«Без дозволу на розслідування»

©    — україномовна пригодницька література

Підшиваю останню сторінку справи і згортаю папку. Все, розслідування закінчено. Але від того не маю задоволення. Шкода двох молодих робітників, що, йдучи з кінотеатру, пограбували продуктовий кіоск, а потім влаштували в гуртожитку пиятику й зчинили бійку. Тепер вони сядуть на лаву підсудних, тільки розпочавши життя. І я вкотре себе запитую: чому так сталося? Адже їхні батьки не п'яниці, а працьовиті люди, і колектив майстерні загалом гарний, досі не траплялося там надзвичайних випадків.

— Але ж існував якийсь поштовх до такого вчинку? Та поки що я його не знайшов і з допиту нічого не дізнався. «Так захотілося, — відповідали винні, злякані й здивовані, не вірячи, що їх судитимуть, і не усвідомлюючи свого вчинку. — Ми не думали…»

Але чому не думали? Знову розгортаю папку, щоб перечитати справу від початку до кінця, хоч знаю її напам'ять. Заглиблююсь у папери. Позитивні характеристики, пояснення майстра… Ось протокол свідка, що того вечора сидів на балконі, рятуючись від задухи, і бачив, як бешкетники видушили скло в кіоску. Він тоді не зупинив їх, «боявся, щоб не кинули каменя у вікно або десь не перестріли». Так, боягузтво і байдужість завжди поруч із злочином.

За три роки роботи інспектором карного розшуку я в цьому часто переконувався і мене брала злість. Дзвонить телефон.

— Загайгора слухає.

— Це я, Арсене. Ти не забув?

Я зиркаю на аркушик календаря, де написано:

«Озустріч у середній школі».

— Я прийду, мамо. Як тобі?

— Нічого, в школі мені завжди краще, — намагається говорити бадьоро. — Готуємось до екзаменів. Сьогодні три контрольні з хімії. Не любив ти хімії.

Вона навмисне згадує хімію, щоб я не розпитував про здоров'я, бо вночі мати пила валер'янку.

— Але ти за мене не червоніла.

— Авжеж, Арсене, авжеж, хімію ти подолав, а от… — зітхає і кладе трубку.