Такі, як я, є в усіх тюрмах штатів і федеральних в’язницях США. Я той, хто може все дістати. Фабричні цигарки, пакетик марихуани (якщо ви більше по цих ділах), пляшку бренді — відсвяткувати випускний сина чи дочки в школі, та що завгодно… у розумних межах. Але так воно не завжди було.
У Шоушенк я загримів, коли мені було всього двадцять. Я один із небагатьох у нашій щасливій маленькій родині, хто добровільно зізнався в тому, що скоїв. А скоїв я вбивство. Застрахував життя своєї жінки (на три роки старшої за мене) на кругленьку суму, а потім підрізав гальма на двомісному «Шевроле-купе»[1], подарунку від її батька на весілля. Усе вийшло точнісінько так, як я собі планував. Не передбачив я лиш одного: їдучи вниз пагорбом Касл, у місто, вона зупиниться й підбере сусідку з сином-немовлям на руках. Гальма відмовили, тачка протаранила кущі на краю міського парку й, розганяючись, помчала далі. Свідки аварії казали, що летіла вона зі швидкістю п’ятдесят миль чи навіть більше, а потім врізалася в постамент статуї Громадянської війни й вибухнула.
А ще я не планував попастися, але попався. У мене в цій тюрязі тепер абонемент. У штаті Мен не діє смертна кара, але окружний прокурор зі шкури виліз, аби на мене повісили всіх трьох жмурів й впаяли три довічні. Це на довгий-довгий час закрило переді мною двері умовно-дострокового звільнення. Те, що я скоїв, суддя назвав «гидким, мерзенним злочином». І таки ж не збрехав. Але це вже минувшина. Можете почитати про неї на пожовклих сторінках каслрокської газети «Колл», де великі заголовки з оголошеннями про мій вирок сусідять із новинами про Гітлера й Муссоліні та «алфавітний суп» агенцій ФДР[2] і здаються якимись старезними химерами.
Комментарии к книге «Чотири сезони», Стивен Кинг
Всего 0 комментариев