«Знак Саваофа»

Без ризи вiн аж нiяк не мiг, у нього нiчого не виходило.

Збудження, сокровенне та торжественне, що находило на нього, коли перед ним повставав золотокучерявий келiйник, одягнений у сутану, дiставало таких висот, що преподобний отець Авакумiй не втримувався, падав на колiна i пророчим голосом клекотiв на всю келiю:

- О! Одумайтеся! Бачу знак вишнiй! О, одумайся!

Так вiн робив на колiнах довге коло, пiдтикаючи свою патрiаршу мантiю, осiнивши себе хрестом, ухопившись за груди, падав на пухкi пропахченi перини, шепочучи в нестямному запалi, закочуючи очi, i плакав тонким пронизливим голоском, аж доки руки, теплi й нiжнi, майже дитячi, не починали гладити йому бороду, плечi, витирати сльози; цi долоньки з м'якенькими подушечками хутко, вправно бiгали обвислими складками тiла, що нагадувало жовте свиняче сало, - не оминаючи найтаємнiших, навiть потворних дiлянок, уражених хворобою, але останнє найбiльше нагадувало про швидкоплиннiсть життя, тлiння вiд пролежнiв тiла, з кублами опаришiв на спинi, а тому швидше збуджувало його плоть, що поступово в'яне.

- Розоблачи мене, дитя. Розоблачи… Бо в любовi немає грiха… все, що є, то вiд нього, вiд Господа нашого… Знак Саваофа… Так… Так…