«Повзе змія»

Повзе змія (fb2) - Повзе змія 3340K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха Повзе змія

Підходити до крупного звіра, котрий впав, навіть коли він лежить нерухомо, слід лише ззаду і зі спини.

Рушниця мусить бути повністю готова до пострілу, бо звір, що видається вбитим, нерідко кидається на мисливця, що наближається до нього.

(Витяг з правил безпеки при проведенні облавного полювання)

Автор свідомий того, що в реальному житті мова переважної більшості головних та другорядних дійових осіб — російська або суржик.

Усі події вигадані, назви міст та прізвища взяті довільно, але наведені тексти віршів написані реальними особами

Перше наближення

1

— Не вбивайте.

Цю фразу сотні разів промовляли жертви у книжках та кінобойовиках. Коли читаєш, як проситься людина, котру мають забити, не завжди уявляєш собі інтонацію, з якою подібна фраза мусить промовлятися. Зате в кіно актори стараються, грають, і жодного разу в них не виходить природно. Можливо, через те, що, дякувати Богові, вони самі не дивилися ніколи в обличчя смерті. А може бути, їм не доводилося бачити, як саме поводяться люди перед неминучою смертю. Їм головне, аби прозвучало якомога жалісніше. Про натуральність перед камерою не йдеться.

Той, хто перебрав на себе функції ката, здивувався, мимоволі зловивши себе на подібних, зовсім недоречних тут думках. А тому, хто стояв тепер на колінах, роздягнутий до трусів, було все одно, як збоку сприймуть його фразу. Він не хотів помирати, принаймні не так і не тут, у вогкому брудному льосі з земляною підлогою. Та в кутку вже завбачливо приготували яму. Його підвели до могили, змусили ступити в неї, потім — лягти долілиць, а тоді він ніби крізь вату почув наказ підрівняти край, де будуть ноги, не вгадали з розмірами трошки.

— Не вбивайте, — вкотре повторив Руслан Микитенко, який лише тиждень тому виставляв могорич цим самим хлопцям, котрі тепер збираються вбити його і закопати тут, у льоху, на свій двадцять третій день народження. Усього освітлення — тьмяна лампочка на дроті під низенькою стелею, тому вчорашні приятелі, що не так давно піднімали чарки за його здоров'я, видавалися тінями, безтілесними янголами смерті. Руслан Микитенко боявся: ось він помре просто зараз від переляку — не витримає серце. І одночасно хотів цього — ще більше боявся моменту, коли почнуть вбивати.

Страчувати. Даня сказав — страчувати.

— Чого ти скиглиш, наче баба? — нарешті озвалася напівтемрява голосом ватажка, а разом і він сам трошки виступив уперед. Зараз Руслан не бачив чітко виразу його обличчя, зате він дуже чітко уявив його собі, адже знав Даню кілька місяців, спілкуватися віч-на-віч доводилося часто, і ось полонений ніби знову дивиться на це лице: худе, видовжене, бліде, незворушне. Від очей завжди ніби віяло холодом, дивився — як гіпнотизував.

Це було улюбленою розвагою Руслана: шукати в кожній людині, з якою спілкувався чи то у справах, чи в побуті, ознаки якогось представника живої природи. Іноді Микитенкові здавалося, що Даня схожий на удава. Ну, нехай не на удава, просто на змію, такого собі холоднокровного незворушного плазуна. Хоча зовнішню подібність до змії годі було шукати. Справді, у виразі обличчя ватажка іноді з'являлося щось тхоряче, і все ж таки Руслан часто порівнював свого партнера саме зі змією. Щоразу — з іншою. Звичайно, він ніколи не ділився своїми спостереженнями ні з ким, адже Даня не потерпів би подібного ставлення до себе. Він взагалі мало що терпів у цьому світі. Хоча зовні завжди тримався спокійно.

Як удав.

— Не вбивайте…

— Поміняй платівку, чувак, — Даня зробив жест рукою, один з «янголів» спритно підніс йому ослона, ватажок присів і подався тулубом уперед, опинившись до жертви, що стояла навколішках, майже впритул. Дихання Дані завжди було чистим. Наскільки встиг зрозуміти Микитенко, він не пив, не курив, наркотики зневажав, говорив дуже грамотно для бандита і ніколи не вживав у розмові матюків, хоча звичайними «цензурними» жаргонними словечками та висловами оперував охоче. Натомість «янголи» часто не могли стулити докупи двох слів, тому «блякали», «хулькали» та «йопкали» через кожне слово.

— Не…

— Стули хайло і слухай мене, — голос змусив полоненого замовкнути. Тепер у льосі запала моторошна тиша, яку порушували лише слова Дані: — Пацани не роблять так. Дійшло до тебе чи ні — мені до сраки. Навіть якби ти зараз лизькав усім нам чоботи, і мені стало б тебе шкода, то все одно відпустити тебе тепер, після всього, ми не можемо хоча б у інтересах власної безпеки. Нехай ти до ментів не побіжиш, але в тебе жінка є, їй неодмінно поскаржишся на бандитський безпредєл.

— Нікому…

— Тобі хто дозволяв? Закрий свого рота і слухай далі: ти зараз пообіцяєш усе, що завгодно, аби живим лишитися. Ти не думаєш про те, що хтось може тебе пізніше дістати і того разу добити остаточно. Тобі тепер цікаво прожити бодай пару годинок зайвих, і бажано — не тут, — він обвів рукою льох. — Шансу, Русику, я тобі не дам.

— У мене гроші є! Не вбивайте! Гроші! — голі худі коліна замолотили по холодній землі. — Скажу, де лежать, усе віддам, тільки не вбивайте, не вбивайте, не вбивайте!

Микитенко відчув, як по щоках котяться солоні струмки сліз. А ще він раптом відчув, що в льосі холодно. Дотепер бранець, роздягнений до трусів, не зважав на холод, а тут ураз почав мерзнути. Може, це віє той самий описаний у книжках подих смерті? Власне, Русик Микитенко не міг похвалитися великою кількістю прочитаних книжок, та про подих смерті постійно йдеться у романах про космічних відьмаків — він їх полюбляв погортати на дозвіллі. Далі з полоненим почали творитися інші дива: він перестав вірити у реальність усього, що з ним відбувається. Вогкий напівтемний льох, могила в кутку, сам він, роздягнений та принижений… Вони лякають його. Просто лякають. Авжеж, він чув про подібні речі. Не так давно по «ящику» бачив: бандити хапали бізнесмена, завозили до лісу, де на його очах убивали людину. Кров лилася рікою, переляканий бізнесмен робив усе, чого від нього вимагали. А насправді — бутафорія: жертва підставна, спільник бандитський, кров свиняча або бичача.

Ти заспокоюєш себе, Русику. Вони привезли тебе сюди, аби вбити і закопати, невже ти Даню не знаєш… Нехай так, нехай. Бранець труснув головою. Дивно, але несподівана спроба самозаспокоєння додала йому впевненості.

— Вижени своїх дебілів, нам поговорити треба.

— Ти, козел, зараз, бля, за дебілів, на хер…

З голосу Руслан упізнав Рога. Даня таки справді оточив себе придурками, і серед них Ріг видавався найбільшим дегенератом. Коли з іншими Микитенко ще міг принаймні перекинутися кількома словами, Рога він не міг терпіти, навіть просив якось Даню не доручати цьому недоумку взагалі жодних справ. Прізвисько той отримав традиційно від прізвища — Рожнов. Подібно до інших, боявся Дані, і перед своїми боятися не вважав западло. Зате, як і решта пацанів, відривався на сторонніх. Хлопці взагалі явно доводили один одному, що нічого і нікого не бояться. Микитенко якось почув нахваляння того ж таки Рога: «Загасили, бля, наркомана конченого, підора гнійного, в параші на „Ельдорадо“! Ані один мудак не писнув, отак треба, на хрін!» Згадав це — і знову повернувся страх. Даня на кілька порядків розумніший, але ж пацани — повні стовідсоткові дегенерати, вони на раз прибити можуть.

— Стій, де стоїш, — наче крізь товщу води почув бранець голос ватажка і зрозумів — наказ стосується розлюченого Рога. — Я з ним ще не закінчив. А ти не зістрибуй з теми. Почав — говори.

— Я… я й кажу, значить, — Микитенко закашлявся, забракло дихання. — От… Вижени всіх на вулицю, тема не для їхніх вух. Ти захочеш — сам усе потім скажеш, так чи ні? Поки що сам послухай.

— Погуляйте, — безбарвним голосом промовив Даня. Сперечатися з ним ніхто не насмілився, але Ріг таки не втримався:

— Ми повернемося, падло, і почнемо тебе вбивати. Тоді ти кожне своє гниле слово проковтнеш!

— Зараз ти в мене щось ковтнеш! — тон ватажка не віщував нічого доброго, тому пацани швидко вийшли під березневий дощ. Коли за останнім зачинилися двері, Даня підсунувся до полоненого ще ближче:

— Кажи. Почнеш тюльку травити чи знову проситися, віддам тебе Рогові, бач, аж труситься.

— Слухай, слухай, — Руслан знов почувався трошки певніше. — Не фуфло, гадом буду. Бабки є, багато, сімдесят п’ять штук зелені. Забирай усе, просто навряд чи пацанам тепер треба про це знати. А я… я з міста виїду, чесно. Отак візьму і виїду, через добу. Вітькові справи передам… Або фірму продам. Чуєш, Даня. Я фірму можу продати!

— Продаси, — думки ватажка тепер були десь далеко. — Сімдесят п’ять штук. У тебе?

— У мене.

— Брешеш. У тебе не може бути таких грошей.

— Я хіба сказав мої? Я сказав — у мене, розумієш?

— Тоді раз почав — давай далі. Чиї вони і чому в тебе?

Полонений швидко заговорив, збиваючись, переходячи з однієї теми на іншу, затинався, починав усе з початку, та Даня не квапив його. Вислухав усе уважно, кивнув, швидше сам собі, аніж Русланові, підвівся. Тепер він дивився на бранця з висоти свого зросту. Велетнем він не був, але полонений сидів на підлозі, тому на будь-кого дивився знизу і будь-кому видавався нікчемною комахою.

— Так, — промовив Даня, помовчав трохи і повторив: — Так. Сидітимеш тут. Ключі де?

— Барсетка в машині. Правильно, поїдь і сам перевір. Усе твоє. Коли немає там нічого, тоді я не знаю…

— Я знаю, — перебив його ватажок. Тепер він мусив з’ясувати для себе одну проблему. Він не водив машину, через те вирішення багатьох питань значно ускладнювалося. Сісти за кермо міг будь-хто з його підлеглих, але цей факт дратував Даню найбільше. Та виходу не було. Він, навіть не припускаючи думки, що голий бранець спробує дати драла, рвучко повернувся і зник за дверима льоху. Руслан не знав, чи правильний хід він щойно зробив і чи врятував своє життя, віддаючи за нього не свої гроші. Даня, вочевидь, його випустить. Певно, саме цього він і домагався, а звинувачення в щурівстві — лише привід. Мабуть, дізнався про ці його контакти і вирішив бомбонути ділових людей у такий спосіб.

Гаразд, — розмірковував Микитенко, вже зовсім не маючи сумнівів, що скоро вийде на волю, — себе я викупив. Цих проблем позбувся, інших набув. Люди, кому належать ці гроші, вимагатимуть їх цілком доречно. Хоч-не-хоч, доведеться тікати з міста й лягати на дно. Навіть продавши фірму, він не поверне й половини суми. Уявивши на мить, як його почнуть шукати, і перше місце, куди завітають, буде його квартира, де дружина з немовлям, Руслан пересмикнувся і скреготнув зубами від безсилля.

Рипнули двері, один за одним зайшли троє бандитів. Разом з Данею їх мусить бути п'ятеро. Отже, поїхали перевіряти. Мабуть, на його «Опелі».

— Даня звелів тебе, козла, поки не чіпати, — поважно повідомив Скляр, капловухий хлопчина, котрий навмисне поголив голову, аби вуха кумедно стирчали, й уважно стежив, чи не глипне хтось на нього глузливо. Щойно вгледить насмішника, нехай мимовільного, негайно починається розбірка, в яку далі встряє все кодло. — Посидимо тут, доки не повернеться. Там видно буде.

— Мені й так усе видно! — не втримався Ріг.

Після цього бранець, здавалося, втратив для бандюків усілякий інтерес. Вони примостилися в куточку біля дверей, обговорювали свої проблеми та подвиги, курили, залишивши роздягненого Руслана наодинці з невеселими думками. Попросити в них хоча б светра він не ризикнув, тому щільно обхопив себе руками і обережно підвівся з колін. Жодної реакції. Відійшовши до стіни, він став так, аби триматися якнайдалі від могили. Земляна підлога холодила босі ступні, він перебирав ногами, як чапля, але змусив себе терпіти. Краще вийти звідси хворим, ніж не вийти зовсім.

Скільки часу спливло, полонений не знав. Може, хвилин тридцять, а може, кілька діб. Принаймні, так йому видалося. Нарешті двері льоху штовхнули ззовні, першим зайшов Кузьма, за ним — Даня. Обвівши поглядом напівтемне приміщення, зупинив його на Микитенкові, мовчки поліз за пазуху, видобув пляшку горілки, ступив до нього, простягнув пляшку.

— Тобі. Пий.

— Ну… як? 3-знайшов?

— Пий, кажу тобі. Заслужив. Далі поговоримо.

2

Коханка. Юридичною мовою статус його нової знайомої визначається саме так — коханка. Не співмешканка, бо під одним дахом, в одній квартирі вони не живуть, і навряд чи скоро це станеться. Але цього березневого ранку Віктор Куц їхав у офіс з думкою: тепер у нього є справжня коханка.

Корисна все ж таки річ кольорові візитки. Їхній маленький бізнес не передбачає постійних контактів з великими людьми та різними там сильними міста цього, обмінюватися навороченими прямокутничками цупкого глянцевого паперу вони мали змогу хіба з такими, як самі, малими підприємцями. Але Куц замовив собі персональні. Власний анфас з одного боку, виписаний латинкою варіант його коротенького прізвища — Kuts — з другого. На партнерів по бізнесу ці візитки враження не справляли жодного, зате, як показав щойно набутий досвід, дівки ведуться — аж гай шумить.

Напис «Фірма „Евеко“. КУЦ Віктор Олегович, віце-президент» таки справив враження на дев’ятнадцятирічну студентку місцевого педагогічного університету. Вона не мала надто затурканого чи зовсім сільського вигляду. Його рідний Слобожанськ як-не-як обласний центр, трошки обкаталося дівча, тому спочатку поводилася так, наче в неї в гуртожитку під подушкою колекція візиток віце-президентів різних фірм, у тому числі — міжнародних. Але вже через чотири дні знайомства вона пустила його до свого рипучого гуртожитського ліжка, попередивши, що дівчата чесно гулятимуть дві години. Після кількох подібних візитів Куц підрахував фінанси і зрозумів: він, віце-президент фірми «Евеко», може дозволити собі винайняти дівчині квартиру. Не в центрі, це занадто, десь на околиці, вона й цьому буде рада. Тим більше, потрібна хата знайшлася, знайомий здавав буквально за безцінь. Власне, це помешкання більше й не коштувало: шафа з поламаними дверцятами, продавлена канапа зразка сімдесятих років, стілець, ослінчик та брудний стіл на кухні. Хоча один суттєвий плюс таки був — телефон. Заради нього можна взагалі на підлозі спати. Нічого, зате — окрема квартира, і дівчина вхопилася за пропозицію Віктора обома руками. Швидко зібрала свої речі в дві сумки і перебралася в нове помешкання, де відразу, не розпакувавши сумок, ощасливила благодійника на старенькій канапі. Потім попросила добу на облаштування й запросила відзначити новосілля. Власне, вчора Куц уперше залишився в неї на всю ніч, нині ранком підхопився без чогось дев’ята. Поки похапцем мився, коханка підігріла вчорашню картоплю, порізала ковбасу, посмажила яєчню. Уже в машині Куц нарешті визначився: так, він справді тепер має повноцінну коханку. До неї можна приїздити будь-коли, а можна і не приїздити. Він оплачує квартиру, цього, вочевидь, досить. Та ще й сніданок уранці. Хочеться сподіватися, це стане звичкою.

Нічого трагічного в тому, що віце-президент запізнювався на роботу ранком у понеділок, не було. Руслан, президент, уже повинен приїхати. А це означає, що офіс відчинено й решта працівників уже на робочих місцях. Якщо він з якихось причин так само затримується, доведеться людям цілувати замок і чекати, поки приїде хтось з ключем.

Ключів від офісу, складської кімнати та сейфу було лише два комплекти. Один у Руслана, другий у Куца. Так спокійніше. Не те щоб віце-президент надто переймався фактом, що під зачиненими дверима на нього можуть чекати люди. Таке траплялося вже не вперше, ніхто ні слова не сказав, хоча, приміром, бухгалтерка старша від керівників фірми «Евеко» років на десять. Куц поспішав на роботу, бо сподівався застати там Руслана і поділитися з ним враженнями від нинішньої ночі. Тепер у нього є коханка, а Русик далі бігає по дешевих повіях, та ще й озирається, аби знайомих не зустріти. Слобожанськ — місто маленьке, неохота з дружиною сваритися. У них, здається, і так останнім часом не все гаразд, а зайвих проблем Руслан ще зі школи намагався уникати. Якщо Вітька Куц міг просто прогуляти уроки й отримати за це прочухана вдома та догану в школі, то Руслан Микитенко, котрого називали в класі Микитою, сповнений бажанням не йти до школи, вигадував собі хворобу чи іншу поважну причину. За будь-яких обставин прогул відбувався, і єдина проблема, яку мусив вирішити Микита, — легалізація власного прогулу. Натомість його друг Вітька Куц тікав з уроків без жодних причин.

Через те Микита — президент фірми, а Куц — віце-президент.

Зате у віце-президента є справжнісінька коханка, а в президента — хрін у кишені.

Годинник показував половину десятої ранку, коли «Жигулі» Куца зупинилися біля гуртожитку, де два відремонтованих нижніх поверхи здавали під офіси різним маленьким фірмам. «Евеко» винаймала дві кімнати на третьому поверсі. В одній розміщувався власне офіс, іншу використовували як склад. Їм та сусідам, квартирній агенції «Хаус», не пощастило. Просто над ними жили люди, котрі періодично засмічували каналізацію, тому офіси заливало приблизно раз на три місяці. Примусити аборигенів гуртожитку робити ремонт не міг навіть комендант — саме з його ініціативи з двох поверхів відселили народ, аби здавати їх під офіси підприємцям. Тому доводилося ліквідовувати сліди патьоків власними силами і за власні кошти. Перебиратися в інше місце попри це підприємці не бажали: орендна плата їх більш ніж влаштовувала.

Прожогом пробігши повз мовчазну бабусю в кабінці вахтера, Куц мало не злетів на третій поверх і, вгледівши бухгалтерку та обох комп'ютерників, прокричав на весь коридор:

— Соррі, соррі, через центр не проїхати, бл-лін! Микитенка нема?

— Чого б ми тут стояли? — бухгалтерка дивилася на віце-президента з докором.

— Кажу ж вам — соррі! Понеділок, самі розумієте, — говорячи так, Куц відсторонив жінку, витягнув з кишені в’язку ключів, легко відчинив верхній та нижній замки броньованих дверей, перший ступнув усередину. І вкляк на місці.

На всіх п’яти столах, де ще в п’ятницю стояли комп'ютери, тепер залишилися тільки колонки. Телефонного і факсового апаратів так само не було. Дверцята сейфу розчахнуті, на підлозі — купа паперів.

— Отак, — почув Куц за спиною голос одного з комп’ютерників. — Схоже на евакуацію.

— Що сталося, Вікторе Олеговичу? — це бухгалтерка, вона називала молодих людей підкреслено на «ви». — Так повинно бути?

— Н-не знаю… Ні…

Крутнувшись на підборах, Куц вибіг у коридор, з першої спроби не зміг утрапити ключем у замкову щілину, нарешті прочинив важкі двері складу й полегшено зітхнув. Хоч тут усе, здається, на місці.

Віктор витяг з кишені мобільник, набрав номер Руслана. Немає зв’язку з абонентом, дуже добре. Спробував ще раз — той самий результат. На черзі домашній номер Микитенка. Троє підлеглих мовчки спостерігали за шефом, утримуючись від коментарів. Без них усе зрозуміло.

Трубку на тому кінці зняли після четвертого гудка.

— Руся? — жіночий голос так горлав зі слухавки, що Куц мимоволі відставив її трошки далі від вуха. — Руся, це ти?

— Це Вітя, Алло. Я…

— Вітю, Руслан біля тебе?

— Ні. Його що, немає вдома?

— З учорашнього вечора. Вітю, він не ночував дома, він зник, Вітю, у нас міліція… — на тому боці дроту вгадувалася коротка боротьба, після чого Куц почув чоловічий голос:

— З ким я розмовляю?

— А я?

— Старший оперуповноважений УБОЗ майор Калита. Хто ви?

— Заступник… гм… Віце-президент фірми «Евеко».

— У вас ім’я та прізвище є?

— Куц. Віктор, — і для чогось додав: — Олегович.

— Значить так, Олеговичу. Де ви зараз перебуваєте?

— Перед дверима в офіс. По-моєму, нас обікрали.

— По-вашому чи обікрали?

— Я з мобільного дзвоню, — несподівано згадав Віктор. — Телефонні апарати теж покрали. Може, міліцію викликати?

— Стійте, де стоїте, не рипайтеся нікуди. Буде вам зараз міліція. Ви знаєте адресу? — запитували, очевидно, Аллу, вона щось пробубніла у відповідь, майор знову заговорив у слухавку: — Адресу тут знають. Вас там багато?

— Я і ще троє. Ну, четверо…

— Руками нічого не лапали?

— Тільки зайшли. Ну, і двері…

— Зрозуміло. Отам усі четверо й будьте.

Натиснувши на кнопку закінчення зв’язку, Віктор Куц розгублено подивився на своїх працівників.

— Сказано тут чекати. Міліція зараз приїде.

— Догралися, — зітхнула бухгалтерка. — Цигарку хоч дайте, чи що.

3

Замок експерти витягли швидше для годиться. Навіть побіжного огляду було досить, аби дійти висновку: його не ламали, відчиняли «рідними» ключами або дублікатом. Але якщо й був дублікат, то зроблений з оригіналу. Ключів, коли вірити Куцеві, лише два — в нього і Микитенка. Руслан Микитенко зник безвісти.

Зі слів дружини Алли було все так. Напередодні, в неділю, близько четвертої дня на мобільний телефон її чоловіка хтось подзвонив, після чого президент фірми «Евеко» швидко зібрався й кудись поїхав. Дружину попередив — повернеться ввечері, не дуже пізно. Але минули сьома, восьма, дев’ята, навіть десята, а Руслан додому не поспішав. Вона дзвонила на мобілку, але з абонентом зв’язку не було. Раніше з ним такого не траплялося. Одружені вони вже майже два роки, особливих конфліктів у молодій сім’ї ніхто не спостерігав. Усі знайомі, кого вдалося опитати, в один голос стверджували: проблеми в Микитенка були, звичайно, проблеми в кожного бувають, але в жодному разі вони не стосувалися подружнього життя. Не слід відкидати й припущення про наявність у молодого приватного підприємця коханки, але навіть якщо дружини йому виявилося мало і Руслан періодично ходив до дівок, причини його зникнення навряд чи треба шукати в цьому напрямі.

Збираючись їхати, він навіть не переодягнувся, так у спортивних штанях і вирушив. Тільки натяг на себе сірого светра домашнього плетіння з коміром під горло — теща сплела дорогому зятеві власноруч і подарувала на двадцять третє лютого. Хоча до війська, особливо радянського, Микитенко не мав жодного стосунку. Як студент вищого навчального закладу, він свого часу отримав відстрочку від призову, а потім, судячи з усього, знайшов спосіб домовитися з військкоматом, аби про нього до двадцяти семи років не згадували, а після того взагалі забули. Взув зимові кросівки, накинув нову шкірянку, тижнів три як купив, прихопив барсетку, поклав мобілку в кишеню куртки. Він поспішав на якусь ділову зустріч, причому з людиною, котру знав настільки добре, щоб дозволити собі одягтися просто, можна сказати, по-домашньому.

Але старший уповноважений «бандитського» відділу Слобожанського УБОЗу майор Калита опинився в квартирі зниклого Руслана Микитенка не випадково. Алла не спала цілу ніч, так само не склепили очей її батьки та батьки чоловіка. О шостій ранку, коли нерви нарешті не витримали, молода жінка викликала міліцію. Та по телефону з неї, здається, трохи навіть посміялися. Мовляв, велике діло — чоловік не ночував удома. Скільки йому, кажете? Двадцять три? Приватний підприємець, аж президент фірми? Мало де міг загудіти. Йому погрожував хтось? Знайшли його труп? От як буде щось реальніше, тоді телефонуйте. Аллин батько, дізнавшись про результати розмови, вибухнув праведним гнівом і навіть хотів бігти розбиратися в міліцію особисто. Та подальші події розгорталися стрімко і несподівано.

На початку восьмої ранку Алла смикнулася від телефонного дзвінка. Відомості про Руслана — саме ця думка зблиснула в голові, і вона не підвела. Чоловічий голос запитав, чи проживає за цією адресою Микитенко Руслан Григорович, власник автомобіля «опель-омега» за державним номером СУД 1234. Алла розгубилася: номера чоловікової машини вона навіть не намагалася запам'ятати, з неї досить інформації, що в них «опель» зеленого кольору. Це вона і сказала незнайомцеві на тому кінці дроту. Тоді він назвався: старший лейтенант Мулик. «Старший лейтенант чого?» — перепитала Алла. «Міліції», — почулося у відповідь, і в молодої жінки стало раптом порожньо всередині.

Машину Руслана знайшли сорок хвилин тому на околиці міста. «Опель» заїхав на тротуар і «поцілував» передком ліхтарний стовп. Ліхтарі на околиці давно світилися через раз, а деякі вулиці взагалі залишалися темними. Саме на цій вулиці сиротою світився єдиний ліхтар, саме в нього і впилялося авто. Коли це трапилося, міліція саме зараз намагається з’ясувати. У салоні нікого не було. Машину, що вдарилась у стовп, виявив пенсіонер Савчук, що мешкає в будинку навпроти і завжди піднімається о шостій ранку — своїх армійських звичок старий відставник не змінює. Побачивши непорядок, він подзвонив на «нуль два». Єдиною цінною знахідкою після огляду місця події і обшуку салону стала барсетка з натуральної шкіри. Окрім різних паперів, там лежали водійські права та документи на машину. Слідів крові в салоні не знайшли, та Аллу це мало втішило. Адже чоловіка вдома не було.

Старший лейтенант Мулик зробив для себе один висновок: зникає бізнесмен, потім знаходять його розбиту машину. Той, хто сидів за кермом, вочевидь, не впорався з керуванням. Висновок про технічний стан машини експерти зроблять іще не скоро, але навіть стороння людина скаже — зникнення президента фірми напряму пов’язане з аварією його авта. Підприємці в нас просто так не зникають, їхніх побитих машин просто так на околицях не знаходять. Тим більше, права лишилися в салоні. Хіба людина з доброго дива покине свої водійські права?

Тому Мулик з благословення начальства передав черговому з УБОЗу про викрадення людини з метою викупу.

Тому розібратися з випадком Микитенка доручили майорові Калиті.

Опери лише почали збирати інформацію, складаючи список знайомих і партнерів президента фірми «Евеко», коли стало відомо про крадіжку з Микитенкового офісу. Фірма торгувала в основному комп’ютерами, а також іншою оргтехнікою. Крім того, спеціалізувалася на ремонті. Зірок Микитенко з неба не хапав, але фінансовий стан справ виглядав досить задовільним, можна регулярно виплачувати платню нечисленному персоналу. Та великих капіталів там однозначно не водилося, і невідомо, на яку суму розраховували ймовірні викрадачі бізнесмена. Справу про крадіжку об'єднали зі справою про зникнення Руслана Микитенка. Після цього Калита як старший оперативно-розшукової групи вирішив означити коло підозрюваних. До зникнення безперечно причетні люди, знайомі зі станом справ на фірмі. Варто заодно перевірити ці самі справи.

І тут — чергове відкриття. Більшість комп’ютерів, що зберігалися в кімнаті-сховищі, виявилися не новими. Хоча відповідна технічна документація була на кожен. Куц підтвердив: фірма купувала вживану техніку, так само продавала її тим, хто не мав змоги купити найновішу «нульову». За бажанням замовника комп’ютери модернізували. З цього «Евеко» мала не надто великий, зате стабільний і гарантований прибуток. Майор Калита, не найгірший убозівський опер, вирішив про всяк випадок перевірити джерело надходження комп’ютерів на склад фірми.

І несподівано проклюнувся перший реальний слід. Виявляється, частина «беушної» техніки, зачиненої за броньованими дверима складу, перебуває у розшуку і значиться у списках викраденого.

Від нового року напади озброєних грабіжників на офіси солідних фірм стали досить звичним явищем. Протягом лише двох останніх тижнів було пограбовано невеличку поліграфічну компанію «Драко», викрадено шість комп’ютерів, два новеньких факсових апарати, копіювальну машину, два лазерних принтери і сканер. Двох сторожів убито пострілами в голову з пістолета Марголіна. Технічна документація, ясна річ, зникла, але поліграфісти — народ затятий, тому переписали всі дані про техніку, в тому числі номери, на окремі дискети. Список викраденого з «Драко» за більшістю позицій збігався з наявними одиницями техніки на сховищі «Евеко».

Віце-президент фірми, двадцятитрирічний Віктор Куц, перелякався не на жарт, коли його, одного з потерпілих, загребли в УБОЗ, вдягли наручники, завели в камеру і звеліли розповісти, хто брав участь у нападі на «Драко» та подвійному вбивстві.

— Для чого стріляти, відморозки довбані? — кричав майор Калита, роблячи страшне обличчя. — Вас же, суки, явно більше було, просто дайте по головах, зв’яжіть, коли вже сверблять руки — по ногах шмаляйте! Ні, вони тепер усі грамотні, вони відразу в голову цілять!

— Ми тут ні до чого! — репетував у відповідь напуджений Куц, чітко уявивши для себе перспективу опинитися за ґратами, причому — ні за що, виключно через ментівську забаганку. — Ми нічого не робили!

— «Ви» — це хто? Ти з Русланом чи інша братва?

— Яка братва, па-ане майо-ор!

— Ти не панькайся тут, громадянине Куц, не панькайся. З такими, як ви, у нас розмова одна. Тому колися краще, немає в тебе вибору.

— Мені немає в чому колотися! — Вітька Куц, у якого ще зранку була коханка, відчув сльози на щоках, захлюпав носом, став гидким сам собі. — Я нікого не вбивав!

— А що ти робив? Звідки тоді у вас крадені компи?

— Купили! Купили ми їх!

— У кого купили, як звати, адреса, телефон?

— Цим Руслан займався! Я знав, усі знали, але ці справи Микита сам вів, особисто!

За десять хвилин оперативники вислухали цікаву історію. Колишні однокласники вирішили закрутити невеличкий власний бізнес. Але вони не єдині в Слобожанську, хто продавав комп'ютери і надавав різні технічні послуги. За кілька тижнів до нового року Руслан Микитенко поставив Куца до відома: відтепер вони будуть скуповувати техніку менше, ніж за половину її реальної вартості. Партії невеличкі, розрахунок готівкою, а реалізувати все це вони зможуть без проблем. Адже можна призначати ціни нижчі, аніж будь-хто інший. Нехай навіть на десять чи двадцять баксів, але — реально нижчі. Від партнера Микита так само не приховував походження цього товару — він крадений. Тому бухгалтерці доведеться трошки напружитися, аби легалізувати покупки в документах, котрі регулярно перевіряє податкова. Куц переконував убозівців, що не хотів мати з усім цим справу, валив усе на Микитенка, та операм мало в таке вірилося. Після всього, що вони почули, вимальовувалася перспективна версія.

Ніхто Руслана Микитенка не викрадав, тим більше — не вбивав. Мабуть, відчув смажене, тому зімітував крадіжку у власному офісі, заодно забрав звідти якусь невеличку суму готівки і спробував утекти й залягти на дно. Подібні випадки трапляються. Свідчення вахтерки при вході в гуртожиток навіть підтвердили прямий зв'язок президента фірми з бандитами, котрі напали на «Драко» та інші фірми. На початку дев’ятої ранку вона бачила трьох молодиків з великими сумками. «До „Евеко“», — попередили вони на ходу, і жінка кивнула. Туди часто ходив народ, заносили-виносили сумки, життя фірмачів пенсіонерку цікавило дуже мало. Калита розсудив просто: Микита — спільник грабіжників, барига-перекупник, скуповувач краденого, тому попросив їх обікрасти власний офіс, аби не світитися зайвий раз, бо вахтерка його знає. А так зник безвісти — і по всьому.

Куц, старанно даючи свідчення, не знав, що в інших камерах подібну розмову проводять з нечисленними працівниками їхньої з Микитою фірми. Зв’язок із розбійницьким нападом на «Драко», можна сказати, доведено, але вся ця весела компанія цілком могла особисто брати участь у вбивстві двох охоронців. Дуже зручно, переконував себе та інших майор Калита: спочатку створили контору, під дахом якої можна легально реалізувати крадене, а потім почали красти. Хоча й не схожі хлопці на вбивць — але покажіть того, хто на вбивцю справді схожий! Коли орієнтуватися на статистів, котрі грають у кіно бритоголових «биків», половину оперативного складу місцевої «шістки» можна затримувати для встановлення особи та за підозрою в скоєнні злочину просто так, на вулиці, за саму лише зовнішність.

Бухгалтерку допитували в кабінеті. Вона не опиралася довго, визнала — справді знала, що на «Евеко» не розрізняли легальний та нелегальний бізнес. Але вона не знала напевно, що в офісі обертається крадена техніка, платили хлопці вчасно, документи в неї особисто завжди в порядку. Зрештою, хто тепер бодай на дещицю не порушує чинні закони? Вогнепальної зброї ані в Микитенка, ані в Куца вона жодного разу не бачила. На тих, хто приходив у справах, просто не звертала уваги.

— Зручна позиція.

— Авжеж, зручна, товаришу майоре. Не треба зараз мені лекцій на тему моралі та громадянського обов'язку товкти, ви ж самі в це не вірите. Почнуться казенні штамповані фрази, ви ними навіть зелених пацанів розуму не навчите. Що накажете: влаштуватися на роботу, а потім, коли є підозра на не зовсім чесні оборудки роботодавців, негайно повідомляти про це органам внутрішніх справ?

— Чого ви розійшлися? Вас поки що ніхто ні в чому не звинувачує. Микитенко — ось реальний злочинець. Щоправда, не за нашим відомством буде проходити, коли зловимо…

— У якому сенсі зловите?

— У прямому. Як зайців ловлять чи тарганів на кухні. У вас на кухні таргани гасають?

— До чого тут таргани?

— Ні до чого. Мої ні до чого і ваші ні до чого. Кажу, виглядає так: рвонув кігті ваш молодий та ранній працедавець. Причина для цього є. Поки що це так, робоча версія, порушено справу за фактом зникнення людини — ми шукаємо. У Куца теж, думаю, рило в пуху, та він соловейком тьохкає, валить однокласника з головою.

— Я теж мушу його валити?

— Нічого ви не мусите. У справі підете як співучасниця, дадуть вам кілька років за те, що проводили крадений товар по фінансових документах. Це у разі, якщо ми не доведемо вашу повну обізнаність у кримінальних оборудках, прокручених керівниками фірми «Евеко».

— Ви повинні це доводити?

— Не ми. Слідство. Ми лише бандитів ловимо…

— І випускаєте.

— Випускаємо не ми. Це все слідство. Нам держава платить за затримання підозрюваного, а прокурорським — як за порушені справи, так і за припинені. Думаю, ваша необізнаність ні в кого сумнівів не викличе, підете як свідок. Поки що розпишіться ось тут, на кожному аркуші, й напишіть: «Мною прочитано, з моїх слів записано вірно». В кінці — дату, підпис.

— І що, можу бути вільна?

— Не зовсім. Підписку про невиїзд із вас візьмуть. Адже поки що ви — цінний свідок.

До кінця дня опери зібрали досить інформації, аби прийняти версію про інсценування Русланом Микитенком крадіжки з власного офісу з метою втекти і заховатися. Певне, на це існували свої досить вагомі причини. Озброєний підсумками першого дня розшуку, майор Калита пішов доповідати начальству.

Начальник понеділків не любив. Від раннього ранку починалися традиційні наради, на яких усі псували один одному нерви, вимагаючи кращої та ефективнішої роботи. Натомість, діставшись до власного кабінету по обіді, полковник Черниченко викликав керівників усіх своїх підрозділів і так само вставляв кожному пістона, причому часто — аби лиш вставити, випустити пару. Всі знали, чим закінчуються понеділки, та звикнути до подібного розкладу ніхто не міг. Нормальний робочий настрій з'являвся переважно з вівторка, але ж понеділки ніхто не скасовував…

Черниченко слухав Калиту, спершись ліктями на стіл і підтримуючи голову обома руками. Коли майор закінчив, полковник, нікого конкретно не маючи на увазі, безбарвно матюкнувся, відкинуся на спинку крісла, закурив «голуазину», випустив набік сизий дим.

— Ти сам себе не обдурюєш?

— Не зрозумів?

— Побитого «Опеля» хрін знає де залишив. Права в машині покинув, паспорт, кажеш, удома знайшли. Грошей особливих, жінка говорить, при Микитенкові не було…

— Може, вона не все знає.

— Може, й так, — погодився Черниченко. — Десь у нашого президента фірми захований паспорт на чуже прізвище, сховок приготовано на пожежний випадок, про який ми, до речі, нічого не знаємо. Зібрався він спокійно, не панікував, не нервував…

— Це — зі слів жінки, — обережно нагадав Калита.

— Для чого їй тепер брехати? Навряд чи чоловік тримав її в курсі справ, виходить, вона переповіла все, як було. Чого б Микитенкові метушитися? У мене, Стьопо, велика підозра, що рано чи пізно ми знайдемо десь його трупак. Не тягне все це на втечу від міліції, ох, не тягне.

— Виходить, коли так припускати, ключі від офісу забрали сторонні?

— Чому б ні? У твоїй практиці, Стьопо, було хоча б одне вбивство не з метою пограбування, помсти чи усунення зайвих свідків якоїсь гидоти?

Пригадуючи, Калита навіть наморщив лоба. Доведеться-таки визнати — полковник має рацію.

— Навряд чи.

— От бачиш! Ключі від офісу Микитенко міг віддати добровільно лише під тортурами. Другий варіант — витягли з кишені трупа. Нічого, хай хтось розробляє версію, що цей комп’ютерний барига кудись утік, бо почало припікати гузно. Але налаштовуйтеся, мужики, на пошуки трупака. У нього, здається, ще мобіла була?

— Була. Але це — речовий доказ, тому, коли припустити, що Микитенка вбили, від машини й трубки слід позбавитися чимшвидше — спалитися можна.

— Треба, Стьопо, його телефони послухати. Домашній та мобільний. Раптом ти маєш рацію і він дасть про себе знати.

— На домашній навряд чи дзвонитиме.

— Зате йому в голову не стукне, що ми можемо прослуховувати розмови мобілки. Теоретично мусить на це зважати, але ж ти знаєш — у нас навіть серйозніші бандюгани думають часто, що триндіти по мобілі безпечніше. Чекістам складніше, їхня клієнтура про особисту безпеку більше думає, а наші відморозки маски з рукавичками натягнуть, потерпілих постріляють на місці й задоволені: сліди зачистили, — Черниченко прикурив наступну «голуазину» від скуреного недопалка. — Коротше, Стьопо, не мені тебе вчити. Шансів, звичайно, мало, та спробувати варто. Як думаєш?

— Мудохатися з цим усім мінімум на півдоби. Це ж усе з дозволу прокурора, ще якась хрінь про таємницю переговорів, права людини… Всім на такі моменти зазвичай начхати, але саме через це відповідні інстанції кобенитися почнуть. Хай собі, робота в них така, але ж час дорогий.

— Тому, Стьопо, ми звернемося до чекістів. Мені самому дзвонити чи в тебе ділові контакти збереглися?

— У мене все збереглося, — вимучено посміхнувся Калита. — Але з чекістами балакати краще вам. Їхній старлей нашого майора за людину не завжди вважає. Полковник — уже солідніше, навіть їхній полкан не погребує розмовою.

Черниченко знизав плечима, взяв цигарку пальцями лівої руки, а ушкоджену, без фаланги середнього пальця, правицю поклав на трубку телефонного апарата. Тоді передумав, підсунув до себе мобільник, набрав по пам’яті потрібний номер.

4

Може бути, що я справді дурний. Математичка в школі від безвиході підручником по голові стукнула. Та вчителька, що на стіхах поведена, бігала лисому дерику скаржитися — не любить Ігор Рожнов поезію Сосюри, тільки з прізвища класика літератури знущається, регоче на уроці, наче дурний на похоронах. Так і сказала, свинюка чотириока, аж окуляри на носі підстрибували. А прізвище справді смішне — Сюсю-ура. Зате на фізкультурі швидше всіх бігав. Аби не фізрук, мене б за ту бійку точно посадили, а так — спортивна надія школи. Хто їм першість області вибігав? Отак. Але хрін з ним, коли біжиш, головне — першим прибігти, для цього різні там числа Пі, квадратні корені та вірші Сосюри на хрін не потрібні. Тож цілком можливо, що я не такий уже розумний, не всім дано. Але і не такий я вже остаточний дурбецал, аби трубку викидати.

Так думав Ріг, роздивляючись свій довгоочікуваний трофей — мобільний телефон. Мобільника не було ні в кого з пацанів. Точніше, так: Скляр колись забрав у п’яного дауна в «Ельдорадо» новеньку трубку, але там лишалося близько п'яти баксів, гроші з рахунку швидко щезли, і вже наступного дня Скляр продав її за десять баксів у «Апельсині» такому самому даунові. Причому той уже мав на поясі мобілу, але ж повівся на дешевизну. Видно, тато з мамою бабла підкидають. Даунів батьки завжди більше люблять, ніж нормальних реальних пацанів. Такий висновок Ріг зробив для себе досить давно, тому, отримавши серйозну фінансову незалежність, звалив з дому на квартиру. Разом з пацанами воно веселіше.

Взагалі-то останнім часом кожен із їхньої компанії міг собі дозволити мобільник. Але, за спостереженнями Рога, витрачати на це гроші чомусь вважалося негласним западло. Зброя — ось перспективне вкладення капіталу. Левова частка того, що вдавалося заробити, йшла на поповнення арсеналу та боєкомплекту. Решта якось розходилася на барахло, оплату помешкання, кабаки, нічні клуби, дівок. Дівки, між іншим, остаточно знахабніли, ціни собі не складуть. Можна, звичайно, економити, лигаючись із вуличними та привокзальними шалашовками, та на те вони й пацани, аби поважати себе і витрачатися на пристойних дівок, не таких брудних і страшних, як немиті привокзальні бляді. Тому до мобільників просто руки не доходили, і взагалі без них можна обходитися. Але Ріг подумки часто уявляв себе в довгому шкіряному плащі, джинсах із широким паском, золотим ланцюжком на шиї, з пістолетом за поясом і, як останній штрих, — із мобілкою в руці. Плащ, джинси, ланцюг і пістолет у нього вже були. Не вистачало лише, так би мовити, п'ятого елементу. Шкода, правда, що не можна, щоб усі бачили ствол за паском, не так зрозуміють. І борода в нього росла погано. Кузьма, одноліток його, щоранку голиться, а під вечір заростає сірою щетиною. Йому варто пару днів не торкатися бритви — і готовий крутий Вокер.

Щодо «Опеля» Даня був правий, тут мови нема. Машину справді шукатимуть, спалитися на чужих колесах дуже просто, перебивати номери — марудно, зайвий раз засвітитися можна. Дора, щоправда, висловився проти — транспорт, мовляв, їм буде потрібен постійно, заховати «Опеля» десь на тиждень, потім знайти майстрів, перефарбувати й змінити номери. Ріг подумки погодився з Дорою, а в Кузьми п’яним блиском загорілися очі: він останніх півтора місяця просто марив машиною, не давав їм зі Склярем спати. Як бухне, а особливо — коли трохи курне, хоч ховайся. Години дві поспіль може торочити про своє майбутнє авто. Він то гасав на джипі, то катав дівок на «мерсі», то тікав від ментівської погоні на сріблястому «бімері». Та в цій ситуації Ріг, якому теж кортіло їздити на машині, нехай навіть пасажиром, погодився з доводами Дані. Менти, сказав він учора ввечері, коли все закінчилося і випита горілка трошки розпружила пацанів, у першу чергу шукатимуть «Опеля». Не варто їх недооцінювати. Можливостей у них вистачає, і при бажанні за добу, максимум — за дві вони вийдуть на тих, хто шаманив над автом, причому в їхній ситуації звертатися до незнайомих небезпечно, доведеться підключати знайомих, і що — мочити їх після того, як «Опель» буде з новими номерами та іншого кольору? Це вже зовсім «по-безпредєлу», вони ж не відморозки якісь, а реальні бандюки, про них уже всюди пошепки перемовляються, Кузьма чув на базарі, потішився. Словом, машину Даня наказав вивезти на околицю і там лишити, бажано завезти кудись у лісосмугу, хай довше шукають. Заодно звелів викинути мобільник — теж зачіпка для ментів.

З «Опелем», щоправда, не зовсім добре вийшло. Кузьма бухий не туди, скерував, поцілували стовп, добре — Ріг ззаду сидів, а Скляр на «командорському» місці лоба собі об скло розбив. Не сильно, але таки досить болюче. Машина після цього не заводилася, Кузьма спробував зрушити з місця двічі, потім компанія гайнула звідти. Довелося бігти цілих два квартали, блукати брудними слизькими вуличками, аж поки тачку зловили. Скляр, потираючи лоба, назвав адресу, але говорив із водієм тихо, інші нічого не чули, а коли водій зупинив машину, Скляр заплатив і компанія вийшла, з'ясувалося — привезли їх зовсім не туди, куди треба.

— Козел, де він нас висадив? — бушував Кузьма. — Ти, мудило, хіба не бачив, куди їдемо?

— Все я бачив, — таємниче промовив Скляр, знову торкнувшись свіжої гулі. — Ідіоти, сліди треба плутати. Я спецом йому не ту вулицю назвав, пройдемося трошки, від нас не відвалиться. Раптом цього мужика менти вирахують, от він і скаже: підвозив чотирьох хлопців, висадив їх біля готелю «Хімік», нехай собі носами весь «Хімік» перериють.

Дора подався ловити іншу машину — жив із бабусею, бо сам із Ромнів, приїхав до технікуму вступати, казав бабусі, що вступив і на науку ходить, те ж саме парив батькам, регулярно дзвонив до Ромен, а сам від осені балду ганяв, приставши до їхнього гурту випадково. Просто набридло йому під наглядом предків у рідних Ромнах товктися, де він, до речі, чотири роки тому вперше залетів за крадіжку, відбувся умовним покаранням. Скляр, який за відсутності Дані неофіційно вважався старшим у їхній команді, якось обмовився: ті три справи, що вони перед новим роком провернули в Ромнах, сталися за Дориною наводкою, і Даня дуже задоволений з результату.

Про мобілку, коли чесно, всі забули. Знайшовши її наступного похмільного ранку в кишені плаща, Ріг навіть зрадів. Не втримався, похвалився Скляреві з Кузьмою.

— Ми Дані нічого не скажемо, — вирішив Скляр. — Хай вона спільною буде. Трубка — не машина, її не шукатиме ніхто.

— Нічого собі заявочки! Чому це спільною? Хто перший знайшов, того, на хер, і капці! — Ріг уже не хотів випускати трубку з руки, навіть витягнув правицю перед собою і помилувався, як гарно сидить мобілка в його стиснутій долоні.

— Так не піде, — Скляр звичним уже жестом торкнувся посинілої за ніч гулі. — Або це наш спільний трофей, або Даня дізнається… А з ним жарти ой-ой-ой погані.

— Стуконеш? — примружив ліве око Ріг.

— Чому обов'язково стукону? Доповім, як було. «Опеля» ми не заничкували в лісі, мобільник не викинули в каналізацію.

— Для чого йому це знати?

— Ні для чого, — погодився Скляр. — Тому трубка буде спільною. Ти, до речі, номер її знаєш?

Ріг матюкнувся. Даня, безперечно, знав цей номер, бо не раз по ньому дзвонив. Як його встановити, ніхто з присутніх не знав. А запитати власника трубки чомусь не додумалися. Заряджувального пристрою в них теж не було, трубка взагалі могла гавкнути в будь-який момент. Але поки що вона працює, і не користуватися нею — просто гріх. Сяде — тоді викинемо, вирішили хлопці, зібралися й посунули в місто. Не лише труби горіли після вчорашнього. Зазвичай після подібних справ Даня на кілька днів припиняв зі своєю командою всілякі контакти, даючи пацанам можливість релакснутися. Ніхто з четвірки так і не призвичаївся за півроку до Даниних методів. Під час цього страху справді не відчувалося, їх охоплювала дивна ейфорія, відчуття безкарної влади лилися через край. Зате після цього страх приходив, стискав кожного своїми численними мацаками, жоден з них не признавався, але кожен відчував цей стан, тому виправдання триденним «фестивалям» знаходили завжди. Що робив у ці дні Даня — не знав ніхто.

Вони ж викликали до себе Дору, збігали за горілкою та закускою, і більше з квартири того дня носа не потикали. Проблема, що виникла довкола мобілки, відійшла на задній план…

…Все це Ріг згадав, коли очуняв по обіді наступного дня в «Глорії». Близько другої години він уже погас, голова опустилася на лаковану поверхню стола і він відключився години на півтори. Нікого цим не здивував — у «Глорії» постійно тусувалася різного ґатунку шпана, так звана «нормальна» публіка сюди носа не покаже, принаймні від полудня. Якщо відвідувач закуняє за столом, йому ніхто слова не скаже. Пацани, здавалося, не помітили, коли Ріг вимкнувся і коли знову прийшов до тями. Вели собі відверті п’яні базари, не дослуховуючись один до одного. Ріг, ковзнувши рукою по полі плаща, відчув у кишені сторонній предмет. Заклав руку, намацав телефон, відразу все згадав, а потім його немов осяяло.

Незважаючи на приятелів і на гармидер у барі, він витягнув мобільник із кишені, підвівся, хитаючись підійшов до стійки, як міг поважно обіперся об неї плечем, замовив собі сто грамів коньяку, хоча на їхньому столику ще лишалася недопита горілка, увімкнув телефон. Маленький моніторчик заклично засяяв зеленим вогником. Скосивши очі на бармена і намагаючись уловити його реакцію на появу біля стійки крутого пацана з мобілкою, Ріг почав натискати на кнопочки, набираючи знайомий номер.

5

— Монін?

— Ну, Монін…

— Без «ну». Василь Петрович?

— Це мій батько. А я — Едуард Васильович.

— Ваш номер телефону?

Едик нічого не розумів. Спочатку всі троє гостей показали йому міліцейські посвідчення, він запам’ятав лише прізвище та звання того, хто стояв ближче — Юрій Сташенко, капітан. Потім цей самий капітан тицьнув йому папірець — роздруківку з телефонної станції. Номер їхнього хатнього телефону було підкреслено червоним.

— Ну, наш…

— Без «ну», — Сташенко акуратно згорнув папірець, поклав його в теку. — Може, пройдемо в кімнату? Хтось іще вдома є?

— Поки я сам.

— Живете з батьками?

— Ну, — Едик запнувся, почервонів. — Так, із батьками.

— О чотирнадцятій сорок вісім хто був у квартирі?

— Ну… Ой, блін… Я цілий день удома. Санітаром на «швидкій» працюю, ніч відтарабанив, тепер відпочиваю.

— О чотирнадцятій сорок вісім, сьогодні, вам подзвонили ось із цього мобільного телефону, — Сташенко видобув з нагрудної кишені куртки ще один папірець, на ньому червоною пастою був записаний номер. — Хто вам дзвонив і чого він хотів?

Сташенко знав зміст розмови. Його так само включили в групу у справі Микитенка, і так сталося, що він виявився єдиним, кого Калита застав у кабінеті. Технічна служба зафіксувала дзвінок із мобілки Микитенка. Дружина Микитенка, прослухавши магнітофонний запис, категорично заявила: говорив не Руслан, голос їй не знайомий. Щоб відстежити номер, на який телефонували, достатньо було півгодини. Прихопивши із собою, як звелів Калита, ще двох оперів, котрі саме були під рукою, і взявши службову машину, знову ж таки після особистого розпорядження Калити, «убійники» спочатку мотнули на телефонну станцію, де отримали довідку про останні дзвінки з мобілки потрібного їм абонента, потім просто з диспетчерської визначили адресу за номером телефону, і вже за півтори години після зробленого дзвінка Сташенко натискав пальцем на кнопку дзвінка Моніних.

Одночасно інша група виїхала в «Глорію», відомий у місті гадючник. Спеціалісти із СБУ, окрім того, що зафіксували дзвінок, ще й відсканували його, маючи в своєму розпорядженні необхідну апаратуру. Результати Сташенкові були ще не відомі, тому він просто виконував свою звичну роботу.

— Хто вам дзвонив і чого він хотів? — повторив запитання опер, і Едик відчув у його голосі погрозливі для себе нотки, а потім зметикував: відповідь цей мент знає, вона дуже проста й цілком безпечна для нього. Але ж ці троє наскочили сюди, щоб він, Едик Монін, переповів їм коротку, беззмістовну й безневинну розмову. Раз так, значить, дзвінок не такий уже й безневинний, отже, він, Едик Монін, уляпався в якесь лайно.

— Знайомий дзвонив, — вичавив він з себе.

— Прізвище знайомого, хто такий, де живе.

— Двома поверхами вище. Ми в одній школі навчалися, вона тут, через двір. Я на два класи від нього старший. Ігорем звати, прізвище Рожнов. Тільки я його давно не бачив, і взагалі ми не контачимо.

— Чому ви відразу відкараскуєтеся від знайомства з ним? Рожнов зробив щось не те і ви уникаєте контактів?

— Мені до лампочки він і його справи. Кажу ж вам, лише вітаємося на сходах чи у дворі, — Едик витримав коротеньку паузу. — Гроші пару разів йому позичав.

— Великі суми?

— У мене не водяться великі. Десятку, двадцятку, не більше.

— Віддавав завжди?

— Якусь дрібноту досі винен. Повторюю: не бачив я його давно. І не горю бажанням.

— Чому?

— Не горю — і все тут! — Монін нервувався, бо не знав, з якого саме боку чигає на нього небезпека, якої саме теми він має уникати, яка саме фраза не повинна зірватися з язика. Двоє інших оперів далі мовчали, говорив лише Сташенко.

— Гаразд. Чому він подзвонив саме тобі, Едуарде?

— Він просив, щоб я назвав номер мобільного, з якого він дзвонить. Каже, купив недавно, цифри в голові не тримаються. А в мене… в нас… у батька телефон із визначником номера.

— Правильно, — кивнув Сташенко. — І ти сказав другові номер?

— Він мені не друг!

— Нехай так. Сказав товаришеві номер?

— Не товариш він мені, скільки можна!

— Спокійно. Ти сказав знайомому номер його мобіли?

— Ні. На табло визначника номер чомусь не висвітився, Рожнов послав мене на хер і дав відбій. Схоже, він був добряче піддатий. По голосу принаймні здалося.

Саме така коротка розмова й була записана «слухачами».

— І часто ваш визначник номера не працює?

— На нього вперше дзвонили з мобільного телефону. Якщо у вас є, можете спробувати. Проведіть експеримент?

Сташенко озирнувся на своїх колег, один із них мовчки видобув з кишені мобілку, дизайн якої безнадійно застарів. Видно, купував на розпродажу, це значно дешевше. Сташенко, дивлячись у роздруківку, продиктував номер Моніних, палець опера натиснув потрібні кнопки, з кухні задзеленчало. Відсторонивши Едика плечем, капітан пройшов до телефону, гмикнув, повернувся назад.

— Справді, самі нулики. Мабуть, не прилаштований він до мобільників. Що ти ще знаєш про Ігоря Рожнова? Може, про друзів його? Чим вони займаються?

— Вони мені не цікаві, — хоча Едик довів свою правоту, небезпеку відчував на рівні підсвідомості. — Думаю, балду ганяють. Друг у нього є, однокласник, живе в сусідньому будинку. Звуть Женя, прізвища не знаю.

— Ви ж усі в одній школі вчилися. Як прізвище Жені, номер будинку, номер квартири.

— Ви можете пояснити, в чому справа?

— Може, тобі адвоката викликати? — озвався опер з мобілкою. — А то давай, конституційне право.

— Для чого?

— От і я кажу — для чого? — у тон йому відповів Сташенко. — Батьки де?

— Чиї?

— Ваші, громадянине Монін. Треба їх попередити, що сьогодні ви переночуєте в капезе. А то почнуть дзвонити до лікарень та моргів, тільки нерви собі зіпсують.

— З якої це радості? — Едик відчув холод усередині.

— З такої. Прізвище Жені пригадав?

— До чого тут… — Едик уже остаточно заплутався. — Знаю, називали його Склярем, а прізвище це чи поганяло, уявлення не маю.

— Бачиш, уже легше. Ти знаєш, де Женя Скляр живе. Ігоря Рожнова знаєш. Ми підемо, а ти скажеш комусь із них: міліція вас, пацани, шукає, цікавиться вашими справами, задурили зовсім менти погані.

— Чому я повинен це їм говорити? Я ж не знаю, де вони взагалі…

— Звідки нам це відомо, громадянине Монін? — Сташенко глипнув на циферблат свого наручного годинника, Едик мимоволі відзначив: «„Командирський“, не новий». — Запротоколюємо ваші свідчення офіційно, а щойно знайдемо ваших знайомих Рожнова і Скляра і встановимо, що до їхніх справ ви жодним боком не причетні, відразу вас відпустимо, — він витримав паузу. — Тобі ще щось сказати? Ми маємо право затримати тебе на три доби за підозрою в співучасті у скоєнні особливо тяжкого злочину. Не висунемо протягом визначеного терміну звинувачення — підеш додому. Збирайся, чи будемо опір чинити, на рівному місці статтю собі піднімати?

Едику дуже хотілося, аби весь цей несподіваний жах відбувався не з ним. У цю хвилину він бажав такого зла буквально кожному, а особливо — придурку Рожнову. Сподобив же його нечистий обмовитися Ігорцеві про телефон з визначником номера. Напоумив же Ігорця той самий нечистий подзвонити з мобілки саме йому.

— Не буду я нікому нічого казати! Ви права не маєте…

— Наручники одягти? — байдужим тоном поцікавився Сташенко. — Поки не знайдемо твоїх знайомих, ти посидиш у нас.

Він був певен — начальство схвалить його крок. Краще закрити народу більше, ніж треба, а потім вибачитися перед тими, хто до справи не причетний, аніж недоглядіти й пропустити когось важливого. Цей метод жодного разу не підводив капітана, а скарги про брутальне поводження в міліції «бандитська» управа не розглядала вже давно. Після того, як Черниченко в присутності чотирьох свідків, один з яких — адвокат затриманого, особисто заїхав у пику бандитові на прізвисько Меля, котрий власноручно вирізав мисливським ножем родину з п’яти чоловік, серед них і шестирічну дівчинку. До них приїздили родичі з Канади, а Меля собі розрахував так: канадійці мусили долари залишити. Різав людей по черзі, одних на очах інших, але грошей у хаті справді не було, інакше батьки, побачивши кров дітей, видали б їх негайно. Добивши останню жертву від безсилої люті, Меля знайшов у серванті кілька подарованих пляшок віскі і просто тут, на місці скоєння злочину, нажлуктився до зелених соплів. Там його, непритомного від алкоголю, і взяли. Під час допиту зайшов Черниченко, послухав Мелю і не витримав… Скаргу на поведінку полковника міліції в жодній інстанції не прийняли.

…Коли оперативники доправили понурого Едика Моніна до своєї «контори», Сташенко дізнався новину, яка, власне, мало кого потішила, але на яку в принципі можна було чекати. Бармен із «Глорії» пам'ятав п’яного хлопця, котрий стояв біля стійки і щось говорив по мобільнику. Базікав недовго, замовив собі ще сто грамів, потім опустив голову на стійку; тоді бармен гукнув його друзів, ті, так само підпилі, підхопили хлопця під руки і вийшли на повітря. Їх було четверо, заходять частенько, принаймні пики знайомі. Але кого як звати, бармен сказати не міг. Кожного ханурика на ім’я знати — забагато честі.

Прочитавши свідчення затриманого Моніна, бармена та ще кількох постійних відвідувачів «Глорії», опитаних операми на місці, та підбиваючи підсумки, майор Калита нюхом чув — Монін навряд чи реально причетний до всього, що відбувається довкола зникнення приватного підприємця Руслана Микитенка, котрий під вивіскою своєї фірми займався скупкою та перепродажем краденого. Своїм затриманням цей хлопець нехай завдячує знайомству з таким собі Ігорем Рожновим, у якого з невідомих причин опинився мобільний телефон зниклого.

Лаяти Сташенка Калита не збирався. Ще чого бракувало — адже він сам домігся, щоб капітана перевели з районного відділення, де він топтав землю в розшуку, до «шістки», причому до нього у відділ. Сташенко часто ставав у пригоді, коли під час допиту розігрувалася відома вистава на тему «добрий мент — злий мент». Капітан не грав злого — він справді таким був, і задля користі справи Калита волів нацькувати його на кого треба. Звичайно, дозволеної законодавством межі Сташенко майже ніколи не переходив, зате в рамках чинного законодавства розвертався в усій красі. Затримання Едика Моніна на другу добу розшуку мало свої переваги. Якщо начальство поцікавиться ходом справи, можна показати результат — затриманого, котрого небезпідставно підозрюють у зв’язках із можливими злочинцями. І потім, цей Монін не обов’язково така вже невинна вівця. Поки що не доведено, що його знайомство з Рожновим і його приятелями таке вже поверхове.

Нічого, вирішив Калита. Нехай посидить чувачок. Зрештою, переночувати в тюремній камері, на його глибоке особисте переконання, хоча б раз у житті мусив кожен, навіть неповнолітній. Щоб не хотілося знову в камеру потрапити. Виховна мета.

6

— Що по Рожнову?

— Ось, тут усе написано.

— Я читати буду? — щиро здивувався Калита.

Старлей Притула, котрого він відрядив на адресу до Рожнова, працював у «шістці» вже понад рік. Особливих претензій до нього ані він, ані вище керівництво не мало: хоч іноді й помилявся, та вправлявся з роботою так само, як інші. Отримував догани, подяки, навіть грошові премії нарівні з усіма, і якщо група попрацювала добре, поділяв загальний успіх, а коли погано, неоперативно, отримував не більше за інших, навіть іноді менше, бо в «бандитському» відділі валити все на молодшого якось не прийнято. Але думки старлея Андрія Притули обганяли його слова. Він не був аж таким великим мастаком говорити, вірніше — доповідати про зроблене. Ховався за протоколами допитів та пояснювальними записками. Власне, поки що від нього красномовства ніхто не вимагав, бо для того, щоб колоти обкурених шпанят, котрі гуртом із одним на всіх кухонним ножем нападали на квартири та комерційні кіоски, не потрібен був великий словниковий запас. Саме для таких справ Калита і тримав Притулу. Він вважав це раціональним розподілом праці.

На управління у справах боротьби з організованою злочинністю скидали всілякий мотлох, котрий нагадував за зовнішніми ознаками озброєну бандитську групу. Це могли бути ті ж таки неповнолітні наркомани з кухонним ножем, а могла виявитися й серйозніша команда, з пістолетами, автоматами, гранатами, навіть кулеметами і гранатометами. Тож, аби не розмінюватися на дрібниці, Калита чітко визначив для себе, кому і яке завдання ставити. Головорізи з автоматами не по зубах Притулі, зате гопників він виловлював справно і спритно. У парі з ним працював такий самий старший лейтенант Деревій, отже, так званий «дрібний» бандитизм, як його іменував Калита, був, як то кажуть, під контролем. Звичайно, в разі потреби будь-яку групу можна посилити, та поки що старші лейтенанти більш-менш успішно справлялися, і за рік в активі кожного нараховувався десяток серйозних як на їхню кваліфікацію розкритих справ, хоча «глухарів», скажемо відверто, теж висіло на кожному немало.

Зробивши висновок, що Рожнов і менш відомий Скляр — клієнтура Притули, майор Калита пустив його по сліду пацанів і тепер готувався почути про результат пошуків. Іноді під час розмови з Притулою він ловив себе на думці, що допитує старшого лейтенанта, витягаючи зібрану інформацію.

— Ну, бабу його застав. Осьо її свідчення, записано вірно з її слів.

— Що значить «бабу»? Подругу, коханку?

— Бабусю. Мармиза Юлія Гнатівна.

— Яка ще мармиза?

— Прізвище таке. Мати цього самого Рожнова Ігоря дівоче прізвище мала — Мармиза. Потім вийшла за Смирнова, від нього донька старша, з чоловіком у Полтаву переїхала. А Смирнова розлучилася зі своїм Смирновим, вдруге вженилася на Рожнові, оце Ігор — від нього. Тільки другий чоловік із нею так само не живе.

— Для чого ти все це мені зараз розказав?

— Бо запитали. Баба Юля мені все це під протокол наговорила. Просила знайти обох чоловіків і відсудити від них аліменти або просто посадити. Каже, вони обоє падлюки.

— Про онука так само каже?

— Ігор Рожнов уже більше як півроку вдома не живе. Де — баба Юля не знає. Вона взагалі більше про своїх зятів…

— А з матір'ю ти балакав?

— Ага, — Притула підсунув інший протокол. — Працює санітаркою в обласній лікарні, добу через три, і в міській так само підробляє, встигає так, аби графіки чергувань не співпадали. Про сина теж нічого не знає. У листопаді заходив додому за теплими речами, час від часу дзвонить. Каже, знімає квартиру, на фірму влаштувався, працює… Тут таке…

— Яке? — підіграв Калита.

— Вісімнадцять років. Військкомат його розшукує, я довідки наводив. Тому баба з мамою можуть брехати.

Майор роздратовано клацнув пальцями і подивився на Притулу вже без роздратування. Ось воно, об що перечепитися дуже просто. Хто їм усім тут сказав, що хлопчаки — бандити? Вони можуть просто ховатися від армії. Тому зрозуміло, чому їх складно знайти. Ні, ніхто не заперечує, вони цілком могли, уникаючи виконання конституційного обов’язку, збитися в бандитську зграю. Але ж, враховуючи обставини, Рожнов міг знайти мобілку, викинуту справжнім злочинцем, і справді додумався подзвонити своєму знайомому, аби дізнатися її номер. Зусилля, кинуті на пошуки хлопчаків, заведуть у глухий кут. Ну, схоплять вони їх за карки, військкомат лише подякує. За умови, що серйозних злочинів за ними немає. По барах же цей Рожнов ходить, хату знімає… Хоча — може насвистіти рідній матері про найману квартиру. Або мати сама бреше… От блін, замкнене коло…

— Фотка Рожнова є?

— З дозволу мами повернувся додому і витяг із сімейного альбому. Але не нова, дворічної давнини, на паспорт знімався.

Зі стандартної офіційної фотографії на Калиту дивилося невиразне і зовсім тупе обличчя. Таких нерідко зупиняє на вулицях патруль просто для перевірки документів — надто вже підозріло виглядають подібні писки.

— Гаразд, що зі Склярем?

— Просто. Скляренко Євген Євгенович, проживає в сусідньому будинку, в квартирі тридцять сім. Вдома, ясно, нікого. Про Скляренка мати Рожнова сказала. Батьки їхні знайомі, бо Скляренко — так само з неповної родини. Його батьки…

— Я тебе прошу, зараз почнеться твоє улюблене «Авраам породив Ісаака»! Діло кажи, тягнеш кота за яйця.

— Ну, Скляренко так само вдома не живе місяців сім. Але додому заходить частіше, два рази по двадцять баксів матері заносив. Більше Рожнова про синового друга нічого не знає, — Притула знову замовк, очікуючи, поки начальник знову про щось запитає.

— І то все? Вони десь лише вдвох живуть, більше нікого з ним немає?

— Звідки я знаю? — щиро здивувався старший лейтенант.

— Значить, так…

Машинально промовивши звичну підсумкову фразу, Калита відчув — він не знає, які вказівки давати зараз оперові. Вірніше, знав, але практичне їх виконання було нереальним. Встановити коло знайомих Рожнова і Скляренка, знайти та опитати кожного, відсіяти непотрібних персонажів і в результаті копіткої роботи виявити або не виявити, чи входив до їхньої компанії ще хтось, чи була компанія сталою, чим переважно займалися Рожнов і Скляренко, в яких місцях полюбляють бувати. Якби в ідеалі на виконання подібного завдання кинути весь особовий склад УБОЗу, а також залучити оперативників із районних відділень, а заодно — дільничних, кінець кінцем якісь зрушення у справі почали б відбуватися. Але людей катастрофічно бракувало, на Притулі з Деревієм висіло ще кілька нерозкритих справ, не менш важливих. Крім того, бандитські напади вчинялися в місті та області майже щодня, над ними теж треба працювати, тому ідею з копітким і, коли чесно, малоперспективним опитуванням знайомих Калита облишив. Звичайно, аби йшлося про розкриття контрольного чи просто особливо тяжкого злочину, зняття людей з поточних справ для тотального опитування можливих свідків видавалося б логічним. А тут невідомо, чи взагалі вони знайдуть труп. Хоча, з другого боку, Калита погоджувався з Черниченком: якщо не вбивство, то насильство точно застосоване. Побитий «Опель» — раз, мобілка зниклого в чужих руках — два. От уже ж болячка!

— Значить, так, — повторив Калита. — ‘Вони хату десь наймають. Через знайомих надійніше і дешевше, але небезпечніше. Бо навіть коли від армії переховуєшся, краще, аби про ці проблеми знало дуже мало людей. Правильно?

— Ага, — легко погодився Притула.

— Припустімо, хату вони найняли просто за оголошенням у газеті. Почни з агенцій, що здають житло як посередники. Їх не аж так багато, телефони в різних газетах повторюються. Хоч один з них та мусив засвітити на такій фірмі свій паспорт.

— А коли вони повелися на приватне оголошення?

— Складніше, — погодився Калита. — Але ти спочатку зроби, що я тобі кажу. Облом вийде — доповіси про негативний результат, далі щось почнемо думати. Головне — план оперативно-розшукових заходів. Чи ти забув, як у нас усе це робиться? От і давай, движняку побільше.

— Сам не впораюся.

— Куди подінешся? Деревія не дам, у нього роботи вище даху. Все, вперед, на міни.

Так минула друга доба від дня зникнення Руслана Микитенка.

Другу добу його дружина Алла не могла заснути без снодійного.

За дві доби матері Руслана встигли викликати «швидку» тричі.

Не принесла відчутних результатів і перша половина дня третьої доби. Опери товклися на місці, не уявляючи собі, як використати інформацію про наявність у вісімнадцятирічного Ігоря Рожнова, котрий не мав жодних проблем із законом, чужого мобільного телефону. Притула обійшов шість агенцій, котрі займалися орендою житла, приніс паку комп’ютерних роздруківок із даними про найм за останніх півроку, аби підколоти їх до оперативно-розшукової справи. Прізвища Рожнов і Скляр, як і прогнозував Калита, ніде не фігурували.

А під вечір мобільний телефон зниклого Микитенка знову озвався.

7

У своєму кабінеті старший оперуповноважений майор Калита зібрав для наради всю створену для роботи у цій справі опергрупу.

Власне, кістяк її складали опери, які працювали у справі щодо збройного нападу на фірму «Драко». Підстав пристебнути до справи інші аналогічні пограбування, що відбулися за останні місяці тільки в місті, не кажучи вже про область, не було. Озброєні бандити в масках — не така вже рідкість, зовсім не характерний почерк. Коли йти за такою схибнутою логікою, то всі пограбування від царя Гороха здійснює одна й та сама людина, а це виглядає абсурдом. Навпаки, якби бандити діяли нахабно, без масок і рукавичок, чи були озброєні якоюсь незвичною зброєю, наприклад, гранатометами на зразок «Мухи», тоді інша справа. Тоді можна об’єднувати такі епізоди за спільними ознаками. За три тижні, відколи в «Драко» постріляли охоронців, оперативники Сергій Корбут та Максим Глод не просунулися ані на крок уперед, за що регулярно отримували керівні втикони. Тепер Корбута слухали п’ятеро: окрім Корбута і Глода — Сташенко, Притула і Деревій.

За вікном сіяв занудний березневий дощик. Годинник показував двадцять хвилин на восьму вечора.

— Розклад такий, мужички, — Калита говорив упевнено, бо точно знав, що саме треба говорити і як слід діяти. — Дзвінок із центру міста, швидше за все — зі скверу. Простежити їхній маршрут ніхто не може. Ці придурки замовили собі курвів у сауну. Зразків голосу Рожнова у нас немає, але дзвонив той самий тип, що вчора. Подзвонили вони на одну квартиру, там — приватний бордель. Четверо дівчат живуть, тьотя на телефоні. Хата нашим підрозділам досить відома, телефонна тітонька свого часу дала підписку про співпрацю. Її можливості особливо не експлуатують, надто цінний агент. Кілька разів з її подачі серйозних бандюганів наші випасали. І не про неї тепер мова, мужички. Телефон доступний усім, оголошення в комерційних газетах: відпочинок для самотніх чоловіків. Ідіот — і той додумається. Сауна в них замовлена на двадцяту нуль нуль, не з дешевих, при «Нептуні», центр здоров'я такий, туди б його…

— Знаю. Я там часто з агентурою сиджу, — втрутився Корбут. — При бажанні вони цілодобово працювати можуть. Десять баксів година, але нічна оплата — двадцять.

— Це з яких ти прибутків туди стукачів водиш? Оперативних грошей на це не вистачить.

— Вони мене водять. Я їм більше потрібний, бо поки я в порядку, вони на волі гуляють. Треба агентуру добирати, — Корбут скривив куточок рота в кривій усмішці.

— Значить, ти там усі ходи й виходи мусиш знати, — підсумував Калита. — Рожнов замовив чотирьох дівчат на восьму тридцять. Отже, або їх там теж четверо, або, не виключено, вони собі удвох зі Склярем по дві повії вирішили викликати. Хоча, швидше за все, їх там таки четверо. Чи є в них у кишенях стволи — хрін його знає. Сподівайтеся на гірше. Підтягнуться ще бійці, наші «соколята», але їх небагато, пару чоловік нам надають, так само людей бракує. Спробуйте мені тільки не взяти чотирьох дебілів…

— Брати можна лише цього, Рожнова, — Притула нервово потер руки, це за ним водилося, долоні свербіли перед кожною такою операцією.

— Усіх можна брати, — буркнув Сташенко.

— Хіба за компанію. Чужа трубка в Рожнова, іншим що пред’явимо?

— Оце! — Сташенко стиснув кувалдоподібний кулак, ляснув ним об розчепірену ліву долоню.

— Максимум до завтрашнього ранку, — погодився з Притулою Глод.

— Тепер навіть придурки вимагають адвоката, і наші цінителі сауни з дівками навряд чи виняток.

— Вони навряд чи парашу нюхали, сцикуни ще, за три години в камері розваляться, зуб даю! — Сташенко потряс кулаком. — Хіба комусь уперше?

— Не треба тут прогнозів, — відмахнувся Калита. — Беремо всю компанію, хоч би скільки їх там милося. Ти, Притула, менше зараз про завтрашній ранок думай. Нам їх тепер закрити треба, і на цьому — все, — долоня лягла на поверхню стола. — Бажано, Сташенко, без стрілянини обійтися, навіть з психологічною метою. Відписуватися за кожне «бабах» тобі ж доведеться, і не забувай — гільзи від казенних набоїв мусиш здавати.

Опери зареготали. Віднедавна хтось розумний завів у них порядок: після кожного застосування табельної зброї, навіть якщо стріляєш угору, попереджаючи злочинця, треба не лише писати обґрунтоване пояснення, а й здавати відстріляні гільзи. Бійців підрозділу «Сокіл», або, по простому, «соколят» це правило чомусь не стосувалося, але вони стріляли нечасто, в основному викручували затриманим руки, розбивали писки та губи, розквашували носи, вибивали зуби, іноді ламали ребра.

— Сташенко, будеш старшим групи. Тільки дивись, не захоплюйся, без фанатизму. Давайте, мужички, часу нема, — Калита глянув на годинника, п’ять пар очей мимоволі метнулися в тому ж напрямку. — Дев’ятнадцята тридцять п’ять. Справді, пора.

8

Корбут вирізнявся серед оперативного складу «бандитського» відділу тим, що на роботу їздив власною машиною. Щоправда, це була звичайнісінька пошарпана «дев'ятка», але й це виглядало суттєвою перевагою. Звичайно, оперові коштувало чималих зусиль вициганити в начальства машину навіть для серйозної справи, в основному оперативники ходили пішки, пересувалися громадським транспортом, а найбільш нахабні зупиняли таксі, тицяли водієві під носа «корочку», і в більшості випадків таксист завозив, куди треба, хоча подумки, звичайно, матюкався. Корбут не дотримувався правил дорожнього руху, тримав у машині службову блималку, встановив сирену, і міг керувати автом у будь-якому стані сп’яніння. Поки що це йому сходило з рук, бо опер постійно використовував власний транспорт для службових потреб. Йому навіть виписували заради такого випадку казенний бензин, хоча він завів у місті кілька точок, де його «жигуль» заправляли безкоштовно.

На затримання в сауну їхали машиною Корбута. «Соколята» трималися позаду на розшарпаній убозівській «шістці». Про цю машину ходили легенди. Її задля оперативної необхідності десятки разів перефарбовували, в багажнику валялося з півдесятка запасних номерів, іноді причепити номера взагалі забували, але це авто все одно впізнавали: «Диви, знов менти кудись поїхали». Іншого вільного транспорту просто не було, і лишалася надія, що березнева вечірня темрява й дощ природним способом замаскують нещасну «шістку».

— Входи, виходи, — бубонів Корбут, не даючи стрілці спідометра опускатися нижче позначки «80». — Які там ходи-виходи, немає чого перекривати. Просто фразочка красива, — він у силу своїх незначних акторських здібностей спробував зімітувати голос комісара поліції, постійного героя поліцейських серіалів: — Перекрийте всі ходи і виходи, парні! Йєс, сер! Буде зроблено, сер! Муха не проскочить, сер! Тьху, мама дорога! Там є звичайний вхід, є службові двері. З парної вони точно нікуди не подінуться. Візьмемо за муді, як синків, писнути не встигнуть.

— Чого це їм стукнуло дівок по мобільному викликати? — Притула швидше мислив уголос, ніж хотів, аби йому відповіли.

— Ось і запитаєш у них, — Сташенко вкотре за весь цей час виклацнув обойму з руків'я «Макарова», аби глянути на неї, помилуватися і знову застромити назад.

— Бо придурки, — прокоментував Корбут. — Не наші це клієнти, наші розстріляли двох мужиків на фірмі за нєфіг і надовго залягли. Не такі вони дурні, аби на звичайній мобілці попастися і отак-от бухати в гадючниках та з бабами в саунах киснути. Швидше за все, загоношили якісь відморозки того баригу, котрому вони компи скинули, мобільник викинули, а хтось із цих цінителів масажу випадково знайшов. Ну, і граються пацани. Їм по вісімнадцять, дитинство в жопі крутить.

— Якось усе це складно, блін, — Глод сидів на задньому сидінні між Притулою і Деревієм, йому було незручно, кремезні старлеї затиснули його, худорлявого, з обох боків, наче лещатами. — Серьога в одному правий: навряд чи такі придурки пішли б на збройний напад. Баригу замочити — запросто, тут думати багато не треба. Не схожі вони на тих, хто взагалі думає.

— Чого гадати? Побачимо зараз. У будь-якому разі треба зважати, що, окрім чужої мобілки, вони з собою ще стволи тягають. Так, приїхали.

Корбут загальмував за півсотні метрів від сяючої неонами вивіски «Нептун», оперативна «шістка» позаду теж зупинилася. Мовчазні й однакові «соколята» Вася й Діма вийшли з машини, підійшли до «дев’ятки». Вони звикли діяти за планом, а не розробляти його, тому чекали, що запропонують оперативники. Ті теж вийшли під дощ. Аби подивитися на циферблат свого годинника, Корбут підніс правицю майже впритул до очей. Оздоровчий комплекс «Нептун» міститься майже на околиці, тому світилася тут лише вивіска з назвою, вуличні ліхтарі давно не горіли.

— Діємо дуже просто, — очевидно, Корбут усе продумав дорогою, і думки вголос не заважали процесу мислення. — Ви, мужики, йдіть до службового входу, це з того боку, обійдете будинок — і ліворуч. Перекриваєте його наглухо. Ми підемо всередину. Там, боюся, ми всі один одному заважати будемо, місця небагато, розвернутися особливо нема де.

— Чого доброго, ще один одного затримаємо, — буркнув Деревій.

— Не переплутаємо. Вони голі. Бачиш голого — хапай, — реготнув Сташенко. — Мужики, може, правда дочекаємося, поки баби приїдуть, заодно і їх затримаємо, допитаємо на предмет причетності до чого-небудь. Я сам допитаю, га-га-га…

— Далися тобі ті баби, — сплюнув Глод.

— Не далися, так дадуться, ось побачиш. Цирк буде, я вам гарантую!

— Не кричи, — втрутився Корбут. — Цирку нам тут якраз і не треба. Ні цирку, ні театру, ні кіна. Заходимо всі разом, але гуртом не тримаємося, там, щоправда, особливо розгулятися нема де. Вперед підемо ми зі Стахом, — так називали Сташенка всі без винятку за очі і в очі, — а ви будете приймати адамчиків по одному. Пішли.

Усередину приміщення оперативники зайшли визначеним бойовим порядком: попереду Корбут і Сташенко, за ними — Притула з Деревієм, замикав маленьку процесію Глод. Назустріч гостям ступив з-за рецепції хлопець у білому халаті, щось хотів сказати, та, вочевидь, упізнавши Корбута, позадкував.

— Вільно? — коротко запитав Сергій, кивнувши за його спину, вглиб коридору.

— 3-зайнято… Ви без попередження… Тут клієнти замовили ще з обіду, ви не…

— Скільки їх? — перервав Корбут.

— Четверо.

Опери перезирнулися. Розрахунки підтверджувалися.

— Хто такі?

— Ну… заходять сюди час від часу…

— Як часто?

— Я їх в обличчя знаю, — нарешті хлопець опанував себе. — Вони могли приходити не конче в мою зміну, але я цю компанію тут не вперше бачу. Знаю навіть, що одного Ігорем звати.

— Чого це так?

— А отак! Дзвонить сюди й каже: «Це Ігор, ваш постійний клієнт. Ми хочемо замовити сауну в такий-то час на стільки-то годин».

— Звичайно скільки замовляють?

— Хто? Вони?

— До чого тут вони? Клієнти взагалі.

— A-а… Ну, більше двох годин навіть фіни не витримують.

— Багато ти про фінів знаєш. Хто ще в приміщенні є?

— Банщик, прибиральниця, гардеробниця, парочка охоронців, у нас же комерційний заклад. Це тут. А бар до останнього клієнта працює. Там теж один охоронець, кухар, бармен, дві офіціантки.

— Центр здоров’я з баром, — прокоментував Притула.

— Як це ти тут іще не причастився? — здивовано глипнув на нього Сташенко. — Без бару не канає, серйозно кажу тобі. Клієнти пивце собі постійно замовляють, креветки в меню є. І водяру, крім бару її нема де взяти, тут же суворо — з собою приносити не можна. Правда?

— Правда, — кивнув хлопець.

— А ці пацани з собою принесли, правильно? — підхопив його тон Корбут.

— Е-е-е…

— Принесли — значить, принесли. Ціни у вашому барі для лохів, і не кажи мені нічого. Раз постійні клієнти, адміністрація крізь пальці дивиться. Дивиться чи ні? — хлопець кивнув. — О. До них ще дівчатка приїдуть, так чи ні?

— У нас дозволяється, ви ж знаєте… Неофіційно, але всюди вони є… Коли платять… Клієнт правий, кому від цього гірше?

— Нічого, — Корбут дружньо поплескав його по плечу. — Тебе Сашком звуть?

— Сашком.

— Ти ж мене знаєш, Сашко, ми ж знайомі з тобою, чи ні?

— І що?

— І нічого. Ми ваших клієнтів із собою заберемо, Сашко. Треба керівництву доповісти про «чепе» — доповідай. Робота в тебе така. Тільки якщо зараз доповіси, а не після того, як ми їх виведемо і розтикаємо по машинах, знаєш, що може статися? Оці всі додаткові послуги вашому «Нептунові» боком вилізуть, вам дуже швидко свято Нептуна влаштують, віриш, ні?

— Вірю. Мене з роботи виженуть…

— За що? За те, що не заважав працівникам міліції виконувати службові обов’язки? — кутик рота Корбута знову скривився, окреслюючи посмішку. — Тепер, Сашко, мене послухай: якщо в тебе виникнуть ці проблеми, дзвониш особисто мені. Номер телефону я запишу. І свято Нептуна не відміниться, коли з тебе бодай преміальні знімуть. У вас тут виплачують преміальні?

— Коли як…

— Вважай, що ти, Сашко, під моїм особистим захистом. Капітан Корбут, шосте управління, «шістка», знаєш, що це таке? У нашій конторі словами не розкидаються. Тебе, Сашко, взагалі весь УБОЗ захищатиме. Ти ж нам сьогодні допоможеш, чи ні?

Сашко вимучив на обличчі посмішку.

— Отак, питання вирішено, — Корбут дружньо ляснув його долонею по плечу. — Хто сьогодні в барі — Люба, Марина, Галка?

— Галя і Свєта, їхня зміна.

— Давай Галку сюди, але Боже тебе збав щось бовкнути, Сашко. Я можу тобі довіряти?

Хлопець мовчки кивнув і вийшов у бічні двері, звідки чулася приглушена музика.

— Ти справді часто сюди ходиш, — зауважив Притула.

— Тобі, Притуло, як оперативникові, так само треба стати своїм хоча б в одному популярному в місті притоні. Бачиш, як корисно, — Корбут знову глянув на годинник. — Дівчатка наші часу гаяти не люблять, час — це гроші, а отже, прибудуть вони сюди за п'ятнадцять хвилин. — Ви вдвох, — він кивнув Притулі та Деревію, станете тут, біля входу, і затримаєте дам. Їх туди взагалі пускати не можна.

— Затримати? — перепитав Деревій.

— Не в тому значенні, — виправився Корбут. — Заверніть, хай собі їдуть звідси на хрін, не буде їм тут сьогодні заробітку.

— Вони сюди на хрін і прийдуть, коли не сказати більше, — Сташенку ставало дедалі веселіше. Його веселого настрою ніхто не підтримував. З боку здавалося, що решта чоловіків трималася аж надто зосередженою.

Сашко повернувся в супроводі товстенької коротко стриженої дівулі у джинсах та кофтині, поверх якої вона начепила фірмовий, синій у горошок фартух з написом «Neptun» у верхньому правому кутку.

— Ой, драсті! — вона, здається, щиро зраділа, побачивши Корбута.

— Потім поцілуємося, Галю, якщо захочеш, — оперативник укотре глипнув на годинник і вже не приховував хвилювання. — Для тебе є завдання державної ваги. Орден можеш заробити. Ходи зі мною, я тебе проінструктую, — легко обхопивши товстунку за плечі, він завів її у невеличку службову кімнатку поряд із рецепцією.

Сашко нічого не розумів. Решта оперів зберігала спокій, відчуваючи — все йде так, як задумано.

Наодинці Корбут і Галочка побули не більше хвилини, і коли вони вийшли, обличчя офіціантки було розгублене. Сергій, навпаки, поводився впевнено, кивнув Гонті й Сташенку:

— Рушили, мужики. Вітьок, — це Деревію, — я нашому товаришеві Сашку довіряю, але дивися за ним про всяк випадок. А ти, — це вже Сашкові, — іди на робоче місце. І тихо будь.

Спочатку вони пройшли вузеньким коридором до гардеробної, де тітонька непевного віку спробувала заступити їм дорогу, та побачивши спершу Галю, потім — Корбута, і нарешті — посвідчення в його руці, приклала праву долоню до вуст, зробила очі круглими й позадкувала. На вішалках висіли чотири шкіряні куртки. Гонта швидко обмацав їх, заперечливо похитав головою. Чотири пари взуття не привернули його увагу, він лише копнув найближчий до нього черевик, аби не заважав під ногами. Корбут легенько торкнувся обшитих полірованими дошками дверей, що вели до передбанника. Переконався — зачинено, застережливо підніс руку, закликаючи всіх прислухатися. Зсередини чулися приглушені голоси. Задоволено кивнувши, він знаком звелів чоловікам трошки відступити, вказавши Галі пальцем на двері. Вона глянула на нього такими очима, що Гонта мимохіть прочитав у них прохання пожаліти, а тоді, зітхнувши, підійшла до дверей упритул і рішуче постукала. Зачекала кілька секунд і постукала знову.

Зсередини почулися кроки, потім запитали:

— Хто?

Просто на очах в оперативників Галя буквально перевтілилася. Хоча її через двері ніхто не міг побачити, вона звабливо виставила груди, руку поклала на стегно, вигнулася, наче кішка, і промуркотіла несподівано розпусним голосочком:

— Ма-альчі-ішкі, любов прийшла!

— О! — відгукнулися з-за дверей. — Захаді, дєвчонкі! У нас для вас тут кой-шо приготовано!

Клацнув замок.

Тієї ж миті Корбут смикнув Галю за лікоть, відсторонюючи її від дверей, мало не відкидаючи назад, собі за спину. Дівчина заточилася, аби не впасти, схопилася за вішалку, і тоді Сташенко відштовхнув її ще далі, зовсім не думаючи зараз про правила галантного поводження з жінкою. Двері тим часом прочинилися, й Корбут, чия рука вже тягнулася до заплічної кобури, отетерів він побаченого. Він очікував чого завгодно, тільки не такого видовища.

Просто на порозі стояв голий, розпарений до червоного і, судячи з усього, сильно п’яний пацан — інакшого слова не крутилося в той момент у опера в голові. Він розкарячив і зігнув у колінах ноги, розвів стегна, між якими стримів готовий до бою набряклий член, трошки прогнувся назад, розкинув руки в різні боки, наче циркач, котрий щойно подав команду «але-ап», і крикнув:

— Оп-па н-на-а!

За спиною Корбута не стримався і зареготав Сташенко. Рука Корбута мимоволі поповзла донизу, будь-яке бажання погрожувати цьому голому клоунові пістолетом моментально зникло. Сам того не розуміючи, пацан виграв у Сергія кілька хвилин.

Реакція у п’яного виявилася несподівано блискавичною. Він ніби забув про те, що гола людина стає беззахисною. Своїми подальшими діями навіть спростував це твердження. Миттєво випрямившись, він із силою штовхнув двері на Корбута і навалився на них плечем, мацаючи рукою защіпку, водночас волаючи:

— Пацани! Менти! МЕНТИ-И-И-И!

Трохи відступивши, Корбут замахнувся і влупив по дверях носаком. Удар справді вийшов гарматним, та саме в той момент двері зсередини відпустили. Не знайшовши защіпки, хлопець відскочив до стіни, де стояли лавки з наваленим на них одягом. Удар не зустрів опору, і Корбут від несподіванки втратив рівновагу й упав на одне коліно, стукнувшись плечем об одвірок. Сташенко з Глодом у тісній гардеробній заважали один одному, крім того, вони не хотіли через власну надмірну спритність остаточно звалити товариша з ніг. Сергій Корбут, вивергаючи з рота нецензурні тиради, рвучко звівся на рівні ноги, і тепер уже рішуче вихопив пістолета.

У дверях, які вели до парної, скупчилися три голі чоловічі постаті, що їх цілком можна було сприйняти за екзотичну багатоніжку. Їхня поява теж на кілька секунд відволікла увагу Корбута від супротивника, котрий сидів на підлозі біля лавок і вже витягав правицю з-під скинутих в купу джинсів, светрів, сорочок та футболок.

— Міліція! Стояти! — трошки запізніло гаркнув Корбут, у відповідь йому гримнуло — полум’я вирвалося з правої руки пацана, луна пішла передбанником, і гримнуло ще раз, хоча оперові, що стовбичив у дверному отворі, вистачило і першого пострілу.

Куля пробила груди.

Стрілець навіть не цілився, просто підніс озброєну руку на рівень мішені й натиснув спуск.

Друга куля влучила в шию, рука стрільця тремтіла, ходила ходором, тому смикнулася під час другого пострілу вгору. Корбут поволі осідав донизу, і вже з двома кулями в тілі завалився на мокру кахляну підлогу. З-під тулуба відразу потекли рожеві струмочки — кров, змішуючись із водою, змінювала свій природний колір.

Глод, почувши перший постріл, відразу сахнувся до стіни, притиснувся до неї спиною і витягнув зброю. Сташенко, що стояв навпроти нього і мав можливість бачити, що відбувається в передбаннику, навпаки — люто вилаявся, перестрибнув через тіло Корбута, що незграбно розтягнулося при вході, й кинувся на нападника, зовсім не зважаючи на пістолет у його руці. Про свою зброю він, здавалося, забув. Ще одним великим стрибком подолав відстань між собою і нападником, буцнув його носаком по кисті руки, обеззброївши супротивника, а тоді навідліг садонув у пах, б’ючи не носаком — товчучи всією ступнею, раз, вдруге, втретє. Крик, що вирвався з горлянки стрільця, зовсім не був схожий на людський.

У Глода мало не позакладало вуха — десь ліворуч від нього, з глибини роздягальні, пронизливо верещала Галина й голосила жінка-гардеробниця. Тримаючи пістолета напереваги, Макс ступив до передбанника, швидко оцінивши ситуацію, повернувся й вигукнув, ні до кого конкретно не звертаючись:

— «Швидку» сюди! І бігом, бігом!

Допомогти пораненому Корбуту зараз не було часу, хоча першим порухом Макса було стати навколішки й перевернути товариша горілиць. Та просто перед собою він бачив щільно причинені двері в парну, в кутку під невтомними ударами Сташенка скавчав голий стрілець, доля якого цікавила Глода тепер менш за все, і він рішуче наліг плечем на зачинені двері.

Зсередини їх намагалися тримати, Макс зробив крок назад і стрельнув у них, намагаючись по можливості не наводити дуло в ту частину, де могли стояти люди з того боку. Хтось перелякано закричав, тоді Глод знову навалився на двері, опору вже не відчув. Увійшов і опинився в приміщенні з басейном. У холодній воді сидів, зіщулившись, голий худорлявий хлопчина, навіть статурою не схожий на дорослого повноцінного чоловіка. Макс ступив до краю басейну. На нього дивилося перелякане обличчя, вивчене опером по фотокартці за останні півтори доби так ретельно, наче власне. У басейні ловив дрижаки Ігор Рожнов.

— Де? — запитав Глод, хоча й без того знав, де треба шукати двох інших. Рожнов вистромив з води руку, показав пальцем на двері парної і для чогось пискнув:

— Н-не с-стр-рілл-ляйте-е…

— Треба ти… — процідив крізь зуби Глод і повернувся до вхідних дверей — там уже стояли, відхекуючись, Притула з Деревієм. Обоє стискали в руках зброю. — Виловіть цього моржа на хер! І заберіть Стаха від того дебіла! Не відпишеться потім! На Серьогу гляньте!

Сказав — і відразу зрозумів: стільки справ одним махом двоє людей не зроблять, навіть не зрозуміють, що слід робити насамперед. Подумав — і негайно викинув ці думки з голови. Просто перед собою він бачив останні двері, за якими зачинилися ще двоє малолітніх придурків. Кількома кроками подолавши відстань між басейном і власне парильнею, Глод рвонув двері на себе і ступив до пекла.

Пара огорнула своїми густими жаркими обіймами, він одразу відчув, як обважніло тіло, піт маленькими потічками почав заливати очі. Роздивитися нічого не встиг — ліворуч щось ворухнулося, та опер, повернувшись досить зграбно, замахнувся і вдарив руків'ям «Макарова» туди, де був рух, відчув зойк, замахнувся і вдарив ще раз. Одна гола постать присіла на підлогу біля його ніг, друга шаснула на полок, для чогось залізла на верхню полицю і потягнула на себе простирадло. Відштовхнувши ногою нападника, Макс зняв із запобіжника пістолет, чого не зробив раніше, і, не думаючи довго, пальнув у стелю.

— Міліція, мать вашу! Виходьте по одному на свіже повітря, суки, бо інакше отак голими вас на вулицю витягну! Кожного! Сам особисто витягну! — свою обіцянку він підтвердив другим попереджувальним пострілом, і хлопці, один, прикриваючись простирадлом, інший — руками спереду, обережно вийшли з парної. Біля краю басейну вже стояв Деревій, наставивши на Рожнова пістолетне дуло, а той тримався за поручень драбинки і вигукував:

— Я сам! Я сам! Я сам! Я сам!

— Заїло його, — кинув Деревій Максові через плече, але сам не поспішав витягати хлопця з холодної води за руку. Глод відмахнувся. Затримані перестали його цікавити, тепер більше хвилював стан Корбута.

У роздягальню вже набилося досить багато народу. Наспілі «соколята» тримали за руки Сташенка. Він не дуже й виривався, бо той, хто стріляв у опера, лежав на підлозі в позі ембріона, закривавлений і нерухомий. Та й тримали його бійці не дуже міцно, швидше для порядку, аби вдруге не напав на бандита. Притула поскидав на підлогу весь одяг з лавок і зустрів появу Макса радісним висновком:

— Більше стволів тут немає! Зате диви! — він переможно показав трубку мобільного телефону, котру попри всю довколишню колотнечу акуратно тримав двома пальцями правої руки за краї. — І оце з цього стріляли! Самопал! — так само двома пальцями він тримав у лівій руці револьвер.

— Я щасливий. Не замацай тільки, — Глод іще раз обвів поглядом кімнату, зупинився на столику, заставленому повними й порожніми пляшками, горілчаними та пивними, взяв почату півлітру теплої горілки, ні на кого не дивлячись, зробив солідний ковток, а потім несподівано навіть для себе розгатив її об стіну просто за спинами затриманих.

— Ну! — не стримався один з них, той, що спромігся не забути про простирадло.

— Гну! — гаркнув Глод, не звертаючи ні на кого уваги. — Одягатися, суки, і бігом мені, бігом! Час пішов! Я кому сказав!

Затримані кинулися шукати в загальному рейваху свої речі. Нарешті Деревій привів до гурту останнього — Рожнова, котрий виглядав найбільш переляканим з усіх.

— Я не стріляв! — вигукнув він просто з порога.

— Зате я зараз стрельну! — подався до нього Сташенко, та «соколята» завбачливо взяли його за руки. — Стрельну, стрельну, туди твою маму нехай! Штани вдягай, не відсвічуй яйцями!

Тіло Корбута ніхто не рухав. Не наважився і Глод, лише покликав його на ім’я. «Швидка» наспіла саме тоді, коли троє затриманих встигли абияк одягнутися і стояли, скуті наручниками, а четвертий і далі лежав без ознак життя. Лікарка з медбратом проштовхалися крізь невеличкий натовп, що зібрався біля входу до сауни, оцінила ситуацію і коротко наказала:

— Покладіть пораненого на лавку, на спину, потім — геть звідси.

— Що з ним? — медбрат тицьнув пальцем на побитого.

— Стріляв, — Сташенко обмежився цим поясненням, на що негайно отримав від лікарки відповідь:

— Садисти. Так, давайте хутчіш, мужчини, чи ви хочете, аби звідси трупи винесли?

Тут же, біля рецепції, Глод з’ясував особи затриманих. Рожнов підтвердив — він таки Рожнов Ігор. Той, хто прикривався простирадлом, виявився його другом Євгеном Скляренком. Третій, той, хто намагався напасти на опера, назвався Степаном Домовиком.

— Четвертий хто? Стріляв — хто?

— Дорофеєв… Костик… — нявкнув Рожнов, відразу визвірився на Домовика. — Чого зириш? Не ми стріляли! Ми не знаємо його! Так, за компанію пішли! Товаришу начальник, у нього — судимість, він — бандюга, товаришу…

— Цить! — перервав Глод. — У тебе ще буде можливість допомогти слідству.

Повз них медбрат разом із водієм «швидкої» пронесли ноші з тілом Корбута. Обличчя йому не закрили, це Макс сприйняв за добрий знак. За ношами квапливо йшла лікарка. Глод спробував зупинити її й розпитати, але вона лише відмахнулася. Назустріч цій процесії поспішала інша бригада «швидкої». За кілька хвилин вони винесли на ношах побитого Сташенком хлопця. Сам Стах на всю силу легенів сварився з молодим лікарем, переконуючи його забути в цьому випадку клятву Гіппократа.

— Я напишу доповідну, куди треба напишу, і вас, капітан чи хто ви там, під суд віддадуть! — викрикував лікар. — Скільки можна?

— Він стріляв у нашого працівника!

— Це не має значення! Ви б усе одно його скалічили. Не його, так іншого!

— Слухай, ти…

— Ні, це ти слухай, придурку, ти слухай! Ти зробив хлопця інвалідом, уже зробив, без суду й слідства, я ж бачу, не сліпий!

— А він із нашого товариша трупака зробив, ти розумієш чи ні!

— Виживе ваш колега. Здоровий, як бугай.

9

Додому начальник УБОЗу доїхати не встиг — на початку десятої години вечора з півдороги його перехопив черговий дзвінком на мобільний і коротко повідомив про надзвичайну подію в оздоровчому комплексі «Нептун». Не скидаючи швидкості, Черниченко розвернув свій «Рено» на сто вісімдесят градусів і за десять хвилин уже в'їжджав на управлінське подвір’я. Він не встиг поставити ногу на першу сходинку, як одна за одною заїхали три машини: «дев’ятка» Корбута, оперативна «шістка» і міліцейська «канарка». Розчахнувши поли сірого плаща, розставивши ноги і засунувши руки глибоко в кишені штанів, Черниченко спостерігав, як під дощ виходили його оперативники, разом із «соколятами» і екіпажем «канарки» витягали затриманих і, не церемонячись, волочили їх до приміщення. Присутність начальника помітили не відразу, зупинилися. Вперед ступив Глод, його відсторонив Сташенко, але рапорту не вийшло — з управління вийшов Калита, і Черниченко обмежився коротким розпорядженням:

— Цих — до камер. Окремо. І до мене відразу.

— Ідіть, ми вже самі, — озвався один «соколівець», і четверо понурих оперів у передчутті грози посунули за начальником. Калита пропустив його вперед, затримався в дверях, хотів і собі щось додати, але тільки махнув рукою і зайшов усередину.

Коли за останнім зачинилися двері полковницького кабінету, Черниченко, не знімаючи плаща, сів у крісло, потер обличчя розчепіреною п’ятірнею і промовив рівним голосом:

— Хто?

Стах відкрив було рота, але Глод випередив його:

— Усе йшло спокійно. Ми не думали, що в них може бути зброя.

— Навіть так? — брови полковника скочили вгору, і Максим відразу виправився:

— Думали, передбачали, але ж лазня, самі розумієте… Звідки голий ствола б дістав?

— Сцикун класного опера поклав, ні за хер собачий поклав! — Черниченко з усього маху грюкнув кулаком по столу, аж підстрибнув подарований до торішнього Дня міліції новенький офісний набір. — А ви хавалами хляпали, ви всі! І не кажіть, що винних немає! Дружині його я дзвонитиму чи ти, Сташенко?

— Я, — виступив уперед Калита.

— Для тебе ще роботи вистачить! — Черниченко затиснув зубами «голуазину», прикурив, жбурнув запальничку на стіл. — Тепер так. Допитів сьогодні не буде.

— Чого це? — не стримався Сташенко. — Вони ж теплі…

— Мовчи, я сказав! Тепер, після всього, їх розколоти просто, а на завтра вони оклигають і відмовляться від усього сказаного.

— Без того можуть піти…

— Тихо! Я сказав — відкласти до завтра, отже, так і буде. Нікуди вони не дінуться. Наскільки я знаю, вони всі п’яні, так чи ні?

— Виглядає, що так, — підтвердив Калита.

— Раз так, то допит у будь-якому разі неправомірний, а свідчення ніхто не прийме. Навіть така гидота прочухається й адвокатів почне вимагати, коли вже не вимагає. Мовчать?

— Хто як, — вступив у розмову Глод. — Той, Рожнов, скиглив усю дорогу. Скляренко теж щось там просився. Третій їхній, Домовик, сидів тихо.

— Ось, а тепер я вам скажу, як усе піде далі. Почнете ви їх просто зараз колоти — вони потечуть, хоча б той самий Рожнов. На ранок запросто можуть заголосити про адвоката. Не вони, так батьки захисника знайдуть. Обставини, за яких їх узяли, не секретні, й ми даємо адвокатові зброю в руки: свідчення проти себе людини, котра перебувала на момент написання щиросердного зізнання у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, не можуть вважатися правдивими.

— Ми почали адвокатів боятися? — знову не витримав Сташенко.

— Тобі, карателю, самому адвокат знадобитися може. Від справи тебе поки що усунуто, додому поїдеш. І сиди там, лікарняний візьми, поки, як кажуть, не почалося.

— Капнули вже?

— Ти як думав!

— Цікаво, хто встигнув і коли. Менше ж години минуло…

— Не про це думай, а про те, як погони не втратити. Значить, хай вони покиснуть у камерах і посушать голови, за що їх сюди притягнули. Ще один момент не треба забувати, — Черниченко потроху заспокоювався. — Я уже говорив про цю обставину: Скляренка і того, третього, як його…

— Домовик.

— Ось, Скляренка і Домовика ми, виходить, затримали за компанію. У нас нема чого їм поки що висунути. Тому розмов про ментівське свавілля не уникнути. І в разі, якщо вони просто зараз розколються, на нас усіх, не на когось конкретно, начеплять подвійну провину. Допит п'яного і безпідставне затримання. Навіть за підозрою в убивстві Микитенка не пройде: трупа немає. Ні, трійця мусить поваритися до завтра. Про четвертого окрема розмова. Той, вважайте, собі вже вирок підписав, там хоч вагон адвокатів — зуби зламають. Із цим усе зрозуміло?

— Куди вже ясніше, — Сташенко висловив загальну думку.

— Тепер — по кабінетах, пояснювальні писати. І про те, що сталося, і за фактом застосування зброї. Чим більше напишете тепер папірців, тим краще для вас же. Папірці здати Калиті, потім — спати. Вільні. Калита, лишися.

Говорити між собою операм ні про що не хотілося. Мовчки придумавши пояснювальні доповідні, більше схожі на виправдання, вони, не змовляючись, попростували до найближчого бару, що працював до глупої ночі. Узяли дві пляшки горілки та кілька бутербродів, у перервах між наливанням та випиванням обмінювалися незначущими фразами, та все одно розмова невпинно поверталася до з’ясування традиційного в подібних випадках питання: «Як це так сталося?» Коли все було випито, Глод, Деревій та Сташенко розійшлися по домівках, а Притула повернувся в управління — зранку вкотре посварився з дружиною, тому вирішив переночувати на канапі в черговій частині або на стільцях у кабінеті. Він практикував подібні ночівлі не вперше, поки що проблем не виникало, коли можливість ночувати на стільцях замість подружнього ліжка вважати за нормальний стан речей…

Під ранок надійшло кілька новин, здебільшого невтішних. Прогнози лікаря «швидкої» справдилися частково. Капітан Сергій Корбут помер тієї ж ночі на операційному столі — втрата крові плюс ушкоджені життєво важливі органи від кулі самопального револьвера. А Костянтин Дорофеєв, найстарший із четвірки затриманих, отримав численні переломи. Крім того, розлючений Стах постарався на совість і роздушив йому мошонку. Отже, фактично, зробив двадцятирічного хлопця інвалідом.

І навіть приємна звістка не переважувала того ранку значущість неприємних, хоча за інших обставин стала б надзвичайно вагомою. На кермі «опеля», котрий належав зниклому Русланові Микитенку, знайдено серед інших чіткі відбитки пальців Степана Домовика. А за ручки передніх та задніх пасажирських дверцят останніми хапалися Ігор Рожнов, Євген Скляренко і Костянтин Дорофеєв — останньому пальці відкатали в лікарні.

10

— Ти де мобільник узяв?

— Це не мій!

— Брешеш, Рожнов, причому по-дурному брешеш, — допитувати його Калита взявся сам, бо відчував найслабшу ланку ланцюга. Як і прогнозував Черниченко, Домовик відмовлявся говорити зовсім, а Скляренко вимагав адвоката. Кожному з них уже можна було розповісти про результати дактилоскопічної експертизи, та поки що в жодному разі не зводити разом, навіть на хвилину. — Інші стверджують, що ти мобілку від самого початку тягав із собою.

— Початку чого?

— Всього. Ти трубку так залапав, на десять експертиз вистачить. Твоя?

— Хто?

— Мобілка — твоя?

— Ну… припустімо… Я ж не стріляв!

Цю фразу Калита почув, щойно затриманого Рожнова завели до нього в кабінет. І чув її періодично.

— Не стріляв, факт, — звично погодився з ним майор. — Ми про телефон говоримо. Твій?

— Мій, — буркнув під ніс Рожнов і опустив голову.

— Дивися на мене і не бубони. Ще раз: твоя мобілка?

— Моя.

— О, так краще. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» належить мені, тобто, тобі, Рожнову Ігореві Степановичу. Де ти, Ігоре Степановичу, його взяв? Знайшов чи купив?

— Чому знайшов? Не гриб же…

— Гриби любиш шукати? Грибник?

— Колись ходив… з бабою… До лісу…

— З бабусею, Юлією Гнатівною?

— Ви її знаєте?

— Знайомилися. Отже, купив чи знайшов?

— Купив… Розпродаж був, беушні мобілки за півціни продавали, я й повівся, придбав. Зручна річ, без неї… — Ріг затнувся.

— Що без неї? Ти ж договорюй, Ігоре Степановичу. Так що там у нас без мобілки?

— Не поважають… дівки не люблять…

— Серйозний аргумент. Так воно і є, Ігорьок, так і є. Значить, коли саме купив? Давно, не дуже, вчора, тиждень тому?

— Десь… — Ріг старанно наморщив лоба, — десь днів чотири тому.

— За скільки?

— П’ятдесят баксів, фігня.

— Бач, поперло тобі як, Ігоре Степановичу. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» я, тобто ти, придбав за п'ятдесят умовних одиниць…

— Нє, це я так про бакси сказав, тобто мені сказали, я еквівалент заплатив!

— Хай так, — погодився Калита, — за суму в гривнях, котра становить еквівалент п’ятдесяти доларам США за курсом Національного банку під час розпродажу… Де розпродаж був, магазин назвемо. Чого мовчиш, палицю ковтнув?

Рожнов знову вивчав лінолеум на підлозі.

— Чого мовчиш? Забув, де купував?

— Забув, — погодився Ріг.

— Нічого, тут допоможемо, пам’ять освіжимо. Зробимо запит, проведемо оперативну перевірочку й дуже швидко встановимо, де саме чотири дні тому відбувався розпродаж мобільних телефонів, котрі були у використанні. А якщо жодного розпродажу, тоді як, Ігоре Степановичу?

— Ви ж не перевіряли, — промовив Ріг, витримавши майже хвилинну паузу.

— Правильно, тобі нема куди квапитися. Ми згаємо час, але результат я тобі просто зараз скажу: не було ніде такого розпродажу, ні чотири дні тому, ні тиждень. Просто нам доведеться починати розмову спочатку, і вже іншим тоном. Бо я тобі офіційно доведу, Рожнов, що ти брешеш. Бо перед тим, як ми почнемо перевірку, ти підпишеш оцей протокол, — Калита помахав перед затриманим аркушем. — То як, Рожнов? Де ти взяв телефон?

— Купив…

— Знову за своє?

— Та ні… Я з рук купив, на базарі, у невідомого мені хлопця. Я його не знаю, а описати зможу, — Ріг запоспішав: — Старший за мене, морда коняча, брюнет, на зріст ми однакові, пальто чорне, простоволосий. Мабуть, наркот або алкаш… Або сам украв десь… Точно, украв і задешево зіпхнув мені, дурному!

— Чому ж збрехав про розпродаж? Для чого збрехав, Ігоре Степановичу?

— Ну… сам не знаю… — Ріг знову дивився собі під ноги.

— То я знаю, — Калита з гуркотом відсунув стілець, підвівся з-за столу, обійшов його, присів на його краєчок стільця, взяв правицею Рожнова за підборіддя, підняв голову. — Цей телефон ти вкрав у підприємця Руслана Микитенка. Знаєш такого?

— Не знаю! — відповідь вирвалася механічно, в очах Рожнова оперативних прочитав переляк. — То в нього хтось украв, а я кажу ж — купив, купив!

— Не хвилюйся. Все може бути, таке теж часто трапляється, згода, — Калита відпустив підборіддя. — Тоді як пояснити, що ти катався на машині незнайомого тобі чоловіка? Того самого Руслана Микитенка, котрий зник три дні тому? З дому він виїхав на машині, мав при собі мобілку, оцю саму, з якої ти дзвонив спочатку своєму знайомому Моніну, а потім — домовлявся з проститутками. Може, хочеш свій голос послухати?

— Яка м-машина…

— «Опель». Ось ця, — жестом фокусника Калита витяг із бокової кишені піджака фотокартку, тицьнув Рожнову. — Роздивився? — поклав фото на стіл, розгорнув тоненьку течку і взяв верхній папірець: — Читай. Висновки експертів: на внутрішній стороні ручки правих передніх дверцят автомобіля… ну, це пропускаємо, ага, ось — відбитки пальців співпадають із відбитком за номером «два», котрий належить Рожнову Ігореві Степановичу. Сидів біля водія, командорське місце. Керував хто?

— Кузьма, — байдужим голосом промовив Ріг.

— Стоп, що за Кузьма?

— Домовик Стьопа. Поганяло в нього таке — Кузьма. Мультик про домовика є, домовика Кузею звали. Ну, ось так — Кузя, Кузьма.

— Ага. Ти в нас хто?

— Пацани Рогом назвали.

— Ну, раз пацани назвали… Інші на кого відгукувалися?

— Скляр і Дора… Це Дора стріляв, це він, ми не знали нічого про ствол!

— Усі знають, хто стріляв у нашого працівника. Не про це тепер мова. Машину викрали?

— Покататися хотіли…

— Я ще раз запитую: викрали машину?

— Ну… викрали…

— Ти мені поступок не роби тут, не треба. Без «ну» — викрали?

— Викрали.

— Так і запишемо. Мобільний телефон?

— Я забрав… Давно хотів трубку собі, — фраза прозвучала зовсім по-дитячому.

— Теж запишемо, — Калита поки не думав нічого фіксувати письмово.

— Микитенко де? Звідки ви все це викрали? — у відповідь мовчання. — Він живий? — знову мовчання. — Починав добре, валяй далі. Про щиросердне зізнання тобі нагадати?

— Мертвий він! — несподівано вигукнув Ріг, бризкаючи слиною просто в обличчя майорові. — Дохлий! Мертвий! Трупешник! Давайте листок, усе напишу, не можу більше, не можу, не можу!

До десятої ранку всі троє писали «чистухи». А по обіді в присутності понятих та оператора з відеокамерою з вогкої землі льоху будинку в приватному секторі на околиці міста, за кілька вулиць від місця, де розбився «Опель», викопували понівечений труп Руслана Микитенка.

Будинок згідно з приватною домовленістю з вересня минулого року винаймали Ріг, Кузьма і Скляр. Вбитого вони спочатку катували, а потім закопали тут же, на обійсті власного житла, аби далеко не ходити. Наступні три доби вбивці ночували фактично поруч із трупом, і рятувало їх те, що до кінця дня напивалися до непритомного стану. Щоранку не прокидалися, а приходили до тями, абияк давали собі лад, щоб не виглядати зовсім уже підозріло, і чимскоріше тікали з дому — продовжувати пиятику. Ріг, ретельно демонструючи каяття, бив себе в груди і торочив: «Ми його поминали, поминали, поминали!» Причому за гроші вбитого.

Коли слідчий запитав про причину вбивства, кожен із чотирьох сказав майже одне й те саме: Микита заборгував їм значну суму, чекати їм набридло, тому вирішили покарати. Виходило, він сам винен у тому, що сталося. Слідчий не зупинявся, крутив далі: не може бути такого, аби бізнесмен, нехай дрібний, позичав гроші в типчиків на зразок Рога чи Домовика-Кузьми. Далі справа пішла, можна сказати, наче по маслу.

Звичайно, грошей Руслан у них не позичав. Він не розрахувався вчасно за товар. Ті самі комп’ютери, що лежали в сховищі. А вкрадені вони з фірми «Драко», де двох охоронців убито. Першим признався Рожнов, решта теж не довго відпиралася. І не вперше вони скидали крадений товар Микитенкові, бо з незнайомими людьми такі справи не робляться. Допити тривали до пізньої ночі, не чіпали лише побитого Дорофеєва, хоча він, визнавши свою співучасть у вбивстві Микити, щодо розбійних епізодів затято мовчав, до того ж довго допитувати його в лікарні не дозволялося. Але досить було й свідчень Рога, Скляра та Кузьми. Свого друга Дору вони не жаліли, тягнули і його за собою, розповідаючи все аж ніби наввипередки, сподіваючись кожен для себе на пом’якшення вироку.

Таким чином, усього компанія визнала за собою вісім злочинних епізодів. Усі розбої висіли «глухарями» від чотирьох місяців до півроку. Карному розшукові та УБОЗу це тріо неповнолітніх злочинців зробило своїми зізнаннями воістину царський подарунок.

11

Від розмови зі слідчим у майора Калити залишилися не зовсім втішні враження. Той склав спеціально для нього на окремому бланку список запитань, без відповідей на які слідство далі не просунеться. Тепер, переглядаючи документ у своєму кабінеті та шукаючи варіанти відповідей на кожне із запитань, старший опер розумів: крути не крути, а паскудний слідак має рацію. Затримання вбивць Микитенка, розкриття подвійного вбивства на фірмі «Драко» та об’єднання в одну справу восьми безперспективних «глухарів» зовсім не позбавляло «шістку» головного болю.

Звісно, сам-один Калита з усім цим списком возитися не мав наміру. Опери будуть навантажені, робота почнеться. Але для початку він мусив сам продумати кожне запитання, відчути його, так би мовити, на смак і з’ясувати для себе, де можна шукати відповідь. І чи можлива вона взагалі, чи не ускладнює їм слідство завдання, а за великим рахунком — і життя.

Отже, почнемо від самого початку: щиросердні зізнання кожного з чотирьох бандитів у вбивстві Руслана Микитенка. Кожен старанно розповідає про обставини вбивства, але в жодному разі не визнає себе безпосередньо вбивцею. Жоден не каже, хто завдав першого удару, хто робив укол, хто підпалював пальці на ногах, хто бив сокирою, хто душив, хто орудував ломом. З усього складається враження — вони описують те, що бачили, і вся їхня співучасть обмежується побиттям жертви, риттям могили в льосі та закопуванням трупа. Ну, і заволодіння грішми та особистим майном, машиною і мобільником. Коли слідчий поставив кожному конкретне запитання: «Хто вбивав?» — чіткої відповіді не отримав узагалі. Провели очну ставку, і недавні друзі почали показувати один на одного як на вбивцю. Таке, звичайно, трапляється, нікому не хочеться брати на себе роль «паровоза». Не зрозуміло також, хто запропонував викрасти і вбити Микитенка. Принаймні у написаних власноручно зізнаннях про це не сказано жодного слова.

Тепер — про суму грошей, викрадених у вбитого. Захопили всіх зненацька, тримали окремо, допитували теж поодинці. І кожен називав різну цифру. Ріг заявив, що Микита мав із собою без малого тисячу баксів, Скляр наполягав на восьми сотнях, Кузьма впевнено твердив — тисяча сто, а Дора взагалі відмовився називати навіть приблизну суму, посилаючись на головний біль. Звідси — питання на засипку: за яким принципом вони ділили гроші? Якщо порівну, а саме така відповідь напрошується, то чому ніхто не зафіксував, скільки саме їх було? Адже це дуже важливий момент. Розбіжності в цифрах свідчили тільки про одне: вони не встигли між собою домовитися.

Далі — напад на фірму «Драко». Тут нібито все в порядку, зізнання є. Але схема повторюється, щоправда, трошки в іншому варіанті. Згідно зі свідченнями Рожнова, вони всі йшли на діло озброєними, наставили стволи на охоронців і… раптом хтось із чотирьох стрельнув. Може, двоє пальнули одночасно, потім іще стріляли, як він наполягає, з переляку і для самозаспокоєння. Справді, таке пережити, адже вбивство, тим більше — подвійне, в їхні наміри не входило. Інші говорили приблизно те саме: так, пістолети були; ні, стріляв не я, а хтось інший. Хоча в голови охоронців зроблено по контрольному пострілу. І стріляли з одного пістолета. Спочатку пальнули в груди одному охоронцеві, потім, поки не оговтався, другому. Далі для самозаспокоєння контрольний, причому стріляли не впритул, із висоти середнього людського зросту, експертиза не помиляється. Вбивця примірявся старанно, аби загнати кулю точно в перенісся, і це йому вдалося. Рука стрільця не мусила тремтіти, а жоден із чотирьох цим похвалитися не може. Наприклад, за висновками медиків, Ріг та його однокласник Скляр вживають спиртне років із тринадцяти. А коли вже вони наполягають на своєму збудженому емоційному стані, то пістолет мусив просто гуляти в руці будь-кого з них.

Хоча в цілому щодо кожного епізоду вони, схоже, говорять правду. У розбійницьких нападах та пограбуваннях, що супроводжувалися іноді катуванням тих, хто не поспішав видавати сховки з грішми та коштовностями, всі четверо брали безпосередню участь. Переказують усе, як було, потерпілі підтверджують. Виходить, не намовляють на себе. Однак у кожному випадку фігурує вогнепальна зброя. Власне, поки її не знайшли, у протоколах вона зазначається під нечітким формулюванням «предмет, схожий на пістолет», «предмет, схожий на автомат Калашникова», «предмет, схожий на гранату». Проте усіх цих «предметів» при обшуку будинку не виявлено. Тут пацани одностайні — повикидали в річку. За місто вивезли під гріха подалі, шубовснули все це у воду, пішов вантаж каменем на дно. Місце, щоправда, забули, тому водолазам, коли хочуть знайти речові докази, треба весь Псьол за течією прочесати. Для чого викинули? Бо раніше не стріляли з неї, а після вбивства охоронців вирішили — стволи засвітилися. Викинули не лише пістолети, а й автомати з гранатами. Тільки Дора, довболоб, собі самопал залишив. На свою, виходить, погибель…

Ось така задачка. Тут слідчий бачив не так уже багато варіантів відповіді, і Калита за всієї своєї традиційної оперської неприязні до прокуратури визнавав його правоту. Або вони плутають слідство, граючи кожен сам за себе, або…

Ігор Рожнов на прізвисько Ріг, раніше не судимий. Неповна середня освіта, зацікавленостей жодних, пише з такими помилками, що навіть опери, які не можуть похвалитися схильністю до красного письма, і ті кепкують. Глод навіть цитував: «счиро сердне зізнання». Не додумався викинути мобілку, через яку й погорів. Прогресуюча алкогольна залежність. Навіть спортом ніколи не займався, хоча розгулює в дорогих спортивних костюмах.

Євген Скляренко на прізвисько Скляр. У загальному розвитку та уявленнях про життя пішов зовсім недалеко від свого однокласника та друга. Колись затримувався за п’яну вуличну бійку, але пробув у відділенні лише три години, ніхто не горів бажанням валандатися з малолітнім. Склали протокол і копанцем вигнали, натякнувши на останнє китайське попередження.

Степан Домовик на прізвисько Кузьма. У цього є захоплення — автомобілі й техніка взагалі, сам признався. До зустрічі зі Склярем і Рогом викрав спільно з одним знайомим «Жигулі» в його сусіди, потім продали йому його ж авто за п’ять сотень баксів. Потерпілий навіть у міліцію не заявив, та Кузьма все одно зізнався — одним злочином, більше, одним менше. А в цілому — такий самий, як і двоє інших. Є, щоправда, одна відмінність у біографії: батько по другому разу сидить за квартирні крадіжки. Утім, батьки після першої ж посадки розлучилися з ініціативи матері, але батько лишається батьком.

Костянтин Дорофеєв на прізвисько Дора. Старший від решти на два роки, раніше засуджений, відсидів свої два роки і в рідні Ромни вже не повернувся. Жив окремо від основної компанії, з бабусею, котра онука обожнює — він постійно гроші приносив. Частина розбоїв скоєна з його подачі, цього він не заперечував. Зміг вистрелити в мента, отже, теоретично міг убити й охоронців. Але — тільки теоретично.

«Ну, і кого ми тут маємо?», — подумки запитав себе Калита. Звичайних тупих відморозків. Вони можуть виконувати злочини, але не планувати їх. Коли б ця чудова четвірка організувалася й вирушила на діло сама, точно спалилася б уже на першому епізоді. Та й зброю десь діставати треба, жоден із них до кримінального світу прямо не причетний, за винятком хіба Дорофеєва, але ж він не король бандитизму, рядовий злодюга, сів навіть не як організатор, а за співучасть — на стрьомі стояв, клумаки з краденим через вікно приймав, на базарі реалізовував, через що й попався. Ріг, Скляр, Кузьма і Дора — звичайні відморозки. Коли врахувати, що вони зробили з Микитенком у льосі. Потвори, безпредєльщики.

Не того рівня пацани. Або плутають слідство, дотримуючись правила «кожен за себе», або всіляко вигороджують того, хто стоїть за ними. Тільки так. Калита навіть клацнув пальцями, закріпляючи цю думку. У них мусить бути ідейний натхненник, бо жоден із них сам по собі — не лідер і не має таких задатків. Вони його чи рятують, чи… бояться? Справді, на хріна його рятувати, коли самі згоріли. На нього все валити можна, коли цей невідомий — справді лідер та організатор. Раз вони вперто крутять, не скориставшись реальною можливістю зіпхнути найтяжчу провину зі своїх плечей, отже, справді, бояться. Навіть тут, сидячи в СІЗО.

Година вже пізня, але Калита знав — Черниченко ще не поїхав, сидить у себе, бо завтра ховають Сергія Корбута, він віддає останні розпорядження і вишукує грошовитого благодійника, котрий допоможе достойно поховати й пом’янути одного з кращих оперів їхньої «шістки». Та й крім цього справ вистачає. Приходили з відділу власної безпеки, вимагають віддати їм на поїдання Сташенка. Нібито давно напрошувався капітан, а тут такий випадок, затриманого скалічив, і дарма, що він офіцера міліції застрелив, Сташенко взагалі не може тримати себе в руках. Такому тільки привід дай, ганьбить органи. Скільки за ним розкритих убивств, до справи не стосується. Ще невідомі методи отримання зізнань від підозрюваних.

Узагалі, вся пригода в сауні виявилася недоречною, особливо тепер. Забороняючи допитувати затриманих негайно, Черниченко страхувався від комісії з міністерства. Присилають її регулярно, результатом її роботи має бути виявлення якихось непорядків на місцях. І тут такий привід, такий подарунок, таке яскраве свідчення непрофесійного підходу до роботи, внаслідок чого безглуздо гине батько двох синів, один із кращих працівників. Ну, і далі за схемою. Ще за місяць до приїзду комісії по управлінню ходили чутки: Черниченка збираються посунути. Вони нічим не підтверджувалися, але, виходить, до того йдеться. Без догани, в усякому разі, начальник точно не залишиться.

Не хочеться набридати йому зараз, але чуття підказувало Калиті — нові обставини в справі нападу на фірму «Драко» та вбивстві Руслана Микитенка при їх оперативному з’ясуванні просто мусять виявитися не банальними і дати результат, котрий поставить усе з ніг на голову. В позитивному значенні цього вислову.

Черниченко справді сидів у себе, відпустивши секретарку з приймальної. Вислухав Калиту, подивився на перелік запитань слідчого, поклав аркуш перед собою на стіл.

— Ну?

— У цій історії не вистачає ватажка. Є банда, факт. Але постаті всі другорядні. Головної не проглядається.

— Може, й так.

— Точно так! Нам він потрібен кров з носу.

— Ну й рийте носом землю, — полковник поліз у пачку за «голуазиною». — Мені вас учити? Про результати доповіси. І не затягуйте. Ініціатива карається, ось тобі підтвердження. Займися особисто. Тільки завтра з одинадцятої — прощання, зала для актів міської управи. Не забудь, там усі потрібні.

Зрозуміло. Черниченко ще більше не в гуморі, ніж передбачав Калита. Аби не нарватися ще на щось, майор швиденько попрощався і повернувся до себе. Про щось подумав, зняв трубку, звірився із записником і накрутив номер.

12

— Вам робити нема чого, як людей так пізно з нар зісмикувати?

— Так точно, Ігоре Степановичу, зовсім немає чого робити. Ось шукаємо клопоту зайвого на свою голову.

— Чому ви, а не громадянин слідчий?

За кілька діб у тюрмі Рожнов трохи обжився, призвичаївся, обтесався. Тепер тримався впевненіше, особливо після того, як відчув себе центровою персоною. Це ж не жарти вам, не цацки-пецки: спочатку менти гавкали, а тепер слідак мало не стелиться килимом, аби він, Ігор Рожнов, швидше зізнавався і більше подробиць видавав. Звісно, йому за це подяка, а підслідному на суді зарахується. Усім своїм виглядом Ріг промовляв: «Дивіться, хто з нас кому більше потрібен. Змовкну я — тобі по голові дадуть». Словом, до Рога поверталося його колишнє нахабство.

— Вмощуйся зручніше, Ігоре Степановичу.

— Довга розмова?

— Та як сказати… Від тебе все залежить, лише від тебе. Словом, тут нові обставини відкрилися. Тому прийшов я, а не слідчий. Зі мною ще говорити можна, є можливість для маневру, розумієш? А тим, у прокуратурі, аби відписати справу чимшвидше — і до суду. Там апеляції підуть, розумієш?

— Ні хріна я, коли чесно, не доганяю.

— Нічого, поправимо. Зараз доженеш. Коротше, немає в слідства паровоза. Знаєш, що це таке? Точніше, хто такий?

— Ну, приблизно уявляю. У камері народ грамотний підібрався…

— Тут вони всі грамотні. Мабуть, уже вуха попухли від порад. Дивись, сам висновки не зробиш, до завтра в камеру поверну, аби подумав чи порадився. Значить, паровоз — це той, хто йде організатором злочинної групи. На нього, як правило, чіпляють усі трупи. У всякому разі більшість. А банди без паровоза не буває, тут можеш мені вірити. Слідство просто з вас посміється. На те воно й слідство, аби встановити паровоза серед вас чотирьох. Січеш? — Ріг кивнув. — Молодця. Скляр усіма вами керував, скажи чесно?

— Та ну! — Рожнов аж подався спиною назад, до спинки стільця. — Куди йому? Хто б цього козла коли слухав? За ним жопу підтирати треба і соплі!

— Я думав — ви друзі…

— Нічого собі дружок! Так, у школі вчилися, у футбола разом ганяли, горілочка, травичка іноді, для приколу. Я вам офіційно заявляю: зі Скляренком Євгеном у мене спільних інтересів не було. А те, що ми опинилися в одній групі, вважаю нещасним випадком.

— Молодця, молодця, Ігоре Степановичу. Здорово балакаєш, аж завидки беруть. Ну, а Кузьма тоді? Він головний?

— Ще чого! — пирхнув Ріг. — Його завдання, коли на те пішло, бублика крутити. Замість голови у нього оце, — він піднявся зі стільця, ляснув себе долонею по сідницях. — Нє, він повний відморозок.

— Тоді Дора, тут усе сходиться. Він же ствола із собою постійно тягав. Тільки ватажки при собі зброю носять, чи не так?

— Ви ж бачили, куди він зі свого ствола каліченого шмаляв! І взагалі він алкаш, через нього кілька реальних справ у задниці опинилися. Мудодзвін козлячий, бл-лін! Я, чесно вам сказати, взагалі його ніколи за серйозну людину не вважав, хай він уже нари погризти встиг. Ще перевірити треба — здається мені, він на зоні підором під'їдався.

— Взагалі, у нас із вами, Ігоре Степановичу, не просто розмова, а все офіційно. І я її записую, — Калита витяг з кишені піджака і продемонстрував плаский диктофон. — Але це не зовсім доказ, так, для себе. А ви мені зараз напишіть коротко все, що розповіли. На моє ім’я. Або давайте я по новій напишу протокольчик, а ви підпишетеся, якщо все правильно.

— Напишу. Нема чого всяким у основні лізти.

Наручники йому завбачливо зняли ще в коридорі.

Ріг підсунув до себе запропонований майором чистий аркуш паперу, старанно почав писати, попросивши перед цим цигарку. Калита витягнув із пачки одну, саму пачку поклав біля Рожнова. Поки той писав, у кабінеті стояла тиша. Нарешті Ріг поставив крапку, подивися на опера.

— Усе?

— Число, підпис.

Рожнов поставив дату, черконув незграбну закарлючку, підсунув через стіл до Калити списаний аркуш. Майор пробіг його очима, задоволено кивнув, поклав у теку, теку засунув у кейс, кейс замкнув на ключ.

— Ну, все. Вважай, Ігоре Степановичу, паровоз у слідства готовий. Навіть цілий локомотив.

— У смислі?

— У прямому. Ти у нас підеш паровозом, Рожнов. Ватажком тебе оформимо, бо більше нікого. Чого вирячився? Сам же написав, власноручно: Скляренко не годиться, Домовик не потягне, Дорофеєв не гідний. Лишаєшся ти, Рожнов.

Ріг сидів із роззявленим ротом і вже дивився на співбесідника знайомим розгубленим і переляканим поглядом.

— Хочеш, скажу, як далі все буде? Викличу по черзі Скляра з Кузьмою, дам їм почитати твою заяву, а потім увімкну їм запис, де ти їх обзиваєш різними словами. Потім поїду в лікарню до Дори — і така ж сама процедура. Після цього вони всі зізнаються, що саме ти головним у них вважався, без варіантів. Організатор і безпосередній виконавець злочинів. Зброю діставав, наводчиків вишукував, потоплять тебе за повною програмою. Ну, як тобі?

— Не можна… — вираз обличчя Рожнова став таким, що Калиті мимоволі стало шкода хлопця і соромно за власноруч розставлену пастку. — Не треба так… Для чого… Це ж не я…

— Кажеш, не можна? А те, що ви робили з Микитенком, робити можна, нехай він сам, царство йому небесне, барига і хоч тричі вам не заплатив? Можна, питаю?

— Н-ні…

— Бачиш, а ви робили. За твоїм, між іншим, наказом.

— Я нічого не наказував! Це не я, не я!

— А хто? Домовик? Скляренко? Дорофеєв? Хто?!

— С-скляр…

— Значить, Скляр? Після всього, що ти тут щойно наговорив — усе ж таки Скляр? Можеш це написати, можеш дати офіційні свідчення? Ну, Рожнов?

Усе, крига скресла, Калита відчував це. Вже навіть особливо тиснути не треба. Ще трохи — і Ріг розвалиться до самісінької задниці. За приказкою, клин клином вибивають. А тут виходить — страх страхом. Навіть такий недалекий відморозок здатен зрозуміти, чим йому загрожує звинувачення в організації стійкої озброєної злочинної групи. Краще вже видати справжнього ватажка, бо після всього, що наговорено, пацани почнуть вішати на нього всіх собак, та ще й менти, собаки, постараються, вчепляться, їм же ватажок таки потрібен. Їм зробити так, щоб підозрюваний Рожнов признався не лише в організації банди, а й в убивстві Гонгадзе, раз плюнути. Приховувати ім'я ватажка змушує інстинкт самозбереження, це як двічі по два. Але щойно Калита довів Рогові — існує реальніша небезпека. Досвідченого бандюгу, навіть просто дорослу й грамотну людину навряд чи вдалося б так просто взяти на голий понт. Це опер теж враховував.

— Ну, то як, Рожнов? — повторив Калита. — Все ж таки Скляр?

— Н-не знаю…

— Треба знати, Ігоре Степановичу, інакше підеш зараз назад у камеру, а сюди я викличу Скляренка, дам йому прочитати…

— Даня! — розпачливо вигукнув Ріг, після чого нахилив голову, обхопив її руками й почав гойдатися з боку на бік. Бутафорію це дійство не нагадувало, очевидно, Рожнов, справді, перейнявся тим, що йому довелося назвати ім’я, котре всі вони так старанно, навіть до абсурдного старанно приховували.

— От бачиш, — тон Калити відразу пом’якшав. — Бачиш, нічого страшного немає. І все стало на свої місця, тепер ніхто тебе паровозом не пустить, — несподівано сорокарічному мужикові захотілося погладити хлопця по голомозій голові. Синові Степана Калити нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, він не міг пригадати, в який момент випустив його зі своєї уваги, коли і що саме прогледів. Ні, його син не пішов у кримінал, не подався в бізнес. Він уже три роки жив окремо, покинув інститут, серйозно зайнявся музикою, грав у рок-групі, був одним з організаторів акції проти міліцейського терору, і взагалі дуже соромився свого батька. «Ти — мент, — сказав він йому під час однієї з останніх коротких зустрічей. — І цим усе сказано. Мене й у школі ментеням дражнили». Про це він міг би й не нагадувати: Калиту-старшого неодноразово викликали в школу, син регулярно встрявав у бійки. Старші хлопці, та й однокласники, серед яких було багато дітей бізнесменів, не могли пробачити Калиті-молодшому, що його батько — майор міліції, причому не просто міліції, а шостого управління, бандитів ловить. — Давай, синок, не мовчи. Що там у нас за Даня? Поганяло чи ім’я?

— Ім’я… Богдан…

— Молодця, Ігоре Степановичу, молодця. Вас усіх цей Даня-Богдан під цугундер підвів, а ви його захищаєте. Боїтеся, мабуть. Боїтеся? — Ріг не піднімав голови. — Нема чого боятися, тут він вас не дістане. Тебе тепер, синку, охороняти будуть за особливою системою, — тут Калита брехав, спеціальної охорони до Рога ніхто приставляти не збирається, однак треба довести справу до кінця, нехай зовсім заспокоїться. — Хто такий Богдан, прізвище, де живе або де переховується? Чим швидше візьмемо його, тим усім легше буде.

— Не знаю…

— Чого ти не знаєш?

— Прізвища його не знаю. Даня — і все. Навіть прізвиська немає, ми до нього на ім’я зверталися.

— Не годиться так, Рожнов, — Калита підвівся з-за столу, підійшов до сидячого, навис над ним, подивився з висоти свого зросту, поклав руку на худеньку потилицю. — Ти дуже добре почав, я тобі майже повірив, у щирість твою, а ти, блін, знову мені тут старі пісні про головне співаєш. Прізвище Богдана.

— Не знаю…

— Прізвище, Рожнов!

— Не знаю!

— Добре, я запитаю в інших. Вони так само спочатку не знатимуть ніякого Дані. Але я твої свідчення їм покажу, ще й на словах дещо додам. Яке до тебе після того ставлення буде, знаєш? Прізвище Дані.

— НЕ ЗНАЮ!

— Прізвище!

— БАГЛАЙ! БАГЛАЙ! Чого вам ЩЕ треба, козли, менти погані, ненавиджу, тварюки, козли, козли, козли! — плечі Рога затрусилися, долоні ще міцніше стиснули череп.

Богдан Баглай. Ось і все. Приїхали.

Старший оперуповноважений УБОЗ майор міліції Степан Калита не повірив власним вухам.

Нема сумнівів: це той самий Богдан Баглай. Оперу дуже хотілося в це вірити. Хотілося — і водночас він підозрював, що Богдана Баглая в місті, навіть на території області вже немає.

13

Відсунути більшість поточних справ якнайдалі й негайно кинути основні сили на пошук Богдана Баглая Черниченко дуже хотів, але поки що не віддавав такого розпорядження.

Стримувала необхідність бути присутнім на похоронах Корбута. Ситуація вимагала, щоб начальник управління особисто виступав на траурному мітингу, приділив увагу вдові та родичам. Так само полковник не мав права навантажувати своїх підлеглих проведенням оперативно-розшукових заходів замість похорон товариша по зброї. Але «шістка» — це не вся міська міліція. Тим більше, що новина від самого ранку стала відома в міському та обласному управліннях, тож не можна сказати, що для розшуку Баглая взагалі нічого не робилося. Своїх оперів Черниченко підключить негайно, хоча після поминального обіду, ясна річ, серйозну роботу довірити не буде кому. Всі вони люди, всі прекрасно розуміють ситуацію.

Особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай був у всеукраїнському розшуку вже четвертий рік. Улітку 1998 року його слід з'явився в Миколаївській області, він підозрювався в двох убивствах. Шукали його все літо, зловили на початку вересня. У листопаді під час слідчого експерименту вбивці вдалося втекти, після чого слідчого, котрий вів справу, швиденько поперли з роботи, керівникам місцевого управління МВС Главк виніс по суворій догані, відтоді Баглая шукають. Тоді вбивці виповнився лише двадцять один рік. Навесні наступного, 1999 року про нього почули вже на Поділлі. У Хмельницькому він організував банду, котра кілька місяців тероризувала навколишні міста. Чашу терпіння переповнила серія вибухів у Хмельницькому: бандити, маючи вдосталь вибухівки, підривали двері заможних квартир, солідних офісів, дорогі автомобілі. «Підривників» далі терпіти стало просто неможливо, їх накрили. Під час затримання ті влаштували шалену стрілянину, кидали в спецназівців гранати, кілька осіб було поранено, а двоє бандитів убиті на місці. Прізвище Баглая спливло саме під час допитів. Самого ватажка взяти не вдалося. Уже в процесі слідства стало зрозуміло: він сам навів міліцію на свою «команду», бо, вочевидь, відчув — досить, пахне смаленим, треба замітати сліди.

Наприкінці цього ж року про Баглая заговорили в Харкові. Троє затриманих за підозрою в убивстві цілої родини не довго гралися в партизанів, уже через кілька днів назвали прізвище свого ватажка. За групою, окрім цих убивств, тягнувся цілий шлейф грабежів та розбоїв. Баглай знову розчинився, щоб з’явитися на Львівщині навесні 2000 року. Хлопчина виявився жорстоким не по роках — за його наказом двоє відморозків розстріляли на околиці Самбора двох дрібних львівських бандюганів. Міліції неофіційно допомагали місцеві кримінальні структури. Подібного безпредєлу тут давно вже не бачили. Вбивць шукали ретельно, не попастися вони просто не могли, адже на тих, хто дасть їм притулок чи якось допоможе, чекала не тюремна камера, а бандитський гнів. А тим, хто допоможе викрити убивць, була обіцяна грошова винагорода. Тож не дивно, що їх скоро вирахували. Прізвище свого ватажка вони не хотіли називати довго, воно взагалі зринуло випадково.

Після тієї історії про Баглая не було чути понад рік. Невідомо, до скількох злочинів він іще виявиться причетним. Адже такий, як Баглай, склавши руки довго не сидітиме, заробляти на життя чесною працею не захоче. А що він уже відчув смак крові — сумнівів не виникало. Тепер він, виходить, орудує у Слобожанську.

Хоча послужний список невловимого вбивці був досить великим, відомостей про його особистість зібрано вкрай недостатньо. Всі, хто діяв під його керівництвом, незалежно від того, чи то був Миколаїв, Хмельницький, Харків або Львів, відзначали жорстокість на якомусь маніакальному рівні та гіпертрофовану й не завжди зрозумілу мстивість Баглая. Він міг затято переслідувати мету звести з кимсь одному йому відомі рахунки, часто не мав із цього жодного зиску, окрім морального задоволення від факту здійсненої помсти. Саме через таку невмотивованість убивств на його слід довго не могли вийти. Проте ця риса, на жаль, не допомагала в розшуку і не сприяла в прогнозуванні, де може виринути тепер уже двадцятитрирічний Богдан Баглай.

Після Рожнова допитали Скляренка і Домовика. Зранку слідчий з’їздив у лікарню до Дорофеєва. Спочатку кожен для годиться відкараскувався від знайомства з Баглаєм, але врешті-решт переміг здоровий глузд: вони не називали ватажка, менти самі здогадалися, крім того, є рятівна можливість звалити левову частку своєї вини на нього. Подібною логікою користувалися Ріг, Скляр і Кузьма. Дора не бачив для себе резону активно співпрацювати зі слідством — на ньому самому вбивство міліціонера, і звалити цю провину на Баглая точно не вийде. Власне, Дорофеєв відмовлявся говорити найдовше з усіх. Та все ж таки слідство отримало результат, котрий назвати позитивним можна досить умовно: будь-які відомості про Богдана Баглая затримані почнуть давати відразу після того, як того заарештують. Поки ватажок гуляє на волі, роти всіх чотирьох тримаються на замках.

Начальник управління у справах боротьби з організованою злочинністю в Слобожанській області полковник Анатолій Черниченко чудово розумів свою особисту вигоду.

У разі швидкого й успішного затримання особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая, якого не може зловити вже четвертий рік уся міліція України, його акції стрімко підскочать угору. Почати хоча б із того, що міністерській комісії ані він, ані очолюване ним управління відразу стане не по зубах. Переможців не судять, істина відома й перевірена часом. Окрім того, позитивний розголос теж зайвим не буде, він лише додасть авторитету особисто Черниченкові та його працівникам. Можна буде, до речі, скористатися нагодою і вивести Сташенка зі сфери інтересів управління власної безпеки.

Подібні випадки вже траплялися. Наприклад, однокурсник Черниченка якось вісім років тому, коли працював іще звичайним опером, особисто вирахував і брав активну участь у затриманні кілера-росіянина, якого довго і без успіху шукали російські, польські та німецькі колеги. Історія не потрапила на сторінки преси через цілу низку обставин, але в своєму середовищі мала неабиякий резонанс. Нині опер, який відзначився у тій справі, очолює бюро Інтерполу й досі, через вісім років, користується плодами власної слави. Неофіційно він належить до категорії недоторканих. Отже, тут треба ловити вітер, поки дме.

Такі ж думки прийшли в голову майорові Калиті. Він не озвучив їх шефові, але начальник і підлеглий зрозуміли один одного з півслова. Так само уявляли вони собі й небезпеку від того, що Баглай міг зробити ноги з міста ще кілька днів тому. Адже, хоча він і жив десь окремо від своїх «бійців», ніщо не заважало дізнатися про їхнє затримання. Судячи з усього, Баглай — дуже обережний як на свій вік бандит. Дотепер йому вдавалося вислизати, може зникнути й нині. Тоді з райдужними перспективами доведеться попрощатися.

Само собою, про це на оперативній нараді не йшлося. Визначивши нові напрями роботи в зв’язку з новими обставинами справи, котрі відкрилися несподівано, полковник Черниченко нагадав співробітникам про похорон і всіх відпустив. Красиво говорити він не вмів, кострубато не хотілося, тому вирішив витратити ще півгодини й написати щось подібне до промови, аби не виглядала надто недорікувато. Адже на цвинтарі буде кілька генералів, вони все слухатимуть, треба сказати прощальне слово так, щоб не зганьбити себе й у своїй особі — всю «контору».

14

Родинних проблем, подібних до тих, що їх мав старший оперуповноважений майор Калита, оперуповноважений Максим Глод був позбавлений ще з того дня, коли Наталка Шостак, невисока, трохи захуда як на його смак білявка з великими круглими сірими очима і пухкими губками, погодилась одружитися з ним. Відтоді минуло п'ять років, Глодові виповнилося тридцять, його дружині — двадцять сім. Дітей у них поки що не було, і це — єдине, на що періодично нарікала Наталка. Глоди вже другий рік серйозно обговорювали це питання й дійшли обопільної згоди: щойно Максиму дають майора, вони заводять дитину. Двокімнатна квартира в них уже була. Її подарував молодятам на весілля батько нареченої, заступник начальника УВС у Слобожанській області Василь Шостак. Теща Глода працювала народним суддею, дружина за сприяння батька влаштувалася юристом у солідну фірму, жодним чином не пов’язану з криміналом. Подейкували, що після відставки Василь Шостак автоматично увійде в керівництво цієї фірми, хоча мент із діда-прадіда навряд чи має якісь бізнесові навички. Просто зі своїми зв’язками він міг надавати фактичним керівникам цінні поради та консультації.

Дід Наталки працював у губчека, потім — у карному розшуку. Батько, звичайно, не бачив для себе іншого життєвого шляху. Він мріяв про сина, котрий піде слідами предків і продовжить міліцейську династію, але народилася Наталка. Вдруге народжувати її матері не радили, та батько наполіг — бажання мати продовжувача «фамілії» перемагало в той час здоровий глузд. Результати виявилися сумними: дружина завагітніла, але вагітність переносила погано, врешті-решт стався викидень, жінка мало не померла в лікарні, тому про подальші спроби народити другу дитину навіть мови не могло бути. Звичайно, Наталка не повинна була вступати на жоден інший факультет, окрім юридичного. У родині панував офіційний культ правоохоронних органів, і дівчина з дитинства сприйняла його, оцінила й сама горіла бажанням швидше вирости і стати міліціонером. Часи змінилися, престиж міліцейської професії підупав, зате суспільна значущість юриста різко зросла. Однак коли Наталка підросла настільки, щоб дедалі частіше заводити розмови про одруження, батьки були категоричні — іншого зятя, окрім працівника міліції, вони для себе не уявляють і не приймуть. Наталка не заперечувала. Адже вона була міліцейською донькою та онукою. Через те кандидатура Максима Глода виявилася ідеальною.

Не можна сказати, щоб тесть аж надто опікувався зятем. За його службою він, звичайно, стежив, але протекцій не складав. Бо зять виявився досить самостійною людиною і, що головне, нормальним професіоналом. Про таких кажуть, «опер від народження». Саме в таких природжених ментів виникають родинні проблеми. Робота для них часто стає першим домом, родина — другим. Вони приходять пізно, йдуть рано, і взагалі — до такої категорії чоловіків дружини або мусять звикати, або швиденько з ними розлучатися. Наталка, маючи перед собою приклади бабусі та матері, готувалася стати ідеальною дружиною мента, і таки стала нею. А це для сискаря набагато важливіше, аніж покровительство тестя — великого та авторитетного міліцейського цабе.

Головною вигодою від Наталчиної ідеальності було те, що вона за всі роки подружнього життя жодного разу не наїхала на Макса за пиятики, що становили собою необхідний та неодмінний елемент і міліцейської, і власне оперської роботи. Часто опери закладали за комір у кабінетах чи генделиках після трудового дня, та й оперативні агентурні контакти ніколи не обходилися без спиртного. До честі Глода, він намагався не навантажувати без потреби власну печінку й не зловживати добрим ставленням дружини. Та коли в результаті оперативно-алкогольних заходів не вдавалося проконтролювати себе до кінця, Наталка зранку стоїчно приводила чоловіка до тями, не дорікнувши йому жодного разу. Іноді Глодові здавалося, що таких дружин просто не існує.

Звичайно, дружина знала про вбивство Корбута і з розумінням поставилася до чоловікового стану, коли той повернувся ввечері після похорон. Її батько теж віддав загиблому колезі належне, але на поминки не поїхав. Василь Шостак узагалі погано переносив міліцейські похорони, навіть якщо не знав особисто того, кого ховають. Хоча у зв’язку зі зростанням кількості самогубств і серед керівництва, і серед особового міліцейського складу він підтримав ініціативу міністерства: ті працівники міліції, незалежно, чи він начальник відділу, чи простий патрульний сержант, котрі накладають на себе руки, ганьблять своєю поведінкою органи. Всім тяжко, але не всі стріляються з табельної зброї. Ховати з почестями за рахунок МВС самогубців не будуть, їхні родини не отримають матеріальної допомоги й пенсії, бо чоловік загинув не на бойовому посту, а дітям назавжди перекриють дорогу в міліцейські вузи. Такий лист-попередження, призначений виключно для внутрішнього ознайомлення, розіслали всім без винятку керівникам міліцейських підрозділів України. Хоча зміст його в якийсь спосіб став відомий всюдисущій пресі, котра однозначно засудила такий підхід до проблем міліцейського суїциду. Шостак готовий був особисто підписатися під кожним його пунктом. Та коли хтось гинув від ножа, кулі чи гранати, Шостак неодмінно брав під особистий контроль питання допомоги родині загиблого.

Поминали Корбута в актовій залі управлінського Будинку культури. Глодові після третьої чарки, випитої мовчки і стоячи, стало фізично важко переносити увесь цей офіціоз. Спочатку всі по черзі мусили по п'ять хвилин постояти біля труни в почесній варті. Проти самої процедури Глод у принципі нічого не мав, але черга з товаришів по зброї виявилася величенькою, і коли нагоджувалося чергове начальство, Черниченко брав новоприбулого за лікоть, підводив до голови черги, і з боку це мало такий вигляд, що керівництво має привілей віддати загиблому останній борг поза чергою. Потім, коли біля могили почали штовхати промови ті, хто навряд чи й знав, як виглядав Серьога Корбут за життя, траурна церемонія набула особливо гнітючого відтінку. Розуміючи, що в таких ситуаціях ніколи нічого оригінального сказати не можна, Глод усе одно не міг прийняти подібного стану речей. Винесли труну, сказали біля могили кілька слів, закопали мужика, поплакали, пом’янули і розійшлися. За роки своєї оперської роботи Максові доводилося — куди ж подітися! — досить часто бувати на похоронах убитих бандитами міліціонерів, та цього разу йому здалося, що похорон Корбута перетворився в якусь дивну й незрозуміло зразково-показову акцію. Притула сказав йому за столом: місцеве телебачення і журналісти провідних міських газет отримали персональне запрошення від керівництва УМВС, крім того, тесть Глода скористався своїми особистими контактами і запросив телегрупу з телеканалу «Інтер». Сюжет про похорони убозівця, загиблого від руки безжального бандита, планувався у випуск новин, та Максим не збирався дивитися телевізор. Вибравши момент, він, Сташенко та ще кілька оперів, які знали Серьогу особисто, пішли з-за столу. Прихопивши кілька пляшок у найближчому магазині та взявши якоїсь простенької закуски, вони поїхали на конспіративну хату, де Сташенко періодично проводив зустрічі з агентурою і куди періодично водив баб, пом'янули Корбута в тісному колі своїх. Потім дорогою додому Глод зайшов у ще один питний заклад, перехилив сто грамів уже на самоті й запив усе це пивом. Удома дав Наталці роздягти себе і вкласти в ліжко.

На ранок він усе чітко пам'ятав, аби проаналізувати ситуацію і зрозуміти: ота остання горілка з пивом була абсолютно зайвою. У роті — сухо, зовсім некомфортно й гидко, відригувалося кислим, повіки розліплювалися важко, тупий біль пульсував у скронях. Уся паршивість його вранішнього стану помножувалася на день тижня. Сьогодні субота, за інших обставин він, можливо, мав би законний вихідний. Тим більше, що справу про напад на фірму «Драко» розкрито і передано слідчому. Одним клопотом менше, хоча з власного досвіду Максим знав — не надовго. Але з урахуванням ситуації капітана Глода могли сьогодні терміново викликати на роботу.

Поруч сопіла дружина. От хто має незмінний вікенд. На Максове щастя, Наталка зовсім не переймалася фактом, що не може у вихідні бути з чоловіком і вести, як належить подружжю, якусь подобу світського життя. Наприклад, ходити в гості на чай з тістечками, у кіно, театр або просто гуляти. Навіть повалятися вдома перед телевізором — і то щастя. Глод кілька разів ловив себе на думці: Наталка все ж таки переймається, просто не подає вигляду, бо так вихована і звикла. Іноді вони все ж таки проводили вихідні разом, і в більшості випадків чоловік півдня відсипався, а дружина читала, згорнувшись калачиком у кріслі, або розслаблено глипала в блакитний екран. На календарні свята вони йшли або до її батьків, або, коли стояла гарна погода, вибиралися на шашлики. Трошки врізноманітнювала життя родини Глодів Максимова відпустка — Наталка вже кілька років поспіль пробивала їм через фірму путівки в Крим, у пристойний санаторій. А одного разу навіть вдалося виїхати в Анталію на тиждень, хоч Глодові там не сподобалося. Він ніколи не думав, що буде почуватися так незатишно й незручно в незнайомому мовному середовищі, серед незвичної спеки та гармидеру турецьких базарів. Його шлунок, котрий запросто перетравлював дешеву горілку, невідомо з чого зроблений самогон, смажені біляші та чебуреки, пиріжки з лівером та вчорашні бутерброди зі скрученою ковбасою, відмовився перетравлювати страви східної кухні. Навіть дублянка, задешево виторгувана дружиною, не принесла радості — недовго в ній козирився. Під час одного виїзду «на труп» у підвалі зруйнованого будинку доводилося пересуватися, зігнувшись у три погибелі і підсвічувати ліхтариками, Глод подер рукав об цвях. Після цього повісив модний одяг у шафу, віддаючи перевагу зручнішому для щоденної оперської роботи вбранню. Словом, враження від першої в житті закордонної поїздки лишилися не найкращими.

Настінний годинник показував пів на восьму ранку. Глод відкинув край ковдри і обережно спустив ноги на підлогу. Він не боявся розбуркати дружину — різкі рухи в такому стані йому самому були протипоказані. Щойно він звівся на рівні ноги, як спальня гойднулася, підлога похилилася, стіни зсунулися ліворуч під невеличким кутом, перед очима заджмелилися різнокольорові цяточки, у вухах зашуміло. Глод обережно сів на край ліжка, потім так само обережно підвівся. Цього разу кімната не зрушила з місця. Максим пошукав босими ногами капці, знайшов їх і просто в трусах почовгав на кухню. Щільно прикривши за собою двері, прочинив кватирку і жадібно вдихнув вогке весняне повітря. Нинішній березень видався сльотавим, а сьогодні за вікном узагалі кружляли біленькі крупинки. Зима, як часто буває цієї пори року, не поспішала прощатися, нагадувала про себе дрібненьким мокрим снігом.

Глод узяв із підвіконня пачку цигарок, жадібно прикурив, затягнувся, закашлявся, кашель лише посилив головний біль. Та Максим не здавався — зробив добренну затяжку та, ігноруючи керамічну попільничку у формі міліцейського кашкета, перевернутого догори — подарунок дружини на День міліції, знайомий скульптор ліпив на замовлення — струсив попіл просто за вікно. Дивлячись на кружляння сніжинок, він докурив цигарку до фільтра, пульнув у кватирку бичок і запалив газ під чайником.

Крізь причинені двері до нього долинув звук телефонного дзвінка. Бігти до телефону не хотілося, бо Глод усім своїм похмільним нутром відчував — точно по його душу, а ще ж немає восьмої ранку, невже той, хто оце дзвонить, не розуміє — вчора ховали Серьогу… Дзвінок стих, а через хвилину на кухню зайшла заспана Наталка, кутаючись у махровий халат, і подала чоловікові трубку радіотелефону. Тримаючи її в одній руці, Максим другою відкрутив кран, узяв з полички чашку, набрав води, жадібно випив і лише після того, коли відчув, що може нормально говорити, відповів у трубку:

— Слухаю.

— Прокинувся вже? — голос Калити на тому кінці дроту звучав аж надто по-діловому як для суботнього ранку.

— Ні.

— Прокидайся, Максе, прокидайся. Я все розумію, сам учора трошки того… Але тут справа серйозна, приходь до тями і вперед.

— Куди це — «вперед»?

— Бориско Харламов, слідак наш дорогоцінний, учора під вечір таки витягнув рибку. Вірніше, не так: рибка сама на гачок попросилася.

— Слухай, мені тут тільки байок Крилова не вистачало. Гачки, рибки, ти можеш просто говорити? Думати зараз не хочеться, Їй-Богу…

— Думати особливо не треба, все вже за тебе придумали. Рожнов на допит учора попросився, сам слідчого покликав, у двері стукав так, наче його опускати в камері збиралися.

— Звідки ти знаєш, може, і збиралися.

— Ми їх у нормальні хати позакривали, нам тепер дратувати спільників Баглая ні до чого, хай цінують ставлення. Тож заявив він Борискові ось що: де живе Даня, ніхто з них справді не знає. Вони постійно здають йому всю зброю до наступного «діла», потім він знову роздає стволи кожному, і після того, як усе закінчується, знову забирає…

— І що тут цінного? — чайник закипів, Глод вимкнув газ, Наталка відсторонила чоловіка від плити й заходилася заварювати чай.

— Не перебивай, звичка в тебе дурна є. А ще Ріг признався слідчому — в Баглая баба десь тут живе, він начебто у неї кантується або, що імовірніше, до неї навідується. Думаю, там і зброю тримає. Навряд чи Баглай такий дурний, щоб ховати арсенал там, де ночує. Принаймні це зачіпка. Людмилою її звати, Людкою.

— Здорово. Прізвища, звичайно, немає?

— Чому, є. Але Ріг його не знає.

— Скільки в Слобожанську Людмил?

— Ну, при бажанні підходящих за віком знайти можна, та сам же знаєш, як у нас усіх із часом. Виник цей Баглай на нашу голову, тепер нас уже від учорашнього ранку активно мають з усіх боків — шукайте, активізуйтеся, ну, сам розумієш.

— Я тут до чого? Ти всім нашим уже про Людку розповів?

— Це я тобі так навмисне здалеку почав, аби ти сам усе зрозумів і потім про дурниці не запитував. У цієї Людмили, нібито коханки Баглая, є чоловік від першого шлюбу. Він за неї років на десять старший — перше кохання, ну, як воно буває. Словом, пожили вони разом, може, років зо два і розлучилися. Тільки він колишній дружині спокою не дає, ось Баглай і нацькував на нього своїх відморозків. Сам, як каже Ріг, не захотів об таке мазатися. Сходили вони до нього додому, натовкли писок і забули. Тепер Рожнов про цей випадок згадав і виявив добровільне бажання зайвий раз допомогти слідству. Але це — все. Більше ані він, ані хтось інший нічого не скажуть, поки ми Баглая не зловимо.

— Дуже мило з боку Рожнова…

— Звати колишнього Людчиного чоловіка Вова. Живе просто поруч із тобою, за два квартали. Ріг адресу назвав, номер квартири. За адресою справді проживає Володимир Манько, шістдесят восьмого року народження.

— Отже, шукаємо Людмилу Манько.

— Вже почали, та в мене підозра, що вона прізвище змінила і знову на дівочому живе. Ситуація така: прогуляйся зараз до нього, акуратно бери за бари й тягни до нас в управу. Тут ми отримаємо від нього адресу колишньої дружини. Адже він повинен її знати, раз спокою не давав. Так буде швидше, бо сьогодні зранку субота, поки результати запиту прийдуть, ми час згаємо. Завдання зрозуміле?

Глод зітхнув.

— Геніально. Кажи адресу.

Починати зараз суперечку на тему «чому саме я, невже більше немає нікого?» — йому не хотілося, та й не любив він подібних розбірок. Робота перш за все, це навіть їжакові зрозуміло. Щоправда, час від часу виникали ситуації, коли питання: «Чому саме я?» доводилося ставити ребром, і в таких випадках Глод зазвичай відстоював справедливість, а не власне небажання працювати.

Записавши адресу й давши відбій розмові, Макс знову тяжко зітхнув і поплентався до ванної. Наталка була вже там, уважно роздивлялася себе в дзеркало і, судячи з виразу її обличчя, не надто тішилася зі свого відображення.

— Старієш? — чоловік обійняв її за плечі.

— Тобі цього хочеться? — дружина не повернула голови.

— Ні, просто люстро зранку завжди бреше. Не вір йому. Я ж не вірю.

— Може, мені зачіску змінити? — не так давно Наталка підстригла волосся й пофарбувалася в рудий колір.

— Якщо ти про стрижку, то коротше немає куди.

— Правильно. А волосся швидко не відросте. Вчора… Макс…

— Що?

— Ну… треба було так… аж надто старатися?

— Чому ти заговорила про це?

— Не знаю, — вони знизала плечима. — Просто шукаю логічного пояснення для свого пожмаканого виразу обличчя.

— Хочеш сказати, я в цьому винен?

— Ти ні до чого тут. Можливо, я сама винна, — тепер вона повернулася до нього лицем. — Може, мені не треба про це говорити, ми ж ніколи не торкалися таких тем… Але мені на вихідні й свята немає для кого чепуритися і дбати про нормальний зовнішній вигляд. Я все розумію, але…

— Що «але»?

— Краще б я так само працювала без вихідних, — дружина відсторонила його. — Пусти, піду зроблю тобі щось поїсти.

Глод м’яко взяв її за лікоть.

— Ми справді мало про таке говоримо. Чому саме сьогодні?

— Просто так. Двадцяте березня. П'ять років тому ми одружилися.

Тільки цього бракувало! Глод відчув — зараз потрібні якісь слова, і зрозумів, що будь-яка сказана ним фраза на тему річниці одруження буде такою самою сухою, казенною та обов’язковою, як учорашні промови на цвинтарі перед могилою Серьоги. Він спробував пригорнути дружину до себе, та Наталка м'яко випручалася, подивилася на чоловіка сумним поглядом.

— Нічого, не бери в голову. Це не я тобі нагадую. Мені Анька Мостова подзвонила вчора. Розумієш, — вона посміхнулася, — я сама забула. Отже, так і треба. Пусти, ти ж поспішаєш.

Анька Мостова, подруга Наталки, була дружкою в них на весіллі. Сама вона теж одружилася і вже два роки живе з чоловіком у Києві.

Від цієї розмови в Глода лишилося не зовсім зрозуміле враження. Стоячи під душем, він ніяк не міг зрозуміти, дорікнула дружина йому, собі чи взагалі поскаржилася на життя просто так, від загальної нудьги похмурого суботнього ранку, через відсутність настрою вихідного дня. Та все-таки Максим відчував: дружина не сказала йому й половини того, що хотіла. Розмову обірвала несподівано, бо, швидше за все, злякалася думок, котрі зринули в голові.

Яєчню з ковбасою він ковтав через силу. Про повноцінний сніданок не хотілося навіть думати — внутрішній голос провокативно нагадував про пиво, навіть більше — про сто грамів горілки, котрі дозволять організмові прийти до тями. Зате міцний чай з м'ятою Макс випив охоче, попросив іще й відчув себе у більш-менш пристойній формі. Потрібний йому Вова Манько справді жив недалеко, можна прогулятися пішки і трошки провітритися. У його стані піша прогулянка мусить допомогти.

15

Двері в квартиру номер сорок шість на шостому поверсі дев'ятиповерхового будинку довго не відчиняли, хоча Глод, натиснувши пальцем кнопку дзвінка з третьої спроби, не відпускав її. Навряд чи Вова Манько, судячи з оббивки на дверях — стовідсотковий пролетар, чмихнув кудись суботнього ранку. Не ночувати вдома він теж не міг, хоча, за визначенням, вважався чоловіком холостим. Глод надто добре знав подібну категорію людей: невідомий йому Вова скоріше приведе жінку до себе, аніж попхається до любки на ніч. Розрахунок простий — на ранок він не буде господарем у чужому домі, тоді як на своїй території почуватиметься набагато впевненіше.

Нарешті двері прочинилися, і опер подумки похвалив себе. Він не помилився у припущеннях. Мужик в обвислих спортивних штанях, несвіжій смугастій майці зі скуйовдженою кучмою волосся на голові цілком відповідав не лише Максовим уявленням про колишнього чоловіка невідомої йому Людки, котру він, швидше за все, тероризував з міркувань альфонсизму, тобто періодично стріляв у неї грошові знаки. Господар квартири майже на сто відсотків відповідав теперішньому ранковому стану капітана міліції Глода. Але про мужика, що стояв на порозі й тримався за двері, аби не впасти, Макс не міг точно сказати: він ще п’яний чи вже похмелився.

— Манько?

— Ну то й що? — погляд господаря квартири був розфокусованим, язик, що називається, гуляв.

— Вова?

— Володимир Мик-гик-колайович, — гикаючи, виправив гостя Манько.

— Міліція, — Глод обмежився демонстрацією посвідчення, представлятися Володимиру Миколайовичу йому розхотілося, так само, як і називати його на «ви». — Сам удома?

— Ну то й що?

— Нічого, — Максим посунув на нього, Вова позадкував, відпустив двері, втратив рівновагу, поточився, але вчасно обперся рукою об стіну. Глод зачинив зсередини, підійшов до Манька впритул — його обдало густим перегаром. Максим мимоволі поставив себе на місце Вови, а Наталку — на власне місце, уявив собі її реакцію, поморщився й відчув відразу до Манька. Можливо, вранішня розмова у ванній — своєрідна реакція дружини на стан чоловіка, який дружині доводиться періодично терпіти. Прогнавши від себе непотрібні тепер думки, Глод труснув Вову за кощаве плече. — Нічого. Збирайся, зі мною підеш. Прогуляєшся.

— Не хочу, — чітко промовив Манько і раптом почав осідати на підлогу. Глод спритно підхопив свідка під руки, вирівняв, притулив до стіни, притиснув.

— Думаєш, мені цікаво з тобою валандатися? Одягай штани, підеш зі мною. Там розкажеш про свою колишню дружину і даси нам її теперішню адресу. Поставиш свою закарлючку, після цього — лети на всі чотири сторони. Це якщо по доброму. Не хочеш — викличу сюди зараз наряд, і тебе закриють до понеділка. Причину тобі придумати? Льогко! Дружину колишню переслідуєш, погрожуєш, життя не даєш, вона міліцію викликала. Сьогодні субота, до понеділка з тобою точно ніхто розбиратися не стане, пересидиш вихідні в камері з бомжами. Ну, дійшло?

— Вона сука, — вираз обличчя Вови так і не поспішав ставати осмисленішим, хоча, судячи з усього, він розумів у загальних рисах, про що говорить йому несподіваний вранішній гість із міліцейською «корочкою».

— Хто?

— Людка. Я її… той… ого-го… А вона… блядь… ментів… Спочатку бандитів… Ось! — Вова виставив руку. — Приходили, мудачйо… Отут ледь не зламали. Боліло тиждень, а бюлетень тепер хто дає? Отак! Це я на неї заяву напишу, хай її туди посадять. Скажи?

— Скажу. Підемо зараз зі мною, там сядеш і все, як треба, напишеш.

— Ти її посадиш?

— Льогко! Давай, не копайся.

Дивно, але перспектива посадити колишню дружину за ґрати трохи привела Вову до тями. Принаймні він досить зграбно вдягнув штани, причому — просто на спортивки. Підняв з підлоги сорочку в клітинку, в кожен рукав влучав рукою з другої спроби, сорочку заправив у штани, наверх вбрав старий турецький светр, абияк причесався п’ятірнею. Коли взувався, таки гепнувся на підлогу, Глод мусив допомагати йому піднятися. Нарешті Вова вдягнув куртку, дерматинового картуза і навіть хвацько притупнув ногою.

— Усе. Зраз ми її того… Не буде більше… буде знати…

— Буде, буде, — Глодові цей тридцятичотирирічний п’яниця починав відверто набридати. Послати б самого Калиту сюди, от було б радості.

Зачиняючи двері ззовні, Манько втрапив ключем у замкову щілину з першої спроби. У ліфті він мовчав, поки йшли до тролейбусної зупинки — теж мовчав, якщо не зважати на періодичні нецензурні закиди щодо погоди. І вже біля самої зупинки став як укопаний, дружньо штовхнув ліктем Глода й хитро підморгнув.

— Отут.

— Що отут?

— Ну… Слухай, ти наче того… Ну, нормальний мужик… Хоча мент і все таке…

Тролейбус, що саме підійшов до зупинки, Максим вирішив пропустити — народу, незважаючи на ранок вихідного дня, у салон набилося по саму зав’язку.

— Ти, Вова, мене вже замахав, чесно тобі кажу. Я б для тебе персонально статтю придумав, — Глод навіть перестав відчувати муки похмілля. Це — природна реакція, коли комусь іще гірше, тобі стає трошки краще від усвідомлення цього факту. — Ти посцяти не сходив?

— Не сходив, — чесно признався Манько і відразу додав: — Я теє, не дійду. Далеко нам чи нє — без різниці. Будь людиною, мужик, для чого так оце… Я вам у ментовці засцяний потрібен? Отут, недалеко, — він кивнув головою в напрямку найближчого до зупинки будинку. — Підвальчик там. Усьо є.

— Не дури голову, — Глод уже починав усвідомлювати: свідок стає для нього серйозною проблемою.

— Боїшся, що втечу? Куди тікати? Ми ж мою сучку саджати йдемо, так? — довелося кивнути. — Бачиш, нема чого тікати. Хочеш — пішли зі мною, тілько скоро, бо не теє…

— Давай, тільки бігом. Веди, — рішуче налаштований чимшвидше спекатися остогидлого вже Вови Глод легенько штовхнув його в спину. Манько побіг підтюпцем, Макс ступав за ним по грязюці великими кроками. Коли вони наблизилися до будинку, Глод справді побачив вхід у підвальчик і непрезентабельний напис над дверима: «Кафе-бар. 8.00–22.00». Більше інформації не потрібно. Коротко і ясно. Вова, з усього видно, належав до завсідників цього непримітного пивного закладу. Поставивши ногу на першу сходинку, що вела донизу, він на мить завмер, потім знову повернувся до Макса.

— Мужик, я правда не дійду.

— Вірю, вірю, кажу ж тобі — роби своє діло.

— Я не про те… Про те так само, але… Труби горять, ти пойняв мене?

— Видно. Можеш навіть не рекламувати, що ви вчора пили.

— Сам розумієш… Усі ми люди… Не дійду я, соточку б того…

«Мені б теж», — подумав Глод, але швидко прогнав від себе провокаційні думки, суворо гримнув на Вову:

— Ще чого! Ти мені тверезий потрібен.

— Так я ж нетверезий! — чітко, без жодних затинань видав Манько, і опер мусив з ним погодитися. — З мене, мужик, толку нема ні грама. Я сотку потягну — і тоді буду человєк. Такого тобі про жінку та її трахалів розкажу — рука затерпне протокол писати! Так лікуємося? Давай разом, ну?

Від перспективи похмелитися Вова став балакучішим, говорив переконливо, але якби Глод був у кращому стані, Манько ніколи б не зміг умовити його піти на поступку. У цю хвилину Максові хотілося одного: доставити цього ідіота в управу, пред’явити Калиті красеня Вову, аби він сам з ним вошкався, а самому нарешті піти і з почуттям виконаного обов’язку випити пляшку світлого пива. Тепер, у присутності Вови, капітанові міліції не хотілося виявляти слабкість.

— Іди, пий, тільки махом. І не дай Бог затримаєшся довше, ніж дві хвилини!

— Е, начальник, а посцяти?

— Кажу ж тобі — дві хвилини. Хвилина на малу потребу, хвилина, — він сам усміхнувся із власного каламбуру, — на велику похмільну. Час пішов, давай.

— Може, ти зі мною?

Перспектива заходити в задушливий підвальчик, де точно тусується вся довколишня алкашня, Глода не привабила. Краще постояти на свіжому повітрі.

— Чого мені за тобою ходити? Не стій, сам же час тягнеш.

— Тоді гривню дай.

Від несподіваного нахабства Глод не стримався і гикнув.

— Що тобі дати?

— Бабки вдома, — не змигнувши, пояснив Вова. — Тут сто грамів — гривня, і шматочок огірочка десять копійок. Солоний огірок, видно, домашній. Десять копійок у мене ще є, — він поліз у кишеню куртки і разом із лушпайками соняшникового насіння витягнув два п'ятаки.

— Може, тобі ще шнурки попрасувати?

— Для чого? Начальнику, не дійду, горе ж буде, сам час тягнеш, ну-у-у…

Манько вже підстрибував на місці, і Глод, швидше для того, щоб здихатися клопітного супутника, аніж справді розуміючи його стан, витягнув гаманець і простягнув Вові зім’яту купюру. Той, радо затиснувши гроші в кулаці, задріботів сходами вниз і щез у нетрях кафе-бару.

Тільки тепер Максим оцінив свої дії за десятибальною шкалою й поставив собі тверду «одиницю». Видно, він справді цього ранку загальмований, день почався паскудно, нічого хорошого далі не обіцяє. Сплюнувши, засік на годиннику час. Коли секундна стрілка зробила два кола, він дав Манькові ще одну хвилину, а тоді рішуче посунув донизу.

Кафе-бар був невеличким напівтемним приміщенням з барною стійкою і чотирма брудними стоячими столиками. За одним із них зручно розмістилися троє хануриків, на іншому затишно вмостився Вова Манько. Він сперся на столик усією вагою свого тіла, поклав руки на його поверхню, на руки поклав голову. Поруч стояв порожній одноразовий стаканчик.

— Скотина! — процідив крізь зуби опер і штурхонув Вову в плече.

Результат виявився несподіваним: Манько ковзнув униз і сповз на підлогу. Трійця за сусіднім столиком зацікавлено спостерігала за цією батальною сценою. З недоречною бадьорістю, притаманною ефірові вихідного дня, хрипко репетувало радіо з кутка за баром.

— Е, мужик, давайте з розбірками на повітря! — гаркнула з-за стійки огрядна тітонька непевного віку.

— Скільки він випив? — наблизився до неї Макс.

— Вовка?

— Ви його знаєте?

— Його тут усі знають. На роботу щодня через нас ходить.

— Він же заходив сюди у нормальному стані!

— Для нього оце, — барменка кивнула на лежаче тіло, — вважай, нормальний стан. Щось він сьогодні низький старт узяв. Видно, вчора добре постарався. Поплив від ста грамів.

— Точно?

— У нього грошей більше не було. А ти взагалі для чого тут такий цікавий?

— Міліція, — Глод тицьнув жінці посвідчення майже під носа, аби краще роздивилася в напівтемряві.

— Міліція, — підтвердила барменка. Краєм ока Макс помітив, як трійця хануриків після її слів хутко рушила до дверей. З проблемою під назвою Вова Манько капітан Глод лишився сам на сам.

Присівши біля лежачого, опер навідліг ляснув його по щоці, потім — по другій. Після третього удару Вова розплющив очі, щось пробурмотів і почав підводитися. Глод допомагав йому, підтримуючи під руки. Він, доживши до тридцяти років, уже мав справу з різними покидьками, але огиду такої величезної сили відчував уперше. Цікаво, що в цьому мудодзвонові знайшла дівчина, молодша за нього на десять років, хоч якою вона була…

— Догрався Вовчик, — барменка активно коментувала появу міліціонера. — Він же шкоди особливої не робить, хіба напивається, але ж то собі шкода. Тут жалівся на жінку постійно, каже — покинула…

Манько вперто не бажав триматися не ногах. Глод нарешті остаточно і повною мірою усвідомив ідіотизм ситуації. Розтиснувши руки й дозволивши Вові сповзти по стінці на підлогу, він знову дійшов до стійки.

— Телефон у вас є?

— Службовий. У вас хіба нема?

Справді, хіба нема? Глод лапнув кишеню куртки, не знайшов мобільника, пригадав раптом, як учора тицьнув трубку Наталці, аби поставила на зарядку, а ранком з важкої голови забув. Дружина теж не нагадала, вона так само була сьогодні в якомусь непевному стані. Добре, з цим потім, спочатку чортів алкаш Вова, щоб його, падлюку, розірвало на хрін.

— Нема. Терміново треба подзвонити.

— Директор забороняє відвідувачам користуватися службовим телефоном.

— Тьотю, ви не зрозуміли нічого? Мі-лі-ці-я!

— Хоч дві міліції. Мене з роботи виженуть.

— Тебе раніше виженуть. Ти погано прочитала, хто я і звідки? Бандитів ловлю, тьотю, а ти мені заважаєш зараз! — Глод розпалювався дедалі сильніше, вихлюпуючи на барменку всю свою накопичену за сьогоднішній ранок лють. — Телефон, я сказав!

Видно, жінка за стійкою зрозуміла, що вже достатньо продемонструвала свою невеличку владу і водночас сумлінність щодо виконання обов'язків, тому мовчки виставила з-під шинквасу телефонний апарат. Озирнувшись на Манька, котрий мирно спав на підлозі, Глод вирішив не ганьбитися остаточно й не набирати номер ані чергового, ані Калити. Замість цього накрутив «02» і повідомив: працівник УБОЗу потребує допомоги. Назвавши адресу, вийшов на повітря і сумно закурив. Ото буде патрульним про що сьогодні потріщати! Недобре, та іншого виходу все одно немає.

Патрульна машина з'явилася, щойно Глод докурив. Лейтенант і два сержанти з автоматами неквапом наблизилися до капітана. Глянувши на «корочку», лейтенант кивнув, навіть для чогось козирнув, хоча Максим був одягнений не по формі.

— Яка проблема?

— Отам, внизу, на підлозі лежить.

— Труп?

— Майже. П'яний до мертвого стану.

— Ми не витверезник, капітане, — лейтенант озирнувся на сержантів, чекаючи підтримки, і ті дружно закивали.

— Мені повторно назватися? — Глод відчув, як у ньому знову закипає лють. — На собі я його не потягну, він потрібен… Не важливо. Потрібен і все. Для знешкодження особливо небезпечного злочинця. Слухай, лейтенанте, чому я тобі мушу щось пояснювати і вмовляти тебе, наче дівку-целочку? Накази для тебе існують?

— У мене своє начальство є. Лежить п'яний не на вулиці, громадського порядку не порушує, адміністрація кафе міліцію не викликає. Інструкцій ми не порушуємо.

— Ти звідки такий гоноровий, лейтенанте?

— Звідти, звідки й ти, — в тон йому відповів лейтенант. — Нам повідомили — щось серйозне…

— Слухай, ти, серйозний, — Глод підійшов до старшого патруля майже впритул, фіксуючи боковим зором, як сержанти теж присунулися ближче, готові будь-якої миті втрутитися. — Ти можеш зараз розвернутись і поїхати, але вже сьогодні тебе викличуть. І не моє начальство, навіть не твоє. Не хочу називати прізвищ і посад, аби не подумав, що тут на понт тебе беруть. Але особисто поцікавлюся, що саме скажуть лейтенантові, котрий своїми діями ускладнює працівникам шостого управління знайти та знешкодити особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая. Орієнтування отримували?

— До чого тут…

— До всього! — на Максимів крик повернули голови люди біля тролейбусної зупинки. — Сказано — беріть мужика, грузіть у машину, доставляйте, куди скажу! Чи ти таки хочеш відповідати за бездіяльність?

— Баглай, Баглай, — пробурчав лейтенант, збавляючи оберти. — Вуха болять від того Баглая. Так би і сказали, нема чого в бутилку лізти.

— А я, лейтенанте, сказав, як вважаю за потрібне. Ворушіться, ми тільки час тратимо.

…Коли брудного і п'яного Вову Манька вивантажили з патрульної «канарки» на убозівському подвір'ї, подивитися на видовище вийшли навіть із чергової частини. Затриманого під здивовані погляди дотягли до Глодового кабінету. По дорозі Максим наштовхнувся на не менше за інших здивованого Калиту, буркнув на його німе запитання:

— Ось, привів. Виховуйте.

— І як це розуміти?

— Отак і розумій. Вова Манько, власною персоною. Колишній чоловік імовірної коханки Баглая. Проспиться — допитаємо. Якщо раніше не знайдемо адреси без його, гм, допомоги. Зробив усе, що міг.

— Та бачу, — стримано відповів Калита. — Може, його в камеру краще?

— За що? В жодному злочині не підозрюється, навіть громадський порядок не порушує, — Глод покосував на лейтенанта. — Нехай лежить тут, тільки аби Черниченко не дізнався.

— Не буде його сьогодні.

— Правильно, законний вихідний.

Залишивши Вову спати на підлозі в своєму кабінеті, Макс зачинив двері й нарешті отримав можливість випити пива. Ранок тільки починався, лише десять по дев’ятій. Загальний стан після пляшечки світлого трохи поліпшився, а коли опер — де наша не пропадала! — відкоркував другу, пиво розслабило, й накотила страшенна втома. Плюнувши на все, Глод повернувся в кабінет, зачинився зсередини і під хропіння свідка сам поспав годинку. А потім, відчувши, як сили повертаються, протер очі й рішуче взявся за остогидлого Вову.

Коли свідок зміг більш-менш адекватно сприйняти довколишній світ і до ладу говорити, Глод гукнув Калиту. Разом вони вислухали заплутану історію стосунків Вови з колишньою дружиною, заодно дізналися, яким він хлопцем був, поки в його життя не влізла нахабно малолітка, залетіла від когось, йому сказала — одружуйся, бо хата в нього своя, окрема, а потім аборт зробила, паскуда. Нічого, думав — поживуть, лише на три роки їх і вистачило. Не треба, мужики, молоденьких шукати, бо обдурять, стерви, ще й бандитів нацькують… Дівоче прізвище Людки — Свиридюк, живе вона тепер із матір’ю, тещею Вовиною колишньою, теж, за його словами, сучкою першої гільдії. Про свої зазіхання на спокій колишньої дружини Вова принципово не бажав говорити, вимагав посадити її разом з мамкою серйозно та надовго, присудити їм виплату матеріальних збитків на його користь і взагалі відновити справедливість, знайшовши бандитів, котрі його побили.

— Хочеш — пиши заяву, — великодушно запропонував Калита. — Припаяємо їм ще хуліганку.

— Ви їх — того?

— Того, того. Ти про заяву подумай, ми серйозно. А де живе теща, все ж таки скажи, бо замахалися ми з тобою тут, роботи по горло.

Кінець кінцем у Глода був протокол допиту Володимира Манька, де зафіксовано основні моменти його розповіді про аморальний спосіб життя, що його веде колишня дружина, думки свідка стосовно можливого зв’язку Людмили Свиридюк із кримінальними злочинцями й адреса, за якою вона тепер мешкає. Заодно Вова впізнав на фото Рога, Скляра і Кузьму — це вони, падлюки, били його на замовлення жінки Людмили. Таким чином, офіційна підстава зацікавитися Людмилою тепер була.

— Що думаєш? — поцікавився Калита, коли Вова нарешті пішов похмелятися далі на радощах від несподівано знайденої управи на колишню дружину-бандитку, і вони з Глодом залишилися самі.

— Пусто-пусто. Там бачиш — донька з мамою живе. Зайвий свідок, Баглай там себе вільно почувати не зможе. До того ж востаннє твій друг Вова був там за місяць до нового року. Тоді ж його й побили. І невідомо, чи мешкає там Людка взагалі. Може, вона десь разом з Баглаєм на окремій хаті. Якщо вона таки разом з Баглаєм.

— У будь-якому разі посилати туди бійців означає наробити шуму. Нам воно треба? Ні. Ти, Максиме, почав це все, ти, мабуть, і до кінця доведи.

— Тобто?

— Є колишній чоловік. Алкаш. Чи побутовий п’яниця, різниці в нашому випадку немає. Він з невідомої причини накатав у міліцію заяву на Людмилу. Мовляв, співмешкає з різною босотою, кілька разів на її прохання його били та всіляко знущалися. Словом, спокою не дає, допоможіть, рідна міліціє. Ось ти й прийшов розбиратися. Січеш?

— Не дурний. Застану саму маму — розпитаю про доньку. Тим більше, теща, я так думаю, проти зятя налаштована, різної гидоти від нього чекає постійно, тому нічого не запідозрить. Якщо там ще й Людка буде — так само жодних підозр. Бач, знадобився Вова.

— Недарма ти страждав сьогодні, — посміхнувся Калита. — Бач, цирк воно — цирк, а й користь усе одно якась для справи є. Не відкладай, Максе, топай в адресу, до Свиридюків. Після того передзвони.

Перед тим як вийти, Глод подумав і дістав із сейфу пістолет. Навряд чи його доведеться наставляти на жінок. Просто вирішив підстрахуватися про всяк випадок. З огляду на невдалий від самого початку день. Ховаючи зброю в наплічну кобуру й застібаючи куртку, опер зловив себе на думці, що діє за законами вивихнутої логіки. Аби він не взяв зброї, згідно з цим підлим, але дієвим законом, вона б знадобилася. Так, як мобільний телефон сьогодні зранку в кафе. І тепер йому хотілося вірити: використати завбачливо прихоплену зброю навряд чи доведеться.

Між іншим, дорогою можна випити ще пивця.

16

Маршрутка зупинялася за два квартали до потрібної Глодові вулиці. А за шість кварталів закінчувалося саме місто. Коханка Баглая оселилася на самісінькій околиці Слобожанська. Мікроавтобус розвернувся, заїхавши колесами в калюжу, і якби Макс вчасно не відскочив, був би облитий брудною холодною водою. Незлобиво матюкнувшись навздогін маршрутці, Глод підняв комір куртки й щільніше засунув руки в кишені. Білі снігові мухи, що кружляли зранку, не зникли й під обід. Навпаки — перетворилися на пухкі мокрі сніжинки, вітер задував їх в обличчя оперові, не даючи змоги роздивлятися дорогу перед собою. Набичивши голову і трохи виставивши праве плече вперед, Глод рушив прямо по ґрунтовій дорозі, час від часу втрапляючи в калюжі різної глибини й ковзаючи по грязюці.

Номера біля хвіртки потрібного йому будинку не було. Максим спочатку навіть проскочив повз нього, але, помітивши бляшаний кружечок із цифрою «48», зупинився, роззирнувся довкола. Сніг не давав змоги дивитися далеко вперед, тому Глод перейшов дорогу, аби роздивитися номер будинку навпроти. Так і є — «45». Отже, сорок шостий десь поруч. Повернувшись назад, наштовхнувся на номер «44», написані білою фарбою здоровенні цифри займали собою половину нової металевої огорожі. Паркан будинку, що стояв між сорок восьмим і сорок четвертим, знав колись кращі часи, а хвіртка трошки похилилася всередину двору. Натиснувши клямку, Глод зайшов на подвір'я, перетнув його по викладеній цегляними уламками стежці до ґанку. З буди вискочив пес, звичайнісінька кудлата дворняга, припнута на ланцюг, і хрипко обгавкав непроханого гостя. Не звертаючи на собаку уваги, Глод пошукав дзвінок біля дверей, не знайшов і постукав кулаком. Спочатку — легенько, потім — сильніше.

Зсередини почулося якесь шарудіння, але відчиняти не поспішали. Вхідні двері вели на веранду, але у віконних проймах де-не-де замість скла господарі вставили шматки фанери, а те скло, що залишилося, було густо замазане білою фарбою. Тому чи є хтось усередині, чи ні, роздивитися Глод не мав можливості. Постукавши ще раз і прислухавшись, опер вирішив, що йому здалося. Шарудіння не повторювалося, очевидно, він дуже хотів почути якийсь рух. Зійшовши з ґанку, він обійшов будинок з правого боку, потім зайшов із тилу й зупинився, дослухаючись. Над головою щось бубоніло. Він глянув ліворуч і зрозумів: він стоїть майже впритул до вікна кімнати, в якій працює телевізор. Отже, вдома таки хтось є. Рішуче постукавши у вікно, опер швиденько повернувся на ґанок, так само рішуче грюкнув у двері. Нарешті він вловив рух по той бік дверей, повернувся ключ у замку, двері прочинилися, і Глод побачив огрядну сиву жінку в модному років двадцять тому халаті й окулярах із товстими скельцями.

— Вам кого?

— Свиридюк Галину Петрівну, — аби знайомство відразу набуло офіційного статусу, Максим показав їй міліцейське посвідчення.

— Це я, — жінка не поспішала пускати візитера всередину. — Чому міліція?

— Та я, Галино Петрівно, власне, не стільки до вас, скільки до вашої доньки. Людмили Григорівни.

— Тим більше, чому міліція? Моя донька навряд чи щось у когось вкрала.

— Ну, не конче вкрала. Може, дозволите зайти? Бо пес у вас безпородний, але голосистий.

— Пес як пес. Для того й тримають, аби гавкав. Заходьте, раз прийшли.

Галина Петрівна пропустила його на веранду, прикрикнувши на собаку, і той замовк. Та далі веранди господиня вирішила відвідувача не пускати, заступивши вхід до передпокою своєю огрядною фігурою. Говорила вона голосно, так говорять ті, хто трошки недочуває, тому Глод так само почав підвищувати голос:

— Вона, повторюю, нічого ніде не вкрала, тим більше — не вбила нікого.

— Я знаю. Людою не може цікавитися міліція.

— Тим не менше, — Глод розвів руками. — Вона вдома?

— Хто вам сказав, що Люда живе тут?

— Адресу дав такий собі Манько Володимир… Миколайович. Знаєте такого?

Обличчя жінки стало ще суворішим, навіть гнівним.

— Чого йому ще треба від нас? Прогнала його Люська — і слава Богу! Він ніколи людиною не був, казала я їй, та хіба молоде послухає! Потім до мамки прибігла, тепер уже сама грамотна стала. Навіть прізвище назад зміняла на дівоче.

— Отже, ви його знаєте? — перепитав Глод.

— Віки б його не знати! Зятьок колишній, падлюка.

— Щось подібне він і про вашу доньку каже.

— Хай ще раз скаже — язика вирву й собаці викину.

— Та він не просто сказав — написав офіційну заяву. Ось розбираємося. Мені б із донькою вашою годилося перебалакати. Телефону у вас немає, де вона прописана — невідомо, Манько каже — з матір’ю живе. Крім вас, удома є хтось іще?

— Заяву? — Галина Петрівна навіть зняла окуляри, протерла їх полою халата, знову начепила не перенісся. — Чого він хоче?

— Вибачте, але про такі речі не хотілося б отак, на веранді. Не літо, весна, бачте, а сніг який валить. Розмова в нас не на три хвилини…

Хазяйка мовчки розчахнула двері, мовчазним жестом запросила Глода пройти і крикнула, невідомо до кого звертаючись:

— Люсю! Люсю, тут знову твій придурок воду каламутить.

З кімнати назустріч Максимові вийшла молода жінка, про існування якої він ще вранці й не здогадувався, а на цю хвилину не знав про неї, здається, лише найінтимніших подробиць. Скажімо, розміру бюсту, об’єму стегон, кольору білизни та улюбленої фірми-виробника губної помади. Хоча Глод цілком припускав, що її колишній чоловік так само не знав усього цього. Якби Вову Манька попросили, наприклад, дати докладний словесний портрет людини, з якою спав у одному ліжку два з половиною роки, він навряд чи впорався б із цим завданням. Зовнішність Люди Свиридюк виявилася звичайнісінькою, в натовпі вона б нічим особливим не привернула уваги. Можливо, такий висновок Глод зробив, бо не встиг іще як слід роздивитися її через брак світла в передпокої. Опера взагалі дратували погано освітлені приміщення. Навіть більше, зовсім недавно він зробив для себе відкриття: виявляється, він, капітан міліції, не дуже добре почувається в темряві. Ні, він не боїться її. Просто при світлі завжди можна бачити небезпеку. Або переконатися, що нічого нікому не загрожує. Про небезпеку Глод думав досить часто, і вважав — це для його роботи цілком нормально.

Тому він механічно простягнув руку до стіни, намацуючи вимикач.

— Можна світло ввімкнути? Бо якось так не зовсім зручно балакати.

— Пройдіть до кімнати, — Галина Петрівна саме зачиняла за Глодом двері. Та пальці вже намацали вимикача, натиснули на нього. Передпокій перестав бути темним, Максим машинально глянув довкола себе. Кожен, хто потрапляє кудись уперше, мимоволі роздивляється, як тут живуть.

Передпокій виявився не дуже великим. Праворуч від Макса притулилося до стіни стареньке трюмо, в кутку стояла така сама древня пральна машина. Ліворуч — вішак для одягу.

Погляд Глода зачепився за щось незвичне, навіть несподіване. Але перш ніж він устиг зрозуміти, що саме збентежило його, Людмила нарешті промовила:

— Та проходьте вже, проходьте, і правда, чого стовбичите в дверях.

— Крім вас, у хаті є ще хтось?

— Чому вас це цікавить?

— Бо присутність сторонніх небажана. Розмова стосується лише вас, ну, і почасти вашої матері.

— Можете перевірити, — Людмила відступила від дверей, даючи зрозуміти — прохід вільний.

— У вас взуття знімають?

— Просто витріть ноги, — дозволила Галина Петрівна. — І не треба так кричати, тут глухих нема.

Дивно.

Чи Глодові здалося, чи хазяйка говорила зараз не так голосно, як на веранді. Сам він і далі підвищував голос, вважаючи її глухуватою. Пояснення знайшлося відразу. Не в хазяйці справа — хоча випито три пляшки пива, в голові ще й досі шумить, шум віддає у вуха, ось вам і побічні ефекти: це він, Глод, не зовсім дочуває. Нічого, з досвіду він знав — після обіду, навіть ближче до вечора, все це минеться.

— Будете хату обшукувати? — у запитанні Людмили чувся виклик.

— У мене ордера нема, — миролюбно промовив Максим. — І не треба мені вашу хату обшукувати, взагалі не для цього прийшов. Давайте краще на кухню пройдемо, а то натопчу вам, надворі таке робиться — наче не весна.

Він уже визначив, де кухня, і пройшов туди, на ходу розстібаючи куртку. Галина Петрівна посунула за ним і, коли опер, не чекаючи особливого запрошення, вмостився на ослінчику, нависла над ним горою.

— Не треба нам тут погодою зуби заговорювати. І доброго дядю тут грати. Давайте, в чому там справа, що цей виродок ще для нас придумав.

— Присядьте, Людо, — майже по-хазяйськи, наче в своєму робочому кабінеті, запросив Глод. Молода жінка сіла на стілець у кутку, сперлася на спинку, схрестила руки на грудях, закинула одну обтягнуту чорними лосинами ногу на іншу. — І ви теж, — звернувся до Галини Петрівни, але хазяйка демонстративно залишилася стояти. — Як хочете. Коротше, розмова у нас поки що без протоколу. Бо, скажу вам чесно, ваш колишній родич підкинув нам зайвого геморою.

— Він сам як геморой, — Людмила презирливо скривила губи.

— Вам, звичайно, краще знати. Нам Володимир, гм, Миколайович так само не дуже сподобався як людина. Але як громадянин він цілком має право написати заяву. Ми мусимо відреагувати, а в нас крадіжки, бандитизм і зґвалтування, ще з вашою справою возитися. Може, ви якось між собою розберетеся?

Щось не так. Щось тут не так.

Внутрішній голос узявся нізвідки, наче прокинувся й тепер відволікав Глода від роботи. Йому швидше хотілося провести формальну розмову з жінками, повернутися в управління, доповісти Калиті — ніяким Баглаєм у тій адресі не пахне. Однак нагляд за Людмилою Свиридюк установити треба, взяти її в конкретну розробку. За умови, якщо Рожнов, переможець постійно діючого конкурсу ідіотів, нічого не наплутав. Та внутрішній голос не давав спокою, нагадуючи оперові — він не помічає чогось важливого, що лежить просто на поверхні.

Навіть не так: помітив, та недостатньо роздивився. Не надав особливого значення.

— У чому ми повинні розібратися? — роздратовано втрутилася Галина Петрівна. — Ви ще толком нічого не сказали.

— Скажу. Зараз скажу. — Максим подарував їй знезброювальну посмішку. — Володимир Манько заявляє: ви, Людмило, наказали якимось бандитам, аби ті його регулярно били. У нього купа довідок із лікарні…

— А з дурдому нема? — поцікавилася Люда. — Йому там саме місце, навіть тюрма для нього — курорт. Хіба там вилікують. А правда, що за вироком суду засуджених примусово лікують від алкоголізму?

— Правда.

— Тоді я теж маю право написати на нього заяву. І хай його посадять. Він тут нам спокою не дає, погрожує хату спалити.

— Ви десь працюєте, Людо?

— Це має значення? — Максим знову відчув приховану агресію.

— У принципі ні.

— Живете з мамою?

— А це до чого?

— З’ясовую наявність засобів для існування. Розумієте, ви ж наймали, за словами вашого колишнього, бандитів…

— Нікого я не наймала! — Людмила підхопилася, нервово пройшлася по кухні, знову сіла. — Не наймала! Я його ще, слава Богу, від початку цього року не бачила! Думала, дав спокій, так бачите — нате вам, здрасьтє!

— Правильно, — погодився Глод. — Манько так і написав: перед новим роком до нього в квартиру ввірвалися троє невідомих, сильно його побили, навіть ребро поламали, і попередили, аби лишив свою колишню дружину в спокої.

— Чого ж він відразу не побіг у міліцію?

— Я знаю, — знову втрутилася мама. — До ручки допився твій принц прекрасний, згадав про твоє існування в черговий раз і вирішив із дурних очей ще й міліцію на тебе нацькувати! Тільки нічого в нього не вийде!

— Чому? Може вийти. Розумієте, справа хоч і особиста, але ж криміналом таки попахує, ага. І якщо ви між собою не розберетеся, люди, доведеться нам довго й нудно… Знаєте, — Глод раптом стишив голос, — а я вам розповім, як воно все було. Ви попросили знайомих хлопців, аби ті начистили паяльника цьому придуркові, хіба не так?

— У мене немає таких знайомих, — відрізала Люда.

— Не може бути, щоб ви ні з ким не зустрічалися, Людмило. Двадцять п’ять років, молода, симпатична…

— Не треба мені тут ваші підходи ментівські! — не стрималася молода жінка, відразу зрозуміла помилку, взяла себе в руки. Глод устиг перехопити нищівний погляд матері, кинутий на доньку. — Вибачте, це все від нього, від Вовки лишилося. Бачте, довів. Одна згадка про нього — і мене тіпає всю. Придурок, блін.

— Ну, то як? Може, він із кимось вас у місті побачив після того випадку, приревнував — а чого, буває — і вирішив знову подіставати вас? Як мені з вашим приятелем перебалакати?

— Він тут ні до чого.

— Значить, є приятель?

— Не дуже тактовне запитання.

— А ми не дуже тактовна організація, ми бандитів ловимо. Тому, повторюю, з вашою справою взагалі не хочемо мати нічого спільного. Нехай Манько заяву забере, і більше ми з вами не зустрінемося. За таких обставин, звичайно, — Глод витримав коротку паузу. — То як стосовно приятеля? Чи друга?

І раптом він укляк на місці. Бо внутрішній голос, що не вгавав ні на мить, нарешті чітко пояснив причину занепокоєння. З обличчя опера моментально зник добродушний, навіть трохи простакуватий вираз. Він напружився, вперся поглядом у Людмилу. Вона саме збиралася щось сказати, але зміни в поведінці гостя не можна було не помітити. Кинувши погляд з доньки на матір, Глод повільно підвівся.

— Чоловік лишав тут свої речі?

— Що? — Людмила не відразу зреагувала на різку зміну теми.

— Манько, ваш колишній чоловік, залишав тут, у цьому домі, якісь свої речі?

— Ще чого… Ми навіть не жили тут, тільки перший рік, потім бабуся йому квартиру відписала.

Людмила поки що не розуміла, про які речі йдеться, та Глод так само стежив за обличчям мами, і стало очевидно — вона просікла тему, і треба не дати їй опам'ятатися.

— Інших чоловіків тут не буває?

— Слухайте, яке ваше…

— Я запитав вас! — вага пістолета під лівим плечем нагадала про себе. — Хто ще є в хаті?

— Нікого…

— Сторонні чоловіки?

— Нікого! — Люда теж підхопилася.

— Добре. Заспокойтесь і відповідайте чітко: чия тепла шкіряна куртка висить на вішалці в передпокої серед іншого жіночого верхнього одягу?

Ось воно.

Те, за що зачепився погляд і що не давало спокою оперові, розбуркавши навіть внутрішній голос. Коли він увімкнув світло й глянув ліворуч, просто перед собою побачив добротну чоловічу шкірянку.

— Мені повторити, чи без того все зрозуміло?

— Ви не маєте права, — промовила Людмила. — Не маєте…

— На що я не маю права? Помічати чоловічі куртки? — тепер Глод говорив упевнено, бо знав — від цього залежить поведінка жінок у найближчі кілька хвилин. — Хто її тут забув? І чи забув узагалі? — Раптом до Макса дійшло, що насправді відбувається. Тупий біль від раптового напруження стиснув скроні, правиця майнула по пістолет. Побачивши зброю, жінки дружно зойкнули, та Глод упівголоса попередив: — Тихо. Тихо, я сказав. Погода на дворі сьогодні — без куртки не вийдеш. Нежить підхопити легко, соплі з носа потечуть. Де Баглай, дівчатка?

— Хто?

— Не треба робити круглі очка, Людо. І не кажи, що ти його не знаєш. Мені нема коли вас умовляти, стан не той. Де Богдан Баглай?

Не отримавши відповіді, навіть не сподіваючись її отримати, Глод виставив напівзігнуту в лікті руку перед собою і пройшов уперед. Поряд із кухнею побачив відгороджений завіскою куток, відхилив її, побачив рукомийник із краником, поруч на гачку у формі бджілки Майї — два рушники, а на скляній поличці — одноразові станки «джилет» і тут же — жіночий епілятор для ніг.

— Кажете, немає тут сторонніх чоловіків? — повернувся він до Людмили.

— Сторонніх немає, — огризнулася вона.

— Ну, звичайно. А які є?

Вона демонстративно відвернулася.

— Ви що собі дозволяєте? — спробувала нормалізувати ситуацію мати.

— Безпредєл. Ментівське свавілля, — просто відповів Глод. — Кажіть, де Баглай, і все закінчиться мирно.

— Немає тут ніякого Баглая.

— Подивимось. Сидіть тихо, бо підете за приховування злочинця.

Тихо будьте… Тихо. Тихо.

Чорт забирай, на веранді хазяйка говорила голосно, аж надто голосно, це вже факт, його не зіпреш на похмільний дзвін у вухах. Коли зайшли в хату, вона почала говорити нормально, і це так само було зафіксовано його підсвідомістю.

Висновок: на веранді вони говорили для стороннього слухача. Нічого більше не напрошується.

Кімнати були прохідними, їх було три. Для очищення совісті Глод швидко пройшовся по хаті, розчахнув дверцята шафи для одягу й відразу відсахнувся: якщо все піде, як у водевілі, і Баглая справді ховають у шафі серед жіночих суконь та кофтинок, він запросто може стрельнути, коли зрозуміє, що попався. Враховуючи репутацію Баглая, він навряд чи неозброєний. Та в шафі, окрім одягу, нікого не виявилося, за спиною глузливо реготнула Людмила:

— Ще під ліжко зазирни, лягавий. У шухлядку. У відро помийне.

— Треба — зазирнемо, — пообіцяв Глод, хоча вже встиг переконатися: особливо заховатися тут немає де, окрім одного місця. Він замислено підняв голову, обмацав очима стелю, рішуче повернувся і вийшов на веранду. Там теж глянув угору.

З лівого боку в стелі він побачив квадратний отвір, закритий лядою. Хід на горище.

Тут же до стіни прихилена саморобна драбина. Не лежала на підлозі, її прихилили до стіни буквально поряд із дерев’яною лядою. Ось тобі шарудіння за вхідними дверима. Прихилившись до одвірка і про всяк випадок спрямувавши дуло «Макарова» на ляду, Глод приготувався серйозно обдумати ситуацію, що склалася.

Мама з донькою стояли в нього за спиною. Керуючись невідомо якими підозрами, Макс ступив крок убік, аби мати їх у полі зору. Звичайно, ніякої серйозної протидії від двох жінок він не чекав, але береженого Бог береже. Колись під час облави в одному притоні, де зависала банда Вітьки Смолія, всі захопилися й забули про худеньку повію з хлопчачою стрижкою, котра причаїлася в куточку. А вона раптом озвіріла, підхопила з підлоги порожню пляшку і з криком: «Вітя!» кинулася на опера, що стояв спиною найближче до неї. Це був покійний Серьога Корбут, тоді він дивом уникнув удару пляшкою по голові.

— Там? — Глод кивнув у бік ляди.

— Лізь і дивися, коли робити нема чого! — визвірилася Людмила.

— Я полізу, полізу. А вам краще зайти в хату, сісти рядком і сидіти мовчки. А ще краще — нехай одна з вас піде до найближчого телефону і викличе міліцію сюди. Або разом йдіть, так навіть краще.

— Кому краще?

— Зарахується на суді.

— Не треба тут нам парити. Який суд? Що ми зробили?

— Ховали особливо небезпечного злочинця. Стаття.

— Де він, той злочинець? Лазь по горищах, тобі за це платять. Сам лазь, — демонстративно розвернувшись, Людмила пройшла в кімнату, хряснули двері. Її мама, спопеливши Максима сповненим люті поглядом крізь скельця окулярів, пішла за донькою. Капітан Глод залишився сам під лядою.

Ситуація перестала подобатися оперові. От би де згодився забутий мобільник, та думати тепер треба не про те, чого нема, а про те, що маємо. Розклад не на його користь. Цілком можливо, озброєний і небезпечний убивця сидить зараз на горищі, хоча Глод припускав імовірність помилки в розрахунках. Тоді він буде виглядати посміховиськом, клоуном в очах матері та доньки Свиридюків. Але вони справді перелякалися, принаймні в погляді Людмили майнули страх та розпач від усвідомлення по-дурному розкритої таємниці. Гаразд, може вийти й так: на горищі справді хтось ховається, тільки він — не Богдан Баглай. Просто кримінальний типчик, котрий переховується від міліції. Варіант? Варіант. Однак, почувши про Баглая, жінки мимоволі здригнулися, і ясно — не від страху перед ним, а боячись за нього. Тому зупинимося на припущенні, що на горищі засів саме Богдан Баглай.

Міліції тут не чекали. Так само не чекали сторонніх, та міліції — в останню чергу. Інакше Баглай не вискочив би на горище, в чому був, не подумавши про елементарне знищення слідів свого перебування в хаті. Не так свого, як слідів присутності чоловіка. Подібний спосіб ховатися від сторонніх очей він, без сумніву, уже розробив і практикував у цій хаті й раніше. І якби Глод відразу вигукнув: «Відчиніть, міліція!», то хто знає, чи залишив би Баглай куртку на вішалці, найвиднішому місці, і так само забув би заничкувати чоловічі станки для гоління. Завдяки хазяйці розмову він на горищі почув, тепер попереджений і готується зустріти ворога.

А чи не підганяєш ти задачку під відповідь, мужик?

Що далі Глод стояв на місці й продумував план дій, то сильніше його розбирали сумніви. Боячись, що кінець кінцем подібні питання відіб'ють у нього всяке бажання діяти, Максим зняв пістолет із запобіжника, підсунув однією рукою драбину до ляди. Шукати телефон і викликати групу — втрата часу. Тільки-но він вийде звідси, Баглай — чи той, хто ховається на горищі — БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, НА ЗЛО ВСІМ БАГЛАЙ, ВСЕ ОДНО БАГЛАЙ, ВІН ТАМ, БАГЛАЙ, ТАМ — негайно скористається нагодою і накиває п’ятами. Чому Галина Свиридюк ставиться до нього трепетно, поки незрозуміло, а ось Людка упреться рогом і ніколи нікому не здасть свого коханого. Та навіть якщо й захоче — все одно не зможе. Так Баглай і залишив їй свою адресу. У таких випадках на звісточку від милого втікача доводиться чекати кілька місяців, а то й понад півроку, не проконтролюєш. Залишати його тут Глод не має права.

І лізти на горище сам — теж. Щойно його голова просунеться в отвір, вона стане чудовою мішенню для того, хто засів нагорі.

— Баглай, чуєш мене? Краще вилазь по-хорошому!

Опер ні на що не сподівався, просто давав шанс не стільки йому, скільки собі. Не почувши відповіді, не здивувався.

— Я тебе зараз дістану, чуєш мене? Краще тобі не рипатись і здатися. Це на суді зарахують, — і тут же він зрозумів, яку дурість зморозив. Навіть того, що їм відомо про подвиги Баглая, вже досить для вищої міри, нехай би він навіть сам з’явився на прохідну МВС у Києві й зажадав здатися особисто міністрові Смирнову. Здаватися Баглаю не було жодного резону. Принаймні здаватися без бою.

— Чуєш, ти, там? Усі твої пацани вже давно закриті й валять один одного, як можуть. Тебе також згадали. Думаєш, я дарма сюди прийшов? Ти можеш вирватися звідси, але місто вже блоковане. Вискочити тобі не дадуть, хіба під землю заховаєшся, наче кріт. Довго ти так витримаєш, Баглай? Мовчиш? — Глод поставив ногу на перший щабель драбини, підтягнув вагу свого тіла вище, тримався за щаблі лівою рукою, праву з пістолетом тримав перед собою дулом догори. — Так поговоримо, Даня? Тебе так називають? Поговоримо? Не дурій тільки, я йду.

Опинившись під самою стелею, Глод ледь натиснув головою на ляду. Піддавалася. З того боку нічим не привалена. Витягнувши ліву руку і балансуючи на сходах, Макс підняв ляду, заштовхнув її всередину. На голову посипалася курява впереміш із якоюсь потертю. У стелі відкрився темний отвір.

— Я йду. Поговоримо, — повторив Глод, вдивляючись у чорноту отвору. — Не будь дурним, Даня. Гірше собі зробиш, правда. Про баб подумай. Люда чи Люся — вона хто тобі? — здавалося, слова він промовляв у порожнечу. — Щось означає вона для тебе, Даня? Труп мента в її хаті. Навіть поранений мент у її хаті — ти ж розумний, Баглай, ти недурний пацан, чуєш мене? — мовчання тривожило Глода, та відступати вже не було куди.

— Ти ж знаєш, чим подібні речі закінчуються. Люда чи Люся, як ти її звеш? Не важливо. Вона — твоя жінка, у нас це знають. Тому проблеми в неї реальні будуть. А так — жодної. Вона навіть не знає, хто ти і чим займаєшся. Я прийшов — ти на горище заліз. Нехай так — від бандитів ховався. Зараз багато хто від бандитів ховається.

Чесно кажучи, Глод сам не чекав від себе такого красномовства. І ще невідомо, чи врятує воно йому життя.

— Я йду, чуєш мене?

У правій кишені куртки він постійно тягав із собою наручники. Переклавши пістолет у ліву руку, Глод витяг браслети, запхав їх у задню кишеню джинсів, потім витягнув правицю з рукава заважкої, з огляду на ситуацію, куртки, повернув «Макарова» у праву долоню, остаточно звільнився від верхнього одягу, скинувши куртку на підлогу. Потім, набравши в легені повітря, наче перед стрибком у воду, просунув руки в отвір і одним різким рухом закинув туди тулуб, відразу завалився на правий бік, перекотився, затягуючи ноги, перевернувся в перекаті, став на коліна, виставив ствол перед собою.

Нічого не сталося.

Ніхто не вискочив на нього з темряви.

Лампочка, що теліпалася під самою стелею веранди, майже нічого не висвітлювала. Тут панували темрява й пилюка. Холоду з вулиці не відчувалося — в дальньому кутку проглядався цегляний димар, тепло йшло від нього. Інстинкт погнав Глода в куток, де можна захистити принаймні спину, рука водила пістолетом по півколу зліва направо.

— Вилазь! Вилазь, мать твою! Вилазь!

Очі досить швидко призвичаїлися до тьмяного світла, тепер Глод міг роздивитися довкола. Не торкатися головою даху можна було лише в центрі горища, в інших місцях доросла людина мусила нахилятись, а в кутку, де він стояв на колінах, навіть у такій позі потилиця чіплялася за дошки, з яких складався каркас даху. Тут зовсім не було речей, навіть звичайного мотлоху, котрий господарі виносять на горище. Окрім убогої порожнечі, лампочка нічого й нікого не висвітлювала. Проміжок між стелею та дахом виглядав порожнім. Виходить, увесь цей час Глод тренувався у красномовстві перед порожнечею. А жінки слухали його і, мабуть, гідно оцінили весь цей суцільний прикол.

Нехай. Він і не таке ковтав. Отже, він усе-таки…

Стоп. Тихо.

У кутку за димарем щось ворухнулося.

Чому щось — там хтось ховався. За димарем хтось є. Хоча б тому, що це єдине місце, де на горищі реально можна заховатися. І навряд чи то кицька, яка живе, де заманеться, і гуляє сама по собі. Немов на підтвердження Глодових думок за димарем знову зашаруділо, тепер уже йому не здалося, справді почувся якийсь рух.

Глод ступив ще трохи вперед, аби можна було стояти більш-менш рівно, клацнувши затвором, дослав патрон у патронник, націлився на цегляний сховок.

— Вилазь звідти! Я знаю — ти там! Вилазь, бо витягну, чуєш, Баглай!

При бажанні Баглай, чи хто там ще принишк за димарем, міг уже напасти на опера стонадцять разів. Пояснень цьому Глод не чекав, але все-таки припускав можливість, що в супротивника є при собі вогнепальна зброя. Сам себе він вважав досить вдалою мішенню, і небажання бути нею змусило Глода підняти пістолет майже до стелі й натиснути спуск. У замкненому просторі горища постріл гримнув, наче вибух гранати, Максові позакладало вуха.

— Далі почну стріляти нижче! Виходь, кому сказано!

Із-за бовдура поволі висунулася людська постать. Обличчя чоловіка Глод толком роздивитися не міг. Зараз опера більше цікавили руки чоловіка, які той тримав за спиною.

— Повільно! Повільно йди! Покажи руки! Що в тебе там — кидай перед собою! Ну!

Чоловік зробив іще один крок уперед. Одну руку він спокійно витягнув із-за спини і виставив її перед собою, тримаючи долоню догори. Друга рука з'явилася так само неквапливо.

КЛАЦ!

Навіть при тьмяному освітленні Глод не міг помилитися — у правиці чоловік тримав ножик-викидуху. Лезо, звільнене натискуванням кнопки, вилетіло на волю і тепер хижо дивилися просто на опера.

— Кидай! Кидай зброю, козел! — вигукнув Глод, навіть не порівнюючи зараз шанси викидухи проти «Макарова». Те, що сталося далі, жодним чином передбачено не було.

Змахнувши правицею, чоловік полоснув лезом по лівій руці — один раз, відразу другий, третій, кожен удар супроводжувався реготом, більше схожим не на регіт істерика, а на сміх переможця. Потім просто на очах Глода він ударив себе вістрям просто в бік, і, випустивши ножа, повільно осів на коліна, потім упав. Сміх відразу перейшов у болісний стогін.

Одним стрибком Макс опинився біля лежачого, рвучко повернув його обличчям до себе. Тепер він міг розгледіти його досить чітко. І хоча в розпорядженні міліції були тільки фотокартки чотирирічної давнини, Глод упізнав Баглая відразу. Навіть із перекошеним від болю писком. Кров заливала сорочку на боці й животі, ліва рука також стала мокрою, хоча при такому освітленні колір крові мав неприродний вигляд.

— Ах ти ж… бл-л-л-ля-а-а-а!

Ситуація вимагала рішучих дій, але Глодові в жодному разі не хотілося залишати цінну здобич лежати просто так, навіть враховуючи те, що вона стікає крівцею. Спритно защіпнувши браслета на правій кисті Баглая, Макс спритно завернув руку за спину, зовсім не відчуваючи опору, зчепив з лівою, клацнув замком.

Так.

— Лежи поки, — кинув він, хоча навряд чи полонений тепер спробував би втекти. Хутко, хоча й досить незграбно спустившись униз, Глод як був, з пістолетом у руці, забіг до хати, на ходу відкинувши набік свою куртку, що валялася на підлозі.

Мати з донькою дивилися на нього, наче на привида. У дзеркалі Глод побачив розхристаного чоловіка у брудному светрі, запилених штанях, з виряченими очима й закривавленими руками.

— «Швидку»! Бігом «швидку» сюди!

— Ти що з ним зробив, падлюка! — Люда кинулася на Макса, точно наміряючись учепитися в горло, та наштовхнулася на ствол і лише прошипіла в безсилій люті: — Ти його вбив, сука, підор, ментяра, козлина, сам здохнеш, сам!!!

— Сам, сам. Але твій друг швидше здохне, — пояснювати, що саме сталося на горищі, Глод не мав ані часу, ні бажання, бо Людці, за великим рахунком, усе одно, від чого спливає кров'ю її коханий. — Біжи, де тут телефон, дзвони «нуль три»! Про «нуль два» не забудь, тепер уже все одно.

Люда озирнулася на матір, та мовчки кивнула, тоді донька просто так, у светрі та лосинах, лише застромивши ноги в боти, вибігла на вулицю. Не випускаючи пістолета з правиці, Глод провів рукою по змокрілому чолу, подивився на зброю, усміхнувся, засунув її в кобуру.

— Самі винні, — він немов виправдовувався перед хазяйкою. — Далеко телефон?

— Через три хати. В сусідів.

— Нічого, доживе. Не смертельно. Бинти є? Його, — Максим кивнув на стелю, — треба якось перев'язати. Бо до вашої задниці цивілізації «швидка» аж так швидко не доїде. Стече кров'якою — на вашій совісті буде.

17

У палаті тюремного шпиталю цей блідий хлопець лежав сам.

На сивого незнайомця в окулярах із золотою оправою він дивився злими розумними очима. Власне, лише очі видавали в цьому худорлявому хлопчині людину, котра здатна вбити іншу людину і не надто перейматися цим. Поки що нічого більше в погляді сивочолий не прочитав. Та й зовнішність оманлива — на свої неповні двадцять п'ять хлопець не виглядав. Принаймні років на двадцять, не більше.

— Доброго дня, Богдане.

— Кому як.

— Не зрозумів?

— Стосовно добрості чи доброти цього дня. Я в лікарні, слабий, і видужувати не сильно хочу, бо з ліжка, де хоча б білизну міняють, переведуть на нари.

— Звісно, тут вигідніше, аніж у камері, — гість підсунув стільця до ліжка, присів. Невеличкий шкіряний кейс поставив біля себе, потер руки: — Це в мене така звичка перед розмовою. Звати мене Едуард Васильович, прізвище моє — Гужва. Я ваш адвокат, буду вас захищати.

— А хіба мене можна захистити? Я свідомий того, що розкрутять за повною програмою. На що ви сподіваєтеся? І потім — у мене грошей немає на адвокатів у золотих окулярах і костюмах не з магазину, а від кравця. Такий костюмчик без вартості тканини баксів на сто потягне. І то — це лише мої прикидки.

Гужва готувався до зустрічі з Богданом Баглаєм серйозно. Він знав, з ким саме матиме справу, бо спеціально для нього найняті люди зібрали максимум можливої інформації. І все ж таки не вірив, коли його переконували — мова у цього юного бандита, вихідця зі звичайнісінької багатодітної та малозабезпеченої пролетарської родини, на диво грамотна й правильна, та й сам він зовсім не схожий на бандитського ватажка, котрий признався в умисному вбивстві на загал семи осіб, серед яких — дві жінки, одна з них — його ровесниця, а інша годилася в бабусі.

— Цікаво. Як це ви визначили?

— Не вгадав?

— Чому, все правильно. Просто не можу зрозуміти, як вам вдалося.

— Ви багато чого не можете зрозуміти. Не ви персонально, просто люди як такі.

— У вас претензії до всього людства, чи існують статеві та вікові рамки?

— Ви про що?

— Скажімо, ви презирливо ставитеся не до всього населення земної кулі, а лише до дорослого. Починаючи від вісімнадцяти і закінчуючи шістдесятьма роками. Або — до всього дорослого чоловічого населення і до жінок бальзаківського віку. Розумієте, я ваш адвокат, мушу знати, на чому вибудовувати лінію захисту, найбільш вигідну для вас, і максимально пом’якшити вирок.

— Ви що, справді вважаєте, що мені можуть не дати довічне?

— Поки що я нічого не вважаю.

— Тоді для чого всі ці безпредметні розмови? — Баглай поворушився на ліжку, вмощуючись зручніше, при цьому скривився — рана на животі відгукувалася тупим болем на кожен його рух, навіть обережний.

— Болить? — заклопотано поцікавився адвокат.

— Навіть якщо й болить, тут теж нічого не викрутиш. Порізав я себе сам. Спроба самогубства, інших мотивів мені поки що ніхто не довів. Представити мої порізи в суді як результат порушення ментами прав затриманого не вийде. І взагалі, — нарешті він знайшов зручну для себе позу, — давайте з вами розберемося остаточно.

— Розберемося?

— Ага, розберемося. Коли люди в білих халатах дозволили слідакові мене допитувати, я заявив про свої права і почав вимагати адвоката. Мені його надали, дотримуючись закону. Такий собі Іван Петрович Полотно, якийсь заслужений дідусь адвокатури. Через шість днів, коли я вже даю свідчення, Іван Петрович Полотно, коли ми з ним ось так зустрілися, на що я теж маю право, пише щось на папірці, не уриваючи розмови, і показує написане мені. Читаю: «Міняй адвоката. Відмовляйся. Вимагай Гужву». Хто такий Гужва, я не знаю…

— Тепер знаєте.

— Тепер знаю, — погодився Баглай. — Навряд чи тут щось замислюється проти мене. Справи мої — «фонар», ці придурки здали з тельбухами, а я не збираюся доводити, що кращий за них. Навпаки, було б несправедливо, аби тому ж Рогові, дебілові від природи, припаяли строк за вбивство чи організацію, гм, якоїсь операції. Та й інші — створіння примітивні. Через них спалився, знову ж таки сам винен, значить, доля така. Ну, це все лірика. Словом, зміна адвоката не може бути хитрою комбінацією з боку ментів. Висновок: тут якась інша гра. Я не правий?

— Ті, хто давав вашим розумовим здібностям високу оцінку, не помилилися.

— Міняю адвоката, — похвалу Баглай, здавалося, пропустив повз вуха. — Це так само моє право. Поливаю багном старенького Івана Петровича Полотна, той усе терпить, його від мене забирають. Приходить адвокат Гужва. Тобто ви приходите. Власне, прийшли. Повна протилежність безплатному ветеранові адвокатури. Таких адвокатів я в кіно американському бачив, джентльмени в золотих окулярах. Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу. Жив, вірніше. І так собі прикидаю: адвокат ви не з дешевих. Професіонал на всі сто. Раз ви погодилися взятися за мою зовсім безнадійну, з точки зору захисника, справу, ви сподіваєтеся на відповідний гонорар. Мої батьки не зможуть його заплатити, навіть якщо продадуть квартиру. Тим більше, що татусь проходить звинувачуваним у цій самій справі. Але ж хтось мусить вам платити? От і треба розібратися, кому це так припекло захищати мене, особливо небезпечного злочинця.

Гужва поправив окуляри на переніссі, знову потер руки.

— Поки що мені до біса приємно й цікаво мати з вами справу, Богдане. Думаю, ми й далі знайдемо спільну мову.

— Що в нас може бути спільного? Я — хто завгодно, Едуарде Васильовичу, але не дурень. Викладайте, в чому ваш інтерес до мене. Мусить же знайтися інтерес, неодмінно мусить.

— Так і є, — легко погодився адвокат. — Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо, я зроблю диво, виступлю в ролі такого собі добренького чарівника, дядечка Чілічало з фільму мого дитинства, і вам дадуть максимально — п'ятнадцять років. Вийдете в сорок, не найгірший вік для чоловіка. У зоні, певен, ви зможете себе поставити й посісти не найгірше місце в зонівському табелі про ранги. Там вовки кругом, а ви ж звикли жити серед вовків і з вовками.

— Серед вовків — можливо, — вираз обличчя Баглая став жорсткішим. — Та з вовками — навряд. Не щастило мені на вовків, ви ж бачите. Візьміть хоч оцих — Рога, Скляра, Кузьму, Дору вольтанутого. Щенята вони, або шакали, або скунси смердючі. Щурята засраті, готові одне одного зжерти, аби власне пузо натоптати.

— Про них пізніше поговоримо, вони мене не цікавлять ані як люди, ані як тварини. Хоча ось є один документ, — рухом фокусника Гужва закинув кейс собі на коліна, клацнув замочками й витяг прозорого файлика з кількома аркушами списаного паперу. — Тут — ксерокопія одного з протоколів допиту вашого… як би це сказати… словом, Домовика Степана. Чи, як ви його називаєте, Кузьми. Ще одна копія — з протоколу допиту Рожнова Ігоря. Будете читати чи мені самому?

— Я вже напам'ять їх знаю. Що ви там для себе нове знайшли?

— Добре, зачитаю вголос. Тим більше, потрібен не весь текст, а окремі фрагменти. Отже, Ігор Рожнов говорить, читаємо, — адвокат швидко пробіг очима текст, — де тут у нас… так… ага, ось: «Микитенко Руслан почав просити не вбивати його і заявив, що в нього є гроші, аби відкупитися. Він запропонував ці гроші Дані Баглаєві, захотів, аби той узяв їх і відпустив його. Про яку суму йшлося, я не знаю, бо Баглай Микитенкові не повірив, а Микитенко сказав, щоб ми всі вийшли з погреба і залишили їх із Данею самих. Тоді він ще обізвав нас дебілами, чим образив нашу честь і гідність. Спричинив нам образу. Образило так само й те, що Баглай Богдан звелів нам вийти з погреба. Він послухав Микитенка. А ми не могли не послухати Баглая, бо він нас усіх залякав і ми його боялися. Вони говорили хвилин п’ятнадцять, потім Баглай покликав нас назад, звелів стерегти Микитенка, а сам кудись поїхав з Домовиком». Ось така історія. Нехай трохи сумбурно написано, та стилістичні негаразди нас із вами мусять мало хвилювати. Тут усе правда? — адвокат простягнув Богданові копію протоколу. Баглай переглянув написаний від руки текст, ще не зовсім розуміючи, до чого веде дивний адвокат.

— Так і було. Микита почав верзти щось про закопані скарби, воду каламутив. Вирок я йому вже виніс і скасовувати не збирався. Страта публічна, показова, можна сказати. Наука для всіх.

— Про це ще поговоримо. Таких радикальних заяв щодо мотивів убивства ви, як я бачу, ще не робили. І не треба. Добре, що ви визнали сам факт такої розмови. Читаємо далі, свідчення Степана Домовика. Читаємо, — тепер адвокат уже не шукав потрібного уривку, виділив його ще раніше: — «Баглай не вмів водити машину. Тому я часто виконував обов’язки особистого водія Баглая. Мені це не дуже подобалося, бо я не мав з цього додаткових грошей. У той вечір, коли він убив Микитенка Руслана, Микитенко спочатку сказав, що в нього є гроші і він хоче себе викупити. Потім Баглай вигнав нас усіх із льоху. Про що вони говорили з Микитенком, ми не чули. Потім він дозволив нам зайти і звелів іншим стерегти Микитенка, а мені сказав сідати за кермо Микитенкової машини, марки „Опель“, і відвезти його на вулицю Глухівську. Там ми знайшли будинок номер 43, Баглай звелів чекати, а сам пішов у під’їзд. Його не було хвилин двадцять. Потім він повернувся, в руці в нього був якийсь пакунок. Баглай звелів їхати назад…» Так, тут ми опускаємо подробиці… Ось тут ще є: «Коли ми вже закопали труп Микитенка Руслана в землю, Баглай забрав із машини той пакунок і звелів нам відігнати „Опель“ подалі за місто. Сам пішов кудись у напрямку центру міста. Більше ані в той день, ані в наступні я Баглая не бачив. Машину ми…» Ну, і так далі. Будемо це так само читати?

— Я вам вірю.

— Прекрасно. А своїм, як би це сказати краще… знайомим вірите? Вони нічого не прибрехали, розмови про викуп справді велися?

— У вас повинні бути ще копії протоколів. Мене вже запитували про ту поїздку і той нібито пакунок. Ви читали?

— Читав. Там написано, що Микитенко намагався обдурити вас. Сподівався невідомо на що, тягнув час. У пакунку була тека, там — папери, за які певна людина може заплатити певну суму, ніякої готівки там не було, ви вирішили не завдавати собі зайвого клопоту, все одно Микитенко засуджений вами до смерті, тому пакунок викинули по дорозі як небезпечний речовий доказ. Тим більше, з фінансовими документами ви б не дали собі ради.

— Правильно. Дійсно так було.

— Слідству за великим рахунком немає до цього незначного епізоду жодного діла. Воно й логічно. Але люди, котрі направили мене до вас і беруть на себе оплату вашого захисту, цими свідченнями зацікавилися. Богдане, — адвокат нахилився до нього і стишив голос, — я — дорогий адвокат. Дорогий і вправний, у мене солідна репутація. Ви мене викликали, я прийшов, бо брати участь у справі Баглая — неабияка рекламна кампанія для адвоката. Але, переговоривши з вами, я так само маю право повернутися й піти геть. Бо задурно навіть для самореклами займатися вашим захистом у мене бажання немає. Таку версію почує слідчий. Вам знову нададуть державного захисника, шансів видряпатися у вас не буде, тому ті гроші, котрі передав вам Микитенко, вам ніколи не знадобляться. Ви змогли взяти їх, а потім усе ж таки зробити з Русланом те, що зробили, а сімдесят п’ять тисяч доларів сховали для власних потреб, зовсім не маючи бажання ділитися несподіваним скарбом з шакалами, щурами, щенятами чи ким ви там вважаєте своїх спільників. Зараз ви не ризикнете сказати комусь про місце, де захований цей скарб, навіть щоб витратити його для ваших потреб. Будь-яка людина, тверезо оцінюючи ваші шанси, зробить те саме: візьме долари зі сховку і втече з ними. Ваше ставлення до людства в цілому дозволяє мені зробити невтішний для вас, Богдане, висновок: друзів чи навіть просто людей, яким ви можете довіряти, у вас немає зовсім.

— А ви?

— Що значить — я? Хочете, аби я отак, із розгону, став вашим другом?

— Чи можу я довіряти вам. Ось про що йдеться.

— Коли так — то звичайно, можете. Для чого я сюди, власне, і прийшов. У вас немає іншого виходу…

— Я не знаю, про які гроші ви мені тут уперто втираєте, — чітко відповів Баглай. На відміну від адвоката, він не стишував голосу, і без того говорив тихо.

— Про сімдесят п'ять тисяч доларів.

— Не знаю, про які тисячі йдеться, — далі вперто стояв на своєму Баглай.

— Вірю. Справді вірю, що ви не знаєте, по які саме гроші я до вас прийшов. Навіть не здогадуєтеся, що то за гроші. Тому я коротко поясню, не називаючи, ясна річ, жодного імені, — Гужва сперся складеними руками на обтягнуту шкірою поверхню кейса. — Сталося так, що стартовий капітал для своєї фірми Руслан Микитенко, царство йому небесне, позичив у одного знайомого. До честі бізнесмена-початківця, він збирався повернути гроші…

— Хріна з два, — не витримав Баглай. — Старий Микита ще той жучара, через те й нарвався. Кидонув би він свого знайомого.

— Не треба, по-перше, перебивати, а по-друге, робити поспішні висновки. Знаєте, чому Микитенко вирішив так не зовсім чесно повестися з вами і не повертати гроші за крадені комп'ютери? Тому, що досить давно й успішно повертав оцей свій перший борг. Не розумієте? Тоді краще утримайтеся надалі від реплік. Значить, сума, яку був винен Микитенко, не астрономічна і цілком реальна для нього. Протягом півроку проценти на неї не крапали, далі — десять відсотків на місяць. Стандартні розцінки серед ділових людей. Минуло півроку, фірма «Евеко» потроху розкручувалася, зірок Руслан із неба не хапав, та справу налагодив розумно. Прошу зауважити: про його замашки бариги ніхто з тих людей, яких я тут представляю, донедавна гадки не мав. Інакше б його бортонули відразу. Бачте, і Микитенко міг досить успішно морочити голови. Але давайте, нарешті, по порядку. Одного разу, коли наближався критичний піврічний термін, кредитор приїхав до Руслана сам і натякнув: є реальна можливість не віддавати борг. Замість цього треба зробити кілька невеличких послуг. Прийняти пакунок, покласти в надійне місце. Потім передати тому, хто за ним прийде, взяти інший пакунок і знову заховати. Далі віддати цей пакунок, взяти інший, ну, і так далі. Простіше нікуди! Тим більше, що за це борг списують. Пару місяців Микитенко передавав таким чином пакетики з рук у руки, не знаючи навіть, чим займається. Кредитор свою обіцянку виконав, розписку через деякий час порвав просто на очах у боржника. А далі розповів, чим насправді займався президент фірми «Евеко».

— Наркота? — знову не витримав Баглай.

— Звісно, не шпигунська інформація про розташування аеродромів чи військових частин, а також про кількість ґудзиків на ширінках наших військовослужбовців. Людина, котра позичила Микитенкові гроші, пов’язана з доволі серйозними структурами. Відразу застерігаю вас від поспішних висновків: адвокат Гужва не обслуговує наркомафію, у них є свої захисники. Люди, чиї інтереси я зараз представляю — серйозні бізнесмени, просто в них давні тісні ділові контакти з митниками, тому є можливість безпечно завозити наркотичну сировину на нашу територію. Але вони страхуються від прямих контактів зі справдешньою наркомафією. Тому налагоджена мережа доставки. Кур’єрів бажано використовувати в темну. Чим довший ланцюжок, тим легше безболісно ліквідувати розрив у ньому. Я з вами відвертий, тому що мої наймачі були відверті зі мною. Отже, Микитенко був однією з ланок цього ланцюжка. Він не знав нічого: хто передавав йому пакунок, кому він передав його далі по естафеті. Той, хто його завербував, теж не надто важлива персона. Але в чому фокус? Поясню: зазвичай кур'єр отримує за свою роботу і ризик певний відсоток. У нашому випадку Микитенко і йому подібні робили роботу цілком безкоштовно. Йому популярно пояснили, який термін покарання передбачений для наркокур’єра, і що йому зроблять, якщо все ж таки упреться рогом і не захоче далі допомагати серйозним дядькам. Словом, об’єкт обрали підходящий. Функції свої Руслан старанно виконував і далі, тепер знав, що в якому пакунку: вагу героїну і точну суму грошей. Так надійніше, красти не потягне. Використовували цей так званий канал, правду скажу, не так уже й часто, зате сам президент фірми «Евеко» з часом не просто перестав боятися, а навпаки — запишався. Лише він один знає, які люди за його спиною стоять. Йому, звичайно, натякнули: будуть проблеми з криміналом — допоможемо. Кілька разів таки справді допомога була. Раз на фірму наїхали бандюки, двічі проблеми з податковою вирішилися. Тут Микитенко остаточно в золоту рибку повірив. Ось чому, Богдане, він вас не боявся. Або — майже не боявся. Бачте, так збіглося, що в понеділок за грошима мусили прийти. Коли стало відомо про несподіване зникнення Руслана, відразу виникла підозра — наважився присвоїти пакунок і втекти з грішми. Сума відносно невелика, але на кілька років вистачить при економному витрачанні. Словом, хіба можна зрозуміти, що могло стукнути Микитенкові раптом у голову. Звичайно, задіяли всі зв’язки, так стали відомі подробиці цієї справи. З Русланом Микитенком попрощалися, а ось із грішми не дуже хочеться. І свідчення Рожнова та Домовика, Богдане, дуже їх зацікавили. Тому я тут, тому веду з вами бесіди й витрачаю час. Тепер ви знаєте все, що можна. Мусите розуміти, з ким маєте до діла. Тепер ваше слово.

— У мене немає грошей, — Баглай навіть не попросив часу подумати, не витримав ані на мить паузи, відповів блискавично, наче відбивав ракеткою тенісний м’яч.

— Немає вже?

— А ви з вашими колегами, пане адвокат, хіба не аналізували подібного повороту? Ви могли помилитися в розрахунках і згаданих вами тисяч доларів у мене взагалі ніколи не було. Ви могли запізнитися, і ці тисячі я розтринькав. Що б ви тоді робили?

— Ну, затримали вас у суботу, на шостий день після вбивства Микитенка. Гроші впали на вас несподівано, тому як мінімум кілька днів на роздуми, куди краще їх витратити, мусить бути. Потім затримали вашу веселу компанію. Ще час на роздуми — як бути далі. Просто цього разу карта лягла не на вашу користь. Ви не думали, що так по-дурному все повернеться, правда? Тому не готувалися до далекої втечі. Хоча фінансові можливості для безслідного зникнення у вас були. Я довів вам, чому ви не могли витратити сімдесят п’ять тисяч доларів? На поточні, звичні витрати гроші у вас постійно водилися, а почати витрачати скарб не так уже й легко наважитися. А питання, чи брали ви гроші взагалі, навіть не обговорюється. Ви зазіхнули на чуже, і я, здається, довів вам це.

— Ви адвокат чи прокурор? Замість того, щоб захищати, звинувачуєте…

— А ми з вами, Богдане, не на слідстві і не в залі суду, — тепер Гужва відбив м’яча. — Ви взагалі поводитеся дивно. Я доводжу, що можу і мушу бути вашим адвокатом, а ви вперто відмовляєтеся від свого ж блага.

— Поки що я не бачу в цьому всьому, як пишуть у книжках про бандитів, свого бубнового інтересу.

— Ви не хочете отримати п'ятнадцять років замість довічного? — здивувався Гужва щиро, брови стрибнули догори, окуляри сповзли з перенісся, він знову поправив їх пальцем. — Нічого собі клієнт!

— А я не вірю, що ви можете це зробити, — тепер у голосі Баглая звучав виклик, очима він буравив співбесідника, наче лазерним променем, адвокатові навіть здалося, що він відчув, як нагріваються дужки окулярів. — Знаєте, у магазинах тепер люблять давати талончик на знижку. П’ять або десять відсотків здебільшого. Це означає, що я куплю шкарпетки не за одну гривню, а дешевше — за дев’яносто п'ять копійок. Чи взагалі за дев'яносто. А куплю товару на сотню, то заплачу — страшно сказати! — на п’ятірку чи десятку менше! Пляшку горілки зекономлю. А коли врахувати, що я взагалі спиртного до рота не беру, для чого мені така економія? Палка сухої ковбаси чи півкіло сиру? Або півкіло сала? Для мене, пане адвокат, знижка починається від п'ятдесяти відсотків, усе інше — понти дешеві, херня собача. Якщо замість гривні я можу за той самий товар заплатити п'ятдесят копійок — тоді справа серйозна.

— До чого тут ці роздуми про економіку?

— У сраці бачив я різні економіки! — Баглай дозволив собі трохи підвищити голос, а потім знову заговорив у звичному для себе тоні. — Ви мені пропонуєте зараз п’ятивідсоткову знижку, а я хочу половинну, і це — по мінімуму. Я можу вийти звідси під заставу чи хоча б на підписку?

Гужва мусив узяти тайм-аут і витримати паузу, аби перетравити щойно почуте. Виходить, ані він, ані ті, хто платить йому, недооцінили Богдана Баглая. А він, між іншим, тверезо оцінює ситуацію, суче вим'я.

— Застава в нашому законодавстві не надто практикується, хіба стосовно високих посадових осіб чи крупних фінансистів, і то я не певен… Гм… Про підписку думати забудьте, вас звідси випускати до суду не збираються.

— Тоді для чого ці розмови? Які в мене шанси?

— Отже, ми почали ділову розмову. Можемо домовитися, гроші у вас?

— Ви ж довели мені, що я їх навіть не витратив, — Баглай усміхнувся куточками губів, очі далі випромінювали зовсім не юнацьку, якусь вилежану, визрілу, дорослу, якусь навіть… зміїну злобу. З усієї живності Едуард Гужва найбільше боявся змій, і в цьому не був оригінальним. Тому не здивувався, коли стосовно цього свого клієнта в нього виникла саме зміїна асоціація.

— Ну, хоч по цьому пункту знайдено спільну мову.

— Хто вам сказав? — злобна усмішка не сходила з обличчя Баглая, і враз Гужві відкрилося: молодий убивця глузує з нього, банально по-хлопчачому гарикається, просто знущається, причому — напевно без конкретної мети. Він, навіть лежачи на ліжку в тюремному шпиталі, зміг обрати собі жертву. Але ти, слизька отруйна зміюко, не викинеш мене з сідала, я старший, я розумніший, ти потрібен мені, маленьке злостиве сученя…

— Так мені здалося. Ви сховали сімдесят п'ять тисяч доларів, котрі вам не належать. Сума не надто велика, згоден, але ж і представляю я, коли пам’ятаєте, не міжнародний наркокартель. Гроші заплачені за товар, вони мусять піти за призначенням. На що ви розраховуєте, Богдане? Як думаєте їх витратити?

— А ви на що розраховуєте? Ви гарантуєте, що замість довічного ув’язнення я за свої подвиги отримаю за вироком суду п’ятнадцять років?

— Ні, — зітхнув Гужва. — Не гарантую.

— Тоді про що мова?

— Є шанси. Ми почнемо працювати разом, ви будете слухатися мене, і шанси з'являться. Я вже знаю, як ми побудуємо лінію захисту, причому її завжди можна перебудувати відповідно до ситуації, — адвокат намагався говорити якомога переконливіше. — У вас є вибір: не вийти на волю взагалі чи вийти на неї через п’ятнадцять років. На іншій чаші терезів — сімдесят п’ять тисяч доларів США.

— Невже ваші труди окупляться? Адже вдалий захист такого, як я, коштує значно дорожче.

— Хай це вас не хвилює. Тим, хто уповноважив мене взятися за вашу справу, конче необхідні ці гроші. Ось і все.

— Просто зараз?

— Що саме?

— Гроші необхідні просто зараз, цієї секунди? Скільки вони можуть почекати?

— Тобто ви згодні?

— На моїх умовах. Так і передайте, — лежачи на боці, Баглай випльовував слова. — Гроші цілі, не витрачено ані цента, ви правду казали — в мене справді були на них певні плани, але прийшов падлючий капітан Глод і все пересрав. Вони в надійному місці. Відразу після вироку суду на мою користь я скажу, де вони заховані. Не раніше. У мене повинна бути гарантія, що ви стараєтеся на совість.

— Але ж коли почнеться суд — невідомо, ще не всі підозрювані затримані, ви ж самі знаєте, як їх багато…

— Долари — не картопля, не погниють. Вони взагалі не зіпсуються. Не згорять, їх не заллє водою, я потурбувався про це. Або так, або ніяк. Оце і передайте. Чи ви вже зараз готові вирішити?

— Отже, ви готові через упертість втратити шанс колись вийти на волю?

— Я й зараз не бачу для себе такого шансу. Незважаючи на всі ваші запевнення. І не бачив ще півгодини тому, аж до вашого приходу. Тому не дуже плакатиму, коли ви повернетеся й підете. Нічого у вас не вийде — кожен залишиться при своєму. Вийде — отримаєте свої бакси. У вас буде чудовий стимул для роботи, хіба ні?

— Добре, — Гужва відбив долонями на поверхні дипломата дріб, повторив: — Добре. Добре, добре, добре, добре… Гм… Ми передбачали подібний поворот подій. Справді, передбачали.

— І що?

— і нічого. Підготували запасні варіанти.

— Навіть так? Хіба вони можливі в цій ситуації?

— Звичайно, — тепер Гужва говорив коротко, по-діловому. — Ви категорично проти, аби я захищав вас і надав шанс отримати замість довічного ув’язнення п’ятнадцять років?

— Чому? Я категорично «за», просто не вірю в таке щасливе завершення.

— Для того, аби я почав робити якісь рухи, потрібен своєрідний аванс.

— Ви ж берете бабки не з мене…

— Правильно. Але я не можу почати роботу, поки не отримаю від вас гарантій дотримання вашої частини угоди.

— Ага, ясно. Ви хочете, щоб частину грошей я віддав вашим друзям наперед, решту — потім? Не вийде, я ж сказав. Усе лежить в одному місці.

— Богдане, я вас чудово зрозумів. Та ви повинні допомогти нам так само, як ми спробуємо допомогти вам. Гроші грішми, і це справді невелика ціна за можливість отримати свободу. Ви далі готові прийняти нашу поразку разом з вироком про довічне?

— Навряд чи є людина, готова цілувати зад судді, заслухавши такий вирок. Але я не збираюся накладати на себе руки, тому морально настроєний саме на такий вирок. Сім убивств — ви чекаєте чогось іншого?

— Чекаю. Можна спробувати довести, що вони були ненавмисні. Але це так, лише прикидки.

— Ви справді можете довести це?

— Аби я почав пробувати, потрібні хоча б якісь гарантії вашої чесності. Де сім убивств — там і восьме.

— Не пойняв…

— Пояснюю: ви повинні взяти на себе ще одне убивство. Там справа чиста, необхідна самооборона на поверхні, вбитий — мерзенна нікчемна істота, котра ганьбить рід людський. Просто з появою вбивці припинять слідство. Розрахунок простий: ви погоджуєтеся взяти це до вашої колекції трупів, я знайомлю вас із обставинами справи, зізнання пройде за моїм сценарієм. Після цього я починаю роботу з вашого захисту. У разі моєї поразки одне вбивство зовсім не обтяжить вашої провини, взагалі не зіграє для вас жодної негативної ролі. У вас і без того добрячий букет. Але, програвши процес, ніхто не отримає згаданих грошей. Якщо ж ви відмовляєтеся взяти на себе додаткове вбивство, я піднімаюся, прощаюся і більше ми не бачимося. Кожен лишиться без свого шансу. Ви втратите шанс хоч колись вийти на волю, мої друзі — шанс отримати свої гроші. Все, тепер — точно все, що я мусив вам сказати і запропонувати. Відповідь я хочу отримати тепер, бо час побачення вичерпується і, вибачте, Богдане, вдруге витрачати на зустріч і бесіду з вами дорогоцінний час я не хочу й не буду.

— Нічого собі. Значить, при будь-якому розкладі хтось спише на мене один труп…

— Спише, — погодився Гужва. — Я не приховую нічого. І використати цю інформацію проти мене, аби зміцнити свої позиції, у вас не вийде. По-перше, вам не повірять. І потім, ви самі не захочете цього робити, я ж про вас таки дещо дізнався. Повторюю, але вже востаннє: просто так, за пшик, не отримавши від праці з вами жодної користі для себе, мені не рекомендують починати роботу. Та я й сам не особливо рвуся. То як, мені йти?

Баглай на підсвідомому рівні розумів, що цей впевнений у собі сивий мужик у дорогих окулярах наперед пропонує йому авантюру. Зрозуміло, не без користі для себе.

Він, починаючи кілька днів тому давати свідчення, робив це з таким азартом, що слідчий не встигав записувати за ним, а опери — до бабці не ходити! — точно гасають містом, наче мисливські хорти, виваливши язики на плечі, навіть той капітан Глод бігає, хоч і подвиг здійснив, самого Баглая — страх сказати — затримав. Заговорив він свідомо. Адже ці козли здали його повністю, йти у глухий відказ — себе не поважати, довго він так просто не протягне, та й стомився, де ж той досвід. Ще підштовхувала його одна причина, та він навіть собі не признавався, заганяв її глибоко, не давав висунутися, не дозволяв проявитися, бо це — розірвати груди, мов той дебільний Данко, про якого вони в школі вчили, це вивернутися перед усіма рукавичкою, а дозволити собі такого він, Богдан Баглай, не мав права. Тож він знав — не розстріляють, закриють до кінця життя, і хоч як крути — виходу немає. І тут підказують хитру пролазку. Нехай накриється все одним поганим місцем, зате до самого дня суду в нього, Богдана Баглая, буде надія.

Його життя наповниться іншим змістом.

А саме це йому зараз потрібно.

Ну то як, Даня?

— Кого я хоч мушу на себе взяти?

— Його прізвище нічого вам не скаже. Пустовіт Юрій Юрійович, пенсіонер. Звичайний пенсіонер, не заслужений, без орденів та медалей. Самотній дядечко. Алкоголік.

— За що таких убивають?

— Кинувся на вас із ножем.

— Уже просто-таки на мене?

— Ну, поки що не на вас. Просто кинувся з ножем, у стані сильного алкогольного сп’яніння.

— Як ми його до мене прив’яжемо?

— То можна сказати, відповідь позитивна? Ви згодні?

— Чим я ризикую?

— Абсолютно нічим, — Гужва розправив плечі й полегшено зітхнув.

— Зовсім нічим. Для початку треба підписати кілька паперів. Оформити мене вашим захисником офіційно, для слідства та суду, розумієте? Ну, а далі почнемо займатися плавними рухами, як казав один мій знайомий спортсмен.

— Давайте ваші бамаги. Ви й мертвого умовите.

— Ну, до мертвого вам точно далеко. Життя ж починається, Богдане.

Розкладаючи перед Баглаєм папери, адвокат Едуард Гужва не міг не помітити: його погляд зовсім не змінився.

Друге наближення

1

На чотирнадцятому поверсі навіть штори не рятували.

Вікна єдиної в квартирі кімнати виходили на схід, і влітку настирні, нахабні та безжальні сонячні промені ніщо не могло зупинити. Зашторити вікно наглухо виявилося практично неможливо, все одно лишалася якась непередбачена хитра шпарка, крізь яку промінчик пробивався вже о п’ятій ранку і бив просто в обличчя. Коли Олені запропонували сонячну сторону, вона спочатку зраділа, бо вважала це перевагою, та й купувала квартиру взимку, коли сонце не так проявляється. З приходом літа вона перестала висипатися, бо, розбуркана зрання пекучим променем, не могла вже заснути, крутилася і боролася з думками, котрі засмічували голову від самого ранку. З цього приводу заздрила Романові — ось кому нічого не заважає. Коли сонце сходило й будило Олену, її коханець просто муркотів щось собі під носа, повертався на інший бік і сопів далі. Взагалі, як він сам казав, тут для нього більш реальна можливість нормально відпочити, аніж удома, де телефон не змовкає, і що найприкріше — вимкнути його не можна. Інакше пропустиш Важливий Дзвінок, або проґавиш, чого доброго, Головний. Причому Важливих Дзвінків може бути досить багато, тоді як Головних за все життя продзвенить не більше двох або трьох. Саме вони, за уявленням Романа, змінять життя кардинально. Але за робочий вік людини вона може змінити своє життя без суттєвих утрат двічі, максимум — тричі.

її коханець був старшим за неї на п'ятнадцять років. Нещодавно йому виповнилося сорок і, коли послуговуватися його життєвою логікою, один Головний Дзвінок він уже отримав. Навіть більше, тепер продюсер телеканалу «S» Роман — Романович! — Малиновський сам міг зробити чи організувати комусь якщо не Головний, то в усякому разі Важливий Дзвінок. Олена не знала, чи змінила телефонна розмова, а потім — ділова зустріч із тоді ще малознайомим чоловіком її життя кардинально, але все ж таки важливі зміни відбулися. Навіть дуже важливі: ще в грудні минулого року вона винаймала хату на Солом'янці, платячи за двокімнатну «хрущовку» на Островського скажені, на її погляд, гроші — сто п’ятдесят баксів, а тепер може запрошувати гостей у нехай однокімнатну, але власну квартиру в новому будинку поліпшеного планування на Оболоні. Нехай там заздрісні дурепи плещуть про неї своїми язиками що завгодно — Роман не давав їй грошей за ліжко, вона сама їх заробила. Звичайно, з його допомогою, але ніхто не може сказати: Олена Суржа — банальна утриманка. До того ж Малиновський уже майже розлучився, з першою дружиною давно не живе під одним дахом, лишилося оформити юридичні формальності. Олена не плекала надії, що після того Роман одружиться саме з нею. Вона, коли чесно, не вірила, що її коханець поспішатиме з одруженням узагалі. Але вона так само знала: нині продюсер одного з популярних українських телеканалів уже будує з її участю свої перспективні плани.

її вже поставлено до відома. Новий проект, можна сказати, вже розпочався. Тому Олена трошки побоювалася, бо доведеться освоїти зовсім нову для неї справу. Вірніше, не зовсім нову — вона як була телеведучою, одним із нових облич телеканалу, так і залишиться нею. Просто доведеться опановувати нову роль, коли хочете — нову іпостась.

Вона не боялася новизни. Її трохи лякала сама тема. Хоча вона й розуміла — вибравши для нового проекту саме її, Малиновський дивився, що називається, в самий корінь.

Сон не йшов. Учора вони повернулися пізно, Роман виконував у французькому посольстві світські обов’язки, а вона, як завжди у таких випадках, була при ньому, телезірочка з неодмінною посмішкою на обличчі. Коли треба було виїхати на якийсь офіційний чи напівофіційний прийом, Роман напівжартома називав коханку «ескорт-сервісом». Щоправда, в нього вистачало тактовності не говорити цього на людях, та іноді Олені виконання подібної ролі було не зовсім приємне. Бо рідко хто розмовляв із нею чи іншими жінками, котрі приходили зі своїми супутниками. Звичайно, якщо серед запрошених не було відомих співачок чи актрис, але й тоді вони використовувалися здебільшого як фон для загального чи індивідуального фото. Ділові контакти та серйозні розмови відбувалися зазвичай між чоловіками, і в глибині душі Олена розуміла: від результатів зустрічей, розмов, переговорів та домовленостей залежить і її, Олени Суржі, майбутнє, найближче чи перспективне. Та все одно їй було нудно вітатися зі старими знайомими чи знайомитися з новими людьми, лише виконуючи світський обов'язок. Романові вона цього, звичайно, не казала. Навпаки, він мусить почути: було дуже цікаво, яка солідна публіка й таке інше. Повернулися вони десь близько одинадцятої, душ, неодмінний, хоча й не надто тривалий секс, після чого Роман благополучно заснув, а Олена ще пила чай на кухні, вкотре обдумуючи своє нове завдання, потім дивилася чергову телеверсію «Плейбою», котра вже цілий сезон з’являлася на «рідному» «S-каналі» після опівночі щовихідних. Заснула на початку другої, знаючи, що о п’ятій її неодмінно розбуркає серпневе сонце, і неділя пропаде — заснути знову не вдасться, почитати не вийде, бо в невиспаному стані вона погано сприймає друковану інформацію, те ж саме з візуальною, зображення на екрані перетвориться для неї лише на зміну яскравих рухомих картинок. Десь опівдні її нарешті зморить сон, усі плани доведеться перенести на наступні вихідні… Словом, прокидатися рано для Олени Суржі було страшенною мукою і взагалі справою невдячною. Бо зовсім не діє тут улюблена бабусина приказка: «Хто рано встає, тому Бог дає».

Та змінити в цьому недільному ранкові Олена нічого не могла, тому підвелася з канапи, аби не розтривожити Романа, накинула невагомий халатик на голе тіло, пройшла на кухню і щільно причинила за собою двері. Знову заварювати і пити чай не хотілося. Від думки про гаряче Олені стало зле, вона навіть витягла з холодильника поставлену туди від учора почату пляшку мінералки і зробила кілька великих ковтків, тут же перелякалася — а раптом застудиться, почне кашляти, чхати та хрипіти, втратить презентабельність, і тоді точно коханець її висварить. Нашкодить вона не йому — собі, тому заховала пляшку назад, натомість сіла на ослінчик, підсунула до себе піалку, повну соняшникового насіння, і почала лузати, аби хоч чимось зайняти себе під час вимушеного неспання. За це, між іншим, вона теж могла отримати догану від Романа. Він терпіти не міг тих, хто лузає насіння, називав це проявами селянства і нарікав — від цього жодної користі, саме сміття. За рік роботи на телебаченні під суворим наглядом продюсера Олена змінила багато своїх звичок, а ось від насіння відмовитися не могла. Тому робила це потай, коли Малиновський не бачив, бо хоч убий не розуміла, яким чином звичка лузати насіння негативно вплине на імідж молодої, проте вже досить популярної телеведучої.

Отримавши диплом журналіста, вона не повернулася в рідний Житомир лише через свого колишнього коханця, на той час без п’яти хвилин чоловіка Мишка Мурзенка. На курсі його прозвали Мурзилкою, але він нічого образливого в тому не вбачав, Олені ж оця сама «мурзилка» чомусь дуже сподобалася. Було в прізвиську щось м’яке, біленьке та пухнасте. Її батько, заступник головного редактора житомирської комерційної газети, практично працевлаштував доньку, й вона навіть не думала про життя в гамірному Києві, який за роки навчання так і залишився для неї практично чужим. Хоча майже всі іногородні з її курсу бачили себе лише столичними журналюгами, причому активно влаштовувались у партійні та економічні видання і, звичайно ж, брали в облогу телеканали, керуючись принципом: «Головне — зачепитися». Мурзилка, старший від Олени лише на пару років, заявив, що закручує власний медіа-проект, усе на мазі, тим більше вибори на носі, одна солідна партія обіцяла допомогти, надали навіть кімнатку під офіс. Власне, легендарна кімнатка на першому поверсі колишнього проектного інституту — єдине, що бачила Олена в цьому проекті. Мурзилка мав від неї ключі, міг приходити, коли завгодно, навіть ночував там стонадцять разів, вони перепробували на новеньких дивані, кріслах та столі численні сексуальні позиції, а в перервах між любощами Мишко обговорював із нею плани роботи. Адже він, складаючи штатний розклад, вписав її як провідного журналіста-оглядача. Само собою, Житомир відразу перетворився на галіму провінцію, батькова газета — на повний відстій, Олена несподівано побачила себе столичною медіазіркою, від чого її сексуальні фантазії ставали дедалі несподіванішими та ризикованішими. На сексі вони й погоріли. Дівчина так і не розібралася, кому саме належала ця кімнатка з новим м’яким куточком, жалюзі на вікнах, комп'ютером і халявним інтернетом. Якось вони надто захопилися, старенький нічний вахтер почув крики, викликав міліцію, а оскільки крики не припинялися, патрульні послухали під дверима та й висадили їх, заставши коханців у цікавій і навряд чи відомій укладачам «Камасутри» позі. Потішило ментів те, що саме в цей момент Мурзилка кінчав. Він устиг вийти з партнерки й відскочити від неї, сперма крапала просто на ковролін підлоги, патрульні по-конячому іржали, а Олена хотіла, щоб саме зараз її просто застрелили. Звичайно, більше Мишко не мав ніяких прав на заповітну кімнатку, а водночас накрився і грандіозний проект, про який Олена мала лише приблизні відомості.

Винних у тому, що сталося, вона не бачила. Хіба пильний дідок-сторож та придурасті менти. Тому стосунки з Мурзилкою з незрозумілих для неї самої причин підтримувала ще якийсь час, справедливо вважаючи — не можна кидати чоловіка на смузі невдач. Той не вгавав. Дуже скоро оговтався, вирішив створити власну агенцію, котра мала інформаційно обслуговувати шоу-бізнес. Але, очевидно, після кімнатки з попсованим ковроліном зорі відвернулися від Мишка. Вже перша спроба зажити скандальної слави обернулася для нього судовим позовом. Крім того, його почали розшукувати найняті однією продюсерською компанією люди, аби забрати назад гроші, які він узяв за організацію піар-кампанії, і заодно злупити суму за моральні збитки. Та й просто начистити пику, аби наступного разу нікого не кидонув. Мишко Мурзилка надовго зник із поля зору, стосунки між ними урвалися самі собою і якось безболісно для Олени. Наче й не він, тулячись біля неї на гуртожитському ліжкові, будував плани на весілля, куди входили оренда лімузину для поїздки в загс та фрахт теплохода для проведення там першої шлюбної ночі, тоді як гості на березі пускатимуть феєрверки і кричатимуть «Гірко!» чи якісь інші дурниці. Причому романтичними мріями це не вважалося: він зараховував себе до людей надзвичайно серйозних, реальних і конкретних.

А для неї на той час конкретною реальністю виявилися брак житла й перспектив роботи у столиці. Повертатися додому після всього вона не горіла бажанням, та й узагалі сталося те, що мусило статися: вчорашня випускниця з невеличким запізненням, але все-таки досить серйозно захворіла великим містом та його величезними порівняно з рідним Житомиром можливостями. І не біда, що перші спроби завоювати Київ виявилися невдалими. Та й чи робила вона сама такі спроби взагалі?

Пригадуючи зараз, на просторій, модерного планування кухні власної квартири ті часи, Олена могла лише здивовано посміхнутися: «Невже це все було зі мною?» Власне, за два роки, аж поки вона не потрапила на «S-канал», нічого особливого й аж такого трагічного з нею не сталося. Подружка влаштувала референтом до офісу якогось кандидата в депутати. Платив він мало, через що, власне, вибори і програв, але це дозволяло дівчатам знімати однокімнатну квартиру на двох. Третім із ними жив приятель подруги, причому жив фактично на утриманні, що не бентежило нікого з трьох. Але коли кандидат-невдаха програв, офіс його розігнали буквально за тиждень. Олена, використовуючи набуті зв’язки, влаштувалася позаштатним автором у тижневик, де гонорари були не надто високі, зате виплачували їх відразу після публікації матеріалу, без затримок. Така відносна стабільність дозволила Олені винайняти окрему квартиру і нарешті виспатися після піврічного існування під одним дахом з коханцями та їхніми галасливими друзями.

Наступний крок — телебачення. На новорічній вечірці в редакції, куди її запросили, тусувався редактор програми одного з телеканалів. Програма виходила вже другий рік, у неї був рейтинг, але штатний розклад не передбачав постійних журналістів. Тому широко запрошувалися позаштатні автори, кожному охочому давали спробувати, платили двадцять баксів за сюжет, а хто не виправдовував себе — жорстко відсівався. Нового знайомого, Влада, дівчина без особливих вагань пустила до себе в ліжко, і до його честі, він цим не запишався й не зловживав. Запросивши Олену до співпраці з телеканалом, інтимних стосунків не продовжував, навіть не натякав на факт недавньої близькості. Познайомившись із Владом ближче, Олена зрозуміла ще одну істину: не всі чоловіки діють за принципом: «Хочеш на екран — лягай на диван». Те, що сталося між ними, Влад сприймав як само собою зрозуміле. Він дозволив собі побути кілька годин у ліжку з молодою журналісточкою.

І якби вона не впоралася з роботою, ліжко б не допомогло, бо Влад — із породи трудоголіків. Для таких, як він, позитивний результат від зробленої роботи й реалізація в цій роботі себе важать за великим рахунком дуже багато. Тому тримати біля себе погану працівницю лише через те, що час від часу її можна трахати, Влад і йому подібні просто не будуть. Тож вона старалася, її старання оцінили належним чином, і якби дуже скоро не змінився формат каналу разом з політикою та фінансовим вливанням, Олена Суржа могла б зробити собі незлу кар'єру, навіть уже без допомоги того ж таки Влада.

Зате Олена за ці два роки навчилася тримати ніс за вітром, тому за компанію з колишніми колегами вирішила піти на «S-канал». Там саме змінилося керівництво і відповідно збільшилося фінансування, запускалося відразу кілька нових програм, до того ж Влад, із яким Олена встигла справді подружити, подзвонив своєму приятелю-редактору, тому її прийняли без співбесіди. А далі стався перший Важливий Дзвінок: її запросили для кастингу на ведучу програми «Музична дюжина». Переважила зовнішність. Олена ніколи не задумувалася над тим, чи зможе вести телепрограму. Але оголошувати музичні кліпи, читати з телесуфлера новини і при цьому постійно посміхатися виявилося досить просто. До того ж ставка робилася не на акторську майстерність нової ведучої, а на привабливу зовнішність. Тут уже Олена вигравала за очками. Яскравою красунею вона, звичайно, ніколи не була, але модельний одяг та професійний макіяж зробили свою справу — її помітили й запам’ятали. Так у її житті виник Роман Малиновський. «Дитинко, з фразами типу: „Тепер Ірина Білик, тринадцята в нашій дюжині, але зовсім не зайва“ — хоре, в’яжемо. Для початку новини почитаєш». Але в живий ефір її випустили лише раз. Малиновський після того висловився категорично: «Халтура, блін, але все путьом. Бо новини — не твоє, дитинко». На той час він уже кілька разів переспав із «дитинкою». Погляди на позаслужбовий секс і взагалі на поєднання ліжка й роботи в Романа були приблизно такі самі, як у Влада, але і про нього Олена зрозуміла дві речі. Перша — Малиновський таки небайдужий до неї. Просто він не визнавав поняття: «Жінка любить вухами», натомість постійно цитував фразу полковника Чеснея: «Донна Роза, я старий солдат і нє знаю слов любві!» Вона дуже добре характеризувала їхні стосунки. Інша річ — Роман Малиновський затято уявляв себе в ролі Пігмаліона і періодично давав їй зрозуміти: телезірку він зробить із неї власноруч.

До честі коханця, поки що так і виходило. Майже цілий сезон Олена Суржа довідувалася про кулінарні пристрасті зірок кіно, театру, естради, а коли за це додатково платилося, то й зірок політики та бізнесу. За окрему плату «чорними» грішми вона могла представити лідера чи активіста певної політичної партії або директора фірми чи банку дуже простим, доступним, людяним, навіть домашнім. Серед аналогічних програм «Кухонний базар» мав досить високий рейтинг.

Власне, саме з цієї причини Малиновський запропонував, а коли говорити точніше — вирішив змінити амплуа ведучої.

Купка лушпайок уже досить виросла. Уявивши розгніваного Романа, Олена посміхнулася сама до себе, змела гірку сміття в долоню, викинула у смітник, критично обдивилася підлогу біля мийки та місце біля відра, помітила дві схожі на човники лушпинки, підібрала їх пучками, вкинула до смітника й накрила відро кришкою. Отак. Коханець надто гидливий, він терпіти не може виносити сміття, бо треба ж торкатися пакетиків. А на роботі в нього взагалі персональний нужник. Він продюсер, йому можна. Але саме естетика малоприємного, гидотного, навіть потворного лягла в основу його нового проекту. Хоча Малиновський і визнавав, що нового нічого не придумав, усе ж таки відчував… Він завжди відчував успіх, рідко коли прораховувався, бо від розрахунків напряму залежав його заробіток. Олена вже вкотре пригадувала їхню нещодавню розмову, котра поступово перейшла у Романів монолог:

— Я тобі, дитино, сто двадцять шість разів казав, і сто двадцять сьомий повторю, не полінуюся — жінки в журналістиці займаються не своєю справою. Професія не для них, усе, хоре, в'яжемо. Але раз у нас так уже повелося, то нехай баба-журналістка займається не своєю справою в квадраті, а то навіть у кубі. Ти січеш фішку?

— Поки що ні. А в принципі — так, — швидко виправилася тоді Олена.

— Дивись, у нас дівки в гарячі точки не лізуть, в гівні різному не порпаються, де кров і бруд, там їх немає, блін. Де вони всі, спитай мене? І я тібє атвєчу: вони всі хочуть розповідати споживачам інформації про моди, кіно, косметику, або підорів та лесбійок із шоу-бізу. Ну, ще новини читати й салат із креветок готувати. Не конче з креветок, не дивися на мене так. Апельсини, ківі-шміві, яблука — оце бабські салати, а ще збиті вершки. Смажити кусень м’яса, причому соковитого, з кров’ю — тут уже фє, тут не для нас. І головне, дитино, аби на цьому всьому красівому фоні себе, таку саму красіву, було видно з усіх боків. Хіба не так?

— Так, — погодилася тоді Олена, бо й говорив Роман для того, аби з ним погоджувалися.

— Тепер дивись. Всюди є кримінальні програми. У нас теж є, але ми міняємо формат. Уяви на секундочку: про бандитів, убивць, патрачів, маніяків та подібну нечисть розповідатиме не підполковник Стогній, не мужній чоловічий голос за кадром, не дядько в офіційному костюмі й не ведуча теленовин, котрій до сраки, про що повідомляти: про неврожай, візит Президента України до Монголії, війну в Іраку, відкриття виставки кошиків із лози чи вбивство банкіра. Фішку січеш?

— Ти про мене говориш? — Олена тоді вдала, що не розуміє.

— А про кого? Просікай фішку, дитино, просікай. Жодної політики, чистий кримінал, причому — по можливості в форматі ріал-тіві. Тобто, якщо нема змоги показати, хто, кого і як убивав чи розпитати про це родичів жертви, треба вкласти все в авторський текст. Повторюю піпл звик, що таке зазвичай роблять мужики. А тут виходиш перед їхні очі ти: молода, красива, та ще з іміджем «правільной хорошей дєвочкі». Половина домогосподарок відразу твоя. Почнуться охи-ахи: «Ай-яй-я, і як ото вона не боїться про таке все розказувати, з тими бандюгами справу мати, вона ж дівчинка зовсім, ти ж бач, не побоялася». Ну, приблизно такою буде реакція. Далі — феміністки. Знаєш, як вони за тебе горою стануть: «Уже мужиків немає, доводиться молоденькій дівчинці нашу кримінальну країну вивчати, порпатися в цьому лайні». Чоловічу аудиторію в принципі у нас мало що цікавить, хіба футбол із боксом та щось про машини. Але поголос, думаю, піде, ми ще піар-кампанію організуємо, під проект грошей надають поки що нормально, можемо платити за рекламу, але не тупо, а подавати, як нам вигідно. Словом, будеш ти в нас Оленою Суржею, першою жінкою-журналісткою, котра серйозно бореться зі злочинністю. Хочеш?

— У мене вийде? — Олена тоді розуміла, розуміє і тепер — від її бажання тут нічого не залежало, хіба відмовитися навідріз, упертися, але тоді прощавай, робота й улюблений «S-канал».

— На перших порах допоможемо. Власне, не тільки на перших, там уже штат народу працює, матеріал тобі копає. Розумієш, народові цього хочеться.

— Криміналу?

— На хрін кримінал! — відмахнувся Роман. — Кажуть, понаїдалися всі трупів, понапивалися крові, а хріна з два! Живемо серед бандитів, і хай це прозвучить пафосно — по їхніх довбаних поняттях. У нас кожен, хто кримінальну хроніку дивиться, на себе її приміряє. Посібники на тему «Як вижити у в’язниці» чи матеріали про життя в тюрмах та зонах після рецептів домашнього консервування друге місце за популярністю займають. Наша міліція, дитино, нас не береже. А коли й береже, то вибірково. У камері може опинитися в нас кожен, ми з тобою — не виняток. Народ дивиться все це і на вус мотає, правила виживання такі. Потім далі: коли дізнаєшся, що когось обікрали, вбили чи заманьячили на смерть, радієш. Питання — чому?

— Чому? — слухняно запитала тоді Олена.

— Бо все це відбувається не з тобою. Коли показана бандитська морда за ґратами, і не в кіно, де жорстокого бандюгу актор Ліфанов чи там Смоляков грає, або благородного бригадного рекету — душка Безруков, а справжня реальна бандитська морда, це народ якось заспокоює. Ось він, спіймали його, падлюку таку. Наша міліція справді таки нас береже, хоча б у чомусь, від когось. Ти перераховуєш усе, що воно зробило, причому в подробицях, нервів нічиїх не жалієш. Якщо розрізав труп — на скільки шматочків і чим. Якщо вбив — то як саме, де труп закопав, що після того робив. Якщо зґвалтував — скільки років жертві було, про її перше кохання згадати, дитячі вірші знайти і фото з бантиками та лялькою пластмасовою. Коротше, аби жертву дуже жалько стало, бандюгу-упиря зненавиділи разом з матір’ю, що його породила, а міліцію захотілося полюбити — ось якого бузувіра вдалося знешкодити. Пальця собі відкушу, коли така програма — не ляля! — Роман тоді навіть продемонстрував їй пальця, причому мізинця на правій руці, вона зараз знову посміхнулася думці, яка тоді прийшла: звичайно, уже готується, бо мізинця кусати неважко.

Справді, щось несподіване в задум ці Малиновського відчувалося. Щоправда, проблеми з назвою досі лишалися. Бо «Кримінал», «Кримінальні історії», «Кримінальні хроніки», «Кримінальна країна», навіть «Відчиніть, міліція» — вже існували на інших каналах. З другого боку, відмовитися від слова «кримінал» у назві теж не можна, тактичний прорахунок. У програм на кримінальну тему є своя стабільна аудиторія, втрачати яку на початку сезону зовсім не бажано. Тому поки що зупинилися на нейтральному — «Кримінальні портрети». І, швидше за все, так воно й залишиться.

— Розумієш, дитино, тебе, ну, не тільки тебе — нас, зрозуміло, але тебе насамперед повинен цікавити злочинець як такий, — пояснював він вимоги до формату програми. — Але навіть не думай представляти його жертвою суспільства чи різної такої мутоти. Неповні родини, батьки-алкоголіки, дерев’яні іграшки, злидні, американські бездуховні мультики й бойовики по телеку — все це забудь, дуже стандартно і приїлося, коли чесно. Причин ми не шукаємо. Перед нами сидить упир, він народився упирем, січеш фішку? Нас може зацікавити, коли він уперше подрочив. Причому не ти повинна це говорити, а він сам. І за можливості так: «Уперше я подрочив на уроці літератури, коли вчителька Марь Ванна розповідала про геній Шевченка, а я дивився на її груди під кофтинкою…» Ну, сама розумієш. Тільки не мастурбував, не рукоблудив — саме дрочив, розумієш? Оце слово повинно прозвучати, інакше закривай тему відразу. Чи навпаки: якщо він убивця, ти сама давай лірики якнайбільше. Нехай свої улюблені вірші почитає, маму згадає, про поцілунки в під’їздах, щось таке. Він тобі про юнацькі переживання, а ти тут же: «Свою жертву він убив ударом ножа в спину. Потім повернув лезо в рані, висмикнув його і знову ударив». Приблизно таке, на контрасті. Січеш фішку?

— А нам дозволять із такими спілкуватися? — обережно поцікавилася тоді Олена.

— Робимо певні рухи, для чогось я працюю, чимось, мабуть, займаюся. Не завжди виходить, я знаю. У цих козлів є конституційне право. Вони можуть послати тебе подалі на хер, бо розмовляти перед телекамерами, аби вся країна бачила, резону нема. Їм за це суд поблажки не дасть. Можна на твоїй персоні виїхати. Вродлива жінка в камері, причому — жива, а тут картинки з журналів забирають при обшуках. Теж психологія, можуть повестися. Ну, звичайно, при наявності відповідного дозволу з відповідного департаменту. Нічого, пару програм зліпимо, покажемо — самі ганятися за нами почнуть. Але навіть якщо ніяк не вигорає, навіть особистою чарівністю взяти — нічого, все продумано, дитино. Менти, особливо начальство, тобі про кожного конкретного персонажа такого наговорять — ховайся. Намалюють портретик — дай Боже, всі ж вони, можна сказати, психологи. Словом, без матеріалу ти за будь-яких розкладів не лишишся. Рекламу під «Портрет» можна взяти солідну, проекти програми вже розіслані, кому треба, тепер знімемо пілот — і вперед, за орденами. Чи не так?

Звичайно, так. Навіть при великому бажанні Олена не знаходила вагомих аргументів, аби заперечити Малиновському й поставити під сумнів успіх кримінального телепроекту. Смакування насильства, пропаганда його, бездуховність? Навряд чи можливі такі звинувачення. Навпаки, демонстрування торжества справедливості та законності, популяризація праці українських правоохоронних органів, створення їхнього позитивного іміджу в очах громадськості. Олена вже читала заявку.

Завтра рано вони з режисером Ігорем Корнієнком їдуть у місто Слобожанськ. Наприкінці травня цього року там судили банду, по справі проходило на загал одинадцять осіб. Ватажок — такий собі Богдан Баглай, майже чотири роки його по всій Україні ловили. Коли вірити судовому вироку, на ньому особисто — сім убивств, ще два скоєні за його наказом. Серед членів банди — рідний батько. Як написали в невеличкій довідці, всі отримали різні строки ув’язнення, а Баглай і ще один, Дорофєєв, засуджені до вищої міри. Сидітимуть до кінця життя. Баглай, між іншим, лише на рік за неї старший — минулого року йому виповнилося двадцять п’ять. Своїми каналами Роман дізнався — особистість цей Баглай досить непересічна, навіть вірші пише. Словом, можливий варіант, що погодиться на інтерв'ю, бо хоч вирок і набрав чинності, його поки що тримають у Слобожанському СІЗО. Справа пройшла апеляцію, але ще не прийшла назад із Верховного Суду, та й узагалі поспішати Баглаєві вже нема куди. Швидко в цій системі, як пояснили знаючі люди, нічого не робиться.

За рішенням продюсера проекту Романа Малиновського небезпечний бандит і вбивця Богдан Баглай стане першим героєм першого «пілотного» випуску програми Олени Суржі «Кримінальні портрети».

2

Начальник обласного УБОЗу полковник Черниченко їй сподобався. Хоча вона, наслухавшись історій про ментів від ліберально налаштованих громадян, а також складаючи про них враження з сучасних російських міліцейських серіалів, розуміла, що при його бажанні перше враження могло вийти абсолютно негативним. Олена ніколи раніше не спілкувалася тісно не лише з високими міліцейськими чиновниками, а навіть зі звичайним патрульним. Вона, як переважна більшість громадян, традиційно міліцію як таку недолюблювала. Особистих причин для такого ставлення в неї не було, просто традиції такі — абстрактно не любити представників влади та служителів закону. Влади в нас, як відомо, немає, а закони хронічно порушуються. Олена навіть не уявляла собі, що може бути інакше. А коли взяти до уваги, що вона — представник найдемократичнішого прошарку інтелігенції, тобто — працівник засобів масової інформації, то висловлювати вголос свою нелюбов до ментів поганих у середовищі журналюг стало обов’язковим іще з часів радянської влади. До всього екс-ведуча кулінарної програми не знала, як поводитися в абсолютно новому й невідомому для неї середовищі. Малиновський розумів її побоювання, але замість того, щоб дати хоч якісь інструкції, спокійно пояснив дитині: усе о’кей, так задумано, для неї все це — як чистий аркуш паперу, поняття про їхні поняття вона не має жодного, а отже, буде діяти за підказкою власної інтуїції. Ніколи не зашкодить подивитися на ментівські структури свіжим, так би мовити, незамиленим оком.

Олена сподівалася на допомогу режисера. Він чоловік, старший за неї, вже працював у кримінальній програмі, отже, спілкувався з міліцією та «спецконтингентом». Але Корнієнко обламав її відразу. Незважаючи на те, що телекомпанія надала для відрядження транспорт і приїхали вони до Слобожанська у зручний для себе час, не дуже рано і не надто пізно, режисер відразу освоїв ліжко у своєму одномісному номері в готелі «Хімік», не роздягаючись умостився на ньому і заявив:

— Мені там робити поки що немає чого. Ти збирай матеріал, ти ж у нас автор. Потім наковбасимо сценпланчик і я скажу, чого не вистачає. Отоді включуся у творчий процес, а поки митець я, буду митцювати.

Олена могла завестися з ним, та результат знала наперед: лише витратить час, бо Корнієнка краном не піднімеш. Їздив він у відрядження через те, що підготовчий, дозйомочний період передбачав участь автора й режисера. Якщо в один чудовий день режисер відмовиться їхати, обґрунтувавши це, керівництво компанії легко скоротить творчу одиницю, а разом з нею — і бюджет підготовчого періоду. Ніхто не прагнув підсунути програмі таку свиню, тож режисери здебільшого озброювалися добовими й освоювали довколишні бари, поки автор збирав, переглядав і аналізував робочий матеріал. А водій у цій ситуації взагалі не був їй помічником. Тому Олена змирилася з реальністю — на амбразуру доведеться кидатися самій.

Та після знайомства з полковником Черниченком її побоювання розвіялися. Сушити голову над тим, як правильно повести з ним мову, їй не доведеться. Він лише вийшов із-за столу їй назустріч, а Олена вже зробила висновок: хоча начальник УБОЗу і схожий зовні на такого собі чиновника середньої руки, в натовпі вона чітко ідентифікує його і йому подібних як стовідсоткових працівників міліції. Їхній погляд, манеру триматися й розмовляти вона відтепер ні з чим не сплутає, хоча й описати ці всі риси толком не зможе. Маючи власний кабінет, Черниченко менш за все був схожий на кабінетного працівника, тим більше — чиновника. Тон розмови полковник задав сам, і Олена мимоволі відчула себе, наче на допиті. В іншому стилі говорити зі сторонніми людьми, як вона зрозуміла, тут просто не вміли.

— Дуже приємно, дуже приємно, — він легенько потиснув Олені руку, кивнув на стілець, сам умостився не за столом, а навпроти. — Чого ж ви не попередили, ми б могли вас зустріти.

— Нічого, ми власною машиною.

— До чого тут ваша машина? Машину б зустріли, хіба важко? Ви ж гості, причому це вже рівень, я так розумію. Не жирно для Баглая?

— Як це?

— Загальноукраїнський провідний канал, документальний фільм… Вам воно треба? Молода, красива, а лізете в таке, вибачте, не при жінках… Дивимося ми тут ваші програми. Не часто, самі знаєте — служба. До речі, що означає ваше «S»? Загадкова назва для телебачення, наче знак долара.

— Нічого складного, — усміхнулася Олена. — «S» — перша літера в англійському слові «star», тобто «зірка». Не називатися ж «З-канал». Прочитають як цифру «три», ще подумають — третій канал або щось подібне.

— Справді, нічого складного. Так, значить, Олена…

— Суржа, — вона простягнула новеньку візитку з логотипом телеканалу в лівому верхньому кутку й написом: «Олена Суржа. Автор, ведуча програм».

— Нате вам мою, — Черниченко простягнув цупкий прямокутничок зі своїми даними. — Звиняйте, не так шикарно, але нам тут презентабельність не потрібна, так само як зайва реклама. Ловити бандитів та вбивць, Оленко, ми й без того будемо. Зараз я свого заступника запрошу, — він підсунув до себе новенький мобільник, котрий Із демонстративною недбалістю лежав просто посеред столу, набрав номер. — Степане Юрійовичу, зайди до мене. Приїхали, вони… ага… Не треба, потім… Усе, давай, — вимкнувши телефон, картинно розвів руками: — Баглай у нас не один. Пройдений, скажемо так, етап. Людей не вистачає, всі працюють…

— Ми теж не гуляємо, — вставила слово Олена.

— Та знаю, що не гуляєте. Баглай, звичайно, фігура, тут просто так повз нього не пройдеш… Хоча — яка він там уже фігура. Злобний тхорик, навіть не тхорик — зміючка. Знаєте, з породи тих, що не можуть не вкусити. Вам кави, може?

— Дякую, трошки пізніше.

— Ну, тоді вас Степан Юрійович напоїть, нагодує. Влаштувалися нормально? Ага, ось він, — кивнув Черниченко на такого самого чоловіка «міліцейської» зовнішності, хіба років на п’ять — сім молодшого, що саме заходив до кабінету. — Знайомтеся, мій зам по розшуку Калита Степан Юрійович. А це, Степане Юрійовичу, ти знаєш…

— Здогадуюся. Ким би ще гарні жінки цікавилися, як не Баглаєм, га, Анатолію Миколайовичу? Треба з десяток людей убити, щоб по твою душу красунь присилали.

— Жарти жартами, а справа в нас серйозна. Присядь, Степане Юрійовичу…

Олена не могла вловити нитку розмови, її співбесідники перескакували з п’ятого на десяте, але чомусь почувалася вона вже впевненіше. Відчула, що сама може спілкуватися з ними в такій самій непослідовній, дещо сумбурній манері, і це не буде виглядати кострубато чи непрофесійно.

— З ким ми будемо працювати постійно?

— Ось, Степан Юрійович, — Черниченко для більшої вагомості своїх слів ткнув на свого заступника із розшуку пальцем.

— Просто Степан, який там Юрійович, — відмахнувся Калита.

— Ага, бачиш, для гарних жінок ти в нас просто Степан… Так, добре, давайте, Лєночко, до наших справ. Я, звичайно, постійно на місці, але координувати вас буде ось він. Самі розумієте, служба, справ і без вас — о, — він черкнув ребром долоні по горлу. — Давайте, ваші запитання. І взагалі, як ви все це собі уявляєте?

Олена витягла з течки списаний від руки аркуш паперу. Черниченко простягнув руку, та вона похитала головою.

— Це лише робочі нотатки, ви тут не розберетеся. Так, шпаргалка. Отже, ми тут визначили коло питань, — Олена звірилася з аркушем. — Усе про особистість Богдана Баглая. Його характеристика, оцінка його дій з погляду професіоналів.

— Професіоналів чого? — вклинився Калита.

— Ну, як… Може, я дурне запитаю, ви вже вибачте, але… ось таке: наскільки він був небезпечний. Узагалі, його кримінальна бандитська біографія. З чого все почалося. У нас же програма «Кримінальний портрет». Глядачеві цікаво, яким він є, сучасний злочинець. Адже ці люди серед нас…

— Ви думаєте, людям справді таке цікаво? — в голосі Черниченка Олена почула нові для себе нотки — він ставав трохи обережнішим.

— Для чого, по-вашому, ми цим займаємося?

— Вам, молодій жінці, особисто вам це цікаво?

— Звичайно, — Олена не розуміла, куди хилить полковник.

— Добре, що у вас там далі, — напрямок розмови знову змінився.

— Потрібні матеріали кримінальної справи. Відео-матеріали, оперативні зйомки, відтворення з місця скоєння злочину. Інтерв’ю з учасниками розшуку й затримання Баглая. Розмова із самим Баглаєм, — вона навмисне залишила цей пункт наостанок. Її співбесідники ніяк не відреагували, тому вона повела далі: — На це є дозвіл департаменту з виконання покарань і письмова згода самого Баглая, отримана через адвоката. Наше керівництво зв’язувалося з ним, ми теж працюємо…

Черниченко й Калита перезирнулися.

— Отак, Стьопо, — клацнув язиком полковник. — Хоче він тепер телезіркою стати.

— Йому тепер усе можна. Хоч телезіркою, хоч клоуном, хоч президентом, — прокоментував Калита. — Ви просто зараз хочете знімати?

— Ні, спочатку я поспілкуюся з усіма, з ким треба. Перегляну матеріали. Складемо сценарний план. На все це потрібен час, не менше двох діб, камера стільки простоювати не може. Коли вже все підготуємо, визначимося, тоді знову до вас приїдемо. Дуже скоро, може, за тиждень.

Начальник і заступник знову перезирнулися. Потім Черниченко не кваплячись підвівся, обійшов стіл і сів у звичне начальницьке крісло, взяв мобільник, покрутив у руці, знову подивився на Калиту, перевів погляд на Олену.

— Все це дуже добре. Ловили хлопця три з половиною роки, а ви хочете дізнатися про нього все за пару днів… Може, так і треба, не знаю… Розумієте, там є багато нюансів, і їх нам із вами доведеться обходити. Ще раз повторюю, а ви, Лєночко, подумайте: три з половиною роки вся, — він підніс пальця, — наша доблесна міліція не могла спіймати паскудного хлопчиська. Навряд чи для міліції це позитивна реклама.

— Але ж його спіймали тут, у вас, у Слобожанську!

— Теж невеликий подвиг. Ні, звичайно, резонансна справа, нас усі вітали, оперові, що його затримав, премію виписали. Невелику, але сам факт… Проте в усій цій справі багато випадкового, навіть зайвого. Вам Степан популярно розкаже, але вдумайтеся: лише в Слобожанську та області банда Баглая за півроку, — він знову підняв пальця, — вчинила майже три десятки розбоїв, більшість трупів так само тут, у нас. І всі ці епізоди ніхто не об’єднував. За кількістю епізодів порушено двадцять сім кримінальних справ, остання — щодо зникнення цього, як його, ну, бізнесмена…

— Микитенка, — нагадав Калита.

— Микитенка. Теж, до речі, слизька постать, але в нього родина лишилася. Ви взагалі в курсі справи, Оленко?

— У загальних рисах. Я ж для того й приїхала, аби докладно про все дізнатися.

— Гаразд, потім про це. Ви приплюсуйте сюди його художества в інших містах. Миколаїв, Хмельницький, Харків, Львів, одних збройних пограбувань з усіх регіонів на ньому чотирнадцять, а ще під його проводом машини та броньовані двері підривали. Підсумок: сорок один розбій, три з них — із трупами. Плюс просто вбивства з помсти, зведення рахунків.

І це лише те, про що ми знаємо. Чи не забагато для двадцятип’ятирічного парубка і чи розберетеся ви в усьому цьому, Оленко? Ось що мене особисто хвилює насамперед. Тільки не треба зараз казати, що ви хочете нас прославити. Справді, відзначилися, але все в минулому. Подумайте, як сприймуть наші колеги з тих регіонів, де Баглая проґавили, всю цю інформацію. А показати оцей ваш «кримінальний портрет» тишком у вас не вийде, адже справа досить гучна. Тому, — судячи з чергової зміни тону, полковник підводив остаточний підсумок розмови, — вам доведеться не лише враховувати слизькі моменти, а й рахуватися з ними. Те, що для вас, журналістів, сенсація, нам не завжди вигідно афішувати. Ось якщо ви це зрозумієте, наша з вами співпраця стане взаємно вигідною.

Малиновський попереджав — на неї почнуть тиснути. Але він знову, виявляється, мав рацію: відсутність досвіду вирішувати подібного роду справи їй цілком компенсувала професійна інтуїція.

— Поки що, на мою думку, ви переконали мене в одному, — вона подарувала офіцерам міліції фірмову посмішку екс-ведучої кулінарної програми. — Я справді досить приблизно уявляю собі, про що, власне, йдеться і чого саме варто уникати. Тільки отримавши максимально повну інформацію щодо справи Баглая, я можу предметно повернутися до цієї розмови та обговорювати кожне питання, яке в мене виникне, по пунктах. Згодні?

— Куди від вас подітися! — розвів руками полковник Черниченко. — Степане Юрійовичу, передаю молоду симпатичну під твою опіку і заздрю тобі білою заздрістю. Максимум уваги, порозв'язуй із гостею всі питання, тримай мене в курсі. На сьогодні можеш бути умовно вільним, тільки мобільник тримай при собі. Можеш знадобитися…

3

У себе в кабінеті Калита ввімкнув електричний чайник, витяг із сейфу банку розчинної кави, з підвіконня взяв дві чашки, одну, з відбитим вушком, підсунув до себе. З шухляди видобув ложечку, зняв кришку з банки.

— Вам скільки?

— Одну. І води більше, я слабеньку п’ю. Цукру так само мінімум.

— Слабеньку — так слабеньку. Можу крапнути туди коньячку.

— Я більше люблю різні вина, і то в дуже помірних кількостях.

— А хочете з міліцією працювати.

— Не зрозуміла?

— Це я так, загалом, — Калита кинув у її чашку ложечку цукру. — Досить?

— Можна було навіть половинкою обійтися, але дякую, нормально, — аби він не спробував кинути в каву ще щось протипоказане їй, Олена швидко схопила свою чашку за вціліле вушко і, обпікаючи губи, сьорбнула малосмачний напій. Але господар кабінету, судячи з усього, смаковими якостями гарячої кави не переймався взагалі.

— А наш із вами Богдан Баглай спиртного взагалі не вживає. Не курить. Про наркотики, звісно, мови немає. Я покажу вам його так звані вірші — ніби інша людина пише. Там і наркотики, і пиятика — словом, такий собі досвідчений вурка, життям битий. Ну, ми до цього ще повернемося. Думаю, для загальної характеристики образу вам це знадобиться. Що ще? Ну, грубе чи там жаргонне слівце вкрутити може, але матюка ви від нього не почуєте. Справді, цікавий персонаж, унікальний у своєму роді. Я з ним мав кілька довгих розмов, просто так, як кажуть, за жисть. Тому не здивувався, коли ви про його згоду на інтерв’ю сказали. Боюся тільки, що ви з ним не впораєтеся.

— Чого нам з ним поратися? Вирок є, він сидить, ізольований від суспільства. Закон торжествує. До речі, він у вас іще довго сидітиме? Я чула, тих, кому дають довічне, переводять у спеціальні місця.

— Правильно. До Вінниці чи до Житомира, там вони всі відбувають… Тільки адвокат із апеляцією носиться, хоча справа марна, все одно вирок не змінять. Потім іще купа різних документів, бюрократія, словом, у нашому СІЗО йому десь від трьох місяців до півроку реально паритися. Не розумію, на що адвокат взагалі сподівався. Закурити можна?

— Ми на вашій території.

— Правильно, а ви — гостя. Може, у вас алергія на тютюновий дим.

— У мене, швидше, імунітет, — Олена мужньо пила каву. — На роботі довкола всі смалять, наче павуки, звикла вже. Взагалі, не робіть на мене поправки, не зраджуйте звичкам. Так ми про адвоката говорили.

Калита закурив, зробив ковток зі своєї чашки, замість попільнички скрутив кульочком почерканий аркушик, який витягнув із верхньої шухляди, струсив попіл туди.

— Про адвоката. Є такий Едуард Гужва, толковий мужик, але з певною репутацією. Частенько крутих витягає з різних кримінальних пригод, вони йому платять відповідно. А в Баглая звідки гроші, Гужва ж бере по-дорослому.

— Ну як, щойно мені сказали — тільки в Слобожанську та області двадцять сім розбоїв. Певне, гроші десь були заховані на такий випадок…

— Можна, вас Лєною називати? — Олена кивнула, — Так ось, Лєно, ви справді нічого не знаєте про Богдана Баглая. Я не дорікаю, для цього ми з вами тут і зібралися. Розумієте, Баглай не передбачав, як ви кажете, такого випадку. Він, наче той Колобок, уже не раз від бабусі з дідусем тікав, від вовка, зайця та ведмедя. Звичайно, тримав він щось на зразок чорної каси, аби мати можливість зникнути, коли зовсім шкіру обсмалить. Але повірте мені, тих грошей на оплату послуг адвоката класу Гужви не вистачило б у жодному разі. Отже, там якісь інші інтереси, Гужва старався на совість, такі пасажі завертав — куди братися американським серіалам! Але все це, вибачте, голим задом об асфальт. Навіть якби йому вдалося довести, що половину вбивств його підзахисний вчинив у стані афекту, ще якусь частину — для самозахисту, потрійне вбивство в Харкові та останній епізод, з Микитенком, уже самі по собі тягнуть на вишку. Найцікавіше — Баглай теж на щось сподівався. Коли зачитали вирок, стояв, наче стовп, так само повертався в камеру. А там, начальник СІЗО особисто мені казав, на стінки кидався, горлав, аж камера тремтіла, всіх порізати обіцяв, всіх дістати, з усіма розібратися, кожному страшною смертю погрожував. Потім, щоправда, заспокоївся. Поки слідство йшло, зовсім інакше тримався, навіть стіхи всім писав.

— Я про це вже чула. І гарні?

— Ну, тут я пас. На віршах не знаюся. Начальнику нашому писав, Черниченку. Слідчому своєму. Подрузі на волю, на хаті в якої його й забрали. Прокуророві міста, голові суду, начальнику міліції. Навіть мені. Цікаво вам?

— Звичайно!

— Кудись я цього стіха задів, — Калита висунув верхню шухляду, порився в ній, переглянув одну за одною ще дві, зазирнув до сейфу, витягнув тоненьку течку, а з неї — складений удвоє аркуш, розгорнув, пробіг очима: — Ну, це не мені особисто. Це ніби жінці.

— Коханій? — у запитанні Олени бриніла надія.

— Не знаю, чи здатен Баглай узагалі когось любити. Ось, читайте самі. Почерк розберете?

— Спробую.

Почерк убивці восьми чоловік виявився справді на диво розбірливим. Літери він виводив старанно, мов школяр. Видно, що великої практики письма він не мав, але досить правильно розставлені коми, та й узагалі граматичних помилок майже не було, що її до певної міри здивувало. Олена пробігла очима текст, потім перечитала його уважніше. Щось таки в цьому всьому є:

Вечір сині панелі торкає, Розвіває листя старе, Лиш мені спокою немає, Навіть спирт мене не бере. Ех ти, серце моє, в тривозі, Ніби хтось проводить смичком. Проститутка юна на розі Мерзло кутається в пальтечко. Музикант у чадному підвалі Знай співа кримінальний сонет, Я лишаюся тут і далі І морочусь, як справжній поет. В мене зуби у кокаїні, В мене написи на руках, Пропиваю ці ночі сині Сиротою по кабаках. Все проп’ю — і любов і славу, Задушу в своїм серці щем. Тільки ти пам’ятай, шалаво, Ти про мене згадаєш іще. Ще захочеш любові моєї, Ще захочеш щоб я прийшов, Тільки знай, що ласки твоєї Я шукав, але все ж не знайшов. Вечір сині панелі торкає, Розвіває листя старе, Лиш мені спокою немає, Навіть спирт мене не бере…

— Більше немає? — Олена простягнула Калиті папірець.

— Сподобалося? Можете ксерокопію собі зробити. Взагалі, я подивлюся, попитаю в оперів. Він тут творчі злети демонстрував.

— Чесно — не знаю, сподобалося чи ні. Приблизно чогось такого я й чекала. Якісь образи на життя… Тут для психологів роботи й роботи. Чи психіатрів.

— Гаразд, — Калита поклав теку назад у сейф, замкнув його, сховав ключа до кишені, змінив тему: — Вірші — не злочин, а наш Баглай — не поет. Серйозних грошей у нього ніколи не водилося. Розбійний напад, Лєно, не означає автоматично, що розбійники знайшли купу бабок. У більшості випадків їхні розрахунки не виправдовувалися. Зрозуміло, зовсім бідних вони не обносили, але й жодного підпільного мільйонера не трусонули. Брали тільки гроші, по можливості — золото, а заодно те, що можна швидко збути: імпортні телевізори, відики, особливо їх цікавили комп’ютери. Все це скидалося баригам за півціни, після розподілу на кожного припадала справді не надто значна сума. Тому вони й брали кількістю. Тому й зібрав Баглай різних людей. Ударна група, основна, так би мовити, — він і ще четверо відмороз-ків. Далі — наводчики-розвідники, ще четверо, одна дівчина серед них, усі в різних містах. Постійний постачальник зброї місцевий, слобожанський. Рідний батько за транспорт відповідав, працював тут приватним таксистом. Чого ж Баглая врешті-решт у наші краї занесло. Батьки розлучені давно, мати в Херсоні живе, їх у неї четверо, три хлопчики й дівчинка, Богдан — друга дитина. На нього, аби ви знали, мати молилася. До восьмого класу така дитина була — хоч до рани прикладай, — Калита кинув бичок у паперовий кульочок, машинально згорнув його, кинув у кошик, не влучив, нахилився, підібрав і з другої спроби закинув вдало. — Ага, про що я?

— Богдан Баглай — надія мамина, — нагадала Олена.

— Саме так. Відмінник, переможець спочатку міської, потім — обласної олімпіади з математики, шкільні твори на різні конкурси посилали, стіннівку з власної ініціативи випускав, віршики до Дня Перемоги, Восьмого березня, Першого травня тощо… У шахи, думаю, досі класно грає, хоча розряду не має, у змаганнях участі не брав, швидше за все лише тому, що їх ніхто в Херсоні не проводив. Та біс із ними, з шахами. Закінчив вісім класів, приніс табель із самими п’ятірками, поклав на стіл і заявив: «Для чого мені все це?» Не знаю, чи відповіла йому щось мама, мене там не було, але далі він каже: «Досить мені очко рвати, буду я бандитом». Після того наче підмінили. Не з крадіжок почав — відразу з розбоїв. Перестрівав перехожих на темних вулицях, ножик до живота, далі за схемою «гаманець або життя». Словом, щось таке він для себе в житті відкрив, чого раніше зрозуміти не міг. Так я собі думаю, а Баглая на відвертість не проб’єш, коли про такі речі заходить. Не пояснює причини. Вирішив отак для себе, сказав пацан — і все, зробив. Засипався на п’ятому епізоді, не прорахував жертву, чоловік опиратися почав, та й піддатий тоді Баглай був, словом — захарлали його, дали п'ять років, фактично відсидів три, малолітка.

— Чекайте, чекайте, — перебила Олена. — Ви ж щойно казали — не п’є, і раптом — піддатий.

— Після того випадку до спиртного не торкається, бо чомусь вирішив — аби тверезим був, усе б інакше повернулося. Він у нас, гм, узагалі убивця без шкідливих звичок.

Олена ледь не подякувала Калиті вголос. Убивця без шкідливих звичок — ось ідеальна назва для пілотної програми. Те, що лікар прописав. Але стрималася: краще про свої задумки та відкриття поки що мовчати.

— І що далі?

— До матері не повернувся, оселився десь у Миколаєві, хоча час від часу навідувався до рідних; Здебільшого формально, аніж справді горів бажанням побачити рідні злидні. Цікава деталь — у Баглаїв навіть телевізора не було. Вірніше, стояв чорно-білий, старенький, абияк показував.

— Стривайте, — знову не стрималася Олена. — Виходить, тих самих низькопробних американських фільмів, які вважаються основною причиною зростання злочинності серед молоді, Богдан дивитися не міг. Більше того — дитина начитана, відмінник, математик, шахіст. Звідки ж тоді оця вся злоба в нього? Що чи, може, хто штовхнув його, так би мовити, на злочинний шлях? Коротше, чому він таким став?

— У нього запитаєте, — буркнув Калита. — Він же дозволив із собою зустрітися, от і скористайтеся нагодою. Ми з ним на такі теми не говорили. Затримали його як Богдана Баглая, вже досить відомого й особливо небезпечного бандита і вбивцю. Взагалі, я казав уже, про його подвиги в інших містах ми тут знаємо лише в загальних рисах. Хоча признався повністю, нічого не приховував, навіть героєм у власних очах виглядав: дивіться, мовляв, менти погані, який я орел. Вам треба з Харламовим познайомитися, зі слідчим, який справу вів. Вірніше, очолював слідчу групу, бо там, бачте, стільки всього — одному не впоратися. Подяку отримав — оперативно справу закрив, звичайно такі справи на кілька років затягуються, а тут практично за рік. Останнього члена групи взяли на початку квітня…

— Минулого року? — уточнила Олена.

— Ну, так… Значить, останнього, одного з наводчиків у вас затримали, в Києві, біля Канадського посольства. Через турфірму візу відкривав, у нього вже квиток при собі був. Хотів, бачте, за бугром заховатися, брат там у нього, давно кликав. Ну, це так, деталі, вам Харламов більше розкаже. Отже, числа сьомого квітня останнього згвинтили, туди-сюди, ну, і десь цієї весни передали до суду. Процес відкритий, від журналістів, колег ваших, не відбитися було. Сам суд трошки затягувався, адвокати старалися, особливо рвав задницю Гужва, ми його згадували сьогодні. Але остаточний вирок зачитали наприкінці червня. Словом, слідчий вам усе розкаже…

Певно, час згадувати Романові інструкції. Олена мило подарувала Калиті ще одну посмішку телеведучої, але цього разу не ту стандартну, яку дарують з екрану, а посмішку телезірки, котра вже вважає персонально його, майора міліції, своїм добрим знайомим, або ще краще — приятелем.

— Без слідчого прокуратури я, звісно, не обійдуся. Але що вони можуть знати, адже самі вони Баглая не ловили… Згодна, якихось подробиць ви можете не знати, але програмі й… — невеличка пауза, — мені особисто цікава передовсім оперативна робота. Оперативники бандитів ловлять, слідство справи відписує і бандитів відпускає. Хіба не так?

Вона теж знала, переважно з книжок та фільмів, про негласне протистояння міліції та прокуратури. У цей момент їй потрібні саме менти, і ніхто інший, тому Малиновський, людина більш досвідчена, провів з нею невеличкий лікнеп на цю тему. Оскільки через незнання міліцейської «кухні» Олена не мала змоги імпровізувати, вона мусила виконувати інструкції коханця-шефа старанно. А коли так, то помилитися не зможе. Роман Малиновський справді знав, кого куди посилати, в цьому Олена переконалася, вкотре вловивши реакцію Калити на свої слова.

— Воно-то так… Харламов у нас персонаж дуже специфічний, не надто популярний, скажемо так. Хоча свою справу знає, тут особливо не викаблучувався. Навпаки, Лєно, справа ця для нас усіх — як ота колода ленінська. Знаєте, про що мова?

— У жовтенятах побувати встигла. Про кучерявого Володю чула від педагогів. Коли Брежнєв помер, мама плакала, а дід бубонів: «Бач, другим Іллічем себе уявляв». Реалії та анекдоти радянських часів мені пояснювати не треба.

— Дякую, що нагадали, який я старий, — Калита знову закурив, зробивши нову попільничку ще з однієї чернетки. — Кожному хотілося нести колоду з Леніним на суботнику. Так само кожному тут кортіло якимось боком примазатися до справи банди Баглая. Після затримання велику прес-конференцію влаштували, все керівництво обласного та міського МВС писками торгувало. Не жарт — злочинця такого масштабу знешкодити. Харламов споважнів — куди там мої віники! А, правда, ну його! — майор відмахнувся. — У Миколаєві Баглай убив двох чоловіків. Вони заборгували одному місцевому діячеві, Баглай виявився його знайомим, запропонував свої послуги за процент. За один вечір двох порішив. Підписав на цю справу ще кількох придурків, організував викрадення, вивіз далеко за місто. Полонених особисто катував на очах один в одного та своїх обкурених дружків — і перестарався. Коли побачив, що одного на смерть замучили, розізлився і другого навздогін порішив. Своїм бійцям пообіцяв — хоч слово кому ляпнуть, таке саме з кожним зробить. Повірили, чесно мовчали. Його замовники здали, бо трупи знайшли, справу порушили за фактом убивства, а про борги багато хто знав. Тоді Баглая шукали і знайшли, тільки він, гадюка, всіх перехитрив. Подробиць його втечі не знаю, про таке в нас розводитися не дуже люблять, але сам факт: вивезли його на відтворення, Баглай скористався слушним моментом і накивав п’ятами. Йому тоді двадцять років лише стукнуло. Потім — Хмельницький, теж довга історія, але я її не дуже добре знаю, тому не хочу пресу морочити. Там так вийшло: серія вибухів по місту, за групу взялися серйозно, і раптом приходить інформація, де вони переховуються всі. Стрілянина була, про це в газетах писали, напевне інформацію знайдете, дивіться за дев'яносто дев’ятий рік. Коли ті, хто вцілів, зрозуміли, що їх здали, відразу вирахували, хто. Адже їхній головний мусив підійти, та подзвонив одному на мобільний, сказав, аби чекали, сам затримується. Компанія, ясна річ, покривати зрадника не стала. Тим більше, в нього загальна каса лишалася.

— Тобто, доки вони не назвали прізвища Баглая, про нього ніхто нічого не знав?

— Так точно, Лєно. Із Харковом така сама ситуація. Зібрав там Баглай чергову групу, почали промишляти розбоями. Досить вдало, скажу вам, у них це виходило. Поки не підказали йому промацати будинок директора одного з міських цвинтарів. Крім господаря, там були ще його мати, жінка шістдесяти двох років, і двадцятидвохлітня донька. Стара померла першою. Баглай лише провів їй лезом по шиї, поріз дуже легенький залишився, а в неї серце не витримало. Не знаю, не знаю… І він сам твердить, і адвокат підтакує — не було наміру вбивати нікого, хотіли лише налякати. За словами Баглая, коли старенька померла, господар сам почав гроші зі сховків витягати, але для чого тоді було мучити його й дівчину, а потім — стріляти їм у голови? Думаю, за своє майно чоловік тримався до останнього, бо читав висновки медекспертизи: він помер останнім. Очевидно, спочатку Баглай застрелив доньку в нього на очах. Сам він каже — вони йому виходу не лишали, змушений був убити. Чому, питається, коли перед цим постійно твердив: всі зайшли до будинку в масках і там їх не знімали. Захотів — і вбив, ось що я вам, Лєно, скажу.

— Убивця без шкідливих звичок…

— Як?

— Ну, це я вас цитую: не п'є, не курить, наркотиками не бавиться, навіть не матюкається. Золотий просто. Смішно, але багато жінок саме таким і бачать ідеал чоловіка.

— Я теж про це думав. Удома жінці навіть наводив приклад Баглая як невідповідність уяви реаліям. Так само не знали, кого підозрювати, але таки вийшли на виконавців, вони прізвище назвали, але Баглая знову слід прохолов.

— Він, виходить, прізвища не змінював?

— Для чого? Він навіть ним пишається. Другого такого Баглая нема, ось так, Лєночко, для нього це дуже важливо. Ну, поспілкуєтеся з ним, самі все зрозумієте. А далі в нього в біографії Львівщина. Там трошки інакше вийшло. Треба пам’ять освіжити. Здається, там він не сам убив, а когось на когось нацькував, когось із кимось стравив. У справі почитаєте, зрештою. І тепер — фінал, наше місто-герой Слобожанськ. Тут я більше знаю, — Калита прокашлявся, делікатно відвернувшись убік і закрившись долонею. — Батько тут у нього коріння пустив, таксистом працював. Коли синок виринув, батько довго не думав — відразу допомагати взявся. Баглай запропонував для початку таксистів патрати, батько погодився, навіть підказав, хто з колег, за його спостереженнями, може бути грошовитішим. У них навіть постійні стоянки в місті є. Діяв Баглай тоді ще сам і за протоптаною схемою: вибрав собі жертву, ближче до вечора підійшов, сказав, що треба в Панасівку і назад. У нас тут село є знатне, спиртзавод там. І лише двадцять кілометрів від міста. З цінами батько сина просвітив, таксист нічого не запідозрив. По дорозі біля лісопосадки Баглай попросився в кущики, а перед тим з початою пляшкою пива до машини підійшов, допив перед тим, як сідати. Таксист звідки знати міг, що там звичайний квас усередині, він же не нюхає пляшок пасажирів. Отже, зупинив водій машину, Баглай його без зайвих слів ножем у бік. Щоправда, на слідстві й суді торочив — не хотів убивати, лише погрожував, таксист сам почав битися, довелося мочити. Але вірте мені: той таксист здоровіший за Баглая був, убивця йому просто оговтатися не дав, блискавично діяв, бо інакше чоловік міг і поламати. Але, можете сміятися, умисне вбивство і тут не довели.

— Н-да, адвокат таки щось робив.

— Одна вада у Баглая — водити машину не вміє, навчитися не було коли, де й на чому. Та й учителів не зустрів у житті. Тому домовилися вони — батько за ними поїде, маршрут продумали наперед, татове таксі чекало на розі через квартал, до Панасівки іншої дороги просто немає. Їхав батько за сином на певній відстані, коли побачив, що машина зупинилася, собі загальмував, почекав десять хвилин і на підмогу поквапився, як домовлено. Розжився Баглай тоді аж на сто сорок гривень, грубо — двадцять доларів. Але й то хліб, заодно — наука. Більше він таксистів вирішив не чіпати, бо розсудив — навіть найзаможніші при собі аж надто великих сум не возять у машині. Почав потроху команду підшукувати. Підшукав, почалися, як кажуть, діла… Ще одне вбивство — в Ромнах, тут недалеко. Підказали йому кілька адрес нафтовиків. Три хати почистили, а господар останньої під мухою двері відчиняв, тому сам на автомат кинувся, за дуло схопився, кричати почав, ну Баглай і розстріляв його впритул. Знову грошей не обломилося. Потім — узагалі дивне вбивство. Відразу після торішнього Різдва Баглай сам, без участі своїх спільників, нападає на дідуся-пенсіонера. Начебто старий ховав у себе золоті монети царської чеканки, а Баглай надибав людину, котра могла за ці монети добре заплатити. Але начебто дідусь виявився ще ого-го, кинувся на бандита з ножем, довелося його вбивати. Золота Баглай, ясна річ, не знайшов. Виходить, знову вбив задурно. Згодом — фірма «Драко», сам особисто охоронців застрелив. Спільники кажуть — потреби не було. Вони лежали під дулами, поки інші офіс обчищали, і не могли нікого впізнати, Баглай уже на виході, ніби на прощання наказав обом встати, повернутися до нього обличчями, і вгатив по кулі в груди, та ще потім зробив по контрольному пострілу. Для чого — теж ніхто не пояснить. Висновки психіатричної експертизи — адекватний, спадкових хвороб немає, цілком і достатньо осудний. Коротше, здоровий психічно, хоча сумніви в мене досить великі з цього приводу. Ви ще не втомилися?

— Дуже цікаво.

— Серйозно? — брови Калити стрибнули вгору. — Навіть дуже цікаво? І що аж такого дуже цікавого я вам розказав?

— Я не те хотіла… Не так… — обличчя Олени запашіло. — Просто ви говорите, а я для себе вже план складаю. На чому зупинитися, що опустити. Це мала на увазі…

— Гаразд, до останнього епізоду переходимо, — майор повторив процедуру викидання «бичка», тільки цього разу влучив у кошик із першої спроби. — На чому він нарешті погорів. Черниченко, до речі, попереджав: історія слизька, є свої нюанси. Розумієте, Баглай надибав собі стабільного баригу, скупника крадених комп’ютерів та іншої оргтехніки. Але ось у чому штука: назвати покійного Руслана Микитенка, по суті — останню жертву Богдана Баглая злочинцем, людиною, яка свідомо скуповувала за півціни крадене й потім реалізувала через свою фірму, ми не маємо права. Його не судили, це не доведено, в суді не звучало, хоча адвокати чомусь наполягали. У нього вдова, родина… Але вам же доведеться пояснювати, яким чином крадене з’явилось у Микитенка і взагалі — причину його вбивства. Тут подумати треба.

— Кажіть уже правду, там придумається щось, — підбадьорливо посміхнулася Олена.

— Словом, забрали Баглай із командою комп’ютери на фірмі «Драко» і традиційно завезли їх Микитенкові. А той через певні причини, про які ми ніколи не дізнаємося, не заплатив їм гроші, хоча техніка лежала у нього на складі, навіть потроху реалізовувалася. Один із спільників Баглая, такий собі Рожнов, казав мені: «В Дані тоді планка остаточно впала. Збісився й вирішив показати Микиті, як воно — щурячити в товаришів». Убити його Баглай вирішив у присутності всієї своєї команди. Помста чистої води, про гроші він чомусь забув. Хоча при Микитенкові в останній день його життя була певна сума, те це вже ролі не грає. Баглай дзвонить баризі на мобільний і повідомляє: є нова партія, віддаю не просто дешево, а дуже дешево. Микитенко зривається, їде на зустріч. Його привозять у приватний будинок на околиці. Троє «баглаївців», коли можна так їх іменувати, винаймали цей будинок у хазяїна. Заводять Микитенка в льох, там кидаються всі гуртом, починають бити. Далі за наказом Баглая його роздягають до трусів. У кутку вже готова для нього яма. Жертва починає проситися, навіть щось там обіцяє за своє життя, але Баглай невблаганний. Микитенкові дають випити, потім зв’язують руки ззаду шматком колючого, — Калита наголосив на останньому слові, Олена мимоволі аж здригнулася, — дроту. Далі Баглай питає, як би приречений хотів померти — безболісно чи навпаки. За словами «баглаївців», той почав плакати, нічого відповісти не міг. Тоді Баглай вирішив подарувати йому легку смерть і вколов шприцом у вену повітря.

— Бр-р-р, — Олену пересмикнуло. — А для чого?

— Хтось йому сказав — від цього швидко помирають. Але йому збрехали: Микитенко від уколу не помер. Тоді Баглай вирішив — не дає нечесному баризі доля легкої смерті, й почав душити за горло колючим дротом. Крику, кажуть, було…

— Господи! — Олену знову пересмикнуло. — Ви так спокійно про це говорите!

— Не з таким стикався. Ви також звикайте. Бо це тільки в правильних книжках пишуть фрази на зразок «він ніяк не міг звикнути до видовища смерті, що супроводжувала його нелегку роботу». Хоча рецептів подібного звикання в мене немає, Лєно. А Богдан Баглай переповідав нам свій останній подвиг дуже спокійно, навіть розіграв невеличку виставу в особах. Але зашморг із колючого дроту — то ще не все. Далі Баглай бив жертву молотком по руках, ламаючи кисті, а потім по потилиці. Нарешті вирішив — досить із нього, і звелів закопати. Коли подільники засипали тіло землею, один із них, такий собі Скляренко, закричав: «Він ворушиться!» Баглай узяв ломика й кілька разів стукнув ним по тому місцю, де, за словами Скляренка, ворушилася земля. Експертиза дала висновок: Руслан Микитенко помер саме від цих ударів — гострий кінець лому роздробив йому шийні хребці.

— Ви хочете сказати, ні дротом, ні молотком…

— Людина — істота дуже живуча. Такою її створив Господь, тим самим прирікши на додаткові страждання. Навіть із чужої лихої волі померти безболісно не завжди вдається. Укол не вбив, зашморг, навіть з колючого дроту, не задушив, молоток не розбив голову до смерті. Ось, власне, і все. Ну як, уже вимальовується якась загальна картинка?

— Справді, хіба що загальна. Треба подумати, проаналізувати. Вибачте, — Олена провела кінчиком язика по губах, — можна у вас водички попросити? Щось пересохло в горлі.

— Сподіваюся, не від моїх історій? — Калита роззирнувся, пошкріб потилицю, і жест цей видався Олені дуже дитячим, безпосереднім, не характерним для суворого заступника начальника УБОЗ із розшуку. — Гм, хіба тепла, в чайнику. Я можу з крану принести, нічого, вона в нас нормальна, хлопці п’ють…

— Тоді краще знову закип'ятіть її і зробіть іще кави. Якщо я цим не надто вас потурбую.

— Та ради Бога, всі б так турбували! — майор заметушився, хлюпнув на денце її чашки з уцілілим вушком трошки води, сполоснув, вихлюпнув використану воду за вікно, увімкнув чайник. — Кілька хвилин — і буде вам кава. Вас цікавить ще щось?

— Сам процес. Як вийшли на банду, як затримали.

— Тоді треба починати здалеку. Бо саме тут, Лено, починаються ті самі нюанси, про які ми попереджали. Розумієте, ви мені особисто глибоко симпатичні…

— Вибачте, що перебиваю, але коли розмова починається з подібної фрази, це означає необхідність підсолодити гірку пілюлю. Вгадала?

Закипів і автоматично вимкнувся чайник. Калита зосереджено зробив гості ще одну чашку кави, сам не пив, для чогось почекав, поки Олена зробить перший ковток.

— Як вам сказати. Не знаю, наскільки для вас ці наші особисті внутрішні проблеми вважаються пілюлями… Словом, ви — людина стороння, і не ображайтеся, — майор навіть застережливо підніс руку. — Не треба ображатися, справді, ви не винні, що жодним чином не причетні до системи МВС. Підполковник Стогній, відомий вам тележурналіст, то інша справа. У нас до нього специфічне ставлення, але він вважається своїм, скажемо так. Тому йому не треба нічого пояснювати, ні про що попереджати, ні в чому переконувати. Він просто знає: це казати можна, а цього казати не варто. Що виходить у нас із вами?

— Що ж таке виходить? — в тон йому повторила Олена.

— А виходить, Лєно, наступне. У місті Слобожанську, на нашій території, орудує особливо небезпечний злочинець, який перебуває у всеукраїнському розшуку. А ми дізнаємося про це, буду відвертий, абсолютно випадково. Двадцять сім розбоїв, скоєних у місті та області, що супроводжуються вбивствами й навіть викраденням людини, аж ніяк не відпрацьовуються на причетність до них Богдана Баглая. Телесеріали про ментів ви дивитеся, отже, знаєте значення терміну «глухар». Фактично ми мали три десятки «глухарів», безнадійних справ, розкрити які можна було лише випадково. Тобто спускати їх на гальмах і чекати, поки злочинці рано чи пізно десь знову не засвітяться, цілком покладаючись на відомості агентури. У справі банди Баглая агентура теж нічим конкретним допомогти не могла: ані сам Баглай, ані його люди не підтримували сталих контактів зі злочинним світом міста. Але невже ви думаєте, що вам дозволять саме так подати матеріал?

— Нам можуть заборонити?

— Заборонити так само не можуть, — погодився Калита. — Просто перша ваша програма автоматично буде останньою. Проект, як у вас це називається, схвалений, наскільки мені відомо, на найвищому рівні. Отже, керівництво МВС України подивиться хоча б перший випуск. У невигідному для себе світлі ми виглядати перед очима керівництва просто не можемо, не маємо права. Тому доведеться нам з вами домовитися: ми тут, на місці, знали — в Слобожанську чи десь ув області переховується особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай. На його розшук кинули всі сили. І врешті-решт у результаті вдало проведених оперативних заходів групу затримано та ліквідовано, а сам Баглай ізольований від суспільства… Ось так.

— Ви вже ставите умови?

— Я? Та Боже збав! Просто пояснюю, якого ставлення до нашої роботи від вас, телевізійників, чекають. Озвучувати думку начальства — не зовсім приємна місія, але від Черниченка, чи беріть вище — начальника обласного УВС ви нічого подібного не почуєте. Хоча я контачив із журналістами і знаю: вам цікавіше говорити, а зацікавленому глядачеві відповідно слухати й чути про безпомічність нашої міліції. Десь так воно і є, але розмова про проблеми міліції, зокрема — розшуку, мало кого цікавить. Особливо обивателя, в якого обікрали сусіда, а менти не те що злодія не знайшли, а й добра не повернули. З огляду на це зупинимося докладніше власне на тому, як саме вирахували Баглая. Адже, як ви дали мені зрозуміти, вас не задовольнить такий коментар, що його персону було встановлено та затримано в результаті оперативно-розшукових заходів.

— Не задовольнить, — погодилася Олена. — Невже, переповідаючи процес розшуку, ви розкриєте державні таємниці?

— Можна вважати і так. У Микитенка серед інших речей був мобільник. За логікою, бандити повинні його викинути. Та про всяк випадок мобільний телефон зниклого поставили на прослуховування, — Калита зітхнув і очікувально глянув на співбесідницю.

Зміст короткої фрази дійшов до Олени не відразу.

— Нічого собі… А це… законно взагалі?

— Бачте, ви вже сумніваєтеся. А уявіть хор обурених голосів абонентів стільникового зв’язку. З дозволу прокурора, Лєно, законно все. І дозвіл такий ми отримати могли, але процедура забрала б кілька днів, без перебільшення. Тому наш начальник підключив свої особисті контакти зі Службою безпеки, есбеушники пішли назустріч, мобільник Микитенка поставили на технічний контроль протягом години. Неофіційно, та й не зовсім незаконно. Згоден, так будь-чий телефон можна контролювати, і я вам так скажу — немає гарантії, що цього час від часу не роблять, — майор хитро підморгнув. — Важливий кінцевий результат, ми його отримали. Ідіот Рожнов трубку не викинув, через власний випендрьож уся компанія й залетіла. Їх за телефонними дзвінками пасли, розумієте? Ніякої гри розуму й детективів із люльками. Ми всі в цій ситуації виглядали докторами ватсонами, в жодному разі не холмсами. Опер наш при затриманні загинув.

— Про це я чула…

— І про це неодмінно слід згадати. Більше говорять про те, кого і скільки разів стукнули при затриманні, а скільки нормальних мужиків у нас гине по-дурному, нікого чомусь не цікавить…

— Отже, історію з мобільником так само доведеться замовчати?

— Якщо не хочете мати неприємності ще й із СБУ. Будемо разом щось придумувати.

— Гаразд, — Олена відсунула чашку з недопитою кавою. — Ну, а з людиною, яка безпосередньо затримала Баглая, хоча б усе нормально? Він не секретний агент, його можна називати?

— Зустріч із ним я вам організую. Глод його прізвище, Максимом звати. Певний час у героях тут у нас ходив, тому зараз не дуже охоче про свій подвиг, так би мовити, згадує. Тим більше довго пояснював тоді, що Баглай сам собі вени порізав і живіт проштрикнув.

— Сам? — Олену знову пересмикнуло. — Для чого?

— За його версією — намагався накласти на себе руки, коли побачив, що все скінчилося і програв свою партію. Але порізи на руках неглибокі, рана на животі так само, бив навскоси, лише шкіру та жировий прошарок проштрикнув, життєво важливих органів не зачепив. Вважайте, все одно, наче на цвях нахромився чи щось подібне. У камеру Баглаєві не хотілося, на лікарняній койці не так дістають, статус пораненого мати теж незле, до того ж час на роздуми хотів виграти. Не врахував він лише одного: подільники аж надто його боялися. Щойно його затримали, як вони почали топити свого шефа наввипередки. Я був присутній на першому допиті Баглая. Від такого тотального провалу він аж охрінів, вибачте на слові.

— Нічого, нічого.

— Охрінів він, значить. Та швидко взяв себе в руки і заявив: «Не пацан я, щоб виправдовуватися. Скажу, що все це лажа, так ви мені очняки почнете влаштовувати. А я цих гнид бачити не хочу. Радійте, свято у вас, начальство похвалить. Записуйте — я Микиту загасив». Буквально вам цитую. І пішло, і пішло, і пішло…

— Чому ж він з такими гнидами справу мав?

— Оце я, Лено, вам пояснити можу, — Калита подивився на годинник, і хоча теоретично полковник відпустив його до кінця дня, Олена зрозуміла — вільним часом старший опер планує скористатися по-своєму. — Суть ось у чому. Баглай, як справді непересічна й розумна людина, природжений лідер, тільки зі знаком «мінус», не може тримати поруч рівних собі. Тупими відморозками, на зразок згаданого вже Рожнова, керувати легше. І, що теж важливо, в разі потреби пожертвувати кимось із них не страшно. Не шкода. Ще я припускаю — Баглай з двадцяти років у бігах, утомився ховатися, не те щоб підставився свідомо, просто пильність утратив. Звик до власної, обізвемо її так, фортуни. Виходить, — розвів він руками, — зловити його Глодові чи комусь іншому закладено було. Коли хочете, долею запрограмовано. Везінням оперським це називається.

— Отже, затримання Баглая — швидше випадковість, аніж закономірність?

— Я вам цього не говорив. І ніхто не скаже. Все одно, Лєно, рано чи пізно йому б набридло ховатися. Сам би здався, подібні випадки нерідко трапляються.

— Ну що ж, — Олена вже відчувала на собі інформаційне переобтяження. — Поки що ви мене цілком і повністю задовольнили як чоловік і як фахівець, — оскільки реакції співбесідника вона не зауважила, то зрозуміла — програми «Кухонний базар» майор міліції жодного разу не бачив, бо щойно вона промовила свою, як вона вважала, коронну фінальну фразу. Так у студії вона прощалася з гостем-чоловіком, жінкам призначалася інша, менш двозначна фразочка. — То, може, домовимося про зустріч із цим вашим оперативником, Глодою…

— Глодом. Глод, — поправив Калита. — Він у курсі, попереджений, завтра прийде сюди. Тільки він нині, як би це пояснити… Скажемо так: у позаплановій відпустці. Взагалі, не звертайте особливої уваги на його манеру поведінки, він не такий у нас лихий, просто додалися проблеми особистого характеру… Так що, Лєно, ось вам сувора реальність: смажених фактів немає, гостросюжетного детективу не вийде, герой — за великим рахунком — теж не герой. Життя, Лєно… Не передумали братися саме за цю тему? Ми б іншу підшукали. Лохотронників розвелося, економічні злочини можемо порадити, державу ж натягують, хто як може…

— Вам дуже хочеться, аби я… тобто… ми передумали?

— Хочете пораду, не для преси? — Калита підвівся, даючи зрозуміти — на сьогодні він і так приділив настирній дівиці досить багато часу. — Не робіть із Баглая зірку. Він бандит і вбивця, і не більше.

Олена не змогла придумати відповіді, тому сказала щось традиційно нейтральне й заспокійливе. І вже записавши Степанові Калиті на звороті своєї візитівки номер мобільного телефону, попрощавшись і сівши в машину, відзначила для себе: основні задумки програми, виплекані Романом, можуть розлетітися на друзки.

Виходить, у них із міліцією зовсім протилежні інтереси.

4

Режисер, як і передбачала Олена, за час її відсутності відвідав готельний бар і тепер мирно похропував у своєму номері, навіть не зачинивши двері. Водій, втішений кінцем робочого дня, теж зібрався піти слідами Корнієнка. Олена ще не спланувала свій вечір, хоча підозрювала — прозорого натяку ментам було б достатньо, щоб отримати запрошення в який-небудь місцевий гадючник. Зрештою, на вулиці ще видно, вона цілком могла зустрітися з тим самим оперативником Глодом, але коли чітко сказали — завтра, то нема чого пропонувати свої варіанти. Очевидно, тут уже все продумано. Іти шукати пригод у компанії водія теж не хотілося. Його взяли на роботу недавно, вони майже незнайомі, доведеться вигадувати теми для розмови, говорити один одному різні необов’язкові речі, до того ж Олена, відверто кажучи, хотіла трохи від нього відпочити. Всю дорогу він не вимикав шансон та блатняки, ставився до подібної музики вкрай серйозно, тому вона боялася, що пошук спільної мови переллється в зовсім несподіваний та небажаний конфлікт світоглядів. Тому вона чемно повідомила водієві про бажання нарешті прийняти душ, той не заперечував і пішов розбуркувати режисера. Зачинившись у номері, Олена справді прийняла душ і набрала номер Малиновського, коротко переповівши основну суть сьогоднішньої розмови.

— Ти чого хотіла? Не мандражи, все йде за планом, дитино! Ти де там, не чую!

— Тут, тут, просто зв’язок глючить. Говори, я чую тебе.

По мобільному вони могли говорити вільно — підтримка одного з провідних операторів стільникового зв’язку значилася в титрах багатьох програм «S-каналу», тому розмови його керівництва і провідних працівників, до числа яких віднедавна належала Олена Суржа, були безкоштовними. Всі цією «халявою» безбожно зловживали.

— Забий на них, дитино! Плюнь і розітри, чула? Усміхайся їм, показуй коліна, шматочок ляжки, пускай бісики, вмикай повну дуру, словом, стелися перед ними — в межах розумного, звичайно. Вони ще з мужиком інакше б трималися, а дівицю вроді тебе вважають повною ідіоткою. Хай собі вважають, ким хочуть, чуєш? Нам від них потрібна співпраця та інформація, максимальна інформація. Потім ми їм таке кіно знімемо — ляля, навіть якщо захочуть, не приколупаються. Похвалимо кого треба і скільки треба, головне для нас — не доблесна українська міліція, січеш фішку? Баглай для нас головне, самий цимес, на ньому все зав'язано! Алло, дитино, де ти знову, блін?

— Тут, тут. Просто мовчу і слухаю тебе.

— Правильно. Слухай далі: подумайте там із Корнієнком, чи реально Баглая показати маніяком. Хоча б натякнути, чула? Маніяків у нас люблять, Чикатило, Онопрієнко, доктор Лектер, коротше, в такому плані. Без медичного діагнозу обійдемося, маніяки серед нас, отака фігня, малята. Як ти поки що думаєш?

— Не знаю, — саме тепер Олена прикидала, коли й про що зможе переговорити з режисером сьогодні і чи в стані він буде завтра думати про щось, окрім пива або ж чарки коньяку. — Поговоримо, я ще не повністю в матеріалі.

— Нічого, головне — почати, фішку для себе знайти. Вони там теж хай не перестраховуються, ми ж не приватна лавочка, все під контролем. Хай вони нас бояться, а не своє начальство.

— От вони нас і бояться, я так відчуваю.

— Добре, працюйте там, не розслабляйтеся особливо. Буду дзвонити, тримайся.

— Цьом, — сказала Олена трубці, з якої чулися короткі гудки, вимкнула мобільник, сумно подивилася на трубку, коротко замахнулася з виразним наміром розгатити її об стіну, але потім стрималась і акуратно поклала на тумбочку.

Зсередини її вже не перший день гризло відчуття, що вона займається не своєю справою. Розмова зі справжніми ментами зайвий раз переконала в цьому, а Роман щойно, сам того не розуміючи, остаточно підтвердив ці побоювання. Звичайно, вона… нехай так… любить Романа Малиновського, він справді бажає їй… можливо… добра та професійного зростання. Справді, вчорашня симпатична… як не крути… лялечка з «Кухонного базару» виглядатиме незвично в новому, кардинально протилежному амплуа. Може, колись Олена й буде готова до цього, але не зараз, тільки не тепер…

«З такими думками, подруго, нормально роботу не зробиш», — сказавши це собі подумки, вона піднялася, стала навпроти дзеркала й промовила фразу вже вголос, звертаючись до власного відображення. Адже піддавшись таким настроям, вона нічим не буде кращою за режисера Ігоря Корнієнка, поведінка якого поки що цілком підпорядкована бажанню спокійно, подалі від роботи й дому, де творчий працівник вимушено дотримувався «сухого» закону, випити й подумати про власну геніальність та наявність ідеального мистецького смаку.

Наче на підтвердження відомої приказки, щойно Олена подумала про Корнієнка, як буквально за кілька хвилин у двері її номера постукали, і почувся підозріло бадьорий голос:

— Тук-тук, сово, відчиняй — ведмідь прийшов!

Відчиняти не хотілося, але не відчинити — поставити себе в двозначне становище. Чоловіки, певне, вже випили, тому стукати до неї будуть довго й наполегливо. Тому Олена мужньо повернула ключа і впустила водія та режисера. Глянувши на годинник, дуже здивувалася — він показував лише половину сьомої вечора. Для серпня цей час вважався дитячим, але, побачивши підпилого водія, вона згадала його бажання випити строго до восьмої години, бо якщо він хильне після восьмої вечора, на ранок йому буде важко крутити «бублика». Тому він кревно зацікавлений, щоб група чимшвидше закінчила роботу. Подібного режиму дотримувалися всі водії телекомпанії. Олена підозрювала, що на інших каналах те саме, взагалі — не лише на телебаченні.

— Тут, я бачу, не лише ведмежа, а й поросятко.

— Ти, подруго, нам не рада? — очі Корнієнка виклично блищали, не віщуючи нічого приємного, а водій, котрий півдня мовчав, бо спільних тем для розмови з Оленою в них не було, тепер тримався гоголем, навіть випнув груди, обтягнуті дешевою, багато разів праною футболкою.

— Я всім рада. Сідайте, де бачите.

— Сядемо тільки за вироком суду! — продекламував водій.

— Гаразд, тоді присідайте.

— Скільки разів? — не вгавав той.

— Ти, Петю, нічого не розумієш, — режисер примостився на краєчку її ліжка. — У нас закон такий: ми — одна команда.

— Кам-ман-да мол-ладасті наш-шей, — спробував проспівати не зовсім тверезим голосом водій Петя, але замість того повторив: — Кам-манда, кам-манда, — при цьому наголос робив на останньому складі.

— У вас — це в кого? — Олена намагалася триматися якомога толерантніше.

— В усіх. Отут, — режисер жестом обвів кімнату.

— У цьому номері?

— У відрядженні взагалі. Ми — команда, тримаємося разом, нам, може, завтра на одну амбразуру кидатися, а вечеряємо кожен окремо.

— Чому? Ви ж ось повечеряли на пару.

— Ми ще можемо, — вклинився Петя. — Ігорьок, чого ми сюди прийшли? Познайомитися?

— Петю, ми знайомі. Розумієш, Оленко, є такий закон, традиція, порядок. Не нами придумано, але колективом, — випив він за цілий день значно більше за водія, однак, на диво, тримався краще. Судячи з усього, Петя взяв занадто низький старт, виправдовуючи себе обмеженістю в часі. — Перше спільне відрядження. На програмі нам разом працювати. Я ось із Петром познайомився ближче, до того він лише з новинами їздив, тепер Малиновський його для нас вибив, буде постійним водієм групи. Я на «Криміналі тижня» два роки відпахав чесно, тепер будемо «Портрети» робити. Оператор у нас класний, ти його знаєш, пару разів на вашій «Кухні» працював. Знаєш же Вітю Дерезу? — Олена обмежилася кивком. — От, а знаєш, чому твій Роман Романович нас усіх зібрав у одній команді? Я вже Петі казав це, у нас вийшла серйозна і ґрунтовна розмова. Малиновський нас усіх зібрав докупи, бо ми — класні професіонали. Він, Рома, мужик недурний. Професіоналами не розкидається. Він знає — у Корнієнка є свій смак, свій почерк, свій стиль, своя манера, навіть школа своя… Ну, про це не всі знають, то не для обговорення в широкому колі, але він таки це знає…

Видно, режисер автоматично продовжував тему, яку вони почали з водієм без її участі. Залучити її до дискусії чи просто втягнути в розмову Корнієнко не прагнув, просто потребував аудиторії, аби не розмовляти на подібні важливі теми сам-на-сам. Мимохіть вставлене «твій» стосовно Малиновського її не зачепило. Без сумніву, їй сьогодні вже встигли перемити кістки. Своїх стосунків Роман і Олена не афішували, але особливо й не приховували. Розумним людям без зайвих коментарів усе зрозуміло.

— Він про все знає, — промовила Олена, аби зовсім не мовчати.

— О! — Корнієнко багатозначно підніс пальця. — Щоправда, платять нам зовсім не ті гроші, яких ми вартуємо. Але вибачає їх усіх те, що в нашій довбаній державі нікому не платять стільки, скільки він вартий. Скажімо, вартість послуг повій у барі цього чудесного, блін, готелю не відповідають якості послуг.

— Ви вже встигли перевірити?

— Ні, Олено, не встигли. Ти про нас, Олено, лихої думки. Я ж бачив морди тих повій і пам’ятаю ще ті часи, коли зняти їх, саме отаких, можна було за пляшку сухого вина «Ркацителі» та шоколадку «Чайка», — режисер був старшим за неї на сім років, водій — на всі десять. — Тому, Олено, ми прийшли до тебе.

— З вином і шоколадом?

— Ги-ги-ги! — озвався водій Петя.

— Ні, Олено, без вина і шоколаду. Я розумію твою позицію, твоє ставлення… Хоча ставлення не розумію, ні. Закон такий: перше відрядження кожного нового сезону творча група відзначає разом. Повії, не повії, вино — гори воно вогнем, коли чесно. Ми хочемо спільно з тобою відзначити вдале закінчення першого спільного робочого дня, — Корнієнко нарешті сформулював свою думку.

— Звідки ти знаєш, що день минув успішно?

— Інакше не може бути. Ми — команда професіоналів. І просто зараз я хочу обговорити все, скласти план на завтра, бо інакше діла не вийде, повір мені.

— Дякую, заспокоїв, — спочатку потік свідомості Корнієнка навіть смішив її, тепер вона не бачила нічого потішного. Парочка її починала відверто втомлювати. — Завтра, якщо тобі цікаво, у мене кілька зустрічей, а потім треба переглянути відео з їхніх архівів. Тут ти знадобишся, але десь під обід. Хочеш — будь у себе, хочеш — катайся зі мною завтра півдня, сиди в машині.

— Ось прийде твоє «завтра» — тоді розберемося. Зараз давай вип’ємо разом, бо ми — хто, Петю?

— Ком-манда, — водій знову наголосив на останньому складі.

— О'кей, мужики, — Олена підвелася. — Де той ваш бар із повіями?

— Чому відразу з повіями? — режисер кумедно кліпнув очима.

— Нехай так — де ваш бар без повій!

— Тут… Слухай, ти справді підеш із нами?

— А ви не вірили до останнього? Чи вже не запрошуєте? Ми ж команда, хлопці, хіба не так?

Олена особливо не чепурилася, пішла в чому була: шортиках та пістрявій маєчці, нижній край якої сягав лише до пупа. Лише провела масажною щіткою по фарбованому в рудуватий колір волоссю, ледь торкнулася помадою губ. Рішення вона прийняла відразу з появою «солодкої парочки», просто спроваджувати їх справді не хотілося. Корнієнко добряче випив за день, але він мас рацію. Хоче вона того чи ні, але вони сьогодні і в найближчому майбутньому — одна команда. Відразу налаштовувати в принципі нормальних чоловіків проти себе не хотілося. Особливо враховуючи стосунки між нею і продюсером. Відразу почнеться: спить із Малиновським, тому корчить із себе казна-що, цабе велике, не підступитися. Так роботи не буде, факт. Тому їй було простіше спуститися з чоловіками в досить симпатичний готельний бар, оцінити трійцю дівчат за столиком у дальньому кутку, дозволити Корнієнкові замовити собі сто грамів коньяку, випити за вдалий початок роботи, послухати хвилин п’ятнадцять їхні пусті теревені на тему нереалізованості власних талантів, потім допити коньяк, послатися на втому і побажати їм добре відпочити. Тепер її не затримували, навіть поставилися поблажливо: молода ще, не боєць…

Коньяк виявився напоєм сповільненої дії. Після душу Олену справді розморило, вона роздяглася, лягла, накрилася простирадлом, з півгодини подивилася телевізор, а потім, відчувши, що за кілька хвилин засне, вимкнула його, загасила нічник над головою і м'яко поринула в пухкі обійми сну.

Прокинулася вона, швидше відчувши небезпеку, аніж почувши, як прочиняються двері. «Невже я їх за всім оцим не зачинила?» — стрельнуло в голові, та раптом усі інші думки вилетіли. Двері прочинилися широко, з коридору посунула якась темна постать, потім двері так само з легеньким скрипом зачинилися, постать зробила кілька кроків до її ліжка.

Кімнату освітлювало аж надто, зовсім неприродно яскраве місячне сяйво. Світло було настільки яскравим, наскільки взагалі може світити місяць. Цього було досить, аби Олена впізнала в нічному гостеві Ігоря Корнієнка. Він стояв тепер просто посеред кімнати, для чогось заклавши руки за спину, і дивився на неї, не моргаючи. Чітко роздивитися вираз його обличчя молода жінка не могла, та й ні до чого. Вже самого факту, що режисер глупої ночі без стуку, скориставшись відчиненими дверима, зайшов до неї, було досить. Чомусь виринуло з пам’яті: він таки забагато випив, тому вмовляннями можна лише нашкодити. Про наміри нетверезого чоловіка стосовно жінки здогадатися можна цілком точно. Десь глибоко зароджувалася думка — йому нудно, просто зайшов поговорити, він же не хоче, зрештою, посваритися з продюсером та втратити роботу. А може, він саме в такий спосіб і хоче піти з роботи… Принаймні якщо станеться те, що станеться, їй самій доведеться думати про нове робоче місце, бо навряд чи Корнієнко приховає все.

Чоловік далі стояв посеред кімнати, мовчав і не рухався, лише дивився на Олену, вона навіть поклястися могла — бачить у напівтемряві блиск його очей.

— Тобі… тобі… чого… — хоча її ніхто не торкався, слова застрягали в горлі, а те, що вдалося вичавити, роздирало всередині, наче необережно заковтнута велика риб’яча кістка.

Замість відповіді Корнієнко зробив іще один крок до її ліжка, повільно витягнув руки з-за спини. Навіть незначні рештки слів застрягли в горлі остаточно, погляд Олени прикипів до правиці чоловіка. У місячному сяйві вона побачила відрізок колючого дроту, затиснутого у правому кулаці. Спокійно, не промовляючи жодного слова, він розтиснув правицю і почав намотувати кінець дроту довкола долоні. Обернувши його кілька разів, він сильно стиснув кулак, навіть не скривившись від болю. Олена не могла при благенькому природному освітленні бачити кров, але вона бачила її дуже чітко, бачила кожну краплину, що стікала з понівеченої руки режисера на килимове покриття підлоги. Так само повільно він накрутив другий кінець дроту на ліву руку, теж стиснув її в кулак, кров закрапала, він витягнув руки перед собою, стиснув кулаки сильніше — кров зацебеніла струмочками.

І враз Олена зрозуміла — чоловік тримає в руках зашморг із колючого дроту.

Хоч як притягували її увагу понівечені закривавлені руки, вона зібралася на силі й перевела погляд на обличчя Корнієнка. Та його закрила тінь, тепер перед нею височіла людина без обличчя, ніби запнута чорною машкарою, більше схожа на привид, аніж людину з плоті та крові. Нараз за спиною привида щось заворушилося, і поруч з’явився ще один такий самий фантом. У правій руці він тримав одноразовий медичний шприц, голку спрямував у бік Олени. Зараз один почне душити мене дротом, другий вколе повітря у вену, — подумала вона якось відсторонено. — Вони хочуть подивитися, від чого я швидше помру. Їх прислали по мою душу. Їх прислали по мене.

Постаті не рухалися. Та враз той, хто донедавна був Корнієнком, рвучко розвернувся і накинув зашморг на шию постаті зі шприцом. Жертва не опиралася, лише змахнула руками, зігнула ноги в колінах і чи то захрипіла в передсмертній агонії, чи то зайшлася моторошним вурдалацьким сміхом. Колючий дріт впивався в шию все сильніше, Олена могла бачити це дуже чітко, наче стояла поруч із ними. Враз голова відділилася від тіла, з того місця, де вона щойно була, вистромилася тонка зміїна голівка, ніч довкола наповнилася сичанням, й аж тепер Олена змогла дати волю своїм легеням, випускаючи разом з криком на волю свій переляк…

…і, тепер уже насправді, прокинулася від власного крику.

Деякий час вона лежала на спині, натягнувши простирадло аж до підборіддя. Вікна її «напівлюксу» дивились у двір, тому місячне сяйво не проходило крізь них і в кімнаті справді було темно. Очі потроху призвичаїлися, але, крім темряви, Олена нічого перед собою й далі не бачила. Висунути з-під простирадла руку, намацати вимикача над головою й засвітити нічника вона не наважувалася. А коли нарешті обережно піднесла праву руку догори, з криком відсмикнула її, торкнувшись дроту — видіння зміїної голівки ще жили в свідомості. Друга спроба виявилася вдалішою, світло від лампочки-«сороківки» нічого страшного не висвітило. Ще кілька хвилин Олена не наважувалася підвестися з ліжка. Коли спустила ноги на підлогу, знову зойкнула і підібгала їх. Лише пересвідчившись, що кров їй теж наснилася, вона таки підвелася, наблизилася до дверей, обережно смикнула за ручку.

Зачинено. Навіть, наскільки вона пригадує, на два оберти.

Від усвідомлення, що налякав лише сон, легше чомусь не стало. Олена повернулася в ліжко, не забувши перевірити час. Лише початок на п’яту ранку. За вікном скоро почне потроху сіріти.

Сонячні промені тут не били у вікно. Але все одно Олена не могла заснути години три, аж поки за стіною заговорив телевізор — її сусіда ліворуч виявився ранньою пташкою. Під ці звуки вона нарешті змогла закуняти, бо вони заспокоювали — адже свідчили, що поруч є хтось живий. Так їй вдалося виграти для себе ще півтори години сну.

5

Наталка пішла в жовтні, через сім місяців після того, як він несподівано навіть для самого себе став знаменитістю, бо пощастило затримати особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая.

Вона нічого не пояснила. Глод навіть не відчував змін у їхніх стосунках. Жодних, ані на краще, ані на гірше. Все йшло як завжди, тільки минулого року, після Покрови, він уперше за весь час подружнього життя повернувся додому й не застав дружини. Її батьки так само здивувалися, але порадили не панікувати. Дружина, тим більше — міліцейського опера, нікуди не загубиться. Все стало зрозуміло менш ніж за годину. Наталя передзвонила від подруги, говорила коротко, й Максим не зрозумів нічого: «Ми не можемо більше жити разом. Ти ні в чому не винен, ніхто не винен. Я нікого не знайшла собі, не думай, це правда. Так треба, Максиме». Не давши йому навіть слова сказати, повісила трубку. Номер подруги Глод знав, але там, швидше за все, вимкнули телефон.

Теща, а особливо тесть, не розуміли нічого. Тепер, коли капітан Максим Глод прославив не лише Слобожанський УБОЗ, а й усю місцеву міліцію, коли генерал міліції, один із найголовніших міліцейських чинів Слобожанська Василь Шостак після затримання Баглая кілька місяців охоче пояснював усім бажаючим, що вирахував і схопив бандюгу особисто його зять, коли самого Глода нагородили в присутності всього особового складу УБОЗу почесною грамотою і грошовою премією, коли почалися розмови про присвоєння оперові позачергового майорського звання і взагалі переведення з «землі» на більш вдячну та перспективну роботу — саме тепер Наталка, яка мала би пишатися чоловіком, взяла й пішла від нього, нічого до пуття не пояснивши.

Тесть викликав зятя до себе в кабінет і почав суворий допит. Він шукав причини в поведінці Глода, його ставленні до дружини, до родинних обов'язків, намагався з'ясувати, де опер міг проколотися і з ким дружина могла його застукати. Та скоро до нього так само дійшло: Глод тут ні до чого. Тоді він спіймав доньку по телефону, наполегливо просив зустрітися на нейтральній території, тобто в його, батьковій квартирі. Туди ж заявився Глод, і Шостаки мало не силоміць спробували домогтися в доньки хоч якихось логічних пояснень її дій.

— Ти — мент, — говорячи так, Наталка намагалася не зустрічатися поглядом з батьком, її слова стосувалися лише Максима. — Нічого поганого в цьому немає. Ти на своєму місці, робиш свою роботу, навіть дуже добре робиш. Ти — найзнаменитіший мент нашого міста за останні кілька років. Я мушу пишатися тобою, але я не можу, Глоде, не можу переступити через себе.

— Це не причина! — Шостак-старший вибухнув кількома тонами обурення, а Макс мовчав, чим немало здивував тестя. Він один розумів глибинний зміст сказаного, тому самоусунувся від родинної суперечки міліціонера з діда-прадіда з єдиною донькою. Бо знав наперед — ні до чого путнього це не приведе, тепер усе лишиться так, як є.

За кілька тижнів пристрасті вляглися. Наталка прийшла за речами, попередила, що на їхню квартиру не претендує, так само не хоче жити з батьками. Генерал Шостак після пам’ятної зустрічі відмовився надалі спілкуватися з донькою, але, попри побоювання Глода, не почав активно наближувати до себе зятя та опікати його. Неофіційне розлучення такої пари не пройшло повз вуха та увагу колег, і Максим був дуже вдячний тестеві: той дав екс-зятеві спокій. Аби він кинувся його всіляко підтримувати, з боку це виглядало б як вияв жалості, чого Глод стосовно себе ніколи не міг припустити й дозволити. З часом він узагалі перестав контактувати з родиною Шостаків, хоча процедури розлучення так і не відбулося. Наталя не наполягала. Вона, здавалося, зовсім забула про існування Глода. Сам Максим волів конкретніше визначити власний соціальний статус, та йому не давала спокою серйозніша проблема.

Ти — мент.

Наталка кинула йому цю фразу не зопалу — тоді б її ще можна зрозуміти й забути. Але дружина виношувала її довго, не один десяток днів. Вона лягала з ним у ліжко, думаючи про це, фраза не давала їй спокою на роботі, вдома, всюди. Коли так, вирішив Глод, то вона має право на подібні думки. Та весь фокус не в цьому: віднедавна Максим почав розуміти, що поняття «мент» почало втрачати для нього своє позитивне значення. Він справді любив свою роботу, можна сказати, горів на ній, а після історії з Баглаєм взагалі отримав неформальний статус такого собі недоторканого. Особливо вдячним за все був Сташенко — управління власної безпеки непомітно відчепилося від нього, він знову взявся до роботи й не особливо змінив свої методи.

Ти — мент.

Тепер Глод почав частіше ставити себе на місце тих, хто всі вісім років його служби в органах випльовував подібні звинувачення йому в обличчя разом зі слиною чи вихаркував просто з кров’ю. Хоча на загал це все — покидьки суспільства, відходи, найгірші представники людства. Інакше не скажеш про бандитів, убивць та ґвалтівників. А ще — спиті власники притонів, котрі мухи не скривдять, звичайні слухняні громадяни, в чиїх помешканнях доводиться робити обшуки, просто люди, так чи так причетні до злочинців. Усі вони обзивали його ментом. Коли — в очі, але частіше кидали ці слова в спину. Глод, як і інші, сприймав подібне ставлення як належне. Навіть більше: раз тебе саме так сприймають, отже, ти класно робиш свою роботу.

Ти — мент.

У цьому — вся суть проблеми, яка мучила Максима Глода від жовтня минулого року. Іншим він бути просто не може, не має права. За винятком однієї деталі, на перший погляд незначної. Він, опер, не може бути іншим саме на своєму місці. На своїй роботі. Так само рибалка не може принести додому доброго улову, не замочивши на риболовлі ніг.

Так само асенізатор не може, прибираючи нечистоти, жодного разу не замаститися і не просмердітися. Хочеш бути інакшим — змінюй роботу.

Рапорт капітана Глода про звільнення дуже здивував полковника Черниченка. Нехай невеличка, нехай місцевого масштабу, але — своя, рідна знаменитість без очевидних причин вирішила піти з роботи. Начальник УБОЗу навіть подзвонив Шостаку, але той поставився до рапорту колишнього зятя на диво спокійно, навіть холодно. Більше того — висварив Черниченка, аби не турбував подібними дрібницями. Правильно, твій підлеглий звільняється, ти й розбирайся, що там сталося, які причини, чому тямущий опер раптом вирішив собі на шкоду прийняти таке радикальне рішення.

Втрачати знаменитого Глода не хотілося. Умовляти його залишитися — це занадто, це вище начальницької гідності. Черниченко знайшов золоту середину: відпустив Глода в позачергову відпустку на місяць.

— Подумай спокійно, відпочинь. Я все розумію, проблеми різні… Не втручаюся, просто даю можливість усе зважити, — полковник заховав рапорт у теку, теку замкнув у сейф. — Куди намилився, коли не секрет? До бандитів чи банк охороняти?

Тоді Глод не відповів. Не знав він відповіді й тепер. Тому категорично відмовився зустрічатися з київською журналісткою і в тисячний раз переповідати історію свого геройського затримання Баглая на горищі. Представлятися їй опером уже запізно, колишнім опером — ще зарано, та й не солідно. Від нього нібито відчепилися — Черниченко поки що мав право йому наказувати, але Глод так само міг принципово не виконати наказу, і тоді вже назад дороги не буде. Рапорту дадуть офіційний хід, прохання опера доведеться задовольнити, у конфлікт втрутиться Максимів поки що тесть… Словом, ну його в пень. Принаймні Глодові хотілося, щоб керівництво мислило саме так.

Через те він справді розгубився, коли Черниченко подзвонив йому особисто й поставив перед фактом: телебачення приїхало. Поки що нічого не знімають, просто зустрічаються, говорять, різні моменти для себе з'ясовують. Дуже хочуть переговорити з ним, оперуповноваженим Глодом.

— Хочеш послати їх — посилай сам, — сказав він насамкінець. — Від твого імені я спілкуватись із засобами масової інформації не наймався. Вони мені самі тут, наче чиряк, працювати заважають. Вони завтра будуть у нас. Прийди і поясни ситуацію. Тільки, повторюю, сам. Щоб ніхто з нас за тебе не розписувався.

— Скажіть, що я терміново виїхав з міста. Я, здається, у відпустці, і не зобов’язаний…

— Слухай, Максиме, як тебе там… Павловичу… Значить, Максиме Павловичу, це вже дитинство в одному місці грає. Кому потрібні оці хованки твої? Може, ти чогось боїшся? Не турбуйся, вони зайвого нічого не скажуть, ми їм просто не дамо, міністерський контроль і таке інше. Хочуть вони на тебе подивитися — і все. Який ти в нас молодий і красивий. Давай, давай, чого я тебе, наче дівчинку, вмовляю!

А справді — чого? Адже це лише його персональна впертість, більше нічого. І навіть персонально йому вона нічого не дає. Та й набридло сидіти вдома третю добу поспіль.

6

— Знайомтеся, це ось людина, про яку ви запитували. Калита і молода дівчина в щільно облягаючих джинсах, футболці, що акуратно обтягувала апетитні груди, з фарбованим під іржавий колір волоссям до плечей стояли у дворі управління біля сірого «Опеля» зі здоровенною літерою «S» на лівому борту. Фарбована посміхнулася йому, хоча посмішка здавалася запрограмованою.

— Олена.

— Максим.

Вигляд у нього був порівняно зі столичною кралею буденний: старенькі джинси, так само не нові, хоча й добротні кросівки, і нашвидкуруч прасована синя джинсова сорочка з короткими рукавами.

— Дякую, що прийшли. Справді, спасибі, бо без вас повний завал, — Олена подарувала йому ще одну чарівну посмішку. — Ну, Степане, то куди нам…

— Максим у нас у відпустці, ви знаєте, тому навряд чи почуватиметься зараз затишно на робочому місці. Я лишаю вас на нього, Лєно, ви розбирайтеся, домовляйтеся, я в себе або на мобільному. За касетами все одно треба до судді, до нього вас Харламов заведе, а він вас чекає на другу.

— Дві вільних години чистими, — підрахувала Олена, — о'кей. То ми кудись давайте підемо чи поїдемо, чи як вам зручно, Максиме?

Калита, махнувши дівчині рукою, що означало: «Не прощаємося», залишив її в компанії Глода.

— То як нам зручніше? — повторила Олена, і її посмішка чомусь позбавила Глода рішучості, з якою він щойно проходив через управлінські ворота.

— Зручніше, аби ми перейшли на «ти», — Глод хотів сказати щось справді інше, та всі заготовки випередила саме ця фраза.

— Чудово. Вибач, що висмикнула з відпустки, але тут така справа…

— Знаю я про ваші справи, — вийшло трошки грубувато, і Максим невідомо чому знітився. Він справді не був готовий до подібної зустрічі й саме такого повороту розмови. — Я конче вам потрібний?

— Ти у нас запланований як одна з головних дійових осіб. Власне, потрібно невеличке інтерв’ю з опером, який безпосередньо брав участь у розшуку Баглая. А тут узагалі супер — людина не просто входила до оперативної групи, а сама, власними силами затримала особливо небезпечного злочинця.

— Може, не треба так офіційно… І взагалі, я ніколи інтерв’ю не давав, тим більше — телебаченню, і взагалі — на такому рівні. Нехай вам Калита все розповість, вони краще знають. Слава Богу, тоді, коли накрили всю групу, так старалися, так розказували — як у них язики не повідпадали. Баглай тут у нас на периферії шуму на всю Україну наробив, було про що говорити.

— А ти особисто можеш про щось згадати? Розумієш, Максиме, начальство начальством, а нам для нормальної програми потрібна жива людина.

— Нічого собі! А вони всі мертві хіба?

— Ти не так зрозумів, — Олена вже відчувала брак аргументів, вона не знала, як пояснити цьому міліціонерові з очима, геть позбавленими будь-якої зацікавленості, чому саме його розповідь повинна стати одним із основних фрагментів їхньої програми. — Живі не у, так би мовити, фізичному розумінні… Хтось неказенний, ось.

— Ти думаєш, я такий, який треба? Той самий, неказенний… Неказенний, гм…

Слово сподобалося Глодові відразу. Олена не готувала його заздалегідь, воно щойно зродилося в голові, прийшло, наче осяяння, зринуло, як соломинка для потопаючого. Вона й подумати не могла, що Максим давно шукав для себе визначальний термін: яким саме йому не хотілося б бути, чого не сказала й не пояснила йому Наталка, йдучи з їхнього спільного дому, квартири, з його життя. Ось вона, відповідь. Злетіла з нафарбованих дорогою стійкою помадою пухкеньких вуст київської гості.

Казенний. Таким його почала бачити Наталка. Не так важливо, що вона виховувалася в казенній родині, бачила казенного батька, казенну матір, слухала з дитинства такого самого казенного діда. А тут, виходить, потрібно щось принципово нове, неказенне за визначенням. Так, так…

— Я справді не хочу тебе підвести, Олено, але навряд чи зможу виглядати таким, яким ти мене собі уявляєш. Вийде штучно, дуже не хочеться, та все одно вийде якась відверта лажа, — він заплутався, аби сформулювати думку, зробив паузу, поліз по цигарки в бічну кишеню сорочки, пачка зачепилася за край і, на превеликий Глодів подив, не втрималася в пальцях, випала, кілька цигарок покотилося по землі. Максим спересердя копнув її носаком, безпорадно розвів руками. — Ну, не мій день, бачиш! Так і далі піде! Завалю вам усю роботу.

— Нічого. Просто думати про це не треба. Та й нічого особливого ми з тобою робити не збираємося. Давай поговоримо або тут, або десь у іншому місці. А потім, можливо, наступного тижня, те саме ти повториш перед камерою. На цьому формальна частина нашого спілкування закінчиться.

— А що, буває неформальна?

— Така, як зараз, — усмішки в Олени, судячи з усього, не закінчувалися. — Поки що ми ні про що не говоримо, час іде, не хочеться зловживати твоїм особистим часом.

— Ваша машина? — Глод кивнув на «Опеля».

— Можна сказати, так. А ось це — водій наш, тільки він спить…

— Примітна дуже. Не хочу десь у місті зараз біля неї світитися. Давай поговоримо в салоні, на своїй території воно наче спокійніше. Потім я вас до прокуратури проведу, зі слідаком познайомлю. Дуже добре я знаю Борю Харламова. Добро?

— Нема проблем. Але в машині задушно. Он у вас альтанка затишна, гайда туди. Не будемо водієві заважати, бо невиспана людина за кермом — злочинець.

— До речі, в нього цигарок немає? Бо мої, сама бачила…

— Тоді його доведеться будити. Хоча… — Олена зайшла з правого боку, відчинила дверцята, пошаруділа в бардачку й переможно витягла пачку легкого «Мальборо». — Годиться?

— Пару штучок прихопи, коли можна. Ще краще — три.

Простенька дерев'яна альтанка стояла в глибині двору, серед невеличкого яблуневого саду. Садок залишився УБОЗу від швейної фабрики. Вона остаточно збанкрутувала, закрилася, і одноповерхове приміщення п’ять років тому після тривалих баталій передали шостому управлінню. Навесні дерева гарно цвіли, в інші часи на садок ніхто не звертав уваги. Яблука виростали, наливалися й опадали. Цікавив урожай УБОЗівських яблунь хіба що прибиральниць. Одна з них примудрилася продавати падалиці в не призначеному для торгівлі місці, а коли патруль спробував прогнати порушницю правил, здійняла лемент на всю вулицю — погрожувала поскаржитися «найголовнішому по бандитах полковнику», чий кабінет вона щодня миє та прибирає.

— То що конкретно вас цікавить? — умостившись на лавці, Глод закурив.

— Арешт Богдана Баглая.

— Затримання. Правильно це називається затримання. Постанову про арешт виписує прокурор лише після того, як затриманому впродовж сімдесяти двох годин пред’являють звинувачення. Згоден, термінологія нудна, але краще її знати, інакше плутанина почнеться. З тим самим Харламовим, та й зі мною навіть ніби на різних мовах говорити будемо.

— О’кей, нехай так. Значить, він був у розшуку…

— Був, — кивнув Максим. — Із чого зараз починати?

— Поки що у нас звичайна попередня бесіда. Тому валяй, як тобі зручно. Тут говорили: поки не затримали його спільників, ніхто не здогадувався про причетність Баглая до злочину… Ну, до вбивства бізнесмена.

— Правильно говорили. Взяли їх, почали крутити, випливло прізвище Баглая. Надійшла інформація про його ймовірну коханку. Я пішов перевіряти просто так, задля чистої совісті. Всі думали — він узагалі обірве контакти будь з ким, заляже на дно, а то й зовсім уриє з міста. А я прийшов за місцем проживання коханки…

Олені не зовсім подобалося, як Глод переповідав історію затримання. Вона, звичайно, не хотіла перебивати його, тим більше її попереджали — в опера свої проблеми, взагалі може відмовитись, а реальні учасники подій їм кров з носа потрібні. Ясно, що стрижнем програми так чи інакше виставлять Богдана Баглая, але без міліції в кадрі не обійтися, і що виходить — поки що самі начальники з чавунними загальниками і цей оперативник. Сама по собі розповідь цікава, але ж він говорить — наче рапортує. Повівся на «неформальність», навіть на «неказенність», та поки що Максим Глод як персонаж її не вражав і не надихав.

— …Жив він справді окремо, знімав квартиру зовсім в іншому кінці міста, там, де новобудови. Загубився у «спальному» районі. Там же вони тримали весь свій арсенал: автомати, пістолети, гранати. Для особливих випадків навіть дві міліцейські рації десь надибали собі. Користувалися, коли пропасали чергову жертву. Передавали «об'єкт» один одному, щоб людина не засікла за собою «хвоста».

— Отже, пощастило?

— Можна сказати й так. Не вийде детективу.

— Детектив, власне, нам менш за все потрібен. «Кримінальні портрети» — так програма називається. Портрет злочинця, вбивця крупним планом. Але портрет такий ми пишемо всі разом, складаємо такий собі пазл. Чим більше людей дасть оцінку йому та його діям, тим краще. От, скажімо, я людина не зовсім поки що досвідчена у ваших справах, але навіть мені не зрозумілий один момент: Баглай на горищі міг убити тебе сто разів, позиція в нього вигідніша. Чому він не скористався нагодою і не спробував утекти?

Глод кивнув і пульнув «бичок» у траву.

— Ага, мене це теж дуже перейняло. Навіть якби я не став його дев'ятим трупом, все одно скалічити мента він міг на раз. По голові чимось гепнути згори.

Або ножиком своїм штрикнути в око. Навряд чи він боявся мене чи не хотів чіпляти на себе зайвого трупа. Сам Баглай пояснює свої, погодься, нелогічні дії так: думав заховатися і сподівався, що я його при поганому освітленні не побачу. Але потім розтлумачив усе трошки інакше, і мені здається — то близько до істини. Не хотів проливати кров, тим більше — міліцейську в будинку своєї коханки та її матері. Своєрідний кодекс честі. Не знаю, як він насправді ставився до Людки і чи здатен він узагалі на якісь там почуття типу кохання, — Макс кахикнув, — але він не бажав заляпувати Свиридюків кров’ю.

— Але ж він почав різати себе…

— Дешеві понти. Не кожен, ясна річ, здатен на таке, та в цій ситуації Баглай побачив свій очевидний програш. Тому зробив хитро — скалічив себе сам. Хоч у чомусь вирішив виграти час. Між іншим, він майже зовсім не чутливий до болю, дуже хизувався цим, навіть хотів демонстрацію своїх здібностей влаштувати. Просив гострого ножа. Мовляв, за лезо візьмуся, стисну його — і нічого зі мною не станеться, не скрикну навіть. А скрикну, каже, то ще в одному злочині зізнаюся. Вигідна, говорить, справа, громадяни лягаві, давайте, ризикуйте.

— І що?

— І нічого. Так йому й дали ножа, розбіглися.

Олені пригадався нічний жах — колючий дріт в руках привида, вістря проколюють долоні, тече по руці чорна кров, і моторошна тиша. Від бажання прогнати його мимоволі ляснула себе по лобі.

— Що сталося?

— Комар чи мошка якась… Щось іще про Баглая ти особисто можеш додати?

— Я з ним хіба пару разів після того спілкувався. Наше діло — зловити бандита, далі прокуратура займається, Боря Харламов, той тобі соловейком проспіває. У сини Баглай йому за віком не годиться, тому, думаю, слідак його наче брата полюбив.

— Полюбив!

— У переносному сенсі, ясна річ, — Глод закурив іще одну «мальборину». — Харламов на справі Баглая піднявся в професійному плані, кар’єрно зріс, не просто слідчий тепер — уже начальник слідства… слідчого відділу. То він дасть тобі вичерпну характеристику, він у нас балакучий.

— До речі, — Олена глянула на годинник. — Він чекає нас за півгодини, а нам ще за режисером заїхати. Спить у готелі, відпочиває.

— Заїдемо. Він де, в «Хіміку»?

— Ми всі в «Хіміку».

— Тоді поїхали. Встигнемо. Борька почекає зайвих кілька хвилин, він у всьому, що з Баглаєм пов’язано, свій інтерес бачить.

— Поїхали — то й поїхали. Значить, Максиме, отак само ми будемо на камеру говорити. Не проти?

— Та хай собі. Поговоримо.

Справді, тепер Глод навіть дивувався, чому ще з ранку налаштував себе проти цієї зустрічі. Колір волосся журналістки Олени його вже не дратував. Загалом після спілкування з нею Максимів настрій чомусь поліпшився. Пояснити різку зміну він не міг, тому й вирішив: шукати пояснення власному гарному неказенному настрою — справа невдячна.

7

Під кінець дня Олена призналася сама собі — хочеться цього вечора скласти компанію Ігореві Корнієнку й напитися з ним. Тим більше, що їй не так багато треба, до алкоголю вона взагалі ставилася байдуже, могла пригубити коньяку, випити кілька бокалів червоного вина, чінзано або мартіні. Горілку куштувала лише раз, у часи спільного проживання під одним дахом із подружкою, її другом і всією їхньою веселою компанією. Після трьох невеличких чарочок на ранок їй було зле, і Олена викреслила горілку зі списку напоїв, придатних для власного організму.

Вона ніколи не вважала себе надто вразливою чи надто гидливою. Проти натуралізму в кіно та книжок відповідної тематики вона ніколи нічого не мала, хоча й з особливим захватом літературне та екранне насильство не сприймала. Відрізану голову, виколоте око чи інше подібне жахіття вона розглядала як звичайний художній прийом, необхідний авторові того чи того мистецького витвору для вираження та втілення якихось своїх ідей. Тепер уперше в житті перегорнула том справжньої кримінальної справи, а потім переглянула, хоч і фрагментарно, в пришвидшеному режимі, сім відеокасет, де зафіксовані місця скоєння злочину й відтворення обставин злочину на місцях за участю Богдана Баглая. Ніхто інший, здається, слідство не цікавив, бо на всіх слідчих експериментах Баглай виступав мало не головною дійовою особою.

Власне, так воно й було. Ось тільки Олена не знала, хочеться їй цього чи ні. Бо те, що вона читала, в жодному разі не нагадувало їй вигадки белетристів, а побачене й почуте зовсім не схоже на художній фільм, автори якого демонстрували все безмежжя своєї фантазії та творчої уяви. І Олена ще не зовсім визначилася, готова вона зануритися в усе це гибле болото чи все ж таки ще не пізно переграти.

Але погляд… Вірніше, погляди, які періодично кидав на неї похмільний Корнієнко під час перегляду касет у невеличкому, спеціально обладнаному досить примітивною, але цілком задовільною апаратурою кабінеті в приміщенні суду. Режисер стежив за її реакцією і, вона переконана, тихо розважався. Вона не хапалася за голову, не охала чи ахала, не коментувала побачене фразами «жах» чи «кошмар». Просто вона не зовсім розуміла, як саме мусить реагувати на побачене і далі використовувати його. Олену бентежило і навіть лякало не стільки побачене, скільки нерозуміння його. Всі відчуття відбивалися на її обличчі, не проходили повз увагу Корнієнка, і він відверто тішився з її розгубленості. Звичайно, адже доведеться тепер повністю потрапляти в залежність до нього, більш підготованого та професійного чоловіка, фахова підготовка якого переважує всі його людські вади.

— Зверни увагу, класний шматочок, жирняк! — так він коментував кожну нову «страшилку», і Олена розуміла: коли абстрагуватися від усього, що зафіксувала свого часу любительська відеокамера в руках експерта, Корнієнко має рацію. Заради такого «жирняка» люди дивляться кримінальні програми. Це не імітація реальності, це стовідсотковий реал. Правда, як вона є, без косметики. Та поки що вона не відзначила в себе потрібної професійної підготовки — бо їй було від усього цього страшно.

Харламов: — Хто наказав Мельнику наїхати на лежачого Шульмана колесом машини?

Баглай: — Не знаю. Я тоді залишив їх і відійшов за дерева. Мені захотілося в туалет. Коли я почув, що запрацював двигун машини, то швидко повернувся назад, бо зрозумів — без мене починається щось погане.

Харламов: — Значить, Баглай, до того моменту нічого поганого не відбувалося?

Баглай: — Само собою. Я тримав ситуацію під контролем. Лисака і Шульмана я вбивати не збирався. Ми хотіли їх лише налякати, аби вони повернули борг. Я вже не раз наголошував на цьому.

— У мене суттєве зауваження, пане слідчий (камера посунулася праворуч, у кадрі з’явився сивуватий чоловік в елегантному костюмі та окулярах, Олена вже знала — це Едуард Гужва, адвокат Баглая), — мій клієнт від самого початку заявив, що не мав наміру вбивати потерпілих. Ми погодилися: він визнає свою участь у викраденні людей. Підозрюваний не дає своїм діям оцінку, в даний момент ми з'ясовуємо, як події відбувалися насправді, без коментарів з вашого боку. Вони відволікають мого клієнта, він може збитися і дати неправильні свідчення. Доведеться знову їхати в Миколаїв, а це, погодьтеся, витрата часу.

Харламов: — Не будемо заважати підозрюваному, пане адвокат. Згоден з вами. (Слідчий не приховував іронії, Олена взагалі дивувалася, чому в цей момент не призупинили зйомку, мабуть, адвокат навмисне вліз зі своїм зауваженням несподівано, аби його зафіксували на плівку). Підозрюваний, покажіть, як саме стояла машина і як лежав Шульман.

Баглай: — Так і стояла. Шульман лежав під машиною, з лівого боку, під лівим переднім колесом, обличчям донизу.

Харламов: — Зараз на вказане вами місце покладуть ляльку, що імітує людину. Вкажіть, як саме лежав Шульман. Підійдіть ближче. Пойняті, вас теж прошу, будь ласка.

Баглай: — Ось так і лежав.

Харламов: — Ваші подальші дії, Баглай.

Баглай: — Далі я почав сварити своїх товаришів за самоуправство. Потім сказав, аби вони витягли Шульмана з-під колеса і посадили на землю.

Харламов: — Де ви були в цей час?

Баглай: — Стояв поруч із ними. Ось тут. Коли вони підняли Шульмана і посадили на землю, в нього з рота полилася кров. Думаю, йому щось розчавили всередині, коли наїхали на тулуб колесом. Я відійшов убік, аби не замастити штани в кров. Потім хлопці пустили його, він завалився на правий бік. Очі в нього вже були заплющені. Кров перестала йти, я нахилився, помацав йому пульс і зробив висновок, що Шульман мертвий.

Харламов: — Де в цей час був Лисак?

Баглай: — Лисака ми прив'язали до дерева.

Харламов: — Де саме?

Баглай: — Ось там. Я підійшов до нього й почав заспокоювати, бо він кричав. Я не хотів, аби він боявся, пояснив, що з Шульманом вийшло випадково. Ніхто не хотів цього. Тоді Лисак почав ображати всіх нас і мене персонально.

Харламов: — Як саме він вас ображає?

Баглай: — Всякими непристойними словами. Я не можу їх повторити тут. А ще він обізвав мене фашистом. У мене дід воював, від Москви до Варшави дійшов. Я цього не витерпів, звелів йому замовкнути. Лисак не хотів мовчати, далі ображав мене, нецензурно лаявся. Тоді я почав погрожувати йому пістолетом. Він закричав: «Стріляй, фашист!» Ну, я не витримав і вистрілив…

Особа Богдана Баглая не справила на Олену жодного враження. Може, в живому спілкуванні вона змінить свою думку. А поки що вона бачила звичайнісінького молодого хлопця, навіть молодшого на вигляд за свій вік. Середній на зріст, коротко стрижене каштанове волосся, трошки видовжене обличчя, яке ще жодного разу — Олена помітила це навіть на відеоплівці — не знало бритви. «Шклявий він якісь! — зробив категоричний висновок Корнієнко. — Це добре. Бач, зовсім на звірюку не схожий. Один із нас, коротше кажучи. От схарапудиться піпл! Адже цей не схожий на вбивцю, отже, подібні до нього можуть ходити серед нас і ходять, аби ти не сумнівалася. Страшилка вийде — будь здоров. Грамотно зробити, грамотно подати…»

Чому-чому, а професійному чуттю режисера Олена довіряла.

Харламов: — Скільки пострілів ви зробили в голову Діденка?

Баглай: — Один. Для чого людину мучити, в голову — моментальна смерть.

Харламов: — Де в цей момент була Світлана?

Баглай: — Хто?

Харламов: — Світлана, донька Діденка.

Баглай: — Так і кажіть. Уточнюйте. Я з нею що — знайомитися прийшов? Вона сиділа на дивані, руки й ноги їй зв'язали дротом, рота заклеїли скотчем. Аби вона нам не заважала.

Харламов: — Ваші подальші дії, підозрюваний. Пойняті, прошу дивитися уважніше.

Баглай: — Я підійшов до неї, сказав — нема чого боятися більше. Все вже скінчилося. Тоді здер скотч з її рота. Вона відразу почала плакати, проситися.

Харламов: — Що саме вона казала?

Баглай: — Казала, аби з нею робили все, що завгодно, і як завгодно. Мені це не сподобалося. Я запитав, як вона може говорити таке, вона ж не повія. Потім спитав, як би вона вчинила на моєму місці. Вона сказала, що не бачила нічиїх облич, тому не може нічого нікому розказати. Тоді я зняв з голови маску і сказав: «Тепер ти бачила мене. Виходу немає». Далі я знову заклеїв їй скотчем рота, розвернув до себе спиною і вистрілив у голову.

Олена боялася сьогоднішньої ночі. Боялася повернення вчорашнього кошмару. Боялася просто лишитися на самоті. Навіть на Корнієнка почала дивитися іншими очима. Здоровий професійний цинізм — ось чого бракує їй для такої програми. Вона усвідомила: їй доведеться говорити в кадрі та за кадром щось подібне, гамуючи при цьому емоції, зберігаючи безсторонній вираз обличчя. Режисерові це вдається, і вона вже не сердилася на нього за вчорашній зіпсований вечір, за показну грубість та відвертий пофігізм. Так виживають, зрозуміла вона.

Щоправда, ще не вирішила для себе, чи навчиться в такий спосіб виживати вона сама.

Харламов: — Ваші дії після того, коли ви побачили, що від уколу Микитенко не помер?

Баглай: — Зайшов до нього ззаду, накинув на шию зашморг і почав душити.

Харламов: — 3 якого матеріалу ви зробили зашморг?

Баглай: — 3 дроту. Ми наперед знайшли кілька шматків дроту, так надійніше в'язати.

Харламов: — Для імітації дроту вам надається шматок мотузки. Покажіть на макеті, як ви душили Микитенка. Пойняті, прошу підійти ближче.

Баглай: — Отак… Підійшов іззаду. (Ідіотська з вигляду ганчір’яна лялька, якій невідомий хохмач намалював незграбну та зовсім недоречну посмішку і великі круглі очі, зовсім забувши про ніс. Ліва рука Баглая прикута до правиці здоровила в цивільному, вільною правою рукою він накидає мотузку на ганчір’яну шию).

Харламов: — Ваші подальші дії, підозрюваний.

Баглай: — Потім хлопці розкрутили дріт, Микитенко впав на підлогу (оперативники скинули ляльку зі стільця розмальованим обличчям донизу, на земляну підлогу льоху). — Я нахилився до нього, аби пересвідчитися, що він мертвий. Коли побачив, що він живий, вирішив стукнути його молотком.

Харламов: — А не простіше було вбити його пострілом із пістолета, як ви це робили раніше?

Гужва: — Пане слідчий, мій клієнт не на допиті. Здається, все вже є в протоколах. Його дії мусить оцінити суд.

Харламов: — Призупиніть запис. Зараз тринадцята двадцять сім… (Олена могла лише здогадуватися про зміст розмови при вимкнутій камері, адвокат починав дратувати навіть її, зовсім сторонню людину, нейтрального спостерігача). — Тринадцята тридцять шість, запис поновлюється. Підозрюваний Баглай, вам надається макет молотка (йому подають шматок картону, вирізаний у формі великої літери «Т»). — Покажіть, як ви били Микитенка по голові.

Баглай: — Отак.

Харламов: — Скільки разів ви його вдарили?

Баглай: — Три чи чотири рази, тепер не пригадаю. Не думаю, що це аж так важливо. Погано, що я все одно його не добив, бо потім довелося мучитися. Хоча кров у нього йшла ротом і носом. Хто ж думав, що він такий живучий виявиться.

Харламов: — Запитання до підозрюваного будуть?

Гужва: — Так, звичайно. Скажіть, ви шкодуєте за тим, що зробили?

Баглай: — Тепер так, звичайно. Тоді я злився на Микитенка, діяв у стані афекту, нервового збудження. Прошу це врахувати…

Коли вони ввечері поверталися до готелю і Олена намагалася перетравити та систематизувати прочитане й побачене, Корнієнко висловлював свої думки вголос:

— Усе він бреше, нікого йому не шкода. Ти ж бачила цю морду? Видно, адвокат зі шкіри пнувся, от на що сподівався — тут не зрозуміло. Та все одно нам це не треба, хоча для цимесу спробуй з адвокатом синхрончик записати. А так хлопчинка нічого собі, кишки випустить і не задумається. Чи не так?

— Так, типчик іще той.

— Думаєш, він до кінця життя сидітиме? Ні хріна подібного. Є кілька варіантів, до твого відома. Йому організовують десь нещасний випадок. Чи смерть від якоїсь болячки, хіба мало їх по тюрмах. Для чого такого тримати до глибокої старості? Ще годуй його… Можуть нелегально розстріляти, бо це тільки формально, для цивілізованого, блін, світу в нас нікого не стріляють. А є ще варіант, такий, як у кіно про Нікіту. Бачила? Не серіал американський дурнуватий, а кіно, першоджерело.

— Бачила, бачила, то й що?

— А нічого. Років через кілька прийде до нього такий собі дядечко Боб, точно за сценарієм, і покаже фотку могилки, де написано: «Баглай Богдан», дати народження і смерті. Потім скаже: або, чувак, пахаєш на державу під чужими документами, пластичну операцію ще на морді робимо, або справді переселишся до іменної могилки. Державі, кадебістам, навіть ментам потрібен людській матеріал для брудної роботи. Кращого кандидата, подруго, годі шукати. Навіть якщо використати його доведеться одноразово, все одно — користь. У нас зараз сидить купа потенційних смертників, і кількість особливо тяжких злочинів зростає щороку. Нічого, тобі ще статистику покажуть.

— Ай, не городи фігні! Справді крутий сценарій для кіно, але навряд чи з Баглая хтось захоче робити якусь Нікіту.

— Не хочеш — не вір. Але кудись цих смертників дівають, менше їх не стає. Подумай над цим на дозвіллі. Бач, судячи з усього, йому вже нудно. Звернула увагу, як він себе тримав щоразу? Йому спілкуватися хочеться, чим більше зізнань — тим більше уваги до персони. Він нам іще наговорить жирняка, ось побачиш. Тільки з дідом тим хрінотень виходить. Нецікаво.

— З дідом?

— Забула, чи що? Коли показував, як пенсіонера грохнув. Прийшов діда грабувати, той виявився бодрячком, кинувся на ворога в штикову.

— A-а, ти про це… Пустовіт його прізвище, наче так…

— Чиє?

— Дідове. Золото там Баглай хотів знайти.

— Зрозуміло, не знайшов. Тому й без ентузіазму. Нецікаво йому діда вбивати. Звичайна для нього справа, так я собі розумію. Похвалитися ж особливо нічим. Ну, хіба фактом, що дід його не злякався. До речі, бойова подруго, ось тобі ще один штрих до портрета нашого Баглая. Продумай, можна непогано обіграти.

Олена погодилася, що треба подумати, зайшла до себе в номер, старанно закрилася з середини, вляглася на ліжко й ось уже другу годину намагалася зібрати до купи свої емоції. Йти з Корнієнком та водієм Петею до бару не хотілося, натомість її тягнуло туди саму. Подібних бажань у неї майже ніколи не виникало, тож поки що вона боролася сама з собою. Дивно, але колеги сьогодні не стукали до неї, не намагалися залучити до свого товариства.

Товариство. Тепер, як ніколи, їй потрібне товариство. Олена рішуче підвелася, витягла з сумочки мобільний, набрала номер Малиновського. Абонент поза зоною досяжності. Вона знизала плечима, натиснула кнопку повтору. Той самий результат. Олені знову, як учора, закортіло вгатити мобілкою об стіну.

Гаразд. Чорт із вами з усіма. Поклала трубку на тумбочку, полізла по гаманець у сумочку, заразом зачепила якусь цупку картку. О, її власна візитка. Чому ж ти валяєшся окремо? Ага, он воно що! Прощаючись сьогодні біля прокуратури з Глодом, вона записала його телефон на зворотному боці власної картки.

Товариство.

У номері був телефон, але Олена знову скористалася мобілкою. Коли після четвертого гудка на тому боці ніхто не зняв трубки, вона вирішила не морочити собі голову і відключитися, аж раптом почула глухий чоловічий голос.

— Слухаю.

— Алло, — тепер Олена не знала, що сказати.

— Слухаю, говоріть.

— Добрий вечір… Можна Максима?

— Слухаю, — втретє повторив голос.

— Це Олена… З телебачення. Ми зустрічалися сьогодні.

— Так, слухаю.

«Цей мент що, інших слів не знає?» — подумала і мовила в трубку:

— Вирішила подзвонити. Переглянула справу сьогодні. Не всю, там тридцять вісім томів. Так, окремі моменти, все одно знову доведеться перечитувати наступного разу. Потім касети переглянули.

— Відтворення?

— Відтворення.

— Я їздив одного разу, за епізодом по Микитенку.

— Я вас там не бачила.

— Мене й не знімали. Для чого? Ну, що скажете? Не злякалися?

— Ну… Не знаю ще, — чомусь їй раптом не захотілося ділитися справжніми враженнями, хоча напевне Глод розгадав її.

— Коли визначитеся?

— Думаю, до кінця тижня. Я чому дзвоню, — вона виправдовувалася швидше перед собою. — Хотіла переконатися, чи наша домовленість лишається в силі.

— Чому б ні? Ми ж наче домовилися, все нормально. Коли чекати?

— З понеділка. Наступного. Я… можна вам дзвонити?

— Запросто.

— Ну… Гаразд, відпочивайте тоді…

— Добраніч.

Олена щойно збиралася попросити практично незнайомого чоловіка зустрітися з нею. Просто так, вони б випили кави, побазікали б на буденні теми.

Про погоду, наприклад. Про що завгодно, аби не сидіти тепер самій у готельному номері й не гнати геть думки про Богдана Баглая. Цікаво, як він сприйняв дзвінок малознайомої молодої жінки? Слідчий Харченко обмовився сьогодні — Глод фактично розлучений, нібито все в порядку було в мужика, аж поки дружина з невідомих причин не пішла. Може, саме ця інформація підштовхнула її до цього безглуздого дзвінка. Навіть якби дружина не пішла від нього — невже це заважає набрати домашній телефон знайомого? Нехай вони поспілкувалися лише пару годин — невже в неї, журналістки одного з провідних телеканалів, не може виникнути до опера різних ділових запитань… Зрештою, легше від цього дзвінка і зовсім не обов'язкової прісної розмови Олені не стало. Тепер вона вже лаяла себе за цей дзвінок.

Ну його.

Ну їх усіх.

Абонент Малиновський і тепер лишався поза зоною досяжності. За вікном сутеніло. Колеги й далі не виявляли до неї навіть третини вчорашньої, нехай п'яної, уваги. Перевіривши для чогось, чи міцно зачинені двері, Олена спробувала знайти щось цікаве по телевізору, не знайшла, вимкнула його, одягнула навушники і, перемкнувши плеєр на радіо, якийсь час стрибала з однієї станції на іншу, з головою занурившись у пошук музичної хвилі, яка б задовольнила теперішні її потреби. Скоро відчула втому — ранній підйом давався взнаки. Відклавши плеєр, спробувала востаннє набрати Романа — не вдалося. Вимкнула телефон, роздяглася, залізла під простирадло й досить швидко заснула.

Цієї ночі привиди до неї не приходили.

8

Судова зала дуже нагадувала шкільну для урочистих подій або «червоний» куточок — Олена ще мала щастя знати, що то є, тому уявляла, як виглядають приміщення зі стільцями, столом для президії і трибуною. Якби не досить простора сталева клітка біля стіни при вході — навпроти «президії», Олена б не відрізнила залу суду від іншого приміщення, де проводять загальні збори чи урочисті засідання.

— До СІЗО вас із камерою, взагалі з такою кількістю апаратури, просто не пустять, інструкція, — пояснив напередодні полковник Черниченко після того, як дав телебаченню півгодинне розлоге інтерв’ю. — Все домовлено, я тут переговорив із ким треба. Дозвіл вам виписали. Баглая спеціально привезуть у приміщення суду. Так для всіх буде краще. Між нами кажучи, — він для чогось підморгнув Олені, — начальник СІЗО зітхнув спокійно. Чомусь не хоче свій заклад перед телекамерами світити. Але то його справа, вам же головне зараз — Баглай. Чи не так?

— Для нас, Анатолію Петровичу, в нашій справі неголовного нічого немає. Усе важливе.

— Я там нічого такого не наговорив? Усе нормально?

— Не хвилюйтеся. Зайвого ви не скажете, а що не так — виріжемо, підклеїмо, підмарафетимо, — заспокоїв Корнієнко.

— Як там наш герой? Глод, мається на увазі. Нормально поговорив?

— Кажу ж вам — у нас усі нормально говорять, — як вона й боялася, Максим Глод хоч і видався їй зовні нібито непоганим чоловіком, перед камерою наче переродився, не говорив — рапортував, причому ще скутіше, ніж під час приватної розмови. — Власне, Баглая на закуску лишили.

— Хотів би і я його послухати, та знаєте — наслухався. Нового нічого не почую, він у нас хлопець нахабнуватий. Борзий, можна сказати. Але своєрідний, зі своєю філософією навіть. Знову ж таки — вірші он пише. Значить, Лєно, ми домовилися: як запишете Баглая — чекаємо групу тут, поїдемо повечеряємо. Не кожен день для телебачення знімаємося.

Група «S-каналу» сиділа в Слобожанську з вівторка. Повернувшись із підготовчого відрядження, Олена не витримала — влаштувала Романові маленьку істерику на предмет того, що вона не подолає всього обсягу робіт, не впорається, не стане в новий формат, взагалі — у формат цієї програми. Малиновський вислухав її аргументи на диво спокійно, потім особисто витер сльози з її очей хусточкою і звелів іти до архіву, в кімнату для переглядів. Туди Олені принесли з десяток тригодинних майстер-касет із «Кримінальною Росією» та іншими подібними програмами. Завдання Роман поставив просте: переглянути всі ці касети, кімната в повному її розпорядженні, ніхто не потурбує. Після того сказати йому, чого досить, чого занадто, а чого бракує. З урахуванням передбаченого формату «Кримінальних портретів». Уже після п’ятої години перегляду в Олени боліли очі та бомкало у вухах, але бажаного ефекту Роман досягнув. На трупи та злочинців вона вже дивилася спокійно, без емоцій, навіть не розрізняла бандитів за іменами, прізвищами та прізвиськами. Нарешті, як вона зрозуміла, почалося «саме воно». Вона змогла безсторонньо оцінити побачене й зробити висновки, чого їй хочеться в програмі, а чого слід уникати. Пізно ввечері Малиновський нарешті звільнив її і терпляче вислухав усі міркування. Тоді звелів теорію, яку Олена нарешті неупереджено зрозуміла, оцінила та освоїла, накласти на практику. Тобто на зібраний фактичний матеріал. І вже після цього всього на свіжу голову скласти сценарний план.

— Бачиш, дитино, не так усе страшно, — похвалив він результат роботи. — Фішку січеш, уже добре. Все, можете їхати, оформляйте відрядження. Краще з вівторка, понеділок починається з нарад, та й узагалі дурний день.

І ось тепер, по обіді в четвер, її група чекала в залі Слобожанського обласного апеляційного суду Богдана Баглая, основну, на задум Малиновського, «фішку» пілотної програми.

…Його доставили із запізненням на двадцять хвилин. Спочатку до зали зайшов знайомий уже Олені начальник слідчого ізолятора з прізвищем, що дуже пасувало до його посади, Постовий, привітався з групою, руку Харламова затримав у своїй трошки довше:

— Ти теж, Борисе Марковичу, будеш присутній?

— Хіба це заборонено?

— Та при чому тут… Просто дивлюся, аби зайвих людей не було. Так, хто тут у нас, — Постовий звірився з якимось папірцем, що витяг із кишені кітеля. — Суржа Олена Андріївна, Корнієнко Ігор Васильович, Потолоча…

— Потороча, — оператор завжди в таких випадках приховував роздратування.

— Правильно, це я не так написав. Потороча Сергій Миколайович. Усе правильно. Тридцяти хвилин вам вистачить?

— Думаю, цілком, — на це запитання Олена відповідала Постовому вже вшосте за третю добу.

— Ви з ним обережніше.

— З клітки може вискочити?

— Не в тому плані. Вам же треба, аби він щось говорив, так я розумію? — Постовий, інструктуючи Олену, зняв кашкета, провів по ньому всередині хусткою, знову надів на голову. — Задушливо тут.

— У вас прохолодніше? — поцікавився Корнієнко.

— Провітрювати складніше, — Постовий для чогось обсмикнув кітель.

— Він у нас ображається часто. Слово не так скажете — все, вважайте, ви його вороги. Злопам’ятний, капосний, паскудний, коротше — щось не сподобається, відмовиться від розмови. Ви йому повинні вдячні бути за згоду на цю зустріч. Тримається так, наче весь світ йому троячку винен.

— Ваш… не знаю, як правильно сказати, — на язиці Олени крутилося слово «персонал», — ну, в себе, там, у тюрмі, ви з ним так само тримаєтеся обережно?

— Знаєте, в нас усякі сидять. Якраз на Баглая увагу мало хто звертає. Чим ми можемо йому нашкодити? Сидить в одиночці, такий порядок. Чекає, поки його етапують на місце постійного відбування покарання. Карцером його не налякаєш уже, хіба урізноманітниш цим його життя. Про вас турбуюся, бо він хлопчина такий: учора погодився зустрітися з журналістами, а, сьогодні прийде сюди, аби просто плюнути на вас і відмовитися. Він, аби ви знали, своєму слову хазяїн лише тоді, коли сам собі його дає. Наприклад, поставив перед собою мету вбити когось — і ніхто його не відмовить. А пообіцяє комусь… ну, не знаю, що такі типи можуть кому пообіцяти… Не важливо. Для нього забрати слово назад так само просто, як дати.

— Він про себе на попередньому слідстві такого нагородив — на два ділити треба, коли не на три, — підтримав розмову Харламов. — Я вам, здається, розказував цю історію, про розчленований труп, — Олена похитала головою. — Можете, до речі, використати, це в стилі Баглая. Признався він у вбивстві. Каже, жінку зарізав, порубав на шматки, загорнув кожен шматок окремо і в різних місцях Слобожанська заховав. Збирайте, коли не ліньки. А коли нічого не знайшли, коли час даремно витратили, він просто так запитав: «А ви що, громадяни менти, раз мене зловили, то й кожному слову моєму вірити будете?» У цьому весь Баглай.

— Вичерпна характеристика. Дякую за попередження, — Олена нервово поглянула на годинник. — Півгодини вже чекаємо. Може, щось сталося?

— Нічого не могло статися, — Постовий машинально глипнув на свій годинник. — Швидко в нашій системі нічого не робиться, пора б звикнути. Куди Баглаю поспішати, тим більше — конвою? Він сидить, хлопці на службі. Ага! — на стіні біля вхідних дверей загув виклик телефонного апарату. Постовий зняв трубку, коротко розпорядився: «Давай!», — повісив її назад на важіль, повернувся до групи. — Ну, а ви боялися. Привезли вашого клієнта. Кілька кроків назад відступіть.

Всі, навіть слідчий, слухняно відступили на кілька кроків далі від клітки. В залу першим зайшов офіцер, по всьому — старший караулу. За ним увійшли кремезні хлопці в камуфляжі та червоних беретах, стали з обох боків дверей. Офіцер відчинив двері клітки, теж відійшов убік, даючи дорогу засудженому.

Богдан Баглай рухався спокійно, ні на кого не дивився. Одягнений він був у спортивні штани з лампасами, кросівки та футболку. Можливо, через відросле волосся на голові Олені здалося, що він постаршав. Адже зафіксовані на відео слідчі експерименти відбувалися впродовж усього минулого року. Тоді поголена під машинку голова Баглая нагадувала кулю для боулінгу. Тепер Олена бачила чоловіка, що помітно подорослішав. Принаймні на свої двадцять шість із невеличким хвостиком він точно виглядав. Ну і, ясна річ, він схуд, але «шклявим», за висловом Корнієнка, його назвати вже не можна. Саме зміни в статурі підказали Олені перше запитання, бо ще зранку вона не знала, як почати розмову. Конкретної поради не міг дати навіть Роман — він теж ніколи не спілкувався з особливо небезпечними злочинцями, засудженими на довічне ув’язнення. Проте одне правило Олена запам’ятала для себе міцно: в жодному разі не ставити запитань на зразок: «Як ви дійшли до життя такого?» або «Чи важко вбити людину?». З урахуванням особистості Баглая він пошле її якнайдалі, почувши подібне.

Поки вона так розмірковувала, засуджений зайшов у клітку й дочекався, поки офіцер замкне за ним ґратчасті двері, тоді звично повернувся і просунув руки крізь ґрати. Солдат відімкнув наручники, Баглай потер зап’ястя і вмостився на лавці.

— Здрастуйте, Богдане, — Олена свідомо не побажала людині в клітці «доброго дня». — Мене звати Олена. Дякую, що погодилися на розмову.

— Не думаю, що найближчим часом у мене випаде побачення з жінкою. Гріх не скористатися такою нагодою, — Баглай говорив твердим, ледь хриплуватим голосом. — Аби кореспондентом виявився мужик, я б відмовився. Це ваша камера? — Він кивнув гострим гладеньким підборіддям на оператора, що саме налаштовував об’єктив.

— Камера?

— У мене не така. Трошки більша.

— Ти до чого це ведеш, Баглай? — втрутився Постовий. — 3 тобою тут не в кавеен граються. Поговори з людьми нормально.

— А я поки що нормально говорю. У мене справді не така камера. Але я поміщаюся і в свою, і в їхню. Я ж зараз у вас усередині, правда?

На порожні балачки дорогоцінний час витрачати не хотілося. Олена взяла мікрофон, критично подивилася на нього. Причепити петличку до краю його футболки ніхто не дозволить, а з мікрофоном доведеться підходити впритул до клітки, бо сам Баглай, як її попередили, до ґрат наближатися не має права. Мікрофон у кадрі, та ще й на відстані від того, хто говорить, зіпсує всю картинку. До того ж рука може втомитися, цього вона боялася цілком небезпідставно. Почне тремтіти разом із мікрофоном, остаточно зіпсує кадр, відволікаючи на себе увагу глядача. Та інших варіантів просто не було. Вона подивилася на Поторочу, той махнув рукою, даючи знак починати. Роблячи поправку на ситуацію, він пообіцяв, що візьме самого Баглая якомога крупнішим планом, аби в кадр точно не потрапила Олена і лише час від часу з’являвся мікрофон.

— Поїхали, можна, — вголос підтвердив оператор свою цілковиту готовність, а режисер уголос нагадав:

— Прохання до всіх — тихо! Давай, Лєно.

На мить Олена схрестилася поглядом із Баглаєм, прочитала в його очах очікування того самого, першого запитання. Це не вбивця вісьмох людей, сказала вона собі. Це традиційний і звичний для неї гість спокійної, такої домашньої, затишної, білої та пухнастої програми «Кухонний базар». А ставити запитання їм Олена за сезон насобачилася дай Боже. Схрестивши вказівний та середній пальці на лівій руці, вона почала:

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

9

Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше — від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї персони, тому, за його розрахунками, вже кілька перших запитань просто повинні обурити та образити його. Це дасть підставу перервати інтерв’ю, передумати, попроситися назад у камеру і зірвати непроханим цікавим гостям важливу для них справу. Від нього не приховалося хвилювання дівулі, він подумки похвалив себе за точний розрахунок. І на тобі, здрасьтє…

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

Камера працювала, і якщо в нього зараз вирветься: «До чого тут шахи?» — те саме перше, що прийшло на язик, він матиме щонайменше дурнуватий вигляд не лише в її очах, а й у очах слідака та вертухаїв.

— Коли відбував перший строк, ще по малолітству. Сидів під Одесою, там завідувач виховною частиною нормальний мужик був. Бібліотеку своїми силами збирав, сам комплектував, газети туди якісь виписував. Карти саморобні в кожного другого були. Знаходили — рвали, тільки їх знову малювали. Зате в шахи мало хто грав, пацанва, малолітки кончені. А вони в бібліотекаря зберігалися. Там у вільний час партійку-другу розігрували, знаходив собі партнерів. На всю малолітку троє-четверо пацанів, що вміють короля від пішака відрізнити, завжди є. Та й дядя Вітя, це майор той самий, з виховної роботи, теж нормально фігури пересував. Казав — колись розряд заробив. Видно по ньому, я сам у школі міг на розряд здати.

— Чому ж не здали? Охололи до шахів?

— Багато до чого охолов, — він відчув, що надто розговорився, але переривати розмову тепер не хотілося самому.

— І до поезії?

— Що ви називаєте поезією?

— Я читала ваші вірші. Вони, на мою думку, досить зрілі та сформовані.

— Мене дядя Вітя до випуску стіннівки залучав. Пашка Коза танки і салют малює, я до Дня Перемоги рядки римую. Потім ще приїжджала до нас комісія якась міжнародна, — несподівано для самого себе пригадавши той візит, він мимоволі посміхнувся. — Найшли, урюки, міжнародну комісію! Вісім наших, двоє шведів, ги-ги. Втирали нам про свою програму — типу творчість дітей за ґратами. Самі вони діти, блін, — відчувши, що почав захоплюватися, трошки стримав себе. — Записували тих, хто малює, по дереву вирізає, ще якісь ремесла, чи таких, як я — типу поетів. Кажуть, виставка потім була в Києві. Це мої типу віршики хтось ще й читав.

— Чому ви так себе оцінюєте? Типу поети, типу вірші. Невже для вас це ніколи не було серйозним захопленням?

— Хочете сказати — якби я зафанатів на поезію, не опинився б у тюрязі? Не знаю, і гадати не збираюся. Я, розумієте, став тим, ким став. Тільки давайте зараз обійдемося без розмов про те, що вбивати погано, грабувати погано, закони треба поважати, людей любити.

— Ви не згодні із цим, Богдане?

І як це в неї так вийшло? Почала з шахів, потім про вірші потринділи, і ось уже на теми моралі перейшли… Він знову спробував змусити себе зупинитися, але не зміг. Його далі несло, і єдине, чим він міг зарадити собі — справді стримувати непотрібні стороннім спостерігачам емоції.

— Дивлячись, хто ті закони написав і хто судить порушників закону. Коли пацанів у армії вчать стріляти, ходити в атаку й освоювати прийоми рукопашного бою, передбачається, що стрілятимуть вони не холостими і не в фанерні чи паперові мішені. Порівняно з тими, хто сидить у Міністерстві оборони, я взагалі можу вважатися ангелом. Бо поводжуся чесно. Я на війні, в руках у мене зброя. Правда, стріляти мене у війську не вчили, але якби навчили, а я прийшов на дембель і застрелив парочку придурків — судили б лише мене. І навіть не згадали б про того, хто навчив мене стріляти. Тим більше ніхто не віддав під суд Калашникова. Того, хто автомат придумав. Він, здається, живий ще. До чого я веду? Люди придумують зброю і вчать нею користуватися інших людей для того, аби вбивати. Захист чи напад — один хрін, — він усе більше розпалювався. — Чи ти напав, чи погрожують тобі, результат один — тебе судять за вбивство. Але зброю не забороняють, вона далі продається, і немає різниці, є в мене на неї дозвіл чи ні. Коли вже на те пішло, людину я можу вбити кухонним ножем, сокирою, цвяхом, молотком, осколком скляної пляшки, голими руками — як із цим бути? Той, хто застосовує зброю за призначенням, поводиться чесно. Тим, хто боїться злих, але чесних, нічого не лишається, як придумувати проти них закони. Оце моя така думка.

— Отже, ви вважаєте, що вас зумисне засудили?

— Як ви самі думаєте: коли я не визнаю оцих законів, невже я визнаю законність свого перебування тут?

— На вашу думку, які закони повинні діяти, аби ви їх визнали?

— Це не до мене запитання. Я закони, пункти та параграфи не пишу. В мене, скажемо так, інша орієнтація. І знаєте що, — він нарешті зміг впоратися з потоком власних, висловлених уголос думок, — давайте вже закруглятися. Спільної мови в нас не вийде. Я думав, розмова буде інакшою.

— У нас є ще трохи часу, Богдане. Я, коли чесно, зовсім не хотіла порушувати тему вашого особистого конфлікту з законом, бо вирок уже в силі… Ви займаєтеся тепер спортом?

— Я й раніше ним не займався. Так, різні вправи для підтримки форми. Швидше вони потрібні мені для мене ж самого. Що вас ще цікавить?

— Газети, книжки читаєте регулярно?

— Бібліотека тут не фонтан. Усе достойне уваги вже давно прочитано, як у межах шкільної програми, так і незалежно від неї. Але таких книжок мало, в тутешні бібліотеки списують в основному мотлох, який нікому не потрібен. Особливо тепер. Газети ніби носять, чи то привілей у мене такий… Коротше, вертухаїв прошу, попкарів — вони, коли в них газетка з’являється, самі прочитують і мені потім віддають. Хоча кілька останніх років мене цікавили виключно комерційні видання. Хто що продає, купує, міняє, оголошення про оренду квартир. Дуже корисне читання, між іншим. Завжди можна приблизно вирахувати, скільки в конкретної людини грошей. Тепер нарешті став вдячним читачем газет, і хочу, щоб це прозвучало, не вирізайте: Богдан Баглай дуже любить читати газети. Я навіть знаю, що маю право проголосувати і обрати державі президента.

— Без тебе його не оберуть, — не стримавшись, реготнув Постовий.

— Просили ж, — режисер кинув на нього роздратований погляд.

— Просили, просили. Час у вас закінчився. Мені, Баглай, ти ніколи нічого такого не казав. Може, в шахи з тобою грати замість обідньої перерви, га-га-га!

— Підсадіть краще шахіста в камеру.

— Не положено! — відчеканив Постовий. — Бачиш, як ти сам собі допоміг. Тренуйся, шахи в зоні дозволені. Нехай тобі хтось передасть, грай собі, будеш головним гросмейстером серед довічно засуджених. Про тебе знову кіно знімуть. Все, шановні, хорошого потроху.

10

Олена, Корнієнко і Потороча перезирнулися, режисер кивнув, оператор вимкнув камеру і почав поволі збирати апаратуру.

— А телевізор йому якимось чином доступний? — Олена розуміла всю некомпетентність свого запитання, але все одно мусила його поставити начальнику слідчого ізолятора. Не чекаючи, поки він її висміє привселюдно чи почне сипати пласкими власними жартами, швидко продовжила: — Я ось до чого. Ми тут знімаємо нібито про нього. Принаймні Богдан одна з головних дійових осіб нашого фільму. Думаю, він мусить отримати хоча б у порядку винятку можливість подивитися на себе на екрані.

— Правильно думаєте, — Постовий, на диво, не почав сперечатися, говорив серйозно, навіть чулися заклопотані нотки. — Значить, так — коли ваше кіно покажуть?

— Я особисто вас повідомлю.

— Хоча б за тиждень до того будете знати?

— Безперечно. Зазвичай нові проекти стартують із початком вересня. Тепер у нас другий тиждень серпня. Ефір не раніше, ніж у середині вересня. Якщо пізніше, то не набагато. Влаштовує?

— Мене, Лєночко, все влаштовує, — поки Постовий говорив, Баглай піднявся з лави, завів руки за спину, знову просунув їх крізь спеціальний отвір у ґратах, наручники клацнули на зап’ястях. — Баглай нас із вами зараз дуже уважно слухає. За моїми підрахунками, раніше жовтня його звідси не смикнуть. Але, можливо, я помиляюся, і за місяць він буде вже на етапі. Не найкраща можливість подивитися телек, скажи, Баглаю? — той промовчав. Постовий махнув рукою в його бік: — А невідомо ще, куди він потрапить, і чи зрозуміють начальники Вінницької чи Житомирської зон, що він у нас — телезірка. Я, між іншим, теж цим не проникся, чуєш мене, Баглаю? Та він добре поводиться… уже, скажемо так. Хоч на двері не кидається… Знову ж таки, не комизився, дав людям роботу свою зробити. Коротше, — начальник СІЗО запанібрата поклав Олені на плече свою важку руку, — якщо ви своє кіно покажете, коли цей діяч ще сидітиме в нас, обіцяю — телеперегляд я йому влаштую. Під власну відповідальність, як виняток. Ти ж не підведеш, Баглаю?

— Атец радной! — скопіював кавказький акцент Баглай.

— Ну, тоді бувайте. Ввечері ми всі, здається, зустрічаємося в Черниченка? Він мене теж запросив.

— Тоді до вечора, — кивнула Олена.

Коли в залі нікого, крім їхньої знімальної групи та слідчого, не лишилося, Ігор Корнієнко зігнув праву руку в лікті й рвучко смикнув нею вниз, наче зривав невидимий важіль.

— Йєс, йєс, йєс! Ну ти, подруго, даєш! Ну ти солістка, солістка, це я тобі скажу… А, мужики, ви все чули? Бля-аха-муха! Мать мая женьщіна! На кривій козі чувака об'їхала на раз! Тобі призова гра належить сьогодні!

— Нічого такого, — Олена знизала плечима, хоча в глибині душі теж раділа за себе.

— Шкода — мало говорив. Так би ще розкрутили на пару жирняків. Скажи, Віть? — не вгавав Корнієнко. — Як вона його — про шахи? Він вочевидь чекав не такого підходу. Оцей його виступ на тему, чим він може вбити людину, особливо про голі руки — тема та, що треба.

— Ви тут стояли, а я його морду крупно брав, — Потороча нарешті зібрався і закрив чемоданчик з освітлювальними приладами. — Будемо дивитися — на вираз обличчя глянете. Особливо на очі. Аби можна було, він би своїм поглядом мені об’єктив пропік. Не хочеться мені з такими навіть серед білого дня на порожній вулиці зустрітися.

— Нічого особливого, скажи, Лєнко, — Корнієнко вочевидь запрошував її у спільники. — Я, правда, думав — там такий собі монстрик, а воно худе, миршаве, зовсім невиразне. Чесно — ніколи б не повірив, що це про його подвиги ми стільки чули.

— Не скажи, не скажи! — знову вступив у розмову Потороча. — Писок справді не бандитський, але ти його баньок крупно не бачив. Так у камеру зирив — або пробити її своїм поглядом хотів, або заморозити. О! — він клацнув пальцями. — Знаєш, на що це схоже? З документалістами я їздив, коли ще в нас про природу знімали, молодим зовсім пацаном. Отак у розпліднику просто в камеру зміюка дивилася. Не знаєш, просто так буравить чи просто зараз р-раз! — він викинув руку вперед, хапаючи Олену за плече. Від несподіванки та зойкнула, замахнулася, аби ляснути придурка, та оператор вчасно відскочив і реготнув.

Жарт виглядав справді по-дитячому. Олені просто не сподобалися передумови цього вибрику.

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося — він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула — оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.

11

— Значить так, стара, дивимося за сценарієм, — Корнієнко готувався монтувати програму, тому перед тим, як іти в монтажку, підбивав остаточні підсумки, як для себе, режисера, так і для Олени, автора та ведучої. — Спочатку даємо оці тири-пири: іменем України такого-то числа, такого-то року засуджено… Ну, цю хроніку-хренику, коли зачитували вирок. Потім у нас пішов твій стенд-апчик, скажеш пару слів про нашого героя. Далі — матусю. Оцю історію, яким він розумним хлопчиком у школі був. Я її навіть особливо клеїти не стану, підчищу трошки — і капець. Значить, хороший він у нас, розумний, шахіст, чемпіон, маму слухався, всі діла. А далі — ці кадри, жирняк, про розстріляну родину. Більше крівці, більше, в нас її тут досить, хай усі бачать, яких наші українські мами шахістів так люблять. Тепер хай вона знову вступить із тим своїм: «Нє вєрю»…

Насправді розмова з матір’ю відбулася зовсім не в тому ключі. Олена чітко пам'ятала її фразу: «Коли до мене прийшли й сказали, що так і так, Богдан убив двох людей, я їм відразу заявила: „Не вірю. Не міг він такого зробити“. Потім уже частіше почали приходити, шукати, розпитувати, тоді вже сама зрозуміла — душогуб. Та я ж нічого не зроблю». Але все це Корнієнко рішуче викинув у смітник. Планувалося, що оте своє материнське і вперте «не вірю» вона після остаточного монтажу буде повторювати постійно, наче аж затято. Хоча Олена сумнівалася в такому вирішенні, навіть порадилася з Малиновським, але вкотре почула, що не січе фішку, і врешті погодилася. Справді — синок катує, вбиває та ріже, а мати вперто товче «не вірю, не вірю, не вірю». Особливо вразливих глядачів це справді мусить шибонути по мізках. Задля подібного кінцевого результату і створювалася програма.

— Так, так, тара-рак, — бринькав губами Корнієнко. — Ну, далі в нас усе зрозуміло, ментівські тупі коментарі. Шукали вони його, знали, ля-ля-фа, еті ноти… Дивись, як у нас вийде: він такий собі садюга, маньячура, річки кров'яки, а вони з тупими рилами «шукали, відпрацьовували, оперативні заходи». Доходимо до шматочка про Слобожанськ…

— Ні хріна собі шматочок! Це ж основний шматисько!

— Значить, доходимо до основного шматиська про Слобожанськ. Славне місто Слобожанськ, де ми всі горілку жрамськ, ге-ге-ге, — він, мабуть, пригадав грандіозну пиятику, влаштовану міліцейським керівництвом, де абсолютно всі повпивалися до потойбічного стану, а заступник начальника міліції Шостак усе крутився біля Олени, єдиної жінки на їхньому банкеті та єдиної людини, котра не пила горілки, намагався щось шепотіти на вушко, та з кожним разом зрозуміти конкретні слова ставало дедалі важче. Хоча загальні та принципові його наміри Олена чудово розуміла. — Ага, знову в нас ти йдеш із розповідями про розкриття, заморочки з телефонами, таке-різне…

І тут ми пускаємо пару разів твого друга… Ну, котрий Баглая на даху брав. Ситуація критична, удар, гол! Він у лікарні з перерізаними венами, про це говориш ти… Ну, й далі знову кровище, кровище, оці жирняки, коли він розповідає, як народець мочив. А тоді треба, аби ти начитала пару його віршиків.

— Одного не досить?

— Двох мало, подруго! Ти що! У цьому ж увесь цимесець! Як каже наш Циган Циганович, уся фішка!

Олена посміхнулася. Вона досі не знала, що дехто на каналі називає Романа Романовича Малиновського Циганом Цигановичем. Нічого циганського, звісно, в продюсері не було. Просто останнім часом з'явилася нова, за виразом Малиновського, фішка — циганів у різних офіційних інформаціях треба називати правильно — «ромами». Власне, нічого дивного вона в цьому не бачила. Їй значно неприємніше було називати негрів «афроамериканцями». Але навіть це, зрештою, не її справа. Факт залишається фактом: ім'я та по батькові Малиновського викликало в декого циганські асоціації. До самого Романа Романовича його прізвисько поки що якимось дивом не дійшло. І Олена не була певна, що йому воно аж надто сподобається.

— От не січу я цієї фішки!

— Він у нас, стара, до всіх його фокусів ще й поетом вийде! Один стішок зацитувати — дурня. Подумають, що один і накарлякав. Погано, звичайно, що він їх сам не читав, та ніч’о — пройде на тлі розкопування могил. У тебе є ці віршики при собі?

Олена справді відшукала з допомогою Калити ще кілька зразків Баглаєвої лірики, зробила собі ксерокопії, і тепер постійно носила їх із собою, час від часу цитуючи вірші справжнього вбивці десь у компаніях, що викликало незмінний успіх. Так, ніби сама вправ-лялася в тюремній поезії. Тому без жодних заперечень витягла із сумочки і простягнула Корнієнкові цупкий конверт. Він швидко проглянув списані аркуші, реготнув сам до себе, помахав одним мало не перед Олениним носом.

— Хоча б оцей шедевр. Чим погано? Аж сльози течуть, бляха-муха! Слухай! — і почав читати, виразно, але відверто блазнюючи:

Забуду все — і друзів, і удачу, Пущусь за течією наугад. Налий мені, хоч я іще не плачу, Налий мені іще портвейну, брат. Мене кидало по життю немало, Я чесно сплачував свої борги, Мені жінки всміхалися, бувало, І поважали навіть вороги. Тоді чому, скажи, так мало статися, Чому пішла, чому зробила так Та дівчинка, котра в свої шістнадцять Любила кокс і дорогий табак? Колись і я піду в туманні далі, Піду назустріч синім туманам, Останню папіросу на вокзалі Віддавши безпритульним пацанам. Ти станеш клофелінщицею в барі В портовім місті з чорним маяком І плакатимеш на нічнім причалі За кожним вором, кожним моряком. І ось тоді ти пригадаєш, може, Усю мою розтрачену любов. Та я вже зникну в сутінках тривожних Й до тебе вже не повернусь, либонь.

Олена вивчила все це майже напам’ять, тому лише знизала плечима:

— Не знаю…

— Чого ти не знаєш? Радіо «Шансон» відпочиває! Ні, все це треба озвучити, краще — жіночим голосом. Тітки біля екранів сльози литимуть за загубленою душею, і водночас побачать, скільки душ загубила оця сама, ги-ги, душа. Бач, каламбури виходять. Так, Циган Циганович віршика схвалить. Нормальний хід, слухай професіонала. Із цим усе, — він кинув конверт на стіл. — Вчи слова, Лєнко, вчи. А в нас нарешті — фіналець: він говорить оту свою жирну фразу про те, чим він може вбивати, стоп-кадр, крупно — мордяку і очі, Вітька правду казав, такі страшнючі, тільки проти ночі дивитися. Зачитують остаточний вирок, ти пару слів про те, що ось ще одного нелюда ізолювали від суспільства, титри, оплески, рейтинги — і гроші, гроші, гроші! Ну, годиться?

Несподівано для себе Олена усвідомила: вона сама хоче дивитися подібне, хоча раніше не помічала за собою схильності до кривавих телесюжетів і цілком задовольнялася «Кухонним базаром», де приємні люди говорили про приємні речі. Можливо, їй дійсно не вистачало чогось такого. Може, справді потрібен вихід таким ось емоціям, почуттям. Це, мабуть, називається адреналіном.

Коли вони глупої ночі з червоними очима і важкими головами в буквальному розумінні слова виповзли з монтажної, Олена раптом знову захотіла переглянути те, що вийшло в Корнієнка. І хоча працював він, а вона сиділа поруч, втому відчувала більше. Іноді хотілося вставити своє авторське слово в зміст, як це вона робила, збираючи до купи відзнятий «кухонний» матеріал, цього разу такі номери не проходили. Її думка зовсім не цікавила режисера, а раз так — то і відеоінженер Льоша чхати на неї хотів.

Відіспавшись, Олена приїхала на студію і переглянула першу програму вже на свіжу голову. Дивно, але їм справді вдалося зліпити портрет такого собі монстра. Хоча, поклавши руку на серце, трохи старший за неї хлопчина за ґратами й далі не дуже видавався їй таким чудовиськом. Але тут, як кажуть, ніде правди діти. На своєму місці опинилося все: розгублена мама, справедливі та мужні менти, нещасні жертви, а головне — наджорстокий садист Богдан Баглай, непоганий гравець у шахи і навіть глибоко в душі поет.

Ну, про поетів у Олени Суржі склалися свої уявлення. Але сама вона не могла заримувати до ладу кількох рядків, а ось Богдан Баглай може. Зрештою, це нічого не означає. Як казав хтось із слобожанських ментів, Богдан Баглай — бандит і вбивця.

Треба телефонувати в Слобожанськ та всім іншим. Нехай дивляться. Цікаво, чи подивиться сам Баглай? Мабуть. Коли він ще в СІЗО, то обіцяли.

Уже через три дні Богдан Баглай зник із думок Олени Суржі. Треба було впритул займатися людожером із Черкас. Вірніше, із села під Чигирином. Коли вірити інформації, він та його співмешканка, така сама закінчена алкоголічка, торгували на базарі в райцентрі людським м'ясом, видаючи його за молоду телятину. Дешевий товар з’являвся в них наступного дня після того, як безслідно зникала молода дівчина. Убивав він сам, перед тим, як нести на базар, куштував. Подруга не те щоб гидувала… Ну, не хотілося чомусь. Убити встигли двох, м’ясо продали лише з однієї. Коли цю історію розповіли Малиновському, в нього очі заблищали яскравіше за стоватні лампочки. Матеріал може вийти — народ від «ящиків» не відтягнеш. Ще місяць тому Олена б не повірила, але тепер навіть втягнулася, поділяючи радість продюсера-коханця.

Справді, не тема — ляля.

12

— Коли чесно, Богдане, зовсім не думав знову зустрітися з вами.

— Я також, Едуарде Васильовичу, сам ніколи більше не хотів бачити вашу пику. Не тому, що ви мене обдурили…

— У чому, цікаво, я вас обдурив? — Гужва проковтнув «пику». За час, поки тривало слідство і він був адвокатом Баглая, він звик до манери свого клієнта спілкуватися з людьми. Наприклад, вираз «шановний мудак» був досить характерним для його мови. Причому Баглай цілком щиро, навіть якось по-дитячому вірив, що цим виразом нікого не ображає, просто ввічливо називає речі своїми іменами.

— Ну як? Обіцяли п’ятнадцять років, я отримав довічне. Хоча в те, що вам удасться мене витягнути, вірилося зовсім мало. Та ви ж подарували мені надію. Принаймні з нею я лягав спати і з нею прокидався увесь час, поки тривала та муть. Слідство, коротше.

— Я нічого напевне не обіцяв.

— Тому нічого не заробили. Цікаво, аби я заявив, що обмовив себе з тим вашим дідом? Повірили б мені чи ні?

— Навряд, — Гужва поправив окуляри на переніссі. — Чому тоді ви не заперечуєте всі інші епізоди? Адже вони так само очевидні, як убивство пенсіонера Пустовіта. Гаразд, припустімо, вам би повірили. У мене виникли б певні неприємності, згоден. Але погодьтеся й ви: викрутитися мені б удалося. При моїх зв’язках, можливостях… Словом, не хочу хвалитися, але мої проблеми лишилися б лише моїми проблемами. Натомість слідство, повіривши вам, отримало б їх значно більше. Почнемо з того, що вбивство Пустовіта таки довелося б знову розкривати. Кому це треба? Далі — повторно возитися з вами, перевіряти всі інші епізоди, витрачати час, і все для того, аби все одно засудити вас до вищої міри покарання, передбаченої Кримінальним кодексом України. Тож, Богдане, вам у цій ситуації легше було не повірити. Моєї особистої вигоди в закритті справи нещасного самотнього дідуся немає, будьте певні. Мені мав би належати відсоток із тих самих сімдесяти п’яти тисяч доларів. Вам дали на всю котушку, незважаючи на мої цілком щирі старання. Ви дотримали слова і місце, де сховані гроші, не назвали. Мої винаймачі зітхнули, визнаючи — мали реальний шанс повернути своє, але не вигоріло, — адвокат розвів руками. — Не вішатися ж через такі речі. Між іншим, я вважав, що вам уже визначили місце для відбування покарання і навіть етапували звідси.

— Система, — знизав плечима Баглай. — Ось-ось уже повинні розчухатися. Думаєте, у Верховному Суді одна моя справа?

Запала несподівана мовчанка. Якийсь час засуджений і адвокат дивилися один на одного. Першим відвів погляд Гужва. Йому не подобалися очі його колишнього підзахисного. Особливо коли побачив їх кілька днів тому з екрану телевізора, майже на весь екран, несподівано близько. Едуард Гужва був певен — Баглай таким чином зазирнув мінімум у половину осель Слобожанська. Його правота підтвердилася наступного ж дня. Слобожанського маніяка — інакше Баглая вже ніхто не називав, хоча саме це слово в програмі «Кримінальні портрети», так, здається, «Кримінальні портрети» не прозвучало. Та саме представлення його колишнього підзахисного журналюгами інакше й не виглядало. Що ж, їх можна зрозуміти. Люди люблять страшні історії.

— Думаєте, одна моя справа? — повторив Баглай.

— Страшенна бюрократія. Просто дика, — погодився Гужва.

— Але симпатична.

— Що?

— Дика, але симпатична. Мультик такий, про придурка з моторчиком. Літав із драним простирадлом на голові, бандитів типу лякав. Ясно, про кого?

— Вам у дитинстві не подобався мультик про Карлсона?

— Подобався. Саме в дитинстві, — кивнув Баглай. — Коли сидиш і чекаєш на етап, є про що подумати і багато чого передумати. Карлсон ваш — звичайнісіньке опудало. Людину треба лякати людиною. Та ми кудись не туди пішли. Хрін із ними, з карлсонами. Я про бюрократію. Вона в нас дика, але симпатична. Причому дуже симпатична. Мені в усякому разі вона тепер допомогла. Я ж досі тут.

— Це щось дає? — так, Гужва звик до його манери спілкуватися. Ніколи не втнеш, до чого він веде. Власне, таку мету він і переслідує. Бо ніколи не знаєш, чого він хоче і звідки готує головний удар. — Сьогодні ви в цій камері, за якийсь час у вас буде інша, мало чим несхожа на ту, в якій ви сидите тепер.

— Справа не в камерах, — пауза. — Справа у вашій правоті. Ви праві, Едуарде Васильовичу.

— Дякую, звичайно, але стосовно чого?

— Аби я почав гнати пургу і волати: осьо поганий дядько адвокат намовив мене взяти на себе чужу мокруху, ніхто б не захотів мені вірити. Бо надто багато дурного геморою відразу виникає. Аби я почав бакланити вже на зоні про те, що не признався в ще одному вбивстві, яке скоїв отут, у цьому ж таки Слобожанську, ніхто б і пальцем не поворухнув, аби перевірити, правду я кажу чи ні. Хай би навіть я взяв на себе всі місцеві мокрі «глухарі», мені легше не повірити, аніж знову зі мною вошкатися.

До Гужви нарешті почало доходити.

— Ви хочете… признатися ще в одному вбивстві? Тепер, після всього?

— Ага, — посмішка не робила обличчя Богдана Баглая добрішим. — Хочу признатися, поки мене не завезли звідси. Я подивився кіно про себе і мене замучила совість.

— А, отже, вам таки надали змогу…

— Ці гомики обіцяли — і зробили. Причому, суки, зробили б навіть без обіцянки. Постовий, псяра, особисто за мною прийшов, вивели мене, завели до нього в кабінет, посадили на стілець, закували руки ззаду. Замість прогулянки, козлини. Я маю право на годину прогулянки. Мене запитали: гуляти чи кіно про себе дивитися? Знаєте, як гуляти хотілося? — Баглай нахилився трошки вперед, і Гужва раптом гостро зрозумів, як цьому молодому хлопцеві хочеться гуляти. — От біда — телека сто років не бачив. І невідомо, коли побачу. Ну, показали мені мене й про мене. Підняли й засунули знову в камеру. Невеличке порушення внутрішнього розпорядку.

— Сподобалося? — Гужва не часто дозволяв собі говорити дурниці, не збирався й цього разу, але запитання зірвалося з язика само собою.

— А, то їхня справа, — махнув рукою Баглай, і адвокат справді побачив перед собою цілком байдужу до всього, що відбулося з ним і довкола нього, людину. — Мені просто захотілося признатися ще в одному вбивстві. Чарівна сила мистецтва, знаєте про таке? Тому мушу знову шукати собі адвоката. Я свої права знаю. Далі вже не засудять, далі нема куди. Та все повинно йти за правилами. Через те я нічого не сказав ані начальнику тюрми, ані комусь іншому. Просто підняв бузу: адвоката мені і все. Ги-ги, мене навіть у карцер спочатку закрили. Тільки адвокат все одно прийшов. Зашибись у нас закони, правда? Казав же я вам — дикі, але симпатичні. Можуть мене тут у жопу видрючити всім вертухайським нарядом, та потім усе одно по адвоката сходять, гадюки.

Від останнього слова Гужву пересмикнуло.

— Так, гаразд, — він опанував себе, до нього знову повернувся діловий настрій. — Отже, ви хочете зізнатися у тому, що скоїли на території міста Слобожанська ще одне вбивство і приховали це на слідстві…

— Дослухай мене, дурню…

У такій манері, в такому тоні Богдан Баглай звернувся до адвоката вперше. Хлопець годився йому в сини, нехай старші, на своєму віку Гужва бачив і не таких злочинців, але ця фраза не просто вивела його з рівноваги, не просто обпекла, немов канчуком, — вона налякала, по-справжньому налякала дорослу, впевнену в собі людину. І погляд Баглая став холоднішим, він буквально заморожував, сковував крижаною оболонкою, ніби гіпнотизував.

— Слухай мене уважно, — тепер Баглай говорив короткими уривчастими фразами, даючи зрозуміти — не буде більше жодних ліричних відступів та ходінь довкола теми. — Я хочу, аби ти заробив свої сімдесят п'ять штук. Ті самі. Їх списали. Отже, про них забули. Гроші будуть повністю твої. Для цього мені треба признатися в убивстві. Воно реальне. Я знаю, хто це зробив. Знаю, де цей чоловік. Але я візьму його на себе. Ти мій адвокат, ти мусиш у всьому мене підтримувати. Тепер ми з’ясуємо одну важливу для мене деталь. Тобі потрібні ці сімдесят п’ять тисяч баксів?

— Звичайно, — Гужва навіть якби захотів, просто не зміг би зараз дати іншої відповіді. І прозвучало це наче чарівне слово. Ніби не було перед ним страшного навіть за тюремними стінами, розлюченого засудженого до довічного ув’язнення Богдана Баглая, вбивці десятьох осіб. Власне, він нікуди не подівся. Просто знову став зовсім не страшним. Людиною, дії якої обмежені міцними тюремними стінами.

— Дуже добре. Бачите, гроші не можуть зотліти без господаря. Мене замучила совість, правда. У мене, Едуарде Васильовичу, вона саме тут і прокинулася. Труп висить на місцевих ментах безнадійним «глухарем» уже скоро дев’ять місяців. Пора б йому вже народитися. Такий, знаєте, новонароджений трупик. Я беру на себе ще одне чуже вбивство. Мені гріхом більше, гріхом менше — один хрін. Згодні?

— Згоден, але не зовсім розумію…

— І не треба. Я знову клієнт. Ви знову мій адвокат. Причому я — кредитоспроможний клієнт. Найсмішніше — захищати себе не вимагаю. Гроші ви заробите зовсім за іншу послугу. Вірніше, навіть за дві послуги. Невеличких.

Коли Богдан Баглай сказав, чого він просить, навіть не просить — вимагає, адвокат Едуард Гужва зрозумів, що саме має статися. Вірніше, може статися. Та зловив себе на думці — йому від цього зовсім не страшно. Навпаки, коли все зрозуміло й розставлено на свої місця, коли немає недомовок і розмов про опудало Карлсона, сприймати Баглая з його зміїними очима якось навіть простіше й легше.

Чесно сказати, Гужва навіть не чекав від Баглая чогось іншого. Зрештою, він і не мав справ із іншими людьми, останніх років сім витягав з болота майже таких самих суспільно небезпечних типів. Щоправда, за значно більші суми грошей. Але ж тут йому і робити особливо нічого не треба.

Виконати два прохання свого клієнта. Вони йому цілком по силі. Далі просто стежити за ходом подій і отримати свої гроші. Хоча… Ні, ймовірність невдачі треба передбачити, але це лише означає підстрахувати себе, та аж ніяк не Баглая.

Підстраховувати себе Едуард Гужва чудово вмів.

13

Улітку 2001 року неподалік від центру Слобожанська, в досить-таки людному місці відкрився невеличкий, зовсім невиразний бар під так само невиразною і поширеною назвою «Ніка». Його директор, тридцятитрьохрічний Микола Білокрил, зірок із неба не хапав, та доволі вдале розміщення й помірні ціни в закладі давали його приватному підприємству не надто великий, зате стабільний прибуток. Та не минуло й п’яти місяців, як наприкінці листопада Білокрил зник. Дружина заявила в міліції, що кілька останніх тижнів йому погрожували. Вона була в курсі фінансових справ чоловіка, тому не приховувала — щоб розкрутитися, він узяв у борг порівняно невелику суму. Це не давало жодного приводу не повертати її чи відстрочувати термін повернення кредиту. Частину Білокрил віддав, далі справа застопорилася. Тоді почалися жахливі телефонні дзвінки з погрозами.

Окрім цього, Білокрил мав проблеми з бандитами. Зі слів дружини, «Ніка» справно платила данину територіальним кримінальникам, але кілька місяців тому вони несподівано підняли суму платні, Білокрил був серед тих, хто відмовився платити досить серйозні гроші собі на збиток. Отже, його з рівним успіхом могли викрасти і кредитори, і рекетири. Крім цієї загальної інформації, жодних прізвищ та імен Білокрил дружині не називав. Займався справою УБОЗ, безпосередньо вона висіла на Сташенкові, котрий тихо матюкався, оперським нюхом відчуваючи черговий «глухар». Власне, так воно незабаром і виявилося.

Через тиждень після того, як без сліду зник приватний підприємець Микола Білокрил, в одній з квартир старенької «хрущовки» знайшли труп людини. Сталося це так: поверхом вище жив дядько з собакою, здоровенним догом, схожим зовні на собаку Баскервілів. Кілька днів поспіль, коли хазяїн виводив собацюру гуляти, він зупинявся біля оббитих коричневим подертим дерматином дверей на третьому поверсі і вив на них. Те саме повторювалося, коли господар і пес поверталися з прогулянки. У такому стані свого дога дядько ніколи не бачив. Так само він знав: у квартирі жила раніше самотня алкоголічка, котра врешті-решт комусь хату продала. Принаймні так казали сусіди. Нових мешканців начебто ніхто не бачив, хоча народець у під’їзді підібрався цікавий. Коли собака подібним чином повів себе втретє, пильний дядько про всяк випадок викликав міліцію.

Спочатку виклик не хотіли приймати. Подумаєш — собака виє на двері. Нарешті приїхав наряд, дзвінка на дверях не було, тому бійці погупали в двері, жодного руху зсередини не дочекалися, криміналу не виявили і хотіли було піти геть. Та впертий хазяїн дога пообіцяв нацькувати на ментів собаку, і плювати, що йому за це буде потім, головне — хтось із них без яєць залишиться. Озброєні патрульні не злякалися дядька, їх самих насторожила реакція собаки. Страхітливого вигляду дог, виведений хазяїном із квартири, просто в них на очах повівся, наче якась остання дворняга: присів на задні лапи, нахилив голову, витягнув морду і протяжно завив.

Двері зламали, доклавши, до речі, чималих зусиль. Благенькі на вигляд дверцята хтось обладнав двома новенькими міцними замками. У єдиній кімнаті стандартної «хрущоби» біля вікна на брудному, просякнутому сечею матрацику, сидів, прикутий за правицю наручниками до батареї, чоловік.

Без голови.

Голову, відрубану, очевидно, сокирою, знайшли у ванній, старанно загорнуту в поліетиленовий кульок. Потім експертиза виявить: спочатку тіло відчепили від батареї, потім відрубали голову, далі знову прикували до труби за руку. Коли рубали, крові вже не було. Чоловік на той час уже понад добу був мертвий від розриву серця. Тіло становило собою суцільний синець. Вочевидь, бранця довго та старанно били.

Невідомим знайдений безголовий труп побув недовго. Вже до кінця дня капітан Сташенко знав — у «хрущовці» знайшли труп Миколи Білокрила. Легше оперові від цього не стало.

Агентура не давала жодних відомостей про те, в кого конкретно виникали з потерпілим серйозні непорозуміння. Спливали, звичайно, різні прізвища та прізвиська. Відпрацьовували всіх, більшість Сташенко за своєю звичкою запаював у камеру на кілька діб, пресував за звичною схемою, та кожен раз обламував собі роги — нічого не довідавшись, мусив підозрюваного відпускати. Нікуди не привів і квартирний слід. Вдалося встановити, кому саме колишня власниця, що дуже скоро після продажу померла від алкоголізму десь на вулиці, продала свою нерухомість. Фірма, що купила квартиру, спеціалізувалася на подібного роду аферах — скуповувала у алкоголіків помешкання за безцінь, продавала з вигодою. І при всьому бажанні криміналу знайти було неможливо. Звичайне посередництво. З усього було видно, що нові покупці користувалися не зовсім чистими документами, але фірму-продавця, зрештою, подібні дрібниці не обходили. Згідно з документами, теперішнім власником «хрущовки» був такий собі громадянин Муртазов. Хто такий і де його шукати — невідомо. Можливо, Муртазов знову перепродав її, та швидше за все «хрущовку» від початку використовували саме для таких ось цілей: тримати там бранців.

Остаточно всі можливі кінці загубилися на початку лютого 2002 року. Саме в той час у Сташенка почалися проблеми з управлінням власної безпеки, потім закрутилося довкола справи Баглая, ну, а далі, як і слід було чекати, справа про викрадення та вбивство Миколи Білокрила потрапила в перелік «глухарів», і Сташенкові, від якого після історії з Баглаєм нарешті відчепилися — адже нікого з убозівців пальцем не сміли після того зачепити! — лишалося тільки регулярно відписуватися про чергові марно проведені оперативно-розшукові заходи. Квартира, де знайшли труп, дотепер стояла опечатаною. Після того випадку вона мала репутацію, котру зазвичай отримають будинки з привидами у готичних романах чи народних казках.

І ось тепер у цьому вбивстві несподівано для всіх признався Богдан Баглай, на якому й без того вісім трупів.

Убивця, котрому двадцять п’ять виповнилося в тюрмі, і який усі свої подальші дні народження святкуватиме за ґратами.

Убивця, якого вже засуджено й лише через повільність судовиконавчих структур досі не етаповано зі Слобожанського СІЗО. Справа, до речі, нарешті повернулася з Києва, і його вже потроху почали оформляти. Фактично, сидіти під опікою Постового йому лишилося максимум два тижні.

Убивця, котрий став знаменитим на всю Україну завдяки програмі «Кримінальні портрети».

Зізнання Баглая у вбивстві Білокрила збентежило міліцію, прокуратуру та суд, але не більше. Начальник УБОЗу полковник Черниченко взагалі не бачив причин, чому б Баглаєві не зізнатися. Адже він охоче давав інтерв’ю, потім так само охоче дивився на свою морду по телевізору, а тепер, природно, хоче знову опинитися в центрі уваги. Начальник міліції погодився з ним, навіть проконсультувався у штатного психолога, адже за розпорядженням міністра пару років тому мало не до кожного райвідділу взяли на роботу такого фахівця. Слідчий Харламов нагадав, як розважався Баглай під час слідства, постійно збиваючи всіх із пантелику зізнаннями в різних міфічних убивствах. Але коли його допитали, виявилося — він цілком орієнтується в цій справі. Назвав точну адресу, де він та його «пацани» тримали Білокрила, назву бару, директором якого був потерпілий, навіть місце, де він розміщувався. Черниченко зазначив: почерк цілком відповідає попереднім убивствам, скоєним безпосередньо Баглаєм. А обставини взагалі нагадують миколаївський епізод — потерпілого били, аж доки бідолашний не помер, а тоді знавіснілий убивця вирішив відірватися на трупові за повною програмою, тому й відрубав сокирою голову. Ось тільки чому не викинув її кудись далі, а поклав у ванну, лишається незрозумілим. На допиті сам Баглай не міг пояснити, чим саме тоді керувався. Просто найшло на нього, справді, сказився.

З його слів, на бар «Ніка» він давно накинув оком. Доручив провести розвідку, дізнався про проблеми Білокрила з бандитами. Так, саме з бандитами: на підприємця справді наїхали люди такого собі Гливи, в миру — Костянтина Гливенка, вбитого навесні минулого року під час розбірок у приміській зоні. Слова Баглая були схожі на правду. Глива насправді контролював той район міста, і якби його не вбили, то посадили б — доказів проти нього на той час було достатньо. Оскільки Баглай демонстративно тримався осторонь кримінального світу Слобожанська і принципово не визнавав для себе жодного авторитета, він логічно розсудив: викраде Білокрила — подумають на Гливу. А що подумає і скаже на це сам Глива, нікого вже не цікавитиме.

Квартиру для здійснення свого плану викрадення вони знайшли випадково. Дізналися, що сумнівний тип здає її в оренду таким самим сумнівним типчикам для вочевидь неправедних справ. Узяли ключі, замінили замки, затягнули туди підприємця, спочатку просто дві доби не годували і не виводили в туалет, та він усе одно тримався, — жлоб обісраний. — і тоді його почали бити. Ну, перестаралися. Таке вже траплялося. Історія, незважаючи на свій зовнішній жах, проста, банальна, звична й характерна для нашого часу.

На запитання, чому ж він донині мовчав і аж тепер вирішив зізнатися, Баглай відповів досить просто: а для чого? Так захотілося, і по всьому. Про цей епізод ніхто йому нічого не згадав. Але ж йому так само ніхто не згадував про вбивство пенсіонера! Теж зрозуміло — признався зопалу, от просто злий був сам на себе за те, що попався так по-дурному, тому й ляпнув. А про цю справу так само мовчав навмисно.

Нехай і в нього буде маленький секрет від ментів. Нехай не думають про себе, що найрозумніші. Є речі, про які їм ніколи не дізнатися, з цією думкою сидітиметься легше. Словом, його, тобто баглаївська логіка в усьому цьому проглядалася.

Так, тут був увесь Богдан Баглай. В усій своїй дарованій природою красі.

Звичайно, його апеляціям до розбурканої після перегляду телепрограми совісті ніхто не повірив. Мали рацію Черниченко і фаховий психолог — Баглай знову захотів опинитися в центрі уваги. Вдачу він має дієву, просто так сидіти йому нудно, хоча вирок уже знає давно, він був відомий ще навіть до початку слідчих дій. Нехай собі побавиться, тим більше вигода від цього невелика, але є: «глухар» розкрити і справу в архів відписати.

Проте без вивезення Баглая на місце злочину для відтворення обставин його скоєння на обійтися.

14

Закінчувався вересень таким самим теплом, як і в попередні роки. Бабине літо стояло в усій своїй красі, і вдячні гарній погоді бабусі старанно відсиджували на лавочках останні теплі сонячні дні року, обговорюючи традиційну о цій порі тему — скоро настане холод, а в нас не топлять. Вони зі жвавою зацікавленістю спостерігали, як з мікроавтобуса із заґратованим віконечком міцний хлопець у чорній масці та чорній формі вивів прикутого до своєї лівої руки худенького хлопчину в кросівках і неновому спортивному костюмі. За ними вийшло ще шестеро, один тримав під пахвою дивної форми незграбну ганчір’яну ляльку. З кабіни вистрибнув очкарик із відеокамерою на плечі. Вони про щось поговорили між собою, тоді очкарик відступив на кілька кроків, налагодив свою камеру, солідний брюнет у костюмі та при краватці подивився на годинник, про щось коротко запитав хлопця в спортивному костюмі, той спочатку показав на під’їзд, потім пішов до нього. Солідний і решта народу посунули за ним, у кінці процесії йшов очкарик. Згодом усі зникли в надрах під’їзду. Біля машини лишився водій, котрий для чогось буцнув ногою колесо, роззирнувся, примружився на сонці й закурив. Бабусі зробили правильний висновок: уся компанія пішла в той самий під'їзд, де міститься та сама квартира, а той малий, певно, бандит якийсь, до тих жахіть якимось чином причетний…

Тим часом боєць «соколів» із прикутим до кисті Баглаєм, Сташенко, його приятель опер Ігор Гирич, слідчий Харламов, адвокат Гужва, двоє пойнятих і експерт із відеокамерою піднялися на третій поверх. Зважаючи на особливість ситуації, пойнятими вирішили сьогодні брати лише чоловіків, хоча в усіх інших випадках, у тому числі і під час слідства над Баглаєм, не робилося різниці між чоловіками та жінками. Майданчик виявився тісним, тому всі стали досить щільним півколом, даючи місце Харламову і Баглаєві разом із його конвоїром. Слідчий знову глянув на годинник, голосно промовив:

— Зараз чотирнадцята година десять хвилин. Ми перебуваємо біля дверей квартири сорок три за адресою вулиця Комунарів, вісімнадцять. Баглай, розповідайте про ваші подальші дії.

— Я підійшов до дверей цієї квартири, — тоном школяра, що відповідає на набридливому уроці, почав говорити Баглай. — У мене були при собі ключі, я відчинив двері й зайшов.

— Квартира була порожня?

— Ні, всередині був Білокрил Микола.

— Хто ще був всередині?

— Скляренко і Рожнов.

їх уже допитали. Баглай стверджував: до викрадення Білокрила причетні так само вони. Але ті лише сторожували два дні, вони навіть пальцем бранця не торкнулися. Бив його лише Баглай. Обоє затялися, слова з них витягнути було неможливо, та в цьому так само не вбачалося нічого підозрілого чи дивного. Рогові та Скляру, враховуючи вік та першу судимість, вироком визначено по дев'ять років за крадіжки та співучасть у вбивстві, півтора з них вони вже відсиділи в СІЗО, і тішили себе надією, що на зоні поводитимуться добре і вийдуть раніше. Між іншим, для таких, як вони, така перспектива цілком могла бути реальною. Звичайно, вони намагатимуться відкараскатися від цієї справи. Ну, з ними ще треба попрацювати, а з Баглаєм вирішувати швидше. Засуджені до вищої міри йдуть за окремим графіком, його ось-ось висмикнуть на етап, а Скляр із Рогом нікуди не подінуться. Тим більше, закріпити свідчення — справа техніки, Баглай без того бере все на себе, він — хоч крути небоже, та нічого не поможе — основна дійова особа.

— Покажіть ще раз, у які саме двері ви заходили. Пойняті, дивіться уважно. Баглай, номер квартири назвіть чітко й голосно.

— Сорок три, — вільною рукою Баглай торкнувся подертої оббивки.

— Гаразд, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються.

Очкастий оператор вимкнув камеру. Харламов, відсторонивши злочинця, підступив до дверей, незадоволено похитав головою.

— Обдерли бамажку…

— Що ж ти хочеш, Борю, скільки вона вже тут наліплена! — озвався Сташенко. — Пацани взяли та й подерли. Цікаво ж.

— Непорядок, — повторив Харламов і поліз у кишеню по ключі. Замки хоч і ламали, але потім один із них більшменш полагодили, аби нормально замкнути й опечатати місце злочину. Відчинивши двері, він зайшов усередину першим, за ним — боєць із прикутим Баглаєм, далі — решта. Малесенький передпокій не вмістив усіх, люди пройшли до кімнати, такої самої брудної, а за півтора року вкритої товстим шаром пилу. Сташенко пригадував, як тоді, коли тут працювала група, і потім, коли він сам ще раз оглядав кілька разів приміщення, тут провітрювалося. Але сморід ще лишився, він змішався із задушливим запахом пилу, чоловіки відразу почали чхати, бо їхні навіть найменші рухи здіймали пилюку в повітря. Не питаючи нікого, Сташенко пройшов до балконних дверей, широко прочинив їх, але свіже вересневе повітря ситуації не поліпшило. Матрац, на якому помер побитий Білокрил, далі сиротливо валявся під батареєю. Брати його в руки та згортати тоді було страшенно гидко, його просто відсунули ногою вбік.

— Так, давайте швиденько ворушитися, — почав підганяти Харламов.

— Пойняті, пройдіть сюди. Всі зайдіть, двері зачиняйте. Чотирнадцята двадцять, слідчі дії відновлюються. Баглай, що відбувалося в цій кімнаті?

— Я зайшов, — знову заговорив Баглай учнівським голосом. — Отут, біля стінки, сидів Скляренко. Рожнов у цей час був на кухні. Білокрил лежав отам, біля батареї. На матрацику, — останнє слово він промовив на диво лагідно та ніжно, що стосовно просмерділої шмати виглядало доволі таки смішно.

— Зараз вам дадуть макет. Покажіть, у якій саме позі лежав потерпілий.

Гирич, якому випало нести ляльку, підійшов до батареї і поклав опудало на матрац. Кострубатій ляльці, пошитій з мішковини та набитій тирсою, хтось намалював здоровенні очі й вишкірений рот.

— Схожий, — прокоментував Баглай.

— Хто схожий? — не зрозумів Харламов.

— Оцей чувак на нашого терпила.

— Не будемо тепер відволікатися, Баглай. Часу немає. Так лежав потерпілий?

— Він, власне, не міг лежати. Сидів. Чи напівлежав, не знаю, як правильно назвати.

Гирич, скреготнувши зубами, підняв ляльку, притулив її спиною до батареї.

— Правильно, Баглай?

— Ну, десь так. У такій позі.

— Ваші подальші дії, Баглай.

— Ну, я запитав Скляренка й Рожнова, чи потерпілий погоджується заплатити нам гроші. Вони сказали — ні, бо каже, що немає. Тоді я підійшов до Білокрила отак, — Баглай пішов через усю кімнату до батареї, пойняті подибали слідом, оператор — за ними, Сташенко лишився біля дверей, Гирич відійшов до стіни. — Значить, підійшов, нахилився…

— Не треба тепер нахилятися, Баглай.

— Добре. Значить, підійшов я, запитав, чому він не хоче платити, чому йому себе не шкода, чи йому не гидко сидіти в своєму цьому… Ну, всі тут мужики — говні. Словом, він сказав — гидко, але грошей у нього нема. Тоді я попередив, що зараз виб’ю з нього все лайно. Може, тоді він щось зрозуміє. Він, коротше, сказав — це нічого не дасть. Ну, я почав його бити.

— Як ви його били, Баглай?

— Ногами. Показати?

— Ляльку топтати не треба. Показуйте. Пойняті, підійдіть ближче.

Баглай почав з виразом страшенної нудьги на обличчі імітувати удари носаками по пахові, кібчику, грудях макета.

— Що робив при цьому потерпілий?

— Кричав. Матюкався. Обзивався. Ну, це мене, ясно, розлютило ще більше. Я почав бити його руками по обличчю. Ключі від наручників були в мене, аби пацани, значить, не піддалися спокусі й не завели його в сортир. Я витягнув ключі, відстебнув його руку, він упав на підлогу, я знову почав бити його ногами.

— Як він упав?

— На бік. Правий.

Гирич поклав ляльку правим боком на підлогу.

— Що ви далі робили?

— Що робив — бив його, кажу ж вам! — несподівано викрикнув Баглай. — Лупив ногами, аж поки той не обробився. Далі відрубався. Пацани воду носили в кружці, я його відливав, далі гасив. Потім він раптом стогнати перестав. Я нахилився — а він мертвий.

— З чого ви визначили, що Білокрил мертвий?

Баглай напівповернувся до Харламова, здивовано подивився на нього.

— Чи я трупів не бачив? От уже народ…

— Добре, не відволікаймося, Баглай. Що ви зробили, коли переконалися в смерті Білокрила?

— Звелів пацанам розходитися.

— Для чого?

— А що їм тут робити? Сторожувати нема кого.

— Далі ваші дії.

— Пішов на кухню. Пошукав там чогось гострого. Знайшов сокиру. Вона, щоправда, не гостра була, тупа, однак терпилі не все одно?

— Пройдіть на кухню, покажіть, де була сокира.

Розвернутися на кухні, так само, як і в передпокої, особливо не було де, тож уперед до Баглая пропустили лише пойнятих і оператора. Окрім клишоногого столика, там стояла саморобна зроблена з фанери тумбочка для мийки з облущеною фарбою. Дверцята трималися на благенькій защіпочці.

— Отут, під раковиною, стояла сокира, — Баглай зняв защіпочку, розчахнув дверцята і тицьнув туди пальцем.

— Вам зараз надається макет сокири, — Гирич через голови пойнятих передав слідчому, а той — Баглаєві вирізану зі шматка цупкої картонної коробки сокиру. — Що ви далі робили?

— Повернувся, — всі знову пішли до кімнати, наблизилися до ляльки в кутку. — Нахилився і почав рубати йому голову. Макет голови мені дадуть?

— Заспокойтеся, Баглай. Пойняті, дивіться уважно. Як ви це робили, Баглай, демонструйте.

Баглай слухняно зімітував удари сокирою по ляльчиній шиї.

— У когось є запитання? — озирнувся Харламов на присутніх.

— У мене, — виступив наперед Гужва. — Богдане, для чого ви стали це робити?

— Я розлютився, бо в мене знову нічого не вийшло. Знову довелося даремно вбивати людину. Хоча я його не вбивав, у нього зупинилося серце, — швидко відтарабанив Баглай.

— Більше ніхто нічого не хоче запитати? — мовчання. — Що ви далі робили?

— Вийшов з квартири, знайшов на смітнику здоровенний шматок поліетилену, повернувся, замотав голову й заніс у ванну. Потім причепив тіло за руку до батареї і пішов. Двері замкнув. Тут мені більше не було чого робити.

— Пройдіть до ванної кімнати, покажіть, куди ви кинули голову.

Санвузол тут, як у всіх «хрущовках», був спільний з ванною. І, як уся квартира, страшенно брудний. Підійшовши до краю ванни, Баглай тицьнув на неї пальцем, камера зафіксувала, пойняті подивилися. Харламов глянув на годинник.

— Так, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються, — оператор зняв камеру з плеча, і нарешті слідчий дозволив собі, закрившись рукою, голосно чхнути.

— Будьте здорові, — першим вигукнув Баглай. — А чому тимчасово? Ще не все?

— Ой, запарив ти, — зітхнув Харламов. — На смітник ще треба йти. Клейонку твою шукати.

— Для чого шукати?

— Ну, покажеш, де брав. І на тому все. Ти хіба не сам зізнався?

— Я не про те, — Баглай подивився в проріз маски свого конвоїра. — Раз уже зайшли сюди… За всіма трудами праведними покакати б, а? За спинами пойнятих не стримався і зареготав Сташенко. Його підхопив Гирич, сміх заразив усіх присутніх. Баглай обвів чоловіків незрозумілим поглядом.

— Ви чого?

— Всрався, Бодю? — перевівши дихання, Сташенко зареготав знову.

— Чого смішного? — тон Баглая перестав подобатися слідчому, він швидко глянув на адвоката, Гужва незадоволено стулив губи, і Харламов узяв ситуацію під контроль:

— Так, правда, що тут смішне? Припекло людині. Ти не потерпиш, Баглаю?

— А ти б терпів, коли очко поруч! — на слідчого знову дивилися вже знайомі йому сповнені холодної ненависті очі, він згадав характеристику, котру сам дав своєму підслідному і переповідав усім, у тому числі, здається, сказав про це телевізійникам. Богдан Баглай мстивий і не любить, коли над ним сміються. Тут купа народу, але слідчому, котрий вивчив Баглая, як ніхто з присутніх, не хотілося, аби через дрібницю Баглай зараз оскаженів і конвоїрові нічого б не лишилося, як стукнути його по голові — інакше доведеться тримати.

— Добре, добре, сходиш на своє очко. Ну, припекло, всяке буває.

— Я прошу чогось особливого, ви, собаки скажені! — не вгавав Баглай, і конвоїр смикнув його ближче до себе. Ситуація загострилася настільки швидко й несподівано, що Харламов певної миті навіть розгубився. Сташенко з Гиричем уже відтирали плечима пойнятих, аби втрутитися і загасити бунт у зародку. Тоді слідчий підвищив голос:

— Спокійно всім! Спокійно! І ти, Баглаю, заспокойся. Роби свої справи — і вперед, час дурно тратимо.

— Просто при вас?

Справді, в дверях санвузла скупчився народ.

— А що тут особливого, Бодько! — знову втрутився Сташенко.

— Я при людях не оправляюся, — Баглай стишив голос, звузив очі, і це вже зовсім перестало подобатися Харламову.

— Вийдіть усі. Вийдіть, я сказав, — і, підкріплюючи свої слова, помахав рукою, ніби роблячи знак «киш».

Посміюючись, чоловіки пройшли до кімнати, аби не товктися в передпокої.

— Тобі теж цікаво, як людина сере? — тепер холодні очі дивилися на Харламова.

— Я теж вийду, заспокойся.

— А він? — Баглай кивнув на конвоїра. — Може, сопло мені потім підітре? До речі, немає чим.

— От же ж біда! — слідчий розгорнув теку, витяг пару чистих аркушиків. — Досить?

— Стане. Воду холодну відкрутіть, тут бачок порожній.

Коли опечатували квартиру, перекрили воду, аби далі від гріха. Слідчому не хотілося морочитися із цим самому, він подивився на конвоїра, той мовчки нахилився, секунду подумавши, визначив потрібний вентиль, повернув його. У бачок радісно задзюркотіла вода. Випроставшись, конвоїр швидко обдивився приміщення, але, крім голих стін, маленького люстерка, ванни та унітазу, нічого особливого тут не побачив. Щось пригадавши, зняв люстерко зі стіни, пояснивши:

— Скло.

— Правильно, — кивнув слідчий. — Були вже прецеденти, чи ні, Баглаю?

— Так мене відчеплять чи в штани робити? — Баглай дивився на слідчого. — Навіть у СІЗО вертухаї в сортир не піддивляються.

— Зніми наручники, — розпорядився Харламов.

— Інструкція, — конвоїр тримався незворушно.

— Розумію, але куди він тут подінеться. Дивися, навіть повіситися нема на чому. Вікна теж нема. Не втече нікуди.

— Не втечу, — погодився Баглай. — Хіба через унітаз.

— Слухайте, — з кімнати рішуче виступив Гужва. — Мені здається, ви тут справді знущаєтеся над мої клієнтом. Нехай він уже без того засуджений і гірше йому не стане, але я тут, окрім іншого, стежу, аби все відбувалося згідно із законом.

— А я, Едуарде Васильовичу, що, по-вашому, роблю?

— Принижуєте людську гідність мого клієнта. Пояснювати, в чому? Чи освіти вистачить?

Кілька секунд слідчий та адвокат поїдали один одного очима. Потім Харламов повернувся до конвоїра, подивився крізь прорізи в його масці й повторив:

— Зніміть наручники. Під мою відповідальність, — конвоїр мовчки витягнув ключа, за мить Баглай потирав обидві руки. — Тепер, Баглаю, слухай мене уважно. На відправлення фізіологічних потреб тобі дається три хвилини. Це навіть багато. Двері лише прикриємо, зсередини ти не замикаєшся. Зачиняєш на оце, — він торкнувся пальцем шпінгалета, прикрученого всередині дверей, — ламаємо двері відразу. Затримуєшся хоча б на секунду довше — відчиняємо двері, навіть якщо в цей час ти сидітимеш на унітазі зі спущеними штаньми. Справедливо?

— Інший би сперечався, — розвів руками Баглай. — Я не буду. Три так три. Три хвилини самотності. Тільки давайте швидше, бо доведеться точно мені штани шукати, а це більший клопіт, — правою рукою він демонстративно зіжмакав видані слідчим папірці.

— Молодець. Тоді починай.

Харламов, Гужва та конвоїр відійшли від дверей, причинивши їх за собою.

Нарешті на Богдана Баглая ніхто не дивився. Він був сам, у нього вільні руки і три хвилини часу. Три хвилини фори. У його ситуації це дуже багато.

Прокурорський подарунок. Можна сказати, царський.

Тепер подивимося на адвокатський подарунок.

Спритно ставши навколішки, Баглай засунув руку під ванну, понишпорив там серед бруду і швидко намацав рукою ганчір’яний згорток. Плавно потягнув його до себе, відчувши знайому приємну вагу. Правильно, як і просив, мотузком не зав’язали, він би втратив зайві секунди. Зі згортком у руці Баглай випростався, присів на унітаз, швидко розгорнув його. У руці лежав ТТ, той самий захований лише в одному йому відомому місці ТТ. Адвокат, бажаючи заробити сімдесят п'ять тисяч доларів, виконав обидва його прохання. Пістолет — перше. Друге Гужва вже так само виконав, але без пістолета воно нічого не варте.

«Тульський Токарєв», «тотошечка». ТТ із повною обоймою. І семеро чоловіків, серед яких троє точно озброєні, один — на його боці, й двоє цілком цивільних, які не заважатимуть.

Баглай усміхнувся сам собі, і в цю хвилину ніхто, крім нього самого, не бачив — ці очі так само можуть сміятися. Але лише якусь мить, потім погляд знову зробився порожнім і холодним.

У нього може нічого не вийти. Зовсім нічого. Але в такому разі треба дозволити себе вбити, навіть змусити того, хто виявиться спритнішим, убити його. Інакше… Ні, краще не думати, що буде після невдалої спроби втечі. Краще не уявляти собі зараз ментівських морд, лютих і задоволених одночасно. Або… краще уявити собі їхній тріумф, їхню радість від його невдачі.

Саме так. Це додасть сили.

Баглай спустив воду, одночасно досилаючи патрон у патронник, а тоді вигукнув:

— Е, дядя, давай свої кайдани!

Двері прочинилися, у їх отворі зовсім близько стояв конвоїр у чорній масці. Блискавично скинувши озброєну руку, Баглай натиснув на спуск пістолета, наставивши дуло просто на закрите маскою обличчя з прорізами для очей та рота. В інше місце не можна — запаковане броником.

Постріл прогуркотів, наче гірський обвал. Конвоїр, певно, так і не встиг нічого зрозуміти, впав на підлогу, а Баглай уже рвучко викинув себе у коридорчик, відштовхуючи двері лівим плечем і тримаючи пістолет просто перед собою. Швидше за все, ніхто — окрім Гужви — не знав, хто стріляв. Тому Сташенко вистрибнув із кімнати на постріл, менш за все дбаючи про обережність. Він зустрівся з другою кулею, її прийняли затягнуті светром домашнього плетіння груди. Баглай зробив крок уперед, намагаючись не захопитися й не втратити пильність, не наступити на тіло, не заточитися.

— Назад! Назад! — почулося з кімнати. Вочевидь, ті, хто там були, побачили, як упав опер. Відразу після крику звідти шарахнув постріл у відповідь, і Баглай, не плануючи робити це раніше, підсвідомо закричав від удаваного болю і важко опустився на підлогу між підстреленими опером та конвоїром. Спрацювало — в отворі кімнатних дверей з’явився другий опер, Гирич, тримаючи табельного «Макарова» напоготові. Баглай не дав йому жодної хвилини — послав кулю знизу, потім для певності — ще одну, хоча бачив, що й без того влучив, і ворог завалюється на бік. Тепер маленький передпокій виявився завалений тілами.

Не сиди! Рухайся!

Тримаючи пістолет напереваги, Баглай випростався і, перестрибнувши через Гирича, ступив до кімнати. Ситуацію оцінив відразу: навпроти нього живими мішенями скупчилися слідчий, очкарик, що й далі не випускав камери, за їхніми спинами — пойняті, один підхопив дурнувату ляльку-макет, інстинктивно прикриваючись нею, трохи осторонь — Гужва в золотих окулярах.

Можливо, хтось із них хотів щось сказати. Але, напевне, ні в кого з них не було зброї, інакше по ньому б уже стріляли. Не залишаючи ані їм, ані собі часу, Баглай стрельнув у напрямку людей, цілячи у слідчого, та Харламов відчувши це, вчасно сахнувся вбік. За таких обставин куля все одно знайде мішень — один із пойнятих зойкнув і схопився за плече.

Значить, слідаче, ти рухома мішень.

Перевівши ствола, Баглай знову натиснув спуск і тепер влучив — Харламов схопився за голову, руки залило червоним, він почав осідати. Далі ствол націлено на очкарика, але той нарешті схаменувся. Баглай не врахував — цей теж мент. У нього летіла прицільно кинута камера, штовхнула в плече, Баглай таки втратив рівновагу й упав на підлогу разом із очкариком. Та він зігнув руку з пістолетом, дуло опинилося просто біля живота нещасного, цей постріл був глухим. Скотивши із себе експерта, який голосно стогнав, Баглай підхопився, послав кулю йому в голову, зустрівся очима з останнім неушкодженим — другим пойнятим, котрий притиснувся спиною до стіни. Стояв він надто покірно і приречено, тому остання куля влучила йому точно в голову.

Все.

Баглай гидливо подивився на криваву пляму спереду на своїй спортивній куртці. Потім — на адвоката, котрий поводився напрочуд спокійно, спостерігаючи за бійнею навіть із певним інтересом. Кинувши ТТ, Баглай підійшов до Гирича, витягнув із його руки «Макарова», придивився, побачив, як смикаються повіки, ступив трохи назад і всадив кулю йому в голову. Наступна куля розгатила голову Сташенка. Поранений пойнятий стогнав біля батареї, та Баглаєві не потрібні були ті, хто стогне й зможе кричати. Постріл змусив чоловіка замовкнути. І після цього Баглай нарешті перевів дихання і оглянув поле битви.

Вийшло. Чорт забирай, у нього вийшло!

Гужва стояв за спиною. Це не подобалося Баглаєві, він крутнувся на підборі й тепер дивився на свого адвоката, примруживши очі.

— Ну?

Гужва важко проковтнув важкий клубок у горлі.

— Це… це… обов’язково… почують…

— Нічого. Не встигнуть, — Баглай лишався навдивовижу врівноваженим. Він перестав нервуватися після того, як знайшов під ванною покладений туди адвокатом ТТ. — Я мушу заплатити, правда?

Гужва мовчав, лише намагався зробити якийсь жест головою.

— То правда чи ні?

— Я… не думав…

— Ти про все думав.

Усмішка Баглая перелякала Гужву ще більше. Він передбачав спробу втечі, навіть вдалу спробу, та м'ясорубки, яку влаштував тут його клієнт за лічені хвилини, він, доросла людина зі стажем роботи, справді не сподівався. Коли чесно, зараз йому вже не хотілося аніякісіньких грошей. Піти звідси скоріше, піти якнайдалі, і сьогодні ж — на поїзд, на літак, бігом, бігом не озираючись.

— Думав ти про все і знав, — повторив Баглай. — Хочеш, скажу, де лежать бабки? Тільки швидко: хочеш?

— Х…х…х…

— Хочеш, значить. Даремно. Ти лишишся живим, і бабки тобі потрібні не будуть. Правильно?

— Hi! — Гужва нарешті зрозумів, до чого хилить Баглай.

— Правильно. Тобі алібі потрібне, а не бабки.

Перш ніж Едуард Васильович Гужва встиг про щось подумати, Богдан Баглай підніс пістолет. Він знав, куди треба стріляти, аби не вбити людину. Зараз мертвим адвокат йому не потрібен.

Інакше мозаїки не складеш. Картинка неповною буде.

Гужва звалився на брудну підлогу. Баглай, намагаючись не замаститися в кров, обмацав його кишені, витяг гаманець, перевірив уміст. Не так уже й багато лаве носять із собою дорогі адвокати. Та нічого. Поки що йому вистачить.

Пістолет не вміщався в кишеню штанів і не тримався за поясом спортивок, тому Баглай з жалем лишив його тут, на місці. Не вистачало після всього попастися через те, що на землю випаде ствол у найменш слушний момент. Вікна квартири виходили у тихий двір, і в цьому йому справді пощастило. Аби вікна виходили на вулицю, постріли почули б уже давно. Заховавши до кишені адвокатів гаманець, Богдан Баглай вийшов, не озираючись, на балкон, не довго думаючи, перекинув ноги через бильця, повис на руках, потім стрибнув на м’яку землю з третього поверху.

Аби цього бідолаху Білокрила вбили десь в іншому місці, сьогодні Богданові б точно не пощастило.

Його просто могли застрелити під час спроби втечі. Або почути постріли й підтягнути «кавалерію».

Прослизнувши дворами до шосе, Баглай роззирнувся, помітив жовті шашечки на даху приватного таксі, спокійно, намагаючись не демонструвати забрудненої спереду спортивки, підійшов, нічого не кажучи, вмостився на заднє сидіння, і, перш ніж літній водій повернувся і почав щось говорити, назвав адресу й ціну. Щоб зовсім уникнути всіляких розмов, швидко, аж занадто швидко витягнув гаманець, висмикнув звідти кілька купюр і простягнув таксистові. Гроші перекочували з рук у руки. Машина рушила.

15

Ще вранці Баглай зважив усі свої шанси на успіх. Він не вважав себе аж надто дурним, аби не припустити — все замислене може піти шкереберть буквально через дрібницю. І тепер, у машині, нарешті усвідомивши, що перша частина плану йому, попри все, вдалася, він не поспішав привітати себе з перемогою. Намовити скнару-адвоката проникнути в квартиру і покласти під ванну пістолет — лише чверть справи. Він, між іншим, міг не спокуситися тими тисячами, але Баглай не без підстав уважав, що розкусив цього жука в окулярах із золотою оправою. Раз ствол лежав там, де він його знайшов, значить, Гужва вийшов на контакт із Голдовим Дімоном, назвав йому умовні слова, Голдовий Дімон отримав від адвоката чотириста баксів і адресу, запросто впорався із простеньким замком, поклав ТТ, за який заплатив Гужва, під ванну, знову закрив усе, як було, і не сушив особливо голови, кому й для чого це потрібно. За великим рахунком Голдовий Дімон навіть не знав, чиє прохання виконує. Йому заплатили чотири сотні за ствол і досить просту роботу. Більше його в цьому житті нічого не колихало. Можливо, до нього дійдуть чутки про те, що саме сталося на хаті, куди він заносив «тотошку», але він точно не побіжить до ментів, аби розказати про свою до цього причетність.

Постріляти той народ — лише півсправи. Кінець кінцем, постріляти Баглай ніколи не відмовлявся. А тут — така нагода і такі люди. Їх просто гріх не постріляти. Головне для нього тепер — вискочити з міста. Баглай був свідомий того, що трупи в квартирі вже виявили. Звісно, будень, люди теоретично на роботах, але ж не може звичайнісінький слідчий експеримент тривати аж так довго. Нехай, нехай півгодини фори в нього є, та не можна вважати всіх телепнями. Цілком можливо, в цей самий час оголошено загальноміську тривогу з неодмінним перекриттям усіх виїздів із Слобожанська. Але він так само усвідомлював — у такому вигляді, як зараз, ще й без грошей, зброї та документів його швидше затримають на виїзді. Робити ноги звідси треба ще сьогодні, тут він для себе вирішив остаточно й безповоротно. Туди, куди він прямує зараз, менти кинуться в першу чергу. Особливо близьких знайомих тут, у місті, в нього не водилося. Ночувати в бомжатниках, кущах чи лісосмузі? Ще чого, так точно знайдуть. Ні, рвати кігті, інші варіанти навіть не припускаються. За великим рахунком, у місті йому відсидітися немає де. І потім, треба скористатися ще однією послугою, яку зробив для нього адвокат. Поки він тут, у межах міста, він може собі лише зашкодити, набравши номер телефону, знайдений для нього Гужвою. Ясно, це простіше, аніж організовувати підкладання зброї в потрібне місце.

Таксі зупинилося біля Людчиного будинку. Баглай поки що не прийняв жодного оптимального для себе рішення, але прекрасно розумів: навіть серед білого дня тут, на околиці, він витратить на пошуки машини дуже багато дорогоцінного часу. Не сідати ж йому в маршрутку! У принципі, хід нестандартний, та краще не ризикувати.

— Командире, ще стільки заробиш, як почекаєш тут хвилин десять, — Баглай уже прикинув — грошей з гаманці Гужви на дорогу назад вистачить упритул, сам гаман доведеться скидати. Реально сюди можна доїхати за вдвічі меншу суму, дорога назад теж не коштує таких грошей. Але ситуація вимагала гарантій швидкості, які могли дати лише гроші. — Теща, сука, забула папірці вдома, до неї на базарі причепилися якісь маромої. Я з неї, скотини, ці бабки по любе вирахую.

— Тещі — вони такі, — охоче погодився таксист, хоча свою тещу він, мабуть, уже поховав. — Он моя — сімдесят, блядь, шість років, а ще собі на лікарства требує. — Ні, не поховав, але дуже хоче. Сам того не чекаючи, Баглай обрав правильну тактику для розмови. — Може, ну її?

— Закопаю, — пообіцяв Баглай. — Так добазарилися?

— І скільки тебе чекати?

— Кудись вона ті дурні папірці запхала, хрін його… Приблизно знаю, ну, від сили хвилин десять. Немає мене десять хвилин — їжджай собі, образ не буде.

— Давай, — знизав плечима таксист, витягнув з бардачка номер газети «Факти», розгорнув на кермі.

Хвіртку на висячий замок тут не замикали, а от на двері веранди його почепити могли. О цій порі й Людка, і її матір мусили бути кожна по своїх справах: донька — наливати мужикам пиво в пивниці тут неподалік, мати — продавати шкарпетки на тому ж таки базарі. І якщо хоч хтось із них виявиться вдома, нічого трагічного не станеться. Принаймні відразу його не здадуть. А може так статися, взагалі не видадуть. Та навіть тих нечисленних людей, яким він довіряв, зустріти саме в ці хвилини не хотілося.

Вочевидь, сьогодні був його день. Веранду не замкнули, вдома нікого не було — він поторсав вхідні двері й лишився задоволений. Не навісили замок навіть на ляду, що вела на горище. І в цьому була своя логіка: наскільки пригадував Баглай, восени цибуля з городу перетягалася саме на горище, туди ж затягували квасолю. Драбина лежала біля стіни, на своєму звичному місці. Підняти її, притулити до побіленої стіни і шаснути нагору зайняло менше хвилини часу.

Так і є. Підлога вкрита брезентом, на ньому розкладені тверденькі цибулини, далі під самою стріхою шурхотіли під руками квасолеві стручки. Після тюремних запахів ці сільські і якісь домашні пахощі видалися йому райськими. Відразу захотілося просто тут, серед цибулі з квасолею, скрутитися калачиком і спати, спати, спати, та й хрін його дери — нехай приходять сюди менти, хоч той самий опер на прізвище Глод, стягують його донизу, роблять, що хочуть, — заради того, аби кілька годин поспати тут, у затишку, подалі від тюремної параші, варто було розпочинати всі ці качелі. Та Баглай прогнав подалі провокаційні думки і порачкував у дальній кут, за бовдур, де сидів півтора року тому, звідки його змусив вийти настирний опер.

За димарем у кутку його рука намацала широченьку дошку, прибиту цвяхами так, аби закривати куточок собою. Сюди не додумалися б зазирнути навіть господарі будинку. Вони взагалі не залазили в цей куток. Для чого, коли димар працює справно, а там столітня пилюка і, мабуть, щурі. Дошку Баглай вибирав і прибивав сам. Зараз під руками не виявилося нічого, аби підважити її та витягнути цвяхи. Присівши і взявшись пальцями за найближчий до нього край, Баглай потягнув дошку на себе. З першої спроби нічого не вийшло, і тоді він смикнув її відчайдушно, раз, вдруге, втретє вона піддалася, Баглай поточився, завалився на спину, але — ура! — з дошкою в руках. Відкинувши її, мацнув рукою. Дерев’яна шкатулка, знайдена серед мотлоху в комірці Людчиної матері, картонна коробка з-під якогось взуття. У шкатулці, перетягнуті гумкою, лежали, складені в три акуратні пачечки, сімдесят п'ять тисяч доларів. Під ними — справжній паспорт зі справжньою фотокарткою Богдана Баглая на ім’я Юрія Сивоконя. Справжній Сивокінь за документами був старшим від Баглая на три роки, та сам Баглай ніколи не виглядав на свої, йому й без того завжди давали менше. У будь-якому разі інших документів тепер у нього не було. З коробки він витягнув малокаліберний пістолет Марголіна і коробочку патронів до нього. Неабияка зброя, та все ж таки краще, ніж нічого.

Переховати гроші сюди Баглай вирішив відразу після того, як стратив Микиту. Придурок не обдурив, у вказаному місці справді знайшовся пакетик із зеленими грішми. Спочатку Баглай тримав їх у хаті, але потім, за кілька днів до арешту, щось змусило його переховати гроші та паспорт сюди, на горище. Коли у двері постукав чужий, він юзнув на горище швидше інстинктивно, бажаючи триматися ближче до свого скарбу і зброї. А потім стріляти раптом розхотілося: з «марголіним» проти серйозної зброї не попреш, сховок дуже кортіло зберегти. Незаймані гроші на волі — завжди чудовий привід торгуватися. Тому він і вийшов на мента практично з голими руками.

Пачечки доларів вмістилися в кишенях штанів. Коробку з пістолетом Баглай запросто взяв під руку, резонно розсудивши, що таксиста абсолютно не зацікавить її вміст. Туди ж після коротких роздумів поклав паспорт. Дошку закинув у протилежний куток, швидко спустився, однією рукою поставив ляду на місце, поклавши коробку на підлогу, опустив драбину. Здається, впорався. Критично оглянув себе, обтрусився і поспіхом вийшов із хати.

Таксист чесно чекав на клієнта, заглибившись у газету. Вмостившись на заднє сидіння і поклавши поряд коробку, Баглай відкинувся на спинку.

— Жени!

— Усе знайшов?

— Під ліжком тримала, уяви?

— Це ще нічого, — дядько-таксист запустив мотор, розвернувся, виїхав на дорогу. — Куди?

— До базару, центрального, тільки не на головний вхід. Знаєш, там…

— Та знаю, знаю, — відмахнувся таксист. — Це ще, кажу, нічого. Ось у мого кума теща чоловіка свого спалила. Ну, після смерті, кремація, знаєш. А оцю от урну з прахом під ліжком тримала цілий рік. Ховати не хотіла, наче він у неї золотий. І що ти думаєш? Дах у неї потік — мама дорога!

— У всіх у них дах не слава Богу, — підтримав розмову Баглай і вкотре пошкодував, що не вміє водити машину. Пістолет-мілкашка справді несерйозна зброя, та отакого лоха-водилу налякати, а то й завалити за нєфіг. Краще завалити, сісти за кермо і гнати, прориватися звідси. Але захоплення машини в найближчі плани не входило.

До базару їхали мовчки, кожен думав про своє. Аби зрізати кут, таксист поїхав не через центр, і це добре: в Баглая з кожною хвилиною ставало дедалі більше підстав хвилюватися, що менти в центрі міста вже стоять на вухах. Навіть якщо вони не зазирають в кожну машину, водій неодмінно запідозрив би щось неладне і нарешті звернув увагу на таки підозрілого пасажира, нехай він і платить нормальні гроші. На свою голову звернув би, звичайно, та сьогодні з Баглая трупів вистачало.

Розплатившись і вийшовши з машини, Баглай тут же, при вході, купив на дріб'язок, що лишився, великий поліетиленовий пакет і поклав туди коробку. Тут же, недалеко від цього входу, працював платний нужник. Копійок йому якраз вистачило, вільна кабінка теж знайшлася. Баглай швидко переклав пачечки доларів у коробку, лишив собі три сотні окремо. Обмінник працював біля входу, що виходив на одну з центральних вулиць, від яких утікач твердо вирішив триматися якнайдалі. Але торгівці в рядах охоче брали долари, даючи здачу національною валютою. Перебирати одягом не було часу. Тож за двадцять хвилин Баглай зняв за прилавком уже досить брудний спортивний костюм, одягнув перші-ліпші джинси, що підходили за розміром, затягнув їх шкіряним паском, натягнув на худий тулуб першого-ліпшого светра, купив шкірянку, кепку, середніх розмірів спортивну сумку, куди поклав коробку. Від часу його втечі минуло трошки більше години, базар існував своїм спокійним життям, ніяких облав не передбачалося.

Сьогодні таки його день.

Приватні таксисти крутилися неподалік, вишукуючи клієнтів. Його знайомець на «Жигулях» уже кудись дриснув, та вдруге до одного й того самого підходити не хотілося. Не виглядало логічним наймати собі якусь іномарку. Вигляд у нього самого тепер явно босяцький, а босяк у якомусь там «Опелі» швидше приверне увагу. Тому Баглай вибрав для себе такі самі непоказні «Жигулі». Водій у потертій шкірянці поверх спортивного костюма виглядав трошки старшим за нього самого.

Домовилися з хлопцем дуже швидко. Для порядку Баглай поторгувався, але все ж таки за тридцять баксів приватник погодився відвезти клієнта до найближчого райцентру — Ромен. Із міста виїхали на диво спокійно. Несподівано Баглай уявив себе на місці ментів і зробив невеличке відкриття: вони не знають, не здогадуються, навіть думки, напевне, не припускають, що в нього при собі є гроші. Причому — серйозна сума. Так, вони можуть припустити, — і припустять! — що йому допомогли підготувати цю втечу. Вони таки можуть будувати будь-які припущення, окрім одного: Богдан Баглай купив новий одяг на базарі і спокійно, без сторонньої допомоги, вибрався з міста на таксі.

Коли проїздили пост ДАІ, втікач напружився, навіть розстебнув змійку на сумці, яку тримав на колінах, і зробив вигляд, ніби щось шукає. Тільки-но даїшник спробує їх зупинити, не важливо, задля якої потреби, він вихопить пістолета, тицьне водилі в голову і накаже газувати. Отоді справді доведеться відходити лісами, мов справжній партизан. Нічого не сталося: даїшники оточили якогось «бімера», кремезний бритоголовий водій махав руками, ніби виправдовувався. Один даїшник таки подивився в їхній бік, хлопець-таксист усміхнувся, помахав йому рукою, той відмахнувся жезлом, і «Жигулі» виїхали за межі Слобожанська.

Богдан Баглай був вільний.

Коли приїхали на місце, він попросив висадити його в центрі, розрахувався, дочекався, поки таксі зникне з очей, закинув сумку на плече і попрямував у бік головної пошти. Йому потрібен був міжміський переговорний пункт. Годинник на стіні показував двадцять по четвертій, вільна кабінка для нього знайшлася. Потрібний телефон Баглай вивчив напам'ять, і тепер потрібно лише одне: аби опер Глод сидів зараз удома. З’ясовуючи на прохання Баглая домашній телефон опера, Гужва заодно дізнався — той подав рапорт про звільнення і, здається, навіть звільнився. Хоча якийсь час рапорту не давали ходу. Такий розклад влаштовував Баглая і зовсім не перешкоджав його планам.

Навпаки.

Трубку на тому боці дроту взяли після п'ятого гудка, коли втікач уже збирався вішати свою.

— Я слухаю.

— Мені потрібен Глод, — Баглай не був певен, що опер, який пов’язав його, запам'ятав голос свого «хрещеника».

— Слухаю.

— Це Баглай говорить. Знаєш такого?

— Не смішно, — відповіли після паузи.

— Не смішно, — погодився Баглай. — Слухай сюди, капітане. Ти вже не при ділах, але мусиш знати, що сьогодні вдень я зіскочив і підкинув вашим роботи…

На тому боці запанувала тривала мовчанка. Нарешті Глод озвався:

— Тебе дістануть. Коли це справді ти…

— Знаєш уже, — задоволено кивнув сам собі Баглай, — нічого, побігають твої хорти. Наперед їм хвости накрутять…

— Краще здайся сам.

— І що буде? У нас же не розстрілюють, дурню. Хіба при спробі втечі. Ви, менти, наче запрограмовані. Фрази дурні: «Стій, стрілятиму», «Краще здайся»! Кому краще?

— Чому ти дзвониш мені? І взагалі, яким хріном ти…

— Спокійно. Слухай — і все. Я не вбивав ніякого Пустовіта. Почув мене добре? Всі інші на мені, моя робота. Пустовіта не вбивав. Навіть у очі його не бачив. Знайди, хто його вбив, і багато чого стане зрозуміло.

— Для чого ти…

— Все, більше говорити не хочу. Я не вбивав пенсіонера Пустовіта. Я взяв це на себе. Про мій дзвінок ти, звичайно, доповіси. Ну, й нехай почухаються, кому треба. Мені це нічого ні додасть, ані відніме. Просто я його не вбивав. Пока, опер.

Цілком задоволений собою, Баглай поклав трубку. Тепер, поки ще видно надворі, треба щезнути з Ромен. Дзвінок менти, без сумніву, пропасуть уже за півгодини, і в містечку почнеться без перебільшення облава. Біля автостанції Баглай домовився ще з одним приватним таксистом і вже за півтори години був на залізничній станції в Прилуках. Поки що він грав із міліцією на випередження. І випереджав.

До кінця дня він планував дістатися до Києва. І розчинитися в ньому.

Третє наближення

1

Сказати, що зухвала та кривава втеча засудженого до вищої міри покарання Богдана Баглая спричинила в Слобожанську величезний скандал, — це нічого не сказати. Навіть якщо додати, що скандал вийшов за межі міста й набув загальноукраїнських масштабів, це все одно не передасть справжнього стану речей, бо те, що почалося після втечі Баглая, важко описати будь-якими словами. Тому Максим Глод навіть не намагався це зробити, а просто фіксував для себе основні моменти й потай втішався, що рішення свого він не змінив. Його рапорт про звільнення підписали, навіть тесть — колишній тесть? — не апелював до його здорового глузду й не докучав своїми батьківськими порадами. Після того, як Глод здав посвідчення, табельну зброю, підписав обхідний лист та інші необхідні документи, у них із Шостаком відбулася остання серйозна розмова про подальші перспективи непоганого, зрештою, опера. Батько його офіційної дружини навіть розмов про з’єднання молодої родини більше не починав. Про поведінку доньки стосовно працівника міліції в нього взагалі склалася своя думка, про що він чітко повідомив Глода. Суть їхньої розмови зводилася до можливості Шостака влаштувати Макса на непогане місце в одну з приватних структур, де цінують оперський досвід і готові достойно оплачувати роботу. Глод із ввічливості обіцяв подумати, хоча в нього самого жодних реальних перспектив поки що не вимальовувалося. Розійшлися на цьому, а через два тижні ударив грім.

Тобто утік з-під варти Баглай, залишивши після себе п'ять трупів і трьох тяжко поранених. Боєць спецпідрозділу «Сокіл» Віктор Нещерет, капітани міліції, оперативні працівники управління у справах боротьби з організованою злочинністю Сергій Сташенко та Ігор Гирич, а також слідчий прокуратури Борис Харламов і один із пойнятих, Юрій Долинін, застрелені пострілами в голову. Вбиті відразу або ж добиті. Співробітник експертно-криміналістичного відділу Анатолій Луган, другий пойнятий Дмитро Юсов та адвокат злочинця Едуард Гужва перебувають у лікарні в тяжкому стані.

Як дізнався Глод, пострілів ніхто не чув. Усі мешканці сусідніх квартир у той час були хто на роботі, хто просто у справах, а одна бабця-пенсіонерка сиділа на лавці біля сусіднього під’їзду і точила ляси з приятельками, обговорюючи, між іншим, убивство в тій самій квартирі, тільки дворічної давнини. Тіла виявив водій на початку четвертої. З досвіду він знав: нічого особливо складного відбуватися не повинно, звичайнісіньке відтворення скоєного злочину. Коли на початку третьої вся компанія зайшла в під'їзд, він спокійно влаштувався на сидінні, слухав музику й курив. Однак минула година і він занепокоївся, бо знав — по обіді в нього ще один виїзд, а це означає — кататися на голодний шлунок. Він зовсім не мав наміру підганяти слідчого чи взагалі втручатися в процес. Раз копаються так довго, отже, так треба. Просто вирішив поцікавитися, чи скоро будуть згортатися. Номера квартири він не знав, та чув щось про третій поверх, піднявся туди, побачив ледь причинені двері, штовхнув їх…

Спочатку в УБОЗі, куди водій подзвонив із машини, всі розгубилися. Потім на місце помчав мало не весь особовий склад на чолі з Черниченком. Протягом наступних тридцяти хвилин від міліцейських машин та «швидких» у тихому дворі не було де повернутися. Звісно, цікавих набігло, мабуть, з усього мікрорайону. Начальник міліції, всі його заступники, прес-офіцер, прокурор міста з почтом — словом, сюди збіглися всі. Глод шкодував потім, що його там не було. Подібні видовища він любив: коли злітається начальство, дає одне одному та всім іншим вказівки, які суперечать одна одній, імітує бурхливу діяльність, словом, демонструє повну, цілковиту безпорадність перед здійсненим фактом злочину.

Операцію «Перехоплення» оголосили не зовсім оперативно — за сорок п’ять хвилин після виявлення трупів у «хрущовці». Та Глод, чудово знаючи систему, пояснював такий стан речей не пасивністю та неповороткістю міліції. Все набагато простіше: звістка настільки неправдоподібна, що спочатку слід було переконатися в її правдивості. Потім отямитися від першого шоку — в міліції теж люди працюють, вони, зрозуміло, не чекали таких результатів звичайнісінького слідчого експерименту. І, нарешті, починати діяти. Ясна річ, виїзди з міста контролювалися ДАІ, та зупиняти кожну машину, що їхала за межі міста, вони почали не відразу — боялися повністю паралізувати рух. А після дзвінка втікача Глодові «перехоплення» взагалі скасували. Бо дзвінок перевірили. Баглай телефонував із Ромен. Отже, йому вдалося в якийсь спосіб випередити міліцію і вислизнути за межі міста.

Машину він не водив. Тож, вирішили колишні колеги Глода, на нього чекав транспорт заздалегідь. І тут усі опинилися в глухому куті: виходить, Баглаєві хтось допомагав іззовні. Інакше не виходило, адже пістолет ТТ якимось незрозумілим чином опинився під ванною. Хоча Баглай ні з ким, окрім адвоката, останнім часом не спілкувався. Гужва лежить із простреленою легенею. Баглай міг ліквідувати свого спільника, але якщо це так, розмірковували в УБОЗі, він мусив позбутися його передовсім. А експерти зробили категоричний висновок: у Гужву стріляли поспіхом, не так старанно, як у слідчого та оперів. Виходить, аби Баглай збирався знищити спільника, він, незважаючи на поспіх, так само старанно вбив би й адвоката. Тоді хто ж йому допомагав, якщо контакти з волею максимально обмежені? Окрім того, він сам зажадав викликати адвоката, того ж таки дня захотів признатися в ще одному вбивстві, і, чорт його візьми, з усього виходило — Баглай справді мав до вбивства Білокрила пряму причетність. Де тут шукати змови?

Відповідь прийшла на початку шостої. Макс був присутній при цьому, бо його допитали абсолютно всі, від начальника УБОЗу Черниченка і до колишнього тестя. Усіх цікавили буквальні подробиці телефонної розмови й ще дві речі: звідки в Баглая домашній телефон учорашнього опера й чому він подзвонив саме йому. Знайти тут елементів змови не вдалося від самого початку. Адже після того, як у березні минулого року капітан міліції Глод затримав злочинця на горищі будинку коханки останнього, більше вони жодного разу не спілкувалися, навіть не перетиналися. Ну, хіба в суді, де Макс виступав як один зі свідків, розповідав про поведінку підсудного в момент затримання. Гужва тоді ще вивів із обставин затримання, а саме — порізаних вен, цілу теорію. Мовляв, довели хлопчину до відчаю, совість його остаточно замучила чи щось подібне. Навряд чи такий пасаж хтось брав до уваги. Зрештою, в Глода вистачало справ і без Баглая. Пояснити вчинок утікача Максим із застосуванням певної логіки міг. Адже саме він, Глод, затримав його тоді на горищі. Враховуючи злопам’ятність «клієнта», можна припустити — до опера, який надягнув на нього наручники, в Баглая міг бути особистий, так би мовити, сентимент. Через те він міг якимось чином, хоча б за допомогою свого доволі слизького адвоката, дізнатися координати Глода ще раніше, просто так, для себе. Можливо, збирався писати йому вірші з в'язниці. Словом, тут усе на рівні припущень. Далі: Баглай безмежно нахабний, тому подзвонити відразу після втечі до того, хто його одного разу спіймав, теж свого роду жест. Демонстрація власної, так би мовити, довершеності. Заодно він, без сумніву, хотів дати знати всім, хто його ловитиме — у Слобожанську його вже немає, шукайте вітра в полі.

Поки Глод удесяте ділився своїми припущеннями з Черниченком та іншим високим начальством, надійшли перші, можна сказати, позитивні результати пошуків. Один з інспекторів ДАІ пригадав, як близько четвертої, навіть на початку п’ятої, повз пост під час перевірки однієї підозрілої іномарки проїхав знайомий таксист на стареньких «Жигулях», навіть махнув йому привітно рукою. Хлопець по кілька разів на день їздив туди-сюди, частенько возив пасажирів за межі міста, навіть зранку вже встиг змотатися на Ромни, тому інспектор пропустив його повз увагу. Тепер таксиста, котрий щойно повернувся на своє звичне місце біля базару, допитали і встановили: до нього в машину справді сів хлопчина в джинсах, светрі, шкірянці та насунутій на очі кепці. Одяг виглядав новим, щойно купленим. При собі пасажир мав лише сумку середніх розмірів, на вигляд — досить легку. Він їхав до Ромен і — увага! — платив доларовою готівкою. На фото таксист однозначно впізнав Баглая. Опери обнишпорили територію базару і в одному зі смітників знайшли пакет, а в ньому — спортивний костюм зі слідами пилу, бруду та крові: Кров, між іншим, однієї групи з кров’ю криміналіста Лугана. Той на короткий час прийшов було до тями і встиг у кількох словах пояснити, як боровся з утікачем.

Богдан Баглай за короткий термін купив собі новий одяг і найняв машину, аби виїхати з міста.

Виходило, він десь тримав гроші. І навряд чи їх дав адвокат Гужва. У нього зовсім протилежна репутація: Едуард Васильович сам дуже любив брати гроші. А давати їх, та ще й особливо небезпечному злочинцеві… У це зовсім не вірилося. Швидше за все, Баглай сам десь заховав енну суму і вичікував зручного моменту, аби скористатися нею. Тоді виходить, що втечу він замислив давно. Чому ж не реалізував її за весь цей час, чого вичікував? Самою лише зухвалістю поведінки і схильністю до авантюр подібне не поясниш.

Після інформації, отриманої від таксиста, про Макса всі якось забули, перемкнувшись одразу на Ромни. Глод не поспішав іти додому, хоча ніхто й ніщо його на колишній роботі не тримало. Окрім бажання взяти участь у пошуках Баглая. Звільнився він порівняно недавно, тому навіть Черниченко ще не звикся з думкою, що капітан Глод — колишній працівник міліції. Власне, Наталка в чомусь цілком мала рацію. Сидячи в кабінеті, котрий буквально пару місяців тому ділив зі Сташенком, Максим нарешті усвідомив істину, яку намагалася висловити дружина, а він ніяк не міг второпати її суть. Можна здати службове посвідчення та зброю, звільнитися з роботи, котра почала давити на плечі, але мента, тим більше — опера із себе не витравиш. Вона не захотіла миритися з подібним станом речей, а Глод розумів — йому самому доведеться миритися з собою.

Через те він тримав у пам'яті слова Баглая про його непричетність до вбивства пенсіонера Пустовіта. Поки що ніхто, крім нього, чомусь не прийняв цю інформацію до уваги. Натомість знайшовся і в Ромнах приватний таксист, котрий впізнав за фотографією пасажира, який щедро доларами заплатив за поїздку в Прилуки. На цьому обласний УБОЗ складав руки: втікач опинився на території сусідньої області, і куди подасться далі, невідомо. Висадили його в районі залізничної станції. За півгодини рушала електричка в бік Чернігова. До того ж існували ще й маршрутки-«газельки» в різних напрямках. Прилуцькі таксисти за попередніми даними не впізнали Баглая. Ніхто з них хлопця в джинсах, светрі, шкірянці та кепці не возив. Уже насунулися вересневі сутінки, слід Баглая, напевно, загубився остаточно. Тому Черниченко перейшов до розгляду питання, хто винен у тому, що сталося, а заодно згадав — рапорт Глода про звільнення він задовольнив, тому прислухатися до його думки не обов’язково.

Логіка в аргументах колишнього начальника проглядалася. Та Баглай і без того таких дров наколов. Немає гарантії, що заява: «Я не вбивав Пустовіта!» — чергова спроба завести розшук не в той степ. На нинішньому етапі його оголосили в розшук, і тепер завдання Слобожанського УБОЗу — в найкоротший термін виявити спільника чи спільників Баглая. Черниченко й далі був переконаний, що без допомоги ззовні організувати втечу Баглаю б не вдалося. Знайдеться помічник — цілком можливо, знайдеться і ниточка до втікача. Поки що цим навантажений увесь оперський склад. Сам Черниченко поїхав до начальства на безкінечну нараду. За чутками, ось-ось із Києва прибудуть представники главку та міністерства.

Виходячи з усього, Глод не менш логічно розсудив: раз усім так ніколи, він просто не пробачить собі, якщо не скористається підказкою Баглая сам. Куди заведе його ця підказка, він ще не знав. Але в тому, що це була саме підказка, Макс теж не мав жодних сумнівів.

Нехай навіть він у чомусь помиляється. Та не сидіти ж після всього, склавши руки…

2

Справу про вбивство пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта спочатку вів опер із районного відділу, сорокарічний капітан Дмитрук. Його Глод не знав раніше, та лиш побачив, відразу все зрозумів. Одвічний оперюга-пахар, «топче землю» скоро два десятки років, а витоптав лише хвору печінку, кімнату в гуртожитку, куди не дуже хоче повертатися з роботи, бо дружина і мінімум двійко дітей постійно чогось вимагають. Своєю професією опер давно вже не пишається, але й піти кудись на інше місце просто вже не може. На пенсію його спишуть майором, подарують грамоту та недорогий годинник. І головне — капітан Дмитрук, судячи з усього, має на особистому балансі кілька неодмінних «глухарів», до розкриття яких уже давно ставиться байдуже. Від того, що йому вставлять пістона чи не випишуть премії, справа швидше не розкрутиться. На таких, як Дмитрук, тримаються районні відділи карного розшуку: адже він стоїчно бере чергову справу і починає працювати на автопілоті, без особливої надії на успіх. Тому здається, що частина вбивств та зґвалтувань розкриваються ніби самі собою. Через те таких, як Дмитрук, не особливо деруть за «глухарі». Раз справа стоїть на місці, це означає, що справді не можна поки що її жодним чином посунути.

— Я вже й забув, — байдуже промовив опер, припалюючи нову «примину» від щойно викуреної. — Звичайна собі мокруха, нічого особливого. Повалялася в мене, потім ваші забрали справу до себе. Нібито вбивця признався. Баба з возу, що можу тобі сказати…

— Та зрозуміло, — Глод вирішив не казати новому знайомому про свій статус колишнього працівника «шістки». Опер не перевірив документи, лише коротко та сильно потиснув візитерові руку. З усього видно, мент мента впізнає завжди. Не так важливо, є в когось «корочка» чи ні. Що ж, Максова теорія про ментівську «приреченість» вкотре знайшла підтвердження.

— Чого це знову воно ваших зацікавило?

— Різні нюанси… Словом, треба дещо уточнити.

— Від вас позавчора мокрушник утік?

Позавчора… Справді, лише позавчора. Глодові здалося, світ довкола перетворився в один великий, довгий, просто нескінченний день. Учора ввечері він подзвонив Калиті, й той втомленим голосом повідомив останні новини. Замок із дверей тієї «хрущоби» вийняли і віддали експертам. Ті зробили все на совість і дійшли висновку: в замкові є сліди стороннього металу. Це означає, що відчиняли його не «рідним» ключем. Але питання — коли? Понад рік у квартирі ніхто не жив, понад рік вона нікого не цікавила. На ТТ, з якого стріляв Баглай, слідів пилу не знайшли, хоча пилюка та бруд були в квартирі всюди, особливо — під ванною. Та це ні про що не говорить: убивця міг витерти зброю і привести в робочий стан. Коротше, пістолет міг лежати там давненько, просто за весь цей нас, навіть коли в квартирі працювала опергрупа, під ванну зазирнути ніхто не здогадався. Щоправда, зброя зовсім недавно змащена. Виходить, поклали її так само недавно. Раз так, убозівці та слідчий зійшлися на тому, звідки й почали: на волі в Баглая був і лишився спільник, котрий приготував гроші та пістолет.

Першою під підозрою опинилася Люда Свиридюк. Вона приходила до Баглая на побачення кілька разів. Останній раз — за півтора місяця до його втечі. Підготувати її могли також у більш складний спосіб: через відвідувачів когось зі спільників Баглая. Пошта в середині слідчої тюрми працює безперебійно, і навіть з одиночки, де сидів Баглай, цілком реально передати комусь повідомлення. У такий варіант вірилося слабко, тому, розробляючи його, все ж таки сильніше пресували Людмилу. Сташенко загинув, але й без нього було кому цим зайнятися, тим більше йшлося про жінку. Поки що жодних зрушень, хіба знайшли крайнього в усьому цьому безладі. Начальник СІЗО Постовий потрапив під перехресний вогонь. Виявляється, це він не забезпечив арештованого посиленим конвоєм. Жоден аргумент не приймався, і Глод після розмови з Калитою не мав жодних сумнівів: Постовий не перший, хто потрапить під роздачу.

— Позавчора? Не зовсім від нас, але обізвемо його нашим клієнтом.

— Він на себе ту мокруху взяв?

— Ага. Йому мокрухою більше, мокрухою менше…

— Так само, як нам із тобою, — Дмитрук позіхнув. — Спати хочу, що гад. Добре, чого тобі треба? — тон запитання цілком відповідав настрою втомленого опера.

— Я переглядав справу. Але ж ти знаєш — оперативно-розшукове не підшивається. Там не все зрозуміло…

— Нічого там незрозуміло, коли вже чесно казати. Для чого тобі все це зараз?

— Перевіряємо всі епізоди нашого Баглая по-новому. Роботка собача, та що начальству поясниш… Поговорю з тобою, відпишуся — та й по всьому…

Глод говорив сміливо, не боявся попастися на брехні. Цей бувалий у бувальцях і дуже втомлений опер нізащо не почне перевіряти його слів. У нього й без того клопоту вистачає, тим паче, що його зовсім не навантажують і не напружують. Лише просять згадати обставини тієї давньої справи.

— Не знаю, що там перевіряти, — Дмитрук покрутив у пальцях чергову цигарку, розминаючи її, потім зиркнув на Глода й без переходу видав: — Пішли, тут якось базікати не хочеться. Є тут гендель на розі. Ти як?

— А чого ж? — Макс подумки похвалив себе за завбачливість. Він прихопив грошей трохи більше, ніж завжди, розраховуючи саме на подібну ситуацію.

Бар справді притулився за чотири будинки від райвідділу, просто на розі. Так і називався, без жодних претензій — «На розі». Тут не сиділи. Мужики з пивом, таранькою, сардельками та горілкою товклися довкола круглих столиків на високих ніжках. Колись вони викликали в Максима асоціацію з грибами-опеньками. Огрядна жінка за стійкою кивнула Дмитрукові, той кивнув у відповідь. Вона мовчки поставила на оббиту дерматином стійку дві склянки, не запитуючи нічого, хлюпнула в них на око по сто грамів горілки.

— Ще два бутерброди. Оці, — Дмитрук тицьнув пальцем на шматочки білого хліба з викладеними на них скрученими шматочками дешевої копченої ковбаси.

— Неси склянки, я візьму, — мовив Глод і дістав гаманця. Дмитрук не заперечував. Усе до того йшлося, і, зрештою, він потрібен оперові з «шістки», а не навпаки.

Вільними лишалися два столики просто при вході. Інші, вигідніші місця були окуповані пролетаріатом. Дмитрук, незважаючи на це, впевнено рушив до столика в дальньому кутку. На превеликий подив Глода, трійця мужичків, що облаштувалися за ним, швидко відійшла. Один прихопив надпиту пляшку і склянки, другий похапцем замотав закусь у газетку, на якій її, вочевидь, недавно розклали, третій шанобливо кивнув оперові, поступаючись місцем. Дмитрук не звернув на нього уваги, навіть не кивнув, сприйняв це як належне, але ставити свої склянки на поверхню столу не поспішав. Мужичок миттю змахнув зі столика тільки одному йому помітні крихти, це цілком задовольнило опера. Зауваживши, що невеличке дійство здивувало Глода, Дмитрук дозволив собі криво посміхнутися.

— Місцевий контингент. Алкашня, дрібні злодюжки. Тут, на базарчику, ми на підзвітній території. Користі від них, як від старої курви, але іноді на щось знадобляться. Можуть шепнути дещо на вухо чи в камері посидіти, з ким треба. Чого я тобі пояснюю…

— І правда, — Глод подарував новому знайомому посмішку у відповідь, поставив по центру столика блюдечко з бутербродами, взявся за свою склянку: — Поїхали, чи як?

— Давай.

Склянки цокнулися гранчастими боками, Глод хотів відпити половину, та Дмитрук звичним жестом вихлюпнув у себе весь вміст, відокремив від бутерброда шматочок ковбаси, прожував, поклав перед собою пачку «Прими» та запальничку. Глод за його прикладом теж випив усю горілку. Поки закусував, Дмитрук закурив, струснув попіл просто на підлогу. Очевидно, тут подібне сприймалось як належне. А може, опер мав тут певні пільги, тому міг смітити, ні на кого і ні на що не зважаючи. Глод роззирнувся, не вгледів ніде навіть імпровізованої попільнички, тому вирішив поки що утриматися від цигарки.

— Значить, ситуйовина була така, — почав Дмитрук без зайвої передмови. — Знайшли дідка сусіди. Після Різдва минулого, десь навіть після Водохреща. Бачили напередодні, як сміття виносив, десь перед сьомою вечора. На ранок помітили прочинені двері, подзвонили, погукали, зайшли, побачили труп у кімнаті, зателефонували на «нуль два». Завалили старого з пістолета, наскільки пам’ять не зраджує — з парабелума. Два поранення, в груди і голову. Пострілів, сам розумієш, ніхто не чув. Видно, глушника присобачили, тепер це кругом і запросто. У хаті, значить, розгром, але що шукали — не ясно.

— Баглай казав, Пустовіт золото ховав. Ніби по наводці прийшли, дід із ножем кинувся…

— Херня це все.

— Теж так думаю. Хоча… Не знаю тепер, що думати. Могли бути в діда скарби?

— Підпільний мільйонер? — знову крива посмішка. — Все могло бути, все. Ти ж краще за мене знаєш такі речі. Ножика вбитий справді в руці тримав. Тільки ось яка хрінотень виходить… Така хрінь, розумієш… Візьми ще по сотці, згадується краще.

Глод слухняно приніс ще по сто грамів. Хотів сходити ще за бутербродами, та Дмитрук махнув рукою, даючи зрозуміти: закуски в них, наче грязюки. Тепер випили не чокаючись і по половинці. Дмитрук відламав шматочок хліба, понюхав його, кинув до рота, замислено прожував, ковтнув, знову закурив. Не втримався тепер і Глод, навіть, за прикладом колеги, збив попіл собі під ноги.

— І що ж там сталося?

— Нічого особливого. Так, хрінота. Я, щоправда, написав у рапорті, але уваги чомусь ніхто не звернув, а мені так навіть простіше. Ножик кухонний у діда в правій руці був, правильно?

— Ну… — Глод не читав матеріалів цієї справи, зараз вів розмову навпомацки, даючи оперові можливість говорити, але за логікою виходило справді так, — Пустовіт схопив ножа правою рукою і спробував чинити опір. Нехай не Баглаєві, нехай іншому вбивці, головне — пенсіонер не злякався.

— Правильно, правильно, там у протоколах так зафіксовано. Але в мене є ще один результат. Наш експерт-медик упевнено заявив: убитий — лівак. Словом, ліва рука розвинена краще, ніж права, обстеження показало. Щоправда, крім його висновків, у мене нічого не було на той час. Тепер так само нема. Ти зрозумів, про що я?

— Убивця… Стоп, виходить, убивця або зовсім не знав Пустовіта, або ж знав його дуже погано. Отже, не здогадався, що він виявиться лівшею, і, за звичкою, мислячи стандартно, вклав йому ножа в правицю. Тоді… Опору він, виходить, не чинив. Для чого ж ці обстави?

— Сам думай. Мені в цій справі вже мізками працювати, слава Богу, не треба. Той, хто в нього стріляв, певно, хотів обставити все так, аби в разі чого представити убивство як необхідну самооборону. Замок цілий, дід сам впустив пізнього гостя. Бачили ще старого, як я вже казав, близько сьомої вечора. Смерть настала, за висновками експертів, між двадцять другою та двадцять четвертою. Напад? Можливо. Тоді для чого в такому разі обставлятися? Застрелив та й пішов. Тепер далі, — Дмитрук допив свою горілку, доїв рештки бутерброда, Глод терпляче почекав, поки опер дожує і заговорить знову: — Ага, значить далі: жив він дуже скромно. Я казав про страшний розгром у хаті, але там особливо не було з чого розгром учинити. Ну, з шафи все викинули на підлогу, в тумбочці порилися, в диван заглянули. Більше меблів у кімнаті не було. На кухні — стіл та пара табуреток, посуд на підвіконні тримав. Скільки там того посуду — пара тарілок, пара каструль, дві чашки, чайник та сковорідка. Хоча нічого, видно, чистенько жив.

— Казали, старий горілочку попивав… Власне, зловживав.

— Не більше, ніж оце ми з тобою. Розтин показав наявність у шлунку етилового спирту. Але скільки точно він випив, невідомо. Міг пару грамів, а міг пляшку висмоктати. Але сусіди, до речі, бухим його ніколи не бачили. Толком навіть не встигли з ним познайомитися.

— Це як же?

— Отак же: Пустовіт оселився в тій квартирі за півроку, а коли говорити точніше — за сім місяців до того, як його мочконули. Купив хату офіційно, через фірму, за шість штук баксів. Нічого не хочеш іще запитати?

— Звідки в пенсіонера шість штук?

— Правильно, молодець. Звідки ж у пенсіонера Пустовіта шість тисяч доларів США? Дуже просто: продав хату в Харкові, купив у Слобожанську рівноцінну. Необхідний мінімум беушних меблів, так виглядає, купив десь тут за прийнятною ціною. Однокімнатна в центральному районі Харкова коштує трошки дорожче, ніж така сама далеко від центру нашого з тобою міста. Різниця, я так собі прикинув, пішла на переїзд та облаштування. Словом, жив дідок собі тихо, переоформив пенсію, отримував свої копійки тут, на пошті, жив тихо і скромно. Потім приходить хтось із парабелумом, не лінується присобачити до нього глушника, стріляє дідові в груди, робить контрольний постріл у голову, так само не лінується збутафорити й укласти вбитому ножа в руку. Ось тільки щодо руки помиляється, та це мало що змінює. Комусь не шкода було витратити на самотнього діда два патрони з парабелума, про це подумай.

— Ти думав?

— Думав. Тільки, колего, ти ж сам розумієш наші проблеми. Вбивство в мене не одне на шиї, зачіпок ніяких, ворогів за сім місяців пенсіонер нажити навряд чи встиг, тим більше характер, як устигли помітити сусіди, попри недавнє знайомство, в діда не паскудний. Жив собі тихо, спокійно. Золото, кажеш? Може, й так. Не міг душогуб до нього випадково прийти. Вони, ти ж знаєш, спочатку розвідують усе на належному рівні. Ось що вірогідніше: йшов собі наркоша, бабки потрібні — аж в очах темно. Вирішив на дурника в першуліпшу квартиру вламатися. Буває?

— Буває, — Глод знав: подібне останнім часом таки справді буває.

— А знову не в’яжеться! Згоден, наркоша міг мати ствола на кишені, але ж без глушника, однозначно. Відпадає цей варіант, згоден?

— Відпадає, — логіка тут справді залізна, не попреш.

— Лишається звичний для нас глухий варіант, — розвів руками Дмитрук. — Судимим Юрій Юрійович Пустовіт не був. Зате, — він підніс пальця, — влітку позаминулого року судили його єдиного сина. Співучасть у збройному пограбуванні та потрійному вбивстві. Десь під Харковом, у Валках якихось, здається, родину комерсанта перестріляли. Подробиць я не знаю, справа повільно рухалася, я лише було почав довідки наводити, запити різні робити. Не треба, думаю, розповідати, через яку жопу в нас усе робиться, маю на увазі звичний рівень звичайного задовбаного райвідділу. Словом, дізнався я: аби синові адвокатів найняти, Пустовіт продав нормальну трикімнатну квартиру в центрі Харкова, перебрався з дружиною в однокімнатну. Сина, здається, таки засудили, стара його померла через якийсь час, потім він чомусь перебрався в Слобожанськ. Нещасний самотній старий. А ти говориш — золото. Навішали тобі про золото. А, не моя це справа, — опер махнув рукою. — Все одно на початку квітня цей ваш чорт признався, йому повірили, я й сам повірив, від такого відморозка всього можна чекати. Забрали «глухаря» в мене — ну й добре. Без того справ по сюди, — ребро долоні торкнулося горла. — Власне, ось і вся історія. Не знаю, наскільки я тобі допоміг.

— Ще по краплі?

— Ні, — Дмитрук мотнув головою, — мені ще працювати. Тут відписуватися по одному епізодові треба, думки швидше заворушаться.

Вони вийшли з прокуреного приміщення на свіже вечірнє вересневе повітря. Дмитрук на мить заплющив очі, труснув головою, глибоко вдихнув, шумно видихнув, простягнув Глодові розчепірену долоню:

— Тримай. Коли що — заходь. Тільки не здумай на мене знову це чіпляти.

— Це навряд, — заспокоїв його Максим, хоча Дмитрук не виглядав аж надто занепокоєним. Швидше сказав просто так, аби якось закінчити зовсім не важливу для нього самого розмову.

А тим часом Глод довідався для себе багато цікавого. Зокрема, причетність до цього дивного вбивства Богдана Баглая справді мала досить сумнівний вигляд. Прямуючи вулицею в бік центру — товктися зараз у транспорті не хотілося, — Глод складав подумки два та два. З усього почутого випливало таке.

Харків'янин Юрій Пустовіт продав трикімнатну квартиру в центрі, аби оплатити адвоката синові, котрий якимось чином встряв у серйозний кримінал. Але гроші не допомогли, сина засудили. Дружина померла. Тут поки що загадок немає. Дивним є інше: чому пенсіонер, на якого під осінь життя звалилися відразу всі можливі негаразди, перебирається не куди-небудь, а саме в Слобожанськ, де й знаходить скоро свою смерть. Причому вбивця готувався старанно, навіть зробив кілька елементарних заходів для заплутування слідів. З правою рукою він, звичайно, лохонувся, та на його місці Глод сам учинив би так само. Хто ж може знати про малознайому людину, що вона — лівша?

Ще одне: постріл у голову ні про що не свідчить. Убивця навряд чи професіонал, а в голову сьогодні всі стріляють, бо про необхідність контрольного пострілу книжки і телебачення старанно повідомляють. Це відомо навіть тим, хто принципово не дивиться й не читає детективів і взагалі уникає кримінальної тематики.

Нарешті, останнє запитання: що йому, Максимові Глоду, віднедавна колишньому оперові, з усім оцим робити? Аби він хоч лишався працівником «шістки», можна було б спробувати переконати Черниченка дати хід справі Пустовіта, розкрутити її повторно, довести йому — своїм дзвінком відразу після втечі Баглай справді переслідував певну мету. З усього виходить, він напевно не причетний до вбивства пенсіонера, і йому для чогось потрібно, щоб його вороги-менти переконалися в цьому. Звісно, він навряд чи дасть їм ключ-підказку, де його шукати. Ось воно. Ось чому марно починати подібні розмови з начальством. Навіть якби він лишався опером, для нього придумали б іншу, кориснішу роботу. Наприклад, долучитися до пошуків спільників Богдана Баглая. Чи самого Богдана Баглая, який, ніде правди діти, досить оперативно та грамотно скинув слід. Тепер же з колишнім опером розмови взагалі не буде, жодної.

Доведеться перевіряти потрібні факти приватним порядком. Просто так залишити інформацію Глодові не давав той самий Природжений Мент, котрого розгледіла в ньому Наталка, донька стовідсоткового потомственного мента.

3

— Сьогодні в нашій ранковій студії, як ми і попереджали, доволі несподіваний гість. Вірніше, гостя. Молода, вродлива, я не побоюся цього слова — тендітна…

— Ага, не забудь додати: активістка, комсомолка, спортсменка…

— Так, так, активістка, комсомолка, спортсменка, просто красуня, моя колега, нова зірка «S-каналу» Олена Суржа. Власне, зірка не нова, вибач, Лєно…

— Нічого, нічого, Дімо, давай, сміливіше!

— Ну, я починаю тебе боятися. Як, думаю, бояться тебе всі небезпечні злочинці нашої держави. Я не хочу, аби ти змусила мене просто тут, у живому ефірі, як це прийнято в кримінальному середовищі, відповідати за базар. Наскільки я розумію, це означає, що за сказане мною неправильне чи, як кажуть, необережне слово я можу поплатитися життям. Правильно?

— Ну, не конче для цього входити в кримінальну спільноту, Дімо. Навіть у нашій з тобою професії, я б сказала — особливо в нашій з тобою професії, слід навчитися обережно ставитися до сказаних нами слів. Бо за них ой як доведеться відповідати.

Камера взяла Олену крупним планом, усмішка сяяла на її обличчі невимушено, вона вочевидь почувалася не лише в своїй тарілці, а й в зеніті слави. Ведучий ранкової інформаційної програми «S-каналу», стильно розхристаний Дмитро Медяник, по-домашньому вмостився навпроти неї в кріслі.

— Ми тут, шановні глядачі, займаємося трохи саморекламою. Можна сказати, зловживаємо службовим становищем. Але в цьому разі це цілком виправдано. Бо новий проект нашого каналу «Кримінальні портрети» вже б’є всі рейтинги та рекорди популярності. Тут не дадуть збрехати навіть наші колеги та конкуренти. Вже вийшло в ефір три програми, і щоразу наші оператори приймають реально десятки дзвінків, нам приносять сотні листів, пишуть на електронну адресу та форум. Словом, ця вродлива дівчина змогла за короткий час налякати всю Україну. Олено, тепер почнемо, нарешті, серйозно спілкуватися. Тебе знали як ведучу розважальної програми «Кухонний базар». Така собі мила, спокійна, тиха сімейна програма, культурні люди в гостях, усе красиво. І раптом — різка зміна амплуа. Ти знайомиш своїх прихильників із персонажами, скажімо, малоприємними, малосимпатичними, навіть більше — жахливими. Це справді монстри в людській подобі, чи ти їх такими бачиш? І взагалі почнемо з того — чому ти змінила амплуа?

— Дякую, Дімо, що нарешті надав мені слово, — знову камера наблизила її обличчя. — Журналісти, хоч і вважаються незалежними, але так само не вільні робити те, що хочуть. Тим більше, коли вони працюють на популярному загальноукраїнському каналі. Отже, є потреба в таких ось кримінальних історіях. Спочатку я здивувалася, коли мені запропонували такий проект. Адже заведено вважати: кримінал — справа суто чоловіча, жінки просто не витримають такого нервового напруження. Справді, спершу мене злякав обсяг негативної інформації, який доводиться опрацьовувати. Скажу тобі чесно, я познайомилася за час зйомок із дуже сильними чоловіками. Не лише у фізичному, а й насамперед у психологічному плані, коли можна так сказати. Не кожен мужчина витримує нервові навантаження. Один міліцейський оперативник недавно сказав: «Повір, хочеться краще піти пару вагонів розвантажити. Знаєш, із чого починати, чим це закінчиться і можеш свої сили розрахувати».

— Але ж у полі твого зору — не ті, про кого співають: «Прорвемся, отвєтят опера!» Ти тут нагнала жахів. Серійний убивця, людожер, батько, котрий ґвалтував дітей… Хто в нас там на черзі?

— Стеж за програмою. Всіх секретів не розкрию, але ми вже готуємо кілька справді шокуючих портретів.

— Кого ти хочеш шокувати? І чи буваєш ти сама шокованою від усього цього людського сміття?

— Ну, я б так не ставила запитання, Дімо. Всі вони — люди, яких певного моменту випустили з поля зору. Я не розшукую їх, цим займається міліція. Я не звинувачую і не виношу вирок, це робить суд. Наша команда просто збирає інформацію про конкретного злочинця, аби систематизувати її і показати глядачам щось на зразок портрета. Чи міг, наприклад, бути інакшим наш перший, так би мовити, герой — Богдан Баглай? Думаю, міг би. Просто щось десь не спрацювало в його житті, перегоріла якась лампочка. Наша мета — не налякати, хоча це справді страшно. Наприклад, збираючи матеріал для найпершої програми…

— Про Баглая?

— Так, про Баглая. Так ось, збираючи матеріали і слухаючи розповіді тих, хто його знав, я справді боялася. Знала: він сидить за ґратами, я в безпеці, та все одно боялася — боялася незвичного. Потім, коли вже монтувала матеріал, зрозуміла — на якомусь етапі перестала боятися. Адже жахливий бандит і вбивця ніколи не вийде на свободу завдяки професіоналізму тих, хто нас із вами охороняє. Так само — з іншими. Наша проблема, Дімо, в тому, що ми нічого не боїмося…

— Ну, не скажи, Лєно! Я й досі тарганів боюся, павуків, зубних лікарів…

— Ну, Дімо, це трошечки не те. Стоматологів, до речі, я сама боюся. Тут ідеться про відсутність іншого страху. Людина сидить перед телевізором або читає газету, передовсім її цікавить, де кого вбили чи взагалі інформація про різні катастрофи. Такі часи, я розумію. Але кожен споживач такої інформації вважає: це відбувається не з ним, він у ролі жертви не опиниться ніколи. Тому сприймає все, наче чергову казку. Через те наша програма максимально жорстка. Тих, хто вже знешкоджений, справді нема чого боятися. Але ж ми віримо у власну безпеку, а це вже помилка.

— Ну, Лєно, ти з самого ранку на такий песимізм народ налаштувала…

— Навпаки. Чоловіки цього не відчувають, вони інакше влаштовані. А жінки мене зрозуміють: боятися — не означає не відчиняти нікому двері чи залазити під ліжко, побачивши власну тінь. Просто бути завжди напоготові. Я, скажімо, вже достатньо вивчила методи роботи міліції і поведінку своїх жахливих персонажів. Тому готова до будь-якої критичної ситуації. Ось що означає, на мою думку, навчитися боятися. Ми тут часто говоримо про стреси. А виявляється, причина в іншому: багато хто з нас просто не готовий виходити з власної квартири і занурюватися в реальне життя. Давайте не сприймати «Кримінальні портрети» як просто розповідь про злочинців. Ми мусимо навчитися протистояти їм, повинні бути до цього морально і психологічно готовими. Адже суспільство криміналізоване, це правда. Тому я особисто, як автор та ведуча, роблю в нашій програмі максимальний акцент на злому. Аби всі побачили — хоч яким би лютим було зло, добро все одно переможе. Тому дивіться «Кримінальні портрети».

— Ось такої оптимістичної ноти, Олено, я від тебе і чекав. Дякую, що знайшла для нас час. Нагадаю, ви дивитеся ранкову інформаційну програму на «S-каналі», гостею нашої студії була ведуча нового проекту каналу, програми «Кримінальні портрети» Олена Суржа, яка вірить у перемогу добра над злом. А після реклами ми послухаємо, у яку, а швидше — чию перемогу вірить наш спортивний коментатор Святослав Арузов. Залишайтеся з нами!

Обличчя ведучого змінила рекламна заставка, далі пішов ролик про надзвичайний смак бульйонних кубиків «Галліна Бланка».

Богдан Баглай лежав на дивані, заклавши руки під голову, і дивився на екран. Коли після бульйону з’явилася реклама кави, а після кави — прокладок із крильцями, він підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, підійшов до вікна, постояв перед ним кілька хвилин, подивися на косі мокрі сліди, що лишав на шибці благенький ранковий дощик кінця вересня, потім повернувся до телевізора і промовив, звертаючись до нього:

— Ну-ну. Поговори.

4

Інформацію про втечу з-під варти особливо небезпечного злочинця Баглая для преси вирішили поки що заморозити. Позатикати роти всьому особовому складу слобожанської міліції практично неможливо, та подібної мети перед собою ніхто й не ставив. Місцеві журналісти прочули про надзвичайну пригоду, дзвінки начальникові УБОЗУ та керівництву міського УМВС почалися вже на ранок наступного дня. Всі хотіли з’ясувати, наскільки відповідають дійсності чутки про втечу засудженого до довічного ув'язнення злочинця, котрий до того ж убив кількох міліцейських працівників. Чогось подібного від преси чекали, тому до дзвінків підготувалися. Всіх цікавих переадресовували безпосередньо до прес-офіцера УМВС у Слобожанській області. А той, своєю чергою, чемно повідомляв: ідеться лише про спробу втечі. Так, справді постраждали працівники міліції та прокуратури. Але ні цю, ні будь-яку іншу інформацію щодо цієї пригоди наразі заборонено розголошувати в інтересах слідства. Заодно журналістів попереджали: якщо в пресі з’явиться хоча б трошки більше за офіційно сказане, автора, редактора й узагалі всіх відповідальних осіб, причетних до поширення неперевірених відомостей, негайно притягнуть до відповідальності. За свідоме поширення свідомо брехливої інформації, котра йде в розріз із інтересами слідства та сприяє злочинцям і подана з їхнього відома, маючи на меті дискредитацію органів внутрішніх справ. Словом, статтю знайдуть. І це досить серйозно.

Про це ще раніше Глод почув від Калити. Він не зовсім розумів логіки. Адже діяти слід якраз навпаки: оголосити про розшук втікача через пресу й телебачення, показати портрет Баглая, роздрукувати його й вивісити у всіх населених пунктах. Зрозуміло, швидко такі речі не робляться, як і все в міліції. Та цього разу обмежилися лише розсиланням орієнтувань за власними каналами, для внутрішнього користування. Поширювати цю інформацію начебто не рекомендувалося на рівні головного управління МВС. «І не задовбуй, — закрив тему Калита. — Нам нічого не пояснюють. Ми взагалі облажалися і в гівні по саму маківку. До того ж Баглай уже не на нашій території. Оголошено розшук, транспортна міліція попереджена, навіть на кордони листівки з його мордою розіслали. Народ, коли почує про втечу Баглая, та ще при таких обставинах, думаєш почне на вулицях до перехожих придивлятися? Хріна! Нас, ментів, говенцем полити народець ніколи зайвий раз не проти. Словом, негативний імідж небажаний, особливо з приходом нового міністра. Дійшло?»

Дійшло. У принципі Глод і сам би додумався, але нині йому й так було чим забивати собі голову. Справді, новий міністр внутрішніх справ місяць як призначений. Йому, звісно, доповіли, Баглая шукатимуть, однак на цей час не таких подробиць про міліцейську роботу потребують формальні платники податків. Глод згадав Олену, свою знайому з київського телебачення, гмикнув: ось яким темам даватимуть тепер «зелену вулицю». Наша міліція нас береже. Ловить виродків на зразок Баглая. Аби діяла смертна кара, і Баглая незабаром після тріумфального виходу на екрани фільму про нього — а кіно, хай там що кажуть, саме про Богдана Баглая, хоча й сам Макс у ньому також замалювався, і всяке різне ментівське начальство — успішно розстріляли, подальша доля вбивці зовсім нікого б не зацікавила. Так само й тепер: обговорили телепередачу деньок-другий, і на тому кінець.

Справа взагалі не в Баглаєві. Колишнього опера Максима Глода турбувало не менш цікаве питання. Раз про таку подію, як втеча особливо небезпечного злочинця, широко не говорять, то про звільнення з органів внутрішніх справ такого собі нічим не примітного капітана Глода тим більше не кричатимуть на кожному перехресті. Про це навіть у Слобожанську, як переконався Макс, мало хто з колишніх колег знає, хіба в УБОЗі та ще бійці з «Сокола». Отже, його знайомим у Харкові теж немає жодного діла до змін у його професійному та особистому житті. Навіть більше: його харківські знайомі, з якими він не виходив на зв’язок понад рік, ще досі, напевне, думають, що він не лише капітан міліції та опер «шістки», а й зять заступника начальника Слобожанського УМВС. Колись цей статус йому допоміг. Цікаво, чи допоможе нині.

Спочатку Глод хотів напрягти когось із колишніх колег, наприклад, Притулу, аби зробити запит харківським колегам щодо справи Пустовіта-молодшого. Потім вирішив нікого в це не втягувати, бо й сам не знав до кінця, куди його заведе перше в житті приватне розслідування. Тому до Харкова поїхав сам, попередньо видзвонивши одного знайомого й домовившись про зустріч.

Виявилося, Сашко Корнієнко нещодавно отримав майора. Приятелеві в новому званні простіше було влаштувати Глодові не лише зустріч з опером, котрий два роки тому працював над справою, до якої виявився причетний син Пустовіта, а й посприяв у тому, аби Макс зміг переглянути документи справи. Пояснення Глода про вбивство Пустовіта-старшого та нові обставини, котрі відкрилися нещодавно в цьому класичному «глухарі», Корнієнка цілком влаштувало. Навіть маленький шанс скинути з плечей чергового «глухаря» підтримувався оперським братством.

Справа виявилася простою до смішного. Олег Пустовіт у свої двадцять три не міг чи, швидше, не хотів шукати постійної роботи. Тому дуже легко пристав до банди такого собі Валюшенка, до якої, крім нього, входило ще четверо. Всі рецидивісти, всі старші за нього щонайменше на сім років, а Валюшенко на прізвисько Вал — на всі десять. Близько року вони просто грабували заможні квартири та будинки, особливих капіталів ніде не знаходили. Тому спокусилися на будинок однієї родини у Валках, де, за відомостями, займалися купівлею-продажем золота й валюти. Під час пограбування одного з бандитів господар упізнав і мав необережність назвати його на ім’я вголос. Вал звелів не лишати свідка, хоча до того часу на мокрому банда не спеціалізувалася. Зі свідчень Олега Пустовіта, як, між іншим, і зі свідчень інших затриманих, склалася досить чітка картина: ніхто не хотів убивати, а вбивати треба. Причому не одну людину, а трьох — самого комерсанта, його дружину й тестя. Більше вдома нікого не той час не було. Бабуся з десятирічним онуком поїхали в Харків на базар. Вони й виявили трупи, коли повернулися, купивши хлопцеві весняну куртку. Перший постріл зробив Вал, надихаючи своїм прикладом інших. Далі стріляли по черзі, аби кожен замазався. Само собою, головним виконавцем Вал призначив того невдаху, котрий засвітився й засвітив усіх. Можна сказати, Олегові Пустовіту пощастило — він стріляв уже в трупи. Його взяли першим: наймолодшого послали здавати золоті каблучки в скупку, де оперативно спрацював стукач. Пустовіта вочевидь пресонули, бо вже за пару годин після затримання він назвав усіх. А під вечір гоп-компанія вже сиділа по різних камерах. Між убивством і розкриттям минуло менше трьох тижнів. Рівно стільки вирішив вичікувати Вал, перш ніж почати реалізовувати викрадене «руддя».

Далі на сцену вийшов батько Олега, Юрій Юрійович Пустовіт. Дещо Глод прочитав у свідченнях, але більше розповів опер, котрий працював над цією справою. Пустовіт-старший майже все свідоме життя працював на харківському тракторному заводі, чесно заробив трикімнатну квартиру, отримував непогану платню, на пенсію провели достойно. Але Олег — пізня дитина, причому аж надто пізня. Одружений Юрій Пустовіт вдруге, від першого шлюбу дітей не було, а в другої дружини почалися передчасні пологи, дитинка народилася мертвою. Відтоді подружжя дуже боялося робити ще одну спробу, хоча дружина була молодшою від Пустовіта на десять років. Коли Юрію Юрійовичу виповнилося сорок чотири, а його дружині — тридцять чотири, вони вирішили: ось останній шанс. І все вийшло. Пологи так само пройшли складно, та хлопчик народився на диво здоровим. Щоправда, здоров’я його матері після того похитнулося. Коли їй минуло сорок, а її чоловікові — п’ятдесят, він тримався молодцем, а вона постійно хворіла і на вигляд здавалася старшою за свої роки. Обоє батьків душі не чули в синочкові. Він був єдиним сенсом їхнього життя. Вони поза власним бажанням балували Олежку понад міру. Тому Глод чудово уявив собі, який удар вони отримали. У матері після цієї звістки відібрало ноги, батько за кілька днів постарів на кілька років, хоча йому й без того виповнилося сімдесят. Дружина спочатку нездужала вдома, потім довелося, задіявши всіх знайомих, влаштувати її в лікарню. Доглядати за дружиною Пустовіт не міг. Він почав шукати адвоката.

— Чому я так усе докладно знаю? — перепитав опер, зробивши паузу, аби черговий раз розлити горілку по чарках. — Він, дід той, нам усі мізки прокомпостував трагедією власного життя. І писав, і приходив, і розпинався буквально перед кожним, враховуючи й начальство, який хороший у нього хлопчик і які погані дяді-бандюки, котрі силою змусили їхнього сина йти з ними на вбивство.

— А що, справді хлопчик?

— Не хочу образити покійного, але син його — одоробло, блін, переросле. Щоправда, ведений він по життю, ну то я йому лікар? Так батьки виховали. Хоча я їх прекрасно розумію. Ніхто, виходить, не винен. Вал із корєшками, що дорослого дядька, бачте, в бандити зманили. Ну, далі, значить, так: порадили Пустовіту відомого адвоката. Начебто Онопрієнка відмазав би, коли б йому дали. Приїхав сам адвокат. Розписав тут дідові райдужну картинку, познайомив його із системою захисту, котру збирається застосувати. Назвав суму. Дід, кажуть, за голову схопився. Почалися торги. Продав старий нормальну хату в центрі, дачу в приміській зоні, шість соток, зате з нормальним будиночком і фруктовим садком, від заводу колись дали. Коротше, все, що продавалося, продав. Сам перебрався в однокімнатну.

— На що він сподівався?

— Отут звиняйте, дядьку, не знаю. Зовсім відмазати Олега не виходило, сам же розумієш. Крадіжки, пограбування, дванадцять епізодів набралося. Гаразд, хай вони не дуже сильно піднімалися, та кого це гребе? Ну, потрійне вбивство. Хай він стріляв під тиском лідера групи, хай стріляв у трупи. Добре, перша в нього судимість, раніше Бог милував. При бажанні пом’якшувальні обставини можна знайти, та співучасть у вбивстві тут вимальовується, звідси — стаття відповідна. Але нічого з умовним строком, як обіцяв адвокат, не світило. Той жучара, по всьому, наперед ситуацію прокачав. Тому не напружувався особливо. А до кінця процесу взагалі не досидів.

— Стоп. Як це?

— Отак це. Кидонув старого ветерана праці. Дали його синочкові ще по-Божому, сім років. Знаєш, що далі? Мама його, коли старий це їй сказав, за місяць згоріла свічкою. Поховати навіть не було за що. Все адвокат вигріб. Кажеш, коли він у вас оселився?

— Вважай, два роки тому, десь улітку, точно зараз не скажу…

— На хріна мені точно? Судили їх у червні. Не так: почали слухати наприкінці травня, остаточно вирок зачитали в червні. Померла його бабуся в липні, точно знаю. Бо він приходив до нас, запитував, чи можна адвоката-мудака якимось чином посадити. Власне, він і в прокуратуру ходив, і до судді добився. Навіть якби старого й послухав хто, що можна адвокатові зробити? Програв процес, буває. Там інших варіантів не виходило. Аби постарався трошки, може б, Олегові пару рочків і скостили, та хто там старався… Він на унітазі більше старається. Бачив я того козла в золотих окулярах…

— Синок сидить?

— Куди подінеться? Десь під Дніпром. Старого шкода. Бач, подався геть із рідного міста. Он як життя під кінець дістало, а ти ще кажеш…

Крізь мозок Максима Глода несподівано ніби пройшов сильний електричний розряд. Він навіть смикнув головою.

— Чекай, стій… Як ти сказад?

— Про що? Про старого?

— Про адвоката.

— Мудак, — опер дивився на Глода здивованими очима.

— Ні, не про те я…

— Козел…

— Та до чого тут козел? У чому був твій козел?

— Не мій він. Ти про окуляри? У золотих окулярах.

Так, Глод знає одного адвоката в золотих окулярах. Нехай їх виявиться з десяток. Нехай всі адвокати світу носять окуляри в золотій оправі. Але ж такого просто не може бути.

— Прізвище адвоката ти не згадаєш? Бо ти жодного разу не назвав його на прізвище?

— На хер воно мені впало? Простеньке таке. У довбешці не втрималося через те. Стоп-стоп-стоп… Перевірити легко, але… Бл-лін… — опер, не перериваючи процесу мислення, спорожнив свою чарку — і обличчя його раптом засяяло: — Гужва! Кажу ж — простеньке! Бач, стрельнуло! Зараз ім’я ще тобі народжу…

— Едуард Васильович.

— Що?

— Гужва. Едуард Васильович Гужва, — промовив Глод, потім для чогось повторив: — Адвокат у золотих окулярах.

5

— Алло, добрий день.

— Добрий. Слухаю вас.

— Мені потрібна Олена.

— Яка саме?

— У вас хіба їх кілька?

— Взагалі-то я теж Олена. Ви куди дзвоните?

— На телебачення.

— Правильно. Куди саме?

— На кримінальну програму.

— Ви потрапили у відділ реклами.

— Ой, а чому мені дали цей телефон… Не так важливо, як подзвонити на кримінал?

— Зараз я дам вам телефон комутатора. Вас перемкнуть. Пишете?

— Так, секунду. Ручку візьму… Де ж вона, гадство… Так, пишу…

— «S-канал», слухаю вас, добрий день.

— Здрастуйте. Мені потрібно якимось чином подзвонити на вашу кримінальну програму.

— «Кримінальні портрети»?

— Так точно!

— Хвилинку, перемикаю… У них зайнято, дзвоніть пізніше.

— Пізніше — це коли?

— Чоловіче, я їм не годинник. Дзвоніть, може, звільниться лінія.

Через величенький проміжок часу таки вдалося додзвонитися.

— Алло, «Кримінальні портрети».

— Добрий день. З ким я розмовляю?

— Хто потрібен?

— Я з газети… Словом, Сунжа Олена.

— Суржа.

— Ой, вибачте, в мене так записано.

— З якого питання?

— Вона є чи немає?

— Я адміністратор. Всі питання преси — через мене.

— Йдеться про інтерв’ю. Газета «Факти», знаєте таку?

— Знаємо. Здається, від вас уже дзвонили.

— Коли? Вчора?

— Наче вчора. Так, точно, вчора.

— Правильно. То інший кореспондент. Тепер тему віддали мені. То як можна зустрітися з Оленою?

— Вона так рано не приходить. І взагалі, в неї сьогодні озвучка з першої й аж до упору. Не знаю, чи ви застанете її.

— Тому я й хочу домовитися наперед і вибрати зручний для обох час. Прямий телефон у неї є? Чи мобільний?

— Ми не уповноважені давати телефони без особистої згоди Олени чи нашого продюсера. Вибачте, порядок такий.

— Гаразд. Власне, у нас справа більш глобальна, гм. Інтерв’ю само собою. На жаль, вашої адреси немає в «Жовтих сторінках». Для неї передали деякі матеріали, ми хотіли б вручити їх.

— Посилайте факсом.

— Там не лише папери. Ще дві відеокасети. І хотілося б особисто в руки.

— У нас нічого не губиться. Добре, приїжджайте, — жіночий голос на тому кінці дроту назвав адресу. — Недалеко від метро «Кловська». Знайдете?

— Легко.

— Йдіть відразу на центральний вхід. Подзвоните біля бюро перепусток три-нуль-два, назветеся, до вас вийдуть. Коли на вас чекати?

— Протягом дня.

— Бажано до сьомої вечора.

— Спробую. У разі чого передзвоню. Поки що цих касет нам ще не принесли, я думав, реально домовитися з Оленою попередньо… Вибачте, я ще дзвонитиму. До побачення.

Трубку поклали. Богдан Баглай не поспішав класти свою. Просто відхилив її від вуха, послухав короткі гудки, подивився не неї, рвучко замахнувся, мало не скинувши телефон із тумбочки, так само миттєво заспокоївся, обережно, навіть ніжно поклав її на важіль. Годинник показував початок на одинадцяту. Озвучка, як щойно йому вказали, о першій.

Отже, припертися на свою довбану роботу ця сучка повинна не раніше дванадцятої. Зайде через центральний вхід. Там її і почекаємо.

6

Навіть повернувшись із Харкова, навіть стоячи біля лікарні, де лежав поранений адвокат, Глод ще не визначив для себе, прориватися йому в палату до Гужви приватним порядком, чи піти довшим і навряд чи надійнішим офіційним шляхом. Справді, підозрюваний Гужва нікуди з палати не подінеться. Він навіть не знає, що його підозрюють, хто його підозрює і в чому. Найскладніше — довести змову між Баглаєм та його адвокатом. Бо Глод поки що не міг збагнути, як це вони знайшли спільну мову, на якому саме етапі спілкування.

Зате він був переконаний в іншому: пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта, котрого життя несподівано вдарило сильніше, ніж тоді, коли народилася мертвою його перша дитина, вбив адвокат Едуард Гужва.

Нещасний батько, шукаючи адвоката для сина, не міг знати про репутацію Гужви. Вірніше, йому могли натякнути, а то й сказати прямо: цей адвокат не з дешевих, зате він останнім часом постійно витягає злочинців дуже високого ґатунку, на кілька порядків вищого, аніж Олег. Тому, могли сказати Пустовітові-старшому, справу цю Гужва розгризе, наче гарбузове насіння. А жадібний до грошей — теж факт! — Едуард Васильович банально розвів старого, розуміючи, що за це йому нічого не буде.

Ніколи нікому не доведеш прямий зв'язок між смертю дружини Пустовіта і непорядним учинком адвоката. Можливо, вона й без того прожила б після арешту сина недовго. Та кидок Гужви таки пришвидшив її смерть, у цьому Глод готовий заприсягтися. Отже, адвокат не зміг врятувати сина, кинув його довірливого батька, фактично, звів у могилу матір. За великим рахунком, він розорив Пустовіта. І Глод не сумнівався: самотній пенсіонер перебрався в Слобожанськ, аби жити ближче до свого кривдника. Максима не здивує бажання сімдесятирічного старого покарати Гужву.

Чого там — навіть убити. Ось тільки невже Едуард Гужва, спину якого прикривають солідні люди не лише в Слобожанську, а й навіть у Києві, настільки злякався кволого пенсіонера, що вирішив убити його особисто? Навряд чи хтось із адвокатових покровителів узяв на себе цю марудну роботу. А от стволом забезпечити цілком могли. Просто так. Парабелума Гужва просто міг купити чи випросити — не навмисне для подібного випадку, просто для себе, для впевненості та, зрештою, самозахисту. Перевірити, чи виписували адвокатові дозвіл на носіння та зберігання вогнепальної зброї? І якщо виписували, то де та зброя? Дурна робота. Навіть якщо дозвіл є, та зброя лежить собі в сховку, який легко перевірити, тим часом парабелум десь спочиває на дні річки.

Йдемо далі. Гужва, скориставшись нагодою, береться за справу Баглая. Вона така сама безнадійна, як справа Олега Пустовіта. І грошей там не заробиш. Тим більше в Баглая вони навряд чи були, принаймні така сума, яку зазвичай вимагає Гужва. Отже, є в цій історії біла пляма, невідома та невирахувана. Глод потер долонею погано поголене підборіддя, повернувся спиною до центрального входу в лікарню, закурив. Доповнити картину може лише Гужва. Ще — Баглай, але він, будемо вважати, свою частину справи зробив. Чи здогадувався він, що саме стоїть за банальним убивством пенсіонера? Навряд. Для Баглая в цій ситуації головне, що не він. Тому, вирішив Глод, він і пустив міліцію по сліду. Чекайте, не міліцію, саме його, Максима Глода. Людину, котра випадково вирахувала його в будинку коханки й затримала. Що дає Баглаєві цей хід? Поки що так само немає відповіді.

Гаразд. Через збіг різних обставин, котрі не залежали одна від одної, Гужва став адвокатом Баглая.

І невідомо чим купивши ув’язненого, намовив узяти на себе зайве вбивство. Таким чином, справжнього вбивцю ніколи не знайдуть. Потім… Потім… Потім…

Минає час — і вже Баглай вимагає зустрічі з адвокатом, наслідки якої вже всім відомі: зізнання ще в одному вбивстві, виїзд на відтворення до місця скоєння злочину, ТТ у нужнику. Тепер Глод потер лоба — всередині знову, як учора в Харкові, ніби пройшов струм. Довести це ще складніше, але адвокат — саме той, хто десь роздобув пістолет і або сам заніс його в «хрущобу», або намовив когось. Виконуючи, тут точно сумнівів немає, інструкції Баглая. Тобто Баглай на волі Гужві не потрібен, отже, ініціатива виходила від Баглая, щось змусило адвоката виконувати вказівки засудженого, не вдаючись по допомогу до своїх покровителів. Самотужки. Може, Баглай незрозуміло для чого прагнув, аби розкрилася саме ця таємниця? Через те лишив свого помічника живим, хоча простіше застрелити непотрібного тепер свідка разом з усіма. Глод чомусь був певен: Баглай не промазав, він цілком свідомо лише поранив свого спільника й рятівника.

Викинувши «бичок», Глод розвернувся і рішуче попрямував до лікарні.

Охорони біля пораненого Гужви не виставили, немає потреби. Зате поклали в окрему, так звану «комерційну» палату. Едуард Васильович міг собі дозволити оплатити перебування в ній, так само як персональну медсестру. Макс не здивувався, коли вона заборонила турбувати хворого. Їй точно не відрекомендуєшся працівником міліції, почне вимагати «корочку», не лізти ж нахабно, не брати ж палату наскоком. Скреготнувши зубами, Глод розвернувся й пішов геть. Тепер — або до Черниченка, або прямо через усі голови до колишнього тестя. Останній варіант надійніший, перший — розумніший. З різних міркувань.

Черниченка на місці не виявилося, і це розв'язало дилему. Подзвонивши з його приймальної Шостаку і, на свій подив і своє щастя, заставши його на місці, Глод, нічого не пояснюючи телефоном, попросив приділити йому кілька хвилин часу. На виході знову підфортунило: оперативна машина саме їхала в бік управління, за старою пам’яттю його підкинули. Всю дорогу Глод обдумував план розмови з Шостаком, та коли зайшов до кабінету, зрозумів — краще просто так, навпрошки. Тому замість привітання почав просто з порога:

— Василю Григоровичу, потрібен ордер на арешт Гужви.

— А прокурора області ти закрити не хочеш?

— Тільки в тому разі, коли доведу його причетність до вбивства. Ще — до змови з Баглаєм і сприяння в організації його втечі.

— Присядь, — коротко сказав Шостак, кивнувши на стілець навпроти його стола, відклав папери, які саме переглядав, і приготувався слухати.

Говорив Глод хвилин двадцять. За весь цей час колишній тесть жодного разу не перебив його, а коли розповідь, що в процесі мимоволі набрала форму рапорту начальству щодо проведеної роботи, підійшла до кінця, запитав:

— Ну, і якого хріна ти звільнився?

— Не обговорюється. Ви знаєте — не обговорюється.

— Хай так. Тоді на якій підставі ви, приватна особа, проводили приватне розслідування, наче ви й далі лишаєтеся працівником міліції? Хто вам дозволив?

— Я зробив щось не так?

— Не дуркуй. Припустімо, я вірю тобі, навіть інші повірять, але твоїм доказам та здогадам ціна — копійка. Пшик, пуфф-ф! — Шостак відтворив губами звук, подібний до випускання шлункових газів, частіше його називають пердінням.

— Усе ж реально перевірити.

— А час? Ти про час подумав? Як ти ще сам не заарештував Гужву, дивуюся я на вас…

— Хотів, — зобразив усмішку Глод. — Медсестра не пустила.

— Правильно зробила, — буркнув Шостак. — Як мені до всього цього ставитися? Заохотити формально незаконні дії колишнього працівника УБОЗу? Наді мною, зятьок, ще начальство сидить. Згоден, нехай ти маєш рацію. Я навіть вірю, що ти розкрутив справу, хоча вона, як на мене, досить простенька. Доклади той, кому потрібно, свого часу трошки більше зусиль, може, все б тепер інакше вийшло… Гаразд, — він тяжко зітхнув. — Сиди поки тут, піду начальника ловити, хай Черниченка шукає. Подумав, точно не хочеш назад? Майорську посаду придумаємо, відповідно — погони, відразу. Все одно після Баглая багато хто в нас полетить.

— Ви втримаєтеся?

— Бог його знає, чесно кажу. Так подумаєш?

— Не обговорюється.

— Значить, ти придурок, — розвів руками Шостак, констатуючи прикрий для себе факт, і вийшов, лишивши Глода наодинці з його версіями.

Вдома у Глода кожних півгодини дзеленчав телефон. Мобільний Макс давно вимкнув. Тепер його ніхто не шукав для вирішення термінових справ, тому подарунок колишньої дружини сиротою валявся на поличці в кімнаті, поряд із Наталчиною фотографією, в дерев'яній оправі й забраною склом. Час минув, фотокартка вже нічого не означала для Глода. Вона просто стояла на полиці, бо він чомусь не додумався прибрати її подалі від очей. А коли бути ще точнішим — не знав, куди її подіти і що з нею робити.

Телефон на тумбочці в спальні замовк. Аби за півгодини ожити знову.

7

Людині потрібен дім як здійснений факт. Не конче власна двоповерхова чи шестикімнатна нерухомість, можна просто гарантований дах над головою. Тому кожне місце, де вона ночує, неодмінно іменує домом. Квартиру приятеля, де доводиться кантуватися. Забацану кімнату в гуртожитку, де протікає стеля в кутках, сновигають таргани, а іноді — навіть миші. Задрипаний номер заштатного готелю десь у провінції. Куток, що винаймає у бабці-пенсіонерки за помірну плату. Навіть лікарняну палату. Своїм теперішнім домом Богдан Баглай називав однокімнатну квартиру з телефоном і телевізором у Дарниці. Дотепер він виходив зі своєї схованки лише за продуктами. Завбачливо поміняних трьох сотень зелених йому поки що цілком вистачало. Сьогодні він уперше вийшов, аби почати полювання, задумане майже місяць тому в камері Слобожанської слідчої тюрми.

Він чекав від ментів більшого. Він чекав, що його почнуть шукати, сурмити в сурми, зчиняти галас, при кожному зручному випадкові показувати його писок по телебаченню. Першу спокійну добу, коли він отаборився в цій досить затишній після тюремної камери квартирці на шостому поверсі дев’ятиповерхівки, телевізор працював постійно. Баглай навіть подивився черговий випуск «Кримінальних портретів» і послухав розповідь Оленки-сучки про татуся, котрий старанно, впродовж кількох років, ґвалтував своїх доньок, а коли нарешті одна виросла настільки, що поскаржилася матері, батько вбив маму. А переляканих донечок користав далі, аж поки в школі не вдарили тривогу: дівчатка тиждень на уроки не ходять. Власне, всю дурню Баглай слухав краєм вуха, не до всього дослухався. Його передусім цікавила дівчинка Оленка.

Автор і ведуча Олена Суржа.

З дитинства Баглай пам'ятав не так багато вражень. Але одне чомусь виявилося для нього надто сильним. Тоді стояло літо, в Миколаєві літо завжди пекуче, особливо його середина. Зими, справжньої зими з кучугурами снігу, як на картинках чи по телеку, там на його пам'яті ніколи не було. І Богдан радів із цього, бо знав — зимою холодно та морозно, а він любив тепло, навіть спеку, тому не дуже потерпав від неї. Адже ніхто не заборонить купатися на лимані. Більше того — батько сам візьме його за руку, і вони підуть на пляж, обов'язково пішки, дорогою батько купить морозива на розі, і якщо Даня поводився добре, то він матиме право вибрати солодку мрію і тицьнути пальцем. Тоді, коли він ще ходив із батьком на лиман, великого вибору морозива не було, але все одно приємно тицьнути пальцем у те, що сподобалося, і отримати вподобане негайно, не відходячи далеко від каси.

Отже, спекотне літо. Сама його середина. Вони вже проминули два квартали від їхньої вулиці. До кіоску з морозивом лишалися трамвайні рейки — такий орієнтир визначив для себе десятирічний Даня. Спочатку — просто поворот на сусідню вулицю, далі — кіоск із написом «Хліб» біля наступного повороту, потім — широка вулиця, яку перетинають дві пари трамвайних рейок і де слід особливо міцно тримати батька за руку, прохід через двори, де на лавочках постійно сидять дідусі чи бабусі, і нарешті — усміхнена тітонька у віконечку кіоску з написом «Морозиво». Праворуч трамвая не було, ліворуч він торохкотів ще далеченько, тому батько та син переходили дорогу, не дуже поспішаючи. Їх обігнала якась дівчинка на велосипеді. Вона, на відміну від пішоходів, квапилася, до того ж не розрахувала своїх можливостей і з усього розгону в’їхала переднім колесом у тротуарний бордюр. Богдан досі, згадуючи час від часу той день і той випадок, переконаний: хлопець неодмінно подолав би перешкоду. Дівчинка впала разом із велосипедом просто на дорогу, причому так незграбно, що опинилася під велосипедом.

Дівчаткам треба допомагати. Так сказав батько, коли вони порівнялися з нещасною, і пустив синову руку. Богдан підбіг до потерпілої, взявся за велосипедне кермо, аби підняти його, другу руку простягнув дівчинці, щиро сподіваючись, що вона за неї вхопиться. Вони можуть навіть подружити після цього — промайнуло в його голові. Не просто подружити, а піти зараз і з’їсти по морозиву. Пригостить, звичайно, добрий тато…

А-а-а-а!

Крик, пронизливий дівчачий вереск різонув Богдана по вухах. Дівчинка кричала, заглушаючи собою навіть гуркіт трамвая, що саме проїжджав повз них. Знаючи, наскільки тонкосльозі ці дівчиська, хлопчик Богдан списав репетування на біль у забитому коліні чи подряпаному лікті, тому не випустив керма. До них уже підходив батько, надійний дорослий батько…

Те, що відбулося потім менш як за хвилину, лише згодом склалося в Богдановій голові в один великий пазл. Тоді він не мав змоги аналізувати прикрі події. Отже, дівчинка лежала в пилюці біля самої бровки тротуару, з голого гострого ліктя справді цебеніла кров, над нею стояв він, не випускаючи з рук велосипеда, котрим привалило дівчинку. Поруч височів його батько у спортивних штанях, чорній майці, з татуюванням на плечі — з цицькатою русалкою, котра стискала в руці ножа, він нещодавно повернувся після першої ходки. Щоправда, Богдан не знав тоді такого терміну, просто спочатку тато був, потім кудись зник на кілька років, не так давно повернувся, а з підслуханих розмов між мамою, бабусею та сусідками хлопчик здогадався: батько сидів у тюрмі. Чомусь це не лякало Богдана. Пишатися, зрештою, теж не було чим. У ті часи перебування в тюрмі він сприймав лише як довгу відлучку, на зразок тривалого лікування в лікарні. Але, виявляється, інші так не вважали. На крик дівчинки з найближчого двору вибіг чоловік у таких самих спортивках та білій футболці. Побачив описану картину — і кинувся до дівчинки. Перше, що він зробив — відважив Богданові щедрого запотиличника.

Він виявився батьком дівчинки. Та з'ясувалося це лише після того, як хтось із перехожих викликав із найближчого телефону-автомата міліцію і наряд розборонив чоловіків, котрі зчепилися в бійці просто на тротуарі. Далі сталося таке: Богданів батько пояснив міліціонерам, що не стерпить, коли ні за що ні про що серед білого дня луплять його сина. Батько дівчинки, своєю чергою, переконував міліцію в злих намірах хлопчика та його батька стосовно його доньки. Дівчинка, розмазуючи бруд по щоках, сказала: хлопчик хотів забрати в неї велосипед. Свідки підтвердили — справді, щойно вона впала, хлопчик кинувся до неї і почав тягнути велосипед до себе, а його батько, оцей, з наколками на тілі, стояв поруч і підмовляв. Заперечень хлопчика ніхто не слухав. Дівчинці дозволили йти додому, а Богданового батька та батька велосипедистки завели до найближчого відділення міліції. Там звільненого рік тому з колонії суворого режиму Баглая-старшого добре знали. Він стояв на обліку, бо звільнили його достроково за зразкову поведінку. Та, мабуть, погарячкували. Хлопчика в міліцію, звичайно, ніхто не забирав, він сам не хотів пускати батькової руки. Тому сидів у коридорі на жорсткому стільці, поки в кабінеті складали протокол.

Інцидент був дрібний. Богданів батько на рівному місці отримав десять діб за хуліганство та бійку. Згодом Богдан зрозумів — менти не сприйняли серйозно спроби викрадення велосипеда в маленької дівчинки. Але бійку почав саме раніше судимий Баглай, тому профілактичну роботу з ним провести не завадить. Десять днів батько розганяв мітлою пилюку та сміття на міському базарі, потім повернувся додому, і прогулянки на лиман надовго припинилися. Вдруге батько сів не відразу, спливло півтора року. За цей час дитячі почуття до рідного тата змінилися. Богдан сприймав його якось відсторонено, зате вже тоді почав визначати для себе категорії людей, яким не варто довіряти і яких при кожному зручному випадку слід пошивати в дурні або й радикальніший варіант — знищувати.

Менти. Хороших серед них немає. Баглай десь почув, що в міліції працюють хороші люди, котрим не пощастило з роботою. І категорично не погоджувався із цим. Бо ніхто, вважав він, не працює примусово.

Істеричні дівчатка. Коли їм хочеш допомогти, коли щиро намагаєшся зрозуміти проблему і спробувати вирішити її, вони роблять із тебе дурня. Причому не такого собі міського дурника, котрий бекає козлом на вулицях услід машинам, а класичного дурня. Таких ще називають лохами. До того ж подальший досвід підтвердив: дівчатка й жінки завжди потерпілі, тому завжди праві. Хоч у побуті, хоч за кримінальним кодексом, хоч на громадську думку.

Звичайно, з часом перелік ворогів ставав дедалі більшим. Баглай уже в одиночній камері картав себе за бажання нехай трошки довіряти людям. Ось тут дівчинка Олена вцілила в десятку: кожного разу він підставлявся не через власну необережність, а лише через дурість тих, кого набирав собі в партнери. За великим рахунком, підставляли його постійно, тому доводилося бігати, наче заєць, понад три роки. Але спосіб життя, який він собі обрав, хоча й передбачав певну самотність, повної незалежності аж ніяк не давав. Баглаєві неможливо було уникнути хоча б суто ділового спілкування із зовнішнім світом і недолугими представниками роду людського, котрі населяють його. Він не вмів водити машину. Не міг на рівному місці роздобути зброю та нові документи. Будучи одинаком, ніколи б не спромігся вичислити місця, де можна взяти бабки, або те, що можна на них перетворити. Він мусив залучати до компанії пацанів із мінімальним багажем сірої речовини в головах, бо від серйозного криміналітету за можливості намагався триматися якомога далі. Не тому, що боявся. Просто більш серйозні люди відразу почнуть сумніватися стосовно його права на повну незалежність. Хоча все одно Баглай мусив бути в курсі справ, що відбуваються в тій водоймі, в яку заплив на цей конкретний момент.

Так він дізнався про вбивство Білокрила. Спочатку сам хотів наїхати на нього. Пацани, здійснивши лише поверхову розвідку та з’ясувавши підступи до потенційного «клієнта», пояснили на пальцях: до цієї дійної корови має бубновий інтерес Глива. Починати війну через не надто жирний шматок, тим більше на чужій території, Баглаєві не хотілося. До того ж, признався він собі, своєї території в нього самого ніколи й ніде не було. Бо, за великим рахунком, у поле його зору, а потім, відповідно, у сферу інтересів могла потрапити будь-яка територія. Перебравшись до Слобожанська, він, коли чесно, розраховував спочатку підпрягти до справ батька, котрий надто захопився правильним способом життя. Але в певний момент Баглай зрозумів: він теперішній може віддавати рідному батькові, зав'язаному й досить нездалому крадієві, будь-які накази. Дитяча зачудованість татом давно минула й забулася. Та батько колись збере рештки мізків до купи і зрозуміє — синуля, якому він у дитинстві витирав сраку і купував копійчане морозиво, тепер фактично витирає об нього ноги. Тим більше, керувати доведеться не лише батьком, прийдуть інші пацани, вони триматимуться з його старим на рівних, а йому це дуже скоро перестане подобатися. Наслідки легко передбачити. Через те від татуся Баглай дистанціювався. Здається, зробивши тим самим йому приємність.

Відрізана голова Білокрила в «хрущовці» один час стала головною темою для обговорення. Потім, за кілька тижнів, Дора, мов та сорока на хвості, приніс йому цікаву новину. Йому Баглай довіряв чи не найбільше з усіх, і саме Костик Дорофеєв за його наказом завів кілька знайомств серед наближених до справ Гливи пацанів. Один із них нещодавно завалився на хату до Костика. Мовляв, ніхто тебе не знає, тому ніхто тут мене не шукатиме, а зашифруватися треба. Мовчав дві доби, лиш пив та спав. Потім не витримав… Так Дора, а за ним і Баглай дізналися подробиці історії, що так налякала все місто. Вбив Білокрила Глива на очах у пацанів, коли гра полоненого в партизанів на допиті йому набридла. Тепер нібито має намір і свідків, тобто своїх же хлопців, присутніх при цьому, загасити. Ну, дуже скоро Гливу самого загасили. Інформація так і зависла в Баглая мертвим вантажем. Навіть не згадав би цієї історії, якби не…

Він покрутився, зручніше вмощуючись на дивані. Слів нема, нора йому подобалася. Із Прилук до Києва він дістався на попутках. Здогадувався, що почнуть по таксистах випасати, свідомо залишав сліди до прилуцького вокзалу, потім різко обірвав їх. Нема чого тішити ментів зайвий раз. Хату на ніч зняв недалеко від залізничного вокзалу, в першої-ліпшої тітоньки на привокзальній площі. Спав, наче мертвий, прочухався після полудня, коли навідалася господиня запитати, чи хоче квартирант лишитися ще на ніч. Баглай пояснив: де завгодно, лиш не поруч із вокзалом. Справи в нього бізнесові, потрібна квартирка тиха, далі від центру, але з телефоном та неодмінно з телевізором. Тітонька все зрозуміла, кудись зникла, і вже за кілька годин інша тітонька вручала йому ключ від однокімнатної на Дарниці. Баглай міг пересидіти в будь-якій дірі, та після тюремної камери несподівано для себе зажадав квартири з євроремонтом, назвав ціну — і отримав те, чого хотів. Із меблями не густо, але диван, стіл, шафка та кольоровий телевізор на тумбочці його потреби цілком задовольнили. Хай тепер спробують знайти… Хоча, здається, навіть не намагаються шукати. Про його втечу не повідомили в жодній програмі новин, а саме заради цього Баглаєві конче потрібен був «ящик». З невідомих причин його навіть не оголосили в розшук на всю країну, використовуючи телеефір. Було б логічно, особливо після кіна про себе, яке йому з великим задоволенням дозволили подивитися вертухаї.

Баглай після того перегляду довго не міг заснути. У вухах стояв знущальний вертухайський регіт: «Бач, яким тебе нормальні люди побачили! Собака ти дика, га-га-га!» Відпускали ще багато реплік, а він сидів, незворушно дивився на екран і фізично відчував, як ніжки тієї дівчинки, що запитувала в нього про шахи перед вічком телекамери, повільно топчуться по ньому. Повільно і впевнено дівчисько робило з нього скажену собаку, доводило вже не своєму накачаному татусеві-імпотентові, а всьому світові: він, Богдан Баглай, намагався вкрасти в неї велосипед, і це не єдина його тяжка провина. Тоді, в камері, він посміхнувся — от би ця сучка з телебачення знайшла не лише його маму, з якої спромоглася зробити дурочку, а ще оту саму дівчинку з велосипедом. Чудовий мазок для довершеного портрета нелюда.

Саме тієї ночі Баглаєві гостро захотілося вирватися на волю, знайти сучку на ім’я Олена Суржа і… Ні, не відразу вбити, хоча межа бажань зрозуміла та визначена. Ясна річ, вона просто мусить померти. Він прирік її, так само, як у вогкому льосі проголосив вирок Русику Микитенкові. Завдяки якому, до речі, він, Богдан Баглай, отримав на руки сімдесят п’ять тисяч американських доларів і міг починати торги. Слів нема, адвокат класно його вирахував на предмет присвоєння баксів. Баглай був певен — його справи швах, навіть десяток адвокатів не допоможе. Тому лише поманив грішми, навіть погодився задля цікавості взяти на себе зовсім дурне вбивство невідомого дідка. І ось тієї ночі, через три місяці після проголошення вироку, він зрозумів, наскільки вся мозаїка вдало складається на його користь.

У нього є сильний стимул вибратися на волю: така собі Олена Суржа образила його і розізлила не на жарт.

У нього є гроші, котрі потрібні адвокатові в золотих окулярах.

Він знає таємницю вбивства, об яке менти обламають собі роги — вбивця давно годує черв'яків.

Результату Баглай наперед передбачити не міг. Хоча б через те, що до тієї ночі навіть думки про спробу втечі не виношував, цілком усвідомив та прийняв подальші життєві, коли вже бути точним — пожиттєві перспективи. Навіть прикидав можливості корисного для себе використання захованих тисяч. Та поштовх відбувся, і він вирішив спробувати. Тепер, коли в нього все вийшло, коли карти лягли ніби на замовлення, він неодмінно дістане Олену Суржу. Вбивати її можна не відразу. Поступово краще. Поспішати нема куди, вона швидше сама помре, очікуючи на свою смерть у кожному темному кутку власної квартири.

Тільки цього разу він спробує обійтися без сторонньої допомоги. Шансів на успіх більше. Я дістану тебе, хвойдо з «ящика»!

Богдан Баглай рвучко підвівся з дивана, примостився за столом, підсунув до себе зошит у клітинку, куплений два дні тому і вже трошки списаний. Він нарешті міг почати власну сольну партію.

Доброго полювання, Бодю.

8

Ну, з Гужвою все зрозуміло. Глод тішився з підтвердження майже всіх своїх припущень. Адвокат опирався начальникові УБОЗу, котрий особисто допитував його в палаті за присутності чи не всієї основної ментівської верхівки Слобожанська не надто довго. Глод зробив поправку на загальний стан його здоров’я, інакше — він міг побитися об заклад на всі тридцять два зуби, — цей жучара неодмінно б викрутився.

Так, там є над чим працювати. Тільки зізнанням у вбивстві Пустовіта й організації втечі особливо небезпечного злочинця Баглая тут не обійдеться. По-перше, існує такий собі Голдовий Дімон, ще один спільник організатора втечі. Тут просто — знайти й затримати, Глод не сумнівався, що поганяло опери проб’ють за своїми каналами ще сьогодні, і вночі означена особа опиниться в камері. По-друге, історія із сімдесятьма п’ятьма тисячами баксів багато чого прояснює. Зокрема, чітко дає зрозуміти мобільність самого Баглая. Коли в кишені втікача така сума, він запросто може надовго зникнути, просто розчинитися в просторі. Нехай, це, зрештою, не його клопіт. Зате ця історійка додала несподіваного клопоту колишнім Глодовим колегам. Адже виглядає так, що ділові партнери адвоката Едуарда Гужви — ділки наркобізнесу, причому серйозні. Хоче він чи ні, але назвати їх мусить. Бо «а» Гужва вже сказав, переповівши епопею зі «скарбом», тепер треба «б» казати. Тобто розповісти все про свої контакти з наркоділками. Діють вони, з усього виходить, з усеукраїнським розмахом. Накрити їх — справа честі Слобожанської міліції, раз Баглая з рук випустили. Нічого, тут усе піде, мов діти до школи.

Листя ще трималося на деревах, хоча вже ледь пожовкло, однак мерзлякуватий як для оперської роботи Притула сказав таким тоном, ніби передавав повідомлення про початок третьої світової війни: сьогодні останній день теплого «бабиного літа», вже вночі обіцяють різке зниження температури з двадцяти п’яти до п’ятнадцяти градусів із позначкою «плюс», далі зарядять дощі, і він, старший лейтенант Притула, схопить нежить. Глод лише знизав плечима. У нього особисто не було ані улюбленої погоди, ані улюбленої пори року. Він не любив ранніх сутінок, а тепер, в останні дні вересня, темніти за вікном починало вже від сьомої вечора. Але це не означало, що пізньої осені чи взимку він почувався менш затишно, ніж посеред літа. Просто тепер, відчуваючи себе формально вільним від традиційного графіка роботи опера, він тішився думкою, що може повертатися додому не надто пізно. Не щодня, звичайно. Хто знає, чим далі доведеться займатися. Не виключено, опер у ньому знову почне прокидатися, перемагати, заперечуючи нехай умовну життєву стабільність, як оце тепер, у історії з убивством Пустовіта.

Так, контакти Гужви з наркоділками, навіть його змова з Баглаєм, який, до речі, розкусив адвоката раніше за всіх і банально, за прикладом класичного змія-спокусника купив його перспективою отримати сімдесят п’ять тисяч зелених, а потім навіть не застрелив, лише поранив, аби той видужував і мучився, картаючи себе за жадібність, всі ці речі Макса зовсім не обходили. Крокуючи оповитими сутінками вулицями додому, він чітко уявляв собі пенсіонера Юрія Пустовіта, котрий отримав під дихало спочатку від рідного, випещеного недоспаними ночами сина, потім — від пещеного адвоката в дорогому костюмі та окулярах у золотій оправі. Ось старий тремтячими руками передає Едуардові Васильовичу, солідному та надійному, гроші, виручені від продажу хорошої квартири. Ось у маленькій квартирці, сам-один відпоюється сердечними краплями чи якимись іншими ліками, чи навіть горілкою після того, як вислухав у залі суду вирок і не побачив на належному місці адвоката, як не бачив і не чув його вже досить тривалий час. Ось він, нашкрібши грошей, ховає свою померлу від горя дружину, не дозволяючи сльозам текти по зморшках на обличчі, а може — навпаки, не стримуючи сліз. Ось Пустовіт із впертістю детектива-аматора вираховує адресу брехливого та підступного адвоката. Ось ріелтери з квартирного агентства намагаються запропонувати клієнтам харківську квартиру самотнього діда за максимально дешевою ціною, аби швидше продати її і отримати свої стабільні комісійні. Ось їхні колеги в Слобожанську намагаються продати пенсіонерові забацану «хрущобу» якнайдорожче.

Перед очима Глода стояла людина, яку він жодного разу не бачив живою, а мертвою — лише на кількох фотокартках. Цей старий спирався на палицю з вигнутою ручкою і не відходив од офісу Гужви, а охорона вже не наважувалася викидати його за двері втретє, хоча перші два рази зробила це охоче, воювати зі стареньким дуже просто. Зрештою Глод уявив реакцію адвоката. Він не боявся кинутого ним клієнта, бо Юрій Юрійович Пустовіт не мав у цьому житті жодної ваги, взагалі жив за інерцією. Але Гужву лякала його впертість, зовсім не стареча енергія та наполегливість. «Я не хочу, щоб ти жив, — звучали у вухах Глода слова Пустовіта, яких він ніколи не чув. — Але ти можеш купити в мене своє життя. Ти повернеш мені гроші, тоді я перестану ходити за тобою. Я не поїду з міста. Ти повинен знати — я поруч. Та за життя своє можеш бути спокійним». Навряд чи адвокат сприйняв погрози старого серйозно. З другого боку, впертість справді лякала. Дід не зупиниться. До нього вже всі звикли, на старечу постать з паличкою ніхто не реагував, офісна охорона почала навіть відверто насміхатися з Гужви, Глод чув навіть ці насмішки. Пустовітові, на глибоке переконання адвоката, нічого не варто продати «хрущобу», роздобути пістолета — це не складно, коли гроші на руках, — прийти сюди, застрелити кривдника, здатися ментам і померти з почуттям виконаного обов’язку десь на зоні чи просто в слідчій тюрмі.

Покровителі допомагати не хотіли через дріб’язковість проблеми. Принаймні так це виглядало для сторонніх очей. Глод уявив собі панів, схожих на італійських акторів, які грають верхівку мафії в серіалі «Спрут», і навіть почув, яким тоном і куди вони посилають свого холуя в золотих окулярах. Спочатку — телефоном, потім — особисто, радячи приходити додому або до офісу з іншими, серйознішими проблемами. Або взагалі за викликом. І тоді Гужва сам дістає зброю, приходить пізно ввечері до задрипаної квартири свого несподіваного ворога, останній раз пропонує лишити його в спокої, навіть намагається замазати конфлікт п'ятьма сотнями доларів. А коли старий, випивши перед приходом ворога чарку горілки, замахнувся на нього костуром і послав, швидше за все, тими самими словами, що й господарі, Гужва зопалу вихоплює парабелум і стріляє майже впритул. Потім для годиться вкладає йому в руку ножа. Нехай менти думають — тут відбулася бійка, і той, хто стріляв, просто оборонявся. Далі випадає слушна нагода взагалі списати цю справу. На повернення грошей його винаймачі не надто й сподівалися, діяли за принципом: «А раптом вийде», а потім, зітхнувши, списали їх із балансу остаточно…

Гроші в результаті дуже знадобилися Богданові Баглаю.

Знову Баглай.

Глод що далі, то частіше ловив себе на бажанні взагалі не думати про нього. Звісно, той навряд чи знав про Максимове звільнення з міліції. Хотів банально скинути слід і спрямувати в протилежний бік від себе не кого-небудь, а саме того мента, котрий узяв його особисто. Натура в Баглая така, мерзенна, гадючна та мстива, як говорилося в тій самій телепрограмі вустами покійного тепер слідчого Борі Харламова. Вбитого, за волею випадку, тим-таки падлючним Баглаєм.

Пригадавши сумнозвісну телепрограму, Глод відразу згадав і журналістку Олену, про яку теж намагався не думати… але зовсім з інших причин. Дієвий спосіб викинути непотрібне з голови він знав лише один. До того ж привід був досить-таки реальним: нехай маленька, зате перемога, його, Максима Глода, перемога. Не кожного дня колишні опери так ефектно віддають своєму колишньому начальству вбивцю, якого за бажання можна було вирахувати ще минулої зими.

І біс його батька знає: аби закрили тоді Гужву, чи зміг би тепер Баглай так запросто підписати когось на організацію власної втечі. Ось тільки чергове дурне запитання: чому він не спробував утекти раніше, коли — ніде правди діти, — зробити це було значно простіше?

Ну їх на хер, Баглаїв, Гужвів, дурні запитання! Глод звернув до генделика неподалік від дому, того самого, відкритого йому колись районним п'яничкою Вовою Маньком, рідним братом коханки Ба… Блін, знову Баглай! Викинути його з голови, витерти з пам'яті до поганої мами! Глод проштовхався через натовп вечірніх алкашів, замовив собі сто грамів горілки, перехилив просто тут, не відходячи від стійки, закусив шматочком лимона, тут же замовив ще стільки ж і крабову паличку. Барменка вже давно забула про торішній весняний інцидент, навіть визнала в Глодові постійного клієнта і час від часу по-приятельському посміхалася. Нині вона перебувала, вочевидь, не в доброму гуморі, та Макса її настрій сьогодні зовсім не обходив. Випивши і зажувавши біло-червоною паличкою зі штучних крабів, він кивнув барменці, вибрався із задушного підвальчика і рушив додому, де на нього чекали гаряча ванна і вечір на самоті перед телевізором.

…Телефон дзвонив двічі, поки він лежав у ванній. Глод не збирався зриватися й голяка, стікаючи водою, дізнаватися, хто так уперто домагається його. Раніше трубку радіотелефону до ванної приносила Наталка, розуміючи — опера можуть вирвати з мильної піни будь-якої миті. Тепер Глод міркував уже по-буржуазному: кому треба, той завжди додзвониться. Тому виліз із ванни, коли набридло лежати, витерся махровим рушником, обмотав ним стегна, пройшов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, та особливо й не було чого. Іноді Глод визначав себе як холостяка класичного.

Щойно чайник закипів і одноразовий пакетик «ліптону» занурився в наповнену окропом чашку, знову озвався телефон. Доведеться підходити. Лишивши чашку на кухонному столі, Макс зайшов до спальні, присів на край ліжка, дочекався чергового дзвінка і зняв трубку.

— Слухаю.

— Алло… — жіночий голос.

— Так, я слухаю.

— Алло… Максиме? Це Максим?

— Максим, — погодився Глод, далі не впізнаючи співбесідницю.

— Це Олена… Пригадуєте, з телебачення…

— Телепатія.

— Що?

— Нічого, то я сам до себе, — не говорити ж їй, що годину тому згадував про неї, все одно не повірить, вийде, наче в поганому серіалі про кохання. — Звідки ви?

— З Києва… З дому. Максиме, ви можете чесно відповісти мені на одне запитання?

— Просто так, не поцікавившись моїми справами і не розповівши про свої?

— Просто так. Бо питання серйозне.

— Не інтригуйте мене, Олено, і не набалакуйте собі міжміську, зараз уже не бізнес-час, але ще не нічний тариф.

— Бог із ним. Максиме, де Богдан Баглай? — пауза. — Скажіть мені, що він у камері, за ґратами, під надійною охороною.

Отак.

— Не можу, — слова вирвалися мимоволі, він хотів відповісти їй щось зовсім інше, інакше. — Радий би, та не можу. А взагалі, що там у вас сталося?

— Отже, мені справді страшно.

9

— А чому я повинен вам, Романе Романовичу, отак просто відповідати на запитання такого роду? І чому ви вважаєте, що все це взагалі пов’язане з ним?

— Думаю, вам доведеться відповідати на нього не лише мені. І, вибачте, пане генерале, але я змушений повторитися: де тепер перебуває Богдан Баглай?

Все ж таки Малиновський був у чомусь генієм своєї справи. «Кримінальні портрети» дуже швидко стали резонансною, а як наслідок — рейтинговою програмою. Тому її продюсер міг спокійно скористатися правом прямого доступу до міліцейського керівництва, з яким програма активно співпрацювала. У тому числі — до начальника убозівського главку, генерала з простим, зовсім навіть не міліцейським прізвищем Савченко. День для візиту теж вдалий — четвер. Не початок тижня, наповнений нарадами, не середина із запарками, та й не п’ятниця з підбиттям підсумків.

— Треба зустрітися, дещо обговорити, певні проблеми, — досить обтічна фраза.

— Гаразд, приїздіть, Романе Романовичу, завжди радий бачити, годинку на дванадцяту, всі проблеми вирішимо, — ще більш неконкретна відповідь. Олена навіть не чекала, що Малиновський запитає про Баглая з місця в кар’єр, тому її трохи втішила реакція генерала. Та він швидко опанував себе і тепер розмова набувала більш офіційного характеру.

А це давало Олені підстави для невтішного висновку: їй не повірять.

— Ви можете назвати мені джерела вашої поінформованості? Звідки ви знаєте, що Баглай може перебувати на волі?

— Слухайте, ми поки що обмінюємося запитаннями, наче малі діти, — Роман нервувався і не приховував цього. — Якщо герой нашої програми, особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай справді втік з-під варти, приховувати це як мінімум нелогічно.

Оголосити розшук, причому безпосередньо за допомогою нашої програми — ось що треба зробити, причому навіть зараз не пізно. І потім, якщо він якимось чином утік і справді переховується на волі, то це означає — погрози на адресу журналістки цілком реальні. Ви ж краще від мене знаєте, що повинна робити міліція, коли журналіст ризикує постраждати від руки злочинця через свою професійну діяльність. Злочини, скоєні проти журналістів, беруться під особливий контроль…

— А в чому, Романе Романовичу, ви бачите склад злочину? І де ви бачите погрози на адресу нашої, — генерал наголосив на останньому слові, — дорогої пані Олени?

— Ви ж тримаєте в руках листа, — встряла Олена.

— Тримаєте, — підтвердив Малиновський.

— Я, звичайно, не фахівець у красному письменстві, я насамперед міліціонер, навіть колишній опер, причому не найгірший. Але оце, — Савченко повернув аркуш паперу, котрий тримав у руці під час усієї розмови, текстом до присутніх, — що завгодно, тільки не погрози. Це поезія, наскільки я розумію.

— Це — не поезія. Це просто вірші. Не найгірші, проте й не геніальні.

— Ну, вам, творчим людям, видніше. Для мене як відповідального працівника органів внутрішніх справ, так само, як для будь-якого працівника розшуку чи слідства, це навіть не речовий доказ.

— Чому?

— Давайте, пані Олено, ще раз усе по порядку. Отже, вам на телебачення часто приходять подібні листи?

— Подібний — уперше.

— Тобто? Ніхто ніколи не присилав вам віршів?

— Ну, скажімо так, присилали, але не такі…

— Ще раз почнемо спочатку. Скільки разів за весь час роботи на телебаченні ви особисто отримували листи?

— Багато. І на «Кухонний базар» приходила пошта. Звичайна та електронна. Писали на форум — як для програми взагалі, так і для мене особисто. Будь-яка програма заохочує глядацьку пошту, зворотній зв’язок, рейтинги, розумієте?

— Звичайно. Поїхали далі: на «Кримінальні портрети» пошта приходить?

— Не так багато, вийшло ж усього чотири випуски. Особливо після батька-ґвалтівника. Та й після людожерів народ писав. Обурювався здебільшого. Хтось приколювався на форумі в Інтернеті. Написали кілька разів: «Я тебе з'їм!». Так, пустощі…

— Чому ж пустощі? Між іншим, оце «я тебе з'їм» реальніше сприйняти за погрозу, ніж невинний віршик, написаний, без сумніву, прихильником. Вашим особисто. Та ще й таким, хто не сподівається на вашу прихильність. Ви для автора цього послання — недосяжна телезірка. І жінка, зрештою, також. Ось, послухайте уважно. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати це вголос.

Генерал прокашлявся і почав декламувати без жодного ентузіазму, наче звітував комусь про виконану роботу:

Я народився в цей поганий вік І лиш тобі я заявляю прямо — Своїм душевним втратам загубив давно я лік, Фінансовим же загубив так само. Нам не ходити разом у балет, Не пити в ресторані гідропарку. Ти там собі купуєш свій дешевий марафет, А я собі жую державну пайку. Забуду тут любовний твій талант, Усі твої ужимки й інтереси. І твій фотопортрет я перешлю тобі назад І не вкажу зворотної адреси.

Олена та Малиновський вислухали його, зберігаючи кожен на своєму обличчі однаковий кам'яний вираз. Слідчий експеримент вочевидь не вдався, і господар кабінету помітив це.

— До речі, — генерал намалював на обличчі посмішку, — я теж ваш палкий прихильник. Належу до легіону таких самих ваших фанатів із числа працівників МВС усієї України. І так само не сподіваюся на взаємні почуття, як і цей зек. Між іншим, полковника Стогнія так не люблять, як вас. Може, тому, що красується, наче дівка, а тут розумна альтернатива — насправді красуня.

— Але ж ви не пишете мені подібних віршів! Взагалі ніяких!

— Не сподобив мене Господь! — Савченко розвів руками, аркуш паперу й далі тримав у правиці.

— Мені взагалі вперше прислали вірша поштою!

— Все колись трапляється вперше!

— Але його написав Баглай! — Олена відчула, що опинилася в якомусь зачарованому колі. — Я начиталася його так званих віршів, ще коли працювала над кримінальною справою. Вони підшиті, том тридцять четвертий, як зараз пам’ятаю.

— Це — один із тих віршів?

— Ні, він, швидше за все, написав новий! — генерал хотів щось сказати, та Олена затарабанила, незважаючи на невдоволену Романову міміку і не даючи господареві кабінету вкотре збити її з думки: — Тому ми хочемо знати, де Баглай тепер. Якщо він якимось чином дізнався адресу нашого офісу, сидячи в камері й відбуваючи своє довічне ув’язнення, я заспокоюся і намагатимусь подивитися на надісланий мені вірш під іншим кутом. Але я довідалася, що понад тиждень він гуляє на волі. Навіть більше — втік, залишивши після себе купу трупів. І ось мені надходить від нього лист. Думаю, йому таки дали змогу подивитися нашу програму, тепер він просто знущається, лякає мене…

— Якщо не гірше, — вставив Малиновський.

— Тобто? — не зрозумів генерал.

— Не виключено, що він захоче… скажімо, нашкодити Олені.

— Гаразд, — витримавши невеличку паузу, мовив генерал. — Я слухав вас, послухайте і ви мене. Оцей лист, — він помахав аркушем у повітрі й нарешті поклав його на стіл, — набраний на комп’ютері та роздрукований на принтері. Надійшов він не поштою, правильно? Його вийняли вчора з ящика для прямої кореспонденції, що стоїть біля бюро перепусток на центральному вході до офісу вашої телекомпанії. Як ви щойно пояснили мені, відвідувачі можуть класти туди листи та різні пакунки, котрі призначені для працівників каналу, аби за кожним разом не виписувати кур'єрам перепустки чи не смикати туди-сюди постійно зайнятих адміністраторів. Виймають надходження тричі на день. Незалежно від того, повний ящик чи там лише один конвертик. Цим займається конкретна людина, яка сортує пошту й передає далі адресатам. Ніколи ще нічого не губилося, нововведення себе виправдовує. Поки що я правильно відтворюю ваші слова, Романе Романовичу?

— Абсолютно.

— Ви принесли також конверт, із якого Олена витягла листа з віршем, що так налякав її. Ось цей конверт, переді мною, — тепер генерал показав їм розірваний конверт. — Зворотної адреси немає, вашої так само. Лише наклеєні скотчем великі літери, набрані спочатку на комп’ютері, потім — роздруковані на принтері, тоді — акуратно вирізані. Тут зазначений адресат: «ДЛЯ ОЛЕНИ СУРЖІ». Кинути цього листа в ящик міг хто завгодно.

— Вам не здається все це підозрілим?

— Ні, — коротко відповів генерал. — Людина має право передавати листи іншій людині у будь-який безпечний для життя та здоров’я спосіб. Скажімо, загортати в папірець каменюку і кидати у вікно, розбиваючи шибку, не можна. Злочин не кримінальний, але адміністративний штраф стягується легко. Можна ще за хуліганство притягти таких листонош, та на практиці такого ніколи не роблять. І так міліцію лають, що саджають мало не за п’ять колосків, як при Сталіні, а справжні бандити відкуповуються хабарами і на свободі гуляють…

— Так на волі Баглай чи ні? — знову не витримала Олена.

— Я ще не закінчив, — генералова рука поклала конверт зверху на аркуш. — Таким чином, почерк визначити неможливо. Аби ще ваш анонімний фанат писав від руки… Жодних придатних до ідентифікації відбитків пальців, окрім моїх та ваших, ані на конверті, ані на аркуші експерти не знайдуть. Гарантія. Ви вимагаєте від мене захисту? На підставі чого міліція мусить берегти пані Олену цілодобово? На підставі того, що хтось написав вірша зовсім нейтрального змісту, видрукував на комп’ютері, поклав у конверт і приніс просто до офісу, а не кидав у поштову скриньку, бажаючи, аби швидше дійшов? Складу злочину в цьому немає. Повірте мені, старому розшуковцю. Навіть кримінальну справу на підставі написаного і подарованого вам вірша порушити неможливо. Так не лише в нашій — у будь-якій країні.

— Навіть якщо я просто тут напишу заяву, що мені погрожує убивця Баглай, ви її не приймете? — виклично запитала Олена.

— Ні. Територіально ваша телекомпанія належить до Печерського районного відділу внутрішніх справ. Заяву несіть туди. Навіть якщо її у вас приймуть, ніхто нічого не робитиме. Бо заява нічим не підкріплена. Кажу ж вам: поки що у факті отримання вами віршованого листа складу злочину немає.

— Тоді знову почнемо звідти, звідки вже починали, — знову заговорив Малиновський. — Ви тут обмовилися про порівняння почерку та відбитки пальців. Якби це було написане від руки, якби на конверті чи листі знайшли чіткі відбитки пальців, якби експертиза довела — писав Баглай і пальці його: чи порушили б ви на підставі цього кримінальну справу?

— Якщо Баглай відбуває призначене йому покарання — ні.

— А якщо він на волі?

— Я вам вкотре пояснюю: формальних доказів того, що вірша написав і кинув у ящик Баглай, немає і не буде. Їх просто не знайдуть. Раз так — немає і кримінальної справи. Тобто ані в мене, ані в кого іншого не буде підстав охороняти вас, Олено. Зрештою, і людей не знайдеться. Бог знає, наблизиться він колись до вас чи просто так розважається.

— Значить, він на волі, — підсумувала розмову Олена. Вона намагалася до останнього переконати себе в тому, що помиляється, що Глод по телефону просто пожартував, бо чомусь образився на неї за ту програму і свою роль у ній, знає вона ідіотські ментівські жарти, вже знає. Та Глод, виходить, говорив серйозно, хоча дуже сухо і стисло, вочевидь намагаючись не ляпнути зайвого. Страх знову накотив штормовою хвилею, захотілося зіщулитися на стільці, перетворитися на мишку, зникнути десь у шпаринці під підлогою і сидіти там довго-довго, можливо, все життя.

— Зрештою, пане генерал, ви щойно дали нам це зрозуміти, — погодився з її висновком Роман.

— Припустімо, ви маєте рацію. Хтось проговорився, стався витік інформації, — спокійно заговорив Савченко. — Ми робимо, можна сказати, одну справу, тому підтверджую: так, десять днів тому Богдан Баглай утік з-під варти, вбивши під час втечі двох оперативників, охоронця, слідчого, ще одну, зовсім сторонню людину, і тяжко поранивши ще трьох. Серед них — адвокат, котрий свого часу вів його справу. Подробиць не буде. Оголошено загальнодержавний розшук. Ви це хотіли почути?

— Ви не маєте права приховувати інформацію…

— Ми, пані Олено, маємо будь-які права. У цій ситуації її оприлюднення через пресу й телебачення лише ускладнить, на нашу думку, процес розшуку. Це не в наших інтересах, ось таке формулювання.

— Чому? Ви можете пояснити — чому?

— Причин багато, — навіть Олена з її порівняно невеликим досвідом зрозуміла, що генерал ухиляється від прямої відповіді. — Вірите, я вигадаю їх зараз десяток, і кожна матиме об’єктивний вигляд. Наприклад, скільки можна давати оголошень про розшук однієї людини на телебаченні та в газетах? Один раз, максимум — два. Далі це вже нікого не хвилюватиме. Журналісти перекажуть подробиці втечі, охоче потопчуться по міліції, вони це люблять, а потім — усе. Наступного дня виникне інша тема, не менш цікава. Навіть більше: Баглай, мабуть, уважно стежить за пресою. І взагалі — він тепер дуже уважний та обережний. Нехай заспокоїться, вирішить, що шукати його перестали, і вилізе на поверхню, втратить обережність. Досить аргументів чи продовжити?

— Розумієте, — Роман заговорив, старанно фільтруючи слова, — для нашої програми можна зробити виняток. Ми нібито причетні якимось чином до справи Баглая, тому повідомлення про його втечу, навіть без подробиць, додасть нам аудиторії.

— Ви думаєте насамперед про це?

— Робота у мене така — саме про такі речі дбати в першу чергу. Але я певен: ще більш резонансно це повідомлення прозвучить у новинах. На такі речі вашої згоди мені не потрібно, існує право журналіста на вільне отримання та розповсюдження інформації…

— Послухайте, Романе Романовичу, вимкніть, вибачте на слові, дурня! — генерал підвищив тон розмови. — Ви ж не хочете, аби ваші «Портрети» перестали існувати?

— Ви погрожуєте закрити програму?

— Боже збав — погрожувати телеканалу! Можете дати добро на озвучення цієї частини нашої розмови в новинах чи деінде. У вас буде п’ятнадцять хвилин слави. Потім, Романе Романовичу, наша співпраця й добрі стосунки припиняться раз і назавжди. Наступного ж дня будь-яка інформація такого роду закриється не лише для вашого каналу — для преси взагалі. Окрім спеціалізованої, на зразок наших відомчих газет і журналів і підконтрольних телепрограм на зразок «Чорного квадрату», «Закону», підполковник Стогній взагалі позбавиться конкурентів. Можете бути спокійні: новий міністр тільки й чекає слушної нагоди, аби максимально обмежити доступ преси до міліції. А винуватцями всього станете ви. Про це ми вже потурбуємося, можете бути спокійними. Тепер скажіть: вам це треба?

Олена далі дивувалася реакції Романа: він тримався абсолютно спокійно, наче грав у покер і збирався блефувати, маючи на руках не найкращі карти.

— Але ж Баглай у бігах. І теоретично здатен писати Олені листи з погрозами. Навіть сам здатен становити для неї реальну загрозу. Як із цим бути?

— Я особисто не бачу підстав для занепокоєння, — генерал не знижував тону. — Баглаєві зараз просто робити немає чого, як тільки писати журналістці сентиментальні тюремні віршики. За стилем — саме воно, хоча я не фахівець із подібних питань. Начитався за своє життя таких віршиків… Вашу програму, я певен, кримінальний елемент дивиться. У них там кожен третій римує кров та любов. Нічого не заважає комусь із них склепати такого ось віршика для нестандартної телеведучої, красивої, вибачте, Олено, бабери, яка замість того, щоб говорити про моду, музику, кохання та різноманітні жіночі історії, говорить з екрану про вбивць, людожерів, ґвалтівників та іншу людську поторочу. Навіть коли я десь глибоко в душі згоден із вашими підозрами, цього зовсім не досить, щоб дати команду все кинути й ловити Баглая біля вашого офісу, будинку чи десь на маршруті вашого пересування містом. Даруйте, панове, але розмову закінчено.

10

Знову ні слова, ні півслова. Люди навіть не здогадуються, хто ходить серед них. Та Баглай знав — про нього не забули, і раз не передають про його подвиги на телебаченні й не пишуть у провідних газетах, отже, так комусь треба, просто вигідно і край. Його такий розклад навіть розважав. Хоча головну розвагу він збирався смакувати попереду, переживав лиш, що не зможе спостерігати за пикою цієї малої сучки. У тому, що вона здогадається, хто саме став таким надто палким її прихильником, він жодних сумнівів не мав.

Поки що вдавалося обходитися без особливих сторонніх контактів. Цілий день Баглай блукав Дарницею, вишукуючи комп’ютерні клуби та інтернет-кафе. Пацанва не використовувала техніку за прямим призначенням, гралася в різні іграшки, лише одиниці писали один одному листи чи блукали сайтами з метою самоосвіти. Ріг, Скляр та Кузьма, коли не бухали та не знімали тьолок, постійно тусувалися у таких клубах, убиваючи комп’ютерних монстрів.

Дебіли.

Користуватися комп'ютером Баглай загалом навчився. Час від часу він заходив у інтернет подивитися на сайти різних великих і малих фірм та фірмочок. В основному його цікавила реальна ринкова ціна того чи того товару. Озброєний потрібною інформацією, він не дозволяв баригам дурити себе навіть за умови, що пропонував крадене. Спритно та вправно торгувався, скидаючи крадений товар чи визначаючи: це треба брати, а на це не варто витрачати часу та зусиль. Словом, із компом він цілком давав собі раду, але зараз його цікавила можливість виходу на принтер. Не в усіх клубах його використовують — потреби такої немає.

Нарешті в одному з клубів принтер знайшовся. Баглай, наступивши на гордість та гонор, заговорив до пацанів, молодших від нього років на п'ять. Переповів свою проблему: є в нього важливий текст, треба набрати і роздрукувати, коли б можна було скористатися машиною та принтером, там не багато, він заплатить. Двадцять баксів — непомірна ціна за таку послугу для таких мудаків. Від папірця з портретом американського президента важко відвести очі, отже, проблема вирішилася на диво оперативно. Один із пацанів, судячи з усього — старший розпорядник на час, поки немає дорослого хазяїна, струсив із лавки якогось хлопчака, коли той саме полював на гоблінів, посадив божевільного мільйонера на звільнене місце, пояснив: дисководи кругом вимкнені, аби різні маромої свої дискети не пхали та вірусів не заносили. Тому, дядьку, набирай тут, створи собі папочку, коли хочеш, а ні — записуй як звичайний вордівський файл. Тоді перекинеш його електронкою на їхній офісний комп, вони підкажуть, як це зробити. Ну, а звідти вже роздрукують, там принтер підключений.

Зашибись, пацани.

Передрукувавши написані в зошиті від руки вірші, набравши окремо ім’я та прізвище журналістки та вивівши все це на принтер, Баглай тут же знищив файл, розпитав, де поблизу роблять ксерокопії, за півгодини наксерив по три примірники кожного аркуша. Для чого так багато, сам не знав. Навіть більше, — просто не замислювався над цим. Час покаже. Вдома посортував копії на три купки, одну відразу склав учетверо, заховав через брак кращого місця під телевізор, решту поклав у сумку, поряд із набитою грішми коробкою.

І несподівано для себе відчув довколишню порожнечу. Минула лише половина дня, заряд енергії лишився, та програма-мінімум виявилася виконаною надто швидко. Баглай не знав, що робити далі, до чого докласти рук. Без сумніву, його колишні братан, знали де шукати розваг. Наприклад, понапивалися б. Баглай скривився від самої думки про спиртне.

Колись, років у шістнадцять, він сприйняв пропозицію випити чогось серйознішого за пиво як належне. Наливали старші хлопці, піднесли на рівних — п’ятдесят грамів, пляшка розливалася на чотирьох, без того насилу дістали, тоді горілка на кожному кроці не продавалася. Організм зреагував миттєво — горілка не встигла навіть пройти стравоходом повний шлях, як хлопчину вивернуло, наче рукавичку. Баглай блював собі просто під ноги, а в голові крутилося: ось зараз із рота випаде шлунок разом з іншими нутрощами. Старші приятелі сприйняли це нормально, вперше мало що з ким трапляється. Почали згадувати подібні історії з власного досвіду.

Минув час, Богдан ніби прийшов до тями, йому знову налили, він знову пригубив, результат виявився ще гіршим: його знудило вже від запаху. Він не здавався, куштував алкоголь ще кілька разів, причому не лише горілку, а й коньяк, сухе вино, портвейн, лікер, навіть самогон. Висновок напрошувався сам: незалежно від міцності напою, його організм не сприймав алкоголь у принципі. Більше того — вивергатися почало навіть пиво, яке до того хлопець час від часу попивав, заїдаючи в’яленими бичками чи креветками. До лікаря, ясна річ, Баглай не пішов. Що йому сказати: шлунок бухла не приймає? Видно, так уже природа запрограмувала. Цигарок він не курив просто так, не дотримуючись жодного принципу. Не хотів, не відчував від цього жодного задоволення. Про наркоту навіть не думав. Однак і своїми спортивними досягненнями не міг похвалитися. Ну, шахи хіба, і то останній раз переставляв фігури на дошці років у вісімнадцять. Спосіб життя, обраний ним, та середовище, в якому завдяки цьому опинився, менше за все сприяли регулярному розвитку шахістської думки. Щоправда, іноді Баглай ловив себе на бажанні розіграти невеличку партійку, тільки замість королів, коней та пішаків завжди бачив перед собою людей.

Аби знову не нудитися перед телеекраном, Баглай узяв навмання один із аркушів, вийшов на вулицю, доїхав на метро до Хрещатика, там купив пачку конвертів без марок, а в найближчій аптеці — кілька пар медичних гумових рукавичок. Потім, поблукавши універмагом, надибав хусточки, купив три штуки. Знайшовши затишне місце в скверику на розі Пушкінської та Прорізної, вмостився на лавці і старанно, не звертаючи ні на кого уваги, витер аркуш і конверт хусточкою, перед тим натягнувши рукавички. Перехожим Баглай віддав належне: на нього теж ніхто уваги не звертав. Поклавши складений аркуш у конверт, Баглай хотів змочити місце для заклеювання слиною, та вчасно зупинився. Він десь чув або читав, що слина так само ідентифікує людину, як і відбитки пальців. Аналізу слини в нього, здається, жодного разу не брали, тому при бажанні порівняти навряд чи буде з чим, але Баглаєві не хотілося давати ментівським експертам навіть маленьку зачіпку. Хоча не був певен, що конверт і вкладений у нього аркуш хтось узагалі віддасть для серйозної експертизи. Засунувши незаклеєного листа в кишеню куртки і не знімаючи при цьому рукавичок, він пройшов до найближчого туалету, заплатив сорок копійок, змочив обтягнутого гумою пальця під краном, акуратно провів мокрим по смужках клею, запечатав конверта. Треба ще було купити ножиці та скотч. Усе це продавалося в універмазі. Лишалося вирізати надруковане прізвище адресата і наклеїти на конверт. Вирізав і наклеював паперові смужки не надто акуратно та старанно, вийшло трохи кривувато, та хай уже пробачають.

Дорогу до офісу «S-каналу» він за ці дні вивчив добре, загалом погано орієнтуючись у Києві. До столиці його постійно заносило проїздом, далі залізничного вокзалу ніколи в своїх мандрах не заходив. Не знімаючи рукавичок, тримаючи руки в кишенях шкірянки, він пройшовся пішки від Хрещатика до Кловського узвозу, впевнено зайшов до центрального входу в офіс. Ящик для кореспонденції впадав в очі відразу, Баглай наколов його ще під час першого розвідувального візиту сюди й відразу визначив для себе один із способів передачі кореспонденції. Кинувши листа в ящик, Баглай вийшов із почуттям виконаного обов’язку. Остогидлі рукавички пожбурив у найближчий смітник… І знову відчув, як накочується порожнеча. Звісно, сучка отримає вірша, складеного на її честь. Про це на всю Україну не розтрубить, сумнівів немає. Але це так, артпідготовка перед наступом піхоти та важкої бойової техніки. Метро, вулиці, люди, взагалі — саме місто почало тиснути на Баглая ще сильніше, ніж чотири стіни, тому він зловив перше зустрічне таксі, назвав адресу, повернувся в свою нору, вмостився за столом, натягнув нову пару рукавичок і, орудуючи ножицями та скотчем, заготовив ще три листи для Олени Суржі.

За цими клопотами сплив черговий день. Під вечір стало зовсім тоскно, а коли осінні сутінки остаточно заволоділи містом, Баглай рішуче вимкнув геть остогидлий телевізор, ніби нафарширований серіалами про несправжнє життя, різними шоу, де діти признаються батькам у статевому потязі до бабусь, а весь зал це обговорює, та рекламою бабських прокладок. У нього ж купа бабок у кишені. Десь у місті вже вийшли на роботу повії, котрі тільки й чекають щедрого клієнта. Є ще кабаки, де можна пристойно повечеряти — і хай лише халдеї спробують погано обслужити його, клієнта, котрий завжди правий.

На початку восьмої вечора Богдан Баглай вийшов зі свого сховку підкоряти велике місто.

Повечерявши, знайшов за допомогою таксистів-усезнайок шлюху, котра чесно і головне — мовчки відпрацювала свою оплачену годину. Тож повернувшись після виконаної програми-мінімум додому, Баглай завалився на диван і швидко заснув. А серед ночі прокинувся, сів, звісивши ноги, подумав, що саме його розбудило, згадав, усміхнувся в темряві.

Ідея справді непогана. Адже проститутці все одно, за яку послугу їй платять. Тим більше, коли це в жодному разі не стосується збоченого сексу. Вірніше, нехай собі думає про клієнта, що хоче.

Отже, завтра потрібен магнітофон. Ще краще — диктофон. Таксист-сутенер пояснив, де його завжди можна надибати, коли знову припече. До біса довбані листи. Вже не смішно.

11

— Втішити тебе немає чим, але я чесно виконав твоє прохання, незважаючи на повну його ідіотичність, — Малиновський розвалився в кріслі, кинувши злощасний конверт перед собою на стіл.

— Ти справді вважаєш мене ідіоткою?

— Не знаю. Принаймні в тебе стало розуму не мести язиком по всьому каналу і не переповідати страшилки про те, як тобі нібито погрожує небезпечний маніяк.

З часу отримання Оленою анонімного вірша минуло три дні. Настав жовтень, який приніс сльотаві дні й короткочасні похмурі дощі, що цілком відповідало загальному настрою молодої жінки. За цей час вона переконалася: аби нормально заснути, не треба боротися з сонячними променями. Навпаки, Олена ніколи б не повірила, що почне боятися не лише темряви, а навіть тьмяного світла нічника. З темних кутків до неї долітало зловісне шепотіння, а іноді здавалося — просто з кутка чи з-під ліжка виповзе товстезна зміюка з головою Баглая, подивиться на неї порожніми холодними очима, висуне з рота роздвоєного язика… Ні, далі розпалювати уяву не хотілося. Після невдалого візиту до міліцейського генерала вони з Романом поїхали до неї додому — на роботу Олена повертатися просто не могла. Дорогою Малиновський заїхав до аптеки, накупив цілу купу дорогих заспокійливих пігулок. Та коли він поїхав, лишивши її саму, хоч і в надійно замкненій квартирі, вона, наковтавшись тих ліків, зрозуміла, що спокійніше не стало. Поспати вона змогла лише півтори години, потім, прокинувшись, відразу почала дзвонити Романові то в офіс, то на мобільний. Зрештою в нього урвався терпець, він приїхав і до вечора коханці сварилися, коли — пошепки, коли — голосно. Врешті-решт Малиновський спробував укласти мир чи хоча б перемир'я, місцем для цього традиційно слугувало ліжко. Проте Олена трималася скуто, напружено, на пестощі та лагідні рухи коханця не відповідала, нормального сексу в них не вийшло. Роман одягнувся і втупився в телевізор, а Олена лежала, не рухаючись, близько години. Потім тихо промовила: «Вибач», і зникла у ванній.

Вночі вони знову посварилися: Олена вперто не хотіла вимикати світло в усій квартирі, навіть у ванній і туалеті. До себе додому Малиновський не поїхав лише через небажання нового скандалу, цілком логічно передбачивши, що коханка не буде його відпускати від себе. Коли нарешті вона, нагодована справді конячими дозами пігулок, заснула, Роман ще довго не спав, прикидаючи подумки найближчі перспективи. Нічого втішного ситуація не обіцяла, тож під ранок він сам запропонував Олені відвезти листа одним своїм знайомим спеціалістам на неофіційну порівняльну експертизу. Касету з фільмом про Баглая, де звучали оригінальні вірші, виписані з кримінальної справи, та вірш, отриманий Оленою від аноніма, він передав фахівцеві зі стилістики, пояснивши наперед, у чому справа, і попросивши не афішувати його прохання. Фахівець обіцяв не лише свою власну допомогу, а й навіть вирішив залучити ще парочку колег, аби повністю підстрахуватися. Працювали вони два дні, і ось нарешті повернули Малиновському матеріали, додавши письмове резюме. Та Романові все було зрозуміло і без занадто вченої, як на нього, писанини.

— Прочитай ось оце, якщо щось так просічеш, — він простягнув Олені через стіл кілька списаних від руки аркушів. — А в двох словах скажу тобі таке: причин для того, аби піджимати хвоста, немає. Або ж так: я не бачу цих причин.

— Говори, говори.

— Кажу: вірші, авторство яких нам із тобою відоме, і те, що тобі надіслали поштою, справді схожі за стилем. Так само, як схожі одна на одну всі пісні на радіо «Шансон». Чи, скажімо, зразки любовної лірики.

— До чого тут…

— У нашому випадку — тюремної. Чи бандитської. Словом, немає сумніву — твій анонімний прихильник належить до кримінального середовища. Може, звичайна гопота. Володіє словом, але не фахово. Так само, як Баглай. Ну, як би тобі ще пояснити… Горілка, скажімо, готується за однією технологією. Вся вона має сорок градусів. Лиш виробник різний. Чи ті ж самі вареники — їх усюди однаково ліплять. Начинка різна, тісто, розмір та суть вареника лишається одна. Ось такий «віршований вареник» тобі прислали.

— Ти хоч сам розумієш, що верзеш? Хто з нас ідіот?

— Слухай, кому це треба, тобі чи мені? Я пояснюю, як можу, аби до тебе дійшло: напевне сказати, хто саме написав цього дурнуватого віршика, практично неможливо. Так, не виключено, що це Баглай, котрий утік із-під варти. Але йому немає чого більше робити, як оце римувати для тебе рядки. Я схильний думати, що ти впадаєш у паніку. А це, дитино, шкодить виробничому процесові. Графік озвучки ти вже зірвала, посидите з режисером сьогодні вночі. Вибач, але ти на роботі. Ще візьми зйомки зірви.

— Отак, значить, — Олена пробігла очима по каракулях фахівців-стилістів. Нічого до пуття не зрозуміла, та навіть і не спробувала, заховала папірці в кишеню. — А можна дізнатися, що ти взагалі про все це думаєш?

— Нічого, — квапливо, навіть надто квапливо відповів Малиновський, потім швидко додав: — Ну, не те щоб зовсім нічого… Я тобі скажу, коли вже так припекло, настільки, що заважає нам працювати в нормальному режимі. «Кримінальні портрети» — рейтингова програма, із цим ти мусиш погодитися. Так, багато в чому — завдяки тобі. Не лише тому, що ти вчасно просікла фішку, просто вибір ведучої справді вдалий. Симпатична мордочка, все таке…

— Дякую.

— Нема за цо, як кажуть поляки. Ми показали глядачам убивцю, котрий, окрім іншого, має певний поетичний талант. Не Тичина чи там, я знаю, Сосюра, але ковбасить собі пацан стішки, це цікаво, це хід, це фішка врешті-решт. Когось зачепило. І цей «хтось» відкриває в собі не менший поетичний талант. Він вважає, що не гірший за убивцю, котрий нашими стараннями став якщо не знаменитим, то принаймні більш відомим, ніж твій анонімний кореспондент. Підписуватися з невідомих причин він не бажає. Може думає — рано ще. Можна припустити, що ти отримаєш ще з десяток шедеврів, аж поки автор не відкриється тобі… нам… Скажи, якби ти не подзвонила тому конченому оперу й не довідалася про втечу Баглая, ти лишила б віршика в себе чи викинула б у смітник?

— Я впізнала стиль Баглая, — вперто стояла на своєму Олена. — Не лише в цьому листі… Взагалі… Розумієш, Ром, я багато дізналася про нього. Перший персонаж, мені все було цікаво, я не знала, як підступитися до нього, з якого боку…

— Гаразд. Гаразд, добре. Тоді давай так: задля якого хера йому треба посилати тобі віршика?

— Думаю, він хоче, аби я знала — він на волі.

— Знаєш ти, добре. Що з того? Де погроза, де загроза життю? Ментівський генерал — не найприємніша людина в цьому світі, та він має рацію — доказів жодних, лише твої припущення. Нічим поки що не підтверджені. Можемо, якщо хочеш, подати факт отримання тобою віршованого листа в наших новинах. Цікава фішка, зайва реклама для нас. Навіть оголосимо конкурс на кращий вірш для ведучої…

— Ні! — вигукнула Олена і сама злякалася власного вигуку, стишила голос: — Не треба, так гірше буде.

— Для кого? Програмі, між іншим, подібні іміджеві фішки зовсім не зашкодять. Узагалі, більше про роботу думай.

— Мені… мені страшно, Ромо.

— Я чую це, дитино, вже четвертий день. І, слава Богу, не четверту добу, — натяк прозвучав досить прозоро: після тієї, першої ночі Малиновський не ночував у Олени, а її спроби приїхати до нього негайно відкидав, пояснюючи, що йому хочеться виспатись. — Якби тобі підтвердили, що твій анонім — справді Баглай? Що б змінилося?

— Думаю, мене хоча б охороняли… їм же треба ловити Баглая…

— Дитино, ніхто тебе охороняти не буде. Я так само не збираюся. Своєї охорони немає, наймати через різні там агенції — викидати задурно гроші. Адже твоєму життю навряд чи щось загрожує. А якби й загрожувало, то в бункер я тебе не зачиню. Навіть якби я пішов на те, аби наймати фірмових накачаних охоронців, усе одно до кінця життя вони за тобою не ходитимуть. Усе, до цієї теми ми більше не повертаємося. Хочеш — живи в моєму кабінеті. Отам, на шкіряному диванчику в приймальній. Обіцяю замовляти тобі піцу телефоном, якщо таке рішення гарантує мій спокій. Довго ти сама так протримаєшся?

— Ромо…

— Немає Роми! Є робота, є телеканал, є продюсер, є рекламодавці. Все! А Баглая немає, уяснила? — відчувши, що перегнув палицю, Малиновський підвівся, вийшов із-за столу, як міг лагідно погладив дівчину по опущеній голові. — Заспокойся. За годину вільна студія, Корнієнко чекає. З журналістами ще й не таке трапляється. Переживеш, коли хочеш стати професіоналом.

У ці хвилини Олені Суржі не хотілося нічого. Та сказати це Романові, котрий буквально за кілька днів несподівано зробився чужим і незнайомим, вона не могла наважитися. Може, вона справді панікує, наче маленька дівчинка.

…А може, Роман Романович — Циган Циганович! — Малиновський ніколи не був для неї справді рідним та знайомим…

Ні, тільки не такі думки. Тільки не так. Це вже повна капітуляція.

Олена швидко витерла вологу з очей, усміхатися навіть не намагалася, та робочого вигляду на себе напустила. Здається, Роман лишився задоволений педагогічним сеансом, бо відразу перейшов до іншої теми, потік його слів перервало пищання мобільника. Олена, скориставшись нагодою, кивнула і вийшла з кабінету.

І побачила просто біля дверей, поряд із тим самим шкіряним диваном, де продюсер пропонував їй оселитися, плетеного кошика, заповненого трояндами. Ніна, секретарка Малиновського, кивнула на квіти.

— Годину тому принесли. З прохідної передали. Запитали, де ти, я сказала — тут, навіть сама сходила.

— Ну, то й що?

— Нічого. Тобі квіти. Дивно тільки — число непарне, але одна зламана. Мабуть, доставляли так, тому кур’єр чкурнув, не дочекавшись. Вважай, парне, наче на покійника. Нічого, витягнеш одну, даси мені, — Ніна підморгнула. — Від кого, цікаво?

— Стоп, давай ще раз, — Олена піднесла руку, відгороджуючись від словесного потоку, — мені хтось прислав кошик троянд. Правильно?

— Дійшло нарешті.

— І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?

— Ну, так. Охорона ж не пустить, навіть коли піцу замовляють хлопці з нічного монтажу. Виходить людина, розписується і отримує. Я пішла до центрального входу, а кур'єра тільки й бачили. Каже охоронцеві: черконіть, мовляв, отут, мені нема коли чекати. Той і розписався, не вперше. За піцу ж, буває, розписується. Я взяла кошика, глянула вже в ліфті — одна квітка поламана. Інакше б завернула, не думай…

Олена обережно наблизилася до кошика. Троянди як троянди. Фірмова стрічка, так загортають на фірмах, що спеціалізуються з доставки квітів. Одинадцять штук… Ні, фактично десять… Наче на покійника, як зауважила Ніна. Що там біліє між ними? Ану…

Олена обережно зняла целофан. Малесенький пакуночок, розміром із сірникову коробку. Вона простягнула руку, вкололася, відсмикнула її. Страх прийшов разом із болем від уколотої руки. Їй раптом здалося, що там…

— Бомба…

— Як?

— Ніно… Бомба… Я думаю… Знаєш, буває, присилають…

— Не мели дурниць, — та голос секретарки звучав не надто впевнено.

— Чекай, може, міліцію…

— Що у вас тут? — на порозі кабінету стояв Малиновський, тримаючи руки в кишенях штанів.

— Оленці хтось бомбу прислав, — Ніна показала пальцем на кошик із трояндами.

— Яка ще бомба? Знову починаєш? — Роман рішуче відсторонив Олену, нахилився над кошиком: — Оце? — простягнув руку, теж уколовся, матюкнувся, але витягнув загорнутий у білий папір і заліплений скотчем невеличкий предмет. Покрутив його, потім рішуче розірвав обгортку, вочевидь бажаючи припинити нездоровий ажіотаж довкола звичайного подарунка.

Олена зойкнула. Ніна, перейнявшись серйозністю моменту, сахнулася до спинки свого стільця.

Обгортка впала на підлогу. У руці Малиновський тримав коробку сірників «Гомельдрев» з намальованим на жовтій етикеточці сірником, голівка якого палахкотіла жовтим полум’ям. Усередині замість сірників лежала маленька касета для диктофону «Олімпік».

Подивившись спочатку на секретарку, потім — на коханку, він повернувся, зайшов до кабінету, вийшов звідти, тримаючи в руках новенький диктофон, витягнув із нього касету, вставив отриману, натиснув на відтворення. Олена ще боялася вибуху, та з динаміка почулося спочатку шурхотіння, потім долинув жіночий голос.

Незнайомий.

Незнайомка старанно та якомога виразніше, ніби в школі перед комісією, декламувала вірша:

Таких як ти і не знайдеш навколо, Я пробував, але усе дарма. Я знав тебе іще тоді, як ти ходила в школу, А по мені вже плакала тюрма. Минали дні і скінчилось дитинство. Давай, суди мене, громадський суд. Я полюбив портвейни і тому подібне свинство, А ти собі вступала в інститут. І я тобі сказав, до чого йдеться — Що я тебе люблю, такий скандал. Але ти розсміялась і розбила моє серце, І я подався прямо в кримінал. Та я не лаю долю-арештантку — У всьому є мораль і вищий зміст, Бо ти тепер всього лише звичайна лаборантка, А я, щоб знала, вор-рецидивіст.

Запис скінчився. У повній тиші лише шурхотіла плівка в череві диктофона.

12

Найгірше в цьому житті — це не постійне відчуття страху. Олена як ніхто встигла за кілька останніх днів відкрити і зрозуміти для себе цю істину. Найгірше — це коли нема кому про свої страхи розповісти. Пожалітися, аби повірили й щось порадили. Нехай просто почнуть заспокоювати. Все-таки легше, ніж в очах чоловіків мати вигляд повної ідіотки. Навіть більше — шизофренічки, нервова система якої зазнала серйозного удару внаслідок отримання впродовж короткого терміну незвичної для не зовсім підготованої молодої жінки кількості негативної інформації.

Принаймні так сказав Олені лікар, до якого Роман мало не силою повіз її після ще одного спілкування з міліцією. Добре, хоч порадив їй справді кілька днів не виходити на роботу. Коли говорив це, дивився не на пацієнтку, а на її продюсера. І ось тепер вона сидить на дивані, замкнувши двері своєї квартири на обидва міцні замки, увімкнувши всюди світло й телевізор, аби створити' принаймні ілюзію чогось живого під одним дахом із собою.

А тоді, два дні тому, прослухавши отриману разом із квітами диктофонну касету, Олена просто в Романовій приймальній зайшлася в істериці, хоча секретарка Ніна не зрозуміла тоді, та й досі навряд чи розуміє причини. Подумаєш, прихильниця чи хто вона там начитала зовсім безневинний віршик і прислала своїй, без сумніву, телекумирці ось такий звуковий лист. Несподіваний? Так. Небезпечний? Ха-ха!

Цього разу Малиновський не заспокоював Олену. Просто лишив у своєму кабінеті, замкнув іззовні на ключ, який віддав секретарці, порекомендувавши випускати Суржу лише в туалет, і то — якщо захоче. А сам, попередньо знайшовши генерала Савченка по мобільному телефону, поїхав до УБОЗу. Цього разу генерала не виявилося на місці, але Романа прийняв один із його заступників, якого генерал по телефону ввів у курс справи і, мабуть, прокоментував ситуацію зі своєї точки зору. Тому заступник поставився до візиту телепродюсера ввічливо, та не надто серйозно. Одначе касету взяв, потрібну інформацію записав і обіцяв розібратися. Очевидно, дуже дістали телевізійники, бо результат проведеної роботи Малиновський знав уже наступного дня. Йому зателефонував якийсь майор, котрому передоручили цю справу і теж, швидше за все, прокоментували.

Отже, квіти доставив кур’єр фірми «Ольга». Фірма вже три роки приймає подібні замовлення від юридичних та фізичних осіб. Платити можна безготівкою та готівкою. Клієнтка в даному разі розрахувалася саме готівкою. Хлопчина-кур’єр, який зовсім не думав ховатися, визнав, що таке замовлення третього жовтня було, але божився, що троянди не ламав, у них із цим дуже суворо. Додавати до квітів листівку чи інший невеличкий пакуночок прийнято. Зазвичай кладуть листівку, іноді — щось запаковане. З досвіду працівників фірми «Ольга», коробочки з ювелірних магазинів. Букети готують за присутності замовника, потім він кладе серед квітів те, що хоче додати до них, кошик старанно пакують і доставляють протягом години. Адреса та адресат не здивували тих, хто приймав замовлення. Олену Суржу на фірмі «Ольга» знали не дуже добре, так склалося, що програми за її участю тут ніхто не бачив. Зате «S-канал» квіткарі дивляться. Звідси висновок: букет і подарунок для працівниці телебачення чи навіть телезірки, про яку вони, на жаль та сором, ще нічого не чули. Між іншим, коли оперативник показав фото Олени, дехто її впізнав, пригадавши «Кухонний базар». Просто прізвище не втрималося в голові. Буває.

Зовнішність замовниці описати докладно ніхто не міг. Щоправда, опитані дівчата, які приймали та готували замовлення, в один голос заявили: на їхній погляд, у неї на обличчі надто багато косметики. На обережне запитання опера, чи міг це бути переодягнений чоловік, дівчата дружно зареготали. Звісно, раніше такої клієнтки вони не бачили. Послуги фірми «Ольга» рекламуються в пресі й музичних радіостанціях. Ними може скористатися хто завгодно, кому дозволяють фінанси.

Голос на касеті свідки впізнали майже на сто відсотків. Клієнтка виявилася не надто балакучою, але її хриплуватий голос запам'ятався. До того ж не так багато часу минуло, менше доби. Хто зламав одну троянду, залишилося нез'ясованим. Оперативник схильний думати, що це — необережність кур’єра. Дівчата з «Ольги» навіть припускати такої думки не хочуть. Відбитки пальців на касеті, на сірниковій коробці та на папірці, в який посилку запакували, виявили. Але припущення міліції підтвердила експертиза: всюди наслідив Роман Романович Малиновський, є залапані відбитки ще однієї особи, та вони навіть при великому бажанні не піддаються ідентифікації, і, певно, залишила їх невідома замовниця. На бланку записані її дані: Ірина Попудренко, бульвар Лепсе, номер будинку, квартира. Але перевірка адреси нічого не дала. Вірніше, дала красномовне свідчення: клієнтка старанно замітала сліди. За названою адресою на бульварі Лепсе містився ЗАГС Солом'янського району міста Києва. Це означає, що Ірина Попудренко насправді зовсім не Ірина Попудренко. Навіть якщо ім’я та прізвище справжні, на встановлення всіх Ірин попудренко, котрі проживають у столиці та підходять за віком, треба витратити не один день. І, власне, для чого встановлювати її особу? Факту злочину немає — записала віршик на диктофон, зовсім нейтральний за змістом, жодних погроз чи ще чого. За начитування на диктофон віршів і посилання їх разом із трояндами улюбленим тележурналістам у кримінальному кодексі не лише України, а й жодної іншої держави відповідальність не передбачена. Висновок: ніхто Ірину Попудренко розшукувати не стане. Писати замість своєї домашньої адреси адресу ЗАГСу не можна, звичайно, та ані приміщення ЗАГСу, ані його репутація, ані жоден конкретний його працівник не постраждали, збитків від цього не зазнали.

Відсутність у діях Ірини Попудренко складу злочину — ось як усе це називається.

А в Олени Суржі розвивається манія переслідування. Якщо не щось більш серйозне. Немає гарантії, що всю цю виставу не організовують самі телевізійники, аби, по-перше, отримати можливість офіційно розголосити про втечу вбивці Баглая, який тепер погрожує журналістці, а по-друге, штучно створити довкола програми та каналу прецедент, кінцева мета якого, можете не мати сумніву, рекламна. Отже, пана Малиновського попередили: якщо є бажання і далі нормально працювати, краще історію з анонімними віршами не розвивати. Отак. Тему закрили.

Сам Роман поставився до всього цього інакше. Звісно, він знав, що жодної спроби інспірувати скандал ніхто не робив і не робить. Тепер, після всього, краще взагалі утриматися від будь-яких подібних ходів, навіть якби вони й були потрібні в інтересах справи. Олену ж насправді дістає прихильник, навіть, як з'ясувалося, прихильниця. Баглаєм тут і близько не пахне. Вона просто могла перевтомитися. Малиновський признався сам собі: він таки заганяв дівчину. Тому домовився з авторитетним лікарем і завіз на консультацію покірну Олену, котру після міліцейських заяв цілковито опанувала апатія. Її стан лише зайвий раз підтвердив діагноз лікаря. Олена глянула на годинник. Початок дев’ятої. Отак, у прострації, вона сиділа від шостої. Протягом двох наступних днів нічого не відбулося, та вона не особливо втішалася з цього факту. Чомусь здавалося — це не кінець. Не кінець… чого?

І початок — чого?

Телефонний дзвінок пролунав вибухом у тиші. Олена сахнулася, сильніше втиснулася в диван, та швидко опанувала себе: не можна так. Це лише телефон, засіб комунікації. Він дзвонить. Отже, так треба. Може, Роман вирішив поцікавитися її станом, хоча відтоді, коли все почалося, коли вона отримала конверт, коханець якось раптово став менше цікавитися нею взагалі.

А чи саме тоді? Хіба не раніше? Олена гнала від себе непотрібні думки, і що частіше їх проганяла, то частіше і настирливіше вони поверталися. Але про Романа і себе подумати вона ще встигне. Тепер — телефон. Хтось дзвонить їй увечері в неділю. Комусь вона потрібна.

Знявши трубку, вона мало не кинула її відразу на важіль. Вона раптом злякалася думки, що почує жіночий голос, котрий декламує нову порцію віршів і при цьому противненько регоче. Та з трубки линуло:

— Алло! Алло! Алло! — і чувся чоловічий голос.

— Слухаю, — Олена відкашлялася і приклала трубку до вуха.

— Олено, це Глод. Максим, із Слобожанська, ви…

— Так, Максиме, я впізнала вас. Добрий вечір.

— Мені голос ваш не подобається.

— Дякую.

— Я не в тому смислі, чор-рт… Вибачте… Коротше, все у вас нормально?

— Не вибачайтеся, Максиме. Мені самій мій голос не дуже до вподоби. І не все в мене гаразд, але хай вас це не турбує. Говоріть, слухаю вас.

— Я мусив дзенькнути вам ще раніше, вдень. Але подумав, що вас немає. Мобільний десь записував, та посіяв, робочого не знаю. Потім забігався, оце тепер згадав.

— А що у вас сталося?

— Нашу розмову пам’ятаєте? Ну, коли ви мені дзвонили з тиждень тому, стосовно Баглая?

— Так, — Олена здригнулася.

— Я вам казав, пригадуєте, коротко дуже, але говорив, як він дзвонив мені.

— Так, — вона відкинула волосся з лоба.

— Він ще раз дзвонив. Мені.

У неї в роті несподівано пересохло. Олена не могла поворушити язиком, просто дихала в трубку.

— Алло, ви чуєте мене?

— Так, — коротка фраза далася їй важко.

— Він дзвонив. Думаю, просто так, як і минулого разу. Цей дзвінок я навіть взагалі ніяк пояснити не можу. Я, знаєте, більше вдома поки що сиджу. Коротше, дзвонить сьогодні десь близько дванадцятої дня, може, пізніше трохи. Назвався, але я його голос і без того впізнав. Розмова дуже коротка. Мовляв, я гуляю на волі, вам, ментам поганим, мене не знайти, ви взаалі не хочете і не можете. Словом, така лабуда. Поклав трубку. Чуєте мене?

— Так…

— Я почав дзвонити вам. Адже та історія з анонімним листом, ну, з віршем, ви після цього мені дзвонили… Баглая в Києві немає. Ось я чого дзвоню. Може, тоді й був, тепер немає. Я після розмови з ним повідомив своє колишнє начальство, — Олена з попередньої розмови знала про відставку Глода. — Зрозуміло, всі знову на вуха стали, пробили дзвінок. Справді, міжміська, телефонували з Одеси, з міжміського переговорного пункту «Укртелекому». Інформація пішла далі, одесити вже працюють, відпрацьовують його можливі зв’язки. Там же кордон, порт, думаю, він спробує вислизнути. Але можете спати спокійно, поруч із вами його точно немає. Ви де?

— Тут, тут… Дякую, ви заспокоїли мене.

— З вами точно все нормально?

— Не по телефону. Не наговорюйте собі. Дякую, справді, дякую, Максиме.

— Ну, коротше, не бійтеся. У разі чого телефонуйте, завжди, як кажуть, до ваших послуг. Людина я тепер вільна…

— Добраніч, Максиме. Спасибі.

її рука тремтіла, коли вона клала трубку. Після всього вона вже не знала, як потрібно ставитися до почутої новини. Отже, ще раз: Баглай в Одесі. Він в Одесі. У Києві його немає. Був два дні тому? Не виключено. Вірші вона отримуватиме далі? Можливо. Здатна вона зрозуміти гру Баглая? Отут зась, подружко. Навіть той опер не здатен змикитити, за яким бісом утікач дає йому про себе знати.

Гаразд, а їй для чого?

Нехай її переконують армії ментів та легіони лікарів у всьому, в чому завгодно. Вона далі впевнена: лист і касета — справа рук Баглая. Просто хоче подратувати? Мабуть, так воно і є. Тільки довести вона нікому нічого не зможе. Хіба колишньому оперові Максиму Глоду. Той точно перейметься її проблемами. Але ж він у своєму Слобожанську шукає, мабуть, спокійної та більш вдячної, аніж оперська, роботи.

Олена примостила телефон біля себе, з іншого боку поклала мобільний, знову загорнулася в плед, увімкнула голосніше телевізор. За півгодини до голосів з екрану додалися сторонні звуки. Зовсім сторонні. Наче десь капала вода і краплі стукали по дну раковини чи ванни…

Ванна!

Олена підхопилася, скочила в капці й забігла до ванної. З крану не капало нічого, але звуки падаючих крапель чулися десь тут, зовсім поруч, ставали все частішими, наче дощ стукотить по даху. Відкинувши поліетиленову завісу, Олена скрикнула від досади. Тільки цього лиха бракувало.

На стелі над ванною розпливлася величезна мокра пляма. Краплі весело тарабанили об дно її ванни, і Олена відразу прикинула, в яку копієчку обійдеться ремонт. Адже доведеться заново фарбувати всю стелю водоемульсійною фарбою, і навряд чи сусіди зверху компенсують їй витрати. Ні для кого не секрет, що в двісті шостій квартирі живе телезірка, а телезірки, як відомо, бабло лопатою гребуть. Навряд чи Роман піде лаятися з винуватцями, та й вона сама до пуття не знала, хто над нею живе. На сусідів вона взагалі майже не звертала уваги, поглинута власними проблемами.

Але ж так це не облишиш!

Олена спробувала швиденько знайти Романа, аби отримати бодай по телефону чоловічу підтримку. Робочий не відповідав, мобільний вимкнено. Дуже добре. Доведеться займатися самій. Олена навіть відчула себе бадьоріше: ось вона, реальна проблема, що допоможе відволіктися від прикрих думок. Між іншим, це буде її перший досвід війни із сусідами.

Затягнувши тугіше пояс на халаті, Олена відчинила двері і вийшла на сходовий майданчик. Раптом над нею нікого немає? Або ще гірше, їх самих затопили ті, хто живе вище? Вирішивши не сушити собі голову передчасно і вирішувати проблеми у міру їхнього надходження, Олена піднялася поверхом вище і рішуче подзвонила в квартиру. За дверима зашаруділи. Вона знову натиснула на кнопку дзвінка і потримала пальця довше. Нарешті зсередини клацнув замок.

Двері відчинилися.

На порозі просто перед нею стояв Богдан Баглай.

13

Трюк із квітами вдався. Настільки, що Баглай вирішив і в подальшому брати його на озброєння. Та він не міг навіть уявити, наскільки квіти можуть обеззброїти і забити баки навіть найпильнішим. Людство таки недосконале. Окремі не надто безнадійні персонажі є, та в цілому… А, нема про що говорити.

Скільки років повії, до якої його підвіз таксист, Баглай не знав і знати не хотів. Вона знімала ще з двома такими самими дівчатами квартирку, водій просто набрав по мобілці номер і статеве питання Баглай для себе вирішив легко. Коли розшукав таксиста наступного разу, звелів — саме звелів! — везти до тієї самої дівулі, дуже сподобалася. Розмова вийшла короткою: дівиця начитує вголос вірш на диктофон, куплений Баглаєм уранці. Далі знаходить фірму, через яку беруть замовлення на доставлення квітів, замовляє непарну кількість будь-яких, на свій смак, при нагоді пошкодить одну квітку, і докладе до букета пакуночок із касетою. За це отримає п’ятсот баксів. Половину він виклав тут же, просто їй на коліна.

Звичайно, повія поцікавилася, чи не втягне її дивний клієнт у блудняк. Баглай пояснив просто: його приятель, дуже багатий буратіно, нерівно дихає до прошмандовки з телебачення. Бачив він її здалеку — нічого особливого, та приятель наче сказився. Хоче спочатку туману напустити, погратися в таємниці бургундського двору. У багатих, як відомо, свої примхи. Ага, ага, перебила тоді повія, ось її раз зняв клієнт із мошною, так захотів… Не перебивай, обірвав Баглай, тепер він її клієнт, так що хай слухає далі. Закоханий буратіно сам стіха написав, але начитати слід незнайомими голосом, нехай прошмандовка голову собі посушить. Та що за діла, коротше: вірша дівиця прочитає просто зараз, касету отримає тут же, на руки. Сама побачить — наркоти немає, «пекельної машинки» так само. Квіти сама вибере, сама розрахується.

І все, розійшлися. Квитанцію з фірми про оплату замовлення принесе в обумовлене місце, решту бабок отримає. Все. Бажано, звичайно, не хвалитися легко заробленими сотнями. В її ж інтересах. Повія погодилася, бо зовсім дурною назвати її не можна було.

Щоправда, перед тим, як касету вставити, Баглай протер її хустинкою, та дівиця цієї підозрілої процедури не бачила, касету витягла сама, сама ж запакувала в порожню коробку з-під сірників, сама папірцем білим обгорнула і скотчем, що клієнт приніс, заліпила. Баглай так ні до чого й не торкнувся. Завдання нова знайома виконала досить швидко та вправно, отримала другу частину гонорару, запропонувала клієнтові з нагоди такої справи «призову гру»: тобто дати безкоштовно. Аби не здаватися в її очах зовсім дивним, Баглай не відмовився, але більше цієї дівиці, так само, як і таксиста, він не побачить. Без того засвітився. Принаймні його вже в обличчя знають зовсім сторонні люди, не варто більше підтримувати з ними контакт.

Наступний крок Баглай обдумував довго. Він готувався до певних перешкод, та, на диво, досить швидко й несподівано їх подолав. Знаючи, на яку годину доставлять квіти, він звично засів у засідку біля офісу «S-каналу», а коли посильний вийшов без букета, швидко надибав на Кловському узвозі таксі. Показав хлопчині за кермом сотку баксів, коротко пояснив: працює в одній конторі один мудило, козел сохатий, гондон латаний, бабки винен конкретні. Квартиру, сучара, поміняв, нової адреси ніхто не знає. Відомо тільки, де працює. Його машину він уже випас, на стоянці стоїть перед входом до офісу. Зараз поїде, треба лоха пропасти. Міг би не пояснювати нічого, просто показати гроші й наказати, як у кіно: «За тією машиною!» Але життя — не кіно, водій може відчути стрьомну тему, почнеться нікому не потрібне й надто вже підозріле для стороннього ока гарикання. А тут Баглай сам розмову почав, можна сказати, довірив сторонній людині власну таємницю. Тому історію драйвер слухав, можна сказати, половиною вуха: очі прикипіли до сотні, та й пацан на бандюка конкретного не схожий. Миршавий, куртка з базару, кепочка. Видно, справді підставили пацанчика…

Олена Суржа не вийшла — вибігла на вулицю за півтори години. Таксист чесно чекав сигналу. За нею мужик поспішав, Баглай уже не раз бачив, як вони разом виходили та приходили. Зазвичай мужик журналістку возив. А сьогодні мало не силою посадив її в службову машину з логотипом каналу на борту. Де стоїть службовий транспорт, Баглай теж за ці дні вивчив. Машина рушила, мужик повернувся назад, а таксі поїхало за телевізійним «Опелем». По дорозі Баглай зазначив: возить всяких телекурвег, сто пудів зарплата реальна, а сам бабки затиснув, хрін моржовий. Таксист погодився з пасажиром, більше вони не розмовляли. Біля нового будинку на Оболоні водій висадив дівчину, Баглай запам’ятав номер будинку та під’їзд, куди вона зайшла, далі гратися не було потреби, розрахувався з драйвером і відпустив машину. Телевізійний водій поїхав назад, але хай це вже нікого не хвилює. Навряд чи таксист комусь щось скаже, навіть навряд чи подумає, кого і для чого за сто баксів сьогодні возив.

При вході сидів консьєрж. Не бабця старенька, не дідок-відставник, справжній охоронець у камуфляжі. Щоправда, не першої молодості. По всьому, якась приватна служба охорони, саджають таких ось болванчиків біля під'їздів більш-менш нормальних будинків, де плата за охорону в квартплату входить. Зате на дитячому майданчику гралися діти з бабусями. Прогулявшись пішки до найближчого метро, Баглай купив у переході величезний і дорогий букет, повернувся і заговорив із бабусями. Нова легенда: його попросили квіти передати Лені, яка живе в цьому будинку, на телебаченні працює. Номер будинку знає, під’їзд йому пояснили який, а ось квартиру, на свій сором, забув. Не нести ж квіти назад, друг образиться, він сам у Стокгольмі на виставці, угоди зі шведами про створення спільного підприємства підписує, а в них дата — шість місяців знайомства. Треба ж так…

Олену, як виявилося, не всі знали. Та вирішити проблему і допомогти нещасному забудьку — справа благородна. Скоро Баглай дізнався не лише поверх і номер потрібної йому квартири, а й історію про солідного мужчину, старшого за Лєночку разів у два, що часто приїздить сюди з нею, ставить машину і ночує, а рано вони їдуть разом. Нічого, відмахнувся тоді Баглай, то трагедія її життя. Вона із цим чоловіком порвати хоче, ніяк не наважиться, ось його друг і робить усе можливе. Правильно, правильно, кивали бабці, цей, на машині, їй у батьки годиться. Баглай навіть пройшов повз камуфляжного, впевнено сказавши пароль: «Суржа, двісті шоста», — навіть гойднув букетом у руці.

Постоявши перед дверима її квартири, Баглай навіть торкнувся їх кінчиками пальців. Потім піднявся на останній поверх і акуратно, по квіточці, викинув букет у пащу сміттєпроводе. Спустився, махнув рукою камуфляжному, кивнув бабцям, подякував уголос і пішов. До зустрічі з тією сучкою йому треба зробити ще кілька справ…

Якби її цього недільного вечора не виявилося вдома, всі потуги Баглая підготуватися як слід зійшли б на пси. Довелося б вичікувати ще пару днів, потім повторити спробу. Та йому вкотре пощастило: камуфляжний, не той, якого він бачив раніше, а інший, мовчки кивнув на його кодове слово: «Суржа, двісті шоста» і пропустив у двері під’їзду. Годинник показував початок на восьму. Нічого, він усе встигне.

Піднявшись поверхом вище, Баглай витягнув із кишені наперед заготовану маску — плетену шапочку з прорізами для очей та рота, приготував «марголіна», подзвонив. Скільки буде в квартирі людей, якої статі, якого віку — він не знав. Зазвичай до подібних виступів готувалися тижнями. Його люди пробивали хати, старанно збирали відомості не лише про найближчих сусідів обраної жертви, а й взагалі за можливості про всіх, хто мешкає в потрібному під’їзді чи на потрібній вулиці, коли планувався набіг на приватний сектор. Щоправда, вулиці траплялися довжелезні, в таких випадках обходилися десятком будинків обабіч від потрібного. Нині такої можливості не було, Баглай діяв навмання, розраховував лише на несподіваність і власне нахабство.

Двері відчинив дядько в спортивному костюмі. Пальці правої руки стискали газету, розгорнену на кросворді, та дужку окулярів. Він не встиг злякатися — Баглай ударив його стволом в обличчя, розсікаючи до крові, заштовхнув до кімнати, зайшов сам, швидко визначився — однокімнатна. Виходить, у Суржі така сама. І ще одне: багато людей тут не буде.

На крик із кухні вибігла жінка середніх років у синьому махровому халаті, а за нею — сьогодні твій вечір, Богдане! — дівчинка років шести, з бантиками в кісках, що смішно стирчали в різні боки. Баглай відразу навів ствол на дівчинку, жінка, певно, бабуся, спробувала загородити її собою, і тут він показав зуби: опустив ствол на рівень пояса, пальнув, точно знаючи, що влучить жінці в ногу. Скрикнувши, вона осіла на підлогу. Дівчинка позадкувала, та Баглай поманив її рукою до себе, і вона, наче кролик до удава, повільно підійшла. Взявши її за плече, Баглай повернувся до чоловіка, що вовтузився на підлозі, і, довго не думаючи, прострелив йому коліно, трохи нахилившись, аби напевне не промазати.

— Стогни тихо, — пролунав наказ. — Хто ще вдома? — рука труснула дівчинку за плече, вона зрозуміла — запитують її, так само тихо відповіла тремтячим голосом:

— Нікого немає. Мама тут не живе. Дядя… не треба нас убивати…

— Пусти дитину, падло, — простогнав любитель кросвордів. — Бери, що треба, і йди. Дитину не чіпай…

— Ніхто нікого не вб'є, — заспокоїв не так дівчинку, як дорослих Баглай і сказав чисту правду. У його плани не входило вбивати сторонніх. Вони не винні, що живуть над його особистим ворогом. Вони навіть знати цього не повинні. — Повзи в кімнату. Рухайся, ну!

Чоловік, далі стогнучи, почав гусінню пересуватися до кімнати. За ним порачкувала його дружина, їй Баглай влучив у стегно. Дівчинка зайшла останньою.

— Грошей тут скільки?

— Не туди ти зайшов…

— Мовчи! Без вас розберуся! — приставивши дуло до потилиці дівчинки, Баглай вільною рукою витяг із кишені куртки широкий скотч, кинув чоловікові. — Значить, так: спочатку заклеюєш очі та рота своїй бабі. Потім — в'яжеш їй руки, — слідом за скотчем він витягнув клубок тоненького міцного дроту: — Оцим. Добре закручуй, дивись мені, козел. Перевірю. Далі заклеїш хайло собі, баньки так само. Дівчинка весь час стоятиме поруч зі мною. Починай, час пішов…

— Господи, ну за що…

— Цить, — обірвав чоловік дружину. — Мовчи. Діна лишиться цілою, значить, Бог є. Не гніви його, бо зовсім у цього негідника розум відбере.

— Лайся, лайся, — дозволив Баглай. — Тільки хутчіш рухайся.

Видно, коліно в чоловіка сильно боліло, та він досить вправно виконав наказ нападника. Коли він «обслужив» сам себе, Баглай наказав йому лягти на живіт, завести руки за спину, дівчинку Діну підштовхнув у куток, до телевізора, а сам, ставши на одне коліно й поклавши «марголіна» поруч із собою, закрутив руки дротом і йому. Перерізати дротинки не було чим, про обценьки Баглай не потурбувався, тому чоловік та жінка виявилися припнуті одне до одного цілим шматком дроту.

— Дихайте носом, — звелів він, підвівся, наставив пістолет на принишклу дівчинку. — То не вбивати тебе, Діно?

— Ні, — пискнула вона мишеням.

— Не буду. Тихо сидітимеш — не буду. Йди сюди, поки не бійся.

Дівчинка наблизилася до нападника на тремтячих ногах, переступивши через бабусю. Баглай взяв її за руку, вивів із кімнати, заштовхнув до туалету, закрив ззовні на шпінгалет. Нарешті зняв маску, витер нею змокріле чоло. Ну що, промовив подумки, кваліфікацію не втратив. Прийди ж до мене, дівонько моя!

На повну силу відкрутивши у ванній крани і пустивши холодну воду разом із гарячою, заткнув раковину маленьким рушником, дочекався, поки вода переллється через край і потече на підлогу, а тоді спокійно повернувся до кімнати і методично почав викидати речі з шафи та шухлядок. Все ж таки він — грабіжник.

Коли у двері нарешті подзвонили, він зазирнув до ванної. Вода сягала йому кісточок і потроху витікала струмочками в коридор. Задоволено кивнувши сам собі, Баглай ступив обережно, став на п'ятку, висмикнув затичку, заховав її до кишені куртки. Тоді підійшов до дверей і глянув у вічко. Точно, вона, стривожена сусідка знизу. Ласкаво просимо на нашу дискотеку.

Баглай відчинив двері і зустрівся поглядом з Оленою.

14

— Два кроки назад.

Губи ворушилися, та вона не чула, не сприймала слів, що злітали з них. Для неї тепер існували лише холодні порожні очі. Одного разу вона вже бачила їх, і їй чомусь не робилося страшно. Тепер жах ніби скував її холодною кригою, крізь яку не проходили зовнішні звуки. Вона ніби прикипіла своїми очима до його, а Баглай не відводив погляду, не дозволяв їй подивитися в інший бік, не поспішав давати команду «відімри».

— Два кроки назад, — повторив він, посунув на неї, Олена швидше інстинктивно, аніж справді виконуючи наказ, відступила. Намацавши вільною від пістолета лівою рукою зовнішню ручку вхідних дверей, потягнув її на себе, причиняючи двері. Тепер вони стояли на сходовому майданчику самі. Час для неї зупинився.

Неквапом, наче у сповільненій зйомці, Баглай підняв руку на рівень її обличчя, торкнувся грубими пучками її щоки. Олена скрикнула — відразу на рівень її очей піднялося дуло пістолета.

— Запросиш у гості? — рука попестила шкіру на щоці, ковзнула нижче, пальці торкнулися шиї. — Чи тут поговоримо?

«…Господи, Боже мій, Господи милий, заступнику та вседержителю, де ж поділися всі люди, чому нікого немає, чому ніхто не їде ліфтом чи не йде сходами, чому Ти нікого не напоумив вийти з квартири, Господи…»

— Бійся. Тобі треба боятися, — рука рухалася нижче, пройшлася по махровій поверхні халата, знайшла затягнутий пояс. — Я хочу, аби ти мене боялася до кінця свого життя, — пальці спритно впоралися з вузлом, пояс розпустився, поли халата розійшлися, рука ковзнула під халат, торкнулася обтягнутих гольфом грудей. — Чого ми стоїмо тут? Ходімо до тебе в гості, чи ні?

— Не вбивай…те, — вичавила з себе Олена.

— Не буду, — кивнув Баглай. — Стій тихо — лишишся жити. Але я завжди буду поруч із тобою. За спиною, за шафою, під ліжком. Коли тобі хтось подзвонить по телефону, ти чутимеш лише мій голос. Увімкнеш свій довбаний «ящик» — побачиш лише мене. На вулиці всі чоловіки будуть нагадувати тобі мене. Я прийшов, аби тебе дістати, сучко.

Він ступив півкроку назад, а потім переклав пістолет у ліву руку, замахнувся правою. Ударив несильно, та Олену з ніг міг збити навіть протяг. Бив у живіт, вона зігнулася від різкого болю. Тепер вона опинилася спиною до сходів, головою схилилася до Баглая. Поклавши розчепірену правицю їй на голову, він штовхнув її назад, теж не дуже сильно, та цього виявилося досить. Заточившись і втративши рівновагу, Олена почала падати спиною на сходи, схопилася руками за бильця, це пом’якшило падіння, але вона все одно невблаганно котилася вниз, таки не втрималася на нижній сходинці і впала спиною на підлогу. Баглай двома стрибками опинився біля неї, присів, ледь натиснув коліном на її живіт, чорне дуло втислося в перенісся, просто між очима.

— Живи поки що і не забувай: я приходитиму завжди. Коли мені захочеться. Ти ніде не заховаєшся від мене. Тебе ніхто не захистить. До побачення, — він почав підводитися, але раптом коліно знову натиснуло на живіт, цього разу — сильніше. — Не забувай: один раз ти вже дістала мене. Тепер я діставатиму тебе, доки житимеш. Скільки тобі жити, вирішу я, — він нарешті звівся на рівні ноги, просичав: — С-с-с-сука, — і раптом наставив пістолет на неї. Олена міцно заплющила очі, але пострілу не почула. Натомість сходами загупали кроки. Потім унизу під’їхав ліфт. Зачинилися двері, він загуркотів на перший поверх.

Лише тоді вона наважилася розтулити повіки.

15

— Вона перенервувала, це зрозуміло, — генерал розвів руками. — Про такі справи мені не доповідають, мусите розуміти, Романе Романовичу. Кожен розбій не проконтролюєш. Просто ваша, гм, колега знову завела про Баглая, причому так затероризувала групу з райвідділу, що їхній начальник про всяк випадок подзвонив напряму. Я ж кажу вам — про Баглая всі знають, реагують відповідно…

— Знаєте, це вже переходить будь-які межі, — Малиновський після вчорашньої нічної розмови з геть переляканою Оленою, чергової безсонної ночі та ранкової летючки, де генеральний поцікавився, чи не з’їхав, бува, дашок у «зірки» «Кримінальних портретів», і коли вже атмосфера в творчому колективі знову стане робочою, тримався, ніби на линві під куполом цирку.

— Я не вас маю на увазі, але з нашою… нашою Оленою таки дійсно щось сталося. Може, я чогось не додумав… Словом, мені здається, її десь переклинило. Але… Давайте чесно: вчорашній напад на журналістку жодним боком не пов’язаний з Баглаєм?

Савченко потер старанно поголене генеральське підборіддя.

— Доповідати вам про що б там не було я, самі розумієте, не повинен. Коли хочете, не маю права як керівний міліцейський чин. Та в нас виняткова ситуація, отже, послухайте мене. Вчора вночі хтось напав на квартиру сусідів вашої колеги. Нападник прийшов один, був у масці. Голос потерпілі впізнати не беруться. У господарів квартири бандит стріляв із пістолета системи Марголіна, малокаліберна зброя, використовується переважно для навчання в тирі. Але убійна сила в ній досить серйозна, особливо якщо стріляєш із близької відстані. Навіть я вам скажу, не заглиблюючись у суть справи: бандит не хотів убивати, просто показував силу і мав на меті лише пошкодити опорно-руховий апарат своїх жертв. Він прийшов сам. Якби їх було хоча б двоє, стрілянини взагалі можна б уникнути. Особливо, коли в квартирі дитина. Працював бандит у рукавичках, відбитків пальців немає ніде. Чого він прийшов саме в цю хату, поки що не зрозуміло. Забрав двадцять доларів, під білизною знайшов, золотий ланцюжок із хрестиком. Усе. Міг помилитися квартирою, міг виявитися банальним наркоманом, якому й цього досить. Далі — найцікавіше. Невідомо, що він збирався робити у ванній кімнаті, але якимось чином вода полилася на підлогу, залило ванну пані Суржі. Вона пішла розбиратися. Потерпілі чули дзвінок у двері. Грабіжник відчинив їх — і все. Більше вони нічого не чули, аж поки не приїхала викликана Оленою міліція.

— На неї ж напали…

— А ви б не напали в подібній ситуації?

— Ви уявляєте продюсера телеканалу в такій ситуації?

— Будь-кого уявляю. Себе в першу чергу. Я зробив би те саме, що наш невідомий грабіжник: ударив би жінку, відштовхуючи від себе. Можливо, вона вирішила затримати його чи ще щось, бо бандит таки зіштовхнув вашу колегу зі сходів. Переступив через тіло — і дав ходу. Десь по дорозі зняв маску, рукавички, спокійно пройшов повз консьєржа.

— Охоронець може впізнати його?

— Ні. До речі, він каже: того вечора схожий чоловік проходив до Суржі. В усякому разі називав її прізвище.

— Вона не казала, що приймала гостя…

— Не сушіть голову. З тим самим успіхом бандит міг назвати прізвище будь-якого іншого мешканця під’їзду.

— Так, але список мешканців не вивішений перед входом.

— Не смішіть мене, пане продюсере кримінальної програми! — генералові, судячи з тону, смішно зовсім не було. — Його могли справді навести на ту квартиру. А потерпілі не все говорять. Та Бог із ними, дізнатися прізвище не так уже й складно. Злочинець готувався, досяг мети, щось перемудрив із водою, тому так і вийшло. Злив нічим заткнуто не було, ви вже мені доповіли. І давайте закриємо цю тему, коли цікаво — заступник дізнається, хто займається справою, можете у райвідділі мізки всім полоскати. До чого я веду: знову жодних реальних доказів, що бандит, котрий напав спочатку на сусідів пані Суржі, потім на неї саму — це Богдан Баглай. Скажу більше: є реальні докази, що вчорашній бандит — не Богдан Баглай.

Погляд Савченка переможно засяяв.

— Отак… Гм, а… хто?

— Не знаю, — генерал знову розвів руками. — Шукатимуть і знайдуть, так собі думаю. А з Баглаєм справи такі: вчора опівдні він був у Одесі. Напали на сусідів Суржі після сьомої вечора, точний час, до хвилини, нас поки що не цікавить. Теоретично Баглай міг найняти когось і домчати за шість годин із Одеси до Києва, але ж тоді найнята машина мусить летіти без зупинок, водій — перевищувати швидкість, і все це — ближче до вечора, на не найкращій після дощику трасі. Головне — не бачу в подібних діях сенсу, а Баглай зовсім не дурень. І ще одне, — він знову потер підборіддя, витримуючи невеличку паузу задля ефекту. — Нещодавно надійшли відомості: в Баглая при собі значна сума грошей. Більше сімдесяти тисяч. Доларів, звичайно. А тут — двадцять зелених, ланцюжок приблизно на таку ж суму, нещасний «марголін». Після всього, що ви знаєте про Баглая, погодьтеся — не його рівень. Найближчим часом пограбування громадян не входять у його плани. З такою сумою можна не лише надовго залягти на дно, а й спробувати рвонути кудись через кордон. Для цього місто-порт — ідеальний варіант. Ну, для вашої Олени це буде доказом?

Малиновський зрозумів: йому в цьому кабінеті робити немає чого.

— Дякую. Спробую її заспокоїти, — він підвівся.

— І, якщо можна, не треба більше розмов про Баглая, гаразд? Знаєте, як той хлопчик-пастушок вовком усіх лякав? Раз повірили люди, другий напружилися, а втретє щиглів надавали та й пішли собі. Віри не було пастушкові. І коли вовк таки прийшов…

— Далі я знаю, — не вистачало, аби через Оленині вибрики він дозволив ментові повчати себе старими казочками.

— Будемо сподіватися, що вовк не прийде. Вона перелякалася і перевтомилася. Тут «нуль три» дзвоніть, а не «нуль два». Не треба через цю дурню сваритися нам, Романе Романовичу. Добро?

— О'кей. Єдиний приємний момент у всьому цьому знаєте, який? Ви, мабуть, уже не підозрюєте журналістів у змові проти міліції та бажанні роздути сенсацію.

Малиновський підвівся, вважаючи розмову закінченою. Він зрозумів одне — наступної подібної зустрічі просто не відбудеться. Більше того: над програмою зависне пряма загроза. Це не сподобається генеральному продюсеру… Далі краще не фантазувати.

І Лєнці, істеричці малолітній, теж сказати: відтепер жодних фантазій. Усе, Баглая нема, тему закрито.

16

Людина-амфібія, людина-змія, людина-павук, людина-кажан, людина-собака, людина-годинник.

Про існування таких істот згадують частенько, вони вже давно вийшли за межі фільмів, циркових арен та книжкових обкладинок. А колишній опер, капітан міліції Максим Глод, сам того не бажаючи, став людиною-жилеткою. Принаймні він сам себе так оцінив, коли Олена на тому кінці дроту нарешті поклала трубку.

Цікаво, чому вона плачеться саме йому? Рахунок за міжміські переговори прийде кругленький. Якщо, звичайно, до того часу буде кому його сплачувати… Хочеться гнати від себе подалі подібні думки, та виглядає — до того йдеться.

Не стримуючи ридань, Олена хвилин десять переповідала йому вчорашню пригоду і нинішню розмову з невідомим йому Циганом Цигановичем, — так вона називала продюсера програми, — яка завершилася серйозним скандалом півгодини тому. Він переказав молодій жінці міліцейські аргументи, що теоретично робили всю її історію вигадкою. Вірніше, ту її частину, де йшлося про Баглая. Глод слухав, не перебиваючи, і намагався зрозуміти, чого ж малознайома жінка хоче від нього. Дуже скоро до нього дійшло: вона нічого не хоче. Просто їй нема кому все це переповісти, в неї немає вдячного слухача. Тому Макс не намагався заспокоїти її, просто пообіцяв щось придумати, попросив не виходити поки що з дому без супроводу, нехай це буде навіть подруга, і нарешті поклав трубку.

Він приходив просто налякати мене. Хотів довести, що мені від нього не втекти.

Пройшовши на кухню, Глод широко прочинив кватирку, примостився на підвіконні, поставив попільничку на зігнуте праве коліно, закурив, дивлячись на освітлені прямокутники вікон у сусідніх будинках. Олена права на всі сто, і тут не треба володіти особливими навичками. Встигнувши вивчити характер та звички Баглая, Глод цілком погоджувався — просто вбити журналістку, яка, по суті, познущалася з нього, виставивши таким собі генієм зла, тупим садистом, мало не маніяком, він не може собі дозволити. А причиною є «смажена» телепрограма, в цьому Глод уже остаточно переконався. Не з доброго дива Баглай вирішив признатися в черговому вбивстві, а за кілька днів після того, як йому в СІЗО організували телесеанс. Та ще, мабуть, гарикалися з ним, зачепивши його й без того хворе самолюбство. Глод навіть не здивується, якщо Баглай взагалі більше не з’явиться в житті Олени. Він буде тішитися від думки, що до смерті перелякав дівчисько, а вона тремтітиме від власного дихання.

Але все це теоретично. Глод зручніше примостився на краю підвіконня, пульнув бичок за вікно, вибив пальцями дріб на склі. Мозаїка нарешті складається, і зовсім не на користь потерпілої сторони. Тепер йому нарешті стало зрозуміло, чому Баглай телефонує саме йому і для чого пустив його по сліду вбивці пенсіонера Пустовіта. До певної міри він, опер Глод, теж може вважати себе особистим ворогом Баглая. Адже йому без сторонньої допомоги вдалося, нехай на дев’яносто відсотків випадково, вирахувати його і пов'язати. Баглай не знає про зміни в житті опера. Тобто уявлення не має, що капітан Глод уже ніколи не буде майором і не ходитиме під бандитські ножі та кулі. Через те подзвонив учора, в неділю, бо певен — у вихідний день опера можна застати вдома, а службового телефону він не знає. Налаштувавши його, Макса Глода, на пошуки вбивці пенсіонера, Баглай здійснював наперед продуманий план. Він напевне не знав, навіть не підозрював свого адвоката в убивстві. Зате вій точно знав: якимось боком Гужва до нього причетний. Раз так, неодмінно випливе історія з прихованими баксюками. Отже, менти дізнаються про серйозну суму в нього на руках, тому не будуть підозрювати його у причетності до злочинів, що на перший погляд видадуться нехай жорстокими та нелогічними, але дрібними. Звісно, Баглаєві не потрібні двадцять зелених та ланцюжок. Логіка є.

Та не в цьому головна невідповідність. Глод закурив нову сигарету. Так, проти Олени в ситуації, що склалася, працює ще один аргумент. Хоч би як хотілося Максові, людині-жилетці, вірити журналістці, та допомогти їй він не може з однієї простої причини: Богдан Баглай таки справді дзвонив йому вчора, або незадовго перед полуднем, або ж на початку першої дня. І дзвонив з іншого міста. З Одеси, це кількасот кілометрів від Києва. Він забезпечив собі стовідсоткове алібі, й тепер завдяки дзвінку з Одеси, великій сумі грошей в його кишені та за браком жодних, окрім Олени, свідків журналістка виставлена психопатичним страхополошним дівчиськом, якому немає віри.

Глод вірив їй. Але він так само вірив фактам, бо в ньому знову прокинувся опер. Проти перерахованих фактів немає жодних аргументів. Якби Баглай напав на Олениних сусідів не на початку восьмої, а хоча б двома годинами пізніше, цілком можна було б припустити, що він відразу після дзвінка знайшов одеського приватного таксиста, котрий за пару сотень із портретом американського президента завіз би його до столиці, ніде не зупиняючись по дорозі.

Не перестрибнув же Баглай з Одеси в Київ одним величезним казковим стрибком.

Навряд чи знайшов він чоботи-скороходи чи, скажімо, літаючий килим. І крил у нього немає. Другий недопалок полетів за першим. Н-да, чому люди не літають…

А справді — чому не літають? Чому б і ні?

Це рішення прийшло несподівано, і виявилося настільки простим і очевидним, що Глод мало не впав із підвіконня. Звісно — ніщо не заважає Баглаєві літати.

17

— Цікава історія, — ввічливо відповів Шостак. — І чого ж ти хочеш від мене в такий час? На годинник дивишся?

— А ви? Понеділок, початок робочого тижня, важкий день, скоро дев'ята вечора, а я дзвоню вам у кабінет.

— Я вислухав тебе, зятьок, тільки через те, що сьогодні — понеділок, початок робочого тижня, і я замахався, тому дурниці, за які мені не відповідати, слухаю із задоволенням.

— Я дзвоню вам саме тому, що вже кілька місяців як вважаюся приватною особою, непричетною до органів внутрішніх справ…

— Хто тобі лікар? Сам винен.

— Не про мене йдеться! Просто мене слухати ніхто не буде. Невже ви думаєте, що я сам не можу вийти на високе київське начальство, довідатися, хто і на якому рівні безпосередньо займається розшуком Баглая, і поділитися своїми думками? Але ж я нині — приватна особа. Вас послухають.

— У що ти мене знову втягуєш?

— Що значить — знову? Справа Гужви, здається, вирішилась якнайкраще. З моєї, між іншим, подачі.

— Не тягни кота за яйця, зятьок. Дівку перелякав відморозок, вона уявила собі в ньому Баглая, ніхто їй не вірить і правильно робить, вона поплакалася тобі. Далі, слухаю тебе уважно.

Про листа й касету Глод свідомо промовчав. Ці факти ще більше заплутають і без того непросту ситуацію, тепер це небажано. І потім, при його нинішніх розрахунках ті вірші можна і не враховувати.

— Давайте спробуємо припустити: вчора орудував справді Баглай. Він хотів налякати журналістку і при цьому лишитися ніби невидимим. Власне, так воно й вийшло. Доказів його прямої причетності до вчорашнього нападу немає жодних. Ви слухаєте?

— Зміни платівку, ти вже повторюєшся.

— Більше не буду. Баглай при грошах і, зуб даю, при нових документах. Літаки на внутрішніх авіалініях літають щодня. Тільки квитки дорогущі, й ми зовсім забули про повітряний транспорт. Літаки навіть не беремо в розрахунок, коли прикидаємо, чим можна дістатися з одного українського міста до іншого. Ви, збираючись у Крим, хоч раз обдумували можливість летіти літаком? Ну як, продовжувати? Цікаво вам?

— Цікаво. Далі давай, — тон Шостака змінився, Глод відчув, що клюнуло.

— Звідси наші структури, звичайно, можуть це зробити, та хай краще займаються кияни. Не все ж їм на тарілочці підносити. Значить, треба перевірити всі авіарейси з Києва до Одеси і назад. Для реєстрації потрібен паспорт. Нехай перевірять, скільки пасажирів зареєструвалося на той рейс, який дозволяє прилетіти до Одеси вранці, до полудня. Скільки з них чоловіків підходящого віку. Хай покажуть фото Баглая працівницям аеропорту і стюардесам. Потім перевірять, яким рейсом можна вилетіти з Одеси, аби повернутися до Києва перед сьомою вечора. За годину, навіть за півгодини, в нашій ситуації хвилини нічого не вирішують. На тачці з аеропорту дістатися в потрібне місце досить швидко, а швидкість та мобільність Баглай здатен купити. За долари, — Глод зробив невеличку паузу, аби перевести дихання. — Навіть якщо він до Одеси їхав поїздом, назад точно летів літаком. Квитки дорогі, я точно знаю, тому завжди є. Погода хороша, льотна. Хай перевірять, хто реєструвався на рейс із Одеси, який нас може зацікавити. Боюся наврочити, але думаю, що вчора з Києва вилетів і до Києва за кілька годин повернувся один і той самий пасажир. У одеському аеропорту так само треба показати фотки Баглая, стюардесам зворотного рейсу — теж. І гадом буду, коли на якомусь етапі його не впізнають. Так ми дізнаємося, до всього іншого, під яким прізвищем ховається наш утікач. Цього мало?

— Як… гм, яким чином всі ці дії можна аргументувати?

— Роботи на півдня! — вибухнув Глод і вже не бажав стримуватися: — Невже наші менти всередині своєї структури не можуть ні про що домовитися, коли треба зловити особливо небезпечного злочинця! Він, між іншим, наших же постріляв, тут справа честі, якщо вже на те пішло!

— І тобі хочеться вдруге спіймати Баглая?

— А вам не хочеться? Вперше, вдруге, вдесяте — яка, на хрін, різниця!

— Субординація, Максиме. Отак. Скажімо, я бачу в твоїх припущеннях певне раціональне зерно, бачу, справді бачу. У главку розміркують так: хочуть провінціальні лопухи реабілітуватися, через те вказівки нам тут дають…

— Тоді я сам поїду в Київ. Тільки посвідчення в мене, немає, але можна тимчасове виписати чи я знаю… Приватна особа не зможе діяти так ефективно, як міліція. У нашій державі, в усякому разі. Якщо, звісно, за нею ніхто не стоїть. А за мною, до речі, ніхто й не стоїть! Та доведеться вам мене закрити в камеру, аби я косяка якого не впоров, бо не можна ж отак сидіти сиднем…

— Тихо! — гаркнуло в трубці, потім Шостак заговорив звичним тоном. — Тихо. Раціональне зерно в твоїх висновках є. Не мені тобі пояснювати, чому журналісточку досі не оформили як потерпілу. Слухай, у тебе до неї особистого інтересу немає?

— Чого це ви…

— Того. Того, Максиме. Я тебе, коли ти помітив, далі зятьком називаю. Наталка перебіситься, розлучення не оформлене, формально ти — зять заступника начальника Слобожанського УВС. Бігати по бабах, виходить, не маєш права. Так відкрито, в усякому разі. І говорю я з тобою зараз лише через це, а не тому, що ти такий розумний. Роботу знайшов уже?

— Не так швидко…

— Ти знаєш, що колишній опер, знайомий з міліцейською системою, та ще й безробітний, потрапляє до групи ризику? Теоретично, зятьок, у своєму нинішньому становищі ти стаєш об’єктом пильного зацікавлення кримінальних структур. Я тобі давно пропонував варіант. Він ще в силі, ти подумай. Не тягни. Баглая без тебе знайдуть.

— Хочеться вірити.

— Вір. Лягай спати, я спробую щось вирішити.

18

Глод не підозрював, що Шостак зможе легко розіграти запропоновану партію. Уже наступного ранку Черниченко після термінового виклику в управління надав Калиті службову машину і відрядив його до Києва. Під обід майор був уже в аеропорту «Жуляни» і дізнавався про розклад рейсів на Одесу і назад.

Довідкове бюро видало працівнику управління у справах боротьби з організованою злочинністю офіційну довідку, де, окрім іншого, зазначалося: щоранку о дев’ятій п'ятдесят відлітає літак. Час у польоті — одна година десять хвилин. Прибуття в одеський аеропорт об одинадцятій ранку. З Одеси до Києва є зворотній рейс о шістнадцятій годині. Літак приземляється в Жулянах о сімнадцятій десять.

Пасажирів шостого жовтня, в неділю, справді було небагато. Лишалося запросити Одесу, перевірити список пасажирів на зворотні рейси. Диспетчер за особистим розпорядженням начальника аеропорту з’ясував потрібну майорові інформацію. Першим рейсом із Києва в цей день серед інших пасажирів вилетів такий собі Сивокінь Юрій Петрович. Того ж дня він повернувся до Києва рейсом о шістнадцятій нуль-нуль. Квиток замовляв по телефону, відразу в обидва кінці, заплатив на місці готівкою, трохи більше дев'ятисот гривень.

Ані в касі, ані на реєстрації, ані стюардеси в літаку не придивлялися до пасажирів. Та одначе серед пред'явлених фотографій касирка Логінова та стюардеса Заводій, котру спеціально викликали з дому, бо була не її зміна, впізнали в одному з позавчорашніх пасажирів Баглая. Відступати Калиті не було куди, він узяв абсолютно чіткий і дуже свіжий слід, тому наполіг, аби з фотографії зробили ксерокопію і переслали в Одесу, розуміючи при цьому, що діє не за правилами, і навіть якщо на ксерокопійованому фото, спотвореному додатково факсом, хтось із працівників одеського аеропорту і впізнає пасажира, юридичної сили це впізнання не матиме. Доведеться знову витрачати час, підключати одеських колег, оформляти протоколи.

Йому пощастило. На реєстрації пасажирів у одеському аеропорту позавчора працювала така собі Нінель Корецька. Їй сподобалося типове українське прізвище Сивокінь, тому вона звернула увагу на зовнішність чоловіка, хоча пасажир одягнув кепку так, що вона козирком закривала верхню частину обличчя. І все одно Нінель Корецька впізнала Баглая на відксереній фотографії, переданій факсом: «Знаєте, в нього з гумором проблеми. Зовсім не хотів мені посміхатися!»

Зібравши всі довідки та оформивши протоколи, Калита пізно ввечері повернувся в Слобожанськ. Із дороги телефоном відрапортував Черниченку, той, своєю чергою, дав знати про результат поїздки вищому начальству.

Наступного дня, у середу, дев'ятого жовтня, полковник Черниченко вже говорив зі своїм столичним керівництвом. У деталі не вдавався, говорив лише основне, по суті: Богдан Баглай за попередніми даними перебуває в Києві і має при собі паспорт на ім’я Юрія Сивоконя. Де прописаний паспорт і ким виданий, ясна річ, невідомо. До Києва Черниченка, як він і чекав, викликали негайно. Разом із начальником поїхав Калита, котрий усю ніч не міг заснути, обдумуючи і зважуючи всі деталі теперішньої ситуації.

Поки вони їхали, одесити отримали наказ зі столиці терміново відпрацювати їхній аеропорт, зокрема допитати таку собі Нінель Корецьку, показати їй тепер уже чітке та якісне фото Баглая, провести впізнання за всіма правилам. Усе підтвердилося: шостого жовтня о шістнадцятій годині до Києва під прізвищем Сивокінь вилетів особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай. Квиток оплачений в обидва кінці. Отже, можна припустити: увесь час від дня своєї втечі він міг переховуватися в Києві.

Черниченка та Калиту прийняв сам генерал Савченко. Про журналістку слобожанці з тактичних міркувань промовчали. Причина зацікавленості аеропортом виглядала таким чином: колишній працівник УБОЗу, якому Баглай дзвонив уже двічі, вирішив, що убивця банально скидає слід, плутає їх. До колишнього опера в нього особиста антипатія, та він не знає, що Глод із органів звільнився. Отже, морочить йому голову далі, вважаючи, що водить за носа всю міліцію. Прикинувши так, Глод поділився своїми думками з колишніми колегами. Майор Калита провів оперативну перевірку і, як виявилося, влучив у ціль.

Відпустивши гостей, генерал негайно скликав нараду. Говорили так само недовго. Від сьогоднішнього дня пасажирський транспорт береться на контроль. Квитки на поїзди та літаки без паспорта не продають. Не виключено, що свій хитрий маневр Баглай надумає повторити. Чи просто захоче виїхати з міста. Тому на вокзалах і приміських станціях — максимальна увага. Баглай може виїхати кудись електричкою, де паспорта в касах не вимагають. Але касири і в касах попереднього продажу, і на вокзалі повинні бути попереджені: купують квиток на прізвище Сивокінь — продати і негайно повідомити в міліцію номер поїзда та номер вагона. Те ж саме — в Жулянах. Бориспіль відпадає: навряд чи Баглай зі своїм паспортом ризикне вискочити за кордон. Є в цьому всьому слабка ланка: рейсові автобуси. Їх теж не проконтролюєш. Тому доведеться обмежитися лише підсиленням нарядів на автостанціях та біля стоянок маршруток.

Визначили ще один напрям розшуку — приватні квартири. Уже встановлено, що знайомих у Києві в Баглая немає. Столиця в його бандитській біографії взагалі не виникала. Тому найімовірніше, що він осів десь на найманій квартирі, причому винаймав її не офіційним шляхом, через оголошення. Довго, треба зайвий раз світити підробленими документами. Голка в копиці сіна? Зовсім ні. Дільничні при кожному райвідділі точно знають не лише притони, де курять травку, варять ханку, ширяються, грають у карти на гроші, торгують самогоном чи дівчатами. Вони також володіють інформацією, де яка хата в якому будинку на їхній території здається як офіційним, так і неофіційним шляхом. Відомості неповні — не біда, підключаються всюдисущі стукачі, це вже завдання відділів карного розшуку в кожному райвідділі. Результатів Савченко очікував не скоро. Але так, тихою сапою, він сподівався напевне просапати райони Києва і врешті-решт вирахувати Баглая.

Тим більше, коли йдеться про заходи для розшуку злочинця такого масштабу, ті, хто займається розшуком, отримують дуже широкі повноваження. Генерал Савченко знав, що дуже скоро спіймає Баглая. З неофіційних джерел до нього надійшла цілком офіційна інформація: на жодному з керівних рівнів, навіть на рівні держсекретаря МВС, не виникне особливих заперечень, якщо небезпечний злочинець почне при затриманні чинити активний опір і його застрелять. Правильно, вдруге судити Баглая і тим самим демонструвати стороннім та й самим собі власну невправність і, не дай Боже, некомпетентність ніхто особливо не збирається.

Богдан Баглай приречений. Тільки так.

Про журналістку Олену Суржу за організаційними клопотами начальник головного управління УБОЗ так і не згадав.

19

На Донбасі заступник начальника карного розшуку вистежував біля гей-клубу педиків і вбивав їх у темних закутках. Потім знімав із мертвих штани, голозаді трупи витягав на видне місце. Він убив трьох гомиків, аж тоді його викрили. Особливо не відпирався. Його молодшого брата такі ось підори зґвалтували заради забави. Відтоді дах у хлопця з’їхав на сексуальному ґрунті: він почав тікати з дому і став чоловіком-повією. Старший брат прикривав це, як міг, хлопця після другої втечі тримали під домашнім арештом. А потім він утік і не повернувся. Мотиви не потребують коментарів.

Сталося це два роки тому. Суд відбувся в травні. Історія настільки смажена, що рейтинг «Кримінальних портретів», за розрахунками Малиновського, мусив досягнути небачених висот. Умовляли донеччан довго, процес зрушився завдяки телефонному дзвінку з Києва, знімальну групу чекали. Лишалася одна проблема — Олена.

Програму озвучили лише пізньої ночі у вівторок. Буквально впритул до ефіру. Малиновський, особисто спостерігаючи за роботою підопічної, признався собі — довго так тягнутися не може. Про те, щоб їхати післязавтра у відрядження, вона й чути не хотіла. Хоча кидати роботу не збиралася, просто просила на пару тижнів призупинити вихід «Кримінальних портретів». Вона, бачте, хоче відпочити від усього цього.

Малиновський запитав, як вона собі це уявляє. Відповіді не отримав, Олена просто знизала плечима і своєю чергою запитала:

— Ти вважаєш нормальним те, що відбувається довкола мене? Ці віршики, ці нічні напади. Яким чином вдалося залити мою квартиру, ніхто, досі не розуміє. Сусіди чули, як грабіжник пускав воду, і все. Зливи нічим не були заткнуті. Тобі не здається це дивним?

Ні, звичайно, так він працювати більше не може.

І вижене цю істеричну телезірку з каналу. Заодно — зі свого життя.

Заколупала. Дістала. Набридла.

Спочатку Романові Малиновському подобалося відчувати себе Пігмаліоном, котрий ліпить Галатей із м'якої податливої глини. Олену вважав продуктом власного виготовлення, вона мусить спати з ним хоча б із вдячності. Мови нема, молоденька дівчинка безперечно вдихнула в сорокарічного мужчину свіжі життєдайні сили. Та гострі відчуття швидко минулися, лишилася необхідність лягати з нею в ліжко, це поступово перетворювалося на подружній обов’язок, а про подружні обов’язки Малиновський, битий життям, навіть думати не хотів.

Чого там — він тепер був навіть вдячний Олені за її фантазії та вибрики. Вона сама спровокувала розрив, тепер усе буде простіше. З часом Малиновський планував щось подібне, але поступово. Олена стане оригінальною «зіркою» розкрученої ним програми, втягнеться в роботу, спання в різних ліжках стане нормою, з часом її взагалі затягне робота, кар’єрні перспективи переважать бажання регулярно бачити в своєму ліжку власного продюсера. Житло вона, зрештою, має. Ні, партнерка мусила змінюватися просто, безболісно, природним шляхом.

Тепер що накажете робити? Посилати її на Донбас під конвоєм?

Сумні думки Романа Романовича перервав телефонний дзвінок. Менше за все йому зараз хотілося, щоб подзвонив генеральний і викликав для чергової серйозної розмови. Замінити Суржу на цей момент немає ким. І потім, щойно пішла піар-кампанія конкретно під неї, вона поволі стає обличчям «S-каналу», вже зондується ґрунт, як би долучити її для рекламного ролика пральних порошків. Фішка така: ведуча програми «Кримінальні портрети» легко впорається з брудом і плямами крові на одягу за допомогою такого-то прального засобу. Дурня? Дурня, але замовник платить каналові реальні бабки під це діло. Думається, в перспективі він буде не один. І що тепер — немає Олени Суржі? Нову виховувати в своєму колективі? Для цього призупинити програму? Хріна з два! З дівчинкою він проведе серйозну розмову. Сьогодні ж увечері. Буде лагідним, терплячим, навіть дозволить собі повірити в деякі її фантазії.

Телефон не вгавав, Малиновський нарешті зняв трубку:

— Слухаю.

— Романе Романовичу, на першій лінії якийсь чоловік. Каже, особисто, інформація у справі Баглая.

— Хто такий? — Роман насторожився. — Назвався?

— Хоче говорити лише з вами.

— Ану, давай його сюди.

Невже цей Баглай і його скоро почне переслідувати? У фігуральному значенні цього слова, звичайно…

— Алло.

— З ким я говорю? — цей голос був незнайомий Малиновському, та це ще нічого не означало, бо він дуже рідко впізнавав голоси по телефону, в основному угадував тих, із ким спілкувався щодня. Можливо, із цим невідомим він так само колись перетинався, але голосу не запам’ятав.

— З ким би ви хотіли?

— Я дзвоню на кримінальну програму. У мене не так багато часу, дзвоню з автомата, на карточці зовсім мало лишилося.

— Тоді висловлюйтесь чітко. Хто ви?

— Мені… Ну, я знаю, що про гроші треба говорити з продюсером у вашій системі. Ви можете заплатити мені за інформацію про Баглая? Знаєте такого? Тільки не брешіть…

— А якщо я зараз покладу трубку?

— Знову подзвоню. Вас звуть Роман Романович, правильно? Мені секретарка сказала.

— Це не таємниця. Ви хто?

— Колишній працівник міліції. Дивлюся ваші передачі. Ви показували про Баглая, а він тепер утік і менти не можуть його знайти. Вам, я так думаю, заборонили про це широко говорити.

— Ви не назвалися.

— Яка різниця, ви ж усе одно не знаєте мене. При зустрічі покажу документи. Коротше, вас цікавить інформація про те, де зараз може бути Баглай і що він уже накеросинив на волі?

— Звідки я довідаюсь, що вона правдива?

— Кажу ж вам — я колишній опер.

— Тоді чому не ставите до відома міліцію?

— Не хочу. Слухайте, в мене справді здихає карточка. Ви можете використати мою інформацію десь на вашому каналі. Можете торгуватися нею з ментами. Чуєте, я можу навіть на камеру наговорити, тільки морду мені затонуєте і голос поміняєте, да. Зрештою, мені не важливо, що ви з нею зробите. Просто в мене є товар, я хочу його продати, ось і все. Слухаєте?

— Приходьте до мене. По телефону справді несерйозно…

— Не проканає. Зараз чотирнадцята сорок, правильно в мене годинник іде?

— На три хвилини поспішає. Мій годинник постійно точний.

— Хай так. Можете виїхати кудись у центр? Тільки не викликайте шофера, у вас є власна машина?

— Я завжди сам за кермом.

— Клас. Тоді їдьте до парку Шевченка. Просто я не киянин, нечасто бував у місті, погано орієнтуюся. А парк Шевченка знаю. З того боку, де університет червоний, да. За півгодини, нормально?

— Сорок хвилин, — машинально промовив Малиновський.

— Нехай сорок. Яка у вас машина?

— «Фольксваген-гольф», зелений. Темно-зелений.

— Там, із того боку парку, є стоянка. Пригальмуйте біля неї, я сяду до вас у машину. Якщо вас не буде до третьої, більше не дзвонитиму. Знайду іншого вдячного покупця. Все, до зустрічі.

Малиновський здивовано подивився на трубку, так і не зрозумівши, чому дозволив утягнути себе в досить сумнівну розмову. Першою думкою було зателефонувати генералові й довести цю інформацію до його відома, та він швидко відкинув її. Хоч би ким виявився цей колишній мент, як він сам себе назвав, діє він правильно. Романові, коли чесно, трошки набрид той тиск із боку Савченка та іже з ним. Можна подумати, телебачення обслуговує МВС і мусить працювати за їхніми дурними правилами. Хто кому потрібніший, ось про що думати треба, чорт забирай!

Справді, невідомо, чи запропонує колишній опер щось варте уваги. Вислухати його принаймні треба. Зрозуміло, він покаже лише одну перлину з усього скарбу. Але в разі, якщо він дійсно підготував бомбу, можна труснути калиткою. Бач, навіть записатися на камеру не проти. Може так статися, тішив себе думкою Малиновський, що він за сорок хвилин отримає інформацію, невідому ментам. Тоді справді варто почати обережні торги, і вже почати готувати фундамент для чергової програми: як шукали втікача, приміром. Або щось інше. Взагалі ідеальний варіант — корисну інформацію вони ніде широко не оприлюднюють, зате після цього в роботі з правоохоронними структурами почнеться новий етап. Ексклюзив, жодних закритих тем та перешкод, питання вирішуються лише одним телефонним дзвінком.

Від перспектив у Малиновського трохи запаморочилося в голові. Він підхопив куртку і рушив на вихід, та раптом зупинився, крутнувся на підборах. Обережність не завадить. Роман майже ніколи в житті не користувався вогнепальною зброєю, та на початку літа приятель-банкір, один із спонсорів каналу та кримінальної програми зокрема, презентував продюсерові новенький парабелум. Мовляв, тепер матимеш справу з бандюгами, то тримай для самозахисту. Той-таки приятель допоміг досить швидко оформити дозвіл на право зберігання та носіння свого подарунка. Кілька разів Малиновський брав зброю із собою в машину, просто так, для самозаспокоєння і відчуття певної переваги над іншими. Нинішня зустріч, здається, може стати першим реальним приводом узяти парабелум із метою самозахисту. Хоч би як було, а пропозиція таки стрьомна. Невідомо, як поведе себе колишній опер, може, доведеться шугонути.

Відчувши у внутрішній кишені шкіряної куртки вагу пістолета, Малиновський остаточно повірив у себе заспокоївся. Попередивши секретарку, що їде на зустріч і повернеться години за дві, не пізніше, спустився до чорного ходу. Свою машину він, як і все начальство, ставив у дворі, на окремій стоянці. До призначеного незнайомцем часу лишалося менше півгодини, поїздка через центр обіцяла пробки, та сьогодні обійшлося: постояти більше п’яти хвилин довелося лише в районі Бессарабки. Він приїхав на домовлене місце в точно призначений час, лишився дуже задоволений власною оперативністю.

Чоловіча постать виринула з правого боку від «Фольксвагена» майже за хвилину після того, як він пригальмував. Малиновський підняв фіксатор. Чоловік нахилився, обличчя його поки що приховував верх машини.

— Роман Романович?

— Це я. Сідайте.

— Я краще ззаду.

— Мені яка різниця? — перехилившись через спинку правого сидіння, Малиновський зняв із фіксатора праві задні дверцята. Чоловік сів у машину, тепер Роман міг його роздивитися. І відразу впізнав.

Він дуже добре запам'ятав це обличчя, коли монтували першу програму, ще тоді, наприкінці серпня.

До нього в машину сів Богдан Баглай. З пістолетом у руці. Видно, зброю він приготував завчасно. Дуло дивилося просто на Романа.

— Поїхали.

20

— Поїхали, — повторив Баглай. Продюсер насилу відвів очі від пістолетного дула, що гіпнотизувало, ніби погляд удава, запустив мотор і машина рушила вперед. Його рухи нагадували рухи робота. Принаймні відповідали уявленням Баглая про роботів, почерпнутих із кінофільмів та мультиків.

Плануючи і призначаючи цю зустріч, він не знав, хто саме прийде на неї. Були навіть сумніви, що на цей гачок попадеться хто-небудь узагалі. Він навіть припускав появу ментів, хоча за короткий час, визначений ним самим, вони навряд чи встигли б організувати повноцінну засідку. У будь-якому разі він би зауважив їхню появу. Те, що незнайомим йому продюсером виявився чоловік, котрий кілька днів тому виходив разом із журналісткою з центрального входу в офіс і допомагав їй сідати в службову машину, влаштовувало Баглая. Звісно, це ще нічого не означає. Роман Романович, чи як там його в хера звати, міг просто опікуватися загальним станом стривоженої колеги, тим більше — молодої та симпатичної. Самому ж десь років під сороковник або за сорок, мимоволі хвоста розпушиш. А може статися, що в них інші стосунки. Наприклад, вони сплять разом. Коли так, то удар, підготований ним, Богданом Баглаєм, влучить безпосередньо в головний «об’єкт», головну мішень, коротше, в журналістку.

«Фольксваген» різко пригальмував — Малиновський мало не врізався в капот «Омеги», що йшла перед ним і зупинилася, як і решта машин, на червоне світло.

— За дорогою дивися, — прикрикнув Баглай.

— Куди… куди ми їдемо?

— Тобі не один хрін?

— Це… викрадення?

— Ще не знаю. Поки що просто катаємося. Де у вас тут спокійніше? За місто вези, кудись у тихе місце. Поговорити треба.

— Хіба… не можна тут… так…

— На ходу? Ні, не можна. Не той ефект, — «Омега» попереду рушила далі, «Фольксваген» ніби приклеївся до асфальту, позаду роздратовано загуділи, дуло тицьнуло водія під ребра. — Чого став? Зелений, спиш?

Малиновський слухняно поїхав далі. Голова зараз була зовсім порожньою, кермо він крутив машинально, ніби замість нього працював автопілот. Оцінити ситуацію в ці хвилини він не міг навіть при бажанні: надто сильним виявився ефект від появи Баглая.

— Впізнав мене?

— Так.

— Правильно. Молодець. Отже, представлятися додатково не треба. Ти ж сам про мене все прекрасно знаєш. Твоя дівчинка чудово описала всю мою сутність. Віриш, що життя твоє погане нічого не коштує?

— Ні… Ні! — останнє слово спрацювало для телепродюсера ніби код, він відчув здатність мислити. — Чому ж нічого? Скільки ви… Скільки ти хочеш? У мене є гроші, правда. І міліція нічого не дізнається.

Не почувши відразу відповіді, Роман Малиновський раптом усвідомив, що несе дурню. Остання розмова в кабінеті Савченка пригадалася негайно. У Баглая на руках солідна сума, тому пропонувати йому зараз гроші щонайменше безглуздо. Але ж Баглай не знає, що йому, Малиновському, відомо про ті гроші. І потім, коли це людина, тим більше — в його становищі, легко відмовлялася від зайвого бабла… Треба спробувати відкупитися, він точно хоче отримати в такий спосіб компенсацію за програму, котра, виходить, справді зачепила його за живе, образила, розлютила… Чорт, у це неможливо повірити, це відбувається не зі мною!

— Так, — озвався нарешті Баглай. — Хочеш відкупитися. Не ти перший, до речі. Знаєш, скільки разів мені вже це казали і ще скажуть, можеш не сумніватися. Козел ти, дядьку, баран безрогий, ясно? Бабки твої мені на хрін упали. Хіба мільйон даси. Даси мільйон?

— Ти… с-серйозно?

— А то! Давай, неси мені мільйон. Хай половину сьогодні, половину, так тому й бути, завтра. І відпускаю тебе на раз, більше ніхто ніколи про мене не почує. По руках?

— У мене… у мене немає мільйона. Навіть половини немає. Слухай, я не все розумію…

— От щоб зрозуміти, крути бублика мовчки, вивозь мене кудись далі. Де в лісок заїхати можна чи просто якнайдалі від траси. Станемо, поговоримо, все стане тобі зрозуміло. Дурні запитання свої просто зараз готуй. На всі отримаєш відповідь. Ясно?

Малиновський звернув нарешті увагу, куди саме вони їдуть. Машина була вже в самому кінці Великої Васильківської, за всіма законами логіки та правилами дорожнього руху слід повертати праворуч, в бік Голосіївського лісу. Так Малиновський і зробив, більше говорити зі страшним пасажиром не намагався, зосередився на дорозі й нарешті відчув, що здатен оцінити ситуацію.

Погана ситуація. На задньому сидінні вмостився хлопчина, молодший за нього трохи не вдвічі, котрому нічого не заважає натиснути на спуск і вмолотити йому кулю в потилицю. Хіба поповнить особистий список жертв, з чого буде неабияк пишатися. Малиновський не був певен, що в нього вийде витягти свою зброю, хоча в тому, що він ризикне вперше в житті навести її на живу людину, Роман не мав жодних сумнівів. Але Баглай не спускає з нього очей, для нього це звичний спосіб життя, бандит на своїй справі розуміється так само, як телепродюсер — на своїй. Тому, мабуть, і вдалося йому так задешево купитися: говорячи по телефону з невідомим, він думав та діяв у першу чергу як людина, котра дбає про рейтинг власної програми та власну професійну репутацію. До біса обережність, коли за якихось півгодини тобі підкинуть задешево парочку виграшних карт.

Проминувши виставковий центр, іподром, автостанцію і повернувши в бік Феофанії, Роман цілком оцінив та повністю визнав усі свої помилки, але зовсім не уявляв, як діяти і що говорити далі. Тому слухняно звернув із шосе в першу ж лісосмугу, проїхав ґрунтовою дорогою вглиб, потай сподіваючись, що побачить якихось людей, різко, наче в бойовику, натисне на гальмо, бандит смикнеться, втратить рівновагу, а він вивалиться з машини з криком: «Допоможіть!» Та все це лишалося в мріях. Середина тижня, жовтневий день коротшає, людей у зоні відпочинку о такій порі не зустрінеш.

— Стій, далі не треба. Нормально заїхали.

Нога Малиновського обережно натисла на педаль гальм. Він хотів розвернутися до Баглая, та раптом щось несподівано та сильно уп'ялося в горло, повітря враз забракло, перед очима все попливло, горло стискало сильніше, ще сильніше, і Роман не помітив межі, перетнувши яку, він поринув у бездонну темряву.

Тіло водія обм’якло, Баглай послабив тиск удавки, потім узагалі забрав її, сховав до кишені. До тями недодушений прийде хвилин за двадцять, управлятися з удавкою Баглай умів. Коли сидиш ззаду, її легше накинути на шию. Особливо, якщо руки водія лежать на «бублику». Перейшовши на переднє сидіння, Баглай спритно обшмонав кишені куртки свого полоненого, рука наткнулася на щось металеве, важкеньке й дуже знайоме, витяг парабелум. Такого подарунка він точно не сподівався отримати, радісно вигукнув щось схоже на бойовий клич дикунів, швидко перевірив зброю. Одна обойма, зате пістолетик новенький і в чудовому стані. Засунувши «марголіна» за пасок іззаду, Баглай поклав парабелум біля себе і заходився обшукувати далі. Крім гаманця, мобільника та зв’язки ключів на фірмовому брелокові від «Нескафе», нічого більше не знайшов. У бардачку — документи на машину, кілька прозорих файликів, почата пачка цигарок, маленький дешевий електричний ліхтарик. Гаманець перекочував до кишені Баглая. Він навіть не порахував до пуття, скільки в ньому: коли цього мужика знайдуть тут, при ньому не повинно бути гаманця. Покрутивши телефонну трубку в руці, Баглай рішуче закинув її на заднє сидіння. Він дуже добре пам’ятав, як саме слобожанські менти вийшли тоді на його недоумкуватих пацанів. Тягати при собі чужу мобілку ризиковано, все може повторитися, та й для чого вона йому? Лишалися ключі. П'ять штук, усі різні.

Малиновський заворушився. Підсунувшись ближче, Баглай відважив йому кілька ляпасів, бив навідліг, не жалів.

Стогнучи й кахикаючи, Роман розліпив повіки. Спочатку не міг зрозуміти, де він і що сталося, але коли руки торкнулися горла, він усе згадав. Просто перед ним сидів Богдан Баглай, наставивши йому в обличчя пістолет.

— Підготувався, значить? Герой. А нічого вас на телевізії озброїли, — тепер Малиновський впізнав свій парабелум, будь-які думки про можливий опір вилетіли в нього з голови. — Ну, поговоримо.

Роман Романович спромігся лише кивнути.

— Власне, я все для себе вирішив. У мене буквально кілька запитань. А ти постарайся не мекати і не бекати, а поводитися, як доросла людина. Мужиком побудь, ну? Хоч кивни.

Малиновський знову кивнув.

— Н-да, важко з тобою. А може, й ні, побачимо. Пограємося у запитання-відповіді. Дуже популярні такі ігрища на вашому тіві. Що це таке? — він потрусив перед очима бранця ключами. Той простягнув руку, але Баглай з несподіваною навіть для себе люттю вдарив його по руці руків’ям пістолета, відразу ж — по обличчю, раз, другий, третій, розсікаючи губу та брову. Кров зацебеніла, Малиновський зойкнув зовсім по-баб'ячому, заходився її витирати, та отримав черговий удар. — Руки опустив! Опустив, сказано! Суч-чара, блін, забрав руки!

Малиновський повільно виконав наказ. Тепер його погляд остаточно втратив ознаки осмисленості. У ньому Баглай читав лише приреченість.

— Значить, так: що це?

— Ключі, — Роман злизнув язиком кров із розсіченої губи.

— Без тебе знаю. Від чого ключі?

— Два від квартири. Два від дачі. Один — від гаража. На дачі в мене гараж, замок висячий, імпортний, хороший…

— Вірю. Які від квартири?

— Там все є. Все. Бери все, можеш…

— Які. Ключі. Від. Твоєї. Хати.

— Ось ці два. Крайніх.

— Від гаража?

— Такий, із зубчиками… жовтий…

— Дача твоя де?

— Рожни. У Рожнах, у Рожнах, там дачна зона…

— Де ці довбані Рожни?

— За містом. За Києвом. Як на Бровари їхати, там кожен знає. Підкаже. До метро, як її, «Лісова», там люди знають… Такий будиночок, два поверхи…

— Вулиця, номер будиночка? Заодно домашню адресу кажи. Малиновський злякався — він раптом забув і те, й інше. Рука з пістолетом знову звелася для удару, потрібні слова самі злетіли з губ.

— Нехай так, — Баглай ще не знав точно, для чого хоче знати, де живе телепродюсер і де його довбана дача. — Ти жонатий? Обручки, бачу, нема.

— Розлучений.

— Молодець. Жінка вже своє відплакала. Плакала вона через тебе? Ти доводив її до сліз? Доводив?

— Ні. Не думаю. Ні.

— Не думаєш чи ні?

— Яке це має значення! — вигукнув Роман, сіпнувся в бік Баглая, отримав по лобі кулаком із затиснутим у ньому пістолетом, знову подався назад.

— Раз я запитую, значить, є на те причина. Квартира, дача, ось ця тачка — чого ж жінка з тобою не живе? Не любить? Чим ти кращий за мене? Мене теж не люблять. Мене ненавидять, а ви їм всім ще допомагаєте, — якби Баглай зараз кричав, Малиновський почувався б, попри всю безвихідь ситуації, більш упевнено. Та він говорив спокійно, неголосно, навіть подекуди проскакували інтонації ображеної дитини. — Скажи, ти трахаєш свою дівку? Оленку з телебачення, ту свою красиву піську, що топталася по мені?

— Ніхто… ніхто не топтався…

— Ага, навіть так? Як у вас це називається? Я десь чув — рейтинг. Ти її трахаєш заради рейтингу чи просто так? Ну?

— Так… Тобто… Вже ні… Я…

— Що таке оце твоє «вже ні»?

— Я… ну… в нас уже нічого немає…

— А було? — Роман мовчки кивнув, зовсім не розуміючи, до чого зрештою веде Баглай. А той сам досі чітко не визначився, для чого йому потрібен цей допит, що він хоче дізнатися для себе нового й корисного, чому взагалі завів розмову з тим, кому вже виніс вирок. — Було? Ну?

— Б-було…

— Хто кого розлюбив: ти її чи вона тебе?

— Ніхто… Я хочу сказати… власне, ніхто нікого й не любив…

— Бач, не любив. Ніхто нікого не любить. Блін, як ви мені всі набридли, мама дорога!

Відсунувшись далі від Романа, так, щоб спина впиралася в дверцята, Баглай підняв пістолет і вистрілив йому просто в обличчя.

21

Глод просив лише сказати адресу і пояснити, як краще доїхати від вокзалу, та Олена заявила: зустріне його особисто. Враховуючи ситуацію, він вирішив нічого їй не доводити, взагалі не сперечатися. Їхати до Києва зібрався відразу після того, як почув у трубці її плач. Вона сказала, що перша інформація піде у нічних новинах, адже знайшли мертвого продюсера лише в половині дев’ятої вечора. Та заради обтічних новин не варто лишатися вдома. Поїзд на Київ відходив пізно ввечері, пощастило і з квитком — зазвичай за дві години до відправлення купити його було важкувато. Все одно, за його розрахунками, назавтра про вбивство продюсера «S-каналу» говоритимуть і писатимуть навперебій усі ЗМІ й газети. Ну, хіба спортивна преса не сприйме це за новину для себе.

Із собою Глод узяв лише сумку, куди поклав зміну білизни та ніде не зареєстрований ТТ. Він підозрював, що ствол напевне «гарячий»: півтора року тому захопили в приватному будинку банду, на озброєнні якої традиційно стояв маленький арсенал. Зброю тримали в підвалі, піддатися спокусі й заховати пістолет у кишеню виявилося не так складно. Таким чином озброювалися всі опери, бо за кожен постріл із табельної зброї слід відписувати купу паперів, та й не завжди можна тягати табельний «макар» із собою. Передбачити, чим закінчиться день опера, неможливо. Ризик втратити табельну зброю й нажити собі неприємностей до кінця життя реально існував, тому зручніше мати при собі «лівий» волин. Єдина проблема: невідомо, де, коли і в кого ці трофеї вже стріляли. Мало приємного тягати при собі потенційний речовий доказ, котрий такі самі опери безнадійно шукають. Глод тішив себе думкою, що з ТТ, котрий дістався йому, людину не вбили. Без ствола йому нині аж ніяк не можна. Він їхав охороняти Олену Суржу. Добровільно, безкоштовно, так би мовити, на громадських засадах.

Ще прихопив мобільний телефон. Як домовлялися, з поїзда зателефонував Олені, сказав номер вагона й вимкнув трубку. Ніхто з колишніх колег, а тим більше — колишній, саме колишній, тесть не мусить знати, де він і чим займається. Приватна особа не повинна лізти в міліцейські справи. Одна справа — давати цінні відомості, що сприяють ефективному розкриттю злочину, а інша — добровільно брати на себе функції особистого охоронця журналістки, особи дуже сумнівної, швидше за все — психічно неврівноваженої. Більше того: колишній опер неодмінно почне втручатися в хід розслідування, а це вже порушення неписаних законів про субординацію. Отже, рано чи пізно його нікому на хрін не потрібна ініціатива бумерангом ударить по слобожанському МВС. У будь-якому разі, як прикинув Глод, Шостак, а заодно й Черниченко мислитимуть саме так. Все одно в разі чого знайдуть його, тож нехай він викрутить собі хоч трохи часу для маневру.

Сім годин у поїзді Максим не спав. Думки безсистемно роїлися в голові, він не збирався давати їм лад, просто випив у буфеті двісті грамів горілки, заліз на свою верхню бокову полицю другого плацкартного вагона, і слухав перестук коліс. Київ зустрів сопливим жовтневим дощиком, погода цілком відповідала настрою. Олену побачив ще у вікні. Вона неправильно вирахувала місце, де зупиниться його вагон, тому дріботіла за ним, трошки відставши. Коли Глод ступив на платформу, Олена вже добігла, стояла стовпом і дивилася на нього, ніби не впізнавала. А тоді мовчки кинулася на груди і беззвучно заридала, хоча рідними людьми, ба навіть близькими знайомими їх назвати було важко: адже загалом вони бачилися лише двічі й чотири рази говорили по телефону.

Поправивши шлейку від сумки, Максим міцно стиснув плечі молодої жінки, відсторонив її від себе, провів руками по вологому волоссю.

— Чому без парасолі?

— Що?

— Без парасолі, кажу, чому?

— А це має значення? Ходім.

Спочатку вони їхали в метро, але на Хрещатику замість того, аби перейти на іншу лінію, Олена мовчки кивнула супутникові на ескалатор. Вони піднялися нагору, Олена швидко підійшла до бровки тротуару й зупинила перше-ліпше таксі. «Не можу, народ довкола, всі дихають», — пояснила Глодові, той лише знизав плечима і поліз по гаманець, аби перерахувати гроші, зустрівся поглядом із Оленою і зніяковів.

Коли нарешті зайшли в квартиру, вона старанно зачинила двері на всі замки, скинула туфлі, пройшла в кімнату, увімкнула світло й гепнулася на диван. Глод, поки що не орієнтуючись, як саме слід поводитися в ситуації, що склалася, примостився на стільці.

— Для чого світло? Вже видно на дворі, — треба ж якось починати розмову.

— Я тепер постійно зі світлом. Хіба коли зовсім день, тоді вимикаю. Знаю, дурість. Раніше навіть при благенькому світлячкові спати не могла. Власне, навіть при світлі кілька ночей уже не сплю.

— Треба. Потрібні сили… мені й вам…

— Знаєте, що, — Олена рвучко підвелася, змахнула з лоба волосся. — Раз ви вже отак зірвалися сюди… Я вдячна, звичайно, просто я не зовсім уявляю собі, що саме ви збираєтеся робити…

— Поки буду біля вас. Постійно. Вдень і вночі, якщо ви не проти, ясна річ…

— Ні, я обома руками «за». Нам доведеться ночувати в одній кімнаті, оцій, — вона обвела рукою свої апартаменти, — митися в одній ванні, сидіти за одним столом.

— Спати я можу в передпокої…

— Підлога всюди однакова. Спати доведеться на підлозі, в мене розкладачки немає. Справа не в місці для спання, ви мене не так зрозуміли. Думаю, раз ми вже настільки близькі, треба знову переходити на «ти». О’кей?

— Приймається, — посміхнувся Глод.

— Ще одне… Знаєте… Знаєш, Максиме, з мене нікудишня куховарка. Дивно, правда? Вела кулінарну програму, а сама жодного рецепта на зубок не вивчила. Сосиски, пельмені, одноразові супчики, яєчня з ковбасою, бутерброди, кава, чай. Словом, їжа, яку важко зіпсувати.

— Нічого. Ми ж з тобою в обложному становищі, так виглядає. До того ж я вмію смажити картоплю, варити гречку чи там рис, непогано справляюся з м'ясом. Нічого, переживемо.

— Новини, — Олена, пропустивши повз вуха його останню підбадьорливу фразу, натиснула на кнопку пульта, вмикаючи телевізор. — …у студії Оксана Лотоцька, — з півслова почала коротко стрижена дикторка.

— Це ж не ваші.

— Правильно. Наші готують спецвипуск на восьму. Посдухаємо, що інші скажуть.

Дукторка прокашлялася.

— Почнемо ранок із сумної звістки. Як ми вже передавали вчора, напередодні загинув відомий телепродюсер, один із провідних фахівців оновленого «S-каналу» Роман Малиновський, — на екрані з’явився його портрет, далі пішла оперативна зйомка з місця події, Оксана Лотоцька коментувала картинку:

— Труп Малиновського у власній машині було знайдено вчора близько двадцятої тридцять випадковими громадянами. За попередніми висновками, його застрелено з пістолета. Перед тим зловмисник намагався задушити свою жертву, — картинка зникла, в кадрі знову опинилася журналістка. — Роман Малиновський вчора на початку четвертої дня виїхав на якусь важливу зустріч. Так стверджує його секретарка. Як стало відомо, Малиновському подзвонив невідомий, маючи бажання розповісти щось про справу Баглая. Принаймні секретарка стверджує, що саме це прізвище назвав невідомий, аби викликати Малиновського на розмову. Після того його вже ніхто не бачив. Мобільний телефон так само не відповідав, хоча ті, хто намагався додзвонитися, стверджують в один голос: трубка була увімкнена. Поки що в міліції одна версія — вбивство з метою пограбування. Хоча не виключено: вбивство пов’язане з професійною діяльністю загиблого, — пішла заставка «Кримінальних портретів», майнуло обличчя Олени. — Від початку року він займався продюсуванням нової програми «S-каналу» під назвою «Кримінальні портрети». Програма відразу здобула високі рейтинги через нетрадиційний підхід до висвітлення кримінальної тематики. Людина на прізвище Баглай була персонажем найпершої програми циклу. Коментувати ці події міліція поки що відмовляється. Сьогодні о чотирнадцятій годині відбудеться прес-конференція, де виступатимуть…

Олена роздратовано вимкнула телевізор.

— У наших, думаю, тільки більше скорботи вийде. І невідомо, що твої менти заведуть на пресусі. Навряд чи скажуть нарешті: небезпечний убивця Баглай утік і тепер на волі вбиває працівників українського телебачення.

— Чому відразу мої менти? Такі самі, як твої. До речі, про ментів: із тобою хтось говорив?

— Мені одній з перших повідомили, — Олена залізла з ногами на диван. — Ти, до речі, їсти не хочеш? Давай, організуємо в чотири руки, каву поставлю.

— Поки не треба. Кажи, я слухаю, це важливіше.

— Ну, привезли мене просто до генерала Савченка. Сам розумієш, справу з райвідділу забрали відразу. Генерал вкручував мені щось там про міністерський контроль, я мало що зрозуміла. Картина загалом вималювалася така: удень до Романової приймальні подзвонив невідомо хто, не назвався, почав домагатися продюсера. Навіть прізвища його не знав, хочу продюсера — і все. Коли спитали, з якого приводу, назвав прізвище Баглая. Все, як сказали в новинах. Наші так само скажуть, інші теж не відзначатимуться оригінальністю. Роман після розмови швидко вдягнувся і виїхав. Знайшли його у Феофанії. Двоє бомжів лісосмугою лазили, мабуть, жили десь там. Побачили іномарку, зазирнули з цікавості — там труп. Перелякалися, але додумалися на шосе вибігти, під колеса машинам кидатися почали, кричали: убили, убили, убили… Гаманця при ньому не було. Мобільник та ключі у кишенях знайшли. Жодних відбитків пальців, окрім тих, що на кермі. Романові, ясна річ. Я пригадала — у сейфі він пістолет тримав. На марках не розуміюся. Ключі в ящику стола завжди лежали. Відімкнули — нема пістолета. Очевидно, із собою взяв. Хоча поки що, — вона піднесла палець, — ніхто, крім мене, про пістолет не підтвердив. Максиме…

— Можна Макс. — Так зручніше.

— Усе одно. Максе, вони далі не вірять у Баглая.

— Ну, я б так не сказав. Усе ж таки знають — він у бігах, більше того — в Києві. А секретарці що, теж не вірять?

— Їй якраз вірять. Знаєш, яка версія? Послухай, посмієшся. Про мої страхи стосовно Баглая на каналі багато хто знав. Я, власне, не приховувала. Романа це дуже бісило, він не хотів проблем із міліцією, нам же працювати з ними. Розумієш, до чого вони прийшли? Той, хто дзвонив Романові й витягав його на побачення, міг просто скористатися нездоровим інтересом журналістки Суржі до справи Баглая.

— Хто ж тоді, на їхню думку, застрелив Малиновського?

— У них іще немає своєї думки. Розмовляли ми, фактично, — вона звела очі на овальний циферблат настінного годинника, — вісім годин тому. У них ще нічого не було. Гаманця немає — ось тобі вбивство з метою пограбування. Хай ще наркоманів сюди приплетуть. І я хочу запитати тебе, Максе, як мента: чому вони мені не вірять? Чому мені ніхто не вірить? Невже їм легше переконати себе, що Баглая я вигадала сама…

— Легше, — перервав її Глод. — Уяви собі — справді легше.

— Маячня.

— Система. Ти її не зрозумієш до кінця. Я сам не розумію. Дружина пішла від мене, швидше за все, через те, що зрозуміла систему і не захотіла далі з нею миритися. Чи рахуватися, хто його знає… Про це колись поговоримо. Поки що зрозумій одне: проти тебе особисто наша доблесна міліція, і генерал Савченко зокрема, нічого не мають. Навіть більше — тобі симпатизують, і готові завжди прийти на допомогу… Якщо таку допомогу можна чимось виправдати.

— Не зовсім я розумію, правда.

— Бачиш. Тому пояснюю більш популярно: якщо вони визнають, що особливо небезпечний злочинець, жорстокий та холоднокровний убивця Богдан Баглай справді загрожує твоєму життю, їм доведеться охороняти тебе. Причому цілодобово, аж доки Баглая не спіймають чи не знайдуть його труп. Бо тебе визнають потерпілою, життя якої постійно перебуває під серйозною загрозою. До того ж ти — журналістка, а заводитися з вашим братом наш брат не горить бажанням. Причому, Лєно, ти не просто журналістка — ти формально займаєшся створенням позитивного іміджу українського міліціонера. Тобто за всіма розкладами твою заяву не мають права залишити без уваги. Але ж де взяти на твою охорону людей? Якщо Баглай налякав тебе разок, а сам накивав п’ятами і коли його зловлять — невідомо, невже весь цей час тримати під дверима твоєї квартири двох працівників міліції? Подібні заходи не передбачені навіть бюджетом. Не замикати ж тебе в камеру! Приватну охорону ти маєш право найняти сама, за власні кошти. Коштує ця послуга дорого. Телеканал пішов би на такі витрати?

— Навряд, — Олена для переконливості похитала головою.

— Правильно, я теж так думаю. І Баглай так думає. Тому, беручи тебе в оборот, він не залишає навіть непрямих підтверджень своєї, причетності до листів із віршами, нападу на тебе, зрештою — до вбивства пана Малиновського. Раз так, тебе й далі вважатимуть жертвою хіба що власних фантазій. Ти якимось чином дізналася про втечу Баглая і вирішила: він неодмінно прийде по твою душу. Молоденька дівчина, нова незвична тема, відверто не жіноча, зрозумілі неполадки з психікою. Ось я тобі на пальцях приблизно пояснив, чим керуються мої, як ти кажеш, менти, коли зовсім не сприймають твоїх заяв та страхів.

— Виходить, вони Баглая теж не шукають?

— Тут ти помиляєшся. Баглая шукають, аж гай шумить. Бо відомо, що він утік із-під варти, лишивши після себе купу трупів. Баглая шукають, можеш бути спокійною. А ось тебе в міліцейських планах немає. Тебе ніхто не стане захищати. Ну, окрім мене, звісно. Дійшло?

— Це неправильно.

— Хіба я кажу, що правильно? — Глод сумно посміхнувся. — Наша міліція робить усе можливе і неможливе, аби не було офіційних підстав нас берегти. Частково від загальної бідності, частково — через ту ж таки систему, котра передбачає над одним опером сім ступенів начальства. Над кожним начальством, своєю чергою, теж нависає купа начальства. У системі ніхто нічого самостійно не вирішує. Дійде до того, що громадянам почнуть гроші виплачувати, аби заяви в міліцію не писали. Словом, це паралельний світ, куди ти залізла невідомо для чого. Тепер зрозуміла?

— На голодний шлунок — ні, — Олена підвелася. — Які плани?

— Наповнити шлунки. Далі?

— Далі — нічого. Програму «Кримінальні портрети», якщо це тебе цікавить, поки що офіційно призупинили у зв’язку з убивством продюсера. Я в неофіційній безстроковій відпустці. Завтра планують ховати Романа, якщо в морзі видадуть труп. Нібито наші займаються, мені наш генеральний сказав, він учора теж у Савченка був.

— Ти хочеш піти на похорон?

— Цікаво, чи можна справді хотіти піти на похорон?

— Вибач, можливо, я не так висловився…

— Нічого. Я мушу піти. Розумієш, донедавна в нас були певні стосунки… Вони розладналися не тепер, я помітила ще місяць тому… Просто, як би сказати, не хотіла починати такі розмови першою. Потім пішли непорозуміння з Баглаєм… Словом, ми так і не поговорили. І я не певна… тепер не певна, — їхні очі зустрілися, сліз в її очах Глод не бачив, лише смуток, перемішаний з утомою та відчаєм, — не певна, що ми були аж надто близькі з Романом. Може, не слід так говорити… Тепер, та ще з малознайомою людиною… чоловіком… Спільне ліжко ще не визначає ступінь близькості стосунків, отак.

— Знаєш, — Максим відвів очі, бо розмова починала заходити на слизьке, — я краще промовчу. Ми хотіли пити каву.

— Їсти яєчню із сосисками, бутерброди з сиром. Більше нічого немає, я ж боялася виходити з дому. Може, це дурниці…

— Зовсім ні. Тепер я буду поруч. До речі, поговоримо, як саме я охоронятиму тебе. Баглай знає твою квартиру, ти мусиш врахувати це.

— І що?

— І нічого. Якщо є можливість на деякий час пересидіти в іншому місці, подалі звідси, краще нею скористатися просто зараз.

— Між іншим, це ідея. Причому дуже проста. Дякую, мусила б додуматися раніше.

Олена вперше за останні дні почала почуватися більш упевнено та спокійно.

22

Даючи безнадійну характеристику існуючій міліцейській системі, Глод не кривив душею, адже собі давно признався — переоцінювати можливості українських правоохоронних органів не варто. Хоча б для того, аби уникнути розчарувань і не займатися самообманом. Але недооцінювати своїх недавніх колег він теж не збирався. Максим навіть не уявляв, приймаючи ванну в квартирі Олени Суржі після сніданку, зробленого в чотири руки, наскільки він близький до істини у своєму бажанні оцінювати систему об’єктивно. Адже саме сьогодні, десятого жовтня, система довела: при бажанні вона може працювати досить ефективно.

Власне, в людському мурашнику Києва Богдана Баглая вирахували не якісь конкретні люди, котрих можна назвати на прізвище, відзначити в наказі, виписати премію в розмірі місячного окладу та згадати в газеті.

Його знайшла система.

За три доби пошуків у різних районах міста було в той чи інший спосіб перевірено кількасот приватних осіб, що здають кімнати, квартири та навіть будинки в приватному секторі не через посередництво фірм і агенцій нерухомості, а самостійно — або подаючи приватні оголошення, або взагалі за допомогою знайомих, таких самих приватних осіб. Формально при бажанні в кожному такому випадку можна розгледіти порушення закону і як мінімум оштрафувати за несплату податків. Та всі в державі прекрасно розуміли бажання безробітного, бюджетника чи пенсіонера заробити зайву копійку на достойне існування і при цьому зберегти зароблене повністю, не відслинюючи щомісяця посередникові та податковій. Тому власників житла зайвий раз шугонули, бо в цьому випадку міліцію цікавили лише особи квартирантів.

За три доби в такий спосіб затримали трьох злочинців, що перебували в розшуку не перший місяць, а один, який убив свого компаньйона по бізнесу в Рівному, майже рік. У восьми квартирах квартиранти влаштували наркопритони. У двох кавказці облаштували перевалочні бази для в’єтнамців, лаосців, індусів та камбоджійців, яких переправляли транзитом через Україну. У трьох накрили борделі, в одній, двокімнатній, трійця молоденьких повій з Донбасу примудрялася четвертий місяць приймати клієнтів, а на Троєщині виявили кубельце, обладнане п’ятдесятитрьохрічним професором із Могилянки для інтимних зустрічей з коханцями. Батько двох синів чверть століття приховував від дружини свою справжню сексуальну орієнтацію. Словом, по всьому Києву йшли з широким волоком. У такий спосіб Баглай рано чи пізно мусив потрапити в сіті.

Це сталося вранці десятого жовтня. Дільничний та опер із Дарницького райвідділу подзвонили в двері квартири такої собі громадянки Бабич Галини Миколаївни, що працювала сестрою-господаркою у районній лікарні. За відомостями дільничного, однокімнатну квартиру доньки вона здавала. Донька вийшла заміж, у чоловіка була власна двокімнатна. Шлюбу не вийшло, подружжя розлучилося, житлову площу поділили через суд, розміняли двокімнатну на дві по одній. Донька Галини Бабич разом з її донькою, тобто онукою Галини Миколаївни, перебралася жити до матері. Її однокімнатну на вулиці Малишка, в семи хвилинах ходу від метро, вирішили здавати за сто двадцять доларів на місяць.

Вдома була лише семирічна онука. Вона відмовилася відчиняти двері чужим дядькам, нехай вони навіть з міліції, бо бабуся з мамою заборонили їй так робити. Взагалі-то в неї ангіна, тому її залишили вдома. Мама кудись пішла у справах, а бабуся — на роботі. Дільничний та опер звично зітхнули й посунули до лікарні. Галину Миколаївну довелося чекати хвилин із двадцять. Коли вона нарешті прийшла, то трошки злякалася візиту міліції. Так, призналася Бабич, вона вже більше двох років здає квартиру доньки. Квартирантів постачають виключно знайомі, їм довіри більше. В основному приятелька, що «працює» на залізничному вокзалі, здаючи квартиру подобово. Пару тижнів тому перенаправила до неї молодого хлопця. Юрою звати. Заплатив наперед, наче тихий, спокійний, на бандита не схожий. Чим займається? Не запитувала, їй діла немає, аби лиш у неї на квартирі не свинячив та наркотиками там не бавився. Та наче не схожий він на наркомана, взагалі на бандита не подібний. Звичайно, вона бачила багато бандитів та наркоманів, он по телевізору щодня їх показують… Баглая на фотографії впізнала відразу, навіть здивувалася: чого це міліція ним цікавиться? Галину Миколаївну заспокоїли: нічого серйозного. Але попросили проїхати разом із ними дещо з’ясувати, уточнити, підписати.

Поки жінку везли на таксі в райвідділ, надійшла ще одна інформація, ніяк не пов’язана зі знайденим лігвом утікача-вбивці. Сьогодні о десятій сорок ранку в касі номер тридцять два залізничного вокзалу продали один плацкартний квиток на завтра, одинадцяте жовтня, до Львова на прізвище Сивокінь. Касирка, виконуючи інструкцію, негайно повідомила міліцію. Затримувати пасажира на прізвище Сивокінь біля каси було ризиковано: якщо це Баглай, він відразу все зрозуміє. Навіть негайне блокування вокзалу не дасть гарантії, що він не почне прориватися зі стріляниною. Втрачати йому немає чого, покласти на місці парочку випадкових людей зможе легко. Отже, вирішено його відпустити. Все одно касирка зафіксувала для себе номер потягу, час його відправлення та номер вагона. Того, хто купував квиток, вона також устигла роздивитися. Щоправда, він насунув козирок шкіряної кепки на очі, тому жінка не ризикнула впізнавати Баглая на фото. Але це вже не мало значення: в шкіряній куртці і кепці його бачили таксисти в Слобожанську та Ромнах, стюардеси в літаках, працівники одеського та київського аеропортів і квартирна господарка.

Відомості про куплений квиток і квартиру надійшли майже одночасно. Особовий склад Дарницького райвідділу та оперативну групу Шостого управління, котра безпосередньо займалася розшуком Баглая, підняли мало не за бойовою тривогою. Підключили загін «Беркута». Вулицю Малишка вже в половині першої дня блокували повністю.

Техніки піднялися поверхом вище, подзвонили в квартиру, що розміщувалася просто над тією, де за всіма розрахунками переховувався Баглай. Господарі не відчиняли, очевидно, були на роботі. Заходити без санкції прокурора ніхто не наважився, тому в пожежному порядку почали розшукувати когось із господарів. Першою вдалося знайти господиню. Її привезли додому, попередивши по дорозі: від неї вимагається спокійно, без зайвого шуму, як вона це робить завжди, зайти до себе додому. Разом із нею зайде кілька працівників міліції. Вони будуть поводитися тихо. Початковий переляк змінився відвертою цікавістю, тож жінка, затамувавши дихання, спостерігала, як техніки, озброївшись спеціальними приладами, прослуховують підлогу. Висновок однозначний: у квартирі знизу нікого немає. Виходить, купивши квиток, її мешканець не поспішав повертатися додому.

Власниця квартири відчинила двері своїми ключами. Копіткого обшуку не знадобилося: в кімнаті біля дивана стояла спортивна сумка. Всередині — картонна коробка, повна доларів, пістолет Марголіна з коробочкою патронів і роздруковані на принтері аркуші паперу з текстами віршів. Кожен аркуш відксерений двічі.

У квартирі лишили засідку. Потрібний під’їзд контролювався щонайменше десятьма парами очей. Відбитки пальців знайшли на руків’ї пістолета, аркушах, дверних ручках, чашці, тарілках. Експертизу провели швидко й отримали підтвердження: Богдан Баглай знайшовся. Більше того: п’ятого жовтня під час нападу на квартиру поверхом вище помешкання журналістки Суржі в потерпілих стріляли саме з цього «марголіна». Таким чином, Суржа справді могла зіткнутися з Баглаєм на сходовому майданчику. Щоправда, його причетність до вбивства продюсера Малиновського й далі під сумнівом, доказів тому не виявлено жодних.

Нічого, недовго лишилося чекати. Ночувати Баглай прийде, вже сьогодні почне відповідати на всі запитання. Заодно розповість, для чого він посилав вірші журналістці з телебачення. Хоча криміналу в цьому немає жодного…

Негласна інструкція стосовно загибелі Баглая під час спроби втечі або опору під час затримання існувала й надалі. Тільки тепер Баглай мусив наперед признатися в убивстві Малиновського. Інакше «глухар», і саме по собі затримання особливо небезпечного злочинця-втікача цю справу автоматично не закриє. Та все одно на всіх рівнях подальша доля Баглая неофіційно була вирішена. У багатьох уже чухалися вказівні пальці — так хотілося натиснути на спуск.

Але в розставлені сіті риба не припливла. Баглая чекали до пізньої ночі, та лише даремно марнували час. Не хотілося вірити, що той знову в якийсь непередбачений спосіб обдурив без перебільшення всю столичну міліцію. Жевріла надія, що він прийде по гроші, тому засідку в квартирі й довкола будинку не знімали. Оперативники скніли в темній кімнаті — палити, вмикати телевізор і світло суворо заборонялося.

У будь-якому разі завтра, одинадцятого числа, його чекатимуть біля другого вагона фірмового поїзда «Київ — Львів» о двадцять другій десять.

23

Прощалися з Романом Малиновським одинадцятого жовтня опівдні у вестибюлі офісу «S-каналу». Біля труни плакали лише його батьки, й Олені раптом стало до щему шкода свого тепер уже точно колишнього коханця, адже він, коли говорити чесно, за великим рахунком став її хрещеним батьком на телебаченні. Вона не здивується, коли почує десь за спиною розмови про те, як Роман Романович виводив її в люди. Стоячи в натовпі серед колег, вона час від часу ловила на собі зацікавлені погляди. Видавалося, що її дехто сприймав за справжню вдову Малиновського. Між іншим, його колишня дружина теж з'явилася, привезла величезний вінок, перемовилася кількома словами з Романовим батьком, постояла кілька хвилин у скорботній позі й діловито вийшла.

Прощання затягнулося на дві години. Потім труну поставили в спеціально замовлений автобус-катафалк, і вся процесія вирушила на цвинтар. За чутками, Малиновському купили місце на Байковому за дуже грубі гроші. Нібито продюсери майже всіх телеканалів зібрали суму, від якої директор кладовища просто не міг відмовитися. Тема мусолилася на повний голос в автобусі, Олена не брала участі в цих розмовах, узагалі намагалася не впадати в очі.

Священик відспівував новопреставленого просто на могилі, панахида тривала ще сорок хвилин, Олена серйозно побоювалася, що їй ось-ось стане погано. Нарешті труну опустили в холодну яму, об віко застукотіли грудочки землі. Кинувши свою жменьку, Олена повернулася до автобуса. Лишилося пережити поминки. Хотілося щезнути звідси, та в ситуації, що склалася, саме їй не варто поспішати. Принаймні отак відверто. Але після того, як за столом у спеціально замовленому кафе народ випив по третій і почалися, як це завжди буває в подібних випадках, світські розмови, вона під шумок вислизнула з-за столу, кивнувши комусь зі знайомих на прощання. Ось тепер ніхто ні про що в неї не запитає. Навпаки, громада зрозуміє і навіть співчутливо обговорить подальшу долю коханки вбитого, користаючись із того, що сама вона вже пішла, не витримавши важкої атмосфери. Вона, бідолашна, без того натерпілася…

З мобільного Олена передзвонила на трубку Глодові, сказала, де перебуває і зорієнтувала, де й через скільки часу вони зустрінуться. Визначили місце наперед, аби Максимові, котрий майже не орієнтувався в Києві, було максимально просто під’їхати..

Машину, попелясту «Шкоду», Олені без розмов та запитань позичив Корнієнко. Напередодні вона подзвонила режисерові додому і, нічого не пояснюючи, запитала, чи можна скористатися його автом. Їй треба виїхати в одне місце. Машину поверне, коли той скаже. Все одно в ці найближчі дні власник за кермо навряд чи сяде. Корнієнко, який, судячи з голосу, уже прийняв на груди, погодився без розмов, запитав лиш, хто сяде за кермо, адже Олена машину не водить. Вона заспокоїла: поїде досвідчений водій.

Керувати чужою машиною, без документів і довіреності, та ще й у Києві, було ризиковано. Права Глод залишив удома, зовсім не думаючи, що вони йому знадобляться. Перший-ліпший даїшник матиме повне право заарештувати його за підозрою у викраденні. Коли все з'ясується, неприємностей все одно не уникнути, але тоді постраждає і Корнієнко, котрий безвідповідально довірив власне авто, між іншим — засіб підвищеної небезпеки, незнайомій людині. Та виходу не було, витрачати час на оформлення довіреності не хотілося, тому вони вирішили ризикнути.

Сівши в машину біля Річкового вокзалу, Олена відразу перебрала на себе роль штурмана. До Рожнів, на дачу Малиновського, вона їздила частенько, особливо влітку. Він навіть дав коханці комплект ключів, аби вона могла не залежати від нього. Щоправда, цей жест він зробив у самий розпал їхніх стосунків, та коли вони, за спостереженнями Олени, пішли на спад, ключі від дачі він, одначе, в неї не забирав. Тому, коли Глод згадав про місце, куди можна заховатися на деякий час, вона відразу згадала про будиночок у Рожнах.

— Нічого особливого, — пояснила вона. — Не думай, там не аж такі круті апартаменти. Він купив будинок давно, ще коли з дружиною жив і не вважався аж таким крутим продюсером…

— А що, Малиновський справді вважався крутим продюсером?

— Не найгіршим, — Олена відповідала цілком серйозно. — Знаєш, у нього було безліч вад, деякими він навіть пишався, видаючи їх за чесноти та особливості власного стилю. Стильні фішки, як він казав. Але свою справу знав і вмів її робити блискуче, тут забрати нічого. Ну, купив хатку, поступово добудував другий поверх, облагородив, провів газове опалення, навіть каналізацію. Нічого, жити можна. На березі Десни, гарно там, — вона зручніше вмостилася на сидінні, примружила очі. — Тільки купатися небезпечно.

— Хто ж у жовтні купається?

— По-перше, купаються. Он за методом Порфирія Іванова на Трухановому острові від зими до зими, цілий рік плавають, узимку ополонку довбають. По-друге, я не кажу, що збираюся там купатися. Течія місцями така сильна — дорослий на ногах не втримається. Екстремали час від часу влаштовують заплив униз по Десні до Дніпра, але кілька разів переверталися на своїх човниках, тепер заборонили. Потопельників зносить багато, мені місцеві аборигени розповідали. З води їх витягають роздутих, страшних, часто навіть упізнати не можна, бр-р-р… А можуть взагалі не знайти, Десна річка хитра. Не всіх віддає.

— Ти диви, скільки ти знаєш про річки.

— Треба ж про щось із людьми говорити. Ну, з місцевим населенням. Там у них свої легенди. Бабця одна, ми в неї молоко щодня купували, все про русалок із водяниками говорила. Цікава така бабуся… Взагалі село — майже самі бабусі, ще діди трапляються. Молодих небагато.

— Тебе це дивує?

— Зовсім ні. Але це пригнічує, ось у чому вся біда.

— Їдь працювати в ті самі Рожни чи якесь інше село.

— Смієшся? Сама з Житомира втекла.

— Бачиш, люди так само думають. Років через десять лишаться по селах самі дачники, і нічого ми з тобою тут не зробимо. І я не певен, що ми повинні взагалі щось робити. Нас у цій соціально непростій ситуації влаштовує єдиний фактор: людей на довколишніх дачах немає. Так?

— Практично так. Мо' живе якийсь романтик, а міську квартиру здає за бакси. Не всі дачі там круті, є звичайні будиночки на шести сотках, люди за них тримаються, не поспішають продавати. А квартиру в Києві здати простіше, аніж дачу під Броварами. Думаю, народу майже не буде.

— Головне — тебе поки не шукатимуть, принаймні там. Добре, що тебе хтось із місцевих знає. Ніхто в міліцію не заявить про двох підозрілих на чужій дачі. Скільки можна кататися на машині?

— Пару тижнів реально. Кажу ж тобі: програма зависла, народ простоює, власник машини має повне право забуритися в запій. Дев’ять днів попереду.

— Нормально. За моїми підрахунками, ситуація проясниться ще до кінця тижня. Баглай або ляже на дно, і це глухий варіант, або дасть драпака з Києва, що бажано, або почне тебе шукати. Оце вже ближче до моменту істини: він проявить себе, мусить проявити, раз йому кортить неодмінно дістати тебе.

— Послухай, — Олена далі не відводила погляду від дороги. — От раптом нічого не станеться. Просто нічого. Ми тут будемо сидіти, дивитися на природу, гуляти берегом річки, дні стануть схожими один на одного. Я боятимуся за себе, ти — за мене. А Баглай не викаже себе. Ти ж не лишишся зі мною охоронцем до кінця життя?

— Поки що не вирішив, — у Глода справді не було відповіді, він сам запитував себе про це кілька разів. — Давай жити нинішнім днем. Щоразу. Щоранку. Згода?

— Нехай, — Олена ледь усміхнулася. — Мене кінець кінцем дістане не Баглай, а оця сама чортова невизначеність. Зараз буде поворот. Побачиш напис «Рожни» — крути праворуч.

Дерева уже пофарбувалися в жовтогарячі кольори, де-не-де розбавлені блідо-зеленим. Сонце потроху сідало, і в промінні заходу шапки дерев виглядали велично. Зупинивши «Шкоду» там, де сказала Олена, вони вийшли з машини, навіть синхронно потягнулися. Листяний килим приємно шурхотів під ногами. Будинок, до якого вони під'їхали, справді не був якимось особливим. Стандартну двоповерхову споруду з білої цегли зовсім не можна було зарахувати до шедеврів архітектурної майстерності, вона жодним чином не вирізнялася з-поміж інших будинків, що стояли поряд. Звичайний заміський котедж для відпочинку, побудований заможною людиною, та аж ніяк не мільйонером.

— Тут сауна є, тільки я не вмію приводити її в робочий стан, — ніби між іншим промовила Олена, намагаючись впоратися із защіпкою на хвіртці.

— Сауна сауною, а скажи мені таке: з власної ментівської практики я знаю, що дачні селища періодично обкрадають. Особливо — взимку, і переважно бомжі.

— По ідеї існує сторож, але є люди, які воліють наймати охоронця самі для себе, в індивідуальному порядку. Двері в Романа міцні, замки надійні. Ґрати на вікнах, бачиш, — справді, Глод лише тепер звернув увагу, що всі вікна на обох поверхах заґратовані і мають досить-таки надійний вигляд. — Роман якось розповідав, що років шість тому залазили сюди злодії, нічого особливого не взяли, там, за його словами, ще нічого серйозного не було. Переспали ніч, пообсцикали кутки, наробили в кухні на підлозі й пішли цілком собою задоволені. Блін, що з цією клямкою? Максиме, в тебе руки сильніші.

— Давно пора пустити мене вперед. Механізм, я бачу, хитрий.

— Нічого хитрого. Ось спеціальний отвір, просовуєш руку і тягнеш клямку на себе. Раніше мені сил вистачало, а тепер, не повіриш, рука тремтить.

— Повірю, — Глод відсторонив Олену, просунув руку в отвір, намацав клямку, потягнув на себе. Пружина таки піддавалася туго, та Максим упорався з нею досить швидко, театральним жестом прочинив хвіртку, пропускаючи Олену вперед. — Отже, після того випадку в нього ґрати на вікнах?

— Не лише після того. Взагалі-то з листопада по березень Роман ось уже три роки наймав мужика-сторожа за сто баксів на місяць.

— Дешево.

— Може, й так. Очевидно, чоловіка влаштовувало. П'ять сотень виходить за те, що живеш на теплій дачі, дивишся телевізор і не пускаєш сторонніх. Сторож, до речі, не простий, з вівчаркою. Ух, звірюга. Машину можеш заганяти у двір. Ворота відчиниш сам?

— Запросто. Тут нічого складного. Чому у двір, а не в гараж?

— Казала ж я тобі — в мене ключі лише від вхідних дверей. Для чого мені відчиняти гараж, коли я не збираюся нічого туди ставити? Та я без Романа не так часто тут і бувала. Може, разів чотири за останній рік.

— Гаразд. Хай тачка вашого режисера-алкаша мокне під дощем. Чуєш, збирається?

Олена, стоячи на ґанку, втягнула носом повітря. Від Десни тут завжди відгонило вологою, але Глод правий: перед дощем волога завжди по-особливому пахне.

— Збирається, — погодилася вона. — Під вечір знаєш як припустить! Будемо сидіти на самоті і слухати, як дощ тарабанить по даху. Чудово?

— Чудово, — Глод прочинив одну стулку воріт, узявся за другу. — Чудово, що ти перестала боятися. Чи мені здається?

— Мабуть, на мене тиснула київська атмосфера. Тут спокійно й немає Баглая, — вона відчинила один за одним обидва замки. Глод тим часом загнав машину в двір, зачинив ворота, роззирнувся. Так, Олена має рацію. Тихо, спокійно, немає Баглая. І він, Максим Глод, поруч із нею. Щоправда, цього вона чомусь не зазначила.

Діставши з багажника два пакети з продуктами, Макс зайшов слідом за Оленою. Куди нести їжу; визначив відразу: кухня починалася відразу за передпокоєм. Лишивши журналістку розбиратися з закупленими харчами, він пройшовся першим поверхом. Справді, нічого особливого. Як для продюсера, надто стандартне, навіть банальне планування. Можна сказати, типове, наче у фільмі «Іронія долі». Майже таке саме планування на дачі його колишнього тестя, ніби на всю Україну один архітектор — чиста тобі Третя вулиця будівельників, двадцять п’ять, квартира дванадцять.

Велика кімната з неодмінним каміном. Із меблів — м'який куточок, скляний журнальний столик посередині, в кутку на тумбочці музичний центр. Поруч — ще одна кімната, менша. Тут телевізор на підставці, два крісла, килим на підлозі й софа, накрита сірим прикарпатським ліжником із візерунком. Поруч із софою, на дерев’яній тумбочці — телефонний апарат, старенький, навіть допотопний, дисковий. Біля кухні — сумісний санвузол, чавунна ванна й унітаз, відгороджені одне від одного синьою в горошок шторкою. На горі — дві кімнати приблизно однакового розміру, в одній — ліжко два на два і шафа для одягу, очевидно, хазяйська спальня. В іншій, крім дивану та ікластої кабанячої морди на стіні, нічого не було. Ставши перед кабанячим рилом, Глод не стримався, скривив мармизу, роззирнувся і несподівано для себе тицьнув муляжній голові дулю. Потім бажання бавитися зникло, він оглянув двері спочатку верхніх, а потім — нижніх кімнат. Всі вони зачинялися зсередини. Замочки благенькі, якщо їх ламати — вистачить трьох нормальних ударів. Але господар не готувався до тривалої облоги. Можливість замкнутися зсередини мала тут зовсім інший, більш приземлений, інтимний характер. Недаремно всюди передбачені спальні місця. Людина має право на усамітнення, навіть у гостях.

— Де знаменита сауна?

— Там, як заходиш у ванну, відразу за ванною двері. Тобі оце зараз припекла та сауна?

— Просто запитую. Я б не ризикував, раптом натиснемо не на той важіль і вибухнемо. Ото Баглай зрадіє!

— Дуже смішно, ідіоте! Ти вмієш вмикати колонку? Без цього вода не нагріється.

— Наука проста, наче палець…

Поки вони освоювали територію, розпалювали колонку, розбиралися з продуктами, готували нехитру вечерю, осінні сутінки поволі огорнули все довкола. Дощ припустив сильніше, краплі заспокійливо тарабанили по віконному склу. Олена визирнула у вікно, гмикнула:

— Правда, жодне вікно в селищі не світиться. Ми тут точно самі.

— Ну, Бог парує.

— До чого ти це сказав?

— Треба ж про щось говорити.

— Давай краще вирішимо, хто де спить. Чаю ще будеш?

— Ні, дякую, — Максим відсунув від себе кухоль. — Є пропозиції? Ти звикла спати в продюсерській спальні?

— Я звикла в спальні, — підтвердила Олена, її тон відчутно змінився, та Глод вдавано не помічав цього. — Ти хочеш лягти біля мене?

— Здається, минулу ніч ми так само ночували в одній кімнаті.

— А цю ніч і всі подальші, скільки там їх вийде, будемо спати окремо.

— Чудово. Тоді я займу весь перший поверх. Тільки якщо стане страшно, кричи.

— Для чого? — Олена демонстративно відчепила від пояса мобільник, поклала у центр столу, відсунувши тарілку з недоїденими шматочками шинки. — Ось, мобільний зв'язок. У тебе вхідні безкоштовно, так само в мене. Я наберу тебе і покличу, коли справді стане страшно. Не вимикай телефон, будь ласка.

Приймаючи її гру, Глод підвівся, вийшов у передпокій, де почепив куртку на вішалку, витягнув із кишені свого мобільника, акуратно поклав на стіл поруч із її трубкою.

— Диви, лежать собі, наче два голубці.

— Голубки, — машинально виправила Олена.

— Теж правильно. І нічого їм не заважає. Наші трубки поряд, а значить, наші вуха поруч…

— Ти дражнишся чи серйозно на щось претендуєш? Надивився кіно про охоронця та беззахисну жінку, котра рано чи пізно лізе до нього в ліжко? Для чого ти взагалі приперся?

Глод зрозумів, що перегинає палицю, втрачає контроль над ситуацією, але він не міг збагнути, чому і в який момент вони обидва перейшли на неприпустимий у їхній ситуації тон. Ще трохи — і вони посваряться. Ні, сто разів права Наталка: мент він, від маківки до п’ят, і жарти відповідно придурасті, вимучені. З другого боку, ситуація провокує… А може, атмосфера розслабляє. Тут насправді тихо, аж надто тихо і спокійно…

Йому стало раптом цікаво, про що думає тепер Олена, вже хотів зробити перший крок не те що б до примирення — вони, в принципі, лише на підступах до сварки, — а швидше до відновлення нормального спілкування, та його наміри перебила мелодія з телефільму «Бригада». Вона лунала з Олениного мобільника. Вона взяла трубку, подивилася на сяючий блакитним дисплей.

— Номер незнайомий.

— Не відповідай.

— Раптом щось важливе?

— Кажу тобі — краще вимкни його зовсім.

— А чого ти тут розкомандувався? — вона демонстративно натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха. — Алло!

— Мене чутно? — зв’язок, як виявилося, справді був поганеньким, але Олена чула співбесідника досить нормально, хоча в трубці тріщало.

— Чутно, чутно, хто це?

— Моє прізвище Хобот. Хобот, Хобот.

— Та чую, чую, який ще хобот? — Олена не стримала посмішки, та коли Глод усміхнувся у відповідь, демонстративно стерла її з обличчя.

— Майор міліції Хобот. Ми зустрічалися з вами позавчора, в кабінеті Савченка… Генерала Савченка.

— То й що? — насправді там сновигало досить багато народу. Під час розмови генерал постійно відволікався, давав зовсім незрозумілі вказівки, потім говорив, зітхаючи: «Шукаємо вашого Баглая, шукаємо, всіх на ноги підняв, мать його, вибачте». — Може, й зустрічалися.

— Ви де перебуваєте зараз?

— А що таке?

— З вами все гаразд?

— Я ж відповіла на дзвінок.

— Ви точно в безпеці? Якщо поруч із вами є самі знаєте хто, скажіть речення, вставивши в нього фразу «будь ласка».

— Я точно в безпеці, без усяких «будь ласка».

І говорю з вами, тільки не знаю, на яку тему.

— Тема одна — Баглай. Я в складі опергрупи, яка шукає Баглая. Мені доручено розшукати тепер вас. А ви десь зникли. Пішли з поминок, кажуть, і додому не повернулися. Після всього ми ж за вас переживаємо.

— Мило з вашого боку.

— Що?

— Дякую, кажу. Я виїхала з міста на деякий час. Я маю на це право.

— Маєте, але, Олено, ви нам будете потрібні вже завтра.

— Для чого?

— Можете більше не боятися, не тікати і спати спокійно. Генерал особисто просив вам це передати. Ми знайшли Баглая. Чуєте?

Глод побачив, як різко зблідла Олена, напружився, простягнув руку до трубки. Вона заперечливо хитнула головою.

— Де він?

— Купив квиток до Львова. На десяту вечора, на сьогодні. За пару годин ми його згвинтимо. Тому краще не тікайте далеко, ваші свідчення знадобляться. Ви по цьому телефону? Алло!

— Я чую, — рівним голосом промовила вона. — Я по цьому телефону. Дякую. Успіхів вам.

Роз'єднавши зв’язок, Олена поклала трубку на місце, поряд із Максимовою. Він очікувально дивився на неї.

— Дзвонили з міліції. Твої менти дуже турботливі. Заспокоїли. Збираються брати Баглая.

— Ні хріна собі! — вирвалося в Макса. — Що значить «збираються брати»?

— У нього квиток сьогодні на поїзд. Якимось чином вони це вирахували.

— Ага! — Глод переможно викотив груди. — Можуть, коли захочуть! Я тобі що казав учора? Шукатимуть, аж гай шумітиме.

Раптом він замовк, рішуче підвівся, підхопив мобільний зі столу, взувся і під мовчазним поглядом Олени натягнув куртку. Телефон зник у правій кишені. Пістолет із кухонного ослінчика перекочував за пазуху, до внутрішньої кишені. Кобури для ТТ Глод не зробив, зате кишеню спеціально підладнав для носіння зброї.

— Куди це ти намилився?

— Якій у нього поїзд?

— У кого?

— Де будуть брати Баглая?

— Тобі для чого?

— Вибач, я мушу на це подивитися. Повернуся і заспокою тебе. Все в деталях перекажу. Мені здається, ми почали сваритися. У нашій… твоїй ситуації так не роблять, та я спровокував дурну розмову.

— І тепер хочеш лишити мене саму?

— Я брав його один раз. Ніхто не заборонить принаймні подивитися, хто і як зробить це за мене. Невже тобі було б не цікаво?

— Не цікаво. Я його не брала, і вік би його не бачити, чесно, — Олена підвелася і почала збирати тарілки.

— Даремно дмешся.

— Я дмуся?

— Дмешся.

— На тебе? Забагато честі.

— Так я поїду?

— Роби, як знаєш.

Глод потупцяв на місці, але мент знову перемагав.

— У разі чого я з мобільним, вимикати не буду.

— Траса мокра. Не жени. Чужу машину покалічиш.

Максим вирішив цього разу промовчати, повернувся і вийшов під дощ. За кілька хвилин Олена почула, як завівся мотор. Із кухонного вікна було видно: «Шкода» виїхала за ворота, Глод вийшов із машини, зачинив їх зсередини, сам пройшов назад через хвіртку, швидко впорався з клямкою. Блимнувши на прощання фарами, машина рушила і скоро зникла під дощем у темряві.

Дивно. Чи їй здалося, чи цей справді незнайомий чоловік приревнував її до покійного Малиновського. Роздратування від розмови, котра зайшла в небажане, хоча й передбачуване русло, змінилося злістю на себе. Скинувши недоїдену ковбасу, шинку та сир на одну тарілку, Олена поставила її в холодильник, а решту посуду поставила в раковину, пустила теплу воду. Мити посуд не поспішала: сперлася руками на краї мийки, закусила нижню губу. Так, він висловився досить незграбно, навіть намагався до певної міри не видавати справжніх почуттів. І все ж таки вона вловила натяк: Глод натякав, що вона звикла спати з продюсером. Не з чоловіком на ім'я Роман — саме з продюсером, впливовою людиною, котра могла робити Важливі та Головні дзвінки. Що ж, виходить, його спосіб мислення мало чим відрізняється від інших. Адже без перебільшення половина працівників «S-каналу» вважала так само. І ось тепер, коли Романа вбито, а сама вона боїться власної тіні, тепер чи не варто признатися самій собі: всі вони, включаючи мента, не так уже й помиляються.

Ти сама цього хотіла, дитино. Голос Малиновського прозвучав у вухах, Олена труснула головою, голос зник, та думки лишилися. Ти просікла фішку. Він зробив із тебе слухняну ляльку. Ти говорила те, що він хоче і як він хоче. Тому зараз із тобою відбувається сама знаєш, що. Баглай міг полювати на когось іншого, а ти далі готувала б вегетаріанські салатики під диктовку актрис та співачок чи смажила м'ясо разом із митцями-чоловіками.

Олена відкинула ці набридливі думки, почала мити посуд, навіть намагалася наспівувати популярну мелодію, тільки б відігнати рої неприємних висновків. Через якийсь час захопилася — співати вона любила, навіть більше — була солісткою не лише шкільного, а й інститутського самодіяльного хору. Хай йому грець. Глод втішатиметься видовищем затримання Баглая, сьогодні страхи для неї скінчаться, а з докорами сумління вона якось зживеться. Щоправда, майбутнє наразі каламутно вимальовується, та не біда. Час покаже, що Олена Суржа — не лише коханка продюсера.

Склавши помиті тарілки на стіл біля мийки, вона зайшла до ванної, відкрутила кран, швиденько протерла ванну щіточкою, заткнула її пластмасовим корком, відрегулювала воду. Тиск тут був не дуже сильним, вода завжди набиралася хвилин двадцять. Олена для чогось перевірила, чи міцно зачинені подвійні вхідні двері, підхопила сумку зі своїми речами, занесла нагору, до спальні. Швидко стягнула светра, джинси, колготи, лишилася в ліфчику й трусиках, витягла з шафи халат, її власний халат, засунула руки в рукави, загорнула полу, затягла пасок. Дістала з сумки маленький фен, замислено погойдала його в руці.

Цю спальню вона справді вивчила дуже добре, тому змирилася з єдиною суттєвою незручністю: розетку якийсь розумник присобачив праворуч від дверей, майже впритул із шафою. І зробив це точно не Роман: він купив одноповерховий курник і другий поверх добудовував сам, тож невідомо, чому він не взяв під контроль місця для розміщення розеток. Хоча в спальні побутовими електроприладами мало хто користувався, тут навіть телевізора не було. Тож після душу чи сауни Олена зазвичай сушила волосся або в передпокої, де висіло на стіні овальне дзеркало, або тут, перед дверима, прочинивши дверцята шафи й дивлячись у припасоване на їхньому внутрішньому боці квадратне люстро. І той, і той варіант чомусь завжди її дратував, хоча нічого смертельного тут не було. Тепер Олена розмірковувала, брати їй фен із собою чи висушити волосся потім, нагорі. Нарешті кинула фен на ліжко — передпокій видавався сьогодні менш затишним для інтимного процесу сушіння волосся, ніж спальня.

Що ж, майже як удома, тільки спокійніше. Ідея перебратися сюди справді непогана. Навіть якщо все владнається, вона залишиться тут ще на пару днів. Глод поїде у свій Слобожанськ. Адже охоронець їй уже не потрібен… Олена зловила себе на думці: вона ще не знає, хочеться їй отак відразу прощатися з ним чи ні. Щось же змушувало її кілька разів набирати саме його номер. Вперше — тоді, вночі, в готельному номері Слобожанська, коли їй було моторошно й самотньо. Між іншим, коли їй знову стало страшно, вона відразу згадала про Глода…

Фігня. Нічого це не означає. Зовсім нічого.

їй раптом закортіло для підтвердження своєї теорії дзенькнути йому на мобілку і запитати якомога в'їдливіше, чи не запізниться він ловити свого Баглая, адже скоро дев’ята, а в Києві, та ще ввечері, немісцевий детектив може заблукати. Збігши сходами вниз, вона зазирнула до ванної, аби переконатися, що вода вже натекла, закрутила кран і зайшла на кухню.

Мобільного телефону на кухонному столі не було.

Олена точно пам’ятала, що не брала його з собою, лишала тут. Але, зробивши ще один крок до столу, помітила на його білій поверхні, на тому місці, де лежала трубка, згорнутий удвоє аркуш білого паперу.

Вона здогадалася, що це за аркуш.

І закричала.

24

Дощ розгулявся не на жарт і вже падав суцільною пеленою. Двірники «Шкоди» не встигали розкидати краплі по склу. Автомобільні фари розтинали дорогу, ніби прорубувалися крізь стіну зливи. Хоча Глод і поспішав, він намагався не надто швидко гнати. За його розрахунками, навіть беручи до уваги пробки на київських вулицях, що неодмінно супроводжують таку погоду, він встигне на вокзал і буде подумки аплодувати своїм колишнім колегам. Без перебільшення, аплодувати. Не тому, що вони впіймали Баглая. Зрештою, на Глодовій пам'яті навіть найхитріший злочинець не міг сховатися від міліції до кінця життя. Хіба б якогось втікача десь хтось убив. Аплодисментів менти заслуговують насамперед тому, що вони врятували жінку, котра йому подобається.

Справді подобається. Тому він і поводився нині ввечері, наче справжній дурень.

Тому й примчав сюди, кинувши все, мов останній ідіот.

І саме тому не визначив свого чіткого ставлення до того, що історія з Баглаєм нарешті скінчилася. Адже віднині охорона Олені не потрібна.

Трель мобілки з кишені він почув, щойно подолавши черговий поворот. Правиця потяглася за трубкою, та зупинилася на півдорозі. Від несподіванки Максим навіть трошки скинув швидкість. Його власний телефон спочатку вигравав «Мурку», а буквально пару місяців тому він поміняв її на «Марш тореадорів». А мобілка в його кишені весело відтворювала мелодію із серіалу «Бригада». Чужу мелодію, яку він зовсім недавно чув.

Там. На дачі. На кухні.

Телефон вперто не вгавав. Максим витягнув його, глянув і мало не ляснув себе ним по лобі: він справді тримав у руці Оленин мобільник. Мабуть, після тієї дурної розмови він, кваплячись, підхопив із кухонного столу першу-ліпшу трубку. Ту, що ближче лежала. Звісно, він зараз передзвонить собі на трубку, Олена почує «Тореадорів», теж усе зрозуміє, і вони весело посміються. Але ж її хтось уперто домагався. Абонент на тому боці ніби знав, що Олена просто мусить рано чи пізно відповісти. Може, знов той Хобот, повідомить щось новеньке. Наприклад, що Баглая вже взяли в іншому місці, хай вона спить спокійно…

— Алло!

— А це хто? — голос жіночий, але жінка, очевидно, не надто здивувалася, почувши чоловічий.

— Хто вам потрібен? — Глодові довелося ще трохи скинути швидкість, дощ періщив уже справді ніби з відра.

— Взагалі-то я дзвоню Олені Сунжі.

— Суржі.

— Нехай Суржі. Вона десь поруч?

— Можна сказати, так.

— Ви можете передати їй трубку?

— Знаєте, гм… У нас тут непорозуміння… Словом, ви кажіть, я їй все передам.

— Я мушу конче говорити з нею. Але передайте, що знову буду дзвонити. Це… Алла.

— Яка Алла?

— Дружина Романа… Романовича. Ви розумієте, про кого мова?

— Малиновський? — Глод однією рукою вирівняв машину на слизькій трасі.

— Правильно. Взагалі-то вже давно не дружина… Та вас це не обходить, а вона все знає. Дача в нас поки що спільна. Тому дуже прошу, хай поверне ключі. У Романа… При Романові не знайшли ключів.

— Знайшли, — це Глод знав точно, Олена сама розповідала, які речі вилучили з кишень убитого.

— Не всі, — жінка вимовляла слова старанно, намагаючись обмежитися доступним мінімумом, ніби викладачка молодших класів. — Лише від квартири. Там ще мусили бути два від дачі й один від гаража. Я там, у міліції, передивлялася речі…

Богдан Баглай убив Романа Малиновського. У Малиновського, окрім іншого, були при собі ключі від дачі. Олені сказали про ключі. Але не сказали, скільки їх. У зв'язці ключів убитого від дачі ключів не знайшли.

Жінка на тому боці ще щось говорила, та Максим Глод вимкнув телефон. Деякий час він тупо їхав прямо, ніби на автопілоті, перетравлюючи почуте, вникаючи у зміст. Потім набрав номер власної трубки.

Ніхто не відповідав.

Нічого в житті не хотілося так Максимові Глоду зараз, як переконатися у марності власних підозр та висновків. Він вимкнув телефон, палець уже натиснув на «нуль», але давити далі на «двійку» він не став. Яку міліцію, звідки й куди він зараз викличе! Яку, до дідька, міліцію!!! КУДИ, ДО ДІДЬКА, МІЛІЦІЮ!!!

Кинувши телефон під ноги, Глод, порушуючи всі правила безпеки руху, розвернувся на сто вісімдесят градусів просто на мокрій трасі. Права нога вдавила важіль швидкості мало не до підлоги, «Шкода» рвонула з місця і помчала крізь ніч, таранячи зливу, бризки розліталися з-під коліс. Глод летів уперед, вправно вписався у поворот, котрий проїхав кілька хвилин тому, руки намертво прикипіли до керма.

Ще один поворот. По зустрічній саме проїжджало якесь авто, «Шкоду» занесло, машини мало не зіткнулися. Але Макс вирівняв свою і притопив далі. Тепер дорога мала бути прямою. Стрілка спідометра перейшла за позначку «сто», поволі наближаючись до ста двадцяти. Звідти він їхав чи не вдвічі повільніше, тобто назад мусить повернутися вдвічі швидше. Часу в принципі минуло не так уже й багато. Ще можна встигнути. Треба встигнути.

Сто двадцять.

Мокрий слизький асфальт підступно зрадив колесам. Цього разу вирівняти авто не вдалося, машина пішла юзом, дорога несподівано кудись збочила, і в яскравому світлі фар просто на Глода мчав стовбур дерева…

25

Алла, хоча й колишня, та формально все ж таки дружина Романа Малиновського, який загинув так трагічно, замислено крутила в руках трубку радіотелефону. Нічогенькі в них розклади. Рому сьогодні поховали, а мобільник тієї курви вже бере якийсь мужик та ще й дурня вмикає: нічого він не розуміє, нікого не знає, я не я, хата не моя… Не твоя, дівчинко, не твоя. Нічого твого там немає, дарма що Рома з тобою спав.

Аллу дуже серйозно непокоїло, що ключі від дачі кудись зникли. Їх могло зажати те нахабне дівчисько, і жінка була свято переконана — швидше за все так воно і є. Доведеться від завтрашнього дня нацькувати на неї ментів, хай добровільно ключі віддає, дачу Алла сама перевірить, і не дай Боже хоч порошинка звідти зникне… Може, дівчисько не таке дурне, і не доведе справу до суду, віддасть ключики по-доброму.

Та після розмови з незнайомцем Алла злякалася несподіваної думки: а раптом ключі забрав той, хто вбив Рому? Чомусь міліція про такі припущення навіть не заїкнулася. І тепер якийсь брудний бандюга шурує в них на дачі… Алла, уявивши таку картину, здригнулася. Справді, менти не подумали про такий варіант розвитку історії з ключами.

Алла похвалила себе за передбачливість: ще вчора, коли до неї прийшов слідчий, старанно переписала собі його телефони. Службовий, мобільний, навіть вициганила домашній, і координати оперів, котрі спілкувалися з нею позавчора, у день убивства, теж не полінувалася записати. Всі вони однією справою займаються, і тепер повідомити їх про своє відкриття не пізно.

Розкривши блокнот на потрібній сторінці, колишня дружина Романа Малиновського Алла рішуче набрала телефон слідчого. Почала відразу з мобільного. Куди скажуть, туди потім і передзвонить.

Врешті-решт, нехай піднімуть задниці й перевірять, що робиться на її дачі.

26

Останній щедрий подарунок Фортуни Богдан Баглай прийняв стоїчно.

Він розумів, що вбиваючи продюсера, котрий, на його щастя, виявився ще й трахальником цієї недолугої Лєнки-сучки, попри всю обережність аж надто наслідив. Він назвав секретарці своє прізвище. Іншого гачка для потрібної йому людини він не вигадав, мужик клюнув, але завалити такого бізона — дарма не проканає. Розкручувати його вбивство почнуть із низького старту, і відразу ж пов’яжуть його стрімкий підрив із робочого місця з прізвищем Баглай. Тому облогу він вирішив на деякий час припинити і дриснути з Києва подалі й надовго.

Думка про Львів виникла практично відразу. Крім ворогів у нього там лишилася парочка знайомих ще по старих справах. Його, звісно, не зустрінуть радо та не обнімуть. Йому ніхто ніколи не радів, навіть рідні батьки. А обнімали лише повії та ще Людка. Ця теж не раділа, але хоча б ставилася по-людськи. Крім того, Баглай признався собі чесно: йому набридло триматися самітником. А у Львові є пацани, котрі готові стати до бою. Ні, не просто зараз. Спочатку довести до ума справу з журналісточкою, це — святе. Поки що пересидіти тижнів зо два і прозондувати ґрунт. Але хату на Дарниці доведеться віддавати. Нічого, нову собі знайде.

Речі він лишив на квартирі. З собою прихопив паспорт, трофейний парабелум і двісті баксів: національна валюта вже скінчилася. Чому саме двісті, Баглай дотепер не може пояснити. Сотку поміняв відразу, гонорово доїхав до вокзалу на таксі, досить швидко купив квиток на фірмовий поїзд. Відразу повертатися до квартири не хотілося. Що саме підштовхнуло його просто з вокзалу дзенькнути господині квартири, аби попередити, щоб увечері прийшла за ключами, він потім теж не міг визначити. Внутрішній голос. Швидше за все, іншого пояснення не знаходив.

Трубку взяла маленька дівчинка і чемно пояснила: вона вдома сама, бабуся на роботі.

— А ви теж із міліції?

— Чому? — всередині раптово стало порожньо.

— Бабусю сьогодні запитували дяді з міліції. Я не відчинила двері, бо мама чужим дядям…

Трубка рвучко лягла на важіль.

Ось і все. У Баглая стало розуму, аби скласти два та два, прорахувати все і зробити єдино правильний висновок: повертатися на квартиру не можна. Ще хвилину тому в нього було майже сімдесят п'ять тисяч доларів США, дві одиниці зброї і повні кишені перспектив. Тепер капіталу — без малого дві сотні, квиток до Львова в один кінець, парабелум із повною обоймою, паспорт на чуже прізвище й відчуття цілковитої загнаності. Ще ключі від квартири, чужої і вже непотрібної йому.

Стоп. Є ще одні ключі.

Баглай усміхнувся сам собі. Хороший хлопчик, хороший. Тоді, допитуючи забави ради вже приреченого на смерть багатого дядю-продюсера, він запитав про ключі на брелокові просто так, бо цікаво — невже один мужик замикає себе на стільки замків. Піддавшись нападові несподіваної люті, Баглай тоді стрельнув йому прямо в писок, зняв ключі від дачі та гаража з кільця й поклав собі в кишеню. Отак, чувак. Не знадобиться тобі тепер дачка. Не посадиш ти на ній більше малинку. Не возитимеш туди більше «гаманців» із доглянутими тьолками. Тоді він ще не знав, для чого йому ці ключі.

Тепер знає.

Тікати захотілося негайно, але Баглай стримав себе. Тепер білий день, дачне селище, мабуть, порожнє, і навіть нехай він, не орієнтуючись на місцевості, шукатиме потрібну дачу довгенько, все одно є ризик з'явитися там, наче чиряк на задниці. Тому він спочатку неквапом розвідав, яким чином можна дістатися до згаданих продюсером Рожнів, довідався про розклад автобусів, купив якихось продуктів і по обіді вирушив до місця чергового сховку.

Дачна місцевість насправді виявилася безлюдною. Потрібний будинок Баглай знайшов не так швидко, як хотів, але нарешті дістався кінцевої мети. Хвіртку не відчиняв, просто переліз через паркан. Кілька поворотів ключа — і ось він уже в безпеці.

У відносній безпеці. Бо не можна вмикати світло, не слід маячити у вікнах, і взагалі — треба перетворитися на малу сіру мишу. У ці хвилини Баглай себе ненавидів, ненавидів своє становище, але легше від цього не ставало.

Поки видно — обстежив будинок і переконався: ззовні сюди хрін залізеш, коли запакувати двері зсередини, Очевидно, справді боявся покійний їхнього брата. Грати на кожному вікні, зате двері в кімнатах благенькі, символічні. Зненацька Баглаю захотілося все тут поламати й потрощити, та він стримався.

Коли вже сутінки стали зовсім густими, він знайшов для себе ідеальний сховок. У ванній кімнаті виявив невеличку сауну. Митися він не збирався, але всередині парної є полиця, де можна лежати, і, головне, світло можна вмикати, не боячись, що тебе помітять ззовні. Тут, у парній, втікач і розмістився. Було холодно. Опалення, напевне, існувало, та Баглаєві не хотілося ризикувати й валандатися з ним. Лежав просто так, одягнений і взутий. Лежав і накопичував злість, відчуваючи себе знову в камері. Так і заснув.

Ранок наступного дня не приніс нічого втішного. Баглай просто не уявляв, скільки він може сидіти на цій дачі. Адже рано чи пізно сюди хтось прийде. З другого боку, тікати немає куди. Ясна річ, ні до Львова, ні до іншого міста тепер він уже не поткнеться. У нього є трошки грошей і пістолет. Він за межами Києва і фактично вільний. Документи згоріли, козиряти ними надто ризиковано, та на крайняк піде. Ну то що? Весела перспектива: перед ним — велика дорога, в нього — заряджена зброя.

Довго так можна профілонити?

Але ж саме так ти колись починав. То, виходить, знову життя починається з нуля.

Знайшовши десь в одній з кімнат ручку та кілька чистих аркушів, Богдан Баглай примостився за столом, користуючись тим, що видно і не треба ховатися в парну, і заглибився в себе, час від часу щось записуючи, креслячи, знову записуючи. Так сплив ще один день, а під вечір, поки ще було видно, він почув, як до воріт будинку під'їхала машина.

А потім через вікно побачив, хто саме приїхав. Двоє ненависних йому людей. Журналісточка і мент. Мент і журналісточка.

Першим його поривом було зустріти їх біля вхідних дверей і відразу постріляти, не давши часу для подиву. Та чому ж не підготувати обом приємний сюрпризець… Вони люблять сюрпризи, ненависні люди. Вони тут будуть ховатися від нього, Богдана Баглая.

Ласкаво просимо.

Похваливши себе за те, що не надто порушив порядок у кімнатах, він прихопив із кухні пакет із рештками своєї їжі і, поки машина заїжджала у двір, шуснув до свого сховку, сподіваючись, що молодятам тепер не до парної. Навіть якщо до парної — ото здивуються. Ото помиються.

Ласкаво просимо.

На кухні вони говорили досить голосно. Баглай, постійно тримаючи парабелум перед собою, чув усе дуже добре. І коли зрозумів: мент їде дивитися, як ловитимуть його, Богдана Баглая, негайно придумав план дій. Ні, таки Фортуна — баба хороша. Єдина хороша баба на цьому світі. Нехай вона сьогодні забрала в нього все, зате нинішній подарунок — просто царський.

Коли у ванну потекла вода, він обережно висунувся — з’являтися зараз перед ясні оці цієї сучки не входило в його найближчі плани, та коли вона залізла й сидить, гола та намилена, це навіть краще. У ванній нікого не було. Не побачив Баглай нікого й на кухні. Лиш трубка мобільного телефону на столі.

27

— Оце шукаєш?

Олена почула його голос за спиною, та боялася повертатися. Страх не бачити небезпеку й чекати, поки до тебе підійдуть ззаду й візьмуть за горло переважив. Вона повільно повернулася.

Богдан Баглай стояв, спершись на одвірок, у дверях великої кімнати і грався трубкою мобільного телефону. Другу руку тримав за спиною.

— Дивись, що ще покажу, — рука повільно випросталася, в ній був телефонний апарат із відрізаним шнуром. — Нічого собі?

Олена далі мовчки дивилася на свого ворога.

— А чому не читаєш? Для тебе стараюся! Чи не подобається? Ти ж мусила вивчити все це напам’ять, скажи?

Олена навіть при бажанні не могла вичавити з себе жодного звуку.

— Прочитай, — тепер Баглай віддавав наказ, хоча голосу далі не підвищував, говорив спокійно, навіть лагідно. — Хочу послухати, як це звучить із чужих вуст. По ящику в тебе добре виходило. Читай.

Олена, ніби робот, піднесла розгорнутий аркуш на рівень очей, і таким самим безбарвним тоном продекламувала:

Пора, пора й мені у дальню путь. Десь там мене чека вже сива мама. Я за ці роки зміг тебе забуть, І не послав з вокзалу телеграму. Не згадуй про чуття забуті ті, І не старайся повернуть ті миті. Таким, як я, відкриті всі дороги у житті, І двері ресторанів всіх відкриті.

Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця:

А ти — паскуда, і любов твоя Тебе тягнула вниз, а не угору. Я залишаю зону, і попутниця моя Лиш тепла папіроса «Біломору».

— Можеш краще, — зробив висновок Баглай. — Та нічого, потягне. Знаєш, мабуть, я не такий уже й страшний, як тобі здається. Принаймні поки що, отак відразу, мені не хочеться робити тобі нічого поганого. Хоча, — холодні зміїні очі блиснули, — я уже для себе вирішив, скільки часу ти ще проживеш.

— Мені треба перевдягтися, — для чогось промовила Олена.

— І помитися можеш. Тобі сьогодні все можна. Я виконую останні бажання.

— Я пройду… нагору…

— Йди, моя лапа. Йди, моя киця. Потім пограємо в шахи. Ти давно не грала в шахи?

Обережно, просуваючись боком, не зводячи з Баглая очей, досі не вірячи, що він реальний, підійшла до сходів і обережно піднялася на кілька сходинок. Враз її ніби батогом шмагнули: вона рвонула нагору і зникла з поля зору Баглая. Хряснули двері якоїсь із кімнат. Почувся шум від пересування меблів.

Покрутивши в руках непотрібні йому вже телефони, Богдан Баглай пожбурив їх у куток. Потім узяв якусь ганчірку й витер усі місця, за які торкався руками. Коли її тут знайдуть, нехай спробують довести, що це саме він, Богдан Баглай, дістав її. Зайшов на кухню, зазирнув у холодильник, доїв шматочок шинки. Потім зітхнув, скинув куртку і неспішно почав підніматися сходами.

Парабелум лишився в кишені шкірянки, шкірянка — на полиці в парній. Сучка не дочекається легкої смерті. Аби спотворити її писок, не конче стріляти в нього, як він зробив це з її довбаним трахальником-продюсером. Попереду багато часу, в нього не менш багата фантазія. Баглай усміхнувся: у нього навіть творча уява розвивається, коли доходить до сплати за всіма рахунками.

28

Олена забігла до спальні, бо її двері були найближче. Зсередини жодна з кімнат не замикалася, тому вона спочатку налягла на двері спиною, а потім, зрозумівши сміхотворність власних потуг, схопилася за край шафи. Шльопанці заважали рухатися зграбно, Олена скинула їх, лишилася босою і, упершись ногами об дошки підлоги, налягла на шафу. На щастя, одягу в шафі не було, її чимось заповнювали лише тоді, коли на дачі хтось постійно жив, і Олениної сили вистачило, аби підсунути її до дверей впритул. У процесі вона забила об нижній край шафи великого пальця на нозі, та порівняно з тим, від чого вона намагалася захиститися, це виглядало дрібницею. Олена не відчула болю.

Баглай не поспішав, це ще більше лякало полонянку. Вона критично оглянула свою барикаду, запанікувала ще сильніше: ззовні двері нескладно відчинити, навалитися кілька разів — і шафа посунеться або навіть впаде. Більше притиснути не було чим, хіба що…

Ліжко!

Олена кинулася до нього, нахилилася. Пальці міцно схопилися за нижній край, руки смикнули ліжко на себе, воно посунулося, та з того боку раптом постукали в двері. Баглай стукав обережно, навіть делікатно, так заходять до кабінету начальства чи до кімнати, де перевдягається незнайома людина.

— Тук-тук-тук, — долинув із-за дверей його спокійний голос. — Хто в рукавичці живе?

У розпачі Олена відчайдушно смикнула ліжко до себе, потім пустила його і сповзла на підлогу. Поли халата розійшлися майже до пояса, оголивши ноги. Вона почувалася розхристаною, розтріпаною, однак думка про це зникла так само швидко, як і з’явилася. У скронях стукало молоточком: куди сховатися, як утекти…

Єдине вікно забране міцними вигнутими ґратами. Ззовні ніхто не залізе, про це господар подбав. Зсередини теж ніхто не вилізе, і, мабуть, існувала в цьому якась незрозуміла Олені логіка. Позаду — заґратоване вікно, попереду — Богдан Баглай, якого вона сама понад місяць тому назвала вбивцею-психопатом. І продюсер із режисером затвердили такий анонс.

— Ага, ми такі сильні, ми чимось підперлися, — ззовні щось сильне налягло на двері, шафа гойднулася. — Ну-у, це несерйозно, тьотю Лено. Ми ж не хочемо через двері балакати? А нам є про що поговорити, ні? Про нас із тобою. Чого ти там мовчиш? Ти там жива? Дивись мені, доживи, не придумай нічого.

Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру — будете знати», — але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше — не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.

— Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?

Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.

Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку — і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець — і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?

Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав — подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…

— Тук-тук, ти там не спиш? — певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. — Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.

Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички — єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.

— Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?

— Я… одягаюся, — вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, — так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.

— Дуже довго. Ти там сукню для коктейлів знайшла чи просто хочеш мені сподобатися? Нічого, я все зрозумію, кицю, — він знову натиснув на двері, цього разу — сильніше, шафа посунулася ще на кілька сантиметрів.

Не пригадуючи до пуття, де саме вона це бачила, Олена, вправно орудуючи ножичками, зачистила кінці дротиків, взялася лівою рукою за ізоляцію, наче тримала отруйну змію, обережно наблизилася до дверей. Баглаю, очевидно, набридли порожні розмови, він штовхнув їх іззовні ще сильніше, швидше за все налетів на них із розгону. Шафа відсунулася далі, тепер у шпарину між дверима пролізла його рука. Лишалося натиснути ще раз, максимум — два.

Олена змусила себе підійти майже впритул до шпарини. Над рукою вона побачила краєчок його обличчя, одне око, що хижо зазирало всередину. Рука заворушила пальцями, посунулася далі, навіть торкнулася пальцями за вилоги її халата.

— Давай. На хрін твою барикаду, — почулося з того боку дверей.

Вона сама здивувалася спокою, з яким устромила штепсель у розетку і приклала оголені кінчики дроту до його руки. Від викрику вона здригнулася, рука смикнулася і зникла, а Олена, випустивши дріт, хутко навалилася на шафу, присунула її знову впритул до дверей, навалилася на неї всім тілом. І вчасно: розлючений ворог, не перестаючи кричати, всім своїм тілом почав бухкати у двері. Від ударів шафа здригалася разом із тілом Олени. І знову незрозуміло яка сила змусила її крикнути:

— Ти живий там? Тобі мало? Ще хочеш?

— Ти в мене сама проситися будеш! — удар. — Те ж саме зроблю! — удар. — 3 тобою! — удар. — Проситися! — удар. — Будеш! — удар. — Сука!

її ноги ковзали по підлозі. Вона сама дивувалася, звідки беруться сили витримувати штурм. І не здивувалася, коли відчула: приплив скінчився, ноги раптово підкосилися, вона знову сповзла по шафі на підлогу, забувши, що кілька хвилин тому намагалася вбити того, хто проривався до неї, електричним струмом. А Баглай шаленів, він штурмував спальню невтомно і затято, Олена не могла навіть підвестися, лише рахувала удари. Один… Другий… Вона сунулася підлогою разом із шафою.

Третій…

Ні!

Звук цього удару був зовсім іншим. Не сильне тіло навалилося на двері — щось важке гупнуло об якусь тверду перешкоду. Причому подолало її з першого разу. І це відбувалося не за дверима спальні, а за її вікном, яке виходило на подвір’я. Звук такий, ніби молотом гепнуло по чомусь залізному…

Ворота! Хтось проломився крізь залізні ворота!

Штурм дверей раптово припинився. Видно, Баглай теж почув новий для себе звук. А через мить тишу порушили нові звуки, вони линули звідкись знизу і нагадували хлопки пробитих голкою святкових кульок.

За вікном стріляли. Стріляли у вхідні двері.

Той, хто хотів зайти, стріляв у замки.

29

…врятували тільки мокра земля та реакція: нога втопила гальма до самої підлоги, руки крутонули кермо праворуч, колеса ковзнули по мокрій землі, стовбур опинився десь ліворуч, «Шкоду» крутонуло до нього лівим боком, крило стукнулося об дерево, машину розвернуло на узбіччі, вона вклякла на місці. Водія кинуло вперед, він з усього маху вдарився маківкою об скло, на якусь мить довкола стало порожньо, та за хвилю туман у голові розсіявся, він опритомнів.

Глод сидів під дощем у побитому авті, руки міцно стискали кермо, голова лежала на ньому, обличчям щось текло, по даху стукотіли краплі. Він труснув головою, перемагаючи біль, подивився вперед. Просто перед ним на лобовому склі розходилися в різні боки нерівні павутинки тріщин. Він обережно помацав голову, пальці відчули щось липке. Біль та кров повертали до тями. Рука сама намацала ключі, повернула їх, нога витиснула зчеплення. Двигун ожив, Глод зітхнув і обережно здав назад. Колеса забуксували, він посунув трохи вперед, а потім рвучко вивів машину на трасу, вирівняв її, запізніло перехрестився і, раптом згадавши, куди поспішав, рвонув уперед крізь дощ.

Вів машину і ні про що не думав. Навіть факт, що лише диво врятувало його щойно й на цьому Боже покровительство вичерпало на нього свої ліміти, не стримував — стрілка на спідометрі невпинно піднімалася. Але до Рожнів він дістався вже без пригод, зорієнтувався в сльоті, звернув у потрібний бік і, заїхавши на вуличку між хатами, нарешті скинув швидкість: тут розганятися в темряві справді було ризиковано. У пошуках потрібного будинку Глод теж не помилився: лише в ньому одному вікна обох поверхів світилися. Уже під’їжджаючи до воріт, він наддав газу і висадив їх із розмаху, розбиваючи обидві фари.

З авта він викотився мало не на ходу, ноги ковзнули по мокрій траві, він заточився і мало не впав, утримався на ногах лиш схопившись за дах машини.

На ходу витягаючи пістолет, Макс кинувся до ґанку, перестрибнув через сходинки, шарпнув вхідні двері, стукнув по них долонею, а потім, ступивши пару кроків назад, навіть не маючи сумніву, що все робить правильно, вгатив у кожен замок по дві кулі, смикнув зовнішні двері на себе, садонув ногою по внутрішніх, знову розстріляв замок, налетів на них усією своєю вагою і ввалився до передпокою.

Глод би й так не втримався на ногах, але сильний удар в обличчя, яким його зустрів хтось, кого він не встиг розгледіти, звалив його на підлогу. Другого удару Макс уникнув. Він навіть не помічав за собою раніше тієї спритності, з якою перекотився по підлозі. Нападник, другий удар якого знайшов порожнечу, замахнувся дуже сильно, тому теж втратив рівновагу. Глод почув, як поруч із ним на підлогу падає чиєсь тіло, відкотився далі, потім підвівся на коліна й виставив озброєну руку перед собою.

— Стій!

Але нападник рухався не менш, блискавично. Можна навіть сказати — більш стрімко. Він швидко став рачки, а поки Глод зводився на рівні ноги, миттєво вийшов із сектора обстрілу і так само випростався. На Максима дивилися холодні очі Богдана Баглая.

— Стій! — повторив Максим, зробивши крок назад, але Баглай і не думав виконувати його наказ. Праворуч від нього чорнів дверний отвір — у короткій сутичці вони помінялися місцями, і тепер Глод опинився біля сходів на другий поверх, а Баглай — поряд із дверима. Він кинувся в рятівний отвір відразу, випередивши Глодів постріл, під кулею брязнуло і розлетілося на друзки овальне дзеркало.

Вибігши на ґанок, Макс побачив темну постать під дощем, що стрімко віддалялася від нього. Стиснувши зуби, Глод кинувся навздогін, але послизнувся і цього разу таки впав, зарившись обличчям у густу багнюку. Матюкаючи вголос себе та все на світі, він підвівся, але постаті втікача перед ним уже не було видно. Та коли вони сюди їхали, він устиг трошки вивчити місцевість: якщо Баглай не кинеться тікати дворами, перелазячи через паркани, то побіжить прямо, а потім ліворуч, через поле навпростець до шосе. За інших обставин він, можливо, шугнув би дворами, але тепер — Глод відчував це — Баглаєві не до маневрів. Він просто бігтиме прямо, куди ноги несуть.

Так воно й вийшло. Вискочивши з двору на дорогу, Максим побачив постать, що віддалялася, і кинувся за нею, намагаючись тримати рівновагу. Добігши до останнього будинку, Баглай раптом кинувся праворуч, де просто перед ним крізь стіну дощу проглядалися контури дерев. Глод не подумав про це, і тепер зрозумів задум втікача: хоч до шосе бігти простіше й легше, але довше, ніж до дерев, між якими простіше сховатися, аніж серед поля. Баглай помчав навскоси, максимально зрізуючи кут, раптом упав на землю, даючи Глодові кілька зайвих секунд фори. М’який невтоптаний ґрунт знову підставив Максові підніжку — цього разу він звалився на ліву руку, біль стьобнув батогом. Перелом чи вивих, туди його, майнуло в голові, але він змусив себе підвестися. Довкола все хиталося, чомусь паморочилося в голові, в рота набилася грязюка, та головне — Баглай знову отримав перевагу й невпинно наближався до рятівних дерев.

— Стояти! Стояти! — Глод закашлявся, стиснув пістолет і рвонувся за ним, підключаючи всі внутрішні резерви. Баглай попереду знову впав, його переслідувач аж заревів із радощів, до того ж той не поспішав зводитися на ноги. Це дозволило Максимові суттєво скоротити відстань між ними. І коли Глод остаточно переконав себе, що знову, вдруге зможе взяти Баглая, постать останнього виросла з дощу просто перед ним. Він не лежав, він повз, дійшло до Макса, він знову готовий атакувати. Обличчя Баглая не було видно в темряві, тільки блищали хижі очі. Глод зупинився — тепер між ними не було й трьох метрів — і виставив перед собою пістолет.

Рука Баглая піднялася, він кинув щось у бік переслідувача, Максим шарпнувся, машинально натиснувши на спуск, гримнув постріл. Глода знову хитнуло і він важко гепнувся на мокру землю. Ліва рука спробувала втримати вагу тіла, та по ній знову пройшов різкий біль, перед очима замиготіли різнокольорові бджілки. Коли вони зникли, Баглай знову опинився далеко попереду, й до Глода дійшло — ця гадюка знову налякала його. Хитаючись, він підвівся і вперто посунув уперед, хоча в голові паморочилося все сильніше. Та він уже розумів власну поразку: Баглай наближався до рятівних дерев.

— Назад! — із неприхованим відчаєм закричав Глод, зупинився, навів дуло пістолета на рухому мішень, що бігла в темряві під дощем, і, зовсім не сподіваючись на успіх, стрельнув ще двічі, а потім набої скінчилися. Але Баглай, що саме добіг до дерев, теж несподівано зник з очей. Чи почулося, чи він справді щось вигукнув.

Так. Глод утямив: він чув крик, причому крик розпачу, крик болю, крик пораненої дичини.

Намагаючись не рухати зайвий раз лівою рукою, він підбіг до того місця, де щойно бачив постать Баглая. І вчасно зупинився, обхопивши правою рукою стовбур і впустивши при цьому пістолет. Навіть зараз, вночі й під дощем він побачив, що опинився на крутому березі. Дерево, за яке він схопився — стара верба.

А внизу, метрів за два, вирувала Десна. Край берега, біля якого стояв Глод, обривався так круто, що злетіти з нього зопалу, та ще й під дощем у темряві, простіше простого. Ризикуючи зламати собі шию, Максим обережно сповз по глинистому урвищу вниз. Відразу опинився по коліна у воді, черевики вгрузли в мул, течія легенько підштовхувала за собою. Схопившись рукою за мокру траву берега, Глод утримався, роззирнувся довкола, намагаючись побачити людину у воді, але не побачив нічого. Голосно, перекрикуючи дощ, вилаявся і поліз нагору, допомагаючи собі тепер і ушкодженою рукою, від болю й досади матюкаючись, на чому світ стоїть.

Рачки видершись на берег, Глод пошукав і знайшов свою зброю, засунув пістолет за пасок джинсів і побрів назад. По дорозі він знову впав, і зайшов до будинку геть знесилений, мокрий та брудний, як бездомний пес. Олена, не відчуваючи холоду, в самому халатику стояла в дверях. Вона з тихим зойком кинулася до нього, заховала обличчя в нього на грудях. Її обличчя було геть мокре — чи від дощу, чи від сліз. Ноги остаточно зрадили Максима — підкосилися, і він опустився на підлогу разом з Оленою, яка ніяк не хотіла відпускати його. Глод міцно притиснув її до себе здоровою рукою.

У такій позі — чоловік у брудному та мокрому верхньому одязі сидить на порозі й міцно пригортає напіводягнену жінку — їх знайшли підняті по тривозі менти з Броварського райвідділу. Стривожені дзвінком вдови Малиновського убозівці послали броварчан ар’єргардом, а самі наспіли хвилин за сорок, коли чоловіком та жінкою вже опікувалися лікарі «швидкої допомоги».

30

Ані самого Богдана Баглая, ані його тіла не могли знайти три дні. Коли на ранок вдалося відтворити ситуацію втечі, всі зійшлися в одному: втікач, побачивши перед собою дерева, справді міг припустити, що то ліс чи лісосмуга, тому й кинувся туди. Насправді це був порослий деревами берег річки, причому — одне з найнебезпечніших місць на цій ділянці Десни. Шубовснувши в воду, Баглай навряд чи зміг відразу впоратися з течією, потім його потягнуло вниз, і він, поза сумнівами, потонув. Досвідчені люди боялися купатися тут навіть у гарну погоду.

Жодних слідів крові на березі не знайшли. У цьому нічого дивного не було: злива вщухла лише під ранок. Тому підтвердження того, що Глод таки вцілив у втікача в темряві, не було. Хоча Максим доводив: навіть серед ночі з доброго дива на березі не посковзнешся. Він навіть із сильним вивихом ключиці втримався на ногах і, вибігши на берег, вчасно оцінив ситуацію, тому й не впав у воду. Олена припустила: Баглай міг навмисне кинутися в річку, відчайдушно намагаючись врятуватися від переслідувача. Адже він виходив і не з таких ситуацій.

Його куртку та парабелум знайшли в парній, і це пояснило, чому Баглай не прийняв бою, а став тікати — проти пістолета він не бачив для себе жодних шансів. Хоча Глод не міг второпати, на що саме сподівався Баглай, тікаючи без зброї та й навіть без верхнього одягу просто в дощ. Можливо, хтось пізніше логічно пояснить дії злочинця. Максимові було не до того. Він не мав права на носіння зброї, і те, що він колишній убозівський опер, його не рятує. Глод розумів — такі дрібниці згодом спустяться на гальмах, але поки що голову йому морочили, а вона й без того боліла — струсу мозку від удару головою об лобове скло він не уник. Олену теж поклали в якусь неврологічну клініку на лікування за рахунок телекомпанії — після всього вона спочатку безупинно реготала, потім запала в якийсь дивний, байдужий до всього стан. Лікарі кажуть — наслідок сильного стресу. За чутками, готується спеціальний телепроект, у якому Олену Суржу представлять жінкою, що врятувалася від маніяка. Запрошували й Глода як героя, та він, особливо не добираючи виразів, відмовився.

…А чоловічий труп виловили вниз по Десні, біля самого Дніпра, через вісім днів після всього. Впізнати його було неможливо. Максима спеціально возили на впізнання. Обличчя побите, тіло розпухле, типовий потопельник. Ось тільки слід на правому стегні… ніби від кульового поранення, хоча експерти точно не бралися сказати. Глод міг би зачепитися за цю деталь, неодмінно почалися б безкінечні експертизи. Та він промовчав.

Краще не впізнавати в потопельнику Богдана Баглая. Нехай це роблять без його, Максима Глода, участі.

Якщо його таки не впізнають, він і далі лишиться в розшуку. Хай це формальність. Але… комусь постійно потрібен Богдан Баглай.

Чи такі, як він.

Замість епілогу

Додаток. Тут наводяться оригінальні тексти віршів, знайдених разом із грошима та вогнепальною зброєю під час обшуку в квартирі, яку Богдан Баглай винаймав у Києві на вулиці Малишка. Вони були передані на графологічну й текстологічну експертизу, аби встановити їхню тотожність із поетичними текстами, що надсилалися на адресу Олени Суржі та були підшиті до кримінальної справи (том 27, арк. 134–138). Висновок експертів: автором усіх десяти поданих на експертизу текстів можуть бути дві або три різних особи. Тобто Богдан Баглай цілком міг використовувати та видавати за свої рядки, написані іншими людьми.

* * *

Ось і знову — тихе похмілля Від компаній і від подруг. Перший сніг спадає на гілля І лягає мені до рук. Тільки щось защемить у грудях, Й алкоголем його не залить. Скільки я скандалив на людях, Ось тепер душа й болить. Так закінчу я власну повість. Не печалься, душа, не ридай. Розгубив назавжди свою молодість По вокзалах і поїздах. І тепер на нічних полустанках, У густім паровознім диму Моя юність літає до ранку І зникає кудись у пітьму. Скільки там коньяку у флязі. Саме стільки, щоб совість залить, Бо такому, як я, бродязі І лишається тільки, що пить. Ось і знову — тихе похмілля Від компаній і від подруг. Перший сніг спадає на гілля І лягає мені до рук

* * *

Прощай, моя радість, прощай. Я знаю — не будеш чекати. Тепер з благородних напитків лиш чай Я можу собі дозволяти. Я знаю, любов — це обман. Та про тебе співав я ночами. І на пересилці один уркаган Сльозу утирав поміж нами. Коли ти ішла вздовж вітрин У своєму найкращому платті, Серйозні швейцари з готелю «Берлін» Стояли, немов на параді, Дивилися, що глядачі, На тебе — шалаву і стерву, І навіть вокзальні дрібні щипачі Робили обідню перерву. Так прощай, моя радість, прощай. Роки, як птахи, промайнули. Я вип'ю свій круто заварений чай За наше з тобою минуле.

* * *

Не довіряв я жінкам ніколи, І не тримаю на тебе зла. Тільки скажи мені з власної волі — Що ж ти, паскуда, мене здала. Знай, що колись я повернуся, Знову колись проп’юсь до рубля, Знову зап'ю і мамой клянуся — Я ще дістану тебе, буду бля. Скучно сьогодні і хочеться водки. Тільки мені, повір, все одно, Хто тепер платить за твої шмотки, Хто тебе поїть сухим вином. І хай не шкодую я за любов’ю, Хай із нагана не стрелюсь в висок. Вирву колись разом із кров’ю Серце твоє — сухе, як пісок.

* * *

Друг мій Жора, скокарь зі стажем, Скине вдало все барахло. Пий, мій друже, ми ще закажем, Пий портвейн прокурору на зло. Ми з тобой працювали разом, Ми ділили навпіл навар. Пам’ята нас останнім часом Кожен сквер і кожен пивбар. Ми з тобою не знали горя. Але скоро роз’їдемось ми — Ти кудись на гастролі поближче до моря, Я ж поближче кудись до тюрми. Та звільниться й найгірший злодій. Доведеться і нам, дивись, Ще зустрітися на свободі, По старих адресах пройтись. Я впишуся в любі адреси, В кожній хаті я буду свій. І від Жмеринки до Одеси Мене знатиме кожен блатний. Так давай, мій друже, добавим, За дівчонок і за матерів. Доки нам іще добре — веселим і п’яним, Доки вечір ще не догорів.

* * *

На волі за залізними дверми Ляга туман на тополине віття, І над будинком пересильної тюрми Всю ніч до ранку завиває вітер. Моя відсидка перша і легка, За пару років буду вже на волі. Із зони відправляються, відкинувшись, зека По новій в трудові свої гастролі. А десь, де світло привокзальних ламп І де тривожно схлипують вагони, Ще пацана на перший у житті його етап Проводять конвоїри по перону. Прощайте, каземати козирні, Прощайте поки що, чифір і шконка. Я повернусь туди, де в золоті роки мені Путівку у життя дала Вагонка.

Для остаточної експертизи та оцінки художньої та соціальної значущості наведені вище вірші передані на дослідження в Інститут літератури НАН України.

Київ, 2003 р.

Липень — жовтень

Про автора

Андрій Кокотюха народився у м. Ніжині (Чернігівська область). Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Журналіст, письменник, сценарист, пише українською і російською мовами. Автор численних журнальних публікацій та 12 художніх, документальних та публіцистичних книжок загальним накладом 60000 примірників.

Серед них найвідоміші «Нейтральна територія» (2001), «Ментовський город» (2002), «Мама, донька, бандюган» (2003), серія документальних книг «Криминальная Украйна».

За журнальною публікацією режисер Григорій Кохан зняв фільм «Тупик» (1998, студія ім. Довженка). Лауреат премій «Золотий Бабай» (1999), «Срібний Георгій» (2003), «Коронація слова» (2001, 2002. 2003).

Визнаний експертами Львівського Форуму видавців кращим журналістом, який пише на книжкові теми (2004).

«Перший детектив Андрія Кокотюхи „Шлюбні ігрища жаб“ витримав два перевидання і здобув славу першого українського бестселера. Чому? Відповідь міститься в наступних книжках цього вже популярного автора.»

«Зелений Пес»

«Зрештою, Кокотюха — незамінне чтиво для поїздів: поїзд — їде, воно (чтиво) — допомагає швидше дочекатися миті приїзду…

Він найбільш досвідчений з сучасних авторів, котрі працюють у детективному жанрі.»

«Книжник-review»

Оглавление

Перше наближення

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

Друге наближення

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

Третє наближення

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

Замість епілогу

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg