«Сонячна магія»

Сонячна магія (fb2) - Сонячна магія 1291K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Левицкий (Илья Новак)

Ілля Новак Сонячна магія

Сонячна магія

Пролог

Старий король у довгій нічній сорочці та ковпаку, напівлежачи на розкішному королівському ліжку, готувався до сну. Відьма дуже похилих літ на ім’я Інельда, що виконувала при його величності роль няньки, сиділа поряд у кріслі з розгорнутою на колінах книжкою. Останнім часом король не бажав перед сном слухати нічого, крім дитячих казок, і тому в цій книжці літери були великі, а малюнки — кольорові.

Щільні штори затуляли вікна королівської опочивальні, освітленої єдиною свічкою в невеличкому свічнику на столі перед відьмою. Поряд лежало срібне люстерко та стояв пузатий порцеляновий кухоль з теплим молоком. Штори не пропускали до опочивальні звуків нічного міста. У всьому королівському палаці стояла тиша — тільки за розкішним килимом, який вкривав одну зі стін, зрідка щось порипувало, так тихенько, що ні відьма, ні тим більше напівоглухлий від старості король почути цього не могли. На килимі давні майстри виткали картину: лісова хаща, якою кілька мисливців переслідують верхи пару диких вепрів. Звірі людськими очима спостерігали за всім, що відбувалося в опочивальні, навіть час від часу кліпали.

— Не хочу… — знову пробурмотів король, позіхаючи та мружачи майже сліпі очі. — Не хочу, не люблю його…

— Неодмінно треба випити, — м’яко, але наполегливо мовила Інельда, відклала книжку та взяла кухоль зі столика. — Якщо ти справжній король, то мусиш випити перед сном гарячого молока.

— Ну я не хочу… — примхливо запхинькав король, втискаючись головою в подушку, коли відьма підступила до нього з кухлем.

Дивлячись на старого згори вниз, Інельда не стримала зітхання. Вона знала короля з його раннього дитинства, та, хоча й сама була дуже стара, тямила набагато більше — відьми, що черпають силу з нічної магії, Магії Півночі, зістарюються значно повільніше за звичайних людей. Тепер король поводився ніби розбещене дитинча, а колись же, думала Інельда, він був найкращим повелителем з-поміж усіх, хто правив містом-державою Літоном.

— Випий, випий молока, — повторила відьма, підносячи кухоль до щільно стиснутих вуст короля. — Ну ж бо, й відразу спатоньки…

Король насупився та забурмотів, намагаючись не розтискати губів:

— Набридло все. Набридло правити, набридло! І палац набрид, і Літон, і всі ви обридли! Хочу заснути зовсім і більше ніколи не прокидатися…

Вимовити стільки слів і не дозволити при цьому влити собі до рота молоко просто неможливо. Інельда притисла край кухля до королівських губів, і хоч-не-хоч старому довелося випити його вміст.

— Яке бридке! — вигукнув він, коли задоволена відьма нарешті дала йому спокій. — Сьогодні воно не таке, як раніше!

— Як це не таке? — неуважно промовила Інельда, думаючи про щось своє та ставлячи кухоль на місце. — Молоко як молоко…

— Ні, не як молоко, — капризував і далі король. — Сьогодні воно гірке…

Однак він не доказав останнього слова, голосно зітхнув і замовк. Відьма відчула недобре, озирнулась. Король лежав, дивлячись у стелю застиглим поглядом. Він усміхався.

Інельда охнула, підскочила до нього, нахилилась, вдивляючись у зморшкувате обличчя, по тому схопила зі столу срібне люстерко та піднесла до самих губів його величності. Якби король ще дихав, на поверхні мусив виникнути ледь помітний туман, однак люстерко залишилося чистим.

Відьма почула позад себе якийсь рух і озирнулася. Килим із зображенням полювання злетів зі стіни. Ті двоє, що весь цей час спостерігали крізь отвори, прорізані в килимі на місці очей лісових вепрів, ступнули до кімнати з потаємної ніші в стіні.

— Граф! — вигукнула відьма і відсахнулася, виставила руки перед собою, ніби захищаючись. — І Мармадук!

Той, кого вона назвала графом, дістав круглий золотий годинник. Глянув на нього, відступив убік, пропускаючи вперед другого — придворного чаклуна Мармадука.

На відміну від графа, високого, елегантно вбраного чоловіка, товстий та низькорослий чаклун був одягнений у безглуздо-пістряві шати з безліччю мережив, які здавалися б доречнішими на жіночому вбранні, аніж на його костюмі. Війнуло вологою прохолодою, немовби від Мармадука опочивальнею розповсюдилася промозкла вогкість. У лівиці чаклун стискав невеличку сіру торбинку, а ще двійко таких самих теліпалося в нього при поясі.

Мармадук підняв розкриту торбинку на долоні та щосили дмухнув. Щось майже невидиме, неначе дрібний синявий пил чи порошок, розійшлося від нього, попливло до відьми. Та позадкувала, однак сіро-синє марево вже огортало її. Інельда, вигукнула щось невиразне, змахнула рукою в напрямку вікна. Самі собою штори на ньому розсунулися, впускаючи до спальні місячне світло.

Щойно це світло впало на відьму, Інельда ніби виросла, збільшилася. Поморщене старече обличчя розгладилось, очі яскраво зблиснули. Синява хмарка почала танути, немовби тьмяне місячне сяйво нищило її. Інельда гучно промовила якесь закляття і простягла руку до горлянки чаклуна. Місячне світло покотилося хвилею та згорнулось у грубу, кошлату мотузку, що огорнулася круг шиї Мармадука. Синя хмарка на той час майже зовсім станула.

— А-а-а… — прохрипів чаклун, захитався і обома руками схопився за горло. — Графе, штори! Затуліть світло!

Граф увесь цей час із глузливою усмішкою спостерігав то за дивним поєдинком, то за рухом стрілок на циферблаті свого годинника, та на голос чаклуна повернувся, схопився за штори, рвучко зсунув їх.

— Який же ви все-таки нездара… — невдоволено пробурчав він.

Місячне світло перестало проникати до спальні, прозора мотузка навколо шиї чаклуна щезла, й синя хмаринка знову спливла обіч відьми. Потемнішало, вогник свічки замиготів і майже згас. Графові, який стояв збоку від Інельди, здалося, що просто в повітрі змалювалася блякла, напівпрозора картина: купини, викривлені гілки мертвих дерев, болото в зеленій рясці та клоччя туману над ним. Тепер здавалося, що Інельда стоїть уже не на підлозі королівської опочивальні, а просто в болоті й загрузла в нього по коліна, а туман огортає її, не дає поворухнутися.

Граф здивовано закліпав — і видиво розтануло. Відьма ж закотила очі під лоба й почала повільно осідати на підлогу, синя хмара поволі опускалася на неї. Граф ще раз глянув на годинник, і коли по тому перевів погляд на відьму, та вже завмерла на підлозі.

— Скінчено! — вигукнув Мармадук, важко дихаючи. — Край, я зробив це!

— Вона мертва? — поцікавився граф. Циферблат на його годиннику не було закрито склом. Він скосив око на чаклуна, що уважно вдивлявся в обличчя відьми, та швиденько підштовхнув пальцем одну зі стрілок, перевів її трішки вперед.

— Старий напевне мертвий, — пробурмотів чаклун. — Отрута не може не подіяти. А ця без тями. Скільки часу минуло? — голосно спитав він, випростався та зробив рвучкий крок до графа. — Ну-бо покажіть…

Граф продемонстрував годинника й криво посміхнувся.

— Дві хвилини.

— Ах! — видихнув чаклун. — Мені здалося, не більше однієї!

Граф знизав плечима.

— Ну, ви ж самі бачите… Під час поєдинку здається, що час тече швидше. Ви програли суперечку, Мармадуку, й тепер мені винні… — з тією самою недоброю усмішкою він тицьнув довгим тонким пальцем у торбинки на поясі чаклуна… — Тепер мусите віддати мені одне зі своїх заклять.

Частина перша Нічні пригоди

Розділ 1

Дзигарі на вежі головної площі міста пробили дванадцяту, і з останнім їхнім ударом настав час Магії Півночі.

Музика була невибаглива, проте зворушувала серця. Звучали губна гармоніка та триструнне банджо, подзвякував бубон. Старий Бодар сидів на барилі та награвав, як завше, з приплющеними повіками, відбиваючи ритм ударами босої п’яти об бруківку. Кукса Пляма пританцьовувала та трусила бубоном, а Пак Спритник відпрацьовував свою звичну програму.

Його тіло рухалося в ритмі музики, так що юні городянки очей не могли відвести. Особливий відтінок шкіри виказував, що Спритник — акс, представник рідкісного в цьому світі племені. Якби Куксі Плямі, котру ще звали Пронозою, було літ на сім більше, то вона теж привертала б до себе увагу натовпу, та поки що на неї дивилися з усього зібраного люду лише кілька хлопчаків. Так само, як і Пак Спритник, вона була аксою, для свого віку — зовсім невеличкою на зріст, мала рожевощоке личко та біляве, постійно розкошлане волосся, що стирчало врізнобіч жорсткими соломинками.

Майже два роки, чверть свого короткого життя, вона була безнадійно та пристрасно закохана в Пака Спритника.

У світлі смолоскипів він вигнувся в дугу, виконав «місток», став на руки, перекинувся через голову та почав жонглювати маленькими жовтими кулями, котрі досі невідомо де ховав. Кукса частіше забила в бубон, Бодар і собі прискорив ритм. Ніхто з глядачів не помітив, як Спритник дістав кулі. Збоку це нагадувало чари.

Натовп затамував подих, заворожено стежачи за миготінням куль. Кукса підняла з бруківки шапку Бодаря та зібралася завершити виставу. Момент для збору мідяків був якраз найбільш вдалий.

Хтось закричав, і на майданчик, що його утворювали фургон мандрівного цирку, поміст ешафота й нечисленна юрба мешканців Літона, вилетіла людина. Вона покотилася бруком, скочила й завмерла, насторожено вглядаючись у п’ять постатей, що відділилися від натовпу. Музичний ритм збився, а згодом взагалі запала тиша — Кукса Пляма опустила бубон, Бодар перестав перебирати струни. Пак Спритник якось особливо змахнув руками, й жовті кулі одна за одною щезли, ніби розчинилися в повітрі.

Той, хто вискочив із натовпу, був хлопчиськом років десяти, кепсько вдягненим і брудним. Куксі здалося, що очі його дивляться в різні боки.

Натовп відступив і полишив серед майданчика непорушного чоловіка в дорогому оксамитовому камзолі, лосинах із тієї самої тканини та ботфортах з височенними підборами. Граф Сокольник — пригадала Кукса. Дальній родич покійного короля, що віддав Богові душу минулої ночі.

П’ятеро охоронців графа розходились, обступаючи маленького злодійчука. Позад них Бодар важко підвівся, застромив банджо під пахву й неквапом рушив до фургона, демонструючи таким чином, що виставу скінчено. Кукса зрозуміла, що тепер ніхто не заплатить ні шеляга, і взялася руками в боки, сердито спостерігаючи за всім, що відбувалося на площі.

Жертва кинулася ліворуч, та один зі стражників метнув беручі — дві всипані гостряками залізні кульки на тонкому довгому ланцюжку, який обвив ногу хлопчиська. Кулі з голосним стукотом зіткнулися, змусили нещасного болісно скрикнути, впасти на брук.

Проноза повернула голову. Сокольник втупився в неї та глузливо заломив брову, ніби запитував: «Не боїшся?»

— Що він зробив? — виклично поспитала дівчинка.

Граф озвався неначе знехотя:

— Він нічого не встиг зробити. Йому здумалося зрізати мого гаманця.

Хлопчисько тим часом намагався відповзти, сховатися під цирковим фургоном, однак той стражник, що скористався беручі, кинувся вперед і вдарив його кулаком по потилиці. Голова малого гучно вдарилась об каміння, й це послужило сигналом — четверо інших підскочили та заходилися копати лежачого ногами.

На відміну від більшості малих дівчат, Кукса не була жалісливою. Нявкання кошенят і гугукання немовлят не викликали в неї нападів верескливого захвату й бажання їх потримати чи погладити. Але тут важливим був принцип — не можна дозволити, щоб хтось бив слабшого. Вона повернулася до Спритника, який розгублено спостерігав цю сцену. Навіть у такій ситуації він не забував, що навколо люди, й тому стояв у дуже мальовничій позі, зі складеними на грудях руками та виставленою вперед правою ногою. Серденько Пронози солодко стислося.

Стражники й далі молотили хлопчиська, натовп тихцем розходився, граф Сокольник замислено споглядав сцену розправи.

Спритник скоса глянув на Куксу.

— Зараз вони його зовсім приб’ють, — неголосно кинула та. — Не допоможеш?

Краєчком ока вона помітила, що Сокольник дивиться на них і, швидше за все, дослухається до розмови.

Спритникові очевидячки не хотілося брати в цьому участь, проте маленька акса не зводила з нього пильного погляду.

— Значить, нехай убивають?

— Агов, хлопці, може, годі? — Пак нарешті набрався сміливості й зробив крок до стражників, які обступали злодійчука, що кволо ворушився на бруці. На той час літній Бодар уже зник у фургоні, а з усіх городян на майдані лишилося кілька найцікавіших — чи й найдурніших — глядачів.

Спритник доторкнувся до плеча одного зі стражників. Той рвучко обернувся, здіймаючи руку з беручі.

Пак Спритник, та й сама Кукса Пляма не вміли битися, як більшість мешканців цього світу, що звався Аквадор. У школі, де виховувалися діти племені аксів, не навчали звичайної бійки. Їх навчали Акробатики, та не простої, а з усілякими хитромудрими, потаємними прийомами й вивертами.

— Він же акс! — вигукнув другий стражник, схиляючись до напарника, що не знати як за частку секунди опинився горілиць на бруківці й очманіло потирав зап’ястя. — Не зв’язуйся!

— Відпустіть його, — з погрозливою лагідністю попрохав Спритник.

Позад них почувся стогін, і всі озирнулись. Беручі, вибиті Паком із руки стражника, вцілили графові в голову. Одна з куль відскочила й ударила його в спину, а друга глибоко поранила щоку — тепер Сокольник стояв навколішки, намагаючись змотати з обличчя тонкий ланцюжок.

— Схопити його! — із перекошеного від болю та гніву графового рота виривалося люте хрипіння. — У Погреби!

Злодійчук, про котрого всі забули, поповз під фургон.

Стражники всі разом накинулися на Спритника.

Акробатика аксів гарна для бою, і, можливо, Спритник міг би впоратися з усіма. Та від натовпу, що так серйозно порідшав, зненацька долинули нажахані вигуки, й на майдан вискочило страховисько-жабур. Це нечисленне плем’я мешкало в болотах десь дуже далеко від Літона, тут його представники траплялися надзвичайно рідко. Зважаючи на гаптований камзол, комір якого відстовбурчувався на велетенському навіть як на жабурине плем’я дихальному міхурі, цей чужоземець мав значне становище серед міської сторожі.

Із жабуром та п’ятьма стражниками не зміг упоратися навіть Пак.

Поки його в’язали та волокли геть з майдану, Проноза стояла, очам своїм не вірячи. Коли нарешті все стихло, вона розгублено огледілась довкола. Два з чотирьох смолоскипів, які освітлювали майдан, уже згасли; тіні виповзли з-під стін будинків, зі зливних рівчаків та підворіть, спустилися скатами дахів.

— А цей… Косоокий! — ахнула раптом Кукса, та злодійчука вже не було на майдані… Там тепер взагалі нікого не було й стояла мертва тиша, тільки з фургона долинало приглушене бурчання Бодаря.

Холодний вітер подув на неї просто з всипаного зорями неба.

Погреби! Що ж це за Погреби такі?

Бідолашна ще раз безтямно озирнулася, по тому підвела очі. На вежі головної міської площі дзигарі показували чверть на першу.

Розділ 2

Перевдяглася вона дуже швидко — на те, щоб натягти найширшу з усіх спідниць свого гардеробу, накинути жакетку, взути вузькі сап’янці та крутонутися перед каламутним дзеркалом, пішло всього п’ятнадцять хвилин. Ще хвилина знадобилася для того, щоб увіткнути у волосся п’ять дерев’яних шпильок-«рятувалок». Колись їх було дванадцять, але сім штук Проноза витратила за різних складних обставин протягом останнього року.

Темно-зелена хустинка відшукалася в кутку скрині, й Кукса затягла її кінчики тугим вузлом на потилиці. По тому обв’язала стан дуже довгим і тонким пружним шнуром.

У фургоні стояли напівтемрява й задуха. Старий Бондар лежав у своєму гамаку, попихкував люлькою та меланхолійно спостерігав за метанням Пронози. Він також був аксом, але тільки наполовину — «полукровкою».

— Куди йдеш? — нарешті старий вдостоїв її того, щоб поцікавитися, й ліниво перевернувся на інший бік, оглянув любовно розставлені на спеціальному стояку обіч стіни короткі вигнуті ключки та жовті кістяні кульки із зображенням сонця.

— Ти що, досі не втямив? Спритника замели! — вереснула Кукса.

Бодар був відомий як палкий аматор старовинної гри в крокет. У Аквадорі крокетом називалася така гра, коли треба ключками вдаряти по кулях і збивати поставлені вертикально дерев’яні фігурки на кшталт тих, що використовуються в городках. Грали зазвичай на рівних, укритих травою галявах. Кожен гравець мав певну кількість куль, а удари наносилися строго за чергою. Вигравав той, хто збивав більше фігур. Чомусь у цій грі брали участь завжди лише чоловіки.

— Здоровецький жабур кудись поволік його! Піду витягати. Ти бодай щось знаєш про це місто? Що таке Погреби?

Бодар знизав плечима.

— Краще не йди. Все саме владнається.

Кукса кинула на нього зневажливий погляд і повернулася до виходу з фургона.

— Інельда, — промовив Бодар. — Вона, здається, тутешня відьма.

— До чого тут відьма? Його забрали стражники графа Сокольника. Ти сам про нього розповідав…

— А, цей мерзотник… — старий позіхнув. — Не забудь амулета.

— Та кому він потрібен! — Проноза, однак, повернулася, взяла зі стояка одну з крокетних куль та поклала до кишеньки жакета. На виході озирнулася.

— Гаразд, погуляй. — Бодар дивився на неї примруженими очима. — Я з фургоном чекатиму на околиці міста.

— Сама впораюсь! — заявила Кукса.

Вона спритно вискочила назовні, швидко зорієнтувалася й рушила в північному напрямку, геть від центру Літона. План дій був простий і зрозумілий — у Кукси Плями взагалі все було завжди просто й зрозуміло, досі плавна, без стрімнин та вирів, течія життя порушувалася хіба що нерозділеним коханням до Пака Спритника.

Вона проминула два квартали, уважно роззираючись навсібіч. Місто повнилося сторожкою тишею, жодного перехожого не зустрілося їй.

Будинки ставали дедалі обшарпаніші, а вулиці — брудніші. Ближе до центру їх ще освітлювали вогні газових ліхтарів, але на околиці було зовсім темно, тільки владарка ночі, Пані-Місяць, посилала з небес холодне скупе світло. Дівчина проминула ще одну вулицю й побачила на дальньому кінці глухого кута червонясті відблиски. Звідти долинали стишені голоси. Вона кивнула сама собі й звернула в той бік.

Навкруг невеличкого багаття розмістився цілий виводок хлопчаків віку від п’яти до п’ятнадцяти. Кілька безпритульних спали, решта грала в саморобні карти просто на землі. Вони зачули кроки й почали налякано озиратися, та коли розгледіли Пронозу, трохи заспокоїлись, хоча вигляд у всіх був здивований.

— Привіт, — кинула Кукса й відкашлялась, щоб додати діловитості своєму тону. — Мені потрібен Косоокий.

Найвищий на зріст із усього товариства повільно звівся на рівні. У світлі вогнища акса добре розгледіла його рябе підпухле обличчя.

— Косоокий — це хто? — хрипко поспитав він. — Ти сама хто будеш?

Проноза не звернула жодної уваги на друге запитання, проте на перше відповіла:

— Він такий малий, личко зморщене, як у старого. А на вигляд років має, скільки й ти, Тичко. То де він?

Зо двоє чи троє безпритульних стали справа та зліва від Пронози, й вона ледь відступила, щоб не випускати їх із поля зору.

— Правильно, — погодився довготелесий. — Є такий. А хто його шукає?

— Я його шукаю, — Кукса втілювала саму суворість.

Замість відповіді ватажок уважно оглянув нічну гостю. Проноза була начебто й не пишно вбрана, та порівняно з недоносками безпритульних її одяг міг би видатися мало не королівським.

— Яка ж ти мала, — прохрипів довготелесий, силкуючись вдавати дорослого чоловіка. — Чого ходиш тут сама?

Кукса відступила ще на півкроку. Ліворуч від довготелесого з’явився ще один хлопчисько — нижчий і кремезніший.

— На біса ти з нею взагалі балакаєш? — вигукнув він, недобре усміхаючись.

Проноза вирішила, що настав час завершувати допит. Невловимим блискавичним рухом вона вихопила з волосся шпильку, метнула її в Тичку, водночас спритно розвернулася в стрибку й кулачком вільної руки тицьнула йому в ніс. Довготелесий і оком змигнути не встиг, як гостра шпилька прохромила йому в руку, а в очах застрибали іскорки. Решта лише роти пороззявляли.

Справа набирала серйозних обертів.

* * *

За півгодини глухий кут з вогнищем і розгромленими безпритульними залишився далеко позаду. Тичка хрипів і несамовито лаявся, та вдіяти нічого не міг. Проноза вивернула йому руку за спину й міцно тримала за волосся. Тепер він мляво чеберяв ногами, зігнутий у три погибелі, майже торкаючись бруку лобом.

— Ліворуч, — вичавлював він, — тепер прямо…

Пронозі довелося дорогою застосувати ще зо два заспокійливі прийоми, аби вивідати в Тички, що Косоокого насправді звуть Бобриком і що він має звичку ночувати в підворітті одного з міських шинків, стара власниця котрого нібито прихильна до бідолахи й навіть іноді підгодовує недоїдками.

Кукса понукала Тичку доти, поки бідолаха не довів її до того шинку. Тут він зробив спробу звільнитися, а коли вона виявилась невдалою, захрипів, підігнув ноги й повалився на брук.

— Далі не піду, — заскімлив нещасний, трусячи головою та розмазуючи шмарклі по обличчю. — Що хоч роби зі мною, а не піду!

Кукса відштовхнула його й рушила далі. У підворітті, що вело до внутрішнього двору шинку, стояла напівтемрява й тхнуло котами. Під стіною, поряд зі зливним рівчаком, темніла купа якогось ганчір’я. Проноза зупинилась, огледілася. Начебто нікого… Й тут просто з-під її ніг щось вискочило та кинулося геть. Кукса підстрибнула, мов кішка, та устигла підставити втікачеві ногу. Лише по тому вона зрозуміла нарешті, що обіч рівчака для помий лежало не клоччя.

Бобрик упав, та миттю рвонувся, щоб утікати, однак Кукса вже вмостилася на нього верхи.

— Це хто? — перелякано пробелькотів хлопчисько. — Я не хотів! Пустіть!

— Лежи тихо! — звеліла дівчина підводячись.

Бобрик повернувся, втупився знизу вгору в її обличчя. Навіть у півтемряві було помітно, як йому сьогодні перепало — під обома очима розпливалися синці, а вуха так розпухли, що нагадували коржі.

— Ну ти й красень! — не стрималася Кукса. — Ну-бо, скажи мені, що таке Погреби?

— То це ти?! — хлопчисько завовтузився й зробив ще одну спробу звільнитись.

Негарно бити вже побитих, вирішила Проноза. Тому вона схилилася до свого бранця й легенько ляпнула долонею по розпухлому вуху.

— Ай! — заволав той. — Ти чого?!

— Слухай-но, — почала Кукса, — відповідай усе по порядку. Що таке Погреби — перше запитання…

— Руїни під палацом, — заскімлив Бобрик. — Рештки Старого Міста… Там у Мармадука темниці.

— Так… — Кукса у всьому любила порядок, тому почала ставити запитання одне за одним:

— Що таке старе місто?

— Ти не знаєш? — здивувався Бобрик. — Наші предки жили під землею, тому що ховалися від гірських драконів. Та згодом драконів усіх перебили, а згори впав Чортів Наперсток, проломив печери… Ось ми й переселилися на поверхню. А руїни лишилися.

— Значить, унизу печери? — Кукса тицьнула пальцем у бруківку.

— Атож.

— І їх називають Погребами?

— Так.

— І в них є тюрма, куди запхали Спритника?

— Якого Спритника?

— Не має значення. Хто такий Мармадук?

Та Бобрик відмовився відповідати на останнє запитання — єдина згадка цього імені змусила його дрібно тремтіти. Кукса змогла тільки з’ясувати, що входів до печер небагато, а найближчий знаходиться неподалік від королівського палацу.

Вона скрутила хлопчиська так само, як Тичку, й виволокла з підворіття.

У школі аксів її навчили визначати час за світилами о будь-якій порі. Стояло літо вповні, й зважаючи на розташування сузір’їв, було вже приблизно пів на другу ночі.

Розділ З

Вони сиділи поряд, мов давні друзі, та навіть не вдавали добрих почуттів один до одного.

Коли Творець замислив графа Сокольника, він добре скористався лекалом та циркулем, а ось лінійки жодного разу не застосував. Хвилясті й криві лінії переважали в постаті графа: груди ввігнуті, животик, навпаки, випнутий, щоки та очі запалі, а лоб надто випуклий, плечі похилі, ноги криві, ніс гакуватий, брови дугами, а біле, ріденьке, ніби приклеєне до голови столярним клеєм волосся складалося з дрібних кучериків. Людина з такою зовнішністю не може виявитися абиким, вона просто зобов’язана стати або найчарівнішим добрягою, або ж перетворитися з літами на запеклого мерзотника.

Добрягою Сокольник не був ніколи.

Навпроти нього сидів чаклун Мармадук, якого не можна було б назвати настільки колоритною особою, як граф. Просто товстий п’ятдесятилітній чоловічок з постійно червоними від недосипання та отруйних магічних випарів очицями. Він добре усвідомив усю свою потворність, тому завжди носив пістряву одіж, обчіплену незліченними мережками, стрічками, шнурками та бантами. Одна мало помітна, але цікава деталь була в його зовнішності: якщо дивитися на Мармадука трішки збоку, то його постать уявлялася огорнутою блідо-блакитним маревом, ніби сповитою у згусток туману.

Тремтячою рукою він підніс до рота келих з вином і скоса зиркнув на графа. Вогонь, що палав у каміні, був єдиним джерелом світла в кімнаті, розташованій на другому підземному поверсі королівського палацу Літона. Вікон тут не було, й лише майже непомітні вузенькі дверцята обіч каміна вели назовні — кімната вважалася потаємною.

— Треба щось робити, ой, треба! — вкотре проникливо повторював Мармадук. — Народ може вийти з покори.

Граф Сокольник скривив рота й глузливо кинув:

— А я, між іншим, уже знайшов цьому раду. Кого городяни не люблять?

— Усіх, — не замислюючись, заявив чаклун.

— Не заперечую. Та кого вони особливо не люблять?

— Нас.

— І це правда. А кого ще?

Виникла пауза, за час якої співрозмовники обмінялися поглядами, сповненими відвертої ненависті.

«Щоб ти лопнув, — подумав Мармадук, — зі своїми загадками!»

«Який же ти дурень! — подумав Сокольник. — Щоб ти провалився!»

— Кого ж іще? — нарешті вичавив чаклун.

— Аксів. Особисто я завжди вважав незрозумілою цю неприязнь простолюду до іноземців, я сам з дитинства добре ставлюся до всіх, крім, звісно, горців, островитян, жінок, дітей та декого іншого, проте кого на цьому світі цікавить приватна думка скромного графа?

— Ох-ох, теж мені скромняга! — придворний чаклун Літона хрипко закашлявся й розлив на свій розцяцькований камзол трохи вина. — Перед Інельдою було потрібно лицемірити, переді мною нащо?

— Як вона там, до речі? — поцікавився граф.

— О цій порі відьми особливо могутні. Довелося ввімкнути чарівне ложе. Спить, напевне спить.

— Не завадило б піти перевірити. Мене завжди цікавило, як це ви змогли підкорити собі чарівне ложе, як взагалі примудрилися бодай щось допетрати в Чортовім Наперстку? Вашої жалюгідної сили тут очевидячки забракло б.

— Моя сила не жалюгідніша за вашу, — з гідністю заперечив чаклун. — А в тій справі мені допоміг Жовтий.

— Жовтий? — граф здавався враженим. — Але ж він був найвидатнішим магом Аквадора! Легендарна особистість! Не хочете ж ви сказати, що дружили з Жовтим? Цікаво, що з ним сталося нині?

— Дружив — то навряд. Іноді надавав сякі-такі послуги, а він у відплату допомагав мені… І я сном-духом не відаю, що він поробляє нині, коли полишив монастир. Він завжди був лінюхом, та й самолюбство мав зовсім слабеньке, так, слабеньке. Одного чудового дня він просто взяв і щез, утік із того монастиря… Ми шукали його, та навіть сліду не знайшли… — Мармадук підвів голову й раптом розкричався до графа. — На біса, скажіть мені, вам знадобилися мої Гончаки?!

Не так давно граф Сокольник і чаклун побилися об заклад. Певна річ, після того, як старий король Літона мав випити отруєне молоко, чаклунові неодмінно доводилося вступати в боротьбу з охоронницею короля, відьмою. Мармадук стверджував, що впорається з Інельдою за хвилину, а граф — що на це буде витрачено більше часу. Чаклун поставив на кін одне зі своїх заклять, що мало назву Гончаки, а граф — свій заміський дім.

— Суперечку виграв я, — мовив Сокольник. — Як ви смієте висловлювати якісь претензії?

— Заміський маєток, який можна використовувати для всіляких темних справ — це до-о-обре… — плаксиво протягнув Мармадук. — Йому будь-хто знайде застосування, так, будь-хто. Але навіщо звичайній людині, тим більше, такому нудному типові, як ви, чарівничі Гончаки? Вам більше пасують стилети, різки та отруєні дротики. У мене були Гончаки — чудові злостиві тварюки, а що ж тепер? — патетично звернувся він ніби сам до себе й сам собі відповів: — А тепер чудових злісних Гончаків у мене нема! О, я просто переповнений скорботою і всілякими болячками! — Мармадук сумно висякався в рукав.

Сокольник з презирством дивився цей спектакль.

— Який же ви огидний, — промовив він нарешті.

— Огидний? — скрикнув чаклун. — Ось я сиджу тут перед вами, ось я сиджу — літня, стомлена людина. Мої нирки та печінку отруєно випарами, шкіру поїдено хімікатами, я близорукий, у мене нежить, хворий шлунок, викривлення хребта і, що найголовніше, я лисію, тому що переважну частку свого невдалого життя провів в алхімічних лабораторіях, змішуючи та виготовляючи магічні речовини й отрути… Ми отруїли короля, безневинну, добру людину, замкнули в темниці няньку-відьму, що так любила його, вплуталися в авантюру, з якої, можливо, не виплутаємося… І все-таки я задоволений. Знаєте, чому? Тому, що мене через усе це мучить сумління, а вас — ні! Значить ви — ще більший негідник, ніж я!

Граф Сокольник широко позіхнув.

— Тепер уже ви не лицемірте. Нічого вас не мучить, окрім страху, що нашу змову розкриють. Хоча тепер і розкривати нема кому. У нас лишилися тільки одні супротивники — ті нікчеми, що називають себе змовниками. Та з ними легко впораємось. І необхідно завершити ще одну справу. Городяни любили старого короля й навряд чи вдасться обдурити всіх байками, що його отруїв хтось із мешканців Літона. Проте аксів у місті не люблять. Сьогодні моя охорона заарештувала одного хлопчиська. Ми скажемо, що він — шпигун, зумисне підісланий, аби отруїти короля.

— Не минути потім проблем із аксами… — проворкотів чаклун, подумав хвилину, похитав головою і ще додав: — Не бракуватиме проблем.

— Цей акс всього-на-всього якийсь дрібний цирковий фігляр. Хоча б’ється, як і всі вони, варто визнати, чудово… Знадобився жабур, аби вгамувати його.

— Де зараз цей хлопчисько?

— У Погребах, звісно. Ходімо глянемо, що поробляє Інельда, а заразом й аксом помилуємося.

Обоє підвелися, й граф поклав до кишені невеличку, туго перетягнуту в горловині та запечатану коричневим сургучем полотняну торбинку — виграних у суперечці з чаклуном чарівних Гончаків.

* * *

Темна пора для темних справ — і не тільки Мармадук із Сокольником цієї ночі ладнали військову раду.

Неподалік від головного міського майдану в цокольному поверсі нічим не примітного дому, за наглухо зачиненими дубовими віконницями зібралися троє — згадані графом змовники. Один із них, старий лихвар Нілсон, був господарем цього дому, решта двоє, що носили імена Боден Девідсон і Жур Харлик, щойно прийшли.

Вони й не підозрювали, що графові з чаклуном давно відомо про їхнє таємне товариство.

— Це вже нікуди не годиться, — заявив Нілсон, коли всі втрьох розсілися за круглим столом, посеред якого в глиняному блюдечку тьмяно горіла дешева свічка. — Тепер їхні люди заарештували якогось акса. Як гадаєте, навіщо?

На палацових інтригах найкраще знався Жур Харлик, бо свого часу обіймав посаду начальника королівської варти, яку тепер віддали страшному жабурові на ймення Топ-Ганка.

— Тут усе просто, — озвався він. — Сокольникові треба звинуватити когось у вбивстві короля. Аксів не люблять…

— Але це вже надто кепсько! — Нілсон стурбовано засовався на стільці. — Ми розраховували, що Сокольникові з Мармадуком не буде на кого покласти провину за отруєння… А вони знайшли на кого її звалити! Ми мусимо діяти, й діяти негайно… А ви що думаєте з цього приводу, Девідсоне?

Боден Девідсон носив гучні титули Убивці Дюжини Драконів та Рятівника Одинадцяти Принцес, але нині також перебував в опалі. Досі в списках, які щороку розповсюджувались Гільдією Золотого Меча, він неодмінно потрапляв до першої трійки найкращих лицарів Аквадору, тепер же потерпав від утисків графа, котрий відмовився видати з королівської казни суму, необхідну для придбання чергового комплекту обладунків, і не потрапив навіть до першого десятка. Лицар грізно насупив густі чорні брови та впав у тяжку задуму. Девідсон умів добре битися, а ось говорити — не дуже, тому за мить по напружених роздумах прогарчав:

— Меча мені! Відсічу к дідьку Сокольникову макітру!

Нілсон заперечив:

— Але не меншу проблему складає Мармадук. Він не раз брав у мене в борг на свої чаклунські експерименти, а тепер скористався завойованим становищем у палаці і відмовляється розраховуватись! Як голова гільдії лихварів Літона я…

— Та заждіть ви зі своїми відсотками! — перебив Жур Харлик. — Нам треба вирішити…

— Він каже «заждіть із відсотками»! — обурився господар. — Ай, молодий чоловіче, не морочте мені голови… Відсотки не можуть чекати!

— У вас тут є чим промочити горлянку? — поцікавився колишній начальник палацової варти.

— Вина! — хрипко підхопив Девідсон. — І доброї закуски!

— Вони кажуть «пити і їсти»! — Нілсон патетично сплеснув руками. — Я бідний старий… е… старий, у котрого обманом витягли мало не всі накопичені за довгі роки невтомного лихварства заощадження, я голий, босий, злиденний і е… сивий… — він поляскав себе по голові, прикрашеній довгими, підфарбованими чорного косметичною смолою кучериками. — Мене практично позбавили засобів до існування, а вони кажуть про пити і їсти… Сира вода й сухарики влаштують? — по виголошенні цієї тиради Нілсон відчув, як щось припекло йому п’яти, й опустив погляд. У підлозі, якраз на тому місці, де нині перебували взуті в подерті капці стопи Нілсона, було влаштовано приховану маленькою, непомітною лядою криївку, вщерть натоптану золотими зливками. На суму, якої вони коштували, можна було придбати приблизно два з половиною такі міста-держави, як Літон. Лихвар кашлянув і відвів погляд.

— Коли народ побачить страту акса, всьому настане край, — сказав невдоволений Жур Харлик. — Люди й без того збуджені, жадають крові. А отримають криваве видовище — і заспокояться. Мусимо діяти до страти.

— Як діяти? — насторожився господар.

— Штурмувати палац. Девідсон повинен урочисто, перед зібранням усього народу, заколоти графа. Тоді нам повірять.

— А чаклун?

— Поки що не можу сказати, як упоратися з ним. Що нині діється з Інельдою?

— Наскільки мені відомо, Мармадук замкнув її в чарівному ложі. Ця така незрозуміла… штука знаходиться в Наперстку. Вона змушує поринати в глибокий синій сон.

— Щит мені! Меч! — знову хрипко вигукнув Боден Девідсон.

— Правильно, — підбив підсумок Харлик. — У поєдинку з графом наш славний Ед повинен мати пристойний вигляд. Вам, Нілсоне, доведеться сьогодні вранці викласти грошики за нові обладунки для нього. Я скличу вірних прибічників та готуватимуся до нападу на палац.

Розділ 4

Напівзруйновані ворота, якими можна було ввійти до підземного міста, ніким не охоронялись. Поміж двох перекошених колон зіяло глибоке темне провалля, із якого догори здіймалося щось схоже на мерехтливий яскраво-червоний димок.

Кукса Пляма відпустила Бобрика, який відразу ж присів навпочіпки та заходився розтирати плече.

— Спершу я хотіла приволокти тебе до графа та обміняти на Спритника, — мовила дівчина. — Та, бач, передумала. Все одно пуття з того не вийде, граф на таке не погодиться.

— Хто такий цей спритник? — простогнав Бобрик.

— Для тебе — Пак Спритник! — відрубала Проноза. — Він, щоб ти знав, вибавив тебе з рук графової варти!

— То це той! — зойкнув хлопчисько. — Ох, і здоровий же лось!

Кукса розвернулася й вліпила йому потиличника.

— Чого ти знов?! — заскімлив Бобрик.

Поки вона тягла його, Бобрик разів зо два намагався втекти, а одного разу навіть побився з нею, та швидко відмовився від своїх намірів, бо врешті-решт втямив, що з такою Пронозою йому не впоратись.

— Кажи, де вони точно, ті темниці, — звеліла вона. — І хто їх стереже?

— Та звідки маю знати? У тюрму, яка в підвалах королівського палацу, можна потрапити, й можна вийти. Але з темниць оцих не виходять. Хоча мені розповідали, що вони в північному крилі, під річкою…

— А що то світиться?

— Ну ж ти й дурна! Це гном’яча лупа, пліснява така. Вона харчується людьми й світиться в темряві.

— Ким харчується? — не второпала Проноза.

— Людьми, кажу! Якщо хтось, приміром, засне там, унизу, де-небудь на землі, то вона полізе по ньому й за ніч дочиста з’їсть. Самі кості зостануться, та й ті блискучі, зовсім об’їдені. Тому там ніхто й не живе.

— Ну гаразд, — по нетривалому роздумі промовила Кукса. — Я, звісно, побоююся трішки, але ж Спритника все одно рятувати треба. Бувай, Бобрику, до зустрічі… — Вона рішуче розвернулася до колон, що біліли в пітьмі.

— Стій! — скрикнув позаду хлопчисько. — Ти що, збираєшся туди сама?

Кукса не озвалася. Мовчки поминула ворота й почала спускатися вузькими, вкритими мохом сходами. Невдовзі стало прохолодніше й мерехтлива каламуть гном’ячої лупи витіснила бліде світло Пані-Місяця. Сходи закінчилися невеликим коридором. Кукса перетнула його, минула крутий поворот… і раптово зупинилася, тому що далі підлоги не було.

Біля її ніг зіяла безодня.

Проноза завмерла, розгублено дивлячись у гігантське провалля. Дальній його край просто губився — пітьма ховала його. Все-таки «безодня» — недоречне слово, вирішила акса, «дуже глибока ущелина» точніше буде. Цікаво, скільки ж тут ліктів? — вона зазирнула вниз.

Дна, як і дальнього краю, видно не було, хоча, зважаючи на все, відстань до нього дорівнювала приблизно милі…

І вся ця миля була заповнена руїнами. Будинки, — але не такі, як у Літоні та інших містах, що їх досі бачила Пляма, — а багатоповерхові, височенні та жахливо перекошені, височіли тут і там без будь-якого порядку чи плану. На їхніх дахах (а деякі з них були просто під ногами в Пронози, в той час як інші — далеко внизу) зіяли діри. Поверхи різних будівель з’єднувалися один з одним висячими містками та сходами. Весь підземний простір був ущерть наповнений тьмяним червоним світінням, хвилі якого здіймалися від гном’ячої лупи, що поприставала до стін і дахів.

Позаду щось хруснуло, вона почала озиратися, і її п’ята зіслизнула з краєчку — Проноза майже втратила рівновагу, однак хлопчисько встиг схопити її за руку й смикнути до себе.

— Ти що тут робиш? — зарикала Кукса, насилу переводячи подих.

— Вирішив допомогти, — ніяково озвався Бобрик. — Такій малій, як ти, не видобутися з Погребів самотужки.

— Гаразд, хай я поки що й мала, — зітхнула Кукса, яка в усьому намагалася дотримуватись принципів справедливості. — Але ось від тебе якраз допомога ніяка буде.

— Хіба? А як ти спускатимешся вниз? — в’їдливо поцікавився він.

Замість відповіді Кукса змотала з пояса пружний шнурок. На одному його кінці була петля, на другому — досить складний металевий пристрій, щось середнє між альпіністським карабіном, трипалою «кішкою» та маленьким гарпуном. Такий набір вручався юнакам і дівчатам-аксам по досягненні «першого повноліття» — у їхнього племені воно наставало в сім років. Дівчина відшукала в підлозі підходящу щілину серед каміння, примірялася й глибоко всадила в неї загнуті вістря. По тому накинула на себе петлю, затягла її під пахвами й недбало кинула Бобрикові через плече:

— Іди-но назад.

— Що ти збираєшся робити? — перелякано скрикнув він, але Проноза й цього разу не відповіла, а зробила крок уперед і стрибнула.

* * *

У похмурих сутінках тонкий, вертикально натягнутий шнур було важко розгледіти. Кукса стягла з себе петлю й глянула вгору. Стеля печери нагадувала низьке кам’яне небо, а стіни звідси були схожі на гірські схили, що підпирали його тупими верхівками, зусібіч обступаючи руїни Старого Міста. Тут панував червонястий півморок гном’ячої лупи.

«У північному крилі, під річкою…» — у школі юних аксів її навчили також визначати сторони світу й тепер було задіяно «внутрішній компас». Вона кілька секунд прислухалася до своїх відчуттів, а по тому, коли незрима магнітна стрілка в її голові нарешті повернулася та вказала потрібний напрямок, рушила вперед.

Крізь провал у даху акса потрапила на верхній майданчик довжелезних гвинтових сходів, якими й почала спускатися, стиха насвистуючи щось немелодійне.

Гном’яча лупа мерехтіла скрізь. Вона вкривала всі поверхні хутряним килимом, по якому раз у раз пробігали яскраво-червоні хвилі холодного світіння. Здавалося, що там протікає якесь приховане життя: по килиму рухалися тіні, що їх нібито кидали крихітні створіння, які в ньому жили. Аксі ввижалося, що до неї долинає дуже тихий гул.

Так нікого й не зустріла вона тут. Згодом вийшла з будівлі крізь пролом у стіні. Вулиця, яка постала перед Пронозою, була темна й порожня. Поки що на Куксиному шляху траплялися самі провалля, ями, купи сміття та ще якісь покручені металеві конструкції незрозумілого призначення.

Вона йшла, оточена хмарою червоного світіння, й чула тільки тихі звуки, що їх видавали дивні мешканці гном’ячої лупи.

Далі їй почало здаватися, що попереду хтось пищить.

Кукса придивилася пильніше. За купою кам’яних уламків щось ворухнулося, а згодом з’явились пацюки.

Проноза кинулася до найближчого високого стовпа, видерлась майже на самий його вершечок і звідтіля почала спостерігати за метушнею тварин.

Вони виявилися якимись неправильними: по-перше, завеликими, як на звичайних гризунів, а по-друге, зі смарагдовими очима, які дивно світилися. Безперервний потік пацюків заповнив цілу вулицю, деякі, найпрудкіші, обгонили решту, стрибали на стіни та пробігали по них якусь відстань, а потім зіслизали назад. Писк стояв неймовірний.

Кукса підвела голову, розглядаючи сталеву трубу-коридор, що тяглася над вулицею. Теоретично вона могла б залізти туди й продовжити шлях уже зовнішньою поверхнею труби, та Проноза вирішила, що невдовзі й без того зможе рушити далі. Чомусь зненацька пригадалося: пацюки втікають із корабля, що має втонути. Цікаво, звідки тут міг би взятися корабель?

За якусь хвилину, коли вже останні пацюки зникли з-перед очей, акса сплигнула й рушила далі, відчуваючи, що до гострого духу гном’ячої лупи додався тепер ще й бридкий запах гризунів.

Ще за якийсь час відлуння її кроків стало гучніше й дивно протяжне. Будівлі розступилися, вулиця скінчилась високим отвором, початком тунелю, прорубаного в товщі кам’яної стіни. Труба-коридор втягувалася туди.

Кукса увійшла всередину й побачила, що тут стеля стала нижчою. Крокуючи рівно та впевнено, дівчина за п’ять хвилин перетнула тунель і опинилася з іншого боку. Акса зрозуміла, що майже прийшла.

Труба-коридор тут також закінчувалась, від неї до землі звисала мотузяна драбина. Перед Куксою височів Чортів Наперсток — і нічого більш дивного за цю штукенцію вона в своєму житті не бачила. У мертвій підземній тиші чулося лише сопіння двох охоронців Наперстка.

У Кукси було замало досвіду спілкування з усілякими не схожими на людей створіннями, та вона вирішила, що впорається й без досвіду.

Ця парочка, на її погляд, належала до особливо капосних різновидів — дризгів та сельгубів. Один зі старих аксів розповідав на уроці історії, про те, що держави під назвою Панторе й Кульку, які знаходяться далі на південь і мають дуже спекотний клімат, є головними поставниками дурнуватих найманців, ладних за сущі копійки виконувати яку завгодно брудну роботу.

Вигляд охоронців міг і на дорослого нагнати поторочу, та Пронозу їхня зовнішність зовсім не хвилювала.

Вона рішуче рушила вперед, і далі розглядаючи громаддя Наперстка. Для опису цієї споруди Куксі забракло б слів, вона вже знала, що пізніше, згадуючи про неї, зможе сказати лише те, що Наперсток — це щось велике й незрозуміле.

Сельгуб трохи підняв на лоба широкополого солом’яного бриля, проревів:

— Куди?.. — й пазуристою лапою в лусці дістав наваху.

Кукса Пляма не відповіла — саме витягала з волосся шпильку.

— Далеко ще? — буркотливо допитувався Сокольник, широко крокуючи трохи позаду за Мармадуком, який дрібно перебирав ніжками, та періодично відмахуючись від прозорих клаптів туману, що їх полишав за собою чаклун. — Чому ми не подолали всього шляху поверхнею?

— Трястися в кареті — це недобре, — відповідав чаклун. — Іти гладенькою, гарною, залізною трубою — це приємно, приємно…

— Ото вже недорозвинене створіння! — зауважив граф, оглядаючи сріблясті плити стін. — Звідкіля, до речі, взявся коридор?

— Це — рукав, протягнутий від Наперстка, — відгукнувся чаклун. — Колись він був суцільний, та через недавній землетрус незначна частина побіля Наперстка провалилася. Там доведеться спускатися та йти по землі.

— Гаразд, але чи ж далеко ще…

— Ми вже прийшли, — відрубав Мармадук. — Ви ж були тут, коли доставили сюди акса, були! Чому тепер запитуєте?

— Я тут був? Та ніколи в житті! Я доручив відвести його сюди стражникам.

Коридор скінчився несподівано, й вони зупинилися, дивлячись униз на…

— Перекинуте відро — ось що це мені найбільше нагадує, — пробурмотів граф і по роздумі додав: — Здоровецьке відро… А де ж ваша охорона?

— Охорона! — ахнув Мармадук. — Дризг і сельгуб, ах! — він судомно закашлявся. — Що з ними, куди вони поділися?!

Обидва поквапом спустилися мотузяною драбиною — у чаклуна, якого мучили всі мислимі й немислимі хвороби, тут-таки запаморочилась голова — і зупинилися біля входу. Чаклун розгублено огледівся й пробурмотів:

— Нічого не розумію? Куди вони могли подітися?

— Так! — Сокольник замислився. — А що коли це… Невже сюди проникла… Мармадуку, чи готові ви до бою?

— Завжди готовий, — без особливого ентузіазму озвався чаклун.

— Це добре. А я прихопив Гончаків. Можливо, тепер вони нам знадобляться… Котра година?

Мармадук витяг із кишені розкішного золотого годинника, клацнув кришкою і сповістив:

— Третя ночі.

Розділ 5

Пак Спритник деколи вголос розмовляв сам із собою, і Кукса віднедавна також придбала цю звичку.

— Звідкіля ж це могло взятися? — бурмотіла вона, повільно обходячи круглу залу з темними віконцями та якоюсь дивною тумбою в центрі. — Це з’явилося звідкись дуже здалеку…

Поверхню тумби було всіяно безліччю скелець і кружалець, але магія цього місця вже давно не діяла. Проноза вирішила, що потрапила в капище якогось давно-давно забутого бога, а тумба — олтар.

За олтарем вузький коридор-серпантин круто відходив угору. Дівчина почала сходити ним, стискаючи в руці рятувальну шпильку.

На другому поверсі Кукса вирішила, що помилилась. Там, унизу, було не капище й не олтар, а всього-на-всього щось на зразок холу, який мусив підготувати гостя до подальших чудес. Насправді капище мало б бути тут.

Навколо широкої діри тягнувся круглий майданчик із поренчатами по внутрішньому краю. По інший бік від проходу, з якого Кукса вступила на майданчик, виднілися три отвори. Із центральної діри, осяяної червоним світлом, долинав рівний гул. Проноза зробила крок до поренчат і глянула вниз.

Здавалось, що Чортів Наперсток вріс у землю своєю нижньою частиною — глибина круглої шахти, яка відкривалася внизу, була ніяк не менша за сотню ліктів. На самому дні кволо бурлила густа яскраво-червона калюжа якоїсь розжареної речовини. Від металевих стін відходили виступи, подібні до підків. Їхні нижні частини, сірі й гладенькі, нагадували графіт і були занурені в калюжу. Вкриті яскраво-червоними пухирями хвилі ніби знехотя ліниво омивали їх.

— Врата до Пекла, — вголос промовила Кукса Пляма. — Нічого дивного…

Вона ще помилувалася вогняною калюжею, а далі обійшла майданчик і зазирнула в один із отворів.

На вузькій поличці, що стирчала просто зі стіни, лежав Пак Спритник.

Першої миті Кукса подумала, що він мертвий, і скрикнула від жаху, та згодом допетрала: Спритник просто обрав, як завжди, найменш підходящий для відпочинку час.

Вона спробувала вдарити кулаками в напівпрозору плівку, натягнуту впоперек отвору. Плівка не піддавалася. Кукса хотіла всадити в неї шпильку, та викувана ковалями аксів із загартованого сталевого дерева «рятувалка» несподівано зламалася.

— От прикрість! — дівчина сердито тупнула ногою і почала підкрадатися до іншого отвору, бо виявила, що в тому місці плівка відсутня.

Кукса ступнула всередину, бормочучи: «Яка ж я розлючена! Зі страшенної купи заліза, що пішло на цей Наперсток, можна до біса зброї викувати!»

Посеред кімнати (стіни, підлога та стеля якої дійсно були виключно залізні) стояла труна з коліщатками… принаймні так Куксі здалося першої миті. У довгастої скрині були якісь розмиті обриси та прозоре віко, під яким на білосніжному простирадлі лежала древня стара.

— Інельда, — прошепотіла Проноза. — Б’юся об заклад чиєю завгодно головою — це Інельда. Місцева дурепа-відьма!

«Що місцева, то правда, — пролунав у її голові добре поставлений гучний голос. — А що дурепа — брехня».

Проноза витріщилась на скляне віко. Їй здалося, що голова старої ледь хитнулась, а повіки здригнулися, ніби та намагалась розплющити очі.

— Адже це називається телепатією? — вголос промовила Проноза. — Ти чуєш мої думки, а я твої? Як мені відчинити сусідню кімнату?

«Тільки з моєю допомогою, дрібното. Нахилися!»

— Навіщо це?

Проноза мимоволі сахнулася: з власного досвіду вона непогано знала, що від старих відьом добра чекати не варто.

«А тому підійти мусиш, що в цьому ложі я безпорадна. Крім того, я скоро вирушу в останню мандрівку до моєї Лілової Повелительки. Хочу передати тобі накопичений досвід».

Тіло під прозорим віком ворухнулося.

— Лілова Повелителька? Це Пані-Місяць, чи що? — здивувалася Проноза.

«Місяць повеліває всім нам, — забубоніло з труни. — Вночі моя магія особливо сильна. Вона поступово слабнутиме, а в полудень умре. Треба встигнути стати на заваді мерзотникам, що хочуть захопити владу в Літоні».

— Мерзотники… Сокольник із цим чаклуном… Мармадуком, чи як там його? Тут я згодна, вони й справді мерзотники. Якби мала вільний час, то неодмінно взялася б до них, та ба, нині ніколи! Мушу рятувати Спритника. Як порвати кляту плівку?

«Вони йдуть! — ахнула відьма. — Наперсток сказав мені про це! Поквапся, трухлява шкапо, жвавіш ворушися, стара карго!» — підбадьорюючи саму себе такими словами, відьма сильніше зашпорталася під віком… І раптом, не розплющуючи очей, звелася на лікті.

«Як це Наперсток міг сказати щось?» — на язиці в Пронози крутилося запитання, але зірватись не встигло.

У вухах залунав тонкий дзвін, а очі заволокло туманом, в якому переважали всі відтінки лілового. Дівчинка побачила, що прозоре віко труни на коліщатах взялося тріщинами. Кукса мимоволі нахилилася вперед, притислася носом до холодної поверхні. Обличчя відьми насунулось на неї, заступило все навколо.

Щось ледь чутно луснуло.

Кукса Пляма опинилася в дивній кімнаті.

* * *

Найдивовижніше було те, що кімнати ніби й не було. Проноза відчувала стіни, підлогу та стелю, але саме відчувала, а не бачила. Відьма Інельда була присутня у вигляді розрідженої блідо-лілової хмаринки, а сама Кукса стала теж хмаркою — маленькою і дуже сердитою. У кутку неіснуючої кімнати плавала ще одна хмара, незвичайно щільна, густа, темно-лілового кольору. І абсолютно кругла.

«Повелителько! — безгучно промовила хмаринка-Інельда. — Е-е, дщер сія нетямуща та нахабна, але дозволь мені передати їй свій талант, хоча б, кгм, тимчасово, аби ворогам роду людського спротив чинити!»

Густо-лілова хмара тільки щось подумала у відповідь, але її глас був надзвичайно потужний і надто гучний та всеосяжний, щоб Проноза могла зрозуміти, що саме ВОНО думає. Дівчина здогадалася тільки, що пані-Місяць дає свій високий дозвіл. По тому ВОНО мовби почало думати якось тихіше та простіше, тож Кукса змогла вловити уривок фрази:

«…НЕБЕСНИЙ ДІМ ПРИЗРІННЯ ЧЕКАЄ НА ТЕБЕ…»

«Гаразд, — погодилась відьма. — Давно мрію про спочинок».

«Ну-бо ви, старі корови, негайно випускайте мене назовні! — втрутилася в розмову Проноза. — Мене ваші справи не обходять…» — і не доказала, тому що густа хмара грізно насупилась, розрослося, заступила собою всю неіснуючу кімнату, й проникла всередину Кукси Плями.

Відчуття було жахливо неприємне, й Проноза заверещала, та відразу вмовкла, бо хмара-Повелителька зникла й полишила саму хмарку-Пронозу наодинці з хмаринкою-Інельдою.

Тут тільки Кукса й зрозуміла, що в дивній кімнаті присутній ще дехто. Пані-Місяць і відьма хоча й відчувались як ті невизначені згущення туману, та при цьому нічого принципово нелюдського в них не було… Та ось дещо третє позначилося раптом у кутку.

Це дещо виявилося якимось уже й зовсім чудернацьким та незрозумілим. Це була Скриня з Чорними Стінками. Думки, що блукали в ній, здебільшого зводилися до одного: «ХОЧУ ДОДОМУ!!!» — безгучно волала Чорна Скриня.

«Ну заспокойся, пупсику, — заходилась вмовляти її хмаринка-Інельда. — Не хвилюйся, серденько… Скоро ти вирушиш у далеку-далеку подорож і зустрінеш своїх рідних…»

«Додому, додому! — плаксиво ревів незнайомий голос. — До Татка з Мамкою хочу-у!!!»

«Він весь час їх згадує. Здається, це головний конструктор з дружиною, теж панею вченою. Наперсток прилетів з іншого світу понад чорним океаном, у якому живе Лілова Повелителька. Він ніс у собі тамтешніх мешканців, та сталась аварія, і Наперсток звалився на Аквадор. Ті, кого він віз, зовсім не такі, як ми, й не могли жити в нашому світі. Вони створили для себе власний всесвіт, де й оселилися. Ми називаємо їх гном’ячою лупою»… — розповідала хмаринка-Інельда хмарці-Пронозі.

«Та це просто маячня якась! — голосно подумала Проноза. — Якщо ти негайно не випустиш мене, то я щось жахливе зараз влаштую!»

«Невже? А що ж ти можеш зробити, люба?»

Кукса потяглась була до «рятувалок», та з’ясувалося, що вони чомусь поза зоною досяжності… А коли все-таки знайшла їх, то виявила дивні зміни.

«Маєш!» — подумала вона та шпурнула одну «рятувалку» немов дротик. Сіру тишу дивної кімнати розпоров яскравий зигзаг блискавки, яка з дзижчанням вп’ялася в бік хмаринки.

«А-я-яй! Ти чого стріляєшся?!» — заверещала відьма, і, вторячи їй, Чорна Скриня плаксиво залепетала: «До Татка з Мамкою хочу! Відпустіть мене, тітоньки! Хіба вам шкода, хіба вам важко повернути рубильник?!»

«Вороги зовсім близько! — відьма від жаху перестала голосити. — У чарівному місці, де ми зараз, час повільніше тече, але вони вже піднімаються… Зараз я звільню тебе. Ти повинна будеш відразу ж увійти до третьої кімнати. Наперсток називає її рубкою. Там є червона, е-е… штукенція у формі літери „П“. Це рубильник, поверни його. Мармадук давно міг дати Наперсткові волю, та не хотів відпускати його. Тут багато чарівних лож, схожих на те, в якому зараз сплю я. У них мешканці того світу спали під час тривалої подорожі».

«Не збираюсь я повертати ніяких червоних рубильників, — впиралася Проноза. — Як мені…»

«До свого красеня ти все одно не потрапиш, поки не, е-е… як це називається, пупсику?»

«Поки вона не ввімкне пристрій зльоту, я не скину захисну мембрану з тієї каюти…» — заявив Наперсток.

«Я не хочу…» — почала хмарка-Кукса, та хмаринка-відьма перебила її:

«Ну годі, Повелителька кличе мене до себе. Геть звідси, нахабна дрібното!»

Хмаринка щось зробила з чарівним простором, який оточував Пронозу, почулося пронизливе й нестерпне, та все одно нечутне ревіння, по тому почався вбивчий для хмарок, хоча й невідчутний дріж…

Кукса Пляма, як пробка з горлечка пляшки, вилетіла з дивної кімнати.

* * *

Вона побачила, що прозоре віко труни на коліщатах розсипалося скалками. Стара, що лежала горілиць, була цілковито непорушна й тепер уже мертва.

Проноза відступила й помотала головою, щоб дати лад своїм думкам. Але попри це в голові щось було не так — в ній з’явилося дещо нове.

Ззаду почувся шум, далі хтось чхнув. Дівчина озирнулась, зробила крок до отвору й побачила, що круглим майданчиком до неї швидко наближаються двоє людей: граф Сокольник і ще один, незнайомий, причепурений, у кумедному пістрявому шматті.

Вхід до тієї кімнати, де вона бачила Пака Спритника, й досі затуляла плівка, тож Проноза прожогом кинулася до іншого отвору, пригнулась і пірнула в нього. За інерцією вона пробігла кілька кроків, зупинилася, очманіло роззираючись. Здається, саме тут знаходилося те, що Наперсток називав «рубкою».

«Ось чому пацюки втікали, — ще встигла подумати Проноза. — Це й справді корабель. І вони відчули, що настав час накивати п’ятами».

Ліхтарів, які горіли тут, вистачило б для того, щоб освітити невеличке місто.

Кукса здивовано свиснула, бо виявила ще й залізну шафу, всю поверхню якої було всіяно мерехтливими квадратиками, якимись циферблатами, стрілочками та пімпочками.

Із шафи на висоті її голови стирчало червоне П-подібне руків’я.

На Куксу впали тіні, й вона озирнулася. З двох боків наближалися озброєний кривим кинджалом Сокольник і Пістрявий.

Дзень!.. Кинджал висік іскри зі стінки шафи просто над головою у Кукси, та вона вчасно пригнулася.

— Ловіть її, Мармадуку! — гукав граф, відскакуючи й гарячково трясучи рукою. — Це вона вбила ваших охоронців!

— Дуже небезпечна, дуже… Акса — це вам не звичайна людина! — чхаючи, бурмотів чаклун і безладно розставляв руки на показ графові, ніби слухняно намагаючись схопити Пронозу, та вона скористалась незграбністю чаклуна й замішанням графа — вужем прослизнула між кривих ніжок Мармадука, беркицьнулась через голову, скочила за десять кроків від переслідувачів, пригнулася, визираючи з-за чогось, що нагадувало стіл, але, як і решта тутешніх речей, було залізне. Сокольник ще тільки піднімав з підлоги погнутий кинджал, Пістрявий розгублено кліпав і повільно витягав з-за пояса довгого нагая.

— Зліва, обходьте її зліва, Мармадуку! — кричав граф, оббігаючи справа залізний стіл. — І ледь ворухнеться — стріляйте!

Проноза скочила на слизьку поверхню та проїхалася по столі в протилежний від графа бік.

— Пістрявий — ти не Пістрявий! Ти — Синій, я впізнала тебе! — пронизливо верещала вона на бігу.

Дівчина добігла вже до краю столу, коли граф зробив неймовірний ривок і схопив її за підбор. Проноза смикнулася, вискочила з власного чобота й пірнула зі столу долілиць — тільки ноги брикнули в повітрі. Попереду була залізна шафа, і щоб не врізатись у неї лобом, бідолашна виставила перед собою руки і в щось вчепилася.

— Не чіпай цього!!! — заверещав Мармадук, здіймаючи руку з нагаєм. — Уб’ю!

Проноза повисла, теліпаючись над залізною підлогою, об яку щойно мало не розбилась. Те, за що вона трималася, повільно опускалося під її вагою.

Синій замахнувся. Він був зовсім поряд і не міг не поцілити. З іншого боку вже надбігав граф. Штукенція, за яку трималась Проноза, опустилася до кінця й клацнула. Акса розтисла занімілі від напруги пальці й важко впала на коліна, боляче вдарилася об кам’яну долівку, але саме це її і врятувало. Граф знову промахнувся: кривий кинджал тільки вдруге висік іскру трохи вище її голови, та над нею нависла звивиста тінь чаклунового нагая. Синій опустив важкого нагая — і саме цієї миті камінюка глухо гупнулася об його потилицю. Невідомо звідки за спиною Синього виник не хто інший як Бобрик.

Розділ 6

Глухий гул заповнив усе приміщення, вогники забігали поверхнею шафи. Вони переморгувались дедалі швидше. Гул наростав, у ньому виразно чулися пронизливо-радісні нотки.

Мармадук захитався, здивовано приклав долоню до потилиці. Нагай випав із його руки. Бобрик ще раз копнув його ногою ззаду й кинувся до акси, яка й досі не мала сили звестися з колін і тремтячою рукою гарячково виловлювала з поплутаного волосся шпильку. Та шлях хлопчиськові перетнув граф Сокольник, який невмолимо наближався до дівчинки. Вона вперше за сьогоднішню ніч відчула себе безпорадною — тільки дивилася на нього знизу вгору страшно розширеними очима. Граф простяг руку, щоб схопити її за волосся, та Проноза рвучко пригнулась, і в його руці лишилася тільки темно-зелена хустинка.

Кукса зойкнула, коли граф втретє заніс над нею кинджал. Бобрик наскочив на нього ззаду, але був відкинутий одним ударом дужої руки, відлетів на лікоть і завмер на кам’яній підлозі. Пронозі не було часу звернути на це увагу, бо Мармадук потроху приходив до тями: він зробив два невпевнені кроки, несамовито витріщаючи очі, але й досі стурбовано обмацуючи потилицю.

«Непогано!» — пролунав у голові Пронози Інельдин голос.

Гул наростав, під ногами здригнулася підлога — це внизу, в шахті з вогняним озером, вмикався двигун космічного корабля. Кукса нарешті якось випручала «рятувалку» з волосся й невловимим рухом метнула її в коліно Сокольника. Граф скрикнув, відскочив та збив при цьому й Синього, що поспішав йому на поміч. Сплутані в один клубок, вони покотилися по підлозі й щезли в отворі входу.

«Ми тут поспілкувалися з Наперстком, — так, наче нічого й не сталося, промовила Інельда в голові акси. — Він просить вибачення, але каже, що таки нарешті відлітає звідси. Якщо не бажаєте вирушити в тривалу мандрівку разом із ним, вам краще якнайшвидше катапультуватися».

«Геть із моєї голови, стара відьмо!» — хотіла крикнути Проноза у відповідь, але зі стіни позад неї вистромилося крісло й боляче штовхнуло під коліна, змусило знову присісти. Від підлокіть відділилися гнучкі металеві ремені й обплутали її руки вище ліктів, не дозволили підвестися.

«Хлопчику, сідай! — голосно подумала відьма з голови Пронози. — Бо перетворишся на яєшню».

Бобрик уже отямився, сів на підлозі й вражено зойкнув, коли голос пролунав у його побитій голові — мабуть, сприйняв це як власне марення. Втім, голос не просто лунав, він спонукав до дії — і Бобрик не знати як дістався до крісла, де сиділа прикута дівчина, й опинився в Кукси на колінах.

— Злазь, лишенько моє! — закричала Проноза. — Злазь, бо я тобі…

Більше нічого вона сказати не встигла, тому що над ними щось шумно роз’їхалося, і вже знайомий запах гном’ячої лупи вдарив у ніздрі. «Приємно було познайомитися, дітки», — подумав звідкілясь здалеку Наперсток.

Крісло рвонулося вгору зі швидкістю гарматного ядра. Бобрик закричав несвоїм голосом.

Кукса Пляма замружилась. Швидкість стала ще більшою. Аксу почало нудити.

«Принаймні в такій ситуації я зробила все, що могла», — вирішила Проноза і з почуттям виконаного обов’язку втратила свідомість.

* * *

Коли граф Сокольник розплющив очі, навкруг було дивно тихо. Граф полежав трохи, поки остаточно отямився, звівся на ліктях і виявив, що стискає в руці дуже пом’яту темно-зелену хустинку. Сутінки, що раніше панували в підземному світі, розсіялися, стало значно світліше. Граф глянув угору — в стелі печери зіяв пролом, такий великий, що країв не можна було розгледіти. Тепер Погреби здавалися не печерою, а просто широкою заглибиною.

Десь тихо капала вода, поряд хтось жалібно стогнав. Сокольник огледівся. Біля нього на кам’яній підлозі лежали Мармадук і хлопець-акс. Стогнав чаклун — він лежав із заплющеними очима й далі обмацував свою потилицю. Пак Спритник поки що не рухався.

У Сокольника саднило все побите тіло, але найбільше боліло під лівим оком. Він торкнувся до того місця пальцем, охнув, понишпорив по кишенях, знайшов невеличке люстерко й глянув у нього.

— Ах ти ж! — заголосив він. Під оком розплився здоровенний синячисько. — Усю красу мені споганили!

Граф сховав люстерко й спробував підвестися, та знову охнув — давався взнаки пекучий біль у коліні. Сокольник покинув хустинку, висмикнув зі своєї ноги дерев’яну шпильку, заскреготав зубами, намагаючись зламати її, але не зміг і теж відкинув геть.

Пак Спритник досі не рухався, зате Мармадук підвів голову й кинув на графа безтямний погляд. Видно було, що чаклун погано уявляє, що сталося й де він взагалі.

Ну, принаймні акс нікуди не подівся! — пробурмотів граф. — Треба зв’язати його міцніше… — він похитав головою, знову здивовано глянув на пролом у стелі печери. Крізь цей пролом кілька хвилин тому, радісно завиваючи стартовими сиренами та вивергаючи з дюзів струмені реактивного полум’я, в невідому далеч помчав Чортів Наперсток.

— Ну якого дідька там розляглися? До чого ж нікчемна особа! — граф болісно скривився, але все-таки став навколішки. — Мені що, тягти тепер цього циркового хлопчиська на своїх благородних плечах, не призначених, між іншим, для тяжкої фізичної праці? Отже, так: щойно виберемося на поверхню, треба буде, — Сокольник почав загинати пальці, — по-перше, викликати жабура. По-друге, оголосити, що того, хто отруїв старого короля, нами знайдено й післязавтра його стратять. А ще — звеліти, аби підфарбували ешафот! По-третє… — граф знову глянув угору й помітив, що крізь пролом з піднебесного світу помітні деякі зміни: — Ого, довго ж ми тут вилежувались! Ні, ну справді навіжене дівчисько!

Мармадук нарешті всівся, погляд його став більш притомним. Він помітив акса, що лежав поряд, здригнувся й почав порпатися в своїх кишенях.

Сокольник між тим не вгавав:

— Якщо, звісно, вона досі жива… Та дарма, я маю хустку з її запахом… Буде на що нацькувати… Я негайно… — Сокольник дістав вже знайому невеличку, туго перехоплену шнурком та запечатану торбинку, — негайно спускаю Гончаків!

Мармадук тим часом відшукав потрібну річ — скляну пляшечку. Відкоркував її, підніс до носа Спритника, який саме ворухнувся. Графові здалося, що з пляшечки почала виповзати молочно-біла гадючка, й він вражено закліпав. Виявилось, що це не гадючка, а густе пасмо диму. Він втягся в ніздрі акса — той голосно зітхнув і завмер.

— Снодійна пара… — прохрипів Мармадук, ховаючи пляшечку до кишені. — Тепер хлопчисько два дні проспить і збудити його буде неможливо.

Сокольник розкрив полотняну торбинку й тут-таки злякано відкинув її подалі. Вони з чаклуном одночасно здригнулися, коли побачили, як торбинка впала на каміння, заворушилася й кілька разів підскочила, водночас роздуваючись, збільшуючись.

— От так-так! — вигукнув ошелешений Сокольник.

Одне за одним із торбинки з’явились п’ятеро приземкуватих тіл, оброслих густим бурим волоссям. Це було щось середнє між пацюками й таксами — пащі з хижими зубами, загострені на кінцях вуха, короткі хвости й дужі криві лапи.

— Які чарівні… — замилувався граф і кинув їм хустинку Кукси.

Гончаки голосно зафоркали, збилися в купу навколо неї, обнюхали, а по тому одночасно вчепилися зубами, розірвали на клапті, повернулися та стрімко помчали геть.

— М-да, побігли… — замислено промовив Сокольник. — За запахом вони точно її знайдуть?

Мармадук і далі стогнав. Нарешті, ніби й не чуючи графа, він устав, тримаючись за поперек.

— Знайдуть, неодмінно знайдуть. І розірвуть на шмаття. Її й того хлопчиська, що так засвітив мені в голову. Що робитимемо далі, графе?

— Ну-бо, підштовхніть його… — прогарчав Сокольник, хапаючи Пака Спритника за плечі.

З допомогою чаклуна він звалив акса собі на спину; згорбився під його вагою і повільно поволік ноги до сходів, що вели нагору. Мармадук, охкаючи, голосячи, без кінця хапаючись за свою побиту голову, побрів за ним.

— Не довіряю я вашим Гончакам, — сказав граф. — Це все дурниці. Ви бачили, як те дівчисько б’ється? За традицією три дні по смерті короля страти в Літоні заборонено. Значить, акса можна буде стратити лише післязавтра. А де ховати його весь цей час? Тепер, коли Погреби зруйновано, де мені його тримати, га?

— У нашому палаці є чудові темниці… — озвався чаклун.

— Який же ви дурень, Мармадуку! — поморщився граф. — Якщо вона змогла проникнути сюди, то зможе й туди пробратися. Ні, в місті його не можна залишати.

— Куди ж ви його сховаєте?

Деякий час Сокольник ішов мовчки, розмірковуючи над цією проблемою, а потім зупинився й кинув Пака на кам’яну долівку.

— Чого стали? — запитав чаклун.

— Я стомився, треба перепочити.

Сокольник повів плечима й присів навпочіпки, розглядаючи безтурботне обличчя сонного акса.

— Ага! — вигукнув він раптом. — Придумав! Літон же недалеко від узбережжя, чи не так? А в океані недалеко від наших місць є острів Лімбо. Ось туди ми його й відішлемо.

Граф знову звалив Спритника на спину й побрів далі.

— Ну, а якщо… Той пекельний виплодок у спідниці дізнається, куди ми поділи хлопчиська, та спробує відбити його дорогою? — висловив свої міркування Мармадук.

— А ми відішлемо його під надійною охороною.

Мармадук похитав головою, зморщився, потираючи потилицю:

— Під якою охороною, графе? Після смерті короля половина стражників розбіглася. Їх не вистачає навіть на те, щоб стерегти палац. Та ще й змовники…

— Колишній начальник варти Харлик, лицар Боден Девідсон і лихвар Нілсон, — перелічив граф. — Звісно, мої шпигуни стежать за ними. Ці змовники смішні. Я ніколи не сприймав їх серйозно.

— А все одно, якщо вони нападуть на палац? Або раптом городяни збунтуються, коли ми оголосимо себе новими повелителями Літона? Ні-ні, зараз не можна полишати замок без захисту.

Те, що чаклун сказав «коли ми оголосимо себе повелителями», не сподобалося Сокольнику. Річ у тім, що вони поки ще не обговорювали, як збираються поділити владу. У кожного були свої плани…

— Як ви обридли мені! Чому ви постійно сперечаєтеся зі мною? — пробурчав граф. — Ну гаразд, гаразд, я ще подумаю, як розв’язати цю проблему! Поки що треба дістатися до палацу.

Вони йшли та йшли далі, аж поки попереду замаячіли кам’яні сходи, якими можна було зійти на поверхню. Тіні, що вкривали підземне місто, потроху блідли. Починався світанок.

Частина друга На яскравому сонці

Розділ 1

Як завжди, з настанням ранку магія Пані-Місяць слабшала. Круглий, рожевощокий Князь-Сонце, що добре виспався за ніч, з’явився над обрієм, глянув на місто Літон і побачив, що за ніч той досить відчутно змінився. На околиці тепер зіяло величезне провалля. Городяни, розбуджені грюкотом і надсадним виттям Наперстка, що злітав, потихеньку вибиралися на вулиці й терли очі, силкуючись зрозуміти, що сталося. Найбільш тямущі відразу ж поверталися назад і починали поквапливо пакуватися в дорогу…

Проноза ще не цілком прийшла до тями, коли виявила, що її голова лежить на чиїхось колінах. Очі самі собою широко розплющилися, й вона побачила обличчя Бобрика, що схилилося над нею. Кукса рвучко сіла, не звертаючи уваги на легке запамороченння, повернулася до злодійчука. Деякий час вони розглядали одне одного, аж поки Бобрик не потупився.

— Ти того… — почала Кукса й затнулася. — Навіщо поліз за мною?

Бобрик хрипко зітхнув.

— Мабуть, я в тебе закохався, — констатував він і витер рукавом носа. — Знайшов у кого…

— Що значить «знайшов у кого»? — обурилась Кукса.

— Ти ж акса… Та ще й фіглярка. Сіли у свій фургон — і нема вас…

— Авжеж, а як же інакше? — здивувалась вона. — А тому спробуй це перебороти. З досвіду знаю, це до дідька складно, та моє серце належить іншому… — з цими словами Проноза рішуче встала й огледілась.

Вони були на тій самій кам’яній полиці, з якої починалась мандрівка до Погребів. Крісло, що закинуло їх сюди, лежало під стіною, перевернуте. Тепер тут стало значно світліше: нагорі зіяла величезна діра, крізь яку проникало розріджене вранішнє світло, що забарвило дахи підземного міста в рожеві тони. Акса підійшла до краю полиці.

— Я, коли ще ззовні був, то почув, як ти назвала чаклуна «Синім», — згадав хлопчисько. — Чому?

Кукса знизала плечима.

— Усі чаклуни та чаклунки поділяються на різні типи. Ця ваша Інельда була Лілова, тому що черпала свою силу в Пані-Місяця…. — Проноза раптом ляпнула долонею собі по потилиці. — По-моєму, її магія застрягла в моїй голові… Я спершу не второпала, а потім розібралася — Мармадук-бо насправді Синій. Його чари пов’язані з вологою, туманом…

— Як пов’язані? — здивувався Бобрик. — Що це значить?

— Звідкіля я знаю? Просто так нас навчали в школі.

— А! — сказав хлопчисько з погано прихованими заздрощами. — А я зроду в школі не вчився. Ото ще, нащо вона потрібна? Мене й кликали туди, просили, йди, мовляв, Бобре, до нас, у школу, будеш там учитися, та я їм казав… На біса, казав, мені ваша школа? Не потрібна мені… — він закліпав і змовк під глузливим поглядом акси, хвильку помовчав, а потім вигукнув, ніби згадав щось нове: — А Жовтий? Адже ж був ще такий чаклун — Жовтий! Страх який знаменитий. Та про нього останнім часом чогось не чути…

— Атож, був такий, — погодилась Проноза. — Він і зараз є…

Несподівано її сердечко похололо, й вона по-новому глянула на провалля у стелі печери.

— Наперсток! — ахнула Кукса. — Він полетів! А як же Спритник?

— Теж полетів, — озвався Бобрик. — А тебе тут покинув.

— Це в тебе ревнощі, — Кукса почала поквапливо витягати пружинний шнур, який досі ще висів на тому самому місці, де вона його лишила. — А я впевнена, що граф устиг витягти його звідти. Спритник дуже потрібен Сокольникові — тільки ось ніяк не второпаю, навіщо. Ходімо шукати графа.

Бобрик не здавався:

— Він, напевно, давно в палаці. Там його не дістанеш.

Кукса, що саме обмотувала шнур навколо талії, завмерла з піднятою рукою, по тому озирнулася на хлопчиська і з невблаганністю гірської лавини, що набирає сили, заявила:

— Я дістануся до нього, де б він не був!

Із-за повороту кам’яного карниза долинули оскаженіле дзявкання й тупіт. Далі звідти вискочили п’ятеро приземкуватих псів.

— Стережися! — заволав Бобрик. Перше зі створінь, які вже нападали, відштовхнулося короткими кривими лапами, стрімко стрибнуло на Пронозу.

Вона, як завше, зреагувала миттєво — присіла, й гончак пролетів над її головою і зник за краєм карниза. «У-у-у-уй!!!» — луною розкотилося над підземним містом розчароване виття. Не звертаючи жодної уваги на Бобрика, четверо інших тварюк сновигали навколо Кукси, яка виставила перед собою передостанню «рятувалку».

* * *

По смерті старого короля міський кат, загальний улюбленець, веселун на ймення Бурун Тавот зник невідомо куди. Але таке велике місто, як Літон, просто не могло обійтися без ката, й на цю посаду Мармадук тимчасово призначив єдиного родича Буруна, його племінника, якого кликали Заклад Тавот. Навіть Мармадук, який відзначався непрактичністю, навряд чи зміг би знайти більш невдалу кандидатуру.

Є люди, що бояться змій, є такі, що не терплять павуків, або, приміром, як маленькі діти, лякаються темряви. Тавот страждав від рідкісної хвороби, що називалася гострофобія: його лякав будь-який гострий, колючий предмет — усе, що могло різати. А ще він не зносив вигляду будь-якої рідини червоного кольору. Бідолаха навіть не пив червоного вина. Поки що Тавоту не доводилося виконувати своїх безпосередніх обов’язків, і він страшенно радів з того.

Новий міський кат прокинувся від голосного стукоту у двері. Він солодко потягнувся, виповз із-під ковдри, взув капці й заляпав ними до дверей. Палацовий служка, що стояв надворі, заторохтів йому в обличчя:

— Звелено прибути до камер якомога швидше… — і втік.

— Що ж це таке?.. — невдоволено забурмотів Тавот. — Зранку метушня!

Він поквапливо накинув халат і вискочив з кімнати, відведеної йому в палацових покоях. Щоб дістатися до камер, слід було подолати п’ять вузьких сходових маршів для службового користування й проминути два пости вартових. Коли варта зачула кроки нового ката, вона витяглася струнко й завмерла, витріщаючи очі. Серед палацових службовців Тавота вважали ще більшим негідником, ніж навіть Сокольника. Хоча, звичайно, кат мав куди менший вплив. З вигляду це був щиросердний черевань, ще досить молодий. Розмовляв він з усіма завжди чемно й не скупився на посмішки. Однак за спиною міг влаштувати таку капость, що, бувало, всі без жодних коментарів тільки головами похитають (якщо, звичайно, ще залишалося чим хитати).

Під сходами тягнувся кам’яний коридор. Ляпаючи задниками капців по п’ятах, Тавот промчав його й біля ґрат однієї з камер побачив стражника-тюремника з графом Сокольником.

У графа був дивний вигляд. Всі звикли до того, що він завжди хизувався модним вбранням, був ретельно зачесаний, пудрив обличчя… Та нині бідолаха нагадував опудало — одяг подертий, волосся скуйовджене, обличчя подряпане, а під оком синець.

— Дивися сюди! — заклопотано заговорив Сокольник при появі ката. — Бачиш це?

Тавот глянув. У камері біля стіни спав якийсь хлопчисько.

— Бачу, — кивнув кат-невдаха, заздалегідь холодіючи від жаху. — Начебто, це акс…

— Так, це акс! — гаркнув Сокольник, пронизуючи Тавота поглядом. На думку графа, новий кат був навіть гірший за чаклуна Мармадука — зовсім жалюгідна, дрібна особа.

— Саме він отруїв нашого улюбленого короля, зрозумів? Ти повинен простежити за тим, щоб упорядкували й пофарбували ешафот. А за два дні відрубаєш йому голову. Що з тобою, тобі зле?

Коли Тавот почув останні слова, бідолаха відступив до стіни, прихилився до неї та заплющив очі. Йому справді стало погано, запаморочилася голова й затремтіли ноги. Адже для того, щоб виконати наказ графа, довелося б узятись за сокиру, а сокира в ката міста Літона була дуже, дуже гостра.

* * *

Жабур на ймення Топ-Ганка, той самий, що цієї ночі на площі допоміг стражникам упоратися з хлопчиськом-аксом, також прокинувся у своїй водяній постелі. Хтось несміливо постукував у двері його кімнати. Жабур складався ніби з двох частин, з пари начебто окремих істот, змушених жити разом, — жабура Топа і його вершника, істоти, схожої на маленьку люту мавпочку, що її звали Ганка. Поки Топ важко перевертаючись і булькаючи зеленою водою, продував дихальний міхур, Ганка засукав худими лапками, наближаючись до дверей, насилу дотягся до замка й відімкнув його. Той самий служка, цього разу шанобливо схилився й прошепотів у волохате вушко:

— Граф Сокольник викликає до себе, шановного… — й так само поквапливо ретирувався, злякано озираючись через плече.

Ганка скептично скривив писок, скособочився, бридкий та липкий зі сну, пошкандибав назад до басейну, з якого саме вибирався жабур.

— Звідколи Сокольник має право викликати, а не запрошувати нас до себе? — обурено запитала мавпочка, не очікуючи, втім, відповіді. Адже, крім Ганки, єдиною живою істотою в кімнаті був Топ, а він особливим розумом не відзначався і тому волів мовчати.

— Ну гаразд… — Ганка витяг із шухляди величезний дерев’яний гребінь і заходився розчісувати буру шерсть, яка звалялася за ніч.

Жабур виліз із басейну, натяг на лискучі нижні кінцівки широчезні шорти й розпочав найвідповідальнішу ранкову процедуру. Кожен палець жовто-зеленої перепончастої лапи він увінчав наперстком-пазуром з вузьким тонким лезом, на могутні похилі плечі натягнув перев’яз із трьома томагавками та дюжиною дротиків, у шкіряні піхви поясного ременя встромив коротку криву шаблю, а до стегна пристебнув пару беручі. Потім надяг на ліве плече дитяче оксамитове сідло, яке пристебнув попругами під пахвою.

Ганка, що на той час завершив зачіску, заліз у це сідло, після чого жабур залишив кімнату.

Граф чекав у своїх покоях. Він устиг прийняти душ, надягти халат і покрити синець жовтою пудрою. Від графа несло парфумами «Ніжність пастушки», і чутливий писок Ганки зморщився.

— Ви знаєте, що знайдено того, хто отруїв короля? — почав Сокольник, щойно жабур переступив поріг.

— А хіба він не був відомий раніше? — пропищав Ганка, тонко натякаючи на те, що навіть найостанніший дурень у палаці в курсі, хто саме підлив отрути старому в молоко.

— Ні, не був, — відрізав граф, — пригадуєте акса, якого ви схопили минулої ночі?

Топ кивнув пухирчастою головою, а Ганка промовчав, очікуючи продовження.

— Саме він і отруїв короля, — з невинними очима завірив Сокольник. — Незабаром його стратять… Якщо звичайно цей дурень Тавот зможе втримати в руках сокиру. Але дехто хоче врятувати акса. Поки що не вдаватимуся до подробиць. Я використав Гончаків, і, можливо, вони її загризуть… А можливо, й ні. Ми з Мармадуком порадилися, і я вирішив, що злочинця-акса треба сховати за містом. Найкраще для цього підходить острів Лімбо. Він недалеко від узбережжя, але все-таки потрапити туди без корабля неможливо. Наймете корабель, пересидите якийсь час на острові, а по тому повернетеся. Тепер слухайте уважно. Зараз підете на задній двір і візьмете собі фургон. Стражників я відрядити не зможу, тож поїдете з самим Мармадуком…

Граф не встиг скінчити свою мову, як двері відчинилися й до покою увійшов чаклун.

— Що я чую?! — закричав він. — Ви збираєтеся вислати мене з міста, вислати мене?!

Сокольник невдоволено скривився, наче в нього болів зуб.

— Один жабур може не впоратися з аксою… — тут Ганка з Топом здивовано перезирнулися. — Їм знадобиться ваша магія.

— На острів Лімбо, де живуть ці мерзенні друїди? Крім того, нас із жабуром буде всього двоє — всього-на-всього двоє проти цього маленького чудовиська? — не міг вгамуватися чаклун. — Навіть і не думайте, графе, що я погоджуся на цю авантюру!

Сокольник підвищив голос:

— Але ми вже все обговорили! Не починайте суперечки наново. Поки ми тут сваримося, маленьке чудовисько вже, напевне, наближається до палацу…

Це змусило Мармадука тривожно озирнутися, ніби він злякався, що Кукса Пляма з’явиться зараз звідкілясь із-під дивана, на якому сидів жабур, чи раптом зіскочить просто зі стелі.

— У всякому разі, без додаткової охорони я не поїду! відрубав він.

Чаклун і Сокольник з ненавистю втупилися один в одного. Топ-Ганка мовчали, намагаючись зрозуміти, що це за «дівчисько» — «маленьке чудовисько», якого так побоюються граф та чаклун.

— Ну добре, добре… — здався нарешті Сокольник. — Адже акс і досі не прокинувся? Ви можете покласти його в фургон і дорогою заїхати на ринок найманців. Наберете загін, який схочете. Я оплачу… Тобто королівська скарбниця оплатить витрати.

За півгодини з невеличких задніх воріт палацу виїхав фургон. Всередині лежав просто на підлозі сонний Пак Спритник, а поруч сидів жабур. Топ відразу ж задрімав, а знудьгований Ганка забавлявся тим, що щипав Спритника за щоку й веселився, спостерігаючи, як той уві сні морщиться та смикає головою. У фургон були впряжені два великі чорні жеребці, а на облучку сидів Мармадук. Їм належало виїхати з Літона через східні ворота, подолати невелику відстань до портового міста під назвою Улов, найняти там корабель і доплисти до острова Лімбо. Але дорогою Мармадук збирався завернути на ринок, де кожен, хто вирушав у похід, завжди міг найняти собі в поміч декількох відважних шибайголів.

Сокольник випроводив жабура з чаклуном, полегшено зітхнув, поснідав, а по тому швиденько написав указ. Він викликав до себе королівських вісників, вручив їм указ і звелів негайно оголосити його, а потім розвішати на всіх вулицях Літона. В указі повідомлялося, що вбивцю короля знайдено і йому відрубають голову післязавтра рівно опівдні на головній міській площі.

Мармадука, найпершого суперника графа, що претендував на королівський трон, вдалося випровадити.

Сокольник сподівався, що за час його відсутності встигне домовитися з дворянами та баронами, які мали маєтки навколо Літона, та налаштувати їх проти чаклуна.

Вісники незабаром повернулися й повідомили, що указ вони оголосили та розвішали, але слухати й читати особливо нема кому — зважаючи на все, населення Літона зменшилося цієї ночі приблизно втроє, усі, хто міг, розбіглися. «Нічого, повернуться», — вирішив Сокольник і вийшов на балкон провітритися.

З третього поверху палацу він міг скільки завгодно оглядати широкий майдан, оточений будинками, на якому зараз не було жодного городянина. Раптом зовсім недалеко щось із оглушливим шипінням розірвалося. Граф примружився, здивовано озираючись, і побачив, що з-за дахів угору вдарив сніп густо-лілового світла. Уся площа здригнулась.

Був би тут Мармадук, він би зміг розтлумачити Сокольникові, що це схоже на магію відьми Інельди. Сам же граф нічого в магії не тямив. А сталося ось що…

Розділ 2

— Давай! — Кукса підтяглася на одній руці, виволікаючи Бобрика за собою.

Хлопчисько схопив її за шию і нарешті підібрався до карниза, що виступав на шість ліктів над підлогою. Найспритніший із гончаків, що залишилися, підстрибнув особливо високо, його зуби клацнули просто біля п’яти Пронози.

Вона заходилася розплутувати пружинний шнур, який устигла дістати з прірви. Неподалік від них у стелі виднівся широкий отвір, що вів, швидше за все, на поверхню — більше йому вести було просто нікуди. Залишалося дістатися до нього…

Бобрик важко дихав.

— Де ти навчилася таке витворяти? — кліпаючи пробурмотів він і здригнувся. — У своїй школі? Коли вони разом накинулися… І двох ти відразу заколола, але інші залишилися… Я думав, нам уже капець… Але тут ти відірвала їй хвоста!..

Не слухаючи хлопчиська, Проноза розмотала шнур і пожбурила «кішку» в отвір. З тихим бряжчанням залізні гаки за щось зачепилися. Проноза посмикала — начебто міцно.

— Давай, ти перший! — наказала вона, вручаючи Бобрику кінець шнура. — Відштовхуйся — і як на гойдалці…

Він спробував був заперечити, але Проноза вже впевнилася, що Бобрик міцно стискає шнур, і штовхнула його. Цю мить гончак обрав для того, щоб знову напасти. Його тіло здійнялося в повітря, зуби клацнули. Бобрик закричав з ляку, розтис пальці та полетів униз. Шнур гойднувся, відскочив назад до карниза — Кукса підхопила його, вглядаючись туди, де чотири витягнуті морди зімкнулися над хлопчиськом.

— Ай! — писнула раптом Проноза. — Що відбувається? Припини, бридка бабо!

«Не бійся, я зовсім трішки допоможу тобі», — мовила Інельда в її голові.

Пронозі здалося, що в тімені проклюнувся раптом гарячий міхур. Він швидко розрісся, заповнюючи голову і не перестаючи нагріватися.

— Ай! — знову вереснула вона, й відразу по тому спрацювала магія Інельди.

* * *

Не відразу вдалося Бобрику витягти Пронозу на поверхню. Нарешті він зупинився на краю провалля, поклав її на землю, а сам присів поруч навпочіпки. Поплескав її по блідих щоках. «Не красуня, але симпатична», — подумав хлопець і зітхнув. Проноза розплющила очі й глянула на хлопчиська, що й собі зосереджено розглядав її.

— Де це ми? — запитала нарешті вона.

— Біля того місця, звідкіля Наперсток злетів, — пояснив Бобрик. — Люди всі звідси повтікали, тому тут тихо.

Проноза повільно сіла.

— Що сталося?

— А ти не пам’ятаєш?

— Я… — вона приклала долоні до скронь і насупилася. — Тоді Інельда влізла в мою голову і залишила в ній свою магію… Вона сказала: ця магія краще працює вночі, але може іноді придатися і вдень. Хоча вдень вона значно слабкіша. То що ж сталося?

— У тебе з очей раптом вдарило таке яскраве світло… Двох гончаків спалило дощенту, а двох кудись віднесло. Але тебе й саму підкинуло, і ти вдарилася головою об стелю, так сильно… Я думав, вона в тебе трісне. Але тріснула стеля. Ну, а потім я тебе взяв і потяг звідтіля, поки ті двоє псів, що начебто залишилися живі, не повернулися.

— Голова в мене не тріснула, — повідомила Проноза, підводячись. — Тому що голова — моє найсильніше місце. А взагалі, мені все це набридло! Стараєшся, працюєш, а тут ні з якого дива з’являються якісь псюри та починають кусатися! Звідки вони взагалі взялися?

Бобрик знизав плечима.

— Може, Мармадук?..

— Атож, можливо, — Кукса раптом тупнула ногою і рішуче підтягла порвану спідницю. — Я жодного разу в житті не втрачала свідомості, а тут двічі поспіль! Це просто неподобство! Ти, Бобрику, як хочеш, а я йду в палац. Таке легеньке завдання — витягти Спритника, а я ніяк не можу впоратися!

Людей на вулицях було зовсім мало — дорогою Проноза з Бобриком зустріли всього три вози, на яких городяни цілими родинами їхали геть із Літона.

Вони вирішили, що нема рації підходити до палацу з парадного входу, а треба спробувати зайти з тилу, й рушили в обхід. Коли вже майже прийшли, Бобрик раптом відсахнувся й потяг Куксу за собою. Вони відскочили та присіли, сховалися в кущах, які росли обабіч дороги.

— Дивися, дивись… — хлопчисько вказав на запряжений парою чорних коней фургон, що також їхав геть від палацу. — Це ж чаклун там сидить!

Справді, на облучку сидів Мармадук, якого навіть здалека легко було впізнати по строкатій, немов у клоуна, одежі.

— А добряче я йому тоді каменюкою засвітив, — похвалився Бобрик. — Бац!

— Куди це він зібрався? — пробурмотіла Проноза, не слухаючи його. — І хто там ще їде в його фургоні?

Але віконця фургона були зсередини затулені чорними фіранками, які не давали змоги розгледіти пасажирів.

Вони провели фургон поглядом і рушили далі, до вузьких воріт у кам’яній стіні задньої частини палацу. Біля воріт чергували двоє стражників, а по обидва боки вздовж стіни були густі зарості ожини.

— Будемо битися? — діловито запропонував Бобрик. — Я візьму камінь…

Кукса похитала головою.

— А якщо вони здіймуть галас? Побити ми їх поб’ємо, але можуть прибігти інші, а я зараз не в найкращій формі. Ні, краще зробимо інакше.

Вона потягла Бобрика за комір. На такій відстані, з якої стражники не могли їх побачили, вони швидко перебігли відкритий простір і пірнули в ожинові зарості. Сонце вже стояло високо, у кущах було задушливо, голосно дзижчали бджоли. Проноза наблизилась до самої стіни, змотала з пояса пружинний шнур, гарненько прицілилася та кинула «кішку». Один із гаків зачепився, Проноза, як завше, посмикала, щоб перевірити міцність.

— Ну гаразд, — кинула вона. — Ти поки побудь тут…

Бобрик ображено насупився.

— Знову ти за своє? Я чоловік і не можу відпустити тебе у вороже лігвисько саму. Взагалі я мушу лізти першим.

— Дівчатам слід поступатися, — тупнула ногою Кукса. — Та й навіщо ти мені там потрібен? Я сама тихо проберуся, а з тобою…

— Я теж тихо проберуся! — обурено закричав хлопчисько, так що навіть зграйка бджіл здійнялася в повітря, налякана його лементом. — Я ж спритний, я ж…

— Тільки не кричи! Стражники зараз прибіжать. Добре, не хочеш залишатися, ходімо разом. Але я перша, зрозумів? А інакше взагалі з собою не візьму!

Набурмосений Бобрик якусь мить обмірковував сказане.

— Хай уже буде по-твоєму, — нарешті знехотя озвався він, — пропускаю тебе вперед. Але ти нічого такого не думай, це я просто з ввічливості, тому що звик до жіноцтва ставитися з повагою.

— А я нічого й не думаю, — Проноза схопилася за шнур і, спритно перебираючи руками, почала швидко лізти вгору.

По інший бік стояло кілька возів із сіном. Поруч — стайня з розчиненими ворітьми. Всередині хтось ходив, іноді звідти долинало іржання.

Кукса з Бобриком перебігли подвір’я і опинилися біля відчинених дверей, з яких смачно пахло. Бобрик голосно втягнув носом повітря й проковтнув слину.

— Млинці… — замріяно простогнав бідолаха. — 3 яблуками… А ще… Зараз… Ще пиріжки з м’ясом, варені яйця, фруктовий салат і перловка… Тьху, перловка!

— А я люблю, — зітхнула Проноза. — Добре, не відволікайся. Ходімо.

Вони вступили до широкого коридору, по один бік якого було кілька дверей. Найближчі були відчинені. Кукса пройшла вздовж стіни, обережно зазирнула туди й побачила кухню. Там кілька кухарчуків, стоячи спиною до дверей, під орудою дебелого кухаря щось нарізували, чистили та фарширували. Поряд на плиті шкварчали пательні та булькав суп у великій каструлі. Приміщення повнилося парою, постаті в білих фартухах ледве мріли в ній.

— Давай! — прошепотіла Кукса й навшпиньки рушила далі. У кінці коридору донизу вели кам’яні сходи.

— Спускаймося.

Проноза не почула відповіді, озирнулася й не побачила Бобрика. Він зник.

* * *

На далекій околиці Літона, там, де починався шлях до океанського узбережжя та портового Улову, розкинувся великий ринок. Тут купували та продавали різний крам не лише городяни, сюди з’їздилася безліч купців із інших місць. Придбати на ринку можна було що завгодно — починаючи від зброї та закінчуючи різними засобами пересування на кшталт возів і візків. Ятки й крамниці тяглися довгими рядами, але не врізнобій. Продавці подібного краму намагалися триматися разом, щоб збивати одне одному ціну та переманювати покупців. Тому тут були Зброярський, Гончарний, Мисливський, Винний і навіть Сміттєвий ряди, де лахмітники й не надто щасливі лихварі торгували всілякою нікчемною мізерією — старим одягом, побитим посудом і дірками від бубликів.

Того ранку, коли Мармадуків фургон із жабуром і сонним Паком Спритником виїхав із задніх воріт королівського палацу, до ринку пішки наближалися два чоловіки. Це були бунтівники, що збиралися скинути графа з чаклуном, — начальник палацової варти Жур Харлик і переможець безлічі турнірів, убивця дюжини драконів і рятівник одинадцяти принцес, славетний лицар Боден Девідсон. Лицар, високий чоловік із товстими, як стовбури дерев, руками, повільно й важко переставляв ноги в дорожній куряві. Рухливіший Жур то виривався вперед, те повертався й іноді починав схвильовано бігати навколо Девідсона.

— Ви б поквапилися! — нарешті мовив він, коли попереду вже завиднілись ринкові ятки. — Нілсон, певне, давно чекає.

Напередодні вночі, по нараді в домі лихваря, бунтівники розійшлися спати, однак домовилися зустрітись вранці просто на ринку. Нілсон мусив прийти раніше й вибрати для лицаря обладунки, в яких той збирався битися з графом Сокольником.

Девідсон розтулив був рота, збираючись відповісти, зробив кілька кроків — і знову стулив, так нічого й не сказавши. Як і жабурові Топу, слова давалися йому важко, бідолаха взагалі волів не розмовляти, а просто бити по головах мечем чи хоча б списом.

Сонце ставало дедалі яскравіше, здійнята важкими чобітьми лицаря пилюка муляла очі.

— Хух, прийшли нарешті, — мовив Жур, коли змовники нарешті дісталися до крайніх яток. Він витер чоло долонею та озирнувся. — Так, і куди нам тепер?

Голова Бодена Девідсона повільно повернулася і ледь опустилась. Боден глянув на Харлика й поволі зморщив чоло.

— Куди-и? — промовив лицар низьким голосом. — Я не зна-аю… — у розмові він завжди розтягував звуки, що давало зайвий час, аби обміркувати наступне слово.

— Ну як же, любий мій? Якщо Нілсон купує зброю, то нам потрібно в… — Харлик, який давно втратив надію, що в лицаря будь-коли розів’ється кмітливість, багатозначно замовк.

Але Девідсон теж мовчав і лише тупо дивився в перенісся Жура.

— Об-ла-дун-ки… — по складах повторив той. — Зброя, це що?

— Що? — здивовано повторив Боден Девідсон. — Зброя? А-а-а… — він ляснув по своїх плечах, приклав долоні до грудей, а по тому почав поплескувати себе по голові, ніби зображаючи напліччя, нагрудник і шолом… — Такі, а-а-а… штуки…

— Атож, атож, такі штуки, — Харлик нетерпляче підскочив, знизу вгору намагаючись зазирнути в позбавлені й тіні думки ясні очі лицаря. — Штуки, що…

— Які-і… — тягнув Девідсон, не відриваючи долоні від чола.

— От-от, штуки, що…

— А-а-а… — широке червоне обличчя Бодена спотворилося від напруги. — Яа-ак залізна одежа-а?

— Ну так, так, так! — закричав Жур. — До деякої міри ми це так і можемо назвати — залізним одягом. Але зараз не це важливо. Нам треба йти в…

Боден опустив руки і з радісною посмішкою дитини, що нарешті впоралася зі складним завданням, вигукнув:

— Одежний ряд!

— Хух… — видихнув Жур. Він стомлено зсутулився й почав у тузі колупати землю носком чобота. — Ні, любий мій. Обладунки — це не стільки одяг, скільки захисна зброя. Вони продаються в Зброярському ряду.

— Не-евже… — протягнув Девідсон і здивовано розвів руками. — Ну, ти подума-ай…

— Ну гаразд, годі, ходімо вже, — Харлик роздратовано підштовхнув лицаря вперед.

Між ятками товклося безліч люду. Боден Девідсон, не звертаючи ні на кого анінайменшої уваги, розмірено тупотів уперед. На лотках лежали щити, мечі, списи, кийки, ножі та луки. Цілі вітрини було віддано під заморські арбалети й самостріли, на спеціальних підпірках висіли обладунки. Боден повільно крутив головою зліва направо, й очі його похмуро поблискували, коли він розглядав зброю. Жур прилаштувався позаду, даючи лицарю змогу розштовхувати натовп могутніми грудьми, й теж роззирався навсібіч, але не на крам, а на покупців, намагаючись вгледіти лихваря. Якийсь злодійчук підкрався ззаду та простяг руку до чималої кишені лицаря, однак тут Боден зреагував миттєво: однією рукою схопив хирлявого хлопчака за шию, підняв і заніс над його головою могутнього кулака.

— А-а-а… прибити його? — поспитав він, неквапом повертаючись до Харлика. Злодійчук у його руці несамовито витріщав очі та безгучно роззявляв рота, мов риба на піску, не в змозі ані дихнути, ані писнути.

— Відпустіть його, відпустіть… — наказав Жур, озираючись на натовп. — Він же дитина ще.

— Ну то й що?

— Прибережіть жорстокість для графа.

— А-а-а, ну добре… — Боден щосили відкинув злодія, і той з голосним брязкотом гепнувся на купу щитів.

Вельможі рушили далі. Їм довелося обійти весь Зброярський ряд. Стомлені лицарі зупинилися в самім його кінці.

— У чому річ? — дивувався Жур. — Де ж лихвар?

— Одежний ря-ад? — з надією запитав лицар. — Тут немає… Значить там?

Харлик підняв палець, змушуючи Бодена замовкнути. Йому здалося, що серед гудіння сотень голосів вдалося вловити дещо знайоме.

— Стривайте-но… Так… Ага, йдіть за мною! — з цими словами Жур кинувся далі.

Вони потрапили до найбільш зневаженого серед торговців Сміттєвого ряду. Тут навіть не було яток — продавці розкладали свій крам просто на землі. Харлик з Девідсоном побачили огрядну постать лихваря, одягненого в сіру хламиду з грубої ряднини, босого та підперезаного розкошланою мотузкою.

— Що ж це таке? — верещав Нілсон, простягаючи худому продавцеві руку, в якій було затиснуто кілька мідних монет. — Посоромився б такої жадібності! Це ж нікуди не годиться, ти просто зобов’язаний поступитися мені ще двома мідяками! Треба ж совість мати, як же так? Ні, все-таки звідки в тебе така жадібність, щоб вимагати стільки за ці нікчемні уламки обладунків!

Продавець співчутливо кивав, запопадливо посміхався, закочував очі, немовби бажаючи сказати, що він цілком згоден із усіма аргументами Нілсона й сам не розуміє, який скнара здатен вимагати настільки велику плату за такий нікчемний товар — і весь це час намагався скорченими пальцями видряпати монети з руки лихваря.

Нілсон почув тяжкі кроки лицаря, озирнувся і відразу розтис пальці.

— Чудова криця! — плаксиво вигукнув він, другою рукою відпихаючи від себе продавця. А той заволодів нарешті грішми і поквапився відскочити подалі та мерщій сховати монети в свою калитку. — Мені довелося обійти півринку! Сам Князь… — вказівним пальцем він багатозначно тицьнув угору, на сонце, що яскраво світило в безхмарному небі, — сам Князь, кажу, вважав би за честь убратися в таку броню! Погляньте лишень! — він зробив крок убік, щоб вельможі могли помилуватися купою чогось жовто-рудого, зваленого на землі поруч з іншим крамом худого продавця.

Боден Девідсон і Жур Харлик підступили ближче, аби й справді розгледіти придбання Нілсона. Перед ними лежало кілька погнутих штукенцій, що, напевне, колись могли яскраво блищати в сонячних променях, але давно втратили цю здатність, бо нині їх суцільно вкривав бурий наліт іржі. Якщо гарненько придивитися, можна було розрізнити серед іншого щось на кшталт вчавленого нагрудника, тріснутих наколінних чашечок та страшенно подовбаного цебра з ґратами на боці — хоча насправді це був шолом з вивернутим набакир забралом.

Харлик кашлянув і дуже обережно доторкнувся до купи іржавого залізяччя носком чобота. Купа просіла, почувся тихий і якийсь жалюгідний брязкіт.

Нілсон, який ревниво спостерігав за ними, підскочив до Жура з криком:

— Не смійте, ви ж їх зламаєте!

— А-а-а… — розгублено почав Боден Девідсон і замовк, не знаходячи потрібних слів.

— Ху-у… — простогнав Харлик, витираючи долонею раптово зопріле чоло. — Ну що ж, любий мій… Гадаєте, граф погодиться вийти на бій із вами, якщо ви будете вдягнені у… у таке… у такі… не побоюся цього слова, обладунки?

— Дивіться! — прошепотів раптом лихвар, хапаючи їх обох за плечі. — Дивіться, хто приїхав!

Харлик з Девідсоном разом озирнулися й побачили фургон, що зупинився неподалік від ринку. На передку сидів чаклун Мармадук, а з-за його плеча саме вистромився писочок Ганки, що сидів на плечі Топа.

— Навіщо вони сюди приїхали? — злякано залепетав Нілсон. — Девідсоне, Харлику, забирайте мерщій ці чудові обладунки та ховаймося, поки він не побачив, що саме купуємо. Що, як вони запідозрять нас у чому-небудь та донесуть Сокольникові?

Розділ З

Кукса Пляма нервово вдивлялася в дальній кінець коридору, та Бобрик несподівано виринув з дверей кухні разом із клубом пари. Раз у раз озираючись, він побіг до неї та на ходу продемонстрував здобич — великий млинець з добре пропеченого тіста, посеред якого лежала дрібно порізана тушкована морква, сіру торбу та моток мотузки.

— Ти що робиш?! — обурено засичала до нього Проноза. — А якби тебе побачили? Я тут Спритника рятую, а тобі аби лишень черево натоптати!

— Та цим і не натопчеш… — протяг Бобрик, затискаючи торбинку під пахвою та згортаючи млинець у рурочку. — Так, на один зуб… — Він відірвав половину і подав дівчинці. — Це тобі.

Кукса презирливо відштовхнула його ліктем і сердито покрокувала коридором до сходів.

— Ну, як хочеш, — бубонів ззаду Бобрик, голосно плямкаючи.

Дівчинка зробила кілька кроків кам’яними сходинками й зупинилася. Хлопчисько позаду й далі смачно плямкав і, хоча вона не бачила, напевне, ще й облизувався.

— Гаразд, дай шматочок, — пробурчала вона обертаючись.

Тої ж миті в руку їй було вкладено половинку масного млинця. Хоча Кукса й не любила, здавалося, тушкованої моркви, однак швидко все зжувала.

— Смачно, та мало, — зітхнув Бобрик. — Там у них ще яєчня була на пательні, але така гаряча, що ніяк не схопиш.

— А мотузка тобі навіщо? І що в торбі?

— Мотузка придасться, а в торбі… — Бобрик зазирнув туди й гмикнув. — Буряк… Лише один. Будеш?

— Та ти що! Хто ж це сирі буряки їсть?

Хлопець знизав плечима:

— Я їм…

Кукса з жахом побачила, як Бобрик дістав з торби велику, вкриту засохлою землею бурячину, широко роззявив рота й намірився вгризтися в неї зубами. Змушена була дати йому потиличника. Від цього рот хлопчиська зі стукотом закрився, а Проноза вихопила в нього буряк і кинула вниз зі сходів.

— Ти здурів? Він же весь у землі!

— Ну то й що? — запхинькав Бобрик. — Так навіть смачніше! Я завжди немите їм, кажуть, це корисно, шлунок зміцнює…

— Ой, який же ти темний, — зітхнула Кукса. — Що там корисного — навпаки, можеш до смерті отруїтися! І торбу викинь, вона брудна…

Знизу почулися швидкі кроки, й просто на них раптом вискочив здивований стражник, в одній руці якого була бурячина, а в другій меч. Кукса, що саме зібралася прочитати Бобрикові лекцію з гігієни, першої миті розгубилася й встигла тільки відступити вбік, щоб стражник не налетів на неї. Той щось забурчав, змахнув мечем, та Проноза виставила ногу. Стражник перечепився, дико витріщив очі й зі страшним гуркотом гепнувся на сходи. Меч і буряк полетіли в різні боки. Бідолаха спробував підвестися, але Бобрик, який підкрався ззаду, накинув йому на голову мішок. Цієї ж миті Кукса стрибнула стражникові на спину й звичним прийомом вивернула йому руку за спину:

— Давай, чого стоїш?! — гукнула вона до Бобрика.

Той якимось дивом зрозумів, чого від нього вимагають, розмахнувся й кинув їй мотузку. За хвилину руки стражникові було скручено за спиною, а самого за шию прив’язано до поруччя.

— Не задихнеться? — Бобрик стурбовано глянув на бранця, що глухо мукав крізь мішок, намагаючись випручатися з мотузки.

— Мішок драний, повітря пропускає достатньо, — зауважила спостережлива Проноза. Стражник смикнувся особливо сильно, мотузка затріщала.

Бобрик вчепився обома руками в меч і з натугою підняв його.

— Шкода, що не задихнеться, — промовив він голосно, щоб полонений почув. — Ну, Громило, давай тоді його мечем заколемо…

Стражник щось промекав крізь мішок і злякано замовк, ніби дослухаючись.

— А що, можна, — погодилася Кукса, подумала якусь мить і додала: — Тільки ти, Зарізяко, дай мені, я сама хочу…

— Ні, я! — вигукнув Бобрик. — Тих двох ти ж зарізала, мені не лишила жодного. А потім ще трьох, пам’ятаєш, Громило? А перед цим ще тих шістьох, там один такий здоровенний був, страшний, я його сам хотів, але ти знов не дала мені погратися. А тепер моя черга…

Стражник мовчки слухав і дихав під мішком дедалі тихше.

— Ти ж із першого разу мечем не влучиш, — не вгавала Кукса. — У тебе негарно виходить, Зарізяко, ти їх так незграбно рубаєш на шмаття… У мене швидше і… вона клацнула пальцями, — веселіше якось, чи що…

Стражник, тихо охнув і стиснувся, ніби хотів злитися з поруччям.

— Ну, вже добре, добре, — зітхнув Бобрик. — Давай, Громило, трішки зачекаємо, подивимося, що він перше зробить. Якщо поворухнеться, тоді я, а коли якийсь звук видасть, тоді ти.

— Згода! Так і зробимо. Тільки тепер помовч, щоб не пропустити.

Навшпиньки вони спустилися сходами й опинились у просторому коридорі, обабіч якого тяглися ґратчасті двері. Бобрик уже спітнів під вагою меча, тому обережно, щоб не дзвякнув, опустив його на підлогу. Двоє малих шпигунів перезирнулися й, не змовляючись, почали по черзі заглядати в усі камери, кожен по свій бік коридору. Та клятий коридор виявився не надто довгим і незабаром скінчився суцільною кам’яною стіною.

— Дивно, — знизав плечима Бобрик. — Чому жодного в’язня нема? Взагалі нікого!

- І Спритника теж нема… — пробурмотіла Проноза. Ой, не подобається це мені! А пам’ятаєш фургон із чаклуном, що повз нас проїхав? Ну-бо, ходім назад!

Щойно повернулися до сходів, надзвичайно стурбована Кукса все-таки згадала про стражника:

— Він же застогнав, чи не так, адже ти чув, Зарізяко? Тобто, Шкуродере?

— Ні, він поворухнувся! — якомога голосніше озвався Бобрик. — Я бачив, він затремтів!

Стражник, який і не стогнав і не тремтів, а навпаки, закам’янів, після цих слів і затремтів і застогнав одночасно.

— Чому в камерах порожньо?! — гаркнув Бобрик над самим його вухом.

— А-а-а-а… — почули вони глухе мукання з-під мішка. — Ам…

— Що він говорить? — намагався дослухатись Бобрик.

— Ти що говориш? — підвищила голос Проноза.

— Ам-ністія… — ледве вимовив стражник.

— Ам-ніс-ті-я, — по складах повторила Кукса. — Що це таке?

Хлопчисько зі знанням справи пояснив:

— Це така штука, коли всіх ув’язнених відпускають. Ну, начебто пробачають їхні злочини. Ага, ось чому тут нікого немає.

— А для чого їх пробачають? — і далі дивувалася Проноза.

— Ну, зазвичай це роблять до якихось великих ювілеїв. Чи просто до свят. Або через якісь дуже важливі події. А зараз, напевне, через смерть короля, — він раптом спохопився, ляснув себе по чолу й страшним голосом додав: — Ось що, Горлорізе… тобто, Громило, то хто ж його… — він черкнув долонею по горлянці: — я чи ти?

Стражник, який дрібно кивав головою, поки хлопчисько пояснював про амністію, перестав кивати.

— Чекай, чекай… — Проноза нахилилася до нещасного бранця. — Агов, дядьку! А до вас недавно привозили такого хлопця… — вона замовкла на мить, скоса глянула на Бобрика, й раптом рішуче продовжила: — Такого вродливого білявця, м’язистого такого… ну, акса, одним словом?

Настала пауза, під час якої Бобрик похмуро розмірковував над словами Пронози, а стражник — невідомо що робив під своїм мішком.

— Привозили, — нарешті глухо долинуло звідти.

— І де він тепер?

— Відвезли… — почулося з-під мішка.

— Так, дядьку, — мовила Кукса. — Коротше кажучи, якщо хочеш, щоб ми пішли, а тебе не чіпали, розповідай усе.

— Його чаклун відвіз, — жваво відгукнувся стражник. — Чаклун із жабуром. Я сам чув, як вони казали, який корабель краще до Лімбо наймати.

— Лімбо? — повторила Кукса. — Стривай, Лімбо — це ж острів? Тут недалечко?

— Атож, острів. Вони спершу на ринок, щоб загін у дорогу найняти, потім — до Удова, а вже звідтіля на острів.

— Так… — Кукса поставила останнє запитання: — А навіщо вони його туди повезли?

— А на те, — почулося з мішка, — що тут його залишати не можна, бо Сокольник не хотів, щоб якесь чудовисько рознесло його в’язницю на друзки.

— Ага… — Проноза випросталась і побігла нагору, голосно цокаючи підборами по кам’яних сходинках. — Бобер, давай за мною! Може, ще встигнемо!

І досі похмурий Бобрик поплескав стражника по плечі та замислено пробурмотів:

— Це вже все, дядьку, не бійся. Ще хвилин десять так посидиш, а потім можеш голосно кликати на допомогу, зрозумів?

Він швидко пішов за Куксою, тихо бурмочучи на ходу:

— Подумаєш, білявий… М’язистий… Я теж… — Бобрик поторкав обличчя, після нічних пригод прикрашене синцями та саднами, — …теж хлопець привабливий.

Розділ 4

Так уже вийшло, що цього дня на міському ринку довелося побувати всім учасникам подій. Після колишнього начальника королівської варти Жура Харлика, славного лицаря Бодена Девідсона та лихваря Нілсона туди завітали чаклун Мармадук і жабур Топ-Ганка.

Точніше, жабур спочатку виліз був із фургона, та потім вирішив, що зовні надто спекотно, — а волога пухирчаста шкіра Топа погано переносила прямі сонячні промені — і повернувся назад у фургон, тим більше, що там лежав сонний Пак Спритник. Мармадук запевняв жабура, що його сонна пара ще довго не дозволить Спритнику прокинутися. Але Ганка не надто довіряв усіляким чаклунським штукам і, до того ж, це був акс, а не звичайна людина…

Ряд, де найманці — як місцеві, так і прибулі здалеку — пропонували свої послуги, дуже відрізнявся від інших торгових рядів. Замість яток і крамниць він був зайнятий возами й людьми… чи нелюдьми.

Річ у тім, що на просторах Аквадору жили не тільки люди, а й деякі інші племена двоногих розумних істот. Були двометрові ящірки-дризги, були сельгуби — щось середнє між мавпами й людьми, та ще деякі інші. Мармадук навіть трохи розгубився від такої кількості облич, пащ, морд і рил — він повільно йшов повз найманців і ніяк не міг зміркувати, хто ж найкраще йому підходить. Крім іншого, його бентежило, що найманці, як правило, пропонували свої послуги поодинці, якнайбільше втрьох або вчотирьох, чаклун же думав, що для надійного захисту йому знадобиться не менш як десяток охоронців. До того ж, оплачувати їхні послуги він мав не зі своєї кишені, а з тієї суми, що її видав граф Сокольник. Мармадук досяг уже кінця ряду й розгублено повернув назад, коли хтось погукав його:

— Агов, пане!

Чаклун озирнувся. Поряд стояли два однакові вози, за якими на землі розташувалася юрба істот, які більше за інших найманців нагадували нелюдей. Але зараз Мармадук дивився не на них, а на того, хто виступив із-за возів і озвався до нього. Зовсім лисий, незнайомець носив довгий, гаптований дрібним бісером камзол до колін, вузькі штани з пишними китицями та мокасини, мав при боці коротку криву шаблю на ремені. Обличчя в нього було дуже бліде, якесь недобре, з довгим прямим носом і впалими щоками.

— Шукаєте рішучих хлопців? — неприємний чоловік підступив ближче.

— Так, рішучих! — закивав Мармадук. — Рішучих і відважних! А ще сміливих. Дужих, умілих бійців… І не надто жадібних.

— Ну, тоді вважайте, що вже знайшли. Гляньте… — з цими словами незнайомець міцно схопив чаклуна за рукав і потягнув.

Коли він виявився зовсім близько до Мармадука, той відчув, що від найманця поширюється холод. Вони пройшли за вози.

— Це снігові люди, — поважно мовив незнайомець. — Для зручності можете називати їх сніжняками.

Снігові люди виявилися дуже схожими один на одного здоровенними хлопцями — усі нівроку, але з невиразними обличчями й товстими, немов колоди, руками. Чимось вони нагадали Мармадуку лицаря Бодена Девідсона, якого чаклун разів зо два бачив на міських турнірах, тільки от у лицаря обличчя було все-таки розумніше. До того ж, він цілком, від тім’я до п’ят, був людиною, а сніжняків, як і в їхнього проводиря, від людей все-таки відрізняв неприродно білий колір шкіри. Їхній одяг складався в основному з вузьких штанів з китицями, а замість камзолів вони носили сорочки з різнобарвним гаптуванням. Волосся на їхніх головах майже не росло, тільки з самого тімені звисали чуби — в кого коротші, в кого довші. У руках сніжняки стискали довгі бамбукові трубки, а на шиї в кожного висів шнурок, на якому теліпалася хутряна рукавиця. Від того місця, де вони сиділи, розходилось холодне повітря.

— Це відкіля вони такі? — здивувався Мармадук. — І до речі, ви хто такий?

— Мене кличуть Амор Купадор, — назвався проводир. — Наголос на першому складі, «Амор», а не «Амор». Я знаменитий полководець.

— Знаменитий? — усміхнувся чаклун.

— Так. Певна річ, знаменитий у тій області Аквадору, звідкіля я родом. На півночі.

Час квапив, Мармадук дедалі більше побоювався, що маленьке чудовисько, «дівчисько-акса», якимось чином зможе вистежити їхній фургон.

— Ну добре, добре! — вигукнув він. — У мене всього три запитання до вас, всього три. Перше — чи вміють ці… сніжняки битися. Друге — що за трубки в них у руках? Третє — наскільки невелику плату ви з мене зажадаєте?

Амор Купадор знову схопив Мармадука за рукав.

— Я відповідатиму коротко й на кожне запитання по порядку. Сніжняки б’ються, мов демони! Не думайте: хоча їх так називають, це не означає, що вони складаються зі снігу — просто натуральна температура їхніх тіл дуже низька. О, таких бійців ще треба пошукати — кожен сніжняк вартий цілого загону звичайних людей! Якби навіть на їхньому шляху трапився могутній жабур зі страшного племені, вони б не відступили й тоді…

Чаклун перебив:

— Добре, добре! Друге запитання. Що це за трубки?

— Трубки… — багатозначно повторив Купадор. — Як ви вірно зауважили, це трубки. Трубки з північного бамбука, несприйнятливого до будь-якого, навіть найжахливішого морозу.

— Так… І навіщо потрібні ці трубки, несприйнятливі до морозу?

— А на те, що ми користуємося таємною зброєю.

— Якою такою таємною зброєю? — підозріло перепитав Мармадук.

— Пане, якби я вголос казав усім, що це за зброя, вона б перестала бути таємною. Чи не так?

Чаклун, обміркувавши ці слова, змушений був погодитися.

— Та гаразд, гаразд, але я маю знати, чим озброєні ті, кого я — можливо! — збираюся найняти.

— А давайте я шепну вам на вухо, — запропонував Амор Купадор.

Мармадук кивнув, і той схилився до нього та зашепотів. Чаклун відчув, як його вухо обвіяло хвилею холоду.

— Що? — перепитав він по нетривалій паузі. — Що ви говорите? Крижані?

— Авжеж! — підтвердив Амор. — Аж дух перехоплює — такі крижані.

— Нічого не розумію… — чаклун розтирав змерзле вухо. — Ну, припустимо… А вони що, живі?

— Хто живий? — здивувався Купадор. — Як ця зброя може бути живою?

— Ну, ви ж самі назвали їх їжаками…

— Цссс! — перебив Амор Купадор і з тривогою озирнувся навсібіч. — Я ж кажу: коли навколо стільки чужих вух, не варто вимовляти назву цієї зброї вголос. Просто вона так називається, і край…

— Гаразд. Я дуже поспішаю. А боєзапас… ну, ці таємні снаряди у вас із собою?

— Ось вони… — проводир снігових людей вказав на закриті покришками великі плетені кошики обабіч возів. — У моєму загоні два десятки сніжняків. Усі — хлопці з твердими крижаними м’язами, що пройшли вогонь і воду. Озброєні до зубів. Що ще потрібно тому, хто хоче забезпечити собі надійний захист?

— А ще потрібно, щоб із нас запросили не надто багато, — відгукнувся Мармадук. — Скільки ви хочете?

Амор Купадор суворо посміхнувся і схрестив руки на грудях.

— А це… — мовив він, — залежить від того, хто ваші вороги, від того, які саме небезпеки чигатимуть на нас у дорозі, й від того, наскільки ця дорога далека.

Чаклун повернувся обличчям до Амора і прямо глянув йому в очі:

— Так, просто розважальна прогулянка. Круїз до острова Лімбо й назад, усього днів на два. Ну а вороги… Ой, не смішіть мене, які там вороги? Адже ваших крижаних хлопців не налякає восьмирічне дівчисько?

* * *

Коли запряжений парою чорних коней фургон і два вози, в яких розмістилися снігові люди, полишали ринок з одного боку, з іншого до нього швидким кроком наближалися Кукса Пляма з Бобриком. Вони зупинились, оглядаючи залиті сонячним світлом ряди яток і галасливу юрбу навколо.

— Он бачиш, там залишають свої візки покупці, — хлопчисько вказав на зелену луку поруч із ринком. — І ніякого фургона там нема. Виходить, вони вже поїхали. Але пішки ми їх не наздоженемо…

Кукса ще раз зміряла ринок поглядом.

— Так, вони, напевно, вже поїхали до Улову. Я знаю, де цей Улов, ми там якось показували виставу.

— Ви ж фіглярі, так? Цей Спритник, ти й той ваш дід?

Кукса виправила:

— Не дід, а Старий Бодар. Насправді, він рідний дідусь Спритника, а я так… годованка.

— І де він зараз?

— Чекає з фургоном на іншому кінці міста, — Проноза й далі в безнадії розглядала ринок.

— То чого ж ти в нього допомоги не попросиш?

Вона похитала головою.

— Ну то вже ні! Бодар із самого початку запропонував допомогти, але я тоді відмовилася. А тепер мені гордість не дозволяє. Сама впораюся… Тобто ми з тобою самі впораємося. Ось, знайшла, ходімо…

— Куди, куди? — здивувався Бобрик, коли вона швидко рушила до одного з рядів. — Що ти там знайшла?

Проноза крокувала, не оглядаючись.

— Ти ж сам сказав, що пішки не наздоженемо, — через плече недбало кинула вона. — Виходить, треба придбати надійний транспортний засіб.

— Що придбати?

— Ну, купити щось, на чому можна їхати. А надійне — це таке, щоб не розвалилося дорогою. Ондечки Каретний ряд. Чи він називається Фургонним?

— Насправді це називається Рядом возів, — виправив Бобрик, — тому що в нас тут не на каретах і не на фургонах, у нас люд здебільшого на возах їздить. Карети ж дорогі, та й фургони не дешевші. На них тільки багатії катаються, а їм майстри спеціально на замовлення роблять… Слухай, а гроші в тебе є?

— Є трохи. Має вистачити.

Виявилося, що все-таки не вистачить, тому що, збираючись купувати віз, Кукса якось забула, що до нього потрібен ще й кінь. Але коні до возів безкоштовно не додавалися, за них потрібно було платити окремо.

Вони обійшли весь ряд, повернулися назад до його початку і знову пройшли до кінця, але нічого придатного не знайшли. Найжалюгідніший віз коштував стільки, що в Кукси залишалася всього якась монета чи дві, а цього не те що на коня, навіть на стару шкапу з облізлим хвостом, уже не вистачало.

— Давай, може, все-таки підемо до цього твого Бодаря? — несміливо запропонував Бобрик, коли вони вдруге зупинилися в кінці ряду. — У нього грошей візьмемо? Чи поїдемо на вашому фургоні?

— Та що ти верзеш! Поки ми через усе місто пройдемо, поки потім назад доїдемо, скільки часу мине? І ще не забувай, я ж не всіх гончаків повбивала, двоє залишилося. Зараз вони, напевно, втратили наш слід, але якщо знову почнемо сновигати туди-сюди, можуть і знайти.

Бобрика пересмикнуло, коли він згадав злісних, схожих на великих пацюків тварин, і тут його увагу привернула тиха музика, що лунала зовсім поряд. Хлопець озирнувся — неподалік стояв невеличкий фургон, до якого вони раніше навіть не підходили, адже в будь-якому разі він мусив коштувати більше за віз із конем.

Кукса помітила, що хлопчисько повернув голову, і простежила за його поглядом. Біля фургона сидів, підгорнувши під себе ноги, дуже смаглявий чоловік у самих трусах. Точніше, замість трусів його стегна було обмотано білим рушником, а ще один рушник, згорнутий у вигляді чалми, вкривав голову. Чоловік тримав у руках тонку сопілочку й тихо награвав. Трава перед його колінами сама собою ворушилася, ходила хвилями.

— Це хто такий? — прошепотів хлопчисько.

— Не знаю, — пробурмотіла Проноза. — Якийсь дивак.

— Ич, як цікаво він убраний, — зауважив Бобрик.

Іноземець тим часом перестав грати (трава перед ним завмерла), поклав сопілочку та кивнув їм, підкликаючи до себе. Обоє, мов по команді, наблизилися, й Бобрик при цьому не переставав із цікавістю розглядати незвичайного чоловіка. Куксу ж цікавив фургон.

Фургон, як стало видно зблизька, був дуже старий, але ретельно полагоджений, весь в акуратних латках.

— Дядьку, ми тут не можемо вирішити, хто ти такий? — серйозно звернувся до іноземця Бобрик. — Начебто й не дризг, і не сельгуб, і не жабур, звичайна людина. А вдягнений якось не по-нашенськи…

— Не по-нашому, — виправила Проноза.

— Я — Факір, — ще серйозніше за Бобрика озвався власник фургона.

— Невже? — Бобрик був вражений жодного разу досі не чутим словом. — Справді? А це що означає?

— Це означає, що я з Факирії. Так називається моя батьківщина. Що ви шукаєте, діти?

Кукса вже встигла добре розгледіти фургон і навіть зазирнути під нього.

— Він, звичайно, дитина, а я ні, — недбало кинула вона.

— Тю! — сказав Факір, виражаючи, видимо, таким дивним словом свій подив. — Тоді хто ти така?

— Я не дитина, я акса.

— І я не дитина, — хлопчисько випнув груди й хрипко додав: — Дозвольте представитися — Бобер. Бобер Літонський.

— Овва! — Факір, здається, нічого не зрозумів. — Та що ви кажете? Отож-бо й дивлюся — начебто, дівчинка з хлопчиком. А потім пригледівся: аж ні. Це ж акса та Бобер Літонський!

Тут Пронозі здалося, що з них глузують. Вона уважніше глянула на Факіра — ні, начебто, цілком серйозний…

— Що ви шукаєте на цьому ринку? — не вгавав він.

— Ось, хотіли б придбати надійний транспортний засіб, — вагомо повторив Бобрик «мудрі» Куксині слова.

— І чого ж не придбали?

— Та ніяк не можемо прицінитися…

— А навіщо вам віз?

Кукса зітхнула.

— Розумієте, у нас друга лихо спіткало й нам терміново потрібно до міста Улова.

Факір глянув Куксі у вічі, кивнув і підвівся. Виявилося, що він дуже довгий і дуже худий. Руки й ноги були як ціпки.

— Ой, дядьку! — вигукнув Бобрик. — Та ти ще худіший за мене, як днів зо два не поїм!

Проноза штовхнула його ліктем у бік.

— Ми, факіри, всі такі, — чоловік, схоже, не образився. — Коротше кажучи, діти, я ось що зрозумів. Вам грошей бракує, а їхати дуже треба, так?

Обоє з готовністю закивали.

— То купіть мій фургон, — провадив Факір.

— Тю! — Бобрик, якому дуже сподобалася пропозиція Факіра, тільки сплюнув. — Я думав, ти щас…

— Не щас, а зараз, — виправила Проноза.

— Ну, хай буде зараз… Що ти запропонуєш нас підвезти. А ти такий, як і всі вони… — Бобрик махнув рукою в бік ринку й продавців. — Як же ми твій фургон купимо, якщо в нас і на віз не вистачає?

Проноза знизала плечима.

— Годі, що з ним говорити? Ми й так забагато часу тут витратили. Ходімо, пошукаємо ще, може, хтось їде звідси до Улову…

Обоє відвернулися від Факіра, та він гукнув услід:

— Мій фургон коштує три срібні монети!

Як по команді, Кукса з Бобриком розвернулися до нього.

— Всього три монети? — Проноза зняла з пояса гаманець, розв’язала і зазирнула всередину. — А в мене цілих шість!

— Але за найгірший віз у нас просили п’ять! — недовірливо скрикнув Бобрик. — Тю! Дядьку, а чи немає тут якого підступу?

Факір посміхнувся й підняв завісу зі строкатої матерії — дві такі завіси закривали задню та передню частини фургона.

— Ось, дивіться самі. Він, звичайно, старенький, але ще цілком на ходу. Колеса змазані, все прибито й пришито, тож коли навіть піде дощ, усередину вода не потрапить. На цьому фургоні я подолав дві пустелі, плавав на кораблі через океан, їздив гірськими дорогами. Мені він добре послужив, а тепер прислужиться й вам.

— А чого це ти раптом вирішив його нам продати, та ще й так дешево? — недовірливо допитувався Бобрик. — Тобі він що, вже не потрібен?

Факір відпустив завісу й присів перед хлопчиськом навпочіпки.

— Розумієш, я не люблю звикати до речей, — серйозно відповів він. — Бачиш, у мене майже нічого нема? Хоча я міг би бути дуже багатим, володіти безліччю речей, але мені нецікаво. Я хочу бути вільним. Останнім часом я відчуваю, що надто звик до цього фургона. З моїми скромними потребами трьох монет саме вистачить, щоб повернутися додому без будь-якої поклажі. Та й крім того, в мене буде для вас завдання…

— А кінь? — подала голос не менше за Бобрика здивована Проноза. — Коня в тебе немає?

Факір знову посміхнувся, випростався й раптом голосно, переливчасто свиснув.

З-поза фургона почувся шелест, який швидко наближався, й уже наступної миті Кукса відскочила, а Бобрик не встояв на ногах і перекинувся горілиць.

Просто на них вискочив величезний птах, здавалося, суцільно складений із довгих цибатих ніг і ще довшої, гнучкої, схожої на змію шиї. Між ногами та шиєю був тулуб — ніби великий клубок пір’я — а на кінці шиї сиділа маленька голова з коротким широким дзьобом і витрішкуватими жовтогарячими очима.

— Це хто?! — пискнула ошелешена Проноза, визираючи з-за фургона.

Диво-птах зупинився біля Факіра й голосно курликнув. На голові в нього був рудий чубчик з пір’я, а коли він кліпнув, стало видно, що повіки прикрашені довгими та густими віями.

— Взагалі, ці птахи називаються страусами, — пояснив Факір, — раніше вони жили у Факирії та на її околицях. Ну а це — їздовий страус на ймення Бій.

Бобрик повільно підвівся і з роззявленим ротом обійшов навколо страуса.

— Щоб я луснув… — пробурмотів він, обережно простягаючи руку, щоб доторкнутися до пір’я Боя. Страус зігнув шию і своїми витрішкуватими очима спостерігав за хлопцем. — У нього що, крил нема, самі ноги?

— Крила теж є, але зовсім маленькі, — пояснив Факір. — Літати він не вміє, зате дужий, витривалий і бігає швидко.

Кукса вже засоромилася свого переляку, тому вийшла з-за фургона й собі запитала:

— Їздовий? То його що, можна запрягати, як коня?

— Ну звісно, — підтвердив Факір. — Звичайний страус, належить до виду безкрилевих двопалоніжних птахів. Але Бой походить із украй рідкісного підвиду страусів вогненногребінцевих.

— Це тому в нього такий… така зачіска? — запитав Бобрик.

— Атож.

— І він потягне фургон?

— Запросто.

— А що він їсть?

— Усе, що на очі потрапить. Головне, не давайте йому…

— Отакої… — протяг Бобрик, повільно приходячи до тями. — Як сказала одного разу моя знайома куховарка, коли випадково вихлюпнула недоїдки з цебра проти вітру: цей світ дуже складний і розмаїтий. А скільки ти за нього хочеш, дядьку?

— І чому ти сказав, що страуси жили у Факирії раніше? — додала Кукса.

— А тому, — сумно зітхнув Факір, — що їх усіх винищили. Але я чув, що десь в Аквадорі якось бачили страуса. Тому Боя вам віддам просто так, але з однією умовою. Ви знайдете інших страусів. Ну, хоча б одного. І тоді відпустите його. То що, забираєте фургон і Боя, поки я не передумав?

Кукса Пляма й Бобер Літонський перезирнулися й одночасно кивнули.

Розділ 5

Коли місто вже лишилося позаду, снігові люди на возах затягли тиху, сумовиту пісню, що ніяк не відповідала зеленим пагорбам і долинам, сповненим пташиного щебету гаям і безхмарному небу, з якого Князь-Сонце заливав усе навколо океаном палючих променів.

Мармадуків фургон рухався посередині, один віз зі сніжняками їхав попереду, а другий замикав процесію. За спиною в чаклуна могутньо хропів Топ, йому вторило тихе сопіння Ганки. Чаклун іноді підводився на облучку й тривожно озирався. Сутичка в Чортовім Наперстку полишила в душі Мармадука глибокий слід. Хоча місто було вже далеко, він і досі побоювався, що невідь звідки раптом з’явиться маленьке чудовисько-акса, нападе на фургон з возами та всіх переб’є.

Нічого такого однак не відбувалося. Широка немощена дорога западала в улоговини, що кучерявилися гаями, добігала до маленьких сіл і поминала їх, звивалася поміж ланів, на яких порпалися селяни, Князь-Сонце сліпив очі, стояла тиша. Мармадук підвів голову, глянув на Амора Купадора, постать якого маячила на першому возі. Інші сніжняки сиділи вздовж бортів. Ноги їхні теліпалися зовні, а духові бамбукові трубки лежали на колінах. Їхній проводир, мабуть, показуючи Мармадуку, з якою відповідальністю він підходить до справи захисту свого хазяїна від усіляких розбійників та інших недобрих людей, випростався на весь зріст, приклав долоню козирком до чола та роздивлявся навсібіч.

Амор Купадор був родом із далекої північної країни і воював, як йому іноді тепер здавалося, все своє життя. Він починав з посади рядового солдата в армії відомого воїна Ташку Туташку, що підкорила чотири країни, але, зрештою, була розгромлена сніговими варварами. Купадор був на той час уже командиром обозу з припасами, що скрізь мандрував за армією Туташку. Амор зумів уникнути зустрічі з ворогами та зник разом із обозом, а за півроку знову з’явився, але вже в іншій країні й значно багатший, ніж колись: обоз він продав із зиском. Купадор став так званим незалежним полководцем без полку, тобто людиною, що має військовий досвід і пропонує свої послуги тим, у кого є військо, але хто сам воювати не вміє.

Протягом декількох років він командував різними військами, хоча удача йому не посміхалася і війни він чомусь завше програвав. Одні казали, що це через хабарі, які Купадор приймав від тих, проти кого скеровував своїх вояків. Чи, можливо, Купадорові просто бракувало військового вміння чи не таланило. Так чи інакше, з деякого часу в нього з’явилися могутні вороги — хазяї армій, котрі під керівництвом Купадора програвали бої. Йому довелося ховатися. Тож спритник зібрав невеликий загін снігових людей, представників одного з північних племен Аквадору, переплив з ними океан і опинився в Літоні.

У черговий раз Купадор озирнувся, зустрівся поглядом з Мармадуком, і кивнув йому. Вози та фургон саме з’їхали з пагорба, і тепер на вершині цього пагорба Купадор побачив якийсь рух. Він придивився. Здається, там їхав ще один фургон — не такий великий, як у чаклуна, і запряжений якоюсь невідомою твариною.

* * *

Коли подорожани залишили місто, Бой прискорив біг. На відміну від більшості коней, яких зустрічала Проноза, його не доводилося поганяти. Страус, здається, був і сам упевнений, що чим швидше, тим краще. На бадьорість його духу не впливала навіть самотність, а швидкості пересування не заважав великий фургон, який бідолаха мусив тягти за собою.

Кукса сиділа на передку, Бобрик же вовтузився з чимось за її спиною, всередині.

— Коли ми з Факіром розмовляли, ти сказав, що він ще худіший за тебе, якщо днів зо два не попоїси, — не повертаючи голови, голосно спитала Проноза. — Це правда, що тобі не завжди вдається поїсти?

— Та ні! — почулося з фургона. — Це я таки загнув. Я тоді стаю набагато худіший за Факіра…

— Невже бувало, що ти по два дні не їв?

По нетривалій паузі хлопчисько весело озвався:

— Бувало, що й по три!

Кукса похитала головою. Так, життя безпритульного в Літоні було не надто солодке. І попри це Бобрик, здавалося, сприймав усе навдивовижу легко, не скаржився й не кляв свою долю.

— Якщо буде час, у місті я почастую тебе гарною вечерею. Але тільки не з морепродуктів: я їх не люблю.

Бобрик саме знайшов у куті фургона невелику скриню та вчепився в її віко.

— Що таке морепродукти? — поцікавився він.

— Ну, риба всіляка. А ще креветки, краби, омари, рапани, катрани, устриці…

— А чому ти говориш «море»? — Бобрик підняв віко й зазирнув до скрині. — Улов же на березі океану? Виходить, океанопродукти… Оце так! — він надовго замовк.

— Що там? — нарешті не витримала цікава Проноза.

— Факір залишив нам свою дудку.

— Як же це? Напевне, забув… Але ми зараз не можемо повертатися. Нема часу. Якщо він ще не зникне, поки ми знову потрапимо до Літона після повернення з острова, то віддамо йому.

— Та ні, — відгукнувся хлопчисько, — не може бути, щоб він забув! Ось глянь…

Позаду Кукси зашелестіло, й вона озирнулася. Бобрик випростався на весь зріст і, притримуючись рукою за дерев’яну дугу, одну з тих, на яких кріпилося ганчір’яне запинало фургона, демонстрував своє нове вбрання. Він начепив на себе довгого сріблястого плаща з каптуром, що сховав майже все обличчя. Тобто насправді плащ був не дуже й довгий, просто на Бобрику здавався таким, бо його нижній край майже сягав днища фургона. Плащ був розстебнутий, і під ним на грубому ланцюжку висів медальйон — коло з жовтого металу із зображенням Князя-Сонця. У руці хлопчисько тримав дудку Факіра.

— Я — Великий Маг! — глухим голосом завив він з-під каптура. — Могутній і жахливий!

Тримаючись однією рукою за віжки, другою Проноза помацала поли плаща.

— Дивна якась тканина, — замислено мовила вона, — гладенька дуже. А це… — вона тицьнула пальцем у медальйон, — золото?

— Аякже! — Бобрик сів поруч, зняв із шиї ланцюжок і простяг медальйон Куксі. — Напевно, золото. А ще він теплий, спробуй…

Вона торкнулася металу, що справді був майже гарячий, хоча за цей час ніяк не встиг би нагрітися в сонячних променях.

— Теплий…

— А дудка лежала в кишені плаща. Факір що — спочатку її туди поклав, сховав плащ у скриню, а потім забув? Ні, він навмисно все це нам залишив.

Кукса уважно розглянула зображення на медальйоні й пробурмотіла:

— А раптом це він нам якусь пастку влаштував? Ти знаєш що, Бобер… Ну-бо згорни це все та поклади назад. І скрині тієї більше не відчиняй.

Бобрикові це не сподобалося.

— Чому? — запротестував він. — Навіщо ховати? Чого ти боягузка така, га? Яка ж це може бути пастка, він просто нам подарунки залишив…

— Поклади, поклади, — наполягала Проноза. — Це якісь незрозумілі речі, небезпечно їх носити. Ось коли повернемося, покажемо Старому Бодарю, а він нам скаже, усе з ними гаразд, чи ні.

— А я хотів плаща трішки поносити… — хлопчисько зітхнув і поліз назад у фургон. — Зручний такий…

Коли він з’явився знову, тепер без плаща, дудки й медальйона, Проноза, яка вже давно уважно вдивлялася в дорогу поперед себе, раптом спитала:

— Подивися, це хто там їде?

Фургон саме виїхав на вершину пагорба. Перед мандрівниками відкривалася широка балка. Нею рухалися два вози й фургон поміж ними, але не такий, як у них — більший і дорожчий. Кукса смикнула поводи, зупиняючи Боя, і потяглася до широкого квітчастого пояса, на якому в неї висів чорний футляр. З його чохла Проноза витягла коротку підзорну трубу й глянула крізь неї. Тепер стало видно, що на возах їдуть якісь люди в пістрявих сорочках, з незвичайною білою шкірою. Голови у всіх були поголені та з довгими чубчиками.

Проноза відсахнулася, коли просто перед нею пролетіло якесь чудовисько, опустила трубу… й побачила величезну комаху з барвистими, дуже яскравими крилами. На півдні Аквадору зустрічалася безліч усіляких комах, а цей конкретний представник нагадував щось середнє між великим коником і бабкою, але з крилами метелика. Він задзижчав і спробував сісти на самісіньку підзорну трубу перед носом у Пронози. Дівчина відігнала його, щось на трубі підрегулювала й глянула ще раз. Тепер уже можна було роздивитися, що парою чорних жеребців, запряжених у фургон, керує Мармадук. Він саме випростався на облучку й чомусь озирнувся.

— Це чаклун! — скрикнула Проноза, поквапливо ховаючи трубу в футляр. — А Спритник, напевно, в тому фургоні. Зараз наздоженемо, надаємо їм усім по вухах і звільнимо його!

— Але їх же багато… — налякався Бобрик.

Не слухаючи його, Кукса, схопилася за віжки.

Тим часом коник-бабка, яку відігнала акса, встигла зробити коло над головою страуса й раптом опустилася йому просто на дзьоб. Птах, якщо так можна сказати про це створіння, від несподіванки зупинився й завмер, ніби йому дали команду «струнко» — щосили витягнув ноги та шию. Його жовтогарячі очі скосилися на дзьоба й мало не вискакували з орбіт, нагадуючи невеличкі блюдця. Коник-бабка голосно загудів, помахав блискучими крильми й неквапливо рушив дзьобом, ніби містком, з цікавістю розглядаючи свої перевернуті відображення в очах страуса. Рудий чубчик на голові Боя настовбурчився, він роззявив дзьоба, пронизливо закричав і раптом з розмаху вдарився лобом об землю.

Дорога, що вела від Літона до океану, існувала вже багато років, тому була щільно утрамбована копитами, колесами, ногами й лапами тих, хто за цей час їздив і ходив нею. Голова страуса з голосним стукотом вдарилася об землю й відскочила, ніби м’ячик — Куксі здалося, що якби не шия, то вона відірвалася б, підстрибнула б та покотилася б із пагорба вниз. Комаха виявилася настирливою — нікуди не поділася з дзьоба страуса, а навпаки підійшла вже зовсім близько до його лоба, спокійнісінько склала крила за спиною, підвелася на задніх лапках і правою передньою обперлася не на що інше як на око птаха, при цьому дивлячись кудись убік, достеменно як стомлений подорожанин, що на вершині стрімчака прихилився до стовбура самотнього дерева та оглядає краєвид. Бій, приголомшений і переляканий ще більше, знову пронизливо курликнув і щосили рвонувся вперед. Його довгі цибаті ноги замиготіли, як спиці колеса, що обертається надто швидко, повітря так і засвистіло навколо фургона.

Мармадук почув якийсь гамір, підвівся й огледівся. З вершини пагорба, з якого вони щойно спустилися, донизу мчало щось із невиразними обрисами, майже приховане хмарою куряви. Чаклун зміг розгледіти якусь дивну істоту, запряжену чи то у велику карету, чи то в невеликий фургон. Усе разом невпинно наближалося і при цьому тонко деренчало. Цей звук поступово переходив у більш низьке, надсадне виття. Мармадук примружився й побачив двох дітей. Він зойкнув, бо впізнав у одній з них несамовиту аксу, повернувся та хльоснув чорних жеребців й одночасно закричав до Амора Купадора:

— Погоня! За нами женуться!!

Кукса з Бобриком вчепились у віжки та смикали їх у різні боки, сварячись на страуса й одне на одного. Ноги Боя миготіли так швидко, що стали майже невидимі. Він мало не летів з витягнутою паралельно до землі шиєю, розсікав повітря дзьобом, на якому й досі спочивав коник-бабка.

На возах по команді Купадора сніжняки відкрили великі плетені кошики. Кожен скористався рукавицею, що висіла на шиї, аби дістати з кошиків свої таємні бойові снаряди та вставити їх у духові трубки.

Запряжені у фургон чаклуна чорні жеребці вже мчали чвалом, але до швидкості, яку розвив Бій, їм було далеко. Настирливий коник-бабка обхопив дзьоб страуса всіма чотирма лапками, притиснувся до нього, немов вершник до норовливого коня. Страус із неприродно скошеними до носа очима не чув дороги під собою. Навколо все гуло й підстрибувало. Повз фургон Факіра промайнув той віз, що замикав процесію Мармадука. У ньому безладно метушилися та розмахували довгими трубками білошкірі люди з довгими чубами на головах.

Кукса, Бобрик і Мармадук одночасно закричали, та наступної миті Бой полишив чаклунів фургон позаду, але ще встиг зачепити його бортом. Вітер розкуйовдив волосся на голові чаклуна, а чорні жеребці, злякано заіржали, стали дибки й так рвонулися вперед, що відразу врізались у перший віз. Там сніжники вже скупчилися вздовж бортів, приставили до губів заряджені трубки, прицілилися. Від раптового поштовху всі вони попадали один на одного й утворили мальовничу купу посеред воза. Один усе-таки встиг вистрілити, але зовсім не туди, куди збирався, а в днище власного засобу пересування, бо не стямився, як опинився долілиць під заплутаним клубком тіл своїх товаришів.

Клуби здійнятої страусом пилюки потроху осідали, але пил чомусь змінив колір, побілів. З-під перекинутого воза розтеклися звивисті крижані змійки. Вони швидко з різних боків обтекли і вози, і фургон, злилися в єдину блискучу блакитну поверхню. Пил уже перетворився на сніг. Він великими пластівцями опадав на снігових людей. Постогнуючи та обмацуючи боки, ті поволі підводилися. Мармадук охопив себе руками за плечі й тремтів — йому здавалося, що просто зі спекотного літа він раптом потрапив у зимову хуртовину. Єдине, що зігрівало зараз його душу, — ні божевільної істоти, ні фургона, ні страшного маленького чудовиська видно вже не було. За чаклуном відкинулося запинало, побуджені Топ із Ганкою здивовано вистромились назовні.

Амор Купадор виповз із-під воза і приголомшено витріщився на чаклуна.

— Що це було? — придушено запитав він, майже не ворушачи губами, на яких сріблився іній. — Ви… ви сказали: просто розважальна прогулянка! Нас переслідує маленька дитина! Мені здається, я замало запросив з вас за таку роботу.

— Так, це восьмирічне дівчисько! — вицокуючи зубами, з викликом відповів Мармадук, а за ним і Ганка глузливо посміхнувся. — Тільки вона взяла собі в помічники якогось хлопчиська. І ви не змогли з нею впоратися — сором і ганьба! І ще ви так розхвалювали вашу таємну зброю, цих крижаних їжаків. Ну й де користь від них? Я точно знаю, у мене вже почалося запалення легенів! Добре, що принаймні зараз вони кудись поділися. Накажіть своїм недотепам поставити воза на колеса та їдьмо далі. Саме так, їдьмо якомога швидше!

* * *

Страус мчав, не знижуючи швидкості. Кукса й Бобрик уже лишили спроби зупинити його — тепер для них головне було не впасти. Фургон з деренчанням і рипінням підскакував на вибоях. Але так було спочатку, та коли перевалили через вершину наступного пагорба й помчали донизу черговим схилом, він перестав гойдатися, тому що тепер майже летів, ледь торкаючись колесами землі.

Перед ними був ще один пагорб, куди вищий і крутіший за попередні. Дорога не піднімалася на нього, а обгинала, різко завертаючи праворуч. Бобрик відпустив Пронозу, за яку тримався обома руками, та спробував схопити віжки, але не зумів — коли пальці вже майже дотяглися до них, Бой збіг з дороги. Їх трусонуло так, що хлопчисько стрімголов покотився назад і зник всередині фургона. Кукса протрималася трохи довше.

Вони опинилися під накриттям фургона на дошках, що танцювали, мов скажені. Напинало розгойдувалося, ніби крона дерева в бурю, дерев’яні ребра, на яких воно кріпилося, здригались, а невелика скриня Факіра підскакувала та ляскала віком, немов крокодил щелепами.

— Там попереду щось яскраве! — заволала Проноза, намагаючись перекричати гуркіт. — Яскраво-синє!

— Синє? — відгукнувся Бобрик, який лежав на животі з широко розкинутими руками й ногами. — Але до океану ще далеко!

— Так, далеко, але…

Цієї миті шлях їм перетнув глибокий рівчак, через який Бій, не довго думаючи, перестрибнув — тільки розчепірив свої недорозвинені крила. Фургон злетів, завис у повітрі та всіма чотирма колесами опустився на землю по інший бік рівчака. Заднє ліве колесо з хряскотом тріснуло й відлетіло далеко вбік. Це, втім, не завадило страусу помчати далі, а фургону пострибати за ним на трьох колесах.

Кукса спробувала проповзти трохи вперед. Для цього доводилося вставляти пальці в щілини дощаної підлоги, аби не відкотитися до стінки фургона. Бобрик зробив так само. Обоє ціною неймовірних зусиль досягли передньої частини візка, перезирнулися, глибоко зітхнули й нарешті зважились виглянути назовні. Зарості й дерева по берегах невеликого озерця; ліворуч — дерев’яна будівля. Бой у смерчі листя й зламаних гілок вибіг якраз до розчинених дверей.

Це виявилася занедбана повітка. Двері були широкі майже ворота. Але все-таки їхнього отвору виявилося не досить для фургона. Вся передня стіна разом із дверима хруснула, почала завалюватися всередину, дерев’яні ребра під напиналом з тріском зламалися, і тканина вкрила Куксу з Бобриком. Вони встигли почути, як зовні щось обвалилося, ще щось голосно клацнуло, ніби порвалося. Потужним подувом вітру тут-таки й зірвало накриття, що затуляло світ, але перше, що побачила Кукса, — це воду навколо.

Вона ще вхопила добрий ковток повітря, тому особливої паніки не було, тим більше, що вода виявилась досить теплою. Акса пірнула, побачила дно, відштовхнулася від нього, але вчасно зрозуміла, що випливати треба не нагору, а вбік, щоб не потрапити під удар ще чогось, що могло звалитися в озеро слідом за нею.

Нарешті Кукса зринула на поверхню, голосно пирхнула й закліпала, струшуючи краплі з вій. Крутий берег ліктів на два здіймався над озером і, на щастя, був зовсім поруч. Від повітки залишилися тільки дві стіни без даху. Між ними теліпалася хмара з пташиного пір’я та пилу, що огорнув уламки фургона. Їх встелила подерта різнобарвна матерія, що колись була напиналом. Біля самого берега спиною до всього цього неподобства височів страус, із боків якого звисали уривки постромків.

Почулось порипування, звідкілясь збоку викотилося тріснуте, викривлене колесо й упало біля ніг Боя. Страус, який досі страшно скошеними очима дивився на кінчик свого дзьоба (коник-бабка вже кудись подівся, напевно, вирішив, що годі бавитися, й полетів у своїх справах) нарешті глянув на колесо й переможно поставив на нього ногу. Біля берега над водою виникла голова, далі й рука Бобрика. Нещасний щось пробулькав і відразу знову зник під водою, за мить ще раз змахнув руками, вдарив долонями по воді та з голосним бульканням занурився глибше.

— Саме час для забавок! — гукнула йому Кукса. — Вилазь-но!

Бобрик пирхнув у відповідь і втретє сховався. Бой зацікавлено спостерігав за ним, аж поки навіщось зігнув шию та опустив голову під воду. Стискаючи дзьобом Бобриків комір, страус витяг його на берег — і тільки тоді Проноза зрозуміла, в чому справа. Вона вилізла слідом і присіла навпочіпки перед Бобриком.

— Ти що, плавати не вмієш?

— Ото ще! — обурився він, стягнув через голову сорочку та заходився сердито її викручувати, намагаючись при цьому не зустрічатися з Куксою поглядом. — Я плаваю, мов риба!

Кукса обміркувала ці слова.

— Тобто ти хочеш сказати, що плаваєш тільки у воді… Ну, тобто ніби всередині води, а на поверхні триматися не вмієш, так?

— Ну то й що? — хлопчисько насупився ще більше. — Зате в мене є безліч інших переваг!

— Цього ж ніхто не заперечує, — Проноза випросталася, глянула на зруйнований фургон, — але плавати все-таки не вмієш…

Бобрик нарешті натягнув мокру сорочку й підвівся.

— Справи кепські, — він штовхнув ногою уламок фургона, — й на чому ж ми тепер поїдемо? Ех ти… птах!

Обоє повернулися на Боя. Той і собі гордовито оглянув результати своєї праці, зігнув шию, схопив дзьобом краєчок пошматованої матерії та заходився неквапом її ковтати, швидко затягаючи в свій шлунок.

— Зголоднів, — пояснив Куксі Бобрик. — Якби я так побігав, теж зголоднів би. Стривай, а подарунки Факіра? — вигукнув він злякано та кинувся гарячково порпатися серед уламків.

Проноза вийшла зі зруйнованої повітки й огледілась. Здається, вони потрапили на якусь давно покинуту ферму. Виднілася перекошена, місцями проламана огорожа навколо пустирища, яке, напевно, колись була городом. Поруч здіймався чорний кістяк згорілого одноповерхового будинку, де, мабуть, раніше мешкали хазяї. Трохи осторонь, біля земляного пагорба з провалом на місці дверей, який, швидше за все, був льохом, виднілася єдина більш-менш ціла будівля. Кукса рушила до нього.

З’ясувалося, що це ще одна господарська споруда. Всередині стояв віз без коліс, спиці якого спиралися на дерев’яні опецьки, та невелика бричка. Кукса обійшла навколо неї, уважно розглядаючи зусібіч. Вигляд візок мав цілком непоганий, лише матерія, колись натягнута на сидіння, майже зотліла. Зате всі колеса були на місці, та й сама бричка справляла враження цілком придатної для їзди.

— Бобрику! — голосно покликала Проноза. — Агов, Бобер, ходи-но сюди!

Незабаром з’явився хлопчисько — виявилося, він розшукав і плащ, і дудку, і навіть золотий медальйон. Бій статечно крокував за ним. Проноза на той час розвернула візок передком до дверей і встигла навіть залізти під нього, перевіряючи, чи цілі дошки.

— Овва! — вигукнув Бобрик. — А мені подобається… Непоганий транспортний засіб. А колеса не заіржавіли? — і замислено постукав по одному з них ногою.

— Вони ж дерев’яні, — Кукса схопилася за візок і підштовхнула його. Колеса зарипіли й ніби знехотя почали переміщувати бричку до дверей.

Удвох вони витягли це розхитане страховисько назовні й зупинилися, аби перевести подих.

— Це Боєві навіть легше буде тягти, — зрадів Бобрик.

Наближався вечір, полуденна спека спадала, а Князь-Сонце вже повільно підкрадався до обрію.

— Слухай, нам же треба поспішати. Давай швиденько запряжемо його та поїдемо. Ті, за ким женемося, вже, напевно, в Улові.

Розділ 6

Під керівництвом Амора Купадора снігові люди знову поставили перевернутий віз на колеса, й загін рушив далі. Однак спочатку Купадор довго торгувався з Мармадуком, доводячи, що тепер платню, за яку вони підрядилися супроводити чаклуна до острова й назад, необхідно збільшити. На думку Амора, справа виявилася куди небезпечнішою, ніж це йому описував чаклун.

— Але ви ж розгледіли їх?! — кричав Мармадук, якому зовсім не хотілося розлучатися із зайвими монетами. — Розгледіли тих, хто сидів на тім фургоні? Всього-на-всього лише хлопчак із дівчиськом!

На це Купадор відповів багатозначно:

— Те, що вони мали вигляд дітей, ще не означає, що вони є дітьми.

— Це ви якусь дурницю мелете! — наступав чаклун. — Є — не є… звичайні безневинні дітлахи.

— Е, ні…

Амор зсунув покришку одного з плетених кошиків і продемонстрував чаклуну її вміст — кулі з блакитного льоду завбільшки як дитячий кулачок, суцільно втикані тонкими короткими гостряками.

— На що це, по-вашому, схоже?

— Ну… — Мармадук нахилився й простягнув був руку, щоб доторкнутися до однієї кульки, але Амор щось застережливо рикнув, і чаклун останньої миті відсмикнув долоню.

— Я б сказав, що це схоже на невеликі крижані кульки, вкриті гостряками, та й годі.

Купадор підтвердив:

— Правильно. Тобто вони мають такий вигляд. А насправді це могутня таємна зброя. Ну от, а ці діти… тобто істоти у фургоні зі страшним невідомим птахом без крил… Вони тільки нагадують дітей, а справді є такою самою таємною зброєю. Могутньою зброєю. Ну, тобто це якісь монстри, слово честі!

— Та з чого ви взяли? — не здавався Мармадук. — Так про все на світі можна сказати, що воно насправді не таке, яким здається. Ось візьміть мене… Я маю вигляд літнього безневинного мага, чи не так? Може, ви тоді почнете стверджувати, що насправді я якийсь там бридкий мерзотник, що отруїв короля? Ні, я маю вигляд літнього безневинного мага — і я є літнім безневинним магом, ось і все!

— Ну гаразд, а чому ж ви тоді так поквапилися сховатись від цих «звичайних дітей» і виїхали з рідного міста? — насупився Купадор. — Чому не наказали просто в Літоні зловити їх та кинути в темницю?

Топ із Ганкою — вони вже давно вилізли з фургона й дослухалися — разом посміхнулись, очікуючи на чаклунову відповідь. Мармадук розтулив рота… й знову стулив. Надто вже переконливий був аргумент Амора, відповіді старий так і не знайшов. Тож довелося чаклунові розпрощатися ще з декількома монетами з суми, якою його спорядив його граф Сокольник, і пообіцяти Амору, що по завершенні подорожі ще додасть.

Дорога повернула навколо гаю, побігла з пагорба. Далеко внизу синів океан, на березі якого стояло портове місто Улов. Якщо довго вдивлятися, то можна було крізь блакитний серпанок розрізнити біле шумовиння прибою на берегах острова Лімбо в океанській далечині — ясно-коричневої плями неправильної форми.

Коли загін під’їхав до воріт Улову, Князь-Сонце вже сховався за обрієм, але ще не смеркало. Міська стіна починалася з берега океану, тяглася півколом, охоплюючи Улов, і закінчувалася знову при березі. Океан називався Зеленим, тому що вода в ньому через надмір особливих водоростей набула ніжного смарагдового відтінку. Ворота Улову мали не зовсім звичайний вигляд: дві вежі у формі поставлених вертикально, носами догори, рибальських яликів, а стулки вкривав візерунок, що нагадував сіті.

До воріт понад ровом, що кишів окунями, було перекинуто неширокий дерев’яний місток зі сторожкою. Мармадук пробурчав щось про жадібність міської влади й сплатив гостьове мито. Стражники відчинили ворота. Процесія в’їхала в місто.

Без зупинок вони перетнули весь Улов і пригальмували вже тільки біля пристані. Амор Купадор зіскочив з воза й підійшов до чаклунового фургона:

— Що робитимемо тепер?

Мармадук зазирнув у фургон. Хлопчисько-акс спав у куті, жабур сидів на лаві, вірніше, на ній сидів Топ, а Ганка прилаштувався в оксамитовому сідлі на його плечі. Топ підняв зелене лускате лаписько, а Ганка чистив йому пазурі маленьким кинджалом, схожим на іграшковий.

— Мені треба декуди піти, — звернувся до них Мармадук. — Ви поки тут сидіть, охороняйте бранця.

Чаклун зіскочив на землю, обтрусив з одягу дорожню пилюку й огледівся. Від берега в океан відходило кілька довгих земляних насипів, до яких швартувалися кораблі. Однак в океані чомусь не плавало жодного судна чи навіть човника. На березі громадилися портові будівлі, на дерев’яних містках стояла розкішна яхта. Літній, гарно вдягнений пан із віхтем і цебром фарбував її борт.

— Агов, шановний! — погукав його чаклун, підходячи ближче. — Що це ви робите?

Старий поставив цебро, обережно поклав свого віхтя, неквапно повернувся й окинув чаклуна уважним поглядом.

— Ну що ж, — замислено мовив він, просовуючи великі пальці під фартух, одягнений поверх дорогого камзола. — Якщо уважно розглянути це питання, то можна прийти до висновку, що, мабуть, я зайнятий, бо фарбую борт ось цієї яхти.

— Ага… — простягнув Мармадук, трохи здивований такою манерою розмови, й голосно чхнув від різкого запаху фарби. — Ну, це я зрозумів, зрозумів! А ось чия вона, ця яхта, не підкажете?

— Ви запитуєте, чия це яхта? — гмикнув поважний пан. — Ну що ж, ну що ж… Гадаю, ніщо не заважає мені відповісти, що це яхта Паллада Уловського, нікого іншого, як мера нашого чудового міста. Власне, і це теж неважко зміркувати, саме тому нашого мера кличуть саме Палладом Уловським, а не, скажімо, Палладом Бурмотанським чи там яким-небудь Палладом Дуболомським. От якби… — пан багатозначно підняв вказівний палець, і Купадор з Мармадуком здивовано простежили за ним поглядами… — От якби, кажу, наше чудове місто називалося, приміром, Бурмотан, чи, припустимо, Дуболом, то котресь із цих імен було б цілком до речі, а так…

— Так, дуже цікаво, дуже, — перебив Мармадук. — А от скажіть, шановий, а ви хто такий?

Пан окинув чаклуна ще одним поглядом, далі глянув на Купадора, відступив назад на півкроку, вклонився, випростався й мовив:

— Ну що ж, ну що ж… Гадаю, вам буде цікаво дізнатися, що я всього-на-всього скромний начальник цього порту, а кличуть мене Палладом Портовим.

Зовсім уже здивований таким поворотом Мармадук пробурмотів:

— О, пробачте, пробачте! Я й не подумав… Ну, не подумав, що сам начальник порту фарбуватиме яхту, нехай навіть це яхта мера. А скажіть, чому ви… тобто чому у вас такі схожі імена?

— Ну що ж… ну що ж… — знову завів своєї старий. — Видно, нема ніяких перешкод до того, щоб я поділився з вами цими відомостями. Ми з мером нашого славного міста рідні брати, тільки я трохи старший, а він відповідно молодший, і цією причиною саме й пояснюється схожість імен. Що ж до першої частини вашого запитання, пане, чийого імені я досі не знаю, то не побоюся заявити, що фарбування яхт, а так само й будь-яких інших плавучих засобів є моїм улюбленим видом проведення дозвілля, деякою мірою — моїм хобі, що сприяє воцарінню в моїй стомленій душі спокою і, не побоюся цього слова, умиротворення.

— Уф! — чаклун, якому було важко стежити за вибагливою мовою начальника порту, витер долонею чоло й прибрав гордовитої пози. — Ну тоді дозвольте відрекомендуватися. Мармадук Синій, придворний маг міста-держави Літона. А це… — він махнув рукою на вози зі сніговими людьми, фургон і Амора Купадора… — мій почет.

— Синій? — повторив старий. — Отож-бо я дивлюся: від вас начебто таке синювате світіння випромінюється.

— А це тому, що я могутній маг. У мене ще одне запитання до вас. Чому в океані не видно жодного корабля?

Паллад Портовий статечно оглянувся, ніби бажаючи переконатися в тому, що Мармадук правий і в океані справді не видно жодного корабля, подумав трохи, покивав головою і нарешті відповів:

— А тому, пане магу, що ми довідалися, начебто друїди острова Лімбо (того самого острова неподалік від нас) вирішили, що весла наших кораблів знищують океанські водорості. Друїди, знаєте, дуже стурбовані долею океанських водоростей. Вони так нею стурбовані, що надіслали до нас посла з вимогою заборонити плавання на веслових кораблях і різко скоротити використання кораблів вітрильних, позаяк, на їхню думку, вітрильні кораблі своїми носами теж псують водорості. А друїдів це дуже непокоїть. Звичайно, ми не могли на таке погодитися, і тоді посол заявив, що вони отруїли всю рибу на багато миль зокола й тепер кожен, хто з’їсть її, умре в муках.

— Але це ж нісенітниця! — вигукнув здивований Купадор. — Як це вони могли отруїти всю рибу?

Старий покивав і провадив далі:

— Коли їхній посол відплив назад на острів, я висловив своєму братові меру той самий сумнів. Дуже складно, майже неможливо отруїти всю рибу в цих водах. Але деяка ймовірність такого підступу з боку друїдів усе-таки залишалася. Брат мій мер сприйняв погрозу друїдів куди серйозніше, ніж я. Скажу навіть, що брат засмучений, наляканий і боїться убивць, яких, за його словами, можуть підіслати до нього друїди. Брат у мене взагалі людина дуже вразлива та боязка. Тому ми спіймали трохи риб різних видів і віддали їх міським лікарям для всебічного дослідження, аби підтвердити, що ніякої отрути в риб’ячих потрухах немає. Лікарі пообіцяли доповісти результати досліджень завтра вранці, а доти кораблям плавати заборонено…

— Усім? Але чому? — перебив Мармадук. — Адже не всі кораблі рибальські, є й торгівельні, й пасажирські, врешті-решт.

— А про всяк випадок, — відповів Паллад Портовий. Поки вони розмовляли, старий зняв фартух, перекинув його через плече та підхопив із землі цебро з віхтем. — Добродії, мені щойно спала одна думка. Я поставив собі запитання: що така важлива персона, як придворний маг Літона, робить на пристані Улову, так ще й із почтом? Я трохи поворушив мізками, і, як мені здається, знайшов вірну відповідь на це запитання — ви прибули сюди, щоб найняти корабель і переправитися кудись?

Отут Мармадук узявся натхненно брехати, чесно дивлячись просто у вічі старого:

— О, я бачу, ви на своєму місці, наймиліший Палладе, адже проникливість ваша цілком відповідає займаній вами відповідальній посаді. Ми справді прибули сюди з метою найняти невеликий корабель. А знаєте, яка причина цього?

Паллад, вочевидь, був улещений компліментом.

— Ну що ж… Ну що ж… — почав бурмотіти старий, але Мармадук, відчуваючи, що так вони проговорять до наступного ранку, поквапився перебити його:

— Насправді, ми — спеціальний бойовий загін. Навіть до Літона дійшли чутки про те, як несправедливо намагаються вчинити з вами друїди Лімбо, позбавляючи Улов головного джерела його існування. Ми послані на Лімбо зумисне, аби розібратися з ними. Що ви на це скажете?

— А скажу… — неквапом озвався старий, по обличчю якого було видно, що він нітрохи не повірив Мармадуку, — що це дуже шляхетно та сміливо з вашого боку й завтра вранці ви цілком зможете відплисти, щоб завершити свою місію.

— Але чому ж тільки завтра вранці, чому? — бідкався чаклун. — Ви дуже мене засмучуєте. Обставини вимагають мого найшвидшого повернення в Літон, і нам дуже бажано відплисти негайно. Негайно!

Старий розвів руками з вдаваним співчуттям і засмучено похитав головою.

— Ніяк неможливо.

Тут Купадор схилився до вуха чаклуна і щось прошепотів йому. Мармадук зморщився, але все-таки змушений був погодитися з пропозицією Амора, тому дістав з кошеля золоту монету.

— Ось, візьміть, — він поклав монету в долоню старого. Раніше той рухався дуже статечно й неквапно, а ось долоню підставив з несподіваною моторністю. — Це внесок у, так би мовити, справу благоустрою порту.

— Не надто великий внесок, — зауважив Паллад. — Я гадаю, що, так би мовити, справі благоустрою порту необхідно ніяк не менше трьох золотих монет.

— Трьох?! — Мармадук оглянув багате вбрання співрозмовника. — Порт має цілком доглянутий вигляд, навіщо ж так багато? Я впевнений, що двох монет буде цілком достатньо для, так би мовити, благоустрою порту, — він поклав на досі простягнену долоню другу монету. — А тепер давайте вирішимо наше питання. Який корабель ви порадите нам найняти?

Старий повернувся й окинув пристань довгим поглядом.

— Ну що ж, ну що ж… Бачите он той пароплав-фрегат? Капітаном на ньому Харон. Команда його, та й він сам трохи дивні, але гарні моряки. Гадаю, він дорого з вас не візьме. Але відплисти ви зможете тільки вночі.

— Чому ж уночі?

— А тому, що вдень хто-небудь обов’язково побачить корабель, який відпливає, та побіжить до мого брата мера з доносом. І тоді з двох цих монет тільки одна піде на справу благоустрою порту. А другу, на превеликий мій жаль, доведеться віддати на, так би мовити, справу благоустрою мерії.

Вози та фургон залишилися на краю пристані, а Мармадук і Купадор наблизилися до вказаного Палладом пароплава-фрегата. Корабель називався так, видно, тому, що мав не тільки три високі щогли, але й гребне колесо з правого борту. А з лівого було перекинуто трап, яким вони перейшли на палубу. Там нікого не було видно, і Мармадук голосно покликав:

— Агов, є тут хто?

З-за купи зваленого посеред палуби такелажу почулися дивні звуки — чи то шипіння, чи то шелест, — і наступної миті Купадор скрикнув і вихопив з піхов шаблю, а Мармадук злякано заслонився руками.

Перед ними постав величезний, майже по плечі звичайній людині пацюк, на задніх лапах.

Ні, все-таки не зовсім пацюк. Пропорції тіла нагадували людські, хоча істоту вкривала коротка темно-сіра шерсть. А ще дивне створіння мало витягнуту вузьку морду з ікластою пащею та червоними очима, маленькі трикутні вушка й хвіст, доволі грубий на початку, який дедалі звужувався, ще й був прикрашений китичкою на кінці. За одяг йому слугували короткі, до колін, штани з розпоріхою для хвоста, розхристана на волосатих грудях жилетка й трикутний капелюх з пером. З пащі стирчала люлька.

— Ахрш! — прошипіла істота. — Чим завдячую?

— Ви хто такий? — запитав Мармадук, опускаючи руки.

— Оце запитання! — відповіло створіння. — Хтось приходить на мій корабель і ще запитує, хто я такий. Капітан Хххарон, так, ось хто я такий.

За його спиною з’явилося ще кілька таких самих тварин у широких парусинових штанях і з пістрявими банданами на гостровухих головах.

— Просто я ніколи раніше не бачив таких, як ви, — чаклун спробував виправдати свій переляк. — Мене звуть Мармадук, я придворний маг міста-держави Літона. З почтом, — він вказав на вози, що лишилися на пристані. — Ми хочемо найняти ваш корабель.

— Я — гомопацюк, — пояснив капітан Харон. — Наше плем’я живе в затоках Південного Архххіпелагу. А ви, кажете, маг? Гаразд, і куди збираєтеся плисти?

— На острів Лімбо.

— Ахрш! — прохрипів капітан. — До цих капосників друїдів? Ну, до Лімбо недалечко.

— І ось саме тому, я гадаю, ми зійдемося на ціні… — почав був Мармадук.

— Але щоб я луснув, якщо зараз власті Улову не заборонили відпливати, — провадив Харон, не слухаючи. — Принаймні до ранку. Я не хочу псувати з ними ссстосунки.

Мармадук пояснив:

— Начальник порту дав нам дозвіл.

— Невже? Мені треба особисто почччути це від нього.

Мармадук ще раз оглянув матросів-гомопацюків, які стояли осторонь і прислухалися до розмови. Вітер, що дув з океану, зробився вже прохолодним, небо почало сіріти.

— Ну гаразд, поговоріть із ним, — зітхнув чаклун. — Те саме почуєте, що і я сказав. Скільки ви хочете за перевезення?

Кілька хвилин вони торгувалися, а коли нарешті зійшлися в ціні, капітан наказав матросам виставити ширший трап, яким змогли б проїхати вози. Коли всі розмістилися на палубі (гомопацюки скупчилися під одним бортом, а сніжняки під іншим, і обидві групи заходилися насторожено розглядали один одного), Мармадук наказав Амору Купадору залишатися на кораблі та стежити за тим, щоб його загін не побився з командою, сам же разом із капітаном спустився на пристань.

— Де знаходиться міська ратуша, ви знаєте? — запитав він у Харона. — Хоча до цього часу мер уже, напевно, повернувся додому? Де він живе?

— Наскільки я знаю, він і живе, й працює в ратушшші, — прошипів Харон. — Вона за два квартали звідси, о-он там. А навіщо вам мер?

Мармадук посміхнувся.

— У мене є для нього деякі відомості.

— Згода, я попитаю в старого Паллада, чи справді нам можна відпливати, — мовив Харон, повертаючи до будинку портової адміністрації. — А ви поки вирішшшіть свої справи та повертайтесь.

Розділ 7

Вони дісталися до Улову, коли вже почало вечоріти. З візком за спиною Бой міг мчати ще швидше, ніж із фургоном, Кукса раз у раз натягала віжки, змушуючи страуса стримати біг.

Два стражники вже збиралися повісити на ворота величезний замок, щоб ніхто не міг проникнути всередину до самого ранку. Мандрівники були останніми, хто потрапив у місто цього дня.

Вечірній Улов постав перед ними у всій своїй красі.

Поки вони, об’їжджаючи купи сміття та зливні рівчаки, поминали квартали на околиці, встигло стемніти. На краю однієї з вулиць виявилися освітлені смолоскипами ятки та невелика, але гамірна юрба.

— Я зараз! — зрадів Бобрик, зіскочив з візка й кинувся вперед.

Він повернувся за хвилину з величезною в’яленою тріскою і задоволеним виглядом людини, яка по тривалій перерві знову, хоча б ненадовго, потрапила в рідну стихію. Вони швидко проковтнули рибину, й Проноза спитала:

— Тут, звісно, океанопродукти дешеві, але все-таки, де ти гроші взяв?

— Гроші? — здивувався Бобрик.

— Ти що, украв це?

— Мої… е… колеги в Літоні звикли використовувати інший вираз.

— Он як? І що ж це за вираз?

— Позичив на деякий час.

— Ну, це все одно. — Проноза повернулася й уперлася вказівним пальцем у груди хлопчиська. — Значить, так: зараз ти пообіцяєш мені назавжди розпрощатися зі своїм злочинним минулим.

— А чим же мені тоді на життя заробляти?

— Вивчишся якої-небудь професії. А інакше я тебе з собою на острів не візьму. Ну? — Вона очікувально втупилася в обличчя Бобрика. Той якийсь час мовчав, поки нарешті кивнув:

— Добре, домовилися.

— Не брешеш?

— Не брешу, не брешу.

— Спробуємо повірити, — Кукса знову взялася за віжки.

Візок проїхав Матроським, Щогловим кварталами, Боцманською Слободою, поминув квартали Матроських Дружин і Риб’ячого Потруху, неухильно наближаючись до центру. Будинки навколо стали багатшими, пристойнішими.

— У, здоровенні домиська! — бурмотів здивований Бобрик, розглядаючи п’яти- і шестиповерхові хмарочоси, яких у Літоні не бачив. — Чес-слово!

— Правильно треба казати «слово честі», — вкотре виправила його Кукса. Вона невдоволено морщилася від всепрониклого рибного запаху, що витав околицями.

— Я все одно їсти хочу, — заскімлив Бобрик. — Дуже сильно хочу!

— Але ми ж поспішаємо, — намагалася вгамувати його Кукса.

А ти обіцяла почастувати мене вечерею. Обіцянки треба виконувати.

Посеред круглої площі, яскраво освітленої ліхтарями на риб’ячому жирі, височіла величезна скульптура. Це був символ того, чим годувалося місто Улов: здоровенний товстобокий сом із кучерявими вусами, з роззявленого рота якого, як із рога достатку, дугою падав потік усіляких предметів, починаючи від каструльок і закінчуючи мініатюрними корабликами; усе це мармурове і скріплене вигнутими залізними лозинами.

— Дядечко Сомець — символ Улову, — пояснила Кукса Бобрику, що здивовано витріщив очі. — А он там далі — таверна «Великий Кльов». А поруч — міська ратуша.

— А які тут ще є визначні пам’ятки, розкажи, — попросив хлопчисько. — Я ж ніколи за кордоном не був.

— Ну, є ще міська в’язниця. А більше я ніяких визначних пам’яток тут не знаю.

Навколо постаменту, на якому спочивав дядечко Сомець, стояли всілякі екіпажі та походжали люди. Торговці з переносними ятками щосили пропонували повітряні кульки з міхурів особливо великих мешканців океану, пиріжки з риб’ячою начинкою, вино з назвою «Китовий вус» і парфуми «Пристрасть Каракатиці». Бій, що страждав від запахів навіть сильніше за Пронозу та Бобрика, форкав і намагався брикнути цибатою ногою когось із перехожих, які з роззявленими ротами його розглядали.

З десяток торговців побажали встромити їм до рук маринованого омара, мазь із товчених водоростей та ще якийсь океанопродукт, але малим вдалося сяк-так відбитись. Нарешті під’їхали до таверни «Великий Кльов». Дім з вигляду був як перевернутий гострий сачок для лову креветок.

— Старий Бодар казав, що тут бувають команди з кораблів, — пояснила Кукса, зіскакуючи на брук. — Виходить, ми повечеряємо й заодно спробуємо домовитися з ким-небудь.

Бобрик поквапливо почав натягати плащ, начепив на шию медальйон.

— Навіщо ти це з собою тягнеш? — скривилася Кукса.

— Не можна таке залишати — це ж тобі не фургон! Тут усе на очах. Повернемося — а речей і слід прохолов.

Куксі довелося погодитися з цим, але не могла не докинути:

— І з золотим медальйоном на шиї розгулювати не можна. Скінчиться тим, що на нас якісь грабіжники нападуть. Я, звісно, грабіжників не боюся, але все одно, небажано зараз марнувати час на з’ясування стосунків з ними. Сховай його куди-небудь.

Бобрик подумав-подумав і застромив медальйон у свій стоптаний черевик, поклав під п’яту. І лише по таких приготуваннях наші мандрівники зважилися ввійти до таверни.

Люду тут було не те що дуже багато, але й не сказати, щоб зовсім мало. На круглій сцені оркестр із п’яти осіб виконував відому народну баладу «Ой, спіймала я ляща». Кукса з Бобриком знайшли столик у дальньому кінці залу, сіли, й Бобрик відразу замахав руками, заволав, підкликаючи офіціанта. Той з’явився доволі швидко.

— Значить, так, — хлопчисько випнув губи й узявся руками в боки, аби вдати з себе досвідченого завсідника різних таверн, ресторанів і закусочних, — ми тут збираємося добре повечеряти. Тягни сюди що-небудь м’ясне. На твій вибір, малий.

— Але ніяких океанопродуктів, — докинула Кукса.

— І пляшку молока, — додав Бобрик, — дволітрову.

— Що значить «ніяких океанопродуктів»? — уточнив офіціант. — Ви навіть і не скуштуєте нашої фірмової страви, філе з дзеркальної тріски, запеченої в щучому потруху, із салатом з осетрової ікри з водоростями та медузами?

— Ось тут ти влучив у ціль, — погодився Бобрик, а Кукса скривилася. — Навіть і не скуштуємо. Давай, давай, ми голодні.

— А на десерт сир зі сметаною. І присипте його цукром, — додала Проноза.

Офіціант почухав потилицю.

— У вас грошей вистачить? Рибні страви значно дешевші…

— Вистачить, не турбуйся, — запевнив Бобрик і, коли офіціант почав віддалятися, гукнув услід: — І молока не забудь! — по тому повернувся до Кукси й стурбовано запитав: — Ти впевнена щодо сиру? Я сиру не хочу. Кажуть, він для зубів дуже шкідливий.

Кукса замахала на нього руками.

— Ти знову все переплутав. Навпаки — сир корисний для зубів!

Поки офіціант ходив за замовленням, Бобрик розпитував Пронозу:

— А як твоя голова, Куко? Ну, це відьмине чаклунство? Ти казала, воно в тебе в голові застрягло? Відчуваєш що-небудь?

Проноза поторкала свою потилицю і знизала плечима.

— Ні, зараз нічого не відчуваю. Ти розумієш, Інельда ж усе життя провела в Літоні. І мені здається, що її чаклунство діє тільки там. А ми зараз надто далеко від міста, тому воно… Ну, ніби відімкнулося на якийсь час.

Нарешті офіціант приніс їхнє замовлення і відразу кинувся до інших відвідувачів. Користуючись тим, що Проноза почала ретельно перевіряти вміст своєї тарілки, намагаючись виявити в ній хоча б натяк на водоплавних тварин, Бобрик сьорбнув молока просто з пляшки й заходився руками вихоплювати з тарілки шматки м’яса.

— Ти зовсім не вмієш поводитися за столом, — виговорювала йому Кукса. — Ну-бо, візьми виделку в праву руку, а ніж у ліву… Ой, тобто навпаки. — Вона сама взяла пляшку й розлила молоко по склянках.

Бобрик запротестував:

— Мені так зручніше! — Але Кукса так глянула на нього, що він поквапливо схопив виделку з ножем. — Добре, добре. Куко, я чув, що на острові Лімбо є двоє цікавих місць. Одне — місто друїдів, а друге — Амфітеатр на вершині вулкану. Що таке Амфітеатр?

— А що ти взагалі чув про вулкани? — поцікавилась Кукса, і хлопчисько знизав плечима. — Це така стара легенда. Кажуть, магія прийшла в Аквадор з іншого світу. Ну, приблизно як Чортів Наперсток, тільки Наперсток прилетів згори… — Проноза тицьнула пальцем спочатку в стелю, а потім у підлогу… — А магія прийшла знизу. Там, у кратері вулкану, є така глибока діра. Її називають чомусь Діра-Провалля. Вона тягнеться невідомо куди. І ось через цей вулкан усе й сталося. Кажуть, саме після найбільшого виверження, коли сильний буревій розметав попіл мало не по всьому Аквадору, й почалася в нас магія. Вона піднялася з Діри-Провалу та почала вивергатися разом із вогнем. Утворився попіл, але не звичайний, а… — вона замислилася, згадуючи, що говорив учитель неприродних наук у школі аксів… — загалом, це був якийсь дивний попіл. І ті місця, де він накопичувався, стали чарівними. Звичайно, разом із людьми, які там жили. У них теж виявилися всілякі здібності. Це було багато століть тому й відтоді магія встигла поширитися по всьому Аквадору. А там, у кратері, жили жерці, які поклонялися цій Дірі-Проваллю. Вони все чекали, що магія знову вийде з неї. Ну, жерців уже давно немає, але Амфітеатр, у центрі якого Діра-Провалля, є й дотепер.

— Цікаво-о, — Бобрик аж рота роззявив, — мені вже набрид Літон. Скрадаєшся, крадеш… Тобто працюєш, працюєш без кінця. А тут така цікава подорож, із катанням у візку, із прогулянкою океаном. Гарна в мене відпустка виходить.

Поки вони їли, оркестр дограв баладу. Відразу від сусіднього столика до сцени кинувся якийсь кремезненький гном на зріст ненабагато вищий за Пронозу, в грубому светрі, шароварах і відкритих плетених капцях, судячи з одягу — іноземець. Він щось прошепотів на вухо солістові, який схилився до низенького гостя, й широким жестом простяг йому дрібну монету.

— Виконується хіт минулого сезону, — оголосив соліст, — музика гномська, текст також. «А я такий маленький».

Коротун засвітився від гордощів і неквапом вмостився за свій столик, де його голосними схвальними вигуками зустріло товариство з шести таких самих гномів у светрах і шароварах. Оркестр заграв.

— Важко буде знайти корабель до Лімбо, — зітхнула Кукса. Вона добряче попоїла й тепер відкинулася на стільці, замислено колупаючи виделкою в рештках сиру та теліпаючи ногами, які не діставали до підлоги. — Моряки не дуже полюбляють туди плавати через друїдів.

— А хто вони взагалі такі? — Бобрику припали до вподоби Куксині розповіді, й він чекав нових.

— А ось дістанемося туди, сам побачиш.

— Молоко скінчилося! — раптом занепокоївся Бобрик. — Я, розумієш, страшенно молоко люблю. А попити мені його вдається рідко. Давай ще замовимо…

— Краще не треба, — намагалася стримати ненажеру акса. — Годі на сьогодні.

— То ти така жадібна? — образився хлопчисько.

— Просто якщо ти давно не пив молока, живіт може заболіти. І взагалі, годі: нам же потрібно ще знайти корабель.

— А ось ми зараз перевіримо, яка ти нежадібна… — Бобрик замахав руками, підкликаючи офіціанта, і, коли той підійшов, позичив у нього олівець із клаптиком паперу, на якому старанно вивів «Вашому столу від нашого столу».

— Що п’ють он ті гноми? — запитав він. — Ель, кажеш? Значить, візьми пляшку елю, причепи до неї цю записку й постав їм на стіл. Так, і включи в наш рахунок.

І він показав Пронозі язика.

Бобрик усе вірно розрахував. За хвилину офіціант поставив на їхній стіл нову пляшку з молоком, до горлечка якої було приліплено клаптик паперу з написом «А це — навпаки».

— А! — сказав Бобрик, хапаючи подарунок. — Незручно відмовлятися! Ти, напевне, більше не питимеш? Бо раптом живіт заболить. А я, мабуть, ще сьорбну… — він наповнив свою склянку, повернувся до сусіднього столика і проголосив:

— За здоров’я всіх, хто на зріст як горщик!

Не звертаючи уваги на напружену тишу, яка запанувала по тому за сусіднім столиком, Бобрик випив молоко, і над його верхньою губою залишилися білі вуса.

Той гном, що замовляв пісню, хрипким баском спитав:

— Ти на що натякаєш?

Він зліз зі стільця, прошкандибав до них і звернувся до Кукси:

— Можна?

— Давай, — дозволила вона.

Гном сів поруч.

— У тості твого приятеля був якийсь натяк? — гном пильно глянув їй у вічі.

Бобрик накивав на нього пальцем:

— Ніякого натяку, приятелю.

— Невже? — гном підозріло оглянув їх. — А чому ви сидите тут самі, без дорослих?

— А ви чому сидите без дорослих? — не здавався хлопчисько, та Проноза під столом штовхнула його ногою.

— А ми й самі дорослі, — на цей раз гном уже не образився.

— А я акса, — нарешті Проноза вирішила, що настав час відрекомендуватися.

— Ну, тоді зрозуміло. Мене звуть Здорованем. Пересідайте до нас, — запропонував гном.

— А що? — зрадів Бобрик. — З-за нашого столу — за ваш стіл!

Цей жарт викликав вибух реготу в Здорованя та шістьох його друзів. Кукса трохи поморщилася і відмовилась.

— Дякую, але нам дуже рано вставати.

— Шкода, — щиро засмутився Здоровань і почав злазити з високого стільця. — Ну, вибачте. Ми тут відпочиваємо перед відплиттям.

— Яким відплиттям? — в один голос запитали Кукса й Бобрик.

Розділ 8

Перед дверима ратуші чергувало троє стражів порядку в одностроях зі сріблястої тканини зі знаками у вигляді луски, що робила їх схожими на окунів з ногами й руками. У місті стражів порядку, до речі, так і називали — окуні. Вони були озброєні короткими важкими піками, на шиї носили шнурки зі свистками.

Багатий одяг вечірнього гостя викликав у них пошану, тому старший окунь відкашлявся, перш ніж запитати:

— Чого бажаєте?

— Бажаю поговорити з мером, — гордовито відповів чаклун, — у терміновій справі, в надзвичайно терміновій.

Окунь підозріло його оглянув і пробурчав:

— Що це за термінова справа, коли вже північ незабаром? Приходьте завтра.

— Справа стосується друїдів Лімбо. Друїдів, ти чуєш, що я кажу? І якщо мер довідається, що ви не дозволили мені повідомити йому про надзвичайно важливі речі, як гадаєте, скільки після цього ви ще залишитеся на такій роботі, скільки? — Мармадук поманив стража порядку пальцем, і коли той нахилився до нього, тихо й вагомо додав: — Небезпека загрожує всьому, всьому містові!

Окунь наморщив чоло, поворушив бровами й нарешті зважився:

— Гаразд, ідіть за мною.

Вони проминули хол із високою стелею та колонами, прикрашеними орнаментом у вигляді риб, зійшли широкими мармуровими сходами і зупинилися перед масивними дверима. Біля них чергували ще двоє стражів порядку з піками напереваги. Старший окунь звернувся до чаклуна:

— Почекайте тут.

Він постукав, відчинив двері й зазирнув усередину. З кімнати почулися здавлені, як здалося Мармадуку, злякані вигуки. Окунь зник усередині й причинив за собою двері. Мармадук чекав, а стражі порядку свердлили його недобрими поглядами. Нарешті двері відчинилися, окунь вистромив голову в коридор і запросив:

— Заходьте.

Чаклун побачив просторий кабінет з безліччю шаф уздовж стін та великим письмовим столом темного дерева. Стіл весь був завалений паперами, ще там стояв чорнильний набір і кілька брудних чашок із блюдечками.

Із-за столу обережно визирав чоловічок, який здався чаклунові невисоким і товстеньким. Він був нібито схожий на начальника порту, тільки мав кругле й червоне обличчя.

— Ви хто? — писнув Паллад Уловський.

Старший окунь зупинився біля столу й пограв своїм списом. Вигляд при цьому мав дуже багатозначний, демонструючи, що він напоготові й не дозволить заподіяти улюбленому меру ніякої шкоди.

— Мармадук Синій, — уже вкотре за сьогодні відрекомендувався чаклун. — Так, Синій. Придворний маг міста-держави Літона. До нас потрапили надзвичайно важливі відомості, тому я поспішаю донести їх до вашого, е…

— Що, аж із самого Літона? — мер, здається, вже трохи оговтався від переляку й вийшов із-за столу. Стало видно, що він справді маленький і товстенький. — А які такі відомості ви хочете донести?

— О, я приніс вам страшну, страшну звістку! — у своїй звичній манері вигукнув Мармадук і тільки тепер помітив, що передав куті меду — мер присів з переляку, рожеві щічки його затрусилися. — Хоча, може, й не дуже страшну, — спробував сам себе виправити. — Так, лише трішки страшнувату. Одним словом, ми дізналися, що друїди найняли агентів, які повинні проникнути в місто й вчинити тут зухвалий злочин. Зухвалий, зухвалий злочин!

При слові «друїди» мер підскочив мало не до стелі.

— Знову друїди! — простогнав він. — Знову вони воду каламутять! Що за напасті такі без кінця!

Голосячи та заламуючи руки, він позадкував і впав у крісло за столом.

— Ну, кажіть уже, кажіть, що за агенти, що за злочин?

Цілу дорогу від пристані чаклун репетирував свої слова й тепер заговорив, як по писаному:

— Нам вдалося довідатися, що це дві істоти, які криються в подобі маленьких дітей, хлопчика й дівчинки. Але, — багатозначно вигукнув він, згадуючи слова Амора Купадора, — вони тільки мають такий вигляд, хоча насправді не є дітьми. Ви мене розумієте? Їхня сутність не відповідає їхній формі, ось що я хочу сказати — зовсім не відповідає! Насправді це чудовиська, монстри, вирощені друїдами в Амфітеатрі вулкану. Ми зовсім випадково дізналися, що цих двох послано сюди, щоб убити мера Улову й захопити владу в місті — у всьому місті!

Коли він скінчив свою мову, мер здавлено схлипнув і зіщулився в кріслі, обома руками стискаючи свою м’ясисту шию, ніби хотів її захистити від пазурів кровожерливих чудовиськ.

— Убити мене? — прошепотів він і закотив очі. Мармадук похмуро кивнув. — І вони вже в Улові? Чому ж ви не сказали раніше, ми б зачинили ворота…

— Я поспішав, поспішав, я прибув сюди, щойно зміг! Можливо, вони вже в місті, можливо, ні. Цього я, на жаль, не знаю.

— Але що ж нам тепер робити?

Мармадук сів у друге крісло перед столом.

— Накажіть зібрати всіх своїх стражів… — він кивнув на завмерлого зі списом напереваги окуня, — нехай прочешуть місто, спіймають монстрів і кинуть у темницю.

— Якщо вони в подобі звичайних дітей, то як же ми знайдемо їх? — подав голос старший окунь. Мармадук повернувся до нього.

— Це дівчинка і хлопчик. Дівчинка схожа на аксу. Ти знаєш, який вигляд зазвичай мають акси? Вона така рожевощока, зі світлим волоссям, скуйовдженим, наче копиця соломи. Того, хто вдає з себе хлопчика, я, щоправда, майже не розгледів, але, здається, він трохи старший. Є ще одне, що допоможе вам спіймати їх. У те, на чому вони прибули до міста, запряжено не звичайного коня, а великого птаха з довгими ногами та шиєю. Цей птах уміє дуже швидко бігати.

Окунь приплющив очі, ніби намагався точніше уявити собі все, описане чаклуном, і глянув на мера.

— Так-так, іди, — кивнув той. — Збери всіх і починайте негайно.

* * *

За столом гномів Бобрик перш за все проголосив:

— Гномів не буває! Тобто я їх не бачив, а тому вважав, що гноми — це казка.

— Взагалі, якщо ти чогось не бачив, це ще не значить, що його нема, — заперечив йому коротун на ймення Здоровань, що єдиний з усього товариства мав інтелігентний вигляд, тому що носив окуляри. — Гноми бувають, так і знай! Але ми не гноми.

— Отакої! — здивувався Бобрик. — А хто ж ви тоді?

— Ліліпути. Карлики.

— Недомірки! — хтось радісно підтримав його. Кукса вже зрозуміла, що за цей вечір нові знайомі встигли випити досить елю.

— Від горшка три вершка, а четвертий — покришка! — той, що говорив, скочив на стіл і вдарився в танок, стрибаючи між посудом.

— У нас був мандрівний ліліпутський театр «Атланти», — провадив Здоровань, звертаючись до Пронози. — Ми весь Аквадор об’їздили. Ну, невже не чули про наш знаменитий мімічний номер «Моя дрібнота — над усіх» зі мною в ролі Дрібноти?

Кукса, яка сиділа праворуч від Здорованя, зажуреного від надміру елю, скрушно похитала головою.

— Еге ж, — глибоко й сумно зітхнув Здоровань, — ви надто юні, щоб чути про нас. А колись же ми були знамениті…

Настрій за столом різко змінився, почулися зітхали, а Здоровань голосно висякався.

— Так і минуло наше життя… — захлипав він у вухо аксі. — Ми ж давали концерт у самого Вічного Баронета. Мімічний номер «Гном-богоборець боре богів» зворушив Баронета до гикавки.

— І чим ви тепер займаєтеся? — Бобрик не пропустив повз вуха зауваження Здорованя щодо швидкого відплиття ліліпутів. — Ми саме у відпустці, подорожуємо. А ви?

— Ну, мода мінлива. Щойно тебе запрошували до палаців — а по тому раптом виявляється, що ти виступаєш тільки на сільських ярмарках, та й то без особливого успіху. Тож ви у відпустці, а ми на пенсії. Довго думали, чим займатимемось далі. Колектив-бо гарний, дружний…

— Дружний, гарний… — закивали всі.

— Ну, й вирішили, щоб не розпадатися, взятися разом до комерції. Продали бутафорію, костюми… Майже все… маски, грим. Був я директором мандрівного театру, а став капітаном. Тому що купили ми корабель.

— Дуже гарну шхуру, — докинув коротун на прізвисько Дебелий. — Чи шкуру?

— А по-моєму, це каралева, — заперечив хтось із протилежного кінця столу.

— Не каралева, а кавалера. До того ж, це шкіра.

— Та ні ж, браття, взагалі правильно казати каравела. Але в нас — галета, — встряв третій.

— Ха, галета! — обурився Здоровань. — Не галета, а галера. І взагалі, на галетах гроблять веслами. Сам поміркуй, Жердино, де ти в нас бачив весла?

— Є одне, — не вгавав Жердина, найнижчий і наймолодший за всіх. — На цьому… На фокстроті валяється. Зараз кого завгодно можна пригріти.

— Фокстрот — це матчі. І не фокстрот, а фагот. І не весло, а багор у нас валяється на компасі, тобто на кампусі, та й той поламаний. Що, з’їв?

— І все одно, веслами гроблять не на галетах, а на в’яликах, — пробурчав затятий Жердина. — І фагот — це музичний інструмент, і ніякого стосунку до щогли він не має.

— То навіщо вам корабель? — не витримала Проноза.

Жердина, що саме почав зі знанням справи просторікувати про розходження катів і маранів, затнувся й замовк. Запанувала стривожена тиша. Ліліпути перезирнулися.

— Ну ти, того… — зніяковів Здоровань. — Ось вона, дитяча безпосередність! Хіба ти не знаєш? На кораблях же… — він оглянув Куксу з Бобриком одночасно збентеженим і прохальним поглядом. — Адже на них плавають, чи не так?

— Точно, Здорованю! — підтримав його жалісливий Бобрик. — На кораблях плавають. Тут ти цілком правий, що ж іще на них можна робити? Плавати, рибу ловити, пасажирів перевозити…

Усі посміхнулися, небажану напругу було знято.

— Кого-небудь коли-небудь обов’язково перевеземо, — щиро пообіцяв Жердина.

— Ну, нам час іти… — заквапилася раптом Проноза.

— Уже? — засмутився Бобрик. — Ні, давайте ще посидимо. Такі цікаві ліліпути!

— Ні, ходімо, — Кукса помахала всьому товариству рукою і вже рушила до дверей, коли почула саме те, чого боялася.

— То ми домовились? — говорив за її спиною Бобрик і щосили трусив руку Здорованя. — Підвезете нас?

Проноза рвучко повернулася.

— Про що домовились? — не зрозумів Здоровань.

— Ну як же, ви ж пасажирів можете на свій корабель узяти? А нам треба на Лімбо. Завтра рано-пораненьку.

— Що це — «Лімбо»? — і далі дивувався Здоровань.

— З тебе, дядьку, капітан, як із мене кашалот! — розсердився Бобрик. — Ти чув про острови в океані? Лімбо — це такий острів. В океані, так! А океан — це Велика Солона Калюжа.

— А, знаю, знаю! — замахав руками Здоровань. — Я ж бацмен, мені потрібно знати.

— Боцман, — виправив Бобрик, — отож, нам треба на цей Лімбо. Ми вас наймаємо. Слухай-но… — йому раптом сяйнула нова думка. — А ця… А у вас… у вас там справді… тобто я маю на увазі, який цей ваш корабель з вигляду? Ну, там якір, корма, палуба є? Тобто це й справді корабель?

— Є таке, є! — зрадів Здоровань, до якого нарешті дійшло. — І карма, і пальба, і навіть якер! Слухайте сюди! — радісно закричав він і видряпався на стіл, щоб його усі почули. — У нас з’явилися перші пасажири! Нас тепер найнято!

Ліліпути страшенно зраділи, обступили Бобрика з Куксою та почали палко тиснути їм руки. Здоровань навіть розплакався, ляскаючи хлопчиська по плечі.

— В океані може заколисати й почнеться океанська хвороба, дуже неприємна, — попередила Кукса.

— Не почнеться. Як це прекрасно! — з почуттям промовив Здоровань. — Свіжий вітерець, легенькі цунамі б’ються об якер. Спасибі, друзі!

— Так, але нам потрібно відплисти сьогодні ж уночі, — зробила останню спробу акса. — А вночі дуже небезпечно плисти, нічого ж не видно. І раптом почнеться шторм? Може відбутися аварія.

— А що це таке? — запитали в неї. — Правильно, розтрощимо своєю галетою всі шторми!

— А ще є така океанська хвороба, я вже говорила.

— Нічого, ми риб’ячого жиру з собою прихопимо, він цілющий.

— Чекатимемо на вас на пристані, — замість слів прощання радісно гукав Здоровань услід мандрівникам, коли вони вже потисли всім руки та нарешті зібралися йти. — Нам лишилось тільки підготуватися, тож приходьте години за дві. Ви нас там відразу знайдете за назвою. Наша шкіра… тобто наша галета називається «Бабетта».

У темряві, що з благословення Пані-Місяця опустилася на місто, ледве мрів силует Боя, що разом із візком сумирно спочивав біля таверни та викльовував траву, пророслу між каменями бруківки. Люду навколо стало менше, половину ліхтарів уже загасили. Пані-Місяць сховалася за хмарами, і глибокі тіні вкрили значну частину площі. Бобрик, плутаючись у полах плаща, підійшов до страуса й поплескав його по боці. Бой зігнув шию, скосив на нього витрішкувате око. Кукса вже зробила крок до візка, як раптом здригнулася від протяжного свисту, а коли він стих, звідкілясь із темряви швидко виступила безліч постатей.

— Ви хто такі? — позадкував хлопчисько. Проноза потяглась до волосся, де ще залишалася єдина шпилька-рятувалка, але завмерла з піднятою рукою, коли до неї звернулися наконечники списів відразу всього загону.

Широкоплечі, високі чоловіки в сріблястій, схожій на риб’ячу луску одежі обступили їх зусібіч.

— Ані руш! — наказав один. — Вас оточено.

— Та бачимо, що оточено, — не бажав сперечатися Бобрик. — І ми не рухаємося, не рухаємося. Але все-таки — ви хто такі?

Кукса мовчала, тільки переводила насторожений погляд з одного стража порядку до іншого. Вона вже зміркувала, хто вони, але поки що не зрозуміла, чому їх затримали.

— Так, двоє… — мовив старший окунь, розглядаючи їх і Боя. — Хлопчик із дівчинкою. Хлопчик значно старший… Так, птах із довгою шиєю… Точно, вони!

По цих словах інші стражі помітно напружилися й підступили трохи ближче.

— Агов, агов! — закричав Бобрик, рукою відводячи вбік наконечник піки, що вже майже торкався його плеча. — Ти мене так подряпаєш!

— Вас заарештовано! — проголосив окунь. — І я б не радив вам пручатися, чудовиська, тому що мої хлопці знають свою справу, а ще… — він схилився до них і довірливо докинув: — А ще я так налякав їх, що вони зі страху ладні проткнути вас прямо тут, на місці.

Один зі стражів схопив віжки й потяг за собою Боя, решта обступили мандрівників щільним кільцем, і вся процесія рушила нічними вулицями. Старший окунь довго придивлявся до них, потім протиснувся ближче і зауважив:

— А ви зовсім не схожі на чудовиськ.

— Та які ми чудовиська, дядьку? — зрадів Бобрик. — Тю, ти сам подивися! У чудовиськ лапи, пазурі, крила, ікла всілякі. А в нас ноги-руки, й ніяких крил. Та й іклів зовсім нема, — він роззявив рота, в якому не те що ікол, а навіть декількох звичайних зубів бракувало.

— Чому ви взагалі вирішили, що ми чудовиська? — обережно запитала Проноза.

Окунь почухав потилицю.

— Так сказав той чаклун.

Кукса насторожилася.

— Який чаклун?

— Він назвався, та я забув ім’я.

Вони вже добряче віддалилися від центру міста. Дедалі темнішало — ліхтарів навколо майже не лишилося, а Пані-Місяць і досі ховали хмари.

— Слухай-но, щодо цього чаклуна, — знову заговорила Кукса, — ім’я ти, може, й не запам’ятав, але хоч розгледів його? Який він із себе?

Окунь знизав плечима.

— Ну, іноземець як іноземець. Розмовляє дивно, слова повторює. І одягнений по-іноземному.

— Що значить «по-іноземному»? У такому яскравому безглуздому одязі?

— Атож, атож, — закивав окунь, — таки в безглуздому.

А ще він такий… синій, еге?

Окунь замислено покрутив головою.

— Начебто так. Сам він звичайного кольору, але якщо дивитися не прямо на нього, а ніби трішки збоку… Начебто, від нього синє світіння розходиться. Таке сіро-синє!

— Це тому, що його чаклунство ґрунтується на болотяному тумані, — пояснила Проноза й зітхнула. — Отже, все ясно.

— І мені все ясно, — підтримав Бобрик, — тільки одного не второпаю, що ж тепер робити. Агов, дядьку! — він знову погукав старшого окуня. — Відпустили б ви нас. Ми звичайні мандрівники, так і знайте. А цей синій чаклун — просто негідник. Він придумав про чудовиськ, щоб нас затримали. А взагалі, ні ви, ні ваше місто нас нітрохи не обходять. Ми цієї ночі звідси збиралися відпливати.

Вони повернули за ріг і зупинилися перед дивною будівлею, що нагадувала тризубець: від широкого підмурівка догори розходилися три вигнуті вежі, увінчані гострими шпилями та всіяні маленькими заґратованими віконцями. У цоколі центральної вежі темніли масивні ворота з невеликими дверцятами в лівій стулці. Під ними на лавці сиділи двоє стражів.

— Я теж так думаю, що ніякі ви не чудовиська, — зітхнув окунь, — але це нічого не змінює. Наказ мера. Посидите тут днів зо два, а потім придумаємо, що з вами робити.

В’язниця своїм виглядом, вочевидь, роздратувала Боя. До того він слухняно йшов за стражем, а тут зупинився як укопаний і втупився в «тризубець». Страж намагався волокти його далі, але Бой витягся в струну, роззявив дзьоба й раптом голосно закричав. Усі окуні підскочили від несподіванки й при цьому ледве не закололи заарештованих своїми піками. Бой брикнув стража, вирвав поводи з його рук і, репетуючи без перестанку, рвонув уперед з такою дивною швидкістю, що миттєво зник у темряві.

— Стій! — крикнув услід старший окунь, але страуса вже й слід прохолов, тож стражник лише махнув рукою.

— Ну й добре. Птаха затримувати наказу не було.

Стражі, що чергували на воротах, пропустили їх усередину, де троє тюремників завзято грали в карти.

— Це ті самі чудовиська? — поспитав один, з вигляду найстарший і багатше вбраний, — напевно, Головний Тюремник.

— Ті самі, — підтвердив окунь. — Агов, чудовиська, зброя у вас є?

Кукса без зайвих слів зняла з пояса свої ножики, пружинний шнур і кинула все це на підлогу. Бобрик похитав головою.

— Я взагалі мирна людина. Навіщо мені зброя?

Тюремники витягли зі стояка під стіною метай і підступили до мандрівників.

— Точно нічого нема? — допитувався Головний, поплескуючи з боків спершу Пронозу, а потім Бобрика, що відразу почав хихотіти й звиватися. — Начебто, нічого… Добре, відправимо вас до найвищої камери. Там і ґрати найвужчі, не вибратися.

— У найвищу? — перепитав хлопчисько. — Якась у вас кутузка дивна. Ось у нас, у Літоні, нормальна тюряга, в підвалах. А у вас чомусь нагорі.

— Не тюряга, а темниця, — вже за звичкою виправила його Кукса.

Головний Тюремник посміхнувся.

— Та ти в нас, я бачу, хлопак бувалий!

— Темниця мені — рідний дім, — задер голову Бобрик.

Усі три тюремники стали позаду заарештованих, виставили перед собою мечі та повели їх нагору вузькими гвинтовими сходами всередині однієї з веж. На кожен сходовий марш виходили двері камер.

— У нас тут зазвичай не дуже багато постояльців, — розповідав дорогою Головний Тюремник. — Народ в Улові сумирний, законослухняний. Ну, контрабандистів іноді спіймають, чи там рибалку заарештують, який не послухається заборони та під час нересту в океан вийде. А так тут тихо, спокійно.

Вони йшли досить довго, й Бобрик уже засапався, коли кручені сходи нарешті скінчилися. Головний Тюремник зняв з ременя в’язку ключів і одним із них відімкнув важкі залізні двері під самим дахом вежі.

— Заходьте.

Щойно мандрівники вступили всередину, двері за ними зачинилися, і ключ заскреготів у замку. Почулися кроки, що віддалялися, і веселий голос:

— То що, зіграємо чи спати ляжемо?

А потім усе стихло.

Кукса стала посеред камери й уважно оглянула все навколо. Стіни, підлогу та стелю було складено з великих камінних брил; під ногами вони були неприємно вогкі, від цього відчуття не рятувала навіть устілка з перетлілої соломи, що мала вкрай неприємний запах. В одній стіні були двері, якими бранці ввійшли, а в іншій — квадратне віконце з ґратами. Бобрик уже встиг простромити голову поміж пруття.

— Гляди, вуха відірвеш, — застерегла Проноза.

— Нє-а, у мене голова маленька. Але решта все одно не пролізе.

Проноза стала поруч із хлопчиськом і теж обережно вистромила голову назовні. Двох сусідніх веж звідси не було видно, зате панорама нічного міста розгорнулася б у всій своїй красі, якби Пані-Місяць таки вийшла з-за хмар. Поки що на темних вулицях лише де-не-де блимали ліхтарі.

Бобрик відступив від вікна й згорнув поли плаща — у камері було прохолодно.

— Слухай-но, але ж кепські наші справи, — він стурбовано почухав потилицю. — Ось я зараз не можу придумати, що нам робити. Двері міцні, ґрати теж. Перепиляти їх нема чим. А навіть якби й було, все одно кепсько, тому що ми надто високо.

— А чи не вдасться спуститись по стіні? — Кукса уважно роздивлялася, як закріплено пруття в щілині між каменів. — Їх замазано глиною. Вона, звісно, й сама вже мало не закам’яніла, але я все одно спробую, — Проноза дістала з волосся рятувальну шпильку, встромила її в щілину й не без натуги відколупнула-таки крихітний шматочок глини. — Хоча б щось та робити — не нудьгувати ж тут без діла.

— Робота страшенна, а користі — ні на гріш, — пробурмотів хлопчисько. — Як ти спустишся по цій стіні? Ти глянь, яка висота!

— А я тобі кажу, що в будь-якому разі не можна сидіти склавши руки — неодмінно треба щось робити! Поки ми тут відпочиватимемо, вони там Спритника бозна-куди завезуть.

Розділ 9

Спритника поки ще нікуди не везли — він і далі мирно спав у фургоні, разом із возами завантаженому на палубу фрегата. Снігові люди покотом лежали навколо, жабур теж спав, але всередині фургона, а Купадор присів біля борту, спостерігаючи за тим, як команда гомопацюків під керівництвом капітана Харона готує корабель до відплиття. Тихо хлюпала в борт легка хвиля, у цілковитій темряві мрів єдиний далекий вогник — на палубі одного з кораблів, пришвартованих до сусіднього насипу, здавалося, розіклали багаття. Звідти долинала музика, уривки пісень і тупіт ніг — хтось танцював.

Почулися кроки, і з темряви зринув чаклун, пройшов по трапу, став поруч із Купадором, оглянув палубу й звернувся до капітана Харона, що саме наблизився.

— Коли нарешті відпливемо? І, до речі, не позичите мені підзорну трубу?

— Незабаром, — прошипів у відповідь гомопацюк. Він зняв з ременя трубу, віддав її чаклунові, мовчки повернувся до нього спиною і пішов до своєї команди.

— Що це за свято там? — Мармадук глянув у трубу.

На невеликому судні, в носовій частині якого мінився жар від прогорілих дров у залізній грубці, кілька приземкуватих постатей бряжчали шаблями та алебардами, пританцьовуючи навколо вогню, обіймали один одного за плечі та щось незлагоджено наспівували.

— Карлики якісь… — знизав плечима Мармадук, опустив трубу і звернувся до Купадора. — Я зробив так, що проти наших переслідувачів постали всі міські стражі порядку, всі до єдиного! Напевне, їх уже заарештовано, хоча хтозна… Щоб у останній момент перед відплиттям захистити себе від підступного нападу, вчинимо так — візьміть своїх хлопців і прочешіть пристань.

Купадорові зовсім не хотілося блукати в темряві, але, зрештою, чаклун був його наймачем і платив йому гроші. Тому довелося розбудити сніжняків і пояснити, чого від них вимагають. Вояки дістали з кошиків по кілька крижаних їжаків, насипом спустилися на пристань і, наїжачені духовими трубками, повільно рушили вперед. Озброєний шаблею Купадор ішов попереду.

* * *

Бобрик широко позіхнув, загорнувся в плащ і приліг на солому, але відразу й скочив, наляканий голосним тріском. Першої миті здалося, що Кукса висить просто на стіні, а потім він зрозумів, у чому справа.

Проноза встигла-таки розколупати шпилькою широку заглибину в глині, схопилася за один прут, напружилась і, обома ногами впираючись у стіну, спробувала зігнути його. Бобрик підскочив до неї, щоб допомогти, але Кукса вже сама впоралася та зістрибнула назад. Тепер отвір між ґратами став трохи ширший. Проноза пролізла в нього й сіла на вікні так, що одна нога виявилась назовні.

— Погано видно, — повідомила вона, дивлячись униз. — Забагато хмар, зовсім темно, — акса схопилась за пруття й нахилилася.

— Агов, обережніше! — гукнув хлопчисько.

— Тихше в ти: тюремники збіжаться. Так, бачу дві інші вежі… Бачу стіну… бруківку… — вона замовкла на мить, а по тому розчаровано докинула:

— Ні, нічого не вийде.

— Я ж казав. Ану, дай гляну!

— Дивися, будь ласка, — Кукса зіскочила з вікна, й Бобрик, плутаючись у плащі, подерся на її місце.

— Та скинь ти його, — вмовляла хлопчиська Кукса. — Він же, напевне, важкий. І взагалі заважає тобі.

— Ні, зовсім легенький, — Бобрик прилаштувався між пруттям. — Навіть дивно, я його майже не відчуваю.

Якийсь час він дивився з вікна, та нарешті зітхнув і почав спускатися.

— Справді, злізти не вийде.

Саме цю мить Пані-Місяць обрала для того, щоб з’явитися з-за хмари. Дахами та вулицям сонного міста повільно розлилося її сріблясте сяйво, вибілило стіну навколо Улову, пристань, головну площу, ратушу й таверну «Великий Кльов». Нарешті воно дісталося й до в’язниці-тризубця та проникло у віконце камери під дахом однієї з веж.

Бобрик саме сів на підвіконня, щоб зіскочити на підлогу, коли раптом щось погладило його по спині. Це дуже незвичайне відчуття, коли хтось гладить тебе по спині, а ти при цьому сидиш на висоті десятого поверху, у вікні, за яким — порожнеча. Бобрик закричав не своїм голосом — так, що десь унизу загавкали собаки. Він смикнувся, замружився й снопом повалився долілиць. Кукса зробила стрибок з наміром підхопити його, але й вона останньої миті завмерла з роззявленим ротом.

— Що з тобою? — прошепотіла налякана акса.

Дивуючись, чому це зовсім не боляче, Бобрик полежав трохи, поки наважився розплющити очі.

Він просто висів над підлогою, ледве погойдуючись.

— Твій плащ світиться. Сріблиться, як місяць, — Проноза зробила крок до нього, обережно доторкнулася пальцем до тканини.

Бобрик гойднувся й трішки піднявся над підлогою.

— Та ти ж літаєш!

— Невже? — хлопчисько повернув голову, розглядаючи поли плаща, які раптом стали твердими й розгорнулися, наче крила якогось великого птаха чи кажана.

— І справді, — прошепотів Бобрик, вражений. — Цікаво, я можу ними махати?

— Ви чого галасуєте? — почулося з-за дверей.

Там дедалі гучніше лунали кроки тюремників. Бобрик витягся в струнку — й полетів уперед. Зігнувся, відставив ліву руку — і повернув ліворуч.

У замку заскреготів ключ.

— Якщо здійматимете галас, ми вас зв’яжемо і кляпи в роти повставляємо, — долинув з-за дверей голос Головного Тюремника.

Хлопчисько вигукнув:

— Хапайся за мене!

Він уже повернувся обличчям до вікна, коли двері розчахнулися й на поріг стали троє.

— Це що таке? — заволав Головний Тюремник, коли нарешті зміг розгледіти посеред темної камери довгасту пляму світла.

— Дивіться, вони таки чудовиська… — подав голос хтось у нього за спиною.

Бобрик змахнув обома руками так, начебто плив, а Проноза ще раз блискавично стрибнула й опинилася в нього на спині. Бобрик охнув від натуги, ледь опустився, та завзято замахав руками, щоб знову піднятися, намагаючись водночас наблизитись до вікна. Тюремники кинулися до них, заносячи зброю, але в’язні вже вилетіли назовні.

Плащ, який дедалі яскравіше мерехтів сріблястим сяйвом, затріпотів на нічному вітерці, розгорнувся ще ширше. Бобрик опустив голову й весь підібгався, а Кукса щосили притислася до його спини, обхопила за шию.

Услід їм полетів меч, але тюремник промахнувся. Вони ввійшли в круте піке, але від переляку в Бобрика загострилися всі відчуття, невідомо як він зумів вирівнятися, політ став більш плавним. Проноза озирнулася — тризуба в’язниці майже не видно було на тлі чорного неба. Вітер свистів у вухах.

— До пристані! — прокричала вона, нагинаючись до хлопчиська. — Давай-но до пристані!

Бобрик нахилив голову, звертаючи в бік океану. Під ними з величезною швидкістю проносилися вулиці й дахи, осяяні світлом Пані-Місяця. Плащ шелестів за спиною, вітер свистів дедалі пронизливіше, у Бобрика аж у грудях кевкало.

— Я не зможу піднятися вгору, — поскаржився він, — удвох важко…

Кукса бачила, що місто поступово наближається — немовби вони швидко ковзали по дуже довгій і положистій гірці.

— Тягни, скільки можеш, — гукала вона, відвертаючись від вітру, — тут бруківка, розіб’ємося!

— Ой, а це що? — скрикнув хлопчисько.

Вони саме опинилися над широкою вулицею, що вела до площі. Проноза розгледіла щось незрозуміле; воно повільно рухалося вперед, у той самий бік, куди вони летіли. Виявилося, що це Бой з візком — бідолаха вдосталь набігався нічними вулицями й нарешті засапався, тому тепер ішов повільно, понуро переставляючи ноги, з опущеною майже до самої бруківки головою.

— Точно він, наш страус!

Бой зачув щось невиразно знайоме, зігнув шию і озирнувся. У світлі Пані-Місяця, знову майже схованої за хмарою, він побачив, що до нього стрімко мчить щось блискуче й страшне.

Напевне, Бою вони здалися якимось страусячим демоном, що летить на крилах ночі. Він підскочив над бруком так високо, що цибаті ноги почали рухатися ще до того, як страус упав назад. Кукса з Бобриком спустилися вже досить низько й опинились прямо над страусом, та нещасний наляканий до смерті птах відчайдушно рвонувся вперед — і цієї миті хмара остаточна сховала Пані-Місяць. Сріблясте світло розчинилося в повному мороці, плащ погас, поли його втратили пружність, опали, й мандрівники шкереберть полетіли вниз.

Очманілий Бой тільки відчув, як позад нього здригнувся й страшно затріщав візок, і від жаху набрав такої швидкості, що не вписався в поворот і вдарився об стіну. Він упав, а візок перекинувся й накрив його.

Тріск і гуркіт змінилися тишею. Відбувалася все це біля самої пристані, тут уже починались портові будівлі, а житлових будинків не було зовсім. З палуби корабля Мармадук прокричав до Амора Купадора, який стовбичив посеред пристані, оточений своїми сніжинками:

— Це вони, я впевнений! Негайно організуйте оборону, негайно!

З-під візка почулося приглушене курликання, далі обережне рипіння. Візок повільно перевернувся — під ним з піднятими над головою руками стояла Кукса, а поруч сидів ошелешений Бобрик.

— Добре політали, — пробурмотів він.

Вони опинилися біля одноповерхового будиночка з єдиними дверима, замкненими на великий замок. Поряд стояло пузате барило, на стіні висів полотняний плакат. Бобрик уголос, по складах прочитав:

ПОРОХОВИЙ СКЛАД

(ДЛЯ ПОРОХУ ТА ІНШИХ ВИБУХОВИХ РЕЧОВИН,

А ТАК САМО ДЛЯ ФЕЄРВЕРКІВ, ВЕРТІЛОК, БЕНГАЛЬСЬКИХ ВОГНІВ, ГОРЮЧОЇ ОЛІЇ ТА СОЛЯРКИ)

ОБХОДИТИ СТОРОНОЮ!

Проноза обережно визирнула з-за рогу складу. Пристань освітлювали ліхтарі на риб’ячому жирі, й засідку вона визначила з першого погляду. Посеред пристані на дерев’яній платформі красувалася витончена яхта, а з-під платформи поблискували в пітьмі чиїсь насторожені очі. Ліворуч, у затінку доків, темніли постаті. Біля довгого насипу вимальовувалися обриси кораблів зі спущеними вітрилами. Тут, при березі, було холодно, поривами налітав нічний вітер.

Проноза раптом присіла й потерла коліно — щойно тільки згадала про падіння. Бой скосив на неї око й голосно клацнув дзьобом.

— Я ногу забила об візок, — поскаржилась Кукса.

Бобрик теж визирнув із-за складу.

— Їх там багато. Можемо не прорватися.

— А куди прориватись? — Кукса розгублено огледілась. — Де твої ліліпути?

— Ондечки…

Біля сусіднього насипу один з кораблів був освітлений великим багаттям, що горіло, здавалося, просто посеред палуби. Там лунала музика, в червонястих відблисках присадкуваті чоловічки витанцьовували та невлад вигукували якусь пісню.

— Я в розвідку, — Бобрик почав діловито збиратися. — А ти чимось ногу перемотай, та тугенько. Не хвилюйся, я вмію ходити тихо-тихо, ти ж знаєш, чим я в Літоні займався?

Не зважаючи на протести Пронози, яка зараз була здатна тільки висловлювати незгоду, але перешкодити ніяк не могла, Бобрик тихо відбіг убік і майже відразу ж уткнувся в невисокий паркан — він починався від складу й тягнувся майже до самого берега.

— Значить, так, — пробурмотів сам до себе Бобрик, — перелізу, а потім у воду.

Він видерся на паркан, сів на нього верхи, ще раз окинув поглядом пристань, зістрибнув по інший бік, швидко добіг до берега, присів і озирнувся. Як і досі, грала музика, палахкотів вогонь у залізній грубці. Під яхтою так само зблискували крижаними білками очі снігових людей. Бобрик схопив широку коротку дошку, яку намацав у себе під ногами, й почав скрадатися вздовж насипу по коліна у воді. Темною водяною поверхнею зміїлися червонясті відблиски, далеко навкруг розносилися в нічній тиші голоси, тупіт і незугарна музика.

Незабаром малий шпигун помітив, що до берега наближаються три постаті. Вони заговорили незнайомою мовою, по тому двоє повернулися назад, а один залишився стояти, стискаючи в руках довгу трубку.

— Оточують насип, — здогадався Бобрик. — А он і трап…

До борту корабля ліліпутів залишалося зовсім трішки. На ньому нерівними літерами було виведено: «Бабетта».

Уздовж борту тяглися вузькі сходи, кінцем занурені у воду.

— Чого ж вони трапу не підняли? — здивувався Бобрик. — А, зрозуміло. Бідолахи, певне, й не знають, що це за штука така. Ну гаразд… — він зітхнув, поклав перед собою дошку і ліг на неї животом. — Попливли.

«П’ятнадцять ліліпутів на скриню мерця!» — долинув до нього радісний вигук. Бобрик відпустив дошку й переліз на трап. Дістався до низенької огорожі вздовж борту, легко й безгучно перестрибнув її і завмер, розглядаючи палубу.

Ліліпути були вдягнені в якісь пістряві ганчірки, в ботфортах, трикутних капелюхах, підперезані широченними поясами. При поясі в кожного теліпалася коротка крива шабля. Боцман Здоровань обома руками притискав до живота дивовижний музичний інструмент, який нагадував суміш барабана з віолончеллю, і з лютим виразом обличчя водив по струнах замість смичка своєю шаблею. Під ці різкі звуки решта, за винятком капітана Дебелого, виконували навколо вогню запальний піратський танець. Крім багаття, палуба освітлювалася ще трьома смолоскипами на залізних підставках. Смолоскипи шипіли й смерділи нестерпно. Біля капітанської рубки височіла ціла гора порохових бочок і складено було старовинну зброю, що вже майже не зустрічалася на півдні Аквадору.

Бобрик пробурмотів:

— Це що за корабель такий дивний?

Корабель був справді незвичайний. Найнесподіванішим здавалося те, що на ньому були відсутні щогли з вітрилами.

— Стривай, а як же він попливе? — вголос здивувався Бобрик.

Це привернуло увагу колишнього директора мандрівного театру, а нині капітана Дебелого.

— О, вітаннячко! — зрадів він. — Ти вже тут? А як сюди потрапив?

Бобрик показав йому великий палець.

— Ви навіть трапу не підняли. Класна вечірка, Дебелий! То ви в нас пірати?

— Після таверни хлопці вирішили продовжити… — палуба під ногами ледь хиталася, й Дебелий теж хитався, але поки що тримався на ногах. Він поплескав по поясі, де в шкіряних петлях висіли крива шабля та підзорна труба. — Залишки нашого театрального реквізиту…

— О, пасажир з’явився! — до них підскочив Здоровань у трикутному капелюсі, насуненому аж на очі. — А де твоя супутниця?

Бобрик розповів, хоча й не був упевнений, що його зрозуміють:

— То ось тепер я гадаю, не варто її кликати сюди. Як же ви збираєтеся плисти без щогли й вітрил?

У нього спочатку запитали, що таке щогла й вітрило, а далі Дебелий пояснив, що вони купили корабель у одного літнього чаклуна, й корабель цей вітрил не потребує, тому що плаває на чаклунстві.

— А, ну тоді інша справа! — зрадів Бобрик. — Можна мені помахати шаблею?

Не чекаючи відповіді, він вихопив у Дебелого шаблю, хвацько змахнув нею та опустив на поруччя. Пролунав дивний глухий звук, і вздовж леза побігла вузька тріщина.

— Ой! Вона ж дерев’яна… — з докором поглянув на капітана Бобрик, повертаючи зламану «зброю», — срібляста фарба, так?

— Точно, — Дебелий розглядав бутафорський клинок, — тепер смолою склеювати доведеться. Цінний реквізит… Ну, та менше з тим! Ми тут усе думали про слова твоєї приятельки. Вона щось таке торочила про океанську хворобу… Ми обговорили це й вирішили, що нас вона не здолає.

— Авжеж, я, приміром, ніколи її не боявся, — Бобрик вказав на трубу Дебелого. — Це теж реквізит?

— Ні, натуральна, — похвалився той. — Дісталася на додаток від чаклуна, що був власником «Бабетти». Тільки ніхто не знає, як нею користуватися.

— Я знаю. Можна? — Бобрик узяв трубу й уважно оглянув її. — Звичайний пристрій… — поважно мовив він, повертаючи щось на трубі та підносячи її кінець до обличчя. — Засновано на принципі збільшення… — повільно повів трубою, намагаючись визначити, що відбувається на пристані.

Біля насипу об’єктив спіймав присадкувату будівлю складу, біля якого ледь помітно рухалися тіні Боя і Кукси. Хлопчисько перевів трубу далі й зненацька наткнувся поглядом на непорушну постать із піднятими руками. Бобрик ледь підгвинтив лінзу, налаштовуючи різкість. І побачив іншу лінзу, що раптом зблиснула в світлі вогнища, і величезне око, що втупилося просто йому в обличчя.

— Чаклун! — труба здригнулася в Бобриковій руці.

На пристані Мармадук, що вже залишив корабель, де команда капітана Харона закінчувала приготування до відплиття, опустив трубу й віддав якийсь наказ Амору Купадору, що стояв поруч. Той передав одному зі сніжняків, який зробив крок уперед, глибоко зітхнув…

Ліліпути, що ходили колом у танку, попадали горілиць, коли крижаний їжак з вереском вгризся в саму середину розжареної грубки. Вона перекинулася, здійнявся стовп тріскучих іскор, палубу огорнули клуби густої пари, крізь яку жовтогарячими плямами замерехтіли вогні смолоскипів. Дебелий повалився на Бобрика, той — на Здорованя. Вітер швидко розносив пару. Хлопчисько вибрався з-під капітана й побачив ліліпутів, які лежали навколо в мальовничому безладі.

— А-а-а! — закричав він від захвату. — Це просто… просто… чудово!

Багаття не зникло, але застигло, як на малюнку. Язички вогню, тепер уже ніжного молочно-білого кольору, стали схожі на пелюстки якоїсь дивовижної квітки з напіврозкритим пуп’янком. Палаючі дрова перетворились на бурульки, купа жарин, укритих льодом, ще жевріла, крізь кришталеву крижану кірку просочувалося ніжно-малинове мерехтіння.

Ліліпути поволі підводилися. На пристані Амор Купадор віддав ще один наказ. Із трьох боків озброєні духовими трубками снігові люди почали наближатися до насипу.

Кукса, полишена Бобриком біля порохового складу, вже встигла розтерти коліно, й воно тепер майже не боліло. Дівчинка звелася навшпиньки, щоб подивитися, що відбувається на пристані. Було відразу зрозуміло, що Бобрика й ліліпутів атакуватимуть, але цієї миті ситуація здавалася вже критичною. Акса зібралася мчати їм на поміч, але останньої миті передумала — надто багато сніжняків встигла нарахувати. У розпачі вона озирнулася на страуса. Той безневинно витріщав очі, й Кукса не стрималася — в задумі погладила його рудий чубчик.

А Бобрик на палубі «Бабетти» намагався залагодити ситуацію:

— Дебелий, хто з вас уміє керувати кораблем?

— Теоретично — всі, — відгукнувся той, — нам продавець показував.

— А практично?

Капітан знизав плечима.

— Ну, начебто Жердина найкраще на цьому знається. Він у нашому театрі був механіком, займався зміною декорацій.

— Ясно. Тоді пошли його в рубку, нехай спробує. А ми приготуємося до оборони.

Ліліпути розібрали порохову зброю та вишикувалися в ряд. У кожного в руках була або важка пищаль, або аркебуза чи великий пороховий пістолет.

— Ці-ільсь! — скомандував Здоровань.

Усі припали на одне коліно й навели свої музейні експонати на пристань. Бобрик стояв осторонь, біля огорожі борту, кидаючи стурбовані погляди то на сніжняків, які перебігали від укриття до укриття й поступово збиралися до насипу, то на ліліпутів. Їхня зброя була підозріло розмаїтою — Бобрик устиг побачити, крім пищалей, мушкетів, аркебуз і величезних пістолів дивовижної конструкції, дещо цілком фантастичне й незнайоме. Сам Здоровань, чия трикутна шапка раз у раз затуляла йому очі, гепнувся на палубу перед небаченим пристроєм, з якого стирчало безліч стволів.

— Увага! — хрипко вигукнув боцман. — Готу-уйсь… — Бобрик про всяк випадок розтулив рота, щоб не захлинутися, та затис долонями вуха. — Плі!

Пролунало дружне сухе клацання. Із широких і вузьких, довгих і коротких дул вискочили дерев’яні палички, на кінцях яких у поривах вітру розвівалися прапорці з написом: «БУМ!»

Сніжняки на пристані попадали в чеканні залпу та так і лежали з руками на потилиці, прикриваючи голови. Лише Амор Купадор підвівся, примруженим оком оглянув палубу «Бабетти».

Вітер розвівав прапорці. Здоровань вів вогонь довгими чергами — прапорці з дул його зброї на мить вистромлялися, втягались назад і відразу з’являлися знову.

Купадор недобре посміхнувся й щось гукнув, махнув рукою. Бобрик глянув у трубу. Чаклун Мармадук похмуро розглядав їх та хитав головою.

— Відставити! — зітхнув Бобрик. — Агов, Здорованю! Ви що, зовсім ні до чого не можете ставитися серйозно? Це ж вам не театральна вистава! Ще бодай поганенька зброя є тут у вас — тільки, бажано, сучасніша?

Здоровань, імітуючи хистку моряцьку ходу, поважно наблизився до Бобрика й радісно загорлав йому в самісіньке вухо, вдаючи, що перекрикує гуркіт бою.

— Ну, то чи ж не завдали ми їм перцю? Вийшло просто чудово! Що далі?

— Далі вони нас захоплять, — зітхнув Бобрик.

— Захоплять? Чому?

— Та ти сам поглянь…

Здоровань вказівним пальцем підняв капелюха з брів і озирнувся. Сніжняки, не знаючи, що на озброєнні ліліпутських піратів поки що нема нічого справді вартого уваги, особливого героїзму не виявляли, але й дезертирувати з Мармадукового війська очевидячки ніхто не збирався. Вони повільно наближалися, й перший ряд уже ступив на насип.

Саме тут до мальовничої групи на палубі надбіг відісланий до капітанської рубки Жердина, виструнчився й доповів:

— Капітане, якір сплив!

— Невже? — здивувався Здоровань. — Кгм, кепська прикмета. Таж, до речі, я не капітан, а боцман.

— Як це сплив? — Бобрик глянув за борт. У темній воді, прив’язаний мотузкою, що тяглася від поренчат палуби, теліпалося дерев’яне рятувальне коло.

— Який же це якір? — крикнув він. — Це ж коло, тягніть його назад. Агов, Здорованю, а нема у вас іншої зброї?

Здоровань почухав під капелюхом.

— Там, на носі, стоять ще дві якісь штукенції. Але одну прикручено до палуби. А ось друга може придатися!

— Покажи…

Вони пройшли вздовж борту, й Бобрик глянув. Однією «штукенцією» виявилася дуже велика гармата з широким дулом. А ось інша…

— Ух! — Бобрик захоплено розглядав її. — Тягніть ЦЕ до корми! Боєприпаси до неї знайдуться? А що це взагалі таке?

На пристані Мармадук, що ховався за платформою яхти, вже потирав пухкі ручки:

— Через хвилину ми їх візьмемо.

— Ого! — Купадор у трубу розглядав палубу корабля. — Здається, вони доп’яли десь гармату. Гляньте…

Чаклун взяв у нього трубу і з острахом почав спостерігати, як троє ліліпутів повільно витягли на корму дивний пристрій на двох широких колесах. Горизонтально розташоване дерев’яне коло на місці дула по периметру вкривали пузатенькі, схожі на молочні глечики мортири.

— Ви ж професійний військовий, професійний, — звернувся Мармадук до Купадора. — Поясніть мені, це що таке?

— Ну, наскільки я розумію, це так звана мортирна батарея на сорок чотири стволи. Стріляє невеликими ядрами. Вогонь ведеться посекційно, а всього там чотири секції…

— І що, вони цим проти нас скористаються?

— Звідки ж я знаю? Якщо в них є порох і ядра, то чому б то ні?

На насипу сніжняки підібралися вже майже до самої «Бабетти».

— Двадцять один снаряд, — прокоментував Здоровань. — Майже половина…

Ліліпути закінчували заряджати мортири невеликими залізними кульками. Здоровань, що висипав з полотняної торбинки порох на зарядну поличку, дістав кресало.

— Усім відійти! — скомандував він. — Зараз як рвоне…

Ліліпути дружно кинулися врозтіч, і на кормі лишилися тільки боцман з Бобриком. Здоровань чиркнув кресалом, іскра впала на порох.

Над краєм насипу з’явилося одночасно кілька голів — сніжняки пішли в останню атаку.

На дерев’яному колесі гармати було видовбано спеціальні жолобки, кожен із яких вів до своєї мортири, й у кожному була порохова доріжка, що тяглася від зарядної полиці. Порох пихнув, засичав і згас.

— Підмочений, — сказав Бобрик, і тут палуба здригнулася — це в капітанській рубці Жердина нарешті розібрався з магічним керуванням.

Найспритніший сніжняк уже зібрався стрибати на борт «Бабетти», коли позад нього з пітьми виступила чиясь постать. Кукса просто звелася на візку, перестрибнула на спину Боя і шпилькою рвонула постромки. Сніжняки повідстрибували хто куди, а візок став на два колеса, ніби звівся дибки, й почав завалюватися назад. Страус виявив, що бігти стало значно легше, й пришвидшив так, що позад нього замість візка в повітрі промайнула ніби сіра смуга. За якусь частку секунди птах з візком вилетів на насип. Кукса, обома руками стискаючи його шию, п’ятою штовхнула сніжняка, що трапився дорогою.

Візок майже перекинувся, але зненацька шлях йому перепинила платформа з яхтою мера Улову. Візок боком в’їхав на неї, підскочив, як на трампліні, описав довгу красиву дугу і з гуркотом упав на дах порохового складу. Дах провалився, чотири не надто тривкі стіни теж почали повільно завалюватися назовні. Мармадук, Амор Купадор і снігові люди завмерли від несподіванки, споглядаючи небачену картину — на їхніх очах будівля розсипалася, ніби це був картковий будиночок.

Цієї миті глухий гул почувся десь усередині «Бабетти», вона здригнулась і почала повільно відділятися від причалу.

Сніжняк стрибнув на борт, а Кукса вдарила Боя п’ятами в боки. Страус курликнув так, що в неї заклало вуха, й спробував зробити те, на що птахи сімейства страусів не здатні — злетіти. Він здійнявся в повітря, відштовхнувся ногами від голови сніжняка, який уже перелазив через борт, і впав на палубу. Кукса зіскочила ще до того, як він зупинився. Бобрик та Здоровань так захопилися, вивченням дивного пристрою з дерев’яним колом і безліччю залізних глечиків, що майже не звернули на неї уваги.

— Це що? — вона й собі підійшла до чудернацького пристрою. Бой тим часом за інерцією кілька разів оббіг рубку й зупинився. Знизу долинув плюскіт — то звалився у воду найспритніший зі сніжняків.

— Це мортирна батарея, — пояснив Бобрик. — Тільки вона… — хлопчисько вказав на порох, що ледве тлів, — не стріляє. Слухай-но, Куксо. Тут ми згадували про цю океанську хворобу. Але ми точно не знаємо, що воно таке. А ти знаєш?

— Не знаєте? — здивувалася Кукса. — Бідолашні, доведеться вам тепер помучитися.

— А тобі — ні?

— А я… — акса презирливо гмикнула, — мене такими штуками не діймеш.

— І мене, — підхопив Здоровань. — Я ж колишній боцман.

На пристані тепер нікого не обходило те, що відбувалося на кораблі. Сніжняки, Амор Купадор і чаклун зачудовано спостерігали, що діялося в пороховому льосі. Чотири стіни повільно хилилися назовні, проломи в них ширшали, звідти вилітали пил і якась потерть. Всередині щось із тріском падало й розсипалося, перекидалися стелажі з вертілками, вони валилися на феєрверки, як борошном, обсипані порохом. Запальна олія розтікалася струмочками в різні боки. З купи цього небезпечного мотлоху поволі з’їжджала вниз крихітна пляшечка з якоюсь вибухівкою — просто на в’язку бенгальських вогнів, голівки яких уже, здається, почали жевріти.

З переможним хряскотом чотири стіни одночасно впали, знову здійнялися клуби пилу, й за ними, немов за завісою, на якийсь час зникла картина руйнування складу. Сніжняки й Мармадук з Купадором замружили очі та зачаїли подих. Курява повільно осіла, все стихло.

Амор Купадор розплющив спершу одне око, потім друге.

— Чаклуне! — покликав він. — Гляньте-но!

Мармадук повернув голову.

Пилюка вже вся вляглася, у тьмяному світлі Пані-Місяця перед ними височіла гора вибухонебезпечного сміття, поруч з яким стояло пузате барило.

— Пронесло? — з надією спитав Мармадук.

— Здається…

Підтримуючи один одного, вони важко звелися на ноги.

— А ці боягузи! — закричав чаклун, широким жестом вказуючи на завмерлих по всій пристані сніжняків. — Дивіться, як вони перелякалися, як перелякалися…

Ну, треба визнати, що і я теж… — почав Купадор. — Розумієте, за всіма законами, коли таке діється на пороховому складі, неминуче мусить статися…

— Нісенітниця, — перебив чаклун. — Зовсім необов’язково, щоб усе скінчилося великим гучним вибухом. Справжній драматизм, навпаки, криється ось у такій багатозначній мертвій тиші… — він приклав руку до вуха, прислухався й схилив голову до зруйнованого складу. — Га? Ні, нічого не чую!

Бобрик і Здоровань нарешті відволіклися від мортирної батареї, і саме цієї миті один хирлявий струмочок диму, звиваючись, немов маленька рухлива змійка, піднявся від зарядної полички. Пш-ш-ш! — навіть не вогонь, а слабкий відблиск виник і відразу згас. Пролунало ще одне, голосніше, шипіння. В одному з жолобків порох почав зникати, аж поки не зник цілком.

«Пух-х…» — прошепотіла мортирка. Бобрик, Здоровань і Кукса Пляма разом озирнулися.

Невелика залізна кулька вилетіла з жерла.

— Повна тиша! — повторив Мармадук, що замість трубки й досі тримав біля вуха зігнуті пальці та прислухався до решток зруйнованої будівлі.

І саме тут кулька пробила стінку барила, зачепила при цьому один із металевих обручів. Блиснула іскра. Всередині барила прокинувся порох.

Звісно, він не міг не вибухнути.

* * *

Ранок видався похмурий. Пані-Місяць зникла за обрієм, а Князь-Сонце так і не з’явився — його й далі ховали важкі грозові хмари. Амор Купадор теж був похмурий, він не любив океану, волів стояти ногами на твердій землі, а не на хисткій палубі. Фрегат капітана Харона повільно плив крізь туман — ні попереду, ні позаду нічого не було видно.

— НУ ЩО Ж, УСЕ ДОБРЕ, ЩО ДОБРЕ КІНЧАЄТЬСЯ, — пробурчав Мармадук, підходячи до Купадора та чухаючи обпеченого лоба. — ЗРЕШТОЮ, МИ ПЛИВЕМО ДО ОСТРОВА, ЧИ НЕ ТАК? — він вказав на ніс корабля, де в тумані пересувалися постаті гомопацюків.

— Шторм насувається, — зауважив Купадор, вдивляючись в океан. Він обережно доторкнувся до щоки, що почервоніла й розпухла від опіку.

— ЩО?

— Я кажу, можливо, незабаром почнеться буря.

— Я НЕ РОЗУМІЮ ВАС! — прокричав Мармадук. — ЧОМУ ВИ ГОВОРИТЕ ПОШЕПКИ?

Купадора це просто розлютило. Він розтулив був рота, щоб закричати, але передумав і махнув рукою.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Пливімо далі.

— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?..

Частина третя Острів в океані

Розділ 1

— Ну, як тобі? — Бобрик широко розставив ноги й міцно вчепився за огорожу.

— Нормально, — крізь зуби озвався Здоровань, який лежав животом упоперек тієї огорожі. Здавалося, він хотів пірнути просто з борту.

— А вигляд у тебе, того… не дуже…

Плечі Здорованя здригнулися.

— Це все від свіжого повітря-а-а-а-а, — зіщулюючись, вичавив бідолаха.

— Ти так думаєш? А мені здавалося, від свіжого повітря навпаки стає краще… А де Кука?

Здоровань, так само щосили тримаючись обома руками за огорожу, повернув голову.

— Слухай, чого ти до мене причепився? — й далі над силу цідив він слова. — Звідки маю знати? Йди, шукай її, якщо ти такий міцний.

— Та мені що, я піду… — бравував Бобрик. Без особливого ентузіазму, щоправда, відірвався він від борту, а боцман так і лишився безпорадно висіти на огорожі. Бобрик невпевнено дибуляв до носа «Бабетти».

Величезні водяні вали раз у раз здіймалися навколо корабля, палуба скажено хилиталася. Хлопець поминув звалену на бік мортирну батарею, з-під якої стирчали ноги двох ліліпутів. За гарматою ще троє лежали трикутником, потилицями на животах, з обличчями, зверненими до хмар і страхітливо зеленими, та голосно сопли. Поряд мучився Бой: його цибаті ноги були також задерті вгору й стирчали, як дві жердини, дзьоба він широко розкрив, навіть рудий чубчик на голові понуро звис. Бобрик обминув цю мальовничу групу й побачив Жердину, що саме виповз із капітанської рубки. Так, саме виповз навкарачки, затискаючи рукою рота.

— Тобі зле? — співчутливо спитав Бобрик.

Жердина підвів на нього збільшені окулярами очі. З їх виразу можна було здогадатися, що людина, яка ставить подібні запитання в такій ситуації, або зовсім дурна, або знущається.

— Може, пити хочеш? — здогадався нарешті Бобрик. — У вас, напевно, ель залишився?

— Е-е-е-ель! — глухо застогнав Жердина і поповзом зник за рогом рубки.

— В-а-а-а… — незабаром долинуло звідти.

Бобрик знизав плечима й зупинився біля носової гармати, широке дуло якої здіймалося ледь вище його голови.

— Куко! — погукав він.

Зсередини почулося тихе тужливе зітхання. Бобрик звівся навшпиньки й зазирнув до ствола.

Там, згорнута калачиком, лежала Кукса.

— Та що з вами всіма коїться? — здивувався Бобрик. — Ось і ти теж!

Тихим, нещасним голосом Проноза спитала:

— Чого тобі?

— Я просто хочу ще раз уточнити щодо цієї хвороби, про яку ви всі товкли з самого початку, — океанської. Вам же вона не загрожує, а ось як мені рятуватися? Я чогось налякався: раптом занедужаю? Як від неї лікуватися?

Проноза насилу повернула голову й глянула пильніше, намагаючись визначити, чи не знущається він. Зважаючи на серйозний вираз обличчя, Бобрик був щирий у своєму занепокоєнні.

— Слухай, іди геть, добре? — кволо попросила вона.

Бобрик знову знизав плечима й повернувся до рубки. На табуреті перед штурвалом сидів Жердина, що вже повернувся з прогулянки до борту корабля. Бідолаха тримався за живіт. У нього навіть окуляри запітніли, так було зле нещасному.

— Ну, що скажеш? — бадьоро підступив до нього Бобрик.

— О-о-ох… — простогнав Жердина. — Нудить, і голова макітриться.

— Ні, я маю на увазі, як із керуванням «Бабетти»?

— А ніяк. Пливе собі, й добре.

Бобрик похитав скрушно головою, постояв, прислухався. Йому здалось, що крізь шум вітру й плюскіт хвиль долинає новий звук. Бобрик відчинив двері, щоб визирнути на корму.

Переставляючи напівзігнуті ноги і щось в’яло бурмочучи, Здоровань і ще один ліліпут обіймаючись брели палубою, з натугою підтримуючи один одного.

«Бабетта» залишала на воді широку смугу з киплячих бурунів — спершу рівну, далі її розбивало хвилями, поступово перетворюючи на короткі білі зигзаги. Небо, вода й повітря — все стало сірим. Бобрик ще трохи послухав, але більше ніяких сторонніх звуків чути не було, й він повернувся в рубку.

Години за дві всім, крім Кукси, Здорованя і Боя, стало трохи ліпше. На той час пішов дощ і ліліпути зібралися в рубці, досі ще смутні та мовчазні.

Штурвал весь час повертався сам собою. Здавалося, магії, що керує «Бабеттою», дедалі складніше було утримувати правильний курс. Корабель кидало з боку на бік, кілька разів майже розвертало бортом до хвиль. Тоді в трюмі щось починало голосно гудіти, сам собою обертався киль — і «Бабетта» з натугою поверталася до колишнього курсу.

— Чуєте, знову! — сказав Бобрик, піднімаючи палець. — Ось, я й раніше вже…

Усі прислухалися. Крізь шум хвиль і гул долинало ніби приглушене стрекотіння.

— Точно, — сказав Жердина. Він був ще дуже блідий, але почувався вже краще за інших. — Це десь за…

Вони з Бобриком вийшли з рубки. Біля їхніх ніг важко вовтузився і сумно клекотів Бой — страуса в рубку не пустили, але прив’язали мотузкою за ногу до дверей, щоб не змило за борт.

У сірій завісі дощу здіймалися й опадали хвилі, кожна завбільшки як чималенький пагорб. Корабель то ніби провалювався в глибоку улоговину, і тоді навколо здіймалися майже стрімкі водяні схили, то підносився на гребінь, на мить зависав там і стрімко летів донизу. На одній з таких вершин Бобрик штовхнув Жердину ліктем у бік і на щось вказав. Позаду майнув силует великого трищоглового корабля зі спущеними вітрилами й гребним колесом біля правого борту.

— Це схоже на фрегат, — авторитетно заявив Бобрик. — Пароплав-фрегат. Треба попередити інших.

«Бабетта» й інший корабель то підіймалися на гребені хвиль, то опускалися у водяні улоговини. Колесо пароплава-фрегата оберталося, і тому він рухався швидше — щоразу, коли хвиля виносила його на свою вершину, силует корабля виднівся чіткіше і здавався трохи більшим.

— Наздоганяють, — стурбований Бобрик поквапився назад у рубку.

— Ви знаєте, як збільшити швидкість? — запитав він у ліліпутів, оглянув їхні змучені обличчя й сам собі відповів: — Ні, не знаєте.

— А навіщо? — не надто природно поцікавився хтось.

— Наздоганяють ті, за ким ми женемося, — він ще раз глянув на сторопілих ліліпутів. — Ну, ми нібито помінялися місцями, тепер вони женуться за нами, а не ми за ними. А Кука зараз так кепсько почувається, що навряд чи зможе впоратися з ними. Ходімо, самі побачите.

Поки вони видобулись назовні, фрегат наблизився майже впритул. Водяні стіни здіймалися навколо «Бабетти», так що не видно було й неба — немов за щільною завісою.

— Пірати! — вигукнув раптом Здоровань і ні з якого дива помчав до корми. — На абордаж!

Ще один водяний перекат зблизив кораблі настільки, що тепер команда й пасажири «Бабетти» змогли роздивитися сніжняків, які стояли біля борту фрегата, їх було всього двоє, і вони підтримували чаклуна Мармадука, обличчя якого набуло веселої, яскраво-зеленої барви.

— Теж, напевне, океанська хвороба, — зауважив Бобрик. — Решта команди карається десь там… Агов, Куко! Ти як?

— Кепсько, — долинуло зі ствола гармати.

Звідти вистромилися дві п’яти, потім Кукса зіскочила на палубу. Постояла трохи, та ноги в неї підгиналися, тому щоб не впасти, бідолашна сяк-так дошкандибала до дерев’яного рятувального кола й сіла на нього.

Прибіг Здоровань з коротким щупом і почав ним войовничо розмахувати.

— Дай сюди! — Бобрик відібрав у нього металевий гак. — Зараз я їх…

Чергова хвиля піднесла корабель впритул до фрегата. Почувся скрегіт, «Бабетта» нахилилася, й вода хлюпнула через борт.

Здоровань обхопив Дебелого, капітан вчепився в Жердину, а той — у двері рубки. Бобрик, що завис на одній руці, другою за комір тримав Куксу, яка однією рукою схопилася за коло, а іншою — ще за якогось ліліпута. Решта обліпили Боя, що смикався, мов у корчах. Хвиля вдарила в ніс фрегата, кораблі зчепилися бортами. Палуба «Бабетти» стала майже вертикально, суцільний потік води промчав по ній, обмиваючи розпластані на палубі тіла, з сичанням вкриваючи їх піною.

— Оце відпустка! — прокричав Бобрик, коли палуба нарешті вирівнялась.

Він устав на коліна, протираючи очі й пирхаючи. Потім випростався на весь зріст, широко розставив ноги, приклав долоню козирком до чола й огледівся. Із сірого повітря вистромився ніс фрегата, й тепер добре було видно, наскільки він більший за «Бабетту». Він навис над палубою, ще мить — і борт їхнього корабля зім’явся, немов паперовий. Бобрик, який перед цим стільки сили витратив, щоб звестися на рівні, знову з гуркотом покотився по палубі.

Він устиг побачити тільки величезний якір, що висів на ланцюзі біля борту фрегата, а вже наступної миті той валжезний якір насунувся на нього, й Бобрик замружився.

Йому здалося, що минуло всього секунда чи дві, та коли нарешті розплющив очі, виявив, що не знати як потрапив до якогось приміщення. Тут було прохолодно, холодом тягло від люка під стелею. Розсіяне світло, проникало звідти, і при такому тьмяному освітленні можна було розгледіти похилі дерев’яні стіни й короткі ланцюги, через рівні проміжки пригвинчені до залізних скоб. Бобрик обережно поторкав лоба і встав. Голосно дзвякнув ланцюг, і це привернуло увагу інших. Ліліпути, прикуті по обидва боки від хлопчиська, повернули голови.

— Це неправильно, — сказав Жердина. Лінзи в його окулярах тріснули, дужку було зламано, — неправильно, що нас захопили в полон, саме коли ми були корсарами. Повинно бути навпаки, це ми мусили когось захопити в полон.

— А самі винуваті, — зітхнув Дебелий.

— Не розкисайте, — спробував заспокоїти їх Бобрик, — все ще владнається. Ну, як ви почуваєтесь?

— Ой погано…

— Мене нудить…

— У мене голова тріщить…

— А я, здається, мізинець вивихнув…

Зусібіч лунали ці жалібні стогони.

Бобрик співчутливо покивав.

— А я ось нічого не пам’ятаю. Напевне, свідомість втратив. Тобто не напевне, а точно. Що сталося?

— Та тебе, розумієш, якорем ударило. А якір завбільшки з будинок.

— Голова — найміцніше, що в мене є, — похвалився Бобрик, повторюючи слова, почуті колись від Кукси. — Де це ми взагалі?

— У них у трюмі, — пояснив Жердина, марно силкуючись рівніше закріпити на носі окуляри. — Розумієш, коли вони нас протаранили, кораблі зчепилися бортами. Ну, вони спустили трап і змусили нас перейти сюди. А тебе перенесли. Напевне, хочуть продати нас у рабство. Що ще з нас узяти, ми ж усе, що мали, на «Бабетту» витратили…

— Може, їх сама «Бабетта» теж цікавить? Що з нею?

Здоровань невесело посміхнувся.

— Нас тільки зняти й встигли. А вона на дно пішла. Слухай, а де твій плащ?

— Плащ? — Бобрик оглянув себе. — Точно, вони й плаща мого забрали. Ані корабля тепер, ані плаща. Кепсько, ой кепсько…

Круглий люк угорі відчинився, у нього вистромилась голова з опіком на щоці.

— У, це він і є, головний пірат! — прошепотів Жердина, а Бобрик закричав:

— Агов, дядьку, ти куди нас везеш?

Купадор помовчав, обвів усіх лютим поглядом і недбало кинув:

— На цей острів. Де дівчисько?

Бобрик озирнувся. І справді, Кукси тут не було…

* * *

Кукса пливла на дерев’яному рятувальному колі. Шторм поступово вщухав, хмари розступилися, стало світліше. Проноза щосили гребла ногами, рухаючись до острова, який уже виднівся попереду.

Коли вона разом з цим колом опинилася у воді, перекочуючись із хвилі на хвилю, сяк-так розгледіла, що ліліпутів переводять на інший корабель. Далі фрегат виринув із-за хвилі-гори вже досить далеко, але рухався він у тому самому напрямку, куди несло Пронозу, однак чи ж могла вона догнати велетенське судно? Невдовзі обриси корабля стерлися, розчинились у сірій пелені.

Коли до острова було вже зовсім недалеко, шторм припинився остаточно. Князь-Сонце з’явився з-за хмари і залив яскравим світлом невелику, охайну бухту на березі Лімбо. Піщаний пляж, за ним лука, згорблений одноповерховий будиночок посеред неї, а за лукою — темна смуга лісу. Схил гори, вершина якої здіймалася якраз у центрі острова, — того самого вулкану, виверження якого і стало причиною появи магії в Еквадорі, — теж вкривали густі ліси. Кукса побачила величезний фрегат, який їх протаранив. Він стояв на якорі в бухті. По інший бік бухти виднівся ще один корабель, менший, і з однією щоглою. Цей другий корабель не знати нащо пофарбували в буро-зелене. Біля фрегата маячили постаті матросів, широким трапом на берег скочувалися вози та фургон.

Кукса трохи поміркувала й вирішила, що спочатку треба з’ясувати, що до чого. Вона почала загрібати однією рукою, щоб коло пливло навскіс: мусила вийти на берег осторонь від бухти, там, де її не могли помітити.

Розділ 2

Мармадук потер руки.

— Я вирішив змінити тактику, — задоволено повідомив старий. — Ловитиму на вас, як на живця. Якщо правда те, що я чув про аксів, ця потвора обов’язково прийде вас рятувати.

Чаклун вийшов. Бобрик лежав під стіною скособоченого дерев’яного будинку на березі. Фрегат став на якір у невеликій бухточці, поряд зі стародавнім кораблем, який, мабуть, простояв на цьому місці не знати скільки років, тому що цілком обріс мохом. Напевне, команда лишила його, щоб вирушити вглиб острова, але назад чомусь не повернулася.

Будинок — напівзруйнований, але досить просторий розділявся навпіл високою перетинкою, і ліліпути зараз були на іншій половині.

А страус знов кудись подівся. Спершу сніговим людям вдалося взяти його в полон, але вже на березі Бой зненацька відчув прилив сил, разкидав цибатими ногами трьох сніжняків, що вели його за повід, і з переможним курликанням помчав до лісу.

Бобрик завовтузився, впираючись у підлогу п’ятами й потилицею, спробував повернутися. Зрештою вклався головою на оберемку соломи під стіною.

Світло, що проникало крізь широкі щілини поміж колод, і далі тьмяніло. Зовні сніжняки ладнали тимчасовий табір; з-за перегородки часом чулися невиразні голоси ліліпутів.

«Добра в нас відпустка. Мені подобається. Треба їх підбадьорити», — вирішив Бобрик.

— Агов, друзяки! — загукав він. — Агов, як чутно?

Бурмотіння за перегородкою стихло, долинув приглушений голос Дебелого:

— Бобер, це ти?

— Я, хто ж іще! — зрадів Бобрик. — Що поробляєте?

— Так, ось у карти вирішили пограти. У Жердини колода знайшлася.

— То ви не скуті? — здивувався хлопчисько.

— Швидше, зв’язані, — це озвався Здоровань. — Були… Ми ж актори. Фіглярі та лицедії. У своїй репризі «Гном-богоборець боре богів» я вибирався з забитої шухляди, зверху обплутаної мотузками й опущеної на дно басейну. Нам розв’язатися — що тобі чхнути.

— То чого ж ви там сидите? Чого мені не допоможете й назовні не вилізете?

— Пробували. Перегородка ця товста, а зовні стоять вартові. Ми в шпарки дивилися. Ми ж не вояки, а тільки актори. Спробуємо вилізти — тут нас і схоплять. І тоді теж закують. Ні, краще не висовуватися. А в тебе як?

— А в мене чудово! Лежу закутий. Спочиваю. Взагалі, я теж можу звільнитися, але раз ви кажете, що зовні багато вартових, то поки не буду. Зачекаю на Куку.

— Гадаєш, прийде? — засумнівався Жердина.

— Неодмінно прийде. Коли зовсім стемніє, неодмінно з’явиться.

* * *

Коли зовсім смеркло, Кукса спустилася схилом і залягла на краю табору. «Зовсім» було не дуже доречним словом. Вона виразно бачила вартових, запалені навколо старого дерев’яного будинку вогнища, сніжняків навколо них. Полонених, напевне, тримали в будинку, але як до них підібратися…

Вона видерлася на нижню гілку дерева й звідти довго розглядала табір. Кілька разів у поле зору потрапляла постать чаклуна: Мармадук то підходив до будинку, який і був центром табору, то віддалявся.

Ні про який зухвалий наліт на табір, де сиділо безліч здоровенних озброєних сніжняків, не було й мови. Залишався єдиний шлях: таємне проникнення. Кукса тугіше затягла пояс, злізла з дерева й заходилася чекати.

Незабаром остаточно стемніло, більшість вогнищ потроху згасла. Троє вартових і досі маячили навколо будинку, але решта вже вляглася просто на землі по всьому табору. Світло Пані-Місяця грузло в щільному сивому тумані, що впав на берег.

Кукса почала обережно, поповзом, підкрадатися до табору. Одного разу наткнулася долонею на гострий сучок і довго по тому не рухалася, тільки сторожко поводила очима. Далі мало не влетіла сторчголов у рештки перегорілого багаття. Та попри всі перешкоди, акса рухалася далі — повільно й цілеспрямовано. Коли подолала вже значну частину відстані між лісом і будинком, наткнулася на чергову перешкоду.

Навколо багаття покотом спали сніжняки. Можна було нечутно проповзти поряд з ними, а можна було спробувати вужем просотатися навіть серед них — так скорочувалася відстань. Кукса подумала й обрала другий шлях. Вона обігнула два нерухомі тіла, які видавали голосне хропіння, та раптом здоровенний сніжняк заплямкав губами, перевернувся уві сні на спину й розкинув руки так, що ледь не втрапив однією в червоний жар.

Проноза виявилася між кострищем і витягнутою рукою сніжняка. Вугілля пашіло жаром, а від сніжняка струмував пронизливий холод. Вона завмерла. Снігова людина знову заплямкала губами й ворухнулася. Рукав сорочки затріщав на жару, тканина могла щомиті спалахнути. Кукса зачаїла подих, двома пальцями взялася за рукав сніжняка та дуже обережно потягла, відсовуючи руку подалі від вогню, й відчула крижаний холод тієї неприродно білої руки. Сніжняк пробурмотів щось невиразне незнайомою говіркою. Рука його була важка, немов колода. Кукса закусила губу від напруги, але тягла й тягла, а тканина дедалі більше тліла. Нарешті вона зважилася потягти сильніше, й сніжняк голосно засопів.

Заворушився, забурмотів і той, що спав з ним поруч, напевне, й цього навідав якийсь кошмар. На бурмотіння озвався ще один, що лежав далі, за ним ще й ще… За якусь мить уся центральна частина табору сповнилася хоровим бурмотінням, постогнуванням, цмоканням, скиглінням і сичанням. Кукса завмерла посеред цієї какофонії, що виривалася з двох десятків горлянок.

Поступово звуки почали затихати. Коли останнє плямкання й незрозумілі скарги стихли, Проноза ще якийсь час лежала непорушно, а по тому поволі рушила далі.

Нарешті Проноза підвела голову, озирнулася, стала навколішки й таким чином подолала останній відрізок шляху. Підняла руку й обережно потягла вбік дерев’яний засув, на який було зовні замкнено двері.

Акса не помітила тонкої нитки, що тяглася від засуву догори, й здригнулася, коли зненацька почулось шипіння і щось клацнуло. Кукса відсахнулася, та саме цієї миті на неї впали тенета.

— А-ха! — звідкілясь звалилися троє сніжняків.

Куксі майже вдалося виплутатися з тенет, коли один із них обхопив її за поперек.

З-за дверей почулися гамір і дзенькіт ланцюгів. Проноза оговталася вже наступної миті й вчепилася зубами в коліно сніжняка.

— Чуєте? — долинув зсередини приглушений голос когось із ліліпутів. — Агов, Бобер, напевне, там твою Куку б’ють!

Дзенькіт перетворився на рипіння. Здавалося, всередині хтось намагається звільнитися від ланцюгів. Кукса розтисла зуби, пирхаючи та намагаючись виплюнути клапоть брудної ганчірки. Сніжняк, який міцно тримав її під пахвою, високо підстрибнув на одній нозі й голосно скрикнув. Інші бігали навколо, намагаючись утримати аксу, яка несамовито звивалася й щосили відбрикувалась обома ногами. Голосний лемент переполоханих сніжняків розкотився далеко над островом, і у відповідь завили вовки, які ховалися десь у лісі. По всьому табору сніжняки скакували, хапалися за зброю та спросоння не могли второпати, що відбувається.

Але це не стосувалося Мармадука з Купадором, які й влаштували пастку для Пронози. Вони вже знали, що й до чого, і тепер Купадор біг до будинку, а чаклун підніс руки над головою і щось глухо бурмотів. Від його долонь потекли потоки сіро-блакитного світіння.

Кукса, щосили брикаючись та плюючись, і досі звисала головою донизу під пахвою у сніжняка. Тепер він ніяк не міг її втримати й нарешті випустив, а натомість обома руками схопився за своє коліно. Акса впала на землю, рвучко перекинулася на спину і вже зібралася була пружно скочити… але не встигла. Згори до неї було спрямовано відразу три духові трубки.

Двері, перед якими лежала полонянка, зненацька розчахнулися, і з дому вискочив Бобрик, несамовито розмахуючи ланцюгом, яким щойно був скутий. Постать Купадора виринула з сутінок. Слідом за ним повільно йшов чаклун з піднятими руками. Бобрик махнув ланцюгом на сніжняків, ті позадкували, а Кукса використала цю секунду, щоб відкотитися вбік.

Від Мармадука раптом подув вітер, потягло вогкістю, цвіллю та пліснявою — немов десь поблизу відкрилася ляда величезного, сто років не провітрюваного льоху.

Все навколо затягло сизим серпанком. Кукса здивовано закліпала, а коли розплющила очі, туман перед ними став ще щільніший. Сніжняки перетворились на невиразні темні постаті. Туман синьо-сірою завісою опускався на табір, і вже за якусь мить Проноза перестала будь-що розрізняти навколо себе.

Вона спробувала відповзти вбік, але навіть будинку тепер не могла розгледіти. Варто було тільки простягти руку, як вона від ліктя й вище зникала, ніби занурена в темне чорнильне озеро. Кукса не зважилася стати на ноги, і далі повзла, намагаючись ні на кого не наткнутися. У тиші чулись тепер лише приглушені вигуки, ніби ті, хто кричав, були десь далеко. Крики породжували відлуння, що нагадувало тихий-тихий шепіт, дуже дивний — здавалося, якісь невідомі істоти перегукуються між собою.

— Що за чортовиння? — немов крізь вату долинув до акси вигук Купадора, а голоси зашепотіли: «Тихшшше?.. Тихшшше… Чуєшшш?.. Чую…»

— Це так діє моє закляття! Хапайте мерщій аксу! — це, здається, вигукнув Мармадук, і голоси відгукнулися: «Ляпку… ваксу… ряксу… шмяксу…»

Проноза навмання обрала напрямок, де, на її думку, мав бути ліс, повернула туди й раптом здригнулася: якимось відчуттям вловила, наближення масивного жабура й злякано завмерла. Туман був схожий на кисіль, зварений із болотяного купиння, баговини та осоки або з океанських медуз і водоростей. Він уже заважав навіть дихати, Кукса відчула запаморочення, ноги стали кволими. Звідкілясь, дуже здалеку, виник звук кроків — чаклун брів табором, розшукуючи її. Звук поступово наближався, чаклун рухався напереріз Пронозі. Вона вже ладна була зірватися на рівні й панічно бігти не знати куди.

Цієї миті на шляху чаклуна трапився якийсь сніжняк. Почувся зойк, а чужодальня луна зашепотіла: «Наступив… заступив… причавив… придушив…»

Ще за якусь мить те саме над міру загострене відчуття підказало, що Мармадук уже десь поруч. Кукса майже досягла межі табору, коли з туману обіч неї виткалася висока постать із піднятими над головою руками та очима, що світилися в кисільних сутінках, немов дві жаринки.

— Ніхто не подолає Синього, ніхто! — голосно сичав чаклун. — Я могутній і страшний, тільки Жовтий міг би змагатися зі мною!

«Ріжже… Голить… Рубає… Шпарить…» — зашепотіли голоси.

Чаклун робив якісь повільні, дивні рухи, туман під його руками звивався кільцями, йшов великими брижами та хвилями розходився навсібіч. Кукса пригнулася й по широкій дузі почала обережно обходити темну постать.

— Акса?! — вигук пролунав так похмуро, ніби той, кому належав цей голос, був уже давно мертвий. Кукса б назвала його замогильним. — Агов, тут вона! Купадоре, хапай!

Раптом почувся тихий переливчастий звук, начебто хтось подув у сопілочку. Темна постать із тліючими червоним очима похитнулася. Почувся зойк, постать почала відсовуватися від Пронози, немовби корабель-примара, що безшумно пливе над озером туману. Ліворуч виникла ще одна постать — це наближався Амор Купадор.

Сопілочка змовкла. Кукса почула в себе за спиною зловісний шелест і шипіння, тому, не тямлячись від жаху, кинулася геть. Темні постаті залишились позаду, таємничих голосів також не стало чути. Вона пригнулася нижче, додала швидкості — й вдарилася лобом у дерево.

* * *

— Що це з вами? — Амор Купадор впритул розглядав Мармадука.

Чаклун якось дивно змінився: він помітно схуд, обличчя загострилося і стало сірим. Мармадук накинув на плечі плаща, якого вчора забрав у хлопчиська, супутника акси. На запитання Купадора він лише мотнув головою та наказав:

— Піднімайте загін!

Щойно почало світати, темно-сині тіні огортали табір з вогнищами, які давно догоріли, та зруйнований дерев’яний будинок. Бранців там уже не було: і ліліпути, і хлопчисько втекли під час нічного візиту Кукси. Зате лишився акс — Мармадук виявився доволі завбачливим: не замкнув Спритника разом з іншими, а сховав під одним із возів. Тепер за наказом Купадора, його витягли звідти й поклали у фургон. Чаклун наблизився, ледь погойдуючись при ходьбі, зазирнув усередину, вдивився в розовощоке обличчя сонного акса. Повіки в того раптом затріпотіли. Мармадук поквапливо дістав пляшечку, відкоркував і підніс до носа Спритника. Змійка білого диму втяглася в ніздрі сплячого. Акс голосно зітхнув і перестав ворушитися.

Одяг чаклуна змок від роси, у чоботях хлюпотіло. Крім того, Мармадук страждав від головного болю. Відчувалося, що нічна пригода не минула для нього марно. Він потрусив пляшечку, підніс до очей, розглядаючи, й раптом з розмаху пожбурив на землю та почав топтати, потрясаючи кулаками.

— Це все Сокольник, Сокольник! — вигукував він. — О, я все зрозумів! Для чого вивозити акса з Літона, якщо маленьке чудовисько переслідує нас і тут? Треба було з самого початку окопатися в палаці й тримати оборону! Та ж він просто хотів відіслати мене з міста, щоб самому посісти трон!

Купадор, зворушений жалюгідним виглядом свого наймача, спробував його заспокоїти — поклав долоню на плече чаклуна, та відразу й відсмикнув руку.

— Що з вами?

— Га?! Що? — Мармадук звернув на нього безтямний погляд.

— Ви якось змінилися, — пробурмотів Купадор, мимоволі задкуючи. — Ви… не такий, як раніше.

— Змінився! — заревів чаклун так голосно, що сніжняки почали занепокоєно озиратися на нього, а з фургона вистромили заспані писки Топ із Ганкою. — Звісно, я змінився! Хтось застосував проти мене чаклунство. Не знаю, що це таке, але я відчув, як у мене щось дивне вселилося. Таке, чого навіть я, великий Мармадук Синій, не можу зрозуміти! Я намагаюся впоратися з цим, але поки що не вдається… — він по-старечому зігнув спину, поплескав себе по плечах і грудях. — Ця сила поступово опановує мене. Знаєте що, Купадоре, ну-бо запитайте в того пацюкоподібного капітана, чи готовий його корабель до відплиття. Я вирішив якнайшвидше повернутися до Літона.

Купадор вклонився й шанобливо відступив з виглядом граничного занепокоєння. Стан чаклуна вселяв у нього сумніви щодо прибутковості всього заходу для вояків. Проте віддалився він на досить нетривалий час і невдовзі повернувся, скрушно похитуючи головою.

— Капітан Харон каже, що фрегат суттєво пошкоджено під час шторму й зіткнення з ворожим судном. Матросам знадобиться ще не одна година, аби завершити ремонт. А ось той другий корабель… — найманець вказав на покинуте, заросле мохом судно, що погойдувалося в бухті поруч із фрегатом Харона, — зважаючи на все, воно, хоча й старе, але цілком придатне до плавання. Однак Харонової команди не вистачить, аби керувати обома суднами. Крім того, старий відмовляється залишити свій фрегат тут і відплисти на іншому кораблі. Тож доведеться чекати.

Мармадук вліз у фургон і глянув на Ганку. Той сидів на плечі Топа й дерев’яним гребенем розчісував шерсть.

— Ну, з якого приводу галас? — Ганка глузливо зморщив свій чорний носик-п’ятачок. — О, шановний, та ви стали… — він придивився до Мармадука. — Начебто потоншали… Поглянь-но, Топе!

Топ вибалушив величезні, як тарілки для перших страв, зелені баньки й широко посміхнувся. Він взагалі любив посміятися й частенько реготав з найменшого приводу й навіть без приводу. Повітряний міхур під коміром його камзола був надутий і готовий до бою. Коли Топ використовував міхур, то сміх розпирав його ще нестримніше.

— Я вирішив повернутися, так, повернутися, — заявив Мармадук. — Уся ця вигадка з подорожжю виявилася безглуздою, раз акса вистежила і все одно переслідує нас. Але поки що корабель ремонтують. Залишатися тут, посеред голого берега, надто небезпечно, вкрай небезпечно. Зараз ми проїдемося до селища друїдів і там займемо оборону до вечора. Щойно корабель буде споряджено, повернемося й відразу відпливемо. Будьте напоготові, зрозуміли? Напоготові!

Незабаром весь загін знявся з місця й рушив углиб острова Лімбо. Сніжняки оточили вози та фургон і рушили пішки, наїжачені духовими трубками. Дорогою Мармадук розповідав Купадорові, який досі жодного разу не бував у друїдів:

— Там усього дві сотні будинків. Якщо змовчати про деякі речі, то друїди приймуть нас, неодмінно приймуть. Ми зупинимося в центрі, а на підступах до селища виставимо вартових, але тільки так, щоб їх не було видно. Зовсім не видно. Головне, щойно наблизимося до селища, — нехай ваші хлопці сховають трубки під одяг. Обов’язково нехай сховають!

— А це навіщо? — здивувався Купадор, краєм ока спостерігаючи за чаклуном, котрий, як здавалося Амору, при кожнім кроці ледь помітно підстрибував і начебто навіть трішки зависав у повітрі.

— А тому, — чаклун і собі заходився заклопотано обмацувати свої груди, де в нього останнім часом щось постійно кевкало та поклацувало, — тому, що трубки зроблено з дерева.

* * *

Щось залоскотало Куксі носа, й вона розплющила очі. Вже зовсім розвиднілося, хоча Князя-Сонця досі не було видно. Бой з цікавістю схилив голову й обмахував її обличчя своїм чубчиком. Кукса відіпхнула його, сіла й озирнулася. Її оточували дерева та кущі, в їхній гущавині чулися хруст сушняку, потріскування гілок і шелест торішнього листу, ухкав якийсь незнайомий птах…

Головне — зникли туман і дивні голоси. Вона згадала все, що відбувалося цієї ночі в таборі, коли Мармадук заходився чаклувати… Проноза часто спостерігала за всіляким чаклунством, і вночі їй здалося, що з чаклуном діється щось незрозуміле, чого Мармадук не очікував, з чим не зміг упоратися.

Бой тихо курликнув, відійшов та постукав дзьобом по стовбуру товстелезного баобаба. Проноза підвелася, доторкнулась до голови й кілька разів присіла, перевіряючи здатність власних ніг до послуху.

З хащі долинули голоси, надто тихі, щоб зрозуміти, кому вони належали, Акса повернулася, прислухаючись. Тепер почувся сміх, галуззя зашелестіло вже зовсім поряд. Вона блискавично скочила на спину Боя і вдарила п’ятами з боків, розвертаючи їздового страуса туди, звідкіля чулися звуки. Бой широко розкрив дзьоба, пронизливо курликнув та кинувся короткими зигзагами, обминаючи стовбури й перестрибуючи кущі.

Вони опинилися на невеликій галявинці, й Кукса потягла за рудий чубчик. Пера на голові Боя, як вона вже зрозуміла, могли виконувати роль поводів, як у звичайного коня. Страус зупинився. Акса уважно оглянула галявину, помітила прим’яті кущі з одного її боку й скерувала Боя туди.

Як вона й побоювалась, на дорозі постала раптова перешкода. Шлях вершниці на страусі перетнули присадкуваті постаті. Бой по-своєму, по-страусячому, став дибки — вигнувся назад, майже припав задом до землі й витягнув довгу шию, до якої Кукса змушена була тепер пригорнутися, обхопити її для певності обома руками.

— Вітаннячко! — радісно загорлав Бобрик. Поруч із ним стояли Здоровань із Довготелесим, інші ліліпути сиділи на траві.

— А! — Кукса зіскочила з Боя. — Осьдечки й ви! А Спритник?

Бобрик похитав головою.

— Ми думали, він з тобою.

— Так! — Кукса вдарила об поли руками. — Виходить, марно я вночі старалася, Пак все одно залишається в них. Хоча дзуськи — не марно все-таки! Вас порятувала, й те добре. Бобер, маю до тебе два запитання. Де твій плащ?

Хлопчисько посмутнішав:

— А з мене його ще тоді зняли як нас полонили. Ти хіба не бачила — його чаклун на себе начепив! Шкода, мені так літати сподобалося…

— Кепсько. Плащ-бо чаклунський, і невідомо, як ним тепер Мармадук скористається. Нічого не вдієш… Але є ще друге запитання. Як ти звільнився від ланцюгів?

Бобрик посміхнувся й поплескав себе по нозі.

— А ким я, по-твоєму, працював у Літоні?

— Ти що, там ще й працював? Ну звісно, кишеньковим злодієм!

— І не тільки. Я взагалі був злодієм. Але це в минулому! — додав він поквапливо, бо Проноза насупилась. — Ми вже вирішили, що з моїм злочинним минулим покінчено назавжди. Чес-слово.

Слово честі, — виправила Кукса.

— Атож, слово честі. Але в мене залишилися відмички. Вони тут, у потайній кишені. Туди я ще сховав сопілочку Факіра. Ось цими відмичками я й відчинив замки на ланцюгах.

Кукса наморщила чоло, міркуючи.

— Ну гаразд, ти поки що їх тримай у потайній кишені, може, придадуться. Але коли вся ця історія скінчиться, викинеш усі до одної! Обіцяєш?

— Ще б пак! А ось іще новина, Куко: сопілочка розсипалася!

— Як розсипалася?

— Сам не знаю як. Коли я відмички з кишені брав, то ненароком і її дістав. А потім, коли вже з того будинку вибрався та поповз до лісу, бачу раптом: Мармадук мало не над головою в мене стоїть. Правду кажу, майже наступив на мене! І ти знаєш, це так незрозуміло сталося, просто само собою! Я підняв руки, ну, начебто щоб захиститися. А сопілочка ж була в руках, ну, випадково, я ж кажу… І не встиг я опам’ятатися, як уже дув у неї, прямо на чаклуна. Вона заграла, а потім взяла й розсипалася.

— Виходить, тепер ми й без сопілочки, і без плаща, — насупилася Проноза, — через тебе позбулися всіх чарівних речей.

— Зате в мене залишився третій подарунок, — хлопчак сів на траву та заходився стягати драний черевик, у який ще в Улові сховав медальйон. Кукса роздратовано повернулася до ліліпутів:

— А ви як?

Здоровань із Довготелесим перезирнулися.

— Нам сподобалось. Дуже веселенька пригода вийшла, але, на жаль, ми свою «Бабетту» втратили.

— Там же в бухті ще один корабель стояв, — подав голос Бобрик, надягаючи на шию медальйон. — Він же не втонув, правильно? Виходить, на ньому ще можна плавати… я так думаю.

— Ви куди зараз? — звернувся до Кукси Жердина.

— Треба повернутися та розвідати обстановку. Якщо табір і досі на березі, ми муситимемо чекати темряви, щоб знову напасти. А якщо ні — виходить, вони рушили вглиб острова. Підемо за ними. Але ви з нами краще не йдіть. Небезпечно дуже, краще на березі зачекайте.

— Так і зробимо, — Жердина схвалив слушну пропозицію. — Ми ж усе-таки лише актори. Проберемося потихеньку на цей старий корабель, оглянемо його та чекатимемо там на вас. Згода?

— А чи надовго ви розраховуєте тут затриматися? — втрутився в розмову Здоровань.

— Ні, спробуємо впоратися швидко, — Кукса потроху набувала своєї звичної впевненості. — Всього й діла, що побити загін з чаклуном, врятувати Спритника та повернутися на корабель…

— Чудово, — потер долоні Здоровань. — Виходить, ненадовго розлучаємося…

Інші ліліпути дружно побажали їм вдалого завершення відпустки.

Розділ З

Розвідка показала, що на березі нікого не лишилося. По різні кінці бухти стояло два кораблі. Палубою одного з них сновигали гомопацюки. Кукса й Бобрик повернули назад вглиб острова, а ліліпути прив’язали до одягу гілки, присипали голови листям, обмазали обличчя землею і заходились поповзом підкрадатися до другого корабля — тепер вони грали роль розвідників-слідопитів. Театральне минуле давалося взнаки — Кукса вже давно махнула рукою на спроби втлумачити ліліпутам, що бодай до чогось у житті слід би таки ставитися серйозно.

А мандрівники рушили полем до недалекого гайка молодих буків. Проноза майже бігла попереду, Бобрик спочатку тупотів за нею, але незабаром це йому набридло. Коли надійшли до гаю, хлопчисько почав щось насвистувати й відходити все далі від супутниці в пошуках грибів, але жодного не знайшов. Бой незворушно прямував за Куксою.

За гаєм відкрився схил пагорба, а внизу — не надто велике селище в оточенні оброблених полів, на яких працювали люди в білому одязі.

— А, вже знаю! — Проноза з цікавістю розглядала справжній лабіринт зарослих мохом дахів та повитих плющем огорож. — Оце і є друїди.

— Чував і я дещо про таких, — підхопив Бобрик. — Мені казали, що їм лишень підстроми до носа ромашку та скажи, що це твій улюблений талісман, який ти вже п’ять років носиш на грудях, а він не в’яне, то відразу тебе назвуть своїм братом і задарма нагодують, напоять, ще й спати вкладуть.

— Це оманливе враження, — Кукса знала трохи більше. — Друїди зовсім не такі вже добренькі. Серед них є великі хитруни.

— Бачив я цих твоїх хитрунів у Літоні, — не вгавав хлопчисько. — Вони на ченців трохи схожі, тільки в зелених рясах. Ходили вулицями, у дзвіночки брязкали та збирали гроші на допомогу ховрашкам, які потерпали від голоду.

— Це були мандрівні проповідники-фауністи. Фауна — це тварини, а флора — рослини. До фауністів і справді потрапляють безневинні дурники. Ти взагалі в цьому питанні, здається, слабко орієнтуєшся. Друїди поділяються на дві групи — фауністів, байдужих до флори, котрі лише тварин відстоюють, і флористів, які навпаки борються за права рослини. А ще в них є об’єднана Армія Захисників Природи. Ті взагалі можуть усі кістки тобі переламати за те, що ти у своєму дворі лопухи викосив чи там випадково кроликові на вухо наступив.

— Отакої! — здивувався Бобрик. — А я й не знав!

Так, за розмовою, мандрівники й не зогледілись, як спустилися схилом і ввійшли в селище, яке зустріло їх цілковитою тишею. З-за невисокої зеленої огорожі виднівся найближчий садок, у якому біля охайної мазанки поралася приємна з лиця тітонька в довгій хламиді та з вінком на голові.

На головній вулиці подорожани побачили окремо поставлений будиночок, над розчиненими дверима якого красувалася декорована в’юном вивіска: «ЗЕЛЕНА КРАМНИЦЯ».

— А я їсти хочу… — звично почав канючити Бобрик. — Ми ж сьогодні ще не обідали. Та й не снідали. Давай зайдемо, купимо якої-небудь їжі. Ти, страусику, — він поплескав по голові Боя, — залишайся поки зовні, — й прудко вскочив у крамницю, так що Кукса й слова не встигла вимовити. Втім, вона відразу почула його здивований вигук «Ой!» і переступила й собі поріг крамниці.

У цьому селищі жили друїди-флористи, що трепетно ставилися до всіляких рослин і навпаки — чхати хотіли на всіх на світі тварин. Це вона зрозуміла, коли побачила здоровенного пузатого дядька, що стояв над колодою, в якій стирчала сокира. На дошці було викладено картинно розпластані шматки свіжого м’яса. Руки дядька були по лікоть у червоному, фартух, надягнутий поверх зеленого комбінезона, вкривали бурі плями, а на обличчі його сяяла найдобросердніша посмішка з усіх, які будь-коли доводилося бачити Пронозі.

— Вітаю, дітоньки, — доброзичливо сказав хазяїн. — Що привело вас до нашого скромного поселення?

— Дядечку, у вас поїсти що-небудь є? — якомога жалібніше скривився Бобрик.

— Поїсти? — перепитав хазяїн. — Я й сам зараз не відмовився б чогось поїсти, — він помовчав і раптом з тривогою запитав: — А як ви ставитеся до квіточок?

— Ось нещодавно я за раз викосив три луки… — почав Бобрик, посміхаючись, але Кукса наступила йому на ногу й поквапливо кинула:

— Ми дуже-дуже любимо квіти. А ви?

— Акса? — запитав хазяїн, придивляючись до Пронози. — Так би відразу й сказала. Куди прямуєш, малеча?

— Довгий шлях подолали ми до острова Лімбо! — зухвалий Бобрик і далі в’їдливо посміхався. — Йдемо тепер на вершину гори, щоб там волошки топта-ати! — й підскочив, коли Проноза вдруге наступила йому на ногу. — А ви не бачили тут недавно сторонніх людей з возами та фургоном?

— Я зранку зі своєї крамнички не виходив, — відповів хазяїн. — Якщо б навіть хто й з’явився, все одно не помітив би.

Тут позаду мандрівників розчинилися двері, й до крамниці ввійшов сивоголовий дідок у білій хламиді з вінком на голові та ціпком у руках.

— Здоровий будь, дядечку Бухтусе, — привітав його хазяїн крамниці з синівською повагою в голосі, — чи давно з полювання?

— Здоров будь, Немвродію. Ранком возвернулись, — проскрипів Бухтус. — Загнали в капкани трьох оленів-одноліток, п’ятьох косуль-бездіток і одного красеня лося, коронованого рогами короля лісу. Я цьому лосеві голову одним махом відітнув, щоб ти тільки бачив! Та Лучіній, здоровило клишоногий, коли лагідних козуль білували, ненароком гілочку в молодого дубка зломив, тож увечері ми його показово судитимемо. Штрафом не відбудеться, бо це вже вдруге. Пам’ятаєш, як він того року вибухівкою рибу глушив і білу лілію в лісовому озері притопив? Як ми ніжну квіточку цю по тому цілу ніч усім селищем рятували? Тепер отримає півроку примусових суспільних робіт з оздоровлення кропиви, отак йому, хай начувається! Хто це там на великій кареті приїхав? Не інакше, ці мандрівники?

— Ні, ми піші, — насторожився Бобрик.

— А що за карета? — й собі стрепенулася Проноза.

— Кажу ж тобі, дитино, велика. Їх ще, здається, фургонами називають. І ще два вози з ними. Вони до центру села проїхали й там зупинилися. Чуєш, Немвродію, а я нове сімейство цибулинних відкрив. Самі жовтенькі, з рожевими прожилками… — старий заговорив дуже лагідно, ніби описував улюблених онученят, — а хвостики в них довгенькі, ніжні такі, зі стрілочками…

Обличчя хазяїна розцвіло посмішкою.

— Мені насіння не підкинеш? — розчулено запитав він. — Уже я б тобі віддячив…

— Дуже салат люблю зі свіжих овочів, — голосно зауважив Бобрик, задкуючи до дверей і тягнучи за собою Пронозу. — Отак нарубаєш молодої цибульки, туди ж перцю з часником, ма-аленьких огірочків, помідорів додаси — таких перестиглих, щоб відразу сік пустили…

На двох обличчях, що звернулися до подорожан, відбився жах.

— Вампіри, як є вампіри! — прошепотів Бухтус і впустив на підлогу ціпок. — Кров томатів п’ють, молодими огірочками не гидують, страхіття яке!

Та помідорові людожери вже вискочили з крамниці, за якусь хвильку промайнули на дальнім кінці вулички й зникли за рогом. Двері крамниці повільно прочинилися й назовні обережно вистромився старий. Якийсь час він оглядався, потім вийшов і, стискаючи ціпок під пахвою, навшпиньки рушив у протилежний бік.

— Дурний ти, — дорікала Кукса Бобрикові. — Навіщо їх дражнив?

— Мені тварин шкода, яких вони вбивають! — обурився хлопчисько. — Цей старий, бач, морквини шкодує, а лосю голову відтяв!

Кукса раптом зупинилася й кинула стривожений погляд спершу праворуч, потім ліворуч, не зважуючись при цьому повернути голову.

— Що сталося? — й собі стривожився Бобрик.

Проноза скосила око на його потилицю. Волосся він мав мишачого кольору, коротке, тільки на лобі чубчик був трохи довший. Бобрик взагалі не відзначався особливою красою, як, припустимо, Пак Спритник. Він був малий і косоокий. Хоча зараз постало питання не про його зовнішність — Пронозу чомусь зацікавило саме волосся.

Вона схопила Бобрика за чубчик і щосили смикнула голову хлопчиська донизу. Від несподіванки бідолаха не встояв на ногах, і обоє покотилася по дорозі донизу. Просто над ними щось із пронизливим вереском і дзенькотом встромилося в стіну. Звук був такий, немов з даху п’ятиповерхового будинку впала й розкололася об бруківку здоровенна бурулька. Колоди стіни вкрилися інеєм. Від них повалила холодна пара.

— Ти чого?! — волав Бобрик, але Проноза, не слухаючи, волокла його далі вулицею, геть від центру селища.

Сніжняк, що в цей час ховався за рогом будинку, знову подув у духову трубку, й ще один крижаний їжак з вереском промчав у повітрі. П’ятеро інших снігових людей спробували оточити втікачів і притиснути їх до огорожі. Кукса підскочила, коліном висадила вікно й влетіла в дім. Бобрик нарешті й собі втямив, що обом буде непереливки, якщо не вчинить так само, й стрибнув за нею.

Кілька сніжняків вправними стрибками досягли дверей, а решта кинулася у вікно, причому зробили це всі одночасно, тому й зіштовхнулися лобами.

У напівтемній кімнаті на застеленій кушетці сидів друїд. Двері з протилежного боку було відчинено, далі виднілися коридор і нижня частина горищних сходів. Проноза зробила три стрибки, щоб дістатися до тих сходів, і, спритно подерлася нагору.

— Вибачте! — на бігу кинув ошелешеному хазяїнові Бобрик.

Найдужчий сніжняк, розштовхав інших, перекинувся через підвіконня, впав на підлогу й навкарачки поповз далі. Проноза відчинила люк і за мить опинилася на горищі. Світло проникало сюди крізь забите хрест-навхрест слухове вікно. Кілька секунд було витрачено на те, щоб зірвати дошки, Кукса вистрибнула крізь віконце на дах і відскочила, пропускаючи хлопчиська.

Дах увесь заріс пухнастим килимом з моху, у якому ноги втопали мало не по кісточки. Поруч із квадратним отвором, з якого долинали крики хазяїна-друїда, впало вивернуте вікно. Бобрик навіщось підняв його.

Проноза підскочила до краю і виглянула, намагаючись визначити, куди бігти далі. Крони букового гаю виднілися на чималій відстані. Щоб дістатися туди, їм довелось би подолати схил пагорба, але спочатку — каскад яскравих дахів, порослих усіляким зелом. Вулиці були не надто широкі, й втікачі змогли б перестрибувати з одного даху на інший, якби Кукса була впевнена, що й Бобрик на таке здатен.

— Е-е-ех! — видихнув він, опускаючи віконну раму на голову з довгим чубом, що з’явилася з отвору. Голова втяглася назад, знизу почулися гуркіт і придушені крики. — Нічого собі, яка в мене відпустка!

— Зможеш перестрибнути? — Проноза кивнула на сусідній дах, і хлопчисько глянув з краю, на якому вони стояли.

— Зможу, — невпевнено озвався він. — Але тільки разом із тобою…

— Тоді тримайся… — Кукса відступила на крок, даючи змогу Бобрикові схопити її за стан, і почала набирати розгін.

Не минуло й кількох хвилин, як було подолано всі невисокі дахи цієї вулиці. Саме таким чином наші втікачі мусили поквапливо залишити негостинне селище друїдів. Коли буковий гай також залишився позаду, перед ними розгорнувся схил, яким тепер треба було зійти догори. На початку він був доволі положистий, але що вище ставав дедалі крутіший.

* * *

Загін зупинився посеред селища на невеличкому круглому майдані з сонячним годинником. Купадор разом із кількома сніжняками відразу ж вирушив розставляти вартових. О цій порі більшість друїдів працювали в полі, однак двоє чи троє мешканців селища наблизилися до загону, щоб довідатися, що це за прибульці.

— Ми є шанувальники фауни, тобто флори, так, флори, — пояснив їм Мармадук, загортаючись у сріблястий плащ. Чаклун почувався кепсько, його морозило. — Прийшли сюди битися з двома страшними чудовиськами, які нещадно нищать рослини…

— З вампірами! — почувся крик, і поміж друїдів, які потроху обступали гостей, проштовхався худорлявий старий з вінком на голові та ціпком у руках. Обличчя в нього було злякане й водночас розгніване. — І ви теж вампіри?

— А ви хто такий? — Мармадук мимоволі позіхнув. В оточенні могутніх сніжняків і під захистом жабура він почувався б упевненіше, якби не ця незрозуміла хвороба, що долала дедалі сильніше.

— Я — Бухтус, старійшина роду, — старий потрусив ціпком. — Ви ж — убивці, ось ви хто! — Бухтус вказав підборіддям на сніжняка, що стояв поруч із Мармадуком: у того з-під сорочки стирчав кінчик духової трубки.

Мармадук рвучко повернувся до нього й прошипів: «Я ж наказав сховати це!» — а по тому знову глянув на старого.

— Ну що ви таке кажете! — вдавано посміхнувся він. — Це вирізано не з живої рослини, зовсім ні. Це лише скам’янілості, витягнуті з ґрунту під час розкопок, так, розкопок. Це все одно що різні старі черепки й монети, розумієте, наймиліший? А чому ви раптом заговорили про вампірів?

— Горе нам! — заголосив старий. — Вампіри до нас прийшли в образі двох малолітніх дітей! Один, справді моторошний, з очима бісівськими, косими, хвалився, як недавно загубив душі безневинних помідорів, як із молодих цибулин шкірочку здирав! За гріхи наші тяжкії, за гілочки, що їх обламав ненароком здоровило Лучіній, та за потоптану лілею білу послано нам цю напасть! А ще…

— Неймовірно цікаво, — пробурмотів Мармадук. — І де, де тепер ці вампіри?

— Звідкіля ж мені знати, якщо твої люди їх і злякали? — розвів руками Бухтус. — Коли почали раптом по них своїми крижаними кульками поціляти… Сам тепер і скажи мені, де вампіри. Але чув я, як говорили вони, що збираються йти далі до вершини й убивати там волошки. — Бухтус вказав на зелено-коричневу гору, що здіймалася в центрі острова. — А ви так і не відповіли на моє запитання: хто такі? Що тут робите?

— Шановний, насправді ми загін для виловлювання та знищення всіляких вампірів та інших чудовиськ, — відповів Мармадук.

І тут на площу виткнувся Купадор.

— Ми їх бачили, — зашепотів він, підбігаючи до Мармадука. — Сніжняки напали на них, а вони кинулися втікати до вулкану. Розумієте, тепер вони від нас утікають, а не ми від них!

Чаклун випростався на возі, озирнувся. У його тілі відбувалося щось незрозуміле. Мармадук широко розставив руки, так що плащ затріпотів на плечах, немов широкі крила, й завмерлі навколо воза друїди позадкували. Чаклун скосив погляд на свої зап’ястя й побачив, що плащ ніби приклеївся до них, зрісся зі шкірою.

— Отож, — мовив Мармадук, і Купадору здалося, що в його голосі почулося шипіння, як у капітана Харона, — залишимо фургон, вози й акса тут під охороною жабура, а самі кинемося навздогін і нарешті знищимо чудовиськ!

Розділ 4

— А де Бой? — озирнувся Бобрик, коли мандрівники вже подолали половину шляху й зупинилися, щоб трохи перепочити. Вони стояли на краєчку вузького кам’яного виступу й дивилися вниз.

Князь-Сонце й досі не з’явився, схований за сіруватим серпанком, що висів над островом. Стало значно світліше, ніж кілька годин тому, але день так чомусь і не почався.

Кукса приклала долоню козирком до очей. Їй здавалося, що між деревами, які росли в нижній частині передгір’я, відбувається якийсь рух, немов безліч постатей сходять схилом.

— Чи не погоня? — кинула вона Бобрикові через плече, й той відгукнувся:

— Авжеж, погоня. Ми з ними знов помінялися місцями: не ми за ними, а вони за нами женуться. Чому так?

Він глянув на Куксу. Та дивилася собі під ноги й чомусь зволікала з відповіддю.

— Що з тобою? — стурбувався хлопчисько. — Ти що, боїшся?

Проноза тупнула ногою, і схилом донизу покотилися дрібні камінчики.

— Нічого я не боюся! — відрубала вона. — Але… побоююсь. Тому що я бачила чаклуна вночі. І ще там ці люди з трубками. До того ж, тепер я не впевнена, що зможу впоратися з ними всіма. Вперше в житті я в собі невпевнена, і мене це страшенно нервує.

— А чого тут нервуватися? Звісно, ти одна… Тобто ми вдвох не зможемо впоратися з такою юрбою, та ще й із чаклуном. О, слухай-но! — Бобрик підняв палець і глянув на великий кам’яний виступ, що горбом стирчав зі схилу над ними. — Здається, чую курликання.

Вони обігнули виступ, за яким просто на схилі не знати як вгніздилася невеличка, заросла травою галявинка. Тут було порожньо, хоча трава й здавалася прим’ятою.

— Бою! — голосно гукнув Бобрик. — Агов, ти де?

Відповіддю була тиша, яку порушував лише пташиний спів.

— Гаразд, ходімо, — зважилася Кукса. — Нехай гуляє собі. Скучить — сам повернеться.

Схил закінчився зненацька. Щойно вони здиралися крутизною, аж раптом вона перетворилася на рівну поверхню, зарослу чагарником і ріденькими карликовими деревцями. Обоє зупинилися, пильно вдивляючись у гору перед собою.

Тут було світліше, в сірому прохолодному повітрі виразно вимальовувалась майже вся вершина гори й круглий кам’яний вал посеред неї.

— Вулкани бувають згаслі, сплячі та діючі, — почала розповідати Кукса, поки вони наближалися до кратера. — А за формою — тріщинні й центральні. Тут у нас центральний згаслий вулкан. Ось це — конус, у якому розташовується кратер, у ньому жерло, під яким починається магматичне вогнище. Це все нам у школі розповідали.

Оаза постала перед мандрівниками зненацька, як і личить прихованому від поглядів випадкових подорожан затишному куточку. Карликові дерева розступилися, й вони побачили гладінь озерця, здичавілий фруктовий садок і дзюркотливий струмочок. Картині, як на Куксин погляд, бракувало двох речей: боязкої газелі та лагідних сонячних променів. Утім, газель при бажанні могла б замінити трепетна лань, хоча особисто Кукса віддала б перевагу все-таки якійсь лякливій козулі. Та мусила б стояти над озерцем із граціозно вигнутою тонкою шиєю і займатися тим, що в шкільних підручниках з природознавства в аксів іменувалося «водопоєм». А лагідні сонячні промені повинні були забарвлювати всю картину в золотаві тони. Однак промені поки що були відсутні, а боязку козулю, як і трепетну лань, замінив на цей час їздовий страус.

Бой щойно з розгону кинувся у воду, здійняв хвилю на озерній гладіні й вибрався назад, ляскаючи крильми та трусячи рудим чубчиком. З чубчика летіли бризки. Не звертаючи уваги на хазяїв, страус оббіг озеро, вдарився лобом об яблуню, з якої посипалися маленькі зелені плоди, й почав хапати їх дзьобом і ковтати.

— Знову зголоднів, як і я, — поспівчував йому Бобрик.

Кукса підійшла до озерця, поторкала рукою воду, набрала в пригорщі й хлюпнула собі в обличчя, а Бобрик, не роздягаючись, розбігся й плигнув у воду. Проноза з насолодою вмилася, протерла долонями очі, глянула назад… і рвучко обернулася до супутника:

— Вилазь швидше! Вони наближаються!

Доводилося чимскоріш залишати чарівну оазу разом зі страусом, що й далі спокійнісінько поїдав яблука. Невдовзі, захекані, вони зупинилися під валом, який оточував місцину по колу. Проноза назвала його «конусом».

З вершини «конуса» їхнім поглядам відкрилися дві картини.

Попереду — стіни Амфітеатру просто у центрі вершини.

Позаду — загін переслідувачів, поки ще далекий, але він, однак, швидко наближався.

Кукса подумала, полишаючи Амфітеатр, що надто вже це нагадує стадіон, на якому в школі аксів проводилися тренування. Тільки тут посеред круглого майданчика зіяв темний отвір Провалодіри, а навкруг височіли каскадами кам’яні виступи-сидіння. Подекуди чорніли провалля й широкі тріщини. Біля Провалодіри встановлено було олтар-чашу, навколо якої кілька масивних кам’яних плит утворювали складну геометричну фігуру.

Бобрик розчаровано свиснув.

— І нічого в цій Провалодірі нема цікавого. Я думав, це діра така величезна, чорна. А тут — просто широкий колодязь.

Вздовж ряду сидінь посипалися камінчики.

— Що там таке? — Бобрик придивився, але нічого підозрілого нібито не побачив. — Є якісь ідеї?

Проноза обвела руїни замисленим поглядом і постукала ногою по каменю.

— Треба подумати.

— Думай швидше, вони вже ондечки!

— Уже придумала, — Проноза вказала на брили. — Зможеш туди залізти?

Бобрик придивився:

— Певна річ!

— Тоді давай спочатку забезпечимо себе боєприпасами, — Кукса почала вибирати на землі більші камені та закидати їх на вершину купи. Бобрик приєднався до неї.

Треба якомога більше накидати їх туди, — бурмотів він, посилаючи на вершину черговий кругляк. — Слухай-но, я тільки не розумію, а коли почнуть по нас тими їжачками стріляти, як ми від них ухилятимемось там, нагорі? Адже ж вузько!

— І не треба від них ухилятися. Я їх збиватиму.

Вони кидали й кидали, поки щось не промайнуло на самім вершечку Амфітеатру. На тлі сірого неба змалювалася голова, яка відразу й зникла, та за мить з’явилася знову.

— Ну годі, тепер мерщій лізьмо нагору.

Встромляючи пальці у вертикальні щілини між брилами, вони видерлися нагору, вляглися там, озирнулись навсібіч — і завмерли від несподіванки: просто на них летів чаклун.

— Але ж білий день надворі! — закричав Бобрик. — Так нечесно! Чому в мене плащ працював тільки при світлі Пані-Місяця?

Мармадук летів із неприродно розставленими руками. Плащ на ньому тепер не здавався сріблястим, він почорнів і начебто став ще ширший — немов не людина, а гігантський кажан ширяв над землею. Постать Мармадука здавалася грубо вирізаним контуром, немов у просторі утворилася дірка. Вона мала форму людини в плащі й рухалася, її наповнювало блідо-лілове світло — крізь діру в Аквадор проникало важке, похмуре сяйво.

За чаклуном, цокаючи підборами по каменях, бігли сніжняки.

Проноза схопила камінь, стала навколішки й глибоко зітхнула, приміряючись, набираючись духу. Далі розмахнулася, на мить завмерла й раптом на голосному видиху щосили пожбурила камінь. Бобрик широко розплющив очі, бо камінь миттєво зник з поля зору.

Почувся короткий свист, повітря пропорола й відразу розтанула вузька сіра смуга.

Чаклун, що вже підлітав до них, із глухим стогоном ляпнувся на землю. Двоє сніжняків, що встигли вистрілити крижаними їжаками, підхопили його під пахви та відтягли назад, під прикриття виступів. Їхні їжаки пролетіли високо над брилами, проте нікому не заподіяли шкоди — просто впали в Провалодіру.

Коли поруч поклали чаклуна, Амор Купадор кинув на нього неуважний погляд. Мармадук тримався за живіт і голосно скреготів зубами — втім, найманцеві здалося, що тепер це вже не зуби, а ікла. Чаклун лякав його дедалі більше. Зміни, що почали відбуватися з Мармадуком ще вранці, посилювалися: шкіра його стала зовсім сірою, пальці ніби подовжилися, на них дуже швидко росли нігті, а очі стали чорними.

— Он як вмазала… — прохрипів чаклун. — Ну, та дарма, хай нападають!

— Стріляйте! — гукнув Купадор, і сніжняки знову відкрили вогонь.

Кукса з Бобриком схопили камені та почали кидати їх один за одним. Кілька крижаних їжаків Проноза збила просто в повітрі, але Бобрик, звісно, без кінця промахувався, й незабаром вони почули голосний звук «ПЛЮММ!» — немовби ополоник швидко опустився у велику каструлю з супом. По каменях розійшлися брижі, похолоднішало, а згори зненацька посипалися сніжинки.

Снігові люди вже бігли сходами, але ні чаклуна, ні Купадора серед них не було видно. Кукса пожбурила ще кілька каменів, Бобрик зробив те саме, хоча й з меншим успіхом. Один, потім ще один і ще один сніжняк упав, решта ж залягла, рятуючись від кам’яних снарядів. Кукса не встигла перепочити, як звідкись збоку раптом вилетів чаклун. Виявляється, під прикриттям сидінь він перебрався далеко вліво й тепер атакував із флангу. Проноза схопила камінь, але кинути не встигла — Мармадук уже опустився поруч, простяг кінцівку, котру тепер ніяк не можна було назвати рукою, цілячись довгими пазурами в її шию.

Бобрик заволав не своїм голосом. Проноза, втім, і сама зреагувала миттєво: встигла перехопити й викрутити назад чаклунову руку. Чи лапу. Їй навіть здалося, що схопилася за щось холодне й неприємно мокре. Тіло чаклуна вже втратило пружність, якось обм’якло, але Мармадук все ще намагався викрутитись, тож аксі довелося схопити його за ногу та звичним прийомом зав’язати її мало не у вузол. Бобрик нарешті зборов свій переляк і теж вчепився в чаклуна, щоб допомагати їй. Мармадук голосно лаявся і скреготів зубами, але вдіяти вже нічого не міг.

Дітлахи майже впоралися з ним, коли в Пронозу мало не влучив крижаний їжак. Однак проти такої напасті в акси також був прийом: вона присіла й виставила перед собою чаклуна, прикриваючись ним, ніби щитом. Знову почулося знайоме плюхкання, їжак зник у ліловому світлі, яким тепер світився Мармадук, і по всьому тілі чаклуна розповзлася крижана шкаралупа. Кукса відчула, що мороз пропікає їй руки й відкинула геть згорток, на який перетворився чаклун. Той миттєво вкрився інеєм і звалився вниз. Бідолаха спробував підвестися, від цього руху по крижаній корі, що його вкривала, розійшлося павутиння тріщинок, а сам він лише похитнувся і знову впав. Лілове світло, що випромінювалося з нього, потьмяніло, коли мороз остаточно скував чаклуна.

Кукса схопила камінь, та цієї миті сніжняки знову відкрили вогонь. Повітря наповнилося свистом, вереском і великими пластівцями снігу.

Супротивники залягли по різні боки Амфітеатру. Стріляли з обох боків не надто влучно. На землі блищали замерзлі калюжки, від кам’яних брил, за якими ховалися Кукса з Бобриком, здіймалася догори морозяна пара. Кілька сніжняків, постогнуючи, поволі відповзали від купи каменів. Чаклун перетворився на тугий згорток, що іскрився сніжинками. Іноді він починав ворушитися, неначе намагався розплутатись і встати, але мороз дедалі більше сковував нещасного.

Бобрик ледь вистромив голову з-за каменя саме тієї миті, коли троє сніжняків короткими перебіжками досягли арени й метнулися до брил, на яких залягли мандрівники. Хлопчисько схопив кожною рукою по каменю й відразу обидва пожбурив униз, однак не вцілив.

— Не поспішай! — гукнула йому Проноза. — Снаряди закінчуються!

Сніжняки ніби почули це й відразу перейшли до наступу. Частина їх побігла до купи каменів, інші знову відкрили вогонь зі схилу Амфітеатру. Їжаки крижаними блискавками з вереском прокреслювали повітря. Кам’яні плити вже помітно охололи.

З-за виступу вистромилася голова Амора Купадора, який спостерігав за боєм із безпечної відстані. Він щось гукнув сніжнякам, які бігли до каменів, і ті раптово зупинились та одночасно вистрілили. Сім чи вісім крижаних їжаків вилетіли з націлених у Пронозу з Бобриком трубок. Акса зрозуміла, що не встигне збити всі, тому лише впала долілиць, накрила голову однією рукою, а другою потягла за плече Бобрика. Їжаки пролетіли повз них, деякі зіштовхнулися й вибухнули крижаними бризками, а один вдарив у груди хлопчиська, який не встиг лягти.

* * *

У королівському палаці міста Літона молодий кат Бурун Тавот стояв перед довгим вигнутим футляром, що лежав на спеціальній підставці в окремому кабінеті приміщення, де здавна розміщували міських катів. Бурун то нахилявся й простягав до нього руки, то злякано сахався. Іноді він навіть заплющував очі, ніби не бажаючи ніколи бачити того, що лежало у футлярі, але щоразу робив над собою величезне зусилля й знову відкривав.

Крізь відчинене навстіж вікно до кабінету проникали яскраві промені Князя-Сонця — у Літоні стояла спека. І навкруги панувала тиша. З площі, посеред якої здіймався палац, не долинало ні звуку. Більшість городян полишила місто, а ті, хто залишився, воліли сидіти по будинках і носів на вулицю не показувати. Завтра вранці мали з’явитися гості, яких граф Сокольник запросив до палацу на урочистий обід, запланований по страті вбивці короля. Граф за час відсутності чаклуна мав намір заручитися їхньою підтримкою, щоб потім не ділитися владою з Мармадуком, а ще хотів оголосити на обіді кілька нових указів.

Тавот знову заплющив очі, знову розплющив, затримав подих і потягнувся до футляра. Майже торкнувся до дерев’яної кришки, але його товсті пальці несподівано дрібно затремтіли. Кат різко видихнув і таки відкинув кришку.

У футлярі лежала величезна двогостра сокира, улюблене знаряддя зниклого дядечка, котре той використовував виключно для роботи зі знатними особами й називав шанобливо та ласкаво Малим Рубакою. Промінь сонця блиснув у вигнутому жолобі кровостоку — Тавоту здалося, що Малий підморгує йому вузьким оком. Молодий кат заскімлив, немов побитий пес, і поклав долоню на обух. Малий Рубака був для нього уособленням усього темного і страшного, що тільки могло знайтися в цьому пречудовому світі. В образі жахливої залізної істоти він із пронизливим брязкотом переслідував Тавота в кошмарах, бігав за катом якимись темними лиховісними коридорами.

Тавот боровся з собою недовго — з усього маху зачинив кришку футляра й відступив до столу. Схопив глек з водою і почав пити просто з горлечка, давлячись і кашляючи. Завтра опівдні мусила відбутися страта…

Розділ 5

Їжак ударився об самісінький медальйон на грудях у Бобрика й розсипався хмарою крижинок. Хлопець похитнувся й упав на спину, а медальйон раптом голосно задзвенів.

З нього нагору, у хмари, вдарив тонкий жовтогарячий промінь, яскраво опромінив небо й відразу ж зник. Навколо з’явилося кілька голів — з усіх боків сніжняки дерлися на камені. Бобрик лежав нерухомо, очі його зійшлися до перенісся, рот розкрився. Медальйон світився на грудях.

— Убийте їх! — люто прокричав звідкілясь збоку Амор Купадор. Він підвівся і не поспішаючи пішов до арени зі стиснутою в одній руці трубкою, а другою, на котру було надягнено хутряну рукавицю, вкладав крижаного їжака. — Агов, чого забарилися?

Сніжняки підняли трубки, цілячись у Бобрика й Куксу. Перед пострілом усі вони зітхнули, набираючи в груди повітря, й тут у сірому мареві над краєм Амфітеатру щось спалахнуло…

А по тому над островом Лімбо виникла жовтогаряча куля, схожа на апельсин.

* * *

У Літоні, на подвір’ї між будинком і стайнею лихваря Нілсона, змовники готувалися напасти на палац. Лицар Боден Девідсон, одягнений у нові (а точніше, в дуже старі) обладунки, що їх лихвар так вигідно придбав для нього, височів посеред плацу, мов башта. Він завзято тренувався, розмахуючи над головою довгим важкезним списом. Жур Харлик і кілька колишніх палацових стражників скупчилися перед широким возом, укритим грубою рядниною.

У віз було запряжено шкапу, яку лихвар не пошкодував виділити для шляхетної справи. Бідолашній не дали спокійно здохнути в стайні, й тепер вона понуро опустила голову та кволо помахувала облізлим хвостом, більше схожим на ганчірку. Здавалося неймовірним, що ця тварина взагалі може пересуватися, та ще й будь-що тягти за собою. Лихвар саме надійшов, щоб підбадьорливо поплескати її по боці, від чого в повітря здійнявся пил, і прошамкотів:

— Чудовий скакун! Доброго заводу!

— Атож… — гмикнув Харлик. — Але, здається, цей, з дозволу сказати, скакун не надто прудконогий?

— А нам і не треба, щоб він був прудконогий. Те, що він повезе, краще не везти швидко, — Нілсон потяг ряднину, й під нею виявилося кілька туго зав’язаних мішків. Він тицьнув в один з них пальцем, і змовники позадкували.

— Обережно! — вигукнув Харлик. — Порох має вибухнути біля палацу, а не тут! Ага, Нілсоне, ось іще: лицар не може викликати графа на двобій пішим. Йому потрібен добрий кінь.

— Я подбав і про це, — Нілсон ляснув у долоні.

Ворота стайні відчинилися, і слуга вивів величезного коня. Жур придивився: цей принаймні молодший за шкапу… Копита в нього були завбільшки як ковадло й обросли густою шерстю.

— Та це ж першерон! — вигукнув Харлик. — Кінь для перевезення вантажів! Він зовсім не підходить для двобоїв!

— Цілком підходить, — заперечив лихвар. — Наш славний Девідсон, до того ж, обтяжений обладунками, якраз і є вантажем.

Слуга тим часом підвів першерона до лицаря й передав йому повід. Кінь здавався дуже замисленим і незворушним. Вони з лицарем втупилися один в одного й довго не відводили очей.

— Ну що ж, — зітхнув Жур Харлик і звернувся до помічників: — Здається, усе в нас готове. Завтра виступаємо.

* * *

Апельсин сплив над Амфітеатром і розкрився, оголив жовтогарячу, розжарену серцевину. У ньому виникла довговуха, вусата фізіономія, з цікавістю оглянула острів, а по тому апельсин закрився й відплив назад. Дуже голосний і дуже шепелявий голос мовив: «Так, тоцно, тут…» «А ти впевнений, со тут?» — засумнівався інший голос, а того підтримав третій: «Ти з постійно все плутаєс, Лисоїде». «Ніцого я не плутаю, Ведмедегризе, сигнал надійсов звідси. Тоцно казу, тут». «Ну гаразд, — погодився другий, — тоді вперед, браття!»

Над Амфітеатром забурлило жовтогаряче світло. Залишаючи за собою блискучі зигзаги, яскраво-вогненні клубки, вдаряючись об сидіння, скотилися вниз і накрили арену. Дзижчання, немов від рою осатанілих бджіл, наповнило Амфітеатр. У цьому звукові чулися голоси, що ніби перегукувалися, та чийсь сміх.

Усім присутнім здалося, що їх закинуто в багаття. Біля Кукси скрикнув якийсь сніжняк. Коли клубок світла вдарив його в груди, бідолаха раптом обсипався на камені арени купою зчорнілого, ніби обвугленого снігу. Та його товариш, який побачив, що від зброї нині мало користі, кинув трубку й схопив Куксу за плече. Проте жовтогаряча куля вдарила його в спину. Найманець упав, захоплюючи з собою Пронозу, але акса перекинулась через голову й стала на коліна, зачудовано озирнулася.

Сніжняк уже розтанув. В яскравих спалахах блискавок Кукса побачила чаклуна. Крижана шкаралупа на ньому тріскалася й стікала струмками. Мармадук заворушився.

Та Проноза не взяла до уваги Амора Купадора, який саме скористався її замішанням, підкрався збоку й приставив до губів кінець духової трубки. Інший її кінець був спрямований якраз у лоб акси, й бідолашній нічого не залишалося, як знизу вгору мовчки дивитися в очі ворогові й очікувати смертельного удару. Втім, жовтогарячий м’ячик, що на відміну від інших учасників битви рухався різкими зигзагами, вочевидь, не збирався припустити кровопролиття. Він зіткнувся з Купадором, відштовхнувся від його грудей і великою волохатою лапою, яка невідомо звідки взялася, вибив з командира сніжняків кумедний барабанний дріб. Амор від несподіванки зітхнув… Але не так, як завше. Не носом, а ротом.

Почувся хрускіт — і зуби Купадора вп’ялися в крижаного їжака. Бідолаха прикусив його разом із верхнім кінцем духової трубки. М’ячик знову відштовхнувся задніми лапами від грудей Купадора, підскочив угору й упав на Бобрика, який і досі ще лежав на вершині кам’яної купи. Амор широко роззявив рота від нестерпного холоду, що опалив йому гортань…

І проковтнув їжака.

Бобрик скосив очі на того, хто так зручненько розташувався на його грудях, — то був великий заєць. Густа шерсть, яка його вкривала, мала яскравий жовтогарячий колір і світилася, очі нагадували дві вогняні плями. Зіниці Бобрика збіглися докупи біля перенісся, потім знову роз’їхалися врізнобіч. І те ж саме відбулося з вогненними очима — заєць теж був косий. Він нахилився, майже притискаючись волохатим писком до Бобрикового носа, і, вдоволений оглядом, відсунувся.

— Косоокий? — діловито поцікавився заєць.

— Еге, — підтвердив Бобрик хрипко й відразу опам’ятався та додав: — Сам ти Косоокий!

— Отакої! — здивувався заєць. — Хто? Я? Я не косоокий. Я — Зизоокий!

За вбрання йому слугувала тільки коротка жилетка з чималою кишенею. З цієї кишені заєць витяг пласку пляшечку, в якій зблискувала жовтим світлом якась густа рідина.

— Хоцес? — прошепелявив Зизоокий, відгвинчуючи ковпачок. — За знайомство?

— А це що? — обережно поспитав Бобрик.

— Сцо-сцо… Небесне молоко. Тебе як кликати?

— Бобер Літонський.

— А мене — Бабах Лисоїд Зизоосий. За знайомство, Бобер Літонський! — він перехилив пляшку й устромив горлечко Бобрикові в рот.

Косоокий мимоволі зробив ковток.

У його шлунку й справді стало гаряче.

Йому навіть здалося, що там запалало літнє сонце.

Вороги перетворювалися на купи снігу, який швидко танув. Поряд почувся голосний тріск, який перекрив навіть крики сніжняків і дзижчання блискавок. Перед Куксою постав заєць-здоровань, одягнений у щось на кшталт шкіряних обладунків. Ще на ньому були рукавички з розтрубами й довжелезні ботфорти. Він змахнув над головою шпагою з блискучим клинком, підступив до Кукси, клацнув підборами, коротко вклонився й відрекомендувався:

— Град Ведмегриз. А сце мене кличуть Братик Жаринка.

Кукса заворожено дивилася на шпагу. Вузьке лезо сяяло вогнем, здавалося, що це не лезо, а тонка смужка, вирізана в просторі, діра, що веде всередину сонця.

— Можна доторкнутися? — насилу зважилась вона тихо попросити.

Братик Жаринка опустився просто Куксі на плече. Тепер вона отримала змогу провести пальцем по руків’ю шпаги й глянула навколо: на купи почорнілого снігу, на жовтогарячі блискавки, що зигзагами снували над ареною, на застиглу крижану постать Амора Купадора.

— Молодці! — гаркнув заєць, теж милуючись своєю роботою. — А ти хто така?

— Кукса Пляма, — відрекомендувалася Проноза. — А ви хто?

— Як це хто? Армія Світла, ось хто.

— Ви — сонячні зайчики!

— Зайцики? — він голосно зареготав. — Ти сцо? Які з ми «зайцики»? — Жаринка гордовито оглянуло своє військо. Його верхні зуби довгі та вигнуті, стирчали вперед, немов мамонтові бивні. — Ні, ми справзні звірі!

— Гарні звірі, — погодилася Кукса, — слухай-но, а від ворогів, по-моєму, вже нікого не лишилося.

Жаринка звівся на задні лапи, приклав одну передню до лоба й озирнувся.

— Ага! — мовив він. — Справді, битву зі злом скінцено. Бійці!!! — раптом заволав він так гучно, що в Кукси вуха заклало. — Сюди!

Хмара, що складалася з сонячних зайців, тих, що зібралися з усього Амфітеатру, стрімко підкотилась ближче й утворила над ними сяючий конус. Оголилась арена, на якій то тут, то там виднілися купки почорнілого від спеки снігу, які стрімко танули просто на очах. Бобрик і досі лежав горілиць на вершині кам’яної купи. З його рота стирчала пласка пляшка, й золотавої рідини в ній уже поменшало вдвічі. На грудях хлопчиська стояв Зизоокий.

— А це сцо таке? — Жаринка вказав лапою на Провалодіру й скрижанілу постать Купадора над нею.

— Той, що на каменях — мій друг, — почала терпляче пояснювати Кукса. — Він гарний хлопець. А он той, крижаний — ворог. Він, здається, їжака проковтнув.

— А діра? — не вгавав Жаринка. — Сцо за діра?

— Та це ж Провалодіра. Та сама, через яку в Аквадор проникла магія. Пам’ятаєш легенду?

— Невже? — Жаринка про щось замислився.

Сонячні зайці ще й досі громадились навколо, розсипаючи навсібіч іскри та розкидаючи разючі блискавки.

Над Амфітеатром гуркотіло. Крізь сяюче жовтогаряче світло Куксі було видно, що відбувається зовні. Дивна річ, було доволі спекотно, але не надто, якраз так, як буває літнього дня на пляжі. Проте жодного сніжняка не лишилося.

Кукса ще раз озирнулась.

— Здається, все скінчено?! — вона спробувала перекричати гамір, що панував навколо. — Дякую вам!

— Завзди раді плислузитися, — братик Жаринка, так само стоячи на задніх лапах, енергійно ляснув передніми, ніби прийняв якесь рішення. — Знаєс, я вирісив почати невелицку експедицію. Подивитися, сцо там унизу. Треба перевірити, чи не так?

Радісний гуркіт, з яким застрибали втішені цією звісткою сонячні зайці, досяг апогею. Тисячі жовтогарячих клубків утворили густу, рухливу, гарячу масу, яка поволі підіймалася над ареною. Сірі тони, в які здавався забарвленим острів Лімбо ще зранку, давно зникли, тепер навколо виблискували найяскравіші кольори. Весь Амфітеатр було вкрито осяйною хмарою сонячного світла.

— Слухай команду, бійці! — закричав Жаринка. По його команді всякий рух припинився, зникли блискавки, Армія Світла застигла над ареною в різних позах, але всі повернули голови до Кукси й Жаринки, що сидів у неї на плечі. Тисячі сонячних зайців у цілковитій тиші непорушно приготувалися слухати.

— До атаки на Провалоділ го-туйсь!

Ж-ж-ж-ж — безліч жовтогарячих голів повернулася до круглого чорного отвору, обіч якого стовбичила безглузда постать Купадора.

— Рів-няйсь!

Знову коротке ж-ж-ж-ж, а далі всі застигли так, що, здавалося, тиша вже задзвеніла й за контрастом із гуркотом, який щойно котився горою, здалася приголомшливою. Жаринка, прошепотів: «Успіхів!», — присів на плечі Кукси, відштовхнувся і вже в стрибку гукнув:

— Уперед!!!

Гуркіт знову піднявся хвилею, і разом з ним зметнувся вал жовтогарячого світла. Він згорнувся в довгасту спіраль, початок якої зник у Провалодірі, а хвіст, звиваючись на тлі блакитного неба, почав поступово вгвинчуватися слідом. Ж-ж-ж-ж — пролунало востаннє, і цьому звукові відлунював інший, що озивався протяжним відлунням, тихшав і поступово вмовкав. Здавалося, він лунав уже звідкілясь ізнизу, з-під землі.

У Кукси знову позакладало вуха й зарябіло в очах. Хвіст спіралі зігнувся, зачепив обмерзлого Купадора й зник, втягнувся в діру. Над нею ще якийсь час здіймався стовп світла, та він поволі тьмянів, аж поки й зовсім зник, поступився місцем звичайному сонячному дню.

Тиша, однак, тривала недовго. Кукса відчула, як щось тицьнулося їй під коліна. Вона озирнулась і побачила Бобрика. Той стояв навкарачки й примудрявся ритмічно погойдуватися навіть у такому положенні. Зубами він і досі стискав горлечко пласкої сулійки, на самому денці якої хлюпалося вже зовсім трішки золотої рідини.

Кукса присіла, вдивляючись в обличчя хлопчиська, на якому застиг вираз невимовного, безтямного блаженства.

— Я… — він посміхнувся безглуздою посмішкою.

— Ні, ви тільки погляньте на нього! — з серцем вигукнула Кукса. — Ти що, п’яний?

— Неправда, — Бобрик, здавалося, трохи опритомнів, навіть спромігся витягти з рота горлечко пляшки, — навпаки…

Кукса здивовано вдивлялася в його обличчя. Зіниці хлопчиська придбали яскравий золотавий колір. Бобрик нарешті остаточно відсторонив пляшку й облизнувся. Із його рота полилося жовте сяйво.

— Хочеш скуштувати? А, ні, пробач… Там уже нічого не лишилося.

Бобрик перекинув сулійку, й остання крапля сонячного молока впала на камені. Почувся тонкий, тихий дзенькіт, із каменів піднявся і розтанув у повітрі клубок гарячого жовтого диму.

Бобрик глянув на медальйон, який так і висів у нього на шиї, — золоте коло потьмяніло. Хлопчисько доторкнувся до нього пальцем, і медальйон раптом розпався жовтою потертю. Бобрик перевів погляд на Пронозу — вона ніяк не могла відірвати погляду від його очей, які вже ледь помітно світилися золотом, але світло це поступово згасало. Хлопчисько більше не був косооким…

* * *

— Тут немає возів, — стомлено промовила Кукса. — І фургона зі Спритником. Вони залишили їх десь там… — акса махнула рукою в бік берега. — І чаклун зник. Ходімо швидше.

Коли поминали оазу, Бой з тихим клекотом приєднався до них.

— Боягуз! — докірливо похитав головою Бобрик. — Ми там билися, а ти тут яблуками напихався.

Згори вони побачили далеко внизу маленьку, начебто іграшкову, бухту, на хвилях якої погойдувалися два кораблі. Один, зарослий темно-зеленим мохом, стояв біля самого берега, а другий уже розвертався, збираючись полишити бухту.

— Це вони! — скрикнула Проноза й у розпачі кинулася бігти. — Відпливають!

Вони поквапливо спустилися з гори й осідлали страуса — Бобрик сів ближче до шиї, а Кукса позад нього й обхопила за плечі. Бій, здається, особливо не заперечував проти двох вершників, та й незрозуміло взагалі, чи була різниця відчутною для такого дужого, витривалого птаха. Він помчав уперед зі звичною швидкістю, тож берега вершники досягли за якісь хвилини. Зустріли їх там ліліпути в повному складі. Малі матроси встигли гарненько обстежити невідомо ким покинутий корабель.

У капітанській рубці знайшлася велика навігаційна книга з океанськими картами, яскравими малюнками та безліччю порад щодо того, як керувати вітрилами й штурвалом, щоб корабель плив у потрібному напрямку. Виявилося, що весь цей час ліліпути вивчали книгу та розбиралися з вітрилами. Тепер Здоровань вдоволено спирався плечем на щоглу й потирав руки.

— Зараз попливемо! — гордовито повідомив він Куксі з Бобриком. — У нас усе готове, тільки ось щоглу поки знайти не можемо.

Частина четверта Знову в місті

Розділ 1

Граф Сокольник зіперся на поруччя балкона другого поверху палацу, щоб іще раз глянути на площу, де зараз стояло кілька карет. У них прибули гості, запрошені до участі у святковому обіді. Найдорожча та найбільша карета належала сімейству барона Тло Бирона. Тло Бирон, власник величезного маєтку неподалік від Літона та декількох шахт, де видобували алмази, був, мабуть, найбагатшою людиною цієї держави. Сокольник хотів заручитися його підтримкою, а заодно позичити в барона певну суму, щоб поповнити збіднілу міську скарбницю.

Почувся тупіт копит, рипіння коліс, і на площу виїхав фургон. Запряжені в нього чорні жеребці зупинилися, коли Топ-Ганка натягнув віжки.

Граф перегнувся через поруччя й гукнув:

— Агов, панове! Де наш акс?

Топ важко випав з фургона й підвів голову. Ганка, що, як завше, сидів на його плечі, вказав ручкою на фургон і писнув:

— Спить собі, як і досі!

— Ага! — Сокольник вдоволено кивнув. — Несіть його поки що до підвалу, в камеру. За годину страта. Та стривайте! А чаклун де?

— Потім розповімо, — відмахнувся лапою Ганка, а жабур почав витягати з фургона сонного Спритника.

Стражники на дверях розступилися, Топ-Ганка ввійшов до палацу. Граф постояв ще на балконі й повернувся у свій кабінет, щоб там чекати на доповідь.

— Ну то де ж чаклун? — повторив він, коли Топ-Ганка нарешті ввійшов.

Топ мовчав, могутніми лапами погладжуючи дихальний міхур під коміром камзола. Ганка пропищав:

— Зник.

— Розповідай усе, — зажадав Сокольник.

— Мармадук спочатку найняв якихось жителів півночі, потім якихось гомопацюків з кораблем. Вони доставили нас на Лімбо. Ми пішли в селище друїдів. Там з’явилася ця… як ви її називали? Маленьке чудовисько. З якимсь хлопчиськом. Усі розбіглися хто куди, а ми залишились із фургоном, щоб стерегти акса. Чекали-чекали — більше ніхто не з’явився. На вершині вулкану, що в центрі Лімбо, щось відбулося. Там було таке яскраве світло, спалахи якісь, гуркіт… А нам цей чаклун ніколи не подобався. Ну, ми взяли й повернулися на берег, не чекаючи на нього. Сіли на той самий корабель, домовилися з капітаном, і він нас доставив сюди. Оце й усе.

По мірі того, як Ганка розповідав, обличчя графа розпливалося в задоволеній посмішці. Нарешті він вигукнув:

— Чудово! То кажете, Мармадук там залишився? І акса кудись поділася? Виходить, ви заслужили винагороду. Залишилося тільки завершити останню справу. Кат зараз на головній площі, спостерігає за ремонтом ешафота. Сходіть туди, перевірте, щоб усе було як слід. І негайно повертайтеся! Мої агенти повідомили, що змовники готують напад на палац. Сили в них незначні, тож я не надто хвилююся, але необхідна ваша присутність. Я вже розставив стражників на всіх поверхах, а на даху звелів поставити катапульту. Вона, щоправда, стара, але ще діє. Сюди прибули кілька гостей, і саме тому я не наказав знищити змовників раніше. Хочу, щоб гості побачили, як рішуче й легко ми розправимося з ними, та відчули мою силу. Ну, а потім… — посмішка графа ще поширшала. — Потім головна розвага — страта вбивці короля.

* * *

Кат Бурун Тавот долонею прикрив очі від променів ранкового сонця, що косо падали на площу крізь щілину між дахів.

Глядачів зібралося на подив мало, лише десятків зо два городян спостерігали за тим, як стражники підфарбовують низький поміст ешафоту, що здавна стояв на головній площі Літона. Обличчя у стражників були розгублені — всі розумні люди вже полишили місто, а їм доводилося стирчати отут. Такі тривожні події, як зліт Чортового Наперстка та діра, що утворилася по тому й поглинула певну кількість міських кварталів, відбуваються не часто і не обіцяють нічого гарного в найближчому майбутньому. Молодий кат дуже хотів би й собі виявитися зараз подалі звідси, причому бажано в такому місці, де нема нічого гострого. Зовсім нічого.

Промені Князя-Сонця впали на те, що лежало поруч із Буруном на колоді посеред помосту. Тавот тяжко зітхнув і сказав сам собі: «Нічого не вдієш, я мушу знову подивитися на нього!» і повільно, дуже повільно, й сумно озирнувся.

На колоді лежав Малий Рубака — величезна двогостра сокира.

За помостом почулися кроки, й Тавот з полегшенням відвів погляд. Жабур Топ-Ганка зупинився біля ешафоту, й стражники, які щось тихо обговорювали стривожено примовкли.

— Що таке? — просичав Ганка, коли побачив Тавота. — Наш малий не любить гостренького?

Топ, як ви вже знаєте, дуже любив посміятися, тому, звісно, відразу ж розреготався — таким дотепним здався йому жарт власного вічного вершника. Він здригався всім тілом і роздував схований під камзолом дихальний міхур. Оксамитове сідло погрозливо застрибало на його плечі.

— Обережніше! — писнув Ганка, чіпляючись лапками за голову Топа.

Тавот, найдобріший з людей, криво посміхнувся й подумки побажав їм обом повільної та болісної смерті.

* * *

У глухому куті, на відстані двох кварталів від палацу Жур Харлик вишикував своїх людей та перелічував їх по головах. Вийшло п’ятнадцять бунтівників, а якщо рахувати Бодена Девідсона, то вісімнадцять (лицар був на коні й від голови до ніг закутий у місцями проіржавілі важкі обладунки й тому, на думку Харлика, вартий був цілих трьох). Боден озброївся неймовірно довгим і страшенно важким списом, а всі інші — мечами й пращами, тобто широкими смужками м’якої шкіри, за допомогою яких можна було метати важкі предмети.

Лихвар Нілсон з ними не пішов — пояснив це тим, що його справа фінансувати революції, а не брати в них участь. Фінансова допомога лихваря поки що полягала ось у чому: він придбав іржаві обладунки, виділив здоровенного замисленого першерона, на якому їхав лицар, і стару, як світобудова, шкапу, що тягла віз, навантажений порохом. А ще лихвар купив списа для Девідсона та пращі для решти. Жур, щоправда, хотів, аби їх озброїли арбалетами чи хоча б луками, але пращі коштували дешевше.

— Ми битимемося за правду! — урочисто звернувся Жур Харлик до соратників. — Літон стогне під ярмом графа й чаклуна! Еліта міста, цвіт лицарства… — він вказав на вивищеного над усіма лицаря на ваговозі, — з нами! Ми йдемо на палац із чистим серцем і, так би мовити, піднятим забралом!

З усіх присутніх забрало мав лише Девідсона, який, незважаючи на нестерпну спеку, піднімати його якраз і не поспішав.

— Ббех боббабаю! — долинуло з-під масивного, завбільшки як десятилітрове цебро, шолома.

— Ви чули? — Харлик багатозначно кивнув. — І тут він правий! — Колишній начальник палацової варти став навшпиньки і вказівним пальцем підняв лицарське забрало. — Повторіть іще раз, сер лицар, ваші полум’яні слова!

— Усіх пошматую! — охоче повторив Боден.

— І це буде правильно, — погодився Жур Харлик. — Уперед, братове!

* * *

На тому самому ринку, що на краю Літона, де два дні тому лихвар Нілсон купував для лицаря обладунки, а Кукса з Бобриком придбали фургон і Боя, і нині юрмилися продавці та покупці. Раптом ті, хто стояв ближче до дороги, почули звук, який швидко наближався, аж поки не заглушив усе інше. Погляди всіх звернулися на щось дивне… Воно стрімко мчало шляхом у клубах куряви. Якщо придивитися, то можна було розрізнити дивовижного птаха з довгими ногами та шиєю. На його спині сиділи двоє, що нахилися вперед, аби втримати рівновагу.

Кукса била п’ятами в боки страуса, а сама обома руками трималася за Бобрика, той же у свою чергу щосили вчепився в рудий чубчик на голові Боя. Ноги птаха рухалися з такою швидкістю, що нагадували два сірі колеса, шпиці в яких стрімко крутяться. Пилюка, здійнята ними, тяглася за вершниками довгим, густим шлейфом.

Побоюючись, що стражі порядку й досі їх розшукують, мандрівники висадилися не на пристані Улову, а осторонь від міста. Ліліпути завірили своїх нових друзів, що тепер цілком опанували науку керування кораблем, але не приховали й того, що океанські пригоди їм трохи набридли. Здоровань повідомив, що вони порадилися й він вирішив продати корабель, а на отримані гроші купити карусель, гойдалки та ще щось подібне, щоб влаштувати на узбережжі парк атракціонів. Кукса з Бобриком всіляко вітали це їхнє починання — справжніх моряків із ліліпутів не вийшло б, хоч як би вони старалися. Тому діти пообіцяли, що навідуватимуть друзів, осідлали Боя і якомога швидше подалися до Літона.

Незабаром обабіч дороги замиготіли будинки, й ось вони досягли площі біля королівського палацу. Бобрик рвучко потяг за чубчик, змушуючи страуса зупинитися. Обоє зіскочили на бруківку. Кукса глянула просто у витрішкуваті жовтогарячі очі та вказала напрямок.

— Іди туди, — звеліла вона страусові. — Зрозумів? Іди туди й чекай на нас.

Бой закліпав, легко доторкнувся дзьобом до її плеча, немовби хотів сказати, що все зрозумів, і пішов.

— Ховаймося! — прошепотів Бобрик. — Дивися, онде хтось їде!

Кукса озирнулася. Вулицею до площі наближалися люди. Один, у іржавих обладунках, їхав на величезному коні з волохатими копитами. За людьми брела сумовита шкапа, запряжена у візок, накритий рядном.

— Не ховатимуся більше! — Кукса задерла носа. — Набридло ховатися та втікати! Ну гаразд, гаразд, відступімо трохи вбік і подивімося, що тут діється.

Розділ 2

Пущений із пращі камінь з тихим свистом промчав над бруківкою і влучив у лоб одному з палацових стражників, які охороняли ворота. Стражник мовчки сповз по стіні, а його напарник пригнувся, поквапливо витягаючи меч із піхов. Це його і врятувало — другий камінь бухнув у стіну над його головою.

Стражник охнув з ляку, бо кілька постатей виникли з-за рогу. Бідолаха кинувся до дверей, на бігу відчайдушно волаючи:

— Тривога!!!

Його крик почули та взяли до уваги. З більшості дверей і вікон спершу вистромилися цікаві обличчя, а вже потім — списи та шпаги.

Стріли розлетілися над площею, і бунтівники змушені були залягти. Один із них пожбурив торбинку з порохом і підпаленим ґнотом. Вибухнув цей пристрій буквально за кілька ліктів від палацу, але тільки змусив піднятися в чисте ранкове небо зграю голубів із сусіднього даху.

В обідній залі на третьому поверсі палацу з рук графа Сокольника мало не випав кришталевий келих. Граф саме стояв на чільному місці за довгим столом, навколо якого розсілася міська знать, і виголошував промову про те, що він, граф, покладає на себе тягар керування містом-державою Літоном.

Від вибуху заколихалися мережані срібні підвіски на великій люстрі.

— Що це було? — холоднокровно поцікавився барон Тло Бирон, товстий бородатий чоловік з червоним обличчям. Він сидів разом із рудою дружиною і трьома рудими доньками ліворуч від графа. — Ганка з Топа впав?

Присутні тихо загомоніли, намагаючись швидше прожувати й проковтнути вміст своїх тарілок.

— А! — Сокольник, усім своїм виглядом хотів показати, що нітрохи не злякався. — Тут у нас з’явилися такі собі змовники… Ну який же трон без змовників, добродії? Місцевий лихвар Нілсон, потім ще Харлик — пригадуєте його? Цей пан раніше командував охороною палацу… І славний лицар Девідсон. Напевне, зважилися нарешті напасти…

Зовні гримнуло знову, начищені до дзеркального блиску підвіски на люстрі ще раз дружно колихнулися, по залі забігали сонячні зайчики.

— Це трохи заважає засвоювати їжу, — зауважив Тло Бирон. — Хоча так навіть цікавіше, — він із хрускотом розкусив мозкову кістку. — То що ви там казали про тягар відповідальності й підвищення податків, графе?

— О, це дуже важливе питання! — Сокольник з ентузіазмом витяг з рукава грубенький пергаментний згорток. — Саме цієї теми я торкнувся у своїй промові до городян. Дозвольте мені…

Присутні відклали виделки й приготувалися слухати, але тут знадвору почулося якесь ревіння.

— Е-е… — барон прислухався. — Здається, це вас, графе…

Разом із Сокольником вони змушені були відсунути тарілки та підійти до вікна. Звідси видно було залиту променями площу, якою від укриття до укриття перебігало з десяток людей. Ще один вершник, закутий в суцільні залізні лати, з довгим списом напереваги, зайняв позицію в центрі площі.

— Це ще хто такий? — здивувався граф.

— Боден Девідсон, — вагомо промовив Тло Бирон, що добре знався на боях, бійках та двобоях. — Зважаючи на все, викликає вас на поєдинок.

— Бароне, сюди негайно! — наказала з-за столу баронеса, а руді доньки й собі щось осудливо пропищали. — Не втручайтеся!

— О, вибачте… жінки… — барон підморгнув Сокольникові та повернувся до столу.

— М-да… — граф ще трішки потупцювався біля вікна й нарешті наслідував приклад Бирона. Однак не переставав скоса спостерігати за тим, яке враження справляє — всі мусили бачити, як спокійно він ставиться до нападу на палац. — Ну та дарма. Я послав Toп-Ганку до ешафоту, він, напевно, ще не повернувся, але незабаром повернеться. До того ж, нагорі є катапульта. У будь-якому разі, все це не варте нашої уваги, добродії. Треба тільки наказати, щоб акса відвезли на площу… — він підкликав слугу й віддав розпорядження, а по тому знов повернувся до гостей. — Тепер, якщо дозволите, я продовжу, — граф знову витяг з рукава сувій.

Гості, які й собі були повернулися до перерваного обіду, змушені були вдруге за короткий час відкласти виделки з ножами.

* * *

Хтось постукав по залізному наколіннику, й Боден Девідсон зі скреготінням нахилив голову. Внизу, біля волохатих копит першерона, стояли двоє дітей. Дівчинка зі скуйовдженими солом’яним волоссям постукала ще раз.

Чого треба? — хрипко каркнув лицар.

— Що ви всі тут робите? — запитала дівчинка, в той час як хлопчак тягнув її за рукав.

Над їхніми головами з вереском промчав пущений з катапульти на даху палацу снаряд.

— Усіх повбиваю! — повідомив лицар. — Вузлом зав’яжу! Я штурмую палац!

— Пхе! — дівчинка нігтем колупнула іржавий наліт на обладунку. — Я, до речі, теж штурмую палац, але нікого вузлом зав’язувати не збираюся. Добре, Бобер, ходімо далі…

Лицар провів поглядом дивну парочку й зітхнув. Таки скнара той Нілсон — міг би купити й трохи новіші обладунки! У цих-бо зовсім не було вентиляції, під шоломом вузьке лицареве чоло вкрилося рясним потом.

Харлик тим часом лежав на своєму командному пункті — за перевернутим барилом. Він підкликав помічника й вказав на дві маленькі постаті в кінці завулка:

— Хто це там?

— Та сам ніяк не можу розгледіти, — помічник почухав потилицю. — Це не з наших. Начебто… діти?

— Час атакувати по-справжньому, — вирішив колишній начальник палацової варти.

Проноза з Бобриком саме наближалися до палацу. Чи то магія відьми Інельди знову почала діяти, коли Кукса повернулася в місто, чи так уже цілилися захисники палацу, але поки вони йшли, стрільці жодного разу не влучили.

Кукса розглядала камені, з яких було складено стіну.

— А я Сокольника бачив, — заявив Бобрик. — У вікні на третьому поверсі промайнула його голова. Ти ж не полізеш туди?

— Саме туди й полізу, — відрубала Скалка. — Ти, знаєш що… Залишайся-но краще тут, унизу. Там ще невідомо, як усе обернеться. Я долізу до другого поверху, далі піду сходами, а там же стражники…

— А може, не треба? — зазирнув їй у вічі Бобрик. — Пам’ятаєш гончаків? Ти ж тоді не всіх повбивала, ще двоє залишилося. Раптом вони весь цей час тільки й чекали на нас десь отут, а тепер зачують твій запах і знову нападуть? І взагалі, звідки ти знаєш, що твій Спритник там?

— Цього я не знаю, — зітхнула Кукса. — Зате знаю, що там граф Сокольник. Хочу з ним поговорити.

Бобрик зробив останню спробу:

— Адже хтось і без нас напав на палац! Вони колись таки ввірвуться туди, тоді й ми проскочимо…

— А якщо не ввірвуться? — Проноза встромила пальці в щілину між каменями й поставила ногу на перший виступ стіни.

— Мені це над силу! — крикнув знизу Бобрик. — Я по такій стіні не видерусь!

— Я ж тобі сказала: чекай тут, — прокричала у відповідь Проноза, в черговий раз підтягуючись на стіні. — Сподіваюся незабаром повернутись.

Помічник Жура Харлика вказав на стіну:

— Гляньте-но, там хтось дереться нагору! Запеклі дітлахи! Що робитимемо, шефе?

Харлик зважився трішки звестися над барилом, окинув площу швидким поглядом. Змовники залягли в різних місцях і раз у раз позирали на начальника, очікуючи сигналу до вирішального штурму. З вікон палацу (до одного з них просто по стінці повзла крихітна, мов комаха, постать) кволо пострілювали захисники. Трохи осторонь сумовито похилилася шкапа, запряжена у завантажений порохом віз. Харлик розтулив був рота, щоб голосно віддати наказ про рішучий наступ, але тут почувся крик помічника:

— Жабуре!

Жур Харлик озирнувся. З-за рогу виступила огрядна зелена постать у добре пошитому камзолі. Повітряний міхур під одягом роздувся до загрозливих розмірів.

А Кукса цієї миті простромила свою останню шпильку в щілину, підчепила засувку вікна й штовхнула раму ліктем. У кінці коридору, посеред якого вона опинилася, стражники спиною до неї періодично шпурляли щось із вікон. Акса безгучно зіскочила з підвіконня й сторожко завмерла, але ніхто на неї не зважав. Тоді Скалка прибрала незалежного вигляду й спокійно рушила до сходів, які побачила ліворуч. Вони вели нагору, і якби Проноза знала, що саме зараз з протилежного боку, запасним виходом виносять скутого Пака Спритника, то кинулась би туди, звідкіля можна було спуститися.

— Глянь, таки прийшов! — долинув до неї вигук одного із захисників. Зацікавлена, Кукса наблизилась до вікна, безцеремонно розштовхала стражників і виглянула. На протилежному боці площі повільно розвертався кіннотник у латах, а трохи далі маячила постать жабура.

— Ось як дасть він зараз страшенний залп! Рятуйся, хто може! — стражники сипонули врозтіч. Біля вікна, крім Пронози, лишився тільки один старий вояк із сивими вусами. Він підозріло косував на Куксу, а та у свого чергу теж скосила на нього око.

— А ти чого не втікаєш, дочко? — нарешті озвався старий.

— А ти чого залишився, дядечку?

— Мені втрачати нічого. Хоча, загалом, тут майже безпечно. Дивися, що зараз буде…

Жур Харлик тим часом стурбовано спостерігав, що більшість змовників надто швидко наближається до палацу. Щоправда, так сталося не тому, що вони раптом осміліли, а тому, що палац був саме в протилежному напрямку від жабура.

Виняток складав тільки Боден Девідсон. Граф Сокольник до нього так і не вийшов, а жабур принаймні був гідним супротивником. Крекчучи під тягарем своїх обладунків, лицар почав розвертати замисленого першерона. Харлик, пробігаючи повз нього, крикнув:

— Назад, лицарю, назад! Він надув міхур! — але Боден не відреагував. Він саме скінчив розворот, установив списа в строго горизонтальній позиції і пришпорив коня. Першерон важко рушив уперед, набираючи швидкість, як завантажена до країв баржа.

Харлик відчув, що вони можуть втратити славного лицаря Бодена Девідсона, й висмикнув з-за пояса торбинку з порохом. На ходу чиркнув кресалом, розвернувся, пожбурив бомбу й помчав далі.

Рука не підвела колишнього начальника палацової варти. Торбинка здійнялася в повітря по крутій дузі, кінець якої повинен був припасти якраз на непомірно роздутий міхур жабура. Лицар теж наближався до нього, повільно, але вірно набираючи хід.

Ганка на плечі в жабура затулив долоньками вушка й замружився.

Головна зброя жабура спрацювала.

Над палацовою площею спух прозорий міхур. Повітря навколо його хистких меж спершу розступилося, а далі могутньою хвилею ринуло вперед і стрімко наповнило раптово спорожнілий простір.

Ще до того, як це мало статися, Бобрик знудився під стіною. Якось там стало незатишно. Хлопчисько намислив сховатися за дверима одного з будинків, які обступали площу, й там дочекатися Пронози. Та не зробив він і кількох кроків, як повалився на бруківку.

В околишніх будинках і в самому палаці із дзенькотом посипалися розбиті шибки. По різні кінці площі змовники попадали, роззявляючи роти, як викинуті на берег риби.

Торбинку з порохом, яку метнув Харлик, відкинуло назад, і вона вибухнула просто поряд із Боденом Девідсоном. Здоровенний першерон, який уже давно досяг такого ступеню меланхолії, що дуже слабко реагував на будь-яке оточення, здається, нічого не помітив і не відчув. А от славний лицар усе-таки дещо відчути встиг, але ці його відчуття тривали недовго — Боден раптом зник, зметений смерчем, який закрутився над бруківкою.

Запряжена у віз шкапа згадала далеку молодість, стала дибки й спробувала піти вчвал. Не надто ж це їй вдалося, однак бідолашна мало не наїхала зопалу на Бобрика. Хлопчисько встиг відкотитися від копит, але відразу потрапив під віз. Лежачи на спині, він перелякано дивився на дві пари коліс ліворуч і праворуч від себе. Днище воза, збите з кепсько припасованих дощок, між якими світилися широкі щілини, сховало небо. Бобрик вчепився в ті дошки і якийсь час волочився куприком по кругляках, аж поки зумів устромити в щілину носок черевика та підтягтися. Кінь зробив коло площею, і зупинився неподалік від замисленого першерона. Той позбувся вершника, тільки в стременах залишилась пара порожніх металевих чобіт.

Ганка майже оглух. Він сумно зліз із плеча Топа і, шкутильгаючи сильніше, ніж звичайно, наблизився до шкапи.

— Більше не роби так, коли я поблизу, — мовив він і сам не почув власних слів. — Усі вуха позакладало…

Повітряний міхур Топа опав і скорчився під коміром камзола. Жабур із задоволеним виглядом озирався по площі, його очі, які нагадували матові півсфери діаметром як тарілки для перших страв, почервоніли. Після кожного «пострілу» з повітряного міхура кров приливала до голови Топа — він тоді почувався як людина, що кілька разів поспіль різко вдихала й видихала повітря.

Маленька сіренька мавпочка вилізла на передок воза, під яким ховався Бобрик, і примостилася там, невесело підперла голову лапкою. Знаючи, що він трохи розумніший за Топа, Ганка все життя мучився через те, що був такий слабкий. На тлі могутнього жабура він мав і зовсім кепський вигляд. Мрією Ганки було без допомоги Топа самостійно вбити кого-небудь і тим самим довести собі та іншим, що він також уміє постояти за себе.

— Ну, чого ти зупинився? — звернувся він до Топа. — Іди в палац, поглянь, як там Сокольник, і відразу назад, до ешафоту.

Бобрик побачив, як повз нього рухаються величезні зелені лапи, перечекав, поки пройде жабур, і лише по тому безгучно видобувся назовні з протилежного боку воза, прослизнув під полотно, радіючи, що тут темно, тихо, й ніхто його не бачить.

На деякій відстані від воза лежав без тями Жур Харлик.

А на другому поверсі палацу сивовусий вояк підморгнув Пронозі й мовив:

— Ти, здається, акса?

— Авжеж. А що?

— Та нічого. Знаєш, у чому полягає військовий досвід?

— У чому?

— Військовий досвід — це вміння взяти в полон ворога відразу ж по тому, як його оглушив хто-небудь інший. А ондечки, я бачу, валяється Жур Харлик, що був нашим старшим… Ну, бувай, дочко… — вояк махнув рукою і подався вниз, брати в полон Харлика.

Агов, дядечку, а де мені знайти графа Сокольника? — крикнула вслід Проноза.

— Його милість нині зволять обідати, — не озираючись відповів сивовусий. — У бенкетній залі, на третьому поверсі, де ж іще йому бути…

Розділ З

Іржаве й дуже погнуте цебро влетіло до бенкетної зали. Воно перекинуло стояк із бойовими штандартами та прапорами, насадженими замість ратищ на короткі товсті списи. У графа Сокольника випав з руки сувій, з якого він читав свій указ. Ті зі слухачів, що вже встигли заснути, з переляку полізли під стіл. Ті ж, котрі заснути не встигли, були вже там — усі, крім барона Бирона.

Барон, не звертаючи уваги на злякане квоктання дружини і дочок, неквапно пройшов до перекинутого стояка й носком чобота штовхнув предмет, який щойно влетів до зали.

— Ха! — сказав він по нетривалому розгляді цього предмета. — Як цікаво!

— Що там? — кволо озвався Сокольник, трохи приголомшений вибухом.

— Шолом Девідсона.

— Що ви маєте на увазі? — почав був граф, але його перебила баронеса, що саме виповзла з укриття:

— Бароне, ми негайно йдемо звідси!

— Але ж, метеличку мій…

— Бароне! — голос дружини став надзвичайно рипучим. — Тут із нашими крихітками може що завгодно статися! А ми поки ще навіть не віддали їх заміж!

Три руді крихітки щось ствердно запищали.

— Пробачте, Сокольнику, — вклонився Бирон. — Нам, здається, вже час…

— Але як же… — знітився граф. — Я ж не розвив до кінця свою думку про податки… Бароне, саме від вас я очікував підтримки у своїх починаннях на новій посаді…

— То ви й далі очікуйте… — бадьоро порадив йому Бирон. — Щойно у вас тут кавардак оцей уляжеться, ми повернемося й продовжимо нашу плідну співпрацю. Ви тільки спочатку розберіться зі змовниками і, головне, на очах у народу… Ну, хоча б, тієї частини народу, що поки лишилася в місті, проведіть показову страту вбивці старого короля. Бажано, у вашій присутності і з урочистою промовою, котру ви перед стратою прочитаєте перед зібранням. А вже по тому ви з повним правом зможете посісти трон. Отоді я й повернуся.

З цими словами барон Тло Бирон підхопив дружину, дочок і залишив залу. Видно було, що інші придворні мріють піти за ним. Але вони не були такі незалежні й багаті, як баронсько-биронське сімейство, а тому Сокольник зупинив їх одним грізним поглядом.

— Зараз нам доведеться ненадовго відволіктися, добродії. — Граф сховав так і не дочитаний сувій у рукав. — Незабаром на головній площі відбудеться невелика вистава. Страту необхідно здійснити рівно опівдні, залишилося вже менш як година. Я повинен бути присутній там. Якщо хтось бажає, може піти зі мною…

Сокольник не доказав — двері з гуркотом розчахнулися, і до зали влетів стражник, який охороняв їх. Він головою проорав заставлений посудом стіл і впав по інший його бік.

На порозі постала Кукса Пляма, невловимим рухом витягла щось із волосся й рішуче наблизилася до графа, що саме нагнувся біля напівпритомного стражника.

— Де Спритник? — запитання було вимовлене тихим і лиховісним голосом.

Пак Спритник на той час уже встиг потрапити на головну площу, куди його принесли стражники. На площі, залитій променями Князя-Сонця, що наближався до зеніту, було малолюдно й гостро тхнуло фарбою. Поміст сяяв зеленню, а посеред нього на колоді красувався Малий Рубака. Віддалік у глибокій зажурі сидів навпочіпки Тавот. Він і досі ніяк не міг змусити себе підійти до сокири. Час страти наближався, і кат з кожною хвилиною відчував, дедалі сильніше нервове напруження.

Кілька стражників знехотя вдавали, що стримують юрбу, яка не надто напирала, та й складалася з десятка городян. Спритника пронесли між ними, поклали на помості й прикували до залізної скоби біля колоди.

Тавот глянув на сонного злочинця з осудом, але не тому, що цей малий отруїв короля, а тому, що через акса йому ось-ось належало взятися за страшну сокиру.

«Уже незабаром, — подумав Тавот. — І навіщо ж погодився на цю роботу?»

А тим часом Кукса в бенкетній залі палацу намагалася зберегти свою останню рятувальну шпильку. Як могла, бідолашна акса ліктями розштовхувала стражників, прориваючись до графа. Та несподівано до зали ввалилася юрба людей, що несамовито розмахували мечами й списами. Троє чи четверо лучників відразу випустили в нападників стріли. Проноза, якій на коротку мить дали спокій, метнулася під стіл, безцеремонно, мов через колоди, перелізла через тіла придворних, які терпіли й це, намагаючись бути якомога тихшими й непомітнішими, і зринула з іншого боку.

Стражники вже кинулися їй навперейми. Кукса замахала руками, як млин крильми, скочила на стіл і вже звично помчала по ньому, ухиляючись від клинків. Наступної миті акса блискавично стрибнула до стіни, відштовхнулась від неї, зробила чудове сальто й знову стала на підлогу — але вже позаду стражників. Поки вона, не тямлячись від люті, молотила їх кулаками по спинах, у дверях з’явився сивовусий вояк. Він волочив за собою непритомного Харлика. Вояк відпустив комір колишнього начальника, склав руки на грудях і прихилився плечем до дверей, з очевидним задоволенням спостерігаючи за бійкою. Втручатися він, здається, не збирався.

Кукса, як не дивно, вже встигла впоратися зі стражниками, тому знову пішла в наступ на Сокольника. Цієї миті сивовусий підскочив у дверях, та так високо, що вдарився тім’ям об верхню частину одвірка. Поміж ніг у нього прослизнули дві оброслі бурим волосом істоти, щось середнє між пацюками й таксами.

Очі графа радісно блиснули, і Проноза зрозуміла, що ворогові прийшли на допомогу. Ця мить замішання не минула марно: акса зробила невдалий рух, не встояла на ногах і впала горілиць. Перший гончак уже стрибнув, щоб вчепитися їй у горло, та стрибнув надто високо — промчав над нею і з гуркотом зник за перекинутим стояком зі штандартами.

— Стережися, дочко! — скрикнув сивовусий, кидаючись до стояка. Кукса просто з підлоги зробила сальто, відштовхнулася від краю столу, як від трампліна, зависла, тримаючись обома руками за люстру. Срібні підвіски заколихалися, задзвеніли над її головою.

А тим часом сивовусий підставив гончакові держално одного з прапорів, на яке той з вереском настромився, і його було притиснуто до підлоги. Вояк з переможним виглядом наступив тварині на голову. Другий гончак підстрибував, падав, відскакував назад, розганявся і знову підстрибував. Щоразу його зуби клацали біля Куксиних ніг.

— Ти — мерзенне дівчисько! — проскреготів граф Сокольник, встаючи з підлоги та обтрушуючи одяг. — Бридка, невихована, брутальна особа! Ти… — він затнувся, підшукуючи потрібне слово, й отут у дверях з’явився Топ, — як скалка в мене в пальці! Рівно опівдні на головній площі твоєму Спритнику відрубають голову!

Один з лучників став на коліна, скосив око до повернутого набакир носа й заходився витягати із сагайдака стрілу. Інші поки ще лежали, але потроху починали ворушитися. Кукса висіла над ними якимось велетенським фруктом і тихо погойдувалась.

Жабур двома лапами розстібнув комір над уже роздутим повітряним міхуром і прицілився.

Останньої миті граф Сокольник устиг помітити Топа й гукнув щось застережливе, але запізно. Гончак підстрибнув ще раз, і тут повітряний міхур спрацював. Потік повітря вдарив від нього навскіс нагору, змів Куксу Пляму, люстру й останнього гончака.

Їх винесло із зали крізь овальну верхню шибку великого вікна.

Ганка сидів на передку воза, спочиваючи від недавніх потрясінь. Зненацька почувся дзенькіт і свист. Мавпочка підвела голову. Над нею по небу пролітало щось дивне, начебто поросле срібними китицями — на зразок величезного гриба. Слідом летіли двоє. Ганка провів їх довгим поглядом, так, що навіть повернувся всім тілом за дивним летючим предметом. Уже коли те диво в небі зникло за дахами будинків, він кутовим зором запримітив якийсь рух у задній частині воза. Там хтось швидко пірнув під полотно. Хтось не надто великий і сильний…

На відміну від жабура, Ганка не любив зброї. У нього був тільки маленький гострий кинджал. Ганка витяг його із шкіряного браслета на зап’ясті й зручніше стис тонке руків’я в правій лапці та скоріш хльоснув шкапу. Колись, ще тільки влаштовуючись на роботу в Літоні, Ганка з Топом під час розгону вуличної демонстрації за раз уклали на камені біля двох десятків городян. Точніше, уклав їх Топ своїм повітряним міхуром — Ганка тільки спостерігав за цим захопливим видовищем зі свого сідла. Спостерігав і заздрив.

«Зараз кого-небудь приріжу, — подумав Ганка й знову змахнув батогом. — Може, повеселішаю».

«Отакої, — сумно подумала шкапа. — Знову кудись скакати…»

«Помітив? — гарячкові думки снували в голові Бобрика, що зачаївся під полотном. — Чи не помітив?»

Кукса Пляма в себе нагорі, в польоті, теж не могла позбутися тривожних думок:

«Уперше в Чортовім Наперстку… Вдруге — під час бійки з гончаками… Якщо зараз я, падаючи, знову знепритомнію, то це буде вже втретє!»

* * *

Свідомість вона все-таки втратила. Важко не знепритомніти, коли разом із обвішаним срібними бурульками обручем прокочуєшся по даху, падаєш у слухове вікно й по тому ще котишся цілим сходовим маршем з горища.

Цього разу вона отямилася швидко. Сіла і якийсь час зосереджено вдивлялась у хмаринку, що пропливала за слуховим вікном. У домі панувала тиша. Напевне, його мешканці ще вночі полишили Літон. Та ось надворі пролунав голосний вибух, за яким пішла серія інших, тихіших. Це окрилений успіхом сивовусий, що здав графу Сокольникові непритомного Харлика, піднявся на дах палацу, до катапульти. Звідти він зміг побачити, що змовники сяк-так дали собі раду й поновили атаку, а тому відкрив вогонь. Оскільки з обідньої зали він устиг прихопити повну сулію міцного вина, то стрілянина пішла добре. Влучність, щоправда, могла б бути й кращою, зате з дальністю польоту снарядів склалося гарно з самого початку. Просочені смолою, начинені порохом, дерев’яними кілочками і крупною галькою торбинки летіли по вибагливих і, головне, довгих траєкторіях.

Далеко від палацу, просто за возом, теж пролунав вибух. Навсібіч розлетілися розкришені камені та грудки палаючої смоли. Це не вселило спокою в душу шкапи — навпаки, вона ніби прокинулась і спробувала вдарити підтюпцем. Ганка кинув поводи, озирнувся й побачив, що від вибуху полотно в задній частині воза взялося веселим їдучим димком. Ганка почав скрадатися туди, стискаючи кинджал маленькими гострими зубками. Віз проїхав повз жабура, який стрибав у бік головної площі, далі повз графа Сокольника. Він під охороною трьох стражників, які волочили також Харлика, йшов у тім самім напрямку. Полотно тліло дедалі сильніше… Власне кажучи, вже не тліло, а горіло по-справжньому. З-під його краєчка вистромилася голова Бобрика.

Шкапа відчула за спиною жар і заквапилася ще більше, тобто пішла трохи швидше за черепаху, що виповзла з океану на прогулянку.

«Ще трохи, і я впаду від цієї моторошної швидкості», — над силу промовляла сама собі шкапа.

«Зараз я тебе приріжу, хлопчиську», — радів Ганка.

«Він таки хоче зарізати мене!» — в розпачі метався Бобрик.

Він, як і досі, лежав на боці, вдавав, що розглядає стіни, повз які проповзав візок, і не помічає нападника. Але останньої миті, коли чекати далі було нічого, швидко перекинувся на спину й просто під полотном, яке вже палало, випростав зігнуті в колінах ноги.

Удар припав Ганці в черевце. Мавпа тонко писнула й відлетіла назад. Хлопчисько почав вилазити з-під полотна, але сіра істота знову підскочила до нього й таки встигла всадити в бік свій кинджал.

Бобрику здалося, що йому під ребро вставили розжарену й дуже тонку шпицю. Він заволав і долонею пхнув Ганку в ніс. На той час полотно вже майже прогоріло, один з мішків під ним теж почав тліти. Ганка втрапив лапкою у вогонь, дико заверещав і відскочив, а кинджал залишився в тілі хлопчиська. Бобрик висмикнув із себе зброю і пожбурив її в голову супротивника, однак від болю й страшного вигляду крові, що лилася з-під ребер, промахнувся. Ганка упав на всі чотири лапки, підповз до нього й схопив хлопця за горло. У голові в Бобрика запаморочилось, але він таки знайшов сили обома руками штовхнути Ганку в груди.

У мавпи всередині щось кевкнуло. Вона роззявила рота, але не розчепила лап, які душили хлопчину. Бобрик і собі схопив бридку істоту за горло. А вогонь танцював перед ними на мішках, щосекунди порох міг вибухнути. Шкапа зробила останній неймовірний ривок — тепер вони їхали зі швидкістю пішохода, який не надто поспішає.

Дзигарі на головній міській площі показували, що до полудня залишилося двадцять хвилин.

* * *

Заради такої нагоди граф Сокольник перевдягнувся у святковий камзол і широкі, вкриті золотими блискітками шаровари. На поясі в нього висіли прикрашені дорогоцінним камінням піхви зі шпагою. Сокольник зійшов на поміст і оглянув площу. Князь-Сонце світив на повну силу, по небу пливли хмарки, їхні тіні раз у раз пробігали по бруківці. Десятка з півтора городян, чи надто сміливих, чи надто дурних, щоб залишити Літон, стояли трохи віддалік, очікуючи початку вистави. Семеро стражників оточили поміст, ще четверо вартували біля сонного Спритника та зв’язаного Харлика.

Незважаючи на прикрі події, затримки й непорозуміння з аксою, загалом усе складалося вдало. Влада в руках графа. Звичайно, місто зменшилося на третину після відльоту Наперстка, безладні постріли катапульти й вибухи не додавали краси прилеглим до палацу кварталам. Крім того, значна частина городян пішла в невідомому напрямку… Але це нічого, вирішив граф. Повернуться, куди їм подітися. Лихвар Нілсон поплатиться за те, що давав гроші змовником. Тепер йому доведеться розщедритись на відбудову та ремонт, інакше граф накаже стратити його так само, як і цих двох. Та й барон Тло Бирон допоможе. І ще вийшло дуже вдало, що Мармадук щез — не доведеться влаштовувати замах на життя чаклуна.

У дальньому кінці площі з’явився Топ. Оксамитове сідло на його плечі було порожнє — Ганка теж кудись зник. Сокольник підкликав жабура до себе. Коли той наблизився, стало видно, що круглі очі його неприродно вирячені й укриті безліччю червоних жилочок — жабурові довелося двічі за такий короткий час використовувати повітряний міхур.

Топ, як звичайно, мовчав, хоча його маслянисті зелені губи ворушилися, а іноді кривилися в усмішці.

— Де Ганка?.. — почав був Сокольник і тут побачив, що з бічної вулички з’явилася знайома постать.

— Ні, ви тільки погляньте! Вона знову тут! Бачиш он те дитинча? — Сокольник звернувся до жабура. — Он ту пронозу?! Піди та поклади нарешті край її витівкам!

Кукса вступила на площу доволі рішучим кроком, бо її метою було поквитатися нарешті з остогидлим Сокольником, та коли побачила в дальньому кінці завулка неприємно знайому огрядну зелену постать, мимоволі стишила ходу. Вони з Топом пильно глянули одне на одного, оцінюючи сили супротивника.

«Спробую встояти», — вирішила Кукса й міцніше вперлася ногами в землю, нагнула голову, трохи нахилилася вперед…

На протилежному боці завулка Топ напружився, вирячив очі ще сильніше…

З голосним виттям вже втретє цього дня спрацював повітряний міхур.

«Не вийшло», — зрозуміла Кукса, пролітаючи вздовж вулиці та врізаючись головою в стіну кутового будинку.

Кругляк, у саму середину якого вона втрапила, дав тріщину. Кукса звалилась на бруківку, трохи полежала й сіла.

Вулиця уявлялася їй у вигляді вузької труби, на дальньому кінці якої маячила жабурова постать.

І труба, і жабур, і небо з Князем-Сонцем на ньому — весь наповнений голосною тишею світ дрижав і розпливався.

Проноза підняла руку й ляснула себе по лобі. У голові чітко дзвякнуло. Вулиця розповзлася, знову скулилася, здригнулась і нарешті знову стала не трубою, а звичайною вулицею.

Кукса міцніше стисла в долоні дивом збережену останню рятувальну шпильку, встала й рушила дивною вулицею.

Топ глянув на поміст. Тавот нарешті змусив себе підступити до сокири й тепер повільно простягав до неї руки, все ніяк не зважуючись узятися за держак. Цілий світ забарвився для жабура в червоне. Кров прилила до голови Топа, до його очей, перетворюючи все навколо на щось дуже кумедне.

Щоб побачити якомога більшу частину цього такого цікавого світу і всмак посміятися від усієї своєї жабуринської душі, Топ став обертатися навколо себе. І побачив, що вулицею до нього знову вперто прямує незнищенна людська дитина.

Це викликало в жабура новий напад сміхотливого здивування. Сила його поступово зменшувалася — важко багато разів підряд нагнітати в міхурі величезний тиск, — але Топ напружився ще раз. Повітряний міхур спрацював учетверте.

«Щось у мене сьогодні не складається», — подумала Проноза, пролітаючи по крутій дузі та падаючи якраз на кутик похилого даху двоповерхового будинку. Її комір зачепився за гострий краєчок черепиці. Мало не вискакуючи з жакетки, вона зависла, погойдуючись, як лялька на забитому в стіну цвяшку.

Звідси гарно було видно всю вулицю, вже обридлу одноманітністю невдач, які тут спіткали Пронозу, і того ще більш обридлого жабура з його невтомним міхуром. Щоправда, тепер Проноза перемістилася значно вище й могла розгледіти частину головної міської площі, край помосту з графом Сокольником і круглий годинник на вежі.

Він показував, що до страти залишилося десять хвилин.

«Я мушу встигнути!» — промайнуло в мозку акси.

«Я б хотіла ще допомогти, — раптом промовив у її голові дуже тихий голос відьми Інельди. — Але вже майже полудень, а тобі ж відомо, що в цей час місячне чаклунство перестає діяти. Незабаром у силу вступить зовсім інша магія».

«Від тебе мені ніякої допомоги не треба, бабусю», — Кукса зігнула ногу в коліні й відразу рвучко випростала. Комір жакетки з тріском відірвався, вона полетіла вниз…

А Топ у цей час мало не задихався від сміху. Такий регіт не рвався з нього ще жодного разу. Він корчився і смикався всім тілом, аж поки ненароком повернув голову й побачив, що вулицею, ніби в нав’язливому кошмарі, до нього знову повільно шкутильгає та самісінька, двічі здмухнута, двічі відплюнута геть маленька постать.

Топ зареготав так, що на нього почали оглядатися.

Не залишалося іншого, як задіяти міхур уп’яте.

Кукса вже й не здивувалася, коли злетіла знову. З цієї висоти було видно майже весь Літон. Точніше те, що від нього лишилося. Провалля, яке утворилося після зльоту Чортового Наперстка, здавалося величезною ямою, а на її дні мерехтів червоний серпанок гном’ячої лупи. Центральні квартали навколо палацу теж значно постраждали. Та й третина самого палацу незабаром мала перетворитися на руїни. Кукса пролетіла ще трохи й почала падати.

Тим часом Топ зрозумів, що наближається час страти. Граф Сокольник уже майже скінчив урочисту промову. Страта людини — найцікавіше видовище на світі, сказав сам собі жабур і обернувся.

До нього наближалася людська дитина.

Здригаючись від реготу, Топ ушосте використав міхур.

За кілька секунд він зробив це всьоме.

Потім ще. І ще.

Топ відчув, що більше не може встояти від веселощів, які буквально розривали його на шмаття, ступнув убік і прихилився м’яким зеленим плечем до стіни.

Дитинча знову наближалося.

Топ ще раз скористався міхуром.

Тепер Кукса лежала спиною на землі. Вона могла тільки трішки підвести голову й глянути вперед. Усе тіло в неї боліло, а в очах темніло від нестерпних ударів головою об камінь. Вона примружилася. Жабур уже не маячив посеред вулиці. Він стояв осторонь, спираючись на стіну, і біля його ніг дещо… Це дещо дуже зацікавило Пронозу.

Вона встала, похитнулася, але втрималася на ногах, хоча коліна й тремтіли. Акса ще раз придивилася до жабура, а по тому повернулася і відчинила двері будинку.

Топу здавалося, що тепер він потрапив у якийсь інший світ. Він стояв посеред Рівнини Сміху, розташованої в затишному куточку Гір Реготу, центрального кряжу Континенту Веселощів. І раптом жабур зрозумів, що більше не бачить маленької акси. «Ну й добре», — подумав Топ. Ось-ось почнеться страта, а це буде ще один чудовий привід, щоб посміятися всмак.

Щось смикнуло його за холошу. Радісно здивований, Топ нагнувся й глянув униз.

У стіні біля його стоп тьмяніло непримітне віконце підвальної комірчини. Зараз воно було відчинене, з нього щось виднілося. Але що саме — жабур не міг розгледіти, бо очі йому заступала червона завіса. Топ нахилився ще нижче.

До Пронози, яка по пояс вистромилася з вікна, наблизилось величезне, витрішкувате око в червонястих жилках і слизьких пухирцях і заступило півнеба. У глибині ока вибухали іскристі вулкани сміху.

Цієї миті десь неподалік пролунав страшенний гуркіт, немов вибухнуло відразу кілька мішків з порохом. Над дахами зметнувся стовп диму й уламків дерева. Бруківка відчутно здригнулася.

Око кліпнуло.

Це тривало якусь частку секунди, та коли око розплющилося знову, сміх уже зник з нього. Тепер в оці ніби віддзеркалилося безкрає, залите багрянцем небо, а під ним темнів цвинтар, якому також не було кінця-краю. Величезний зелений жабур Топ і маленька зморщена мавпочка Ганка провели разом усе життя, і між ними встановився такий міцний зв’язок, що тепер навіть на відстані Топ відчув: Ганки не стало.

Кукса встромила останню шпильку просто в середину страшного ока. І ще встигла глянути на міські дзигарі.

Вони показували, що до страти лишилося дві хвилини.

Розділ 4

— Починай! — скомандував граф, і Тавот нарешті зробив те, чого так боявся. Він узявся за сокиру.

Почати вирішено було з убивці короля, й тому зв’язаний по руках і ногах Харлик лежав поки що осторонь. Акса піднесли ближче, опустили колінами на поміст і поклали його голову на колоду.

Сокольник повернувся, щоб зійти з помосту і наблизитися до народу міста-держави Літона, представленого зараз на площі п’ятнадцятьма цікавими городянами. Тут десь недалеко пролунав вибух, дуже сильний, навіть сильніший за попередній, що на мить відволік усіх від видовища й затримав підготовку до страти. За будинками щось страшно хлюпнуло, і звідти вгору зметнувся стовп дивної зеленавої рідини. Поміст хитнувся. Сокольник зупинився на сходах, з подивом повернув голову…

І побачив дитину, що наближалася до помосту.

— Знову вона! — застогнав граф.

На нього впала тінь, і Сокольник глянув угору.

Ще одна постать наближалася з іншого боку, тільки ця була значно більша, та ще й крилата. Від пояса до тімені чаклуна Мармадука ще можна було впізнати, хоча його обличчя спотворила гримаса, а ліва рука, ніби довга жива гадюка, погойдувалася над головою. Зате нижня частина тіла під обвугленою тканиною перетворилася на вкриті бородавчастими наростами членисті кінцівки з дуже довгими стопами.

Істота, яка, можливо, й досі ще вважала себе чаклуном Мармадуком, але навряд чи могла тепер бути віднесеною до людського роду, опустилася на поміст. Її стопи м’яко спружинили, вона похитнулася й розпростала крила. З пліч колишнього чаклуна стирчали двоє щупалець — колишні руки. Безкровні, вкриті слизом губи розтулилися, й над головною міською площею загримів божевільний голос:

— Графе, я повернувся!

— Бачу, бачу, — Сокольник поволі потягнув шпагу з піхов. — Що це з вами, любий мій? З’їли щось несвіже?

Те, що вже цілком захопило в полон нижню частину тіла Мармадука, повільно поширювалося далі, ніби повзло його тілом догори. Одяг над поясом чомусь затлів, з того місця заструмував чорний димок. З-під прогорілої оболонки проглянула зелена луска, а з боків литок раптом проклюнулися двійко перепончастих крилець, які безладно тріпотіли.

— Мене зачарували, зачарували! — прохрипів чаклун. — І в усьому винні ви, графе! Хотіли позбутися мене?

Сокольник кивнув і посміхнувся.

— Так, хотів. Чого вже там приховувати…

— Помри!!! — заволав Мармадук і змахнув щупальцем.

Сокольник відскочив, швидко тицьнув кінчиком шпаги в щупальце. Звідти бризнула чорна густа рідина.

— Ви ж знаєте, я найкращий фехтувальник до самого узбережжя! — вигукнув він. — Вам зі мною не впоратися.

— Брешеш, брешеш! — прогарчав чаклун. — Тобі кінець, зраднику!

Друге щупальце прокреслило в повітрі дугу. Граф спробував пригнутися, але не встиг. Щупальце вдарило його по голові й збило з помосту. Він відкотився далеко вбік і впав горілиць біля самісіньких ніг Пронози. Шпага вилетіла з його рук, очі закотилися.

У Кукси в голові й досі гуло від ударів. Вона переступила через графа й пішла далі, не в змозі відвести погляду від колоди, перед якою навколішки стояв Спритник, і Тавота, який завмер над ним із сокирою в руках. Коли кат побачив чаклуна, жах скував його й не дав зрушити з місця. Бідолаха, про всяк випадок, ще й замружився.

Кукса перевела погляд на лиховісну постать, яка нагадувала одночасно крокодила й коника. Підскакуючи та погойдуючись, Мармадук наблизився до краю помосту.

— Маленьке чудовисько? — проричав він. — Ти вже не страшна мені, бо я сам тепер — велике чудовисько. Ви, слухайте! — звернувся чаклун до стражників, що так само, як і кат, завмерли від ляку. — Тепер я — король міста-держави Літона!

Від слабкості й страшної думки, що вона не впоралася із завданням, на очі Куксі набігли сльози. Повільно шкутильгаючи до ешафоту, вона почула, як дзигарі на вежі головної міської площі вдарили один раз — часу залишалося тільки до дванадцятого удару.

Губи чаклуна скривилися в усмішці.

— Не встигнеш! — зареготав він в обличчя Куксі й звернувся до Тавота, що й досі стовбичив над колодою із заплющеними очима:

— Починай!

У голові Пронози знову пошепки озвалася Інельда: «Я підтримувала тебе, скільки могла. Але настає полудень. Прощавай…» Голос змовк, і відразу по тому крихітна часточка магічної сили відьми, яка допомагала Пронозі спершу боротися з Топом, а далі йти вперед, до ешафоту, остаточно розтанула.

Коліна в Кукси підігнулися, вона змахнула руками, та якимось дивом втрималася на ногах і вперто пошкандибала ближче до помосту.

БАММ-БАММ! — били дзигарі. — БАММ-БАММ!

— ДВА… ТРИ… ЧОТИРИ… — лічила Кукса свої кроки й удари годинника на вежі.

До помосту було недалеко, стражники не рухалися, тільки чаклун ледь погойдувався з розставленими крильми й заступав колоду зі Спритником.

— П’ЯТЬ… ШІСТЬ…

Чаклун трохи перемістився вбік, начебто зумисне для того, щоб Проноза могла бачити страту Спритника. Кат повільно заносив сокиру над шиєю схиленого акса. Голова засудженого лежала вухом на колоді, обличчя було звернене до Пронози. Вона побачила, як вії його здригнулися, й раптом він розплющив сонні очі.

— СІМ… ВІСІМ…

Тавот випростався, обома руками високо підняв сокиру. Лезо блиснуло в променях Князя-Сонця.

— Плачеш, дівчинко? — глузливо спитав чаклун. — Шкода себе?

БАММ-БАММ!

— Мені шкода не себе, — прохлипала Проноза, однією рукою розмазуючи сльози по обличчю, а другу застромляючи до кишені жакета. — Мені кривдно, що я не змогла впоратися самотужки.

Дзигарі пробили десять разів.

Кукса витягла руку з кишені. У її долоні було затиснуто щось кругле й жовте.

Годинник ударив водинадцяте.

— Давай! — наказав чаклун, і сокира почала опускатися.

Кукса розмахнулась і пожбурила просто в ката кістяну крокетну кульку з зображенням сонця, ту саму, що взяла з собою із фургона Старого Бодаря.

А потім заверещала так голосно й пронизливо, як може верещати лише восьмирічна дівчинка, й цей вереск розкотився, мабуть, по всьому білому світі:

— ДІДУ-У-У!!!

Розділ 5

Дзигарі на вежі головної міської площі пробили дванадцять разів, і з останнім їхнім ударом настав час магії полудня.

Жовта кулька вдарила Тавота в лоб, відскочила, прокотилася помостом, поміж лап чаклуна, впала на брук і зупинилася, обертаючись, мов дзиґа.

На тім місці, де вона крутилась, сонячні промені згустилися в золоту кулю. Ця куля налилася яскравим світлом, набрякла, немов перестигла груша, й раптом лопнула. З неї неквапно виступив Старий Бодар. Хоча насправді його звали інакше.

— Ну, і чого ти хочеш? — пробурчав Бодар Жовтий і ніби знехотя клацнув пальцями. Тавот на помості впустив сокиру, підскочив, скрикнув і обома руками схопився за лоба. — Ти сказала мені, що впораєшся сама, — невдоволено провадив Бодар. — А тепер кличеш на допомогу?

— Діду! — ридала Кукса, б’ючи кулаком у долоню. — У мене нічого не виходить!

Бодар похитав головою.

— Ні, ви тільки гляньте на неї! Сама не може вирішити дріб’язкової проблеми, кличе діда на поміч, та ще й рюмсає!

— Їх багато, а я одна, — спробувала виправдовуватись Кукса.

— Не бреши! — накивав пальцем Бодар. — Я знаю, що ви кликали на допомогу сонячних зайців.

— Звідки знаєш?

— Як це звідки? — Бодар вказав на небо. — Від нього, звісно.

Мармадук ще не прийшов до тями після раптової появи знаменитого чаклуна Жовтого й не встиг втрутитися, а тільки переводив погляд з нього на Куксу й назад, і так само дурнувато витріщалися з’юрмлені біля помосту стражники. Увагу чаклуна привернув якийсь рух біля колоди, й він глянув туди. Акс уже остаточно прокинувся й тепер намагався порвати ланцюги, що приковували його до залізної скоби. Мармадук глянув на ката, збираючись віддати наказ, поки акс не звільнився. Але Тавот не дивився на чаклуна. Він дивився на сокиру, що лежала в нього під ногами.

А Малий Рубака дивився на Тавота.

Молодий кат зараз не зміг би нікому нічого відрубати. Те, що лежало на помості, вже не було сокирою. Воно мало незліченну кількість маленьких і великих, іржавих і блискучих, хвилястих і прямих, та головне, дуже гострих лез. Уся ця складна залізна конструкція погойдувалася на чотирьох тоненьких павучих ніжках і дивилася на Тавота парою матових очиць.

Одне з них раптом примружилося й підморгнуло Тавоту.

Кат глухо скрикнув, і жах, який він тамував у собі все життя, охопив нещасного з нечуваною силою. Тавоту здалося, що він потрапив у темну похмуру місцину, яка снилася йому в кошмарах. Кат позадкував, упав із краю помосту, підхопився й кинувся навтьоки. Малий Рубака щось проскреготів і задріботів слідом. Обоє перетнули площу й швидко зникли з очей.

Чаклун нарешті отямився й закричав стражникам:

— Убийте їх!

Стражники невпевнено переглядалися, поводили плечима, але таки спробували дістати мечі й боязко підступити до Бодаря з Куксою. Чаклунство чаклунством, але Мармадук у своєму новому тілі виглядав куди страшнішим за якогось старого, а тим більше за дитину в сльозах і шмарклях.

— Зіграємо в крокет, — запропонував раптом Бодар. — Але мені потрібен хоча б один партнер. Він підвів голову, приклав долоні до рота і гукнув: — Еге-гей!!!

Крик відлетів кудись у височінь і стих. А потім у небі щось ворухнулося.

— Одну партію! — прокричав Бодар.

Старий зігнув руки, і в них виникла коротка крокетна ключка. Вона була напівпрозора, крізь неї просвічувалася бруківка. Бодар змахнув ключкою, і хоча ніякої кулі видно не було, а до найближчого стражника ключка не дотяглася, той раптом знісся в повітря і перелетів через поміст.

Бодар змахнув ще раз. Другого стражника віднесло за дахи будинків. Інші позадкували, розвернулися й прожогом кинулися геть.

Кукса цього не бачила: вона дивилася в небо. Там Князь-Сонце змінював форму: він витягався, подовжувався. У нього немов проростали ноги-промені, руки-промені та буйний вогненно-рудий чуб розцвітав на круглій голові. Усе це тремтіло, переливалося в золотому мареві, аж поки могутній голос, що звучав, ніби тисяча сурм, прогримів над містом:

— ТИ КЛИКАВ МЕНЕ, ЖОВТИЙ? ЧОГО ТРЕБА ТОБІ?

— Залишилася одна фігура, — відгукнувся Старий Бодар. — Твій удар.

Князь примружив золоте око й оглянув площу — бруком і помостом розбіглися тисячі сонячних зайчиків. Погляд зупинився на Мармадукові.

У руках Князя-Сонця виникла величезна ключка, що палахкотіла вогнем. Він поклав лікоть на найближчу хмаринку, знову примружився, націлився, зручніше прилаштовуючи ключку в руках…

Чаклун зістрибнув з помосту, змахнув крильми й полетів над бруківкою зигзагами, намагаючись ухилитися від удару. Князь-Сонце вичікував, спостерігаючи за ним, примірявся. А далі зробив удар.

Блискуча ключка описала дугу, і в небі над містом розгорнулася веселка. Щось несамовито завило. Поруч з помостом забив водограй вогняних бризок і розпечених уламків каменю. Чаклун згорнувся в кулю, з тріском проломив у помості круглу діру й вилетів з іншого боку. Він рухався дедалі швидше, поки не піднявся над бруківкою, вдарився в стіну, відскочив, дорогою повалив вежу з годинником і злетів угору навскіс. Залишаючи за собою розжарений хвіст, куля промчала над дахами, поступово зменшуючись, перетворилася спершу на цятку, далі на крапку — й зникла.

Кукса з Бодарем провели її поглядом і повернулися до Князя-Сонця.

— Дякую, — мовив старий, вклоняючись. — Чудова гра. Здається, у нас нічия?

Князь-Сонце тільки підморгнув Пронозі. Засліплена його сяйвом, вона закліпала, а коли за мить знову розплющила очі, полуденна мара вже минулася й лише знайома жовтогаряча куля сяяла в небі над головою. Пак Спритник нарешті звільнився від ланцюгів і заодно звільнив Жура Харлика, а по тому легко зіскочив з помосту й озирнувся навколо.

— Ви тут без мене розважаєтесь? — він позіхнув. — А я так добре спав, і раптом чую — гуркіт, лемент… До речі, де це ми? О, а це що за парочка така?

Кукса озирнулась і побачила, що вулицею до них наближається Бобрик і веде за повід Боя. Хлопчисько був весь побитий, із синцями, з садном на лобі. Він накульгував і тримався однією рукою за бік, зате посмішка була від вуха до вуха.

Епілог

Незабаром з міста Літона викотився фургон. Правував, як завжди, Старий Бодар, а Проноза, Спритник і Бобрик сиділи позад нього й пили лимонад із пузатої сулії. Кукса замазала бойові поранення хлопчиська пахучою маззю, й тепер Бобрик волав, що йому пече, йорзався та чухався, а вона покрикувала на нього, вимагаючи, щоб припинив канючити й поводився, як чоловік. Боєві було вирішено дати спочинок, і в фургон його не запрягали, пустили бігти поруч. Він то зникав у заростях обабіч шляху — напевно, клював там щось, — то знову виникав і з голосним курликанням наздоганяв мандрівників.

Куксі Бобрик спочатку трохи заважав, бо вона звикла подорожувати втрьох. Але довелося звикати й до того, що тепер їх мандрівна циркова трупа побільшала. Крім того, Бобрик запевняв, начебто вміє показувати карткові фокуси, а ще — ходити по линві. Щоправда, він потім подумав і додав, що в нього це виходить найкраще, якщо линву покласти на землю.

У місті Бобрик залишатися відмовився навідріз, заявив, що поки не досить пізнав насолоду мандрів і хоче продовжити свою відпустку. Перед тим, як виїхати, вони допомогли Журу Харлику дійти до палацу й побажали йому вдалого царювання, адже тепер виходило, що йому та лихвареві Нілсону доведеться правити містом.

Діти встигли розповісти Старому Бодарю про свої пригоди. Про те, що відбувалося на острові Лімбо, він, як виявилося, і сам уже знав, а ось чарівна сопілочка, плащ і медальйон старого зацікавили. Та коли йому розповіли про Факіра, старий тільки посміхнувся.

— Хто такий цей Факір? — чіплялася до нього Кукса. — Діду, ну розкажи…

— Такий самий маг, як і я. Але в нього нема іншого імені. Він не Зелений, не Жовтий, не Синій і не якийсь там Фіолетовий. Тому що черпає свою силу не з якогось природного явища. Факір — один із останніх магів-механіків, він уміє виготовляти чаклунські речі. Розумієш, нам обом набридло чаклунство як професія. Чаклунство гарне, коли використовуєш його час від часу, та й годі. Ось як зараз, приміром. А якщо займатися цим постійно, нудно стає. Отож, Факір… бачся, придбав звичку з’являтися, коли на нього найменше чекаєш. Гадаю, ми його ще побачимо.

— А Мармадук? — подав голос Бобрик. — Який він страшний став, правда ж? Тобто я його, звичайно, зовсім не злякався, — хлопчисько скосив око на Спритника з Куксою, — але все одно, сподіваюся, ми його більше ніколи не побачимо?

— Хто його зна, — відгукнувся Бодар. — Усе може бути.

Спритник, Бобрик і Кукса, вмостилися на облучку поруч із Бодарем і безтурботно розмахували ногами. Місто Літон уже зникло з очей, попереду розстелялися поля, гаї, долини й пагорби. Дорога звивалася поміж них. Бой вискочив з кущів, оббіг навколо фургона й потрюхикав поруч. Його рудий чубчик розвівав вітер, шия була гордо вигнута, а у витрішкуватих жовтогарячих очах Кукса раптом прочитала дивний смуток.

— Чого він по кущах нипає? — невдоволено буркнув Бодар.

Їжу вишукує, — пояснив Бобрик.

— Ні! — похитала головою Проноза. — Я зрозуміла. Бачте, який він неспокійний? Це він не їжу, це він собі подружку шукає. Чи друзів. Пригадуєш, Бобрику, про що просив Факір?

Бобрик кивнув:

— Атож. Щоб ми розшукали інших таких само страусів і відпустили Боя з ними.

Спритник якусь мить обмірковував думку, далі повернувся до Бодаря:

— Діду, а ти знаєш, де такі страуси живуть? Нам же все одно, куди їхати.

Старий Бодар приклав долоню до лоба, уважніше глянув на Боя і замислено відповів:

— Авжеж, начебто знаю. Але це дуже далеко, на східному узбережжі, біля Цукату.

— Ну то й що? — засміялася Кукса Пляма. — Ми ж нікуди не поспішаємо.

Книги дракона

Не має значення, де саме, але поза нашим світом

Пролог Нічна погоня

Зовні будинок здавався набагато меншим, аніж усередині. Він нагадував старий барак без вікон, з єдиними вузькими дверима і стояв на краю незвичайного міста, над стрімким урвищем, на березі океану. У ньому жив старий маг. І цієї ночі маг зрозумів, що його збираються вбити.

Старий мав біляву скуйовджену бороду, а його обличчя природа засіяла великим жовтогарячим ластовинням. Він писав за столом при світлі свічки, що опливала в глиняному черепку. Поруч із великою чорнильницею на столі лежало деяке чаклунське причандалля, пташині пера та чотки. У доволі просторому приміщенні не стояло нічого, крім того столу, двох стільців та громіздкого комода. По кроквах було порозвішувано в’язки старих висушених заклинань, у густій тіні, що залягла під високим дахом, пурхали якісь малесенькі істоти, десь тихо дзюрчала вода.

Знадвору почувся приглушений звук удару, і все навколо ледь помітно здригнулося.

Старий підвів голову, дослухаючись, по тому знову схилився над столом і почав писати швидше, кваплячись закінчити сторінку. У глибині дому пролунав звук важких кроків — поки ще далеких, але вони швидко наближалися. Хтось поспішав до кімнати, де сидів маг.

Він не звернув уваги на те, що двері розчинилась і до приміщення вступила огрядна постать. Освітлюючи собі шлях лампою, хтось наблизився до мага.

— Що? — мовив старий, однією рукою продовжуючи писати, а іншу засовуючи під стіл.

— Господарю, там…

— Так, я чув. Ще трохи…

Не дивлячись на слугу, він витяг з-під столу торбинку.

— Треба йти, господарю.

— Звісно. Але май на увазі, я не знаю, де ми можемо заховатися.

Розгонистим рухом старий згріб у торбинку все, що лежало на столі, й повернувся. Товстун — слуга й охоронець мага — стояв із піднятою над головою лампою. Тьмяне світло падало на його обличчя. Схоже на людське… але все-таки не людське.

— Що з тобою? — маг помітив, як товстун хитнувся. — Тебе поранено?

— Бився з ними, — пробурчав той. — Їх багато, вони сильні… — говорив він теж трохи незвичайно, не так, як говорять люди. — Налетіли згори. Замкнув двері, але…

Знову пролунав удар, підлога задрижала.

— Згори? — повторив старий, перекидаючи торбинку через плече. — Що це значить?

— Крила, — пояснив слуга. — Літають.

— Так…

Маг постояв у роздумах, нарешті голосно повторив:

— Так!

Вони глянули один на одного й озирнулися на двері, коли в приміщення проникло далеке рипіння дерева, яке гнулося під ударами.

— Є інший вихід, — мовив нарешті старий. — Постривай, тільки прихоплю ще двійко потрібних речей. Ось це й це. Гаразд, тепер ходімо. Хоча я не бачу сенсу в тому, щоб утікати — нам нема куди подітися.

Останні слова він кинув уже на ходу. Товстун важко тупотів за хазяїном, так само з високо піднятою лампою.

Під дахом повільно рухалися тіні, щось невидиме перепурхувало з крокви на крокву, приглушено пищало. І далі тихо дзюрчала вода. Двоє поминули кілька темних коридорів: коло світла від лампи ковзало по підлозі, вихоплюючи з темряви дошки, в щілини між якими проросли трава й квіти. Стебла випростовувались, великі бутони поверталися вслід за ними, потім згиналися одне до одного, начебто перешіптувались, обговорювали втечу власника дому.

Коридор поширшав. Підлогу змінив пісок, стіни — пологі бархани. Тепер навколо подорожніх розляглася пустеля.

— Отакої… — протягнув маг. — Щодня тут з’являється щось нове!

Двоє вповільнили крок. Пісок мерехтів, від доторку стопи над ним злітали порошинки світла. З-поза бархану долинув шелест, немов там щось повзло, і слуга гукнув хазяїна:

— Можемо заблукати!

Не обертаючись, маг похитав головою. Дзюркотіння стало голосніше, бархани зникли: втікачі опинилися в новій залі. Стіни та стеля відступили, зникли, немов їх і не було. Тут усе просочила волога, наповнена порошинками, що світилися — немовби осяйним борошном, яке хтось висипав у воду, й тепер воно клубилося, розпливаючись хмарою.

— Швидше! — звелів старий.

Вони рушили залою, крізь теплу водяну завісу, як крізь щойно випрані та вивішені сушитися мокрі завіси з тюлю. Товстун захлюпав носом, відпльовуючись, вогонь лампи в його руці замерехтів, ніби мав от-от згаснути.

Швидким потоком втікачів потягло вперед, до круглого отвору. Їх зігнуло, похилило, старий навіть упав, але не вдарився об підлогу, а поплив над нею, безглуздо розмахуючи руками. Водяне світло замерехтіло. Слуга схопив хазяїна за литки, намагаючись втримати, але його теж перекинуло, й потік виніс обох назовні.

З невеликої висоти вони впали в калюжу й відразу скочили на рівні. З широкої труби, що виходила надвір крізь задню стіну будинку, вируючи виливався світлопад.

— Тепер бігцем! — наказав старий.

Вони побігли вузькою смужкою зарослої бур’яном землі між стіною та урвищем. Одяг на їхніх плечах обважнів від вологи, з їхніх боків стікало світло, черевики хлюпали, й на кожному кроці від них розліталися мерехтливі бризки. Внизу тихо плюскотіла неосяжна темна чаша океану, вгорі світився м’яким зеленим світлом овальний, сплюснутий внизу та вгорі місяць.

Втікачі вискочили на вулицю — і тої ж миті на тлі місяця промайнула крилата тінь.

— Куди бігти? — видихнув товстун.

— Геть із міста. І тихо.

Їх все одно помітили. Бідолашні тільки й встигли добігти до рогу, коли позаду пролунав закличний шиплячий звук, а у відповідь другий, майже такий само — наче дві змії перемовлялися своєю мовою.

Маг повернув назад, спробував перелізти через невисоку огорожу, та зачепився. Слузі довелося схопити його за комір, підняти й переступити з такою ношею через перешкоду. Місячне світло на мить потьмяніло — овальний диск знову перекреслила крилата тінь. Неголосний свист переслідував двох, які намагалися втекти. Вони вже перебігли внутрішній двір, перекинулися через другу огорожу й опинились на круглому майдані з високою спорудою посередині. Колони, що підтримували дашок над ґанком, широкі сходи, стіни й дах — усе було зроблено з чорного мармуру. Блідо-зелене світло місяця освітлювало щит із гербом у вигляді драконячої голови над входом. Вузькі очі прямо, пильно й холодно вдивлялися в кожного, чий погляд падав на герб. Відкрита хижа паща показувала гострі ікла.

Місто скінчилося — потягнулися садочки, городи, низькі домочки з солом’яними дахами, комори…

Петляючи вони бігли далі. Шиплячого звуку тепер не було чути, але старий знав, що переслідувачі десь поруч.

А далі почалася пустеля. Не така, як у будинку мага, а справжня. Стало прохолодно, пісок уже віддав ночі накопичене за день тепло. Вітер шелестів у затінку між барханами.

Грузнучи по кісточки, вони подолали кілька положистих пагорбів. Товстун дихав дедалі важче, а маг здавався цілковито знесиленим. Що далі вони заглиблювалися в пустелю, то спекотніше ставало. Далеко вгорі зі схилу раптом здійнявся стовп полум’я, згорнувся в смерч і зник.

— Гулгор кашляє, — на вершині бархану маг повалився горілиць. — Не спиться старому. Все, не можу більше.

— От-от наздоженуть! — слуга сів поруч, примружився, вдивляючись у темряву. Поки що він не міг розрізнити крилатих переслідувачів, але, швидше за все, вони вже досягли заміських садочків.

— А якщо… — товстун повернув голову й махнув рукою в бік гори, — якщо попросити допомоги в Гулгора?

— Ти так гадаєш? — маг із сумнівом похитав головою. — Але де він сховає нас? Та й не встигнемо ми туди добратися.

— Тоді побігли! — слуга підвівся.

— Ні, стривай. Бігтимемо чи ні, нам все одно не дадуть дістатися до гори. Але взагалі… Взагалі, є інший спосіб.

— Який?

— Мені важко пояснити тобі. Але, можливо… — старий замислено колупнув пісок ногою і звівся. — Так, зараз це єдине, що може врятувати нас.

Розділ 1 У пошуках негідника

Настала ніч. Лютувала негода — поганий хазяїн собаки на вулицю не вигнав би. Хоча її ніхто й не гнав, вона сама втекла.

Неймовірно бридкий клишоногий цуцик на ймення Ноббі, ненажера й ледар із самовдоволеним писочком, жив у великому будинку, що належав панові Шлапу, найбагатшій людині міста. Дружина його, пані Шлап, любила тварин куди більше, ніж людей: у домі жили ще троє котів, п’ять кішок, бульдог і двійко хом’ячків із двадцятьма трьома своїми нащадками.

Весь цей звіринець доглядав юний слуга, якого звали Геб Гебвін. Зараз він, загорнутий у пальто, з насунутою низько на лоба шапкою брів крізь пургу, іноді голосно вигукуючи:

— Ноббі! Ноббі, ти де, дурнику?

Дурник не озивався. Взагалі, Геб волів би назвати його негідником, що не раз випадково й траплялося в присутності господарки. І отримував від неї на горіхи.

— Такі слова неприпустимі в пристойному товаристві! — заявляла пані Шлап. І навіть якщо цуцик трішки побавиться, то найбільш лайливі слова, які до нього можна застосовувати, — це «дурник» або «пустун».

— Ноббі! — знову закричав Геб, майже з ненавистю дивлячись на дім Шлапів. Холодними вечорами дурник Ноббі полюбляв качатися на оксамитових подушках софи, біля великого каміна в залі другого поверху, й дрімати там, іноді буркотливо порикуючи на кожного, хто намагався наблизитися до нього. На всіх, за винятком своєї володарки, пані Шлап, у якої він був улюбленцем. Пані перед тим, як лягти, завжди приходила до Ноббі, казала йому «добраніч» і ніжно цьомкала в слинявий писок. Цього вечора вона не виявила пса на звичному місці та здійняла жахливий шарварок. Побудили слуг, обшукали весь будинок — Ноббі зник. Він не вперше втікав, і, як завше, в усьому звинуватили Гебвіна. Ось так і вийшло, що тепер він брів крізь пургу схилом пагорба на околиці міста, замість того, щоб лежати у своєму ліжку.

З настанням ночі дедалі холоднішало. Вітер уже не свистів, а тонко підвивав, наче голодний пес на ланцюгу, шарпав поли пальта, люто накидався на Геба й хапав його за носа гострими крижаними зубами. Освітлене вікно дому Шлапів давно зникло в пітьмі, як і сам будинок. Навколо бовваніли тільки пагорби та розстелялися засніжені поля. Містечко залишилось позаду, і з пітьми виступив Каштелянів замок.

Хлюпаючи чобітьми в каші зі снігу та болота, Геб Гебвін біг щодуху — хвилину тому він запримітив Ноббі.

— Сюди! Ходи-но сюди! — волав Геб, розмахуючи ще не запаленим смолоскипом. — Ноббі, дурнику, облиш ти того пацюка!

Але маленька тінь, ледь помітна крізь пелену заметілі, вже промайнула в проламі стіни, що оточувала замок, до хлопця долинуло тільки дзявкання, майже заглушене завиванням вітру.

— Адже це ти навмисне… — бурмотів Гебвін, перебираючись через каміння. — Чи ж я тебе не знаю? Навмисне, щоб познущатися з мене!

Він зупинився, роззирнувся навсібіч. Стіни утворювали трикутник навколо великої центральної будівлі. Поряд із нею височіла Безвихідна вежа. Її швидше варто було б назвати Безвхідною, тому що дотепер нікому не вдавалося проникнути за її товсті стіни. У них не було видно жодного вікна чи дверей, жодного отвору, так що важко було зрозуміти, для чого взагалі вона потрібна. Вежа височіла в імлі похмурою тінню, ще більш темною в порівнянні з іншими тінями, що огортали по-двір’я замку. Вона була справді дуже висока, навіть вища за шпиль міської ратуші.

Вітер ущух. Попереду знову почулося дзявкання.

— Ноббі! — загорлав Геб, прискорюючи біг. Чоботи грузли в болоті, Гебвін раз за разом спотикався об залишки старого муру й розкидане каміння. — Ноббі, негіднику… Пустунчику, ходи сюди!

Пустун виявляв свій знаний Гебом норов — і не думав слухатися, та й взагалі не звертав уваги на людину, а як завжди, робив що заманеться. І цієї ночі йому з невідомих причини заманулося полювати на пацюків у Каштеляновім замку, в якому, подейкували, жив колись чаклун. Геб перестрибнув через давно висохлий колодязь і майже наздогнав пса. Він уже розрізнив його перед собою, уже простяг руку, щоб схопити дурника за куцого хвоста, але тут Ноббі чи то гавкнув, чи то вереснув і рвонувся вперед, просто в отвір дверей центральної будівлі. Геб помчав слідом, лаючись і виловлюючи в кишені кресало. Брудний сніг під ногами змінився кам’яною підлогою.

Спереду пролунав цокіт собачих кігтиків об сходинки — Ноббі збігав нагору. Геб знову простяг руку вперед, намацав холодне поруччя й собі рушив сходами, водночас намагаючись розпалити смолоскип.

Просочені смолою ганчірки спалахнули тієї миті, коли він досяг другого поверху. Геб мигцем розгледів довгий коридор, двері, купу сміття… й кінчик хвоста, що майнув за поруччям — Ноббі втікав далі, нагору.

Розмахуючи смолоскипом, Геб помчав слідом і єдиним духом злетів під дах вежі.

Виявилося, що весь поверх займала єдина велика зала з високим склепінням. Світла не вистачало, щоб розгледіти все приміщення, Геб роздивився лише кам’яну стіну, під якою стояв.

Вітер із проламу на нижньому поверсі не задував сюди, і було тепло. Затхле повітря здавалося дуже сухим. Геб чхнув і завмер, прислухаючись. Гонитва скінчилася, Ноббі вирішив погратися в хованки. Залягла глуха, мертва тиша — навіть свисту вітру не чути було крізь товсті кам’яні стіни…

— Ноббі! — прошепотів Геб.

Ані шереху. Пес зачаївся десь у чорнильному мороці, неприродно густому, ніби аж в’язкому. Морок той всмоктував, поглинав світло, не дозволяючи йому поширитися залою. Хоча Гебвін і без світла добре уявляв собі, що навколо нього: непотріб, сміття та павутиння.

Він витріщив очі, вдивляючись у пітьму. Зробив обережний крок, завмер, знову прислухався. Повторив уривчастим шепотом: «Ноббі!» — й підняв ногу, щоб зробити крок. Ліворуч, зовсім близько, почулося гарчання. Гебвин спіткнувся, поточився, скрикнув з переляку й упав.

Він гепнувся лобом об підлогу, перед очима закружляли різнобарвні зірочки. Смолоскип вилетів з руки й щось із дзенькотом перекинув. Гарчання повторилося, тепер воно було перелякане й водночас злісне. Гебвін повз уперед, поки не наткнувся на смолоскип, що лежав біля довгої триноги — тобто біля поваленого свічника з десятком свічок.

Гарчання змовкло, пролунало якесь шкряботіння, потім форкання. Геб схопив майже згаслий смолоскип і одну за одною запалив свічки. Взяв свічник, став навколішки й високо підняв його над головою.

Морок пручався, супив чорні брови й глухо бурмотів, не дозволяючи світлу вперше за багато років показати гостеві залу. Але свічки були з гарного воску, тому пітьма струменями диму втяглася під килими на підлозі й пишні гобелени на стінах, чорнильними ляпками зачаїлася в кутах і вигинах мармурових статуй, сховалася за великими порцеляновими вазами…

Килими, гобелени, статуї, вази?

Геб Гебвін задихнувся від подиву, коли побачив, як зблискує золотом, сріблом і шовком усе в цій залі. Вона вся сяяла, вогники переморгувалися й сліпили Гебові очі.

Під стіною стояв широкий, гаптований золотом диван. На ньому горілиць лежав старий з кучерявою світлою борідкою, в халаті, з ковпаком на голові. На грудях у нього стояв Ноббі, вищиряв зуби й гарчав старому просто в обличчя.

Розділ 2 Переселення душі

Геб придивився до незнайомця. Не можна було зрозуміти, живий той чи мертвий. Очі його втупилися в одну точку на стелі, груди не здіймались від подиху… Але на обличчі, вкритому великим яскравим ластовинням, не було смертельної блідості, щоки рожевіли. Геб перевів погляд на масивний стіл у центрі зали. Там широкими червоними лініями було накреслено п’ятикутник. Сам Гебвін ніколи з таким не стикався, але чув, що це називається пентаграмою.

У центрі пентаграми стояв круглий акваріум.

Хоча спочатку Геб вирішив, що це магічна сфера. Звичайно, ніяких магічних сфер він теж ніколи не бачив, однак чув, що вони існують, а де ще можна побачити магічну сферу? Певна річ, у помешканні мага. Тому Гебвін і вирішив першої миті, що це сфера, але коли придивився, зрозумів — ні, звичайний круглий акваріум на підставці.

Акваріум було накрито дерев’яною покришкою, навскіс її перетинала тонка чорна нитка, що тяглася кудись догори. Вона була така чорна, що здавалася просто тонесенькою смужкою мороку. Геб простежив за нею поглядом і виявив, що нитка майже сягає стіни, але все-таки не доходить до неї, а просто зникає в повітрі.

Коли світло свічок проникло до акваріуму, по воді пробігли брижі, порошини звихрилися, огорнули червоний будиночок хмарою, котра не переставала ходити хвилями. Тільки тепер Геб помітив великий золотий замок на покришці. У замковій шпарі стирчав зламаний іржавий цвях. Гебвін скоса глянув на Ноббі, який і досі так само гарчав на світлобородого старого, і ступив до столу.

Зблизька стало видно, що замок не золотий. Просто його поверхня мала незвичайний жовтогарячий колір. Геб завжди легко міг упоратися із будь-якими засувами й замками, але цей здавався аж надто масивним та міцним. Хлопець посмикав цвях і вирішив, що механізм, зважаючи на все, заклинило. Тоді він із цікавістю припав до акваріума, щоб краще розгледіти будиночок крізь зелений туман, далі випростався, обома руками схопив замок і смикнув.

Щось клацнуло, золотаве світіння розлилося в повітрі. Геб відскочив із замком у руці — той розкрився.

З віконець червоного будиночка полилося світло. Він миттєво став дуже яскравим, в акваріумі начебто багаття розгорілося. Скляна куля загула, наливаючись сяйвом, покришка ворухнулася, рух передався вгору чорною ниткою. Вона здригнулася… і не видала ні звуку.

Ні, звук усе-таки був, але надто високий, надто проникливий, щоб його могло розчути людське вухо. Він хвилею розійшовся навколо, весь Каштелянів замок здригнувся, тихо зарипіло каміння в мурованій стіні. Нечутний дзенькіт чорної нитки вирвався назовні й пішов далі, прокотився засніженими пагорбами й темними долинами, змовк вдалині.

Стінка акваріума лопнула, промінь жовтогарячого світла простягнувся до софи. Геб побачив у цьому промені неприродно витягнуту людську постать, яка звивалася. Вогні всіх свічок, разом яскраво спалахнули і майже згасли.

Ноббі поставив передні лапи на лоб старому й саме вчепився зубами в ковпак, що вінчав сиву голову, та з гарчанням потяг його на себе. Почувся такий звук, ніби щось ляснуло, акваріум підскочив над столом, і жовтогарячий промінь зник.

Усе змовкло. У грізній тиші Гебові здалося, що десь дуже далеко й високо, за пагорбами й долинами, на самій межі того величезного простору, що його зумів пронизати дзенькіт чорної нитки, пролунав невиразний голос, який промовив єдине слово:

— НЕВЖЕ?

Свічки знову розгорілися, у залі посвітлішало. Акваріум зник, у пентаграмі на столі залишилися тільки скалки скла та калюжа води. Озеро, синьо-зелені рослини, червоний будиночок з равликом — усе, що раніше було на дні, зникло.

Згори почувся тріск, на підлогу посипався пил.

— Кха! — кашлянув хтось. — І де це я?

Геб повернувся до софи.

Ноббі стояв на задніх лапах на грудях у старого, а правою передньою щосили ляскав себе по волохатому чолу.

— Невже повернувся, га?

Геб розтулив рота, стулив, потім знову роззявив, але так нічого й не сказав.

Ноббі ніяково повернувся, його ніс опинився біля самого носа старого.

— А-а-а-а-а! — закричав він страшним голосом, підскочив і звалився з софи на підлогу. — Це ж я! Я!!!

— Що таке? — пробурмотів Геб, якого зовсім не слухався язик. — Ти… ви хто?

— Хто? Хто я?! — Ноббі вищирився, загавкав, але відразу ошелешено замовк, затиснув передніми лапами пащу. Далі знову підвівся на задні лапи й хрипко прокашлявся, постукав себе по грудях, поступово заспокоюючись, зігнувся, ненароком побачив зваляну шерсть на кінці свого хвоста й знову закричав.

— Це моє? Хвіст?!! — пес крутонувся дзиґою, впав, але відразу ж підхопився. По тому поклав передні лапи на краєчок софи, став навшпиньки — якщо, звичайно, так можна сказати про собаку, — заглянув у веснянкувате обличчя старого й після паузи вимовив з тугою:

— Так… зрозумів.

Далі пес сів на краєчок софи, заклав ногу за ногу, точніше, лапу за лапу, й глибоко замислився, здавалось, навіть забув про Геба.

Геб Гебвін стояв, не знаючи, що йому тепер робити. Потрапляти в настільки безглузду ситуацію йому ще не доводилося. Спочатку він, звичайно, злякався, та поступово почав гніватися. Ноббі, який розмовляв, здався йому ще бридкішим за Ноббі, який гавкав та скавучав. Та й голос у собаки був неприємний, верескливий.

Тріск угорі тривав, тепер разом із пилом на підлогу сипалася потерть з перетрухлого дерева. Здавалося, звук чорної нитки проник усередину стін і даху, розхитав камені й заодно пошкодив складну конструкцію з крокв, які підтримували купол вежі.

— Так, малий, а ти хто такий? — мовив пес, коли нарешті зволив звернути увагу на Гебвіна. — Що тут робиш?

— Я… — почав Геб. Вуха Ноббі раптом стали сторчма, він звалився з софи на всі чотири лапи, витягнув шию і знову загарчав.

— Це що таке? Чуєш? Ти чуєш?!

* * *

Далеко від них Бардо Тодол прокинувся.

Його спальня була завбільшки із залу для прийомів у якомусь королівському палаці. Те, на чому Тодол спав, не можна було назвати ліжком у звичайному розумінні цього слова — таких ліжок просто не буває, навіть у королів. Швидше, тут підійшло б слово «ложе». Саме ложе, просторе, як палуба великого корабля.

У приміщенні стояло ніжне золотаве світло. Дивна річ — тут були відсутні стільці та крісла, зате вздовж далекої стіни тяглися різні за розміром гранітні постаменти. На кожному височіла навіки застигла постать якоїсь тварини. «Звірятка» — ось як називав їх Тодол. «Мої звірятка».

Їх була безліч, і всі різні. Собака, кішка, вовк, опосум, гірський цап, ондатра, хом’як… Усі, кого Бардо Тодолу вдалося зібрати для своєї галереї. Ряд починався з маленької мишки, а закінчувався істотою таких розмірів, що могла поміститися тільки в цій величезній спальні.

Звірятка були непорушні. Не статуї, витесані з каменю чи дерева. І навіть не опудала.

Бардо Тодол збирав кістяки.

Він підвівся, кліпаючи спросоння, і зрозумів, що саме збудило його. У головах ложа стояла скриня. Невелика й така похмура з вигляду, що нагадувала могильний камінь із чорного граніту.

У тиші розмірено цокав настінний годинник. Тодол втупився в скриню.

Віко скрині тримав великий магриловий замок, а на шиї в Тодола висів магриловий ланцюжок із магриловим ключем.

Зі скрині долинув звук, начебто хтось зачепив туго натягнуту волосінь. Саме цей звук збудив Бардо хвилину тому. Тодол чекав. Звук повторився — тоді маг зняв із шиї ключа й відімкнув замок.

Посеред скрині висіла книга в чорній шкіряній обкладинці, прикута до дна двома грубими ланцюгами. Замість назви на ній красувалося велике око.

Не намальоване й не витиснуте — просто опукле живе око. Вузьке, з сіруватим білком і чорною зіницею, воно нагадувало бездонний колодязь, який вів до іншого світу, світу безіменної книги в чорній палітурці.

— Невже? — голосно мовив Бардо Тодол, схиляючись над скринею.

Здавалося, що око розумне й теж дивиться на Тодола. Причому, дивиться з певним і дуже сильним почуттям.

Цим почуттям була ненависть.

Бардо ледь помітно всміхнувся й глянув у опуклу чорну зіницю.

У ній він побачив подвір’я замку й Безвихідну вежу посеред нього. У вежі щось відбувалося, але Тодол поки не міг зрозуміти, що саме. Зате він зрозумів головне: старий ворог прокинувся й потривожив чорну нитку.

А нитка раптом порвалася. Щойно вона була туго натягнута в повітрі, а тепер із пронизливим «ДЗЕНННЬ!!!» зникла.

Це могло означати лише одне: Каштелян на волі.

Погляд Бардо повільно пройшов уздовж галереї, досяг кінця, затримався на миші, рушив назад і зрештою зупинився на одному з кістяків. Кістяки не були потрібні Тодолу для того, що він збирався зробити. Вони просто допомагали магові вибрати підходяще звірятко з тих, що могли виконати його завдання.

— Ти, — сказав Бардо Тодол і знову схилився над скринею. — Ти підійдеш найкраще.

Розділ З Чорне око

Геб прислухався.

Здавалося, що звуки проникають сюди з якогось потойбічного світу, навіки схованого за завісою мряки. Уривчастий рик.

Дзявкання.

Рипіння снігу під важкими кроками.

Скреготіння зубів.

— Прототвар! — Ноббі розвернувся, при цьому кінчик хвоста потрапив у поле його зору. Пес презирливо пирхнув, глянув на уривок чорної нитки, що лежала долі. — Тодол наслав по нас свою бестію! Розумієш?

— Ні, — відповів Геб сердито.

Ноббі знову спробував стати, як людина, але похитнувся, засмучено махнув лапою і знову опустився на чотири лапи.

— Не розумієш, малий? Бардо Тодол поставив сигнальну нитку. Вона порвалася, тепер Тодол знає, що я на волі. І він послав за мною прототвар. Поки не зрозумів, яку саме. Але незабаром зрозумію! Зараз вона примчить сюди… — Ноббі навіщось поліз під софу, з-під якої долинули притишені слова: «Зараз як примчить сюди…» — й виліз по інший бік, і далі бурмочучи: «Як примчить вона сюди, й тоді…» — двічі оббіг навколо столу та зупинився біля ніг Гебвіна, знизу вгору дивлячись на нього.

— Як примчить, і тоді… знаєш, що тоді буде?!

— Ні, — повторив Геб. Це була найбільш вдала відповідь, яку він у такій ситуації міг давати практично на будь-яке запитання.

— Від нас залишиться ще менше, ніж від його звіряток! — вереснув Ноббі.

— Яких звіряток?.. — зовсім заплутався Геб.

— Не має значення! — пес вчепився передніми лапами в холоші Геба й почав смикати його, волаючи: — Вода, вода тут є, малий?

— Не знаю. Яка вода?

— Мокра! Бочка або дві? Немає, так? Тоді треба змотуватися! Швидко, швидко, швидко!

Гебвін вирішив, що відповідь «ні» буде цього разу недоречною, тому поцікавився:

— Куди?

— У підвал, — відрубав Ноббі й здригнувся, глянув угору, бо йому на голову впала чимала тріска. — Вежа валиться! У мене в підвалі був потаємний хід… — він прослизнув поміж ногами Геба та рвонув сходами донизу.

Рипіння снігу та гарчання наближалися. Геб услід за Ноббі скотився трьома сходовими маршами, проліз через люк у підлозі, а далі вузькими дерев’яними східцями спустився в темний, звивистий коридор. Йому здавалося, що кроки й рик таємничої прототварі лунають над головою, серед руїн.

Сопіння Ноббі, що біг попереду, перемежовувалося голосінням і тихою лайкою. Коридор зробився вужчим, Гебові довелося пригнутися, коли він почав торкатися земляної стелі головою. Підлога під ногами затрусилась.

— Тут! — дзявкнув Ноббі. — Стій, малий, на мене не наступи!

Перед ними був пересохлий колодязь. На однаковій відстані зі стіни стирчали іржаві залізні скоби.

— Ось він, мій потаємний хід, — повідомив Ноббі.

У темряві Геб тільки й зміг розгледіти, як пес поставив передні лапи на другу знизу скобу, потім закріпив задні на нижній. Судомно підібгав хвоста й спробував піднятися далі, але звалився на спину, під ноги Гебвінові.

— Лапи! — заверещав він, смикаючись і звиваючись, як безпорадне дитинча. — Лапи, а не руки! За що такі напасті, га? Агов, малий, ти де? Чуєш мене?

— Чую, — мовив Геб, схиляючись над псом. — Не репетуй, тут я.

— Як же не репетуй, коли не руки, а лапи? Думаєш, приємно це? Підніми мене. Тільки обережно!

Довелося перекинути пса через плече й притримувати його рукою. Ноббі вчепився кігтями в його пальто й пихкав та скавулів над вухом, поки Геб незграбно пнувся від скоби до скоби.

У страху не тільки очі великі, але й вуха — коли вони опинилися на поверхні, Геб зрозумів, що прототвар поки ще не так близько, як йому здавалося. Шелест снігу під її лапами чувся не серед руїн замку Каштеляна, а десь за найближчим пагорбом. Зате в замковому дворі панували рипіння та потріскування Безвихідної вежі, яка поволі осідала.

Витягнутий з колодязя Ноббі підбадьорився й зіскочив на землю.

Він уже забув про хвилинну безпорадність і вже командував: «За мною, малий!» Пес помчав уперед, петляючи поміж кам’яних брил, геть від вежі… й раптом зупинився.

Гебвін мало не налетів на нього й теж зупинився. Ноббі завмер, дивлячись у небо.

— Бардо? — промовив він.

Геб теж поглянув угору. Просто над замком чорнота густішала, там плавало якесь розпливчасте тіло. Воно повільно переміщувалося в повітрі слідом за втікачами, і всередині нього поступово вимальовувалося тьмяне коло світла. Ще кілька секунд Геб дивився, не розуміючи, що це, а потім і біля його ніг виникло світло. Гебвін перевів погляд на пса. Той зігнувся і крутився на одному місці, перебираючи лапами дедалі швидше й швидше.

— Що ти робиш? — здивувався Геб.

Відповіддю йому був свист повітря навколо тіла Ноббі, який, обертаючись, перетворився на сіру дзиґу. Від нього навсібіч полетіли іскри.

— Ноббі, що з тобою? — повторив Гебвін.

Іскри зібралися в мерехтливий ковпак, що накрив Ноббі, яскраво спалахнули й згасли.

* * *

Пес залишився колишнім, хоча Геб помітив одну дивну річ — якщо він відводив погляд і дивився трохи збоку, то йому починало здаватися, що тіло Ноббі накриває ковпак, по якому зміяться іскри.

— Маскування, — пояснив пес. — Щоб Тодол не міг зрозуміти, якого я прибрав тепер вигляду. Хоча тебе він розгледів добре. У цьому тілі чаклувати дуже важко. Добре, не стовбич, мерщій ходімо!

Вони поминули пролам у стіні й пологим схилом збігли до поля. Товстий шар снігу нагадував вершковий крем, що вкривав величезний торт. Ліворуч і праворуч поле тяглося, скільки оком можна було охопити, а попереду закінчувалося на узліссі. Поки вони були в замку, вітер устиг розігнати хмари. Над засніженим краєвидом у всій своїй зимовій красі чорніло зимове небо.

А посеред неба плавало око. Завбільшки воно було як двоповерховий будинок, а формою нагадувало човен. У центрі мерехтіло коло зіниці.

Геб почув гуркіт позад себе й озирнувся. Безвихідна вежа впала.

— Край, прощавай, старе тіло, — мовив Ноббі скорботно. — Привіт вам, блохи, будка, «фу» й «лежати»!

Неспокійна тиша стояла над пагорбами й лісом — тиша морозяної зимової ночі — тільки замет, просідаючи, зарипить чи затріщить під вагою снігу гілка, забурчить уві сні, перевертаючись із боку на бік, ведмідь у своєму барлозі…

Стискаючи волохатий зашийок, Геб повернувся в тому напрямку, де, як йому здавалося, стояв дім Шлапів. І тут Ноббі схопив його за руку зубами — не сильно, але відчутно. Геб зойкнув і мимохіть випустив пса.

— Що за фамільярність?! — засопів той, відпльовуючись. — Зовсім ти, малий, оскаженів? Я… — він спробував прибрати величної пози, — я великий чаропльот… — і замовк, нашорошив вуха. — О, чуєш, знову?

Геб глянув на небо — чорне око невідступно пливло за ними.

— Не розумію, що це за штука? — Ноббі теж глянув угору. — Тобто зрозуміло, що це Тодол спостерігає за нами. Око надіслав саме він, але чиє це око? Кому воно належало раніше? І взагалі, не відволікай мене! Прото-твар близько, а води в нас нема!

Розділ 4 Зимовий ельф

Коли Геб почув слово «прототвар», він зміркував, що примарні звуки тепер поголоснішали.

Протяжне гарчання.

Хрипке, люте дзявкання.

Клацання ікол, що замикаються.

Шурхіт снігу під дужими лапами.

І все це лунало поруч — за найближчим пагорбом.

— На руки, на руки мене візьми! — наказав Ноббі. — І вперед, до лісу!

«Чому я його слухаюся? — міркував Геб за хвилину по тому. — Адже це лише негідник Ноббі, домашній пес моїх хазяїв…»

Втім, хоч яке далеке було все його попереднє життя від пентаграм, чорних чаклунських ниток, могутніх магів і лиховісних прототварів, Геб Гебвін розумів, що істота на його руках уже не хазяйський цуцик. Тобто, залишаючись з вигляду псом, всередині він став тепер кимось іншим.

Грузнучи в снігу по кісточки, Гебвін біг попереду. Після того, як випав сніг, це поле до нього не перетинав ще ніхто — біла поверхня нагадувала чисту сторінку. Лише один ряд слідів, які залишали чоботи Гебвіна, начебто рядок літер, простягся від краю до краю. Ось рядок перетнув третину відстані, ось перевалив за середину й потягся далі, до близького вже Кривого лісу. І відразу, накладаючись на них, інший рядок стрімко розсік край поля.

Сліди від лап були трикутні, з вузькими клинцями глибоко продавленого снігу — відбитками пазурів. Вони рухалися білосніжною сторінкою в тому самому напрямку, що й сліди чобіт, але куди швидше, й досягли середини поля, коли Гебвін тільки встиг добігти до Кривого лісу.

На узліссі Геб озирнувся. Прототвар наближалася: витягнута тінь, схожа на широке імлисте пасмо диму, що його розметало сильним поривом вітру.

Дві пари потужних лап — сніг під ними вже не рипів, а жалібно похрупував.

Двоє яскраво-синіх очей ліхтарями освітлювали поле попереду.

Вищирена пащека, з якої лезами шабель стирчали блискучі ікла.

Геб досі ніяк не міг зрозуміти, якого ж звіра нагадує прототвар. Але він вирішив, що навіть озброєна своїм капцем могутня й непохитна пані Шлап навряд чи змогла б упоратися з цим виплодком первісної пітьми.

Він зробив крок і начебто перегорнув білу сторінку — стало темно, криві стовбури з голим чорним гіллям сховали засніжене поле. Ноббі вже набридло трястися на руках у Гебвіна, він пирхнув і зістрибнув у сніг.

— Так… — заторохтів пес, спрямовуючись уперед. — Кривий ліс, еге ж? І де тут у нас… — він оббіг одне дерево, потім інше. — Де ж тут у нас…

Геб мчав слідом. У лісі було менше снігу, лише під деревами намело замети. Стовбури безмовно височіли навколо, покручене галуззя переплелося над головою. Воно майже заступило небо, але навіть крізь нього виднілося око, яке, зважаючи на все, ще нижче опустилося до землі.

Здавалося, що разом із лісовими тваринами впав у зимову сплячку й сам ліс. Тиша, ще глухіша за ту, що панувала в Безвихідній вежі, накривала його периною з чорного пуху.

Десь поруч пролунало глухе бурчання. Геб озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки воно долинає.

Замет похитнувся. Зарипів прим’ятий сніг, далі почулося дихання — замет розвалився, з нього виліз ведмідь.

Геб підхопився. Лісовий мешканець звівся на задні лапи, й стало видно, що він на голову вищий за Гебвіна.

— Хо-хо-хо! Хто кричить? — мовив ведмідь добре поставленим, гучним, як в оперного співака, голосом. — Кому не спиться снігової зими?

— Відчини двері, за нами женеться прототвар!

— Не-евже? — протягнув ведмідь і зробив до них крок. — А ви хто такі?

— Відчиняй мерщій, потім зрозумієш.

— Знайомий голос… — лісовий мешканець нагнувся, придивляючись до пса. — Але я не знаю тебе, дрібний собачко. Хто ви такі, щоб я впустив вас на…

— Вона й тебе зжере! — вереснув пес. — Відчиняй негайно, бо я…

Що він зробить, Ноббі не встиг сказати, тому що зовсім близько пролунало низьке виття.

— Ну, раз такі справи… — пробурмотів ведмідь і ступнув до дерева. Він повернув сучок, і в стовбурі відчинилися широкі двері. За ними важкою чорною завісою стояла пітьма.

— Коли вже так — заходьте…

Виття стало голосніше, в темряві затремтіли дерева. Гілки ходили ходором. Звихрився сніг — ніби зграї білих склубочених пластівців супроводили прототвар лісом.

— Давай, давай… — Ноббі вчепився зубами в холошу Геба й потяг його до дуба. Гебвін переступив поріг, ведмідь увійшов слідом. Всередині стовбура Геб озирнувся. Він побачив, що на галявинку біля дуба вискочила прототвар, побачив її сині очі-ліхтарі, її роззявлену пащу й величезні вигнуті ікла.

І нарешті зрозумів, кого нагадував цей звір.

* * *

Темний силует ведмедя заступив галяву з прототваррю, двері зачинилися, стало темно. Дуб здригнувся від сильного удару ззовні, потім ще раз. Геб ступнув уперед і ненароком наступив на Ноббі, який заходився верещати й лаятися. Ведмідь промовив у темряві над вухом Гебвіна:

— Гаразд, пошукаємо вимикача, хо-хо…

Він поволік Геба кудись углиб стовбура. Гебвін виставив перед собою руку й втягнув голову в плечі, побоюючись, що зараз вдариться об протилежну стіну, але вони йшли і йшли, повертаючи то ліворуч, то праворуч, а ніяких стін не було. Під ногами відчувалася тверда й рівна поверхня, протяг знизу був дивно теплий.

— Ти ввімкнеш, чи ні? — дзявкнув Ноббі з темряви. — Гаргантюа, чуєш мене?

— Хо-хо, звідки маленький собачка знає це ім’я? — запитав ведмідь, відпускаючи руку Геба. — Зараз… нехай стане світло!

Світло не просто стало — його стало так багато, що Геб замружився й лише за кілька секунд розплющив спочатку одне око, а потім друге.

Лампи, підвішені на перехресних кроквах під високою стелею, освітлювали широкі сходи, ослони й завіси. Геб від несподіванки похитнувся, схопився за поруччя, що тяглося вздовж стіни, вигиналося донизу й закінчувалося біля квадратної заглибини в підлозі — платформи ліфта.

Розміром і формою приміщення нагадувало залу міської ратуші, хоча між ними була одна істотна відмінність: і поруччя, і сходи, і ліфт — усе було дерев’яне.

— Ласкаво просимо на станцію Дорогоцінної Дороги, — мовив ведмідь, знімаючи із себе шкіру. — Так, недовга в мене цієї зими вийшла сплячка.

Розділ 5 Станція Криволісся

У Геба вистачило сили тільки прошепотіти «Що таке Дорогоцінна Дорога?» — а по тому він роззявив рота, дивлячись на огрядну, круглолицю істоту з гострими вухами. Вона ж повісила на поруччя кошлатого темно-коричневого кожуха, взялася в боки, випнула живіт завбільшки як барило й обвела людину та пса поглядом великих темних очей.

— Хо! — мовило це страховисько, пригладжуючи широкою долонею скуйовджене волосся. У ньому стирчало двійко яскравих павиних пер. — Дорога, яку ще називають «З вітерцем». Ви збудили мене, бо взимку ми завжди замикаємося на два найхолодніші місяці. Я — доглядач станції Криволісся. А ви хто такі?

Стіну, біля якої вони стояли, зі скреготінням простромили три вигнуті кістяні леза. Геб відскочив. Ікла прототварі глибоко встромилися в дуб. Кінці їх, до того гострі, що здавалося, ніби над ними хтось добре попрацював з точильним колом, мало не зачепили доглядача станції. З лементом «Хо-хо!» ельф Гаргантюа відскочив.

— Я ж казав! — гаркнув пес, коли ікла зникли. — Це тобі не якийсь цуцик — прототвар самого Бардо Тодола! До речі, малий, ти встиг розгледіти, на кого вона схожа?

— Так, — сказав Геб, — я не дуже впевнений, але, по-моєму, на вовка.

— Та-ак… — протягнув пес. — Протововк, кажеш?

Гаргантюа взяв свого кожуха й зістрибнув у квадратну заглибину ліфта.

— Ходіть сюди, чи що, — покликав він. — Спустимося нижче.

Коли Геб з Ноббі пішли за його прикладом, уся зала станції, неймовірним чином вміщена в стовбурі звичайнісінького з вигляду дуба, знову здригнулася від удару.

— Незабаром прорветься всередину, — зауважив ельф, широкою п’ятірнею налягаючи на важіль, від чого платформа з гудінням пішла вниз. — Кажете, протововк Тодола? То чому він женеться за вами?

Геб розгублено знизав плечима, а пес відповів:

— Не дурій, Гагро. Міг би й здогадатися вже…

— Як мене назвало ти, маленьке собача? — зачудувався товстун. — Звідки воно знає… — він раптом опустився на коліна й наблизив обличчя до псячого писка.

— Хо-хо… — замислено пробурмотів Гаргантюа по нетривалій паузі. Нарешті випростовуючись додав: — Очі!

— О, — улещено дзявкнув пес і сів на задні лапи.

— Гагра впізнає ці очі… — бурмотів і далі ельф.

— Атож. Очі — дзеркало душі.

— Ці знайомі, хитрі очиці, що завжди бігають, із жовтими зіницями, мокрі, як недосмажена яєчня, ці тьмяні оченята…

— Годі! — гаркнув пес. — Що за жарти?

— Великий Каштелян! — заревів товстун, обхопив пса обома руками й закружляв так, що платформа гойднулася.

— Могутній Каштелян прокинувся! — радісно ревів він, обіймаючи пса. — Він знову зі старим Гагрою!

Геб уже й сам зметикував, що відбувається, чия саме душа вселилася в тіло цуцика Ноббі, й тепер скоса поглядав на них, хоча не забував тримати в полі зору й те, що діялось навколо.

Підлога станції залишилась нагорі, вони ж спускалися все глибше вздовж чотирьох довгих штанг, а навколо тяглися темні яруси, заповнені механізмами незрозумілого призначення. Між грубезними стовпами оберталися масивні колеса, з невидимих отворів вистрілювали струмені пари, щось гуло й рівномірно побрязкувало.

— І це все під Кривим лісом? — тихо мовив Геб.

Ельф на ймення Гаргантюа та на прізвисько Гагра почув його. Він відпустив Каштеляна й повернувся до Гебвіна. Павине пір’я, що стирчало з його смолисто-чорної чуприни, погойдувалися в потоках повітря, зелений комбінезон, з холош якого звисали довгі китиці, тісно обтягував живіт. Взутий він був у м’які мокасини, на шиї мав намисто з перламутрових мушлів. Вуха в ельфа були довгасті, гострі, начебто в дитинстві Гаргантюа підвісили за них сушитися на мотузці за допомогою прищіпок, та довго не знімали.

— Із собакою Гагра розібрався, — мовив смагляволиций товстун, смикаючи пальцями кругле золоте кільце в лівому вусі. — Тепер ти, біла людино. Хто такий?

— Авжеж, — подав голос Каштелян, всідаючись. — Ми так і не познайомилися. Тебе як звати, малий? Звідки ти? І що робив у моєму замку разом… разом із цим псом?

Поки Геб розповідав, звідки він і що робив у замку разом з Ноббі, ліфт зупинився. За цей час згори кілька разів долинало протяжне відлуння гуркоту — протововк намагався прорватися на станцію.

— Кепські справи, — Гагра зістрибнув з платформи. — Від тварини так просто не втечеш.

Яруси широкою спіраллю підносилися навколо, зусібіч лунав брязкіт. Крізь димний півморок Геб ледве розгледів великі круглі двері, до яких кинулися Гагра й Каштелян. Боячись відстати, Гебвін побіг за ними.

Короткий коридор вивів у тунель — прямий і такий довгий, що обидва його кінці зникали в сірому тумані. Вдалину тяглися рейки, на них стояв вагон. Обшито його було листами фанери, які з’єднанували великі круглі заклепки. Три сходинки вели до розчинених дверцят.

Гагра пірнув у отвір і скомандував:

— За мною!

Каштелян стрибнув слідом, потім всередину заліз і Геб.

— Зачини, — наказав Гагра звідкись із задньої частини вагона.

Геб повернувся й наліг на двері — ті голосно клацнули.

У світлі синього ліхтаря вони побачили довгі дерев’яні сидіння, між якими лежав скинутий ельфів кожух. Спереду була кабіна з важелями та двома кріслами, а позаду, під круглим віконцем, розміщалася топка. З неї стирчала вигнута труба, що зникала в стіні вагона, а поруч височіла гора золотавих брикетів. Каштелян сів між кріслами на підлогу кабіни, Гагра ж відсунув заслінку, схопив коротку лопату й заходився кидати кубики в топку.

— Що це? — Геб підійшов до нього. — Що ти робиш?

— Гагра розводить пари, — відгукнувся ельф, щосили працюючи лопатою. — Настав час відчалювати.

З укритого кіптявою залізного боку топки стирчав короткий ґніт.

— Це вугілля? — Геб підняв брикет, який на дотик виявився м’яким і теплим, майже гарячим. — Ух, а чому від нього так гаряче?

— Це магрил! — відрубав Гагра, забираючи в Гебвіна брикет і кидаючи його в топку. — Його гноми добувають по всьому світу. Вони ж і збудували Дорогоцінну Дорогу.

— Магрил? — Гебові пригадалися старі казки. — А я думав, з нього кольчуги роблять. Обладунки всілякі…

— Ти кажешш — кольчуги? — ельф випростався й опустив лопату. — Який дурень ходитиме в кольчузі з магрилу? Це все одно, що надягти на себе барило з порохом. Іди та сядь, зараз поїдемо…

Тут у кругле віконце над топкою Геб побачив тварину, що вбігла в тунель із коридору, який вів від ліфта, й закричав:

— Оно, оно він!

Протововк, не знижуючи швидкості, розвернувся мордою до вагона.

Геб позадкував, заворожено розглядаючи страшну личину тварюки, що їх переслідувала. Ікла її нагадували широкі вигнуті щілини, що ведуть в інший світ, задимлений, темний — у те саме потойбічне місце, з якого за викликом чорної нитки й з’явився протововк. Ікла ворухнулися згори вниз, пащека роззявилася, немов тварина збиралась проковтнути вагон. Тепер усе віконце затуляла рожево-червона горлянка з червоним язиком, що звивався, немов змія.

Щось спалахнуло, пронизливо загуло. Пролунав гуркіт, у Геба заклало вуха. Із труби, що стирчала за вагоном, вистрілив тугий струмінь розжареного золотавого диму, такого густого, що здавався чимось твердим. Струмінь всотався в горлянку протововка. Тунель освітив спалах, розбурхана заметіль із жмутів палаючої шерсті наповнила його. Всього цього Геб Гебвін уже не бачив — він упав під задню стінку вагона в обійми Гагри, який теж не втримався на ногах. Вагон зірвався з місця так стрімко, що Каштеляна винесло з кабіни. Він пропоров пазурами підлогу, здійнявся в повітря і, нестямно волаючи, впав на голову Геба.

Розділ 6 З вітерцем

Тунель то звужувався настільки, що стінки вагона майже зачіпали його, то знову розширювався до колишніх розмірів. Газовий ліхтар, який теліпався на гаку під стелею, кидав на обличчя Геба та Гаргантюа синяве світло. Каштелян поклав голову на лапи й принишк між кріслами. Іноді він підводив морду та починав говорити своїм тонким верескливим голосом, і тільки це нагадувало зараз Гебвіну, що пес — уже не пес, а, як висловився коваль Сигізмунд, страшний маг із таємничого Цукату.

— Вагони не для пасажирів, — мовив Гаргантюа, що сидів у кріслі. — Вони для перевезення магрилу.

— Магрил звозять звідусюди в одне місце? — уточнив Каштелян.

— Атож.

Каштелян кивнув і про щось замислився.

Хоча минуло не більше двох годин, Сигізмунд здавався тепер Гебу далекою малознайомою людиною, як і подружжя Шлапів, їхній будинок, та й усе містечко, де він жив. Йому ввижалося, що минуле — дитинство, бабуся Снок, яка його виховувала, дім Шлапів — усе це сон, і тільки зараз, коли він зустрів Каштеляна й ельфа Гаргантюа, повільно прокидається. А сон залишився далеко позаду, загублений разом із Кривим лісом серед засніжених пагорбів і полів.

Вигнутою трубою магрилове вугілля справно викидало з топки струмінь золотавого жару. Не такий потужний, як перший, котрий зупинив протововка, але все-таки достатній для того, щоб вагон мчав уперед, з гулом розсікаючи повітря.

— Агов, могутній Каштеляне, — сказав ельф, важко повертаючись у кріслі, — розкажи старому Гагрі, що сталося. Як ти виплутався? І чому Каштелян тепер… Має такий вигляд, хо-хо?

— Він мене збудив, — дзявкнув маг і повів кудлатою мордою в бік Гебвіна. — Ти ж чув — він за хазяйським псом побіг. Бардо Тодол приспав мене, а він відімкнув замок і розбудив…

— Відімкнув замок? — перебив Гаргантюа й шанобливо глянув на Геба. — Гагра не зміг відімкнути того замка! Довго намагався, але не зміг. Гагра навіть колупав його цвяхом…

А в нього вийшло, причому легко. Треба подумати над тим, хто такий насправді наш Геббі. Отож, я б повернувся у своє тіло, так поруч, на лихо, виявився цей пес! Ну, мене й втягло…

Вони помовчали, але Геба мучила цікавість, і він зважився запитати:

— А чорне око, що плавало над нами? Що це таке?

Каштелян похитав головою.

— За допомогою цієї штуки Тодол за нами спостерігав, але я поки не можу зрозуміти, що воно таке. Ніколи не стикався з такою магією…

Із м’яким гудінням розсікаючи повітря, вагон мчав уперед, і від рівномірного перестуку коліс в Геба почали злипатися повіки. Він широко позіхнув, покосував на супутників. Каштелян уже заснув з головою на лапах. Гаргантюа, сидячи в кріслі, зрідка розплющував одне око й поглядав на розмиті від швидкості стіни тунелю. Він прикрутив ґніт газового ліхтаря, і в кабіні запанував півморок. Ельф пробурмотів:

— Поки що тихо.

Геб пововтузився, влаштовуючись зручніше, простяг ноги, заплющив очі — і відразу заснув.

* * *

Вагон мчав з колишньою швидкістю, навколо нічого не змінилося — ті самі стіни й рейки між ними.

— Напевно, ніч уже закінчується, — подав голос Каштелян. — Старий телепню, а що-небудь серйозніше за сир у тебе є?

Гагра похитав головою.

— Каштеляне, що ти збираєшся робити далі? — запитав Геб, дожовуючи бутерброд.

— Мені треба дістатися до Зубастика.

— Зубастика? Що таке Зубастик?

Після цього запитання Каштелян мовчав дуже довго.

— Не зможу пояснити тобі, — мовив він нарешті. — Це… ні, не зможу. Цей предмет напевне знайомий тобі, але насправді Зубастик — зовсім не те, за що ти приймеш його з першого погляду. Він перебуває в центрі цього світу.

— Не розумію… — почав Гебвін, і тут Гагра підняв до стелі вагона товстий, як сарделька, палець і мовив:

— Чуєте?

Рівномірне гудіння змінилося, немов потік зустрічного повітря став не таким щільним. Геб глянув у переднє вікно. Тунель стрімко розширювався, стіни зникли. Рейки зігнулися, і вагон гойднувся на повороті.

Якась сила підняла Гебвіна в кріслі. На мить йому здалося, що він раптом зірвався в бездонну прірву й падає. Дух захопило, Геб вчепився в підлокіття, роззявив рота.

Під вагоном простягався океанський берег.

Рейки, зринаючи з темного отвору тунелю, вигинались, перетинаючи лабіринт торосів, що розкинувся біля підніжжя гір. Океан, наче спрут, простяг між ними свої щупальця. Довгі затоки, звиваючись поміж нагромадженням крижаних брил, тяглися далі, до гір, що обступали прибережну долину.

Вагон круто злетів угору. Геб впав у крісло, його притисло до спинки. Гноми, що побудували Дорогоцінну Дорогу, напевне, вирішили, що петляти між торосами надто довго, і підняли рейки на високих опорах.

Поки Геб, який усе життя провів у рідних долинах між пологих пагорбів і не звик до таких величезних відстаней, розглядав усе це, Гагра вийшов з кабіни і відразу позаду пролунав його голос:

— У нас майже скінчився магрил, а тварина й досі біжить за нами!

Розділ 7 Світло в холодній воді

Притримуючись за стіну, Геб пройшов назад і визирнув у кругле віконце. Далеко по ниточках рейок мчала імлиста тінь. Гудіння магрилу в топці стало тихіше.

— Еге ж… — подав голос Каштелян. — Це ж протововк. Якщо Бардо його на когось нацькував, він уже не зупиниться.

— То що тепер робити? — звернувся Гебвін до Гаргантюа. — У кабіні є важелі — напевне, ти можеш збільшити швидкість?

Ельф із сумнівом постукав носком мокасина по топці й похитав головою.

— Ні, тепер не вийде. І так мало палива залишилося… — його обличчя було серйозне й зосереджене. — От що старий Гагра скаже вам: кепські справи.

Вони повернулися в кабіну. Гори наблизилися, попереду був насип, що сягав рейок, від яких у цьому місці відходила вузька залізна драбинка. Біля підніжжя насипу стояв будиночок і тяглася доріжка, що закінчувалася біля дивної споруди, яка здіймалася на океанському березі.

— Гагро, що це? — запитав Каштелян.

Замість відповіді ельф вчепився у важелі, й вагон почав гальмувати.

— Проміжна станція, — повідомив Гаргантюа. — Тут можна заправитися.

— А що за будівля біля океану? На ній крутилося щось на зразок куполів.

Ельф знизав плечима.

— Гагра не знає.

Під підлогою засичало, зарипіло, вагон гойднувся й зупинився біля насипу. Всі троє залишили кабіну, ельф відчинив двері й ступив назовні.

В обличчя вдарив холодний вітер. Вони почали спускатися залізною драбинкою. Геб розгледів протововка — поки ще далекого, схожого на прилиплий до рейок клаптик туману.

Гаргантюа зістрибнув з останнього щабля, плечем розчахнув двері будинку й ввалився всередину. Коли Геб із Каштеляном увійшли за ним, Гагра стояв посеред невеликого приміщення й мружився.

У темряві під дальньою стіною виднілися накриті покришками цебра.

Порожньо… порожньо… — покришки з дзенькотом полетіли врізнобіч, коли Гаргантюа заходився одну за іншою скидати їх на підлогу. — І тут порожньо… І тут…

Він розвернувся до супутників.

— Магрилу немає!

— Чому його нема? — запитав Каштелян.

— Украли. Або не зробили запасу, усе відправили до Плато. Гагра не знає.

— Так… Добре, ходімо далі. Перевіримо.

— А протововк? — нагадав Гебвін.

— Однаково без магрилу далеко не заїдемо. Ідемо швидше.

Стежку занесло снігом, але йти нею було все-таки легше, ніж заметами, що тяглися обабіч. Вітер, що дув у один бік, до гір, гув над торосами. Холод стояв такий, що навіть у пальті Геба почало трусити. У небі над їхніми головами щось пролетіло, Геб присів — налякався, що це чорне око опускається згори, але ні, воно була надто великим, і до того ж, тьмяно світилося.

— Що це? — прокричав Гебвін крізь виття вітру, але йому не відповіли.

Стежка, що звивалася між торосами, незабаром вивела їх до берега. Вода, яка ближче до землі здавалася свинцевою, далі темнішала, а потім ставала чорною й зливалася з небом, начебто над океаном панувала вічна полярна ніч.

І серед цієї ночі від берега йшла широка молочна смуга.

Будинок стояв наполовину на землі, наполовину — у воді. Задня стіна була похилою, у ній темніли широкі отвори, крізь які хвилі захльостували всередину.

— Млин… — розгублено мовив Каштелян.

Це й справді виявився млин, але незвичайний — з куполом. Він високо підносився над мандрівниками, біле світло лилося з вікон широкими смугами. Густі тіні від обертових крил повільно прокручувалися — то розходилися, зливаючись в одне темне полотнище, то зникали, поступаючись місцем світлу.

Вітер ненадовго стих, з важким рипінням крила повернулися ще трохи й зупинились. Тіні застигли, від купола відірвалася хмара, схожа на великий сніп, але не сіна, а ніжно-золотавої вати. Вона мерехтіла в півтемряві, відповзаючи геть, підкоряючись повітряному плину.

— Дивіться, там є інші… — Гебвін вказав уздовж берега. Далеко від них виднівся ще один млин, потім — третій, уже зовсім маленький.

Ельф нарешті знайшов і відчинив двері, яскраве світло полилося назовні.

У приміщенні з високою стелею голосно хлюпотіла вода. Із глибокого басейну вона проціджувалася далі крізь м’яку пористу перегородку й потрапляла в резервуар, а звідти вигнутими трубами, вируючи та пінячись, викидалася назад в океан. Геб помітив, що рідина в басейні золотиться, а та, що повертається назад, має вже звичайний колір.

— Що це? — запитав Гебвін.

Від губчастої перегородки до купола тяглася труба-гармошка. Вона ритмічно хлюпотіла, немов витягала з перегородки жовтогаряче світло. У верхній її частині крутилися жорна — світло, потрапляючи на них, дробилося на дрібну крихту й через кришталеву спіраль проникало у велику колбу, підтримувану двома ланцюгами над пательнею, що палала синім полум’ям. Біля колби був широкий розтруб, язики полум’я облизували його дно. Всередині кипіло й булькало. Поки Геб розглядав усе це, з розтрубу повільно виповзла золотава ватяна хмара, піднялося крізь отвір у куполі. Вітер підхопив її та потяг до гір.

Частина світла не потрапляла в колбу, а зсипалася вниз із жорен і, ніби дрібний борошняний пил, висіла в повітрі. Гагра почухав потилицю й запитливо подивився на Каштеляна. Маг замислено обійшов пристрій, зупинився біля вигнутого крана, під яким стояло цебро, принюхався, пирхнув…

— Так, — сказав він нарешті. — Світловий млин. Звісно, його поставив тут Бардо Тодол, більше нікому.

Цієї миті зовні зарипіли крила, труба-гармошка почала ритмічно рухатися, витягаючи магію з губчастої перегородки. Зашуміло повітря, у колбі загуло, і третя хмара спливла над нею.

— Океан повен магії. Млин фільтрує воду, виціджує магію та відправляє її далі повітрям.

— Куди відправляє?

Якби Каштелян мав вказівний палець, то, напевне, зараз він багатозначно підняв би його.

— До центру світу. Туди, куди вирушаємо ми. Гагро, знаєш, що це?

Гаргантюа схилився над цебром, у яке з крана посипався блідо-жовтий порошок. Ельф придивився до нього, насупився й заперечно помотав головою.

— Гагра не розуміє.

— Макуха, — пояснив пес. — Сухі магічні рештки. Ним можна заправити топку, як гадаєш?

— О! Великий Каштелян, розумний Каштелян… Треба тільки почекати, поки цебро наповниться.

Пес глянув на Геба й раптом сказав:

— Слухай-но, а тобі тут залишатися небезпечно. Ну-бо вийди назовні.

— Чому небезпечно… — запротестував Гебвін, але Каштелян гаркнув:

— Вийди, я сказав!

Геб похмуро покосував на нього і вийшов. Крила оберталися, тіні від них повільно рухалися по колу, то перетинали вікна млина й стискалися, то потрапляли на неосвітлені ділянки й розширювалися, густішали. Гебвін обійшов будинок і зупинився біля самого берега.

Вітер протяжно завивав над океаном, женучи безперервну низку дрібних хвиль. Вони наповзали на скрижанілу гальку, з тихим шелестом відкочувалися й наповзали знову. Геб присів навпочіпки й опустив руку. Вода виявилася холодною, але не крижаною. І ще щось незвичне було в тому, як вона торкалася шкіри. Вода начебто лоскотала її…

Геб підняв зігнуту човником долоню, підніс до очей. Рідина кишіла дрібними порошинками світла та зграями мушок — часточок магії, — які безперервно снували то туди, то сюди. Гебвін довго заворожено розглядав живе магічне світло крізь холодну воду, потім обережно розсунув пальці й дозволив їй вилитися в океан.

* * *

У переднє вікно вагона було видно, що підтримувані опорами рейки зникають у вузькій ущелині між схилами гір.

— Великий Каштелян! — сказав Гагра, тицяючи пальцем у пса. — Чарівник. Чарівник. Могутній маг у тілі пса. Магопес! То чому б йому не почаклувати й не позбавити нас цього протововка?

— Я тобі зараз як начаклую! — магопес гнівно застукав хвостом по підлозі. — Щоб чаклувати, руки потрібні й пальці. Це ж мистецтво, а не трах-бах — і готово. Я замаскувався від Бардо, і годі. Якщо в цьому тілі спробую чаклувати, таке може статися… Ет, та що з тобою говорити!

Ельф знизав плечима і знову метнувся у хвіст вагона. Геб поквапився слідом.

Прибережні тороси зникли, тепер навколо простягалися тільки зарослі мохами уступи та круті схили. Протововк наближався, зустрічний вітер зривав з безформного тіла жмути імли й ніс далі. Тварина мчала слідом за ними вузьким коридором зі схилів, таких близьких, що до них можна було дотягтися рукою. Яскраво-сині плями очей-ліхтарів рухалися довгими зигзагами, тьмяні відблиски переливалися на вигнутій поверхні шабельних ікол.

Каштелян гукнув з кабіни:

— Тут поворот! Ущелина закінчується!

Тварина роззявила пащу, протяжно завила. Відлунюючи поміж схилів, виття пішло гуляти ущелиною та повертатися до втікачів оглушливою луною. Схили затремтіли, на дах вагона посипалися сніг і дрібні камінчики. Кілька більших камінців ударилося об рейки позаду, підстрибуючи та відскакуючи далі, в пітьму, що залягла на дні ущелини.

Протововк стрибнув.

Горлянка його миттєво заступила все за вікном. На даху й під днищем вагона брязнуло, а потім ікла, одночасно просунувшись згори та знизу, зімкнулися й ледь не відрізали ельфові ногу. Вагон здригнувся, Гебвін упав на коліна, вчепився в сидіння.

Зі скреготінням задня стіна разом із круглим віконцем зім’ялася й зникла в пащі. Вагон наповнився холодним повітрям, стрімко закружляли сніжинки. Протововк ковтнув, витріщив сині очі, за дві секунди вплів уламки й знову стрибнув, роззявляючи пащеку. Та раптом його заслонила могутня спина Гаргантюа — ельф широко розставив ноги, зігнувся і обома руками вчепився в краї магрилової топки.

Він закректав, у підмурівку топки щось хруснуло.

— Х-о-о-о-о… — натужно простогнав Гагра, випростовуючись. Величезна горлянка наблизилася до нього впритул. Гебу здалося, що Гаргантюа стоїть на тлі червоно-рожевої, лійки, яка стрімко обертається, і от-от неминуче звалиться в неї, закрутиться по спіралі, що дедалі звужується, й зникне на дні страшного багряного горла.

Ельф заревів, заносячи над головою вирвану з підлоги топку.

Вузький язик, що звивався гадюкою, метнувся до нього, вдарив по ногах. Гагра відхитнувся й упав на спину, але встиг випрямити руки й запхати топку, в якій стугонів вогонь, у горло протововка.

Вагон нахилився — вони досягли кінця ущелини й повороту.

— Тримайтеся! — заволав попереду магопес.

— Тримайся! — закричав Гагрі Геб, однією рукою чіпляючись за лаву, а другу простягаючи ельфові.

— Тримаюся! — пробасив Гаргантюа, хапаючи Гебвіна за зап’ястя, в той час, як ноги його стирчали над рейками, і довгі китиці холош скажено полоскалася в потоці вітру.

Протововк відсахнувся. Відтягаючи ельфа від краю, Гебвін побачив, що тварина раптом різко зупинилася. Паща розтяглася, немов у безглуздій посмішці — з неї навскіс догори, наче сигара, стирчав уламок димаря, що й досі курів. Усіма лапами протововк вчепився в рейки, ікла його заходили ходором, перемелюючи топку.

— Стережися! — гаркнув Гагра над вухом у Геба, перекинув його на спину й сам упав поруч та накрив голову руками.

Пролунав приглушений вибух. Морду протововка роздуло так, що вона стала майже круглою. Очі з пищанням вискочили й захиталися на чомусь, що нагадувало білі пружинки. З вух, із ніздрів, з-під зімкнутої пащі вистрілили тонесенькі струмочки диму. Мить протововк, схожий на кульку з намальованою на ній карикатурною мордою, вражено витріщався вслід вагонові.

— УАААААИИХ! — пащека розкрилася так широко, ніби тварина хотіла вивернутися навиворіт, і випустила назовні широкий потік золотого диму. Він тараном пробив морозяне повітря, майже досяг вагона, обдув обличчя Гебвіна жаром. З ревінням протововка віднесло рейками геть. За одну мить він перетворився на чорнильну ляпку, потім на крапку, супроводжувану золотавою комою магрилового струменя, — і зник.

Розділ 8 Плато чудес

Пролунало низьке виття, схил колихнувся. Гебвін глянув униз: величезне димове тіло повзло за ними, і там, де на схилі був сніг, у повітря піднімалися клуби сизої пари.

— Все-таки він наздоганяє.

Каштелян вчепився всіма чотирма лапами в кожух Гагри й повернув голову.

— Старий телепню, ти можеш швидше?

— Гагра намагається, — видихнув ельф. — Гагра може впасти, якщо повзтиме швидше.

— Я тобі впаду! Ворушіться, ми майже на середині… А це що таке?

Вище зі схилу стирчав кущ, гілки якого були всіяні малесенькими камінчиками. Дуже незвичайними камінчиками — начебто краплями, з’єднаними павутинням золотих ниток. Вітер дув без перестанку, в потоці повітря кущ тремтів і тихо дзеленчав.

Геб розтулив рота, щоб поставити чергове запитання, та Каштелян перебив його.

— Знаю, знаю, зараз ти знову запитуватимеш. Це плутанка.

— Що таке…

— Заклинання, що ж іще. Летіло, та й зачепилося, напевне. Повзіть до нього.

Схил затремтів так, що Гебвін мало не зірвався. Ривком підтягнув тіло вище, схопився за одну з гілок куща й глянув під ноги. Протововк був набагато ближче, ніж досі, — Геб уже добре бачив голову, від якої курів дим, і червоний провал пащі.

— Хапайся, Геббі! Гагро, притримай його!

Гаргантюа простяг руку й долонею вперся в спину Геба, притискаючи його до схилу. Гебвін якось зумів просунути руку в чергову тріщину й ухопився за іншу гілку, товщу. З-під його ніг посипалися камінчики, внизу протововк роззявив пащу. Каміння посипалося в червоний отвір, здійняло вогняні снопи й зникло. З темного нутра тварини почулося бурчання.

— Не за кущ, Геббі, візьмися за плутанку!

Геб послухався й поклав руку на золотаве павутиння. Виникло дивне відчуття — він раптом побачив заклинання ніби зсередини. Схил, Плато, протововк, Гагра й Каштелян — усе відсунулося кудись на задній план, а сам Гебвін неймовірним чином перемістився всередину плутанки. Ні, він усе ще розумів, що перебуває там, де й раніше, відчував, як падає за комір сніг, як горять вогнем пальці, але відчуття ці стали далекими, невиразними.

Зате плутанка була просто перед ним, швидше навіть — довколо нього. Навсібіч тяглися тонкі жовтогарячі волосинки — потоки магічної енергії. Вони з’єдну-валися вузлами, і кожен вузол був мерехтливою краплею магії. Усе це здавалося дуже гарним, тому що плутанка була тонким, складним заклинанням, для створення якого знадобилося неабияке мистецтво…

Звідкись здалеку долинув приглушений голос:

— Геббі, я сподіваюся, що не помилявся в тобі. Це заклинання зламане, полагодь його.

Зламане? Але воно таке прекрасне в своїй досконалості, так мистецьки зроблене й точно налаштоване… Тут він зрозумів, що в глибині павутиння посеред золотавого плетива висить темна грудка. У тому місці магічні нитки переплуталися, й від того заклинання вийшло з ладу. Здавалося, що причина очевидна й виправити це буде легко. Тепер і схил, і протововк зникли остаточно, залишилося лише чарівне павутиння. Пальці Геба самі собою проникли крізь сплетіння, яке тонко дзвеніло. Він начебто збоку спостерігав за тим, як пальці торкнулися темного вузлика, розправили кілька ниток, обережно потягли за одну з них… Усе павутиння стрепенулося, магічні вузлики задзвеніли дзвіночками.

— Кидай її вниз, Геббі!

Кинути її? Взяти це витончене плетиво, брутально схопити його й пожбурити кудись? Він знову пошкодить заклинання, тепер уже незворотно…

Шипуча сиза пара огорнула Гебвіна, й навколишній світ ривком повернувся на своє звичайне місце. Лапа протововка опустилася на схил просто біля ніг втікачів.

— Кидай!

Плутанка задзвеніла, коли Геб зірвав її з куща й кинув униз. Вона розгорнулася, широко розпласталась у повітряному потоці й упала на тварину.

— Тепер нагору, незабаром буде легше!

Геб досі ще не міг струснути зачарування золотої павутини, тож Гагрі довелося боляче ляснути його по спині. Гебвін мотнув головою і поповз далі, чуючи утробне гарчання протововка. Тільки коли вони потрапили на пологішу ділянку схилу, ризикнули озирнутися.

Десятки заклинань летіли над ними в одному напрямку. Вигнуті літери незнайомої мови, вогненні змії, звірі з диму й пари, незвичайні, напівлюдські постаті — все це повільно проповзало на тлі неба й зникало за краєм Плато. Внизу протововк боровся з плутанкою, що сповила його. Золотаві нитки пропалювали тварину, повільно поринали в неї. Від протововка відвалювалися клуби густого диму й сповзали вздовж схилу.

— Йому кінець? — запитав Геб, залазячи в неглибоку розпадину, що тяглася навскіс до вершини Плато.

— Ні, тварина впорається з плутанкою, — Каштелян, який і досі сидів на спині Гагри, дивився на Геба так, начебто бачив його вперше. — Але ти затримав його. Виходить, я не помилився у своєму припущенні про те, як саме ти зміг відімкнути магриловий замок Бардо Тодола.

Розділ 9 Примарне місто

З магопсом на руках Геб ішов між двома схилами слідом за Гагрою. Шипіння снігу під стопами протововка майже стихло, але незабаром його змінили тріск льоду й гуркіт каміння — чудовисько не відставало від втікачів, проламуючи та розширюючи ущелину перед собою.

— Агов, куди ми йдемо? — прокричав Каштелян.

«Ідемо… демо… емо…» — рознесла між схилами луна.

Ельф знизав плечима.

— Ти що, не знаєш? — знову закричав магопес.

«Знаєш… єшш… шшш…»

Між Гагрою та Гебом у сніг упала велика бурулька.

— Тихше, — мовив Гаргантюа. — Не треба кричати. Ми спускаємося до внутрішньої долини.

Ущелина звузилася, тепер і Гебу довелося йти боком. Хід вигинався то вліво, то вправо — і неухильно вів донизу. Напевне, колись тут текла невелика гірська річка. Гуркіт каміння позаду стихав: протововк поступово відставав.

Прохід вкотре повернув, ельф зник за поворотом.

— Тварина незабаром відстане, — долинув його приглушений голос. — Дивіться, що тут… Хо!

Геб пішов швидше. Ущелина закінчувалася невеликим майданчиком, який приліпилася до схилу. Стоячи на його краєчку, Гаргантюа мовчки дивився вниз.

Там було крижане місто, нагромадження пірамід і конусів, широких ковзанок і крутих гірок. У ясному, холодному світлі зимового дня лід здавався сіро-синім. Шпилі будівель, тонкі, немов шпиці, досягали висоти, на якій зараз зупинилися втікачі. Менші обступали великий будинок, що підносився на іншому кінці міста — накритий сніговою шапкою циліндр із льоду.

— Так… — магопес вивернувся з рук Геба й зіскочив. Він став на край майданчика, витягнув шию, розглядаючи краєвид, що відкривався з цієї висоти. — Старий телепню, ти знаєш, що ми бачимо?

— Гагра знає… — у голосі ельфа було благоговіння. Він замовк, придивляючись до вирубаних у камені сходів, які вели від майданчика вниз.

— Спустимося, — вирішив Гаргантюа й обережно поставив ногу на перший щабель.

Трохи пізніше Каштелян пробурмотів:

— Дуже цікаво… Адже це місто Мануїла…

Сходи закінчилися, вони зробили ще кілька кроків і опинилися в крижаному царстві. Геб послизнувся, ледве не впав і схопився за Гаргантюа. Ельф широко розставив ноги на слизькій поверхні, роззирнувся навсібіч, приклав долоню козирком до лоба.

— Нас веде доля, — проголосив він. — Мало кому вдавалося потрапити сюди. Колись давно тут жили гірські ельфи. Більшість загинула, лише декому вдалося втекти від гніву Мануїла. Це примарне місто, прокляте місце.

Вони перетнули площу й зупинилися біля підніжжя широких сходів, що вели всередину крижаного циліндра.

Усередині вежа була порожньою — одна величезна зала з похилими стінами, що з’єднувалися далеко вгорі. Їх укривали крижані плити, а посеред зали підносилася велика статуя з чистого небесно-блакитного льоду.

— Жителі Цукату зовсім не такі, як місцеві мешканці, — говорив магопес. — Ми… уяви, що ти розглядаєш чорно-білу картину, на якій намальована одна кольорова постать. От вона й здається тобі яскравішою, жвавішою за всі інші. Ми з Гагрою — ось такі кольорові постаті на чорно-білому тлі. Поруч із нами ти почуваєшся живішим за все інше, за твоє минуле, котре відступає в тінь, правильно?

— Я пам’ятаю тільки, що раніше було тепліше. Увесь світ був тепліший, а барви яскравіші. Тепер усе потьмяніло, й зими настали дуже холодні.

— Та не переживай ти! Головне, тепер нам ясно, що ти можеш упоратися з магічними речами, полагодити їх.

— Але чому я майже нічого не пам’ятаю?

— Зараз я не зможу пояснити тобі.

Вони перетнули залу й зупинилися перед статуєю. У великому кріслі сидів ельф-велетень. Лівою рукою він упирався в підлокіття, праву, зігнуту в лікті, підняв перед собою на висоті грудей. Здавалося, ельф збирався підхопитися з крісла, але щось перешкодило йому. Піднята рука стискала короткий жезл, увінчаний великою сніжинкою із сімома гострими променями. Стіни й підлога зали, крісло й ельф — усе всередині вежі складалося з блакитного льоду, крім жезла та сніжинки на її кінці.

— Отакої… — промовив Каштелян розгублено. — Ніяк не очікував побачити це тут!

— Сніжинка залізна? — запитав Геб. — А руків’я дерев’яне, так? Чому вони не крижані, як усе інше?

— Тому що це чарівний жезл, — мовив Гаргантюа, опускаючись на одне коліно перед статуєю. — Мануїл, ельфійський герой, переміг ним снігових ведмедів.

Його слова урочистою луною рознеслися по залі. Геб розгледів гордий профіль Мануїла, прямий ніс, високе чоло і сказав Каштелянові, який стояв перед кріслом, уважно дивлячись на жезл:

— Я не розумію. Розкажи.

— Та що там розповідати. Ельфи жили в місті, їм докучали снігові ведмеді. Зараз їх уже не лишилося, але в минулому вони багато разів нападали на місто, й ельфи розуміли, що програють війну.

А Мануїл був героєм. Ельфійські владики довідалися, що на вершині далекої гори в печері живе прадавній демон гір, який має жезл. Із його допомогою демон викликає морозяних псів, псів-примар, коли хоче влаштувати в горах снігову бурю. Вони послали Мануїла до демона гір. Демон свій жезл, ясна річ, віддавати не хотів, у них з Мануїлом відбулася битва, й Мануїла демона здолав. Але той, вмираючи, прокляв героя. Сказав, що жезл не принесе йому щастя. Коли Мануїл повернувся з жезлом, снігові ведмеді саме знову напали на місто й майже прорвалися до Вежі, де замкнулися ельфійські владики. Мануїл за допомогою жезла закликав морозяних псів і перетворив усіх ведмедів на крижини. Місто раділо, городяни славили героя, владики вийшли з Вежі… І тут збулося прокляття демона. Серце Мануїла опанували жадібність та прагнення до влади. Мануїл вирішив — раз він рятівник міста, то й управляти містом йому. І прямо на площі всім про це оголосив. Владики, ясна річ, не погодилися, та й городяни теж, загалом, не були задоволені. Герой-воїн — це одне, а хазяїн міста — зовсім інше. Убивати він уміє, але на міському управлінні не знається. Одним словом, йому дали зрозуміти, що можуть поставити йому пам’ятник поруч із Вежею, подарувати нові обладунки, меча якого-небудь, але владикою міста йому не бути. Мануїл розлютився і почав трощити все праворуч і ліворуч. Прикликав псів-примар, і вони заморозили все місто, ельфійських владик, усіх городян, які не встигли втекти… Коли нікого не лишилося, Мануїл отямився, сів у крісло і раптом зрозумів, що накоїв. Збожеволів з жаху й почав був підводитися, та випадково скерував жезл на себе. А може, й не випадково. Ну, й теж заморозився, звичайно. Цікава історія, повчальна.

— Ага, — погодився Геб. — То цей жезл, виходить, дуже могутній?

— Гадаю, що так, — магопес вимовив щось зовсім незрозуміле. — Природно, ельфи включили Закладку у свою легенду. Треба ж було якось пояснити її існування…

Протягом розповіді Гаргантюа мовчав, стоячи в тій самій позі, а тепер заговорив:

— Душі ельфів, що не встигли втекти, заморозилися разом із їхніми тілами й дотепер блукають містом, тужать за волею. Через Мануїла прокляття демона впало й на них. Відтоді в цих горах завжди зима й лід ніколи не сходить із гірських озер. Жезл — могутня зброя…

— А це ми зараз перевіримо, — мовив Каштелян, став на задні лапи, зубами вчепився в дерев’яний держак жезла.

Геб не зміг добре розгледіти, що відбулося по тому. Задзвеніло, іскри на сніжинці спалахнули золотом, навколо статуї закружляла заметіль із крижаних зірок. Насправді зірки були блискучим холодним вогнем, що палав у очах снігових чотириногих. Почулося виття, крижані пальці статуї розтислися, й жезл упав на підлогу.

Голосний дзенькіт розлігся залою. Геб випростався, покрутив жезл, розглядаючи його зусібіч, і нарешті запитав:

— То ми можемо залишити його собі?

Від того місця, де сніжинка пробила підлогу, в усі боки розбіглося павутиння тріщин. Крижані склепіння загули, мов дзвони, згори посипалася снігова потерть. Небесно-блакитний лід побілів і почав розпадатися на шматки…

Розділ 10 Агу дурку

— Покажи-но його ще раз, — попросив Каштелян. Коли мова йшла про жезл, у голосі магопса з’являлася повага.

Гебвін застромив руку під пальто, обережно дістав жезл. Тепер, коли вони полишили крижану піраміду, давня зброя втратила свою похмуру загадковість. Гебу здавалося, що він тримає в руках звичайний дерев’яний брусок з великою жовтогарячою сніжинкою на кінці. Ось тільки дерево мало незвичайний яскраво-жовтий колір, а по сніжинці іноді пробігали холодні іскри.

— І ти нічого не відчув, коли доторкнувся до нього?

— Ні, нічого. А що я повинен був відчути?

— Що він мав відчути! — Каштелян пирхнув. — Бачив, як мене беркицьнуло? Якби я був звичайним псом, а не магом, перетворився б на головешку. Можливо, я прийняв на себе накопичений у ньому за всі ці роки заряд? — магопес підняв передню лапу, збираючись доторкнутися до жезла, але останньої миті відсмикнув її. — Ні, сховай. Справа не в тому, що жезл розрядився. Справа в тобі.

— Але що зі мною?

— Потім зрозумієш. Краще сховай його й не діставай. Коли-небудь згодом я розповім…

Коли вони підійшли, Гагра дивився на крижану поверхню широкого озера, що розкинулося біля підніжжя гір. Оточені високою огорожею, там стояли круглі білі будиночки. Між ними сновигали малесенькі постаті, все це освітлювали ліхтарі на високих щоглах.

Із середини озера здіймалася гора зі схилами, що виблискували сріблом.

— Що це? — запитав Геб. Срібна гора була дуже висока. І незвичайної форми — внизу вужча, догори розширена, хоча вершини Геб розгледіти не міг: надто далеко вона була.

Каштелян сказав:

— Ми майже дісталися до кінцевої станції Дорогоцінної Дороги. Поруч шахта, в якій видобувають магрил, а господарюють тут гноми. А це — Голка. Її так називають, Голка. Там, у таємній печері, заховано Зубастика.

— Ти що, жив тут? — здивувався Геб. — Але ти ж казав, що прийшов сюди з Цукату…

— Правильно. Я ніколи не жив у Голці по-справжньому. Раніше її не було в цьому світі, вона з’явилася раптово, сама собою. Я хотів зрозуміти, що це. Добрався до неї та виявив, що Голка пронизана вкрапленнями магрилу. Випадково я виявив таємне місце. Воно мені сподобалося, я вирішив, що можна покинути замок і перебратися сюди. Залишив Зубастика в Голці, а коли повернувся до замку, там на мене зненацька напав Бардо Тодол. Виявилося, що він уже якийсь час перебуває тут, більше того, він сам жив на Голці, тільки я не знав про це. Він при-спав мене. А Зубастик залишився в потаємному місці, під носом у Тодола.

— Але чому ти думаєш, що він не знайшов Зубастика?

— Та тому, що в такому разі ми б із тобою зараз не розмовляли. І потім, шлях у те місце… досить незвичайний. Не всякий здогадається скористатися ним.

Нижче схилом тяглася смуга рідколісся. Чутливі вуха Гаргантюа ворухнулися — вловили приглушені звуки, що долинули з-за дерев.

На схилі росли вічнозелені дерева невідомої Гебвіну породи з довгими м’якими голками замість листя, але на ялини не схожі. Може, то були якісь карликові гірські сосни.

Мандрівники поминули рідколісся й опинилися біля кам’яного вигину. Під ним простягнулася невелика ущелина, точніше, дуже широка тріщина, що розсікала схил. Унизу переморгувалися вогні ліхтарів, що освітлювали озерну станцію, але тут стояв півморок. Лише тьмяні червоні відблиски, що проникали з глибини ущелини, звивалися на снігу в примарному танку.

— Тс-с! — Гагра приклав палець до губів і з’їхав зі схилу.

Вітер не задував сюди. Крокуючи напрочуд безгучно, ельф рушив уперед. Звуки стали виразніші, тепер можна було розрізнити, що вони складаються з глухих ритмічних ударів — туммм… туммм… тумммм… — голосів, що бурмочуть щось незрозуміле, й тріску гілок. Сніг під ногами придбав брудно-коричневого кольору і стало зрозуміло, що недавно тут ходила безліч ніг.

Ущелина круто повернула вбік, Гагра зупинився й виглянув. Геб навшпиньки підійшов ближче, протиснувся між ельфом і кам’яним укосом.

За поворотом схилу, що поріс карликовими деревами, ущелина ширшала, закруглювалися, утворювала невеличку затишну низину. Тут горіли вогнища, світло їхнє вихоплювало з пітьми намети зі шкур, тварин незрозумілої породи, які лежали в снігу, замотані в хутра постаті. Хтось сидів з підібганими ногами, інші, судячи з голосів, що долинали звідти, розташувався всередині наметів, а ще інші танцювали довкола довгої тички, що стирчала посеред галявини. До тички, оточеної купами гілля, було прив’язано карлика. Віддалік присіли навпочіпки музики, що били в барабани довгими ціпками з круглими набалдашниками.

— Ельфи? — прошепотів Геб.

З-за наметів вийшов ельф, такий само огрядний, як і Гаргантюа, й повільно рушив поміж танцюристами. Ті втягли його до свого танцю, почали рухатися, притупуючи та присідаючи, довкола нього. За вбрання цьому ельфові слугували хутряні штани, такі самі шапка та жилетка, що залишала оголеними пухкі руки. У носі висіло кільце, з мочки вуха стирчала тонка кісточка, обличчя прикрашали мазки червоної фарби.

— У-даа… бу-даа… гу-даа… — лунало з усіх боків.

У лівій руці вождь тримав довгий запалений смолоскип. Він зупинився біля тички, між двох купок гілля. Зв’язаний чоловічок, який, зважаючи на все, досі не виявляв надто великого інтересу до того, що відбувалося, підвів голову й глянув на нього.

— Дабуа-бадуа? — поспитав у нього вождь.

— Напевно, цікавиться, чи готовий той до смерті, — подав голос Каштелян, якого Геб і досі тримав на руках.

Геб постукав Гаргантюа по плечі.

— Вони збираються спалити його? Ми ж втрутимося?

— Ні, ми не втрутимося! — негайно відгукнувся магопес, хоча його ніхто ні про що не запитував. — Це величний стародавній звичай! Ще бракувало нам порушувати їхні традиції…

Голос барабанів разом змовк, музики завмерли, як і танцюристи, схилилися до тички в очікуванні відповіді. Карлик почав щось говорити і говорив досить довго.

— Ууууу… — почулося зусібіч чи то розчароване, чи то сповнене поваги підвивання.

Вождь статечно кивнув і опустив палаючий кінець смолоскипа до гілок.

— Стривай! — вереснув Каштелян, коли Гагра широко покрокував уперед. — Ти куди, старий телепню?

Ельфи разом повернулися на рипіння снігу. Гагра пройшов повз них, зупинився перед вождем. Геб теж ступив уперед, але на нього ніхто уваги не звернув — усі погляди зосередилися на двох майже однакових постатях біля тички. Вождь окинув Гагру уважним поглядом, розгледів пір’я у волоссі, золоте кільце у вусі й запитав:

— Кадука-мадука?

— Мануал-будуал, — відгукнувся Гаргантюа.

— Ууу… — вождь задумався, смикаючи намисто з маленьких черепів, що затишно влаштувалися в густих заростях чорного волосся на його широчезних грудях. — Губанедура, — зауважив він нарешті й ніби прийняв остаточне рішення — виніс короткий вирок: — Уба.

— Убааа… — залунало з усіх боків. — Убаа, глюп, убааа!

Вражений таким аргументом, Гагра відступив з роззявленим ротом, а вождь знову опустив смолоскип, маючи намір підпалити галуззя. Тут Каштелян зістрибнув з рук Геба, пробіг між ніг ельфів, вискочив до тички. Шерсть магопса була запорошена снігом, вуса перетворилися на довгі крижані колючки, хвіст укрився кригою, що поблискувала у світлі багаття.

— Скільки можна розмовляти? — заволав він, стаючи на задні лапи, а передніми впираючись у живіт вождя. — Ти, тупаку, тобі що сказано? Відпусти його!

Усі ельфи племені ошелешено завмерли. Вождь впустив смолоскип, нагнувся, розглядаючи пса з таким виразом, наче це була маленька подушка, що раптом зіскочила зі свого місця в узголів’ї ліжка та загавкала.

— Уф! — видихнув магопес, опускаючись на чотири лапи й презирливо оглядаючись. Одна з тих тварин, що лежали в снігу по всьому становищу, стомлено й повільно підійшла до нього. Виявилося, що це волохатий пес, увесь, від лоба до кінчика хвоста зарослий густою темною шерстю. Він втупився в магопса.

— Чого треба? — недбало запитав у нього Каштелян, повертаючись до собаки задом.

— Шатан? — звернувся до Гагри вождь, шанобливо вказуючи пальцем на Каштеляна. — Бандуба дурку?

— Шатан, шатан, — погодився Гаргантюа, вишукуючи поглядом Гебвіна. — Агу дурку шатан.

— Дурку! — вигукнув вождь і раптом зареготав, обхопив Гагру за плечі, наступив на смолоскип і загасив його.

— Дурку агу! Дурку агу шатан! — заголосило плем’я. Музики знову вдарили в барабани, але тепер швидше, так що над табором залунало радісніше, святковіше «тумм-тумм-тумм», ніж раніше. Вождь підхопив кар-лика під пахви, високо підняв над головою та рушив до найбільшого намета стану.

* * *

Незабаром усе повинне скінчитися — втікачі майже прийшли до нього.

— Треба лише трохи підштовхнути події, — мовив Тодол.

Бардо підвівся, пройшов уздовж своєї галереї та зупинився в її кінці. На високому й вузькому гранітному циліндрі стояв кістяк кажана. Бардо дуже обережно взяв його та переніс на стіл, де поруч із чорнильницею і декількома аркушами пергаменту лежало сім здохлих пацюків. Поряд стояли три глечики, різні за розміром, а на клапті полотна — сім мініатюрних червоних штанців і сім списів завбільшки як голка.

З ящика маг дістав вузьку чорну стрічечку. Він схилився на кут столу й написав на пергаментному аркуші кілька рядків, згорнув його та стрічкою прив’язав до лапки кістяка. По тому відкрив глечик, срібною ложечкою зачерпнув чогось звідти й вилив на череп миші.

Густа рідина спінилася, тихо засичала й всоталася в кістку. Бардо уважно спостерігав, що відбувається.

Уздовж тонких вигнутих кісточок миші пробігли брижі.

— Давай, давай! — мовив він.

Кістяк ворухнувся. Власне, це був уже не кістяк — він укрився шкірою, між кісточками крил простяглися тонкі перетинки. Тільки череп залишився колишнім.

Кажан писнув і зігнувся, порожні очниці повернулися до згорнутого в трубочку пергаменту, прив’язаного чорною стрічкою до лапки.

— Униз, — наказав Бардо Тодол. — Лети вниз, передай послання.

Розділ 11 Горді й вільні

Старійшини племені, кілька наймогутніших воїнів, вождь, Гаргантюа, Геб і врятований карлик сиділи на хутряних підстилках навколо багаття, що горіло в центрі намету. Прикрашали намет дублені шкіри з малюнками. Здебільшого там були чоловічки зі списами, що переслідували якихось рогатих тварин.

У руки гостям дали глиняні мисочки з густою гарячою рідиною, а також палички, на яких було нанизано шматочки чогось добре обсмаженого. Рідину можна було пити, а шматочки їсти, хоча до кінця бенкету Геб так і не зрозумів, чим саме їх пригощають.

Каштелян влаштувався трохи осторонь. Іноді він з огидою принюхувався до рідини у своїй мисці, після чого рипучим голосом повідомляв усе, що він думає про кулінарні вміння гірських ельфів. Обабіч трикутного входу в намет лежали двоє волохатих собак. Коли магопес починав говорити, вуха їхні ставали сторч, собаки підводили голови і з цікавістю дивилися на нього.

— Дирибим! — вождь ляснув Геба по плечі так, що той мало не перекинувся головою в багаття. — Кирдих дирибим Тадол.

— Гагра сказав, ми не друзі Тодола, а навпаки — дирибим… вороги, тобто, — пояснив Гаргантюа у відповідь на ще один запитливий погляд Гебвіна. — І збираємося його того, кирдикнути… Як би це перекласти на мову білих людей? Ум’яти. Уплести. Затюкати. Причавити п’ятою. Взяти під ніготь.

Неподалік від Гебвіна сидів той, кого ельфи хотіли спалити. Геб скосив на нього погляд, й досі дивуючись — гном це чи не гном? На зріст Гебу до пояса, худий та тонкий, чоловічок мав на собі вузькі штани, шкіряну куртку та оксамитові чобітки. На світлому вилицюватому обличчі блищали намистинки поту, нижня щелепа, непропорційно велика в порівнянні з усім іншим, рішуче виступала вперед. Все-таки не гном, подумав Геб. Гноми бородаті, широкі такі, кремезні, а цей…

У цього обличчя було чисто виголене, крім ділянки шкіри над верхньою губою, де були піскового кольору вуса. З-під них стирчала люлька з коротким мундштуком і широкою чашечкою. Біляве, немов лляне волосся було розчесане на акуратний прямий проділ.

Врятований поглядав навколо зарозуміло, але без злості.

— Ви зацікавилися моєю скромною персоною? — неголосно запитав чоловічок. — Можливо, бажаєте познайомитися з тим, хто сидить перед вами біля багаття цих… — карлик скоса глянув на мисочку в своїй руці, — хлібосольних ельфів?

Він кивнув самому собі, присунувся ближче й повів мову далі:

— У такому разі, дозвольте повідомити, що мене кличуть Грюон Блюмкін. Гном, — тут він замовк, виразно глянув Гебові у вічі.

Через деякий час той зміркував, чого саме від нього чекають, відкашлявся й мовив:

— Геб Гебвін, — і замовк, оскільки не знав, що тут ще можна сказати.

Виникла тривала пауза. Нарешті Грюон Блюмкін, який очікував, видно, продовження, але так його й не дочекався, підвів ліву брову:

— Що завжди приємно дивує мене, що мені найбільше подобається в співрозмовникові, то це вміння бути небагатослівними, висловлюватися стисло й по суті. Не приховаю, ви відразу ж здобули найщирішу мою прихильність, наймиліший Геббі, коли настільки вичерпно відгукнулися на мої велемовні просторікування.

Тут у розмову втрутився Гаргантюа, котрий, як Гебвін раптово з подивом зрозумів, знав Грюона Блюмкіна раніше.

— Як справи у славного слідопита? — запитав Гагра, відволікаючись від дружньої бесіди з Мангулом Гуром. — Чи така сама тверда його рука, чи по-колишньому прудкі ноги?

— Незважаючи на те що кінцівки мої трохи затерпли від довгого стояння у прив’язаному вигляді до довгого ціпка, іменованого гостинними ельфами «тичкою», тепер, зважаючи на все, до них повернулася колишня рухливість і гнучкість, — чемно відповів Грюон.

Оскільки саме в цей момент один із воїнів підсів до Блюмкіна та заговорив із ним, Гебвін повернувся до Гаргантюа й тихо спитав:

— Хто він?

Гагра глянув на Блюмкіна, що з піднятою бровою вислуховував просторікування, ельфа-воїна, й також тихо відповів:

— Біловолосий карла — видатний мисливець і слідопит.

— А за що ельфи взяли його в полон?

Гагра замислено почухав лоба.

— Колись нічия нога, крім взутих у мокасини ніг вільних ельфів, не ступала по снігу цих гір, — неквапливо почав він. — Гори належали лише ельфам, так. Але ось одного разу тут з’явилися карли й розпочали велике будівництво. Старійшини ельфів, незадоволені цим, спустилися до озера, щоб поговорити з головними карлами, але… — Гаргантюа сумно зітхнув, — карли не схотіли слухати їх. Вони посміялися зі старійшин, прогнали їх і продовжили своє будівництво. Незабаром віковічну тишу гір порушило ревіння вагонів Дорогоцінної Дороги. Воно лякає дітей і порушує нічний сон дорослих. З того часу ельфи й карли ворогують. І він був одним із тих, хто хотів якось домовитися з ельфами й не зачиняти ворожнечі.

— Він усе-таки на боці племені? Навіщо ж тоді ельфи так із ним повелися?

— А хіба не все одно? — просто відповів Гагра. — Карла — він і є карла.

— Але чому ельфи послухалися Каштеляна?

Гаргантюа посміхнувся.

— Вони вирішили, що Великий Каштелян один із псів-примар демона гір, того, що живе в глибокій печері та виє ночами… — ельф скосив око на клишоноге створіння, що ввіткнулося мордою в миску. — Хо, така маленька й балакуча примара… Загалом, наш Каштелян дуже розсмішив їх.

Геб відставив миску, підвівся й вислизнув із намету. На нього ніхто не звернув уваги, тільки один із волохатих собак, що чатували при вході, розплющив око, глянув на Гебвіна й знову заплющив.

Напевне, вже перейшло за північ. Надворі всі спали, догоряли багаття, могутнє хропіння лунало з наметів. Геб пройшов до краю стану, туди, де схил ущелини був нижчий і не надто стрімкий. Хапаючись за гілля кущів і плутаючись у полах пальта, він зійшов нагору й випростався, озираючись навсібіч.

Щось вдарило його під коліна. Бідолаха змахнув руками й полетів униз — просто в обійми до кількох гномів, які ховалися поміж кущами так мистецьки, що, сходячи повз них схилом, Геб не помітив їх.

Йому заткнули рота чимсь вовняним і колючим, а руки зв’язали за спиною. Відбулося це настільки швидко, що приголомшений Геб не встиг видати ні звуку.

Нападники зникли, а Гебвін і далі лежав між кущів горілиць, дивився в небо й слухав звуки, що долинали з табору. Там здійнялася неабияка метушня.

Насамперед — глухі постріли (поки його зв’язували, Геб устиг розгледіти в руках у гномів щось на кшталт рушниць із широкими стволами). А ще — крики, гавкіт собак, шелест, тріск гілок і рипіння снігу.

Незабаром стало ясно, що гномів, які захопили стан, досить багато. Через деякий час полонених посадовили на машини і кавалькада рушила в табір. Гебвіна трусило за спиною в гнома, і він щосили, аби не впасти, стискав ногами похилі боки машини, на якій сидів.

Кавалькада швидко їхала крижаною пустелею. Після пекучого повітря ельфового намету на вітрі його лихоманило. Розстібнуте пальто майже не зігрівало, руки були стягнуті за спиною. Нічого доброго очікувати не доводилось…

Розділ 12 Розмови

Приміщення мало низьку стелю й тільки одне віконце, таке вузьке, що назовні через нього не протиснувся б навіть пес. Підлога, стіни — все складалося з пористого білого матеріалу.

То що ми маємо тут? — швидко дрібочучи короткими кривими лапами, Каштелян обійшов приміщення, дряпнув пазурами підлогу, замислено помовчав.

Вождь щось невиразно бубонів крізь шарф. З-за стіни чулася приглушена музика.

Геб виглянув у вікно, але побачив лише бік снігохода з закритою скляним ковпаком кабіною.

— Передбачаючи ваше запитання, відповім — це великий снігохід, — зауважив Блюмкін і став навшпиньки біля вікна. — Снігохід його превосходительства головнокомандувача.

— Головнокомандувач… — прорипів Каштелян, вкладаючись на підлогу біля колін вождя. — Хто він такий?

Блюмкін сів під стіною, дістав з кишені дзеркальце, вигнутий перламутровий гребінь і заходився розчісувати своє лляне волосся.

— Начальник станції, начальник Дорогоцінної Дороги, начальник озброєної охорони, директор рудника…

— Тут і рудник є? — здивувався Геб.

— Пащека! — вигукнув Гагра. Він скочив і збуджено замахав руками. — Чорна Пащека — ось як його називають вільні ельфи!

— Хай так, — підтвердив Каштелян. — Пащекою справді називають цей рудник.

— А що там добувають?

— Біла людина запитує, що там добувають? — і далі хвилювався Гаргантюа. — Гагра відповість. Там розробляють магрилову руду, але головне не те, що там роблять, головне — хто це робить!

— Стривай… — почав Геб, пригадуючи, як уже по досягненні озера гноми розділилися й полонених ельфів повезли кудись за станцію. — Ти хочеш сказати, гноми змушують працювати ельфів?

— Так!

— А вас чому гноми в полон узяли? — буркнув Гебвін. — Грюоне, ви теж гном. Та ще й будували Дорогоцінну Дорогу. Я не зрозумію…

— Відомості, якими ви володієте, на жаль, не зовсім вірні, — сумно промовив Блюмкін. — Мені складно буде роз’яснити це вам, але, по суті, саме я був причиною появи Голки. Авжеж, не дивуйтеся, можна сказати, що я створив Голку. Після цього я вирушив у подорож і мандрував довго, а коли повернувся в гори, Дорога вже існувала. Під керівництвом Бардо Тодола її почали будувати без моєї участі. Не можу не згадати, як сильно я здивувався, коли побачив цих істот, настільки схожих на мене. Так чи інакше, але спочатку я зацікавився проектом і вирішив надати посильну допомогу. Мені здавалося, Дорога — благо й принесе користь цьому світові. На жаль, з’ясувалося, що я прикро помилявся. Тільки потім я зрозумів, для чого насправді вона потрібна Тодолу. Крім того, у мене з іншими… будемо називати їхнім звичним словом — «гноми»… Отож, у мене з гномами виникли певні розбіжності, викликані різними поглядами на взаємини з дикими… — Грюон скоса глянув на Гаргантюа, — тобто гірськими ельфами… Загалом, мене вигнали.

Стало дуже тихо. Каштелян, Гаргантюа й Блюмкін по черзі глянули один на одного, потім на Геба.

Несподіваний здогад виник у голові Геба, і він у свою чергу окинув поглядом супутників і звернувся до гнома:

— Грюон, ви теж із Цукату?

Блюмкін скосив око на Каштеляна й відвів погляд.

— Чому ви мовчите? Що таке Цукат? Де він перебуває? — від обурення Гебвін застукав кулаком по підлозі. — Я вважав, що Цукат — це казка…

— Ха, казка! — пирхнув магопес. — Звісно, ні.

— Каштеляне, я хочу знати, через що ви з Тодолом стали ворогами. Ви постійно щось приховуєте від мене.

— Це довга історія, — відгукнувся магопес. — Розповідь займе багато часу.

— Ну то й що? Нам же нікуди поспішати, ми однаково не можемо вийти.

— Гаразд, тоді слухай, Геббі. Колись ми з Бардо Тодолом були друзями. Близькими друзями. Мешкали на окраїні Цукату, в найбіднішому районі, і всі свої сили віддавали чароплітству. Чаропльоти, — роздільно повторив він. — Так називають там магів.

— Так, ми були могутніми чаропльотами, — провадив Каштелян. — Могутніми… і бідними. Розумієш, Геб, сама по собі магія не дає прибутків. Увесь вільний від сну та їжі час і всі сили твої ідуть на вдосконалення вмінь, на те, щоб здобувати нові знання. Ми були могутніми чаропльотами, однак тулилися на околиці Цукату. Спершу це не мало ніякого значення — надто нас поглинули наші заняття, й ми не зважали на такі дрібниці, як старий одяг, вбога їжа, відсутність зручностей. Ми писали книги, кожен свою. Книгу всього свого життя… І обоє були щасливі. Однак із віком злидні почали набридати. Нас мучило запитання: чому найостанніший дурень, що отримав багатство в спадок від батьків, купається в розкоші й при цьому жодного разу в житті пальцем об палець не вдарить, аби цю розкіш заслужити, а ми, найрозумніші з розумних, бідуємо, як церковні миші? Повторюю, це пригнічувало нас обох, хоча друга мого Бардо Тодола — набагато сильніше. І одного разу ми вирішили, що час розбагатіти.

Гагрантюа й Грюон Блюмкін слухали магопса так само уважно, як і Геб. Напевне, в подробицях цієї історії дотепер не знав ніхто, крім Бардо Тодола й Каштеляна.

— Атож, саме так, одного чудового дня ми просто вирішили, що мусимо стати багатими, — неквапом провадив він, — і тоді виникло питання, яке ставить кожен, хто вирішив розбагатіти: як? Саме Тодолу спала вдала думка. Він згадав про одного нашого знайомого дракона. Цей старійшина крилатого племені прозивався Гулгором і жив у печері на вершині великої гори. Він був останнім представником давнього роду, який подарував світові не маленьких безмозких драконів, яких у Цукаті використовують для перевезень, але могутніх, величезних, розумних чудовиськ. Ми піднялися на гору, де жив Гулгор, знайшли печеру дракона і запропонували йому позичити нам частку своїх скарбів, щоб… — Каштелян глянув на завороженого розповіддю Геба й своїм звичайним рипучим голосом закінчив: — Надто довго про все це розповідати. Врешті-решт Гулгор дав нам те, що ми просили. Не зовсім віддав, але дозволив скористатися. Ми розбагатіли, потім посварилися, Тодол вирішив мене вбити, я сховався від нього в такому місці, де, як гадав, він ніколи мене не знайде… Але все-таки він зробив неможливе й розшукав мене.

Від такого несподіваного закінчення історії Гебвін розгубився.

— І все? Ну чому ти весь час щось приховуєш!

— Щоб ти не збожеволів, Геббі.

— Не називай мене Геббі!

Він підхопився, кусаючи губи, почав ходити від стіни до стіни. Зрештою Гебвін зупинився перед дверима, нагнувся, розглядаючи широку замкову шпару, посмикав ручку.

— Спробуй відчинити, — запропонував Каштелян, уважно спостерігаючи за ним.

— Як же я їх відчиню?

— Не знаю. Просто спробуй.

Геб знизав плечима, знову посмикав ручку, а по тому, не довго думаючи, застромив у шпару мізинець і повернув його.

Щось клацнуло.

— Ага! — вигукнув задоволений Каштелян. — Чудово!

Геб, сам не вірячи тому, що в нього вийшло, втретє потяг ручку. Двері залишилися замкненими, але тепер їх заважав розчинити тільки засув із зовнішнього боку.

— Але як?.. — почав він, задкуючи від дверей.

Каштелян мовчав.

Засув брязнув, у двері простромилася голова вартового, який сторожко оглянув кімнату. Погляд затримався на магопсі. З’явилася перемотана ганчіркою рука й поманила бранців.

— Виходити по одному. Повільно.

Під пильними поглядами чотирьох озброєних гномів бранці пройшли в сусідню кімнату, де чекав Головнокомандувач. Він сидів з випростаною спиною, так, начебто рушницю проковтнув, і слухав музику, що долинала з розтруба грамофона на білій тумбочці.

На стіні висіла рушниця, що нагадувала зброю гномів, але більших розмірів, із широким прикладом і безліччю стволів. Геб нарахував їх сім. На прикладі сиділа істота, від вигляду якої він здригнувся. Схожа на кажана, тільки замість звичайної голови в неї був довгастий череп. На лапці страшний кажан мав чорну стрічечку. Ще Геб побачив жезл — той лежав на розстеленому плащі в кутку.

Щойно вони з’явилися, Головнокомандувач розгорнув пергаментний аркуш і встав. Мабуть, для контрасту з інтер’єром, він був цілковито в чорному. Вузькі високі чоботи блищали дзеркальним глянцем, штани-галіфе мали барву воронячого крила, а жалобний колір кітеля пожвавлювали тільки тонкі золоті облямівки по краях синяво-чорних погонів.

Гноми, які привели бранців, завмерли в дверях зі зброєю напереваги. Начальник станції перевів пронизливий погляд з магопса на Гагру, з Гагри на Геба, і, зрештою, втупився в Грюона Блюмкіна.

— Що. Робили. У ельфів? — різко запитав він.

Гаргантюа набурмосився, згори вниз дивлячись на гнома, й ледь ворухнув губами:

— Туристи.

— Брешеш, — відгукнувся Головнокомандувач. Він стояв непорушно, лише носок правого чобота здригався в такт грамофонному маршу.

— І що це. Побий мене грім. За собака?

— Ви даремно витрачаєте на нас своє красномовство, ваша величність. Це просто цуцик… — заговорив Грюон гордовито, але Головнокомандувач перебив його:

— А, Блюмкін! Злигалися з ельфами? Бардо Тодол недавно запитував про вас. Ви знаєте, ми розширюємо Дорогу. Хочемо, щоб вона обплутала увесь світ. Тодол бажає прискорити збір магрилу.

— Дорога й так уже обплутала світ, — заперечив Блюмкін. — Вона зашморгом стягла його.

Головнокомандувач уперше дозволив собі короткий жест — підвів руку й клацнув пальцями.

— О! Чудовий проект. Прямий маршрут звідси до самого узбережжя. Добре. Бардо зараз на вершині Голки, вас доставлять до нього. Ельфа й хлопчиська — у шахту, працювати! — скомандував він гномам, і тут зовні ввімкнулася сирена — її пронизливе виття проникло в приміщення, заглушило шипіння старої пластинки та музику.

Виття лунало кілька секунд, а потім різко ввірвалося, ніби захлинулось. Почувся крик, гудіння пропелерів, далі пролунав вибух, будинок здригнувся й запала тиша.

— Що таке? — запитав Головнокомандувач. Відповіддю йому був тріск піноснігу — стіну за спиною гнома прорізала тріщина. Лівий кут кімнати з хрускотом зім’явся й зник у темно-червоній пащі.

Розділ 13 Тріщина

Частина будинку обвалилася, причавила протововка. Знову пролунав вибух, за ним ще один, і Гебвін пригадав ящики з зображенням черепа та кісток, складені під брезентовим наметом.

— То він не загинув! — прокричав Геб.

Глухо завиваючи, тварина заходилася вовтузитись під уламками, щосили працюючи щелепами та розчищаючи собі шлях.

Першим зміркував що й до чого Грюон Блюмкін, за ним — Гаргантюа. Гном однією рукою підхопив з підлоги магопса, другою вчепився в лікоть Гебвіна та поволік їх до пролому в стіні з віконцем. Геб устиг лише схопити жезл.

Гагрантюа смикнув вождя і з голосним «Хо!» штовхнув у пролом.

Знову пролунали вибухи. Від кімнати залишилися одна стіна та підлога. Під перекинутим столом із прокльонами вовтузився Головнокомандувач.

Вони вискочили назовні. Половина щогл зникла, та ліхтарі, що залишилися, освітлювали засипане снігом крижане озеро й похилий бік великого снігохода з гостинно відкинутим люком. У хвостовій частині машини виднілися довгі лопасті пропелера.

Зусібіч лунали крики, постріли. Частина круглих будиночків розвалилася, в огорожі з металевої сітки зіяв широкий отвір. По станції металися постаті у фіолетових плащах.

Чорна тріщина зигзагами простяглася по озеру від того місця, де колись стояв брезентовий намет з ящиками.

Гагра підштовхнув вождя до люка снігохода, схопив за комір гнома, що пробігав повз них, притяг його до себе й прогарчав у обличчя:

— Агов, карло! Що трапилося?

Гном слабко пручався в руці ельфа.

— Говори! — гаркнув знову Гагра, й гном писнув:

— Чудовисько! Тит по ньому… з рушниці! Не вцілив… поцілив у склад. У склад!!! А там вибухівка для рудника…

— Ясно. Тварина повернулася за нами, — Гаргантюа відкинув гнома і з такою силою штовхнув Гебвіна, що той влетів у снігохід, швидко дрібочучи ногами, й упав на одне з крісел перед прозорим ковпаком кабіни.

Протововк майже виборсався з-під уламків будинку. Головнокомандувач стояв навколішки та щось кричав гномам, які метушилися навколо малих снігоходів, і розмахував зброєю із сімома стволами.

У сусіднє крісло впав Гагра, Блюмкін прослизнув уперед і схопився за кермо. Вождь сів на підлогу між кріслами — його білки скажено блискали, він мукав, жалібно ухкав крізь шарф. Геб простяг до нього руку й звільнив рот Мангула Гура.

— Шатан кир-дих глюп дирибим!

— Це стає одноманітним, — зауважив Каштелян. — Чого стоїте? Ану вперед!

Тріщина, що пробігла від того місця, де раніше стояв намет із динамітом, дедалі ширшала. Вона розсікла лід надвоє, залишила снігохід по один бік, а прототвар і руїни по інший.

— Давай! — шаленів Каштелян. — Тварюка наздоганяє!

Геб скосив погляд ліворуч. Протововк майже порівнявся зі снігоходом, тепер їх розділяла тільки смуга чорної води, яка дедалі ширшала.

— Чому він не стрибає? — прокричав Геб.

— Вода! — відгукнувся магопес. — Єдине, чого прототварі бояться. Для них вона, як для нас — вогонь. Може спалити. Не відволікайся, Геббі, тисни, тисни!

Скажений ритм погоні порушили слова Грюона Блюмкіна, який уважно дивився вперед.

— На жаль чи на щастя, але обставини такі, що в нас майже не лишилося можливостей для маневру, — як завжди неквапно заговорив він. — Ми не можемо звернути, а попереду схил, і…

— Так, так, це Голка, — перебив магопес. — Там ще будка охоронців, бачите? Ви чули, що сказав Головнокомандувач? Бардо Тодол зараз на вершині Голки! Але й мій Зубастик теж там!

Хоча ліхтарі давно залишилися позаду, підніжжя Голки було добре видно — справжня барикада похилих крижаних наростів. Далі підносився стрімкий схил, у ньому темніло кругле провалля рудника. Впритул до нього стояв будиночок, освітлений ліхтарем, поруч тупцював охоронець. Він прикладав долоню до лоба, вдивляючись у бік станції, і намагався зміркувати, що за метушня там зчинилася.

А станція вже зникла. Геб не міг зараз озирнутися, але зважаючи на те, як розширювалася тріщина, половина озера тепер звільнилася від крижаного панцира.

Снігохід не їхав, а майже летів, тільки ледь торкаючись полозами криги. Передавальний механізм вже не скрекотів, а жалібно потріскував. Рокіт пропелера перетворився на виття.

Схил наближався. Він довшав і ширшав; срібляста поверхня, що звіддаля здавалася рівною, на очах мінялася, на ній виростали пучки тріщин, крокви та виступи. Ще за мить Геб побачив смужку неба. Він устиг помітити, що воно світлішає, а далі схил заслонив усе.

Пащека рудника зіяла перед ними. Від проходу в його глибину тяглися два ланцюжки тьмяних жовтих вогників.

А протововк нарешті зважився перестрибнути тріщину.

— Стрибає! — закричав Геб. Грюон Блюмкін наліг на кермо, вивертаючи його до упору.

Лижі снігохода повернулися майже під прямим кутом. Пропелер завив, машина осіла носом, вдарилася в берег і стала дибки. Хвостову частину підняло й розвернуло до тріщини — назустріч протововку. Захрумтіли, застогнали лопасті, коли тварина вдарилася об них. Снігохід Головнокомандувача ухилився, прослизнув під днищем машини й упав у воду.

Усіх, хто був у кабіні, жбурнуло вперед крізь розбитий ковпак.

Цієї миті ранкове світло осяяло вершини, безгучною лавиною скотилося схилами й шубовснуло в озеро, розприскуючи навсібіч чорнильні краплі пітьми. І тої ж секунди тріщина досягла Голки.

Немов запущений із нелюдською силою спис, вона встромилася в берег і прорубала барикаду крижаних наростів. Завихрився білий смерч, із дзенькотом гострі скалки полетіли на всі боки, зблискуючи та виграючи в сонячному промінні. Протововк заревів, димною медузою розтікаючись по задній частині машини.

Мить снігохід стояв на прочавленій кабіні, а потім повалився набік і впав у вир поміж уламків криги. Від пасом імли, які намотувалися на пропелер, що й досі поволі обертався, повалили клуби ядучого диму. Криві ікла стирчали з корпуса машини, але одне відломилося, пішло під воду й відразу спливло, погойдуючись, зашипіло густою парою.

Розділ 14 Срібна голка

Денне світло перетворило краєвид, пожвавило похмурі схили й темні ущелини, заіскрилося в затишних долинах, осяяло вершини гір.

Геб уперся руками в коліна, встав, виплюнув сніг. Він лежав на початку широкого тунелю, що тягнувся донизу навскіс. Під срібною стелею горіли ліхтарі.

Охаючи, потираючи боки, навколо підводилися супутники.

— Чому вони влаштували станцію на льоду? — запитав Гебвін, ні до кого конкретно не звертаючись. — А як же влітку?

— Тут не буває літа, — заперечив Гагра, посміхаючись. — Тут завжди холодно, озеро завжди під кригою… Але тільки не зараз, хо-хо!

По всьому озеру гноми, перескакуючи з крижини на крижину, наближалися до Голки.

— Цілеспрямованість їх може сперечатися лише з їхньою настирливістю, — зауважив Грюон Блюмкін. Правий рукав його шкіряної куртки було порвано від манжета до самого плеча, світлі вуса відстовбурчилися, але гном однаково примудрявся мати елегантний вигляд. — Друзі мої, ми потрапили в пастку. Попереду озброєні гноми, а позаду — Голка й Бардо Тодол.

Каштелян оглянув супутників і заперечив:

— І Зубастик. Ходімо!

Мандрівники розвернулись, побігли вглиб тунелю. За їхніми спинами пролунало хлюпання мокрих чобіт, часті постріли. Кулі голосно заклацали по камінні.

Тьмяно світили ліхтарі під стелею, від срібних виступів простягнися глибокі тіні. Геб стомився — йому так і не вдалося поспати цієї довгої-довгої ночі. Він біг, важко дихаючи, раз у раз спотикаючись об каміння.

Довгий проліт вів догори. Тут стояли залізні триноги зі смолоскипами, що освітлювали похилі стіни широченного тунелю — похилого колодязя, всередині якого й розташовувалися сходи.

Позаду поспішали переслідувачі, й Каштелян скомандував:

— Піднімаємося.

Луна далеко рознесла тупіт ніг по щаблях. Геб біг поруч із Гагрою. Срібні стіни було прикрашено зображеннями заклинань. Вони подолали сходовий марш, проминули майданчик і почали збігати вище. Коли втікачі досягли середини другого маршу, гноми добігли до його початку.

На щаблях попереду лежав мокрий млинець, на його масній поверхні розпливалися веселкові плями.

— Заклинання Потоку! — вигукнув магопес зі спини Гагри. — Геббі, полагодь його!

Тупіт гномів наближався. Геб схопився за краї млинця, підняв його й повернувся. Млинець виявився досить важким. Як і минулого разу, в Гебвіна виникло відчуття, що він бачить заклинання зсередини: золотаву тканину, тремтливі згустки магічної енергії…

Геб став обличчям до переслідувачів і підняв млинець у витягнутих руках.

Лише на три сходинки нижче був Головнокомандувач. Гебвін навів на нього заклинання, а сім темних дул націлилися йому в лоб. Геб уже зрозумів, чому заклинання зіпсувалося, бачив, де порвалось кілька золотавих ниток, що становили тканину магічного візерунка. Він потягся до цього місця — але не рукою, а свідомістю, — з’єднуючи нитки.

Стволи зброї почали оберталися з сухим шелестом, звук перетворився на гудіння…

Вони вистрілили одночасно. Сім куль вилетіли з рушниці, а заклинання випустило із себе тугий потік води, наповненої світловими магічними порошинками. Потік був настільки щільний, що збив кулі — вони ніби наткнулися на залізну стіну, сплющилися й опали. Вода пузирилася та пінилась, поки вдарила Головнокомандувача та змела його з щаблів. Водяний вал покотився сходами разом із гномами, які відчайдушно репетували та розмахували руками. Геб відкинув заклинання, розвернувся й побіг за супутниками, що встигли подолати другий сходовий марш.

Вони збігали нагору так довго, що навіть дихання могутнього Гаргантюа стало важким та хрипким. Сходи скінчилися несподівано — щойно під ногами були щаблі, й раптом їх змінила рівна підлога. Тут починався срібний лабіринт. Пес зістрибнув зі спини ельфа й мовив:

— Ми всередині Голки. За мною Гноми, зважаючи на гамір, були ще десь далеко внизу, й звуки погоні дедалі тихшали. Услід за магопсом втікачі звернули ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч…

— Куди ти нас ведеш? — запитав Геб, і тут вони ввійшли до печери.

З далекої стелі звисали сталактити. У молочно-білих глибинах гігантських бурульок пливли, вигинались і переливалися плями світла. Далі підносився справжній ліс гострих сталагмітів, їхні чорні тіні перехрещувалися на срібній підлозі, на рівній і темній, немов закіптюжене скло, поверхні підземного озерця.

— Ух! — тільки й зміг сказати Геб, розглядаючи казкову картину.

Хлюпання мокрих чобіт досягло печери, й Каштелян підхопився.

— Гноми. Поринаємо…

— Як поринаємо? Куди? — Геб глянув на озерце. — Ти хочеш, щоб ми…

— Гагра не буде, — заявив ельф. — Гагра боїться.

Каштелян перебив:

— Як хочете. Зубастик там… — і шубовснув у озеро. Вода не хлюпнула, а розійшлася ледачими перекатами — тільки хвіст майнув над поверхнею і зник.

— Гадаю, нам варто скористатися прикладом нашого доблесного магічного пса, — розважливо зауважив Грюон, озираючись на прохід, де вже миготіли постаті гномів. Він зігнув руки в ліктях, склав разом долоні й пірнув «щучкою». За мить його приклад наслідував Геб. Тупіт і голоси лунали десь за лісом сталактитів. Гагра зітхнув і важко стрибнув у темну воду.

Розділ 15 Потаємна печера

Бардо Тодол надягнув штанці на задні лапи пацюків. Поклав сірі тулубці у велику срібну чашу й вилив туди ж рідину з глечика, що стояв ліворуч.

«Пфух!» — пролунало в спальні, над столом піднявся клуб золотавого диму. Маг зачекав якусь мить, зачерпнув ложечкою рідину з глечика, що стояв праворуч, і теж вилив у чашу. Від розрідженого магрилу знову пішов дим, виник неприємний запах. Сторонній людині здалося б, що по спальні поширилися дуже тихі звуки, які долинали начебто з іншого світу. Ці звуки поступово голоснішали, та й неприємний запах посилювався.

Тодол поморщився взяв третій глечик і, вже не користуючись ложечкою, хлюпнув чималу частину його вмісту в чашу.

Якийсь час нічого не відбувалося, а по тому над чашею спух веселковий міхур. Маг зрозумів, що передав куті меду з останнім інгредієнтом, і підвівся.

Міхур безшумно лопнув, виплюнув клуб густого диму, забарвленого в усі кольори веселки. Примарні голоси залунали виразніше, запахло так, що маг відсахнувся.

Різнобарвний дим піднявся до стелі, над чашею знову спух і лопнув міхур, нова хвиля густих міазмів поширилася по спальні. З очей Тодола потекли сльози, й маг відступив від столу. Над чашею здійнявся третій міхур.

І лопнув. Примарні голоси лунали дедалі гучніше, зі злісною радістю. На стінах виникли сірі тіні, що кривилися, немов їх відкидали невидимі потойбічні істоти, яким належали голоси.

Бардо Тодол ще сильніше зморщив носа й щось замугикав. Над чашею здійнялася півсфера, за її веселковими стінками вгадувався безладний рух. Примарні голоси хихотіли й мерзотно лаялися незрозумілою таємною говіркою.

Четвертий міхур лопнув.

* * *

Четвертий міхур лопнув, і кімнату заволокло різнобарвним димом. Бардо Тодол присів, не припиняючи бурмотіти. Тіні на стінах ставали дедалі виразніші, вигиналися в дикому танці, примарні голоси верещали та стогнали в нападі божевільних веселощів.

Бардо нарешті скінчив заклинання. Третій глечик сам собою піднявся, підплив до чаші та нахилився, виливаючи в неї свій вміст.

Пролунав дуже голосний і водночас безгучний ляскіт, ніби невидимий велетень з розмаху зімкнув гігантські долоні. У Тодола заклало вуха. У дзвінкій тиші змовкли примарні голоси, багаторукі та багатоногі тіні перестали метатися по стінах. Різнобарвний дим розсіявся й зник, запах теж. Тіні зі стін так і не зникли й нагадували тепер шпалери з темними малюнками застиглих постатей чи то людей, чи звірів. Тодол ступнув до столу.

На ньому в густих калюжах валялися черепки глечиків; поверхнею срібної чаші пробігло павутиння тріщин. На стільниці розтікалася масна калюжа, в якій щось вовтузилося.

Дослід виявився вдалим: у калюжі на зігнутих задніх лапах стояло і пронизливо пищало семеро сірих звірят. Бардо Тодол вискалився й лагідно мовив:

— Крисятники…

Істоти підібрали списи-голки, й підтягуючи штанці, вишикувалися в ряд. Тодол забурмотів, вони нашорошили вуха, видно, усвідомили, що від них потрібно, й один за іншим зіскочили зі столу та кинулися геть зі спальні.

* * *

— Я думав, потаємне місце мага має бути не таким, — промовив Геб, розглядаючи порожню напівтемну печеру. — Тут же взагалі нічого нема…

— Заходьте вже, — пробурчав Каштелян.

Вони увійшли, Гагра причинив двері, стало ще темніше.

Геб почув плюскіт води, шелест. Примарні тіні заклубочилися перед ним, приховуючи ледь помітні постаті супутників, а далі розступилися…

— Звичайно, видатні, хай навіть і бідні, маги не живуть у звичайних печерах, — мовив магопес, перестрибуючи через струмок, що дзюркотів з боку невеличкого пінявого водограю. — Я її трішки розширив.

Підлога була кам’яна, плити нагадували мармур із безліччю тонких золотавих прожилків. Вони ледь мерехтіли, здавалося, що йдеш по жовтогарячому павутинню. По підлозі розтікалася прозора плівка води. Численні маленькі водоспади наповнювали печеру теплою вологою. Розгледіти стіни та стелю Геб не міг — згори звисали широкі, порослі мохом сталактити. З них сочилася наповнена порошинками світла вода.

Та й взагалі, місцина, в якій вони опинилися, не нагадувала печеру — швидше, затишний таємний простір, захований від сторонніх очей.

— Ходімо, ходімо, — квапив Каштелян.

Переступаючи струмки, вони йшли за магопсом крізь теплі бризки. Густа завіса дрібних крапель колихалася навколо вологим простирадлом.

Вони йшли та йшли, а відблиски мармурового павутиння колихалися навколо, то спалахуючи золотавими сніжинками, то вгасаючи. Гебу здавалося, що навколо не печера, а дивовижний ліс — він навіть почав дивитися вгору, намагаючись розгледіти крони. Але над головою завіса вологи згущувалася так, що ставала схожою на товсту стелю з каламутного скла, в глибині якого сновигали часточки магії.

За лісом волохатих сталактитів відкрилося озеро. Його береги заросли синьо-зеленими рослинами. Пласке довге листя повільно звивалося, кінці його зникали під невидимою стелею.

За озером стояв будиночок. Геб стишив ходу — раптом зміркував, на що саме схожа ця місцина. Пофарбована в червоне дерев’яна будівля з похилим дахом і трикутними віконцями дивно нагадувала будиночок з акваріума в Безвихідній вежі.

Трикутні віконця запітніли так, що зовні нічого не було видно. Тихий шелест води проникав у будиночок. За одним із віконець промайнула тінь, пролунав писк, далі все змовкло.

— А це що? — Геб вказав на книжку.

— Зубастик. Книга заклинань, куди я заносив усе, про що дізнавався, коли займався чароплітством.

— То це і є Зубастик? Всього-на-всього книжка?

— Всього-на-всього, кажеш? Ні, все не так просто.

Пес витягнув шию, обережно схопив книгу ротом і потягнув до себе. Від столу, від підлоги, від стін, просто з повітря — зусібіч потяглися найтонші золотаві нитки. Геб зрозумів, що вони були й раніше, але стали помітні тільки зараз, коли книгу зрушили з місця.

У верхній частині обкладинки проступили великі літери: «ЗУБАСТИК».

— Так звали мого кота, — пояснив Каштелян. — Він помер дуже давно, але на згадку про нього я назвав книгу його ім’ям.

Жовті пергаментні сторінки вкривали якісь малюнки, схеми та написи.

Магопес поклав книжку на підлогу й схилився над нею.

— Так… — забурмотів він. — Ось тут у нас «Легіони пітьми». А отут «Зламаний меч»… — лапою він перегорнув сторінку. — «Темний ельф», «Темний ельф-2»… це те саме захисне заклинання, що двері охороняє. Нам воно зараз ні до чого. «Відкривачка», «Ремонтне заклинання», заклинання-швець — це щоб підошви підбивати… Кгм, а якщо спробувати «Легіони пітьми»?

— У чому ж суть даного чаклунства? — поцікавився Гргоон Блюмкін.

— Воно може викликати всіляких створінь. Не таких сильних, як прототварі, але… Єдина незручність — заклинання само вибирає, який легіон йому викликати. Воно виходить із того, ким є маг, що працює з ним.

— Ти хочеш просто зараз наслати на Бардо Тодола легіон пітьми? — запитав Геб.

— Я спробую… — Каштелян забурмотів щось і зробив лівою передньою лапою дивний жест — спробував зігнути її так, як дотепер жодному псові не вдавалося.

Ззовні долинув тупіт лапок, почувся пронизливий писк. Грюон Блюмкін виглянув у трикутне віконце й швидко відскочив. Тим часом сторінки Зубастика самі собою затріпотіли, зашелестіли. Магопес ще сильніше зігнув лапу, очі його з’їхалися до перенісся від напруги.

— Доблесний Каштеляне, там хтось іде… — почав Блюмкін.

Двері розчахнулися, на дерев’яну підлогу впали тіні. Вони швидко подовжувались, немов ті, хто відкидав їх, стрімко росли.

І одночасно над сторінками Зубастика виникла постать.

У будиночок вбігли сім сірих істот, що виростали просто на очах, зі списами напереваги.

Над шелестом сторінок розрісся й лопнув жовтогарячий міхур. В усі боки вдарив вітер. Стіл з пентаграмою підняло, стільці, на яких сиділи Блюмкін, Гагра та Геб, перекинулися, а самі вони опинились на підлозі. Крисятників теж відкинуло назад, але один устиг метнути списа, що встромився в стіну біля голови ельфа.

Магопес миттєво зник, зате на його місці…

Лежачи на підлозі, Геб закліпав очами, розглядаючи постать, яка відділилася від книги. Вона посвітлішала, стала напівпрозорою, слідом потяглися інші. Крізь них просвічувалася кімната.

На чолі шеренги на задніх лапах прямував великий вусатий кіт у гострому шоломі, важкому нагруднику й кутих рукавичках, озброєний довгим мечем. За ним марширували інші — кожен наступний трохи менший за попереднього — усі в панцирах, з мечами. Коти крокували, одночасно переставляючи лапи, й зважаючи на одночасне роззявляння ротів, навіть співали хором, їх постаті виникали просто з книги, що лежала на підлозі, — спочатку над сторінками з’являвся кінчик шолома, далі голова й усе інше.

У дверях знову з’явилися крисятники. Кіт, який ішов попереду, побачив їх. Вуса його стали сторчма, очі яскраво зблиснули, хвіст заметався з боку в бік, як у розлюченого тигра. Звір засичав, віддаючи команду.

Шеренга котів зламалася, задні кинулися на ворогів. Брязнули, зіштовхуючись, мечі та списи. Геб підхопився й відскочив за стіл, одночасно намацуючи руків’я жезла на поясі.

Виявилося, що жезл не потрібен — усе скінчилося, ніхто й оком не встиг змигнути. Коти вже впоралися з крисятниками, вклали мечі в піхви і знову повернулися в стрій.

Туп… туп… туп… — звук кроків був начебто й нечутний, але водночас, зачаровано спостерігаючи за котами, Гебвін виразно чув його у своїй голові.

Коли останній звір ще тільки до половини виліз із книги, перший крокував уже в повітрі, дедалі вище, поки не почав входити просто в стіну під самою стелею.

Туп… туп… туп… — чулося дедалі тихіше. Майже вся шеренга ввійшла в стіну. Останній кіт, найменший, завбільшки як мізинець, зробив крок — і теж зник. М’який звук кроків стих, запала тиша.

— Гха… — пролунало над головою.

Каштелян висів на крокві під стелею. Передні лапи звішувалися з одного боку, задні — з іншого; він ледь погойдувався, сумно дивлячись униз. В очах його стояли сльози.

— Коти… — прошепотів магопес. — Коти, га? Ви розумієте, що це значить? Гагро, зніми мене!

Ельф і Грюон підвелися. Гебвін на колінах наблизився до книжки й сторожко схилився над нею. Поки Гаргантюа знімав Каштеляна та висмикував зі стіни списа, Гебвін устиг розгледіти сторінку, на якій було розгорнуто Зубастика. Літери незнайомої мови та малюнок — печера, вся заросла волохатими стовпами, озерце, будиночок на березі… Геб обережно перегорнув сторінку. Далі — зображення кімнати, де вони були зараз, столу та яскравої жовтогарячої книги на ньому. «Solos magnus Zubastus» — прочитав він напис над малюнком, а потім, примружився й розібрав слова під ним: «Zubastus vita est».

Літери ледь помітно пульсували жовтогарячим світлом, таким, як і міхур, що здувся над книгою хвилину тому. Геб подумав, що вона хвора. Сторінки сухі та холодні, на обкладинці глибокі зморшки… Начебто книжка вмирала — хоча, звичайно, це було неможливо. Гебвіну схотілося перегорнути наступну сторінку й побачити інші малюнки, він навіть простяг до Зубастика руку, але останньої миті передумав і закрив його.

Розділ 16 Чорний погляд

Вони подолали кілька печер, і тоді почули цей звук. Спочатку — просто тихий гул, що поступово зміцнів і перетворився на рокіт.

Каштелян із пристебнутим до спини Зубастиком ішов попереду, решта рухалися слідом. Геб постійно відставав.

— Каштеляне, ти сказав, ми в пустелі, але й не в пустелі?

— Та скільки можна запитувати? — відгукнувся пес.

— Навколо пісок? А розміри не мають значення?

— Відчепися, Геббі, ти так справді зрештою схибнешся.

— Я зрозумів! — закричав Геб. — Для мага розміри не мають значення!

Тепер низький рокіт пронизував усю срібну товщу. Мандрівники потрапили в похилий коридор. Угорі можна було розгледіти круглий отвір виходу, коридор тремтів, і світла пляма розпливалася.

— Ми в піщині, — проголосив Геб.

Магопес дістався до кінця коридору, коли інші були ще на середині шляху. Клишаве створіння промайнуло в розпливчастому світлі й зникло. Долинув приглушений голос:

— У якій піщині?

— Мені треба було здогадатися раніше. Це світ у зернятку піску, — пояснив Геб.

— Зачекай на Гагру! — розмахуючи списом, витягнутим зі стіни в червоному будиночку, ельф пірнув слідом за магопсом.

Блюмкін, а за ним і Геб перетнули коридор і опинилися у великій печері, найбільший із усіх печер, які Гебвін бачив тут, освітленої не вогнем смолоскипів чи мерехтінням сталактитів, а денним світлом.

Печера нагадувала капелюшок гриба: стеля-купол починалася просто з підлоги. По колу тягнувся ряд отворів, за якими виднілося небо.

Крізь отвори досередини раз у раз влітали хмари магії.

Вона пронизувала всю печеру, насичувала дзвінке від магічної напруги повітря. Клубки золотавих ниток плавали над підлогою.

У центрі зали стояла Машина.

Геб не відразу зрозумів, для чого вона, але з першого погляду розгледів у ній щось страхітливе, навіть смертельне. Потім він так і не зміг відновити в пам’яті всі деталі зовнішнього вигляду Машини. Маніпулятори підтягували хмари магії, вигнуті трубки з хлюпанням всмоктували золотаві нитки. Величезні рипучі шестірні, запалені печі, струмені густої пари, рухливі конвеєри…

Машина здавалася живою. Коли мандрівники ввалилися в печеру, вона насупила димові брови, похмуро зблиснула розжареними очима печей, вискалила зуби-шестірні.

І загула, забурчала так, що вся печера почала дрібно тремтіти.

Відразу стало зрозуміло, що основний пристрій, серце Машини, — прес. Він займав центральне місце в конструкції, всі інші механізми працювали для того, щоб він міг періодично скорочуватися, спресовуючи магію в кубики магрилу, які палали золотавим полум’ям.

Гірко голосячи, Каштелян побіг навколо Машини й зник за нею. Геб рушив слідом, поклав долоню на руків’я жезла. Із пресу магрилові брикети потрапляли на похилий конвеєр і зникали у вузькому отворі в стелі печери.

Коли Гебвін проходив повз піч, з неї вирвався клуб вогню, і він відскочив. Волосся на голові затріщало від спеки. Все навколо тремтіло так, що обриси предметів стали розпливчастими, немов у музеї на великій картині, коли її розглядаєш із дуже близької відстані.

Каштелян стояв біля залізних сходів, що вели до квадратного люка в стелі.

— Куди? Куди?! — він підстрибував, клацав зубами, намагаючись схопити хмарини магії, не дозволити Машині втягти їх. Після чергового стрибка криві лапи його підігнулися, магопес упав на бік і заплакав, трясучи головою та форкаючи.

— Бачите, що він робить? — схлипнув Каштелян, коли товариші обступили його. — Тодол висмоктує життя з мого світу.

— Як перешкодити? — запитав Гагра. — Великий Каштелян не повинен плакати! Нехай скаже, що робити?

Весь цей час Гебвін і далі розмірковував про свій здогад, тому тепер запитав у Каштеляна:

— Але якщо ти зменшив себе з Гагрою та сховався в піщині, то хто я? Адже я не зовні, я жив тут весь час.

— Нехай Каштелян скаже, що робити! — шаленів Гаргантюа.

— Треба зламати її.

Ельф негайно підскочив до конвеєра, схопив магриловий кубик і щосили пожбурив у Машину. Кубик потрапив точно в трикутний отвір між зубами шестірні. Вона поверталася доти, поки зуб іншої шестірні не вперся в магрил. Зарипіло, безперервний рокіт на мить зазвучав тихіше, по тому знову підсилився. Навколо кубика спалахнув золотавий ореол, і Машина розмолола магрил на потерть.

— Ну що ви, друже мій, — звернувся Грюон Блюмкін до ельфа. — Це було б надто просто. І ще… — гном повернувся до Геба: — Ви помилилися, це зовсім не піщина.

* * *

Рокіт, що звучав безперервно довгі роки, давно став частиною світу Тодола, й тому, коли тональність звуку на якусь мить змінилася, маг відразу помітив це, хоча спершу й не повірив власним вухам.

— Що таке?! — він нагнувся, прислухаючись. Рокіт посилився. На столі задзвеніли скалки глечиків.

— Вони піді мною!

Зі скрині долинуло рипіння.

Тодол наблизився до неї, зазирнув усередину. Чорна книга розгойдувалася, почергово натягаючи ланцюги. Рухи її були плавними, але сильними, магрилові ланки тихо рипіли від напруги.

— Нічого не вийде, — сказав Тодол книзі та повернувся, пронизливим поглядом оглядаючи кімнату.

Довгий ряд його любих, його чарівних звіряток тягнувся вздовж стіни.

— Ти! — сказав Тодол, вказуючи на одне звірятко. — Ти, і ти, ти, ти, ти, ти…

Він підскочив до столу, схопив ще цілий глечик і помчав уздовж галереї, окропляючи кістяки золотавими бризами магрилової рідини. Коли досяг середини ряду, позаду вже почався рух, клацання, рипіння і стукіт кісток об срібну підлогу. Біля останнього звірятка Бардо зупинився, підняв глечик, щоб вилити рештки, але передумав і озирнувся.

Звірятка зійшли з чорних гранітних постаментів і очікувально дивилися на нього. Зі скрині знову долинуло рипіння ланцюгів, але Тодол не звернув на це уваги.

Звірятка дивилися на нього.

Бардо Тодол широко посміхнувся, перевів погляд на великий квадратний люк у підлозі.

У скрині магрилові ланцюги дзвякнули знову.

* * *

Першим отямився Блюмкін. Він підстрибнув, кулаком збив голуба в повітрі й став у боксерську позу, повільно поводячи перед собою зігнутими руками. Гагра щосили розмахував списом, трощив супротивників, Каштелян крутився дзиґою, клацав зубами та гарчав.

А Геб злякався. Кістяки — це було як у кошмарному сні, й він відступив, притиснувся спиною до стіни, так що постаті зникли в диму. Крізь рокотіння Машини чулися тріск і стукіт. Гебвін замружився, стиснув зуби так, що загуло в голові.

І зрозумів, що його долоня весь цей час лежала на руків’ї жезла.

Воно було тепле. Не розплющуючи очей, Геб повільно підняв іншу руку й теж поклав її на жезл.

Він не міг викликати морозяних псів, він взагалі нічого не міг. Він не вмів чаклувати, він не був магом — лише слугою, що ремонтував старе домашнє начиння та за наказом господарки доглядав тварин.

— Каштелян сказав, що я не маг, — прошепотів він.

Поруч пролунало ритмічне перестукування. Повільно витягаючи жезл із-з паска, Геб замружився.

Від Машини долинув зойк Гагри.

Кістки простукотіли зовсім близько, й усе стихло.

Гебвін обома руками заніс жезл над головою, так що сніжинка на кінці дзвякнула об стіну. Каштелян сказав: «Ти не маг», — але ще він сказав: «Магічні речі слухаються тебе». Геб упорався з магриловим замком, але ж із ним не міг упоратися дужий ельф! А ще він зумів полагодити плутанку й заклинання Потоку…

Геб розплющив очі.

Просто перед його обличчям повільно погойдувався з боку на бік череп пітона.

* * *

На місці залишилося тільки одне звірятко, але Бардо дуже не хотілося, щоб воно залишало постамент. Ця була зірка галереї, найбільше, наймогутніше звірятко із зібраних ним. Тодол вирішив, що інші впораються без його допомоги, й поставив глечик на підлогу.

Він задоволено прислухався до того, що відбувалося внизу. Звірятка вочевидь тиснули ворогів.

Крізь рокіт і звуки бою знову почулося рипіння. Бардо Тодол озирнувся. Над краєм скрині виднілася чорна обкладинка.

— Тобі не вирватися.

Він наблизився до скрині. Книга була вже біля верхнього краю стінок, утримувана ланцюгами, що натяглися до крайньої межі. Навколо опуклого ока по шкірі повзли синювато-чорні ляпки. Магрилові ланки напружено порипували й повільно розтягалися, з круглих ставали овальними.

Бардо роззявив рота, показуючи книзі довгого, тонкого язика.

— Нічого не вийде, — прошипів він. — Ти — лише моя книга.

Вона ривком подалася вгору, ланцюги натяглися ще сильніше, глухо зарипіли.

— Тихше! — гримнув на неї Тодол. — Я написав тебе, я — твій хазяїн. Що ти можеш зробити мені? Тільки пручатися, шелестіти сторінками… — він нахилився й зі знущальною усмішкою погладив книгу.

Від напруги на обкладинці виступили темно-червоні краплі. Літери проступили в верхній частині, на «чолі» книги, і склалися у двоє слів.

— Ну то й що? — запитав Бардо Тодол. — Я знаю, як тебе звуть. Адже це я дав тобі ім’я.

Знизу долинув болісний зойк, далі — псячий вереск.

— Мій бідолашний маленький ворог… — пробурмотів Тодол. — Він підійшов настільки близько, майже добрався до мене… Чому ти дивишся на мене так?! — раптом закричав він. — Ти маєш любити мене, адже це я тебе створив!

Око розкрилося ширше, зіниця скосилась набік, і повний невситимого голоду чорний погляд уперся в куток спальні, туди, де поруч із отвором конвеєра лежали піраміда магрилових кубиків.

— Ці ланцюги неможливо порвати. Їх зроблено із загартованого в печі, спресованого магрилу. Такий уже не годився тобі на їжу, надто твердий і міцний. Ніяка сила на світі не здатна зламати ланки. Більше я ніколи не відчиню скрині, ти навіки залишишся в ній.

Маг зачинив віко скрині.

— Неможливо розірвати ці ланцюги, — повторив він. — Я давно не годував тебе. Ти виснажений, «Бардо Тодол»?

Зі скрині долинуло пронизливе рипіння шкіри, й віко відскочило.

Розділ 17 Бардо Тодол

Щелепи пітона майже вперлися в чоло Геба. Порожні очниці, у глибині яких кружляли золотаві спіралі магії, дивилися пильно, заворожували. Жезл не відгукувався, Гебвін не відчував присутності морозяних псів у ньому. Але він все одно залишався зброєю — простим зручним дрюком, який мав на кінці сніжинку з загостреними променями.

Пітон гойднувся назад, потім вперед, паща розкрилася ширше, щоб заковтнути голову Гебвіна, й тоді він з розмаху опустив на неї жезл.

Гострий промінь сніжинки пробив череп, розкришив його — скалки посипалися на підлогу. Сніжинка відгукнулася мелодійним дзенькотом. Гебвін глянув на нерухомий ряд хребців біля своїх ніг і ступнув до Машини.

Стискаючи в руках уламки списа, ельф повз до нього, рятуючись від чудовиська, чиї обриси важко вгадувались у задимленому повітрі. Позаду кілька звіряток затисли Блюмкіна в кут — гном ще відбивався, але вже з останніх сил. Із-за Машини долинав відчайдушний собачий вереск, ніби там хтось намагався розірвати магопса на клапті.

— Допоможи Гагрі! — ельф спробував підвестися, але супротивник штовхнув його, і Гаргантюа знову впав. Над його головою брязнули потужні щелепи.

Геб кинувся вперед, побачив, що Гагру переслідує крокодил, який стоїть на задніх лапах, і з ходу тицьнув його кінцем жезла в груди.

Поштовх був слабкий, але звірятко відразу зникло, просто розсипалося по підлозі. Не зупиняючись, Геб двома змахами розкидав супротивників Блюмкіна, і тут із-за Машини з підібганим хвостом, метнувся Каштелян.

— Нагору, — наказав він і став на нижню сходинку.

Потрясаючи уламком списа, ельф ступнув за ним, і тут із-за Машини вилетів кажан-вампір. Пазурами він підчепив пасок, яким було підперезано магопса, і здійнявся до стелі, де його наздогнав спис Гагри. Наконечник наскрізь пробив кажана, й той обсипався на підлогу купою кісток. Каштеляна відкинуло вбік, просто на конвеєр, що повз до стелі.

— Геббі, зупини Машину! — прокричав він.

* * *

Чорна книга під назвою «Бардо Тодол» спливла над скринею, і маг Бардо Тодол з жахом побачив, що вона так і не змогла порвати магрилових ланцюгів. Книга порвала себе. У ній зіяли дві наскрізні рани, що залишилися від отворів, колись зроблених Тодолом. Тих отворів, крізь які він протягнув верхні ланки магрилових ланцюгів, прикутих до днища скрині. Тепер там висіли кошлаті уривки шкіри, а навколо них обкладинка зморщилася, скорчилась від болю.

Око розкрилося ширше, зайняло всю середину книги. Синювато-чорні плями пливли по шкірі, зливаючись і поступово набуваючи впізнаваних рис.

Тодол повільно задкував, дивлячись на те, як плями стають запалими щоками, тонким носом і підборіддям, перетворюються на чорне однооке обличчя, що ним стала обкладинка.

Під оком виник кривий рот, блискучі масні губи відкрилися, показуючи провалля — шлях у протосвіт.

Із сухим шелестом сторінок вона полетіла до мага.

— Ти — лише моя книга! — повторив Тодол, і далі задкуючи. — Моя книга! Каштелян назвав свою Зубастиком, а я дав тобі власне ім’я! Я вклав у тебе свій талант, я створив світ всередині тебе! Хіба я не автор книги своєї? Ти нічого не зробиш мені!

Рот скривився в усмішці.

Спина Тодола вперлася в гранітний постамент, лапа зачепилася за щось, і краєм ока він побачив глечик. Не відводячи погляду від книги, Тодол підняв його.

— Я годував тебе магією Зубастика! — дорікнув він книзі.

Рот скривився, і позбавлений життя, сухий, як шелест мертвих сторінок, голос промовив:

— МАЛО.

Коли крізь вузький отвір конвеєр виніс Каштеляна до спальні, маг упав на вершину піраміди з магрилових кубиків і скотився з неї на підлогу. Він став на всі чотири лапи, помотав головою.

У спальні було напівтемно, лише піраміда випромінювала золотаве світло.

— Бардо! — покликав Каштелян.

У відповідь почулися невиразні звуки — щось ніби метушилося.

…Бардо Тодол зник у «Бардо Тодолі». Чорна книга лунко ковтнула й спливла до стелі. Вузьке опукле око глянуло спершу на піраміду магрилових кубиків, а по тому втупилося в магопса.

Мимоволі Каштелян позадкував.

Провалля рота було широко розкрите, за ним клубилася безпросвітна чорнота протосвіту Тодола, де невиразною тінню серед інших тіней блукав тепер і сам маг. Із квадратного люка вистромилася голова Гагри. На грудях у нього зімкнулися дві руки — Блюмкін висів на спині ельфа.

Око знову звернулося до магрилової піраміди, і книга полетіла до неї.

Розділ 18 Зубастик

Звірятка обходили Машину з двох боків, повільно наближаючись до Геба.

Зупинити її? Але він бачив, як легко шестірні перемололи спресований магрил, бачив, що Гагра не зміг пошкодити жодної деталі своїм списом…

Прес вкотре вже опустився, нова порція магії, що стала золотавими кубиками, поповзла нагору конвеєром. З усіх боків через отвори в стіні хмари влітали в печеру й по трубах проникали в Машину.

Магія приходила сюди звідусюди, і світ гинув. Бардо Тодол викрадав саму його суть, і це пояснювало все, крім єдиного: чому Геб майже не пам’ятає свого минулого?

Прес опустився, піднявся, знову пішов донизу. Каштелян сказав: «Зупини Машину», — але не сказав, як зробити це. Звірятка кружляли навколо, лапи й крила тяглися до Гебвіна…

Він ступнув уперед і підставив під прес жезл.

Верхня площина вперлася в промені сніжинки, здавила держак. Сніжинка затріщала, з неї посипалися іскри — і прес зупинився.

Можливо, він не пам’ятає минулого тому, що ніякого минулого в нього просто не було?

Рокіт Машини змінився надривним гудінням. Звірятка разом зупинилися. Геб позадкував, озирнувся й виглянув назовні через широкий отвір над підлогою.

Звідси було видно цілий світ. Гори навколо, засніжені піки під важким сірим небом, долини, пагорби. Дахи будинків, посеред них ратуша, далі зелена пляма Кривого лісу. Нитка рейок, насип проміжної станції… Океан.

І все.

Гебвін нахилився і вдивлявся доти, поки не почало різати в очах.

Край!

Який же маленький світ! Клаптик землі, оточений водою; брудно-сірий, ніби кепський папір, океан із чіткими прямими межами… Він прямокутний і розділений на дві рівні половини вузькою молочною смугою.

Смугою, на якій сходилися прошиті гігантськими стібками сторінки.

Адже Голка — це насправді довга голка, встромлена в розгорнуту книгу. На всі боки від неї розходяться нитки Дорогоцінної Дороги, немов папір потріскався там, де в нього ввійшла голка.

Рокотіння Машини позаду стало якимось панічним. Геб озирнувся.

Прес заклинило, тепер від нього навсібіч розповзалася золотава піна. Лопалися міхури, розліталися густі пластівці. Звірятка підскакували: ті, хто мав крила, намагалися злетіти, але пластівці золотої піни тяглися за ними, ніби руки, волокли назад, і кістяки зникали, розчиняючись у магії.

З розжарених печей вихлюпувався дим, шестірні оберталися дедалі швидше. Повітря затремтіло разом із Машиною, коли пінява маса повалила хвилею, і останнє звірятко зникло. Геб устиг лише змахнути руками — його збило з ніг. Потік золота потягнув його вздовж стіни, почав піднімати. Він наосліп мацав під собою, намагаючись вхопитися за щось, але під руки потрапляли тільки теплі кубики магрилу.

Зуби Каштеляна клацнули біля самого краєчка обкладинки: магопес підстрибнув, але не дотягнувся до чорної книги, що кинулася до піраміди. Кривий рот роззявився, і книга впала на піраміду, із хряскотом заковтуючи магію.

— Зупиніть її! — заволав Каштелян.

Гагра й Блюмкін чимдуж кинулися до книги Бардо Тодола, котра вгризалася в піраміду — та стрімко зменшувалась. Вони схопили її та щосили потягли назад, але запізно — магрил зник, лише суха золотава крихта засівала підлогу поруч із отвором конвеєра.

Нові кубики більше не надходили знизу. Рокотіння Машини, яке долинало з-під підлоги, змінилося, стало різким, деренчливим. Блюмкін відступив, а Гагра ще чіплявся за краєчок обкладинки, але чорна книга злітала до стелі, волочачи його за собою. Вона наїлася магрилу, збільшилася, роздулась. «Бардо Тодол» поглинув магію Каштеляна, і Зубастик, який лежав на підлозі, зморщився.

З корінця чорної книги вистромилася рука й ударила Гагру по лобі. Ельф полетів на підлогу, й магопес відскочив, щоб його не розчавили.

Книга розгорнулася в повітрі, зашелестіла сторінками — стало видно, що вони вкриті темними малюнками, зображеннями дивних і страшних істот, якими населив свій світ Тодол.

«Бардо Тодол» змінював форму, з верхньої його частини проростала голова, з нижньої — ноги. З боків з’явилися дві руки в рукавичках, чорне блискуче волосся заструменіло, витягаючись донизу.

Ослаблий Зубастик, упираючись яскраво розфарбованими сторінками в підлогу, підвівся, обкладинка його розкрилася, немов крила: книга Каштеляна намагалася злетіти.

Високий старий з довгою чорною бородою і єдиним оком посеред чола постав перед ними. У його плечах зіяли глибокі круглі рани — сліди магрилових ланцюгів. Він мовчки оглянув спальню, подивився на ельфа, на гнома й раптом із силою опустив ногу на Зубастика.

Книга розпласталася на підлозі, і Каштелян скрикнув від болю.

— Бардо? — запитав він. — Це ти?

Блискучі масні губи старого розтулилися, позбавлений життя, сухий, як шелест мертвих сторінок, голос мовив:

— НІ, ЦЕ Я.

Гагра стис кулаки і стрибнув на нього, але «Бардо Тодол» широко роззявив рота й проковтнув ельфа. Блюмкін позадкував, уперся спиною в скриню — і зник у чорноті протосвіту, що клубочилася в провалі кривого рота.

Ревіння, що долинало з-під підлоги, на мить змовкло. А потім з голосним шипінням із квадратного люка та з отвору конвеєра полізла золотава піна, що пузирилася. Каштеляна закрутило й жбурнуло до стіни, він ще встиг розрізнити, як потік вніс крізь люк до спальні Геба Гебвіна, а потім усе заступив величезний кривий рот.

— ІДИ СЮДИ, — промовив він.

* * *

Геба кинуло на підлогу, Зубастик виявився просто перед ним. Сторінки були зім’яті, через усю обкладинку пролягла ламана тріщина. Книга ще ворушилася, але гримаса смертельного болю скривила жовтогаряче обличчя.

Магічна піна вирувала поміж ніжок ліжка, бушувала серед гранітних постаментів, погойдувала скриню. По пояс занурений у золото, високий чорний старий ішов до Геба. Обома руками він тримав магопса, який відчайдушно звивався.

Геб звівся на лікті. У кожній руці він стискав по магриловому кубику. Зубастик ворухнувся, обкладинка стражденно зморщилася. Геб простяг йому магрил, і Зубастик проковтнув його. Обкладинка трохи розправилася, сторінки стали гладшими. Одна з них була перед очима в Геба — він побачив слово «ЗМІСТ», а нижче: «НІЧНА ПОГОНЯ», «У ПОШУКАХ НЕГІДНИКА», «ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДУШІ»… Геб схилився так, що лобом доторкнувся до Зубастика. Тепер перед очима була тільки сторінка з великими літерами, що складалися в одне слово: «КІНЕЦЬ». Сторінка стала великою, як засніжене поле біля Кривого лісу, потім — як гори, як увесь світ… Зала на вершині Голки зникла, ревіння Машини стихло.

Зубастика пронизували нитки магії, якою наповнив свою книгу Каштелян. Увесь світ складався з магії — адже цей світ і був книгою, закопаною Каштеляном у пустелі на вершині бархану.

Спальні більше не було, не було Голки, не стало гір, взагалі все зникло — навколо, скільки сягало око, тягнувся тільки жовтогарячий простір, наповнений магічними нитками. Стишено шепотіло вже з іншого світу, зі світу вічної чорноти:

— Полагодь. Ти ж умієш лагодити. Адже ти — моє найкраще ремонтне заклинання!

Розділ останній Перегортаючи сторінку

Ні, все було на місці: і спальня у вушку Голки, і сама Голка, і гори, і Кривій ліс. Але тепер усе це залишилося далеко внизу. Геб піднявся над сюжетом книги, над розказаною в ній історією; його оточували міріади золотавих ниток, які Каштелян протягнув, коли писав її. Він потрапив у найважливіше місце Зубастика, у кінцівку книги.

Звідси відкривалася вся книга. Геб бачив усі думки та ідеї Каштеляна, всі заклинання, які він створював і записував…

Він бачив людину зі світлою кучерявенькою бородою. Стискаючи в руці перо, світлобородий схилився над столом, де лежала книга в жовтогарячій обкладинці.

Він бачив іншу людину, чорнобороду, яка одночасно створювала свою книгу.

Вони були друзями. Вони обмінювалися задумами й допомагали один одному, вони створювали нові заклинання, писали свої книги й ставали могутнішими…

Але Бардо Тодол заздрив. Він знав, що Каштелян талановитіший, що він уміє створювати сильніші й тонші заклинання.

Він знав, що «Зубастик» кращий і цікавіший за «Бардо Тодола».

Він вирішив позбутися друга й найняв убивць.

Каштелян ледве уник загибелі. Там, де жили маги, йому ніде було сховатися. І тоді він зник у магічному світі своєї книги, населеної створеними ним заклинаннями.

Разом із Каштеляном вирушив у мандри його помічник, ельф, що згодом став ще одним персонажем жовтогарячої книги.

Заздрість і далі палила Бардо. Ворог зник, але не загинув. Бардо Тодол шукав його й не міг знайти. Він шукав довго і зрештою випадково помітив, що з бархану неподалік від Цукату почало бити джерело золотавої магії. Тодол вирушив туди, розкопав бархан і побачив розкриту книгу, в яку було ввіткнуто срібну голку з вкрапленнями магрилу.

По магриловой голці Бардо Тодол проник у світ Зубастика.

Всередині цього світу жили створені Каштеляном заклинання. Адже заклинання — надто складна штука, щоб залишатися простими літерами на папері. Вони не просто почувалися живими — вони й були живі. І підкоряючись закладеному в них прагненню, на сторінках книги вони оживали, ставали людьми, ельфами, гномами.

Через магрилову голку Бардо Тодол проник у жовтогарячий світ. Він огледівся і зрозумів, як вибагливо й тонко налаштовано його. Усе продумано, все тече за своїми законами — законами магії. Тодол розібрався, що до чого і знайшов свого ворога, але знищувати його не зважився, адже невідомо, як вплинула б смерть автора на цей світ. Зубастик міг існувати далі й без нього, а міг зруйнуватися як оком змигнути. Ні, Тодол помстився тонше, вигадливіше. Він впустив у жовтогарячу книгу злостиві заклинання, що прибрали подобу гномів, і з їхньою допомогою побудував Дорогу. Незабаром Тодол виявив, що ворог знає про Голку й навіть відвідав її, але поки він не здогадується, що Тодол тут. І Бардо приспав Каштеляна, котрий ніяк не очікував нападу всередині власної книги.

Дорогоцінною Дорогою зусібіч до Голки, у вушку якої оселився Тодол, звозили магію, талант Каштеляна, без якого світ Зубастика почав умирати. Він блід, стискався, з кожним роком у ньому ставало дедалі холодніше. Отриману магію Бардо згодовував своїй чорній книзі. Його книга росла, міцніла. Не всі чаропльоти можуть дати своїм заклинанням стільки сили, щоб ті ожили, потрібно з великою любов’ю плести чари, щоб вони почали жити. Книга Тодола була мертва — як зомбі. Вона насичувалася чужими заклинаннями, змінювала їх і перетворювала на свої. Золотава магія темніла, стаючи частиною протосвіту.

Зрештою книга «Бардо Тодол» вирішила, що настав час позбутися того, хто її написав.

* * *

Магічна піна піднялася вже до пояса, і одноокого старого віднесло до гранітних постаментів. Він рушив уперед, насилу переборюючи зустрічний потік, прагнучи швидше дістатися до книги в жовтогарячій обкладинці, розтоптати її та проковтнути уривки, що залишилися, коли з потоку золотавих міхурів і піни виникла чиясь голова.

Світле волосся, кучерявенька борода, обличчя, вкрите жовтогарячим ластовинням. Якусь мить чорнобородому здавалося, що він бачить усього лише книгу… Але по тому перед ним на весь зріст піднявся його ворог. Жменями зачерпуючи золотаву піну, він почав запихати її до рота. Угорі ліворуч там бракувало одного зуба.

— ТИ? — запитав чорнобородий.

— Я, — сказав старий, в’їдливо посміхаючись.

— НІ, ТИ В МЕНІ. Я ПОГЛИНУВ КАШТЕЛЯНА. ТИ — ЛИШЕ РОЗГОРНУТА КНИГА, ЯКУ ВІН ЗАКОПАВ У ПУСТЕЛІ БІЛЯ ЦУКАТУ.

— АВЖЕЖ, ЦЕ ТАК, — погодився Зубастик.

Піна наповнила вже всю спальню, у вирі, яким закрутилися її потоки, чорна й жовтогаряча книги зійшлися. Бардо Тодол не барився — широко роззявив кривого рота й проковтнув Зубастика.

— ЦЕ БУЛО ПРОСТО, — прошелестів голос. — ЗОВСІМ ПРО...

Він не доказав. Рот роззявився в беззвучному крику. Досі він нагадував півмісяць, а тепер став повним місяцем, перетворився на круглу літеру «О». Він розширювався, швидко займаючи всю поверхню обкладинки. У глибині чорного колодязя тіні протосвіту почали світлішати, ніби вигораючи на яскравому сонці.

А потім на чорній шкірі проступило ластовиння. Спершу бліде та дрібненьке, воно збільшувалося, ставало дедалі яскравішим, поки не зрослося в суцільну жовтогарячу поверхню.

Машина під підлогою перестала працювати. Над Голкою, над горами, над усім світом Зубастика піднялася сяюча жовтогаряча хмара. Вона розрослася, сховала небо, опустилася й заполонила все навколо. Океан забурлив, величезні сторінки затріпотіли, і з голосним стукотом книга захлопнулася.

Далеко, в зовсім іншому місці, серед барханів пустелі раптово подув вітер. Він завихрив смерч піску, загув, розкидаючи навсібіч золотаві струмені, й зник.

Вершина бархану перетворилася на піщану завісу в повітрі. На її місці лежала книга з жовтогарячою обкладинкою. Закрита книга.

І ще — два тіла.

Каштелян підвівся, роззирнувся навсібіч. Повітря було сухе й гаряче, коли старий глибоко зітхнув, у нього зашкребло в горлі. Поруч із книгою над піском виднівся краєчок чогось яскравого й жовтогарячого. Каштелян потягнув його й витягнув вузьку закладку з намальованою на одному кінці золотою семикутною сніжинкою.

— Хо… — пролунало поруч.

Над піском стирчало зламане павине перо. Воно здригнулося, піднялася голова з поплутаним чорним волоссям.

— Де Гагра?

Маг сів і махнув рукою.

— Сам подивися…

— Ми повернулися!

— Точно. Дивися, це ж моя закладка. Одного разу я заклав нею книгу, і вночі вона зникла. Неймовірно! Заклинання втягли її в книгу, й вона стала жезлом…

Ельф стривожено озирнувся.

— А де Геббі?

— Ну, він зник. Розчинився. Та ти не засмучуйся, він же був лише заклинанням. Звичайно, з найкращих, але все-таки — просто невеликий згусток магії.

Гаргантюа голосно зітхнув і вдарив кулаками по піску.

— Ельфи! — закричав він. — Пагорби, міста, гори! Де все?

— Залишилося в книзі. Та не хвилюйся ти так. Агов, старий телепню, отямся! Ти надто вжився в неї. Там усе, як було, тільки тепер без Голки, гномів і Бардо Тодола. Дорога сама собою прийде до занепаду і зруйнується.

— Геббі? — повторив Гагра з тугою.

Каштелян зітхнув.

— Звичайно, я сподівався, що станеться диво, він потрапить у справжній світ, знайде найбільш придатне для нього тіло, але…

— Ви не помилилися, — перебив інший голос.

Ельф і маг озирнулись. Схилом бархану до них повільно сходив Блюмкін.

— Незвичайна картина, — пробурмотів Каштелян. — Маленький гном, який тягне на плечах велику людину… Цікаво.

— Хо! — Гагра підскочив до Грюона й допоміг вкласти непорушне тіло на пісок. Поки ельф, щось бурмочучи, ляскав людину по щоках, Каштелян, з підозрою розглядаючи Грюона, запитав:

— Блюмкін, я хочу впевнитися остаточно: ви — гном із книги чи звичайний гном?

— Звичайний, — сказав Грюон, стомлено сідаючи на пісок. — Я теж із Цукату.

— Гаразд, тоді як ви опинилися в Зубастику?

— Я, бачите, запеклий мандрівник. А ще археолог. Тут, у пустелі, я іноді проводжу розкопки. Вашу книгу я виявив випадково. Деякі знання в галузі магії і в мене є, тому розібратися, що саме я бачу, вдалося без особливої напруги. Переді мною відкрилися неабиякі можливості — потрапити не просто в іншу країну, на інший континент… Потрапити в інший світ. Але як? Я помізкував і знайшов спосіб: роздобув срібну голку з вкрапленнями магрилу, встромив її в середину книги й за допомогою заклинання, котре мені продав один маг, проник усередину. Проте, я обачно залишив Зубастик на тому самому місці.

— Ви залишили його просто на вершині бархану?

— Звісно, ні. Бачите, в Цукаті живе моя рідна сестра. Вона швачка. Відверто кажучи, голку я взяв у неї. Звичайно, сестра намагалася відраяти мені вдаватися до такого, але коли зрозуміла, що я твердо вирішив подорожувати таким чином, погодилась опісля засипати книгу піском. Я не хотів бодай щось змінювати, адже це була магічна книга. І вона лежала в піску розгорнута, розумієте? Виходить, вона мусила залишатися на тому самому місці, в такому самому положенні, як я її знайшов…

— Ви вирушили туди, навіть не знаючи, як усе складеться?

Грюон знизав плечима.

— Я ж повернувся, чи не так? — його брови піднялися. — Звичайно, це з моєї провини Тодол знайшов Зубастика. Коли в сторінки встромилася голка, магія книги почала повільно витікати по ній, і Тодол виявив це. Але так чи інакше, ми знову тут, і пригода вдалася на славу.

Хлопець на піску поворухнувся, його повіки здригнулися.

— Вставай, — сказав Гагра.

Геб розплющив очі й побачив високе блакитне небо. По ньому повзли хмари, і крізь них…

Гебвін скрикнув, затуляючись долонею від блискучої, розжареної кулі, що висіла далеко вгорі, над хмарами.

— Що це?! — закричав він, звиваючись на піску. — Де я? Каштеляне, це ти? Що це горить у небі? Воно зараз упаде на нас!

Старий зі світлою кучерявенькою бородою та обличчям у яскравому ластовинні відповів:

— Та ні, заспокойся. Це лише сонце. Ти ще звикнеш, просто не дивися прямо на нього, можеш осліпнути.

— Де я? — розгублено повторив Геб. Намагаючись не дивитися вгору, він повільно встав. Те, що Каштелян назвав «сонцем», заливало все навколо гарячим золотим світлом. Було спекотно й задушливо.

Маг обвів Гебвіна уважним поглядом від голови до ніг.

— Так… Ну що ж, я створив настільки сильне заклинання, що воно змогло матеріалізуватися в реальному світі. Це робить мені честь. Незвичайна місцина, чи не так? Для тебе незвичайна. Гаразд, слухайте всі. Зараз ми йдемо в місто, намагаючись не привертати до себе уваги. Я не зовсім розумію, куди подівся Бардо Тодол. Тобто, не Бардо Тодол-людина, а його книга. «Зубастика» закрито, але що з «Бардо Тодолом»? Ходімо.

Гаргантюа, Грюон Блюмкін і Каштелян почали спускатися до підніжжя бархану. Геб зробив крок, зойкнув і підскочив, коли щось кольнуло його в п’яту. Він присів навпочіпки, обережно розгріб пісок і двома пальцями опустив на долоню свою знахідку.

Довга голка з потьмянілого від часу срібла з тонесенькими золотавими прожилками. Вузьке вушко на одному кінці й малесенькі, дірочки на іншому, які ледь можна було розгледіти.

Геб підніс долоню близько до очей, сподіваючись розгледіти отвори рудника, але, звичайно ж, нічого не побачив. Тоді він застромив голку в свій комір і випростався.

Супутники повільно йшли далі крізь гаряче марево, яке струменіло над барханами. Геб нерухомо стояв на вершині й дивився вдалину. Вітер тихо зашелестів піском, і це нагадало Гебвіну звук, з яким перегортають сторінку книжки.

Перед ним розстилалося місто Цукат — і нічого дивовижнішого за це місце Геб Гебвін не бачив у своєму житті. Але, з іншого боку, у своєму житті він взагалі поки не бачив майже нічого. Адже, що не кажи, а справжнє його життя почалося всього кілька хвилин тому, з голосним стукотом книги, яку закрили.

Оглавление

Сонячна магія

  Пролог

  Частина перша Нічні пригоди

    Розділ 1

    Розділ 2

    Розділ З

    Розділ 4

    Розділ 5

    Розділ 6

  Частина друга На яскравому сонці

    Розділ 1

    Розділ 2

    Розділ З

    Розділ 4

    Розділ 5

    Розділ 6

    Розділ 7

    Розділ 8

    Розділ 9

  Частина третя Острів в океані

    Розділ 1

    Розділ 2

    Розділ З

    Розділ 4

    Розділ 5

  Частина четверта Знову в місті

    Розділ 1

    Розділ 2

    Розділ З

    Розділ 4

    Розділ 5

    Епілог

Книги дракона

  Пролог Нічна погоня

  Розділ 1 У пошуках негідника

  Розділ 2 Переселення душі

  Розділ З Чорне око

  Розділ 4 Зимовий ельф

  Розділ 5 Станція Криволісся

  Розділ 6 З вітерцем

  Розділ 7 Світло в холодній воді

  Розділ 8 Плато чудес

  Розділ 9 Примарне місто

  Розділ 10 Агу дурку

  Розділ 11 Горді й вільні

  Розділ 12 Розмови

  Розділ 13 Тріщина

  Розділ 14 Срібна голка

  Розділ 15 Потаємна печера

  Розділ 16 Чорний погляд

  Розділ 17 Бардо Тодол

  Розділ 18 Зубастик

  Розділ останній Перегортаючи сторінку Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg