Ця книга — роман.
Тому жодних збігів з реальністю бути не може.
Хіба що ви — персонаж. 1«Чьи это сумки?» — третій раз на весь вагон волає латвійський митник.
Ми мовчки сидимо за декілька купе і навіть не дихаємо. Час від часу мацаємо кишені: чи наші документи там, бо якщо б вони зникли, було б набагато гірше, ніж можливі проблеми з тими двома пакетами буханок хліба. Тут уже не почнеш, мов якийсь лох, підстрибувати та казати: це наші, пане митнику! Ай-ай, чому тут так багато хліба? А що, невже не можна? Ой-ой, а ми цього не знали, та ми вперше, вперше їдемо, тому й не знали.
Та й кому потрібна ця вистава. Захоче — то й так усе забере, а якщо буде не в гуморі, то може ще й у документах штамп вліпити, тоді не в’їдеш більше у Латвію. Та не для цього ми купували дорожчі квитки на потяг Мінськ — Таллінн, щоб тепер митники нас так холоднокровно упакували. Це — міжнародний потяг, тому на кордоні він довго стовбичити не зможе.
Проте Мінде тіпається більше, ніж я. Як на мене, головне, щоб не було проблем з мєнтами — повернешся додому без багажу, то без багажу, а ось Мінде чомусь наклав у штани. Я щось так і не зрозумів його. Він завжди вибирає ризикованіший варіант — щоб товару побільше, щоб тільки бариш пожирніший. Але це все продати важче, а вляпатися можна запросто. Це ж зрозуміло. Але саме через цей можливий головняк він тепер і наклав у штани. Щодо мене, то краще виторгу менше, але щоб спокійніше і стопудово.
Комментарии к книге «Хроніки Південного», Рімантас Кміт
Всего 0 комментариев