«Краще сидіти вдома...»

Минуло понад три роки, відбулася безліч різних подій, але наш «похід» на чолі з Олександром Петровичем Івушкіним я все одно пам’ятатиму ще дуже довго.

Того літа мої батьки вирішили згадати молодість, і забратися з наметом у лісову глухомань, а мене постановили залишити на бабусю Клаву. На їхній превеликий жаль виявилося, що бабуся Клава завіялася до санаторію лікувати радикуліт.

— У твої роки я чудово справлявся з домашнім господарством самостійно, — сказав мені тато.

— У її роки ти наполегливо винаходив порох! — не без єхидства нагадала мама. — Та й часи зараз інші.

Тато насупив брови й подивився на мене з легким сумнівом.

— Дівчатка не цікавляться порохом, — сказав він нарешті.

На той час на моєму особистому рахунку вже значилися: створення океанаріуму в нашій ванні, художній розпис шпалер у кімнаті сусіда Борьки, спорудження разом з ним літального апарата й невдалий похід у сусідню область під приводом поїздки до його бабусі. (Похід провалив Славка: проговорився матері, його мати поскаржилася Борчиній, а вдвох вони до смерті налякали мою. В їхніх устах малюсінький походик перетворився на експедицію Афанасія Нікітіна). Відтоді за кожної зручної нагоди ця історія пригадувалася як яскравий зразок поганого виховання доньки (мамою, якщо розповідав тато, і татом, якщо говорила мама).

Раптом татове обличчя посвітлішало.

— Людо, Петрів Сашко збирається стати педагогом! — з ентузіазмом вигукнув він. — Ото б йому була практика…

Пояснюю: Люда — це мама, Петро — це татів двоюрідний брат, а Сашко — це Олександр Петрович Івушкін, майбутній викладач історії і приборкувач юних душ.

Олександр Петрович з’явився в нашому будинку ще до вечора того ж дня з важкеньким кейсом у руках, у чорних окулярах на засмаглому обличчі й з гіпсовою маскою фараона Тутанхамона під пахвою.

— Де об’єкт впливу? — запитав історик-початківець, з гуркотом опускаючи на підлогу багаж.

— Сашенько, — замуркотіла мама, — Світланка просто янгольська дитина, тобі з нею буде дуже легко.

Але піддурити Івушкіна виявилося не так-то легко, він стягнув на ніс окуляри, подивився на мене поверх скелець і сказав:

— Тітко Людо, ви можете сміливо покластися на мене. За час вашої поїздки я зроблю зі Свєтки людину.