«Втрата»

Маленька дівчинка вечорами дивиться в телескоп, щоб завчасно попередити, якщо котрийсь з астероїдів падатиме на Землю. Якось її батько, зазирнувши і собі, бачить там чужого, що спостерігає за їхнім будинком. Після 11 вересня Америка не може вдавати, ніби нічого лихого не трапиться. І завжди на безпечного скептика знайдеться своя Касандра, і Троя буде зруйнована. Психологічний трилер дуже часто будується на таких схемах. Згадаймо хоча б новелу Роберта Блоха «Птахи», а заодно й знятий за її сюжетом фільм Гічкока.

Історія, котру розповідає нам Лінвуд Барклей, нагадує сеанс магії з наступним розкриттям її секретів. Вас очікує справжній екстрим у вигляді співпереживання. Вам здаватиметься, що капелюх опинився у вашому домі й що вранці за вами назирці їздить підозріле авто, і ви глянете іншими очима на зворотний бік старої газетної вирізки. Подібного ефекту можна досягти лише за допомогою деталей, які у талановитого письменника завжди є частиною головоломки, а не прикрасою. Відсутність візитки там, де вона мала бути, поламаний штатив телескопа, записка, яку мати не залишила дочці (а вона залишала її завжди), — кожна річ варта уваги. Але найбільшої уваги заслуговують усе ж почуття. Вони створюють іншу, невидиму головоломку, яку ми теж повинні скласти, щоб розгадати інтригу. Наскільки щирі вони, чи це не маска? Чи важливо знати правду про інших, навіть коли вони давно мертві? А може, не варто ворушити минуле? Як би там не було, але кожному з нас доводиться цю проблему вирішувати.