, порослий лісом острів із великою піщаною відмілиною біля верхнього кінця — гарне місце для вигнанців. Острів Джексона, так він називався, був безлюдний і розташовувався ближче до протилежного берега, якраз навпроти густого лісу. Там втікачі й вирішили поселитися. Кого вони там будуть грабувати — про це хлопчаки навіть не подумали. Передусім «пірати» знайшли Гекльберрі Фінна, й він одразу до них приєднався, бо йому було байдуже, чим займатися; щодо цього він був дуже поступливий. Незабаром вони розсталися, домовившись зустрітися на березі річки вище міста в улюблений час, тобто рівно опівночі. Кожен мав принести рибальські гачки, вудки та щось із продуктів — ті, які вдасться поцупити, потайки і винахідливо, як і годиться піратам. І ще до того, як стемніло, вони встигли поширити по цілому місту чутку, що незабаром про них «почують дещо цікавеньке». Всі, кому вони зробили цей туманний натяк, отримували також вказівку «тримати язик за зубами й чекати».

Близько опівночі з’явився Том із вареним окостом і ще таким-сяким провіантом і засів у густому чагарнику на крутому пагорбі, трошки вище від домовленого місця зустрічі. Ніч була зоряна і дуже тиха. Могутня ріка простиралася перед ним, наче океан під час штилю. Том прислухався: жоден звук не порушував тиші. Тоді хлопець неголосно, протяжно свиснув. З видолинку пролунав такий само свист. Том свиснув ще двічі, і йому знову відповіли. Тоді чийсь приглушений голос запитав:

— Хто йде?

— Том Сойєр, Чорний Месник Іспанських морів. Назвіть ваші імена.

— Гек Фінн, Кривава Рука, і Джо Гарпер, Гроза Океанів, — Том вичитав ці пишні прізвиська у своїх улюблених книжках.

— Добре. Скажіть пароль!

У мороці ночі два хрипких голоси пошепки промовили одне моторошне слово:

— «Кров!»

Том скотив із пагорба окіст і сам з’їхав услід за ним, при цьому перепало і штанам, і власній шкірі хлопця. Звісно, він міг спуститися зручною, рівною стежинкою, що тягнулась уздовж берега, але їй бракувало перепон та небезпек, які так цінують пірати. Гроза Океанів приніс великий шмат свинячої грудинки, аж вибився із сил, доки дотягнув здобуток до місця. Фінн-Кривава Рука поцупив десь казанок і пачку недосушеного листового тютюну і, на додачу, прихопив кілька кукурудзяних стебел, щоб зробити з них люльки.

Слід сказати, що, крім нього самого, ніхто з піратів не курив і не жував тютюн. Чорний Месник Іспанських морів зауважив, що не годиться вирушати в путь без запасу вогню. Думка була мудрою: про сірники в ті часи в маленьких містечках практично не знали. За сто метрів вище по річці хлопці помітили багаття, що тліло на великому плоту, підкралися до нього і потай викрали головешку. З цього вони зробили цілу пригоду: то шикали один на одного, то раптом зупинялися і прикладали палець до губів, то опускали руку на уявне руків’я кинджала, то зловісним шепотом наказували, якщо «ворог» заворушиться, «встромити йому зброю в груди по самісіньку рукоятку», адже «мерці не виказують таємниць». Хлопчаки добре знали, що робітники, які працювали на плотах, зараз у місті, ходять по крамничках або пиячать, і все ж для них не було б виправдання, якби вони поводилися не так, як годиться піратам.

Незабаром вони відчалили: Том віддавав команди, Гек став до кормового весла, Джо на носі. Том стояв посередині плота, схрестивши руки на грудях і насупивши брови, й наказував глухим, суворим шепотом:

— За вітром! Тримати за вітром!

— Так, сер!

— Так тримати!

— Так, сер!

— Поворот на піврумба!

— Так, сер!

Оскільки хлопчаки гребли рівно й повільно, виводячи пліт на середину ріки, то зрозуміло, що ці накази лунали просто так, заради красного слівця, і нічого не означали.

— Які вітрила підняті?

— Нижні, марселі та бом-клівери, сер!

— Поставити бом-брамселі! Гей, ви там! Пошліть десяток матросів на форстень-стакселі! Ворушись!

— Так, сер!

— Розпустити грот-брамсель! Шкоти і браси! Хутчіше, хлопці!

— Руль під вітер! Вліво на борт! Приготуватися взяти на абордаж! Ліворуч руля, ще лівіше! Нумо, хлопці, дружніше! Так тримати!

— Є так тримати, сер!

Пліт проминув середину ріки, хлопчики повернули його за течією і поклали весла. Рівень води був невисокий, так що течія була не дуже швидкою — не більше, ніж дві-три милі на годину. Хвилин сорок або й годину хлопчики пливли мовчки. Тепер пліт проходив повз Сент-Пітерсберг. Два-три вогники мерехтіли вдалині, над широкою туманною гладдю ріки, всипаною відображеннями зірок, містечко мирно спало, навіть не підозрюючи, яка важлива подія зараз відбувається. Чорний Месник все ще стояв зі схрещеними на грудях руками, «кидаючи останній погляд» на ті місця, де він колись був щасливий, а потім страждав. Йому хотілося, щоб «вона» бачила, як він мчить бурхливими хвилями назустріч небезпеці й дивиться в очі смерті, безстрашно вітаючи її похмурою посмішкою. В своїй уяві він пересунув острів Джексона чимдалі, так, щоб його взагалі не було видно з міста, й тепер «кидав останній погляд на рідні місця» з болем та радістю в серці. Решта піратів також «кидали останній погляд», і всі вони дивилися так довго, що течія ледь не пронесла їхній пліт мимо острова. Однак хлопці вчасно помітили небезпеку і відвернули її. Близько другої ночі пліт сів на мілину ярдів за двісті вище від острова, і хлопчики вбрід перетягнули на берег усі свої пожитки. На маленькому плоту знайшлося старе вітрило, і вони розтягнули його між кущами замість навісу, щоб накрити провіант; самі ж збиралися спати під відкритим небом, як і годиться піратам.

Вони розпалили багаття біля поваленого дерева за двадцять-тридцять кроків від темної гущавини лісу, підсмажили на вечерю цілу сковорідку свинячої грудинки і з’їли половину кукурудзяних хлібців, які прихопили з собою. Це було таке щастя — бенкетувати на волі в недоторканому, безлюдному і ще не дослідженому лісі, далеко від людського житла. Ніколи не повернуться вони до цивілізованого життя. Язики вогню, піднімаючись до неба, освітлювали їхні обличчя, кидали червоні відблиски на колони дерев, які тягнулися вглиб лісового храму, на лаковане листя та пагони дикого винограду.

Коли зник останній шматочок підсмаженої грудинки та була з’їдена остання скибочка кукурудзяного хлібця, хлопчики розляглися на траві, ситі й задоволені. Можна було вибрати трохи прохолодніше місце, але їм не хотілося відмовляти собі в романтичному задоволенні грітися біля похідного вогнища.

— Правда, здорово? — сказав Джо.

— Звісно! — відгукнувся Том. — Що б сказали наші хлопці, якби побачили нас?

— Що сказали б? Та вони б усе на світі віддали, аби тільки опинитися на нашому місці! Хіба ж ні, Геккі?

— Я теж так думаю, — сказав Гек. — Не знаю, як інші, а я задоволений. Чого ще хотіти? Чесно кажучи, я не завжди можу напхати пузо досита; а ще… тут тебе ніхто не зачіпає, не вилає ні за що.

— Таке життя саме для мене, — додав Том. — Не треба вставати рано, і до школи ходити не треба, і вмиватися теж, та й решта всілякої дурні відпадає. Розумієш, Джо, якщо ти пірат, тобі не треба нічого робити, доки ти на березі; а ось самітник мусить увесь час молитися, та й подумай — не дуже весело бути завжди одному.

— Так, це точно, — відповів Джо. — Я, знаєш, про це якось не подумав раніше. А тепер, коли я став піратом, мені це більше до вподоби.

— Бачиш, — пояснив йому Том, — самітників зараз не надто шанують, не те що колись. Ну, а піратом бути завжди почесно… О, а ще самітнику треба спати на чомусь дуже твердому, носити веретище і посипати голову попелом, під дощем мокнути і…

— А для чого носити веретище і посипати голову попелом? — поцікавився Гек.

— Не знаю. Але так треба. Всі самітники так роблять. І тобі довелося б, якби ти пішов у самітники.

— Ну, це вже дзуськи, — відрубав Гек.

— А що б ти робив?

— Не знаю… Сказав би: не хочу — та й усе.

— Хто б тебе послухав? Це ж такі правила.

— А й я б утік, та й по всьому.

— Утік! Оце так самітничок був би! Набрався би сорому на все життя.

Кривава Рука нічого не відповів, бо вже знайшов собі цікавіше заняття. Він щойно закінчив майструвати люльку з кукурудзяного качана, а тепер приробив до неї держака, напхав тютюнового листя, приклав зверху вуглинку й випустив цілу хмарину духмяного диму — задоволення було надзвичайне, і він із головою поринув у нього. Решта піратів заздро поглядали на нього й потай вирішили якомога швидше опанувати цей величний порок.

Гек знову озвався до Тома:

— А взагалі, що роблять пірати?

Том відповів:

— О, вони дуже весело живуть: захоплюють кораблі, палять їх, а гроші забирають і закопують у якомусь зачарованому місці на своєму острові, щоб їх стерегли різні там привиди; а всіх людей із корабля вбивають — примушують іти по дошці в море.

— А жінок забирають до себе на острів, — сказав Джо, — жінок вони не вбивають.

— Так, — підтвердив Том, — жінок вони не вбивають, бо дуже великодушні. А жінки завжди красуні.

— А як вони розкішно вбрані! Суцільне золото, срібло та діаманти! — із захватом додав Джо.

— Хто? — не зрозумів Гек.

— Та пірати, хто ж іще!

Гек невесело подивився на своє лахміття.

— Здається, я в пірати не годжуся — не ті в мене лахи, — сказав він із жалем у голосі, — а нічого іншого я не маю.

Хлопчики втішили його тим, що багатий одяг із золотом і діамантами в них з’явиться, щойно вони почнуть здійснювати набіги. А для початку згодиться й лахміття, хоча небідні пірати зазвичай беруться до справи уже з розкішним гардеробом.

Потроху розмова стихла, маленькі втікачі відчули, що в них злипаються очі. Кривава Рука випустив люльку й заснув міцним сном, як сплять натомлені люди з чистою совістю. Гроза Океанів та Чорний Месник Іспанських морів заснули не так швидко. Вони помолилися — подумки й лежачи, бо нікому було примусити їх стати на коліна й проказати молитви вголос. Якщо по правді, то вони думали було зовсім не молитися, але побоялися заходити так далеко — як би не побив їх грім, спеціально посланий з неба. Незабаром вони вже були готові поринути в сон. Але тут до них завітала непрошена гостя — совість. У їхні душі почали потроху закрадатися підозри, що вони, певно, вчинили недобре, коли втекли з дому; потім згадали про крадену свинину, і тут почалися справжні муки. Хлопчики намагалися заспокоїти совість, нагадавши їй, що сотні разів їм траплялось поцупити цукерку чи яблуко, але вона не велася на шиті білими нитками хитрощі. Зрештою друзі дійшли висновку, що поцупити щось солоденьке — це просто витівка, а взяти чужий кусень грудинки, окіст чи інші подібні цінності — означає вкрасти, і на цей випадок у Біблії є окрема заповідь. Тому вони вирішили, що, доки будуть піратами, нізащо не заплямують себе таким злочином, як крадіжка. Тоді совість заспокоїлась і оголосила перемир’я, а непослідовні пірати мирно заснули.

Розділ XIV

Прокинувшись уранці, Том не відразу збагнув, де це він. Хлопчик сів, протер очі й почав оглядатись — і лише тоді пригадав усе. Був прохолодний сірий ранок, і глибоку тишу лісів пронизувало благодатне відчуття миру та спокою. Не ворушився жоден листок, жоден звук не порушував величних роздумів природи. Намистинки роси висіли на листі й травах. Білий шар попелу лежав на головешках вогнища, і тоненький сивий димок піднімався догори. Джо та Гек ще спали.

Десь у глибині лісу озвалася пташка, їй відповіла інша, застукотів дятел. Мутне світло прохолодного ранку поступово почало біліти, водночас множилися звуки, і все оживало на очах. Хлопчик замислено дивився, як прокидається й береться до справ природа. Маленька зелена гусениця повзла по мокрому від роси листку — час від часу вона піднімала в повітря дві третини тулуба і немовби принюхувалась, а тоді рухалась далі. «Це вона міряє листок», — сказав сам до себе Том. Коли гусениця підповзла до нього ближче, хлопчик завмер, затамувавши подих, і то радів, коли вона наближалась, то впадав у відчай, коли вона вагалась, наміряючись звернути. І коли нарешті гусениця спинилась, на хвилину задумалась, піднявши своє вигнуте гачком тіло, а тоді рішуче переповзла на ногу Тома й рушила мандрувати нею, хлопчик зрадів усім серцем. Це означало, що в нього буде новий костюм — звісно, розшитий золотом мундир пірата! Ось невідь-звідки з’явилася процесія мурашок, що повзли в своїх справах: один мураха зібрався із силами й підняв собі на спину мертвого павука, вп’ятеро більшого, ніж він сам, і потягнув його вгору по стовбуру дерева. Коричневий у крапочку жучок-сонечко піднімався по травинці все вище й вище. Том нахилився до нього і сказав:

— Сонечко, сонечко, швидше мандруй.

Горить твоя хатка — діток рятуй.

Сонечко миттю послухалось і полетіло, а Том анітрішки не здивувався: він давно знав, що сонечка дуже довірливі, й не один раз обманював бідолашних, користуючись їхньою простодушністю. Потім повз нього проповз жук-гнойовик, натужно штовхаючи перед собою кулю; Том доторкнувся до нього пальцем, щоб подивитися, як той складе лапки, вдаючи мертвого. Пташки на цей час розспівалися на повну силу. Шпак сів на дерево над головою хлопчика і заходився передражнювати спів своїх сусідів — кожну трель. Тоді спалахом голубого вогню метнулася донизу криклива сойка, сіла на гілку так близько від Тома, що він міг дотягнутися до неї рукою, й, нахиливши голову набік, почала розглядати чужинців із ненаситною цікавістю. Сіра білка та ще якась трохи більша тваринка із лисячого сімейства прошмигнули поряд, інколи вони зупинялись і сердито цокали на хлопчиків: певно, звірі в цьому лісі ще ніколи не бачили людини й тепер не знали, лякатися їм чи ні. Все живе тепер прокинулось і заворушилось: довгі списи сонячного світла пронизували густе листя; два-три метелики доганяли один одного, пурхаючи з місця на місце.

Том розбудив інших піратів, і всі вони з криками й тупотом кинулись до річки, а там миттю роздягнулися й заходились плавати наввипередки та грати в довгої лози у прозорій воді білої піщаної відмілини. Їм більше не хотілося в маленьке містечко, що дрімало віддалік над величним водним плесом. Пліт віднесло течією чи припливом; проте це було тільки на руку хлопчикам, бо ж, як то кажуть, спалило мости між ними та цивілізацією.

Вони повернулися до табору свіжі, веселі та голодні, наче вовки; за якусь хвилину знову запалало похідне багаття. Гек знайшов поблизу джерело з холодною водою; хлопчики змайстрували собі кухлики із дубового та горіхового листя й вирішили, що ця вода, підсолоджена чарами дикого лісу, чудово замінить їм каву. Джо почав різати на сніданок шинку, але Том із Геком попросили його зачекати трішки: вони побігли до річки, де була заманлива місцина, що обіцяла непогану здобич, закинули вудки й невдовзі отримали нагороду за свою працю. Джо не встиг навіть знудитись, як вони повернулися з уловом: величенький лин, два окуні та маленький сомик — такої здобичі вистачило б на цілу сім’ю. Хлопчики підсмажили рибу з грудинкою і навіть здивувалися — ніколи ще риба не здавалася їм настільки смачною. Вони не знали, що річкова риба тим смачніша, чим швидше потрапить на вогонь; крім того, їм і на гадку не спало, якою чудовою приправою буває сон під відкритим небом, привільна біганина, купання та голод.

Після сніданку вони вмостилися в затінку, й Гек викурив люльку, а потім попрямували через ліс у розвідку. Друзі весело йшли, продираючись крізь гнилий бурелом та густий підлісок, поміж величними деревами, вбраними від верхів’я до самої землі плащем дикого винограду. Тут і там траплялися затишні галявинки, прикрашені килимом із трав та барвистими квітами.

Хлопчики знайшли чимало такого, що їх порадувало, проте анічогісінько дивовижного. Виявилося, що острів простягнувся на три милі, а ширина його лише чверть милі, й що від ближнього берега він відділений вузьким рукавом — всього двісті ярдів завширшки. Купались вони ледь не щогодини, тому повернулись до табору лише надвечір. Хлопчики дуже зголодніли, рибалити було ніколи, однак вони чудово втамували голод холодним м’ясом, а потім знову лягли в затінку, щоб відпочити та побалакати. Але розмова щось не клеїлась і незабаром стихла. Тиша, урочиста мовчанка лісів та почуття самотності потроху починали впливати на настрій хлопчаків. Вони замислились. Якась смутна туга охопила їх. Незабаром вона набула більш визначеної форми: це починалася туга за домом. Навіть Фінн, Кривава Рука, й той почав мріяти про порожні бочки та чужі ґанки. Та втікачі соромились своєї слабкості, тому ніхто не наважувався сказати про це вголос.

До хлопчиків уже давно долинав здаля якийсь дивний звук, але вони його не помічали, як не звертаєш іноді уваги на цокання годинника. Але тепер цей загадковий звук став голоснішим і привертав увагу. Пірати здригнулися, перезирнулись і завмерли, прислухаючись. Запала довга мовчанка, глибока, майже мертва, потім здалеку докотився глухе похмуре «бум!».

— Що це таке? — тихо запитав Джо.

— І справді, що це? — прошепотів Том.

— Це не грім, — сказав Гекльберрі злякано, — тому що грім…

— Тихше! — перебив Том. — Заждіть, не балакайте.

Вони чекали кілька хвилин, які здалися вічністю, а тоді урочисту тишу знову порушило грізне «бум!».

— Ходімо подивимось.

Усі троє підхопились і побігли до берега, туди, де виднілось містечко. Хлопці розсунули кущі понад водою і почали дивитись на річку. Маленький пароплавчик плив серединою ріки, за милю від містечка. Широка палуба була повна людей. Човни пливли за течією поряд із пароплавчиком, крутилися навколо нього, але здаля хлопчаки не могли розібрати, що саме роблять люди, які в них сидять. Раптом великий клубок білого диму відірвався від пароплава, і, коли дим піднявся та розплився лінивою хмаркою, до вух долинув той самий глухий звук.

— Тепер ясно! — вигукнув Том. — Хтось потонув!

— Точно! — підхопив Гек. — Так вони робили минулого літа, коли потонув Білл Тернер: стріляли з гармати над водою, щоб потопельник сплив нагору. А ще, буває, беруть буханець хліба, кладуть зверху ртуть і пускають на воду, і де потопельник, туди хліб пливе й зупиняється — якраз на тому місці!

— Так, я теж про таке чув, — погодився Джо. — Не знаю тільки, чому хліб зупиняється.

— По-моєму, тут не один хліб діє, — сказав Том, — а, певно, більше важать примовляння; вони ж щось там кажуть, коли пускають хліб на воду.

— Та не кажуть вони нічого, — заперечив Гек. — Я сам бачив, нічого не кажуть.

— Ну, це було б дивно, — наполягав Том. — Може, подумки промовляють. Звісно, подумки. Як це я одразу не здогадався!

Приятелі погодились, що Том, мабуть, має рацію, бо звичайний шматок хліба без замовляння не міг би діяти так осмислено, виконуючи справу неабиякої важливості.

— Чорт забирай, мені теж хотілось би зараз бути на тому боці, — сказав Джо.

— І мені, — зітхнув Гек. — Я б усе на світі віддав, аби тільки дізнатись, хто ж там потонув.

Втікачі все ще слухали та дивились. Раптом на Тома зійшло прозріння:

— Хлопці, я знаю, хто потонув, — це ми!

У цю мить вони відчули себе героями. Це було найсправжнісіньке торжество: їх шукають, за ними побиваються, ллють сльози, гірко каються, що придиралися до бідолашних загиблих хлопчаків, мучаться запізнілими докорами сумління. А в місті говорять виключно про потопельників, і всі хлопчаки заздрять їм, тобто їхній сліпучій славі. Це було просто чудово! Зрештою, вже заради цього треба було стати піратами.

Коли почало смеркати, пароплавчик знову зайнявся своєю звичайною роботою — перевезенням з одного берега на інший, а човни зникли. Морські розбійники повернулися до табору. Їх розпирало від гордості, вони пишалися своєю новоявленою величчю й тим, що завдали клопоту цілому містечку. Втікачі наловили риби, приготували вечерю, поїли, а тоді почали гадати, що думають та говорять про них у містечку; звідси їм було дуже втішно милуватися картиною загального горя. Але коли спустилась темрява, розмова потроху стихла; всі троє сиділи мовчки, дивлячись на вогонь, і думки їхні, певно, блукали десь далеко. Хвилювання тепер угамувалося, і Джо з Томом мимоволі згадали про своїх рідних, яким удома зовсім не так весело думати про цю витівку, як їм тут. З’явилися погані передчуття; хлопчики засумували, відчули себе нещасними і кілька разів мимоволі зітхнули. Нарешті Джо відважився несміливо поцікавитись у товаришів, як вони дивляться на повернення до цивілізації… не зараз, звісно, а колись згодом…

Том нещадно висміяв приятеля. Гек, який поки що ні в чому не провинився, приєднався до Чорного Месника; відступник миттю почав віднікуватися і був дуже радий, що дешево відбувся, заплямувавши себе лише боягузтвом та малодушністю. На якийсь час бунт було придушено.

Коли зовсім стемніло, Гек почав клювати носом і незабаром захропів. Наступним заснув Джо. Том якийсь час лежав нерухомо, спершись на лікоть, і пильно дивився на друзів. Потім він обережно став на коліна й почав нишпорити в траві, там, куди падали відблиски багаття. Він піднімав і розглядав один за одним великі клапті тонкої білої платанової кори, нарешті вибрав два, які підходили найбільше. Хлопець опустився на коліна перед багаттям, із зусиллям нашкрябав щось шматком червоної породи на обох шматках кори. Тоді одне послання згорнув сувоєм і поклав у шапку Джо, відсунувши її подалі від хазяїна. А ще він поклав туди безцінні для кожного школяра скарби: крейду, гумовий м’ячик, три рибальські гачки та одну з тих кульок, які називають «справжніми кришталевими». Потім Том почав скрадатися поміж дерев, обережно ступаючи навшпиньки. Впевнившись, що товариші залишились далеко позаду і не почують його кроків, він щодуху чкурнув до піщаної відмілини.

Розділ XV

За кілька хвилин Том уже брів по неглибокій воді піщаної відмілини, переправляючись на берег. Він устиг пройти більш як половину шляху, а вода все ще сягала йому лише до пояса. Далі треба було пливти — сильна течія не давала змоги йти вбрід. До берега лишалась, може, сотня ярдів, і Том, не вагаючись, поплив. Він плив проти течії, намагаючись рухатись навскоси, однак його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Та зрештою він дістався до берега, знайшов зручну місцину і вибрався з води. Засунув руку до кишені куртки, переконався, що кусень кори цілий, і попрямував через ліс, тримаючись якомога ближче до берега. Вода лилася з нього струмками. Ще не було десятої години, коли він вийшов із лісу на відрите місце, якраз навпроти містечка, і помітив, що під високим берегом у затінку дерев стоїть пароплав. Усе було спокійно під зорями. Том спустився з урвища, озираючись навсібіч, зайшов у воду, підплив до пароплава й заліз до човника, що був прив’язаний до корми. Він заховався під лавку, і, зачаївши подих, почав чекати.

Незабаром дзенькнув надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: «Відчалюй!» За хвилину чи дві ніс човника піднявся на хвилях, які здійняв пароплав, і мандрівка почалася. Том зрадів своїй удачі, бо знав, що це вже останній рейс. Минуло довгих дванадцять чи п’ятнадцять хвилин, колеса зупинилися, і Том, перевалившись через борт, поплив у темряві до берега. Він виліз із води кроків за п’ятдесят від пароплава, щоб випадково не зустріти пасажирів чи пізніх перехожих.

Том промчався безлюдними провулками і незабаром спинився перед парканом, що оточував задній двір будинку тітоньки Поллі. Хлопчик переліз через паркан, підкрався до будинку й зазирнув до вікна тітчиної кімнати, бо там горіло світло. Тітонька Поллі, Сід, Мері та мама Джо Гарпера сиділи й розмовляли. Вони сиділи так, що між ними і дверима було ліжко. Том підкрався до дверей і почав тихенько піднімати клямку, тоді обережно натиснув на двері, й вони трохи прочинилися. Хлопець повільно відчиняв двері, здригаючись кожного разу, коли вони скрипіли. Нарешті йому здалося, що щілина вже достатня, щоб він міг пролізти навкарачки. Він просунув голову у двері й обережно поповз.

— Чого це свічку задуває? — здивувалася тітонька Поллі. Том поповз швидше. — Певно, двері відчинилися. Так і є. Бог знає, що у нас тут коїться. Сіде, а йди-но зачини двері.

Том якраз вчасно пірнув під ліжко. Якийсь час він відлежувався та переводив подих, а тоді підповз зовсім близенько до тітоньки Поллі, так що при бажанні міг доторкнутися до її ноги.

— Я ж вам уже казала, — продовжила тітонька, — нічого поганого в ньому не було, — бешкетник, та й годі. Ну, вітер у голові, легковажний трішки, знаєте, як воно буває. Вистрибував, як лоша. Але ж нікому зла не бажав, і серце в нього було золоте… — і тітонька Поллі заплакала.

— Ось і мій Джо такий самий: завжди щось таке начудить, у голові — лише бешкети, але ж добрий, лагідний. А я, Господи прости, взяла і вишмагала його за ці вершки — з голови зовсім вилетіло, що сама ж їх вилила, бо скисли вже! І ніколи, ніколи більше я його не побачу, бідолашного мого хлопчика, ніколи, ніколи! — і місіс Гарпер заридала так, наче серце в неї розривалося.

— Сподіваюсь, Томові зараз краще там, де він є, — встряв і собі Сід, — але якби він ліпше поводився…

— Сіде! — Том відчув, як зблиснули очі тітоньки, хоча він і не міг їх бачити. — Щоб я не чула ані слова лихого про мого Тома, тепер, коли його вже немає! Бог подбає про нього, а ти краще дбай за себе!.. О, дорога місіс Гар-пер, я не знаю, як маю змиритися з цією втратою! Я не знаю, як мені до цього звикнути! Він був моєю розрадою, хоча й мучив увесь час моє старе серце!

— Бог дав, Бог і взяв, хай святиться ім’я Господа нашого. Але ж як це тяжко, ох, як це тяжко! От лишень минулої суботи мій Джо як бабахне пістоном просто перед моїм носом! Я так відштовхнула його, що він упав. Ох, якби ж тільки знаття, що станеться згодом… Та якби це повторилося зараз, я б обійняла його і благословила…

— Так, так, я розумію вас, місіс Гарпер, бо й сама те саме відчуваю. Не далі як учора ввечері мій Том напоїв кота ліками від болю, і я думала, що те нещасне створіння рознесе дім на друзки. І, хай Бог мене простить, я цюкнула Тома по голові наперстком. О, мій бідний хлопчику, мій бідний загиблий хлопчику. Але зараз його муки вже скінчились. І останнє, що я від нього почула, це слова докору…

Цей спогад виявився для старенької надто важким, і вона гірко заридала. Том тепер уже й сам почав схлипувати, більше від жалю до себе, аніж до когось іншого. Він чув, як плаче Мері, час від часу додаючи до розмови добре слівце про нього, і зрештою зовсім запишався, бо й не думав, що він такий чудовий хлопчик. Водночас Том був дуже зворушений горем своєї тітоньки і ледве стримувався, щоб не вискочити з-під ліжка і втішити її (він завжди був схильний до театральних ефектів), проте таки не піддався спокусі й залишився лежати, слухаючи далі.

З окремих фраз Том дізнався, як пояснюють їх зникнення: спочатку думали, що хлопчики потонули, коли купались; потім дізналися, що зник маленький пліт; хтось із приятелів згадав, як Том і Джо перед зникненням заявляли, що незабаром у містечку «про них почують». Звівши докупи ці факти, хтось висловив припущення, що шибеники втекли з дому на плоту й повернуться, коли припливуть до містечка, розташованого нижче за течією. Але наступного дня пліт знайшовся на мілині біля берега Міссурі за п’ять чи шість миль нижче від селища, і надія зникла. Якщо голод не прижене втікачів додому до заходу сонця або навіть раніше, тоді вони точно потонули.

Говорили також, що пошуки тіл не дадуть результатів, — передусім тому, що, як гадали, хлопці потонули в фарватері, бо якби це було не так, то юні шибайголови неодмінно дісталися б до берега, адже плавали чудово всі троє. Це сталося в ніч на вівторок. Якщо тіла не знайдуть до неділі, значить, сподіватись більше нема на що, й тоді їх відспівають як мертвих. Від цих слів Том здригнувся.

Незабаром місіс Гарпер, схлипуючи, побажала всім на добраніч і почала збиратись додому. Обидві посиротілі жінки, яких об’єднувало спільне почуття, обійнялися, розплакались і розпрощалися. Тітонька Поллі була значно лагідніша, ніж звичайно, коли прощалася на ніч із Сідом та Мері. Сід трішки схлипнув, а Мері пішла вся в сльозах.

Потім тітонька Поллі опустилась на коліна і почала молитися за Тома так зворушливо, так тепло, з такою безмежною любов’ю в голосі й такі знаходила слова, що Том під ліжком сльозами вмивався, слухаючи, як вона дочитує останню молитву.

Після того, як тітонька Поллі вклалася спати, Тому ще довго довелося сидіти тихо, бо вона все крутилася, час від часу щось гірко бурмотіла та зітхала й неспокійно крутилася з боку на бік. Нарешті вона затихла і лише зрідка стогнала вві сні. Тоді хлопчик вибрався з-під ліжка, затулив рукою полум’я свічі й спинився біля тітоньки. Його серце повнилося жалістю до неї. Він дістав із кишені сувій платанової кори й поклав було поруч зі свічкою. Але раптом йому в голову прийшла якась нова думка, і хлопчик зупинився, задумавшись. Обличчя Тома засяяло, певно, він щось вирішив для себе. Він засунув кору назад до кишені, тоді нахилився до тітоньки, поцілував її у бліді губи й навшпиньки вийшов із кімнати, зачинивши двері на клямку.

Том пішов назад до пароплавчика, де в цей час не було жодної душі, й сміливо піднявся на борт, бо добре знав, що там нема нікого, крім сторожа, та й той завжди іде в рубку і спить як убитий. Хлопець відв’язав човник від корми, нечутно спустився в нього і почав обережно гребти проти течії. Проминувши місто, Том наліг на весла і щосили погріб навскоси до протилежного берега. Він потрапив якраз до потрібного місця, бо це було звичне для нього діло. Тому дуже хотілося захопити човник, адже його можна було вважати судном, а отже, законною здобиччю піратів. Проте він добре знав, що човен почнуть шукати і можуть натрапити на втікачів. Тому він вибрався на берег і пішов у ліс.

Том сів на траву і довго відпочивав, намагаючись подолати сон, а потім поплентався до табору. Ніч добігала кінця, а коли він порівнявся з відмілиною, зовсім розвидніло. Хлопець посидів ще трохи, а коли сонце піднялося високо й позолотило велику ріку в усій її величі, знову ввійшов у воду. Невдовзі він, увесь мокрий, підійшов до табору; саме в цей час Джо говорив Геку:

— Ні, Том не підведе, він неодмінно повернеться, Геку. Він не втече. Він же розуміє, що це був би сором для пірата. Тому він там не лишиться, хоч би з гордості. Том, певно, щось задумав. Хотілось би знати, що саме.

— Ну добре, але ж його речі тепер уже наші?

— Та нібито, тільки не зовсім, Геккі. У записці сказано, що вони наші, якщо Том не повернеться до сніданку.

— А він повернувся! — вигукнув Том і, задоволений досягнутим театральним ефектом, урочисто вступив до табору.

Незабаром вони влаштували розкішний сніданок — рибу з грудинкою, а коли посідали снідати, Том почав оповідати про свої пригоди, безбожно їх прикрашаючи. Коли хлопчики вислухали його до кінця, вони й самі почали дерти кирпу і відчули себе великими героями. Потім Том вибрав собі тінистий закуток і заліг спати до полудня, а решта піратів почимчикували рибалити та досліджувати острів.

Розділ XVI

Після обіду вся банда попрямувала на відмілину за черепашачими яйцями. Хлопці тицяли палицями в пісок і, коли натрапляли на м’яку ділянку, опускалися на коліна й починали рити руками. Інколи вони знаходили по п’ять-шість десятків яєць в одній ямці. Яйця були зовсім круглі, білі, трошки менші, ніж волоський горіх. Цього вечора в піратів був грандіозний бенкет — вони наїлися од пуза яєчні, й у п’ятницю зранку теж.

Після сніданку хлопці з вереском носились туди-сюди по відмілині, доганяли один одного, скидаючи на ходу одяг, доки не роздягнулися взагалі, тоді забігли далеко у воду, що покривала відмілину; швидка течія раз по раз збивала їх із ніг, але від цього їм ставало лише веселіше. Вони нагиналися всі разом до води і починали бризкати один на одного, відвертаючи лише обличчя, щоб можна було набрати повітря. Потім починали боротися і вовтузились доти, доки переможець не занурював інших із головою. Закінчувалось усе тим, що всі троє зникали під водою, перетворившись у клубок білих рук і ніг, а потім знову піднімалися з води, відпльовуючись і задихаючись від сміху.

Вибившись із сил, вони вибігали на берег, падали на сухий і гарячий пісок чи заривалися в нього, а потім знову бігли до води — й усе починалося спочатку. Раптом їм спало на гадку, що власна шкіра дуже схожа на трико тілесного кольору; вони накреслили на піску арену і влаштували цирк — із трьома клоунами, бо ж ніхто не хотів віддавати цю почесну роль іншим.

Потім вони дістали кульки й почали гратися ними — і гралися доти, доки й ця розвага їм не набридла. Після цього Джо і Гек знову пішли купатися, а Том не захотів, бо виявив, що, скидаючи штани, він скинув разом з ними і тріскачку гримучої змії, яка була прив’язана до ноги; він лише здивувався, як це його досі не зсудомило без цього чудодійного талісману. Він не наважувався купатись, не знайшовши тріскачку, а тим часом Джо з Геком теж натомилися й вирішили відпочити. Потроху вони розбрелися в різні боки, занепали духом і з сумом позирали за широку ріку — туди, де дрімало на осонні маленьке містечко. Том похопився, що пише на піску «Беккі» великим пальцем ноги; він стер написане і розсердився на себе за таку слабкість. Але неспроможний був стриматися і знову написав те саме; потім знову затер це слово ногою і попрямував подалі від спокуси, покликавши решту піратів.

Однак Джо зовсім розкис, і розвеселити його було вже неможливо. Він так заскучав за домівкою, що не знав, куди подітися від туги. Сльози ось-ось готові були ринути рікою. Гек теж засумував. У Тома на серці шкребли коти, але він з усіх сил намагався цього не виказати. Він мав один секрет, про який поки вирішив не говорити, але якщо цей бунтівний настрій не мине сам по собі, то що ж — він відкриє їм таємницю. І він сказав із награною веселістю:

— Слухайте, певно, на цьому острові й до нас із вами жили пірати. Давайте обійдемо його ще раз. Десь тут, певно, закопано скарб. Раптом нам пощастить відкопати напівзогнилу скриню, набиту золотом і сріблом? Га?

Але й це викликало лише слабке пожвавлення, яке одразу ж і згасло. Том зробив ще кілька спокусливих пропозицій, але вони також не мали успіху. Це була невдячна праця. Джо сидів похмурий, як грозова хмара, колупаючи палицею пісок. Нарешті він сказав:

— А чи не покинути нам все це, хлопці? Я хочу додому. Тут так нудно.

— Та ні, Джо, тобі згодом буде веселіше, — заходився вмовляти його Том. — Ти подумай лише, яка тут рибалка!

— Не хочу я рибалити. Я хочу додому.

— А купання такого ти ніде не знайдеш.

— Нащо мені купання? Нецікаво навіть купатися, коли ніхто не забороняє. Ні, я додому хочу.

— Ну і йди! Малесенький! До мамусі захотів?

— Так, до мамусі захотів! І ти б захотів, тільки в тебе її нема. І зовсім я не малесенький, не гірший за тебе! — і Джо засопів носом.

— Добре, давай відпустимо цього плаксія додому до мами. Правильно, Геккі? Біднесенький, він за мамою скучив! Ну, то нехай повертається! А тобі тут подобається, правда, Геку? Ми з тобою лишаємось, еге ж?

Гек відповів: «Та-а-ак», — але без особливої радості.

— Більше я з тобою не розмовляю, — сказав Джо, підводячись із піску. — Все. — Він похмуро відійшов убік і почав одягатися.

— Подумаєш! — безтурботно відмахнувся Том. — Оце ще треба мені з тобою розмовляти. Давай, шуруй додому, хай усі з тебе там порегочуть. Гарний пірат, нічого не скажеш! Ну, а ми з Геком не такі плаксії. Ми з тобою лишаємося, правда, Геку? Обійдемось і без нього.

Та все ж Тому було не по собі, він захвилювався, дивлячись, як Джо продовжує збиратись. Крім того, його непокоїв вигляд Гека, який не відводив погляду від Джо; його мовчання здалося Тому зловісним. Джо вдягнувся і, не промовивши на прощання ані слова, пішов убрід до берега. В Тома впало серце. Він подивився на Гека. Той не здатен був витримати його погляд і відвів очі, а потім сказав:

— Мені теж хочеться додому, Томе. Тут нудно якось, а тепер буде ще гірше. Давай теж підемо.

— Не хочу! Можете обидва йти геть, якщо ви такі. А я лишаюся.

— Томе, я б краще пішов…

— То й іди! Хто тебе тримає?

Гек почав збирати одяг, розкиданий на піску.

— Томе, давай краще і ти з нами, — вмовляв він. — Ну, подумай гарненько. Ми тебе почекаємо на тому березі.

— Чекайте, скільки влізе!

Гек понуро поплентався геть, а Том стояв і дивився йому вслід, відчуваючи сильне прагнення махнути рукою на свою гордість і теж піти з ними. Він сподівався, що хлопчики зупиняться, але вони повільно брели по мілководдю. Тома охопило відчуття страшної самотності. Ще трошки, і його пиха зламалася, — він кинувся бігти за друзями з криком:

— Заждіть! Послухайте, що я вам скажу!

Вони одразу зупинились і повернулись до Тома. Наздогнавши друзів, він розкрив їм свою велику таємницю, а вони похмуро слухали, доки не зрозуміли, в чому вся штука. Коли ж зрозуміли, то радісно закричали, що це «чудово» і що якби він одразу їм сказав, вони нізащо б не пішли.

Том миттю вигадав щось собі у виправдання, хоча насправді він боявся, що навіть його таємниця не зможе їх втримати надовго, тому й залишив її насамкінець.

Вони весело повернулися в табір і знову взялися до забав, при цьому обговорюючи дивовижну вигадку Тома та захоплюючись його винахідливістю. Після розкішного обіду із яєчні та риби Том оголосив, що тепер, певно, він і курити повчився б. Джо теж вхопився за цю ідею й сказав, що він теж хотів би спробувати. Гек зробив їм люльки й набив їх тютюном. Обидва новачки досі не курили нічого, крім виноградного листя, від якого лише пощипувало язик, та це й не вважалося справжнім курінням.

Хлопці розвалилися на землі, спираючись на лікті, й почали обережно, з острахом втягувати в себе дим. Дим був неприємний на смак і застрягав у горлі, проте Том сказав:

— Та це ж зовсім легко! Якби я лише знав, що це так просто, то вже б давно навчився.

— І я теж, — підтвердив Джо. — Скільки того діла!

— Стільки разів бачив, як курять інші, якби ж, думаю, і мені так, — сказав Том, — тільки не знав, що зможу.

— Ось і я теж, правда, Геку? Адже ж ти чув це від мене, Геку? Ось хай Гек скаже, казав я чи ні.

— Ага, стільки разів, — підтвердив Гек.

— І я теж, — сказав Том, — тисячу разів казав. Одного разу це було біля бійні. Пам’ятаєш, Геку? Ще тоді з нами були Боб Таннер, Джонні Міллер і Джеф Тетчер. Ти ж пам’ятаєш, Геку, що я сказав?

— Ще б пак, — відповів Гек. — Це було того самого дня, коли я згубив білу кульку… Ні, не того дня, а перед тим.

— Ага, що я тобі казав, — зрадів Том. — Ось і Гек пам’ятає.

— Мені здається, що я міг би цілий день курити люльку, — запевнив Джо. — Мене зовсім не нудить.

— Мене теж зовсім, — погодився Том. — Я міг би курити цілий день. А ось Джеф Тетчер, певно, не зміг би.

— Джеф Тетчер! Та він від двох затяжок під стіл звалиться. Нехай спробує хоч один раз. Де йому!

— Звісно! І Джонні Міллер також, — хотів би я подивитися, як він буде пробувати.

— Ще б пак, я теж! — погодився Джо. — Куди той Джонні Міллер годиться? Його від однієї затяжки у вузол скрутить.

— Точно, скрутить. А хотів би я, щоб хлопці нас бачили зараз.

— Ото було б здорово!

— Ось що, друзі, ми нікому нічого не скажемо, а колись, коли вони всі зберуться, я підійду до тебе і скажу: «Джо, люлька при тобі? Щось кортить покурити». А ти відповіси так, наче мимохідь, наче це нічого не важить: «Так, стара люлька зі мною, і запасна також є, лише тютюн не дуже гарний». А я тобі скажу: «То нічого, головне, щоб міцний був». І ти дістанеш обидві люльки, й ми з тобою закуримо, наче все життя це робили, — ото вони здивуються!

— Їй-Богу, це буде чудово! Шкода, що вони нас зараз не бачать!

— Ще б пак, шкода! А якщо ми скажемо, що курити навчилися, коли були піратами, ото будуть нам заздрити!

— Звісно, будуть! Та ще й як!

І розмова тривала далі, але незабаром стала якоюсь млявою та незв’язною. Паузи стали довшими, курці почали спльовувати дедалі частіше. У роті в них немов утворились фонтани, а під язиками почався паводок, тільки й встигай відкачувати; заливало навіть горло, незважаючи на всі старання, весь час підкочувалася нудота. Обидва хлопчики зблідли і мали тепер жалюгідний вигляд. Люлька випала з ослаблих пальців Джо Гарпера. Те самісіньке сталося з Томом. Обидва фонтани працювали на повну силу, аж насоси не встигали відкачувати. Джо сказав кволим голосом:

— Я загубив ножика. Може, піду, пошукаю?

Том, затинаючись, ледве вимовив тремтячими губами:

— Я тобі допоможу. Ти йди в той бік, а я пошукаю біля струмка. Ні, Геку, ти з нами не йди, ми самі знайдемо.

Гек знову всівся і чекав на них десь близько години. Потім знудився і пішов шукати своїх друзів. Він знайшов їх у гущавині лісу, дуже далеко один від одного. Обидва міцно спали і були дуже бліді. Але він збагнув, що навіть якщо з ними сталася якась неприємність, то тепер уже все минуло.

За вечерею вони були не надто балакучі. Обидва стали зовсім сумирні, й коли Гек набив собі після вечері люльку й збирався набити і для них, то в один голос сказали, що не треба. Мовляв, не надто добре почуваються — певно, з’їли в обід щось зайве.

Близько півночі Джо прокинувся й розбудив решту. Повітря було важким і задушним; це не віщувало нічого доброго. Хлопчики все тісніше тулилися до привітного багаття, хоча так парило, що не було чим дихати. Вони притихли й сиділи, напружено чекаючи. Все, до чого не могло дотягнутися світло вогнища, поглинула непроглядна темінь. Раптом мерехтливий спалах на одну мить слабко осяяв листя і згас. За ним сяйнув другий, трошки яскравіший. Потім ще один. Неголосно зітхнули і неначе застогнали верхівки дерев; хлопчики відчули швидкий подих на своїх щоках і здригнулися, бо їм здалося, ніби це пролетів повз них дух ночі. Знову все затихло. Раптом неприродно яскравий спалах освітлив їхні бліді, перелякані обличчя і перетворив ніч на день, аж стало видно кожнісіньку травиночку у них під ногами. Глухо загуркотів грім, прокотився через усе небо згори донизу і зник десь далеко, сердито буркочучи. Струмінь холодного повітря обдав хлопчаків, зашелестів листям і підняв клапті попелу навколо вогнища. Ще один різкий спалах блискавки освітив увесь ліс, і відразу почувся такий гуркіт, що верхівки дерев ніби розкололись у хлопчиків над головою. Вони зі страхом притиснулись один до одного серед непроглядної темряви. Перші великі краплі дощу забарабанили по листю.

— Мерщій, хлопці, ховаймося! — крикнув Том.

Вони підхопилися й побігли, перечіплюючись у темряві об корені дерев та плутаючись у дикому винограді. Сліпуча блискавка розрізала ніч, гуркотіли розкати грому. І раптом линув рясний дощ, і вітрисько, зірвавшись, погнав його по землі суцільною смугою. Хлопчики щось кричали один одному, але шум вітру й гуркіт грому зовсім заглушали їхні голоси. Нарешті вони один за одним добігли до навісу й забились під нього — геть замерзлі, перелякані й мокрі до нитки; але їх втішало те, що лихо вони тепер терпіли всі разом. Стареньке вітрило скидалося від вітру так люто, що навіть говорити не можна було, навіть якби їм вдалося перекричати решту звуків. Гроза бушувала дедалі сильніше, й раптом вітрило зірвалося, і порив вітру поніс його геть. Хлопчики схопилися за руки й побігли, раз по раз перечіплюючись і набиваючи собі ґулі, — вони поспішали до кремезного дуба на березі ріки. Тепер гроза була в розпалі. Від безупинних спалахів блискавок у небі все на землі було видно дуже чітко, різко й без тіней: дерева, що гнулися від вітру, хвилі на річці та білі гребені на них; клоччя піни, неясні обриси високих скель на березі, що ледве виднілися через хмари та пелену косого дощу. Ледь не щохвилини якесь велетенське дерево, не витримавши натиску бурі, з тріском падало, ламало молоду поросль, а безупинні розкати грому бахкали, немов вибухи, сильно, оглушливо і так страшно, що й не передати. Потім гроза зібрала всі свої сили і забушувала над островом з такою люттю, що, здавалося, ось-ось рознесе його на друзки, спалить, заллє до верхівок дерев, знесе вітром та оглушить кожну живу істоту на ньому — і все це одночасно. Страшно було такої ночі залишатися під відкритим небом.

Але зрештою битва скінчилася, війська відступили, хоча ще десь віддалік бахкали та гримали зброєю, і на землі знову запанував мир. Хлопчики повернулися до табору, дуже перелякані; виявилося, що великий платан, під яким вони спали, був ущент розбитий блискавкою, і хлопчикам залишилося радіти, що їх не було під деревом, коли воно впало.

Усе в таборі залила вода, і вогнище теж, адже хлопці з легковажності, притаманної їхньому вікові, не здогадалися чимось прикрити вогонь від дощу. Було більш ніж достатньо причин, аби впасти у відчай, так вони змокли і змерзли. Хлопці красномовно висловлювали своє горе, аж доки не помітили, що вогонь зачаївся під товстою колодою. Там, де вона піднімалася, віддалившись від землі, від дощу сховалася смуга завширшки з долоню, яка й досі тліла. Втікачі терпляче роздмухували вогонь і підкладали тріски та кору, вишукуючи їх під сухими знизу колодами, доки вогнище не розгорілося знову. Тоді вони навалили зверху товстого хмизу, полум’я заревіло, як у горн, і настрій хлопчиків знову поліпшився. Вони висушили варений окіст і наїлися досита, а потім ще довго, до самого світанку сиділи біля багаття, вихваляючись та прикрашаючи нічну пригоду, адже спати все одно не було де — жодної сухої місцини навколо.

Тільки-но перші промені сонця прокралися крізь плетиво гілок, хлопчиків почав зморювати сон; вони попрямували на відмілину і повкладалися там. Потроху почало припікати сонце, пірати знехотя підвелися й пішли готувати собі сніданок. Після їжі вони знову розкисли — їм знову закортіло додому. Том це помітив і заходився розважати піратів, як тільки міг. Але їх не радували ні кульки, ні цирк, ні купання — ніщо на світі. Тоді Том нагадав їм про важливий секрет, і це викликало проблиск радості. Доки він не згас, хлопчисько встиг зацікавити їх новою вигадкою. Він запропонував облишили на якийсь час гру в піратів і для різноманітності стати індіанцями. Товаришам ця думка сподобалась — вони вмить роздягнулися, вимастилися з ніг до голови чорним болотом, ставши смугастими, наче зебри, й помчали лісом, щоб напасти на англійських поселенців. Кожен з них, звісно, був вождем.

Потім вони розбилися на три ворогуючих племені й нападали один на одного із засідок. Усе це супроводжувалося страшними криками, вбивством ворогів та зняттям тисяч скальпів. День випав кровопролитний, а отже, дуже вдалий.

На вечерю вони зібралися в таборі, голодні та веселі, але тут виникла перепона: ворожі племена не могли проявляти гостинність один до одного, доки не уклали між собою мир, а укласти його було неможливо без люльки миру. Де ж це таке було, щоб мир укладали без люльки? Двоє індіанців пошкодували навіть, що не лишилися піратами на все життя. Однак вибирати не доводилось, тому, вдаючи, ніби це їм дуже до вподоби, вони взяли люльку й затягнулися по черзі, передаючи її один одному. Зрештою вони навіть зраділи, що стали індіанцями, бо це їх дечому навчило: виявилося, що тепер вони можуть курити потроху, не відчуваючи потреби пошукати загублений ножик. Щоправда, їх і тепер трохи нудило, але до великих неприємностей діло не дійшло. Вони вирішили скористатися такою чудовою нагодою. Після вечері вони знову спробували курити, й цього разу успішно, тому вечір пройшов дуже добре. Вони так пишалися й тішились своїм новим досягненням, ніби зняли скальпи та здерли шкіру з шести племен. А тепер ми їх полишимо курити, балакати і хвалитися, бо поки що зможемо обійтися і без них.

Розділ XVII

Зовсім не так весело було в містечку цього тихого суботнього вечора. Всі Гарпери та родина тітоньки Поллі одягли траур, заливаючись сльозами від безмежного горя. В містечку було неймовірно тихо, хоча, правду кажучи, у ньому завжди стояла тиша. Жителі займалися своїми справами якось неуважно і майже не розмовляли між собою, натомість дуже часто зітхали. Для дітей суботній відпочинок виявився важким тягарем. Їм узагалі не хотілося бавитись та веселитися, і потроху всі розваги самі припинились.

Наприкінці дня Беккі Тетчер забрела на порожній шкільний двір, сама не своя від горя. Але там не знайшлося нічого, що могло б її втішити. «Ох, якби в мене була хоч би та мідна шишечка! — думала вона. — Але в мене нічого не лишилося на пам’ять про нього!».

Вона проковтнула сльози, які підступили до горла. Тоді, зупинившись, сказала собі:

— Це було якраз тут. Якби все повторилося знову, я б цього ніколи не сказала, нізащо на світі не сказала б. Але його вже немає; я ніколи, ніколи, ніколи більше його не побачу.

Ця думка остаточно добила Беккі, й вона побрела геть, заливаючись гіркими сльозами. Потім підійшов гурт хлопчиків та дівчаток — товаришів Тома та Джо; вони зупинилися біля паркана і почали дивитися у двір. З поваги до покійних притишивши голос, вони пригадували, де востаннє бачили Тома, і як він тоді зробив те й те, і як Джо сказав такі й такі слова (певно, вони нічого не означали, але віщували біду, як усі тепер розуміли), — і кожен із співрозмовників вказував на місце, де тоді стояли загиблі, додаючи щось на кшталт: а я стояв ось тут, де саме зараз стою, а він зовсім поруч — де ти стоїш, а він посміхнувся ось так — і в мене дрижаки спиною раптом побігли, настільки моторошно стало, — а я тоді, звісно, не зрозумів, до чого це, але зараз розумію.

Потім засперечалися щодо того, хто останнім бачив хлопчиків живими, і одразу знайшлося багато претендентів на цю сумну честь. Всі наводили докази, які подекуди заперечувалися свідками; й коли зрештою було остаточно встановлено, хто останнім бачив загиблих та говорив із ними, то ці щасливці одразу відчули себе на голову вищими, а решта витріщалися на них і заздрили. Один бідолаха, який не міг похвалитися нічим іншим, сказав, явно пишаючись цим спогадом:

— А мене Том Сойєр добряче відлупцював якось!

Але ця претензія на славу не принесла бажаного успіху. Майже кожен із хлопчиків міг сказати про себе те саме, тож ця репліка нічого не була варта. Діти пішли далі, поштиво обмінюючись спогадами про загиблих героїв.

Наступного ранку, коли заняття в недільній школі закінчилися, вдарив дзвін — але не весело, як зазвичай, а повільно та скорботно. Ці жалібні, похоронні звуки, здавалось, були втіленням того суму, який панував у природі і в місті. Жителі міста почали збиратися у церкві, зупиняючись на паперті, щоб пошепки перемовитися про трагічну подію. Але в самій церкві ніхто не шепотівся; тишу порушував лише шурхіт траурних суконь, коли жінки пробиралися до своїх місць. Ніхто не міг пригадати, коли ще в маленькій церкві було стільки людей. Ось зайшли тітонька Поллі з Сідом та Мері, а за ними родина Гарперів у глибокому траурі; й усі віруючі, навіть старенький пастор, шанобливо піднялися їм назустріч та стояли весь час, доки родичі загиблих не зайняли місця на передній лаві. Знову запала урочиста тиша, яку час від часу переривали глухі ридання, а тоді пастор почав читати молитву, простягнувши поперед себе руки. Проспівали зворушливий гімн, за яким пролунав текст: «Я є воскресіння і життя».

Потім почалася проповідь, і пастор змалював такими барвами достоїнства, привабливі манери та рідкісні таланти загиблих, що кожен із прихожан, милуючись цими портретами, відчув муки сумління при думці про те, що був несправедливий до бідолашних хлопчиків, бо завжди бачив у них лише недоліки та вади. Проповідник розповів, окрім того, кілька зворушливих випадків із життя покійних, що свідчили про їхню лагідність і благородство, і тут всі переконалися, які це були чудові, гідні захоплення вчинки, і з розкаянням пригадали, що свого часу ці вчинки всім здавалися просто нечуваним шалапутством, яке заслуговувало хіба що на добрячу порцію ременя. Промова священика ставала все більш зворушливою, прихожани дедалі більше розчулювались, і зрештою всі приєднались до гірких ридань родичів, і навіть сам проповідник, не в змозі стримати своїх почуттів, просльозився на кафедрі.

На хорах почувся якийсь шум, але ніхто не звернув на це уваги; за хвилину скрипнули вхідні двері; проповідник відірвав мокру хусточку від очей і… остовпів. Спочатку одна пара очей, потім друга простежила за поглядом пастиря, і раптом усі прихожани водночас підвелися зі своїх місць, ошелешено споглядаючи трьох потопельників, які крокували проходом: Том ішов попереду, за ним Джо, а позаду, розгублений і засоромлений, плентався Гек у своєму звичному лахмітті. Вони ховалися на порожніх хорах, щоб послухати надгробну проповідь про самих себе.

Тітонька Поллі, Мері та всі Гарпери кинулися обіймати своїх воскреслих улюбленців і ледь не задушили поцілунками, дякуючи Богу за їх спасіння, а бідолашний Гек волів під землю провалитися, так йому було незручно. Він не знав, що йому робити і куди подітися від непривітливих поглядів. Він нерішуче рушив до дверей, збираючись дременути, але Том схопив його за руку і сказав:

— Тітонько Поллі, так не годиться. Треба, щоб і Геку хтось зрадів.

— Аякже, звісно. Я перша йому рада, біднесенькому сирітці!

І якщо від чогось Гек міг зніяковіти ще сильніше, ніж досі, то це хіба тільки від ласкавої уваги тітоньки Поллі, яку вона обрушила на нього.

Зненацька проповідник мовив гучним голосом:

— Подякуймо Господу, що дарує нам благословення своє! Співайте! Співайте від усього серця!

І всі прихожани заспівали. Врочисто зазвучав старовинний гімн, від якого, здавалось, здригнулося склепіння церкви, а пірат Том Сойєр, озираючись на хлопчаків, які йому заздрили, не міг не зізнатися самому собі, що це найкраща хвилина в його житті.

Коли віруючі виходили натовпом із церкви, вони говорили один одному, що хоча їх нахабно обдурили, вони, мабуть погодилися б знову пошитися в дурні, якби тільки знову почути гімн подяки, виконаний з таким натхненням.

Того дня Том отримав стільки запотиличників та поцілунків (в залежності від настрою тітоньки Поллі), скільки до того не мав за цілий рік; він і сам не міг би сказати, в чому більше проявлялась тітоньчина любов до нього та вдячність Богу — в поцілунках чи штурханах.

Розділ XVIII

Це й була велика таємниця Тома — він надумав повернутися додому разом із братами-піратами і побувати на власному похороні. В суботу, коли вже смеркло, вони переправились на колоді через Міссурі, вибрались на берег за п’ять-шість миль нижче від містечка, переночували в лісі, а перед світанком дісталися до церкви манівцями й лягли подрімати на хорах серед хаосу поламаних лавок.

У понеділок вранці за сніданком і тітонька Поллі, й Мері були дуже ласкаві до Тома й наввипередки догоджали йому. Розповідям не було кінця-краю. Посеред розмови тітонька Поллі сказала:

— Ну добре, Томе, я розумію, що вам було весело мучити всіх ледь не цілий тиждень; але як у тебе вистачило жорстокості заради жарту катувати й мене? Якщо ви зуміли припливти на колоді на власний похорон, то, певно, можна було придумати, як натякнути мені, що ти не помер, а лише втік із дому.

— Так, це ти міг би зробити, Томе, — додала Мері, — мені здається, ти просто забув про це, інакше так і зробив би.

— Це дійсно так, Томе? — запитала тітонька, і в її очах спалахнула надія. — Скажи мені, чи зробив би ти це, якби не забув?

— Я… чесно, я не знаю. Це б усе зіпсувало.

— А я думала, що ти мене хоч трішечки любиш, — промовила тітонька таким засмученим голосом, що Том розгубився. — Хоч би подумав про мене, все ж таки це краще, ніж нічого.

— Але ж, тітонько, не так все й погано, — заступилася Мері. — Просто він у нас неуважний; завжди кудись поспішає і тому все забуває.

— Шкода, якщо так. От Сід згадав би. Переправився б сюди і сказав мені. Дивись, Томе, згадаєш колись і пошкодуєш, що мало думав про мене, коли міг, а буде вже пізно.

— Тітонько, але ж ви знаєте, як я вас люблю!

— Може, і знала б, якби ти це якось довів.

— Тепер я шкодую, що не подумав про це, — сказав Том із каяттям у голосі. — Але знаєте, ви мені снилися. Це ж краще, ніж нічого, правда?

— Так то воно так, але сни й у котів бувають… То що ж тобі снилося?

— Ну, оце в середу вночі я бачив уві сні, ніби ви сидите біля ліжка, а Сід біля ящика з дровами, а Мері поруч із ним.

— Правильно, так ми й сиділи. Ми завжди так сидимо. Дуже рада, що ти хоча б уві сні про нас думав.

— І нібито мама Джо Гарпера теж була з вами.

— Правильно, і вона тут була! А ще що тобі снилося?

— Та багато чого. От тільки тепер усе переплуталося.

— А ти спробуй згадати — невже не зможеш?

— Нібито вітер… Нібито вітер задув… задув…

— Ну, згадуй, Томе! Вітер щось задув! Ну!

Том приклав палець до лоба, глибоко задумався, а потім радісно вигукнув:

— Тепер згадав! Згадав! Вітер задув свічку!

— Господи, помилуй! Далі, Томе, згадуй далі!

— І нібито ви сказали: «Чого це свічку задуває? Певно, двері…»

— Далі, Томе!

— Дайте мені подумати хвилинку, одну хвилинку… О, так! Ви сказали, що вам здається, нібито двері відчинилися.

— Щира правда, як те, що я зараз тут сиджу! Адже правда, Мері, я це казала? Далі!

— А потім… а потім… точно не пам’ятаю, але нібито ви покликали Сіда і звеліли йому…

— Ну? Ну? Що я йому звеліла, Томе? Що я йому звеліла?

— Звеліли йому… О, так! Ви звеліли йому зачинити двері.

— Ну от, їй-Богу, ніколи в житті нічого подібного не чула. Ось і кажіть після цього, що сни анічогісінько не означають. Треба негайно розказати все Сіріні Гарпер. Хай собі каже, що хоче, про забобони, тільки тепер їй не відкрутитись. Далі, Томе!

— Ну, тепер я вже чисто все пригадав. Потім ви сказали, що я не такий і поганий, просто бешкетник і маю вітер у голові, та вистрибую, як… от не пам’ятаю, як лоша, чи що.

— Так воно і було! Ох, Боже милостивий! Далі, Томе!

— А потім ви заплакали.

— Так, так. Заплакала. І не вперше. А потім…

— А потім місіс Гарпер теж заплакала і сказала, що Джо в неї теж такий і що вона жалкує тепер, що побила його за вершки, які сама й вилила.

— Томе! Дух святий зійшов на тебе! Ти бачив пророчий сон, ось що з тобою було! Ну, а що далі, Томе?

— А потім Сід сказав… він сказав…

— Здається, я нічого не говорив, — буркнув Сід.

— Ні, ти говорив, — втрутилася Мері.

— Та помовчіть ви, нехай Том договорить! То що ж він сказав, Томе?

— Він сказав… здається, він сказав, що мені там значно краще, ніж тут, але все ж таки, якби я поводився інакше…

— Ну ось, ви чуєте! Саме ці слова він і сказав!

— А ви йому звеліли помовчати.

— Саме так, звеліла! Певно, янгол Божий був із нами в кімнаті! Десь тут був янгол!

— А місіс Гарпер розказала, як Джо налякав її пістоном, а ви розповіли про кота і про ліки…

— Щира правда!

— А потім ще довго говорили про те, як нас шукають у річці, й що похорон буде в неділю, а потім ви з місіс Гар-пер обнялися та заплакали, і тоді вона пішла.

— Усе було саме так! Саме так! Це правда, як і те, що я тут сиджу. Томе, ти не міг би розповісти це краще, навіть якби бачив усе на власні очі! А потім що? Ну, Томе?

— Потім ви молилися за мене — я бачив, як ви молилися, і чув кожне слово. А потім ви лягли спати, і мені стало вас шкода, тому я написав на шматку кори: «Ми не потонули — просто пішли в пірати» і поклав кору на стіл біля свічки. А тоді ви нібито заснули, і обличчя ваше було таке добре уві сні, що я нібито підійшов, нахилився і поцілував вас у губи.

— Ой, Томе, та невже! Я б тобі за це все пробачила! — і вона схопила хлопчика й міцно притиснула до себе, від чого він відчув себе останнім негідником.

— Дуже чемно з його боку, хоча це був усього лише сон, — сказав Сід нібито сам собі, але досить голосно.

— Помовчи, Сіде! Уві сні людина поводиться так само, як чинила б і наяву. Ось тобі найбільше яблуко, Томе, я його берегла на той випадок, якщо ти раптом колись знайдешся; а тепер марш до школи. Слава Господу Богу, Отцю нашому небесному за те, що він повернув мені тебе, за його терпіння і милосердя до всіх, хто в нього вірує, хто дотримується заповідей його, і до мене, хоч я й недостойна. Але якби одні лише достойні мали його милість та допомогу в тяжку хвилину, то небагато знало б, що таке радість на землі та вічний спокій на небі. А тепер геть звідси, Сіде, Мері, Томе, — та мерщій! Набридли ви мені.

Діти пішли до школи, а тітонька Поллі попрямувала до місіс Гарпер з наміром здолати її невір’я дивовижним сном Тома. Коли Сід виходив з дому, він обачно стримався й не висловив думку, яка крутилася в нього в голові. А думав він буквально таке: «Дуже вже це дивно — запам’ятав такий довгий сон і жодного разу ні в чому не помилився!»

Яким героєм почувався Том! Він не скакав і не підстрибував, а крокував без поспіху й з гідністю, як і належить пірату, який знає, що на нього дивиться усе місто. І справді, всі на нього дивилися. Він намагався вдавати, ніби не помічає звернених на нього поглядів і не чує, що про нього говорять, коли він проходить мимо, хоча насправді насолоджувався цим. Малюки бігали за ним хвостиком і пишалися тим, що їх бачать разом із ним, а він не проганяє їх від себе: зараз він для них був чимось на кшталт барабанщика на чолі процесії або слона, що входить у місто поперед решти звіринцю. Ровесники Тома робили вигляд, ніби він нікуди не втікав, але все ж таки їх мучила заздрість. Вони віддали б усе на світі за таку засмагу та таку гучну славу, а Том не розлучився б ні з тим, ні з іншим, навіть якби йому запропонували за це стати власником цирку.

У школі всі діти так носилися з ним і з Джо Гарпером та дивилися на них такими захопленими очима, що обом героям не знадобилося багато часу, аби неймовірно запишатися. Вони почали розповідати про свої пригоди слухачам, які згорали від цікавості, — проте лише почали: де вже тут було хутенько закінчити, коли невичерпна фантазія давала їм все новий і новий матеріал. А коли нарешті Том і Джо дістали люльки й почали спокійно пускати димок, їхня слава злетіла на недосяжну висоту.

Том вирішив, що тепер може не звертати на Беккі Тетчер жодної уваги і обійтися без неї. Йому досить лише слави. Він буде жити задля слави. Тепер, коли він отримав таку популярність, Беккі, можливо, захоче помиритися з ним. Що ж, нехай, — вона дізнається, що він також вміє бути байдужим, як дехто. Незабаром прийшла Беккі. Том вдав, ніби не бачить її. Він підійшов до гурту хлопчиків та дівчаток і завів з ними розмову, а краєчком ока спостерігав, як Беккі, розчервоніла, з блискучими очима, весело бігає подвір’ям, нібито ганяючись за подругами. Дівчинка радісно скрикувала, коли вдавалося спіймати котрусь із них, однак Том помітив, що вона доганяє когось саме поблизу нього і, спіймавши, обов’язково крадькома поглядає на нього. Це дуже полестило його самолюбству, і Том вперся ще сильніше, замість того, щоб здатися. Він вирішив нізащо не поступатись, розуміючи, чого домагається Беккі. Тепер вона перестала бігати й нерішуче проходжувалась неподалік, сумно поглядаючи на Тома, і навіть двічі зітхнула. Тут вона помітила, що Том більше, ніж з іншими, розмовляє з Емі Лоуренс. Серце в неї тенькнуло і тривожно забилось. Дівчинка хотіла відійти подалі, але натомість неслухняні ноги вели її все ближче до того гурту, де був Том. Вона почала розмовляти з однією дівчинкою, яка стояла біля Тома.

— Ой, Мері Остін! Погане дівчисько, ти чому пропустила недільну школу?

— Я була, хіба ти мене не бачила?

— Була? А де ти сиділа?

— У класі міс Пітерс — там, де й завжди. Я тебе бачила.

— Справді? Дивно, як це я тебе не помітила. Я хотіла поговорити з тобою про пікнік.

— Як добре! А хто його влаштовує?

— Моя мама.

— Чудово! А мене вона запросить?

— Звісно, запросить. Адже пікнік для мене. Вона покличе всіх, кого я захочу, а тебе я неодмінно запрошу.

— Я така рада! А коли це буде?

— Незабаром. Певно, на канікулах.

— От буде весело! Ти запросиш усіх хлопчиків та дівчаток?

— Так, усіх моїх друзів… або тих, хто хоче зі мною дружити, — і Беккі потай глянула на Тома, але він у цю мить розповідав Емі Лоуренс про грозу на острові й про те, як блискавка розбила величезний платан «на дрібнесенькі трісочки», коли він стояв «лише за три кроки»…

— А мені можна прийти? — поцікавилась Гресі Міллер.

— Так.

— І мені? — запитала Саллі Роджерс.

— Так.

— І мені теж можна? — запитала Сюзі Гарпер. — І Джо?

— Так.

Усі, крім Тома та Емі, один за одним, радісно плескаючи в долоні, напросилися на запрошення. А Том тим часом спокійненько повернувся до Беккі спиною і, продовжуючи розповідати, повів із собою Емі Лоуренс. Беккі відчула, як у неї затремтіли губи й на очі навернулися сльози; вона спробувала це приховати, знову вдаючи веселощі, й так само щебетала, але пікнік утратив для неї привабливість, як, зрештою, і все на світі. Вона швиденько залишила товаришів, заховалась і наплакалася всмак, як це прийнято у жінок. Дівчинка просиділа одна до самого дзвінка, щоб ніхто не побачив, наскільки вражено її гордість. Потім вона встала, струснула довгими кісками і, мстиво зблиснувши очима, сказала собі, що тепер знає, як має поводитись.

На перерві Том знову впадав за Емі, веселий і дуже задоволений собою. Але він увесь час намагався відшукати очима Беккі й уразити її в самісіньке серце своєю поведінкою. Нарешті хлопець її побачив, і його запал миттю згас. Вона сиділа в затишному закутку за школою на одній лавочці з Альфредом Темплом, вони розглядали малюнки в книжці, схилившись над сторінкою голова до голови. Обоє так були захоплені цим заняттям, що, здавалось, не помічали нікого навколо. Ревнощі вогнем пробігли по жилах Тома. Він розізлився на самого себе за те, що втратив нагоду помиритися з Беккі, коли вона першою підійшла до нього. Він обзивав себе дурнем та всіма лайливими словами, які лише міг згадати. Хлопець ледь не заплакав від досади. Емі невпинного щось говорила, радіючи, що Том поруч з нею, а у нього наче язик прилип до піднебіння. Він не чув того, що казала йому дівчинка, а коли вона поглядала на нього, очікуючи на відповідь, буркотів казна-що, часто навіть невлад. Його ніби тягнуло за ріг школи, хоча побачена обурлива картина роз’ятрювала йому душу. Він нічого не міг з цим зробити. Тома просто бісило, що Беккі, здавалось, навіть не помічає його існування. Однак вона все бачила, чудово розуміла, що перемогла, і раділа, що він страждає так само, як раніше страждала вона.

Веселе базікання Емі стало для хлопця нестерпним. Том натякнув, що він має важливу справу й мусить поспішати. Але це було даремно — дівчинка продовжувала торохкотіти. Том подумав: «О, Господи, невже від неї не вдасться відчепитись?» Нарешті він прямо сказав Емі, що йому треба піти у справах, а вона наївно відповіла, що зачекає його «десь тут» після уроків. І він хутко втік, ледь не зненавидівши її за це.

«Хто завгодно, тільки не цей хлопчисько! — думав Том, скрегочучи зубами. — Хто завгодно в місті, тільки не цей піжон із Сент-Луї. Бач який: думає, що він аристократ, раз модно одягнений! Ну, постривай, дорогенький, я тебе відлупцював у найперший день, і ще відлупцюю! Я до тебе доберусь! Ось як візьму тебе за барки…»

І Том заходився лупцювати уявного ворога — молотив у повітрі кулаками, замахувався і брикався. «Ага, ось ти як! Проси пощади! Так тобі й треба, будеш знати!» І уявна бійка закінчилася повною його перемогою.

На великій перерві Том утік додому. Совість не дозволила йому більше дивитися на простодушну радість Емі, а ревнощі стали просто нестерпними. Беккі знову сіла розглядати малюнки разом з Альфредом, але час ішов, Том більше не з’являвся і мучити було нікого, тому відчуття перемоги потьмарилось. Дівчинці стало нецікаво; з’явились розгубленість, нудьга, а за ними й туга; кілька разів дівчинка насторожувалась, прислухаючись до чиїхось кроків, але надія не справджувалась — Том так і не прийшов. Нарешті вона зовсім занепала духом і почала шкодувати, що завела справу так далеко. Бідолаха Альфред, який бачив, що вона з ним нудьгує, хоча й не розумів причини, досі не вгавав:

— Дивіться, який малюнок! А цей ще кращий! Зрештою Беккі не витримала:

— Ой, відчепіться, будь ласка! Не потрібні мені ваші малюнки! — вона розридалась, підхопилась і втекла від нього.

Альфред поплівся за нею і збирався було втішати, але вона сказала:

— Та облиште мене, нарешті! Я вас терпіти не можу!

І хлопчик розгублено зупинився, не розуміючи, що ж він такого зробив. Адже вона сама сказала, що буде всю велику перерву дивитися з ним малюнки, а тепер у сльозах втекла від нього. Не знаючи, що й думати, Альфред побрів до пустої школи. Він розсердився і образився. Докопатися до правди було нескладно: Беккі просто використала його, щоб дійняти Тома Сойєра. Коли він про це здогадався, то ще більше зненавидів Тома. Йому захотілося зробити супернику якусь капость, але так, щоб самому не перепало. Тут йому на очі потрапив підручник Тома. Це була нагода помститися! Альфред відкрив книжку на тій сторінці, де було задано урок, і залив її чорнилом.

У цей час Беккі зазирнула у вікно й побачила, що він робить, але пройшла далі, не промовивши Альфреду ні слова. Вона попрямувала додому: дівчинці хотілося знайти Тома і все йому розказати. Том, звісно, буде їй вдячний, і вони помиряться. Однак на півдорозі Беккі передумала. Вона згадала, як Том повівся з нею, коли вона розповідала про пікнік, і образа обпекла її, мов вогнем. Вона вирішила не виручати Тома, більш того, зненавидіти його на все життя. Нехай його покарають за зіпсований підручник.

Розділ XIX

Коли похмурий Том повернувся додому, він з перших же слів тітоньки Поллі зрозумів, що прийшов зі своїми прикрощами в найбільш непідходяще місце:

— Оце б відшмагати тебе як слід!

— Тьотю, та що я зробив?!

— Та достатньо зробив! Я ж, стара дурепа, біжу до Сіріні Гарпер — думаю, зараз розповім їй про твій сон. І — здрастуйте! Вона, виявляється, дізналася від Джо, що ти був тут того вечора і чув усі наші розмови. Не знаю навіть, що може вирости з хлопчика, який таке робить. Мені просто в голові не вкладається: як ти міг допустити, щоб я пішла до місіс Гарпер і вдавала з себе ідіотку, й ні слова не сказав!

Тепер уся ця справа набула іншого забарвлення. Якщо досі Том вважав свою ранкову вигадку справжньою знахідкою, то тепер вона задалась йому вбогим і злим жартом. Том похнюпився — він нічого не міг придумати на своє виправдання. Тоді сказав:

— Тітонько, мені дуже шкода, що я це зробив. Я не подумав якось…

— Ой, хлопче, ти ніколи не думаєш! Ти ніколи ні про кого не думаєш, тільки про себе самого. Ти не задумуючись поплив так далеко з острова, вночі, лише для того, аби посміятися з нашого горя. Потім не задумуючись виставив мене на посміховисько, коли вигадав цей сон. А ось пожаліти нас, щоб ми менше плакали, тобі й на думку не спало.

— Тітонько, зараз я розумію, що це було недобре, але я ж не думав… Я не хотів, чесно! Я взагалі приходив додому зовсім не для того, щоб над вами сміятися.

— Чого ж ти тоді приходив?

— Мені хотілося сказати вам, щоб ви не хвилювались за нас, що ми не потонули.

— Ой, Томе, Томе, якби я лише могла повірити, що ти мав такі хороші наміри, я б від усієї душі подякувала Богу. Але ти ж сам знаєш, що все було не так; і я теж це знаю, Томе.

— Ні, правда, тітонько, це так! Щоб я з цього місця не зійшов, якщо не так!

— Томе, не вигадуй, це ні до чого! Ти тільки робиш в сто разів гірше.

— Я не вигадую, тітонько, це правда! Я хотів, щоб ви не журилися, того й приплив.

— Я б усе на світі віддала, щоб цьому повірити, — лише за це всі твої гріхи можна пробачити, Томе. Навіть те, що ти втік і поводився, як останній шибеник. Але ж перевірити неможливо; чого ти мені не сказав, га?

— Знаєте, тітонько, коли ви почали говорити про похорон, мені раптом страшенно закортіло сховатися в церкві й подивитись, як усе буде. Як же можна було сказати? Тому я заховав кору назад до кишені й вирішив нічого не говорити.

— Яку кору?

— На якій я написав, що ми пішли в пірати. Шкода, що ви не прокинулись, коли я вас поцілував, правда, шкода.

Суворі зморшки на обличчі тітоньки Поллі розгладились, і очі засяяли ніжністю.

— А ти справді мене поцілував, Томе?

— Звісно, аякже.

— Це ти правду кажеш, Томе?

— Аякже, тітонько, звісно, правду.

— Чому ж ти мене поцілував, Томе?

— Тому що я вас дуже люблю; а ви стогнали уві сні, й мені було вас шкода.

Це було схоже на правду. Тітонька Поллі, не в силах стримати тремтіння у голосі, сказала:

— Поцілуй мене ще раз, Томе! А тепер марш до школи і не заважай мені.

Щойно він пішов, як тітонька Поллі кинулась до комори й дістала стару куртку, в якій Том утік з дому. Потім зупинилась, тримаючи куртку в руках, і сказала сама собі:

— Ні, рука не піднімається. Бідолашний хлопчик, він, певно, збрехав мені. Але це святий обман, обман заради спасіння, він мене так порадував. Сподіваюсь, що Господь… Ні, я знаю, що Господь пробачить йому, адже це він вигадав від доброти своєї. Якщо він збрехав, я не хочу про це знати. Не буду дивитись.

Вона поклала куртку й замислилась на хвилинку. Двічі протягувала руку до куртки і двічі відсмикувала її. Потім подумала: «Це обман заради спасіння, святий обман, і я не буду через нього засмучуватись» — ці слова додали їй рішучості, й вона засунула руку до кишені. За мить тітонька Поллі вже заливалась сльозами, дивлячись на нашкрябані на шматку кори слова і примовляючи:

— Тепер я все йому пробачу, що б він не накоїв, хоч мільйон гріхів!

Розділ XX

Тітонька Поллі поцілувала Тома так ласкаво, що всю його тугу неначе рукою зняло і на серці знову стало легко й весело. Він помчав до школи, і йому пощастило наздогнати Беккі на самому початку провулку. Вчинки Тома завжди залежали від його настрою. Тож він без вагання підбіг до дівчинки і сказав:

— Я дуже погано поводився сьогодні, Беккі, й шкодую про це. Я ніколи, ніколи більше не буду, ніколи, скільки житиму. Давай помиримось, згода?

Дівчинка зупинилась і з презирством подивилася йому в очі:

— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви залишите мене в спокої, містере Томас Сойєр. Я з вами більше не розмовляю.

Вона задерла носик і гордо проминула хлопця. Том так розгубився, що йому навіть на думку не спало сказати щось на кшталт: «Ну і будь ласка! Глянь, як кирпу дере!» А коли він зібрався щось відповісти, було вже пізно. Він так нічого й не сказав. Натомість розізлився неймовірно. Ох, була б вона хлопцем, він би її так відлупцював!

На шкільному дворі Том знову зіштовхнувся з Беккі і сказав їй навздогін щось прикре. Вона теж не лишилася в боргу, тож розрив був повний. Обуреній Беккі здалося, що вона ніколи не дочекається початку уроків, так їй хотілося, щоб Тома відшмагали за зіпсовану книжку. Якщо в неї й промайнула було думка викрити Альфреда Темпла, то після образливих слів Тома вона безслідно зникла.

Бідолашна дівчинка, вона не знала, яка небезпека чигає на неї саму!

Учитель Доббінс мав уже поважний вік і був незадоволений життям. Він мріяв стати лікарем, але злидні стали на заваді навчанню, тож довелося обрати посаду шкільного вчителя. Кожного дня він діставав із шухляди свого столу якусь таємничу книгу й поринав у читання, доки учні виконували завдання. Книгу цю він тримав під замком. Хлопці й дівчата в школі просто вмирали від цікавості — всі хотіли хоч одним оком заглянути в книгу, однак жодного разу не випало зручної нагоди. Щодо книги у всіх були різні припущення, але не було змоги докопатися до правди. І ось, коли Беккі проходила повз кафедру, яка стояла біля самісіньких дверей, дівчинка помітила, що в шухляді стирчить ключ. Шкода було втратити таку можливість. Беккі озирнулася, переконалась, що поблизу нікого немає, — і наступної миті вже тримала книгу в руках. На першій сторінці було написано «Анатомія» і вказано прізвище якогось професора, однак дівчинці це анічогісінько не сказало, й вона почала гортати книгу. Її одразу ж упав в око дуже гарний малюнок — кольорове зображення голої людини. Раптом чиясь тінь упала на сторінку. На порозі стояв Том Сойєр і заглядав через плече Беккі. Дівчинка хотіла швидко закрити книжку, шарпнула її і випадково розірвала сторінку з ілюстрацією до половини. Вона кинула книжку до шухляди, повернула ключ у замку і розплакалась від сорому та прикрості.

— Томе Сойєр, від вас тільки й доводиться чекати якоїсь підлості, вам тільки аби підкрастися та підгледіти!

— Звідки ж я мав знати, що ви тут робите!

— Як вам не соромно, Томе Сойєр! Тепер ви, певно, мене викажете. Що ж мені робити, що робити? Мене покарають при всій школі, а я до цього не звикла.

Потім дівчинка топнула ніжкою і промовила:

— Ось і чудово! Доносьте, якщо хочете! Я знаю, що ви це зробите! Чого від вас ще чекати? Поганий, поганий, поганий хлопчисько! — вона вибігла зі школи, заливаючись сльозами.

Том був настільки спантеличений цим нападом, що не міг зрушити з місця, а потім сказав сам собі:

— Ну й дурне це дівчисько! Вона, бачте, не звикла до покарань! Ото вже дурниці! Подумаєш, відшмагають. Вони, дівчата, — всі, як одна, боягузки й мокрі курки. Я, звісно, стариганю Доббінсу не викажу цю дурепу, я не стукач, можна їй і по-іншому допекти, але яка різниця? Доббінс точно запитає, хто подер книжку, ніхто не зізнається. Тоді він зробить, як завжди, — почне питати всіх по порядку, спочатку одного, тоді другого, а коли дійде до неї, він одразу зрозуміє, що то її рук справа: у дівчат завжди все на обличчі написано. Хіба ж вони здатні щось приховати! Ось тоді й відшмагає її. Так, вляпалась Беккі по самі вуха, вже їй не відкрутитись.

Том подумав ще трохи і додав:

— От і добре! Вона хотіла, щоб мені влетіло, — хай тепер сама спробує березової каші.

Том приєднався до школярів, котрі гралися у дворі. За кілька хвилин прийшов учитель, і урок розпочався. Тома заняття не дуже цікавили. Кожного разу, коли він поглядав на дівчат, його засмучувало обличчя Беккі. Йому зовсім не хотілося жаліти її, але він не міг себе примусити радіти з цього приводу. Та ось вчитель побачив у підручнику Тома пляму, і хлопцеві довелося подумати про свої власні справи. Беккі виринула із скорботного заціпеніння й виявила жвавий інтерес до того, що відбувається. Вона подумала, що Тому не вдасться викрутитись, навіть якщо він заприсягнеться, що не обливав книжку чорнилом. Дівчинка мала рацію: ніякі виправдання Томові не допомогли. Беккі думала, що зрадіє, намагалася навіть запевнити себе, що рада цьому, але не змогла. Коли дійшло до розплати, їй захотілось підвестися й сказати, що насправді винен Альфред Темпл, однак вона стрималась і примусила себе сидіти тихо. «Адже Том, — казала вона собі, — неодмінно розкаже вчителю, що то я розірвала картинку. Слова не промовлю, навіть заради спасіння його життя!»

Том витримав покарання і повернувся на своє місце, навіть не засмутившись. Він думав, що, може, й справді перекинув чорнильницю на книжку під час пустощів на перерві й не помітив цього, тому намагався виправдатися лише заради принципу.

Проминула година; вчитель дрімав на своєму троні, клюючи носом; чути було тільки сонне бурмотіння дітей, які зубрили завдання. Незабаром містер Доббінс потягнувся, позіхнув, відкрив шухляду і простягнув руку до книжки, але нерішуче, немовби ще не вирішив, брати її чи ні. Учні ліниво поглядали на вчителя, і лише двоє з них пильно стежили за кожним рухом. Містер Доббінс якийсь час неуважно крутив книжку в руках, потім зручніше вмостився у кріслі й зібрався читати. Том поглянув на Беккі. У неї був приречений вигляд загнаного в глухий кут кролика, в якого мисливець цілиться з рушниці. Він миттю забув про свою сварку з дівчинкою. Треба щось робити! Зараз, цієї ж миті! Але саме ця необхідність діяти швидко заважала щось придумати. І раптом сяйнула блискуча думка! Він підбіжить до вчителя, вихопить у нього книжку, вискочить за двері — й накиває п’ятами. Але ця рятівна думка спізнилась на секунду, бо вчитель вже розкрив грубезний том — нагода була втрачена. Якби можна було повернути згаяний час! Надто пізно. Тепер Беккі вже нічим не допоможеш.

За хвилину вчитель повернувся обличчям до класу. Всі опустили очі. В погляді містера Доббінса було щось таке, що навіть невинні затремтіли від страху. Запала мовчанка. Вона тривала так довго, що можна було полічити до десяти; вчитель дедалі більше наливався гнівом. Зрештою промовив:

— Хто порвав цю книгу?

Мертва тиша. Якби у когось впала шпилька, це почули б усі. Мовчання тривало, вчитель пильно вдивлявся в кожне обличчя, шукаючи винного.

— Бенджаміне Роджерс, ви порвали цю книгу?

— Ні, не він.

Знову мовчання.

— Джозефе Гарпер, ви зробили це?

— І не він.

Тривога Тома Сойєра зростала дедалі більше. Ці питання й відповіді були для нього справжніми тортурами. Учитель пильно оглянув ряди хлопчиків, подумав якийсь час, а тоді звернувся до дівчаток:

— Емі Лоуренс?

Та лише заперечно покрутила головою.

— Гресі Міллер? Те ж саме.

— Сьюзен Гарпер, ви зробили це?

— Ні, не вона. — Тепер була черга Ребекки Тетчер. Том тремтів від хвилювання, він усвідомлював, що виходу немає.

— Ребекко Тетчер (Том подивився на її обличчя — воно зблідло від страху), це ви порвали? Ні, дивіться мені в очі (дівчинка благально склала руки), — ви порвали цю книгу?

Раптом у голові Тома ніби сяйнула блискавка. Він схопився з місця й вигукнув:

— Це я порвав!

Усі школярі аж роти повідкривали, здивовані таким неймовірним безрозсудством. Том постояв хвилинку, збираючи волю в кулак, а коли виступив уперед, щоб отримати кару, то захват і вдячність, які світилися в очах Беккі, винагородили його сторицею. Власна великодушність так надихнула його, що хлопець без жодного звуку витримав найжорстокіше шмагання, якого ще нікому не влаштовував містер Доббінс. Так само байдуже він сприйняв додаткове покарання — залишитися на дві години після уроків, Він знав, хто його чекатиме за ворітьми, доки не скінчиться його ув’язнення, і не вважав безнадійно згаяними ці нудні години.

Того вечора, лежачи в ліжку, Том продумував помсту Альфреду Темплу. Беккі, плачучи від сорому та розкаяння, розповіла йому все, не приховавши і власної зради. Але незабаром спрага помсти поступилася місцем більш приємним думкам, і Том нарешті заснув, але навіть уві сні ще чув останні слова Беккі:

— Ох, Томе, який ти благородний!

Розділ XXI

Наближалися канікули. Завжди суворий учитель став ще суворішим і вимогливішим: йому хотілося, щоб школа гарно показала себе на іспитах. Різка та лінійка ніколи не лежали без діла, принаймні в молодших класах. Лише дорослі юнаки й панночки років вісімнадцяти-двадцяти були звільнені від фізичного покарання. А шмагав містер Доббінс дуже боляче, тому що років було йому ще не так багато, й хоча під перукою в нього ховалася абсолютно лиса та блискуча, як куля, голова, його м’язи зовсім не ослабли. В міру того, як великий день наближався, вся його схильність до знущань пробивалась назовні: він неначе отримував злорадне задоволення від того, що карав за найменшу провину. Тому молодші школярі цілісінькі дні тремтіли від страху, а ночами придумували плани помсти. Вони не пропускали жодної нагоди дошкулити вчителю. Але він теж не відступав, більш того, завжди виходив переможцем. Покарання, яке слідувало за кожною вдалою помстою, іноді бувало таким суворим, що хлопчики завжди відступали з поля битви з великими втратами.

Нарешті вони змовилися поміж собою і придумали одну штуку, яка мала б принести їм блискучу перемогу. Вони домовилися з учнем місцевого маляра, який оформляв вивіски: розповіли йому про свій план і попросили допомогти. Хлопчисько дуже зрадів, бо вчитель столувався у них удома і встиг набриднути йому гірше гіркої редьки. Дружина вчителя якраз планувала поїхати на кілька днів в село до знайомих, тож ніщо не могло розладнати їхні плани. Перед кожною визначною подією вчитель завжди любив прикладатись до пляшки, і хлопець пообіцяв, що напередодні екзамену, як тільки вчитель захмеліє й засне у своєму кріслі, він «зробить цю штуку», а потім розбудить його й випроводить до школи.

І ось настав цей знаменний день. До восьмої години вечора школа була яскраво освітлена і прикрашена гірляндами й вінками із зелені та квітів. Вчитель сидів, наче на троні, у своєму великому кріслі, поставленому на помості, позад нього стояла чорна дошка. Було помітно, що він устиг вдосталь причаститися вином. Три ряди лавок по обидва боки помосту та шість рядів перед ним займали місцеві посадовці та батьки учнів. Ліворуч, позаду глядачів, височіла простора естрада, де сиділи школярі, які мали відповідати на екзамені: ряди хлопчиків — вмитих, причесаних і незвично ошатних, вони сиділи наче на голках і невимовно мучились; незграбні підлітки; білосніжні ряди дівчаток та розряджені в батист і муслін дорослі панночки, які соромились своїх голих рук у старовинних бабусиних браслетах, рожевих та голубих стрічок і квітів у волоссі. Решту місць займали учні, котрі не брали участі у виступах.

Іспити почалися. Вперед виступив крихітний хлопчик і злякано пробелькотів: «Скажіть, чи хтось із вас чекав, щоб я на сцені виступав?», — супроводжуючи декламацію вимученими, судомними рухами, притаманними хіба що зламаній машині. Однак малюк успішно дібрався до кінця, ледве живий від страху, й, уклонившись, як автомат, пішов на місце під грім аплодисментів.

Зніяковіла дівчинка прошепелявила «Був у Мері баранець», зробила реверанс, гідний жалю, отримала свою долю оплесків і сіла на місце, червона і щаслива.

Потім уперед дуже самовпевнено вийшов Том Сойєр і з запалом, шалено розмахуючи руками, почав декламувати безсмертні рядки: «О, дайте волі або смерті!», однак, дійшовши до середини, затнувся. Він знітився, відчув страх перед публікою; його ноги підгинались, а горло щось так стиснуло, що він не міг сказати ні слова. Слухачі явно жаліли його, але мовчали, а мовчання було ще гіршим, ніж жалість. Учитель спохмурнів, тож провал був цілковитий. Том спробував було розповідати далі, але нічого не вийшло, і він із соромом пішов на своє місце. Пролунали ріденькі оплески, але одразу ж стихли.

Далі публіка почула «На палаючій палубі хлопець стояв», а також «Ішли ассирійці» та інші шедеври, які так полюбляють декламатори. Потім настала черга таких змагань, як читання вголос і диктант. Невеликий клас латини досить пристойно продекламував вірші. Та найголовнішою подією вечора стали виступи юних леді, які читали власні оригінальні твори.

Одна за одною вони підходили до краю естради, відкашлювалися, розгортали рукопис, перев’язаний миленькою стрічечкою, і починали читати, особливо акцентуючи на виразності та знаках пунктуації. Теми були ті ж самі, над якими свого часу трудилися їхні матусі, бабусі та, безсумнівно, прабабусі, починаючи з епохи хрестових походів. Тут були: «Дружба», «Спогади про минуле», «Промисел божий в історії», «Царство мрії», «Переваги освіченості», «Форми політичного устрою держави», «Меланхолія», «Дочірня любов», «Сердечні прагнення» і так далі.

Головною особливістю цих творів була любовно виплекана меланхолія, і ще — справжнісінька повінь усіляких пишних слів, а на додачу — звичка носитися з якимось улюбленим висловом доти, доки він не зав’язне в зубах і не втратить будь-який сенс; особливо ж кидалася в очі й набридала остогидла мораль, що помахувала куцим хвостом наприкінці кожного твору. Яку б тему не обрала авторка, вона просто зі шкури пнулася, щоб утиснути у свій витвір щось корисне та повчальне для добродійного й релігійного розуму. Фальш цієї моралі очевидна, однак її нічим не викоріниш; вона й досі не переводиться в наших школах і, можливо, залишиться в них, доки й світу. Нема жодної школи у всій нашій країні, де учениці не почувалися б зобов’язаними закінчувати твір релігійною проповіддю; при цьому чим легковажніша та менш релігійна учениця, тим довшою і більш набожною буде мораль. Та годі про це. Гірка правда не всім до смаку. Тож давайте повернемось до іспитів.

Перший із прочитаних творів мав заголовок: «Чи таким має бути життя?» Можливо, читач витримає принаймні один уривок із нього:

«На манівцях життя з яким піднесеним хвилюванням передчуває юний розум жадане довгоочікуване торжество! Уява жваво малює рожевими барвами картини веселощів. У мріях розманіжена поклонниця моди уже бачить себе серед святкової юрби — оточену всезагальною увагою. Її тендітна фігура, огорнута білосніжними шатами, підноситься у вихорі бентежного танцю; її очі сяють найяскравіше; її ніжки пурхають найлегше на цьому веселому зборищі.

У таких солодких мріях час спливає швидко, й нарешті надходить бажана мить, коли вона вступає до того світлого раю, який їй обіцяли щасливі марення. Яким несказанно чарівним здається тут усе її завороженому поглядові! Кожна нова з’ява все більше затягує її в чарівний полон. Але із плином часу вона помічає, що під блискучою оболонкою приховується суєта суєт; лестощі, що колись полонили її душу, тепер лише дратують; бальні зали втратили для неї свою привабливість; тепер із розладнаним здоров’ям та гіркотою в серці вона втікає геть, будучи впевненою, що світські задоволення не здатні втамувати спрагу її душі!»

І далі в такому ж дусі. Читання супроводжував схвальний гул, чувся шепіт: «Як мило!», «Яке красномовство!», «Дуже слушно!» — а коли все це закінчилося особливо набридливою мораллю, слухачі захоплено заплескали в долоні.

Потім виступила струнка меланхолійна панночка з цікавою блідістю обличчя, причиною якої були пігулки та погане травлення, і прочитала «поему». Для прикладу досить буде і двох строф:

ПРОЩАННЯ МІССУРІЙСЬКОЇ ДІВИ З АЛАБАМОЮ

Відтепер і навіки тебе покидаю в цю мить! Від сумного прощання і сліз моє серце щемить. Низка спогадів давить чоло, аж мені бракне слів Передати, як гарно блукати в буянні лісів, Як скитатися вільно й читати побіля ріки, І вслухатися в те, як красиво шумують струмки. Ти була мені домом! І очі, і розум, й tête — Все в мені холодіє, коли покидаю тебе!

Дуже небагато із присутніх у залі знали, що означає «tête»[2] але вірш усім дуже сподобався.

Наступною перед глядачами з’явилася смаглява, чорнокоса та чорноока панночка; вона витримала довгу паузу, зробила трагічне обличчя і почала читати розмірено й урочисто:

ВИДІННЯ

«Ніч була буремна й похмура. Навколо небесного престолу не мерехтіла жодна зоря, але від глухих розкатів грому безперестанку здригалося повітря, коли жахливі блискавиці гнівно розрізали хмарні чертоги небес, немовби не погоджуючись із тим, що знаменитий Франклін[3] приборкав її люту силу!

Навіть несамовиті вітри одностайно покинули свій таємничий прихисток і заходилися буянити над землею, начебто для того, щоб ця буремна ніч здавалася ще жахливішою. У цей час мороку та скорботи моє серце сумувало за людським співчуттям, але натомість —

Мій найдорожчий друг, моя розрада, порадник у дорозі, Мій промінь світла, щастя провідник з’явилась на порозі.

Вона наближалася, схожа на одне з тих небесних створінь, що постають перед юними романтиками в мріях про сяяння раю, — володарка краси, не прикрашена нічим, крім власної неперевершеної чудовості. Настільки тихою була її хода, що жодним звуком себе не виказала, і якби не чарівний трепет, що повідомив мені про її наближення, вона пройшла би повз мене непоміченою, невидимою, як інші скромні красуні. Дивовижна печаль наповнювала її риси, наче сльози, що застигли на вбранні грудня, коли вона вказала мені на боротьбу стихій під відкритим небом та звернула мою увагу на тих двох, що були тут присутні».

Це жахіття займало десять рукописних сторінок і закінчувалося такою суворою проповіддю, в якій неминучу погибель було обіцяно всім, хто не належить до пресвітеріанської церкви, що за нього присудили найвищу нагороду. Твір, на загальну думку, був найкращим серед усіх, зачитаних на вечорі. Мер міста вручив авторці нагороду й виголосив розчулену промову, в якій сказав, що за все своє життя не чув нічого красномовнішого і що навіть сам Вебстер[4] міг би пишатися таким твором.

Слід зазначити, що творів, в яких слово «прекрасний» було в кожному абзаці, а різні життєві негаразди називали «сторінкою життя», було не менше, ніж звичайно.

Нарешті вчитель, який розслабився і подобрішав від випивки, відсунув крісло і, повернувшись спиною до глядачів, почав креслити на дошці карту Америки для майбутнього іспиту з географії. Але рука в нього тремтіла, з роботою він впорався погано, і по залу хвилею прокотився здавлений смішок. Учитель зрозумів, що над ним потішаються, і захотів виправитись. Він стер губкою зображення й заходився малювати знову, але тільки напсував, і хихотіння посилилось.

Учитель зосередився на роботі й вирішив не звертати уваги на сміх. Він відчував: усі на нього дивляться; йому здавалося, що малюнок виходить вже кращий, а проте сміх не стихав і навіть голоснішав. І не даремно! Із люка на горище, який був просто над головою вчителя, раптом з’явився кіт, прив’язаний за мотузку; голова в нього була обмотана ганчіркою, щоб бідолашний не міг нявкати; повільно спускаючись, кіт вигинався то вгору, то вниз, хапаючи кігтями то мотузку, то повітря. Сміх лунав дедалі голосніше — кіт був уже дюймів за шість від голови учителя, цілком поглинутого своїм заняттям, — нижче, ще нижче, ще трішечки нижче… І раптом кіт відчайдушно вчепився кігтями в перуку і миттю був піднятий на горище, при цьому він не випускав із лап свого трофея. А лиса голова вчителя сліпучо засяяла — учень маляра позолотив її!

Цим і завершився вечір. Учні відомстили сповна. Настали канікули.

Розділ XXII

Том вступив до нової організації — «Товариства юних поборників тверезості», — головним чином приваблений яскравою формою. Він мусив пообіцяти не курити, не жувати тютюн і не лаятись. І одразу ж зробив нове відкриття, а саме: варто лише пообіцяти, що ти не будеш чогось робити, як неодмінно закортить. Незабаром Тому страшенно хотілося курити та лаятись; так хотілося, що тільки надія похизуватися перед публікою в пурпуровому шарфі стримала його від того, щоб покинути лави «юних поборників тверезості». Надходило Четверте липня;[5] проте незабаром він перестав покладати сподівання на це свято — з того часу, як його скували кайдани обітниці, минуло заледве сорок вісім годин, — і натомість почав надіятися на старого суддю Фрезера, який уже дихав на ладан.

Його похорон мусив бути дуже урочистим, якщо вже він був такою важливою персоною. Днів зо три Том посилено цікавився здоров’ям судді Фрезера і жадібно ловив кожну чутку про нього. Інколи суддя подавав надії — тоді Том витягав усі свої регалії і приміряв їх перед дзеркалом. Але на суддю не можна було покладатися — він почувався то краще, то знову гірше. Зрештою поширились чутки, що діло йде на поправку, а потім — що суддя й зовсім одужує. Том був дуже невдоволений, він почувався так, наче над ним насміялись, тому одразу вийшов із товариства. Вночі судді знову стало зле, і він віддав Богу душу. Том вирішив більше ніколи нікому не вірити.

Похорони були чудові. Юні поборники тверезості брали участь у церемонії з таким шиком, що колишній їхній побратим ледь не вмер із заздрощів. Зате Том був вільний — принаймні в цьому він знайшов собі розраду. Тепер він міг курити і лаятись, але з подивом зрозумів, що йому цього вже зовсім не хочеться. Від однієї думки, що він не зв’язаний жодною обітницею, всі його гріховні бажання зникли.

Незабаром Том несподівано для себе помітив, що час немовби застиг, а канікули, яких він так чекав, не приносять йому задоволення.

Він почав вести щоденник, але за три дні анічогісінько не сталось, і цю справу Том теж облишив.

Потім приїхав негритянський оркестр, який справив велике враження на жителів міста. Том і Джо Гарпер також зібрати собі команду музик і були щасливими цілих два дні.

Але навіть довгождане Четверте липня вийшло не зовсім вдалим, бо дощ лив, як із відра, процесії не було, а найславетніша у світі людина (так, принаймні, вважав Том), справжній сенатор Сполучених Штатів Бентон дуже розчарував його, бо виявився не велетнем двадцяти п’яти футів на зріст, а звичайною людиною.

Приїхав цирк. Після цього хлопчаки цілих два дні, спорудивши шатро із старих килимів, давали вистави. За вхід брали три шпильки з хлопчика та дві — з дівчинки, але потім і цирк набриднув.

Приїхали гіпнотизер і френолог, потім поїхали, і в містечку стало ще гірше й нудніше.

Іноді хлопчики й дівчатка влаштовували вечірки, але це бувало так рідко, що після веселощів було ще важче витримувати порожнечу від однієї розваги до іншої.

Беккі Тетчер поїхала на канікули з батьками до Константинополя, і в житті взагалі не лишилося нічого хорошого.

Страшна таємниця вбивства була для Тома джерелом постійних страждань. Вона мучила його, наче виразка, безупинно й болісно.

Потім він захворів на кір.

Два довгих тижні Том пролежав, відрізаний від світу, від усього того, що в ньому відбувалося. Він дуже погано себе почував і нічим не цікавився. Коли він нарешті підвівся з ліжка і, ледве пересуваючи ноги, побрів у центр міста, то побачив, що все змінилося на гірше. В містечку почалося «релігійне оновлення», всі почали говорити про «божественне» — не лише дорослі, а й дітлахи. Том довго тинявся містом, сподіваючись натрапити хоча б на одного грішника, але повсюди його чекало розчарування. Джо Гарпера він застав за читанням Євангелія і засмучено відвернувся від цієї сумної сцени. Він розшукав Бена Роджерса, і виявилося, що той відвідує бідних із кошичком релігійних брошур. Джим Холліс, якого хлопчисько довго шукав, сказав, що кір йому було послано Богом як попередження, щоб він покаявся у своїх гріхах. Кожен хлопчик, якого він зустрічав, додавав зайву тонну до тягаря, що гнітив душу Тома. Доведений до відчаю, хлопець кинувся шукати розради в Гекльберрі Фінна, але й тут його зустріли текстом із Біблії. Зовсім занепавши духом, Том поплентався додому й ліг у ліжко з гіркими думками про те, що він — єдиний у місті грішник, приречений на вічні муки в пеклі.

А вночі розгулялася страшна гроза, зі зливою, страхітливим гуркотом грому та сліпучими блискавицями. Том заліз під ковдру з головою і, завмираючи від страху, почав чекати на власну загибель; він ні на мить не сумнівався, що весь цей безлад почався через нього. Він був упевнений, що вичерпав терпіння Господа — і ось результат. Якби хтось додумався стріляти з гармати в маленьку комашку, Томові здалося б це нерозумним і недоцільним, однак його не здивувало, для знищення такої мізерної комашки, як він, витратили такий дорогий засіб, як гроза.

Потроху все стихло, гроза минула, не виконавши свого головного завдання. Спочатку Том подумав було, що треба подякувати Богу і миттю виправитися. А потім вирішив, що можна трішки зачекати: а раптом грози більше й не буде.

Наступного дня знову викликали лікаря: у Тома почався рецидив. Цього разу три тижні, доки тривала хвороба, здалися йому вічністю. Коли він нарешті вийшов із дому, то зовсім не радів тому, що лишився живим, адже знав, що тепер він зовсім самотній — немає в нього ані друзів, ані приятелів. Хлопець мляво поплентався вулицями й побачив, що Джім Холліс разом з іншими хлопчаками судить кота за вбивство перед обличчям нещасної жертви — пташки. Далі в провулку він застав Джо Гарпера та Гека Фінна — вони їли вкрадену диню.

Бідолашні! У них, як і в Тома, почався рецидив.

Розділ XXIII

Нарешті стояче болото сколихнулося, і дуже бурхливо: в суді почали розглядати справу про вбивство. В містечку тільки про це й говорили. Том не знав, куди сховатись від цих розмов. Від кожного натяку на вбивство серце в нього завмирало, нечиста совість та страх нашіптували йому, що все це говорять при ньому спеціально, щоб випробувати його. Том розумів, що його ніяк не можна було запідозрити в тому, ніби він щось знає про вбивство, та все ж не міг не тривожитись, коли чув такі розмови. Від них у нього аж мороз ішов по шкірі. Том відвів Гека в безлюдне місце, щоб поговорити з ним подалі від чужих вух. Треба ж хоч на ненадовго розв’язати язика, поділитися з іншим мучеником своєю важкою ношею! Крім того, він мусив перевірити, чи не пробалакався комусь Гек.

— Геку, ти комусь казав про це?

— Про що?

— Сам знаєш про що.

— Ясно, що ні.

— Ні слова?

— Ні єдиного словечка, їй-Богу! А чого ти питаєш?

— Та так, боявся.

— Ну, Томе Сойєр, ми з тобою і двох днів не прожили б, якби проговорились. Сам знаєш.

Том трохи заспокоївся. Він помовчав, а тоді сказав:

— Геку, тебе ж ніхто не примусить проговоритись?

— Проговоритись? Якщо я захочу, щоб цей індіанський диявол мене втопив, як кошеня, тоді, може, і скажу щось. А так навряд.

— Ну, тоді все добре. Поки ми тримаємо язик за зубами, нас ніхто не зачепить. Тільки все ж давай ще раз заприсягнемося. Так буде надійніше.

І вони знову врочисто дали один одному страшну клятву.

— А що говорять у місті, Геку? Я багато різного чую.

— Що кажуть? Та все те саме — Меф Поттер та Меф Поттер, інших розмов нема. Просто піт пробиває весь час, так і хочеться втекти кудись і сховатися.

— От і зі мною те саме. Його діло труба. Тобі його іноді не буває шкода?

— Певно що буває. Людина він, звісно, нікудишня, але нікого не кривдив. Наловить риби, роздобуде грошенят, нап’ється, а тоді тиняється без діла. Але ж ми всі такі. Ну, не всі, але дуже багато, татуньо мій, наприклад, ще такі, як він. А так він добрий — одного разу дав мені піврибини, хоча там і на одного не вистачало, і допомагав теж частенько, заступався за мене.

— А мені він лагодив паперового змія і гачки прив’язував до вудок. От якби нам вдалося допомогти йому втекти із в’язниці!

— Ну, як же ми йому допоможемо? Та й нащо: втече, а його знову спіймають.

— Воно-то так… Звісно, спіймають. Тільки гидко слухати, як його лають на всі заставки, а він же насправді не винен.

— Мені теж гидко, Томе. Що тільки не плещуть язиками: мовляв, і негідник він, яких світ ще не бачив, і дивно, що його ще досі не повісили…

— Еге ж, а ще я чув: якщо Мефа випустять із в’язниці, то його лінчують.[6]

— А таки лінчують…

Хлопчики говорили ще довго говорили про Поттера, однак легше їм від цього не стало. Коли смеркло, вони прокралися до в’язниці, яка стояла на пустирі, й тинялися неподалік, певно, маючи слабку надію на те, що якийсь дивовижний випадок може все змінити. Але дива не сталося: певно, ані янголи, ані феї не цікавилися злощасним в’язнем.

Хлопчики знову повторили те, що робили вже не раз, — проштовхнули Поттеру за ґрати тютюн та сірники. Він сидів у нижньому поверсі, й ніхто його не сторожив.

Їм і раніше було соромно, коли Поттер починав дякувати за гостинці, та цього разу совість мучила їх так, як ніколи. Вони відчули себе останніми боягузами і зрадниками, коли бідолаха сказав:

— Ви були дуже добрі до мене, хлоп’ята, — найдобріші в місті. І я цього не забуду, ні. Скільки разів я казав сам собі: «Усім дітлахам я, траплялося, лагодив повітряних зміїв та інші різні цяцьки, показував, де краще рибалити і приятелював із ними, а тепер усі вони покинули старого Мефа в біді, тільки Гек не покинув, і Том не покинув. Вони мене не забули, — кажу я собі, — і я їх теж не забуду». Так, хлоп’ята, наламав я дров, п’яний був тоді, у голові шуміло, — а як інакше це поясниш? А тепер мене за це повісять… І правильно… правильно! Може, воно й на краще, я думаю, тобто, я сподіваюсь. Ну, та нащо всі ці слова! Не хочу вас засмучувати — ви ж зі мною дружили. Одне я хочу сказати вам, хлоп’ята: не пийте, хлоп’ята, ніколи цього проклятого вина, щоб не потрапити за ґрати… Відійдіть-но трохи далі — ось так; як приємно бачити дружні обличчя, коли людина встряла в таку халепу, — адже до мене ніхто, крім вас, не ходить. Добрі дружні обличчя… Залізьте один одному на плечі, щоб я міг до вас доторкнутися… Ось так. А тепер потисніть мені руку — ваші ж пролізуть крізь ґрати, а моя ні, надто велика. Маленькі руки й слабкі, а все ж багато допомогли Мефу Поттеру і ще більше зробили б, якби лише могли.

Том повернувся додому дуже сумний і бачив тієї ночі страшні сни. Наступного дня й день потому він весь час крутився біля будинку суду; його нестримно тягнуло зайти до залу, але він змушував себе лишитись на вулиці. Гек відчував те саме. При цьому вони старанно уникали один одного. Час від часу обидва йшли кудись подалі від будинку, але якась зловісна сила притягувала їх назад. Коли хтось виходив із залу суду, Том прислухався до кожного слова, але новини щоразу були погані — петля все тісніше затягувалась навколо шиї бідолашного Поттера. До кінця другого дня слухань все містечко тільки й говорило про те, що індіанець Джо твердо стоїть на своєму і вирок, який винесуть присяжні, не викликає сумніву.

Того вечора Том повернувся додому дуже пізно; він заліз у вікно й шмигнув у постіль. Він був дуже схвильований і довго не міг заснути.

Наступного дня з самого ранку все місто зібралося біля будівлі суду. Зал був набитий людьми, що й не ступити. Чекати довелося досить довго. Нарешті один за одним увійшли присяжні й зайняли свої місця; незабаром завели блідого, зляканого, змученого Поттера в кайданах і посадили так, щоб усі цікаві могли дивитись на нього. Індіанця Джо, незворушного, як завжди, також було видно звідусіль. Знову запанувала тиша, потім з’явився суддя, і шериф оголосив, що засідання починається. Як завжди, члени суду почали перешіптуватися поміж собою та перебирати якісь папери. Цей шепіт і непотрібна метушня створювали врочисту атмосферу тривожного очікування.

Викликали свідка, який підтвердив, що того дня, коли сталося вбивство, він бачив, як Меф Поттер умивався біля струмка і одразу ж утік. Прокурор поставив ще кілька запитань, а тоді сказав захиснику:

— Тепер ваша черга, можете допитати свідка.

Звинувачений підняв очі, але знову опустив їх, коли його захисник сказав:

— У мене немає запитань до свідка.

Наступний свідок розказав, що він знайшов ніж біля тіла вбитого.

Прокурор знову звернувся до захисника:

— Можете допитати свідка.

І захисник Поттера знову відповів:

— У мене немає до нього запитань.

Третій свідок під присягою сказав, що не раз бачив цей ніж у Поттера.

І знову прокурор запропонував захисникові допитати свідка, але той, як і до цього, відмовився від допиту.

На обличчях публіки виразно проступила досада. Який дивний адвокат! Невже він не докладе жодних зусиль, щоб урятувати життя свого підзахисного?

Кілька свідків розповіли, що Поттер, коли його привели на місце події, був дуже збентежений. З його поведінки було видно, що саме він вчинив злочин. Цих свідків адвокат також відпустив без перехресного допиту.

Жодна найменша подробиця сумних подій, що сталися того пам’ятного ранку на цвинтарі, не лишилася поза увагою свідків, однак захисник Мефа Поттера навіть і не спробував допитати хоча б одного з них. Публіка була обурена і так голосно висловлювала своє невдоволення, що суддя змушений був зробити зауваження. Після цього прокурор сказав:

— На основі свідчень, які були отримані під присягою й не викликають сумнівів, нами встановлено, що цей страхітливий злочин, безумовно, був скоєний нещасним, який сидить на лаві підсудних. Ми вважаємо звинувачення доведеним.

Стогін вирвався у бідолахи Поттера — він затулив обличчя руками і почав повільно розхитуватися вперед-назад. В залі запала гнітюча тиша. Навіть чоловіки були розчулені, а жінки плакали від жалю. Тоді захисник підвівся зі свого місця й промовив:

— Ваша честь, на початку засідання ми збиралися довести, що наш підзахисний скоїв цей жахливий злочин несвідомо, перебуваючи в нетверезому стані. Тепер ми змінили свою думку й не будемо просити присяжних, щоб вони виявили поблажливість, — і він звернувся до судового пристава: — Викличте Томаса Сойєра!

Усі присутні, в тому числі й сам Поттер, були безмежно здивовані. Всі погляди з цікавістю звернулись до Тома, який підійшов до столу суддів. Вигляд у нього був розгублений, бо він помирав він страху. Його привели до присяги.

— Томасе Сойєр, де ви були в ніч на сімнадцяте червня, близько опівночі?

Том поглянув на кам’яне обличчя індіанця Джо, і в нього наче язик відсох. Публіка зачаїла подих і вся перетворилася на слух. Спочатку Том не міг вимовити жодного слова, але потім зібрався з силами і промовив так тихо, що перші ряди в залі ледве могли його почути:

— На цвинтарі…

— Голосніше, будь ласка! Не бійтесь. Отже, ви були…

— На цвинтарі.

Презирлива посмішка ковзнула по обличчю індіанця Джо.

— Ви були неподалік від могили Вільямса?

— Так, сер.

— Будь ласка, говоріть голосніше. Як близько від могили ви були?

— Майже так, як зараз від вас.

— Ви десь ховалися чи ні?

— Так, я ховався.

— Де?

— За в’язами, біля могили. Індіанець Джо ледь помітно здригнувся.

— З вами хтось був?

— Так, сер. Я ходив туди з…

— Досить, заждіть трохи. Зараз не потрібно називати вашого товариша. Ми викличемо його, коли буде потреба. Ви принесли щось із собою?

Том вагався, вигляд у нього був спантеличений.

— Говоріть, мій хлопчику, не соромтесь. Істина завжди в пошані. Що ви з собою принесли?

— Тільки… дохлу кішку.

У залі хвилею прокотився сміх, але суддя припинив веселощі.

— Ми пред’явимо суду скелет цієї кішки. А тепер, мій хлопчику, розкажіть нам усе по порядку, розкажіть, як умієте, не пропускаючи нічого, і не бійтесь.

Том почав розповідати. Спочатку він затинався, але потім захопився розповіддю й почав говорити вільніше і впевненіше. За якийсь час у залі стихли всі звуки, так що було чути лише його голос; всі очі втупилися в нього, слухачі ловили кожне його слово, розкривши роти і затамувавши подих, зачаровані страшною розповіддю.

Стримуване хвилювання публіки дійшло найвищої точки, коли Том дійшов до сцени вбивства:

— …А коли лікар гепнув Мефа Поттера дошкою і той упав, індіанець Джо замахнувся ножем і…

Бабах! Із блискавичною швидкістю індіанець кинувся до вікна, розкидаючи тих, хто його хотів затримати, вистрибнув у нього і зник з очей.

Розділ XXIV

Том знову став знаменитим — на втіху дорослим і на заздрість одноліткам. Про хлопчика навіть написали в місцевій газеті, тож його слава обіцяла бути безсмертною. Дехто пророкував, що колись Том стане президентом, якщо його до того часу не повісять.

Як це завжди буває, мінлива й легковірна публіка прийняла тепер Мефа Поттера у свої обійми й роздавала милості так само нестримно, як перед цим лаяла. Але така поведінка показує людей з кращого боку, тому не варто засуджувати їх за це.

Кожен день Тома був днем торжества і радості, натомість уночі він знемагав від страху. Індіанець Джо постійно приходив до нього у снах, погрожуючи жорстокою розправою. Після заходу сонця ніщо не могло спокусити Тома вийти з дому на вулицю. Нещасний Гек теж був ледь живий від страху, бо ж Том увечері, напередодні того дня, коли він дав свідчення, розказав усе адвокату, і Гек дуже боявся, що в місті дізнаються про його причетність до цієї справи, хоча втеча індіанця Джо й позбавила його необхідності виступати на суді. Адвокат обіцяв бідоласі тримати все в таємниці, але чи можна було цьому вірити? Після того, як муки совісті привели Тома ввечері на квартиру адвоката і, незважаючи на страшні клятви, вирвали з його вуст розповідь про жахливу таємницю, віра Гека в людство дуже похитнулася.

Удень, коли Меф Поттер вкотре починав йому дякувати, Том радів, що сказав на суді правду, але щоночі розкаювався, що не зумів тримати язика за зубами. Він то боявся, що індіанця Джо ніколи не спіймають, то, навпаки, боявся, що спіймають. Хлопець твердо знав, що лише тоді зітхне вільно, коли цей чоловік помре і він на власні очі побачить його труп.

За піймання злочинця було оголошено винагороду, люди обшукали весь округ, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луї прибув один із всюдисущих і гідних подиву чудотворців — поліцейський детектив, — прибув, провів розшуки, похитав головою, зробив глибокодумне обличчя і досягнув, звісно, блискучих успіхів, як і всі люди його професії. Іншими словами, він «напав на слід». Але ж «слід» не почепиш на шибеницю за вбивство; і після того, як детектив побув у них і поїхав собі, ситуація Тома зовсім не змінилась: він відчував себе так само в небезпеці, як і раніше.

Але минали дні за днями, і хлопчики потроху забували про загрозу, що нависла над ними.

Розділ XXV

У житті кожного нормального хлопця настає час, коли його охоплює нездоланне бажання піти куди-небудь, поритися в землі й знайти захований скарб. Одного чудового дня таке бажання охопило й Тома. Він вирушив на пошуки Джо Гарпера, але безуспішно. Тоді побіг до Бена Роджерса, але той пішов вудити рибу. Випадково йому зустрівся Гек Фінн, Кривава Рука. Гек теж міг стати гарним напарником, отож Том відвів його в тихе місце, де ніхто не міг підслухати, й довірив приятелеві свій план. Гек був не проти. Гек завжди був не проти взяти участь у будь-якій розвазі, аби тільки вона була цікавою й не потребувала капіталу, бо хоча й кажуть, що час — це гроші, часу, на відміну від грошей, Гек мав скільки завгодно. — Де ж ми будемо копати? — запитав Гек.

— Та де завгодно.

— А що, скарби заховані всюди?

— Та ні, якраз не всюди. Скарби можуть бути закопані в якомусь потаємному місці — коли на острові, коли в гнилій скрині під засохлим деревом, там, куди тінь від сучка падає опівночі, — а найчастіше під підлогою в старих будинках, де водиться нечисть.

— А хто їх закопує?

— Розбійники, звісно. А хто ж, по-твоєму? Вчителі недільної школи?

— А мені звідки знати? Якби скарб був мій, я б його не закопував, а тратив би грошенята та жив собі, як заманеться.

— І я теж. От тільки розбійники роблять саме так. Завжди закопають скарб і залишать його.

— Чого ж вони потім за ним не приходять?

— Ну, спочатку їм не до того, а потім забувають прикмети або помирають. Ось він і лежить довго-довго, іржавіє… А тоді хтось знаходить старий пожовклий папірець, де написано всі прикмети, й треба цей папірець розшифровувати цілий тиждень, бо в ньому лише закарлючки та ієрогліфи.

— Ієро… що?

— Ієрогліфи — такі малюночки і значки, які, на перший погляд, нібито нічого не означають.

— А в тебе є такий папірець, Томе?

— Нема.

— То як ти знайдеш прикмети?

— А нащо мені прикмети! Скарб завжди закопано під старим будинком, де водиться нечиста сила, або на острові, або під сухим деревом, із якого стирчить один сучок. Ми вже якось копали на острові Джексона, можна ще спробувати; а є ще старий будинок за рікою, і сухих дерев там скільки завгодно.

— І під кожним деревом скарб?

— Ну, що ти! Звісно, що ні.

— А як же ти дізнаєшся, під яким копати?

— Під усіма по черзі спробую!

— То так все літо можна копати!

— Ну й нехай! Зате уяви, як ми знайдемо мідний казанок із сотнею доларів, увесь поіржавілий, або трухляву скриню, набиту діамантами. Як тобі таке?

У Гека загорілися очі.

— Здорово! Краще й бути не може. Тільки нащо мені діаманти? Мені б оце сотню доларів, а без діамантів я обійдуся.

— Та добре. Тільки ти не думай, діамантами теж не треба розкидатися. Є такі, яким ціна двадцять доларів, а дешевших, ніж долар за штуку, взагалі не буває.

— Та ну! Невже правда?

— Це тобі кожен скаже. Хіба ти ніколи не бачив діамантів, Геку?

— Щось не пригадую.

— Королі мають цілі гори діамантів.

— Та я й знайомих королів теж не маю.

— Це точно. А от якби ти поїхав до Європи, то там їх стільки — так і кишить, так і скачуть.

— Скачуть?

— Та ні, нащо ж їм скакати!

— То нащо ти кажеш, що скачуть?

— Та ну тебе, це я просто так сказав. Я просто кажу, що їх там скільки влізе. Куди не плюнь, усюди король. Такий, як той старий горбань Ричард.

— Ричард? А як його прізвище?

— Нема в нього прізвища. У королів взагалі лише імена.

— Та ну?

— Правду тобі кажу.

— Ну, якщо їм так подобається, то хай собі буде. Але я не хотів би бути королем, якщо вони навіть прізвищ не мають, наче негри якісь. Ти краще ось що мені скажи: де ж ми будемо копати?

— Не знаю ще. Давай спочатку біля сухого дерева, там, на пагорбі, за струмком?

— Давай.

Вони роздобули зламане кайло й лопату і попрямували на пошуки скарбу. Йти треба було милі зо три, тож на місце вони прийшли, задихаючись і знемагаючи від спеки. Найперше хлопці вляглися під розлогим в’язом, щоб перепочити й покурити.

— Ой, як добре! — сказав Том.

— Ще б пак!

— Скажи, Геку, якщо ми знайдемо скарб, що ти будеш робити зі своєю часткою?

— Ну, кожен день купуватиму пиріжок і склянку содової води, і в цирк теж буду щоразу ходити, коли він приїжджатиме. Та щоб ти не сумнівався — житиму пречудово.

— А ти не збираєшся відкладати гроші?

— Відкладати? А для чого?

— Та як же, щоб була копійчина про чорний день.

