«Серця в Атлантиді»

Серця в Атлантиді (fb2) - Серця в Атлантиді (пер. Софья Берлинец) 2151K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стивен Кинг

Стівен Кінг Серця в Атлантиді

Для Джозефа, Леанори та Ітана. Я розповів вам усе те, щоб розповісти про це.

Номер Шість:

— Чого ви хочете?

Номер Два:

— Інформації.

Номер Шість:

— На чиєму ви боці?

Номер Два:

— Себе не розкриваємо. Нам потрібна інформація.

Номер Шість:

— Ви її не здобудете!

Номер Два:

— По-доброму чи по-злому… здобудемо.

З к/ф «Полонений»

Саймон залишався на місці: маленька, брунатна постать, захована в листі. Навіть заплющивши очі, він бачив свинячу голову на палі. Її приплющені очі заволокло безмежним цинізмом дорослого життя. Ті очі переконували Саймона: все погане.

Вільям Ґолдінґ. Володар мух

Ми його проґавили.

З к/ф «Безтурботний їздець»

1960: У них була палиця, загострена з обох кінців

1960. Ниці люди в жовтих плащах

І. Хлопець та його мати. День народження Боббі. Новий мешканець. Про час і незнайомців

Батько Боббі Ґарфілда був із тих людей, волосся в яких починає випадати вже після двадцяти, а зовсім лисіють вони десь до сорока п’яти.

У Рендалла Ґарфілда до таких крайнощів не дійшло: він помер від серцевого нападу у віці тридцяти шести років. Він був агентом з нерухомості й випустив дух на підлозі чиєїсь чужої кухні. Коли батько Боббі відходив в інший світ, у вітальні потенційний покупець намагався викликати швидку непід’єднаним телефоном. Тоді Боббі виповнилося три. У нього збереглися невиразні спогади про чоловіка, що лоскотав й цілував його в обличчя і в лоба. Він був майже впевнений, що той чоловік — його тато. «МИ ДУЖЕ СУМУВАТИМЕМО», виведено на надгробку Рендалла Ґарфілда, проте мати хлопця аж надто сумною ніколи не здавалася. Що ж до самого Боббі, то… Ну, скажіть, будь ласка, як можна сумувати за кимось, кого ледь пригадуєш?

Через вісім років після смерті батька Боббі до нестями закохався в двадцятишестидюймовий «Швін» у вітрині «Гарвіч вестерн авто». Боббі натякав матері про велосипед, як тільки міг, аж доки врешті одного вечора, коли вони поверталися з кіно, прямо не вказав їй на нього. Показували «Темряву нагорі сходів». Фільму Боббі не зрозумів, та він йому все одно сподобався, особливо епізод, коли Дороті Макґвайр гепнулася в крісло, продемонструвавши свої довгі ноги. Коли вони проходили повз автокрамницю, Боббі ніби між іншим зауважив, що велосипед став би чудовим подарунком якомусь щасливчикові на його одинадцятий день народження.

— Навіть не мрій, — сказала мама, — я не можу собі дозволити подарувати тобі на день народження велосипед. Знаєш, твій татусь не вельми нас забезпечив.

Хоча Рендалл помер ще за президентства Трумена, а тепер уже добігало кінця восьмирічне плавання Айзенгавера, та фраза «твій татусь не вельми нас забезпечив» і досі була стандартною відповіддю матері на всі прохання, що виходили за межі суми в один долар. Зазвичай ця фраза супроводжувалася докірливим поглядом, так ніби чоловік не помер, а просто від них утік.

Не бачити йому велика на день народження, похмуро думав Боббі дорогою додому. Насолода від дивного, бентежного фільму майже розвіялася. Він не намагався сперечатися чи вмовляти матір. Це б лише спровокувало контрнаступ, а коли Ліз Ґарфілд йшла в контрнаступ, то полонених не брала. Та Боббі й далі гризли думки про втрачений велосипед… і втраченого батька. Іноді він майже ненавидів батька. Іноді єдиним, що стримувало його ненависть, було нічим не підкріплене, проте дуже сильне відчуття, що мати саме цього й хотіла.

Уже йдучи попри міський парк — за два квартали їм треба було звернути ліворуч на Броуд-стрит, де вони мешкали — Боббі, переборюючи звичний страх, запитав про Рендалла Ґарфілда.

— Мамо, він що, нічого не залишив? Зовсім нічого?

Десь з тиждень чи два тому він читав загадкову історію з Ненсі Дрю, де спадщина одного бідного хлопчика була захована за старим годинником у занедбаному маєтку. Боббі, звісно ж, не сподівався, що батько десь закопав золоті монети чи колекцію рідкісних марок, та якщо було бодай щось, можливо, вони могли б продати це в Бріджпорті. Може, у якомусь ломбарді. Як працюють ломбарди, Боббі точно не знав, зате знав, як їх упізнати: три золоті кульки на фасаді. Боббі був упевнений, що люди з ломбарду з радістю їм допоможуть.

Звичайно, це було лише дитячою мрією, та в Керол Джербер, що жила далі по вулиці, був цілий набір ляльок, який її батько, що служив на флоті, прислав звідкись з-за моря. Якщо батьки щось дарують — а вони це точно роблять — то було б цілком розумно припустити, що вони інколи залишають щось і в спадок.

Коли Боббі вимовив своє запитання, вони саме проминали один з ліхтарів, що тяглися вздовж вулиці по цей бік міського парку. Хлопець помітив, що з губами його матері щось сталося, як бувало завжди, коли Боббі наважувався завести мову про покійного тата. Щось схоже траплялося і з її сумочкою. Коли смикнути за зав’язочки, отвір угорі зменшиться.

— Я скажу тобі, що він залишив, — відповіла мама, коли вони рушили вгору пагорбом Броуд-стрит. Боббі вже шкодував про своє питання, але, звичайно ж, було запізно. Коли мати розійдеться, її вже не зупиниш, ось у чому біда. — Він залишив страховий поліс, термін якого минув ще за рік до його смерті. А я про це й гадки не мала аж до самого кінця, й усі, разом з гробарем, вимагали свою частку того, чого в мене самої не було. А ще він залишив цілу копицю неоплачених рахунків, з ними я вже більш-менш дала собі раду. Люди з розумінням поставилися до мого становища, тут нічого нарікати. А особливо містер Бідермен.

Усе це була стара казка, така ж нудна, як і гірка, але раптом вона повідомила дещо нове.

— У світі не знайшлося б неповного стриту, який би не сподобався твоєму батькові, — сказала мати, коли вони підходили до багатоквартирного будинку на середині Броуд-стрит-гілл.

— Мамо, а що таке неповний стрит?

— Це не має значення, але затям собі одне, Бобику: не дай Боже, щоб я дізналася, що ти граєш в карти на гроші. З мене цього вистачить до кінця життя.

Боббі хотів розпитувати далі, та добре знав, що нові запитання можуть спровокувати ще одну гнівну тираду. Йому спало на думку, що фільм, у якому йшлося про нещасливі подружні пари, міг якимось чином її засмутити, хоч він, бувши ще дитиною, і не розумів, як саме. Що таке отой «неповний стрит» він запитає в понеділок у школі в свого друга Джона Саллівана. Боббі здавалося, що це якось пов’язано з покером, та впевненим він не був.

— У Бріджпорті є місця, де в чоловіків відбирають гроші, — повела далі мати, коли вони вже наблизилися до свого будинку. — Туди ходять дурні чоловіки. Дурні чоловіки вляпуються в лайно, яке потім зазвичай доводиться розгрібати жінкам…

Боббі знав, якою буде наступна фраза. Вона була мамина коронна.

— Життя несправедливе, — виголосила Ліз Ґарфілд, виймаючи ключі й збираючись відчинити двері номера 149 по Броуд-стрит у містечку Гарвіч, штат Коннектикут. Був квітень 1960-го, ніч дихала весняними пахощами, а біля неї стояв худорлявий хлопчина з таким же, як у батька, вульгарно рудим волоссям. Мати майже ніколи не торкалася його волосся. У рідкісні моменти ніжності вона найчастіше гладила його по щоці чи руці.

— Життя несправедливе, — повторила Ліз, відчиняючи двері. Вони увійшли досередини.

* * *

Його матері й справді не жилось як принцесі, і, звісно ж, зле, що її чоловік у тридцять шість віддав Богові душу на лінолеумі в чиємусь порожньому будинку, та іноді Боббі думав, що все могло скластися ще гірше. Наприклад, у них могло б бути аж двоє дітей. Або троє. Боже, навіть четверо.

Або, скажімо, щоб прогодувати їх обох, їй довелося б піти на якусь справді важку роботу?

Мама Саллі працювала в пекарні «Тіп-Топ», що в центрі міста, і в ті тижні, коли була її черга запалювати печі, Саллі-Джон і двоє його старших братів її взагалі не бачили. А ще Боббі часто бачив жінок, які після гудка о третій годині вервечкою виходили з дверей фабрики «Казкова туфелька» (в нього самого заняття закінчувались о пів на третю), жінок, що всі здавалися або надто худими, або ж затовстими; жінок з блідими обличчями і пальцями, вимазаними чимось жахливим, що кольором скидалося на засохлу кров; жінок з опущеними очима, що своє взуття та робочі штани носили в пакетах з супермаркету «На будь-який смак». Минулої осені, коли вони з Керол, місіс Джербер і малим Ієном (якого Керол завжди обзивала Ієном-шмаркачем) їхали на святковий церковний ярмарок, Боббі бачив чоловіків і жінок, що збирали яблука за містом. Коли Боббі запитав, що то за люди, місіс Джербер пояснила, що вони мігранти, щось на зразок перелітних птахів; переїжджають з місця на місце, збираючи врожай зернової культури, на яку приходить сезон. Мати Боббі могла б бути однією з них, проте цього не трапилося.

Вона працювала секретаркою в агенції нерухомості «Рідне місто», що належала містеру Дональдові Бідермену. Це була та сама компанія, у якій до серцевого нападу працював батько. Боббі думав, що вона дістала цю роботу головно тому, що Дональд Бідермен любив Рендалла і йому стало шкода вдови й хлопця, який тільки-но виріс із пелюшок. Проте мати працювала сумлінно і добре виконувала свої обов’язки. Досить часто вона затримувалася на роботі допізна. Кілька разів Боббі траплялося разом із мамою бути в товаристві містера Бідермена. Найяскравіше йому запам’ятався пікнік, що влаштовувала компанія, але якось містер Бідермен возив їх до стоматолога у Бріджпорт, коли Боббі під час гри на перерві вибили зуба. Обоє дорослих дивились одне на одного якось так… Іноді містер Бідермен телефонував їй увечері й тоді вона кликала його Доном. Але Дон був старий і Боббі не дуже забивав собі ним голову.

Що мати робить в офісі цілими днями (і вечорами), Боббі достеменно не знав. Та він міг закластися, що це точно краще, ніж виготовляти взуття, збирати яблука чи о пів на п’яту ранку запалювати печі в пекарні «Тіп-Топ». Проти усього цього робота в його мами — просто високий пілотаж. І ще одне про маму Боббі: коли ставити їй певні запитання — проблеми вам гарантовані. Коли, наприклад, ви поцікавитесь, як це їй по грошах купити собі в «Сірз» три сукні, й одну з них шовкову, але не по грошах три місяці сплачувати по одинадцять з половиною доларів за «Швін» у крамниці «Вестерн авто» — велосипед був сріблясто-червоний і від одного лише погляду на нього в Боббі солодко щеміло в животі — тільки-но запитайте в неї щось подібне і мало вам точно не здасться.

Боббі не питав. Він просто зібрався сам заробити собі на велик. Потрібна сума набереться до осені, а може, навіть до зими, і до того часу ця модель може взагалі зникнути з вітрини «Вестерн авто», та він все одно складатиме гроші. Доведеться гнути спину і крутитися, як муха в окропі. Життя нелегке і несправедливе.

* * *

Коли в останній вівторок квітня настав одинадцятий день народження Боббі, мама простягла йому невеличкий плоский пакунок, загорнутий у сріблястий папір. Усередині лежав помаранчевий читацький квиток. Для дорослих. Прощавайте, Ненсі Дрю, хлопці Гарді і моряк Дон Вінзлоу. Привіт усім іншим історіям на кшталт «Темряви нагорі сходів», повних таємничої, бентежної пристрасті. Не кажучи вже про скривавлені кинджали і кімнати на вежі (в оповіданнях про Ненсі Дрю і хлопців Гарді теж не бракувало таємниць та кімнат на вежах, та крові в них було зовсім небагато, а пристрастей взагалі ні краплі).

— Тільки не забудь, що місіс Келтон з видачі — моя подруга, — попередила мама.

Вона говорила своїм звичним, сухим, застережливим тоном, та їй було приємно, що Боббі задоволений. Вона це помітила.

— Якщо спробуєш узяти щось для дорослих на зразок «Пейтон Плейс» чи «Кінґз Роу», я дізнаюся.

Боббі засміявся. Йому це й так було відомо.

— Коли там буде та інша, міс Причепа, і якщо вона питатиме, звідки в тебе помаранчевий читацький, скажи, нехай подивиться на зворотному боці. Там мій дозвіл і підпис.

— Дякую, мамо. Це кльово.

Вона всміхнулася, нахилилася і швидко провела сухими губами по щоці сина. Поцілунок був такий короткий, що його майже й не було.

— Рада, що тобі сподобалось. Якщо я повернуся раніше, підемо в «Колонію» їсти смажені мідії та морозиво. На торт доведеться зачекати до вихідних. У мене тепер нема часу пекти. А зараз, синочку, вдягай плащ і давай рухайся, а то спізнишся до школи.

Вони спустилися східцями і разом вийшли на ґанок. Біля тротуару стояло міське таксі. Чоловік у попліновому піджаку, зігнувшись до пасажирського вікна, розраховувався з водієм. Позаду нього тісною купкою стояло кілька валіз і паперових пакетів, отих, що з ручками.

— Це, мабуть, чоловік, що цими днями зняв кімнату на третьому поверсі, — сказала Ліз. Її губи знову проробили отой трюк зі стисканням. Вона стояла на верхній сходинці, прискіпливо оглядаючи сухорлявий зад чоловіка, що випинався в їхній бік, доки він вів перемовини з таксистом.

— Я не довіряю людям, що перевозять свої речі в паперових торбинах. Як на мене, особисті речі в паперових мішках виглядають просто нечупарно.

— Але ж у нього й валізи є, — заперечив Боббі, хоча й без маминих зауваг розумів, що три крихітних валізки нового мешканця — не бозна-який скарб. Вони були різнокаліберні й виглядали так, ніби хтось у кепському гуморі пожбурив їх ногою аж з Каліфорнії.

Боббі з мамою рушили цементною доріжкою. Таксі поїхало.

Чоловік у попліновому піджаку обернувся. Боббі усіх людей поділяв на три великі категорії: діти, дорослі та старі. Старі — це ті ж дорослі, тільки з сивим волоссям. Новий мешканець належав до третього типу. Його бліде, стомлене обличчя було глибоко пооране, проте лише навколо бляклих, синіх очей шкіра виглядала зів’ялою. Сиве волосся було тонке, як у немовляти, й уже відступало від чола, вкритого плямами кольору печінки. Високий і згорблений, він видався Боббі схожим на Бориса Карлоффа з «Театру шоку», кіно, що показували на 11 каналі щоп’ятниці о двадцять третій тридцять. Під попліновим піджаком виднілася дешева робоча одіж, що, здавалося, була йому завелика. Взутий він був у стоптані туфлі з дубленої шкіри.

— Привіт, народ, — промовив він, посміхаючись ніби через силу. — Мене звуть Теодор Бротіґен. Я збираюся пожити тут деякий час.

Чоловік простяг мамі Боббі руку, вона її ледь торкнулася.

— Я Елізабет Ґарфілд, а це мій син Роберт. Прошу нас вибачити, містере Бреттіґен…

— Бротіґен, мем, але я волів би, щоб ви з сином кликали мене просто Тед.

— Добре. Знаєте, Роберт поспішає до школи, а я на роботу. Приємно було з вами познайомитися, містере Бреттіґен. Боббі, поквапся. Tempus fugit.

Вона рушила вниз у напрямку центру, а Боббі, значно повільнішою ходою, подався вгору схилом пагорба в бік Гарвіцької початкової школи, що розташовувалася на Ашер-авеню. Пройшовши цим маршрутом три чи чотири кроки, Боббі зупинився й озирнувся. Він відчував, що мати повелася з містером Бротіґеном нечемно, навіть зверхньо. У його невеличкому колі друзів зверхність вважалася найгіршою вадою. Керол ненавиділа задавак, як і Саллі-Джон. Містер Бротіґен, мабуть, уже пройшов половину доріжки, та якщо ні, Боббі хотілося йому всміхнутися. Нехай знає, що хоча б один член сім’ї Ґарфілд точно не задавака.

Мати Боббі теж зупинилася й обернулася назад. Не те, щоб їй хотілося ще раз глянути на містера Бротіґена, таке Боббі ніколи й на думку не спало б. Ні, вона озирнулася, щоб подивитися на сина. Вона знала, що Боббі обернеться ще раніше, ніж він сам. У цю мить Боббі відчув, як на його завжди веселу і світлу вдачу набігла темна хмарка. Мати інколи казала, що швидше у Флориді піде сніг, аніж Боббі вдасться задурити їй голову, і йому подумалося, що вона має рацію. Скільки ж треба мати років, щоб зуміти обдурити свою маму? Двадцять? Тридцять? Чи чекати, доки вона постаріє і її мозок трохи скидатиметься на курячий бульйон?

Містер Бротіґен і не думав рушати доріжкою. Він стояв біля тротуару, тримаючи в кожній руці по валізі, а третю затиснув під пахвою — паперові мішки він уже встиг перенести на газон номера 149 — зігнувшись під вагою ще дужче, ніж завжди. Він стояв якраз на півдорозі між ними, ніби пост дорожнього збору абощо.

Очі Ліз Ґарфілд, метнулися повз нього до очей сина. «Іди, — наказували вони. — Не кажи ні слова. Він новенький. Приблукав сюди звідкілясь або й взагалі нізвідки, позапихавши половину речей в торбинки для продуктів. Просто мовчи і йди своєю дорогою».

Та Боббі цього не зробив. Можливо, тому що на день народження замість велосипеда він отримав читацький квиток.

— Був радий з вами познайомитися, містере Бротіґен, — сказав Боббі. — Сподіваюся, вам тут сподобається. Бувайте.

— Гарного дня в школі, синку, — відповів містер Бротіґен, — Навчися багато нового. Твоя мати має рацію: tempus fugit.

Боббі зиркнув на матір, щоб побачити, чи його маленький бунт після цих, таких же маленьких, лестощів, має хоч якісь шанси на прощення. Проте мамині губи залишалися непоступливо стиснутими. Не промовивши ні слова, вона повернулась і пішла вниз пагорбом. Боббі теж попрямував геть, радіючи, що все ж поговорив із чужинцем, навіть якщо мама згодом змусить його за це поплатитися.

Дійшовши до будинку Керол Джербер, він дістав свій помаранчевий читацький квиток і заходився його роздивлятися. Звичайно ж, не двадцятишестидюймовий «Швін», але також зовсім непогано. Якщо чесно, взагалі чудово. Перед ним відкривався цілий світ нових книжок, які треба було дослідити, і це нічого, що читацький коштував якихось два чи три зелених. Хіба не кажуть, що головне не подарунок, а увага?

Ну, принаймні так каже його мама.

Боббі перевернув картку. Маминою твердою рукою на ній виведено:

«Всім, кого це стосується. Це читацький квиток мого сина. Я дозволяю йому брати по три книжки на тиждень з відділу для дорослих публічної бібліотеки Гарвіча».

І підпис: Елізабет Пенроуз Ґарфілд.

Під її іменем, ніби постскриптум, приписано:

«Гроші за затримку книжок Роберт сплачуватиме сам».

— Імениннику! — налякала його Керол Джербер, з криком вистрибнувши зі своєї засідки за деревом. Вона обійняла його за шию і міцно цмокнула в щоку. Почервонівши, Боббі роззирався навсібіч, чи, бува, ніхто не бачить. Дружити з дівчатками збіса непросто і без поцілунків-сюрпризів. Та все було гаразд. На вершині пагорба по Ашер-авеню в напрямку школи рухався звичний ранковий потік учнів, але тут, унизу, вони були самі.

Боббі витер щоку долонею.

— Ой, облиш, тобі ж сподобалося, — сміючись, вигукнула Керол.

— Зовсім ні, — сказав Боббі, хоча це була й неправда.

— І що тобі подарували?

— Читацький квиток, — відповів Боббі й показав їй картку. — Дорослий читацький квиток.

— Класно!

Йому здалося, чи в очах Керол і справді майнуло співчуття? Мабуть, ні. А якщо й так, то що?

— Ось, це тобі.

Керол простягла Боббі голмарківський конверт, на якому було витиснене його ім’я. Вона наліпила на нього ще кілька сердечок і наклейок з ведмедиками.

З легкою тривогою Боббі розірвав конверта, кажучи собі, що вітання завжди можна засунути глибоко до задньої кишені своїх полотняних штанів, якщо воно виявиться сопливим.

Та воно не було сопливе, хіба що трохи дитяче: хлопчик у крислатому капелюсі верхи на коні. Всередині літерами, які мали здаватися, ніби дерев’яними, написано:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, КОВБОЮ!»

І зовсім не сопливо. «З ЛЮБОВ’Ю, КЕРОЛ» було вже трохи сопливо, але що вдієш, вона ж все-таки дівчинка.

— Дякую.

— Знаю, листівка дитяча, але інші були ще гірші, — безапеляційно заявила Керол. Трохи вище по схилу на них чекав Саллі-Джон, викручуючи свого боло-баунсера[1], як тільки можна: то під праву руку, то під ліву, то за спину. Крутити його між ногами Саллі більше не намагався. Якось він спробував зробити це на шкільному подвір’ї, але той добряче заїхав йому по яйцях. Саллі скрикнув. Боббі і ще кілька хлопців реготали аж до сліз. Керол і ще три її подруги прибігли спитати, що таке, але хлопці, всі, як один, сказали, що нічого не сталося. Саллі-Джон сказав те ж саме, хоч був блідий і ледь не плакав. «Усі хлопці — телепні», — сказала тоді Керол, та Боббі був упевнений, що вона насправді так не думає. Інакше вона б не вискочила і не поцілувала його. А поцілунок був хороший, справжній міцний цьом. Власне, кращий, ніж він дістав від рідної мами.

— Листівка зовсім не дитяча, — заперечив Боббі.

— Ні, але майже дитяча, — озвалася Керол. — Я хотіла купити тобі дорослу листівку, але, Боже мій, які ж вони сопливі.

— Я знаю, — заспокоїв її Боббі.

— Як виростеш, ти теж збираєшся бути сопливим?

— Надіюся, що ні, — відповів він. — А ти?

— Ні, я хочу бути така, як мамина подруга Ріонда.

— Ріонда ж дуже товста, — з сумнівом зауважив Боббі.

— Але вона крута. Я буду теж крута, але без сала.

— В наш будинок в’їхав новий тип. У кімнату на третьому поверсі. Мама каже, там нагорі дуже гаряче.

— Справді? І який він? — захихотіла Керол. — Якийсь мусі-пусі?

— Він старий, — сказав Боббі й на мить замислився. — Але в нього цікаве обличчя. Мама його не злюбила з першого ж погляду, бо він привіз свої манелі в паперових пакетах.

До них приєднався Саллі-Джон.

— З днем народження, засранцю! — вигукнув він, плескаючи Боббі по спині.

На той час «засранець» був улюбленим словом Саллі-Джона. У Керол улюблене слово було «крутий», а Боббі натоді перебував у паузі між двома улюбленими словами. Хоч у звучанні фрази «до чортів» щось було.

— Якщо лаятимешся, я не буду йти з вами, — сказала Керол.

— Домовилися, — миролюбно погодився Саллі-Джон.

Керол була білявка з кучерявим волоссям і виглядала, ніби доросліша копія близнючок Бобсі. Джон Салліван був високий хлопець з чорним волоссям і зеленими очима, того типу, що й хлопці Гарді. Боббі Ґарфілд ішов поміж ними, забувши про коротку мить пригнічення. У нього нині день народження, поряд ідуть його друзі й життя прекрасне. Боббі запхав листівку Керол до задньої кишені, а новий читацький квиток засунув глибоко в нагрудну кишеню. Звідси картка точно не випаде і її ніхто не вкраде. Керол почала стрибати. Саллі-Джон попросив її, щоб припинила.

— Чому? — спитала Керол. — Я люблю стрибати.

— А я люблю казати «засранець», але ж не кажу, коли ти мене попросиш, — справедливо заперечив Саллі-Джон.

Керол глянула на Боббі.

— Знаєш, Керол, стрибати без скакалки трохи по- дитячому, — вибачливо сказав Боббі, потім знизав плечима. — Але стрибай, як хочеш. Ми не проти. Правда, Ес-Джей?

— Нє-а, — відповів Саллі-Джон і знову заходився крутити свого «боло»: з боку в бік, знизу вгору, вуп, вуп, вуп.

Керол перестала підстрибувати. Вона йшла поміж ними, вдаючи, що вона дівчина Боббі Ґарфілда, що в нього є водійські права й «б’юїк» і вони їдуть до Бріджпорта на «Рок-н-рольну феєрію ВКБВ». Керол вважала Боббі дуже крутим, а найкрутішим було те, що він про це не здогадувався.

Боббі прийшов зі школи о третій. Він міг би прийти і швидше, але в його кампанію під назвою «Велик до Дня подяки» входив збір пляшок, щоб здати, і в пошуках їх Боббі прочісував кущі за Ашер-авеню. Він знайшов три «Реніґолди» і одну з-під «Негі». Звісно, небагато, ну то й що? Вісім центів є вісім центів. Цент цента кличе. Це було ще однією приказкою його матері.

Боббі вимив руки (двійко пляшок були просто фу), знайшов у холодильнику чим підкріпитися, прочитав кілька старих коміксів про Супермена. Потім знову взяв собі попоїсти з холодильника і сів дивитися «Американську естраду». Подзвонив Керол сказати, що будуть показувати Боббі Даріна. Вона вважала, що Боббі Дарін страшенно крутий, особливо, коли клацає пальцями, співаючи свою «Королеву танців».

Вона вже знала і дивилася виступ з кількома своїми пустоголовими подругами. Вони майже безупинно хихотіли на задньому плані. Звук скидався на щебет пташок у зоомагазині. А на екрані Дік Кларк демонстрував, скільки гною з прищів здатен поглинути один дезінфекційний тампон «Стрідекс».

О четвертій зателефонувала мама і повідомила, що містер Бідермен просить її довше затриматися на роботі. Їй дуже шкода, але святкова вечеря в «Колонії» скасовується. В холодильнику залишилося трохи тушкованої яловичини, якою він може повечеряти, а о восьмій вона прийде і покладе його спати.

— І, заради всього святого, Боббі, як розігрієш вечерю, не забудь вимкнути газ.

Розчарований, проте зовсім не здивований, Боббі повернувся до телевізора. На «Естраді» Дік саме представляв журі з оцінювання платівок. Боббі подумав, що хлопцеві, який сидів усередині, судячи з вигляду, пригодився б увесь життєвий запас тампонів «Стрідекс».

Боббі засунув руку до нагрудної кишені і видобув звідти свій новий помаранчевий читацький квиток. Настрій знову покращився. Не обов’язково сидіти перед телевізором з купою старих коміксів, якщо не хочеться. Можна сходити в бібліотеку і випробувати свій новий, дорослий читацький квиток. На видачі буде міс Причепа. От тільки її справжнє ім’я було міс Геррінґтон і Боббі вона здавалася гарною. Вона користувалася парфумами. Її обличчя і волосся завжди ними пахло. Аромат був ніжний і солодкий, як хороший спогад. А ще, хоч Саллі-Джон зараз навчається гри на тромбоні, Боббі міг би зайти до нього дорогою з бібліотеки, може, трохи повправлятися в пасах.

«Ще треба віднести пляшки в «Спайсерз», — подумав Боббі. — Цього літа я маю заробити на велик».

Життя вмить наповнилося змістом.

Мама Саллі запросила Боббі залишитися на вечерю, та він відмовився.

— Ні, дякую, я ліпше піду додому.

Він би з превеликим задоволенням з’їв тушкованого м’яса і хрумкої печеної картоплі в місіс Салліван, а не те, що чекало на нього у власній квартирі. Та Боббі знав, що мало не перше, що зробить мати, повернувшись із офісу, загляне в холодильник і пересвідчиться, що миски «Тупперваре» з залишками яловичини там більше немає. Якщо миска залишиться на місці, спитає, що Боббі їв на вечерю. Питатиме спокійно, навіть байдуже. Коли Боббі скаже, що повечеряв у Саллі-Джона, вона кивне головою, поцікавиться, що вони їли і чи давали що-небудь на десерт, а ще запитає, чи він подякував місіс Салліван. Може, вони навіть сидітимуть на канапі й разом їстимуть морозиво, дивлячись по телевізору «Солодке копито». І все буде добре… От тільки не буде. Врешті-решт розплата таки настане.

Можливо, мине день чи два, а може, навіть тиждень, але розплачуватися доведеться. Боббі це знав, майже й сам не усвідомлюючи свого знання.

Без сумніву, вона мала працювати допізна. Однак те, що замість святкової вечері довелося на самоті доїдати рештки яловичини, було водночас і покаранням за те, що він її не послухав і заговорив з новим сусідом. Коли Боббі спробує уникнути цієї кари, вона тільки примножиться, як гроші на депозитному рахунку.

Коли Боббі повернувся від Саллі-Джона, було чверть на сьому. Темніло. Він взяв дві нові книжки: одну про Перрі Мейсона під назвою «Справа оксамитових кігтів» і науково-фантастичний роман Кліффорда Сімака «Кільце навколо Сонця». Обидві виглядали до чортів привабливо, та й з міс Геррінґтон не виникло жодної проблеми. Навпаки, вона сказала, що Боббі читає не на свої роки серйозні книжки і порадила йому так тримати.

Дорогою додому від Ес-Джея Боббі придумав історію про те, як вони з місіс Геррінґтон опинилися на круїзному кораблі, що затонув. Вижили лише вони двоє, знайшовши рятувальний жилет з написом «ПАРОПЛАВ ЛУЗІТАНІК». Їх прибило до невеличкого острівця, порослого пальмами і джунглями, в центрі якого височів вулкан. Потім вони лежали на пляжі й міс Геррінґтон, уся тремтячи, поскаржилася, що їй страшенно холодно і чи не міг би він обійняти її й зігріти. Звісно, що міг — так він і зробив. «Із задоволенням, міс Геррінґтон». А тоді з джунглів вийшли тубільці. Спочатку вони здавалися цілком привітними, та виявилося, що це канібали, які живуть на схилах вулкана й убивають своїх жертв на оточеній черепами галявині. Усе складалося кепсько, та коли їх з міс Геррінґтон уже тягли до казана, з вулкана долинув гуркіт і…

— Привіт, Роберте.

Боббі підняв очі, перелякавшись навіть дужче, ніж коли Керол Джербер вилетіла з-за дерева, щоб поцілувати його на честь дня народження. То був новий сусід. Він сидів на верхній сходинці ґанку і палив. Зі старих стоптаних туфель він перезувся в старі, стоптані домашні капці. Вечір був теплий, і поплінового піджака на ньому не було.

«Здається, він почувається як удома», — подумав Боббі.

— О, містере Бротіґен. Добридень.

— Я не хотів тебе налякати.

— Ви мене не злякали.

— Гадаю, таки злякав. Ти був за тисячі миль звідси. І, будь ласка, клич мене Тед.

— Згода.

От тільки Боббі не був упевнений, що зможе звикнути до «Теда». Кликати дорослого (а ще й старого) на ім’я суперечило не лише настановам матері, а й переконанням самого Боббі.

— У школі все гаразд? Вивчив щось новеньке?

— Так, усе добре.

Боббі переминався з ноги на ногу, перекидаючи книжки з руки в руку.

— Посидиш зі мною хвильку?

— Звичайно, тільки недовго. Маю деякі справи.

Справи, серед яких на першому місці — вечеря. На цей час вчорашня яловичина набувала в його очах все більшої привабливості.

— Аякже, справи і tempus fugit.

Сідаючи на широку сходинку поряд з містером Бротіґеном — Тедом — і, вдихаючи запах його «Честерфілда», Боббі подумав, що ще ніколи не бачив такого стомленого чоловіка. Це ж не може бути через переїзд? Хіба можна бути таким знесиленим, коли з багажу в тебе тільки три невеликі валізи і три пакети для покупок? Можливо, потім приїде вантажівка з пожитками, та насправді Боббі в це не вірив. Це ж була лише кімната, нехай і велика, але просто кімната, з кухнею з одного боку й усім решта — з другого. Вони з Саллі-Джоном ходили заглянути туди, коли старенька міс Сайдлі після інфаркту переїхала до доньки.

— Tempus fugit означає «час біжить», — сказав Боббі. — Мама так часто каже. Вона також каже, що час нікого не чекає і що час лікує.

— Твоя мама любить приказки, чи не так?

— Ага, — відповів Боббі, відчуваючи раптову втому від думки про всі ці приказки. — У неї їх купа.

— Бен Джонсон назвав час старим лисим ошуканцем, — сказав Тед Бротіґен, глибоко затягнувшись і випустивши через ніс дві цівки-близнючки. — А Борис Пастернак казав, що ми — полонені часу, заручники вічності.

Боббі дивився на нього зачаровано, на деякий час забувши про порожній шлунок.

Уявлення про час як про старого лисого ошуканця йому дуже сподобалося. Це було на всі сто відсотків правильно, хоч Боббі й не зміг би пояснити чому… І хіба саме від того, що не вмієш пояснити, не стає ще класніше? Ніби предмет у яйці чи тінь за матовим склом.

— Хто такий Бен Джонсон?

— Англієць, уже багато років як небіжчик, — пояснив містер Бротіґен, — самозакоханий і, на загальну думку, нерозсудливий у питанні грошей, а ще схильний до метеоризму. Але…

— Що таке метеоризм?

Тед просунув язик поміж губ і видав короткий, але дуже реалістичний пук. Боббі приклав долоню до рота і зареготав у кулак.

— Діти вважають пукання смішним, — промовив Тед Бротіґен, киваючи головою. — Так, так. А для людей мого віку це лише один із дедалі дивніших аспектів життя. До речі, в перервах між пуканням Бен Джонсон сказав багато чого розумного. Не так багато, як доктор Джонсон — Семюел Джонсон, я маю на увазі — та все-таки чимало.

— А Борис…

— Пастернак. Росіянин, — зневажливо сказав містер Бротіґен, — як на мене, не вартий уваги. Можна глянути на твої книжки?

Боббі подав їх. Перрі Мейсона містер Бротіґен («Тед, — нагадав він собі, — треба кликати його Тедом») віддав, лише мигцем глянувши на обкладинку. Роман Кліфорда Сімака він тримав довше: спершу, мружачись від спіралей диму, що пливли перед очима, розглядав обкладинку, потім погортав сторінки. При цьому Тед кивав головою.

— Цю я читав. Перш ніж приїхати сюди, у мене була купа часу на читання.

— Справді? — з ентузіазмом вигукнув Боббі. — І як, гарна книжка?

— Одна з його найкращих, — відповів містер Бротіґен (Тед). Він скоса поглянув на Боббі. Одне око розплющене, інше все ще примружене від диму, що надавало йому мудрого і водночас загадкового виразу. Ніби в дещо підозрілого суб’єкта з якогось детективного фільму. — Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобі ж тільки десь дванадцять років, не більше.

— Мені одинадцять, — відповів Боббі. Його втішило, що Тед прийняв його за дванадцятилітнього. — Сьогодні виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумію, але, якщо історія хороша, вона мені сподобається.

— У тебе день народження! — вражено вигукнув Тед. Він зробив останню затяжку і клацнув пальцями, відкидаючи недопалок. Цигарка впала на цементну доріжку, розсипаючись фонтаном іскор. — З днем народження, дорогий Роберте, всього тобі найкращого!

— Дякую. Тільки мені значно більше подобається «Боббі».

— Добре, Боббі. Підеш кудись святкувати?

— Та де. Мама мусить допізна працювати.

— Може, хочеш піднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви відкривати вмію, а ще в мене має бути якесь печиво.

— Дякую, але мама мені дещо залишила і я маю це з’їсти.

— Розумію.

І, диво дивне, здавалося, що він справді розумів.

Тед віддав Боббі його «Кільце навколо Сонця».

— У цій книжці, — промовив він, — пан Сімак висловлює теорію, що існують і інші світи, схожі на наш. Не інші планети, а інші Землі, паралельні Землі, що оточують Сонце свого роду кільцем. Захоплива ідея.

— Ага, — погодився Боббі. Про паралельні світи він читав також в інших книжках та коміксах.

Тед Бротіґен дивився на Боббі задумливим, оцінним поглядом.

— Що? — спитав Боббі, раптом зніяковівши. Побачив щось зелене, як сказала б його мати.

На мить Боббі здалося, що Тед не відповість. Здавалося, він так глибоко поринув у думки, що перестав щось помічати. Тоді Тед стрепенувся і сів трохи пряміше.

— Та нічого, — заговорив він. — У мене тут з’явилася ідейка. Може, хочеш трохи підзаробити? Не те, щоб багато, але…

— Звичайно, чорт забирай! Ще б пак!

«Я ж хочу велик», — мало не додав Боббі, але стримався.

«Не плещи язиком без потреби», — було ще одне висловлювання його мами.

— Я можу робити майже все, що захочете!

Вигляд у Теда Бротіґена був стривожений і водночас захоплений. Так ніби прочинилися двері в його інше обличчя і Боббі побачив, що цей старий також був колись молодим, а може, навіть і з певною дозою зухвальства.

— Такі речі не варто говорити незнайомцям, — сказав Тед, — і хоча ми вже перейшли на «Боббі» й «Теда», а це — хороший початок, усе ж таки ми ще зовсім незнайомі.

— А хтось з отих Джонсонів казав що-небудь про незнайомців?

— Не пригадую нічого такого, але в Біблії є дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрівник! Відверни гнів від мене — і я підкріплюся, перш ніж я відійду…»

Голос Теда на мить урвався. Веселість зникла з його обличчя і воно знову здалося старим. Та потім його голос зміцнів і Тед закінчив:

— «… перш ніж відійду, і не буде мене»[2]. Книга псалмів. От тільки не пам’ятаю, який.

— Та ні, не хвилюйтеся, я не збираюся нікого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.

— Дай мені трохи часу, — сказав Тед. — Трохи часу подумати.

— Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.

— Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.

Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.

— Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере… Теде?

— У місці, не такому гарному, як це, — промовив Тед, — далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?

— Відколи себе пам’ятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.

— І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?

— Та майже всіх.

— І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помітив?

Боббі посміхнувся і кивнув.

— Ага. Думаю, помітив би.

Боббі чекав, що буде далі. Йому стало цікаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.

Тед повільно й обережно підвівся. Коли він, скривившись, обхопив спину руками і потягнувся, Боббі почув, як у ній хруснули кісточки.

— Ходімо, — сказав Тед, — стає прохолодно. Я піднімуся разом з тобою. Твій ключ чи мій?

Боббі посміхнувся.

— Може, краще випробуєте свій? Не хочете?

Тед (ставало все легше думати про нього, як про Теда) витяг з кишені кільце з ключами. На ньому було тільки два ключі: від масивних вхідних дверей і від кімнати. Вони були нові й блискучі, кольору розбійницького золота. Ключі ж Боббі потьмяніли і подряпалися.

«Скільки ж Тедові років? — знову подумав Боббі. — Десь шістдесят, не менше. Шістдесятирічний чоловік тільки з двома ключами в кишені? Дивно».

Тед відчинив двері й вони увійшли у великий темний хол, у якому стояла підставка для парасоль і висіла стара картина з Льюїсом і Кларком, що споглядають американський захід. Боббі підійшов до дверей квартири Ґарфілдів, а Тед рушив до сходів. Він на мить зупинився, спершись рукою на поруччя.

— У книжці Сімака чудовий сюжет, — промовив він, — а стиль не дуже. Я не кажу, що він поганий, але повір мені, бувають і кращі.

Боббі чекав.

— А є й книжки, написані хорошим стилем, а сюжет такий собі. Іноді читай заради сюжету, Боббі. Не бери приклад з книжкових снобів, які ніколи так не роблять. Іноді читай заради слів, заради стилю. Не будь як ті, що звикли грати напевне і ніколи не читають таких книжок. Але якщо тобі трапиться книжка з хорошим сюжетом і хорошим стилем, бережи її, як скарб.

— А ви думаєте, таких багато? — запитав Боббі.

— Більше, ніж здається книжковим снобам і любителям грати напевне. Значно більше. Можливо, я дам тобі одну. Запізнілий подарунок на день народження.

— Ви не мусите цього робити.

— Не мушу, але, напевно, я її таки подарую. І гарного тобі дня народження.

— Дякую. Він був чудовий.

Тоді Боббі пішов до себе, розігрів яловичину (не забувши, коли вона закипіла, вимкнути газ і поставити сковорідку в мийку відмочуватися), потім повечеряв на самоті, читаючи «Кільце навколо Сонця» і ввімкнувши телевізор для компанії. Він майже не чув Чета Гантлі та Девіда Брінклі, що бурмотіли вечірні новини. Тед був правий. Книжка виявилася просто бомбою.

Стиль видався йому теж нічого, та Боббі подумав, що це через невеликий читацький досвід.

«Я б хотів написати щось схоже, — думав Боббі, нарешті закривши книжку і вмощуючись на канапі дивитися «Солодке копито». — Цікаво, чи зумів би я».

Можливо. Чому б і ні? Хтось же мусить писати розповіді. Так само як хтось повинен лагодити труби, коли вони заб’ються, чи міняти лампи в ліхтарях у міському парку, коли вони перегоряють.

Десь за годину, коли Боббі знову взяв до рук «Кільце навколо Сонця» і поринув у текст, повернулася мати. Помада в кутику її вуст трохи розмазалася, а з-під сукні виглядала комбінація. Боббі хотів був сказати їй про це, однак згадав, як сильно вона не любить, коли хтось каже, що в неї з-під п’ятниці стирчить субота. Та й яка різниця? Робочий день скінчився, а вдома, як вона полюбляла говорити, немає нікого, крім нас, дівчаток.

Мама зазирнула в холодильник перевірити, чи він доїв тушковане м’ясо, пересвідчилася, чи вимкнена плита, потім глянула в мийку перевірити, чи відмочуються в мильній воді сковорідка і миска «Тапервер». Тоді поцілувала Боббі в скроню, злегка торкнувшись її губами на ходу, і пішла в свою кімнату переодягнутися з офісної сукні та панчіх. Вона здавалася якоюсь відстороненою, задумливою. Навіть не поцікавилася, чи добре пройшов його день народження.

Пізніше Боббі показав мамі листівку від Керол. Піднявши очі на листівку, навіть насправді не поглянувши, сказала, що вона мила, і повернула її Боббі.

Потім наказала йому вмиватися, чистити зуби й іти спати. Боббі так і зробив, ані слова не сказавши про свою цікаву розмову з Тедом. У маминому теперішньому настрої це могло б її тільки розсердити. Найкраще дати їй побути у своєму відстороненому стані, наодинці з собою, стільки, скільки буде потрібно, дати їй час до нього повернутися. Проте, коли Боббі закінчив чистити зуби й заліз до ліжка, він відчув, як його знову огортає сум. Іноді він відчував майже голод без неї, а вона й не здогадувалася.

Боббі перехилився через край ліжка і зачинив двері, відгороджуючись від звуків якогось старого фільму. Загасив світло. Аж тоді, коли вже почав поринати в сон, вона увійшла і сіла на край ліжка. Попросила вибачення за те, що була такою холодною, просто на роботі багато всього сталося і вона стомилася. Іноді там просто божевілля. Вона провела пальцями по чолу Боббі, а потім поцілувала, від чого він аж затремтів. Боббі сів і пригорнувся до неї.

Від його дотику вона на мить заклякла, та потім розслабилася. Навіть ненадовго обійняла його у відповідь. Боббі вирішив, що зараз саме слушна мить, щоб розповісти їй про Теда. Принаймні дещо.

— Я розмовляв з містером Бротіґеном, коли прийшов додому з бібліотеки, — сказав він.

— З ким?

— З новим сусідом з третього поверху. Він просив, щоб я кликав його Тедом.

— В жодному разі… От гарно! Ти ж не знаєш його сто років.

— Тед сказав, що дорослий читацький квиток — чудовий подарунок для дитини.

Тед нічого такого не говорив, але Боббі прожив зі своєю матір’ю достатньо, щоб знати, чим її можна взяти, а чим ні.

Вона трохи розслабилася.

— А Тед сказав, звідки він?

— З місця, не такого гарного, як наше. Здається, він так сказав.

— Ну, це нам нічого не дає.

Боббі все ще обіймав маму. Він міг би обіймати її отак ще годину, вдихаючи аромат шампуню «Вайт Рейн», лаку для волосся «Акванет» і приємний запах тютюну в її подиху. Та вона вивільнилася і вклала Боббі назад до ліжка.

— Думаю, якщо він стане твоїм другом, твоїм дорослим другом, мені слід познайомитися з ним трохи ближче.

— Добре…

— Можливо, він сподобається мені більше без пакетів для покупок, порозкиданих по газоні.

В устах Ліз Ґарфілд це звучало майже як примирення і Боббі був задоволений. Все-таки день закінчився більш ніж прийнятно.

— На добраніч, імениннику.

— На добраніч, мамо.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері. Пізніше, уже глибокої ночі, Боббі здалося, що мама плаче в себе в кімнаті, та, напевно, це був лише сон.

ІІ. Сумніви щодо Теда. Книжки, як помпи. Навіть не мрій. Саллі виграє нагороду. Боббі дістає роботу. Прикмети ницих людей

Уже йшло до літа і ставало все тепліше. Наступні кілька тижнів, коли Ліз поверталася з роботи, Тед зазвичай сидів на ґанку і палив. Іноді сам, іноді з ним сидів Боббі й вони розмовляли про книжки. Інколи до них приєднувалися Керол і Саллі-Джон. Діти втрьох перекидалися м’ячем на газоні, а Тед палив цигарку і дивився, як вони грають. Час від часу навідувалися й інші діти: Денні Ріверз приносив свій планер з бальсового дерева, заклеєний липкою стрічкою, пришелепкуватий Френсіс Аттерсон, що завжди їздив на самокаті, відштовхуючись тільки однією, надмірно розвиненою ногою, Енджі Ейвері та Івон Лавінг, що забігали спитати Керол, чи не хоче вона піти до Івон побавитися ляльками або в медсестер. Та найчастіше тут були тільки Ес-Джей і Керол, з якими Боббі найбільше дружив.

Всі діти називали містера Бротіґена Тедом, та коли Боббі пояснив, чому було б краще, коли мати поблизу, кликати його містер Бротіґен, Тед одразу ж погодився.

Сама ж мама Боббі, здавалося, ніяк не навчиться вимовляти прізвище «Бротіґен». У неї завжди виходило «Бреттіґен», хоч, може, й не навмисно. Боббі почав відчувати несміливе полегшення щодо маминої думки про Теда. Спочатку він боявся, що мама ставитиметься до Теда, як і до місіс Еверз, його вчительки в другому класі. Вона зненавиділа місіс Еверз з першого погляду, до того ж зненавиділа глибоко, без жодної видимої чи зрозумілої Боббі причини. За увесь рік мати не сказала про неї жодного доброго слова: місіс Еверз вдягається в якесь старосвітське дрантя, місіс Еверз фарбує волосся, місіс Еверз надмірно розмальовується. Боббі повинен одразу ж сказати мамі, якщо місіс Еверз хоч пальцем його зачепить, бо вона з тих жінок, що люблять щипатися і давати штурхани. І все це лише після одних-однісіньких батьківських зборів, на яких місіс Еверз сказала Ліз, що Боббі добре встигає з усіх предметів. Того року батьківські збори проводили ще чотири рази, і мама Боббі завжди знаходила відмазки, щоб на них не піти. Думка про людей у Ліз твердла швидко, і якщо в своїй уяві під вашим портретом вона писала «ПОГАНИЙ», то напис цей майже завжди робився чорнилом. Якби місіс Еверз врятувала шестеро дітей з охопленого вогнем шкільного автобуса, то й тоді Ліз Ґарфілд могла б пхикнути і заявити, що вони, мабуть, заборгували старій банькатій корові за два тижні, що їх у школі поїли молоком.

Тед докладав чималих зусиль, щоб бути з нею люб’язним і водночас не підлещуватися. А люди підлещувалися до його мами, Боббі це знав. Та що вже — він і сам не раз так робив, і це давало результат… певною мірою. Одного разу мати з Тедом майже десять хвилин обговорювали те, як жахливо, що «Доджерз» переїхали на інший кінець країни і навіть як слід не попрощалися. Та навіть те, що обоє вболівали за «Доджерзів» зі стадіону «Ебетсафілда», не змогло розпалити між ними справжньої іскри. Вони ніколи не стали б друзями. Хоч Тед Бротіґен і не викликав у матері такої гострої неприязні, як місіс Еверз, та все одно щось тут було не те. І Боббі здавалося, що він знає, у чому річ. Він прочитав це в її очах того ранку, коли новий сусід тільки поселився. Ліз йому не довіряла. І Керол Джербер, як виявилося, теж.

— Часом мені здається, що він від чогось тікає, — сказала вона одного вечора, коли вони з Боббі та Ес-Джеєм піднімалися на пагорб до Ашер-авеню. Десь з годину вони грали в м’яч, час від часу перекидаючись словами з Тедом, а тепер подалися в «Придорожню втіху» до містера Муна з’їсти по ріжку морозива. У Ес-Джея було тридцять центів і він пригощав. Він витяг з задньої кишені боло-баунсера, якого носив із собою, і вже за мить заходився крутити його вгору-вниз і по колу, вуп-вуп-вуп.

— Тікає? Ти жартуєш?

Боббі таке припущення приголомшило. Хоч Керол і добре розумілася на людях, навіть мама це зауважила.

— Ця дівчина — не красуня, але в проникливості їй не відмовиш, — сказала мама одного вечора.

— Затримай їх, Макґерріґле! — заволав Саллі-Джон. Взявши «боло» під пахву, він впав навколішки і почав стріляти з невидимого кулемета, скрививши рот на правий бік, щоб супроводжувати пальбу відповідним звуком, чимось на зразок гортанного «кх-кх-кх». — Живим я вам, копам, не дамся! Вгати їм, Максі! Ріко в біді не кидають! Ох, чорт, вони мене пришили!

Ес-Джей схопився за груди, крутнувся і замертво гепнувся на газон місіс Конлан.

Ця пані, сімдесятип’ятирічна сварлива римується-зі-словом-мука, заверещала:

— Хлопче! Гей, хлопче! Забирайся звідти! Ти мені квіти потовчеш!

У радіусі десяти футів від того місця, де впав Саллі-Джон, не було жодної квіткової грядки, та він вмить зірвався на ноги.

— Перепрошую, місіс Конлан.

Вона мовчки махнула на нього кулаком, показуючи, що вибачення не приймається, і коли діти рушили геть, пильно дивилася їм услід.

— Ти ж це не серйозно, хіба ні? — спитав у Керол Боббі. — Ну, про Теда?

— Та ні, мабуть, але… Ти ніколи не дивився, як він оглядає вулицю?

— Ага. Так, ніби когось шукає.

— Або насторожено виглядає, — відповіла Керол.

Саллі-Джон знову взявся за боло-баунсера. Червоний гумовий м’ячик замиготів в повітрі, вперед-назад, вперед-назад. Саллі припинив бавитися, тільки коли вони проходили повз «Ашер Емпайр». У прокаті було два фільми з Бріжітт Бардо. Тільки для дорослих. Обов’язково показати водійські права чи паспорт. Винятки не допускаються.

Одна стрічка була нова, а друга, «І Бог створив жінку», — зі старих запасів. Цей фільм повертався на екран в «Емпайр», ніби погано вилікуваний кашель. На афіші Бріжітт була загорнута тільки в рушник і свою усмішку.

— Мама каже, що вона — непотріб, — озвалася Керол.

— Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем, — зауважив Саллі-Джон, ворушачи бровами, як Ґроучо.

— Ти теж думаєш, що вона — непотріб? — запитав Боббі в Керол.

— Я навіть до пуття не розумію, що це означає.

Коли вони вийшли з-під навісу (із заскленої каси біля дверей висунулася місіс Ґодлоу, відома тутешнім дітям як місіс Ґодзілла, проводжаючи їх підозріливим поглядом), Керол через плече озирнулася на Бріжітт Бардо в рушнику. Вираз обличчя Керол було важко зрозуміти. Цікавість? Боббі не міг сказати.

— Але вона гарненька, правда?

— Погоджуюся.

— І треба мати сміливість, щоб показатися перед людьми в одному рушнику. Принаймні мені так здається.

Тепер, коли вони її минули, la femme Бріжітт ніякої цікавості в Саллі-Джона не викликала.

— Боббі, а звідки Тед родом?

— Не знаю. Він ніколи про це не розповідав.

Саллі кивнув, ніби нічого іншого й не очікував, і знову пустив в хід свого боло-баунсера: вперед-назад і по колу, вуп-вуп-вуп.

У травні думки Боббі почали перемикатися на літні канікули. У світі не було нічого кращого за те, що Саллі називав мегаканом. Можна буде годинами дуріти з друзями на Броуд-стрит або в «Стерлінґ-гаузі», що по той бік парку. Влітку в «Стерлінґ-гаузі» зайнятися було чим: наприклад, грати в бейсбол і щотижня їздити до Вест-Гейвена, на пляж Патагонію. А ще в Боббі буде купа часу для себе. Звісно, він багато читатиме, але чим би він справді хотів зайняти частину цього часу, то це знайти якийсь підробіток. У банці з написом «ВЕЛОФОНД» лежало сім з гаком баксів. Що ж, і це початок… От тільки його не можна назвати особливо вдалим. З такими темпами Ніксон пробуде на посаді президента два роки, перш ніж Боббі зможе поїхати до школи на велику.

В один з таких днів під назвою «ось-ось канікули» Тед дав йому книжку в м’якій палітурці.

— Пригадуєш, я казав, що деякі книжки мають і хороший сюжет, і хороший стиль? — спитав він. — Ось одна книжка такого сорту. Запізнілий подарунок на день народження від нового друга. Принаймні я сподіваюся, що став твоїм другом.

— Стали. Дуже дякую!

Попри ентузіазм у голосі, Боббі взяв книжку з деяким сумнівом. Він звик, що книжки кишенькового формату мають яскраві, крикливі обкладинки і вульгарні, спокусливі анотації («Вона дійшла до дна… І ВПАЛА ЩЕ ГЛИБШЕ!). На цій нічого такого не було. Обкладинка була майже вся біла. В одному кутку виднівся ледь розбірливо заштрихований малюнок: група дітей, що стоять колом. Книжка називалася «Володар мух». Над заголовком не було жодної закличної анотації і навіть скромних написів на зразок: «Історія, яку ви ніколи не забудете». У книжки взагалі був якийсь непривітливий, відразливий вигляд. Складалося враження, що історія під обкладинкою буде важка. Боббі, загалом, не мав нічого проти важких книжок, але тільки якщо вони входили в шкільну програму. Книжки ж для читання собі на втіху, на його думку, мали бути легкі. Автор може робити все що завгодно, тільки щоб ваші очі не бігали з боку в бік. Інакше яке ж це задоволення?

Боббі хотів було перевернути книжку на другий бік, однак Тед лагідно поклав долоню на руку Боббі.

— Не треба, — попросив він, — заради мене, не треба.

Боббі глянув на нього, не розуміючи.

— Стався до книжки, як до недослідженої землі. Відкрий її без карти. Коли дослідиш її, намалюєш власну карту.

— А якщо вона мені не сподобається?

Тед знизав плечима.

— То не дочитуй. Книжка — як помпа. Якщо ти нічого не вкладеш, віддачі не буде. Ти заливаєш помпу своєю водою, помпуєш власними силами. Ти робиш це, бо розраховуєш дістати більше, ніж даєш… врешті. Вловлюєш думку?

Боббі кивнув.

— А скільки ти заливатимеш воду і помпуватимеш, якщо нічого не витікатиме?

— Напевно, не дуже довго.

— Ця книжка має десь двісті сторінок. Прочитай десять відсотків. Це двадцять сторінок. Я вже знаю, що в тебе справи з математикою йдуть гірше, ніж з читанням. Якщо до того часу вона тобі не сподобається, якщо не даватиме тобі більше, ніж ти в неї вкладаєш, то кинь цю книжку.

— Якби ж так можна було і в школі, — сказав Боббі, згадавши вірш Ральфа Волдо Емерсона, що їм треба було вивчити напам’ять. Починався він словами: «Над виром височить бурхливим, немов склепіння, грубий міст». Ес-Джей називав поета Ральф Волдо Дуріксон.

— У школі інакше.

Вони сиділи за столом на Тедовій кухні. Вона виходила на задній двір, де все якраз буйно цвіло. Вище, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, сповнював м’яке весняне повітря своїм нескінченним гав-гав-гав. Тед палив «Честерфілд».

— До речі, що стосується школи: не бери книжки з собою. У ній є дещо, що твоя вчителька, можливо, не захоче, щоб ти читав. Може початися катавасія.

— Що?

— Халепа. А якщо в тебе будуть неприємності в школі, то будуть і вдома. Не мені тобі про це нагадувати. До того ж твоя мама… — Тед злегка повів вгору-вниз вільною від цигарки рукою, жест, який Боббі одразу зрозумів: «Твоя мама мені не довіряє».

Боббі спало на думку припущення Керол, що Тед, можливо, від чогось тікає, і пригадалися слова матері про те, що в проникливості їй не відмовиш.

— Що в цій книжці є такого, від чого в мене можуть бути неприємності?

«Володар мух» ще більше зацікавив Боббі.

— Нічого, щоб аж ганити її з піною на вустах, — сухо відповів Тед. Роздушивши недопалок у бляшаній попільничці, він підійшов до свого маленького холодильника і дістав дві пляшки шипучки. В холодильнику не було ні пива, ні вина, тільки шипучка і скляна пляшка вершків. — Думаю, найжахливіший момент — це розмова про те, щоб застромити спис у зад дикого кабана. Та існує певний тип дорослих, що за деревами не бачать лісу. Прочитай перших двадцять сторінок — і ніколи не пошкодуєш. Це я тобі обіцяю.

Тед поставив пляшки на стіл і повідкорковував. Тоді підняв свою пляшку і цокнувся з Боббі.

— За твоїх нових друзів на острові.

— На якому острові?

Тед Бротіґен усміхнувся, вистрілюючи з зім’ятої пачки останньою цигаркою.

— Дізнаєшся, — відповів він.

І Боббі справді дізнався. Йому не знадобилося і двадцяти сторінок, щоб зрозуміти, що «Володар мух» — збіса хороша книжка, може, навіть найкраща з усіх, що йому доводилося читати. Книжка зачарувала його вже на десятій сторінці, а на двадцятій Боббі взагалі поринув у неї з головою. Він жив на острові разом з Ральфом, Джеком, Рохою і рештою дітлахів, тремтів від страху перед твариною, що виявилася напівзотлілими останками пілота, що заплутався в своєму парашуті, спочатку з тривогою, а потім з жахом спостерігав, як зграйка безневинних школярів перетворюється на дикунів і врешті-решт починає полювати на єдиного з-поміж них, кому вдалося зберегти рештки людськості.

Боббі дочитав книжку в суботу, за тиждень до кінця занять.

Коли опівдні Боббі так і не вийшов зі своєї кімнати, а ніхто з друзів не прийшов гратися й не було ні ранкових суботніх мультиків, ані навіть «Веселих мелодій» з десятої до одинадцятої, мама зазирнула в кімнату. Вона наказала Боббі злазити з ліжка, не застромлювати носа в книжку, а піти в парк чи ще кудись.

— А де Саллі? — поцікавилася мама.

— На Далгауз-сквер, там сьогодні концерт шкільного гурту.

Боббі дивився на матір, що стояла на порозі, й на звичні речі довкола збентеженим, ошелешеним поглядом. Він так заглибився в живий і яскравий світ роману, що реальність здавалася йому якоюсь блідою і несправжньою.

— А як щодо твоєї дівчини? Піди в парк з нею.

— Мамо, Керол мені не дівчина.

— Нехай, яка різниця. Заради Бога, Боббі, я ж не казала, що ви з нею збираєтеся втекти й одружитися.

— Вона і ще кілька дівчат ночували в Енджі. Керол каже, що коли вони в когось ночують, то спати майже не лягають, і посиденьки затягуються майже на всю ніч. Закладаюся, що вони ще в ліжку або тільки снідають, хоч вже пора обідати.

— То йди в парк сам. Я через тебе нервую. Коли в суботу вранці не грає телевізор, мені весь час здається, що ти помер.

Мама зайшла до кімнати і забрала книжку в нього з рук. Боббі, ніби в трансі, непорушно дивився, як вона гортає сторінки і навмання читає деякі уривки. А якщо вона натрапить на те місце, де хлопці обговорюють, як засунути списа в зад дикого кабана? Тільки хлопці були англійці й говорили «срака», що, на думку Боббі, звучало ще вульгарніше. Що вона подумає? Боббі не знав. Усе своє життя він провів поряд з матір’ю і майже весь час вони були тільки вдвох, а він і досі не міг передбачити, як вона зреагує на ту чи ту ситуацію.

— Це та книжка, що тобі дав Бреттіґен?

— Ага.

— Подарував на день народження?

— Ага.

— Про що в ній розповідається?

— Хлопці опинилися на безлюдному острові. Їхній корабель затонув. Думаю, події відбуваються після Третьої світової війни або чогось такого. Той дядько, письменник, ніде не пише прямо.

— То це якась наукова фантастика.

— Так.

Від радості в Боббі трішки паморочилося в голові. На його думку, «Володар мух» був такий далекий від «Кільця навколо Сонця», скільки це взагалі можливо, але мама терпіти не могла наукову фантастику, і якщо щось і могло стримати її від потенційно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.

Вона повернула Боббі книжку і підійшла до вікна.

— Боббі?

Вона не оглянулася на нього, принаймні не одразу. На ній була стара сорочка і суботні штани. Яскраве полуденне світло просвічувало крізь сорочку, і Боббі, дивлячись на її боки, вперше помітив, як мама схудла. Ніби забувала поїсти абощо.

— Що, мамо?

— Містер Бреттіґен тобі ще щось дарував?

— Мамо, він Бротіґен.

Вона насупилася на свій відбиток у вікні… хоча, швидше за все, це був його відбиток.

— Не виправляй мене, Боббі. То як?

Боббі задумався. Кілька пляшок шипучки, інколи сандвіч з тунцем чи круасан з пекарні, де працювала мати Саллі, але ніяких подарунків. Крім книжки, одного з найкращих подарунків за все його життя.

— Та де. Та й з чого б це?

— Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?

Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.

— Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?

— Щось таке.

Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.

— А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоров’я і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?

Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?

— Думаю, він працював в освіті, — задумливо вела далі мати. — Він розмовляє, як учитель, хіба ні?

— Щось типу того.

— А які в нього хобі?

— Не знаю.

Крім читання, звісно. Два з трьох паперових мішків, що так роздратували маму, були набиті книжками в м’яких обкладинках, більшість з яких здалися Боббі дуже важкими.

Здавалося, мамі чомусь полегшало від того, що Боббі не знає, як новий сусід коротає свій час. Вона знизала плечима і коли заговорила, то швидше до самої себе, ніж до Боббі.

— Врешті-решт, це всього лише книга. До того ж у м’якій обкладинці.

— Він сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразі так нічого й не запропонував.

Мама блискавично обернулася до Боббі.

— Хай там що б він пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це мені, чув?

— Звичайно, я чув.

Її наполегливість здивувала і трохи стривожила Боббі.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

— Поклянись, Боббі.

Він покірно поклав руку на серце і промовив:

— Богом присягаюся своїй матері.

Зазвичай цим усе й закінчувалось, але цього разу вигляд у неї не був вдоволений.

— Він коли-небудь… Він щось тобі…

Вона замовкла з невластивим їй розгубленим виразом. Іноді такий вираз бував ув учнів, коли місіс Бремвелл кликала їх до дошки визначати в реченні іменники та дієслова, а вони не знали.

— Чи він коли-небудь що, мамо?

— Не зважай, — сердито відрізала мама. — Забирайся звідси. Іди в парк або в «Стерлінґ-гауз». Мені набридло на тебе дивитися.

«То чому ж ти тоді прийшла? — подумав Боббі, та вголос, звісно, нічого не сказав. — Я ж тобі не заважав, зовсім не заважав».

Боббі запхав «Володаря мух» до задньої кишені й попрямував до дверей. Вже на порозі він обернувся. Вона все ще стояла біля вікна, але тепер знову дивилася на Боббі. Для нього б стало несподіванкою в такі моменти побачити на її обличчі любов. Щонайбільше якусь ніби задумливість, і лише іноді ніжність.

— Слухай, мамо…

Він хотів попросити п’ятдесят центів, усього пів зеленого. На них Боббі міг би купити содову і два хот-доги в «Колонії». Йому подобалися їхні хот-доги, їх подавали в підсмажених булках з картопляними чіпсами і кружальцями квашених огірків.

Мамині губи знову проробили отой свій трюк зі стисканням і Боббі зрозумів, що нині не день хот-догів.

— І не проси, Боббі, навіть не мрій про це.

«Навіть не мрій про це» — один з її найулюбленіших висловів усіх часів.

— Цього тижня я маю заплатити тонну рахунків, так що доларові символи в уяві можеш не малювати.

Тільки тонни рахунків у неї не було, ось у чому річ. Принаймні не цього тижня. Боббі бачив і рахунок за світло, і чек за квартиру в конверті з позначкою «Містерові Монтелеоне» ще минулої середи.

І відмазатися тим, що йому скоро буде потрібен новий одяг, вона теж не може, бо навчальний рік закінчується, а не починається. Єдина зелень, яку він просив у мами останнім часом, це п’ять доларів на квартальний внесок у «Стерлінґ-гаузі», та й то вона м’ялася, хоча й знала, що ця сума покриває плавання, заняття бейсболом у команді «Вовки і Леви», плюс страхування. Якби це була не його мама, Боббі назвав би таку поведінку скнарістю. Але він не міг сказати мамі нічого подібного. Будь-які розмови про гроші майже завжди виливалися в сварку, а суперечки з мамою щодо її фінансових поглядів, навіть у найменшому, могли викликати шалену істерику. А тоді вона ставала просто страшною.

Боббі посміхнувся.

— Нічого страшного, мамо.

Вона посміхнулась у відповідь, а тоді кивнула на банку з написом «ВЕЛОФОНД».

— Чому б тобі не позичити трохи звідти? Влаштуй собі свято. Я нікому не скажу. А потім зможеш у будь-який час повернути.

Він продовжував усміхатися, але через силу. Як легко їй таке казати. Вона навіть не думає, як би розсердилася сама, коли б Боббі запропонував взяти трохи з грошей за світло або телефон, чи з тих, що вона відкладала на купівлю робочого одягу. І тільки для того, щоб з’їсти в «Колонії» два хот-доги і шматок пирога з морозивом. А якби він отак безтурботно заявив, що нікому не скаже, і що вона в будь-який момент може повернути гроші на місце? Ага, аякже, і дістав би ляпаса.

* * *

Та коли Боббі дійшов до міського парку, обурення в душі вляглося і слово «скнарість» вилетіло з голови. Надворі чудовий день і йому треба дочитати відпадну книжку. І як можна сердитись і ображатись, коли на тебе чекає таке? Він знайшов усамітнену лавочку і знову розгорнув «Володаря мух». Його треба було дочитати сьогодні, дізнатися, чим усе скінчилося.

На останні сорок сторінок пішла година, й увесь цей час Боббі не помічав нічого навколо. Коли він нарешті згорнув книжку, то побачив, що всі коліна засипані дрібними, білими пелюстками. Повно їх було й у волоссі. Сидячи тут, Боббі навіть не зауважив, що навколо нього кружляє вихор яблуневого цвіту.

Він обтрусився і поглянув у бік дитячого майданчика. Діти гойдалися й грали в тетербол, б’ючи по м’ячу, підвішеному до стовпа, і намагаючись якомога швидше закрутити мотузку, якою він був прикріплений. Чи могли б ці діти, що сміючись ганяються одне за одним і качаються по траві, дійти до того, щоб ходити голими і поклонятися гнилій кабанячій голові? Як кортіло списати все на вигадки дорослих, що не люблять дітей. А таких чимало, Боббі знав. Та тут він заглянув у пісочницю і побачив маленького хлопчика. Малий ридма ридав, а поряд сидів старший хлопець і, наче й нічого не було, грався ваговозом «Тонка», якого вирвав у товариша з рук.

А кінець книжки — щасливий чи ні? Ще місяць тому ця думка здалася б Боббі дурницею, та зараз він дійсно не міг визначити. Ще ніколи в житті він не читав книжки, про яку не міг сказати, хороший у неї кінець чи поганий, щасливий чи сумний. Але Тед знає. Він спитає в Теда.

* * *

Через п’ятнадцять хвилин Боббі все ще сидів на лавці, коли його знайшов Саллі-Джон, влетівши в парк.

— Старий засранцю, ось ти де! — гукнув Ес-Джей. — Я заходив до тебе і твоя мама сказала, що ти тут або в «Стерлінґ-гаузі». Ну що, дочитав нарешті?

— Ага.

— І як, хороша книжка?

— Ага.

Саллі похитав головою.

— Я ще не бачив книжки, яка б мені справді сподобалася. Але повірю тобі на слово.

— Як концерт?

Саллі знизав плечима.

— Ми гуділи, поки всі не порозходилися, так що, думаю, непогано. Для нас, принаймні. А вгадай, хто виграв тиждень в таборі Вінівінея?

Табір для хлопчиків і дівчаток Віні належав Асоціації християнської молоді й був розташований на озері Джорджі, в лісах на північ від Сторрза. Щороку МКД — Міський комітет з питань дозвілля — жеребкуванням розігрував тижневу путівку.

Боббі відчув укол заздрощів.

— Не тринди.

Саллі-Джон вишкірився.

— Уяви собі, старий. У капелюсі сімдесят імен. Щонайменше. А старий лисий засранець містер Кофлін витягує Джона Л. Саллівана-молодшого, що мешкає за адресою Броуд-стрит, 93. Мама ледь не намочила штани.

— Коли їдеш?

— Через два тижні після закінчення школи. Мама спробує на цей же час взяти відпустку в пекарні й на тиждень поїхати до Вісконсину навідати бабусю з дідом. Вона збирається їхати мегапсом.

Мегаканом були літні канікули, мегашоу — Ед Салліван у неділю увечері, а мегапес — це, звісно, автобус перевізника «Ґрейгаунд» з емблемою хорта. Міська автобусна станція містилася трохи вище від «Ашер Емпайр» і «Колонії».

— А ти не хочеш поїхати з нею до Вісконсину? — запитав Боббі, відчуваючи збочене бажання хоч трохи зіпсувати другові радість від такої удачі.

— Та трохи, але більше мені хочеться поїхати в табір постріляти з лука.

Він обійняв Боббі за плечі.

— Я б так хотів, щоб ти поїхав зі мною, книжковий засранцю.

При цих словах Боббі стало гидко від самого себе. Він знову глянув на «Володаря мух» і зрозумів, що скоро перечитає роман. Може, навіть у серпні, коли стане нудно. У серпні зазвичай ставало нудно, хоч у травні в це було важко повірити. Потім Боббі підняв очі на Саллі-Джона, посміхнувся і теж обхопив його руками за плечі.

— Везучий ти качур, — промовив він.

— Тоді можеш називати мене Дональдом, — згодився Саллі-Джон.

Вони ще трохи посиділи на лавці, обійнявшись, дивились, як граються малі діти, а на них раз по раз зливою сипався яблуневий цвіт. Потім Саллі сказав, що йде в «Емпайр» на денний сеанс, і йому ліпше поквапитись, якщо не хоче пропустити анонс.

— Ходи зі мною, Боборіно. Показують «Чорного скорпіона». Куди не потрапиш, на монстра натрапиш.

— Не можу. Я банкрут.

Якщо не рахувати семи доларів у банці «ВЕЛОФОНДУ», це була чиста правда. До того ж іти сьогодні в кіно йому чомусь не хотілося, хоч у школі хтось розказував, що «Чорний скорпіон» — просто клас. Скорпіони, коли вбивають людей, проштрикують їх наскрізь своїми жалами, а ще зрівнюють із землею Мехіко.

Чого Боббі справді хотів, так це піти додому і поговорити з Тедом про «Володаря мух».

— Банкрут? — сумно перепитав Саллі. — Справді тяжко, чуваче. Я б заплатив за тебе, але в мене самого тільки тридцять п’ять центів.

— Не парся. Слухай, а де твоє «боло»?

Саллі спохмурнів, як ніколи.

— Гумка тріснула. Напевно, полетіло в болойський рай.

Боббі пирснув. Болойський рай? Дійсно смішно.

— Будеш купувати нове?

— Навряд чи. У «Вулворті» продається набір фокусника, хочу його купити. На коробці пише, що в ньому шістдесят різних трюків. Знаєш, Боббі, коли я виросту, то добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр. Я б витягав з нього кроликів і всяке тому подібне лайно.

— Кролики, напевно, дійсно накладуть тобі в капелюха, — озвався Боббі.

Саллі вишкірився.

— Зате я буду крутим засранцем! Як би мені хотілося ним бути! Будь у чому!

Він підвівся.

— Ти точно не хочеш піти зі мною? Може, тобі б вдалося прокрастися попри Ґодзіллу.

На суботній денний сеанс в «Емпайр» збиралися сотні дітей. Програма зазвичай складалася з фільму циклу «Такі різні монстри», восьми чи дев’яти коротких мультиків, анонсу «Майбутніх цікавинок» і кіноновин.

Місіс Ґодлоу просто скаженіла, намагаючись їх змусити мовчки стояти в черзі. Вона не розуміла, що навіть загалом чемних дітей не можна примусити в суботу після обіду поводитися, неначе в школі. А ще вона була схиблена на думці, що десятки дітей, яким уже виповнилося дванадцять, намагаються проникнути в кінотеатр зі знижками для молодших. Дай їй волю, місіс Джі вимагала б свідоцтво про народження не тільки на фільми з Бріжітт Бардо, а й на суботній денний сеанс. Але не маючи таких повноважень, вона обмежилася вереском «ТИ З ЯКОГО РОКУ?» на кожного, чий зріст був вищий від п’яти з половиною футів.

Серед цього шарварку інколи можна було легко прослизнути всередину, а ще в суботу не було контролера. Але сьогодні гігантські скорпіони Боббі не приваблювали. Він провів цілий тиждень з реалістичнішими чудовиськами, більшість з яких, мабуть, ззовні були схожі на самого Боббі.

— Нє-а, я тут потусуюся, — сказав він.

— О’кей.

Саллі-Джон виколупав зі свого чорного волосся кілька яблуневих пелюсток і урочисто глянув на Боббі.

— Мегабоб, скажи, що я крутий засранець.

— Саллі, ти крутий засранець.

— Так! — Саллі-Джон підстрибнув ледь не до неба, сміючись і молотячи кулаками повітря. — А як інакше! Крутий засранець сьогодні! І супермегакрутий фокусник завтра! Паф-паф!

Від сміху Боббі повалився на спинку лавки, розставивши ноги носками кросівок досередини. Ес-Джей був такий смішний, коли його починало нести.

Саллі рушив був геть, але обернувся.

— Знаєш що, старий? Коли я заходив у парк, то зустрів кількох дивних типчиків.

— І що в них було дивного?

Саллі розгублено похитав головою.

— Не знаю, — пробурмотів він, — реально не знаю.

Тоді він пішов геть, наспівуючи «На танцях». Пісня була його улюблена. Боббі вона теж подобалася. «Денні енд зе Джуніорз»[3] були просто чудові.

Боббі знову розгорнув подарунок Теда. Книжка виглядала вже добряче зачитаною. Він перечитав кілька останніх сторінок, місце, де нарешті з’явилися дорослі. І знову почав ламати голову над кінцем. Щасливий чи трагічний? Саллі-Джон зовсім вилетів з голови. Пізніше йому спало на думку, що якби Ес-Джей тоді обмовився, що дивні типчики, яких він бачив, були в жовтих плащах, все б могло скластися зовсім інакше.

— Вільям Ґолдінґ написав про цю книжку одну цікаву річ, яка, на мою думку, пов’язана з твоїми сумнівами щодо фіналу… Боббі, хочеш ще шипучки?

Боббі похитав головою.

— Ні, дякую.

Шипучка була йому не вельми до смаку і пив він її тільки з ввічливості, коли був у Теда. Вони знову сиділи за Тедовим кухонним столом. Пес місіс О’Гари і далі гавкав. На пам’яті Боббі Баузер ніколи й не переставав. А Тед і далі палив «Честерфілд». Повернувшись з парку, Боббі заглянув подивитися, як там мама, побачив, що вона дрімає на ліжку, і помчав на третій поверх спитати Теда про закінчення «Володаря мух».

Тед підійшов до холодильника… і зупинився, поклавши руку на дверцята і задивившись у порожнечу.

Пізніше Боббі усвідомить, що це був перший чіткий проблиск того, що з Тедом не зовсім усе гаразд. Насправді все було зовсім негаразд і ставало щораз гірше.

— Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками, — вимовив Тед буденним тоном. Він говорив чітко, Боббі розібрав кожне слово.

— Відчуваєш що?

— Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками.

Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.

А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.

— Точно не хочеш? — спитав він. — Шипучка холодна і смачна.

— Ні… ні, не треба.

Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.

— Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.

— Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля — їхнє щастя — а хто рятуватиме команду?»

Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.

— Це тобі щось дало?

Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.

— Ні, — нарешті озвався він, — все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…

Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.

— Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.

— Ні?

— Ні.

— Ніколи?

Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав ніч, коли він прокинувся і йому почулося, що вона плаче. Він нічого не відповів.

— Поміркуй про це, — сказав Тед, глибоко затягнувся і випустив хмарку диму. — Хороші книжки призначені ще й для того, щоб над ними роздумували.

— Добре.

— «Володар мух» не дуже схожий на «Хлопців Гарді», правда ж?

Перед очима Боббі вмить чітко спалахнула картина, як Френк і Джо Гарді біжать по джунглях з саморобними списами, виспівуючи, що вб’ють кабана, а потім застромлять списи йому в задницю.

Боббі розреготався, а коли до нього приєднався і Тед, він зрозумів, що з хлопцями Гарді, Томом Свіфтом, Ріком Брантом і Бомбою, хлопчиком з джунглів, покінчено. «Володар мух» поклав їм край раз і назавжди. Боббі був дуже радий, що має дорослий читацький квиток.

— Ні, — сказав він, — звичайно, не схожий.

— Хороші книжки не відразу розкривають усі свої таємниці. Запам’ятаєш це?

— Так.

— Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?

Зміна теми була така несподівана, що Боббі на мить розгубився. Та потім, засміявшись, вигукнув:

— Ще б пак, не те слово!

В голові швидко закружляли цифри. Боббі знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймні п’ятнадцять доларів до вересня, плюс те, що в нього вже є, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу і кілька газонів, які він викосить у себе на вулиці… Чорт, можливо, він кататиметься на «Швіні» ще до Дня праці!

— Що ви хочете, щоб я робив?

— Ми маємо бути обережні, дуже обережні.

Тед мовчки обдумував щось дуже довго і Боббі злякався, що він знову почне говорити про якусь нісенітницю, яку спочатку відчуваєш під очними яблуками. Та коли Тед підвів очі, дивної порожнечі в них не було. Погляд був ясний і трохи винуватий.

— Я ніколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разі, Боббі, я прошу тебе разом зі мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаєш, що це таке?

— Звичайно, — Боббі пригадався Саллі-Джон і його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм і витягати кроликів з капелюха. — Фокусники обдурюють цим людей.

— Якщо розглядати під таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?

Боббі похитав головою. Якщо відкинути блискітки і прожектори, звучало зовсім негарно.

Тед відпив ковток і витер піну з верхньої губи.

— Боббі, твоя мама… Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобі так не здається?

— Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш ніж погоджуватися, спочатку обов’язково розповів їй про будь-яке ваше завдання.

Тед Бротіґен кивнув головою.

— Гадаю, все через те, що ви, коли переїжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але більше нічого не можу придумати.

Боббі думав, що Тед усміхнеться, та він тільки знову кивнув.

— Можливо, річ саме в цьому. У всякому разі, Боббі, я б не хотів, щоб ти йшов проти маминої волі.

Звучало добре, але Боббі Ґарфілд не зовсім у це вірив. Якби Тед казав правду, то навіщо тоді окозамилення?

— Скажи мамі, що в мене стали швидко втомлюватися очі. І це правда.

Ніби на підтвердження своїх слів, Тед підняв праву руку і заходився великим і вказівним пальцями масувати кутики очей.

— Скажи їй, що я хочу, щоб ти щодня читав мені деякі статті з газет і за це я платитиму тобі долар на тиждень, або ж, як каже твій друг Саллі, один зелений.

Боббі кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успіхи в Кеннеді на попередніх виборах і які шанси у Флойда Паттерсона[4] перемогти в червні? Чи, може, про Блонді й Діка Трейсі для комплекту? Мама чи містер Бідермен з агенції «Рідне місто» могли б у це повірити, але не Боббі.

Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.

— Що ще? — спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. — Що я маю робити насправді?

— Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, — відповів Тед.

— За чим мені пильнувати?

— За ницими людьми в жовтих плащах.

Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?

— Ниці люди? Карлики? — у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.

Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.

— Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

— Я вас розумію, — промовив Боббі.

— Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район — Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню — а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

— А скільки цих типів? — поцікавився Боббі.

— Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, — Тед знизав плечима. — Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість — усього лише камуфляж.

— Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

— Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

— Марки? Моделі?

Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

— І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

— Ниці, — сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.

— Ниці, — повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.

— Вони мене відчувають, — промовив Тед, — і я їх теж. Що за світ!

— Чого їм треба?

Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.

— Певну річ, яка випадково в мене, — промовив Тед. — Давай на цьому і зупинимося.

— Але вони не копи? Не федерали чи…

— Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?

— Я знаю, що ви — не поганий хлопець, — заперечив Боббі, та рум’янець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.

— Я — не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.

— Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.

Тед кивнув.

— Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.

— А ви їх бачили?

— Багато разів, але не тут. І дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?

— Так.

— Боббі, щось не так?

— Ні.

Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.

— Впевнений?

— Ага.

— Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймні зі спокійним, сумлінням, не казати матері про цю частину своїх обов’язків?

— Так, — не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті… та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю крихту материнської любові. Та йому подобався Тед… подобалося відчувати його велику, теплу і шорстку долоню на своїй руці, подобався дотик його пальців, що на згинах стали майже ґудзуватими. Та й хіба це справжня брехня? Всього лише недомовка.

— Справді впевнений?

«Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосіб почати», — прошепотів внутрішній голос. Боббі не звернув на нього уваги.

— Так, на всі сто, — сказав Боббі. — Теде, а ці типи небезпечні тільки для вас чи ще для когось?

Він думав про свою маму, та й про себе теж.

— Для мене вони справді становлять серйозну загрозу. Що ж до інших — більшості інших людей — то, мабуть, ні. Хочеш, скажу тобі кумедну річ?

— Звичайно.

— Більшість людей не помічає їх, доки вони не підійдуть дуже, дуже близько. Так, ніби вони здатні заморочувати людей, як ота «Тінь» зі старої радіоп’єси.

— Хочете сказати, вони якісь… типу…

На язику крутилося слово «надприродні», та чомусь воно ніяк не злітало з губ.

— Що ти, зовсім ні.

Тед відмахнувся від запитання, ще перш ніж воно було вимовлене до кінця.

Коли тієї ночі Боббі довше, ніж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.

— Існує безліч людей, і то зовсім звичайних, яких ми не помічаємо. Офіціантку, що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.

— З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.

— Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого — багатьох людей, насправді — відвертати погляд. Зводити невеличкі бар’єри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.

— Не наближатися і не розмовляти з ними.

— Навіть якщо вони до тебе заговорять, — досить нетерпляче уточнив Тед.

— Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?

— Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше не бачать, а тоді біжи. Біжи, як вітер. Так, ніби за тобою чорти женуться.

— І що ви робитимете? — запитав Боббі, хоч і сам чудово знав. Може, він і не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. — Ви втечете, чи не так?

Тед Бротіґен знизав плечима і осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббі.

— Вирішу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, відчуття, що я маю останні кілька днів, — відчуття, що ці люди близько — мине.

— А таке вже бувало?

— І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приємніше?

Потім півгодини вони розмовляли про бейсбол і музику. Боббі вразило, що Тед не лише знає пісні Елвіса Преслі, а деякі з них йому навіть подобаються. Потім перейшли на страхи і надії Боббі, пов’язані з переходом у сьомий клас у вересні. Розмова була досить приємна, але за кожною темою Боббі відчував тінь ницих людей у жовтих плащах. Вони таїлися тут, у кімнаті Теда на третьому поверсі, як химерні, незримі тіні.

Аж коли Боббі вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.

— Є дещо, на що тобі треба звернути увагу. Знаки, що мої… мої старі друзі десь поблизу.

— Які саме?

— Коли блукатимеш містом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашніх тварин. Їх розклеюють на стінах, у вітринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сіра плямиста кішка з чорними вушками, білим нагрудником і загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч від бігля, на кличку Тріксі, любить дітей. Наші хочуть, щоб він повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пібоді-стрит, 77». Щось таке.

— В сенсі? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашніх улюбленців? Думаєте…

— Думаю, більшості цих тварин взагалі не існує, — відповів Тед. Його голос був сумний і стомлений. — Навіть якщо є якесь маленьке, розмите фото, думаю, здебільшого все це просто вигадки. Гадаю, оголошення — це спосіб передання інформації, хоч і не уявляю, чому б їм замість цього не піти в «Колонію» і не поговорити за печенею з картопляним пюре. Боббі, а куди твоя мама ходить на закупи?

— У «На будь-який смак». Це поруч з агенцією нерухомості містера Бідермена.

— А ти з нею ходиш?

— Іноді.

Коли був молодший, Боббі кожної п’ятниці чекав маму в крамниці, читаючи телепрограму з полиці з пресою, поки вона не приходила. Боббі подобалися ці пообіддя, бо починалися вихідні, бо мама дозволяла йому штовхати візок, а він завжди уявляв, що це перегоновий автомобіль, а ще тому, що Боббі любив її. Та Тедові він нічого не розповів. Це було ще за царя Гороха. Боже, та йому було тільки вісім.

— Придивися до дошок оголошень, які висять у супермаркетах біля каси, — сказав Тед. — Там ти побачиш багацько невеличких, написаних від руки оголошень на кшталт: «ПРОДАЮ АВТОМОБІЛЬ». Шукай ті, що пришпилені догори ногами. У місті є ще якісь супермаркети?

— Є ще «A & P» за залізничним мостом, але мама туди не ходить. Каже, що м’ясник завжди пускає їй бісики.

— Зможеш перевіряти дошку оголошень і там?

— Аякже.

— Добре, наразі дуже добре. А знаєш класики, що їх діти завжди малюють на тротуарах?

Боббі кивнув.

— Шукай такі, біля яких накреслені зірки чи місяць, або і те, і те, переважно різною крейдою. А ще звертай увагу на хвости повітряних зміїв, що звисають з телефонних дротів. Не на самих зміїв, а тільки на їхні хвости. І…

Тед замовк і насупився, замислившись. Коли він вийняв «Честерфілд» з коробки на столі і припалив, Боббі цілком тверезо, чітко і без найменшої тіні страху подумав: «Люди, він схибнувся. І то на всю голову».

Це точно і сумніву не підлягає. Боббі лише сподівався, що Тед такий же обережний, як і схиблений. Бо якщо мама почує, що він верзе, вона ніколи й близько не підпустить до нього Боббі. Або взагалі викличе людей з гамівними сачками… або попросить старого доброго Дона Бідермена зробити це за неї.

— Боббі, знаєш годинник на міській площі?

— Аякже.

— Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення — найнадійніший орієнтир.

— «Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».

— Саме та…

— Боббі? — це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. — Боббі, ти нагорі?

ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи

Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.

«Вона здогадається, що ми щось задумали, — розпачливо думав Боббі. — У мене ж на обличчі написано».

— Нічого, — сказав Тед, — нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.

Боббі вражено витріщився на нього.

«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»

Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.

Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.

— То ти все-таки тут, — сказала мама. — Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?

— Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.

Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.

— Я не чула, як ти прийшов з вулиці.

— Ти спала в себе на ліжку.

— Як у вас справи, місіс Ґарфілд? — поцікавився Тед.

— Краще не буває.

Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.

— Може, хочете пляшку шипучки? — запропонував Тед. — У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, — погодилася Ліз.

Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.

— Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?

— А це ідея.

Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.

— Не треба повної склянки, цього досить, — сказала мама трохи нетерпляче. Тед підніс їй напій, вона піднесла склянку. — Будьмо.

Вона зробила ковток і скривилася так, ніби то не шипучка, а житнє віскі. Потім понад склянкою задивилася, як Тед сів, струсив попіл з цигарки і знову заклав недопалок у кутик рота.

— Ви тепер нерозлийвода, — зауважила мама. Сидите собі на кухні, попиваєте шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогодні розмовляли?

— Про книжку, яку мені подарував містер Бротіґен, — відповів Боббі. Його голос звучав спокійно і природно, голос, який нічого не приховує. — Про «Володаря мух». Я не міг розібрати, кінець щасливий чи сумний, і вирішив спитати в Теда.

— А-а, і що він сказав?

— Пів-на-пів. І сказав над цим поміркувати.

Ліз засміялася, однак не дуже весело.

— Я, містере Бреттіґен, читаю детективи, а роздуми приберігаю для реального життя. Але, звісно, я ще не на пенсії.

— Звичайно, по вас видно, що ви — жінка в розквіті сил, — зауважив Тед.

Мама подарувала Тедові погляд «лестощами-ви-нічого-не-досягнете». Боббі добре його знав.

— Ще я запропонував Боббі невеличкий підробіток, — повідомив Тед. — Він погодився… з вашого дозволу, звісно.

На згадку про підробіток її чоло спохмурніло і розгладилося на згадку про дозвіл. Вона простягнула руку і злегка торкнулася рудого волосся Боббі. Рух був такий незвичний, що в Боббі очі мало на лоба не полізли. Та вона ні на мить не зводила очей з Тедового обличчя.

«Вона йому не довіряє і, схоже, ніколи не зможе довіряти», — збагнув Боббі.

— Про яку роботу йдеться?

— Він хоче, щоб я…

— Тихо, — сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.

— Я б хотів, щоб Боббі читав мені газети. Можливо, після обіду, — пояснив Тед і додав, що його очі вже не ті, що колись, і що йому що не день усе складніше розбирати дрібний шрифт. Та він хоче бути в курсі подій. Часи тепер дуже цікаві, хіба місіс Ґарфілд так не вважає? А ще йому б хотілося стежити за колонками Стюарта Олсопа, Волтера Вінчелла і до них подібних. Звісно, Вінчелл займається плітками, зате цікавими. Хіба місіс Ґарфілд так не здається?

Боббі слухав з усе більшим напруженням, хоч по маминому виразу обличчя і позі, та й навіть по тому, як вона відсьорбувала шипучку, Боббі бачив, що вона вірить усьому, що каже Тед. З цим усе в порядку. Але якщо на Теда знову найде затьмарення? Якщо він знову, дивлячись в нікуди, почне розводитися про ницих людей у жовтих плащах чи про хвости від повітряних зміїв, що висять на телефонних дротах?

Але нічого не трапилося. На кінець Тед сказав, що хотів би знати, як ведеться «Доджерзам», а особливо Морі Віллзу, хоч вони й перебралися до Лос-Анджелеса. Він промовив це з виглядом людини, що твердо вирішила сказати правду, навіть якщо через це їй трохи соромно. Боббі хід здався розумним.

— Думаю, пропозиція хороша, — погодилася мама. Майже проти власної волі, як здалося Боббі. — Взагалі про таке можна тільки мріяти. Я б сама хотіла мати таку роботу.

— Закладаюся, ви чудово виконуєте свою роботу, місіс Ґарфілд.

Вона знову пронизала його холодним поглядом «лестощі-зі-мною-не-пройдуть».

— Вам доведеться додатково приплачувати Боббі за кросворди, — кинула вона, підводячись. Хоч Боббі й не зрозумів зауваги, проте його вразила жорстокість, якою віяло від фрази, ніби від уламка скла, застромленого в зефір. Ніби вона хотіла поглузувати з того, що в Теда поганий зір, і з його інтелекту водночас. Ніби хотіла образити Теда за те, що він добре ставиться до її сина. Боббі було все ще соромно за свою брехню і страшно, що вона дізнається, однак зараз його охопила майже зловтішна радість. Вона на це заслужила.

— Мій Боббі добре вміє розв’язувати кросворди.

— Я й не сумнівався, — посміхнувся Тед.

— Ходімо вниз, Бобе. Пора дати містерові Бреттіґену перепочити.

— Але…

— Думаю, я приляжу ненадовго, Боббі. Трохи голова болить. Радий, що тобі припав до душі «Володар мух». Як хочеш, завтра можеш почати працювати. Читатимеш спеціальний додаток до недільної газети. Попереджаю, це буде хрещення вогнем.

— Домовилися.

Мама вийшла на вузький майданчик коло Тедових дверей. Боббі рушив за нею. Мама обернулася і подивилася на Теда понад головою Боббі.

— А чому б не на ґанку? — спитала вона. — Свіже повітря піде на користь вам обом. Краще, ніж у цій затхлій кімнаті. І я зможу послухати, як буду у вітальні.

Боббі подумав, що вони обмінюються якимись сигналами. Не за допомогою телепатії, звичайно… хоч, власне, це й була телепатія. Нудна телепатія дорослих.

— Хороша ідея, — погодився Тед. — На ґанку нам буде чудово. До побачення, Боббі. До побачення, місіс Ґарфілд.

Боббі ледь не ляпнув «па-па, Теде», та в останній момент замінив фразу на «до зустрічі, містере Бротіґен». Він ішов до сходів, непевно усміхаючись і відчуваючи, як його пройняв піт. Як людину, яка щойно уникла жахливої біди.

Мама затрималася нагорі.

— А давно ви на пенсії, містере Бреттіґен, якщо смію запитати?

Боббі майже був вирішив, що мама неправильно вимовляє Тедове ім’я ненавмисне, та зараз він різко змінив свою думку. Навмисне, ще й як навмисне.

— Три роки.

Тед роздушив недопалок у переповненій бляшаній попільничці й одразу ж запалив знову.

— То виходить… вам шістдесят вісім?

— Взагалі шістдесят шість.

Голос Теда залишався м’яким і щирим, але в Боббі склалося враження, що такі запитання йому не до душі.

— Мені надали повну пенсію на два роки раніше. За станом здоров’я.

«Мамо, тільки не питай, що з ним, — подумки застогнав Боббі. — Не смій».

Вона не посміла. Натомість спитала, ким Тед працював у Гартфорді.

— Бухгалтером. Я працював в управлінні контролера.

— А ми з Боббі гадали, що ваша робота пов’язана з освітою. Бухгалтерія! Дуже відповідальне заняття.

Тед усміхнувся. Боббі подумалося, що в цій усмішці було щось моторошне.

— За двадцять років я добив три калькулятори. Якщо це відповідальність, місіс Ґарфілд, тоді я був ох який відповідальний. «Горила Суїні розставив коліна. Друкарка механічно платівку ставить і вмикає грамофон»[5].

— Щось я не розумію.

— В такий спосіб я хочу сказати, що багато років працював на роботі, в якій не було майже ніякого сенсу.

— В ній з’явився б сенс, коли б у вас була дитина, яку треба годувати, виховувати і забезпечувати їй дах над головою.

Вона подивилася на Теда, злегка випнувши підборіддя. Її погляд промовляв: якщо він бажає посперечатися, то вона готова. Якщо Тедові так кортить, вона вийде з ним на ринг.

Та, на полегшення Боббі, ні на ринг, ні на трибуни Тедові не хотілося.

— Гадаю, ви маєте слушність, місіс Ґарфілд, цілком з вами згоден.

Вона ще якусь мить випинала підборіддя, всім своїм виглядом запитуючи, чи він, бува, не передумав, даючи час змінити рішення.

Коли Тед не промовив більше ні слова, вона посміхнулася. Це була її переможна усмішка. Боббі любив матір, та зненацька відчув, що втомився від неї. Втомився від того, що знає її погляди, її приказки, категоричність думок.

— Спасибі за шипучку, містере Бреттіґен, було дуже смачно.

З цими словами вона повела сина вниз. Коли вони спустилися на другий поверх, вона відпустила його руку і далі йшла попереду.

Боббі гадав, що за вечерею вони поговорять про його нову роботу, та вийшло інакше. Мама, здавалося, перебувала десь дуже далеко від нього, її погляд був відсторонений. Прохання дати йому ще шматок м’ясного пирога довелося повторювати двічі. Коли пізніше того вечора подзвонив телефон, мама аж зіскочила з канапи, де вони дивилися телевізор, щоб узяти слухавку. У неї це вийшло так само, як у Рікі Нелсона з серіалу «Оззі і Гаррієт». Вона послухала, щось відповіла і повернулася на канапу.

— Хто це був? — поцікавився Боббі.

— Помилилися номером, — відповіла Ліз.

У своєму теперішньому віці Боббі Ґарфілд усе ще очікував сну з радісною дитячою впевненістю. Лежачи на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка, засунувши руки в прохолоду під подушкою, так що лікті стирчали назовні. Уночі, після того як Тед розповів про ницих людей у жовтих плащах («І машини, не забувай про їхні великі, блискучі машини», — думав Боббі) він лежав у тій же позі, відгорнувши простирадло до пояса. На його вузькі дитячі груди падало місячне світло, повторюючи чотирикутні обриси віконної рами.

Коли б Боббі про це подумав (а він не думав), то міг би очікувати, що тепер, коли він залишився сам у темряві і товариство йому складає тільки накрутний «Біґ-Бен» і приглушений звук вечірніх новин з сусідньої кімнати, ниці люди Теда стануть реальнішими. З ним завжди так: легко було сміятися з Франкенштайна з «Театру шоку», вдавати непритомність і, коли з’являється чудовисько, вигукувати: «Ох, Френкі!», особливо, коли Саллі-Джон приходив до нього ночувати. Але в темряві, коли Ес-Джей починав хропіти або, ще гірше, коли Боббі залишався сам, образ доктора Франкенштайна здавався… не те, щоб реальним, але… ймовірним.

Однак на ницих людей Теда відчуття ймовірності не поширювалося. Якщо на те пішлося, думка, що люди спілкуються за допомогою оголошень про зниклих домашніх улюбленців, у темряві видалася ще безглуздішою. Але не небезпечно божевільною. Боббі чомусь не вважав Теда по-справжньому, глибоко божевільним. Просто, на біду Теда, йому трохи за гадками аж голова туманіє, особливо тепер, коли йому майже нічим зайнятися. Тед просто трохи… ну… блін, трохи що? Боббі не міг підібрати потрібного означення. Якби на думку спало слово «ексцентричний», він би з радістю і полегшенням ухопився за нього.

Але… він ніби читав мої думки. Як щодо цього?

Та ні, Боббі просто не зрозумів, ось і все. Погано розчув. А може, Тед справді прочитав його думки, скориставшись по суті своїй нецікавою, дорослою екстрасенсорикою? Здер з його обличчя винуватий вираз, як здирають вологу етикетку зі скла. Що ж, матері Боббі це завжди вдавалося, принаймні до сьогодні.

Але…

Ніяких «але». Тед — хороший дядячко, який знає багато про книжки, а не читає думки. Так само як Саллі-Джон Салліван ніякий не фокусник і ніколи ним не стане.

— Все це лише окозамилювання, — промурмотів Боббі. Він витяг руки з-під подушки, схрестив зап’ястя і змахнув ними в повітрі. У місячному світлі на його грудях майнула тінь голуба.

Боббі посміхнувся, заплющив очі і заснув.

Наступного ранку Боббі сидів на ґанку й уголос зачитував окремі статті з «Гарвіцької недільної газети». Тед, вмостившись у кріслі-гойдалці, палив «Честерфілд» і мовчки слухав. Позаду ліворуч тріпотіли фіранки у відчинених вікнах вітальні Ґарфілдів.

Боббі уявив, як мама сидить у кріслі ближче до світла з кошиком для шиття і, слухаючи, підшиває спідниці.

— Довші спідниці знову в моді, — повідомила мама десь зо два тижні тому. — Один рік підгинай, а наступної весни знову розпускай шви і роби їх довшими, а все тому, що так вирішила зграйка педиків у Нью-Йорку і Лондоні. І навіщо я їх слухаю, не знаю.

Чи справді вона там, Боббі не знав — відчинені вікна і лопотіння фіранок самі по собі ще нічого не означали — та все одно уявляв. Коли він стане старший, то збагне, що завжди уявляв її десь там: за дверима, в глибині трибун, там, де тіні такі густі, що не можна як слід роздивитися, у темряві нагорі сходів. Йому завжди здавалося, що вона там.

Спортивні репортажі були цікаві (Морі Віллз крав бази[6], аж гай шумів), перші шпальти — не дуже, а особисті колонки взагалі виявилися довгими, нудними і незрозумілими. У них було повно виразів на кшталт «фіскальної відповідальності» та «економічних показників рецесивного характеру». Проте Боббі це не турбувало. Врешті-решт, це його робота і вона приносить гроші, а робота часто нецікава, принаймні не весь час.

«На вівсянку треба заробити», — іноді говорила його мати, коли містер Бідермен змушував її затриматися. Боббі пишався вже й тим, що на фразі «економічні показники рецесивного характеру» в нього не заплівся язик. До того ж інша робота, таємна, з’явилася в нього завдяки божевільній впевненості Теда, що його хтось переслідує, і брати за неї гроші Боббі було б некомфортно. Йому б здавалося, що він ніби обманює Теда, хоч це й була його власна ідея.

Проте безглуздо чи ні, а це було частиною його обов’язків, і Боббі взявся до них тієї ж неділі після обіду. Доки мама дрімала, Боббі обійшов район у пошуках ницих людей у жовтих плащах та їхніх знаків. Він натрапив на багато цікавих речей. На Колонія-стрит якась жінка сварилася з чоловіком. Обоє стояли чоло до чола, як Красунчик Джордж і Копиця Колгаун перед початком поєдинку з реслінгу. На Ашер-авеню якийсь малюк молотив по пістонах закіптюженим камінцем. Біля крамнички «Спайсерза», що на розі Коммонвелс і Броуд-стрит, двоє підлітків впивалися одне одному в губи. Фургон з цікавим написом: «СМАЧНІ ПОДАРУНКИ ДЛЯ ВАШОГО ШЛУНКА» на борту. Та ніяких жовтих плащів чи оголошень про зниклих домашніх тварин на телефонних стовпах Боббі не помітив. І жодного сліду хвостів повітряних зміїв на дротах.

Боббі завернув у «Спайсерз» купити кульку-жуйку за цент і кинув оком на дошку оголошень. Більшу її частину займали світлини цьогорічних кандидаток на «Міс Реніґолд». Кілька власників продавали старі автомобілі, але ці оголошення були прикріплені нормально. На іншому папірці написано: «ПРОДАЮ НАДВІРНИЙ БАСЕЙН, У ХОРОШОМУ СТАНІ, ВАШИМ ДІТЯМ СПОДОБАЄТЬСЯ». Оголошення висіло косо, та Боббі подумав, що косо не рахується.

На Ашер-авеню він побачив схожого на кита «б’юїка», припаркованого біля гідранта. Авто було пляшково-зеленого кольору і не здалося Боббі вульгарно яскравим, попри ілюмінатори по боках капота і решітку радіатора, що робили його схожим на вищирену пащу хромованої зубатки.

У понеділок, дорогою до школи і назад, Боббі знову видивлявся ницих людей. Він нічого не побачив, та його споглядання не сховалося від Керол Джербер, що йшла разом з ним і Ес-Джеєм. Мама Боббі мала рацію: Керол була справді прониклива.

— Що, комуністичним агентам знадобилися плани? — поцікавилася Керол.

— Га?

— Ти постійно розглядаєшся на всі боки, навіть назад дивишся.

Якусь мить Боббі вагався, чи не розповісти їм, для чого його найняв Тед, та потім вирішив, що це не дуже вдала ідея. Це була б хороша ідея, якби Боббі справді вірив, що там є за чим пильнувати. Три пари очей, враховуючи всевидющі баньки Керол, краще, ніж одна. Та він не вірив. Керол і Саллі-Джон знали, що він щодня читатиме Тедові газети, і нехай так і буде. Цього досить. Якби Боббі розповів їм про ницих людей, виглядало б, ніби він глузує. Ніби зрада.

— Комуністичні агенти? — перепитав Саллі-Джон, стрімко обернувшись. — Так, я бачу їх, бачу! — він скривив рот і знову видав своє «кх-кх-кх» (цей звук був його улюблений). Потім похитнувся, випустив з рук невидимий кулемет і схопився за груди. — Влучили! Рана серйозна! Далі йдіть без мене! Скажіть Роуз, що я її кохаю!

— Передам це жирній дупі моєї тітки, — сказала Керол, штурхаючи Ес-Джея ліктем.

— Просто дивлюся, чи не видно сентґебівців, тільки і всього, — пояснив Боббі.

Звучало переконливо. Хлопці з Муніципальної середньої школи імені Сент-Ґебріела завжди цькували учнів Гарвіцької початкової школи по дорозі на заняття. Вони пролітали повз на велосипедах і кричали, що хлопці в них баби, а дівчата дають. Боббі був переконаний, що це коли цілуються з язиком і дозволяють хлопцям мацати себе за цицьки.

— Нє, для тих дебілоїдів ще зарано, — сказав Саллі-Джон. — Всі вони ще вдома, обвішуються своїми хрестами і зализують патли назад а-ля Боббі Рідел.

— Не матюкайся, — зробила заувагу Керол, знову штурхаючи Ес-Джея ліктем.

— Хто? Я не матюкався, — образився Саллі-Джон.

— Так, матюкався.

— Ні, Керол.

— Так.

— Ні, пані.

— Так, пане. Матюкався. Ти сказав «дебілоїди».

— Це не погане слово! Дебілоїди — це такий вид мавп!

Ес-Джей глянув на Боббі, шукаючи підтримки, та Боббі дивився на Ашер-авеню, по якій повільно пропливав «кадилак». Автомобіль був великий і, на думку Боббі, трохи впадав у вічі, але хіба «кадилаки» не всі такі? Цей був пофарбований у консервативний світло-коричневий колір і не скидався на авто для ницих. Крім того, за кермом сиділа жінка.

— Та невже, покажи мені малюнок дебілоїда в енциклопедії і, можливо, я тобі повірю.

— Треба було б дати тобі стусана, — добродушно зауважив Саллі-Джон. — Показати, хто тут начальник. Я — Тарзан, а ти — Джейн.

— Я — Керол, а ти — чайник. Тримай.

Керол тицьнула Саллі три книжки: арифметику, «Пригоди у світі правопису» і «Будиночок у прерії».

— Говориш погані слова, то неси мої книжки.

Саллі-Джон образився ще більше.

— Чому це я маю нести твої ідіотські книжки, навіть якщо я і матюкнувся? Хоч я цього й не робив.

— Це для запущення, — пояснила Керол.

— А що в біса таке оте запущення?

— Це як спокутуєш провину. Коли ти збрехав або сказав погане слово, то маєш дістати запущення. Так мені розповідав один хлопець із Сент-Ґеба. Його звуть Віллі.

— Не варто тобі з ними водитися. Можеш нарватися на покидьків, — застеріг Боббі.

Він знав це з власного досвіду. Одразу ж після зимових канікул за ним по Броуд-стрит погналися троє хлопців із Сент-Ґеба, погрожуючи відмотлошити. Боббі нібито косо на них подивився. Він не сумнівався, що вони виконали б свою погрозу, якби той, що був попереду, не впав на коліна, послизнувшись у болоті. Двоє інших перечепилися через нього і Боббі якраз встиг протиснутись у масивні парадні двері будинку з номером 149 і зачинитися на замок. Сентґебівці ще трохи покрутилися перед будинком, а потім пішли геть, пообіцявши, що вони ще зустрінуться.

— Вони не всі розбишаки, деякі нормальні, — заперечила Керол. Вона подивилася на Саллі-Джона, що ніс її книжки, і засміялася, затуливши рот долонею. Ес-Джея можна вмовити на що завгодно, тільки треба говорити швидко і впевнено. Краще було б, якби книжки ніс Боббі, та який у цьому сенс, доки він сам не запропонує? Можливо, одного дня так і буде. Керол була оптимістка. А наразі добре просто йти поміж них у променях вранішнього сонця. Вона крадькома зиркнула на Боббі. Той роздивлявся накреслені на тротуарі класики. Він такий милий і навіть про це не здогадується. І чомусь це й було наймиліше.

* * *

Останній тиждень занять, як і завжди, повз майже по-каліцьки повільно, доводячи учнів до сказу. У ці перші червневі дні запах клею в бібліотеці здавався Боббі таким сильним, що можна було поїхати в Ригу, а заняття з географії ніби тривало десять тисяч років. Ну кому яке діло, скільки олова в Парагваї?

На перерві Керол повідомила, що збирається в липні на тиждень поїхати в Пенсильванію, на ферму до тітки Кори й дядька Рея, Ес-Джей без кінця розводився про здобутий тиждень у таборі, і як він там кожнісінький день стрілятиме по мішенях та кататиметься на каное. Боббі, своєю чергою, розповів їм про неперевершеного Морі Віллза, який, мабуть, стане рекордсменом у крадежі баз і його рекорд у житті ніхто не поб’є.

Мати ставала все неспокійніша, схоплюючись і бігом поспішаючи на кожен телефонний дзвінок. Вона не лягала аж до нічних новин, а інколи, як підозрював Боббі (і доки не закінчувалося «Кіно для сов»), до їжі ледь торкалася. Іноді вела довгі, напружені телефонні розмови, повернувшись до Боббі спиною і притишивши голос, так, ніби він збирався підслуховувати. Іноді вона підходила до телефона, починала набирати номер, а тоді клала слухавку на апарат і поверталася назад на канапу.

В один з таких моментів Боббі запитав, чи вона забула номер, за яким хотіла зателефонувати.

— Схоже, я багато чого забула, — пробурмотіла мама і додала: — Не пхай носа до чужого проса, Бобику.

Боббі міг би звернути увагу на ще багато речей і занепокоїтися ще дужче: мама все більше худла і майже після дворічної перерви знову почала палити. Та в Боббі було вдосталь справ, чим зайняти свій час і голову.

Насамперед дорослий читацький квиток: щоразу, коли Боббі ним користався, читацький квиток здавався йому все кращим, усе заповітнішим подарунком. У дорослому відділі самих лише науково-фантастичних романів, які він хотів прочитати, здавалося, був цілий мільярд. Айзек Азімов, наприклад. Під псевдонімом Пол Френч містер Азімов писав досить хорошу фантастику для дітей про космічного пілота на ім’я Лакі Стар. Під власним іменем він опублікував ще кілька романів, навіть кращих. Принаймні три з них були про роботів. Боббі обожнював роботів. Роббі з «Забороненої планети», на його думку, був одним з найкращих кіногероїв усіх часів, просто-таки до чортів. А роботи містера Азімова не дуже йому поступалися. Боббі гадав, що цього літа проводитиме з ними багато часу. Саллі називав цього чудового письменника Тазик Козімов, але, звичайно ж, він був майже повний нуль у книжках.

Дорогою до школи він шукав людей у жовтих плащах чи їхні ознаки, дорогою в бібліотеку — теж. А що школа і бібліотека розташовувалися в протилежних напрямках, то Боббі так охоплював добру половину Гарвіча. Звісно, він і не сподівався насправді побачити ніяких ницих людей. Після вечері ще довго було світло, і Боббі читав Тедові газету то на ґанку, то на кухні. Послухавшись поради Ліз Ґарфілд, Тед придбав вентилятор, і мама більше не наполягала, щоб Боббі читав містерові Бреттіґену на ґанку. Боббі відчував, що частково це через її дедалі сильнішу поглинутість своїми дорослими справами, та, можливо, мама все-таки почала трішки довіряти Тедові. Втім довіра і симпатія — це різні речі. Та й шлях до неї був не те що б легкий.

Одного вечора, коли вони з мамою сиділи на канапі й дивилися «Ваєтта Ерпа», вона обернулася до Боббі і майже люто спитала:

— Він тебе коли-небудь торкався?

Боббі зрозумів, про що вона питає, але не зрозумів, чому мама така накручена.

— Ну так. Часом плесне по спині, а одного разу, коли я читав газету і тричі поспіль перекрутив якесь довжелезне слово, він намнув мені чуба, але щоб зачіпатися, нічого такого. Думаю, в нього на це не вистачить сили. А що?

— Не зважай, — сказала мама. — По-моєму, він непоганий. Витає в хмарах, що правда, то правда, але не схожий на…

Вона замовкла, дивлячись на дим цигарки «Кул», що плив у повітрі вітальні. Він сизою стрічкою вився від тлійного кінчика, а потім танув, що нагадало Боббі, як герої «Кільця навколо Сонця» містера Сімака, рухаючись по спіралі дзиґи, зносилися в інші світи.

Врешті-решт мама знову обернулася до нього:

— Якщо він торкатиметься тебе, а тобі буде неприємно, прийди і скажи мені, негайно. Чув?

— Аякже, мамо.

В її погляді було щось таке, що Боббі згадався день, коли він спитав у мами, звідки жінка знає, коли в неї буде дитина. «У жінок щомісяця тече кров, — пояснила мама, — а коли її немає, жінка розуміє, що вагітна, бо вся кров іде дитині». Боббі хотів поцікавитися, звідки тече кров, коли дитини немає. Він пам’ятав, що одного разу в мами пішла кров з носа, але інших випадків кровотечі не пригадував. Та з виразу її обличчя зрозумів, що не треба розвивати цю тему. Тепер у неї був такий же вираз.

Власне кажучи, були й інші дотики. Час від часу Тед проводив своєю великою долонею по його підстриженому їжачком волоссю, ніби пригладжуючи щетину. Іноді, коли Боббі неправильно вимовляв слово, Тед легенько затискав йому носа пальцями, приспівуючи: «А точніше». Коли вони починали говорити одночасно, він підчіпляв своїм мізинцем мізинець Боббі і примовляв: «На щастя, на гроші, на настрій хороший». Незабаром Боббі вже повторював за ним, сплівшись мізинцями. Вони проказували примовку буденним тоном, так, як люди кажуть «передайте квасолю» і «як ся маєте».

Йому лише одного разу від дотику Теда стало якось моторошно. Боббі якраз дочитав останню статтю, що хотів послухати Тед. Якийсь оглядач торочив про те, що на Кубі немає жодної проблеми, з якою б не могло впоратися добре старе американське вільне підприємництво. Небо почали обплутувати сутінки. За ними, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, ні на мить не вгавав зі своїм «гав-гав-гав». Звук лунав якось неприкаяно і ніби вві сні, ніби не в дійсності, а в якомусь спогаді.

— Ну, — промовив Боббі, згортаючи газету і підводячись. — Піду прогуляюсь по околиці, пороздивляюся.

Говорити прямо не хотілося, але важливо було, щоб Тед знав, що він не облишив пильнувати за людьми в жовтих плащах.

Тед теж устав і підійшов до нього. Боббі засмутився, побачивши на його обличчі страх. Боббі не хотів, щоб Тед аж надто вірив у ницих людей, не хотів, щоб Тед став аж надто божевільним.

— Повернися, перш ніж стемніє. Ніколи не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться.

— Я буду обережний. І скоро прийду. До ночі ще, як до неба.

Тед став на одне коліно — бо був застарий, щоб присідати, подумалося Боббі — і взяв його за плечі. Прихилив Боббі до себе, аж доки вони ледь не буцнулися чолами. Боббі відчув запах тютюну в його подиху і мазі на шкірі. У Теда боліли суглоби і він натирав їх «Мустеролом». Тед казав, що тепер вони навіть тоді болять, коли тепло.

Стояти так близько до Теда не було страшно, та все одно аж ніби мурашки побігли. Було видно, що хоч Тед ще не зовсім старий, та скоро постаріє. А ще він, швидше за все, хворий. У нього водянисті очі. І кутики губ злегка посіпуються.

«Зле, що тут, на третьому поверсі, Тед сам-один, — подумав Боббі. — Якби в нього була дружина чи ще там хтось, його б, напевно, ніколи не зациклило на тих ницих. Хоча, якби в Теда була дружина, Боббі, можливо, ніколи б не прочитав «Володаря мух». Думати так було егоїстично, та він нічого не міг з собою вдіяти.

— Ніяких знаків, Боббі?

Боббі похитав головою.

— І ти нічого не відчуваєш? Отут?

Тед зняв праву руку з лівого плеча Боббі і постукав себе по скроні, де, слабко пульсуючи, гніздилися дві блакитні жилки.

Боббі похитав головою.

— А тут?

Тед відтяг кутик правого ока.

Боббі знов похитав головою.

— Чи тут?

Тед торкнувся живота.

Боббі похитав головою втретє.

— Добре, — промовив Тед і посміхнувся. Його ліва рука ковзнула Боббі на потилицю. До неї приєдналася права. Тед серйозно поглянув Боббі у вічі. Боббі відповів таким же серйозним поглядом. — Ти ж сказав би мені, якби побачив, правда? Не намагався б… ну, не знаю… щадити мої почуття?

— Ні, — відповів Боббі. Відчувати долоні Теда на потилиці було приємно і некомфортно водночас. У кіно, перш ніж поцілувати, хлопець клав дівчині руку саме на потилицю. — Я б сказав. Це моя робота.

Тед кивнув. Повільно розплів руки і дозволив їм упасти. Потім підвівся, спираючись на стіл. Скривився, коли голосно хруснуло в коліні.

— Знаю, що сказав би. Ти хороший хлопчик. А тепер іди прогуляйся. Тільки не сходь з тротуару. І приходь додому до темряви. Зараз тобі треба бути обережним.

— Буду.

Боббі рушив сходами вниз.

— А якщо побачиш їх…

— Втечу.

— Ага, — у присмерковому світлі обличчя Теда виглядало понуро. — Ніби за тобою чорти женуться.

Отож, Тед до нього торкався. І, можливо, мамині побоювання були виправдані… деякою мірою… Мабуть, доторків було таки забагато, і не всі такі, як треба. Може, не в тому сенсі, що думає мама, але все одно не такі, як треба. Все одно небезпечні.

В середу перед канікулами Боббі побачив на Колонія-стрит смужку червоної тканини, що теліпалася на чиїйсь антені. Він не міг сказати напевне, але клаптик дуже вже скидався на хвіст повітряного змія. Ноги Боббі приросли до місця, а серце загупало скажено, наче молот, як тоді, коли вони з Саллі-Джоном наввипередки бігли зі школи.

«Навіть якщо то хвіст, це всього лише збіг, — говорив собі Боббі. — Просто нещасний збіг і ти це знаєш, хіба ні?»

Можливо. Може, так він і думав. Принаймні коли надійшла остання п’ятниця перед канікулами, він був у цьому майже переконаний. Того дня Боббі йшов додому сам. Саллі-Джон зголосився залишитися і допомогти позаносити книжки на склад, а Керол пішла на день народження до Тіни Лебел. Тільки-но Боббі зібрався перетнути Ашер-авеню і зійти вниз по Броуд-стрит-гілл, коли побачив на тротуарі класики, накреслені фіолетовою крейдою. Отакі:

— Ох, Боже, тільки не це, — прошепотів Боббі. — Це якийсь жарт.

Він упав на одне коліно, як кавалерист-розвідник у вестерні, не помічаючи дітей, що поверталися повз нього додому: одні пішки, інші на великах, дехто на роликах. Френсіс Аттерсон з кінськими зубами загрібав ногою на своєму поржавілому, червоному самокаті, сміючись до неба своїм ґелґотливим сміхом.

Діти теж майже не звертали уваги на Боббі. Щойно почався мегакан і вони ошаліли від безлічі можливостей.

— Ні, ні, не можу повірити. Це якийсь прикол.

Він простяг руку до зірки і півмісяця, намальованих не фіолетовою, а жовтою крейдою, та, майже торкнувшись їх, відсмикнув руку. Клаптик червоної стрічки, що зачепився за телеантену, міг нічого і не означати, але вкупі з оцим? Хіба бувають такі збіги? Боббі не знав. Йому було лише одинадцять й існували мільярди речей, яких він не знав. Але він боявся… боявся, що…

Боббі звівся на ноги і озирнувся. Він наполовину очікував побачити, як по Ашер-авеню повільно, наче за катафалком на цвинтар, суне ціла валка довгих авто з увімкненими посеред білого дня передніми фарами, ріжучи око своїм блиском. Боббі був майже готовий побачити ницих людей у жовтих плащах, що стоять під навісом «Ашер Емпайр» чи біля таверни «Сакі», і, палячи «Кемел», дивляться на Боббі.

Ніяких машин. Ніяких ницих. Тільки діти йдуть додому зі школи. З’явилися перші сентґебівці, виділяючись у своїх зелених уніформових штанях і спідницях.

Боббі розвернувся і пройшов три квартали назад по Ашер-авеню. Він був занадто занепокоєний малюнком на тротуарі, щоб перейматися злими хлопцями із Сент- Ґебріела. На телефонних стовпах не було нічого, крім запрошення на вечір бінго на подвір’ї церкви Сент-Ґебріела, а на розі Ашер і Такома висіла афіша рок-н-рольного концерту в Гартфорді, на якому головними зірками будуть Клайд Макфеттер і Двейн Едді, хлопець з бренчливою гітарою.

Коли Боббі дістався до «Ашер-авеню ньюз», тобто пройшов майже весь шлях назад до школи, то почав надіятися, що зробив з мухи слона. Та все-таки зайшов усередину поглянути на дошку оголошень. Потім дійшов аж до «Спайсерза» в кінці Броуд-стрит, купив ще одну кульку-жуйку і перевірив ще й тутешню дошку оголошень. Нічого підозрілого. Папірець з басейном зі «Спайсерза» зник. То й що з того? Дядько, напевно, продав його. Бо нащо було вішати те оголошення, заради всього святого?

Боббі вийшов і зупинився на розі, жуючи жуйку і намагаючись вирішити, що робити.

Дорослішання — цей процес зі своєї природи накопичувальний, відбувається ривками, нерівномірними фазами, що часом накладаються одна на одну. Перше зріле рішення у житті Боббі Ґарфілд ухвалив у той день, коли закінчив шостий клас. Прийшов до висновку, що краще не розповідати Тедові про те, що бачив. Принаймні поки що.

Теорія, що ницих людей не існує, була підірвана, та Боббі не був готовий визнати поразку. Наразі доказів було замало. Коли Боббі розкаже, що бачив, Тед засмутиться. Може навіть так, що покидає манатки в валізи, плюс пакети з ручками, що, складені, лежать за маленьким холодильником, і просто дасть драла. Якщо його дійсно переслідують злі молодики, втеча має сенс. А якщо ні… Боббі не хотів втрачати свого єдиного дорослого друга. Отож, він вирішив зачекати і подивитися, що буде далі, якщо взагалі щось буде.

Тієї ночі Боббі Ґарфілд пізнав ще один бік дорослого життя. Він не спав ще довго після того, як його будильник «Біґ-Бен» продзвенів другу, дивлячись у стелю і запитуючи себе, чи правильно він вчинив.

ІV. У Теда каламутиться розум. Боббі їде на пляж. Макквон. Голос спинного мозку

У перший день після закінчення занять мама Керол Джербер напхала дітьми свій мікроавтобус «форд естейт» і повезла їх в «Сейвін-Рок», луна-парк на узбережжі за двадцять миль від Гарвіча. Аніта Джербер возила їх туди три роки поспіль, і для Боббі, Ес-Джея, Керол, її меншого братика і подруг Івон, Енджі та Тіни вже стало давньою традицією. Ні Боббі, ні Саллі-Джон поодинці нізащо б не поїхали кудись з трьома дівчатами, та вони були разом і все було нормально. Та й перед принадами «Сейвін-Року» було важко встояти. Для чогось суттєвішого, ніж похлюпатися в океані, ще захолодно, проте можна було дуріти на пляжі, та й всі атракціони, зокрема павільйони з нагородами, будуть уже відкриті. Рік тому Саллі-Джон збив три піраміди з дерев’яних молочних пляшок усього трьома ударами бейсбольного м’яча і виграв для своєї мами великого рожевого плюшевого ведмедика, який і досі сидів на почесному місці — на телевізорі Салліванів. Сьогодні Ес-Джей хотів виграти йому подругу.

Для Боббі ж просто хоч ненадовго вирватися з Гарвіча було задоволенням. Крім місяця і зірки, накарлюканих біля класиків, він не помітив нічого підозрілого, та коли читав Тедові суботню газету, той його страшенно налякав. І одразу ж після цього — жахлива сварка з матір’ю.

Випадок з Тедом трапився, коли Боббі читав статтю, що в ній якийсь оглядач висміював можливість того, що Мікі Мантл коли-небудь поб’є рекорд Бейба Рута в хоум-рані[7].

«У нього немає ні наполегливості, ні віддачі», — наполягав аналітик.

— «А найголовніше, у нього не той характер, — читав Боббі. — Так званого Міка більше цікавлять нічні клуби, ніж…»

Тед знову забувся. Боббі знав, якимось чином відчув, ще перш ніж звів очі від газети. Тед порожнім поглядом дивився крізь вікно на Колонія-стрит, де хрипко і монотонно гавкав собака місіс О’Гари. Цього ранку таке трапилося вже вдруге, та перший провал тривав усього кілька секунд. Тед непорушно схилився над відчиненим холодильником, з розширеними в молочному світлі очима. Тоді сіпнувся, стрепенувся і простяг руку по апельсиновий сік. Цього разу він забувся серйозно. «Люди, оце так гребе», — як сказав би Кукі з серіалу «77, Сансет-стрип». Боббі зашурхотів газетою, чи не вдасться таким чином привести Теда до тями. Нічого.

— Теде, з тобою все гар…

Раптом Боббі зі зростальним жахом помітив, що з зіницями Теда щось коїться. Вони то звужувалися, то розширювалися. Ніби Тед то стрімко провалювався в якусь чорну безодню, то виринав з неї, хоча він просто сидів, залитий сонячним світлом.

— Теде?

Цигарка все ще жевріла в попільничці, хоч від неї лишився тільки фільтр і попіл. Поглянувши на неї, Боббі збагнув, що Тед сам не свій ще десь від самого початку статті про Мантла. І щось відбувається з його очима: зіниці то звужуються, то розширюються, то звужуються, то розширюються.

У нього напад епілепсії або щось подібне. Боже, вони ж, здається, можуть при цьому проковтнути язика?

Схоже, язик Теда був на місці, але його очі… його очі…

— Теде! Теде, прокинься!

Боббі опинився з Тедового боку столу, ще перш ніж усвідомив, що взагалі зрушив з місця. Схопив Теда за плечі й потрусив. Було враження, ніби він трясе колоду, вирізьблену у формі людини. Під бавовняною сорочкою, що надягається через голову, плечі Теда були кістляві, закляклі й непіддатливі.

— Отямся! Отямся!

— Вони відходять на захід. — Тед і далі дивився у вікно своїм дивним, блукальним поглядом. — І це добре. Але вони можуть повернутися. Вони…

Боббі стояв, поклавши руки Тедові на плечі, переляканий і приголомшений.

Тедові зіниці то розширювалися, то звужувалися, ніби дивишся, як пульсує серце.

— Теде, що з тобою?

— Я маю затаїтися. Залягти, як заєць у кущах. Можливо, вони пройдуть повз. Як Бог дасть, надійде вода і вони, можливо, пройдуть повз. Усе слугує…

— Служить чому, Теде? — майже прошепотів Боббі. — Слугує чому?

— Усе суще слугує Променеві, — сказав Тед, і раптом його руки зімкнулися навколо рук Боббі. Вони були дуже холодні, ті руки, і на мить Боббі відчув кошмарний, до втрати свідомості, жах. Ніби його схопив мертвяк, здатний рухати лише руками і зіницями своїх мертвих очей.

А тоді Тед поглянув на Боббі, очі його були злякані, але знову майже нормальні. Зовсім не мертві.

— Боббі?

Боббі вивільнив руки і обхопив Теда за шию. Він пригорнув Теда до себе і в ту ж мить почув у своїй голові передзвін, дуже короткий, але напрочуд чіткий. Він навіть почув, як міняється тон дзвона, так як змінюється гудок потяга, що їде на великій швидкості. Було відчуття, ніби крізь голову Боббі щось стрімко промчало. Боббі чув тупіт копит по якійсь твердій поверхні. Дерево? Ні, метал. Вловив носом запах пилу, сухий і грозовий. У ту ж мить у нього засвербіло під очними яблуками.

— Ш-ш-ш! — подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. — Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!

Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…

Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?

— Боббі? — знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: — Боже милосердний, що я роблю?

Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.

Наразі це було єдине, що турбувало Боббі. Проте він почувався дивно: в голові дурман, ніби тільки-но прокинувся від важкої дрімоти. І водночас світ здавався навдивовижу яскравим. Кожна лінія, кожен обрис ідеально чіткі.

— Йоханий бабай, — пробурмотів Боббі, тремтливо посміхаючись. — Що це було?

— Нічого, що б тебе стосувалося.

Тед простяг руку по цигарку і, схоже, здивувався, побачивши, що у виїмці, куди він її запхав, тліє лише крихітний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попільничку.

— Я знову забувся, еге ж?

— Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епілепсія чи щось подібне. Твої очі…

— Це не епілепсія, — заспокоїв Тед, — і цілком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чіпай.

— Чому?

— Тому що. Обіцяєш?

Тед запалив нову цигарку.

— Гаразд. А що таке Промінь?

Тед зиркнув на нього пронизливо.

— Я говорив про Промінь?

— Ти сказав: «Усе суще слугує Променеві». Здається, так.

— Може, колись я тобі розповім, але не сьогодні. Сьогодні, якщо не помиляюся, ти їдеш на пляж?

Боббі злякано підскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.

— Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приїду.

— Ну то добре. Хороша ідея. Я маю ще написати кілька листів.

Не маєш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на які ти не хочеш відповідати.

Та якщо Тед цього домагається, то й нехай. Як часто повторювала Ліз Ґарфілд, у Боббі і своїх справ вище від даху. Проте, коли Боббі дійшов до дверей Тедової кімнати, згадка про клаптик червоної тканини на антені і зірку з півмісяцем, накреслену на класиках, змусила його неохоче повернутися.

— Теде, є дещо…

— Ниці люди, так, я знаю, — Тед посміхнувся. — Зараз можеш ними не перейматися. Зараз усе добре, Боббі. Вони не збираються сюди і навіть не дивляться в наш бік.

— Вони відходять на захід, — сказав Боббі.

Тед поглянув на нього крізь лусочки цигаркового диму своїми синіми, спокійними очима.

— Так, — промовив він, — і, якщо пощастить, на заході вони й залишаться. Сієтл мене цілком влаштує. Гарно тобі провести час на морі.

— Але я бачив…

— Мабуть, ти бачив лише тіні. У всякому разі, зараз не час для розмов. Тільки запам’ятай, що я сказав: якщо я ще раз отак забудуся, просто посиди і почекай, поки минеться. Якщо простягну до тебе руку, відійди. Як встану, накажи мені сісти. В такому стані я зроблю, як ти скажеш. Це ніби гіпноз.

— Чому ти…

— Досить запитань, Боббі, прошу тебе.

— З тобою все добре? Справді?

— Краще не буває. А тепер іди. І повеселися.

Боббі поспішив униз, вражений, як чітко виглядає все довкола. Сліпуче світло, що косо падає крізь вікно на майданчику другого поверху. І сонечко, що повзає по горлечку порожньої пляшки з-під молока біля дверей квартири Проскісів. І милозвучне бриніння у вухах, ніби голос цього дня — перша субота літніх канікул.

* * *

У квартирі Боббі повитягав свої легкові та вантажні машинки зі схованок під ліжком і в глибині шафи. Дві з них, «форд» і синій металевий самоскид, що його містер Бідермен передав мамою за кілька днів після дня народження Боббі, були досить класні, але до бензовоза і жовтого бульдозера Саллі їм було далеко. Бульдозер «Тонка» особливо добре годився для ігор у піску. Боббі вже передчував, як принаймні на годину порине в повномасштабні дорожні роботи, а поряд розбиватимуться хвилі і його шкіра рожевітиме на яскравому приморському сонці. Боббі спало на думку, що він не витягав машинок ще від зими, коли одного разу після завірюхи вони з Ес-Джеєм ціле суботнє пообіддя радісно прокладали мережу доріг у свіжому снігу міського парку. Боббі одинадцять, він уже виріс і от-от стане надто дорослий для подібних ігор. У цьому було щось сумне, але не конче сумувати зараз, якщо не хочеться. Нехай дні машинок швидко добігають кінця, але він настане ще не сьогодні. Точно не сьогодні.

Мама спакувала йому обід, але гроші дати відмовилася, не дала навіть п’ятака на окрему кабінку-роздягалку, що тяглися вздовж берега по той бік луна-парку. І ще перш ніж Боббі збагнув, що відбувається, як уже почалося те, чого він найбільше боявся: сварка через гроші.

— Досить і п’ятдесяти центів, — просив Боббі з плаксивими, дитячими нотками в голосі. Він ненавидів себе за це, але не міг стриматися. — Лишень пів зеленого. Ну, мамо. Що скажеш? Ну, будь людиною.

Вона запалила «Кул», так сильно кресонувши сірником, що той аж хруснув, і, мружачись, подивилася на Боббі крізь дим.

— Ти ж тепер сам заробляєш, Бобе. Більшість людей платить за газету по три центи, а тобі платять, щоб ти їх читав. Долар на тиждень! Господи, та коли я була малою…

— Мамо, ці гроші на велик! Ти ж знаєш це.

Мама стояла, повернувшись до дзеркала, і суплячись поправляла плечики на блузці. Містер Бідермен попросив її вийти на кілька годин, хоч сьогодні й субота. Та тепер вона обернулася і, все ще затискаючи губами цигарку й не перестаючи супитися, схилилася до Боббі.

— Ти і досі випрошуєш у мене той велосипед, чи не так? Досі. Все одно випрошуєш, хоча я сказала, що це не з моєю кишенею.

— Ні! Нічого я не випрошую, — очі Боббі розширилися від гніву й образи. — Всього якихось нещасних п’ятдесят центів на…

— Пів бакса сюди, двадцять п’ять центів туди, а воно накопичується, знаєш? Ти хочеш, щоб я купила той велосипед, даючи гроші на все інше. Тоді тобі не доведеться нічим жертвувати.

— Але це несправедливо!

Боббі знав, що мама скаже це, перш ніж вона розтулила рот, і навіть встиг подумати, що сам напросився.

— Життя несправедливе, Бобику.

Вона повернулася до дзеркала, щоб востаннє підтягти невидиму бретельку комбінації, що сповзла з правого плеча.

— П’ятака на роздягалку, — попросив Боббі. — Ти б могла принаймні…

— О так. Можливо. Цілком припускаю, — вимовила мама, карбуючи кожне слово.

Перед тим як піти на роботу, вона зазвичай рум’янилася, та цього ранку рум’янець на її щоках не весь був із пудрениці. І Боббі, хоч би який сердитий був, зрозумів, що краще постерегтися. Якщо він розпалиться так, як це вдається мамі, то цілий день просидить у порожній, задушливій квартирі, не маючи права навіть вистромити носа в коридор.

Мама схопила зі столика в ногах канапи сумочку, роздушила цигарку, що аж тріснув фільтр, потім обернулася і поглянула на Боббі.

— А якби я сказала тобі: «Знаєш, що? Ми цього тижня не їмо. Я побачила у «Гансікера» такі туфлі, що просто не змогла їх не купити». Що б ти подумав?

«Подумав би, що ти — брехуха, — майнуло у Боббі в голові. — І сказав би, що якщо так туго з грошима, то чому б тобі не заглянути в каталог «Сірза», що лежить на горішній полиці в твоєму гардеробі? Того, в якому до сторінок з нижньою білизною посередині липкою стрічкою приклеєні купюри по одному і по п’ять доларів, навіть одна чи дві десятки? А як щодо блакитного глечика в буфеті на кухні? Того, що з самого заду, в кутку за тріснутим соусником? Ти складаєш у нього невитрачені четвертаки, ще відколи помер тато. А коли глечик наповнюється, ти вигрібаєш монети, несеш у банк і обмінюєш на долари. А потім долари ідуть у каталог, хіба ні? Наклеюються на сторінки з білизною у «книзі мрій»».

Та Боббі нічого з цього не сказав, а лише запаленими очима дивився вниз на свої кросівки.

— Я мушу розставляти пріоритети, — вела далі мама. — І якщо ти, синочку мій, вже такий дорослий, щоб працювати, то тобі теж доведеться це робити. Думаєш, мені подобається казати «ні»?

«Ну, не те що б, — думав Боббі, не відриваючи очей від кросівок і закушуючи губу, що так і норовила відкопилитися і вибухнути серією дитячих плаксивих звуків, — але не думаю, що тобі так уже й неприємно».

— Якби ми були Рокфеллери, я дала б тобі п’ять доларів, щоб ти міг витратити їх на пляжі. Та що там, цілих десять! І тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі»…

«Вона не моя дівчина! — подумки кричав на матір Боббі. — ВОНА НЕ МОЯ МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА!»

— …або на «американських гірках». Але якби ми були Рокфеллери, тобі, звісно, не довелося б збирати на велосипед, правильно?

Вона підвищувала голос усе дужче й дужче. Хоч що б там гризло її останні кілька місяців, воно загрожувало вихлюпнутися назовні, шумуючи, наче содова, і роз’їдаючи, наче кислота.

