«Знак Саваофа»

Олесь Ульяненко Знак Саваофа

I

Без ризи вiн аж нiяк не мiг, у нього нiчого не виходило.

Збудження, сокровенне та торжественне, що находило на нього, коли перед ним повставав золотокучерявий келiйник, одягнений у сутану, дiставало таких висот, що преподобний отець Авакумiй не втримувався, падав на колiна i пророчим голосом клекотiв на всю келiю:

- О! Одумайтеся! Бачу знак вишнiй! О, одумайся!

Так вiн робив на колiнах довге коло, пiдтикаючи свою патрiаршу мантiю, осiнивши себе хрестом, ухопившись за груди, падав на пухкi пропахченi перини, шепочучи в нестямному запалi, закочуючи очi, i плакав тонким пронизливим голоском, аж доки руки, теплi й нiжнi, майже дитячi, не починали гладити йому бороду, плечi, витирати сльози; цi долоньки з м'якенькими подушечками хутко, вправно бiгали обвислими складками тiла, що нагадувало жовте свиняче сало, - не оминаючи найтаємнiших, навiть потворних дiлянок, уражених хворобою, але останнє найбiльше нагадувало про швидкоплиннiсть життя, тлiння вiд пролежнiв тiла, з кублами опаришiв на спинi, а тому швидше збуджувало його плоть, що поступово в'яне.

- Розоблачи мене, дитя. Розоблачи… Бо в любовi немає грiха… все, що є, то вiд нього, вiд Господа нашого… Знак Саваофа… Так… Так…

Ще в семiнарiї, коли преподобний громогласно примусив його пiдняти сутану i показати ноги, отець, а тодi семiнарист Авакумiй, шаленiючи, стяг одежi через голову, ледь не переусердствував, бо аж настоятель обмахнувся широким опашистим хрестом: ноги мокрi вiд сперми. А вiн стояв перед отцем, показуючи нижню губу, в чому був, - лагiдний i рожевий, розвернувшись трохи боком: в овальну вiконницю летiли разом з пилюкою жовтi пучки свiтла, стояла свiжа, хрумка, як стигле яблуко, погожа осiнь. Отець-настоятель був трохи снобом: той чудесний життєвий момент медом наповнював його душу, але часто змiнювався згiрклим тупим розчаруванням, наче доводячи, що немає в цьому свiтi пристанку для людської втiхи та щастя. Тодi, того дня, коли у повiтрi висiли запахи яблук i завезеного винограду, вiн iшов прямою, як стрiла, вулицею, назустрiч червоному диску сонця, ламаючи, мов ту хлiбину, задоволення, щось прекрасне, що розквiтало рiзноколiрними квiтами, яких, видавалося, зовсiм не було у життi. Пiсля кiлькох годин безцiльного блукання вулицями, освiтленими жовтими лiхтарями з пробитими круглими плафонами, вiн несподiвано глянув на небо i вiдчув несказанну радiсть; i почуття провини його зовсiм вже не мучило, хоча слiпа пiдсвiдомiсть намагалася поставити його почуття на своє природне мiсце. Але радiсть, несказанна радiсть… Це вiдгонило протухлими оселедцями, iржавою оманою.

Свiт надто жорстокий, щоб слухати солодкуватi чи то солодiйськi пiвчi завивання попiв, виряханих, наче новорiчнi ялинки. I тодi отець мало вiрив у присутнiсть Бога. Але з часом до будь-якої роботи звикаєш: тiльки думки пропливали скаламученою водою, тягнучи на свинцевих хвилях шматки криги. Треба вiрити в абсурдну швидкоплиннiсть рiки, бо вона нiколи не перестане iснувати, людська думка i життя - то тiльки вiддзеркалення рокiв i часу. Як i камiння. Нiмий багатовiчний свiдок. Життя вiдбирає час надто швидко, щоб поставити тебе перед Творцем. На розi Червоноармiйської, бiля собору, де цигикали i фальшивили на органах, його пронесло, з кров'ю, та так, що вiн не мiг сiсти, а стовбичив, тупо спостерiгаючи, як тепла червоно-жовта рiдина збiгає по литках. I втихомиривши бiль, вiн просидiв на лавцi, стиснувши долонi, скiмлячи, як побите щеня.

Зараз, коли до нього пiдiйшов келiйник Зосима, вiн нервово обмацав кожну його складку, погладив по головi, покахикуючи та пирхаючи слиною, i констатував про себе, що зараз вiн, Авакумiй, зовсiм вже не той, напевне, тому i починає все передчасно. Пошвидше, але пiдготовувався дотошно i уперто, наче ювелiр. Тому вiдсторонив тендiтного, з впалими грудьми, але мiцними гладенькими ногами, виголеним задом, синiми бездонними, посмикнутими сизим серпанком очима Зосиму своєю широкою долонею i сказав:

- Дитя, ти, кажуть, в миру був спiваком… - i, не чекаючи, коли той вiдповiсть, загудiв грудним добродушним баритоном: - Так заспiвай. Заспiвай, отроче. Потiш мене задля любовi нашої. I… - але про Бога умовчав.

I Зося заспiвав приємним кастрацьким голосом про тугу кохання, про безталанне життя, переходячи в такт кивкам Авакумiя, в якого тремтiло воло, i вiн вичiкував, коли по ледь вловимому знаку той пiднiме руки, рiзко переверне i замахає долонями - вгору i вниз, вгору i вниз. Тодi Зося починав поволi стягувати одяг. Потiм вiн цiлував отцю ноги, далi вище, пiдтикаючи сутану. Авакумiй стогнав, плакав i тремтiв усим тiлом, - нарештi вiн, трусячи черевом, клав Зосиму на перини, животом донизу, мастив сiдницi чимось запашним i навалювався зверху. Якраз у цю хвилину, коли отець вже розпалився, а Зосима попискував i просив ще та ще, заскочила сестра Акiнья. I сказала:

- О Господи!

Авакумiй злiз, хилитаючи головою, став, у чому був, обтрусив та витер простирадлом член, i поманив Акiнью вказiвним крючкуватим пальцем з ребристим, загнутим наприкiнцi нiгтем.

- Ану, подойди, сестро, сюда.

Вона пiдiйшла до нього з витрiщеними поросячими очицями, маленька i кругла вiд нездорового монастирського жиру, колись вона працювала у колгоспi завскладом, прокралася. Була молодшою, то її вподобав якийсь отець, а так користалася вся чорнориза братiя.

- Стучать надо, алi самой прiспiчiло?

- Да я стучала, святейший…

- Ага… Ага… Ага…

Дужi руки отця-настоятеля надушили плечi, поставили її на колiна, перш нiж вона встигла щось пролепетати, карк її хряснув, голова безпомiчно, як у курки, повисла на шиї. Зося, тобто Зосима, пiдтиснувши колiна, вицокуючи зубами, дивився з купи перин, як вона сiпається на пiдлозi, у густiй калюжi свiтла, гребеться ногами, а над нею сопить жерлами нiздрiв Авакумiй, харчить разом з Акiньєю. Не довго думаючи, вiн шурхнув за спиною i кинувся довгими лавринськими коридорами в пекуче лiто. Вiн втiкав що є сили, натягуючи находу одяг, i вже чув, вискочивши за стiни Лаври, як хтось валтує, кричить, щоб тримали вбивцю. Позаду, в лавринських дворах, розганяючи луну, фуркнув двигун авто. Вiн заскочив у провулок, вже добiг ринку, побiг Кловським узвозом, натикаючись у солодкiй сонячнiй патоцi передполудня на зайнятих дiлом людей. Будинки стояли непорушнi у своїй бездiяльнiй буденностi, з вiдкритими навстiж вiкнами, затягнутими бiлою марлею. Так вiн бiг, пройнятий запiзнiлим каяттям, не перепочиваючи, аж до Бессарабки, босий i ошелешений, звернув у пiдворiття до казино, потiм ще кудись. Ударився очима об напнуту мотузку для бiлизни. Зупинився серед продавцiв квiтiв, одхекуючись, як велике породисте щеня, дико чомусь радiючи соковитим бутонам троянд, весь хмелiючи вiд нещодавньої погонi, короткочасної несподiваної свободи, що розпирала тiло. I тут його зцапала рука, викрутивши рожеве вухо. Хрумкнув пiд чиїмись пальцями хрящ. Зосима навiть не встиг перелякатися. Вiн приречено пiдвiв догори свої голубi, з сизою поволокою очi, що рвонулися до синього неба, яке почало вже вгрiватися, на косяк птахiв, що шурхонув з блискучого мiдного даху, перевiв погляд i угледiв перед собою Пашку Дрозда, пiдручного Андрюхи Лямура, в якого тогорiч працював, завинив грошi, а тому подався до лавринського монастиря; йому стало трохи легше, але пригадалося, що Пашка якось пронюшив про його уподобання, тож одне не було краще за iнше. Його залило холодним потом.

- Ну, пасан, нарештi ти попався… - Пашка розтягнув добродушну фiзiю, згрiб за барки Зосиму i притис до стiни. - Борг. I наркоту.

- Вiддам. Все вiддам, Христом Богом… Ти тiльки мене порятуй…

Тут пiдкотило чорне вольво, пiдкидаючи у повiтря картоннi коробки та оберемки квiтiв, що посипалися кольоровим водограєм на вилузаний асфальт, i Пашка здогадався, що тут дiло нечисте, вже подумував, чи не полишити Зосю напризволяще, але несподiвано потягнув його у прикарабка, вiддав зляканого сердегу двом здоровилам, що сидiли за великим дерев'яним столом i торохкотiли в нарди, а сам повернувся i став спостерiгати, як нипають мiсциною кремезнi молодики; оцiнивши ситуацiю, вiн витяг мобiлку i щось коротко сказав. Вiдразу навперейми вилетiв чорний джип, зупинився. Чиясь рука лiниво кинула гранату. Вольво пiдстрибнуло на мiсцi, зайнялося вогнем та димом, а два зляканих переслiдувачi дременули, затуляючи руками голови та потилицi, у напрямку Печерська, плутаючи дворами. Пашка задоволено шморгонув нiздрею кокаїну, подивився на розвалене вольво у розсипаних квiтах, iдiотськи захихотiв: «Блiн, как нiмецький танк…»

- Яша, цей пiдар знає, де Андрюха Лямур… А там видно буде, - роз'яснив вiн тому, що пiдходив, з важкою щелепою i парою поросячих, налитих салом i наркотою очей. Вони повернулися i перевальцем пiшли. Зося зустрiв їх вдячним поглядом людини, яку застукали у нужнику, i, пiдтиснувши колiна до пiдборiддя, тихенько заплакав.

Той, що з крутою щелепою, блимнувши очима, сказав:

- Чого, дурашка, плачеш… Знiмай штани, знакомиться будемо.

I вони голосно, пiд завивання мiлiцейської сирени, зареготали. Зося їм пiдхихикував, дивлячись на кольоровий килим квiтiв, пройнятий благоговiнням i запiзнiлим каяттям. Зад у нього був у чомусь липкому; вiн навiть подумав, що преподобний встигнув-таки зробити своє дiло, якщо то, звiсно, не банальний вазелiн. У сонячному паводку, через забетонований майданчик, трiскаючи крильцями, пролетiв великий рогатий жук; вiн описав пiвколо, завис у повiтрi так, що можна було роздивитися його голiвку з перископами очей, i прошурхотiв перед сiрим, осклiлим, як у мерця, поглядом колишнього келiйника Зосими, а напросто - Зосi. I вiдразу стало тихо, тiльки кавчала мiлiцейська сирена, лунко гублячись дворами, ламаючи звуки, що їх випльовували тисячi голосiв.

Всерединi лiта, поблизу напiвзруйнованого будiвництвом майдану Незалежностi, Побiденко Андрiй на прiзвисько Лямур вперше вiдчув, як життя вибухнуло в його венах гарячим током, i до нього дiйшов нарештi змiст колись сказаного Лаврентiєм, що людина нiколи не хоче i не звикне до страждань. Вiн завовтузився на задньому сидiннi. У салонi роєм мух трiщало радiо. Липневе сонце не дiставало в авто, але йому першило горлянку i важкi синi краплини поту сповзали по вижолобках шиї. Вiн зачаровано i розгублено подивився на руки, що звично тремтiли, як у людини, яка останнiй рiк мiцно сидить на кокаїнi. Якраз тодi Яшка Полохало на прiзвисько Лоренцо тихо i м'яко накинув йому на шию теплу, нагрiту за цiлих двi години чекання, шовкову мотузку. I в ту ж хвилину, як всяке паскудство долi, ковзнувши безглуздо осизiлими очима, Андрiй побачив, як вона виходила з елiтного магазину одягу. Тодi вiн несподiвано зловив iнший кiнець думки, що плуталась у прохолодi кондицiонеру: вiн подумав про Лаврентiя i чомусь зазначив, що так, швидше за все, не помирають. Але сране безглуздя рикошетило, наче доводячи, що ось твiй пiдсумок, i ось те, над чим ти добрих чверть вiку побивався, - вислизнуло, як глистюк з-пiд пальцiв прозектора. А Iлона йшла попiд широкими вiтринами, вiтер задирав коротку червону суконьку, кiлька робiтникiв тягли велетенського обапола, грала музика електродиско, весела i тупа, легким передзвоном китайських дзвiночкiв осiдаючи в прохолодi автомобiля. Як дебiлкувата заупокiйна. Вiн вже вiдчував, як тiло починає нiмiти, чисто психологiчно приготувавши останнiй супротив життю, пробираючись якоюсь до дивини солодкою втомою, як тодi, коли бажають спорожнитися. Тодi вiн за iнстинктом сiпонувся, а Яшка ще поляскав його по плечi теплою шерехатою, майже селянською мiцною долонею, нiжно прошепотiвши на вухо, обслинюючи мочку: «Нiчого, я тебе не больно…» Свiдомiсть знову уперто з'явилася поза межами розуму: про двiстi двадцять четвертий кiлометр, про бiлi, як гори рафiнаду, хмари, похилену вирудiлу на сонцi траву, перекошений свинарник, де човгали довгi, як узбецькi динi, рябi льохи, i вiн видихнув повiтря та зацiдив Лоренцо лiктем у сонячне сплетiння, викрутився, впав у ноги, на спину, як тарган. I коли харкнув пострiл, а мiзки Яшки вихлюпнулися на сидiння та заднє скло автомобiля, Андрiй розпачливо подивився на голену потилицю водiя, зазначив, що знову все буденно, як пiсок пiд вiтром, повторюється, i вистрелив у потилицю з купою рожевих прищiв, що повискакували вiд пiтницi. Потiм вже вибачився, зовсiм на автоматi, фиркнувши котом, бо нiчого поганого цей мурловоз, колишнiй мормон, йому не зробив.

Зiтерши ретельно з обличчя та шкiряного пiджака квацьки мозку, вiн зиркнув на Яшку з розваленим черепом i жовтим, вощаним, пожмаканим, як пергаментний папiр, обличчям; одне око звисло на тоненьких ниточках i не одiрвалося тiльки тому, що прилипло до передплiччя; пожбуривши губку, вiн неквапом вилiз, мружачись, пiд липневе сонце, думаючи, що Яшка сьогоднi нап'яв моднячий твiдовий пiджак, якi одягають у салонах або iноземна богема, - звiдси, знадвору, вiн краще розгледiв її обличчя, наче хто вiдфокусував у далекомiр: чисте, гладеньке, майже лялькове, полите кавовою засмагою, де чорнi брови двома арками висвiтлювали блюдця зелених очей. Мутна хвиля переляку ще не пiдкотила, а тiльки тремтiли дрiбно руки, розбiгалися сизi кола, збираючись докупи в порожньому колодязi якогось двору. Потiм вже заколотило, але вiдчуття було таке, наче йому зараз п'ятнадцять рокiв, наче вiн вийшов на зупинцi автобуса у себе в примiськiй зонi, залишивши контролерiв битися лобами об зачиненi дверi. Цей факт подивував його немало, i вiн рушив спокiйно попiд стiною, розваленою будiвельками, сапаючи нiздрями розкришений тиньк та цементну пилюку, ледь пiдтискаючи плечi вiд широкої, розвернутої i залитої сонцем площi. Вiн знав, що Яшку i водiя кинуться через годину або пiв, не пiзнiше, а тому вiддавався нудотнiй порожнечi, пiсля якої полишає смерть, з паскудними фрагментами спогадiв, що кавалками зависали у розтопленому, як масло, липневому повiтрi.

- Гандони… - чвиркнув слиною пiд ноги, тупо уп'явся у вигорiле, пусте небо i додав: - Блядi…

Йому заманулося повернутися, але знав з досвiду, що краще поволi дiйти хоча б до Басейної, взяти таксi, вiд'їхати на безпечну вiдстань та обмiзкувати добре все, що трапилося. Але вiн таки повернувся, дивлячись лiворуч та праворуч, знову виловлюючи тiнь спогаду, що промайнула плювком у головi перед очiкуваною смертю. I тiльки тодi, коли надумав повернутися, важко засапав, наче вiд задухи, пiдганяючи тяжкi хвилi до горлянки, її нiде не було видно. Цiєї маленької курви у червонiй сукнi нiде не було. Але спрага до життя пересилила, вiн вийшов на людну частину вулицi, туго переставляючи ноги, i зупинив таксi. Все, кiнець, те, що вiн лiпив десяток рокiв, пiшло коту пiд хвiст. Те, що називалося Iлоною, пощезло, i нiчого бiльше не було, крiм марева, злiпленого разом зi смертю, що зараз продефiлювала повз нього; з такою думкою вiн глянув на будiвництво i побачив, як велетенська плита зависла над широкою тарiлкою забетонованого майданчика, хилитнувшись у рудих переливах пилюки, вималювалася у порожнiй чашцi неба, а потiм плиском гухнула на вивiдок робiтникiв у помаранчевих шоломах, що вже кинулись урiзнобiч, наче мурашва вiд дощу, але бетонна мухобiйка таки встигла, разом зi смертю, накрити кiлькох.

- Ого, - сказав водiй, але не пригальмував, вивернув кермо i машина загуцикала, плутаючись у петлях завалених цеглою i розкорьожених будiвництвом вулиць, у напрямку спального району. Через два квартали вони зупинилися, i вiн вискочив, щоб перепустити невеличкий стаканчик текiли. Тiльки тодi, як загудiла велика зелена муха, одна єдина у всьому просторi маленької кав'ярнi, вiн побачив перед собою круглобокi помiдори з краплями роси, гарнi ноги офiцiантки в

куцiй зеленiй спiдничцi, тяжкi червонi портьєри, здоровенний псевдоанглiйський камiн, i його виблювало. Тримаючи в ротi гарячу i гiрку жижу, вiн дiстався до туалету, впав на чотири, обхопивши очко руками, i продовжував блювати. З кожним спазмом до нього вже почала крiзь сизину i каламуть повертатися свiдомiсть, i Лямур розумiв, що в цiй дорогiй забiгайлiвцi його надто добре знають i можуть вiдшукатися доброхоти, - а

вони обов'язково вiднайдуться, - i тодi вбивство Лоренцо та

Мормона було полишене сенсу. Дивлячись у забльоване очко, вiн тихо виматюкався i вiдразу потягнув руку за спину, де стримiла «беретта». Обтираючи рота однiєю рукою, викидаючи iншу, вiн впав на спину i побачив перед собою дiвчину в жовтiй сукнi, обшитiй рожевими i зеленими блискiтками, що обтягувала її худе, майже хлопчаче тiло, з рудим мелiруваним волоссям, ворушкими карими очима, в яких плавав вощаний полудень, зi свистячим бездумом й iдiотською цiкавiстю, яка буває тiльки у людей такого сорту. Зараз ця блядюга буде ввiчливо говорити, вдаючи з себе те мiсце, куди вона прийшла.

- Вам недобре… - тупо промовила вона, потiм притиснула пальцi до рота. - Ой… Розумiю… Але менi теж треба в туалет…

- Проходь, - захрипiв Андрiй, не опускаючи ствола, з жахом ловлячи останнє слово, що загримiло чужим басом, нiби хтось гавкнув його з унiтазу.

- Сидиш, мала, тут… Вийдеш рiвно через десять хвилин… Iнакше, само собою зрозумiло, я тебе пристрелю…

- Будь ласка, - пропищала вона, але по її обличчю не було помiтно, що вона злякалася; тiльки зараз Лямур помiтив, що її кумарило i трохи потiпувало, але зовсiм не вiд його «беретти».

- Добре, - сказав, пiдвiвся з колiн, витер хусточкою рота, i потелiпав до столика: томати, текiла, дольки лимона. Його знову знудило. Але вiн проковтнув текiлу, загриз лимоном, просидiв, замовив ще, переплачуючи офiцiантовi, щоб пошвидше. Коли той вже був готовий вiдiйти, Лямур шепнув над вухо:

- Там в туалетi якась бецалка ширяється. Постарайся, щоб вона сьогоднi десь заночувала… - i тицьнув скручену руркою зелену сотню.

Офiцiант з виголеною до рожевого благообразною яйцевидною головою значуще усмiхнувся:

- Це Вєрка. Вона колись плуталася з Навахою, але пiсля того, як Наваху злили, то бовтається за звичкою… Iнодi за дозу її хтось з братви пропирає в туалетi… Зараз ми все влаштуємо…

Андрiй випив ще текiли, потiм лишив грошi на столi, косячи очима навсiбiч, поплентав перевальцем до виходу. Горiлка вдарила в голову, але страх не приймався, а зависав скрiзь густими кавалками, як оця спека. Вiн зупинився перед входом, чекаючи, що його хтось покличе, але нiчого не трапилося, i вiн зарипiв схiдцями донизу, потiм шурхонув у суху тiнь пiд роздовбаними осокорами i залiз до авто. Вiн сидiв, доки водiй вошколупився зi стартером, i волiв би, щоб його хтось покликав, начеб так, що ось все повернулося на мiсце, i його нiхто не хоче прибрати. Вiн сидiв i думав, що, можливо, це була iнiцiатива самого Яшки, але навряд. I їдка пустота вощаного полудня, з нерухомими постатями людей, якi сьорбали брунатне свiтле пиво, пепсi, кока-колу, вжахнула його ще бiльше, так, наче вiн нахилився до пекельного казана i вдихнув його випари.

Вiн знав цi мiсця ранiше майже напам'ять, але зараз вони пропливали перед очима чорними масивами, обмитими брудними водами без риби, з рядами безликих домiв на облiзлих берегах, де тiльки вночi починалося справжнє життя, де можна було пересидiти кiлька днiв, а там як Бог дасть. Вiн став перераховувати вулицi й закути, закривши очi, але раз по разу блимаючи на водiя, що мугикав якусь пiсеньку, курив дешевi смердючi цигарки, смачно пихкаючи димом, i, напевне, думав, що йому сьогоднi поталанило. Таки поталанило. Лямур нiкого в життi не хотiв убивати, переконував себе, але якась падлюка повернула цю вiсь i його життя скаламутилося, як оця засрана рiчка, що дме свої води, як iз розбитої каналiзацiї, пожирає кожного дня до десятка роззяв, бiдолах, невдах i нещасних засопливлених закоханих. Так, його бiда в тому, що надто багато для своєї професiї вiн думав. Але смерть увiковiчує людину, яка б вона падлюча i ница не була. Скiльки в пам'ятi народу живуть образи п'яниць, розпутникiв та всiляких бичiв, хоча останнi носили тiльки подобу людську. I вiн нарештi до холодного заспокоївся, зализав волосся i почав щось вiдповiдати водiєвi. Потiм вiн його зупинив за три зупинки, бiля купи смiття, що грандiозно пiднiмалася над пласким, як стiл, пiщаним краєвидом з акуратними будиночками пiд червоним керамзитом, який нагадував йому черепицю далекого дитинства, з кетягами хмелю та дрiбними бубками дикого винограду; неквапом розрахувався, переплативши, i пiшов куширами, через очерети навпрошки до жовтої будiвлi маркету. Хотiлося кокаїну. Вiн йшов, грузнучи ногами у пiску, але не вiдривав погляду вiд озера, вiд берега та багатоповерхових дач, i пустка його глибилася, а навколишнi предмети набирали якогось iншого змiсту. Навiть банальна гнила вода в калюжi, й та викликала в його мiзках реакцiї набагато сильнiшi, нiж то було кiлька годин тому. Тодi вiн уперто почав думати, фiксуючи навколишнiй свiт, мiтячи про себе, так, наче вiн бачив оце крутилово востаннє.

Тодi вирiшив, що дожив до такого моменту, коли життя не вiдкривало нiчого нового, а тому його змушувало все бiльше вiдкидатися, нехотя, з виском душевним розрiзаного скла, у минуле; навряд чи це було спогадом з претензiєю на аналiз чи продиктоване тiєю необхiднiстю, щоб уже i провести життєвий кордон та пiдсумок пережитому, - цей вимушений тиск смертi, який зараз гумово давив на цього. А угорi висiло помаранчеве сонце. Бiлими гладкими плитами пiд жовтим супермаркетом пройшовся вiтер. Тiльки зараз Лямур побачив яскравiсть та рiзнобарвнiсть життя. Йому кортiло кокаїну, текiла вже вивiтрилася, у ротi залишився запах лимона i якийсь ще незнаний присмак. Два роздягнених до пояса негри, граючи м'язами, купами тонких, ледь вловимих оку сухожиль, неквапом перемовляючись, пройшлися за дiвчиною, по-пiдлiтковому складеною, з хлопчачою зачiскою, круглим задком, обтягнутим напiвпрозорими бiлими штанями; оголенi її руки, обсипанi пушком, майже курчачим i рiденьким, мали округлу форму, звабливi по-дорослому, а пальцi - з яскравим дорогим манiкюром. Андрiй навiть почув її запах, трохи дешевий, ще без смаку, не пiдiбраний, так, як вживає парфуми тiльки дiвчина, що не розпробувала справжнього життя; i цей приторний запах, разом з вiтром i юхтовими неграми, якi зараз навряд чи дратували його, вирвав спогад: Яшка показує за три гривнi малолiтнiм сцикухам свiй хрєн. Скiльки рокiв минуло, коли це було? Вiн провiв тупим, осклiлим без кокаїну поглядом негрiв i дiвчину, i з розпачем визнав, що це може закiнчитися в один прекрасний день, якщо вiн, як бовван, буде стримiти на очах усього люду, а дiвчина могла б сьогоднi заповнити його вечiр, аби не срана ця катавасiя. Вiн зрозумiв, заздрячи цим неграм, що таке свобода бути живим. Вiн ще раз подивився на її вiдображення у широкiй, вилизанiй мийниками вiтринi маркету, сковтнувши липку слину: так, потiм, упродовж якихось двох рокiв, вона буде скаржитися на рiзi в сечостатевих каналах, на геморой та випадiння прямої кишки. Суча ця скороминучiсть. Як оцей сизий вiтер, що надуває яскравi балахони спiдниць та суконь, вiдкриваючи чорний таємничий вхiд до життя.

Вiн пiдiймався крутими схiдцями, зайшовши з чорного входу, на дев'ятий поверх, ковзаючись мокрими ступнями у черевиках, i з кожним новим поверхом його тверезило, i шматок синього неба, напевне, на дощ, приводив до пам'ятi. Лямур вже нiчого не думав, тiльки вiдчував, як тяжка, налита кров'ю i жахом порожнечi голова хилитається на шиї. Нарештi вiн добувся на дев'ятий поверх, витягнув «беретту» i, вiдкриваючи дверi, вiдразу ввалився у напiвтемну крихiтну кiмнату з одним лежаком, переносним телевiзором, - бiльше нiчого. Понишпоривши кiмнатою, вiн зробив висновок, що нiкого тут не було. Та й не могло бути; якщо вiн не буде малюватися, то може просидiти тут тиждень або два, потiм щось проясниться або його, диви, навiть передумають убивати, ймовiрно i таке. Вiн понишпорив у сумцi, забитiй грошима, витягнув пакет з кокаїном, розсипав порошок на пiдвiконнi й розбив на чотири дорiжки. Втягнув одну, вiдiйшов, пройшовся, викидаючи по-смiшному ноги, витираючи нiс; повернувся, докiнчив три вiдразу. Смачно чхнув разiв зо три. В головi прояснилося. Напевне, нiчого страшного не трапилося, швидше це самодiяльнiсть Яшки разом з Мормоном. Мобiлку вiн вiдiмкнув, але можна спробувати увiмкнути, може, якась трясця спробує додзвонитися зi стацiонарного, тобто домашнього. Вiн закурив, дивлячись у щiлину портьєр на висотну будiвлю напроти. Вивалюються на балкон, дiловито пiдкурюють, розмовляють, засмаглi i щасливi, наче це життя тягтиметься блазенську безкiнечнiсть. Вони безтурботнi аж доти, доки випадок, тупий, але спрогнозований чиєюсь невмолимою силою, викине на бордюр або на теплi долонi їхнiх родичiв чи коханих мозкову жижку. Отодi тiльки i розпочнеться весела карусель. Дзiнь-дзiнь, це не поштар, а смерть, з удавкою, з позором та злиднями, з пiдвiшеними до костяницi кредиторами або мiнтами. А до цього тiльки склiння та тлiння. I зараз йому хотiлося, щоб все попереднє життя було вигадкою. Пiт сльозив крiзь пори. Узурпатори, - вже весело подумав вiн. Глянув на бiлу сорочку, що висiла на кремпельку, дорога, з голландського сукна. Яшка привiз її тiльки три днi тому, разом з отим твiдовим пiджачком. Фраєр, завжди був недорiкою i не мiг думати наперед.

Ото воно у нього i почалося з бiлих сорочок. Це для нього стало нав'язливою iдеєю, як i двiстi двадцять четвертий кiлометр, - його тодi батько взяв, щоб накопати червiв для рибалки. Вiн добре пам'ятав той ледачий серпневий полудень. Мiсцеве населення знайшло розвагу i телiпало язиками, що ось нiяк не ущерблюється мiсяць, висить собi кривавою кишкою над степом, над озерами, над млином з повийманими вiкнами, отак третiй день телiпається. Баби ходили ворожити на карти, i кожен вилiплював найнеправдоподiбнiшу гiпотезу. А вдень сонце нещадно вилизувало пласкi поверхнi мiсцевих помешкань, i вечорами стояла тиша разом з причманiлою мошкарою. Нiчого такого нiхто з молодшого поколiння не передбачав, нiщо нiчого не вiщувало. Мешканцi цього невеликого за розмiрами району, закрученого вузлами старих вуличок та закапелкiв навколо мертвого озера, де поналiплювалося перекошених одноповерхових будинкiв з вiчною сльотою над дахами, спертим болотяним повiтрям, смородом вiд кiсткового заводу, де спалювали падаль, смiття, напiвзруйнованим, але дiючим монастирем, звiдки шурхали чорнi скарлюченi постатi монахiв, та самотньою церквою якраз побiля урвища, ближче ще до одного озера, де водилася така-сяка риба, - поволi, потроху намулювали, хвиля за хвилею прожитого життя, свої закони. Був там ще двiстi двадцять четвертий кiлометр, - це коли вийти до урвища, пройтися дорогою, а можна навпростець, через руїни якогось безiменного селища, а там до старого млина, i виходиш у степ, широкий, як повiнь навеснi, з шовковистою травою i кулею сонця на горизонтi. Через десять рокiв пiсля того, як там вибудували свинарник i неподалiк перетнула степ траса, мiсце взагалi обезлюднiло: останнi люди покинули поселення. В свинарнику лишився один зморшкуватий чоловiчок, що, поки був молодшим, пiдстерiгав молодиць з щiткової фабрики i зманював їх великим свинячим окостом. Iнодi це йому вдавалося. Вiн весь час вовтузився у свинарнику, в безлюдному степу, i раз на мiсяць приходив помитися в лазню. Прозивали його по-простому - Льопою. З роками вiн геть здичавiв i, окрiм свиней, нiчого не бачив. Ходили балачки про великi грошi, буцiмто накопленi ним на поросятах. А тому, що там пiдпасалися мiсцевi «бики», тобто знать, та чутка була вiрогiдною. Проте нiкому з вурок i в голову не приходило пересвiдчитися у скарбах насправдi. Надто дике i страшне мiсце було. На мiсцi старого млина колись стояла велика церква, а то навiть, говорили, собор. Але навряд чи це зупиняло шукачiв легкого хлiба. Просто не заведено - i все. Тому все, що вiдбувалося в цьому районi, на той час зовсiм не респектабельному, що якимось робом належав до столицi, з її вiяннями, мало акцент окремого мiстечка, тут чужинцiв приймали не дуже люб'язно. Тут знали наперелiк мiсцевих повiй, мiсцевих вурок, мiсцеву знать. Про них говорили в такому тонi, що не терпить нiяких доказiв, не потребує зайвих роз'яснень i так далi. Вони або були авторитетом, або повнiстю засуджувалися, але у свiдомостi таки належали до великої сiм'ї, що збавляла роки, стулившись тiсним кiльцем бiля купки смердючих озер. Образа чужинцем їхньої гiдностi часто сприймалась як образа всього околотку. Тому коли на вулицi Жовтневiй, у роздутих вiтром бiлих парусинових штанях, з акордеоном пiд пахвою, у льотнiй формi, з'явився чоловiк майже двометрового зросту, брунатний вiд засмаги, з чiткими рисами обличчя i голубими очима, половина жiнок вiдкрила вiкна i сказала «ах»; то був його батько. Всi п'яницi, що сидiли за пластиковим столиком, всi спраглi й нудьгуючi бiля «Сосновок» подивилися на Володьку чистими дитячими поглядами, осклiлими ще з учорашнього ранку. А ще вiн був одягнутий у лакованi черевики, рожеву нейлонову сорочку; назирцi за ним дрiботiла його дружина, яку звали Анастасiя, зовсiм не схожа на висохлих або тлустих мiсцевих жiнок, що з роками бiльше нагадували свої нечупарнi кубла або нудний пейзаж, - з тонкими руками, вивiтрiлими обличчями, животами, що перевалювалися за резинку рейтузiв, i кислим подихом з рота котрих можна було отруїти при лайцi половину району. Вона була надто гарною як для столицi, а для цього напiвгиблого мiсця робiтничих кварталiв i поготiв. Справжня американська красуня, яку показували в кiнотеатрi, де квитки коштували на дитячий сеанс десять копiйок, а на дорослий - двадцять.

Побiденко Володька, а пiзнiше Принц Дакарський, оселився в самому центрi робiтничих кварталiв. Цей район називався Червоним. Швидше за все тому, що будинки були вибудуванi виключно з червоної цегли паскудної якостi, бо весь час осипалися, а пiсля затяжних дощiв стiни часто осiдали, а то i провалювалися. Значить, там вiн i оселився з дружиною, так i не виправдавши сподiвань благочестивих матрон цього поселення, яке називалося то Соснiвкою, як i пивниця, то просто Озерами або Лагуною. Володимир влаштувався працювати на кiстковий завод водiєм вантажiвки. Через мiсяць проявилася ще одна його дивакуватiсть: вiн почав скуповувати книжки i цiкавитися речами ну зовсiм не потрiбними у тому середовищi, де вiн мешкав. Потiм пiшла чутка, що вiн шукає якусь книгу, зовсiм рiдкiсну, заборонену. Те, що книжка була заборонена, викликало деяку симпатiю у людей, що вiчно копичилися бiля бару, сьорбаючи кисле, наполовину розведене водою пиво. Через рiк жiнка народила йому хлопчика, якого назвали Андрiєм. А ще через пiвроку вона померла вiд менiнгiту, i вiдтодi Володька запив i пiшов по жiнках, полишивши виховання сина на пiдслiпувату родичку Онисимiвну, яка курила «бєломор» i працювала санiтаркою у дитячiй консультацiї. Розповiдали, що

вона вiдсидiла десять чи п'ятнадцять рокiв за зв'язки з Махном. За останнє її чи не найбiльше поважали i водночас трималися подалi. Жiнка вона була крутого норову, майже тобi чоловiк. Тiльки вона могла пiд час нiмецької окупацiї погавкатися з комендантом i їй за це нiчого не було. Онисимiвна виховувала Андрiя. Жiнкою вона була грамотною, бо читала багато, ота капость пристала i до малого. Майже нiчого вiн зi свого життя не пам'ятав, тiльки великi пазухи яру з тоненькою цiвкою стежки, що потiм, у найгидшi, найчорнiшi днi життя, йому снилися. Хоча Онисимiвна стояла осiбно. У його пам'ятi збереглася крихiтна кiмната, що пропахла молоком та медикаментами, котами i книгами; книжками був завалений коридор, маленька спальня, горище, розкладний диван з випнутими пружинами. А тому запах вижовклого з часом паперу ставав все сильнiшим. Восени, коли Онисимiвна пила чай з малиновим чи яблучним варенням, запах стояв особливий, додаючи суму голiй осенi, з сiрою перспективою неба у провалля верболозу та яру.

Але того року, коли йому виповнилося сiмнадцять, трапилися подiї, якi вiн намагався забути, а вiрнiше, не надавав спочатку значимостi, i тiльки упродовж короткого часу вони до нього поверталися, все яскравiшi, напевне, виразнiшi, нiж були насправдi. Цi три подiї потiм злилися, щоб спалахнути водночас, i, видавалося, вже обсипалися попелом, як пiсля пожежi сухим лiтнiм днем, поволi клаптями осiдаючи наприкiнцi вулицi твого життя; але - нi, - все має властивiсть паскудно осiдати в пам'ятi. За рiзницею, що в пам'ятi все влаштовано, розкласифiковано та розкладено поличками: хочеш - переставляй, хочеш - нi. Блювотиння минулого, параноя минулого, спраглiсть нездiйсненного повороту назад. Того року з'явився Лаврентiй. Тодi скресло сонце його дитинства i вiн вiдчув себе дорослим. Тож Лаврентiй з'явився невдовзi пiсля скандалу в монастирi, про достовiрнiсть божилася баба Лукашиха, що торгувала самогоном, а виганяла, тобто варила його, ховаючись вiд мiлiцiї, в очеретi, - вона бо сама бачила. Люд у тiй мiсцинi мешкав пересильний, з центральних та захiдних областей, а тому народ якоюсь мiрою був набожний, хоча москальську церкву, а особливо брудних i вошивих монахiв не дуже полюбляв, якщо не сказати по-iншому. В тому ото середовищi, родом десь з-пiд Опiшнi, крутилася i Лукашиха, червонощока, з великими грудьми, могутнiм станом козачки i гострим язиком, таким, що з нею не збалакалося б i цiле мiстечко. Вона давно говорила, що монахи неблагочестиво хлищуть її сивуху, гарують до ночi, а потiм тиняються над урвищем, векаючи у вигрiбну яму, щоб, диви, iгумен не пiдловив. Але народ, подавлений атеїстичною мораллю чи просто тримався осторонь вiд цих балачок, не дуже приймав розповiдi Лукашихи до уваги. Навряд чи мешканцiв Соснiвки можна назвати набожними, але у великi релiгiйнi свята на вулицях та майданах, що розсипалися дрiбним намистом, не зустрiнеш жодного тверезого з не розбитою харею, навiть десятилiтнi хлопчаки хилиталися з цигарками в зубах та обригували, вiд незвички до спиртного, похиленi паркани та облузанi стiни. Ото там, в монастирi над пагорбом, все i почалося для незадачливого Андрiя. Iгуменом був Лаврентiй, або Феодосiй, благочестивий чоловiк, що потрапив до цього монастиря за свою палку нелюбов до режиму, до свiтської та релiгiйної влади. Вiн читав гнiвнi проповiдi початком, а потiм затих, напевне, гадаючи, що говорити, коли братiя зовсiм не туди дивиться, i йому доводиться вилучати порножурнали та всiлякi соромiцькi малюнки, хоча вiн проти цього нiчого не мав, але тiльки поза межами монастиря, а значить, - iди у вiльний свiт, коли тобi ряса монаха давить - не варто. Так, звiсно за нього вирiшував народ Соснiвки, а як воно насправдi було, то це ховали монастирськi мури. Але часто бачили, як вони гайворонням висiдалися

на тих мурах, спостерiгаючи процесiї школярок, що йшли на навчання, вертячи кругленькими задками, лупаючи довкруж блискучими оченятами, аби угледiти мужчину, ухопити побiльше блискучого свiту, що прокочувався перед їхнiми вродливими i свiжими личками; вони кликали руками, порухами до себе монахiв, показуючи хто язика, а хто задирав повище спiдницю, щоб мелькнути бiлою смужкою бiлизни перед обличчями братiї. Братiя витягувала шиї гусаками, лаялася, сковтувала спрагло слину, але мурiв не покидала. Також братiя по п'ятницях перебиралася на лiвий бiк муру, щоб з узвишшя подивитися на танцi, хоча, окрiм музики та яскравих вогнiв з купою мурашиних людських тiл, вони нiчого не бачили, але, видно, оте i заводило їх найбiльше. Тож можна здогадатися, що доброчиннiсть не входила благочестиво до монастирських мурiв, як того прагнув Лаврентiй. Iсторiя ця виходила зовсiм гибла, туманна i навiть таємнича. Неподалiк вiд монастирських мурiв знаходилася мiсцина з кiлькома деревами, з невеличким келишком озера, високою папороттю та кущами глоду, що весною вибухали бiлим квiтом, наче хто розвiшував бiле ганчiр'я чи висушував бiлизну, - так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сiрих мочарiв. Там ще родили велетенськi лопухи, широкi та мiцнi, як у доiсторичну епоху. Ото там i вiдлинювала частина непутящої братiї, що здебiльшого складалася з людей, якi не хотiли працювати у колгоспi, а на бiльше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичiв та знайомих; вiри у кожного другого, якщо i не в кожного першого, було, напевне, бiльше, нiж у качконоса, а може, шанси їхнi зрiвнювалися. Але i це стверджувати, - то вiддаватися на пошук фантазiї, що загалом у таких пiкантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це теж саме, що шукати сенс у життi. В життi немає нiякого змiсту, вiн, по всьому, iснує у Господа Бога. Тiльки це може бути життям. I тiльки Всевишньому пiдвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє i дурне, повне терзань, глупих надiй на краще. На позiр - смердючi вигрiбнi ями iлюзiй. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосiмейки. Вiн вбачав Господнiй промисел, але не вiрив, що провина його лежить не так близько i не так далеко вiд правди, що кипiла i переливалася оманливо i щасливо за вiкнами.

Тож Лаврентiй навiдався до тiєї буколiчної мiсцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але вiдтодi, як об'явилася братiя, iгумен з подивом про себе зазначив, що живностi не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвiр'ї це кiнець двадцятого столiття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий перiод. Напевне, причина була зовсiм у iншому, так думав собi Лаврентiй, пiдкасавши рясу, пробираючись куширами. Братiя якраз займалася «мар'єне», тобто возлежала на пахучих травах, якi по праву належали монастирським козам: на кiлькох iмпровiзованих вертелах смажилися пернатi та безпечнi мешканцi водоймищ. Людина часто платить за вiру, але за що розрахувалися безсловеснi тварi, не вiдомо. Один прикрий факт змусив Лаврентiя взятися до зброї. Зазначимо наперед, що вiн би так i блукав у сутiнках, аби не старий росiйський православний звичай мiсяцями не приймати ванни, любити вошок i всяке там, чого братiя дотримувалася i досить дотошно виконувала, отримуючи вiд цього вельми приємну втiху. На мiсцi їхнього скопичення, де вони розкладали рябi вiд бруду та лепу тiла, завжди зависали густим стовпом зеленi мухи, якi в народi чи в зоологiї називають м'ясними. Цi падлючi тварi полюбляли терзати плоть страждущої братiї, що гуцикала на м'яких травах i, трусячи бородами, прикладалась до трилiтрового слоїка з каламутною рiдиною виготовлення клятої Лукашихи. I це б нiчого, бо Лаврентiй був людиною зовсiм не вузьких життєвих правил i умiв розумiти, i умiв прощати. Тiльки одне: братiя уподобилася до зв'язку, що в лiтературi i в колах, де доводилося кому спiлкуватися, називався содомським, а по-простому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жiнками трохи простiше. I зараз вони вподобали миршавого i прищавого послушника, заполошного i з вилупленими вiд чергового коїтусу сiрими водянкуватими очима, бо стояв вiн, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши переднi i заднi ноги. Так, що спочатку Лаврентiй навiть добродушно розсмiявся, а потiм ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої кровi лупцювати ошелешену братiю. Лукашиха на власнi очi бачила, як вони бiгли долиною до старого млина i верещали, наче свинi, а ломака Лаврентiя все гехала i гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, i обiйшлося, та от бiда, пiд вечiр, пiсля цiєї гонитви, коли Лаврентiй повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранiв, братiю, що пускала соплi та голосила, голосно каялася, то послушника Мiтьку найшли мертвим. Не повiсився, не застрелився, а з перерiзаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсiм не професiйна, зроблена нашвидкуруч, грубо i по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом та притязанням братiї чоловiка. Мiтька тримав у затиснутих скрючених пальцях шматок чiєїсь сутани, клоччя волосся. Вiн лежав з дурнуватим виглядом, як той баран, що навiть не встиг зрозумiти, що ото трапилося, - з дурнуватою усмiшкою, з розпанаханою горлянкою, що нагадувала ту усмiшку, мовби передражнюючи. Щоб вiн вчинив самогубство - не випадало. Було докладено найблаженнiшим. Там не довго зволiкали, содомiя не була особливою новиною, а навiть звичною та зручною темою для обговорення, бо ходило таке, що в молодостi, а може, й ближче до просвiтленої мудростi, отцi московської церкви заводили келiйникiв, чого не водилося в iнших церквах, бо за надто м'якi стосунки з паствою, якiсь лiберальнi посунення їх обзивали єретичними та бiсiвськими. Тож там не довго зволiкали, пригадавши, що Лаврентiй у свою бутнiсть iєромонахом ратував за об'єднання з греко-католицькою та київською православною церквою, тобто вимагав, вважай що, легалiзацiю першої та обстоював автономнiсть другої. Початком з нього зняли постриг, потiм вiдлучили вiд церкви, прокляли за невiдомо якi грiхи - мури-бо ховали свою таємницю. Ну i, звiсно, виперли з монастиря. Так вiн почав з'являтися у центрi мiстечка, ще у вирудiлiй сутанi, вже коротко пострижений, з акуратними, навiть трохи хвацькими бакенбардами. Його кругле обличчя бiльше нагадувало добродушного католицького священика з соромiцьких радянських малюнкiв. Бiльше про нього нiчого сказати, хоча вiн був добродушної вдачi, але щось таки сидiло в ньому, i оте зовсiм не допускало задумливого обивателя до себе. Коли вiн стояв, то всiєю поставою нагадував статую чи шамана, заглибленого в себе, в медитацiю, але це тiльки позiрно. Насправдi на свiт дивилися сiрi очi, вiд яких вiяло чистотою, убивчою простотою, що люди iнодi зле називають iдiотизмом.

Андрiй побачив його тiльки через рiк пiсля описаних подiй. Лаврентiй якраз влаштувався сторожем на ковбасню, що попiд урвищем. Того дня стояло сонце, вулицi лежали прямi, без тiней, тiльки ворушилася ледь-ледь пилюка. Лаврентiй, оперезаний мотузком, що слугував йому за ярмо, тягнув центральною вулицею вагончик, такий, якi стоять на будiвництвi. Вiн iшов прямо, не сутулячись, тiльки обливався рясно потом. Вiн iшов, як кiнь, як худоба, з потухлим поглядом, здавалося, завмерлим i безучасним до всього, що дiялося навколо. А навколо з прочинених кватирок, дверей, ворiт почали з'являтися розплилi вiд полудневої спеки обличчя, а затим з дебiлкувато усмiхненими фiзiономiями радiснi до святкового повилазили мешканцi. Однi тикали пальцями, iншi аж поприсiдали вiд реготу. Мiстечко пiдозрiло ожило; навiть загавкали блохастi собаки, пускаючись кола бiля прогнилих смiттєбакiв. Лаврентiй тягнув на горбу своє житло. Дiльничний трахкав по педалi мотоцикла, який нiяк не заводився, а коли нарештi зафурчав, то розстрига вже порiвнявся з ним, витер пiт носовичком, i тiльки зараз всi побачили на ньому лавсановi зеленого кольору штани i картату сорочку, видно вiдразу, що з чужого плеча. Вiн усмiхнувся, скинув мотузку i бадьорим кроком пiдiйшов до дiльничного. Витягнув папiр, складений учетверо, i вручив мiлiцiонеру Силцi, худому, з довгим червоним носом. Силка вже хотiв вiдкрити рота, але благоговiйно зиркнув, ткнувши носом, як вказiвником, у папiр. Беззвучно виматюкався. Iнцидент було вичерпано. Лаврентiй накинув мотузку i потягнув свою буду далi, очевидно, в бiк ковбаснi. Так вiн i запам'ятав цього чоловiка, що викликав у ньому якийсь щемкий жаль, коли бачиш перед собою людину зi змарнованим життям. Лаврентiй викликав у нього повагу. Андрiя щось захопило в ньому, i десь вiдчув, як свiт починає набирати зовсiм iнших обрисiв; навiть смак вiтру, води, щоденних вправ у читаннi, дрiбного туркотиння на вулицi, все мало iнший запах, iнший колiр, iнший смак; це було i вiдчувалося так, начебто ти власноруч здираєш шкуру зi свого тiла. Проте люд вичiкував, поважно вихiдними днями воссiдаючи на узганках, попиваючи пиво та гризучи тараню. Вони так влаштованi: кожен думає, що iнший помирає щасливiшим за нього. Себелюбиве свинство наповнюється спочатку злобою, що потiм вилiплюється у заздрiсть. Потiм вони довго товчуться в баговиннi своїх безпросвiтних днiв, доки не вiдшукають об'єкта, винуватого за невгамованi пристрастi. Глупо думати, що вони його вiдразу знищать; зi смаком, розкладаючись у власних грiхах, блюючи вiд власного смороду, вони смакуватимуть жовч своїх претензiй, притлумлених калiкуватих бажань. За вiдсутнiстю Бога, вони вибирають когось, що в їхнiй уявi не менше, нiж скинутий Господь, а тому складають вину на нього за нещастя бути народженим на цьому шматку болота, що кишить червами переситу, а не достатку. Потiм, вже пiсля чаду, вони таки згадують, що Бог є. На цiм i полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку вiд сiрчаної безоднi. Десь таким каменем був для них Лаврентiй. До нього тяглися, як до далекої невiдомої зiрки, але з однiєю думкою, як поцупити i шмарконути об стiну, i блискучими вiд захвату очима спостерiгати, як скалки розлiтаються урiзнобiч. Людина звикла бачити собi подiбних, але коли у її прагматичнiй та рацiональнiй головi це не вкладалося, то вона, пiдсобиравши пiдупалi сили, лiзла в iнше життя, як свиня у чужу грядку. Потiм були напiвзабутi, дуже давнi та древнi турботи, де вони ставали заручниками власної моралi. Звiдти не було iншого, нiякого виходу, - всi дверi наглухо зачиненi. I тодi, в цьому затхлому просторi, вони починали свiй життєвий танок, який нагадував конвульсiї натовпу в газовiй камерi. Але про це пiзнiше, бо Андрiй ще не мiг, та й навряд чи зможе подолати тупiсть народного заблудства, а тому наша перша спроба описати його стан буде дещо примiтивною.

Вiн стояв непорушно; перед ним лежало жовте блюдо передмiстечка, з акуратними одно- i двоповерховими будинками, з крутим спуском наприкiнцi дороги, де висiло уполовинене сонце в порцеляновому тазку неба. Андрiй майже нiчого не пам'ятав, окрiм тих будинкiв, залитих золотистим сяйвом, i як вiн пiшов додому, не вiдомо чому зачманiлий, а потiм приїхав батько на вантажiвцi i взяв його на двiстi двадцять четвертий кiлометр копати червiв. Вони гуцякали на вантажiвцi битою дорогою, повз кiстковий завод в синьому димку, повз старий млин, що буденно колись муляв око, а зараз наближався чорною велетенською громадою; вони проскочили його швидко, у склiп ока. Степ почався вiдразу. Жовта, шовком, колихка трава аж до горизонту. Тiльки чорний, майже iграшковий квадратик свинарника. Вiтер забивав гудiння траси. I бiлi, мов гори рафiнаду, хмари йшли низько над землею. Було вiтряно, трохи прохолодно. В кабiнi лежала книжка без обкладинки, i батько, зловивши його погляд, сказав: «Так, то вона… Нарештi вона…» I далi вантажiвка мчала, з кожним поворотом колiс наближаючи чорну рахубу свинарника. Тхнуло солодко бензином. Потiм все зупинилося, наче впало, i вiн стояв та дивився, як бiлий рафiнад хмар тане за горизонтом. Вiтер перемiнився, - дмухнув запахами перегною, гумовим духом пари, що йшла вiд свиней. Андрiй зiщулився, сковтуючи солодкаву вiд запахiв слину, i залiз назад до кабiни. Вiн почав листати книгу, намагаючись щось вичитати, але нiчого не зрозумiв. Поклав назад. З'явився Льопа, - маленький, з вузькими плечима i широким задом. Його обличчя нагадувало зморшкувате яблуко, з цяточками сльозливих водянкуватих очей. Слiпаки зависали по кутиках. Штани, особливо матня, були заяложенi до блиску. Вiн щось писнув, аж тiльки за кiлька секунд вiтер донiс:

- Он там копайте… Там жирнi i великi черви… Там хорошi черви…

Батько витяг пляшку самогону, передав Льопi, а той облизнув губи.

Андрiй подивився на степ i побачив срiблястi тiнi, що лежали довкруж предметiв. Вiн вийшов з кабiни i пiшов до свинарника, дивлячись на Льопу, вдихаючи теплий вiтер. Льопа, обiпершись об паркан, виставив перепечене сонцем обличчя, буре, як цеглина. Кущами рiдке волосся, а мiж ними шкiра, всипана струпами. Льопа дивився на свою ограду, що її будував кiлька рокiв уряд. I бiлi рафiнади хмар розтавали за горизонтом.

- Мої свинки, - сказав Льопа i обiтер рукавами соплi.

В кабiнi лежала книга; Андрiя тягнуло назад. Потiм на горизонтi блиснули i запалилися двi зiрки. Бiлi спалахи зiрок. Це було дивовижним, бо у його свiдомостi чiтко стояло, що зiрки нiколи не можуть рухатися у рiвень степу. Вони швидко наближалися, а вiн не вiдривав погляду вiд них. Вiн чомусь заполошено i злякано подумав про книгу, яка лишилася в кабiнi, подивився на батька, що, розвiсивши пишного чуба, копав вилами. Великi мокрi плями на сорочцi. Свинi довгi, як динi, лiниво гризли одне одному вуха, чухалися об загiн, задирали п'ятаки на Льопу. Зiрки наближалися. I зараз було видно, що то автомобiлi, якi мчать степом. Льопа кумедно присiв, так i залишився сидiти. Автомобiлi, блиснувши вiтровим склом, розвернулися, намотавши на колеса шматки землi i трави, зупинилися. Зафуркали дверi. I тодi вiн побачив трьох чоловiкiв у бiлих сорочках. Вони видавалися однаковими з лиця. Сорочки надималися, розтрiпувалися вiтром. Золотi запонки блищали проти сонця. А над ними рафiнад хмар, що далi колошкалися ватою i провалювалися за горизонт. Чоловiки тi йшли клином, усмiхненi, i не перемовлялися.

Вiд них вiяло задоволенням i тихим щастям. Той, що йшов попереду, з твердим пiдборiддям, прямим поглядом, очима, що вставленi прямо, якi поглинали свiтло, з викресленою посмiшкою, вже закасував рукави. Решту не можна розгледiти, тiльки дебелi високi постатi з дужими грудьми та глухими вуркiтливими голосами. Коли вони пiдiйшли поближче, то Андрiй побачив їхнi обличчя, напруженi, але усмiхненi, наче весь свiт знаходився у них в гармонiї, наче тiльки вони знали йому цiну. Духмяне i п'янке щастя висiло тремким куполом над їхнiми головами. Потiм вони зупинилися, чекаючи, коли Льопа розiгне колiна i пiдбiжить до них.

Давно було вiдомо, що мiсцева знать, а натодi просто начальство, яке в народi називалося дико, грубо, але влучно - биками, полюбляла навiдуватися до Льопиного свинарника, щоб поласувати свiжиною.

Вiн про таке не знав. Вiн знав тiльки, що вони збиралися поблизу старого млина, де вiдразу в кiлькох сотнях метрiв починали ряботiти олов'яного кольору озера. Льопа готував їм найжирнiшу свиню, шкрiб i вимивав, навiть обв'язував тварюк стрiчками. Рiзали скотину вони власноруч, прямо на подвiр'ї свинарника. Льопа завжди стояв десь поблизу i хилитав, як кiнь, головою, щедро пускаючи слину та соплi. Зараз вони перемовлялися, i невидимi тiнi ковзали обличчями. А батько копав червiв, раз по раз зиркаючи крiзь злиплi пацьорки волосся. Андрiй полiз до кабiни, вiдкрив книжку в першому-лiпшому мiсцi.

1. Ти, що живеш пiд Всевишнього покровом,

що у Всесильного тiнi перебуваєш,

2. Скажи до Господа: «Моє прибiжи -

ще й моя твердиня,

мiй Боже, на котрого я покладаюсь».

Але його уперто тягнуло за грубе вiтрове скло вантажiвки, де вiтер вистеляв запахи гною, полину. Його приваблювали люди в бiлих сорочках, що начебто зумисне вилаштувались у правильний трикутник. Чiтка, як розграфлена гармонiчно симетрiя, - ця велич i безпосереднiсть зваблювали його зiр, забивало дух, i котило порожнечею вiд нестерпного щемкого жалю, що не належиш до їхнього свiту. I серце у нього скажено колотилося об ребра. Але ось непомiтний рух, ледь вловима дрiж пройшлася ними, i люди зарухалися; йому перехопило горло несвiдомим жахом. Батько навiть призупинився, обiтер пiт, але не звертав, здавалося, уваги. Вiн отак знiчено стояв, великий колись у його очах, а зараз маленький та самотнiй, у вилинялiй зеленiй вiйськовiй сорочу, що лопотiла на вiтровi. Але тут до нього долетiли звуки, приглушенi, з притлумленим смiхом, з якимось бульканням, наче весь простiр заполонили трiскучi звуки, якi надувалися, а потiм лопалися. Це було ще прекраснiше; це як на очах розпускалася велетенська бiла квiтка, викидаючи з глухими звуками нечуванi запахи. Вiн не знав, звiдки, яка природа цього почуття, але чомусь пов'язував це з враженням вiд неймовiрного захоплення, що навiвалося людьми у бiлих сорочках. Потiм вiтер упав, притих.

- А ви сьогоднi не однi… - пролепетав Льопа.

Цього разу з ними було двi жiнки. Одна бiлява, з гривою розкиданого волосся, що телiпалося за вiтром, - одягнена в бiлу сорочку, розщебнуту на два гудзики, так, що видно тугу лiнiю грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали пiд тканиною вiльно, пiднiмалися живими горбками. Аби вiн знався на жiнках, то неодмiнно сказав би, що вона чарiвна, розбещена, з тiєю тiнню порочностi та розквiту юного тiла, вiд якого несе нестримною силою, безпутством i невловимим твоїм щастям. Але вiн розумiв, що сьогоднi з ним щось таки трапилося; що вiн нiколи не буде вчорашнiм. I тодi вiн побачив другу жiнку, вiрнiше, дiвчину рокiв п'ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всiй її поставi. Вона була одягнута в синi джинси, тонкий светр, що обтягував її фiгуру з округлими формами; її обличчя свiже i чисте, наче вилiплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, i усмiшка кривавих слимакiв повзала устами. Потiм у повiтрi щось завищало. Льопа аж пiдскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши бiлу сорочку в лайнi та землi. Другий вiдiгнув ногу i загнав багнета. Свиня тiльки гребонула кiзяками, випустила останнiй протяжний виск. Тодi бiлявка сiла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, i розстiбнула третього гудзика, так, що було видно набубнявiлий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгi ноги у чорних панчохах. Отут згори поволi почав сходити чоловiк. Тодi всi зрозумiли, що то, напевне, Лаврентiй, бо нiкому до цього гиблого, порожнього мiсця не було дiла. Вiн зiйшов хутко з гори, i за якихось пiвгодини порiвнявся зi свинарником. Чоловiки вже розпатрували свиню, а дiвки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрiя, який намагався вчитатися в книгу: у животi бурчало, перло газами. Лаврентiй увiйшов на подвiр'я, коли тельбухи повiддавали Льопi i вiн, кланяючись, подався їх закопувати. Несподiвано для всiх Лаврентiй упав на спину, закричав, згрiбаючи у жменi землю:

- Завтра! Завтра! Не повторiть завтрашнiй день…

А чоловiки стояли та смiялись. Нарештi двоє вiдiйшли вiд гурту, взяли Лаврентiя за руки та ноги i вiднесли в тiнь.

- Хорош дурня валяти!

Бiлявка усмiхнулася, її фiолетовi очi горiли двома iскрами, притрушеними сiрим попелом.

- Вiн вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловiки рубали м'ясо великими ножами, скидали до мiдного тазика, i негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

3. Вiн бо спасе тебе вiд сiтки птахолова

i вiд погибельного мору.

4. Вiн тебе покриє крилами своїми,

i ти втечеш пiд його крила;

щит i забороло - його вiрнiсть.

Вiн дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. I навiть тодi, коли вантажiвка, обiймаючись теплим повiтрям i пилом, рушила, керована мiцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благоволiння перед невiдомими людьми, одягнутими у бiлi сорочки. Це вiдчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн.

За лiсом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти - пожежники в начищених шоломах - видували одноманiтнi звуки, i тiльки тодi Андрiй вперше вiдчув свою непотрiбнiсть у цьому свiтi. Вiн уважно подивився на батька, але нiчого не сказав. Але того дня, як зараз пам'ятав, вiн не поїхав на рибалку.

Тодi в його пам'ятi, того дня, встали могутнi тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танцi. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потiм добавили пива, i вже коли йому заманулося перейти на алейку, пiд облузаний гiпсовий пам'ятник дiвицi з веслом, вiн побачив, вiрнiше, вiдчув ледь вловиму тiнь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що нiколи ще не пробував, i воно нахабно та настирливо влазило у його свiт. I тодi вiн побачив чорнявку, яка стояла пiд миршавенькою туєю; зараз вона була зовсiм iншою - довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усмiхнулася, простягнула руку, i вiн стривожено, як звiр, храпонувши повiтрям, подався назад, але вона вже зловила його широку i грубу долоню в свою нiжну i м'яку, вiйнувши на нього запахом, невiдомим духом:

- Привiт… Я зовсiм не кусаюся… Ходiм, менi покажеш мiсяця… Кажуть, що вiн не ущерблюється вже третiй день пiдряд…

Вiн хотiв сказати, яке їй дiло до того мiсяця, але слова застрягли у горлi; вiн запропонував їй чогось випити, але вона вiдмовилася, сказала, що вiн може чогось випити, а вона почекає його, а тодi вони сходять глянути мiсяця, так чи нi. I вона смiялася безтурботно, легко i весело. I тiльки зараз вiн починав розумiти, що вона гарна, а тому йому й лячно пiдходити до неї, говорити з нею, i ще щось там. У неї дiйсно красивi, точенi ноги, тонка постава, мiцнi сiдницi, що м'ячиками переливаються пiд сукнею. Тiльки зараз вiн помiтив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Вiн пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очi, наче несподiвано зрозумiвши, в якому багнi вiн жив. I це пиво видавалося йому помиями, i життя у нього пройшло на смiтнику, серед пiдарiв, п'яниць, тюремникiв. I йому враз захотiлося плакати, як ото вiн стояв, жлуктив пиво i дивився на довгоноге напiвефемерне чудо, що трiпотiло у феєрверку синiх вогнiв, пiд завивання грубих голосiв, пiд виск i матюччя; вiтер доносив з кiсткового солодкий сморiд падалi, вже нiчнi птахи тепло i смертельно шурхотiли крилами, i час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну нiч.

А мiсяць дiйсно був страшним. Його червонi тiнi спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов'янi плеса води, аж потiм вiн сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нiчних квiтiв та духом болотяних куширiв. Вони зупинилися бiля старого млина. I вона запитала щось. Потiм показала рукою в бiк озер: «Ходiм туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А вiн боявся, щоб не запiтнiти, щоб вiд нього не смердiло, як вiд козла. Нарештi вони зупинилися перед озером, на самiй тiй частинi, куди йому було заказано ходити, i вона враз змiнилася: очi у неї наповнилися кислою дорослою тугою, i вона почала спостерiгати за кремезним голим чоловiком, що когось обiймав. Щось тендiтне та м'яке, але зараз, добре погледiвши, вiн побачив бiлявку, що хрипiла у його обiймах, зовсiм тобi божевiльна у мiсячному сяйвi, а неподалiк лунали радiснi голоси i теж бродили голi люди. Було темно, тiльки червоний мiсяць лив i лив на степ, на воду рудий одсвiт, що нагадував шумовиння свiтання, його порожнечу i його несправджений сум. Вiн тодi розiзлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашiлу оголену жiнку, яку навiть ще сьогоднi мислено обiймав, i вона таки бiльше подобалася, нiж ця чорнява; вiн бачив її запiтнiлу, навiть страшну в гримасi пристрастi, з порожнiми фiолетовими, як нiч, очима, вiн бачив, як смикалися ноги, стискалися i розтискалися сiдницi з краплинами поту мiж половинками, надималися м'язи на руках, а їхнi голови безпомiчно, наче переламанi, падали на плечi; а потiм вона сiла, розкинувши широко гарнi ноги, i зовсiм по-грубому, так, як роблять їхнi жiнки, провела низом живота, пiдняла руки, змахнула пальцями, потiм всiєю долонею. Вiн тодi запам'ятав, як стояла пилюкою комашня мiж лiхтарiв, а летючi мишi безшумно падали над асфальтом, злiтаючи темним ганчiр'ям. Цей дитячий, дурний мiстичний жах уперемiш зi спогадами вiн зберiг на все життя, - вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тiльки чулося легке сопiння.

- Ходiм до млина… - обернулася вона, але погляду її вiн не побачив, тiльки велику вiгтясту тiнь, що закрила її обличчя, наче вiдтяло голову i лiву руку. Вiн вiдчував, що вона лютувалася. I отак вони стояли - продутi теплим вiтром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м'який, гарної форми лобок, не жорсткий та кiстлявий, як буває у такому вiцi; округлий, трохи пiдтягнутий живiт, i ноги в сиротах вiд збудження, - лiхтарi стояли упродовж пляжу жовтими свiчками, зовсiм маленькi, майже тобi натиканi сiрники або свiчки, - все поменшало, знiкчемнiло вiд нахрапуватого поливу червоного мiсяця.

- Дивно, що вiн нiяк не уполовиниться… - її слова прохлюпотiли краплями води. I нарештi вiн побачив її очi - пустi, порожнi, далекi. Тiльки тодi вiдчувся, вiдкрився подих того свiту, звiдки вона прийшла, де вона насправдi жила i нiколи, як вiн пiзнiше зрозумiв, не виходила.

Нарештi вони пiшли, залишаючи лежати позаду пiщаний пляж з тiнями вiд лiхтарiв, поодиноких людей, подiбних на привидiв. Про цей пляж Андрiю багато розповiдали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повiддалiк, десь за кiлометр, вже важко пiднiмався лiс, переобладнаний пiд парк, а ще далi - горiли великими бурштиновими вогнями вiкна будинкiв начальства. Про них теж в народi говорили або з презирством, або просто спльовували пiд ноги смачним харчком, а тому доброчинностi аж нiяк не прочитати на обличчях мешканцiв робiтничих кварталiв, - спробуй тiльки завiтати до них на свято. I тому Андрiй не запитував, хто вона, як її прiзвище, а просто знав, що вона з iншого, того тремтячого рiдкими вогнями мiсця, куди йому дорога заказана, але зiр його жадiбно тягнувся рiк за роком, накипаючи в душi роздратуванням, туди, за темнi з восковими вогнями пагорби.

I от нарештi вони минули озеро, обiйшовши його лiворуч. Цi мiсцини вiн знав напам'ять, - вони лежали перед ним у рудому свiтлi мiсяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготiнням двiстi двадцять четвертого кiлометра. Зараз вона йшла попереду, i вiн бачив, як вiд ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася i вiн торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом вiдчуваючи, як пiддається пружна шкiра, а пальцi занурюються в оксамит. Навiть зараз вона не була подiбна на тих дiвчат, з якими вiн збував вечори на танцях, залазив у труси, iнодi зовсiм по-невмiлому розкладаючи на лавцi або у товаришiв на «хатi», доки батьки на нiчнiй змiнi. Тодi вона подала руку. Вона вся тремтiла, затиснувши мiцно його пальцi своїми, так, наче вiн зараз дасть чосу. Коли вiн весь занiмiв, геть зiпрiвши, вона пiрнула у чорне виймище старого млина.

Зараз вона спокiйно йшла темними закутами, навiть не шукаючи дороги, не спотикаючись об камiння, обваленi сволоки: вiн чув легкий запах парфумiв, що трiпотiв у його нiздрях, запах, перемiшаний з трунким сигаретним димом, - пiзнiше вiн скаже для себе, що вона була стерильно чиста, як i її нагота, вiд якої запирало дух. Потiм вони вiдразу опинилися в невеличкiй кiмнатi, де вона запалила гасову лампу, дмухаючи на пальцi, а коли Андрiй кинувся допомагати, то потрапив лицем у розпатлане крило тугого чорного волосся. Тiльки тодi, з тiнями, що розповзлися вiд кадливого вогника лампи, вiн побачив широке металеве лiжко з матрацом, купою книжок i поруч невеличким сейфом, який слугував за шафу. Вона витягнула пляшку вина, впала на лiжко, подавшись спиною, блиснувши соковитими ляжками, i усмiхнулася. Волого усмiхнулася, розтуливши червонi равлики уст. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи сiдати, i передала йому пляшку, облизнувши соковитi губи, сказала просто:

- Iлона…

- Що… Ага… Андрiй…

Вона ще випила, потiм встала i зняла сукню через голову; труснула бiлими грудьми з круглими коричневими сосками, i цi соски надавали форми, робили тiло вiдкритим, звабливим та недосяжним, бо водночас йому видавалося, що це не для нього, а для когось iншого. Вона взяла його долоню i притулила до лона, потiм провела пружким, м'яко податливим лобком з гарно вибритим йоршиком волосся, потримала, пiдняла очi, блиснувши, як перед смертю чи перед невимовною радiстю, так, як нiколи не буває у дiтей.

- Поцiлуй мене…

Вiн поцiлував. Потiм вона вiдiрвалася вiд поцiлунку, лишила його стояти напiвп'яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зiперлася на лiктi i розкинула широко довгi ноги, зiгнутi в колiнах, чекаючи, коли вiн скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:

- Бери…

Вiн хотiв здертися на неї, але руки рвучко пiднялися, телiпнувши перса, кинули його обличчям мiж ноги, i Андрiй запручався, але м'якi колiна стиснули голову, i вiн занурився в м'яке волосся, вiдшукавши губами набряклу плоть. Потiм вiн зупинився, вiдчуваючи, як сходить насолода, небуденнiсть облазить, як асфальт пiд мокрим дощем. Вiн звiвся, готовий втекти звiдси, але стояв i дивився на неї усмiхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тодi вона звелася, лягла на живiт, звелася на лiктях, вигнувши спину, сiдницями на нього, зовсiм по-кошачому, i розкинула широко ноги. Аж тодi, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, нiжним, з бархатистими iскорками поглядом, в зiницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячiлого її тiла, свого тiла, вiн увiйшов у неї. Вiн гадав, що це буде, як з усiма дiвчатами, але вiд самого початку i до кiнця, коли вiн упав їй на спину, а вона виповзла i взяла його прутня в рота, вiн, чи то з природньої соромливостi, чи то з ляку, давив у собi той крик задоволення, що судомою проходив тiлом, зiжмакував горло; вiн вiдчував, як плоттю бiгає язик, губи гумово обiймають, вiдпускають, iнодi бризкаючи липкою ниткою слини, аж доти, доки вiн не кiнчив, а вона жадiбно заковтала, сопучи, хапаючи розкриллями носа пекуче повiтря. Коли вiн збудився знову, не встигнувши вiддихатися, як Iлона вже налазила зверху, - тiнь знову, як побiля лiхтарних стовпiв, обповитих мошкарою, зрiзала частину голови i лiвої руки. Перед ним - двi круглих грудi, красивих, з випещеною персиковою шкiрою. Бездоганне тiло жiнки. А пiсля третього разу вона почала кричати, звиватися; вона кусала його губи, плечi, щось шепотiла, а очi взагалi розплилися в каламутному жовтому свiтлi. Нарештi Iлона затихла, простягнула руки, розтягнувшись тiлом на смугастому матрацi, лежала непорушно, а тодi зайнялася смiхом, єхидним, злим, i сказала:

- Вона не отримає його… Зовсiм не отримає… я її прикiнчу…

Але вiн вже дрiмав, нiчого не чув, ховаючись за якоюсь повстю зi слiв начебто не до нього, бо розумiв, що цей сексуальний концерт не що iнше, як початок чиєїсь iсторiї. Але вона не давала йому спати. У дiвки був перець розсипаний мiж ногами. Великий червоний розiтертий перець. Вiн вже з смаком дивився на розставленi ноги, як вiд поштовхiв тремтять її груди, як вона закидає голову, телiпаючи чорним, майже воронячим, крилом волосся. Все це вперше приходило, впливало у нього деручким терпучим свiтом пiзнання. Але решта була вiдома, йому в перервах хотiлося просто плакати вiд вiдчаю, що вона його не перша, хоча в слобiдках давно ходив закон, що жiнки непочатi, то зовсiм не жiнки, а просто згустки сусiдської сперми. Так вони протрималися до свiтанку, вiдпиваючи раз по разу, в перервах, з великої пляшки, щось розповiдали одне одному, i вiн поволi здогадувався, що влип у якусь туманну iсторiю, але нiколи не гадав, що вона розтягнеться, плутаючись мiж рокiв, так надовго.

Ранком, вiрнiше, десь ближче до обiду, вони сидiли у велетенському проломi: попереду лежав степ з купами рафiнадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонцi i бiльше нагадувала розлитий жир, нiж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за бiлi оболоки, то знову прямовисне лило свiтло, пiднiмаючи теплий пар над калюжами. А пiсля обiду, десь о першiй годинi, сонце остаточно запанувало скрiзь, i зробилося чисто i свiтло, повiтря не ворухнулося. Пощезла ця туга вiтру, але сама туга висiла великими полотнищами над жовтою вовною трави. I вони почули трiск, наче щось переламалося навпiл. Цей гуркiт нагадував карикатуру на грiм. Якась мiмiкрiя, як хтось невдало за лаштунками в погорiлому театрi зобразив грiм. I тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер i викидає людей. Зараз йому навернуло зовсiм несуттєве, який у неї йшов запах з рота i з роздвинутих нiг; майже нiякого, вiдповiдав вiн собi, а тодi знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летiв у високих синiх небесах i скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Бiлi кульбабки. Або кольоровi, що плавно протiкають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потiм, в обридливiй, розваренiй, як рiпа, буденностi, що розрослася, розтягнулася, як густа рiдина, в митi, подрiбненiй на пустоту iснування сьогочас, злягання на прожирiлому вiд сперми матрацi, обквiтчаному рiдкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередникiв, у кiмнатi, просяклiй гасом i потом, вони у цьому остогидлому, пiдсолодженому просторi, пройнялися враз жахом марноти очiкування; i тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Вiн саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгi засмаглi ноги, що видавалися зараз окремiшнiми iстотами або ногами манекена з мiстечкового унiвермагу.

- Господи! - проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тiй говiрцi, яка належала до її класу; i повторила: - Господи, це лiтак… Це лiтак, а не планер! - бiльше нiчого живiшого i виразнiшого вiн не почув за все життя. Це була розумна жiнка. Жiнка з ворожого свiту, яка цiєї ночi помстилася комусь iз ним. Вiн поволi вiдчув, як життя повертається до нього i кров пiдступає до голови.

I тодi почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здiйнявши жабуриння, викинувши кiлька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись вiдразу на сушi, а потiм замовкли. Затим один чи двоє звалилися i провалили дах старого млина. Далi вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотiнням. Безформнi, з синюшним вiдливом. Тiла здебiльше скидалися на холодець. Однi були геть роздягненi, iншi тiльки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однiєю рукою, шиєю i купою розiрваних i тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалi частiше, здiймаючи легкi вибухи пилюки, що поволi осiдала в безвiтряному просторi. Там, де земля була вигорiла, вони нагадували шматки брудного ганчiр'я. Iнших - ховала трава. Лiтак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Вiдразу пролунав другий вибух. I вони побачили шматки лiтака, що вже каменем шурхотiв на другому кiнцi степу. Ось вiддiлився шматок, напевне, крило. Пролетiвши пiр'їною в чистому небi, вiн гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, i звiдти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тiлом, з вiдкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на однiй нозi, щось закричав, а потiм чимдуж попер до лiтака, який вже зарив носом у пiщанi дюни i випускав чорнi клубки масного диму. Тодi вони подалися слiдом, але Льопа несподiвано забiгав зигзагоподiбно, кружляючи мiж трупiв, i тiльки коли вони наблизилися, то побачили, що вiн нишпорить кишенями. За якихось п'ятнадцять хвилин зупинилися бiля залишкiв лiтака. Потiм на них впав звичний трiск i вони пiдняли голови, - Льопа бiг з великою валiзою, перестрибуючи через трупи, щось хихотiв i говорив до себе, а свинi, якi спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого лiтака зникали за лiсом, поближче до озер.

Вони дiсталися в салон, але далi вiд диму нiчого не можливо розiбрати. Вiн загорлав, аж присiдаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мiзки вилазили крiзь нiздрi. Вiн закричав до неї:

- Не дивись! Мать його туди! Не дивись!

Але нарвався на її очi, зеленi i чистi, з якоюсь дитячою жовтою цiкавинкою всерединi, i осiкся. В салонi вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, пiджак, фрагменти тiл розкиданi пiдлогою - безформнi здутi шматки м'яса. Вiн виблював i полiз назад, тягнучи Iлону за руку. Вона опиралася, але вiн уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи нiздрi, внюхуючись у солодку гарь, що валила з дiрок лiтака, i вiн майже вже нiчого не пам'ятав того дня: бiжить, стрибає роздягнений, блiдий, як тiсто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до скалiозних грудей портфеля; потiм тривожний гул, i лакуни яруг наповнюються голосами. То бiгли люди. I нiчого бiльше, однi трупи. I ось вони лежали: в одних обличчя сплющенi, як шматки желеподiбного тiста; в iнших ноги вилазили з видутих животiв; всi вони дивно лежали поодинцi - безногi та безрукi, з вилупленими очима, а то i без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим пiднiмався до неба, а мiж цим усим ходили свинi, час вiд часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашенi тiла. Iнодi якась тварина цапала зубами труп, i, задоволено рохкаючи, волочила степом, - тодi пилюка та погарь вiд випаленої трави зависали у повiтрi. Легкий пiвденний вiтер налiтав хвилиною пiзнiше i зносив все на озеро. Жодної живої душi. Тiльки невидимi жайворони лущали у високостi, у небi, де за горизонт зсипався бiлий рафiнад хмар.

Потiм вiн очунявся серед ночi, у Лаврентiєвiй будi, i тисячi вогникiв металися долиною, серед рохкаючих свиней, i загрiбали трупи. Широке обличчя Лаврентiя з простими, але чiткими рисами, запiтнiле чоло:

- Оце так… Вони грабують… краще б з цього мiста каменя на каменi не лишилося.

Вiн пiднiметься i втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п'яний, в пекучому, густому, як глей, повiтрi, а свинi кувiкатимуть, лазитимуть мiж живими i мертвими, з переляку чи озвiрiвши зовсiм, гризтимуть трупи. I над цим висiтиме вже уполовинений мiсяць, а Лаврентiй повторюватиме якiсь незрозумiлi слова, що доходитимуть до нього поволi, як з тiєї, без обкладинки, книги. Потiм побiгли люди, - вони заповнювали лакуни ярiв голосами, дзвякотiнням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; бiлi шматки попливли перед очима, порiвнялися, набрали форм чиїхось облич. Тiльки тодi вiн зрозумiв, що тримає когось за горло, виривається i б'ється головою об червону стiну будинку, а дужi руки нагинають його, колiна смалять пiд дих, - вислизнувши, повзе вiн тванюкою, помийницею, що побiля бару, зводиться i кричить.

- Якого ти… Заткнись, бо весь вiддiлок пiднiмеш на ноги! - почувся чийсь знайомий голос, i тiльки зараз Лямур помiтив, що стовбичить на балконi, стискаючи в руках пiстолет, а внизу рiзнокольоровими шматками виривається, пропiкаючись в ультрамаринi колихкими вогнями, його передмiстя, де вiн уже не був добрий десяток рокiв, i далi губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освiтленими квадратами у рваннi колючих зiрок. I йому прийшло на думку, зовсiм вiддалено, так, як пригадується завжди перед кiнцем, що вiн дуже часто бачив очi тих, якi приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напiвколишнього свiту, який начебто став реальним, вiрнiше, мовби став частиною його тiла i зараз сльозився крiзь пори: вiн довго зволiкав з iлюзiями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неiснуючi, але все ж ймовiрнi. Маленькi гниди, що засiли в порах людської душi, якщо вона не зотлiла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбiльшою насолодою для бiльшостi є уникнення власної участi, посланої згори. Отаке крутiйство. А так вони весь час брешуть. В унiверситетах, школах, роботi, в лiжку. Ностальгiя та iлюзiї. От вiн означив свiй шлях, але куди заведе та дорога, то питання кiлькох годин. Ще нiколи так тверезо вiн не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої дiжi. Джмелями котилися слова, вiддаленi, як тi в сизiй повстi квартали, розрiзанi смугами червоного свiтла, в балiї нiчного варива, але вiдрiзненi, далекi вiд свiту, так, що серце гупотiло тупо в грудях, разом з шелестом нiчних птахiв до нього вривалися, з холодним подувом вiтру, як очищальнi, чому вiн чинив супротив.

5. Ти не злякаєшся нi страху вночi,

анi стрiли, що вдень лiтає,

6. анi чуми, що в пiтьмi бродить,

анi зарази, що нищить опiвднi.

7. Нехай i тисяча упаде бiля тебе,

i десять тисяч праворуч вiд тебе, -

до тебе не пiдiйде.

- Що ти там. Ну, що ти там, - вiдiзвався знову голос в пiтьмi, нiжний та соковитий, спраглий i знайомий. I до нього дiйшло, що то зовсiм не його голос, а когось iншого.

Вiн побачив, прозиривши всю кiмнату, чiпляючи звуженими зiницями кожну рiч, доки не сягнув одвiрка, i предмети злилися воєдино крiзь запацьорене шкло: Iлона стояла, похитуючись, в порозi, за її спиною горами м'яса пiднiмалися два велетенських, майже гiганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясi, щоб зробити з нього, коли настане мить, росiйську окрошку або заставити полетiти з шостого поверху в краї неозорi, де немає нiчого, навiть цього блядського кокаїнового кайфу, вiд котрого вже ламало черепа, наче хто у тiм'я загнав лома

чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цiкавому моментi. Похорон, квiти, сльози, радiсть збудження. А херушки.

Потiм все було, як у рапiдi: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повiтря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тiнi людей, собак; вiн би навiть присягнувся, зуб вiддав, що он та парочка, майже гола, трахається пiд розлогим кущем, розчистивши собi мiсце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакункiв, жовтих здебiльшого, де вiчне клеймо супермаркету, що його не вигризе нiяка погода. I знову птахи перекидають крилами все хутчiше, суки, все хутчiше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий пiт дзюрить, як з дiрявого вiдра, i все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Iлона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозi вже стовбичать усмiхненi, налитi щасливою кров'ю харi його коришiв; вони хекають, пускають соплi, бо лiфт нiфiга не тягне, а в тому роцi взагалi була засада - провалився, благо, на другому поверсi, поховавши тiльки слюсаря-п'яницю, який частково пiдмiтав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцiю про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м'ясом. При згадцi про м'ясо, про лiфт у головi зашумiло ще бiльше. Птахи засiпалися на одному мiсцi, бля, ну тобi кiно, i все, хоч гопака пускайся. Тiльки через секунду, швидше за звичкою, доходить, що з ванної ведуть прямо-таки кинджальний вогонь, а його колишнi коришi перекидаються заюшеними ляльками на пiдлозi й невидимi кулi виривають велетенськi шматки м'яса, ну, прямо-таки вирiзка зi свинини, бля, буду вегетарiанцем. Вони не виходять, ще хвилин з п'ять про щось сперечаються, а вiн накручує вже думку. Так, вiн не хєр бичачий, вiн - Андрюха Лямур,

i не вiдомо ще, хто попався. Йому робиться зовсiм спокiйно. Андрюха зводиться i кошачим кроком пiдходить до ванної. Стукає у дверi й кричить не своїм голосом:

- А палучай, фашист, гранату!

Дев'ятимiлiметрова «беретта» працює безвiдмовно, вивалюючи дiрки позаду них, такi собi кривавi дiрки. Хто тут пiсля цього житиме? Ну, звiсно, не вiн, Андрюха Побiденко. Iлона, закинувши ноги, валиться у ванну, i тiльки зараз вiн помiчає, що вона одягнена у зелену з рожевими квiточками сукню. Ще кiлька контрольних пострiлiв. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усiх, а потiм можна буде вiдтопириться, ну, хоча б з цiєю, в зеленiй сукнi. I вiн стоїть, ще в напруженнi, але крутить шари в головi, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленiй сукнi.

- Бля, Iл, я ледь тебе не замочив! - нарештi кричить вiн,

щоб перебити стiйкий, як гiрський кришталь, шум у вухах. Андрiй опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпанi кров'ю стiни, скрушно хилитає головою на розбитий унiтаз, знову говорить:

- Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам нiколи вилежуватися.

Iлона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

- Ти, як курка… Хо, точно, як курка, - вiн починає потроху пiдсмiюватися, i те, що говорить, Андрюсi видається дотепним.

- Iдiот, - говорить Iлона. - Вони ж приїхали тобi допомогти.

- Хто їх i тебе просив? Я сам собi помiчник. Хотiли торбу, цiлу торбу кокаїну, грошики мої хотiли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, - Андрюха Лямур демонстративно, по-черзi, наводить на трупи «беретту».

- Треба їх звiдси вивезти, - спокiйно, через хвилину говорить Iлона, закурює, i очi в неї горять рiвним змiїним свiтлом.

- Ти що надумала? Ми пiдняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснiвка збiжиться.

- Сумнiваюся…

Вiн розрубував четвiрку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорнi полiетиленовi мiшки. Iлона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, перiодично справляючись, впорався Андрiй чи нi. Нарештi вiн пакує все у валiзи i виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстiбає матню i хрипить на ньому, а вiн тiльки рячить очi, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

I тодi, коли авто запалахкотiло за чорториєм, вiн дивився на неї, Iлону, яка пiдставляла обличчя вiтру, i намагався читати молитву, але це нiчого рiвним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простiр, i вiн, Андрюха Лямур, чомусь вирiшив, що все - хана. Тодi гальмонув машину, що аж занесло задка, вiдкрив дверцята i спокiйно сказав:

- Вимiтайся нахєр!

- Ти що…

- У нас додому рiзнi дороги. Пока, Iл. Тут недалеко. I вовкiв немає.

- Ну, ти мене запам'ятаєш.

- Все життя, зайчику, пам'ятаю. Все життя.

Так, вiн чiтко пам'ятав той день: голi її ноги, тугу сiдничку, красивi груди, заюшенi стiни, гори м'яса. Пусте, все пусте, ради жiнки, заради жiнки, а для чого тодi чоловiк iснує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свiдомостi соковитi образи майбутнього, i вiн радiсно, крiзь наждачну утому, привiтав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тiльки у цих мiсцинах, бiльше нiде; вiн щасливо ловив запах полину, радiючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Iншого виходу не було, та й не могло бути: вiн перемiг, цього разу.

II

Для неї все загалом було у життi простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вiкном ресторану, чiтким малюнком бiлої кахлi, бурштиновими напоями та самотнiми вiдвiдувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона нiколи нiчого у життi не ускладнювала, як люди, не обтяженi моральними обов'язками, що зовсiм про них, отi обов'язки, не знають, а якщо подiбнi й iснують, то заледве пов'язанi з просвiтленим чи освяченим вiковим досвiдом навколишнього середовища, де її особi, вiрнiше iндивiду, уроджено крутитися, i, вiдповiдно, мати до того ж свої вишуканi претензiї, а зважаючи на те, що половина свiту керується саме такими принципами i чинниками, якi ти уподобала, то вiдповiдальнiсть перед обличчям повсякчасної трутизни вiдпадає, як хвiст у переродженого пiтекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто понiжитися, пiсля скiлькох рокiв безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дрiж у ногах, трохи зверху, у м'якому i шовковистому животi. Вона не була аморальною, а просто не вiдала про мораль, хоча раз на мiсяць навiдувалася до сповiдi. Чому саме мораль чи аморальнiсть? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподiвано задумувалася, що життя легко вiддається їй в руки. А тому, у вислiдi, чогось бракувало. Навiть не в сексуальному досвiдi, який вона пригоршнями черпала з навколишнього: iнодi фiзично, iнодi психологiчно, а частiше грубо та вiдверто, i вiд останнього знуджувалася швидко, наче свiт ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо вiд самого початку, а можливо, трохи пiзнiше, бо хронологiю падiння, траєкторiю, а справедливiше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, - це все одно, що претендувати на опозицiю до Всевишнього. Ну от… Розлогi рожевi хмари курилися у неї над головою, у верховiттi скляного купола та над ним, рвучи прямовиснi лiнiї модернового ресторану, а вона сидiла в червонiй сукнi, короткiй настiльки, щоб було видно гарнi виточенi ноги без панчiх, i вiтер кондицiонерiв шастав там, де нiчого не одягнено, i це розраювало її спочатку, нудна, а потiм все запальнiша пiсня. Але поки що… Гойна дiвчинка. Така пустунка, з такою от собi сверблячкою мiж ногами.

Вона народилася i виховувалася, якщо це можна назвати вихованням, у забезпеченiй родинi. Одне це означало для мешканцiв архiпелагу третього свiту теж саме, що велика синя зiрка запалилася несподiвано в степах, - одна єдина на чорне провалля неба. Хочу - сяду, хочу - враз потону в помийницi марнославства, зiйду за туалетом i буду висвiчувати кому завгодно, що принаймнi було близьке до iстини, доки вона, Iлона, не второпала прихованого змiсту, а читай, вiдверто цинiчного проживання свого дарованого життям промiжку часу. Констатацiя грiшить тупим аморфним перегуком слiв, але вона на цьому розумiлася бiльше, нiж її ровесники. Але повторимо з неприємною для когось акцентацiєю, що вона народилася в дуже забезпеченiй родинi, а не просто багатiй. Вона належала до небагатьох мажорних сiмейок, якi дозволяли вставити поперек слово самому Першому секретарю, а потiм Президенту, i при цьому залишитися не тiльки при чiльнiй посадi, а навiть посiсти в очах суспiльства ще бiльшої шани, отримати якусь медаль чи вiдзнаку. Батько у неї мав роботу, а вiрнiше, посаду директора авiабудiвельного заводу. Це був кремезний сiльський здоровань, що тяжко, але не досить довго вибивався у люди. Принаймнi дрочити йому випало всього рокiв п'ять чи шiсть, а все тому, що його батько чи якийсь родич потрапив пiд час другої вiтчизняної в концтабiр i був там найсправжнiсiньким капо, табiрним начальством тобто. вважай, iнтелiгенцiєю. Рiзницi для совєтiв аж нiякої не було, де ти влаштувався капо, в Аушвiцi чи Майданеку, головне, ти вiдлинював вiд роботи та виконання обов'язку наглядача десь на Соловках. Зачасту це нуднi справи та непотрiбнi, але вирiшувалися довго, коли зважити на нетерплячку, ну, таку, як похолостити державну казну. Але вона мало спочатку на цьому розумiлася. Хоча вiд народження вже була дорослою, i навiть мати одягала її спочатку в строгi штани, майже по-хлоп'ячому, а потiм у свої дорослi сукнi, перекроєнi власноруч. По її народженню, до її мiнiмального подорослiшання та змужнiння, якщо пiдходить сюди таке слово, батько сягнув усiх величей тодiшнього успiху, що обумовлюється та гарантується владою, а тому в її життя входили знаменитi i менш вiдомi люди, як двiрниковi входять у життя смiттярi та збирачi пляшок. До цього вона звикла, а ще бiльше до балачок на всiлякi заземленi теми, полiтичнi теми, забороненi теми. Припустiмо, слово смерть для неї звучало якимось зачарованим хоралом голосiв у кришталевих небесних сферах: дiвчинка часто любила дивитися на небо, напевне, когось копiюючи, бо, як заведено, всi у сiм'ї були атеїстами i моралiстами найвищого, найвишуканiшого польоту, але це не основне. Дотикання до мiстичного слова смерть, пронеслося тремтячою щасливою смугою через усе її дорослiшання, а потiм затихло, полишивши на її свiдомостi вiдбиток першого поцiлунку чи першої ночi, коли позбавили дiвочостi. Тiльки тихого вересневого полудня, ще не притрушеного вiтром, до неї долетiло це слово. Це був моложавий генерал, з сивими скронями, достатньо молодий, щоб завести не один роман, з чистим поглядом хронiчного алкоголiка, якому чини та нагороди, присутнiсть владної полiтики, вiдповiдальностi та обов'язку не дають пуститися у всi тяжкi. Тодi вже було багато чого позаду, але слова, сказанi генералом, її вразили, i вона враз вiдчула мiж ногами чисто фiзичне задоволення, яке вже потiм вона констатує як оргазм. Десь побiля того, але не точно саме це. Генерал - людина великосвiтського штибу, тому теж був неупереджений у пошуках чистих задоволень i в досягненнi цих маленьких життєвих утiх. Генерал стукнув кулаком по столi, вiд чого його обличчя з прямим поглядом, з сiрими водянкуватими очима, випнутими вилицями та йоршиком бiлявого волосся робило його образ правдивим та романтичним; тож вiн стукнув по столi кулаком, i на запитання її батька Митрофана, що колись навiть навчався у семiнарiї, чому ми не перемогли у Афганiстанi, - чiтко, пiд дзвiн кришталю i криги, що плавала у жовтому вiскi, гаркнув: «А тому, що треба було бiльше розстрiлювати. Наших. Наших, а не їхнiх. Заградзагони. Польовi суди. А так розпустили нюнi. Треба цим сучим синам було побiльше випускати тельбухiв, а iнакше ми скотимося в прiрву, що скоро американцi будуть будувати у нас капiталiзм…» Митрофан, майже копiя генерала, тiльки трохи бiльший, запально пiдтримав, а мати Iлони, Анастасiя, пишногруда красуня з великими фiалковими очима, з розпутною родимкою на верхнiй губi, палко обiгрiла вояку поглядом, i вiн замовк, задоволено упав великим i дужим тiлом в крiсло доби сталiнського ренесансу, так, начебто пiсля великої вiйськової операцiї, котра закiнчилася тотальною перемогою, пiсля якої лишився жити тiльки командир та його джура, i урочисто обвiв усiх своїми пломенiючими вiд випитого та сказаного очима. Майже всi його пiдтримали, але найбiльш палкий погляд вiн отримав вiд Iлони, що помiтилося у генеральськiй свiдомостi пiдстаркуватого селадона, хоча йому, генералу Пашi, сватали Нору, старшу сестру, що вже випинала принадами набагато бiльшими, анiж молодша, мала характер стриманiший, не з такими широкими забаганками та романтичними сентенцiями. Пiсля цього розмова змилася в iнше русло, де обговорювалися всiлякi полiтичнi казуси, що їх переговорити та переписати немає змоги та сенсу. Починалося Карибською кризою та заворушеннями у Польщi. Але для неї зупинився цей час, на верандi батькової дачi, пiд невимовно яскравим вересневим небом, з помаранчевими кетягами горобини, легким, як пiр'я, першим листям, що падало на грона винограду, холодними та свiжими, з бiлою скатертиною, розмальованою хаотично плямами червоного вина, i поруч з цим дужим чоловiком iз втомою переможеного солдата на присадкуватому чолi. Той, про кого вона думала i мрiяла, перечепився дорогою i впав, так i не дiставшись до неї. Але вона бiльше його не бачила. Того дня генерал, як i всi чоловiки, упився, а першим набрався Митрофан, що бувало не так рiдко, але здебiльшого вiн мав коняче здоров'я, невтримну чоловiчу снагу. Генерал Паша, так його називали, похитуючись, вiдмагаючись вiд допомоги хазяйки, поплiвся у свою кiмнату, тобто вiдведену особисто для гостей, i зустрiв у напiвтемному прикарабку двоє палаючих очей, вiд подиву чи ляку навiть наполовину протверезiв, видаючи булькаючi звуки. Тодi вiн видав щось подiбне до переможного оклику, упнувся губами, пашучи диким перегаром, смачним поцiлунком у розтуленi зовсiм по-дорослому уста, вправно залiз пiд спiдницю, стягнув до колiн мереживнi трусики з Iлони, i спробував щось зробити, але нiчого не вийшло. I виною не лише спиртне. Позаду виринуло безпристрасне обличчя Нори, гордовите, з чiтким профiлем, справжньою аристократичною блiдiстю, з тiлом, що уквiтчувалося красивими грудьми, обтягнутими туго бiлим светром, а тому Паша сказав, напевне, подумавши щось: «Пардон», - i зник за важкими дубовими дверима. Так, вона бiльше його не бачила. Але вiд того дня для неї увiйшло в кров, вона свiдомо записала у своєму щоденнику калiграфiчним почерком: «Секс i смерть».

Перекреслила i дописала: «Смерть i секс, нiякого кохання». Iлона свiдомо викинула з пам'ятi те, що Норка покликала її, коли вона в задумi дивилася на рвання хмар, усмiхаючись у себе дивно, зачаровано, i поманила її, прискаючи зi смiху: о, коли вони смiялися, то були дiйсно подiбними, хоча останнє часто викликало у Митрофана пiдозри, бо всi у сiм'ї бiлявi, а подивись, ось Iлона майже тобi мадярченя, красива i холодна, видно, жорстока i хтива, навiть спльовував через плече, коли думав про неї, але для того, щоб не зурочити. А тодi вони зазирнули у вiкно. Генерал Паша лежав на диванi й мастурбував з зачарованим виглядом гордого обличчя, яке годилося для фотокарток, а не для подiбних споглядань чи вiдвiдин. Перед ним стояла якась картинка, i вiн раз вiд разу повертав голову. Видавалося, що голову повертає пам'ятник, щонайменше бюст. Але Iлона мимоволi пiдняла до грудей руки i вихопилося у неї: «Дурепа!» Але вже за хвилину вони нiчого не пам'ятали, а просто смiялися, смiялися просто так. Пiзнiше, через багато рокiв, у лiжку з однiєю особою невиразної статi, вона автоматично увiмкне телевiзор i побачить чеченського бойовика з натхненним обличчям, i почує його промову, в якiй iшлося про те, що вiн власноручно, з великим задоволенням вiдрiзав голову генералу Пашi. Вiдрiзав повiльно, щоб той кричав i всирався, сцяв i благав. Рiзав кишеньковим, московського виробництва ножиком з авiацiйної сталi. За муки чеченського народу. Магомет єдиний пророк i так далi. На екранi затрiпотiли чорно-бiлi кадри, з'явилося обличчя Пашi, зараз подiбного на залiзничного бомжа, з заслинявленим ротом, сльозливими очима, вузьким набалушеним чолом, посiченим зморшками, над якими зависло збите в кетяги волосся. Вiн щось намагався сказати, але мова нагадувала щось середнє мiж мовою бабуїна та феньою привокзального залiзничного київського бомжа. Потiм була показана сама страта, зафiльмована невмiло дикунським оператором, але дотошно, як першокласник переписує чужий твiр, мало йому зрозумiлий, але з усiма подробицями. I лише тодi вона поцiлувала свою подругу туди, куди та вперто три роки її просила, - про це трохи пiзнiше. Пiсля того вона його не бачила, але якась тяжка i водночас легка пам'ять прихоплювала її у найскрутнiших ситуацiях i виводила з найнеприємнiшої iсторiї. Все воно буває до пори, але зараз повернемося знову трохи назад.

Вона не любила вiддаватися спогадам, але якщо вони приходили, то Iлона рацiонально процiджувала їх, розкладаючи поличками, вiдшлiфовуючи у пам'ятi так, як їй потрiбно. Це частково вдавалося. Тодi вже лежала зима, чиста i свiтла, з маленьким фiолетовим колом сонця на горизонтi. Мати, яка здебiльше вiд нудьги, щоб не кинутися в довгу чергу коханцiв, займалася вихованням доньок. Вона доходила до солодкавого маразму або до нестримної деспотiї, що було одне й те ж. Вона вибирала їм одяг, навчала правильно поводитися, говорити, наглядала за репетиторами. Вона мила їх особисто, продивляючись усi жiночi мiсця, пильно, ретельно, аж тодi вiдправляла спати. I ось так до п'ятнадцяти рокiв. Старша Нора бунтувала, але ця буря в склянцi води нiчого не давала: мати скаржилася батьковi, подаючи це зовсiм iнакше, i той строго карав правопорушницю, яка з самого дитинства надмiру любила ласощi та грошi. Трохи згодом, через кiлька рокiв, вона помстилася матерi у досить жорстокий спосiб. Тож лягав за вiкнами фiолетовий зимовий день, де тiнi переплiталися з тiнями, вiтер стрiляв кришталевою пилюкою, все западало в паморочливi синi ями i таке iнше. Мати загнала Iлону до великого мiдного таза епохи царя Тутанхамона чи навiть древнiше; зазначимо, що мати вiд нудьги та бездiяльности займалася спiритизмом, почитувала лiтературку, яку тодi ще вилучали з ужитку. Анастасiя не визнавала нiчого, окрiм широких тазiв, пила трав'яний чай з музейних чашок, обмеживши себе якнайбiльше у цивiлiзацiї. У вiдкритих дверях Iлона побачила роздягнену сестру, зi спини: пряма лiнiя плавно вiд лопаток переходила донизу, розчленяючи двi половинки сiдниць, обмальовувала їх, виточуючи красивої форми довгi ноги, як би зараз сказали, ноги манекенницi. А мати в той час працювала мочалкою. Сонце, фiолетове наливаючи повiтря ультрамарином, сповзало за пласкi дахи. Тодi Iлона, задихаючись, сказала:

- Мамо, ти ще не терла там.

Це вона сказала холодно, тримаючи розроєнi почуття та думки, i Анастасiя почала працювати нiжно мiж ногами губкою, потiм, наче про щось здогадуючись, завмерла на хвилину, i продовжила далi, проказавши:

- Ти там зовсiм вже доросла. Скоро сама будеш…

- Так… Тодi давай…

- Облиш.

I мати поплескала її любовно по голiй задницi. Сестра витанцьовувала перед дзеркалом, то збираючи на головi волосся, то пускаючи його попелястими водоспадами на дорослi вже плечi. Розставляла ноги, показуючи пух мiж ногами та рожеву плоть, нагиналася, викручувала сiдницями: вона вiдвiдувала драматичний гурток. Потiм тихо промовила, мабуть, нiчого не помiтила або не звернула уваги, що холодно, i зачинила дверi. Фiолетове сонце рожевими павуками лягало на снiг. Мати вже поклала її на тапчана i натирала якоюсь цiлительною маззю, рецепт котрої написала їй почтенна генеральша. Iлона дивилася на червоне сонце, що залiтало в проймища мiж будинками, нiчого не думала, бо мрiяти розучилася змалку, якось почувши вiд батька, що вiд пустопорожньої мрiї та балачок однi нещастя. I тут з нею сталося те: тiлом пробiгла легка судома, потiм тiло обсипало сиротами, в голову шугонуло i вона оп'янiла, провалюючись на миттєвiсть у насолоду, до цього ще не знану; коли отямилася, їй видалося, що пройшли роки, але то були секунди: в ротi сухо, свiт якийсь мiзерний, наче звузився, i таке iнше, що слiдує вiдразу за першим оргазмом. Це було до зустрiчi з генералом Пашею. Потiм вже з'явився вiн. Це вже не про генерала Пашу, убiєнного чеченським партизаном.

Анастасiя, солодка блондинка, чистокровна, а не фарбована, елiта в кiлькох поколiннях, якщо зважити на час, який пройшов вiд переляканого натовпу матроснi, що брала Зимовий палац у далекому Петербурзi. Анастасiя з упередженим волооким поглядом зелених непроникних очей, з античним профiлем, з вiршами Кiтса на устах i зi снами про Вознєсєнського, з талiєю Юнони, грудьми Афродити, обличчям царицi Савської, повзала серед гостей з грацiєю шовкової гусеницi, i натрапила на молодого чоловiка в картатiй сорочцi, з важким селянським обличчям, але не звiтреним, таким, як бувають обличчя селян середньої смуги. Вiн вразив її цiльнiсть. Ця потолоч, яку вона так i називала, що зiбралася на її день народження i грала на гiтарах забороненi пiснi в той час, як їхнi батьки запроторювали або вiдправляли на довiчне життя до Сибiру за подiбнi куплетики цiлi ешелони. Але час всього минає. Все так нагадує карну хронiку. Нам не лишили виходу, показавши, де вiн, той вихiд, знаходиться. Тож за короткий час встигли вихолоститися, перейняти такi-сякi звички, а тому не без пiдстав маман мала статус свiтської левицi, яка нiчогiсiнько не тямила у життi, дала одурити себе простому потомственному селюковi, напевне, не без майбутнього i не без царя в головi. Було напрочуд дивним, що Анастасiя, випещена на молоцi усiляких iнтриг, була такою дурною. Вона ще була дуже спокусливою, принаймнi ця iлюзiя жила у нiй аж до народження Iлони. Потiм, звiсно, на неї наплило, чи упало, чи вдарило блискавкою прозрiння. Вона закохалася: зi своєю осиною талiєю, медово-молочною шкiрою, шаленим iнтелектом, а ще бiльшим спадком. Вона глупо вiддалася семiнаристу, порозмовлявши з ним про рух свiтил, про єврейське питання, про нацiональнi особливостi українського сексу й iншу тягомотину. Нiч була просто чарiвною, обидва нiчого не розумiли, хоча вiн, Митрофан, поклав її на лiжко i з пiвгодини дивився довгим поглядом блазня, наче перед ним лежало тiло нещодавно загиблої. За дверима щось гуркнуло, i переляканий, як кiнь, семiнарист завалився у лiжко, що i вирiшило його долю; вiн почав шукати її губи, а вона, вдаючи романтичну пристрасть, взялася стягати з себе крепдешиновi чи кремпленовi лахи, повторюючи соковитими устами якийсь чотиривiрш давно забутого поета. Таки пiд ранок їм щось вдалося зробити, пiсля чого молодий, майбутнiй, так i не збулий священик ходив, як ковбой, розставивши ратицi, а Анастасiя хворiла, скаржачись мамi на передчаснi мiсячнi. Отими недолугими брехнями i вирiшила його кар'єру. Мама не була такою недорiкуватою, а подивилася на неї з-пiд окулярiв, закурила папiроску, сьорбнула кави з коньяком i запитала: «Хто вiн?» Коли довiдалася, що спокусник майбутнiй священик, мати задумалася, закурила другу папiроску, i вже наприкiнцi, коли недопалок полетiв у попiльничку графiв Разумовських, кинула недбало: «Це, дорогуша, треба виправити, якщо ти хочеш з ним лишитися… Да, подумай, хiба мало мужчин буде у тебе на шляху… i кожен єдиний? I очi в неї лукаво, але не зле загорiлися. Вона навiть не слухала, що Митрофан - то її найдорожчий, найчарiвнiший, найвеличнiший. Хiба мало лягало на її шляху. Матерi насправдi було незручно, зовсiм не комфортно, що її доньку, одну єдину, як негри шльондру, взяли просто так, ну тьху, дiйсно, як чорний за пару шовкових трусiв студентку. Позорно i водночас так дерзновенно, що мати пiшла до буфета, налила собi коньяку i одним махом випила, блиснувши карими, ледь не чорними, з антрацитовим полиском очима. Проте час теж нiчого не вирiшив. Тож довелося справляти весiлля. Любов - це глина, з якої вимiшується життя, але нiколи не прийде комусь в голову споживати ту глину, якщо у нього є здоровий глузд. Тож вiдгудiли тихцем весiлля. Зять виявився на диво здiбним учнем. Вiн дiйсно виправдав довiр'я тата i мами Анастасiї, пробравшись таким робом у верхiвки ЦК, а названi родичi роззявляли з переляку та здивування роти, як цей селюк балансував на межi тюрми та могили. Головне, вони нажили немало добра, а ще двiйко дiвчат. Потiм настала криза. Криза полягала в гедонiстських уподобаннях Митрофана. Так, так. Так вона i говорила чоловiковi, заливаючись гiркими слiзьми, стаючи у позу, завжди бiля люстра, щоб бачити себе. Всю свою пристрасть, знiвечену молодiсть, хоча потайки вона зовсiм так не вважала, бо молодiсть затрималася у її свiдомостi десь спочатку, як вона зустрiла Митрофана. Її навчали подiбнiй методi, але вона ледь-ледь вульгаризувала, а ще самотнiсть нiяк не давала попрощатися з люстром, улюбленими часописами, телевiзором, телефоном i дiтьми. Вона дотошно перераховувала усiх коханок, навiть останнiх пойд, що отримували за це платню i якi приїздили на дачу в немiрянiй кiлькостi, навiть у тi часи iснувала така професiя. Iлона з великим захопленням, бо була улюбленицею тата, вiтала всi його уподобання. Це її щиро проймало i було розвагою в цьому одноманiтному життi статкiв та повсякденного лiнькування, зi снобiстським поглядом на високi вершини людського становлення, що закiнчувалося нiчною мастурбацiєю, печальною, але прекрасною.

Отодi з'явився вiн. Перед самою перестройкою. Бiлокурий красень з гладко зачесаним волоссям, високий, з купою м'язiв, що грали пiд бiлою накрохмаленою сорочкою, на манжетах котрої горiли зiрками золотi запонки; його шкiра, чиста, як з реклами, що вона жадiбно впинаючись очима, бачила в Гонконзi, потiм вулицями розхристаного Брюсселя, коли тягнула п'яного чоловiка до його «шестисотого», хапаючи поглядами набрiолiнених та накокаїнених, з прямими спинами, гордими поглядами, яким далеко не треба нiкуди ходити, а просто насолоджуватися життям. Так чи не так гадала Анастасiя, вже поховавши у намулi повсякденної рутини, коли ранок пiнився кавою, димiвся синьо легенькою цигаркою i безкiнечними телефонними розмовами. Вона почала повнiти, робилася неохайною, часто забувала навiть почистити зуби, що було основою домашньої гiгiєни. I тут з'явився вiн, тридцятирiчний красень з римським профiлем, осовiлими жовтими очима, що усмiхалися в себе; i мати почтенного сiмейства не витримала. Вона впала в обiйми злої пристрастi. Нiчого так не збуджує людину, як чуже нещастя; iнакше б життя втратило сенс, а тому половина людства припинила б торування цивiлiзацiї. Але навряд чи Борис про це здогадувався, - так звали нового приятеля Митрофана. Борис з'явився якраз за рiк до того, як його шеф попав у немилiсть. Вiн був з тiєї породи радiсних селюкiв, що не вiдає та i не задумується про складностi життя, - воно, оте життя, радiсно лягає прямо в руки навiть тодi, коли свiт скочується у безвихiдь. Вiн мав простодушний характер, веселий i незлобливий, коли не стосувалося справ органiзацiйних та державних. Вiн вiрив у все, що робив; навiть коли комунiстичний режим упав, вiн беззастережно перекинувся до iншого табору, разом зi своїм шефом, тобто Митрофаном, заповзявся налагоджувати тiньовий бiзнес. Тому вiн не довго гадав, що робити з пристрастю Анастасiї, а взяв її за пишнi форми i завалив у лiжко. Вiн був уродженим самцем, породистим, наскiльки можна мати породу в третьому свiтi; тож вiн був таки справжнiсiньким кобелем, але не без своєї думки в головi: тi тяжкi iспити, що раз по разу ставило йому життя, пролiтали повз його увагу, як переляканi сiрi горобцi, - вiн напросто їх не помiчав або не хотiв помiчати. Навiть тодi, коли йому доводилося когось позбавляти життя. Це було втiлення поганського бога, хоча в питаннях релiгiї вiн не знався; в його свiдомостi не вкладалося страждання як домiнанта всього людства. Вiн був далекий, на гарматний пострiл, вiд релiгiї. Вiн щиросердно плював на всiлякi заборони. Напевне, тому, за цю безкомпромiснiсть, за нахабство його i цiнував Митрофан.

Двi її доньки несподiвано зникли з поля iснування, що, звiсно, було неприпустимою помилкою Анастасiї. Нора цинiчно сказала з шиплячим присвистом, що затягне цього бiлокурого лоха в лiжко, - i таки добилася свого, посадивши власну матiр на валерiану, скинувши в чорну рiчку депресiї, але помста вийшла спонтанною, бо дiвка таки влипла, попала пiд магнетичний вплив, що випромiнювало вiчно щасливе єство Бориса. Iлона останньою дiзналася про цей вислiд подiй, бо як вона не змагалася з пристрастю, але вдiяти теж нiчого не могла. Вона нипала мiстом, мастурбувала до отупiння, пропускала уроки, випивала дешевенького портвейну, травлячись у запiтнiлих забiгайлiвках, а мати вигадувала довгi романтичнi листи, якi нiкому i нiколи не вiдправляла, поливаючи їх щедро слiзьми. Все, звiсно, перед дзеркалом. Про Норину пристрасть дiзнався батько, але промовчав, щось мугикнувши пiд носа, а потiм прямо запитав у Бориса: чи той одружиться з його донькою. Борис ствердно кивнув головою, i вони знову поринули у справи, наче нiчого не трапилося. Нора мала всi данi гарної нареченої: закiнчена театралка, вона i в життi намагалася дотримуватися подiбних схем. Вона мала вишукану зовнiшнiсть, елегантнiсть, але iнодi у її бездумних фiолетових, майже неправдоподiбних, як квiти, очах, пролiтала iскорка глупоти, що i робило Нору чарiвною улюбленицею чоловiкiв. Вона була протилежнiстю холоднiй i прагматичнiй Iлонi, i хоча вона не менше тринькала грошей, але робила це з грацiєю дитини, що плескає у долонi, коли бачить роззяву-пiшохода з розваленим черепом. Вона у свої двадцять з лишнiм поводилась, як велика дитина, чого не скажеш про Iлону. Хоча це упереджена думка. Стосунки мiж сестрами доростали часом до немислимої напруги: вони уперто конкурували мiж собою. Iлона ненавидiла сестру холодною ненавистю. До цього ж ще додалася рано розквiтла пристрасть. Ця ж пристрасть пiдстьобувала солодку Нору, а ще бiльше - нелюбов до матерi, хоча останнє вона аж нiяк не усвiдомлювала через недалекiсть свого розуму. Якраз на цей складний перiод припала опала Митрофана. I скоро вiн вже заправляв на кiстковому заводi у примiськiй зонi. Про що пiзнiше не пошкодував, - за ним, як вiрний пес, подався Борис. Там, серед затхлих озер, i почалося її, Iлони, дорослiшання, якщо це можна назвати таким словом, бо вона вiд народження була розумною дiвчинкою, а тому свiт проходив крiзь її бачення, як крiзь решето психоаналiтика. Чоловiчий розум, - так вона сама про себе згодом вирiшить. Вона таки спокусить Бориса, - п'яного i благодушного, розпростертого у гамацi пiд нiчним червневим небом, з бiлим полотнищем Чумацького Шляху над горбом зеленого парку, де болотяний дух вiчно сусiдить, змiшується iз запахами матiоли. Вона прийде в одному зеленому светрi, скине його через голову, рвучко телiпнувши красивими грудьми, i ляже до нього у гамак, а той не довго задумуватиметься, бридячись отiєї вiдвертостi, вiзьме її м'яко, легко, але без жаги: його навiть лякала ця дiвчина. Але на цьому все i закiнчиться, як у короткому iндiйському фiльмi. На цей перiод припадає її любов з Андрiєм Побiденком з робочого кварталу, батько якого, колишнiй iнтелiгент на прiзвисько Принц Дакарський, уславився як арабофоб, а тому мав досить високий авторитет серед усiх водiїв та робiтничого люду, а що її той свiт захоплював i привабливо тягнув, як солому пожежа; вона бродила робiтничими кварталами, приспаними сивухою та кислим пивом, вдихаючи нiздрями той запах затхлостi та вiдчаю, вiд якого спирало горло, а нiздрi її орлиного, але витонченого носика пiднiмалися двома маленькими живими iстотами. Потiм упали лiтаки, i вона сновигала мiж трупами, причмелена, соромлячись радостi дiйства, жаху, паркого, як оцей мiсяць серпень; а потiм з'явився батько. Вiн ударив її по обличчю, i тодi вона розповiла про Андрiя, але так, як цього хотiла, як їй кортiло дiстати бiльше Бориса. Андрiй з переляку почав битися головою об стiну, бо троє в бiлих сорочках загнали його в пiдворiття, i тодi з'явився цей обiдраний Лаврентiй i розiгнав їх упевнено дрючком. Тодi, пiд нiч, вона багато чого для себе означила, - так, одним порухом, вималювавши подальше життєве пересування. На диво, вона чомусь часто уявляла, як Андрiй чує кроки, напевне, пошепки їх перераховує, збивається, але в тишi видно, як ворушаться його губи з прилиплою цигаркою, а очi наче у молодого лошака, їй робилося дуже смiшно, коли пригадувала, як вiн тiкав, вiдмiрюючи велетенськi кроки, а потiм уткнувся в стiну старого млина. I почав битися головою, обдираючи шкiру на обличчi, а батько, Борис та начальник мiлiцiї в бiлих випрасуваних сорочках стояли i реготали. I тут з'явився зовсiм незрозумiлий чоловiк, якого вона потайки страшилася, але теж тяглася до його обiдраних лахiв, ненавидячи щось таке, що її рацiональний мозок аж нiяк не мiг означити. Прийшов Лаврентiй з дрюком i вiдiгнав трьох здорових чоловiкiв. Тодi Борис пообiцяв його прибити. Але все це вона пам'ятала якось в туманi, розплило, останнi роки майже нiколи не згадуючи Андрiя, але вiн виникав попрiч її вiдшлiфованої пам'ятi, їй робилося незручно, некомфортно, але скоро вона почала трохи таки цiкавитися його долею, несподiвано зрозумiвши, що свiтом правлять таки бiльше сили iррацiональнi, нiж рацiональнi, ну принаймнi вони завжди проявляють себе так несподiвано, як пронос на безтуалетному Хрещатику.

Почалася перестройка, яку вона сприйняла надто спокiйно, навiть посмiялася iз заклопотаного батька, що цiлком серйозно готувався до тюрми, а потiм, коли перша хвиля народного обурення минула, у батька навiть з'явилися бiльшi грошi, нiж вiн мав до того, - подалася навчатися до Парижа. Але невдовзi повернулася з виглядом нудьгуючої атеїстки, заскоченої психiчною депресiєю. Принаймнi на пiвроку вона собi вигадала розвагу. Вона пожирала велику кiлькiсть шоколаду разом з транквiлiзаторами, проглядала сiмейнi альбоми, романтично так зависаючи зеленим поглядом за вiкном дачi, де вихiдними днями

у сонячнiй круговертi бавилася її небога, а Нора ходила зi щасливо опущеним i просвiтленим обличчям, - вiтер м'яв яскраву одiж Карiни, що пищала вiд задоволення, наче сiренька миша. Батько плутався у мiжперестроєчному перiодi, щасливий, завалювався у крiсло, виголошуючи якiсь туманнi плани всьому сiмейству. Якраз на ту пору прийшлася мiжусiбна вiйна з чеченською братвою, i вибухи уквiтчували передмiстя потворними червоно-чорними трояндами. Батько повертався додому, здебiльше на дачу, з утомленим обличчям, але палаючими очима; йому вже нiколи було вештатися на гульню, зi здоров'ям теж з'явилися проблеми. Iнодi вiн говорив: «Ну що ж, я теж iнколи бував несправедливий!» I смiявся, втупившись в апатичну Iлону своїм сiрим прямим поглядом, вижмакавши чоло. Десь через пiвроку пiсля Парижа вона змусила батька придбати чотирикiмнатну квартиру на Володимирськiй i зi своєю нудьгою перебралася туди. Тодi-то їй i навiсили охоронцем не кого iншого, як Андрiя Лямура, що вибивав чечню з азерами з таким рвiнням,

що йому простилися старi грiхи щодо шанованого сiмейства. Але цього разу мiж ними нiчого не вiдбулося. В її життi починалася нова епоха. Вона тiльки перiодично нагадувала Андрiю про свинарник. Про те, як вiн намагався вкоротити собi вiку. I тодi вона насправдi зрозумiла, що нiчого так не збуджує, як звичайнiсiньке людське нещастя. Вона живилася трагедiєю, але не жила нею, а в Лямура не було анi того, анi iншого. Банальний парубiйко, що ламав черепи чеченцям.

Потiм був чоловiк нiзвiдки. Вона так його романтично i охрестила, майже по-столичному, з хвостатими прибалачками, але по-снобiстськи грубо, людина з Хрещатика. Вiн-бо розумiв, що таке людське горе, як з нього мати зиск, а ще, напевне, що день не вiдрiзняється вiд дня, своєю гидкою потворнiстю нагадує марнiсть людського iснування. Iлонi, звiсно, хотiлося чогось крутiшого, тобто того, що б могло у її свiдомостi зайняти або навiть перескочити рiвень Бориса, Але воно повертало на своє, а, як вже зазначалося, Iлона поволi почала миритися з iррацiональним; йому перевалило далеко за сорок, вiн мав красиву, ледь з сивиною шевелюру, запалi щоки, оливкову шкiру, витонченi пальцi пiанiста або убивцi; середнього зросту, але рухливий, як бультер'єр; вiн стрiмко починав свою розмову, вправно кладучи слова в одну цiль, в одному напрямку, досить швидко, але безпристрасно, шалено, одним скачком досягаючи мети; несподiвано, пiсля потоку слiв, вiн усмiхався, блискав котячим поглядом з трикутними зiницями, i тодi весь туман, що клубочився навколо нього, враз розходився, i всi несподiвано розумiли, що це лише театральна гра, виконана на живу, тобто на публiку, i для якогось незрозумiлого багатьом ефекту. Цей дорослий чоловiк вводив Iлону в свiт сучасного, тобто вiдкривав дверi, - з нудьгуючої мажорки вiн робив просунуту, розбитну дiвчину. Принаймнi одного гожого дня так вона для себе вирiшила. Вона навiть не знала його iменi, i познайомилися вони якраз на тiй хвилi, коли вона грала романтичну дiвчинку, заскочивши дощового листопадового дня на вечiрку, де, як їй видалося чи з нудьги, чи вiд сексуального голоду, люди плели всiлякi дурницi, але вона благоговiйно їх слухала, вiрнiше, вдавала, що слухає, наповнюючи свiй вiдсутнiй, майже порцеляновий погляд зелених очей змiстом, зовсiм їй не зрозумiлим. Вона завжди вловлювала людей, якi можуть пiдкоряти iнших, заставляти думати на свiй кшталт, а заодно тримати їх поблизу себе як безвiдмовну служку, чого вона аж нiяк не потребувала, але природньо тягнулася до таких, бо вони десь там, у свiдомостi, нагадували її тата, Бориса i те оточення, куди повертатися Iлонi зовсiм не хотiлося. Тому Iлона вiдразу його вирiзнила з-помiж усiх: вiн сидiв самотньо та вiдсторонено, але всi палкi розмови накручувалися навколо нього, наче незнайомець попротягував тонкi металевi струни, перiодично смикаючи за них з холодним блиском жовтих котячих очей. Iнодi вiн вставляв якесь незначне слово, а тому глибокодумна розмова закiнчувалася гуркотом перерваного оркестрового дiйства. Тодi западала нiякова мовчанка, обличчя видовжувались, як у гончакiв, з очима, що вiд трiскучого щастя посперечатися, ткнути спiврозмовнику заковиристе, падлюче слiвце, наливалися iскристою вологою i ледь не випадали з орбiт. Надворi стояла глуха, без листя на деревах осiнь. Вiн несподiвано встав, поманеврувавши мiж спiврозмовниками, зупинився бiля неї, тримаючи мiцно в руках склянку з червоним вином, ледь кивнув головою, потiм вiдрекомендувався, але в той день iменi вона його не запам'ятала.

- Ви теж прийшли сюди за принадами вiчного людського… е… щастя? - тiльки те, здається, запитав вiн.

- Щось подiбне… - не обертаючи до нього голови, вiдповiла вона, краєм ока спостерiгаючи за його реакцiєю. Але чоловiк видавався безучасним, вiдстороненим, як генiй.

- Ви знаєте, я сам не розумiю, про що вони говорять.

Вони самi не тямлять, що плетуть, але свято вiрять, що говорять те, що потрiбно. А значить - свята простота або глибока вiра. Я вам не заважаю?

- Зовсiм нi, але бiльшостi з того, що говорять цi люди, я не розумiю. Вiрнiше, на свою досаду, не знаю тих людей, про яких вони говорять. Правда, це дуже погано? - i тут вона одягла романтичну маску, а вiн про себе зметикував, що це вдалося майже правдиво, аби вона умiла ще змiнювати зовнiшнiсть та сам погляд. Вона йому таки сподобалася. Як простий елемент згасаючого життя, кожним днем якого треба насолодитися. Отака тобi гедонiстська стурбованiсть.

- Миколай. Майже що святий. Це не кощунство: я дiйсно вiрю в такi речi, але в тому сенсi, що вони повиннi слугувати як помiч тут, на цьому клаптику землi. Словом, простiше, - як iнструмент для досягнення успiху, але не бiльше. Вiра не потребує жертви, бо вона є самою жертвою. Ти вiриш, вiдбираючи у себе по шматку життя, яке з таким зусиллям вiдвойовував, - вiн знову подивився на неї, як кiт на мишу, своїми жовтими очима, i засмiявся: - Немає нiчого прекраснiшого для людини, як виваляти вiру в лайнi, взявши її, як предмет свого захоплення. Напевне, у цьому i є смисл життя, опозицiя до Бога. Заперечувати i водночас визнавати його iснування. А коли сивий Саваоф з'явиться у кудлатих хмарах, просто розреготатися в обличчя, чекаючи, коли його длань або накриє тебе, як муху, або простить, як слизького паразита.

Iлона зробила розумiючу мiну, але тiльки не для чоловiка з Хрещатика:

вiн розумiв, що для неї подiбнi розмови звучать, як гiтлерюнгенгiвська пiсня на вулицях Нью-Йорка чи марш «Нахтiнгаль» у єврейськiй синагозi. Але до його балачки вже дослуховувалося кiлька чоловiкiв з видовженими обличчями, кислими поглядами i одвислими задами, що звисали з модних табуретiв. На коротких нiжках вони поволi почали перебиратися, наче равлики, випучуючи антенами свої очиська. Миколай замовк i продовжував усмiхатися, дивлячись на Iлону. Вона отетерiло мовчала, бо вперше не знаходила слiв, i їй робилося нiяково, чого вона зроду не вiдчувала.

- Я в цих речах не розумiюся. Напевне, в цьому мiсцi мене не чекає успiх…

- Як i скрiзь? - мило перебив вiн її. Двоє слимакiв зi знудженими обличчями таки дiсталися до них, але занадто пiзно, бо вони домовилися пройтися осiннiми вулицями, вдихнути у запаренi вином та розмовами легенi важкого осiннього повiтря, гiльйотина дверей вiдтяла за ними сизий трикутник диму, де плавали чорними м'ячами розпаленi голови.

Пролiтали золотими кулями лiхтарнi ковпаки, всесвiт з неймовiрною швидкiстю розкладав атоми у їхнiх головах, летiла волога мжичка i було ще багато такого, що не помiщалося на язицi, а iснувало в природi цього старезного мiста.

- Принада людського щастя у спiлкуваннi. Часто це обертається крахом. Тисячi людей падають у цю пастку, надаючи словам непотрiбного змiсту. Один мiй знайомий священик весь час спiлкувався з Богом. Майже на ти, як ото буває. Вiн дiйшов високих iєрархiй, i в нього почала гнити простата. Йому заборонялося мати жiнку. I вiн дозволив собi стати гомосексуалiстом, таким робом у своїй свiдомостi вирiшив проблему. Але чи розрiшив Бог його проблему, не вiдомо, - i вiн засмiявся хрипким, але приємним голосом, що дозволяв собi попустити самого священика, благодушно поплескавши його по сiдницi. - У вiдповiдностi до його релiгiї, вiн зазнав краху, але свiдомiсть вплинула на його гниючу плоть чи прогнила плоть на свiдомiсть. Принаймнi вiн продовжує вiрити i трахати хлопчикiв. Вiн поновив спiлкування людства у такий-от спосiб, поставивши свого патрона у досить незручне становище, але, думаю, вiн йому, за його вiру, попустив, - i вiн знову засмiявся, але враз змовк, розумiючи, що до неї заледве доходить змiст сказаного.

- Мене там сприйняли зовсiм не так, як хотiлося… - тихо, вплутуючись у романтичну бовтянку, промовила вона.

- Я знаю. Незадоволенiсть - це скорбота свiту, про що я вам говорив. Тiльки проститутки бувають задоволенi, але й то перiодично. Ви не одна з них, з тiєї компанiї. Щоб бути щасливою, не обов'язково народитися гарною, розумною та заможною, необхiдно умiти за будь-яких обставин бути шматком того, куди ти входиш. Зайти в iнший свiт, - ось майстернiсть. Пропекти їх своєю особистiстю, а потiм викрутити навколишнє оточення, як пряму кишку. Оце задоволення, яке вам необхiдно здобути, - Миколай благодушно усмiхнувся, несподiвано розвернув її за плечi i подивився в очi: вона вже була готова, напiврозтуливши червонi соковитi пелюстки уст. Але вiн нiжно погладив її по оксамитовiй щоцi, i вони закрокували далi. Вони йшли пiд гуркiт останнього листя по мокрих покрiвлях; вони проковзали пiд грубим осiннiм небом, тяжким, як шматок гранiту; вона йому подобалася, - вiн хитро дивився, як трiпочуть вiд крокiв пiд щiльним зеленим светром налитi її груди, а випещене обличчя холодно направлене у нiч. Невилуплена великосвiтська левиця. Ота пiдлiткова скутiсть. А безпристраснiсть йому iмпонувала. Десь там в чорнiй «волзi» за рогом чекав Андрiй, нервово покусуючи губи, поклавши велетенськi руки на кермо, навсiбiч вертячи кудлатою головою, - це її смiшило. I вона збудилася. По-справжньому i дико, як ото бувало рокiв чотири тому.

А тим часом Андрюха Лямур зовсiм не вiддавався любовнiй тузi, а воронованим дулом нiмецького браунiнга виторговував у круглосонячних корейцiв кiлька кiлограмiв героїну, тицяючи в їхнi лоби стволом.

- Йобанi нехристi, я вас усiх в жопу оддрючу! Я сказав, що ми башляємо зараз тiльки половину, а решта пiсля продажу… Ви що, забули, хто де срав?! А?!

Його пiдлеглi, Яшка Полохало, на прiзвисько Лоренцо, Пашка Дрозд та Котя з Рибою лагодили електричного паяльника, щоб засунути його в заднiй прохiд розпластаному вузькоплечому китайцю, що з якогось дива лежав на животi й усмiхався та клiпав своїми очиськами. Потiм вiн залопотiв: «Зачєм вi так жєстока?» - «А затєм, чурка рваний, що ти баб наших приїхав єбать!» - добродушно роз'ясняв Яшка, потiм Пашка втрутився i засунув вправно паяльник до мети його слiдування. Тобто, в анальний отвiр. Треба сказати, що паяльник вони дiставали уперто довго, - всi магазини зачиненi, хоч око виколи, на порожнiй вулицi вони зупинили машину, стрiляючи очима навсiбiч, намагаючись щось прогледiти крiзь мжичку, - Андрюха все поглядав на годинник, стиха ворушачи губами.

- Може, без паяльника? А?… - протягнув Котя, але вiдразу умовк, бо Лоренцо садонув лiктем в дих.

- А чим? Я ж не буду в них стрiляти. Токо з паяльником. Це дiє майже як… ну як ота хрiновина, що колять кегебешники на допитах.

- Не поняв…

- Нєхер понiмать, якщо мене пiдловить Iлона, то менi зiллють,

як сперму зi старого бугая… - i вiн засмiявся реготом вуличного вурки, що колись намагався спiвати у жекiвському хорi «Ой чий то кiнь стоїть», але осiкся, бо якраз вiн о цiй порi починав впадати у розпачливу сльозливу блатняцьку меланхолiю, а значить, очима i душею його запанувала дама серця, а нинi - хазяйка.

- Бля-я-я, - тiльки протягнув Яшка i втупився у жовто-сiру кашу, сумiш з лiхтарного свiтла, мряки, квадратури вiкон, до яких долучалися вузенькi туалетнi вiчка, а доповнювало пейзаж кiлька розвалених чеченцями кiоскiв, розквiтлих, як велетенськi та потворнi чорнi квiти.

Iлона по-трагiчному поправила локон на мармуровому чолi, натхненно слухаючи слова Миколая, все входячи у патоку, солодку i заборонену мелясу прекрасних слiв, вiддаючись своїй забаганцi з вiртуознiстю аристократки, але зi школярським знанням; несподiвано до неї почало доходити, що вона управду сприймає його слова, або вони просто лягають їй на душу, о, на цей осiннiй настрiй, тужливий, як ця мряка: вона зараз подумала про Андрiя трохи реальнiше, зовсiм без тiнi злорадства, навiть з вилинялою нiжнiстю справжньої аристократки. Ось так, ось так. Збудження починало танути, як снiг ранньої весни, лишаючи лише бруднi залисини справжньої стихiї. А йому… а йому приносило найетичнiше задоволення отак платонiчно промацувати цю iстоту, спостерiгаючи, як широко роздуваються її мiнiатюрнi нiздрi, а очi зачаровано, вже з тваринячою пристрастю, дивляться у нiч, а вiрнiше, у бiк великого нужника, освiтленого, як i пам'ятник колишньому вождю, кiлькома потужними прожекторами, з наквацяними вiчно кривими лiтерами «М» та «Ж».

- Ви випробовуєте свою теорiю на менi?… - запитала вона, по-бiлчачому притискаючи до грудей руки, проводжаючи очима бiлi мечi свiтла, що шаткували мряку. Вона таки попалася i вляпалася; iнстинкт волав у нiй, що це навiть гiрше Бориса, що треба або закiнчувати, або ставити все на свої мiсця. Вiн випередив її, метнувши свiй розум, напевне, подалi її ще дитячих думок.

- Я не випробовую нiяких теорiй. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, i ми можемо спокiйно зайти i випити кави чи чаю, - вiдповiв вiн i взяв її за холодну руку; i хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привiв перед свiй будинок дiвчину, щоб поставити їй пiстон, а потiм ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, i це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повiльно пiднялися на четвертий поверх, не користуючись лiфтом, i через кiлька хвилин зайшли до просторої кiмнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилi; мало хто на той час так облаштовував помешкання.

Вони, Лямуровi пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облiзлих пацюкiв, сидiли в авто i слухали, у вимоченiй мжичкою темрявi, наче на неї, враз зрадiвши, спорожнилася енна кiлькiсть китайцiв, а вони слухали i чули, як бздять та кахикають, клянуть i стогнуть їхнi безпечнi громадяни у вiкнах, у монументальних помешканнях, вiдданi на поталу солодкiй iлюзiї життя.

- Котя!

- Га!

- Хєр на. Харош на рогах стоять. Iди ламай «Промтовари».

- А чого я?!

- А того, що в тебе жопа жалєзна!

Так вони i дiстали комплект новеньких паяльникiв, двоє з котрих годилися хiба що для колекцiї в мiсцевий мiлiцейський вiддiлок.

- З долi, Котя, вирахую…

- За 'кий! Найшли лоха, бля… Ну, бля, обще… Бля, Андрюха…

- За безалабернiсть, Котя. За соцiалiстiческую безалабернiсть…

I вони розливають свiй смiх, однаково, в шкiрянi куртки одягненi, стриженi коротко, але по-модному, поляскуючи гучно одне одного по плечах.

За китайською ширмочкою з напiвоголеними красунями пiд прозорими парасольками, де чоловiки сховалися у затiнку з готовими до бою фалосами, знаходилося велетенське лiжко, що бiльше нагадувало надувний гумовий човен. Туалет разом з душем примiстилися майже посеред самої кiмнати. На цiй площинi нiчого, окрiм iмпортного музикального центру та телевiзора, не було, але вражала чистота примiщення, наче чисте синє червневе повiтря зависло тут, поклавши скрiзь свої крила прохолоди. Чоловiки такi свинi, - заграла музика, яка нагадувала шурхiтливий приплив моря, що його невиховане вухо могло сприйняти за хлюпотiння в унiтазi чи, на кращий випадок, у ваннiй.

- I проклинав їх Господь, - потягнув нарозспiв Миколай, спустив штани i почав спорожняти мiхур. Вона вiдверто подивилася на його округлi, майже, нi, таки правильної жiночої форми сiдницi, i вжахнулася, вiдчуваючи щось подiбне до того, коли тебе застає несподiванка власного почуття, ти стаєш примарою своєї дiйсностi, з тiєю вiкопомною печаллю мрiй, сподiвань. Все, що стосувалося сексу, наводило на неї звiрину тугу, що миттєво набирала форм, робилася фiзичною симфонiєю органiв, начебто вiддалiк, як ударили першi акорди серця, вона оживала, широко розриваючи нiздрi. Воно могло закiнчитися зубовною тоскою та iпохондрiєю: пропливали чорними горами хмари, - це вона бачить у широке вiкно його помешкання, - i коштовними зiрками горять куполи лiхтарiв. I вони однi в нестерпнiй тишi, що трiщала рядном шурхiтливої музики. Чарiвно, дiйсно чарiвно. Вона була iнтелектуальною невiгласкою, як i бiльшiсть жiнок; напевне, ця вада заважала, але про зворотнiй бiк вона дiзнається, коли зустрiне Нонку. Зараз Нонки ще не iснувало в цьому сльотавому листопадовому днi, де вона намагалася грати чарiвну романтичну принцесу, в цiй свинцевiй порожнечi самотностi. А зараз Миколай прийшов зi свiжими фруктами, мокрими, як пiсля дощу: важкi, мов сльози, краплi оббiгали виноград, хрумкi свiжi яблука. Шурхотiла музика, яка дратувала її. Але нехай, вона вiддасться музицi. Вiн пiдступився до столика, що нагадував журнальний, i вони зiткнулися тiлами. Якусь мить, заповнену музикою, вони дивилися одне одному в очi; вона вiдкрила рота з порцеляновими зубками i закрила свої зеленi блюдця пухнастими вiями. Iлона трохи сахнулася, коли Миколай увiпнувся в її губи, але поцiлунок був м'яким, теплим та нiжним, i вона обвисла вся на ньому. Теплi пучки пробiгли по щоцi, легенько, одними кiнчиками пальцiв вiн торкнувся грудей, намацавши твердi соски, потiм ухопив мiцно, що вона аж писнула, її руку, i рiзко засунув до себе у матню.

- Хiба ти не так хотiла?

Вона не сахнулася, навiть тривожна тiнь не пробiгла обличчям пiд поглядом його жовтих з трикутними зiницями очей.

- Невже помiтно?

Миколай неквапом, не спускаючи з неї очей, усмiхаючись кутиками губ, зняв з неї одяг, полишивши в одних трусиках, i його пальцi вправно забiгали її тiлом.

- Не так, - несподiвано жадiбно сказала вона.

- Ну що ж, сьогоднi буде, як ти бажаєш, але з моїми акцентами, а вiд завтрiшнього дня ми будемо вчитися.

- Чому? - арки чорних брiв поповзли вгору, а золото очей розпливлося, змiшуючись з яшмою.

- Всьому, моє сонечко.

- Фi, як то… Ну як то…

Вiн ухопив її опаш i поклав на широке лiжко. Тiльки зараз вiдчула, що з неї разом з криками виривається пристрасть:

Iлона засопла нiздрями, залазячи рукою у свої труси, стискаючи пальцями лобок, спускаючись нижче. Миколай хрипiв, облизуючи гострим i довгим язиком їй промiжнiсть, а вона чiплялася рукою за його член, що неслухняно виприсав з її долонь. У неї стало мокро мiж ногами, а губи враз висохли; вiн намастив їй сiдницi кремом, промацуючи гнучкими пальцями половинки, iз задоволенням естета поцiновуючи еластичнiсть шкiри, пiдвiв руку пiд круглий пухкий живiт, намацавши пучками дiрочку пупа, витончену, майже неiснуючу в природi, напевне, зазначивши у головi, що йому попав найкращий з екземплярiв, якi доводилося знати, i загнав члена що було сили їй в задницю, сам аж зiскулившись вiд задоволення. Вона озвiрiло закрутила головою, ментеляючи патлами, закусила губи, але вiн примусив її кричати, пищати, а сам клацав зубами, як кiнь, похропуючи на нiй та пiдвискуючи в ритм розхитаному матрацу та її чистому, як срiбнi дзвiночки, голосу. Коли вона вiдкинулася на спину, втупившись своїм зеленим поглядом у високу бiлу стелю, тiльки прошепотiла, вiдпливаючи, що все рiвно було не так, як вона хотiла.

- Так, тебе вперше взяли з чорного входу. Хiба не приємно ще раз вiдчути, як тебе полишають незайманостi. Гарантую тобi це кожного разу, - i вiн м'яко пригорнув її, i вона незвично для себе поклала йому голову на плече, прихопивши м'яку шкiру пишними своїми устами; прошепотiла, що згодна, хоч все життя. Його рука лягла на красиву довгу ногу, сховану наполовину пiд простирадлом.

- Як манекен, - втомлено пробурмотiв, засинаючи, Миколай.

За вiкном сунули сiрi листопадовi хмари, i подумав, що для першого разу не так вже мало, але якщо її навчити вiддаватися не так зопалу, не так дико, то тут буде роботи не на один рiк.

Операцiя пройшла напрочуд вдало. Андрюха був собою задоволений. Вiн сидiв, зануривши тiло у м'яке сидiння авта, перераховуючи злиплi зеленi купюри, хо, а корейцi чи китайози шкварчать з паяльниками у задницi i, напевне, чекають, що їм завтра чи коли там принесуть обiцяне бабло, i смажаться, як шампiньйони. Ухнарi копченi. Вiн сидiв i вперто перераховував грошi, але чомусь його не полишала думка про корейцiв. Така тривожна жалоба, як вали чорних хмар над мiстом, як муторне повторення електронного лiчильника, що кривавою гримасою висiв на будинку. Так, їм доведеться полишити столицю, вилетiвши до Гонконга в цинкових трунах. Чорти б їх забрали. Засинаючи за кермом, вiн подумав, що таки його не дочекалася Iлона. Ну, i хрен з нею. Нехай розраховує. Хоч ногою пiд самий зад, теж менi, каралєва красати, я нєсу тєбє труси. Подивимось, хто крутiше. Вiн зараз розпочав дiло. I вiн задоволено подивився у нiч, - повiяла мжичка, перевертаючи мокрi газети. Вiн подумав чомусь про книгу, що колись знайшов у батька: коли вiн довiдався, що то Святе Письмо, то ледь не вдавився з жаху, бо ходили балачки, що хто його прочитає до кiнця, той збожеволiє. Вiн вiдкрив бардачок, витяг кишенькового формату Святе Письмо, що його дiстав у одного убiєнного свого знайомця при розподiлi майна, полистав, а тодi вiдкотився вже до тривожного сну.

А ранком пiшов снiг, поклавши глибоко синi тiнi. Горiв на сонцi кут будинку, стрiмко вгризаючись у сине небо. День наповнений свiтлим i чистим щастям; вона провела кiнчиком язика по губах, усмiхнулася про себе, втягнула нiздрями запахи, свiжi та незнанi, ядучi, солодкi, де запах сперми, хлорки та чоловiчої сечi, i вивiтрiлий запах жiнок, якi проходили цим широким блискучим свiтом до неї. Ця нiч дала їй не тiльки незалежнiсть, але щось глибоке лягло їй на груди, i вона дiйсно вiдчувала себе великою спокусницею. Проте це була тiльки миттєвiсть. Такi думки завжди виникають зранку, а кожен день приносить не менше паскудства, нiж iнший, фiлософськи зазначила вона. Ох, життя не варто турбувати, - вирiшувала, - воно саме про себе потурбується. Iлона вiдiйшла вiд вiкна, коли снiг посипав знову; в далекому провулку вона угледiла притрушену снiгом чорну «волгу», усмiхнулася задоволено, повернулася до лiжка i вiдкинула тихцем простирадло. У нього чудесна, майже жiноча задниця, без жодного волосся, анi найменшого пушку, рожева i чиста. Далебi, день шкода, коли все це закiнчиться швидко.

Так пройшла їхня перша зустрiч. Вiдтодi вона упевнено грала ученицю, i почасти це в неї здорово виходило, - змiнилася хода, сама розмова та поведiнка, так, що на всiх раутах, великосвiтських i нi, вона привертала увагу, як велика недосяжна зiрка. Там, де її колись помiчали як гарну дiвчину, про яку можна тiльки подумати, щоб затягти в лiжко або присвиснути на вулицi, але забути через кiлька хвилин, зараз вона з'являлась як вибух, як трiскуча феєрiя, що несподiвано обривалася на вас холодними потоками водоспаду. О, перед нею пролягав дiйсно фантастичний свiт, що змiнював форми або захолоняв з бридотнiстю свинячого смальцю: секс, наркотики, гучнi компанiї, - все це пусте, як вчорашнiй коханець, бо їй вiдкрилося споживати власнi можливостi. Нiчнi клуби починали тiльки-но вiдкриватися. Там вона знаходила нових знайомих з iншого, зовсiм дивного свiту, якi могли процiджувати просто так це повiтря, отримуючи з того зиск. Прагматичний її розум, майже аналiтичний по-чоловiчому, захоплював Миколая.

- Можна споживати виноград узимку, але для чого? Головне, як це зробити, не ковтаючи його гускою, а вiдчути насолоду втрати, а потiм знайти i насолодитися. Можна отримати насолоду i вiд смертi, якщо у неї не пiрнати надто глибоко, - проговорив Миколай, одягнений у шкiряний ковбойський костюм, пускаючи зi свого, - вуста бантиком, - рота неправдоподiбно синi кiльця диму. Повсюди мiж столиками снували дiвчата в срiбних бiкiнi, пропонуючи напої.

- Вiдвертiсть сексу, - продовжував вiн, пiдкликаючи дiвицю, грацiйно взявши за лiкоть, так, щоб вона нагнулася i вiн мiг їй щось швидко зашепотiти на вухо, i ляснувши по литцi, звернувся до публiки, що мляво розвалилася за столиком: - вiдвертiсть сексу спустошує, коли людина не знатиме йому цiну, його святостi, не знатиме шляху до нього…

Iлона провела розпачливим поглядом дiвчину в срiбному бiкiнi, яка вирiзнялася з усього одноманiтного гурту якоюсь грацiєю, змiшаною з отруйною потворнiстю, Миколай тiльки стрельнув поглядом, але вдав, що не звертає уваги, продовжував говорити до пари, що складалася з Лариси, мiнiатюрної блондинки з великими порцеляновими очима, що вiдбивали свiтло, розвинутими грудьми i вiчною сексуальною недугою на обличчi, й карлика з напудреним, нарум'яненим обличчям, як лице мiньйона, що воссiдав на кiлькох батистових подушечках. Звали карлика Гоша i мав вiн дуже чудесну iсторiю, що вже закочувалася у минуле, як срiбнi вiдсвiти совєтського iстеблiшменту. Його з якихось причин найменше хотiла бачити Iлона, хоча скрiзь i повсюдно Гошу називали «душечкою». Так вiн i носив прiзвисько, ласкаве, навiть по-жiночому мрiйливе - Гоша Душечка, коли вiн наближав обличчя в потворнiй сумiшi кольорiв клубу, з яскравими вибухами люмiнесценцiї, котра нагадувала викиди сперми, а вiрнiше, цей процес iмiтувала, то перед вами зависали жовтi бiльма очей з тисячами фiолетових капiлярiв, гачкуватий нiс, вощана потворнiсть обличчя, обквацьованого жiночим гримом. Але то нiчого, то всього-на-всього старiсть, i нiчого бiльше. Прославився ж Душечка тим, що мав неабияку чоловiчу снагу, а тому за часiв совєтських мав попит серед незадоволених дам номенклатурного походження, тобто з мажорних сiмей. Доходило до того, що за ним вилаштовувались у черги вiд старшокласниць i до шiстдесятилiтнiх, струхлявiлих, вже за межею клiмаксу номенклатурниць, якi числились у паперах, проштампельованих засмиканими клерками, як домогосподинi. Вiн дефiлював мiж вiденськими меблями, гнутими левовими лапами, тримаючи в руках табурета, шепочучи хрипким голоском добренького гномика: «О, кохана, зараз, тiльки зараз!» Одна дама навiть похлинулася його спермою, а тому заскоченому Душечцi довелося викликати швидку: вiн сидiв серед позолоти чашок, серед картин з важким маслом, де всi пристрастi прихованi, як у музеї. Швидка застала його майже мертвого, вже посинiлого вiд переляку, з прокушеним язиком, йому довелося давати уколи, аж доки на пишних своїх ложах не застогнала хазяйка, вже конвульсивно дряпаючи наманiкюреними кiгтиками простирадло. Тут тiльки бригада отетерiло зупинилася перед розтягнутим бiлим тiлом вродливої молодицi, що хапала останнi ковтки, а коли їй придавили на груди, то з горла полилась якась густа сумiш, що нi в якому медичному каталозi не була згадана, її таки врятували, але слава Душечки поширилася за межi Києва, аж до тiєї столицi, де подiбнi Гошi й водилися, але мали стать набагато слабшу. Його возили в парнi банi, де вiн воссiдав на великому, пiдбитому червоним крiслi, зi стримлячим хрєном, що пiднiмався, як флагшток; хтось за той орган виголошував промову, а вiн благодушно приймав, - його заводили до окремої кабiнки або навiть i так, як пiвник з маленьким бiлим задком, вiн наскакував на молодицю iззаду. Жилося йому ситно, задоволено, а ще тому, що людиною вiн був освiченою, з ним не зовсiм упитим бикам було про що поговорити, наче усмоктуючи ту природню злобу, яка накопичилася у ньому за двадцять рокiв iснування. Потiм, як часто трапляється у слизькому iснуваннi, у Гошi з'явилася любов. Це була горбата прибиральниця у центральнiй лазнi, з одним бiльмуватим оком, з покрученими ревматизмом ногами, але з гарним контральто, що ним вона виводила, коли випивала чвертку горiлки, серед смiття: розпарених березових вiникiв, порваних трусiв, презервативiв. Тропочучи нiжками до роздягальнi, Гоша зупинився, наче у нього влучила блискавка, i стояв, зачарований голосом, який, здавалося, линув десь iз пiднебесся. Вiн обтирався рушником, повзаючи у смородi випарiв риб'ячим поглядом украй знiченого чоловiка, а тодi, набравшись смiливостi, закутавшись у простирадло, рушив темними коридорами пiд смiх та аплодисменти достойної публiки, весь заливаючись потом, дiстався прикарабка, де шкрябала мiтлою прибиральниця Лiза, спiваючисвоїм чудесним голосом. Гоша Душечка остовпiв вiд побаченого, так воно йому впало в око, бо отi покидьки йому зараз стали смарагдовими купами, а товариство, що висипало позаду нього, просуваючи виблiдлi писки в отвiр, якi щось говорили, накопичуючись, як грона сифiлiтичного гною десь позаду, достойнi всiлякого смiття. Вiн вдихнув повiтря i запитав: «Мiлєйшая, а не бажаєте пройтися зi мною?» Але Лiзка була глухою, тому продовжувала виводити контральто, шкребти мiтлою, аж пiсля п'ятнадцятихвилинного галасу вона пiдняла голову, втягнула голову в плечi так, як роблять люди, що завжди вiдчувають себе винними, i впала на задницю. Гоша простягнув свою лапку, i вона подала руку. Вiд того все i почалося. У Гошi почав псуватися характер, вiн лютився, але його потребували все частiше та частiше; вiн вже почав вiдвiдувати нарколога, а одну даму навiть укусив, на що та простягнула йому ремiнця з шипами, виставила свого мiцного зада зi спущеними трусами i благаючим голосом попросила: «Покарай мене!» Потiм Гошу побив один секретар райкому, який теж зняв свої французькi штани, виставив зморшкуватий зад, але Гоша пiдiйшов i плюнув прямо в очко, - смачно i влучно. Тодi райкомовський вождь зняв черевика i, скиглячи iндюшим голосом, почав його бити каблуками по обличчю, хватати за член, що нiяк не хотiв пiднiматися, а вкiнець зiйшовся синьою слиною. Гошу вiдвезли до лiкарнi, де йому наклали кiлька швiв на обличчя, а один моложавий дженджик у чорному костюмi, з вiйськовою виправкою, попередив, що вiн може опинитися в мiсцях далеких, тобто поїде косити дуби. I тицьнув свiй телефон, конфiденцiйно пообiцявши допомогу, якщо у випадку чого, ну, вiн сам повинен розумiти. Гоша упав у депресiю. За першiсть володiти ним i його плоттю билися вишуканi совєтськi молодицi, мораль яких i їхнiх чоловiкiв межувала десь з мораллю Гошi, але останнiй вiдверто почав цуратися свiту. Тодi Лiзку спробували пiдкупити, але вона вiдмовилася i продовжувала збирати презервативи та порванi труси, закривавленi затички, i чекати на Гошу. I одного дня знайшли її у прикарабку, з головою у вiдрi рiдких помий, спiдниця заголилася, показуючи свiту рожевi рейтузи, надто дорогi та вишуканi для калiкуватої прибиральницi, а жижа ще продовжувала булькати. Лiзку не виймали до тих пiр, доки не привезли Гошу. Той тiльки махнув рукою, закурив «Герцоговину Флор», крякнувши, що немає на вас Сталiна. Далi судьба Гошi розпливається мутною плямою, бо вiн пропадає з окраїн совєтського iстеблiшменту. Вiдомо тiльки, що за якихось нез'ясованих обставин вiн отримав чотирикiмнатну квартиру на Печерську, поближче до Липок. Поговорювали, що вiн нипав голодний, геть виснажений вулицями, доки його не пiдiбрали вурки з Бессарабки, i вiн пiдпрацьовував у них «хворточнiком». Вiн залазив до квартири через кватирку, тобто «хворточку», загрiбаючи все накопичене добро хазяйнiв, хоча останнє було досить сумнiвне. Востаннє його бачили на якомусь телебаченнi, де вiн тримав опахало над розпростертою напiвоголеною красунею, i якось таким робом увiйшов у напiвбогемне, а потiм i свiтське життя столицi. Там Душечка i знайшов сексапiльну Лариску, зачарувавшись з її голосу, з її iменi, що для нього звучало, як останнi увертюри Моцарта.

Дама в стрiблястому бiкiнi продефiлювала укотре, а Миколай продовжував глаголити:

- Вам говорили про жорстокiсть Бога?

Гоша пропищав, ствердно кивнувши голiвкою, ковзнувши поглядом по заголенiй нозi Iлони; її сiпнуло вiд мутної хвилi бажання, але обличчя Душечки нiяк не викликало довiри, тим паче вона намагалася останнiм часом вiдiйти вiд Миколая хоча б на крок, трохи далi.

- Я вам теж скажу, що ви богохулите, вiрнiше, сказав би… - вiн вiдпив з келиха, дiстав Святе Письмо. Каламутними очима намагався щось вичитати, але облишив, кинув на столик, перевернувши кiлька бокалiв з коктейлями, i книга ляпнула в калюжу, що задзюрила на пiдлогу, пiд ноги дискусантам. Пiдiйшла дiвчина в срiбному бiкiнi, Iлона не стрималася й запустила їй руку мiж ноги, коли вона нагнулася; дiвчина початком сахнулася, знову подалася назад, притиснувши пiдборiддя до плеча, клiпнувши сiрими величезними очиськами на Iлону.

- Ви сьогоднi з нами пiдете… ну… - Iлона запитально глянула на Миколая, що покурював сигару, пускаючи свiй бездiяльний погляд помiж столикiв.

- Ми сьогоднi їдемо до храму. Так, до храму…

Хто образить дитя це найменше, то лiпше б йому було прив'язати камiнь чи то жорнова до шиї… i туди… Значить, утопити… - продекламував вiн, спостерiгаючи, як рука Iлони повiльно, як в анiмацiї, як у ролику, красиво сповзає по стрункiй нозi дiвчини i береться за келих з фiалковим коктейлем, де плавав напiврозталий лiд.

- Жорстокiсть Бога доводить, що його просто не iсну-є-є-є, - протягнула нарештi Лариса, що весь час тримала руку на матнi Душечки i уперто жмакала те, що витиснули кiльканадцять рокiв тому iншi.

- Дуже вiрно. Проте iснує падлюча iлюзiя, що таки якась капость дiє нашими мiзками, влазить у нашi бажання i сни, рухає отi хмари, оцi красивi ноги, вибризкує сiм'я з дiтородних органiв, а водночас нам це забороняє, - випалив, майже задихаючись, Миколай; оркестр якраз виливав пекучу лаву мексиканської музики, пари, що стояли передом, вивiшуючи свої обличчя, як табло, повернулися задами, в промiжнiсть яких повлазили труси, а на спинах розповзалися контури поту з бiлим кордоном солi. Офiцiантка вже збиралася йти, коли перехопила погляд Миколая, зупинилася, уважно скинувши команду поглядом. Гоша завовтузився в крiслi, чмихнув, завищавши:

- Гери хочу… Хочу героїнчика… Одну, всього лише одну, всього лише одну, - протягнув останнi слова нарозспiв.

Iлона сповзла повiльно на колiна, шаснула пiд столиком, вiдпихаючи однiєю рукою ноги, iншу виставляючи, як у пошуцi чогось, подiбно слiпiй, нарештi ухопила за матню Гошу, стискаючи та розтискаючи кулачок, доки вiн не писнув, трохи навiть сповз на подушечках, i коли його статевий орган вирiс до пристойного розмiру, з великою жадобою запхнула собi в рота. Гоша попискував, винувато поглядаючи на навколишнiх, потiм утупив професiйно погляд догори, дригнув нiжками, пролепетавши:

- Довга у нас дорога вийде до храму…

- Ц-с-с-с, - сказали всi.

Надворi ворожило бабине лiто, стояла ультрамаринова нiч, розвiшуючи в лiхтарних пародiях на свiтло кетяги мушви, дрiбної i кусючої; авто котилося повiльно, щоб якраз встигнути до вечiрньої. Iлона пестила голову Гошi, що дитиною муркав у неї на колiнах, але скорiш за все уявляла, як рiвчаком спини дiвчини у срiблястому бiкiнi збiгає пiт. Лариса зацiпенiло зирила поверх голiв.

- Тодi чому вiн жорстокий? Бог чому такий несправедливий? - видихнула вона воднораз, звертаючись бiльше до чогось невидимого, анiж до всезнаючого Миколая.

- Те, чого не iснує, як i вiчне кохання, завжди жорстоке. Як ото зараз Гоша та Iлона вiдшукали свого Бога. Бог це батько, тому вiн нiколи не причинить зла… А то є зло, забирати у людини задоволення, тобто те, для чого вона все життя iснує… - Миколай запалив сигару. - Але таїнство возвеличує людину, надає їй бiльше смiливостi, анiж вона має вiд природи. Я не сперечався, iснують якiсь духи, але вони не в силi рухати континенти, мiста, народи… Для чого людям такий Бог, що, знаючи про своє розп'яття, буде обрiкати на загибель тисячi невинних завошивлених баранiв… Це зовсiм нi до чого.

По цих словах авто пiдкотило до Лаври, м'яко гойднувшись, гальмонуло, i Андрюха Лямур закурив цигарку, сподiваючись, що нарештi цей гармидер утихне. Миколай вийшов перший, його широко розкидане волосся нагадувало гриву або волосся бiблейного пророка; вiн елегантно вивiв пiд руку офiцiантку в срiбному бiкiнi. Вони один за одним вискакували з авто, горлаючи та матюкаючись на всю вулицю, прикладаючись до велетенської пляшки вiскi, - тодi рiдкiсного пiйла. Тримаючи за руку Гошу, як дитину, йшла Iлона, а Лариса дрiботiла назирцi, як заблудла чи пристала не до своєї сiм'ї такса. Вони пройшли облузану браму з вивiтрiлим розписом, печальними та однаковими ликами православних святих. Гоша тричi поклав хреста, шморгонув нiздрею кокаїну, простягнув слоїчка Iлонi, але та потягла його в темiнь, на лавку, а гурт поповз за ними, вже притихлий, наче вгодований мармеладом рiй мух в очiкуваннi, коли перестануть працювати хазяйськi мухобiйки. Iлона пiдняла червону сукню i розставила ноги.

Гоша стягнув з неї мiнiатюрнi трусики, понюхав, жбурнув на кущi й ткнувся обличчям їй мiж ноги. Бiльше нiчого не було видно: лiхтар освiтлював тiльки верхню половину, її обличчя, наче з цiльного шматка мармуру, охоплене золотим вогнем таємницi, з тiнями на вилицях та щоках вiд велетенських вiй холодно i безпристрасно задиралося догори, i чiтко окреслене пiдборiддя лише виказувало напругу, що струшувала тiло. Гоша знав свою роботу. Вже через мить маска безпеки сповзла з її обличчя. Уста напiввiдкрилися, крапельки поту набiгли на чоло, - нарештi публiка побачила яблука грудей, що виглядали з чорного бюстгальтера, як вони безпомiчно тремтять, вириваючись на волю; волосся впало на обличчя, рот вiдкрився, червоний гостренький язичок бiгав пiднебiнням, губами, руки ухопили за голову Гошу, сiпнулися круглi колiна напiвзадертих у немислимiй напрузi нiг, i нарештi уста скрутились у букву о, i вона закричала, а Гоша вiдпав назад, фуркаючи, як кiмнатний пудель. Iлона покуйовдила його рiденьку чуприну.

- I я хочу-у-у-у, - пропищала Лариса, але Миколай, обтираючи пiт, дивлячись на дзвiницю, патетично проголосив:

- Ми, напевне, пропустили вечiрню… Ходiм… Ходiм у сонмище святинi!

I вони вiдповiдно встановленому порядку, по ранжиру, як вiд самого початку подорожi, шеренгою, перегукуючись, рушили до храму, що нагадував iздалеку середньовiчну фортецю.

- Як тут здорово… Як все збуджує, - нарештi пiсля кiлькагодинного мовчання заговорила Наташа, виваливши лiву сiдницю, i вони лише зараз помiтили її витончене обличчя мадонни з розмазаною помадою, що пробiгла кров'яним струмком по пiдборiддю; великi синi очi з тугою втоми, взагалi вiд життя, а не вiд цiєї вечiрки, вiд гульби; вона стояла i вдавала збуджену, хоча, можливо, було i так. Професiя вибирає людину. Хлiб завжди гiркий. Миколай реготнув, зиркнув на Iлону знудженим поглядом, i в його очах ледве-ледве забiгали хтивi хитрi iскри: надпив з горла, смачно сплюнув, патетично пiднявши пляшку, задоволено гикнув, i розпочав викладати сентенцiї, в яких нiхто з присутнiх нiчого не тямив.

- О, рай для грiховникiв, тут нiкому немає мiсця, навiть сивобородому Саваофу, - лишень ми, тiльки ми. Бiльше нiкого. Ми однi в цьому свiтi. Ми, як новоприбулi, що прийшли в цей свiт благодатно святинi, де пiднiмається дух над плоттю, щоб возз'єднатися, виродивши потворну маску кохання. Ми заперечуєм, що Бог то є любов. Яка то може бути любов, коли вiн її вiдбирає i знищує народи та континенти. Саваоф дременув з переляку в iнший всесвiт, бо там легко виправдовуватися або взагалi не мати стидоби.

Йому соромно за себе, бо вiн не що iнше, як неiснуюча субстанцiя.

Нарештi вони зупинилися бiля церкви. Чорнi, як круки, монахи чи послушники тирлувалися бiля входу. Вони поглядали на жiнок, на чоловiкiв, нарештi Iлона зважилася, пiдiйшла i культурно напитала:

- Нам можна зайти до храму?

- До храму нiкому не забороняється заходити. А лєпо спросiть у отца настоятєля. Вам на iсповедь? Алi на службу? Тогда можно… Конєшно, можно…

- Ага, - зовсiм не по-iнтелiгентськи пробуркотiв горiлкою в горлянцi Миколай, надливаючи з пляшки, додав: - Може б, ви, отцi, причастилися? Святої водицi, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа пiдставляла обличчя пiд падолист.

Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потiм запросили його до келiї. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келiї, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» - «Це так збудливо!» - говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потiм вони стихли, наче тi люди, що рахують чужi кроки: пiдбори човгикали, човгали, торохкотiли об брук. Затихли, i вони, наскакуючи один на одного в темрявi, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запiзно. А тому скрiзь шмигали професiйнi жебраки, торговцi сувенiрами. Минав 1991 рiк.

Священики пропливали в золотi вогнiв свiчок ожилими мумiями. Густi їхнi голоси сладкозвучно влiтали у вуха та уми пастви, що раз по разу, навiть не до ладу, осiняла себе хрестами, а хто i передчасно падав навколiшки. Так дiти з благоговiнням падають на сiдницi, зажмурюють очi перед рiздвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзi вона потрапить на смiтник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Iлони, що уперто не хотiв злазити з нижньої частини спини Наталiї. Вiн розщiбнув ширiнку, сунув її руку туди, а вже потiм шепнув: «Ми її причастимо…» - «Як?» - «Я знаю давно тут когось…» I, коли заспiвали пiвчi, вiн кiнчив їй у долоню. Iлона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обiйдеться… Я знаю, що там нiчого нема, але нашi ставили до стiнки тiльки за те, що посцяли в кiлометрi вiд пам'ятника Лєнiну.» Вiд воскових свiчок, вiд тлустих, одягнених у пурпур i золото пастирiв Iлонi робилося нiяково.

- Колись, мадам, жарив дiвок прямо тут, на сповiдi. Так, мадам, на амвонi. I не одну… А в будинку Лєнiна я сцалс-с, мадамс… I не одинежди.

- Банально, фi, як банально… - Iлона продовжувала облизувати пальцi, слiдкуючи то за попами, то за спиною Наталi. Щось у нiй є.

Таки щось iснує в цьому храмi. Як шкiру по-живому обдирає: аби не було страшно, то нiколи б не зайшла. Банально, але в житi i треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влiзеш.

- Тут один з моїх гаврикiв ошивається, - сказав Миколай. За пiвроку спiвжиття, нi, просто життя з ним, Iлона навчилася, а то навiть i перевершила Миколая; а саме: манiпулювати людьми, заводити коханцiв, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча i донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товариствi.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували пiд черевиками. Балачка стихла.

- Ти чуєш, як збуджує тут? Саме тут… Це магiя кохання, - протягнула вона загробним, навiть мiстичним голосом, косуючи оком на Наталю, що грацiйно перевалювала сiдницями i йшла попереду всiх.

I сказав Христос Iудi: подивись, яка гарна жiнка переходить дорогу!

- Вона блудниця, я знаю її, - це Марiя Магдалина.

- Це звiдки? - вставив свого Гоша.

- Звiдки менi знати. Пам'ять не повертається, а якщо i приходить, то у виглядi старезної бабери, ти навiть не впiзнаєш її, наче на похмiлля подивився у власне вiдображення в калюжi унiтазу, де не спрацьовує злив.

Миколай хильнув з пляшки, спробував ще щось видати:

- А жiнка з розпатланим, до самих сiдниць, волоссям вимила йому ноги… Я колись давно читав лекцiї з фiзики i матерiалiстики, у вислiдi чого менi заманулося в головцi сполучити дух i плоть, пардон, у головi. Фiкцiя. Потiм я читав лекцiї по марксизму-ленiнiзму, i бiльшiсть моїх учнiв ось бач, де опинилася. Комсомольцi завжди влаштовуються… А там, Душечка, зовсiм не твоє дiло… - позаду, лопочучи рясами, з вигостреними, але рум'янощокими обличчями, зiгнувшись, як хорти, йшли монахи. Iлона з цiкавiстю тваринки дивилася на молоденьких, з райкомiвськими личками послушникiв.

- А вона менi подобається, - Iлона закурила, глибоко затягнулася димом, солодко видихнула i сказала: - Нам вже час.

Авто м'яко в'їздило прямо-таки у сало ночi, пiдсмаженої лiхтарями.

Наталi везли причастити, чи освячувати, як у них називається.

Iлона вiдкинулася на сидiння з мертовною до зеленої втоми мiною на обличчi. Вони котили у новенькому мерседесi разом з благоухаючим батюшкою та двома монахами. Вiд монахiв збудливо смердiло, по-тваринячому, з домiшками якихось вже звiтрiлих парфумiв. Вона роздивлялася себе у люстерко, що висiло над головою Андрiя Лямура, плюскаючись образом своїм у маленькому срiбному озерцi скла. Я їй таки подобаюся, знову мерехтнуло в нiй про Наталi. Авто м'яко летiло. Будинки стояли, облитi яєчним жовтком, - свiтло з будинкiв, привабливе, далеке, мовби у тебе не iснує такого, а ти у первiсних випарах, у втомi минулого, але колись повернешся в цей iржавий, затасканий, як вульва повiї, свiт. Хто це зробив… Ага, крицева траса, з поодинокими iномарками. Наталi виблювала, її обiтерли, заспокоїли кiлькома понюшками кокаїну, i вона почала розповiдати iсторiю свого життя. Iлону збудило бiльше риговиння на плечах та штанях батюшки. Авто захилиталося, як пiсля землетрусу. Оказiя. Кругляки площ покоїлися в калюжах жовтого, густого, мов желатин, умиротвореного свiтла. Вулиця лежала мертво посеред потухлих вiкон кiоскiв, де блимали свiчки, - на той час їх по-дурному називали кооперативами i з тих будок їх вiтали гемороїдального кольору обличчя власникiв, а тут, звiсно, напасть. Рекет, бандюги, одним словом, уролог їм знадобиться. Податкової тодi ще не iснувало.

Можливо, i добре, подумала Наталi. Авто котило мiж будинками, доки його рiзким ударом не знесло у лiвий бiк. До цього вона не помiчала людей. Вона i ранiше їх не помiчала. I потiм. Вона знала, здавалося, їхню натуру i породу з народження. Вона дозволяла їм iснувати в однiй площинi, навiть не задумуючись. Швидше за все, гадала, що такий недолiк легко виправляється. Вона дивилася на них, як крiзь кришталеве скло або мовби дитина у просмердiлому гаддям серпентарiї. I лише крiзь запiтнiле скло. Отож трапилася оказiя. Нiчнi птахи висiли ганчiр'ям на гiлках. Кокаїн у Гошi закiнчився, i вiн все прикладався до пляшки, попискуючи тихо, як миша. Аварiя його мало обходила. Його цiкавили вiскi й батюшка. Iлону засмоктувала нудьга: все наперед було зрозумiлим.

Жiнка стовбичила бiля новенького вольво iз зiжмаканою передньою частиною. Площа Слави лупилася каламутним оком в небо. Так завжди вiдбуваються фатальнi зустрiчi, - зовсiм не її, видавалося, думка проскочила у зболiлих, втомлених мiзках, якi вже починали рухатися в черепi вiд кожного поштовху. Незнайома жiнка мовчала, стримiла, як пам'ятник Пушкiну, на роздорiжжi, утиснувши кулаки в боки. I мовчала, посмоктуючи довгу цигарку.

- М-мадам, - пропищав Душечка Гоша. - Ми вам вiдшкодуємо.

- Ми вам ракету шатл… - утнув Миколай i зайшовся добродушним реготом. Iлонi таке iмпонувало. Вона мимоволi замилувалася своїм другом з розкiшною шевелюрою, з очима, як смола, i таке iнше. Втомлено повисла головою, вiдчуваючи, як трiщать хребцi на шиї.

- Не маю сумнiву. Я з вас не злiзу, - приємно прохрипiла потерпiла, запалюючи цигарку. Рухи в неї рiзкi, майже чоловiчi.

А вона гарна, навiть груди, що були трохи завеликi. Птахи на гiлках заворушилися. Затихли.

- Дай їй вiзитку, Андрiю, - зi свистом затягуючись димом, прорiкла помираючим голосом Iлона. Наталi зникла, затремтiвши у свiдомостi мокрою, обпльованою ганчiркою. Хтось невидимий зiтер її з пам'ятi.

- Грошi наперед.

- Ми вам шатла придбаємо, чого ж там…

I вона несподiвано для присутнiх розсмiялася. Птахи злетiли з осик, за хвилину мирно порозсiдалися, напевне, затямивши, що їм нiчого не загрожує i нiяка паскуда ними не повечеряє. Хто їх знає - птахи, одним словом.

- Славнi ви люди, - виголосила жiнка, повiдомивши, що вона Нiолiна. - Але бiзнес є бiзнес. Але ви славнi… Навiть дуже…

Iлона перекинула погляд на карлика, який намагався виповзти з розваленої попiвської машини i викликав дзвiнкий i щирий регiт у Нонки; потiм її погляд знуджено, киселем обвиснув на обридлому Миколаї, i вона чомусь пригадала, що його до тремтiння захоплювало, збуджувало, як самця, коли вiн тримався за поручень, який тiльки-но полишила витончена ручка жiнки, залишивши пiсля себе тонкий серпанок дорогих парфумiв; або простий м'який пук, повiтря, випущене в лiфт жiнкою з прямої кишки. Це його надихало i збуджувало. Але зараз вона не грала, навiть не вчилася iмiтувати: втома втягувала в чуму безвиходi. Лiкар би сказав, що це простiсiнька пiсляалкогольна депресiя. Але складно бути справжнiм, якщо ти не вiдаєш, що воно таке. Гiвно тобi, i все тут. Естетика присутня в iнших мiсцях, десь на Льва Толстого чи в лесбiйських хазах. Обiпершись об пожолоблене попiвське вольво, вона курила цигарку за цигаркою, а груди Нонки гарної грушовидної форми ходили пiд вовняним светром. Стан гiтарою. Вся доглянута - вiд кiнчикiв нiгтiв на ногах i до карих добрих очей. Iлона розбиралася в людях. Саме в таких, - блядi на все життя, з обличчями добродiйницi. Щось заворожувало в них. Жити, так, видно, жити за будь-яку цiну. Перепалювати життя з глини на пiсок. Наталi з її очиськами святої з гумовим причмоком втягувала депресiя. Вiд несподiванки вона торкнулась лiктя, м'якого i податливого, теплого i насправдi живого. Це повинно поєднатися. А батюшка ворушив бородою i дивився, вилупивши очi, на обвислу чуприну Миколая. Iлона подумала: мабуть, у нього зараз холоднi яйця. В обох, це дуже приємно - вiдчувати в маленьких теплих долонях чоловiчi яєчка; вiдчувати силу того, що можна зробити з їхньою чоловiчою силою. I вже потiм, коли вона помахала їм рукою, ще раз кинувши: «Славнi люди! Дуже славнi. Душенька, потелефонуй!» - Iлона зловила себе на тому, що Нонка не кинула жодного погляду в її бiк. I Наташа повернулась у свою нiшу, розмазуючи свiдомiсть солодкими i пустими обiцянками виродженої перемоги; примостилася кошенятком, облизуючи вухо Миколаю, намагаючись просунути долоньку в його матню. Дурепа, кретинка i селючка, - нiяк не втямить, хто тут крутить сонце.

- Ти ще не причащена… Не можна, - вiдмахувався вiн, покручуючи носом вiд її риглiв. Авто обiгнуло кiлька кварталiв, розсипаних на пагорбах блискiтками бiсеру.

- А чо ми єдiм в етот свiнарник, - нарештi викинула якусь змiстовну фразу за цiлий вечiр, яка була полишена якого-небудь змiсту. Але всi зрадiли. Навiть дали нюхнути Душечцi кокаїну, i той заторохкотiв язиком на повну силу. Не Масква. Тож вони обiгнули, прошили на роздовбаному авто кiлька масивiв. Оговталися на Петрiвцi: чорний смог наприкiнцi траси, вiдразу за мостом, здiймався вгору куполами. Чи екзотичними пальмами, розпустивши листя диму над районом. Карлик з облiзлим гримом i рум'янами нагадував гнома, що охороняє золото предкiв, ну, наразi пузатенького, зi злобою, влитою в очi, упослiдженого чоловiка. Але анi злиднi, анi багатство не мають доброчинностi. Тi навiть не рахують, скiльки лайна в туалетi, iншi, з великими грiшми, давляться жадобою i витрачають дуже мало, перераховуючи кiлькiсть калу в унiтазi. Але нiхто вiд того щасливiшим не став. Проблеми у людей рiзнi, але початок однаковий, хоч ти всерися. Карлик що мав сили надував мiзки, аби показати перед батюшкою благочестивого християнина. Може, заблудлого. I то дiло. Батюшка тiльки бухтiв, вивалюючи зiньки, сопiв носом. Потiм дiстав гороскоп i втупився у нього, аби не слухати теревенi Душечки. Карлик голосно, вiд переляку, на поворотах бздiв. Пiсля кожного пука отець клав хреста i гомонiв: «Демони iсходять… Iсходять демони…»

- Я скорпiон, - виголосив батюшка, задоволено погладив великого хреста i замрiяно подивився на мiсто, що розпласталося в покорi бiля туманiючих пагорбiв. Вже свiтало. Смужку неба над дахами важко було визначити, але чорний дим вiд велетенських, як доiсторичнi тварини, будинкiв, розповзався провулками. Iлона зараз бажала заснути. Мати говорила, так, клята матуся, нi, мама це святе, але ця недотрахана курва говорила, що краще б заснути та не прокинутися. Бачили дурочку? Наталi з невинними очима святостi дрiмала поруч з Андрюхою Лямуром. Монахи раз вiд разу прикладалися до велетенської пляшки пiдробного вiскi, купленого в «Iнтуристi»; йшов кiнець 1991 року.

Потiм авто вивернуло на Подiл. Собацюра лизькає жадiбно воду з калюжi. Сморiд, густий, всмоктаний у цей район, як донор, не змiнився: повсюди зеленi вiд плiсняви недоїдки, псота чамкала синi тельбухи бiля Житнього ринку. Нiчого не змiнилося. Вошивi безпритульнi. Весь свiт у паршi, солодкiй, смердючiй, а прийде бо-час… I лопнуть синiми тельбухами - в цьому навiть пафос iснує, живиться падлюче. Рогатi, кострубатi. Ранiше такого не було. Засвербiло у носi. Чи розумiють вони скотську свою натуру? Вона вiдчула вiдразу, вперше у життi, - до всього. Яма депресiї натягла на неї лантуха. В цьому щось є, в цих людях, але вони, напевне, живуть краще, нiж її, Iлонина, сiмейка. Свiт притягується вiд одного полюсу до iншого. Заздрять злидотi, яка зла вiд недоїдання; iншi злi, що їм мало. Скрiзь палали кiоски або чорнi їхнi остови. Люди дiлом займаються, а не проциндрюють батьковi грошi. Заворушилося десь в глибинах цього незмiнного свiту, i суча яснiсть передалася, напевне, їй. I вона нiчого не зупинила, а пустила далi потоки чужорiдних, фi, слизьких думок, небезпечно балансуючи на своїх почуттях. Нарештi вона знайшла в глибокiй ямi депресiї вихiд. Праця. Ось що її вiддiляло вiд зовнiшнього свiту, а про внутрiшнiй нiякого хрiна не тямила. Вiн, той свiт, проживав у її тiлеснiй оболонцi, як мавпа у клiтцi, їй треба було чимось займатися. Здоровий секс нiкому не заважає. Але банани теж нашармака нiхто не дає, навiть у зоопарку. I присутнi знову набули для неї якогось змiсту, проливаючи в її внутрiшнiй свiт небаченi фарби. Прекрасно жити, коли ти живий, вдихаєш густе, як кисiль, повiтря. Чудесно бiжить прохолода затишку, чудово.

- Ну, що там зараз? - дивлячись на трасу, зголосився Лямур.

- Iдемо до «Каштана».

- Одягати Наталi. Ми пiдшукаємо найшикарнiше, що є в цьому мiстi.

Вони летiли на розбитому авто отця Радонiя, радiсно вигукували, з насолодою перебиваючи одне одного, як змiнюється мiсто, як чорт все вилизував. Ха, добре помiтили, - проникливiсть розуму - ознака духовностi, саме так, духовностi та могутнього iнтелекту. Дорога розчинялася, як хто її окропив сiрчаною кислотою. Потiм проминули Самсона, що колись дзюрив водою чи то з рота, чи то з прутня, але у темрявi не розбереш, а ще вони тут не були цiлу вiчнiсть; проїхали упродовж бiлої стiни Торговельного Центру, повз обшарпанi, але вже де-не-де з наведеним глянцем, як попороховiлi старушенцiї, будинки. Батюшка одiрвався на якусь мить вiд гороскопа i пророчив, дивлячись на новенькi будинки серед обтрухлявiлих єврейських халуп:

- Наче в писок плюнули!

I знову утупився в тлустий том гороскопа, що вициганив, а мо', й поцупив з архiвiв. Батюшка вiрив у все: у чорних котiв, у жiнок, у щурiв, азбуку, в лiтературу, горiлку, особливо у посний день так з оселедчиком або смаженим на цибулi криваво-червоним м'ясом. Щодо Бога, то кожному вибирати. Пiди розберися, де те добро. Принаймнi остання думка належала батюшцi. Вiн прямо втупився у свiй гороскоп, i видавалося, що очиська ось-ось вилетять на пожовтiлий архiварний фолiант.

Iлонi знову перехотiлося працювати. Вона безцеремонно залiзла до кишенi Душечки, дiстала срiблястого слоїка i намастила ясна кокаїном.

- Вiд карiєсу допомагає, - хихикнув через плече Лямур.

- Завтра ти звiльнений, - мертвим, загробним, без iнтонацiї голосом промовила вона i зловила себе на тому, що її збуджує власний вуркотливий голос, що набирає високого контральто потойбiчного;

так, так - вловила мигдалевий запах мертвечини, i тiльки цiєї хвилини Iлона зовсiм по-чоловiчому поцiнувала, що таке втрачати, нищити, тобто спалювати власноруч мости, з насолодою отруйника, що споглядає смерть своєї жертви, яка судомиться в передсмертних конвульсiях, тобто перед її очима; в єдину мить вона зачудувалася, нi, замилувалася широкими плечима, рубаним, але iнтелiгентним, з ознаками виродження, обличчям Лямура. До бiса, нехай вимiтається. Вiддати належне, - вона не була зiпсованою, а йшла своїм шляхом, й цю дорогу напевне, вказували її предки, але на позiр Iлона виявилася поганою спадкоємицею, а попросту нiчого не тямила, як людина, якiй дається все легко i надурня. Лямур не був сенсом її життя, але наразi вона вiдчувала втрату, наче щось близьке, за непробивним склом, - вiрнiше, щось спорiднене пов'язувало їх. Принаймнi ця думка в жовтому мороцi ночi терла її мозок, наче загадка ховалася десь у самому Лямурi. Пiзнiше втямить, що вони призначенi одне для одного, в тому сенсi, що час змусить обох повернутися, щоб пройти якийсь шлях; але зараз вона далебi не вiдчувала нiяких мук, анi терзання, анi найменшого жалю. На позiр Iлона не була егоїсткою в тому розумiннi, що не вiдала такого слова, як Бог, але це дратувало її, як i кожну людину, яку виховали тiльки так, щоб вона розраховувала на саму себе, любила близьких, майже точно обраховану кiлькiсть народу. В цьому, поволi, пiзнiше вона вiдчуватиме чарiвнiсть, так, начебто свiт закручений навколо її пупа, нижче i нижче. Сурогат релiгiї, що виринав привабливим спокусником, лягав туманом пiд її ноги. Життя надто коротке, щоб думати про потойбiччя, але десь нутром вона вiдчувала ту сиру, вологу прiрву, i туди вона летiла, хоча насправдi то була тiльки пiсляалкогольна та наркотична дiя, вiрнiше, наслiдок надмiрного збудження, що йшло на спад. А ще доставав писклявий голос карлика, що вже набожно бубонiв, коли захмелiлi монахи смикали його за члена, який ворушився у його блискучих, майже блазенських штанях. Тодi її голова чи те, що в нiй, колотилося, несподiвано запрацювало у релiгiйному дусi, вiд несподiванки, моторошного жаху, Iлона нiчого не зробила, а тiльки закричала, широко вiдкривши свої гарнi, розумнi, як у кiлера, очi: сурогат її релiгiї навiть не ховався у забобонах, у гаданнях на картах, цiєї звичної для жiнок меляси. Але вона навчалася у Сорбоннi, тому щось таки проростало, бубнявiло раковою пухлиною глибоко в її iстотi. Проте щось генетично в'їлося в мiзки. Латентнi вiруючi, богопоклонники. Ага, при нагодi необхiдно звiритися з думками Миколая. Це як миттєвiсть, яку буцiмто пам'ятаєш наче вчора, але, на превеликий жаль, на скрушний вiдчай, повернути це неможливо. Вона бажала розваг. Яма, волога яма ночi проковтнула її. Самогубцi теж мають вибiр, рiзонуло в головi синiм люмiнесцентним свiтлом, шумом пройшлося у вухах i заглохло наприкiнцi провалля вулиць, у подiльськiй ямi, куди шматками спадав туман. Вони, принаймнi, швидше за всiх мають вибiр мiж реальнiстю i небуттям, а балачки про потойбiччя… Нiчого. Як пiсля кокаїну. Велетенська яма. I тьху. Смердить, як пiсля чи перед мiсячними, або чоловiчим, мужським сiм'ям. Нiчого немає, окрiм цього нудного життя, вiд якого бiльшiсть хоче закрити очi. Iлона ухопила за руку Наталi зi скляними очима, кинувши через плече, байдуже, зовсiм не зле, але владним тоном наказала:

- Благослови, батюшка.

- В любовi немає грiха.

- Я в цю ахiнею не вiрю, Родиславчику!

Вона неспроможна була вiрити, але звiриний iнстинкт самки щось надокучливо нашiптував на вухо, i вона, як потопельник за соломинку, хапалася i вiрила тому голосу; Iлона iнстинктивно шукала опертя в чому тiльки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргiях, грошах, першому коханцi. Дитячий романтизм любовi надто швидко вивiтрився. Але потрiбнiсть вiри, без пошуку, терзала її. Надто Iлона любила себе чи iнших, хоча слово для них це було порожнє: вона цiлувала на балконi голу Наталi, але це нiчого не давало, навiть не збуджувало. Але вона була далека вiд того суспiльства, мов за непробивним матовим тюремним склом, i ще не йняла вiри: людинi всього в життi замало. Нiхто не привчив її до терпiння, працi, все легко давалося. Що не скажи - грошi, як би їх не кляли, давали свободу, принаймнi тут, у цьому мiстечку, де будинки зависали в ультрамариновому вечорi. Досту дешевi новорiчнi iграшки на ялинках. А потiм вона пам'ятатиме хмаролом з проваленого неба, i вона вибiжить пiд осiннiй дощ, пiднiмаючи догори руки, наче до поганського божества, подiбно неофiту, що несподiвано прийняв вiру, мов ту якiсну ковбасу за низькою цiною в крутому супермаркетi. Проте i ця короткочасна вiдрада кинула її в яму депресiї, i мокра вiд дощу, з понуреною головою, вона поплентала до авто. Зараз вона знала, що робити, забуваючи, що все закiнчується надто швидко. Життя коротке, говорив батько, але не втемяшив у голову, що є безлiч свiтiв, i те, що людина сама не вiдає, для чого тягне цю життєву юдоль. Але вiн i сам того не знав.

А Iлона вiдчувала - щось негаразд. Водiй таксi намагався завести розмову. Пустота вiдчуттiв наповнювала її до краю, це навiть її збуджувало. Вона пiдфарбувала губи, клацнула запальничкою: уста ще тримали запахи Наталi. I авто помчало на бiсер вогнiв. Знову нескiнченна безперспективна дорога, в'їдалося в її мозок. Потiм вона пам'ятатиме, що таксi котило в бiк Липок: десь позаду чулися дзвони Лаври. Листя розсипалося iз дзвоном сусального золота. Хрустiло пiд колесами. Вони котили до Нонки. Нонка, з мундштуком а-ля Гiппiус, в яскравому манаттi, незалежна серед напiврозвалених, але антикварних меблiв, воссiдала на крiслi, i ранок висвiтлював Нончине видовжене обличчя коллi. I присутнiм говорила, розтягуючи слова, нарозспiв; «Дарагуууша,» - що означало - права вона, а то решта неграмотна балаканина i розмова далi недоречна. Як i належить сексуально незадоволенiй фемiнiстцi, вона одягала все червоне, тiльки бiлi чобiтки, але теж з рожевими пiдборами. Вона говорила: «Я донька кочегарiв, але в менi нуртує шляхетна кров…» Нiхто не сперечався. Здебiльше якось невизначено всi махали головами, мовчали, а вона, розвернувшись спиною, через плече говорила: «Так, дорогушi… Приходить кожному свiй час».

А Iлона гнала таксi занедбаною трасою, порепаною трасою, чавлячи равликiв; спочатку вона прямувала навмання, але вже у сум'яттi думок зрозумiла, що таки мчить до Нонки, яку бачила раз у життi: вона вiдчула спорiдненiсть душ чи просто бажання розважитися, ну, хоча б на кiлька днiв, але її щось марудило, викручувало нутрощi вiд передчуття нової авантюри. Але у цей час її не покидало сум'яття. Тож на сiрiй трасi, окутанiй фiолетовим серпанком, спалахнуло кварцевою кулею: «Бог». Таксi рiзко гальмонуло, i вона нi з того нi з сього зайшлася iстеричним смiхом. Таксист ошелешено дивився на пещену кралю зi злиплими косами, яшмовими очима. Iлона нарештi перестала смiятися, тiльки сказала:

- Хочеш, дам? Тiльки швидше їдь i не валяй дурня…

- Вимiтайся геть. Ти якого хрiна на гальма натиснула?

- Придурок… Вези, а то пошкодуєш.

- А у тебе, часом, не СНIД?

- Поїхали, - прошепотiла вона, i зараз пожалкувала, що немає поруч Лямура: здається, що ось зараз падають лiтаки, вiд неї тхне його спермою, а вiтер розносить свинячий сморiд.

Але дорога виявилася тяжкою. Водiй крив матом, не зважаючи на мажорну супутницю, - авто зупинялося через кожних пiвгодини, а траса за мiстом, що виводила на дачi, порожня, i Iлона пожалкувала за власним авто, за Лямуром, хотiла, щоб той всадив цьому виблядку кулю в лоба.

А з Нонкою склалося все гаразд. Вона була панянкою чи панi ексцентричною, модною, - починаючи вiд шмаття i закiнчуючи всiлякими новiтнiми зсувами - вiд сексу до релiгiї. Мрiя спокусити благочестивого священика чи монаха доводила Нонку до релiгiйного екстазу. А коли пристрасть проходила, то вона геть забувала про Бога, наче дешевий фiльм про Бетмена; її витончена естетична натура iнодi дозволяла дiйти до храму, поставити свiчку, любуючись золотим тремтливим вогником. Це була не iнакше, як мода, перемiшана з лайном снобiзму. Це був такий час, коли розпалювалися думки про те, що Бог людинi чимось зобов'язаний, а не вона Господу. У Бога не шукали любовi, а бiльше користi. Бувало, навiть вступали з ним у суперечку, щоправда, у божевiльнi. Нонка бовталася у своєму яскравому ганчiр'ї фемiнiстки десь посерединi. Вона хвацько перекручувала релiгiйнi вислови, щоб блиснути ерудицiєю або затягнути когось у лiжко. Але переважно це була сороча трiскотня, супроводжена екзальтованими рухами. Цього разу це трапилося з Iлоною. В лiжку пишногруда, з рiзкими порухами, але теплiша i податливiша, вона сiдала, пiдмостивши п'яти пiд сiдницi, прогнувши спину, i груди розпливалися у гарнi округлi чашi, говорила:

- Якщо Бог iснує, то вiн зробив єдине правильне рiшення з усiх своєх дiянь: створив мне… - i по-дитячому заклiпала очицями.

- Ха-ха… А тодi звiдки взялася решта… Решту створила ти, - Iлона тицьнула пальцем у бiк Нонки.

- А i правда… Авжеж, правда. А ти задумувалася: чому Бог, а не Богиня? - зачаровано якось промовила Нонка, нахилилася i гострим кiнчиком язика лизнула сосок Iлони.

- Це треба запитати у Лаврентiя, - Iлона голосно, на всю кiмнату, розсмiялася.

- Хто такий?

- Та є один божевiльний бомж, що мешкає у будiвельному вагончику. Колишнiй iгумен, монах чи пiп, я мало у цьому розбираюся.

- Н-у-у… Так цей усе знає. Треба буде дiйсно запитати… в яку дiрку вiн застромляє…

Iлона, грацiйно крутячи тугенькими сiдничками, гола подалася до ванної кiмнати.

- Бажаєш разом…

- Нi, я втомилася…

- Тодi зроби менi лiгрет… Може, розiгрiєшся…

Нонка висунула свого гостренького язичка, рожевого, з лiловим вiдливом, крутнула його у ротi, роздула щоку, провела пiднебiнням, знову висунула. Iлона розвернулася до неї спиною, стала раком, широко розставивши ноги.

- Може, дарагуша, у тебе це любов.

- Лаврентiй казав, що надто мала… Чи щось подiбне… Чи немає взагалi…

- Фу, яке блюзнiрство… У нас є щось лiпше, нiж у них.

I вони подалися до джакузi.

А Миколая вперше у життi вразив недуг, велика сверблячка. Його мало обходила вже й Iлона, хлопчики, монахи, безпритульнi малолiтнi бомжi, що пiдробляли на вокзалах майже за безцiнь; вiн тинявся пiдземними переходами з патлатими хiпi-дiвчатками, але одного ранку вiн прокинувся i побачив за вiкном готелю в маленькому провiнцiйному мiстечку безмежний бiлий простiр снiгу. Вiн почув пустку душi, порожнечу рокiв, але це все додало вiри, - йому все остогидло. Годинами Миколай пролежував на диванi i чомусь думав про далекий серпневий полудень, залитий свiтлом, так, що все навколо видавалося присипане снiгом. Тодi спокуси проповзають мимо, повiльно, як слизьке чорне гаддя. I вона знову зловила себе на тому, що дивиться на постать Лямура, зачаровано, досту, як змiя перед весною чарується своєю жертвою. Свiтле обличчя його, свiтле, як розправив крила, закриваючи шляхи поневiрянь. Слiпа для чужого печаль його, i у неї сiре лице; слiпа печаль його, як у поганського бога, з оксамитовими очима i мертвим поглядом чорних болiт. Слiпа, бо нiчого вiн не знає. Тiльки стрiлами вулиць летить погляд його… А день слiпий ще i стиглий ранок бiло смiється. Й Iлона легенько поцiлувала в губи Наталiю, навiть не вiдчуваючи прiлого запаху блювотини, її колисав золотий спокiй безкiнечностi життя.

Затим, у помережаних сутiнках спливаючого дня, розтуливши уста, що оголювали нiжнi перлини її зубiв, вона iз зачаруванням дивилася на оголенi тiла монахiв, якi стискали один одного в обiймах, хропли, мирно потрушуючи бородами, пускаючи сивушних драконiв, i вона, дивуючись чомусь такому, чому вона вiддавалася з вiдчуттям власної повноцiнностi, зовсiм без нудьги, з глупою дитячою перевагою над цим блискучим свiтом заборон, якими вона балувалася, нi, над якими навiть мала владу, але зараз, у вологому до тупостi передвiстi ранку, що губився у бурштинових калюжах, якi нерiвним склом, роздутим вiтрами, переверталися в очах, трiщали на сонцi, - рушила мiж голих чоловiчих тiл до ванної, але застала там батюшку i Душечку, якi намагалися пiдняти разом зiв'ялого прутня отця, а зв'язана в позi розiпнутої, Наталi ледь-ледь сучила ногами. Iлона не пам'ятала того вечора. Вона швидко викинула його за ранковою чашкою кави i сигаретою. Наталi мало приваблювала її. А ще бiльше, коли вона застала Душечку i батюшку бiля неї, хоча вона знала, як батюшку оприходував натхнений вiрою карлик. Як одного монаха за надто непристойне iгнорування компанiї та посвяти Наталi Миколай i батюшка надушили i згвалтували, запхавши йому в рота листки зi Святого Письма, горлаючи i регочучи: «Дуже ти вже вiруючий…». I танцi, iз запiтнiлими тiлами, оголеною спиною Наталi, що грацiйно вела танок посеред чоловiкiв, якi гарцювали ратицями, скидали одяг, пускалися кола, а Миколай говорив, взiбравшись на стола, ухопивши монаший з прищавим писком член фiолетового кольору обома руками, а монах кiнчав тугим струменем сперми на фужери, килим, i, звiсно, на обличчя.

- Бог це любов! Бог це любов! Бог це любов!

I всi кричали, пили, бiгали бiля роздягненої Наталi, яку монахи розтягнули на столi, повторюючи ритмiчно, голосно, так, що голоси зривалися на хрипiння:

- Грiшниця! Дємонiца! Ми виженемо з тебе дємона!

Iлона пройшлася темними калюжами, що смердiли чоловiчою сечею, вивiтреним вином, людським калом, перед її очима стояв туман, крутило у шлунку, внизу живота, а монахи намагалися подiлити роль чоловiка та жiнки мiж собою, з бубонiнням, пускаючи соплi, гачкуватими пальцями обмацуючи сiдницi, норовлячи засунути пальця в анус, i це створювало неабиякий гармидер, танець запiтнiлого щастя; а вона взяла за руку Наталi й вони пiшли в синiх вибухах люмiнесцентного свiтла, яким вистрiлював ранок, з шумом вiтру у верховiттi дерев, до спальнi. Але вона не була такою дурною, щоб класифiкувати свiй паскудний ранок одним похмiллям; вчора, нi, сьогоднi: м'якi, податливi уста Наталi, вигнута, вилiплена спина, пружнi, але податливi стегна, її пальцi прямо провалювалися у плоть, а невеликi чашоподiбнi груди бризкали молоком, вишукана оголена жiнка, нi, майже дiвчина, яка аж нiяк не нагадувала Iлонi сестру, матiр, однокласниць, - коротка втiха, яку вона може знайти будь-де. I з першим променем сонця вона по-дитячому розкинула руки, ноги i щиро, щасливо засмiялася, - її свiт лежав перед очима, лягав на руки, нiжно подався пiд її пучками, щосекундно холонучи, набираючи дивовижної форми фантазiї, яка вже не мала нiчого спiльного з життям, майбутнiм, а зльодянiла в минулому. Наталi лежала на животi у зiм'ятих помаранчевого кольору простирадлах; вiд її подиху сiдницi у неї тремтiли, руки безвiльно, але по-ляльковому грацiйно звисали на бильцях, а кулi грудей пiд тиском тiла виглядали з розкриль пiд плечима. Це Iлону захопило. Вона не вiдривала погляду, аж доки сон не зморив її: за вiкнами жовто колисалося повiтря, разом з падалiшнiм листям, налипаючи на вiкна, зупинки, i небо високо пiднiмалося над пласкими чорними дахами, так, що у кiмнатах повзали великi страпатi тiнi. Чого нема, - подумала Iлона, - того завжди хочеться. Iлона це давно знала. I це витягувало з її свiдомостi головне, правило для пошуку iншого, але навряд чи вона сама знала i вiдала про шлях, навiть вказiвникiв не розрiзняла…

Тепер вона застала iншу картину: Миколая лигав один з монахiв, а позаду Наталi намагалася засунути синтетичний фалос в анус монаха.

- Непостiйнiсть теж фiлософiя… Тому я не люблю фiлософiї, а кохаюся в самiй собi… - холодно сказала вона, i в цю хвилину один iз монахiв голосно перднув. Iлона вiдчинила кватирку, непорушно дивлячись на мiсто, яке займалося синькою дня, вiдфарбовуючи останнi хвилини ранку. Це було гарно, майже як лiтом. У бурштинi осiннього сонця, що клало iнший колiр на брунатну пещену шкiру Iлони, робило її обличчя таємничим, ляльково прекрасним. Вона розкидала оголенi ноги по-чоловiчому, i намагалася вловити короткi хвилини щастя, перемiшаного з ненавистю, байдужiстю.

III

Того дня лив сiрий дощ. Ми побачили, як зiгнутий у три погибелi Принц Дакарський пiднiмається пагорбом, втомлено i ледаче переставляючи ноги. Вiн нiчим не видавав того заполошного сум'яття, а йшов, як людина, що зiбралася в далеку дорогу. Стояв на вулицi о тiй порi сiвкий березень. Погода змiнювалася: то був туман, то дощило з дня у день, то несподiвано сонце виглядало, орошаючи пагорби, мiлини, заводi, степ жовтогарячим, як золото, свiтлом. Несподiвано з'явився Лаврентiй, який вже зiйшов на той пагорб, де колись розташовувалася добра частина Соснiвки з будинками, дрiбними лавками, а зараз там вирваними зубами зяяли котловани, огризалися костомахами смiтники. Принц пройшовся, не оминаючи липких калюж, противно чвакаючи пiдошвами, кидаючи тiнь на стiни, i сiв поруч з Лаврентiєм бiля свого старого дому. Вiн сiв i поклав поперед себе обрiз, пачку патронiв. Закурив мовчки, начебто бiля нього нiкого не було. Благенька трава тремтiла на вiтровi.

- Тебе пригостити чаєм? - нарештi видавив вiн iз себе, але все ж не дивлячись у бiк Лаврентiя.

- Можеш. Було б добре, а то ноги крутить на погоду, - вiдповiв Лаврентiй.

- Тодi ходiмо всередину. Нiчого тут гав торгувати. Скоро брати Асласми прийдуть. I тобi тут зовсiм нiчого, старий, робити.

Вони сидiли на верандi, покрученiй диким виноградом, в якомусь неймовiрному затишку, мовчали, напевне знаючи, що щось доходить кiнця. Принаймнi того не треба було запитувати у Лаврентiя. У кухнi шипiв газ; газета з шурхотом гада сповзла зi столу на крiсло, з крiсла на пiдлогу, хлопнула краями i лягла на дертичнiй, з велетенськими прорiхами пiдлозi. Принц зовсiм не звернув на неї уваги. Можна було тiльки гадати, про що вiн думав: чекав, коли закипить чайник, чи, може, коли по нього прийдуть. Того, тобто Лаврентiя, що сидiв навпроти нього, не iснувало. Тiльки порожнiй березневий день з немислимим травневим небом. Дощ сипав на безкiнечно сiрi рiвнини, пагорби на горизонтi видавалися синiми горами.

- Ти як гадаєш, - нарештi видавив Принц iз себе. - Людина часто вiдчуває… Нi, чи кожна людина вiдчуває кiнець?

- Не завжди, - вiдповiв Лаврентiй, ковтнув мiцного чаю, кахикнув вiд задоволення. Цей кашель чимось насторожив Принца.

- Я завжди заздрив тобi, Лаврушо.

- Коли хтось заздрить, то недалеко вiд паскудства. Але, швидше, ти не заздрив. Це навiть у мене було, коли я ще був послушником, i, видавалося, далi менi нiчого не треба: я дивився на свiт, що лягав навколо мене, зi здивуванням, але ото радше було саме здивування, а не заздрiсть. Мене довго тодi турбувало, як може людина так жити. Саме так - жити. Iншого менi не приходило до голови.

Старий Побiденко вiдкашлявся i пiдняв голову, дивився у трiснуте вiкно, задерши пiдборiддя так, як люди дивляться крiзь окуляри. Вiн сидiв з таким виразом обличчя, який буває у лiтнiх людей: нiчого не виказуючи поглядом, нi за що не чiпляючись анi думкою, анi дiєю. Вiн просто дивився у синє небо, що швидко линяло вiд дощу. Пахло свiжим вiтром, таким, який буває лише у березнi. Нiчого доброго чекати i нiчого поганого. Висить собi шматок густого киселю.

- Ти прийшов мене провести?… Ну, як там кажуть, - вiдспiвати, - кутики його уст хитро заграли на цiльному засмаглому обличчi.

- Щось таке, якщо твоя ласка…

- Угу…

Принц пiдвiвся, щоб напитися води iз крана - чай був мiцним, майже чорним, як мазут.

- Коли ти молодий, то завжди прислухаєшся до всього. До життя, до людських звичок. Ти звiряєш зi своїми, i хочеш чи нi, а намагаєшся десь жити в цьому руслi. А потiм несподiвано тобi робиться байдуже. Ти розумiєш, що вже живеш по-iншому, i тебе зносить туди, куди ти найменше хотiв. А потiм порожнеча. Ось так, - Принц обiтер рота хусточкою, сiв i знову подивився у вiкно, вже на нову частину мiста, вiдрiзану вiд червоного цегляного язика старого району широким руслищем асфальту. Дощ котився над бiлими, майже порцеляновими будiвлями великими голубими кулями; авто снували велетенськими жуками.

- Що мене привело до цього?

- Добре, що ти щось розумiєш, - тихо сказав Лаврентiй i надпив чай.

- Я багато чого розумiю, але вдiяти нiчого не можу…

- Коли вiра в людину вигасає, то приходить любов до Бога. А ти її замiнив ненавистю, вiдчаєм.

- Нi, я намагався наздогнати потяг, який рушив без мене, чомусь в один день вирiшивши, що саме там залишилося для мене мiсце.

- Так… можливо. Але нiколи не пiзно.

- Ти не втiшай! - майже закричав Принц. - Невже ти зупиниш розкладання свiту чи скасуєш пекло, чистилище, рай? Чи ти…

- Все у руках Господа…

- Ти надто жорстокий чоловiк, тобi нiхто про це не говорив?… нi, говорили, але ти вперто заївся на своїх буквах, навiть не помiчаючи, що навколо живуть люди… Вони страждають, мучаться, кохають, ненавидять… Коли ти з'явився в наших краях, то всi гадали, що прийшов один iз нас, але ти не виправдав надiй. Ти зробився анi тим анi сим. Ти не здатен, попрiч твою вiру в Бога, допомогти людям.

- Якщо вони хочуть того, що зараз, то так - не здатен. Кожен собi визначає цiну. Як зав'яжете на землi, так вам i на небi буде…

- Знаю без тебе… Грамотний, - тихо завуркотiв Принц i помацав обрiз пальцями. - Вже вихолонув, - не вiдомо, до кого, напевне, сам до себе, промовив вiн. Десь недалеко грала музика, завиваючи разом з вiтром, але зараз нiхто з них її не чув, принаймнi не дослухався. Принц взяв мiдний, позеленiлий вiд часу чайник i знову подався в кухню. Лаврентiй подумав, що чайник лишився вiд старих часiв, коли Принц Дакарський намагався налагодити своє життя розмiрене, добротно, коли ще не носив того прiзвиська i коли була жива його дружина. Старого взяла незрозумiла туга, яка буває тiльки тодi, коли впускаєш до себе чужий, зовсiм тобi чужий i незрозумiлий свiт. Калюжi мертво лежали на п'ятаку асфальту.

- От ти мудрий i багато знаєш, - кинув Принц, повертаючись назад уже з окропом. - Знаєш вiдповiдi, але нiчого вiд вiкiв не змiнилося, i ти не спроможний щось вдiяти. Хiба що пробулькотiти молитву… 'Кий хрєн з неї користi. Не покладеш, не з'їси, не обiймеш, як жiнку. Все це пусте. Колись я намагався щось зрозумiти в тiй писанинi, але час потвердив зовсiм iнше, нiж там говорилося.

- Мудрiсть неспроможна дати на зло свiту нiякої ради. Iнодi вона сама буває надто злою. Все у руках провидiння i Господа нашого. Не iнакше, коли ти забуваєш про такi речi, приходить зло.

- Пхе-хе… Що таке зло… Де на ньому написано… Я жив i нiкому нiчого поганого не бажав, але прийшли люди i принесли менi зло… Що я, по-твоєму, повинен був робити? - Принц закурив цигарку, завмерши поглядом на синiй, iнодi жовтiй мряцi дощу. Потiм з'явився звук; видавалося, що звук ожив десь у нутрощах дощової купелi, як щось iнорiдне, проте як те, що настирливо намагається покрити i шум дощу, i удари людського серця зараз двох рiзних людей.

- Пiсня, - байдуже сказав Принц, кинув недопалок у калюжу i повернувся гривастою потилицею до Лаврентiя.

- Той час, старий, зараз хтось прийде… Менти або чечени… Мать їх.

- Ще не час.

- Це менi вирiшувати, - закричав було Принц, але осiкся. Встав, пiдняв обрiз, переламав його i загнав туди два набої. Набої новенькi, з блискучої мiдi, видно, зарядженi жаканом.

Тодi старий потягнув повiтря нiздрями, i йому зробилося шкода цього свiту, цього чолов'ягу. А потiм перемiшалося, так, напевне, перемiшалося все у життi старшого Побiденка, який в одну нiч став називатися Принцом Дакарським. Вiн навiть не згадував, бо свiт спогадiв зараз був для нього надто чужим, швидше, далеким, як нiч, що сьогоднi прийде, але вiн уже не застане її тяжкого подиху в запiтнiлих вiкнах, як тодi, серед жовтого молозива лiхтарiв, що мерехтiли одноманiтним тягучим сяйвом.

Вона стояла пiд дощем у намоклiй сукнi, в подертiй курточцi з написом «Ми любимо нашого американського тата», притискаючи до грудей рожевi вiд холоду кулачки з обтрiпаними букетиками безсмертникiв; вiдразу починалася чорна вирва пiдземного переходу, лiворуч пахтiв запахами Мак-Доналдс, а люди метушилися, йшли, занурившись у мелясу лiхтарного свiтла перед тим, як пощезнути з поля зору, навiки для тебе i для бiльшостi, у велетенських норах метро i пiдземного переходу, i лише мертве без риби озеро, де червоним олiвцем пiднiмалася труба смiттєспалювального заводу, приносило гнилiсне, але уперте дихання свiтла. Володька Побiденко зупинив вантажiвку, наче вжалений, дивився на пух густого неправдоподiбно рудого волосся, збитого у дрiбненькi кiльця, на рожевi кулачки, притиснутi до грудей, i мертвi безсмертники, мокрi, як ганчiр'я. Вiн вилiз iз кабiни, постояв, нервово тягнучи смердючу «Приму». Темрява давила на плечi, а навпроти, у кiлькох кроках вiд нього, стояла дiвчинка на тоненьких ногах, витягнувши худу шию, на яку насаджена гарна голова з волошковими очима, що прозорили з-пiд шапки рудого пуху на свiт, i вигостреним, з горбинкою носом; вiн не знав, хто вона; проживши добрих п'ять десяткiв рокiв, вiн так i не навчився розрiзняти жiнок, розбиратися в їхнiй поведiнцi, хоча це не було нiчим особливим для нього, бо у пам'ятi, в глибинi ночей, бiлих простирадлах, запахах кухнi, iржавої води жила його покiйна дружина, i за довгi роки вiн звик з нею кожного разу прощатися, подумки цiлуючи в розтуленi уста. I тодi вiн нiчого вже не думав, тобто того разу нiчого не думав, а ловив загублений погляд волошкових очей i бажав вiдчути дихання розтулених, фiолетових вiд холоду уст. Йому нiчого iншого не прийшли в голову, як пiдiйти i запитати:

- Ти хочеш їсти?

- Так…

Вона не здивувалась, як людина, давно звична до цього.

Вiн узяв її за руку i повiв до вантажiвки, лячно стискаючи вузьку i холодну долоню з довгими пальцями, ловлячи себе на думцi, що вже колись, дуже давно, вiдчував подiбне.

У кабiнi, коли його обдало теплом, вiн прийшов до пам'ятi, злякався однiєї думки: що далi? Але витягнув вовняного светра, простягнув звично й упевнено, навiть не гадаючи, що може за цим послiдувати, а вона стягнула куртку, потiм сукню через голову, бризнувши холодною водою i запахами переходу, вулицi, вивiтрених парфумiв, потiм повернула до нього розрожевiле обличчя i попросила чимось витертися.

- Ага, ага, ага, - забубонiв вiн, однiєю рукою риючись у бардачку, нарештi вiдкопав шматок якоїсь тканини i кинув дiвчинi, вибачаючись, що нiчого iншого немає.

- Нiчого, - сказала вона.

Вiн натиснув на стартер, машина зрушила з мiсця, i вiн зловив себе на думцi, що ж таки вiн чинить i для чого воно все; свiтло било крiзь скло прямо на її обличчя, ледь пiдняте, з гострим пiдборiддям, а вiн вчепився у кермо так, що аж кiнчики пальцiв побiлiли, кров вiдiйшла вiд обличчя, i видавалося, що тiльки очi живуть та серце, що боляче гупотiло у грудях.

Так у його домi, занедбаному, з купами протрухлявiлих меблiв та книг, з'явилась Алiса. Спочатку вона подовгу сидiла, пiдтиснувши ноги, з нерухомим поглядом, одягнена у непомiрно великi джинси та вовняного светра, щось тихенько наспiвуючи про себе. Вiн повертався з роботи, готував якусь їжу i вiдносив до кiмнати сина. Того, чого Побiденко боявся найбiльше, не вiдбулося, i вiн полегшено зiтхнув. Десь через тиждень вiн спробував з нею говорити, але вона усмiхалася так, що йому робилося моторошно, i вiдповiдала коротко «так» чи «нi». Вiн звик до неї, як до старих дзигарiв, до обтрiпаних плакатiв, до посуду, принаймнi переконував себе, але жарко обдавало груди, коли вона, обмотана рушником, виходила з ванної i сушила проти вiкна бiля батареї волосся, перевiсивши голову i розкинувши рудi кiльця патлiв золотистими iскрами по бiлих худих плечах. Худе, вже жiноче плече, вiн уявляв собi чиїсь руки на ньому або взагалi лiзли думки зовсiм нечистi, як гадав Побiденко. У понедiлок, через тиждень пiсля її з'яви, вiн залiз до заначки, куди вперто складав грошi, що їх надсилав син, - начебто i не гребував, але не наважувався їх витрачати.

- Хочеш, я тобi куплю сукню?

- Хочу.

- А ще, видно, треба телевiзор.

- Так…

- А може, хочеш ще щось?

- Ляльку i косметичку.

- Скiльки тобi рокiв?

- Сiмнадцять.

- А не пiзно з ляльками?

- Як знаєш…

Вiн купив їй сукню i ляльку. Сукня коштувала дорого, майже його двомiсячний заробiток, але вiн чомусь вирiшив, що саме така повинна бути: синя, з рожевими квiтками по полю, легка, справжнiй шовк. До всього вiн придбав косметичку, з маленькими ванночками, куди вiн необережно залiз пальцями.

- Гарна, - сказала вона i почала стягувати светра та штани.

- Ти не соромишся?

- А чого я маю соромитися? Невже я тобi не подобаюся? - розпашiле обличчя, байдужий погляд, бiлi зуби, розтуленi рожевi уста.

- Iди в кiмнату i переодягнися…

- Як знаєш…

Їла вона багато. Спершу Побiденку зробилося лячно, але скоро переконався, що то минеться, - так буває завжди, коли ти голодуєш. А потiм настала зима. Сльотава, блiда, з мокрим снiгом, ожеледицею. Вони перекидалися кiлькома словами, але принаймнi Алiса навчилася куховарити i весь день порпалася в кухнi, а ввечерi знову лежала на диванi, витягнувши довгi худi ноги з-пiд темно-малинового махрового халата. Вона майже не виходила на вулицю; зрiдка вийде на узганок i простовбичить хвилин п'ять, наче закам'янiла, з блукаючою усмiшкою на видовженому блiдому обличчi, де рум'янець пiдозрiло розливався щоками, так, як буває у жiнок перед статевим актом. Iнакшого порiвняння Побiденко не мiг придумати. Потiм пiшов снiг. Бiлою стiною. Наступила справжня зима, що проковтнула всi звуки, окрiм тих, що сповнювали трасу, їхнi стосунки не просунулися далi: Алiса пролежувала на диванi, гризла шоколад, вирiзала з дорогих глянсових часописiв чорнявих чоловiкiв з романтичними i мужнiми профiлями; зрiдка, а потiм все частiше вона пiдходила до його кiмнати. Вiн не мiг у такi часи заснути до ранку. Днями, на роботi, вдома, вiн ловив себе на фантазiях, зовсiм не припустимих для дорослого чоловiка, що ось-ось вступить у лiтню межу. Вiн гадав: як воно буде, коли зайде ненароком до ванної, а вона почне обтирати пiну на трiпотливих грудях, що нагадували грушi, але пiднятi догори, iз задраними рожевими сосками; або сидiтиме, байдуже витрiщившись на туманну амальгаму антикварного дзеркала, яке належало ще прабабцi його дружини. Згадка про дзеркало, а вiрнiше, про дружину, остуджувала його, i тодi вiн з тупим вiдчаєм думав про сина, навiть затявшись викликати його образ, а так ось думав, намагаючись придушити тупий бiль. Але все сходило, i перед ним знову виникала Алiса. А дiм оживав; вона просила його приносити квiти, розсаду, i скоро, пiд березень, зеленi паростки обплели кухню, її кiмнату; квiти вибухнули серед розламаних меблiв. Серед сiростi запiтнiлих стiн, ветхостi життя, що колись починало тут, у цьому домi, торувати путь, i враз джерела висохли, i нiчого не лишилося, окрiм висохлого русла. I однiєї ночi, вже в березнi, на сконi його, вiн вiдчув її запах, терпкий, солодкий запах жiнки, її тiло шаснуло пiд ковдру, легке, як пушинка; рука обвила його могутню, здорову шию, налиту життям, i вiн навiть перелякався, що розчавить її, але про iнше вже не думав. З тiєї пори запахи Алiси заповнювали його вологу, просяклу бензином i солярою кiмнату.

Вiдтодi його життя наповнилося змiстом, що межував з iстерикою, непевнiстю i майже юнацьким безумством. Вiн вiддавався роботi, але все частiше заглядав у синiвську заначку, проте в їхньому життi нiчого не змiнилося: вона лежала на диванi або сушила на сонцi бiля вiкна волосся, тихо наспiвуючи пiснi.

Iнодi на Побiденка находило, i вiн запитував:

- Може, нам побратися?

- Не зна-а-а-ю, - протягувала Алiса зовсiм по-дебiльному, а вiн червонiв, як хлопчик, - Хiба я дуже старий?

- Яка рiзниця… Це неважливо… - смiялася вона, мотнувши головою i розсипавши iскри вогняного волосся.

- А… А… А що головне?

- Не-е-е-зна-ю-ю, - тягла вона свого, i очi знову прозоро впиналися кудись у куток.

До початку весни все лишалося незмiнним, аж до тiєї пори, доки не з'явився Мамуд на прiзвисько Клешня. Пiд ранок, десь це випадало на середину березня, їх розбудив настирливий, наче комариний писк, дзвiнок у дверi. Побiденко пройшовся кiмнатою, дивуючись приємному настрою, дарма, що за останнi кiлька мiсяцiв вiн втратив спокiй i що його так рано хтось потурбував, - може, вiн гадав, що повернувся син. Але на порозi стояло кiлька незнайомцiв, чеченцiв з щетинистими харями, вологими вiд наркоти i вiчного жаху очима.

- Вам чого?

- Нас паслал Лямур… Нам надо три дня… всього три дня i ми пайдьом…

Побiденко стояв i думав, а швидше, намагався прокинутися.

- Проходьте…

Так вони i оселилися на невизначений час: двоє чеченцiв i один українець з двома золотими фiксами, який називав себе не iнакше, як Аль. Вони просиджували в кухнi, пили горiлку, кидали недопалки на пiдлогу, зрiдка серед ночi виходили на подвiр'я, щоб перегомонiти. З'ява нових людей дивним чином вплинула на поведiнку Алiси.

- Хто такi? - обличчя пашить червоним, очi блищать, зробилися глибокими i переконливими, наче зберiгали якусь таємницю; вона одягла нову сукню i намагалася пролiзти в кухню, куди її Побiденко завбачливо не пускав.

Одного разу, повернувшись додому, вiн застав її у компанiї, з розтрiпаною зачiскою: вона курила довгу соусовану сигарету, пила «Амаретi», липке i бридке вариво, винахiд мiсцевої шантрапи, ще з часiв, коли земляки Мамуда давали чосу в цьому районi. Вiн нiчого не сказав, але зачинив її у кiмнатi, а сам вирiшив, що краще їй купити телевiзор. Пiсля цього Алiса чи то перестала навiдуватися в кухню, чи завбачливо приховувала вiд Побiденка, принаймнi вночi вона також приходила, лишалася до ранку, але неспокiй увiйшов у їхню оселю, бо вона раз по раз не пропускала нагоди, щоб не розпитати про незнайомцiв. I взагалi, поводила себе якось нервово, навiть збуджено, Володимир почав лякатися її молодостi та гарячкуватого темпераменту. Одного, разу вiн запитав:

- Тобi що, Мамуд подобається?

- Звiдки ти взяв? У нього ноги немає…

- А звiдки ти знаєш?

- Вiн менi показував. По колiно вiдбабахали, зараз у нього протез. Французький. Вiд ноги майже не вiдрiзняється, - i знову з'явилися той шолудивий блиск i таємниця в її очах.

- Тримайся вiд нього подалi, - сказав Побiденко.

- Пхе… от iще.

- Я тебе попередив.

- Тодi купи телевiзор. Не можу вже…

- Добре. Ти б книжки читала. Он їх у нас скiльки…

Алiса засопла носом, кинула на нього лукавий погляд, зiперлася на лiкоть, i вiн бачив її голе напружене тiло в лiхтарному свiтлi, ловив роздратовано запах парфумiв, власного поту, i ще нiколи не вiдчував себе таким самотнiм.

- У нас? - перепитала вона безтурботно.

- Так, у нас…

- Здорово… Тiльки затям, що народжувати дитину я не збираюся.

Побiденко отетерiв, вiрнiше, здивувався, бо вона зроду не виголошувала за день i двох слiв. Вiн нахилився, погладив її щiчку майже з дитячою шкiрою, а вона несподiвано для нього сахнулася назад, затуляючи обличчя руками, легенько скавулячи, мов сучечка.

- Чого ти…

- Не бий мене… Прошу, не бий…

- Дурненька, - вiн пiдтягнув її до себе, притиснув так, що чув, як її серце скажено молотиться.

Чеченцi спiвали протяжно хрипкими голосами блатняцькi куплети, ляскали в долонi, по колiнах одне одного; їхнiй запах, гострий, теплий, рiзкий, як сеча на похмiлля, висiв у повiтрi, перемiшуючись з вiльгим духом запустiлої домiвки та квiтiв. Так, нiколи вiн себе не вiдчував таким спустошеним, закинутим долею далеко, забутим усiма на свiтi, як тiєї хвилини.

- Завтра я їх усiх вижену, - сказав вiн, засинаючи. Алiса вся напружилася i притислася до нього, вiн перехопив її прозорий погляд, що зупинився на лiхтарi, який нагадував великого бiло-червоного жука.

- Знову дощ…

Велетенський тарган пробiг кiмнатою, потрапивши на дорiжку свiтла, зупинився, а тодi шаснув у купу розкиданих часописiв та газет.

- От погань, - прошепотiла Алiса, i синя жилка забилася на її скронi.

Вони пiшли наступної ночi, лишивши двiстi доларiв на столi, нiчого не сказавши. Побiденко полегшено зiтхнув. I неждано запанував спокiй у його душi, лiг на думки, на почуття. Дiм став для нього затишним, свiтлим i чистим. Часом йому видавалося, що вони з Алiсою живуть у далекому свiтi, вiддаленi вiд людей сотнями кiлометрiв; йому видавалося, що свiт нiяк не пов'язаний анi з ним, анi з дiвчиною. Все, що розгорталося колись у його житгi, було вигадкою або сном, i Побiденко поволi почав звертати увагу на свою зовнiшнiсть, читати книжки, купувати газети. Предмети навколо набирали, сповнювалися такого ж змiсту, що i ранiш; спочатку це трохи його засмутило, але швидко печаль переросла у сумну радiсть. Вiн навiть мiг сказати, зiзнатися собi, що щасливий. Так минули березень, квiтень. А у травнi Алiса зникла. I, заставши порожню кiмнату, вiн злякався, як страшився i того моменту, коли Лаврентiй зiйде з пагорба, з цього майже єдиного пагорба на всю Соснiвку. Як зараз, так i тодi вiн знав, що час не стоїть на мiсцi. Час дивовижно рухливий, невблаганно i невидимо, - старiючий Побiденко розумiв це, розумiв i те, що коли Лаврентiй пiде, як пiшла Алiса, то у нього майже нiчого не залишиться, розкиданi довкiл предмети наберуть бiльшої значущостi, чiткiше окресляться малопомiтнi за життя контури. Якщо в ту хвилину його покинуть Лаврентiй, Алiса, син, i той, хто приходить, вже ступить на чорне вилизане руслище асфальту, срiбний затишок спокою вiдiйде. Принц вiдчує гиблу самотину в цьому домi, лишившись наодинцi з собою, i до нього прийде божевiльна думка, що лiтньому помирати набагато тяжче, нiж молодому, бо в останнього ще невiдомий свiт розкидається широкими крилами. Але хто його знає…

Вiн торсонув головою, але прогнати Лаврентiя не наважився. Нiмий свiдок його останнiх годин. I Принц зачудувався холодною i спокiйною течiєю своєї думки.

Але того разу Алiса знайшлася досить швидко. Вiн зайшов випити до генделика, збивши ноги в пошуках дiвчини. Йому пiдказав напiвслiпий Митрофан, що iнодi заносив якийсь харч Лаврентiю.

- Старiсть тягнеться до молодостi? - запитав вiн, пiдсiдаючи. - А молодiсть тiкає вiд старостi, бо знає, що в неї, окрiм неприємного запаху та надмiрної любовi, нiчого не вициганиш…

- Iди ти, - тiльки i сказав Побiденко i випив повну склянку горiлки.

- Тут двоє арабiв поселилося… Думаю, тобi буде цiкаво заглянути в гостi… Та ти їх знаєш. Вони квартиру у Власенчихи винаймають.

Так. Власенчиха перебралася в город i здає квартиру. Куди там стала… Налий-но менi, бо щось голова з самого ранку розвалюється… Не скупися. I для чого тобi пити? Ти ще молодий… То менi вже про те дiло, про смерть треба думати, а в тебе ще ого-го, - i вiн засмiявся єхидно i хрипко.

Усе обiйшлося дуже просто. Побiденко вибив одному арабовi зуби, iншому зламав щелепу i приволiк напiвживу вiд горiлки Алiсу. Вiн вимочив її у ваннi, закутав у ковдру i сидiв над нею до ранку, плакав тихо, сховавши у шерехатi репанi долонi обличчя. Вiн знову повернувся до звичних речей, до запахiв, до звукiв; крики птахiв, торохкотiння води об раковину, - все це наповнювалося для нього змiстом.

Як хто дав у спеку напитися холодної води. Iнакше вiн не мiг думати. Вiн просто вiдчував, i його вiдчуття виходили слiзьми. Пiсля цього його стали прозивати Принцом Дакарським. Вiн навiть зрадiв цьому новому прiзвиську, наче щось у його життi змiнилося назавжди: ранком вiн дихав на повнi груди, хмелiючи вiд однiєї думки, що може доторкнутися до її волосся, що його пальцi безборонно пеститимуть нiжну, майже дитячу шкiру Алiси. У його досвiдi не вистачало фарб, щоб заповнити пустоти, якi вiдкривалися перед ним у Алiсинiй душi, поведiнцi, i часто з дитячим переляком Принц Дакарський спостерiгав, як дiвчина сомнамбулiчно рухається у тьмi кiмнат, наспiвуючи одну й ту саму пiсеньку хриплуватим, з нiжним переливом, сумним та трагiчним голосом: «Не-кра-сива-я-я-я, но счастлив-а-а-я-я-я…». I весь час гризла молочний, солодкий до нудоти шоколад, вiд чого її губи робилися ще червонiшими. Так пройшов травень. А влiтку, на самому його початку, з тремтячим листям на куценьких деревах, сизим маревом над пiщаними дюнами, подiї заповнили глухий кут Соснiвки отруйним соком неспокою. Тиша затремтiла, як мертве плесо озера, замкнувшись наприкiнцi, для багатьох навiки.

Про Льопу говорили, що вiн з'явився ранiше, - просто хитрий свинар не наважувався вiдразу вийти на люди. Iншi вiдкидали цей факт, бо Льопа вже не був Льопою, а Левом Достопочтенним. Вiн пiдкотив на дамбу в чорному лiнкольнi, в оточеннi двох жiнок i двох кремезних, з невиразними обличчями охоронцiв, що супроводжували його навiть тодi, коли Достопочтенному заманулося вiдлити у кущах або полюбуватися краєвидом озер, - вiдтодi, як вiн зник, минуло рiвно десять рокiв. За цей час Льопа вилiкував свiй кон'юнктивiт, залiкував прогнилу простату, завiв черевце, а обличчя рожевiло вiд ситого та благополучного життя. Нiхто його спершу не впiзнав. Якраз у мiсцинi з'явилися люди i почали ладнати щось подiбне до каплички, мабуть, сподiваючись, що незабаром тут постане Храм. Це були греко-католики. Новина стурбувала монастир i церковникiв, але перший мiсяць вони тiльки приглядалися. Щоправда, вночi охоронцi пiдловили кiлькох монахiв, якi поцупили пару рулонiв руберойду, мiшок смоли, але далi нiчим особливим будiвництво не прославилося. Їм нiхто з мешканцiв Соснiвки не заважав, але i не допомагав, за винятком Лаврентiя та колишнього вчителя української лiтератури. Лаврентiй вирiшив зiбрати раду i вiдправити до монастирської влади для переговорiв, а швидше, таким робом старий хотiв попередити московський патрiархат, що храм буде зводитися i що заважати не рекомендується, хоча б задля суспiльного блага. Але греко-католики такий план вiдхилили. I Лаврентiй погодився, навiть не образився, а став частiше заходити, до ночi тягав цеглу, мiсив глину, бовтав густий цемент. Вони потерпали вiд голоду, їм не було де прихилити голови, тому частина замешкала у його вагончику, а решту до себе пускали спiвчутливi люди на день-два. Старожилiв почав тривожити, потiм цiкавити Льопа зi своїми вифарбованими лахудрами. I неприємностi, якi почали переслiдувати нових парафiян, вони напряму пов'язували з ним i його оточенням, проте чомусь усi вперто сперечалися потiм, уже по подiях, коли воно, якої пори трапилося. Але Принц Дакарський пам'ятав, що точно вiдбулося влiтку. Чистий свiтлий день, бiлий рафiнад хмар нависав нерухомими горами над головами, над дахами. Свiжий i свiтлий день. I того дня, так, саме дня, бо хороше зливається в одну миттєвiсть, як i бiда липне вкупу, до нього звернувся кремезний монах чи священик з чисто виголеним обличчям, широкою усмiшкою. Будинок Побiденка стояв неподалiк, вiдразу за верболозом, якщо направлятися з Лагуни, прямо пiд пустирищем, вiкнами висвiтлюючи на дюни. Робiтники заходили попити води. Iнодi, а потiм все частiше, спонукана самим Принцом, Алiса приносила їм попоїсти, воду i пиво. Через тиждень вони попросили його допомогти, - за платню перевезти з одного вiддаленого селища, майже за мiстом, з областi, значить, купу цегли. Побiденко вiдмовився брати грошi, але цегли привiз. Потiм сам став допомагати, а Алiса зайнялася нехитрим куховарством, хоча з великою неохотою. А ще за кiлька днiв Побiденко пустив до лiтньої кухнi решту люду. Днi тодi стояли гожi, бурштином наливалися довколишнi води, а сонце лагiдно вигрiвало молоде листя, обличчя люду, що розважно порпався на будiвництвi. Обличчя бiльшостi, - худi, виблiдлi, - викликали пiдозру в мiсцевих з ситими обличчями i отупiлими вiд безпросвiтної нудьги та нездiйснених бажань очима. Якось Принц спробував заговорити з Лаврентiєм.

- Ти взагалi хто? - запитав.

- Яка тобi рiзниця: хiба я щось украв у тебе чи чомусь навчав такому, що призвело тебе до грiха…

- Яка рiзниця… Чого ображатися. Я так, просто… Ти, кажуть, бачив мого сина…

- Щось таке. А тобi чого? Ти, видно, не поспiшаєш з ним зустрiтися.

- Нi, то вiн ховається…

- Дiти всi такi, - вiдповiв Лаврентiй, беручись за велику каменюку.

- Дай пiдсоблю, а то ще звалишся з нiг… I взагалi, що тобi вiдомо про дiтей? Мовчиш… Тодi тримай мiтлу на прив'язi.

Ти хочеш сказати, що син мiй злочинець? Так?! Чого мовчиш. Я все життя чинив правильно. Жив чесно. Я вiрив у Бога i пекло, i знав спочатку, що робити добре, а що нi. Потiм померла вона… I у мене нiчого не лишилося, окрiм злиднiв. Коли я це зрозумiв, то життя пройшло. Сподiвання i все залишилося позаду. I я дав йому волю. Нехай вирiшує, що в цьому свiтi добре, а що погано. Немає нiчого, Лаврентiй, - нi Бога, анi пекла. Пiсля нас залишаться ями, повнi бiлих хробакiв, могилки, на якi сцятимуть собаки…

- Ну, тут я тобi нiчим не можу зарадити, - Лаврентiй кинув каменюку, обiтер пiт. - А що ще є? Жратва до всирачки. Блядi, що дають задарма. Якщо не дають, то можна примусити, повибивавши зуби, як тим арабам? Еге ж, Принце?

- Ти злий чоловiк, Лаврентiю.

- Я тебе не займав.

- Тодi переконай мене, що в свiтi є щось, окрiм нашого нiкчемного калу. Он, Юзiк глухонiмий. Вiн добряга добрягою, а все життя займався тим, що провалював довбешки, виконуючи смертнi вироки. Вiн оглух, вiн не має шматка хлiба, але вiн весь час служив державi, як ти Господу.

- Чого нарiкаєш? I чого просиш у Бога? Вiн дав тобi життя, вiдкрив очi - бiльше нiчого у нього немає. Здобувай, як можеш. А його не чiпай, якщо не вiриш.

- Я вiрю в добрих i хороших людей.

- Багато ти бачив хороших?

Принц Дакарський знiтився. Почухав потилицю, окинув поглядом, розгубленим, як у дитини, видавалося, що побiлiли навiть його бiльма.

- Алiса хороша, ти непоганий, оцi люди, що зi мною, нiчого лихого не творять… Але решту… Як їх можна любити? Га?!

- Просто не бажай зла.

З цим Принц Дакарський i вiдiйшов вiд Лаврентiя, але час вiд часу його атаки посилювалися, проте старий вiдбивав їх спокiйно, холодно, лише очi iнодi у нього зблискували та iронiчна посмiшка блукала в лахмiттi сивої бороди. Але Принц був щасливим, почувався таким.

Вiн знав причину цьому, i тому боявся найбiльше моменту, коли прокинеться i не вiдчує в грудях радiсного почуття, коли не вловить дихання Алiси у себе на грудях, - воно не розiб'ється морським прибоєм у раковинi його вуха, щоб потiм дзвенiти весь день до ночi, i далi, далi, далi. Цi казковi години проростали в його гаснучу свiдомiсть, де розум потроху притуплювався, задавлюючи досвiд, але посилюючи гостру чуттєвiсть, iз хлопчачим захопленням Принц вiтав подiбнi змiни; вiн розумiв, що старiється, а тому любив темнi бетоннi плити, куцi соснiвськi дерева, бiлi кораблi домiв, щебетливих i цiкавих школярок, рафiнаднi гори хмар над Соснiвкою. Сни його були глибокими i теплими, як нагрiте молоко. Зрання вiн вiдчував солодкий смак шкiри Алiси i, вiдкинувшись на подушки, пропахлi її тiлом, парфумами, ще довго лежав з закритими очима. Так було i того лiтнього дня, який наливався запахами, що їх вiтри доносили зi степу, вiд озер, вiд пустирiв, вiд смiтникiв, а також вiд великого мiста, вогнi котрого йому часто доводилося бачити у вiкно то одному, то разом з Алiсою, але отi жовтогарячi, рожевi пасмуги навряд чи приваблювали. Зараз ще бiльше його задовольняв глибокий сон, праця, ця дiвчина та злi розмови з Лаврентiєм, що ставали дедалi частiшими.

Потiм земля стрiмко вирвалася з-пiд нiг, зашурхотiв вiтер, настирливо i сухо, i вiн пiдвiв голову, закинув так, що заболiло в плечах, - побачив велике роїще мух, наче мерехтiло, лише густi червонi тiнi масними плямами танцювали на стiнах. Вiн пройшов на кухню, тихо, не вiдчуваючи босими ногами пiдлоги. Алiса стояла в шовковому платтi, яке облипло її тiло, до непристойностi оголивши груди. I тiльки вiн захотiв щось сказати, як стiни стали прозорими, нi, не зовсiм, а мовби вода, i дiйсно таки вода, що хлинула потоками з пагорбiв, витягуючи всi найдорожчi його пам'ятi речi, котрi з трiском феєрверку розбурхували у головi спогади i миттєво їх гасили: шафа, книги, а головне, древнiй годинник, що завжди голосно вiдбивав у тишi, часто дратуючи пiсля роботи. Вiн стояв i дивився, як руда вода збiгає з пагорбiв, не тiльки саме з його, летить чорними руслами вулиць, пiднiмається врiвень будинкiв, а над усiм цим зойк, дратiвливий, нещадний, мов опiк. I тодi до нього доходить, що то пiсня. То спiває Алiса, але якусь невiдому, незрозумiлою мовою пiсню. А тодi вiн плив, тонув у брудних потоках, а люди лушпинням копошились у пiнi, щось галасуючи, але зовсiм без ляку; тодi вiн придивився i зрозумiв, що то птахи, якi нiмо б'ються над водою, вишукуючи поживи. Коли вiн це зрозумiв, то вже стояв на дамбi, заходячи в автобус, який нагадував велетенський дерев'яний човен, де пасажири нiмували, вирячивши прозоро погляди поперед себе. I вiн прокинувся. Цього разу один, мокрий вiд солоного поту. Тихо, щоб нiкого не злякати, вiн покликав Алiсу, радiсно видихаючи грудьми, слухаючи, як вона вiдзивається з того кутка кухнi.

- Андрiй телефонував… Запитував, хто я така… Нахабний… Мабуть, зовсiм розбещений…

I Побiденко, глянувши у вiкно, радiсно, п'янiючи вiд сонця, запахiв лiта, розсмiявся.

- Сьогоднi у нас недiля? - запитав.

- Атож, ти мене пустиш на танцi?

- Потiм побалакаємо…

Звуки її голосу прошивали простiр помешкання подiбно словам пiснi, але вiн навiть не подумав про сон, так завчився змалечку - нiкому i нiчому не довiрятися, доки не перевiрить. А коли застав її в кухнi, то перед ним вiдкрилася безкiнечнiсть, саме так подумав. Тоска охопила, туга звiрина зiйшла. I не зупинити. Все зависло у нерухомостi: Алiса стояла в одних трусиках, домашнiх капцях, скроєних пiд жабiв, i бовтала в емальованiй мисцi яйця для омлету. Сонце лило, заливало її немилосердно; видавалося, вона зараз розтане, як снiговий клубок. Пощезне з-перед очей, з землi. Потiм вже з'явилися звуки. Шурхотiли птахи крилами, а на подвiр'ї гребли i товклися кури. Його новi квартиранти вiдпочивали - глухий, врiвноважений хор голосiв. Щось обговорювали. Життя натягло i знову вiдпустило пружину. Вiн вiдчув, як втома розповзається кiмнатами. Так завжди у вихiднi.

- Ходiмо, - вiн взяв її за руку, але вона викрутилася, подивилася на нього круглими очима, в яких плавало золоте жiноче лукавство. Пригорнулася тiльки тодi, коли брови його повернулися на звичне для природи мiсце.

- А що скажуть твої новi… Того, вони ж вiруючi… - закусила довгого пальця, i вiн тiльки зараз побачив на її руках манiкюр.

- Коли це ти встигла?

- А що…

- Та нiчого. Воно якось того. У мої часи дiвчатам твого вiку забороняли робити такi речi…

- У твої часи дiвчатам забороняли трахатися.

Вiн не образився, але намагався подавити у собi паскудну тугу, що то опановувала його, то вiдступала, повертаючи до чогось такого, в чому Побiденко сам собi не мiг зiзнатися. Алiса вiдiйшла, зняла труси, кинула їх у куток, i, вертячи сiдницями, подалася до спальнi.

- Ходiм, - вона залилася лунким смiхом, труснувши грудьми, стиглими i свiжими, - це його стривожило. А ще годинник вiдбабахав десяту годину, злякавши голубiв.

Останнiм часом коханням вони займалися в її кiмнатi.

Вiн вдихав запах її поту, запах парфумiв, чистої бiлизни i весь час мовчав, як мовчала i вона, але зараз, звiвшись на лiкоть, звiсивши груди майже перед його очi, вона запитала:

- Ти завжди чекаєш на сина?

- Нi, - вiдповiв вiн.

- Дуриш.

- З чого ти взяла?

- Бо такого не може бути…

- Так, а тобi до того яке дiло?

- Менi просто цiкаво, як рiзниться любов батькiвська вiд такої.

- Якої це?

- Ну, ти сам знаєш.

- Сподiваюся.

Годинник пробемкав одинадцяту. Всього лишень година.

А щось таки змiнилося. I тут вона видала, сягнувши рукою до низу його живота, вчепилася в прутня i почала масувати:

- Смерть i кохання не можна терпiти на вiдстанi.

Побiденко промовчав, але вiдчув, як холодний пiт пробив його.

- Ти злякався?

- З чого ти взяла… - вiн звiвся, пошукав сигарети, не знайшов. - Де сигарети?

- Звiдки я знаю, - Алiса потяглася тiлом. Туга невимовно наступала разом iз сонцем, що вже рiвно, гладко, наче желатином, заливало все навколишнє. А потiм усе урвалося; приглохли голоси, потемнiло, навiть кремовi штори зробилися тускними, а очi Алiси закрилися, мiцно так, мов жалюзi. I вiн почув шурхотiння шин авто, аж тодi забурчав мотор. I знайомий голос рiзонув тишу.

- Андрiй, - сказав Принц. Вiн пiзнiше зрозумiв, по спливаючих секундах, коли голос вiдлинув, що вимовив це iм'я як зовсiм чуже. Шарудiла липа, там, наприкiнцi двору, потiм ударили голоси, - один веселий, iнший зовсiм нерозбiрливий.

Андрiй пройшовся вiтальнею, розганяючи сонячну пилюку, пiдiйшов до батька, потиснув руку, ляснув по плечi.

- Здоров, батя, - привiтався. Йому не видно було старого Побiденка, тiльки чорнi контури проти великого вiкна, яке виходило на степи, де жовток полудня поволi розходився колами, засмоктуючи лiнькуватi, дрiбнi, наче мухи, постатi людей.

- Давно тебе не було…

- Ти мовби й не радий. Не дуйся, не було часу, - Андрiй потер долонi, вiйнувши на старого запахом, дорогим запахом ситих людей, але з тим короткочасним, терпким, майже трупним запахом швидкоплинностi, нi, спалаху, яскравого життєвого спалаху, пiсля якого наливаються важким тягарем ноги, а голова вiдмовляється працювати, серце перекачує кров, а ти вже довго не дочовпеш, що ж тебе заскочило, лизнувши солодко, обнадiйливо. Але тодi так старий не думав; навiть зараз, спостерiгаючи, як линяє небо, чорнi табуни крукiв висять над червоною купою верболозу. I найдивнiше: Принц думав про Алiсу. Невпинно, дивлячись у випорожнiлi очi сина, на роздуту шию, на йоршик сивiючого волосся, на шкiрянку, пiд якою вiдстовбурчувалася кобура з пiстолетом.

- Ходiм до столу, - сказав вiн, беручи сина за руку, так, як брав ранiш, але не вiдчув того, що було, i це його здивувало, заскочило, - як ото утнув непристойнiсть, зовсiм неприпустиму в його вiцi. Вони разом пройшли решту шляху вiд вiтальнi до кухнi, не промовивши одне одному i слова. I тiльки тут, на кухнi, де все до незвичного змiнилося, старий побачив, як перекосило обличчя Андрiя, очi блиснули. Напевне, вiн здогадався про причину перемiн, але швидко опанував себе, i далi вони мовчки сидiли, - наливали, пили. Обличчя сина напроти, через посмугований сонячними тiнями дубовий стiл, нiчого йому вже не говорило, не пробуджувало найменшого зачаєного позову. Широке обличчя, колись витончене, а зараз хоч i засмагле, проте змарнiлiсть проступала нездорово, i пiзнiше Принц здогадався, що то вiд очей, з якимось смолянистим блиском, як хто пiдсвiчував їх зсередини; такi очi бувають у шльондр; брови, чорнi та красивої форми, майже тобi жiночi, з малюнкiв, посiченi рубцями, ще де-не-де рожевими та свiжими; густе колись волосся, що вiн носив, вiдпускаючи до плечей пишними локонами, зараз вже притрусилося сивиною, пострижене пiд короткий їжачок.

- Геть сивий зробився, - сказав старий.

- Ну не молодiти ж, як тобi, - Андрiй викривив усмiшку, але вона сповзла, та усмiшка, як упав камiнь на дно глибокого колодязя - без шуму. Старий пропустив крiзь вуха, налив ще по чарцi.

- Чим займаєшся, сину?

- Ти, може, ще запитаєш, чого я приїхав? Так чи нi… Бiзнесом, батя. Великим бiзнесом, - Андрiй смачно пережовував.

- Чого радiєш? Алiсо, ходи сюди i сiдай до столу.

- Хай тiльки спробує. Заганашу вiдразу, - рявкнув Андрiй.

- Тодi їдь звiдси, - тихо, не вагаючись, вiдповiв батько. - Нiчого командувати у моїй хатi. Затямив? Їдь до своїх бандюкiв, а мене з Алiсою облиш. I забери свої грошi.

- Т-с, батя. Я пожартував. Хiба не розумiєш… Тут мама сидiла.

- Ага, ти найбiльше думав про неї, коли кинув iнститут i подався за цiєю шльондрою.

- Iлона свята, батя, - Андрiй смачно облизав губи.

- Ага. У вас всi святi…

- А то нi, я до церкви ходжу… От тобi хрест, -

i Андрiй опасисто перехрестився, рвучко налив горiлки, поставив третю чарку, непомiтно пiдморгнув, так, щоб побачив батько, намагаючись показати, що вiн осторонь, не його дiло, а той, до кого звертається, сам винен i таке iнше; сказав: - Сiдай, зайчику. Я тебе не з'їм. Менi замухришки не йдуть у горлянку.

- Свиня. Збирайся i їдь. Чого тебе принесло? Чи вже лаптi плетуть, мо', надумали тебе заганашить твої братки, так ти пiд мої штани надумав ховатися?

- Козел був i козлом лишився, - син налив ще горiлки, але не пив, а сидiв, уп'явшись очима в жовтий густий полудень. - Ти б, батя, побалакав з цими козлами, яких ото пригрiв, щоб не будували вони тут свого свинюшника…

- А тобi яке дiло? - сердито перебив його Принц.

- Менi то вродь воно нiякого, але дуже великим людям така штука у них пiд носом не подобається. Ось так. Три днi у тебе. Домовся. Може, їм грошi потрiбнi, то отримають, але розумно, значить, тiльки нехай тут не смердять i не ганяють чортiв.

- Ти сам чорт. Чорта я вигодував, - старий хлебнув горiлки. - Та хiба на цьому камiннi щось путнє виросте…

- Ти фiлософом забацався, батя. Невже знову розпочав читати? Грамотний ахуєнно. Д-а-а-а. Ти повинен пишатися, що твiй син не в злиднях сидить, не ходить з простягнутою рукою. I честi не втрачає… - Андрiй одiрвав у курки ногу, вгризся зубами. - Ти оце на старостi геть сором розгубив, еге ж. Але я розумiю, розумiю… Мужики в нашому роду нiколи не переводилися. Але помирали, як останнє бидло. А я не хотiв бути бидлом, бо ти мене привчив, ти навчив мене не втрачати гiдностi.

Принц тiльки кахикнув. Алiса подалася до кiмнати.

- Скажи цiй блядi, щоб не спала у моїй кiмнатi.

- Тут твого нiчого немає. Зараз винесу грошi. I чвалай звiдси, поки не порозумнiшаєш.

- Почекай, батя… Не поспiшай. Встигнеш вiддати, хоча ти мене образиш. Обiдку, батя, я на тебе маю. Грошi - то лайно, але вони iнодi приємно, навiть частiше, нiж того треба, попахують флердоранжем. Я знаю, що ти не можеш пробачити смертi матерi. Сам собi, але чомусь я потрапив у коло ваших стосункiв. I намагався вирватися.

- Не хочу й говорити…

- Я думаю ось як: людина все життя сидить у шкаралупi.

Свiт закритий вiд неї. Треба розлупити цю шкаралупу, - видихнувши, заговорив Андрiй, розсипаючи по вiзитцi кокаїн.

- Ну i як…

- У мене не вийшло того, батя… Не вийшло… Таке от паскудство. В iнший бiк занесло.

- Ще не пiзно.

- Ти сам знаєш, що поїзд не наздогониш, а наступного можна запросто не дочекатися. Ну, вже пiзно. Поїду я…

- Та лишайся, - старий Побiденко сидiв, звiсивши голову, хоча нiчого не вiдчував; йому не соромно було, але спекота вiд того, що нiчого не ворухнеться, нiяке почуття до сина, хоч ти вистьобайся.

- Нiхто, батя, не винен. Час такий. Доля така. А ти попередь своїх, бо буде горе. I тобi також. А ти, старий, кинь, прожени к хрєнам цю дiваху, не годиться. Погана вона для тебе. Горе на старiсть накличеш. Мало, що ти мене втратив. Втратиш вiчнiсть. Ти ж вiриш у неї. Вiч-нi-i-i-iсть. Нiхто не зрозумiє цього краще за того, хто позбавив себе цiєї можливостi. Не менi тебе вчити: є люди, якi приходять, ти їх зустрiчаєш, мов долю, але то тiльки миттєвiсть i примха. Старiсть душi. Думай, як виплутатися з халепи, в яку ти влiз. Прощай. Там, а може, тут ще зустрiнемося. Не злися, - пiд дiєю кокаїну думки шпарували у Андрiя, вибухали срiбним, правдиво чи то впевнено трiщали його слова.

Старий почув, як зарипiла шкiрянка, вiйнуло дорогими парфумами i протяжно вискнула хвiртка, наче скрипка ярмаркового цигана: син подався назустрiч ночi. Прийде ж таке у голову. I бiльше нiчого. А що можна ще вигадати? Принц подався до кухнi, але горiлки вже не пив. Постовбичив хвилину, вернувся до вiтальнi. Потiм знову на вулицю, у фiолетовий запашний вечiр. Постукав у вiкно прибудови, але Лаврентiя не було. Так до самого ранку вiн просидiв у кухнi, слухаючи, як трiщать цвiркуни i вся нiчна живнiсть. Вiн подумав, що не варто, нi, що останнiм часом прислухається до всього навколишнього, i це задiває його, тривожить, хвилює, дiстає. Вiн подумав, що там, внизу, тисячi людей, але з ними нiколи не заговориш, бо вони самi безпораднi та байдужi, мов заляканi, звиклi до паскудного корму тварини, i вiн переляканий старiючий чоловiк, хоча ще сили у нього достатньо, ого-го, i ще щось, але думки такi тривожнi, зовсiм не подiбнi до тих, якi ледаче, осiннiми мухами роїлись у головi. Вiн згадав Лаврентiя, нових прибульцiв, здогадуючись, що це саме їхня провина, колись вiн тверезо, навiть люто дивився на життя, i це допомагало, i вiн нiколи не був безпорадним. Справа не в Алiсi.

Ранком туман покрив сум'яття. Вiн знайшов Лаврентiя на будiвництвi, - вiдлюдько байдужим поглядом змiряв його, не запропонував сiдати. Принц Дакарський образився.

- Син приїздив. За скiльки рокiв. Свинство якесь получилося, - Побiденко витягнув цигарку, але вiдразу викинув: у ротi затхнуло горiлкою, безсонням, жахом. «Втрата,» - свiтонуло в головi. Бiлий спалах i бiльше нiчого.

- Ну то що…

- Та я ото думаю… Для чого цим бiдолахам, голоштанникам пнутися з усiх сил, рвучи сухожилля, щоб вибудувати цю халабуду?

- Ну, то твоє дiло.

- Еге ж…

Десь далеко звучала музика, тоскна, тягуча; такi пiснi можна почути лишень у передмiстi. Й Побiденку було сумно.

- З дiтьми завжди так, - нарештi сказав Лаврентiй, хитро блиснувши очима.

- Тобi то звiдки знати.

- А для цього не треба народжувати байстрюкiв. Ти собi не втямиш, Принце, що люди не можуть бути подiбними одне на одного. Ти стiльки прожив i…

- Менi нiколи було думати про такi речi. Навiть про твого Бога.

- Вiн не мiй. Не блюзнiрствуй. Вiн любить усiх однаково. Але однакових людей не буває. Всi рiзнi. Кожному своє вiн вклав. А найбiльше - милосердя, любов, надiю, терпимiсть.

- Але якщо вiн iснує, то чому такий бардак?

- А ти хочеш, щоб вiн тебе огородив вiд усього, а ти плював на нього, ситий, розжирiлий, добившись статку, стати на один рiвень, тобi вiн дав право вибирати. I нiчого без його волi не вiдбувається.

- До чого це ти?…

- Напевне, до всiх. Ти сам вибрав, як i твiй син, куди йти. Вiн непоганий, добрий чоловiк, але нiхто сволоцюгою не народжується. А тодi приходить час, i треба вибирати. Зло i добро речi умовнi, але коли ти забуваєш, то, дивись, i вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обiрватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прiрвою. I тiльки вiра в Господа може тобi домогти.

- А де те добро?

- У Бога. I нiде бiльше. Вiн скрiзь, вiн в усьому.

Вiн творець, бо демон може тiльки збрехати, напустити красивостi, а водночас благоговiйно закотити очi в релiгiйному екстазi.

- Ти клепаєш, як по радiо чи телевiзору. Ти менi дай пораду.

- Щоб ти менi потiм проломив довбешку. Ти зрiлий чоловiк. Маєш вуха, маєш очi - вибирай.

Побiденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.

- Паскудство. Кажу тобi, паскудство це життя.

- Не маю сумнiву, але треба жити…

Принц Дакарський пiдняв з землi цигарку, закурив, - зараз було трохи легше, нудота вiдступала. Гiрка слина, терпко у ротi, голова тяжка.

- Передай людям, щоб були обережними.

- Спробую. Вони ж такi упертi вiслюки, як i ти, хоча це найкращi.

Вже рокотiло шосе, трiщали горобцi, вищала музика; в ротi як коти понасирали.

- Оце-го… Хотiв тобi, Лаврушо, сказати. Правдивiше, запитати: вона, того, Алiса… Я її купаю… Зовсiм як дитину, але менi її, ну, почуваю до неї зовсiм iнше… Це погано?

- Ти дурнiший, нiж я гадав. На те вона i жiнка. Сам її вибрав.

- Хм-м… Не сподiвався вiд тебе.

- А що ти хотiв вiн мене, йолопе, почути, що кохання - це грiх?

- Щось таке.

- Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любовi нема нiчого поганого. Щоправда, це крок до смертi, але й у смертi немає нiчого поганого.

- А коли ти думаєш про любов i смерть водночас?

- Тодi це iнше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тiльки страх перед нею, пiдсвiдомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму…

Якщо жiнка не викликає сум'яття i тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог i рогатий шепчуть цiй тваринцi однаково на вухо, але частiше перемагає отой, що з ратицями.

- Звiдки тобi це знати?

- Ще по семiнарiї, коли у мене пух рiс над губою i я не проминав жодної гарної молодицi, ну, хоча б тiльки поглядом. Молодiсть кожному дається, щоб набратися розуму на старiсть.

- Але вихiд…

Лаврентiй махнув роздратовано рукою.

- Я тобi вже тандичив скiльки, що тут тiльки миттєвiсть. Це наша тимчасова обитель, але як зав'яжеш тут, так i там, у тому свiтi зустрiнуть тебе.

- Не дуже я вiрю, що отам, - Принц тицьнув пальцем у землю, - що отам, з хробаками, чи у небi щось iснує.

- Тодi не роби зла, навiть тодi, коли тебе цькують, як шолудивого пса. Спокiй приходить тiльки з Богом.

- Знову ти трандиш, мов те телебачення.

Вiн повернувся додому, покликав Алiсу. Нiхто не вiдгукнувся. Принц пересiк кухню, - плечi здригнулися вiд розкиданих по столу недоїдкiв. Порожньо. Вiн кликав початком неголосно, далi голос провалився у нутрощi й заклекотiв болем. Червоний мiсяць стояв у головi. Потiм нiчого, порожнеча. Довгi пальцi з витонченим манiкюром. Нiчого, тiльки пустота, пустота тiльки для нього, а для решти сповнена змiсту. Для нього свiт продовжував рухатися, але поволi, опадав, набираючи неiснуючих рис. I свiт, навколишнiй свiт обсипався, як пересохла глина з пiдошви. Це не було, як того разу з арабами. Досвiд брав своє. Вiдчай втрати робив його мозок гострим до безумства; i будинки, що зупинилися в неправдоподiбно ультрамариновому свiтлi, i дерева, i трава - вiдпали шматком пересохлої, зовсiм не потрiбної землi; навiть не шматок глею. Йому ввижався, нi, вiн вiдчував запах, ще не вивiтрiлий парфум Алiси; вiн перебирав грубими пучками її плаття, це нагадувало йому шовк її тiла. Проте уява уперто вiдмовлялася видобувати зi свiдомостi чи з пам'ятi її образ. Принц скiмлив дитиною, а потiм вперше за довгi роки почав молитися.

Вони прийшли далеко до вечора. Чинно порозсiдалися попiд червоною стiною, що нагадувала шкiру облiзлого пса. Пили пиво навпроти ощиреної, як зламаний зуб, новобудови, чвиркаючи крiзь зуби, глибоко затягуючись цигарковим димом, так, як люди, яким було заборонено, а зараз, вирвавшись на волю, вони з насолодою ковтали тютюновий дим, гiрко-солодке пиво. I Принц Дакарський знав, чому вони прийшли. Пролетiло спалахом у головi, тiльки на коротку миттєвiсть, а потiм все повернулося до Алiси. Вiн повагом вийшов на подвiр'я, пiдманив до себе Юзю i сказав:

- Ти знаєш, чого вони приходили?… А я от знаю. То монахи

з нашого монастиря. Передай Лаврентiю чи тому католику. Нехай кличуть мiлiцiю…

Юзя захiхiкав та зник. А вночi, коли Побiденко вийшов на узганок, то побачив червоне зарево, - султани чорного диму пiднiмалися над верболозом. Горiла буда Лаврентiя. Принц на це тiльки виголосив:

- Я попереджав.

- Пророк ти хєров, - хтось вiдповiв йому позаду, так, що Принц пiдтиснув плечi. Не обертаючись. Принц пiшов у солодi дня чужого, але дивовижно близького: так вiдчувають смерть, запахи троянд. У дитинствi, на свята з ним вiдбувалося подiбне. Таке вiн бачив, пригадалося; свята були комунiстичнi, але люд у цьому сонцi нагадував подiбне: як малий заскочив до стадiону, вибiленого, виметеного, ще без жодної людини, але повсюди червонi шовковi знамена. I вiтер. Тугий, свiжий, теплий вiтер. I прапори кругом стадiону трiщали розкидалися крилами, як свiжi рани, як дiрки у чужий свiт, що зле вишкiрювався, смугував, влазячи у чуже життя. Тиша рiзала разом з прапорами повiтря, трiщання знамен. Низьке чисте небо. I свiт вiдкривався, як у тирi, де ти неодмiнно переможеш, забуваючи, що мiшенi за хвилини пiднiмуться, а хтось iнший насолодиться iмiтацiєю смертi. Тодi для нього вiдкрилося щось те, чого вiн чекав, наче юнак марудився у вiдчаї, тупику кохання, поки не вивергнув сiм'я в громадському клозетi, прямо в купу лайна з бiлими червами глистiв. Але на початку - чарiвнiсть таїнства, гострий бiль, який спонукав жити i чужими очима дивитися на свiт. Червонi прапори, подув вiтру - захоплення, вiдраза, крок до смертi: вiн пролежав кiлька днiв без свiдомостi, а коли очуняв, то був зовсiм iншим чоловiком, навiк втративши iлюзiю, як людина, що вчадiла вiд запаху красивої, але отруйної квiтки. Це як трояндовий кущ, розпуклий багряним полум'ям, вибухом; або як мандруючи мiж свiтами дорослого i дитячого мiстечка, коли дощовi води зливаються, збiгають у гнилi озера, ти бачиш, широко вiдкриваючи очi, до чого тебе не довела уява: i вiтер, i прапори, i цю холодну пишноту чистого неба, що глибилося, вiдкидаючи, бо предмети довкруж нагадували iграшковi. Сонце, червоний кумач, бiлi лавки, пустирище стадiону. I по трьох днях, злiгши з невiдомою хворобою, вiн прокинувся з капшуками пiд очима, як буває у дорослих людей, якi пiзнали смак життя - паскудного, але життя. Щось подiбне виникало у ньому зараз. Так вiн дивився на вогнище. Думав про Алiсу, сина. I люди йому видавалися далекими, нi, не те щоби далекими, а зовсiм глухими для його розуму. Так, тодi до нього приходив страх.

Пiд свiтанок пiдiйшов дiльничний. У нього пишнi вуса i чимось вiн нагадував моджахеда: оливкова шкiра, колись густе чорне як вороняче крило волосся. Зараз залисини. Прозивали його по всiлякому: Клешня, Омеля, Рака. Вiн тримав кiлька ларкiв. Добродушний погляд, - одна втiха погомонiти з цим чоловiком. Побiденко не подивився навiть на нього.

- Ну, - повiв було дiльничний. - З чого почнемо…

Принц Дакарський промовчав, почухав за вухом, зовсiм спонтанно, а не для жарту чи глузування, а може, те й iнше.

- З чого тобi лiпше.

- Хм-м-м, - Клешня потягнув смердюче повiтря з гнилого зуба, виплюнув червону слину на долоню, уважно придивився, завертiв головою i витер руку об пучок соковитої трави.

- Зуби, - сказав.

- Спiвчуваю. Хоча це не смерть, - вiдкинув Принц, продовжуючи дивитися звуженими зiницями на пелюстки вогнища; додав, зовсiм нi до кого: - Шкода старого, - схаменувся, мовби тiльки-но здогадався, що до нього прийшли: - Що думаєш робити? Чого принесло?

- Де твоя сцикуха? Напевне, утекла до когось кращого… Повiр, що тобi лiпше перестати плутатись у цiй справi й кинути це кляте будiвництво. Депутати, мiський голова, голова району незадоволенi. Монахи у монастирi. Сам розумiєш. У тебе що, клепки не вистачає у головi, як у обiдраного Лаврентiя?

- Я тут до чого? Шкода яка вiд них? Iди звiдси. З Богом, - Побiденко витягнув сигарету; зморшки порiзали його обличчя, важке, опущене додолу, i дiльничному початком видалося, що перед ним сидить

сам Лаврентiй.

- Ти знаєш, де вона? - Побiденко сидiв на дзиглевi, облитий помаранчевим свiтлом, промiння врiзалося в очi, якi зараз здавалися бiлими, без зiниць; вiн сидiв, поклавши руки на колiна, стримував дихання: так буває з тим, хто закоханий у невiдому жiнку або як пiдлiток - нахабний, але щирий, - з ляку перед власною неповноцiннiстю не може вимовити i слова, навiть перевести подих, втягнути повiтря. Дiльничний говорив. I тут старий побачив простiр, вилинялий, як день у серпнi, i там чорний, зовсiм сиротливий тобi квацьок на вилинялiй тканинi його свiдомостi; й ото щось невiдоме сказало йому, - iншого слова Побiденко не мiг вигадати: «Ось чого ти вартий,» - тут йому шкода зробилося Лаврентiя, його поради, хоча б придуркуватої, але допомоги; вiн думав не про Алiсу, думав не про сина. Як у тюремнiй камерi, iзольований, залишився сам на сам зi своєю самотнiстю.

- Вона… Вона… гумово протягнув дiльничний. - Вона тут, ось, поруч. Ти, старий грiховоднику, зовсiм не здогадуєшся, як вона близько. Але умова - вижени цих вошивих байстрюкiв.

- Це робота, скорiше, тiєї косоокої лярви, що утримує зекiв у своїй богадiльнi при реабiлiтацiйному фондi, щоб вони її трахали у висохлу пiхву та роздирали висохлу задницю на нiмецький хрест.

- Ти знаєш про статтю, де сказано про розтлiння малолiтнiх, а?

- Не твоє собаче дiло, - Побiденко звiвся на повний зрiст, майже двометровий: кулаки стиснулися, налилися кров'ю, вени випнулися на кiстяк голубими червами, а протяг ворушив сiру шевелюру; без особливої злоби, так, як пiдказував досвiд його народу, якому в'їлися подiбнi мiлiцiанти, як терплять нежданих гостей. Принц Дакарський сказав, спостерiгаючи за вiтром, що хилитав антени, бiлизну, гнав смiття вулицями: - Мент поганий… вiдпусти дiвку. Вона менi родичка.

- Нiчого, трапляється, що i сестер трахають у всi дiри. А християнину брехати не слiд, - єхидна усмiшка. Не дочекавшись запрошення, вiн присiв на стiлець. Сказав: - А зараз до справи. Баба твоя - роби з нею, чого душа забажає. Але ось у чiм справа. Ти возиш розчин цементу. На «КамАЗi». I ти зробиш одну справу. Нi! Нi! Нiяких жертв. Проста угода мiж дуже впливовими людьми. Виллєш штуки три отих груш, що бовтають цемент. I потому. Тiп-топ. Нiчого цим засранцям тут робити. А якщо вiдмовишся, то не забувай про своє минуле.

- А чому саме я?

- Ти забув своє минуле. Затямив? I чужих вони не визнають, нюхом вiдчувають.

- Брешеш, мiнтовська харя, - Побiденко зрозумiв, що його дурять. Можливо, їм лiпше списати на сiромаху, анiж на когось iншого.

А на масивi знають його як надто ексцентричну, запальну людину - хто як. Або це Алiса. Так. Звiсно, тут щось пов'язане з Алiсою.

- Поговоримо, - байдуже вiдповiв Принц.

- Менi потрiбен ти. I нiхто бiльше, на вурок покладатися нiчого.

- Ну подумаю, яка саме пропозицiя. Ти менi докладнiше розкажи i дiваху вiддайте.

- Я маленький чоловiчок. Зовсiм крихiтний гвинтик. Звернися до отця настоятеля або до Льва Достопочтенного, чи то як в хрiна, найсолодшого.

I потiм ми всi згадували подiї, гадаючи, як воно трапилося насправдi, чиїх рук то було дiло. Так, ми тодi гадали, що Принц Дакарський знайшов найлiпший варiант. А зараз вiн сидiв у порожнiй пропрiлiй хатi, пив чай з Лаврентiєм, дослуховуючись до шамотiння дощу, який несподiвано то пускався дрiбним мокрим снiгом, то знову дощем; вiн сидiв, як людина, що вже нiколи не переживе цiєї ночi.

Вiн уже бачив свою смерть, як пророче видiння.

- Я зрозумiв одне: життя людини - один великий злочин. Бiльше нiчого. I я не рiзнюся вiд них нiчим. Ранiше думав, що iнакший. Навiть коли убивав, то гадав, що рухаюся до якоїсь мети, далекої, химерної i туманної. Але мети. Вона наповнювала мене життям, яке немилосердно вгасало. А не Алiса. Алiса приходила i заповнювала вигаслу мрiю жовтими вогнями надiї. I я теж жив натхненно, гаряче вдихаючи життя… Але з'явився ти i розбив усе одним махом. Хто тодi бiльший злочинець: ти чи я? Не iнакше, i ти убиваєш. Тiльки в iнший спосiб. Ти крадеш у людей iлюзiю, - Принц голосно сьорбнув чаю, i, видавалося, говорив зовсiм не до старого вiдлюдька.

- Таргани… таргани, - сказав Лаврентiй. - У моїй головi таргани… Iлюзiя потрiбна тiльки слабким. Фантазiї нашi повнi мерзоти. Вони гронами гною роками висять у нашiй свiдомостi. I не пiд силу нiкому їх знищити, якщо у тебе немає вiри…

- У що? У кого?

- Ти сам добре знаєш вiдповiдь…

А тодi вiн, стовбичачи перед дiльничним, почував себе старим i немiчним, як хто провалив дiромаху в його грудях i звiдти витiкало життя. Багато рокiв тому вiн вiдчув щось подiбне, але як вiн не аналiзував, все одно його бiльше i бiльше заганяло в яму. Вiн спакував валiзи i подався назад до мiста. У поїздi пiд розмiрене гуцикання колiс, у протухлому сечею купе вiн з насолодою втягнув повiтря i зрозумiв, чого бажає. Вiн закохався у смерть, як у жiнку. Вiрнiше, йому закортiло спробувати цього спокусливого забороненого плоду. Вiд того дня вiн кохався на смертi. В мiстi вiн не застав Iлону. Вперше в життi вiдчув себе ображеним. Миколай метався кiмнатою, навiжено розмахуючи руками. Вiн не шукав виходу, вiн не знав чого хотiв, i тiльки нав'язлива думка про вбивство м'яко осiдала йому на груди. Невеликi дози морфiну його заспокоювали, i вiн продумував кожен крок майбутньої жертви. Початком воно, оте бажання, ховалося бiлим червом у глибинах мозку.

I в мiру того, як прогресувала його фантазiя, вiн i справдi вирiшив, що мужчина хоч один раз у життi повинен убити людину. Спочатку його вибiр упав на Iлону. Його учениця, його пасiя зрадила його. Вiн чiплявся за найдрiб'язковiшу провину чи проступок, але вiдмiтав такий мотив. Так, вiн зовсiм не хотiв помсти. Вiн хотiв отримати естетичну насолоду.

- Так, як добряче посрати пiсля тижневого запору, - промовив вiн до люстра.

I все ж думки чомусь вертiлися бiля Iлони. Вже не її особи, а того, що дiялося навколо неї. Так, вiн нарештi знайшов вихiд. Це повинен бути хтось з її оточення. Вiн поназбирував велетенськi томи, цiлi гросбухи мiстичної лiтератури, вiдновив вправи з йоги, психологiї, але швидко все це закинув, бо нiчого путнього там не було. Вiн шукав виходу з чорного тунелю, не розумiючи, що вже потрапив у капкан. Це не можна було назвати манiакальною iдеєю. Його старiючий органiзм потребував перемiни, але нiчого без вiри не робиться, до часу таланить тягти сите i безтурботне життя, але тут у мiзках заворушилися протилежнi його життєвому кредо думки, що тягнули, кликали в iнший свiт. I вiн ще упертiше шукав виходу з тiєї чорної нудьги; нi, це не була манiакальна iдея. За кiлька мiсяцiв вона чiтко викристалiзувалася, вилiпилася у струнку пiрамiду. Як i кожен атеїст, вiн все ж таки мав трохи вiри, поверхової, вiн лякався чогось, але бiльше тюрми, смертi, бо за темнотою, вiн був наполовину упевнений, нiчого немає. Лежить собi чолов'яга в сирiй землi i дотлiває, годує пiдземних мешканцiв. Життя одне. Банальна рiч; треба брати вiд нього найбiльше; необхiдно спробувати i скуштувати всього. I однiєї ночi йому примарилася, влiзла у голову думка, що треба шукати або сторонню людину, або добре знайому. На останньому вiн i визначився. Iлона була надто холодною, до кiсток прагматичною. Вона нiколи не водить дружбу з будь-ким, якщо для того немає вагомої причини, - чи то розваги, чи то секс, чи грошi. Це його не влаштовувало аж нiяк. I тут на горизонтi з'явився новий знайомий, колишнiй послушник Зося. Що вона вiд нього хотiла, вiн не знав. Але вибiр випав саме на нього. А Зося шукав Лямура, з його грiшми i героїном. I вийшов на Iлону, яка вже почала цiкавитися бiзнесом. Тож Миколай перебирав усi варiанти, креслив схеми, iмпровiзував перед камерою, а потiм дослiджував власну персону на вiдео. Вiн не вiрив у вищi сили, вiн не вiрив навiть у чорних котiв, що перебiгають дорогу. Вiн бажав мiстерiї.

Iлона, в свою чергу, вела тонку гру, пiдманюючи до себе Зосю, вона пiдсовувала йому малолiтнiх циганчат, жiнок, а вже наприкiнцi сама лягла пiд нього, коли Лямура вирахували, вона трохи запiзнилася, i той серпневий день ледь не став фатальним для Лямура, але про це пiзнiше. А так вона вешталася по клубах з Нонкою, вела томнi розмови на великосвiтськi теми. Останнiм часом помiчалося, що вона згадувала батька, який майже збанкрутував, але жив чомусь, як арабський емiр. А в тiнi батькового iменi проскакувало iм'я Борис. Це ще бiльше розлютило Миколая, додало снаги, азарту. Скоро це стало кидатись у вiчi. Нiхто не розумiв, що дiється з холоднокровним чоловiком, який навiть чарки у ресторанi протирав власними серветками, жiнок брав легко, займався якоюсь справою, що давала непоганий прибуток. Однi роз'яснювали це коханням. Iншi - роками, що вже пригинали до старостi. Решта - пустота, заздрiсть i нiчого нового. Вiн осунувся, бо хотiв вийти з кризи; незадоволена жадоба кровi, заборонений плiд спокушав i поглинав, як солiтер у нутрощах лайно. Так, незадоволенi бажання роблять людину злою. Але навряд чи Миколая можна було назвати манiяком. Експериментатор, манiпулятор чужими душами. Сноб у селянському кожусi, натертому крейдою…

Одного мрячного дня Лаврентiй несподiвано покинув буду i подався пiшки через масив дач. Вiн iшов бадьорим кроком, спокiйно рушив дорогою, повернув на сквери i сiв на автобуснiй зупинцi бiля чоловiка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фiолетовий пiсок дощу.

- Чого треба? Вали звiдси. Вiд тебе смердить, як вiд кнура! - прохрипiв Миколай.

- А ти, чоловiче, власник цiєї дороги, лiсiв, озер?…

Нi? Так чому ти мене гониш? Все це належить Боговi, а ти тiльки глист, що, окрiм лайна, нiчого не бачить.

- Нема твого Бога. Нема… є одне життя.

- Бог помер для людини, бо так їй зручнiше. Iлюзiя позбавитися вiдповiдальностi за грiхи, вiдповiдальностi за злочини. I вiдповiдь: заглушити страх перед його нескрушною любов'ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.

- Чому тодi вiн знищує… - прохрипiв Миколай, радше звертаючись у безкiнечнi чорнi поля, анiж до Лаврентiя.

- А тому, що вона продала безцiнний дарунок безсмертя. Бо їй захотiлося засунути свого писка в майстерню Творця.

- Ти базiкаєш про милосердя… Тодi ось скажи менi про убивства… Чому убивства?

- Путi Господнi несповiдимi. Для Бога однаково, чи тобi ходити, чи лежати в землi, бо свiт його безмежний. Вiн все створив, - А хiба це кому вiдомо?

- Правди багато, але найщирiша правда може завтра стати гнилою i брехнею. Iстина одна - у Бога. Тiльки вiн знає перебування, iстинне призначення людини, i життя твоє i моє належить йому.

- Хєрня, небо порожнє, як i наше життя…

Якщо вiн такий милосердний, то чому вiн розпалює вiйни?… Чому вiн дозволив руйнувати храми? Га? - Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим: - Скажи, якщо ти такий грамотний.

- По-перше, є таїнство. Це Господь. I для чого людям храми, якщо не вiрять у Бога? Тому Господь i покарав. Вiн дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свiй копил. Тiльки через помилки людина вчиться жити. Ви самi вiдмовилися вiд Бога.

- Ти остолоп, як можна вiдмовитися вiд порожнього мiсця?

- Скоро ти сам станеш порожнiм мiсцем. Але я молитимуся за тебе…

- Моляться тiльки у психлiкарнях олiгофрени на унiтаз.

- Останнє слово завжди за Богом. Прощай.

Так вони i розiйшлися. В протилежнi кiнцi дороги. Але щось зупинило на пiвдорозi Миколая; вiн стояв i дивився, як вiтер розмiтає мряку асфальтом, а лiхтарi горять, блимають, кидаючи снопи рудого свiтла, висвiтлюючи мжичку, а далi нiч, i бiльше нiчого.

- Послухай мене ще раз. Людина помиляється. Вона, як з двох стулок, складається з вiри й невiр'я. Чим бiльше вона падає в провалля, тим бiльшi можливостi пiзнати вiру. Тiльки в муках. Тим бiльший шанс зiйти на вершину людського благочестя. Iдеальний тiльки Бог. Творець.

Червоний лiхтар освiтив обличчя Лаврентiя, рiдке волосся з жовтими струпами величиною з монету, але його очi видавалися воднораз свiтлими, ясними, вiдчуженими i губилися в тобi. Лiхтар спалахнув i згас.

Зося з бурштинового кольору очима, пухнастими вiями, нiжним овалом обличчя, вишуканими манерами, швидко увiйшов у свiт Iлони. Вiн зачаровано дивився на людей, яких вiн бачив ще змалечку по телевiзiї; вiн захоплювався широкими терасами з бiлими столиками, з вiдкритими вiкнами на озера. Вiн нахвалював своїх нових знайомих, телiпав язиком умiло i тiльки там, де необхiдно. Видавалося, що вiн забув про братву, яка поставила його на «лiчильника». Iлона, в свою чергу, пильно придивлялася до Зосими, якого про себе називала попом. Миколай ходив слiдом, волочився, як останнiй лайдак, вдаючи закоханого. Вiн добре входив у цю роль, навiть сама Iлона повiрила, хоча не треба переоцiнювати жiночий розум. I нарештi одного дня сталося: в лiжку Зосима, перенюхавши кокаїну, випивши надмiру, розбалакався i почав розпитувати про Лямура. Iлону аж пiдкинуло:

- Нафiг тобi? - вона полюбляла похабнi словеса, вiддаючи данину модi бритих браткiв, якi вже починали поволi сходити на пси, поступаючись мiсцем другому ешелону колишнiх компартiйникiв, словом, тих, якi ноги першим у банях мили i плескали в долонi з криками «одобрям», «одобрям». Зосима викрутився, але Iлона сама не переставала шукати Лямура. Вiн був їй потрiбен. Як мужчина вiн вже не цiкавив її, - Iлонi Андрiй Побiденко потрiбен був у якостi спецiалiста. Їй обридли пустощi, любощi, а тому вона вирiшила вiдкрити свою справу. Жiноча iнтуїцiя розвиненiша набагато краще, нiж аналiтичний розум мужчини. Але яку роль повинен виконати Лямур, вона приховувала навiть вiд себе. I з того часу вони нишпорили один за одним: у порухах, ловили на словах, на поглядах. Iлона зовсiм не вiдала, для чого потрiбний Лямур Зосимi. Вона шукала уперто, з вiдвертим цинiзмом, знаючи наперед, що це пряма дорога в землю. Миколай тим часом входив у раж. Його одержимо несло, забивало подих так, що аж розривало легенi. Його мета була надто близько, щоб вiдмовитися вiд своєї задумки, щоправда, вiн про це i не помишляв. Не припускав думки, що можна повертати назад. Вiн був принциповий, як полiтичний вождь третього свiту. Вiн, видавалося, помолодшав, рум'янець розливався по обличчю, нагадуючи рожеве райське яблуко, очi горiли, як у натхненного поета-початкiвця або адвоката, що законiв знає, манiпулює життям i смертю, бо переконаний у своїй правотi. Iлона досить швидко, витративши великi грошi, вiдшукала Лямура. А Зося, цокаючи зубами вiд переляку, дриготiв тiлом, пiдперши колiнами пiдборiддя, стовбичив бiля вiкна, тримаючи в руках телефон, спостерiгав за Лямуром, дзюрячи дуже часто в штани.

Усе, що складало свiтогляд Миколая, вже давно втратило сенс, але саме це наповнювало його життя. Це ще одна з формул людського iснування. Може, кредо. Темна завiса на очах людини. I яким би генiальним психоаналiтиком Миколай не був, але причини його iснування, негараздiв знаходилися в горiшнiх сферах. Вiн не був поверховим атеїстом. Вiн цiкавився i добре розумiвся в питаннях релiгiї, але сприймав її як замудру казочку, а потiм викинув геть до смiттєбака Бiблiю разом з томами Карла Маркса i Владiмiра Лєнiна. Вiн клав усе це на одну площину, але, розпалившись тактичною пiдготовкою вбивства, вiн несподiвано упав у вiдчай, страшну вологу, темну, як льох, яму, коли вiн вештався вулицями, пiдгрiбаючи пiдборами листя, вiн загорлопанив, пiднявши голову догори, до неба, з вiдчаєм i проханням:

- Господи! Допоможи!

Що вiн просив у Господа Бога уперше в життi, мабуть, можливостi швидше виконати свiй задум. Його екзальтованiсть доводила до межi.

Але придурком Миколая не можна назвати, пiдстав поки ще не було. Це щось подiбне до того, коли вже дорослi самотнi мудаки займаються онанiзмом, але нiхто не розповiдає про такi речi одне одному. Народ соромився солодiйства, а мiг в один мент безпричинно вхоркати людину. Ходили чутки з давнiх-давен, що вiд суходрочки станеш iмпотентом. Тож коли випадає нагода, коли приходить час, то людину роздушать, як комаху, аби тiльки не застали за рукоблудством. I Миколай вирiшив вдосконалити тактику одного вбивства. Єдиного, чого вiн в цьому життi не скуштував. Вiн поназбирував лiтератури по кримiналiстицi та схiднiй езотерицi, з естетичною насолодою вишукував знаряддя, оригiнальне, щоб це було насправдi вишукано. Патологiчний убивця? В кожному сидить тяга до насильницької смертi. Навiть у самогубцiв. Невикористана патологiя, що вiдшукала найуразливiше мiсце. А потiм приходить вона, смерть, i сiдає перед тобою чорний чоловiк. I все - ти на мотузцi або в рiчцi з напiвдохлими окунями.

Вiн не поспiшаючи одягнувся, тричi перев'язав краватку, начистив до неймовiрного блиску штиблети; на манжетах - золотi запонки, потiм пройшовся кiмнатою, заглянув у синю воду басейну, вiдтак подався в кухню, налив собi склянку iталiйського вина, випив, пiдвiв голову i побачив павука, що спускався по павутинцi.

- Фу, погань, - сказав, взяв у шухлядi пiстолет стєчкiна, усмiхнувся з дитячим блиском у очах i вийшов через чорний хiд на вулицю. Але несподiвано повернувся, поклав пiстолет на антикварний стiл стилю Людовiка якогось там, довго-довго дивився, граючи усмiшкою благодушного чоловiка, що вирушає на добру справу, але не знає, як її почати, тремтячи вiд бажання. Насправдi вiн вибирав зброю, а зовсiм не вагався у виборi жертви. Iлона так Iлона. Зосима так Зосима. Хто завгодно. Його i мандражувало, i водночас приємно лоскотало нерви. Хто завгодно. Нарештi вiн вирушив у дорогу, вже через парадне. Було волого, вiн пiдняв комiрця i йшов довго пiшки, аж потiм зупинився бiля старої будiвлi, в якiй ранiше мешкали заможнi люди, потiм влаштовувалися борделi, а потiм знову мешкали новi українцi, шоубiзнесовий кагал. Цього разу Миколай пiднявся вже лiфтом. Потеленькав у дверi дзвiночком, вiдкрив Зосима i здивовано пiдняв догори брови: переляк, розширенi зiницi. Миколай пхнув Зосиму в груди. Той упав навзнак на диван, розкинувши ноги. Халат розповзся, i Миколай побачив виголенi, як у жiнки, ноги. Мороз, приємний мороз пройшовся шкiрою, але вiн втримав себе у руках. Витягнув люгер i приставив до лоба Зосими холодний ствол. Зосима пустив цiвку сечi й несподiвано з переляку ухопив його за руки, вивернув пiстолет так, що дуло попало в рот Миколая. Густа сумiш мiзкiв i кровi на стiнi, на килимах, i майже безголовий труп.

Iлона застала Зосиму в їхнiх апартаментах. Вiн не виходив вже кiлька днiв пiдряд. Вiдразу в нiздрi вдарив знайомий трупний запах. Зосима сидiв на пiдлозi з позеленiлим обличчям, втупившись у стелю, i розхитувався китайським болванчиком, не вiдповiдав на запитання, лише белькотiв: «Лямур, Лямур, Лямур». Те, що колись називалося Миколаєм, лежало на килимi, майже в ногах Зосими.

- Не збулася остання мрiя старого iдiота,- тiльки i сказала, додала: - Давай, мотай звiдси. I пошвидше.

- Угу… Угу… Угу… Я… Я… Я здав Лямура. Його, напевне, теж завалили…

- Хрiн там кiнчили. Вибирайся звiдси геть, козел, а не то ляжеш поруч з цим колись симпатичним дядечком.

Перш нiж вирушити в дорогу, вона повернулася додому. Перш за все прийняла ванну. У неї почалися мiсячнi, i кров у водi розкривалася червоними трояндами, що спливали на поверхню рожевими пелюстками. Вперше у життi вона лишилася сам на сам зi своїми проблемами, але навряд чи це її страшило. Вона навiть була потiшена - це її задовольняло, додавало впевненостi. Розводи менструальної кровi нагадували маснi плями на килимi Зосими. Але нi жалостi, нi вiдрази вона не вiдчувала.

- Нове життя, - сказала вона своєму вiдображенню в дзеркалi.

Їй необхiдно встигнути за Лямуром, що зараз неприкаяним псом рискав по мiсту. А ще бiльше її цiкавили грошi та героїн. А решту справ для Лямура вона тримала десь глибоко, навiть не пiдозрюючи про них сама.

Потiм вона зайшла до кав'ярнi з синiми, як небо перед грозою, широкими вiкнами. Спека вже спадала. Пройшов короткий дощ. Iлона дивилась, як фiолетовi стьобаки падають на сухий асфальт, пiднiмаючи куряву на будiвельному майданчику. В кав'ярнi, куди сходяться люди з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета, вiтер вiд кондицiонерiв приємно лоскотав у неї мiж ногами. Iлона допила бурштинового кольору чай i вирушила в дорогу. I голос, що почув загнаний, як тхiр, Андрiй Лямур, належав Iлонi.

IV

Аби хто йому тодi сказав, що вiн чоловiк не зовсiм здравий, а напросто везучий йолоп, дрiмучий козел, то Льопа, мабуть, запiнився б зеленою слиною: в Соснiвку вiн заявився, подейкували, рокiв десять тому, а значить, у дев'яностих, але люди говорили, що приперся якраз на рiчницю, на ювiлей катастрофи, коли два авiалайнери розсипалися над степом, як сухе бадилляччя. Однi балакали, що його приїзд, прибуття свiтлого пророка, випало на серпень мiсяць, iншi скидали це на пiзню осiнь, коли мужики, все мiсцеве населення, що тримало клепку в головi, нехай i останню, тобто при бiльш здравому розумi, косяками стягувалося до крихiтних, геть пробздiлих пивничок-наливайок. Одне одному не заважало, навiть якимось чином живило i збуджувало народну фантазiю. Проте всi до одного були впевненi, що з'явився вiн якраз тодi, коли мормонська секта взяла в оренду шмат пустирища бiля старого млина, i з цього все почалося, увесь неспокiй, бо нiде, кажуть, нi в яких паперах неможливо зараз дошукатися, чи належав мормонам млин, частина озера, досить великого, навiть з рибою, з широкими, бiлими вiд пляжного пiску косами, з дикими качками, голими купальницями i таким iншим. В монастирi сполошилися. Настовбурчила вуха вся Соснiвка, що ледаче переливала в пропеченi горлянки сивуху, таким робом лiкуючись вiд затяжної осiнньої, а потiм уже зимової депресiї, тягучої нудьги, з благим матом над дахами, де згадувалися всi рiднi, святi, правителi й iнша братiя, що, на думку твердолобого соснiвського мешканця, заважала їм жити багато, сито, упевнено, хоча з боку як не дивися, то нiчого страшного, тяжкого у їхньому розмiреному життi не вiдбувалося, i причиною тому радше була не доля, а вперте небажання щось змiнити, мовляв, все стане на круги своя. Навiть останнi прошмандовки ставали у вичурну позу: пропало життя, а далi слiдував благий, але затасканий столiттями мат, а ще далi - мовчанка i безпристрасний вилинялий погляд умиротворявся на плечi спiврозмовника. Але то пусте… не бiльше, як бздо… Якщо б нам довелося виголосити захисну промову за наших соснiвцiв, то несподiвано б вона обернулася у звинувачення. Купа дебiлiв, ворюг, уркiв та п'яниць скопом з мiсцевою iнтелiгенцiєю.

Отож, розмова про те, як, де, коли, в який час об'явився Льопа. Саме це заводило i заводило соснiвський жилий люд, а iнше, з його повсякчасними отруйними клопотами, вiдсунулося на окраїни свiдомостi, якщо така була… Бiлий жорсткий комiр стискав його червону, перетягнуту синiми жилами шию, голова виглядала трохи приплюснутою, майже гадючою, але якраз така, як i у мiсцевих жителiв; щоки, колись жовтi та сухi, зараз округлилися, звисаючи майже на комiра, порожевiли, а вся його постава, його фiгура, випромiнювала якесь тривожне, навiть отруйне щастя: так ми його запам'ятали, коли вiн ступив на дамбу з пiднiжки чорного мерседеса, що зупинився якраз навпроти червоної стiни верболозу. Вiтер ворушив його руденьке волосся, мов те куряче пiр'я. За ним вискочила дiвиця рокiв шiстнадцяти, але з виду вже розвинена настiльки, що лише можна було здогадуватися, хто вона Льопi. Вона йшла так швидко, так стрiмко, наче лякаючись вiтру на дамбi, наче вiтер отруйний i зараз уб'є її, а шкiра на наших очах, як у фiльмах жахiв, почне облiзати жовтими клаптями. Вона була дорого одягнена, за останньою столичною модою, i вся свiтилась якоюсь тужавою, свiжою, навiть легкою похiттю. Ми провели її поглядом, але чомусь вiдразу не запам'ятали, як, видно, не запам'ятовують жiнок далеких та недосяжних, лише миршавого Льопу на тлi червоного верболозу та купи битої цегли. Нiхто його не впiзнав, хоча вiн пiдозрiло на когось скидався: час за десять з гаком рокiв не тiльки вивiтрив пам'ять, але i послав у iнший свiт не один десяток старожилiв, якi точно пам'ятали, хто вiн насправдi такий. Тi, що були молодшими або зовсiм молодими, виросли в такий час, що забували навiть своїх однокласникiв. Так, тодi надворi стояла або рання осiнь, або рання весна, бо дiвчина була одягнена в чорний шовковий плащ, зовсiм iнтелiгентський, можна сказати, - на ту пору серед обивательства пiшла мода на дешевi китайськi шкiрянi куртки. Так, це була осiнь. Якраз тиждень тому Андрюху Лямура одягли у бетоннi чоботи i спустили з березнякiвського мосту, тiльки щасливий випадок, а може, доля врятувала його: мостом проходив Лаврентiй. Вiн-то i витяг бiдолаху з води. Але Андрюха на п'ятий день прикотив до його землянки на джипi, верещав i плакав, вимахував новеньким нiкельованим маузером, бабахав у повiтря, горланив, що приб'є старого придурка, який завжди стромляє носа куди не слiд, хоча останнє, ми знали, було справжньою брехнею: Лаврентiй жив тихо, убого i надто скромно, щоб займатися всiлякими дурницями. Нiкому вiн не заважав, але щоб зажити любовi, то - навряд, хоча чомусь за Андрюху вони щиро йому були вдячнi. Чому, сам Создатель не вiдає. Люди його не розумiли, i боялися, i ненавидiли, а потiм облишили. Щоправда, окрiм гостроносого, схожого на вiвчарку дiльничного Силки, якого потiм, через кiлька рокiв, що ознаменували нашi соснiвськi подiї, втопили лютої зими в ополонцi, теж пiд березнякiвським мостом. Тож ранньої осенi Андрюха Лямур, шмаркаючи по-дитячому носом, сiв на пагорбi, звiсивши на колiнах руки, i в його синiх очах панувала смертельна печаль. Мурзон, пiдтоптаний алкоголiк, що розвiшував небилицi бiля тiєї ж наливайки на вуха простачкам, сплюнув вiдчайдушно пiд ноги, сказавши:

- Не жилець… Блядь буду, труба Андрюхi. На який хєр вiн повернувся?

Всi присутнi дивилися на велетенський, мiцний, мов та черепаха зелений джип Андрюхи. Вони дивилися на авто, як на живе створiння.

- Хорош тобi, Мурзон, заливать. Що ти пацана харониш? Думаєш, вся сила тiльки у тiєї директорської проблядi, - прохрипiв Наумич, вантажник з двадцятилiтнiм стажем.

- А в кого? Чи ти йому руки пiдставиш…

- А пшол ти…

Мужики загудiли, запихкали цигарками, сперечаючись, якої моделi й яка назва машини у Льопи - значить, це було перед тим, як приключилася ця iсторiя з Андрюхою Лямуром, - зелений джип завис спочатку в повiтрi, потiм гепнувся на всi чотири колеса перед самою наливайкою. Першим на ноги, тоненькi й довгi, якi ледь втримували велетенське дрябле черево, схопився Мурзон, решта вже на чотирьох, вихаркуючи цигарки, забуваючи пропустити слушного мата на чиюсь адресу, тарганами розповзалися за бетоннi блоки: у Соснiвцi не виросло за цей час жодного дерева. Джип загарчав i заглох. Вiдчинилися дверцята, i звiдти випав Андрюха, озброєний новеньким маузером, у червонiй спортивнiй майцi, з розпатланим чубом, скаженими до сталi очима.

- Де той старий пiдар?

- Хто тобi треба? - протягнув з-за бетонної плити Мурзон.

- Вилазь, Мурзон, а то, вiк волi не бачити, - кончу. Бля, кончу - вилазь.

Мурзон зiп'явся на свої тоненькi нiжки i поволi, повагом понiс тiло до Андрюхи.

- Кого тобi надо, Андрюха?

Лямур блиснув оком, обiтер лiктем пiт, кинув поглядом з-пiд чуба на Мурзона.

- Де той пiп живе? Га… Мурзон, кажи, а то випущу кишки!

- Е-е-е, - Мурзон проковтнув липку слину.

- Хочеш водки?

- А хто її не хоче? Таке сказав. Давай водку, то покажу, де Лавруша ошиваеться…

- Ну, скатiна, сiдай в джип…

- Та тут рукою подати. Джипом можеш у болотах застрягти… I хана твоїй машинi, Андрюха!

Мурзон уперто чекає на горiлку. Андрюха Лямур нервово раз по раз витирає лiктем пiт, пускаючи сонячних зайчикiв новеньким маузером.

- Оно там, бачиш… - говорить тихо Мурзон, потiм крадiйкувато тицяє пальцем i вiдбiгає вбiк, знову ховаючись за розваленi бетоннi плити. Так воно точно було того дня. I вже коли хникаючи, по-баб'ячому здригаючи плечима, Андрiй сидiв на вилизаному тракторами пагорбi, на дамбу пiдкотив зовсiм тихо мерседес, до того вiн стояв трохи повiддалiк, бiля самого початку, де чорнi, як нафта, болота пiдмивають пiднiжжя. Мужики ще не помiтили авто, а бовтали розмовою свiжi подiї, геть забувши про нових людей.

- Ти ба, плаче… Чого йому плакать?

- То у нього совiсть вилазить, - поважно сказав Мурзон.

- Тобi, Мурзон, про совiсть говорить…

- А хто ще скаже?! Га?

- Знайдуться бажаючi без тебе. Сидiв би вже та не трандiв.

Тут несподiвано Лямур затих, навiть напружився. Зробилося тихо. Люди, здавалося, бачили, як тiнь тишi, невидима i болюча, пролягла вiд дамби аж до пагорба, де сидiв нерухомо у червонiй спортивнiй майцi бiльше подiбний на пiдлiтка Андрюха Лямур, пiдставляючи розпашiле обличчя пiд легенький вiтерець, що напливав непомiтно вiд озер, i в цю мить вiн був неповторно красивий, аж зуби зводило вiд тiєї вроди, з якимось потойбiчним, майже iнфернальним сумом загнаного демона.

Вiн ще сидiв, коли авто пiдкотило i зупинилося беззвучно на дамбi. Андрiй повернув голову, намагаючись краєм ока вловити того, хто вилiз iз машини; вiн, видно, вiдчув небезпеку, але вiд кого вона йшла, нiяк не мiг розгледiти. Сонце сховалося за хмари, потiм вирвалося, шмагаючи порваними тiнями по стiнах, втоптанiй жовтiй травi. Зарябiло неправдоподiбно синє озеро перед ним. I вiн витягнув спокiйно, врiвноважено слоїка з кокаїном. Нюхнув, осмiхнувся. Аж тодi розвернувся, поклавши маузер поперед себе, а сам став на колiна, кинувши короткий палаючий погляд синiх очей на дамбу. Льопа весь завмер, зустрiвшись слизькими водянистими безколiрними очима з Лямуром, задихнувся, пiднявся тiлом, мимоволi трiпонувши куценькими пальчиками бiлий, як пластмасовий, комiр накрохмаленої сорочки; дiвиця нап'яла чорнi окуляри, i це, напевне, вивело Андрюху.

- Ану знiми, - протягнув вiн повiльно, так, як говорять на вулицi, коли попереджають, що можеш отримати ножа або кулю в лоба. Дiвицi не треба було повторювати, але вона чомусь продовжувала стояти. Тодi Андрюха нагнувся, враз випростався, скидаючи руку. Льопа упав на задницю, а дiвка прикрила перед руками, нагнулася, як то роблять жiнки, коли їх застукали голими.

- Пух, - сказав Андрiй, тримаючи витягнуту руку з вiдстовбурченим пальцем, дико заливаючись реготом. Аж тодi дiвка зняла окуляри. Очi в неї нагадували фiолетового кольору чорнила.

Щось у нiй було школярське, навiть не гидке, так вирiшив Андрюха. Нiчого не кажучи, подався до джипа, тримаючи в безвiльно обвислiй руцi блискучий маузер.

- Понаїжджало… - тiльки те й почули мужики, знову повертаючись обличчями до дамби, напевне, радiючи, що мерседес пiд'їхав поближче i авто можна розгледiти так, як би їм хотiлося. Потiм вони, як по командi, знову повернулися в бiк джипа, що, викидаючи колесами шматки глею, рвонув з мiсця i скоро зник у порожнiх напiвдобудованих масивах бетонок.

- Це вiн за тiєю сукою мається, - прорiк Мурзон.

- Я б теж маявся… У нього, кажуть, грошви…

- Те-е-е-е… Менi б лiпше, як у тих монахiв. Ситi, довольнi. Самогон, блядi, пити не хочуть - водочку подавай.

Бабiв тягають.

- Їм же не можна…

- Багато чого не можна, а ми, Мурзон, смалимо. I живi нiвроку. Хе!

- Тiльки ти свою Нюрку пiсля того навряд чи жариш… А? - i Мурзон залився ядушним, бiльше подiбним на кашель смiхом. Пiшов дрiбний противний дощ. Новоприбулi сховалися до мерседеса, i скоро мужики побачили тiльки його зад; авто зробило круту петлю, в'їхало в адмiнiстративну частину передмiстя. Мужики сплюнули i поховалися пiд козирьок одноповерхiвки, притулившись спинами до облущеної цегляної стiни.

- Сука, хоч би налив, - шипiв Мурзон, пережовуючи липку слину в сухому ротi.

- То тебе Бог наказав, Мурзон, - кинув не то єхидно, не то зле Наум.

- А ти в нього що, вiриш? Ха, можна подумати. Я от вчора присiк нашого новенького батюшку… Ага, того, що на Декабристiв живе, у тому двоповерховому домi. Там усе крiзь стiни чути, такi тонюсiнькi…

Да, дома такi строїть почали… Що дальше? А дальше дивлюсь, батюшка, правда не в пiдряснику, полохливо так озирається, а з ним хлопчик якийсь… Нi, парень, але за хлопчика i дiвчинку можна прийняти враз… Пiд очима темнi кола, а погляд заполошний, далекий. Обидва наче переляканi. Ну, я i шмигнув за ними… Так вони там таке витворяли, що я вухам своїм не вiрив…

- Що, пiдараси? Тоже менi, новина. Сходи в монастир.

Там тебе, Мурзон, так в жопу оддрючать, що додому не доберешся, - спокiйним дiловитим тоном затягнув Наум. - А от на Лаврушу ти дарма навiв. Нема зла в тому чоловiковi… Вiн би той, як його, майже наш…

- Е-е-е, один хрiн. Цей би чорт знайшов би… А так шанс горло промочить.

- Дякуй, що тебе самого не замочили, - забасили, прокотили реготом мужики.

Дощ напускався все щiльнiше, але слабкий, осiннiй дощ, - у вологому повiтрi запахло смердючою гаррю: неподалiк тлiли купи смiття.

- Да, таке паскудство у свiтi завелося, - сказав хтось iз мужикiв. Вони тупо дивилися на дамбу, на свинцеве ряботiння озерної води, i думки важко, похмiльно переверталися в їхнiх важких черепах; вирваними iклами стримiли бетоннi сваї, помалу темнiючи вiд води, глина розм'якала, несподiвано опадаючи великими кавалками прямо у болотисту жижу, там, де повинен бути фундамент, а зараз здоровеннi жаби плавали, широко розгрiбаючи ластами. Так, таки Льопа прибув тiєї осенi, бо якраз тiєї осенi Борис хрестив доньку, - зi значимiстю вирiшують вони, i обличчя у мужикiв свiтлiють так, наче вони самi себе пустили передчасно гуляти райськими кущами; вони поважно, закладаючи мовчанку, вирiшують, що саме на той час припадає примирення Лямура зi своїм незбувшимся «тестем» i самим Борисом, але обмовляються, що точно вони знати не можуть, нiколи не дiзнаються, бо проникнути за високi затори i стiни цих загадкових, з доглянутою рожевою шкiрою людей не можуть, бо вони навiть про своїх дiтей знати нiчого не хочуть, нехай їм тiльки стукне тринадцять рокiв. Вони поважно курять, душачись з приємнiстю смердючим димом дешевих сигарет, а над їхнiми головами, над напiвзабудованим пустирищем Соснiвки повзе, падає донизу блiде сонце, як неонова фiолетова кругла лампа.

Саме в листопадi Борис хрестив у Лаврi доньку: озера ртуттю, двома очима, визубленi плити, частоколи з бетону, снiг продавив дроти; вiтер напирав з пiвночi, колючий, здiймаючи ртутнi хвилi на двох озерах, що побiля дамби i поближче до помешкання. Потiм сонце. Чисте сонце запалило поверхню помешкань. Борис зупинив своє авто. Ескорт, вильнувши на трасi, загальмував, i всi висипали на бiлий нетривкий снiг, що лежав рiвно у витоптаному степу так, що видно було озера, бiлий ряд домiв i чорне гайвороння, що полохливо i завбачливо одним великим сизим крилом пiднялося над помешканнями.

- Харашо, - сказав Борис.

I ескорт рушив далi по вкатанiй, але вже пiдталiй трасi; авто Бориса, масивне i броньоване, пропливло повз чепурний, збуджений до лiнивого люд, що, загрузаючи у снiгу по колiна, кидався снiжками, реготав, ляскав у долонi, - за звичкою вiн промацав поглядом кiлькох жiнок, задоволено пiднявши рудi, майже жiночi брови, щось пробурмотiв, а потiм сказав водiєвi швидше їхати, нехай решта доганяє. Його тiшило мерзенне, а водночас до дитячого радiсне вiдчуття, коли його сiрий падлючий погляд зупинявся на горбу юрби, одягненої досить строкато, модно, але однаково; вiн легенько присвиснув, дивлячись, як на нього стрiмко насувається бiлими iклами, з порваним ошматтям хмар над дахами передмiстя. Вiн нервово сунув довгу сигарету до рота, припалив кiнчик, глибоко затягнувся. Сказав:

- А вона нiчо… Нiчо… Виросла-то як… Ух шалава, - очi у нього засмикнулися тонкою рожевою шкiрою, майже без вiй; насправдi вiї були бiлими, пухнастими, як у дитини, i коли вiн закривав очi, то обличчя нагадувало лице розсердженої дитини, тiльки от круте пiдборiддя все псувало.

- Холодно, - вiдповiв водiй i додав газу.

Авто викотило на майже циркове коло забетонованої автостради, змiшуючись за кiлька хвилин з потоком миршавих проти машини Бориса автомобiлiв; вiн тiльки презирливо скривив губи, наче прораб на купу вовтузливих робiтникiв, якi металися в хаосi гарячкової роботи i нiяк його не помiчали. Далi червона стiна потягнулася до самого озера, причавивши своєю холодною тiнню, в якiй бiг його автомобiль, - чорна лапа, слизька, оманлива, глиняно видавлювала на обличчях водiя i Бориса тiнi. А потiм несподiвано вiтер, холодний, з озера, засвистiв у радiаторi, захитав, вiдпружинюючи антени; бiлi кулi сонць наповзли, ударилися об скло, розсипалися, заслiпили очi.

- Що за блядство, - тiльки й вимовив Борис, вiдчуваючи, як грудну мембрану боляче стиснуло, вiн почав задихатися. I повторив:

- Що за блядство… - губи витягнулися, зробилися вузькими, а пiдборiддя ще бiльше загострилося. Борис закрив очi, йому хотiлося не вiдкривати їх до самого багацького гетто: вiн якось навiть зле, рвучко наказав водiєвi зупинитися. Вiн зрозумiв, але не вiдразу, що починає задихатися; хвиля за хвилею накочували на нього яскравi галюцинацiї навколишнього. Пучки похолонули, затерпли, а серце - вiн навiть побачив його - провалилося в область шлунка, потiм метнулося до горлянки, i вiн нехотя подумав, що випив з батюшкою не так вже й багато; але свiт продовжував розсипати перед його зором невибагливi люмiнесценцiї, що рвали кишки.

- Що за блядство… - прозвучав його голос у бiлiй тишi над червоним верболозом: лагуна срiбною косою заходила, пiдрiзала освiтлений берег, облiплений вiллами, дачами; його зiр зi здивуванням вловив сiру вiд древньої пилюки стiну старого млина, - з рота покотилася слина, спочатку без смаку, потiм все отруйнiша, густа, як меляса.

Вiн проблювався, косячи оком на водiя, що виконував водночас i функцiю охоронця, i зараз стояв з тупою харею, закинувши полу малинового пiджака, поклавши руку на кобуру пiстолета. Борис випорожнив шлунок, набрав у жменi снiгу i протер обличчя. Водiй тупо стримiв на мiсцi, поглядаючи на його розплилу фiзiономiю, щось подiбне до роздратування летiло в його смолянистих очах.

- Поїхали…

Але пiдвалив ескорт i до десятка одягнених людей висипало на дамбу.

- Красота!!!

- Женева!

- Д-а-а-а!

Натовп почав гикати, пiдстрибувати, хтось побiг у червоний верболiз справляти нужду, а хтось щось iнше; i це розвеселило Бориса.

- Поїхали. Ми вже вдома, - i вiд цього останнього слова Борисовi замлоїло. I вiн зовсiм ясно, вiддаючи належне тверезому розуму, своїй iнтуїцiї, зовсiм так, як вiн прокручував надто складнi оборудки, подумав про Iлону.

- Нехай тiльки приїдемо… Нехай. Ха-ха… Ну й давно я… Ха-ха-ха, - i натовп, повзаючи дамбою, заревiв своє ха-ха-ха; спочатку смiх булькотiв не щиро, а потiм велетенським, невидимим маховиком набирав оберти, колишучи тишу, сам простiр над головами, над снiгом, над степом. I тут з'явився Лаврентiй. Вiн iшов, здавалося, їм назустрiч, а вiтер колошматив його рубище.

- Хо-хо-хо, - крикнув хтось. - До нас мандрує пророк Iлiя! А де ти свого Христа загубив?… Борька, що тут у тебе за зоопарк!? Блiн, що тут у тебе твориться. Єрусалим, шолi?!

Жiнки, фарбованi, розплилi, з осклiлими похiтливими зiницями, якi тремтiли, мов краплi сечi, готовi зiрнути, впасти на землю, засмiялися, вiдкидаючись назад, а чоловiки пiдтримували їх, пiдставляли руки пiд сутулi спини; молодшi реготали на всю горлянку, передаючи по шерензi цигарки, вiдкоркованi пляшки з шампанським; зманiженi долоньки потайки стискали одвислi цицьки, шурхали пiд спiдницi. Яскраво i бiло горiло сонце над лагуною i чорно лежав верболiз. Борису захотiлося пошвидше звiдси поїхати, але щось народилося вглибинi, там, куди тiльки-но пiрнуло його серце, i говорило в колихкiй драглистiй темрявi, що вже пiзно, що треба обов'язково лишитися.

- Ти що, оглух?!

Пiсля цього окрику тиша залила Борисовi вуха; вiн вiдчув, як волосся ворушиться у нього на головi, а тому мимоволi, зовсiм механiчно, пiдняв руку, провiв широкою долонею по йоршику рудого волосся, похитнувся, облизнувши тоненьким гострим кiнчиком язика губи, продовжував стояти. Троє довготелесих в чорних костюмах хлопцiв оточили Лаврентiя.

- Ану скажи, що Бога немає, i ми тебе вiдпустимо!

Лаврентiй подивися поверх голiв, махнув рукою, наче вiдганяючи обридливих мух, вiдказав рiвним i спокiйним голосом:

- Бог iснує в кожнiй животинi, навiть у твоєму смердючому видиховi! - трiйця, видно, не чекала, що отримає таку вiдповiдь; вони навiть не здогадувалися, не думали, звiдки взялися цi слова.

- Ти шо-о-о, не поняв?…

- А менi нiчого розумiти. Дай менi дорогу, а на дурнi балачки у мене немає часу.

Трiйця зареготала, застрибала навколо Лаврентiя, пухкаючи з розкритих ротiв паром.

- Тодi доведи, що вiн є… Ти його бачив?…

- Розплющ очi, тодi багато чого побачиш!

- Так вiн хамить, сука, - пискнула одна дiвиця, найвродливiша з гурту жiнок, швидше, якась знайома, яка почувала себе в цiй компанiї зовсiм непривiтно, незатишно, а зараз компенсувала холодне вiдчуження криком.

- Тодi читай молитву, - заверещав, плутаючи з реготом крик, хлопець.

- Я й так їх читаю…

- Може, i за мене молишся, сучара?!

- Значить, i за тебе, сучий сину, - майже в тон йому вiдповiв Лаврентiй. Хлопець, що займався в Iлониного батька бухгалтерiєю, з витягнутим покривленим обличчям якусь хвилину дивився на обiдранця, а потiм заверещав:

- Скотина, - вiн занiс руку для удару, але тут трапилося непередбачуване: Лаврентiй перехопив руку i стусонув у вiдповiдь лiвою. Хлопець пролетiв кiлька метрiв, вигнувся дугою i гепнувся, смикаючи ногами, на капот джипа. Борис стояв i йому видавалося, що дорога на дамбi вибiгає швидкою ескалаторною стрiчкою. Ще один, пiдстрибнувши, як м'яч, гургонув пiд ноги жiнкам, а третiй, повторюючи: «Ну… Ну… Ну… давай…» - зiгнувшись у якусь неправдоподiбну позу, вiдходив до гурту. Але Лаврентiй розвернувся i спокiйно пiшов. Борис хотiв крикнути, щоб не чiпали старого, але чому, i сам не знав, проте промовчав; у головi гуло, кров приливала, вiдливала, лишаючи пiсля себе пусте тiло, а сама ця падлюча кров кудись зникала. Тiльки тодi вiн очуняв, коли побачив, що його охоронець пiдбiг i навiдмаш ззаду ударив рукояткою пiстолета по головi старого. Щось хруснуло, потiм затупали ноги, i чоловiки, одягненi у чорнi костюми, почали збiгатися вiд своїх машин. Запрацювали ноги, загули кулаки. Лаврентiй мовчки борсався, спочатку вiдбивався, а потiм його рухи зробилися кволими, мов у сонного, i скоро вiн витягнувся на повен зрiст, даючи змогу ватазi безборонне тарабанити по тiлу ногами, руками; дамочки визирали, витягуючись на шпильках. Одна навiть не пошкодувала фотоапарата i ним вдарила старого по головi. Потiм Борис зрозумiв, що спостерiгає за подiями з прихованою насолодою, бо давно не вiдчував на своїй шкiрi тремтячих пальцiв пригоди; як i кожен пропечений авантюрист, вiн був просто у захватi вiд легеньких пригод, якi, здавалося б, мали стосунок до нього, але зовсiм вiддалено, наче за склом, наче у солодкому тривкому снi, коли прокидаєшся мiцним, здоровим, юним i повним сил iдеш завойовувати цей неприхильний до тебе свiт, пiдминаючи його пiд ноги з кожним кроком. Тож вiн розраєно дивився на танець чорних тiл над Лаврентiєм, доки йому це не обридло вкрай, наче пригадавши, що їх чекає вдома добрий стiл, гарнi жiнки, приємнi розмови, i можна до ранку забутися вiд клопоту. I вiн крикнув, сполохавши купу вертливих голiв, вирвавши у сизiй сутiнi несподiвано, якогось бiса, образ Iлони:

- По конях! Облиште його! А то ще здохне.

Мужики вiдходили, копаючи по черзi, спльовуючи дiловито крiзь зуби.

- Гляди, вiн здохне, - запально, блискаючи чорними очима, сказав водiй, сiдаючи за кермо. I в якомусь часi ескорт рушив, вигинаючись короткою змiєю на бiлому, широкому, як стiл, степу, над яким цукровими горами сунули хмари.

У той день Iлона прокинулася вiд яскравого спалаху; вона рвучко сiла, скинувши пухову ковдру на бiлу пластикову пiдлогу, зiгнулася вся, за звичкою затиснувши долоню мiж ногами, пiд самим лобком, щоб мiзинець вiдчув клiтор, i її погляд падав, видавалося, на широке вiкно, закрите жалюзi. Ранiше страх її збуджував, але те, що розбудило її зараз, зовсiм не подiбне на страх. Вона сидiла довго, потiм розiгнула ногу, лягла на спину; вона очiкувала.

Iлона не виносила запахiв, будь-яких; тому зараз у затiнках кольору сiрої пилюки потягнула носом, широко роздимаючи розкрилля, занюшила щось iнорiдне в затишку свого модернового помешкання, з висячими над самою пiдлогою червоними люстрами, з невеличкими емальованими тумбами, з картинами, що їх привезла з Францiї. Але цей великий дiм, майже не заставлений меблями, з широкими вiкнами, з кiлькома переходами в iншi помешкання, де зiбралася майже вся рiдня, прислуга, навiть робочi кабiнети батька, тестя, з трьома кухнями, двома барами, маленьким кiнотеатром, - все це колись давно, ще за часiв депресiї, коли Iлона запихалася шоколадом та транквiлiзаторами, вона вигадала у своїй головi, сидячi на дачi, серед синiх снiгiв, низького неба, зовсiм без найменшого натяку на мрiї, бодай мiзернiшi. I вiдтодi, як почав зводитися цей дiм, вона брала в усьому участь: пiдписувала папери, вникала у проекти, сама звiльняла i приймала робiтникiв. Це її наповнювало бiльшим празником, нiж нинiшнi подорожi столичного населення до супермаркету. За час будiвництва вона порвала будь-якi знайомства, повернулася в Соснiвку, закинувши свою напiвбогемну квартиру в центрi мiста, навiть не розумiючи того, що поховала там велетенську кiлькiсть друзiв, рокiв; одним iнстинктивним порухом вона поховала минуле, не думаючи про майбутнє. За час будiвництва, вiрнiше сказати, перебудови, - ламалися стiни вiдразу в кiлькох квартирах, вона змiнилася фiзично: ледь помiтнi чорнi кола пiд очима, рвучка хода змiнилася манiрною ходою моделi; вона начисто забула свої лесбiйськi пристрастi, вiдкинула чоловiкiв як акт задоволення, а сприймала як грубу робочу силу, непомiрне тiшачись вiд самої думки, що зараз їй, саме їй повнiстю пiдкоряється це похiтливе стадо iдiотiв. Iлона так змiнилася, одягнувшись у сiрий, гарного крою шерстяний костюм, що навiть Борис, зараз брезклий, з водянистим поглядом, великим черевом, на дебелих, мiцних, ще спортивних ногах, з вiдвислим задом колишнього спокусника, призупинявся i довго, як для нього, дивився у кушпелиннi, нанизаному на сонячне промiння, на неї: як вона легко пурхає мiж риштувань, смiється, вiддає накази, пiдписує папери, розраховується, прискiпливо циганячись за кожну копiйку.

- У цiєї баби таки дiйсно пацанячий розум, - сказав вiн, прикриваючи свої водянистi бульки сiро-рожевими повiками; батько лише вiд задоволення потер долонi, пiдiйшов рвучко до доньки, обiйняв за плечi i щось дуже швидко заговорив. Борис дивився на цю пару, напевне, невiльно порiвнюючи обох, але нiчого спiльного не знаходив; часто вiн навiть впадав у задуму, коли бачив її у шотландському картатому костюмi, з беретом на стриженiй по-хлоп'ячому головi: вона сидить на стiльцi, закинувши ногу на ногу, поклавши поперед себе креслення, але погляд її завмирав не на тих кресленнях, не на дужих спинах мужикiв, що ламали перегородки, а ковзав десь пiд стелею; вiн також помiчав, як змiнився її погляд, зробився глибоким, печальним, як у жiнок з давнiх картин, що йому таки доводилося бачити ще за старих часiв у всiляких закордонних вiдрядженнях: пару гудзикiв розстебнуто, видно красиву лiнiю грудей; вишневi, ледь пiдфарбованi губи, рот трохи завеликий, соковитий, з перлами зубiв. У такi години вона сама себе вiдчувала надмiру захопленою, але щодо щастя, запитай її про таке, вона б тiльки щиро звела догори чорнi брови. Головне, зараз вона вiдчувала свою жiночу силу. Її тiшило, що Борис кожного разу пiсля вiдвiдин будiвництва кидався до своєї спортивної машини кольору черi i мчав у мiсто, щоб заглушити дику тугу, що рвала його на шматки. Нора для нього не була чимось особливим, що вирiзняло її з тисяч самок, якi готовi розставляти ноги вiд одного поруху його голови, пальця чи необережно сказаного слова. Вiн напивався, бурмочучи про себе: «Така б могла зробити щасливим кого хош…» Вiн вертiв головою, як здивований бугай, котрого хвицає корова, не пускаючи до злучки. Впившись, вiн говорив собi, що старiє, кидав авто на стоянцi i йшов кiлька кварталiв пiшки. Переднiчнi шовковистi тiнi беззвучно виповзали з-пiд його нiг, трiщало гiлля, шурхотiло листя. I в такi хвилини з ясним чоловiчим розсудом вiн говорив, що йому таки в життi здорово поталанило, що зустрiв таку жiнку, був у неї першим мужчиною i таке iнше. В один з таких походiв його здорово вiддубасила шпана, пограбувала. I став думати, що ця жiнка приносить гейби не лише радiсть, але i лихо. Так реальнiсть поволi, накочуючи новi подiї, стала повертатися до нього.

Будiвництво доходило кiнця: смiття, бетонну крихту, пилюгу прибрали.

Iлона ставила стiльця i подовгу просиджувала в однiй з кiмнат, з широкими вiкнами на озера, закривши втомлено очi. Вона курила, пила легеньке вино, але нiхто упродовж двох тижнiв її не турбував. Напевне, вона теж уперше зiткнулась у життi з реальнiстю, але особливого чину: вперше вона таки досягла своєї мети власними силами. I це наводнювало її п'яною радiстю. Бiльше нiчого не хотiлося, окрiм як сидiти на стiльцi, вдихаючи запах фарби, штукатурки, дим дорогих сигарет. Так, за два-три тижнi вона не поспiшаючи облаштувала всi кiмнати, наче робила це все своє життя: батькiв кабiнет, спальнi, два бари, мiнi-кiнотеатр, басейн, де Борис, не зважаючи на її протести, посадив бананову пальму, пустив строкатих колiбрi та папуг, якi скоро стали жертвами котiв, що у великiй кiлькостi, всiляких мастей i порiд, вешталися домом. Пройшов, сплив повiльно в голубiй замрiяностi мiсяць, але гостей в домi не передбачалося, бо Iлона запротестувала, якось чудно, водночас зачудовано упиваючись тишею, що покривала спогади, ховала нинiшнє. Нi, вона не втомилася, а просто продовжувала ту ж саму гру, що намiцно переплiталася з минулим, i якимось невiдомим чуттям, далеким, як глухi удари, тектонiчнi поштовхи, це наганяло її неждано серед свiтлого чистого дня, заставляючи її груди пiднiматися трохи вище, а до щiк приливало фарбу; i вона, швидше потайки, очiкувала того дня, коли минуле повернеться до неї, але в iнших iпостасях. Це збуджувало її, як колись заставляв терпнути тiло в екстазi страх або сама згадка про смерть; вона розумiла всю глупоту i безпомiчнiсть того минулого, а не iншого, того, котре буцiмто тримали її руки, її думки, її полишенi форм i видiнь фантазiї. Але вона, як i кожна людина, зiткнулася з проблемою часу, що невтомно котився цими степами, над озерами, разом з хмарами, сiрою водою. Iлона, напевне, бiльше за всiх, шкодувала за тiєю пустиннiстю Соснiвки, ще за її часу заселеної людом з усталеними звичками; степ, вiтер, озера - це наповнювало її, наче пiсля статевого акту, радiстю перемоги, вiдкриваючи недоступнi перспективи майбутнього. Тодi це були майстровi, що заробляли на життя ремонтом, муляри, слюсарi, дiди котрих заселили цей простiр ще до подiй жовтневої революцiї, вiдставнi генерал-майори, яких тяжко назвати генералами, а так, нi те нi се. Бiльше в її голiвку нiчого не помiщалося, але в її бездоннiй нетривкiй пам'ятi лишилися шматки обiрваних спогадiв: дерев'яний столик, бурштиновий чай у гранованих стаканах, пара груш, яблук. Так бiля кожного двору. I дим, терпкий дим вiд спаленого листя або вiд плит, що розтоплювали спочатку дровами, а потiм курним вугiллям. Вiд останнього вона весело щулила свої яшмовi, трохи розкосi, пiднятi по-котячому очi: час пролягав для неї зараз свiтлим проваллям. Вона бачила це, як бачила нуднi пейзажi на Мальдiвських островах. Нiчого не вселяло в її iстоту суму вiдiрваностi вiд чогось, до чого б вона повинна належати: анi їхньої мови, анi їхнiх звичок, котрих навряд чи трималися останнi, вона не знала. Як i тi, що прийшли вiд чорнобильських лiсiв: коротенькi, кривоногi, з короткими поглядами конокрадiв. Так вона зiткнулася з сучасним, але вже була дорослою, щоб її захопив подiбний альтруїзм. Вона знала цiну людям, так принаймнi гадала. Ха-а-а-а-ро-о-ш-а-а така дєвочка…

Але минуле блювотною слизотою пробиралося крiзь шпарини, що їх життя пробило у затишку Iлони. Траплялося все, як вона передчувала, i вона вже перестала даватися диву. Її тривозi, її захопленню не було меж, як тодi, коли вперше почула з уст мешканцiв Соснiвки, що вона проблядь; Iлону вразило зовсiм не те, що вона проблядь, а саме слово, зi смаком вимовлене огрядною жiнкою в засмальцьованому халатi, тринадцятилiтня донька якої кожного разу пiсля промислiв на трасi з водiями сходила рiками кровi пiсля чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побiлiла, але не так, як блiднуть вiд ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навiть у невiдомому поривi пiдняла свої пещенi руки i нагадувала красиву птаху; вiд неї приємно розходилися запахи, дорогi густi запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тiєї осенi шукати по засцяних магазинах Соснiвки, де навiть хлiб смердiв сциклинням, Звичне дiло для ублюдкiв, яких поналазило з лiсiв та навколишнiх мiстечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. I тодi вона зрозумiла, просвiтлiвши вся, зiгнавши блiдавiсть, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долi. Вона не вiрила, i не принципово, скiльки їй вже у дорослому вiцi не талдичили про Бога, вона сприймала це не бiльше, як слова; вона навiть не намагалася проникнути в саме розумiння вiри, бо воно у неї було вiдсутнє в дитинствi, юностi, iнтелiгентськi балачки вона приймала на рiвнi розмов за склянкою гарного вина. Вона дослухалася до своїх передчуттiв. Вона переконувалася, що свiт уперто схиляється в її бiк, i якщо не капiтулює, то лише тому, що так треба. Далi Iлона вiдмахувалася вiд пропеченої пустки: їй згадувався, вiрнiше, вона ловила вiдлуння того настрою, коли ковтала упаковками транквiлiзатори, поглинала шоколад, слухала сльозливi романси, перелистуючи по десять раз на день домашнiй, тобто сiмейний альбом. Цього вона теж не хотiла: анi м'яких капцiв, анi чоловiка з водянистими очима та зачiскою «полубокс». Вона була впевнена, що народжена для iншого, i це невiдоме iнше тримає в своїх руках, до часу мандруючи чужими стежками.

I те, що вiдбулося в той день, захопило її вже не так несподiванкою, як додало впевненостi у своїй вибраностi. Хтось iз сiм'ї запросив дизайнера, але не вона. Iлона не хотiла, щоб у її свiт влазила чиясь рука, напевне, страшачись, що це злякає її гостей з нового минулого. Але так трапилося, що гостi з минулого, теперiшнього її майбутнього, прийшли без виклику.

Люди не люблять складних комбiнацiй - це вона знала. Та коли до просторого холу, що нагадував мiнiатюрний женевський вокзал, зайшла Єва, вона мимоволi повторила той жест, що i в задрипаному соснiвському унiвермазi; цього разу вона не так швидко прийшла до тями, дивлячись своїм нерухомим яшмовим поглядом, як, купаючись у теплому листопадовому сонцi, що медовими потоками лилося крiзь склянi вiтражi, поволi, погойдуючи зовсiм вульгарно для красивого наче вилiпленого тiла, йшла та, на яку вона, Iлона, чекала. Люди передбачають простоту подiй, але життя вибудовує надто складну схему в їхнiх головах, доки вона не випрямиться, не загуде однiєю натягнутою струною, що недавно була пружиною; i ця срiбна, тремтяча струна прошиє їхнє життя, змiнить на краще, - так видається в дуростi оманливого людського кошмару, маячнi, а насправдi все так просто. Вона йшла, та, на яку чекали: каштанове до мiдi волосся, завите вiд природи у тугi кiльця, а потiм невидимою рукою розпущене, тремтiло тугими джгутами, билося об плечi, затягнутi у модний светр; вся постава, наче умисне злiплена: тонка талiя, пропорцiйний округлий зад у бiлих штанях, пiдкочених до колiн. Правильний овал обличчя, велетенськi синi очi з темними вiями, широкими, мов крильця метелика. Округлiсть грудей, невеликих i не малих, плавно ховалася пiд вовною, але вгадувалася чiтка лiпка, чiткий малюнок; ця дiвчина несла якийсь невiдомий свiтлий празник. Вона до болю жiноча… принаймнi з першого погляду так видалося усiм, навiть Iлонi, що сидiла на плетеному китайському стiльцi пiд червоною стiною вiтража. Вона не встала, не йшла назустрiч, а продовжувала пропiкати вiдстань мiж собою i Євою нерухомим змiїним поглядом, легко, здавалося, безтурботно, трохи зацiкавлено ковтаючи розбавлене вiскi, щоб позбутися нудного настрою, легкого нежитю, надокучливої думки про дизайнера, якого запросила сiм'я. Здавалося, нiчого її бiльше не хвилює i не передвiщає чогось iншого. Вона напевне знала, що це дизайнер, але не подавала виду. Борис зiйшов з мармурових схiдцiв, трохи вiдсапуючись, пiтнiючи вiд вчорашнього, й Iлона помiтила жовтий похiтливий блиск у його очах. Напевне тому, що свiтло з вiтражiв переплутало всi предмети, Єва пiдiйшла до Бориса, який виповз з тiнi поважною бiлою комахою, обтираючи хусткою чоло. Вона назвала себе, не привiталася, а просто сказала:

- Єва! Я дизайнер… Чи правильно я знайшла дорогу? Правда, холодно вже! - усмiхнулася, утворивши ледь помiтнi ямки на щоках, що взагалi вибило Бориса, а Iлона роздратовано чомусь подумала, що так, як говорить вона, так, як Єва будує речення, роблять тiльки плебеї. I, напевне, не далека була вiд iстини, хоча правдою було те, що Iлона перелякалась Євиної вроди, злякалася власного сум'яття i того, що у неї мiж ногами зародився маленький вулкан. Той вулкан поволi перебирався до грудей, шугонув вогнем у голову, але за мить Iлона себе опанувала, пiдвелася, знову сiла, зрозумiвши, що не готова до такої зустрiчi, i, схрестивши на грудях руки, розвернулася обличчям до вiтража. Борис взяв делiкатно пiд лiкоть Єву i повiв нагору. Iлона, зачекавши, коли свiтла амбразура, квадрат дверей м'яко закриється за ними, з усiєї сили брязнула склянкою об пiдлогу, спостерiгаючи iз щирим захватом за тисячами маленьких осколкiв, що зiрочками розсипалися вiзерунковим рiзнокольоровим паркетом.

- Ти подивись на них, - тiльки i сказала. Бiльше того дня вона не бачила Єву.

Цiлу нiч вона не спала, простоявши бiля дзеркала, розглядаючи своє тiло: нiколи Iлона ще не вiдчувала себе такою старою, хоча їй виповнилося лише двадцять п'ять рокiв. На ранок вона викликала

до себе Вучєтiча, косметолога, пасивного гомосексуалiста. У Вучєтiча простодушне, але вродливе, майже жiноче обличчя. Голос хрипавий вiд курива та скажених доз кокаїну. Вiн упевнено голив їй лобок, пiд пахвами, розповiдаючи всi столичнi плiтки, а вона раз вiд разу, зазивно смiючись, щипала його за круглi сiдницi, обтягнутi червоними шовковими шароварами спортивного крою.

- Може, спробуємо?!

Вучєтiч вертiв задом, роздвоюючи половинки, закочував дурашливо очi, висолоплював довгого червоного язика.

- Якi можуть бути дiла у хар-о-ошого мальчика з двожопими крокодилами, - i вони разом засмiялися. Але напруга не спадала - це метким оком пригледiв Вучєтiч: шкiра на сiдницях Iлони раз по раз тремтiла, соски набухли, задерлися догори. Вона задоволено слухала його довгi монологи, зверненi невiдомо до кого, пiдтрунювала на рахунок переспати з жiнкою, а потiм геть змовкла, притуливши неземну свою яшму великими вiями, поринула у напiвсон, з якого вона завжди поверталась упевненою, наче пройшла велику вiдстань, вiдрiзок шляху.

- Хто вона буде цього разу, пуся?! А?!

- Нiчого особливого. Стандартний набiр. Пошук сексуального партнера. Але боюся, що можу вляпатися, Вуля. Надто багато перешкод на шляху.

- Тодi вiдiйди. Або не заходь далеко, якщо вона неосвiчена в таких справах. Для чого тобi зайвий клопiт i мiгрень на голову?! Ти ж не чиста… Тобто, ти майже натуралка, хоча я так тебе давно знаю, але так мало про тебе можна дiзнатися.

- Тодi чому в менi воно сидить?

- Якщо я скажу, то ти образишся, але пам'ятай, що людина, найгенiальнiша, теж знає, що таке унiтаз, срака, i теж помиляється… Хi-хi-хi.

- Валяй вже…

- Значить так: тобi немає чим забити голову. Друге: нещасливе кохання. Основне: великий прагматизм помножений на романтизм.

Отакий гiбрид нинi вигадав я. Але ще є останнє… Вiдсутнiсть вiри. Так, це найголовнiше. Людина середньовiчна навiть iм'я Бога боялася зайвий раз згадати, щоб не заглянути в смолянi чани приiсподнi. Хi-хi-хi-хi-хi.

- Ти мислиш, як простолюдин, Вуля-я-я…

- Ну, якщо говорити вiдверто, - Вучєтiч, вiн же Вуля, облизнув кривавим язиком губи, - я навiть пишаюся тим, що мої предки були простолюдинами. Дiд мiй був кочегаром. Топив пiч у Центральнiй Радi. Потiм у Муравйова. Тому i вижив. Прєлєсть просто цi кочегарки.

- Що таке Центральна Рада? I що таке кочегарки? - вона здивовано пiдняла догори чорнi брови, майже механiчно, аби не якийсь антрацитовий блиск в очах, засунула руку в штани Вучєтiчу i стиснула з усiєї сили член. Вучєтiч вiдхилився плавно назад, здивовано вирячивши на неї водянистi очi; вiн зараз вiдверто бачив перед собою якщо не кiнець, то принаймнi прелюдiю до великих неприємностей. Дивно, але вiн почав збуджуватися. Вучєтiч з жахом вiдчув, як прутень його твердiє, а тому засiпався, наче велетенська лялька, проте тiльки тодi, коли м'якi губи Iлони обхопили нiжно голiвку члена, а руки його стиснули її стрижену пiд хлопчика голову. Все так швидко закiнчилося, але вiн дихав вiд збудження i задоволення, несподiваного, нещадного, i, обтираючи гiгiєнiчною серветкою член, пробурмотiв вдавано зле, але вiдчувалося надтрiснуте самолюбство гея:

- Ти дiйсно класний пацан, Iл. Так несподiвано, так брутально. Просто супер… А зараз увiткни менi в задницю сотенну зелену купюру i я пiду… А ти стережись… Щось менi мало подобається твiй настрiй.

Вiн дивився, як вона, дрижачи всiм оголеним тiлом, пiдiйшла до столика, витягнула кiлька зелених купюр, легко, вже зовсiм по-жiночому пiдiйшла до Вучєтiча, пiднялася на пальчиках, поцiлувала у щоку.

- Перший раз у цьому домi повинен бути чоловiк! Не ображайся, Вуля. Будь пусьою. Невже тобi не було приємно?

- Я вже забув, як це робиться з жiнкою. Я боюсь, що ти мене знову навернеш у гетеросексуали, - пропищав вiн блазенським голоском. - Ад'ю! До зустрiчi. I тримай дистанцiю, пам'ятай.

Iлона вже стояла до нього упiвоберта, пограючи нервово ногами, повернувши голову, уткнувши в плече чiтке нiжне пiдборiддя; погляд ковзав повз Вучєтiча, поверх його бритої наголо голови i випромiнював водянисту радiсть короткої перемоги. Вдома Вучєтiчу було про що подумати, бо зараз його спиною пiд шкiрою запульсували тисячi, мiльярди нервових комах, якi розбiгалися тiлом.

- Ну, пока-пока…

- Пока, Вуля, - голос звучав рiвно, без надриву. Як i має бути мiж дiловими партнерами. - Шкода, що я отримала задоволення тiльки наполовину.

- Хо? У мене попа мокра, - спробував вiн блазнювати знову, але осiкся.

- Чому ти менi дозволив це?

- Не знаю… Мiг би збрехати, що знаю, але це щось iнше, нiж страх втратити впливового друга, багатого друга. Якась сила. У тебе дiйсно є сила скручувати людям мiзки, Iл. Бережись.

Iлона тiльки пiдняла голову, усмiхнулась якось у себе i розвернулася спиною, пiднявши догори праву руку з розчепiреними пальцями, - Вучєтiч неочiкувано для себе ковтнув слину, проводжаючи її м'який округлий зад. А вона йшла i думала, що могла б пожити з Вучєтiчем, що вона задовольнила б його, ну нехай би причепила вiбратор, а Вуля б не розгубився. I несподiвано засмiялася з дурної думки, вражено розумiючи, що так думають, так мрiють недалекi люди, - слова самотнiсть, нудьга i вiдчай не присутнi в її словнику, а значить, її свiдомiсть лишалася чистою, як перший снiг. Вона пройшла три кiмнати, пiднялася на другий поверх, то заглиблюючись, то пропадаючи у нiчних тiнях; нарештi зупинилась у своїй кiмнатi з одним широким лiжком, настiльною лампою, бiлим мармуровим столиком i бiлим, фарбованим пiд пластик паркетом; Iлона дiстала зi столика баночку з «Ксанаксом», витрусила три рожевi пiгулки, хутко проковтнула їх, сiла на стiльцi, широко, по-хлопчачому розставивши ноги, бавлячись пультом, що пiднiмав та опускав жалюзi на вiкнах: темна нiч густо i невидимо пливла у широких вiкнах; нiч розкручувалася темним махровим рушником, темно-синiм, привабливим, нiжним, як замша. Iлона позiхнула, потягнулася, заклавши руки за голову, трiпонувши досконалої форми грудьми. Все чудово, життя набирало нових обертiв, значить - усiм спокiйного сну.

Сонце пливло пiд тонкою плiвкою сфер, розкидаючи пiд ноги людям золоту сiтку, - наступним днем Iлона бачила Єву, що у спортивного крою синьому джинсовому костюмi, потопаючи у жовтiй мелясi свiтла, легко ступала мiж риштувань, задерикувато закидаючи своє обличчя з натягнутою молочною шкiрою, блискаючи бiлими зубами до робiтникiв, якi вiдразу кинулися виконувати всi її накази. Накази були недолугими - так вирiшила Iлона, але не заважала; вона сидiла, вiдчуваючи себе старою дiвою, на тому ж плетеному китайському стiльцi, пила помаранчевий густий з м'якоттю сiк, направивши свiй далекий погляд поверх голiв, поверх кольорової мозаїки. За годину об'явився Борис. Вiн iшов трохи перевальцем, важким кроком, але досить швидко i впевнено, як то роблять багатi люди або найманi вбивцi. Вiн прикривав долонею очi вiд неймовiрно слiпучого сонця. Обличчя його лишалося в тiнi, але Iлона досвiдчено вловила на його видi брезклу втому i, не знати чому, порадiла.

- Правда, Боря, дуже багато свiтла… Е-е-е, - вона закурила коротку мiцну цигарку, припiдняла окуляри. - Е-е-е, - знову протягла, а потiм додала, хруснувши кiстяшками пальцiв, трусонула, наче струшуючи воду: - Е-е-е, треба новий дизайн. Неймовiрно слiпить.

Борис насторожився, став навпроти Iлони, обiтер хустинкою чоло, засунув її до кишенi; вiн продовжував отак стояти, мовби нiчого йому вiдповiсти, нарештi таки спромiгся, видавив:

- Я б краще прибрав вiтражi… Так… Так… I вiкна… Це вiкно… Ось так, щоб свiтло йшло згори… Ну, юзом… I звукоiзоляцiя не найкраща… Ось так…

Єва слухала звiддалiк, засунувши руки до кишень комбiнезона. Iлонi видалося, що хтось розсипав перець у її горлечку. Поквапом вона випила сiк, рвучко встала, зовсiм по-жiночому, але з хазяйською впевненiстю.

- Єво, пiдiйдiть, будьте ласкавi…

Єва кивнула головою, але продовжувала говорити до робiтникiв. Тодi Iлона розвернулася i подалася нагору, її ноги не слухалися, а тiло нiмiло; вона йшла, вiдчуваючи на спинi погляди Єви та Бориса. В туалетi її виблювало. Вона кривила у спазмах рота, пiсля кожного блювка поглядаючи на себе у дзеркало.

- Iдiотка… Ну, я ж iдiотка…

Знову кiлька рожевих пiгулок «Ксанакса». Вона зачекала, коли пiшла, вдарила у голову перша хвиля отупiння, приємного i тягучого, що зробило її тiло знову легким, прозорим, i подалася нагору.

До себе у кiмнату, в свою бiлу-бiлу кiмнату. Вона скинула одяг, впала на лiжко, увiмкнула телевiзор, знову встала, пройшлася кiмнатою, розкидаючи ногами речi, таким робом дiсталася до бару, налила чверть склянки вiскi, випила одним махом, повернулася до широкого лiжка, не знати чому, нiжно провела по простирадлах рукою, впала усiм тiлом, радiсно писнувши вiд захвату, перевернулася на спину, широко розкинула ноги, i, вже хмелiючи, нi, крiзь хмiль зрозумiла, що її душить невiдоме почуття, можливо, радiсть, можливо, страх, можливо, ненависть, але, достобiса, - це так приємно. Приємно лежати i думати невiдомо про що у цiй тишi, наче повернулося спекотне дитинство, десь на кордонi юностi, де поруч все, що ти можеш втримати у руках. Потiм тривога луснула в її головi чорною зiркою. Щось замиготiло, спочатку нерозбiрливе, а далi чимдужче, вже при самому зникненнi набираючи обрисiв, до пустоти знайомих. Так, пустка сну ковтнула, накрила її i потягла своїми шляхами.

Прокинулася вона вже затемно, принаймнi Iлонi так видалося. Прокинулася вiд того, що хтось слiдкував за нею у велетенськiй, з одним, на всю стiну, вiкном, кiмнатi; але, на диво, вона не вiдчула страху (якого зроду не вiдчувала), вона навiть не знала, як називається це вiдчуття. Просто витягнувшись на лiжку, солодко, а водночас вдавано потягнулася, сiла, знову-таки рвучко, i увiмкнула нiчники, вмонтованi у стiну.

Борис сидiв, одягнений у пiсочного кольору костюм, на великому пуфi й курив, дивлячись на неї, не вiдриваючи погляду. Iлона потягнулася було до атласного халатика, але облишила, взяла склянку з тумби, випила теплу рiдину, продовжуючи мовчати, знаючи, що Бориса природа не обдiлила делiкатнiстю тупого селянина; нарештi, коли легенький, з тошнотворним присмаком хмiль повернув її до дiйсностi, вона, схрестивши мiцно ноги, закурила i, випускаючи синю цiвку диму, грубо запитала:

- Чого тобi?

- Я тiльки-но прийшов… Мг-м-м… А ти стаєш все кращою…

Iлона зламала сигарету в попiльницi, вiдкинула назад голову i плечi, упершись руками в лiжко, засмiялася пустим, але довгим i дзвiнким смiхом.

- Забудь. I не милься. Голитися тобi не доведеться… Iди краще, бо неприємностi я тобi обiцяю.

- Та нi. Я хотiв просто поговорити… А ти одягнися… I ми поговоримо…

Вiн зачекав, коли вона одягне халат, потiм коли наллє в склянки вiскi, далi заговорив:

- Ти знаєш, менi ось три днi страшно. Чомусь страшно i все. За Нору страшно. За тебе. За доньку… А? Може, я внаправду вирiшив правильно - їх охрестити… - вiн пропхнув липку слину, затягуючи паузу.

- Це все!? Ху ти… - Iлона усмiхнулася одними кутиками уст, розумiючи, що її накриває той же страх, який межує зi статевим збудженням, той страх, який лiкує її, а не заводить у дике iнфантильне безпам'ятство.

- Я хотiв запитати: як ти ставишся до того… до хрестин?!.

- Блядь, що з тобою, Борисе? Ти взагалi поїхав дахом. Ти, вiд кого тремтить майже пiвкраїни, ти враз несподiвано стаєш схожим на соснiвського вурку типу… - вона повагалася i таки промовчала, намагаючись вiдкинути надокучливу думку, приторне iм'я. - Невже колись у мене з тобою щось було? Невже я поклала все життя своє, щоб дiстати якийсь лантух iз зiпсованою спермою?

Ти надто старосвiтський… певне, так. Цього моя персона не вгадала. Ти б краще поставив мене раком, анiж розпитувати про такi речi, якщо їх назвати можна речами. Невже весь свiт тiльки i подiлився на придуркiв, якi запитують: є Бог чи його нема. Чи то наша фантазiя, чи то страх. Пiди в школу. Запитай у тих дiвчаток, яких ти у велику перерву возив на дачi, коли ще був не таким облiзлим. Iди в сраку зi своїми фанаберiями…

Голос у неї зривався, iстерично клекотiв, - вона сама не вiдчувала, що справжнiй страх, про iснування якого вона не знала, пiдступив, завис темною крилатою тiнню. Борис рвучко витяг хустку, обiтер усе обличчя, лишаючи на бiлому, як тiсто, тiлi рожевi слiди.

- Перестань, а то дам по писку… Я дiйсно боюсь. Мене мучать сни…

- Менше пий. Менше нюхай кокаїн, якщо це тобi не на користь. Вигадай що-небудь. Трахни нову бабу… Ну, хоча б цю Єву…

- Хе-х-хе, Єву… Надто мiцна пташка ця Єва… Менi досить тебе…

Нарештi вона здогадалася, засiпавшись у нiмому, беззвучному смiховi.

- Так, по-твоєму, я винна у тому, що ти ловиш, як першокурсник паскудного лiцею, що нанюхався ацетону, кольоровi глюки… Бiдолаха ти мiй. Аби знала, то я б тобi зроду не дала. Аби знаття, то я б взагалi втекла з цiєї клятої сiмейки…

На панель… На вокзал… Куди завгодно… Що тобi дасть той Бог? Га? Потрахатися? Понюхати кокаїну? Грошей? Все це тобi давала моя блядська сiмейка, обтяжена моралiзаторством убивць. Пiди краще до таточка мого. Вiн колись вчився на попа. Хай сповiдає. Або нi, нi, нi! Лiпше до того обiрванця Лаврентiя, якого нiяк не може здихатися Соснiвка. Пiди. Може, вiн тебе у жопу трахне. Чи тобi захотiлося мене, щоб я тебе висповiдала мiж ногами? Ну…

Вона задерла халат, лягла на спину, розставила ноги.

- Давай… Чи ти став романтиком? Га?! Чого не йдеш? Чи вже сповiдався у цiєї новенької сучки?

Борис недбало розстебнув ширiнку, спустив до колiн штани, але член ганчiркою висiв мiж синiх яєчок.

- Одягни штани, недоумку. Ти вже нi на що не здатен. Може, ти i грошi розучився рахувати? А зараз шуруй звiдси. Iди, у мене паскудний настрiй, щоб задовольняти iмпотентiв.

Найдивнiше те, що цей прихiд Бориса навiть захопив її, додав упевненостi, i вона поволi, сама того не помiчаючи, почала вiдновлювати свої старi звички, перетелефонувала знайомим. Цiлий день дзвонила, сидячи у лiжку, серед гори глянсованих часописiв для геїв та лесбiянок, модних каталогiв, в диму десяткiв трьох недопалкiв; вона вiдновлювала свої вправи з музики, уперто тарабанячи неслухняними пальцями по клавiатурi, геть занедбавши свою зовнiшнiсть, тижнями не виходячи на вулицю, на люди, в хол, де хазяйнувала Єва, яка зараз зробилася для неї не вартiснiшою за iлюстрацiї, якi жужмом лежали пiд її ногами. Волосся її вiдросло, стримiло, як у справжнього хлопчиська, а рухи зробилися рiзкими. До неї натовпом посунули якiсь нафарбованi типи, дебелi молодицi з одвислими грудьми або без цицьок взагалi; трансексуали всiляких мастей, а також дiячi мистецтв, з довгими патлами, заслуженi й нi, зовсiм молодi й старi. Але це був уже iнший свiт, розумiла вона, споглядаючи нерухомим своїм поглядом за тим, як копошиться люд, за iмiтацiєю свого, здавалося б, забутого свiту; вона нiколи не вiрила мистецтву, бо воно не приносить задоволення, а лише сiє сум'яття; так одного разу вирiшила вона, спостерiгаючи тоскний соснiвський пейзаж за вiкном. Служка винiс останнього п'яницю, а вона продовжувала сидiти перед широким екраном, у строгому чоловiчому вбраннi, але незаймана, як у першi днi юностi, коли плоть пече, а час зовсiм не настав. Вона смутно здогадувалася, що цей мiсяць, проведений серед її знайомих, серед оргiй, але без її участi, цей час вона наче намагалася щось пiдтвердити, те, якраз головне, чого її вихолощена вихованням iстота потребувала так, як напитися води. I думка про Єву прийшла сама собою. Вона знову з тиждень не виходила, а мастурбувала на Єву в лiжку, закутана у глуху тишу, що вiяла вiд сiрого одноманiтного пейзажу за вiкном. I тодi вона таки зiйшла вниз, ще не вiдаючи та не гадаючи, як воно обернеться.

I вона побачила Єву, яка гасала у мiдних потоках сонця, з розпущеним волоссям, у чоловiчiй сорочцi з розстебнутими верхнiми гудзиками; пiд тканиною тремтiли вiд порухiв молодi груди, готовi вистрибнути, показати красивi соски, що пробивалися чiтким малюнком. Крапельки поту чи води намистом блищали у бiлоснiжнiй впадинi, рожевi уста вiдкритi й весь час усмiхненi. Рухи рiзкi, по-дитячому впевненi. Iлона зупинилася, вражена. Насолода захопила її, скула, пов'язала по руках. Тiльки через кiлька хвилин, тягучих, немислимо довгих, дивлячись на вiдкритi важкi дубовi дверi, де бабине лiто тягло срiбними пацьорками павутину, вона таки зрушила з мiсця i пiдiйшла до Єви. Iлона торкнулася її плеча i про щось заговорила. I далi пiшли днi, коли вона говорила, навiть не добираючи слiв, не пам'ятаючи їх, але весь час знаходячись бiля Єви, захоплена її голосом, її тугим тiлом, налитим молодiстю. Пiзно вночi вона поверталася до кiмнати, втративши спокiй, сидiла i слухала якусь схiдну приторну мелодiю, а у вухах її розсипалися тисячi звукiв, котрi нагадували розбитi у високому небi лiтаки, писк степових птахiв; звуковi галюцинацiї змiнювалися галюцинацiями запахiв: полин, запах гарi, кровi, сперми. Але попри все Iлона вiдчувала себе до збудження щасливою. Вона навiть перестала вживати транквiлiзатори, мастурбувати. Iнодi напивалася. Єва виникала у неї перед очима як дiйснiсть, але туманно, далеко, Iлона iнодi розумiла, яка оманлива ця дiйснiсть; ця дiйснiсть нагадувала музику, що спiвали десь на хорах у церквi, - вiд останнього у неї тiльки йшов мороз по шкiрi. Вона ще не вирiшила, що це за почуття, але вiд слова любов її вiддiляло кiлька крокiв. Чим бiльше вона бажала Єву, тим злiшим i непривабливiшим видавався їй свiт, що мирно, ледаче протiкав за вiкном, у кiмнатах цього будинку. Одного дня вона наважилася i написала коротеньку, але змiстовну записку Євi. Наступним днем вона помiтила, що Єва не дивиться в її бiк, намагається вiдвести погляд. Рухи у дiвчини стали плавнiшими, одяг крикливо-викличним, але не так, щоб приваблювати чи затягнути, а так, як одягаються школярки-старшокласницi на порозi невiдомого сексуального життя. Тодi-то вона, Iлона, i впевнилася, що розрахунок був вiдчасти вiрним, але навряд чи обдуманим i далекоглядним. З жахом вона вiдчувала, що емоцiї пульсують у її кровi, цугонять жилами, шалено качають кров. Свiт поволi почав для неї вихолоняти, набирати чiтких обрисiв, - її знову нестерпно тягло на вулицю. Вона закинула бiзнес, вправи у дизайнi, тобто полишила Єву саму на себе i на її вчинки. Авто її котило на скаженiй швидкостi дамбою, плутало у вузлах вуличок, новобудов. Уже вiдкочувала, вилинювала, вгасала, глохла звуками рання осiнь, наостанок облизнувши бабиним лiтом апатичний люд. Якраз того дня Льопа починав проповiдувати.

Якимось робом вiн проник у мормонську секту, яку нюхом старого кнура, давно натяганого на трюфелi, завбачливо вибрав для вкладання коштiв. Не так грошових, як своїх далекоглядних коштовних планiв. Мормонами їх називали соснiвцi, але Льопа, потертий свiтом бурлака, знав цiй назвi цiну, тому доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до середовища шановних мормонiв. Ось що вiн говорив:

- Подивiться на цей свiт! Смiтник наш свiт! Хто змiнить його? Ви! Ще раз говорю - ви! Просiть у Бога, що бажаєте - вiн не вiдмовить. Так кажу я вам. Повiрте в нього. Для чого вiн створив його, щоб ви, браття, могли щасливо зажити в цьому свiтi, не iнакше. Молiть його i вiн дасть, як я прошу про вашу помiч, бо немає нiчого земного, щоб чуже було нашому Богу. Вiн посилає i смерть, i життя. Я помолюся за ваше життя i душi вашi, тiльки ви вiдблагодарiть! О нiкчемний той, хто гонить праведникiв з порогiв, якi просять милостиню для продовження життя… - Льопа передихнув, набрав у легенi повiтря, добираючи у головi вiдповiднi слова, з потугою розводячи руками: - Приймiть мене у ваш дiм, але не позбавте земної утiхи… Прошу… Дуже прошу… - тiльки-но зараз помiтили гарну соковиту жiнку, зодягнену у все чорне, з туго заплетеною косою, небесними очима: вона проходила повз сонних соснiвських мешканцiв з велетенською урною, де було начертано якiсь страшнi цифри, шматки речень, а зверху, на бiлiй хмарi, мов зiйшовши з малюнкiв для починаючих атеїстiв, воссiдав сивобородий старець, рум'янощокий, наче тiльки-но, транзитом, випадком вийшов з косметичного салону третього розряду i ненароком хтось прилiпив його на цю жерстяну скриню. Льопа продовжував виводити шматки промови, додаючи туди кiлька рядкiв i Старого Заповiту, Євангелiї, Псалмiв. Через кожних п'ять хвилин вiн просив щось опустити в скриню, заламуючи руки, запускаючи пiд лоба очi; i кожних п'ять хвилин вродлива жiнка в чорному проходилася рядами соснiвцiв. Баби чаламкали, набожно хрестилися, кидали до скринi; хтось пускав сльозу, хтось плювався, хтось смiявся. Але бiльше давали почтеннi мужики, тi, що iшачили на фабрицi, майже не пили, а зараз жадiбно проводжали тугi сiдницi жiнки в чорному. Льопа завивав, притупував ногами:

- Охрестiться в нову вiру! Iнакше вас чекає смерть! Де ви бачили, щоб Бог жив у церквi?! Хто вам це сказав? Там затiсно для нього. Вiн живий у ваших домах. Вiн увiйде до вас, тiльки простягнiть руку допомоги вашому рабу!

Тодi з'явився Лаврентiй. Вiн обiперся на палицю, похилитав головою, причмокнув язиком:

- Цей шелихвiст далеко пiде! Хто у Бога щось просить, окрiм ласки, щоб прожити недарма день? Хiба можна вiрити тому, хто вiрить лише у власний шлунок, видираючи останнє у заблудлих стада цього?!

Але на Лаврентiя зашикали; цiєю ситуацiєю скористався Льопа. Голос у нього зробився низьким i шипучим, як мiнеральна вода:

- Ось! Ось! Ось перед вами плевели диявола. Вирвiть його з корiнням! Знищiть його. Вiддайте на попрання його рогатому брату! Геть з-перед очей моїх! Геть! Бо розвiю твiй я i попiл!

Соснiвцi не знали, що таке плевели, але проповiдь, куплена за мiдяки, їм припала до смаку; натовп забурчав, загавкали собаки, малi, куцi, недорослi, без породи. Пацанва ухопила камiння i пожбурила у Лаврентiя. Мужики з важкими обличчями, нагнутими головами засопiли, але з мiсця не зрушили. Вони чекали на чудо, що Льопа дiйсно спопелить Лаврентiя. Десь у свiдомостi їхнiй як вiдгомiн далекого дитинства проповз, бряцаючи калаталами, сиренами, сурмлячи пластмасовими дудками, яскравий цирк. На бiльше їхньої фантазiї не вистачало. Льопа миттєво вловив ситуацiю, впав на колiна, простягнув руки до неба i заголосив:

- Нехай впаде кара i прокляття на вiдступникiв. Проклинаю! Проклинаю! Проклинаю!

Повiтря соталося м'яке, безвiтряне, пересмуговане павутиною бабиного лiта. Кiлька вороноподiбних монахiв, що плентали до монастиря з провiзiєю, постояли, слухаючи Льопу, але не ступили нi кроку, не сказали анi слова; погляди їхнi були прикутi до жiнки, вiрнiше, до її сiдниць. Собаки заливалися то на Лаврентiя, то на Льопу, то на натовп, що нерухомо стовбичив на мiсцi, але поволi набирався рiшучостi, надувався, як жаба. Щось гуркнуло у небi: може, лiтак, може, запiзнiлий грiм. Льопа завив, заскиглив разом iз псюрнею, тицяючи пальцем у небо. I тодi соснiвцям несподiвано все зробилося зрозумiлим.

Шматки землi полетiли у Лаврентiя. Собаки зiрвалися в один, як по командi.

- Шуруй до своїх пiдарасiв-католикiв! Iди, поки ми тебе не задавили, як жабу!

- Ви самi жаби, i життя ваше темне. Пощо мене женете, невже я щось вчинив погане? Чи я не маю права говорити, як говорить цей чоловiк?

- Iди геть! Кого з монастиря вигнали! Хiба звiдти просто виганяють?

Льопа стояв на узвишшi, потрясаючи повними щоками, бризкаючи слиною, щось говорив, ковтаючи слова. Але, видно, переляк застряг у горлянцi. Лаврентiй розвернувся i, опираючись на палицю, пiшов ярами до своєї землянки.

Iлону обдавало жаром: лемент, палкi вигуки куцого чоловiчка, запiтнiла юрба з однаковими лицями, однаковими запахами. Теплий осiннiй передвечiр, вродлива жiнка в чорному, їхнi очi зустрiлися, i жiнка легенько, одними краєчками уст усмiхнулася, погойдуючи стегнами, пiдiйшла до авто. Iлона витягнула купюру, але не кинула в скриню, а сунула жiнцi мiж грудей, хрипким голосом видавила:

- Отримаєш утричi бiльше. За годину чекатиму на тебе бiля старого кiнотеатру. Знаєш, де?

- Так.

Червона стiна старого кiнотеатру пiднiмалася перед нею загадковою будiвлею древнiх. Так вона вирiшила, посмикуючи цигарку за цигаркою в очiкуваннi жiнки в чорному. Над пласким дахом, куцими деревами червоними крилами розкидалося небо; потiм зашумiли кроки, вже коли взагалi темiнь упала на передмiстя й у вухах переламувалися удари далеких будiвництв, ненаситне, вiдсторонене, убивче гарчання автостради двiстi двадцять четвертого кiлометра, Iлону подiбне неабияк збуджувало. Нова хвиля почуттiв, куди пропустило корiння з минулого, трiпалася в душi шовковим сувоєм. I як тiльки рука жiнки лягла на ручку дверцят авто, Iлона втягнула майже силомiць її досередини, жадiбно в потемках шукаючи її спокусливi губи. Дешевий запах лаванди, китайських прянощiв та благовоння, - все це видавало в дiвчинi колишню богемну тусовщицю. Iлона спустила з неї до пояса сукню, не вмикаючи свiтла, занурилася обличчям у м'якi груди, що пахли гiркуватим димом, потiм сповзла нижче, i коли та кволо запротестувала, то грубо зiрвала з неї труси, заголила себе дополовини, просунула ногу мiж ноги незнайомки i загойдалася в скаженому ритмi. Все так швидко закiнчилось, як i почалося. Напруга спалахнула, кинулася оргазмом, залишивши пустоту i шаленi припливи кровi у скронi. Iлона мовчки курила, увiмкнувши свiтло, розставивши ноги, навiть не думаючи опускати сукню. Вона не почувала анi вiдрази, анi задоволення. Дiвчина нишком намагалася прибратися, склеїти якось докупи подертий одяг. На шиї алiв укус, трохи нижче лiвої грудi ще один. Очi у неї каламутно колисалися в дзеркалi напроти Iлони. Iлона запалила ще цигарку, задоволено зазначивши, що сексуальний голод вiдiйшов, виволiкаючи з її свiдомостi згадку про Єву. Пахло матiолою, аж здавлювало i розривало легенi. Завили пси. Зiйшов мiсяць. Великий i круглий, кинувши лапу свiтла на степ, на трасу, на старий млин.

- Я тебе вiдвезу, - спокiйно сказала вона; попорпалась у бардачку, витягла кiлька банкнот, тицьнула дiвчинi.

- Я мовчатиму, - голос незнайомки звучав наївно, але впевнено.

- Ради всього… Менi якось наплювати. Ти, мабуть, просто новенька тут, коли таке говориш, - тихо розсмiялася, задоволена, що хтось лежить так низько, що слiдкує за кожним своїм кроком. Пси протяжно вили на мiсяць.

- Кажуть, на чиюсь смерть, - вставила дiвчина, щоб перебити тишу.

- Дурне. Нахапаєтеся всiляких дурниць… Хоча твiй папiк ще той малий - знає, як взувати публiку, - i вони обидвi голосно розсмiялися.

Iлона довiрливо поклала руку їй на груди.

- Ну, пора. Я тебе знайду.

Авто плавно покотило соснiвськими вулицями, мацаючи свiтлом фар антрацитовi вiкна.

Але тiєї ночi нiчого не закiнчилося. Тiєї лагiдної матiолової ночi, коли минуле вiдгомоном пройшлося по нервах, ляскаючи у вухах розбитими лiтаками, псячим гвалтом, вуркотiнням автотраси, забороненим коханням, дешевим вином i ще чимось, що її уява вiдмовлялася спровоковувати або витягувати на бiлий свiт. Вона зайшла до холу - розiбрана зачiска, спокiй втоми у зелених нерухомих очах, запах чужого тiла приємно, але вже даремно лоскотав нiздрi, - i зупинилася, роздратована своєю ж дурiстю. Вучєтiч в однiй набедренiй пов'язцi, хтиво викручуючи повним задом, зображаючи клишоногого сатира, тримав за руку зовсiм чарiвне створiння, переодягнене ельфом, i викидав пiд музику клавесина замислуватi колiнця. За клавесином, пiдмостивши пiд зад кiлька подушок, сидiв не хто iнший, як Душечка. Вiн вправно бiгав по клавiшах пальцями, iнодi щось верескливо вигукуючи, водив очима з жовтими бiльмами, допомагаючи музицi своїм безкровним ротом. Гiрлянди синього, рожевого, коричневого, срiбного кольорiв звисали зi стiн. Прямо на пiдлозi розставлене вино, розкиданi сири, шматки м'яса, одяг. I спокiйна врiвноважена музика, завивання Вучєтiча, що водив танок з рожевим ельфом. Пара дефiлювала вiд початку зали, рiзко розверталася, пiдстрибувала i вела далi. Тiльки трохи оговтавшись, Iлона упiзнала в рожевому ельфовi Єву. Пiдозра, жовта, мов жовч, шмагонула унизу живота. Виблiдла, вона стояла, навiть не приховуючи, як тремтять її губи, як пiдгинаються колiна, як рiзнокольорова пiдлога виповзає з-пiд нiг. Єва несподiвано вiдштовхнула Вучєтiча, легко пiдбiгла до Iлони, ухопила за руку i повела у танок. У Iлони пiдгиналися ноги, їй вперше хотiлося плакати; вона кричала в душi, але впевнена рука Єви тримала її за лiктя, потiм ухопила за талiю, кинувши у дрiж все тiло, i та знову провалилась у млосну яму похотi, кохання. Так, вона зараз готова була заверещати, сказати усiм, що не може жити без Єви i дня, i хвилини, що вона скоїть iз собою щось страшне, якщо вона не буде її. Її крутило, наче муху в окропi. Музика набирала шалених ритмiв, як хто вiдраховував її життя. Єва смiялася, безтурботно, то закидаючи голову, то опускаючи її при кожному па. Вир музики, вигукiв Душечки, Вучєтiча, запахи дешевого червоного вина, широка панорама бурштином вогнiв запаленого мiста, з ребрами мостiв у широкому вiкнi.

- Що з тобою, Iл! Жвавiше, лапа! Жвавiше! - не вгавав Вучєтiч, приєднуючись до двiйки, але Єва владно його вiдштовхнула, так що вiн тiльки повернувся, задер пов'язку i завертiв задом, вигукуючи:

- Я не люблю двожопих крокодилiв! Я не люблю двожопих крокодилiв!

А свiт плив гiрляндами вогнiв, зеленими димами iндiйського благовоння.

Десь на третьому колi Iлона помалу почала перебирати iнiцiативу в свої руки, вiдтiсняючи Єву до мармурових схiдцiв. Нарештi лишившись сам на сам на якусь долю секунди, вона увiпнулася в шию Єви майже змiїним укусом, перебралася до соковитих губ. Але та легко випручалася, смiючись зовсiм безтурботно, як дитина, i тодi, не чекаючи навiть вiд себе такого, Iлона видала:

- Я хочу бути твоєю навiки!

Єва на мить посерйознiшала, потiм знову ухопила Iлону за руку i притягла в шалений танок. Тверезiючи, вона зрозумiла вiдчай свого становища. Єва була холодною, як лiд, а не просто дурнуватим дiвчиськом. Вона спокiйно вивiльнилася з її рук i подалася, ледь похитуючись вiд втоми, до себе. Якусь хвилину Iлона стояла, а потiм кинулася шукати «Ксанакс», не знайшовши, зашепотiла у золотистому мороцi:

- Боже, якщо ти є, поможи менi. Господи, я нiколи у тебе нiчого не просила…

Вона лежала i повторювала цю фразу раз за разом, доки її голос не перебив насмiшкуватий голос Вучєтiча.

- Ти здорово вляпалася, Iл, коли вже звернулася до Бога… Боюся, що ми ще довго не побачимо нашу дорогу, нашу прекрасну, нашу фатумну Iл!

Але вона нiчого не чула: в її вухах розламувалися з наростаючим скреготiнням лiтаки, пахло смаленим м'ясом, висiв велетенський червоний мiсяць, рвало нiздрi та легенi матiолою. Вона лежала i мовчки, кусаючи до кровi губи, давила ридання. Звелася, поправила сукню.

- Допоможи менi, Вуля!

Вучєтiч лише розвiв руками, блиснув лисою головою i подався до виходу, кинувши недбало, плаксиво:

- Пока-пока, золотце!

Несподiвано щось зронилося в душi Iлони. I вона стала чекати, слухаючи, як з непоправним цинiзмом годинник розрiзає тишу. Вона наливала, пила. Вона курила, сковтуючи гiркi свої сльози. Тиша лягала зручно, змiючись звiдусюди, як гад-спокусник, як прокляття всього свiту, а годинник вiдрубував, виривав життя Iлони, так несправедливо забутої. I ще вона неустанно продовжувала просити Бога. Так

i заснула, нiкого не дочекавшись.

А потiм потяглися днi за днями, однi осоружнiше iнших. Зарядили дощi. Нуднi сiрi дощi полоскали соснiвську пустинь, вiд чого зводило зуби, а душа стискалась, як жовтий падалiшнiй листок. Iлона писала Євi довжелезнi листи, надсилала коштовностi, дорогий одяг. Єва брала, але продовжувала то холодно мовчати, то вiдповiдала щось третьорядне, що не полишало надiї на будь-яку прихильнiсть, окрiм дружньої. Iлона нюхала кокаїн, запихалася солодким, мрiї рожевими трояндами кохання розквiтали в її розпаленiй уявi. Пiд кiнець жовтня вона не витримала i звернулася до Бориса, щоб той завершував будiвництво, бо iнакше все сiмейство сяде на боби.

- Звiдки ти це взяла? У нас справи йдуть нормально, навiть лiпше, нiж нормально. Ти перетворюєшся на iстеричну iдiотку. I перестань вживати наркоту, бо iнакше я поставлю перед сiм'єю питання, щоб полишити тебе долi! - холодно, без будь-якого вiдтiнку злоби вiдповiв Борис.

- Ти спиш з нею, сука! Я знаю. Ти її трахаєш… Куди

ти її трахаєш? - Iлона iстерично кричала, перегнувшись у крiслi: - Ну скажи. Що ти з нею робиш… Як ти це робиш з нею, - вже благально, майже по-дитячому потягла вона.

- Не говори дурниць. Треба тобi облишити богемнi штучки. Знайди собi достойного мужика. Фу-ти, страстi-мордастi. Я вже починаю шкодувати за Лямуром. Дурепа. Пройда, - i вiн залiпив Iлонi мiцного ляпаса. Вона перегнулася в крiслi, обвисла, забилася у риданнях.

- Ти не мужик. Iмпотент. Ганчiрка! Я тобi це запам'ятаю.

Борис тiльки смачно плюнув, звiвся i вийшов, щоправда, тихо причинивши за собою дверi, щось насвистуючи пiд носа. Iлона дико заверещала.

Потiм випав снiг; коли випав снiг, вона вся принишкла. Ходила, мов та сомнамбула, зi впалими щоками, тускним поглядом, зрiдка зустрiчаючися з Вучєтiчем, який приносив їй кокаїн та новини з центру столицi, що заледве її розважали. Сiмейство скопом з усiма родичами та знайомими готувалося до хрестин, перебираючи всiх знайомих i незнайомих батюшок. Єва на кволi провокацiї Iлони вiдповiдала: «Iл, це ж тiльки гра. Розумiєш!? Це тiльки гра». Таємниче усмiхалася, готуючись до вiд'їзду. Борис її пiдтримував у всьому, й Iлонi видавалося, що це навмисне. Вона даремно шукала якогось любовного зв'язку мiж ним та Євою.

Це бiсило її найдужче. Напередоднi хрестин їй наснився сон: чиясь скривавлена голова. I вона прокинулася, душачи нiмоту жаху, але якась впевнена, насторожена, наче хорт на полюваннi. Вона пройшлася довгими коридорами, наче занурюючись у чужу пам'ять. Зупинилася бiля дверей, де спала Єва, прочинила i увiйшла. Єва спала, розкинувши руки, в короткiй сорочцi, заголивши ноги. Вiдразу прокинулася, усмiхнулася Iлонi, що дивилася на неї нерухомим, вологим зараз поглядом. Потiм повiльно вивiльнила з бретельки одне плече, потiм iнше, зсунула сорочку до живота, зiгнула в колiнах ноги, ледь розкинула їх.

- Збий менi целку! - тiльки того i сказала.

Iлона майже вкусила її губи, кинулася цiлувати все тiло, занурила обличчя мiж ноги, доки Єва легко не випручалася, сказавши:

- Я люблю тебе, Iл. Зроби мене жiнкою…

Iлона повернулася з причепленим на липучках членом. Єва лежала вже зовсiм гола, закривши очi, тiльки пальцi бавилися сосками.

- Вiдкрий очi!

Єва вiдкрила очi, iнстинктивно зiщулилась, i коли Iлона з глухим стогоном увiйшла в неї, вкусила їй вухо, вчепилася в спину, вiдчуваючи весь жар пристрастi. Вони прововтузились у лiжку до самого свiтання. Потiм лежали i курили. Потiм задрiмали. А коли прокинулися, Єва тихо зашепотiла:

- От i все, Iл. Тепер ти мене знищиш…

- Перестань… - Iлона плакала, не знати чому пригадуючи то Лямура, то Бориса. Вони знову цiлувалися, стогнали, сплiтаючись, мов двi гадюки.

- Тобi не боляче? - запитувала Iлона.

- Менi боляче в iншому мiсцi…

- Я хотiла, щоб ти мене… Тобто, розумiєш, щоб ти була головною…

- Не смiши… Ти сама розумiєш зараз, чому це так довго тягнулося.

- Не злись на мене… I ще… i ще… Я не думаю, що все життя буду з жiнками…

- Я теж так думала… То пусте… перiодично мене на цих скотiв тягне. Можливо, ми таки дiйсно заведемо сiм'ї… А поки що я не мислю життя без тебе.

Вони сопли носами i продовжували знову. Єва вiддавалася легко, пiдкорюючись досвiду Iлони, але сама того не знала, що ще бiльше розпалювала свою партнерку. Слiпучий ранок за вiкном. Безмежний бiлий простiр, горбатi дюни з цятками псiв, людей. Вони лежали i плакали серед бiлого безмежжя, що велетенською лавиною простягалося перед їхнiми вигаслими вiд утоми поглядами.

Те, що говорили про примирення Андрюхи Лямура з сiмейством Iлони, було радше напiвправдою. Якщо така iснувала в їхньому свiтi напiвпоглядiв, напiввидихiв, напiвжиття. Це вiдбулося якраз на хрестини. Iлона не їздила до церкви принципово, а до четвертої години вечора пробула з Євою в лiжку, за розмовами. Поки Вучєтiч милив, голив їхнi пахви, лобки, висмикував волоссячко, видавлював прищi. Iлона добре вiдчувала свiй настрiй. Тривога, як надокучлива мелодiя, не полишала її. Вона подiлилася з Вучєтiчем своїми думками, але той лише вiдмовився, сказавши, що то вiд кохання. Ближче до четвертої години, у ваннiй, тiльки-но взявши до рук слоїк з кокаїном, вона зовсiм ясно у дзеркалi побачила скривавлену голову. Тисячi голосiв, звукiв розламали її мозок, тож вона поспiшила вжити кокаїн i, радiсна, повернулася в обiйми Єви. Вона запитувала себе: як це пов'язано з нею? Логiка, майже чоловiча, вiдмовляла їй. I вона злостилася. Спочатку на себе. Далi на Вучєтiча, запустила у нього фужером з червоним вином; фужер не розбився, а продовжував вертiтися, глухо хапаючи повiтря, Iлона грацiйно вiдштовхнула його ногою, якось полегшено видихнула, коли склянка розлетiлася на дрiбнi скалки. На Євi вона зупинилася, так зупиняються на людинi, що вже обридла, але її немає сили прогнати; вона пригорнула її i заплакала. Внизу гарували так, що навiть звуконепроникнi стiни, iзоляцiя не могли приховати святкового настрою, окрикiв на служок. Iлона роздратовано ходила кiмнатою, бубонiла про скривавлену голову, i невидима погроза, зовсiм не страх, срiбною струною натягувалася кiмнатою. Вона ходила, але не так, як iстерично збудженi люди, зовсiм iнакше, i всi це розумiли, окрiм Єви. На пiвгодини, можливо, бiльше, Iлона вийшла; повернулася, пiдтиснувши губи, з синiми колами, що бiльше нагадували тiнi, пiд очима, i сiла в крiсло, мiцно схрестивши ноги в колiнах, як завжди, по-звичному затискаючи мiж ними руку. Тiльки того i вимовила, трохи рiзко, навiть втомлено: «Все? Буде голова…» Принаймнi так через багато рокiв описував подiї Вучєтiч. Завiтав, вiрнiше, то вскакував, то вилiтав у дверi Душечка Гоша. Вiн щось швидко шепотiв на вухо,

але нiхто нiчого не розбирав, окрiм монотонного до холодностi: «бу-буб-бу». Гвалт внизу наростав - наближалася четверта година. Душечка Гоша пiряв домом, як заводна лялька, як химерна мавпа з фiльмiв жахiв.

Вiн проявляв таку прудкiсть, що всi диву давалися, звiдки у такого маленького зi зморшкуватим личком i злими очиськами чоловiчка взялося тiєї сили, - вiн помре рiвно через три роки в Нью-Йорку вiд передозування героїном. А зараз троє, за винятком Єви, холодної та розсудливої на перший погляд, не знати чому, парилися в мовчанцi. Iлона то пiднiмала, то опускала механiчнi жалюзi. Небом котили, вал за валом, чорнi снiговi хмари. Погода обiцяла залишок дня бути паскудною. Iлона нарештi замовкла, лише її впалi щоки пульсували вiд ледь чутного, ледь вловимого дихання. Нарештi щось затрiщало, заворохобилося, i вся четвiрка наче по командi пiднялася i спустилася хутко до холу.

Великi рiзанi з мореного дуба дверi прочинилися навстiж, впускаючи спочатку морозну пару, а потiм Бориса. В просторiй соболинiй, нарозхрист шубi, - за ним тягнувся хвостом чорний виводок у довгополих пальтах, з однаковими рожевими обличчями, палаючими i широко вiдкритими байдужими очима, що складався з чиновникiв усiх мастей, рангiв; було кiлька священикiв, котрi пхалися поруч, густо гундосячи росiйською з домiшками древньослов'янської мови. Борис мiцно стояв на дужих ногах, трохи похитуючись, розставляючи владно, з розчепiреними за тодiшньою модою пальцями, руки, але з обличчя - матовий, як скло на нових, виготовлених за наказом Єви вiтражах; хоча навряд у тому виразi була присутня тривога, так, щось вiддалене, мов неприємний звук глухого дзвона на пустiючiй провiнцiйнiй, у самiй глухоманi церквi; такий-от матовий серпанок плавав у його очах, наразi сивушних, очманiлих, i, не зважаючи на холод, пiт струменiв по обличчю, дряблуватiй шиї прямо на цупкого комiрця. Цим поглядом, владним i розгубленим водночас, вiн окинув хол зi столиками для легкого частування, з шампанським, дрiбненькими бутербродиками з усiлякими делiкатесами. Нагорi їх чекало щось iнше, але гостропискi гостi вже нетерпляче сопли носами. Борис дивився на рiдню, що вишикувалася перед ним, i його очi враз потеплiли, наповнилися вологою. Йому подали згорточок, що був другою його донькою. Iлона почула приплив якогось звiриного жалю до цього чоловiка, так, як вiдчуває жiнка до того, котрий зробив її вперше жiнкою, або до невдах, що заслужили кращу долю. Iлона провела його поглядом: як вiн важко пройшовся, тримаючи на витягнутих руках Алiсу, легко переставляючи ноги, i щось подiбне бажанню, знову ж таки, повторного жалю трiснуло в її майже яшмових очах, - Iлона стояла у вишневiй сукнi, опираючись на добротне крiсло однiєю рукою, зовсiм маленька, тендiтна i беззахисна, а вiн, майже патрiарх, iнакшого слова вона зараз не могла пiдiбрати, впевнено ходив перед гостями i показував дитину, що весело сукала нiжками. Нора попискувала майже безголосо, як риба - безколiрна, загублена десь у потоках свого материнського почуття, лише очi пломенiли, навiть трохи нездорово, як для таких iменитих гостей, тому Iлона зi злостю подумала, що сестричка дурна, як рiпа. Гостi для легкого частунку розсiдалися крiслами мовчки, тiльки розстебнувши пальта, з якоюсь упертою малоприхованою заздрiстю, пожираючи мовчки наїдки та напої, непомiрна цiна яких дратувала навiть Iлону. Борис продовжував стояти, вiдкинувшись назад, наче наполовину вилiплена статуя. Краєм ока вiн глянув на Iлону, що ледь схилила голову i слухала, що говорить їй на вухо Єва, прикриваючи долонькою рота. Тодi вiн щось зрозумiв, важко пiдняв свої вилинялi брови, якi нагадували жiночi, коли побачив, як схилилася упiвоберта Єва, ледь торкаючись, звiсно, умисне, оголеного плеча Iлони своїми бронзовими локонами, i повiльно, наче в рапiдi, вiдхиляється назад, проявляючи на своєму гарному обличчi усмiшку з ямочками; вiн уже неуважно слухав, начебто голоси нагадували затяжну зливу.

Iлона у вишневiй, темнiй, аж очам боляче, сукнi з декольте, зi шлейфом, що волочився позаду, зараз повнiстю затьмарювала Єву, якусь невиразну, простакувату, десь наче втрачену, кимось загублену або наче пiсля затяжної хвороби. Його, напевне, насторожила не сама Iлона, не якась невловима перемiна в нiй, яку виказувала людина, що досягла своєї мети, а то навiть переситилась, а поведiнка Єви, скута, насторожена, дарма, що вона виглядала навiть щасливою: так виглядають люди на вокзалi, пiсля дурного сну, який от-от повинен збутися, i все на сьогоднi роз'ясниться, але не кращим робом. Єва перехопила його погляд, зашарiлася, зустрiлася очима з Iлоною, а та завмерла, як людина з неспокiйною совiстю, повiльно, вишукано двома пальцями пiдбираючи сукню, рушила мiж рядами столiв, погойдуючи стегнами, зовсiм не вульгарно, з долею надмiрної театральностi, проте не виклично, ледь нахиляючи голiвку. Вона зупинилася бiля Бориса - тендiтна, тремтяча, мов малинова свiчка, витерла йому хусткою обличчя, дбайливо i нiжно, любляче. Сказала тихим з приглушеним сумом голосом:

- Правда, Єва сьогоднi дуже гарна?

- Не сказав би… Зовсiм нi… Бiльше ти… Так, саме ти…

- Дякую…

- Я ще пiдiйду до тебе…

- Можеш розраховувати…

Вона знову повiльно, пiдтримуючи сукню двома пальчиками, рушила до Єви, криючи широкий простiр вiтальнi маленькими нiжками, взутими у червонi iталiйськi черевики. Борису повiяло холодом, вiн заплескав у долонi, просячи тишi, але чи то його крик потонув у гамiрливiй вовтузнi, чи просто вiн невпевнено повiвся, але з першого разу пiдняти гостей не вдалося. I саме в цю хвилину, коли вiн уже розмахнувся руками, дверi розчахнулися, розкололися шкаралупою горiха. I всi розгледiли в ясному холодi вечiрнього повiтря трiйцю, що стрiмко рушила в бiк Бориса.

Так вони зайшли до помешкання вiдомого багатiя, чиновника, зовсiм просто, але ця легкiсть поведiнки була радше диктована помилковим уявленням про власнi персони, - пiзнiше вирiшили у всiй Соснiвцi, хоча це, як i все, що стосувалося язика мешканцiв Соснiвки, не було правдою. Першою, хто вiдчув i зрозумiв, що затишок цього гарно облаштованого дому, разом з котами, папугами, колiбрi, меблями i, нарештi, його господарями - вiдiйшли не так у минуле, як у глибоку тiнь того, що колись називалося спокоєм, була Iлона. Так. У хол просто ввалився Андрюха Лямур у супроводi двох своїх браткiв - Махмуда та Мономаха. Вiн iшов пружною ходою, тримаючи попереду себе велетенський букет квiтiв, у шкiряному пiджаку, досить вишуканому, в дорогих, вiд Версаче, джинсах, з голеним черепом, де проступав синiй, вiд макiвки до лiвого вуха рубець, ще свiжий. Але, не зважаючи на окид, розмах його широких плечей, атлетичну поставу, тваринний iнстинкт, звiрячу силу, iнодi у ньому вгадувався розум, зовсiм небуденний, захований, замулений не одним десятком рокiв, про котрий, про той розум, вiн, Андрюха Лямур, анi сном, анi духом не вiдав, а якщо таке i приходило в голову, вiн напивався всмерть, починав бешкетувати, ганяти степом, мiстом на своєму новенькому джипi. А ще знали про його зачаєну тугу за Iлоною. Простота соснiвська засуджувала панську курву i жалiла по-своєму Андрюху, чомусь, як завжди, помилково, причисляючи бандюка до своїх.

Андрюха i його братва постояли на порозi. Борис простягнув руки у привiтаннi, й вони рушили, порипуючи новенькими чоботами. Це ще не означало примирення, але був неабиякий крок для Бориса, бо йому вкрай обридло скубатися на двi руки - з одного боку чеченцi, що понаповзали з Москви, а з iншого - небезпечний, розумний i, головне, незаслужено ображений, кинутий напризволяще Андрюха Лямур, який стояв бiля джерел їхнього сiмейного бiзнесу i був, вважай, пiонером у цих смердючих лабiринтах українського темного ринку, що називається бiзнесом. Присутнi дами заворожено проводжали його невисоку, але мiцну, струнку постать боксера; чоловiки мовчки очiкували, не знаючи, як дiяти далi; бiльшiсть була без зброї, а у кого вона i була, то швидко користуватися нiхто не вмiв. У Андрюхи пiд лiвою пахвою телiпалася жовта кобура, а за поясом стримiла рукоятка стєчкiна. Махмуд не приховував автомата-пiстолета типу мiнi-узi, що теж ховався пiд курткою, так, що та частина одягу пiдозрiло i загрозливо вiдстовбурчувалася.

Борис примирливо перевернув долонi. Натовп засмiявся, Лямур обiйнявся з Борисом.

- Вiтаю, Боря. Бажаю всього найкращого. Нехай вашу сiм'ю береже Бог!

Гостi задоволено зачмихали. Бабахнули пляшки з шампанським. Хтось ревонув «вiват», але Лямур не зважав на простягнутi руки з келихами, а кiлька хвилин стояв, засунувши до заднiх кишень долонi, вiдкопиливши губу, i, як всiм здавалося, упивався своєї нетривкою, до смiшного мiзерною перемогою. Тiльки його погляд блукав головами. Iлона вiдхилилася назад, спостерiгала за Андрiєм з напiвсутiнi, тому не вiдомо було, чи хвилюється вона, але те, що їхнi погляди пересiкалися, то це було точно, як i те, що Андрюха внаправду замислив шось. Iнодi присутнiм видавалося, що для Андрiя та Iлони iснує оцей простiр, i вони в мiру своїх почуттiв i вчинкiв, непередбачених дiй, окупували його, похвилинно терзаючи невiдомiсть нудною мовчанкою.

- А зараз до столу! До столу, дорогi гостi, - зацокотiла свекруха, обiймаючи за талiю Нору.

Гостi зiжмакали цю тривалу паузу, загрюкавши стiльцями. Проте Лямур уперто продовжував стояти, засунувши руки до заднiх кишень джинсiв, закопилюючи губу. Борис спробував порушити цю неприємну мовчанку i люб'язно, трохи грубувато запитав:

- Щось не так, Андрiю?

Лямур прокашлявся в кулак, зiгнувшись i затрусивши плечима, потiм глянув знизу вгору на Бориса, - вiн був на пiвголови нижчим, але ширшим у плечах, значно молодшим, - i протягуючи розбiрливо слова, добираючись з трудом до зрозумiлої вiдповiдi, заговорив:

- Братани, менi б не хотiлося починати, але кiлька годин тому якiсь попаддi чи монашки, хрiн їх розбере, з католицької мiсiї, правильно, знайшли Лаврентiя. Всi, ну хто не знає, той нехай розкаже кожному, хто вiн такий, цей Лаврентiй. Вiн ледь живий, i не знають, чи оклигає. Значить, його побили. Сильно побили. Перед цим у мене з ним була розмова. Досить неприємна, але не ворожа, тобто… - Лямур осмiхнувся знову, якось зiгнувся, почухав потилицю. - Майже не ворожа. Склалося так, що я зобов'язаний цьому чоловiковi життям… Ви знаєте i розумiєте, ви знаєте, i не менi вам розповiдати, коли це трапилося. Маю надiю, ви всi добре поiнформованi? - вiн обвiв усiх хитрим поглядом, з лукавими iскорками смiху в самих зiницях, i хто знав цей погляд, той розумiв, що доброго вже чекати нiчого, лишалося сподiватися, що гнiв упаде на плечi чи голову когось iншого, якщо не самого Лямура; хто добре його знав, той давався диву: як Андрюха може так багато говорити?

Але вiн i сам дивувався, звiдки беруться слова, бо навiть до останнього моменту не думав, що почне тягнути за Лаврентiя. I вiн продовжував, вже трохи випинаючи груди: - А значить, повторюю, я йому зобов'язаний. З багатьох причин менi б не хотiлося починати гнилих, не чоловiчих, не мужських розбiрок. Бо надто поважаю цю сiм'ю, котрiй багато чим зобов'язаний, щоб скоїти щось нехороше, i навiть по такiй причинi, як сьогоднiшнє свято. Тому прошу, нехай той, хто це зробив, просто вiдшкодує енну суму на лiки. I на тому пов'яжемо.

Борис стояв, пробиваючись потом, хоча того страху, тiєї безпорадностi, як по приїздi, в ньому не було. Вiн перехопив безжальний погляд Iлони, що свiтив на нього з-пiд колони, переконуючись, що вона справдi до цього не причетна. Облизуючи губи, машинально обтираючи чоло, вiн спробував загладити неприємну тему i взяв за лiкоть Лямура. Андрiй вивiльнив руку, глянувши небесними своїми очима на гостей.

- Андрiю, потiм все вирiшимо…

Проте молодий чиновник, той, що i розпочав бузу на дамбi, вилiз наперед, схаркнув демонстративно пiд ноги Лямуру, закричав, викочуючи i вивищуючи голос до єхидного тону:

- Слухай, бик, це я його мєтєлiл. Зрозумiв? Зараз вали звiдси, поки не одiрвали тобi вуха…

Далi Лямур узяв клерка за вуха, пiдняв рiзко, що аж хруснуло, пiднiс до самого обличчя i зашипiв:

- Завтра ти принесеш свої вуха разом з тисячею баксiв у католицьку мiсiю. Зрозумiв?…

Але чиновник нiчого не зрозумiв, принаймнi вiн засукав ногами, завовтузився, i Андрюха поставив його на ноги. Буцнув головою.

Нiс з'їхав кудись влiво, потiм повис, мов чужорiдний, на шкiрцi.

I тiльки тодi клерк закричав, завив голосно, як побитий пес, завалившись на чотири костi. Публiка загула, але, слiдкуючи уважно за Борисом, вловила якийсь сигнал, тихо, двома строями рушила до банкетного залу, лишаючи Лямура, його товаришiв i знiвеченого клерка наодинцi.

До Лямура нiхто не вийшов; напевне, Андрюха Лямур чекав саме на це, але Iлона, яка зiйшла схiдцями i сiла поруч з ним, оповита забутими запахами, поклала на його гостре колiно свою легку, як пташина лапка, руку, примирливо звернулася:

- Ну що ти хотiв цим сказати? Чого ти добився?

Андрiй шалено закрутив головою, як у дитинствi, як тодi, як завжди.

- Вони не лишилися. Вони пiшли. Вони не лишилися…

Вони пiшли, - вiн наче зiзнавався сам собi: вони не визнали мене, вони покинули мене вчергове.

- Ходiм. Ще можна все змiнити, - Iлона поцiлувала його в щоку. - Я так довго тебе не бачила.

Її невеликi, вiдтiненi червоним, красивi груди важко здiймалися, тремтiли; вона дихала збуджено, але голос, навiть для неї самої, звучав далеко.

- Iл… Iл… Iл… Ну чому воно все так…

- Не роби дурниць. Ти знову наламав дров. Для чого тобi був потрiбен цей ублюдок, що живе побiля озера?

- Напевне, нi для чого… Сам не знаю, - тихо сказав Лямур, розумiючи, що слова зараз нiчого не важать. - Але я їх ненавиджу…

- То треба вибирати щось iнше, нiж той вошивий мужик.

- Вiн менi врятував життя. I це не дає менi спокою. Здається, я б його сам пришив, так воно менi не дає спокою.

- Тьху, - зовсiм по-простому вiдповiла Iлона, вона пiдтягнула сукню, оголивши ноги.

- Ти гарна, Iл. У мене нiколи не було жiнок, гарнiших i розумнiших за тебе… Нi, щось iнше. Тут не пiдiбрати слова. Це як спиш з рiдною сестрою, але трохи iнше. Воно страшне, потворне, прекрасне водночас.

- Перестань… То все минуле, - очi у напiвпiтьмi волого загорiлися.

- Навряд… Я дуже скучаю за тобою… Дуже… - вiн ткнувся стриженою головою у груди, i вона провела по нiй своїми довгими пальцями.

- Тобi треба вибирати, куди йти, Андрiю. Не iнакше, Борис може зробити висновки, якщо, - вона осiклася. - Iди… Iди…

- Ти хочеш мене?

- Так, - чiтко i ясно сказала вона. - Але не дам тобi, Андрюша. Ти зробив свiй вибiр…

- Я його давно зробив…

Махмуд, що сидiв у далекому кутку на крiслi й попивав шампанське, сказав:

- Нам треба мотати, бос. Бо будуть кранти… Канєц…

- Зараз, - тихо сказав Лямур, поцiлував рвучко Iлону i пiшов, полишивши її сидiти на схiдцях у глибоких брунатних тiнях, з пiднятим догори печальним, по-справжньому печальним обличчям.

Так, потiм гостi помчали, погойдуючись у м'яких сидiннях авто, повз площу, рiвними рядами домiв, з прапорами на флагштоках, а велика мельхiорова хмара тонким витягнутим язиком пролягала над передмiстям, й Iлона з дитячим захопленням слiдкувала, як все складається, наче хтось дослухається до її дiй, до її бажань.

- Банальна логiка кiнця, - тихо прошепотiла вона, запалюючи мiцну сигарету, виводячи авто на пустирище. На дамбi вiтер гуляв рудою пилюкою, перемiшаною зi снiгом. Дорога обривалася бiля самого монастиря i зараз лежала розквашеним брунатним широким полотном, якщо глянути крiзь вiкна, то закривала лобове скло; дорога пiдмерзала, i кавалькада машин, декотрi з вiдкритим верхом, легко загуцикала колесами по пiдмерзлих вибоїнах, кавалках рудої глини. Гостi, забачивши степ, що лежав бiлий аж до самого краю, до самого мiста, яке пiдпливало у бурштинi електричного свiтла, весело загукали, пускаючи навпрошки могутнi машини, привезенi з Нiмеччини, решта продовжувала виграйкувати по дорозi. Але нарештi всi зупинилися бiля котловану, вiрнiше, бiля невеликого урвища, де стояв млин, який зараз чарiвно i несподiвано, казково i лячно горiв, наче вiд iлюмiнацiї, десятками лiхтарiв, проведених сюди, швидше за все, мормонами; вогнi тягнулися тонкою ниткою аж до самого озера. I от гостi, одягненi в шовк, дорогу шкiру, взутi у наймоднiше шикарне взуття, збилися купою, а затим розтяглися бiля урвища над самим озером, а пiд ногами у них лежав майдан, пiдтоплений людським духом.

Вони побачили кiлькох монахiв, що чорними круками, зiгнутi, сердито походжали вздовж озера. Вони призупинялися, вимахували руками, показували кулаки або згинали характерним жестом руку в лiктi. Мормони стояли купкою повiддалiк, не перемовлялись, а лише випускали пару з рота, видно, кидаючи образливi слова, що анi монашому чину не годилося слухати, анi братам Мормона. А гостi стояли, дивилися поверх їхнiх голiв на язики, кривавi язики сонця, що розпушувалися, двоїлися у темних озерах, зрiдка глипаючи на юрбу мормонiв, де з усiх вирiзнявся

Льопа у широкополому чорному капелюсi, довгому плащi, в нетерплячцi смикаючий ногами, весь зiбраний, наче кiшка до стрибка за жертвою. Нарештi один монах зробив жест. I цей жест викликав хвилю непiдробного захоплення юрби. Монах пiдсакав ризу i показав блiдого одвислого прищавого зада братам Мормона. Iншi двоє застрибали, як павiани, рубаючи руками повiтря i хрестячи направо та налiво, харкаючи, витягнувши шиї - хто далi дiстане. Натовп аплодував, свистiв, улюлюкав. Монахи загрозливо позирали на млин, на мормонiв, але оком не повели в бiк гуляючих, так, начебто то були їхнi союзники. Але ось щось у їхнiй поведiнцi змiнилося. Кiлька кудлатих кремезних чорних тiней виповзло з червоної рогози. Снiг заклубочився вiд монастиря. Ще кiлька трохи нижчих зростом чорноризцiв скотилося прямо пiд ноги сектантам. Хрясь! I один з братiв, пiдстрибнувши на мiсцi, зловивши велетенський кулак вгодованим писком, поїхав спиною по втоптаному снiгу. Льопi натягли на вуха капелюх. Маленький кривоногий монах з боксерською швидкiстю затузив його в пузо. Льопа вертiвся, проте стояв непохитно, вимахуючи руками, як вiтряк. Монахи хапали за чуби мормонiв, витягували з натовпу i дубасили вправно так, що луна котилася вибалком, їхнi здоровеннi кулаки молотили по-селянському. А мормони отарою тупцювали на мiсцi. Вони не тiкали, не оборонялися, а продовжували дрiбним кроком вiдходити до стiни старого млина. Вони вiдступали, полишаючи по одному на розтерзання чорноризникiв когось iз своєї братви. Так продовжувалося хвилин п'ятнадцять, доки Льопа не здер iз себе капелюха, жбурнув його вперед i одним гарматним ударом звалив у снiг найбiльшого православного. Мормони в один голос завили i клином рушили на отетерiлих чорноризникiв, якi вже зачули радiсть перемоги. Тут таки все перемiшалося. Хрясь! Бабах! Трах! I купа навалилася на купу. Ноги, руки, голi зади. Потiм у повiтря полетiли шматки риз, клоки борiд i патлiв. Всi розсипалися на снiгу. Льопа, навiжено волаючи, душив кривоногого монашка, забиваючи йому пельку снiгом. Двох iнших за ноги тягли топити до озера, а тi лише богохульне матюкалися, харкалися, тицяли дулi. Решту чорноризникiв притиснули до стiни, Хтось вже сукав мотузкою i кричав, що будуть вiшати богопродавцiв. Тлустi, без жодного виразу на обличчi мормонiвськi баби заспiвали якихось пiсень, подiбних на псалми, тримаючи чинно на грудях книжки пророка Мормона. Зараз вили чорноризники. Вони уперто не хотiли визнавати свою поразку. Двоє чи троє купалися в озерi. Двоє братiв вiдганяли їх кiлками, щоб тi не приставали до берега. Вистромивши бороди, гребучи по-собачому лапами, вони намагалися дiстатися iншого, але й там їх мормонiвська дiтвора вiдганяла мерзлим груддям. Скоро притягли ще трьох. I зараз вода темно кипiла вiд людських тiл. I вже готовий був Льопа виголосити повчальну промову, як у гурт вклинився новоприбулий захеканий загiн чорноризникiв на чолi з самим настоятелем. Настоятель пiдсукав рясу, i нога, взута у модний лакований черевик, з рипом врiзалась у гузно самому Льопi. Льопа квакнув, розтягнувся на снiгу. Дрючок переламався на його горбу. Чорноризники запрацювали молотобiйцями, хекаючи вiд лютi й бризкаючи слиною. Вони хапали мормонiвських бабiв, здирали з них одяг, топтали. Мужчин давили руками. Настоятель, вирячивши очi, благоговiйно трусячи бородою, заверещав:

- Скопi їх, братья!

I чорноризники кинулися стягувати з преподобних братiв штани.

Це останнiм додало сили. Вони збилися в клин разом з бабами, що трусили голими цицьками, i посунули на православiє, посипаючи ряди його груддям i книгами пророка Мормона. А натовп на урвищi збiльшувався. Спочатку зiбралися соснiвськi мужики з жiнками. Потiм прибiгла пацанва. I тут щось трапилося. Трах-бабах! Червоний язик вогню, дим вирвався з-пiд нiг атакуючих. Те ж саме, той же вибух, у монахiв закурiлися ряси. Бабах! Трах! Запах сiрки, пороху! Вереск i крик! Настоятель вертiв головою, шукаючи длань, що послала вогонь. Але тут двiчi гуркнуло пiд ногами, пiдкинуло настоятеля, мов гумовий м'яч. Натовп галасував. Скiльки то радостi! Справжнє свято. Трах! I двоє, пiдскакуючи, димлячи рясами, полетiли до озера мочити зади. Бабах! Мормонiвськi ряди похитнулися, заскавулiли протяжно баби. I юрба поперла, забобонно оглашаючи степи криком. Бабах! Ще кiлька жертв покоїлося в снiгу. Решта чорноризникiв з переляку застромила голови у снiг. Iншi стояли на колiнах, вiдмахували опасистi хрести, простягаючи руки до неба. Всi враз у цьому гуркотi й диму разом з мормонами почали ревно молитися. Але шквал вибухiв не вщухав. Гур-гур! Завили пси на сусiднiх дворах. А колишнi вороги зараз на снiгу вiдбивали поклони. Мормони простягали руки до неба, монахи трамбували лобами снiг.

Натовп влаштувався, як на футбольному матчi: передавали пляшки з пивом, забивалися кожен за свого вибраного героя. Люди сперечалися, потирали руки, пiд'юджували нападаючих. Вони билися об заклад, бо дiйство таки було варте, на їхню думку, будь-якого закладу. Але тут трапився конфуз. Серiя вибухiв у обох таборах противникiв почала розпорошувати їхнi сили. Коли роздратованi соснiвцi почали шукати винуватцiв, то ними виявилася ватага башибузукiв, якi запускали китайськi петарди та шутихи, власноруч переробленi для бiльшої дiї. I вони заспокоїлися. Продовжували дивитись, як люди у вогнi й диму повзають i вiддають молитви, не зважаючи на жодну конфесiю. Натовп ворушився в очiкуваннi чогось бiльшого. Натовп стояв на узвишшi з вiдчуттям власної гiдностi. А внизу гасав Льопа i горлопанив, пiднiмаючи на битву своїх братiв. Настоятеля виносили, бiгом, як пiд артобстрiлом, за руки та ноги двоє його правовiрних. Чорноризники дригонiли тiлами, обiймалися, ворушили бородами, без будь-якого набожного страху. Однi справляли нужду з перляку, iншi намагалися сховатися в старому млинi, але туди їх не пускали. Скоро на полi лишилося одне дрантя, пара мормонiв, пара чорноризцiв та ще побахкували, майже без ефекту, петарди та шутихи.

Далi розповiдають, що юрба глядачiв похитнулася, заколисала головами, розступилася двома хвилями; лишилися стояти тiльки гостi Бориса, недоумкувато, як люди, що зачули небезпеку, завертiли головами. I тут побачили, як Борис, захлинаючись кров'ю, харкаючи згустками на бiлий снiг, цiлими кавалками, повалився спиною, впав на лiктi, знов на спину, судомно скарлюченими пальцями згрiбаючи снiг, засовав вiдразу двома ногами, i перш нiж до нього пiдскочили на допомогу, застиг у неправдоподiбнiй, як зламана лялька, позi, вирячивши свої сiрi очi, де ще плавало золотисте сяйво лiхтарiв, у чорне розкрилля неба, а вiтер ворушив чуба. З горлянки ще свистiла кров, хоча тiло вже вивiльнилося i для стороннього ока стало чужим, непотрiбним i бридким, як i кожен труп. I тiльки тодi заголосили баби.

Пшикнуло ще кiлька петард. Все затихло пiсля окрику: «Швидку!» Вiтер гудiв степом, над соснiвським парком, розхитуючи патлате гiлляччя сосен та ялинок. Iлона пiдiйшла, вийшла з тiнi, ступила крок, постояла, знову пiшла, пропала в тiнi. Чорна шуба з соболiв вiдкинута на плечi, вiтер ворушив йоршик волосся. Вона зупинилася, подивилася на Бориса, постояла, i спокiйно, похитуючись на шпильках, подалася до авто, зронивши дорогою слово. Натовп передав це як слово «амiнь». Але нiхто того не чув. Головне, всi помiтили, що вона нiколи ще не була такою вродливою, як сьогоднi. Матова шкiра, розпашiле обличчя, палаючi очi, а на всiй її постатi - нiчна тiнь.

Швидка пiдскочила за десять хвилин, - з пагорба, набираючи швидкiсть. Iлона побачила, як мурашвою метушаться люди. Розповзаються жовтою плямою свiтла чорними моцаками, розтягуються до топтаних стежок, пропадають у темрявi; полiзла у скло швидкiсна траса, холодний вiтер задув бронзове волосся Єви, вибiливши зосереджене, далеке i вiдсутнє її обличчя, вона думала, напевне, про кохання i смерть або про останнє зовсiм не думала, тримаючи за руку наляканого Вучєтiча.

- Холодно. Увiмкни обiгрiвач.

- Так, - тiльки i сказала. Додала: - Зараз на дачу.

Не хочу в той свинюшник. Треба розслабитися. Так багато всього сьогоднi вирiшилося.

Чорна нiч гула пiд тугим вiтром. Вучєтiч нюхав кокаїн. Йому не хотiлося говорити, але вiн набрався духу i запитав:

- Де Душечка Гоша?

- Повинен бути на дачi. Скорiше за все, вже там, - вiдповiла Iлона.

- Ну й осiнь, - знайшовся Вучєтiч.

- Вiн мертвий? - несподiвано запитала Єва.

- Мертвiше не буває. Мертвiший за всiх своїх предкiв.

Чумирло.

V

Другу половину весни Лаврентiй долiковувався у соснiвськiй лiкарнi. Лiкарнею називався одноповерховий сарай сiрого кольору, що колись призначався для «хiмiкiв» та «зекiв», але якось воно повелося, що туди i надалi запихали найупослiдженiших громадян, а ще далi, з iнфляцiєю, добру частину передмiстя. Лiкарню ту називали «пiдаркою» або собачим мiсцем. Собачим його називали тому, що мiсцина ця невiдомим чином приваблювала з усiх закутiв собак для злучок. Ще в повоєннi часи мiсцева пацанва задля розваги розстрiлювала з рогаток i самопалiв псiв та сучок, що нюхалися i лигалися на пустирищi в незвичайно великих кiлькостях. Трохи пiзнiше, коли на пагорбi пiдняла стiни ця знаменита будiвля, хворi визбирувалися на крихiтних балкончиках, щоб половити гав та потiшитися собачим щастям. Вони курили, з вiдстороненим виглядом чудувалися одноманiтностi природних методiв. А от чому «пiдарка», то, напевне, з великої неприязнi до самої лiкарнi, а ще, можливо, причиною назви стала репутацiя головного лiкаря Миколи Санича, зовсiм бездарного, але з великими естетськими уподобаннями i непомiрною любов'ю до осiб чоловiчої статi.

Половину весни за перегородкою, якраз поруч з лiжком Лаврентiя, Микола Санич содомствував з молоденьким батюшкою Єпiфаном, якому власноруч висмикнув на пальцi ноги врослого нiгтя, i тому той вже другий мiсяць знаходився на стацiонарному лiкуваннi. Вони пронизливо пищали, мов тi щурi, часто пристрасно шепотiлися, майже захлебуючись, iнодi iстерично лаялися, галасували переважно вночi, коли збуджувалися до неймовiрного; тодi з-за тонких картонних перегородок чулися кiнокартиннi айки та зойки. Цiлi тиради слiв, що нагромаджувалися купою, перемiшуючись з дивними екзотичними назвами, соснiвським, навiть столичним мешканцям незрозумiлими, як назви кратерiв на Мiсяцi, i знайти їх все одно, що нужник на Хрещатику за нiчного часу. Микола Санич мав зовсiм не естетичну зовнiшнiсть: кавалки сiрки вилазили з вух, кущистi нiздрi, сльозливi вибалушенi сiрi очi, рiдке сиве волосся, котре вiн намагався вифарбувати у каштановий колiр. Єпiфан був худеньким, майже пiдлiтковим, зi впалими грудьми, рiденькою борiдкою, сумирним поглядом свiтло-карих очей. Вдень вiн щось набожно бубонiв на своєму лiжку, а вночi вештався, мов той сомнамбула, вузеньким коридором з прогнилою пiдлогою, вiконцем, що слiпо мружилося десь пiд самою стелею. Єпiфанiй у лiкарнянiй їдальнi отримував найкраще. Тому попа недолюблювали. Особливо двi дебелi, мов кимось однаково злiпленi, бабери - Нiна та Ася. Здоровi, тiлистi, весь час пiт лився з них градом, тримаючи по бiлому батону в руках, вони гучно, крiзь набитi роти, на всю палату перегукувалися, закiнчуючи кожне сказане речення «тю-ю-ю-ю, ти глянь, яке чмо». Чутливий Єпiфанiй оте «тю-ю-ю-ю» приймав на свiй рахунок. Проходячи до своєї окремої кiмнати через палату, перегороджену ширмою, - одна половина для чоловiкiв, друга - для жiнок, - вiн прискорював крок, i його щоки, й так червонi, робилися буряковими; вiн тупив зiр, трусив рiдкою борiдкою i щось швидко-швидко говорив. Лаврентiя ж поклали так, що лiжко його стояло на розхрестi, i йому хоч-не-хоч, а випадало бути свiдком усього лiкарнянського життя. Старiючи, Микола Санич починав якусь зовсiм незрозумiлу вовтузню: то затiвав ремонт, то переставляв убоге начиння, то бiгав на пошту, добиваючись чогось вiд центру. Тодi Єпiфанiй з тоскним виглядом ходив з палати в палату, нервово потрушуючи борiдкою. I весь час старанно молився. Молився вiн досить своєрiдно: просив у Творця смертi ворогiв Великої Росiї, особливо щоб вiн своїм перстом покарав папу римського, усiх унiатiв, проклятих бандерiвцiв, мельникiвцiв, петлюрiвцiв, нацiоналiстiв, Америку. I до того щирi його були молитви, що вже через два тижнi Нiна та Ася пiдiбралися до нього та сповiдалися у своїх грiхах.

Так Єпiфанiй здобув прихильнiсть у слабкої половини барака, що чомусь називався лiкарнею. Микола Санич пiряв примiщенням, несподiвано зупинявся посеред палати, наче громом уражений, пронизливо дивився на батюшку, а потiм шепотiв: «Ах Єпiфаша, Єпiфаша, я вже й забув про тебе… Лапочка. Скоро я. Не сердься…» Нiнка, найдурнiша з бабiв, проковтнувши кавалок бiлого батона з маслом, загугнiла: «А про шо ето он?…» Очi у неї пiдозрiливо звузилися, вона мiряла Єпiфашу злим поглядом, нiчого не пробивалося в її черепi, Нiнка заспокоювалася, пам'ятаючи батюшкине благословення.

Лаврентiй важко приходив до пам'ятi: за ним майже не слiдкували, i аби не католицькi сестри, що випадково прибули до Соснiвки, дивом заслала їх сюди доля, вiн би не вижив. Сестри знайшли понiвеченого Лаврентiя, виходили його, а потiм влаштували до лiкарнi, наївно гадаючи, що йому там буде краще. Якийсь час вони гуртом, шестеро, навiдувалися до лiкарнi, але скоро шипiння отця Єпiфанiя i випади Миколи Санича припинили цi вiдвiдини гуртом. Ходила одна Юлiя, двадцяти рокiв, з чорним як смола волоссям, фiолетовими, чистими, завжди додолу очима. Вона приходила, сiдала бiля Лаврентiя, перед цим виклавши нехитрий харч до тумбочки, i читала щось зi Святого Письма, а Лаврентiй лежав мовчки, ковзаючи ледь вловимою усмiшкою, свiтлiючи обличчям. Вона приходила щосереди i щоп'ятницi. Вiталася, клала поживу в тумбочку, щось говорила до Лаврентiя, а вiн вiдповiдав короткими словами, червонiючи, наче дитина. З часом вiн досить змiцнiв, щоб сидiти. Тодi всi бачили у ньому якусь зачаєну тривогу, особливо, коли приходила середа. Вiн кiстяною гребiнкою розгрiбав волосся, витягував свою кишенькову потрiпану Бiблiю, i, ворушачи губами, читав. Вiн навiть не приховував своєї радостi, коли приходила Юлiя, поляскував великими долонями по колiнах, ледь похитуючись, i вона непомiтно усмiхалася, ледь хриплим голосом, що нагадував простуджений, справлялася про його здоров'я, запитувала, чи чогось не треба. Чи, може, йому тут незручно, то мiсiя пiдшукає iнше мiсце. Лаврентiй пiдiймав догори свої чорнi рiвнi брови, вiдповiдав трохи грубувато:

- Iнше мiсце, сестро? Для такого, як я, скрiзь однаково.

- То й добре, Лаврентiю. Хiба Бог послав нас на землю, щоб ми шукали там, де теплiше?…

- Тож-бо, - задоволено гугонiв Лаврентiй, нарештi потiшений, що йому не пiдспiвують, не клянуть, а розумiють.

Далi вони сидiли мовчки, iнодi читаючи Святе Письмо; вони роз'ясняли щось одне одному, кивали головами, потiм пили чай з пряниками i дiлилися тими пряниками з усiєю палатою.

Одного разу, пiсля невдалої спроби заволодiти увагою Миколи Санича, Єпiфанiй пiдступився до Лаврентiя, що сидiв у широкiй сорочцi та одних лiкарських пiдштаниках, причесаний, з постриженою бородою, якийсь помолодiлий, i заявив:

- Ти чого з супостатами i зрадниками водишся? Вони слуги сатани! Хiба не знаєш?

- Ти на свою церкву подивись. Вона на рiвнi жандарма i попа. Хто вам дав право пускати свiтську владу у володiння, керування церковними справами? Сказано ж, кесареве кесарю, а Боже Боговi.

Хiба ти не читав, а чи не знаєш, що вашi лобизали царям ноги, i царi у вас були головою церкви? I кров нашу проливали, кадячи з амвонiв. Для чого народу така церква? Хто тодi супостат?

- Ти бомжара i розстрига немитий. Тебе предали анафемi, а ти менi мудростi розказуєш… Ось я тобi… - i Єпiфан трусив борiдкою, але зi страхом, бо, не зважаючи на хворобу та худорбу, вiд Лаврентiя перла якась дика сила. I погляду Єпiфан лякався бiльше всього.

- Ну, це як кому Господь Бог поклав. Тут ти, може, правий. А так брись, лукавий, з-перед очей моїх!

Цього, зiзнатися, Єпiфанiй не чекав, бо в його очах Лаврентiй був лише безпритульним, бомжем, доведеним до скотського iснування, а значить, нi порядної мислi, анi сили супроти у нього не може бути; значить, загнана життям i Богом скотина, на котрiй, вiн, Єпiфанiй, зможе показати свою мудрiсть, розсудливiсть, звеличивши себе в очах хворих, а також надолужить час, намарно витрачений з Миколою Саничем, - як не крути, а неповноцiннiсть стосункiв почала проявлятися надто чiтко, щоправда, соснiвцi мало цiкавилися його уподобаннями, радше для них це не мало значення, як ото собачi злучки, що їх можна споглядати з балконiв теплого весiннього дня, мружачись вiд безтурботностi, множачи свою зверхнiсть великого завойовника цього свiту. Єпiфанiй не займав їхнi твердолобi черепи: те, що не можна покласти в рота або скористатися в будь-який спосiб, викликало неприховану нудьгу; тож суперечки Єпiфанiя з яких вiн виходив, наче побитий пес, навiть потiшали їх, хоча однозначно вони приймали бiк православного батюшки, бо на них магiчно дiяли слова Велiкая Росiя, а ще тому, що пастир приходу Єпiфанiй залюбки, за добре ставлення вiдпускав грiхи i благословляв найзапеклiших безбожникiв, яким з нудьги чомусь надумалося влiзти пiд хрест. Проте i Лаврентiя вони слухали краєм вуха. Молодшi навiть вигуками пiдтримували старого, як вони називали, бо, не маючи повних п'ятдесяти рокiв, Лаврентiй виглядав вкрай виснажено, хоча був статний, невисокий на зрiст, з прямим, вiдсутнiм поглядом чистих очей, в яких переливалося свiтло. Говорив вiн мало, але з достоїнством та вродженою благороднiстю, вiд чого мiж ним i соснiвцями пролягала нездоланна перешкода. Молодi його пiдтримували за впертiсть у поглядах, наче вiн був їхнiм. Але це тiльки так, поверхово. Аби не сестра Юлiя, то вiн би так i лишався самотньою брилою серед цього паводку забрьох, крадiїв, п'яниць i гомикiв, що заповнювали соснiвську лiкарню. Вiд гнiву соснiвцiв його рятувало ще й те, що мiж Єпiфанiєм та Лаврентiєм стояв офiцiоз. Вiрнiше, на боцi Єпiфанiя: з мiлiцiєю, владою, сильним апаратом, який полишила ще та, стара держава, до якої вони не те щоб почтенно ставилися, а i ненавидiли, боялися. Тому десь в глибинах їхнього сiрого мозку вони вiддавали перевагу Лаврентiю, а перед Єпiфанiєм кланялися i чтили його, наче саму смерть.

Лаврентiй жив непомiтно. Це теж рятувало його, але не вiд виверткого розуму Миколи Санича, що початком пiдсилав до нього Єпiфанiя, а пiзнiше, коли все вкрай обридло, небезпека з вiд'їздом монашок минула, сам почав терзати Лаврентiя немiчними, безкровними, але блискучими назвами, викручуючи речення, лаштуючи логiчнi конструкцiї, що розсипалися вiд одного удару.

Юлiя приходила завжди вчасно, шурхочучи випрасуваним своїм темним одiянням, ховаючи свої блискучi, пiдсвiченi молодiстю очi; крiзь рясу було видно стрункiсть її тiла, її гнучкiсть, яка здається, чинила супротив строгiй обiтницi, - i тут Лаврентiй вiдчув, що його опосiдає сум. Вiн подумав, що ловить слова її, як вiтер, вслухається в її ходу. Навiть запах простого вбрання викликав якийсь радiсний, майже дитячий зойк у душi. Вiн спостерiгав, як вона йшла, легко, без напруги, i говорила слова, сидячи на плямi свiтла, легко, без плотоядностi усмiхаючись; так усмiхалися не для когось одного, а для всього свiту, а свiт у Бiблiї був Божим, хоча i страшним. Вiн радiв її появi, як радiють дiти вiтровi, як дитина, вiн вiдкривав у її словах щось бiльше, нiж було вкладено в його голову, принаймнi йому так видавалося; вiн почував себе незграбним, пихтiв, червонiв, коли мова заходила про стороннi речi. Отак сидiв та думав, щоб воно могло означати, а вона дивилася на нього широко вiдкритими фiолетовими очима, ледь душачи щирий смiх подиву: як така доросла людина може не знати простих банальних речей. Тодi вiн сам смiявся з себе, ляскав по колiнах, щиро брав її за руку, яку вона повiльно, але впевнено прибирала, i вiн вибачався, а вона говорила: «Нiчого, нiчого, нiчого», - мовляв, це ж ти, Лаврентiй, вiд тебе нiчого поганого не може бути. I вiн заливався свiтлим щастям вiд того, що його розумiють, не плюють в обличчя. I коли вона захворiла, сталося те, чого вiн найбiльше боявся. Прийшов час, i сум заволiк його очi; глибокий, так, що навiть не вiдчувалося дна, - таким чорним був для Лаврентiя. Вiн сам не вiдав, безпорадно дивлячись у пустош за вiкном, чому свiт, такий чудний i вiддалений, наблизився до нього i став вуркотiти надокучливо, заливисто та безжально, як то буває у порожнiй хижi, продутiй наскрiзь вiтрами, вiн ловив цю печаль, яка надходила до нього, як прохолода у спеку, але не полишала розуму, змушувала часто битися думку, i тому вiн вловлював невблаганний знак, що вiдмовляв йому, посилав, окутуючи плечi, щось велике, а потiм в одну мить вiдбирав. Лишав вiн i якесь пекуче терзання, що посекундно наповнювалося свiтлою радiстю. I тодi ця срiбна печаль, що йшла свiтом, зникала. Юлiя присилала йому то хрестика, то вервечки через сестру Клементу, зiгнуту роками, з гачкуватим носом монашку; iнодi це були свiтлини святих або Дiви Марiї. За час її хвороби Лаврентiй несподiвано набився до столярiв на роботу. Там i пропадав цiлими днями. Вiн теслював, ладнав стiльцi, рiзав спинки для крiсел. Вiн полюбився теслям, i вони його часто лишали сторожувати комiрчину, що знаходилася в лiкарнi пiд патронатом самого Миколи Санича. Цей качконосий лiкар погрожував виписати Лаврентiя, але скоро побачив, що користi з нього тут бiльше.

Неочiкувана радiсть зробила його ще вiдлюдькуватiшим, наче Лаврентiй боявся розхлюпати своє щастя, зовсiм нетривке, яке не помiстити у загальне розумiння людських пристрастей, приторно-солодких звичок. В очiкуваннi Юлiї вiн рахував днi або розгортав полотняного згорточка, виймав довгастий якийсь предмет, гладив, нi, тiльки-тiльки доторкався пальцями. Баби чмокали язиками, зазираючи за штору, щоб пiдгледiти, i, нiчого путнього не визиривши, пожовуючи незадоволено губами, поверталися до своєї палати. Одного разу Єпiфанiй спробував пробратися до тумбочки. Його сполошив якийсь гамiр, чи то з переляку, чи то навмисне вiн розiрвав свiтлину з Дiвою. Як обпечений, вiн кинув на пiдлогу, прямо до лiжка Лаврентiя порвану листiвку, а сам чкурнув до себе, в окрему коптьорку. Лаврентiй повернувся вiд теслiв. Подивився на вчинене, але нiчого не сказав. Вiн взяв до рук клаптики паперу, довго сидiв, стуляючи їх, i погляд у нього робився важким, мов хто його сiрi очi налив свинцем. Вiн просидiв так до ранку, мертво втупившись у порвану свiтлину, лише губи ворушилися, порепанi за нiч вiд нелюдської напруги. Очi у нього налилися червоним i пiд ранок бризнули сльозами, що побiгли порiзаними зморшками щоками швидко, двома струмочками. Баби й мужики шепотiлися, значимо пiднiмаючи догори брови, смикаючи плечима, кахикаючи в кулаки. Лаврентiй, не кажучи й слова, подався до теслiв i невдовзi повернувся, тримаючи злiплену клеєм свiтлину. Вiдтодi вона стояла на тумбочцi, опираючись на потертий томик Святого Письма. Вiд того випадку Лаврентiй ще бiльше спохмурнiв, але чистий i радiсний, наче крик дитини, вираз в його очах не зникав.

Здавалося, вiн пережовував ту печаль та тугу, - ходив, мiцнiше ставлячи ноги на пiдлогу, розправивши плечi. На рип дверей реагував миттєво, не приховуючи нi вiд кого, що весь в очiкуваннi. Але приходила сестра Клементина. Вiн радiсно її зустрiчав, але очi шукали, зависаючи в повiтрi лагiдними сiрими скельцями, чогось iншого, начебто те, що зараз вiдбувається, є помилкою, зараз все проясниться, i Юлiя зайде, шурхотячи своїм монашим вбранням. Клементина перехоплювала той погляд, кивала головою, навiть трохи скрушно, але без осуду, такого зрозумiлого усiм людям, говорила м'яко, закриваючи молитовника на закладку:

- Сестра Юлiя скоро, слава Iсусу, стане на ноги.

Юлiя жила не серед показних, не серед яскравих парникових квiтiв цього блискучого, як скло, свiту, готового трiснути, розлетiтися на друзки, зрiзаючи все живе на шляху; вона невiдривно була живою iстотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого вiн не пив анi кровi, анi наснаги; вiн носитиме те тремтiння в собi, знаючи, що воно довiку житиме в ньому, i нiчого свiт не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок i кiнець, що є безкiнечнiстю, яка владарює над усiм живим, що має дух; вiн з вiдчайдушною впевненiстю знав, що скоро вона зникне, як злiтають з небес хмари, але лишиться тут, у цих спаскуджених краях, де йому суджено знайти кiнець. I вона житиме, пiшовши кудись в невiдомiсть земних дорiг, у ньому, разом з кончиною, разом з вiрою у вiчнiсть, що вiдкривається будь-якiй людинi, коли вона з останнiм зойком покидає землю.

Вiн стояв або сидiв перед сестрою Клементою, як запитальний знак, а вона продовжувала говорити, журкочучи словами, втiшаючи його нiмим розумiнням, як i Юлiя розумiла те, що виникло мiж ними. Нарештi вiн був вiдкрив рота, щоб запитати, але Клементина притулила палець до уст.

- Для чого тобi запитувати, коли ти сам знаєш? У вас одна дорога - до Бога. Тож терпи те, що послав нам Господь.

- Iншого, сестро, не може бути.

- Скоро я пришлю її. В тому немає нiчого злого. Блуду ви не творите. I що Бог послав, не може бути блудом. Тiште одне одного словом Божим.

- Саме так, - тихо i впевнено вiдповiдав Лаврентiй i слухав Клементу.

У Лаврентiя ще не позросталися ребра, тому Микола Санич заборонив ходити йому до теслiв. Це опечалило Лаврентiя. Вперше вiн дозволив непослух. Вночi крадькома вiн пробрався у комiрчину i заходився стругати, клепати, наспiвуючи пiд носа щось iз Псалмiв. Вранцi донесли головному лiкарю. Сам Єпiфан, гордо трусячи цапиною борiдкою, дивився, як Микола Санич репетує перед сидячим з винуватим дитячим виглядом Лаврентiєм.

- Вон! Вон! Вон! - верещав Микола Санич. - Я не позволю, штоби здесь распоряжалiсь бомжи! Випiсать i пусть себе мастерiт на помойке!

Все б закiнчилося плачевно, аби дверi в лiкарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловiкiв, одягнених у чорнi пальта та шкiрянi куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:

- Хто тут головний?!

Микола Санич задрiботiв коротким кроком до прибулих.

- Чим маю прислужитися?

Андрюха Лямур змiряв його поглядом, поморщив носа, тодi ухопив за фалди чоловiка, в якого нiс був заклеєний бiлим пластирем, пiдтягнув до себе.

- Цей поважний чоловiк хоче щось сказати Лаврентiю. Де Лаврентiй, докторе?

Лаврентiй пiдчовпикав до гурту дорого одягнених чоловiкiв. Вiн впiзнав Андрiя i привiтався з ним майже поштиво, з сумом, i Андрiй чуттям звiра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозумiти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:

- Ну, Мiтя, починай, - i стусонув його по плечах. - Давай, воно не так страшно.

Той, кого назвали Мiтьою, зробив непевний крок: очi його смiшно лупали, бiгали забинтованим обличчям. Вiн нагадував швидше блазня, i все, що вiдбувалося починало набирати кумедних вiдтiнкiв.

- Поп, - почав був Мiтя.

- Вiн не поп, - писнув Єпiфан.

- Заткнись, - рявкнув Лямур.

Єпiфан опашисто поклав три хрести у бiк монастиря.

- Лаврентiй, я прошу в тебе вибачення…

- Далi, чого заткнувся?!

- Мої товаришi теж просять вибачення… А ще я хотiв…

Андрюха Лямур знову запротестував, ухопив за вухо Мiтю, пiдтягнув до себе i зашепотiв, широко, як риба ковтає повiтря.

- Менi треба сказати щось йому наодинцi, - протягнув жалiбно Мiтя, дивлячись на Миколу Санича.

- О! Будь ласка… Будьте ласкавi…

Вони пiшли у глухий куток, вiрнiше, побрiв Лаврентiй, чимось незадоволений, та хто його запитував?

- А що з вашим колегою? - вiдчуваючи нюхом гешефт, поцiкавився Микола Санич.

- Вiн пережив складну пластичну операцiю. Поняв? - реготнув Лямур.

- Так, так, так.

- Ти не такай. Ти менi краще скажи, як ти поводишся зi старим.

Будеш тримати його доти, доки я тобi не скажу… Або доки я живий… Утямив, гнида? - несподiвано прошипiв Лямур i крутнув за качиного носа головного лiкаря. - Iнакше не лише носа, а i яйця одiрву.

- Мугу, мугу, - крiзь здавлений нiс продув Микола Санич.

Пiсля цього iнциденту, - нiхто не знав, що вiдбулося в глухому куту, яка розмова мiж Мiтьою i Лаврентiєм, - але пiсля того, як пiшли непрошенi вiдвiдувачi, виносячи з собою запахи карнавальної ночi, десятки невiдомих запахiв, що їх жадiбно нюшили хворi, Микола Санич зачинився у кабiнетi з Єпiфаном. I вони прогарчали, простогнали, провили цiлу нiч за тонкими перегородками, виливаючи поранену честь, вiддаючись своїй пристрастi з тим пафосом, з яким викидають бiлi знамена або йдуть вiд позорного стовпа до шибеницi. Цi два некоронованi шибеники тупцювали, мов стадо голодних пацюкiв, дрiбно попискуючи, вiдсапуючись, знову беручись за дiло.

Вони вважали себе чарiвними у своїй оманi, в своєму короткому щастi, що вигоряло з кожним статевим актом, проте наштовхувало на роздуми, до того глибокi, що iнодi самим хотiлося в них поблювати.

Тому вони й повторювали: «Ах ти пiдарюга старий! Ах ти моя жопа поморщена…» - «Ах ти попiвський недоноску… Я б тебе прямо на причастi виїбав… Прямо на налої… Чи там десь… сучечка моя немита».

Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив - чистий, яскравий, великими, як черешнi, краплями. Сонце просвiчувалося крiзь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотiв озерами, лисими курганами, пiщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Нiна та Ася повиставляли свої здоровеннi цицьки, хтиво пiдморгували мужикам, що дрiботiли до сiней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала вiд пагорбiв, вже пiсля дощу. Вiн дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти пiвшляху повз Лагуну, повз здичавiлий старий млин, повз соснiвський парк, обтиканий жовтими куполами лiхтарiв, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, бiлого та затишного. Там була Юлiя. I все повiтря наповнене нею. I лише те, що є безкiнечне, що не пiддається анi людському розуму, анi логiцi, що не йде назирцi зi звичними пристрастями - є любов. Так вiн гадав, вдивляючись у жовтий пiсок пустирищ, де вже сплiталися вихори, великi й маленькi, кружляли переколошканi круки. Так, вiн знав, що у нього не буде тiєї звичної людської пам'ятi, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинiчною ворожiстю пустоти, коли свiт весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стiна, за допомогою якої людина вiдгородила собi предмет любовi. Вiн знав, що буде тяжко прошити думкою простiр. Але це нездiйсненне, що дало йому радiсть розумiння, навiчно лишиться, як тепло того безкiнечно бiльшого, що охоплює весь свiт.

Юлiя прийшла пiд великою парасолею. Рухи у неї виваженi, пальцi лiтають метеликами, обтрушуючи краплi: запах дощу, запах воску, запах тепла на шибках. Лаврентiй, ляскаючи долонями по колiнах, смiється, i радощам його, здається, немає меж. Потiм хутко витягує згорток, розмотує його i простягає Юлiї статуетку Божої Матерi.

- Господи Iсусе Христе, - вигукнула розпачливо, притискаючи до грудей статуетку, але пересвiдчившись, що Лаврентiй чи то хмурiє, чи то ось-ось сльози бризнуть з його очей, швидко, плутаючи слова, додає: - Ах, це гарно! Як це гарно…

Вiн тупить очi. Земля йому видається водою, а за спиною нiжно шурхотять бiлi хмари. Вихри на пустирищi схрещуються i розбiгаються Великi чорнi круки висять нерухомо у небi, що поволi напивається спеки.

- Ти сам зробив?

- З божою помiччю.

- Значить, сам.

I вони мовчать, наче свiт безтурботно лiг пiд їхнi ноги. А надворi, впившись коротко спекою, знову шумить, наступає полотнищами дощ.

Так пройшов час до лiта, без всiляких змагань, повернення в пам'ять, вiдлистуючи дорогоцiннi днi, що гибiли в чорних клоаках буденностi. Потiм, коли прийде час, вiн якось з дурiстю прогляне все пережите, i, напевне, здивується, але пiсля цього хлiб йому буде не те щоби гiркий, а просто нiякий; свiт, що вже наготувався розламати його навпiл, пощезне, закаламутиться, лише велике, бiле, зле чомусь сонце час у час, секунда в секунду буде дряпатися на горизонт, опускатися в чорну яму невiдомостi. О, тодi ще було далеко до тих днiв. Вiн навiть не уявляв, зараз вдивляючись, любуючись складками одягу, рухами Юлiї: здавалося, а може, воно так i було, що свiтлi кола пролягали бiля неї. Вона говорила трохи хрипавим голосом. Вiн несподiвано став боятися за неї. Юлiя блiда, наче з алебастру, стояла i читала зi Старого Заповiту; i тут йому прийшло в голову, що вона довго не житиме, що йому суджено пережити її; вiн жахався чiткостi свого роздуму, свiжiй свiдомостi, що проносила його кудись над пагорбами людського сумлiння. Вона розумiла його з пiвслова. Тому зупинила читання i якусь хвилину мовчала, притиснувши Святе Письмо до грудей. У повiтрi сiкли мухи. Спливав солоний i безводний серпень. Сонно говорили баби, вже зовсiм iншi. Вже виписали Єпiфанiя, що перед цим намагався накласти на себе руки, i аби не Лаврентiй, що нагодився по нуждi, то за якусь секунду Єпiфан сукав би нiжками у прогiрклому хлоркою повiтрi з цупкою дротинякою на шиї. Лаврентiй гладив його по головi, а вiн плакав, каявся, кусав пальцi. Єпiфан ще довго проживе, отримає багатий прихiд, скоро забуде про свою любов до великого руського народу, а так собi житиме, звично, як школяр, який зазубрює вiрша, нiчого в тому не смислячи. Так i вiн оглашав свої нехитрi проповiдi, сумним поглядом споглядаючи натовп, що вiдмахував хрести та бив чолом поклони; мабуть, вiн у такi хвилини iнодi думав про Бога, принаймнi вже нiколи не встрявав у суперечку там, де мало або зовсiм нiчого не розумiв. Ночами, переодягнений, вiн блукав бiля вiйськових казарм у надiї зманити якогось курсанта, i досить успiшно продвигалася у нього справа, та ось старi «педи» пiдловили його i вiдтузили великими сiмейними парасолями.

Коли приїздив папа Iоан Павло II, Єпiфан гордо шествував на чолi купи бабiв у чорних сукнях, замотаних у бiлi в крапочку хустки, з круглими личками, щоками рожевими, як яблуко; баби несли в руках транспаранти: «Долой католиков-фашистов». До того, як намагалися саботувати вiдкриття пам'ятника папi в посольствi Ватикана, Єпiфанiй не дожив. Його переїхав весiльний кортеж, що мчав на вiнчання у його ж таки приход. Єпiфанiй зовсiм не мучився. Вiн пiдлетiв у повiтря великою чорною комахою, а коли опустився, то вже без духу гепнув кривавим урвищем на теплий, прогрiтий до м'якого асфальт. Вiн мав безлiч зв'язкiв, проявляв iнiцiативу й таке iнше, тому похорон був надто пишним, хоча декотрi запеклi православнi ортодокси зле щось поговорювали мiж собою: мовляв, хто прибрав Єпiфанiя - Бог чи його вiчний противник. Останнє лишилося без вiдповiдi.

У цьому збовтаному жовтком, з рiдкими дощами серпнi об'явився ще один тяжко хворий, учитель фiзики: низькорослий, пiджарий, мiцний, як горiх, чоловiк з хворобливим рум'янцем на всю щоку. Вiн тiльки починав кашляти, але вже давалася взнаки його клята хвороба - сухоти. Доки Микола Санич копошився та вошколупився з документацiєю, щоб вiдправити учителя в диспансер, вiн бездiяльно вештався i нудив свiтом. Вiн чiплявся до хвороби, аби тiльки зiгнати отой нутряний неспокiй, що часом переростав дивним чином у злiсть.

- Нема порядку. Так ви, сволоцюги, помрете у свинюшнику. Не iнакше, вам треба було б вигадати десяток сталiних, щоб ви, потолоч, зрозумiли…

Вiн захоплювався до iстерики, так, що йому доводилося виписувати зайву дозу снодiйного; вiн запалювався, що той мазохiст. Iнодi вчитель отримував по писку, тодi кiлька днiв уряд скулив, як сука. Його так i прозивали: Учитель. Цей учитель бризкав слиною, вiд нього смердiло, як вiд двох десяткiв кнурiв. Але ходив вiн гоноровито, виставивши свої груди по-спортивному. Вiн писав кляузи. В справi анонiмок годi дошукатися вправнiшого. Майстер золотого пера. Белетрист найвищої проби.

Вiн бичував пороки i пiдписувався пiд возваннями скривджених. Вiн пiдтримував однiєю рукою фемiнiзм, iншим боком вiн приставав до мусульманських фундаменталiстiв. Цей ублюдок щиро диктував Коран, Святе Письмо, Тору i Талмуд. Вiн встигав, де тiльки мiг, бо дiйсно кращого, щоб запудрити мiзки, не дошукатися по всiх регiонах. Одягав вiн витертий костюм-трiйку, чепурив свою борiдку а ля Че Гевара, i, звiсно, надсадно кашляв, що дiйсно рятувало його вiд скорої розправи знудьгованих соснiвських мужикiв, якi звично тягнули руду махру, рiзали в дурня та двадцять одне, а вночi посилали гiнця за самогоном, щоб потiм якiйсь марусi хором нап'ялити в туалетi. Вони радiли неймовiрному щастю бути вiльними, наче маленькi дiти. Це навiть розчулювало Лаврентiя, який волочив ногу, що її невдовзi повиннi були знову ламати, бо зрослася, говорили, неправильно кiстка, хоча соснiвськi мужики одностайно наголошували: крутить, мовляв, Санич, хоче тебе звести зi свiту. Як на зло, Юлiя перестала вiдвiдувати Лаврентiя, i вiн зробився на кiлька тижнiв безпорадним, як та дитина. Ото тодi цим i скористався Учитель.

- Ти доведи, що Бог таки є, - напався вiн зовсiм несподiвано на Лаврентiя.

- Вiдкривай Святе Письмо - сам побачиш. А що менi всує трiпати iм'я Його?

- То, значить, твiй Бог такий боягузливий, як i ти?

- Бог посоромлений нiколи не буває. Хто його може посоромити, коли вiн великий батько всього, що тут лежить перед очима, i того, що не вiдкрито нашим мiзкам. Вiн i тебе, кликушу, створив, але не для того, щоб ти, погань, лазив по його образу гнилими своїми пеньками.

- Значить, твiй Бог вiдбирає свободу. Ти не ладен, не маєш волi сказати про нього щось правильно, тобто правдиво?

- А я й говорю правдиво. Те, що думаю. Можливо, ти теж говориш те, що думаєш, але в твоїх словах немає правди. Ти носиш з собою зло. Якщо ти не перестанеш його носити, то воно знищить тебе.

- Софiстика.

- Ти менi краще доведи про неiснування Його. А тодi стрибай.

- Один момент, старий. Один момент. Людина створила таку рiч, як цивiлiзацiя. Вона створила весь цей свiт, в якому ти, старий, обертався. Вона створила комп'ютер, який проробляє iнформацiю, яку годi людинi осмислити. Вона створила тисячi машин, яких тобi, первiсному чоловiку, осягнути не пiд силу… Що на це скажеш?

- З твоєю прямотою недалеко i до канави. Якщо твоя розумна машина може сама мислити, без людської допомоги, любити, вибирати друзiв, помилятися, шукати. Все без людської iнформацiї, яку ти в неї вкладаєш? Вона є бездуховною залiзякою. Це, напевне, зараз знає i першокласник. Чи може вона дiяти так, як людина? Навряд. Тодi хто змусив людину рухатися, будувати собi житло? Напевне, вона сама, але кимось навчена. Що рухає повiтря? Ти говориш, природа? Але природа не розкладає атоми, не здиблює землю, вона є частиною того, що перечислене включає. Де взялася людина? Може, iз мавпи, але ти покажи менi ту мавпу? Нiхто її не бачив. Як вибухнула галактика? Сама по собi? З чиєїсь волi, як говорять вченi, з iррацiональних сил. Тодi, якщо iснує щось iррацiональне, то що воно таке? Це та неохопна безкiнечнiсть, яка включає в себе i галактику, i вибух, i всесвiт, i життя в найдрiбнiших його частинах. Тодi ми приходимо до того, що приймаємо на вiру. За Христом пiшли не найрозумнiшi, а вiруючi. Iнтуїцiя стоїть вище розуму, бо проникає в суть речей глибше. Iнтуїцiя змушує працювати мозок в iншому напрямку, шукаючи порятунку не у власних силах, а десь вище, там, звiдки приходять усi нашi гаразди та негаразди. Ми скаржимося на них, а вони приходять. Ми обминаємо їх, i отримуємо ще бiльшi. Ми почуваємося нещасними, але Христос сказав: прийдiть до мене, всi страждущi й нужденнi, i я впокою вас. Вiра - це той кисень, яким дихає риба, коли занурюється на великi глибини. Вода суть нашого життя, а ми риби. Хiба ти бачив, щоб риба жила без води? I чи бачив ти рибу, яка вилiзла на сушу, щоб дихати повiтрям? Так i людинi тяжко зректися вiд земного, але i без божественного вона суть трупа смердючого.

Так маленький сухотний учитель помалу м'якнув, а пiд кiнець чомусь нiтився, нiчого не говорив Лаврентiю, а тiльки вiдходив, скоса поглядаючи на соснiвських мужикiв, що смоктали брунатну махру та балушили очi на двох спiврозмовникiв. I Лаврентiй знову безпорадно дивився у вiкно, на поодиноке дерево з лапою гiлки, яка пiд час вiтру тарабанила дахом. Вiн вже почав пакувати речi, коли Юлiя прийшла, ступаючи по свiтлих плямах. Лаврентiя вiднедавна пробирав неспокiй, наче вiн шугонув донизу з велетенської гори, предмети набирали для нього якоїсь чiткої окресленостi, випромiнювали запахи, i часто, наштовхнувшись поглядом на трiснуту чашку, на прочинене вiкно, на гiлку самотнього дерева у дворi, вiн починав розумiти, що все це пов'язане у його свiдомостi з Юлiєю. Свiт, який був для нього вiдстороненим i ворожим, зараз зi свистом вилетiлої пари обпiкав його ще болючiше, проникаючи в нього самого, надиктовуючи ворожi думки i слова. Юлiя несвiдомо це розумiла. Вона дивилася на нього впевнено, мовби пiдбадьорюючи: ти, мовляв, Лаврентiй, повинен сам з цим впоратися. Вона намагалася йому допомогти вирiшити вiковiчне питання, яке загнало її в монастир в юному вiцi, але надалi зробило її не бранкою, а володаркою чогось такого, вiд чого сухотний вчитель скреготiв зубами.

- Монастирська прошмандовка, - шипiв вiн.

Але цього разу вiн спiткнувся у сiнях i поламав ногу. А наступним днем у нього пiшла горлом кров, так що його доправили до диспансеру без потрiбних паперiв. Доля його невiдома, як i доля тисяч бiдолах початку великої iнфляцiї. Можливо, вiн викладав десь логiку, займався практикою вуду або перейшов у буддизм, i, геть збожеволiвши, завис на довгi роки мiж Павлiвкою та Глевахою.

Того дня Лаврентiй прокинувся о п'ятiй годинi. Щось пiдкинуло його, тривога погнала надвiр, де в сiрому згустку ранку вороння пiдняло страшенний гвалт, сiкло дзьобами, било крилами. Озера чорними дiрками, мов вигнилi зуби, лежали в холодному пiску. Лаврентiй походив двором, пiднявши сторожового пса по кличцi Джек. Пес вилiз з буди, позiхнув, замахав хвостом. Лаврентiй погладив його по загривку. Джек лизнув руку, втупився сумними старими очима майже з людською цiкавiстю, зачекав, чи вiд нього нiчого не хочуть, знову полiз назад до буди. Сiрим пiском вiтер гнав рiзноколiрнi кульки. Кулi рипiли, пiдлiтали, безсило опускалися на воду i пiсок. Лаврентiй згадав, що вчора святкували День Незалежностi. Хворi вибiгали дивитися на салют. Потайки пили смердючий самогон або дешеву горiлку. Кулi чiплялися за кущi, лопалися, i рiзноколiрне ганчiр'я тремтiло у сiрiй мряцi ранку. Лаврентiй важко задихав, наче почув щось у вишнiх. Постояв, притискаючи руку до серця. Прохолода нiжно осiдала на обличчя.

Цього разу Юлiя прийшла надто рано; вона сiла на краєчок лiжка, чого ранiше собi не дозволяла, поклала руку на широку репану долоню Лаврентiя, опустила очi долi. Вiн все зрозумiв, ще нiчого не знаючи. Вiн згадав сьогоднiшнiй ранок, розумiючи, що прощання прийшло саме тодi, коли рiзноколiрнi кулi билися в сiрому туманi. Вiн задихав частiше, готовий зiрватися на iстеричний крик. Але вона утримала його своєю тонкою рукою. I вiн лише запитав:

- Коли?

- Завтра рано-вранцi.

- Назавжди?

- Путi Господнi несповiдимi.

- Так. А як ти вiдчуваєш?

- Назавжди.

- Ти рада?

- Не знаю.

- I то правда.

- Я писатиму листи.

- Добре. Пиши на Головпошту до запитання.

- Сестра Клемента написала листа до папи.

- Ну…

- Вона клопочеться про твою долю.

- Нехай береже її Господь.

Так вони сидiли в бiлiй плямi сонячного свiтла, мовчки, як засудженi, вирванi мудрiстю з коловороту життя: озера чисто блищали, пiсок грав пiд теплим вiтром, вилиняле серпневе небо лягало на дюни, дерева, людей; вiн хотiв подумати, що треба запам'ятати цей день, але осiкся, наче вичитав якусь страшну думку. Лаврентiй дiстав срiбного хрестика i затиснув у її руцi своєю тяжкою.

Тiльки тодi вiн помiтив рожевi хмари, навiть не сподiваючись, що це накотить на його очi сльози. В глибокiй балцi фуркав димом автомобiль, великий автобус компанiї «Мерседес». Рожевi, з малиновими краями хмари нерухомо лежали в самiй нiшi ранку. Сонце ще телiпалося, прив'язане до горизонту, i видавалося, що свiт погруз у первiсному його виглядi, коли все золото i срiбло лежало на поверхнi, а по землi ходили потвори, лiниво повертаючи голови. Вона вийшла останньою, тримаючи в руках саквояж. Вiн прислухався, але серце билося рiвно. Люди, якi ходили подвiр'ям, були просто людьми, якi нiчого не знали про минуле, майбутнє. Вiн навiть здивувався таким думкам, проводжаючи поглядом автобус, що був зiрвався з мiсця, рвонувся в степ, несподiвано зупинився, i маленька тремтяча постать вiдiрвалася вiд розчинених дверцят, що глухо вистрелили у пустош, зупинилася, i Лаврентiй розгледiв, можливо, Юлiю, а можливо, свою галюцинацiю. На порцелянове сонце напливли сiрi хмари, вчувся далекий гул паротяга, що десь гуркотiв мостами, прошиваючи невидимий оку простiр, врiзаючись у тугу прохолоду рожевого свiтанку там, де ряди бiлих домiв, з золотими цибулинами храмiв, з безживним сонцем у кам'яних громадах, що їх виглядатимуть, розкриваючи очi, ураженi курячою слiпотою i кон'юнктивiтом, але нiхто з цих людей не пiзнає таких радощiв, такого щастя - невтомно лiзти до того, що дарить оманливе тепло в далекiй земнiй подорожi. I вiн зупинився, вражений пустотою зустрiчi, бо звик за багато рокiв проводжати тисячi i тисячi, а що одна? I ця маленька, соломинкою постать нiчого не говорила йому. Вiн навiть закусив губу, але враз зрозумiв, що вже сталося щось iнше, досить давно, як наче ти вчора вигукнув iм'я у пустий колодязь, дивлячись на власне вiдображення, дивуючись його потворностi. Але зараз було щось iнше.

Вiн був певен, що його може це застати в один iз найсвiтлiших днiв. Ось чому Лаврентiй напружував свою думку, але невиразних облич людей, що сипонули з мерседеса, вiн не мiг розiбрати. Де вона серед цих шiстьох, включаючи водiя, який сидiв на «крилi» i пускав струменi диму, перед цим знявши капелюха i кiлька разiв не то вклонився, не то помахав. Щось говорило Лаврентiю, що треба рушити або до них, або сховатися за пагорбом. Юлiя лишилася одна. Постатi, без тiней, без звукiв вiддiлилися вiд неї i пiшли до авто. Так, це була Юлiя, i лише зараз вiн вразився, скрикнув, вилiз на пагорба, на саму верхiвку, i замахав руками, але час вийшов: вона розвернулася i пiшла, i вiн махав спинi. Тодi вiн набрався смiливостi i закричав. Спочатку тихо, потiм голоснiше. I вона зупинилася. Повернулася i хотiла бiгти, але чорна постать вiддiлилася вiд мерседеса, ухопила за руку i повела до розкритої машини. I за кiлька хвилин не лишилося нiчого, окрiм сизого диму, що рiдко слався травою. Вiн сидiв до того часу, доки не побачив, як запалюються верхiвки багатоповерхових помешкань, а повiтря зробилося в'язким, холодним вiд перших поривiв вiтру; сонце пробiгло вiкнами, заглиблюючись в амбразури, доки не дiсталося верхiвок помешкань, розстеливши широкi тiнi мiж бiлими блоками. Мiсто не пiднiмалося над пагорбами, а безсило розповзалося, i лише тут, в соснiвських закапелках, виникало враження, досить комедiйне, ефемерне почуття пориву, наче вся окраїна готова з головою шугонути в безодню сiрих пустирищ. Це його якось вразило, наче життя в один момент перемiнилося. Вiн рушив вологою вiд роси трасою, що вже плавала у сонячних випарах. Попереду лежав мiст, i Лаврентiй захотiв було його обминути, але облишив, - пiшов по горi, спостерiгаючи за важкими i блискучими авто, що сунули з розкритої, як паща, горловини початку самого мiста. Було ще досить рано, але потiк не припинявся нi на хвилину. Волого проти сонця блищало лобове скло. Повiтря колисалося над дахами, сперте, просякнуте гумою, бензином, вiдчаєм далекої дороги, яка комусь принесе смерть або життя, любов або ненависть. Бiльше нi про що Лаврентiй не думав, а все йшов пустирищем, вже повз п'яних циган, що ганяли бiля велетенських труб теплотраси, повз зачиненi пивницi, але з маленькими вiконечками, де наливали цiлу нiч, i так до безкiнечностi, вилiплюючи потворну iмiтацiю життя.

Iсторiя з хрестом вiдбулася до того, як Лаврентiю спалили вагончик i почали будувати греко-католицьку капличку. Осовiлi соснiвцi погожого квiтневого дня забачили перед собою дивну, навiть сказати, кумедну картину: Мурзон, Наумич, Полiкарпич i сам Лаврентiй тягли щось велетенське на своїх плечах. Вони йшли, похитуючись пiд тягарем, у напрямку найвищого пагорба, звiдки було видно майже всю Соснiвку, а саме багатiйськi вiлли. Лагуну, новобудови, що зараз пiднiмали з землi у повiтря зашарпану, закинуту i безпритульну Соснiвку. Що вони перли на пагорб, нiхто не мiг розiбрати, i, напевне, з однiєї причини: компанiя була рiзношерстою, нiкому i в голову не приходило, що Лаврентiя можна побачити коли-небудь з Мурзоном, Наумичем, Полiкарпичем - вiдомими непутьовими п'яницями та невдахами. Цiлих три з гаком роки Лаврентiй рiзав з дерева хрест. Хрест бiльше нагадував розписану стелу, з житiями святих, мученикiв, сценами з євангелiя та Старого Заповiту. На якiсь не вiдомо де роздобутi грошi вiн купив найкращого дерева. Усiм, хто старший, було вiдомо, що колись давно Лаврентiй був чи то попом, чи то монахом, чи кимось ще, а тому все сприймалося спокiйно, як то належить в маргiнальному районi, де позбиралося люду з усiх регiонiв; вiдомо, що, як i завжди, вiра приходила до них у найскрутнiших обставинах; на хрестини, на свята, на народження, на смерть. Решта життя у них оповита людською тягучою таємницею. Єдиним взiрцем вiруючого комерсанта

в соснiвському районi вивищувався Льопа та православний монастир московського патрiархату. Останнi роки пройшли в якiйсь напiвтемнiй боротьбi, де вирiшувалася доля iснування обох, коли в тяглостi, що тривала три роки, вони нарештi подiлили частину лiсистого пагорба, роздiлили навпiл озеро, де до того часу майже не водилося дичi, лише кiлька десяткiв приблудних гусакiв; за рiк лiсистий пагорб став нагадувати задницю обсмаленого вiслюка, а озеро лякало своєю чорнотою навiть православних монахiв. Вину за це не було на кого складати.

Оренда земель скоро перейшла до рук мiсцевої адмiнiстрацiї, вже тодi, коли обидвi сторони стали мiцно на ноги i торгували нафтою, бензином, повiдкривали ятки з виданнями, в яких розповiдалося про iсторiю краю, трохи далi лежали глянсованi порнографiчнi журнали, на схилах заряснiли пивнi будки, що теж належали обом сторонам. Iнодi вiрнi обох конфесiй пiднiмали бузу, тобто чубили один одного аж доти, доки не дiйшло, що це можна вирiшити чужими руками, i тодi ятки охопило полум'я, забабахали вибухи i пострiли. За рiк там, де зеленiли пагорби, вiдкрилася безлюдна пустош, де нiхто не ходив, нiчого не ловив, не займався коханням, дрiбним грабунком. Ситуацiя докорiнно почала змiнюватися, коли стрижену братву почали витiсняти вчорашнi номенклатурники, якi до цього часу тамувалися в тiнi. Вони вибили найманi бригади за допомогою закону, i на мiсце стрижених браткiв почали приходити мiлiцiонери, що своїм виглядом мало чим вiдрiзнялися вiд монастирської братiї. Часи стали тихiшими, мов хто повернув вчорашнє втрачене щастя, - як у кiно. Проте «братва», звикла до годiвницi, iнодi ламала комусь черепа, вiдчуваючи себе повноправними господарями соснiвських пагорбiв. Секта, яку навiть складно було назвати мормонською, поволi здавала позицiї своїм православним братам. Попи роз'їжджали на шестисотих мерседесах, теленькаючи на вулицях в мобiльники, вони безсовiсно поверталися задом не тiльки до збайдужiлої та апатичної пастви, їх вже мало лякали погрози з боку самого Льопи. За цей час Льопа роздобрiв, вибудувавши кiлька дач, подiбних на iталiйськi вiлли, i вбив собi в голову, що вiн таки неабияке цабе, тобто зробився снобом. I отже, коли при черговiй розбiрцi й подiлi гешефту, його не запросив на зустрiч настоятель, вiдхопивши ще всi навколишнi землi разом з пивними ятками, що належали орендарям-сектантам, Льопа початком розсердився, потiм зачастив до найвищих iнстанцiй, але так нiчого з того не вигорiло. Справи у секти пiшли не найлiпшим чином. I Льопа вирiшив знову проповiдувати. Це пiсля того, як знайшли мертвою його першу дружину: їй перетнули горло вiд вуха до вуха. I в Соснiвцi вiдразу чомусь пригадали про давню iсторiю, що трапилася в монастирi ще до того часу, як на степ звалилося два лiтаки. Але говорили тихо, в колах старожилiв, наче боячись, що хтось прочує.

Отодi, в квiтнi, трапився невеликий, але помiтний переполох. До переполохiв соснiвцi звикли, це стало частиною їхнього життя; тому коли сонними i сухими вулицями пройшла ця дивна процесiя, похитуючись вiд тягаря велетенського хреста, однi лише присвиснули, iншi вибiгли на хвилину глянути, щоб далi зануритися в свiй безрадiсний клопiт, i навiть усвiдомивши та звикнувши до великої тiнi вiд хреста, що лягала вiд пагорба, забобоннi мешканцi тiльки чаламкали язиками, а це могло означати одне: «Ти глянь, якого здоровенного забабахкав». Лаврентiй прочитав молитву, покурив ладану, розiгрiтого i пiдпаленого на сталевiй ложцi, i всi розiйшлися. Щоправда, мiсцева дiтвора початком влаштувала бiля пiднiжжя, заваленого камiнням, гамiрливу вовтузню, але треба вiддати належне старшим - вони швидко поставили на мiсце своїх нащадкiв. Всi очiкували на розвиток подiй.

Першим до пагорба пiдкотив на шикарному лiмузинi сам настоятель монастиря. Чоловiк зовсiм недалекий, з низьким лобом, худий тiлом, з укладистою бородою. Вiн мав невелике тiло, але непомiрно велике черево, що робило настоятеля подiбним на рахiта. Очi в нього дивилися на свiт надто яскраво, фiксуючи, здавалося, все, на що потрапляв його погляд. Вони горiли впевненiстю, ситiстю i правотою. Тiльки так свiтяться очi сильних свiту цього: мовляв, гуляйте по цiй грiшнiй землi, а потiм розберемося. Вiн подивився на цей хрест, теж причмокнув язиком, наче для певностi шурхонув ногою, взутою в лакованi черевики, з довгими носками, вилаявся матом, потiм смикнув з кишенi мобiльний телефон i почав когось крити. Отут-то з'явився Лаврентiй, опираючись на дрюка. Вiн зробив козирком свою важку, брунатну, мов ебонiт, долоню, глянув на отця настоятеля, заговорив спокiйно:

- Що тобi, Митрофанушка, тут треба? Iди до своїх содомщикiв. А тут тобi немає мiсця.

- Ти у мене, блядь, ривками, блядь, сука недоношена, син диявола, бля, будеш ходити! Ти знову каламутиш воду, сучий потрох!

Так я тебе запхну дуби косить! Завтра щоб цiєї херовини не було…

- Митрофанушка, ти що, святий хрест херовиною називаєш! А не боїшся, що Господь Бог покарає? - майже єхидно запитав Лаврентiй, наче згадка про Бога мала небагато вiдношення не лише до самого сану отця настоятеля, а взагалi до його особи.

- Не буду кидати бiсер перед свиньми!

- Бiда та й годi, Митрофанушка, говориш ти, як семiнарист, бо анi скромностi, анi терпимостi до брата по вiрi й до раба Божого. А очi долу i мовчання, i терпiння. Хiба так тобi велено поступати з iнакодумними, але в Христi живучими людьми?

- Ти мене, блядь, не совiсти. Зараз викличу мiнтiв, тодi дiзнаєшся!

Кущистi брови настоятеля смикнулися вгору, владна осанка випрямилася, руки мiцно стиснули iнкрустованого посоха, якого вiн привiз з Єрусалима. Нарештi вiн зрозумiв велику вiдстань мiж ним та Лаврентiєм.

- Ти на кого, анафемщик, голос пiдвищуєш?

- На тебе i на всю твою безбожну московську церкву. Живеш ти, як грiшний розпусник, хоча сан високий маєш. Поводирем i провiдником для вiрних. I вони за тобою чередою йдуть, наче скот безрогий та безтiлесний. Дивися, бо смерть люту приймеш за грiхи не так свої, як тих, кого ти у грiх вводиш та на брата-християнина руку пiдiймаєш, мов на лютого дикуна поганського.

Тут настоятель проявив зовсiм непередбачуваний для йото сану жест - вiн замахнувся костуром, але Лаврентiй перехопив палицю, висмикнув i зажбурив далеко в степ. У отця настоятеля клацнула щелепа, очi полiзли з орбiт, забiгали, мов у пса, якого огрiли межи вух; вiн ще раз хляпнув повiтря щелепою, гукнув водiєвi, що вже засукав рукави i бiг щодуху до Лаврентiя, виставив руку, ткнув пальцем у бiк посоха, наче щось вирiшивши в одну коротку мить. Скоро авто зникло в хащах парку, а Лаврентiй лишився одинокою постаттю стояти бiля хреста.

Будь-який, навiть найменший, прояв насильства збуджує натовп.

Сiра, буденна, тягуча нудьга несподiвано розквiтає десятками прихованих кольорiв, насичується сотнями напiвтонiв, бризкає фарбою i запахами. У натовпа нюх на насильство; його нюх вловлює насильство i жертву, як запах ацетилену чи креозоту. Вiд початку i до самого кiнця, коли їм усiм скрутить, як курчатам, голови, вони чекають на саме насильство, як на свято. Але трагедiя в тому, що жертвою стають саме вони; бажаною чи не бажаною, то вже iнша розмова, яка теж нi до чого доброго не приводить.

Хрест простояв десь з рiк. Туди навiть клали квiти. Поодинокi заблукалi туристи робили знiмки, бо Лаврентiй здорово постарався, вирiзаючи сцени, подiї, - видавалося, що ця стела умiстила всi сторiнки дiяння апостолiв, святих. Здається, вiн простояв до того, як канонiзували Миколу II, бо до цього часу ще Льопа бiгав та проповiдував Соснiвкою, намагаючись зав'язати знайомства у найвищих сферах. Хрест загорiвся серед ночi.

Полум'я нiхто не намагався погасити, але вся Соснiвка з якоюсь зачаєною чи то печаллю, чи то радiстю, що переходила у неймовiрне збудження, слiдкувала, як вогонь полоще фiолетове небо, розкидаючи навсiбiч снопи золотистих iскор, що на радiсть дiтворi вистрiлювали, обдаючи глядачiв хвилею жару. Натовп стояв пiвколом, мовчки, десь за пiвкiлометра вiд пагорба, спостерiгаючи, як бiля пiднiжжя хреста бiгає чиясь постать, звiдси невпiзнавана, i вимахує руками. Хтось кинув здогад, що це Лаврентiй, iншi думки розiйшлися: хто говорив, що це подiбне на Льопу, хтось - на когось з монастирських братчикiв. Вони стояли i не рушили з мiсця навiть тодi, коли хрест упав, придавивши собою чоловiчка, який метався бiля пiднiжжя, i звiриний крик потряс їхню мовчанку; вони навiть не кинулися допомагати, а отак стояли, втопивши свої погляди у яскравому червоно-синьому вогнi, й пiшли тiльки тодi, коли в небо поповзли густi клуби диму, неприємно запахло смалятиною.

Наступним днем пройшла процесiя паломникiв. Нiхто з соснiвцiв не цiкавився покiйником, якого дiльничний разом зi столичною мiлiцiєю витягнули з купи ще теплого, навiть з головешками жару, попелу на тому мiсцi, де стояв хрест. Одне знали, що то зовсiм не Лаврентiй, не Мурзон, не Наумич. Але увагу їхню привернув натовп, що з хвилини у хвилину рiс, потоком випливаючи звiдусюди, витягуючи калiк, п'яниць, почтенних городян; вони йшли з такою ж рiшучiстю, з якою ранiше ходили на Першотравневi свята. Однi несли транспаранти, котрi закликали до єдинства росiйського народу; в iнших у руках були пишнi корогви. Але бiльша частина топтала пiд мороским дощем багнюку, не вiдаючи, що саме трапилося, чого так збурився народ, накочуючи на очi сльози, вибалушуючи свої зеньки, рвали в нестримному екстазi сорочки, заламували руки, тягнучи псалмоспiви. За годину натовп обминув пагорби та озера i вийшов на биту дорогу, що вела до монастиря. Безногi юродивi тонули у жовтих вiд глини ковбанях; намагаючись вибратися звiдти, вони потрапляли пiд десятки, сотнi нiг дужих паломникiв, якi несли в простягнутих, з напнутими жилами руках портрети Миколи II, вирiзанi з дешевих часописiв, скопiйованi у мiсцевих ксерувальнях. Паломники призупинялися бiля дверей, обносили фруктовi дерева, кляли тих, що ховалися по хатах, як вiровiдступникiв, супостатiв, антихристiв, христопродавцiв. Вони вили i скиглили, як стадо голодних псiв, передаючи з рук в руки невеличку iкону, вималювану аляпувато, але прискiпливо та дбайливо, з бородатим царем, що нинi потрапив у мученики та святi. Вони призупинялися, пiднiмали iконку над головами, лобизали її i знову продовжували шлях до монастиря. Жiнки, запнутi у бiлi хустки, зi скорбним i торжественним виглядом зверталися до людей, що збиралися купками бiля дороги, хилитаючи якось двозначно головами; паломницькi жiнки - це було щось особливе: невиразнi, але з палаючими очима, вони радше нагадували самогубцiв, невдалих, проте з чiткою думкою, що до цього вони повернуться, а зараз чи то насолоджувалися, чи просто завивали, скручувалися джгутом вiд нищiвних ударiв свiту; так вони показували, як люблять свого святого, як їм боляче, з такою майстернiстю увiйшовши в роль, що бiльшiсть з неї нiколи не вийде. На темних перевалах, до шляху в столицю i далi вони вiдчайдушно злягалися з чоловiками, яких їхня помутнiла свiдомiсть приймала теж в ореоли мученикiв за православну вiру. Вони не вiдмовляли собi нi в чому i нi вiд чого не вiдмовлялися. Вони приймали бiль тiльки той, який самi собi завдавали, а на агресiю зi сторони або найменший прояв непокори самi вiдповiдали агресiєю, а тому були навiть небезпечними.

Дорогою паломники перекинули не одну ятку, що на їхнiй погляд богохульно впливала на мiсцевiсть; також жертвою став «уазик» мiлiцейського наряду, що миттєво завертiв колесами догори, як тiльки один капловухий сержант закликав паломникiв до порядку.

Еллада навiть не намагалася зупинити цю процесiю, а видавалося, що, навпаки, щиро вiтала таку подiю, як канонiзацiя Миколи II, колишнього росiйського самодержця, в народi прозваного Кривавим, а, подивись, повернулося щось у сферах вишнiх, i попливло iншим руслом. Били радiсно та сполошно дзвони. На залiзницях народ зустрiчав електрички, паротяги з паломниками, покотом лягаючи на рейки. Тут влада теж розводила руками, бо нiхто не хотiв пiдставляти лоба чи шию пiд руки навiжених вiрних московському патрiархату. Трiщали руки, ребра. Медпункти не могли прийняти всiх понiвечених, скалiчених за велику росiйську iдею. Простолюд, який лише вдавав, що розумiє навколишню ситуацiю, чемно кивав головами, але тримався хитро подалi: їм однаково, якому святому молитися i що в нього просити. Вони звикли просити, щоб їм неодмiнно дали, а якщо такого не траплялося, тобто вони не отримували вiдповiдi на прохання, то цiкавiсть у них швидко вигасала, перекидалася в область зовсiм iншу. Тому вони прийшли поглянути на процесiю, яка, грузнучи у жовтому багнi, волаючи, зазиваючи, хникаючи, виючи, розтрiпаним китайським паперовим змiєм перекидалася з пагорба на пагорб, щоб нарештi потрапити до монастиря. Потiм, пiзнiше, будуть перераховувати кiлькiсть виламаних з корiнням дерев, кiлькiсть згвалтованих, затоптаних, покалiчених, але тихо так, наче нiчого не трапилося, i це не було великою жертвою за велику православну церкву, з центром у Москвi, де бути третьому Риму, а четвертому не бувати. Пiзнiше в храмах, де хрести з косою перекладиною, читали молитви за упокiй потонулих, забитих в iм'я святого i самодержця, убiєного жидвою за вiру православну. I бiля монастиря, де завбачлива братiя зустрiла паломникiв киями, спихаючи донизу найпруткiших, горланячи, що всiм тут мiсця не вистачить, вони все сприймали за чисту монету, як мученики, як страстотерпцi, як провiдники чогось такого, що в їхньому буденному життi зовсiм не влазило в голову, їм необхiдна була ця мука, щоб долучитися до чогось такого, хоча б до цих золотих цибулин храмiв, де шастали шестисотi мерседеси, а батюшки ситi, впевненi, що пiддавали анафемi буржуазний захiдний свiт, муркали у мобiльнi телефони, користалися телевiзорами виключно з Нiмеччини, заводили коханок, далеких вiд православ'я, вiддавалися сумнiвним утiхам та бесiдам з тонкошиїми келiйниками. Все це зависало в нерухомому повiтрi тодiшнiх, теперiшнiх, давно минулих звичаїв, а тому коли останнi, тобто батюшки, благословляли, хрестили, кляли з амвонiв, то все це, зависле в нерухомому повiтрi звичаю, сприймалося як належне, їм необхiдна була ця мука, цей ляпас, який вони щедро своєю нездоровою фантазiєю надiляли дивними почуттями, глибоким змiстом, величчю того народу, якому служили святi отцi росiйської православної церкви. Заледве де знайдеш бiльшої плутанини i тупої простоти. Це подiбне до того, як оглушує церковний спiв у аляпуватих, подiбних на шкатулки, залитих сусальним золотом, обсипаних дорогоцiнним камiнням православних храмах, де велич архiтектури, запах чогось божественного з'їдається невимовною розкiшшю, де перед вiвтарем пхається злиденно одягнена паства, де саме розумiння Бога звiтрюється, як тiльки перед зором пропливе нарядна, як рiздвяна ялинка, постать священнослужителя. Все показово: храми, що глушать, як лiкарнянi притулки, страждання натовпу, розспiви пiвчих, голос попа; за цими голосами не чути слова, вписаного у Святе Письмо. Золота глухота власної величi. I натовпу, що сунув, наче на паризьку барикаду, до монастиря, саме цього хотiлося. Сам акт, а не вiра. Мазохiзм заради задоволення, а не муки святостi, їм навряд чи ввижалося майбутнє.

Майбутнє лежало в цих стiнах, чекало на них. Вони зараз дорiвнювалися до братчикiв, тому останнi люто спихали їх дрюками, маючи за уставом на те повне право, але цим лише пiдсолоджували душi своїх вiрних. Людина так влаштована, якщо довго їй говорити, то вона нарештi сама повiрить у подiбнi байки: розмова надто впливає на свiдомiсть, якщо людина навчилася викручувати слова нi свiй копил. Кожне слово - то напiвправда, i якщо людина досить нечистоплотна у поводженнi зi словом, сказаним нею, якщо людина внутрiшньо не переконана в своїй правотi, а переслiдує цим словом якусь мету, то вона обов'язково погано впливає на iншу людину. З iншого боку, все сокровенне для людини лежить поза межами її уяви. Тодi її уява, слiпа i безпомiчна, починає шукати чогось подiбного або зовсiм незвичайного, що вилiпило її життя; мiрило її життя, деформоване iлюзiями, знаходить у них вiру. Людина хотiла б мати те, що її iлюзiя вилiпила, але уява лягає поза межами реального свiту. Приходить вiра в iлюзорнiсть, тобто в сьогоденнiсть. Тому на неї впливають обiцянки. I цi обiцянки дають люди, якi несподiвано, з-поза меж уяви, вторглися в її свiт. Це як комета, що вривається неждано у верхнi слої атмосфери. Розруха, купа камiння, попiл, але гарно. Позiрнiсть свiту починає пробиратися в храми, поволi облипаючи солодкою патокою слiв: тодi ми заходимо до храму i не бачимо Бога, а лише iлюзiю, твориму великими iлюзiонiстами, що курять хвали, ладан поважним особам. Це цирк найвтаємниченiших. Це вистава для спраглих марнославства. Це концерт для глухонiмих та байдужих. I в пошуках свiтла хтось таки натикається на байдужiсть, гниле болото замiсть благодатi. Вишукана поза блазня замiсть страждання, возвеличення над власною нiкчемнiстю. Гординя вибраностi, а не смирення. Де Слово звучить з уст великого блазня так переконливо, що до нiг його летять не особи, а цiлi народи, ламаючи навiть свої недолугi звичаї, ховаючи в руїнах поразки, пiднiмаючи над уламками смертоносний грiх. Звичнi речi вiддаляються, звичнi iстини сiрiють на очах, а особистi набутки набирають форми справжньої величi, що йде семимильними кроками, сiючи пустош i зневiру. Наступає тупе похмiлля.

Пiсля подiй, що ознаменувалися спаленим хрестом, алчущою процесiєю паломникiв, Лаврентiй злiг i прохворiв пiвроку. Встав вiн лише тодi, коли Принц Дакарський, батько Андрюхи Лямура, пристрелив двох мiлiцiонерiв, якi зiпсували його коханку. Це бiльше зацiкавило i пiдняло на ноги Соснiвку, анiж спалений рiзний хрест та процесiя канонiзаторiв Миколи II. Лаврентiй був свiдком смертi Принца Дакарського, який несподiвано зiйшов нагору i важко опустився на пiдлогу, побачивши у вузьке замурзане вiконечко шматок пустиря, що наполовину обмивався сiвким дощем, а бiльша його частина попадала пiд прямовисне промiння, яке проривалося крiзь хмари; тодi вiн видихнув, зловивши в одну мить якесь невимовне слiпуче свiтло, вiдкинувся назад, з пiдiгнутими колiнами ступив ще кiлька крокiв, м'яко повалившись на струганий, ще влiтку пересланий паркет, i коли Лаврентiй пiдiйшов, то побачив на його широкому вродливому обличчi посмiшку, а очi помалу вигасали; вiн зробив ще кiлька рухiв, так, як роблять соннi люди, i затих, полишивши у кiмнатi гiркий присмак бергамоту та хлiба, стискаючи в руках, дужих, напрацьованих, дробовик. Лаврентiй помолився, сiв на табуретку поруч i дочекався мiлiцiї, яка було накинулася на старого, але облишила, послухавши дiльничного, що це мiсцевий чокнутий i вiд нього шкоди - хiба що вiн навалить купу бiля горкому або ще десь у поважному мiсцi. Лаврентiй дивився, як у дощ iшли люди, тримаючи щемку впевненiсть, що трапилося саме так, як i треба було: без нових жертв. Дитячий сум блищав у його очах. I вiн думав, що Принца Дакарського, як i Андрюху Лямура, вiн згадуватиме все життя, пам'ятаючи обличчя, але нiяк не згадає Юлiю, листи вiд якої надходили все рiдше i здебiльше були дiловими: всi сестри клопоталися про його долю перед папою.

Нiхто не вiдав, що могло спричинити поруйнування греко-католицької каплички: всi пiдозри впали на Льопу, бо вже натодi нiхто не мав сумнiву, що саме вiн пiдпалив той хрест i сам пiд тим хрестом згорiв. Монастирська братiя, вiдповiдно, вiдмахувалася навiть вiд самого слова греко-католики, але пiдозра Мурзона, Наумича, Прокопича падала на них. Останнi зачастили в хижу до Лаврентiя, та так, що настоятель монастиря, а потiм ще здравствующий Єпiфанiй погрозили вiдлучити їх вiд церкви, на що вони всi разом перейшли в греко-католицьку вiру, написавши листа настоятелю, а також митрополиту, що московська церква є незаконною, а тому вони пiддають її осуду i нiчого не хочуть мати спiльного з нею та її пасторiв вважають злочинцями, братовбивцями i пошестю сатани. У Соснiвцi це прийняли надто тривожно. В генделику, де часто засиджувалася трiйця, їм було вiдмовлено у кредитi, а ще кiлька поважних осiб плювались їм у спини разом iз бабами, якi просиджували в Єпiфанiя на всiх службах пiд стiнами на довгих лавках. Проте трiйця приймала анафему смiливо, навiть спокiйно. За мiсяць почалося будiвництво каплицi, куди вони разом з Лаврентiєм i подалися. Тодi ще був живий Принц Дакарський, який i дав прихисток у своєму пустiючому домi будiвельникам.

У розпал будiвництва, коли Мурзон стояв нагорi, горлаючи на все горло, щоб йому подали цементовий розчин, перед наполовину пiднятими стiнами враз зупинилося авто кольору черi. З вiдкритого вiконечка висунулася жiноча голiвка, обвита, мов плющем, чорним волоссям, з лицем рожево-мармуровим, i щось запитала. Мурзон, глухуватий вiд народження, заматюкався i крикнув, щоб мадам проїздила далi, бо тут не дуже безпечно, хiба вона не бачила знак, що тут iде будiвництво. I тут, як на лихо, балiя з цементом перевернулася, потекла густим сiрим потоком, вихлюпнулася i залила авто разом iз зачiскою дамочки, якою була Iлона. Авто вимили, видряпали, навiть трохи посмiялися i на цьому полишили. Пiсля цього курйозного випадку пройшло не бiльше мiсяця, а тодi хтось в недiльний день залив бетоном каплицю.

Будiвництво вiдновлювалося помалу, бо не вистачало грошей, а сусiдство руського православного монастиря, що рiс i вiдновлювався, як на дрiжджах, здавалося, робило все неможливим. Лаврентiй витягнув з жестяної банки з-пiд кави тисячу доларiв, тi, що йому заплатив Мiтька-клерк, i вiддав греко-католицькiй громадi. Все одно будiвництво з невiдомих причин затримувалося, що дратувало найбiльше самих будiвельникiв, бо нам збоку видавалися їхнi рухи виваженими, сповненими грацiї, наче розстилалося перед очима чародiйне дiйство, причину та сюжет якого годi розпiзнати, але це було бiльш захоплюючим, нiж спостерiгання за гарною жiнкою, що виважено йшла залитими сонячним свiтлом вулицями, а вiтер ворушив її спiдницю, i нiчого бiльше, лише пекуче торжество плотi над духом, що змiнювалося тупим вiдчаєм. Нiчого особливого в тому не було, а от будiвництво було чимось таким, що вибивало з намуляного колоброду, що водночас нагадувало старовинну пiсню й легенду, не бувши ними. Було тяжко дивитися на це кожного дня, але прокинувшись, заскочивши в це, здавалося б, непроглядне мiсце, всi здивовано вiдкривали очi, дивуючись, що стiни поволi грацiйно ростуть, зведенi цими рiзними людьми з такою потугою.

Всi великi речi роблять грубо i без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що вiдбувалося щось незвичне в протилежнiсть тому, що пiднiмалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, бiля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч i вiдбiлений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що нiхто з нас нiколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не вiд Лаврентiя, то вiд Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед гаволовами, розповiдаючи iсторiю унiї, i нiхто не мiг до кiнця второпати, для чого стiльки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничiсть цих розповiдей розходилася кругами, повiльно, захоплюючи своєю впертiстю до свiтської влади, - дивись, iнодi якась добросердна баба приносила будiвничим у глеку молока, в ганчiрцi замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому «джипi», випадав з машини сам Андрюха Лямур, який вiднедавна був у бiгах, ховаючись не вiдомо вiд кого, сiдав на ще теплий камiнь, смоктав пиво, наче йому нi до чого не було дiла, але все бiльше i бiльше спостерiгаючи за будiвельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зiницями; його обличчя свiтлiло, набирало благородного вигляду; в такi години вiн часто нагадував Принца Дакарського. Щось вiн хотiв сказати, може, поговорити чи запропонувати помiч, хоча останнє сумнiвне, але теж не безпiдставне, бо ще багато живих понинi соснiвцiв пам'ятали його як Андрiя Побiденка, напiвсором'язливого працьовитого хлопця, що навчався медицинi у центрi столицi, i всi були впевненi, що ота оказiя трапилася з ним через цю проблядь Iлону.

Будiвництво зупинилося на цiлий рiк з зовсiм дурної причини, а саме: хтось пiдклав вибухiвку пiд авто самого настоятеля, сухого, з випуклим черевом чоловiка, з кущистими бровами та сердитим поглядом, але чи на благо, чи просто на вiтряну удачу, помилилися, i в повiтря пiднялася машина з якимись поважними персонами тiньового бiзнесу, якi завiтали до монастиря. Розбиралися цiлий рiк, перешерстивши всiх в окрузi, в столицi й за її межами, але винуватцiв не знайшли. За цей час спалили буду Лаврентiя з усiма пожитками, так, що йому довелося рити землянку, але нiхто з мiсцевої влади цього не дозволив, i щойно зведене закопали; закопував сам Лаврентiй пiд наглядом двох мiлiцiонерiв, що вiд нудьги позiхали, вiдганяли комарiв i розповiдали бородатi анекдоти, зрiдка пiдганяючи старого хрипким окриком. Так Лаврентiй знову почав побиратися по нiчлiжках. Iнодi вiн ночував у прикарабку новобудови, але одного дня чомусь вирiшив, що це недобре, i пропав на кiлька мiсяцiв, а коли повернувся, то, як i минулого разу, коли вiн з'явився у Соснiвцi, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будiвельного вагончика, на який у нього вже бiльше десяти рокiв був папiр i згода мiсцевої влади. Все якось ставало на свої, звичнi для соснiвцiв, мiсця, їхнi погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами пiднiмалися бiлi панельнi будинки; деякi озера висохли, в iнших риба передохла, а вiтри змiнилися на падлючi протяги; i народу все прибавлялося, розмиваючи знайомi обличчя друзiв та далеких родичiв; трактори розрiвнювали старi цвинтарi, й дощi вимивали вибiлiлi кiстки, трухлявi труни; на бiлих пiщаних латках, нагрiтих сонцем, спали бездомнi пси, тонко повискуючи увi снi.

Так, гнаний цiєю повсякчасною тугою, пiзньої осенi до Лаврентiя серед ночi завiтав Андрюха Лямур з похилими плечима, вихудлий, з вiдсутнiм поглядом, безкровними губами. Вiн зупинився на порозi, але не заходив, хоча йому нiчого не заважало виламати дверi. Вiн тричi постукав, вiдiйшов на кiлька крокiв, став, засунувши у кишенi вельветових штанiв руки. Лаврентiй глянув на нього з ночi, лише сказав:

- Проходь. Чого став як вкопаний?

Лямур хмикнув якось незадоволено, але повагом пiднявся по схiдцях. Вiн витягнув пляшку, сiв на лежанку, мовчки пошукав чогось закусити, але так нiчого i не знайшов, вiдкрутив голiвку пляшцi, простягнув Лаврентiю, той подякував, прийняв пляшку з рук i поставив пару гранованих стаканiв, кiлька цибулин, окраєць хлiба, шматок сала.

- Маю надiю, що вiд такого ти не вiдмовишся!

Вiн сидiв непорушно, мов у темну воду, втупився каламутним поглядом у пiдлогу. Наливав, випивав, знову тягнув, мов гуму, мовчанку; наче очiкуючи, що цiєї хвилини враз усе проясниться, але горiлка вганяла його у ще бiльше отупiння, що межувало з вiдчаєм.

- Ти так i будеш сидiти? - запитав його Лаврентiй.

- Скажи, Лаврентiй, а справдi щось там є?… - його довгий, весь у рубцях палець ткнув у небо.

- Обов'язково.

- Одним словом, одмахав… Та-а-ак… а менi нiчого не iснує. Є лише страх. Страх, який примушує людину випорожнятися, будь то думки, будь то жратва. Страх жене її по життю, доки не загонить у могилу, але перед кiнцем виверне тебе навиворiт, покаже своє беззубе обличчя i прокукурiкає: все, що ти вибудовував, не варте i мiдяка. Чому одним таланить по життю, вiн, сука, навiть не нагнеться цеглину з дороги прийняти, бо за нього прибiжать i приберуть, а ти, як остання проблядь, валандаєш по ньому, викручуєшся, а потiм - йому слава, та ще й яка! Слава на вiки, а придивишся: жив, як скотина, як останнє чмо, а пам'ятник вибудував - герой нацiї. Необхiдно потрапити в те необхiдне мiсце, коли тебе, як божество, пiдхоплять на руки i понесуть над головами натовпу. Чи не так, Лаврушо?

- Страх примушує людину задуматися над тими словами, якi її до цього привели. Вiн змушує глянути на свої помилки i не робити бiльше того, чого не варто робити…

- Але ж люди всi навпаки… Навпаки. Смерть для них, тiльки смерть є тим мiрилом, що може вiдiбрати добре, полишити кохання, щастя, якщо таке iснує…

- Для чого воно тобi? Все це для чого? Якщо ти прийшов вилити душу, то я можу тiльки допомогти в одному, сказати, щоб ти навернувся до Бога, не був башибузуком, не вбивав людей. Але навряд чи ти мене послухаєш. Ти прийшов отримати на все готову вiдповiдь, а її немає. Ти сам повинен її знайти. З готовими вiдповiдями не народжуються, їх шукають. Людина не шукає смертi, вона сама приходить, бо все в руках Господа Бога. Готова вiдповiдь звучить пiсно, нудно, але вона правдива, якщо там є частина того, що не суперечить Божим заповiтам.

- Тодi покажи менi, хто, окрiм тебе, живе цими заповiтами? Людина - це свиня, i ти зi мною згодишся. Найсуперечливiша свиня, яка може бути. Хiба я мало давав на храми чи не ходив до церкви, доки не побачив, що, окрiм злиднiв, розпуки, нiчого в тому здравого немає. I як тiльки-но я вибрав той шлях, що веде до грошей, у мене з'явилося все…

- Окрiм спокою i вiри, - перебив його Лаврентiй, i Лямур знову надовго замовк, муляючи, як воду, горiлку.

- Людина живе каяттям, - сказав знову Лаврентiй. - На те вона i людина, щоб помилятися. Людина ще живе iспитом. Посилається вiн людинi, як вона випробування пройде, так воно i буде.

- Аби ж то… Надто легко ти говориш, майже як нашi попи, в яких рила позапливали вiд смальцю i вони навiть з-за жиру не те щоби себе не бачать, а навiть пастви.

- Ти на попiв не дивися. Ти дивися у Святе Письмо, яке ти колись брав, сучий сину, до рук i закинув. То з тебе вийметься i вiзьметься побiльше, нiж з нерадивого пастира. Провидiння бо слiпо рiже, по закону, а закон над усiма, але хто тiльки дотримується букви, а не дiла, той теж гибельний чоловiк.

- Бля, тебе, старий, страшно слухати. Менi то страшно? Хто б сказав, то не повiрив, а от слухаю тебе, i дме, як вiд могили.

- Кому як. Що я тобi ще можу сказати? Що в тебе гординя бiльша, нiж любов до Бога? I чи є вона? Думаю, що є. Бо не прийшов би сюди, не допомагав менi з якоїсь невiдомої причини…

- Ну, ти менi врятував життя. Але мене це так давило… Ну, не знаю що. Хотiлося тебе вбити, i гайки тут. Може, не вбити, але позбавитися тiєї колючки…

- Буває. В руках себе треба тримати. То собака, де захотiла - там посцяла, а ти чоловiк, вища iстота, тому повинен тримати все пiд контролем розуму, а то… - Лаврентiй махнув рукою.

- А як же бути з усiм тим, що дiється: однi живуть так, iншi так…

- Не марнуй час. У кожного своє. У кожного свiй шлях, i життя чуже не прожити, хоча так, як живуть люди, вони мало вирiзняються один вiд одного. У кожного свiй шкурний iнтерес. На те вона й людина.

- Так менi що, в попи податися?

- Ото ж я тобi вiд самого початку сказав, що наша розмова з тобою - це переливання з пустого в порожне. Людинi дано розум i безсмертну душу, i вона повинна сама давати всьому цьому раду. Одне я можу тобi

порадити: обернутися до Бога, почати життя спочатку, якщо можна так сказати, бо минулого не витреш, але спокуту пронеси до кiнця, щоб стати перед Творцем i знати, що вiдповiсти на Його запитання. Бiльше нiчого менi тобi особливого сказати.

- Що ти затарабанив: нiчого сказати, нiчого сказати. Я молодий, я хочу жити, щасливо жити, як у кiно, як повинно бути…

- Звiдки ти знаєш, як повинно бути. Якийсь дурень вигадав, що так має бути, i мiльйони iдiотiв пiдхопили цю дурiсть, бо надто смачненька казочка. Людина - це вiчна маєта. Вона колишеться, наче той маятник: вiд вiри до невiри, доки хтось цей маятник не зупинить.

- Мудро тягнеш, а що, за мене помирати пiдеш?

- Треба було б - пiшов би. Але кожному Господь вiдламав шматок життя. Тягни його по цiй землi, як борону, а ти хотiв зайцем прострибати.

- Пострибав би ти на моєму мiсцi. Глянув би тодi на тебе.

- У тебе геть закаламутнiли мiзки, Андрiю.

- Найлегше сказати, що з головою в тебе не зовсiм гаразд…

Лаврентiй надпив трохи зi свого стакана, глянув якось лукаво.

- Не я до тебе прийшов, а ти сюди. Що ти хочеш вiд злидня?

- Чесно, то я ловлю себе на думцi, що менi все частiше i частiше хотiлося б бути на твоєму мiсцi…

- Кожен вiльний вибирати собi волю, кожен вiльний дати раду своїй волi. Зупинитися нiколи не пiзно…

- А якщо… Бог вiдвернувся вiд мене?…

- То ти вiд нього вiдвернувся, а не Вiн вiд тебе.

Лямур зафуркав, замотав головою; потiм звiвся, засунув руки в кишенi, заскреготiв зубами.

- Блядь, життя проходить, а я не знаю, як його зупинити. Воно тече повз мою волю, розумiєш? I всi твої балачки для сонливих гiмназистiв, а не для справжнiх чоловiкiв.

- Ти себе вважаєш справжнiм чоловiком?

- А ти думав…

- Ти гiрше баби, Андрiю, коли вибрав замiсть життя вiчну яму.

- Яку яму?

- Хiба не в нiй ти зараз знаходишся?

- Це тiльки зупинка на шляху. Не бiльше.

- Отак ви всi приходите, плюєте, а потiм знову приходите i просите.

- Хiба я в тебе щось випрошую?

- Не в мене, а в Бога.

- Не смiти словами. Я певен, що вiд цього свiту Богу не бiльше користi, нiж менi вiд моєї болячки.

- Знову ти лiзеш не по тiй драбинi. Ти перескакуєш з одного на iнше. Щоб так мислити, треба спочатку повiрити, пройти спокуту, а потiм говорити про кориснiсть цього свiту. Не для радощiв ми в нього прийшли.

- А як же спокiй?

- Спокiй приходить з вiрою. Ну, прощай, - Лаврентiй розчинив дверi.

Саме почуття чогось недовершеного кинуло Андрюху Лямура шастати на зеленому, як папуга, джиповi, широкими, без початку i кiнця вулицями; на якомусь з поворотiв, де свiтло розповзалося вiхтюватими паростками, вiн вдихнув на повнi груди, - пiзнiше вiн буде згадувати, що ця дурна думка, яка повела його в соснiвськi степи, прийшла саме тодi, - i вiдчув, що подих, жаданий ковток повiтря застряг у легенях; вiн зупинив джип, вiдiгнавши його до вибiлених бордюрiв, завалившись грудьми на кермо, заковтав швидко, раз по разу, ротом повiтря. Судомно ковтаючи повiтря, вiн думав, натужно, наче це найголовнiше, навiть бiльше, нiж основне, так глибоко входячи в монотоннiсть серпневого дня, вiн думав, дряпаючи по своїй свiдомостi чорними кiгтиками, ледь вловимими образами, як дiстатися до бардачка, де лежав кокаїн, i дивувався, хапаючи ротом, - що до бардачка рукою подати, кiлька нещасних сантиметрiв, але ця вiдстань майже неподоланна, як i та, в яку вирушив з дому, багато рокiв тому, у той чи цей свiт: тiнi вiд куценьких дерев змiями бiгали асфальтом. Нарештi його рука шарпонула кришку, вiн витягнув пакет, розiдрав зубами, забив нiздрi кокаїном: задихав уривчасто, швидко, сьорбаючи повiтря, як воду п'ючи. З однiєї нiздрi потекла рожева кров. Андрiй подивився на пальцi, дивуючись рожевому кольору, усмiхнувся кволо: вiн найбiльше потребував жалостi, так, найбiльше, але ранiше до нього це не доходило, воно було зовсiм iнакшим, гiрше не придумаєш, але iнакше. Це iнакше вилазило зараз якимось кипучим гадом, кокаїн тiльки пiдсилював це вiдчуття, що заповзало слизько в нього. Вiн розвернув джип i погнав у протилежному напрямку, прямо на кипуче сонце, що видавалося ртутним, - кров, рожева кров ще крапала на гумовий килимок пiд ногами.

Лямур проминув своє старе помешкання, дивуючись, що в нього це викликало бурю тоскних, змiшаних з радiстю почуттiв; вискочив на дамбу, пiймавши тремтливе плесо Лагуни, хмари, наче вихлопи диму на низенькому небi. Якось зовсiм несподiвано прийшов страх, i вiн зупинив джип бiля самого озера, жадiбно ковтаючи вологе прогниле повiтря: чайки з криками рiзали крилами воду. Все якось тягучо переливалося, котилося кудись одним потоком, уперто та лiниво, здавалося, можна було порахувати кожен порух, шурхотiння листя, трави, осоки. Там далi знову пустирище, жодного будинку, шапки дерева, самотнi, викрученi, як руки паралiтикiв. Вiн спитав себе, що його сюди притягло? Вiдчай? Холод вiдчуження. Голова зараз у нього працювала ясно, як нiколи. Свiдомiсть стояла чисто, як у колодязi, найглибшому колодязi. Туди не долiтали анi крики сумлiння, анi балаканина, затiяна вночi. Свiдомiсть лежала студеною масою i нiчого до неє не доторкалося, навiть Iлона, навiть думка про Бога, яку вiн, попри все, оберiгав, часом соромлячись думати про саму думку, про те, що його розумування можуть торкнутися Бога; вiн соромився, як дитина, яка не має права мислити разом з дорослими, про дорослих, про зовсiм iнший, незрозумiлий свiт. Зараз його свiт надто складний, щоб жити так, як жив вiн останнi десять чи п'ятнадцять рокiв. Щось у ньому отерпло, чисто фiзично, здавивши горлянку. Андрiй повiв поглядом, але вже було пiзно. Позаду, в п'ятистах метрах замаячили чиїсь постатi. I вiн вiдразу зрозумiв, що зараз трапиться. Холодна свiдомiсть нiчого не пiдказувала, а зараз широкою рiчкою пливли i виносили його з якогось намулу, котрий майже фiзично, до вiдрази, вiн вiдчував. Вiн сунув цигарку до рота, але виплюнув, повторюючи псалом подумки, повагом подався до машини, але куля, пущена з далекої вiдстанi, збурила пилюку мiж ногами, iнша пробила дiрку в дверцятах. Вiн постояв якусь долю секунди, залiз до авто i погнав прямо на постатi, що метушливо розбiглися, ховаючись за наваленими бетонними плитами. Вiн пошкодував, що тут плити, що морочитися доведеться довго, якщо йому самому не збреде в голову пiдставитися, а в нього ще макiтра на мiсцi, нехай ховаються вони. I вiн проскочив плити, слухаючи, як гупають кулi. Джип гудiв, навiжено вiбрував, наче жива скотина; потiм авто пiдкинуло догори, але Андрiй не помiчав, а продовжував читати псалми, тиснути на газ. Нарештi авто похлинулося, уткнулося в багнюку, кидонуло глей протекторами, зупинилося.

Андрiй втомлено, як людина, яка нi про що не думає, подивився на бiлий рафiнад хмар, що падав за горизонт, потягнув був руку до бардачка, але облишив. Кулi розбили скло, розсипали кокаїн. Тодi вiн вiддалено щось подумав, повiльно повертаючи голову в бiк Соснiвки, але знову нiчого особливого не спало на думку. Мабуть, спека, кокаїн, треба б було занюхати, а цi паскуди дивись що чинять. Кулi шматували оббивку на крiслах. Вiн трохи розсердився, бо любив свiй джип. Вiн хотiв звестися, але пострiл вiдкинув його назад. Йому перебило лiву руку, але бiль не вiдчувався; вiн навiть подумав, що зможе таки дотягнутися до блискучого, майже iграшкового в сонячному промiннi маузера, але облишив, втомленно блиснувши посмiшкою: попереду стояли бiлi будинки, проштрикаючи сизий серпанок, - як бiлi одежi, несподiвано вирiшив Андрiй, опускаючи додолу очi, розумiючи, що час став коротким, таким куцим, як та тiнь, як тисячi маленьких тiней, що змiйками розбiгаються, ховаються у бетонних плитах з пучками тремтячої трави у шпаринах. Потiм йому зарябило в очах, але не вiд поранення, а вiд кольорового на друзки битого скла, що встеляло широкий простiр, i це почало надокучливо налазити на нього, проте вiн не чинив супротиву: воно заходило у нього з фрагментами, куцими, швидкими, як тiнi, спогадами, коли в дитинствi бите скло викликало у нього нечуваний захват, i вiн вилiплював з нього цiлi пiрамiди, так, в купах чорного пiрамiдального багна, якого по всiй Соснiвцi було так багато, що вони вивалювалися дiтворою в теплiй жижi, грiючи спини та животи. Це товчене скло, сам вигляд його, наповнював його якимось безкiнечним радiсним сумом, що пролетiв, розрiзав його мозок на шматки, i зараз йому вiд короткого, як удар, щемкого жалю, здавило груди, - перед ним лежав степ.

Темнi постатi розтягнулися ланцюгом i вже вiдкрито йшли на нього. Вiн навiть не дивився на маузер, а просто лежав, вiдкинувшись на спину, вперше розумiючи щастя свободи, бодай тимчасової, сидiти i дивитися на бiлi бетонки та кам'яницi мiста, не думаючи нi про грошi, нi про жiнок, а запросто слiдкувати за сонячними плямами в шовковистих травах. Йому хотiлося подовше втримати це, але свiдомiсть, чиста i спокiйна, як у глибокому колодязi, говорила, що нiщо хороше довго не триває, тому, голубе, вбирай очима, що можеш увiбрати, не марнуй, йолопе, часу. I вiдразу йому зробилося незатишно. Тодi заболiла рука. Вiн знову задихнувся. Цього разу кулi вдарили поруч, розiдерши оббивку, розвiсивши повсюди клаптi шкiри. Самотнi, лiнивi кулi, подумав вiн. Погляд його перейшов на трасу, де в сизому полотнищi полудня шмигали срiблястi цятки авто, чорнi коробки вантажiвок-далекобiйок, важко пропираючи рiдке повiтря ударами сирен-клаксонiв, i вiн несподiвано вчепився у це залишками розумної думки, наче заглушуючи пронизливий бiль, втягнув ротом повiтря. Кулi затрусили його джип. Одна влучила у вiдкритий рот, двi лупонули у груди, притиснувши до спинки сидiння. Андрiй пересмикнувся, завалився на бiк, але коротка черга пiдняла його i кинула на кермо.

- Все, хана! Лямур нiчого був мужик… Тягни бензин…

- На який хер вiн тобi, бля. Давай мотати звiдси.

- I то, бля, дiло. Нам треба встигнути на його хату… Пока, Андрюха, зустрiнемося в пеклi…

П'ятеро постатей, пригинаючи пласкi стриженi голови, побiгли у бiк диких куширiв, полишивши нидiти на вiтру продiрявлений джип.

Iлона того сонячного дня, коли вiтер колисав, видував море жовтих квiтiв, сумних та печальних, як японськi хоку, навiть нiчого не вiдчула, але цей недiльний, високий, з вiтром, з жовтими квiтами день, як i всi, що лягали перед нею зараз дивовижно виразно, був одноманiтним. Вона лiниво потягнулася, пройшлася кiмнатами, опустивши голову, як роблять люди, що недоспали. Так, їй було i холодно, i нудно. Вона чомусь, попри волю, подумала про Єву. Єва пiшла в небуття, - так згадують лише про покiйникiв або коли збираються помирати, але вона ще нiкуди не збирається, вона взагалi не хотiла її згадувати: останнi роки вона жила собi повнокровним життям, займалася грошовими справами, вiдкрила кiлька модних бутiкiв, пропалила їх, перейняла справи вiд батька та Бориса. Батька тогорiч розбив iнсульт. Вiн майже нiчого не говорив, лише бубонiв, перелистуючи однiєю здоровою рукою глянсованi часописи, «кошка собака кошка кошка собака кошка вони сильнi». Iнодi в сум'яттi вона проймалася до нього жалiстю, що бiльше нагадувала посмертну жалобу. Так, вона нiколи, зовсiм нiколи навiть не намагалася думати про матiр, котра парилася десь у психiатричнiй клiнiцi у Швейцарiї. Звiдти вона зрiдка отримувала кольоровi листiвки, а на листи не вiдповiдала, скидаючи все до кошика зi смiттям.

Iлона намагалася зажити здоровим повнокровним життям, знайшла собi здоровенного, майже двометрового бугайця, якого звали Святослав. I трапилося їй податися до японського ресторану, де вона зроду не була. Якусь хвилину вона дивилася на дiвчат, одягнених у яскравi кiмоно, з подивом дитини, що потрапила на пташиний ринок. А потiм несподiвано, пережовуючи сушi, запиваючи саке, пiд лагiдними очима Святика, зустрiлася поглядом iз вродливою жiнкою з надто нафарбованим обличчям, трохи вузлуватою, але з прямим поглядом, в якому щось вгадувалося чоловiче, навiть дике, навiть страшне, але воно збуджувало i проймало до самого кiбчика. Жiнка перехопила погляд, вiдвела очi й продовжувала наминати тiстечко, потiм рвучко взяла до рук меню, закрила обличчя. Iлона ще якусь секунду спостерiгала за нею краєм ока, а далi втягнулася в безтурботну балачку Святика: щось про комерцiю, про одинадцяте серпня, щось про майбутнє, а основне - падiння долара. Вiн мав великий чин у банкiвських структурах, сам тримав банк, а тому на вулицi стовбичив цiлий джип з охороною. Iлона дивилася на нього, пропускала слова, подумки тамуючи збудження, яке викликала густо набiлена жiнка з синiми, розумними, майже чоловiчими очима. Пройшла якась хвилина, i вона вiдчула нудьгу, але зовсiм iншого атунку. Це радше був iнстинкт, котрий джгутиками вловив щось непоправне. Вона пiдвела голову, мовби ненароком глянула у бiк жiнки. I в ту хвилину та жiнка з густим шаром бiлила пiднялася, вiдкинула меню, стала на повен зрiст i вистрiлила прямо Святиковi в обличчя з дивної зброї, швидше саморобної, а потiм подалася до виходу, рiзко повернула в напрямку кухнi й, не зчиняючи галасу, зникла серед кухарiв та дiвчат у яскравих кiмоно, а Святик з простреленою головою, завалившись на стiл, лежав, i кров разом з мiзками витiкала на його шестисотдоларовi черевики. Iлона нiчого не зробила, нiчого не сказала, а тiльки прикрила серветкою рота, подумала: нарештi те сталося, нарештi я здихалася його, а потiм яскраво стрельнуло, вибухнуло в головi, що жiнкою був не хто iнший, як Андрюха Лямур. Вона зрозумiла, що все їй наскучило, що Андрюха, навiть цього разу, виявився на її боцi, навiть того сам не вiдаючи.

З того дня вона жила життям гейшi. Iлона потопала у схiдних розкошах, щедро розтринькуючи батькiвськi та Борисовi грошi, її кохали вузькоокi, тендiтнi i покiрнi китайськi, японськi, здебiльшого в'єтнамськi дiвчата, її захоплювала, заповнювала глибокi впадини мозку покора. Дiвчатка з пружними, майже дитячими сiдничками, з маленькими грудьми, якi не знали ще чоловiкiв. Життя її набирало нових обертiв - це її схiдне життя. Воно вiддаляло вiд усiх, наближаючи до чогось глибшого. Принаймнi їй так хотiлося думати, а коли думаєш, то воно приходить. Але скоро i це їй швидко набридло. Тож того дня, коли жовтi квiти колисалися по всiй Соснiвцi, Iлона замовила квиток до Парижа, вже маючи оформленi документи, i зараз неквапом збиралася в аеропорт. Вона нiчого не знала про Андрюху Лямура i, напевне, їй було байдуже, хоча передбачалося, що, можливо, обличчя її перекосить вiд жаху. Служниця збирала речi, а вона сидiла, гола в крiслi й курила, пiдставляючи обличчя пiд сонце, що щедро, разом з вiтром, заповнювало всi кiмнати. Служниця вiдкрила вiкно: над Соснiвкою котили бiлi рафiнаднi хмари. Вищали гойдалки. Звучала приглушена музика. Замуркав мобiльний телефон, але вона навiть не повела бровою. Служниця подивилася трохи стривожено i сказала:

- Дзвонять.

- Не твоє дiло… Алло… Так… Через три години мене тут не буде, так що приходьте залагодити справи або зараз, або тiльки восени. Що? Менi немає дiла до ваших акцiй. Ранiше треба було думати… Так. Чекаю.

Рiвно через пiвгодини вона спустилася в хол до гостей, накинувши коротенького китайського халатика. Охоронець сидiв на мiсцi, колупаючись зубочисткою в зубах.

- Вадiк, коли ти наберешся… е… культури…

Вадiк здвинув плечима, хотiв щось вiдповiсти, як дверi прочинилися, i вiн якимось дивом поповз разом з плетеним стiльцем на пiдлогу, позiхаючи, хляпаючи ротом, як рибина. Iлона глянула на двох чоловiкiв, ще на чотирьох, що топтались у передпокої, широко вiдкритими очима випромiнила подив, але не страх. Одного чоловiка вона впiзнала: вiн був пiдручним у Бориса, доки не втiк до Лямура.

- Що вам треба?

- Хм. Нiчого особливого. Тебе i твою кодлу.

- Де Андрiй?

- Там, куди ти його вiдправила.

Халат розiйшовся на грудях. Зараз вона таки зрозумiла, як бiлiють її губи. Однiєю рукою вона намагалася натиснути на дзвоник, який викликає охорону, але рука безпомiчно падала, пiднiмалася i обвисала мертвими кистями.

- Кiнчай її, Редi.

Пострiл кидонув її на пiдлогу, але вона звелася, стала на колiна, харкаючи кров'ю на простягнуту долоню; губи у неї ворушилися двома кольоровими намистинами.

- Живуча, - сказав Редi й зробив пострiл у голову, а вона навiть ще встигла ухопитися за думку, що в трунi виглядатиме не зовсiм ефектно. I завалилася обличчям на паркет, хряснувши наостанок зламаним носом. Редi пiднявся i покликав служницю. Та стояла з валiзою, i вiн якусь хвилину повагався, потiм сказав:

- Вибач!

Вiн убив її швидко, з одного пострiлу, а потiм пiшов шукати батька Iлони. Старого вiн знайшов бiля басейну. Той читав, трусячи головою, в iнвалiдному крiслi. Охоронцi сидiли з нiмими рацiями, розкидавши дебелi ноги. Цього разу Редi стрiляв з автомата «Узi», косячи декоративний сад i людей. За п'ять хвилин все було скiнчено. Вiн закурив, розтягнув вологу огарку, потiм набрав номер на мобiльнику - Все о'кей. Ми їдемо. Папери будуть за годину.

Надворi над Соснiвкою пливли рафiнадом хмари, трiпотiли голiвками жовтi квiти, було багато сонця i вiтру.

А наступним днем ми прокинулися вiд того, що хтось б'є у дзвiн. Цей звук, зовсiм не подiбний на звуки монастирської дзвiницi, розбудив, захвилював нас i вигнав цiкавих на вулицi. I всi побачили, як Лаврентiй, одягнений священиком, курить ладан i благословляє каплицю. I народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться дверi храму.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

23.02.2010

Оглавление

I

II

III

IV

V X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?