— Ні, це мені не допоможе. Повернеться батько і засуне лапу в мої грошики, якщо я їх не потрачу, підуть вони коту під хвіст… А ти що зробиш зі своєю часткою, Томе?

— Куплю собі барабан, справжню шаблю, червону краватку, цуцика-бульдога, а потім одружусь.

— Одружишся?

— Ага.

— Томе, ти, певно, зовсім із котушок з’їхав. Візьми хоча б моїх батька з матір’ю. Тільки те й робили, що билися. Я це добре пам’ятаю.

— То пусте. Дівчинка, з якою я одружусь, не буде битися.

— Томе, вони всі одним ликом шиті. Їм аби тільки битися. Ти краще подумай перед тим добряче. А як це дівчисько звати?

— Вона не дівчисько, а дівчинка.

— А мені однаково: хто каже «дівчисько», хто — «дівчинка». Як не крути — один біс! То як її звуть, Томе?

— Я тобі скажу, але не зараз.

— Ну добре, твоя справа. Тільки коли ти одружишся, я зовсім один залишусь.

— Ото ще придумав! Житимеш зі мною… А тепер досить валятися, давай копати.

Вони працювали у поті чола десь півгодини, але нічого не знайшли; потрудилися ще півгодини — і знову нічого. Гек сказав:

— Невже вони завжди так глибоко закопують?

— Та ні, не завжди, тільки іноді. Певно, ми просто не там копаємо.

Вони обрали інше місце й знову почали копати. Тепер робота просувалася повільніше, але все ж таки просувалася. Якийсь час копали мовчки. Нарешті Гек сперся на лопату, витер рукавом крапельки поту з лоба й запитав:

— Де ми будемо копати потім, коли закінчимо з цією ямою?

— Давай спробуємо рити під старим деревом на Кардіфському пагорбі, за будинком вдови Дуглас.

— Що ж, місце непогане. А вдова не забере у нас скарб? Адже дерево на її землі.

— Забере?! Та хай тільки спробує! Хто знайшов місце, того й скарб. І яка різниця, на чиїй землі.

Гек заспокоївся. Вони продовжували копати, але за якийсь час Гек сказав:

— Чорт забирай, певно, знову не там копаємо. А ти як думаєш?

— Щось дивно це, Геку. Нічого не розумію. Буває, відьми заважають. Здається мені, це їхні витівки.

— Та ну, їй-Богу, які відьми вдень, вони ж удень ворожити не можуть.

— Дійсно. Я й не подумав. Ага, тепер знаю, в чому справа! Ну й віслюки ми з тобою! Треба спочатку дізнатися, куди падає тінь від сучка опівночі, а вже потім рити в тому місці.

— Виходить, ми цілий день копали задарма! А нехай йому, тепер знову доведеться плентатись сюди, та ще й вночі. А далеко ж як! Ти зможеш вибратися з дому?

— Не питання! Все одно доведеться рити сьогодні вночі, бо якщо хтось побачить ці ями, одразу здогадається, в чому справа, і сам почне копати.

— Ну що ж, я тобі нявкну сьогодні вночі.

— Добре. Давай сховаємо кайло й лопату в кущах.

Вночі близько опівночі хлопчики знову прийшли до дерева. Вони всілися під ним і почали чекати. Місцина була безлюдна і година пізня, здавна знана своєю поганою славою. У шелестінні листя вчувалися голоси духів, привиди зачаїлися у темних закутках, глухий гавкіт долинав звідкись здаля, і сова відгукувалася на нього зловісним ухканням. Хлопчики розмовляли мало — так на них діяла таємнича нічна пора. Незабаром вони вирішили, що північ уже настала, відмітили, куди падає тінь, і почали копати. Надія підбадьорила їх, копати стало цікавіше, тож працювали вони сумлінно. Яма ставала дедалі глибшою, але кожного разу, коли лопата об щось ударялася, їх чекало нове розчарування: це був або корінь, або камінь. Зрештою Том промовив:

— Дарма ми стараємось, Геку. Знову не там копаємо.

— Та як же не там? Ми не могли помилитись. Тінь падала якраз на це місце.

— Знаю, що падала, та не в тому річ.

— А в чому?

— У тому, що ми не знали точного часу. Певно, було або зарано, або запізно.

У Гека з рук випала лопата.

— Так воно і є, — сказав він. — У цьому вся штука. Доведеться й цю яму покинути. Точного часу ми не вгадаємо, і дуже вже страшно, відьми з привидами шастають туди-сюди. Я весь час відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть, а озирнутися боюсь: може, і попереду хтось є і лише цього й чекає. Відколи ми сюди прийшли, мене весь час дрож б’є.

— Та й мені моторошно, Геку. Ти знаєш, коли закопують гроші, то зверху завжди кладуть мертвяка, щоб стеріг скарб.

— О, Господи!

— Так-так! Я стільки разів про це чув.

— Не подобається мені, що ми копаємо в такому місці, де є мертвяки. З ними, знаєш, жартувати не слід.

— Мені теж не хочеться їх зачіпати. А раптом із ями висунеться череп і скаже щось…

— Перестань! І без тебе страшно.

— Ще б пак не страшно! Геку, мене мороз по шкірі дере.

— Знаєш, Томе, а давай облишимо це місце та спробуємо ще десь.

— Давай, так краще буде.

— А де?

Том трохи подумав, а тоді сказав:

— У тому старому будинку, де нечисть водиться. Ось там.

— Ну його к бісу, не люблю я таких будинків. Привид ще гірший за мертвяка. Мертвяк ще куди не йшло; ну, скаже тобі щось, але ж не буде волочитися за тобою в савані, зазирати через плече та ні сіло ні впало скреготати зубами, як привид. Цього я не витримаю, Томе, та й ніхто не витримає.

— Так, але ж привиди ходять лише вночі. Вдень вони нам копати не заважатимуть.

— Це ти правду кажеш. Тільки ж, сам знаєш, люди не заходять у цей дім ані вдень, ані вночі.

— Там когось убили, того в будинок і не люблять ходити, а так нічого особливого ніхто не помічав, хіба що вночі. Але ж то просто сині вогники танцюють у вікнах, а не справжні привиди.

— Ну, якщо десь є сині вогники, можна битися об заклад, що і привиди там недалеко. Це вже як водиться. Сам знаєш: кому вони треба, крім привидів?

— Згоден. Але ж удень вони все одно не з’являються, то чого нам боятися?

— Добре вже, давай спробуємо в старому будинку, якщо так тобі хочеться, але все одно ми дуже ризикуємо.

У цей час вони спускалися з пагорба. Внизу, посеред освітленої місяцем долини, стояв будинок із привидами, без паркана, зовсім занедбаний, зарослий бур’яном до самого ґанку, — зруйнований комин, темні западини вікон і обрушений з одного боку дах. Хлопчики довго дивилися на вікна, чекаючи, чи не мигне в них синій вогник, а потім, перемовляючись пошепки, як і годиться в такий час і в такому місці, звернули праворуч, щоб обійти подалі страшний дім, і повернулися додому через ліс, іншим схилом Кардіфського пагорба.

Розділ XXVI

Наступного дня близько полудня хлопчики повернулися до сухого дерева — вони мали забрати лопату та мотику. Тому Сойєру кортіло чимшвидше вирушити до будинку із привидами. Гек теж хотів туди, хоча й не так сильно.

— Слухай, Томе, — почав він, — а ти знаєш, який сьогодні день?

Том хутко перебрав у голові всі дні тижня і підняв на Гека перелякані очі:

— Ой, а мені й на гадку не спало, Геку!

— От і мені теж, а тут раптом згадалося, що сьогодні п’ятниця.

— Ох ти ж бісова душа, ну як тут вбережешся? Оце могли б вляпатися, якби почали таку справу в п’ятницю.

— Могли б! Скажи краще — точно вляпались би. Бувають, може, щасливі дні, але точно не п’ятниця.

— Це кожен дурень знає. Не ти перший придумав.

— Хіба я кажу, що я перший? Але ж мало того, що п’ятниця, я сьогодні бачив препоганий сон — пацюки снилися.

— Нічого собі! Це точно до нещастя. Вони билися?

— Ні.

— Ну, тоді ще нічого, Геку. Якщо вони не б’ються, то це просто так, загалом не до добра. Нам тільки треба бути напоготові й остерігатися біди. Сьогодні ми більше копати не будемо, будемо гратися. Ти чув про Робіна Гуда?

— Ні. А хто такий Робін Гуд?

— Ну, як тобі сказати, він був найзнаменитішою людиною в усій Англії… він був кращий за всіх! Це розбійник.

— От чудово, мені б так! А кого він грабував?

— Ну, різних там багачів, королів, шерифів та єпископів. А бідних він ніколи не зачіпав. Він їх любив. Завжди ділився з ними по чесному.

— Оце, певно, молодець був.

— Звісно. Він був найблагородніший на світі, Геку. Таких людей тепер нема вже, ось що я тобі скажу. Він міг однією лівою побороти кого завгодно в Англії та за півтори милі влучав із тисового лука в десятицентову монету.

— А що таке тисовий лук?

— Не знаю. Якийсь там особливий лук. А якщо влучав не в середину, а на край монетки, то сідав і плакав, лаявся навіть. Ось ми і будемо гратися в Робіна Гуда — це най-благородніша гра. Я тебе навчу.

— Давай.

І вони цілісінький день гралися в Робіна Гуда, час від часу позираючи на старий будинок із привидами й перемовляючись, що вони там робитимуть завтра. Коли сонце почало хилитися на захід, хлопчаки побрели додому, перетинаючи довгі тіні дерев, і незабаром зникли в лісі на Кардіфському пагорбі.

У суботу пополудні хлопчики знову прийшли до сухого дерева. Спочатку вони посиділи в затінку, покурили й побалакали, тоді покопали трошки останню за рахунком яму — без особливої надії на успіх. Вони б пішли одразу, але Том сказав, що бували й такі випадки, коли людям забракло терпіння копати останні п’ять-шість дюймів, а тоді хтось інший прийшов, колупнув лопатою — й готово: забирає собі скарб. Але й цього разу їхні зусилля не увінчались успіхом. Закинувши на плечі свій інструмент, вони пішли, свідомі того, що поставились до справи не будь-як, а сумлінно зробили все, що належить шукачам скарбів.

І ось нарешті хлопчики підійшли до старого будинку з привидами. Мертва тиша, що панувала під палючим сонцем, здалася їм зловісною і моторошною, а сам будинок таким непривітним, що вони не одразу наважилися до нього ввійти. Вони навшпиньки підкралися до дверей і боязко зазирнули всередину. Перед ними була кімната, яка заросла бур’яном: без підлоги, без штукатурки, з напівзруйнованою піччю; побиті вікна, поламані сходи; і все це заплетене запилюженими віхтями павутини. Хлопчики безшумно зайшли — здавалось, тишу порушує лише калатання їхніх сердець. Вони перемовлялись пошепки, прислухаючись до найменшого шуму, напруживши м’язи, готові в разі небезпеки кинутись навтьоки.

Та потроху вони освоїлись і майже перестали боятися. Хлопчики з цікавістю розглядали все навколо, захоплюючись власною хоробрістю і водночас дивуючись їй. Потім їм захотілось подивитися, що робиться нагорі. Щоправда, звідти важче було б утікати, але вони почали підбадьорювати один одного і зрештою, звісно, кинули лопату і мотику в куток і незабаром опинились на другому поверсі. Тут панувало таке ж запустіння. В одному кутку вони знайшли комору, на перший погляд багатообіцяючу, однак надії обманули їх — у коморі нічого не було. Тепер хлопчики вже зовсім перестали боятися. Вони вже хотіли було спуститися вниз і взятися до роботи, аж раптом…

— Тс-с! — ледь чутно прошепотів Том.

— Що таке? — ще тихше запитав Гек, збліднувши від страху.

— Тс-с!.. Там хтось є… Чуєш?

— Ага!.. Ой, давай втечемо!

— Тихо! Не ворушись! Ідуть сюди, до дверей.

Хлопчики простяглися на підлозі, намагаючись хоч щось побачити крізь щілини між дошками й завмираючи від страху.

— Зупинилися… Ні, йдуть… Увійшли. Тихше, Геку! Ой, не треба було нам сюди приходити!

До будинку увійшли двоє чоловіків. Обидва хлопчики відразу подумали: «А, це глухонімий старигань іспанець. Його останнім часом бачили у містечку кілька разів, а другого я ніколи не бачив».

«Другий» був нечесаний, немитий голодранець із дуже неприємним обличчям. «Іспанець» кутався у плащ; у нього були густі білі бакенбарди; довге сиве волосся спадало на плечі з-під капелюха; на переніссі сиділи зелені окуляри. Коли вони увійшли до будинку; «другий» саме щось тихо говорив «іспанцю». Вони всілися на землю, обличчям до дверей, притулившись до стіни, і «другий» продовжував говорити. Тепер він тримався більш упевнено і говорив голосніше.

— Ні, — сказав він, — думав я про це діло, і воно мені не до вподоби. Дуже небезпечно.

— Небезпечно, — пробуркотів «глухонімий», чим викликав щире здивування хлопчиків. — Слинтяй!

Від цього голосу хлопчики здригнулись і відкрили роти: то був голос індіанця Джо! Якийсь час унизу мовчали. Потім Джо сказав:

— Уже яке небезпечне було те, останнє діло. Але ж вигоріло!

— Там зовсім інше. То було далеко, вгору по річці, і жодного будинку поруч. А раз нічого не вийшло на чисту воду, то ніхто й не дізнається, що то ми попрацювали. Значно небезпечніше швендяти сюди вдень. Кожен, хто нас застукає, відразу може щось запідозрити.

— Знаю, знаю. Але ж не знайшлося іншого місця, щоб сховатися після тієї справи. Мені теж не хочеться залишатись у цьому сараї. Вчора ще хотів звідси вибратись, але нічого не вийшло б, — прокляті хлопчиська крутилися тут на пагорбі, і весь будинок був у них на виду.

«Прокляті хлопчиська» знову затремтіли від страху, почувши ці слова. Як добре, що вони побоялися братись до справи у п’ятницю й вирішили відкласти її на день! Хоча краще було б її відкласти на цілий рік…

Двоє внизу дістали якийсь харч і почали їсти. Після тривалої мовчанки індіанець Джо сказав:

— Ось що, малий, шуруй-но ти вгору по річці, у свої місця, і чекай від мене звістки. А я ризикну — потиняюсь містом, треба ж роздивитись. За те небезпечне діло ми візьмемося, коли я дізнаюсь побільше і обдумаю все до пуття. А потім у Техас! Разом махнемо.

Так і вирішили. Незабаром обоє почали позіхати, й індіанець Джо сказав:

— Спати хочу до смерті! Твоя черга сторожити.

Він умостився в бур’яні й незабаром захропів. Товариш кілька разів штовхнув його, і хропіння стихло. А незабаром вартовий і сам почав клювати носом, його голова нахилялася все нижче, й за якийсь час захропіли обоє.

Хлопчики полегшено зітхнули. Том прошепотів:

— Ну, тепер пора, ходімо! Гек відповів:

— Не можу! Я на місці помру, якщо вони прокинуться.

Том наполягав, Гек упирався. Зрештою Том повільно й обережно звівся на ноги і пішов один. Але від першого ж кроку покороблені дошки підлоги так голосно заскрипіли, що він присів на місці, ледь живий від страху. Ще раз пробувати він не зважився. Хлопчики лежали на підлозі, не рухаючись, і їм здавалося, що час зупинився, навіть вічність постаріла й посивіла. Тому вони дуже зраділи, побачивши, що сонце нарешті сідає.

Нарешті один із волоцюг перестав хропіти. Індіанець Джо сів, озирнувся навколо, похмуро посміхнувся, глянувши на свого товариша, який спав, опустивши голову на коліна, тоді штовхнув його ногою і сказав:

— Уставай! Теж мені вартовий! Та добре вже, нічого не сталося.

— Невже я заснув?

— А таки заснув. Ну, приятелю, будемо рушати. А що нам робити з рештою грошей?

— Не знаю. Хіба що лишити тут, як завжди? Брати з собою їх не варто, поки ми не збираємось на південь. А носити на собі шістсот п’ятдесят сріблом не так-то й легко.

— Гаразд. Можна буде прийти сюди ще раз…

— Найкраще вночі, як ми завжди робили, так буде надійніше.

— Воно то так, але знаєш, що… Може, мені не так хутко вдасться прокрутити те діло. Всяке може статись… А грошенята в нас заховані погано. Давай краще закопаємо їх, та гарненько!

— Правильно! — погодився приятель індіанця Джо. Він перейшов через кімнату, підняв одну із внутрішніх плиток пічки й дістав зі схованки мішок, у якому щось приємно задзеленчало. Він дістав доларів двадцять-тридцять для себе і стільки ж для індіанця Джо, потім передав йому мішок. Той саме стояв на колінах у кутку і копав землю складаним ножем.

Хлопчики миттю забули про всі свої страхи та неприємності. Палаючими очима вони стежили за кожним рухом індіанця. Оце пощастило! Просто не вірилося, що їм випало таке щастя. Шістсот доларів — це така прірва грошей, що й десятьом хлопчикам розбагатіти можна. Ось вам і скарб, та ще й як усе добре влаштувалося — не доведеться ламати голову, в якому місці копати яму. Хлопчики щохвилини штовхали один одного ліктями в бік — виразні й цілком зрозумілі штурхани означали: «Бачиш, як добре, що ми тут опинились!» Ніж індіанця Джо на щось наштовхнувся.

— Ого! — сказав він.

— Що там таке? — поцікавився його приятель.

— Гнила дошка… та ні, наче ящик. Ану, допоможи, зараз побачимо, що тут таке. Ні, не треба, я вже сам пробив ножем дірку.

Він засунув руку в ящик і миттю витягнув її:

— Диви-но, це гроші!

Волоцюги вдвох почали розглядати пригорщу монет. Це було золото. Хлопчики нагорі хвилювалися й раділи так само, як і бродяги внизу.

Приятель індіанця сказав:

— Зараз ми з цим впораємось. Тут десь у кутку, за пічкою, валяється іржаве кайло, я щойно його бачив.

Він побіг і приніс інструменти, які залишили хлопчики. Індіанець Джо взяв кайло, критично оглянув його, похитав головою, буркнув щось собі під носа і почав копати землю.

Незабаром скриню викопали. Вона виявилася не дуже великою, обкованою залізом і, певно, була дуже міцною, доки не зітліла від часу. Волоцюги кілька хвилин дивилися на знахідку, зберігаючи блаженне мовчання.

— Ну, друже, тут просто тисячі доларів, — промовив індіанець Джо.

— Недарма кажуть, що в цих місцях якогось літа орудувала банда Маркела, — зауважив його товариш.

— Знаю. Схоже, що це вони й заховали.

— Тепер тобі можна не затівати тієї справи. Індіанець спохмурнів:

— Не знаєш ти мене. Та й про ту справу знаєш не все. Головне — не пограбувати, а помститися! — і злий вогонь спалахнув у його очах. — Мені знадобиться твоя допомога. А коли закінчимо з цим, тоді — в Техас! Іди додому до своєї Ненсі й до своїх дітлахів і чекай від мене звістки.

— Добре, як скажеш. А з цим що будемо робити — знову закопаємо, чи як?

— Так. (Повний захват нагорі). Ні, клянусь великим сахемом![7] (Глибокий смуток нагорі). Я ледь не забув. На кайлі була свіжа земля! (Хлопчики трохи не зомліли від страху). Звідки взялися ці кайло з лопатою? Звідки на них свіжа земля? Ти чув когось? Може, бачив? Це ж як — закопати гроші знову, щоб хтось прийшов і побачив свіжу землю? Е ні, не на того напали! Давай віднесемо їх до мого барлогу.

— Це точно! Як я раніше не додумався! А в яку, номер перший?

— Ні, в номер другий — під хрестом. Перший не годиться, дуже на виду.

— Гаразд. Уже темніє, скоро можна буде вирушати.

Індіанець Джо звівся на ноги і почав скрадатися від вікна до вікна, обережно визираючи назовні. Потім сказав:

— Хто ж це приніс сюди кайло з лопатою? Як ти думаєш: може, вони ще досі нагорі?

У хлопчиків від страху дух перехопило. Індіанець Джо поклав руку на ніж, постояв хвильку в нерішучості, потім рушив до сходів. Хлопчики згадали про комору, але від страху не могли навіть поворухнутись. Від важких кроків заскрипіли сходинки. Ситуація була така безвихідна, що Том і Гек отямились і хотіли вже кинутись до комори, як раптом прогниле дерево затріщало, й індіанець Джо разом із уламками сходів полетів на землю. Він підвівся, лаючись на чому світ стоїть, а його приятель зауважив:

— І чого ти туди поліз? Якщо навіть тут хтось є, навіть якщо він сидить там нагорі, то хай собі сидить, — нам що до того? Якщо комусь хочеться, нехай стрибає униз і ламає ноги, я не проти. За чверть години стемніє, тоді нехай хтось спробує нас наздогнати. А по-моєму, якщо той, хто приніс сюди ці лопати, й побачив нас, то точно подумав, що ми — дияволи або привиди. Певно, ще й досі втікає не озираючись.

Індіанець побурчав трохи, та зрештою погодився з приятелем, що треба не гаяти часу і вирушати в дорогу, поки не зовсім стемніло. Незабаром вони вислизнули з будинку й попрямували в густих сутінках до річки разом зі своєю дорогоцінною скринею.

Том із Геком підвелися на рівні ноги. Вони були ледь живі від пережитого, проте зітхнули з полегшенням. Хлопчики довго дивилися вслід волоцюгам крізь щілини в дерев’яних стінах. Піти за ними? Ні за що! Добре хоч, що вдалося спустилися вниз, не зламавши собі шиї. Вони пішли назад до міста іншим шляхом, через гору. Розмовляли вони мало, бо цілу дорогу подумки лаяли себе: це ж треба було додуматись принести сюди кайло з лопатою! Якби не це, індіанець Джо і не подумав би про можливу небезпеку. Він закопав би срібло разом із золотом у будинку, доки не «помститься», а потім виявилося б, що гроші, на превеликий жаль, зникли. Так, вийшло — гірше нікуди. І треба ж було їм принести сюди кайло й лопату!

Вони вирішили пильно стежити за «іспанцем», коли той знову з’явиться в місті, шукаючи нагоди для своєї помсти. Може, їм вдасться дізнатись, де той «номер другий». Раптом у Тома блиснула страшна думка:

— Помста! А що, коли це про нас, Геку?

— Ох, не ятри душу! — сказав Гек, завмираючи від страху.

Вони розмовляли про це до самого міста й вирішили, що індіанець, певно, мав на увазі когось іншого, — наприклад, одного лише Тома, адже він один давав свідчення у суді.

Тома, однак, мало втішила думка, що небезпека загрожує лише йому одному. На його переконання, разом боятися було б приємніше.

Розділ XXVII

Пригоди цього дня мучили Тома навіть уві сні. Чотири рази він простягав руки до скарбу, і чотири рази він зникав, як тільки Том починав прокидатись і усвідомлювати сумну дійсність. Під ранок, лежачи в ліжку та пригадуючи подробиці вчорашньої пригоди, він зі здивуванням помітив, що вона якось відійшла від нього, ніби вкрилася туманом, — так, наче це все трапилось у іншому світі або дуже давно. Він подумав, що, можливо, ця пригода лише наснилася йому! На доказ цього Том знайшов переконливу обставину: такої купи срібла та золота, яку він учора бачив, просто не могло бути. Досі він ніколи не бачив навіть десяти доларів одразу, тому, як і кожен хлопчик із небагатої сім’ї, вважав, що всі балачки про «сотні» та «тисячі» — це просто так, для красного слівця, а насправді таких грошей і не буває. Він ніколи не міг навіть уявити, що у когось в кишені може лежати такий скарб, як сотня доларів готівкою. Якби поцікавитися в нього, як він уявляє скарб, то з’ясувалося б, що це для нього пригорща мідяків та ціла гора туманних, чудових, недосяжних доларів.

Однак чим більше Том думав про пригоду, тим яскравіше та виразніше проступали в його пам’яті її деталі, й незабаром він почав схилятися до думки, що, певно, це був зовсім і не сон. Треба було якось це швиденько з’ясувати. Хлопець нашвидку поснідав, а потім пішов шукати Гека.

Гек сидів на борту великого човна, байдуже бовтав ногами у воді, й вигляд у нього був похмурий. Том вирішив, що треба дати змогу Геку першому заговорити про вчорашнє. Якщо ж він не заговорить, значить, все це Тому просто наснилося.

— Привіт, Геку!

— Привіт!

Гек трохи помовчав і сказав:

— Ех, Томе, якби ми залишили ту чортову лопату під сухим деревом, грошенята були б уже наші. Оце так не пощастило!

— То це був не сон… А мені навіть хотілося б, щоб це був сон. Чесно, хотілося б, Геку!

— Який сон?

— Та про те, що було вчора. Я вже почав думати, що мені все наснилось.

— «Наснилось»! Якби сходи не проломились, ти б на власній шкурі відчув, що то за сон. Мені теж усю ніч снилось, як цей кривоокий диявол за мною ганявся, щоб йому крізь землю провалитись!

— Ні, для чого йому провалюватися! Краще б його знайти! Вистежити, де гроші.

— Томе, ми його не знайдемо. Це лише один раз у житті так буває, щоб до рук ішли такі гроші. Раз ми їх проґавили — все, кінець. Знаєш, мене аж дрижаки б’ють, як тільки подумаю, що можу зустрітися з ним.

— Та й мене теж, але ж хочеться його побачити і простежити за ним до номера другого.

— Отож-бо, номер другий! Я теж про це думав, але так нічого й не придумав. Як ти гадаєш, що це може бути?

— Не знаю, діло темне. Слухай, Геку, а може, це номер будинку?

— Та ні!.. Ні, Томе, це навряд. Тільки не в нашому містечку. Які тут номери?

— Твоя правда. Так, дай-но подумати. Ну, а якщо це номер кімнати в якомусь трактирі?

— О, це вже схоже на правду! І трактирів у нас лише два. Знайдемо!

— Ти посидь тут, Геку, доки я не прийду.

Том миттю зник. Йому не хотілося, щоб його бачили разом із Геком на вулиці. За півгодини він повернувся. Виявилося, що в кращому трактирі номер другий уже давно зайнятий молодим адвокатом; зайнятий він і зараз. У другому трактирі, трохи гіршому, другий номер був якийсь таємничий; син власника трактиру сказав, що цей номер увесь час на замку і він жодного разу не бачив, щоб звідти хтось виходив або заходив туди, хіба що вночі; він не знав, чому це так, жодних особливих причин нібито не було. Йому це навіть здалося цікавим, але не дуже, і він вирішив, що в цій кімнаті, певно, «нечисто». Минулої ночі він бачив, що там горіло світло.

— Ось що я дізнався, Геку. Думаю, це саме той другий номер, який нам потрібен.

— Я теж так думаю, Томе. Що ж нам тепер робити?

— Дай подумати.

Том думав досить довго. Потім заговорив:

— Значить, так. Задні двері цього номера другого виходять на маленький провулок між трактиром і старим цегляним складом, який нагадує мишоловку. Ти роздобудь якомога більше ключів — ну, скільки вдасться. Я теж витягну всі тітчині ключі. І першої ж темної ночі ми підемо туди і спробуємо, чи не підійде котрийсь із них. А ще пильнуй, чи не з’явиться індіанець Джо. Він же хотів побувати в місті й подивитися ще раз, чи не трапляється зручна нагода помститись. Як тільки побачиш його, йди за ним назирці; якщо він не піде до цього номера другого, значить, ми помилились.

— О, Господи, як же мені не хочеться стежити за ним одному!

— Але це ж буде вночі. Він тебе, може, і не помітить; а якщо й помітить, нічого особливого не подумає.

— Ну, добре, якщо буде дуже темно, то я піду за ним. Нехай так… Спробую…

— Будь певен, я б за ним стежив, якби ніч була темна. До того ж, може, він одразу побачить, що помститись не вдасться, і тоді піде одразу по гроші.

— Правильно, Томе, діло кажеш. Я за ним піду, слово честі, піду.

— Ну от, це нормальна розмова! Так що дивись, Геку, не підведи, а я точно не підведу.

Розділ XXVIII

Того вечора Том із Геком були готові до всього. Вони до дев’ятої вечора тинялися біля трактиру: один із хлопчаків стояв віддалік та сторожив провулок, а другий — двері будівлі. Ніхто не заходив до провулку і не виходив із нього; і до трактиру не заходив ніхто схожий на «іспанця». Ніч обіцяла бути місячною, і Том попрямував додому. Перед цим хлопчики домовились: якщо буде дуже темно, Гек прибіжить до будинку Тома і нявкне, а Том вилізе у вікно і спробує підібрати ключі. Але темніше не ставало, й Гек, простоявши на варті до дванадцятої, заліг спати у порожній бочці від цукру.

У вівторок хлопчикам знову не пощастило. В середу також. Зате в четвер ніч була темною. Том завчасно виліз у вікно, прихопивши тітчин жерстяний ліхтар і широкий рушник, щоб закривати світло. Хлопчик сховав ліхтар у бочку з-під цукру, де ночував Гек, і заступив на варту. За годину до півночі трактир закрився, всі вогні в ньому погасли, а ліхтарів поблизу не було. «Іспанець» так і не з’явився. Ніхто не завертав до провулку і не виходив із нього. Все нібито складалось, як треба. Місто поглинула непроглядна темрява, і глибоку тишу порушували тільки віддалені розкати грому.

Том дістав ліхтар, запалив його в бочці, щільно обгорнув рушником, і обидва шукачі пригод у темряві пробралися до трактиру. Гек зайняв сторожовий пост, а Том навпомацки подався до провулку. Потім потягнулося тривожне очікування, яке тиснуло на Гека, наче гора. Йому захотілося, щоб перед ним зблиснуло світло ліхтаря; він, звісно, злякався б, але принаймні знав би, що Том ще живий. Здавалося, минули години з того часу, як приятель зник у мороці. Певно, він лежить непритомний чи й навіть помер. Може, в нього серце розірвалося від хвилювання та страху? Стривожений Гек непомітно для себе просувався дедалі ближче до провулку; йому ввижалися всілякі страхіття, і щомиті він очікував: ось-ось станеться щось таке, від чого можна віддати Богу душу. Якщо по правді, він і так ледве дихав, а серце кожної хвилини завмирало, ледь не зупинялося. Раптом зблиснуло світло, і Том стрілою пронісся повз Гека.

— Тікай! — вигукнув він. — Швидше, якщо тобі життя дороге!

Повторювати не довелося, одного разу виявилося досить. Гек кинувся бігти так, що тільки курява слідом піднялася. Хлопчики не зупинялися, доки не добігли до навісу біля старої бійні на іншому кінці міста. Щойно вони забігли під навіс, почалася злива. Том, ледве переводячи подих, сказав:

— Оце я страху набрався! Почав пробувати ключі, тихесенько, як тільки міг; спробував два, а наробив такого шуму, що навіть дихати не міг, так злякався. А в замку вони все одно не поверталися. Я вже й сам не знав, що роблю, смикнув за ручку, а двері й відчинилися! Вони навіть зачинені не були! Я проскочив туди, зняв із ліхтаря рушник, і…

— Ну, що? Що ти побачив, Томе?

— Геку, я ледь не наступив на руку індіанцеві Джо!

— Не може бути!

— Правду кажу! Лежить на підлозі й спить, як убитий, руки розкинув, а на оці — пластир.

— Господи! Що ж ти зробив? Він прокинувся?

— Ні, не поворухнувся навіть. П’яний, певно. Я схопив рушник і бігом звідти!

— Чесно кажучи, я б про рушник і не згадав.

— Ага, ще чого! Знаєш, як мені перепало б від тітоньки Поллі, якби я його загубив!

— Зажди, Томе, а скриню ти бачив?

— Геку, я навіть не дивився. Скрині не бачив і хреста не бачив. Нічого не бачив, крім пляшки та жерстяного кухля на підлозі поруч з індіанцем Джо; а ще я бачив у кімнаті дві бочечки і багато пляшок. Так що тепер зрозуміло, чому там нечисто.

— Чому ж це?

— А тому, що там віскі ховають, ось що нечисто! Може, в усіх трактирах є такі кімнати, де віскі ховають, як ти думаєш?

— Певно, що так. Ну, хто б міг подумати? А знаєш, Томе, зараз якраз можна поцупити скриню, якщо індіанець Джо валяється п’яний, як чіп!

— Ага, легко казати! Спробуй-но сам! Гек здригнувся:

— Ой, ні, тоді не треба.

— І я теж думаю, що не треба. Одна пляшка поруч з індіанцем Джо — цього мало. Було б там три, тоді інша справа, я б спробував.

Вони довго мовчали і думали, й зрештою Том сказав:

— Послухай, Геку, давай більше не будемо намагатися туди потрапити, поки не дізнаємось напевне, що індіанець Джо забрався звідти. Якщо ми будемо вартувати кожної ночі, то, звісно, побачимо колись, що він вийшов, і миттю перехопимо скриню.

— Ну, добре. Я буду вартувати сьогодні вночі, й щоночі потім буду вартувати, якщо ти зробиш решту.

— Добре, зроблю. Тобі треба буде лише пробігти один квартал до мого будинку і нявкнути, а якщо я сплю, то ти кинь жменю піску в вікно, і я прокинусь.

— Домовились!

— Тоді, Геку, я пішов додому. Гроза вже скінчилась, години за дві світати почне. А ти давай, іди туди, повартуй поки що.

— Сказав, що буду вартувати, значить, буду. Хоч би й цілий рік стирчатиму на вулиці. Вдень буду спати, а вночі вартувати.

— От і добре. А де ж ти будеш спати?

— На сіннику в Бена Роджерса. Він мене пускає, і дядько Джек, негр, який у них працює, теж. Я тягаю воду, коли йому треба, а він мені дає щось поїсти, коли попрошу, якщо знайдеться зайвий шматок. Він дуже хороший негр. І мене любить за те, що я не задираю носа перед неграми. Іноді навіть обідаю з ними. Тільки ти нікому не кажи. Чого лише не зробиш від голоду, коли в інший час про це і думати не захотів би.

— Ну, якщо ти мені не знадобишся вдень, спи на здоров’я. Даремно не будитиму. А якщо ти вночі помітиш щось незвичайне, біжи одразу до мене і нявкай.

Розділ XXIX

Першим, що почув Том у п’ятницю вранці, була радісна звістка: сім’я судді Тетчера вчора повернулась до міста. І скарб, і навіть індіанець Джо відразу відійшли на другий план, а Беккі зайняла перше місце у думках хлопчика. Том одразу помчав до неї, і разом зі своїми однокласниками вони награлися донесхочу в різні ігри. День закінчився дуже вдало і весело. Беккі впросила нарешті свою маму влаштувати завтра довгожданий пікнік. Дівчинка сяяла від радості, та й Том радів не менше за неї. Запрошення розіслали ще до вечора, і всі діти в місті, наперед смакуючи задоволення, заходилися похапцем збиратися на пікнік. Від хвилювання Том не міг заснути до пізньої ночі: він дуже сподівався почути нявкання Гека і завтра на пікніку здивувати Беккі та її гостей, показавши їм скарб. Але йому довелося розчаруватися — сигналу цієї ночі не було.

Нарешті настав ранок, і до десятої чи одинадцятої години весела і гамірна компанія зібралася в будинку судді Тетчера, щоб звідти рушити в путь. В ті часи не було прийнято, щоб старші люди їздили на пікніки і псували дітям задоволення. Вважалося, що діти перебувають у безпеці під крильцем двох-трьох панночок років вісімнадцяти та молодиків трошки старшого віку. Для такої оказії найняли старенький пароплавчик, і незабаром весела юрба покотилася головною вулицею, несучи кошики із харчами.

Сід захворів, тож йому довелося відмовитись від розваги. Мері залишилася вдома, щоб доглядати за ним.

На прощання місіс Тетчер сказала Беккі:

— Ви повернетесь, певно, дуже пізно. Певно, тобі краще буде переночувати у котроїсь із дівчаток, які живуть ближче до причалу.

— Можна, я залишусь ночувати в Сьюзі Гарпер?

— Дуже добре. Але ж дивись, гарно поводься, будь розумницею.

Коли діти йшли вулицею, Том сказав Беккі:

— Знаєш, Беккі, ось що ми з тобою зробимо. Замість того, щоб іти до Джо Гарпера, ми піднімемось на пагорб й підемо до вдови Дуглас. У неї буває вершкове морозиво майже кожного дня — та ще й якими порціями! Вона нам зрадіє, ось побачиш!

— Ой, оце буде весело!

Потім Беккі все ж задумалась на хвилинку і сказала:

— А як же мама?

— Та звідки ж вона дізнається?

Дівчинка знову подумала й нерішуче промовила:

— А по-моєму, так недобре робити…

— Ну чому зразу «недобре»? Твоя мама ні про що не знатиме, то що ж тут поганого? Аби тільки з тобою нічого не сталося, більше їй нічого не треба. По-моєму, вона і сама тобі дозволила б, от лише їй це на думку не спало. Звісно, дозволила б!

Щедра гостинність вдови Дуглас була спокусливою приманкою, і вмовляння Тома незабаром дали свої плоди. Діти вирішили нікому не казати, що вони планують на цей вечір. Раптом Тому спало на думку, що Гек може з’явитися саме сьогодні вночі й подати сигнал. Ця думка ледь не зіпсувала йому майбутнє задоволення. Та все ж він не міг пожертвувати веселощами у вдови Дуглас. Та й нащо жертвувати? Якщо сигналу не було вчора, то хто сказав, що його треба чекати саме сьогодні? Весело буде точно, а от зі скарбом ще нічого не ясно. І, як завжди буває у хлопців, пересилило те, до чого вабило сильніше: цього дня Том вирішив більше не думати про скриню з грішми.

За три милі нижче від міста пароплав уповільнив хід поблизу лісистої долини і причалив до берега. Натовп висипав на берег, і незабаром скрізь у лісі та на крутих пагорбах лунали крики і сміх. Коли діти набігались і награлися в усі ігри, вони знову зійшлися до табору, а оскільки на цей час добре стомились і зголодніли, то з апетитом накинулись на смакоту, яку привезли із собою. Після бенкету вони посідали відпочити і поговорити в затінку розлогих дубів. Невдовзі хтось вигукнув:

— Хто хоче в печеру?

Виявилося, що хочуть усі. Дістали свічки й без зволікань почали дертися на гору. Вхід до печери, схожий на літеру «А», був досить високо на схилі. Важкі дубові двері були відчинені.

Всередині була невеличка печерка, холодна, наче льох. Сама природа збудувала її стіни з міцного вапняку, вкритого краплинами вологи, немовби холодним потом. Стояти тут у глибокому мороці й дивитися на зелену долину, освітлену сонцем, було дуже цікаво і таємниче. Але незабаром перше враження розсіялось, і знову почалися пустощі. Щойно хтось намагався запалити свічку, як решта накидалися на нього; і скільки він не захищався від нападників, свічу хутко вибивали в нього з рук або задували, і тоді знову піднімався веселий крик, сміх та колотнеча. Але все на світі має своє завершення. Поступово процесія, витягнувшись вервечкою, почала спускатися крутим схилом головної галереї. Низка мерехтливих вогнів тьмяно освітлювала високі каменисті стіни, які з’єднувались у склепіння на висоті майже шістдесят футів. Головна галерея була вісім чи десять футів завширшки. На кожному кроці по обидва боки відкривалися нові високі розщелини, значно вужчі за головну галерею. Печера Мак-Дугала була справжнім лабіринтом звивистих коридорів, які постійно перетиналися і не мали кінця-краю. Подейкували, що можна цілісінькі дні проблукати заплутаною мережею розщелин та провалів і не знайти виходу з печери, що можна спускатися все нижче та нижче, аж у глибінь землі, проте там чекало б те саме — лабіринт під лабіринтом, і так без кінця. Ніхто не знав усієї печери. Це було просто неможливо. Здебільшого всі бачили лише якусь її частину; далі заходити ніхто не наважувався. Том Сойєр знав печеру не гірше й не краще за інших.

Уся компанія пройшла головною галереєю близько трьох четвертих милі, а потім окремі гурти та пари почали звертати в бокові коридори, бігати похмурими переходами й лякати один одного, несподівано вискакуючи на перехрестях. Навіть у знайомій усім частині печери можна було втратити один одного з поля зору на цілих півгодини.

Поступово групи дітей почали вибігати до виходу; всі були веселі, закапані з ніг до голови салом зі свічок, вимазані глиною і дуже задоволені вдало проведеним днем. За веселощами час минув так непомітно — виявляється, вже вечоріло. Дзвін на пароплаві бемкав уже з півгодини. Його звуки здалися дітям також дуже романтичними, вони були чудовим завершенням цього радісного дня, сповненого незвичайними пригодами. Коли пароплавчик із своїм галасливим вантажем виплив на середину ріки, ніхто, крім капітана, не шкодував про згаяний час.

Гек уже стояв на своєму посту, коли вогні пароплавчика замиготіли навпроти причалу. З пароплава не було чути жодних звуків, бо ж молодь вгамувалась і притихла, як це зазвичай буває із дуже втомленими людьми. Спочатку Гек здивувався було: що то за пароплав і чому він не зупиняється біля причалу, але потім ці думки облишили його, бо він цілком зосередився на своїй справі. Темрява густішала, небо затягли хмари. Пробило десяту годину. Затих шум коліс, розкидані де-не-де вогники почали гаснути, перехожі на вулицях зустрічалися дедалі рідше. Містечко приготувалося до сну, залишивши маленького вартового наодинці з тишею та привидами. Пробило одинадцяту, і в трактирі погасли вогні; все оповила темрява. Гек чекав, як йому здавалося, нестерпно довго, але нічого не відбувалося. В його душу почали закрадатися сумніви. Чи варто взагалі чекати? Чи буде пуття з його вартування? Може, покинути все та завалитися спати?

Раптом він почув якийсь шум і відразу насторожився. Двері, що виходили в провулок, тихо прочинилися. Хлопчик кинувся за ріг цегляного складу. За хвилину повз нього швидко пройшли двоє чоловіків, один із них щось тримав під пахвою. Напевно, скриньку! Отже, вони планують перенести скарб. Що ж робити? Покликати Тома? Дурниці, за цей час вони встигнуть піти зі скринькою — і шукай вітру в полі. Краще піти за ними і вистежити; в такій темряві вони навряд чи його помітять. Гек вийшов зі своєї схованки і м’яко, наче кішка, ступаючи босими ногами, попрямував за волоцюгами, тримаючись на такій відстані, щоб весь час їх бачити.

Спочатку вони пройшли три квартали вулицею вздовж річки, потім повернули на стежку, яка вела на Кардіфський пагорб, й почали підніматися нею. Не спиняючись, вони проминули дім старого валлійця на схилі й продовжували підніматися вище. «Ага, — подумав Гек, — вони хочуть закопати скриньку в старій каменоломні». Але волоцюги й там не зупинились. Вони ішли далі до вершини, і раптом, повернувши на вузеньку стежинку поміж високих чагарників, одразу розчинилися в темряві. Гек наддав ходи і почав наздоганяти їх. Спочатку він біг, потім сповільнив крок — боявся, що наштовхнеться на переслідуваних; пройшов ще трошки, зупинився, прислухався: ані звуку, чути лише, як б’ється його серце. Ухкання сови долинуло з пагорба — поганий знак. Але кроків не було чути. Господи, невже все пропало? Гек уже збирався було накивати п’ятами, але раптом хтось кашлянув за кілька кроків від нього. Серце у хлопчика ледь із грудей не вискочило, але він пересилив свій страх і завмер на місці, тремтячи, наче в лихоманці; його тіло враз ослабло, і Гек злякався, що може впасти. Тепер він впізнав це місце: перед ним була загорожа, що оточувала садибу вдови Дуглас, а за кілька кроків — перелаз. «Ну що ж, — подумав Гек, — хай закопують тут, знайти буде неважко».

Потім почувся тихий голос, говорив індіанець Джо:

— Чорти б її вхопили! Може, в неї гості? Світло горить до глухої ночі.

— Я нічого не бачу.

Тепер говорив той обідранець, волоцюга, якого хлопчики бачили у старому будинку. Серце Гека похололо від жаху: так ось кому збирався помститися індіанець Джо! Першою думкою Гека було втекти. Але тут він згадав, що вдова Дуглас завжди була до нього добра, а ці люди, можливо, збираються її вбити. Значить, треба якомога швидше попередити вдову Дуглас. Але ні, у нього на це не вистачає духу, й ніколи не вистачить, адже вони можуть його помітити і схопити. Все це, і не лише це, промайнуло в нього в голові за коротеньку мить між словами волоцюги та відповіддю індіанця Джо:

— Тобі кущі заважають. Посунься сюди… Тепер бачиш, чи як?

— Ага. Ну, точно, в неї гості. Облиш ти цю затію!

— Та ти що! Облишити, коли я їду звідси назавжди? Облишити, коли, може, іншої нагоди більше не трапиться? Нізащо! Ще раз тобі повторюю: мені наплювати на її гроші, можеш їх забрати собі. А от чоловік її скривдив мене… не раз кривдив; він мене запроторив до в’язниці за бродяжництво, коли був суддею. Та це ще не все, ні, не все! Це ще дрібниці! Він велів мене відшмагати! Так, відшмагати мене батогом на вулиці перед в’язницею, як негра! І все місто бачило це! Відшмагати мене, розумієш?… Він мене перехитрив — помер. Але вона мені за це заплатить!

— Не вбивай її! Не треба!

— Не вбивати? А хто тобі сказав, що я хочу її вбити? Його я вбив би, а її не збираюсь. Коли хочуть помститися жінці, її не вбивають — це ні до чого! Її спотворюють, рвуть ніздрі, обрубують вуха, як свині!

— Господи, але це ж…

— А тебе не питають! Заткнись, доки цілий! Я прив’яжу її до ліжка. Якщо стече кров’ю й помре, я тут ні до чого. Плакати не буду. А ти, приятелю, мені допоможеш, того я тебе й узяв, що мені одному не впоратися. Якщо ж будеш огинатися — приб’ю! Дійшло? А якщо доведеться тебе вбити, то заодно і її пристукну. Тоді принаймні ніхто не знатиме, чиїх це рук справа.

— Ну що ж, якщо без цього ніяк, тоді ходімо. Чим хутчіше, тим краще. Мене всього аж трусить…

— Зараз? А гості? Ой, дивись-но мені, щось ти хитруєш… Ні, ми почекаємо, доки в будинку згасне світло, нам поспішати нікуди.

Гек зрозумів, що тепер настане тиша, ще страшніша, ніж усі ці балачки про вбивство, і, зачаївши дихання, обережно зробив крок назад; довго балансував на одній нозі, ризикуючи впасти ліворуч чи праворуч, і зрештою обережно опустив другу ногу. Потім він зробив ще крок назад, так само обережно і так само ризикуючи, потім ще і ще…

Раптом у нього під ногою тріснула галузка. Хлопець зачаїв подих і прислухався. Ані звуку, глибока навколо тиша. Гек зрадів неймовірно. Він обережно повернувся поміж двома стінами чагарника, як розвертається корабель у вузькій протоці, й швидко, але безшумно пішов геть. Вибравшись на дорогу біля каменоломні, Гек відчув себе у безпеці й чкурнув щодуху. Він промчав схилом пагорба, добіг до садиби валлійця і голосно забарабанив кулаками у двері. З вікон висунулися голови старого фермера і двох його дебелих синів.

— Хто там? Що за шум?

— Впустіть мене!

— А хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн! Швидше відчиніть! Я вам усе розкажу!

— Ось воно як, Гекльберрі Фінн! Не таке це ім’я, щоб перед ним усі двері відчинялися! Але ж пустіть його, хлопці, послухаємо, що там таке сталось.

— Тільки, заради Бога, нікому не кажіть, що це я вам сказав, — такі були перші слова Гека, коли його впустили в дім. — Заради Бога, інакше мене вб’ють. Але вдова мене завжди жаліла, і я все розкажу, чесно розкажу, якщо ви пообіцяєте мене не видавати.

— Слово честі, йому є що розповісти, це він не просто так каже! — вигукнув фермер. — Ну, давай, хлопче, розказуй, ніхто тебе не викаже.

Через кілька хвилин старий та його сини вже піднімались на пагорб. Тримаючи в руках зброю, вони рушили доріжкою між чагарником. Гек провів їх до цього місця, але далі не пішов. Він заховався за великим каменем і почав прислухатись. Довгий час нічого не було чути, потім раптом почулись постріли та крики. Гек не став чекати продовження. Він вискочив із-за каменя і, не озираючись, помчав донизу.

Розділ XXX

У неділю вранці, ще тільки почало світати, Гек піднявся на пагорб й тихенько постукав у двері будиночку валлійця. Всі його мешканці ще спали, але їх сон був тривожний після хвилювань минулої ночі. З вікна запитали:

— Хто там?

Гек тихо відповів переляканим голосом:

— Будь ласка, пустіть мене! Це я, Гек Фінн.

— Перед цим іменем мої двері відчиняться і вдень, і вночі. Заходь, хлопче, ласкаво просимо!

Бездомному хлопчикові було дуже дивно таке чути. Ніколи в житті йому не казали таких приємних слів. Він навіть не міг пригадати, щоб раніше хтось говорив йому «ласкаво просимо». Двері тут же відчинили, і Гек увійшов. Йому запропонували сісти, а фермер і його браві сини почали квапливо одягатися.

— Ну, синку, я думаю, ти добряче зголоднів. Сніданок незабаром буде готовий, щойно зійде сонце — і гарячий сніданок, не сумнівайся! А ми з хлопцями тебе чекали ще увечері, думали, що ти в нас заночуєш.

— Я дуже злякався, — сказав Гек, — і втік. Коли ви почали стріляти з пістолетів, я так дременув, що не зупинявся три милі. А тепер прийшов, бо хочу все ж дізнатися, що сталось; і прийшов перед світанком, щоб не нарватися на цих дияволів, навіть якщо вони мертві.

— Бідолашний, дісталося тобі цієї ночі! Вигляд у тебе зовсім змучений. Ну, нічого! Ось ліжко, як поснідаєш, так і лягай… Ні, хлопче, вони не вбиті, й це дуже прикро. Бачиш, ми знали, де їх шукати, з твоїх слів; підкралися до них близенько, а на доріжці темно, хоч у око стрель. Зупинилися кроків, може, за п’ятнадцять. І раптом захотілося мені чхнути! От халепа! Як уже я старався стриматися, та нічого не вийшло — чхнув щосили! А йшов я попереду з пістолетом напоготові. Тільки-но чхнув, негідники шмигнули в кущі, тільки гілки затріщали, а я кричу своїм: «Стріляйте, хлопці!». Сам почав стріляти в той бік, куди вони побігли, і хлопці мої теж. Ті поганці кинулись тікати лісом, ми за ними. Здається, ми не зачепили жодного. Вони обидва зробили по вистрілу — і теж промазали. Коли їхні кроки стихли, ми припинили погоню, спустилися з гори і розбудили поліцейських. Ті зібрали людей і оточили берег, а коли розвидниться, шериф зі своїми людьми обшукає ліс. Мої хлопці теж підуть з ними. Добре було б знати, які ці шахраї на вигляд, це б нам дуже допомогло. Але ж ти їх, певно, не роздивився у темряві?

— Ні, я їх побачив ще в місті й пішов за ними.

— Чудово! То опиши їх нам, опиши, мій хлопчику!

— Один — це старий глухонімий іспанець, який кілька разів з’являвся в місті, а другий — волоцюга, весь у лахмітті, страшна така пика…

— Досить, хлопче, цих ми знаємо! Я сам на них якось наткнувся в лісі поблизу будинку вдови Дуглас; вони втекли, щойно мене побачили… Ну, хлопці, гайда до шерифа, поснідаєте потім!

Сини валлійця одразу попрямували до виходу. Гек схопився й кинувся за ними:

— Будь ласка, не кажіть нікому, що це я їх бачив!

— Гаразд, якщо ти так хочеш, але ж це лише робить тобі честь.

— Ой, ні, не треба! Заради Бога, ні слова! Коли юнаки пішли, старий валлієць сказав:

— Вони нікому не скажуть, і я теж. А чому ти не хочеш, щоб про це знали?

Гек не захотів пояснювати, він лише повторював, що про одного з цих волоцюг він надто багато знає й не хоче, щоб той знав, що він знає, а якщо він дізнається, то точно вб’є його.

Старий ще раз пообіцяв мовчати, але поцікавився:

— А все ж таки, чому ти за ними пішов? Вони здалися тобі підозрілими, так?

Гек помовчав, намагаючись вигадати найбільш ухильну відповідь. Потім почав:

— Ну, як вам сказати, я ж і сам волоцюга, — принаймні так усі говорять, і я не можу цього заперечити. От я часом і не сплю вночі, все ходжу вулицями й думаю, як мені почати жити інакше. Так було й минулої ночі. Щось мені не спалося, і я пішов блукати вулицями, й усе думав та думав. Було вже, мабуть, опівночі. Проходжу я мимо старого цегельного складу, який неподалік від трактиру, став біля стіни й задумався… І раптом бачу — біжать двоє людей і несуть щось під пахвою. «Певно, — думаю, — крадене». Один із них курив, а другий попросив вогнику; вони зупинилися просто переді мною, сигари освітили їхні обличчя, і тоді я одразу впізнав, що високий — глухонімий іспанець із пластиром на оці та сивими бакенбардами, а другий — той голодранець у лахмітті.

— Невже ти навіть лахміття роздивився при світлі сигари?

Гек на якусь мить збентежився. Потім знову взявся пояснювати:

— Ну, не знаю, як, але таки роздивився.

— Потім вони пішли, а ти за ними?

— А я за ними. Так і було. Хотів подивитися, що вони затіяли, — дуже вже вони скрадалися, наче злодії. Я дійшов за ними до огорожі будинку вдови, зачаївся в темряві й почув, як голодранець заступався за вдову, а іспанець клявся, що покалічить її, — я ж вам усе розказав.

— Як? Глухонімий усе це казав?

Гек знову зробив страшну помилку. Він всіляко намагався, щоб старому і в голову не прийшло, хто насправді цей «іспанець», та все ж язик підвів його попри всі намагання. Він спробував якось викрутитись, але старий не спускав із нього очей, і Гек заплутувався все більше. Нарешті валлієць сказав:

— Ти мене не бійся, хлопче. Я тобі нічого поганого не зроблю. Навпаки, захищатиму тебе, так, захищатиму! Цей іспанець зовсім не глухонімий. Ти випадково проговорився, і вже тепер цього не заперечиш. Ти щось знаєш про цього іспанця і хочеш це приховати. Даремно ти мені не довіряєш. Не бійся, я тебе не викажу.

Гек подивився в чесні очі старого, а тоді нахилився і прошепотів йому на вухо:

— Це зовсім не іспанець — це індіанець Джо! Валлієць аж підскочив на стільці.

— Ну, тепер усе ясно, тепер я розумію. Коли ти говорив про вирвані ніздрі та обрубані вуха, я вже вирішив, що ти сам це придумав, для красного слівця, бо ж білі такого не робитимуть. Але індіанець — це, звісно, зовсім інша справа!

За сніданком розмова тривала. Старий сказав між іншим, що перш ніж повертатись додому, він із синами запалив ліхтар і оглянув перелаз і землю навколо — чи нема де слідів крові. Жодних слідів не було, проте вони підібрали великий вузол із…

— З чим?!

Якби слова були блискавкою, то й тоді вони не могли б швидше зірватися із побілілих губ Гека. Широко розплющеними очима він дивився на старого й майже не дихав, очікуючи на відповідь. Валлієць, у свою чергу, теж пильно подивився на хлопчика: три секунди… п’ять секунд… десять, і лише тоді закінчив фразу:

— Із злодійськими інструментами… Та що з тобою таке?

Гек відкинувся на спинку стільця й перевів подих. Він відчув глибоку, невимовну радість. Валлієць подивився на нього уважно і з цікавістю, а потім сказав:

— Так, зі злодійськими інструментами. Тобі, здається, від цього полегшало? Чому ти так стривожився? Що, по-твоєму, ми мали знайти?

Гек знову потрапив у глухий кут. Старий не зводив з нього допитливого погляду. Хлопчик віддав би все на світі, аби придумати, як викрутитись, але нічого не спадало на думку, а погляд проникав у саму душу. Обдумувати не було коли, і він ляпнув перше, що спало на думку. Ледь чутно Гек промимрив:

— Може, підручники для недільної школи?

Бідолашний Гек був дуже знічений і навіть не міг усміхнутися, зате старий зареготав від душі, аж уся його кремезна фігура затрусилася з голови до п’ят, а насміявшись вдосталь, сказав, що такий здоровий сміх не гірший за гроші в кишені, бо не треба буде витрачатись на лікаря. Тоді додав:

— Бідолаха, ти такий замучений і блідий! Ти, певно, погано себе почуваєш, того й мелеш дурниці. Та нічого, це мине. Відпочинеш, виспишся, і все як рукою зніме.

Гекові було прикро, що він виявився таким телепнем і виказав підозріле хвилювання, адже він ще біля загорожі із розмови зловмисників зрозумів, що у вузлі, який вони принести з собою, скарбу не було. Та все-таки це були тільки його міркування, а не впевненість, — ось чому розповідь про знахідку так його схвилювала. Але загалом він навіть зрадів, що так сталось: тепер, коли він знав напевне, що у вузлі був не скарб, хлопчикові відлягло від серця, і душа його нарешті заспокоїлась. Усе складалося якнайліпше: скарб, певно, досі лежить у номері другому, волоцюг сьогодні ж зловлять і посадять у в’язницю, і вони з Томом цієї ж ночі підуть і заберуть усе золото без жодних перешкод, страхів та мороки.

Тільки-но вони закінчили снідати, як у двері постукали. Гек швидко заховався: він не хотів, щоб хтось пов’язував його присутність із подіями минулої ночі. Валлієць відчинив двері кільком дамам та джентльменам, серед яких була і вдова Дуглас, і помітив, що на пагорб піднімаються групи жителів міста — подивитися на місце подій. Отже, новина вже облетіла все місто.

Валлійцю довелося розказати гостям про все, що трапилось уночі. Вдова почала дякувати йому за те, що він врятував їй життя.

— Не варто дякувати, пані! Є інша людина, якій ви, певно, зобов’язані більше, ніж мені та моїм хлопцям, але вона не дозволяє мені назвати її ім’я. Якби не ця людина, ми б узагалі не втрутились.

Звісно, ці слова викликали таку зацікавленість, що навіть головна подія відійшла на другий план. Гостям кортіло дізнатися, хто ця людина, але валлієць відмовився розкрити таємницю, тож незабаром їхня цікавість передалась усьому місту. Після того, як гості дізналися про решту подробиць, вдова сказала:

— Я заснула, читаючи в ліжку, й нічого не чула. Чому ж ви не прийшли та не розбудили мене?

— Вирішили, що не варто. Волоцюги навряд чи збиралися повернутися, — без інструментів вони все одно не змогли б потрапити до будинку, то навіщо ж було вас будити та лякати до смерті? Мої троє негрів сторожили ваш дім до самого ранку. Ось тільки-но повернулися.

Прийшли нові гості, й валлієць битих дві години розказував та переказував всю історію з самого початку.

Того ранку з нагоди канікул у недільній школі не було занять, однак усі жителі міста з самого ранку зібралися до церкви. Всюди тільки й говорили про страшну нічну подію. Всі вже знали, що поліція досі не знайшла зловмисників.

Після проповіді жінка судді Тетчера наздогнала місіс Гарпер, яка просувалася разом з натовпом до виходу, і сказала:

— Невже моя Беккі проспить цілісінький день? Я так і думала, що вона страшенно натомиться.

— Ваша Беккі?

— Так. Хіба ж вона не у вас ночувала?

— Та ні, що ви!

Місіс Тетчер зблідла і опустилася на лаву якраз у ту мить, коли тітонька Поллі, жваво розмовляючи з приятелькою, проходила повз неї. Тітонька Поллі сказала:

— Доброго ранку, місіс Тетчер! Доброго ранку, місіс Гарпер! А в мене хлопчисько кудись зник. Я думаю, він учора лишився ночувати у когось із вас, а тепер боїться йти до церкви. Треба буде йому всипати добряче.

Місіс Тетчер зблідла ще сильніше і заперечно похитала головою.

— Він не ночував у нас, — сказала місіс Гарпер, теж починаючи хвилюватись.

На обличчі тітоньки Поллі проступило занепокоєння.

— Джо Гарпер, чи не бачив ти мого Тома сьогодні вранці?

— Ні, не бачив.

— А коли ти його бачив востаннє?

Хлопчик намагався згадати, але напевно сказати не міг. Прихожани, які виходили з церкви, почали зупинятися. У натовпі стали перешіптуватись, усі занепокоїлись. Почали розпитувати дітей і молодих учителів. Ніхто з них не зауважив, чи були Том і Беккі на пароплаві, коли поверталися до міста. Вже стемніло, і ніхто не додумався запитати, чи всі на місці. Нарешті якийсь молодий чоловік висловив побоювання, що діти могли лишитися в печері. Місіс Тетчер знепритомніла. Тітонька Поллі заридала, заламуючи руки.

Тривожна звістка переходила із вуст в уста, від гурту до гурту, із вулиці на вулицю, й за п’ять хвилин вже дзвонили в усі дзвони і все містечко було на ногах. Випадок на Кардіфському пагорбі тепер здавався зовсім незначним, про злочинців взагалі забули. Сідлали коней, сідали в човни, послали за пароплавом — і не минуло й півгодини, як близько двохсот чоловік прямували до печери по воді й по суші.

Містечко спорожніло, наче вимерло. Жінки провідували тітоньку Поллі та місіс Тетчер, намагаючись їх втішити. Вони плакали разом із ними, й це було значно краще за слова. Всю тривожну ніч місто чекало новин, але коли зайнявся ранок, то з печери передали лише кілька слів: «Пришліть іще свічок та харчів». Місіс Тетчер ледь не збожеволіла від горя, тітонька Поллі також. Суддя Тетчер передавав із печери бадьорі і сповнені надій записки, але вони нікого не радували.

Старий валлієць повернувся додому на світанку, ледь тримаючись на ногах від утоми, закапаний свічковим салом та вимазаний глиною. Він застав Гека в ліжку, куди його вклали вчора. Хлопчик палав від жару й марив. Усі лікарі були в печері, тож доглядати за хворим прийшла вдова Дуглас. Вона сказала, що зробить для нього все, що тільки зможе, бо, який би він не був — поганий чи хороший, а все ж таки це Боже дитя, і не можна його полишити без догляду. Валлієць зауважив, що Гек має й гарні риси, а вдова сказала:

— Безсумнівно! Бог нікого не забуває. Кожне творіння його рук несе на собі Божу благодать.

Ще до обіду окремі групи змучених людей почали стікатися до містечка, проте всі, в кого лишалися сили, продовжували пошуки. Стало відомо, що обшукали найвіддаленіші закутки печери, куди раніше ніхто не заглядав; що шукати будуть і далі, не минаючи жодного закутка, жодної розщелини; що в лабіринті коридорів там і тут зблискують вдалині вогні й темними переходами час від часу прокочується відлуння криків і пістолетних вистрілів. У одному місці, далеко від тих галерей, які зазвичай відвідують туристи, знайшли на скелі імена «Беккі» та «Том», виведені кіптявою від свічки, а неподалік підібрали стрічечку, закапану свічкою. Місіс Тетчер упізнала стрічечку і розридалася над нею. Вона сказала, що це остання пам’ять про її бідолашну дівчинку. Мовляв, ніщо інше вона так не цінує, як цю стрічечку, яка була на живій Беккі до останньої хвилини, до того, як дівчинка померла такою жахливою смертю. Дехто розповідав, що під час пошуків іноді вдалині починало мерехтіти світло, чоловік зо двадцять із радісними криками кидалися туди лункими переходами, але їх чекало гірке розчарування: виявлялося, що це хтось зі своїх.

Так минуло три страшних дні та три страшні ночі. Тужливі години тягнулися за годинами, і зрештою все містечко охопило безнадійне заціпеніння. У всіх опустилися руки. Коли випадково виявилося, що в трактирі продають з-під поли віскі, це майже нікого не схвилювало, хоча сама по собі подія була вражаюча. Коли хворому Гекові стало краще, він почав розмову про трактир і запитав між іншим, в душі побоюючись найгіршого, чи не знайшли там чого, доки він хворів.

— Так, знайшли, — відповіла вдова.

Гек підскочив на ліжку, широко розплющивши очі:

— Що? Що знайшли?

— Міцні напої. Віскі… Тепер трактир закрили. Лягай, дитино. Як ти мене налякав!

— Скажіть мені тільки одне, тільки одне слово, будь ласка! Хто знайшов — Том Сойєр?

Вдова гірко заплакала.

— Заспокойся, хлопчику мій! Я ж говорила, що тобі не можна так багато розмовляти! Ти дуже хворий!

«Отже, нічого не знайшли, крім віскі. Певно, якби знайшли золото, сполошилося б усе місто. Виходить, що скарб зник, зник назавжди! Тоді чого ж вона плаче? Дивина! Цікаво, чого б їй плакати?»

Ці думки туманно ворушилися в голові Гека і так стомили його, що він заснув. «Ну, ось він і спить, бідолашний, — сказала сама собі вдова. — „Том Сойєр знайшов“! Добре було б, якби хтось знайшов Тома Сойєра! Небагато лишилося таких, хто ще сподівається його знайти і має сили продовжувати пошуки».

Розділ XXXI

Тепер ми повернемось до Тома та Беккі й подивимось, що вони робили на пікніку. Спочатку вони йшли разом із усією компанією темними коридорами, оглядаючи вже знайомі їм дива печери, що мали пишні назви: «Вітальня», «Собор», «Палац Аладдіна»… Потім усі почали гратися в хованки, і Том із Беккі теж захопилися цією веселою грою, але зрештою вона їм трохи набридла. Тоді вони спустилися звивистою галереєю, тримаючи свічки над головою й розбираючи плутанину імен, чисел, адрес та девізів, що були виведені кіптявою на кам’янистих стінах. Так вони йшли все далі та далі й за розмовою не помітили, як опинилися в тій частині печери, де на стінах вже не було жодних написів. Вони вивели свої імена кіптявою на виступі стіни й рушили далі. Незабаром їм трапилась місцина, де маленький струмочок, падаючи зі скелі, поступово вирізьбив вапняк і за століття створив справжню мереживну Ніагару із блискучого та міцного каменю. Худенький Том легко протиснувся у розщелину за водоспадом і освітив його свічкою, щоб порадувати Беккі. За водоспадом він побачив круті природні сходи у вузенькому проході між стінами, й хлопчиськом одразу опанував потяг до відкриттів. Він покликав подружку, зробив кіптявою знак, щоб не заблукати, і діти попрямували на розвідку. Вони довго йшли цим коридором, звертаючи то ліворуч, то праворуч, проникали дедалі глибше в печеру, зробили ще одну позначку, повернули вбік у пошуках нових чудес, про які можна було б розказати товаришам. В одному місці вони натрапили на велику печеру, де зі стелі звисало безліч сталактитів,[8] довгих і товстих, як людська нога.

Том і Беккі оглянули цю печеру, милуючись і захоплюючись її красою. В печеру вело чимало коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було викладене блискучими, наче іній, кристалами. Струмок, що витікав із джерела, звивався посеред високої печери. Її склепіння підтримували ряди фантастичних колон, утворених із сталактитів і сталагмітів завдяки краплям води, які, століттями стікаючи донизу, з’єднали їх між собою. Під склепіннями печери величезним гірляндами висіли кажани, по кілька тисяч у кожній. Світло злякало їх, і вони ринули донизу — цілі сотні кажанів! З вищанням вони почали люто кидатися на свічки. Том знав звички кажанів і розумів, якими небезпечними можуть бути ці тварини. Він схопив Беккі за руку і потягнув її в перший-ліпший коридор; це було якраз вчасно, бо кажан загасив крилом свічку Беккі в ту мить, коли вона вибігала з печери. Кажани гналися за дітьми досить довго, але втікачі весь час повертали у нові проходи, що з’являлися перед ними, і зрештою позбулися цих небезпечних тварюк. Незабаром Том побачив підземне озеро, туманні обриси якого губилися вдалині в мороці. Хлопцеві закортіло обстежити береги озера, але він вирішив, що спочатку треба посидіти і трошки відпочити. Тут уперше гнітюча тиша підземелля поклала на душі дітей свою холодну руку.

— Ой, — сказала Беккі, — як це я зразу не звернула уваги? Здається, ми вже давно не чуємо нічиїх голосів.

— Ще б пак! Подумай сама, Беккі, ми ж дуже глибоко під ними. Я навіть не знаю, в який бік ми пішли: на північ, на південь чи на схід… Звідси ми й не можемо їх чути.

Беккі почала хвилюватися.

— Слухай, Томе, а давно ми вже тут, внизу? Може, нам краще повернутися?

— Так, мабуть, краще повернутися.

— А ти можеш знайти дорогу, Томе? Все тут так заплутано, я нічого не пам’ятаю.

— Дорогу я знайшов би, але ж кажани… Ще погасять нам свічки — що тоді будемо робити? Давай підемо якимось іншим шляхом, щоб тільки не повз них.

— Добре, тільки б ми не заблукати. Це було б жахливо! — і дівчинка здригнулася від самої лише думки про таку небезпеку.

Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи до кожного переходу: чи не побували вони вже тут? Але ні, все це були невідомі місця. Щоразу, коли Том починав оглядати новий хід, Беккі слідкувала за виразом його обличчя, сподіваючись побачити на ньому якусь втішну ознаку, і щоразу Том безтурботно говорив їй:

— Нічого, все гаразд. Це ще не той, але незабаром ми знайдемо потрібний!

Однак кожна невдача дедалі більше пригнічувала Тома, і він незабаром почав повертати навмання ліворуч і праворуч, у відчаї сподіваючись натрапити на потрібну дорогу. Він продовжував заспокоювати Беккі, але страх свинцевим тягарем ліг йому на серце, і голос хлопчика втратив колишню безтурботність, так наче він говорив не «все гаразд», а «все пропало». Беккі перелякано притискалася до Тома, щосили намагаючись стримати сльози, але вони текли самі по собі. Нарешті вона сказала:

— Томе, нічого, що там кажани, давай все ж таки повернемося тим шляхом! Бо так ми ще більше заблукаємо.

Том зупинився.

— Прислухайся! — сказав він.

Навколо панувала така глибока тиша, що діти чули навіть своє дихання. Том крикнув. Луна відгукнулася, прокотилася порожніми коридорами і, завмерши десь далеко, перейшла в тихий гул, схожий на чийсь насмішкуватий регіт.

— Ой, припини, Томе, бо мені вже страшно, — сказала Беккі.

— Хоча й страшно, а треба кричати, Беккі. Може, вони нас почують, — і хлопчик знову крикнув.

Це «може» було страшнішим за диявольський регіт: воно було визнанням того, що надії втрачено. Діти довго стояли і прислухалися, але їм ніхто не відповів. Том повернув назад і наддав ходи. Але якась нерішучість в усіх його рухах і поглядах відкрила Беккі іншу страшну істину: він не міг знайти дороги назад, до тієї печери з кажанами!

— Ох, Томе, чому ти не робив відмітки?

— Беккі, я зробив дурницю! Таку дурницю! Я навіть не подумав, що нам, можливо, доведеться повертатися тим самим шляхом. Я не можу знайти дорогу. Зовсім заплутався…

— Томе, Томе, ми заблукали! Заблукали! Нам ніколи не вибратися з цієї страшної печери! Ой, нащо тільки ми пішли від решти дітей!

Беккі сіла на землю й так гірко заплакала, що Том злякався: йому здалося, що вона зараз помре або збожеволіє. Він сів поруч із дівчинкою і обійняв її; вона сховала обличчя в нього на грудях, притиснулась до нього й крізь сльози продовжувала говорити, як їй страшно і як вона тепер про все шкодує, а далека луна перетворювала її ридання в насмішкуватий регіт. Том умовляв її заспокоїтись і не втрачати надії, а вона відповідала, що це понад її сили. Тоді він почав докоряти собі й лаяти за те, що довів її до такої біди, і це подіяло. Дівчинка сказала, що спробує взяти себе в руки, підведеться і піде за ним куди завгодно, аби тільки він перестав собі докоряти. Він винен не більше, ніж вона.

І вони знову пішли далі — куди очі бачили, навмання, просто, щоб іти, а не сидіти на місці. Що вони ще могли зробити? Надія знову ожила в них на якийсь час — не тому, що для цього з’явились причини, а через властивість надії оживати, поки людина ще молода і не звикла до невдач.

Трохи згодом Том взяв у Беккі свічку і погасив її. Така ощадливість означала дуже багато: слова були не потрібні. Беккі все зрозуміла і знову засмутилася. Вона знала, що Том має в кишені ще цілу свічку і три чи чотири недогарки, та все ж він вирішив бути ощадливим.

Потроху втома почала нагадувати про себе; діти не хотіли їй піддаватися, бо їм страшно було навіть подумати, як це вони будуть сидіти, коли дорога кожна хвилина. Рухаючись куди-небудь, хоч навмання, вони все ж ішли кудись, можливо, до виходу, а сидіти — це означало приректи себе на смерть, пришвидшити її прихід.

Зрештою стомлені ноги Беккі відмовились їй служити. Вона сіла відпочити. Том примостився поруч із нею, і вони почали згадувати рідних, друзів, зручні ліжка, а головне — сонячне світло! Беккі плакала, Том намагався якось її втішити, говорив, що все буде добре, але він стільки разів уже це повторював, що слова не діяли і скидалися на знущання. Беккі так змучилась, що задрімала. Том зрадів цьому. Він сидів, вдивляючись у її сумне обличчя, і бачив, як від приємних снів воно стає спокійним, таким, як завжди. Незабаром на її губах з’явилася посмішка і залишилась надовго. Безтурботний вираз обличчя Беккі трохи заспокоїв Тома, і його душевний біль вгамувався. Він почав думати про минуле й цілком поринув у дрімотні спогади. Він довго сидів у глибокій задумі, аж раптом Беккі прокинулася й тихенько засміялась. Однак сміх миттю завмер у неї на губах і змінився жалібним стогоном.

— Як це я могла заснути! Мені хочеться ніколи, ніколи не прокидатися! Ні, ні! Я більше не буду, Томе! Не дивися на мене так! Я більше так не казатиму!

— Я радий, що тобі вдалося заснути, Беккі; тепер ти відпочила, і ми з тобою знайдемо шлях до виходу.

— Спробуємо, Томе. Тільки я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро там будемо.

— Може, будемо, а може, ні. Вище носа, Беккі, й ходімо шукати вихід!

Діти підвелися і попрямували далі, взявшись за руки, але вже не плекаючи надій. Вони намагалися вгадати, скільки часу провели в печері, — їм здавалося, що кілька днів, а то й тижнів. Однак цього не могло бути, бо свічки ще не згоріли.

Минуло багато часу — скільки саме, вони не знали. Том сказав, що треба йти тихо-тихо і прислухуватися, чи не капає вода, — їм треба було знайти джерело. Незабаром діти знайшли струмочок, і Том сказав, що час зробити новий привал. Вони обоє страшенно втомилися, але Беккі сказала, що могла б пройти ще трохи. Її здивувало, що Том на це не погодився, — вона не розуміла чому. Діти сіли. Шматочком глини Том приліпив свічку до стіни. Вони знову задумалися кожен про своє і довго мовчали. Беккі першою порушила мовчанку:

— Томе, мені дуже хочеться їсти! Том дістав щось із кишені.

— Дивись, що в мене є! Беккі через силу посміхнулася.

— Це наш весільний пиріг, Томе.

— Так, шкода тільки, що він не завбільшки з колесо, тому що в нас більше нічого немає.

— Я сховала його на пікніку, щоб потім покласти під подушку, як роблять дорослі з весільним пирогом, але для нас це буде…

Вона не договорила. Хлопець розділив шматок навпіл, і Беккі з задоволенням з’їла свою частину, а Том лише відщипнув від своєї. Холодної води було скільки завгодно — знайшлося чим запити їжу.

За якийсь час Беккі запропонувала рухатися далі. Том помовчав хвилину, а тоді сказав:

— Беккі, ти можеш спокійно вислухати те, що я тобі скажу?

Беккі зблідла, але сказала, що може.

— Ось що, Беккі, нам треба залишатися тут, де є питна вода. Цей недогарок у нас останній.

Беккі заплакала. Том втішав її, як тільки міг, але це погано допомагало. Зрештою Беккі промовила:

— Томе!

— Що, Беккі?

— Вони побачать, що нас нема, і почнуть шукати?

— А то ні! Звісно, шукатимуть.

— Може, вони нас уже шукають, Томе?

— Може, й шукають. Мабуть, так і є.

— А коли ж вони помітили, що нас немає? Як ти думаєш, Томе?

— Думаю, тоді, коли повернулись на пароплав.

— Томе, тоді вже було темно. Думаєш, вони побачили, що нас нема?

— Ну, не знаю. Значить, твоя мама підняла тривогу, коли всі повернулись додому.

По зляканому обличчю Беккі хлопець зрозумів, що промахнувся. Беккі не чекали додому того вечора. Діти притихли й задумались. Раптом дівчинка знову заплакала, і Том зрозумів, що їй прийшла в голову та ж думка, що і йому: мине цілий недільний ранок, перш ніж місіс Тетчер дізнається, що Беккі не ночувала в місіс Гарпер.

Діти не зводили очей із крихітного недогарка, спостерігаючи, як він повільно та безжально тане. Нарешті лишилось лише півдюйма ґноту, слабенький вогник то спалахував, то згасав, пускаючи тоненький струмінь диму, потім затримався на мить на верхівці, й запанувала непроглядна темрява.

Скільки часу минуло, перш ніж Беккі помітила, що плаче в обіймах Тома, жоден із них не міг сказати напевно. Обоє знали тільки, що дуже довго були в сонному заціпенінні, а потім знову повернулись до розуміння нещастя, яке на них звалилось. Том сказав, що зараз, певно, вже неділя, а може, і понеділок. Він намагався втягнути Беккі в розмову, але вона була надто причавлена горем і ні на що не сподівалась. Том сказав, їхню відсутність вже давно помітили і почали пошуки. Він буде кричати щосили — може, хтось прийде на крик. Однак у темряві віддалена луна звучала надто страшно, тому Том крикнув один раз і замовк.

Минали години, і невдовзі в’язні підземелля знову почили відчувати голод. У Тома ще лишився шматочок від його частини пирога; вони його розділили та з’їли. Але від цього стали наче ще голодніші — цей крихітний шматочок лише роздражнив апетит.

Раптом Том сказав:

— Тс-с! Ти чула?

Обоє прислухалися, зачаївши подих. Вони вловили якийсь звук, схожий на слабкий, далекий крик. Том одразу ж відгукнувся і, схопивши Беккі за руку, навпомацки попрямував до коридору туди, звідки чувся крик. Потім він знову прислухався; знову долинув крик, і цього разу ніби трохи ближче.

— Це вони! — сказав Том. — Йдуть сюди! Швидше, Беккі, не бійся, тепер усе буде добре!

Діти ледь не збожеволіли від радості. Однак поспішати було небезпечно, бо на кожному кроці траплялися провали. Незабаром вони дійшли до такого провалу, що їм довелося зупинитися. Він міг бути і три фути завглибшки, і всі сто, — все одно обійти його було нереально. Том ліг на живіт і перегнувся вниз, наскільки міг. До дна він не дістав. Треба було залишатися тут і чекати, доки за ними прийдуть. Діти прислухались. Крики віддалялись, ставали дедалі тихшими, а за хвилину й зовсім стихли. Як шкода, як прикро! Том кричав, доки не охрип, але ніхто не озвався. Він всіляко підбадьорював Беккі, але минула ціла вічність тривожного очікування, а жодних звуків більше не було чути.

Діти навпомацки повернулися до струмка. Час тягнувся безкінечно; вони знову заснули і прокинулися голодні, вбиті горем. Том подумав, що тепер, певно, вже вівторок.

Раптом він придумав! Поблизу було кілька бічних коридорів. Чи не краще піти на розвідку, ніж страждати весь час від неробства та туги? Він дістав із кишені мотузку від повітряного змія, прив’язав її до виступу скелі, й вони з Беккі рушили в дорогу. Том йшов попереду, просуваючись навпомацки та розмотуючи мотузку. Але приблизно кроків через двадцять коридор обривався: він закінчувався прірвою. Том став на коліна, простягнув руку і почав обмацувати стіну, яка спускалася донизу, потім витягнув її праворуч і почав досліджувати ту, що була за рогом. Він посунувся якомога далі за ріг, і раптом з-за скелі неподалік від нього з’явилася чиясь рука зі свічею! Том радісно скрикнув, але слідом за рукою з’явилася вся постать… індіанця Джо! Том заціпенів, він не міг навіть поворухнутись і страшенно зрадів, коли «іспанець» у ту ж мить кинувся навтьоки і зник з очей. Том здивувався, що індіанець Джо не впізнав його голос і не кинувся на нього, щоб убити за свідчення в суді, але потім вирішив, що луна змінила голос. «Звісно, в цьому вся справа», — вирішив хлопчик. Від страху кожен м’яз у його тілі ослабнув, і Том сказав собі, що більше нікуди не піде від струмка, щоб не наштовхнутися на індіанця Джо, — якщо, звісно, матиме сили повернутись назад. Він приховав від Беккі, що бачив індіанця, і сказав їй, що крикнув «про всяк випадок».

Але голод і безвихідь зрештою виявилися сильнішими за страх. Діти довго понуро сиділи біля джерела, потім знову заснули, а коли прокинулись, їхній настрій змінився. Муки голоду стали сильнішими. Том вважав, що вже настала середа, а може, четвер чи навіть п’ятниця, або й субота, отже, у містечку втратили надію і перестали шукати їх. Він запропонував оглянути ще один коридор. Том готовий був ризикнути, навіть можлива зустріч з індіанцем Джо його більше не лякала. Але Беккі стала дуже слабка. Вона ніби заціпеніла від туги, й ніщо не могло вивести її з цього заціпеніння. Дівчинка сказала, що залишиться тут і чекатиме на смерть — адже вона недалеко. Нехай Том бере мотузку і йде оглядати коридори, якщо йому так хочеться, але вона благає його якомога частіше повертатися, щоб поговорити з нею. Крім того, Беккі взяла з Тома слово, що коли настане найстрашніше, він не полишить її ні на хвилину і триматиме за руку до самого кінця.

Том поцілував Беккі, відчуваючи клубок у горлі, але вдаючи, що не втрачає надії знайти вихід із печери або зустріти тих, хто їх шукає. Потім він узяв у руку мотузку і, обмацуючи стіни, поповз навкарачки по одному з коридорів, ледь живий від голоду й передчуття близької загибелі.

Розділ XXXII

Вівторок добігав кінця, і день уже розтанув у сутінках. Містечко Сент-Пітерсберг усе ще оплакувало зниклих дітей. Вони так і не знайшлися. За них молилися в церкві цілою громадою, багато хто і вдома посилав палкі молитви до Бога, вкладаючи в них усю душу, але з печери не було гарних звісток. Більшість жителів міста, які вирушали на пошуки, припинили їх і повернулися до своїх буденних справ, вирішивши, що дітей вже не знайти. Місіс Тетчер була дуже хвора і майже весь час марила. Ті, хто її бачив, розповідали, що в них просто серце розривається, коли вона кличе свою дівчинку, піднімає голову з подушки і довго прислухується, а потім опускає її з тяжким стогоном. Тітонька Поллі поринула в глибоку скорботу, її посивіле волосся зовсім побіліло.

У вівторок ввечері містечко заснуло, оповите тугою: розвіялися останні надії.

Серед ночі на міській дзвіниці раптом вдарили на сполох, і за мить вулиці наповнились очманілими напіводягненими людьми, які несамовито кричали: «Виходьте! Виходьте! Вони знайшлися!» Били у дзвони, били в сковорідки, сурмили в ріжки; натовп побіг до річки, назустріч Тому і Беккі, яких везли у відкритому візку. Жителі міста оточили візок із дітьми й урочисто провели додому по головній вулиці з невпинними криками «ура!».

Всюди сяяли вогні; ніхто більше не лягав спати — це була найурочистіша ніч за всю історію міста. Протягом перших півгодини у будинку судді Тетчера побували майже всі жителі. Вони один за одним міцно обнімали врятованих дітей та цілували їх, тиснули руку місіс Тетчер, намагалися щось сказати, але не могли, бо сльози радості не давали сказати й слова.

Тітонька Поллі була сяяла від щастя, і місіс Тетчер так само. Їй бракувало лише одного: щоб гонець, якого послали до печери, повідомив цю радісну звістку її чоловікові. Том лежав на дивані, оточений уважними слухачами, і розповідав їм про свої дивовижні пригоди, безбожно прикрашаючи їх найнеймовірнішими вигадками. Нарешті він розказав, як полишив Беккі та пішов шукати вихід; як він пройшов дві галереї — наскільки йому вистачило мотузки. Як він повернув у третю, натягнувши мотузку до краю, й хотів було вже повернути назад, але десь далеко попереду зблиснуло щось схоже на денне світло; він покинув мотузку та почав пробиратися туди поповзом. Просунувши голову та плечі назовні, побачив, як широка Міссісіпі котить перед ним свої хвилі! Подумати тільки, якби саме була ніч, він не побачив би цього проблиску і не пішов би далі коридором. Том розповів, як повернувся до Беккі й повідомив їй радісну новину, а вона попросила, щоб він її не мучив такими дрібницями, бо вона вже не має сил і скоро помре, навіть хоче померти. Він розповів, як умовляв і переконував її і як вона мало не до смерті зраділа, діставшись до того місця, звідки виднілася блакитна плямка світла. Як він вибрався крізь отвір і допоміг вибратися Беккі; як вони сиділи на березі та плакали від радості; як повз них пропливали у човні якісь люди і Том покликав їх і сказав, що вони щойно вилізли з печери й помирають від голоду. Ці люди йому спершу не повірили, сказали, що печера зовсім не тут, а за п’ять миль вище по ріці, а потім все ж посадили їх в човен, причалили до якогось будинку, нагодували, дали відпочити й через дві-три години — на той час вже стемніло — відвезли додому.

Перед світанком суддю Тетчера із гуртом його помічників розшукали в печері по мотузці, яка тягнулася за ними, і повідомили їм радісну новину.

Для Тома і Беккі три дні й три ночі блукань у печері й голоду не могли минутися просто так. Вони пролежали в ліжку всю середу і четвер, почуваючись страшенно втомленими й розбитими. В четвер Том почав потроху вставати, у п’ятницю пішов прогулятись містом, а в суботи вже був майже здоровий. Натомість Беккі не виходила з кімнати до неділі й мала такий вигляд, наче перенесла тяжку хворобу.

Коли Том дізнався, що Гек занедужав, він ще у п’ятницю пішов провідати друга, але його не впустили; те ж саме було в суботу і в неділю. Потім йому нарешті дозволили приходити до Гека щодня, але попередили, щоб він не розповідав про свої пригоди й нічим не хвилював хворого. Вдова Дуглас сама лишалася у кімнаті й стежила за тим, щоб Том не порушив заборону. Про випадок на Кардіфському пагорбі Том дізнався від своїх домашніх, як і про те, що тіло «голодранця» виловили з ріки біля переправи; певно, він потонув, коли намагався втекти.

Тижні через два після звільнення Тома з печери він вирішив усе розповісти Гекові, який уже набрався сил і міг вислухати будь-які новини без шкоди для здоров’я. А Том мав що розповісти! По дорозі він зайшов до судді Тетчера, щоб провідати Беккі. Суддя та його знайомі почали з Томом розмову, і хтось жартома запитав, чи він не хотів би він ще раз побувати в печері. Хлопець відповів, що був би не проти, хоч зараз. Суддя на це відповів:

— Я нітрохи не сумніваюсь, що й крім тебе знайдуться охочі побувати там. Але ми вжили заходів. Більше ніхто не заблукає в печері.

— Чому?

— Бо ще два тижні тому я звелів обкувати двері листовим залізом та замкнути їх на три замки, а ключі в мене.

Том побілів, як полотно.

— Що з тобою, хлопчику?… Хутчіше, хто-небудь! Принесіть склянку води!

Принесли воду і бризнули Томові в обличчя.

— Ну ось, все добре. Що це з тобою було, Томе?

— Містере Тетчер, там, у печері, індіанець Джо!

Розділ XXXIII

За кілька хвилин ця звістка облетіла все місто, і близько десятка переповнених човнів попливли до печери Мак-Дугала, а незабаром за ними вирушив і пароплавчик, набитий пасажирами. Том Сойєр сидів у одному човні з суддею Тетчером.

Коли двері до печери відчинили, в похмурих сутінках перед жителями міста постало сумне видовище. Індіанець Джо лежав мертвий на землі, припавши обличчям до щілини в дверях, ніби до останньої хвилини не міг відірвати погляд від світлого й радісного світу там, на волі. Том розчулився, бо ж знав із власного досвіду, що пережив цей нещасний. У ньому ворухнулась жалість, але водночас він відчував величезне полегшення, оскільки з цієї миті нарешті відчув себе у безпеці. Лише тепер він збагнув, як гнітив його страх із того самого дня, коли він зважився виступити на суді й викрити кровожерного метиса.

Мисливський ніж індіанця Джо лежав поряд із ним, зламаний навпіл. Важкий нижній брус дверей був увесь порубаний та порізаний, однак ця праця була даремною, бо ззовні скеля утворювала поріг, а з твердим каменем індіанець Джо нічого не міг зробити; ніж зламався, та й по тому. Але навіть якби не було кам’яного порога, ця праця все одно не дала б користі, бо чоловік не міг би протиснувся під двері, навіть вирізавши нижній брус. І Джо це знав; він рубав брус лише для того, щоб якось згаяти час та зайняти чимось змучений розум. Зазвичай у розщілинах стін біля входу можна було знайти з десяток недогарків, залишених туристами; тепер не було жодного. Нещасний відшукав їх і з’їв. Крім того, він примудрився зловити кілька кажанів і також з’їв їх, полишивши одні лише кігті. Індіанець Джо помер від голоду. Поблизу від входу піднімався над землею сталагміт, що виріс протягом віків із крапель води, які падали зі сталактита, що висів над ним. В’язень печери відламав верхівку сталагміта і на нього поклав камінь, видовбав у ньому неглибоку ямку, щоб збирати дорогоцінні краплі, що падали через кожні три хвилини з тужливою розміреністю маятника. Таким чином, за двадцять чотири години набиралася десертна ложка води. Ці краплі падали, коли будували піраміди, коли руйнували Трою, коли заснували Рим, коли розпинали Христа, коли Вільгельм Завойовник створював Великобританію, коли вирушав у плавання Христофор Колумб, коли битва при Лексінґтоні[9] була свіжою новиною.

Вони падають і тепер, і будуть падати, коли все це стане вчорашнім днем історії, зануриться в сутінки минулого, а там і в непроглядну темінь забуття. Невже все на світі має свою мету та своє призначення? Невже ці краплі терпляче падали протягом п’яти тисяч років лише для того, щоб ця людська комашка втамувала ними свою спрагу? І чи є в них інша важлива мета, якої вони повинні досягти впродовж наступних тисячоліть? Все це марні питання… Багато, багато років минуло з того часу, як злощасний метис видовбав камінь, щоб збирати в нього дорогоцінну вологу, але й до цього часу туристи, які приходять помилуватися дивами печери Мак-Дугала, найбільше дивляться на цей сумний камінь і на ці неспішні краплі води. «Чаша індіанця Джо» стоїть першою в переліку див печери: навіть «Палац Аладдіна» не може з нею зрівнятися.

Індіанця Джо поховали біля входу в печеру; люди з’їжджалися на порохон у човнах і на візках — із міст, селищ та ферм за сім миль довкруги; вони привезли із собою дітей, взяли їжу для пікніка і розповідали потім, що похорон приніс їм таке задоволення, ніби вони бачили саму страту.

Цей похорон призупинив подальший хід однієї справи — наміру подати прохання на ім’я губернатора про помилування індіанця Джо. Під проханням зібрали дуже багато підписів, відбулося багато мітингів, лилися сльози та точилися велеречиві промови; створили цілий комітет тонкосльозих дам, які мали вбратися в траур і йти до губернатора, щоб своїми риданнями пом’якшити його серце та вмовити його забути про свій обов’язок і стати милосердним віслюком. Індіанця Джо обвинувачували у вбивстві п’яти жителів містечка — ну і що з того? Навіть якби він був самим сатаною, й тоді знайшлося б достатньо слинтяїв, готових підписати прохання про помилування та слізно благати про це губернатора.

Наступного дня після похорону Том відвів Гека в безлюдне місце, щоб поговорити з ним про важливу справу. Гек уже знав про пригоди Тома і від валлійця, і від вдови Дуглас, але Том сказав, що Гек не все від них чув, однієї важливої подробиці він ще не знає, і саме про це їм треба поговорити. Обличчя Гека спохмурніло.

— Я знаю, в чому справа, — сказав він. — Ти побував у номері другому і не знайшов нічого, крім віскі. Ніхто мені про це не говорив, але я зрозумів, що це ти, коли почув про віскі; я так і знав, що грошей ти не знайшов, бо інакше дав би мені якийсь знак. Кому-кому, а мені ти сказав би. Томе, я так і знав, що нам із тобою ці гроші не дістануться.

— Та ну, Геку, це не я викрив хазяїна трактиру. Ти сам знаєш, він ще був відчинений у суботу, коли ми поїхали на пікнік. Невже забув, тоді ще була твоя черга вартувати вночі?

— Та ні, пам’ятаю. Хоча тепер мені здається, що це було так давно, чи не рік тому… Це було саме тієї ночі, коли я вистежив індіанця Джо і йшов за ним до самого будинку вдови.

— То це ти його вистежив?

— Так, тільки про це ні слова! В індіанця Джо, певно, лишилися приятелі — дуже треба, щоб вони на мене розізлилися і захотіли помститися! Якби не я, він, певно, був би вже в Техасі.

Після цього Гек по секрету розказав Тому про свої пригоди. До цього часу Том знав лише половину — ту, що стосувалася старого валлійця.

— Так от, — закінчив розповідь Гек, повертаючись до головної теми розмови, — той, хто виносив віскі з другого номера, забрав звідти і гроші. Як би там не було, вони для нас втрачені, Томе!

— Геку, ці гроші ніколи не були в другому номері!

— Як так? — і Гекльберрі пильно подивився в очі приятелю. — Томе, невже ти хочеш сказати, що знову напав на слід цих грошей?

— Геку, вони в печері! Очі Гека загорілися.

— Повтори, що ти сказав, Томе!

— Гроші в печері!

— Томе, скажи чесно: ти жартуєш чи це правда?

— Правда, Геку, які там жарти! Хочеш піти туди зі мною, щоб допомогти дістати скарб?

— Ще б пак! Звісно, хочу! Тільки треба робити якісь позначки, бо інакше ми заблукаємо.

— Геку, нам нічого боятися, ми нічим не ризикуємо.

— От здорово! А чому ти думаєш, що гроші…

— Потерпи, сам побачиш. Якщо ми не знайдемо гроші, я тобі віддам свій барабан, усе віддам, що в мене є. Їй-Богу, віддам!

— Ну добре, домовились. А коли можна піти?

— Та хоч зараз, якщо хочеш! У тебе сил вистачить?

— А це далеко від входу? Я вже днів зо три чи чотири на ногах, ходжу потихеньку, але більше однієї милі пройти не зможу, куди там!

— Якщо йти, як усі ходять, то миль зо п’ять, але я поведу тебе найкоротшою дорогою, про яку, крім мене, ніхто не знає. Я тебе відвезу на човні, Геку, до самісінького входу. Буду сам гребти туди і назад. Тобі навіть пальцем поворухнути не доведеться.

— Давай зараз і поїдемо!

— Добре. Візьмемо хліба з м’ясом, люльки, два — три мішки, моток мотузки для змія і кілька цих нових штучок, які називаються сірниками. Знаєш, я не раз пошкодував, що їх зі мною не було там, у печері!

Одразу по обіді хлопчики позичили човен у одного чоловіка, якого саме не було вдома, і вирушили в дорогу. Коли вони проминули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:

— Бачиш цей крутий схил? Він здається гладеньким і рівним, ні будинків, ні складів деревини, і кущі всюди однакові. А бачиш білу пляму он там, де зсув? Це і є моя прикмета. Тепер ми причалимо до берега.

Вони зійшли на берег.

— Ну, Геку, з того місця, де ти зараз стоїш, можна вудкою дістати до входу. А спробуй-но його знайти.

Гек обшукав усе навколо, але нічого не знайшов. Том із гордістю зайшов у густий чагарник і сказав:

— Ось він! Поглянь, Геку! Такої зручної лазівки ніде більше не знайти. Але ти нікому нічичирк! Я ж давно збираюся в розбійники, та все не було зручної схованки, і де її шукати — невідомо. А тепер ця лазівка наша. Ми нікому про неї не скажемо, лише Джо Гарперу та Бену Роджерсу, — треба ж, щоб зібралася банда, бо лише удвох — що то за гра! Банда Тома Сойєра — гарно звучить, правда, Геку?

— Ще б пак! А кого ж ми будемо грабувати?

— Та хоч кого! Влаштуємо засідку і будемо нападати на подорожніх — розбійники так завжди роблять.

— А вбивати полонених будемо?

— Ну ні, не завжди. Будемо тримати їх у печері, доки не заплатять викуп.

— А що це таке — викуп?

— Гроші. Примушуєш їх позичити, скільки вдасться, у знайомих, і заплатити тобі. Ну, а якщо протягом року викупу немає, тоді вбиваєш. Таке правило. Тільки жінок не вбивають. Жінок тримають у полоні, а вбивати їх не можна. Вони завжди вродливі, багаті й страшенно всього бояться. Забираєш у них годинники, прикраси, але розмовляти з ними треба ввічливо і капелюха знімати. На світі немає нікого, хто був би більш ввічливим, ніж розбійники, це ти в будь-якій книжці прочитаєш. Ну, жінки одразу в тебе закохуються і коли поживуть у печері тиждень-другий, то перестають рюмсати і вже їх звідти й не виженеш. Проганяєш їх геть, а вони покрутяться — і назад приходять. У всіх книжках так.

— Та це ж просто чудово, Томе! Я думаю, це навіть краще, ніж бути піратом.

— Ще б не краще! І додому ближче, і цирк за два кроки, та й взагалі…

На цей час усе було готово, і хлопчики увійшли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до кінця галереї, закріпили там свої мотузки й рушили далі. Незабаром вони були вже біля джерела. Том мимоволі здригнувся всім тілом. Він показав Геку залишок ґнота на купці глини біля самої стіни і описав, як вони з Беккі стежили за полум’ям свічі, яке повільно згасало.

Тепер хлопчики розмовляли пошепки, бо тиша і морок печери пригнічували їх. Вони продовжували свій шлях; потім повернули в інший коридор й нарешті підійшли до провалу. При світлі свічок виявилось, що це, власне, й не провал, а глинистий обрив футів на двадцять чи тридцять. Том прошепотів:

— Тепер я тобі покажу одну штуку, Геку. Він підняв свічку вище і сказав:

— Спробуй зазирнути подалі за ріг. Бачиш? Он там, на великому камені, намальовано кіптявою від свічки.

— Та це ж хрест!

— А де у нас номер другий? Під хрестом, правильно? Якраз тут я бачив індіанця Джо зі свічкою в руці.

Гек довго дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

— Томе, давай краще підемо звідси!

— Як?! І залишимо скарб?

— Так… залишимо. Дух індіанця Джо, певно, блукає десь поблизу.

— Ні, не тут, аж ніяк не тут. Якщо він і бродить, то там, де індіанець Джо помер, тобто біля входу до печери, за п’ять миль звідси.

— Ні, Томе. Він блукає десь тут, біля грошей. Я знаю всі звичаї духів, та й тобі вони теж відомі.

Том подумав, що Гек, можливо, має рацію, і страх почав закрадатися йому в душу. Та раптом його осяяло:

— Слухай, Геку, які ж ми з тобою й телепні! Адже дух індіанця не може блукати там, де хрест!

Аргумент був переконливий.

— А й справді… Я не подумав… Маєш рацію, наше щастя, що тут хрест. Давай спустимось та пошукаємо скарб.

Том почав спускатися першим, по дорозі вирубуючи в глині сходинки. Гек рушив за ним. Із печери, де лежав великий камінь, вели чотири галереї. Хлопчики обдивилися три з них і нічого не знайшли. В четвертій, яка була ближче до каменя, вони побачили глибоку нору; в ній були постелені ковдри, лежала стара підтяжка, шкуринка від окосту, повністю обгризені курячі кістки. Але скрині там не було. Хлопчики ретельно оглянули все навколо, але нічого не знайшли. Нарешті Том сказав:

— Він же казав, що під хрестом. Це й є під хрестом. Не зовсім, але близько. Не може ж скриня бути під самим каменем, бо він вріс у землю.

Хлопчаки обшукали все ще раз, і знову без успіху. Стомлені й засмучені, вони сіли перепочити. Гекові нічого не приходило в голову. Раптом Том сказав:

— Поглянь, Геку, з одного боку каменя є сліди і земля заляпана свічковим салом, а з другого нічого нема. Як ти думаєш, чому? По-моєму, гроші під каменем. Спробую тут покопати.

— Це ти непогано придумав, Томе! — жваво підхопив Гек.

Том витягнув свій ніж, «справжній Барлоу»; він не прокопав і чотирьох дюймів, як наштовхнувся на щось дерев’яне.

— Ого! Геку, ти чуєш?

Гек теж почав рити й вигрібати землю руками. Незабаром стало видно дошки, які одразу полетіли вбік. За ним виявилась розщелина, яка вела під камінь. Том заглянув усередину і засунув свічку якомога далі, але кінця розщелини все ж побачити не зміг. Він сказав, що піде подивиться. Зігнувшись, він поліз під камінь. Звивистий прохід вів углиб. Том ішов першим, Гек — за ним. Вони повернули спочатку праворуч, потім ліворуч. Коли хлопці проминули ще один короткий поворот, Том вигукнув:

— Що це, Геку, поглянь!

Перед ними була та сама скриня, наповнена золотом. Вона стояла в затишній печерці; поряд хлопчики побачили порожню бочку з-під пороху, дві рушниці в шкіряних чохлах, дві чи три пари старих мокасинів, шкіряний ремінь та інший мотлох, який від вологи промок наскрізь.

— Нарешті! — сказав Гек, запустивши руки в купу тьмяних монет. — Ми з тобою тепер багачі, Томе!

— Геку, я завжди знав, що ці гроші нам дістануться. Не віриться навіть, але ж таки дісталися! Ну, годі розмов, треба виносити ці гроші. Ану, дай-но я спробую підняти скриню.

Скриня важила фунтів зо п’ятдесят. Тому вдалося її підняти, але нести було дуже важко і незручно.

— Я так і думав, — сказав він. — Пам’ятаєш, коли вони підняли цю скриню там, у будинку із привидами, — тоді видно було, що їм важко. Добре, що я не забув прихопити з собою мішки.

Незабаром гроші було пересипано в мішки, і хлопчики поволочили їх до каменя, який був позначений хрестом.

— Давай прихопимо рушниці й решту речей, — запропонував Гек.

— Ні, Геку, давай залишимо їх тут. Все це нам знадобиться, коли ми підемо в розбійники. Речі тут будемо зберігати і оргії теж тут будемо влаштовувати. Для оргій тут найзручніше місце.

— А що таке «оргії»?

— Не знаю… Але ж розбійники завжди влаштовують оргії, отже, і нам треба. Все, ходімо, Геку, бо ми щось тут засиділись. Певно, вже пізно, і їсти дуже хочеться… В човні перекусимо і покуримо.

Незабаром вони вийшли в гущавину чагарнику, обережно озирнулися навсібіч, побачили, що нікого нема, і попрямували до човна. Поки хлопчаки їли і курили, сонце почало хилитися до горизонту. Перепочивши, Том і Гек відштовхнулись від берега і попливли назад. Том гріб, тримаючись біля берега весь час, доки тривав літній присмерк, і весело балакав із Геком, а щойно стемніло, причалив до берега.

— Ось що, Геку, — сказав Том, — давай сховаємо гроші на сіннику вдови Дуглас, а вранці я прийду й ми їх порахуємо та поділимо, а тоді знайдемо для них у лісі безпечну місцину. Ти поки сиди тут і стережи, а я збігаю візьму візок Бенні Тейлора; я швидко — одна нога там, друга тут.

Він зник і незабаром повернувся з візком. Хлопці поклали в нього два мішки, накрили зверху ганчір’ям і почали підніматись на пагорб, тягнучи свій вантаж. Коли хлопчики порівнялися з будинком валлійця, вони спинилися, щоб перепочити. Щойно зібралися рушати далі, як на порозі з’явися господар:

— Агов, хто там?

— Гек Фінн і Том Сойєр!

— О, це добре! Ходіть зі мною, хлопчики, ми вас давно чекаємо. Ну, мерщій, ідіть уперед, а я потягну ваш візок. Однак він важкенький! Що це у вас? Цегла чи металолом?

— Металолом.

— Я так і думав. У нашому містечку всі хлопчаки готові збирати, не шкодуючи сил і часу, всілякі залізяки, за які їм перепадуть якісь копійки. А ось працювати не хочуть, навіть якщо їм запропонують удвічі більше. Але так вже людина влаштована. Ну, хутчіш, не топчіться!

Хлопчикам закортіло дізнатися, чого їм треба поспішати.

— Не скажу. Дізнаєтесь, коли прийдемо до місіс Дуглас.

Гек сказав не без тривоги (він давно звик до різних звинувачень):

— Містере Джонс, ми нічого такого не зробили.

Валлієць засміявся:

— Не знаю, не знаю, мій хлопчику. Щодо цього нічого не можу сказати. Та ви ж наче із вдовою в гарних стосунках…

— Вона до мене ставиться добре, це правда.

— То в чому ж справа? Чого тобі боятися?

Гек, який не звик швидко думати, ще не знайшов, що відповісти, коли його разом із Томом заштовхнули до вітальні вдови Дуглас. Містер Джонс залишив візок біля ґанку і зайшов слідом за хлопчиками.

У яскраво освітленій вітальні зібрались усі імениті жителі містечка. Тут були Тетчери, Гарпери, Роджерси, тітонька Поллі, Сід, Мері, священик, редактор місцевої газети і ще багато людей, всі святково вбрані.

Удова зустріла хлопчиків так ласкаво, як рідко зустрічають гостей, що з’явилися в такому вигляді: вони з ніг до голови були перемащені глиною та закапані свічковим салом. Тітонька Поллі почервоніла від сорому і, грізно насупивши брови, похитала головою. Та все ж хлопці почувалися значно гірше, ніж решта гостей. Містер Джонс сказав:

— Том ще не заходив додому, я вже було подумав, що не знайду його, аж раптом зустрівся з ним та Геком біля власних дверей і одразу привів їх сюди.

— Це ви правильно зробили, — сказала вдова. — Ходімо зі мною, діти.

Вона привела їх у спальню.

— Умийтесь і перевдягніться, — сказала місіс Дуглас. — Тут два нові костюми, сорочки, шкарпетки — все, що потрібно. Це, власне, для Гека… Ні, не дякуй, Геку! Один костюм купила я, а другий — містер Джонсон. Але вони вам обом згодяться. Одягайтесь, ми почекаємо. Коли будете готові, спускайтеся вниз.

І вона вийшла.

Розділ XXXIV

— Томе, — сказав Гек, — ми можемо втекти через вікно, якщо знайдеться мотузка. Вікно не дуже високо від землі.

— Дурниці, нащо нам утікати?

— Ну, знаєш, не звик я до такої компанії. Мені такого не витримати. Я вниз не піду, так і знай.

— Дурниці, чого боятись! Я ось нітрохи не хвилююсь. І ти не бійся, я не дам тебе скривдити.

З’явився Сід.

— Томе, — сказав він, — тітонька тебе чекала цілий день. Мері приготувала твій недільний костюм і все хвилювалась, куди ти запропастився… Слухайте, а чого це у вас весь одяг замащений глиною і закапаний свічкою?

— Ось що, шановний, не пхай носа не в свою справу. Ти скажи-но краще, що це тут таке затівається?

— Просто вечірка у вдови, вона їх часто влаштовує. Сьогодні — на честь валлійця з синами, за те, що врятували її тоді вночі. А якщо хочеш, я тобі можу ще дещо розказати.

— Ну, що?

— Ось що: містер Джонс збирається сьогодні ввечері всіх здивувати, але я чув, як він розказував по секрету тітоньці Поллі, тож тепер це ніякий не секрет. Усі давно знають, і вдова теж, хоч і вдає, нібито їй нічого не відомо. Саме тому містер Джонс неодмінно хотів, щоб Гек був тут, без Гека в них нічого не вийде, розумієш?

— Який секрет, про що?

— Про Гека, що це він вистежив бандитів. Містер Джонс думає, що здивує всіх своїм сюрпризом, а по-моєму, ніхто навіть не почухається.

Сід радісно захихотів.

— Сіде, це ти всім розказав?

— А тобі не все одно? Хтось сказав, та й усе.

— Сіде, лише одна людина в нашому містечку здатна на таку гидоту — це ти. Якби на місці Гека опинився ти, то ганебно утік би й нікому навіть не пікнув про злочинців. Ти тільки й можеш, що робити різні капості, і не можеш витримати, коли інших хвалять за щось хороше. Ось тобі за це! Дякувати не треба, як каже вдова.

Том дав Сідові гарного запотиличника й стусанами виштовхав його за двері.

— Біжи, жалійся тітоньці Поллі, якщо вистачить сміливості, тоді ще й завтра отримаєш.

За кілька хвилин гості вдови сиділи за столом і вечеряли, а для дітей були накриті маленькі столики біля стіни, за звичаєм тих місць та того часу.

Вибравши відповідний момент, містер Джонс звернувся до присутніх із коротенькою промовою. Він подякував вдові за честь, яку вона виявила йому та його синам, і урочисто оголосив, що серед присутніх є ще одна людина, чия скромність… І так далі, й таке інше. Містер Джонс був великим майстром театральних ефектів. Він з великою акторською майстерністю розкрив присутнім таємницю Гека, розповівши про його участь у недавніх подіях. Щоправда, ефект був не такий сильний, якого можна було сподіватися за інших, більш щасливих обставин. Однак вдова дуже природно вдала здивування й наговорила Геку стільки ласкавих слів, так хвалила та дякувала йому, що він і думати забув про нестерпні муки від нового костюма, бо витримати загальну увагу та похвали було ще важче.

Вдова тут же оголосила, що вирішила взяти Гека на виховання, а потім, коли знайдуться на це гроші, вона допоможе йому завести якусь власну справу. Тут настала черга Тома. Він сказав:

— Геку не треба допомагати грошима. Він і сам багатий.

Лише необхідність дотримання правил гарного тону перешкодила гостям зустріти цей милий жарт дружним сміхом, який показав би, що вони оцінили дотепність Тома. Але й мовчання вийшло досить незручним. Том перший його порушив:

— Гек має гроші. Ви, може, не повірите, але грошей у нього багато. І можете не сміятися, зараз я вам покажу. Заждіть хвилинку.

Том вибіг за двері. Всі гості розгублено і з цікавістю позирали один на одного й кидали запитальні погляди на Гека, в якого геть відняло мову.

— Сіде, що таке з Томом? — спитала тітонька Поллі. — Він… Хоча від нього просто не знаєш, чого чекати. Я за все своє життя…

Вона не встигла закінчити фразу, бо до вітальні увійшов Том, згинаючись під тягарем мішків. Він висипав купу золотих монет на стіл зі словами:

— Ну ось, що я вам казав?! Одна половина Гека, а друга — моя!

Від такої картини у всіх гостей перехопило подих. Деякий час вони мовчки дивились на золото. Потім усі разом стали вимагати пояснень. Том охоче погодився. Його розповідь була довгою, але надзвичайно захоплюючою! Всі слухали, як зачаровані, не сміючи вставити ані словечка. Коли Том закінчив, містер Джонс сказав:

— А я думав, що приготував для вас чудовий сюрприз! Так, зізнаюсь, порівняно з цим мій сюрприз — просто дрібничка.

Почали рахувати гроші. Виявилось, що загалом їх було понад дванадцять тисяч доларів. Нікому з присутніх ще не доводилося бачити такої купи грошей одночасно, хоча дехто мав більші статки.

Розділ XXXV

Читач може навіть не сумніватися, що знахідка Тома і Гека викликала справжній переполох у містечку Сент-Пітерсберг. Така велика сума, та ще й готівкою, — просто неймовірно! Про неї стільки говорили, заздрили, захоплювалися, що деякі жителі міста просто-таки збожеволіли від пережитих потрясінь. У місті та околицях розібрали дошка за дошкою всі будинки, де було «нечисто», аж до фундаменту, і навіть землю під ними всю перерили у пошуках скарбів — і не хлопчаки, а поважні, солідні чоловіки, далеко не мрійники. Куди б не пішли Том із Геком, їм всюди догоджали, захоплювались ними, дивились на них, як на диво. Хлопчики не могли пригадати, щоб раніше бодай хтось прислухався до того, що вони говорять, а тепер люди підхоплювали і повторяли за ними кожне слово, як велику мудрість; в кожному їхньому вчинку всі вбачали щось дивовижне. Вони начебто втратили здатність діяти та говорити, як звичайні хлопчаки. Люди зацікавились їх колишнім життям і виявили, що вони наділені талантами, які ставлять їх над звичайним дітьми. Місцева газета надрукувала їхні біографії.

Вдова Дуглас поклала гроші Гека в банк під шість відсотків річних, а суддя Тетчер на прохання тітоньки Поллі зробив це саме для Тома. Тепер кожен із хлопчиків мав величезний дохід: по долару щодня, а в неділю пів долара — стільки, скільки отримував священик, точніше, скільки йому обіцяли, бо насправді зібрати таку суму із прихожан йому ніколи не вдавалось. У ті старі добрі часи стіл і квартира для хлопчика коштували лише долар із четвертиною за тиждень, включно з витратами на навчання, одяг, прання тощо.

Суддя Тетчер тепер відчував до Тома глибоку повагу. Він говорив, що звичайний хлопчик не вивів би його дочку із печери. Коли Беккі розказала батьку по секрету, що в школі Том витримав заради неї шмагання, суддя дуже розчулився; а коли дівчинка почала заступатися за Тома і виправдовувати брехню, яку Том вигадав заради того, щоб різки отримав він, а не Беккі, суддя у благородному пориві сказав, що це була великодушна, благородна, свята брехня, гідна того, щоб крокувати поряд поруч із прославленою правдою Джорджа Вашингтона про сокиру![10]

Беккі подумала, що ніколи ще її тато не був таким поважним і переконливим, як того дня, коли, крокуючи по кімнаті, він тупнув ногою і промовив ці чудові слова. Дівчинка негайно побігла до Тома і все йому розказала.

Суддя Тетчер сподівався колись побачити Тома великим законодавцем чи знаменитим полководцем. Він говорив, що докладе всіх зусиль, аби Том потрапив до Національної військової академії, а потім вивчав юриспруденцію в найкращому навчальному закладі країни і так підготувався до одної чи іншої професії, а може, до обох відразу.

Багатство, що дісталось Геку Фінну, і опіка вдови Дуглас ввели його в світське товариство, вірніше, затягли, заштовхали його туди, і хлопчик нестерпно страждав. Слуги вдови вмивали його, зачісували і чистили одяг, вкладали спати на огидно чисті простирадла, без жодної плямки, яку він міг би притиснути до грудей, як старого друга. Їсти треба було з тарілки, користуватися ножем і виделкою, витиратися серветкою, пити з чашки; треба було вчитися із книжок, ходити до церкви; доводилось розмовляти так ввічливо, що хлопчик утратив будь-який смак до розмов. Куди б він не повернувся — всюди ґрати та кайдани цивілізації позбавляли його свободи і сковували по руках і ногах.

Три тижні він мужньо витримував усі ці муки, а потім одного чудового дня втік. Місіс Дуглас дуже стривожилась і дві доби розшукувала його. Гека шукали всюди, навіть закидали сітку в річку, сподіваючись витягти його мертве тіло. Вранці третього дня Том Сойєер здогадався зазирнути в порожні бочки за старою бійнею і в одній з них знайшов втікача. Гек тут ночував; він уже встиг поцупити якийсь харч і поснідати, а тепер лежав розвалившись і курив люльку. Він був немитий, нерозчесаний і вбраний у те саме лахміття, що надавало йому мальовничого вигляду в старі добрі часи, коли він був вільний та щасливий. Том витягнув друга із бочки, розказав, якого він усім наробив клопоту, й почав вимагати, щоб той повернувся додому. Обличчя Гека зі спокійного і задоволеного одразу стало похмурим. Він сказав:

— Навіть не проси, Томе. Я вже пробував, але не виходить, нічого не виходить. Все це мені ні до чого, та й не звик я. Вдова добра, вона мене не кривдить, але порядки її не для мене. Треба вставати кожного ранку в один і той же час, треба вмиватися, хочеш ти цього чи ні; потім тобі дряпають голову гребенем; в дровітні спати не дозволяють. А цей проклятий одяг! Він мене просто душить, Томе. Повітря крізь нього нібито зовсім не проходить; і такий він, чорти б його забрали, чистий, що ні тобі лягти, ні сісти, ні по землі повалятися. А потім іди до церкви, сиди там, розвісивши вуха, — а я ці проповіді терпіти не можу! І навіть мух не можна в церкві ловити, навіть тютюн жувати! А черевики треба носити цілу неділю, не знімаючи! Вдова і обідає за дзвінком, і спати лягає за дзвінком, і встає за дзвінком — ну хіба людина може це витримати!

— Але ж усі люди так живуть, Геку!

— Ой, Томе, що мені до людей? Я — не всі, мені цього не витримати. Ну, наче мотузкою мене зв’язали. І їжа надто легко дістається — не цікаво вже й пузо напихати. Рибалити — запитуй дозволу, купатися — запитуй дозволу. Здається, скоро й дихати не можна буде, не спитавши дозволу. Говорити треба культурно, так що краще вже зовсім мовчати. Я й так вже бігав щодня на горище — вилаятись гарненько, щоб відвести душу, а то б уже помер, їй-богу! Курити вдова не дозволяє, кричати не дозволяє, позіхати теж, ні тобі потягнутися, ні почухатись, особливо при гостях… — Гек помовчав, а тоді з болем вигукнув: — І вона весь час молиться, Томе! Уявляєш, молиться від ранку до ночі! Я ще таких жінок не бачив!.. Довелося втікати, Томе, що ж тут поробиш. Та ще й скоро школа відкриється, мені ще й туди довелося б ходити, — ну, я й не витримав. Знаєш, Томе, нічого хорошого в цьому багатстві немає. Зовсім це не весело. А ось цей одяг якраз по мені, і бочка теж по мені, тепер я з ними нізащо не розстанусь. Знаєш, Томе, я б не вляпався в цю халепу, якби не гроші. Так що забирай мою частку собі, а мені видавай центів по десять, тільки не часто. Бо я не люблю, коли мені гроші дарма достаються. А ще ти якось умов удову, щоб вона дала мені спокій.

— Ти ж знаєш, Геку, що грошей твоїх я не візьму. Це було б нечесно. А ти спробуй потерпіти ще трошки, може, тобі це життя сподобається.

— Сподобається? Чи сподобається мені сидіти на розжареній плиті, якщо я посиджу на ній довше?… Ні, Томе, не хочу я більше цього багатства, не хочу більше жити в цих проклятих задушливих будинках. Мені подобається в лісі, на річці, й тут, у бочці, — тут я і лишуся. І це ж треба, щоб якраз тоді, коли в нас є рушниці, й печера, й ми взагалі вже зібралися в розбійники, раптом підвернулися ці дурні гроші й усе зіпсували!

Том скористався зручною нагодою.

— Слухай, Геку, хоча я й розбагатів, але все одно піду в розбійники.

— Що, справді? Це ти правду кажеш, Томе?

— Це така сама правда, як те, що я тут сиджу. Тільки, знаєш, Геку, тебе не можна буде взяти в банду, якщо ти будеш таким обідранцем.

Радість Гека згасла.

— Як то — не можна? А піратом можна було бути?

— Ну, це зовсім інша справа. Розбійники взагалі вважаються значно вищими за піратів. Вони майже в усіх країнах бувають вельможами — здебільшого графи та герцоги.

— Але ж, Томе, ти завжди був моїм другом! Ти ж візьмеш мене в банду, правда, Томе? Адже візьмеш, скажи?

— Геку, та я взяв би тебе, звісно, що взяв би, але що люди скажуть? Скажуть: «Ото вже банда в Тома Сойєра! Одні обідранці!» Це тебе, Геку, вони називатимуть обідранцем. Тобі, певно, це буде не дуже приємно, та й мені теж.

Гек довго мовчав — його роздирала внутрішня боротьба. Зрештою він зважився:

— Ну, добре, я поживу у вдови… ну, ще місяць. Може, і звикну. Тільки ж ти візьми мене в банду, Томе!

— Ось і домовились, Геку! Оце я розумію! Ходімо, старий, я попрошу, щоб вдова поменше тебе тиранила.

— Правда, попросиш? От добре! Якщо вона не буде так чіплятися зі своїми порядками, я і курити буду тишком-нишком, і лаятися теж, і тоді хоч трісну, а таки витримаю. А коли ж ти збереш банду та підеш у розбійники?

— Скоро. Може, сьогодні ввечері зберемося та влаштуємо посвяту.

— Що ми влаштуємо?

— Посвяту.

— А що воно таке?

— Це коли всі клянуться допомагати один одному і не видавати секретів банди, навіть якщо тебе порубають на шматки; а коли хтось зачепить когось із нашої банди, того треба вбити, і всіх його родичів теж.

— Оце здорово!

— Звісно що здорово! І клянуться рівно опівночі; і треба, щоб місце було страшне та безлюдне — найкраще в будинку, де водиться нечиста сила. Щоправда, тепер і будинків таких не лишилось…

— Не біда, аби опівночі.

— Воно то так. А клястися ми будемо над домовиною і підписуватися кров’ю.

— Оце діло! В мільйон разів краще, ніж бути піратом! Так тому й бути, Томе, буду я жити у вдови, вже ж не помру. А якщо я стану знаменитим розбійником і всі почнуть говорити про мене, думаю, вона й сама буде пишатись, що свого часу взяла мене до себе.

Закінчення

Так закінчується ця хроніка. І оскільки це історія хлопчика, вона мусить закінчитися саме так, бо якщо її продовжити, вона стане історією дорослої людини. Коли пишеш роман про дорослих, заздалегідь знаєш, де треба поставити крапку, — на весіллі; а коли пишеш про дітей, доводиться ставити крапку там, де найзручніше.

Більшість героїв цієї книги живі й здорові, вони живуть щасливо і благополучно. Може, автору колись захочеться описати подальшу долю дітей, зображених у цій книжці, подивитися, які люди з них виросли, тож не варто розповідати зараз про їх нинішнє життя.

Примітки

1

Монблан — найвища гора у Західній Європі.

(обратно)

2

a tête (франц.) — голова.

(обратно)

3

Бенджамін Франклін — один із засновників США, вчений-винахідник у галузі фізики.

(обратно)

4

Деніел Вебстер — американський державний діяч, знаменитий оратор.

(обратно)

5

Четверте липня — національне свято в Америці, цього дня було прийнято Декларацію про незалежність США.

(обратно)

6

Лінчування — страта підозрюваного без суду та слідства, натовпом розлючених громадян.

(обратно)

7

Сахем — вождь, старійшина в індіанців.

(обратно)

8

Сталактит — мінеральне утворення, що має форму стовпа, палі чи піраміди і звисає зі стелі печери; сталагміт — такий же виступ, що утворився від падіння мінеральної води, але він росте з підлоги.

(обратно)

9

Битва при Лексінґтоні відбулася під час війни за незалежність у Північній Америці 1775 року.

(обратно)

10

Джордж Вашингтон — перший президент США; переказують, що коли він був малий, то сокирою пошкодив вишневе дерево, але оскільки зізнався, то батько його не покарав.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Розділ І

Розділ ІІ

Розділ ІІІ

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Розділ XIX

Розділ XX

Розділ XXI

Розділ XXII

Розділ XXIII

Розділ XXIV

Розділ XXV

Розділ XXVI

Розділ XXVII

Розділ XXVIII

Розділ XXIX

Розділ XXX

Розділ XXXI

Розділ XXXII

Розділ XXXIII

Розділ XXXIV

Розділ XXXV

Закінчення Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg