«Казкові пригоди Грайлика»

Пригода з лялькою. Мама обіцяє,

але Грайлик чекати не може

Все почалося з ляльки. Лупатої дівчачої ляльки з яблучним рум’янцем на щоках і здивованим голубим поглядом.

Вона горілиць лежала на землі, піднявши догори руки, наче про щось прохала.

Грайлик пробігав повз неї з автоматом («Тра-та-та-та-та!») і зачепив її ногою. Зовсім ненароком.

А Роман-Отаман, який біг за Грайликом, уже навмисне відфутболив ляльку, та так, що вона перелетіла через штахетник і бебехнулась у калюжу. Роман противно зареготав.

— Ех ви! Лицарі задрипані! — вигукнула Реготушка.

Вони гралися у «дочки-матері», четверо дівчаток — Співалочка, Стрибушечка, Танцюля і Реготушка.

А хлопці, звичайно, гралися у війну. У що можуть гратися хлопці, коли заводіяка у них Роман-Отаман. Він усім давав прізвиська. Толя у нього був Толя-Бараболя. Вітасик — Вітасик-Тарантасик. Женя — Женя-Жменя. Тільки Грайлику він не причепив прізвиська. Оскільки Грайлик і так уже був Грайлик. По-справжньому його звали Михайлик, але мама назвала його Грайликом, щоб не плутати з татом, бо тато був теж Михайлик. На тата мама казала Усміхайлик або Усміхайло Петрович (тато весь час усміхався). А тато називав маму Веселина, хоча вона була Василина. Як бачите, на відміну від Романа-Отамана, мамині й татові прізвиська були не образливі, а лагідні й симпатичні.

Ота пригода з лялькою була у неділю вранці. Після неї Грайлику чогось розхотілося «воювати», і він пішов додому.

Грайлик не раз уже чув оте слово «лицар», але що воно таке, точно так і не знав.

Потинявся Грайлик трохи й підійшов до тата, що сидів за письмовим столом.

— Тату, а що таке лицар?

Усміхайло Петрович одірвався від писання і здивовано глянув на сина.

— О! Ти що — не знаєш? Скільки у тебе тих лицарів було. Воїни такі.

— Я знаю, що воїни. Але чому вони називаються лицарі?

— Ну… жили вони колись давним-давно, у так звані середні віки, у середньовіччі, багато років тому. Їздили на конях, бо ходити їм було дуже важко, на них були залізні лати. Та от же тобі лицар найкращий — Дон Кіхот. Ти ж його добре знаєш. — І тато підсунув на край столу чавунну статуетку вершника з щитом і списом, у залізних латах.