— Не знаю, чи ти помітив, але твій батько нас не вельми забезпечив. Я ж роблю все, що в моїх силах: годую тебе, одягаю, я заплатила за абонемент у «Стерлінґ-гаузі», щоб ти міг влітку грати в бейсбол, поки я перекладаю папери в жаркому офісі. Тебе запросили з іншими дітьми на пляж? Що ж, дуже рада, але як ти фінансуватимеш свій відпочинок, це твоя справа. Хочеш кататися на атракціонах, візьми трохи грошей зі своєї банки. Не хочеш, тоді просто грайся на пляжі або сиди вдома. Мені все одно. Я лиш хочу, щоб ти припинив скиглити. Терпіти не можу, коли ти скиглиш. Чисто, як… — вона замовкла, зітхнула, відкрила сумочку, вийняла цигарки, повторила: — Терпіти не можу, коли ти скиглиш.

«Чисто, як твій батько». Ось що вона не договорила.

— То що, сонце моє? — поцікавилася мама. — Чи ти все сказав?

Боббі стояв мовчки, з палючими щоками і запаленими очима, втупившись у свої кросівки, зібравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить і одного-однісінького здушеного схлипу, і мама зачинить його в хаті на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тільки й чекає нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тільки схлипи. Йому хотілося крикнути, що краще бути таким, як тато, ніж схожим на неї, — стару, загребущу скнару, яка і на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покійний, не вельми ідеальний Рендалл Ґарфілд їх не забезпечив? Чому мама завжди виставляє його в усьому винним? А хто виходив за нього заміж?

— Впевнений, Бобику? Не збираєшся більше відгризатися і розумувати?

В її голосі забриніли найнебезпечніші нотки, щось схоже на несміливу веселість. Як її не знати, можна було б подумати, що в неї хороший настрій.

Боббі втупився в кросівки і не сказав нічого. Мовчав, замкнувши в горлі всі ридання і гнівні слова. Мовчанка затягувалася. Він вдихав запах її цигарки, і не лише цієї, а й учорашніх і тих, що вона викурювала в усі ті вечори, коли дивилася не на екран телевізора, а крізь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.

— Що ж, думаю, ми все з’ясували, — сказала мама, давши Боббі приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота і довгим язиком завести себе прямісінько в халепу. — Гарного дня.

Вона вийшла, не поцілувавши його.

Боббі підійшов до відчиненого вікна і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синій глечик. Можна було б взяти трохи грошей звідти. Точного ліку мама не вела і не помітила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовиків. Але ні. Ці гроші не дали б ніякої радості. Боббі не уявляв, звідки він це знає, та все одно знав, навіть у дев’ять років, коли вперше наштовхнувся на глечик із дріб’язком. Тож він, швидше з жалем, аніж з відчуттям власної праведності, пішов до своєї кімнати й поглянув на банку з велофондом.

Боббі подумалося, що мати права: можна було б позичити звідти трохи дріб’язку і витратити в «Сейвін-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швін», піде ще один місяць, та принаймні витрачати ці гроші буде приємно. Та було і ще дещо: якщо він відмовиться взяти гроші з банки, а тільки складатиме і заощаджуватиме, то буде такий, як вона.

Це вирішило справу. Боббі виловив з банки п’ять десяток і сховав до кишені, загорнувши в серветку, щоб не вилетіли, якщо він побіжить. Потім закінчив збирати речі на пляж. Невдовзі він уже насвистував, і Тед зійшов униз подивитися, що робиться.

— Відчалюєте, капітане Ґарфілд?

Боббі кивнув.

— «Сейвін-Рок» — класна місцинка. Знаєш, атракціони і все таке.

— Знаю. Приємно тобі розважитися, Боббі, і вважай, не випади звідкись.

Боббі рушив до дверей, потім обернувся до Теда, що в капцях стояв на нижній сходинці.

— Чому б тобі не вийти на ґанок? Можу посперечатися, що нагорі буде спекотно, — запропонував Боббі.

— Напевне, — посміхнувся Тед, — але краще я залишуся в хаті.

— З тобою все нормально?

— Так, Боббі, зі мною все цілком нормально.

Переходячи на джерберівський бік Броуд-стрит, Боббі стало шкода Теда, що без причини ховається в задушливій кімнатці. Бо ж без причини, хіба ні? Звичайно, що так, бо коли й існують ниці люди, що блукають десь на заході, — адже вони, як пригадалося Боббі, відходять на захід — то що їм може бути потрібно від старого пенсіонера Теда Бротіґена?

Спочатку Боббі почувався трохи пригніченим через сварку з мамою. Ріонда Г’юсон, повненька, симпатична подруга місіс Джербер, звинуватила Боббі, що він, хай що б там воно означало, замріявся про манну небесну, а тоді заходилася лоскотати його по боках і під пахвами. Боббі засміявся, захищаючись. Та на пляжі йому незабаром стало краще, він знову став схожим на самого себе.

Хоч був лише початок сезону, «Сейвін-Рок» уже працював на всіх парах. Каруселі крутилися, «Дика миша» ревла, дітлашня верещала, з динаміків біля «Будиночку сміху» лився металевий рок-н-рол, коло своїх павільйончиків горлали закликальники. Саллі-Джон не здобув бажаного ведмедика, збивши лише дві з трьох останніх пляшок з-під молока. Ріонда заявила, що в деяких до дна причеплені спеціальні важки, і пляшка перевертається, лише якщо вгамселити по ній як слід. Та дядько з павільйончика для збивання пляшок бейсбольним м’ячем усе одно вручив Ес-Джею гарний приз: кумедного плюшевого мурахоїда жовтого кольору.

Саллі, піддавшись пориву, віддав його мамі Керол. Аніта пригорнула Ес-Джея до себе і сміючись сказала, що він найкраща дитина на світі, і якби він був на п’ятнадцять років старший, вона б з ним одружилася і стала двомужницею. Саллі-Джон зашарівся так, що зробився аж фіолетовим.

Боббі спробував накидати кільця, та всі три рази не влучив. У тирі йому пощастило більше. Він розбив дві тарілки і виграв маленького м’якенького ведмедика. Боббі подарував його Ієнові-шмаркачу, який хоча б сьогодні був чемний: не бився в істериці, не пісяв в штанці й не намагався вгріти Саллі-Джона й Боббі по яйцях. Ієн обіймав ведмедика, дивлячись на Боббі, як на Бога.

— Чудовий ведмедик, Ієну дуже подобається, — зауважила Аніта. — Та хіба тобі не хочеться відвезти його додому мамі?

— Нє-а. Її таке не дуже цікавить. Я б хотів краще виграти для неї парфуми.

Вони з Саллі-Джоном під’юджували один одного, хто піде на «Дику мишу», та врешті-решт відважилися обоє, нестямно репетуючи, коли вагончик стрімко шугав униз, одночасно впевнені, що житимуть вічно і помруть тієї ж хвилини. Потім каталися на «Навіжених чашках» і «Кривому вихорі», а коли в Боббі залишилося тільки п’ятнадцять центів, він опинився на «Чортовому колесі» разом з Керол.

Їхня кабінка, легенько погойдуючись, зависла на самій горі. Боббі стало не дуже добре в животі. Ліворуч на берег одна по одній накочували вкриті білими баранцями хвилі Атлантики. Пляж був такий же білий, а океан — просто неймовірної, пронизливо-синьої барви. По воді, неначе шовк, слалися сонячні промені. Під ними розкинувся луна-парк. З динаміків у небо линув голос Фредді Кеннона: «Вона із Таллагассі, і в неї бомба-шасі».

— Там, унизу, все здається таким маленьким, — сказала Керол, і голос у неї теж був, як у маленької, що для неї зовсім невластиво.

— Не бійся. Тут цілком безпечно. Якби «Чортове колесо» так високо не піднімалося, на ньому б узагалі могли малюки кататися.

Багато в чому Керол здавалася старшою за них: тверда, упевнена в собі, як у той день, коли змусила Саллі нести її книжки за те, що той матюкався. Та зараз її обличчя знову стало майже дитячим: кругле, трохи бліде, а на ньому виділяються двоє переляканих, блакитних очей. Боббі, сам не знаючи як, нахилився, притиснувся губами до губ Керол і поцілував.

Коли він відірвався від дівчинки, її очі були великі, як ніколи.

— Цілком безпечно, — промовив Боббі й широко посміхнувся.

— Давай ще раз!

Це був її перший справжній поцілунок. Вона дістала його в «Сейвін-Року», в першу суботу літніх канікул, і навіть не встигла зосередитись як слід.

Ось про що думала Керол, ось чому хотіла, щоб Боббі поцілував її ще раз.

— Краще не треба, — сказав Боббі. А втім… хто побачить його тут, нагорі, й обізве дівчиськом?

— Що, слабак? Тільки не кажи «сама хотіла, сама й починай».

— Розкажеш комусь?

— Ні, Богом присягаюся. Давай, поквапся! Поки ми не спустилися!

Боббі поцілував Керол удруге. Її стулені губи були гладенькі й нагріті сонцем.

А тоді колесо поїхало вниз і Боббі спинився. На мить Керол поклала голову йому на груди.

— Дякую, Боббі, — сказала вона. — Було просто супер.

— Я теж так думаю.

Вони трохи відсунулися одне від одного. Коли кабінка зупинилась і вкритий татуюваннями працівник підняв захисну перекладину, Боббі зіскочив і, не озираючись, побіг туди, де стояв Ес-Джей. Проте він уже знав, що поцілунок на найвищій точці «Чортового колеса» стане найкращим моментом цього дня.

Для Боббі це теж був перший справжній поцілунок. Він ніколи не зможе забути дотик її гладеньких, сухих, гарячих від сонця вуст, що зливаються з його вустами. З цим поцілунком він порівнюватиме всі інші поцілунки у своєму житті й вважатиме, що вони не дотягують.

Близько третьої години місіс Джербер наказала їм потихеньку збиратися. Час було додому.

— Але мамо, — запротестувала Керол для порядку і заходилася складати речі. Подруги приєдналися до неї. Навіть Ієн трішки допоміг. Носячи і подаючи їхні пожитки, він ні на мить не випускав з рук обліпленого піском ведмедика. Боббі майже очікував, що тепер Керол волочитиметься за ним увесь день і не сумнівався, що вона розповість дівчатам про поцілунок на «Чортовому колесі». Він одразу ж це зрозуміє, коли побачить, як вони регочуть, збившись докупи і затуляючи роти долонями, а потім зиркатимуть на нього лукаво, багатозначно. Та Керол не зробила ні того, ні того. Кілька разів він ловив на собі її погляд і кілька разів спіймав себе на тому, що крадькома позирає на неї. Він знову і знову згадував очі Керол там, нагорі: якими великими і схвильованими вони були. А він просто взяв і поцілував її. Ну дає!

Боббі й Саллі тягли більшу частину пляжних сумок.

— Молодці, мули! Вйо! — сміючись, вигукнула Ріонда, коли вони вибиралися сходами на дерев’яний мол.

Під шаром зволожувального крему, що вкривав її обличчя й плечі, Ріонда була червона як рак. Вона скаржилася Аніті Джербер, що вночі не зможе і очей стулити, якщо не через опіки, то через пляжні смаколики.

— То не треба було їсти чотири сосиски і дві палянички, — озвалася місіс Джербер роздратовано. Боббі жодного разу її такою не бачив. Мабуть стомилася, вирішив він. Боббі й сам трохи розімлів на сонці. Спина пекла, в шкарпетки набилося піску. Сумки, якими він був обвішаний, наче ялинка, теліпалися й билися одна об одну.

— Але в парках розваг так сма-а-ачно годують, — запротестувала Ріонда жалібним голосом.

Боббі засміявся. Просто не міг стриматися.

Вони повільно брели головною алеєю до незаасфальтованої стоянки, більше не звертаючи уваги на атракціони. Закликальники, ледь зиркнувши на них, переводили погляд у пошуках свіжої крові. Народ, що, нав’ючившись під зав’язку, плентається до стоянки, — публіка найчастіше безнадійна.

У самому кінці алеї, з лівого боку, стояв худорлявий чоловік, одягнений в блакитні мішкуваті бермуди і сорочку без рукавів. На голові мав циліндр, старий і облізлий, але хвацько заломлений набакир. За крису був застромлений пластиковий соняшник. Чоловічок мав кумедний вигляд, і дівчата нарешті дістали шанс затулити рот долонею і похихотіти.

Він поглянув на них з виглядом людини, над якою реготали й більші професіонали, і посміхнувся у відповідь. Від цього Керол і її подружки захихотіли ще дужче. Чоловік у циліндрі, все ще посміхаючись, широким жестом обвів свій імпровізований столик: пластикову дошку, поставлену на пофарбовані в яскраво-помаранчевий колір козли для розпилювання дров. На столику, червоними сорочками догори, лежали три карти з велосипедної серії. Чоловік перевернув їх швидким, граційним рухом. Боббі помітив, що пальці в нього довгі й бездоганно білі, жодного сліду засмаги.

Посередині лежала червова дама. Чоловік у циліндрі взяв карту, показав їм, вправними рухами покрутив між пальцями.

— Знайдіть леді в червоному. Cherchez la femme rouge. Ось так. Тільки це і більш нічого, — говорив він. — Простіше простого. Легко, як два на два. Просто раз плюнути і розтерти. — він поманив пальцем Івон Лавінг. — Ходи сюди, лялечко, покажи їм, як це робиться.

Івон, усе ще хихочучи і зашарівшись аж до коренів чорного волосся, відступила і притулилася до Ріонди, пробурмотівши, що все витратила і не має більше грошей на забави.

— Не біда, лялечко, — заспокоїв чоловік у циліндрі. — Це всього-на-всього демонстрація. Хочу показати твоїй матусі та її гарненькій подрузі, як усе просто.

— Тут немає моєї мами, — промовила Івон, але ступила на крок ближче.

— Іві, нам справді треба поквапитися, якщо не хочемо потрапити в затор, — втрутилася місіс Джербер.

— Ні, постривай хвилинку, — сказала Ріонда. — Це прикольно. Як рулетка з трьох карт. Виглядає легко, як він і каже, та якщо не пильнуватимеш, почнеш відіграватися — і поїдеш додому, а в кишенях гулятиме вітер.

Чоловік у циліндрі докірливо зиркнув на Ріонду, а тоді широко, чарівливо усміхнувся.

«Усмішка ницих людей, — несподівано подумав Боббі. — Не з тих, що їх боїться Тед, та все одно ницих».

— Мені зрозуміло, — промовив чоловік у циліндрі, — що в минулому ви стали жертвою якогось пройдисвіта. Хоч мені в голові не вкладається, як можна бути таким жорстоким, щоб ошукувати таку вродливу і витончену пані, як ви.

Вродлива і витончена пані, близько п’яти футів п’яти дюймів на зріст, близько двохсот фунтів ваги, з обличчям і плечима, густо намазаними кремом «Понд», залилася щасливим сміхом.

— Закінчуй базікати і покажи дитині, як це виглядає. І ти хочеш переконати мене, що це законно?

Чоловік за столом закинув голову і собі зареготав.

— На задвірках луна-парку все законно, допоки тебе не впіймали і не витурили геть. Та ви, гадаю, і самі прекрасно знаєте. Отож, як тебе звуть, лялечко?

— Івон, — прошепотіла дівчинка так тихо, що Боббі ледве розчув. Поряд з ним Саллі-Джон спостерігав за сценою з величезною цікавістю. — Іноді дехто кличе мене Іві.

— Отож, Іві, поглянь сюди, красунечко. Що ти бачиш? Кажи, як вони називаються. Я знаю, така розумниця, як ти, це може. І показуй. Не бійся, можеш і торкнутися, тут усе чисто.

— Ось тут — валет, а ось це — король. А ця — дама. Вона посередині.

— Молодець, лялечко. У картах, як і в житті: жінка часто опиняється між двома чоловіками. У цьому — її сила. За якихось п’ять-шість років ти й сама переконаєшся.

Його голос став тихим, майже гіпнотично наспівним.

— А тепер будь уважною і ні на секунду не спускай очей з карт.

Він обернув карти сорочками догори.

— А тепер, лялечко, покажи, де в нас дама?

Івон Лавінг вказала на червону карту посередині.

— Правильно вона каже? — звернувся чоловік до невеличкої компанії, що обступила його стіл.

— Наразі так, — озвалася Ріонда і зареготалася, аж під літньою сукнею затрясся нестягнутий корсетом живіт.

Усміхнувшись у відповідь на її регіт, ниций у циліндрі припідняв середню карту за кутик. Це дійсно була дама.

— Точнісінько, на всі сто. Наразі молодець, серденько. А тепер дивись! Пильно дивись! Це перегони між твоїми очима і моїми пальцями. Хто переможе? Питання дня! — він заходився швидко сувати карти по поверхні столика, наспівуючи: — Вгору-вниз, покрутись. Вправо-вліво — все можливо. Туди-сюди — дивись куди. Вперед-назад — знову в ряд. Ну ж бо, лялю, де є краля?

Поки Івон вдивлялась у три карти, що знову лежали одна біля одної, Саллі нахилився до вуха Боббі.

— Можна навіть не дивитися, як він їх мішає, — прошепотів він. — У дами загнутий краєчок, бачиш?

Боббі кивнув і подумав: «Молодець», коли Івон непевно вказала на карту скраю, ліворуч, ту, що з загнутим краєчком. Чоловік у циліндрі перевернув її. Це була червова дама.

— Чудово впоралася! — вигукнув чоловік. — А в тебе, лялечко, зірке око. Справді.

— Дякую, — вимовила Івон, зашарівшись. Вона здавалася майже такою ж щасливою, як і Керол, коли Боббі її поцілував.

— Якби ти поставила на цю спробу десятку, я б зараз дав тобі двадцять, — заявив чоловік у циліндрі. — Спитаєш чому? Бо сьогодні — субота, а я називаю цей день «чорною суботою», два за ціною одного! Ну що, леді, чи не хоче котрась із вас ризикнути десяткою і позмагатися: ваші молоді очі проти моїх старих, стомлених рук? Зможете сказати своїм чоловікам — їм пощастило, що ви в них є, насмілюсь зауважити — що містер Герб Макквон, картярський штукар із «Сейвін-Року», заплатив вам за паркінг на цілий день. Або, скажімо, четвертак? Вкажіть червову даму і я дам вам п’ятдесят центів.

— Пів зеленого? Ого! — вигукнув Саллі-Джон. — У мене є четвертак, містере. Маєте клієнта.

— Джонні, це азартна гра, — засумнівалася мама Керол. — Справді не знаю, чи варто дозволяти…

— Облиш, — втрутилася Ріонда, — нехай дитина засвоїть науку. До того ж тип може дати йому виграти. Щоб затягти нас усіх.

Ріонда навіть не намагалася говорити тихіше, та чоловік у циліндрі, містер Макквон, лише з усмішкою глянув на неї. І обернувся до Ес-Джея.

— Витягай гроші, дитинко. Давай, гроші на стіл.

Саллі-Джон простяг йому четвертак. Макквон, примруживши одне око, на хвильку підставив його променям пообіднього сонця.

— Так-так, виглядає, як справжній, — сказав Макквон і кинув монетку на пластик, ліворуч від вишикуваних рядком карт. Роззирнувся навсібіч, мабуть, видивляючись копів, тоді підморгнув цинічно усміхненій Ріонді й знову зайнявся Саллі-Джоном.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Джон Салліван.

Макквон округлив очі і збив циліндр на друге вухо, від чого пластиковий соняшник комічно закивав і ніби вклонився.

— Знамените ім’ячко! Знаєш, кого я маю на увазі?

— Аякже. Може, і я колись стану боксером, — відповів Ес-Джей і зробив у повітрі над саморобним столиком Макквона спочатку лівий, потім правий хук. — Бум-бум!

— Саме так, бум-бум. А як у вас з очима, містере Салліван?

— Не скаржуся.

— Тоді розплющ їх як слід! Перегони починаються! На старт! Твої очі проти моїх рук! Вгору-вниз, покрутись. Де блукає, сам не знаю.

Карти, що тепер оберталися значно швидше, поступово завмерли.

Саллі хотів був показати карту, та, суплячись, прибрав руку. Тепер уже дві карти мали злегка загнуті кутики. Саллі підвів очі на Макквона, що стояв, схрестивши руки на своїй брудній сорочці. Він усміхався.

— Не поспішай, синку, зранку тут усе аж кипіло, а зараз, по обіді, маємо час.

«Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером, — згадалися Боббі слова Теда. — Таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою».

У Макквона замість пера була смішна пластикова квітка, пляшки видно не було. Та вона лежала в кишені. Маленька. Боббі був упевнений. І ближче до вечора, коли бізнес піде на спад і не буде такою важливою бездоганна скоординованість рук і очей, все частіше й частіше до неї прикладатимуться.

Саллі вказав на карту праворуч.

«Ес-Джею, ні», — подумав Боббі.

Макквон перевернув карту. То був піковий король. Макквон перевернув карту ліворуч. Хрестовий валет. Дама знову була посередині.

— Шкода, синку, трохи не догледів. Це не злочин. Ну, що, хочеш ще раз, коли вже розігрівся?

— Блін, я… це було моє останнє бабло.

Саллі-Джон зовсім скис.

— Тим краще для тебе, малий, — сказала Ріонда. — Він обібрав би тебе до нитки і ти б лишився в самих трусах.

Дівчата зайшлися шаленим реготом. Ес-Джей зашарівся, однак Ріонда не звертала уваги ні на те, ні на інше.

— Я деякий час працювала на пляжі Рів’єра, коли жила в Массачусетсі. Я вам зараз покажу, дітки, як це працює. Давай на бакс, друже, чи для тебе це зажирно?

— Для такої леді, як ви, нічого не буває зажирно, — сентиментально промовив Макквон. Він вихопив долар, як тільки-но той вистромився з її сумочки. Макквон підніс його до світла, пильно вивчив холодним поглядом і поклав ліворуч від карт.

— Виглядає, як справжній, — зауважив він. — Зіграємо, дорогенька? Як тебе звуть?

— Питаєш як? Ніхто й ніяк, — кинула Ріонда.

— Рі, тобі не здається, що… — почала була Аніта Джербер.

— Я ж сказала, що знаю, в чому хитрість, — відмахнулася Ріонда. — Перемішуй, мій друже.

— Без зволікання, — згодився Макквон. Три червоні карти замиготіли в його руках. — Вгору-вниз, покрутись. Туди-сюди — дивись куди.

Нарешті вони знову рядком лягли на місце. Вражений Боббі побачив, що кутики відігнуті в усіх трьох карт.

Легка усмішка злетіла з губ Ріонди. Вона перевела погляд з маленького ряду карт на Макквона, потім знову на карти, нарешті на доларову банкноту, що лежала збоку і ледь тріпотіла на легенькому морському бризі. Потім знову глянула на Макквона.

— Що, розвів мене, любий друже? — озвалася Ріонда.

— Ні, я змагався з вами, — заперечив Макквон. — То що скажете?

— Думаю, скажу, що це був хороший долар, який нікому не заважав, і мені справді боляче з ним розлучатися, — відповіла Ріонда і показала на середню карту.

Макквон перевернув карту, що виявилася королем. Банкнота зникла в його кишені. Цього разу дама виявилася ліворуч. Макквон, багатший на долар і двадцять п’ять центів, посміхнувся компанії з Гарвіча. Пластикова квітка на його циліндрі погойдувалася від солоного вітерцю.

— Хто наступний? Хто хоче позмагатися: ваші очі проти моїх рук?

— Думаю, ми всі вже поза грою, — промовила місіс Джербер, ледь усміхнувшись чоловікові за столиком і поклавши одну руку на плече доньці, а другу — на плече сонного сина, змушуючи їх розвернутися.

— Місіс Джербер, — покликав Боббі й на мить спробував уявити, як почувалася б мати, одружена з чоловіком, що не пропустив би жодного неповного стриту на світі, коли б побачила, як її син стоїть тут, біля імпровізованого столика містера Макквона, а вульгарно руде волосся Ренді Ґарфілда виблискує на сонці. Від цієї думки Боббі ледь посміхнувся. Що таке неповний стрит, він уже знав, і що таке флеш та фул-хауз теж. Зробив довідки. — Можна мені спробувати?

— Ох, Боббі, тобі не здається, що з нас цього досить?

Боббі засунув руку до кишені й видобув з-під серветки останні три п’ятаки.

— Це все, що в мене є, — сказав він, показуючи монетки спершу місіс Джербер, тоді Макквонові. — Вистачить?

— Синку, я грався в цю гру і за один цент, і при цьому діставав задоволення, — сказав Макквон.

Місіс Джербер зиркнула на Ріонду.

— До дідька, — сказала Ріонда і вщипнула Боббі за щоку. — На ці гроші можна тільки раз постригтися. До чорта лисого. Хай їх процвиндрить і поїдемо додому.

— Добре, Боббі, — зітхнувши, сказала місіс Джербер, — як тобі вже так припекло.

— Клади монетки сюди, Бобе, щоб усі могли їх бачити, — наказав Макквон. — Мені вони не схожі на фальшиві. Без сумніву. Готовий?

— Думаю, так.

— Тож почнімо. Два хлопці й дівчина ховаються. Хлопці не варті нічого. Знайди дівчину й сума подвоїться.

Бліді, моторні пальці заходилися обертати три карти. Макквон базікав. Карти злилися в суцільну пляму. Боббі спостерігав, як карти ковзають по столу, але навіть не намагався серйозно стежити за дамою. Це було без потреби.

— То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда.

Три червоні карти знову лежали рядочком.

— Скажи мені, Боббі, де вона сховалася?

— Ось, — сказав Боббі й показав на ліву карту.

Саллі застогнав.

— Вона посередині, телепню. Цього разу я очей з неї не зводив.

Макквон не звернув на Саллі жодної уваги. Він дивився на Боббі. Боббі теж дивився на нього. За мить Макквон простяг руку і перевернув карту, на яку вказав Боббі. Це була червова дама.

— Що за чортівня?! — вигукнув Саллі.

Керол заплескала в долоні й захоплено застрибала на місці. Ріонда Г’юсон заверещала й гепнула Боббі по спині.

— Ну й провчив ти його, Боббі! Молодчинка!

Макквон усміхнувся Боббі дивною, задумливою посмішкою, а тоді сягнув до кишені й видобув жменю дріб’язку.

— Нівроку, синку. Мене обставили вперше за день. Маю на увазі, коли я сам цього не дозволив.

Він знайшов двадцятип’ятицентовик й п’ятак і поклав їх поряд з п’ятнадцятьма центами Боббі.

— Хочеш дати грошам хід? — спитав він і, бачачи, що Боббі не розуміє, уточнив: — Хочеш спробувати ще раз?

— Можна? — обернувся Боббі до Аніти Джербер.

— А не краще припинити, коли ти у виграші? — запитала Аніта, та її очі блищали і, здавалося, вона геть забула про затори по дорозі додому.

— А я і збираюся припинити у виграші, — запевнив Боббі.

— Який хвалько! — засміявся Макквон. — До пушку на бороді ще зо п’ять років чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббі, що скажеш, готовий зіграти?

— Звісно, — відповів Боббі. Якби в хвалькуватості його звинуватила Керол або Саллі-Джон, Боббі б з усієї сили це заперечував. Усі його герої, від Джона Вейна до Лакі Стара з «Космічного патруля», були скромняги, того типу, що кажуть: «Дрібниці», врятувавши світ чи валку якихось фургонів. Та Боббі не вважав за потрібне виправдовуватися перед містером Макквоном, ницою людиною у блакитних шортах, який, можливо, до всього ще й махляр. Боббі й гадки не мав вихвалятися. А ще він вважав, що на неповні стрити батька це не надто схоже. Неповні стрити ґрунтувалися на одній лише надії та вгадуванні.

«Покер для ідіотів», — висловився якось Чарлі Єрмен, сторож Гарвіцької початкової школи. Він був просто щасливий розповісти Боббі про гру все, чого не знали Ес-Джей і Денні Ріверз. Та це зовсім не була гра навмання.

Містер Макквон ще якусь мить не зводив очей із Боббі. Здавалося, спокійна впевненість хлопця його насторожила. Потім він підняв руку, поправив скособочений циліндр, потягнувся і помахав пальцями, як це робив Багз Банні з «Веселих мелодій», перш ніж сісти за фортепіано в «Карнеґі-голл».

— Ну, приготуйся, хвалько, зараз я почастую тебе всім меню, від супу до горіхів.

Карти замерехтіли, стаючи схожими на латку рожевого ряботиння. Боббі почув, як Саллі-Джон за спиною пробурмотів: «Ох, ніфіга ж собі», а подруга Керол, Тіна, своїм смішним, правильно-осудливим тоном промовила:

— Це зашвидко.

Боббі стежив очима за картами, але тільки тому, що від нього цього очікували. Містер Макквон більше не завдавав собі клопоту теревенити і стало трохи легше.

Карти вгамувалися. Макквон подивився на Боббі, звівши брови. На його обличчі грала легка усмішка, проте він часто дихав, а на верхній губі виступили краплинки поту.

Боббі одразу ж показав на карту праворуч.

— Це вона.

— Звідки ти знаєш? — спитав містер Макквон, і його усмішка зів’яла. — Звідки ти в біса знаєш?

— Просто знаю і все, — сказав Боббі.

Замість того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову і роззирнувся по алеї. Усмішку змінив набурмосений вираз: кутики губ опущені, між очима пролягла зморшка. Навіть пластиковий соняшник на циліндрі здавався невдоволеним: його тремтливі кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.

— На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, — вимовив Макквон. — Таке перетасування ще ніколи нікому не було до снаги.

Ріонда простягла руку через плече Боббі й перевернула карту, на яку він вказав. Це була червова дама. Тепер у долоні плескали вже всі діти. Від їхнього плескання зморшка між очима містера Макквона стала ще глибшою.

— За моїми підрахунками, ти винен ось цьому чувакові, Боббі-хвалькові, дев’яносто центів, — сказала Ріонда. — Ти збираєшся платити чи ні?

— А як не заплачу? — спитав Макквон, суплячись на Ріонду. — То що ти зробиш, бочечко? Погукаєш копів?

— Напевно, нам краще просто піти, — нервово сказала Аніта Джербер.

— Копів? Тільки не я, — заявила Ріонда, проігнорувавши репліку Аніти й не зводячи очей з Макквона. — Нещасних дев’яносто центів з твоєї кишені — а в тебе вже вигляд, як у малюка Г’юї, що напудив у штани. Сила, нічого сказати!

От тільки Боббі знав: річ не в грошах. Бувало, що містер Макквон втрачав куди більше. Часом, щоб заманити народ, часом — через те, що був в «ауті». Та зараз він бісився через перетасування. Макквонові було не до смаку, що якийсь дітвак побив його перетасування.

— Що я зроблю? — вела далі Ріонда. — Скажу в луна-парку всім, кому цікаво, що ти скнара. Обізву тебе дев’яностоцентовим Макквоном. Думаєш, клієнти в черзі стоятимуть?

— Я б тобі показав чергу, — гаркнув містер Макквон, та все одно поліз до кишені, дістав жменю монет, цього разу більшу, і швидко відлічив Боббі його виграш.

— На, — сказав він, — дев’яносто центів. Піди купи собі мартіні.

— Я справді просто вгадав, — сказав Боббі, згрібаючи дріб’язок у руку і зсипаючи до кишені. Монетки повисли в ній, неначе гирі. Ранкова суперечка з мамою тепер здавалася чистої води дурістю. Він привезе додому ще більше, ніж взяв, і це не має жодного значення. Жодного. — Я добре вмію вгадувати.

Містер Макквон розслабився. Він би нічого їм не зробив. Хай він і ница людина, але не з тих, що нападають на людей. Його довгі, меткі пальці ніколи б не опустилися до стискання в кулак. Та все одно Боббі не хотілося його засмучувати. Хай містер Макквон думає, що вийшов «аут», як він це називає.

— Ага, — погодився Макквон, — справді добре, бо як інакше? Хочеш повгадувати ще раз, Боббі? На тебе чекає багатство.

— Нам справді час іти, — квапливо втрутилася місіс Джербер.

— Як спробую ще раз, то програю, — відповів Боббі. — Дякую за хорошу гру, містере Макквон.

— Так-так. А тепер щезни, малий.

Містер Макквон, як і всі інші закликальники в луна-парку, став оглядати алею, видивляючись свіжу кров.

Дорогою додому Керол з подружками святобожно дивилися на Боббі, а Саллі-Джон з якоюсь збентеженою повагою. Йому стало незручно. Зненацька Ріонда обернулася і пильно втупилась у Боббі.

— Ти не просто вгадав, — сказала вона.

Боббі зиркнув на неї обережно, та від коментарів утримався.

— Ти відчував спинним мозком.

— А це як?

— Мій тато не був особливо азартний, та час від часу в нього з’являлося чуття на номери. Він казав, що відчуває їх спинним мозком. Тоді він грав. Одного разу він виграв п’ятдесят доларів і накупив нам харчів на цілий місяць. У тебе було те ж саме, хіба ні?

— Напевно, — погодився Боббі, — напевно, я теж відчув спинним мозком.

Коли Боббі повернувся додому, мати, підібгавши ноги, сиділа у кріслі-гойдалці на ґанку. Вона переодяглася в суботні штани і понуро дивилася на вулицю. Його мама коротко помахала мамі Керол, коли та від’їжджала, подивилася, як Аніта звертає на свою під’їзну алею, перевела погляд на Боббі, що плентався по доріжці. Він знав, про що вона думає. Чоловік місіс Джербер служить на флоті, але принаймні він у неї є. А ще в Аніти Джербер є мікроавтобус. А Ліз ходить на своїх двох, а якщо треба кудись далі, їздить автобусом. А до Бріджпорта бере таксі.

Але Боббі здалося, що вона вже не сердиться на нього, і то добре.

— Що, Боббі, гарно було в «Сейвіні»?

— Супер, — відповів Боббі.

«Що з тобою, мамо? — думав він. — Тебе ж зовсім не хвилює, як я провів час на пляжі. Що в тебе насправді на думці?»

Він не міг сказати.

— Добре. Слухай, дитинко… вибач за суперечку вранці. Просто я ненавиджу працювати в суботу.

Останню фразу вона майже виплюнула.

— Все нормально, мамо.

Вона торкнулася щоки Боббі й похитала головою.

— Ох уже мені ця твоя світла шкіра! Ти ніколи не засмагаєш, Бобику, тобі це не дано. Ходімо всередину, змажу тобі опіки дитячим лосьйоном.

Боббі увійшов за мамою в дім, зняв футболку і став перед нею. Мама сіла на канапу і заходилася намазувати ароматним дитячим лосьйоном його плечі, руки, шию. Навіть обличчя. Було приємно, і Боббі знову подумав, як сильно він її любить, як йому подобаються її дотики. Цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що він поцілував Керол на «Чортовому колесі». Усміхнулася б? Навряд чи. А якби довідалася про Макквона і про карти?

— Щось я не бачила твого приятеля згори, — сказала мама, закручуючи пляшечку з лосьйоном. — Я знаю, він удома, бо чути радіо. Транслюють гру «Янкі». Але, може, йому ліпше вийти на ґанок? Там прохолодніше.

— Певно, йому не хочеться, — сказав Боббі. — Мам’, з тобою все добре?

Вона здивовано глянула на нього.

— Чудово, Боббі.

Вона посміхнулась, і Боббі посміхнувся у відповідь. Щоправда, через силу, бо, що з нею все в порядку, він не вірив. Навпаки, сказати по правді, Боббі був майже впевнений, що все якраз навпаки. Він відчував спинним мозком.

Тієї ночі Боббі лежав на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка і дивлячись у стелю широко розплющеними очима. Вікно було відчинене і фіранки колихалися від подиху вітру. З іншого відчиненого вікна долинала пісня «Платтерзів»: «Згасає день, а ми удвох під синім небом»[10].

У далині гуркотів літак, сигналила машина.

Батько Ріонди казав, що відчуває спинним мозком, і одного разу вгадав номер щоденного розіграшу лотереї та виграв п’ятдесят доларів. Боббі погоджувався з Ріондою, що так, з ним було те ж саме. От тільки лотерейний номер він не вгадав би навіть заради порятунку власного життя. Річ у тому, що…

Річ у тому, що містер Макквон весь час знав, де дама, тому і я знав.

Як тільки Боббі це збагнув, усе інше стало на свої місця. Нічого хитромудрого, справді, він просто забавлявся, і… ну… коли щось точно знаєш, то не докопуєшся, звідки, хіба ні? Сумніватися можна у відчуттях свого спинного мозку, бо вони з’являються як грім з ясного неба, але хіба можна не довіряти знанням?

От тільки звідки йому було знати, що мати вклеює гроші на сторінки з білизною каталогу «Сірза», що лежить у її шафі на верхній полиці? Звідки йому взагалі знати, що той каталог там? Мама ніколи про це не розповідала. Про блакитний глечик з четвертаками вона теж не казала, та Боббі й без неї знав про нього роками. Він же не сліпий, хоч іноді йому і здається, що мама вважає його сліпим. Але каталог? Монетки, що висипаються і обмінюються на купюри, а потім підклеюються на сторінки? Дізнатися про таке Боббі аж ніяк не міг.

Однак зараз, лежачи в ліжку і слухаючи «Земного ангела», що прийшов на зміну «Пори сутінків», він точно знав, що каталог там. Бо й мама це знала і думка про нього виринула на передньому плані її свідомості. Так само, як на «Чортовому колесі» Боббі знав, що Керол хоче, щоб він поцілував її ще раз, бо це був її перший справжній поцілунок, а вона не встигла відчути його як слід. Коли Керол опам’яталася, все вже було позаду. Але знати не означає передбачати майбутнє.

— Ні, це просто читання думок, — прошепотів Боббі й здригнувся всім тілом, ніби його опіки перетворилися на лід.

Обережно, Бобику… Як не будеш обережний, то звихнешся, як Тед зі своїми ницими людьми.

В далині, на міській площі, годинник почав відбивати десяту. Боббі повернув голову і глянув на годинник на столі. «Біґ-Бен» стверджував, що була лише двадцять перша п’ятдесят дві.

То й що? Просто міський годинник трохи спішить або мій трохи відстає. Подумаєш, велика біда. Пора спати.

Боббі відчував, що не зможе заснути, принаймні не зараз. Сьогодні ж був такий день: сварка з мамою, виграш від картярського штукаря, поцілунки на вершечку «Чортового колеса». І він почав поринати в приємний сон.

«Можливо, вона моя дівчина, — подумав Боббі, — можливо, вона все-таки моя дівчина».

З останнім передчасним ударом годинника, що повільно завмирав у повітрі, Боббі заснув.

V. Боббі читає газету. Рудуватий, з білою грудкою. Великий шанс для Ліз. Табір Броуд-стрит. Тривожний тиждень. Від’їзд до Провіденса

У понеділок, коли мама пішла на роботу, Боббі піднявся нагору почитати Тедові газету. Тед бачив насправді досить непогано і міг зробити це й сам, та він казав, що йому подобається слухати голос Боббі, й що це велика розкіш, коли тобі читають під час гоління. Тед, відчинивши двері, стояв у маленькій ванній і знімав піну з обличчя, а Боббі перевіряв його реакцію на заголовки з різних рубрик.

— «СУТИЧКИ У В’ЄТНАМІ ПОСИЛЮЮТЬСЯ»?

— Перед сніданком? Ні, уклінно дякую.

— «ОБОЗ ІЗ ВІЗКІВ, ЗААРЕШТОВАНИЙ МІСЦЕВИЙ МЕШКАНЕЦЬ»?

— Перший абзац, Боббі.

— Коли вчора ввечері на порозі будинку жителя Гарвіча Джона Т. Андерсона на Понд-лейн з’явилися полісмени, він пояснив, що як хобі колекціонує візки для покупок. «Він розповідав дуже цікаво, — поділився з нами Кербі Мелой з місцевого відділку, — та в нас виникли підозри, що не всі візки з колекції містера Андерсона дісталися йому чесним шляхом». Як виявилося, підозри Мелоя були небезпідставні. Понад двадцять зі щонайменше п’ятдесяти візків, які містер Андерсон тримав на задньому дворі, поцуплено з гарвіцьких супермаркетів «А & П» і «На будь-який смак». Знайшлося навіть декілька візків з крамниці «Ай-Джі-Ей», що в Стенсбері.

— Досить, — сказав Тед, сполоснувши бритву в гарячій воді й піднісши її до намиленої піною шиї. — Недолуге провінційне глузування над бідолашним клептоманом.

— Не розумію.

— Судячи з усього, містер Андерсон страждає на невроз. Іншими словами, в нього психічний розлад. Думаєш, психічні проблеми — це смішно?

— Зовсім ні. Мені шкода людей, які трохи не дружать з головою.

— Радий це чути. Я знаю людей, які зовсім не дружать з головою. І то чимало, мушу сказати. Часто вони викликають співчуття, іноді святобливість, а часом і жах. Та вони не смішні. Обоз із візків, теж мені. Що там ще є?

— «ПЕРСПЕКТИВНА МОЛОДА КІНОЗІРКА ЗАГИНУЛА В ДТП У ЄВРОПІ»?

— О ні.

— ««ЯНКІ» ПЕРЕКУПОВУЮТЬ ГРАВЦЯ В «СЕНАТОРІВ»»?

— Оборудки «Янкі» і «Сенаторів» мене анітрохи не цікавлять.

— «АЛБІНІ СМАКУЄ РОЛЬ ЛУЗЕРА»?

— Так, будь ласка, прочитай це.

Тед уважно слухав і ретельно голив шию. Самого Боббі стаття не вельми зацікавила. Це ж тобі не Флойд Паттерсон чи шведський важковаговик Інґемар Йоганссон, якого Саллі охрестив Інґе — малюк. Та все ж читав Боббі старанно. Бій із дванадцяти раундів між Томмі Ураганом Гейвудом і Едді Албіні мав відбутися наступної середи в «Медісон-сквер-ґарден». Обоє боксерів демонстрували в кар’єрі хороші результати, однак значну роль, якщо не вирішальну, відігравав вік. Двадцятитрирічний Гейвуд вважався визнаним фаворитом у бою з тридцятишестирічним Албіні. Переможець дістане шанс восени поборотися за титул чемпіона у важкій вазі. Приблизно тоді ж Річард Ніксон стане президентом. Мама Боббі казала, що так воно обов’язково й буде. Ну й добре. Хоч Кеннеді католик, та він надто молодий і може зопалу наробити дурниць.

У статті Албіні заявив, що розуміє, чому його списують з рахунків. Вік уже солідний, і публіка думає, що його часи вже позаду, адже останній поєдинок проти «Цукрового хлопчика» Мастерза завершився технічною поразкою. Звісно, йому відомо, що в Гейвуда довші руки і, як кажуть, для свого віку суперник не з легких. Та Албіні сказав, що багато тренується, стрибає через канат, а в спаринг-партнери вибрав хлопця, рухи і удари якого схожі на стиль Гейвуда. У статті було повно слів на зразок «безстрашний» і «цілеспрямований», а про Албіні сказано, що він «сповнений бойового запалу».

Боббі було зрозуміло: автор статті вважає, що від Албіні мокрого місця не залишиться, і йому шкода боксера. З Ураганом Гейвудом репортерові поспілкуватися не вдалося, та його менеджер, тип на ім’я І. Кляйндінст (Тед підказав, як правильно читати прізвище), заявив, що, судячи з усього, цей бій стане для Албіні останнім.

«У Албіні був свій зірковий час, та він уже позаду, — сказав І. Кляйндінст. — Якщо Албіні вистоїть до шостого раунду, мій підопічний піде спати без вечері».

— Ірвін Кляйндінст — «ка-мей», — сказав Тед.

— Хто?

— Дурень.

Тед задивився у вікно, у той бік, звідки долинало гавкання собаки місіс О’Гари. Він не зовсім забувся, як це часом траплялося, проте перебував десь далеко звідси.

— Ви його знаєте? — спитав Боббі.

— Ні, ні, — відповів Тед. Спершу він здавався шокований таким припущенням, потім розвеселився. — Чув про нього.

— Схоже, цьому Албіні доведеться несолодко.

— Ніколи не можна сказати точно, тому й цікаво.

— Ти про що?

— Ні про що. Переходь до коміксів. Я хочу Флеша Ґордона. І не забудь описати мені, в чому одягнена Дейл Арден.

— Навіщо?

— Як на мене, вона симпатюлька, — пояснив Тед. Боббі не міг стриматися, щоб не розреготатися. Жарти в Теда іноді ще ті.

Наступного дня дорогою зі «Стерлінґ-гаузу», де він заповнював останні форми на літній бейсбол, Боббі натрапив у міському парку на ретельно надруковане оголошення, пришпилене кнопкою до в’яза.

БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ НАМ ЗНАЙТИ ФІЛА!

ФІЛ це наш ВЕЛЬШ-КОРГІ! ФІЛОВІ 7 РОКІВ!

ФІЛ РУДУВАТИЙ, з БІЛОЮ ГРУДКОЮ!

У нього ЯСНІ, РОЗУМНІ ОЧІ! КІНЧИКИ ВУХ ЧОРНІ!

Принесе вам М’ЯЧИК, якщо сказати: «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ»!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, ГАУЗІТОНІК

(АБО) ПРИНОСЬТЕ НА АДРЕСУ ГАЙГЕЙТ-АВЕНЮ, № 745!

Будинок сім’ї САҐАМОР!

Фото Філа там не було.

Боббі стояв і дивився на оголошення доволі довгенько. Одна його частина поривалася побігти додому й розповісти Тедові про нього і про зірку з півмісяцем, намальовану крейдою поруч з класиками. Інша ж наполягала, що в парку розвішано цілу купу найрізноманітніших оголошень: прямо навпроти на в’язі висіла афіша концерту на міській площі. Треба бути дурнем, щоб накручувати Теда такими речами. Ці дві думки боролися в ньому, аж доки не почали здаватися паличками, що труться одна об одну, і його мозок ось-ось займеться.

«Я не думатиму про це», — сказав собі Боббі, відходячи від оголошення. А коли голос у голові — небезпечно дорослий голос — нагадав, що йому платять за те, щоб думати про такі речі й розповідати про них, Боббі наказав голосові замовкнути. Що він і зробив.

Коли він прийшов додому, мама знову сиділа в кріслі-гойдалці на ґанку і латала рукав халата. Вона звела голову й Боббі помітив, що в неї мішки під очима і почервонілі повіки. В руці мама стискала серветку.

— Мамо?..

«Щось негаразд?» — так звучало повне питання, та закінчити думку було б нерозумно. Можна вскочити в халепу. Блискавичних прозрінь, як у день, коли він їздив у «Сейвін-Рок», у Боббі не було, та він знав мамин погляд, коли вона засмучена, як напружується рука з серветкою, майже стискаючись у кулак, як вона набирає в груди повітря і випростується, готова дати бій, якщо комусь заманеться зробити щось упоперек.

— Що? — спитала вона. — В тебе ще щось у голові, крім волосся?

— Ні, — власний голос лунав напрочуд боязко і видавав, як йому незручно. — Я був у «Стерлінґ-гаузі». Вже вивісили списки на бейсбол. Цього літа я знову «вовк».

Мама кивнула і трохи розслабилася.

— Я впевнена, що наступного року тебе візьмуть у «Леви».

Вона зняла з гойдалки кошик із шиттям, поставила на підлогу і поплескала по вільному місці.

— Боббі, присядь біля мене на хвильку. Я маю тобі дещо сказати.

Боббі з тривогою сів поряд. Мама плакала, та й голос у неї був серйозний. Однак виявилося, що нічого страшного не сталося, принаймні скільки він міг судити.

— Містер Бідермен, Дон, запросив мене поїхати з ним, містером Кушменом і містером Діном на семінар до Провіденса. Для мене це великий шанс.

— А що таке семінар?

— Такий вид конференції. Люди збираються, щоб дізнатися щось нове й обговорити якусь тему. Цей присвячений нерухомості в шістдесятих. Я дуже здивувалася, що Дон мене запросив. Я, звісно, знала, що Білл Кушмен і Кертіс Дін їдуть, вони ж агенти. Але щоб Дон запросив мене… — її голос урвався, та потім вона обернулася до Боббі й посміхнулася. Боббі вирішив, що усмішка була щира, та вона погано поєднувалася з червоними очима. — Я вже хтозна як довго мрію стати агентом і тут таке. Як грім з ясного неба. Це для мене великий шанс, а можливо, і великі зміни в нашому житті, Боббі.

Боббі знав, що мама мріє продавати нерухомість. У неї були книжки на цю тему і вона потроху читала їх мало не щовечора, часто підкреслюючи певні місця. Та якщо це такий великий шанс, чому ж тоді вона плаче?

— Що ж, добре, просто відпадно, — сказав Боббі. — Сподіваюся, ти дізнаєшся багато нового. А коли?

— Через тиждень. Ми вчотирьох вирушаємо у вівторок вранці, а повертаємось у четвер близько восьмої вечора. Всі заходи відбуватимуться в готелі «Ворік», там ми й зупинимося. Дон забронював номери. Я не зупинялася в готелі вже років з дванадцять і трохи нервую.

«Хіба плачуть, коли нервують? — запитував себе Боббі. — Мабуть, якщо ти дорослий. А особливо доросла жінка».

— Запитай, будь ласка, у Ес-Джея, чи можна в нього переночувати у вівторок і середу. Упевнена, місіс Салліван…

— Не вийде, — похитав головою Боббі.

— Чому ні? — Ліз нахилилася і сердито поглянула на Боббі. — Місіс Салліван ніколи раніше не була проти, щоб ти в них ночував. Ти наробив їй якихось збитків, чи що?

— Ні, мам. Просто Ес-Джей виграв тиждень у таборі «Вінні».

Вимовляючи «Вінні», губи його розтяглися, ніби в усмішці, та Боббі її притамував.

Мама й досі дивилася на нього лютим поглядом, а може, то була паніка: чи ще щось подібне?

— Що це за табір такий? Ти про що?

Боббі пояснив, що Ес-Джей виграв безплатне тижневе перебування в таборі «Вінні», а місіс Салліван збирається в цей час відвідати батьків у Вісконсині. Це вже остаточні плани, «Великий сірий пес» і все таке.

— Чорт забирай, отак мені вічно щастить, — промовила мама. Вона майже ніколи не лаялася, вважаючи прокльони і те, що називала брудними слівцями, мовою некультурних людей. Вона стиснула руку в кулак і стукнула по поруччі гойдалки. — Чорт забирай!

Мама сиділа якийсь час задумавшись. Боббі також розмірковував. Єдиним іншим близьким другом на вулиці була Керол, та Боббі сумнівався, що мама зателефонує Аніті Джербер і запитає, чи можна Боббі побути в них. Керол була дівчинка, і це чомусь становило проблему, коли справа стосувалася ночівель. До маминих друзів? Річ у тім, що в неї не було друзів, крім хіба що Дона Бідермена і тих двох, що їдуть з ними на семінар у Провіденс. Купа знайомих, з якими вона віталася дорогою із супермаркету або в кіно ввечері у п’ятницю, але нікого, кому можна подзвонити і попросити подивитися за одинадцятирічним сином кілька ночей. Родичів теж не було, принаймні скільки було відомо Боббі.

Як люди, що їдуть двома дорогами, які сходяться, Боббі та його мати поступово наближалися до однієї і тієї ж точки. Боббі її випередив, хоч лише на одну-дві секунди.

— А Тед? — спитав Боббі й ледь не затулив рота долонею. Рука вже навіть трішки піднялася над колінами.

Мама спостерігала за тим, як рука знову лягла на коліно, з цинічною напівусмішкою, що з’являлася завжди, коли вона виголошувала сентенції на зразок: «Перед смертю людині доводиться скуштувати чимало лайна» або «Двоє дивилися крізь в’язничні ґрати: один бачив болото, а інший — зірки», і, звісно ж, свою найулюбленішу: «Життя несправедливе».

— Думаєш, я не знаю, що ти називаєш його Тедом, коли ви удвох? — поцікавилася мама. — Ти, Бобику, мабуть, думаєш, що я вживаю таблетки для дурості?

Вона задивилася на вулицю. Повз них повільно пропливав «крайслер нью-йоркер», прикрашений ззаду плавниками, з крилами обтічної форми, поблискуючи хромом. Боббі дивився йому вслід. За кермом сидів сивий літній чоловік у блакитному піджаку. Боббі вирішив, що з ним, найпевніше, все нормально. Старий, але не ниций.

— Може, щось і вийде, — нарешті промовила Ліз. Вона говорила задумливо, швидше до себе, ніж до сина. — Ходімо, поговоримо з Бротіґеном і подивимося.

Підіймаючись з нею східцями на третій поверх, Боббі дивувався, відколи вона навчилася правильно вимовляти прізвище Теда. Тиждень? Місяць?

«З самого початку, йолопе, — подумав Боббі, — з першого ж дня».

Спочатку Боббі пропонував, щоб Тед залишався у своїй кімнаті на третьому поверсі, а Боббі — у квартирі на першому. Двері залишать відчиненими і, якщо комусь з них щось знадобиться, можна буде погукати.

— Не думаю, що Кілґаленнам або Проскі сподобається, коли ти о третій ночі волатимеш, якщо тобі насниться страшний сон, — ущипливо зауважила Ліз.

Кілґалени і Проскі мешкали у двох маленьких квартирках на другому поверсі. Ліз і Боббі не підтримували стосунків ні з першими, ні з другими.

— Мені не снитимуться страшні сни, — заперечив Боббі. Його глибоко образило, що з ним поводяться, як з маленьким. — Я серйозно, трясця.

— Притримай язика, — кинула мама. Вони сиділи за кухонним столом Теда; двоє дорослих палили, біля Боббі стояла шипучка.

— Ну, ідея не дуже вдала, — втрутився Тед. — Ти хороший, відповідальний і розсудливий хлопець, та, на мою думку, в одинадцять трохи зарано лишатися на самоті.

Боббі легше було стерпіти почути від друга, що він замалий, аніж від мами. Крім того, слід визнати, що було б моторошно десь після опівночі прокинутись і йти в туалет, знаючи, що ти сам у квартирі. Він зможе, Боббі в цьому не сумнівався, але так, було б моторошно.

— А канапа: її ж можна розтягти і вийде ліжко? — подав ідею Боббі. Вони ніколи її не розкладали, та Боббі точно пам’ятав, що мама якось сказала, що так можна. Він не помилився і проблема розв’язалася. Найпевніше, мама не хотіла, щоб Боббі спав у її ліжку, а про Бротіґена й казати нічого. І вже точно зовсім не хотіла, щоб Боббі ночував у цій задушливій кімнатці на третьому поверсі. Боббі подумалося, що мама так натхненно шукала рішення, що пропустила цілком очевидне.

Отож ухвалили, що Тед у вівторок і середу наступного тижня ночуватиме на канапі-ліжку у вітальні Ґарфілдів. Перспектива захоплювала. Боббі побуде сам два, навіть цілих три дні, враховуючи четвер. А вночі, коли стане моторошно, з ним хтось буде. І то не нянька, а дорослий друг. Звісно, це не виїзд на тиждень у табір «Вінні», але чимось схоже.

«Табір «Броуд-стрит»», — подумав Боббі й мало не розсміявся вголос.

— Нам буде весело, — запевнив Тед. — Я приготую свою коронну страву — квасолю з сосисками.

Він простяг руку і погладив Боббі по його їжачку.

— Якщо збираєтеся готувати квасолю з сосисками, не зайвим буде прихопити з собою оце, — сказала мама і махнула рукою з цигаркою на Тедів вентилятор.

Тед і Боббі зареготали. Ліз Ґарфілд посміхнулася своєю цинічною напівусмішкою, докурила, загасила цигарку в Тедовій попільничці. Боббі знову впала у вічі припухлість її повік.

Коли Боббі з мамою спускалися вниз, йому пригадалося оголошення, що він бачив у парку. Про зниклого вельш-коргі, який принесе вам «М’ЯЧИК», якщо сказати «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ». Треба розповісти Тедові про оголошення. Треба розповісти Тедові про все. Та якщо він скаже і Тед покине номер 149, хто ночуватиме з ним наступного тижня? Що буде з табором «Броуд-стрит»? Двоє приятелів, що вечеряють Тедовою коронною квасолею з сосисками, може, навіть біля телевізора, що мама рідко дозволяла, а потім не лягають спати, доки хочуть?

Боббі пообіцяв собі, що розповість Тедові про все наступної п’ятниці, коли мама повернеться зі своєї конференції чи семінару, чи чого там іще. Він дасть Тедові повний звіт і нехай той робить те, що мусить. А може, він і залишиться.

Від такого рішення в його голові дивовижно прояснилося, і коли через два дні в «На будь-який смак» він побачив картку «ПРОДАЄТЬСЯ ПРАЛЬНА МАШИНКА З СУШАРКОЮ», прикріплену догори ногами, йому майже відразу вдалося викинути її з голови.

Та все одно тиждень для Боббі Ґарфілда видався тривожний, навіть дуже. Він натрапив на ще два оголошення про зниклих улюбленців, одне в центрі, а друге на Ашер-авеню, за півмилі від «Ашер Емпайр». Району, в якому жив, було вже замало. У своїх щоденних розвідках він заходив усе далі й далі від дому. А Тедові дивні потьмарення ставали все частішими. І тривали вони довше. У такому відсутньому стані він іноді розмовляв, і то не завжди англійською. А якщо все-таки говорив англійською, то не все мало сенс.

Зазвичай Боббі вважав Теда одним з найрозсудливіших, найрозумніших і найприємніших людей з тих, кого він знав, та коли Тед провалювався, було моторошно. Хоч добре, що мама не знає. Боббі сумнівався, що вона горіла б бажанням залишити його з типом, який час від часу впадає в безтямний стан і починає верзти маячню англійською або лопотіти якоюсь невідомою мовою.

Після одного такого трансу, коли Тед майже півтори хвилини непорушно витріщався в порожнечу й не відповідав на дедалі занепокоєніші питання Боббі, хлопцеві спало на думку, що Тед, можливо, перебуває не у своїй власній голові, а в якомусь іншому світі. Може, він покинув Землю, як це робили герої «Кільця навколо Сонця», які виявили, що можуть переміщатися практично будь-куди, рухаючись по спіралі дитячої дзиґи.

Коли Тед забувся, в його руках була цигарка «Честерфілд». Стовпчик попелу ставав усе довшим, доки нарешті не впав на стіл. Коли полум’я підібралося тривожно близько до Тедових шишкуватих суглобів, Боббі м’яко відібрав цигарку і саме гасив її в переповненій попільничці, коли Тед нарешті отямився.

— Палиш? — насупився Тед. — Чорт, Боббі, тобі ще зарано палити.

— Я просто гасив твою. Подумав… — Боббі знизав плечима, раптом зніяковівши.

Тед глянув на вказівний і середній пальці правої руки, з яких не сходила жовта нікотинова пляма. Зовсім невесело засміявся уривчастим, гавкучим сміхом.

— Думав, що я опечуся, еге ж?

Боббі кивнув.

— Про що ти думаєш, коли отак провалюєшся? Куди потрапляєш?

— Важко пояснити, — відповів Тед, а тоді попросив прочитати його гороскоп.

Думки про транси Теда бентежили. А ще більше бентежило мовчати про речі, за пошук яких Тед платить йому гроші. Як наслідок, Боббі, що зазвичай подавав дуже непогано, чотири рази вибив м’яч в аут, коли після обіду грав за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». А в п’ятницю, коли падав дощ і вони сиділи в Ес-Джея, Боббі чотири рази програв йому в «Морський бій».

— Що з тобою в біса таке? — запитав Саллі. — Ти втретє називаєш квадрати, які вже називав. А ще я маю кричати тобі ледь не в саме вухо, щоб ти відповів. Що відбувається?

— Нічого, — так він сказав. «Купа всього» — ось що він відчував.

Того тижня Керол теж кілька разів питала, чи з ним усе добре. Місіс Джербер поцікавилася, чи в нього зник апетит, а Івон Лавінг хотіла дізнатися, чи Боббі, бува, не захворів на мононуклеоз. При цьому здавалося, що вона от-от лусне з реготу.

Єдиною людиною, що не помічала дивної поведінки Боббі, була мама. Вся увага Ліз Ґарфілд тепер була поглинута подорожжю до Провіденса. Вечорами вона розмовляла телефоном з містером Бідерменом і двома іншими, що їхали разом з ними. Одного звали Білл Кушмен, імені другого Боббі точно не пригадував. Мама то розкладала одяг на ліжку, що покривала майже не було видно, потім сердито хитала головою й ховала речі назад до шафи. Записалася на зачіску, потім передзвонила перукарці й спитала, чи можна зробити ще й манікюр. Боббі навіть не зовсім уявляв, що воно таке, той манікюр. Довелося спитати в Теда.

Здавалося, приготування її захоплювали, та було в її настрої і щось похмуре. Вона скидалася на десантника, що збирається висадитися на ворожому березі, або на парашутиста, який готується вистрибнути за лінією фронту. Одна з телефонних розмов була більше схожа на суперечку пошепки. Боббі здалося, що з містером Бідерменом, однак не був певен. У суботу Боббі увійшов до маминої спальні саме тоді, коли вона оглядала дві нові сукні. То були вечірні сукні: одна з тоненькими бретельками, а друга — взагалі без бретельок, з верхньою частиною, як у купальника. Коробки, в яких вони надійшли, валялися перевернуті на підлозі. З них піною струменів обгортковий папір. Мама стояла і дивилася на сукні з виразом, якого Боббі ще ніколи не бачив. Величезні очі, зведені брови, напружене, біле обличчя, на якому горів рум’янець. Одну руку вона притисла до рота, і Боббі почув кістяний хрускіт. Вона гризла нігті. На комоді в попільниці тліла очевидно забута сигарета «Кул». Мамині великі очі перебігали з однієї сукні на другу.

— Мамо? — покликав Боббі.

Вона підскочила, і то в буквальному сенсі. Потім блискавично крутнулася до нього. Обличчя перекривила гримаса.

— Господи милий! — вона ледь не гарчала, — ти стукати вмієш?

— Вибач, — пробурмотів Боббі й позадкував до дверей. Мама раніше ніколи не казала стукати. — З тобою все добре?

— Супер! — Мама вгледіла цигарку, вхопила, оскаженіло затягнулася. Випустила дим з такою силою, що Боббі майже не сумнівався: він у неї піде не тільки з рота і носа, а ще й з вух. — А почувалася б ще краще, якби знайшлася вечірня сукня, в якій я не виглядатиму, як корова Елсі. А ти знаєш, що колись я носила шостий розмір? До одруженням з твоїм батьком у мене був шостий розмір. А тепер лише поглянь на мене! Корова Елсі! Клятий Мобі Дік!

— Мамо, ти зовсім не товста. Навпаки, останнім часом ти виглядаєш…

— Йди звідси, Боббі. Будь ласка, залиш маму в спокої. В мене болить голова.

Тієї ночі Боббі знову почув, як мама плаче. Наступного дня він побачив, як вона обережно кладе у валізу одну із суконь, ту, що з тонкими бретельками. Друга повернулася в коробку, на якій елегантними літерами кольору спілої вишні виведено: «ВЕЧІРНЄ ВБРАННЯ ВІД ЛЮСІ, БРІДЖПОРТ».

У понеділок ввечері Ліз запросила Теда Бротіґена на вечерю. Боббі обожнював мамин м’ясний пиріг і завжди просив добавки, та цього разу сяк-так увіпхнув у себе один шматок. Він смертельно боявся, щоб Тед не впав у транс, бо тоді в мами станеться напад.

Та страх виявився безпідставний. Тед мило розповідав про дитинство в Нью-Джерсі, а потім, на мамине прохання, про роботу в Гартфорді. У Боббі склалося враження, що про свою бухгалтерську роботу він говорить не так охоче, як про катання на санчатах у дитинстві, та мама, схоже, нічого не зауважила. А ось Тед попросив добавки пирога.

Коли вони поїли і прибрали зі столу, мама дала Тедові список номерів, серед яких був телефон доктора Ґордона, відділу з організації літнього відпочинку в «Стерлінґ-гаузі» й готелю «Ворік».

— Як виникнуть якісь проблеми, повідомте. Домовились?

— Обов’язково, — кивнув Тед.

— Боббі, а ти чого зажурився?

Мама швидко приклала йому руку до чола, як тоді, коли він скаржився, що його лихоманить.

— Яке там. У нас усе буде круто, правда ж, містере Бротіґен?

— Та називай його Тедом, — майже крикнула Ліз. — Якщо він спатиме в нашій вітальні, мені, мабуть, теж пора почати кликати його Тедом. Ви не проти?

— Звісно, не проти. З цієї хвилини я Тед.

Тед усміхнувся. Боббі його усмішка здалася милою, відкритою та приязною, і він не уявляв, як хтось може перед нею встояти. Мама могла — і встояла. Навіть зараз, коли вона посміхалась у відповідь, Боббі бачив, як стискається і розслабляється рука з серветкою в такому знайомому, напружено-невдоволеному жесті. Боббі спала на думку одна з її найулюбленіших приказок усіх часів: «Я довіряю йому (або їй) так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано».

— А я з цієї хвилини — Ліз.

Вона простягнула руку через стіл і вони потиснули долоні, ніби щойно познайомились. От тільки Боббі знав, що стосовно теми Теда Бротіґена в мами вже є своя тверда позиція. Якби її не загнали в глухий кут, вона б нізащо не довірила Боббі Тедові. Навіть через мільйон років.

Мама відкрила сумочку і вийняла чистого, білого конверта.

— Тут десять доларів, — сказала вона, простягуючи конверта Тедові. — Гадаю, вам, хлопці, захочеться хоч раз піти кудись повечеряти. Боббі любить «Колонію», якщо ви не проти. А може, забажаєте подивитись який-небудь фільм. Не знаю, що ще, але завжди краще мати запас у скарбничці, правильно?

— Завбачити ліпше, ніж потім шкодувати, — погодився Тед, обережно ховаючи конверт до передньої кишені штанів. — Хоч не уявляю, як можна примудритися витратити десять доларів за три дні. А ти, Боббі?

— Та де, мені теж важко уявити.

— Хто грошей не розкидає, той нужди й біди не знає, — сказала Ліз. Це була ще одна її улюблена приказка, до пари з «Дурень і гроші довго разом не витримують». Вона схопила цигарку з пачки, що лежала на столику поряд з канапою, і припалила не вельми твердою рукою. — У вас, хлопці, все буде чудово. Напевно, ви проведете час краще, ніж я.

«Це точно», — подумав Боббі, поглянувши на її нерівні, обгризені нігті.

Мама й усі інші вирушали до Провіденса на авто містера Бідермена. О сьомій годині наступного ранку Ліз і Боббі Ґарфілди стояли на ґанку, очікуючи, доки вони під’їдуть. У вранішньому повітрі висів серпанок і розливалася якась принишклість, сповіщаючи, що вже настали гарячі літні дні. З Ашер-авеню долітав гуркіт і сигнали густого потоку машин, що поспішали на роботу, та тут, на Броуд-стрит, лише зрідка проїжджав якийсь автомобіль чи фургон доставлення. Боббі чув пошикування поливальників, а з протилежного боку вулиці неслося невмовкне «гав-гав-гав» Баузера. Його гавкіт звучав однаково що в червні, що в січні. Баузер здавався Боббі Ґарфілдові незмінним, як Бог.

— Слухай, тобі не конче чекати тут зі мною, — сказала Ліз.

На мамі був легкий плащ. Вона палила. Хоча макіяж був трохи яскравіший, ніж звичайно, Боббі здавалося, ніби бачить тіні під очима: позаду в неї була ще одна безсонна ніч.

— Мені не важко.

— Сподіваюся, це правильно… залишити тебе з ним.

— Та не хвилюйся ти так, мамо. Тед хороша людина.

Вона тихо хмикнула.

На підніжжі пагорба зблиснув хром. То «мерк’юрі» містера Бідермена, не те що вульгарний, та все одно більше схожий на човен, завернув з Коммонвелс на їхню вулицю і тепер підіймався по схилу до номера 149.

— Он він, їде, — промовила мама нервово й радісно. Вона нахилилася до Боббі.

— Цьомни маму, Боббі. Не хочу тебе цілувати, щоб не розмазати помаду.

Боббі поклав долоню мамі на лікоть і легенько цмокнув її у щоку, вдихаючи аромат її волосся, парфумів і пудри. Ніколи більше він не цілуватиме її з такою ще нічим не затьмареною любов’ю.

Мама непевно всміхнулася Боббі, та дивилася не на нього, а на човен містера Бідермена, що, заклавши елегантний віраж, зупинився навпроти їхнього будинку. Вона нахилилася по валізи.

«Дві на три дні забагато», — майнуло в голові у Боббі. Та, мабуть, це через парадну сукню, вона займає чимало місця. Але Боббі її випередив, схопившись за ручки.

— Боббі, вони важкі. Зашпортаєшся на східцях.

— Не зашпортаюся.

Мама зиркнула на нього неуважливо, помахала містерові Бідермену і, цокаючи високими підборами, рушила до автомобіля. Боббі йшов слідом, намагаючись не скривитися під вагою валіз. «Що вона туди напхала, одяг чи цеглу?»

Він доніс їх до тротуару, ні разу не ставши перепочити. І то добре.

Містер Бідермен вийшов із машини, недбало поцілував маму в щічку і витряс зі зв’язки ключа від багажника.

— Як ся маєш, бійцю? Як життя-буття? — звернувся містер Бідермен до Боббі. Він завжди називав його «боєць». — Тягни торби назад, а я вкину їх усередину. Жінки вічно тягають за собою ціле господарство, еге ж? Знаєш, як у народі кажуть: «Ні жити з ними, ні пристрелити, хіба що в Монтані». — Він вишкірив зуби в такій посмішці, що Боббі згадався Джек з «Володаря мух». — Хочеш, візьму один?

— Я сам, — сказав Боббі й понуро поплентався вслід за містером Бідерменом, відчуваючи, як ниють плечі, а на розпашілій потилиці виступає піт.

Містер Бідермен відчинив багажника, забрав у Боббі валізи і закинув їх до іншої поклажі.

За ними мама Боббі нагнулася до заднього віконця і розмовляла з двома іншими пасажирами. Один щось сказав і вона засміялася. Сміх здався Боббі таким же природним, як дерев’яна нога.

Містер Бідермен зачинив багажника і подивився на Боббі згори вниз. Він був дрібний чоловічок з широким, завжди рум’яним обличчям. Крізь доріжку, що залишилася від зубців гребінця, просвічувала рожева шкіра. Він носив маленькі круглі окуляри в золотій оправі. Боббі його усмішка здавалася не природнішою, ніж нещодавній сміх матері.

— Що, бійцю, будеш цього літа трохи грати в бейсбол?

Дон Бідермен трохи зігнув коліна і здійняв уявну битку. Враження він справляв дурнувате.

— Так, сер. Я граю за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». Надіявся, що перейду до «Левів», та…

— Чудово, чудово.

Містер Бідермен дуже демонстративно поглянув на годинника, — широкий, еластичний золотий браслет сліпуче виблискував на ранковому сонці — потім поплескав Боббі по щоці. Боббі довелося зробити чимале зусилля, щоб не відсахнутися.

— Ну, пора каравану в дорогу! Полегше з биткою, бійцю. Дякую, що позичив нам свою маму.

Він розвернувся і повів Ліз навколо «мерк’юрі» до передніх дверей. Його рука лежала в неї на спині. Це Боббі припало до душі ще менше, ніж коли цей тип цмокнув її в щоку. Він зиркнув на добре вгодованих дядьків у ділових костюмах, що сиділи позаду (в пам’яті зринуло ім’я іншого: Дін). І якраз вчасно, щоб помітити, як вони підштовхують один одного ліктями. Обоє шкірилися.

«Щось тут не те», — подумав Боббі. Коли містер Бідермен відчинив дверцята і мама, пробурмотівши «дякую», прослизнула на сидіння, трішки підібравши поділ сукні, щоб не пом’явся, Боббі раптом закортіло попросити її не їхати. Род-Айленд — занадто далеко, навіть Бріджпорт був би задалеко. Їй треба залишитися вдома.

Та він не сказав нічого, тільки стояв на тротуарі, доки містер Бідермен зачиняв дверцята й обходив машину до дверей збоку водія. Відчинив їх, зупинився, а потім знову розіграв дебільну, маленьку пантоміму бейсбольної подачі, тільки цього разу ще й по-ідіотськи вертів задом.

«Що за кретин», — подумав Боббі.

— Бійцю, не накой нічого такого, чого б я не накоїв, — сказав Бідермен.

— А як накоїш, назви його на мою честь, — озвався з заднього сидіння Кушмен. Що це означає, Боббі не розібрав, та, мабуть, то був якийсь жарт, бо Дін зареготав, а містер Бідермен махнув рукою, мовляв, «між нами, хлопчиками».

Мама висунулася з вікна.

— Будь чемний, Боббі, — сказала вона. — Я повернуся в четвер близько восьмої. Найпізніше о десятій. Тобі точно так буде нормально?

Ні, зовсім не нормально. Не їдь з ними, мамо, не їдь нікуди з містером Бідерменом і цими двома вишкіреними тупаками позаду. З цими двома імбецилами. Будь ласочка, тільки не їдь.

— Звичайно, — озвався містер Бідермен, — він же боєць, правда?

— Боббі, — покликала мама, не звертаючи уваги на Бідермена, — все в нормі?

— Ага, — відповів він, — я ж боєць.

Містер Бідермен аж завив від навіженого сміху («Бий свиню, горло ріж!» — подумав Боббі) і дав газу.

— Провіденс або капут! — вигукнув він.

«Мерк’юрі» відкотився від тротуару, по діагоналі звернув на протилежний бік Броуд-стрит і рушив у напрямку Ашер-авеню. Боббі стояв на узбіччі й махав, поки «мерк» проїжджав повз будинки Керол і Саллі-Джона. Боббі здавалося, що в серці засіла кістка. Якщо це було якесь передчуття, як коли відчуваєш спинним мозком, Боббі не хотів, щоб це повторювалося в майбутньому.

На його плече лягла рука. Боббі озирнувся й побачив, що поряд у халаті і ляпанцях стоїть Тед, палить цигарку. Волосся, в якого ранкове знайомство зі щіткою було ще попереду, стирчало навколо вух кумедними, сивими жмутиками.

— То це бос? — поцікавився Тед. — Містер… Бідермеєр, правильно?

— Бідермен.

— І як він тобі, Боббі?

Боббі промовив з тихою, гіркою чіткістю:

— Я довіряю йому так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано.

VІ. Старий збоченець. Тедова коронна страва. Неприємний сон. «Прокляте селище». Унизу

Приблизно через годину після прощання з матір’ю Боббі попрямував на поле В за «Стерлінґ-гаузом». Справжні ігри починалися тільки після обіду, а наразі пропрацьовували лише подачі, три навісні, шість низом, потім підкидання-відбивання. Та навіть це було краще, ніж нічого. На полі А, що на північ, дітлахи бавилися в щось, лише віддалено схоже на бейсбол. На полі С, що на південь, хлопці зі старшої школи грали, майже як професіонали.

Незабаром після того, як годинник на міській площі пробив дванадцяту і хлопці розбрелися на пошуки візка з хот-догами, Білл Пратт поцікавився:

— А що це за дивний тип он там?

Він показав на лавку в затінку. Хоч Тед був одягнений у френч і старий фетровий капелюх, і, крім того, начепив темні окуляри, Боббі відразу ж його впізнав. Ес-Джей, мабуть, теж упізнав би його, якби не був зараз у таборі «Вінні». Боббі хотів було підняти руку і помахати Тедові, але стримався: він же маскується. Однак він усе одно прийшов подивитися, як його друг з першого поверху грає в бейсбол. Хоч це була й не справжня гра, Боббі відчув, як до горла підкочує абсурдно великий клубок.

За два роки, відколи Боббі тут грав, мама приходила подивитися тільки раз, торік у серпні, коли його команда брала участь у кубку трьох міст. Та навіть тоді вона пішла в четвертому інінґу[11], ще до того, як Боббі відбив м’яч, який дозволив його команді оббігти три бази і здобути перемогу.

«У нашій сім’ї мусить хтось працювати, Бобику, — сказала б мама, якби Боббі наважився їй дорікнути. — Ти ж знаєш, батько нас не дуже забезпечив».

І це правда. Звісно, їй треба працювати, а Тед на пенсії. От тільки Тед мусить остерігатися ницих людей у жовтих плащах, а це робота на повну зайнятість. Те, що їх не існує, суті не міняє. Тед же в них вірить… Однак усе одно прийшов подивитись, як він грає.

— Певно, старий збоченець хоче, щоб якийсь малий йому відсмоктав, — сказав Гаррі Шоу. Гаррі був невисокий, жилавий хлопець, що йшов по життю з випнутим на милю підборіддям. У товаристві Гаррі та Білла Боббі несподівано відчув тугу за Саллі-Джоном, що в понеділок, о п’ятій ранку (просто в голові не вкладається) вирушив автобусом у табір «Вінні». Ес-Джей був не дуже норовливий, а ще він був добродушний. Іноді Боббі думав, що добродушність — його найкраща риса.

З поля С долинуло потужне «геп». Авторитетний звук повноцінного удару, на який ніхто з хлопців на полі В ще не був здатен. Почулося дике, схвальне ревіння. Білл, Гаррі та Боббі дещо стривожено озирнулися на звук.

— Сентґебівці, — сказав Білл. — Думають, що поле С належить лише їм.

— Католицькі покидьки, — кинув Гаррі. — Католики — баби, я міг би натовкти пику будь-кому з них.

— А як щодо п’ятнадцяти чи двадцяти? — поцікавився Білл, і Гаррі стулив пельку. Попереду, виблискуючи, наче дзеркало, з’явився візок з хот-догами. Боббі намацав у кишені зеленого. Тед дістав його з конверта, що залишила мама, а потім поклав конверта за тостером, сказавши Боббі брати, скільки потрібно й коли потрібно. Від ступеня довіри Боббі був на сьомому небі.

— Дивися на речі позитивно, — зауважив Білл. — Можливо, хлопці з Сент-Ґеба відчухрають збоченого старигана.

Коли вони підійшли до візка, Боббі купив тільки один хот-дог замість двох, як збирався. Апетит чомусь пропав. Коли вони повернулися на поле В, де вже з’явилися тренери «Вовків» з візком для інвентаря, лавка, на якій сидів Тед, була порожня.

— Сюди, сюди! — вигукував тренер Терол, плескаючи в долоні. — Хто хоче пограти в бейсбол?

Того вечора Тед приготував свою славетну запіканку в пічці Ґарфілдів, знову з сосисками, та влітку 1960-го Боббі Ґарфілд був готовий їсти сосиски тричі на день і ще одну перед сном.

Поки Тед чаклував над вечерею, Боббі читав йому газету. Тедові захотілося послухати лише кілька абзаців про майбутній бій-реванш між Паттерсоном і Йоганссоном, який усі називали поєдинком століття, та він ловив кожне слово зі статті про завтрашню дуель Албіні і Гейвуда в нью- йоркському «Ґардені». Боббі це трохи дивувало, та він був надто щасливий, щоб навіть коментувати це, не те щоб скаржитися.

Він не пригадував жодного вечора, коли б мами не було поряд і йому її не вистачало, та водночас Боббі відчував полегшення, що вона поїхала бодай на трохи. Тижнями, а може, й місяцями в квартирі висіла дивна напруга. Це було ніби гудіння електричних дротів, таке безперервне, що до нього звикаєш, і поки гудіння не обірветься, навіть не усвідомлюєш, як глибоко воно проникло в твоє життя. Ця думка викликала в пам’яті ще одну мамину примовку.

— Про що задумався? — поцікавився Тед, коли Боббі підійшов узяти тарілки.

— Про те, що і зміни, і стабільність однаково корисні, — відповів Боббі. — Так каже моя мама. Сподіваюся, їй добре так само, як мені.

— І я теж, Боббі, — промовив Тед, нахилився і відчинив пічку перевірити, як там їхня вечеря. — Я теж.

Запіканка була просто пальчики оближеш: консервована квасоля фірми «Б & М», єдина, що була Боббі до смаку, і екзотичні, пряні сосиски, не з супермаркету, а з м’ясної крамнички неподалік площі. Боббі припустив, що Тед придбав їх, коли був закамуфльований. Усе це полито соусом із хріном, від якого вогнем пекло в роті, а потім на обличчі ніби виступав піт. Тед з’їв дві порції, а Боббі — три, заливши їх кількома склянками грейпфрутового напою «Кул-Ейд»[12].

За вечерею Теда перемкнуло лише раз. Спочатку він сказав, що відчуває їх під очними яблуками, потім збився чи то на якусь іноземну мову, чи то на звичайнісіньку тарабарщину, та інцидент був короткий і анітрішки не відбив у Боббі апетиту. Провали були просто частиною Теда, ось і все. Так само, як човгання і нікотинові плями між вказівним і середнім пальцями на правій руці.

Вони разом прибрали зі столу. Тед сховав решту запіканки в холодильник і вимив посуд, а Боббі витирав і клав на місце, бо знав, що де стоїть.

— Як ти дивишся на те, щоб завтра прокататися зі мною до Бріджпорта? — поцікавився Тед, прибираючи. — Ми могли б піти в кіно на ранковий сеанс, а потім у мене буде одна маленька справа.

— Ще б пак, чорт забирай! — вигукнув Боббі. — А на що хочеш піти?

— Готовий вислухати пропозиції, але думав, що може на «Прокляте селище»? Це британський фільм за мотивами дуже хорошого науково-фантастичного роману Джона Віндема. Що скажеш?

Спершу Боббі аж мову відібрало від захвату. Він бачив анонс «Проклятого селища» у газеті, всі ці моторошні діти з палючими очима, та не уявляв, що коли-небудь випаде нагода подивитися цей фільм. Це не те кіно, яке показують на суботньому денному сеансі в кінотеатрі «Гарвіч» на площі чи в «Ашер Емпайр». На цих сеансах показували здебільшого стрічки про велетенських комах-монстрів, воєнні фільми з Оді Мерфі і вестерни. І хоч мама зазвичай брала його з собою на вечірній показ, вона не любила фантастику (Ліз подобалися настроєво-меланхолійні історії кохання, на зразок «Темряви нагорі сходів»). Та й кінотеатри в Бріджпорті зовсім не схожі на прадавній «Гарвіч» чи ніби-то діловий «Емпайр» з його простеньким навісом без оздоб. Кінотеатри в Бріджпорті скидалися на казкові палаци. Велетенські екрани, які поміж показами затуляли пишно прикрашені фестонами, кілометрові оксамитові завіси, на стелі миготять цілі сузір’я крихітних ліхтариків, яскраві електричні лампи на стінах… і два балкони.

— Боббі?

— А ти сумніваєшся? — нарешті вимовив Боббі, подумавши, що цієї ночі, напевно, не зможе заснути. — Я з превеликою радістю, але ти не боїшся… ну, ти знаєш…

— Ми поїдемо на таксі, а не автобусом. А потім я телефоном замовлю таксі назад. Усе буде чудово. Здається, вони віддаляються. У всякому разі, я вже не відчуваю їх так виразно.

Однак, кажучи це, Тед відвів погляд. У Боббі склалося враження, що він намагається самому собі розповісти казочку, в яку не дуже й вірить.

«Якщо все частіші провали трапляються не просто так, то Теду є чого відводити погляд», — подумав Боббі.

Припини! Ницих людей не існує. Вони реальні не більше, ніж Флеш Ґордон і Дейл Арден. Речі, на які він просив тебе звертати увагу, — просто… просто речі. Запам’ятай, Бобику, просто звичайні речі.

Прибравши, вони сіли дивитися «Дикого коня» з Таєм Гардіном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернів» фільм не входив — такими були «Шаєн» і «Волоцюга» — втім він був непоганий. Насередині фільму Боббі доволі голосно пукнув. Тедова запіканка почала діяти. Він крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться і не затуляє носа. Нічого подібного: Тед не відривав погляду від екрана і, здається, був цілком захоплений дійством.

Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббі не хоче шипучки. Боббі погодився.

— Думаю, мені слід пригоститися «Алка-Зельтцером», який я бачив у тебе в ванній. Схоже, я трохи переїв.

Встаючи, Тед видав довгий, дзвінкий пук, схожий на звук тромбона. Боббі затулив рот долонею і розреготався. Тед винувато всміхнувся і вийшов з кімнати. Регіт спровокував нову серію пуків, а точніше, цілу трубну руладу. Коли Тед повернувся з двома склянками в руках, в одній з яких шумував «Алка-Зельтцер», а в іншій пінилася шипучка, Боббі сміявся так, що по його щоках лилися сльози, дощовими краплинами зависаючи на підборідді.

— Повинно допомогти нам відійти, — сказав Тед. Коли він нахилився, щоб подати Боббі склянку, з-за його спини почувся ще один гучний салют. — У мене з дупи щойно вилетіла гуска, — констатував він буденним тоном.

Від реготу Боббі не всидів на стільці. Він сповз додолу і обм’яклим мішком повалився на підлогу.

— Повернуся за мить, — сказав Тед. — Нам потрібно ще дещо.

Тед залишив двері в загальний коридор відчиненими, тож Боббі міг чути, як він підіймається сходами. Коли Тед дістався до третього поверху, Боббі вдалося знову затягти себе в крісло. Він не пригадував, щоб ще коли-небудь так сміявся. Хлопчик відпив ковток шипучки і знову пукнув.

— Гуска щойно… щойно вилетіла… — та закінчити не зміг. Натомість повалився на спинку і аж завивав від сміху, трясучи головою збоку вбік.

Під ногами Теда зарипіли східці. Він увійшов у квартиру, несучи під пахвою вентилятор, акуратно обмотаний шнуром.

— Щодо нього твоя мама мала рацію, — зауважив він. Коли Тед нахилився, щоб ввімкнути вентилятор у розетку, з-поміж його сідниць вилетіла ще одна гуска.

— Вона майже завжди має рацію, — вичавив з себе Боббі. Фраза обом видалася кумедною. Вони продовжували сидіти у вітальні, а поряд крутився вентилятор, перемішуючи дедалі ароматніше повітря. Боббі подумав, що якщо зараз же не припинить реготати, у нього лусне голова.

Коли «Дикий кінь» скінчився, а до того моменту Боббі взагалі перестав стежити за сюжетом, він допоміг Тедові розкласти канапу. Ліжко, що ховалося всередині, виглядало не дуже зручно, та Ліз підстелила кілька додаткових ковдр та простирадл, і Тед запевнив, що воно цілком нормальне. Боббі почистив зуби і, стоячи в дверях своєї кімнати, подивився на Теда, що сидів у ногах канапи-ліжка й слухав новини.

— На добраніч.

Тед перевів очі на нього, і на мить Боббі здалося, що він зараз встане, підійде до нього і обійме. А може, і поцілує. Натомість Тед зобразив смішний, незграбний вітальний жест.

— Солодких снів, Боббі.

— Дякую.

Боббі зачинив двері, вимкнув світло і заліз у ліжко, розкинувши п’яти по краях матраца. Дивлячись у темряву, йому пригадався ранок, коли Тед схопив його за плечі, а тоді сплів свої старечі вузлуваті пальці в нього на потилиці. Тоді їхні обличчя були майже так само близько, як обличчя Керол перед тим, як вони поцілувалися на «Чортовому колесі». Того дня він посварився з мамою і дізнався про гроші, що були вклеєні липкою стрічкою в каталог. І того ж дня виграв дев’яносто центів у містера Макквона.

«Іди, купи собі мартіні», — сказав тоді містер Макквон.

Невже це через Теда? Невже чуття передалося Боббі від дотику Теда?

— Так, — прошепотів Боббі в темряві, — напевно, саме так і було.

А якщо він ще раз мене отак торкнеться?

Боббі все ще розмірковував над такою можливістю, коли підкрався сон.

Хлопчику наснилося, що за його мамою ганяються по джунглях якісь люди. Там був Джек, Роха, дітлахи, а ще Дон Бідермен, Кушмен і Дін. На мамі була нова сукня з крамниці «Вечірнє вбрання від Люсі», чорна, з тонкими бретельками. Тільки вона порвалася в деяких місцях об колючки і гілля. Панчохи перетворилися на ганчірки. Вони звисали з ніг, неначе клапті мертвої шкіри. Її очі скидалися на дві глибокі гарячі ями, на дні яких світився жах. Діти, що переслідували маму, були голі, Бідермен і двоє інших — у ділових костюмах. Обличчя в усіх були розфарбовані рівними смугами червоного та білого кольору. Усі вимахували списами і волали: «Бий свиню, горло ріж! Бий свиню, випий її кров! Бий свиню, випусти її тельбухи!»

Боббі прокинувся, увесь тремтячи, у сірому вранішньому світлі й пішов до туалету. Коли він повернувся в ліжко, точно пригадати свій сон уже не міг. Він проспав ще дві години і прокинувся від апетитного запаху яєчні з беконом. Крізь вікно спальні падали скісні промені яскравого літнього сонця. Тед готував сніданок.

«Прокляте селище» було останнім і найкращим фільмом дитинства Боббі Ґарфілда. Воно ж стало першим і найкращим фільмом у тому, що прийшло опісля: темний період, коли він часто був лихим і постійно розгубленим. Боббі Ґарфілд, якого, здавалося, він і сам не впізнавав. Коп, що заарештував його вперше, мав біляве волосся. І коли він виводив Боббі з невеличкої сімейної крамниці, в яку він був вдерся (на той час вони з мамою жили в передмісті на північ від Бостона), Боббі пригадалися всі оті біляві діти з «Проклятого селища». Коп міг би бути одним з них, уже дорослих.

Фільм йшов у «Крітеріоні», що був апофеозом усіх тих бріджпортських чарівних замків, що їх Боббі уявляв напередодні ввечері. Стрічка була чорно-біла, проте надзвичайно контрастна, не те що розмиті кадри на «Зеніті» в них удома. Зображення було просто гігантське. Озвучення було грандіозне, особливо трепетна електронна музика, що лунала, коли діти з Мідвіча почали по-справжньому використовувати свої сили.

Боббі був зачарований. Не пройшло і п’яти хвилин, а він уже розумів, що історія справжня в тому ж сенсі, що й «Володар мух». Люди в ній були реальні й від цього вигадані фрагменти здавалися ще моторошнішими.

Боббі думав, що Саллі-Джону було б нецікаво, за винятком хіба що закінчення. Йому подобалося спостерігати, як гігантські скорпіони руйнують Мехіко або як Родан зрівнює з землею Токіо. На цьому його цікавість до тих, кого він називав Чудо-чудовиськами, вичерпувалася. Та Саллі тут не було, і вперше, відколи він поїхав, Боббі цьому зрадів.

Вони встигли на сеанс, що о першій годині, й у залі було майже безлюдно. Тед був у своєму фетровому капелюсі, темні окуляри він сховав до нагрудної кишені сорочки. Він купив великий пакет попкорну, коробочку льодяників «Дотс», кока-колу для Боббі, а для себе, звичайно ж, шипучку. Раз-по-раз він простягав Боббі попкорн або цукерки, і той брав потрохи, навіть не помічаючи, що їсть, не кажучи вже про те, що саме.

Фільм почався з того, що всі жителі англійського селища Мідвіча поринули в сон. Чоловік, що в той час сидів за кермом трактора, загинув. Така ж сама доля спіткала жінку, що впала обличчям на ввімкнену плиту. Сповістили армію. На місце відправили розвідувальний літак. Потрапивши в повітряний простір над Мідвічем, пілот одразу ж заснув. Літак розбився. Солдат, обмотаний мотузкою навколо пояса, зробив кільканадцять кроків до селища і теж провалився в безпробудний сон. Коли військового потягли назад, він прокинувся, як тільки опинився за проведеною на шосе лінією сну.

Врешті-решт усі в Мідвічі попрокидалися, нічого нібито не змінилося… Аж тут через кілька тижнів усі тамтешні жінки виявили, що чекають дитину. Вагітні були всі: і старі, й молоді, і навіть дівчатка віку Керол Джербер. Немовлята, яких вони привели на світ, і були тими самими моторошними дітьми з афіші, біляві, з палючими очима.

Хоч у фільмі не говорилося прямо, та Боббі припустив, що Прокляті діти з’явилися внаслідок якогось космічного феномена, як люди-стручки у «Вторгненні викрадачів тіл». Хоч би там як, вони росли швидше, ніж звичайні діти, були надзвичайно розумні й уміли змусити інших робити те, чого їм заманеться…

А ще вони були безжальні. Коли один батько спробував покарати свою Прокляту дитину, усі вони зібралися разом і спрямували думки на зухвалого дорослого. Очі в них палали, а електронна музика пульсувала так потужно і була така химерна, що руки Боббі вкрилися сиротами, поки він пив кока-колу. Чоловік приставив рушницю до чола і застрелився. Боббі був радий, що цього моменту не показали.

Головного героя звали Джордж Сандерз. Його жінка теж народила біляву дитину. Ес-Джей став би глузувати над Сандерзом, обзиваючи голубеньким засранцем або містером «Прощай, золота молодість». Однак Боббі зустрів його як приємну зміну облич після Рендолфа Скотта, Річарда Карлсона і незамінного Оді Мерфі. Джордж був просто-таки до чортів, тільки на схиблений англійський лад. Виражаючись словами Денні Ріверза, старий Джордж умів бути спокійним як удав. Він носив незвичні, круті краватки і гладко зачісував волосся. Джордж був не з тих, хто може самотужки віддухопелити зграю поганців з таверни чи ще щось у тому ж дусі, та він був єдиний мешканець Мідвіча, з яким Прокляті діти погоджувалися мати справу. Вони навіть вибрали його своїм учителем. Боббі не міг уявити, щоб Рендолф Скотт чи Оді Мерфі могли навчити чогось компанію суперрозумних дітей з космосу.

Врешті-решт саме Джордж Сандерз і визволив від них селище. Він виявив, що може (щоправда, на короткий час) блокувати свій розум від дітей, уявляючи цегляну стіну, за якою ховаються найпотаємніші думки. І коли одностайно вирішили, що з дітьми слід покінчити — їх можна було навчити математики, та не можна було пояснити, чому недобре карати людину, змушуючи її скеровувати авто в урвище, — Сандерз поклав у портфель бомбу з годинниковим механізмом і приніс у клас. Це було єдине місце, де діти збиралися разом. Боббі неясно усвідомлював, що вони, по суті, просто надприродна копія Джека Меридью і його мисливців з «Володаря мух».

Діти відчули, що Сандерз щось приховує. У нестерпному фінальному епізоді видно, як зі стіни, що її Сандерз звів у своїй голові, вилітають цеглинки все швидше і швидше. То Прокляті діти намагаються залізти в його думки, щоб вивідати, що він приховує. Нарешті перед ними відкривається образ бомби в портфелі: вісім чи дев’ять шашок динаміту, прикріплених дротиком до будильника. Боббі бачив, як у їхніх розширених золотистих очах, від яких по тілу бігають мурашки, з’являється розуміння, та часу щось вдіяти не залишається. Бомба вибухнула.

Боббі був шокований загибеллю головного героя. Рендолф Скотт на суботніх сеансах в «Емпайр» ніколи не помирав. Та й Річард Карлсон і Оді Мерфі теж. Та він розумів, що Джордж Сандерз пожертвував життям заради загального добра. Боббі вирішив, що збагнув ще дещо: провали Теда.

Поки Боббі і Тед відвідували Мідвіч, у південному Коннектикуті стало припікати сліпуче сонце. Втім після справді хороших фільмів світ ніколи не здавався Боббі особливо привабливим. Якийсь час він скидався на злий жарт, сповнений людей з тьмяними очима, дріб’язковими планами і дефектами обличчя. Боббі інколи думав, що коли б у світу був сюжет, він став би куди кращим.

— Бротіґен і Ґарфілд пускаються в дорогу! — оголосив Тед, коли вони виходили з-під навісу. На фасаді висів транспарант: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». — Ну як тобі? Сподобалося?

— Це було шикарно! — радів Боббі. — Просто на всі двісті. Дякую, що взяв мене з собою. Взагалі — кращого фільму я ще не бачив. А той момент з динамітом? Ти думав, йому вдасться їх перехитрити?

— Ну… не забувай: я ж читав книжку. А ти б хотів почитати, що скажеш?

— Так!

Боббі відчув раптовий порив дременути до Гарвіча, пробігти під палючим сонцем усю дорогу по Коннектикутській магістралі і Ашер-авеню, щоб одразу ж узяти «Мідвіцьких зозуль» на свій новенький дорослий читацький квиток.

— Він писав ще якісь фантастичні романи?

— Джон Віндем? О, так. Є кілька. І, безсумнівно, напише ще. Перевага фантастів і авторів детективів у тому, що вони рідко барилися п’ять років, перш ніж видати нову книжку. Це прерогатива серйозних письменників, які цмулять віскі і крутять романи.

— А інші такі ж хороші, як цей?

— «День триффідів» не гірший, а «Кракен пробуджується» — ще кращий.

— А що таке Кракен?

Вони дійшли до світлофора і чекали на зелене світло. Вибалушивши очі й зробивши страшне обличчя, Тед нахилився до Боббі і впер руки в коліна.

— Це тшудо-овисько, — проказав він, доволі правдоподібно пародіюючи Бориса Карлоффа.

Вони йшли, спочатку обговорюючи фільм, а потім можливість існування життя в космосі, а тоді перейшли до незвичних і крутих краваток, що їх у фільмі носив Джордж Сандерз. Тед сказав, що вони називаються «ескот».

Коли Боббі знову почав помічати довколишній краєвид, вони опинились у районі, де йому ще не доводилося бувати. Коли він приїжджав до Бріджпорта з мамою, вони трималися центру, де містилися великі супермаркети. Тут же крамнички були маленькі й щільно тулилися одна до одної. У жодній не торгували товарами, що зазвичай продаються в універмагах: одягом, побутовою технікою, взуттям, іграшками. Боббі угледів вивіску слюсаря, пункти обміну чеків, букіністичну крамницю. «ГВИНТІВКИ РОДА» зазначалося на одній вивісці, «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ» закликала друга, «ФОТОФІНІШ» було на третій. Коло «Макаронів» містилася крамничка особливих сувенірів. Вулиця дивно була схожа на головну алею парку розваг у «Сейвін-Року». Так, що Боббі майже очікував, що от-от побачить на розі імпровізованого столика картярського штукаря і червоні як рак карти на ньому.

Проминаючи крамничку особливих сувенірів, Боббі спробував зазирнути крізь вітрину, та її затуляла широка бамбукова ширма. Він ніколи не чув, щоб магазини затуляли вітрини в робочий час.

— Хто, по-твоєму, купує бріджпортські особливі сувеніри?

— Я взагалі не вірю, що там торгують сувенірами, — відповів Тед, — швидше товарами сексуального спрямування, до того ж більшість з них далекі від законності.

У Боббі з цього приводу виник цілий мільярд запитань, та він відчув, що ліпше промовчати. Перед ломбардом, двері якого прикрашали три золоті кулі, Боббі зупинився і задивився на десяток виставлених на оксамитових подушечках небезпечних бритв. Леза були трохи висунуті. Бритви були розкладені колом, що справляло химерний, а для Боббі — красивий ефект. Ніби дивишся на деталі від якогось смертоносного станка. І руків’я в них виглядали дещо екзотичніше, ніж у тієї, якою користувався Тед. Одна була зроблена з чогось схожого на слонову кістку, друга — ніби з рубінами з золотими прожилками по краях, третя — наче з кришталю.

— Купив би таку і голився б, як модник, — зауважив Боббі.

Він думав, що Тед усміхнеться, та його обличчя залишилося серйозним.

— Коли купують такі бритви, ними не голяться, Боббі.

— Це як?

Тед не відповів, натомість купив у грецькій кулінарії сендвіч під назвою «Джіро». Зі скрученої домашньої паляниці крапав підозрілий білий соус. Боббі він видавався дуже схожим на гній із прищів. Він змусив себе скуштувати шматочок. Тед казав, що це дуже смачно. Виявилося, що смачнішого сендвіча Боббі зроду не їв: м’ясистий, як хот-доги і гамбургери з «Колонії», та з якимось невідомим, екзотичним смаком. Було так чудово їсти на тротуарі, вештатися вулицями з другом, дивитися і щоб на тебе дивилися.

— Як називається ця частина міста? — запитав Боббі. — Вона взагалі має якесь ім’я?

— Тепер — хтозна, — знизав плечима Тед. — Раніше район називався Грецький квартал, пізніше наїхало італійців, пуерторіканців, а тепер чорних. Є такий романіст, Девід Ґудіз, з тих, що їх ніколи не читають викладачі коледжів, геній видань з м’якими палітурками у вітрині якої-небудь крамнички-аптеки. Так ось він називає такі місцинки «внизу», стверджує, що в кожному місті є такий райончик, де можна купити секс, марихуану і матюкливого папугу, де чоловіки розмовляють, сидячи на східцях, як он ті, через дорогу, де жінки постійно горлають, щоб діти йшли додому, бо дістануть ременем, а спиртне завжди продають у паперових торбинках.

Тед показав убік стоку, з якого і справді виглядало горлечко пляшки з-під вина «Сандерберд» у коричневому пакеті.

— Просто внизу, як каже Девід Ґудіз, місце, де тобі не знадобиться прізвище і, якщо маєш в кишені готівку, можна придбати майже все.

«Внизу, — думав Боббі, спостерігаючи за трійцею оливковошкірих підлітків у бандитських куртках, що дивилися їм услід. — Країна небезпечних бритв і особливих сувенірів».

«Крітеріон» і універмаг «Мансі» ще ніколи не здавалися такими далекими. А Броуд-стрит? Їхня вулиця і увесь Гарвіч взагалі десь в іншій галактиці.

Нарешті вони дісталися до закладу з вивіскою: «КУТОВА ЛУЗА. ПУЛ, БІЛЬЯРД, АВТОМАТИ, «РЕНІҐОЛД» НА РОЗЛИВ». На ньому також висів плакат: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Коли Тед і Боббі проходили під плакатом, з дверей вийшов юнак у смугастій футболці та вузькокрисому, шоколадному капелюсі того типу, що їх носив Френк Сінатра. В руці він ніс довгий, тонкий футляр.

«Футляр для кия, — подумав Боббі з сумішшю жаху і приголомшення. — Він носить кий у футлярі, неначе гітару абощо».

— Ну, хто крутіший? — вишкірившись, звернувся він до Боббі. Той вишкірився у відповідь.

Хлопець з футляром для кия зігнув палець пістолетом і націлився на Боббі. Боббі зробив те ж саме. Хлопець кивнув, ніби кажучи: «Окей, ти теж крутий, ми обоє круті», і подався через вулицю, клацаючи пальцями вільної руки і пританцьовуючи в такт музиці, що лунала в його голові.

Тед розгледівся спочатку в один кінець вулиці, потім в інший. Попереду трійко негренят дуріло під струменем напіввідкрученого гідранта. Позаду, звідки вони щойно прийшли, двоє юнаків, один білий, другий, здається, пуерторіканець, знімали ковпаки з коліс старого «Форда». Працювали швидко і зосереджено, ніби хірурги біля операційного стола. Тед глянув, зітхнув, перевів очі на Боббі.

— У «Лузі» дітям не місце, навіть удень, та я не збираюся залишати тебе на вулиці. Ходімо.

Він взяв Боббі за руку і повів усередину.

VІІ. У «Лузі». Сорочка просто з плеча. Перед Вільямом Пеном. Французька сексі-кішечка

Перше, що відчув Боббі, був запах пива. Такий густий, ніби пиво тут пили ще з тих часів, коли піраміди існували тільки на планах. Наступним почувся звук телевізора. Він був увімкнений не на «естраду», а на одну з пообідніх мильних опер, що їх мама Боббі називала «О Джоне, о Маршо». Потім долинув стук більярдних куль. Лише після того, як Боббі сприйняв цю інформацію, свою частку почали надсилати очі: їм треба було призвичаїтись. У приміщенні панував морок. А ще воно було довге, помітив Боббі. Праворуч виднілася арка, зал за нею здавався майже безкраїм. Більшість столів закривали чохли, та коло деяких, залитих острівцями яскравого світла, неквапно походжали чоловіки, раз у раз зупиняючись і нахиляючись, щоб ударити києм. Інші, ледь видимі, сиділи на високих стільцях уздовж стіни і спостерігали. Одному з них чистили чоботи. У нього був вигляд на всі тисячу років.

Прямо перед ними був великий зал, набитий автоматами для пінболу. Мільйони червоних і помаранчевих лампочок кидали миготливі, кислотно-гарячі відсвіти на велетенське табло, на ньому був напис: «ЯКЩО ПОТРУСИТЕ ОДИН АВТОМАТ ДВІЧІ, ВАС ПОПРОСЯТЬ ПОКИНУТИ ПРИМІЩЕННЯ». Молодик, теж у вузькокрисому капелюсі — очевидно, офіційному головному уборі байкерів-хуліганів, що жили внизу, — схилився над «Прикордонним патрулем» і, мов навіжений, тиснув на кнопку. З нижньої губи звисала цигарка, дим вився навколо обличчя і зачесаних назад кучерів. Обернуту навиворіт куртку він обв’язав навколо пояса.

Ліворуч від холу містився бар. Саме звідти й нісся звук телевізора і запах пива. Усередині, згорбившись над кухлями пива, сиділо троє чоловіків, кожен в оточенні порожніх табуреток. Вони були зовсім несхожі на вдоволених любителів пива з реклами. Боббі вони здалися найсамотнішими людьми у світі.

«Чому вони не підсунуть стільці ближче і бодай трохи не потеревенять?» — дивувався Боббі.

Неподалік від них стояло бюро. З дверей за бюро викотився товстий чоловік, і на мить Боббі вловив тихі звуки радіо. З рота в товстуна стирчала сигара, одягнений він був у сорочку з пальмовим візерунком. Чоловік приклацував пальцями, як крутелик з києм у футлярі, й мугикав мотивчик, щось на кшталт: «Чу-чу-чоу-чу-чука-чоу-чоучу-чу-чоу-чоу». Боббі впізнав мелодію: «Текіла», гурт «Чемпс».

— Ти хто такий будеш, друже? — звернувся товстун до Теда. — Я щось тебе не знаю. А йому тут вопше не місце. Що, читати не вмієш?

Чоловік тицьнув пухким пальцем з брудним нігтем у табличку, цього разу вже на бюро: «ЯК НЕМА 21, НОСА І НЕ ПХАЙ СЮДИ».

— Ви мене не знаєте, та, гадаю, вам знайомий Джиммі Джірарді, — чемно промовив Тед. — Він казав, що до вас можна звернутися… якщо ви — Лен Файлз, звісно.

— Я — Лен, — відповів товстун, одразу ніби аж увесь потеплівши. Він простяг руку, таку білу і пухку, ніби рукавички, що їх у мультиках носять Мікі Маус, Дональд Дак і Ґуфі. — Знаєте Джиммі Джі, га? Джиммі — старий чортяка. Он його дідові капці чистять. Йому їх останнім часом частенько полірують.

Лен Файлз підморгнув, Тед потис йому руку.

— Ваш малий? — запитав Лен Файлз, перегнувся через стіл і пильніше придивився до Боббі. Хлопця обдало духом сигар, м’ятних льодяників «Сен-Сен» і поту. Комірець його сорочки припорошило лупою.

— Друг, — пояснив Тед, і Боббі здалося, що от-от лусне від щастя. — Не хотілося залишати його на вулиці.

— Правильно, як не хочете платити за хлопця викуп, — згодився Файлз. — Малий, ти мені на когось схожий. На кого б це?

Боббі махнув головою, злегка перелякавшись, що може бути схожим на якогось знайомого цього Лена Файлза.

Та товстун навряд чи примітив жест Боббі. Випроставшись, він дивився на Теда.

— Мені тут дітей не треба, містере…

— Тед Бротіґен.

Тед простяг руку і товстун її потис.

— Ви ж знаєте, як у нас водиться, в такій роботі, як моя… Копи пантрують постійно.

— Розумію. Але він побуде тут, правда, Боббі?

— Звичайно, — кивнув Боббі.

— Та й наша справа не займе багато часу. А оборудка вигідна, повірте, містере Файлз.

— Лен.

«Звісно ж, Лен, просто Лен, — майнуло в голові у Боббі. — Ми ж унизу».

— Як я вже сказав, Лене, хочеться зробити з вами непогану оборудку. Думаю, ви згодитеся.

— Як знаєте Джиммі Джі, то знаєте, що за дріб’язок не беруся, — сказав Лен. — Монетками хай чорні бавляться. То про що провадимо? Паттерсон — Йоганссон?

— Албіні — Гейвуд, завтра ввечері в «Ґардені».

Очі Лена Файлза полізли на лоба. Потім його товсте, неголене обличчя розтягла посмішка.

— Мамцю моя, мамо, мамочко. В цьому треба розібратися.

— Обов’язково.

Лен Файлз обігнув бюро, схопив Теда за руку і повів у напрямку більярдної, та зненацька різко обернувся.

— Значить, старий, ти звешся Боббі, коли сидиш у хаті, задерши ноги на стіл?

— Так, сер.

«Так, сер, Боббі Ґарфілд», — додав би він, якби перебував деінде… Та тут, унизу, вирішив, що вистачить і просто Боббі.

— Знаєш шо, Боббі? Я розумію, що ці автомати, напевно, виглядають круто, і знаю, що в кишені в тебе, напевно, завалялося з один-два четвертаки, але не роби, як Адам, не піддавайся спокусі. Зможеш?

— Так, сер.

— Я довго не буду, — сказав Тед і дозволив Ленові Файлзу провести себе попід аркою в більярдний зал. Проминаючи чоловіків на високих стільцях, Тед зупинився перемовитися слівцем зі старим, якому чистили взуття. Проти діда Джиммі Джі Тед Бротіґен мав вигляд юнака. Старий примружено глипнув на Теда, той щось сказав. Обоє розсміялися один одному в обличчя. Як на такого старигана, у діда Джиммі Джі був загонистий сміх. Тед простяг руки і з ніжною симпатією поплескав чоловіка по землистих щоках. Від чого дідусь Джиммі Джі знову зайшовся сміхом. Тоді Лен потяг Теда повз інших чоловіків на стільцях у відділений завісою альков.

Боббі стояв коло бюро, немов вріс у підлогу корінням, але про розглядання Лен не сказав ні слова, тож хлопець заходився роззиратися навсібіч. Стіни були заліплені рекламою пива і календарями, на яких були зображені дівчата майже без одягу. Одна перелазила в селі через паркан. Інша виходила з «Пакарда», підібравши спідницю так високо, що аж виднілися підв’язки. По той бік бюро виднілися ще оголошення, здебільшого заперечного змісту: «НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ПОШУКАЙТЕ РОЗКЛАД», «НЕ ПОСИЛАЙТЕ ХЛОПЧАКА НА ЧОЛОВІЧУ РОБОТУ», «БЕЗПЛАТНИХ ОБІДІВ НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЯ», «ЧЕКИ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ», «НІЯКИХ КРЕДИТІВ», «ХУСТИНКАМИ ДЛЯ ВИТИРАННЯ СЛІЗ АДМІНІСТРАЦІЯ НЕ ЗАБЕЗПЕЧУЄ» і велика червона кнопка з написом «ВИКЛИК ПОЛІЦІЇ». Зі стелі на покручених, укритих пилом дротах звисали целофанові мішечки. На деяких написано: «ЖЕНЬШЕНЬ, СХІДНИЙ ЛЮБОВНИЙ КОРІНЬ», а на інших «ІСПАНСЬКИЙ АФРОДИЗІАК». Боббі припустив, що це, можливо, якісь вітаміни. Але з якого б це дива в такому місці продавали вітаміни?

Молодик у залі, набитому ігровими автоматами, ляснув «Прикордонний патруль», відступив убік, показав машині середній палець і попростував у хол, поправляючи капелюха. Боббі вигнув палець пістолетом і націлився в хлопця. Той здивувався, та потім вишкірився і дорогою до дверей націлився у відповідь. На ходу відв’язував рукави куртки.

— Тут заборонено носити клубні куртки, — пояснив він, помітивши витріщені від цікавості очі Боббі. — Не можна навіть кольори свої нахрін показувати. Правила закладу.

— А-а.

Молодик посміхнувся і підніс руку. З тильного боку долоні синім чорнилом були виведені чортові вила.

— Але в мене є знак, братику, бачиш?

— Ніфіга собі!

Тату. Боббі аж млів від заздрощів. Юнак це помітив і посмішка перетворилася в білозубий вищир від вуха до вуха.

— «Діаблос», бля. «Діаблос», братело, — найкрутіший клуб, рулять усіма вулицями. Всі другі — до сраки.

— Вулицями внизу?

— Ну та, а де ж ше, нахрін? Ну, будь здоров, братуха, ти мене вкалуєш. Вопше симпотний, тільки їжак довбаний до сраки.

Двері відчинилися, війнуло гарячим повітрям та вуличним шумом, і молодик зник.

Боббі зацікавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його і зазирнув усередину. У кошику було повно кілець для ключів з червоними, синіми і зеленими пластиковими брелоками. Боббі видобув один і прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

— Давай, малий, візьми один.

Боббі аж підскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.

Жінка, що увійшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огрядніша за нього. Розмірами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала граційно, наче балерина. Боббі підняв очі, а жінка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не інакше.

— Перепрошую, — пробелькотів Боббі, поклав кільце на місце і заходився легенько відштовхувати пальцями кошика від краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка пані не підставила руку. Вона посміхалася і, на невимовне полегшення Боббі, нітрохи не сердилася.

— Серйозно, я не жартую, візьми собі один, — вона простягнула Боббі кільце з зеленим брелоком. — Дешева фігня, зате безплатно. Ми роздаємо їх для реклами. Ніби сірники, розумієш? Хоч сірників я б дітям не давала. Ти ж не палиш, правда?

— Ні, мем.

— Хороший початок. Від випивки теж тримайся подалі. Ось, візьми. Від халяви носом не крутять, дитинко. Її на світі не так багато.

Боббі взяв зелений брелок.

— Дякую, мем, він гарненький.

Опускаючи кільце до кишені, Боббі подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку річ, то не зрадіє. У неї виникне двадцять питань, як сказав би Саллі, а то й усі тридцять.

— Як тебе звуть?

— Боббі.

Він чекав, чи жінка не поцікавиться його прізвищем, і потай зрадів, коли вона цього не зробила.

— А я — Аланна.

Вона простягла руку, зашкарублу від перснів. Вони виблискували, мов лампочки на ігрових автоматах.

— Ти тут з татом?

— Зі своїм другом, — сказав Боббі. — Здається, він робить ставку на бій Гейвуд — Албіні.

Вигляд в Аланни був переляканий і насмішкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.

— Цить, — прошепотіла жінка, обдавши Боббі міцним алкогольним духом. — Тут не можна вимовляти слово «ставка», — застерегла вона Боббі. — У нас більярдний салон. Запам’ятай це раз і назавжди й залишишся цілий і неушкоджений.

— Домовилися.

— Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббі. А ще схожий мені… — вона помовчала. — Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоєму?

Боббі похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Ленові він теж на когось видавався схожим.

— Мій тато помер. Дуже давно.

Боббі завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.

— Як його звали? — запитала вона. Та перш ніж Боббі встиг відповісти, Аланна Файлз сама вимовила його ім’я. Воно злетіло з її нафарбованих вуст, як чарівне заклинання. — Ренді? Ренді Ґарет? Ренді Ґрір? Щось таке.

На мить у Боббі від потрясіння відібрало мову. З легень ніби вибило все повітря.

— Рендолф Ґарфілд. Але звідки…

Аланна радісно засміялася. Її груди заколихалися.

— Ну, переважно по волоссю. І ластовиння… А ще ось цей трамплінчик…

Вона нахилилася і Боббі вгледів пипки гладких, білих грудей розміром з барильця. Аланна легенько провела пальцем по його носі.

— Він приходив сюди грати в більярд?

— Та де. Казав, що з києм не дуже дружить. Заходив на пиво. А іноді…

Вона швидко закрутила руками, ніби мішаючи невидиму колоду, так що Боббі згадався Макквон.

— Ага, не було на світі жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душі, так мені розповідали.

— Про це я нічого не знаю, але він був хорошою людиною. Міг з’явитися в понеділок ввечері, коли тут, як в домовині, й десь через півгодини всі вже реготали. Завжди ставив пісню Джо Стафорда, забула, як вона називається, і просив Ленні зробити гучніше. Справжнє золотце, здебільшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям — рідкісний делікатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий віддати навіть сорочку зі свого плеча, тільки попроси.

— Але він, напевно, програвав багато грошей? — сказав Боббі. Він не міг повірити, що розмовляє про це, що взагалі зустрів людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так і з’ясовується, зовсім випадково. Ходиш собі по землі, клопочешся своїми справами, аж тут об тебе черкається минуле.

— Хто, Ренді? — вона виглядала здивовано. — Та де. Заглядав на пиво, разів зо три на тиждень, знаєш, коли був тут, поблизу. Він чи то нерухомістю займався, чи страхуванням, чи ще якусь подібну біду продавав.

— Нерухомістю, — сказав Боббі, — він продавав нерухомість.

— І приходив сюди в якийсь офіс. Певно, з продажу промислових об’єктів, якщо нерухомість. А ти впевнений, що не медичне обладнання?

— Точно нерухомість.

— Кумедно людська пам’ять працює, — вела далі Аланна. — Щось пригадується, ніби вчора, але найчастіше час проходить і зелене стає синім. Та бізнесмени в костюмах і краватках з нашого району однаково попропадали.

Вона сумно похитала головою.

Боббі не цікавило, як цей район зійшов на пси.

— Та коли він грав в карти, то програвав. Завжди намагався завершити неповний стрит і всяка така маячня.

— Це тобі мама сказала?

Боббі мовчав.

Аланна знизала плечима. При цьому з передньою частиною її тіла відбувалися цікаві речі.

— Ну, це ваша з нею справа… Та й, може, твій тато і спускав грошенята деінде. Я знаю одне: він сидів тут раз чи двічі на місяць зі знайомими хлопцями. Грав десь до півночі, потім ішов додому. Якби він багато вигравав чи програвав, я б, найпевніше, пам’ятала. А я такого не пригадую, тож, очевидно, гра закінчувалася найчастіше ні вашим, ні нашим. А це, між іншим, свідчить, що він був досить хороший гравець у покер, на відміну від майже всіх он тих.

Вона показала очима в той бік, куди пішов її брат з Тедом.

Боббі дивився на Аланну все збентеженіше.

«Твій батько нас не вельми забезпечив, — любила повторювати мама.

«Страховий поліс, у якого вийшов термін дії, купа не заплачених рахунків, а я навіть не здогадувалася», — казала мати нещодавно навесні.

Боббі спало на думку, що фраза «а я навіть не здогадувався» підходить і йому.

— Що вже вродливий був той твій батько, — сказала Аланна. — Ніс, як в Боба Гоупа, і все таке. Думаю, тобі теж таке світить. У нього вдався. Маєш дівчину?

— Так, мем.

Невже рахунки були вигадкою? Хіба таке можливо? Невже страхові виплати отримано і кудись заникано? Як не на сторінках каталогу «Сірза», то на банківському рахунку? Припущення чомусь викликало жах. Боббі й уявити не міг, навіщо мама могла хотіти, щоб він вважав тата

(ницою людиною, ницою людиною з рудим волоссям)

поганцем, яким він насправді не був. Та в такому сценарії було щось… схоже на правду. Мама могла розлютитися, таке за нею водилося, а збісившись, наговорити чого завгодно. Можливо, тато, якого мама жодного разу на пам’яті Боббі не назвала Ренді, роздав надто багатьом людям забагато сорочок, чим і накликав на себе гнів Ліз Ґарфілд. Сама ж Ліз Ґарфілд сорочок не роздавала. Ні їх, ні будь-яких інших предметів одягу. Сорочки в цьому світі треба берегти, адже життя несправедливе.

— Як її звуть?

— Ліз.

Боббі стояв очманілий. Ніби вийшов з темного кінозалу на яскраве світло.

— Як Ліз Тейлор, — Аланна була задоволена. — Хороше ім’я для дівчини.

Боббі трохи ніяково засміявся.

— Ні, Ліз — це моя мама, а дівчину звуть Керол.

— Гарненька?

— Справжня симпатюлька.

Боббі широко всміхнувся і помахав рукою. Аланна аж завищала від реготу, він втішився. Вона простягла руку понад бюро (плоть на руці вище ліктя звисала, ніби якийсь химерний рулет) і вщипнула Боббі за щоку. Трохи боліло, але було приємно.

— Милий малий! Можна тобі дещо сказати?

— Звичайно. Кажіть.

— Те, що чоловік любить трохи пограти в карти, ще не робить його Аттілою, бичем Божим. Ти ж розумієш, так?

Боббі закивав, спочатку нерішуче, потім впевненіше.

— Мама — то є мама, не буду казати нічого проти чиєїсь мами, бо я любила свою, але не кожна мама схвалює карти, чи більярд, чи… такі ось заклади. Це просто позиція така і нічого більше. Второпав?

— Так, — сказав Боббі. Він дійсно второпав. Було якось дивно: хотілося сміятись і плакати водночас.

«Мій тато був тут, — билася в голові думка. Це здавалося куди важливішим, ніж будь-яка можлива брехня матері. Принаймні на цей момент. — Тато був тут. Може, навіть стояв на цьому ж самому місці, де я зараз».

— Я радий, що схожий на нього, — вирвалось у Боббі.

Аланна, всміхаючись, кивнула.

— Щоб ти отак потрапив сюди, просто забрів з вулиці? Яка була ймовірність такого?

— Не знаю, але дякую, що розповіли про нього. Щиро дякую.

— Якби дозволили, він крутив би ту пісню Джо Стафорда цілісіньку ніч, — сказала Аланна. — А тепер нікуди не зникай.

— Не зникну, мем.

— Не зникну, Аланно.

Боббі широко всміхнувся.

— Аланно.

Вона послала Боббі повітряний поцілунок, як іноді робила мама, і розсміялася, коли він вдав, що впіймав. Потім вийшла в ті ж самі двері. Боббі помітив щось схоже на вітальню. На стіні висів великий хрест.

Боббі поліз до кишені і просунув пальця в кільце ключа (йому подумалося, що це особливий сувенір, пам’ятка від перебування внизу) і уявив, як на «швіні» з крамниці «Вестерн авто» їде по Броуд-стрит до парку. На голові в нього заломлений на потилицю вузькокрисий, шоколадного кольору капелюх. Волосся довге, зачесане у стилі «качиний зад». Більше ніяких армійських їжачків, бувайте здорові. Навколо пояса пов’язана куртка в його кольорах, на тильному боці долоні осідлало блакитне тату, мітка глибока і вічна. Біля поля B чекає Керол. Вона стежитиме, як він під’їжджає, подумає: «Зовсім здурів», коли він на повному ходу розверне велик навколо осі, розбризкуючи гравій аж до носаків її білих кросівок, але на них не потрапить жоден камінець. Здурів? О так. Він — байкер-хуліган і пробивний негідник.

Повернувся Тед з Леном Файлзом, обоє задоволені. Точніше, Лен скидався на кота, який щойно поласував канаркою, як часто говорила мати Боббі.

Тед пригальмував, цього разу ненадовго, аби сказати старому ще кілька слів. Той кивнув і посміхнувся. Коли вони дійшли до холу, Тед попрямував до телефона-автомата коло входу, та Лен поклав долоню на руку Теда й підштовхнув його до бюро.

Тед зайшов за стіл. Лен скуйовдив Боббі волосся.

— А я знаю, на кого ти мені схожий, — сказав він. — Прийшло до голови, коли я був у задньому приміщенні. Твій тато…

— Ґарфілд, Ренді Ґарфілд.

Боббі звів очі на Лена, такого схожого на свою сестру, і подумав, як химерно, а в чомусь навіть прекрасно бути таким пов’язаним зі своєю кровною ріднею. Зв’язок цей такий тісний, що люди, які тебе ніколи не бачили, іноді можуть упізнати в натовпі.

— Він вам подобався, містере Файлз?

— Хто, Ренді? Само собою. Хвацький чувак.

Проте це пролунало якось непевно. Він не зберіг стільки спогадів про батька, як сестра, зробив висновок Боббі. Лен, мабуть, не згадає пісні Джо Стафорда, ні того, що Ренді Ґарфілд був готовий віддати сорочку з власного плеча. Проте не купить чарки п’яниці, в жодному разі.

— Твій друган теж нівроку, — продовжив Лен уже з більшим захватом. — Люблю еліту, а еліта любить мене. Але давненько вже мені не траплялися відчайдухи з таким розмахом.

Він обернувся до Теда, що короткозоро нишпорив по телефонному довіднику.

— Спробуйте «Цикл-таксі», Кенмор, 6-7400.

— Дякую.

— Нема за що.

Лен шаснув повз Теда у двері за бюро. Боббі знову мигцем побачив вітальню з великим хрестом. Коли двері зачинилися, Тед звів очі на Боббі і сказав:

— Ставиш п’ятсот баксів на бій і тобі більше не треба користуватися платним телефоном, як решті людців. Оце так оборудка, га?

Боббі здалося, ніби з нього висмоктали все повітря.

— Ти поставив п’ятсот доларів на Урагана Гейвуда?

Тед витряс з пачки «Честерфілд», засунув до рота і припалив понад веселою усмішкою.

— Боже праведний, ні. На Албіні.

Викликавши таксі, Тед повів Боббі в бар і замовив їм обом по шипучці.

«Він не здогадується, що я не люблю шипучку», — подумав Боббі. Це якимось чином додавало ще один шматочок до пазла. Пазла, званого Тед.

Лен обслуговував їх особисто, ні слова не сказавши, що Боббі не можна сидіти в барі, що він класний малий, та від нього аж відгонить неповноліттям. Очевидно, безплатні дзвінки не єдиний привілей, коли ставиш п’ятсот доларів на бокс. Та навіть захват від ставки не міг надовго відволікти Боббі від глухої впевненості, що зіпсувала майже всю радість відкриття, що його тато був не такий уже й поганий: гроші потрібні для втечі. Тед їде.

Таксі було від фірми «Чекер», з просторим заднім сидінням. Водій так заглибився в гру «Янкі» на радіо, що іноді починав розмовляти з коментаторами.

— Файлз і його сестра знали твого батька, правильно? — Тед не запитував.

— Ага, особливо Аланна. Вона вважала його справді хорошою людиною, — Боббі затнувся. — От тільки мама так не вважає.

— Гадаю, мати бачила таку грань твого батька, про яку Аланна Файлз поняття не має, і то не одну, — відповів Тед. — Люди щодо цього, мов діаманти, у них багато граней.

— Але мама каже…

Все це надто заплутано. Насправді вона ніколи нічого не говорила відверто, тільки ніби натякала. Боббі не знав, як пояснити Тедові, що в мами теж є свої грані й через деякі з них важко повірити в речі, про які вона так і не сказала відверто. Втім, коли розібратися як слід, чи багато йому насправді хочеться знати?

Врешті-решт, тато помер. А мама жива і він мусить з нею жити… мусить її любити. Йому більше нікого любити, навіть Теда, бо…

— Коли ти їдеш? — тихо спитав Боббі.

— Коли твоя мама повернеться, — Тед зітхнув, визирнув у вікно, потім опустив погляд на руки, складені на схрещених колінах. На Боббі він не дивився, принаймні поки що. — Напевно, в п’ятницю вранці. Я не зможу отримати гроші до завтрашнього вечора. Я поставив чотири до одного на Албіні. Вийде дві штуки. Моєму дорогому приятелеві Ленні доведеться зателефонувати до Нью-Йорка, щоб дістати потрібну суму.

Вони переїхали міст над каналом і «низ» опинився позаду. Вони знову потрапили в район, куди Боббі приїздив з матір’ю. Чоловіки на вулицях були в костюмах і краватках. Жінки носили не коротенькі шкарпетки, а панчохи. Жодна не була схожа на Аланну Файлз, і Боббі подумав, що зовсім не від багатьох нестиме спиртним, якщо вони на когось цитьнуть. Не о четвертій годині дня.

— Я знаю, чому ти не ставив на Паттерсона — Йоганссона, — сказав Боббі, — тобі невідомо, хто переможе.

— Гадаю, цього разу переможе Паттерсон, бо тепер він підготувався до Йоганссона, — зауважив Тед. — Можна було б спустити два долари на Флойда Паттерсона, але п’ятсот? Щоб ставити п’ять сотень, ти маєш або знати, або бути божевільним.

— Бій Албіні з Гейвудом договірний, чи не так?

— Я здогадався, — кивнув Тед, — коли ти прочитав, що там залучений Кляйндінст. Припустив, що Албіні, скоріше всього, переможе.

— Ти ставив ще на якісь поєдинки, де промоутером виступав містер Кляйндінст?

Якусь хвилину Тед мовчав, дивлячись у вікно.

На радіо хтось відбив рикошет до Вайті Форда. Той прийняв м’яч і віддав на Моса Скаврона з першої бази. Тим самим другий подавач був вибитий з гри під завісу восьмого інінгу. Нарешті Тед порушив мовчанку:

— Міг бути і Гейвуд. Малоймовірно, та все ж таки. Та потім… Ти бачив того старого? Якому чистили взуття?

— Аякже. Ти поплескав його по обличчю.

— Це Артур Джірарді. Файлз дозволяє йому стирчати в барі, бо в нього колись були зв’язки. Так принаймні думає Файлз. Тепер він просто стариган, що приходить чистити чоботи о десятій, а о третій забуває і приходить знову. Файлз думає, що стариган, як кажуть, розуму збувся. Джірарді дозволяє йому думати що завгодно. Якби Файлз сказав, що місяць насправді зелений сир, Джірарді його б не засвистав. Старий Джі ходить туди через кондиціонер і в нього ще й досі є зв’язки.

— З Джиммі Джі?

— З усілякими типами.

— А містер Файлз не знав, що бій договірний?

— Напевне — ні. А я думав, що він у курсі.

— А дід Джі знав, і хто ляже в нокауті теж.

— Так. Мені пощастило. Ураган впаде у восьмому раунді. Наступного року, коли ставки зростуть, Гейвуд візьме своє.

— А якби містера Джірарді не було, ти б поставив?

— Ні, — без вагань відповів Тед.

— А де б роздобув гроші? На від’їзд.

Здається, слова про від’їзд добили Теда. Він зібрався був покласти руку Боббі на плече, але стримався.

— Завжди знайдеться хтось, кому щось відомо.

Вони вже проїжджали Ашер-авеню, все ще в Бріджпорті, та від Гарвіча їх відділяла лише якась миля. Знаючи, що зараз відбудеться, Боббі простяг руку до великої, вкритої нікотиновими плямами долоні Теда.

Тед розвернув коліна до дверей, прибравши таким чином і руки.

— Краще не треба.

Боббі не треба було питати чому. Люди вішають таблички з написами: «ПОФАРБОВАНО. РУКАМИ НЕ ТОРКАТИСЯ». Бо, якщо покласти руку на свіжу фарбу, вона прилипне до шкіри. Фарбу можна змити або вона згодом облізе сама, та деякий час залишатиметься на шкірі.

— Куди поїдеш?

— Не знаю.

— Мені прикро, — сказав Боббі, відчуваючи, як сльози пощипують кутики очей. — Якщо з тобою щось трапиться, я буду винен. Я помічав речі… речі, на які ти просив зважати, і нічого не сказав. Я не хотів, щоб ти їхав. Я переконав себе, що ти схибнувся. Не в усьому, а тільки стосовно ницих людей, що тебе нібито переслідують. Тому й не сказав нічого. Ти дав мені роботу, а я напаскудив.

Тедова рука знову піднялася. Та він опустив її, натомість злегка поплескавши Боббі по нозі. На стадіоні «Янкі» Тоні Кубек щойно заробив право оббігти дві бази і два очки для своєї команди. Трибуни скаженіли.

— Але і я знав, — м’яко промовив Тед.

Боббі витріщив очі.

— Що? Я щось не второпаю.

— Я відчував, що вони наближаються. Тому транси і стали такими частими. І все-таки брехав собі так само, як ти. І з тієї ж причини. Думаєш, мені хочеться зараз покидати тебе, Боббі? Коли твоя мама така нещасна і збентежена. Чесно кажучи, вона мене не дуже обходить. Ми не ладнаємо, не ладнали ще з тієї самої секунди, як побачили одне одного вперше. Та вона — твоя мати, і…

— Що з нею? — спитав Боббі, стежачи, щоб не підвищити голос, та все ж схопив Теда за руку і потряс. — Скажи! Тобі це відомо, я знаю! Через містера Бідермена? Це якось пов’язано з містером Бідерменом?

Тед дивився у вікно, насупивши брови і міцно стиснувши губи. Нарешті зітхнув, дістав цигарки і припалив.

— Боббі, — заговорив він, — містер Бідермен — нехороша людина. Твоя мама це розуміє, однак вона також розуміє, що іноді і з нехорошими людьми треба годитися. Рука руку миє, думає твоя мама. І погоджується. За цей рік вона вчинила багато такого, чим не може пишатися, проте вона обережна. До певної міри вона мусила бути такою ж обережною, як я. Тому, подобається вона мені чи ні, я нею захоплююся.

— Що вона зробила? Що він змусив її зробити? — в грудях у Боббі заворушилося щось холодне. — Навіщо містер Бідермен повіз її до Провіденса?

— На семінар з продажу нерухомості.

— І все? Справді все?

— Не знаю. І вона не знала. Або приховувала своє знання і страх під надіями. Не можу сказати. Іноді мені вдається. Іноді я знаю щось чітко і твердо. Побачивши тебе вперше, я знав, що ти мрієш про велосипеда, що тобі дуже важливо його купити і ти збираєшся заробити на нього влітку, якщо випаде нагода. Мене вразила твоя наполегливість.

— Тобто ти мене навмисно торкнувся?

— Так. Принаймні вперше. Хотів трохи про тебе довідатися. Але за друзями не шпигують. Справжня дружба передбачає приватність. Крім того, від моїх доторків передається щось ніби… ну, щось ніби як вікно. Гадаю, ти й сам знаєш. Коли я торкнувся тебе вдруге… по-справжньому схопив, міцно. Ти розумієш, про що я… Це була помилка, але не дуже страшна. На короткий час ти побачив більше, ніж слід було, але все розтануло, правда ж? Проте якби я й далі… постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди, то в якийсь момент дещо змінилося б. Воно б не зникло.

Тед підніс майже до кінця випалену цигарку і з відразою глянув на неї.

— Так само, як з цигарками. Палитимеш забагато і вони триматимуть тебе на гачку все життя.

— А зараз з мамою все добре? — спитав Боббі, хоч і розумів, що Тед не може сказати. Його дар, хоч яким би він був, на такі відстані не поширюється.

— Не знаю. Я…

Зненацька Тед напружився. Його погляд прикувало щось попереду них, за вікном. Він розчавив цигарку у вмонтованій в підлокітник попільниці з такою силою, що по тильному боці долоні застрибали іскри, але Тед їх, здається, не помічав.

— Господи, — вилаявся він, — о Господи. Боббі, ми нарвалися.

Боббі перегнувся через Теда і глянув у вікно, та, вдивляючись в Ашер-авеню, в глибині свідомості продовжував думати про те, що щойно сказав Тед: «Постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди».

Попереду було роздоріжжя трьох доріг: Ашер-авеню, Бріджпорт-авеню і Коннектикут-пайк сходились у місці під назвою Пуританський майдан.

Трамвайні рейки виблискували в надвечірньому сонці. Фургони доставлення нетерпляче сигналили, чекаючи своєї черги проскочити крізь затор. Спітнілий полісмен зі свистком у білих рукавичках регулював транспортний потік. Ліворуч містився відомий ресторан «Гриль Вільяма Пенна», у якому, за чутками, подавали найкращі стейки в Коннектикуті. Містер Бідермен водив туди весь персонал, коли агентство продало садибу Веверлі. Тоді мама принесла з десяток книжечок сірників з логотипом «Грилю Вільяма Пенна».

«Головна родзинка закладу, — якось розповідала вона, — це те, що бар розташований у Гарвічі, а сам ресторан — на території Бріджпорта».

Перед ним, на самому краю Пуританського майдану, був припаркований «десото» такого пурпурового відтінку, якого Боббі зроду не бачив і навіть не уявляв. Колір був такий яскравий, що аж очі різало. І аж заболіла голова.

Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

Пурпурове авто було густо поштриховане вертикальними і списоподібними рисками хрому. Бризковики мали форму спідничок. Прикраса на капоті була величезна: голова конкістадора де Сото мерехтіла в пообідньому мареві, ніби фальшивий самоцвіт. Шини були білі й товсті, покришки коліс схожі на лопаті турбіни. Ззаду була прикріплена радіоантена. На ній теліпався хвіст єнота.

— Ниці люди, — прошепотів Боббі. Сумнівів не залишалося. І хоч це й був «десото», та він зовсім не був схожий на автомобілі, які Боббі бачив раніше: вигляд у нього був інопланетний, ніби в якогось астероїда. Коли вони під’їхали до запрудженого автівками роздоріжжя, Боббі побачив, що оббивка сидінь зелена з металевим полиском, неначе коник-стрибунець. Контраст із зовнішнім пурпуром був просто-таки кричущий. Кермо було оббите білим хутром. — Святі роги, це вони!

— Ти маєш відволіктися, — наказав Тед, схопивши Боббі за плечі. Спереду надривалися «Янкі», та водій однаково не звертав ані найменшої уваги на пасажирів з заднього сидіння — і за це щира вдячність. Тед щосили струсив Боббі, перш ніж відпустити. — Тобі треба відволіктися, зрозумів?

Боббі зрозумів. Джордж Сандерз теж зводив цегляну стіну, щоб приховати від дітей свої думки і плани. Одного разу він заслонився Морі Віллзом, та тепер не думав, що бейсбол подіє. А що тоді?

Боббі побачив за три чи чотири квартали від Пуританського майдану напнутий над тротуаром навіс «Ашер Емпайр» і зненацька почув звук боло-баунсера Саллі-Джона: вуп-вуп-вуп. «Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем», — сказав тоді Ес-Джей.

Афіша, що вони бачили того дня, заполонила думки Боббі. «Французька сексі-кішечка», як називали Бріжітт Бардо в газетах, була закутана лише в рушник і в свою усмішку. Вона чимось скидалася на жінку з календаря в «Кутовій лузі», ту, що виходила з машини, високо задерши спідницю, так що було видно підв’язки. Однак Бріжітт Бардо була вродливіша і справжня. Хоч і застара для Боббі Ґарфілда та його ровесників («Ти вже стара, а я молодий, так мені, люба, говорять завжди», — як співав Пол Анка з тисяч радіоприймачів), проте вона вродлива, та й навіть кіт має право дивитися на королеву — ще одна примовка матері. Навіть кіт має право дивитися на королеву. Боббі відкинувся на сидінні. Він бачив її все чіткіше. Його очі набрали того ж затуманеного, відсутнього виразу, який під час провалів з’являвся в Теда. Боббі побачив мокре після душу пухнасте біляве волосся, западинку грудей під рушником, довгі стегна, нафарбовані нігті на ногах, якраз понад словами: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ. ПОКАЗУВАТИ ВОДІЙСЬКІ ПРАВА АБО СВІДОЦТВО ПРО НАРОДЖЕННЯ». Вловив запах її мила, легкий і квітковий, аромат парфумів («Нюї о Парі»), почув звуки радіо в сусідній кімнаті. Крутили Фредді Кеннона, літнього бебоп-символа «Сейвін-Року»:

«Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ, притупує у такт, вистрибує під шеґ…»

Туманно Боббі відзначив, що дуже далеко, в іншому світі, вище по спіралі дзиґи, їхнє таксі зупинилося прямо перед «Вільямом Пенном», точнісінько поруч з пурпуровим синцем «десото». Боббі майже чув автомобіль у себе в голові. Якби авто мало голос, воно б заволало: «Розстріляйте мене, я занадто пурпурове! Розстріляйте мене, я занадто пурпурове!» А неподалік Боббі відчув їх. Вони сиділи в ресторані, підвечіркуючи біфштексом. Обоє замовили однакові, слабкого просмаження, з кров’ю. Перш ніж піти, вони, можливо, повісять у телефонній кабінці оголошення про зникнення домашнього улюбленця або написану від руки картку: «ПРОДАЮ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ». Звісно ж, догори ногами. Вони були там, ниці люди в жовтих плащах і білих туфлях, запиваючи мартіні шматки майже сирої яловичини. І якщо вони звернуть думки в цьому напрямку…

З душу клубочилася пара. ББ звелася на свої босі з налакованими нігтями ноги і розкрила рушник, ніби пару крилець, перш ніж дозволити йому зісковзнути. І Боббі побачив, що це зовсім не Бріжітт Бардо, а Керол Джербер.

«Треба мати сміливість, щоб з’явитися перед людьми в одному лише рушнику», — казала Керол. А зараз вона стояла навіть без рушника. Боббі бачив Керол, якою вона стане років через вісім-десять.

Боббі дивився на неї, не в змозі відвести очей, не в змозі протистояти коханню, розчиняючись в ароматі мила і парфумів, у звуках радіо (Фредді Кеннон поступився місцем «Платтерзам»: «Тіні нічні спускаються з неба»), у спогляданні її маленьких налакованих нігтів. Серце його оберталось, як дзиґа, борозенки на якій, підіймаючись, зникали в інших світах… у світах, що існували поза цим.

Таксі поповзло вперед. Чотиридверний пурпуровий жах поряд з рестораном (на стоянці для автомобілів доставлення, але їм начхати на це, як відзначив Боббі), ковзнув назад. Таксі сіпнулося і знову загальмувало. По Пуританському майдані з гуркотом пронісся трамвай, водій м’яко вилаявся. Хоча «десото» ницих людей залишився позаду, відблиски хромових деталей стрибали по салону метушливими світляними рибками. Зненацька Боббі відчув, як у нього шалено засвербіло за очними яблуками. Погляд застелило плетиво в’юнких, чорних ниток. Йому вдалося втримати образ Керол, та тепер він бачив її немов крізь сніг на екрані.

Вони відчули нас… відчули щось. Боже, благаю, дай нам вибратися звідси, дай нам вибратися.

Таксист нагледів просвіт у потоці машин і шаснув уперед. За мить вони вже з чималою швидкістю мчали по Ашер-авеню. Свербіння в очах поволі слабшало. Чорні нитки перед його внутрішнім зором розтанули і Боббі побачив, що оголена дівчина — зовсім не Керол, принаймні тепер, і навіть не Бріжітт Бардо. Це була жінка з календаря, що висів у «Кутовій лузі», яку він роздяг в уяві до стану «в чому мати народила». Музика на радіо стихла. Аромати мила і парфумів розвіялися. Життя висоталося з неї. Вона стала просто… просто…

— Просто картинкою, намальованою на цегляній стіні, — сказав Боббі й сів рівно.

— Що ти сказав, малий? — перепитав водій, вимикаючи радіо. Матч скінчився. Мел Ейльєн розхвалював цигарки.

— Нічого, — відповів Боббі.

— Ти, здається, трохи задрімав, га? Їдемо повільно, жарко… Вони робитимуть так завжди, як каже Гатлоу. А твій друг, по-моєму, досі в ауті.

— Помиляєтеся, — випростуючись, озвався Тед, — лікар уже на чергуванні. — Тед розправив плечі й скривився від хрускоту. — Але я й справді трохи задрімав.

Він виглянув крізь заднє вікно, та «Гриль Вільяма Пенна» вже зник з поля зору.

— «Янкі» перемогли, якщо я не помиляюся?

— Кляті «Індіанці» їх порвали, як мавпа газету, — відповів водій, сміючись. — Не розумію, як можна давати хропака, коли грають «Янкі».

Таксі звернуло на Броуд-стрит. За дві хвилини вони вже пригальмували біля номера 149. Боббі дивився на будинок, ніби сподіваючись побачити іншу фарбу або добудоване крило. Було таке відчуття, ніби він не був тут десять років. У певному сенсі, так і було. Хіба він не бачив Керол Джербер уже дорослою?

— Я з нею одружуся, — вирішив Боббі, вилазячи з таксі.

На Колонія-стрит пес місіс О’Гари все гавкав і гавкав, ніби перекреслюючи це й усі інші людські прагнення: гав-гав, гав-гав-гав.

Тед з гаманцем у руках схилився до віконця водія. Спочатку висмикнув дві доларові купюри, потім, подумавши, додав до них і третю.

— Решти не треба.

— Справжній джентльмен, — сказав таксист.

— Відчайдух, — уточнив Боббі й широко всміхнувся, коли таксі від’їхало.

— Ходімо в будинок, — сказав Тед, — мені небезпечно залишатися на вулиці.

Вони піднялися східцями на ґанок і Боббі відчинив двері в хол своїм ключем. З голови в нього не виходило оте химерне свербіння в очах і чорні нитки. Нитки були особливо моторошні, так, ніби він от-от осліпне.

— Вони нас помітили, чи відчули, чи що там ще вони роблять?

— Ти й сам знаєш, що так… Та не думаю, що вони збагнули, як близько ми були, — опинившись у квартирі Ґарфілдів, Тед зняв протисонячні окуляри і запхав до кишені сорочки. — Ти, очевидно, затулився як слід. Хух! Як тут гаряче!

— Чому ти думаєш, що вони не знають, як близько ми були?

Тед помовчав, відчинив вікно і спокійно глянув через плече на Боббі.

— Якби вони знали, то пурпурова машина вже стояла б коло будинку, коли ми приїхали.

— То була не машина, — промовив Боббі й сам заходився відчиняти вікна. Це мало допомогло. Вітерець, що вривався з вулиці й мляво ворушив фіранки, мало відрізнявся від повітря, закупореного в стінах замкнутої на ввесь день квартири. — Хай там що це було, але воно скидалося на машину тільки ззовні. А те, що я відчув їх…

Хоч було гаряче, Боббі всього пересмикнуло.

Тед взяв до рук вентилятор, підійшов до вікна поряд з поличкою, де Ліз тримала декоративні дрібнички, і поставив його на підвіконня.

— Вони маскуються, як тільки можуть, та ми все одно їх відчуваємо. Навіть люди, які не знають, хто вони, часто їх відчувають. Дещо з-під камуфляжу таки просотується, і це просто огидно. Сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться дізнатися як.

Боббі теж на це сподівався.

— Звідки вони взялися, Теде?

— З одного темного місця.

Тед став навколішки, засунув штепсель у розетку і ввімкнув вентилятора. Повітря, що він втягував у кімнату, стало прохолодніше, та все ж не таке, як у «Кутовій лузі» чи в «Крітеріоні».

— З іншого світу, як у «Кільці навколо Сонця»? Це ж правда, так?

Тед усе ще стояв навколішки біля розетки, ніби молився. Боббі він здався знесиленим, навіть смертельно змученим. Як Тед зможе втекти від ницих людей? Було таке враження, ніби він і до крамнички «Спайсерза» не дійде, не впавши дорогою.

— Так, — нарешті озвався Тед, — з іншого світу. З іншого «де і коли». Це все, що я можу сказати. Більше тобі знати небезпечно.

Та Боббі не міг не поставити ще одне запитання.

— А ти теж з якогось іншого світу?

Тед подивився на Боббі надзвичайно серйозним поглядом.

— Я родом з Тінека.

Якусь мить Боббі витріщався на нього, тоді розсміявся. Тед, досі стоячи навколішки біля вентилятора, теж приєднався до сміху.

— Боббі, про що ти думав у таксі? — запитав Тед, коли вони нарешті перестали сміятися. — Куди перенісся, коли заварилася ця каша? — Тед зам’явся. — Що побачив?

Боббі пригадалася двадцятирічна Керол з рожевим лаком на нігтях, яка стоїть оголена у хмарах пари з рушником коло ніг. Тільки для дорослих. Показувати водійські права. Ніяких винятків.

— Не можу сказати, — нарешті промовив він, — тому що… ну…

— Бо існує й особисте. Я розумію.

Тед звівся на ноги. Боббі ступив крок, щоб йому допомогти, та Тед відмахнувся.

— А ти не хотів би трохи погратися на вулиці? — запропонував Тед. — Пізніше, скажімо, годині о шостій, я знову начеплю темні окуляри, ми прогуляємося кварталом і перекусимо в «Колонії».

— Тільки ніякої квасолі.

Кутики Тедових вуст сіпнулися в натяку на усмішку.

— В жодному разі. Квасоля ist verboten[13]. А о десятій я зателефоную своєму другові Лену дізнатися, як пройшов бій. Годиться?

— А ниці люди… Вони тепер і мене шукатимуть?

— Якби я так вважав, то не дав би тобі й кроку з дому ступити, — відповів Тед трохи здивовано. — Тобі нічого не загрожує, і я подбаю, щоб так було й надалі. А тепер іди, пограйся в «доганяли» або в «знайди і ув’язни», чи до чого ти там зугарний. Мені треба дещо зробити. Тільки повернися до шостої, щоб я не хвилювався.

— Добре.

Боббі зайшов до своєї кімнати і вкинув у велобанку чотири четвертаки, що їх прихопив з собою до Бріджпорта. Він роззирнувся, дивлячись на все іншими очима. Ковбойське покривало, фото мами на одній стіні, на іншій — світлина з автографом Клейтона Мура в масці. Він здобув її як приз за збирання кришечок від коробок з пластівцями. В кутку — ролики, на одному розірваний ремінець. Біля стіни — письмовий стіл. Кімната стала ніби меншою: не так місце, куди повертаєшся, як таке, з якого хочеться піти. Боббі збагнув, що починає доростати до свого помаранчевого читацького квитка. Якийсь сповнений гіркоти голос несамовито заволав на знак протесту. Заволав: «Ні! Ні! Ні!»

VІІІ. Боббі сповідається. Малятко Джербер і «Малятко Малтекс». Ріонда. Телефонний дзвінок Теда. Клич мисливців

У міському парку дітлашня била по підвішеному на мотузці м’ячу. Поле B було порожнє, на полі C кілька хлопців у помаранчевих сентґебівських футболках грали в щось, лише віддалено схоже на бейсбол.

Керол Джербер сиділа на лавці, тримаючи на колінах скакалку, і спостерігала. Побачивши Боббі, вона розпливлася в усмішці. Та усмішка тут же згасла.

— Боббі, що з тобою?

Боббі якось не усвідомлював, що з ним щось не так, доки Керол про це не сказала, та від виразу занепокоєння на її обличчі на нього враз навалились усі минулі події і він зірвався. Реальність ницих людей, страх після того, як вони лише на волосинку уникли біди дорогою з Бріджпорта, тривога за матір, а найголовніше — Тед. Боббі чудово знав, навіщо Тед витрутив його з дому і чим він зараз займається. Пакує речі в свої невеличкі валізки та паперові пакети з ручками. Його друг від’їжджає.

Боббі заплакав. Йому не хотілося розпускати шмарклі перед дівчиною, а особливо перед цією, та він не міг стриматися.

На якусь мить Керол сторопіла, злякавшись. Потім підвелася, підійшла і обвила його шию руками.

— Ну, ну, — промовила вона. — Боббі, не треба плакати. Все буде добре.

Майже осліпши від сліз і схлипуючи так гірко, ніби в його голові шумить шалена літня злива, Боббі дозволив Керол відвести себе в гайок, де їх не було видно з бейсбольних полів і основних стежок. Вона сіла на траву, все ще обіймаючи Боббі й гладячи мокрі від поту голочки його їжачка. Деякий час вона не зронила ні слова, а Боббі був не в стані говорити. Тільки рюмсав, аж доки не заболіло горло, а очі почали пульсувати в очницях.

Врешті перерви між схлипами стали довшими. Боббі випростався і заходився терти обличчя рукою, нажаханий і засоромлений, відчувши під пальцями не лише сльози, а й шмарклі та слину. Він, мабуть, її всю обшмаркав.

Керол, здавалося, це анітрохи не хвилювало. Вона торкнулася його мокрого обличчя. Боббі смикнувся геть від її пальців, схлипнув ще раз і задивився на траву. Його свіжо вимитий сльозами зір якось майже неприродно загострився. Він чітко бачив кожну билинку, кожну кульбабку.

— Нічого страшного, — сказала Керол, та йому було все ще соромно подивитися на неї.

Вони трохи посиділи мовчки, тоді Керол промовила:

— Боббі, я стану твоєю дівчиною, якщо захочеш.

— Ти й так моя дівчина, — відповів Боббі.

— То розкажи, що сталося.

І Боббі почув, як розповідає Керол усе, з того дня, як Тед поселився в них у будинку і як мама відразу ж прониклася до нього антипатією. Розповів про перший Тедовий провал, про ницих людей і їхні прикмети.

Коли Боббі дійшов до цього моменту, Керол торкнулася його руки.

— Що? Ти мені не віриш? — спитав Боббі. У горлі після недавнього плачу все ще стояв болісний клубок, та Боббі вже трохи оговтався. Якщо вона не повірить, він не розсердиться. І зовсім не звинувачуватиме. Він просто відчув неймовірне полегшення, що вилив душу. — Все нормально. Розумію, як божевільно це…

— Я бачила ті смішні класики по всьому місту, — сказала Керол, — Івон і Енджі теж. Ми розмовляли про них. Біля них були накреслені маленькі місяці та зірочки, іноді навіть комети.

Боббі витріщив очі.

— Жартуєш?

— Ні. Дівчата завжди дивляться на класики, не знаю чому. Стули рота, а то муха залетить.

Боббі послухався.

Керол задоволено кивнула, потім взяла його долоню в свої, переплівши пальці. Боббі був вражений, як ідеально всі ці пальці прилягли один до одного.

— А тепер розкажи решту.

І Боббі розповів, закінчивши приголомшливим днем, який саме пережив: кіно, екскурс у «Кутову лузу», як Аланна впізнала в ньому батька, як ледь уник небезпеки дорогою додому. Спробував описати пурпуровий «десото», зовсім несхожий на справжнє авто, і що він тільки здається автомобілем. Найближче до правди можна було сказати, що «десото» здавався ніби живим. Немов зла подоба страуса, на якому іноді катався Доктор Дулітл у серії книжок про звірят, що вміють говорити, від якої всі вони божеволіли в другому класі. Єдине, що утаїв Боббі, це куди він ховав свої думки, коли таксі проминало «Гриль Вільяма Пенна» й у нього засвербіло за очними яблуками.

Якусь мить Боббі боровся сам з собою, а тоді, наче фінальний акорд, випалив найгірше: він боїться, що подорож у Провіденс з містером Бідерменом і двома іншими чоловіками була помилкою. Страшною помилкою.

— Думаєш, містер Бідермен підбиває до неї клинці? — спитала Керол. Вони вже йшли назад до лавки, де вона залишила скакалку. Боббі підняв її й простяг Керол. Вони вийшли з парку і рушили вбік Броуд-стрит.

— Може бути, — похмуро кинув Боббі. — Принаймні… — частково саме в цьому крилися його страхи, хоч воно не мало ні імені, ні конкретної форми, ніби щось зловісне, прикрите шматком парусини. — Принаймні вона так думає.

— Він що, збирається зробити їй пропозицію? Якщо так, то він стане твоїм вітчимом.

— Господи! — Боббі ніколи не розглядав Дона Бідермена в ролі вітчима і йому щиро хотілося, щоб Керол навіть не згадувала про цю можливість, така вона була жахлива.

— Якщо вона його кохає, краще тобі почати звикатися з цією перспективою.

Керол говорила, як стара, сповнена житейської премудрості жінка. Боббі волів би обійтися й без цього. Здається, вона цього літа вже встигла з мамою передивитися серіалів штибу «О Джоне, о Маршо». Дивно, але Боббі не турбувало б, якби мама просто кохала містера Бідермена і більш нічого. Звісно, було б мерзенно, адже містер Бідермен — покидьок, але це було б зрозуміло. Та відбувалося ще дещо. Якось пов’язане з маминою манерою трястися над кожним центом (ба навіть скнарістю), і щось же змусило її знову почати палити та інколи плакати ночами. Та ще й ця різниця між маминим Рендаллом Ґарфілдом, ненадійною людиною, що залишила по собі купу рахунків, і милим Ренді Ґарфілдом Аланни, що полюбляв гучну музику з автомата. Навіть у цьому може бути якийсь зв’язок з тим, що відбувається. Чи дійсно існували несплачені рахунки? А недійсний страховий поліс? І навіщо матері про таке брехати? Боббі не міг поговорити про все це з Керол. І не через бажання щось приховати. Просто не знав як.

Вони рушили вгору пагорбом. Боббі вхопився за один кінець скакалки і вони пішли пліч-о-пліч, тягнучи її поміж собою по тротуару. Раптом Боббі спинився, тицяючи в щось пальцем.

— Дивись.

На електричному дроті, натягнутому поперек вулиці понад їхніми головами, теліпався довгий жовтий хвіст повітряного змія, закручуючись, немов знак питання.

— Ага, бачу, — вичавила Керол здушеним голосом. Вони пішли далі.

— Йому треба їхати сьогодні, Боббі.

— Не може. Бій сьогодні ввечері. Якщо Албіні переможе, він мусить завтра приїхати в більярдну по зелень. Думаю, йому вона до зарізу потрібна.

— Ще й як, — погодилася Керол, — ти тільки поглянь на його одяг. Одразу видно, що з грошима в нього зовсім негусто. Мабуть, останнє поставив.

«Оте щодо одягу може помітити тільки дівчина», — майнуло в голові у Боббі. Він уже розтулив був рота, щоб поділитися цією думкою з Керол, аж раптом голос у них за спиною промовив:

— Диви-но! Малятко Джербер і малятко Малтекс. Як ся маєте, малючки?

Обоє озирнулися. До них по схилу повільно під’їжджало троє сентґебівців у помаранчевих сорочках. У прикріплених до велосипедів кошиках лежала купа різного бейсбольного реквізиту. В одного з хлопців, прищавого недоробка зі срібним хрестом, що теліпався на ланцюжку довкола шиї, за спиною висів саморобний сагайдак із бейсбольною битою.

«Уявив себе Робіном Гудом», — подумав Боббі. Та йому було страшно. Вони великі хлопці, старшокласники з парафіяльної школи, і якщо їм захочеться, щоб Боббі потрапив у лікарню, то саме там він і опиниться.

«Ниці люди в помаранчевих сорочках», — майнуло в голові.

— Здоров, Віллі, — звернулася Керол до одного з них, але не до недоробка з сагайдаком. Вона говорила спокійно, навіть весело, та Боббі вловив в її голосі страх, що тріпотів, мов пташині крильця. — Бачила, як ти граєш. У тебе добре виходить ловити.

У хлопця, до якого зверталася Керол, було потворне, недоліплене обличчя, що стриміло понад його тілом, виглядаючи з-під кучми зачесаного назад темно-рудого волосся.

Велосипед «Гаффі» під ним здавався комічно маленьким. Хлопець видавався Боббі схожим на троля з казки.

— А тобі що до того, малятко Джербер, — відгризнувся він.

Трійця сентґебівців порівнялася з Боббі та Керол. Тоді двоє, той, що з хрестом, і той, якого Керол назвала Віллі, посунули трохи далі. Тепер вони підштовхували велосипеди, звісивши ноги біля їх вилок. З дедалі більшим відчаєм Боббі помітив, що вони з Керол оточені. Він вловлював запах поту, змішаного з «Віталісом», яким несло від хлопців у помаранчевих сорочках.

— А ти хто такий, малятко Малтекс? — поцікавився третій сентґебівець, перехилившись через кермо й уважно глянувши на Боббі. — Ґарфілд, еге ж? Біллі Донаг’ю тебе ще з минулої зими шукає. Хоче повибивати зуби. Може, мені вибити кілька прямо тут, щоб йому добре пішло?

Боббі відчув, як у шлунку щось нудотно заповзало. Ніби змії в кошику.

«Тільки не плакати, — наказав собі Боббі. — Хай там що станеться, не плакати. Навіть, якщо доведеться лежати в лікарні. І спробувати її захистити».

Захистити від таких дорослих хлопців? Смішно.

— Чому ти такий злий, Віллі? — сказала Керол, звертаючись тільки до рудоволосого. — Ти ж не злий, коли сам. То навіщо вдаєш злого зараз?

Віллі зашарівся. Від рум’янцю, ще й вкупі з темно-рудим волоссям, значно темнішим, ніж у Боббі, здавалося, що хлопець палає аж від шиї. Боббі припустив, що йому стало не вельми приємно, коли друзі довідалися, що він може поводитися, як людина, коли їх немає поряд.

— Стули пельку, малятко Джербер, — гаркнув Віллі. — Чому б тобі просто не замовкнути і поцілувати свого хлопця, поки в нього ще всі зуби на місці?

Третій хлопець мав на собі мотопояс з пряжкою на боці і старезні бутси, вкриті стадіонним порохом. Він стояв позаду Керол. Раптом він наблизився, все ще підштовхуючи велосипеда, обіруч схопив Керол за хвоста і щосили потяг.

— Ай! — майже завищала Келол, більше від несподіванки, ніж від болю. Вона випручалася так рвучко, що ледь не впала. Боббі підхопив дівчину, а Віллі, який, за словами Керол, міг бути хорошим, коли поблизу немає його друзяк, зареготав.

— Для чого ти це зробив?! — заволав Боббі на типа з мотопоясом. Коли слова злетіли з його вуст, Боббі здалося, що він чув їх тисячу разів. Усе це скидалося на ритуал, фрази, які належить говорити, перш ніж почнеться справжня шарпанина й штовханина, і коли дадуть волю кулакам. Боббі знову пригадався «Володар мух»: як Ральф утікає від Джека і решти. На острові Ґолдінґа бодай були джунглі. А їм з Керол тікати нікуди.

Він скаже: «Бо мені так захотілося». Це наступне за сценарієм.

Та перш ніж хлопець із застебнутим на боці поясом встиг вимовити ці слова, його випередив Робін Гуд із саморобним сагайдаком на спині.

— Бо йому так захотілося. І що ти тепер будеш робити, малятко Малтекс?

Зненацька він стрімко, по-зміїному, викинув руку вперед і зацідив Боббі по обличчю. Віллі знову засміявся.

Керол ступила крок до нього.

— Віллі, прошу тебе, не треба.

Робін Гуд простяг руку, ухопив Керол за перед футболки і стиснув її в кулаці.

— Що, маєш вже троха цицьок? Нє, ще не дуже. Ти ще всього-на-всього малятко Джербер.

Він відштовхнув Керол геть. Боббі, якому в голові ще досі дзвонило від ляпаса, підхопив її і вдруге врятував від падіння.

— Давайте натовчем цьому голубенькому, — запропонував мотопояс, — не можу дивитися на його пику.

Вони підсунули ближче, колеса велосипедів урочисто заскрипіли. Тоді Віллі випустив свого велосипеда — той повалився на бік, ніби здохлий поні — і замахнувся на Боббі. Боббі підніс кулаки в блідій імітації Флойда Паттерсона.

— Гей, хлопці, що це тут відбувається? — пролунав позаду чийсь голос.

Віллі відвів кулак і, все ще не розтискаючи його, зиркнув через плече. Те ж саме зробили Робін Гуд і мотопояс. Біля узбіччя стояв старий, блакитний «студебекер» з іржавими приступками пасажирських дверей і магнітиком-Ісусом на приладовій панелі. Перед машиною стояла, демонструючи неймовірно пишний бюст і неймовірно широкі стегна, подруга Аніти Джербер, Ріонда. З літнім одягом їй ніколи не подружитися, це було ясно Боббі і в одинадцять років, та зараз вона виглядала, неначе богиня у бриджах.

— Ріондо! — закричала Керол ледь не зі слізьми. Вона проштовхнулася повз Віллі і хлопця з мотопоясом. Ні той, ні інший навіть не намагалися її схопити. Усі троє сентґебівців втупилися в Ріонду. Боббі впіймав себе на тому, що не зводить очей зі стиснутого кулака Віллі. Інколи, коли Боббі вранці прокидався, його пісюн був твердий, мов каменюка, і стояв сторч, ніби місячна ракета абощо. Дорогою до туалету він в’янув і м’якшав. Напружена рука Віллі так само зів’яла, долоня на її кінці розслабилася, розгортаючись назад у пальці. Від порівняння Боббі розібрав сміх, та він притлумив цей порив. Вони побачать, як він усміхається, однак нічого не зможуть зробити. Проте згодом… у якийсь інший день…

Ріонда поклала руки на плечі Керол і пригорнула її до своїх велетенських грудей. Вона прискіпливо вдивлялась у хлопців у помаранчевих сорочках і посміхалася. Посміхалася і навіть не намагалася це приховати.

— Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?

Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.

— Річі О’Міра?

Хлопець з мотопоясом втупив очі в носаки своїх запилюжених бутс і теж щось пробурмотів. По його щоках розливався рум’янець.

— У всякому разі, хтось з О’Мірів. Вас там до дідька й ще трохи, ніяк не затямлю, хто є хто.

Її погляд метнувся до Робіна Гуда.

— А ти чий будеш, парубче? Дедем? Ти ніби на них трохи схожий.

Робін Гуд дивився на свої руки. На його пальці був шкільний перстень і він заходився його обертати.

Ріонда все ще тримала руку на плечі Керол. Керол, скільки могла досягнути, обхопила Ріонду рукою за стан. Коли Ріонда ступила на вузеньку смужку трави між дорогою і тротуаром, Керол, не дивлячись на хлопців, пішла за нею. Ріонда не зводила очей з Робіна Гуда.

— Краще тобі відповідати, синку, коли я звертаюся. Мені буде зовсім неважко знайти твою маму, як захочу. Треба тільки запитати отця Фіцджеральда.

— Я Гаррі Дулін, — врешті-решт вичавив хлопець і ще швидше закрутив перснем.

— Тож я майже вгадала, правда? — приязно сказала Ріонда, ступивши ще кілька кроків, що перенесли її на тротуар. Керол, боячись опинитися так близько від хлопців, спробувала її стримати, та Ріонда й бровою не повела. — Дедеми і Дуліни — всі переженилися між собою ще ген в графстві Корк в Ірландії, і тра-ля-ля, пішло-поїхало.

Ніякий не Робін Гуд, а хлопчисько на ім’я Гаррі Дулін з ідіотським саморобним сагайдаком для бейсбольної бити за спиною. Не Марлон Брандо з «Дикуна», а хлопець на ім’я Річі О’Міра, якому ще років зо п’ять, якщо не ніколи, не бачити «Гарлея», який би пасував до його мотопояса. І Віллі Ширмен, що в присутності друзів не насмілюється бути чемним з дівчиною. Щоб зменшитися до своїх правдивих розмірів достатньо було лише тілистої жінки у бриджах і топі на ґудзичках, яка примчала на допомогу не на білому скакуні, а в «студебекері» 54-го року. Ця думка мала б втішити Боббі, та чомусь не втішила. Він спіймав себе на думці про слова, сказані Вільямом Ґолдінґом: «Хлопців з острова врятувала команда військового корабля, їхнє щастя. Але хто врятує команду?»

Це безглуздя, ніхто в цю мить не потребував порятунку менше, ніж Ріонда Г’юсон, та ці слова не переставали мучити Боббі. А що, коли дорослих не існує? Якщо поняття «дорослий» — лише ілюзія? Якщо їхні гроші насправді лише іграшкові кульки, ділові угоди — не що інше, як просто вимінювання карток з бейсболістами, а їхні війни — всього-на-всього ігри в розбійників у парку? Що, коли під костюмами і сукнями всі вони залишилися шмаркатими дітлахами? Господи, цього ж не може бути, правда? Боббі від однієї цієї думки робилося моторошно.

Ріонда все ще не відривала очей від сентґебівців. На її губах грала недобра, досить небезпечна посмішка.

— Ви, троє здорових лобурів, не стали ж би чіплятися до дітей, молодших і слабших за себе? До того ж одна з них дівчинка, така як і ваші молодші сестрички.

Хлопці стояли тихо і вже навіть не бурмотіли. Тільки переминалися з ноги на ногу.

— Впевнена, що ви б такого не зробили, бо це було б боягузтво з вашого боку, як думаєте?

Вона знову дала їм можливість відповісти і купу часу, щоб послухати власне мовчання.

— Віллі? Річі? Гаррі? Ви ж не знущалися над ними, правда?

— Звичайно, що ні, — буркнув Гаррі.

«Якщо він закрутить перстень ще швидше, то в нього, найпевніше, загориться палець», — подумав Боббі.

— Якщо я таке подумаю, — провадила Ріонда, і далі небезпечно всміхаючись, — мені, очевидно, доведеться піти поговорити з отцем Фіцджеральдом. А він, мабуть, вважатиме, що треба поговорити з вашими батьками. Ну а ваші татусі, мабуть, вважатимуть своїм обов’язком відпарити вас по одному місцю… адже ви цього заслуговуєте, правда ж, хлопці? Ви ж умієте знущатися над меншими і слабшими.

Мовчанка тривала. Усі троє знову осідлали свої комічні велосипеди-недоростки.

— Вони лізли до тебе, Боббі? — звернулася до нього Ріонда.

— Ні, — випалив Боббі, не задумуючись.

Ріонда поклала пальця на підборіддя Керол і підняла її обличчя догори.

— А до тебе, любонько?

— Ні, Ріондо.

Ріонда посміхнулася Керол, і хоч в очах у дівчини стояли сльози, вона всміхнулась у відповідь.

— Що ж, хлопці, схоже, ви вийшли сухими з води, — підвела риску Ріонда. — Вони кажуть, що ви не зробили нічого такого, за що вам би довелося пережити кілька зайвих неприємних хвилин у сповідальні. Як на мене, ви винні їм трохи вдячності, що скажете?

«Мр-брм-мр», — від сентґебівців.

«Будь ласка, залиш усе, як є, — подумки благав Боббі, — не змушуй їх дякувати, не тицяй їх носами!»

Можливо Ріонда почула його думки — у Боббі тепер були всі підстави вірити в подібне — тому що вона сказала:

— Ну гаразд, цю частину можна й опустити. Шуруйте додому, хлопці. Ага, Гаррі, як побачиш Мойру Дедем, передай, що Ріонда і далі щотижня їздить на бінго до Бріджпорта, якщо треба її підвезти.

— Передам, обов’язково, — сказав Гаррі, сів на велосипеда і покотив угору пагорбом, і досі не відриваючи погляду від тротуару. Якби назустріч вийшов пішохід, він би, напевно, його переїхав. Двоє приятелів подалися слідом, налягаючи на педалі, щоб його наздогнати.

Ріонда проводжала їх очима, її посмішка поволі зів’яла.

— Ірландський набрід, — нарешті сказала вона. — Тільки й чекай біди. Ну й нехай забираються на всі чотири вітри. Керол, ти справді в порядку?

Керол сказала, що так.

— Боббі?

— Авжеж, я в нормі.

Боббі знадобилася вся його витримка, аби не почати тремтіти перед нею, як миска журавлинного желе, та якщо Керол тримається, то й він має впоратися.

— Сідай в машину, — звернулася Ріонда до Керол, — підкину тебе додому. А ти, Боббі, давай ноги в руки і дуй через дорогу до себе. До завтра ті хлопці зовсім забудуть і про тебе, і про мою маленьку Керол, але сьогодні вам розумніше посидіти вдома.

— Добре, — погодився Боббі, твердо знаючи: не забудуть ні завтра, ні до кінця тижня, ні до кінця літа. Їм з Керол доведеться ще довго стерегтися Гаррі та його друзів. — Бувай, Керол.

— Бувай.

Боббі поплентався через вулицю. На тому боці він спинився, дивлячись, як старенька автівка Ріонди прямує до багатоквартирного будинку, де мешкали Джербери. Вийшовши з машини, Керол озирнулася і помахала йому рукою. Боббі помахав у відповідь, тоді піднявся сходами на ґанок 149-го й увійшов досередини.

Тед сидів у вітальні, палив і читав журнал «Лайф» з Анітою Екберґ на обкладинці. Боббі не мав ані найменшого сумніву, що валізи та паперові пакети вже зібрані, та їх ніде не було видно. Мабуть, залишились у кімнаті нагорі. Боббі зрадів. Йому не хотілося на них дивитися. Знати, що вони там, уже само по собі було доволі кепсько.

— Чим займався? — поцікавився Тед.

— Нічим особливим, — відповів Боббі. — Краще піду ляжу і до вечері почитаю.

Боббі пішов до своєї кімнати. На підлозі біля ліжка стосиком лежали три книжки з дорослого відділу Гарвіцької публічної бібліотеки: «Космічні інженери» Кліффорда Д. Сімака, «Таємниця римського капелюха» Еллері Квіна і «Спадкоємці» Вільяма Ґолдінґа. Зупинивши вибір на «Спадкоємцях», Боббі влігся, поклав голову в ногах ліжка, а ноги в шкарпетках викинув на подушку. На палітурці були зображені печерні люди, та малюнок більше скидався на абстракцію. Так печерних людей не зобразять на жодній дитячій книжці. Мати дорослий читацький квиток було дуже приємно… та чомусь уже не так, як раніше.

«Пильне око Гаваїв» показували о дев’ятій і за звичайних обставин Боббі дивився його, як зачарований, а мама заявляла, що в серіалах на зразок «Пильного ока Гаваїв» і «Недоторканних» занадто багато насилля, і зазвичай не дозволяла їх дивитися. Та того вечора думки Боббі постійно кудись відлітали.

Менш ніж за шістдесят миль звідси міряються силами Едді Албіні та Ураган Гейвуд. Дівчина-реклама бритв «Жилет блу», одягнена в блакитний купальник і такі ж блакитні туфлі на високих підборах, дефілюватиме рингом перед початком кожного раунду, здійнявши високо над головою табличку з блакитною цифрою: 1… 2… 3… 4…

О пів на десяту Боббі не міг би сказати, хто у фільмі приватний детектив, не кажучи вже про те, хто убив біляву світську левицю.

«Ураган Гейвуд впаде у восьмому раунді, — казав Тед, — і дідові Джі це відомо».

А що, як щось піде не за планом? Боббі не хотілося, щоб Тед їхав, та якщо інакше не можна, нестерпно було думати, що Тед може поїхати з порожнім гаманцем. Але цього ж не може трапитися… чи може? В одному фільмі Боббі бачив, як один боксер збирався лягти в нокауті, та потім передумав. А якщо сьогодні трапиться те ж саме? Договірний бій — це тобі не жарти, це шахрайство.

Не дурій, Шерлоку, що ж навело тебе на такий висновок?

А якщо Ураган Гейвуд не схоче шахрувати? Тоді Тед опиниться в серйозній скруті або, як висловився б Саллі-Джон, «влипне по саме нікуди». Якщо вірити годиннику у вигляді сонячного диска з променями, що висить на стіні вітальні, зараз дев’ята тридцять. Коли розрахунки Боббі правильні, то саме почався переломний восьмий раунд.

— Як тобі «Спадкоємці»?

Боббі так глибоко поринув у роздуми, що від голосу Теда аж підскочив. На екрані Кінен Вінн стояв біля бульдозера і казав, що заради цигарки «Кемел» ладен пройти милю.

— Значно важчі за «Володаря мух», — промовив Бобб. — Дві невеличкі родини печерних людей ніби мандрують по світу й одна з них здається розумнішою. Але головні герої — інші, ті, що дурні. Я вже майже зібрався був лишити, але зараз стає цікавіше. Думаю дочитати їх до кінця.

— Родина, з якою ти познайомився вперше, та, де маленька дівчинка, — то неандертальці. Друга родина, а точніше, плем’я — от вже мені цей Ґолдінґ зі своїми племенами — кроманьйонці. Кроманьйонці і є спадкоємці. Те, що відбувається між цими двома групами, підпадає під схему трагедії. Усі події підводять нас до нещасливого фіналу, якого не можна уникнути.

Тед провадив далі, згадавши п’єси Шекспіра, вірші По і романи типа на ім’я Теодор Драйзер. Іншим разом Боббі зацікавився б, та цього вечора раз-по-раз переносився думками у «Медісон-Сквер-Ґарден». Він бачив ринг, залитий нещадним світлом, наче столи в «Кутовій лузі», коли за ними перебували гравці; чув крики глядачів, коли Гейвуд увійшов у раж і то правою, то лівою замолотив сторопілого Едді Албіні. Він і не думає здавати бій, а, подібно до боксера з телефільму, збирається відкрити суперникові світ реального болю. Боббі відчував запах поту і чув, як рукавиці важко бухають по людській плоті. Очі Едді Албіні перетворилися у два нулики… Коліна підігнулися. Публіка на ногах і аж заходиться…

— …уявлення про долю, як про силу, якої неможливо уникнути, схоже, зароджується в греків. Був такий драматург, Еврипід, який…

— Подзвони, — випалив Боббі. Хоч за життя не випалив ще жодної цигарки (у 1964-му йому на тиждень не вистачатиме і блоку), його голос пролунав хрипко, як голос Теда пізно ввечері після денної дози «Честерфілда».

— Що, перепрошую?

— Подзвони містерові Файлзу і дізнайся, як пройшов бій, — Боббі зиркнув на сонячний годинник. — Зараз дев’ята сорок дев’ять. Якщо було тільки вісім раундів, то поєдинок уже скінчився.

— Я теж думаю, що бій скінчився, та якщо зателефоную Файлзові так швидко, він може запідозрити, що мені щось відомо. І то не з радіо, бо, як ми обоє знаємо, його на радіо не передають. Краще зачекати. Безпечніше. Нехай вважає, що на мене находять дивовижні осяяння. Подзвоню о десятій, ніби очікував, що результат буде за очками, а не нокаут. А до того часу, Боббі, перестань хвилюватися. Кажу ж тобі, це так само надійно, як прогулянка по пірсу.

Боббі більше й не намагався стежити за ходом подій у «Пильному оці Гаваїв». Просто сидів на канапі і слухав лопотання акторів. Якийсь чоловік кричав на товстого гавайського копа. Жінка в білому купальнику кинулася у хвилі прибою. Одне авто переслідує інше під фоновий дріб барабанів. Стрілки сонячного годинника повзли, з мукою підбираючись до цифр десять і дванадцять, неначе альпіністи, що долають останні кілька сотень футів до вершини Евереста. Чоловік, що вбив світську левицю, сам був убитий, коли тікав через ананасову плантацію, і «Пильне око Гаваїв» нарешті скінчилося. Боббі не став чекати анонсу на наступний тиждень, а вимкнув телевізор і попросив:

— Ну подзвони. Будь ласка, подзвони.

— Зачекай хвильку, — сказав Тед. — Здається, я перепив шипучки. Мої цистерни з роками всохлися.

Він почовгав до ванної. Безкінечна пауза. Аж нарешті почувся плюскіт сечі в унітазі.

— Ху-ух, — простогнав Тед із неабияким задоволенням.

Боббі більше не міг всидіти на місці. Зірвався на ноги і закружляв по кімнаті. Він був упевнений: у цей момент у «Ґарден» саме знімають Томмі Урагана Гейвуда, як він стоїть у своєму кутку рингу, підбитий, але сяйливий, а на обличчі зблискує біле світло фотоспалахів. Дівчина з реклами «Жилет» стоїть поряд, обіймаючи Гейвуда однією рукою за плечі, а він поклав свою руку їй на талію. А в іншому кутку скоцюрбився всіма забутий Едді Албіні. Каламутні очі запливли і майже не розплющуються. Він і досі не може оговтатися від побоїв.

Коли Тед повернувся, Боббі був у розпачі. Він знав: Албіні програв поєдинок, а його друг програв п’ятсот доларів. Чи залишиться Тед, коли зрозуміє, що збанкрутував? Можливо. Але якщо він залишиться і з’являться ниці люди…

То стискаючи, то розтискаючи кулаки, Боббі стежив, як Тед підняв слухавку і набрав номер.

— Розслабся, Боббі, все буде гаразд, — втішав його Тед.

Та Боббі не міг розслабитися. У його нутро ніби дротів напхали. Тед тримав слухавку біля вуха і мовчав, здавалось, цілу вічність.

— Чому ніхто не відповідає? — люто просичав Боббі.

— Тільки два гудки, Боббі. Чому ти… Доброго вечора, телефонує містер Бротіґен. Тед Бротіґен. Так, мем, сьогодні по обіді.

Неймовірно, Тед підморгнув Боббі. Як він може бути таким байдужим: Боббі думав, що на місці Теда не зміг би і слухавки коло вуха втримати, а про підморгування й говорити нічого.

— Так, мем, він зі мною.

Тед обернувся до Боббі й, не затуляючи мікрофона долонею, сказав:

— Аланна хоче знати, як там твоя дівчина.

Боббі спробував щось сказати, та спромігся лише на хрип.

— Боббі каже, що в неї все чудово і вона гарна, наче літній день, — повідомив Тед Аланну. — Можете покликати Лена? Так, так, я зачекаю. Але, будь ласка, скажіть, чим закінчився поєдинок.

Пауза затяглася на цілу вічність. Обличчя Теда було непроникне. Коли цього разу він обернувся до Боббі, то затулив мікрофон рукою.

— Вона каже, Албіні добряче натерпівся у перших п’яти раундах, якось протримався у шостому і сьомому, а у восьмому ні з того ні з сього як замахнувся правим хуком, так і вклав Гейвуда на брезент. І амінь Ураганові. Оце так несподіванка, скажи?

— Так, — пробурмотів Боббі затерплими губами. І це була правда — все. У цей же час у п’ятницю Теда вже не буде. З двома тисячами баксів у кишені можна скільки завгодно тікати від скількох завгодно ницих. З двома тисячами баксів у кишені можна проїхатися автобусом з емблемою великого сірого пса від одного блакитного океану до іншого.

Боббі пішов до ванної і витиснув на зубну щітку трохи «Іпани». Побоювання, що Тед поставив не на того боксера, розвіялися, та сум від скорої втрати залишився і ставав усе дужчим. Боббі ніколи й подумати не міг, що те, що ще навіть не сталося, може завдавати такого болю.

За тиждень я вже не пам’ятатиму, чому він був такий класний, а за рік навряд чи взагалі його згадаю.

Невже так буде насправді? Боже, невже?

«Ні, — подумав Боббі, — не буде цього. Я цього не допущу».

В сусідній кімнаті Тед гомонів з Леном Файлзом. Розмова скидалася на доволі дружню балаканину і текла саме так, як Тед і передбачав. І справді: ось Тед каже, що довірився шостому чуттю, та ще й якому потужному. І якщо вважаєш себе азартним, на нього гріх не поставити. Звичайно, завтра о пів на десяту вечора його влаштує, за умови, якщо мати друга повернеться до восьмої. Якщо ж вона трохи запізниться, він зустрінеться з Леном о десятій або десь о пів на одинадцяту? Чи йому так буде зручно? Знову сміх. Схоже, товстунові Ленні Файлзу зручніше нікуди.

Боббі поклав зубну щітку до склянки на поличці під дзеркалом, засунув руку до кишені штанів. Там лежав предмет, якого не впізнавали пальці, несхожий на звичайне сміття, що валяється по кишенях. Він вийняв кільце для ключів із зеленим брелоком. Особливий сувенір з району Бріджпорта, про який мама і не здогадується. Району «внизу».

«КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, ІГРОВІ АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

Напевно, слід було вже давно його заховати або й взагалі позбутися, та несподівано йому на думку спала одна ідейка. По-справжньому того вечора розвеселити Боббі Ґарфілда не могло ніщо, та ідея була до цього близька. Він подарує брелок Керол Джербер, наказавши в жодному разі не обмовитися його матері, де вона його взяла. Боббі знав, що в Керол є принаймні два ключі, які можна причепити до нього: від квартири та щоденника, що їй подарувала на день народження Ріонда. Керол була старша за Боббі на три місяці, та ніколи цим не хизувалася. Подарувати їй брелок — це щось ніби як запропонувати зустрічатися. І не доведеться ніяковіти і розпускати солоденькі мусі-пусі. Керол зрозуміє і так. Це була одна з рис, що робили її такою класною.

Боббі поклав брелок на поличку біля склянки з зубними щітками і пішов до себе переодягтися в піжаму. Коли вийшов, Тед сидів на канапі, палив і дивився на Боббі.

— Боббі, з тобою все гаразд?

— По-моєму, так. Зі мною ж усе і має бути нормально, хіба ні?

Тед кивнув.

— Думаю, з нами обома все має бути нормально.

— Я ще колись тебе побачу? — спитав Боббі, подумки благаючи Теда не говорити, як Самотній Рейнджер, не верзти заїжджену нісенітницю на кшталт «Ще побачимось, брате»… бо нісенітниця — це м’яко сказано. Лайно — ось як це називається. Боббі був упевнений, що Тед йому ніколи не брехав, і не хотілося, щоб починав зараз, коли розлука так близько.

— Не знаю, — Тед ретельно вивчав вогник цигарки. Коли він звів очі, Боббі помітив, що в них бринять сльози. — Не думаю.

Від цих сліз Боббі втратив самовладання. Він кинувся через кімнату, бажаючи обійняти Теда, відчуваючи, що повинен це зробити. Але спинився, коли Тед швидко схрестив руки на грудях своєї мішкуватої, старечої сорочки з виразом жаху і подиву на обличчі.

Боббі закляк, мов укопаний, все ще простягаючи руки для обіймів. Поволі опустив їх додолу. Ніяких обіймів, ніяких доторків. Таке правило. Але яке ж жорстоке, яке неправильне.

— Ти писатимеш мені? — запитав Боббі.

— Надсилатиму тобі листівки, — відповів Тед по хвилі роздумів. — Але не на твою адресу. Це могло б бути небезпечно для нас обох. Кому тоді? Є пропозиції?

— Надсилай Керол, — відповів Боббі, ні миті не вагаючись.

— Коли ти розповів їй про ницих людей?

У голосі Теда не було докору. Та й звідки йому взятися? Він же і так їде геть. Тож яке це має значення? Хіба що тип, що нашкрябав історію про крадія візків із супермаркету, напише в газеті: «БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ВТІКАЄ ВІД ВТОРГНЕННЯ ПРИБУЛЬЦІВ». Люди читатимуть статтю одне одному під ранкову каву та пластівці і сміятимуться. Як висловився Тед того дня? «Недолугий провінційний гумор?» Якось так. Та якщо це насправді смішно, чому так боляче? Чому ж так нестерпно боляче?

— Сьогодні, — пропищав Боббі по-дитячому тонко. — Зустрів її в парку і воно якось… само вилетіло.

— Буває, — серйозно сказав Тед. — Я це чудово знаю. Дамбу іноді просто прориває. А може, так і краще. Попередиш Керол, що, можливо, я захочу зв’язатися з тобою через неї?

— Ага.

Тед замислився, постукуючи пальцем по губах. Потім кивнув.

— На листівках угорі писатиму «Люба К» замість «люба Керол», а внизу стоятиме підпис «друг». Так ви обоє знатимете, хто їх надіслав. Домовились?

— Ага, — сказав Боббі. — Супер.

Не супер. І взагалі нічого зовсім не супер, та краще, ніж нічого.

Раптом Боббі підніс руку до вуст, поцілував кінчики пальців і дмухнув на них. Тед, що сидів на канапі, всміхнувся, упіймав поцілунок і приклав його до своєї поораної щоки.

— А зараз краще йди спати, Боббі. Сьогодні був ще той день, та й пізно вже.

Боббі ліг у ліжко.

Спершу Боббі подумав, що сон той самий, що й вчора. Бідермен, Кушмен і Дін женуться за мамою по джунглях на острові Вільяма Ґолдінґа. Потім він збагнув, що дерева і ліани — лише візерунок на шпалерах, а стежка, по якій летіли мамині ноги, — насправді брунатний килим. Це не джунглі, а готельний коридор. Намальована його уявою версія готелю «Ворік».

Та містер Бідермен і двоє інших покидьків були тут як тут. Однак тепер до погоні долучилися ще й сентґебівці: Віллі, Річі та Гаррі Дулін. У всіх на обличчях були оті смуги білого і червоного кольору. І всі вони мали на собі жовтогарячі камзоли з червоним сяйливим оком на грудях:

Якщо не враховувати камзолів, на них нічого не було. Причандалля теліпалося і підстрибувало в гніздечках густого лобкового волосся. Усі, крім Гаррі Дуліна, вимахували списами. У нього в руках була бейсбольна бита, зазублена з обох кінців.

— Вб’ємо суку! — репетував Кушмен.

— Вип’ємо її кров! — вигукнув Дон Бідермен і метнув списа в Ліз Ґарфілд, ледь вона встигла майнути за ріг. Спис, посмикуючись, увігнався в укриту лісовим візерунком стіну.

— Застромимо його в її брудну пизду! — волав Віллі. Віллі, який міг бути добрим, коли друзів не було поряд. Червоне око в нього на грудях було витріщене. Пеніс під ним теж ніби витріщався.

«Біжи, мамо!» — спробував крикнути Боббі. Та з губ не злетіло ні звуку. У нього не було рота, не було тіла. Боббі перебував ніби там, а ніби деінде. Він летів поряд з мамою, неначе її тінь. Чув, як вона хапає повітря, бачив тремтячі, перекривлені жахом губи, порвані панчохи. Елегантна сукня теж була розідрана. Одна грудь була подряпана, з неї скрапувала кров. Одне око майже заплющене. Складалося враження, ніби вона вистояла кілька раундів проти Едді Албіні або Урагана Гейвуда, а може, й проти обох одразу.

— Ми тебе розідремо! — верещав Річі.

— Живцем з’їмо! — підхопив Кертіс Дін на все горло. — Кров вип’ємо, тельбухи випустимо!

Мама озирнулася на них і її ноги (туфлі вона десь загубила) зашпорталися одна об одну.

— Мамо, не треба! — застогнав Боббі. — Заради всього святого, не треба!

Ніби почувши сина, Ліз відвернулася і спробувала бігти швидше.

Вона промчала повз оголошення:

ДОПОМОЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЗНАЙТИ НАШУ ДОМАШНЮ СВИНКУ!

ЛІЗ — наш ТАЛІСМАН!

ЛІЗ 34 РОКИ!

вона — ЗЛЮКА, але МИ ЛЮБИМО ЇЇ!

зробить усе, що захочете, якщо сказати їй: «ОБІЦЯЮ» (АБО)

«НА ЦЬОМУ МОЖНА ЗАРОБИТИ»

!ДЗВОНІТЬ: Гаузітонік, 5-8337

(АБО) ПРИНОСЬТЕ у «ГРИЛЬ ВІЛЬЯМА ПЕННА»!

запитайте НИЦИХ ЛЮДЕЙ У ЖОВТИХ ПЛАЩАХ!

пароль: «МИ ЛЮБИМО З КРОВ’Ю!»

Мама теж помітила оголошення і цього разу, коли її ноги вдарилися одна об одну, вона таки впала.

«Мамо, підводься!» — закричав Боббі. Та вона не підвелася. Можливо, не змогла. Натомість поповзла по брунатному килиму, раз-по-раз озираючись через плече. Волосся спітнілими пасмами падало на чоло та обличчя. Сукня на спині була розірвана і Боббі бачив її голі сідниці. Трусів не було. Що гірше, стегна позаду були забризкані кров’ю. Що вони з нею зробили? Боже праведний, що вони зробили з його мамою?

Попереду з-за рогу виринув Дон Бідермен. Знайшовши коротший хід, він перерізав їй шлях. Інші йшли одразу ж за ним. Тепер пеніс містера Бідермена стояв сторч, як часом бувало в Боббі, коли він уранці ще не виліз з ліжка і не сходив до туалету. Проте член містера Бідермена був величезний: схожий на Кракена, на Триффіда, на Тшудовисько. І Боббі подумав, що знає, звідки кров у мами на ногах. Знав, хоч і не хотів знати.

«Облиш її! — спробував він закричати на містера Бідермена. — Не чіпай її, хіба не досить того, що ви наробили?»

Зненацька багряне око на жовтому камзолі містера Бідермена розплющилося ширше… і ковзнуло вбік. Боббі був невидимий, його тіло перебувало на один світ нижче по спіралі дзиґи, та червоне око його помітило. Червоне око помічало все.

— Вбиймо свиню, випиймо її кров, — сказав містер Бідермен хрипким, майже не своїм голосом і рушив уперед.

— Вбиймо свиню, випиймо її кров, — вторили Білл Кушмен і Кертіс Дін.

— Вбиймо свиню, випустімо тельбухи, з’їжмо її м’ясо, — підтягували Віллі та Річі, крокуючи в ногу вслід за іншими покидьками. Як і в інших чоловіків, їхні пеніси наставилися, немов списи.

— Їж її, пий її, рви її, грай її, — долучився до хору Гаррі.

Вставай, мамо! Біжи! Не дайся їм!

Вона спробувала. Та коли насилу поривалася встати з колін, на неї стрибнув Бідермен. Інші — слідом, обступивши. Коли їхні руки почали здирати з мами рештки розірваного на шмаття одягу, Боббі подумав: «Хочу вибратися звідси, хочу спуститися по спіралі у свій світ, зупинити дзиґу і покрутити її в інший бік. Тоді я зможу повернутися у свою кімнату в своєму світі».

От тільки то була ніяка не дзиґа, і Боббі це розумів, навіть коли образи зі сну потьмяніли і почали розсипатися. То була вежа, непорушне веретено, навколо якого кружляє і прядеться все суще. А тоді все зникло і ненадовго настало благословенне нічого. Коли Боббі розплющив очі, кімната купалася в сонячному літньому світлі. Був ранок четверга, останній червень президентства Айзенгавера.

ІХ. Бридкий четвер

Одне про Теда Бротіґена можна було сказати напевне: він умів готувати. Сніданок, який він поставив перед Боббі — злегка збовтана яєчня, тости і хрумкий бекон — був кращим за будь-яку їжу, яку вранці подавала мама. Коронною стравою в Ліз були величезні млинці без смаку, які вони макали в сироп «Тітка Джеміма». Сніданок Теда нічим не поступався стравам, що подавали в «Колонії» чи «Гарвічі». Єдина проблема — Боббі було не до їжі. Подробиць сну він не пам’ятав, та знав, що це був кошмар і що в якийсь момент, очевидно, розплакався, бо, коли прокинувся, подушка була волога. Та сон був не єдиною причиною його пригнічення і апатії цього ранку. Врешті-решт, сни — це ж не насправді. А от від’їзд Теда реальний, до того ж їде він назавжди.

— Ти поїдеш одразу з «Кутової лузи»? — запитав Боббі, коли Тед сів навпроти зі своєю порцією яєць з беконом.

— Так буде найбезпечніше, — Тед почав їсти, але повільно і без видимого задоволення. Отже, йому теж погано. Боббі був втішений. — Скажу твоїй мамі, що в мене в Іллінойсі захворів брат. Більше їй знати не треба.

— Поїдеш «Великим сірим псом»?

— Найпевніше, потягом, — Тед коротко всміхнувся. — Я ж тепер при грошах, не забувай.

— Яким?

— Краще тобі не знати деталей, Боббі. Чого не знаєш, не можеш розказати. І тебе не вимусять розсказати.

Якусь мить Боббі поміркував над сказаним, а тоді спитав:

— А ти не забудеш про листівки?

Тед підчепив шматочок бекону, але знову поклав на тарілку.

— Листівки. Купу листівок. Обіцяю. І давай більше не будемо про це.

— То про що поговоримо?

Тед замислився, потім усміхнувся щиро і приємно. Коли Тед усміхався, Боббі міг уявити, яким він був у двадцять років, у розквіті сил.

— Про книжки, звичайно ж, — сказав Тед. — Поговорімо про книжки.

Заносилося на пекельно гарячий день, це було очевидно вже о дев’ятій. Боббі допоміг витирати і складати посуд. Потім вони влаштувались у вітальні, де вентилятор Теда з усієї сили намагався розігнати вже знесилене повітря, і почали розмовляти про книжки… точніше Тед говорив про книжки. Цього ранку Боббі вже не відволікався на бій Албіні та Гейвуда і жадібно слухав. Він не розумів усього, про що казав Тед, та втямив достатньо, щоб усвідомити: книжки становлять окремий світ і Гарвіцька публічна бібліотека не його частина. Вона лише двері, що ведуть у цей світ, ні більше, ні менше.

Тед розповідав про Вільяма Ґолдінґа і про те, що він називав дистопічною фантастикою, потім перейшов на «Машину часу» Герберта Веллза, проводячи паралелі між Морлоками і Елоями та Джеком і Ральфом з Ґолдінґового острова. Далі зупинився на, як він це назвав, єдиному виправданні літератури. А це, на його думку, дослідження проблем невинності та досвіду, добра та зла. Наприкінці імпровізованої лекції Тед згадав роман «Екзорцист», що розглядає обидві ці проблеми («в популярному контексті»). Раптом Тед замовк. Потрусив головою, ніби хотів прояснити думки.

— Що таке?

Боббі відсьорбнув шипучки. Любити більше її він не став, та це був єдиний напій у холодильнику. А ще вона була холодна.

— Про що це я думаю? — Тед провів долонею по чолі, так, ніби в нього зненацька заболіла голова. — Цей роман же ще не написано.

— Це як?

— Ніяк. Я заговорився. Чому б тобі не піти трохи на вулицю, розім’яти ноги? Може, я приляжу ненадовго. Вночі спалося щось не дуже.

— Добре.

Боббі здалося, що трохи свіжого повітря, нехай навіть гарячого повітря, йому не завадить. Хоча слухати Теда було цікаво, Боббі відчув, що стіни квартири ніби насуваються на нього.

«Бо я точно знаю, що Тед від’їжджає, — вирішив Боббі. — Ось тобі й маленька, сумна рима: бо я точно знаю, що Тед від’їжджає».

Коли Боббі зайшов у свою кімнату по бейсбольну рукавицю, у голові на мить зринула згадка про брелок з «Кутової лузи», який він збирався подарувати Керол на знак того, що вони тепер хлопець і дівчина. Та тут йому пригадалися Гаррі Дулін, Річі О’Міра і Віллі Ширмен. Вони ж точно теж десь на вулиці, і коли підловлять його самого, то, найімовірніше, зіб’ють на квасне яблуко. Уперше за два чи три дні Боббі пожалкував, що тут немає Саллі. Саллі ще шмаркач, як і Боббі, та характер у нього крутий. Дулін з дружками могли б його віддубасити, та Саллі-Джон змусив би їх поплатитися за таку честь. Утім Ес-Джей у таборі, тож немає про що говорити.

Боббі й не подумав залишитися: не може ж він усе літо ховатися від таких, як Віллі Ширмен. Це було б по- дебільному. Та, виходячи на вулицю, Боббі нагадував собі бути обережним і постійно пильнувати. Якщо він помітить їх вчасно, проблем не виникне.

Заклопотаний сентґебівцями, Боббі вийшов з номера 149, і брелок, особливий сувенір з району внизу, вилетів у нього з голови. Він лежав на поличці у ванній, поруч зі склянкою з зубними щітками. Саме там, де Боббі й залишив його напередодні.

Здавалося, він тиняється чи не по всьому Гарвічу. Від Броуд-стрит до парку. Сьогодні на полі C не було жодного сентґебівця. Його зайняла команда ветеранської організації «Американський легіон», яка під палючим сонцем пропрацьовувала подачі й перехоплення в повітрі. З парку Боббі подався на площу, з площі — на вокзал. Він стояв у газетному кіоску біля залізничного моста і розглядав видання у м’яких палітурках (власник, містер Бертон, дозволяв трохи подивитися, якщо не рухати, як він казав, «товари» руками), коли загула міська сирена. Обоє сіпнулися.

— Мати Божа, а з нею шо сталося? — обурився містер Бертон. Пакетики жуйок розсипалися по всій підлозі й він нахилився їх збирати, його сірий робочий фартух задерся. — Зараз же лиш п’ятнадцять по одинадцятій!

— Справді ранувато, — згодився Боббі й невдовзі пішов геть. Розглядання втратило всю принадливість.

Боббі попрямував на Рівер-авеню, дорогою заскочив у пекарню «Тіп-Топ» купити за два центи півбуханця вчорашнього хліба і поцікавитись у Джорджі Саллівана, як там Ес-Джей.

— Чудово, — сказав найстарший брат Саллі, — у вівторок прислав листівку, що сумує за сім’єю і хоче додому, в середу пише, що вчиться пірнати, а нині — що йому так добре в житті ще не було і він хоче лишитися там назавжди, — він засміявся, кремезний двадцятирічний ірландець з могутніми ірландськими руками і плечима. — Може там і лишитися, але мама буде сумувати, як не знаю що. Качок годувати зібрався?

— Ага, як завжди.

— Лиш не давай їм дзьобати пальці. Ці кляті річкові качки переносять усяку заразу. Вони…

На площі, на будинку мерії, годинник почав видзвонювати дванадцяту, хоч до неї залишалося ще п’ятнадцять хвилин.

— Та що це сьогодні таке? — сказав Джорджі. — То сирена гуде раніше, то бісів міський годинник збився.

— Може, через спеку, — припустив Боббі.

Джорджі глянув на нього з сумнівом.

— Ну… чим не причина.

«Ага, — подумав Боббі, виходячи на вулицю, — і куди безпечніша, ніж решта».

Боббі попрямував до Рівер-авеню, на ходу жуючи хліб. Поки знайшов лавочку на березі річки Гаузетонік, більша частина припасеного хліба зникла в його роті. З очерету перевальцем причалапали сповнені надії качки. Боббі заходився кидати їм решту хліба і, як завжди, веселився, спостерігаючи, з якою пожадливістю вони накидаються на дрібки і при цьому закидають голівки назад.

Невдовзі Боббі почало хилити на сон. Він дивився на річку, на мерехтливе мереживо сонячних зайчиків на воді, але спати хотілося ще дужче. Він проспав цілу ніч, але так і не відпочив.

Боббі задрімав з руками, повними крихт. Качки покінчили з тим, що знайшли у траві, й підступили ближче, тихо, задумливо покахкуючи. Годинник на площі вибив другу о дванадцятій двадцять і люди в центрі хитали головами, запитуючи одне в одного, куди котиться світ.

Сон Боббі ставав усе глибшим і, коли на нього впала тінь, він цього ані помітив, ані відчув.

— Гей, малий.

Голос був тихий і наполегливий. Боббі здригнувся, судомно хапнув повітря і випростався, кулаки розтиснулися і решта крихт посипалась додолу. У животі знову заповзали змії. Це не був ні Віллі Ширмен, ні Річі О’Міра, ні Гаррі Дулін. Боббі зрозумів це навіть спросоння. Та він майже пошкодував, що то не хтось із них. Або навіть усі троє. Побої — не найгірше, що може трапитися. Далеко не найгірше. Чорт, і як він тільки взяв і отак заснув?

— Малий.

Качки товклися Боббі по ногах, б’ючись за неочікуване частування, що на них звалилося. Крила молотили по гомілках і ступнях, та це було десь далеко-далеко.

Він бачив тінь чоловічої голови, що лежала на траві перед ним. Чоловік стояв позаду.

— Малий.

Боббі повільно, з хрускотом обернувся. Чоловік виявиться одягненим у жовтий плащ і десь на плащі буде око, вирячене червоне око.

Та на чоловікові був бежевий літній костюм. Черевце його вже почало переростати в черево й у тому місці на піджаку утворилася сумка, як у кенгуру. Боббі одразу ж збагнув, що це все-таки не один з них. За очними яблуками не свербіло, ніяких чорних ниток перед очима… а головне — це не істота, що тільки видає себе за людину. Це й була людина.

— Що? — промимрив Боббі тихим, розгубленим голосом. І досі не вірилося, як він міг отак заснути, отак від’їхати. — Чого вам треба?

— Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати, — промовив чоловік у бежевому костюмі. Сягнувши до кишені піджака, він видобув звідти гаманця. — Можемо піти за он те дерево. Нас ніхто не побачить. Тобі сподобається.

— Ні, — сказав Боббі і встав. Він не до кінця розумів, про що говорить чоловік у бежевому костюмі, та деяке поняття в нього було. Качки сипонули врозтіч, та хліб був занадто великою спокусою, тож вони повернулися і знову почали витися й дзьобати навколо кросівок Боббі. — Мені вже час додому. Моя мама…

Чоловік підступив ближче, і далі тримаючи гаманця. Так, ніби вирішив віддати Боббі не якихось паскудних два долари, а геть усе.

— Тобі не конче робити це мені. Я сам тобі відсмокчу. Давай, що скажеш? Даю три долари, — голос чоловіка тремтів, то злітаючи до верхніх регістрів гами, то падаючи до нижніх, ніби сміючись, а наступної миті майже плачучи. — На три долари можна цілий місяць ходити в кіно.

— Ні, справді. Я…

— Тобі сподобається, усім моїм хлопчикам подобається.

Чоловік простяг руки до Боббі і йому раптом пригадалося, як Тед узяв його за плечі, поклав руки на потилицю і пригорнув до себе. Вони тоді були так близько, що майже могли поцілуватися. Тоді все було не так і водночас так само. Деякою мірою.

Не тямлячи, що робить, Боббі нахилився і зловив одну качку. Підняв догори отетерілу крякалку, верткий клубок з дзьоба, крил і лап, що веслували в повітрі, мигцем побачив чорну намистинку ока, і кинув у чоловіка в бежевому костюмі. Той зарепетував і здійняв руки, затуляючи обличчя, і впустив гаманця.

Боббі побіг.

Дорога додому лежала через площу, і на телефонному стовпі коло кондитерської Боббі угледів оголошення. Він підійшов ближче і прочитав його з німим жахом. Боббі не пам’ятав сну, що наснився йому цієї ночі, та в ньому було щось схоже на це оголошення. Він був певен.

ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?

це СТАРИЙ ДВОРНЯГА, та МИ ЙОГО ЛЮБИМО!

у БРОТІҐЕНА БІЛА ШЕРСТЬ і БЛАКИТНІ ОЧІ!

він ДОБРИЙ ДО ЛЮДЕЙ! ЇСТИМЕ

НЕДОЇДКИ ВАМ З РУК!

ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)

ЯКЩО ПОБАЧИТЕ БРОТІҐЕНА!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, Гаузітонік! (АБО)

ПРИВЕДІТЬ БРОТІҐЕНА на Гайґейт-авеню, 745!

Будинок РОДИНИ САҐАМОРІВ!

«Сьогодні невдалий день, — подумав Боббі, дивлячись, як його рука тягнеться до стовпа і зриває оголошення. Неподалік, на одній з лампочок навісу кінотеатру «Гарвіч» теліпався блакитний хвіст паперового змія. — Зовсім невдалий. Не треба було виходити на вулицю. А найкраще — взагалі не вставати з ліжка».

Гаузітонік, 5-8337, як і в оголошенні про вельш-коргі Філа… та тільки якщо в Гарвічі й існувала телефонна станція Гаузітонік, Боббі про неї ніколи не чув. Частина номерів була підімкнена до станції Гарвіч, а інша частина — до Коммонвелс. Але Гаузітонік? Такої не було ні тут, ні в Бріджпорті.

Боббі зіжмакав папірця і викинув в урну з написом: «ЗБЕРЕЖІМО НАШЕ МІСТО ЧИСТИМ І ЗЕЛЕНИМ», що стояла на розі вулиці, та на другому боці вулиці знайшов таке самісіньке оголошення. Третє було приклеєне до поштової скриньки трохи далі на розі. Боббі зірвав і його. Ниці або змикають кільце, або впали у відчай. А може, і те, і те.

Тедові сьогодні зовсім не можна виходити, Боббі має його попередити. А ще йому треба готуватися до втечі, це він йому теж скаже.

Боббі подався навпростець через парк і майже біг, бажаючи якнайшвидше потрапити додому. Тож, коли від бейсбольних полів ліворуч долинув слабкий, схожий на схлип крик, він ледь-ледь його розчув.

— Боббі…

Він зупинився й озирнувся на гайок, куди його напередодні відвела Керол, коли він розрюмсався. Коли схлип повторився, Боббі зрозумів, що то вона.

— Боббі, якщо це ти, будь ласка, допоможи…

Боббі звернув з цементної доріжки й пірнув у гайок. Від картини, що відкрилася очам, бейсбольна рукавиця випала з рук. Рукавиця була моделі Елвіна Дарка і потім кудись зникла.

«Хтось просто натрапив на неї і поцупив», — припускав Боббі. Велика біда. У подальшому перебігу дня нещасна рукавиця виявилася найменшою з проблем.

Керол сиділа під тим же в’язом, де втішала його вчора, підтягши коліна до грудей. Її обличчя було попелясто-сіре, а навколо очей залягли чорні кола шоку, що робило її схожою на єнота. З однієї ніздрі збігала ниточка крові. Ліва рука Керол лежала на животі, туго напнувши блузку навколо випуклостей, що через рік-два виростуть у груди, а лікоть вона притримувала правою долонею.

На Керол були шорти і вільна блузка на довгий рукав, з тих, що їх просто надягаєш через голову. Згодом більшу частину провини за те, що сталося, Боббі покладатиме саме на цю дурнувату блузку. Вона, мабуть, одягла її, щоб захиститися від сонячних опіків. Жодної іншої причини, щоб носити довгі рукави в таку вбивчу спеку, Боббі вигадати не міг. Вона сама таку вибрала чи місіс Джербер змусила? Та хіба це має значення?

«Має, — подумає Боббі, коли з’явиться час на роздуми, — має, чорт забирай, ще й яке».

Та поки що блузка на довгий рукав залишалася на задньому плані. Єдине, що привернуло увагу Боббі в цю першу мить, було її ліве передпліччя. Здавалося, в неї не одне плече, а цілих два.

— Боббі, — вимовила Керол, дивлячись на нього блискучими, затуманеними очима, — вони мене покалічили.

Вона, звичайно, була шокована. На той час Боббі й сам був шокований, він діяв інстинктивно. Спробував підвести Керол на ноги. Вона скрикнула від болю… Боже милий, що то був за звук?

— Я побіжу по допомогу, — сказав Боббі, опускаючи її на землю. — А ти сиди і спробуй не ворушитися.

Вона похитала головою, але обережно, щоб не вразити руку. Її блакитні очі майже почорніли від болю і жаху.

— Ні, Боббі, тільки не залишай мене тут. А що, як вони повернуться? А що, як вони повернуться і покалічать мене ще сильніше?

Фрагменти подій того довгого, гарячого четверга стерлися з пам’яті, поглинуті хвилею шоку, та ця мить закарбувалася назавжди. Керол дивиться на нього знизу вгору і каже: «А що, як вони повернуться і поскалічать мене ще сильніше?»

— Але… Керол…

— Я можу йти. Якщо ти мені допоможеш, я зможу йти.

Боббі обережно обхопив її рукою за стан, сподіваючись, що вона не зойкне. Це було б жахливо.

Керол повільно зіп’ялася на ноги, спираючись спиною об стовбур дерева. Коли вона підводилася, ліва рука злегка ворухнулася. Гротескне подвійне плече випнулося і сіпнулось. Вона застогнала, але, дякувати Богові, не закричала.

— Краще сиди, — сказав Боббі.

— Ні, я хочу вибратися звідси. Допоможи мені. Господи, як болить.

Коли вона повністю звелася на ноги, стало трохи легше. Вони вибиралися з-за дерев повільною, урочистою ходою, тримаючись попід руки. Так молодята ідуть до вівтаря. Після затінку дерев день здався ще спекотнішим, ніж був, і сліпуче ясним. Боббі роззирнувся, та навколо не було ні душі. Десь у глибині парку співали якісь дітлахи, очевидно, «Горобці» або «Малинівки» зі «Стерлінґ-гаузу», проте територія навколо бейсбольних полів геть вимерла. Ні дітей, ні матусь з візочками і жодного сліду офіцера Реймера, місцевого копа, який часом, коли бував у доброму гуморі, міг пригостити морозивом або пакетиком арахісу. Усі сиділи по домівках, ховалися від спеки.

І далі повільно, підтримуючи її рукою за стан, Боббі йшов з Керол по стежці, що виводила до перехрестя Коммонвелс і Броуд-стрит.

На пагорбі Броуд-стрит було так само безлюдно, як і в парку. Тротуар відсвічував, немов повітря над сміттєспалювальною піччю. Скільки сягало око, ніде не було жодного перехожого чи автомобіля.

Вони ступили на тротуар і Боббі саме збирався спитати, чи зможе Керол перейти вулицю, коли вона тоненьким голоском прошепотіла:

— Ой, Боббі, я непритомнію.

Боббі в паніці глянув на Керол і побачив, що очі в неї закотилися і видно було лише блискучі білки. Вона хиталася, неначе спиляне майже під корінь дерево.

Боббі зігнувся і, коли коліна Керол підкосилися, інстинктивно підхопив її під стегна й спину. Він був з правого боку, тому зумів зробити це, не травмувавши ще більше лівої руки. Втім Керол, навіть зомлівши, і далі підтримувала лікоть правою долонею, тож рука була сяк-так зафіксована.

Керол Джербер і Боббі були одного зросту (Керол, може, трішечки-трішечки вища) і мали приблизно однакову вагу. Взагалі, він не мав би бути здатен нести її на руках по Броуд-стрит, навіть спотикаючись на кожному кроці. Та в людей у шоковому стані можуть з’явитися просто богатирські сили. Боббі ніс її, зовсім не спотикаючись. Навіть біг під палючим червневим сонцем. Ніхто його не зупинив, ніхто не поцікавився, що сталося з дівчинкою, ніхто не запропонував допомогти.

Боббі чув шум машин на Ашер-авеню, та ця частина світу була моторошно схожа на Мідвіч, де всі ні з того ні з сього заснули.

Віднести Керол до матері Боббі й на думку не спало. Квартира Джерберів містилася вище по схилу, та причина була не в цьому. Єдиним, хто міг би допомогти, був Тед. Треба віднести її до нього. Тед знатиме, що робити.

Надприродна сила почала покидати Боббі, коли він видирався східцями на ґанок свого будинку. Він похитнувся і гротескне, подвійне плече Керол вдарилося об перила. Вона зойкнула й уся напружилася в нього на руках. Напівстулені повіки широко розплющилися.

— Майже на місці, — сказав Боббі захеканим шепотом, майже несхожим на його голос. — Майже прийшли. Вибач, що через мене ти вдарилася, але ми ледь не…

Двері розчинилися і з’явився Тед. На ньому були сірі штани від костюма і майка без рукавів. Петлі підтяжок погойдувалися аж біля колін. Тед виглядав здивованим і стривоженим, але не переляканим.

Боббі здолав останню сходинку, а тоді хитнувся назад. Одну жахливу мить йому здавалося, що він от-от гепнеться вниз, можливо, розбивши голову об цементну доріжку. Та Тед підхопив його і Боббі вдалося відновити рівновагу.

— Дай її мені, — сказав Тед.

— Спершу зайди з другого боку, — видихнув Боббі. Руки напнулися, мов гітарна струна, плечі палали вогнем. — Цей бік пошкоджений.

Тед підійшов і став поряд із Боббі. Керол дивилася на них знизу вгору, її попелясте волосся перекинулося Боббі через зап’ястя.

— Вони покалічили мене, — прошепотіла Керол, звертаючись до Теда. — Віллі… Я просила його зупинити їх, та він не схотів.

— Не розмовляй, — сказав Тед, — з тобою все буде гаразд.

Тед забрав її в Боббі якомога обережніше, та ліва рука все ж трохи зсунулася. Подвійне плече сіпнулося під білою блузкою. Керол застогнала і розплакалася. З правої ніздрі пішла свіжа кров, одна яскраво-червона крапля на шкірі. В голові у Боббі на мить сяйнув образ з учорашнього сну. Око, червоне око.

— Боббі, притримай двері.

Боббі розчинив їх навстіж. Тед поніс Керол по коридору до квартири Ґарфілдів. В цей же самий момент Ліз Ґарфілд спускалася залізними східцями, що вели з платформи, де зупинявся потяг Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд, на Мейн-стрит, де була стоянка таксі. Вона йшла з повільною обережністю хронічного інваліда. У кожній руці погойдувалася валіза. Вийшло так, що містер Бертон, власник газетного кіоску, саме вийшов на поріг покурити. Він побачив, як Ліз зійшла до підніжжя сходів, відгорнула вуаль на своєму капелюшку й обережно провела по обличчю хусточкою, кривлячись від кожного дотику. Вона зробила макіяж, і то сильний, та це не допомогло, а, навпаки, привертало увагу до того, що з нею сталося. Від вуалі користі було більше, хоч і затуляла лише верхню половину обличчя, тож Ліз опустила її знову. Вона підійшла до першого водія, що байдикував без роботи. Таксист вийшов допомогти їй з багажем.

Бертон запитував себе, хто це її так прикрасив. Він сподівався, що, хоч хто б це був, його голову вже масують міцними гікоревими кийками кремезні копи. Людина, що робить таке з жінками, нічого кращого й не заслуговує. Людині, що робить таке з жінками, на волі робити нічого. Така була його думка.

Боббі гадав, що Тед покладе Керол на канапу, та натомість він сів на єдиний у вітальні стілець з прямою спинкою, посадовивши її собі на коліна. Він тримав Керол, як Санта Клаус з універмагу «Ґрант» тримав маленьких дітей, коли ті підходили до його трону.

— Куди ще тебе поранено, крім плеча?

— Вони били мене в живіт і в бік.

— У який?

— Правий.

Тед акуратно відгорнув блузку з правого боку. Побачивши синця, що по діагоналі проходив по ребрах Керол, Боббі з присвистом вдихнув через нижню губу. Він одразу ж упізнав контури бейсбольної битки. І Боббі знав, чиєї. Гаррі Дуліна, прищавого недоробка, який у тому вбогому пустищі, що в нього звалося уявою, бачив себе Робіном Гудом. Він, Річі О’Міра і Віллі Ширмен схопили її в парку. Гаррі обробляв її битою, а Віллі та Річі тримали. Усі троє реготали й обзивали її малятком Джербер. Можливо, все розпочиналось як жарт, а потім вийшло з-під контролю? Та хіба у «Володарі мух» трапилося не щось схоже? Просто трішечки вирвалося з-під контролю?

Тед обмацав стан Керол, тоді його шишкуваті пальці розчепірились і повільно ковзнули по боку вгору. Він схилив голову на бік, ніби не оглядав, а дослухався. Може, так і було. Коли він дістався синця, Керол різко вдихнула.

— Болить? — спитав Тед.

— Трохи. Не так, як п-плече. Вони зламали мені руку, хіба ні?

— Ні, не думаю, — відповів Тед.

— Я чула, як хруснуло. І вони теж. Тоді й утекли.

— Я не сумніваюся, що чула. Справді.

По щоках Керол котилися сльози й обличчя все ще було попелясте, та вона трохи заспокоїлася. Тед відгорнув блузку аж під пахву й оглядав синця.

«Він не гірше за мене знає, на що він схожий», — подумав Боббі.

— Скільки їх було, Керол?

«Троє», — подумав Боббі.

— Т-троє.

— Троє хлопців?

Вона кивнула.

— Троє хлопців проти маленької дівчинки. Очевидно, вони тебе злякалися. Мабуть, вирішили, що ти левиця. Ти ж левиця, Керол?

— Якби ж то, — вимовила Керол і спробувала усміхнутися. — Як би мені хотілося загарчати і прогнати їх. Вони мене п-п-покалічили.

— Знаю, знаю, — долоня Теда ковзнула вниз і обхопила жахливий синець на ребрах. — Вдихни.

Синець у руці Теда набубнявів, Боббі бачив його фіолетові обриси, що проглядали крізь вкриті нікотиновими плямами пальці Теда.

— Болить?

Вона похитала головою.

— І коли дихаєш?

— Ні.

— І не тоді, коли ребра черкають об мою руку?

— Ні, тільки саднить. Що по-справжньому болить, так…

Вона швидко зиркнула на жахливо понівечене, подвійне плече і тут же відвела очі.

— Знаю. Бідолашна ти, Керол. Бідолашна дівчинко. До цього ми ще дійдемо. Де ще тебе били? Ти казала, в живіт?

— Так.

Тед підняв блузку спереду. На животі було ще одне садно, проте не таке глибоке і не таке запалене. Тед ніжно провів кінчиками пальців спершу вище, а потім нижче пупця. Вона сказала, що таких болів, як у плечі, немає, місце тільки саднить, так само, як ребра.

— Тебе не били по спині?

— Н-ні.

— А по голові чи шиї?

— Нє-а, тільки по боці та животі, а потім вдарили в плече, воно хруснуло, вони почули і втекли. А я думала, що Віллі Ширмен хороший.

Керол скинула на Теда поглядом, повним скорботи.

— Керол, поверни голову до мене… добре… а тепер в інший бік. Як повертаєш, не болить?

— Ні.

— І ти впевнена, що тебе жодного разу не вдарили по голові?

— Ні, тобто впевнена.

— Пощастило.

Боббі не міг второпати, з якого в біса дива Тед вирішив, що Керол пощастило. Ліва її рука, здавалося, не просто зламана, а наче наполовину відірвана. Йому раптом уявилася печена до недільного обіду курка і звук, який видає стегенце, коли його відірвати. Шлунок скрутило вузлом. На мить Боббі здалося, що він от-от виблює і сніданок, і вчорашній хліб, — єдине, що їв сьогодні на обід.

«Ні, — наказав він собі, — не можна, тільки не зараз. У Теда в списку і без тебе проблем вистачає».

— Боббі? — Голос Теда був чіткий і твердий. Він говорив тоном людини, в якої більше розв’язків, ніж проблем. Яке ж це було полегшення. — Ти як, нічого?

— Ага.

І подумав, що так воно і є. Шлунок потроху відпускало.

— Добре. Молодець, що приніс її сюди. Можеш ще трохи допомогти?

— Ага.

— Мені потрібні ножиці. Можеш принести?

Боббі пішов до маминої спальні, висунув горішню шухляду комода і вийняв кошик із шиттям. У ньому знайшлися ножиці середніх розмірів.

Він поспішив назад до вітальні й показав їх Тедові.

— Такі підійдуть?

— Згодяться, — сказав Тед, беручи ножиці до рук. Тоді звернувся до Керол: — Доведеться зіпсувати тобі блузку. Мені шкода, але я мушу оглянути плече і хочу, щоб боліло якомога менше.

— Нічого страшного, — сказала Керол і знову спробувала всміхнутися. Боббі відчув ледь не побожність перед її сміливістю. Якби його плече було в такому стані, він, мабуть, мекав би, немов вівця, що заплуталася в огорожі з колючого дроту.

— Додому можеш вдягнути якусь футболку Боббі. Боббі, ти ж не проти?

— Само собою, що мені парочка натільних вошей?

— Дотепник, — кинула Керол.

Як міг акуратно, Тед розрізав блузку спершу на спині, потім спереду. Покінчивши з цим, він потяг половинки в сторони, немов яєчну шкаралупу. На лівому боці дуже обережно, та Керол все одно хрипко скрикнула, коли пальці Теда зачепили плече. Боббі підскочив. Його серце, що було почало битися рівніше, знову шалено закалатало.

— Вибач, — пробурмотів Тед. — Лишенько. Ти тільки поглянь.

Плече Керол мало кепський вигляд, але не такий, як боявся Боббі. Мабуть, так трапляється майже завжди, коли наважишся зіткнутися з проблемою віч-на-віч. Друге плече було вище за нормальне, шкіра на ньому напнулася так, що Боббі дивувався, як вона просто не тріснула. Плече набрало насиченого, бузкового кольору.

— Дуже зле? — спитала Керол. Вона дивилася в другий бік, на протилежну стіну кімнати. На її дрібному обличчі застиг змучений вираз виголоднілої дитини з ЮНІСЕФ. Скільки Боббі міг судити, після того єдиного погляду мигцем на поранене плече вона більше не дивилася. — Я проходжу в гіпсі все літо?

— Не думаю, що тобі взагалі накладуть гіпс.

Керол запитливо глянула йому в обличчя.

— Перелому немає, дитино, тільки вивих. Хтось вдарив тебе в плече…

— Гаррі Дулін…

— …з такою силою, що вибив голівку плечової кістки лівої руки з суглоба. Думаю, я зумію повернути її на місце. Зможеш перетерпіти нестерпний біль одну або дві секунди, якщо знатимеш, що потім усе має бути добре?

— Так, — відповіла Керол, ні секунди не вагаючись. — Вправте його, містере Бротіґен, прошу.

Боббі глянув на Теда з деяким сумнівом.

— Ти справді це можеш?

— Так, дай мені свій пасок.

— Га?

— Пояс. Давай його сюди.

Боббі розперезав свій майже новенький, подарований на Різдво пояс, і простяг Тедові. Той взяв його, ні на мить не зводячи очей з Керол. — Як твоє прізвище, люба?

— Джербер. Вони обзивали мене малятком Джербер, та я не малятко.

— Я й не сумніваюся. І зараз ти це доведеш.

Тед підвівся, зручно вмостив Керол на стільці і став перед нею навколішки, наче тип зі старого фільму, що готується пропонувати руку і серце. Склав пояс Боббі вчетверо у своїх великих долонях і заходився штрикати ним здорову руку Керол, аж доки та не відпустила ліктя і не взялася пальцями за петлі.

— Добре. А тепер засунь його до рота.

— Засунути пояс Боббі собі до рота?

Тед ні на мить не відривав очей від Керол. Він заходився гладити її неушкоджену руку від ліктя до зап’ястя. Пальці ковзнули вниз… завмерли… поповзли вгору до ліктя… потім знову ковзнули вниз.

«Він ніби її гіпнотизує», — подумав Боббі, та тут не було ніяких «ніби»: так воно насправді й було. Його зіниці знову почали проробляти отой химерний фокус: вони то розширювалися, то звужувалися, то розширювалися, то звужувалися, то розширювалися, то звужувалися. Вони рухалися повністю злагоджено з пальцями. Керол, розтуливши губи, втупилася йому в обличчя.

— Теде… твої очі…

— Так, так, — відгукнувся він нетерпляче, ніби його не вельми обходило, що там коїться з його очима. — Біль підіймається, Керол, ти це знаєш?

— Ні…

Очі Керол приковані до його очей. Його пальці на її руці то підіймаються, то опускаються… то підіймаються, то опускаються… Зіниці Теда, ніби сповільнений пульс. Боббі побачив, як Керол розслабилася на стільці. Вона все ще тримала пояс у руках і, коли Тед зупинився рівно на стільки, щоб торкнутися тильного боку її долоні, вона, не опираючись, піднесла його до обличчя.

— О так, — говорив Тед, — біль підіймається від свого витоку до мозку. Коли я вправлятиму плече на місце, болю буде багато. Але ти перехопиш майже весь біль ротом, перш ніж він дістанеться до мозку. Ти затиснеш біль зубами і затримаєш у поясі Боббі. Тоді в голову, де болить найбільше, потрапить лише дещиця. Керол, ти мене розумієш?

— Так… — голос Керол лунав десь здалеку. Вона здавалася дуже маленькою на цьому стільці з прямою спинкою, одягнена лише в шорти і кросівки.

Зіниці Теда, зауважив Боббі, застигли на місці.

— Поклади пасок до рота.

Вона засунула його поміж губ.

— Коли заболить, кусай.

— Коли заболить.

— Перехопи біль.

— Перехоплю.

Тед востаннє провів великим вказівним пальцем від ліктя до зап’ястя і поглянув на Боббі.

— Побажай мені удачі.

— Удачі, — палко відгукнувся Боббі.

Далеким сонним голосом Керол Джербер сказала:

— Боббі кинув качкою в якогось чоловіка.

— Справді? — спитав Тед, надзвичайно м’яко стискаючи лівою рукою ліве зап’ястя Керол.

— Боббі подумав, що то ница людина.

Тед скосив очі на Боббі.

— Не така ница людина, — почав пояснювати Боббі. — Просто… ох, не бери в голову.

— Все одно вони дуже близько, — сказав Тед. — Годинник, сирена…

— Я чув, — понуро озвався Боббі.

— Я не чекатиму до вечора, поки приїде твоя мама. Не наважуся. Перебуду день у кіно, чи в парку, чи ще десь. На крайній випадок у Бріджпорті є нічліжки. Керол, ти готова?

— Готова.

— Коли біль підійметься, що ти робитимеш?

— Перехоплю. І втисну зубами в пояс Боббі.

— Хороша дівчинка. Десять секунд — і тобі стане значно краще. — Тед набрав повні груди повітря. Витяг праву руку, аж доки вона не зависла над бузковою ґулею на плечі. — Зараз буде боляче, люба. Наберися духу.

Усе сталося не за десять і навіть не за п’ять секунд. Боббі здалося, що це тривало лиш мить. Правий зап’ясток Теда натиснув прямо на ґулю під напнутою шкірою. Водночас він різко смикнув її за зап’ястя.

Щелепи Керол напружилися, коли вона вгризлася зубами в пояс.

Боббі почув короткий хрускіт. Так часом хрускотіла заклякла шия, коли він повертав голову. Тоді ґуля на руці Керол зникла.

— Бінго! — вигукнув Тед. — Виглядає добре! Керол?

Вона розтулила рот. Пояс Боббі випав на коліна. Боббі помітив на шкірі ланцюжок крихітних вм’ятинок. Вона прокусила пояс ледь не наскрізь.

— Уже не болить, — сказала Керол зачудовано. Пробігла пальцями правої руки до ушкодженого місця — фіолетова шкіра на ньому вже темнішала — торкнулася синця. Скривилася.

— Поболюватиме десь ще з тиждень, — попередив Тед. — І бодай два тижні цією рукою не можна нічого підіймати чи кидати, інакше кістка може знову вискочити.

— Я буду обережна.

Керол знову могла дивитися на руку. Вона продовжувала обмацувати синець легкими, перевіряльними рухами.

— Скільки болю перехопила? — поцікавився Тед і, хоч обличчя його залишалося серйозним, Боббі здалося, в голосі забринів натяк на усмішку.

— Майже весь, — пробурмотіла Керол. — Не боліло майже взагалі.

Та ледь промовивши ці слова, вона обм’якла на стільці. Очі в неї були розплющені, але безтямні. Керол зомліла вдруге.

* * *

Тед наказав Боббі принести мокрого рушника.

— В холодній воді. І викрути, але не дуже сильно.

Боббі побіг, схопив з полиці біля ванни рушника для обличчя і намочив холодною водою. Нижня половинка вікна була з матового скла, та якби він виглянув крізь верхню половинку, то побачив би, як під’їжджає мамине таксі. Проте Боббі не виглянув, заклопотаний своїм завданням. І навіть не згадав про зелений брелок, хоч той лежав на полиці прямо в нього перед носом.

Коли Боббі повернувся до вітальні, Тед уже знову сидів на стільці з високою спинкою, тримаючи Керол на колінах.

Боббі відзначив, як сильно в неї засмагли руки проти решти шкіри, чистої, гладенької та білої, крім місць, де проступили синці.

«Вона ніби натягла на руки нейлонові панчохи», — подумав він з крихтою веселості. Очі Керол потроху прояснювалися і вона стежила, як Боббі підійшов. Та вигляд у неї був не найкращий: волосся сплуталося, по обличчю стікає піт, між носом і кутиком рота цівка засохлої крові.

Тед узяв рушника і заходився витирати їй обличчя і чоло. Боббі опустився навколішки коло підлокітника. Керол сіла рівніше, вдячно підставляючи обличчя вогкій прохолоді. Тед витер їй з носа кров і відклав рушника на журнальний столик. Відкинув з чола Керол мокре від поту волосся. Коли кілька пасом впало назад, він підніс був руку, щоб знову їх прибрати.

Та перш ніж він встиг це зробити, вхідні двері будинку з грюкотом розчинилися. З коридору почулися кроки. Рука на вологому чолі Керол застигла. Тед і Боббі ззирнулися і між ними струменіла одна-однісінька думка, могутній телепатичний посил з одного слова: «Вони».

— Ні, — сказала Керол, — не вони. Боббі, це твоя м…

Двері в квартиру відчинилися. На порозі стояла Ліз із ключем в одній руці та капелюшком, тим, що з вуаллю, в другій. За нею виднілися відчинені двері, що вели з під’їзду в розжарений зовнішній світ. На ґанковому килимку з написом «Ласкаво просимо», де їх залишив таксист, одна попри другу стояли валізи.

— Боббі, я тобі скільки разів казала замикати ці кляті…

Це було все, що вона встигла сказати. У наступні роки Боббі не раз прокручуватиме в голові цю сцену й усе ясніше бачитиме, як це виглядало в маминих очах, коли вона повернулася зі злощасної подорожі до Провіденса. Син стоїть навколішки біля стільця, на якому старий, що ніколи їй не подобався і якому вона по-справжньому не довіряла, тримає на колінах маленьку дівчинку. Вигляд у дівчинки очманілий. Волосся злиплося від поту. Блузка розірвана і клаптями валяється на підлозі. І навіть очима, підпухлими так, що ледь розплющувалися, Ліз примітила синці Керол: один на плечі, другий на ребрах і третій на животі.

А Керол, Боббі і Тед Бротіґен побачили її з тією ж приголомшливою чіткістю зупиненого часу: підбиті очі, праве — взагалі лише зблиск глибоко під грибочком потемнілої плоті; нижня губа набрякла й у двох місцях була розсічена, на ній усе ще видніються цятки засохлої крові, неначе огидна, стара помада; ніс викривився, перетворившись на потворну карлюку, майже як у карикатурної відьми Гейзл.

Тиша, хвилина осмислювального мовчання в гаряче, літнє пообіддя. Десь пахкнуло з викидної труби. Десь дитина закричала: «Давайте, народ!» А позаду їхніх спин, з Колонія-стрит, долинав звук, який у Боббі найтісніше асоціюватиметься з дитинством узагалі та з цим четвергом зокрема. Баузер місіс О’Гари своїм гавкотом усе глибше прокладав шлях у двадцяте століття: гав-гав, гав-гав-гав.

«Джек її наздогнав, — подумав Боббі, — Джек Меридью і його друзі-козли».

— О Господи, що сталося? — подав голос Боббі, порушуючи мовчанку. Він не хотів, та мусив знати. Кинувся до неї, плачучи від страху і горя. Її обличчя, її бідолашне обличчя. Жінка була зовсім несхожа на його маму, а швидше скидалася на стару, якій місце не на тінистій Броуд-стрит, а «внизу», де люди п’ють вино з пляшок у паперових пакетах і не мають прізвищ. — Що він зробив? Що цей мерзотник з тобою зробив?

Вона не відреагувала, здавалося, навіть не почула. Проте схопила Боббі, схопила за плечі, досить міцно, щоб він відчув, як пальці впиваються йому в шкіру, досить міцно, щоб зробити боляче. Схопила і тут же відштовхнула, навіть не глянувши.

— Відпусти її, брудний поганцю, — сказала вона низьким, рипучим голосом, — відпусти негайно.

— Місіс Ґарфілд, ви неправильно зрозуміли.

Тед зсадив Керол з колін, навіть у цю мить намагаючись тримати руку подалі від хворого плеча, тоді підвівся сам. Обтрусив штани: дрібний, педантичний жест, у цьому був весь Тед.

— Її поранили, бачите. Боббі знайшов її…

— НЕГІДНИК! — заверещала Ліз. Праворуч від неї на столику стояла ваза. Ліз ухопила її і метнула в Теда. Тед пригнувся, однак недостатньо швидко, щоб повністю уникнути удару. Ніжка гепнула його в маківку, ваза відскочила, неначе камінь від поверхні ставка, вдарилася об стіну і розбилася.

Керол заверещала.

— Мамо, не треба! — кричав Боббі. — Він не зробив нічого поганого! Нічого поганого!

Ліз і уваги не звернула.

— Як ти смієш її торкатися? Так само ти й мого сина торкався? Торкався, так? Тобі все одно, якого кольору, аби молоденької крові!

Тед ступив крок до неї. Порожні петлі підтяжок метлялися по його ногах. Боббі бачив, як на його тімені під ріденьким волоссям, там, куди влучила ваза, проступають пуп’янки.

— Місіс Ґарфілд, запевняю вас…

— Запевняй ось це, брудний збоченцю!

Крім вази на столику не було нічого, тож Ліз ухопила сам столик і пожбурила в Теда. Столик вгатив йому в груди і змусив позадкувати. Тед опинився б на підлозі, якби не стілець з прямою спинкою. Він повалився на нього, дивлячись на Ліз широко розплющеними шокованими очима. Рот у нього посіпувався.

— Він тобі допомагав? — спитала Ліз. Її обличчя було мертвотно бліде, синці виділялися на ньому, наче родимки. — Ти навчав мого сина допомагати?

— Мамо, це не він її поранив! — кричав Боббі, обхопивши її за стан. — То був не він, він…

Вона схопила Боббі так само, як вазу, як столик. Потім він подумає, що в мами з’явилися такі ж самі сили, як і в нього, коли він ніс Керол з парку вгору пагорбом.

Ліз пожбурила Боббі через кімнату. Він гепнувся об стіну. Голова смикнулася назад і приклалася об годинник у вигляді сонячного диска з променями, збиваючи зі стіни і зупиняючи його назавжди. Перед очима роїлися чорні крапки, в голові швидко майнула плутана думка

(ідуть оточують тепер на оголошеннях його ім’я)

про ницих людей. Тоді Боббі сповз на підлогу. Намагався пригальмувати, та коліна не хотіли розгинатися.

Ліз глянула на нього, схоже, без особливого зацікавлення, і перевела погляд на Теда, що сидів на стільці зі столиком на колінах. Ніжки наставилися йому в обличчя. По одній щоці цебеніла кров, а волосся стало швидше червоне, аніж сиве. Він намагався щось сказати, та з горла виривався лише сухий, розгонистий кашель старого курця.

— Брудний маніяк. Брудний, огидний маніяк. За два центи я спущу тобі штани і повідриваю твоє брудне причандалля.

Вона обернулася і знову зиркнула на сина, що лежав, скрутившись клубком. Вираз, що Боббі помітив у тому її оці, яке принаймні можна було роздивитися — презирливий, звинувачувальний — змусив його заплакати ще дужче. Вона не сказала: «Ти такий самий», проте Боббі прочитав це в її оці. Тоді Ліз знову обернулася до Теда.

— Знаєш, що? Ти потрапиш за ґрати.

Вона наставила на Теда пальця і навіть крізь сльози Боббі помітив, що нігтя, який був на місці, коли мама сідала в «мерк» містера Бідермена, більше немає, а замість нього видніється кривавий, рваний рубець. Її голос лунав розпливчасто, так, ніби розсіювався, долаючи завелику нижню губу.

— Зараз я викличу поліцію. Як маєш клепку в голові, сиди спокійно, поки я дзвонитиму. Просто припни язика і не рухайся, — її голос все підвищувався і підвищувався. Подряпані, з набряклими кісточками пальців і зламаними нігтями руки стиснулися в кулаки і вона потрясла ними перед Тедом. — Як утечеш, я наздожену і розшматую тебе найдовшим ножем для м’яса, який тільки маю, ось побачиш. Я зроблю це просто на вулиці, в усіх перед очима, а почну з тієї частини тіла, яка, схоже, завдає тобі… вам, хлопцям… стільки клопоту. Тож сиди тихо, Бреттіґене, якщо хочеш дожити до в’язниці, і щоб навіть не рипався.

Телефон стояв на столику біля канапи і вона рушила до нього. Тед сидів зі столиком на колінах, по щоці цебеніла кров. Боббі скоцюрбився поряд з годинником, який мама виміняла на рекламні наліпки. Разом із подихом Тедового вентилятора у вікно линув поклик Баузера: гав-гав-гав.

— Місіс Ґарфілд, ви не знаєте, що тут сталося. З вами трапилося дещо жахливе і я глибоко вам співчуваю… Але це трапилося з вами, а не з Керол.

— Замовкни, — вона не слухала, навіть не дивилася в його бік.

Керол підбігла до Ліз, простягла руки, та так і застигла. Очі на блідому личку стали величезними. Щелепа відвисла.

— Вони зірвали з вас сукню? — це був напівшепіт, напівстогін. Ліз припинила набирати номер і повільно обернулася до неї. — Чому вони зірвали з вас сукню?

Здавалося, Ліз замислилася над відповіддю, ретельно зважувала.

— Замовкни, — проказала вона врешті-решт, — просто замовкни, добре?

— Чому вони за вами гналися? Хто б’є? — її голос зірвався. — Хто б’є?

— Замовкни! — Ліз впустила телефон й затулила вуха руками. Боббі дивився на неї з дедалі більшим жахом.

Керол обернулася до нього. По щоках котилися свіжі сльози. У її очах стояло розуміння, знання на кшталт того, що було в нього самого, коли містер Макквон намагався його надурити.

— Вони за нею гналися, — сказала Керол. — Коли вона спробувала втекти, наздогнали і змусили повернутися.

Боббі знав. Її переслідували по готельному коридору. Він бачив це, хоч і не пам’ятав де, але бачив.

— Змусьте їх припинити! Зробіть так, щоб я цього не бачила! — закричала Керол. — Вона відбивається, але не може втекти! Відбивається, але не може втекти!

Тед штовхнув столика на підлогу і насилу зіп’явся на ноги. Його очі палали.

— Обійми її, Керол! Міцно! Тоді це припиниться!

Здоровою рукою Керол обхопила матір Боббі. Ліз позадкувала на крок і ледь не впала, зачепившись туфлею за ніжку канапи. Зуміла втриматися на ногах, але телефон покотився на килим поряд з простертою кросівкою Боббі. З нього полинуло тріскуче покаркування.

На мить усе так і застигло. Ніби вони грали в фігури і хтось крикнув: «Замри!» Перша ожила Керол: відпустила стан Ліз Ґарфілд і відступила назад. Спітніле волосся лізло в очі. Тед підійшов і поклав руку їй на плече.

— Не чіпай її, — сказала Ліз, але механічно, без настійливості. Хоч що б там спалахнуло в її голові при вигляді Теда Бротіґена з дитиною на колінах, воно трохи пригасло, принаймні на якийсь час. Вигляд у Ліз був знесилений.

Однак Тед опустив руку.

— Маєте рацію.

Ліз глибоко вдихнула, затамувала дух, потім видихнула. Глянула на Боббі, відвела очі.

Боббі щирим серцем бажав, щоб вона простягла руку, трохи йому допомогла, бодай встати, та мама обернулася до Керол. На ноги Боббі звівся сам.

— Що тут відбувається? — спитала Ліз у дівчини.

І досі плачучи, хапаючи повітря і захлинаючись словами, Керол розповіла мамі Боббі, як троє старших хлопців знайшли її в парку і як спершу все просто скидалося на жарт, нехай і зліший за інші, та все одно жарт. Потім Гаррі справді заходився її бити, а інші тримали. Хрускіт у плечі перелякав їх і вони втекли. Вона розказала Ліз, як Боббі знайшов її через хвилин п’ять або десять, точно не знає, бо страшенно боліло, і приніс сюди. Тед вправив їй руку, давши пояс Боббі, щоб перехопити ним біль. Керол нахилилася, підібрала пояс і показала Ліз крихітні відбитки зубів із сумішшю гордощів і ніяковості.

— Я перехопила не весь, але багато.

Ліз лише мигцем глянула на пояс, тоді обернулася до Теда.

— Навіщо ти порвав їй блузку, босе?

— Вона не порвана! — вигукнув Боббі, раптом розсердившись на маму. — Тед розрізав її, щоб оглянути і вправити плече, щоб не боліло ще більше! Я дав йому ножиці, чорт забирай! Мамо, чому ти така дурна? Чому не можеш зрозуміти…

Мама замахнулася, не обертаючись, заставши Боббі зовсім зненацька. Тильний бік розкритої долоні врізався в обличчя збоку, вказівний палець потрапив у око. Спиця болю штрикнула глибоко в мозок. Сльози враз висохли — ніби в помпі, що їх регулює, сталося коротке замикання.

— Не смій називати мене дурною, Бобику, — процідила вона, — навіть у гарячці.

Керол з острахом дивилася на качконосу відьму, що повернулася на таксі в одязі місіс Ґарфілд. На місіс Ґарфілд, яка втікала і відбивалася, коли вже більше не могла бігти. Та врешті-решт вони взяли те, що хотіли.

— Не треба бити Боббі, — сказала Керол, — він не такий, як ті люди.

— Він що, твій хлопець? — Ліз засміялася. — Так? Що ж, з Богом! Та відкрию тобі секрет, любонько: він такий же, як його тато, як і твій тато, як і решта чоловіків. Іди до ванної. Я помию тебе і знайду щось одягнутися. Боже, який тут гадючник!

Керол ще якусь мить дивилася на неї, потім розвернулася і пішла до ванної. Її гола спина виглядала тендітною й беззахисною. І білою. Такою білою проти засмаглих рук.

— Керол! — гукнув Тед навздогін. — Ну як, краще?

Боббі подумав, що він питає не про руку. Зараз ні.

— Так, — відповіла Керол, не обертаючись, — але я все одно чую її в далині. Вона кричить.

— Хто кричить? — поцікавилася Ліз. Керол не відповіла. Увійшла в ванну і зачинила за собою двері. Ліз витріщалася на них якусь мить, ніби щоб пересвідчитися, що Керол не визиратиме назовні, а тоді обернулася до Теда. — Хто кричить?

Тед тільки з острахом дивився на неї, наче в будь-який момент очікуючи нового нападу міжконтинентальної балістичної ракети.

Ліз запосміхалася. Боббі знав цю посмішку «У-мене-здають-нерви». Хіба могли в неї ще залишитися бодай якісь нерви? З підбитими очима, зламаним носом і розпухлою губою? Від цієї посмішки вигляд у неї був моторошний. Не мама, а якась несповна розуму.

— Добрий самарянин мені знайшовся. Скільки разів ти її обмацав, коли вправляв руку? Там мало що є, та б’юсь об заклад, ти вивчив усе, що міг, еге ж? Ніколи не пропустиш нагоди, я не помиляюся? Ну ж бо, скажи матусі правду.

Боббі дивився на матір з дедалі дужчим розпачем. Керол розповіла їй усе — геть усю правду, — а вона знову за своє. Знову! О Господи!

— У цій кімнаті справді є небезпечний дорослий, — промовив Тед, — але це не я.

Спершу на її обличчі з’явилося нерозуміння, потім недовіра, нарешті гнів.

— Та як ти смієш? Як ти смієш?!

— Він нічого не робив! — заверещав Боббі. — Хіба ти не чула, що сказала Керол? Хіба ти…

— Стули свою пельку, — кинула вона, не дивлячись на Боббі. Її очі не відривалися від Теда.

— Думаю, копи тобою дуже зацікавляться. У п’ятницю Дон телефонував до Гартфорда, ще перед тим, як… як… я його попросила. У нього там друзі. Ти ніколи не працював на штат Коннектикут, ні в управлінні контролера, ні деінде. Ти сидів за ґратами, правильно?

— Сидів, у певному сенсі, — сказав Тед. Вигляд у нього був спокійніший, хоч по обличчі й далі текла кров. Він вийняв з кишені сорочки цигарки, поглянув на них, засунув назад. — Але не в такій в’язниці, як ви думаєте.

«І не в цьому світі», — подумав Боббі.

— І за що ж це? — поцікавилася Ліз. — За першокласне полегшення мук маленьких дівчаток?

— У мене є дещо цінне, — пояснив Тед, підніс руку і постукав себе по скроні. Коли прибрав пальця, той був поцяткований кров’ю. — Є ще інші, такі як я. І є люди, робота яких нас відловлювати, утримувати і використовувати для… одним словом, використовувати, обмежимося цим. Я і ще двоє втекли. Одного схопили, другого вбили, тільки я залишився на волі. Тобто, якщо… — він роззирнувся. — …якщо це можна назвати волею.

— Ти схиблений, Бреттіґене. Схиблений старий. У тебе не просто зсув по фазі, її взагалі вибило. Я телефоную в поліцію. Нехай вони вирішують, чи відіслати тебе назад до в’язниці, з якої ти втік, чи в клініку в Денбері.

Вона нахилилася, простягла руку по телефон.

— Ні, мамо! — сказав Боббі й потягнувся до неї. — Не…

— Боббі, ні! — різко сказав Тед.

Боббі відступив. Поглянув спершу, як мама згребла в долоню телефон, потім на Теда.

— Не в її теперішньому стані, — сказав Тед, — зараз вона не може припинити кусатися.

Ліз Ґарфілд подарувала Теду сяйливу, майже неописну посмішку, мовляв, хороша спроба, негіднику, і зняла слухавку з важеля.

— Що відбувається? — гукнула Керол з ванної. — Можна мені вийти?

— Ще ні, люба, — озвався Тед, — зачекай трішки.

Ліз поклацала важелями для вибивання, зупинилася, прислухалася, задоволена результатом. Почала набирати номер.

— Зараз з’ясуємо, хто ти, — сказала вона якимось дивним, довірчим тоном. — Це доволі цікаво. І що ти накоїв. Це ще цікавіше.

— Якщо зателефонуєте в поліцію, вони дізнаються й те, хто ви, і що ви накоїли, — відбив Тед.

Ліз припинила тиснути на кнопки і подивилася на нього. То був хитрий, косий погляд, якого Боббі раніше не бачив.

— Про що це ти в біса говориш?

— Про дурну жінку, якій слід було обирати краще. Про необачну жінку, яка достатньо надивилася на свого шефа, щоб розуміти, що й до чого; яка почула чимало його розмов з дружками, щоб збагнути, що семінари, які вони відвідують, здебільшого зводяться до пиятик і сексуальних оргій, плюс вряди-годи косячка-другого; про нерозумну жінку, що дозволила жадібності взяти гору над здоровим глуздом.

— Хіба ти знаєш, як воно бути самій? — закричала Ліз. — Мені сина треба ставити на ноги!

Вона подивилася на Боббі, ніби вперше за весь час згадавши, що в неї є син, якого треба ставити на ноги.

— І як багато з цього, по-вашому, треба почути Боббі? — поцікавився Тед.

— Ти нічого не знаєш. Не можеш знати.

— Я знаю все. Питання лише в тому, скільки ви хочете, щоб дізнався Боббі. А ваші сусіди? Якщо по мене приїде поліція, їм стане відомо все, що знаю я, обіцяю, — Тед помовчав. Зіниці його були непорушні, та очі ніби збільшилися. — Мені відомо все, повірте… і краще не перевіряти це на ділі.

— Навіщо тобі робити мені зле?

— Не буду, якщо матиму вибір. Ви і так достатньо постраждали, як через саму себе, так і через інших. Дайте мені поїхати, це все, про що я прошу. Я однаково збирався геть, тож не заважайте мені. Я нічого не зробив, лише намагався допомогти.

— Аякже, — кинула Ліз зі сміхом, — допомагав. Вона сиділа на тобі майже повністю гола. Допомагав він.

— Я б і вам допоміг, якби…

— Звичайно, я навіть знаю як, — вона знову засміялася.

Боббі почав був щось говорити, та наштовхнувся на застережливий погляд Теда. За дверима ванної вода тепер лилася в умивальник. Ліз опустила голову, задумавшись, та врешті-решт підвела очі.

— Добре, — мовила вона, — ось, що я зроблю: допоможу маленькій дівчині Боббі привести себе до ладу, дам їй аспірин і знайду що-небудь одягнути додому. Поміж цим поставлю їй кілька питань. Якщо відповіді мене влаштують, можеш їхати. Менше непотребу стане.

— Мамо…

Ліз підняла руку, ніби дорожній регулювальник, наказуючи Боббі замовкнути. Вона прикипіла очима до Теда, той теж не відводив погляду.

— Я відведу її додому і простежу, щоб вона зайшла в під’їзд. Що вона збирається розповісти матері — їхня справа. Мій обов’язок — щасливо доставити дівчину додому, і на тому край. Розібравшись з цим, я піду до парку і трохи посиджу в затінку. Минула ніч була тяжка, — вона увібрала в себе повітря і сухо, жалібно зітхнула. — Дуже тяжка. Тож я піду до парку, сяду в холодочку і подумаю, що далі, як вберегти нас обох від притулків для жебраків. Коли повернуся, а ти, золотце, все ще будеш тут, я викличу поліцію… І не варто мене випробовувати. Розповідай, що хочеш. Ніхто й слухати не захоче, коли я скажу, що зайшла до квартири на кілька годин раніше, ніж очікувалося, і побачила, як ти пхаєш руку в шорти одинадцятирічної дівчинки.

Боббі в німому шоці витріщився на матір. Вона не помітила його вирячених очей, бо її власні підбиті очі незмигно впивалися в Теда.

— Якщо ж я прийду, а тут не буде ні твого духу, ні твоїх пожитків, не доведеться нікому дзвонити і нічого казати. Tout fini[14].

«Я їду з тобою! — послав Боббі думку Тедові. — І чхав я на ницих. Хай краще мене шукає тисяча, навіть мільйон ницих людей у жовтих плащах, ніж жити з нею! Я її ненавиджу!»

— То як? — запитала Ліз.

— Згода. Я піду за годину, може, й менше.

— Ні! — скрикнув Боббі. Прокинувшись вранці, він уже був змирився з від’їздом Теда, з жалем, але змирився. Зараз біль накотив з новою силою. Ще дужчий, ніж раніше. — Ні!

— Тихо, — кинула мама, і досі не дивлячись на нього.

— Це єдиний вихід, Боббі, ти ж знаєш, — Тед поглянув знизу вгору на Ліз. — Потурбуйтеся про Керол, а я поговорю з Боббі.

— Ти не в тому становищі, щоб наказувати, — відрубала Ліз, проте пішла. Коли мама перетинала кімнату в напрямку ванної, Боббі зауважив, що вона накульгує. Одна підбора була зламана, та Боббі здалося, що це не єдина причина її поганої ходи.

Вона коротко постукала і, не чекаючи на дозвіл, прослизнула всередину.

Боббі кинувся через кімнату, та коли спробував обійняти Теда, старий перехопив його руки, коротко стиснув і, поклавши Боббі на груди, відпустив.

— Забери мене з собою, — відчайдушно попросив Боббі, — я допоможу їх вистежувати. Дві пари очей краще, ніж одна. Візьми мене з собою!

— Не можу, Боббі, але до кухні зі мною дійти можеш. Керол не єдина, кого треба привести до ладу.

Тед підвівся зі стільця і похитнувся. Боббі простяг був руку, щоб його підтримати, проте Тед знову відвів її, м’яко, але рішуче.

Боббі стало боляче. Не так, як коли мама не схотіла, кинувши його об стіну, допомогти підвестися і навіть не глянула на нього, та все одно сильно.

Він рушив з Тедом до кухні, не торкаючись його, проте близько, щоб підхопити в разі, якщо він падатиме. Та Тед не впав. Глянув на свій каламутний відбиток у вікні над мийкою, зітхнув, відкрутив крана.

Намочивши посудний рушник, заходився стирати кров зі щоки, раз-по-раз перевіряючи на склі, як просувається процес.

— Мама потребує тебе як ніколи, — мовив Тед. — Їй потрібен хтось, кому можна довіряти.

— Вона мені не довіряє. По-моєму, я їй взагалі неприємний.

Губи Теда стиснулися в нитку і Боббі здогадався, що наштовхнувся на правду, яку Тед прочитав у мами в голові. Боббі знав, що неприємний їй, знав, то чому ж йому загрожує перспектива розплакатися?

Тед потягся до нього, однак ніби опам’ятався, і знову заходився орудувати рушником.

— Ну, гаразд, може, ти їй і не подобаєшся. Якщо це й так, то не тому, що зробив щось неправильно, а через те, що ти — це ти.

— Хлопчисько, — гірко сказав Боббі, — засраний хлопчисько.

— А ще син свого батька, не забувай. Але, Боббі, приємний ти їй чи ні, вона тебе любить. Знаю, що звучить, наче вітальна листівка, але це правда. Вона любить тебе і ти їй потрібен. Ти єдине, що в неї є. Зараз вона дуже страждає…

— З власної вини! — спалахнув Боббі. — Вона ж знала, що щось негаразд! Ти сам казав! Знала тижнями! Місяцями! Але не звільнилася! Знала і все одно поїхала з ними до Провіденса! Все одно поїхала з ними!

— І приборкувач левів знає, та однаково заходить до клітки. Заходить, бо в ній лежить його платня.

— У неї є гроші, — майже виплюнув Боббі.

— Очевидно, недостатньо.

— Їй ніколи не буде досить, — сказав Боббі і, як тільки слова злетіли з губ, зрозумів, що так воно і є.

— Вона любить тебе.

— Мені все одно! Я її не люблю!

— Любиш. І любитимеш. Ти мусиш. Це — ка.

— Ка? Що це?

— Доля. — Тед змив з волосся майже всю кров. Закрутив воду і востаннє оглянув свій примарний образ на склі. За вікном стелилося в усій своїй повноті гаряче літо, таке юне, яким Тедові Бротіґену вже ніколи не стати, і таке юне, яким уже ніколи не буде Боббі. — Ка — це доля. Тобі не байдуже на мене, Боббі?

— Ти ж сам знаєш, що ні, — сказав Боббі, знову розплакавшись. Останнім часом він тільки те й робить, що плаче. Аж очі болять. — Ще й як не байдуже.

— Тоді спробуй стати своїй мамі другом. Як не заради себе, то заради мене. Залишайся з нею і допоможи їй загоїти рани. А я весь час посилатиму тобі листівки.

Вони пішли до вітальні. Боббі стало трішечки легше, та йому хотілося, щоб Тед його обійняв. Хотілося дужче за все на світі.

Двері до ванної відчинилися. Керол вийшла перша, з невластивою їй сором’язливістю втупившись у свої ноги. Мокре волосся було зачесане назад і зібране гумкою у хвостик. На Керол була стара мамина блузка, сягаючи їй ледь не до колін, наче сукня. Червоних шортів узагалі не було видно.

— Іди на ґанок і зачекай там, — звеліла Ліз.

— Добре.

— Ти ж не підеш додому без мене?

— Ні! — вигукнула Керол. На її похнюпленому обличчі відбилася паніка.

— Добре. Стій коло валіз.

Керол рушила до вхідних дверей, та потім обернулася.

— Теде, дякую, що вправили мені руку. Сподіваюся, у вас через це не виникне неприємностей. Я б не хотіла…

— Іди на клятий ґанок, — гаркнула Ліз.

— …щоб хтось мав через мене неприємності, — закінчила Керол писклявим голосочком, ніби шепіт мишки з мультика. Вона вийшла, блузка Ліз метлялася довкола. За звичайних обставин це виглядало б кумедно. Ліз повернулася до Боббі й, коли він придивився до неї уважніше, серце упало в п’яти. У ній знову спалахнув гнів. По вкритому синцями обличчі та шиї розлився багряний рум’янець.

«О Боже, що цього разу?» — подумав Боббі. Тут вона підняла вгору зелений брелок і він усе зрозумів.

— Звідки це в тебе, Бобику?

— Я… це…

Та він не знаходив, що відповісти: ні відмазки, ні відвертої брехні, ані навіть правди.

Несподівано Боббі відчув величезну втому. У цілому світі він бажав лише одного: доповзти до своєї кімнати, забитися під ковдру і заснути.

— Це я йому дав, — м’яко сказав Тед, — учора.

— Ти водив мого сина до букмекерської контори у Бріджпорті? В покерний салон у Бріджпорті?

На брелоку не написано, що це — букмекерська контора, і про покерний салон теж… бо це незаконно. Вона знає, щó там, бо туди ходив тато. А який батько, такий і син. Хіба не так говорять? Який батько, такий син.

— Я повіз його в кіно, — пояснив Тед. — На «Прокляте селище» до «Крітеріону». Поки він дивився, я сходив у «Кутову лузу» в одній справі.

— У якій справі?

— Ставив на бокс.

На мить серце Боббі опустилося ще нижче.

«Ти що, здурів? — майнуло в голові. — Чому не збрехав? Якби ж ти тільки знав, як вона ставиться до таких речей».

Але Тед знав, звичайно ж, знав.

— Ставив на бокс, — Ліз кивнула. — Он воно як. Залишив мого сина самого у бріджпортському кінотеатрі й пішов робити ставку на бокс, — вона розреготалася, як навіжена. — Аякже. Певно, я маю тобі подякувати? Ти подарував йому такий чудовий сувенір. Якщо він вирішить коли-небудь сам зробити ставку або, як татусь, процвиндрити гроші в покер, то знатиме, куди звертатися.

— Я залишив його на дві години в кіно, ви залишили його зі мною. І, схоже, він якось пережив і те, і інше.

Якусь мить у Ліз було таке обличчя, як ніби їй дали ляпаса, тоді — наче от-от вона розплачеться. Потім обличчя розгладилося і стало непроникним. Жінка затиснула зелений брелок у жмені й він зник у кишені сукні. Боббі знав, що більше йому брелока не бачити. Ну й не треба. Йому перехотілося його бачити.

— Боббі, йди до своєї кімнати, — сказала мама.

— Ні.

— Боббі, йди до своєї кімнати!

— Ні! Я не хочу!

Стоячи в пружку сонячного світла на килимку «Ласкаво просимо», поряд з валізами Ліз Ґарфілд і потопаючи в її старій блузці, Керол заплакала, почувши підвищені голоси.

— Іди до своєї кімнати, Боббі, — спокійно попросив Тед. — Я дуже радий, що зустрів тебе і пізнав.

— Пізнав, — передражнила мама сердитим, багатозначним тоном, та Боббі не зрозумів, а Тед не звернув на неї уваги.

— Іди до своєї кімнати, — повторив Тед.

— З тобою нічого не станеться? Ти знаєш, про що я.

— Так, — Тед посміхнувся, поцілував свої пальці й послав повітряний цілунок Боббі. Той упіймав його і міцно затис у кулаці. — Зі мною все буде чудово.

Боббі, опустивши голову і втупившись у носки своїх кросівок, повільно поплентався до кімнати. Майже діставшись до дверей, він подумав: «Я не можу, не можу отак його відпустити».

Боббі підбіг до Теда, кинувся йому на шию і заходився осипати поцілунками обличчя: чоло, щоки, губи, підборіддя, тонкі, шовковисті вії.

— Теде, я люблю тебе!

Тед здався і міцно пригорнув його до себе. Боббі відчув ледь вловимий запах піни для гоління і ще сильніший аромат цигарок «Честерфілд». Ці запахи житимуть у ньому ще довго, як і спогад про великі Тедові долоні, що торкаються його, гладять по спині, огортають голову.

— Я теж тебе люблю, Боббі.

— Заради всього святого! — майже верещала Ліз. Боббі обернувся до мами і побачив, як Дон Бідермен заганяє її в кут. Звідкись, з якогось увімкненого на повну потужність програвача лунає пісня «Стрибок о першій дня» у виконанні оркестру Бенні Ґудмена. Містер Бідермен підносить руку, ніби для удару. Питає, чи хоче вона ще, якщо їй так подобається? Може дістати ще, якщо їй так до вподоби. Боббі ледь не на смак відчув жах від усвідомлення правди.

— Ти ж дійсно не знала? — вимовив Боббі. — Принаймні не все. Не все, що вони хочуть. Вони думали, ти розумієш, але ти не розуміла.

— Зараз же іди до своєї кімнати або я дзвоню в поліцію і прошу прислати патрульну машину, — пригрозила мама. — Я не жартую, Бобику.

— Знаю, що ні, — сказав Боббі. Зайшов до своєї кімнати і зачинив двері. Спочатку здалося, що все в порядку, а потім з’явилося відчуття, що він зараз виблює або знепритомніє, або і те, і те. На непевних, хистких ногах підійшов до ліжка. Збирався тільки присісти, та натомість ліг на нього навскоси, так ніби з живота і спини зникли всі м’язи. Спробував підняти ноги, та вони не зрушили з підлоги, ніби в них теж не було м’язів.

Боббі раптом уявився Саллі-Джон, як він у костюмі для плавання піднімається на платформу, підбігає до бортика і скаче в воду. Йому закортіло опинитися поряд з Ес-Джеєм. Де завгодно, аби не тут. Де завгодно, аби не тут. Будь-де, аби не тут.

Коли Боббі прокинувся, в кімнаті стояв півморок. Глянув на підлогу і ледь розрізнив тінь дерева навпроти вікна. Він пролежав у забутті, чи то заснувши, чи то знепритомнівши, години зо три, а може, й усі чотири. Тіло було все в поту, ноги затерпли. Він так і не витяг їх на ліжко. Спробував зробити це зараз, та ноги проштрикнуло міріадами шпильок та голок, і Боббі ледь не зойкнув. Відтак сповз на підлогу і голочки побігли по стегнах аж до паху. Він сів, підтягши коліна аж до вух. Спина нила, ноги гули, голова була якась ватна. Трапилося щось жахливе, та спершу не міг згадати, що саме. Однак поки він сидів, спершись на ліжко і дивлячись на Клейтона Мура в масці самотнього блукача, події почали поступово зринати в пам’яті. Вивихнута рука Керол, мама, побита і напівбожевільна, люто вимахує зеленим брелоком у нього перед носом. А Тед…

Тед, найпевніше, вже поїхав і, мабуть, так краще, та як же боляче про це думати.

Боббі підвівся і двічі пройшовся по кімнаті. На другому колі спинився біля вікна, розтираючи долонями закляклу, спітнілу шию. Трохи нижче по вулиці близнючки Сіґсбі, Діна і Даєнн, стрибали на скакалці. Інші діти порозходилися додому їсти або спати. Проплив автомобіль з увімкненими задніми фарами.

Було пізніше, ніж думав Боббі. Тіні ночі спадали з небес.

Він зробив ще одне коло по кімнаті, розходжуючи затерплі ноги, почуваючи себе в’язнем, що міряє кроками камеру. На дверях не було замка, так само як і на дверях маминої спальні, та Боббі все одно почувався арештантом. Виходити було страшно. Вона не покликала його вечеряти, і хоч він був голодний, щоправда, не дуже, вийти все одно було страшно. Боббі боявся стану, в якому може її застати… або не застати взагалі. Ану ж вона вирішила, що вже донесхочу сита Бобиком, маленьким, дурним й брехливим Бобиком, сином свого батька? Та навіть якщо вона тут і знову здається нормальною… чи взагалі існує таке поняття, як нормальність? За обличчями людей часом ховаються жахливі речі. Тепер Боббі це знав.

Дійшовши до зачинених дверей, він спинився. Під ними лежав клаптик паперу. Боббі нахилився і взяв його до рук. Світла було ще вдосталь, тож Боббі легко розібрав текст.

Любий Боббі!

Коли ти читатимеш ці рядки, мене вже не буде… та я заберу тебе з собою у своїх думках. Прошу тебе, люби маму і пам’ятай, що вона любить тебе. Сьогодні її скривдили, їй було страшно і соромно, а коли ми бачимо людей у такому стані, вони постають перед нами з найгіршого боку. Я залишив для тебе дещо у себе в кімнаті. І не забуду свою обіцянку.

З любов’ю

Тед

Листівки, ось що він обіцяв. Надсилати мені листівки.

Почуваючись краще, Боббі згорнув записку, яку Тед просунув у кімнату перед від’їздом, і відчинив двері.

Вітальня стояла порожня, та в ній зробили лад. Усе б виглядало цілком нормально, коли б не знання, що на стіні коло телевізора мав висіти годинник у вигляді сонячного диска з променями. Тепер на цьому місці стримів лише цвяшок, до якого нічого не кріпилося.

Боббі почув хропіння і здогадався, що це мама. Вона хропіла завжди, та цього разу хропіння було натужне — так у кіно хроплять старі чи п’яниці.

«Це через те, що її побили», — подумав Боббі й умить згадав

(як ся маєш бійцю як життя-буття)

містера Бідермена і двох інших телепнів, що підштовхували один одного ліктями і шкірилися на задньому сидінні.

«Бий свиню, горло ріж», — подумав Боббі. Не хотів, але подумав.

Безгучно, неначе Джек у замку людожера, він навшпиньки перетнув вітальню, відчинив двері і вийшов у під’їзд. Перший сходовий марш теж пройшов навшпиньки (тримаючись біля перил, бо вичитав у якомусь детективі з хлопцями Гарді, що східці так менше риплять). Другі східці пробіг щодуху.

Тедові двері стояли розчинені, кімната за ними була майже порожня. Тих декілька картин, що їх повісив Тед, — чоловік, що рибалить на заході сонця, Марія Магдалина миє Ісусові ноги, календар — зникли. Попільниця на столі була витрушена, та поряд з нею лежала одна з Тедових торбинок з ручками. У ній знайшлися чотири книжки в м’яких палітурках: «Колгосп тварин», «Ніч мисливця», «Острів скарбів» та «Про мишей і людей». Збоку на торбинці тремтячим, але цілком розбірливим почерком Теда виведено:

«Почни читати зі Стейнбека. «Такі, як ми», — каже Джордж Ленні, розповідаючи йому історію, яку той завжди готовий слухати. Хто вони, «такі, як ми»? Ким вони були для Стейнбека? Хто вони для тебе? Постав собі ці запитання».

Боббі взяв книжки, але торбинку залишив. Він боявся, що коли мама знайде Тедів мішечок з ручками, то знову вибіситься. Зазирнув у холодильник, та в ньому виявилася тільки пляшечка французької гірчиці й коробка бляшанок з газованкою. Боббі зачинив дверцята і роззирнувся навсібіч. Складалося враження, ніби тут узагалі ніхто ніколи не жив. Окрім хіба що…

Боббі підійшов до попільнички, підніс до носа і глибоко вдихнув. Запах «Честерфілд» був сильний, він знову повернув сюди Теда: Теда, що сидів отут за столом і говорив про «Володаря мух»; Теда, що стояв перед дзеркалом у ванній, голився своєю страшною бритвою і крізь прочинені двері слухав, як Боббі читає аналітичні статті, яких сам не розуміє; Теда, що залишив останнє запитання на паперовій торбинці: «Хто вони, «такі, як ми»?»

Боббі знову вдихнув, вбираючи в себе найдрібніші пушинки попелу і стримуючись, щоб не чхнути. Утримував запах у собі, заплющивши очі, намагався якнайчіткіше закарбувати його в пам’яті, а у вікно вривався невмовкний і невідворотний поклик Баузера, накликаючи ніч, неначе сон: гав-гав-гав, гав-гав-гав.

Боббі поклав попільничку на стіл. Потяг чхати минув.

«Я палитиму «Честерфілд», — вирішив Боббі, — Палитиму їх усе своє життя».

Тримаючи книжки перед собою, він зійшов донизу. З другого поверху на перший спускався попід стіною. Прослизнув у квартиру, навшпиньки прокрався до себе через вітальню. Мама й досі хропла, і навіть ще голосніше. Засунув книжки під ліжко якнайдалі. Якщо мама їх знайде, то скаже, що йому їх дав містер Бертон. Це брехня, та, якщо сказати правду, мама відбере книжки. Крім того, брехня тепер не здавалася йому чимось дуже поганим. Іноді це може стати необхідністю. А з часом, можливо, навіть давати задоволення.

І що далі? Бурчання в шлунку вирішило за нього: далі буде кілька бутербродів з арахісовою пастою та желе.

Боббі рушив на кухню, навшпиньки проминаючи напівпрочинені двері маминої спальні й навіть цього не зауважуючи, раптом спинився. Мама крутилася з боку на бік. Хропіння стало уривчастим, вона говорила уві сні. Точніше, стогнала, тихо і нерозбірливо, та це й не важило. Він усе одно її чув. А дещо й бачив. Думки? Сни? Хоч що б там було, воно було жахливе.

Боббі зумів ступити ще три кроки вбік кухні, коли перед очима зблиснуло дещо таке страшне, що аж віддих у горлі взявся морозом. «ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА? ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!»

— О ні, — прошепотів Боббі, — Мамо, ні.

Йому не хотілося заходити до неї, та ноги самі собою понесли його в той бік. Він ішов ними, немов заручник. Побачив, як підноситься рука, пальці розчепірюються і штовхають двері маминої спальні, відчиняючи їх навстіж.

Ліжко було застелене. Вона лежала в сукні на покривалі, зігнувши одну ногу так, що коліно торкалося ледь не до грудей. Боббі помітив гумку панчохи з підв’язкою і йому пригадалася жінка з картинки на календарі в «Кутовій лузі», та, що вилазить з машини, високо підібравши спідницю… от тільки в леді з «Пакарда» над панчохою не було потворних синців.

На обличчі Ліз у тих місцях, де не було синців, проступив рум’янець. Волосся злиплося від поту. Сльози і косметика розмазалися по обличчі липкими патьоками. Коли Боббі ступив у кімнату, під ногою скрипнула дошка. Мама скрикнула, а Боббі похолов, не сумніваючись, що її очі от-от розплющаться.

Та вона не прокинулась, а лише відкотилася до стіни. Тут, у її кімнаті, круговерть думок і образів не стала чіткішою, а лише задушливішою та їдкішою, як піт хворої людини. Крізь увесь хаос проривалися звуки «Стрибка о першій дня» Бенні Ґудмена і смак крові, що текла в горло.

«Ви часом не бачили Бротіґена? — подумав Боббі. — Він — старий дворняга, та ми його любимо! Ви часом…»

Перед тим як лягти, мама опустила штори, і в кімнаті було дуже темно. Боббі ступив ще крок і зупинився коло столика з дзеркалом, біля якого вона іноді фарбувалася. На столику лежала сумочка. Йому пригадалося, як Тед пригорнув його до себе, обійми, що їх він прагнув, які були йому так нестерпно потрібні. Тед гладив його по спині, огортав долонями голову. «Торкаючись когось, я передаю людині свого роду вікно», — пояснював він у таксі, дорогою з Бріджпорта. І ось тепер, стоячи зі зціпленими кулаками біля маминого туалетного столика, Боббі обережно зазирнув крізь це вікно в її думки.

Він бачив уривками, як вона, скулившись осторонь від усіх, повертається потягом додому, заглядаючи в десятки тисяч задніх дворів між Провіденсом і Гарвічем, щоб якомога менше людей бачило її обличчя; як, поки Керол натягувала її стару блузку, вона угледіла на поличці біля склянки із зубними щітками яскраво-зелений брелок; побачив, як мама відпроваджує Керол додому, всю дорогу ставлячи їй запитання, одне по одному, сиплючи їх, мов з кулемета. Керол, надто приголомшена і виснажена, щоб щось приховувати, відповіла на всі. Боббі побачив, як мама шкутильгає до міського парку, почув, як вона думає: «Якби ж витиснути з цього жахіття хоч якусь користь. Бодай якусь. Хоч щось добре…»

Ось вона сидить на лавці в затінку, потім підводиться і йде до «Спайсерза» по порошок від головного болю і «Негі», щоб його запити. Повертається додому. І тут, перед самим виходом з парку, вона угледіла щось, прибите до дерева. Ці «щось» були порозвішувані по всьому місту, напевно, кілька подібних трапилися мамі ще дорогою до парку, та вона так глибоко поринула в роздуми, що не зауважувала їх.

Боббі вдруге відчув себе у власному тілі всього лиш пасажиром, простим пасажиром.

Спостерігав, як тягнеться рука, як два пальці, на яких за кілька років з’являться жовті сліди від затятого паління, неначе ножиці, вихоплюють предмет, що вистромився з отвору сумочки. Боббі витяг папірця, розгорнув і в блідому світлі, що лилося з дверей, прочитав перші два рядки:

ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?

ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!

Очі його метнулися до середини, до рядків, що, без сумніву, прикували мамину увагу, витіснивши з голови всі інші думки.

ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)

Ось вона, та користь, якої вона так прагнула, на що сподівалася, про що молила: ВЕЛИКА ВИНАГОРОДА.

Чи вагалася вона? Чи думка: «Стривай хвилинку, моя дитина ж любить цього старого бевзя!» бодай промайнула в її голові?

Та де там.

Вагатися не можна, адже життя сповнене Донами Бідерменами, і воно несправедливе.

Не випускаючи оголошення з рук, Боббі щонайакуратніше навшпиньки відступив від мами до дверей, рухаючись широкими, безгучними кроками. Завмер від рипіння підлоги, почав скрадатися далі. Мамине бурмотіння за спиною стихло, знову перейшло в басовите похропування. Боббі дістався до вітальні й зачинив за собою двері, аж до кінця не відпускаючи клямку, аби замок не клацнув. Потім миттю кинувся до телефона, і лише тепер, опинившись на відстані, відчув, як шалено калатає серце. В роті стояв такий присмак, ніби в нього набили старих монет. Від голоду не лишилося й сліду.

Боббі зняв слухавку, швидко, але уважно озирнув кімнату, пересвідчившись, що двері до мами не відчиняються, тоді набрав номер, не звіряючись з оголошенням. Цифри були випечені в його пам’яті: Гаузітонік, 5-8337.

Коли набрав номер, у слухавці панувала тиша. У цьому не було нічого дивного, адже в Гарвічі не існувало телефонної станції «Гаузітонік». І якщо йому й стало холодно (незвичне тепло розливалося лише в підошвах ніг та в паху), то тільки від страху за Теда. Більш нічого. Просто…

Коли Боббі вже зібрався покласти слухавку, в ній щось стукнуло, ніби камінець, і голос промовив:

— Так?

«Бідермен! — безтямно подумав Боббі. — Господи, це Бідермен!»

— Так? — повторив голос. Ні, не Бідерменів. Голос занадто низький.

Та це голос мерзотника, ні найменшого сумніву. І поки температура шкіри невідворотно наближалася до абсолютного нуля, Боббі зрозумів: у чоловіка на тому кінці дроту в гардеробі висить якийсь жовтий плащ.

Зненацька очам стало гаряче, а за очними яблуками засвербіло. Боббі збирався спитати, чи це будинок сім’ї Саґаморів, і якщо на тому кінці скажуть, що так, то він збирався благати їх не чіпати Теда. Сказати, що, якщо вони відчепляться від нього, він, Боббі Ґарфілд, міг би зробити щось для них. Зробити що завгодно. Та тепер, коли йому випав такий шанс, Боббі не міг вимовити ні слова.

До цього моменту він все ж не до кінця вірив у ницих людей. Зараз же на тому кінці дроту було щось, і це щось не мало анічогісінько спільного з життям, як його розумів Боббі Ґарфілд.

— Боббі? — спитав голос. У ньому лунала якась скрадлива насолода, чуттєве впізнавання. — Боббі, — повторив голос, цього разу без знаку питання. Перед очима Боббі зароїлися крапочки, раптом усю вітальню сповнило чорним снігом.

— Будь ласка… — прошепотів Боббі. Зібравши всю волю, змусив себе закінчити: — Будь ласка, відпустіть його.

— Не вийде, — озвався голос із порожнечі. — Він належить Королю. Стережися нас, Боббі, й не втручайся. Тед — наш собака, і якщо не хочеш теж таким стати, оминай нас стороною.

Клац.

Боббі ще кілька секунд притискав слухавку до вуха. Йому кортіло затремтіти, та для цього було надто холодно. Свербіння в очницях поступово слабшало, нитки, що застеляли очі, почали зливатися з довколишньою темрявою. Нарешті Боббі відірвав слухавку від голови і хотів був покласти на місце, та так і застиг. На дірчастій мембрані проступили десятки крихітних, червоних кружечків. Неначе від голосу істоти на другому кінці лінії телефон почав кривавитися.

Часто сапаючи з тихим, тонким квилінням Боббі опустив слухавку на важіль і попрямував до своєї кімнати.

«Не втручайся, — сказав йому чоловік за номером сім’ї Саґаморів, — Тед — наш собака».

Але Тед не собака. Він — людина, і до того ж друг Боббі.

«Вона могла повідомити їх, де Тед буде сьогодні ввечері, — думав Боббі. — Керол, напевно, знала. А якщо знала і сказала мамі…»

Боббі схопив банку з велофондом, вигріб з неї всі гроші й залишив квартиру. Поміркував, чи не залишити мамі записку, але передумав. Тоді вона може зателефонувати в «Гаузітонік» за номером 5-8337 і розповісти мерзотникові з низьким голосом, що робить її Бобик. Це була одна з причин. Друга ж полягала в тому, що коли він зуміє вчасно попередити Теда, то поїде з ним. Тепер Тедові доведеться взяти його з собою. А якщо ниці люди вб’ють його чи викрадуть? Що ж, це майже те саме, що і втеча, хіба ні?

Боббі востаннє обвів поглядом квартиру, прислухався до маминого хропіння і мимоволі відчув, як щемить у серці та думках. Тед мав рацію: він продовжує любити її, не зважаючи ні на що. Якщо ка існує, то любов до мами — частина його ка. І все ж Боббі сподівався вже ніколи її не побачити.

— Бувай, мамо, — прошепотів Боббі. За хвилину він уже мчав у густих сутінках пагорбом Броуд-стрит униз, однією рукою стискаючи змотані в рурочку гроші, щоб, бува, не випали з кишені.

Х. Знову внизу. Вуличні хлопці. Ниці люди в жовтих плащах. Виплата

Таксі Боббі викликав з телефонної кабінки в «Спайсерзі» й, чекаючи, здер з дошки оголошень, що містилася біля входу ззовні, прохання допомогти знайти домашнього улюбленця Бротіґена. Прикріплену догори ногами картку, що пропонувала купити старий «рамблер» 1957-го року, скинув теж. Зіжмакав папірці в руках і жбурнув в урну коло дверей, навіть не потурбувавшись глянути через плече і перевірити, чи не дивиться старий Спайсер, про паскудний норов якого серед дітей, що жили на західній околиці Гарвіча, ходили легенди.

Близнючки Сіґсбі теж були тут. Вони покинули скакалку і заходилися бавитись у класики. Боббі підійшов і став розглядати фігури, виведені поряд з розкресленими квадратами.

Він присів, і Діна Сіґсбі, що саме збиралася жбурнути камінець на сьоме поле, опустила руку і стежила за ним. Даєнн приклала брудні пальці до рота і захихотіла. Не звертаючи на них уваги, Боббі обома руками розтер фігури, перетворивши їх на крейдяні плями. Закінчивши, встав і обтрусив руки. На маленькій тримісній стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі, і в Боббі, і в дівчат раптом відросли тіні, значно довші за них самих.

— Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде? — спитала Діна. — Вони ж були гарні.

— Вони приносять нещастя, — сказав Боббі. — А чому ви не вдома?

Не те, щоб він не мав уявлення. Це світилося в їхніх головах, неначе реклама пива у вітрині «Спайсерза».

— Мама з татком сваряться, — пояснила Даєнн. — Вона каже, що в нього є дівчина.

Вона засміялася і сестра підхопила сміх, та очі в них були перелякані. Боббі згадалися малюки з «Володаря мух».

— Ідіть додому, поки зовсім не стемніло, — сказав їм Боббі.

— Мама казала сидіти на вулиці, — пояснила Діна.

— Тоді вона дурепа і ваш батько теж. Ідіть!

Сестри швидко ззирнулися і Боббі зрозумів, що налякав їх ще дужче. Йому було байдуже. Дивився, як вони підхопили скакалки і побігли вгору схилом. П’ять хвилин потому на паркувальний майданчик в’їхало викликане ним таксі. Світло передніх фар віялом падало на гравій.

— Гм, — сказав таксист, — везти такого малого в Бріджпорт, коли вже чисто стемніло? Не знаю… Навіть якщо маєш гроші заплатити.

— Все в порядку, — запевнив Боббі, вмощуючись позаду. Якщо тепер водій надумає його викинути, йому краще запастися ломом у багажнику. — Мене дідусь зустріне. — Тільки не біля «Кутової лузи», так Боббі вирішив ще раніше. Йому не хотілося під’їжджати туди на таксі, адже хтось може за ним стежити. — Біля кафе «Стояти, ситні макарони», це на Наррагансетт-авеню.

«Кутова луза» містилася на тій же вулиці. Боббі не запам’ятав її назви, та, коли чекав таксі, досить легко відшукав у телефонному довіднику.

Водій почав був заднім ходом виїжджати зі стоянки, та раптом зупинився.

— Хулігансетт? Чорт, та дитині там навіть серед білого дня не місце.

— Мене ж дідусь зустріне, — не здавався Боббі. — Він наказав дати вам пів зеленого, ну, тобто п’ятдесят центів на чай.

Кілька секунд водій вагався. Боббі спробував знайти ще якісь аргументи, але так нічого і не вигадав. Тоді таксист зітхнув, опустив прапорця і натиснув на газ. Коли проїжджали повз його будинок, Боббі підняв очі подивитися, чи не горить у квартирі світло. Та було темно, поки що. Він відкинувся на сидінні, чекаючи, поки Гарвіч залишиться позаду.

Таксиста звали Рой Делоїс — так написано на лічильнику. За весь час їзди до Бріджпорта він не проронив ані слова. Був засмучений, бо довелося відвезти Піта до ветеринара, якому дав його усипити. Пітові було чотирнадцять. Глибока старість для колі. Для Роя Делоїса він був єдиним справжнім другом. «Давай, хлопче, налягай, я пригощаю», — приказував Рой Делоїс, годуючи Піта. Він повторював це кожного вечора. Рой Делоїс був розлучений. Іноді їздив у стрип-клуб до Гартфорда. Боббі розрізняв примарні силуети танцівниць, більшість з яких була вбрана в пір’я та довгі, білі рукавички. Образ Піта був чіткіший. Повертаючись від ветеринара, Рой Делоїс тримався непогано, та, коли побачив у коморі порожню миску Піта, не витримав і зайшовся плачем.

Вони проминули «Гриль Вільяма Пенна». З усіх вікон лилося яскраве світло, а по обидва боки вулиці аж на три квартали тяглися шереги автівок, та Боббі не трапилося жодного ненормального «десото», як і інших машин, що б скидалися на погано замаскованих живих істот. За очними яблуками не свербіло, чорних ниток не було.

Таксі перетнуло міст над каналом і вони опинилися внизу. З багатоквартирних будинків, по боках яких, неначе металеві блискавиці, зигзагом спускалися пожежні сходи, долітала гучна латиноамериканська музика. На перехрестях деяких вулиць зграйками стояли молодики з блискучим, зачесаним назад волоссям, на інших — збіговиська сміхотливих дівчат. Коли «чекер» загальмував на світлофорі, до них ліниво наблизився чоловік з шоколадною шкірою. Під габардиновими штанами, з яких визирала гумка білих, блискучих трусів, колихалися його стегна, наче олія на воді. Він запропонував протерти вітрове скло засмальцьованою ганчіркою, яку тримав у руці. Рой Делоїс безцеремонно махнув головою і, як тільки спалахнуло зелене світло, рвонув уперед.

— Бісові латиноси, — пробурмотів Рой, — не треба їх взагалі пускати в країну. У нас що, своїх чорнопиких мало?

Увечері Наррагансетт-стрит виглядала по-іншому: трохи моторошніше, але й фантастичніше водночас. Слюсарні… обмін чеків… кілька барів, з яких вихлюпувалися сміх, музика з автоматів і чоловіки з пляшками пива в руках… «ПІСТОЛЕТИ РОДА»… і ось, трішки далі від «Рода», поряд з крамничкою особливих сувенірів — «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ». Звідси до «Кутової лузи» не більш ніж чотири квартали. Зараз тільки восьма. У Боббі ще купа часу.

Коли Рой Делоїс загальмував на узбіччі, на лічильнику набігло вісімдесят центів. Плюс п’ятдесят центів чайових — і, вважай, у старому доброму велофонді зазяяла велика прогалина. Боббі було байдуже. Він ніколи не трястиметься над грошима так, як вона. Якби встигнути застерегти Теда, перш ніж той потрапить у лапи ницих людей, він залюбки ходитиме пішки все життя.

— Ох і не хочеться мені тебе тут висаджувати, — сказав Рой Делоїс. — І де твій дідусь?

— Та вже десь зараз буде, — запевнив Боббі, намагаючись говорити якомога безтурботніше. Йому це майже вдалося. Просто дивовижно, на що здатна людина, загнана в глухий кут.

Боббі простяг гроші. Рой Делоїс не брав, кілька секунд вагався, чи не відвезти його назад до «Спайсерза».

«Але, — думав він, — якщо малий наплів про дідуся, то що йому робити тут, унизу? Для дівчат він ще зелений».

«Все нормально, — подумки переконував Боббі. Так, йому здавалося, що він це може, принаймні трішечки. — Ну ж бо, перестань хвилюватися. Зі мною все буде в порядку».

Врешті Рой Делоїс таки взяв зіжмаканий долар і тріо десяток.

— Це справді забагато, — сказав він.

— Дідусь наказував мені ніколи не скупитися, як деякі, — пояснив Боббі, вибираючись з таксі. — Може, вам слід завести нового собаку. Тобто цуцика.

Роєві Делоїсу було десь під п’ятдесят, та від здивування він виглядав значно молодшим.

— Як…

Тоді Боббі почув, як він вирішив, що йому все одно, як. Рой Делоїс ввімкнув передачу і поїхав геть, залишаючи Боббі самого перед «Ситними макаронами».

Він стояв, допоки задні фари таксі не зникли з очей, тоді повільно рушив у напрямку «Кутової лузи». Затримавшись лише, щоб зазирнути в запилюжену вітрину «ОСОБЛИВИХ СУВЕНІРІВ». Бамбукова ширма була відслонена, та єдиним особливим сувеніром на ляді виявилася керамічна попільничка у формі унітаза, у сидінні якого була дірка для цигарок. На бачку виведено: «ПАРКУЙТЕ СВІЙ ЗАД». Боббі це здалося досить дотепним, але не вельми годящим для вітрини. Він якось сподівався на товари сексуального призначення, особливо зараз, коли зайшло сонце.

Боббі попрямував далі, проминаючи «Б-ПОРТ ДРУК», «РЕМОНТ ВЗУТТЯ ПРОСТО З НОГИ» і «ПРИКОЛЬНІ ГРАЛЬНІ КАРТИ НА ВСІ ВИПАДКИ ЖИТТЯ». Перед ним був ще один бар, ще кілька молодиків на розі і звуки групи «Каділакс»:

«Б-ррр, чорні дудочки! Коли я в них, я перець крутий; коли я в них, я рвуся в бій».

Боббі опустив голову і, згорбившись та засунувши руки в кишені, підтюпцем подався через вулицю.

Навпроти бару містився зачинений ресторан із драним тентом, що нависав над замазаними вікнами. Боббі ковзнув у його тінь і попростував далі; зіщулився, коли хтось закричав і розбилася пляшка. На наступному розі знову по діагоналі перейшов Хулігансетт на той бік, де містилася «Кутова луза».

На ходу Боббі спробував налаштувати свій розум назовні, щоб вловити якісь сліди Теда. Нічого. Не дуже й дивно. На місці Теда він би подався кудись на зразок Бріджпортської публічної бібліотеки, де можна сидіти й не привертати уваги. Можливо, після закриття бібліотеки він, щоб згаяти ще трохи часу, пішов би щось перехопити. Врешті викликав таксі й поїхав по гроші. Боббі не думав, що Тед уже десь поблизу, та все одно продовжував прислухатися. І то так зосереджено, що врізався в хлопця, навіть не помітивши його.

— Гей, cabrón![15] — гукнув той, неприязно сміючись. Руки схопили Боббі за плечі, не даючи йому пройти. — Куди це, на твою думку, ти прешся, putino[16]?

Боббі звів очі й угледів чотирьох молодих хлопців, з тих, яких мама назвала б вуличними. Вони стояли перед закладом під назвою «БОДЕҐА». «Пуерториканці», — подумав Боббі. Усі були одягнені в штани-дудочки з гострими кантами. З-під холош вистромлювалися чорні, дзьобаті черевики. На них були блакитні шовкові піджаки з написом «ДІАБЛОС» на спині. Літера «I» була зображена у формі чортових вил. Здалося, ніби вже десь такі бачив, та часу пригадувати не було. Із завмиранням серця Боббі збагнув, що натрапив прямісінько на чотирьох членів якоїсь банди.

— Перепрошую, — пробелькотів Боббі надтріснутим голосом, — Справді, я… перепрошую.

Він вирвався з рук, що вчепилися йому в плечі, й почав обходити хлопця збоку. Та тільки ступив крок, як його вже схопив інший.

— Куди зібрався, tío?[17] — спитав він. — Куди, га, tío mío?[18]

Боббі випручався, та четвертий хлопець штовхнув його назад до другого. Той схопив його, цього разу міцніше, так, ніби оточили Гаррі і його дружки, тільки гірше.

— Гроші маєш, tío? — озвався третій. — Тут прохід платний, січеш?

Усі зареготали й обступили Боббі щільніше. Він відчував запах їх пряного лосьйону після гоління, гелю для волосся і власного страху. Голосів їх думок чутно не було, та й навіщо? Найймовірніше, вони його поб’ють і відберуть гроші. Якщо пощастить, на цьому все й скінчиться. Та може й не пощастити.

— Малюче, — майже проспівав четвертий, підняв руку і так потяг Боббі за колючий їжачок, що в того аж сльози навернулися. — Маленький muchacho[19], що там у тебе є, га? Скільки старих добрих dinero?[20] Як щось найдеться — дамо пройти, не найдеться — розтовчемо твої яйця.

— Не лізь до нього, Хуане.

Молодики озирнулися, а разом з ними й Боббі. До них наближався п’ятий, теж у піджаку «Діаблос» і в напрасованих на кант штанах, та замість дзьобатих черевиків на ногах у нього були кросівки. Боббі його одразу ж упізнав. Це був той самий хлопець, що грав у «Прикордонний патруль» в «Кутовій лузі», коли Тед робив ставку. Ось чому вила видалися Боббі знайомими: вони ж були витатуювані в нього на руці. Піджак був навиворіт пов’язаний навколо пояса («Ніяких клубних курток тут», — сказав він тоді Боббі) та однаково мав на собі знак «Діаблос».

Боббі спробував зазирнути в думки новоприбулого, та побачив тільки бліді тіні. Його сила згасала, як і того дня, коли місіс Джербер возила їх у «Сейвін-Рок», незабаром після того, як вони полишили столик Макквона наприкінці алеї. Цього разу прозріння тривало довше, та тепер точно зникало.

— Здоров, Ді, — сказав хлопець, що тягав Боббі за волосся. — Ми тільки трошка потрясем малого. Хай заплатить за прохід по території «Діаблос».

— Цього не руш, — сказав Ді. — Я його знаю. Він мій compadre[21].

— Мені він схожий на малого педика з центру, — озвався той, що казав на Боббі cabrón і putino. — Я його троха навчу поваги.

— Йому твоя наука не тре’, — відповів Ді. — Хочеш, я тебе зара’ навчу, Мосо?

Мосо, насупившись, відступив, дістав з кишені цигарку. Один з хлопців клацнув запальничкою, а Ді потяг Боббі трохи далі вулицею.

— Ти що тут робиш, amigo?[22] — спитав він, хапаючи Боббі за плече татуйованою рукою. — Ти що дурний, лазити тут сам, та ще й вночі, то чисто, блять, loco[23].

— Інакше не можна, — пояснив Боббі. — Мені треба знайти дядька, з яким я був учора. Його звати Тед. Старий, худий і дуже високий. Ходить ніби трохи згорбившись, знаєш, як Борис Карлофф, той, що в жахастиках.

— Бориса Карлоффа я знаю, але ніякого, блять, Теда, — сказав Ді. — Такого вопше не бачив. А тобі, чуваче, треба звідси драпати.

— Мені треба в «Кутову лузу», — заперечив Боббі.

— Я тільки шо звідти і нікого такого, як Борис Карлофф, там не бачив.

— Ще зарано. Він мав би бути там між о пів на десяту і десятою. Мені треба бути там, коли він приїде, бо його переслідують одні типи. Вони носять жовті плащі й білі туфлі, їздять на великих, підкреслено шикарних машинах… одна з них — пурпуровий «десото» і…

Ді схопив його, різко розвернув і так сильно притис до дверей ломбарду, що Боббі на мить здалося, ніби він таки вирішив взяти приклад зі своїх вуличних приятелів. У ломбарді якийсь старий з прикрістю повернув голову зі зсунутими на лисину окулярами, але знову втупився в газету.

— Jefes[24] у довгих, жовтих плащах, — видихнув Ді, — я їх бачив. Дехто з наших теж. З такими не хочеться зачіпатися, chico[25]. З ними шось не то. Вони якісь неправильні. Проти них круті хлопці, шо зависають у таверні «Мелорі», — вопше добряки.

Щось у виразі обличчя Ді було від Саллі-Джона. Боббі пригадав, що Ес-Джей бачив кількох дивних типчиків неподалік від міського парку. Коли він запитав, що в них було такого дивного, Саллі сказав, що точно не знає. А Боббі знав. Саллі бачив ницих. Вони вже тоді винюхували по околиці.

— Коли ти їх бачив? — спитав Боббі. — Сьогодні?

— Пацан, та дай передихнути, — спинив його Ді. — Я лиш дві години, як очі продер, і майже весь час сидів у ванній, набирав людської подоби, шоб на вулицю вийти. Я бачив, як парочка їх виходила з «Кутової лузи»… позавчора, по-моєму. Останнім часом там дивні діла творяться. — Ді поміркував якусь мить, а тоді гукнув: — Чуєш, Хуане, тягни свою дупу сюди!

Любитель тягати за чуприну галопом кинувся до них. Ді заговорив до нього іспанською. Хуан відповів, тоді Ді коротко додав ще щось, тицяючи пальцем у Боббі. Хуан нахилився над Боббі, впершись руками в коліна своїх кантових штанів.

— Ти бачив тотих типів, та?

Боббі кивнув.

— Одна група в великому, фіолетовому «десото», друга — в «крайслері», а ше одна — на дев’яносто восьмому «олдсі»?

Боббі знав лише про «десото», однак ствердно кивнув.

— Оті машини — вони несправжні, — проказав Хуан і скоса зиркнув на Ді, чи той не засміється. Ді не сміявся, тільки кивнув Хуанові продовжувати. — То — шось інакше.

— По-моєму, вони живі, — сказав Боббі.

Очі Хуана загорілися.

— Так! Щось типу живих! А ті мужики…

— Які вони на вигляд? Я бачив одну їхню машину, але не їх самих.

Хуан спробував пояснити, але не зміг, англійською не зміг. Тож перейшов на іспанську. Ді дещо перекладав, проте неуважно, все більше зайнятий розмовою з Хуаном, і забував про Боббі. Інші вуличні хлопці — бо саме хлопцями вони й були — присунулися ближче і теж почали вставляти свої зауваги. Боббі не розумів, про що йшлося, але здавалося, що вони налякані, всі. Це були досить круті хлопці, бо тут, унизу, треба бути крутим, щоб просто пережити день, та ці люди все одно зуміли вселити в них страх. Боббі спіймав останній чіткий образ: сягнистою ходою іде висока постать у гірчичному плащі до кісточок. Такі іноді носили у фільмах на зразок «Перестрілки біля корала О-Кей» або «Чудової сімки».

— Я бачив двох, як вони виходили з голярні, тої, де в задній кімнаті роблять ставки на скачки, — розповідав хлопець, якого, судячи з усього, звали Фільйо. — Оце ті чуваки й роблять — лазять всюди і розпитують. І все кидають свої великі машини з невимкненим двигуном коло тротуару. Думаєш собі, треба бути дурним, шоб тут, унизу, просто так лишити невимкнену машину, але хто б оте чудовисько крав?

Ніхто, Боббі знав. Коли спробуєш, кермо може перетворитися на змію і задушити тебе, а сидіння — в сипучий пісок, що тебе поглине.

— Вони все ходять групами, всі, як один, у тих своїх жовтих плащах, хоч надворі так парить, що на граному тротуарі мош яйця смажити, — вів далі Фільйо. — Всі взуті в такі класні білі капці, що просто торба. Ви ж знаєте, я все бачу, в кого шо на ногах, бо в мене аж встає на всю оту фігню. І, по-моєму… по-моєму… — він затнувся, набрався духу і промовив до Ді щось іспанською.

Боббі спитав, що той каже.

— Каже, шо їхні капці не торкалися землі, — переклав Хуан. Очі його розширилися. У них не було ні глузування, ані недовіри. — Каже, шо в них є тотой великий, червоний «крайслер» і, коли вони до нього верталися, їх грані капці вобше не торкалися землі».

Хуан підніс два розчепірені пальці до рота, сплюнув і перехрестився.

Хвилину чи дві всі мовчали, тоді Ді знову серйозно нахилився до Боббі:

— І оті типи шукають твого друга?

— Так, — відповів Боббі, — я маю його попередити.

Йому прийшла божевільна думка, що зараз Ді запропонує піти з ним до «Кутової лузи», а тоді до них приєднається решта «Діаблос», і вони йтимуть вулицею, в унісон клацаючи пальцями, як хлопці з банди «Реактивних» у «Вестсайдській історії». Тепер вони стануть його друзями, бандити, у яких виявилися дійсно добрі серця.

Звичайно, нічого такого не трапилося. Сталося зовсім інше. Мосо побрів до місця, де Боббі в нього врізався. Інші рушили слідом. Хуан затримався тільки, щоб сказати:

— Нарвешся на тотих caballeros[26] — і ти вже мертвий putino, tío mío.

З Боббі залишився тільки Ді. Він сказав:

— Він правильно каже. Тобі треба вертатися в свою частину світу, друже. Хай твій amigo сам вигрібається.

— Не можу, — сказав Боббі, а тоді з непідробною цікавістю: — А ти б зміг?

— Проти простих, певно, нє, але ж оці непрості. Ти же ж чув?

— Чув, — вимовив Боббі, — але…

— Ти здурів, Малий. Poco loco[27].

— Напевно.

Боббі й сам відчував, що здурів. Poco loco, ще й який. Дурний, як миша в нужнику, як сказала б мама.

Ді попрямував геть, і Боббі відчув, як стислося серце. Старший хлопець дістався до рогу (товариші чекали на протилежному боці вулиці), тоді обернувся, склав пальці пістолетом і прицілився в Боббі. Боббі широко всміхнувся і відповів тим же.

— Vaya con Dios, mi amigo loco![28] — гукнув він і побрів геть, піднявши комір свого бандитського піджака аж до потилиці.

Боббі розвернувся в протилежний бік і теж пішов, обминаючи калюжі світла, що його відкидали шиплячі неонові реклами, і, по змозі, тримаючись у тіні.

Навпроти «Кутової лузи» розташовувалося бюро ритуальних послуг: «ПОХОРОННЕ БЮРО ДЕСПЕНЬЇ», як засвідчувала зелена вивіска. У вітрині висів годинник з циферблатом у холодному обрамленні блакитного неону. Під годинником виднівся напис «ЧАС І ПРИПЛИВИ НІКОГО НЕ ЧЕКАЮТЬ». На годиннику було двадцять по восьмій. У Боббі ще залишався час, купа часу, і він угледів вуличку поблизу «Лузи», де можна було зачекати у відносній безпеці, та Боббі не міг просто сховатися десь і чекати, хоч і знав, що так було б найрозумніше. Якби він був дійсно розумний, то взагалі б не приїжджав сюди, вниз. Та Боббі не був старою, мудрою совою, а переляканою дитиною, якій потрібна допомога. Він сумнівався, що знайде її в «Кутовій лузі», та, можливо, помилявся.

Боббі пройшов під транспарантом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Ще ніколи в житті кондиціонер не був потрібний Боббі менш, ніж зараз. Ніч була гаряча, та його всього морозило.

Боже, якщо ти є на небесах, прошу, допоможи мені. Дай мені сміливості… і пошли удачу.

Боббі відчинив двері й ступив досередини.

Пивний дух був куди міцніший і свіжіший, а зал з ігровими клекотів і дзвенів від світла і гомону. Де раніше грав лише один Ді, зараз сиділо щонайменше два десятки людей. Усі, як один, палили. Усі, як один, мали на собі сорочки без рукавів і капелюхи у стилі «Привіт юним закоханим від Френка Сінатри». Поруч з усіма на скляних поверхнях автоматів стояли пляшки «Бадвайзера».

Бюро Лена Файлза було освітлене значно яскравіше, тому що в барі горіли всі лампи. Усі стільці, як і в залі з ігровими автоматами, були зайняті. Сама ж більярдна, така темна в середу, тепер сяяла не гірше від операційної. Коло кожного столу хтось то кружляв, то нахилявся, заганяючи кулі в лузи, оповитий синюватим туманом цигаркового диму. Стільці вздовж стін усі були зайняті. Боббі побачив старого Джі, що поклав ноги на підставку для чищення взуття і…

— Якого хера ти тут робиш?

Боббі аж підскочив від голосу й обернувся, шокований, що почув це слово з жіночих вуст. Перед ним стояла Аланна Файлз. Двері до вітальні, що містилася за бюро, саме зачинялися. Сьогодні на ній була біла шовкова блузка, що відкривала плечі, вродливі, вершково-білі та круглі, неначе груди. Виріз сягав і до пишного бюсту. Під блузкою червоніли найбільші лосини, які Боббі доводилося бачити. Учора Аланна була привітна й усміхнена, власне кажучи, навіть злегка підсміювалася, втім зовсім не образливо. Зараз же вона здавалася до смерті наляканою.

— Пробачте, я знаю, що мені не можна тут бути, але мені треба знайти мого друга Теда, тож я подумав… подумав…

Боббі почув, як його голос здувається, ніби надувна кулька, яку пустили літати по кімнаті.

Щось було до жаху не так. Це скидалося на сон, який іноді снився Боббі: він сидить за партою і вчить граматику чи природознавство, або просто читає якесь оповідання, коли це тут усі починають з нього сміятися. І тут він помічає, що забув одягти до школи штани, і тепер сидить за партою, а причандалля теліпається перед очима всіх дівчат, учителів і всіх-всіх-всіх.

Звук дзвіночків із залу з автоматами не стих зовсім, але порідшав. Потік сміху і балачок, що нісся від шинквасу, майже повністю пересох. Стукіт куль припинився. Боббі розгледівся на всі боки, знову відчуваючи, як у животі клубочаться змії.

На Боббі дивилися не всі, але більшість. Старий Джі вирячив свої схожі на пропалини у брудному папері очі. І хоча вікно у свідомості Боббі стало матовим і замилилося, він знав, що багато присутніх тут людей ніби чекали на нього. Сумнівався, що вони про це здогадувалися, та навіть якщо й так, то не розуміли чому. Вони ніби спали, як оті люди з Мідвіча. Ниці люди побували тут. Ниці…

— Забирайся, Ренді, — вимовила Аланна хрипким, тихим шепотом. У розпачі вона назвала Боббі іменем батька. — Забирайся, поки ще можеш.

Старий Джі зіслизнув зі стільця для чищення взуття на підлогу. Коли він рушив уперед, пом’ятий піджак із бганого ситцю зачепився за підставку і роздерся, та старий і уваги не звернув. Шовкова підкладка метлялася коло його коліна, немов іграшковий парашут. Його очі стали ще більше схожими на пропалини.

— Хапай його, — сказав Джі тремтячим голосом. — Хапай малого.

Та Боббі побачив достатньо. Допомоги тут чекати марно. Він миттю метнувся до дверей і рвучко відчинив їх. Чув, як за спиною заворушилися люди, але повільно. Надто повільно.

Боббі Ґарфілд вискочив у ніч.

Він пробіг майже два квартали, коли поколювання в боці змусило його спершу стишити ходу, а потім взагалі зупинитися. Погоні не було, і це добре, та коли Тед зайде в «Кутову лузу» по гроші, йому кінець, фертик, kaput. Тепер йому треба перейматися не одними лиш ницими людьми, а й старим Джі, й усіма іншими. А він ні про що не здогадується. Питання в тому, чим може зарадити він, Боббі?

Боббі роззирнувся і не побачив жодної вітрини. Він опинився біля складів. Вони громадилися над ним, немов гігантські обличчя з майже стертими рисами. Пахло рибою, тирсою і злегка тягло якоюсь тухлятиною, можливо, зіпсованим м’ясом.

Він нічого не може вдіяти. Всього лише дитина, від якої нічого не залежить. Боббі це знав, та знав і те, що не може дозволити Тедові йти в «Кутову лузу», бодай не спробувавши застерегти його. Це зовсім не геройство хлопців Гарді, він просто не може піти, не спробувавши. І все це через маму, через його рідну маму.

— Я тебе ненавиджу, мамо, — прошепотів Боббі. Йому й досі було холодно, та по тілу стікав піт. Мокрим був кожнісінький дюйм шкіри. — Мені байдуже, що з тобою зробили Дон Бідермен і ті двоє. Ти сволота і я тебе ненавиджу.

Боббі розвернувся і підтюпцем подався туди, звідки прийшов, тримаючись у тіні. Двічі він чув чиїсь кроки і присідав ув арках, зіщулившись, поки вони не віддалялися. Зіщулюватися було легко. Ще ніколи в житті він не почувався таким маленьким.

Цього разу Боббі таки звернув у завулок. По один бік стояли сміттєві баки, по інший — поскладані коробки з пляшками для здачі. Від них ішов запах пива.

Колона з картонок була на півфута вища за Боббі, тож, сховавшись за неї, з вулиці його зовсім не стало видно. Коли Боббі сидів у засідці, об ногу черкнулося щось гаряче і волохате і він мало не почав був кричати.

Та вчасно затамував вереск у горлі, перш ніж він встиг повністю вирватись; поглянув униз і помітив замурзану вуличну кішку, що світила на нього зеленими фарами очей.

— Кота звідси! — прошепотів Боббі й копнув кішку ногою. Кішка вищирила голочки зубів, засичала і повільно, величаво подалася геть вуличкою, петляючи між злиплими копицями відходів і скалками битого скла, задерши хвоста з явною зневагою. Крізь цегляну стіну «Кутової лузи» до Боббі долинали глухі ритми музичного автомата. Мікі та Сільвія співали «Любити — це дивно».

Дивно, ще й як. Великий дивний геморой на дупу.

Зі схованки Боббі годинника в похоронному бюро видно не було і він втратив будь-яке уявлення, багато чи мало часу пройшло. Довкола просмерділого пивом і сміттям завулку продовжувалася опера літнього вуличного життя. Люди перегукувалися, часом сміючись, іноді сердито, то англійською, то десятками інших мов.

Тріск вибухів змусив Боббі заціпеніти. Першою думкою було: «Постріли», та потім збагнув, що то феєрверк (можливо, петарди), і трішки розслабився. З гуркотом мчали автомобілі, здебільшого яскраво розфарбовані, відкриті з усіх боків перегонові та саморобні з хромованими викидними трубами і прямобіжним глушником. Один раз почувся шум, схожий на бійку навкулачки. Збіглися люди і криками підбадьорювали забіяк.

Пройшла пані, співаючи «Там, де хлопці» гарним, невиразним голосом, що лунав одночасно і п’яно, і сумно. Наблизились і завмерли поліційні сирени.

Боббі не задрімав, та побачив сон наяву. Вони з Тедом жили на якійсь фермі, можливо, у Флориді. Роботи в них було чимало, та Тед, як на свій вік, непогано давав собі раду, особливо тепер, коли кинув палити і великою мірою позбувся проблем з диханням. Боббі ходив до школи під іменем Ральфа Саллівана, а вечорами вони сиділи на ґанку, їли Тедові страви і пили чай з льодом. Боббі читав Тедові газети, а коли вкладалися в ліжка, то спали глибоким, спокійним сном, який не тривожили нічні жахи. Коли вони щоп’ятниці їздили до супермаркету, Боббі завжди перевіряв дошки оголошень, чи не розшукує хтось домашніх тваринок і чи не прикріплена догори ногами картка «ПРОДАЄТЬСЯ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ», та не знаходив нічого. Ниці люди більше не відчували Теда. Він не був більше нічиїм псом і вони з Боббі безпечно жили на своїй фермі. Не як батько і син чи дідусь і онук, а просто як друзі.

«Такі, як ми», — сонно подумав Боббі, прихилившись до цегляної стіни. Голова опускалася все нижче й нижче, аж доки підборіддя ледь не торкнулося грудей. — Такі, як ми. Невже не існує місця для таких, як ми?»

Вуличку затопило світло. При цьому Боббі щоразу визирав з-за купи картонок.

Тепер він ледь не пропустив їх. Йому хотілося заплющити очі й думати про ферму, та Боббі все ж змусив себе подивитися й угледів товстий, жовтий хвостовий плавець «чекера», що саме гальмував біля «Кутової лузи».

У кров хвилею шугонув адреналін, запалюючи у Боббі в голові лампи, про існування яких навіть не здогадувався. Він вихопився з-за коробок, скинувши дві верхні додолу, зачепився ногою за порожній сміттєвий бачок і пожбурив об стіну. Ледь не наступив на щось пухнасте і шипляче — знову кішка. Боббі копнув її геть і вибіг із завулка. Звернувши до «Кутової лузи», послизнувся на чомусь липкому та густому і впав на одне коліно. Побачив обведений кільцем холодного, блакитного світла годинник на будівлі похоронного бюро. Дев’ята сорок п’ять. Таксі, не вимикаючи двигуна, стояло на узбіччі перед «Кутовою лузою». Тед Бротіґен стояв під тентом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО» і розраховувався з водієм. Отак, схилившись до опущеного віконця, він був схожий на Бориса Карлоффа ще дужче, ніж будь-коли.

Навпроти, коло похоронного бюро стояв велетенський «олдсмобіл», не поступаючись кольором червоним штанам Аланни. Раніше його тут не було, Боббі був упевнений.

Обриси автомобіля були не вельми чіткі. Від його вигляду починали сльозитися не тільки очі, а й мозок.

«Теде!» — спробував заволати Боббі, та замість крику видобув з горла лише схожий на шелест соломи шепіт.

«Чому він їх не відчуває? — думав Боббі. — Чому в біса не здогадується?»

Можливо ниці люди якось зуміли заблокувати його чуття. А може, це роблять відвідувачі «Кутової лузи»: старий Джі й усі інші? Ниці люди могли перетворити їх на живі губки, що вбирають застережні сигнали, які зазвичай вловлював Тед.

Вулицю залило новим спалахом світла. Коли Тед випростався і таксі від’їхало, з-за рогу вискочив пурпуровий «десото». Таксистові довелося різко вильнути, щоб уникнути зіткнення. У світлі ліхтарів авто скидалося на гігантський згусток крові, оздоблений хромом і склом. Передні фари металися і блимали, неначе прожектори під водою… і раптом вони моргнули. То були зовсім не фари. Це були очі.

«Теде!» — і знову нічого, крім хрипкого шепоту. Боббі ніяк не міг звестися на ноги. Він уже взагалі сумнівався, чи хоче підводитися. Його огорнув несамовитий страх, дезорієнтуючи, неначе грип, і виснажуючи, неначе вибуховий напад бігунки. Проїхати повз кривавий згусток «десото» біля «Грилю Вільяма Пенна» було зле, та опинитися у світлі його фар-очей, що невпинно наближалися, було в тисячу разів гірше. Ні — у мільйон разів.

Боббі знав, що порвав штани і до крові роздер коліно, чув, як у чиємусь вікні на горішньому поверсі заходиться Літл Річард, бачив, і досі бачив блакитне кільце навколо годинника на похоронному бюро, неначе витатуйований на рогівці слід від фотоспалаху, та все це здавалося якимось нереальним. Хулігансетт-авеню зненацька перетворилася на неякісно розфарбовані лаштунки. За ними крилася негадана реальність, і ця реальність була сповнена темряви.

Решітка «десото» ворушилася. Гарчала. «Оті машини, вони несправжні, — сказав Хуан, — то — шось інакше».

Це було справді щось інакше.

— Теде… — цього разу трохи голосніше… і Тед почув. Він повернувся до Боббі, його очі розширилися. І тут «десото» вискочив на тротуар позаду Теда; яскраві, метушливі вогні фар проштрикнули його. Тінь Теда видовжилася, як видовжилися тіні Боббі та близнючок Сіґсбі, коли на маленькій стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі.

Тед крутнувся до «десото», піднісши руку, щоб затулити очі від сліпучого світла. По асфальту метнувся новий промінь світла. Цього разу з боку складів виринув кольору зелених шмарклів «кадилак», з добру милю завдовжки. Закрилки його були схожі на вищирені пащі, а боки підіймалися й опускалися, неначе частки легені. «Кадилак» зупинився зовсім близько, глухо вдаривши об тротуар менш ніж за півфута від спини Боббі. Він почув низьке сапання і збагнув, що то дихає двигун «кадилака».

Дверцята всіх трьох авто почали відчинятися. З них вилазили чоловіки, або ж істоти, які на перший погляд скидалися на чоловіків.

Боббі налічив шестеро, тоді восьмеро, а тоді припинив рахувати. Усі мали на собі довгі плащі гірчичного кольору, які ще називають пороховиками. На передій вилозі кожного плаща з правого боку виднілося вирячене багряне око, таке ж саме, як Боббі пам’ятав зі свого сну. Він припускав, що червоні очі — це нашивки. Істоти, які їх мають… хто? Копи? Ні. Мобілізований шерифом цивільний пошуковий загін, як у кіно? Трішки ближче. Дружинники? Ще ближче, але не зовсім. Вони…

Наглядачі за порядком. Як у тому фільмі, що ми з Ес-Джеєм дивилися в «Емпайр» торік. Там, де грають Джон Пейн і Карен Стіл.

О так, саме так. Наглядачі у фільмі виявилися просто зграєю бандитів, та спочатку уявлялись якимись привидами чи чудовиськами, чи ще чимось таким. Боббі подумав, що ці наглядачі і справді чудовиська.

Один схопив Боббі попід руку. Боббі закричав. Цей дотик був наймоторошнішим враженням у житті Боббі. Проти цього момент, коли мама пожбурила ним у стіну, був просто-таки жалюгідною дрібничкою. Було враження, неначе тебе схопила грілка, у якої виросли пальці… от тільки відчуття постійно змінювалося.

Спочатку під пахвою були ніби пальці, потім кігті. Пальці… кігті. Пальці… кігті. Цей невимовний дотик проникав попід шкіру, бринів усередині, розходячись то вгору, то вниз.

«Палиця Джека, — нестямно подумав Боббі, — загострена з обох кінців».

Боббі потягли до Теда, якого оточували інші. Він похитувався, ледь тримаючись на ногах. Невже він вважав, що зуміє попередити Теда? І вони разом втечуть по Наррагансетт-авеню, може, навіть з підскоком, у манері Керол? Смішно, правда ж?

Неймовірно, але Тед не здавався наляканим. Він стояв, оточений півколом ницих людей, і єдиною емоцією на його обличчі була тривога за Боббі. Тварюка, що тримала Боббі то рукою, то огидними пульсівними гумовими пальцями, то чіпкими кігтями, несподівано відпустила. Боббі спіткнувся, заточився. Хтось інший видав пронизливий, гаркітливий крик і стусонув його між лопаток. Боббі відлетів уперед і Тед його підхопив.

Схлипуючи від жаху, Боббі притисся обличчям до Тедової сорочки. Вдихнув заспокійливий аромат цигарок і крему для гоління, та вони не могли перебити сопух, що йшов від ницих людей, сморід м’яса і помийної ями, і ще один, терпкіший, запах горючого віскі, що линув від їхніх автомобілів.

Боббі глянув на Теда.

— Це моя мама, — вимовив він. — Це моя мама їм розповіла.

— Хоч що б ти там думав, це не її провина, — заперечив Тед. — Я просто затримався надто довго.

— І що, Теде, сподобалася відпустка? — поцікавився один з ницих людей. У його голосі чувся відразливий, стрекотливий призвук, немовби голосові зв’язки обліплені комахами: сараною або, наприклад, цикадами. Це міг бути той самий ниций, з яким Боббі розмовляв телефоном, той, що сказав, ніби Тед — їхній пес… Втім, можливо, в них у всіх однакові голоси. «Якщо не хочеш теж стати нашим собакою, оминай нас стороною», — сказали Боббі телефоном. Та він все одно приїхав сюди, вниз, і зараз… зараз…

— Непогано, — відказав Тед.

— Сподіваюся, ти хоч разок комусь засадив, бо іншого шансу в тебе, думаю, вже не буде, — докинув ще один.

Боббі роззирнувся. Ниці люди стояли пліч-о-пліч, обступивши їх, взявши в облогу смородом поту і червивого м’яса, затуляючи жовтими плащами погляд на вулицю. Вони були темношкірі, з глибоко посадженими очима і червоними, ніби наїлися вишень, вустами… Та вони не були такі, якими здавалися. Зовсім не були. Перш за все їхні обличчя не хотіли залишатися на обличчях: щоки, підборіддя і волосся так і цілили розповзтися поза своїми межами. Інакше пояснити те, що бачить, Боббі не міг. Під темною шкірою крилася ще одна, білісінька, як і гостроносі супермодні туфлі.

«Та їхні губи однаково червоні», — подумав Боббі. — Вони завжди червоні. Так само й очі — завжди чорні, бо й не очі то зовсім, а печери. А ще вони страшенно високі, — зауважив Боббі, — височенні та худющі. У їхніх головах немає таких думок, як у нас, у серцях немає таких почуттів, як у нас».

З того боку вулиці почулося густе, слиняве рохкання. Боббі перевів погляд і побачив, що шина «олдсмобіла» перекинулася на чорнувато-сірий мацак. Він вистромився, вхопив обгортку від цигаркової пачки і підтяг до себе. За мить мацак знову став шиною, та з неї визирав край обгортки, ніби не цілком заковтнутий.

— Готовий до повернення, друзяко? — спитав один з ницих, нахиляючись до Теда. Поли жовтого плаща цупко зашурхотіли, червоне око на вилозі вирячилося. — Готовий повернутися до виконання обов’язків?

— Я піду з вами, — погодився Тед, — але хлопчик залишиться тут.

На Боббі лягло ще кілька рук. Щось, схоже на живу гілку, почало пестити його по шиї, викликавши нове бриніння, тривожне і водночас нудотне. Бриніння здійнялося до голови і в ній тепер гуло, неначе у вулику. Крізь шалене гудіння пробилися квапливі удари дзвона, спершу одного, тоді багатьох. Цілий світ дзвонів у чорній, моторошній ночі, сповненій гарячих, ураганних вітрів. Боббі гадав, що відчув те місце, звідки прибули ниці люди — десь у космосі, за трильйони миль від Коннектикуту і його матері. Під невідомими сузір’ями горіли села, лементували люди, і цей дотик до шиї… цей страшний дотик…

Боббі застогнав і знову зарився обличчям у Тедове плече.

— Він хоче бути з тобою, — наспівно проказав невимовний голос. — Думаю, ми візьмемо його з собою. Природного таланту Руйнача в нього нема, але… усе суще слугує Королю, ти ж знаєш.

Нестерпні пальці знову почали гладити.

— Усе суще слугує Променеві, — відповів Тед сухим, повчальним голосом. Своїм учительським голосом.

— Уже недовго, — засміявся ниций. Від цього звуку кишківник Боббі не витримав.

— Беріть його, — втрутився ще один з владною ноткою. Усі голоси звучали подібно, та це точно був той самий ниций чоловік, з яким Боббі розмовляв телефоном.

— Ні! — відрубав Тед, стиснувши руки на спині в Боббі. — Він залишиться тут!

— Хто ти такий, щоб нам наказувати? — спитав головний над ницими. — Як же ти, Теде, загордився за короткий час на волі! Як зазнався! Нічого, скоро ти знову опинишся в кімнаті, де провів стільки років, разом з іншими. І якщо я кажу, що хлопець піде з нами, то він піде з нами.

— Якщо заберете його, вам доведеться силоміць брати в мене те, що вам потрібно, — сказав Тед надзвичайно спокійно, але твердо. Боббі з усієї сили обійняв його і заплющив очі. Йому не хотілося бачити ницих людей, більше ніколи. Найгірше, що їхній дотик у чомусь був схожий на Тедів. Він теж відкривав вікно. Та кому захочеться в це вікно дивитися? Кому захочеться бачити високі, червоногубі фігури-ножиці? Бо саме такими вони й були. Кому захочеться дивитися на власника того червоного ока?

— Ти — Руйнач, Теде, створений для цього. Народжений для цього. І якщо ми накажемо тобі руйнувати, ти будеш це робити, присягаюся.

— Ви можете мене змусити, я не такий дурний, щоб у цьому сумніватися… та якщо залишите його, я віддаватиму те, що маю, добровільно. А маю я більше, ніж ви могли б… нехай, може, й могли б собі уявити.

— Я хочу хлопця, — сказав головний, проте вже роздумливо, можливо, навіть з деяким сумнівом. — Мені він потрібен як сувенір, щоб піднести щось Королю.

— Сумніваюся, що Багряний Король буде вдячний тобі за безглуздий сувенір, який заважатиме його планам, — заперечив Тед. — Є ж стрілець…

— Теж мені, стрілець!

— Однак вони з друзями досягли меж Прикінцевого світу, — сказав Тед. Тепер уже він говорив задумливо. — Якщо я даватиму те, що ви хочете, без примусу, то міг би пришвидшити процес на п’ятдесят, а то й більше років. Як ви самі сказали, Руйнач — це моє покликання, і я для цього народжений. Нас не так багато. Вам потрібен кожен, та більше за всіх — я, бо я найкращий.

— Ти собі лестиш… і перебільшуєш свою значущість для Короля.

— Та невже? Не знаю, не знаю. Поки руйнуються Промені, Темна вежа стоїть… Думаю, зайве вам про це нагадувати. Невже варто ризикувати заради якогось хлопчика?

Боббі не мав ані найменшого уявлення, про що веде мову Тед, та його це не обходило. Він розумів одне: зараз, на тротуарі перед бріджпортським більярдним салоном, важиться його доля. Боббі чув шурхіт плащів цих людей, відчував їхній запах, а тепер, коли Тед знову його торкався, відчував їх ще виразніше. За очними яблуками знову нестерпно засвербіло. Свербіння якось химерно гармоніювало з гудінням у голові. Перед очима пливли чорні цятки, і раптом Боббі зрозумів їхнє значення і призначення. У книжці Кліффорда Сімака «Кільце навколо Сонця» в інші світи переносила дзиґа, треба було лише підійматися по спіралі. В дійсності, як підозрював Боббі, цю роль виконували цятки. Чорні цятки. Вони були живі…

І голодні.

— Нехай хлопець сам вирішить, — врешті сказав лідер ницих людей. Жива гілка його пальців знову погладила Боббі по шиї. — Він так тебе любить, Тедді. Ти — його те-ка, еге ж? Це означає визначений долею друг, Бобику. Ось хто він для тебе, цей старий, прокурений ведмедик Тедді, твій визначений долею друг.

Боббі не відповів нічого, тільки притис холодне обличчя до сорочки Теда. Шкіру на ньому пощипувало. Боббі вже всією душею шкодував, що приїхав. Якби знав про ницих людей правду, то залишився б удома і сховався під ліжком. Але так, напевно, Тед і є його те-ка. Він поняття не мав про такі речі, як доля, бо ж був лише дитиною, але Тед — його друг.

«Такі, як ми, — пригнічено подумав Боббі, — такі, як ми».

— То як тобі тепер, коли побачив нас, — спитав ниций. — Хочеш поїхати з нами і бути ближче до доброго старого Теда? Можливо, бачитися у вільні вихідні, балакати зі своїм любим, старим те-ка про літературу? Звикати їсти, що їмо ми, і пити, що п’ємо ми? — а ці жахливі пальці все гладять і гладять. Гудіння в голові наростало. Чорні цятки потовщали і стали схожими на пальці, манливі пальці. — Ми їмо їх гарячими, — прошепотів ниций, — і п’ємо гарячими. Гарячими… і солодкими. Гарячими… і солодкими.

— Припини, — засичав Тед.

— Чи волієш залишитися з мамою? — вів далі бринливий голос, не звертаючи уваги на Теда. — Звісно ж, ні. Тільки не хлопець з твоїми принципами. Не після того, як відкрив для себе насолоду дружби та літератури. Звичайно, ти підеш з цим старим, астматичним ка-меєм? Підеш чи ні? Вирішуй зараз, Боббі, і знай: як ти вирішиш, так і буде. Віднині і назавжди.

Боббі, неначе в маренні, пригадалися карти з червоними сорочками, що миготіли під довгими білими пальцями Макквона: «То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда».

«Я не пройду, — думав Боббі, — це випробування я не пройду».

— Відпустіть мене, містере, — жалібно попросив Боббі. — Не забирайте мене з собою, будь ласка.

— Навіть якщо цим позбавиш те-ка свого чарівного, живлющого товариства? — голос усміхався, та Боббі майже на смак відчував під його веселою поверхнею лукаве презирство — і затремтів. Від полегкості, бо зрозумів, що його, мабуть-таки, відпустять, і від сорому, бо усвідомлював, що робить: плазує, циганить, зіскакує. Герої улюблених книжок і фільмів ніколи так не чинили. Та хорошим героям у книжках і фільмах ніколи не доводилося зіштовхуватися ні з чим, схожим на ницих людей в жовтих плащах або жахіття чорних цяток. Та те, що Боббі побачив тут, біля «Кутової лузи», було далеко не найгірше. А що, коли він побачив і все інше? Якщо чорні цятки затягнуть його у світ, де ниці люди в жовтих плащах постануть у своїй справжній подобі? І він побачить, що криється під личиною, яку вони носять у цьому світі?

— Так, — вимовив Боббі і розплакався.

— Що «так»?

— Навіть якщо йому доведеться піти без мене.

— А-а. І навіть якщо це означатиме повернення до матері?

— Так.

— Що, став розуміти свою сучку-матір трохи краще, еге ж?

— Так, — втретє промовив, а точніше, простогнав Боббі. — Мабуть, так.

— Досить, — втрутився Тед, — припиніть.

Та голос не припиняв. Наразі.

— То що, затямив, як бути боягузом, Боббі?

— Так! — закричав він, і далі притискаючись до Тедової сорочки. — Дитинкою, маленьким, обісраним пуцьвірінком! Так, так, так! Мені байдуже! Тільки відпустіть мене додому! — Боббі зробив довгий, глибокий і уривчастий вдих і виштовхнув повітря зі скриком: — Я ХОЧУ ДО МАМИ!

То був відчайдушний вереск нажаханого малюка, який нарешті угледів звіра з води, звіра з повітря.

— Ну гаразд, — сказав ниций, — хай буде по-твоєму. За умови, якщо твоє ведмежа Тедді підтвердить, що працюватиме добровільно і його не доведеться прив’язувати до весла, як раніше.

— Обіцяю.

Тед відпустив Боббі. Той залишився стояти в тій же позі, міцно і панічно вчепившись у Теда і притискаючи обличчя до його грудей, аж поки Тед м’яко його не відштовхнув.

— Іди в більярдну, Боббі. Скажи, щоб Файлз відвіз тебе додому. Передай йому, що тоді мої друзі від нього відчепляться.

— Пробач, Теде. Я хотів поїхати з тобою. Я вирішив поїхати з тобою. Але я не можу. Мені так прикро.

— Не картай себе. — Та погляд Теда був понурий, ніби він знав, що відсьогодні Боббі тільки це й робитиме.

Двійко жовтих плащів схопило Теда попід руки. Тед глянув на ницого, що стояв за спиною в Боббі, того, що гладив його по шиї бридким, паличкуватим пальцем.

— Каме, в цьому немає потреби. Я піду сам.

— Облиште його, — наказав Кам. Ниці люди, що тримали Теда, відпустили його руки. Тут палець Кама востаннє провів по потилиці Боббі. Хлопчик здушено заскімлив.

«Якщо він зробить це ще раз, — майнуло в голові в Боббі, — я з’їду з глузду і не зможу нічого з собою вдіяти. Почну кричати і не зможу припинити, навіть коли в мене тріщатиме голова, все одно кричатиму».

— Шуруй всередину, малий. Швиденько, поки я не передумав і не забрав тебе з собою.

Спотикаючись, Боббі поплентався до «Кутової лузи». Двері стояли відчинені, та біля них нікого не було. Підійнявшись на єдину сходинку, обернувся. Троє ницих збилося навколо Теда, та до кров’яного згустку «десото» він ішов самотужки.

— Теде!

Тед повернувся, посміхнувся, зібрався махнути. Але той, кого називали Камом, підскочив, схопив його, розвернув і штовхнув до салону. Коли Кам грюкнув задніми дверцятами «десото», Боббі на якусь частку секунди угледів під довгим жовтим плащем страшенно високу і неймовірно суху істоту: створіння з плоттю білою, немов свіжий сніг, і вустами червоними, немов свіжа кров. У глибоких очницях безжальні, палючі вогники, а на зіницях, що то розширюються, то звужуються, так само, як і в Теда, стрибають згустки темряви. Червоні губи розсунулись, оголивши голчасті зуби, проти яких зуби вуличної кішки — просто сором. З-поміж них вистромився чорний язик і замелькав туди-сюди на знак непристойного прощання. Тоді істота в жовтому плащі, зі скреготом тручи тонкими ногами і пружинячи сухими колінами, метнулася навколо капота пурпурового «десото» і пірнула за кермо. На тому боці вулиці завівся «олдс»: двигун ревів, неначе розбуджений дракон. А може, це він і був. Двигун «кадилака», що навскоси перегороджував тротуар посередині, теж заревів. Живі передні фари залили цю ділянку Наррагансетт-авеню сліпучим, мерехтливим сяйвом. «Десото» заклав крутий віраж, закрилком викресавши з асфальту невеличкий сніп іскор, і на мить Боббі побачив у задньому вікні обличчя Теда. Він підніс руку і помахав. Здавалося, Тед теж підніс свою, та з певністю сказати Боббі не міг. Голову знову наповнив звук, ніби тупіт копит.

Боббі більше ніколи не бачив Теда Бротіґена.

— Вимітайся, малий, — наказав Лен Файлз. Його обличчя було біле, неначе сир, і, здавалося, обвисло на черепі, ніби целюліт на руках його сестри. У невеликому ігровому залі позаду спалахували і блимали лампочки автоматів, та їх ніхто не пильнував. Усі крутелики, родзинка вечора в ігровому залі «Кутової лузи», мов діти, з’юрмилися за спиною Лена Файлза. Праворуч вишикувалися гравці в більярд і пул. Багато стискало в руках киї, неначе палиці. Старий Джі стояв осторонь біля цигаркового автомата. Кия в нього не було. У покорчених, старечих пальцях теліпався маленький автоматичний пістолет. Боббі це не злякало. Після Кама і його друзяк у жовтих плащах, здавалося, зараз узагалі ніщо не здатне нагнати на нього страху. Він був уже переляканий до неможливості.

— Батіг у руки і вісьта, малий. Зараз же.

— Краще тобі послухатися, малюче.

То була Аланна, вона стояла за бюро. Боббі зиркнув на неї і подумав: «Якби я був старший, то точно засунув би тобі дещо. Закладаюся». Вона спіймала і сам погляд, і його зміст і, зашарівшись, злякано та розгублено відвела очі.

Боббі знову перевів погляд на її брата.

— Хочете, щоб ці типи повернулися?

Обвисле обличчя Лена обвисло ще дужче.

— Знущаєшся?

— Тоді домовимося: зробите, що я скажу, і я піду. Ви більш ніколи мене не побачите. — Боббі помовчав. — І їх теж.

— Чого тобі, дитино? — спитав старий Джі деренчливим голосом. Боббі дістане все, що попросить, це миготіло в думках старого, неначе велика яскрава вивіска. Думки ці були ясні, як і тоді, коли належали молодому Джі: холодні, прагматичні та неприємні, але після Кама і його наглядачів він здавався невинним. Невинним, як морозиво.

— Відвезіть мене додому, це по-перше, — сказав Боббі, а тоді, звертаючись не так до Лена, як до старого Джі, додав ще й по-друге.

У Лена був «б’юїк». Великий, довгий і новий. Вульгарний, але не ницового типу. Просто автомобіль. Вони їхали під танцювальну музику сорокових. За всю дорогу до Гарвіча Лен озвався лише раз:

— Тільки не здумай перемкнути на рок-н-рол. Мені того лайна й на роботі вистачає.

Проїжджаючи повз «Ашер-Емпайр», ліворуч від каси Боббі зауважив картонний макет Бріжітт Бардо в її натуральний зріст. Ковзнув по ній поглядом без особливого зацікавлення, почуваючи себе вже застарим для Б. Б.

«Б’юїк» звернув з Ашер-авеню і ковзнув по пагорбу Броуд-стрит, неначе шепіт з-під складеної чашечкою долоні. Боббі показав на свій будинок. Світло у квартирі вже ввімкнулося, і то горіли всі лампи до єдиної. Боббі зиркнув на годинника на приладовій панелі «б’юїка». Була вже майже одинадцята.

Коли авто під’їхало до тротуару, до Лена Файлза повернувся дар мови.

— Хто вони такі? Малий, хто ці пройдисвіти?

Боббі ледь не засміявся. Йому пригадалося, як у кінці майже кожної серії «Самотнього рейнджера» хтось неодмінно запитував: «Хто був цей чоловік у масці?»

— Ниці люди, — пояснив Боббі. — Ниці люди в жовтих плащах.

— Не хотів би зараз опинитися на місці твого приятеля.

— Ага, — сказав Боббі і затрусився, неначе від пориву вітру. — І я не хотів би. Дякую, що підвезли.

— На здоров’я. Тільки, нахер, щоб ноги твоєї більше не було коло мого зеленого сукна. Вхід тобі заборонений довічно.

«Б’юїк» — корабель, прогулянковий катер «Детройт», проте не ницовий — покотив геть. Боббі дивився, як він розвертається на під’їзній доріжці, перетинає вулицю і прямує вгору по схилу повз будинок Керол. Коли авто зникло за рогом, Боббі підняв очі на зорі — мільярди зірок, розкидані купами, світляний міст, розлитий у небі. Зорі, а за ними все нові й нові зорі, що обертаються в мороці.

«Існує Вежа, — подумав він, — Вежа, яка поєднує все в єдине ціле. Існують Промені, що якимось чином її захищають. Є Багряний Король і Руйначі, що силкуються знищити Промені… Не тому, що вони так хочуть, а тому, що цього хоче він. Багряний Король».

Цікаво, чи Тед уже повернувся до решти Руйначів? Повернувся до весла?

«Пробач», — думав Боббі, прямуючи доріжкою до ґанку. Згадав, як сидів там з Тедом і читав йому газету. Просто двоє чоловіків. — Я хотів поїхати з тобою, але не зміг. Все ж таки не зміг».

Біля підніжжя сходів Боббі спинився і прислухався, чи не почує Баузера на Колонія-стрит. Тиша. Баузер заснув. Чудо із чудес. Блідо всміхаючись, Боббі рушив уперед. Очевидно, мама почула, як рипнула друга сходинка (вийшло доволі гучно), бо вигукнула його ім’я і почулися квапливі кроки. Боббі ступив на ґанок. Тут двері рвучко розчахнулись і вибігла мама, все ще в одязі, що був на ній, коли вона приїхала з Провіденса. Волосся безладними кучерями і смичками впало їй на обличчя.

— Боббі! — закричала вона. — Боббі! О Боббі! Слава Богу! Слава Богу!

Підхопила його на руки і закружляла, ніби в якомусь танці. Його щоку скропили сльози.

— Я не взяла гроші, — белькотіла мама. — Вони передзвонили і питали, куди надіслати чек. А я сказала, щоб не переймалися, що сталося непорозуміння… я була ображена і сумна. Я відмовилася, Боббі, відмовилася. Сказала, що не треба мені їхніх грошей.

Боббі бачив, що вона бреше. Конверт з її іменем засунули під вхідні двері. Не чек, а триста доларів готівкою. Триста доларів за повернення найкращого Руйнача. Всього три сотні нещасних зелених. Та вони ще більші скнари, ніж вона.

— Я сказала, що не хочу, чуєш?

Вона несла його в квартиру. Боббі важив близько сотні фунтів[29] і був заважкий, та вона однаково несла і тарабанила безперестанку. Боббі зрозумів, що принаймні не доведеться з’ясовувати стосунки з поліцією. Вона не викликала копів, а лише майже весь час сиділа, смикала зім’яту спідницю і незв’язно молилася, аби він прийшов. Вона любить його. Ця думка билася в її голові, наче крила спійманої в хліві пташки. Вона його любить. Не те, щоб це дуже допомогло… але бодай трішечки. Навіть якщо це пастка, але трішки допомогло.

— Я сказала, що не бажаю, що нам не треба грошей… нехай залишать собі. Сказала… пояснила їм…

— Добре, мамо, добре, — урвав Боббі. — Постав мене на землю.

— Де ти був? З тобою все добре? Ти голодний?

Він відповідав на питання у зворотному порядку.

— Ага, голодний. Зі мною все добре. Їздив до Бріджпорта і отримав ось це.

Сягнувши до кишені штанів, Боббі витяг рештки велофонду. Його одинички і дріб’язок були жужмом позапихані у зелену пачку десяток, двадцяток і п’ятдесяток. Мама дивилася, як купюри дощем сиплються на столик біля канапи, її здорове око все збільшувалося і збільшувалося, аж Боббі злякався, що воно от-от вилізе і покотиться по обличчі. Друге око й далі здушувала грозова хмара синювато чорної шкіри. Вона скидалася на старого, побитого життям пірата, що тріумфує над щойно викопаними скарбами. Образ, без якого Боббі міг би й обійтися… і який так цілком і не стерся в пам’яті за всі п’ятнадцять років, що минули з того вечора до ночі її смерті. Однак якась нова й не особливо добра часточка його душі діставала задоволення від її вигляду… від того, якою старою, потворною і комічною вона здавалася. Людиною стільки ж дурною, скільки захланною.

«Це моя ма’, — подумав Боббі голосом Джиммі Дуранте. — Моя ма’. Ми обоє його зрадили, та мені за це дали більше, ніж тобі, еге ж? Ось тобі, маєш!»

— Боббі, — прошепотіла мама тремтячим голосом. Ззовні вона скидалася на пірата, а інтонаціями — на переможця отого шоу «Хороша нагорода» з Біллом Каленом.

— Боже, Боббі, стільки грошей! Звідки вони в тебе?

— З Тедової ставки, — пояснив Боббі, — виплатили.

— Але Тед… йому самому…

— Йому вони більше не знадобляться.

Ліз скривилася, ніби раптом занив котрийсь із синців. Тоді заходилася згрібати гроші на купку, при цьому ще й встигаючи їх сортувати.

— Я куплю тобі той велосипед, — сказала вона. Її пальці рухалися зі спритністю досвідченого картярського махляра.

«На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, — пригадалося Боббі. — Таке перетасування ще ніколи нікому не було до сили».

— Зараз же, вранці, відразу ж, як відчиниться «Вестерн ауто». Потім ми…

— Я не хочу велосипеда, — сказав Боббі. — Не з цих грошей. І не від тебе.

Мама застигла з повними пригорщами грошей, і Боббі відчув, як у ній вмить розквітла лють, щось червоне й електричне.

— Ні краплі вдячності. Було безглуздо навіть сподіватися. Прокляття, ти викапаний батько!

Вона знову завела назад розкриту долоню, та, на відміну від першого разу, Боббі цього очікував. То був останній раз, коли вона застала його зненацька.

— Звідки тобі знати? — поцікавився Боббі. — Ти наплела про нього стільки казок, що вже й сама не пам’ятаєш правди.

Так воно й було. Боббі зазирнув у її душу і не побачив майже ніякого сліду Рендалла Ґарфілда, тільки скриньку з його іменем… ім’я і образ, такий розмитий, що міг належати практично будь-кому. У скриньці вона тримала те, що завдавало болю. Мама не пам’ятала, як йому подобалася ота пісня Джо Стаффорда, не пам’ятала, якщо взагалі знала, що Ренді Ґарфілд був справжнім золотцем, який скине для вас навіть сорочку. У її скриньці для такого не було місця. Боббі подумав: «Мабуть, жахливо, коли комусь потрібна така скринька».

— Він ніколи не пригощав п’яниць випивкою, ти знала?

— Що це ти верзеш?

— Ти не змусиш мене його ненавидіти… і не зробиш його з мене, — Боббі стиснув праву руку в кулак і заніс збоку над головою. — Я не стану його привидом. Обманюй себе скільки завгодно, вигадуй рахунки, яких він не сплатив, і недійсний страховий поліс, і неповні стрити, які він намагався доповнити. Тільки мені цього не розказуй. Ніколи.

— Не піднімай на мене руку, Бобику. Щоб ніколи не смів підіймати на мене руку.

Замість відповіді Боббі здійняв і ліву руку, теж зі зціпленим кулаком:

— Ну давай. Хочеш мене вдарити? Я дам здачі. Хочеш дістати ще? Тільки цього разу заслужено. Ну ж бо.

Вона застигла нерішуче. Боббі відчував, як лють тане так само стрімко, як і вибухнула. На зміну їй прийшла страшенна чорнота. У ній він побачив страх. Страх перед власним сином, страх, що він може її скривдити. Ні, не сьогодні й не брудними дитячими кулачками. Але діти виростають.

Та хіба він дуже відрізняється від неї, щоб дивитися згори вниз і заходитися високоморальними промовами? Чим він кращий за неї? Він почув у себе в голові невимовно страшний, наспівний голос, який запитував, чи хоче він повернутися додому, навіть якщо це означає, що Тедові доведеться бути без нього. Боббі відповів: «Так». Навіть якщо доведеться повернутися до сучки-матері? «Так», — сказав він. «Що, став розуміти її трохи краще, еге ж?» — спитав Кам, і Боббі втретє відповів ствердно.

А коли мама впізнала його кроки на ґанку, спершу в її голові не було нічого, крім любові та полегшення. І це було по-справжньому.

Боббі розслабив кулаки. Потягнувся до досі заведеної назад, втім уже без певності, долоні і взяв її у свою. Спершу рука опиралася, та Боббі врешті-решт таки вдалося перебороти її напругу. Він поцілував їй руку. Поглянув на мамине побите обличчя і знову поцілував у руку. Він так добре її знав, хоч і не хотів. Шалено бажав, щоб вікно у свідомості зачинилося, бажав непроникності, що робила любов не лише можливою, але й необхідною. Що менше знаєш, то більше можеш повірити.

— Я тільки велика не хочу, — сказав Боббі. — Чуєш? Тільки велика.

— Чого ж тоді ти хочеш? — голос її був непевний, прибитий. — Чого ти хочеш від мене, Боббі?

— Млинців. Багато, — Боббі спробував усміхнутися. — Я таки-и-ий голодний.

Мама насмажила млинців для обох і вони поснідали опівночі, сидячи навпроти одне одного за кухонним столом. Боббі наполіг, що допоможе з посудом, хоч стрілки годинника вже підбиралися до першої.

— А чому б ні? До школи завтра не треба, можна спати скільки влізе.

Коли мама випускала воду з мийки, а Боббі клав на місце останню срібну виделку, на Колонія-стрит у темряву нового дня загавкав Баузер: гав-гав-гав. Вони з мамою перезирнулися і засміялися, хоч на мить відчуваючи, що все було гаразд.

Спершу Боббі лежав у ліжку, як колись, на спині, розкинувши п’яти по краях матрацу, та лежати в колишній позі вже було недобре. Він відчував себе неприкритим, ніби істоті, що захоче на нього полювати, досить просто вихопитися з шафи і розпороти його наставлений живіт одним кігтем, мов якусь блискавку. Боббі перевернувся на бік, запитуючи себе, де зараз Тед. Він потягся, намагаючись вловити якийсь слід чоловіка, та не було нічого. Так само, як не було нічого недавно на Хулігансетт-стрит. Боббі хотілося плакати за Тедом, та він не міг. Не зараз.

З вулиці, пройшовши крізь темряву, наче сон, долинуло биття годинника на міській площі. Одне тільки «бам». Боббі зиркнув на сяйливі стрілки «Біґ-Бена» на письмовому столі: вони стояли на позначці один. Добре.

— Їх тут немає, — вимовив Боббі. — Ницих людей тут більше немає.

Та все одно він спав на боці, підтягши коліна до грудей. Ночі, коли він лежав, розметавшись по ліжку, залишилися в минулому.

ХІ. «Вовки» і «Леви». Боббі з биткою. Офіцер Реймер. Боббі і Керол. Важкі часи. Конверт

Саллі-Джон повернувся з табору засмаглий, з десятком тисяч комариних укусів, що загоювалися, і мільйоном казок напоготові… от тільки Боббі їх майже не слухав. Того літа багаторічна, невимушена дружба з Саллі-Джоном і Керол розпалася. Усі троє часом йшли разом до «Стерлінґ-гаузу», та там їхні шляхи розходилися. Керол з подругами записалася на ручні ремесла, софтбол і бадмінтон, а Боббі та Саллі — у клуб юних слідопитів і на бейсбол.

Саллі, майстерність якого вже досягала зрілого рівня, перевели з «Вовків» до «Левів». І тепер, коли хлопці всі разом, набившись до кузова старого, пом’ятого стерлінґгаузівського фургончика і тримаючи на колінах паперові мішечки з плавками та обідом, вибиралися купатися чи в походи зі слідопитами, Ес-Джей усе частіше сидів з Ронні Елмквістом і Дюком Венделлом, хлопцями, з якими подружився в таборі. Вони переповідали одні й ті ж історії, як зв’язували комусь ноги простирадлами, щоб той не міг встати, і як посилали молодших на пошуки недопалків. Боббі вони вже були поперек горла. Можна подумати, що Саллі провів у таборі років п’ятдесят.

Четвертого липня «Вовки» і «Леви» зійшлися в щорічному дербі. За півтора десятиріччя, десь від закінчення Другої світової, «Вовки» не виграли жодного матчу, та в поєдинку 1960-го принаймні дали достойний бій. Здебільшого завдяки Боббі Ґарфілду. Він влучно виконав усі три своїх удари і зумів дістатися бази, та навіть без рукавиці «Елвін Дарк» ефектно кинувся на низовий м’яч і перехопив його в центрі поля.

Підводячись під оплески, Боббі лиш на мить пожалкував, що мами немає поряд (вона не поїхала з ним на щорічну екскурсію до озера Кентон).

Фінальний удар Боббі припав на кінець матчу, коли підійшла остання черга «Вовків» подавати. Вони відставали на два очки, маючи ранера на другій базі. Боббі послав м’яч далеко на ліву половину поля і, перебігаючи до першої бази, почув, як Ес-Джей зі своєї позиції ловця біля домашньої бази промимрив:

— Хороший удар, Бобе!

Удар був дійсно хороший, та Боббі слід було зупинитися на другій базі, тоді товариш у команді міг би зробити пробіжку і, можливо, зрівняти рахунок. Боббі ж вирішив ризикнути і кинувся до третьої. Дітям до тринадцяти років майже ніколи не вдавалося точно відпасувати з бокової в центр, та цього разу Дюк Венделл, табірний друг Саллі, віддав з лівої половини прострільну передачу іншому другові Саллі з табору «Вінні», Ронні Елмквісту.

Боббі ривком проїхався на ногах до бази, та за якусь частку секунди до того, як кросівка торкнулася її, рукавиця Ронні плеснула його по нозі.

— АУТ! — загорлав рефері, що прибіг з домашньої бази стежити за ситуацією на полі. За боковими істерично заметушилися друзі та родичі «Левів».

Боббі встав, люто дивлячись на суддю, вожатого зі «Стерлінґ-гауза» приблизно років двадцяти, зі свистком і білою плямою цинкової мазі на носі.

— Я добіг!

— Вибач, Бобе, — сказав юнак, відкинувши амплуа рефері та знову стаючи вожатим. — Подача була хороша, а пробіжка — взагалі клас, але це — аут.

— Ні! Ти підсуджуєш! Чому ти підсуджуєш?

— Викинь його з поля! — крикнув чийсь татусь. — Це базікання ні до чого!

— Іди сідай, Боббі, — наказав вожатий.

— Я добіг! — заверещав Боббі. — Був на милю від нього! — він тицьнув пальцем у чоловіка, який пропонував викинути його з поля. — Це він тобі заплатив, щоб ми програли? Отой салозавод?

— Перестань, Боббі, — наказав вожатий. Який же дурнуватий був у нього вигляд зі свистком і в круглій кепочці якогось недоробленого студентського братства! — Попереджаю тебе.

Ронні Елмквіст відвернувся, так, ніби його нудить від суперечки. Його Боббі теж ненавидів.

— Ти просто шахрай і більш нічого, — кинув Боббі. Він зумів вгамувати сльози, від яких пекло в кутиках очей, але не тремтіння в голосі.

— Більше я цього не терпітиму, — процідив вожатий. — Іди, сядь і охолонь. Ти…

— Брехливий членосмок. Ось хто ти тикий.

Жінка, що стояла неподалік від третьої бази, охнула і відвернулася.

— Ти перейшов усі межі, — вимовив рефері безбарвним тоном. — Вимітайся з поля. Негайно.

Боббі, човгаючи кросівками, вже пройшов половину шляху між третьою та домашньою базами і обернувся.

— До речі, тобі на ніс пташка сернула. Але, по-моєму, ти надто дурний, щоб це помітити. Може, витрешся?

Боббі фраза уявлялася смішною, та коли він її промовив і ніхто не засміявся, виглядало по-дурному.

Саллі, великий, як будинок, і серйозний, як серцевий напад, широко розставивши ноги, стояв над домашньою базою в драному костюмі ловця. В руці теліпалася позаліплювана чорною липкою стрічкою маска. Саллі почервонів зі злості. А ще він мав вигляд хлопця, що більш ніколи не гратиме за «Вовків». Ес-Джей їздив у табір «Вінні», виробляв витівки з простирадлами і допізна сидів коло табірного багаття, розповідаючи історії про привидів. Він назавжди залишиться «Левом», і Боббі його за це ненавидів.

— Що це на тебе найшло? — поцікавився Саллі, коли Боббі плентався повз нього. На обох лавках запала тиша. Усі діти дивилися на нього. Так само дивилися й батьки. Дивилися з відразою, та він, напевно, і був відразливий, тільки не через те, що вони думають.

Знаєш що, Ес-Джею? Може, ти й був у таборі «Вінні», та я був унизу, глибоко внизу.

— Боббі?

— Нічогісінько, — буркнув Боббі, не підводячи очей. — І кому яке діло. Я переїжджаю до Массачусетса. Може, там менше пришелепкуватих гомиків, що підсуджують.

— Послухай, старий…

— Ой, замовкни, — кинув Боббі, навіть не глянувши на Ес-Джея. Просто втупився у кросівки й пішов геть.

Ліз Ґарфілд друзів не заводила. «Я вовк-самітник, а не світська левиця», — іноді казала вона. Та перші кілька років у агенції нерухомості «Рідне місто» вона близько зійшлася з жінкою на ім’я Майра Колгаун. Лізіанською мовою їх було і водою не розмити: вони дивилися на світ одними очима, перебували на одній хвилі і так далі. Тоді Майра працювала в Дона Бідермена секретаркою, а Ліз була молодшою, тобто куди пошлють: човником снувала від агента до агента, організовувала їм зустрічі, готувала каву, друкувала ділову переписку. У п’ятдесят п’ятому Майра ні з того ні з сього звільнилася, нікому нічого до ладу не пояснюючи. На початку п’ятдесят шостого Ліз підвищили і секретаркою містера Бідермена стала вона.

Ліз і Майра не втрачали зв’язку, обмінюючись листівками на свята, а часом і листами. Майра, що, як висловлювалася Ліз, залишилася в дівках, переїхала до Массачусетса і заснувала свою власну невеличку агенцію нерухомості. Наприкінці червня шістдесятого Ліз написала їй і поцікавилася, чи не можна стати партнером, звичайно, поки що молодшим, у Колгановій агенції. У неї є деякий стартовий капітал, небагато, та все ж три з половиною тисячі на дорозі не валяються.

Можливо, міс Колгаун пройшла через те ж саме пекло, що й мама, а може, й ні. Головне, що вона погодилась і навіть надіслала мамі букет квітів. І Ліз була щаслива вперше за багато тижнів. А по-справжньому щаслива, мабуть, уперше за кілька років. Головне, що вони перебираються з Гарвіча до Денвера, штат Массачусетс. Поїдуть у серпні, тож у Ліз залишиться ще безліч часу, щоб записати свого Бобика, тепер тихого і нерідко похмурого, у нову школу.

А ще в Бобика Ліз Ґарфілд перед від’їздом з Гарвіча залишалась одна дуже пильна справа.

Він був занадто юний і занадто малий, щоб зробити те, що мусив, не криючись. Доводилося бути обережним і підступним. Підступність Боббі не бентежила, поведінка в стилі Оді Мерфі чи Рендолфа Скотта з суботніх денних кіносеансів його вже не дуже приваблювала. До того ж на деяких людей треба нападати із засідки, бодай для того, аби відчули, як воно. Боббі вибрав схованкою невеличкий гайок, куди його водила Керол у день, коли він розкис і розпустив нюні. Ідеальне місце для підстерігання Гаррі Дуліна, старого містера Робіна Гуда, що скаче верхи долиною.

Гаррі підробляв у «На будь-який смак», розкладав товари на полицях. Боббі це було відомо вже кілька тижнів. Він бачив його там, коли ходив з мамою на закупи. Боббі також бачив, як він після зміни о третій повертається додому. Зазвичай у компанії одного чи кількох друзів. Найчастіше в його свиті був Річі О’Міра: Віллі Ширмен, схоже, зник з життя бравого Робіна Гуда, так само як Саллі майже зник з життя Боббі. Та сам чи з компанією, він завжди обирав коротшу дорогу, навпростець через міський парк.

Боббі став вчащати туди в другій половині дня. В бейсбол тепер, коли припікало по-справжньому, грали лише вранці, тож о цій порі на полях A, B і C було безлюдно. Рано чи пізно Гаррі дорогою з роботи пройде повз пусті поля без Річі чи компанії інших веселих молодиків. А тим часом Боббі щодня між третьою і четвертою сидів у гайку, де колись плакав, поклавши голову Керол на коліна. Іноді читав книжки. Історія про Джорджа і Ленні знову змусила його розплакатися. «Такі люди, як ми, що працюють на ранчо, — найсамотніші люди на світі, — так бачилося Джорджеві. — Їм немає, на що сподіватися». Ленні думав, що вони придбають ферму і розводитимуть кроликів, та ще задовго до кінця книжки Боббі знав, що ніякої ферми і кроликів Ленні та Джорджеві не бачити. Чому? Тому що людям потрібен звір, щоб на нього полювати. Вони знаходять якогось Ральфа чи Роху, чи кремезного, недалекого здорованя на зразок Ленні, й перетворюються на ницих людей. Одягають жовті плащі, загострюють палиці з обох кінців і виходять на полювання.

«Та такі, як ми, часом хоч трошечки, але дають здачі, — думав Боббі, очікуючи дня, коли Гаррі буде один. — Часом і ми це вміємо».

Цим днем стало шосте серпня. Гаррі неквапно простував парком до перетину Коммонвелс і Броуд-стрит, так і не знявши червоного фартуха з «На будь-який смак» (ну що за сраний виродок), і співав баладу про «Меккі-Ножа» голосом, що був здатен розтопити цвяхи. Обережно, щоб не шарудіти гіллям густих дерев, Боббі вибрався зі сховку і почав безгучно скрадатися за ним по стежці, не замахуючись битою, доки не опиниться достатньо близько для певного удару.

Заносячи битку, пригадав слова Теда: «Троє хлопців проти однієї дівчинки. Мабуть, вони вирішили, що ти — левиця». Але, звісно ж, Керол не левиця, та й він не лев. Левом був Саллі, та його не було тут ні тоді, ні тепер. Хлопець, що зараз скрадався за Гаррі Дуліном, не був навіть вовком. Він був звичайнісінькою гієною, але що з того? Хіба Гаррі Дулін заслуговував чогось кращого?

«Ні», — вирішив Боббі й розмахнувся. Битка вдарила з тим самим приємним, глухим гупанням, як і на озері Кентон, коли він завдав свого третього і найкращого удару, вибивши м’яч далеко на ліву половину поля. Удар у крижі Гаррі Дуліна був ще приємніший.

Той, скрикнувши від болю й несподіванки, простягся на землі. Коли він перевернувся на спину, Боббі відразу ж опустив битку знову, цього разу цілячись прямо під ліве коліно.

— А-а-а-а-у! — зарепетував Гаррі. Як невимовно приємно було чути крики Гаррі Дуліна, просто-таки ледь не блаженство. — А-а-а-а-у, болить! Боли-и-ить!

«Не можна дозволити йому підвестися, — думав Боббі, холоднокровно намічаючи наступне місце для удару. — Він вдвічі більший за мене й досить раз промахнутися і дати йому встати, як він мене навпіл роздере і взагалі, нахер, заб’є».

Гаррі спробував відповзти, зариваючи кросівки в гравій, орючи задом і працюючи ліктями, ніби веслами. Боббі замахнувся і вперіщив його в живіт. Гаррі забило дух і, втративши опору на ліктях, він повалився на спину. Очі його затуманилися, сповнені осяяних сонцем сліз. Прищі виділялися на шкірі великими фіолетовими і червоними крапками. Губи, підло стиснуті в день, коли їх врятувала Ріонда Г’юсон, тепер розповзлися, як колихкі драглі.

— А-а-а-ау! Припиніть! Я віддам… віддам… ох, Боже!

«Він мене не впізнає, — здогадався Боббі, — сонце б’є йому в очі й він навіть не знає, хто це».

Цього було замало. «На трієчку, хлопці!», як казали вожаті з табору «Вінні», коли під час перевірки виявляли безлад. Так йому розповідав Саллі, та Боббі це не дуже цікавило. Кому яке собаче діло до перевірок спалень і виготовлення гаманців з бісеру?

Але до цього йому було діло, ще й яке, тож Боббі нахилився ближче до спотвореного обличчя Гаррі.

— Що, Робін Гуд, пам’ятаєш мене? Пам’ятаєш? Я — малятко Малтекс.

Гаррі перестав кричати і вирячився на Боббі, нарешті впізнавши.

— Тебе… зловлю… — вичавив він з себе.

— Хрін ти мене зловиш, — сказав Боббі. А коли Гаррі спробував схопити його за гомілку, копнув його попід ребра.

— А-а-а-ау! — завів Гаррі, повертаючись до колишнього тексту. Який нікчема! Парад юного покоління мучителів! «Мені болить, напевно, більше, ніж тобі, — подумав Боббі. — Кóпати людей, коли ти взутий в кросівки, — дурість».

Гаррі перекотився на живіт, силкуючись зіп’ястися на ноги. Боббі розкрутив битку, неначе для хоум-рану, і вперіщив Гаррі по сідницях. Звук був такий, ніби тріпаєш важкий килим… чудовий звук! Для повноти моменту не вистачало тільки розпластаного на стежці містера Бідермена. Боббі точно знав, куди хотів би його вдарити.

«Що ж, півпаляниці краще, ніж дуля з маком». Принаймні так завжди казала мама.

— Це тобі за малятко Джербер, — сказав Боббі. Гаррі, хлипаючи, знову простягся на стежці. З носа густими, зеленими потоками текли шмарклі. Однією рукою він мляво намагався повернути чуття своєму занімілому задові.

Руки Боббі знову стисли заліплене липкою стрічкою руків’я битки. Йому хотілося востаннє занести її та опустити, але не на гомілку чи спину, а на голову Гаррі Дуліна. Хотілося почути, як лусне його череп. Бо й справді, хіба світ не став би кращим без нього? Малого ірландського лайнюка. Ницого, малого…

«Боббі, вгамуйся, — залунав Тедів голос. — Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках».

— Ще раз її зачепиш, я тебе вб’ю, — пригрозив Боббі. — Зачепиш мене, я підпалю тобі хату. Сраний виродок.

Кажучи останні слова, Боббі був присів, а тепер встав, роззирнувся довкола і пішов геть. Коли на середині пагорба Броуд-стрит йому трапилися близнючки Сіґсбі, Боббі вже насвистував.

У наступні роки Ліз Ґарфілд майже звикла бачити в себе на порозі полісменів. Та перший на черзі був офіцер Реймер, огрядний місцевий коп, що часом пригощав дітей у парку арахісом. Коли офіцер Реймер увечері шостого серпня подзвонив у двері квартири, що містилася на першому поверсі будинку № 149 на Броуд-стрит, вигляд у нього був безрадісний. Він прийшов у супроводі Гаррі Дуліна, який щонайменше з тиждень не зможе сидіти на твердому, і його матері, Мері Дулін. По східцях на ґанок Гаррі підіймався, немов старий дід, упершись руками в крижі.

Коли Ліз відчинила вхідні двері, Боббі стояв поряд із нею. Мері Дулін тицьнула в нього пальцем і зарепетувала:

— Ось він! Це він побив мого Гаррі! Заарештуйте його! Виконуйте свій обов’язок!

— В чому річ, Джордже? — поцікавилася Ліз.

Якийсь час офіцер Реймер не відповідав нічого. Він переводив погляд з Боббі, п’ять футів п’ять дюймів зросту і вагою дев’яносто сім фунтів, на Гаррі, зростом шість футів один дюйм і вагою сто сімдесят п’ять фунтів[30]. У його великих, вогких очах читався сумнів.

Гаррі Дулін був дурень, але не такий, щоб не зрозуміти цього погляду.

— Він підкрався і напав на мене ззаду.

Реймер схилився до Боббі, впираючи шкарубкі долоні з червоними фалангами в блискучі коліна уніформних штанів.

— Ось цей Гаррі Дулін заявляє, що ти побив його в парку, коли він ішов з роботи, — останнє слово прозвучало як «руботи». Боббі так ніколи цього й не забув. — Каже, що ти сховався, а тоді влупив його биткою, що він і обернутися не встиг. Що скажеш, малий? Правду він говорить?

Боббі був далеко не дурень, тож уже обмірковував сцену. Він пошкодував, що не сказав Гаррі в парку, що борг повернуто і вони квити. Тож, якщо Гаррі комусь розбовкає, що Боббі його побив, він теж не мовчатиме і розкаже, як Гаррі з друзями покалічив Керол, а це куди гірше. Але біда була в тім, що друзі Гаррі все заперечуватимуть і вийде слово Керол проти слів Гаррі, Річі та Віллі. Тому Боббі пішов, не сказавши нічого і сподіваючись, що приниження — бути побитим удвічі меншим шмаркачем — змусить Гаррі тримати рот на замку. Не змусило. І, дивлячись на тонке обличчя місіс Дулін, на її стиснуті, нефарбовані губи і сповнені гніву очі, Боббі розумів чому. Вона просто витрясла це з нього, та й годі; найпевніше, зубами вигризла.

— Я його й пальцем не чіпав, — сказав Боббі, твердо дивлячись йому в очі.

Мері Дулін аж захлинулася від обурення. Навіть Гаррі, для якого в шістнадцять років, мабуть, уже брехня стала способом життя, виглядав здивованим.

— Дивіться, бреше і не скривиться! — заверещала місіс Дулін. — Офіцере, давайте я сама з ним поговорю! Я вже виб’ю з нього правду, щоб мені, ось побачите!

Вона зробила крок вперед. Реймер відсунув її рукою, навіть не піднявши очей і не зводячи їх з Боббі.

— Добре, скажи мені, нащо здоровенному телепневі, як Гаррі, наговорювати на такого курдупля, як ти, якщо це неправда?

— Не обзивайте мого хлопчика телепнем! — заволала місіс Дулін. — Хіба не досить того, що його віддухопелив оцей боягуз і його життя висіло на волосинці? Чому…

— Замовкніть, — втрутилася мама Боббі. Вона заговорила вперше, відколи спитала офіцера Реймера, в чому річ, і тон у неї був спокійний, як у мерця. — Нехай відповість.

— Бо він на мене ще з зими зуба гострить, — сказав Боббі, звертаючись до Реймера. — Він і ще кілька великих хлопців із Сент-Ґебріела погналися за мною по пагорбу. Гаррі послизнувся на кризі, впав і весь намочився. Тоді сказав, що ще зі мною розбереться. Мабуть, він думає, що знайшов гарний спосіб.

— Брехло! — закричав Гаррі. — За тобою гнався не я, а Біллі Донаг’ю. То…

Тут він затнувся, роззирнувся. Здається, договорився. Невиразне усвідомлення цього факту проступало на його обличчі.

— Це не я, — спокійно сказав Боббі, витримуючи Реймерів погляд. — Якби я спробував побити такого великого хлопця, від мене і мокрого місця не лишилося б.

— Брехунам дорога в пекло! — заверещала Мері Дулін.

— Боббі, де ти був сьогодні десь о пів на четверту? — спитав Реймер. — Можеш мені сказати?

— Тут, — відповів Боббі.

— Міс Ґарфілд?

— Так, — спокійно підтвердила Ліз. — Після обіду він увесь час був тут, біля мене. Я мила підлогу на кухні, а Боббі відчищав плінтуси. Ми збираємось переїжджати, і я хочу, щоб після нас був порядок. Боббі, звичайно, бурчав трохи, як усі хлопці, але роботу зробив. А потім ми пили чай з льодом.

— Брехуха! — закричала місіс Дулін. Гаррі тільки сторопіло спостерігав. — Нахабнюща брехуха!

Вона вдруге метнулася вперед, заміряючись руками приблизно в напрямку шиї Ліз Ґарфілд. Офіцер Реймер знову її відштовхнув, навіть не дивлячись, цього разу грубіше.

— Ви можете заприсягтися, що він був з вами? — звернувся полісмен до Ліз.

— Присягаюся.

— Боббі, ти даєш чесне слово, що не чіпав його?

— Даю чесне слово.

— Богом присягаєшся?

— Присягаюся.

— Ти ще за це заплатиш, Ґарфілде, — пообіцяв Гаррі. — Я тобі відкручу твою малу руду…

Реймер розвернувся так різко, що, якби мама не підхопила його за лікоть, Гаррі б загримів по східцях, набиваючи нові рани і роз’ятрюючи старі.

— Стули свій бридкий, дурний писок, — кинув Реймер, а коли місіс Дулін розтулила рота, він тицьнув у неї пальцем. — І ви теж, Мері Дулін. Якщо вам уже так припекло звинуватити когось у побитті, то почніть зі свого бісового чоловічка. Там свідків більше набереться.

Мері Дулін витріщилася на нього з роззявленим ротом, розлючена і засоромлена.

Рука Реймера з витягнутим пальцем опустилася, ніби зненацька обважніла. Він переводив погляд з Гаррі та Мері, що з далеко недоброзичливим виразом стояли на ґанку, на Боббі та Ліз у холі. Тоді відступив від усіх чотирьох, зняв поліційного картуза, почухав мокру від поту голову і одягнув його знову.

— Щось прогнило в Данськім королівстві, — врешті-решт промовив Реймер. — Хтось із вас бреше, як скажений пес.

«Він…» і «Ти…» в один голос сказали Боббі і Гаррі, та дільничний Джордж Реймер не бажав слухати жодного.

— Замовкніть! — заревів він так голосно, що літня подружня пара, яка прогулювалася на протилежному боці вулиці, зупинилася й озирнулася. — Оголошую інцидент вичерпаним. Але, якщо ще хоч раз заведетеся ви, — махнув на хлопців, — або ви, — убік матусь, — вам мало не здасться. Як кажуть, до мудрого і за першим разом доходить. Ну як, Гаррі, потиснеш юному Робертові руку, мовляв, «усе, проїхали»? Знаєш, як годиться по-чоловічому? Так я і думав, що ні. Наш клятий світ — сумне місце. Ходіть, Дуліни, відведу вас додому.

Боббі з мамою спостерігали, як трійця спускається східцями, Гаррі перегравав, шкутильгаючи так, що це було більше схоже на перевалювання моряка. На початку стежки місіс Дулін зненацька ляснула його по шиї.

— Ану не викаблучуйся, гівно мале! — наказала вона.

Гаррі став іти рівніше, та його все одно заносило з правого борту на лівий. На думку Боббі, хлопець тепер накульгував рівно стільки, скільки мусив. Напевно, так воно й було. Останній удар, коли Боббі пройшовся йому по заду, був чемпіонським.

Повернувшись до квартири, Ліз так само незворушно спитала:

— Це один з тих хлопців, що побили Керол?

— Так.

— Зможеш не траплятися йому на шляху, доки ми не переїдемо?

— Гадаю, зможу.

— Добре, — сказала вона і поцілувала Боббі. Вона так рідко його цілувала, і було так чудово, коли вона це зробила.

Коли до переїзду залишалося менш ніж тиждень, а квартира сповнилася картонними ящиками і стала здаватися якоюсь незвично оголеною, Боббі виловив у парку Керол Джербер. Хоча б раз вона йшла сама. Він безліч разів бачив її з подругами, але тоді все не влаштовувало, було не так, як він хотів.

Тепер же Керол була нарешті сама, та аж коли вона озирнулася на нього через плече і Боббі побачив у її очах страх, то зрозумів, що вона його уникала.

— Боббі? Як справи?

— Не знаю, — відповів Боббі, — по-моєму, нормально. Давно тебе не бачив.

— Ти до мене не заходив.

— Ні, — сказав Боббі, — Ну, я…

Що далі? Як закінчити фразу?

— Було багато справ, — пробурмотів він непереконливо.

— А-а, ага.

Він міг витерпіти її холодність, та не міг витерпіти страх, який вона намагалася приховати. Страх перед ним. Так, неначе він собака, що може вкусити. В голові зринула божевільна картинка: він падає на всі чотири і починає заходитися: гав-гав-гав.

— Я переїжджаю.

— Саллі казав. Правда, не знав точно куди. Здається, ви вже не дружите так, як колись.

— Ні. Не як колись, — погодився Боббі. — Ось, візьми.

Боббі сягнув до задньої кишені й видобув складений у кілька разів аркуш зі шкільного зошита.

Керол непевно глянула, простягла руку, тоді забрала.

— Там тільки адреса, — сказав він. — Ми переїжджаємо до Массачусетса. До міста Денверза.

Боббі все ще тримав папірця в руці, та Керол його не взяла. Йому закортіло заплакати. Він пригадав, як вони піднялися на самий вершечок «Чортового колеса» і в нього було враження, ніби вони на вершечку освітленої земної кулі. Пригадав рушник, що розкривався, наче крила, повертання ступень з невеличкими, налакованими нігтями, аромат парфумів. «Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ», линув спів Фредді Кеннона з радіо в сусідній кімнаті, і то була Керол, Керол, тільки Керол.

— Думав, може, ти писатимеш. — сказав Боббі. — Я, напевно, буду сумувати. Нове місто і все таке.

Керол нарешті взяла папірець і, не дивлячись, поклала до кишені шортів. «Мабуть викине, коли прийде додому», — подумав Боббі, та йому було байдуже. Принаймні вона його взяла. І це стане непоганим трампліном для моментів, коли треба буде відволіктися… а це, як виявив Боббі, потрібно далеко не лише тоді, коли поблизу ниці люди.

— Саллі каже, ти змінився.

Боббі не відповів.

— Власне, так багато хто каже.

Боббі мовчав.

— Це ти побив Гаррі Дуліна? — спитала Керол, вчепившись холодною рукою йому в зап’ястя. — Ти?

Боббі повільно кивнув.

Керол кинулася йому на шию і поцілувала так міцно, що в них аж зуби клацнули. Їхні губи розімкнулися з тихим цмоканням. Боббі не цілував дівчат у губи ще три роки… і більше ні разу в житті жодна дівчина не цілувала його ось так.

— Добре! — вимовила вона низьким, несамовитим голосом, більше схожим на гарчання. — Добре!

І кинулася бігти в напрямку Броуд-стрит, тільки миготіли вкриті літньою засмагою і струпами від численних ігор і тротуарів ноги.

— Керол! — гукнув Боббі їй навздогін. — Керол, зачекай!

Вона продовжувала бігти.

— Керол, я кохаю тебе!

На цих словах вона зупинилася… а може, просто тому, що дійшла до рогу Комонвелс-авеню і треба було зважати на транспорт. Хоч би там як, Керол, опустивши голову, на мить загальмувала, озирнулась. Очі — широко розплющені, губи розтулені.

— Керол!

— Мені треба додому. Треба різати салат, — сказала вона і втекла. Перебігла вулицю і втекла з його життя, так більше й не озирнувшись. Може, так було на краще.

Боббі з мамою переїхали до Денверза. Він пішов до тамтешньої початкової школи, знайшов кількох друзів, а ще більше нажив ворогів. Почалися бійки, а невдовзі і прогулювання. У першому його табелі в графі зауваг місіс Ріверз написала: «Роберт — надзвичайно розумна дитина. І надзвичайно проблемна. Місіс Ґарфілд, чи не могли б Ви прийти до мене на розмову?»

Місіс Ґарфілд пішла і місіс Ґарфілд допомагала, як могла, та було надто багато речей, про які вона не могла розповісти. Провіденс, оголошення про розшук домашнього улюбленця і те, як їй дісталися гроші, на які вона змогла купити нову роботу і нове життя. Дві жінки зійшлися на тому, що в Боббі підліткові труднощі, що він сумує за старим місцем і старими друзями. Однак рано чи пізно він ці проблеми переросте. Як не перерости з його розумом і задатками.

Кар’єра агента з нерухомості йшла вгору. Англійська в Боббі йшла добре. Отримав A з плюсом за твір, у якому порівнював «Про мишей і людей» Стейнбека і «Володаря мух» Ґолдінґа. Решту предметів він ледь тягнув. Почав палити.

Керол все-таки інколи писала непевні, якщо не сказати боязкі, послання, у яких розповідала про школу, про подруг і про подорож з Ріондою на вихідні до Нью-Йорка. Її листи завжди надходили на папері з нерівними краями, а на полях танцювали плюшеві ведмедики. До одного з них, що надійшов у березні 1961-го, був доданий сухий постскриптум: «Напевно, мама з татом розлучаться. Він знайшов нове сімейне гніздечко, а вона тільки плаче». Втім здебільшого Керол трималася веселіших тем. Вона вчиться крутити паличку мажоретки, на день народження їй подарували ковзани, вона й далі мліє від Фабіана (а Івон і Тіна вже ні), була на вечері твісту і танцювала всі танці.

Відкриваючи кожного конверта і дістаючи листа, Боббі думав: «Це останній. Більше вона не напише. Діти не переписуються довго, хоча й обіцяють. Відбувається надто багато всього нового. Час летить так швидко. Надто швидко. Вона мене забуде».

Та він їй у цьому не допомагатиме. На кожен лист він сідав і писав відповідь. Розповідав, як мама продала будинок у Бруклайні, отримавши двадцять п’ять тисяч доларів одних комісійних, що дорівнювало піврічній платні на старій роботі. Розповів про найвищу оцінку за твір і про свого друга Морі, який вчить його грати в шахи. Та промовчав про те, як вони з Морі на велосипедах (Боббі врешті-решт таки назбирав достатню суму) іноді вирушають в експедиції з розбивання вікон, мчать на шаленій швидкості по Плімоут-стрит, кидаючи припасеним у кошиках камінням у старі, неохайні будинки. Опустив і те, як запропонував заступникові директора Денверської початкової школи містерові Гарлі поцілувати його в рожевий задок, а той у відповідь дав йому ляпаса і назвав нахабним, доїдливим хлопчиськом. Боббі не відкрив Керол ні того, що почав цупити у крамницях, ні того, що чотири чи п’ять разів напився, раз з Морі, а решту насамоті, ані того, що інколи виходить на залізничну колію і розмірковує, чи не було б потрапляння під колеса експреса «Південний берег» найшвидшим способом поставити крапку. Просто війне дизпаливом, на обличчя тобі впаде тінь — і все, кінець. Хоч, може, і не так швидко.

Кожен лист, що він писав Керол, закінчувався однаково: «Дуже за тобою сумую, твій друг Боббі».

Пошти, принаймні для нього, не було тижнями, а тоді надходив черговий конверт з наліпленими на звороті сердечками і плюшевими ведмедиками, ще один аркуш паперу з нерівними краями і ще одна розповідь про вправи з паличкою, катання на ковзанах і нові туфлі, а ще те, що вона й досі не подужала дробів. Кожен лист ставав ще одним натужним подихом коханої людини, смерть якої здається невідворотною. Ще одним подихом.

Навіть Саллі-Джон надіслав кілька листів. Останній надійшов на початку шістдесят першого, та Боббі був вражений і розчулений, що Саллі взагалі завдав собі клопоту. У по-дитячому великих літерах і жахливих орфографічних помилках вгадувалося, що з Ес-Джея виросте добродушний підліток, який з однаковим задоволенням гратиме в спортивних командах і вкладатиме до ліжка найпалкіших уболівальниць, хлопець, який губитиметься в гущавині розділових знаків так само легко, як обводитиме оборону суперника на футбольному матчі. Боббі навіть здавалося, що бачить чоловіка, який очікує на Саллі ген у сімдесятих і вісімдесятих, очікує так само, як люди чекають на таксі. Продавець автомобілів, який з часом відкриє-таки своє представництво. Звісно ж, «У чесного Джона». Гарвіцьке представництво «Шевроле» — «У чесного Джона». У нього буде великий живіт, що випиратиме понад ременем, і купа плакатів на стіні офісу, а ще він тренуватиме юнацькі команди і свої підбадьорливі настанови починатиме словами: «Слухайте-но сюди, хлопці». Він ходитиме до церкви, маршуватиме на парадах, засідатиме в міській раді й таке інше. «Це буде хороше життя, — дійшов висновку Боббі, — ферма і кролики, а не палиця, загострена з обох кінців». Однак виявилося, що на Саллі таки чекала палиця, підстерігала в провінції Донґ-Ха разом зі старою мамасан[31], з тих, які так ніколи й не зникнуть.

Боббі було чотирнадцять, коли коп спіймав його біля дверей цілодобової продуктової крамнички з двома упаковами по шість пляшок пива «Наррагансетт» і трьома блоками цигарок (звичайно ж, «Честерфілд»: «Двадцять один сорт найдобірнішого тютюну подарує вам двадцять моментів насолоди»). Це був білявий коп із «Проклятого селища».

Боббі запевняв, що нікуди не вдирався. Задні двері стояли відчинені, тож він просто ввійшов. Та коли полісмен посвітив ліхтариком на замок, той, майже вирваний, криво висів на трухлявому дереві.

— А це що таке? — запитав коп. Боббі стенув плечима. У машині (коп дозволив Боббі сісти спереду, та не дав прикурити, коли той попросив) він заходився заповнювати протокол у планшеті. Спитав понурого, худорлявого хлопчину, що сидів поряд, як його звуть.

— Ральф, — сказав Боббі, — Ральф Ґарфілд.

Та коли авто під’їхало до будинку, де тепер вони з мамою мешкали (той увесь був у їхньому розпорядженні, аж цілих два поверхи, бо часи були добрі), він сказав поліменові, що збрехав.

— Насправді мене звуть Джек, — пояснив Боббі.

— Дійсно? — перепитав білявий коп із «Проклятого селища».

— Так, — кивнув Боббі, — Джек Меридью Ґарфілд. Ось моє ім’я.

* * *

Листи від Керол Джербер перестали надходити в 1963-му, за збігом обставин, саме в тому ж році Боббі вперше вигнали зі школи і тоді ж він уперше завітав до Массачусетського виправного закладу для неповнолітніх у Бетфорді. Причиною цього візиту стали виявлені в нього п’ять цигарок з марихуаною, які Боббі та його друзі називали «веселими паличками». Боббі дали дев’яносто днів, та останні тридцять йому подарували за хорошу поведінку. Він прочитав багато книжок. Деякі товариші кликали його професором. Боббі не заперечував.

Коли він вийшов з блощичника, до нього навідався офіцер Ґрендел, денверський інспектор у справах неповнолітніх, і запитав, чи готовий Боббі виправитися і стати на праведний шлях. Боббі сказав, що так, що він засвоїв науку, і деякий час це було схоже на правду. Та восени шістдесят четвертого він так сильно побив одного хлопця, що той потрапив до лікарні, і чи зможе він повністю одужати, було під питанням. Хлопець не хотів давати Боббі свою гітару, тож він побив його і відібрав силоміць. Боббі грав на ній (щоправда, не дуже добре) у своїй кімнаті в момент, коли його заарештували. Ліз він сказав, що викупив акустичну гітару «Сілвертон» у ломбарді.

Ліз, плачучи, стояла на порозі, поки офіцер Ґрендел вів Боббі до припаркованої на узбіччі поліційної автівки.

— Якщо не припиниш, я вмиваю руки! — кричала вона йому вслід. — Я серйозно! Так і знай!

— Ну й вмивай, — кинув Боббі, залазячи на заднє сидіння. — Давай, ма’, зроби це зараз і не марнуй часу.

Ведучи машину в напрямку центру, офіцер Ґрендел зауважив:

— А я гадав, що ти виправишся і станеш на правильний шлях, Боббі.

— Я теж, — озвався той. Цього разу він просидів у блощичнику півроку.

Вийшовши, Боббі виміняв на гроші свій квиток на автобус «Трейлвейз» і автостопом подався додому. Коли він зайшов до будинку, мама не вийшла привітатися.

— Тобі надійшов лист, — гукнула вона з темної спальні. — В тебе на столі.

Як тільки Боббі побачив конверта, серце несамовито закалатало в ребра. Сердечок і плюшевих ведмедиків не було. З цього вона вже виросла.

Та він одразу ж упізнав почерк Керол. Взяв конверта до рук і розірвав. У ньому лежав єдиний аркуш паперу з нерівними краями і ще один, менший, конверт. Боббі швидко прочитав послання Керол, останнє в його житті від неї.

Дорогий Боббі!

Як життя? У мене все чудово. Тобі надійшло дещо від старого друга. Того, що тоді вправив мені руку. Прийшло мені, бо, гадаю, він не знає, де ти. Він написав записку з проханням надіслати це тобі. Тож я і переслала. Передавай привіт мамі.

Керол

Жодної новини про витівки з паличкою. Жодної новини про те, як у неї справи з математикою. І про хлопців теж, хоча він підозрював, що в неї вже кілька було.

Боббі взяв запечатаного конверта. Руки затерпли і тремтіли. Серце загупало ще дужче. На лицевому боці м’яким олівцем виведено лише одне слово: його ім’я. Почерк був Тедів. Боббі одразу ж його впізнав. У роті в нього пересохло і, не помічаючи сліз, що навернулися на очі, Боббі розкрив конверта. Він був не більший за конверти, у яких першокласники надсилають одне одному валентинки.

Першим з нього полився аромат, солодшого за який він ніколи не вдихав. Боббі згадав, як він маленьким обіймав матір, аромат її парфумів, дезодоранту і тієї штуки, якою вона мастила волосся. Згадав, як влітку пахло в парку, як пахли стоси книжок у Гарвіцькій бібліотеці, чимось пряним, невиразним і ніби займистим. Сльози перелилися через повіки і покотилися по щоках. Боббі звик почувати себе старим. Знову відчути себе молодо, виявити, що здатен відчути це знову, стало для нього страшенним потрясінням, викликало сум’яття.

Листа не було: ні записки, ні взагалі будь-якого тексту. Коли Боббі нахилив конверта, на поверхню столу дощем посипалися трояндові пелюстки найнасиченішого, найтемнішого червоного кольору, який йому доводилося бачити.

«Кров серця», — подумав Боббі в захваті, сам не знаючи чому. Зненацька, вперше за багато років пригадав, як можна вимкнути мозок, просто випустити з-під варти під чесне слово. І не встиг він про це подумати, як відчув, що думки злітають увись. Трояндові пелюстки горіли на подряпаному столі, неначе рубіни, неначе таємниче світло, що ллється з таємного серця світу.

«І не лише одного світу, — думав Боббі, — не тільки цього єдиного. Існують інші світи, мільйони світів, і всі обертаються на веретені Вежі».

І наступна думка: «Він знову від них вирвався. Знову на волі».

Пелюстки не залишали місця для сумніву. У них були всі «так», які тільки потрібні: усі «допускається», усі «без питань», усі «це правда».

«То гасають, то гуляють», — майнуло в голові. Боббі знав, що вже десь чув ці слова, хоч і не пригадував, де саме, і не розумів, чому вони зараз спали на гадку. Та його це й не обходило.

Тед — вільний. Не в цьому світі і не в цьому часі. Цього разу він утік в іншому напрямку… але десь є.

Боббі згріб пелюстки, кожна неначе крихітна, шовкова монетка. Чашечки долонь ніби сповнилися кров’ю. Підніс до обличчя. Він міг би потонути в їх солодких пахощах. Тед жив у них, бачився, ніби при світлі дня. Тед зі своєю смішною, згорбленою ходою, з тоненьким, як у немовляти, сивим волоссям, з жовтими плямами, витатуюваними нікотином на вказівному і середньому пальці правої руки. І зі своїми паперовими мішечками з ручками.

Як і того дня, коли він покарав Гаррі Дуліна за те, що той скривдив Керол, Боббі почув голос Теда. Тоді це більшою мірою була гра уяви. Та цього разу Боббі гадав, що він реальний, щось було витиснуте в трояндових пелюстках і залишене для нього.

Боббі, вгамуйся. Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках.

Він ще довго сидів за столом, притискаючи до обличчя трояндові пелюстки.

Нарешті, пильнуючи, аби не загубити жодного, зсипав їх назад у маленький конвертик і загорнув порваний клапан.

Він вільний. Він… десь. І він пам’ятає.

— Він пам’ятає мене, — вимовив Боббі. — Він пам’ятає мене.

Боббі встав, пішов на кухню і поставив чайника. Тоді зайшов до маминої спальні. Вона лежала на ліжку в комбінації, припіднявши ноги. Боббі зауважив, що вона почала старіти. Коли він, хлопчик, що вже майже виріс у дорослого чоловіка, сів поряд, мама відвернула обличчя, але дозволила взяти себе за руку. Він тримав її і погладжував, чекаючи, поки засвистить чайник. За деякий час мама обернулась і глянула на нього.

— Ох, Боббі, — вимовила вона, — ми так багато всього напороли, ти і я. Що нам робити?

— Усе, що здужаємо, — відповів Боббі, не перестаючи пестити її руки. Тоді підніс її до губ і поцілував у те місце, де лінія життя і лінія кохання ненадовго зливаються, щоб потім розійтися знову. — Усе, що здужаємо.

1966: Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися

1966. Серця в Атлантиді

1

Коли я в шістдесят шостому прибув до Мейнського університету, бампер старенького «універсалу», успадкованого мною від брата, ще прикрашала наліпка з закликом голосувати за Баррі Ґолдвотера[32] — пошарпана, блякла, проте все ще цілком розбірлива: «AuH2O-4-USA», що розшифровувалось як «Ґолдвотер для США». Коли я закінчив університет у сімдесятому, машини в мене не було. Зате була борода, волосся до плечей і рюкзак з наліпкою: «РІЧАРД НІКСОН — ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ», а на комірі джинсової куртки я носив значок: «Я — НЕЩАСЛИВИЙ СИН». Як мені здається, коледж — це завжди пора змін, останні серйозні конвульсії дитинства, проте сумніваюся, що коли-небудь зміни ці набували такого розмаху, як ті, з якими зіткнулися студенти, що оселились у студмістечках у другій половині шістдесятих.

Здебільшого ми майже не розповідаємо про ті роки, та не тому, що забули їх, а тому, що наша тодішня мова була втрачена. Коли я намагаюся говорити про шістдесяті — або хоча б думати про них, — мене охоплює жах і розбирає нестримний сміх. Я бачу штани кльош і черевики з припіднятим носаком. Відчуваю запах травички, пачулі, ладану і м’ятної жуйки. І чую, як Донован Літч співає свою чарівливу і дурнувату пісеньку про континент Атлантиду — рядки, які в нічні безсонні години і зараз видаються мені глибокодумними. Що старшим я стаю, то важче відкидати безглуздість і зберігати чари. Доводиться нагадувати собі, що тоді ми були меншими, такими маленькими, що могли жити сповненим яскравих барв життям під капелюшками грибів, свято вірячи, ніби це — дерева, що дають прихисток від небесної запони. Знаю, що звучить геть безглуздо, та не вмію висловитися краще: привіт тобі, Атлантидо.

2

В останній рік навчання я жив не в гуртожитку, а в ЛСД, селищі з напівзотлілих хатинок на березі річки Стіллвотер, але, тільки вступивши до Мейнського університету в 1966-му, оселився у Чемберлен-голлі, що належав до комплексу з трьох гуртожитків: Чемберлен і Кінг були чоловічі, а Франклін — жіночий. А ще в нас була їдальня, Голіоук-комонз, що містилася дещо збоку, зовсім близенько, десь за ярдів сто тридцять. Та зимовими вечорами, коли дув сильний вітер, а температура падала нижче від нуля, відстань ця здавалася дуже великою. Такою великою, що Голіоук дістав назву Палац прерій.

В університеті я багато чого навчився, та найменше в аудиторіях. Як цілувати дівчину, одночасно натягуючи презерватив (дуже корисне, втім часто нехтуване вміння); як вицмулити шістнадцять унцій[33] пива і при цьому не виблювати; як підробляти у вільний час (пишучи курсові роботи для тих, у кого було більше грошей, ніж у мене, а таких була більшість); як не бути республіканцем, хоча їх підтримувало не одне покоління моїх предків; як виходити на вулиці зі здійнятим над головою плакатом, скандуючи: «Раз-два, раз-два-три, не хочем блядської війни» або про президента Джонсона: «Гей, гей, Ел Бі Джей, скільки нині вбив дітей?» Я засвоїв, що коли пускають сльозогінний газ, слід триматися за вітром, а коли не виходить, повільно дихати крізь носовичок чи бандану; вивчив, що, коли в хід ідуть поліційні кийки, треба падати на бік і, підтягуючи коліна до грудей, затуляти долонями потилицю. Та в 1968-му в Чикаго я засвоїв ще й іншу науку: копи здатні вибити з тебе все лайно, хоч як би вміло ти прикривався.

Та перш ніж навчитися всього цього, я пізнав насолоду і небезпеку «чирви».

Восени 1966-го в шістнадцяти кімнатах на третьому поверсі Чемберлен-голлу мешкало тридцять двоє студентів, до січня 1967-го дев’ятнадцятеро з них або переїхали, або були відраховані, ставши жертвами «чирви». Тієї осені «чирва» косила нас усіх, неначе найнещадніший штам грипу. Імунітет до неї на третьому поверсі виявився, здається, тільки в трьох хлопців. Одним з них був мій сусід у кімнаті Нейтан Гоппенстенд, другий — староста поверху Девід Дірка Дірборн, а третій — Стоуклі Джонз ІІІ, незабаром відомий серед населення Чемберлен-голлу як Рви-Рви. Іноді мені здається, що хочеться розповісти вам про Рви-Рви, іншим разом — що про Скіпа Кірка, якого згодом усі, звичайно ж, стали кликати «Капітаном Кірком», і який усі ці роки був моїм найкращим другом, а часом гадаю розповіcти про Керол. Найчастіше ж я думаю, що просто хочу говорити про самі шістдесяті, хоч мені це завжди видавалося неможливим. Та перш ніж заводити будь-яку з цих тем, краще розповісти вам про «чирву».

Скіп якось сказав, що віст — це бридж для дурнів, а «чирва» — це бридж для цілковитих дурнів. Заперечень ви від мене не почуєте, хоча ця заувага не дуже точно передає суть. «Чирва» — це розвага, ось що головне, а коли граєш на гроші — на третьому поверсі Чемберлена ставка була п’ятак за очко — то невдовзі стаєш залежним.

Ідеальна кількість гравців — четверо. Роздаються всі карти, а потім треба брати взятки. У кожній роздачі — двадцять шість очок: тринадцять на «чирві», по очку на кожну карту, плюс пікова дама (ми називали її стервом), яка одна коштує тринадцять очок. Партія закінчується, коли якийсь гравець набирає сто очок. Виграє той, хто набрав найменшу кількість очок. У наших марафонах кожен з трьох інших гравців викладав суму, що дорівнювала різниці між його очками і очками переможця. Якщо, наприклад, між мною і Скіпом наприкінці гри було двадцять очок, то мені, за нашим п’ятицентовим тарифом, доводилося платити йому долар. Дрібниця, скажете ви тепер, та тоді, у 1966-му, для йолопів, які мешкали на третьому поверсі Чемберлена і перебивалися підробітками, і долар не був дріб’язком.

3

Чітко пригадую, коли саме почалася епідемія «чирви»: у перші вихідні жовтня. Запам’ятав я це тому, бо якраз завершився перший раунд заліків першого семестру і я вижив. Виживання було гострою проблемою для більшості хлопців на третьому поверсі Чемберлена; вищої освіти ми удостоїлися завдяки найрізноманітнішим стипендіям і студентським кредитам, більшість з яких, а серед них і моя власна, забезпечувалася «Законом про освіту для потреб національної оборони» та програмою «Навчання — робота».

Це було немов брати участь у перегонах саморобних дитячих дерев’яних машинок, скріплених замість цвяхів одним лише клеєм. І хоча ми перебували не в зовсім рівних умовах, здебільшого залежно від ступеня винахідливості, яку виявили під час заповнення анкет, а також від того, як завзято клопоталися про нас шкільні радники з вибору фаху, був один життєвий момент, від якого нікуди було подітися. Він узагальнювався на вишивці, що висіла у вітальні третього поверху, де точилися наші марафонські битви в «чирву». Цю вишивку мати Тоні Делукка вручила йому перед від’їздом до університету, наказавши повісити там, де він бачитиме її кожен день. У міру того як осінь 1966-го відступала, поступаючись місцем зимі, вишивка місіс Делукка з кожною роздачею, з кожним випадінням «стерва», з кожною ніччю, коли я завалювався спати, не розгорнувши підручника, не заглянувши до конспектів, не написавши жодного есею, немовби все росла і яскравішала. Вона мені навіть снилася:

2,5

Ось, про що говорили великі яскраво-червоні вишиті хрестиком цифри. Місіс Делукка знала, що вони означають. Як знали і ми. Якщо ви жили в звичайних гуртожитках, таких як Джаклін, або Данн, або Піз, або Чедберн, то могли зберегти своє місце у випуску 1970 року з середнім балом 1,6, тобто, якщо татко і матуся продовжували платити за ваше навчання. Не забувайте, мова йде про університет штату, а не про Гарвард чи Єльський університет. Однак для студентів, що перебиваються на стипендіях і кредитах, допустима межа становила 2,5. Набери менш ніж 2,5, іншими словами, отримай не C, а C з мінусом — і твоє маленьке, саморобне перегонове авто майже напевне розлетиться. «Дзвони, пиши, не забувай», як любив повторювати Скіп Кірк.

Перший раунд заліків я подолав непогано, особливо для хлопчиська, який ледь не захворів від туги за домівкою: до цього часу я ніколи в житті з дому не виїжджав, якщо не брати до уваги єдиного тижня в баскетбольному таборі, звідки повернувся з вивихнутим зап’ястком і дивними грибочками, що росли між пальцями ніг і під мошонкою. Я записався на п’ять предметів і всі, крім вступу до англійської, склав на B. З неї я отримав A. Мій викладач, який пізніше розлучився з дружиною і скінчив співаком в «Спроул-плазі» в студмістечку Берклі, написав біля однієї з моїх відповідей: «Ваш приклад ономатопеї просто блискучий». Я послав цю контрольну додому мамі з батьком. Мама відповіла листівкою з одним словом, палко виведеним на звороті: «Браво!» Від цього спогаду несподівано починає щеміти серце, відчуття, майже на межі фізичного болю. Здається, це був останній раз, коли я приволік додому роботу з наліпленою в куточку золотою зіркою.

По закінченні першого раунду заліків я не без самовдоволення вирахував свій поточний середній бал: вийшло 3,3. У мене більше ніколи такого й близько не було. А під кінець грудня я збагнув, що вибір вкрай простий: кинути карти і, можливо, переповзти до наступного семестру та зберегти скромне фінансування цілим і неушкодженим, або ж у вітальні третього поверху продовжувати полювання на «стерво» під вишивкою місіс Делукки до Різдва, а потім навіки повернутися в Ґейтс-Фоллз.

У Ґейтс-Фоллз я зможу знайти роботу на ткацько-прядильній фабриці. Мій батько пропрацював там двадцять років аж до нещасного випадку, який коштував йому зору, і, звичайно, він мене туди влаштує. Мамі це буде нестерпно, та вона не чинитиме перешкод, якщо скажу, що саме цього й хочу. Врешті-решт, реалісткою в сім’ї була саме вона. Навіть коли надії і розчарування майже зводили її з розуму, мама залишалася реалісткою. Якийсь час вона побиватиметься, що я не зумів дати собі раду в університеті, а мене деякий час гризтиме сумління, однак і я, і мама це переживемо. Та й взагалі, я ж хотів стати письменником, а не нещасним викладачем англійської, і в мені жило тверде переконання, що університетська освіта необхідна тільки для письменників-снобів.

Утім я не хотів, щоб мене вигнали. Не варто так розпочинати доросле життя. Це пахло провалом, і від усіх моїх роздумів у дусі Волта Вітмена про те, що письменник повинен займатися своєю справою серед народу, відгонило виправданням цієї невдачі. І все ж вітальня третього поверху вабила мене: ляскання карт, хтось запитує, роздавати наліво чи направо, хтось інший запитує, кому дісталася «спринцівка». Партія «чирви» завжди починалася з ходу дзвінковою двійкою, яка в нас, схиблених на грі мешканців третього поверху, дістала назву «спринцівка».

Мене переслідували сни, у яких Ронні Мейленфант, перший справжній, чистокровний козел, що трапився мені відтоді, як я втік від недолюдків зі старших класів, починав ходити піками одна за одною, вигукуючи: «Пора пополювати на стерво! Гони сучку!» своїм верескливим, гугнявим голосом. Я переконаний, що ми практично завжди знаємо, чого вимагають наші інтереси. Та часом те, що ми знаємо, безсиле перед тим, що ми відчуваємо. Жорстока, але правда.

4

Мій сусід у кімнаті в «чирву» не грав. Мій сусід у кімнаті негативно ставився до неоголошеної війни у В’єтнамі. Мій сусід у кімнаті щодня писав листи додому своїй дівчині, що навчалася у випускному класі Віздомської змішаної школи. Поставте поруч з Нейтом Гоппенстендом склянку води — і проти нього вона здасться живішою.

Ми з ним жили в кімнаті № 302, що містилася біля сходів, прямо навпроти двокімнатних апартаментів старости, лігва бридкого Дірки, і на протилежному боці від вітальні з її ломберними столиками, підлоговими попільничками та виглядом на Палац прерій. Той факт, що нас поселили разом, у всякому разі, на мою думку, свідчив, що наші найстрашніші припущення щодо університетського управління гуртожитків, найпевніше, цілком відповідали дійсності. В анкеті, яку надіслав в управління в квітні, коли мене найбільше турбувала дилема, куди повести Еннмарі Саусі на вечерю після випускного, я вказав, що я — а) курець; б) молодий республіканець; в) перспективний фолк- гітарист; г) сова. У своїй сумнівній мудрості управління поселило мене з Нейтом: майбутнім стоматологом, який не палив, а його предки виявилися демократами з округу Арустук. Від того, що Ліндон Джонсон був демократ, Нейтові було анітрохи не легше дивитися, як американські солдати товчуться в Південному В’єтнамі. Над своїм ліжком я повісив плакат Гамфрі Боґарта, Нейт — фото свого пса і дівчини. Дівчина була жовтолицим створінням у костюмі мажоретки Віздомської середньої школи, що стискала палицю, неначе кийок. Її звали Сінді, а собаку — Рінті. І дівчина, і пес демонстрували однаковий вищир. Сраний сюрреалізм.

Головною хибою Нейта, на наш зі Скіпом погляд, була колекція платівок, ретельно розкладених в алфавітному порядку на поличці під Сінді та Рінті й точнісінько над маленьким гарненьким грамофоном моделі «Свінглайн». Він мав три платівки Мітча Міллера («Співайте з Мітчем», «Співайте з Мітчем знову», «Мітч і ватага співають про Джона Генрі та інші улюблені американські народні пісні»); «Познайомтеся з Тріні Лопез»; довгограйну платівку Діна Мартіна («Діно запалює Вегас!»); «Джеррі і Пейсмейкерз»; перший альбом «П’ятірки Дейва Кларка» (ймовірно, найгучніша й найгірша рок-платівка всіх часів), і ще багато того ж штибу. Я їх усіх не запам’ятав, та, мабуть, так і краще.

— Нейте, не треба, — сказав Скіп якось увечері. — Благаю, не треба.

Це було незадовго до того, як нас накрила «чирвоманія», десь за лічені дні до неї.

— «Благаю, не треба» чого? — запитав Нейт, не підводячи очей від свого заняття за письмовим столом. Здавалося, весь час, коли не спав, він проводив або в аудиторіях, або за цим столом. Іноді я ловив Нейта на тому, як він колупається в носі й, після ретельного та скрупульозного вивчення, крадькома витирає видобуте об середню шухляду. Це було його єдиною вадою… крім, звичайно ж, жахливих музичних уподобань.

Скіп розглядав платівки Нейта, що з повною невимушеністю проробляв у кожній кімнаті, куди заходив. Одну з них він тримав у руці і вигляд у нього був, ніби в лікаря, що вивчає рентґенівський знімок соковитої та майже напевно злоякісної пухлини. Скіп стояв між нашими ліжками в шкільній куртці з нашивкою за спортивні заслуги і бейсбольній кепці Декстерської середньої школи. Як на мене, в університеті не було іншого такого по-американськи вродливого хлопця, як наш Капітан, та й пізніше мені такі траплялися рідко. Скіп, здавалося, й гадки не мав про свою привабливість, проте це не могло бути правдою, принаймні не зовсім, інакше він не спав би так часто з різними. Правда, то був час, коли майже будь-хто міг розраховувати на чиєсь ліжко, але навіть за тодішніми мірками Скіп був нарозхват. Утім восени шістдесят шостого нічого цього ще не було, восени шістдесят шостого серце Скіпа, як і моє, було віддане «чирві».

— Не годиться, любий друже, — сказав Скіп з легким докором. — Вибач, але геть нездало.

Я сидів за своїм столом, палив «Пел-Мел» і шукав талон на харчування: постійно губив довбані талони.

— Що нездало? І нащо тобі мої платівки? — перед Нейтом лежав розгорнутий підручник з ботаніки, він перемальовував листок на міліметрівку. Блакитну шапочку першокурсника Нейт зсунув на потилицю. Скільки мені відомо, Нейт Гоппенстенд був єдиний першокурсник, хто натягував цю ідіотську блакитну посудну ганчірку до того, як безталанна мейнська футбольна команда нарешті заробила шість очок, а сталося це приблизно за тиждень до Дня подяки. Скіп продовжував розглядати платівки.

— Тут навіть бетонний член Сатани зів’яне, точно тобі кажу.

— Терпіти не можу, коли ти так говориш! — вигукнув Нейт, та з упертості голови не підвів. Скіп чудово знав, що Нейт цього не любить, саме тому так і висловлювався. — Та про що ти взагалі кажеш?

— Перепрошую, що моя лексика тебе ображає, але назад своєї зауваги не беру. Не можу. Бо це паскудство, любий мій. Воно мені в очі ріже. Ріже, трясця твоїй матері.

— Що? — Нейт нарешті роздратовано відірвався від свого листка, накресленого так ретельно, як мапа в дорожньому атласі. — ЩО?

— Ось це.

На конверті платівки, яку тримав Скіп, дівчина з хвацьким личком і хвацькими груденятами, що вибивалися з-під матроської блузки, танцювала на палубі торпедного катера. Одна рука була здійнята долонею назовні у хвацькому змаху. На голову набакир була насунута хвацька матроська шапочка.

— Закладаюся, ти єдиний студент у всій Америці, який привіз з собою в коледж «Даєн Рені[34] співає «Темно-сині»», — сказав Скіп. — Це не годиться, Нейте. Їй місце на горищі разом з обтислими штанцями, у яких ти, безсумнівно, ходив на всі збори шкільного спортивного фан-клубу і церковні заходи.

Якщо під обтислими штанцями малися на увазі поліестерові дудочки на гумці з чудернацькою, ні для чого непотрібною пряжечкою ззаду, то я підозрював, що Нейт привіз сюди ледь не всю свою колекцію. Власне, одні з них зараз були на ньому. Проте я промовчав. Підняв рамку з фотографією моєї власної дівчини і, виявивши за нею обідній талон, схопив його і засунув до кишені «Левісів».

— Це хороша платівка, — промовив Нейт з гідністю, — дуже хороша. Вона… запалює.

— Та невже? — запитав Скіп, кидаючи її на Нейтове ліжко. Він принципово не клав платівки Нейта на місце, знаючи, як це його бісить. — «Закричав милий мій: «Гей, ви там, на судні», і пішов на флот служи-и-ити»? Якщо це відповідає твоєму означенню гарного, то нагадай мені, бля, щоб я, не дай Боже, не проходив у тебе медогляд.

— Я стану стоматологом, а не терапевтом, — сказав Нейт, карбуючи кожне слово. На шиї в нього почали напинатися жили. Скільки мені відомо, у Чемберлен-голлі, а може, і в усьому студмістечку, Скіп Кірк був єдиний, кому вдавалося проколоти товсту шкіру мого сусіда, справжнього янкі. — Стоматологом. А ти знаєш, що означає «стома»? Це означає «рот», Скіпе! Тому…

— То нагадай, бля, щоб я не йшов до тебе пломбувати дірки.

— Ну чому ти весь час це повторюєш?

— Що саме? — поцікавився Скіп, чудово розуміючи, що той має на увазі, але йому було потрібно, щоб Нейт вимовив це сам. Зрештою Нейт таки вимовляв і його обличчя при цьому завжди червоніло, наче буряк. Скіп був зачарований. Скіпа в Нейті зачаровувало все. Якось Капітан сказав мені, мовляв, він майже впевнений, що Нейт — прибулець, телепортований з планети Чемний Хлопчик.

— «Бля», — випалив Нейт Гоппенстенд і його щоки одразу ж порожевіли. За кілька секунд він став схожим на героя Діккенса, такого собі бозівського серйозного юнака. — Ось що.

— Погані приклади. Мене жахає думка про твоє майбутнє, Нейте. Що, коли Пол Анка повернеться, бля, на сцену?

— Ти ж ніколи навіть не чув цієї платівки, — сказав Нейт, схопивши «Даєн Рені» з ліжка і кладучи на місце між Мітчем Міллером і «Стелла Стівенз закохалася!»

— Не дуже, бля, і хотілося, — відповів Скіп. — Ходімо, Піте. Жерти хочу, бля, вмираю.

Я прихопив геологію: наступного вівторка планувалася контрольна. Скіп вирвав підручника у мене з рук і жбурнув назад на стіл, перекинувши фото моєї дівчини, яка відмовлялася трахатися, але, якщо була в настрої, повільно і болісно солодко дрочила його руками. Ніхто не працює руками краще, ніж дівчата-католички. Протягом життя мої переконання часто мінялися, та тільки не з цього приводу.

— Навіщо ти це зробив? — запитав я.

— Бо за столом, бля, не читають, — пояснив Скіп. — Навіть коли їси тутешні помиї. В якому хліві ти народився?

— Чесно кажучи, Скіпе, я народився в сім’ї, де за столом читають. Розумію, тобі важко повірити, ніби хоч щось можна робити інакше, ніж роблять Кірки. Але можна.

Скіп несподівано став серйозним. Взяв мене за руки нижче від ліктя, заглянув у вічі і промовив:

— Ну, хоча б не вчися, коли їси, добре?

— Добре. — Але подумки залишив за собою право вчитися, коли, бляха, заманеться або коли виникне така потреба.

— Звикнеш все отак заганятися — заробиш виразку шлунка. Мій старий від неї скопитився. Не міг зупинитися, все заганявся і заганявся.

— А, — сказав я. — Вибач.

— Не переймайся, це давно було. А тепер ходімо, поки граний тунець не скінчився. Ідеш, Нейті?

— Треба закінчити листок.

— Нахер твій листок.

Скажи Нейтові таке хтось інший, той глянув би на нього, неначе на річ, викопану з-під трухлявого пня, і мовчки повернувся б до роботи. Але зараз Нейт якусь мить поміркував, а тоді підвівся й акуратно зняв куртку з дверей, де завжди її вішав. Одяг шапочку, поправив на голові. Навіть Скіп не наважувався коментувати вперте небажання Нейта розлучитися з головним убором першокурсника. Коли я запитав Скіпа, куди поділася його власна — це трапилося на третій день в університеті й лише за день після нашого знайомства — він відповів: «Підтерся разок і закинув чортівню на дерево». Можливо, це була й брехня, але цілком такого варіанту я не відкидаю. Прогупотівши по трьох сходових маршах, ми вийшли в м’які жовтневі сутінки. Студенти з усіх трьох корпусів прямували до Голіоуку, де я чергував дев’ять трапез на тиждень. Тепер я стояв на тарілках, нещодавно діставши підвищення після столового начиння. А якщо не пхатиму носа, куди не слід, то до канікул на День подяки доросту до складальника посуду. Чемберлен, Кінг і Франклін-голл стояли на узвишшях, як і Палац прерій. Щоб дістатися туди, студенти проходили по асфальтових доріжках, що спускалися в довгу, неначе корито, балку, а тоді сходилися, утворюючи одну широку, вимощену цеглою дорогу, що вела по схилу вгору. Голіоук був найбільшою з чотирьох будівель, і в сутінках весь сяяв, неначе океанський лайнер.

Улоговина, де сходилися асфальтові доріжки, називалася «Перегоном Беннета» — якщо я колись і знав чому, то вже давно забув. Двома доріжками туди спускалися хлопці з Кінга і Чемберлена, а третьою — дівчата з Франкліна. Там, де доріжки сходилися, хлопці та дівчата змішувалися, розмовляючи, сміючись і обмінюючись поглядами, відвертими і сором’язливими. Звідти вони вже разом ішли до їдальні широкою, вимощеною цеглою дорогою, що мала назву «Променад Беннета».

Назустріч, навпростець пробиваючись крізь натовп, опустивши голову зі звичним неприступним виразом на блідому, непривітному обличчі прямував Стоуклі Джонз III. Він був високий на зріст, проте помітити це було важко, бо завжди горбився над своїми милицями. Волосся в нього було чисто чорне, з полиском, в якому не пробивалося ані найменшого світлішого пасемця. Воно шипами спадало на чоло, накривало вуха, а кілька випадкових пасом скісними чорнильними рисками вилося по блідих щоках.

Мода на зачіску «Бітлів» була якраз у розпалі, хоча більшість хлопців, не мудруючи, просто ретельно зачісували волосся донизу, а не догори, прикриваючи чоло, а частенько і рясний урожай прищів. Така «добропорядна» чуприна була не для Стоука Джонза. Його не дуже довге волосся падало, куди хотіло. Згорблена спина незабаром стане такою завжди, якщо вже не стала. Очі зазвичай були опущені, немов стежили за дугами милиць. Та якщо ці очі раптом зводилися і ззирнулися з вашими, то вас ошелешував якийсь навіжений розум, що в них світився. Стоук був, неначе Гіткліф з роману Бронте, але з Нової Англії, та ще й висохлий на голу скіпку від стегон і нижче. Зазвичай його ноги, закуті в гігантські металеві протези, коли він ішов на навчання, могли рухатися тільки злегка, немов мацаки вмирущого кальмара. Зате верхня половина тіла проти них видавалася кремезною. Поєднання справляло гротескне враження. Стоук Джонз скидався на рекламу харчових добавок Чарльза Атласа, в якій «ДО» і «ПІСЛЯ» химерно злилися в одному тілі. Він снідав, обідав і вечеряв, як тільки відчинявся Голіоук, і вже на третьому тижні нашого першого семестру ми всі збагнули: він робить це не через свою ваду, а просто тому, що, як Ґрета Ґарбо, прагне самотності.

— Ну його нахер, — сказав Ронні Мейленфант одного дня дорогою на сніданок. Він саме був привітався з Джонзом, а Джонз просто продибав на милицях повз, навіть не кивнувши. Однак він щось бурмотів під ніс — ми всі чули.

— Безнога стрибуча паскуда, — отаким був Ронні, завжди саме співчуття. Мабуть делікатності, шарму і joie de vivre[35] він навчився, зростаючи серед оббльованих пивничок на Нижній Лісбон-стрит у Льюїстоні.

— Стоук, що їсти? — запитав Скіп сьогодні, коли той стрімкими ривками шкутильгав назустріч. Джонз завжди ходив отакими розміреними ривками, нахиляючись уперед усім своїм торсом а-ля Блуто Блутарскі, що надавало йому схожості з декоративною фігурою на носі корабля. Стоук, що завжди посилав нахер те, що стерло на порох нижню частину його тіла; Стоук, що завжди показував йому середній палець. Стоук, що дивився на вас несамовитими, розумними очима, кажучи і вам: «Ти теж іди нахер: застроми собі в сраку, сядь на нього і покрути» або ж «Вкуси мене і подавись, потім з ближнім поділись».

Він не відповів, лише на мить підвів голову і їхні зі Скіпом погляди схрестилися. Тоді опустив підборіддя і поквапився далі. З-під його буйної кучми стікав піт і струменів по обличчю. Ледь чутно він бурмотів: «рви-рви, рви-рви, рви-рви», чи то вибиваючи такт, чи то висловлюючи вголос те, що хотів би зробити з усією нашою юрбою, що йде на власних ногах, а може, і те, і те. Від нього несло: кислувато-їдкий дух поту став постійним, бо Стоук відмовлявся ходити повільно. Неквапливість його неначе ображала. Та було щось іще. Дух поту був гострий, але не нудотний. З-під нього пробивався запах куди менш приємний. У школі я займався бігом (а, ставши студентом, змушений був обирати між «Пел-Мел» і естафетами: обрав цвяхи для домовини), тож подібну комбінацію запахів чув і до цього. Зазвичай її доводилося нюхати, коли хто-небудь з хлопців, застудившись або підхопивши грип чи фарингіт, все ж таки змушував себе бігти. Так пахне ще тільки трансформатор електропотяга, що надто довго працював під великим навантаженням.

А тоді він опинився позаду. Стоук Джонз, якого Ронні Мейленфант згодом охрестив Рви-Рви, що, звільнившись на вечір від важких протезів, повертається до себе в гуртожиток.

— А це що таке? — спитав Нейт, зупинившись і глянувши через плече. Ми зі Скіпом теж зупинилися й озирнулися. Я хотів було запитати Нейта, про що це він, але тут і сам побачив. Джонз був одягнений у джинсову куртку. На спині чимось схожим на чорний маркер був зображений ледь помітний у слабкому світлі раннього осіннього вечора знак, обведений колом.

— Не знаю, — відказав Скіп. — Схоже на горобиний слід.

Хлопець на милицях пірнув у натовп, що прямував на ще одну вечерю, ще одного вечора четверга, ще одного жовтня. Більшість хлопців була гладенько поголена, майже всі дівчата йшли в спідницях і блузках «Шіп-н-Шор» з круглими комірцями. Сходила майже повня, обливаючи всіх помаранчевим світлом. До розквіту епохи диваків залишалося ще два роки, і жоден з нас трьох не зрозумів, що вперше бачить Знак миру.

5

На сніданок у суботу мені випадало чергувати на посудному конвеєрі в Голіоуку. Гарне чергування, бо суботніми ранками в їдальні панувало затишшя. Керол Джербер, що відповідала за столове начиння, стояла на початку стрічки. Я стояв поряд. Моїм завданням було хапати тарілки з таці, що проїжджала повз, споліскувати і складати на візок поруч. Вечорами у будні, коли на конвеєрі зазвичай була запара, я просто складав їх разом з усіма недоїдками і мив, коли влягалася метушня. Наступними стояли хлопець чи дівчина, що вихоплювали склянки та чашки і складали на спеціальні посудомийні решітки. Голіоук не був поганим місцем для роботи. Час від часу витончені дотепники на зразок Ронні Мейленфанта повертали нез’їдену ковбаску або сосиску з настромленим на неї презервативом; то вівсянка поверталася з ретельно викладеним клаптиками серветки словом «ТРАХНУ ТЕБЕ!» (а одного разу на супницю з застиглою підливою до м’ясного рулету наліпили заклик: «ДОПОМОЖІТЬ Я ЗАРУЧНИК ЗАБИТОГО КОЛЕДЖУ»). Ви не повірите, які свині трапляються серед студентів: залиті кетчупом тарілки, склянки з-під молока, набиті картопляним пюре, роздушені овочі. Та все ж робота була геть непогана, особливо в суботу вранці.

Одного разу я глянув повз Керол, що, як на таку ранню пору, виглядала напрочуд привабливо, і угледів Стоука Джонза. Хоч він сидів спиною до віконця роздачі, неможливо було не помітити милиць, спертих поруч на стіл, і чудернацького малюнка на спині куртки. Скіп мав рацію: справді скидалося на горобиний слід. Відтоді минув майже рік, коли я вперше почув, як якийсь тип в телевізорі назвав його «відбитком великого Американського боягуза».

— Не знаєш, що це? — запитав я у Керол, тицяючи пальцем.

Вона довго вдивлялася, врешті-решт похитала головою.

— Ні. Напевно, якийсь жарт, зрозумілий тільки йому.

— Наш Стоук і жарти? І сподіватися не варто.

— Оце так! Вірші складає, а сам не знає.

— Облиш, Керол. Ти мене без ножа ріжеш.

Коли наша зміна скінчилася, я провів Керол Джербер до Франкліна, переконуючи себе, що це простий знак ввічливості й у жодному разі не може розцінюватись як зрада Еннмарі Саусі у Ґейтс-Фоллзі, а потім потрюхикав до Чемберлена, розмірковуючи, хто може знати, що означає цей горобиний слід. Тільки тепер до мене дійшло заднім числом, що мені й на думку не спало поцікавитись у самого Джонза. Та піднявшись на свій поверх, я побачив дещо, що спрямувало мої думки геть в інше річище. Після того, як я, ледь продерши очі, о шостій тридцять пішов займати місце на конвеєрі поряд з Керол Джербер, хтось обмазав двері Девіда Дірборна кремом для гоління: усі одвірки, клямку, а особливо товсту смугу проклали на порозі. У нижньому шарі відбилася боса ступня. Я посміхнувся. Дірка, замотаний в один лиш рушник, відчиняє двері, прямуючи в душ — і ба-бах, тра-ля-ля!

Все ще посміхаючись, я увійшов у 302-гу. Нейт писав за своїм столом. Судячи з того, як він старанно затуляв записника рукою, я зробив висновок, що це лист Сінді за цей день.

— Хтось намазав двері Дірки кремом для гоління, — сказав я, підійшовши до своїх полиць і хапаючи підручника з геології. Я збирався піти до вітальні третього поверху і трішки підготуватися до контрольної у вівторок. Нейт спробував набрати серйозного, осудливого вигляду, але не зумів і теж посміхнувся. У ті дні він постійно прагнув стати праведно-добропорядним і весь час трохи не дотягував. Підозрюю, з роками його успішність покращилася, хоч і дуже шкода.

— Чув би ти, як він репетував, — сказав Нейт і пирхнув, та відразу ж затулив рота дрібним кулачком, гамуючи подальше негідне хихотіння. — І присягаюся — лайкою на мить зрівнявся в класі зі Скіпом.

— Ну, щодо матюків, не думаю, щоб хтось зрівнявся в класі зі Скіпом.

Нейт дивився на мене і між бровами в нього пролягла зморшка занепокоєння.

— Це ж не ти, правда? Я знаю, ти рано встав.

— Якби мені заманулося прикрасити двері Дірки, я скористався б туалетним папером, — відповів я. — Весь крем для гоління йде мені на лице. Я ж такий самий незаможний студент, як і ти. Не забувай.

Зморшка стурбованості розгладилась і Нейт знову став схожим на хлопчика з церковного хору. Лише тепер я зауважив, що на ньому немає нічого, крім трусів і безглуздої блакитної шапочки.

— Це добре, — сказав він, — бо Девід кричав, що знайде, хто це зробив, і подбає, щоб він потрапив на дисциплінарну комісію.

— ДК за крем на його граних дверях? Сумніваюся, Нейте.

— Маячня собача, але, по-моєму, він серйозно, — заперечив Нейт. — Іноді через Девіда Дірборна мені згадується той фільм про божевільного капітана. Ну, з Гамфрі Боґартом. Пам’ятаєш?

— Ага. «Бунт на «Кейні»».

— Угу. А Девід… ну, скажімо, вважає, що скликання ДК — прямий обов’язок старости поверху.

В університетському статуті правил поведінки відрахування було найвищою карою і приберігалося для порушень на зразок крадіжки, завдавання тілесних ушкоджень та зберігання або вживання наркотиків. Дисциплінарне покарання стояло на сходинку нижче і накладалося за порушення на кшталт присутності в кімнаті дівчини (якщо ж вона виявлялася там після відбою в жіночому гуртожитку, його могли замінити на відрахування, хоч сьогодні в це й важко повірити), за зберігання в кімнатах алкогольних напоїв, користування шпаргалками на іспитах та плагіат. Будь-яке з вищевказаних порушень теоретично теж могло призвести до відрахування, а щодо шпаргалок, частенько саме так і траплялося, особливо якщо їх виявляли на сесіях і випускних іспитах. Та найчастіше за все справа обмежувалася дисциплінарним покаранням, що не знімалося аж до кінця семестру. Мені не хотілося вірити, що староста гуртожитку спробує домогтися ДК у заступника декана Ґарретсена за кілька невинних мазків кремом для гоління. Але ж це був Дірка, педант, такий схиблений на щотижневих перевірках кімнат, що тягав за собою маленького стільчика, щоб досягнути до горішніх полиць тридцяти двох стінних шаф, мабуть, вважаючи це частиною своїх обов’язків. Цю ідею він, найімовірніше, запозичив у РОТК[36], яку він любив так само палко, як Нейт — Сінді та Рінті. А ще він ставив хлопцям мінуси (це правило офіційно все ще діяло, та на практиці, за винятком РОТК, майже не застосовувалося) за погане прибирання кімнати. Набереш багато мінусів — потрапиш на ДК. Теоретично ти міг вилетіти з університету, втратити право на відстрочення служби і закінчити, граючись у хованки з кулями у В’єтнамі, тільки через те, що регулярно забував винести сміття і замести під ліжком.

Девід Дірборн теж був з кредитно-стипендійних, і його обов’язки старости в теорії нічим не відрізнялися від моєї роботи посудомийника. Однак Дірка цю теорію відкидав. Дірка вважав себе на голову вищим за інших, одним з обраних, гордих і хоробрих. Його сім’я жила на узбережжі, розумієте? У Фелмуті, де у 1966-му ще діяло понад п’ятдесят «морально-етичних» законів, спадок ще з часів пуритан. У його родині щось трапилося й вона опинилася в низах, як у старих мелодрамах, проте Дірка і далі одягався, як випускник Фелмутської приватної школи: на лекції ходив у блейзері, щонеділі одягав костюм. Годі було знайти людину, таку діаметрально протилежну до Ронні Мейленфанта з його невипареним язиком, упередженнями і блискучим математичним талантом. Коли вони миналися в коридорі, Дірка аж ніби на очах зіщулювався перед Ронні, руде волосся якого сплутаними кудлами падало на обличчя, що ніби тікало саме від себе: від навислого чола до майже ненаявного підборіддя. А між ними виднілися завжди закислі очі й вічно зашмарканий ніс. Не кажучи вже про губи, такі червонющі, що, здавалося, він мастив їх дешевою і вульгарною продукцією з крамнички «Все по п’ять центів».

Ронні не подобався Дірці, та в жертвах негативного ставлення Дірки він був не сам. Йому, здається, не подобався жоден з хлопців, над якими він був старостою. Ми його теж не любили, а Ронні просто ненавидів. Неприязнь Скіпа Кірка була пронизана презирством. Він ходив на РОТК разом із Діркою, принаймні до листопада, коли вирішив покинути курс, і розповідав, що Дірка неспроможний ні на що, крім дуполизства. Скіп, що у випускному класі мало не опинився в бейсбольній збірній штату, мав особливий зуб на старосту нашого поверху. «Дірка, — говорив він, — не викладається». Найстрашніший гріх в очах Скіпа. Ти зобов’язаний викладатися. Навіть коли просто годуєш свиней помиями, ти повинен, бля, викладатися.

Я, як і решта, не любив Дірки. Готовий миритися з безліччю людських вад, та правильних педантів терпіти не можу. Проте я йому навіть трохи співчував. По-перше, у нього не було почуття гумору, а це, на мій погляд, не менше каліцтво, ніж у Стоука Джонза. А ще, по-моєму, Дірка і сам себе не дуже любив.

— До ДК не дійде, якщо він не знайде винного, — заспокоїв я Нейта. — А якщо навіть і знайде, дуже сумніваюся, щоб декан Ґарретсен погодився навалити таке на когось лише за крем для гоління на дверях старости.

Однак Дірка вмів бути переконливим. Нехай він і втратив статус, та було в ньому щось, що видавало належність до вищого прошарку. Це було, звичайно ж, зайвим приводом для нашої загальної неприязні. Скіп прозвав його «Тюпалом», бо на тренуваннях у РОТК під час намотування кіл навколо футбольного поля він не біг так, як треба, а просто йшов собі підтюпцем.

— Ну, якщо це не ти… — сказав Нейт, і я ледь не розреготався. Нейт Гоппенстенд, що сидить у самих трусах і круглій шапочці, зі своїми по-дитячому вузькими, притрушеними ластовинням безволосими грудьми, і проникливо дивиться на мене з-понад випнутих, тендітних ребер. Нейт, що грається в татуся.

Стишуючи голос, він спитав:

— По-твоєму, це Скіп?

— Ні. Якщо вже гадати, хто на цьому поверсі міг вважати вимащування дверей старости кремом страх яким кумедним, то я б сказав…

— Ронні Мейленфант.

— В яблучко, — я націлив на Нейта палець пістолетом і підморгнув.

— Я бачив, як ти йшов до Франкліна з тією білявкою, Керол, — сказав він. — Гарненька.

— Просто за компанію, — пояснив я.

Нейт сидів у трусах і шапочці, посміхаючись, мовляв, ага, розказуй казочки. Може, це й справді були казочки. Нехай. Вона мені подобалася, хоч я майже нічого про неї не знав. Тільки те, що вона з Коннектикуту. Студентів-працівників з інших штатів було небагато.

З геологією під пахвою я попрямував коридором до вітальні. Там сидів Ронні в шапочці, загнувши її спереду догори і пришпиливши, так, що вона скидалася на капелюх газетяра. З ним сиділо ще двійко хлопців з нашого поверху: Г’ю Бреннен і Ешлі Райс. Судячи з того, який вигляд мали всі троє, годі було стверджувати, що в них був найзахопливіший суботній ранок у світі, та коли Ронні угледів мене, очі в нього загорілися.

— Піт Райлі! — вигукнув він. — Ти саме той, хто мені потрібен! У «чирву» грати вмієш?

— Так. І, на щастя, вмію ще й вчитись, — я змахнув геологією, вже розуміючи, що, очевидно, доведеться спускатись у вітальню другого поверху. Звісно, якщо дійсно збираюся вчитися. Бо Ронні ніколи не замовкав. Мабуть, просто не вмів. У язиці Ронні Мейленфанта був вмонтований справжнісінький моторчик.

— Давай, одну партійку до сотні, — підохочував він. — Ставка — п’ятак за очко, а то ці двоє грають у «чирву» десь так, як старі трахаються.

Г’ю та Ешлі дурнувато вишкірилися, ніби їм зробили комплімент. Образи Ронні були такі грубі й прямолінійні, так струменіли уїдливістю, що більшість хлопців сприймали їх за жарти чи навіть завуальовані похвали. Та вони не були ні тим, ні ішим. Він серйозно вважав так, як висловлювався кожнісіньким своїм нелюб’язним словом.

— Ронні, в мене у вівторок контрольна, а я так і не розібрався з геосинкліналями.

— Забий ти на геосинкліналі, — сказав Ронні, й Ешлі Райс захихотів. — У тебе ж буде час ще й сьогодні, і все завтра, і понеділок на ті твої cрані геосинкліналі.

— У понеділок заняття, а завтра ми зі Скіпом збиралися до Олдтауна. Там у методистській церкві відкрита гулянка і ми…

— Перестань, замовкни, пошкодуй мої бідні яйця і не розказуй про оті народні засрання. Хай Михаїл з їхньої пісеньки прив’яже човна замість берега річки Йордан мені до дупи. Слухай, Піте…

— Ронні, мені справді…

— Гей, ви, два бевзі. Щоб звідси, нахер, ні кроку, — Ронні зиркнув грізно на Г’ю та Ешлі. Жоден не сперечався. Найімовірніше, їм було по вісімнадцять, як і всім решта, та кожен, хто навчався в університеті, розповість вам, що кожного вересня там з’являється кілька геть юних вісімнадцятиліток, особливо в сільськогосподарських штатах. Ось таким Ронні і крутив голови. Вони були в захваті від нього. Він стріляв у них талони на харчування, хльоскав рушником у душі, звинувачував у підтримці програми преподобного Мартіна Чорнозадого Кінга (що, як переконував Ронні, їздить на протести в японському «ягуарі»), позичав у них гроші, а на прохання дати сірника відповідав: «Давай, мавпо, пердну тобі в рота». Та, попри це… ні, саме за все це вони й любили Ронні. Любили за те, що він такий… справжній студент.

Ронні схопив мене за шию і спробував виштовхати в коридор поговорити тет-а-тет. Я, ставлячись до нього без крихти захвату і сахаючись від аромату джунглів, що віяв з-під його пахв, стис пальці Ронні, заломив і скинув з себе його руку.

— Без рук, Ронні.

— А-ав! Ой! Гаразд, гаразд! Просто вийдемо сюди на секунду, окей? І відпусти руку, боляче! Я ж дрочу тією рукою! Господи! Бля!

Я випустив руку, запитуючи себе, чи помив він її від останнього дрочіння, та все ж дозволив витягти себе в коридор. Тут він схопив мене за лікті й, широко розплющивши обліплені слизом очі, проникливо завів:

— Ці пацани не вміють грати, — пояснював Ронні захеканим, довірливим шепотом. — Вони — парочка недоносків, Пітескі, але грати люблять. Люблять, бля, шариш? Я не люблю, але, на відміну від них, я вмію грати. А ще я на мілині, а ввечері в «Гоук» показують два фільми з Боґартом. Якщо зумію обчистити їх на два бакси…

— З Боґартом? Часом, не «Бунт на «Кейні»»?

— Точно. «Бунт на» Кейні»» і «Мальтійський сокіл». Боґі там, бля, якраз на піку. Все залежить від тебе, серденько. Якщо видою в цих недоносків два бакси, піду. Видою чотири — покличу якусь чувіху з Франкліна, може, відсмокче потім.

Ось вам увесь Ронні, завжди такий недороблено романтичний. Несподівано я уявив його в образі Сема Спейда з «Мальтійського сокола», як той каже Мері Астор: «Стань на коліна і смокчи». Від картинки в мене аж ніс заклало.

— Але є велика проблема, Піте. «Чирва» втрьох ризикована. Хто підставлятиме голову, коли мусиш постійно переживати за ту срану нездану карту?

— Як граєте? До сотні, й усі, хто програє, платять переможцеві?

— Ага. Якщо сядеш з нами, я відгрібаю тобі половину виграшу. І плюс повертаю весь твій програш, — він осяяв мене святенницькою посмішкою.

— А що, як я тебе поб’ю?

Ронні на секунду сторопів, тоді посміхнувся ще ширше.

— Не в цьому житті, серденько. Я в картах професор.

Я глянув на свого годинника, тоді на Ешлі та Г’ю. Вони справді не тягли на бозна-яких суперників, спаси їх Господи.

— Зробімо так, — вирішив я, — одна партія до ста. П’ять центів очко. Ніхто нікому нічого не відгрібає. Ми граємо, потім я йду вчитись, і всі мають гарні вихідні.

— Окей.

Коли ми повернулися до вітальні, Ронні додав:

— Ти мені подобаєшся, Піте, але бізнес є бізнес. Твої шкільні друзяки-гомики ніколи не грали тебе так, як я зараз виграю цього ранку.

— Я в школі з гомиками не зустрічався, — відповів я. — Майже всі вихідні йшли на подорож автостопом до Льюїстона, щоб засунути в зад твоїй сестричці.

Ронні вишкірився від вуха до вуха, сів, узяв колоду і заходився мішати.

— Добре я її вимуштрував, еге ж?

Перепаскудити синочка місіс Мейленфант не був здатен ніхто, і крапка. Багато хто намагався, але, скільки мені відомо, по-справжньому не вдалося жодному.

6

Ронні був зашкарублий у поглядах, мав бридкий язик, жалюгідну душу і від нього постійно тхнуло запліснявілою мавпою, та в карти він грати вмів, треба віддати йому належне. Він не був генієм, як стверджував, — у всякому разі, у «чирві», де занадто багато залежить просто від удачі — але грав добре. Коли Ронні зосереджувався на всі сто, то запам’ятовував майже кожну розіграну карту. Ось чому, гадаю, й не любив грати в «чирву» на трьох, через одну нездану карту. Та без цієї злощасної карти Ронні був міцний горішок.

Однак того першого ранку мені ні на що було скаржитися. Коли Г’ю Бреннен перевалив за сотню, у мене було тридцять три очки, а в Ронні двадцять вісім. Відколи я востаннє грав у «чирву», минуло два чи три роки, а на гроші грав узагалі вперше, тож я вирішив, що кілька монеток — не велика плата за таку несподівану розвагу. Ця партія обійшлася Ешлі в два долари п’ятдесят центів. Бідоласі Г’ю довелося викласти три шістдесят. Виходило, Ронні дістав-таки гроші на своє побачення, хоча, як на мене, дівчина мала бути пристрасною шанувальницею Боґарта, щоб згодитися посмоктати Ронні. Та навіть на прощання поцілувати, якщо вже на те пішло.

Ронні напиндючився, немов ворона, що стереже свіжу здобич, яку розчавили на дорозі.

— Ось вам, — сказав він. — Співчуваю слабакам, але крутий я, Райлі. Точнісінько, як у пісні «Дорз»: «Хлопці не знають, зате дівчатка розуміють».

— Ти хворий, Ронні, — озвався я.

— Давайте ще, — запропонував Г’ю. Здається, П. Т. Барнум мав рацію: такі, як Г’ю, дійсно народжуються щохвилини. — Хочу відігратися.

— Ну, — протяг Ронні, оголюючи нечищені зуби в широкій усмішці, — я згоден дати тобі хоча б шанс. — Він подивився на мене. — А ти як, бійцю?

Підручник з геології валявся забутий на канапі позаду. Мені хотілося повернути свій четвертак і додати до нього ще щось, щоб дзвеніло. А ще дужче хотів провчити Ронні Мейленфанта.

— Мішай давай, — відповів я, а тоді вперше промовив слова, які в наступні неспокійні тижні повторюватиму щонайменше тисячу разів:

— Наліво чи направо?

— Нова партія, значить, направо. Ну і кретин, — Ронні закудкудакав, потягся і з блаженством став стежити, як карти розлітаються з колоди. — Як же я люблю цю гру!

7

На цій другій партії я й зачепився. Цього разу замість Г’ю до сотні ракетою злетів Ешлі, чому завзято сприяв Ронні, за кожної нагоди відвантажуючи на його бідну голову «стерво». Мені в цій грі пікова дама дісталася лише двічі. Першого разу я притримував її протягом аж чотирьох ходів, хоч міг добити нею Ешлі. Врешті, коли я вже почав думати, що сам собі викопав яму, Г’ю Бреннен відібрав хід в Ешлі й одразу ж викинув дзвінку. Йому слід було знати, що цієї масті в мене не було, і то від початку гри, але Г’ю цього світу мало що знають. Гадаю, саме тому Ронні цього світу так люблять грати з ними в карти. Я довершив хід «стервом», затис носа і затрубів Г’ю. Так ми в давні й химерні часи шістдесятих казали «фе».

Ронні насупився.

— Нащо ти це зробив? Ти ж міг вибити цього членоїда! — він кивнув на Ешлі, що дивився на нас доволі тупо.

— Правильно, але я не такий дурень, — я постукав по папірцю з очками. На той момент у Ронні їх було тридцять, у мене — тридцять чотири. Інші двоє мали значно більше. І питання було не в тому, хто з жертв Ронні програє, а хто з двійки тих, що вміють грати, переможе. — Знаєш, я і сам не проти подивитися фільми з Боґі, серденько.

Ронні вищирив сумнівні зуби в посмішці. Тепер він грав на гальорку. Ми привабили вже з півдесятка глядачів. Серед них Скіпа і Нейта.

— Хочеш грати так, га? Гаразд. Розтягуй щоки, дебіле! Зараз я туди тобі дещо вставлю.

Двома роздачами пізніше вставив йому я. Ешлі, який почав цю здачу з дев’яноста вісьмома очками, поспішив перетнути межу. Глядачі в мертвій тиші стежили, чи зможу я всунути Ронні шість чирв, а саме стільки було потрібно, щоб побити його з очком переваги.

Ронні спочатку тримався, відбиваючи чужі ходи малими картами й уникаючи ходити самому. Якщо в «чирві» у вас дрібні карти, ви практично куленепробивні.

— Райлі готовенький, — повідомив він глядачів, — до хрусткої скоринки, бля, так би мовити!

Я й сам так вважав, та в мене на руках бодай була пікова дама. Якщо вдасться її йому підкинути, я все-таки виграв. З Ронні я багато не стягну, зате двох інших обдеру, як липку. На двох п’ять з гаком баксів. А ще побачу, як мінятиметься обличчя Ронні. Ось чого мені хотілося найдужче — побачити, як зловтіха поступиться місцем злості. Хотілося заткнути йому горлянку.

Розв’язалося все в останніх трьох взятках. Ешлі походив чирвовою шісткою. Г’ю — п’ятіркою. Я поклав трійку. Побачив, як згасла посмішка Ронні, коли він додав дев’ятку і забрав взятку. Фора Ронні скоротилася всього до трьох очок. І, що ще краще, він нарешті мусив-таки ходити. У мене залишилися хрестовий валет і пікова дама. Якщо в Ронні є малий хрест, мені доведеться проковтнути «стерво» і терпіти його тріумфальне каркання. А буде воно нищівно їдке. Якщо ж…

Він кинув дзвінкову п’ятірку. Г’ю побився двійкою, а Ешлі, розгублено посміхаючись і явно не розуміючи, що в біса робить, скинув карту іншої масті.

Мертва тиша в кімнаті.

Тоді, всміхаючись, я довершив взятку — взятку Ронні! — кинувши на три їхні карти свою даму. Над столом прошелестіло тихе зітхання, а коли я звів очі, то побачив, що глядачів уже не шестеро, а майже вдвічі більше. Суплячись і схрестивши руки на грудях, до одвірка тулився Девід Дірборн. Позаду нього в коридорі стояв ще хтось. Хтось, що спирався на милиці.

Я припускав, що Дірка вже встиг перевірити у своєму зачитаному статуті «Правила поведінки в гуртожитку Мейнського університету», видання 1966–1967, і розчаровано з’ясував, що там немає жодної заборони на ігри в карти, навіть зі ставкою. Але, повірте мені, його розчарування було ніщо проти розчарування Ронні.

У світі є люди, що вміють програвати, є такі, що наїжачуються, ті, що бундючаться, такі, що демонстративно не визнають поразки, і ті, що плачуть, а ще існують такі, хто просто звіріє. Ронні належав до останнього типу. Щоки в нього зашарілися, а прищі стали ледь не ліловими. Вуста звузилися, перетворившись на тінь, і я побачив, як заходили щелепи, жуючи губи.

— Йоханий бабай, — сказав Скіп, — дивіться, хто сидить у лайні!

— Чому ти пішов так? — вибухнув Ронні, не звертаючи уваги на Скіпа, не бачачи в кімнаті нікого, крім мене. — Чому ти пішов так, хер затерплий?

Від цього питання я сторопів, та, мушу визнати, був у повному захваті від його люті.

— Знаєш, — сказав я, — за Вінсом Ломбарді, перемога — це не все, перемога — це єдине. Плати, Ронні.

— Ти педик, — кинув він. — Міністр над гомиками. Хто роздавав?

— Ешлі, — відповів я. — А як хочеш назвати мене шулером, скажи це відверто, вголос. Тоді я обійду цей стіл, схоплю тебе, перш ніж встигнеш втекти, і виб’ю з тебе всі шмарклі.

— На моєму поверсі ніхто ні з кого шмарклів не вибиватиме! — різко озвався від дверей Дірка, та ніхто не звернув на нього уваги. Всі дивилися на нас із Ронні.

— Я тебе шулером не обзивав, а просто спитав, хто роздавав, — сказав Ронні. Я майже бачив, якого зусилля йому коштувало опанувати себе, проковтнути пігулку, що я йому згодував, і при цьому посміхнутися. Однак у його очах стояли сльози люті. Очі ці, великі та світло-зелені, були єдиним, що скрашувало зовнішність Ронні. Під мочками вух то напиналися, то розслаблялися жовна. Ніби по обидва боки обличчя билися серця-близнюки. — Та мені до дупи: побив мене на десять очок. П’ятдесят центів, подумаєш, велике, нахер, діло.

Я не був зіркою школи, як Скіп Кірк. Поза навчанням тільки дискусійний клуб та атлетика, і ще ніколи в житті я не погрожував нікому вибити з нього всі шмарклі, але мені здалося, що для початку Ронні цілком годився, і, Бог свідок, я б так і вчинив. Думаю, всі інші теж це збагнули. У кімнаті вирував юнацький адреналін, ми відчували його запах, майже на смак. Якась частка мене — велика частка — хотіла, щоб Ронні мене ще якось зачепив. Ця частка хотіла його відчухрати, натовкти так, щоб і на дупу не сів.

На столі з’явилися гроші. Дірка ступив крок вперед, насупився ще грізніше, але не сказав нічого, у всякому разі, на цю тему. Натомість запитав, чи є тут той, хто вимазав його двері кремом для гоління, чи такі, що знають, хто це зробив. Ми всі озирнулися на нього і побачили, що Стоук Джонз став у дверях, коли Дірка зайшов досередини. Стоук висів на милицях, спостерігаючи за нами кмітливими очима.

На мить запала тиша, а тоді Скіп поцікавився:

— Девіде, а ти впевнений, що не вимазав їх сам, розгулюючи уві сні?

Слова привітав вибух сміху і тепер настала черга Дірки червоніти. Рум’янець розлився від шиї, поповз угору по щоках і чолі аж до коренів його коротенької стрижки. Гомосексуальні зачіски «Бітлів» були не для Дірки, щира вам вдячність.

— Передайте всім, що буде краще, якщо це більше не повториться, — наказав Дірка, несвідомо жалюгідно наслідуючи Боґарта. — Я не дозволю насміхатися над своїм авторитетом.

— Та пішов ти, — пробурмотів Ронні. Він зібрав карти і невтішно їх перемішував.

Дірка трьома велетенськими кроками перетнув кімнату, схопив Ронні за плечі його сорочки з емблемою «Ліги плюща» і потяг догори. Ронні скочив сам, щоб сорочка не розірвалася. Хороших сорочок у нього було мало. Як і в нас усіх.

— Що ти сказав, Мейленфанте?

Ронні роззирнувся навсібіч і побачив те, що, гадаю, бачив майже все своє життя: ні допомоги, ні співчуття. Як завжди, він був зовсім сам. І уявлення не мав чому.

— Нічого я не казав. Не будь таким сраним параноїком, Дірборне.

— Вибачся!

Ронні спробував випручатися з його рук.

— Та я ж нічого не казав, за що ж вибачатися?

— Все одно вибачся. І я хочу почути щире каяття.

— Та перестаньте, — втрутився Стоук Джонз. — Усі. Бачили б ви себе збоку. Дурість в енному степені.

Дірка глянув на нього здивовано. Ми всі, як на мене, здивувалися. Можливо, Стоук сам собі здивувався.

— Девіде, ти просто дурієш, бо хтось вимазав твої двері кремом, — сказав Скіп.

— Ти правий. Я дурію. І чекаю твоїх вибачень, Мейленфанте.

— Охолонь, — промовив Скіп. — Ронні просто нестямився, бо завалив майже безпрограшну партію. Він не мазав кремом твої срані двері.

Я зиркнув на Ронні, щоб подивитися, як той сприйме такий рідкісний випадок, коли хтось за нього заступається, і перехопив у зелених очах зрадливий змиг: Ронні ледь не відвів погляд. У цю мить я практично не сумнівався, що двері Дірки вимазав саме він. Хіба серед моїх знайомих був ймовірніший кандидат?

Зауваж Дірка це винувате кліпання, він, гадаю, прийшов би до такого ж висновку. Проте він дивився на Скіпа. Скіп незворушно дивився на нього, і, зачекавши кілька секунд, щоб видати це за власне рішення (хоч для себе, як не для нас), Дірка відпустив сорочку Ронні. Той стрепенувся, розгладив складки на плечах і почав нишпорити по кишенях, шукаючи дріб’язку, щоб зі мною розплатитися.

— Мені шкода, — сказав Ронні. — Хай там що насипало тобі перцю під хвіст, вибач. Мені прикро, як дідько, до всирачки, так прикро, аж дупа ниє. Досить з тебе?

Дірка відступив на крок. Я зумів вловити адреналін, тож підозрюю, й він не менш чітко відчув хвилі неприязні, що котили в його бік. Навіть Ешлі Райс, викапаний товстун-ведмежа з мультику, дивився на Дірку безбарвним, ворожим поглядом. Це був приклад того, що поет Ґері Снайдер міг би назвати поганою бейсбольною кармою. Дірка був староста — перший промах. Він намагався керувати нашим поверхом, ніби частиною своєї коханої РОТК — другий промах. А ще він був лайнюк-другокурсник у часи, коли другокурсники ще вірили, що знущатися над новачками їхній святий обов’язок — третій промах. Дірко, покинь поле.

— Перекажіть, що я не маю наміру миритися зі сраними школярськими штучками на моєму поверсі, — провадив Дірка. Його поверх, тільки вдумайтесь. Він стояв прямо, як свічка, в своєму светрі «МУ» і штанах хакі, — напрасованих штанах хакі, хоча була субота. — Тут не школа, панове. Це Чемберлен-голл у Мейнському університеті. Дні смикання за ліфчики скінчилися. Настав час поводитись, як студенти.

Мабуть, недаремно в альбомі випускників Ґейтсфоллзької школи за 1966 рік мені присудили звання дотепника класу. Я клацнув підборами, досить хвацько віддав шану на англійський лад, вивернувши долоню вперед, і вигукнув:

— Так, сер!

З гальорки долинув нервовий смішок, Ронні непристойно загиготів, Скіп широко всміхнувся. Скіп знизав плечима, звів брови, високо здійняв руки.

«Бачиш, чого ти домігся? — промовляв цей жест. — Поводишся як козел, і всі відповідно до тебе ставитимуться».

Як на мене, найвище красномовство майже завжди безмовне.

Дірка глянув на Скіпа, теж мовчки. Перевів погляд на мене. Його обличчя було непроникне, майже мертве, та я пошкодував, що хоча б раз не здолав пориву втнути якусь надто хвацьку штуку. Біда в тому, що у природженого дотепника порив у дев’яти випадках з десяти спрацьовує швидше, ніж мозок встигне ввімкнути хоча б першу швидкість. Закладаюся, що за царя Гороха, у дні славних лицарів, не одного двірцевого блазня підвісили догори дриґом за яйця. Про це ви не прочитаєте в «Смерті Артура», але, гадаю, саме так і було. Ну ж бо, посмійся тепер, засранцю в строкатому ковпаку! Та хай там як, я збагнув, що щойно нажив собі ворога. Дірка зробив майже бездоганний поворот кругом і маршовим кроком вийшов з вітальні. Губи Ронні скривилися в гримасі, що зробила його потворне обличчя ще потворнішим — слизька посмішка лиходія з театральної мелодрами. За прямою спиною Дірки він вдав, ніби дрочить. Г’ю Бреннен боязко хихикнув, але по-справжньому не засміявся ніхто. Стоук Джонз зник. Мабуть, через відразу до всіх нас. Ронні обвів усіх сяйливим поглядом.

— То що, — сказав він, — мені й далі кортить. П’ять центів очко, хто хоче зіграти?

— Я, — зголосився Скіп.

— І я, — вимовив я, так і не глянувши вбік підручника з геології.

— «Чирва»? — запитав Кербі Макклендон. Він був найвищий на поверсі, а може, й у цілому університеті — шість футів сім дюймів щонайменше, з обличчям довгим і сумним, як морда собаки-шукача. — Звичайно. Гарний вибір.

— А ми? — пискнув Ешлі.

— Ми теж! — вигукнув Г’ю.

Ну просто так і просяться, щоб їм дали, як бідним у торбу.

— За цим столом ви не тягнете, — сказав Ронні, як на нього, майже доброзичливо. — Чому б вам не підібрати іншу компанію?

Ешлі і Г’ю так і вчинили. До четвертої всі столи у вітальні були зайняті квартетами першокурсників третього поверху, обдертими стипендіатами, змушеними купувати старі підручники, і всі вони грали в «чирву» по п’ять центів очко. Сезон божевілля в нашому гуртожитку був відкритий.

8

Суботньої вечері мені знову випадало чергувати на конвеєрі в Голіоуку. Попри все більше зацікавлення Керол Джербер, я спробував помінятися чергуванням з Бредом Візерспуном. Бред обслуговував недільні сніданки, а вранці прокидатися ненавидів майже так само сильно, як і Скіп. Але Бред не захотів. Він теж уже грав і програв два долари. Ним заволоділо шалене бажання відігратися, тож він тільки махнув головою в мій бік і пішов пікою.

— Полювання на «стерво» розпочалося! — зарепетував він голосом, жахливо схожим на голос Ронні Мейленфанта. Найнебезпечніше в Ронні було те, що недоумкуваті вважали його гідним наслідування.

Я підвівся з-за столу, за яким усе починалось і де провів решту дня, й моє місце тут же зайняв юнак на ім’я Кенні Остер. Я виграв майже дев’ять доларів, головно тому, що Ронні перебрався за інший стіл, аби я не урізав йому прибуток, тож мав би радіти. Та ніякої радості не було. Адже річ не в грошах, а в самій грі. Мені хотілося грати, і грати, і грати.

Я понуро поплентався коридором, зазирнув до себе в кімнату і запитав Нейта, чи не хоче той повечеряти раніше з кухарями. Він тільки махнув головою і помахав іти далі, так і не відірвавши погляду від підручника з історії. Коли мова заходить про студентів-активістів у шістдесятих, я змушений нагадувати собі, що більшість з нас прожила цей божевільний період так, як Нейт. Не підіймаючи голови і не відриваючи очей від підручників з історії, тоді як історія творилася всюди навколо них. І не те щоб Нейт геть нічого не усвідомлював чи закопався на задвірках бібліотек. Згодом дізнаєтеся.

Я рушив до Палацу прерій, засунувши блискавку на куртці. Різко похолодало. Було чверть на п’яту. Їдальня офіційно відчинялася о п’ятій, тож на доріжках, що сходилися на перегоні Беннета, було майже безлюдно.

Там стояв тільки Стоук Джонз, скоцюрбившись над милицями, похмуро втупившись у щось на землі. Угледівши його, я не здивувався: якщо ви мали якусь фізичну ваду, то вам дозволялося напихатися на годину раніше за інших. Скільки пригадую, це був чи не єдиний привілей, яким користувалися неповносправні. Якщо вам розхерачило тіло, то ви могли їсти з кухонним персоналом. Горобиний слід на спині його плаща вимальовувався в надвечірньому світлі дуже чітко і здавався неймовірно чорним.

Наблизившись, я побачив, на що дивиться Стоук: на «Вступ до соціології». Книжка впала на стерті червоні цеглини променаду Беннета і тепер він намагався вигадати, як підняти її, не загримівши лицем в землю. Він раз-по-раз штрикав її кінчиком милиці. У Стоука було дві, а то й три пари милиць. Ці охоплювали руки по лікоть низкою розташованих одне над одним сталевих півкілець. Я почув, як він бурмоче під ніс «рви-рви, рви-рви», без сенсу соваючи соціологію туди-сюди. Коли він на своїх милицях поривався вперед, «рви-рви» лунало рішуче. Та зараз у ньому бриніло безсилля. Протягом усього мого знайомства зі Стоуком (я не називатиму його Рви-Рви, хоча до кінця семестру багато наслідувачів Ронні кликали його тільки так), мене вражало, скільки найрізноманітніших відтінків може мати його «рви-рви». Це було до того, як я дізнався, що в мові навахо існує сорок варіантів вимови слова «хмара». До того, як я взагалі багато чого дізнався.

Він почув мої кроки і так різко крутнув головою, що ледь не впав. Я простяг руки, щоб його підтримати. Стоук сіпнувся вбік, ніби тонучи у своїй старій армійській шинелі.

— Відійди від мене! — ніби чекав, що я його штовхну. Я підніс руки долонями вперед на знак того, що не хочу нічого лихого, і нахилився. — І не руш мою книжку!

Це я залишив без уваги, підібрав підручника і тицьнув йому під пахву, неначе згорнуту газету.

— Мені твоя допомога не потрібна!

Я хотів був кинути щось різке, та знову зауважив неймовірну блідість його щік, плями рум’янцю посередині й те, як злиплося від поту волосся. Я знову вловив його запах — аромат перегрітого трансформатора — і тут же усвідомив, що до запаху додався ще й звук. У грудях його хрипіло та хлюпало. Якщо Стоук Джонз ще не знав дороги до медпункту, то, мабуть, невдовзі дізнається.

— Господи, я ж не пропоную тягти тебе на плечах! — я спробував наліпити на мармизу посмішку, й у мене більш-менш вийшло. Та й чому б не посміхатися, хай йому грець? Хіба не лежать у мене в кишені дев’ять баксів, яких вранці там не було? За мірками третього поверху Чемберлена я був багачем.

Джонз звернув на мене свої темні очі. Стиснув губи в тонку смужку, потім кивнув.

— Гаразд. Аргумент зараховується. Дякую, — і знову подався вгору карколомним темпом. Спочатку Стоук далеко мене обігнав, але згодом крутизна схилу почала даватися взнаки і він сповільнив ходу. Його сопливе дихання пришвидшилося і стало голосніше. Порівнявшись з ним, я це ясно відчув.

— Може, не варто так гнати? — спитав я.

Він зиркнув на мене нетерпляче, мовляв, «ти ще тут?»

— Може, варто мені відсмоктати?

Я вказав на соціологію.

— Вона зараз знову вислизне.

Він зупинився, міцніше затис підручника під пахвою, знову оперся на милиці, згорбившись, неначе сердита чапля, виблискуючи на мене очима з-під пасом скуйовдженого чорного волосся.

— Іди-йди, — сказав він. — Мені нянька не потрібна.

Я знизав плечима.

— Я тебе не пильную. Просто набридло бути самому.

— А мені ні.

Я попрямував далі, сердитий, навіть попри дев’ять баксів. Ми, блазні класу, не кидаємося заводити нових друзів — двох-трьох нам вистачає на все життя — але, коли дають копняка під зад, нам це теж не вельми до смаку. Ми прагнемо мати купу знайомих, від яких можна виходити під вибухи сміху.

— Райлі, — долинуло з-за спини. Я обернувся. «Що, все-таки вирішив трохи відтанути», подумав я. Як же я помилявся. — Жести бувають дуже різні, — промовив Стоук. — Вимазати кремом двері старости — це лише на порядок вище, ніж обмазати парту Крихітки С’юзі шмарклями, бо не зумів вигадати іншого способу зізнатися їй у коханні.

— Я дверей Дірки не мастив, — відрубав я, розлютившись ще дужче.

— Ага. Але ти граєш у карти з очком, що їх намастило, тим самим даючи йому кредит довіри.

Здається, тоді я вперше почув цей вислів, що зробив собі неймовірно кепську кар’єру в сімдесятих і прококаїнених вісімдесятих. Головно в політиці. Гадаю, кредит довіри помер від сорому приблизно у вісімдесят шостому, коли ті, що в шістдесятих безстрашно маршували на антивоєнних протестах і виборювали расову рівність, почали відкривати для себе дуті облігації, спосіб життя а-ля Марта Стюарт і тренажер-ескалатор.

— Навіщо ти марнуєш час?

Така прямолінійність мене роздратувала і я, як розумію тепер, озираючись назад, бовкнув неймовірну дурницю:

— А в мене багато часу для марнування.

Джонз кивнув, немов нічого іншого й кращого не очікував. Він знову рушив уперед і пройшов повз мене своєю звичною рвучкою ходою: голова схилена, спина скоцюрблена, злипле волосся теліпається, соціологія міцно затиснута під пахвою. Я постояв, чекаючи, чи вона знову не вистрибне на волю. Цього разу нехай штовхає її милицею, я не втручатимусь.

Проте книжка не вирвалася. Дочекавшись, поки він дістався до дверей «Голіуоку» і, трохи пововтузившись, врешті-решт ввалився досередини, я рушив своєю дорогою. Наклавши повну тацю, я сів поруч з Керол Джербер і рештою посудомийок. Тобто якнайдалі від Стоука Джонза, що цілком мене влаштовувало. Пригадую, він теж сидів осторонь від інших інвалідів. Стоук Джонз сидів осторонь від усіх. Клінт Іствуд на милицях.

9

Звичайний контингент почав збиратися о п’ятій. О чверть на шосту посудомийна команда вже працювала на повну, і так тривало годину. Багато гуртожитських на вихідні їхало додому. Та всі, хто залишився, прийшли на вечерю, що складалася з квасолі, сосисок і кукурудзяного хліба. На десерт було желе, у Палаці прерій його подавали майже завжди. Якщо кухар був у доброму гуморі, ми отримували його з крихітними шматочками фруктів. Ледь метушня почала вщухати, Керол, що займалася столовим начинням, раптом відвернулася від віконечка роздачі, вся трусячись від сміху. Щоки її аж палали. Штука, що підпливала на конвеєрі, була роботою Скіпа. Пізніше ввечері він у цьому зізнався, та я здогадався одразу ж. Хоча навчався він на педагогічному відділі і, найімовірніше, йому судилося викладати історію та тренувати бейсболістів у старій добрій рідній школі, поки у віці приблизно п’ятдесяти дев’яти років його не вб’є настояний на алкоголі інфаркт, Скіпові з повним правом належало вивчати мистецтво. Він, можливо, так би і вчинив, коли б походив не від п’яти поколінь фермерів, що говорили: «ая чисто, того шо, був бись» і «як нє, то я засміюся і поцілую свиню». Він був чи то другий, чи то третій у їхній розрослій родині (чиєю релігією, як якось висловився Скіп, був ірландський алкоголізм), хто взагалі вступив до коледжу. Клан Кірків міг — та й то ледь-ледь — уявити в своїй сім’ї вчителя, але точно не художника чи скульптора. А в свої вісімнадцять Скіп бачив не далі, ніж вони. Він знав тільки, що не дуже пасує до дірки, в яку намагався угвинтитися, і це збурювало його душу, змушувало забрідати в чужі кімнати, переглядати платівки і критикувати музичні смаки майже кожного.

До 1969-го Скіп уже краще розумів, хто він і що він. Того року він зробив з пап’є-маше модель в’єтнамської сім’ї, яку спалили на завершення демонстрації за мир перед Фоґлерівською бібліотекою. З позичених підсилювачів «Янгбладз» співали «Згуртуймося», а хіпі з неповною зайнятістю звивалися в ритмі, наче первісні воїни після полювання. Бачите, яка мішанина в моїй голові? Це була Атлантида — ось єдине, що я знаю — далеко-далеко під товщею океану. Картонна сім’я горіла, протестувальники-хіпі танцювали, скандуючи: «Напалм! Напалм! Сміття з небес!», а тоді спортсмени та члени студентських братств почали жбурляти речі: спочатку яйця, потім каміння.

Та осіннього вечора 1966-го залитися сміхом і відвернутися від конвеєра Керол змусила не картонна сім’я, а непристойний чоловічок-ковбаска, що стояв на вершині Маттергорну з запеченої голіоуцької квасолі. У належному місці хвацько стирчав йоржик для чищення люльок. У руці він тримав прапорець Мейнського університету, а голову прикрашав клаптик блакитної хусточки, згорнутої у вигляді шапочки першокурсника. На таці перед ним красувався заклик, ретельно викладений хлібними крихтами: «ЇЖТЕ БІЛЬШЕ МЕЙНСЬКОЇ КВАСОЛІ!»

За час моїх чергувань у посудомийні Палацу по конвеєру надходило чимало їстівних витворів мистецтва, та, як на мене, це був шедевр над шедеврами. Стоук Джонз, поза сумнівом, назвав би його марною тратою часу, але, мені здається, тут він був би неправий. Речі, здатні викликати сміх через тридцять років, — не даремна трата часу. По-моєму, це щось дуже близьке до безсмертя.

10

О пів на сьому, відзначившись у журналі реєстрації і взявши останній мішок зі сміттям, я спустився пандусом і викинув його в один з чотирьох контейнерів, що вишикувалися за кухнею, неначе кирпаті, сталеві вантажні вагони.

Обернувшись, я помітив на розі Керол Джербер і ще двох студентів. Вони палили і дивилися, як сходить місяць. Коли я попрямував туди, дістаючи з кишені куртки пачку «Пел-Мел», ті двоє одразу ж пішли геть.

— Гей, Піте, їж більше мейнської квасолі, — промовила Керол і засміялася.

— Ага. — Я припалив цигарку, а тоді, особливо не замислюючись, запропонував:

— У «Гоук» сьогодні показують два фільми з Боґартом. Початок о сьомій. Ми якраз встигнемо. Хочеш піти?

Вона палила і якусь мить не казала нічого та продовжувала посміхатися, і я знав, що вона скаже «так». Раніше я хотів тільки одного: повернутися до вітальні третього поверху і засісти за «чирву». Однак тепер, коли опинився подалі звідти, гра здавалася далеко не такою важливою. Невже я розпалився так, що погрожував вибити з Ронні Мейленфанта всі шмарклі? Схоже на те. Я доволі чітко це пригадував. Але тут, стоячи на вечірній прохолоді поруч із Керол, мені було важко зрозуміти чому.

— Я маю хлопця вдома, — нарешті промовила вона.

— Це означає «ні»?

Вона похитала головою, все ще злегка посміхаючись. Дим цигарки вився навколо її обличчя. Звільнене з-під сітки, яку обов’язково мали носити дівчата-посудомийки, волосся легенько маяло над чолом.

— Це інформація. Пам’ятаєш «Полоненого»? «Номере Шість, нам потрібна… інформація».

— У мене є дівчина вдома, — сказав я. — Теж інформація.

— А я маю ще одну роботу, репетиторство з математики. Обіцяла сьогодні годинку позайматися з дівчиною з другого поверху. Інтеграли. Алгебра. Вона безнадійна і постійно скиглить, зате шість доларів за годину. — Керол засміялася. — Стає все краще й краще! Ми обмінюємось інформацією як дурні.

— Отже, у Боґі жодної перспективи, — сказав я, анітрохи не переймаючись: я знав, що ми подивимося Боґі. І ще, здається, знав, що в майбутньому в нас буде роман. Мене охопила дивовижна полегкість, відчуття у грудях, ніби відриваєшся від землі.

— Я могла б зателефонувати Естер з «Гоука» і перенести інтеграли з дев’ятої на десяту, — сказала Керол. — Естер — ходячий жаль. Ніколи нікуди не ходить. Майже весь час лише сидить у бігудях і пише додому, як важко в коледжі. Хоча б перший фільм встигнемо подивитися.

— От і добре, — сказав я.

Ми рушили в напрямку «Гоука». Оце були дні: не треба було викликати дітям няньку, випускати собаку, годувати кішку і вмикати сигналізацію. Просто йшли.

— Це типу побачення? — спитала вона трохи згодом.

— Ну, напевно, щось таке, — відповів я.

Ми саме проходили повз східне крило корпусу і доріжки заповнювалися студентами, що теж йшли в кіно.

— Добре, — сказала вона, — бо я залишила сумочку в кімнаті й не можу заплатити за себе.

— Не турбуйся. Я багач. Порядно виграв сьогодні в карти.

— У покер?

— У «чирву». Знаєш таку гру?

— Жартуєш? Коли мені було дванадцять, я провела три тижні влітку в таборі «Вінні» на озері Джордж. Табір Асоціації молодих християн. Табір для бідних дітей, як називала його моя мати. Мало не щодня лив дощ, і ми тільки те й робили, що різалися в «чирву» і полювали на «стерво», — її очі дивилися кудись у далечінь, як буває, коли люди спотикаються об якийсь спогад, немов об туфлі в темряві. — «Шукайте даму в чорному». Cherchez la femme noire.

— Так, так, саме вона, — мовив я, знаючи, що в цю хвилину для неї не існую. Потім вона повернулася, широко мені всміхнулася і дістала цигарки з кишені джинсів. Ми тоді багато палили. Усі. Тоді можна було палити в приймальному покої лікарень. Я розповів про це своїй дочці, і спершу вона мені не повірила.

Я теж видобув цигарку і припалив нам обом. Така гарна хвилина; ми дивимося одне на одного у вогнику запальнички «Зіппо». Не так солодко, як поцілунок, та все одно гарно. Мене знову пойняла та ж легкість, те ж відчуття злету. Іноді твої обрії розширюються, сповнюються надією. Іноді здається, ніби ти здатний бачити те, що за рогом, а може, так воно і є. Це хороші моменти. Я заклацнув запальничку, і ми пішли далі, палячи. Наші долоні були близько, але не торкалися.

— Про яку суму йдеться? — поцікавилася вона. — Досить, щоб втекти до Каліфорнії, чи трохи менше?

— Дев’ять доларів.

Вона засміялася і взяла мене за руку.

— Отже, побачення, — сказала Керол. — Можеш купити мені ще й попкорну.

— Домовилися. Тобі все одно, який фільм буде перший?

Вона кивнула.

— Боґі — завжди Боґі.

— Ти права, — сказав я. — Та сподівався, що перший буде «Мальтійський сокіл».

Так і виявилося. На середині, коли Пітер Лорре відігрував свій доволі зловісний гомосексуальний епізод, а Боґі дивився на нього з ввічливим, лукавим подивом, я глянув на Керол. Вона дивилася на мене. Я нахилився і поцілував її в масні від попкорну губи в чорно-білому місячному світлі першого натхненного фільму Джона Г’юстона. Губи в неї були солодкі та податливі. Я трішки відсунувся. Вона все ще дивилася на мене. Легка посмішка повернулася. Керол простягнула мені свого пакетика з попкорном. Я відповів коробочкою з льодяниками, і ми додивилися фільм до кінця.

11

Дорогою назад до комплексу гуртожитків Чемберлен — Кінг — Франклін я майже несвідомо взяв її за руку. Вона досить природно переплела пальці з моїми, та, здавалося, у ній відчувалася деяка скутість.

— Повернешся на «Бунт на «Кейні»»? — спитала вона. — Якщо не загубив корінець квитка, тебе пустять. Або візьми мій.

— Та де. Я маю вчити геологію.

— Закладаюся, все закінчиться картами на цілу ніч.

— Не можу собі цього дозволити, — заперечив я цілком щиро. Я збирався повернутися і засісти за підручник. Чесно.

— «Самотні боріння» або «Життя кредитного студента», — сказала Керол. — Щемливий роман Чарльза Діккенса. Ви ридатимете, коли хоробрий Пітер Райлі кинеться в річку, дізнавшись, що Служба фінансової допомоги позбавила його стипендії.

Я засміявся. Вона була дуже прониклива.

— Знаєш, ми з тобою в одному човні. Якщо завалимо, можемо скоїти подвійне самогубство. Пірнемо в Пенобскот, і прощай жорстокий світе.

— А що взагалі дівчина з Коннектикуту робить в Мейнському університеті? — запитав я.

— Непроста історія. І якщо захочеш мене ще раз кудись запросити, знай, що ти розбещуєш неповнолітню. Вісімнадцять мені буде аж у листопаді. Я перескочила сьомий клас. Того року батьки розлучилися, і мені було дуже зле. Залишалося або з ранку до вечора вчитися, або приєднатися до гарвіцьких старшокласниць вуличного типу. Тих, що спеціалізуються на французьких поцілунках і зазвичай вагітніють у шістнадцять. Розумієш, про кого я?

— Авжеж.

У Ґейтсі таких можна було побачити біля «Фонтана Френка» чи «Смачних вершків», як вони збираються хихотливими зграйками, очікуючи на хлопців, що під’їжджали на «фордах» та «плімутах-гемі» з низькими підвісками, швидкісних авто з закрилками-спідничками і наліпками «ФРАМ» і «КВАКЕРСТЕЙТ» на задньому склі. А на другому кінці Головної вулиці ви бачили цих дівчат уже жінками, на десять років старшими і на сорок фунтів важчими, за пивом і віскі в таверні «Чакі».

— Я стала ботаном. Мій батько служив на флоті. Був звільнений за інвалідністю і переїхав сюди, до Мейна… в Дамаріскотту, на узбережжя.

Я кивнув, пригадавши хлопчика Даєн Рені, що крикнув «гей, ви там, на судні» і пішов на флот служи-и-ити.

— Я жила з матір’ю в Коннектикуті й училася в Гарвіцькій середній школі. Подала заяву на вступ у шістнадцять різних коледжів, і мене взяли всі, крім трьох… але…

— Але вони хотіли, щоб ти сама платила за навчання, а ти не могла.

Вона кивнула.

— До кращих стипендій я не дотягла у відбіркових тестах десь балів на двадцять. Не завадили б якісь позакласні досягнення, та я занадто гризла науку. І на той час уже по вуха закохалася в Саллі-Джона.

— Того твого хлопця?

Вона кивнула, але так, немов цей Саллі-Джон не дуже її цікавив.

— Реальну фінансову допомогу пропонували тільки університети Мейна і Коннектикуту. Я обрала Мейн, бо до того часу в мене погіршилися стосунки з мамою. Сварки і сварки.

— А з батьком ти краще ладнаєш?

— Я його майже не бачу, — пояснила вона сухим, діловим тоном. — Він живе з жінкою, яка… коротше, вони багато п’ють і багато гризуться. І досить про це. Але він приписаний у цьому штаті, а я його донька. Забезпечення покриває не всі витрати — чесно кажучи, Коннектикут пропонував кращі умови — та я не боюся трохи підзаробити. Тільки б вибратися звідти.

Вона глибоко вдихнула вечірнє повітря і видихнула білястою хмаркою. Ми майже дійшли до Франкліна. У вестибюлі на жорстких пластикових стільцях сиділи хлопці, чекаючи, поки спустяться їхні дівчата. Схоже на альбом зі знімками розшукуваних злочинців. «Тільки б вибратися звідти». Вона мала на увазі маму, містечко, школу? Чи й хлопця теж?

Коли ми підійшли до широких подвійних дверей її корпусу, я обійняв Керол і нахилився поцілувати. Вона поклала долоні мені на груди, зупиняючи. Не відсторонилася, просто зупинила. Подивилася мені в обличчя знизу вгору з отією своєю легкою усмішкою. Я подумав, що міг би полюбити цю усмішку. Уявляючи таку усмішку, можна прокинутися посеред ночі. Блакитні очі й біляве волосся, та головно усмішку. Губи тільки трішки розтягувалися, але в куточках рота все одно з’являлися ямочки.

— Насправді мого хлопця звуть Джон Салліван, — промовила вона. — Як боксера. А тепер скажи, як звуть твою дівчину?

— Еннмарі, — сказав я, та мені стало якось байдуже до звуку її імені. — Еннмарі Саусі. Цього року закінчує школу у Ґейтс-Фоллз.

Я відпустив Керол. Вона прибрала долоні з моїх грудей і схопила мене за руки.

— Це інформація, — сказала вона, — просто інформація. Все ще хочеш мене поцілувати?

Я кивнув. Мені хотілося навіть дужче, ніж раніше.

— Гаразд.

Керол задерла обличчя, заплющила очі й трішки розтулила губи. Зовсім як дитина, що чекає біля підніжжя сходів, щоб татко поцілував її перед сном. Це було так зворушливо, що я ледь не розсміявся. Натомість нахилився і поцілував її. Вона відповіла палко і з насолодою. Наші язики не торкалися, та все одно поцілунок вийшов старанним, дослідницьким. Коли Керол відсунулася, щоки її палали, а очі блищали.

— На добраніч. Дякую за фільм.

— Хочеш повторити?

— Треба подумати, — відповіла вона, усміхаючись, та очі в неї були серйозні. Напевно, думала про свого хлопця. У всякому разі, я подумав про Еннмарі. — Може, тобі теж варто. Побачимося в посудомийні в понеділок. Ти в якій зміні?

— Обід і вечеря.

— У мене сніданок і обід. Отже, до обіду.

— Їж більше мейнської квасолі, — промовив я, розсмішивши Керол. Вона пішла всередину. Я стояв і дивився їй вслід, піднявши комір і засунувши руки до кишень, з цигаркою в зубах, почуваючись, неначе Боґі. Побачив, як вона сказала щось черговій дівчині, а тоді, все ще сміючись, побігла нагору.

В місячному світлі я рушив до Чемберлена, повний рішучості серйозно взятися за геосинкліналі.

12

До вітальні третього поверху я зайшов просто для того, щоб взяти підручника. Присягаюся! Коли я увійшов, усі столики — плюс ще кілька, очевидно, викрадених з інших поверхів — були зайняті квартетами дурнів, що різалися в «чирву». Групка навіть влаштувалася на підлозі в кутку, схрестивши ноги і напружено втупившись у свої карти. Вони скидалися на якихось недороблених йогів.

— Полюємо на пизду! — заволав Ронні Мейленфант, ні до кого, власне, не звертаючись. — Заженемо суку, хлопці!

Я взяв свою геологію з канапи, де вона валялася весь день і вечір, і хтось встиг посидіти на ній і заштовхати глибоко між подушки, та малятко було надто велике, щоб сховатися цілком. Я глянув на неї, як дивляться на викопний артефакт невідомого призначення. В кіно поруч з Керол Джербер цей несамовитий картярський розгул був схожий на сон. Тепер сном здавалася Керол з її ямочками і хлопцем, якого звуть, як боксера. В кишені ще залишалося шість баксів, і безглуздо було відчувати розчарування через те, що за жодним столом мені не знайшлося місця.

Вчитися, ось що я мав. Подружитися з геосинкліналями. Отаборюся у вітальні другого поверху або знайду спокійний куточок у кімнаті відпочинку в цоколі.

Та саме тоді, коли я виходив, затиснувши під пахвою історичну геологію, Кербі Макклендон жбурнув карти на стіл із криком:

— Хай йому грець! Я прогорів до нитки! А все через те, що мене постійно наздоганяла срана пікова дама! Я вам, хлопці, дам векселі, бо, їй-богу, в мене за душею вітер свище.

Він пройшов повз мене, не оглядаючись, лише пригнув голову у дверях: мені завжди здавалося, що високий зріст — це свого роду прокляття. Через місяць Кербі згорить до нитки в значно глибшому сенсі: перелякані батьки заберуть його з університету після нервового зриву і недолугої спроби самогубства. Тієї осені він не був ні першою, ні останньою жертвою чирвоманії, та єдиним, хто спробував накласти на себе руки, проковтнувши дві пляшечки дитячого аспірину з апельсиновим смаком.

Ленні Дорія навіть не завдав собі клопоту глянути йому вслід. Він подивився на мене.

— Сядеш, Райлі?

Коротку мить тривала справжня, запекла боротьба за мою душу. Мені треба було вчитися. Я планував вчитися, і для такого стипендіата, як я, це був хороший план, у всякому разі куди розумніший, ніж сидіти тут у прокуреній кімнаті, додаючи до загального чаду викид моїх «Пел-Мел».

Я сказав: «А чому б ні?», і сів грати у «чирву» майже до першої ночі. Коли нарешті припхався до себе, Нейт лежав на ліжку і читав Біблію. Це завжди було останнє, що він робив перед сном. Це була, пояснив він мені, його третя подорож по Слову Божому, як він називав Біблію. Дістався вже до Наума. Нейт подивився на мене зі спокійною цікавістю, поглядом, що відтоді майже не змінився. Коли тепер задуматися, то й сам Нейт майже не змінився. Він мав намір стати стоматологом і став ним. У торішню різдвяну листівку була вкладена світлина його нового кабінету в Голтоні. На фото троє мудреців стояли над набитими сіном яслами посеред засипаного снігом газону. Позаду Марії і Йосипа виднілися двері з табличкою: «НЕТАНІЕЛ ГОППЕНСТЕНД, Д.З.Х.»[37]

Він одружився на Сінді. Вони й досі одружені, а троє їхніх дітей давно виросли. Рінті, підозрюю, здох і йому знайшли наступника.

— Виграв? — поцікавився Нейт майже таким же тоном, яким кілька років потому зі мною розмовляла дружина, коли четвергами я вночі напідпитку повертався додому після покеру.

— Саме так, виграв.

Мене прибило до столу, за яким грав Ронні, і я програв три з шести доларів, що в мене залишилися, тоді занесло за інший, де я зміг відігратись і додати до них ще пару купюр. Але ні до геосинкліналі, ні до таємниць тектонічних плит я так і не дістався.

На Нейтові була піжама в червоно-білу смужку. По-моєму, з усіх, хто жив зі мною в кімнаті в коледжі, без різниці, чоловік то був чи жінка, він був єдиний, хто носив піжаму. Втім він був, звичайно ж, і єдиний, хто мав платівку «Даєн Рені співає «Темно-сині»». Коли я почав роздягатися, Нейт ковзнув під ковдру і сягнув рукою за спину погасити настільну лампу.

— Ну що, вивчив геологію? — запитав він, коли його половину кімнати поглинули тіні.

— У повній бойовій готовності, — відповів я. Роки по тому, коли повертався додому пізно ввечері після покеру і дружина запитувала, скільки я випив, то відповідав, що вихилив пару чарчин точнісінько таким же бадьорим тоном.

Я повалився на ліжко, вимкнув свою лампу і майже відразу заснув. Мені снилося, що я граю в «чирву». Роздавав Ронні Мейленфант. На порозі вітальні стояв Стоук Джонз, скоцюрбившись на милицях і втупивши в мене — у нас всіх — суворий, несхвальний погляд пуританина з Колонії Массачусетської затоки. У моєму сні на столі лежала величезна купа грошей — сотні доларів зім’ятими п’яти- і однодоларовими купюрами, акредитиви і навіть один або два чеки. Я глянув на них, потім знову на двері. По один бік від Стоука там тепер стояла Керол Джербер, а по інший — Нейт у своїй піжамі льодяникового кольору.

— Нам потрібна інформація, — сказала Керол.

— Ви її не отримаєте, — відповів я. У телесеріалі Патрик Макґуен завжди відповідав так Номерові Два.

Нейт промовив:

— Піте, ти не зачинив вікна. В кімнаті холодно, і твої папери порозліталися на всі боки.

Знайти адекватної відповіді на це я не зумів, тож узяв свої карти і розгорнув їх віялом. Тринадцять карт, і всі до єдиної — пікові дами. Всі до єдиної — la femme noire. Всі до єдиної — «стерва».

13

«У В’єтнамі війна йде добре», — заявив Ліндон Джонсон під час подорожі півднем Тихого океану. Однак були й деякі дрібні накладки. В’єтконгівці збили три американські гелікоптери «Г’юї» ледь не на задвірках Сайгона. Трохи далі від Великого С, близько тисячі в’єтконгівських солдатів розгромили майже вдвічі більший за чисельністю загін південнов’єтнамської регулярної армії. У дельті Меконгу американські військові гелікоптери потопили сто двадцять в’єтконгівських річкових патрульних катерів, що, як з’ясувалося, перевозили багато (отакої) дітей-біженців. Того жовтня Америка втратила в цій війні свій чотирьохсотий літак — F-105 «Тандерчіф». Пілот вистрибнув з парашутом і перебуває в безпечному місці. У Манілі прем’єр-міністр Південного В’єтнаму Нгуєн Као Кі категорично заявляв, що ні він сам, ані члени його уряду не корумповані, а те, що з десяток їх подали у відставку, поки Кі перебував на Філіппінах, — усього лише збіг.

У Сан-Дієґо Боб Гоуп виступив перед хлопцями, що вирушали до В’єтнаму. «Я хотів послати з вами Бінга, — сказав Боб, — але цей паскудник, що любить смалити люльку, видалив свій номер з довідника». Хлопці аж зайшлися з реготу.

На радіо панували «Містеріанз». Їхня пісня «96 сліз» стала бомбезним хітом. Єдиним за всю їхню кар’єру до і після.

У Гонолулу гавайські танцівниці гула-гула вітали президента Джонсона.

В ООН генеральний секретар У Тан благав американського представника Артура Ґолдберґа хоча б тимчасово припинити бомбардування Північного В’єтнаму. Артур Ґолдберґ зв’язався з Великим Білим Батьком на Гаваях, щоб передати йому прохання У Тана. Великий Білий Батько, напевно, ще не знявши з шиї вінок лей, відповів: «У жодному разі. Ми не припинимо, доки не припинить В’єтконг, а доти нехай проливають своїх дев’яносто шість сліз. Це як мінімум». Джонсон коротко і незграбно станцював шимі з танцівницями гула-гула: пригадую, що бачив це в програмі Гантлі та Брінклі й подумав, що він танцює, як усі білі, яких я знав… а знав я, до речі, лише білих. Поліція розігнала марш миру в Грінвіч-Віллідж. Демонстранти не мали дозволу, пояснили правоохоронці. У Сан-Франциско проти учасників антивоєнного мітингу, що несли на палицях пластикові черепи і розфарбували обличчя набіло, неначе група мімів, був застосований сльозогінний газ. У Денвері полісмени зірвали тисячі плакатів із закликами на антивоєнну демонстрацію в парку Чатаква у Боулдері. Поліція відкопала норму закону, що забороняє такі оголошення. Ця норма, за словами начальника поліції, не забороняє розвішувати афіші фільмів, запрошення на розпродаж старого одягу, танцювальні вечори «Асоціації ветеранів», а також оголошення з обіцянкою винагороди за розшук зниклих домашніх улюбленців. Ті оголошення, пояснив начальник, що були неполітичного характеру.

У нашому маленькому кампусі біля східного крила, де представники «Коулмен кемікалз» проводили інтерв’ю щодо прийняття на роботу, теж відбулася демонстрація. «Коулмен», як і «Доу», виробляла напалм. Крім того, «Коулмен», як виявилося, виробляла «Агент оранж», а також ботулінову речовину та антракс, хоча ніхто про це не знав, поки компанія не збанкрутувала в 1980-му. Університетська газета розмістила маленьке фото, на якому протестувальників виводили геть. На дещо більшому фото було видно, як університетський полісмен відтягує від дверей східного крила одного протестувальника, а другий коп стоїть поряд із милицями. Зазначеним протестувальником був, звичайно ж, Стоук Джонз у шинелі з горобиним слідом на спині. Я впевнений, що копи поводилися з ним чемно — на той час учасники протестів проти війни були швидше новинкою, аніж неприємністю — та все одно поєднання кремезного полісмена і напівпаралізованого хлопця на світлині викликало моторошне відчуття. Я багато разів згадував цю фотографію між 1968 і 1971 роками, коли, кажучи словами Боба Ділана, «гра стала грубою». На найбільшому фото номера, єдиному, що зайняло всю шпальту, були зображені члени РОТК у формі, що маршують по залитому сонцем футбольному полю перед численними глядачами. «НАВЧАННЯ ЗІБРАЛИ РЕКОРДНИЙ НАТОВП», стояло в заголовку.

І вже ближче до дому, якийсь Пітер Райлі отримав D за контрольну з геології, а за два дні — D з плюсом з соціології. У п’ятницю я отримав назад твір-роздум на одну сторінку, який нашкрябав у понеділок перед семінаром зі вступу до англійської. Тема була: «Слід (не слід) вимагати, щоб чоловіки обов’язково ходили в ресторан у краватках». Я вибрав «не слід». Це коротке обґрунтування власної думки було позначене великим червоним С, першим С з мови, яке я отримав з моменту вступу до МУ, куди я потрапив, маючи суцільні А зі школи і сімсот сорок балів за відбірковий тест. Ця червона карлючка вразила мене так, як це не вдалося двом D за контрольні, та ще й розлютила. Вгорі містер Бебкок написав: «У творі наявна ваша звичайна чіткість, та в цьому випадку вона тільки ще більше підкреслює, яка це пісна їжа. Ваш гумор, хоч і невимушений, зовсім позбавлений дотепності. С — насправді подарунок. Дуже недбала робота».

Я зібрався був підійти до нього по закінченні занять, однак потім передумав. Містер Бебкок, що носив краватки-метелики і великі окуляри в роговій оправі, вже протягом перших чотирьох тижнів чітко дав зрозуміти, що вважає тих, хто вимолює оцінки, найнижчою формою академічного життя. До того ж був полудень. Якщо я нашвидкуруч перехоплю щось у Палаці прерій, то ще до першої встигну повернутися на третій поверх Чемберлена. О третій усі столики (та й усі чотири кутки) вітальні будуть зайняті. Але о першій місце для мене ще знайдеться. До цього часу мій загальний виграш становив майже двадцять доларів, і я планував провести останні прибуткові вихідні жовтня, ще більше набиваючи кишені. Крім того, я планував піти в суботу ввечері на танці до гімнастичного залу «Ленджілл». Керол погодилася піти зі мною. Там грали «Кемберленди», популярна студентська група. Рано чи пізно (а, найімовірніше, і не один раз) вони зіграють свій варіант «96 сліз».

Голос совісті, що вже промовляв з інтонаціями Нейта Гоппенстенда, підказав, що було б незле хоча б частину суботи та неділі присвятити підручникам. Мені треба було прочитати два параграфи з геології, два — з соціології та сорок сторінок історії (середньовіччя одним махом), а також відповісти на кілька питань щодо торговельних шляхів.

«Та дійду я до цього, не турбуйся! Сказано, дійду, — повідомив я голос. — Неділя — мій день навчання. Можеш покластися на це. Надійно, як у банку».

В неділю я дійсно деякий час читав про мікрогрупи, макрогрупи та про групові санкції. Читав я про них між здачами. Потім гра стала цікавішою, і моя соціологія опинилася на підлозі під канапою. Лягаючи спати в неділю — пізно вночі — мені спало на думку, що мій виграш не лише зменшився, замість того щоб зрости (Ронні тепер немов би навмисно намагався опинитися зі мною за одним столом), та ще й не вельми я просунувся у навчанні. Крім того, не зробив одного телефонного дзвінка.

«Якщо ти дійсно хочеш засунути туди руку, — сказала Керол, усміхаючись своєю незвичайною, легкою усмішкою, що переважно складалася з ямочок і виразу очей. — Якщо ти дійсно хочеш засунути туди руку».

Посеред танців у суботу ми з нею вийшли покурити. Вечір був теплий, і попід північною цегляною стіною «Ленджілла» у світлі місяця, що сходив над Чедбурн-голом, обіймалися і цілувалися не менш ніж двадцять пар. Ми з Керол приєдналися до них. І незабаром моя рука була вже під її светром. Я потер великим пальцем гладеньку тканину чашечки її ліфчика, відчуваючи, як твердне горбик її пипки. Моя температура підіймалася. І її теж, як я відчув. Вона подивилася мені в обличчя, все ще зімкнувши пальці на моїй шиї, і промовила: «Якщо ти дійсно хочеш засунути туди руку, гадаю, ти винен декому телефонний дзвінок, адже так?»

«У мене є час, — сказав я собі, поринаючи в сон. — Сила-силенна часу на навчання, сила-силенна часу, щоб зателефонувати. Сила-силенна часу».

14

Скіп Кірк провалив контрольну з антропології (відповівши на половину питань навмання) й отримав п’ятдесят вісім балів. Він отримав С з мінусом за контрольну з вищої математики, тай то лише тому, що ці теми частково пройшов в останньому класі школи. На соціології, куди ми ходили разом, він дістав за контрольну D з мінусом, ледь дотягши до сімдесяти.

Та проблеми були не тільки в нас. Ронні, щасливчик у «чирві» — понад п’ятдесят баксів за десять днів гри, якщо йому вірити (тільки ніхто не вірив до кінця, хоча ми й знали, що він виграє) — був повним невдахою в навчанні. Він провалив французьку, а також твір про краватки — ми відвідували один семінар («Клав я на їхні краватки, я їм у «Макдональдзі»», — заявив Ронні), і ледь-ледь витягнув історію (її ми слухали в різних викладачів), встигнувши перед самою парою переглянути конспект когось зі своїх шанувальників.

Кербі Макклендон перестав голитися і почав гризти нігті поміж роздачами. А ще він почав частенько прогулювати заняття. Джек Фрейді переконав свого консультанта виписати його зі статистики, хоча термін виписок офіційно скінчився.

— Я пустив сльозу, — зізнався він мені буденним тоном, коли ми у вітальні до глибокої ночі полювали на «стерво». — Навчився цього в драмгуртку.

За кілька ночей, коли я зубрив, до мене постукав Ленні Дорія (Нейт уже годину як вирубився і спав сном праведника без академічних заборгованостей) і запитав, чи не напишу я роботу про Кріспа Аттіка. Він чув, що я це вмію. «Добре заплачу, — переконував мене Ленні, — я зараз у виграші на десять баксів». Я сказав, що, на жаль, не можу йому допомогти, бо й сам ще не здав кілька робіт. Ленні кивнув і вислизнув геть.

У Ешлі Райса по всьому обличчі повискакували жахливі гнояки, Марк Сент-П’єр почав ходити уві сні, після того як за один катастрофічний вечір програв майже двадцять баксів, а Бред Візерспун побився з хлопцем з першого поверху. Хлопець невинно пожартував — згодом Бред і сам визнав, що жарт був невинний — та Бред, який щойно в трьох з чотирьох партій нарвався на «стерво» і просто жадав промочити обсмалене цигарками горло кока-колою з автомата на першому поверсі, був налаштований далеко не невинно. Він обернувся, викинув непочатий напій у пісок найближчої урни для недопалків і заходився працювати кулаками. Розбив хлопцеві окуляри, розхитав зуб. Так Бред Візерспун, зазвичай небезпечний не більше, ніж мімеограф з бібліотеки, став першим з нас, хто потрапив на дисциплінарну комісію.

Я думав зателефонувати Еннмарі й повідомити, що познайомився з однією дівчиною і ходжу з нею на побачення, та це здавалося таким важким завданням, таким психологічним навантаженням на додачу до всього іншого. Я вирішив сподіватися, що вона напише мені листа і скаже, що, мабуть, нам пора почати зустрічатися з кимось іншими. Натомість вона написала, як їй мене не вистачає і що вона готує мені на Різдво «особливий подарунок». Найімовірніше, це означало светр з північним оленем. Светри з оленями були спеціальністю Еннмарі, як і повільне погладжування. Вона вклала своє фото в короткій спідниці. Та, дивлячись на нього, я почував не збудження, а втому і провину, а ще мав враження, що мене використовують. Здавалося, Керол теж мене використовує. Заради Бога, я ж тільки хотів її помацати, а не змінювати все своє довбане життя. Та й її, якщо на те пішло. Але вона мені подобалася, справді подобалася. І то дуже. І ця її усмішка, і прониклива дотепність.

«Усе краще і краще! — сказала вона. — Ми обмінюємось інформацією як дурні». Десь за тиждень я повернувся з Голіоуку, де працював з нею на конвеєрі в обідню зміну, і побачив, як коридором третього поверху повільно йде Френк Стюарт з валізою в руках. Френк був із західного Мейна, з одного з тих крихітних висілків, що складаються практично з одних дерев, а акцент янкі був у нього такий відчутний, що його можна було помацати. В «чирву» він грав так-сяк, зазвичай закінчуючи на другому чи на третьому місці з малесеньким розривом, коли хтось інший перебирався за сотню, але був страх який приємний. Завжди усміхався… принаймні до дня, коли я натрапив на нього, коли він прямував до сходів з валізою.

— Міняєш кімнату, Френку? — спитав я, хоча, здається, уже тоді зрозумів, що й до чого. Це було у виразі його обличчя, такого серйозного, блідого й сумного.

Він похитав головою.

— Їду додому. Отримав листа від матері. Вона пише, що на великому озерному курорті, зовсім близько від нас, потрібен сторож. Я відповів: аякже. Я ж тут тільки час даремно трачу.

— Як це тратиш! — вигукнув я трохи шоковано. — Господи, Френкі, ти ж здобуваєш університетську освіту!

— У тому-то й річ, що ні. — У коридорі стояв півморок, здушений в обіймах тіней. На вулиці падав дощ. Але все одно я, здавалося, розгледів, як його щоки заливає рум’янець. Гадаю, йому було соромно. Гадаю, тому він і обрав для від’їзду будень, коли гуртожиток порожній. — Я тільки в карти граю і більш нічого. Та й то погано. І я відстав з усіх предметів.

— Ти не міг відстати аж так сильно! Сьогодні ж тільки двадцять п’яте жовтня!

Френк кивнув:

— Знаю. Тільки я не схоплюю так швидко, як деякі. І в школі було те саме. Мені треба впрягатися і довбати, як льодоруб кригу. Я цього не робив. А якщо не просвердлити лунку в кризі, окуня не спіймаєш. Я їду, Піте. Сам, поки мене не виженуть у січні.

Френк побрів далі, спустився по першому з трьох маршів, тримаючи валізу перед собою. Біла майка маяла в напівтемряві, а коли він пройшов під вікном, по якому збігали дощові краплі, його їжачок зблиснув, неначе золото.

Коли Френк зійшов на майданчик другого поверху і від його кроків пішло відлуння. Я кинувся до сходів і глянув униз.

— Френкі! Агов, Френкі!

Кроки завмерли. Серед тіней я розрізнив звернене до мене кругле обличчя і невиразні обриси валізи.

— Френку, а армія? Якщо ти кинеш університет, тебе ж мобілізують!

Довга пауза, немов він обмірковував відповідь. Але так і не відповів. Принаймні не голосом. Він відповів ногами. Знову почулася луна кроків. Більше я Френка не бачив.

Пам’ятаю, як стояв переляканий коло сходів і думав: «Це може статись і зі мною… якщо вже не відбувається». А тоді відігнав непрохану думку.

Френк і його валіза були застереженням, вирішив я, яке не можна ігнорувати. Опаную себе. Досі я плив за течією, та прийшла пора вмикати двигун. Тут коридором рознісся радісний вереск Ронні, що полює на «стерво» і який «вижене хвойду зі схованки», і я вирішив, що краще почати з вечора. Увечері буде достатньо часу, щоб розігріти казковий двигун. А по обіді зіграю прощальну партію в «чирву». А може, дві. Або сорок.

15

Минули роки, перш ніж я виокремив ключову частину моєї останньої розмови з Френком Стюартом. Я сказав, що неможливо відстати набагато за такий короткий час, а він відповів, що навчання не дається йому швидко. Ми обидва помилялися. Цілком можливо катастрофічно відстати за дуже короткий час, і не лише гальмам, а й таким тямущим, як я, і Скіп, і Марк Сент-П’єр. Підсвідомо ми чіплялися за впевненість, що можемо байдикувати, а потім на жилах витягувати в останню хвилину, як більшість з нас звикла робити в школах наших сонних містечок. Але, як наголосив Дірка Дірборн, це була не школа.

Я вже сказав вам, що з тридцяти двох студентів, які розпочали зимовий семестр на нашому поверсі Чемберлена (тридцяти трьох, якщо рахувати Дірку, але до чар «чирви» в нього був імунітет), до початку весняного семестру залишилося тільки п’ятнадцять. З цього зовсім не випливає, що вісімнадцятеро, які пішли, були дурні. Аж ніяк. Власне кажучи, найрозумнішими на третьому поверсі Чемберлена восени 1966-го були, ймовірно, ті, хто перевівся звідти до того, як відрахування стало реальною перспективою. Стів Оґґ і Джек Фрейді, що займали кімнату відразу ж за моєю з Нейтом, перебралися до Чедборна в перший тиждень листопада, назвавши відволікання причиною свого спільного прохання. Коли секретар управління гуртожитків запитав, про що, власне, йдеться, вони відповіли, звичайно: посиденьки на всю ніч, засідки із зубною пастою в туалеті, напружені стосунки з кількома хлопцями. На закінчення обидва додали, що, мабуть, занадто довго засиджувалися за картами у вітальні. Вони чули, що в Чеді спокійніша атмосфера і що його вважають одним з двох чи трьох «розумних гуртожитків».

Питання секретаря було очікуване, а відповідь завчена так само ретельно, як усна доповідь на семінарі з риторики. Ні Стів, ні Джек не хотіли, щоб майже безперервні партії «чирви» припинилися. Тоді б на них з усіх боків налетіли всі, хто вважає, що нічого пхати носа в чужі справи. Вони просто хотіли вибратися нахер з Чемберлена, поки ще не пізно було врятувати свої стипендії.

16

Завалені контрольні та нездалі твори виявилися всього лише неприємними сутичками. Для Скіпа, мене і ще дуже багатьох наших ігрових товаришів другий раунд заліків виявився розгромом на всіх фронтах. Я отримав А з мінусом за класний твір і D з європейської історії, але провалив тести з соціології і геології — першу тільки трохи не дотяг, а з другої — повний нуль. Скіп провалив антропологію, колоніальну історію і соціологію. З вищої математики він отримав С (але і там крига вже ставала тонкою, зізнався він мені) і C за твір. Ми погодилися, що життя було б набагато простіше, якби складалося з одних творів і письмових робіт, які обов’язково пишуться далеко від вітальні третього поверху. Іншими словами, ми несвідомо сумували за школою.

— Ну все, з мене досить, — оголосив Скіп увечері в п’ятницю. — Я беруся за розум, Пітере. Мені до сраки вища освіта чи диплом, щоб повісити його над каміном у кімнаті для відпочинку, але чорт мене забирай, якщо я хочу повернутися до Декстера і стирчати в граному кегельбані з іншими дебілами, поки Дядько Сем мене не зажадає.

Він сидів на Нейтовому ліжку. Нейт був у протилежному кінці кампусу, поїдаючи в Палаці прерій п’ятничну рибу. Приємно було знати, що в когось на третьому поверсі Чемберлена зберігся апетит. Ми нізащо не завели б цієї розмови при Нейті. Мій сусід, сільська миша, вважав, що з останніми заліками впорався дуже навіть непогано, суцільні C і B. Він, якби нас почув, не сказав би нічого, але подивився б на нас поглядом, у якому читалося б, що нам бракує впертості. Що ми, можливо, й не з власної вини — моральні слабаки.

— Я з тобою, — озвався я, і тут з коридору долинув зболений крик («О-о-ох… А ЩОБ МЕНЕ!»). Ми впізнали його миттєво. Комусь щойно всунули «стерво». Ми ззирнулися. Не можу сказати про Скіпа, принаймні не на всі сто, хоч він і був мій найкращий друг в університеті, та я й далі вважав, що час ще є… та й чому б мені так не думати? Адже в мене він завжди був.

Скіп почав посміхатися, я теж почав посміхатися. Скіп захихотів. Я захихотів разом з ним.

— Ну й нахер, — промовив він.

— Усього один вечір, — сказав я. — А завтра разом йдемо в бібліотеку.

— Засядемо за книжки.

— До самого вечора. А зараз…

Він встав.

— Йдемо, пополюємо на «стерво».

Ми пішли. І не тільки ми. Я знаю, це не пояснення, але було саме так.

За сніданком наступного ранку, коли ми стояли поруч біля конвеєра, Керол сказала:

— Чула, нібито у вас у гуртожитку йде серйозна гра в карти. Це правда?

— Типу того.

Вона глянула на мене через плече зі своєю усмішкою, що її я завжди згадував, коли думав про Керол. Та й досі згадую.

— «Чирва»? Полювання на «стерво»?

— «Чирва», — підтвердив я. — Полювання на «стерво».

— Я чула, що деякі хлопці зовсім подуріли й у них проблеми з оцінками.

— Так, мабуть, — погодився я. На конвеєрі не було анічогісінько, жодної тобі таці. Я неодноразово помічав, що авралу ніколи не буває, коли він потрібен.

— А як у тебе? — спитала вона. — Я знаю, це не моє діло, просто мені…

— Потрібна інформація, знаю, знаю. У мене все нормально, та й взагалі я кидаю грати.

Вона просто мені усміхнулася, і, так, правда, я й досі іноді згадую цю усмішку. Та й ви згадували б на моєму місці. Ямочки, трохи загнута нижня губа, що знала так багато хорошого про поцілунки, іскорки в блакитних очах. Це були дні, коли дівчата не зазирали в чоловічі гуртожитки далі, ніж у хол… і, звичайно ж, навпаки. Проте мені здається, що в жовтні та листопаді 1966-го Керол певний час бачила дуже багато, набагато більше, ніж я. Втім, звичайно, вона не була божевільна, принаймні тоді. Її божевіллям стала війна у В’єтнамі. Та й моїм теж. І Скіповим. І Нейтовим. «Чирва» була, по суті, нісенітницею, легенькими підземними поштовхами, з тих, що від них гримають двері веранд і бряжчать склянки на полицях. Землетрус-убивця, апокаліптичний потоплювач континентів, ще тільки наближався.

17

Баррі Марджо і Бред Візерспун обидва передплачували «Деррі Ньюз» з доставленням у кімнати, і два їхніх примірники до кінця дня встигали обійти весь третій поверх. Ми виявляли їх рештки у вітальні, коли сідали ввечері за «чирву». Сторінки вирвані та попереплутувані, кросворд розв’язаний трьома-чотирма різними почерками. Чорнильні вуса на чітких обличчях Ліндона Джонсона, Ремсі Кларка і Мартіна Лютера Кінга (хтось — я так і не дізнався хто — постійно домальовував віце-президентові Гамфрі[38] велетенські, димлячі роги, а внизу крихітними, як анальний отвір, друкованими літерами підписував: «САТАНА Г’ЮБЕРТ»). Газета щосили пропагувала війну, змальовуючи щоденні події на фронті в якнайкращому світлі, а повідомлення про протести заштовхуючи якнайдалі, найчастіше під календар місцевих заходів.

Однак поки мішалися і роздавалися карти, ми помічали, що все частіше й частіше говоримо не про фільми, дівчат чи навчання. Їхнє місце все більше й більше займав В’єтнам. Хоч якими б гарними були новини, хоч якою б великою була кількість тіл в’єтконгівців, завжди знаходилося бодай одне фото умирущих солдатів США, що потрапили в засідку, або в’єтнамських дітей, що плачучи стежать, як їхнє село поглинає дим. І завжди була якась щемлива деталь, схована в самому низу того, що Скіп називав «щоденною колонкою вбивств», на зразок повідомлення про дітлахів, які загинули, коли ми завдали удару по в’єтконгівських патрульних катерах у дельті.

Нейт, звичайно ж, у карти не грав. І не обговорював усі «за» і «проти» війни. Не думаю, що він більше за мене знав про те, що В’єтнам колись був під французами чи що трапилося з monsieurs[39], які, на свою біду, виявилися 1954 року в укріпленому місті Дьєнб’єнфу, не кажучи вже про те, хто міг вирішити, що президентові З’єму прийшла пора піднестися в велике рисове поле на небесах, щоб владу могли захопити Нгуєн Као Кі та генерали. Нейт знав тільки, що в нього ніяких рахунків з цими конгівцями немає і що в найближчому майбутньому в Марз-гіллі чи на Преск-Айлі[40] вони не висадяться.

— Ти що, засранцю, ніколи не чув про принцип доміно? — якось після обіду спитав у Нейта хирлявий першокурсник-коротун на ім’я Ніколас Праут. Мій сусід тепер рідко заходив до вітальні третього поверху, надаючи перевагу тихішій на другому, та того дня заскочив до нас на пару хвилин.

Нейт подивився на Ніка Праута, сина ловця омарів, відданого учня Ронні Мейленфанта, і зітхнув.

— Коли на столі з’являється доміно, я йду геть. По-моєму, це нудна гра. Ось мій принцип доміно.

Він обпік мене очима. Я відвів погляд квапливо, як тільки міг, та все одно не досить швидко, щоб не вловити його сенс: «Що це, в дідька, з тобою таке?» Тоді Нейт вийшов і почовгав у волохатих капцях назад до 302-ї вчитися далі, або, іншими словами, продовжувати запланований маршрут від студента стоматології до стоматолога.

— Райлі, твій сусід — довбанутий, ти в курсі? — зауважив Ронні. Куточками губ він затискав цигарку і однією рукою запалив сірника — його особливий талант (студенти, занадто грубі та непривабливі, щоб подобатися дівчатам, мають купу всіляких талантів) — і припалив.

«Ні, хлопче, — подумав я, — з Нейтом усе нормально. Це ми довбанулися».

На секунду мене охопив справжній відчай. У цю мить я усвідомив, що страшенно вляпався і найменшого уявлення не маю, як вибиратися. Я знав, що Скіп дивиться на мене, і мені спало на думку, що якби я схопив карти, жбурнув їх в обличчя Ронні й вийшов з вітальні, Скіп рушив би за мною. Мабуть, з полегкістю. Та почуття зникло. Так само миттєво, як і з’явилося.

— Нейт хороший хлопець, — відповів я, — у нього просто химерні погляди.

— Химерні комуністичні погляди, ось які, — втрутився Г’ю Бреннен. Його старший брат служив на флоті й востаннє писав з Південнокитайського моря. Г’ю не терпів пацифістів. Як республіканцеві та прихильникові Ґолдвотера, мені належало б відчувати те ж саме, та Нейт уже почав мене заражати. Мені в голову втовкмачили чимало всіляких істин, однак аргументів на користь війни в мене не було… як і не було часу їх придумувати. Я був надто зайнятий, щоб учити соціологію, а на заглиблення в зовнішню політику США і поготів.

Я майже впевнений, що саме того вечора мало не подзвонив Еннмарі Саусі. Телефонна кабінка навпроти вітальні була порожня, в кишені було повно дріб’язку з найсвіжішої перемоги в чирвових баталіях, і я зненацька вирішив, що Час Настав. Я набрав її номер з пам’яті, хоч на мить мусив замислитися, пригадуючи останні чотири цифри — 8146 чи 8164 — і, коли телефоніст попросив, вкинув у щілину три четвертаки. Послухавши перший гудок, з тріском кинув слухавку на важіль і забрав свої монети, коли почув, як вони, повертаючись, торохтять.

18

За день чи два потому, незадовго до Гелловіна, Нейт купив платівку типа, про якого я майже нічого не чув. Філа Окса. Народник, але не того типу, що грають на своїх брум-брум банджо на фестивалі народної музики. Конверт платівки з пом’ятим трубадуром, що сидить на краю тротуару в Нью-Йорку, якось не пасував до інших платівок Нейта — Дін Мартін у смокінгу і на вигляд трохи під мухою, Мітч Міллер зі своєю усмішкою «заспівай зі мною», Даєн Рені в матроській блузці та хвацькій матроській шапочці. Платівка Окса називалася «Більше я не маршую», і Нейт часто її ставив, коли дні стали коротшими та прохолоднішими. Я й сам почав її ставити, а Нейт, здавалося, нічого не мав проти.

У голосі Окса вчувалося сум’яття і гнів. Гадаю, мені це подобалося, бо здебільшого в мені теж панувало сум’яття. Окс був схожий на Ділана, але не такий складний і певніший у своїй люті. Найкращою (а заразом і найтривожнішою) на платівці була пісня, однойменна з назвою альбому. У ній Окс не просто натякав, а відверто заявляв, що війна того не варта, ніколи не була, а якщо й була, то вже ні. Така думка в поєднанні з образом молодих хлопців, які тисячами і десятками тисяч просто відвертаються від Ліндона і його одержимості В’єтнамом, захопила мою уяву, і почуття це не мало нічого спільного ні з історією, ні з політикою, ні з раціональністю. «Людей я вбив мільйон цілий і знову кличуть мене в бій, та більше я не маршую», — співав Філ Окс з динаміка гарненького, маленького Нейтового «Свінглайна». Іншими словами, просто припиніть. Досить робити те, що вони кажуть, те, чого вони хочуть, досить грати в їхню гру. Дуже стару гру, і в ній «стерво» полює на тебе. І, мабуть, щоб довести серйозність своєї позиції, ти починаєш носити символ свого опору. Щось, що спершу викличе в інших здивування, а потім, можливо, і бажання долучитися. Через кілька днів після Гелловіну Нейт Гоппенстенд показав нам, яким буде цей символ. А початок поклала одна з зім’ятих газет, покинутих у вітальні третього поверху.

19

— Трясця його матері, ви лише подивіться, — вигукнув Біллі Марчент. Гарві Твіллер мішав колоду за столом Біллі, Ленні Дорія підраховував поточний результат, і Біллі скористався нагодою швиденько проглянути місцеві новини в «Ньюз». Кербі Макклендон — неголений, високий і смиканий, що вже добряче просунувся на шляху до побачення з усім цим дитячим аспірином — нахилився подивитися. Біллі відсахнувся й помахав рукою перед обличчям.

— Господи, Кербі, коли ти востаннє мився в душі? У День Колумба? Четвертого липня?

— Дай подивитися, — сказав Кербі, пропускаючи його слова повз вуха, і вихопив газету. — Бля, та це ж Рви-Рви!

Ронні Мейленфант схопився так стрімко, що перекинув стільця, заворожений думкою, що Стоук потрапив у газету. Якщо на сторінках «Деррі Ньюз» (окрім спортивних рубрик, звичайно ж) з’являлися студенти, це завжди означало, що вони в щось вляпалися. Навколо Кербі зібралися й інші, ми зі Скіпом теж. Так, це був Стоуклі Джонз III, але не тільки він. На задньому плані серед облич, що майже, але не цілком, злились у пляму крапок…

— Чорт, це ж Нейт! — вигукнув Скіп із захватом і подивом.

— А прямо перед ним Керол Джербер, — вимовив я дивним, приголомшеним голосом. Я впізнав куртку з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині; впізнав біляве волосся, що, зв’язане в кінський хвіст, спадало на комір куртки й облізлі джинси. А ще впізнав обличчя, хоч і напіввідвернуте та затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», та я його впізнав.

— Це моя дівчина.

Слово «дівчина» у зв’язку з Керол я вимовив уперше, хоча думав про неї так уже з кілька тижнів.

«ПОЛІЦІЯ РОЗГАНЯЄ МІТИНГ ПРОТЕСТУ ПРОТИ ПРИЗОВУ» — стояло під фото. Жодного імені не називалося. Як випливало з супровідної статті, понад десяток протестувальників з Мейнського університету зібралося перед будівлею федерального управління в центрі Деррі. Вони тримали плакати і близько години ходили навколо входу у відділок служби призову, співаючи пісні та скандуючи гасла, деякі непристойні. Була викликана поліція, та спершу полісмени просто стояли осторонь, чекаючи, доки демонстрація закінчиться сама по собі, але потім з’явилася група протилежно налаштованих демонстрантів, здебільшого будівельників, що мали обідню перерву. Вони почали викрикувати власні гасла, і хоча «Ньюз» не вказала, чи були їхні гасла непристойні, я здогадувався, що це були запрошення їхати назад у Росію, поради, де демонстрантам зберігати свої плакати, коли вони ними не користуються, і координати найближчої перукарні.

Коли протестувальники почали кричати на будівельників, а будівельники почали жбурляти в них шматки фруктів зі своїх обідніх контейнерів, втрутилася поліція. Покликаючись на брак дозволу (копи в Деррі, мабуть, ніколи не чули про право американців на мирні зібрання), вони оточили студентів і доправили до відділку на Вітчем-стрит. Там їх одразу відпустили. «Ми просто хотіли забрати їх з поганої атмосфери, — процитував репортер слова одного полісмена. — Якщо повернуться туди, то вони навіть дурніші, ніж здаються».

Фото, по суті, мало відрізнялося від знятого в Східному крилі під час демонстрації проти «Коулмен кемікалз». І на цьому знімку полісмени забирали студентів, а будівельники (через рік на їхніх касках красуватимуться маленькі американські прапорці) кепкували, знущально посміхалися і погрожували кулаками. Одного полісмена камери захопили в момент, коли він готувався схопити Керол за плече; Нейт, що стояв позаду неї, здавалося, не привернув їхньої уваги. Двоє полісменів вели Стоука Джонза. Він був спиною до камери, але помилитися було годі через милиці. А якщо для впізнання цього було замало, то на спині його шинелі виднівся намальований від руки горобиний слід.

— Погляньте-но на цього безмозкого йолопа! — прокаркав Ронні (Ронні, який завалив два з чотирьох останніх заліків, ще мав нахабство обзивати інших безмозкими йолопами). — Ніби не міг знайти цікавішого заняття.

Скіп пропустив його слова повз вуха. Як і я. На нас фанфаронство Ронні не справляло яскравого враження, хоч на яку б тему він розводився. Нас заворожила Керол… і Нейт Гоппенстенд позаду неї, що дивився, як полісмени ведуть демонстрантів геть. Нейт, як завжди, охайний, в сорочці «Ліги плюща», в напрасованих джинсах з закотом. Нейт, що стоїть зовсім близько від будівельників, які сміються і погрожують кулаками, проте вони його цілком ігнорують. Як і полісмени. Ні ті, ні ті не знали, що мій сусід у кімнаті недавно став шанувальником крамольного містера Філа Окса.

Я вислизнув до телефонної кабінки і зателефонував на другий поверх Франклін-голлу. Хтось у їхній вітальні зняв слухавку, а коли я запитав Керол, дівчина сказала, що Керол там немає. Вона пішла до бібліотеки займатися з Ліббі Секстон.

— А це Піт?

— Ага.

— Для тебе є записка. Вона приліпила її до скла. — (Звичайна практика в тодішніх гуртожитках). — Пише, що подзвонить тобі пізніше.

— Гаразд. Дякую.

Скіп перед кабінкою нетерпляче махав мені. Ми рушили коридором до Нейта, хоч і знали, що втратимо місця за картярськими столами. Однак цього разу цікавість взяла гору над манією.

Коли ми показали Нейтові газету і почали розпитувати про вчорашню демонстрацію, вираз його обличчя майже не змінився, втім воно ніколи сильно не змінювалося. Та все ж я відчув, що він сумний, а може, і взагалі прибитий. Але чому? Все ж як-не-як скінчилося добре: ніхто не був заарештований, а в газеті жодного прізвища.

Я вже був вирішив, що занадто багато вкладаю в його звичну незворушність, але тут Скіп запитав:

— Що тебе гризе?

У його голосі вчувалося щось схоже на грубувате співчуття. Нижня губа Нейта затремтіла, та усвідомивши це, він її закусив, перехилився через свій акуратний стіл (поверхню мого вже вкривало понад дев’ятнадцять шарів усякого мотлоху) і висмикнув паперовий носовичок з коробки поруч із програвачем. Він довго і старанно сякався. А коли скінчив, то вже повністю себе опанував, однак я бачив у його очах сумну розгубленість. Якусь мою частку — підлу частку — це втішило. Приємно було знати, що не обов’язково звихнутися на «чирві», щоб мати проблеми. Людська натура іноді ховає в собі багато лайна.

— Я поїхав туди зі Стоуком, Гаррі Свідровскі і ще кількома хлопцями, — розповідав Нейт.

— А Керол була з тобою?

Нейт похитав головою.

— Вона, по-моєму, була в компанії Джорджа Ґілмена. Ми туди поїхали на п’яти машинах. — Я вперше почув про Джорджа Ґілмена, але це не завадило мені послати в нього стрілу доволі-таки хворобливих ревнощів. — Гаррі та Стоук — члени комітету опору. І Ґілмен теж. У всякому разі, ми…

— Комітет опору? — запитав Скіп. — Це ще що таке?

— Клуб, — пояснив Нейт і зітхнув. — Хоч вони вважають, що не просто клуб, особливо Гаррі та Джордж, вони дуже гарячі голови. Але це все-таки просто клуб на кшталт «Масок Мейна» чи ультрас.

Нейт сказав, що сам він поїхав, бо був вівторок, а по обіді у вівторок у нього занять немає. Ніхто не віддавав наказів, не пропонував підписати присягу на вірність, не було навіть петицій. Ніхто нікого не примушував, і не було запалу парамілітаристських угруповань у беретах, що згодом проник в антивоєнний рух. Керол і решта народу, якщо вірити Нейтові, виїжджаючи з автостоянки біля гімнастичного залу, сміялися і ляскали один одного плакатами. (Сміялася. Сміялася з Джорджем Ґілменом. Я метнув ще одну заражену бацилами стрілу ревнощів). Прибувши до федерального управління, одні стали маршувати колами перед службою мобілізації, а інші залишилися стояти. Нейт був серед тих, хто стояв. Коли він це сказав, його зазвичай незворушне обличчя на мить звела судома, щось на кшталт того, що в менш врівноважених хлопців стало б справжнім розпачем.

— Я збирався маршувати разом з ними, — вимовив Нейт. — Усю дорогу тільки про це й думав. Було так бентежно. Ми вшістьох набилися до «сааба» Гаррі Свідровскі. Просто кайф! Гантер Макфейл… ви його знаєте?

Ми зі Скіпом похитали головами. Гадаю, ми обидва відчули щось на зразок побожного страху, довідавшись, що власник «Познайомтеся з Тріні Лопез» і «Даєн Рені співає «Темно-сині»» має якесь майже таємне життя, зокрема пов’язаний з людьми, що привертають увагу поліції і газетярів.

— Вони разом з Джорджем Ґілменом заснували комітет. Так ось, Гантер тримав милиці Стоука за вікном, бо нам не вдалося вмістити їх всередині. Ми співали «Більше я не маршую» і розмовляли про те, що, можливо, нам дійсно вдасться зупинити війну, коли нас набереться багато… точніше, говорили всі, крім Стоука. Він завжди більше мовчить.

«Он як, — майнуло у мене в голові. — Навіть з ними він мовчить… за винятком, очевидно, тих випадків, коли вважає за потрібне виступити з маленькою лекцією про кредит довіри. Тільки Нейт думав не про Стоука, Нейт думав про Нейта. Сушив голову над незбагненною відмовою своїх ніг нести серце туди, куди воно так прагнуло».

— Усю дорогу я думав: «Буду маршувати з ними, буду маршувати з ними, тому що це правильно… принаймні я так вважаю… а коли хтось на мене замахнеться, я не чинитиму опору, як і народ, що протестував у їдальні. Вони перемогли, може, і ми переможемо», — він подивився на нас. — Тобто я хочу сказати, що в мене навіть сумнівів не було. Розумієте?

— Так, — озвався Скіп, — розумію.

— Але коли ми приїхали, я не зміг. Я допомагав роздавати плакати «ПРИПИНІТЬ ВІЙНУ!», «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» і «ПОВЕРНІТЬ ХЛОПЦІВ ДОДОМУ!»… Керол і я допомогли Стоукові взяти плакат так, щоб він міг маршувати з ним на милицях… але сам взяти плакат я не зміг, просто стояв на тротуарі з Біллом Шедвіком, Керрі Моріном і дівчиною на ім’я Лорлі Макґінніз… вона моя напарниця на лабораторних з ботаніки… — він взяв у Скіпа газету і розглядав, немовби ще раз упевняючись, що так, це справді сталося; господар Рінті та хлопець Сінді дійсно пішов на антивоєнну демонстрацію. Він зітхнув, розтиснув руку, і газета плавно спустилася на підлогу. Все це було так несхоже на Нейта, що в мене ніби аж голова заболіла.

— Я думав, що маршуватиму з ними. Інакше навіщо було взагалі їхати? Всю дорогу від Ороно в мене ні найменших сумнівів не було, розумієте?

Він глянув на мене, ніби благаючи. Я кивнув, мовляв, розумію.

— І не зміг. Не знаю чому.

Скіп сів поруч з ним на ліжко. Я знайшов платівку Філа Окса і поставив її на програвач. Нейт поглянув на Скіпа і відвів очі. Руки Нейта були такі ж маленькі й акуратні, як і решта його тіла. Та тільки не нігті. Нігті були нерівні, обгризені до м’яса.

— Добре, — сказав він, так ніби Скіп вимовив питання вголос. — Знаю чому. Я боявся, що їх заарештують і мене разом з ними. Що в газеті буде фото, як мене затримують, і мої його побачать, — настала довга пауза. Бідолаха Нейт намагався договорити. Я тримав голку над борозенкою, вичікуючи, вдасться йому це чи ні. Врешті-решт Нейт спромігся. — Що моя мама побачить.

— Усе нормально, Нейте, — промовив Скіп.

— Не думаю, — відповів Нейт тремтячим голосом. — Насправді ненормально, — він не хотів ззирнутися зі Скіпом, просто сидів на ліжку, дивлячись на обгризені нігті. Між шапочкою першокурсника і піжамними штанами виднілися випнуті курячі ребра, безволосі, обтягнуті білою шкірою янкі. — Я не люблю сперечатися про війну. А Гаррі любить… і Лорлі… а Джордж Ґілмен… цього, чорт забирай, просто не заткнеш. Як і майже всіх інших у комітеті. Але тут я більше схожий на Стоука, ніж на них.

— На Стоука ніхто не схожий, — сказав я, пригадуючи день, коли зустрів його на перегоні Беннета. «Може, не варто так гнати?» — спитав тоді я. «Може, варто мені відсмоктати?» — відповів Містер Кредит Довіри.

Нейт усе ще вивчав свої нігті.

— Я думаю ось що: Джонсон посилає американських хлопців туди вмирати ні за цапову душу. Це не імперіалізм чи колоніалізм, як вважає Гаррі Свідровскі, це взагалі ніякий не «ізм». Просто в Джонсоновій голові перемішалися Дейві Крокет, Деніел Бун і «Нью-Йорк Янкіз», ось і все. А коли я так думаю, то повинен так і сказати. Спробувати це зупинити. Так мене вчили в церкві, в школі, навіть у бісових бойскаутах. Ти мусиш виступити проти. Якщо бачиш, що коїться щось зле, наприклад великий хлопець б’є меншого, ти маєш заступитися або бодай спробувати цьому завадити. А я злякався, що мама побачить фото, де мене затримують, і розплачеться.

Нейт підвів голову, і ми побачили, що він і сам плаче. Зовсім трішки. Вологі повіки і вії, ото й усе. Але для нього і це було дуже багато.

— Я дізнався одну штуку, — вів далі він. — Що означає малюнок на куртці Стоука Джонза.

— І що ж? — поцікавився Скіп.

— Комбінація з двох сигнальних літер, що їх використовують в англійському військовому флоті. Ось дивіться.

Нейт підвівся, стуливши голі п’яти докупи, підніс витягнуту ліву руку догори, а праву, теж не згинаючи, опустив до підлоги, утворивши пряму лінію. — Це N, — тоді розвів руки під кутом сорок п’ять градусів до тіла. Я зрозумів, що дві ці фігури, якщо накласти їх одна на одну, утворять знак, який Стоук вивів чорнилом на спині своєї старої шинелі. — А це D.

— N-D, — проказав Скіп. — І?

— Літери означають nuclear disarmament[41]. Цей символ у п’ятдесятих вигадав Бертран Рассел. — Нейт намалював його на обкладинці свого зошита: . — Він назвав його символом миру.

— Круто, — промовив Скіп.

Нейт посміхнувся і витер очі пальцями.

— Ось і я так подумав, — погодився він. — Дуже навіть.

Я опустив звукознімач на платівку, і ми стали слухати Філа Окса. Стирчали від нього, як говорили ми, атлантидівці.

20

Вітальня, що розташовувалася посередині третього поверху Чемберлена, стала моїм Юпітером, моторошною планетою з жахливою силою тяжіння. Все ж того вечора я зумів її подолати і знову прослизнув у телефонну кабінку й зателефонував до Франкліна. Цього разу Керол була на місці.

— Зі мною все нормально, — запевнила вона, тихо засміявшись. — Просто чудово. Один полісмен навіть назвав мене маленькою леді. Овва, Піте, ти так хвилюєшся!

«А цей тип, Ґілмен, теж дуже за тебе хвилюється?» — кортіло спитати мені, але навіть у вісімнадцять я розумів, що нічого доброго з цього не вийде.

— Чому ти не подзвонила мені? — сказав я. — Може, я б поїхав з тобою. Могли б поїхати на моїй машині.

Керол захихотіла. Приємний, але спантеличливий звук.

— Що?

— Уявила, як ми їдемо на антивоєнну демонстрацію у фургоні з наліпкою «За Ґолдвотера» на бампері.

Так, мабуть, це й справді кумедно.

— До того ж, здається, — продовжувала вона, — у тебе і так вистачає справ.

— Про що це ти? — Ніби я сам не знав. Крізь скло кабінки і скляні двері вітальні я бачив, як майже все населення мого поверху ріжеться в карти у хмарах цигаркового диму. І навіть тут, за зачиненими дверима, я чув пронизливе кудкудакання Ронні Мейленфанта: «Женімо «стерво», хлопці! Cherchez la пизду noire, і ми виженемо її з кущів!»

— Навчання або «чирва». Сподіваюся, навчання. Одна дівчина з мого поверху зустрічається з Ленні Дорією, точніше, зустрічалася, поки в нього вистачало на це часу. Вона називає її пекельною грою. Я тебе пиляю?

— Ні, — відповів я, не знаючи, пиляє вона мене чи ні. Можливо, мені й було потрібно, щоб мене пиляли. — Керол, з тобою все в порядку?

Довга пауза.

— Так, — нарешті промовила вона, — авжеж.

— А будівельники…

— Довгі язики, більш нічого. Не турбуйся. Справді.

Однак з її тону було видно, що гаразд не все. Принаймні не зовсім. А ще я переймався через цього Джорджа Ґілмена. Переймався так, як ніколи не переймався через Саллі, її хлопця вдома.

— Ти в тому комітеті, про який мені розповідав Нейт? — запитав я. — Комітеті опору, чи як там його?

— Ні, — відповіла вона. — У всякому разі, поки що. Джордж запропонував мені приєднатися. Ми з ним разом ходимо на політологію. Джордж Ґілмен. Ти його знаєш?

— Чув, — кинув я, так міцно стискаючи слухавку, що, здавалося, не зможу розтиснути пальців.

— Це він розповів мені про демонстрацію. Я поїхала з ним і ще кількома. Я… — на мить вона затнулася, тоді спитала з непідробною цікавістю: — Ти що, ревнуєш?

— Ну, — обережно промовив я, — він провів з тобою всю другу половину дня. Гадаю, я через це йому заздрю.

— Не треба. Голову він має, ще й яку, але підстрижена вона під бубон, а ще в нього вибалушені очі, що постійно бігають. Він голиться, але таке враження, ніби завжди пропускає добрий шмат. Туди мене приваблює не він, повір.

— А що?

— Ми можемо побачитися? Я хочу тобі дещо показати. Багато часу це не займе, але якщо я зможу просто пояснити, може, буде легше… — на останньому слові її голос затремтів, і я зрозумів, що вона ось-ось розплачеться.

— Що трапилося?

— Маєш на увазі, крім того, що батько, напевно, не пустить мене до себе на поріг, коли побачить «Ньюз»? Закладаюся, до суботи він змінить замки. Тобто, якщо вже не змінив.

Мені пригадалося, як Нейт зізнався, що боїться, що мати побачить фото його арешту. Маминого маленького, чемненького майбутнього стоматолога замели в Деррі, коли він без дозволу дефілював коло будівлі федерального управління». Яка ганьба, ох, яка ж ганьба. А татко Керол? Не зовсім те ж саме, але близько. Татко Керол як-не-як «милий мій, що сказав: «гей, ви там, на судні», і пішов на флот служи-и-ити».

— Він, може, і не прочитає статті, — сказав я. — А коли й прочитає, в ній же не названі прізвища.

— Фото, — терпляче промовила Керол, немов розмовляючи з дурником, який просто нічого не може вдіяти зі своєю дурістю. — Хіба ти не бачив фото?

Я розтулив був рота, щоб сказати, що її обличчя відвернуте від камери і на нього падала тінь, та в ту ж мить пригадав напис «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА», що блищав на спині її куртки. Та й взагалі, він же її батько, хай йому біс. Він її і в профіль упізнає.

— Все одно він може його не побачити, — пробурмотів я недоладно. — Дамаріскотта ж далеко, там цю газету мало хто читає.

— То так ти збираєшся прожити своє життя, Піте? — вона говорила все ще терпляче, та в голосі забриніла нотка роздратування. — Накоїти щось, а потім сподіватися, що ніхто не дізнається?

— Ні, — відповів я. Хіба міг я сердитися на неї за ці слова? Враховуючи те, що Еннмарі Саусі й досі уявлення не має, що на світі існує якась там Керол Джербер? Ні, звичайно. Ми з Керол не були одружені чи щось таке… та не в шлюбі річ. — Ні, не збираюсь. Але Керол… не конче ж треба сунути ту кляту газету йому під носа, правильно?

Вона засміялася. Не так весело, як тоді, коли згадала про мій бампер, але я вирішив, що навіть сумний сміх краще, ніж ніякий.

— Цього не знадобиться. Він дізнається сам. Він такий. Але я повинна була, Піте. І, напевно, я вступлю до комітету опору, хоча у Джорджа Ґілмена завжди вигляд, як у малюка, якого застукали за поїданням шмарклів, а в Гаррі Свідровскі з рота тхне так, що гіршого запаху в світі не знайдеш. Тому що… річ у тому… розумієш… не можу пояснити… — з мукою видихнула вона мені у вухо. — Слухай, ти знаєш, куди ми ходимо курити?

— Біля Голіоуку? Коло смітників? Знаю.

— Зустрінемося там, — сказала Керол. — Через п’ятнадцять хвилин. Зможеш?

— Так.

— Мені ще багато вчитися, тож довго я не зможу, але я… я просто…

— Я прийду.

Я повісив слухавку і вийшов. Ешлі Райс стояв у дверях вітальні, палив і переминався з ноги на ногу. Я зробив висновок, що в нього перерва між партіями. Обличчя його було дуже бліде, чорна щетина на щоках стирчала, неначе штрихи від олівця, а сорочка була не просто брудна, — здавалося, вона на ньому прижилася. Очі його були витріщені, а на обличчі був вираз «Небезпечно, висока напруга». Згодом я почав асоціювати цей вираз з людьми, що серйозно підсіли на кокаїн. Власне, «чирва» й була свого роду наркотиком. Та не з тих, що викликають бездумну безтурботність.

— Зіграємо кілька партій, Піте? — спитав він. — Що скажеш?

— Може, пізніше, — відповів я і попрямував коридором. Стукаючи милицями, з душу в старому, облізлому халаті повертався Стоук Джонз. Милиці залишали на темно-червоному лінолеумі круглі, мокрі сліди. Довге буйне волосся було мокре. Мені стало цікаво, як він дає собі раду в душі, там же ще не було ні поручнів, ні ручок, щоб триматися, які пізніше стали обов’язковими в купальнях загального користування. Однак, судячи з обличчя, йому навряд чи сподобалося б обговорювати цю тему. Та й будь-яку іншу теж.

— Як справи, Стоук? — спитав я.

Він пройшов повз, не відповівши. Голова схилена, обличчя обліпило волосся, з якого дзюркотить вода. Мило і рушник затиснуті під пахвою. Він бурмотів «рви-рви, рви-рви» собі під ніс і навіть не підвів на мене погляд. Кажіть про Стоука Джонза що завгодно, та у справі псування свого дня на нього можна було покластися.

21

Коли я підійшов до Голіоуку, Керол уже була там. Вона принесла від вишикуваних у ряд смітників два ящики з-під молока і з цигаркою в зубах сиділа на одному, схрестивши ноги. Я сів на другий, обійняв її і поцілував. Вона на хвильку поклала голову мені на плече, нічого не кажучи. Не вельми схоже на неї, та все одно приємно. Я продовжував обіймати її і дивився на зірки. Вечір був теплий, як на таку пізню осінь, і багато народу, здебільшого пар, вийшло погуляти, спокусившись на таку погоду. До мене долинав їх тихий гомін. Над нашими головами, в обідньому залі радіо грало «Стривай, Слупі». Якийсь прибиральник, вирішив я.

Врешті-решт Керол підвела голову і трішки відсунулася, якраз, щоб я зрозумів: руку можна прибрати. Ось це було більше на неї схоже.

— Дякую, — сказала вона. — Обійми були мені потрібні.

— Завжди радий.

— Я трішки боюся зустрічі з батьком. Не дуже, але трохи є.

— Все буде добре, — сказав я, та не тому, що вірив у це; звідки мені було знати? Сказав, бо так кажуть, еге ж? Так просто кажуть.

— З Гаррі, Джорджем та іншими я поїхала не через батька. То не був великий фройдистський бунт, аж ніяк.

Вона пожбурила цигарку геть, і ми дивились, як посипалися іскри, коли недопалок вдарився об цеглу променаду Беннета. Потім Керол взяла з колін свою сумочку без ремінця, знайшла гаманця, відкрила його і перегорнула колекцію світлин, вставлених у целулоїдні віконечка. Витягла одну і простягла мені. Я нахилився, щоб розгледіти її в світлі, що падало з вікон їдальні, де прибиральники, напевно, мили підлогу.

На фотографії було троє дітей років одинадцяти-дванадцяти, дівчинка і два хлопчики. На всіх були блакитні майки з написом «СТЕРЛІНҐ-ГАУЗ» червоними друкованими літерами. Вони стояли на автостоянці, обіймаючи одне одного за плечі, — невимушена поза «друзів навіки», по-своєму красива. Дівчинка стояла між хлопчиками. То, звичайно ж, була Керол.

— Хто з них Саллі-Джон? — поцікавився я. Вона подивилася на мене з деяким подивом, але посміхаючись. Утім я вже не сумнівався, що й сам знаю. Саллі-Джон — це, звісно ж, отой з широкими плечима, усмішкою до вух і кучмою чорного волосся. Мені пригадалося волосся Стоука, але по чуприні хлопця на фото явно пройшлися щіткою. Я постукав по ньому пальцем. — Цей, так?

— Це Саллі, — підтвердила вона, потім доторкнулася нігтем до обличчя другого хлопчика. Він виглядав швидше обгорілим, ніж засмаглим. Обличчя в нього було значно вужче, очі посаджені ближче, волосся морквяно-руде, покошене їжачком, від чого він скидався на хлопчика з обкладинки «Сатердей івнінг пост» роботи Нормана Роквелла. На чолі в нього пролягла легка зморшка. Руки в Саллі були не по-дитячому м’язисті, а в іншого хлопчика руки були худенькі, немов патички. Напевно, вони і тепер такі.

На руці, що не обіймала Керол, він мав велику коричневу бейсбольну рукавицю.

— Це Боббі, — сказала вона. Щось у її голосі змінилося. У ньому з’явилося щось, чого раніше я не чув. Сум? Але вона продовжувала усміхатися. Якщо це сум, то чому вона усміхається?

— Боббі Ґарфілд. Мій перший хлопець. Можна сказати, моє перше кохання. Ми троє були тоді найкращими друзями. Це було не так давно, у шістдесятому, але здається, що страшенно давно.

— Що з ним сталося? — я чомусь був упевнений, що вона скаже: він помер, цей хлопчик з вузьким обличчям і морквяним їжачком.

— Він переїхав з матір’ю в інше місто. Деякий час ми листувалися, а потім перестали. Ти ж знаєш, як це буває в дитинстві.

— Хороша рукавиця.

На обличчі Керол все ще грала усмішка. Я бачив, як на її очі навернулися сльози, поки ми розглядали фото, та вона продовжувала усміхатися. У білому світлі флюоресцентних ламп з їдальні її сльози були наче срібні. Сльози принцеси з казки.

— Найулюбленіша річ Боббі. Є ж такий бейсболіст Елвін Дарк?

— Був такий.

— Рукавиця Боббі була його моделі. Елвіна Дарка.

— А моя — Теда Вільямса. Мама, по-моєму, збула її на розпродажі два роки тому.

— Рукавицю Боббі вкрали, — сказала Керол.

Не знаю, чи пам’ятала вона, що я все ще сиджу поруч. Вона продовжувала торкатися кінчиком пальця до вузького, трохи насупленого обличчя. Ніби повернувшись у своє минуле. Я чув, що гіпнотизери досягають такого з піддатливими пацієнтами.

— Її взяв Віллі.

— Віллі?

— Віллі Ширмен. Рік потому я бачила, як він грав у ній на полі «Стерлінґ-гауза». Я була страшенно зла. Тоді мама і тато весь час сварилися, мабуть, уже йшло до розлучення, і я була страшенно зла. Зла на них, на мою математичку, зла на весь світ. Я все ще боялася Віллі, але зла на нього була ще більше… а ще я була сама не своя, того дня. Підлетіла прямо до нього, сказала, що це рукавиця Боббі й він повинен віддати її мені. Сказала, що знаю адресу Боббі в Массачусетсі й відішлю її йому. Віллі сказав, що я здуріла, що це його рукавиця, і показав своє ім’я на ній. Він стер ім’я Боббі — тобто постарався стерти — а зверху друкованими літерами написав своє. Але я розгледіла «ббі» від «Боббі».

В її голосі забриніло страшенне обурення, зробивши його майже дитячим. Та й вона сама стала виглядати молодшою. Цілком можливо, що пам’ять мене зраджує, але не думаю. Сидячи там, на межі білого світла і темряви, вона виглядала на дванадцятирічну. Щонайбільше на тринадцятирічну.

— Стерти підпис Елвіна Дарка чи написати щось по ньому він не зміг і тому почервонів. Став червоним, як буряк. А потім — знаєш що? — попросив у мене вибачення за те, що він і двоє його дружків зробили зі мною. Вибачився тільки він один і, по-моєму, щиро. Але про рукавицю збрехав. Не думаю, що вона була йому дуже потрібна: стара, потріскана, та й за розміром не підходила, але він збрехав, щоб залишити її собі. Не розумію чому. Ніколи не розуміла.

— Я не дуже тямлю, про що ти говориш.

— Воно й не дивно. В мене в голові все переплуталося, а я ж там була. Мама якось сказала, що таке трапляється з людьми після нещасного випадку або бійки. Дещо я пам’ятаю дуже добре, здебільшого ті фрагменти, де був Боббі, а все інше знаю переважно з розповідей. Я гуляла в парку нижче по вулиці, де ми жили, і тут підійшли ці троє хлопців: Гаррі Дулін, Віллі Ширмен і ще один, не пам’ятаю, як його звали. Та це й не важливо. Вони мене побили. Мені було лише одинадцять, але це їх не зупинило. Гаррі Дулін бив мене бейсбольною битою, а Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла.

— Бейсбольної битою? Ти мене розігруєш?

Вона похитала головою.

— Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні. Вивихнули мені плече. Я закричала і, напевно, вони втекли. Я сиділа, підтримувала руку… було жахливо боляче і… і, думаю, я була в шоці… не знала, що робити. А може, я й вставала і намагалася кликати на допомогу, але не змогла. І тут з’явився Боббі. Він допоміг мені вийти з парку, а потім узяв на руки і відніс до себе додому. Ніс усю дорогу вгору по Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Ніс мене на руках.

Я взяв у неї фото, підніс його до світла і нахилився, роздивляючись хлопчика з їжачком. Глянув на худі руки-патички, перевів очі на дівчинку. Вона була десь на дюйм вища за нього і ширша в плечах. Тоді подивився на іншого хлопчика, Саллі. З чорною чуприною і усмішкою гравця збірної Америки. Волосся Стоука Джонза і посмішка Скіпа Кірка. Я міг уявити, як її на руках несе Саллі, без проблем, але той, другий…

— Знаю, — сказала Керол, — на вигляд маленький, так? Але він мене ніс. Я почала втрачати свідомість і він взяв мене на руки, — вона забрала фото назад.

— А поки він тебе ніс, той хлопець, Віллі, що допомагав бити тебе, повернувся і вкрав його рукавицю?

Вона кивнула.

— Боббі приніс мене до своєї квартири. В кімнаті нагорі жив один старий, Тед, який немовби знав потроху про все. Він вправив мені руку. Пам’ятаю, Тед дав мені свій пояс і велів його закусити. А може, то був пояс Боббі? Він сказав, що я можу перехопити біль, і я перехопила. А тоді… тоді трапилося дещо дуже погане.

— Гірше, ніж шмагання бейсбольною битою?

— В деякому сенсі. Не хочу про це говорити, — однією рукою вона витерла сльози спершу з однієї щоки, тоді з другої, не відводячи очей від світлини. — А тоді, перед тим як вони з мамою покинули Гарвіч, Боббі побив хлопця, який орудував битою.

Керол вставила фото в його маленьку секцію.

— Найкраще, що пам’ятаю з того дня, — єдине, що варто пам’ятати — як Боббі Ґарфілд мене витяг. Саллі був вищий за нього і, можливо, заступився б за мене, якби був там, та його там не було. А Боббі був і пройшов зі мною на руках усю дорогу вгору по схилу. Він зробив саме те, що треба. Найкраще, найважливіше, що для мене зробили за все моє життя. Розумієш, Піте?

— Так, розумію.

Та я зрозумів і ще дещо: вона говорила майже те ж саме, що казав Нейт менш ніж годину тому… от тільки вона маршувала. Взяла плакат і маршувала. Щоправда, Нейта Гоппенстенда не побило трійко хлопців, що спершу жартували, а потім вирішили діяти серйозно. Може, в цьому і полягала різниця.

— Він ніс мене вгору по схилу, — вела далі Керол. — Мені завжди хотілося сказати йому, як сильно я люблю його за це, а ще за те, що показав Гаррі Дуліну, що за заподіяний людям біль доводиться платити, особливо коли вони слабші за тебе і не бажають тобі нічого лихого.

— І тому ти маршувала.

— Так. І хотіла пояснити комусь чому. Комусь, хто зрозуміє. Батько не захоче, мама не зможе. Її подруга Ріонда зателефонувала мені і сказала…

Вона не скінчила, тільки сиділа на ящику з-під молока і крутила в руках сумочку.

— Сказала що?

— Нічого.

Голос у неї був змучений, нещасний. Мені хотілося поцілувати її або хоча б обійняти, але я боявся зіпсувати те, що щойно сталося. Бо дещо таки сталося. В її оповіданні була магія. Не в центрі, але десь на самому краєчку. Я відчував її.

— Я маршувала і, мабуть, вступлю до комітету опору. Моя сусідка в кімнаті каже, що я збожеволіла. Мені ніколи не влаштуватися на роботу, якщо я стану членом комуністичної студентської групи і це потрапить в особову справу. Але, думаю, я все одно вступлю.

— А батько? Як з ним?

— Пішов він нахер.

Якусь хвилину ми напівошелешено зважували щойно сказане, тоді Керол захихотіла.

— А це вже чистісінький фройдизм, — вона підвелася. — Мені треба йти вчитися. Спасибі, Піте, що прийшов. Я ніколи раніше нікому не показувала цього фото, та й сама не дивилася вже бозна-скільки. Тепер мені краще. Набагато.

— От і добре. — Я теж підвівся. — А перш ніж піти, допоможеш мені де в чому?

— Авжеж. В чому?

— Я тобі покажу. Це недовго.

Я повів її вздовж бічної стіни їдальні, а тоді вгору пагорбом. Ярдів за двісті, біля котелень, містилася стоянка, на якій студенти, які не дістали пропуску на територію містечка (першокурсники, другокурсники і більшість третьокурсників), тримали свої авто. Коли наставали холоди, тут був головний траходром у студмістечку, але того вечора в мене на думці був не секс у моїй машині.

— А ти писала Боббі, у кого його рукавиця? — спитав я. — Ти ж сказала, що ви листувалися.

— Не бачила сенсу.

Якийсь час ми йшли мовчки, тоді я сказав:

— Я збираюся порвати з Еннмарі на День подяки. Набрав був її телефон, але передумав. Якщо я так вирішив, то, гадаю, треба не сцяти і сказати їй це в очі.

До тієї хвилини я й не усвідомлював, що так вирішив, та мені здавалося, що саме так і було. Казав я це точно не для того, щоб зробити приємність Керол.

Вона кивнула, загрібаючи кросівками листя й стискаючи в одній руці сумочку, не дивлячись на мене.

— Мені довелося скористатися телефоном. Подзвонила Ес-Джею і сказала, що зустрічаюся з хлопцем.

Я зупинився.

— Коли?

— Минулого тижня. — Ось тепер вона дивилася на мене. Ямочки, трохи вигнута нижня губа. Усмішка.

— Минулого тижня? І мені не сказала?

— То була моя справа, — пояснила вона, — моя і Саллі. Я маю на увазі, він же не збирається накидатися на тебе з… — вона помовчала рівно стільки, щоб ми обоє встигли подумати «з бейсбольною битою», а тоді додала: — Взагалі накидатися на тебе чи щось у тому дусі. Ходімо, Піте. Якщо нам треба щось зробити, то давай. Але кататися з тобою я не поїду. Мені треба займатися.

— Жодного катання.

Ми пішли далі. У ті дні стоянка біля котелень здавалася мені величезною: сотні авто вишикувалися десятками залитих місячним світлом рядів. Я майже ніколи не пам’ятав, де ставив братів «універсал». Коли я востаннє приїздив до МУ, вона стала втричі або й у чотири рази більшою і вміщала тисячу з гаком авто. Час спливає і все стає більшим. Крім нас.

— Піте? — не зупиняючись, знову дивиться на свої кросівки, хоч тепер ми йшли по асфальту, і листя, щоб загрібати, вже не було.

— Га?

— Я не хочу, щоб ти через мене кидав Еннмарі. Тому що мені здається, у нас це… тимчасово. Гаразд?

— Ага. — Мені стало гірко від її слів. Мовою громадян Атлантиди, це називалося «облом і перелом», але здивованим я не був. — Гадаю, має бути гаразд.

— Ти мені подобаєшся і зараз мені добре з тобою, але це тільки симпатія і більш нічого. Краще говорити відверто. Тож, якщо хочеш тримати язика за зубами, коли поїдеш додому на канікули…

— Тримати її вдома на всякий пожежний, ніби запаску в багажнику на той випадок, якщо ми тут, в універі, проколемось?

Спершу вона заклякла, потім засміялася.

— Touché [42], — сказала вона.

— В якому сенсі touché?

— І сама не знаю, Піте… але ти мені точно подобаєшся.

Вона зупинилася, повернулася до мене і обвила руками за шию. Якийсь час ми цілувалися між двома рядами машин, поки в мене добряче не встав і Керол не могла цього не відчути. Вона востаннє цмокнула мене в губи і ми рушили далі.

— Що сказав Саллі, коли ти йому розповіла? Не знаю, чи маю я право питати, але…

— …але тобі потрібна інформація, — підхопила вона різким голосом Номера Два і засміялася. Своїм сумним сміхом. — Я чекала, що він розсердиться або навіть заплаче. Саллі кремезний і до чортиків лякає суперників на футбольному полі, але товстошкірим його аж ніяк не назвеш. Чого я не очікувала, так це полегшення.

— Полегшення?

— Полегшення. Він уже місяць, а може, й довше, зустрічається з дівчиною в Бріджпорті… тільки Ріонда, мамина подруга, каже, що вона, власне, жінка років двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти.

— Схоже на рецепт для проблем, — зауважив я, сподіваючись, що пролунало це стримано й задумливо. Насправді я був у захваті. А як інакше? Якщо бідний, нещасний мосьє Джон Салліван з ніжним серцем вляпався в сюжет пісні в стилі кантрі-вестерн у виконанні Мерла Гаґґарда, то срали на нього велику купу чотириста мільйонів червоних китайців, а про мене, то й удвічі більше.

Ми вже майже дійшли до мого «універсалу». Ще однієї старезної таратайки серед таких же, але, милістю мого брата, моєї.

— У нього є важливіші клопоти, крім нового кохання, — сказала Керол. — Він іде в армію в червні, після випускного. Уже поговорив зі службою призову і все влаштував. Чекає не дочекається, щоб вирушити до В’єтнаму і почати робити світ безпечним для демократії.

— Ти з ним посперечалася через війну?

— Та ні. Що б це дало? Та й взагалі, що б я могла йому сказати? Що для мене вся справа в Боббі Ґарфілді? І всі промови Гаррі Свідровскі, Джорджа Ґілмена і Гантера Макфейла не більше, ніж дим і гра дзеркал проти того, як Боббі ніс мене пагорбом Броуд-стрит? Саллі б подумав, що я здуріла. Чи сказав би, що це через занадто великий розум. Саллі співчуває надто розумним. Каже, що це хвороба. І, можливо, має рацію. Знаєш, я його ніби люблю. Він хороший. І ще він з тих хлопців, яким треба, щоб хтось про них піклувався.

«Сподіваюся, він когось собі знайде, — майнуло у мене в голові, — тільки щоб не тебе».

Вона прискіпливо оглянула мою машину.

— Окей. Вона потворна і відчайдушно просить миття, та попри все це засіб пересування. Питання: що ми робимо тут, коли я мала б читати оповідання Фленнері О’Коннор?

Я видобув складаний ніж і відкрив.

— У тебе в сумочці є пилочка для нігтів?

— Власне кажучи, є. Ми будемо битися? Номер Два і Номер Шість з’ясовують стосунки на автомобільній стоянці біля котелень?

— Не шкірся. Просто витягни її і йди за мною.

На той момент, коли ми обійшли «універсал», вона вже сміялася, і не сумно, а реготала на всю горлянку. Сміх, який я вперше почув, коли стрічкою конвеєра приїхав збуджений ковбасний чоловічок Скіпа. Вона нарешті втямила, навіщо ми прийшли.

Керол взялася за один бік наліпки, я — за другий, і ми зустрілися на середині. А потім спостерігали, як вітер кружляє клапті на асфальті. Au revoir[43], AuH2O-4-USA. Па-па, Беррі. І ми сміялися. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.

22

Кількома днями пізніше мій друг Скіп, що вступив до коледжу з політичною свідомістю молюска, повісив у своїй половині кімнати, яку ділив з Бредом Візерспуном, плакат, на якому був зображений усміхнений бізнесмен у костюмі-трійці. Одну руку бізнесмен простягав для рукостискання. Другу — ховав за спиною, але в ній був затиснутий предмет, з якого поміж його туфлі крапала кров. «ВІЙНА — ВИГІДНИЙ БІЗНЕС. ІНВЕСТУЙ В СВОГО СИНА!» — було на плакаті.

Дірка жахнувся.

— То ти тепер проти війни у В’єтнамі? — запитав він, побачивши плаката. Думаю, за войовничо випнутим підборіддям нашого улюбленого старости крився шок і розгубленість. Як-не-як Скіп у школі був першокласним бейсболістом. Очікувалося, що він гратиме і за університет. Його вже сватали «Дельта-Тау-Дельта» і «Фі-Гам», обидва наші спортивні клуби. Скіп був не якийсь хворобливий каліка на кшталт Стоука Джонза (Дірка Дірборн теж завів манеру називати Стоука «Рви-Рви») або банькатий псих на кшталт Джорджа Ґілмена.

— Цей плакат усього-на-всього показує, що багато людей наживаються на цій гігантській м’ясорубці, — заперечив Скіп. — «Макдональд-Дуґлас», «Боїнг», «Дженерал електрик», «Доу кемікалз», «Пепсі-бляха-кола» і ще купа.

Очі-свердлики Дірки давали, або принаймні намагалися дати зрозуміти, що він обміркував ці питання куди глибше, ніж Скіп Кірк узагалі здатний.

— Дозволь запитати тебе ось що: ти вважаєш, що ми повинні стояти осторонь і дозволити дядечкові Го прибрати там усе до рук?

— Я поки не знаю, що саме думаю, — відповів Скіп. — Я взагалі зацікавився цим тільки два тижні тому. І все ще граю на скорочення відриву.

Розмова відбувалася о пів на восьму ранку, і коло дверей Скіпа зібралися ті, хто відчалював на заняття о восьмій. Я угледів Ронні (плюс Ніка Праута, на той час вони стали нерозлучними), Ешлі Райса, Ленні Дорію, Біллі Марчента і ще чотирьох чи п’ятьох. Нейт у майці та піжамних штанях прихилився до дверей 302-ї. На сходовому майданчику спирався на милиці Стоук Джонз. Мабуть, він прямував униз і зупинився послухати суперечку.

Дірка сказав:

— Коли в’єтконгівці заходять у південнов’єтнамське селище, насамперед вони шукають людей з розп’яттям, образком святого Христофора, Дівою Марією чи ще чимось таким. Католиків убивають. Убивають людей, що вірять у Бога. Думаєш, ми повинні стояти осторонь і дозволяти комуністам убивати людей, що вірять у Бога?

— А чому б і ні? — втрутився Стоук зі сходів. — Стояли ж ми осторонь і дозволяли нацистам шість років убивати євреїв. Євреї вірять у Бога, у всякому разі, так я чув.

— Бісів Рви-Рви! — заволав Ронні. — Хто просив тебе вставляти своїх п’ять центів?

Але Стоук Джонз, він же Рви-Рви, вже спускався по сходах. Під лункий стук його милиць мені згадався недавній від’їзд Френка Стюарта.

Дірка знову повернувся до Скіпа, взявшись у боки кулаками. До його білої майки на грудях була пришпилена колекція армійських ідентифікаційних жетонів. Його батько, розповідав нам Дірка, носив їх у Франції і Німеччині. Носив, коли лежав за деревом, ховаючись від кулеметного вогню, який скосив двох з його роти і поранив ще чотирьох. Який стосунок це мало до конфлікту у В’єтнамі, ніхто з нас до ладу не розумів, але ці значки були для Дірки явно важливі, тож ми й не допитувалися. Навіть у Ронні вистачило розуму заткнути пельку.

— Якщо дозволимо їм захопити Південний В’єтнам, вони захоплять Камбоджу. — Дірка обвів очима Скіпа, мене, Ронні — всіх нас. — Потім Лаос. Потім Філіппіни. Одне по одному.

— Якщо вони здатні на таке, то, може, й заслуговують на перемогу, — сказав я.

Дірка отетеріло подивився на мене. Я й сам трішки очманів, але назад своїх слів не забрав.

23

Перед канікулами до Дня подяки пройшов ще один раунд заліків, і для юних спудеїв з третього поверху Чемберлена він став катастрофою. Більшість з нас уже зрозуміла, що дострибалася до катастрофи і коїмо щось на зразок групового самогубства. Кербі Макклендон показав свій фокус з нервовим зривом і зник, неначе кролик у циліндрі фокусника. Кенні Остер, що під час ігрових марафонів зазвичай сидів у кутку і колупався в носі, коли не міг вирішити, якою картою ходити, просто дав драла, залишивши на подушці пікову даму, на якій написав: «Я пас». Джордж Лессард приєднався до Стіва Оґґа і Джека Фрейді в Чеді, гуртожитку для розумників.

Шість викреслюємо, залишається тринадцятеро.

Цього мало б вистачити. Та тільки того, що сталося з бідолахою Кербі, мало б вистачити з головою, хай йому біс. Останні три-чотири дні перед зривом руки в нього трусилися так, що йому важко було брати карти зі столу й він підскакував на стільці, коли хтось грюкав дверима в коридорі. Випадку з Кербі мало б вистачити. Де там. Не допомагав і час, який я проводив з Керол. Коли я був з нею, так, усе було прекрасно. Коли я був з нею, мені не хотілося нічого, крім інформації, ну хіба ще витрахати її так, щоб очі повилазили. Однак у гуртожитку, а особливо в клятій вітальні на третьому поверсі, я перевтілювався в ще одного Пітера Райлі. У вітальні третього поверху я ставав незнайомцем для самого себе.

З наближенням Дня подяки всіх нас опанував якийсь сліпий фаталізм. Тільки ніхто про це не говорив. Ми розмовляли про фільми і секс. «Я перепробував більше дуп, ніж карусельний кінь!» — полюбляв каркати Ронні, зазвичай ні з того ні з сього, коли про це навіть не йшлося. Та найголовнішими темами були В’єтнам… і «чирва». Обговорення «чирви» зводилося до того, хто виграє, хто програє і хто, здається, нездатен засвоїти кілька простих принципів гри: позбався хоча б однієї масті, сплавляй чирву середню за старшинством тому, хто любить ризикувати, а якщо змушений брати взятку, бери найстаршою картою, яка в тебе є.

Єдиною активною реакцією на навислий над нами третій раунд заліків було перетворення гри в свого роду нескінченний, циклічний турнір. Ми все ще грали по п’ять центів очко, але тепер ввели ще й «очки за партію». Система їх нарахування була дуже складна, але Ренді Еколлз і Г’ю Бреннен за дві гарячкові нічні сесії розробили гарну формулу. Обидва вони, до речі, валили курс вступу до математики, і за підсумками зимового семестру ні першого, ні другого не запросили назад.

Від тих заліків напередодні Дня подяки минуло тридцять три роки, а чоловіка, яким став той хлопчисько, при згадці про них і досі пересмикує. Я провалив усе, крім соціології та вступу до англійської. Не треба було бачити оцінок, щоб це збагнути. Скіп сказав, що потонув на всьому, крім вищої математики, та й там висів на волосинці. Того вечора я запросив Керол у кіно, наше прощальне побачення перед канікулами, а разом з тим і останнє, хоча тоді я цього не знав. Йдучи по своє авто, я зустрів Ронні Мейленфанта. Поцікавився, як, на його думку, в нього з заліками. Ронні посміхнувся, підморгнув і відповів:

— Усі тузи, чемпіоне. Точнісінько, як у дебільному студкубку. Мені переживати нема чого.

Проте у світлі ліхтарів на стоянці я помітив, як його посмішка на мить затремтіла в куточках губ. Шкіра його стала надто блідою, а прищі, що вже на початку навчання у вересні виглядали кепсько, тепер виглядали як ніколи жахливо.

— А в тебе як?

— Хочуть зробити мене деканом гуманітарного, — сказав я. — Це тобі про щось говорить?

Ронні зареготав.

— Ох ти ж мала паскуда! — він ляснув мене по плечі. Нахабна самовпевненість в очах Ронні змінилася страхом, від чого він став виглядати молодшим. — Зібрався кудись?

— Ага.

— З Керол?

— Ага.

— Радий за тебе. Класна ціпа, — як на Ронні, така щирість просто-таки краяла серце. — Якщо не побачимось у вітальні, то веселого тобі Дня індичок.

— Тобі теж, Ронні.

— Ага. Дякую, — дивлячись на мене швидше спідлоба, а не прямо, і намагаючись втримати посмішку на вустах. — Хоч би там як, гадаю, обоє матимемо, що полизати, хіба ні?

— Ага. Думаю, точніше не скажеш.

24

Було спекотно. Хоч ані двигун, ані пічка не працювали, все одно було гаряче. Ми нагріли весь салон своїми тілами. Скло запітніло і світло зі стоянки, проходячи крізь нього, розсіювалося, неначе у візерунчастому вікні ванної. Грало радіо. Величний Джон Маршалл зі старими піснями: скромний, та все одно величний, крутив «Фор Сізнз» і «Довеллів», Джека Скотта і Літл Річарда, і Фредді «Бум-Бум» Кеннона, словом, усі ретрохіти. Її светр був розстебнутий, а ліфчик висів на спинці, одна бретелька широка і товста (в ті дні технологія виробництва ліфчиків ще не зробила наступного гігантського стрибка вперед) звисала донизу. Її шкіра була тепла, а пипка в мене в роті шорстка. Трусики все ще були на ній, але лише відносно: вони з’їхали вниз і збилися набік. Я засунув в неї один палець, потім два, а Чак Беррі співав «Джонні Б. Ґуд», а потім «Роял Тінз» співали «Коротесенькі труси». Рука Керол — у мене в штанах, її пальці смикали гумку моїх коротесеньких трусів. Я відчував її запах: парфуми на шиї і піт на скронях, де починається волосся. Я чув її, чув живе пульсування подиху, німий шепіт на моїх губах, коли ми цілувалися. І все це на відкинутому якнайдалі назад передньому сидінні мого авто. Я не думав ні про завалені заліки, ні про війну у В’єтнамі, ні про Л. Б. Джонсона з леєм на шиї, ні про «чирву», взагалі ні про що, я тільки хотів її, хотів просто тут і просто зараз… і тут вона несподівано почала випростуватися сама і випростувати мене, обома руками впершись мені в груди, розчепіреними пальцями відштовхуючи назад до керма. Я знову підсунувся, ковзнув долонею вгору по її стегні. Керол різко промовила:

— Піте, ні! — і стулила ноги. Коліна вдарилися одне об одне так голосно, що я аж почув стук засува, що означає: з любощами покінчено, подобається тобі це чи ні. Мені не подобалося, але я зупинився.

Важко дихаючи, відкинув голову на запітніле вікно водія. Мій член перетворився на засунутий у спіднє залізний прут, такий твердий, що аж боліло. Скоро це минеться. «Жоден не стоїть вічно». Здається, це сказав Бенджамін Дізраелі. Але ерекція минає, а яйця і далі продовжує судомити. Такий ось факт чоловічого життя.

Ми пішли з показу якоїсь неймовірно жахливої жуйки з Бертом Рейнолдзом про простого хлопця-молодця і повернулися на стоянку біля котелень, маючи на думці те ж саме… принаймні я на це сподівався. Ми і думали, мабуть, про одне, тільки я сподівався, що дістану трішки більше.

Керол прикрилася светром, однак ліфчик продовжував висіти на спинці. Вигляд у неї був шалено принадливий: груди немовби намагалися повипадати крізь виріз, і в тьмяному світлі виднілося темне півколо пипки. Відкривши сумочку, Керол тремтячою рукою вигрібала цигарки.

— У-ух, — зітхнула вона. Голос у неї тремтів, як і руки. — Тобто, ну й ну!

— У розстебнутому светрі ти схожа на Бріжітт Бардо, — промовив я.

Вона звела очі — здивована і, здається, задоволена.

— Ти справді так вважаєш? Чи це через біляве волосся?

— Волосся? Дідько, ні. Через… — я показав на светра. Керол поглянула на себе і засміялася. Однак ґудзиків не застебнула і не спробувала запнутися тугіше. Загалом, не впевнений, що їй би це вдалося. Скільки пригадую, светр був дивовижно обтислий.

— Коли я була мала, вище по вулиці від нас був кінотеатр «Ешер Емпайр». Його вже знесли, але коли ми були дітьми — Боббі, Саллі-Джон і я — складалося таке враження, ніби там ішли лише її фільми. Лише одного «І Бог створив жінку» крутили років так із тисячу.

Я зайшовся сміхом і взяв з приладової панелі свої цигарки.

— П’ятницями і суботами на вечірньому сеансі в автокіно у Ґейтс-Фоллзі його завжди показували третім.

— Ти дивився?

— Смієшся? Мені не дозволяли і потикатися в автокіно, хіба коли там ішли два диснеївські мультики. «Тонку» з Салом Мінео я бачив, здається, разів сім щонайменше. Але пам’ятаю афіші. Бріжітт у рушнику.

— Я не повернуся в університет, — сказала вона, закурюючи. Промовила це так спокійно, що спершу мені здалося, що ми й далі розмовляємо про старі фільми або про північ у Калькутті, одним словом, про щось таке, що в змозі переконати наші тіла, що час спати, вистава скінчилася. Тоді до мене дійшло.

— Ти… ти сказала…

— Сказала, що не повернуся після канікул. Судячи з того, як усе складається, День подяки вдома вийде не вельми радісним, та і що в біса зробиш?

— Батько?

Вона похитала головою і зробила затяжку. Полум’я цигарки мережило її обличчя помаранчевими рисками і півмісяцями сірих тіней. Вона виглядала старшою. І далі вродливою, але старшою. Пол Анка співав «Даєна». Я з прикрістю вимкнув радіо.

— Мій батько тут ні до чого. Я повертаюся в Гарвіч. Пам’ятаєш, я згадувала мамину подругу Ріонду?

Я ніби щось таке пригадував, тож кивнув головою.

— Фото, яке я тобі показувала, те, де я з Боббі та Ес-Джеєм, зробила Ріонда. Вона каже… — Керол подивилася на свою спідницю, все ще задерту ледь не до пояса, і заходилась її смикати. Ніколи не знаєш, що змусить людей ніяковіти. Іноді це фізіологічні потреби, часом — сексуальні оргії родичів, інколи — вимахування. А іноді, звичайно ж, пияцтво.

— Скажімо так: у родині Джерберів проблеми з алкоголем є не тільки в татка. Він навчив маму пити до дна, а вона була старанна учениця. Довгий час вона трималася, по-моєму, ходила на збори анонімних алкоголіків, але Ріонда каже, вона знову почала. Тому я повертаюся додому. Не знаю, зумію допомогти їй чи ні, але спробую. Не тільки заради мами, а й заради брата. Ріонда каже, що Ієн не знає, на якому він світі. Загалом ніколи й не знав.

Вона посміхнулася.

— Керол, може, це не така вже й хороша ідея. Отак начхати на свою освіту…

Вона сердито підвела очі.

— То тебе турбує моя освіта? А знаєш, що розповідають про кляту «чирву», в яку ви ріжетеся на третьому поверсі Чемберлена? Що всі там, разом з тобою, вилетять з університету ще до Різдва. Пенні Ланг каже, що до весняного семестру там нікого не залишиться, крім вашого лайнюка старости.

— Ну, це вже перебільшення, — не погодився я. — Залишиться Нейт. І Стоуклі Джонз. Якщо тільки колись ввечері не скрутить собі в’язи на сходах.

— Ти говориш так, ніби це смішно.

— Зовсім не смішно, — сказав я. Так, було зовсім не смішно.

— Тоді чому ти не кинеш?

Тепер уже я почав сердитися. Вона відштовхнула мене, ляснувши колінами; сказала, що їде, коли бажання бути з нею стало не просто бажанням, а й потребою; довела мої яйця до того, що скоро перетвориться на посиніння світового класу… і ось вам: винен я. Вся проблема, виявляється, в картах.

— Не знаю, чому я не кидаю, — відбивався я. — А чому ти не можеш знайти когось, хто подбав би про твою матір? Чому ця її подруга, Рованда…

— Рі-он-да.

— …не може про неї подбати? Я хочу сказати, хіба ти винна, що твоя мати — п’яниця?

— Моя мати не п’яниця! Не смій так її називати!

— Але ж з нею таки щось негаразд, якщо ти аж збираєшся кинути коледж. Якщо все так серйозно, виходить, проблема не маленька.

— Ріонда працює і має дбати про власну матір, — відповіла Керол. Гнів погас. Вона говорила знесилено, безнадійно. Я пригадав дівчину, що стояла поруч зі мною і, сміючись, дивилася, як вітер жене по асфальті клапті ґолдвотерівської наліпки. Але ця була зовсім на неї несхожа.

— Моя мати — це моя мати. Крім мене та Ієна про неї піклуватися нікому. А Ієн ледь дає собі раду в школі. До того ж про запас я маю Коннектикутський університет.

— Тобі потрібна інформація? — спитав я тремтячим, глухим голосом. — Я дам тобі інформацію, потрібна вона тобі чи ні, домовилися? Ти розбиваєш мені серце. Ось тобі інформація. Ти розбиваєш моє кляте серце.

— А от і ні, — сказала Керол. — Серця міцні, Піте. Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються.

Ага, звісно, а Конфуцій казав, що в жінки, яка летить вниз головою, волосся опиняється вгорі. Я заплакав. Несильно, але сльози є сльози. Головно, мабуть, через те, що мене захопили зовсім зненацька. Добре, може, й через себе самого. Тому що був наляканий. Я завалив або був під загрозою завалити всі предмети, крім одного, одна моя подруга мала намір натиснути на кнопку «Відбій», а я ніяк не міг кинути грати в карти. Коли я вступив до коледжу, все пішло не так, як я очікував, тож мені було дуже страшно.

— Не хочу, щоб ти їхала. Я кохаю тебе, — промовив я і спробував усміхнутися. — Просто ще деяка інформація, добре?

Вона подивилася на мене з виразом, якого я не збагнув, тоді опустила скло зі свого боку і викинула цигарку на асфальт. Підняла скло і простягнула до мене руки.

— Ходи до мене.

Я загасив свою в переповненій попільничці й ковзнув по сидінню до неї. В її обійми. Вона поцілувала мене і заглянула в очі.

— Може, кохаєш, а може, й ні. Нізащо не відмовляла б когось кохати мене, це я тобі кажу напевне. Адже любові ніколи не буває забагато. Але у тебе в душі повна плутанина, Піте. Через навчання, через «чирву», через Еннмарі й… через мене теж.

Я хотів сказати, що це неправда, але, звісно, саме так і було.

— Я можу вчитися в Коннектикутському університеті, — вела далі Керол. — Якщо з мамою налагодиться, я вступлю туди. Як не вийде, можна піти на неповний стаціонар у Пеннінгтон, що у Брітджпорті, або навіть записатися на вечірні курси в Стретфорді чи Гарвічі. Все це можна, Я можу дозволити собі розкіш обирати, бо я дівчина. Тепер чудовий час для дівчат, повір. Ліндон Джонсон про це подбав.

— Керол…

Вона лагідно затулила мені губи долонею.

— Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях. Обов’язково подумай про це, Піте. Саллі — інша річ. Він вірить, що так треба, і хоче туди поїхати. А ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, якщо весь час сидітимеш за тими картами.

— Слухай, я ж здер з машини ту ґолдвотерівську наліпку, хіба ні?

Навіть для мене це прозвучало по-дурному.

Керол промовчала.

— Коли ти їдеш?

— Завтра після обіду. У мене квиток на автобус «Трейлвейз» до Нью-Йорка о четвертій годині. Гарвіцький вокзал менш ніж за три квартали від моїх дверей.

— Виїжджаєш з Деррі?

— Так.

— Можна я відвезу тебе на автовокзал? Можу заїхати по тебе в гуртожиток близько третьої.

Керол подумала, тоді кивнула. Але в її очах майнула тінь. Це було важко не помітити, адже ці очі завжди були так широко розплющені, такі чесні.

— Було б добре, — сказала вона. — Дякую. І… я ж тобі не брехала, правда? Казала, що в нас усе може виявитися тимчасовим.

Я зітхнув.

— Так. Тільки виявилося куди тимчасовішим, ніж я очікував.

— А зараз, Номер Шість: нам потрібна… інформація.

— Ви її не отримаєте, — відповідати жорстко, як Патрик Макґуен у «Полоненому», коли в очах усе ще стояли сльози, було важко, та я старався, як міг.

— Навіть коли я дуже попрошу? — вона взяла мою руку, засунула собі під светр і поклала на ліву грудь. Та частина мого тіла, що вже почала непритомніти, одразу ж стала струнко.

— Ну…

— Ти вже це робив? Я маю на увазі, до кінця? Ось яка інформація мені потрібна.

Я завагався. Гадаю, це важке питання для більшості хлопців. І більшість бреше. Мені не хотілося брехати Керол.

— Ні, — відповів я.

Вона граційно вислизнула з трусиків, перекинула їх на заднє сидіння і сплела пальці в мене на потилиці.

— А я так. Двічі. З Саллі. По-моєму, він не дуже це вміє… але ж він ніколи в коледжі не вчився. На відміну від тебе.

У роті в мене добряче пересохло, втім, напевно, це був обман чуттів, бо коли я її поцілував, наші роти були вологі. Губи роз’їжджалися навсібіч, і язики, і кусливі зуби. Коли знову був у змозі говорити, я вимовив:

— Робитиму все, що зможу, щоб поділитися набутими в коледжі знаннями.

— Увімкни радіо, — попросила Керол, розстібаючи мені пояс і смикаючи блискавку на джинсах. — Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Тож я увімкнув радіо і поцілував її… і було місце, певне місце, куди привели мене її пальці… і була мить, коли я був спершу собою колишнім, а потім опинився в новому місці. Там вона була дуже тепла. Тепла і дуже тісна. Вона прошепотіла мені на вухо, лоскочучи шкіру губами:

— Не поспішай. З’їж усі овочі, один по одному, і, можливо, отримаєш десерт.

Джекі Вілсон співав «Котиться самотня сльоза», і я не поспішав. Рой Орбісон співав «Тільки самотні», і я не поспішав. Ванда Джексон співала «Влаштуймо вечірку», і я не поспішав. Величний Джон зачитав рекламу «Бренніґена», найгарячішого в Деррі клубу а-ля «бухання до світання», а я не поспішав. Тоді Керол застогнала, і мені в шию впилися вже не пальці, а нігті, а коли вона почала підіймати таз мені назустріч короткими, сильними ривками, я вже не міг не поспішати. А тоді на радіо пустили «Платтерзів». Вони співали «Пору сутінків», а вона почала стогнати, що не знала, що й гадки не мала, о Боже, о Піте, о-ох, о Господи, Господи Ісусе, Піте, і її губи були всюди: на моїх губах, на підборідді, на вилицях, вона шаленіла в поцілунках. Я чув, як скрипить сидіння, відчував аромат цигарок і соснового освіжувача повітря, що теліпався на дзеркалі заднього огляду, і я сам уже безтямно стогнав, а «Платтерзи» співали: «Я кожен день молю про вечір, тільки щоб з тобою бути»… і тут почалося. Помпа вмикається в екстазі. Я заплющив очі, з заплющеними очима обійняв її, та так і увійшов у неї, так, як це робиться, затремтівши всім тілом, почув, як мій каблук спазматично вибиває барабанний дріб по дверях водія, і подумав, що міг би робити це, навіть помираючи, навіть помираючи… навіть помираючи… а ще подумав, що це — інформація. Помпа вмикається в екстазі, карти падають там, де падають, світ не спиняється ні на мить, дама ховається, даму знаходять, і все це — інформація.

25

Наступного ранку я пішов на коротку консультацію до викладача геології. Він сказав, що я балансую на краю дуже серйозних проблем. «Це не зовсім нова інформація, Номер Шість», — хотів відповісти я, але передумав. Світ того ранку виглядав інакше: краще і гірше водночас. Коли я повернувся до Чемберлена, Нейт уже зібрався додому. В одній руці він тримав валізу. На ній була наклейка «Я ПІДКОРИВ ГОРУ ВАШИНҐТОН». Через плече він перекинув рюкзака, напханого брудним одягом. Як і всі решта, Нейт теж здавався тепер інакшим.

— Гарного Дня подяки, Нейте, — сказав я, відчиняючи свою шафу і починаючи навмання висмикувати штани і сорочки. — Налягай на начинку. Ти збіса худий.

— Обов’язково. І на журавлинну підливу. У перший тиждень, коли я найдужче сумував за домом, то не міг думати майже ні про що, крім маминої підливи.

Я складав валізу, думаючи, що, мабуть, відвезу Керол на автостанцію в Деррі, а потім просто поїду далі. Якщо на шосе № 136 не буде сильних заторів, то зможу бути вдома ще до темряви. Може, навіть заскочу до «Фонтану Френка» на кухоль шипучки, перш ніж вирушити додому по Сабатос-роуд. Раптом вибратися звідси, подалі від Чемберлен-голлу і Голіоук-комонз, подалі від усього клятого університету, стало для мене пріоритетом номер один.

«У тебе в душі повна плутанина, Піте, — сказала Керол в машині вчора ввечері. — Ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, коли весь час сидітимеш за тими картами».

Що ж, ось мій шанс утекти подалі від карт. Від думки, що Керол їде, було боляче, та я б збрехав, сказавши, що тоді мене турбувало тільки це. В той момент головним було втекти від вітальні на третьому поверсі. Втекти геть від «стерва».

«Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях», «Дзвони, пиши, не забувай», — як полюбляв казати Скіп Кірк.

Коли я замкнув валізу і озирнувся, Нейт усе ще стояв на порозі. Я підскочив і аж пискнув від несподіванки. Так, ніби мені явився бісів дух Банко.

— Гей, давай, шуруй звідси, — сказав я. — Час і припливи не чекають нікого. Навіть майбутніх стоматологів.

Нейт стояв і дивився на мене.

— Тебе відрахують, — промовив він.

Знову я подумав, що між Нейтом і Керол існує якась моторошна схожість, майже як два боки однієї медалі, чоловічий і жіночий. Я вичавив посмішку, але Нейт не посміхнувся у відповідь. Обличчя в нього було маленьке, бліде, змарніле. Ідеальне обличчя янкі. Побачите худорлявого парубка, який завжди обгоряє, а не засмагає, в чиї уявлення про елегантність входить краватка-шнурочок і щедра доза «Віталісу» на волоссі, хлопця, що виглядає так, ніби за три роки жодного разу нормально не посрав, то хлопець цей, найпевніше, народився і виріс на північ від Вайт-Рівер, штат Нью-Гемпшир. А на смертному одрі його останніми словами, можливо, будуть «журавлинна підлива».

— Нє-а, — відповів я. — Не парся, Нейті. Все класно.

— Тебе відрахують, — повторив він. Його щоки почали набирати тьмяного, цеглистого відтінку. — Ви зі Скіпом — найкращі хлопці, яких я знаю. У школі, принаймні в моїй, нікого схожого на вас не було, а вас виженуть. Це так по-дурному.

— Ніхто мене не вижене, — відповів я… однак з минулого вечора впіймав себе на тому, що починаю приймати такий варіант як можливий. Я не просто балансував на краю серйозних проблем, я вже в них загруз, хай йому чорт. — І Скіпа теж. Усе під контролем.

— Світ летить шкереберть, а вас двох виженуть через «чирву»! Через тупі карти, трясця його матері!

Перш ніж я встиг щось відповісти, він пішов. Вирушив на північ округу їсти індичку з матусиною начинкою. А може, навіть ручний делікатес крізь штани від Сінді. Власне, чому б і ні? Це ж День подяки.

26

Я не читаю свій гороскоп, рідко дивлюся «Секретні матеріали», жодного разу не дзвонив на «телефон довіри», однак я вірю, що всі ми час від часу заглядаємо в майбутнє. Загальмувавши того пообіддя перед Франклін-голлом у старенькому братовому «універсалі», я раптом відчув: вона вже поїхала.

Я ввійшов. Вестибюль, де на пластикових стільцях зазвичай очікували вісім-дев’ять джентльменів, виглядав дивно спорожнілим. Прибиральниця в синій уніформі пилотяжила цупкий штучний килим. Чергова дівчина читала «Макколлз» і слухала радіо. «Містеріанз»: «Виплач, виплач, виплач, дитинко, дев’яносто шість сліз» — не більше і не менше…

— Піт Райлі до Керол Джербер, — сказав я. — Можеш їй дзенькнути?

Вона підвела голову, відклала журнал і обдарувала мене ласкавим, співчутливим поглядом. Погляд лікаря, який повинен повідомити: «Е-е… мені прикро… пухлина неоперабельна. Не пощастило, друже. Краще вам подружитися з Ісусом».

— Керол сказала, що їй треба виїхати раніше. Вона поїхала до Деррі експресом «Блекбір». Але попередила мене, що ви прийдете, і попросила передати ось це.

Вона простягла мені конверта з моїм прізвищем на лицевому боці. Я подякував і вийшов з Франкліна, тримаючи його в руці. Пройшов по доріжці й кілька секунд постояв біля свого авто, дивлячись на Голіоук, легендарний Палац прерій і домівку збудженого чоловічка-сосиски. Під нею вітер гнав по перегону Беннета шарудливі кучугури листя. Яскраві кольори з них зникли, залишилася тільки листопадова бурість. Був переддень Дня подяки, на порозі — новоанглійська зима. Світ — суцільний вітер і холодне сонячне світло. Я знову заплакав. Зрозумів це по теплу на моїх щоках. «Дев’яносто шість сліз, дитинко. Плач, плач, плач».

Я заліз до машини, де напередодні ввечері втратив цноту, і розкрив конверта. Там лежав один-однісінький аркуш. «Стислість — душа дотепності», як казав Шекспір. Якщо це правда, то лист Керол був дотепний до чортиків.

Любий Піте!

Гадаю, ліпше, нехай вчорашній вечір стане нашим прощальним. Годі придумати щось краще. Може, я напишу тобі в коледж, а може, й ні. Зараз я така розгублена, що просто не знаю (гей, я ще можу навіть передумати і повернутися!). Але, будь ласка, дозволь мені написати першою, гаразд? Ти казав, що кохаєш мене. Якщо так, то дозволь мені написати першою. А я напишу, обіцяю.

Керол

P. S. Вчорашній вечір був найпрекраснішим, що трапилось в моєму житті. Якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити.

P. P. S. Зав’язуй з цими дурними картами.

Вона написала, що вчорашній вечір — найпрекрасніший у її житті, але не додала «кохаю» в кінці записки, тільки підписалася. І все ж таки… «якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити». Я розумів, що вона хотіла цим сказати. Перегнувшись, помацав сидіння там, де вона лежала. Де лежали ми обоє.

Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Я глянув на годинника. До гуртожитку під’їхав завчасно (можливо, спрацювало підсвідоме передчуття), тож була тільки третя. Я б легко встиг на автовокзал, перш ніж вона поїде до Коннектикуту. Але не збирався цього робити. Вона була права: ми дивовижно попрощалися в моєму старому «універсалі», і щось понад те стало б кроком униз. У кращому разі ми б просто пройшли те саме коло, в гіршому — втоптали б минулий вечір у бруд суперечкою.

Нам потрібна інформація.

Так. І ми її отримали. Бог свідок, ще й як отримали.

Я згорнув її листа, засунув до задньої кишені джинсів і поїхав додому в Ґейтс-Фоллз. Спочатку мені весь час каламутилося в очах, і я раз у раз їх витирав. Потім увімкнув радіо, і від музики стало трішки легше. Музика завжди допомагає. Тепер мені за п’ятдесят, а музика і далі допомагає. Казковий, безвідмовний засіб.

27

Я повернувся в Ґейтс близько п’ятої тридцять, пригальмував, коли проїжджав повз «Френка», але не зупинився. Тепер мені хотілося дістатися додому куди більше, ніж потягувати «Гайрез» і пліткувати з Френком Пармелью. На знак вітання з поверненням мама заявила, що я занадто схуд, що волосся задовге, а до бритви я й близько не підходив. Потім вона сіла в своє крісло-гойдалку і пустила сльозу на честь повернення блудного сина. Батько поцілував мене в щоку, обійняв однією рукою, а потім почовгав до холодильника налити склянку маминого червоного чаю. Його голова виглядала з високого коміра старого коричневого светра, немов голова цікавої черепахи.

Ми, тобто мама і я, думали, що він зберіг двадцять відсотків зору, може, трішки більше. Точно судити було важко, бо він дуже рідко щось говорив. Це з ним накоїв нещасний випадок у пакувальній, страшне падіння з висоти другого поверху. Голову і шию з лівого боку вкривали шрами; над скронею була вм’ятина, де так ніколи й не відросло волосся. Падіння не тільки добряче затемнило його зір, а й вплинуло на психіку. Втім «шифер з’їхав не повністю», як висловився в моїй присутності один гівняр у перукарні Ґендрона, та й німим він теж не був, хоч, здається, дехто так вважав. Дев’ятнадцять днів батько пролежав у комі. А коли прийшов до тями, то майже перестав говорити, що правда, то правда. І в його голові частенько все шалено плуталося, але часом він усе-таки бував при собі, цілком свідомий і адекватний. Коли я приїхав, він був при тямі на стільки, що поцілував мене і міцно обхопив однією рукою: його манера обійматися, відколи себе пам’ятаю. Я дуже любив свого старого… і, погравши семестр у карти з Ронні Мейленфантом, зрозумів, що вміння плескати язиком — талант дуже переоцінений.

Я трохи посидів з ними, розповів кілька університетських історій (тільки не про полювання на «стерво»), а тоді пішов надвір. Згрібав опале листя в сутінках, морозяне повітря на обличчі здавалося благословенням, махав сусідам, що проходили повз, а за вечерею з’їв три маминих гамбургери. Потім мама сказала, що йде до церкви, де жінки-благодійниці готують святкове частування для лежачих хворих. Вона подумала, що мені навряд чи захочеться провести перший вечір удома в товаристві старих квочок, але якщо мені подобається кудкудакання, то мені будуть раді. Я подякував, але сказав, що, мабуть, краще подзвоню Еннмарі.

— І чому це мене не дивує? — кивнула мама і пішла. Я почув шум авто, що від’їжджає, і без особливої радості поплентався до телефона й зателефонував Еннмарі Саусі. Через годину вона приїхала в батьківському «пікапі» — усмішка, волосся розсипається по плечах, губи палають від помади. Усмішка, як ви вже, мабуть, самі здогадалися, скоро зів’яла, і через п’ятнадцять хвилин по приїзді Еннмарі пішла з мого будинку і з мого життя. Дзвони, пиши, не забувай. Приблизно в той же час, коли відбувся Вудстоцький рок-фестиваль, що переріс в антивоєнний протест, вона вийшла заміж за страхового агента з Льюїстона і стала Еннмарі Джелберт. Вони мають трьох дітей і ще й досі одружені. Геть незле, правда ж? А якщо й ні, ви все-таки маєте визнати, що це збіса по-американськи.

Я стояв коло вікна над мийкою і спостерігав, як задні фари «пікапа» містера Саусі віддаляються по вулиці. Мені було соромно за себе: Господи, як же вибалушилися в неї очі, як зблідла її усмішка і перейшла в тремтіння! Але, крім того, я відчував себе мерзотно щасливим, гидотно радісним. Мені було так легко, що я був готовий танцювати по стінах і стелі, як Фред Астер.

Позаду почулося човгання. Я обернувся і побачив батька, що йшов своєю черепашачою ходою, тягнучи по лінолеуму ноги в капцях. Він ішов, виставивши вперед одну руку. Шкіра на ній почала скидатися на велику й обвислу рукавицю.

— Чи оце я щойно чув, як одна юна панянка назвала одного юного джентльмена довбаним придурком? — поцікавився він м’яко, ніби знічев’я.

— Взагалі-і… так, — я переступив з ноги на ногу. — Може, і чув.

Тато відчинив холодильник, понишпорив і дістав глечик з червоним чаєм. Він пив його без цукру. Якось я теж випив цей чай без цукру і можу сказати вам, що смак у нього майже ніякий. Згідно з моєю теорією, батько завжди діставав червоний чай, тому що той був найяскравіший у холодильнику, тож він завжди знав, що це таке.

— Дівчина Саусі, еге ж?

— Так, тату. Еннмарі.

— У всіх тих Саусі поганий норов, Піте. І дверима вона грюкнула, чи не так?

Я усміхнувся. Не міг не усміхнутися. Просто диво, як з цих старих, бідолашних дверей і досі не вилетіло скло.

— Щось таке.

— Проміняв її в тім коледжі на новішу модель, га?

Доволі складне питання. Простою, а врешті, можливо, і найправдивішою відповіддю було ні. Саме так я і відповів.

Він кивнув, видобув з буфета поряд із холодильником найбільшу чашку і, здавалося, збирався порозливати чай по стільниці та, між іншим, собі по ногах.

— Дай я наллю, — сказав я. — Гаразд?

Він не відповів, однак відступив і дозволив мені налити чай. Я вклав йому в руку на три чверті повну чашку, а глечик прибрав назад у холодильник.

— Добрий чай, тату?

Нічого. Він стояв, тримаючи чашку обома руками, як маленька дитина, і пив крихітними ковточками. Я зачекав. Вирішив, що він не відповість, і приніс з кутка свою валізу. Підручники я покидав поверх одягу і тепер заходився їх виймати.

— Вчитися в перший вечір канікул? — здивувався батько, змусивши мене здригнутися: я майже забув про його присутність. — Просто вбивство.

— Ну, я трішки відстаю з кількох предметів. Викладачі йдуть уперед значно швидше, ніж вчителі в школі.

— Коледж, — промовив він. Довга пауза. — Ти в коледжі.

Прозвучало майже як запитання, тож я сказав:

— Так, тату.

Він ще трохи постояв, немовби стежачи, як я складаю на купу підручники і зошити. Може, стежив, а може, просто стояв. Сказати було важко, принаймні напевне. Нарешті він почовгав до дверей, витягши шию, піднявши захисну руку. Друга рука, та, що з чашкою червоного чаю, була тепер притиснута до грудей. Біля дверей він зупинився і, не обертаючи голови, кинув:

— Добре що ти спекався тої Саусі. Всі Саусі сварливі. Їх можна причепурити, але не можна вивести між люди. Можеш собі і кращу знайти.

Він вийшов, тулячи чашку до грудей.

28

Поки мій брат з дружиною не приїхали з Нью-Глостера, я справді вчився; наполовину наздогнав соціологію і відмучив сорок сторінок з геології, і все це за три мозкозакипальні години. На той час, коли я перервався, щоб заварити каву, в мені заворушилася квола надія. Я відстав, катастрофічно відстав, але, може, все ще не фатально. Я почувався, неначе фланговий гравець, що добіг з м’ячем аж до загорожі на лівій половині поля. Він стоїть і дивиться, однак не здається, знаючи, що м’яч перелетить за лінію, але знаючи й те, що, коли добре розрахувати стрибок, можна впіймати його на льоту. І я зможу. За умови, якщо в майбутньому обминатиму вітальню на третьому поверсі.

О чверть на десяту мій брат, який, коли може, ніколи не приїжджає нікуди до заходу сонця, в’їхав у ворота. Його дружина, з якою він був одружений вісім місяців, красуючись у пальті з коміром зі справжньої норки, несла пудинг, а Дейв — миску жовтої квасолі. З усіх людей на землі тільки мій брат був здатний додуматися тягти через кордони округу запечену квасолю на святкування Дня подяки. Він хороший хлопець, мій брат Дейв, старший за мене на шість років. У 1966-му — бухгалтер у невеликій компанії, що володіла мережею з півдесятка бургерних у Мейні та Нью-Гемпширі. До 1996 року бургерних стало вісімдесят, а мій брат, разом зі ще трьома партнерами, став власником фірми. Він коштує три мільйони доларів, у всякому разі, на папері, і тричі йому робили шунтування. По шунтуванню на мільйон, десь приблизно так.

Слідом за Дейвом і Кеті з благодійного зібрання повернулася мама, припорошена борошном, збадьорена зробленим добрим ділом і в нестямі від радості, що обидва її сини вдома. Знявся веселий гомін. Наш батько сидів у куточку, слухав, сам нічого не говорив… але посміхався, і його дивні очі з розширеними зіницями переходили з обличчя Дейва на моє, потім знову на Дейвове. Думаю, його очі реагували на наші голоси. Дейв запитав, а де Еннмарі. Я відповів, що ми з нею вирішили деякий час не зустрічатися. Дейв почав було питати, чи означає це, що ми…

Та перш ніж він встиг закінчити, мати і дружина нагородили його отими м’якими, але рішучими жіночими стусанами, мовляв, «не зараз, друже, не зараз». Побачивши, як широко розплющилися мамині очі, я збагнув, що згодом вона теж захоче поставити мені кілька питань. І, найімовірніше, не кілька. Мамі було потрібна інформація. Матерям вона завжди потрібна.

Якщо не брати до уваги, що Еннмарі обізвала мене довбаним придурком, і що час від часу я думав про те, що поробляє Керол Джербер (головно чи не передумала вона щодо повернення і чи не святкує День подяки зі старим добрим і готовим до армії Саллі-Джоном), свята пройшли досить добре. У четвер і п’ятницю в нас перебувала, здається, вся родина: снували по будинку, гризли індичі ніжки, дивилися футбол у телевізорі й волали під час захопливих моментів, рубали дрова для кухонної плити (до недільного вечора полін мамі вистачило б, щоб цілу зиму опалювати будинок однією лише плитою, якщо б їй заманулося). Після вечері ми їли пиріг і грали в скрабл. Родзинкою розваг стала грандіозна сварка між Дейвом і Кеті через будинок, який вони планували купити. Кеті запустила тапервером із залишками частування в мого братика. За роки дитинства я добряче натерпівся від Дейва і з великим задоволенням дивився, як пластмасовий контейнер з гарбузовим пирогом відбився від його скроні. Люди, це було весело.

Але під усім приємним, під простою радістю, яку відчуваєш, коли вся сім’я зібралася, ховався страх перед тим, що станеться, коли я повернуся до коледжу. Я урвав годину для занять пізно ввечері в четвер, коли залишки бенкету були завантажені в холодильник і всі розійшлися спати, і ще дві години по обіді в п’ятницю, коли потік родичів трохи перервався, а Дейв з Кеті, тимчасово дійшовши згоди, пішли подрімати, як на мене, дуже шумно.

Я й далі відчував — насправді твердо знав — що можу наздогнати. Однак знав і те, що сам не зумію, та й з Нейтом теж. Мені треба було вступити в союз з кимось, хто розумів самовбивчу привабливість вітальні третього поверху, знав, як шугає по жилах кров, коли хтось починає ходити піками, силкуючись виманити «стерво». З кимось, хто розумів первісний захват, коли вдавалося втулити Ронні la femme noire.

Це має бути Скіп, вирішив я. Навіть якщо Керол повернеться, вона ніколи не зрозуміє ситуацію з моєї перспективи. Ні, виринути з виру і плисти до берега повинні ми зі Скіпом. Я гадав, якщо об’єднати сили, можна прорватися обом. Не те щоб я дуже переймався за Скіпа. Зізнаватися в такому ницо, але це правда. До суботи я встиг добряче покопирсатися у себе в душі й зрозумів, що головно дбаю про себе, головно мене турбує Номер Шість. Якщо Скіп хотів використати мене, чудово. Бо я, безумовно, хотів його використати.

До полудня суботи я вчитався в геологію на стільки, щоб зрозуміти: мені потрібна допомога, щоб розібратися в деяких поняттях, до того ж термінова. До кінця семестру очікувалися ще дві великі перевірки знань — серія заліків і підсумкові іспити. Щоб зберегти стипендію, мені необхідно було скласти їх дійсно добре.

Дейв і Кеті поїхали в суботу близько сьомої вечора, все ще гризучись (та вже добродушніше) через будинок, який збиралися купити в Повналі. Я влаштувався за кухонним столом і почав читати соціологію, про групові санкції. На вигляд зводилося все до того, що й останні ідіоти повинні мати когось, на кого можна срати. Концепція не з втішних.

Якоїсь миті я усвідомив, що не сам. Звів очі і побачив, що переді мною стоїть мама в старенькому рожевому халаті і її обличчя примарно біліє від крему «Ґолд Пондз». Мене не здивувало, що я не почув, як вона увійшла. Проживши в цьому будиночку двадцять п’ять років, вона знала напам’ять, де що скрипить чи тріщить. Я вирішив, що вона нарешті зібралася допитати мене про Еннмарі, але з’ясувалося, що мої сердечні справи — останнє, що її цікавило.

— Наскільки усе погано, Піте? — спитала мама.

У мене в голові промайнула сотня можливих відповідей, але я вибрав правду:

— Сам точно не знаю.

— Щось конкретне?

Цього разу я правди не сказав і, озираючись назад, розумію, якою прикметною була ця брехня: щось у мені, вороже моїм справжнім інтересам, але дуже сильне, все ще зберігало за собою право дотягти мене до самого краю прірви… а тоді вниз.

«Так, мамо, моя біда — вітальня третього поверху. Карти — моя біда. Дві-три партії, кажу я собі щоразу, а коли підводжу очі, годинник показує за чверть північ, і я занадто втомлений, щоб учитися. Занадто збуджений, щоб учитися, чорт забирай. Окрім «чирви», усе, на що я спромігся цієї осені, це втратити цноту».

Якби я вимовив уголос бодай першу половину, думаю, вийшло б щось на зразок відгадки імені казкового карлика Румпельштільцхена і викрикування цього імені вголос, але я нічого цього не сказав, а пояснив, що вся річ у швидкості навчання в коледжі: треба переглянути моє уявлення про те, що таке навчання, звикати до нового. Втім я можу з усім цим впоратися. І впораюся.

Вона постояла ще трохи, схрестивши руки і майже по лікті засунувши їх у рукави халата. В цій позі вона чимось скидалася на китайського мандарина. Тоді промовила:

— Я завжди тебе любитиму, Піте. І батько теж. Він цього не каже, але відчуває. І він, і я. Ти ж знаєш.

— Так, — промовив я. — Знаю.

Я схопився і обійняв її. Рак підшлункової залози, ось що її вбило. Нехай і швидкий, та все ж недостатньо. Думаю, коли йдеться про тих, кого любиш, він ніколи не буває достатньо швидкий.

— Але тобі треба дуже старатися. Хлопці, які вчаться абияк, помирають, — вона усміхнулася, але не дуже весело. — Напевно, ти й сам це знаєш.

— Щось таке чув.

— Ти все ще ростеш, — сказала вона, задерши голову.

— Та ні.

— Так-так. Від літа не менш ніж на дюйм. А волосся! Чому ти не стрижешся?

— Мені подобається і так.

— Воно ж довге, як у дівчат. Послухай моєї поради, Піте, пострижися. Треба виглядати пристойно. Зрештою ти ж не один з тих «Роллінг Стоунз» чи «Германз Гермітс».

Я зайшовся з реготу. Не стримався.

— Я подумаю про це, мамо, домовилися?

— Обов’язково подумай. — Вона ще раз міцно мене обійняла, потім відпустила. Вигляд у неї був втомлений, але мені вона все одно здалася красивою. — За морем убивають хлопців, — вела далі мама. — Спочатку я думала, що на це є вагомі причини, але твій батько каже, що це божевілля, і я гадаю, що він не такий уже й неправий. Вчися, як тільки можеш. Якщо потрібні гроші на підручники або репетитора, ми нашкрябаємо.

— Спасибі, мамо. Ти справжнє чудо.

— Якби ж то, — відказала вона. — Просто стара шкапа з втомленими ногами. Я йду спати.

Я почитав ще годину, потім слова стали двоїтися і троїтися у мене в очах. І я теж пішов спати. Але заснути не міг. Ледь я провалювався в сон, як починав складати за мастями карти, які отримав після здачі. Зрештою я дозволив очам розплющитись і вп’явся в стелю. «Хлопці, які вчаться абияк, помирають», — сказала моя мати, а Керол сказала, що тепер чудовий час для дівчат, Ліндон Джонсон про це подбав.

Жени «стерво»!

Роздаємо наліво чи направо?

Господи Ісусе, задрипанець Райлі пре ва-банк!

Голоси у мене в голові. Голоси немов соталися з самого повітря.

Кинути грати було єдиним розумним виходом з моїх труднощів, однак вітальня на третьому поверсі, хоч і перебувала за ста тридцять миль на північ від мого ліжка, все ще мала наді мною владу, що не вельми підкорялася законам здорового глузду і раціональності. Я набрав дванадцять очок у загальному заліку турніру; тепер мене випереджав тільки Ронні з п’ятнадцятьма. Я не уявляв, як можна махнути рукою на ці дванадцять очок, просто вийти з гри і розчистити дорогу фанфаронові Мейленфанту. Керол допомогла мені побачити Ронні в правдивому світлі: слизьким, вузьколобим, прищавим гномом, яким він, власне, й був. Тепер, коли вона поїхала…

«Ронні теж скоро зникне, — втрутився голос розуму. — Якщо він протримається до кінця семестру, це буде нечуваним дивом. Сам знаєш».

Свята істина. Та й взагалі в Ронні ж немає нічого, крім «чирви», хіба ні? Незграбний, пузатий, тонкорукий — стариган у зародку. Своєю забіякуватістю він намагається бодай частково приховати жахливе відчуття неповноцінності. Його вигадки про дівчат сміховинні. До того ж він не такий уже й розумний проти інших хлопців, яким загрожувало відрахування, Скіпа Кірка, наприклад. «Чирва» і порожні хвастощі — ось і все, в чому Ронні досяг успіху, скільки я міг судити. То чому просто не відійти вбік, а він нехай ляскає картами і плеще язиком, доки ще може?

Бо я не хотів, ось чому. Тому що бажав стерти вищир з його запалого, прищавого обличчя, обірвати його нестерпне трубне іржання. Підло, але це правда. Найбільше Ронні мені подобався, коли набундючувався, коли пропалював мене лютим поглядом з-під масного волосся, що падало йому на чоло, і випинав нижню губу.

А ще — сама гра. Я обожнював грати. Навіть тут, у своєму дитячому ліжку, я не переставав про неї думати. То як же я зможу втриматися і не увійти до вітальні, коли повернуся? Як зможу пропустити повз вуха волання Марка Сент-П’єра: «Поквапся, бо є вільне місце, всі на нулі і гра от-от почнеться»? Господи!

Я все ще не спав, коли зозуля на годиннику внизу у вітальні прокувала другу. Я встав, накинув поверх білизни старий, картатий халат і спустився вниз. Налив собі склянку молока і сів з нею за кухонний стіл. Було темно, світилася тільки флуоресцентна підсвітка над плитою. Я не почув жодного звуку, крім гудіння котла крізь решітку в підлозі та тихого похропування батька в задній кімнаті. Я почувався трохи причмеленим, немов поєднання індички з заучуванням викликало в голові легкий землетрус, а заснути я зможу десь, скажімо, близько сімнадцятого березня, в День Святого Патрика.

Випадково мій погляд упав на коридор. Там на гачку над ящиком для дров висіла моя шкільна куртка, та, що з великим, білим вензелем Г-Ф на грудях. Нічого, крім ініціалів нашого містечка, — у спорті я нічим не відзначився. Коли Скіп на початку нашого знайомства в коледжі запитав, чи є в мене ще якісь літери за якісь заслуги, я відповів, що маю велике «М» за мастурбаційну команду, грав в основному складі, спеціалізуюся на короткому пресингу. Скіп реготав аж до сліз, і, можливо, саме тоді ми стали друзями. Я, напевно, міг би отримати велике «Д» за дебати чи драмгурток, але ж за таке літери не присвоюють, хіба не так? Ні тоді, ні тепер.

Тієї ночі школа здавалася мені незмірно далеким минулим, майже в іншій сонячній системі. Але ж ось вона, куртка, подарунок батьків на мій шістнадцятий день народження. Я пішов і зняв її з гачка. Підніс до обличчя, вдихнув її запах. Мені пригадалося самопідготування на п’ятій «чверті» у класі містера Мезенсіка: гіркий аромат стружки з олівців, дівчата тихенько посміюються і перешіптуються, з вулиці долітають ледь чутні крики хлопців, що на фізкультурі грають у те, що спортсмени називають «волейболом для тих, що одужують». Я помітив, що там, де куртка була зачеплена за гачок, так і залишилася заглибинка. Очевидно, з минулого квітня чи травня бісову куртку не надягав ніхто, навіть мама, коли виходила в нічній сорочці забрати пошту.

Я пригадав застигле на зернистій газетній світлині обличчя Керол, затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», волосся, зібране в кінський хвіст, що лежало на комірі її шкільної куртки… і мене осяяло.

Наш телефон, бакелітовий динозавр з обертовим диском, стояв на столику в передпокої. В шухляді під ним лежав телефонний довідник Ґейтс-Фоллз, мамин записник адрес і всіляке недовживане письмове приладдя. Зокрема і чорний маркер для міток на білизні. Я повернувся з ним до столу і сів. Розклав шкільну куртку на колінах, а тоді маркером намалював на спині великий горобиний слід. Поки працював, відчув, як з моїх м’язів зникає нервова напруга. Мені спало на думку, що я й сам можу присвоїти собі літеру, якщо захочу. Саме це я, по-моєму, й зробив.

Закінчивши, я підняв куртку за плечі й роздивився. У слабкому білому світлі флуоресцентної підсвітки мій малюнок виглядав грубим, претензійним і чомусь дитячим:

Однак мені він сподобався. Сподобався цей бісовий знак. Навіть тоді я ще до ладу не знав, що думаю про війну, але цей горобиний слід мені дуже подобався. І я відчув, що врешті-решт зможу заснути, бодай у цьому він мені допоміг.

Я сполоснув склянку і пішов нагору з курткою під пахвою, запхав її до шафи і ліг. Пригадав, як Керол поклала мою руку собі під светр, смак її подиху у мене в роті. Думав, що за запітнілими вікнами мого старенького «універсалу» ми були тільки самими собою, можливо, у своєму найкращому варіанті. Згадував, як ми стояли і сміялися, дивлячись, як вітер розносить клапті моєї ґолдвотерівської наліпки по стоянці біля котелень. Я думав про все це, коли заснув.

У неділю я взяв свою модифіковану шкільну куртку з собою до коледжу, запхавши її у валізу. Попри нещодавно висловлені сумніви щодо війни містера Джонсона і містера Макнамари, у мами виникло б чимало питань про горобиний слід, а в мене не було відповідей на них. Поки що не було.

Проте я відчував, що готовий носити цю куртку, і носив її. Обливав її пивом, обсипав попелом цигарок, блював на неї, вимазував кров’ю, і вона була на мені, коли в Чикаго я спробував сльозогінного газу, поки кричав на всю силу своїх легенів: «Увесь світ спостерігає!» Дівчата плакали на переплетених на грудях з лівого боку літерах Г і Ф (на останньому курсі ці літери з білих стали брудно-сірими), а одна дівчина лежала на ній, коли ми кохалися. Робили ми це без захисту, тож на стьобаній підкладці можуть бути і сліди сперми. На той час, коли я зібрав речі й покинув селище ЛСД у сімдесятому, знак миру, який я намалював на маминій кухні, перетворився на тінь. Але тінь залишилась. Інші могли її і не бачити, але я ніколи не забував, що вона там.

29

У неділю після Дня подяки ми повернулися до університету почергово: Скіп о п’ятій (він жив у Декстері, і з нас трьох їхати йому було найближче), я о сьомій, а Нейт близько дев’ятої.

Навіть не розпакувавши валізу, я зателефонував до Франкліна. «Ні, — сказала чергова, — Керол Джербер не повернулася». Їй явно не хотілося продовжувати розмову, та я не відставав. У неї на столі лежать дві рожеві картки «ПОКИНУЛА НАВЧАННЯ», повідомила вона. І на одній прізвище Керол і номер її кімнати.

Я подякував і повісив слухавку. Постояв якусь хвилю, затуманюючи кабінку цигарковим димом, тоді обернувся. По той бік коридору за одним з картярських столів сидів Скіп і підбирав розсипану взятку.

Іноді я замислююся, чи не склалося б усе інакше, якби Керол повернулася, або навіть якби я відбив Скіпа, встиг перехопити його раніше, ніж ним заволоділа вітальня на третьому поверсі. Але я приїхав пізніше.

Я стояв у кабінці, палив «Пел-Мел» і жалів себе. Потім хтось по той бік коридору заволав:

— Дідько, ні! Не може бути, ЩОБ ВАМ!

На це Ронні Мейленфант (з кабінки його видно не було, та голос не можна було сплутати ні з ким іншим, наче звук пили, що вгризається в сучок соснової колоди) у захваті заверещав у відповідь:

— Вау, ви лише погляньте — Ренді Еколлз отримує перше «стерво» ери після Дня подяки!

«Не йди туди, — сказав я собі. — Якщо підеш, то влипнеш по саме нікуди. Влипнеш раз і назавжди».

Але я, звісно ж, пішов. Усі столи були зайняті, але троє хлопців — Біллі Марчент, Тоні Делукка і Г’ю Бреннен — стояли без діла. Як захочемо, можна урвати собі один кут.

Скіп відірвався від своїх карт і в хмарах диму дав мені п’ять.

— Ласкаво просимо назад до божевільні, Піте.

— Гей! — гукнув Ронні, озираючись. — Погляньте-но, хто прийшов! Єдина дупа в цій дірі, яка більш-менш розуміється в грі. Де був, клоуне-вбивце?

— У Льюїстоні, — відповів я. — Розважався з твоєю бабусею.

Ронні закудкудакав, його прищаві щоки почервоніли. Скіп серйозно подивився на мене, і, можливо, в його очах щось було. Точно не скажу. Час минає, Атлантида все глибше і глибше занурюється в океан, і ми починаємо романтизувати. Оповивати міфами. Може, я побачив, що він здався і має намір сидіти тут і грати в карти, а там що буде, те й буде; і, може, давав мені дозвіл іти своєю дорогою. Але мені було вісімнадцять, і багато в чому я був схожий на Нейта куди більше, ніж готовий був зізнатися. І в мене ніколи ще не було такого друга, як Скіп. Скіп був безстрашний, матюкався на кожному другому слові; а коли їв у Палаці, дівчата не могли відвести від нього очей. Він був для них магнітом, яким Ронні бував хіба що в своїх найеротичніших снах. Однак було у Скіпові щось неприкаяне, неначе уламок кістки, що після багатьох років нешкідливих блукань може проколоти серце або закупорити судину в мозку. І він це знав. Навіть тоді, коли шкільні роки ще огортали його, немов плацента, і Скіп усе ще думав, що якимось чином скінчить учителем історії і тренером шкільної бейсбольної команди, він знав це. А я любив його. Зовнішність, усмішку, ходу, манеру говорити. Я любив його і не захотів покидати.

— Ну як? — сказав я Біллі, Тоні і Г’ю. — Хочете повчитися, хлоп’ята?

— П’ять центів очко! — вигукнув Г’ю, регочучи, як ненормальний. Та він і був ненормальний, хай йому грець. — Давай! Мішай і роздавай!

Дуже скоро наша четвірка вже сиділа в кутку, навіжено диміла, а карти так і пурхали. Я пам’ятав, як відчайдушно зубрив під кінець канікул; пам’ятав, як мама сказала, що хлопці, які вчаться абияк, тепер помирають. Я пам’ятав усе це, та воно здавалося далеким минулим, як і секс з Керол у моїй машині, коли «Платтерзи» співали «Пору сутінків».

Якось підвівши голову, я побачив, що на порозі, спираючись на милиці, стоїть Стоук Джонз і стежить за нами зі звичним відстороненим презирством. Його чорне волосся здавалося густішим, ніж раніше, скаженим штопором завивалося над вухами, важче падало на комір светра. Він безперервно сопів, з носа текло, очі сльозилися, але в усьому іншому він виглядав не гірше, ніж до канікул.

— Стоуку! — покликав я. — Як справи?

— Хтозна, — відповів він. — Можливо, краще, ніж у тебе.

— Ходи-но сюди, Рви-Рви, тягни доїльного ослінчика, — сказав Ронні. — Ми і тебе навчимо грати.

— У вас мені вчитися нічого, — кинув Стоук і, грюкаючи милицями, подався геть. Ми чули стихання кроків, короткий напад кашлю.

— Цей безногий педик мене страшенно любить, — сказав Ронні. — Просто не вміє цього показати.

— Я тобі дещо покажу, якщо не роздаси до кінця кляті карти, — відрубав Скіп.

— Мені дузе, дузе стласно, — сказав Ронні голосом Елмера Фада, що тільки йому одному здалося смішним. Він притулився головою до ліктя Марка Сент-П’єра, зображуючи переляк.

Марк різко відсмикнув руку.

— Здрисни, твою маму. Сорочка зовсім нова, Мейленфанте, гною з твоїх прищів мені на ній не тре’.

Перш ніж обличчя Ронні весело засяяло і він зайшовся своїм крякливим сміхом, я вловив, як на ньому промайнув відчайдушний біль. Однак це залишило мене байдужим. Проблеми Ронні могли бути справжні, але симпатичнішим вони його не робили. Для мене він був просто хвалько, що вмів грати в карти.

— Не телися, — поквапив я Біллі Марчента. — Роздавай. Я хочу ще встигнути повчитися.

Але цього вечора ніхто з нас, звісно ж, не вчився. Замість того щоб спасти за канікули, лихоманка тільки подужчала і стала ще палючішою.

Десь о чверть на десяту я попрямував коридором по нову пачку курива і ще за шість дверей до нашої кімнати зрозумів, що Нейт повернувся. «Любов палає, де моя Розмарі гуляє» долинало з кімнати, яку Нік Прауті ділив з Баррі Марджо, але ще далі Філ Окс співав «Реґ втікача від мобілізації».

Нейт, залізши в шафу майже весь, розвішував одяг. Він був не тільки єдиний серед моїх знайомих у коледжі, хто спав у піжамі, а й єдиний, хто користувався плічками. Сам я повісив у шафу тільки свою шкільну куртку. Витяг її і заходився нишпорити по кишенях у пошуках цигарок.

— Привіт, Нейте, як справи? Наївся на семестр журавлинної підливи?

— Я… — почав був він, та раптом зауважив на спині куртки малюнок і розреготався.

— Що? — запитав я. — Невже це так смішно?

— У певному сенсі, — сказав він і майже зник у шафі. — Ось подивися! Він виринув, тримаючи в руках старий бушлат, і повернув його так, щоб я побачив спину. На ній красувався горобиний слід, куди акуратніший, ніж мій вільний малюнок. Нейт скористався блискучою, сріблястою липкою стрічкою. Тепер зареготали ми обидва.

— Два ідіоти — одна робота, — зауважив я.

— Маячня. Великі розуми думають в одному річищі.

— То он що це, по-твоєму?

— Ну… принаймні мені хочеться так думати. Тобто це означає, що ти змінив думку про війну, Піте?

— Яку ще думку? — поцікавився я.

30

Енді Вайт і Ешлі Райс в університет не повернулися. Мінус вісім. Для тих же, хто залишився, за три дні до першої зимової хуртовини відбулася очевидна зміна на гірше. Точніше, очевидна для всіх інших. Для тих же, хто варився в цій каші й палав у лихоманці, це виглядало лише як два-три кроки на північ від нормального.

До канікул квартети картярів у вітальні протягом навчального тижня мали тенденцію розпадатися і складатися наново, а іноді й зовсім припиняли існування, поки народ розходився на заняття. Тепер вони стали майже статичними. Зміни траплялися тільки тоді, коли хтось, похитуючись, ішов спати або перебігав за інший стіл, щоб опинитися подалі від вправності Ронні та його безугавної єхидної балаканини. Така сталість пояснювалася тим, що здебільшого гравці з третього поверху повернулися не для здобуття подальшої освіти; Баррі, Нік, Марк, Гарві — і не знаю, скільки ще — практично махнули рукою на заняття і повернулися, тільки щоб продовжити боротьбу за абсолютно даремні «турнірні очки». Багато хлопців на третьому поверсі Чемберлена тепер, по суті, здобували диплом із «чирви». Як не сумно, Скіп Кірк і я теж до них належали. У понеділок я посидів на двох лекціях, потім послав усе до біса і решту прогуляв. У вівторок прогуляв усі, всю ніч грав у «чирву» уві сні (в якийсь момент, пригадую, я перевернув «стерво» і побачив, що в неї обличчя Керол), потім усю середу грав наяву. Геологія, соціологія, історія… одні безглузді поняття.

У В’єтнамі ескадрилья В-52 розбомбила базу в’єтконгівців під Донґ-Ха. Також вона примудрилася розбомбити роту морської піхоти США, убивши дванадцять і поранивши сорок людей. Чорт, промазали. А прогноз погоди на четвер — густий сніг, що по обіді перейде в дощ із градом. Мало хто з нас звернув увагу на цей прогноз. У всякому разі, у мене не було ніяких причин очікувати, що обіцяний снігопад змінить напрямок мого життя.

У середу я вклався за північ і спав міцним сном. Якщо мені снилася «чирва» або Керол Джербер, я цього не пам’ятаю. Коли прокинувся о восьмій ранку в четвер, сніг падав так густо, що я ледь розгледів світло у вікнах Франкліна навпроти. Я пішов у душ, потім почалапав коридором глянути, чи вже почалася гра. Один столик був зайнятий. Ленні Дорія, Ренді Еколлз, Біллі Марчент і Скіп. Вигляд у всіх був блідий, неголений і втомлений, ніби вони просиділи тут усю ніч. Може, так і було. Я притулився до одвірка, стежачи за грою. Надворі в снігу відбувалося дещо значно цікавіше. Але ми всередині дізналися про це тільки пізніше.

31

Том Гакебі жив у Кінгу, другому чоловічому гуртожитку нашого комплексу. Бека Ауберт мешкала у Франкліні. За останні три-чотири тижні вони дуже зблизилися, що передбачало і спільні походи в їдальню.

Цього сніжного ранку наприкінці листопада вони поверталися після сніданку і раптом побачили, що на північній стіні Чемберлен-голлу з’явився напис. Ця стіна була звернена до студмістечка, зокрема до Східного крила, де великі корпорації проводили інтерв’ю щодо прийняття на роботу.

Вони звернули туди, зійшли з доріжки в свіжий сніг — на той час його нападало приблизно чотири дюйми.

— Глянь, — сказала Бека, киваючи на сніг. На ньому тяглися дивні сліди: не відбитки підошов, а ніби борозни, а з боків — ланцюжки глибоких круглих дірочок. Том Гакебі сказав, що це схоже на сліди лиж і лижних палиць. Ні він, ні Бека не подумали, що сліди ці могла залишити людина на милицях. Тоді не подумали.

Вони підійшли до стіни гуртожитку. Літери були великі й чорні, але до цього моменту сніг падав так густо, що тільки з десяти кроків вони зуміли розібрати слова, які хтось вивів фарбою з балончика… до того ж у стані цілковитого сказу, судячи з кострубатості літер (знову-таки їм не спало на думку, що людина, яка розбризкує фарбу з балончика, одночасно утримуючи рівновагу на милицях, не може піклуватися про акуратність літер).

На стіні був напис:

32

Я читав, що існують злочинці — можливо, навіть чимало злочинців — які підсвідомо хочуть, щоб їх піймали. Думаю, саме так виглядали справи зі Стоуком Джонзом. Хоч заради чого він вступив до Мейнського університету, там цього явно не знайшов, тож, очевидно, вирішив, що час піти, а раз так, то перед цим зробити найграндіозніший жест, на який тільки здатна людина на милицях.

Том Гакебі направо і наліво розповідав, який напис прикрашає стіну нашого гуртожитку, і Бека Ауберт теж. Однією з тих, кому вона це розповіла, була староста другого поверху Франкліна, худорлява, дуже правильна дівчина на ім’я Марджері Статтенгеймер. До 1969-го Марджері стала помітною фігурою в студмістечку, засновницею і президентом Американської спілки студентів-християн. АССХ підтримувала війну у В’єтнамі, і її кіоск у студентському відпочинково-розважальному комплексі продавав шпильки з прапорцями, що набули такої популярності завдяки Річардові Ніксону.

У четвер у мене за розкладом було обіднє чергування в Палаці прерій, і хоч я прогулював заняття, мені й на думку не спало б не вийти на робоче чергування, так уже я влаштований. Поступившись своїм місцем у вітальні Тоні Делукка, близько одинадцятої вирушив до Голіоуку виконувати свої обов’язки в посудомийні. Побачив, що в снігу зібрався чималий натовп студентів і всі дивляться на північну стіну нашого гуртожитку. Я підійшов, прочитав напис і одразу зрозумів, хто його написав.

На Беннет-роуд біля стежки, що вела до бічних дверей Чемберлена, стояли блакитний університетський седан і одне з двох університетських поліційних авто. Там же стояла Марджері Статтенгеймер у компанії чотирьох копів зі студмістечка, заступника декана з роботи зі студентами і голови дисциплінарної комісії Чарльза Еберсоула.

Біля стіни, коли я підійшов, юрмилося людей з п’ятдесят, за п’ять хвилин, поки я стояв, витягуючи шию, до них додалися ще з двадцять п’ять. А коли о чверть на другу, скінчивши мити і складати посуд, я попрямував назад до Чемберлена, там стояло і витріщалося вже людей зо двісті, розбившись на невеликі купки. Гадаю, тепер важко повірити, що якесь там графіті могло привабити стільки народу, та ще й за такої собачої погоди, але мова йде про зовсім інший світ, світ, у якому жоден журнал в Америці (за винятком «Поп’юлар фетогрефі», та й то вкрай рідко) не розмістив би на сторінках фото оголеної людини, та ще й так, щоб було видно лобкове волосся; де жодна газета не посміла б навіть побічно натякнути на сексуальне життя політичного діяча. Це було перед тим, як Атлантида пішла на дно, дуже давно і дуже далеко. У світі, де щонайменше один комік потрапив до в’язниці за те, що матюкнувся перед публікою, а другий зауважив, що на «Шоу Еда Саллівана» можна критикувати членів суспільства, проте не їхні члени. Це був світ, де деякі слова ще не втратили здатність шокувати.

Так, ми знали про «хер». Звичайно ж, знали. Ми весь час посилали нахер: нахер тебе, нахер твою собаку, нахер їх, нехай провалиться в пекло — нахер все, на ’кий би хер. Усі ми так говорили. Але там чорними літерами п’ять футів заввишки були виведені слова «НАХЕР ДЖОНСОНА». Президента Сполучених Штатів — нахер! І ще «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ!» Хтось назвав президента Сполучених Штатів убивцею! Ми просто не могли в це повірити.

Коли я йшов назад з Голіоуку, біля першої поліційної машини стояла друга, і шестеро копів — за моїми підрахунками, майже весь склад чортової університетської поліції — намагалося затулити напис великим прямокутником з жовтої парусини. Натовпом прокотився гомін, тоді почувся обурений свист. Полісмени роздратовано озиралися. Один з них крикнув усім розходитися і «швидко, хіба більше немає куди піти?» Може, куди піти й було, але більшості, очевидно, тут подобалося, у всякому разі, натовп майже не поменшав.

Полісмен, що тримав дальній лівий край парусини, послизнувся на снігу і мало не впав. Дехто з глядачів зааплодував. Той, що послизнувся, озирнувся, і на мить його обличчя налилося найчорнішою ненавистю. Ось тоді, як на мене, все почало по-справжньому мінятися, ось тоді-то і почав з’являтися розрив між поколіннями.

Полісмен відвернувся і знову почав поратися з парусиною. Зрештою їм вдалося закрити перший знак миру і «НАХЕР» у «НАХЕР ДЖОНСОНА!» І як тільки дійсно погане слово зникло, натовп сам почав розходитися. Сніг змінився крупою, і стояти стало незатишно.

— Вважай, щоб копи не побачили твою спину, — почувся голос Скіпа. Я озирнувся. Він стояв позаду мене в светрі з каптуром, глибоко засунувши руки в передню кишеню. Подих виривався в нього з рота морозними хмарками, погляд не відривався від полісменів і ще видимої частини напису «ДЖОНСОН! ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ! США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» — Вони вирішать, що це твоїх рук справа. Або моїх.

Злегка всміхнувшись, Скіп повернувся до мене спиною. На його куртці яскраво-червоним чорнилом був намальований ще один горобиний слід.

— Господи, — сказав я. — Коли ти встиг?

— Вранці, — відповів Скіп. — Побачив у Нейта, — він знизав плечима. — Такий класний, що не можна було не перемалювати.

— На нас вони не подумають. Ні на секунду.

— Так, мабуть.

Питання було лише в тому, чому вони й досі не допитують Стоука. Втім, щоб витягти з нього правду, багато питань ставити не доведеться. Але якщо голова дисциплінарної комісії Еберсоул і заступник декана Ґарретсен з ним ще не спілкувалися, то лише тому, що вони ще не розмовляли з…

— Де Дірка? — запитав я. — Ти не знаєш?

Крупа розпáдалася не на жарт, стукотіла по деревах і колюче сікла кожен незахищений дюйм шкіри.

— Юний герой, містер Дірборн, присипає пісочком тротуари і доріжки з десятком своїх друзяк з РОТК, — відповів Скіп. — Ми їх бачили з вітальні. Роз’їжджають на справжньому армійському фургоні. Мейленфант сказав, що прутні в них, напевно, так затверділи, що вони тиждень не зможуть спати на животі. По-моєму, дуже навіть непогано сказано, як для Ронні.

— Коли Дірка повернеться…

— Ага, коли повернеться, — Скіп знизав плечима, ніби кажучи, що тут ми нічого зробити не в змозі. — А наразі вибираймося з цієї грязюки і перекинемося в карти. Що скажеш?

Я хотів сказати багато чого про багато речей… та знову промовчав. Ми повернулися на третій поверх, і до середини дня гра знову була в повному розпалі. Гра йшла на п’ять квартетів. У кімнаті плив сизий дим. Хтось приволік грамофон, щоб можна було слухати «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Ще хтось приніс подряпану платівку «96 сліз», і вона без зупину крутилася щонайменше годину: плач, плач, плач. З вікна відкривався чудовий вигляд на перегін і променад Беннета, і я весь час поглядав туди, чи не побачу, бува, Дірборна і його друзяк кольору хакі, як вони витріщаються на північну стіну гуртожитку, можливо, обговорюючи, чи застосувати проти Стоука Джонза карабіни, чи просто поганятися за ним з багнетами. Звісно, вони не зроблять нічого такого. Хай і можна, вправляючись на футбольному полі, кричати: «Убий Конга! Вперед, США!», однак Стоук — каліка. Вони з радістю погодяться спостерігати, як Стоука виженуть з Мейнського університету копняками під його комуняцький зад.

Я цього не хотів, але не бачив як можна зарадити. Стоук носив горобиний слід на спині від самого початку занять, задовго до того, як ми, інші, розшолопали, що означає цей знак, і Дірка це знав. Та й Стоук не відпиратиметься. З запитаннями заступника декана і голови ДК він поводитиметься так само, як зі своїми милицями: ривок — і вперед.

Та й взагалі те, що сталося, вже почало здаватися чимось далеким, розумієте? Так само, як і навчання, і Керол, тепер, коли я збагнув, що вона дійсно не повернеться. Як і можливість мобілізації та смерті в джунглях. Реальним же і невідкладним здавалося цькування злого «стерва» чи гра ва-банк, збираючи всі чирвові карти, і спроба одним махом побити всіх за твоїм столом, втуливши їм двадцять шість очок.

«Чирва» — ось що було реальне.

Та тут дещо трапилося.

33

Близько четвертої крупа перейшла в дощ і до половини п’ятої, коли почало темніти, ми побачили, що перегін Беннета на три чи чотири дюйми залитий водою. Майже весь променад скидався на канал. А під водою було крижане, тале болотне желе.

Темп гри сповільнився: ми спостерігали, як бідолахи, що чергували в посудомийні, пробиралися від гуртожитку до Палацу прерій. Деякі, найрозумніші, йшли навпростець через схил, пробиваючись крізь сніг, що швидко танув. Решта брели по доріжках, ковзаючи і їдучи на зрадницьких, підмерзлих цеглинах. Від мокрої землі почав підніматися густий туман, і стало ще важче розібрати, куди ступати. На перетині доріжок один хлопець з Кінга зустрівся із дівчиною з Франкліна. Коли вони пішли поруч по променаду Беннета, хлопець послизнувся і схопився за дівчину. Вони мало не гепнулися, та все-таки, об’єднавшись, зуміли утримати рівновагу. Ми зааплодували.

За моїм столом почалася партія без підкидання. Нік, пронирливий друзяка Ронні, дав мені неймовірних тринадцять карт, можливо, найкращих, які мені коли-небудь випадали. Якщо це не була нагода зібрати всю чирву, то не знаю, яка тоді: шість старших чирв, практично без дрібних. Пікові король і дама плюс фігурні карти інших двох мастей. І ще в мене була чирвова сімка, межова карта, проте гравців можна заскочити зненацька і поправити своє становище. Адже ніхто не чекає, що ти націлишся на всі 26 очок, коли не можеш покращити початкові карти[44].

Ленні Дорія розпочав гру спринцівкою. Ронні одразу ж скористався нагодою позбутися пікового туза. Він вважав, що це чудовий хід, і я теж. Тепер мій піковий мар’яж виявився у виграшній позиції. Дама мала тринадцять очок, але якби я отримав усю чирву, очки замість мене з’їли б Ронні, Нік і Ленні.

Я дозволив забрати взятку Нікові. Відіграли ще три незначущі взятки: спершу Нік, а за ним і Ленні почали вичерпувати дзвінкову жилу, а потім у хрестовій взятці я отримав чирвову десятку.

— Чирва полізла і Райлі одну вже заковтнув! — зловтішно затрубів Ронні. — Ляжеш на обидві лопатки, село!

— Може, й так, — озвався я. А може, подумав я, посмішка Ронні Мейленфанта скоро зітреться. Якщо все вийде, я зажену ідіота Ніка Прауті за сотню і відберу в Ронні партію, яку він мав намір виграти.

Через три взятки мій маневр став уже очевидним. Як я і сподівався, вишкір Ронні змінився виразом, який я найбільше любив бачити в нього на обличчі: досадливою гримасою.

— Нічого в тебе не вийде, — сказав він. — Не вірю. Не в партії без підкидання. Де в тебе, нахер, такі козирі?

Проте він знав, що таке цілком можливо. Це чулося в його голосі.

— Що ж, подивимося, — відповів я і пішов чирвовим тузом. Тепер я йшов напролом, але чому б і ні? Якщо чирва розподілена порівну, я міг виграти зараз же. — Ось побачимо, що ми…

— Дивіться! — вигукнув Скіп, що сидів найближче до вікна. В його голосі бриніла недовіра і аж якесь ніби захоплення. — Господи Боже, це ж засранець Стоуклі!

Гра обірвалася. Ми всі блискавично крутнулися на стільцях і виглянули в залитий дощем сутінковий світ під нами. Четвірка з кутка теж схопилася на ноги. Старі ліхтарі з кованого заліза уздовж променаду Беннета просвічували туман слабким електричним світлом, і мені уявився Лондон: Тайн-стрит і Джек-різник. Голіоук на пагорбі більше, ніж будь-коли, скидався на океанський лайнер. Він немов погойдувався в потоках дощової води, що заливала вікна вітальні.

— Засранець Рви-Рви поперся в таке лайно… очам своїм не вірю, — видихнув Ронні.

Стоук швидко прямував стежкою, що вела від північного входу в Чемберлен до місця, де всі асфальтові доріжки зливалися в найнижчій точці перегону Беннета. На ньому була його стара шинель, і було очевидно, що він не щойно з гуртожитку: шинель промокла наскрізь. Навіть крізь залите водою скло можна було розгледіти знак миру в нього на спині, такий же чорний, як і слова, що тепер частково затуляв прямокутник жовтої парусини, якщо він і досі там висів. Його буйне волосся промокло до стану упокорення.

Стоук ні разу не озирнувся на своє графіті «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ», а просто дибав на милицях до променаду Беннета. Я ще ні разу не бачив, щоб він так швидко йшов. Пірив дощ, але ні його, ні все густішого туману, ні місива під милицями Стоук не помічав. Чи хотів він впасти? Невже кидав виклик бридкому болоту, звалить воно його чи ні? Не знаю. А можливо, він так заглибився в роздуми, що не помічав, ні як швидко рухається, ні мерзенної погоди. Так чи інакше, в такому темпі він не міг дійти далеко.

Ронні заіржав і цей звук розбігся в різні боки, неначе іскра по сухому труту. Я не хотів приєднуватися до реготу, та нічого не зміг з собою вдіяти. Та й Скіп, як я помітив, теж. Частково тому, що сміх заразливий, але ще й через те, що видовище дійсно було смішне. Знаю, як жорстоко це звучить, так, знаю. Але я зайшов задалеко, щоб ховати правду про той день… та й про цей, що на пів людського життя пізніше, теж. Бо мені й тепер смішно, бо я і тепер усміхаюся при згадці, який у нього тоді був вигляд. Навіжена накрутна іграшка в старій шинелі, що пробивається крізь зливу, розбризкуючи воду милицями. Ти знаєш, що трапиться далі, просто знаєш і все. Це й було найсмішніше. Питання було лише в тому, скільки він все-таки зуміє пройти до неминучого краху.

Ленні аж завивав, притискаючи долоню до обличчя і витріщаючись крізь розчепірені пальці. З очей у нього струменіли сльози. Г’ю Бреннен тримався за доволі об’ємний животик і ревів, як осел, що загруз у болоті. Марк Сент-П’єр, не в змозі стриматися, аж вищав, повторюючи, що от-от упісяється, він перепив кóли і зараз обпісяє свої кляті джинси. Я реготав так, що не втримав карти; нерви на правій руці паралізувало, пальці розтулилися, й останні виграшні взятки посипалися на коліна. У голові в мене калатало, ніс геть заклало.

Стоук дістався до кінця улоговини, де починався променад. Там він зупинився і невідь чому зробив скажений поворот на триста шістдесят градусів, немов балансуючи на одній милиці. Іншу милицю він виставив вперед, неначе автомат, ніби в уяві решетив кулями ціле студмістечко: «Убивай конгівців! Гати старост! На багнет старшокурсників!»

— І-і-і… олімпійські судді присвоюють йому… ВСІ ДЕСЯТЬ ОЧОК! — проголосив Тоні Делукка, бездоганно наслідуючи спортивного коментатора. Це виявилося останньою краплею, і вітальня негайно перетворилася в дурку. Карти полетіли на всі боки. Попільнички перекидалися, й одна зі скляних (здебільшого тут стояли невеличкі алюмінієві, схожі на десертні тарілочки на конференційних столах) розлетілася на друзки. Хтось звалився зі стільця і почав качатися по підлозі, ревучи і дригаючи ногами. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.

— Ну ось! — завивав Марк. — Я таки обмочив свої джинси! Нічого не міг вдіяти!

Позаду нього Нік Прауті на колінах повз до вікна, по його палахкому обличчю збігали сльози, він простяг обидві руки — німий, благальний жест людини, що намагається сказати: «Припиніть, припиніть, бо в мене в мозку нафіг лусне судина і я помру на місці».

Скіп схопився, перекинувши стільця. Я теж схопився. Регочучи так, що аж мізки вилазили, ми наосліп знайшли один одного і, обнявшись, допленталися до вікна. Внизу, не знаючи, що за ним сміючись спостерігає майже два десятки подурілих картярів, Стоук Джонз усе ще, всім на подив, був на ногах.

— Давай, Рви-Рви! — завів Ронні.

— Давай, Рви-Рви! — підхопив Нік. Він дістався до вікна і притис чоло до скла, все ще сміючись.

— Давай, Рви-Рви!

— Давай, малюче!

— Вперед!

— Вйо, Рви-Рви! Поганяй своїх собачок!

— Працюй милицями, красеню!

— Вперед, клятий Рви-Рви!

Це скидалося на останні хвилини футбольного матчу з майже рівним рахунком, тільки всі викрикували: «Давай, Рви-Рви», а не «Тримай позицію» чи «Блокуй удар». Майже всі, бо я не кричав, і Скіп, гадаю, теж, проте ми сміялися, сміялися так само нестримно, як і решта.

Раптом мені згадався вечір, коли ми з Керол сиділи на ящиках з-під молока за Голіоуком, вечір, коли вона показала мені своє фото з друзями дитинства… а потім розповіла, що зробили з нею ті інші хлопці. Що вони зробили бейсбольною битою. «Починали, думаю, жартома», — говорила Керол. А сміялися? Це вже напевно. Тому що так завжди буває, коли люди дуріють і розважаються, — вони сміються.

Стоук ще секунду постояв на місці, повиснувши на милицях і похиливши голову, а потім заходився форсувати пагорб, неначе морські піхотинці, що висадилися в Тараві45. Він рвонув променадом Беннета, розбризкуючи воду навсібіч шаленими помахами милиць. Здавалося, ніби спостерігаєш за скаженою качкою.

Скандування стало оглушливим:

— ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ!

«Починали вони жартома, — казала Керол, коли ми сиділи і палили там, на ящиках з-під молока. Тоді вона вже плакала і її сльози сріблилися в білому світлі, що лилося з вікон їдальні. — Починали вони жартома, а потім… уже ні».

Ця думка поклала для мене край жартові зі Стоуком, присягаюся. І все-таки я не міг припинити сміятися.

Стоуклі здолав десь третину схилу до Голіоуку, майже дістався до непокритої водою цегли — і тут ковзка грязюка його таки запопала. Він викинув милиці занадто далеко вперед, занадто далеко навіть для сухої погоди, і коли хитнувся слідом за ними, вони вирвалися з-під його рук. Ноги зметнулися вгору, ніби в гімнаста, що проробляє якийсь запаморочливий переворот на перекладині, й він зі страшенним плюскотом беркицьнувся на спину. Ми почули його навіть у вітальні на третьому поверсі. Ідеальний завершальний штрих.

Вітальня стала схожою на божевільню, всіх мешканців якої одночасно накрило харчове отруєння. Ми, заточуючись, безцільно блукали по кімнаті, реготали, хапалися за горло, а з очей нам фонтаном текли сльози. Я повис на Скіпові, бо ноги відмовлялися мене тримати, а коліна перетворилися на локшину. Я сміявся дужче, ніж будь-коли раніше, і, мабуть, дужче, ніж коли-небудь опісля, та я весь час думав про Керол, як вона сиділа поруч зі мною на ящику з-під молока, схрестивши ноги, з цигаркою в одній руці та фото — в другій. Про Керол, що казала: «Гаррі Дулін бив мене… Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла… Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні».

Надворі, на променаді Беннета, Стоук спробував сісти. Частково витяг з води свого тулуба… а тоді ліг, розкинувшись на всю довжину, неначе крижана багниста вода була постіллю. Здійняв обидві руки до неба в якомусь майже закличному жесті, тоді дав їм упасти. Усі відступи від цього світу в цих трьох рухах: лягти на спину, здійняти руки — і подвійний сплеск, коли вони впали додолу, широко розкинуті обабіч. Це було останнім «пішло все нахер, робіть, що хочете, я здаюся».

— Ходімо, — промовив Скіп, усе ще сміючись, проте абсолютно серйозно. Я чув серйозність у його здушеному від сміху голосі, бачив її на істерично перекошеному обличчі. І зрадів. Господи, як я їй зрадів. — Ходімо, поки цей дурний довбойоб не втопився.

Ми зі Скіпом пліч-о-пліч протислися крізь двері вітальні й прожогом кинулися коридором третього поверху, зіштовхуючись і відскакуючи один від одного, наче кульки в гральному автоматі, заточуючись, майже так само неконтрольовано, як і Стоук на доріжці. Майже всі інші бігли слідом. Єдиний, хто, я точно знаю, залишився, був Марк. Він пішов до себе в кімнату зняти наскрізь мокрі джинси.

На майданчику другого поверху нам трапився Нейт. Ми мало не збили його з ніг. Він завмер з оберемком книжок у пластиковому пакеті, дивлячись на нас з деякою тривогою.

— Боже мій! — вигукнув він. «Боже мій» було найсоковитішим висловом, на який був здатен Нейт. — Що це з вами?

— Ходімо, — вичавив Скіп. Голос у нього так сів, що слова пролунали швидше як гарчання. Якби я весь час не був поруч з ним, то подумав би, що він щойно плакав. — Не з нами, а з клятим Джонзом. Він впав. Йому потрібна…

Скіп урвався, тому що на нього, піднявшись із глибин нутра і струсивши все його тіло, знову накотив дикий регіт. Він привалився до стіни, закочуючи очі в якомусь комічному знесиленні. Скіп затряс головою, немов забороняючи собі сміятися, але, звичайно ж, цього собі не можна заборонити. Коли сміх приходить, він кидається у ваше улюблене крісло і залишається скільки заманеться. Східці над нами задудніли під вагою картярів з третього поверху.

— Йому потрібна допомога, — закінчив Скіп, витираючи очі.

Нейт глянув на мене геть спантеличено.

— Якщо йому потрібна допомога, то чому ж ви смієтеся?

Я не міг йому пояснити. Чорт, я і сам собі не міг пояснити. Я схопив Скіпа за лікоть і смикнув. Ми побігли по сходах на перший поверх. Нейт побіг за нами. Усі інші теж.

34

Перше, що я помітив, коли ми вихопилися крізь північний вихід, був прямокутник жовтої парусини. Він лежав на землі, залитий водою з плавучими грудочками болота. Тут мені в кросівки почала хлюпати вода, і я забув про розглядини. Стояв собачий холод. По моїй незахищеній шкірі сікли голочки дощу, що мало чим відрізнялися від льоду.

На перегоні Беннета вода сягала по кісточки, і мої ноги з холодних стали просто задубілими. Скіп послизнувся, я схопив його за ліктя, а Нейт підтримав нас обох ззаду і не дав гепнутися навзнак. Попереду почувся огидний звук: наполовину кашель, наполовину захлинання. Стоук лежав у воді, ніби намокла колода, навколо його тіла плавала шинель, а навколо обличчя — маса чорного волосся. Кашель був густий, бронхіальний. З кожним здушеним, хлипливим спазмом з рота йому пирскали дрібненькі крапельки. Одна милиця лежала поряд, застрявши між рукою і боком. Друга пливла в бік Беннет-голлу.

Вода накочувала на бліде обличчя Стоука. Кашель переріс у придушене булькання. Його очі непорушно дивилися прямо в дощ і туман. Стоук ніяк не показав, що чув, як ми наближаємося, та коли я став на коліна по один бік, а Скіп по другий, він почав відштовхувати нас руками. Стоуку в рот затекла вода, і він забився всім тілом. Він тонув перед нашими очима. Мені було вже не до сміху, та все одно я, мабуть, і далі сміявся. «Починали жартома, — казала Керол. — Починали жартома. Увімкни радіо, Піте, я люблю старі пісні».

— Підіймімо його, — наказав Скіп і вхопив Стоука за плече. Стоук слабко ляснув його рукою, як у воскової фігури. Скіп не звернув на це уваги, може, навіть не відчув. — Та швидше, Бога ради.

Я схопив Стоука за друге плече. Він хлюпнув мені в обличчя водою, так, наче ми дуріли в басейні на чиємусь задньому дворі. Я думав, що він змерз так само, як і я, та від його тіла віяло якоюсь хворобливою гарячкою. Поверх намоклого тіла я глянув на Скіпа. Той кивнув.

— Готуйсь… давай… взяли!

Ми потягли. Тіло Стоука вище пояса трохи виринуло з води, але тільки й усього. Мене вразила його вага. Сорочка висмикнулася зі штанів і плавала навкруг його талії, немов пачка балерини. Під нею я угледів білу шкіру і чорний кульовий отвір пупка. А ще були шрами — загоєні рубці розбігалися в усі боки плетивом сплутаної мотузки.

— Нейті, допоможи! — закректав Скіп. — Підтримай його, заради всіх херів!

Нейт упав навколішки, обхляпавши всіх трьох, і обійняв Стоука зі спини. Ми силкувалися повністю випрямити його і витягти зі сніжної каші, та на вкритих болотом цеглинах годі було втримати рівновагу, і нам не вдавалося діяти злагоджено. Та й Стоук, хоч напівпотонув і все ще кашляв, опирався нам щосили, намагаючись вирватися. Стоук хотів повернутися назад у воду.

Підійшли інші на чолі з Ронні.

— Сраний Рви-Рви, — видихнув він, усе ще хихочучи, але вигляд у нього був аж наче трохи зачудований. — Ну ти, Рви, й дав країні вугілля. Нічого сказати.

— Та не стій, як стовп, штурпаку! — крикнув Скіп. — Допоможи нам!

Ронні стояв ще якусь мить, не сердячись, а просто зважуючи, як буде найкраще, потім озирнувся подивитися, хто ще прийшов. Ноги йому роз’їхалися в болоті й Тоні Делукка, теж ще підсміюючись, вхопив його і втримав на ногах. Вони збилися на затопленому променаді, всі мої приятелі-картярі з вітальні на третьому поверсі. Більшість ще й досі не могла перестати сміятися. Вони були схожі… не знаю, на що. Та так, напевно, ніколи б і не здогадався, якби не різдвяний подарунок Керол… та, звісно, це було пізніше.

— Тоні, ти, — скомандував Ронні, — Бред, Ленні, Баррі. Беремо його за ноги.

— А я, Ронні? — запитав Нік. — А що я?

— Ти дрібнуватий, щоб його підіймати, — відповів Ронні, — але, може, його розвеселить, якщо йому посмоктати.

Нік позадкував. Ронні, Тоні, Бред і Баррі Марджо з двох боків прослизнули попри нас. Ронні і Тоні підсунули руки під гомілки Стоука.

— Господи Ісусе! — заверещав Тоні з огидою і все ще трохи посміюючись. — Вхопити ні за що! Ноги, як у страшила!

— Ноги, як у страшила! Ноги, як у страшила! — злісно передражнив його Ронні. — Підіймай давай нахер, макароннику вошивий! Це тобі не виставка мистецтва. Тоді ви, Ленні і Баррі, підхопите його під злиденну дупу, будете підтримувати знизу…

— …коли решта його піднімуть, — підхопив Ленні. — Второпав. І не обзивай мого пайзана[45] макаронником.

— Не чіпайте мене, — прокашляв Стоук. — Пустіть, забирайтеся геть… невдахи недобиті… — Він знову зайшовся кашлем. Моторошні блювотні звуки. У світлі ліхтаря його губи були сірі й слизькі.

— Дивіться-но, хто тут шепоче про невдах? — спалахнув Ронні. — Дистрофіку ти сраний безногий, педику недотоплений. — Він глянув на Скіпа, з хвилястого волосся по прищавому обличчю стікала вода. — Рахуй давай, Кірку.

— Раз… два… три… взяли!

Ми випросталися. Стоук Джонз виринув з води, неначе піднятий на поверхню затонулий корабель. Ми заточувалися під його вагою.

Одна рука Стоука звисла і якусь мить теліпалася перед моїм носом, а тоді прикріплена до неї кисть описала дугу і боляче заїхала мені по обличчю. Лясь! Я знову вибухнув сміхом.

— Покладіть мене! Виродки, покладіть МЕНЕ!

Ми спотикалися, виробляли па в сніжному місиві. З нього стікала вода, з нас стікала вода.

— Еколлзе! — зарепетував Ронні. — Марченте! Бреннене! Господи Ісусе, може б ви, ануси потерплі, трохи допомогли, га?

Ренді та Біллі зачалапали до нас. Ще троє чи четверо, чию увагу привернули крики і хлюпанина, здебільшого любителі «чирви» з третього поверху, підхопили Стоука. Ми незграбно його перевернули. Мабуть, ми були схожі на найнездарнішу в світі групу підтримки, що з якогось дива практикується під зливою. Стоук перестав пручатися. Він застиг у наших руках, його руки звисали по боках, долонями догори, і в них, як у чашечки, скрапував дощ. Водоспади з його мокрої як хлющ шинелі та заду штанів дедалі меншали. «Він узяв мене на руки і поніс, — казала Керол, розповідаючи про хлопчика зі стрижкою-їжачком, хлопчика, що був її першим коханням. — Ніс вгору через всю Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Він ніс мене на руках». Я не міг викинути її голос з голови. В якомусь сенсі, так ніколи і не зміг.

— У гуртожиток? — запитав Ронні в Скіпа. — Тягнем його в гуртожиток?

— Господи, ні, — заперечив Нейт. — У медпункт.

Якщо ми вже витягли його з води (а це була велика складність, та ми її подолали), то медпункт здавався логічним рішенням. Він містився в маленькому цегляному будинку одразу за Беннет-голлом, і до нього було триста чи чотириста ярдів. Варто нам вибратися з доріжки на асфальт — і далі йти буде неважко.

Тож ми віднесли його до медпункту, підтримуючи на рівні плечей, ніби полеглого героя, якого урочисто виносять з поля бою. Дехто з нас ще й далі тихенько хихотів і пирхав. Серед них і я. Один раз я перехопив погляд Нейта: він дивився на мене, як на істоту, недостойну навіть презирства, і я спробував погамувати звуки, що рвалися з мого рота. Кілька секунд тримався, а тоді мені пригадався отой пірует на одній милиці («Олімпійські судді присвоюють йому… всі десять очок!») — і пирснув знову.

Поки ми несли Стоука доріжкою до медпункту, він заговорив лише раз.

— Дайте мені померти, — вичавив він. — Хоч раз у своєму дурному житті, де ви робите все тільки для себе і для себе, зробіть щось вартісне. Покладіть мене і дайте мені померти.

35

Приймальня була порожня. Телевізор у кутку ні для кого показував стару серію «Золотого дна». У ті дні кольорові телевізори були ще далеко не такі досконалі, й обличчя татуся Картрайта було кольору свіжого авокадо. Напевно, ми шуміли, немов стадо бегемотів, що вибирається на берег, бо до нас одразу ж вибігла чергова медсестра. Слідом за нею — санітарка, найпевніше, студентка-працівниця на зразок мене, і маленький чоловічок у білому халаті. На шиї в нього висів стетоскоп, а з куточка рота стирчала цигарка. В Атлантиді палили навіть лікарі.

— Що з ним трапилося? — запитав лікар у Ронні, чи то тому, що Ронні виглядав головним, чи тому, що він стояв до нього найближче.

— Гепнувся на перегоні Беннета, коли йшов до Голіоуку, — пояснив Ронні. — Мало не втопився. — Помовчавши, додав: — Він безногий.

Немов підкреслюючи ці слова, Біллі Марчент змахнув милицею Стоука. Мабуть, ніхто не потурбувався врятувати другу.

— Опусти цю штуку, ти що, хочеш мені мізки нахер вибити? — в’їдливо сказав Нік Прауті, стрімко нахилившись.

— Які ще мізки? — поцікавився Бред, і ми всі розреготалися так, що мало не впустили Стоука.

— Відсмокчи мені навскіс, осляча дупо, — огризнувся Нік, однак і сам сміявся. Лікар насупився.

— Занесіть його он туди, а такі висловлювання прибережіть для своїх збіговиськ.

Стоук знову закашлявся, деренчливо, надсадно. Так і здавалося, що з рота в нього от-от почнуть вилітати згустки крові та шматочки м’яких тканин, таким важким був цей кашель.

Вишикувавшись змійкою, ми понесли Стоука коридором, та в двері в такому порядку пройти не виходило.

— Дайте-но мені, — сказав Скіп.

— Ти його впустиш, — промовив Нейт.

— Ні, не впущу. Тільки чекайте, візьму міцніше.

Він став поряд зі Стоуком, тоді кивнув спершу мені праворуч, потім Ронні ліворуч.

— Опускаємо! — скомандував Ронні. Ми опустили. Скіп закректав, приймаючи на себе вагу Стоука, і я помітив, як у нього на шиї напнулися жили. Ми позадкували, Скіп заніс Стоука в оглядову і поклав на стіл. Тонкий папір, яким була вистелена шкіряна поверхня, одразу промок. Скіп відступив на крок. Стоук пильно дивився на нього зі столу; обличчя в нього було смертельно бліде, за винятком двох червоних плям на вилицях. Вони зливалися кольором з рум’янами. Вода струмочками стікала з його волосся.

— Вибач, старий, — промовив Скіп.

Стоук відвернув голову і заплющив очі.

— Вийдіть звідси, — наказав лікар Скіпові. Цигарка кудись поділася. Він окинув нас поглядом: табунець з приблизно десятка хлопчаків, більшість з яких усе ще посміхалася, і з яких на кахляну підлогу приймальні дзюркотіла вода. — Хто з вас знає, що в нього з ногами? Від цієї інформації може залежати лікування.

Мені пригадалися шрами, що я бачив, оті ґудзі сплутаної мотузки, проте я не сказав нічого. Власне, я нічого й не знав. А зараз, коли неконтрольований напад сміху минув, мені було надто соромно, щоб говорити.

— Хіба таке часто не трапляється з інвалідами? — спитав Ронні. Опинившись віч-на-віч з дорослою людиною, він втратив усю свою верескливу самовпевненість. Голос у нього звучав невпевнено, навіть боязко. — М’язовий параліч чи там церебральна дистрофія?

— Дурень ти, — сказав Ленні. — Дистрофія м’язова, а церебральний…

— Автокатастрофа, — промовив Нейт. Ми всі озирнулися на нього. Нейт, попри дощову купіль, і далі здавався охайним і повністю зібраним. Того пообіддя на ньому була лижна шапка середньої школи Форт-Кента. Футбольна команда Мейна нарешті забила гол і звільнила Нейта від шапочки першокурсника. «Вперед, «Чорні Ведмеді»!» — Чотири роки тому. Його батько, мати і старша сестра загинули. З усієї сім’ї він єдиний уцілів.

Запала тиша. Через плече Скіпа і Тоні я зазирнув до оглядової. Стоук на столі все ще спливав водою, повернувши голову набік і заплющивши очі. Сестра міряла йому тиск. Штани обліпили його ноги, і мені пригадався парад четвертого липня вдома в Ґейтс-Фоллз, коли я був ще зовсім малий. Поміж шкільним оркестром і членами «Ана Темпл Шрін» на їхніх карликових мотоциклах сягнисто крокував Дядько Сем у блакитному, всіяному зірками капелюсі. Він здавався заввишки щонайменше футів десять, але коли вітер притискав штани до його ніг, секрет розкривався. Саме так виглядали ноги Стоука Джонза в мокрих штанах: фокусом, злим жартом, підпиляними ходулями з насадженими на їхні кінці кросівками.

— Звідки ти знаєш, Нейті? — поцікавився Скіп. — Він тобі розповідав?

— Ні. — Вигляд у Нейта був присоромлений. — Він розповів Гаррі Свідровскі після засідання комітету опору. Вони… ми… були в «Ведмежому барлозі». Гаррі прямо запитав, що в нього з ногами, і Стоук розповів.

Я гадав, що розумію вираз Нейтового обличчя. Після засідання, сказав він. Після. Нейт не знав, про що говорилося на нараді, бо його там не було. Нейт не був членом комітету опору; Нейт тримався лише бокової лінії. Він міг погоджуватися з цілями і тактикою комітету… але йому треба було думати про матір. І про своє стоматологічне майбутнє.

— Травма хребта? — запитав лікар, уривчастіше, ніж раніше.

— Здається, — відповів Нейт.

— Гаразд. — Лікар замахав на нас руками, немов ми були зграєю гусей. — Розходьтеся по своїх гуртожитках. Ми про нього подбаємо.

Ми почали задкувати до дверей приймальні.

— З чого ви, хлопці, сміялися, коли принесли його? — зненацька спитала медсестра. Вона стояла поруч з лікарем, тримаючи в руках тискомір. — І чого зараз шкіритеся? — Голос у неї був сердитий, та яке там сердитий, просто розлючений. — Що смішного в біді цього хлопця? Що вас так розсмішило?

Я не думав, що хтось відповість. Ми тільки стояли, втупившись у свої ступні, що переминалися на місці, усвідомлюючи, що ми куди ближчі до четвертокласників, ніж, мабуть, уявляли. Але хтось все-таки відповів. Скіп відповів. Він навіть зумів глянути їй у вічі.

— Його біда, мем, — промовив він. — Ви маєте рацію. Саме з його біди ми і сміялися.

— Який жах, — сказала вона. В кутиках її очей блищали сльози гніву. — Які ж ви жахливі.

— Так, мем, — відповів Скіп. — Гадаю, ви й у цьому праві.

Скіп відвернувся в інший бік.

Ми посунули слідом за ним до приймальні мокрою, похнюпленою купкою. Не можу стверджувати, що мить, коли мене назвали жахливим, стала найгіршою в моїй університетській біографії (як якось зауважив один хіпі на прізвисько Кучерявий Супербой: «Якщо ви багато пам’ятаєте про шістдесяті, то вас там не було»), але цілком можливо. У приймальні було й далі порожньо. Тепер на екрані демонстрували Джо Картрайта-молодшого, такого ж зеленого, як і його татусь. Майкла Лендона теж убив рак підшлункової. Це в нього з моєю мамою було спільне.

Скіп зупинився. Ронні, похнюпивши голову, протиснувся повз нього до дверей. За ним йшли Нік, Біллі, Ленні й усі інші.

— Стривайте, — покликав Скіп, і вони обернулися. — Я хочу з вами, хлопці, про дещо поговорити.

Ми зібралися навколо нього. Скіп зиркнув на двері оглядової, пересвідчився, що ми самі, й почав.

36

За десять хвилин ми зі Скіпом самі поверталися до гуртожитку. Решта пішли попереду. Нейт на якийсь час приліпився до нас, але потім, напевно, вловив з атмосфери, що я хочу поговорити зі Скіпом сам-на-сам. Нейт завжди добре вмів уловлювати загальний настрій. Закладаюся, він — хороший стоматолог, а особливо подобається дітям.

— Я зав’язую з «чирвою», — сказав я.

Скіп не відповів.

— Не знаю, чи ще не пізно підтягнутися так, щоб зберегти стипендію, та все одно спробую. Хоч би там як, мені байдуже. Не в довбаній стипендії річ.

— Розумію. Річ у них, чи не так? У Ронні й усіх інших.

— Гадаю, не тільки в них. — Сутеніло і надворі стало так холодно — холодно, вогко і паскудно. Здавалося, літа не буде вже ніколи. — Мені не вистачає Керол, старий. І чому вона тільки повинна була піти?

— Не знаю.

— Коли він упав, там нагорі була справжня дурка, — сказав я. — Не студентський гуртожиток, а натуральна тобі клята дурка.

— Ти теж сміявся, Піте, як і я.

— Я знаю, — відповів я. Може, якби я був сам, то не сміявся. І зі Скіпом, гадаю, теж, якби ми були тільки вдвох. Утім хтозна? Від того, що сталося, нікуди не дінешся. А я весь час згадував Керол і тих хлопців з битою. А ще згадував Нейтів погляд, неначе я і презирства не гідний. — Знаю.

Деякий час ми йшли мовчки.

— Гадаю, я зможу пережити, що сміявся над ним, — вів я далі, — але не хочу прокинутися в сорок років і не мати, що згадати, коли діти питатимуть, як було в коледжі. Окрім Ронні Мейленфанта з його польськими анекдотами і бідного ідіота Макклендона, в якого поїхав дах і він вирішив накласти на себе руки, наковтавшись дитячого аспірину. — Я пригадав, як Стоук Джонз крутився на своїй милиці, й мене пробило на сміх, пригадав, як він, наче викинутий на берег, лежав на оглядовому столі в медпункті, й мене пробило на плач. І знаєте що? Скільки я можу судити, це було точнісінько те ж саме почуття. — Просто мені через це погано. Зовсім мерзенно.

— І мені, — промовив Скіп. Довкола нас лив дощ, пронизливий і холодний. Вікна Чемберлен-голлу світили яскраво, але не особливо втішливо. Я розгледів на траві жовту парусину, яку копи прикріплювали до стіни, а над нею розмиті обриси виведених балончиком літер. Їх змивав дощ. До наступного дня від них майже нічого не залишилося.

— Як був малим, завжди уявляв себе героєм, — промовив Скіп.

— І я теж, хай йому грець. А хто з дітей уявляє себе в юрбі лінчувальників?

Скіп поглянув на свої мокрі черевики, тоді на мене.

— Можна я буду кілька тижнів вчитися разом з тобою?

— Скільки захочеш.

— Ти справді не проти?

— Чому, бляха, я маю бути проти? — я старався говорити невдоволено, бо не хотів, щоб він зрозумів, яке полегшення, майже збудження мене охопило. Тому що це могло спрацювати. Помовчавши, я запитав: — А це інше… Гадаєш, ми впораємося?

— Не знаю. Можливо.

Ми майже дійшли до північних дверей, та, перш ніж увійти, я вказав на розмиті літери.

— Може, декан Ґарретсен і цей тип, Еберсоул, спустять усе на гальмах? Фарба Стоука ще не встигла висохнути. До ранку все змиє.

Скіп похитав головою:

— Не спустять.

— Але чому? Звідки така впевненість?

— Тому що Дірка їм не дозволить.

Звичайно ж, Скіп виявився правий.

37

Уперше за багато тижнів вітальня на третьому поверсі на деякий час спорожніла. Мокрі як хлющ картярі сушились і перевдягалися. Багато з них клопоталися про справу, яку в приймальні медпункту запропонував Скіп Кірк. Утім, коли ми з Нейтом і Скіпом повернулися з вечері, у вітальні знову вирувало життя: три столи були зайняті, гра в розпалі.

— Гей, Райлі, — гукнув Ронні, — Твіллер он каже, що має з кимось разом вчитися. Якщо сядеш на його місце, я навчу тебе грати.

— Не сьогодні, — відповів я. — Мені теж треба вчитися.

— Ага, — докинув Ренді Еколлз, — вивчати мистецтво мастурбації.

— Ти правий, красунчику. Ще кілька тижнів серйозних вправ, і я навчуся міняти руки, не змінюючи темпу, як ти.

Я рушив геть, і тут Ронні сказав:

— Я тебе обставив, Райлі.

Я обернувся. Ронні розкинувся в кріслі, посміхаючись отою своєю мерзенною посмішкою. Надворі під дощем на кілька хвилин я побачив іншого Ронні, але той хлопець пішов у підпілля.

— Зовсім ні, — відповів я, — виграш був у моїх руках.

— Ніхто не грає ва-банк у партії без підкидання, — не погодився Ронні, ще більше відкидаючись на спинку. Він почухав щоку, здерши головки з кількох прищів. З них жовтаво-білими вусиками виступив гній. — Не за моїм столом. Я підловив тебе на хрестах.

— У тебе не було хрестів, якщо тільки ти не блефував на першій взятці. Спринцівку Ленні ти взяв піковим тузом. А чирв у мене була вся королівська родина.

Посмішка Ронні затремтіла лише на мить, потім знову розцвіла. Він вказав рукою на підлогу, звідки підібрали всі карти. Недопалки з перевернутих попільничок залишилися. Майже всі ми росли в сім’ях, де таке сміття було маминою роботою.

— Всі старші чирви, кажеш? Шкода, що ніяк не можна перевірити.

— Так, шкода. — Я знову рушив до дверей.

— Ти відстанеш у турнірних очках! — крикнув він мені вслід. — Ти це розумієш?

— Можеш забрати їх собі, Ронні. Мені вони більше не потрібні.

У коледжі я не зіграв більше жодної партії. Через багато років я навчив цієї гри своїх дітей, і вони почуваються в ній, як риба у воді. Кожного серпня в літньому котеджі ми влаштовуємо турніри. Турнірних очок у нас немає, але є трофей — головний приз Атлантиди під назвою «Кубок любові». Один раз його виграв я і поставив на письмовий стіл, щоб постійно мати перед очима. У наших чемпіонатах я двічі грав ва-банк, але не в партії без підкидання. Як одного разу зауважив мій старий університетський товариш Ронні Мейленфант, ніхто не грає ва-банк у партіях без підкидання. З тим же успіхом ви можете сподіватися, що Атлантида підніметься з океану, помахуючи пальмами.

38

О восьмій годині того вечора Скіп Кірк сидів за моїм столом, занурившись у підручник з антропології. Обидві п’ятірні він запустив у волосся, ніби в нього розколювалася голова. Нейт за своїм столом писав роботу з ботаніки. Я простягся на ліжку, б’ючись з моєю старою подругою — геологією. З програвача Боб Ділан співав: «Веселішої не бачив зроду я дівчини, ніж сміхунка прабабуся у містера Кліна».

У двері двічі різко постукали: бам-бам. Так, мабуть, у тридцять восьмому — тридцять дев’ятому гестапо стукало у двері євреїв.

— Збори поверху! — крикнув Дірка. — Збори поверху в залі відпочинку о дев’ятій! Присутність обов’язкова!

— О Боже, — сказав я. — Палимо таємні документи і їмо рацію.

Нейт скрутив звук і ми почули, як Дірка ходить коридором, вистукуючи «бам-бам» у всі двері підряд і волаючи про збори в залі відпочинку. Більшість кімнат, які він викликав, найімовірніше, були порожні, та це не біда: їхніх мешканців він знайде у вітальні в погоні за «стервом».

Скіп подивився на мене.

— Я ж казав, — промовив він.

39

Усі гуртожитки в нашому комплексі будувалися в один час і в кожному, крім віталень на середині поверху, було велике відпочинкове приміщення у підвалі. В ньому містилася ніша з телевізором, де глядачі збиралися здебільшого у вихідні на спортивні програми, а в будні — на мильну оперу з вампірами під назвою «Похмурі тіні». Ще там був буфетний закуток з півдесятком автоматів з їжею, стіл для пінг-понгу і купа дощок для шахів і шашок. А також місце для зборів з подіумом і кількома рядами складаних дерев’яних стільців. У нас там на початку навчального року були збори поверху, на яких Дірка пояснив правила поведінки в гуртожитку і розповів про сумні наслідки перевірок незадовільних кімнат. Мушу зазначити, що перевірки кімнат були головним у житті Дірки. Ну і РОТК, звичайно.

Він стояв за невеличкою дерев’яною кафедрою, на яку поклав тонку теку. Мабуть, з записами. На ньому й досі була мокра і брудна форма РОТК. Вигляд у Дірки після цілого дня махання лопатою і посипання піском був виснажений, але водночас і збуджений, заведений, як сказали б ми рік-два потому.

На перші збори поверху Дірка прийшов сам, та цього разу привів підкріплення. Прихилившись до зеленої блокової стіни, склавши руки на пристойно зведених докупи колінах, сидів Свен Ґарретсен, заступник декана з роботи зі студентами. За весь час зборів він не зронив майже ні слова і зберігав доброзичливий вигляд, навіть коли в повітрі повисли грозові хмари. Поруч із Діркою в чорному пальті поверх вугільно-сірого костюма стояв голова дисциплінарної комісії Еберсоул. Вигляд у нього був заповзятливий.

Коли всі ми повмощувалися, а курці запалили, Дірка зиркнув через плече спершу на Ґарретсена, тоді на Еберсоула. Еберсоул ледь йому всміхнувся.

— Починайте, Девіде, прошу. Це ж ваші хлопці.

В душі кольнуло роздратування. Я, може, і такий, і сякий, зокрема покидьок, що сміється над каліками, коли ті падають у зливу, але точно не хлопець Дірки Дірборна.

Дірка вчепився в кафедру й оглянув нас з урочистою суворістю, в найглибшому куточку свідомості, відведеному лише для солодких мрій, мабуть, уявляючи, що настане день, коли він ось так звертатиметься до своїх штабних офіцерів, кидаючи могутню хвилю військ на Ханой.

— Джонза немає, — озвався він нарешті. Вийшло зловісно і збито, ніби репліка у фільмі Чарльза Бронсона.

— Він у медпункті, — промовив я, насолоджуючись подивом на обличчі Дірки. Еберсоул теж виглядав здивовано. Ґарретсен продовжував доброзичливо дивитися кудись у далину, як людина, що добряче накурилася наркоти.

— Що з ним таке? — поцікавився Дірка. Це не входило в сценарій — ні в той, який він розробив сам, ні в той, який підготували вони з Еберсоулом — тож Дірка насупився і ще міцніше вп’явся в кафедру, немов побоюючись, що вона відлетить геть.

— Ішов, ішов, і раз — болото під носом! — сказав Ронні і аж весь напиндючився, почувши сміх публіки. — А ще в нього, по-моєму, пневмонія чи то двосторонній бронхіт, чи якась інша біда. — Він упіймав погляд Скіпа, і мені здалося, що той злегка кивнув. Це було Скіпове шоу, а не Дірчине, а якщо нам пощастить — якщо Стоуку пощастить — трійця, що перед нами, ніколи про це не дізнається.

— Розкажіть спочатку, — наказав Дірка. Він уже не просто супився, а палав люттю. У нього був точнісінько такий самий вираз, як коли виявив на своїх дверях крем для гоління.

Скіп розповів Дірці та його новим друзям, як ми з вікна вітальні на третьому поверсі побачили Стоука, що прямував до Палацу прерій, як він впав у болото, як ми витягли його і віднесли до медпункту, і лікар сказав, що Стоук геть розклеївся. Лікар такого не говорив, та й не варто було. Ті з нас, хто торкався до шкіри Стоука, знали, що він весь горить, і всі ми чули його страшний, надсадний кашель. Скіп промовчав про те, як швидко ішов Стоук: так, неначе хотів повбивати цілий світ, а тоді померти сам, і жодного слова про те, як ми сміялися (Марк Сент-П’єр так сильно, що аж обмочився).

Коли Скіп скінчив, Дірка невпевнено зиркнув на Еберсоула. Той відповів приязним поглядом. У них за спиною заступник Ґарретсен продовжував усміхатися легенькою усмішкою Будди. Натяк був ясний. Це шоу Дірки, і краще б у нього виявилася хороша програма.

Дірка глибоко вдихнув і знову перевів погляд на нас.

— Ми вважаємо, що Стоуклі Джонз винен у вандалізмі й публічному порушенні норм пристойності, скоєному на північній стіні Чемберлена сьогодні вранці. Точний час нам невідомий.

Я дослівно передаю його фразу, нічого не вигадуючи. Разом з висловом «щоб урятувати село, довелося його зруйнувати», це, мабуть, було найблискучішим зразком босівського красномовства, який мені тільки доводилося чути в житті.

Дірка, гадаю, очікував, що ми почнемо охати, неначе статисти в залі суду у фіналі серіалу про Перрі Мейсона, де несподіванки сиплються, як з мішка, та ми мовчали. Скіп уважно стежив за Діркою і, коли той набрав у груди повітря для наступної заяви, запитав:

— А з чого ти, Дірко, взяв, що це він?

Хоча повної впевненості в мене немає — ніколи його про це не питав — та я гадаю, що Скіп вжив прізвисько навмисне, щоб ще дужче вивести Дірку з рівноваги. Але так чи інакше, це спрацювало. Дірка хотів був зірватися, та поглянув на Еберсоула й добре зважив варіанти. Над його коміром з’явилася червона смужка. Я зачаровано спостерігав, як вона повзе догори. Трохи схоже на диснеївський мультфільм: Дональд Дак намагається вгамувати свою лють. Знаєш, що це неможливо взагалі; інтрига полягає в тому, на скільки його вистачить зберігати хоч подобу тверезого глузду.

— Думаю, ти й сам знаєш відповідь, Скіпе, — нарешті промовив Дірка. — Стоуклі Джонз носить плащ з дуже специфічним символом на спині. — Він узяв принесену з собою теку, дістав аркуш паперу, роздивився, тоді повернув так, щоб було видно і нам. Зображення нікого з нас особливо не здивувало. — Ось цим символом. Його вигадала комуністична партія невдовзі після Другої світової і він означає «перемогу через інфільтрацію». Відомий серед підривних елементів як «Зламаний хрест». До того ж він здобув популярність у радикалів з нижчих класів у містах, на зразок «Чорних мусульман» та «Чорних пантер». А що на плащі Стоука Джонза цей символ бачили задовго до того, як він з’явився на стіні нашого гуртожитку, то, гадаю, не потрібні конструктори ракет, щоб…

— Девіде, це ж лайно собаче! — вигукнув Нейт, встаючи. Він зблід і тремтів, та не зі страху, а швидше від гніву. Чи чув я коли-небудь раніше, щоб він прилюдно вжив слово «лайно»? По-моєму, ні.

Ґарретсен подарував моєму сусідові по кімнаті свою доброзичливу усмішку. Еберсоул звів брови з ввічливою цікавістю. Дірка сторопів. Гадаю, вже від кого, від кого, а від Нейта Гоппенстенда він проблем не очікував.

— Цей символ базується на англійських військово-морських сигналах прапорами і вживається на позначення ядерного роззброєння. Його вигадав видатний англійський філософ. По-моєму, йому навіть титул сера дали. Казати, що його придумали росіяни, Господи спаси! І цього вас навчають у РОТК? Такого ось лайна?

Нейт гнівно дивився на Дірку, вперши руки в боки. Дірка вибалушився на нього, геть збитий з пантелику. Так, цього саме в РОТК і навчили, а він заковтнув разом з гачком, жилкою і грузилом. Це наводило на питання: а чого ще наковталися хлопці в РОТК?

— Гадаю, ці відомості про зламаний хрест дуже цікаві, — спритно втрутився Еберсоул, — і ця інформація, безумовно, корисна, за умови, звісно, якщо вона точна…

— Цілком точна, — вступив Скіп. — Берт Рассел, а не Джо Сталін. Англійська молодь носила цей знак, коли п’ять років тому протестувала проти розміщення в англійських портах атомних підводних човнів США.

— Так точно, бля! — вигукнув Ронні, розтинаючи повітря кулаком. Десь приблизно за рік «Пантери», яким, скільки мені відомо, до лампочки був знак миру Бертрана Рассела, так само махали кулаками на своїх мітингах. І, ясна річ, далі в майбутньому, через двадцять чи близько того років, усі ми, промиті дітки шістдесятих, робили те ж саме на рок-концертах. «Брю-у-у-у-у-у-у-ус! Брю-у-у-у-у-у-у-ус!»

— Давайте, наші! — зі сміхом проспівав Г’ю Бреннен. — Вперед, Скіпе! Вперед, Нейте-молодче!

— Стеж за словами, тут же заступник декана! — гаркнув Дірка на Ронні.

Еберсоул проігнорував матюк і випади з гальорки. Його скептично-зацікавлений погляд був прикований до мого сусіда по кімнаті та до Скіпа.

— Навіть якщо все це правда, — промовив він, — проблема все одно залишається, чи не так? Думаю, ви зі мною погодитеся. Акт вандалізму та публічна непристойність залишається. І відбулося це в час, коли платники податків дивляться на студентську молодь усе критичнішим поглядом. А наш навчальний заклад, панове, залежить від платників податків. Тож мені здається, нам усім слід було б…

— Над цим задуматися! — зненацька верескнув Дірка. Щоки в нього до цього моменту стали майже фіолетовими, чоло всіяв цілий рій нехороших, схожих на тавро, червоних плям, а поміж очима швидко-швидко запульсувала велика вена.

Перш ніж Дірка встиг додати ще щось, а мав він, очевидячки, сказати багато, Еберсоул поклав долоню йому на груди, змушуючи замовкнути. Дірка якось аж здувся. Йому дали шанс, а він його змарнував. Пізніше він, напевно, скаже собі, що все через втому. Поки ми весь день сиділи в теплі, затишній вітальні, граючи в карти і свердлячи дірки в своєму майбутньому, Дірка надворі відмітав сніг і посипав доріжки піском, щоб старенькі професори психології з крихкими кістками не впали і не зламали собі бедро. Він втомився, реакція сповільнилася, та й взагалі цей нікчема Еберсоул не дав йому чесної можливості проявити себе. Тільки в цей момент від усього цього користі було щось небагато. Його відтерли на задній план. Дорослий знову взяв усе в свої руки. Татко все владнає.

— Мені здається, всім нам належить виявити винного і подбати, щоб він був покараний з належною суворістю, — вів далі Еберсоул. Дивився він головно на Нейта. Як не дивно це мені тоді видавалося, він виділив Нейта Гопенстенда як центр опору, що відчував у залі.

Нейт, хай Господь благословить його кутні зуби і зуби мудрості, легко міг сікатися з такими, як Еберсоул. Він продовжував стояти, взявшись у боки, і навіть оком не змигнув, і тим паче не відвів очей від Еберсоула.

— І як ви пропонуєте це зробити? — запитав Нейт.

— Перепрошую, як вас звуть, молодий чоловіче?

— Нейтан Гоппенстенд.

— Так ось, Нейтане, я вважаю, що винного вже виявлено, чи я неправий? — Еберсоул говорив терпляче, по- вчительському. — Точніше, він сам себе виявив. Мені сказали, що цей бідолаха Стоуклі Джонз був ходячою рекламою Зламаного хреста ще від…

— Перестаньте це так називати! — урвав Скіп, і я аж трішки підскочив, стільки нелюдської злості було в його голосі. — Це вам не якась зламана штука. Це знак миру, чорт забирай!

— А вас як звуть, сер?

— Стенлі Кірк, для друзів Скіп. Ви можете називати мене Стенлі.

По цих словах залом пробіг тихий, нервовий смішок, Еберсоул його мовби не почув.

— Що ж, містере Кірку, ваш семантичний софізм врахований, та він не змінює того факту, що Стоуклі Джонз і тільки він один демонструє цей символ по всьому студмістечку ще з першого дня семестру. Містер Дірборн повідомив мене…

— Містер Дірборн навіть не знає, що таке знак миру і звідки він походить, — перебив Нейт. — Тому, гадаю, дещо нерозумно з вашого боку надто покладатися на його слова. І в мене, містере Еберсоуле, на спині куртки випадково намальований знак миру, тож звідки вам знати, що це не я бризкав балончиком?

В Еберсоула відвисла щелепа. Не сильно, але досить, щоб зіпсувати співчутливу посмішку та ідеальний вигляд з обкладинки журналу, а заступник декана Ґарретсен насупився, немов зіштовхнувся з поняттям, якого він не розуміє. Хорошого політика або університетського адміністратора вкрай рідко вдається захопити зовсім зненацька. Це надзвичайно дорогоцінні моменти. Цим я дорожив тоді й, по-моєму, дорожу ним і сьогодні.

— Брехня! — вигукнув Дірка швидше ображено, ніж сердито. — Навіщо ти брешеш, Нейте? Ти остання людина на третьому, від якої я очікував…

— Я не брешу, — відповів Нейт. — Підіймись у мою кімнату і дістань з шафи мій бушлат, як не віриш. Перевір.

— Ага, а заразом заглянь і до моєї шафи, — сказав я, підводячись поряд з Нейтом. — Перевір мою стару шкільну куртку. Ти її відразу впізнаєш. Ота, зі знаком миру на спині.

Еберсоул вдивлявся в нас, злегка примруживши очі, а тоді запитав:

— Коли саме ви намалювали цей так званий знак миру на своєму одязі, молоді люди?

Цього разу Нейт збрехав. На той час я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти, як йому було важко… але він впорався по-чемпіонськи.

— У вересні.

Для Дірки це стало останньою краплею. Він злетів, наче ракета з космодрому, як висловилися б мої діти, от тільки це було б неточно. Злетів він, як Дональд Дак. Він, звісно, не стрибав, лопотячи руками, і не кахкав «кря-кря-кр-р-р-ря», як робив Дональд, впадаючи в гнів, але він нестямно заверещав і ляснув себе плазом долоні по веснянкуватому чолі. Еберсоул знову його вгамував, цього разу вхопивши за передпліччя.

— А ви хто? — запитав у мене Еберсоул, уже скоріше різко, ніж м’яко.

— Піт Райлі. Я намалював на своїй куртці знак миру, тому що мені сподобався Стоуків. А ще, щоб показати, що в мене є кілька суттєвих питань стосовно того, що ми робимо у В’єтнамі.

Дірка випручався з рук Еберсоула. Підборіддя випнуте, губи розтягнуті так, що видно було весь набір зубів.

— Допомагаємо нашим союзникам, ось що, дебіле! — заверещав він. — Якщо в тебе не вистачає власного розуму, щоб це збагнути, рекомендую прослухати курс вступу до військової історії полковника Андерсона. А може, ти просто з тих сцикунів, що не…

— Тихіше, містере Дірборне, — промовив заступник декана Ґарретсен. Його спокійність якимось чином здавалася гучнішою за Дірчин крик. — Тут не місце для дебатів про зовнішню політику і не час для наклепів на людей. Якраз навпаки.

Дірка опустив розпашіле обличчя, втупився в підлогу і заходився жувати губи.

— А коли ви, містере Райлі, зобразили цей знак миру на вашій куртці? — поцікавився Еберсоул. Голос його залишався люб’язним, але в очах застиг недобрий вираз. Думаю, він на той час уже збагнув, що Стоук вивернеться, і це його неабияк засмучувало. Дірка був дешевим аматором проти цього типа, який у 1966-му втілював новий тип людей в американських студмістечках. «Кожен час породжує певних людей», — казав Лао Цзи, і друга половина шістдесятих породила Чарльза Еберсоула. Він не був освітянин, він був охоронець правопорядку, додатковою спеціалізацією якого були зв’язки з громадськістю.

«Не бреши мені, Райлі, — промовляли його очі, — не бреши мені. Адже якщо збрешеш і я про це довідаюся, я зроблю з тебе котлету».

Ну й начхати. Після п’ятнадцятого січня мене, найімовірніше, і так тут уже не буде; до Різдва 1967 року я, можливо, вже опинюся в Фу-Бай, грітиму місце для Дірки.

— У жовтні, — сказав я. — Намалював його на куртці десь напередодні Дня Колумба.

— У мене такий на куртці та кількох светрах, — додав Скіп. — Лахмани у мене в кімнаті. Хочете, можу показати.

Дірка, червоний до коренів волосся, все ще дивився в підлогу і розмірено похитував головою.

— І в мене він теж є на парі курток, — підхопив Ронні. — Я не мирногуз, але знак класний. Мені подобається.

Тоні Делукка сказав, що і він носить знак на светрі.

Ленні Дорія повідомив Еберсоула і Ґарретсена, що нашкрябав його на палітурках кількох підручників, а також на першій сторінці зошита для аудиторних робіт. Якщо хочуть, він його принесе.

У Біллі Марчента знак був на куртці.

Бред Візерспун вивів його чорнилом на своїй шапочці першокурсника. Шапочка лежить десь далеко в шафі, можливо, під білизною, яку він забув відвезти додому мамі випрати.

Нік Прауті сказав, що намалював знаки миру на конвертах своїх улюблених платівок: «Відкрийте для себе «Бітлз»» та «Вейн Фонтана енд зе Майндбендерз».

— У тебе хіба є голова, щоб їх слухати, вилупку курячий? — пробурмотів Ронні. З-під складених чашечками долонь почувся сміх.

Ще кілька людей заявило, що мають знак миру на книжках і предметах одягу, і всі стверджували, що намалювали його задовго до появи графіті на північній стіні Чемберлен-голлу. Як завершальний, сюрреалістичний штрих, Г’ю підвівся, вийшов у прохід і задер джинси, щоб ми могли побачити жовті гімнастичні шкарпетки, що обтягували його волохаті гомілки. На обох був намальований знак миру маркером для міток на білизні, який місіс Бреннен дала синочку з собою до коледжу. Швидше за все, бісова штуковина була використана вперше за весь семестр.

— Як бачите, — зауважив Скіп, коли скінчилася наочна демонстрація, — зробити це міг кожен з нас.

Дірка повільно підвів голову. Від його рум’янцю залишилася тільки одна червона пляма над лівим оком. Вона була схожа на пухир.

— Навіщо ви брешете заради нього? — запитав він. Зачекав, проте ніхто не відповів. — До канікул на День подяки ні в кого з вас не було ніякого знака миру на жодній речі, у цьому я міг би заприсягтися, і закладаюся, що у більшості з вас ніякого знаку не було до цього вечора. Навіщо ви заради нього брешете?

Усі мовчали. Тиша затягувалася, а з нею наростало відчуття сили, міці, яку не можна було не вловити. Ми всі її відчули. Але хто нею володів? Вони чи ми? Не можна було сказати. І за всі ці роки справжньої відповіді поки так і немає.

Тоді за кафедру став заступник декана Ґарретсен. Дірка відступив убік, хоч, здавалося, навіть його не побачив. Ґарретсен оглянув нас з легкою, веселою усмішкою.

— Це дурість, — сказав він. — Те, що написав містер Джонз на стіні, було дурістю, а ця брехня — ще більша дурість. Скажіть правду, хлопці. Зізнайтеся.

Ніхто нічого не сказав.

— Вранці ми поговоримо з містером Джонзом, — підхопив Еберсоул. — Може, після цього декому з вас, хлопці, захочеться трішки змінити свою історію.

— Слухайте, на вашому місці я не дуже йняв би віри тому, що може наговорити Стоук, — зауважив Скіп.

— Правильно, наш старий Рви-Рви збожеволів, наче щур зі сральника, — сказав Ронні.

По цих словах почувся напрочуд сердечний сміх.

— Щур зі сральника! — скрикнув Нік з сяйливими очима. Він радів, як поет, що нарешті підібрав le mot juste[46]. — Щур зі сральника, точно. Ось хто наш старий Рви!

І, мабуть, на знак фінального на той день тріумфу божевілля над раціональною комунікацією, Нік Прауті просто-таки неймовірно бездоганно зобразив Фаґгорн Леґгорна[47]:

— Кажу ж, кажу ж вам, люди, у хлопа поїхав шифер! Йому в візочку бракує колеса! Бракує половини карт у колоді! У нього не всі пляшки пива в коробці! Він…

Помалу до Ніка дійшло, що Еберсоул і Ґарретсен дивляться на нього. Еберсоул з презирством, а Гарретсен ледь не з цікавістю, немов на нову бактерію під лінзою мікроскопа.

— …ну, знаєте, трішки не дружить з головою, — закінчив Нік. Імітація була зіпсована, коли у виступ закралося зніяковіння — прокляття всіх великих митців. Він квапливо сів на місце.

— Я зовсім не цю хворобу мав на увазі, — сказав Скіп. — І не те, що він каліка. Він чхав, кашляв, і з носа в нього текло з того дня, як повернувся. Навіть ти, Дірко, мав би це помітити.

Дірка не відповів і цього разу навіть на прізвисько не зреагував. Що ж, мабуть, і справді втомився.

— Я тільки кажу, що він може наговорити купу всілякої маячні, — вів далі Скіп, — і навіть сам у дещо повірити, але він сам не свій.

Посмішка Еберсоула знову воскресла, але тепер в ній не було і краплі веселощів.

— Гадаю, я розумію, куди ви хилите, містере Кірку. Ви хочете, щоб ми повірили, ніби містер Джонз не має жодного стосунку до напису на стіні, але якщо він все-таки зізнається, що то його робота, ми не повинні вірити його словам.

Скіп теж усміхнувся своєю тисячоватною усмішкою, що змушувала вистрибувати з грудей дівочі серця.

— Ви праві, — погодився він, — саме туди я і провадив, правильно.

На мить запанувала тиша, а тоді заступник декана Ґарретсен вимовив фразу, яку можна було б назвати епітафією нашої короткої епохи:

— Ви мене розчарували, хлопці, — промовив він. — Ходімо, Чарльзе. Нам тут більше робити нічого.

Ґарретсен підхопив свого портфеля, повернувся на підборах і рушив до дверей.

Еберсоул, хоч і здивувався, та поспішив за ним, так залишивши Дірку і його підопічних з третього поверху дивитися один на одного з сумішшю недовіри та докору.

— Дякую, хлопці. — Девід ледь не плакав. — Дякую, бля, за повні штани лайна.

Він помаршував геть, похнюпивши голову й стискаючи в руці свою теку. Наступного семестру він покинув Чемберлен і вступив до студентського братства. З огляду на все, мабуть, так було найкраще. Як міг би сказати Стоук: Дірка змарнував кредит довіри.

40

— Тож ви й це вкрали, — сказав Стоук Джонз, лежачи на ліжку в медпункті, коли нарешті зміг говорити. Я саме повідомив його, що тепер у Чемберлен-голлі майже всі прикрасили принаймні одну свою річ горобиним слідом, думаючи, що новина його втішить. Я помилився.

— Полегше, старий, — сказав Скіп, поплескуючи його по плечу. — Дивись, щоб тебе кров не залила.

Стоук навіть поглядом його не удостоїв. Чорні обвинувальні очі вп’ялися в мене.

— Приписали собі чужий вчинок, потім присвоїли знак миру. А хто-небудь з вас дивився в мій гаманець? По-моєму, там було чи то дев’ять, чи десять доларів. Могли б забрати і їх. Щоб уже зовсім до нитки.

Він відвернув голову і безсило закашлявся. Цього холодного дня на початку грудня шістдесят шостого він виглядав збіса старим на свої вісімнадцять.

Минуло чотири дні після плавання Стоука по перегоні Беннета. Лікар на прізвище Карбері на наступний день, очевидно, прийняв, що більшість з нас була друзями Стоука, попри дивну поведінку, коли ми його принесли, бо ми раз у раз заходили дізнатися, як він. Карбері з незапам’ятних часів працював в університетському медпункті, виписуючи рецепти від ангіни і накладаючи гіпси на зап’ястя, вивихнуті під час гри в софтбол, тож, напевно, знав, що не можна дати пояснення поведінці юнаків і дівчат, що взяли прямий курс на повноліття. Вони можуть виглядати дорослими, та при цьому здебільшого зберігають цілу купу дитячих замашок. Візьмімо, наприклад, Ніка Прауті, що перед заступником декана з роботи зі студентами виконав пробу на роль Фаґгорна Леґгорна. Цим усе сказано, ваша честь.

Карбері жодного разу не говорив, як Стоукові погано. Одна санітарочка, що, як мені здалося, майже закохалася в Скіпа вже на других відвідинах, трохи прояснила картину, хоч нам, власне, це було й не конче. Той факт, що Карбері запхав його до окремої, а не до загальної чоловічої палати, вже про дещо свідчив; факт, що перші дві доби його перебування там нам не дозволяли навіть поглянути на Стоука, сказав нам ще більше; а те, що його не перевезли до Східномейнської лікарні, що розташовувалася всього за десять миль по шосе, сказало нам найбільше. Карбері не ризикнув транспортувати його навіть в університетському авто «швидкої допомоги». Стоукові Джонзу було так зле, що далі нікуди. За словами санітарки, він мав запалення легень, початкову стадію переохолодження від мокнення у воді й температуру, що підскакувала майже до сорока одного. Вона чула, як Карбері казав комусь телефоном, що якби інвалідність ще хоч трохи зменшила об’єм його легень або якби Стоукові було не під двадцятку, а тридцять чи сорок, він майже напевно помер би.

Ми зі Скіпом були перші, кого пустили його провідати. Мабуть, до будь-кого іншого з гуртожитку приїхав бодай би один з батьків, але щодо Стоука, як ми знали тепер, цього не слід було очікувати. Якщо в нього й були інші родичі, вони не завдали собі клопоту виділити час для візиту.

Ми розповіли йому про все, що сталося того вечора, опустивши лише одне: сміх, який вибухнув у вітальні, коли ми побачили, як він у хмарах бризок прокладає собі шлях по перегону Беннета, і який не припинявся, доки ми не доставили його напівпритомного в медпункт. Він мовчки слухав мою розповідь про те, як Скіп придумав намалювати знаки миру на наших книжках і одязі, щоб Стоукові не довелося вигрібати все самому.

— Ронні Мейленфант, і той погодився, — додав я. — Навіть не писнув.

Розповіли ми йому для того, щоб він міг узгодити свою версію з нашою; і для того, щоб збагнув, що якщо тепер захоче взяти на себе провину/заслугу створення графіті, він накличе неприємності не тільки на себе, а й на нас. Усе це ми донесли до його відома, не сказавши прямо жодного слова. Бо це було зайве. Його ноги не працювали, та між вухами все було в цілковитому порядку.

— Прибери з мене руку, Кірку. — Стоук зіщулився якнайдалі від нас, скільки дозволяло вузьке ліжко, і знову закашлявся. Пригадую, я подумав, що, судячи з його вигляду, він би хоч чотири місяці протяг. Та я помилився. Атлантида пішла на дно, а Стоук Джонз і досі на плаву: працює адвокатом у Сан-Франциско. Його чорне волосся посріблилося і тепер виглядає навіть гарніше. Він їздить у червоному інвалідному візку. На Сі-Ен-Ен виглядає ефектно.

Скіп розігнувся і склав руки.

— Шалених потоків вдячності я, звісно, не чекав, але це вже занадто, — сказав він. — Цього разу ти перевершив сам себе, Рви-Рви.

Очі Стоука спалахнули.

— Не називай мене так!

— Тоді не називай нас злодіями тільки за те, що ми намагалися витягти твій худий зад. Чорт забирай, ми таки врятували твій худий зад!

— Ніхто вас не просив.

— Так, — сказав я. — Ти нікого ні про що не просиш, еге ж? Гадаю, незабаром тобі знадобляться більші милиці, щоб тягати за собою жовч проти цілого світу, яку ти в собі носиш.

— Я хоч маю жовч. А що є в тебе, лайномозкий?

Купа не пройденого матеріалу для зубріння, ось що. Та Стоукові я цього не сказав. У мене чомусь склалося враження, що він не збирається танути від співчуття.

— Що ти пам’ятаєш з того дня? — спитав я.

— Пам’ятаю, як написав «НАХЕР ДЖОНСОНА» на гуртожитку — я це вже два тижні планував — і пригадую, як пішов на першу пару. Майже цілу лекцію я обдумував, що говоритиму в кабінеті декана, коли мене викличуть. Яку заяву зробити. Потім — лише нечіткі уривки. — Він сардонічно посміхнувся і закотив очі в припухлих очницях. Він пролежав у ліжку добрячий шмат тижня, та все одно виглядав невимовно знесиленим. — Здається, я казав вам, хлопці, що хочу померти. Було таке?

Я не відповів. Він дав мені весь час світу, але я використав своє право мовчати.

Врешті Стоук знизав плечима. Мовляв, окей, облишимо це. Як наслідок, з його кістлявого плеча сповзла лікарняна сорочка. Він обережно поправив її рукою, в яку була застромлена голка крапельниці.

— Що, хлопці, відкрили для себе знак миру, га? Чудово. Зможете носити його на концерт Ніла Даймонда і довбаної Петули Кларк на зимовому карнавалі. А я… мене вже тут не буде. Для мене все скінчено.

— Думаєш, якщо вступиш до коледжу на іншому кінці країни, то зможеш кинути милиці? — поцікавився Скіп. — Чи, може, бігтимеш естафету?

Я трішки жахнувся, однак Стоук посміхнувся. Справжньою усмішкою, сонячною і щирою.

— Милиці не мають значення, — сказав він. — Часу дуже мало, щоб витрачати його даремно, ось що важливо. Тут ніхто не знає, що відбувається, і нікого це не обходить. Сіренькі люди. Якось перебитися, та й буде. В Ороно, штат Мейн, купівля платівки «Роллінг Стоунз» вже не знати який революційний вчинок.

— Деякі люди дізналися більше, ніж знали раніше, — промовив я, однак мені не давали спокою думки про Нейта, який переживав, щоб мати не побачила фото, як його затримують, тож залишився стояти на узбіччі. Обличчя на задньому фоні, обличчя сіренького хлопчика на шляху до стоматології в двадцятому столітті.

У дверях з’явилася голова доктора Карбері.

— Вам пора, хлопці. Містерові Джонзу треба ще відпочивати й відпочивати, щоб відновити сили.

Ми підвелися.

— Коли до тебе прийде заступник декана Ґарретсен, — сказав я, — чи цей тип Еберсоул…

— Єдине, що вони від мене дізнаються, це те, що весь той день — суцільний провал, — відповів Стоук. — Карбері повідомить їх, що в мене бронхіт із жовтня, а запалення від Дня подяки, і їм доведеться повірити. Я скажу, що міг у той день зробити що завгодно. Крім хіба що кинути милиці й пробігти чотири по сто метрів.

— Знаєш, ми ж дійсно не крали твій знак, — сказав Скіп. — Ми його просто позичили.

Стоук, здавалося, обміркував його слова, тоді зітхнув.

— Це не мій знак, — промовив він.

— Так, — погодився я, — уже не твій. Бувай, Стоуку. Ми до тебе ще навідаємося.

— Хай це не буде для вас пріоритетом, — промовив він, і, гадаю, ми зловили його на слові, бо більше так і не прийшли. Потім я ще кілька разів бачив його в гуртожитку — справді лише кілька — і був на лекції, коли він поїхав, не потурбувавшись закінчити семестр. Наступного разу я побачив його майже через двадцять років у новинах в телевізорі. Він виступав на мітингу «Ґрінпісу», коли французи підірвали «Рейнбоу Воррієр». Тобто, десь у вісімдесят четвертому чи п’ятому. Відтоді я бачив його на блакитному екрані досить часто. Він збирає кошти на охорону навколишнього середовища, зі свого розкішного червоного візка виголошує промови в коледжах, захищає в суді екоактивістів, коли вони цього потребують. Я чув, що його називають обіймальником дерев, і закладаюся, йому це по-своєму подобається. Він усе ще носить в собі жовч. І я радий. Бо, як він сказав, це те, що в нього є.

Коли ми підходили до дверей, Стоук покликав:

— Гей!

Ми озирнулися на вузьке обличчя, що біліло на білій подушці поверх білого простирадла. Бодай якимось кольором виділялася лише копиця чорного волосся. Через обриси його ніг під ковдрою мені знову згадався Дядько Сем на параді четвертого липня в мене вдома. І мені знову подумалося, що в нього вигляд людини, якій не прожити більш ніж чотири місяці. Але додайте до цієї картини ще й рядок білих зубів, тому що Стоук усміхався.

— «Гей» що? — запитав Скіп.

— Вас обох так хвилювало, що я скажу Ґарретсенові та Еберсоулові. Можливо, у мене комплекс неповноцінності чи щось в тому дусі, тільки мені якось не дуже віриться, що річ лише в мені. Ви двоє що, вирішили таки почати вчитися для різноманітності?

— А якщо так, то як гадаєш, ми витягнемо?

— Можливо, — відповів Стоук. — Одне я пам’ятаю про той вечір. І то чітко.

Я вирішив, він скаже, що пригадує, як ми над ним сміялися. І Скіп теж так подумав, як сам зізнався мені згодом, та виявилося, Стоук мав на увазі зовсім інше.

— Ти сам заніс мене в двері оглядової, — сказав він Скіпу. — І не впустив.

— Та ти що. Ти не сильно важкий.

— І все-таки… померти це одне, але нікому не хочеться, щоб його кидали на підлогу. Дуже принизливо. Та раз ти зумів, я дам тобі добру пораду. Кидай спортивні програми, Кірку, хіба що в тебе якась спортивна стипендія, без якої ти ніяк не можеш.

— Навіщо?

— Бо вони зроблять з тебе іншу людину. Можливо, це триватиме трохи довше, ніж було потрібно РОТК, щоб перетворити Девіда Дірборна на Дірку, та врешті-решт вони свого досягнуть.

— Що ти знаєш про спорт? — м’яко спитав Скіп. — Що ти знаєш про те, що значить бути в команді?

— Я знаю, що тепер поганий час для хлопців у формі, — сказав Стоук, відкинувся на подушку і заплющив очі. Але хороший час для дівчат, сказала Керол. У 1966-му було добре бути дівчиною.

Ми повернулися в гуртожиток і пішли в мою кімнату вчитися. Далі по коридору Ронні, Нік, Ленні і майже всі решта ганяли «стерво». Через деякий час Скіп зачинив двері, щоб не чути їхніх голосів, а коли й це не допомогло, я поставив платівку на маленький Нейтів програвач, і ми почали слухати Філа Окса. Окс уже помер, як моя мати, і Майкл Лендон, і Ронні Мейленфант. Повісився на своєму поясі. Відсоток самогубств серед уцілілих атлантійців доволі високий. Нічого дивного, як на мене. Коли ваш континент іде на дно прямо у вас під ногами, кожному це вдарить у голову.

41

За день чи два після відвідин Стоука в медпункті я зателефонував матері і сказав, що якщо їй справді не важко надіслати мені трохи спонсорських, то я хотів би дослухатися до її поради і найняти репетитора. Вона не ставила багато питань і не дорікала — коли моя мама не сварилася, це означало, що у вас серйозні проблеми — однак за три дні я отримав переказ на триста доларів. Я додав до них свій виграш у «чирву». На мій подив, він становив майже вісімдесят баксів. Це ціла гора п’ятицентовиків.

Мамі я про це не говорив, але її триста доларів пішло на двох репетиторів. Один, аспірант, допоміг мені з таємницями тектонічних плит і дрейфу материків, а другий — старшокурсник, любитель марихуани з Кінг-голлу, що допомагав Скіпові з антропологією (і, можливо, написав за нього одну-дві письмові роботи, хоча точно я не знаю). Цього другого хлопця звали Гарві Брандідж, і він був перший, хто в моїй присутності вжив фразу: «Повний облом, народе!»

Ми зі Скіпом разом пішли до декана гуманітарного факультету. Про те, щоб звернутися до Ґарретсена після зборів у залі для відпочинку Чемберлена в листопаді, звісно, й мови не було. Ми виклали йому наші проблеми. Як першокурсники, формально ми не мали жодного стосунку до гуманітарного, бо ще не мали права обирати спеціалізацію, проте декан Рендл вислухав нас. І порадив поговорити окремо з кожним викладачем, пояснити, в чому річ, тобто практично здатися на їхню милість.

Так ми і зробили, ненавидячи кожну хвилину цих візитів. Одним з факторів, що дуже зміцнив нашу дружбу в ті роки, було те, що нас виховували на янківських принципах, один з яких звучав так: проси допомоги тільки в разі, коли дуже притисне, а може, й тоді не варто. Ці болісні обходи ми витримали тільки завдяки взаємній підтримці. Коли зі своїм викладачем розмовляв Скіп, я чекав у коридорі, палячи цигарку за цигаркою. Коли була моя черга, він чекав мене.

Загалом викладачі поставилися до нас з таким співчуттям, що я ніколи й подумати не міг: майже всі старалися щосили, щоб ми не лише склали, а й отримали оцінку, яка б дозволила зберегти стипендію. Тільки Скіпів викладач вищої математики був абсолютно невблаганний. Проте Скіп розбирався в предметі достатньо, щоб здача пройшла гладко і без чиєїсь допомоги. Через багато років до мене дійшло, що для більшості наших викладачів це було швидше питання моралі, ніж освіти: їм не хотілося читати прізвища своїх колишніх студентів у списках загиблих і запитувати себе, чи немає в цьому частково і їхньої провини. Бо різниця між D і C з мінусом була водночас різницею між хлопцем, що бачить і чує, і овочем, що валяється у якомусь шпиталі для ветеранів В’єтнаму.

42

Після однієї з таких бесід, коли попереду вже грізно маячили підсумкові іспити, Скіп вирушив у «Ведмежий барліг» до свого репетитора з антропології на курс стимульованого кавою завчання. Я чергував на посуді в Голіоуку. Коли конвеєр нарешті зупинився до вечора, я пішов назад у гуртожиток, щоб знову засісти за підручники. У вестибюлі я зазирнув до своєї поштової скриньки і знайшов рожеве сповіщення про бандероль.

Пакунок був замотаний в коричневий папір і перев’язаний шпагатом, проте виглядав веселіше від наклейок з різдвяними дзвониками і гостролистом. Зворотна адреса була, неначе несподіваний удар кулаком у живіт: «Керол Джербер, 172, Броуд-стрит, Гарвіч, Коннектикут».

Я навіть не намагався їй дзвонити, і не лише тому, що був зайнятий порятунком свого заду. Гадаю, справжню причину я збагнув, лише коли побачив її ім’я на пакунку. Я був переконаний, що вона повернулася до Саллі-Джона. Що вечір, коли ми кохалися під старі хіти в моєму авто, став для неї далеким-далеким минулим. Що я став далеким минулим.

На Нейтовому програвачі співав Філ Окс, та сам Нейт дрімав на ліжку з розгорнутим номером «Ньюзвік» на обличчі. На першій сторінці красувався генерал Вільям Вестморленд. Я сів за свій стіл, поклав пакунок перед собою, простяг руку до шпагату і зупинився. Руки тряслися. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються». Звісно, вона була права… та поки я сидів, дивлячись на її різдвяну посилку, моє серце боліло, і то сильно. На програвачі співав Філ Окс, та в моїй голові лунала інша, старіша і солодша пісня. В моїй голові співали «Платтерзи».

Я розв’язав шпагат, здер липку стрічку, розгорнув коричневий папір і врешті-решт видобув невеличку білу коробочку з універмагу. У ній лежав подарунок, обгорнутий блискучим червоним папером і перев’язаний білою сатиновою стрічкою, та квадратний конверт з моїм іменем, написаним таким знайомим почерком. Я розкрив конверта і витяг голмарківську вітальну листівку: «Коли тобі не байдуже, пошли найкраще» і все в тому ж дусі. Сніжинки і янголи з фольги, що трублять у труби, теж із фольги. Коли я розгорнув листівку, на мій подарунок впала газетна вирізка. З газети «Гарвіч джорнал». Угорі над заголовком Керол написала: «Цього разу я впоралася: Пурпурне Серце[48]! Не хвилюйся, п’ять швів у травмпункті, і на вечерю я була вдома».

У заголовку повідомлялося: «ПРОТЕСТ ПРОТИ МОБІЛІЗАЦІЇ ПЕРЕРІС У БІЙКУ. ШЕСТЕРО ПОСТРАЖДАЛИ, ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛЮДЕЙ ЗААРЕШТОВАНО». Фото різко контрастувало зі світлиною в «Деррі ньюз», на якій усі, навіть копи і будівельники, що організували свій експромтний контрпротест, виглядали якось аж наче безтурботно. У «Гарвіч джорнал» усі здавалися накрученими, збентеженими і на дві тисячі світлових років подалі від безтурботності. Твердолобі типи з татуюваннями на випнутих руках і спотвореними від ненависті обличчями, і довговолоса молодь, що втупилася в них з лютим викликом. Хтось із другої групи простягав руки до трьох глумливих чоловіків, ніби кажучи: «Ну ж бо! Розірвати мене хочете?» А між цими двома групами — полісмени, напружені та насторожені.

З лівого боку світлини (Керол провела туди стрілочку, так ніби я міг не помітити) виднілася знайома куртка з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині. Знову її обличчя було повернуте, та цього разу не в бік, а просто в об’єктив. Я побачив, що по її щоці тече кров, побачив куди виразніше, ніж хотілося. Вона могла малювати скільки завгодно жартівливих стрілок і писати скільки завгодно недбалих коментарів на полі, мене це не розвеселило. По її обличчю стікав не шоколадний сироп. Коп тримав її за руку. Дівчина з газетного фото, здавалося, не переймалася ні цим, ні тим фактом, що в неї з голови тече кров, якщо в ту мить вона взагалі знала про кровотечу. Дівчина з газетного фото усміхалася. В одній руці вона тримала плакат «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА!» Інша була простягнена до камери. Вказівний і середній пальці розчепірені літерою V. «V — знак перемоги», — подумав я тоді. Та, звичайно ж, помилився. До шістдесят дев’ятого це V супроводжувало горобиний слід так само нерозривно, як шинка яєчню.

Я пробіг статтю очима, та в ній не було нічого особливо цікавого: протест… контрпротест… образи… кидання камінням… кілька кулачних бійок… втручання поліції. Тон репортажу був пишномовний, бридливий і покровительський водночас; і мені пригадалося, який вигляд був ув Еберсоула і Ґарретсена того вечора в залі для відпочинку. «Ви мене розчарували, хлопці». Окрім трьох, усіх затриманих учасників протесту того ж дня відпустили і жодного імені не називалося, з чого випливало, що ніхто з них не досяг двадцяти одно року.

Кров у неї на обличчі. І все ж вона усміхається… та ще й переможно. Я усвідомив, що Філ Окс і досі співає — «Я вбив людей мільйон цілий і знову кличуть мене в бій» — і по спині в мене побігли мурашки.

Повернувся до листівки. Типові сентиментальні рими, вони практично завжди однакові, хіба не правда? Веселого Різдва, від душі сподіваюся, що в Новому році ти не помреш. Я навіть не читав їх до ладу. Навпроти віршиків на чистому боці вона написала мені послання. Таке довге, що зайняло майже весь білий простір.

Дорогий Номере Шість!

Просто хотіла побажати тобі найвеселішого Різдва і сказати, що в мене все гаразд. Я ніде не вчуся, хоча зблизилася з кількома студентами (див. вкладену вирізку) і думаю, що колись повернуся-таки в інститут, можливо, наступної осені. З мамою не дуже, але вона старається, і брат поступово приходить до тями. І Ріонда допомагає. Я кілька разів бачилася з Саллі, але це вже не те. Якось увечері він зайшов до мене подивитися телевізор, і ми були як чужі… або, можливо, насправді я хочу сказати, що ми були як старі знайомі в потягах, що їдуть у протилежних напрямках.

Я сумую за тобою, Піте. Гадаю, наші потяги теж їдуть у різних напрямках, але я ніколи не забуду час, що ми провели разом. Було прекрасно, неперевершено, особливо останній вечір. Можеш писати мені, коли хочеш, але я б не дуже хотіла. Від цього може бути гірше нам обом. Це не означає, що мені байдуже чи що я забула, а якраз навпаки.

Пам’ятаєш вечір, коли я показала тобі те фото і розповіла, як мене побили? А мій друг Боббі про мене подбав? У нього того літа була книжка. Йому її подарував сусід з горішнього поверху. Боббі казав, що це найкраща книжка, яку він читав. Я знаю, це мало про що говорить, коли тобі тільки одинадцять. Але в випускному класі я натрапила на неї в шкільній бібліотеці і прочитала, просто, щоб скласти власну думку. Мені вона здалася досить класною. Не найкраще, що я читала, але досить хороша. Я подумала, що тобі може сподобатися. Вона написана дванадцять років тому, але мені чомусь здається, що це про В’єтнам. А якщо й ні, то в ній повно інформації.

Я люблю тебе, Піте. Веселого Різдва!

Керол

P. S. Кидай ту дурну гру.

Я прочитав листа двічі, тоді обережно згорнув вирізку і поклав у листівку. Руки мої все ще тремтіли. У мене, здається, ще й досі десь зберігається ця листівка… як і «Червона Керол» Джербер десь, я певен, зберігає маленьке фото своїх друзів дитинства. Тобто, якщо вона ще жива. Це не дуже певний факт: дуже багатьох з її останніх відомих друзів уже давно немає.

Я розкрив пакунок. Усередині, різко контрастуючи з веселим різдвяним папером і білою сатиновою стрічкою, був екземпляр «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа в паперовій обкладинці. У школі я до цієї книжки не дійшов, в останньому класі віддавши перевагу з позакласного читання «Сепаратному миру». «Мир» здався мені трохи коротшим.

Я розгорнув книжку, думаючи, що, можливо, знайду присвяту. І таки знайшов, але не таку, якої сподівався, зовсім не таку. Ось що я побачив на білому просторі титульного аркуша.

Раптом мої очі наповнилися несподіваними слізьми. Я затис рот долонями, щоб стримати схлипи, що прагнули вирватися назовні. Я не хотів розбудити Нейта, не хотілося, щоб він бачив, як я плачу. А я плакав, ще й як. Сидів за своїм столом і плакав за нею, плакав за собою, за нами обома, за нами всіма. Не пам’ятаю, щоб ще колись у житті мені було так боляче, як тоді. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються». І я певен, що так воно і є… а як щодо того, що було тоді? Що з тими, ким ми були тоді? Що з серцями в Атлантиді?

43

Хоч би там як, ми зі Скіпом вижили. Наздогнали матеріал, сяк-так склали сесію і в середині січня повернулися до Чемберлен-голлу. Скіп сказав мені, що на канікулах написав листа Джонові Вінкіну, бейсбольному тренерові, повідомивши, що передумав грати в команді.

Нейт теж повернувся на третій поверх Чемберлена, як і, на превеликий подив, Ленні Дорія — щоправда, наразі вільним слухачем, але він був тут. А от його пайзана, Тоні Делукки, не було. Як і Марка Сент-П’єра, Баррі Марджо, Ніка Прауті, Бреда Візерспуна, Гарві Твіллера, Ренді Еколзза… і, звісно ж, Ронні. У березні ми отримали від нього листівку. З штемпелем Льюїстона й адресовану просто «штурпакам з третього поверху Чемберлена». Ми приклеїли її у вітальні над кріслом, в якому Ронні найчастіше сидів під час гри. На лицевому боці красувався Алфред Е. Ньюмен, герой з обкладинки журналу «Мед». На зворотному боці Ронні написав:

«Дядько Сем кличе і треба йти. Попереду мене чекають пальми і мені п…р які ще проблеми! Мій результат — двадцять одне турнірне очко. Отже, я переможець». І підпис: РОН. Ми зі Скіпом засміялися. Для нас синочок місіс Мейленфант з невипареним язиком до смерті залишиться Ронні.

Стоук Джонз, він же Рви-Рви, теж не повернувся. Деякий час я майже зовсім його не згадував, та через півтора року Стоукове обличчя і спогади про нього, хоч і на короткий час, зринули в пам’яті з приголомшливою, живою виразністю. У той час я сидів у в’язниці в Чикаго. Не знаю, скільки нас загребли копи під конгресним залом увечері, коли висувалася кандидатура Г’юберта Гамфрі, але дуже багато, і багато хто дістав травми. Через рік добірна федеральна комісія в своєму звіті назве ті події «поліційними заворушеннями».

Я опинився в камері попереднього ув’язнення, розрахованій на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять людей, разом з десь шістьма десятками отруєних газом, оглушених, обкурених, потовчених, розбурханих, змордованих, зіграних і наскрізь скривавлених хіпі. Хто курив травку, хто плакав, хто блював, хто співав протестні пісні. З протилежного кутка якийсь хлопець, якого я навіть не бачив, видав обкурену версію «Більше я не маршую». Все це скидалося на психоделічний в’язничний варіант змагання, скільки людей може набитися в телефонну кабінку.

Притиснутий до ґрат, я намагався оберегти нагрудну кишеню з «Пел-Мел» і бічну кишеню з примірником «Володаря мух», що мені подарувала Керол, уже добряче зачитаного, якому бракувало пів титульної сторінки і який вилітав з палітурки, як зненацька перед очима спалахнуло обличчя Стоука, чітке і детальне, як високовирізнене фото. Воно з’явилося неначе нізвідки, можливо, якесь неактивне електричне коло пам’яті раптом розжарилося, стимульоване чи то кийком по голові, чи то цілющою понюшкою сльозогінного газу, і разом з ним прийшло питання.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі? — запитав я вголос.

Коротун з густющою кучмою золотого волосся — такий собі карликовий Пітер Фремптон, якщо ви в змозі таке уявити — озирнувся на мене. Обличчя в нього було бліде і прищаве. Під носом і на щоці підсихала кров.

— Що-що? — перепитав він.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі університетського гуртожитку? Без ліфта? Чому його не поселили на першому?

Тут я згадав, як Стоук, опустивши голову, з волоссям, що падало на очі, ривками прямує до Голіоуку; Стоука, який бурмоче собі під ніс: «Рви-рви, рви-рви, рви-рви»; Стоука, що ходить усюди так, ніби все довкола його ворог. Дрібна подачка — і він спробує розстріляти весь світ.

— Чуваче, я щось не вловлюю. Що…

— Хіба що він сам просився, — промовив я. — Хіба що він, можливо, дуже наполягав.

— Бінго, — сказав коротун з волоссям Пітера Фремптона. — Чуваче, маєш косячок? Хочу кайфанути. Блювотна діра. Я хочу в Гобітон.

44

Скіп став художником, по-своєму видатним. Не як Норман Роквелл. Ви не знайдете жодної репродукції Скіпових скульптур на підставочках у сувенірній «Франклінмінт», та в нього було чимало виставок: Лондон, Рим, Нью-Йорк, торік Париж, і про нього постійно пишуть. Багато критиків називає його поверховим, тимчасовим делікатесом (деякі називають його тимчасовим делікатесом уже двадцять п’ять років), обмеженим розумом, що за допомогою примітивних образів спілкується з такими ж примітивами. Інші хвалять його за щирість та енергію. Я схиляюся до другої думки, втім цього, звісно, слід було очікувати: адже я знав його в молодості, ми разом врятувалися з великого потопаючого континенту, і він залишився моїм другом. Моїм пайзаном, у певному сенсі.

Є й такі, які вказують на гнів, що його так часто випромінюють Скіпові роботи, гнів, який я вперше ясно розгледів у шістдесят дев’ятому, у в’єтнамській родині з пап’є-маше, що він підпалив під університетською бібліотекою під підсилений динаміками ритм «Янгбладз». Тож так. Щось у цьому, безперечно, є. Деякі роботи Скіпа смішні, деякі сумні, а деякі химерні, але більшість дихає гнівом. Майже всі його гіпсові, картонні та глиняні люди з закляклими в напрузі плечима ніби шепочуть: «Підпали мене, підпали і слухай, як я кричатиму». Бо насправді надворі й досі шістдесят дев’ятий, це все ще Меконг, і так буде завжди. «Гнів Стенлі Кірка — ось що надає цінності його роботам», — зазначив один критик під час виставки в Бостоні. Гадаю, той же самий гнів посприяв серцевому нападові, що стався в нього два місяці тому.

Його дружина зателефонувала і сказала, що Скіп хоче мене бачити. Лікарі вважають, що там нічого страшного немає, та Капітан насмілився з ними не погодитися. Мій старий пайзан Капітан Кірк думав, що помирає.

Я прилетів до Палм-Біч. Від вигляду його білого обличчя під майже білим волоссям на білій подушці в моїй голові зринув якийсь спогад, та спершу я не міг його ідентифікувати.

— Ти думаєш про Джонза, — сказав він хрипко і, звичайно ж, мав рацію. Я посміхнувся, і в ту ж мить по моїй спині ковзнув крижаний палець. Іноді на тебе накочує щось з минулого. Воно просто повертається, і все.

Я увійшов і сів поруч.

— Не так уже й погано, о свамі[49].

— І не важко, — промовив він. — Знову той день у медпункті. От тільки Карбері, напевно, мертвий, і цього разу голка в моїй вені, — він підніс свою талановиту руку, показав мені голку і знову її опустив. — Я більше не думаю, що помру. Принаймні не зараз.

— Чудово.

— І далі палиш?

— Кинув. Торік.

Він кивнув.

— Дружина каже, що розлучиться зі мною, якщо я не зроблю те ж саме, тож, гадаю, варто спробувати.

— Найпаскудніша зі звичок.

— Взагалі, по-моєму, життя — найпаскудніша звичка.

— Прибережи свої лайно-афоризми для «Рідерз дайджест», Кеп.

Він засміявся, тоді поцікавився, чи є якісь звістки від Нейті.

— Листівка на Різдво, як завжди. З фотокарткою.

— Клятий Нейт! — Скіп був у захваті. — На ній був його кабінет?

— Ага. Цього року витарабанив шопку. Там усім мудрецям явно не завадило б полікувати зуби.

Ми глянули один на одного і захихотіли. Та не встиг Скіп добре розійтися, як тут же закашлявся. Жахливо схоже на Стоука. На мить він навіть з вигляду став схожий на Стоука, і в мене по спині знову побігли мурашки. Якби Стоук був небіжчик, я б подумав, що нас переслідує його дух, та Стоук Джонз живий. І по-своєму продався так само, як і кожен інший пристарілий хіпі, який від продажу кокаїну прогресував до продажу телефоном дутих облігацій. Він любить світитися на екрані, наш Стоук. Коли судили О. Дж. Сімпсона, на нього можна було, клацаючи канали, натрапити щовечора. Просто ще один стерв’ятник, що кружляє над падлом.

Гадаю, Керол одна з тих, хто не продався. Керол та її друзі. Ну, а як щодо студентів-хіміків, що вони вбили своєю бомбою? Сталася помилка, я вірю в це всією душею. Та Керол Джербер, яку я знав, не змогла б миритися з думкою, що справжня сила — тільки в дулі пістолета; та Керол, яку я знав, розуміла б, що це просто ще один довбаний спосіб сказати: щоб урятувати село, довелося його зруйнувати. Та гадаєте, родичів тих дітей обходить, що то була помилка? Ой, перепрошуємо, бомба вибухнула не тоді, коли мала? Думаєте, матерів, батьків, братів, сестер, коханих, друзів хвилює питання, хто продався, а хто ні? Думаєте, це важливо для людей, яким треба збирати себе по шматочках і якось жити далі? Серця розбиваються. Так, серця можуть розбитися. Іноді мені здається, що було б краще, якби ми при цьому помирали. Але ми не помираємо.

Скіп силкувався відновити дихання. Монітор біля його ліжка тривожно запищав. У палату зазирнула медсестра, але Скіп махнув, щоб вона йшла. Сигнали заспокоїлися до колишнього ритму, і вона вийшла. Коли медсестра зникла за дверима, Скіп спитав:

— Чому ми так реготали того дня, коли він упав? Це питання й досі мене мучить.

— Ага, і мене теж, — промовив я.

— То яка ж відповідь? Чому ми сміялися?

— Тому що ми люди. Певний час, десь між Вудстоком і розстрілом у Кентському університеті[50], ми вважали себе кимось іншим, але помилилися.

— Вважали себе зоряним пилом, — сказав Скіп з майже серйозним виразом обличчя.

— Думали, що ми золоті, — погодився я, засміявшись — і нам треба повернутися в райський сад.

— Нахилися, юний хіпі, — попросив Скіп. Я нахилився до нього. І побачив, що мій старий друг, який перехитрив Дірку, і Еберсоула, і заступника декана з роботи зі студентами, який обійшов своїх викладачів, благаючи допомоги, який навчив мене пити пиво глечиками і посилати «нахер» з десятком різних інтонацій, трішки сплакнув. Він простяг до мене руки. З роками вони схудли, і м’язи вже не напиналися, а обвисали. Я нахилився ще нижче й обійняв його.

— Ми намагалися, — прошепотів він мені на вухо. — Піте, ніколи про це не забувай. Ми намагалися.

Мабуть, і справді намагалися. По-своєму Керол намагалася більше, ніж будь-хто з нас, і заплатила найвищу ціну. Тобто, якщо не рахувати тих, хто загинув. І хоча ми забули мову, якою говорили в ті роки, — вона канула в небуття, як і розкльошені джинси, сорочки домашнього розфарбування, жакети Неру і плакати «ВБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ — ТЕ Ж САМЕ, ЩО ТРАХАТИ ЗАРАДИ ЦНОТЛИВОСТІ» — у пам’яті зрине слово чи два. Інформація, розумієте. Інформація. А іноді в снах і спогадах (що старшим я стаю, то більше вони, здається, зливаються) я відчуваю запах місця, де я розмовляв цією мовою з такою невимушеною авторитетністю: дух землі, аромат помаранчів і ледь-ледь вловимий запах квітів.

1983: Дай Бо’ здоров’ячка всім нам

1983. Сліпий Віллі

6:15

Він прокидається під музику, завжди під музику. У перші затуманені миті нового дня його свідомість просто не може впоратися з пронизливим «біп-біп-біп» радіобудильника. Немов сміттєвоз, що дає задній хід. Але й музика о цій порі року теж нездала: станція з легкими мелодіями, на яку налаштований його радіогодинник, під зав’язку забила ефір різдвяними піснями, і цього ранку він прокидається під одну з двох-трьох з його списку найнестерпніших: голоси з придихом, сповнені фальшивого захвату. Хорал «Харе Крішна», чи то «Співаки Енді Вільямса», чи ще щось подібне. «Чи чуєш, що чую», — виспівують голоси з придихом, коли він випростується і сідає в ліжку, сонно кліпаючи. Волосся стирчить в усі боки. «Чи бачиш, що бачу я», — ведуть вони далі, коли він спускає ноги з ліжка, чалапає, кривлячись, по холодній підлозі до радіо і б’є по кнопці «Стоп». Обертається і бачить, що Шерон уже прибрала звичну оборонну позу: голова накрита подушкою, і видно тільки кремовий вигин плеча, мереживну бретельку нічної сорочки та пухнасте пасмо світлого волосся.

Він заходить до ванної, зачиняє двері, скидає піжамні штани, в яких спить, кидає в кошик для брудної білизни, вмикає електробритву. Водячи нею по обличчю, він думає: «А чому б вам, хлопці, раз ви вже так націлилися, не пройти весь каталог органів чуттів? Чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я, чи на дотик тобі так само, як мені? Одним словом, давайте, вперед і з піснею».

— Окозамилювання, — промовляє він, відкручуючи душ. — Усе окозамилювання.

* * *

Через двадцять хвилин, коли він одягається (сьогодні вранці темно-сірий костюм від Пола Стюарта плюс його улюблена краватка «Сулка»), Шерон частково прокидається, але не так, щоб він повністю розібрав, що вона бурмоче.

— Повтори-но, — просить він. — Яєчний коктейль я вловив, а далі одне бу-бу-бу.

— Я питала, чи не міг би ти купити дві кварти яєчного коктейлю по дорозі додому, — каже вона. — Увечері прийдуть Ейліни і Дабреї, ти не забув?

— Різдво, — каже він, уважно розглядаючи в дзеркалі своє волосся. Він уже не той очманілий чоловік з виряченими очима, який прокидається під музику вранці п’ять, а іноді шість разів на тиждень. Тепер він виглядає, як і решта людей, що з ними він їхатиме до Нью-Йорка потягом о сьомій сорок. Саме цього йому і треба.

— Що не так з Різдвом? — питає вона з сонною посмішкою. — Окозамилювання, так?

— Саме так, — погоджується він.

— Як згадаєш, купи ще й кориці…

— Гаразд.

— …але якщо забудеш про коктейль, Білле, я тебе роздеру!

— Не забуду.

— Знаю. Ти дуже надійний. І виглядаєш гарно.

— Дякую.

Вона знову падає на подушку, тоді спинається на лікті, якраз коли він востаннє поправляє краватку синього кольору. Ніколи в житті він не одягав червоної краватки і сподівається зійти в могилу, не заражений цим вірусом.

— Я купила тобі дощик, — каже вона.

— М-м-м?

— Дощик. У кухні на столі.

— А, — згадує він. — Дякую.

— Нема за що.

Вона вже лягла і починає дрімати. Він не заздрить їй, що вона може спати до дев’ятої, та що там, до одинадцятої, якщо хоче, та заздрить її здатності прокинутися, поговорити і знову заснути. У ліску він теж так умів. Майже всі вміли. Та лісок був давно. «За морем», — казали новачки і кореспонденти; та коли ви пробули там якийсь час, говорилося просто лісок, іноді — зелень.

У зелені, от-от.

Вона промовляє ще щось, але вже знову в стадії «бу-бу-бу», втім він все одно розуміє: вдалого дня, любий.

— Дякую, — відповідає він, цілуючи її в щоку. — Обов’язково.

— Ти дуже вродливий, — бурмоче вона знову, хоча очі в неї заплющені. — Я кохаю тебе, Білле.

— І я тебе, — промовляє він і виходить.

Його дипломат — «Марк Кросс», не наймодніший, але майже — стоїть у передпокої біля вішалки, де висить його пальто від Таґера з Медісон. Він на ходу підхоплює дипломат і йде з ним на кухню. Кава вже готова. Господи, благослови містера Коффі — і він наливає собі чашку. Відкриває дипломат, абсолютно порожній — і бере зі столу клубок дощику. Якусь мить тримає в пальцях, дивлячись, як він переливається у світлі флуоресцентних кухонних ламп, потім кладе в дипломата.

— Чи чуєш, що чую я, — промовляє він ні до кого і заклацує дипломат.

8:15

За брудним віконним склом ліворуч від себе він бачить місто, що наближається. Крізь кіптяву на склі місто схоже на мерзенні ґарґантюанські руїни: можливо, щойно підняту на поверхню загиблу Атлантиду, що люто витріщається в сіре небо. В горлі дня застрягла велика порція снігу, та це не дуже його турбує. Всього вісім днів до Різдва, і справа піде добре.

Вагон пропах ранковою кавою, ранковим дезодорантом, ранковим лосьйоном після гоління, ранковими парфумами і ранковими шлунками. Майже на кожному сидінні — краватка, тепер їх носять навіть деякі жінки. На обличчях ранкова припухлість, погляди самозаглиблені й беззахисні, розмови мляві. Це час, коли навіть непитущі виглядають, ніби з похмілля. Більшість народу прикипіла до своїх газет. А що? Рейґан — король Америки, цінні папери та акції обернулися на золото, смертна кара знову в моді. Життя прекрасне.

Перед ним теж розгорнутий кросворд «Таймз», і хоча він заповнив лише кілька клітинок, та це оборонний засіб, не більше. Він не любить розмовляти з людьми в потягах, узагалі не любить порожніх балачок, а найменше в світі йому потрібен приятель-попутник. Коли в якому-небудь вагоні він починає помічати знайомі обличчя, а інші пасажири, ідучи до свого місця, починають кивати йому або питати: «Як ви сьогодні?», він змінює вагони. Не так уже й складно залишатися анонімом, просто ще одним щоденним пасажиром з коннектикутського передмістя, людиною, примітною лише своєю впертою відмовою носити червоні краватки. Можливо, колись він був учнем парафіяльної школи, можливо, колись тримав заплакану дівчинку, а один з його друзів бив її бейсбольною битою, і, можливо, колись провів певний час у зелені. Нікому в потязі цього знати не варто. Тим вони і хороші.

— Ви як, готові до Різдва? — запитує сусід із сидіння біля проходу.

Він підводить голову, трохи суплячись, але вирішує, що це не якась значуща фраза, а просто балаканина, щоб згаяти час, яку деякі люди, здається, відчувають себе просто зобов’язаними говорити. Його сусід — товстун, і до обіду від нього неодмінно тхнутиме незалежно від того, скільки «Спід-стіка» він вилив на себе вранці. Проте він навіть не дивиться на Білла, тож нічого страшного.

— Та так, знаєте, — промовляє він, дивлячись на дипломат у себе між ногами, дипломат, у якому, крім клубка дощику, більше нічого немає. — Потроху набираюся атмосфери.

8:40

Він виходить з вокзалу Гранд-Централ разом з тисячею інших чоловіків і жінок у пальтах, здебільшого менеджерів середньої руки, прилизаних білочок, які до обіду щосили крутитимуться у своєму колесі. На мить він зупиняється, глибоко вдихаючи холодне сіре повітря. Лексингтон-авеню одяглася в гірлянди різдвяних вогників, а неподалік Санта-Клаус, з вигляду пуерторіканець, дзвонить у дзвіночок. Поруч з ним горщик для пожертвувань і мольберт з написом «ДОПОМОЖІТЬ БЕЗХАТЬКАМ НА РІЗДВО». І чоловік у синій краватці думає: «А як щодо краплинки правди в рекламі, Санто? Як щодо напису «ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ НА РІЗДВО З КОКАЇНЧІКОМ»»? Проте, проходячи повз, він кидає в казанок пару доларів. У нього гарні передчуття на цей день. Добре, що Шерон нагадала йому про дощик, а то б він, мабуть, забув його захопити; адже він завжди забуває такі речі, такі ось тонкощі.

Десятихвилинна прогулянка приводить його до його будівлі. Перед входом, стрибаючи з ноги на ногу і видихаючи хмаринки пари, стоїть чорний хлопчина років сімнадцяти в чорних джинсах і брудній червоній куртці з каптуром. Він раз у раз усміхається, показуючи золотий зуб. В одній руці тримає пом’яту паперову склянку з-під кави. У склянці лежить трохи дріб’язку і він ним раз у раз подзенькує.

— Дрібних не маєте? — питає він у перехожих, що потоком вливаються в обертові двері. — Може, маєте дрібні, сер? Може, кинете хоч пару дрібних, мем? На їдло зібрати хочу. Спасибі, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва вам. Може, маєте дрібні, дядьку? Може, четвертачок? Дякую. Може, кинете дрібних, мем?

Проходячи повз, Білл опускає в склянку чорного юнака п’ятак і дві десятки.

— Дякую, сер, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва.

— І тобі, — каже він.

Жінка, що йде поруч, супиться.

— Їх не варто заохочувати, — каже вона.

Білл знизує плечима і злегка присоромлено всміхається їй.

— Мені важко відмовити комусь на Різдво, — каже він їй.

У потоці людей Білл входить до вестибюлю, мигцем зиркає вслід категоричному стерву, що звертає до газетного кіоску, тоді прямує до ліфтів зі старомодними показниками поверхів і позначками в стилі ар-деко. Тут кілька людей кивають йому, і він обмінюється з двома-трьома кількома словами, доки вони разом чекають на ліфт. Це ж усе-таки не потяг, де можна пересісти в інший вагон. До того ж будівля не з нових, і ліфти тут ледь повзуть і працюють, як їм хочеться.

— Як дружина, Білле? — запитує сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок з п’ятого поверху.

— Керол? Чудово.

— А дітлахи?

— Обоє добре.

Дітей у нього немає, а дружину звуть не Керол. Його дружина в дівоцтві Шерон Ен Донаг’ю, парафіяльна середня школа Сент-Ґебріела, випуск 1964-го року, але цього сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок ніколи не дізнається.

— Мабуть, чекають не дочекаються великого дня, — веде далі сухоребрий, його усмішка розтягується і перетворюється на щось невимовне. Біллові Ширмену він схожий на зображення Смерті, якою її бачать редактори коміксів: всуціль розширені очі, великі зуби і туго напнута блискуча шкіра. Від цього вищиру йому пригадується Там-Бой у долині А-Шау. Хлопці з другого батальйону вступили туди, неначе володарі світу, а вийшли, неначе обпалені біженці, що ступили на півакра пекла. У них були такі ж розширені очі й великі зуби. Такий самий вигляд залишився в них і через кілька днів в Донґ-Ха, де всі вони ніби змішалися докупи. У ліску часто все колотилося. І часто діялося за схемою: біг пес через овес.

— Ще й як, — погоджується він, — та Сара, здається, починає щось підозрювати щодо типа в червоному костюмі.

«Ліфте, ну давай, рухайся, — просить він подумки. — Господи, збав мене від цієї маячні».

— Так-так, таке трапляється, — каже сухоребрий. Його усмішка на мить згасає, ніби вони розмовляють про рак, а не про Санта-Клауса. — Скільки тепер Сарі?

— Вісім.

— А таке враження, ніби тільки рік чи два тому народилася. Та правильно, коли живеться весело, час так і летить, скажіть?

— Що правда, то правда, — відказує він, палко сподіваючись, що худорлявий замовкне. Тут нарешті двері одного з чотирьох ліфтів роззявляються й усі набиваються в кабіну.

Білл із сухоребрим разом минають частину коридору на п’ятому поверсі, а тоді худий зупиняється перед старомодними подвійними дверима зі словами «СТРАХУВАННЯ КОНСОЛІДЕЙТЕД» на одному з матових віконець і «ОЦІНЮВАННЯ СТРАХОВИХ ЗБИТКІВ ПО ВСІЙ АМЕРИЦІ» — на іншому. З-за дверей долинає приглушений стукіт клавіш і трохи гучніші дзвінки телефонів.

— Гарного дня, Білле.

— І вам теж.

Сухоребрий відчиняє двері свого офісу і на мить Білл бачить великий вінок на протилежній стіні, а вікна прибрані сніжинками з балончика. Він здригається і думає: «Господи, спаси всіх нас».

9:05

Його офіс — один з двох, які він орендує в цій будівлі — міститься в кінці коридору. Два сусідніх темних приміщення пустують уже півроку, що цілком його влаштовує. На матовому склі його дверей написано: «Розвідування земель західних штатів». На дверях — три замки. Один був на них, коли він в’їхав, плюс ще два, які поставив він сам. Він входить досередини, зачиняє за собою двері, повертає замок, замикає поліційний замок.

У центрі кімнати стоїть стіл, завалений паперами, та вони геть нічого не означають — просто камуфляж для прибиральниць. Він регулярно викидає одні й розкладає нову купу. Посередині столу стоїть телефон, і він час від часу набирає номери навмання, щоб телефонна компанія не вимкнула його як неактивного. Торік він придбав ксерокс, який виглядає дуже по-діловому в кутку коло дверей, що ведуть в інший, менший кабінет. Але ним ніхто ні разу не користувався.

— Чи чуєш, що чую я, чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я? — наспівує він, прямуючи до дверей в інший кабінет. Там стоять полиці, на яких височіють стоси таких же безглуздих паперів, дві великі картотеки (на одній лежить плеєр з навушниками — його відмовка на рідкісні випадки, коли хтось стукає в зачинені двері й ніхто не озивається), стілець і драбина.

Білл несе драбину до головного кабінету і розкладає ліворуч від столу. На стіл кладе дипломат. Тоді підіймається на три щаблі, підносить руки вгору (при цьому поли пальта напинаються навколо його ніг, наче дзвін), обережно відсуває одну з навісних панелей на стелі. Вгорі відкривається темний простір, який важко назвати шахтою, хоча по ньому й тягнеться кілька труб і кабелів. Пилу там немає, у всякому разі, близько, і мишаків теж. Раз на місяць він обробляє шахту отрутою для гризунів. Звичайно ж, лазячи туди-сюди, він не хоче забруднити одяг, та не це головне. Головне — повага до своєї роботи і до сфери своєї діяльності. Цього він навчився в армії, під час перебування в ліску, і часом думає, що це друга за важливістю річ з усього, чого він навчився в житті. А перша — тільки покута замінює сповідь, і тільки каяття визначає особистість. Цю науку він почав вчити у 1960-му, коли йому було чотирнадцять. То був останній рік, коли він міг увійти до сповідальні й сказати: «Благослови мене, отче, бо я згрішив», а потім розповісти все.

Покута для нього дуже важлива.

«Дай Бо’ здоров’ячка, — думає він у затхлій темряві шахти. — Дай Бо’ здоров’ячка вам, дай Бо’ здоров’ячка мені, дай Бо’ здоров’ячка всім нам».

Над цим вузьким простором (тут безупинно посвистує примарний легкий вітерець, несучи з собою запах пилу і стогін ліфтів) нависає підлога шостого поверху, в яку вбудований квадратний люк зі сторонами приблизно тридцять дюймів. Білл зробив його сам. Він майстер на все, одна з речей, за які його цінує Шерон.

Він відкидає ляду люка, впускаючи згори бліде світло, тоді хапає за ручку дипломат. Коли він застромлює голову в шахту між поверхами, по товстому стояку футів за двадцять чи тридцять від його теперішньої позиції гуркоче стрімкий потік води. Через годину, коли люди з усієї будівлі підуть на перерву на каву, звук цей стане безперервним і ритмічним, як хвилі, що накочують на пляж. Білл практично його не помічає, як і інших міжповерхових звуків. Він до них звик.

Він обережно лізе до вершечка драбини і підтягується на руках до свого офісу на шостому поверсі, залишаючи Білла на п’ятому. Тут, на шостому, він знову Віллі, як у середній школі. Як у В’єтнамі, де його іноді називали «Віллі Бейсбол».

Це горішнє приміщення виглядає як солідна майстерня: на металевих полицях акуратно розкладені мотки дроту, мотори та вентилі, а на письмовому столі на кутику примостився якийсь фільтр. Проте це все-таки кабінет: друкарська машинка, диктофон, кошик для вхідних і вихідних паперів, і то повний — теж камуфляж. Він періодично міняє їх місцями, як фермери міняють ґрунт під посіви. А ще картотеки. Купа картотечних шаф.

На одній стіні картина Нормана Роквелла: сім’я молиться перед обідом на День подяки. За столом у рамці зняте в ательє фото Віллі в уніформі старшого лейтенанта, зроблене в Сайгоні незадовго до того, як він здобув Срібну Зірку за мужність на місці падіння гелікоптера під Донґ-Ха. Поряд — збільшена копія грамоти, виданої разом зі свідоцтвом про демобілізацію, також у рамці. У цьому документі він зазначений як Вільям Ширмен. На грамоті в належному порядку перелічені всі його заслуги. Врятував життя Саллівана на стежці за тим селищем. Так написано в наказі про присвоєння йому Срібної Зірки, так говорили ті, хто пережив Донґ-Ха. І, найважливіше за все, так сказав сам Салліван. То було перше, що він промовив, коли обидва вони опинилися в Сан-Франциско, у шпиталі, відомому як «Палац піхв». «Ти врятував мені життя, друже». Віллі сидів на ліжку Саллівана все ще з бандажем на одній руці і маззю навколо очей, але в цілому з ним було все цілком гаразд. Він же міг рухатися, важко поранений був Салліван. То було того дня, коли їх сфотографував репортер з АП, і це фото з’явилося в газетах по всій країні, серед них і «Гарвіч джорнал».

«Він взяв мене за руку», — думає Віллі, стоячи у своєму кабінеті на шостому поверсі й залишивши Білла Ширмена поверхом нижче. Над фотопортретом і свідоцтвом про демобілізацію висить плакат шістдесятих років. Він не вставлений у рамку і пожовк по краях. На ньому зображений знак миру. А знизу червоним, білим і синім кольорами виведений ось цей дотеп: «СЛІД ВЕЛИКОГО АМЕРИКАНСЬКОГО БОЯГУЗА».

«Він взяв мене за руку», — думає він знову. Так, Салліван взяв його за руку, і Віллі ледь не підхопився і не кинувся через відділ з криком. Він не сумнівався, що Салліван скаже: «Я знаю, що ви зробили, ти і твої друзяки Дулін і О’Міра. Ти думав, вона мені не розповість?»

Однак нічого такого Салліван не сказав. Натомість він промовив: «Ти врятував мені життя, старий. Ми з одного міста і ти врятував мені життя. Це ж треба було, хай йому грець! А ми так боялися сентґебівців».

По цих словах Віллі повністю переконався, що Салліван поняття не має, що Дулін, О’Міра і він зробили Керол Джербер. Однак від думки, що він у безпеці, не полегшало. Анітрохи. Всміхаючись і стискаючи Салліванову руку, він думав: «І правильно робили, що боялися, Саллі. Правильно».

Віллі кладе дипломат Білла на стіл, тоді лягає на живіт. Застромлює голову і руки у вітряну, пропахлу оліфою темряву між поверхами і повертає на місце панель в стелі офісу на п’ятому поверсі. Двері міцно замкнені; він нікого не чекає, втім, як і завжди. «Розвідування земель західних штатів» ніколи не мало жодного клієнта. Та краще перестрахуватися. Береженого Бог береже.

Розібравшись з офісом на п’ятому поверсі, Віллі опускає ляду люка на шостому. Тут люк приховує килимок, приклеєний до підлоги, щоб при піднятті та спуску він не відставав і не зсувався.

Віллі зводиться на ноги, обтрушує руки від пилу, тоді обертається до дипломата і відкриває. Виймає моток дощику і кладе на диктофон, що стоїть на столі.

— Дуже добре, — каже він і знову думає, що Шерон може бути справжнім золотцем, коли постарається… а старається вона часто. Він заклацує дипломат і починає роздягатися, акуратно і методично, в зворотному порядку повторюючи дії, які проробив о шостій тридцять, відмотуючи плівку назад. Скидає все, навіть труси і чорні гетри. Роздягшись, акуратно вішає пальто, піджак і сорочку в шафу, де висить тільки одна річ — важка червона куртка, проте не досить товста, щоб назвати її паркою. Під нею — щось схоже на коробку, трохи занадто громіздке, щоб назвати його дипломатом. Віллі кладе поруч свій дипломат від Марка Кросса, потім вішає штани в тримач, дбайливо розгладжуючи кожну складку. Краватка опиняється на планці, прикрученій з внутрішнього боку дверей, і повисає там сама-самісінька, неначе висолоплений синій язик.

Голий і босий, він чалапає до купи картотечних шафок. На одній з них стоїть попільничка, оздоблена рельєфним орлом лютого вигляду і словами «ЯКЩО Я ВПАДУ В БОЮ». У попільничці лежить ланцюжок з парою ідентифікаційних жетонів. Віллі надягає ланцюжок через голову і висуває нижню шухляду. Всередині — спідня білизна. Зверху акуратно складені труси кольору хакі. Він одягає їх. Далі настає черга білих спортивних шкарпеток і білої бавовняної майки з високим коміром, а не на шлейках. У ній чітко вимальовуються його жетони, а також біцепси і трицепси. Не такі міцні, як були в А-Шау і Донґ-Ха, але не такі вже й погані для чоловіка під сороківку.

Та зараз, перш ніж він повністю одягнеться, — час для покути.

Він підходить до іншої шафи і витягає другу шухляду. Його пальці швидко перебирають зошити в твердих палітурках, минаючи кінець 1982-го і пробігаючи цей: січень — квітень, травень — червень, липень, серпень (влітку він завжди відчуває, що мусить писати більше), вересень — жовтень і нарешті останній, листопад — грудень. Він сідає за стіл, розгортає зошита, швидко гортає густо списані сторінки. У записах є невеликі відмінності, але суть у всіх одна: «Я шкодую від усього серця».

Цього ранку він пише хвилин із десять. Ручка завзято шкрябає папір, тримаючись суті проблеми: «Я шкодую від усього серця». За його підрахунками, він написав це понад два мільйони разів… а це тільки початок. Сповідь була б куди швидша, та він воліє йти довгими манівцями.

Він закінчує — тобто на сьогодні, бо насправді він ніколи не закінчить писати — і ховає зошита між уже списаними і чистими, що чекають своєї черги. Тоді повертається до картотек, що правлять йому за комод. Висуваючи шухляду над тією, де лежать шкарпетки і білизна, він починає тихо наспівувати. Не «Чи чуєш, що чую я», а «Дорз» про те, як день знищує ніч, а ніч розділяє день.

Він одягає просту синю полотняну сорочку, потім армійські штани. Засуває середню шухляду і відчиняє горішню. Там лежать альбом і пара чобіт. Він бере альбом і якусь мить дивиться на його червону шкіряну палітурку. Облущеними золотими літерами на ньому витіснено слово «ЗГАДКА». Він дешевий, цей альбом. Йому по грошах був би і дорожчий, але в людини не завжди є право на те, що їй по грошах.

Влітку він пише більше «шкодую», але спогади немовби сплять. А ось взимку, особливо ближче до Різдва, спогади пробуджуються. І тоді його тягне зазирнути в альбом, повний газетних вирізок і фото, на яких усі виглядають неможливо молодими.

Сьогодні він кладе альбом назад у шухляду, не розгорнувши, і бере чоботи. Вони начищені до сліпучого блиску і мають такий вигляд, наче не зносяться до труб Судного дня, а то і довше. Це не звичайні армійські черевики, ці — ні. Ці — десантні, 101-ї повітряно-десантної. Ну і нехай. Він же не намагається одягтися піхотинцем. Якби хотів одягтись, як піхотинець, то так би і зробив.

Однак підстав виглядати неохайно в нього не більше, ніж дозволити пилу збиратися в шахті між поверхами, тож до одягу він ставиться дбайливо. Штани в чоботи він, певна річ, не заправляє. Все-таки прямує на П’яту авеню в грудні, а не в дельту Меконгу в серпні: змій і кліщів остерігатися нічого, але він має намір виглядати щонайохайніше. Гарний вигляд важливий для нього так само, як і для Білла, а може, і ще більше. Як на те пішло, повага до своєї роботи і сфери своєї діяльності починається з поваги до себе.

Останні два предмети зберігаються в глибині горішньої шухляди: тюбик гриму і флакон гелю для волосся. Він вичавлює трохи гриму на ліву долоню і починає наносити на обличчя, від чола до шиї. Працює з байдужою швидкістю досвідченої людини, надаючи своїй шкірі помірної засмаги. Скінчивши, втирає трохи гелю у волосся і зачісує його, позбуваючись розділу, рівно від чола до потилиці. Це останній, найменший штрих, та, можливо, найвиразніший. Від наїзного на роботу чоловіка з передмістя, що годину тому вийшов з вокзалу Гранд-Централ, не залишилося й сліду. Людина в дзеркалі, прибитому з внутрішнього боку дверей невеличкої комірчини, виглядає як найманець, що вийшов у тираж. У засмаглому обличчі криється якась мовчазна, дещо смиренна гідність, щось, на що люди не можуть дивитися довго. Від цього їм стає боляче. Віллі знає це, бо не раз помічав. Він не дошукується, в чому причина. Він створив собі життя, у якому мінімум питань, і так йому комфортно.

— Нормально, — каже він, зачиняючи двері до комірчини. — Виглядаєш прекрасно, солдате.

Він повертається до шафи по червону куртку, яку можна носити на обидва боки, і схожим на коробку саквояжем. Куртку поки що вішає на спинку офісного стільця, а саквояж кладе на стіл. Відмикає і відкидає кришку на міцних завісах. Тепер саквояж трохи скидається на ті, в яких вуличні торгівці виставляють свої підробки годинників і ланцюжки з сумнівного золота. У саквояжі Віллі речей небагато, одна з них, щоб поміститися досередини, переламана навпіл. Картонка з написом. Пара рукавиць, які носять у холодну погоду, і ще одна рукавиця, що він носив, коли було тепло. Він виймає пару (сьогодні вони йому знадобляться, це вже точно), а тоді бере картонку на міцному шнурі. Просилений у дірочки з обох боків прямокутника шнур зав’язаний вузликом, щоб Віллі міг повісити його на шию. Він закриває саквояж, не завдавши собі клопоту його заклацнути, і кладе на нього напис. Стіл такий загромаджений, що це — єдина придатна для роботи поверхня.

Наспівуючи «Там ми скарби свої ховали, а тут шукали насолод», він висуває широку шухляду над отвором для ніг під стільницею, нишпорить серед олівців, олівчиків з бальзамом для губ, скріпок і блокнотів, поки не знаходить степлера. Тоді розмотує дощик, акуратно обвиває його навколо прямокутничка, обрізає зайве і міцно пришпилює сяйливу смужку до картону. На мить підносить напис догори, спочатку оцінюючи, а потім милуючись ефектом.

— Те, що треба! — каже він.

Дзвонить телефон. Він весь заклякає, обертається і дивиться на нього очима, що одразу ж стали зовсім маленькими, жорсткими і дуже настороженими. Один дзвінок. Другий. Третій. На четвертому вмикається автовідповідач, відповідаючи його голосом, точніше його варіантом, призначеним для цього кабінету.

— Доброго дня, ви телефонуєте в «Центральний обігрів та охолодження», — промовляє Віллі Ширмен. — Зараз ми не можемо прийняти ваш дзвінок, тому залиште повідомлення після сигналу.

Пі-і-і-і.

Він напружено слухає, стоячи і стискаючи кулаки над своєю прикрашеною дощиком табличкою.

— Доброго дня, вас турбує Ед з «Жовтих сторінок» компанії «Найнекс», — промовляє автовідповідач, і Віллі переводить дух. Він навіть не зауважив, що весь цей час не дихав. Кулаки починають розтискатися. — Щоб дізнатися, як збільшити рекламний простір в обох виданнях «Жовтих сторінок» і при цьому заощадити значну суму в річному бюджеті, прошу, нехай ваш представник зателефонує мені за номером 1-800-555-1000. Усім веселих свят. Дякую.

Клац.

Віллі ще якусь мить дивиться на автовідповідач, немов очікуючи, що той знову заговорить, почне погрожувати йому, можливо, звинуватить у всіх злочинах, в яких він сам себе звинувачує, але нічого не відбувається.

— Усе, як книжка пише, — бурмоче він, ховає оздоблену дощиком табличку в саквояж, закриває його і цього разу заклацує. Вздовж переднього краю видніється наліпка, облямована американськими прапорцями: «Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО СЛУЖИВ».

— Усе, як книжка пише, любчику, не сумнівайся.

Він виходить, зачиняє двері з вивіскою «ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОБІГРІВ ТА ОХОЛОДЖЕННЯ» на матовому склі. Замикає всі три замки.

9:45

На середині коридору він зустрічає Ральфа Вільямсона, пузатенького бухгалтера з «Фінансового планування Ґаровіча» (скільки міг помітити Віллі, всі бухгалтери Ґаровіча були пузатенькі). В одній рожевій руці Ральфа затиснутий ключ з дерев’яною пластинкою на ланцюжку, з чого Віллі робить висновок, що дивиться на бухгалтера, якому потрібно відлити. «Ключ з пластинкою! Якщо сраний ключ зі сраною пластинкою не змусить вас згадати радості парафіяльної школи, всіх тих черниць з волохатими підборіддями і дерев’яних лінійок, що луплять по пальцях, то не змусить ніщо», — думає Віллі. І знаєте що? Ральфові Вільямсону, скоріше за все, подобається носити ключ з пластинкою, як і мило у вигляді кролика або клоуна, що висить на мотузочку на теплому крані в його ванній. Ну то й що? Не судіть, бля, і не судимі будете.

— Здоров, Ральфі, як ся маєш?

Ральф обертається, бачить Віллі, веселішає.

— О, привіт! Щасливого Різдва!

Віллі посміхається, бачачи вираз Ральфових очей. Недоробок-пузанчик обожнює його. А чому б і ні? Перед Ральфом стоїть такий вичепурений фраєр, що аж дивитися боляче. Це має тобі подобатися, серденько, має сподобатися.

— І тобі, братело. — Він простягає руку (вже в рукавиці, тож можна не хвилюватися, що вона надто біла проти обличчя) долонею догори. — Дай п’ять!

Сором’язливо посміхаючись, Ральф дає руку.

— Дай десять!

Ральф повертає пухку рожеву долоню і дозволяє Віллі по ній плеснути.

— Так круто! Треба повторити! — вигукує Віллі й дає Ральфові ще п’ять. — Ну що, Ральфі, вже закупився на Різдво?

— Здебільшого, — каже Ральф, посміхаючись і брязкаючи ключем від туалету. — Вже майже все. А ти, Віллі?

Віллі підморгує йому.

— Знаєш, як то є, братику. У мене дві чи три баби і я просто даю, хай кожна купить мені невеличкий подаруночок на згадку.

Захоплена посмішка Ральфа говорить, що взагалі він не знає, але дуже хотів би дізнатися.

— Викликали кудись?

— Роботи на цілий день. Зараз же якраз сезон, розумієш?

— Таке враження, що в тебе цілий рік сезон. Напевно, справи йдуть добре. Тебе цілими днями нема в офісі.

— Для цього Бог і послав нам автовідповідачі, Ральфе. А ти йди вже, йди, а то доведеться розбиратися з мокрою плямою на твоїх найкращих габардинових штанях.

Сміючись (і трішки червоніючи), Ральф прямує до чоловічого туалету.

Віллі рушає до ліфтів, несучи в одній руці саквояж, другою перевіряючи в кишені куртки, чи окуляри та інший предмет на місці. На місці. На місці й конверт, тугий, шурхотить двадцятидоларовими банкнотами. Їх п’ятнадцять. Надійшов час відвідин офіцера Вілока. Віллі чекав на нього вчора. Може, він і не з’явиться до завтра, та Віллі готовий закластися, що той прийде сьогодні, хоч Віллі від цього й не в захваті. Він знає, що так влаштований світ — як хочеш, щоб віз котився, колеса треба змащувати — та все одно сердиться. Він часто-густо уявляє, як приємно було б пустити кулю в голову Джаспера Вілока. Так іноді траплялося в зелені. Так мусило бути. Взяти для прикладу хоч Мейленфанта. Цього божевільного покидька з його прищами і колодою карт.

Так, у ліску все було інакше. У ліску іноді доводилося робити зле, щоб запобігти куди гіршому злу. Така поведінка передусім свідчить, що ти опинився не в тому місці, тут ніхто не сперечається, але раз ти вже в болоті, то пливи. Він і хлопці з загону «Браво» пробули з хлопцями загону «Дельта» всього кілька днів, тож Віллі майже не довелося мати справу з Мейленфантом, та його пронизливий, що діяв на нерви, голос важко забути. А ще він пам’ятає одну річ, яку Мейленфант вигукував під час своїх нескінченних партій у «чирву», коли хтось намагався забрати назад уже покладену карту: «Дзуськи, лайноїде! Раз пішов, значить, зіграв!»

Нехай Мейленфант і був очком, та це він казав правильно. В житті, як і в картах: раз пішов, значить, зіграв.

Ліфт не зупиняється на п’ятому, проте Віллі вже давно цього не боїться. Він багато разів їхав до вестибюлю з людьми, які працюють на тому ж поверсі, що й Білл Ширмен, зокрема з сухореброю жердиною зі «Страхування консолідейтед», — і вони його не впізнавали. Мусили б, він знав, що мусили б, але не впізнавали. Раніше він думав, що річ в іншому одязі та гримі, потім вирішив, що причина в волоссі, однак у глибині душі знав, що це не пояснення. Навіть їхня закостеніла нечутливість до світу, в якому вони живуть, цього не пояснювала. Адже він не робить нічого кардинального: формені штани, десантні чоботи і трішки коричневого гриму — це ж не камуфляж. Аж ніяк. Він точно не знає, де шукати пояснення, а тому майже не набиває собі цим голову. Цього, як і дуже багато чого іншого, він навчився у В’єтнамі.

Чорношкірий хлопець усе ще стоїть біля вхідних дверей, тепер натягши на голову каптур своєї старої засмальцьованої куртки, і трясе перед Віллі зім’ятою склянкою з-під кави.

Він бачить, що фраєр з валізкою містера Ремонтника в руці всміхається, і його власна усмішка ширшає.

— Може, кинеш дрібних? — питає він містера Ремонтника. — Що скажеш, любий друже?

— Нахер злиняв від мене, наволоч лінива. Ось що скажу, — відповідає Віллі, все ще усміхаючись. Хлопчина задкує на крок, дивиться на Віллі вибалушеними, ошелешеними очима. Та перш ніж знаходить, що відповісти, містер Ремонтник уже пройшов півкварталу і майже загубився в юрбі покупців, стискаючи рукою в рукавиці велику, схожу на кубик валізку.

10:00

Він заходить до готелю «Вітмор», перетинає вестибюль і ескалатором підіймається в мезонін, де розташовані громадські туалети. Це єдиний момент у розпорядку дня, що завжди вселяє тривогу, хоч він не зміг би сказати чому. У всякому разі, нічого ні разу не траплялося ні до, ні під час, ні після його відвідин готельних туалетів. Він використовує поперемінно понад двадцять готелів у центрі міста. Та все одно чомусь переконаний, що якщо вклепається, то станеться це в готельному сральнику. Бо те, що відбудеться далі, це не перевтілення Білла Ширмена у Віллі Ширмена. Білл і Віллі — брати, може, навіть близнюки, і перехід від одного до другого здається невинним і цілком нормальним. Однак фінальне перевтілення робочого дня — з Віллі Ширмена в Сліпого Віллі Ґарфілда ніколи таким не здавалося. Це останнє перетворення темне, потаємне, мало не трансформація вовка-перевертня. Поки все не закінчується і він знову не опиняється надворі, постукуючи перед собою своєю білою тростиною, він відчуває те ж, що, мабуть, відчуває змія, коли скине стару шкіру, а нова ще не наросла і не зміцніла.

Він озирається і бачить, що чоловіча вбиральня порожня, якщо не брати до уваги пари ніг під дверима кабінки, другої в довгому ряду. Їх тут з десяток. М’яке кахикання, шелест газети. «Ф-ф-ф-ф» — пристойний, коротенький пук людини в центрі міста.

Віллі проходить уздовж усього ряду до останньої кабінки. Ставить саквояж на підлогу, замикає двері на засувку і скидає червону куртку, одночасно вивертаючи її навиворіт. Зі зворотного боку вона оливково-зелена. Варто було вивернути рукави, як вона стала фронтовою курткою старого солдата. Шерон — яка справді має задатки геніальності — купила тканину на цей бік його куртки в армійському магазині, а колишню підкладку відпорола і підшила червону куртку цією. Але спочатку нашила погони старшого лейтенанта, плюс чорні смужки сукна там, де належить бути прізвищу та номерові підрозділу. Тоді випрала одежину разів зо тридцять. Тепер погони та нашивки, звичайно ж, зникли, але місця, де вони були, різко вирізняються. Тканина на рукавах і з лівого боку грудей зеленіша, візерунок не такий затертий, і будь-який ветеран збройних сил його відразу ж упізнає.

Віллі вішає куртку на гачок, спускає штани, сідає, потім бере саквояж і кладе на коліна. Розкриває, виймає дві половини тростини і швидко їх скручує. Тримаючи її за низ, не підводячись, простягає руку і зачіпає палицю за гачок поверх куртки.

Потім заклацує саквояж, відриває шматок паперу від рулону, щоб створити відповідний звуковий ефект завершення справи (можливо, без усякої потреби, але береженого Бог береже), і спускає воду.

Перш ніж вийти з кабінки, він дістає окуляри з кишені куртки, де лежить і відкупне. Вони великі, з увігнутими, тонованими скельцями, і асоціюються у нього з лавовими лампами і байкерами поза законом з фільмів з Пітером Фондою в головній ролі. Однак для справи вони якраз годяться: почасти тому, що якимось чином допомагають людям впізнати ветерана, а почасти тому, що ніхто не може побачити його очі навіть збоку.

Віллі Ширмен залишається в туалеті в мезоніні «Вітмора» точнісінько так, як Білл Ширмен залишився на п’ятому поверсі в офісі «Розвідування земель західних штатів». Чоловік, що виходить з кабінки в старій польовий куртці, темних окулярах, легенько постукуючи перед собою білою тростиною, — це Сліпий Віллі, неминучий атрибут П’ятої авеню з часів Джеральда Форда.

Проходячи через невеликий хол до сходів (сліпі без супроводу ніколи не користуються ескалаторами), він бачить, що йому назустріч іде жінка в червоному блейзері. Крізь сильно тоновані лінзи, що їх розділяють, вона здається якоюсь екзотичною рибою, що пливе в каламутній воді. Та річ, звісно, не лише в одних окулярах. До другої години дня Віллі насправді осліпне, як він і кричав, коли його, Джона Саллівана і бозна скількох ще поранених евакуювали з провінції Донґ-Ха в сімдесятому. «Я осліп!» — волав він, навіть коли забирав Саллівана зі стежки. Та це була не зовсім правда. Крізь пульсуючу післявибухову білизну він побачив, як Салліван качається по землі, намагаючись утримати в животі кишки, що вивалюються назовні. Він тоді підняв Саллівана і побіг з ним, незграбно перекинувши через плече. Салліван був кремезніший за Віллі — значно кремезніший, і він не уявляв, як міг тягти такий тягар, але якось тяг усю дорогу до галявини, звідки «Г’юї», ніби Божою благодаттю, вознесли їх у небо. Благослови вас Бо’, «Г’юї», благослови Бо’, благослови всіх до єдиного. Він біг по галявині до гелікоптерів, а довкола свистіли кулі, й частини зроблених в Америці тіл валялися на стежці, де вибухнула міна чи саморобний вибуховий пристрій, чи хрінзна-що.

«Я осліп!» — волав він, тягнучи Саллівана, відчуваючи, як кров того насичує його форму. Салліван теж кричав. Якби Салліван перестав кричати, чи скинув би його Віллі з плеча і побіг далі сам, намагаючись вирватися із засідки? Мабуть, ні. Тому що тоді він уже знав, хто був Салліван, точно знав. Це був Саллі з дорогого рідного міста, Саллі, що в дорогому рідному місті зустрічався з Керол Джербер.

«Я осліп, я осліп, я осліп!» — ось що волав Віллі Ширмен, доки волік Саллівана. Світ після вибуху дійсно здавався майже чисто білим, але він і досі пам’ятає, що бачив, як кулі обчухрують листя і глухо вганяються в стовбури дерев; пригадує, як один з хлопців, що вранці був у селі, затискає долонею горло. Пригадує, як кров фонтаном бризкала з-поміж його пальців, заливаючи уніформу. Інший хлопець з «Дельти 2–2» — його звали Паґано — обхопивши пораненого за талію, підштовхував повз Віллі Ширмена, який постійно спотикався і дійсно майже нічого не бачив, волаючи: «Я осліп, я осліп, я сліпий!» Він вдихав запах крові Саллівана, її сморід. А в гелікоптері білизна тільки подужчала. Обличчя опечене, волосся обсмалене, шкіра голови обгоріла, а світ — білий. Він був обпалений і курився: просто ще один втікач із півакра пекла. Він гадав, що більше ніколи не буде бачити, втім йому стало якось аж легше. Але, звичайно ж, зір повернувся.

З часом.

Жінка в червоному блейзері порівнялася з ним.

— Вам допомогти, сер? — питає вона.

— Не треба, мем, — відповідає Сліпий Віллі. Безперервно рухаючись, тростинка перестає простукувати підлогу й обстежує порожнечу. Погойдується взад-вперед, обводячи контури сходинок. Сліпий Віллі киває, потім обережно, але впевнено простує вперед, поки не торкається перил рукою з неоковирним саквояжем. Він перекладає його в руку з тростинкою, хапається за перила, тоді повертається до жінки. Він пильнує і всміхається не прямо їй, а трохи ліворуч. — Ні, дякую, мені неважко. Веселого Різдва.

Він починає сходити, постукуючи тростинкою перед собою, легко тримаючи саквояж і палицю в одній руці. Він легкий, майже порожній. Пізніше, звісно, це буде вже інша історія.

10:15

П’ята авеню прикрашена до свят, блиск і пишнота, яку він ледь бачить. Ліхтарі повиті гірляндами падуба. Великі крамниці перетворилися на барвисті коробки з різдвяними подарунками, аж до гігантських червоних бантів. Вінок, діаметром щонайменше футів сорок, оздоблює поважний сірий фасад «Берґдорфа». Усюди мерехтять вогники. У вітрині «Сакса» супермодна лялечка з гордовитим «чи не пішов би ти» виразом — майже повна нестача грудей і стегон — осідлала мотоцикл «Гарлі-Девідсон». На ній ковпак Санти, мотоциклетна куртка, оторочена хутром, чоботи до стегон і більш нічого. З керма мотоцикла звисають срібні дзвіночки. Десь неподалік святковий хор співає «Святу ніч», не найулюбленіший мотив Сліпого Віллі, та все ж значно краще, ніж «Чи чуєш, що чую я».

Він зупиняється там, де й завжди — перед собором Святого Патрика, навпроти «Сакса», пропускаючи повз себе потоки навантажених торбами покупців. Його рухи тепер прості та сповнені гідності. Дискомфорт, який він почував у чоловічому туалеті, відчуття незграбної наготи, яка ось-ось буде виставлена всім на позір, минулися. Ніколи він не відчуває себе більшим католиком, ніж коли приходить на це місце.

Як-не-як, він вчився в Сент-Ґебі, носив хрест, одягав стихар, коли приходила черга, прислужував біля вівтаря, вклякав навколішки в сповідальні, їв ненависну тріску щоп’ятниці. Багато в чому він і досі сентґебівець, це спільне для всіх трьох його амплуа. Ця його частка подолала роки і, як колись казали, не схитнулася. Тільки тепер він не сповідається, а відбуває покуту, й упевненість у тому, що потрапить до раю, зникла. Нині йому залишилося лише одне: сподіватися.

Він сідає навпочіпки, відмикає саквояж і повертає його так, щоб люди, що йдуть у центр, могли прочитати наліпку на кришці. Потім виймає третю рукавицю, бейсбольну рукавицю, яку зберігає від літа 1960-го. Кладе її поруч з валізкою. За його спостереженнями, ніщо так не змушує щеміти серця, як сліпий з бейсбольною рукавицею. Дай Бо’ здоров’ячка Америці.

На кінець, але що не менш важливо, він виймає табличку, ошатно прибрану дощиком, і застромлює голову в шнур. Картон завмирає на його польовій куртці.

ВІЛЬЯМ Д. ҐАРФІЛД, КОЛИШНІЙ СОЛДАТ АРМІЇ США

ВОЮВАВ У КУАНГ-ТРІ, ТУА-ТЕН, ТАМ-БОЙ, А-ШАУ

ВТРАТИВ ЗІР У ПРОВІНЦІЇ ДОНҐ-ХА, 1970

ВДЯЧНА ВЛАДА ВКРАЛА ПІЛЬГИ, 1973

ПОЗБУВСЯ ЖИТЛА, 1975

СОРОМЛЮСЯ ЖЕБРАКУВАТИ,

АЛЕ МУШУ ВЧИТИ СИНА

НЕ ЗНЕВАЖАЙТЕ МЕНЕ, ЯКЩО МОЖЕТЕ

Він підводить голову так, щоб біле світло цього холодного, майже готового розсипатися снігом дня ковзало по сліпих сферах його темних окулярів. Починається робота, важча, ніж люди здатні уявити. Існує певна поза: не зовсім те, що у війську називають «Вільно!», не як на параді, але схожа. Голову тримати прямо, дивитися одночасно і на, і крізь людей, що снують туди-сюди тисячами і десятками тисяч. Руки в чорних рукавицях мають бути по швах, в жодному разі не теребити ні табличку, ні тканину штанів, і не переплітати пальці. Від нього постійно має віяти ураженою, покірною гідністю. Ніякого відчуття сорому чи зганьблення. І, не дай Боже, хоч краплинки божевілля. Він говорить, тільки коли до нього звертаються, та й то коли доброзичливо. Він не відповідає людям, які сердито цікавляться, чому він не шукає нормальної роботи або що має на увазі, кажучи, що в нього вкрали пільги. Він не сперечається з тими, хто звинувачує його в симуляції або презирливо відгукується про сина, який допускає, щоб батько тягнув його навчання, старцюючи на розі вулиці. Скільки йому пригадується, це залізне правило він порушив лише раз, задушливого літнього пообіддя вісімдесят першого. «До якої школи ходить ваш син? — злісно запитала якась жінка. Він не знає, яка вона була на вигляд, бо була четверта і він уже щонайменше дві години був сліпим, мов кажан, проте відчував злість, що шугала з неї навсібіч, неначе постільні блощиці зі старого матрацу. Чимось вона скидалася йому на Мейленфанта з його верескливим голосом, якого не можна було не чути. — Скажіть мені де. Я хочу послати йому собачого лайна». «Не напружуйтеся, — промовив він, обертаючись на звук її голосу. — Якщо бажаєте послати комусь собачого лайна, то надішліть його ЛБД. «Федерал-експрес» має доставляти пошту до пекла. Вони ж її всюди розвозять».

— Нехай тобі Господь допоможе, чоловіче, — промовляє дядько в кашеміровому пальті, і його голос тремтить від неймовірних емоцій. От тільки сліпого Віллі Ґарфілда вони не дивують. Він уже чув усе, що можна було почути, і навіть більше. Неймовірно багато його клієнтів обережно і шанобливо кладе гроші в кишеню бейсбольної рукавиці. Тип у кашеміровому пальті кидає свою лепту в розкритий саквояж, де, власне, їй і місце. П’ятірка. Робочий день почався.

10:45

Наразі незле. Він обережно відкладає тростинку, опускається на одне коліно і витрушує вміст рукавиці в коробку. Потім кілька разів проводить долонею по папірцях, хоч поки що непогано їх бачить. Він збирає їх докупи — всього чотириста чи п’ятсот доларів, це початок на шляху до трьох тисяч, не дуже солідно як на пору року, та не так уже й зле — потім скручує їх трубочкою і натягує гумку. Тоді натискає кнопку всередині саквояжа, і несправжнє дно на пружині опускається, скидаючи додолу вантаж монет. Туди ж він кладе і згорток банкнот, навіть не намагаючись приховати те, що робить, і анітрохи не гризучись. За всі ці роки його жодного разу не спробували пограбувати. Боже поможи тому покидьку, який лише спробує.

Відпускає кнопку, несправжнє дно лягає на місце і він підводиться. Йому в крижі одразу ж впивається рука.

— Веселого Різдва, Віллі, — каже власник руки. Сліпий Віллі впізнає його по запаху одеколону.

— Веселого Різдва, офіцере Вілок, — відповідає Віллі. Голова його й далі злегка задерта в запитальному положенні, руки опущені по швах; ноги в начищених до блиску чоботях розставлені: не так широко, як для пози «вільно» на параді, але і не зовсім разом, щоб схоже було на стійку «Струнко!» — Як ви сьогодні, сер?

— Як у шоколаді, засранцю, — каже Вілок. — Ти ж мене знаєш: завжди, як у шоколаді.

Коли це наближається чоловік в довгому пальті, розстебнутому так, що видно яскраво-червоний лижний светр. Волосся коротке, чорне на маківці, сиве на скронях. Обличчя суворе, наче вирубане з каменю. Вираз, який Сліпий Віллі одразу ж упізнає. У нього в руках пара кульків: один з «Сакса», другий — з «Баллі». Зупиняється, читає табличку.

— Донґ-Ха? — раптом питає він, говорячи не як людина, що називає якесь місце, а як людина, що впізнала старого знайомого на людній вулиці.

— Так, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Хто був ваш командир?

— Капітан Боб Бріссум (через у, не через о), а полковником — Ендрю Шелф, сер.

— Про Шелфа я чув, — каже чоловік у розхристаному пальті. Обличчя в нього несподівано міняється. Поки він підходив до сліпого на розі, воно було обличчям з П’ятої авеню, але тепер уже ні. — Але особисто його не зустрічав.

— Під кінець мого терміну ми високих чинів не бачили, сер.

— Якщо ви вибралися з долини А-Шау, я не дивуюся. Згоден зі мною, солдате?

— Так, сер. На той час, коли ми дісталися до Донґ-Ха, від командного складу мало що лишилося. Тоді головно вирішували все я і ще один лейтенант. Діффенбейкер його прізвище.

Чоловік в червоному лижному светрі повільно киває.

— Якщо не плутаю, ви, хлопці, були там, коли впали гелікоптери.

— Так точно, сер.

— То виходить, ви були там і пізніше, коли…

Сліпий Віллі не допомагає йому закінчити думку. Але відчуває запах одеколону Вілока ще сильніше: Вілок сопе йому практично в самісіньке вухо, неначе розпалений підліток наприкінці гарячого побачення. Вілок не купився на його гру, і хоча Сліпий Віллі платить за привілей спокійно стояти на цьому розі, до того ж, за теперішніми розцінками, дуже щедро, він знає, що Вілок якоюсь своєю часткою і досі коп, який сподівається, що він проколеться. Якась частка Вілока палко за це вболіває. Але Вілокам цього світу ніколи не збагнути, що те, що здається фальшивим, не завжди таке. Іноді ситуація значно складніша, ніж здається на перший погляд. Цього його теж навчив В’єтнам у ті давні роки, коли ще не перетворився на політичний жарт і годівницю для сценаристів-ремісників.

— Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже сивуватий чоловік. Говорить він повільно, важко. — Я був на висоті Гамбургер з 3-187-им, тому знаю і А-Шау, і Там-Бой. Пам’ятаєте дорогу 922?

— Аякже, сер, Дорогу Слави, — каже Сліпий Віллі. — Я втратив там двох друзів.

— Дорога Слави, — промовляє чоловік у розхристаному пальті, й зненацька стає схожим на тисячолітнього діда, а яскраво-червоний лижний светр виглядає на ньому непристойно, неначе якась річ, яку дітлахи, розгулявшись, почепили на музейну мумію, вважаючи, що демонструють неабияке почуття гумору. Його погляд блукає сотнями обріїв. Потім знову повертається сюди, на цю вулицю, де карійон неподалік грає: «А чую, як на санчатах дзвіночки дзвенять дзінь-дзілінь». Він ставить кульки поміж дорогих черевиків і дістає з внутрішньої кишені гаманця зі свинячої шкіри. Розкриває, перебирає акуратну товщу банкнот.

— З сином усе добре, Ґарфілде? Оцінки хороші приносить?

— Так, сер.

— Скільки йому?

— П’ятнадцять, сер.

— Державна школа?

— Парафіяльна, сер.

— Чудово. Дай Боже, щоб він не побачив кляту Дорогу Слави.

Чоловік у розхристаному пальті виймає банкноту з гаманця. Сліпий Віллі не тільки чує, а й відчуває, як Вілокові перехопило дух, і йому не потрібно навіть дивитися на папірця, щоб знати, що там сотня.

— Так точно, сер, дай Боже.

Чоловік у розхристаному пальті торкається банкнотою долоні Віллі й дивується, коли рука в рукавиці відсмикується, неначе шкіра оголена і до неї доторкнулися чимось гарячим.

— Покладіть її в мій саквояж або в бейсбольну рукавицю, сер, якщо вам не важко, — каже Сліпий Віллі.

Чоловік у пальті хвильку дивиться на нього, звівши брови, трішки суплячись, тоді ніби розуміє. Схиляється, кладе банкноту в древню, замащену кишеню рукавиці, збоку на якій синім чорнилом виведено «ҐАРФІЛД», тоді запихає руку до передньої кишені й виймає жменьку монеток. Розсипає їх по лиці старого доброго Бена Франкліна, щоб притиснути банкноту. Потім випростується. Очі в нього вологі й налиті кров’ю.

— Може, вам допоможе, якщо я дам вам візитівку? — питає він Сліпого Віллі. — Я міг би зв’язати вас з деякими ветеранськими організаціями.

— Я вдячний вам і впевнений, що можете, сер, та за всієї поваги мушу відмовитися.

— У багатьох перепробували?

— У деяких пробував, сер.

— Де проходили реабілітацію?

— У Сан-Франциско, сер. — Він вагається, тоді додає: — У Палаці піхв, сер.

Чоловік у пальті від душі сміється, а коли обличчя його наморщується, сльози, що стояли в очах, біжать по обвітрених щоках.

— Палац піхв! — вигукує він. — Років з десять цього не чув! Боже! Судно під кожним ліжком і гола медсестричка під кожною ковдрою, правильно? Гола, за винятком бус любові, які вони не скидали.

— Так, сер, ви добре розкрили суть.

— Там її ніхто й не прикривав. Щасливого Різдва, солдате.

Чоловік у пальті віддає шану одним пальцем.

— І вам щасливого Різдва, сер.

Чоловік у пальті підхоплює свої кульки й іде. Він не озирається. Якби й озирнувся, то Сліпий Віллі б цього не побачив — тепер його очі розрізняють тільки обриси і тіні.

— Це було гарно, — бурмоче Вілок. Відчувати, як у вушну раковину пихкає свіжо видихнуте Вілоком повітря, викликає в Сліпого Віллі огиду, навіть нудоту, але він не дасть цьому типові задоволення і не відсунеться ні на дюйм. — Старий мудак дійсно заплакав. Як ти, звичайно, бачив. Що-що, а язик маєш підвішений, Віллі, цього в тебе не відбереш.

Віллі мовчить.

— То кажеш, ветеранський шпиталь Палац піхв? — запитує Вілок. — Містечко, по-моєму, якраз для мене. Де ти це вичитав? У «Солдатах-найманцях»?

Тінь жінки, темна постать у світлі все темнішого дня, нахиляється над розкритим саквояжем і щось туди опускає. Рука в рукавичці торкається до рукавиці Віллі в короткому потиску.

— Хай вам Бог допомагає, мій друже, — каже вона.

— Дякую, пані.

Тінь віддаляється, а тихе сопіння у вусі Сліпого Віллі ні.

— Приятелю, маєш щось для мене? — питає Вілок.

Сліпий Віллі сягає рукою до кишені куртки. Видобуває конверта і простягає вперед, протинаючи ним морозяне повітря. Конверт виривається з його пальців рівно через стільки, скільки потрібно було Вілокові, щоб опустити руку і в нього вчепитися.

— Паскудо! — в голосі копа не тільки злість, а й страх. — Скільки разів повторювати, в руку давай, в руку!

Сліпий Віллі не відповідає. Він думає про бейсбольну рукавицю, про те, як стирав БОББІ ҐАРФІЛДА, скільки взагалі можливо стерти чорнило зі шкіри, і написав на його місці ім’я Віллі Ширмена. Згодом, розпочинаючи після В’єтнаму свою нову кар’єру, він стер чорнило вдруге і вивів друкованими літерами одне прізвище ҐАРФІЛД. Місце на старій рукавиці моделі Елвіна Дарка, що зазнало стількох переінакшень, виглядає обідраним, майже прорваним. Якщо думати про рукавицю, якщо зосередитися на витертому місці і нашаруванні імен на ньому, він, можливо, втримається, щоб не зробити якоїсь дурниці. Адже Вілок, звісно ж, саме цього й хоче, і то набагато дужче від свого сраного хабара, — щоб Віллі скоїв якусь дурницю, видавши себе.

— Скільки? — питає Вілок за мить.

— Три сотні, — відповідає Сліпий Віллі. — Триста доларів, офіцере Вілок.

Коп зустрічає ці слова хвилинним задумливим мовчанням, проте відступає на крок від Сліпого Віллі, й сопіння в його вусі слабшає. Сліпий Віллі вдячний за дрібні радості.

— Ну, гаразд, — врешті каже Вілок. — На цей раз. Але надходить новий рік, друже, і твій приятель Джаспер, поліційний чарівник-смурф, має ділянку на природі в штаті й хотів би побудувати невеличкий котедж. Тямиш? Ставки в покері підвищуються.

Сліпий Віллі не каже нічого, однак тепер слухає надзвичайно уважно. Якби це було все, то все було б добре. Однак голос Вілока підказує, що це ще не все.

— Втім котедж — не головне, — веде далі Вілок. — Головне те, що мені потрібна серйозніша компенсація за те, що доводиться плутатися з таким смердючим непотребом, як ти, — в його голосі починає бриніти щирий гнів. — Як ти можеш займатися цим кожен день, навіть на Різдво, хоч убий, не розумію. Жебраки — це одне, але такий, як ти… ти такий самий сліпий, як і я.

«Ну, ти сліпіший, ніж я», — думає Сліпий Віллі, та й далі зберігає спокій.

— Твій бізнес крутиться, правда ж? Може, не як у тих вилупків з християнсько-спонсорського каналу, але повинен гребти… скільки? О цій порі року штуку за день? Дві?

Він добряче не дотяг, але вухам Сліпого Віллі Ґарфілда похибка звучить музикою. Отже, його тихий партнер стежить за ним не дуже пильно і не дуже часто… у всякому разі, поки що. Але йому не подобається гнів у голосі Вілока. Гнів, як закрита карта в покері.

— Ти не сліпіший за мене, — повторює Вілок. Очевидно, це добиває його найбільше. — Знаєш що, друже? Треба б якось увечері постежити за тобою після роботи. Ну так, подивитися, що ти робитимеш, — він на мить уривається. — На кого перетворишся.

На мить Сліпий Віллі буквально перестає дихати… тоді починає знову.

— Не варто, офіцере Вілок, — промовляє він.

— Не варто, кажеш? Чому, Віллі? Чому? Про моє добро дбаєш, га? Боїшся, що я порішу задницю, що несе золоті яйця? Та те, що я маю від тебе за рік, не так уже й багато проти грамоти, а то й підвищення. — Він замовкає, а коли починає говорити знову, в його голосі з’являється мрійливість, що тривожить Віллі найбільше. — Я б потрапив у «Пост». «ГЕРОЙ КОП ВИКРИВАЄ БЕЗСЕРДЕЧНОГО ПРОЙДИСВІТА З П’ЯТОЇ АВЕНЮ».

«Боже, — думає Віллі, — Боже праведний, по-моєму, він це серйозно».

— На твоїй рукавиці написано «Ґарфілд», та закладаюся, твоє прізвище не Ґарфілд. Ставлю серце проти душі.

— І програєте.

— Це ти так кажеш, а ось у твоєї рукавички вигляд такий, ніби вона бачила не одне прізвище.

— Її в мене вкрали, коли я був малий, — чи не забагато він говорить? Важко сказати. Цьому негідникові Вілоку вдалося заскочити його зненацька. Спершу телефонний дзвінок до офісу — старий добрий Ед з «НАЙНЕКСА», а тепер це. — Хлопець, що її поцупив, написав на ній своє прізвище. А коли мені її повернули, я стер його і знову написав своє.

— І взяв її з собою до В’єтнаму?

— Так.

І це правда. Якби Салліван побачив цю обшарпану рукавицю польового гравця моделі Елвіна Дарка, чи впізнав би він у ній рукавицю свого старого друга Боббі? Малоймовірно, але хтозна? Проте Салліван її не побачив, принаймні не в ліску, тож це питання не має жодного змісту. А от офіцер Джаспер Вілок ставить купу питань, і зміст у них ще й який.

— Ти мав її й у цій долині Ачу?

Сліпий Віллі не відповідає. Вілок намагається загнати його на слизьке, та нема жодної криги, на яку б Віллі Ґарфілд хотів ступити по волі Вілока.

— І брав її до того місця Ков-Боя?

Віллі не озивається.

— Людино добра, а я думав, ковбой — це такий дядько, що їздить на коні з револьвером.

Віллі й далі мовчить.

— «Пост», — промовляє Вілок, і Віллі крізь туман помічає, як мерзотник злегка розводить руки, немовби закладає фото в рамку. — «ГЕРОЙ КОП».

Можливо, він просто дражниться, але звідки Віллі знати?

— У «Пост» ви потрапите, це безумовно, а от грамоти не дочекаєтеся, — каже Сліпий Віллі. — І підвищення теж. Власне кажучи, офіцере Вілок, опинитеся на вулиці в пошуках роботи. І можете не завдавати собі клопоту, надсилаючи резюме в охоронні агентства. З людиною, що брала хабарі, зв’язуватися не хочуть.

Тепер черга Вілока перестати дихати. Та коли він переводить дух, попихкування у вусі Сліпого Віллі перетворюється на ураган: ворухливі губи копа майже торкаються його шкіри.

— Що ти хочеш цим сказати? — шепоче він. Долоня опускається на рукав польової куртки Сліпого Віллі. — Ну-ну, скажи-но мені, що ти, бля, маєш на увазі?

Але Сліпий Віллі продовжує мовчати, руки по швах, голова трішки задерта, уважний погляд втуплений у темряву, яка розсіється, тільки коли денне світло майже згасне, а обличчя без будь-якого виразу, але дуже багато перехожих сприймають цю непроникність як розтоптану гордість, мужність, хоч і принижену, та все ще ніби живу.

«Краще стережіться, офіцере Вілок, — думає він, — бо лід під вами все тонший і тонший. Може, я і сліпий, але ви геть глухий, якщо не чуєте, як він тріщить у вас під ногами».

Рука на руці Віллі злегка його трусить. Пальці Вілока впиваються йому в шкіру.

— Ти маєш товариша, так, сучий сину? Тому й тягнеш кожен раз чортів конверт догори? І твій приятель мене знімає, так?

Сліпий Віллі й далі відмовчується, даючи поліційному чарівникові-смурфу науку мовчання. Люди на кшталт офіцера Вілока завжди підозрюють найгірше, якщо їм не заважати. Просто треба дати їм час.

— Ти, друже, зі мною не дурій, нахер, — кидає Вілок грізно, але в голос його закрадається ледь вловима нотка тривоги, і рука на куртці Сліпого Віллі розтискається. — З січня переходимо на чотириста за місяць, а якщо спробуєш зі мною гратися, я тобі влаштую ігровий майданчик. Зрозумів?

Сліпий Віллі не озивається. Пихкання полісмена перестає бити йому в вухо, і він розуміє, що Вілок зібрався йти. Але, ех, на жаль, ще ні. Мерзенні пихкання повертаються.

— За те, що робиш, ти горітимеш у пеклі, — каже Вілок. Він говорить проникливо, щиро, аж з якимось запалом. — Те, що я беру твої брудні гроші, гріх, але його можна пробачити. Я питав у священика, тож знаю точно. А ось твій гріх, він смертний. Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш.

Сліпий Віллі пригадує куртки, які Віллі та Білл Ширмен іноді бачать на вулиці. На спинах карта В’єтнаму, зазвичай роки, які власник куртки провів там, і напис такого змісту: «КОЛИ Я ПОМРУ, ТО ПОТРАПЛЮ ПРЯМО В РАЙ, БО В ПЕКЛІ ВЖЕ СВОЄ ВІДБУВ». Він міг би поділитися цією думкою з офіцером Вілоком, та який сенс? Мовчання куди ефективніше.

Вілок віддаляється, й від думки, що він цьому радий, на обличчі у Віллі з’являється рідкісна усмішка. Вона зблискує і гасне, неначе випадковий промінь сонця в похмурий день.

13:40

Тричі він згортав купюри трубочкою і скидав монети на дно саквояжа (тільки для зберігання, а не для того, щоб приховати) і тепер працює суто на дотик. Він більше не бачить грошей, не відрізняє долар від сотні, але відчуває, що день видався на рідкість вдалий. Однак ніякого задоволення ця думка не дає. Ніколи особливо й не давала. Сліпий Віллі й не шукає задоволення. Та навіть відчуття досягнення, що приходило в інші дні, затьмарює розмова з офіцером Вілоком.

О чверть на дванадцяту з «Сакса», як майже щодня о цій порі, виходить молода жінка з гарним голосом (Біллі вона схожа на Даєну Росс) і подає йому горнятко гарячої кави. Чверть по дванадцятій інша жінка — не така молода і, ймовірно, біла — приносить йому горнятко гарячого курячого бульйону з локшиною. Він дякує їм обом. Біла цілує його в щоку м’якими губами і бажає найщасливішого в світі Різдва.

Та день, як трапляється майже завжди, має і зрівноважний зворотний бік.

Близько першої підліток з невидимою компанією друзів починають сміятися, жартувати і дуріти навколо нього. Один каже Сліпому Віллі з темряви ліворуч, що він — довбана потвора, і питає, чи не тому він у рукавицях, що обпік пальці, коли спробував почитати гарячу вафельницю? Він і його дружки кидаються геть, завиваючи від сміху над цим бородатим жартом. Хвилин за п’ятнадцять хтось штовхає його ногою, хоч, можливо, й ненавмисно. Проте щоразу, коли він нахиляється до саквояжа, той стоїть на місці. Це місто шахраїв, грабіжників і злодіїв, та саквояж на місці, як і завжди.

І увесь цей час він думає про Вілока.

З копом, який був тут до Вілока, труднощів не виникало; з тим, що прийде, коли Вілок піде з поліції або його переведуть з центру, теж, напевно, труднощів не виникне. Рано чи пізно Вілока зіб’є, спече або розкришить — цього він теж навчився в ліску, а поки Сліпий Віллі змушений гнутися, як очерет в бурю. От тільки навіть найгнучкіша очеретинка ламається, коли вітер надто сильний.

Вілок вимагає більше грошей, але не це турбує чоловіка в темних окулярах і армійській куртці: рано чи пізно вони всі вимагають більше. Коли тільки влаштувався на цьому розі, він платив офіцерові Генретті сотню з чвертю. Генреті був з тих, хто сам живе й іншим дає, від нього віяло «Олд спайсом» і віскі, чисто як від Джорджа Реймера, копа, що патрулював їхній район у дитинстві Віллі Ширмена. Однак перед тим, як піти у відставку в сімдесят восьмому, невимушений Ерік Генретті брав зі Сліпого Віллі по двісті доларів на місяць. Проблема в тому — тямите, брати мої — що Вілок уранці був сердитий, сердитий і ходив радитися зі священиком. Ось що його турбує, однак найбільше він стривожений обіцянкою Вілока вистежити його. «Подивитися, що ти робитимеш. На кого перетворишся. Твоє прізвище не Ґарфілд. Ставлю серце проти душі».

«Дурість з вашого боку лізти до того, хто щиро кається, офіцере Вілок, — думає Сліпий Віллі. — Безпечніше було б гратися з моєю дружиною, ніж з моїм прізвищем, повірте мені. Значно безпечніше».

Однак Вілок може це зробити. Що може бути простіше, ніж іти назирці за сліпим чи навіть людиною, чиї очі розрізняють лише трохи більше від тіней? Простіше, ніж вистежити, як він зверне до якогось готелю і піде до чоловічого туалету? Побачити, як він увійде в кабінку Сліпим Віллі Ґарфілдом, а вийде Віллі Ширменом? А що, коли Вілок зможе простежити його від Віллі до Білла?

Ця думка знову вселяє в нього паніку, яка охопила його вранці, відчуття змії, що тільки-но скинула шкіру. Страх, що його сфотографували під час отримання хабара, вгамує Вілока на якийсь час, та, якщо він добре розсердився, його дії спрогнозувати не можна. І це лякає.

— Нехай тобі Бог допомагає, солдате, — долинає голос з темряви. — Шкода, що не можу більше нічого для тебе зробити.

— Не треба, сер, — каже Сліпий Віллі, але думками він усе ще з Джаспером Вілоком, від якого пахне дешевим одеколоном і який розмовляв зі священиком про сліпого з табличкою. Про сліпого, який, на думку Вілока, і не сліпий зовсім. Як він висловився: «Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш». — Бажаю веселого Різдва, сер, спасибі, що допомогли.

І день триває.

16:25

Зір починає повертатися, каламутний, невиразний, але покращується. Це знак, що пора заокруглюватися і йти.

Він стає навколішки, тримаючи спину прямо, мов лінійка, знову кладучи тростинку біля саквояжа. Перев’язує останні банкноти, зсипає їх разом з монетами на дно, тоді ховає бейсбольну рукавицю і прикрашену дощиком табличку. Заклацує саквояж і підводиться, тримаючи тростину у вільній руці. Тепер саквояж важкий і відтягує руку баластом металу, насипаного в нього від чистого серця. Чути важкий, брязкітливий хрускіт: монети лавиною скочуються в нове положення, а тоді завмирають, ніби руда глибоко в надрах землі.

Він рушає П’ятою авеню, помахуючи саквояжем у пальцях лівої руки, неначе якорем. За довгі роки він звик до його ваги і в разі потреби міг би пройти з ним набагато далі, ніж потрібно сьогодні, тримаючи тростинку в правій і м’яко постукуючи нею по тротуару перед собою. Паличка ця чарівна, бо хвилеподібно відкриває перед ним клаптик простору у формі сльози в штовханині забитого людьми тротуару. Доходячи до рогу Сорок третьої, він уже бачить цей простір. Також бачить, як сигнал «Стоп» на Сорок другій перестав мигати і спалахнув рівним світлом, однак продовжує йти, дозволивши добре одягненому довговолосому чоловікові з золотими ланцюжками простягти руку і схопити його за плече.

— Обережно, дядьку, — каже довговолосий. — Їдуть машини.

— Дякую, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Нема за що. Веселого Різдва.

Сліпий Віллі переходить вулицю, минає левів, що стоять на варті коло Публічної бібліотеки, проходить ще два квартали і звертає на Шосту авеню. Ніхто до нього не чіпляється, ніхто цілий день не крутився поблизу, спостерігаючи, як він збирає пожертви, щоб потім рушити слідом, вичікуючи нагоди вихопити саквояж і втекти. Втім не дуже багато злодіїв змогли б з ним бігти, тільки не з цим саквояжем. Одного разу, вже давно, влітку сімдесят дев’ятого, двоє чи троє хлопців, можливо, чорношкірі (сказати напевне він не міг, але розмовляли вони, як чорні; зір того дня повертався повільно, як і завжди в теплу пору року, коли пізніше сутеніло), перепинили його і завели розмову, тон якої йому не вельми сподобався. Не як сьогоднішні хлопчаки з їхніми жартами про читання вафельниці та питаннями, як за Брайлем виглядає модель «Плейбоя». Вони говорили м’якше, навіть якось зловісно люб’язно. Цікавилися, скільки зібрав біля Святого Патрика, і чи не буде він часом такий щедрий, щоб пожертвувати трохи на організацію під назвою «Аматорська ліга поло», і чи не потрібен йому захист дорогою до автобусної зупинки, вокзалу чи ще кудись. Один, ймовірно, сексолог-початківець, запитав, чи не потрібне йому іноді молоденьке тіло. «Це вас збадьорить, — тихо, майже млосно промовив голос ліворуч від нього. — Так-так, сер, щодо цього лайна ви вже мені повірте».

Він почувався так, як, напевно, почувається миша, коли кішка ще тільки зачіпає її лапами, не випускаючи кігтів, бажаючи побачити, що вона зробить, як швидко побіжить, і які звуки видаватиме в міру того, як зростатиме її паніка. Однак жаху Сліпий Віллі не відчував. Страх — так, безперечно, що правда, то правда — але всепоглинного жаху не було ще з часів його останнього тижня в зелені, тижня, що почався в долині А-Шау і скінчився в Донґ-Ха, тижня, коли в’єтконгівці безперервними атаками відтісняли їх на захід, одночасно тиснучи з флангів, змушуючи до майже повномасштабного відступу, гнали їх балкою, немов худобу, безугавно лементуючи з дерев, іноді регочучи в джунглях, час від часу стріляючи, іноді пронизливо верещачи ночами. «Чоловічки, яких немає», як називав їх Салліван. Тут не було нічого і близько схожого на них. І навіть найсліпіший його день на Мангеттені не такий темний, як ті ночі, коли вони втратили капітана. У цьому була його перевага і помилка молодиків. Він просто підвищив голос і заговорив так, як звертаються до великого залу своїх добрих друзів. «Люди! — вигукнув він, звертаючись до примарних тіней, що повільно текли по тротуару навколо нього. — Люди, хто-небудь бачить поблизу полісмена? По-моєму, ці хлопці зібралися мене пограбувати!» І все. Легше, ніж відділити дольку від почищеного апельсина: хлопці, що взяли його в кільце, тут же зникли, як подув свіжого вітру.

Якби ж так само легко можна було розв’язати проблему офіцера Вілока.

16:40

«Шератон-Готем» на розі Сорокової і Бродвею належить до найбільших першокласних готелів світу, й у величезній печері його вестибюлю під гігантською люстрою косяками туди-сюди снують тисячі людей. «Тут насолод вони шукають, а там закопують скарби», не помічаючи ні різдвяної музики, що ллється з динаміків, ні гомону розмов з трьох ресторанів і п’яти барів, ні розкішних ліфтів, що ковзають угору-вниз у своїх зубчастих шахтах, неначе поршні якоїсь екзотичної скляної машини… ні сліпого, який постукує тростинкою поміж них, пробираючись до схожого на саркофаг чоловічого туалету, завбільшки майже зі станцію підземки. Він іде, повернувши наклейку на саквояжі до себе, стільки ж непримітний, скільки може бути сліпа людина. А в цьому місті це дуже непримітний.

«І все ж, — думає він, заходячи в кабінку, скидаючи куртку і вивертаючи її, — як сталося, що за всі ці роки ніхто за мною не стежив? Ніхто жодного разу не помітив, що сліпий, який входить, і зрячий, який виходить, однієї статури, з одним і тим же саквояжем у руці?»

Ну, в Нью-Йорку майже ніхто не помічає того, що їх не стосується. По-своєму вони всі такі ж сліпі, як і Сліпий Віллі. Залишаючи свої кабінети, заливаючи тротуари, юрмлячись на станціях підземки і в дешевих ресторанах, вони справляють відразливе і сумне враження: вони схожі на кротячі нори, вивернуті плугом фермера. Він спостерігав цю сліпоту знов і знов, і знає, що в ній — причина його успіху… але точно не єдина. Адже не всі вони кроти, а він кидає фішки вже дуже довго. Звісно ж, він вживає заходів безпеки, і то найрізноманітніших, проте й досі бувають моменти, як ось зараз, він сидить тут зі спущеними штанами, розкручує білу тростинку і ховає її в саквояж, коли його так легко впіймати, так легко пограбувати, так легко викрити! Вілок правий щодо «Пост», вони в нього вчепляться, повісять на вищій шибениці, ніж Гамана[51]. Їм ніколи не зрозуміти. Вони навіть не захочуть розуміти, вислухати його бік історії. Який бік? І чому ніколи нічого не траплялося?

Він вірить: завдяки Богові. Тому що Бог добрий, суворий, але добрий. Він не спроможний змусити себе сповідатися, але Бог, здається, розуміє. Каяття і покута вимагають часу, але час йому дали. Бог супроводжував його на кожному кроці його шляху.

У кабінці, в проміжку між своїми іпостасями, він заплющує очі й молиться: спершу дякує Богові, потім просить вести його, а тоді знову дякує. Як завжди, завершує молитву пошепки, так, що чує тільки він і Бог:

— Якщо загину в бою, поклади в мішок і пошли додому; коли помру в гріху, поглянь крізь пальці і прийми в своє лоно, амінь.

Він виходить з кабінки, з туалету, полишає лунку метушню «Шератон-Готема», і ніхто не підходить до нього зі словами: «Пробачте, сер, але хіба ви щойно не були сліпі?» Ніхто не затримує на ньому погляд, коли він виходить на вулицю, несучи громіздкий саквояж так, неначе він важить не сто, а двадцять фунтів. Бог про нього дбає.

Почав падати сніг. Він повільно йде під сніжинками, знову Віллі Ширмен, раз у раз перекладаючи саквояж з руки в руку. Просто ще один стомлений перехожий наприкінці дня. Ідучи, продовжує думати про свою незбагненну удачу. В Євангелії від Матвія є вірш, який він вивчив напам’ять: «Сліпі поводатарі сліпих, — йдеться в ньому. — А коли сліпий водить сліпого, — обоє до ями впадуть»[52]. А ще є старе прислів’я, що в країні сліпих одноокий — король. То чи не він одноокий? Якщо залишити Бога осторонь, чи не в цьому практична таємниця його успіху за всі ці роки?

Може, так, а може, й ні. Хоч би там як, його оберігають… і він аж ніяк не вважає, що Бога можна залишити осторонь. Бог — невідокремний елемент картинки. Бог позначив його в шістдесятому, коли він спершу допомагав Гаррі Дуліну дражнити Керол, а потім і побити. Цей грішний вчинок ніколи не полишав його думок. Те, що сталося в гайку неподалік від поля Б, знаменує все інше. Він навіть зберігає рукавицю Боббі Ґарфілда як нагадування. Віллі не знає, де тепер Боббі, та його це й не цікавить. Керол він не випускав з уваги, поки міг, а Боббі не має жодного значення. Боббі перестав бути важливим, коли допоміг їй. Віллі бачив, як він їй допоміг. Сам він не посмів вийти і допомогти: боявся того, що з ним зробить Гаррі Дулін, боявся всіх тих хлопців, яким Гаррі міг розповісти, боявся стати міченим, а Боббі не побоявся. Боббі допоміг їй тоді й покарав Гаррі Дуліна пізніше того ж літа, і за ці вчинки (ймовірно, вистачало й першого), Боббі пережив, Боббі оклигав. Він зробив те, що Віллі не посмів зробити, взяв усе в свої руки, і впорався, і витримав, а тепер Віллі повинен зробити все інше. А зробити треба так багато… Покута — це робота на повну зайнятість і навіть понад норму. Адже, хоча всі три його іпостасі несуть покуту, він ледь справляється.

І все ж він не може сказати, що живе одним жалем. Іноді він згадує доброго розбійника, що того ж вечора був з Христом у раю. У п’ятницю по обіді стікаєш кров’ю на кам’янистій вершині Голгофи, а ввечері разом з Небесним Царем п’єш чай з булочками. Часом його кóпають, іноді штовхають, іноді він переживає, що його пограбують. То й що? Хіба він не стоїть за всіх тих, хто здатний тільки стояти в тіні й спостерігати, як коїться зло? Хіба він не просить за них? Хіба в шістдесятому він не взяв для них бейсбольну рукавицю Боббі моделі Елвіна Дарка? Взяв. Дай йому Бо’ здоров’ячка, він її узяв. А тепер вони кладуть у неї гроші, поки він безокий стоїть перед собором. Він просить для них.

Шерон знає… що, власне, знає Шерон? Дещо точно. Але скільки, він сказати не може. У всякому разі, досить, щоб придбати дощик; досить, щоб сказати, що він виглядає дуже гарно в костюмі від Пола Стюарта і синій краватці «Сулка»; досить, щоб побажати йому гарного дня і нагадати про яєчний коктейль. Цього досить. У світі Віллі все прекрасно, за винятком Джаспера Вілока. Що робити з Джаспером Вілоком?

«Може, треба якось увечері за тобою постежити, — шепоче Вілок йому у вухо, поки Віллі перекладає обважнілий саквояж з руки в руку. Ниють уже обидва плеча, і він буде радий, коли дістанеться до своєї будівлі. — Подивитися, що ти робитимеш. На кого перетворишся».

Що конкретно йому робити з Джаспером, поліційним чарівником-смурфом? Що можна зробити?

Він не знає.

17:15

Хлопчина-жебрак у брудній червоній куртці давно пішов, а його місце зайняв ще один вуличний Санта. Віллі легко впізнає молодого пузаня, що опускає долар у горщик Санти.

— Гей, Ральфе! — гукає він.

Ральф Вільямсон обертається, впізнає Віллі і його обличчя починає сяяти. Він підносить руку в рукавиці. Снігопад дужчає. Оточений яскравими ліхтарями, поруч з Санта-Клаусом Ральф виглядає, як центральна фігура на різдвяній листівці. А можливо, як Боб Кречіт нашого часу.

— Здоров, Віллі! Як справи?

— Як на пожежу, — відповідає Віллі, підходячи до Ральфа з веселою усмішкою. Крекнувши, ставить саквояж на землю, нишпорить у кишені штанів, шукаючи зеленого для горщика Санти. Ймовірно, ще один пройдисвіт, а його капелюх — проїдений міллю шматок лайна. Ну то й що?

— Що в тебе там? — питає Ральф, скосивши очі на саквояж Віллі і мнучи шалик. — Гримить так, неначе ти розбив якомусь малому скарбничку-свинку.

— Та де, просто нагрівальні спіралі, — каже Віллі. — Їх там до біса, штук із тисячу.

— Працюєш аж до самого Різдва?

— Ага, — каже він, і тут йому в голові сяйнула ідея щодо Вілока. Спалах, був — і нема. Та все одно є з чого починати. — До самого Різдва. Знаєш, для безбожних спокою немає.

Широке, симпатичне обличчя Ральфа кривиться в посмішці.

— Сумніваюся, що ти такий вже безбожний.

Віллі посміхається у відповідь.

— Ти й гадки не маєш, Ральфе, яке зло таїться в серці ремонтника опалення і вентиляцій. А от після Різдва, певно, перепочину кілька днів. Думаю, треба було б.

— Поїдеш на південь? Може, до Флориди?

— На південь? — Віллі виглядає сторопіло, тоді сміється. — О ні. Хто-хто, тільки не я. У мене вдома роботи ціла купа. Людині слід тримати свій будинок у порядку. Інакше одного прекрасного дня подує вітерець, і дах впаде тобі прямо на голову.

— Мабуть, ти правий, — каже Ральф, натягуючи шалика на вуха. — Побачимося завтра?

— А куди дінемося? — відповідає Віллі і простягає руку в рукавиці. — Дай п’ять.

Ральф дає п’ять, тоді повертає свою долоню. Посміхається сором’язливо, але запопадливо.

— Дай десять, Віллі.

Віллі дає йому десять.

— Ну як, добре, Ральфику?

Сором’язлива усмішка чоловіка перетворюється на захоплений хлоп’ячий сміх.

— Так збіса добре, що треба повторити! — вигукує він і плескає по руці Віллі з упевненістю знавця. Віллі сміється.

— Ти справжній чоловік, Ральфі. Все в тебе схоплено.

— Ти теж справжній чоловік, Віллі, — відповідає Ральф з такою манірною серйозністю, що аж трохи смішно. — Щасливого Різдва.

— І тобі такого ж.

Він якусь мить стоїть нерухомо, стежачи, як Ральф бреде в снігу.

Поруч з ним вуличний Санта монотонно дзвонить у свій дзвіночок. Віллі бере саквояж і рушає до дверей своєї будівлі. Тут дещо впадає йому ввічі, й він зупиняється.

— У тебе борода набік з’їхала, — говорить він Санті. — Якщо хочеш, щоб люди тобі вірили, поправ свою довбану бороду.

Він заходить досередини.

17:25

У комірчині «Центрального обігріву та охолодження» стоїть велика коробка, повна полотняних мішечків. У банках в таких зберігають монети. На них зазвичай надруковано назву банку, але ці чисті. Віллі замовляє їх прямо у фірми-виробника з Маундсвілла, що в Західній Вірджинії.

Він розкриває саквояж, швидко відкладає в бік згорнуті трубочкою банкноти (їх він понесе додому в дипломаті Марка Кроса), потім набиває чотири мішечки монетами. У найдальшому кутку комори стара, обшарпана металева шафка з простим написом «ЗАПЧАСТИНИ». Віллі відчиняє дверцята, замка немає, тож бавитися з ним не потрібно. Всередині ще дві чи три сотні мішечків з монетами. Разів десять на рік вони з Шерон обходять церкви центрального району і проштовхують їх в щілини для пожертв або в дверцята для пакетів, якщо вони туди влазять, а якщо ні, просто залишають біля дверей. Левова частка завжди дістається Святому Патрику, де він день за днем стоїть у темних окулярах з табличкою на шиї.

«Але ж не кожен день, — думає він, роздягаючись. — Мені не обов’язково стояти там щодня». Він знову думає, що, можливо, після Різдва Білл, Віллі та Сліпий Віллі Ґарфілд візьмуть тиждень перепочинку. І, може, за той тиждень знайдеться спосіб впоратися з офіцером Вілоком. Змусити його забратися. От тільки…

— Я не можу його вбити, — промовляє він тихим, в’їдливим голосом. — Якщо вб’ю його, я пропав.

Тільки турбує його не це. Бути проклятим — ось чого він боїться. Вбивати у В’єтнамі — це інакше, або принаймні здавалося інакшим, але тут не В’єтнам, тут не зелень. Хіба всі ці роки він вибудовував стіну покути, тільки щоб її розвалити? Бог випробовує його, випробовує знов і знов. Відповідь є. Він знає, що є. Має бути. Він просто — ха-ха, даруйте за каламбур — занадто сліпий, щоб її побачити.

Чи зможе він узагалі відшукати цього правильного сучого сина? Ще б пак, хай йому грець. Це не проблема. Він може дістати Джаспера, поліційного чарівника-смурфа, без жодного зусилля. Коли заманеться. Вести його до місця, де він залишає пістолет, скидає черевики і задирає ноги на подушку. А далі що?

Він міркує про це, знімаючи грим «Колдкремом», тоді відганяє турботи геть. Дістає з шухляди зошит листопад — грудень, сідає за стіл і двадцять хвилин пише: «Я шкодую від усього серця, що скривдив Керол». Списує цілу сторінку згори донизу, від поля до поля. Ховає зошит і надягає речі Білла Ширмена. Прибираючи чоботи Сліпого Віллі, його погляд падає на альбом у червоній шкіряній палітурці. Він виймає його, кладе на картотечну шафку і розкриває палітурку з єдиним, витисненим золотом словом — «СПОГАДИ».

На першій сторінці його метрика — Вільям Роберт Ширмен, народився 4 січня 1946 року — і відбитки крихітних ніжок. На наступних сторінках фото його з матір’ю, його з батьком (Пет Ширмен посміхається, ніби ніколи не перекидав сина з його високим стільчиком і ніколи не бив дружину пляшкою з-під пива), світлини з друзями. Особливо повно представлений Гаррі Дулін. На одній восьмирічний Гаррі з зав’язаними очима намагається з’їсти шматок торта на дні народження Віллі (покарання в якійсь грі). Щоки Гаррі всі в шоколаді, він сміється, і здається, ніби в його голові немає жодної підлої думки. Дивлячись на це усміхнене, вимащене обличчя з пов’язкою на очах, Віллі здригається. Воно майже завжди змушує його здригатися.

Швидко гортає далі, до кінця альбому, куди він вклав фото Керол Джербер і вирізки про неї з газет, які збирав багато років: Керол з матір’ю; Керол тримає на руках новонародженого братика і нервово посміхається; Керол з батьком (він у синій морській формі палить цигарку, а вона дивиться на нього знизу вгору широко розплющеними зачарованими очима); Керол у групі підтримки в першому класі Гарвіцької середньої школи, знята в стрибку: одна рука махає вимпелами, а друга притримує плісовану спідницю. Керол і Джон Салліван на прикрашених фольгою тронах під час шкільного балу в 1965-му, коли їх обрали Сніговою Королевою і Сніговим Королем. «Просто-таки парочка з весільного торта». Віллі думає так щоразу, коли дивиться на пожовклий від старості газетний знімок. На ній сукня без бретельок, її плечі бездоганні. Немає ніякого знаку того, що колись, на короткий час, ліве було жахливо спотворене і стирчало, як подвійний горб у відьми. Вона плакала і до цього останнього удару, гірко плакала, але просто плачу Гаррі Дулінові було замало. Цього останнього разу він розмахнувся з п’яти, і ляск від удару бити пролунав, як удар дерев’яної сокирки по напіврозмороженому шматку м’яса. Ось тоді вона закричала, закричала так голосно, що Гаррі втік, навіть не озирнувшись перевірити, чи біжать за ним Віллі та Річі О’Міра. Накивав п’ятами — ось що зробив старий добрий Гаррі Дулін, гнав, як сполоханий кролик. А що, коли б він залишився? Припустимо, Гаррі не втік би, а сказав: «Тримайте її, хлопці. Не хочу слухати вересків. Вона в мене замовкне», маючи намір знову розмахнутися з п’яти цього разу по голові? Чи стали б вони її тримати? Тримати для нього навіть тоді?

«Ти ж знаєш, що так, — тупо думає він. — Ти несеш покуту не тільки за те, що зробив, а й за те, чого не зробив лише випадково, чи не так?»

Ось Керол Джербер у випускній сукні й підпис: «Весна 1966». На наступній сторінці вирізка з «Гарвіч джорнал» з позначкою «Осінь 1966». На світлині знову вона, але ця Керол, здається, на мільйон років віддаленою від молодої леді у випускній сукні, молодої леді з атестатом у руці, білих лодочках на ногах і скромно понуреними очима. Ця дівчина палає вогнем і усміхається, ці очі дивляться просто в об’єктив. Вона ніби не помічає, як по її лівій щоці струменіє кров. Вона тримає перед собою знак миру. Ця дівчина вже на шляху в Денбері, ця дівчина вже гострить туди лижі. Люди вмирали в Денбері, тельбухи, мій любий, летіли навсібіч, і Віллі не сумнівається, що частково відповідальність лежить і на ньому. Він торкається до вогненної, усміхненої, закривавленої дівчини з плакатом «ЗУПИНІТЬ ВБИВСТВА!» (тільки замість того, щоб зупинити їх, вона стала причетною до них), і знає, що в підсумку значення має лише її обличчя, у ньому — дух епохи. Шістдесятий був димом, а тут вогонь. Тут Смерть з кров’ю на щоці, усмішкою на губах і плакатом у руці. Тут добре старе денберійське безумство. Наступна вирізка — ціла перша сторінка денберійскої газети. Він склав її втричі, щоб помістилася в альбом. На найбільшому з чотирьох фото — кричуща жінка посеред вулиці здіймає вгору скривавлені руки. Позаду неї цегляна будівля, що тріснула, мов яйце. «Літо 1970», написав він знизу.

6 ЗАГИНУЛО, 14 ПОСТРАЖДАЛО ВНАСЛІДОК ВИБУХУ БОМБИ В ДЕНБЕРІ

Відповідальність взяло на себе радикальне угруповання.

«Ніхто не мав постраждати», — заявила жінка, що зателефонувала до поліції.

Угруповання «Войовничі студенти за мир», як вони себе називають, підклало бомбу в лекційному залі студмістечка Коннектикутського університету в Денбері. У день вибуху там з десятої до шістнадцятої проводили інтерв’ю представники «Коулмен кемікалз» щодо прийняття на роботу. За словами радикалів, вибух планувався на шосту ранку, коли в будівлі нікого не було. Але щось пішло не так. О восьмій, а потім і о дев’ятій, хтось, ймовірно, член ВСМ, телефонував охороні університету і повідомив про бомбу в лекційному залі на першому поверсі. Провели поверхневий обшук, та людей ніхто не евакуював. «У нас це було вісімдесят третє повідомлення про бомбу за поточний рік», — нібито заявив неназваний охоронець. Вибухівки не виявили, хоч у ВСМ пізніше категорично наполягали, що точно вказали місце закладення бомби: вентиляційна шахта з лівого боку залу. Наводилися докази (переконливі для Віллі Ширмена, якщо не для інших), що о чверть на першу, коли люди з інтерв’ю пішли на обід, якась молода жінка спробувала — з великим ризиком для власного життя і здоров’я — власноруч знешкодити бомбу. Вона провела в спорожнілому залі близько десяти хвилин, перш ніж її майже насильно вивів звідти молодик з довгим чорним волоссям. Прибиральник, що їх бачив, пізніше впізнав у чоловікові Реймонда Фіґлера, очільника ВСМ, а в молодій жінкці — Керол Джербер.

Бомба таки вибухнула того дня, за десять хвилин до другої. Бо’ благослови живих. Бо’ благослови мертвих.

Віллі перегортає сторінку. На ній перша шпальта з «Оклагомен», газети Оклагома-Сіті, за квітень 1971-го.

ТРОЄ РАДИКАЛІВ УБИТО ПІД ЧАС ПЕРЕСТРІЛКИ НА ДОРОЖНЬОМУ БЛОКПОСТУ

«Щоб спіймати велику рибу, ми не встигли на кілька хвилин», — заявив спецагент ФБР Термен, що веде розслідування.

Під великою рибою розуміються Джон і Саллі Макбрайд, Чарлі «Дак» Ґолден, невловимий Реймонд Фіґлер… і Керол. Іншими словами, вцілілі члени ВСМ. Макбрайди і Ґолден загинули в Лос-Анджелесі через шість місяців: хтось у будинку продовжував стріляти і кидати гранати, аж доки він не згорів дощенту. Поміж обгорілих стін ні Фіґлера, ні Керол не знайдено, проте поліційні експерти виявили велику кількість крові, група АБ, позитивна. Дуже рідкісна група крові. Група крові Керол Джербер.

Мертва чи жива? Жива чи мертва? Не минає дня, щоб Віллі не поставив собі цього питання.

Він перегортає наступну сторінку альбому, знаючи, що треба зупинитися, що треба їхати додому. Шерон хвилюватиметься, якщо він бодай не подзвонить. Він обов’язково подзвонить з вестибюлю. Вона має рацію: він дуже надійний. Та зупинитися зараз ще не може.

У заголовку «Лос-Анджелес таймз» над фото, на якому зображений обвуглений череп будинку на Бенефіт-стрит, зазначається:

ТРОЄ З ДЕНБЕРІЙСЬКОЇ ДВАНАДЦЯТКИ ЗАГИНУЛО В СХІДНОМУ ЛОС-АНДЖЕЛИСІ

Поліція підозрює добровільне вбивство-самогубство.

Не знайдено тільки Фіґлера і Джербер.

От тільки копи вважали, що принаймні Керол мертва точно. В статті це чітко дали зрозуміти. Тоді Віллі теж у це вірив. Стільки крові. Однак тепер…

Мертва чи жива? Жива чи мертва? Іноді серце нашіптує йому, що кров значення не має, що вона вибралася з цього складеного будиночка задовго до того, як у ньому розігрався останній акт божевілля. А іноді він вірив у те, у що вірить поліція: що вони з Фіґлером вислизнули від інших ще після початку стрілянини, до того як будинок був оточений, і вона або померла від ран, що дістала в цій перестрілці, або її вбив Фіґлер, бо стала для нього тягарем. За такого сценарію вогненна дівчина з кров’ю на обличчі та знаком миру в руці, найімовірніше, перетворилася на мішок з кістками, що смажиться десь у пустелі на схід від сонця і на захід від Тонопа.

Віллі торкається фото вигорілого будинку на Бенефіт-стрит і несподівано в голові зринає ім’я, ім’я людини, яка, можливо, перешкодила Донґ-Ха стати другою Мі-Лай чи Мі-Кге[53]. Слокум. Ось як його звали. Ніби це ім’я йому прошепотіли почорнілі балки та розбиті вікна.

Віллі закриває альбом і ховає його, почуваючись напрочуд спокійним. Дає лад усьому, чому треба дати лад в офісі «Центрального обігріву та охолодження», тоді обережно спускається в люк, знаходить опору нагорі драбини. Бере за ручку дипломат і стягує його додолу. Спускається на третій щабель, опускає люк і закладає панель на стелі на місце.

Сам він не може вдіяти офіцерові Джасперу Вілоку нічого… нічого незворотного… а от Слокум міг би. Безсумнівно, Слокум міг би. Звичайно, Слокум — чорношкірий, але що з того? У темряві всі коти сірі, а для сліпих вони взагалі без кольору. Хіба від Сліпого Віллі Ґарфілда до сліпого Віллі Слокума такий уже довгий шлях? Звісно, ні. Легко, як дихати, справді.

— Чи чуєш, що чую я, — тихо наспівує він, складаючи драбину і відносячи на місце. — Чи нюхаєш, що я нюхаю? Чи відчуваєш смак, що відчуваю я?

Через п’ять хвилин він щільно зачиняє за собою двері «Розвідування земель західних штатів» і замикає на всі три замки. Йде коридором. Коли під’їжджає ліфт, він заходить, думаючи: «Яєчний коктейль. Не забути. Ейліни та Дабреї».

— І кориці, — промовляє він вголос. Троє, що спускаються з ним, обертаються, і Білл винувато посміхається.

Опинившись надворі, він звертає в бік Гранд-Централ і, підкочуючи комір пальта, щоб затулитися від снігу, що цілими пригорщами б’є в обличчя, фіксує лише однісіньку думку: Санта перед будівлею поправив бороду.

Північ

— Шер?

— Хм-м-м-м?

Голос у неї сонний, далекий. Коли об одинадцятій Дабреї нарешті пішли, вони повільно і довго кохалися, і зараз вона поринає в сон. Це нормально, Віллі й сам починає дрімати. З відчуттям, ніби всі його труднощі розв’язуються самі по собі, або ж їх розв’язує Бог.

— Може, після Різдва я візьму з тиждень відпустки. Підіб’ю якийсь баланс. Розвідаю нові місця. Думаю змінити адресу.

Їй не конче знати, чим Віллі Слокум може зайнятися за тиждень до Нового року. Вона нічим не зарадить, а тільки хвилюватиметься і ще, мабуть, — хоч, може, він і помиляється, та не бачить підстав з’ясовувати напевне — почуватиметься винною.

— Добре, — каже вона. — Чому б тобі заодно не подивитися кілька фільмів? — її пальці намацують у темряві його руку і злегка її торкаються. — Ти так багато працюєш. — Пауза. — А ще ти згадав про яєчний коктейль. Була певна, що ти забудеш. Любий, я дуже тобою задоволена.

При цих словах він посміхається в темряві, нічого не може з собою вдіяти. Це так у стилі Шерон.

— Ейліни ще нічого, а Дабреї зануди, хіба ні? — питає вона.

— Трішки є, — погоджується він.

— Якби вдягла сукню з іще глибшим вирізом, вона могла б піти на роботу в стрип-бар.

Він не каже нічого, але знову посміхається.

— Сьогодні було добре, правда? — питає вона, маючи на увазі зовсім не їхню маленьку вечірку.

— Ага, чудово.

— Як минув день? Добре? Якось не мала як спитати.

— Прекрасно, Шер.

— Я кохаю тебе, Білле.

— І я тебе кохаю.

— На добраніч.

— На добраніч.

Занурюючись у сон, він пригадує чоловіка в яскраво-червоному лижному светрі. Сам не помічаючи як, переноситься за грань яви, і думка плавно перетікає в сон. «Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже чоловік у червоному светрі. — Я був на висоті Гамбургер з три-сто вісімдесят сьомим. Там ми втратили багато хороших хлопців. — Тоді він веселішає. — Зате я маю ось це. — З лівої кишені пальта видобуває білу бороду на мотузочку. — І це. — Дістає з правої кишені зім’яту склянку з-під кави і трусить. На дні, неначе зуби, бряжчить кілька монет. — Тож, як бачите, — промовляє він, розчиняючись, — навіть у найсліпішому житті існує своє відшкодування».

Тоді й розчиняється саме сновидіння, і Білл Ширмен міцно спить, аж доки о шостій п’ятнадцять наступного ранку радіогодинник не будить його мелодією «Маленького барабанника».

1999: Коли хтось помирає, згадуєш минуле

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

Коли хтось помирає, згадуєш минуле. Ймовірно, Саллі знав це вже роками, але в усвідомлений постулат думка склалася у голові тільки в день похорону Пагса.

Минуло двадцять шість років відтоді, як гелікоптери забрали останній вантаж біженців (деякі з них фотогенічно теліпалися на полозкових шасі) з даху посольства США в Сайгоні, й майже тридцять з того дня, коли «Г’юї» евакуював Джона Саллівана, Віллі Ширмена і ще десь з десяток інших з провінції Донґ-Ха. Саллі-Джон і магічно віднайдений знайомий з його дитинства були героями того ранку, коли з неба попадали гелікоптери, а по обіді вони стали чимось зовсім іншим. Саллі пам’ятав, як лежав на пульсівній підлозі «Г’юї» і кричав, хай його хто-небудь уб’є. Пригадувалося, Віллі теж кричав. «Я осліп! — ось що він волав. — Чорт, я осліп!»

Поступово йому стало ясно — хоч тельбухи і вивалювалися з живота сірими шнурами, а яйця відірвало майже повністю — що ніхто не збирається робити те, про що він просить, а сам він не подужає. У всякому разі, не так швидко, як хотілося б. Тож він попросив когось позбутися мамасан. Бодай це вони могли зробити, хіба ні? Висадити або просто викинути нахер. А що тут такого? Хіба вона досі не вмерла? Просто вона ж не зводить з нього очей, а що занадто, то нездóрово.

На той час, коли його, Ширмена і півдесятка інших, найважчих, здавали медикам на збірному пункті, який усі називали «Місто пісь-пісь» (екіпаж був, напевно, невимовно радий їх спекатися через усі ці крики), до Саллі почало доходити, що ніхто більше не бачить старенької мамасан, яка сидить навпочіпки в кабіні пілота, старенької сивої мамасан у зелених штанях, помаранчевій блузці та китайських кросівках несамовитого, яскравого відтінку. Вони скидалися на високі кросівки марки «Чак Тейлор», такі яскраво-червоні, що вау. Мейленфант, старий наш Містер Шулер, влаштував старенькій мамасан побачення, грандіозне побачення. Раніше того дня Мейленфант вискочив на галявину разом із Саллі, Діффенбейкером, Слаєм Слокумом та іншими, попри те, що косоокі гатили по них із джунглів, попри жахливий тиждень мінометних обстрілів, снайперів і засідок. Мейленфантові, як і Саллі, був прямий шлях у герої. А тепер ви тільки погляньте на це: Ронні Мейленфант — убивця. Хлопець, якого Саллі так боявся в давні, дитячі роки, врятував йому життя й осліп, і сам Саллі лежить на підлозі гелікоптера, а його тельбухи колише вітерець. Як завжди повторював Арт Лінклеттер, це тільки доводить, що люди смішні.

«Убийте мене, хто-небудь! — кричав він того ясного, страшного пообіддя. — Заради Бога, пристрельте мене, хто-небудь, дайте мені просто померти!»

Але він не помер. Лікарі зуміли врятувати одне з його знівечених яєчок, і тепер навіть траплялися дні, коли він був більш-менш радий, що живий. Це відчуття в нього викликав захід сонця. Він любив ходити в кінець стоянки, де були авто, яких обміняли через несправність, але ще не полагодили, стояти і дивитись, як сідає сонце. Нехай до нудоти банально, але хороше.

У Сан-Франциско Віллі опинився в одному з ним відділі й часто приходив до нього, аж доки армія в мудрості своїй не перевела старшого лейтенанта Ширмена деінде. Вони годинами розмовляли про давні часи в Гарвічі та спільних знайомих. Якось їх навіть зняв фоторепортер з АП — Віллі сидить на ліжку Саллі, й обидва сміються. До того часу зір Віллі покращився, але повністю не відновився; Віллі зізнався Саллі, що боїться, що його очі ніколи не будуть такі, як колись. Стаття під фото була досить дурна, але чи надходили їм після неї листи? Господи, їх було стільки, що обоє не встигали читати! У Саллі навіть зринула дика думка, що, можливо, знайде якусь звісточку і від Керол, однак, ясна річ, від неї не було нічого. Була весна 1970-го, і Керол Джербер, безперечно, була під зав’язку зайнята травичкою і відсмоктуванням у «припиніть-війну»-хіпі, тоді як її колишній шкільний хлопець позбувся яєць на іншому боці земної кулі. Правильно, Арте, люди смішні. І діти говорять найнеймовірніші речі.

Віллі відчалив, а старенька мамасан залишилася. Старенька мамасан весь час була поруч. Протягом семи місяців, що Саллі провів у шпиталі для ветеранів у Сан-Франциско, вона приходила щодня і щоночі, була найвірнішою його відвідувачкою в той нескінченний період, коли весь світ, здавалося, просмердівся сечею, а серце боліло так, як болить голова. Іноді на ній була муумуу[54], неначе на господині якогось шаленого луау[55], часом вона з’являлася в довгій, отруйно-зеленій шерстяній спідниці-кльош і безрукавці, що демонструвала її висхлі руки, та найчастіше вона була одягнена так, як того дня, коли Мейленфант її вбив: у зелені штани, помаранчеву туніку та червоні кросівки з китайськими ієрогліфами.

Одного літнього дня він розгорнув «Сан-Франциско кронікл» і побачив, що його колишня дівчина потрапила на першу сторінку. Його колишня і її друзяки-хіпі повбивали в Денбері купу молоді та кадровиків з якоїсь корпорації. Його колишня дівчина стала тепер «Червоною Керол». Його колишня подруга тепер стала знаменитістю.

«Ох ти ж пизда, — вимовив він, коли газета почала спершу двоїтися, тоді троїтися, а потім взагалі розпалася на призми. — Дурна, довбана пизда».

Він зіжмакав газету в кульку, збираючись пожбурити її через палату, але його нова дівчина, старенька мамасан, сиділа на сусідньому ліжку і дивилася на Саллі своїми чорними очима. Угледівши її, Саллі геть розклеївся. Коли прийшла медсестра, він не зміг чи не схотів пояснити, чому плаче. Він знав тільки, що весь світ збожеволів, а йому потрібен укол. Врешті-решт медсестра знайшла лікаря, який зробив йому укол, і останнє, що він побачив, перш ніж вирубився, була мамасан, стара, грана мамасан, що сиділа на сусідньому ліжку, склавши жовті руки на зелених поліестерових колінах, сиділа і стежила за ним.

Вона проїхала з ним усю країну, подолала весь шлях до Коннектикуту, безплатно зайнявши місце навпроти нього, через прохід у салоні економ-класу лайнера 747 «Юнайтед ейрлайнз». Вона сиділа поруч з бізнесменом, що не бачив її, як не бачили ні екіпаж «Г’юї», ні Віллі Ширмен, ні персонал «Палацу піхв». У Донґ-Ха вона була подружкою Мейленфанта, однак тепер вона стала дівчиною Джона Саллівана і жодної миті не зводила з нього погляду своїх чорних очей. Її жовті зморшкуваті пальці завжди лежали сплетені на колінах, а очі не відривалися від нього ні на мить.

Тридцять років. Люди, це багато.

З плином цих років Саллі бачив її все рідше й рідше. Повернувшись до Гарвіча восени сімдесятого, він усе ще бачив стару мамасан майже кожен день: коли в міському парку біля поля Б їв хот-дог, або стоячи біля підніжжя залізних сходів, що вели на залізничний перон, де то накочувала, то спадала повінь щоденних доїжджих, або просто йдучи Головною вулицею. І завжди вона дивилася на нього.

Якось, невдовзі по тому, як дістав свою першу після В’єтнаму роботу (звичайно ж, продаж автомобілів, адже це було єдине, на чому він справді розумівся), він угледів стареньку мамасан на передньому сидінні «форда лімітед» шістдесят восьмого року зі словами «ДЕШЕВО!» на вітровому склі.

«З часом ви почнете її розуміти», — казав промивальник мізків у Сан-Франциско, і хоч як Саллі наполягав, відмовився пояснити щось більше. Промивальникові хотілося почути про гелікоптери, що зіштовхнулися і впали з неба, промивальник цікавився, чому Саллі так часто називає Мейленфанта «отой покидьок-картяр» (Саллі не відповідав); промивальник хотів знати, чи в Саллі ще бувають сексуальні фантазії, а якщо так, чи не відіграє в них велику роль насильство. Саллі навіть чимось подобався цей хлопець на прізвище Конрой, проте факт залишається фактом: він був гівнюк. Якось, незадовго до від’їзду із Сан-Франциско, він мало не розповів докторові Конрою про Керол. Загалом Саллі був радий, що промовчав. Адже він навіть не знав, що й думати про свою колишню, не кажучи вже про те, щоб про неї говорити. «Внутрішній конфлікт» — слівце Конроя на позначення його стану. Він назвав її «дурною, довбаною пиздою», але хіба увесь чортів світ не став у наш час довбаним? А якщо хтось і знав, як легко агресія може зірвати окови і вирватися на волю, то Джон Салліван був саме ця людина. Точно Саллі знав лише одне: він сподівався, що полісмени не вб’ють Керол, коли врешті-решт дістануться до неї та її друзів.

Гівнюк чи ні, а доктор Конрой не так уже й помилився, кажучи, що з часом Саллі почне розуміти стару мамасан. Найголовніше було нутром усвідомити, що мамасан тут немає. Головою осягнути цей базовий факт було легко, а от до нутра доходило значно повільніше. Можливо, через те, що його випатрали в Донґ-Ха, а такі речі не можуть не уповільнити процесу розуміння.

Він узяв почитати кілька книжок у доктора Конроя, а шпитальний бібліотекар дістав для нього ще кілька в рамках міжбібліотечного абонемента. З книжок випливало, що старенька мамасан у зелених штанях і помаранчевій туніці — «виведена назовні фантазія, що служить захисним механізмом, щоб допомогти йому подолати синдром провини вцілілих і посттравматичний шок». Іншими словами, вона йому ввижається.

Хоч би які були причини, та в міру того, як появи старої мамасан рідшали, його ставлення до неї змінювалося. Коли вона з’являлася раніше, він відчував відразу чи забобонний страх, та тепер, побачивши її, Саллі був майже щасливий. Так почуваєшся, коли зустрінеш старого друга, що покинув рідне місто, але іноді навідується ненадовго погостювати.

Тепер він жив у Мілфорді, містечку, розташованому на двадцять миль на північ від Гарвіча по шосе I-95, а багатьма іншими аспектами віддаленому на світлові роки. Коли Саллі жив там у дитинстві та дружив з Боббі Ґарфілдом і Керол Джербер, Гарвіч був приємним передмістям з великою кількістю дерев. Тепер же його рідне містечко перетворилося на одне з тих місць, куди ночами не їздять, брудним придатком Бріджпорта. Проте він усе одно проводив там майже всі дні, як не на стоянці, то в офісі («Шевроле Саллівана» вже чотири роки поспіль нагороджували золотою зіркою), а йшов зазвичай о шостій, щонайпізніше о сьомій. Сідав у свій демонстраційний «шевроле кепріс» і мчав на північ до Мілфорда. Зазвичай він їхав з неусвідомленим, але дуже реальним відчуттям вдячності.

Цього літнього дня він, як завжди, попрямував з Мілфорда на південь по I-95, проте пізніше, ніж зазвичай, і не звернув на з’їзд номер 9 «АШЕР-АВЕНЮ, ГАРВІЧ». Сьогодні він вів свій автомобіль, блакитний, з чорними шинами, далі на південь, і його страшенно тішило спостерігати, як спалахують гальмівні фари, коли водії помічали його в дзеркалі заднього огляду. Вони приймали його за копа. Він доїхав аж до Нью-Йорка.

Авто залишив у салоні Арні Моссберґа у Вест-Сайді (коли торгуєш «шевроле», проблем з паркуванням не виникає, одна з вигод цього бізнесу), порозглядав вітрини дорогою через місто, з’їв біфштекс у «Палмту», а тоді вирушив на похорон Пагано.

Пагс теж був на місці падіння гелікоптерів того ранку, а того пообіддя побував у селі. А ще він був один із тих, хто потрапив ув останню засідку на стежці, що почалася, коли сам Саллі чи то наступив на міну, чи то зачепився за дротик і підірвав прив’язаний ременем до дерева вибуховий пристрій. Чоловічки в чорних піжамах засіли в кронах і як вгатили! На стежці Пагс схопив Волленскі, коли Волленскі дістав кулю в горло. Він дотяг Волленскі до галявини, але той уже був мертвий. Пагс, напевно, був залитий кров’ю Волленскі (насправді Саллі цього не пам’ятає, на той час він уже горів у власному пеклі), однак для Пагса це, мабуть, було свого роду полегшення, бо вона замалювала іншу кров, що ще не цілком висохла. Адже Пагано стояв так близько, що його забризкало, коли Слокум застрелив друзяку Мейленфанта. Забризкало Клемсоновою кров’ю, Клемсоновим мозком.

Саллі ніколи й словом не обмовився про те, що трапилося з Клемсоном у селі, ні докторові Конрою, нікому. Він тримав язика за зубами. Усі тримали.

Пагс помер від раку. Коли помирав хтось зі старих в’єтнамських друзяк Саллі (нехай уже й не зовсім друзяк: більшість з них були дурні, як пні, й зовсім не такі, якими Саллі уявляв друзяк, але вони називали себе так, бо слова, яке б передавало, ким вони були один для одного, не вигадали), складалося враження, що причиною завжди був рак, наркотики або самогубство. Рак зазвичай починався в легенях або мозку, а потім просто поширювався на весь організм, неначе всі вони залишили свою імунну систему в ліску. У Діка Пагано був рак підшлункової. Як і в Майкла Лендона. Рак зірок. Труна була відкрита, і старий Пагс виглядав не надто потріпано. Дружина наказала обряджальникам одягти його в звичайний діловий костюм, а не в форму. Ймовірно, вона взагалі не розглядала такої можливості, попри всі нагороди, що їх здобув Пагано. Пагс носив форму всього два чи три роки, і роки ці були як відхилення від норми, як термін, відбутий в окружній в’язниці за те, що в якийсь злощасний момент ти зробив щось, зовсім тобі невластиве, найімовірніше, напідпитку. Скажімо, убив когось у бійці в барі або тобі стрілило в голову підпалити церкву, де твоя колишня дружина веде заняття в недільній школі. Саллі не уявляв, щоб хоч хтось із тих, з ким він служив, зокрема й він сам, захотів бути похованим у військовій формі.

Діффенбейкер — для Саллі він і досі залишався новим лейтенантом — теж приїхав на похорон. Саллі не бачив Діффенбейкера вже дуже давно, і вони добре порозмовляли… хоча, власне, майже весь час говорив Діффенбейкер. Саллі не дуже вірив, що розмови щось змінюють, але не переставав думати про те, що сказав Діффенбейкер. Здебільшого про те, з якою люттю він говорив. Думав про це усю дорогу назад до Коннектикуту.

О другій він, прямуючи на північ, перетнув міст Тріборо, маючи в запасі купу часу, щоб уникнути вечірніх заторів. «На мосту Тріборо і на головних розв’язках Лонг-Айленда все гладко», як висловився репортер з гелікоптера служби дорожнього руху. Ось для чого тепер служать гелікоптери: оцінюють інтенсивність руху транспорту на в’їздах і виїздах з великих міст Америки.

Коли не доїжджаючи до Бріджпорта автомобілі почали скидати швидкість, Саллі цього не помітив. Він перелаштував приймач з новин на старі пісні й поринув у спогади про Пагса і його гармоніки. Штамп зі стрічок про війну: сивуватий ветеран з губною гармонікою, але Пагано, о Боже мій, Пагано міг звести вас нахер з розуму. Він гудів день і ніч, аж доки хтось із хлопців — може, Ґекслі, а може, навіть і Ґарретт Слокум — не сказав, що коли він не припинить, то одного ранку може прокинутися з першим у світі гудючим імплантатом у задньому проході.

Що більше Саллі думав, то більше схилявся до версії, що імплантатом у задньому проході погрожував Слай Слокум. Чорний здоровань з Талси вважав, що «Слай і Фемілі Стоун» — найкращий гурт на землі (звідси і прізвисько), і відмовлявся повірити, що члени іншого його улюбленого гурту, «Рер Ерс» були білі. Саллі пригадалося, як Діфф (це було до того, як Діффенбейкер став новим лейтенантом і кивнув Слокумові, мабуть, найголовніший жест, який Діффенбейкер коли-небудь зробив або ще зробить у своєму житті) втовкмачував Слокумові, що ці хлопці такі ж білі, як клятий Боб Ділан («блідомордий народник», так Слокум називав Ділана). Слокум подумав, подумав, а тоді відповів з рідкісною для нього серйозністю: «Херню ти говориш! «Рер Ерс»? Та вони чорні. Вони ж, нахер, записуються на «Мотаун», а всі мотаунські групи — чорні, це всі знають[56]. «Супрімз», довбані «Темпс», «Смоукі Робінсон» і «Міреклз». Я тебе, Діффе, поважаю, як співається, ти крутий і ти на всю країну, то всім ясно, але якщо будеш морозити подібну фігню, я тебе вирубаю».

Слокум не терпів звуки губної гармоніки. Вони нагадували йому про блідомордого народника. Коли йому намагалися пояснити, що Ділан бере війну близько до серця, Слокум запитував: «А чого ж цей осел ревучий, трясця його матері, хоч раз не приїхав сюди з Бобом Гоупом? А я вам скажу, чого, — заявляв Слокум. — Бо боїться, от чого. Лиш гуде на своїй гармоніці, грьобаний, солодкодупий, ревучий осел!»

Розмірковуючи над тим, як Діффенбейкер розводився про шістдесяті, згадуючи давні імена, давні обличчя і давні дні, Саллі не помічав, як стрілка спідометра «Кепріса» спершу впала з шістдесяти на п’ятдесят, тоді на сорок, а на всіх чотирьох смугах у напрямку на північ почали купами збиратися автомобілі. Він пригадав Пагса в зелені: худий, чорнявий, обличчя все ще поцятковане останніми юнацькими вуграми, з автоматом у руках і двома гонерівськими гармоніками («до» і «соль») за поясом камуфляжних штанів. Тридцять років тому це було. Відмотати ще десяток років — і Саллі вже хлопчисько, росте в Гарвічі, дружить з Боббі Ґарфілдом і мріє, щоб Керол Джербер хоч раз поглянула на нього, Джона Саллівана, так, як завжди дивилася на Боббі.

Згодом вона й поглянула, але саме так — ніколи. Тому, що їй вже було не одинадцять, чи тому, що він не був Боббі? Саллі не знав. Сам той погляд був таємницею. Він немов промовляв: Боббі вбиває мене і я щаслива, і я готова отак помирати, доки зорі не попадають з небес, річки не потечуть вгору і не стануть відомими всі слова «Луї, Луї»[57].

Що сталося з Боббі Ґарфілдом? Він потрапив до В’єтнаму? Приєднався до «дітей квітів»? Одружився? Завів дітей? Помер від раку підшлункової? Саллі не знав. Напевне він знав тільки одне: влітку шістдесятого, тоді, коли Саллі виграв безплатний тиждень у таборі Асоціації християнської молоді на озері Джордж, Боббі якось змінився і разом з мамою назавжди покинув Гарвіч. Керол залишилася до кінця школи і, хоч жодного разу й не глянула на нього так, як на Боббі, він був її перший, а вона — його. Одного вечора в селищі неподалік від Нью-Бурга, за корівником якогось фермера, споповненим муканням корів. Саллі пам’ятав, як, кінчивши, відчув солодкий аромат парфумів на її шиї.

Звідки цей химерний зиґзаґ від Пагано в труні до друзів його дитинства? Може, річ у тому, що Пагано був трохи схожий на Боббі, яким він був у ті далекі дні? Волосся в Боббі, щоправда, було темно-руде, а не чорне, однак у нього була така ж сухорлява статура і трикутне обличчя… і таке ж ластовиння. Точно! І в Пагса, і в Боббі всі щоки і перенісся були вкриті візерунком ластовиння, як в Опі Тейлора. А може, просто тому, що коли хтось помирає, згадуєш минуле, кляте минуле.

«Кепріс» їхав уже зі швидкістю двадцять миль на годину, а попереду, майже біля самого з’їзду № 9, машини зупинилися намертво, але Саллі й далі цього не помічав. На ВКНД, станції зі старими піснями, «Містеріанз» співали «96 сліз», а він згадував, як слідом за Діффенбейкером ішов центральним проходом церкви до гробу вперше поглянути на Пагано під записані на плівку церковні пісні. В повітрі над його тілом саме линув мотивчик «Будь зі мною». Над тілом того самого Пагса, який був абсолютно щасливий, коли міг годинами сидіти, сперши поряд себе 50-каліберний автомат, з речовим мішком на колінах і запасом «Вінстона» за ременем шолома, знову і знову награючи «Їду в край далекий».

Заглянувши в домовину, Саллі побачив, що будь-яка схожість з Боббі Ґарфілдом давно зникла. Обряджальник попрацював доволі непогано і труну можна було дозволити собі відкрити, проте Пагс все одно мав загострене підборіддя і обвислу шкіру товстуна, який свої останні місяці прожив на раковій дієті, такій, про яку ніколи не пишуть у «Нешнел інквайрер» і яка складається з опромінення, ін’єкцій хімічної отрути і чіпсів у необмежених кількостях.

— Пам’ятаєш гармоніки? — спитав Діффенбейкер.

— Пам’ятаю, — відповів Саллі. — Я все пам’ятаю. — Пролунало це якось дивно, і Діффенбейкер зиркнув на нього.

Перед очима Саллі з разючою виразністю спалахнув образ Діффа того дня в селі, коли Мейленфант, Клемсон та інші бузувіри зненацька почали мститися за ранкові жахіття, за жахіття всього минулого тижня. Вони хотіли кудись викинути все це з себе: завивання вночі, неочікувані артобстріли, а насамкінець — охоплені полум’ям гелікоптери, що летіли вниз, а їхні гвинти і далі оберталися, розсіюючи довкола дим своєї загибелі. Як вони гримнулися! Шарах! А коли американці вискочили на галявину, чоловічки в чорних піжамах як ушкварять по «Дельті 2–2» і «Браво 2–1» із лісу. Праворуч від Саллі біг Віллі Ширмен, а попереду — лейтенант Пекер; потім лейтенант дістав чергу в обличчя — і попереду не залишилося нікого. Ліворуч був Ронні Мейленфант. Він не переставав верещати своїм пронизливим фальцетом, ні на мить, скидаючись на скаженого, настирливого торгівця товарами телефоном, що збісився від амфетаміну: «Ну ж бо, ви грані очки! Давайте, падлюки косоморді! Ну, хери, стріляйте в мене! Довбані пришибки! Вам тільки своїм лайном стріляти!» За ними йшов Пагано, а поруч з Пагсом Слокум. Кілька хлопців з «Браво», але більше з «Дельти», так йому пригадувалося. Віллі Ширмен гукав своїх, та майже всі вони відстали. Дельтівці ж не відставали: Клемсон, Волленскі, Гакермаєр. Просто разюче, як він пам’ятав їхні прізвища; прізвища і запах того дня. Запах джунглів і гасу. І небо, синє над зеленим. І… Боже, як вони стріляли, наче ті малі задрипанці гатили! Ніколи не забути, як вони стріляли, і відчуття, як коло самого тебе свистить черга, а Мейленфант репетує: «Стріляйте ж, сволото дохла! Не можете? Хріни безокі! Ну ж бо, ось же я! Сліпі, косоокі, смердючі, недограні педики, я тут!» А люди з гелікоптерів, що впали, кричали, а вони витягали їх, збивали вогонь піною і витягали, от тільки вони більше не були людьми, не тим, що можна назвати людьми, а більшою своєю частиною кричущими обідами швидкого розігріву, обідами швидкого розігріву з очима і пряжками від поясів, з пальцями, що порипують, тягнучись до тебе, а з розтоплених нігтів куриться дим. Саме так. Такі речі не розповіси людям на зразок доктора Конроя. Як, коли потягнеш, від їхніх тіл відвалювалися шматки, зісковзували, як від печеної індички в гарячому розтопленому жирі знизу відділяється хрумка шкіра. Ось так, а ти весь час відчуваєш запах джунглів і гасу, і все це відбувається — це справді грандіозне-преграндіозне шоу, як казав Ед Салліван — і відбувається все це на нашій сцені, й тобі нічого не залишається, як змагатися і намагатися дотягти до кінця.

Ось який ранок, ось які гелікоптери. І все це мусило знайти якийсь вихід. Коли по обіді вони дісталися до маленького задрипаного селища, в їхніх носах усе ще гніздився сморід обвугленого екіпажу; старого лейтенанта вбили, а дехто з хлопців — Ронні Мейленфант і його друзяки, якщо вам потрібні уточнення, — трішки звихнулися. Новим лейтенантом став Діффенбейкер і одразу ж виявив, що командує божевільними, що бажають перебити всіх, кого побачать, — дітей, дідусів, стареньких мамасан у червоних китайських мокасинах.

Гелікоптери впали о десятій. Приблизно о другій нуль п’ять Ронні Мейленфант спершу увігнав багнет у живіт старої, а тоді оголосив, що має намір відрізати сучій льосі голову. Приблизно о четвертій п’ятнадцять, менш ніж за чотири кілометри, світ вибухнув просто перед обличчям Джона Саллівана. То був його великий день у провінції Донґ-Ха, його справді грандіозне шоу.

Стоячи поміж двох халуп на початку єдиної в селі вулиці, Діффенбейкер був схожий на переляканого шістнадцятирічного малого. Однак йому було не шістнадцять, а двадцять п’ять, він був набагато старший за Саллі і за більшість інших. Єдиним, рівним Діффові за віком і званням, був Віллі Ширмен, однак Віллі, схоже, не хотів втручатися. Можливо, його виснажила ранкова рятувальна операція. А може, він зауважив, що атаку знову очолюють хлопці з «Дельти 2–2». Мейленфант репетував, що коли сучі косоокі конгівці побачать пару десятків голів на палях, то двічі подумають перед тим, як зачіпатися з блискавками із «Дельти». Знов і знов отим пронизливим, свердлячим голосом телефонного торгівця. Картяр. Містер Шулер. У Пагса були гармоніки. У Мейленфанта — срана колода велокарт. «Чирва» — ось у що грав Мейленфант. Десять центів очко, якщо вдавалося когось надурити, і п’ять, якщо не вдавалося. «Давайте, народе! — волав він своїм верескливим голосом, від якого, присягався Саллі, з носа текла кров, а сарана дохла в повітрі. — Давайте, бабло на бочку, женімо «стерво»!»

Саллі пригадував, як стояв на вулиці й дивився в бліде, змучене й розгублене обличчя нового лейтенанта. Пригадав, як майнула думка: «Він не може. Хай що треба зробити, аби припинити це, доки всі не розпалилися до краю, він цього не може». Але тут Діффенбейкер надумався і кивнув Слаєві Слокумові. Слокум не вагався ані хвильки. Стоячи надворі поряд з перевернутим стільцем з хромованими ніжками і червоним сидінням, він підняв автомат на плече, прицілився і просто-таки зніс голову Ральфові Клемсону. Пагано, що стояв майже впритул, витріщившись на Мейленфанта і, здавалося, навіть не помітив, що його забризкало з ніг до голови. Клемсон упав мертвий посеред вулиці, й це поклало край вечірці. Гра скінчилася, серденько.

Тепер Діффенбейкер має величенький живіт гравця в гольф і носить біфокальні окуляри. А ще облисів наполовину, щонайменше. Саллі це вразило, адже коли їхній підрозділ п’ять років тому збирався на узбережжі в Джерсі, у Діффа воно було вельми густе. Тоді Саллі заприсягся собі, що гуляє з ними востаннє. Вони не стали кращими. Ні краплі не вгамувалися. Кожна нова зустріч все більше скидалася на вечірку знімальної групи «Сейнфелда», приправлену справді крутими дозами амфетаміну.

— Не хочеш вийти покурити? — спитав новий лейтенант. — Чи ти кинув разом з усіма?

— Так точно, разом з усіма.

Вони стояли трохи ліворуч від труни, даючи іншим можливість віддати шану і відійти. Розмовляли тихо, записана на плівку музика легко перекочувалася через їхні голоси: тягучий наспів про спасіння. Зараз, коли Саллі не помилився, лунав «Старий, міцний хрест».

— Гадаю, Пагс волів би… — почав він.

— «Їду в край далекий» або «Працюймо всі гуртом», — підхопив Діффенбейкер з усмішкою.

Саллі посміхнувся у відповідь. Це був один з тих рідкісних неочікуваних моментів, як промінь сонця, якщо весь день падає дощ, коли добре щось згадати, — один з моментів, коли ви, на диво, майже раді, що побували там.

— Чи «Бум-Бум», хіт «Енімалз», — додав він.

— Пам’ятаєш, як Слай Слокум сказав Пагсові, що засуне гармоніку йому в сраку, якщо той не перестане гудіти?

Саллі кивнув, усе ще усміхаючись.

— Казав, що якщо засунути глибше, Пагс, коли пукатиме, зможе зіграти «Долину Червоної ріки».

Він з ніжністю поглянув на труну, немов очікуючи, що на згадку про це усміхнеться й Пагано. Проте Пагано не усміхнувся. Він просто лежав з гримом на обличчі. Пагано дотяг до кінця.

— Зробимо так: я вийду і буду дивитись, як ти палиш.

— Домовилися.

Діффенбейкер, що колись дав добро одному зі своїх солдатів убити іншого свого солдата, рушив бічним проходом і під кожним вітражем його лисина вигравала різними кольорами. Слідом за ним, накульгуючи — він кульгав уже понад півжиття і перестав це помічати — йшов Джон Салліван, дилер «шевроле» з золотою зіркою.

Машини на I-95 спочатку ледве повзли, а тоді й взагалі стали, тільки зрідка то на одній, то на іншій смузі спостерігалися короткі ривки вперед. На радіо «Містеріанз» поступилися місцем «Слай і Фемілі Стоун» — «Танцюй під музику». Поганець Слокум точно підстрибував би на сидінні аж до стелі. Саллі зупинив свій «кепріс» і заходився відбивати ритм на кермі.

Коли пісня йшла до завершення, він глянув праворуч: на сусідньому сидінні сиділа старенька мамасан, не підстрибувала, а просто сиділа, склавши жовті руки на колінах і поклавши свої вкриті китайськими ієрогліфами кросівки, імітацію «Чака Тейлора» дикого червоного відтінку, на одноразову пластикову підставку з написом: «САЛЛІВАН ШЕВРОЛЕ ЦІНУЄ ВАШІ СПРАВИ».

— Привіт, стара курво, — промовив Саллі швидше з радістю, аніж з тривогою. Коли вона показувалася востаннє? Напевно, на зустрічі Нового року в Теклінів. То був останній раз, коли Саллі добре нализався. — Чому тебе не було на похороні Пагса? Новий лейтенант питав про тебе.

Вона не відповіла. Та й коли відповідала? Просто сиділа, згорнувши руки, не зводячи з нього чорних очей, гелловінський дух у зеленому, помаранчевому і червоному. От тільки старенька мамасан не була схожа на жодну примару з голлівудських фільмів: крізь неї не можна було дивитися, вона ніколи не змінювала вигляду, ніколи не розчинялася в повітрі. Одне кістляве жовте зап’ястя обвивала мотузяна плетінка, на зразок браслета дружби в перших класах середньої школи. І хоча ви бачили кожен завиток плетінки і кожну зморшку на її старезному обличчі, у неї не було жодного запаху, а єдиний раз, коли Саллі спробував її торкнутися, вона взяла і зникла. Вона була привидом, а його голова — заклятим будинком, де він водився. А іноді, зазвичай безболісно і завжди без попередження, голова вибльовувала її там, де потрібно було її побачити.

Вона не змінилася. Не облисіла, не нажила каменів у жовчному міхурі й не потребувала біфокальних окулярів. Не померла, як померли Клемсон, Пагс, Пекер і хлопці з розбитих гелікоптерів (навіть як ті двоє, яких вони забрали з галявини, облитих з ніг до голови піною, немов сніговики, опіки яких були занадто важкі, несумісні з життям, тож усі зусилля виявилися марними). І вона не зникла, як зникла Керол. Ні, старенька мамасан не перестала вряди-годи заглядати на вогник і нітрохи не змінилася з часів, коли «Миттєва карма» входила до десятки найкращих хітів. Один раз їй, правда, довелося померти, довелося валятися в багнюці, коли Мейленфант спершу увігнав багнет їй у живіт, а потім оголосив про намір відрізати голову, але відтоді їй ведеться геть нівроку.

— Де ти була, любонько?

Якщо хтось з сусідніх авто випадково гляне в його бік — «кепріс» тепер був затиснутий у коробочку з усіх чотирьох боків — і помітить, що його губи ворушаться, то вирішить, що він співає під радіо, а коли подумає щось інше, то й чорт з ним. Кого, нахер, хвилює, що хтось там думає? Він набачився такого, різних жахіть, не в останню чергу, змотаних власних тельбухів на кривавій підстилці з лобкового волосся, і якщо іноді він бачить стареньку примару і розмовляє з нею, то й що? Кого це стосується, крім нього самого?

Саллі глянув уперед, намагаючись розгледіти, через що утворився затор, і не зумів, як буває завжди: вам просто доводиться чекати і проповзати трішечки вперед, коли вперед проповзає авто перед вами, тоді озирнувся назад. Від цього мамасан часом зникала. Але не сьогодні. Сьогодні вона тільки переодяглася. Червоні кросівки ті ж самі, але тепер на ній була форма медсестри: білі нейлонові штани, біла блузка з пришпиленим до неї золотим годинничком — який милий штрих — і біла шапочка з маленькою чорною смужкою. Проте руки й далі були згорнуті в неї на колінах і вона знову дивилася на нього.

— Де ти була, мамасан? Мені тебе не вистачало. Знаю, це дивно, але я не брешу. Я думав про тебе, мамасан. Бачила б ти нового лейтенанта. Це ж треба! Увійшов у фазу сонячної батареї. Маю на увазі, вершечок чисто лисий, так і сяє.

Стара мамасан нічого не сказала. Саллі це не здивувало.

* * *

За похоронним салоном був провулок, у якому під стіною стояла пофарбована назелено лавка. По обидва боки від лавки стояли урни з піском, напхані недопалками. Діффенбейкер сів коло однієї з урн, запхав цигарку до рота (««Дангілл», — відзначив Саллі, — досить солідно»), тоді простяг пачку Саллі.

— Ні, я справді кинув.

— Чудово.

Діффенбейкер дістав запальничку «Зіппо» і припалив, а Саллі раптом зробив дивовижне відкриття: він жодного разу не бачив, щоб хтось з в’єтнамських припалював цигарки сірниками чи одноразовими бутановими запальничками; всі в’єтнамські ветерани, здавалося, користувалися тільки «Зіппо». Але ж такого просто не може бути. Чи може?

— Ти й досі добре кульгаєш, — зауважив Діффенбейкер.

— Ага.

— Взагалі, я б сказав, що тепер куди краще. Минулого разу, коли я тебе бачив, ти ледь не заточувався. Особливо, коли залив за комір кілька чарчин.

— Ти ще їздиш на зустрічі? Вони їх ще влаштовують? Пікніки та інше подібне лайно?

— Здається, влаштовують. Але я вже три роки не їжджу. Занадто гнітюче.

— Ага. Ті, у кого немає раку, допиваються до ручки. Ті ж, хто зміг зав’язати зі спиртним, сидять на «Прозаку».

— Ти помітив?

— Як же, бля, не помітити.

— Я якось і не дивуюся. Ти ніколи не був найбільшим розумником у світі, Саллі-Джоне, але ось спостережливістю ти, сучий сину, завжди відзначався. Ще й тоді. Хоч би там як, ти влучив у десятку: випивка, рак, депресія. Схоже, це головні проблеми. А, і ще зуби. Я не знаю жодного ветерана В’єтнаму, у кого зуби нормальні. У всіх вони ні к чорту… за умови, якщо взагалі є. А як у тебе, Саллі? Як твої кланцаки?

Саллі, у якого після В’єтнаму вирвали шість, а пломбовані канали важко й полічити, повів рукою, мовляв, comme ci, comme ça[58].

— А інша проблема? — поцікавився Діффенбейкер. — Як з нею?

— Як сказати, — відповів Саллі.

— Тобто?

— Залежно від того, що саме я назвав своєю проблемою. Ми зустрічалися на трьох бісових пікніках…

— На чотирьох. Ще був принаймні один, на який ти не приїхав. Через рік після зустрічі на узбережжі в Джерсі? Тоді Енді Гакермаєр сказав, що вкоротить собі віку, стрибнувши з вершечка статуї Свободи.

— І як, стрибнув?

Діффенбейкер глибоко затягнувся і зміряв Саллі поглядом, ще й досі лейтенантським. Навіть після стількох років він ще був здатен на такий погляд. Дивина та й годі.

— Якби стрибнув, ти б прочитав про це в «Пост». Хіба ти не читаєш «Пост»?

— Як Біблію.

Діффенбейкер кивнув.

— У всіх в’єтнамських проблеми з зубами, і всі вони читають «Пост». Тобто, якщо перебувають у зоні зараження «Пост». Що, по-твоєму, вони роблять, коли живуть деінде?

— Слухають Пола Гарві, — без запинки випалив Саллі, й Діффенбейкер засміявся.

Саллі пригадався Гак, який теж був там у день гелікоптерів, села і засідки. Білявий хлопець з заразливим сміхом. Заламінував фото своєї дівчини, щоб йому не шкодила вогкість, і носив на шиї на короткому срібному ланцюжку. Гакермаєр був поруч із Саллі, коли вони увійшли в село і почалася стрілянина. Обидва бачили, як стара мамасан вибігла зі своєї хатини зі здійнятими руками, лопочучи, як з кулемета. Вона торохтіла щось до Мейленфанта, до Клемсона, до Післі, Мімза та решти, хто осипав кулями все довкола. Мімз перед цим прострелив ногу якомусь хлопчикові. Можливо, ненавмисно. Малий лежав у пилюзі перед дрантивою халупкою і кричав. Мамасан прийняла Мейленфанта за начальника. Чому б і ні? Він дер горлянку, як скажений. Вона підбігла до нього, все ще тріпаючи руками в повітрі. Саллі міг попередити її, що вона робить страшну помилку: у їхнього Містера Шулера видався ще той ранок, як і в усіх інших, але він і рота не розтулив. Вони з Гаком стояли і дивилися, як Мейленфант підняв приклад автомата і зацідив ним їй в обличчя так, що вона перекинулася навзнак і перестала лопотіти. Віллі Ширмен стояв ярдів за двадцять, Віллі Ширмен з рідного міста, один з хлопців-католиків, яких вони з Боббі трохи боялися, і по його обличчю не можна було нічого прочитати. Віллі Бейсбол, як називав його дехто з товаришів, завжди з ніжністю. Саллі уявлення не мав чому.

— То що з твоєю проблемою, Саллі-Джоне?

Саллі повернувся з села у Донґ-Ха в провулок за похоронним салоном у Нью-Йорку… але не одразу. Деякі спогади, неначе Смоляне Опудало в старій казці про братика Лиса і братика Кролика, — до них прилипаєш.

— Залежить, що я тоді назвав проблемою?

— Ти розповідав, що тобі відірвало яйця, коли в нас вдарили за селом. Сказав, що то Бог покарав тебе за те, що не зупинив Мейленфанта до того, як він зовсім збожеволів й убив стару леді.

«Збожеволів» тут і близько не підходило: Мейленфант стоїть, а бабуся лежить між його розставленими ногами. Він опускає багнет, ні на мить не припиняючи молоти язиком. Коли потекла кров, її помаранчеву туніку ніби розфарбували.

— Я трохи перебільшив, — відповів Саллі, — як буває у п’янці. Шматок старої мошонки все ще в наявності й дієздатний. Тож помпа іноді вмикається. Особливо з появою «Віагри». Господи, благослови це лайно.

— Випивати кинув, як і палити?

— Часом можу хильнути пивка, — відповів Саллі.

— «Прозак»?

— Наразі ні.

— Розлучився?

Саллі кивнув.

— А ти?

— Двічі. Однак подумую накинути ярмо ще раз. Мері-Тереза Чарлтон, така вже вона мила. В третій раз пощастить — ось мій девіз.

— Знаєш що, лейт’? — запитав Саллі. — Ми тут з тобою чітко визначили спадщину, яку залишив В’єтнам. — Він підняв вказівного пальця. — В’єтнамські ветерани закінчують раком, зазвичай легенів або мозку, але буває й інших органів.

— Як у Пагса? Підшлункова?

— Саме так.

— Цей рак через «оранж», — промовив Діффенбейкер. — Не доведеш, але всі ми знаємо. «Агент оранж» — подарунок, який не вичерпується.

Саллі загнув середнього пальця, свій «хрін-пальчик», як, без сумніву, назвав би його Ронні Мейленфант.

— Ветерани В’єтнаму впадають у депресію, напиваються на вечірках, погрожують стрибнути з національних пам’яток. — Безіменний палець. — У ветеранів В’єтнаму погані зуби. — Мізинець. — Ветерани В’єтнаму розлучаються.

Тут Саллі зробив паузу, ледь розрізняючи органну музику, що линула з напівпрочиненого вікна, дивлячись на чотири відігнутих пальці й на великий, усе ще притиснутий до долоні. Ветерани — наркомани. Ветерани у своїй масі ненадійні щодо кредитів, це вам скаже будь-який працівник банку. В ті роки, коли Саллі тільки ставив бізнес на ноги, дуже багато банкірів говорили йому це. Ветерани перевищують ліміт кредитних карток, їх викидають з казино, вони плачуть під пісні Джорджа Стрейта і Патті Лавлесс, дірявлять один одного ножами за грою в боулінг у барах, купують у кредит перегонові авто, а потім розбивають їх на брухт, б’ють дружин, б’ють дітей, б’ють, бля, своїх собак і, можливо, голячись, ріжуть себе частіше, ніж люди, які знають про зелень тільки з «Апокаліпсису сьогодні» або з отого лайна «Мисливця на оленів».

— А великий палець що? — спитав Діффенбейкер. — Кажи давай, Саллі, а то мене з’їдає цікавість.

Саллі поглянув на свій загнутий великий палець. Перевів очі на Діффенбейкера, що тепер носив біфокальні окуляри і відростив черевце, яке в’єтнамські ветерани зазвичай називають «будинком, що звів «Бадвайзер»», але який і досі міг ховати в собі худорлявого хлопчину з восковим кольором обличчя. Тоді знову глянув на великого пальця і підняв угору, ніби зібрався голосувати на дорозі.

— В’єтнамці користуються «Зіппо», — сказав він. — У всякому разі, поки не кидають палити.

— Або доки не дістануть рак, — додав Діффенбейкер. — А тоді їхні дружини точно видирають запальнички з їхніх ослаблих, паралізованих пальців.

— За винятком тих, хто розлучився, — уточнив Саллі, й обидва засміялися. Під похоронним салоном було добре. Гаразд, може, не так уже й добре, але краще, ніж усередині. Органна музика була жахлива, а в’язкий запах квітів ще гірший. Їхній запах нагадував Саллі про дельту Меконгу. «За океаном», як кажуть тепер, але він не пригадував, щоб хоч раз чув цей вислів тоді.

— То, виходить, ти все-таки не зовсім без яєць? — спитав Діффенбейкер.

— Нє, до країни Джейка Барнза я таки не дістався.

— Кого?

— Забудь.

Саллі книжками не зачитувався, ніколи. Книжковим черв’яком був його друг Боббі, але шпитальний бібліотекар дав йому «І сонце сходить»[59], і Саллі прочитав роман одним духом, і не один, а цілих три рази. Тоді книжка здавалася дуже важливою, так само як той «Володар мух» для Боббі в дні їхнього дитинства. Тепер Джейк Барнз видавався якимось далеким, бляшана людина з несправжніми проблемами. Просто ще одна вигадка.

— Забути?

— Так. Я можу мати жінку, якщо дуже захочу. Дітей ні, а жінку можу. Але до цього треба сильно готуватися, і найчастіше здається, що воно того не варте.

Якусь хвилину Діффенбейкер мовчав. Сидів і дивився на свої руки. Коли підвів очі, Саллі вирішив, що він зараз скаже якусь фразу на кшталт, що йому вже час, швидко попрощається з вдовою — і знову в бій. Саллі думав, що для нового лейтенанта бої тепер означають продаж комп’ютерів з чарівною штукою під назвою «Пентіум», але Діффенбейкер нічого такого не сказав. Він запитав:

— А з бабусею що? Ти її все ще бачиш чи вона зникла?

Саллі відчув, як у глибині його свідомості ворухнувся страх, безформний, але величезний.

— Якою бабусею? — Він не пам’ятав, щоб розповідав про неї Діффенбейкерові, не пригадував, щоб казав будь-кому взагалі, але, мабуть, таки казав. Чорт, та на цих пікніках він міг сказати Діффенбейкерові що завгодно: в його пам’яті від них залишилися суцільні чорні діри, що тхнули перегаром. Від усіх.

— Стара мамасан, — промовив Діффенбейкер і знову видобув пачку. — Та, яку вбив Мейленфант. Ти сказав, що вона тобі часто ввижається. Іноді в іншому одязі, але це завжди вона. То вона ще являється?

— Можна мені одну? — попросив Саллі. — В житті не палив «Дангілл».

На ВКНД Донна Самер співала про дівчину-злючку: «Дівчинка-злючка, ти така нечемна дівчинка-злючка». Саллі обернувся до старої мамасан, на якій знову були зелені штани і помаранчева туніка.

— Мейленфант ніколи не був явно схибленим, — промовив він. — У кожному разі, не більше, ніж будь-хто інший… ну, хіба що на «чирві». Він завжди вишукував трьох, хто грав би з ним у «чирву», а це ж ніяке не божевілля, згоден? Не більше, ніж у Пагса з його гармоніками, і куди менше, ніж у тих, хто цілими ночами нюхав героїн. До того ж Ронні допомагав витягати хлопців з гелікоптерів. У джунглях засіло десять, а то й двадцять косооких, і всі палять, як скажені. Вони поклали лейтенанта Пекера, і Мейленфант напевно це бачив, він же був так близько, але ні на мить не завагався.

Як і Фаулер, і Гак, і Слокум, і Післі, як і сам Саллі. Навіть коли Пекер упав, вони продовжували бігти. Вони були хоробрі хлопці. І якщо їхня хоробрість була змарнована у війні, яку затіяли по-ослячому вперті старигани, хіба це означає, що їхня хоробрість нічого не варта? Якщо на те пішло, хіба ідея, за яку боролася Керол Джербер, була погана лише тому, що бомба вибухнула не тоді, коли слід? Подумаєш, у В’єтнамі дуже багато бомб вибухало не тоді, коли треба. І, якщо розібратися, чим, власне, був Ронні Мейленфант, як не бомбою, що вибухнула не в той час?

Стара мамасан продовжувала дивитися на нього, його старезна, сива подружка, що сидить на пасажирському сидінні, згорнувши руки на колінах, жовті руки там, де помаранчева туніка переходить у зелені поліестерові штани.

— Вони ж стріляли в нас майже два тижні, — сказав Саллі. — З того дня, як ми вийшли з долини А-Шау. Ми перемогли в Там-Бой, а коли перемагаєш, то маєш іти вперед, принаймні мені так завжди здавалося, але те, що робили ми, було відступом, а не наступом. Та що там, ледь не панічною втечею. Переможцями ми почувалися точно недовго. Підтримки не було, нас просто кинули напризволяще. Довбана в’єтнамізація! Яка то була фігня!

Він трохи помовчав, дивлячись на неї, а вона відповідала йому спокійним поглядом. Автомобілі довкола них блищали, наче в гарячці. Якийсь нетерплячий далекобійник наліг на клаксон і Саллі підскочив, як людина, яку зненацька вирвали з дрімоти.

— Ось тоді я і зустрів Віллі Ширмена, ну, коли відходили з долини А-Шау. Його обличчя видалося знайомим. Я не сумнівався, що десь його бачив, але не міг згадати де. Люди ж від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох сама знаєш як змінюються. А якось по обіді він ще з кількома хлопцями з батальйону «Браво» сиділи собі, жартували, теревенили про дівчат. А Віллі й каже, що вперше дістав французький поцілунок на танцях у Товаристві святої Терези Авільської. А я думаю: «Святе лайно! Та це ж сентґебівські дівчата!» Підходжу до нього і кажу: «Може, ви, католики, й були королями Ашер-авеню, але ми втирали ваші підарські носи щоразу, коли ви грали в футбол з Гарвіцькою середньою». Було так, ніби я крикнув: «Ага, попався!» Тут вражий Віллі як схопиться! Я подумав, як той колобок: «Я і від тебе утечу». Ніби привида побачив абощо. Але раптом він засміявся і простяг п’ятірню, і я помітив, що він усе ще носить свій шкільний перстень! І знаєш, що все це доводить?

Стара мамасан нічого не сказала, втім, як і завжди, проте по її очах Саллі бачив, що вона знає, що все це доводить: люди смішні, діти говорять найнеймовірніші речі, переможці ніколи не відступають, а невдахи ніколи не перемагають. А ще, Боже, благослови Америку.

— Хоч би там як, нас гнали цілий тиждень, і ставало очевидно, що вони вже близько, затискають з флангів. Наші втрати весь час росли, а через освітлювальні ракети, гелікоптери і виття, яке вони зчиняли ночами в нетрях, годі було спати. А тоді нападали, розумієш? По двадцять, тридцять чоловік… Куснуть і відступлять… куснуть і відступлять, і так весь час. А ще та їхня штучка… — Саллі облизав губи, зауваживши, що в нього пересохло в роті. Тепер він шкодував, що поїхав на похорон Пагса. Пагс був хороший хлопець, та не такий, щоб виправдати повернення таких спогадів. — Поставлять у лісі чотири-п’ять мінометів, з якогось нашого флангу, розумієш… і біля кожного вишикують по вісім-дев’ять чоловік з мінами. Чоловічки в чорних піжамах, вишикувані, як діти коло фонтанчика з питною водою в школі. А тоді по команді кожен кидав свою міну в трубу міномета — і ну бігти щосили. Цим своїм бігом вони виманювали противника, тобто нас, приблизно в той же час, коли починали падати міни. Це завжди нагадувало мені історію, яку якось розповів чоловік, що мешкав над Боббі Ґарфілдом, коли ми перекидалися м’ячиком на траві перед будинком Боббі. Про бейсболіста, який колись грав за «Доджерз». Тед сказав, що той тип бігав так збіса швидко, що кидав м’яч з домашньої бази і встигав зробити пробіжку до шортстопу між другою й третьою базою і самому його взяти. Це якось… виводило з рівноваги.

Так, і він був зараз так само трохи виведений з рівноваги, трохи очманів, неначе дитина, що здуру розповідає сама собі в темряві історії про привидів.

— Вогонь, який вони вели по галявині, де впали гелікоптери, повір мені, був з тої ж серії, тільки гірший.

От тільки це була не зовсім правда. Того ранку в’єтконгівці відірвалися на повну: врубали звук до максимуму, а тоді повиривали кнопки, як любив говорити Мімз. Стрільба з джунглів навколо охоплених полум’ям гелікоптерів була не просто зливою, а бурею перед всесвітнім потопом.

У бардачку «Кепріса» лежали цигарки, стара пачка «Вінстона», яку Саллі тримав для екстрених випадків, перекладаючи її з одного авто в інше щоразу, коли їх міняв. Цигарка, яку стрельнув у Діффенбейкера, розбудила тигра, тож він простяг руку повз стару мамасан, відчинив бардачок, понишпорив серед паперів і намацав пачку. Цигарка матиме прогірклий присмак і пектиме в горлі, то й добре. Щось таке йому й треба.

— Два тижні обстрілу і стискання кільця, — сказав він мамасан, натискаючи запальничку. — Повний тарарам, а на кляту південнов’єтнамську армію нічого й розраховувати, серденько. У них завжди, здавалося, знаходилися цікавіші справи. «Баби, барбекю і боулінг», як казав Мейленфант. Наші втрати збільшувалися, прикриття з повітря прилітало не тоді, коли треба, ніхто не спав, і здавалося, що більше до нас приєднувалося хлопців з А-Шау, то ставало гірше. Пам’ятаю, одному з хлопців Віллі, Гейверзу чи Гейберу, якось так, влучило прямо в голову. Прямо в довбану голову. Він упав посеред стежки, очі розплющені, намагається щось сказати. Кров так і б’є з дірки ось тут… — Саллі постукав у себе над вухом, — …а ми повірити не могли, що він ще живий, не те щоб ще й розмовляв… А потім гелікоптери… Було, ніби в кіно: весь цей дим і стрілянина, бах-бах-бах. Бачиш, отака була прелюдія перед твоїм селом. Натрапили на нього і тут… на дорозі лежить отой стілець, типу кухонного, з червоним сидінням, а сталеві ніжки стримлять у небо. Просто лайно лайном. Вибач, але так воно виглядало: не варте того, щоб у ньому жити, а помирати за нього і поготів. Ваші хлопці, з Півдня, не хотіли помирати за такі місця, то чому мали ми? Там смерділо, тхнуло до неба, загалом смерділо всюди. Принаймні таке було враження. Втім я не дуже звертав увагу на запах. Гадаю, найбільше мене вразив стілець. Той стілець говорив про все інше.

Саллі витяг запальничку і зібрався був торкнутися вишневою спіралькою до кінчика цигарки, але згадав, що сидить у демонстраційному авто. Звісно, він міг палити і в ньому — воно ж з його салону, врешті-решт — але якщо хтось з продавців занюхає дим і зрозуміє, що бос дозволяє собі те, за що всім іншим загрожує звільнення, вийде недобре. Треба, щоб слова не розходилися з ділом. У всякому разі, якщо хочеш, щоб тебе поважали.

— Excusez-moi[60], — сказав він старенькій мамасан. Виліз з автомобіля, не заглушивши двигуна, припалив, тоді нахилився у вікно і вставив запальничку в тримач на приладовій панелі. День був спекотний, а посеред чотирисмугового моря машин з незаглушеними двигунами здавався ще спекотнішим. Саллі відчував, як навколо зростає нетерпіння, але не чув жодного радіо, крім свого. Решта людей були за склом, замкнені в своїх маленьких коконах з кондиціонерами і слухали сотні різних музичних жанрів, від Ліз Фейр до Вільяма Акермана. Він подумав, що в заторі застряг ще хтось з ветеранів, то вони, якщо не мають з собою диска «Олмен Бразерз» або касети «Біг Бразер енд зе Голдінг Кампені», напевно, слухають ВКНД, де минуле ніколи не помирає, а майбутнє ніколи не настає. Ту-ту, бі-бі.

Саллі за два кроки підійшов до капота своєї машини і став навшпиньки, приклавши долоню козирком до очей, захищаючись від сонячних зайчиків на хромованій поверхні, спробував розгледіти причину затору. І, звісно, нічого не побачив.

«Баби, барбекю і боулінг, — подумав він, і думка пролунала писклявим, свердлячим голосом Мейленфанта. Кошмарним голосом з лісу під блакитним небом. — Давайте, хлопці, у кого спринцівка? Я на дев’яносто і пильную, як сова, часу мало, тож задрипаний цирк на дорозі починається!»

Він глибоко затягнувся своїм «Вінстоном» і викашляв прогірклий, гарячий дим. У пообідньому сяйві зненацька затанцювали чорні цятки, і він поглянув на затиснуту в пальцях цигарку з майже комічним жахом. Що він робить, знову береться за це лайно? Він що, геть здурів? Ну добре, звісно, він здурів, це ясно: кожен, хто бачить мертвих бабусь, що сидять на пасажирських сидіннях у їхніх машинах, не може не бути психом, але це не означає, що треба знову братися за це лайно. Цигарки — той самий «Агент оранж», тільки куплений за ваші гроші. Саллі викинув «Вінстона» геть. Рішення видалося правильним, проте воно не сповільнило його пришвидшене серцебиття, не зняло відчуття, яке він так добре пам’ятав з часів, коли ходив у патруль: в роті пересихає, слизова стягується, зморщується і тріскає, як обпалена шкіра. Є люди, які бояться натовпу — агорафобія, так це називається, страх базару — але відчуття, що стає забагато всього і всіх, з’являлося в Саллі тільки ось у такі моменти. Він почувався нормально в ліфтах, людних фойє під час антракту і на забитих народом платформах у час пік. Але, коли з усіх боків його стискав щільний затор, його перемикало. Тут же нікуди бігти, дитинко, нікуди сховатися.

Зі своїх кондиціонованих стручків повилазило ще кілька людей. Жінка в строгому коричневому діловому костюмі стояла біля такого ж строгого, коричневого «БМВ», золотий браслет і срібні сережки концентрували на собі літнє сонце, висока підбора замшевої туфельки, здавалося, ось-ось почне нетерпляче постукувати. Вона впіймала погляд Саллі, закотила очі до неба, ніби кажучи: «Хіба не типова ситуація?», тоді зиркнула на свого годинника, теж золотого і теж сяйливого. Чоловік верхи на зеленій «Ямасі» типу «міжніжна ракета», заглушив ревучий двигун, поставив мотоцикла на підніжку, зняв шолома і поклав на заляпаний маслом бордюр біля педалі. Він був одягнений у чорні мотошорти і сорочку без рукавів з написом «НАЛЕЖИТЬ НЬЮ-ЙОРК НІКС» на грудях. За оцінкою Саллі, цей пан втратить десь сімдесят відсотків шкіри, якщо в такому костюмі випадково перекине свою міжніжну ракету на швидкості понад п’ять миль за годину.

— Завал, люди, — сказав мотоцикліст. — Точно якась аварія. Сподіваюся, нічого радіоактивного.

І засміявся, показуючи, що пожартував.

Далеко попереду на крайній лівій смузі — коли б машини на цій ділянці шосе рухалися, вона була б швидкісна — жінка в білому тенісному костюмі стояла біля «тойоти» з наліпкою «НІ ЯДЕРНІЙ ЗБРОЇ» на бампері ліворуч від номерів і «ВАША КИЦЬКА ДЛЯ КОГОСЬ БІЛЕ М’ЯСО» — праворуч. Спідниця в неї була коротесенька, ноги довжелезні й засмаглі, а коли вона підняла протисонячні окуляри до волосся з білявими пасмами, Саллі побачив її очі. Вони були великі, блакитні і якісь стривожені. Той погляд викликав бажання погладити її по щоці чи по-братськи обійняти однією рукою, і сказати, щоб вона не хвилювалася: все буде добре. Саллі дуже добре пам’ятав той погляд. Він колись вивертав усе його нутро. Там стояла Керол Джербер. Керол Джербер у кросівках і тенісному костюмі. Він не бачив її з того вечора, коли заходив до неї під кінець шістдесят шостого. Вони сиділи на канапі разом з матір’ю Керол, від якої сильно відгонило вином, і дивилися телевізор. Скінчилося все суперечкою через війну і він пішов. Пригадував, як подумав: «Повернуся, коли буду знати, що зумію тримати себе в руках». І поїхав геть у своєму старому «шевроле». Уже тоді Саллі був людиною «шевроле». Проте так і не повернувся. Наприкінці шістдесят шостого вона була вже по дупу в антивоєнному лайні. Чого-чого, а цього семестр у Мейнському університеті її добре навчив. Він казився від однієї лише думки про неї. Маленька довбана пустоголова ідіотка — ось хто вона була. Заковтнула наживку комуністичної антивоєнної пропаганди разом з гачком і грузилом. А потім Керол взагалі вступила до тієї організації, тих психованих ВСМ, і їй зовсім знесло дах.

— Керол! — гукнув Саллі, рушивши до неї. Проминув зелену, наче шмарклі, міжніжну ракету, зрізав собі шлях поміж заднім бампером пікапа і седаном, випустив її з поля зору, поки мчав повз буркітливу шістнадцятиколісну фуру, а тоді знову угледів. — Керол! Гей, Керол!

Однак, коли вона обернулася, він почав запитувати себе, що це на нього найшло і якого біса коїться з його головою? Якщо Керол і жива, їй стукнуло п’ятдесят, як і йому. А цій жінці років десь тридцять п’ять.

Саллі зупинився, все ще за смугу від неї. Усюди гули легковики і вантажівки. Якесь незрозуміле потьохкування в повітрі. Він спершу вирішив, що то свистить вітер, хоча день був спекотний, а вітерцю ані шелесь.

— Керол? Керол Джербер?

Потьохкування голоснішало. Ніби хтось раз у раз поцокував язиком крізь закопилені губи. Ніби скрекіт гелікоптера, що летить за кілометрів п’ять. Саллі глянув угору і побачив, як з димчасто-блакитного неба просто на нього падає абажур. Він інстинктивним рефлексом шарпнувся назад, але всі його шкільні роки пройшли в заняттях як не одним, то іншим спортом, і тепер, відхиляючи голову, Саллі одночасно простяг руку. І досить спритно зловив абажур.

На ньому, баламутячи веслами воду, вниз по річці в багряному світлі призахідного сонця плив човен. «НАМ НА МІССІСІПІ ПРЕКРАСНО ЖИВЕТЬСЯ» виведено над ним старомодними, кучерявими літерами. А під човном так само кучеряво: «А ЯК ВАМ НА ПРИТОКАХ?»

«Звідки, нахер, він взявся?» — майнуло в голові у Саллі, й тут жінка, що виглядала, як доросла копія Керол Джербер, закричала. Її руки зметнулися вгору, ніби для того, щоб поправити у волоссі окуляри, але застигли на рівні плечей і затрусилися, як у диригента симфонічного оркестру, що геть втратив голову. Такий самий вигляд був у старенької мамасан, коли вона вибігла зі своєї задрипаної смердючої хижки на задрипану смердючу вулицю в задрипаному смердючому селищі в провінції Донґ-Ха. По плечах білого костюма тенісистки потекла кров, спершу великими краплинами, потім потоком. Вона бігла по засмаглих руках і скрапувала з ліктів.

— Керол? — тупо перепитав Саллі. Він стояв між джипом «додж рем» і напівпричепом «мека», одягнений у темно-синій костюм, який завжди носив на похорон, з абажуром, сувеніром з Міссісіпі «А ЯК ТАМ У ВАС НА ПРИТОКАХ?» у руках і дивився на жінку, у якої тепер щось стирчало з голови. Заточуючись, вона ступила крок уперед — блакитні очі все ще широко розплющені, руки все ще трясуться в повітрі — і Саллі зрозумів, що то стільниковий телефон. Він визначив по схожій на обрубок антені, яка погойдувалася за кожним кроком жінки. Стільниковий телефон упав з неба, пролетів лише Бог знає скільки тисяч футів і тепер стирчав з її голови.

Вона зробила ще крок, налетіла на капот темно-зеленого «б’юїка» і, коли в неї підігнулися коліна, почала повільно зісковзувати додолу. Ніби підводний човен занурюється, подумав Саллі. От тільки коли вона зникне з очей, замість перископа стримітиме коротка антена стільникового телефона.

— Керол? — прошепотів Саллі, але то не могла бути вона. Адже ніхто, кого він знав у дитинстві, жодна жінка, з якою він спав, точно не могла бути приречена на смерть від травми, завданої телефоном, що впав з неба.

Люди закричали, заверещали, залементували. Крики здебільшого скидалися на питання. Сигналили клаксони, двигуни додавали оборотів, так, ніби можна було кудись їхати. Поруч з Саллі водій шістнадцятиколісного «мека» запускав свого двигуна з оглушливим, ритмічним пирханням. Заголосила сигналізація. Хтось завив чи то від подиву, чи то з болю.

Одинока тремтяча біла рука вчепилася в капот темно-зеленого «б’юїка». Зап’ястя її обвивав тенісний браслет. Рука і браслет поволі зісковзували. Пальці жінки, схожої на Керол, ще якусь мить чіплялися за край капота, а тоді зникли з очей. З неба зі свистом падало ще щось.

— Лягай! — заволав Саллі. — На землю, вашу маму!

Свист перейшов у пронизливий, оглушливий виск, і стих, коли падаючий предмет врізався в капот «б’юїка». Його зім’яло, наче ударом кулака, і пробило під вітровим склом. Штука, що тепер стриміла з двигуна «б’юїка», виявилася мікрохвильовою пічкою.

Тепер усюди навколо нього лунав гуркіт падаючих предметів. Немов переживаєш землетрус, який почався чомусь не в надрах землі, а над нею. Повз нього сипалася невинна злива журналів: «Севентін», «Джі к’ю», «Роллінг стоун», «Стерео рев’ю». Розгорнуті сторінки тріпотіли, надаючи їм схожості з підстреленими птахами. Праворуч від нього з блакиті, обертаючись, летіло офісне крісло. Воно гепнуло на дах «форда універсала». Вітрове скло «універсала» бризнуло молочними уламками. Крісло відскочило, нахилилося і завмерло на капоті. На повільну і аварійну смугу приземлялися портативний телевізор, пластиковий білизняний кошик, щось схоже на грона фотоапаратів зі сплутаними ременями і гумова бейсбольна база. За базою летіло щось схоже на биту моделі «Луїсвілл слаґґер». Машина для приготування попкорну, потужності якої вистачило б, щоб нагодувати кінотеатр, вдарилася об шосе і розлетілася мерехтливими трісками.

З хлопця в сорочці «Нью-Йорк нікс», власника зеленої, як шмарклі, міжніжної ракети, було досить побаченого. Він побіг по вузькому проходу між авто в третьому ряду і тими, що застрягли на швидкісній смузі, петляючи, немов слаломіст, щоб уникнути бічних дзеркал, тримаючи руку над головою, як людина, що перебігає вулицю під весняною зливою. Саллі, все ще стискаючи абажур, подумав, що хлопцеві було б куди розумніше підняти свій шолом і насунути на голову, але, звісно, коли навколо тебе сиплються різні речі, стаєш забудькуватим і передусім забуваєш те, що для тебе найкорисніше.

Тепер падало щось іще, і то близько й до того ж велике, більше за мікрохвильову, що розтрощила капот «б’юїка», це вже точно. Цього разу звук не був схожий на свист, як від бомби чи міни, то був звук падаючого літака, гелікоптера чи навіть будинку. У В’єтнамі все це валилося з неба перед очима в Саллі (будинок, щоправда, частинами). Проте звук мав одну суттєву відмінність: він був мелодійний, ніби музика найбільшої в світі еолової арфи.

То був концертний рояль, білий з золотою облямівкою; за таким ви очікуєте побачити високу, стриману жінку в чорній сукні, що бренькає «Вдень і вночі» — у шумі машин, і в тиші самотній кімнати, ду-ду-ду, біп-біп-біп. Білий концертний рояль падав з коннектикутського неба, раз-по-раз перевертаючись, кидаючи на застряглі в заторі машини схожу на медузу тінь; вітер, гуляючи корпусом, що невпинно перекидається в його потоках, видобуває зі струн протягле бриніння; клавіші посіпуються, неначе клавіші піаноли, оповите маревом сонце виграє на педалях.

Рояль летів у ледачому обертанні, й усе гучніший звук його падіння скидався на якусь нескінченну вібрацію у бляшаному тунелі. Він падав на Саллі. Його тривожна тінь почала загострюватися і меншати. Здавалося, його мішенню було задерте вгору обличчя Саллі.

— НАЛІТ! — закричав Саллі й кинувся бігти. — НАЛІ-І-ІТ!

Рояль упав на дорожній шлагбаум, одразу ж за ним летів білий ослінчик, а за ослінчиком кометним хвостом тяглися аркуші з нотами, платівки на сорок п’ять обертів з великими дірками посередині, дрібна техніка, далі майорів жовтий плащ, схожий на пороховик, шина «Гудьєр», мангал, флюгер, картотечна шафка і чайна чашка з виведеним на боці написом «НАЙКРАЩА БАБУСЯ У СВІТІ».

— Можна мені одну? — попросив Саллі у Діффенбейкера за стіною похоронного салону, де Пагс лежав в своєму обитому шовком ящику. — В житті не палив «Дангілл».

— Будь-яке паливо для твого катера. — Голос Діффенбейкера лунав радісно, так ніби він ніколи в житті не клав у штани зі страху.

Саллі й досі пам’ятав, як Діффенбейкер стояв на вулиці біля того перекинутого стільця. Який він був блідий, як у нього тряслися губи, а від одягу все ще тхнуло димом і розлитим гелікоптерним паливом.

Діффенбейкер переводив погляд з Мейленфанта і старої на тих, хто почав гатити по хатках, на малого, що захлинався криком — його підстрелив Мімз; він пригадував, як Діфф глянув на лейтенанта Ширмена, але від того нічого було чекати допомоги. Зрештою, як і від самого Саллі. Ще пригадувалося, як Слокум свердлив поглядом Діффа, що тепер, після смерті Пекера, став новим лейтенантом. Тут нарешті Діфф подивився на Слокума. Слай Слокум не був офіцер, навіть не належав до пишномовних лісових стратегів, які заднім числом знають краще за всіх, і ніколи не міг би ним стати. Слокум був простий собі E-3 чи E-4, який вірив, що група, яка співає, як «Рер Ерс», обов’язково має складатися з чорних. Іншими словами, просто рядовий, однак готовий зробити те, на що інші готові не були. Ні на мить не втрачаючи контакту з розгубленими очима нового лейтенанта, Слокум трохи повернув голову в інший бік — у бік Мейленфанта, Клемсона, Післі, Мімза і решти самопризначених каральників, чиїх імен Саллі не пам’ятав. Потім Слокум знову глянув просто в очі лейтенанта. Сказилося всього чоловік шість чи вісім. Вони гнали по брудних вулицях повз галасливого, що спливав кров’ю, хлопця все глибше в це дрантиве сільце, на ходу вигукуючи футбольні кричалки, підбадьорення з військових навчань, приспів до «Тримайся, Слупі» й подібну маячню. А Слокум питав очима: «Ну, чого ти хочеш? Ти тепер бос, то чого ти хочеш?»

І Діффенбейкер кивнув.

А чи зміг би він, Саллі, кивнути тоді? Мабуть, ні. Напевно, якби вирішував він, Клемсон, Мейленфант і решта покидьків продовжувала б убивати, доки б у них не закінчилися кулі. Адже приблизно так поводилися підлеглі Келлі та Медіни[61]. Однак Діффенбейкер, треба віддати йому належне, не був Вільямом Келлі. Діффенбейкер злегка кивнув. Слокум кивнув у відповідь, скинув автомат і розніс череп Ральфові Клемсону.

Тоді Саллі вирішив, що Клемсон дістав кулю через те, що Слокум водився з Мейленфантом: Слокум і Мейленфант викурили разом не одну дозу дурманного листя, а ще всі знали, що Слокум чимало свого вільного часу полює на «стерво» разом з іншими любителями «чирви». Та сидячи тут і крутячи в пальцях Діффенбейкерову цигарку, Саллі спало на думку, що Слокум у дупі мав Мейленфанта з його дурманним листям, так само як і його улюблену гру. У В’єтнамі не бракувало ні бгангу, ні картярів. Слокум обрав Клемсона тому, що постріл у Мейленфанта нічого б не дав. Мейленфант, який репетував усю оту фігню про голови, насаджені на палі, щоб в’єтконгівці зрозуміли, що чекає на тих, хто зачепиться з блискавками із «Дельти», стояв надто далеко, щоб привернути увагу тих, хто брьохав, хлюпаючи і стріляючи, по вкритій багнюкою вулиці. До того ж стара мамасан усе одно була мертва, тож хай собі шматує її нафіг.

А тепер Діфф був Діффенбейкером, лисим продавцем комп’ютерів, що перестав їздити на зустрічі. Він дав Саллі припалити своєю «Зіппо» і спостерігав, як той глибоко затягується і викашлює дим.

— Уже довго, бачу? — спитав Діффенбейкер.

— Десь років зо два, плюс-мінус.

— Хочеш знати страшну річ? Як швидко ти знову втягнешся?

— То я розповідав тобі про стару?

— Ага.

— Коли?

— По-моєму, на останній зустрічі, на якій ти був… на узбережжі в Джерсі, тоді коли Даргін зірвав блузку з офіціантки. Ну й огидна була сцена.

— Справді? Не пам’ятаю.

— Ти вже був у повному ауті.

Аякже. Ця частина програми завжди була однакова. Якщо розібратися, вся програма цих зустрічей завжди була однакова. Був діджей, що зазвичай ішов рано, бо хтось хотів побити його за те, що ставить не ті платівки. До того часу з динаміків гриміло щось на зразок «Зловісно сходить місяць», «Запали мій вогонь», «Дай мені трішки кохання» і «Моя дівчинка». Музика з усіх отих фільмів про В’єтнам, які знімали на Філіппінах. Насправді ж більшість солдатів, яких пам’ятав Саллі, захлиналися слізьми від «Карпентерів» і «Ранкового ангела». Саме ці пісні були музичним фоном лісу; вони лунали завжди, коли хлопці передавали один одному косячки і фото своїх дівчат, кайфували і пускали сльозу над «Одним олов’яним солдатиком», загальновідомим у зелені як «Тема граного Біллі Джека». Саллі не пригадував, щоб у В’єтнамі хоч раз чув «Дорз»; завжди тільки «Зе Строберрі Еларм Клок» зі своїм «Ладаном і м’ятою». Вперше почувши це смердюче лайно з програвача в їдальні, він на якомусь рівні збагнув, що війна програна.

Зустрічі розпочиналися музикою і запахом смаженого м’яса (запах, який завжди невиразно нагадував Саллі про запах гелікоптерного палива) і банками пива в відерцях з колотим льодом. Ось ця частина була цілком непогана, ця частина, якщо по правді, була дуже приємна. А тоді — раз! — і вже наступний ранок, світло обпікає очі, голова — одна суцільна пухлина, а шлунок залито отрутою. Одного такого наступного ранку Саллі крізь нудоту невиразно пригадав, що змушував ді-джея знов і знов ставити «О Керол» Ніла Седака, погрожуючи вбити його, якщо той перестане. Іншого ранку Саллі прокинувся поруч з колишньою дружиною Френка Післі. Вона хропіла, бо ніс у неї був зламаний. Її подушка була вся в крові, як і щоки, а Саллі не міг згадати, чи то він зламав їй носа, чи засранець Післі. Саллі волів би, щоб винен був Післі, але знав, що то, цілком можливо, справа його рук. Іноді, особливо в дні ДВ (до «Віагри»), коли в ліжку в нього майже порівну то виходило, то не виходило, він скаженів. На щастя, коли леді прокинулася, то й сама не пам’ятала. Однак пригадала, як він виглядав без нижньої білизни. «Чому в тебе тільки одне?» — запитала вона. «Мені і з цим пощастило», — відповів тоді Саллі. Головний біль був більший за весь світ.

— А що я казав про стару? — спитав він у Діффенбейкера, сидячи і палячи в провулку коло каплиці. Діффенбейкер знизав плечима.

— Просто, що колись ти її часто бачив. Сказав, що часом вона одягнена інакше, але все одно це завжди вона, стара мамасан, яку порішив Мейленфант. Довелося стулити тобі рота.

— Бля, — вилаявся Саллі й запустив вільну руку собі в волосся.

— Ще ти сказав, що, коли повернувся на Східне узбережжя, тобі стало легше, — вів далі Діффенбейкер. — І, послухай, що поганого в тому, що тобі час від часу з’являється бабуся? Дехто бачить летючі тарілки.

— Але не люди, що винні двом банкам майже мільйон доларів, — заперечив Саллі, — якби вони знали…

— Ну дізналися б, і що? А я скажу тобі що: нічого. Поки ти, Саллі-Джоне, платиш внески і щомісяця приносиш їм фантастичний пиріжок, нікому немає діла, що ти бачиш, коли гасиш світло, чи що ти бачиш, коли його не вимикаєш, якщо на те пішло. Їм начхати, чи ти надягаєш жіночу білизну, чи б’єш дружину, чи трахаєш свого лабрадора. Та й до того ж, думаєш, у твоїх банках немає людей, хто побував у зелені?

Саллі зробив затяжку і поглянув на Діффенбейкера. Правду кажучи, йому це ніколи й на думку не спадало. Він мав справу з двома працівниками кредитного відділу, які підходили за віком, та вони ніколи про це не говорили. Він, звісно, теж. «Наступного разу, коли їх побачу, — вирішив Саллі, — треба поцікавитися, чи користуються вони «Зіппо». Акуратненько так, розуміється».

— Чому ти посміхаєшся? — спитав Діффенбейкер.

— Та так. А ти, Діффе? Маєш свою бабусю? Я не про подругу, а про бабусю. Мамасан.

— Гей, друже, не називай мене Діффом. Тепер мене так ніхто не називає. Мені ніколи не подобалося.

— Але маєш?

— Ронні Мейленфант — ось моя мамасан, — відповів Діффенбейкер. — Іноді я його бачу. Не так, як ти казав, що бачиш свою. Ніби вона дійсно перед тобою, але спогади ж теж реальні, хіба ні?

— Ага.

Діффенбейкер повільно похитав головою.

— Якби ж це були тільки спогади, розумієш? Якби ж тільки спогади.

Саллі сидів мовчки. Орган у капличці тепер грав, здавалося, не церковний гімн, а просто музику. «Останній спів», так, здається, це називається. Музичний спосіб сказати проводжальникам, щоб забиралися геть. Іди додому, Джо-Джо. Мама чекає.

Діффенбейкер промовив:

— Є спогади, а є те, що реально бачиш в уяві. Як коли читаєш книжку дійсно гарного письменника. Він описує кімнату, і вона в тебе перед очима. Я кошу газон, або сиджу на нараді і слухаю доповідача, або читаю казку онукові перед сном, або навіть обіймаюся з Мері на канапі, і — бах! — ось і Мейленфант, клята прищава пика з кучерявим волоссям. Пам’ятаєш, як у нього вилося волосся?

— Так.

— Ронні Мейленфант, що завжди говорив то нахер те, то нахер се, то нахер все довкола. Етнічні анекдоти на всі випадки життя. І футлярчик. Пам’ятаєш футлярчик?

— Аякже. Невеличкий шкіряний футляр, який висів у нього на поясі. Він у ньому тримав свої карти. Дві колоди. «Гей, йдемо ловити «стерво», хлопці! П’ять центів за очко! Є охочі?» І вони збігалися.

— Ось. Ти пам’ятаєш. Пам’ятаєш. А я бачу його, Саллі, аж до білих гнійників на підборідді. І чую. І відчуваю запах тої клятої травички, яку він курив, але переважно бачу. Бачу, як він збив її з ніг, а вона лежить на землі й усе ще погрожує йому кулаком, усе ще щось лепече…

— Досить.

— …а я не міг повірити, що це станеться. Спершу, думаю, і сам Мейленфант не вірив. Спочатку він лише кілька разів подражнив її багнетом, колов самим кінчиком, ніби все це просто жарт… а потім узяв і зробив це, всадив багнет їй в живіт. Це срака, Саллі, срака в квадраті! Вона закричала, почала смикатися, а він, пам’ятаєш, розставив над нею ноги, а всі решта бігли, Ральф Клемсон і Мімз, і не знаю, хто ще. Я завжди не терпів цього паскуду Клемсона навіть дужче, ніж Мейленфанта, бо Ронні хоч не був підступний: з ним що бачиш, те й маєш. А Клемсон був хворий і підступний. Я перелякався до смерті, до смерті, нахер, розумієш. Я знав, що повинен покласти цьому край, але боявся, що вони мене прикінчать, якщо спробую, всі вони… всі ви. Бо в ту конкретну хвилину були всі ви, хлопці, і був я. Ширмен, проти нього я нічого не маю, він вискочив на галявину, коли впали гелікоптери, ніби завтра вже не настане. Але в тому селі… дивлюся на нього, і — нічого, зовсім нічого.

— Потім, коли ми потрапили в засідку, він врятував мені життя, — тихо промовив Саллі.

— Знаю. Підхопив тебе на руки і ніс, немов той довбаний Супермен. На галявині він був те, що треба, і знову став таким на стежці, але в проміжку, в селі… нічого. У селі все впало на мене. Ніби я — єдина доросла людина, от тільки я себе дорослим не відчував.

Саллі навіть не намагався його зупинити. Діффенбейкер хотів виговоритися, і змусити його замовкнути не могло ніщо, крім удару кулаком у зуби.

— Пам’ятаєш, як вона, ота стара, закричала, коли він його увігнав? А Мейленфант стоїть над нею і чеше: і косоокі такі, і жовті сякі, і собакоїди претакі. Богу дякую за Слокума. Він подивився на мене, і це змусило мене зробити щось… хоч я тільки те й зробив, що наказав йому стріляти.

«Ні, — подумав Саллі, — ти і цього не зробив, Діффе. Ти тільки кивнув. У суді таке лайно не пропустили б, змусили б визнати вголос. Вони змушують висловлюватися чітко, для протоколу».

— Гадаю, Слокум того дня врятував наші душі, — промовив Діффенбейкер. — Знаєш, що він наклав на себе руки? Так-так, у вісімдесят шостому.

— Я думав, нещасний випадок на дорозі.

— Якщо ясного вечора врізатися в опору мосту на швидкості сімдесять миль це нещасний випадок, тоді то був нещасний випадок.

— А як Мейленфант? Знаєш що-небудь?

— Ну, на жодну зустріч він, звісно, не приїжджав, проте був живий, коли я востаннє чув про нього. Енді Бренніґен бачив його в Південній Каліфорнії.

— Їжак бачив?

— Він-він, Їжак. І знаєш де?

— Звідки?

— Вмреш, Саллі-Джоне. Просто повісишся. Бренніґен в анонімних алкоголіках. Це стало його релігією. Каже, життя йому врятували, і, думаю, так воно й було. Він пив більше, ніж будь-хто з нас, може, навіть більше, ніж усі ми разом узяті. А зараз він залежний не від текіли, а від АА. Ходить на десяток зборів на тиждень. Він ПЗО[62]. Не питай, що це означає, якийсь політичний пост у групі. Сидить на телефоні довіри. І щороку їздить на національний конгрес. Років п’ять тому п’яниці зібралися в Сан-Дієґо. П’ятдесят тисяч алконавтів стоять рядочком у конференційному центрі Сан-Дієґо і проказують молитву покори. Можеш собі уявити?

— Більш-менш, — сказав Саллі.

— Зараза Бренніґен глянув ліворуч, і бачить не кого іншого, як Ронні Мейленфанта. Очам своїм не вірить, але все-таки це Мейленфант. Після урочистої частини він хапає Мейленфанта і вони разом ідуть випити. — Діффенбейкер затнувся. — Алкоголіки ж теж, гадаю, випивають. Ну, лимонад там чи кока-колу. І Мейленфант розповідає Їжакові, що він уже майже два роки тверезий як скло, відкрив для себе вищу силу, яку воліє називати Господом, зазнав переродження, у нього все на п’ять з плюсом, він веде життя за законами життя, віддає себе у Божі руки і в тому ж дусі. Тут Бренніґен не втерпів і питає, чи зробив Мейленфант П’ятий крок, а це означає зізнатися в усіх своїх поганих вчинках і бути повністю готовим їх спокутувати. Мейленфант, і оком не змигнувши, відповів, що зробив П’ятий крок рік тому і почувається значно краще.

— Чорт забирай! — вигукнув Саллі, дивуючись глибині свого гніву. — Старій мамасан, безумовно, буде приємно довідатися, що Ронні від неї очистився. Обов’язково скажу їй, коли наступного разу побачу.

Тільки він, звичайно, не знав, що побачить її того ж дня.

— Дивись, не забудь.

Вони посиділи трохи, майже не перекидаючись словами. Саллі попросив у Діффенбейкера ще цигарку, і той дав, знову клацнувши старою доброю «Зіппо». З-за рогу долинули змішані уривки розмов і чийсь тихий сміх. Похорон Пагса скінчився.

Десь у Каліфорнії Ронні Мейленфант, можливо, читає свою Велику Книгу АА і вступає в контакт з міфічною вищою силою, яку воліє називати Господом. Може, Ронні теж ПЗО, хоч би що це, нафіг, означало. Саллі хотів би, щоб Ронні помер. Саллі хотілося, щоб Ронні Мейленфант здох у в’єтконгівській ямі-пастці, з носом, вкритим виразками, у смороді щурячого лайна, помер від внутрішньої кровотечі, вибльовуючи шматочки слизової шлунка. Мейленфант з його футлярчиком і картами. Мейленфант з його багнетом. Мейленфант з ногами, розставленими над старою мамасан у зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках.

— А взагалі, для чого ми були у В’єтнамі? — запитав Саллі. — Без філософії і всякого такого, але ти хоч для себе це зрозумів?

— Хто сказав: «Той, хто не вчиться в минулого, приречений на його повторення»?

— Річард Доусон, ведучий «Сімейних чвар».

— Іди ти, Салліване.

— Не знаю хто. Це важливо?

— Ще й як, бля, — відповів Діффенбейкер. — Бо ми так звідти і не вибралися. Ми так і не вибралися з зелені. Наше покоління загинуло там.

— Звучить трішки…

— «Трішки» як? Трішки претензійно? Погоджуюсь. Трішки нерозумно? Погоджуюсь. Трішки самолюбно? Так, сер. Але такі ми є. Такі всі ми до одного. Що ми зробили після В’єтнаму, Саллі? Ті, хто туди поїхав, ті, хто ходив на марші протесту, ті, хто просто відсиджувався вдома, дивлячись «Даллаських ковбоїв», цмулячи пиво і проперджуючи диванні подушки?

На щоках нового лейтенанта проступив рум’янець. У нього був вигляд людини, що знайшла свого улюбленого коника, осідлала його і просто не може не скакати вперед. Він підніс руки і почав загинати пальці, як робив Саллі, коли перелічував в’єтнамську спадщину.

— Ось дивись. Ми покоління, яке винайшло супербратів Маріо, ультрачітке телебачення, лазерну систему наведення ракет і кокаїновий крек. Ми відкрили Річарда Сіммонза, Скотта Пека і «Стиль Марти Стюарт». Наші уявлення про кардинальну зміну в житті зводяться до купівлі собаки. Дівчата, що палили свої ліфчики, тепер купують білизну від «Вікторія Сікрет», а хлопці, що безстрашно трахали заради миру, тепер вгодовані кабани, що до пізньої ночі засиджуються біля екранів комп’ютерів і пересмикують прутні, розглядаючи в інтернеті фото оголених вісімнадцятирічних дівчат. У цьому ми всі, братику: ми любимо дивитися. Фільми, відеоігри, відео поліційних погонь, бокс у «Шоу Джеррі Спрінґера», Марка Макґвайра, чемпіонат з реслінгу, засідання з питання імпічменту — байдуже що, лиш би дивитися. Але був час… тільки не смійся, але був час, коли все дійсно було в наших руках. Ти це знаєш?

Саллі кивнув, думаючи про Керол. Але не ту, що сиділа на канапі поряд з ним і своєю пропахлою вином матір’ю, і не про ту, що повертала знак миру до камери, а по щоці в неї юшила кров. Тоді вона була вже безнадійна і божевільна, це можна було побачити в її усмішці, прочитати на плакаті, кричущі слова якого відкидали будь-яку дискусію. Він думав про Керол того дня, коли її мати возила їх усіх у «Сейвін-Рок». Тоді його друг Боббі виграв трохи грошей у картярського шахрая, а Керол одягла на пляж блакитний купальник і час від часу зиркала на Боббі тим поглядом, що промовляв: «Ти вбиваєш мене, а смерть — така солодка». Отоді все дійсно було в їхніх руках, він це точно знав. Але діти все гублять, у дітей слизькі пальці і дірки в кишенях, вони все гублять.

— Ми набивали наші гаманці на біржі, ходили в тренажерні зали, записувалися до психологів, аби знайти себе. Південна Америка палає, Малайзія палає, сраний В’єтнам палає, однак ми нарешті залишили позаду ненависть до самих себе, нарешті полюбили самих себе, тож нехай собі палають на здоров’я.

Саллі уявив, як Мейленфант знаходить себе, як учиться любити внутрішнього Ронні, і стримався, щоб не здригнутися.

Тепер усі пальці Діффенбейкера були підняті й загнуті біля обличчя. Саллі він видався подібним до Ела Джолсона, що готується заспівати «Матінко». Діффенбейкер, схоже, усвідомив це одночасно з Саллі й опустив руки. Вигляд у нього був стомлений, розгублений і нещасний.

— Мені подобаються багато наших ровесників, взятих окремо, — провадив він. — Але мене нудить і я зневажаю наше покоління в цілому, Саллі. Ми мали нагоду все змінити. Справді. Але ми заспокоїлися на дизайнерських джинсах, двох квитках на Мераю Кері в Радіо-сіті-мюзик-голлі, бонусах на часті перельоти, «Титаніку» Джеймса Камерона і щедрому пенсійному забезпеченні. Єдине покоління, що більш-менш може дорівнятися до нашого в усепоглинному егоїстичному догоджанні собі — це так зване «втрачене покоління» двадцятих років, але у більшості з них бодай вистачило порядності пити і не просихати. А ми навіть на це виявилися не спроможними. Боже, яка ми погань.

Саллі помітив, що новий лейтенант ледь не плаче.

— Діффе…

— Знаєш, яка ціна проданого майбутнього, Саллі-Джоне? Ми ніколи не можемо до кінця вирватися з минулого. Не можемо його до кінця подолати. Моя теорія, що насправді ти зовсім не в Нью-Йорку. Ти в «Дельті», обкурений, притулився до дерева і втираєш у шию якусь трутку для комах. Пекер усе ще командир, бо тепер усе ще шістдесят дев’ятий. А все те, що ти вважаєш своїм майбутнім життям — велика бульбашка в бісовій киплячій каструлі. І так краще. В’єтнам кращий. Тому ми там і залишаємося.

— Думаєш?

— На сто відсотків.

З-за рогу визирнула темноволоса кароока жінка в блакитній сукні.

— Ось ви де, — промовила вона.

Вона повільно і граційно йшла до них на високих підборах і Діффенбейкер підвівся. Саллі теж устав.

— Мері, це Джон Салліван. Служив разом зі мною і Пагсом. Саллі, це моя хороша подруга Мері-Тереза Чарлтон.

— Дуже приємно, — сказав Саллі, простягаючи руку. Її потиск був міцний і впевнений, довгі холодні пальці притулилися до його пальців, але дивилася вона на Діффенбейкера.

— Місіс Пагано хоче поговорити з тобою, любий. Підеш?

— Безумовно, — промовив Діффенбейкер, рушив був до входу, тоді обернувся до Саллі. — Зачекай трохи, — сказав він. — Сходимо вип’ємо. Обіцяю не проповідувати. — Але на цих словах його очі відвернулися від Саллі, ніби знали, що цієї обіцянки він дотримати не зможе.

— Дякую, лейт’, але мені справді пора. Не хочу їхати в час пік.

Проте затору він так і не уник, і тепер на нього з неба летів рояль, виблискуючи на сонці й наспівуючи про себе. Саллі впав на живіт і перекотився під авто. Рояль гримнув об асфальт менш ніж за п’ять футів від нього і вибухнув, випльовуючи клавіші, неначе зуби.

Саллі виповз з-під машини, обпікши спину об розжарений глушник, і сяк-так зіп’явся на ноги. Окинув поглядом шосе, що простягалося на північ, широко розплющеними від подиву очима. З неба сипався величезний розпродаж вживаних речей: магнітофони, килимки, сидяча газонокосарка з обліпленим травою лезом, що запаморочливо крутилося під кожухом, чорна садова статуя вершника, акваріум, в якому і досі плавали рибки. Побачив старого з театрально-пишною сивою чуприною, що біжить по аварійній смузі, але тут на дідуся звалилися сходи, відірвавши його ліву руку і кинувши на коліна. Тут були годинники, письмові столи і кавові столики, далі летів ліфт, кабель якого розмотувався за ним у повітрі, неначе вимазана відрізана пуповина. На стоянку індустріального комплексу неподалік від дороги спланував шквал гросбухів, їх палітурки ляскали, ніби в аплодисментах. На жінку, що бігла по шосе, впала шуба і вона в ній заплуталася, тоді на неї, причавлюючи, приземлилася канапа. В повітрі завирувала буря світла: з небесної синяви спускалися гігантські оранжерейні рами. Статуя солдата громадянської війни пробила фургон. Прасувальна дошка вдарилася об перила мосту попереду й увігналася в застряглі автомобілі, обертаючись, як пропелер. На задок пікапа звалилося опудало лева. Усюди бігали і кричали люди. Усюди виднілися машини з пом’ятими дахами і розтрощеними вікнами; Саллі угледів «мерседес», з люка якого стриміли неприродно рожеві ноги вітринного манекена. Повітря здригалося від скиглення і свисту.

На Саллі впала нова тінь, та, ухиляючись і здіймаючи руку, він зрозумів, що спізнився: якщо це праска чи тостер, чи ще якась господарська штуковина, вона роздробить йому череп. А якщо щось важче, то від нього залишиться тільки масна пляма на асфальті.

Падаючий предмет зачепив його руку, не заподіявши ні найменшого болю, зрикошетив і приземлився біля його ніг. Саллі дивився на річ спершу з подивом, а тоді з усе більшим зчудуванням.

— Свята срака, — пробурмотів він.

Саллі нахилився і підібрав бейсбольну рукавицю, що впала з неба, одразу впізнавши її навіть після стількох років: глибока подряпина уздовж мізинця і смішно переплетені вузлики на зав’язках із сиром’ятної шкіри були, неначе відбитки пальців. Він глянув на те місце, де Боббі вивів своє ім’я. Воно було на місці, однак літери здавалися свіжішими, ніж мали б бути, а шкіра виглядала витертою, вицвілою і порепаною, немов хтось писав на рукавиці інші імена, а потім стер.

Запах рукавиці, коли він підніс її до обличчя, був п’янкий і непереборний. Саллі натяг її на руку. Тут під мізинцем щось зашаруділо: запханий всередину аркуш паперу. Він не звернув уваги. Притис рукавицю до обличчя, заплющив очі й глибоко вдихнув. Шкіра, мастильний жир, піт і трава. Вона увібрала в себе всі-всі літа. Літо 1960-го, наприклад, коли він повернувся, пробувши тиждень у таборі, й усе змінилося: Боббі похмурий, Керол якась далека і блідо-задумлива, принаймні на якийсь час, а кльовий стариган, що жив на третьому поверсі над Боббі, Тед, поїхав. Усе змінилося… але все одно було літо, йому й далі було одинадцять, все і далі здавалося…

— Вічним, — промурмотів він у рукавицю і знову глибоко вдихнув її аромат, а поблизу скляна вітрина з метеликами потрощилася об дах хлібного фургона і стоп-сигнал, вібруючи, встромився в аварійну смугу, неначе кинутий спис. Саллі пригадав свого боло-баунсера і чорні кеди, і смак драже прямо з автомата, коли цукерка билася об піднебіння і відскакувала на язик; згадав відчуття на шкірі, коли маска ловця ідеально прилягала до обличчя, і «гіша-гіша-гіша» поливальників на Броуд-стрит, і як бісилася місіс Конлан, коли підходити надто близько до її дорогоцінних квітів, і місіс Ґодлоу в «Ашер Емпайр», що вимагала у вас, якщо ви здавалися їй старшим від дванадцяти років, показати свідоцтво про народження. І афішу з Бріжітт Бардо (якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем), загорнутою в рушник. Ігри у війну, в «кар’єри», перепасовування м’ячем, і гру в «пук» долонями на задній парті в четвертому класі на заняттях місіс Світсер, і…

— Гей, американцю!

Тільки вимовлено це як «аміліканцю», і ще перш ніж підвести голову від рукавиці моделі Елвіна Дарка, що колись належала Боббі, Саллі знав, кого побачить. Старенька мамасан стояла між міжніжною ракетою, розтрощеною морозильною камерою, з розбитих дверцят якої висипалися запаковані брикети мороженого м’яса, і «субару», дах якого прохромив декоративний садовий фламінго. Старенька мамасан в зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках світилася, неначе вивіска бару в пеклі.

— Гей, американцю, ходи мене, я рятуй. — І вона простягла до нього руки.

Саллі рушив до неї під гуркітливим градом падаючих телевізорів, домашніх басейнів, блоків цигарок, туфель на високих підборах, величезного фена для волосся і телефона-автомата, що, гепнувши, вивергнув джекпот четвертаків. Він йшов до неї, відчуваючи полегшення; так почуваєшся тільки повертаючись додому.

— Я рятуй. — Вона розвела руки. — Бідний хлопчик, я рятуй.

Саллі ступив у мертвий круг її обіймів, а люди кричали і тікали, а з неба сипалися всі можливі американські предмети, бомбуючи шосе I-95 на північ від Бріджпорта своїм падаючим блиском. Вона пригорнула його до себе.

— Я рятуй, — промовила вона, і Саллі опинився в своєму «шевроле». Усюди навколо, на всіх чотирьох смугах, стояли застряглі машини. Грало радіо, налаштоване на ВКНД. «Платтерзи» співали «Пору сутінків», а Саллі не міг дихати. З неба ніби нічого й не падало і, якщо не брати до уваги затору, здавалося, все в цілковитому порядку. Але як так? Як могло нічого не падати, коли на його руку все ще надягнена стара бейсбольна рукавиця Бобі Ґарфілда?

— Я рятуй, — говорила старенька мамасан. — Бідний хлопчик, бідний американський хлопчик, я рятуй.

Саллі хотів посміхнутися їй, хотів сказати, що йому шкода, що принаймні дехто з них не хотів нічого лихого, але йому бракувало повітря, і він страшенно стомився. Заплющив очі, спробував востаннє піднести рукавицю Боббі до обличчя, востаннє вдихнути хоч трохи її мастильний, літній аромат, але вона була надто важка.

Наступного ранку, коли Діффенбейкер в одних лише джинсах стояв біля робочої стійки на кухні й наливав собі каву, з боку вітальні увійшла Мері. На ній був светр з написом «НАЛЕЖИТЬ ДЕНВЕРСЬКИМ БРОНКО»; в руці вона тримала «Нью-Йорк пост».

— Схоже, у мене для тебе погана новина, — промовила вона, а тоді, немов уточнюючи: — Середньої важкості.

Діффенбейкер насторожено обернувся до неї. Про погані новини завжди слід повідомляти після обіду, подумав він. Після обіду людина більш-менш готова до сумних новин. А вранці, на порожній шлунок, усе залишає синець.

— Що там?

— Той чоловік, з яким ти познайомив мене вчора на похороні вашого друга, ти казав, він — автодилер з Коннектикуту, правильно?

— Так.

— Я хотіла перевірити, розумієш, адже Джон Салліван — не найнезвичайніше в світі…

— Про що ти, Мері?

Вона простягла йому газету, розгорнуту на середині вкладки.

— Тут сказано, що це трапилося, коли він повертався додому. Мені дуже прикро, любий.

«Вона напевне помилилася», — була його перша думка. Люди не помирають одразу після того, як ти бачив їх, як розмовляв з ними. Чомусь це здавалося основним правилом.

Але це був він, та ще й у трьох примірниках: Саллі в шкільній бейсбольній формі з піднятою на тім’я маскою ловця, Саллі у військовій формі з сержантськими погонами на рукаві й він же в діловому костюмі — реліквія десь з кінця сімдесятих.

Під рядом фото містився заголовок, який можна знайти лише в «Пост».

ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!

Ветеран В’єтнаму, кавалер Срібної Зірки помирає в заторі на Коннектикутському шосе

Діффенбейкер пробіг статтю очима, відчуваючи, як йому стає недобре, відчуваючи, що його зрадили, — почуття, що останнім часом завжди находило, коли він читав повідомлення про смерть якогось свого ровесника, когось знайомого. «Ми ще надто молоді, щоб помирати своєю смертю», — завжди думав він, цілком усвідомлюючи дурість такої думки.

Саллі, як припускають, помер від серцевого нападу, застрягши в заторі, який виник через автопоїзд, що перекинувся серед дороги. Цілком можливо, він помер, уже бачачи перед собою вивіску власного салону «шевроле», голосив автор статті. Подібно до заголовка «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!», такі авторські осяяння можна було побачити лише в «Пост». «Таймз» годився для розумників, а «Пост» — газета для п’яниць і поетів.

У Саллі залишилася колишня дружина, дітей у нього не було. Похороном займається Норман Олівер з «Фірст коннектикут бенк & траст».

«Його ховає банк! — подумав Діффенбейкер і в нього затрусилися руки. Він не розумів, чому ця думка викликала в нього такий жах, але так і було. — Боже, його довбаний банк!»

— Любий? — Мері дивилася на нього трохи знервовано. — З тобою все гаразд?

— Так, — відповів він. — Він помер у транспортному заторі. Можливо, швидка навіть не могла до нього дістатися. Може, його й знайшли лише тоді, коли відновився рух. Господи.

— Не треба, — промовила Мері, відбираючи в нього газету.

Срібну Зірку Саллі отримав, звісно ж, за порятунок. За порятунок людей з гелікоптерів. Жовті стріляли, однак Пекер і Ширмен усе одно повели туди групку американських солдатів, здебільшого з «Дельти 2–2». Десятеро чи дванадцятеро хлопців з батальйону «Браво» забезпечували безладне й, очевидно, не дуже ефективне вогневе прикриття операції порятунку. На диво, двоє хлопців з гелікоптерів, що зачепилися один за одного, виявилися живі, в усякому разі, коли їх виносили з галявини. Джон Салліван особисто доніс одного до схованки, а пілот кричав у нього на руках, весь у піні з вогнегасника.

Мейленфант теж вибіг на галявину, тримаючи вогнегасника, неначе велике червоне немовля, гукаючи в’єтконгівцям у джунглях, щоб застрелили його, якщо зможуть. Тільки вони не зможуть, він упевнений, бо ж вони — просто банда сліпих, косих, нікчемних сифілітиків і їм у нього не влучити, їм і в довбаний хлів не влучити. Мейленфанта теж подали на Зірку, і хоча напевне Діффенбейкер не знав, але припускав, що мала, кровожерлива, прищава паскуда її таки отримала. Чи знав про це Саллі? Здогадувався? Але ж він, напевно, сказав би щось, коли вони сиділи під похоронним бюро? Можливо. А може, й ні. З часом медалі ставали все менш важливими, все більше і більше схожими на приз, що отримуєш у початковій школі за вивчений напам’ять вірш чи грамоту, яку дають у середній школі за перемогу в змаганні з бігу або за те, що захистив домашню базу від влучного кидка. Просто річ, яку тримаєш на полиці. Штуки, якими літні чоловіки мотивують дітей. Вони трясуть ними перед тобою, щоб ти стрибав вище, бігав швидше, кидався за м’ячем натхненніше. Діффенбейкерові спало на думку, що без стариганів світ, напевно, став би кращим місцем. Це осяяння зійшло на нього, якраз коли він і сам готувався стати стариганем. От бабусі нехай живуть. Бабусі зазвичай нікому шкоди не завдають, а ось старигани небезпечніші за скажених собак. Перестріляти їх усіх, а тоді облити тіла бензином і підпалити. Нехай діти візьмуться за руки і ведуть танок навколо багаття, виспівуючи старі сентиментальні пісні «Кросбі, Стіллза і Неша».

— Ти справді в порядку? — перепитала Мері.

— Ти щодо Саллі? Звичайно. Я ж його купу років не бачив.

Він сьорбав каву і думав про стареньку в червоних кросівках, ту, що вбив Мейленфант і яка навідувала Саллі. Більше вона Саллі не переслідуватиме. Бодай щось. Дні візитів старої мамасан скінчилися. «Мабуть, насправді війни закінчуються саме так», — подумалося Діффенбейкерові, — не за столами переговорів, а в ракових палатах, офісних кафетеріях і дорожніх заторах. Війни помирають крихітними шматочками, і кожен клаптик, щось, що згасає, як спогад, кожен завмирає, неначе луна в лабіринті гір. Врешті-решт навіть війна вивішує білий прапор. Принаймні так він сподівається. Він сподівається, що врешті-решт навіть війна здається.

1999: Ходи, засранцю, ходи додому

1999. Тіні ночі спадають з небес

Одного пообіддя останнього літа перед двохтисячним роком Боббі Ґарфілд повернувся до Гарвіча, штат Коннектикут. Спершу він вирушив на Вестсайдський цвинтар, де біля сімейного склепу Салліванів тривала заупокійна служба. Старий Саллі-Джон зібрав чимало народу. Повідомлення в «Пост» заманило людей цілими ватагами. Кілька дітлахів розплакалося з переляку, коли почесна варта Американського легіону салютувала з гвинтівок. Після похорону були поминки в місцевому Будинку американських ветеранів. Боббі зайшов чисто символічно, рівно на стільки, щоб випити кави зі шматком торта і привітатися з містером Олівером. Проте не побачив нікого знайомого, а в нього було ще багато місць, куди хотілося б піти, поки ще не почало темніти.

Він не був у Гарвічі майже сорок років.

На місці молодшої і середньої школи Сент-Ґебріела стояв торговий центр «Натмег». Де колись була пошта, залишився тільки порожній будмайданчик. Залізничний вокзал і далі височів над площею, але кам’яні опори переходу були вкриті графіті, а газетний кіоск містера Бертона забили дошками.

Між Рівер-авеню і Гаузетоніком усе ще тяглися смуги трави, та качок не було. Боббі пригадалося, як жбурнув качку в чоловіка в бежевому костюмі. Неймовірно, але факт. «Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати», — сказав чоловік, і Боббі запустив у нього качкою. Тепер йому було смішно, але той збоченець перелякав його до смерті, і на те було багато причин.

Там, де розташовувалася «Ашер Емпайр», тепер містився величезний, пофарбований на бежево поштовий склад. Далі в напрямку Бріджпорта, де Ашер-авеню вливалася в Пуританський майдан, «Гриль Вільяма Пенна» замінила «Піца Уно». Боббі подумав був заглянути, однак не дуже серйозно. Його шлункові, як і решті тіла, стукнуло п’ятдесят, і він уже не так добре ладнав з піцою.

Тільки справжня причина була не в цьому. Там легко було б уявити деякі речі, ось у чім проблема. Там легко уявити величезні вульгарні машини перед входом, такі насичено-яскраві, що вони, здавалося, завиють.

Тож він повернувся в міські межі Гарвіча, і провалитися йому крізь землю, якщо «Колонія» не стояла на тому ж місці, де й завжди, і провалитися йому крізь землю, якщо в меню не стояло: сосиски гриль. Сосиски були нічим не кращі за лайняну піцу, якщо не гірші, ну то й що? Для чого тоді існує «Прілосек», якщо не для рідкісних гастрономічних прогулянок дорогами спогадів? Він проковтнув одну і закусив ще двома. Їх і далі подавали в заляпаних жиром картонних згорточках, і смак у них був райський.

Він заполірував сосиски пирогом «а-ля мод», вийшов і якусь мить постояв біля своєї машини. Вирішив залишити її тут. Хотілося зробити ще тільки дві зупинки, і до обох було рукою сягнути. Він взяв спортивну сумку з пасажирського сидіння і повільно рушив повз «Спайсерз», що еволюціонував у «Сім — одинадцять» з бензоколонкою перед фасадом. Коли він проходив мимо, до нього долинули голоси, примарні голоси близнючок Сіґсбі з 1960-го.

Мама з татком сваряться.

Мама казала сидіти на вулиці.

Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде?

Старий, дурний Боббі Ґарфілд, так-так, це він. Можливо, з роками він порозумнішав, але, мабуть, не дуже.

На півдорозі вгору по Броуд-стрит він зауважив на тротуарі напівстерту решітку класиків. Став на одне коліно й у вечірньому світлі уважно роздивився креслення, проводячи по квадратах кінчиками пальців.

— Містере, вам зле?

То була молода жінка з пакетом «Семи — одинадцяти» у руках. Вона дивилася на Боббі однаковою мірою занепокоєно і недовірливо.

— Все добре, — озвався він, підводячись і обтрушуючи руки. Йому і справді було добре. Біля класиків — жодного місяця чи зірки, не кажучи вже про комети. І, гуляючи містом, йому на очі не трапилося жодного оголошення про зниклих домашніх улюбленців. — Усе чудово.

— Що ж, рада за вас, — кинула молода жінка і поквапилася своєю дорогою. Вона не посміхнулася. Боббі провів її поглядом, а тоді й сам пішов далі, гадаючи, що трапилося з близнючками Сігсбі і де вони тепер. Він згадав, як Тед Бротіґен якось говорив про час і назвав його старим лисим ошуканцем.

Доки не побачив № 149 на Броуд-стрит, Боббі й не усвідомлював, як сильно був упевнений, що будинок перетворився в пункт прокату відео, чи забігайлівку, чи взагалі в багатоповерховий дім. А він, виявляється, зовсім не змінився, тільки замість зеленого став кремовим. На ґанку стояв велосипед, і він згадав, як відчайдушно мріяв про велик того останнього літа в Гарвічі. У нього навіть була банка, щоб складати гроші, з наклейкою «Велорахунок» чи щось таке.

Доки він стояв, а його тінь видовжувалася на тротуарі, знову залунали примарні голоси:

Якби ми були Рокфеллери, тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі».

Вона не моя дівчинка! Вона не моя маленька дівчинка!

У своїх спогадах він сказав це матері вголос, навіть прокричав… але в точності цих спогадів він сумнівався. Його мати була не з тих, на кого можна кричати. Тобто, якщо хочеш зберегти свій скальп.

Та й врешті-решт Керол і була його дівчинкою, хіба ні? Справді була нею.

Перш ніж повернутися до машини, у нього була запланована ще одна зупинка, тож, окинувши останнім довгим поглядом будинок, де він мешкав з матір’ю до серпня 1960-го, Боббі рушив назад униз пагорбом Броуд-стрит, помахуючи спортивною сумкою.

Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.

Так, але ж… хм…

Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.

Її смерть перекреслила не тільки будь-яку думку про магію, а й, здавалося Боббі, саму мету дитинства. Що в ньому доброго, якщо воно призводить до такого? Поганий зір і проблеми з тиском — це одне, а погані сни, погані думки і поганий кінець — зовсім інше. Через деякий час хочеться сказати Богові: слухай, парубче, може, досить? Виростаючи, втрачаєш цноту, це знають усі й це нормально, але невже маєш втрачати і надію? Який сенс цілувати дівчину на «Чортовому колесі», коли тобі одинадцять, якщо через одинадцять років ти розгортаєш газету і дізнаєшся, що вона згоріла в дрантивій норі в брудному глухому провулку? Який сенс пам’ятати її прекрасні, тривожні очі чи те, як сонце переливалося в її волоссі?

Тиждень тому він сказав би все це і куди більше, але тут ниточка тієї колишньої магії протяглася до нього і торкнулася знову. «Йди, — прошепотіла вона. — Йди, Боббі, ходи, засранцю, ходи додому». І ось він знову тут, у Гарвічі. Віддав останню шану старому другові, прогулявся рідним містом (і його очі ні разу не затуманились), і вже майже пора їхати. Однак перед цим йому потрібно зробити ще одну зупинку.

Був час вечері, й міський парк був майже порожній. Боббі підійшов до дротяної сітки за домашньою базою поля Б. Назустріч йому йшли троє бейсболістів, що загаялися. У двох були великі червоні торбини зі спорядженням, а третій ніс магнітолу, з якої на повну потужність гриміли «Оффспрінґ». Усі троє зміряли його підозріливими поглядами, та Боббі не здивувався. Він був дорослим у країні дітей, що живуть в епоху, коли всі такі, як він, викликають підозру. Він не став загострювати ситуацію ні кивком, ні помахом руки, ні дурною фразою на кшталт: «Як гралося, хлопці?» Вони пішли собі далі.

Він стояв, запустивши пальці в дротяні ромби, і спостерігав, як скісні червоні промені призахідного сонця стеляться по траві поля, відбиваючись від табло і плакатів «ЗАЛИШАЙСЯ У ШКОЛІ» і «ЯК ДУМАЄТЕ, ЧОМУ ЇХ НАЗИВАЮТЬ ДУРМАНОМ?» І знову йому забило дух від відчуття магії, відчуття навколишнього світу як тонкого шару, що вкриває щось інше, щось яскравіше і темніше водночас. Голоси тепер були повсюди, крутилися, немов лінії на дзизі.

Не смій називати мене дурною, Бобику.

Не треба бити Боббі, він не такий, як ті люди.

Справжнє золотце, малий, він крутив оту пісню Джо Стафорда.

Це ка… а ка — це доля.

Теде, я люблю тебе…

— Теде, я люблю тебе. — Боббі вимовив ці слова вголос, не декламуючи їх, але й не шепочучи. Приміряв їх до себе. Він навіть, принаймні чітко, не пам’ятав, яким Тед Бротіґен був на вигляд. Тільки «Честерфілд» і нескінченні пляшки шипучки, але від цих слів йому все одно стало тепло.

Був ще один голос. Коли він заговорив, кутики очей Боббі, вперше з моменту повернення, защипало від сліз.

Знаєш, Боббі, коли я виросту, добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр…

— І витягати з циліндра кроликів і всяке лайно, — сказав Боббі, відвертаючись від поля Б. Він засміявся, витер очі й провів рукою по маківці. Жодної волосинки, останні випали точно за розкладом років п’ятнадцять тому. Перетнув доріжку, посипану гравієм у шістдесятому, а тепер асфальтовану і прикрашену маленькими значками: «ТІЛЬКИ ВЕЛОСИПЕДИ, НІЯКИХ РОЛИКІВ!», і сів на лаву, можливо, ту ж саму, де сидів того дня, коли Саллі кликав його в кіно, а Боббі відмовився, бо хотів дочитати «Володаря мух». Спортивну сумку поклав поряд на лаву.

Просто перед ним ріс гайок, і Боббі був майже певен, що це той самий, куди Керол повела його, коли він розплакався. Повела, щоб ніхто не бачив, як він рюмсає, наче маленький. Ніхто, крім неї. Чи обіймала вона його, доки він не виплакався? Точно Боббі не пам’ятав, але здавалося, що так. Куди виразніше пригадувалося, як пізніше їх ледь не побили троє сентґебівців. Їм на допомогу прийшла подруга матері Керол. Він не пам’ятав її імені, але вона з’явилася якраз в останню мить… як і військові моряки, що прибули якраз вчасно, щоб врятувати ледь не підсмаженого Ральфа в кінці «Володаря мух».

Ріонда, ось як її звали. Вона пригрозила, що розповість священикові, а він скаже їхнім батькам.

Але Ріонди не виявилося поруч, коли ці троє знову спіймали Керол. Чи згоріла б Керол у Лос-Анджелесі, якби Гаррі Дулін і його дружки не чіпали її? Звичайно, точно сказати не можна, але Боббі вважав, що, мабуть, не згоріла б. Навіть тепер його руки стиснулися в кулаки і він подумав: «Але я розправився з тобою, Гаррі, чи не так? Ще й як».

Але тоді вже було надто пізно. Тоді все вже змінилося.

Він розстебнув блискавку на сумці, порився і видобув транзистор. І близько не такий великий, як магнітола, яка щойно пройшла повз нього до складу спортінвентарю, але для нього цілком годився. Його було досить просто ввімкнути: він уже був налаштований на ВКНД, Притулок ретро в Південному Коннектикуті. Трой Шанделл співав «Цього разу». Саме те, що треба.

— Саллі, — промовив він, вдивляючись у гайок, — ти був крутим засранцем.

Позаду нього якась жінка дуже манірно промовила:

— Якщо будеш лаятися, я з тобою не піду.

Боббі крутнувся так стрімко, що транзистор скотився з його колін у траву. Обличчя жінки він не побачив: вона була лише силуетом, а червоне небо простерлося ліворуч і праворуч від неї, наче крила. Він спробував заговорити і не зміг. Дихання цілком зупинилося, язик прилип до піднебіння. Глибоко-глибоко в мозку голос задумливо мовив: «То он як воно побачити привида».

— Боббі, тобі зле?

Вона швидко обійшла лаву, при цьому червоне призахідне сонце вдарило йому просто в очі. Боббі хлипнув повітря, підніс долоню і заплющив очі. Вловив аромат парфумів… чи то була літня трава? Він не знав. А коли розплющив, то знову не побачив нічого, крім її силуету; там, де мало бути її обличчя, висіла залишена сонцем зелена пляма.

— Керол? — вичавив він хрипким переривчастим голосом. — Боже мій, це справді ти?

— Керол? — перепитала жінка. — Я не знаю ніякої Керол. Мене звуть Деніз Скуновер.

Та все-таки то була вона. Коли вони бачилися востаннє, їй було лише одинадцять. Але він знав. Несамовито тер очі. З транзистора в траві ді-джей повідомив: «З вами ВКНД, де ваше минуле завжди теперішнє. Клайд Макфеттер і його «Питання закоханого»».

Ти знав, що вона прийде, якщо жива. Ти це знав.

Звичайно, хіба не тому приїхав він сам? Не через Саллі ж, точніше, не лише через Саллі. Водночас який же він був упевнений, що вона загинула. Не сумнівався з тієї самої миті, коли побачив фото згорілого дощенту будинку в Лос-Анджелесі. Як же боліло серце. Ніби вони бачилися востаннє не сорок років тому, коли вона перебігала Коммонвелс-авеню, а ніби вона завжди залишалася його подругою і їх розділяє тільки телефонний дзвінок чи кілька будинків.

Він усе ще намагався зморгнути з очей плавучий сонячний відблиск, коли жінка міцно поцілувала його в губи і прошепотіла на вухо:

— «Мені треба додому. Треба різати салат». Що це?

— Останнє, що ти сказала мені, коли ми були дітьми, — відповів він і повернувся до неї. — Ти прийшла. Ти жива, і ти прийшла.

Світло сонця падало їй на обличчя і пляма зблідла так, що він зміг її роздивитися. Вона була гарна, попри шрам, що перетинав її обличчя від куточка правого ока до підборіддя, немов жорстокий рибальський гачок… а можливо, й завдяки йому. Навколо очей розбігалися крихітні гусячі лапки, однак чоло залишалося гладким, а ненафарбовані губи не облямовували дужки.

Волосся в неї, помітив Боббі з подивом, було майже зовсім сиве.

Немов читаючи його думки, вона простягла руку і торкнулася його лисини.

— Мені так шкода, — промовила Керол… але йому здалося, що в її очах танцюють колишні смішинки. — Ти мав таке класне волосся. Ріонда казала, що я наполовину закохана в нього.

— Керол…

Вона знову простягла руку і приклала йому пальця до губ. Боббі побачив, що руку теж вкривали шрами, а мізинець був деформований, майже розтоплений. Сліди опіків.

— Я ж сказала, що ніякої Керол не знаю. Моє ім’я Деніз. Як у старій пісні «Ренді і зе Рейнбоуз». — Вона наспівала уривок. Боббі добре його знав. Він знав усі старі пісні. — Якщо ти перевіриш мій паспорт, то на всіх сторінках буде тільки Деніз Скуновер. Я бачила тебе на службі.

— А я тебе ні.

— Я добре вмію ставати невидимою, — сказала вона. — Спосіб, якого мене дуже давно навчила одна людина. Фокус, як ставати сірою плямою, — вона ледь здригнулася. Боббі читав, що люди здригаються, головно в кепських романах, але ні разу не бачив на власні очі. — А на масових заходах умію триматися на задньому плані. Бідний старий Саллі-Джон. Пам’ятаєш його боло-баунсера?

Боббі кивнув і посміхнувся.

— Пам’ятаю, як одного разу він захотів показати клас і покрутити його не тільки під руками і за спиною, а ще й між ногами, і добряче всмалив собі по яйцях. Ми всі ледь не подохли від сміху. Тут прибігли дівчата, і ти разом з ними — я точно впевнений — і почали питати, що сталося, а ми не казали. Ну ти й розсердилася!

Вона усміхнулася, піднісши долоню до губ, і в цьому старому жесті Боббі з усією виразністю побачив дівчинку, якою вона була.

— Звідки ти дізналася, що він помер?

— Прочитала в «Нью-Йорк пост». Жахливий заголовок, це їхнє коронне: «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!». І його фото. Я живу в Покіпсі, туди «Пост» надходить регулярно. — Вона помовчала. — Викладаю у Вассарі[63].

— Ти викладаєш у Вассарі і читаєш «Пост»?

Вона з усмішкою знизала плечима.

— У всіх є свої вади. А ти, Боббі? Теж прочитав у «Пост»?

— Я «Пост» не отримую, мене сповістив Тед. Тед Бротіґен.

Вона сиділа мовчки й дивилася на нього, її усмішка згасала.

— Пам’ятаєш Теда?

— Я думала, що не зможу володіти рукою, а Тед її вправив, неначе помахом чарівної палички. Звісно, я пам’ятаю його. Але, Боббі…

— Він знав, що ти будеш тут. Я відразу ж так подумав, коли розкрив посилку, але не міг повірити, доки тебе не побачив. — Він потягнувся до неї і з дитячою безпосередністю провів пальцем по шраму на її обличчі. — Це з Лос-Анджелеса, так? Що трапилося? Як ти вибралася?

Вона похитала головою.

— Я про це не говорю. Я ніколи не розповідала про те, що відбулося в тому будиночку. І не розповім. То було інше життя. То була інша дівчина. І та дівчина померла. Вона була дуже юною, великою ідеалісткою, і її обдурили. Пам’ятаєш картярського махляра з «Сейвін-Року»?

Він кивнув, злегка всміхнувся і взяв її за руку. Вона міцно стиснула його пальці.

— «Вгору-вниз, покрутись. Ну ж бо, лялю, де є краля?» Його звали Маккен чи Маккауленд, якось так.

— Ім’я не має значення. Важливо те, що він завжди робив так, щоб ти думав, що знаєш, де дама. Завжди змушував тебе вірити, що можеш виграти. Правильно?

— Так.

— Та дівчина зв’язалася саме з такою людиною. З людиною, яка завжди вміла мішати карти трішки швидше, ніж ти думав. Він шукав збентежених, сердитих дітей. І знайшов їх.

— Він носив жовтий плащ? — поцікавився Боббі, й сам не знаючи, жартує чи ні.

Вона глянула на нього, ледь звівши брови, і він зрозумів, що цієї частини вона не пригадує. Та й взагалі чи розповідав він їй про ницих людей? Йому здавалося, що так. Здавалося, він розповів їй геть усе, але вона не пам’ятає. Можливо, те, що трапилося з нею в Лос-Анджелесі, випалило кілька дірок у її пам’яті. Боббі розумів, як таке могло статися. В цьому вона зовсім не унікальна, чи не так? Багато їхніх ровесників страшенно старалися забути, ким вони були й у що вірили в період між вбивством Джона Кеннеді в Далласі й убивством Джона Леннона в Нью-Йорку.

— Не звертай уваги, — промовив він. — Продовжуй.

Вона похитала головою.

— Я вже сказала на цю тему все, що збиралася. Все, що можу сказати. Керол Джербер померла на Бенефіт-стрит у Лос-Анджелесі. Деніз Скуновер живе в Покіпсі. Керол ненавиділа математику, навіть десяткові дроби не могла подужати, а Деніз викладає математику. Хіба це може бути одна й та ж особа? Безглузде припущення. Справу закрито. А тепер поясни, до чого тут Тед. Адже він не може бути живий, Боббі. Йому було б за сто. І то добряче.

— Не думаю, щоб час мав велике значення, коли ти Руйнач, — промовив Боббі. Не мав він великого значення і на ВКНД, де Джиммі Ґілмер співав тепер про «тростинний курінь» під гудливий акомпанемент чогось схожого на окарину.

— Руйнач? Що…

— Не знаю, і це неважливо, — сказав Боббі. — Але ось що може бути важливо, тому слухай уважно, добре?

— Гаразд.

— Я живу у Філадельфії. У мене чудова дружина, вона професійний фотограф, троє чудових дорослих дітей, чудова стара собака з хворими лапами і добрим характером та старий будинок, який весь час аж волає про ремонт. Дружина каже, що діти шевця завжди ходять без чобіт, а в будинку столяра постійно тече дах.

— То ось хто ти, тесля?

Він кивнув.

— Я мешкаю в Редмонт-гіллз і коли згадую, що варто купити газету, купую філадельфійський «Інквайрер».

— Тесляр, — промовила вона задумливо. — Я завжди думала, що ти закінчиш письменником чи ще щось у тому ж дусі.

— Я теж так думав. А ще в мене був період, коли я думав, що закінчу у в’язниці штату Коннектикут. Однак цього не трапилося, тож, гадаю, речі мають властивість врівноважуватися.

— Про яку посилку ти казав? І який стосунок вона має до Теда?

— Вона надійшла федерал-експресом від типа на ім’я Норман Олівер. Банкіра. Він розпорядник заповіту Саллі. Всередині було ось що.

Він знову сягнув до спортивної сумки і видобув звідти стару пошарпану бейсбольну рукавицю. Поклав її на коліна жінки, що сиділа поруч з ним на лаві. Вона одразу ж перевернула її і глянула на ім’я, написане збоку.

— Боже мій, — вимовила вона безбарвним, шокованим голосом.

— Я не бачив цю крихітку відтоді, коли знайшов тебе з вивихнутим плечем он у тому гайку. Думаю, якийсь малий проходив повз, побачив її в траві і привласнив. Хоча вона навіть тоді була не в дуже хорошому стані.

— Її вкрав Віллі, — вичавила вона ледь чутно. — Віллі Ширмен. Я думала, він хороший. Бачиш, як погано я тямила в людях? Навіть тоді.

Він дивився на неї з німим подивом, але Керол цього не бачила, вона не відривала очей від старої рукавиці моделі Елвіна Дарка, посмикувала сплутані ремінці із сиром’ятної шкіри, що якимось дивом усе ще скріплювали тканину докупи. А тоді потішила і зворушила його, зробивши те ж саме, що й він, коли розкрив коробку і побачив, що лежить у ній: вона піднесла бейсбольну рукавицю до обличчя і вдихнула приємний мастильно-шкіряний аромат кишеньки. Він, щоправда, спочатку надів рукавицю на руку, навіть цього не зауваживши. Природний рух бейсболіста, природний рух хлопчака, такий ж автоматичний, як дихання. Дитиною Норман Олівер колись, звичайно ж, був, але в бейсбол, очевидно, не грав, бо не знайшов папірця, засунутого глибоко в останній палець рукавиці, той, що з глибокою подряпиною в старій волячій шкірі. Папірець знайшов Боббі. Ніготь його мізинця зачепив папірця і той зашелестів.

Керол відклала рукавицю. Сива чи ні, а вона знову виглядала юною і повною життя.

— Розповідай.

— Вона була на руці Саллі, коли його знайшли мертвим в авто.

Її очі стали величезними і круглими. В цю мить вона не просто була схожа на дівчинку, яка в «Сейвін-Року» каталася з ним на «Чортовому колесі», вона нею й була.

— Глянь на звороті, де був автограф Елвіна Дарка. Бачиш?

Світло швидко тьмяніло, але вона все одно побачила, чітко розгледіла:

Б. Г.

1464, Дюпон-Сiркл-роуд

Редмонт-гiллз, Пенсильванiя

Зона 11

— Твоя адреса, — прошепотіла вона. — Твоя теперішня адреса.

— Так, але подивися сюди. — Він постукав по рядку «Зона 11». — Пошта відмінила поділ на зони в шістдесятих. Я перевіряв. Тед або не знав, або забув.

— А може, написав це навмисне?

Боббі кивнув.

— Цілком ймовірно. Хоч би там як, Олівер прочитав адресу і надіслав її мені. Сказав, що не бачить потреби вносити стару бейсбольну рукавицю в опис майна. Він, власне, хотів повідомити мене про смерть Саллі в разі, якщо я не знаю, і що заупокійна служба відбудеться в Гарвічі. По-моєму, він хотів, щоб я приїхав, щоб почути історію рукавиці. Але тут я не міг його просвітити. Керол, ти впевнена, що Віллі…

— Я бачила, як він її носив. Наполягала, щоб він віддав, і я б змогла переслала її тобі, але він не схотів.

— Думаєш, він потім віддав її Саллі-Джону?

— Виходить, що так.

Але чомусь їй у це не вірилося. Вона відчувала, що правда куди незвичайніша. Та й ставлення самого Віллі до рукавиці було дивне, хоч вона й не пригадувала, чим саме.

— Хай там як, — вів далі Боббі, постукуючи по адресі на звороті рукавиці, — це Тедів почерк. Я в цьому переконаний. Я запхав руку в рукавицю і дещо знайшов. Власне, через це і приїхав.

Він втретє засунув руку в спортивну сумку. Багрянець уже потемнів і від дня залишилася лише блідо-рожева смужка кольору дикої рожі. Транзистор, що й досі валявся в траві, грав «Хіба ти просто не знаєш» у виконанні «Г’ю «Піано» Сміт енд зе Клавнз».

Боббі витяг зім’ятий аркуш. На ньому залишилося кілька плям від поту з рукавиці, але в цілому він виглядав напрочуд чистим і новим. Він простяг папір Керол.

Вона піднесла його до світла, тримаючи не дуже близько до обличчя.

«Зір у неї вже не той, що колись», — зауважив Боббі.

— Титульна сторінка з якоїсь книжки, — промовила вона, потім засміялася. — «Володар мух», Боббі! Твоя улюблена!

— Поглянь на низ, — наказав він. — Прочитай, що написано.

— «Фабер & Фабер, лімітед… 24, Рассел-сквер… Лондон».

Вона запитально глянула на нього.

— Видання Фабера шістдесятого року, м’яка палітурка, — пояснив Боббі. — Так зазначено на звороті. Але, Керол, поглянь на неї. Вона ж геть нова. Думаю, книжка, з якої вирвана ця сторінка, побувала в тисяча дев’ятсот шістдесятому ще кілька тижнів тому. Але не рукавиця. Вона зношена куди більше, ніж коли я її знайшов. Лише сторінка.

— Боббі, не всі старі книжки жовтіють, якщо їх берегти. Навіть у м’якій палітурці можуть…

— Переверни, — сказав він. — Глянь з другого боку.

Керол перевернула. Під рядком «Авторське право» стояло: «Скажи їй, що вона була хоробра, як левиця».

— Тоді я і зрозумів, що маю приїхати. Бо він вважає, що ти будеш тут, що ти жива. Я не міг повірити, легше було повірити в нього, ніж… Керол? Що з тобою? Це через напис внизу? Він щось означає?

Вона плакала, плакала гірко, тримаючи в руці вирвану титульну сторінку і втупившись у знак на звороті, втиснутий у вузенький білий простір під умовами продажу:

— Що це означає? Ти знаєш? Ти знаєш, чи не так?

Керол похитала головою.

— Не важливо. Просто знак мені дорогий. Так само, як тобі дорога рукавиця. Як на старого, він чудово знає, яких струн торкатися, хіба ні?

— Так. Може, Руйначі саме це і роблять.

Керол подивилася на нього. Все ще плачучи, але Боббі здалося, що вона вже не сумна.

— Боббі, навіщо йому це робити? І як він знав, що ми повернемося? Сорок років — довгий час. Люди дорослішають. Дорослішають і залишають у минулому дітей, якими вони були.

— Справді?

Вона й далі дивилася на нього у світлі пізнього дня. Тіні дерев коло них усе густішали. Там, у гайку, де він плакав одного дня, а наступного знайшов її, побиту і самотню, ніч уже майже настала.

— Іноді трішки магії залишається, — сказав Боббі, — Я так принаймні думаю. Ми повернулися, бо ще чуємо правильні голоси. Ти їх чуєш? Голоси?

— Іноді, — сказала вона майже через силу. — Іноді чую.

Боббі взяв у неї рукавицю.

— Ти мене вибачиш на хвильку?

— Звісно.

Боббі попрямував у гайок, впав на коліна, пролазячи під низькою гілкою, і поклав свою стару бейсбольну рукавицю в траву, повернувши її кишенею до все темнішого неба. Тоді повернувся до лави і сів поряд з Керол.

— Її місце там, — промовив він.

— Завтра який-небудь хлопчик натрапить на неї і забере, ти ж знаєш?

Вона засміялась і витерла очі.

— Можливо, — погодився він. — А може, вона зникне, повернеться туди, звідки взялася.

Коли останні барви дня з рожевих стали попелястими, Керол поклала голову на плече Боббі, й він обійняв її однією рукою. Вони так сиділи і мовчали, а з радіо біля їхніх ніг заспівали «Платтерзи».

Авторська нотатка

Зрозуміло, в Ороно є Мейнський університет. Я точно це знаю, тому що вчився там з 1966 по 1970 рік. Однак персонажі в цьому романі абсолютно вигадані, а багато описаних топографічних прикмет студмістечка не існує і не існувало. Гарвіч теж вигаданий, а Бріджпорт, хоч і цілком реальний, але описав я не його. Як не важко в це повірити, шістдесяті роки не вигадані. Вони насправді були.

Крім того, я дозволив собі й деякі хронологічні вільності, зокрема використав «Бранця» за два роки до того, як телебачення США його показало, але я намагався залишатися вірним духові часу. Чи можна цього досягти? Не знаю, але я старався.

Ранній і зовсім не схожий варіант «Сліпого Віллі» був надрукований у журналі «Ентіес». Він був опублікований 1994 року.

Я хочу подякувати Чакові Верріллу, Сьюзен Молдоу і Нен Грем, які допомогли мені набратися хоробрості, щоб написати цю книжку. І ще хочу подякувати моїй дружині. Без неї я ніколи б не довів справу до кінця.

С.К.

22 грудня, 1998

Щира подяка висловлюється за дозвіл відтворити фрагменти з матеріалів, які захищені авторським правом:

«Black Slacks», автори Джо Беннетт і Джиммі Дентон. Авторське право © Duchess Music Corporation, 1957 р. Авторські права відновлені. Усі права контролює «MCA MUSIC PUBLISHING» підрозділ «MCA INC»,10019, Нью-Йорк, 1755 Бродвей.

«Tallahassee Lassie», автори Френк Слей, Боб Кру та Фредерік Пікаріелло. Авторське право © 1958 р., 1959 р. «CONLEY MUSIC INC.» Авторські права відновлені 1986 р., 1987 р. «COMMUNICATIONS, INC. «Усі права захищено.

«Twilight Time», автори Бак Рем, Морті Невінз та Ел Невінз. TRO © Авторські права 1944 р. (відновлені) «Devon Music, Inc.», Нью-Йорк, 10011-4298. Усі права на території США контролює «Devon Music, Inc.». Усі права за межами США контролює «МСА Duchess Music Corporation».

Версія «Сліпого Віллі» з’явилася в останньому випуску «Antaeus» восени 1994 р.

Примітки

1

«Bolo Bouncer» — американська марка іграшки, що складається з ракетки та м’ячика, прикріпленого на гумці до центру однієї зі сторін ракетки. (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Переклад І. Огієнка.

(обратно)

3

«Danny & the Juniors» — вокальний гурт (ду-воп, рок-н-рол), найбільше відомий своєю піснею «At the Hop».

(обратно)

4

Флойд Паттерсон (1935–2006) — американський боксер-професіонал, олімпійський чемпіон 1952 року, чемпіон світу в суперважкій категорії.

(обратно)

5

З творів Томаса Стернза Еліота.

(обратно)

6

База — одна з чотирьох точок на полі, до яких послідовно має доторкнутися ранер, щоб виграти очко.

(обратно)

7

Хоум-ран — удар, після якого бетер пробігає всі чотири бази й повертається в дім. У сучасному бейсболі зазвичай досягається за рахунок удару, внаслідок якого м’яч вилітає за межі поля (флай).

(обратно)

8

Пітчер — гравець команди захисту, який подає м’яч.

(обратно)

9

Дім — база, на якій стоїть бетер і на яку він має повернутися, коли стане ранером.

(обратно)

10

«The Platters» — вокальний афроамериканський гурт з Лос-Анджелеса, що сформувався 1953 року. «Twilight Time» — їхній хіт 1958 року.

(обратно)

11

Інінґ — період бейсбольного матчу, під час якого команди по разу грають у захисті та нападі. Зазвичай матч складається з дев’яти інінґів.

(обратно)

12

«Kool-Aid» — американський бренд прохолодних напоїв, який належить гіганту харчової промисловості «Kraft Foods».

(обратно)

13

Заборонена (нім.).

(обратно)

14

Усе скінчено (фр.).

(обратно)

15

Виродок (ісп.).

(обратно)

16

Хвойда (ісп.).

(обратно)

17

Чувак (ісп.).

(обратно)

18

Мій чувак (ісп.).

(обратно)

19

Хлопчик (ісп.).

(обратно)

20

Гроші (ісп.).

(обратно)

21

Кумпель (ісп.).

(обратно)

22

Приятель (ісп.).

(обратно)

23

Божевілля (ісп.).

(обратно)

24

Боси (ісп.).

(обратно)

25

Хлопчик (ісп.).

(обратно)

26

Добродії (ісп.).

(обратно)

27

Трохи божевільний (ісп.).

(обратно)

28

Іди з Богом, мій божевільний приятелю! (ісп.)

(обратно)

29

Близько 45 кг.

(обратно)

30

Приблизно 165 см, 44 кг і 185 см, 79 кг віповідно.

(обратно)

31

Так американці називали старших жінок азійської зовнішності.

(обратно)

32

Баррі Морріс Ґолдвотер (Barry Morris Goldwater) — кандидат Республіканської партії на президентських виборах 1964 року.

(обратно)

33

Приблизно 0,5 л.

(обратно)

34

Diane Renay (1945) — американська поп-співачка, найбільше відома своїм хітом 1964 року «Navy Blue».

(обратно)

35

Радості життя (фр.).

(обратно)

36

Reserve Officers’ Training Corps (ROTC) — Корпус вишколу офіцерів запасу.

(обратно)

37

Doctor of Dental Surgery (DDS) — доктор зубної хірургії.

(обратно)

38

Г’юберт Горейшіо Гамфрі-молодший (Hubert Horatio Humphrey Jr.) — американський політик, 38-й віце-президент США при президентові Ліндонові Джонсонові.

(обратно)

39

Джентельменами (фр.).

(обратно)

40

Містечка штату Мейн, округ Арустук. У Преск-Айлі розташована частина системи Мейнського університету.

(обратно)

41

Ядерне роззброєння (англ.).

(обратно)

42

Touché (фр. зачепити) — термін з фехтування. Так кажуть, коли співрозмовник у жартівливій перепалці заробив очко, «дістав» опонента.

(обратно)

43

До побачення (фр.).

(обратно)

44

Зазвичай за кожну взяту чирву у взятках гравець отримує по 1 очку і 13 очок дається за даму пік (мета гри — заробити якомога менше очок). Але коли гравець у взятках збере всю чирву і даму пік, тоді йому очки не нараховуються, зате всім іншим гравцям додається по 26.

45 Тарава — атол в архіпелазі Ґілберта, у листопаді 1943 року там відбулася одна з найкровопролитніших битв на тихоокеанському театрі воєнних дій.

(обратно)

45

Paisan (англ.) — брат, земляк. Доброзичливе звертання до італійців та американців італійського походження.

(обратно)

46

Влучне слово (фр.).

(обратно)

47

Персонаж мультфільмів.

(обратно)

48

Військова нагорода США, що вручається всім американським військовослужбовцям, які загинули або були поранені під час служби внаслідок дій противника.

(обратно)

49

Swami — почесний титул в індуїзмі, шанований чоловік.

(обратно)

50

Вудстоцький фестиваль музики й мистецтва, неформально Вудстоцький фестиваль, або просто Вýдсток (Woodstock Music & Art Fair, Woodstock Festival, Woodstock) — музичний фестиваль, що відбувся 15–17 серпня 1969 року в Бетелі, штат Нью-Йорк, і зібрав понад 400 000 осіб. Гаслом були слова: «Мир, любов і щастя». 4 травня 1970 року 28 національних гвардійців у кампусі Кентського державного університету (Kent State University), штат Огайо, відкрили вогонь по групі антивоєнних демонстрантів, убивши 4 і поранивши 9 студентів.

(обратно)

51

Персонаж Старого Заповіту.

(обратно)

52

Переклад І. Огієнка.

(обратно)

53

16 березня 1968 року військовослужбовці Армії США скоїли масове вбивство цивільного населення декількох сіл, що входили до складу громад Мі-Лай та Мі-Кге, знищивши, за різними оцінками, від 347 до 504 мирних жителів.

(обратно)

54

Вільна сукня гавайського походження.

(обратно)

55

Традиційна гавайська вечірка.

(обратно)

56

Йдеться про першу студію звукозапису, яку створив афроамериканець Беррі Ґорді. Спеціалізувалася на просуванні чорношкірих виконавців, у 60-і роки найвідоміша так званим мотаунським звучанням (Motown Sound), стилем музики соул з виразним поп-впливом. Досягла приголомшливих успіхів: у 1960–1969 роках 79 записів потрапили в першу десятку «гарячої сотні Біллборда» (Billboard Hot 100), щотижнево публікованого хіт-параду найпопулярніших пісень у США.

(обратно)

57

«Louie Louie» — американська ритм-енд-блюзова пісня, яку написав Річард Беррі 1955 року. Найвідоміша її версія, 1963 року, групи «The Kingsmen», стала стандартом у поп- і рок-музиці, з сотнями версій, що записали різні люди.

(обратно)

58

Так-сяк (фр.).

(обратно)

59

«І сонце сходить (Фієста)» — роман Ернеста Гемінґвея, виданий 1925 року.

(обратно)

60

Перепрошую (фр.).

(обратно)

61

Вільям Келлі — колишній офіцер Армії США, засуджений військовим судом за вбивство 22 беззбройних мирних жителів села Мі-Лай 16 березня 1968 року, під час війни у В’єтнамі. Капітан Ернест Медіна був його безпосередній командир.

(обратно)

62

GSR (General Service Representative) — представник загального обслуговування.

(обратно)

63

Вассарський коледж у Покіпсі, штат Нью-Йорк.

(обратно)

Оглавление

1960. Ниці люди в жовтих плащах

  І. Хлопець та його мати. День народження Боббі. Новий мешканець. Про час і незнайомців

  ІІ. Сумніви щодо Теда. Книжки, як помпи. Навіть не мрій. Саллі виграє нагороду. Боббі дістає роботу. Прикмети ницих людей

  ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи

  ІV. У Теда каламутиться розум. Боббі їде на пляж. Макквон. Голос спинного мозку

  V. Боббі читає газету. Рудуватий, з білою грудкою. Великий шанс для Ліз. Табір Броуд-стрит. Тривожний тиждень. Від’їзд до Провіденса

  VІ. Старий збоченець. Тедова коронна страва. Неприємний сон. «Прокляте селище». Унизу

  VІІ. У «Лузі». Сорочка просто з плеча. Перед Вільямом Пеном. Французька сексі-кішечка

  VІІІ. Боббі сповідається. Малятко Джербер і «Малятко Малтекс». Ріонда. Телефонний дзвінок Теда. Клич мисливців

  ІХ. Бридкий четвер

  Х. Знову внизу. Вуличні хлопці. Ниці люди в жовтих плащах. Виплата

  ХІ. «Вовки» і «Леви». Боббі з биткою. Офіцер Реймер. Боббі і Керол. Важкі часи. Конверт

1966. Серця в Атлантиді

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40

  41

  42

  43

  44

1983. Сліпий Віллі

  6:15

  8:15

  8:40

  9:05

  9:45

  10:00

  10:15

  10:45

  13:40

  16:25

  16:40

  17:15

  17:25

Північ

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

1999. Тіні ночі спадають з небес

Авторська нотатка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg