«Останній тамплієр»

Останній тамплієр (fb2) - Останній тамплієр (пер. Владимир К. Горбатько) 989K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Раймонд Коури

Раймонд Коурі. Останній тамплієр

Він добре прислужився нам — цей міф про Христа!

Папа Лев X, XVI століття

Акра, Латинське Єрусалимське Королівство 1291 рік

Святу землю втрачено назавжди!

Ця думка міцно взяла в облогу Мартіна Кармоського. Породжуване нею гірке почуття приреченості було іще жахливішим, ніж полчища нападників, які напирали через пролом у стіні.

Він усіляко намагався відігнати цю думку геть.

Ні, зараз не час ремствувати.

Він має виконувати свою роботу — людей убивати.

Високо тримаючи палаш над головою, він кинувся крізь задушливу хмару диму та пилу й вклинився в бурхливі від люті лави ворогів. Вони були всюди. Їхні криві шаблі й сокири врізалися в плоть, а їхні бойові крики заглушали всепроникаюче ритмічне биття литавр за кріпосними стінами.

З усієї сили врізав він мечем, розколовши людський череп до рівня очей, — й за мить вивільнив лезо і готовий знову завдати удару кинувся на наступного ворога. Мигцем поглянувши праворуч, він побачив, як Еймар де Війєр пронизав груди якомусь воїнові й кинувся до іншого. Сп'янілий від зболених стогонів і несамовитих криків, які чулися звідусіль, Мартін відчув, як хтось намагається вхопити його за ліву руку. Миттєвим ударом руків'я рицар відкинув ворога й завдав удару мечем зверху, відчуваючи, як лезо проникає крізь плоть і кістки. Краєм ока він забачив небезпеку з правого боку і інстинктивно рубонув мечем у цьому напрямку, розпоровши щоку і відрубавши одним ударом передпліччя і язик нападника.

Уже декілька годин Мартін і його товариші билися без передиху. Невпинні атаки мусульман завдавали значно більшої шкоди, ніж очікувалося. Протягом кількох днів на місто безперервним дощем сипалися стріли й метальні снаряди з палаючою смолою, через що пожеж виникало більше, ніж обложені були спроможні згасити. Одночасно вояки султана робили підкопи під товстелезними стінами, закладали туди оберемки хмизу й підпалювали їх. Ці імпровізовані печі утворили тріщини в кількох місцях, і стіни стали рушитися під ударами кам'яних глиб із катапульт. Лише вольовий порив допоміг тамплієрам і госпітальєрам відбити атаку на Ворота святого Антонія, після чого підпалили їх і відступили. Стосовно ж Проклятої вежі, то вона, наче підтверджуючи свою назву, дала змогу несамовитим сарацинам увірватися в місто — і тим самим визначила його долю.

Булькотливі верески агонії змінилися переривистими стогонами, і Мартін, висмикнувши меча, став розпачливо озиратися довкола, сподіваючись хоч на якийсь проблиск надії, але — марно: Святу землю було втрачено назавжди. Жах здушив його від думки: до ранку всі вони будуть мертві. Їм протистояло досі небачене за чисельністю військо і, незважаючи на гнів і лють, що вирували в його жилах, усі його зусилля, а отже — і зусилля його братів, було приречено на невдачу.

Незабаром його керманичі також усвідомили це. Його серце стислося, коли він почув фатальний звук сурми, що закликала ще живих тамплієрів припинити оборону міста. Його затьмарені шаленством очі стріляли навсібіч. Зустрівши погляд Еймара де Війєра, він прочитав у ньому ті самі лють і сором, які палили зсередини і його. Пліч-о-пліч вони пробили собі дорогу крізь осатанілий від крові натовп нападників та захисників міста до відносно безпечних споруд замку.

Мартін крокував за старшим товаришем, який безцеремонно протискувався крізь натовп переляканих городян, що шукали порятунку за масивними стінами міста. Побачена ним картина вразила його ще більше, аніж та кривава бійня, свідком якої він був назовні. На грубому, трапезному столі лежав Гійом де Боже, Великий магістр рицарів-храмовників. Маршал П'єр Севрський і двоє ченців стояли поруч. Їхній скорботний вигляд не залишав жодних сумнівів. Коли рицарі підійшли до столу, Гійом розплющив очі і, підвівши голову, мимоволі застогнав від болю. Мартін приголомшено дивився на нього, не вірячи своїм очам: шкіра старого була блідою, очі налиті кров'ю. Мартін окинув оком тіло Великого магістра, намагаючись збагнути причину побаченого, і помітив оперену стрілу, що стирчала із грудей. Гійом де Боже стискував держално стріли. Другою рукою він зробив знак Еймару — той наблизився, преклонив коліна і узяв його руку в свою.

— Вже час, — через силу, але виразно вимовив він. У його голосі відчувалися біль і слабкість. — Вирушайте негайно. І нехай Господь допоможе вам.

Мартін пропустив сказане повз вуха. Його увага була зосереджена на чомусь іншому, на тому, що кинулося йому в очі, коли Великий магістр розтулив рота. Це був його язик — почорнілий язик. Гнів і ненависть сповнили його, коли Мартін збагнув, що це була дія отруєної стріли. Керманич ордену, цей поважний і впливовий чоловік, який завжди відігравав найважливішу роль у кожній миті буття молодого рицаря, був при смерті.

Мартін звернув увагу, як Гійом де Боже, звівши очі на П'єра Севрського, ледь непомітно йому кивнув. Маршал підійшов до столу, зупинився в ногах вмираючого і, піднявши вельветове покривало, витягнув невелику, пишно оздоблену скриньку. Завдовжки вона не перевищувала трьох долонь. До цього Мартін ніколи її не бачив. У німому заціпенінні він дивився, як Еймар підвівся з колін і благоговійно поглянув на скриньку, а потім подивився на магістра. Старий якийсь час пильно дивився на нього, потім знову заплющив очі. Його дихання стало зловісно-хрипким. Еймар підійшов до Севрського і міцно обійняв його, потім підняв скриньку і, окинувши всіх поглядом, попрямував до виходу. Проходячи повз Мартіна, він сказав:

— Ходімо.

Мартін завагався і подивився на Гійома де Боже, а потім — на маршала, який кивнув головою на знак згоди. Він поспішив за Еймаром і незабаром зрозумів, що вони йдуть не у бік битви, а до фортечного причалу.

— Куди ми йдемо? — запитав він. Еймар не зупинявся.

— «Храм Сокола» чекає нас. Хутчіш. — Мартін, спантеличений, зупинився як вкопаний:

Невже ми покидаємо наших товаришів?

Він знав Еймара де Війєра від дня смерті свого батька, який був рицарем і помер п'ятнадцять років тому, коли Мартіну було всього п'ять. Відтоді Еймар був його опікуном, його наставником, його героєм. Вони билися пліч-о-пліч в багатьох битвах і, як вважав Мартін, було б цілком природним, коли вони й далі битимуться пліч-о-пліч і разом загинуть, коли настане їхній смертний час. Але тільки не це! Це ж просто безумство.

Дезертирство — ось як це зветься.

Еймар теж зупинився, але тільки для того, щоб схопити Мартіна за плече і примусити його рухатися.

— Поквапся, — наказав він.

— Ні! — закричав Мартін, відштовхуючи руку Еймара.

— Так! — різко заперечив старший рицар.

Мартін відчув, як нудота підступає до горла. Він сполотнів і, насилу добираючи слова, промовив:

— Я не покину своїх побратимів. Ані зараз, ані будь-коли.

Еймар важко зітхнув і озирнувся, окинувши поглядом обложене місто. Палаючі снаряди, описуючи дуги у вечірньому небі, з шумом і свистом падали на місто звідусюди. Міцно тримаючи скриньку, він обернувся і з погрозливим виглядом підійшов впритул до Мартіна. Його обличчя було так близько, і Мартін побачив, що очі друга були повні сліз.

— Ти думаєш, я хочу залишити їх в біді? — його різкий шепіт розтинав повітря. — Покинути нашого магістра в його останню годину? Як ти міг думати таке про мене?!

Мартін був збентежений:

— Тоді... чому?

— Те, що ми мусимо зробити, є набагато важливішим, ніж убити ще кількох скажених собак, — похмуро пояснив Еймар. — Це вкрай необхідно для продовження справи нашого ордену. І ми хочемо бути певними — все, за що ми билися, не помре тут разом із нами. А зараз поквапмося.

Мартін було розтулив рот, щоб заперечити, але з виразу обличчя Еймара було ясно, що він непохитний. Мартін мимоволі кивнув, висловлюючи таким чином неохочу згоду, і прослідував за старшим товаришем.

Єдиним судном, що залишалося в гавані, був «Храм Сокола». Решта галер встигли відплисти іще до того, як тиждень тому сарацини внаслідок штурму спромоглися відрізати основну міську гавань. Судно, що низько сиділо у воді, було переповнене рабами, зброєносцями і рицарями. У голові Мартіна виникало багато питань, але часу, щоб поставити їх, не було. Коли вони наблизилися до гавані, він упізнав капітана судна — чоловіка, відомого йому тільки на ймення — Гуго, — і якого, наскільки він знав, високо цінував Великий магістр. Капітан спостерігав за сновиганням екіпажу з палуби корабля. Мартін окинув поглядом судно: від кормової надбудови до високої щогли, потім — до носа галери, де красувалася надзвичайно правдоподібно вирізана фігура лютого хижого птаха.

Не стишуючи ходи, Еймар прокричав капітанові галери, що стояв на палубі «Храму Сокола»:

— Вода і провізія на борту?

— Так.

— Тоді кидайте все і негайно відпливаємо.

За кілька хвилин прибрали трап, віддали швартові кінці, і «Храм Сокола» за допомогою веслярів баркаса галери відчалив від пристані. Трохи згодом пролунав крик наглядача, і галерні раби опустили весла в темну воду. Мартін спостерігав, як веслярі баркаса видерлися на палубу, потім утягнули на неї сам баркас і закріпили його. Під ритмічні гучні удари гонга і натужне ухання понад півтори сотні прикованих ланцюгами веслярів, галера набрала швидкість і рушила уздовж масивної фортечної стіни.

Тільки-но вона стала виходити у відкрите море, стріли градом посипалися на неї. Море навколо зашипіло, запінилося і завирувало, коли самостріли і катапульти султана стали вести прицільний вогонь по галері, що намагалася втекти. Але невдовзі вона знаходилася поза межами їхньої досяжності. Мартін, стоячи на палубі, почав вдивлятися в пейзаж споруд міста, від якого він віддалявся. Язичники, висипавши на міський вал, ревли як звірі в клітці й улюлюкали їм услід. Позаду них розгоралося пекло під акомпанемент несамовитих криків та стогонів чоловіків, жінок і дітей; та у супроводі безперервного громового гуркоту бойових барабанів.

Поступово за допомогою вітру, що дув з берега, галера набрала швидкість, і ряди її весел то підіймалися, то опускалися, немов крила, що торкалися темної води. Вдалині, на обрії, небо набувало зловісно-чорного відтінку.

Усе скінчилося.

З і досі тремтячими руками і болем в серці, Мартін Кармоський поволі, з очима повними печалі, повернувся спиною до землі, в якій він народився, і став дивитися в той бік, де на них чигав шторм.

1

Спочатку ніхто не помітив чотирьох вершників, що виринули з темряви Центрального парку.

Увагу всіх було прикуто до того, що відбувалося за чотири квартали на південь, де під супровід безлічі фотоспалахів і телекамер розмірений потік лімузинів висаджував на тротуар елегантно вдягнених знаменитостей, а також смертних, скромніших на вигляд. Усе це відбувалося біля Музею мистецтв Метрополітен.

Це була одна з тих грандіозних подій, організувати яку було під силу лише такому місту як Нью-Йорк, тим паче, що винуватцем урочистостей був Музей мистецтв. Освітлена безліччю яскравих вогнів, з промінням прожекторів, що пронизували чорне квітневе небо, розпластана споруда музею нагадувала маяк в серці міста, який притягував до себе загальну увагу. Цей маяк вабив гостей крізь строгі колони, що служили опорою неокласичному фасаду, над яким піднеслася вивіска з написом: «СКАРБИ ВАТИКАНУ».

Ходили чутки про відкладення цього заходу і навіть взагалі — про скасування його. Як завжди буває у таких випадках, здобуті напередодні агентурні дані спонукали уряд привести служби з боротьби з тероризмом до щонайвищої готовності. По всій країні влади штатів і міст запровадили підвищені заходи безпеки. У самому Нью-Йорку війська Національної гвардії патрулювали метро і мости; водночас у зміні по 12 годин чергувала поліція.

Щодо виставки, то її тематика робила її зоною підвищеного ризику. Поза це численні побажання громадськості і чиясь сильна воля взяли гору, і рада музею проголосувала за те, щоби всі заходи проходили за вже наміченим планом. Будь-що — шоу відбудеться, і це стане ще одним підтвердженням незламного духу міста.

Молода жінка з чудовим волоссям і бездоганно білою емаллю зубів стояла спиною до музею, втретє позуючи перед телекамерою, щоб якнайкраще почати вступну частину репортажу. Перші дві спроби не вийшли через те, що спочатку вона була занадто напружена, потім — занадто розкута. З того, як дівчина-репортер дивилася в об'єктив, можна було судити, що цього разу вона налаштувалася всерйоз.

— Я не можу пригадати, коли наше місто востаннє зустрічало так багато іменитих гостей. Я певна, що нічого подібного не траплялося від часу демонстрації експонатів індіанців Майя кілька років тому, — оголосила вона, в той час як круглопикий чоловік середніх років виходив з лімузина разом із високою худорлявою жінкою, одягненою в блакитну вечірню сукню, яка аж занадто обтисла її фігуру і явно не відповідала її віку.

— А ось і наш мер зі своєю чарівною дружиною, — експансивно прокоментувала жінка-репортер, — наша ріднесенька королівська сімейка, що по-світськи затрималася з прибуттям — це зараз так модно. — Додавши своїй зовнішності значущого вигляду, вона серйозно вела далі: — Багато експонатів, представлених сьогодні, ніде і ніколи не виставлявся для публіки. Вони були сховані у підвалах Ватикану впродовж століть і...

Цієї миті свист і вигуки, якими несподівано вибухнули глядачі, відвернули її увагу.

Стишивши голос, вона відвернулася від камери і перевела погляд на збуджений натовп.

І раптом вона побачила вершників.

Коні були пречудові: велично сірі в темно-брунатне яблуко, з чорними хвостами і хвилястими довгими гривами. Але насправді цікавість натовпу викликали саме вершники. Вони рухалися в один ряд і були вдягнені в однаковий середньовічний обладунок. На них були шоломи із забралом, кольчуги, металеві наплічники на шкіряних куртках і стьобані штани. Складалося враження, що їм вдалося подолати просторово-часовий бар'єр. Ще враження посилювали довгі, вкладені в піхви мечі, що звисали з поясів. Найбільше вражали накинуті поверх обладунку довгі білі мантії, на яких було зображення криваво-червоного хреста з розширеними кінцями.

Коні рухалися легкою риссю.

Натовп був у дикому захваті. Рицарі наближалися поволі, спрямувавши погляд уперед, наче не помічаючи того, що відбувається навколо них.

— Ви тільки-но подивіться, що у нас тут відбувається! Схоже, що муніципалітет і Ватикан зняли сьогодні увечері всі обмеження. Яка пишність! — з ентузіазмом коментувала репортер, настроюючись вести репортаж за стандартною в шоу-бізнесі схемою. — Лишень погляньте, що відбувається з натовпом!

Коні дісталися до місця, де тротуар відділяв їх від музею. І тут сталося дещо дивне: рицарі не зупинилися, а поволі повернулися обличчям до музею. Потім, не уповільнюючи крок, вершники стиха пришпорили коней, і ті піднялися на тротуар. Продовжуючи поволі рухатися, чотири рицарі проїхали верхи по мощеному майданчику.

Пліч-о-пліч вони стали підійматися каскадом сходинок, прямуючи, поза всяким сумнівом, до музейного входу.

2

— Мамо, я хочу в туалет! — благально мовила Кім.

Тес Чайкіна поглянула на свою дочку з неприхованим роздратуванням. Тес, її матір Ейлін та Кім щойно зайшли до музею, і Тес сподівалася хутенько оглянути неймовірну безліч експонатів ще до початку вступних промов, теревенів та решти неминучих формальностей. Але тепер доведеться все це відкласти. Кім поводилася, як будь-яка дев'ятирічна дівчинка у подібних випадках: трималася до останнього, доки не настане найнедоречніший момент попроситися до туалету.

— Тільки дивися мені, Кім!

У великому залі було повно людей. Штовхатися серед них тільки для того, щоб провести дочку в туалет, видавалося перспективою не з приємних.

Мати Тес, навіть не намагаючись приховати свого задоволення від цієї сцени, не забарилася втрутитися:

— Я відведу її, а ти займайся своєю справою. — Із розуміючою усмішкою додала: — Так кортить подивитися, як ти їй потім це пригадаєш!

Тес скорчила їй міну, потім поглянула на свою дочку і докірливо похитала головою. Маленька дівчинка з іскристими зеленкуватими оченятами завжди вхитрялася викрутитися з будь-якої ситуації завдяки своїй дитячій чарівності.

— Зустрічаємося у великому залі. — Вона строго погрозила Кім пальцем. — І не відходь від бабусі. Не дай Боже іще загубити тебе в цій товкотнечі.

Кім удавано важко зітхнула і закотила очі. Тес прослідкувала, як попи розтанули у штовханині, потім обернулася і попрямувала до залу. Величезне фойє музею, а також великий зал були переповнені сивочолими чоловіками і сліпуче красивими жінками. Озираючись довкола, Тес почувалася ні в сих ні в тих: згідно з етикетом на чоловіках були чорні краватки, жінки були вбрані у вечірні сукні. Їй було вкрай неприємно вирізнятися на загальному тлі — як через свій недостатньо вишуканий гардероб, так і через дискомфорт, спричинений тим, що абсолютно чужа їй публіка сприймає її, як свою. Тес не усвідомлювала причини, через яку оточення звертало на неї увагу. Це зовсім не було пов'язано ні з її звичайним, зшитим по фігурі і трохи вищим від колін чорним платтям, що підкреслювало плавність її рухів, ні зі звичним дискомфортом, який вона відчувала, відвідуючи такі помпезні й одночасно такі нудні заходи, як ця виставка. Люди просто не могли не помічати її — і все. Так було завжди. І за що їх було винуватити! Спокусливо в'юнкі локони підкреслювали пристрасні зелені очі, які випромінювали інтелект, — це незмінно вабило й цікавило. Її тридцятишестирічне, кров з молоком тіло у розкутих рухах плавними кроками цю цікавість тільки підсилювало. А те, що вона не надавала своїй зовнішності ніякого значення, іще більше причаровувало оточуючих. На жаль, їй увесь час не щастило з представниками сильної статі. Закінчилося тим, що їй в чоловіки дістався найгірший екземпляр з цієї ганебної зграї. Але нещодавно вона свою помилку виправила.

Тес увійшла до основного демонстраційного залу. Голоси відвідувачів, відлунюючи від стін, зливалися в одне розмірене дзижчання, в якому неможливо було розібрати зв'язні фрази. Схоже, добра акустика не була основним завданням при проектуванні музею. Тес розрізняла уривки ледь чутної камерної музики, виконавцями якої був запханий у куток суто жіночий струнний квартет, що енергійно цигикав на своїх музичних інструментах.

Відповідаючи легким кивком голови тим людям, що посміхалися їй у натовпі, Тес пройшла повз звичайну для таких церемоній виставку живих квітів від фірми Лайли Воллес, а також повз нішу, з якої на натовп граціозно дивилася покрита біло-блакитною глазур'ю теракотова скульптура «Мадонна з немовлям» роботи Андреа делла Роббіа.

Усі експонати було виставлено в скляних шафах, і навіть побіжний огляд запевняв, що багато які з них мають велику цінність. Навіть на людей невіруючих — як Тес — вони справляли сильне враження. Вона плавно линула парадними сходами, що вели до демонстраційного залу, і серце її, в передчутті незвичайного, прискорено билося.

Тут було представлено пишні алебастрові вівтарі з Бургундії з зображеннями яскравих епізодів з життя Діви Марії. Було безліч хрестів з чистого золота, рясно інкрустованих коштовними каменями; один із них, виготовлений у XII сторіччі, складався з понад ста фігур, вирізаних з бивня моржа. Були тут і майстерно зроблені мармурові статуетки та різьблені ковчеги. Навіть порожні, ці скриньки слугували чудовим зразком копіткої праці середньовічних майстрів. Прекрасний, виконаний з міді у формі орла аналой, займав своє місце поряд із дивовижно розписаним іспанським великоднім підсвічником у два метри заввишки, узятим з апартаментів самого Папи.

Оглядаючи різні експонати, Тес не могла не відчувати періодично виникаючого розчарування. Предмети, що лежали перед нею, були надзвичайно цінними. Ні про що подібне вона не могла навіть мріяти, проводячи розкопки протягом багатьох років. Безумовно, це були плідні роки, які не минули марно. Вони давали їй можливість подорожувати світом і занурюватися в історію загадкових культур. Деякі з раритетів, які їй вдалося знайти, експонувалися в декількох музеях у різних країнах. Але ніщо з того, що вона розкопала, не могло зрівнятися з експозицією єгипетського мистецтва в галереї Саклера, або з експозицією примітивного мистецтва в Рокфеллер-центрі.

«От якби була я наполегливішою у своїй професії!»

Тес гнала цю думку геть. Вона усвідомлювала, що в житті не має перспективи, в усякому разі, на найближче майбутнє. Їй не лишалося нічого, як задовольнятися спогляданням минулого на відстані, як лише вдячний відвідувач.

І треба віддати належне, споглядати дійсно було що. Організація виставки справді стала знаменною подією для муніципального музею, тому що жоден із надісланих з Рима експонатів досі ніде не виставлявся.

Було б неправдою сказати, що все навколо сяяло золотом і коштовними каменями.

У шафі, перед якою вона зупинилася, містився, здавалося б, цілком мирський предмет. Це був коробок за формою чимось схожий на стару, зроблену з міді, друкарську машинку. Зверху на ній містилося безліч кнопок, а з усіх боків стирчали зчеплені одне з одним шестірні й важелі. Пристрій явно не вписувався у розкішний антикварний ландшафт.

Відкинувши волосся назад, Тес нагнулася, щоб краще роздивитися чудернацький механізм. Вона потягнулася за каталогом, аж раптом поверх свого нечіткого віддзеркалення у склі шафи, помітила ще одне, яке виросло за її спиною.

— Коли ви, як і раніше, розшукуєте Святий Грааль, то мушу розчарувати вас, шановна пані. На жаль, його тут немає, — вимовив чийсь скрипучий голос. І хоча минуло вже чимало років відтоді, як вона його чула, Тес не становило труднощів впізнати цей голос.

— Клайве, — поглянула вона, обернувшись, на свого колишнього колегу. — Хай йому біс, як ся маєш, друже? Маєш чудовий вигляд. — Це було більше схоже на комплімент. Хоча Клайву Едмондсону нещодавно стукнуло п'ятдесят, здавався він набагато старшим за свої літа.

— Спасибі, а ти як ся маєш?

— У мене все гаразд, — кивнула вона. — А як ідуть справи у грабіжників могил у наші дні?

Едмондсон показав свої руки.

— Ці рахунки за манікюр мене доконають. А інше — все, як і за старих часів. У буквальному розумінні, — хихикнув він. — Я чув, ти працюєш у Манукяна?

— Є такий гріх.

— І як тобі там?

— Це щось неймовірне, — відповіла Тес. Тут вона теж покривила душею. Отримати місце в престижному Інституті Манукяна було великим успіхом для неї, але стосовно рівня фаховості тамтешніх працівників, далеко не все її влаштовувало. Але подібні речі звичайно не афішують, беручи до уваги, яким, на превеликий подив, зрадницьким і повним пліток, здатен бути світ археології. Прагнучи зробити якесь ні до чого не зобов'язуюче зауваження, вона додала: — Знаєш, по правді кажучи, я дуже нудьгую за хлопцями і нашими розкопками.

З його кволої усмішки можна було зрозуміти, що він не надто цьому вірить.

— Знаєш, ти небагато втратила. Газети чомусь не рясніють заголовками про наші знахідки.

— Ти неправильно мене зрозумів. Я хотіла сказати що... — Вона обернулася, окинувши поглядом безліч експонатів довкола. — Можна сказати без перебільшення: відкопати будь-який з них було б щастям. — Несподівано вона сумно подивилася на нього: — Тож чому нам не пощастило знайти хоч що-небудь подібне?

— Не переймайся. Щодо мене, то я не втрачаю надії. Це ти проміняла верблюдів пустелі на пильну контору, — сказав ущипливо Едмондсон. — Не кажучи вже про мух, пісок, жару і харчі — якщо те, що ми їли, можна назвати харчами.

— Боже, тільки не нагадуй мені про їжу, — засміялася Тес. — Варто лише мені пригадати, як ми харчувалися, і я вже не впевнена, що нудьгую за минулим.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш повернутися.

Тес скривилася. Саме про це вона часто замислювалася.

— Як би там не було, гадаю, це зараз нереально.

Едмондсон зробив невдалу спробу зобразити посмішку:

— Тобі добре відомо, що ми завжди тримаємо наготові твою іменну лопату, — продовжував він голосом, у якому звучало все що завгодно, тільки не оптимізм. Запала напружена тиша. — Послухай, — додав він, — тут обладнали бар в єгипетській залі й, схоже, там є бармен, який знається на коктейлях. Я пригощаю.

— Ну що ж, тоді вперед. Але я приєднаюся пізніше. Мені необхідно дочекатися Кім та маму.

— Як, хіба вони тут?

— Уяви собі.

Він здійняв руки догори.

— Отакої! Подумати тільки: три покоління Чайкіних — і всі в одному місці!

— Мені почулося, чи хтось справді пропонував мені коктейль?

— Уже виконується, — кивнув Едмондсон, і шугнув крізь натовп. — Я знайду тебе пізніше. Тільки не здумай вшитися.

А надворі, на майданчику, ситуація була наелектризованою до надзвичайності. Розштовхуючи роззяв, оператор кидався з боку в бік, намагаючись утримати в кадрі дівчину-репортера, коментарі якої тонули в галасі натовпу, що безперервно аплодував, тріумфував і волав від захоплення. Здійнявся страшенний гамір, коли зраділі роззяви помітили невисокого опецькуватого чоловіка, одягненого в коричневу форму охоронця — він залишив свій пост і поспішив назустріч вершникам.

Краєм ока оператор побачив, що події розвиваються явно не за сценарієм. Впевненість, з якою поліцейський наближався до рицарів і його виразні жести, безпомилково підтверджували припущення, що назріває конфлікт.

Підбігши до коней і перегородивши їм дорогу, охоронець здійняв руки, наказуючи процесії зупинитися. Натягнувши повіддя, вершники стримали коней, які хропли і топталися на місці, очевидно відчуваючи дискомфорт через вимушену зупинку на сходах.

Схоже, розгоралася суперечка, але, як звернув увагу оператор, говорив тільки працівник служби безпеки. Що ж до вершників, то вони ніяк не реагували на його зауваження.

Врешті-решт, один із рицарів зробив таке: поволі, витискуючи з моменту усю театральність, вершник-бурмило, що знаходився ближче за всіх до охоронця, оголив меч і підніс його високо над головою, провокуючи новий залп фотоспалахів і вибухи оплесків.

Якийсь час він залишався нерухомим, тримаючи обома руками меч і дивлячись перед собою.

Притулившись одним оком до видошукача, а другим фіксуючи периферичні зображення на задньому плані, оператор несподівано відчув — щось вислизає від його уваги. Швидко скориставшись зумом, він зміг розгледіти обличчя охоронця крупним планом. Що ж було в тому погляді? Розгубленість? Переляк?

І тут до оператора дійшло — це був страх за своє життя.

Це був страх за своє життя.

Натовп впав у дикий захват, скажено аплодуючи і збуджено волаючи. Оператор інтуїтивно злегка збільшив фокусну відстань, щоб дати зображення вершника крупним планом. І у цей момент рицар несподівано рубонув мечем з усього розмаху. Лезо палаша, загрозливо поблискуючи віддзеркаленими у ньому вогнями штучного освітлення, описало в повітрі дугу і впилося в голову охоронця нижче вуха. Удар був настільки сильним і стрімким, що меч без перешкод пройшов крізь плоть, хрящ і кістки бідолахи.

Натовп, що спостерігав за цією сценою, несамовито-пронизливо заверещав від жаху, і цей вереск хвилями прокотився у нічній темряві. Голосніше за всіх істерично верещала дівчина-репортер. Вона схопила за руку оператора, зображення застрибало, але той, безцеремонно відштовхнувши її ліктем, знімав далі.

Голова поліцейського впала до його ніг, і глядачі з жахом спостерігали, як вона, підстрибуючи, котиться сходами музею, залишаючи за собою хитромудрий червоногарячий слід. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж обезголовлене тіло обм'якнуло і повалилося набік, вивергаючи невеликий кривавий гейзер.

Здурілі від жаху підлітки, спотикаючись і падаючи, у паніці кинулися врозсип. Ті, хто знаходився в задніх рядах, до ладу не знали, що відбувається, але здогадувалися: щось надзвичайне, і тому напирали вперед. За лічені секунди утворилася страшна тиснява, повітря наповнилося несамовитими криками болю і страху.

Троє інших коней били копитами східці, кидаючись з одного боку в інший. І тут один із рицарів крикнув: «Вперед! Швидше!»

Вбивця пришпорив свого коня, спрямувавши його до широко розчинених дверей музею. Інші, жваво узявши з місця, рушили за ним услід.

3

Коли знадвору почулися крики, Тес, яка знаходилася у Великому залі, миттєво зміркувала, що коїться щось недобре. Обернувшись, вона побачила, як перший вершник увірвався крізь двері, розбивши вщент скло, осколки якого, разом з уламками дерева, посипалися усередину. Великий Зал поринув у хаос. Самовдоволене, бездоганно вбране товариство перетворилося на первісне стадо, що гарчало, кричало і безладно розбігалося. Чоловіки і жінки штовхалися і репетували, намагаючись втекти з-під копит коней, що на них неслися.

Троє вершників з ходу вклинилися у натовп і заходилися крушити мечами скляні вітрини, давити копитами скло і уламки дерева, пошкоджуючи і знищуючи експонати.

Тес відлетіла убік, коли десятки гостей у відчаї спробували врятуватися через двері, що вели на вулицю. Вона занепокоєно оглянула зал. Кім і мама — куди вони поділися? Тес озиралася довкола, але їх ніде не було видно. Праворуч, за декілька кроків від неї, вертілися і шарахалися оскаженілі коні, знищуючи на своєму шляху все більше і більше експонатів і розштовхуючи гостей, які відлітали до шаф і стін. Людські стогони і крики болю віддавалися луною у величезному залі. Серед відвідувачів Тес вмить помітила Клайва Едмондсона, якого з силою відкинуло убік, коли один кінь позадкував.

Коні дико хропли, поводили широко роздутими ніздрями, із закушених вудил спадала піна. Вершники нагиналися і підхоплювали із розбитих шаф пишні експонати, запихаючи їх у мішки, причеплені до сідел. Біля входу натовп, намагаючись вибратися назовні, не давав можливості поліції проникнути всередину, і та виявилася безпорадною протистояти переляканій масі людей.

Один кінь, різко розвернувшись, зачепив боком статую Діви Марії, яка покотилася вниз і розбилася об підлогу. Кінь гепнув її копитом, розбивши вщент здійняті в молитві руки Мадонни. Вирваний з рамки осатанілим натовпом прекрасний гобелен топтали і коні, і люди. Тисячі хитромудро і старанно вишитих мережив перетворилися на клапті за лічені секунди. Засклений стенд перекинувся, і з нього вивалилася, сильно пошкодившись при падінні, митра, розшита сріблом і золотом, яку відразу ж відфутболили у кромішній метушні. Решта вбрання — мантія, ширяла якийсь час у повітрі, немов чарівний килим, доки не була розтоптана.

Втікаючи від коней, Тес кинула погляд вздовж коридору. На деякій відстані від себе вона побачила четвертого вершника. За його спиною, в дальньому кінці коридору, було видно людей, що безладно розбігалися по інших залах музею. Вона знову стала шукати очима матір та доньку: «Де вони можуть бути, хай йому біс? Чи з ними все гаразд?» — Напружено вдивлялася вона в натовп, намагаючись розрізнити їхні обличчя, але ні Кім, ні матері ніде не було.

Почувши вигуки команд, Тес обернулася і побачила поліцейських, яким врешті-решт вдалося прорватися крізь натовп людей, що рятувалися втечею. Зі зброєю в руках, намагаючись перекричати суцільний бедлам, вони стали наближатися до одного з трьох вершників, який раптом вихопив з-під мантії невеликий, зловісного вигляду автомат, і відкрив вогонь. Підкоряючись інстинкту, Тес впала на підлогу, накривши голову руками, але встигла помітити, як вершник дав чергу, водячи автоматом туди-сюди і обсипаючи приміщення залу градом куль. Десяток людей, включаючи поліцейських, кинулися на підлогу, а розбите скло і зруйновані вітрини вмить забризкало кров'ю.

Із серцем, яке, здавалося, ось-ось вискочить із грудей, Тес лежала, скорчившись на підлозі, намагаючись не ворушитися, хоча внутрішній голос несамовито волав, спонукаючи її підхопитися і бігти. Вона побачила, як двоє вершників, за прикладом свого кровожерного побратима, відкрили вогонь зі схожої автоматичної зброї. Кулі рикошетили від музейних стін, створюючи ще більший ґвалт. Несподівано один кінь став дибки, і вершник, мимовільно змахнувши руками, дав чергу з автомата по стіні і по стелі, розкришивши візерунчасті алебастрові карнизи, які градом обрушилися на голови гостей, що верещали і корчилися на підлозі.

Ризикнувши визирнути з-за шафи, Тес гарячково намагалася зміркувати — у який бік бігти. Помітивши за три ряди експонатів праворуч двері до іншої галереї, вона зусиллям волі примусила ноги рушити вперед і швидко подалася до дверей.

Тільки-но вона дісталася другого ряду, як раптом помітила четвертого рицаря, що прямував саме до неї. Вона швидко пригнулася, зиркаючи на всі боки, і побачила, як він, вправно керуючи конем, запетляв серед іще неушкоджених шаф, всім своїм виглядом демонструючи свою непричетність і байдужість до бедламу, скоєного трьома його соратниками.

Вона майже відчула на собі дихання його коня — той захропів, коли рицар, несподівано натягнувши поводи, змусив його зупинитися лише у двох метрах від неї. Тес пригнулася ще нижче і, охоплена страхом за своє життя, притислася до шафи з експонатом, прагнучи приборкати несамовите калатання свого серця. Потім вона підвела очі й побачила рицаря: величний у своїй кольчузі та білій мантії, він пильно придивлявся до однієї з шаф, віддзеркалюючись у численних вітринах.

Це була саме та шафа, за вмістом якої Тес спостерігала, коли до неї підійшов Клайв Едмондсон.

З тихим жахом спостерігала вона, як рицар дістав меч, розмахнувся і з гуркотом обрушив його на вітрину, розбивши її на шматочки. Осколки градом розсипалися навколо Тес. Потім, вставивши меч в піхви, він, залишаючись в сідлі, нагнувся і узяв в руки дивовижну скриньку — пристрій, що складався з кнопок, шестірень і важелів — і кілька секунд потримав його в руках.

Тес від страху затамувала подих, але, всупереч всім природним інстинктам самозбереження, котрі, як вона вважала, властиві кожному, їй до нестями хотілося побачити, що відбувається. Не в силах стримати цікавість, вона трохи висунулася з-за шафи, діставши можливість хоча б одним оком стежити за тим, що відбувається.

Рицар кілька секунд з якимось благоговінням дивився на пристрій, а потім ледве чутно вимовив:

— Veritas vos libera...

Тес витріщилася на рицаря, зачарована цим, схоже, дуже особистим ритуалом, але тут прогуркотіла автоматна черга і вивела їх обох із мрійливого заціпеніння.

Вершник розвернув свого коня і на мить його очі, хоча і затінені забралом шолома, зустрілися з очима Тес. Причаївшись за рогом шафи, вона заціпеніла від жаху; їй здалося, що серце її зупинилося. Кінь попрямував в її бік, просто на неї і... проскакав повз неї. Тес почула, як вершник, віддаляючись, прокричав трьом іншим:

— Вшиваймося!

Підвівшись, Тес побачила, як високий рицар, що першим почав стріляти, заганяє невелику групу людей в куток біля головних сходів. Вона упізнала архієпископа Нью-Йорка, а також мера і його дружину. Ватажок рицарів кивнув головою, і високий вершник пришпорив коня крізь групу очманілих гостей, потім схопив за оберемок жінку, що спробувала вчинити опір, і перекинув її через сідло. Він притулив пістолет їй до скроні, і вона заціпеніла від жаху, роззявивши рота в німому крикові.

Безпорадна, роздратована і налякана Тес побачила, як чотири вершники попрямували до виходу. Вона звернула увагу, що з усіх рицарів тільки їхній ватажок був без зброї, і лише у нього до луки сідла не було прив'язано туго напханого мішка. Коли вершники проскочили галереями музею, вона хутко підвелася і кинулася крізь уламки шукати свою матусю та донечку.

Рицарі з шумом проломилися крізь двері музею на яскраве світло телевізійних прожекторів. Окрім скигління переляканих і стогони поранених, обстановка зовні несподівано для нападників виявилася набагато спокійнішою. Довкола вершників залунали уривчасті й безладні вигуки чоловіків, в основному поліцейських:

— Не стріляти! У них заручник... не здумайте стріляти!

Рицарі стрімко спустилися східцями і поскакали алеєю; двоє із заручниками завбачливо прикривали тил. Вони рухалися швидко, але без метушні, не звертаючи уваги на завивання поліцейських сирен, які, розтинаючи темряву, лунали все ближче і ближче; за мить вони зникли в напівтемряві Центрального парку.

4

Місце злочину було обгороджене смугастою чорно-білою стрічкою. На краю східців музею, відразу за стрічкою, зі стурбованим виглядом стояв Шон Рейлі. Він провів рукою по своєму коротко підстриженому каштановому волоссю і подивився вниз на контури того місця, де ще недавно лежало обезголовлене тіло. Потім перевів погляд нижче, простеживши за струмочком розбризканої крові, де відмітина розміром з баскетбольний м'яч окреслювала місцезнаходження голови.

Підійшов Нік Джордано і став оглядати місце злочину з-за спини свого напарника. Кругловидий, з чималенькою лисиною, на десять років старший за тридцятивосьмирічного Рейлі, він був середнього зросту, середньої статури і середньої зовнішності. Ви могли б забути, як він виглядає навіть під час розмови з ним — корисна якість для агента, яку він успішно використовував протягом всіх тих років, що Рейлі знав його. Як і Рейлі, він був одягнений в простору, темно-синю штормівку, накинуту поверх чорної уніформи з великими білими буквами ФБР на спині. Рот його був перекошений гримасою відрази.

— Гадаю, слідчому буде досить легко визначити причину смерті в цьому випадку, — завважив він.

Рейлі ствердно кивнув. Він не міг відвести око від окресленого місця, де лежала голова. Калюжа крові, що натекла трохи нижче відмітини, вже встигла потемнішати. Рейлі хотілося б знати: чому смерть від кулі або ножа не здається такою жахливою, як смерть через обезголовлювання? Йому спало на думку, що офіційна страта шляхом обезголовлювання є стандартною процедурою в деяких країнах світу. Ці країни розплодили безліч терористів, наміри яких змусили його країну запровадити підвищені заходи безпеки, а вистежування вимагало задіяти усі сили — як удень, так, часто, і вночі.

Він обернувся до Джордано:

— Що там чутно про дружину мера? — Він знав, що її безцеремонно кинули разом із кіньми в центрі парку.

— Вона пережила шок — тільки й того, — відповів Джордано. — Більше синців дісталося її «я», ніж її дупі.

— Їй пощастило, що не за горами вибори. Було б непробачно, якби такий мальовничий синець пропав ні за цапову душу. — Рейлі озирнувся довкола: він все іще був приголомшений тим, що трапилося, і не міг примиритися з тим, що відбулося на місці, де він стояв. — Від дорожніх заслонів як і раніше — нічого?

Патрулі було розставлено в радіусі десяти кварталів, а також на всіх мостах і тунелях, що вели до Мангеттену і з нього.

— Абсолютно нічого. Ці хлопці знали, що роблять. Вони не покладалися на таксі.

Рейлі іронічно кивнув: Професіонали... Все добре сплановано...

Яка фігня!

Ніби дилетанти не змогли б зараз вчинити скільки ж шкоди! Для цього тільки і потрібно: зо два уроки з літаководіння або вантажівка з добривами, плюс схильну до самогубства фанатичну вдачу — цього добра завжди вистачає.

Він мовчки споглядав місце трагедії, відчуваючи, як його сповнюють відчай і гнів. Непередбачуваність та безсистемність цих смертельних актів божевілля і дратівливе прагнення злочинців застати всіх зненацька ніколи не переставали дивувати його. Проте в цьому злочині було щось дивне — навіть бентежне. Стоячи тут, він почав відчувати якусь відчуженість. Усе здавалося занадто безглуздим і нереальним, щоб порівнювати його з жорстокими і потенційно катастрофічними сценаріями, реалізації яких він і його колеги намагалися запобігти протягом останніх декількох років. Створювалося враження, що його навмисне виманили із залу, щоб відвернути увагу від головної події якимсь збоченим другорядним шоу. Але — хоч як це не дивно, і хоч як би це його не дратувало — все ж він був якоюсь мірою задоволений, що саме йому належить розслідувати цю справу.

На посаді старшого спецагента Рейлі очолював підрозділ відділу з боротьби з внутрішнім тероризмом, і вже з моменту телефонного виклику підозрював, що цим нальотом врешті-решт все одно займатимуться вони. Він не цурався копіткої й марудної роботи, яка передбачала координацію зусиль десятків агентів і офіцерів поліції, а також аналітиків, лабораторних фахівців, психологів, фотографів і незліченної кількості інших працівників. Він завжди хотів розслідувати злочини і відчував, що у нього це вийде краще, ніж у інших.

І завжди виходило. І виходитиме.

Це відчуття почало кристалізуватися ще під час навчання у вищій юридичній школі «Нотр Дам». Рейлі бачив, що в цьому світі дуже багато несправедливості. Смерть батька, коли Рейлі було всього сім років, стала болісним підтвердженням цього. Його прагненням було — допомогти зробити цей світ кращим якщо не для себе самого, то хоча б для людей. Це відчуття стало невідчепним з того дня, коли він, працюючи над тестовим завданням, у якому йшлося про злочин на расовому ґрунті, став свідком маршу прибічників панування білих в Тер Оті. Ця подія сильно вплинула на нього. Він відчув себе свідком зла і усвідомив настійну необхідність глибше зрозуміти його — якщо збирається допомагати боротися з ним.

Його перший план не дав того результату, на який він розраховував. У юнацькому пориві ідеалізму Рейлі вирішив стати пілотом морської авіації. Ідея допомогти світові позбутися зла, сидячи за штурвалом сріблястого винищувача-перехоплювача «Томкет», видавалася дуже принадною. На щастя, він виявився саме тим новобранцем, якого підшукував військово-морський флот. На нещастя ж, командування мало на думці щось інше. Охочих стати асами було хоч греблю гати, а їм були потрібні юристи. Вербувальники зробили все можливе, щоб умовити його поступити в Головну військову академію суддів і адвокатів, і Рейлі якийсь час бавився з такою ідеєю, але врешті-решт відкинув її і зосередився на вступі до університету штату Індіана — на юридичний факультет.

Випадкова зустріч у букіністичному магазині знову підкоригувала його шлях, цього разу — на краще. Там він зустрів відставного агента ФБР, який з великим піднесенням розказав йому про діяльність бюро і надихнув поступити туди на роботу, що він і зробив, тільки-но отримав диплом адвоката. Його мати не була у захваті від такого рішення: провчитися сім років в університеті для того, щоб стати, як вона висловилася, «знаменитим копом»! Але Рейлі знав: це було те, про що він мріяв.

Не встиг він попрацювати рік за призначенням у чиказькому відділенні у складі групи, яка займалася регулярним патрулюванням з метою запобігання грабежам, а також вистежуванням наркокур'єрів, як 26 лютого 1993 року все змінилося. Того дня на автостоянці біля Всесвітнього торгового центру вибухнула бомба, убивши шістьох і поранивши понад тисячу людей. Фактично змовники планували завалити одну башту на іншу і одночасно випустити хмару ціанистого газу. Тільки брак коштів не дав їм змоги досягти кінцевої мети: у них банально закінчилися гроші. Вони не змогли заготовити достатню кількість каністр з газом для виготовлення потужної бомби, до того ж один із рядових членів змови заклав її не під ту колону.

Цей теракт, хоча і невдалий, послужив серйозним сигналом. Він продемонстрував, що невелика група недосвідчених людей, з украй обмеженими фінансами і можливостями, може заподіяти досить великої шкоди. Розвідслужби заметушилися, намагаючись перегрупувати свої сили, щоб протистояти новій загрозі.

І ось менш ніж за рік роботи у чиказькому відділенні Рейлі опинився у Нью-Йоркському відділенні ФБР. Цей підрозділ вже давно вважали за найневдаліше місце для роботи через дорожнечу життя, транспортні проблеми, а також через необхідність жити досить далеко від міста — якщо ви надаєте перевагу чому-небудь просторішому, аніж кімнатка розміром з клозет. Але попри всі зазначені незручності, це місто завжди генерувало більше енергії, ніж будь-яке інше в країні. Працювати тут було мрією більшості молодих, наївних спецагентів. Рейлі був одним із них, коли отримав призначення сюди.

Однак він більше не був молодим і наївним.

Оглядаючи місце злочину, Рейлі зрозумів, що хаос довкола нього вимагає мобілізації всіх його сил у найближчому майбутньому. Подумки він відзначив, що вранці треба зателефонувати отцю Бреґґу і попередити, що він не зможе прийти на тренування з м'ячем. Йому це зовсім не сподобалося; він дуже не хотів розчаровувати дітлахів. Ці вихідні в парку були тим єдиним, що він не міг принести в жертву роботі. Може йому й доведеться побувати в парку цієї неділі, але з іншої, менш приємної причини.

— Хочеш зазирнути всередину? — спитав Джордано.

— Так, звичайно, — знизав плечима Рейлі, окинувши прощальним поглядом сюрреалістичну картину довкола себе.

5

Обережно ступаючи разом із Джордано серед розкиданих уламків, Рейлі пильно озирався навкруги, оцінюючи масштаб спустошення всередині музею. Всюди валялися безцінні реліквії, значна частина яких вже не підлягала відновленню. Вся будівля була суцільним місцем злочину. Підлога Великого залу музею постала як гнітючий натюрморт руйнування: шматки мармуру, осколки скла, плями крові — все це місиво належало перелопатити відділу розслідування місця злочину. Навіть одна річ могла дати ключ до розгадки, а могло вийти і так, що все разом узяте не дасть жодної зачіпки. Рейлі швидко окинув поглядом десяток одягнених у білу форму працівників з відділу РМЗ, які старанно, крок за кроком досліджували уламки, і до яких цього разу приєдналися агенти ФБР з відділу обробки доказів; він ще раз перебрав у пам'яті те, що вже було їм відомо: чотири вершники, п'ять трупів — троє поліцейських, охоронець, один цивільний. Ще четверо поліцейських і понад десяток цивільних — з кульовими пораненнями, двоє з них у критичному стані. Два десятки з порізами від осколків скла, і чоловік сорок з синцями та саднами. А людей, що пережили шоковий стан, було достатньо для того, щоб забезпечити роботою бригади адвокатів на декілька місяців поспіль.

У кінці фойє заступник начальника відділу ФБР Том Йенсон розмовляв з худим, як стропило, начальником поліції з дев'ятнадцятого округу. Йшлося про юрисдикцію, а це було спірне питання. У справі фігурував Ватикан і, судячи з того, що тут відбулося, можна було припустити, що в нападі брали участь терористи. А отже, усі повноваження з розслідування злочину незабаром перейдуть з відділу поліції Нью-Йорка до ФБР. Цією приємністю ФБР мало завдячувати угоді, укладеній кілька років тому між двома організаціями. Якщо виникала необхідність когось заарештувати, то ВПНЙ публічно приписував собі цю заслугу — незалежно від того, хто цей арешт уможливлював. ФБР отримувало свою частку винагороди тільки у вигляді оплесків, коли справа передавалася до суду — нібито за допомогу в доведенні винуватості засуджуваного. Проте амбіції нерідко ставали на заваді розумній співпраці. Схоже, сьогодні увечері був саме той випадок.

Джордано покликав незнайомого Рейлі чоловіка. Ким би він не був, щільно прилегла спортивна куртка і непрасовані брюки ототожнювали його одяг із гардеробником Джордано. Під курткою агента ФБР на Джордано був зшитий не по фігурі коричневий костюм, який різко контрастував зі строгим сірим костюмом, який, подібно до більшості агентів, і досі вважав за краще носити Рейлі. Джордано відрекомендував йому детектива Стіва Бачинського, і вони потиснули один одному руки.

— Стів радий допомогти нам, поки триває суперечка наших конкуруючих фірм з приводу того, у кого довший пеніс, — сказав Джордано, киваючи у бік їхніх начальників.

— Тільки скажіть, що вам треба, — сказав Бачинський. — Мені, як і вам, страх як кортить заарештувати сучих синів, які це скоїли.

«Непоганий початок», — з вдячністю подумав Рейлі, усміхаючись поліцейському з грубуватими рисами обличчя.

— Очі й вуха на вулиці — ось, що нам зараз потрібно, — сказав він. — Ви, хлопці, маєте достатньо працівників і розгалужену мережу інформаторів.

— Нам їх уже не вистачає. Я запозичив людей з Центрального поліцейського відділка ще на декілька патрулів, з цим не буде проблем, — пообіцяв Бачинський. На території округу, що межує з дев'ятнадцятим, розташовувався Центральний парк; патрулювання на конях було особливістю щоденної роботи цих людей. У Рейлі промайнула думка: можливо, тут є якийсь зв'язок, але вирішив перевірити це згодом.

— Ми могли б задіяти ваш додатковий контингент для опитування свідків, — сказав Рейлі поліцейському.

— Так, свідків хоч відбавляй, — додав Джордано, показуючи на головні сходи. Велика частина кімнат нагорі використовувалася для допиту свідків та обробки здобутої інформації.

Рейлі підвів очі й побачив агента Амелію Ґейнс, що спускалася сходами з галереї. Йенсон призначив відповідальною за опитування свідків цю красиву і амбітну рудоволосу дівчину. І, мабуть, мав рацію, оскільки всім хотілося з нею поговорити. За Амелією йшла блондинка, несучи на руках маленьку копію себе. «Мабуть, її дочка», — подумав Рейлі. Було видно, що дівчинка міцно спала.

Рейлі знову подивився на обличчя блондинки. Зазвичай у присутності чарівної Амелії інші жінки здавалися бляклими і непоказними.

Але тільки не ця.

Навіть в її нинішньому стані було в ній щось надзвичайно чарівливе. Її очі на мить зустрілися з його очима, потім вона перевела погляд на уламки під ногами. Ким би ця жінка не була, вона, безперечно, зазнала серйозного потрясіння.

Рейлі простежив, як вона попрямувала до виходу, обережно ступаючи через уламки. Інша жінка, явно старша за віком, що зовні віддалено нагадувала блондинку, йшла відразу за нею. Разом вони і покинули музей.

Рейлі обернувся, знову настроюючись на роботу.

— Перші висновки завжди потребують величезної кількості часу, а нам іще належить проглянути відеозапис і переговорити з кожним. Ми не можемо собі дозволити проґавити хоч щось.

— Мабуть, в цьому випадку часу піде іще більше, бо на плівку записано геть усе, що сталося, — Бачинський вказав на одну відеокамеру, потім на іншу. Ці камери були частиною системи безпеки музею. — Не кажучи вже про кілометри плівки, використані телеоператорами надворі.

Зі свого досвіду Рейлі знав, що складна система безпеки добре спрацьовує тоді, коли злочинці використовують високі технології, але ніхто не міг навіть припустити, що зловмисниками виявляться примітивні нальотники на конях.

— Та отож, — кивнув він. — Краще піду за попкорном.

6

Зі свого місця, за великим столом з червоного дерева, кардинал Мауро Бруньйоне окинув поглядом апартаменти з дуже високою стелею, що знаходилися неподалік від центру Ватикану, і запитально подивився на колег-кардиналів. Як старший за саном — а він був кардиналом-єпископом — Бруньйоне нарочито уникав сидіти на чолі столу. Його втішала нагода зберігати тут демократичну атмосферу, навіть усвідомлюючи, що все одно його думка візьме гору. Він знав і сприймав це без жодної зарозумілості й ставився до цього суто прагматично. Адже комітети без керівників ніколи нічого не досягали.

Проте теперішня трагічна ситуація не потребувала ні лідера, ні комітету. Вона була такою, що Бруньйоне мав впоратися з нею самотужки. До такого висновку він дійшов, як тільки побачив запис новин, трансльованих по всьому світу.

Його погляд зупинився на кардиналові Рієнці. Хоча і був він наймолодшим з них, і всього лише кардиналом-дияконом, але Бруньйоне вважав його за свою найближчу довірену особу. Подібно до інших, що сиділи за столом, Рієнці мовчки вчитувався в повідомлення, що лежало перед ним. Він підвів очі й зустрівся поглядом із Бруньйоне. Молодий чоловік, як завжди серйозний і блідий, не забарився багатозначно прокашлятися.

— Як таке могло трапитися? — запитав один достойник. — У центрі Нью-Йорка? У столичному музеї? — Він скрушно похитав головою.

«Яку дурницю він верзе», — подумав Бруньйоне. У Нью-Йорку може трапитися все що завгодно. Хіба знищення Всесвітнього торгового центру не слугує тому доказом?

— Хоч архієпископ не постраждав, слава Богу! — похмуро констатував один із кардиналів.

— Схоже, грабіжникам вдалося сховатися. Уже відомо хто стоїть за цим... жахіттям? — запитав інший.

— Це земля злочинців і психів, яких надихають їхні аморальні телепрограми і садистські відеоігри, — зауважив хтось.

— Але навіщо вони так вирядилися? Червоні хрести на білих мантіях. Вони видавали себе за тамплієрів? — запитав кардинал, який першим почав розмову.

«Почалося», — подумав Бруньйоне.

Саме це і було причиною його неспокою. І дійсно — а навіщо злочинці маскувалися під рицарів-тамплієрів? Може, грабіжники випадково вибрали саме такий прикид, схопивши першу ліпшу одежину? А що, коли одіяння чотирьох вершників мало більш глибоке, а можливо — і символічне значення?

— А що це таке: багатошестеренчастий роторний шифрувальний пристрій?

Бруньйоне різко поглянув на того, хто це сказав. Питання поставив найстарший за віком кардинал.

— Як ви сказали? Багато?..

Старий короткозоро примружився, розглядаючи розданий усім документ.

— Експонат 129, — прочитав він уголос. — Шістнадцяте сторіччя, багатошестеренчастий роторний шифрувальний пристрій. Довідковий номер VNS 1098. Я ніколи про нього не чув. Що це?

Бруньйоне удав, що не чує, бо заглибився у вивчення документа, який представляв собою роздрук електронного листа з приблизним переліком речей, викрадених під час нальоту. Знову він відчув нервовий дрож — той самий, який відчув, вперше побачивши пристрій у списку. Він намагався не виказувати свого хвилювання. Не підводячи голови, він мигцем оглянув всіх присутніх за столом. Схоже, ніхто більше не зреагував. Утім, що тут дивного? Про цей пристрій знають далеко не всі.

Відсунувши аркуш, він відкинувся в своєму кріслі.

— Як би там не було, — заявив він сумовито, — ці бандити викрали його. — Кинувши погляд на Рієнці, він злегка нахилив голову. — Візьміть на себе клопіт інформувати нас про розвиток подій. Зв'яжіться з поліцією і попросіть їх тримати нас в курсі розслідування.

— Напевно, з ФБР, — виправив Рієнці, — а не з поліцією.

Бруньйоне здивовано звів брови.

— Американський уряд дуже стурбований тим, що сталося, — пояснив Рієнці.

— І недивно, — кинув через стіл старий кардинал. Бруньйоне заспокоївся, побачивши, що старий шкарбан, схоже, забув про шифрувальний пристрій.

— Це дійсно так, — продовжив Рієнці. — Мене запевняли, що буде зроблено все можливе.

Бруньйоне схвально кивнув, потім дав знак Рієнці продовжувати нараду, водночас даючи йому зрозуміти: час закінчувати.

Люди завжди ставилися до Мауро Бруньйоне з повагою. І він, схоже, про це здогадувався. Будучи людиною незвичайної сили, кардинал завжди викликав у оточуючих довіру до себе. Він розумів, що якби не ризи, то його приймали б за кремезного фермера з Калабрії; ним би він і залишився, якби Церква не призвала його служити Господові понад п'ятдесят років тому. Його грубувата зовнішність і уміння тримати себе, вироблене протягом багатьох літ, спершу діяли на оточуючих заспокійливо, тож вони розуміли, що перед ними — звичайнісінький священнослужитель. У принципі, це відповідало істині. Але його високий церковний сан спонукував багатьох до цілком логічного припущення, що Бруньйоне є змовником та інтриганом. Треба віддати йому належне — він таким не був, але нікого в цьому не спромагався переконувати. Іноді це корисно — давати людям можливість вибудовувати припущення, хоча, діючи у такий спосіб, ви вже є, в певному сенсі, інтриганом.

Десять хвилин опісля Рієнці розпустив збори.

Коли кардинали поодинці покидали кімнату, а Бруньйоне вийшов через інші двері й рушив коридором до сходинок, які вивели його з будівлі в пустинний внутрішній двір. Крокуючи критою цегляною доріжкою, він пройшов через Бельведерський двір повз всесвітньо відомої статуї Аполлона і попрямував до споруд, у яких розміщувалася частина величезної бібліотеки Ватикану, «Archivio Segreto Vaticano» — секретний архів.

Було б неправдою сказати, що архів повністю зачинено для відвідувачів. 1998 року значну частину його офіційно відкрили для відвідин ученими і дослідниками, які могли, принаймні теоретично, користуватися строго контрольованими документами. Серед сумнозвісних документів, що зберігаються на полицях завдовжки сорок миль, є написані від руки матеріали судового процесу над Галілеєм, а також клопотання від короля Генріха VIII з проханням про ануляцію шлюбу.

Але туди, куди прямував Бруньйоне, стороннім вхід заборонено.

Прагнучи залишатися непоміченим як обслуговуючим персоналом, так і ученими, що порпалися в запорошених залах, він тишком-нишком проник у розташоване нижче велике і тьмяне приміщення сховища. Потім спустився вузьким спіральним східцями до невеликого передпокою, де біля елегантно вирізьблених дубових дверей стояв швейцарський гвардієць. Ледь помітного кивка голови немолодого кардинала було достатньо для того, щоб охоронець набрав комбінацію цифр на панелі замка і відчинив йому двері. Масивний засув лунко клацнув, і відгомін покотився в порожнечу вапняковими сходинками. Не кажучи ні слова, Бруньйоне прослизнув у склеп циліндричної форми, і двері зі скрипом зачинилися за ним.

Переконавшись, що у приміщенні, яке нагадувало печеру, більше нікого немає, він пройшов туди, де розміщувалася довідкова література. Його очі поступово звикали до тьмяного освітлення. Здавалося, що склеп аж гудів від пануючої там всеосяжної тиші. Це був досить дивний ефект, який колись дратував Бруньйоне, доки він не дізнався, що в приміщенні дійсно лунав гул, але — поза межею чутливості його вух. Його джерелом була високоефективна система терморегуляції, що підтримувала в приміщенні постійну температуру і вологість. Коли Бруньйоне наблизився до потрібної шухляди з картками, він відчув, як пришвидшився його пульс у цій регульованій сухій атмосфері. Кардинал не любив це місце, але зараз був особливий випадок. Тремтячими руками заходився він перебирати ряди карток. Те, що він шукав, не числилося в жодному з інших відомих каталогів і довідників архівних колекцій, навіть у колосальній картотеці «Schedario Garampi»[1], що налічує понад мільйон карток із відомостями майже про все, що зберігалося в архіві аж до вісімнадцятого сторіччя. Але Бруньйоне знав, де шукати. Незадовго до смерті його наставник подбав про це.

Його увагу привернула одна картка, і він витягнув її з шухляди.

З наростаючим неприємним передчуттям Бруньйоне переглядав стоси документів і книг. В атмосфері гнітючої тиші зі всіх полиць звисала безліч потріпаних червоних стрічок, якими було обмотано офіційні документи. Вважається, що саме ці стрічки, що тяглися за документами і колись були неодмінним атрибутом канцелярій, і покликали до життя такі поняття, як «тяганина» і «канцелярщина». Пальці кардинала завмерли, коли він, нарешті, натрапив на те, що шукав.

Не без великих зусиль дістав Бруньйоне великий і дуже старий фоліант у шкіряній обкладинці і поклав його на письмовий стіл.

Сівши, він став нашвидкуруч проглядати цупкі, багато ілюстровані сторінки, що гучно шаруділи в тиші. Попри ідеальні умови зберігання, їм не вдалося встояти проти руйнівного впливу часу. Пергаментні сторінки було явно пошкоджено, залізо, що входило до складу чорнил, зазнало корозії. У результаті — в красиві, витончено виведені митцем літери, украпилися дрібні, іржаві штрихи.

Бруньйоне відчув, як пришвидшився його пульс: лишилося зовсім небагато. Йому перехопило подих, коли на наступній сторінці перед ним постало те, що він шукав. Кардинал побачив малюнок, на якому було зображено хитромудрий пристрій із зчепленими між собою шестірнями і важелями. Поглянувши на список викраденого, він сам собі кивнув.

У Бруньйоне почали боліти очі. Трохи потерши їх, він знову втупився у малюнок, відчуваючи, як в ньому закипає тиха лють. Цікаво, через чиє злочинне недбальство це могло статися? Він злився на себе, розуміючи, що пристрій ніколи не повинен був покидати межі Ватикану. Бруньйоне рідко гаяв час на підтвердження або обдумування очевидного, і те, що він робив це зараз, лише підкреслювало ступінь його тривоги через те, що сталося. Це ще м'яко сказано: тривоги. Він був приголомшений, як був би і будь-хто інший, знай він про надзвичайно важливе значення цього старовинного пристрою. На щастя, було украй мало тих — навіть тут, у Ватикані, — хто знали про легендарне призначення незвичайного механізму.

Ми самі винуваті в тому; що трапилося. Надто вже ретельно намагалися ми не привертати увагу до цього пристрою.

Відчувши несподівану спустошеність, Бруньйоне випростувався. Перш ніж покласти книгу на полицю, він навмання вклав назад витягнуту із шухляди картку. Ще бракувало, щоб хтось натрапив на неї!

Бруньйоне важко зітхнув, несподівано відчувши на плечах вантаж усіх своїх сімдесяти років. Він зрозумів, що загроза виходить не від якогось надто допитливого вченого або фанатика-колекціонера. Хто б не стояв за всім цим, він чудово знав, що шукає. Цю людину потрібно зупинити, перш ніж захоплена злочинним способом здобич розкриє свої таємниці.

7

За чотири тисячі миль від Бруньйоне, інший чоловік думав абсолютно протилежне.

Зачинивши за собою двері і замкнувши їх, він узяв з верхньої сходинки дивовижний механізм і став поволі й обережно спускатися вниз до підвалу. Пристрій був не надто важким, але чоловік все одно дуже боявся його впустити.

Тільки не зараз, коли сама доля втрутилася і зробила шифратор досяжним; коли довелося піти на злочин, щоб заволодіти ним.

Жовте світло, джерелом якого була безліч мерехтливих свічок, не проникало у віддалені закапелки занадто просторого підвалу. Освітлення було вельми тьмяним, а підвал — вельми сирим та холодним. Господар вже давно не звертав на це ніякої уваги. Він провів тут достатньо часу, щоб звикнути до всього, і відчував себе цілком комфортно. Підвал став йому майже як домівка.

Домівка!

Як давно це було...

Наче у іншому житті!

Поставивши пристрій на похилий дерев'яний стіл, чоловік зайшов у куток підвалу і став порпатися в купі коробок і старих картонних тек. Потрібну він поклав на стіл і обережно видобув з неї швидкозшивач. Витягнувши з нього декілька аркушів цупкого паперу, чоловік акуратно розклав їх біля механізму Потім, всівшись за стіл, він перевів погляд з документів на шестеренчастий пристрій і — назад у передчутті довгоочікуваного моменту.

«Нарешті», — пробурмотів він тихим, неначе заіржавілим від нечастого користування, голосом.

Узявши олівець, чоловік з граничною увагою заходився вивчати перший документ. Він подивився на перший рядок вицвілого від часу листа, потім простягнув руки до кнопок на верхній частині корпусу механізму і розпочав вирішальний етап своєї авантюрної одиссеї, кінцевий результат якої, за його сподіваннями, мав перевернути світ.

8

Примудрившись, врешті-решт, поспати п'ять годин, Тес знову була на ногах і згоряла від нетерпіння взятися за роботу. Об'єктом її уваги було те, що не давало їй спокою відтоді, як після їхньої кількахвилинної розмови з Клайвом Едмондсом вибухнуло оте страхітливе пекло. І вона обов'язково цим займеться, як тільки зможе кудись спровадити Кім та матір.

Вони перебралися у цей триповерховий будинок на тихій, з деревами уздовж дороги, вулиці в Мамаронеку незабаром після того, як три роки тому помер її батько, археолог Олівер Чайкін. Незважаючи на те, що це була її ідея, Тес була не зовсім упевнена, що вчинила правильно. Але її влаштовувало вже те, що в будинку було три спальні й цілком достатньо місця для всіх. Врешті-решт, все обернулося досить вдало, хоча, як вона винувато визнавала, переваги такого співжиття обернулися, в основному, їй на користь: матір могла доглянути за Кім, коли Тес увечері не було вдома, а при необхідності — відвезти її до школи.

— Ми вже йдемо! — вигукнула Ейлін.

Тес вийшла у передпокій, щоби провести їх. Цієї миті задзвонив телефон, і Ейлін поглянула на Тес.

— Ти візьмеш слухавку?

— Нехай це зробить автовідповідач.

— Рано чи пізно тобі все одно доведеться з ним переговорити.

Тес скорчила гримасу.

— Ти маєш рацію. Але з Дугом — то чим пізніше — тим краще.

Вона здогадувалася про причину, з якої телефонував і залишив повідомлення на голосовій пошті її колишній чоловік. Дуг Мерріт був одним із ведучих програми новин телевізійної мережі штату в Лос-Анджелесі, і увесь свій час віддавав роботі. Його обмежений, але цілеспрямований розум, мабуть, не проминув зв'язати напад на музей з тим фактом, що Тес знаходилася там тривалий час і, напевне, обзавелася зв'язками, які могли б допомогти йому дістати недоступну іншим інформацію про те, що стало найграндіознішою новиною року.

У жодному разі не можна було припустити, щоб Дуг дізнався, що не тільки вона була там, а й Кім була разом із нею: цією зброєю він скористався б при першій же нагоді.

Бідолашна Кім!

Тес розуміла, що стресу, якого, зазнала її дочка учора увечері, навіть у відносно захищеній кімнаті для відпочинку, слід буде приділити особливу увагу. Схоже, що в найближчому майбутньому вона не зможе впритул зайнятися цим питанням. Ну що ж, вона матиме більше часу, щоб краще підготуватися до спілкування з дочкою, хоча зовсім не прагнула що-небудь їй пояснювати. Тес ненавиділа себе за те, що потягнула її туди, хоча їй, по суті, ні в чому було себе винуватити.

Тес поглянула на дочку, щаслива, що та стоїть перед нею ціла і неушкоджена. Кім у відповідь, скорчила невдоволену міну.

— Мамо, та годі тобі.

— Ти чого?

— Мені не подобається твій жалісливий вираз обличчя. Зі мною все гаразд. Нічого жахливого не трапилося. Це все одно, що дивитися фільми жахів крізь пальці.

Тес кивнула:

— Добре, побачимося пізніше.

Вона простежила поглядом, як вони від'їхали, потім пройшла до кухонної стійки, де блимав автовідповідач, указуючи на наявність чотирьох повідомлень. Тес із роздратуванням подивилася на телефон. Цей зухвалий мерзотник ще сміє мені дзвонити. Півроку тому Дуг знову одружився. Його обраницею стала дівчина років двадцяти з гаком, із формами, ушляхетненими хірургічним втручанням. Вона працювала дрібним начальником в тій самій телекомпанії, що й Дуг. Тес розуміла, що після такої зміни статусу він наполягатиме на тому, щоб частіше бачитися з дочкою. Не те щоб він і насправді скучав за Кім, страшенно любив її або за неї переживав; справа була просто в його ураженому самолюбстві та озлобленості. Її колишній чоловік був типом досить злопам'ятним, і Тес розуміла, що їй доведеться чинити опір періодичним сплескам батьківської турботи, доки його молоденька силіконова іграшка не завагітніє. Тоді, якщо їй трохи поталанить, він утратить удавану батьківську заклопотаність і дасть їм спокій.

Тес налила собі чашку чорної кави і попрямувала до кабінету.

Включивши міні-комп'ютер, вона схопила телефон і примудрилася вирахувати місцезнаходження Клайва Едмондсона: Нью-Йоркська пресвітеріанська лікарня, Шістдесят восьма Східна вулиця. Тес подзвонила в лікарню, і їй сказали, що стан Клайва задовільний, але пробуде він там ще декілька днів, «Бідолаха Клайв», — подумала вона, записуючи години, призначені для відвідин.

Розкривши каталог злощасної виставки, вона стала гортати його, поки не знайшла опис пристрою, «приватизованого» четвертим вершником.

Він звався так: багатошестеренчастий роторний шифрувальний пристрій.

В описі мовилося, що це був шифратор, датований шістнадцятим сторіччям. Так — досить старий і досить цікавий механізм, але на визначення «скарб Ватикану» він явно не тягнув.

Тим часом комп'ютер завершив рутинне завантаження і Тес, відкривши дослідницьку базу даних, ввела наступні слова: «шифрування» і «наука про шифрування», намагаючись знайти веб-сторінки, які, в основному, містили технічну інформацію і стосувалися сучасного кодування, тобто комп'ютерних кодів та зашифрованих електронних передач. Проглядаючи заголовки, вона незабаром натрапила на сайт, де йшлося про історію шифрування.

На цьому сайті Тес знайшла сторінку, де зображувалося декілька ранніх шифрувальних пристроїв. Під номером один значився шифрувальний пристрій Вітстона, датований XIX сторіччям. Він складався з двох концентричних кілець. На зовнішньому кільці знаходилися двадцять шість букв алфавіту плюс інтервал, на внутрішньому — тільки алфавіт. Дві стрілки, на кшталт годинникових, використовувалися для заміни букв, розташованих на зовнішньому кільці, зашифрованими буквами з кільця внутрішнього. Особі, що отримувала зашифроване послання, необхідно було мати такий самий механізм, а також знати специфічне розташування двох стрілок. Через декілька років повсюдного використання пристрою Вітстона, французи винайшли циліндровий шифрувальний механізм, що складався з двадцяти дисків з буквами, розташованими на зовнішніх краях. Диски розміщувалися на одній осі, і це ще більше ускладнювало спроби розшифрувати закодовані послання.

Посунувши текст нижче, Тес звернула увагу на фотографію пристрою, який віддалено нагадував той, що вона бачила в музеї.

Тес прочитала напис під малюнком і завмерла від несподіванки.

Згідно з описом це був шифрувальний прилад, роторний шифратор раннього зразка, використовуваний збройними силами США в 1940-х роках.

На мить серце її зупинилося. Вона з подивом втупилася в напис.

У 1940-х роках, нічого собі — «раннього зразка»!

Заінтригована, вона прочитала всю статтю. Роторні шифрувальні прилади було винайдено аж в двадцятому сторіччі. Відкинувшись на стільці, Тес потерла лоба і посунула текст вгору до попереднього зображення і перечитала його опис. Безумовно, не одне і те ж, але досить схоже. У будь-якому разі — досконаліший, ніж однодискові шифрувальні прилади.

Якщо уряд США вважав свій шифрувальний прилад піонером серед аналогічних пристроїв, то недивно, що Ватикан прагнув козирнути одним із своїх шифраторів, який, схоже, випередив американський на якихось шістсот років.

Тес ніяк не могла заспокоїтися.

З усіх блискучих трофеїв, які можна було прихопити з собою, четвертий вершник вибрав саме цей загадковий прилад. Чому? Люди інколи колекціонують досить дивні речі, але не до такої ж міри! Можливо, він зробив це помилково. Ні — Тес відкинула цю думку. Судячи з його поведінки, вибір було зроблено зовсім не випадково.

Але це іще не все: він більше нічого не узяв. Схоже, йому був потрібен саме цей механізм.

Вона подумала про Амелію Ґейнс, більше схожу на дівчат, що рекламують шампуні, аніж на агента ФБР. Тес чудово розуміла, що слідчим необхідні факти, а не припущення. Проте після хвилини вагань вона пройшла в свою спальню, знайшла сумку, з якою була учора ввечері, і дістала візитну картку Ґейнс.

Поклавши картку на столик, Тес спробувала відтворити в пам'яті той момент, коли вершник узяв в руки шифратор: з якою обережністю він його підняв, як тримав, щось при цьому шепочучи.

З яким благоговінням він все це зробив!

Але що він вимовив? Тес було не до того в музеї, щоб надавати цьому велике значення, але зараз вона думала тільки про це. Вона спробувала зосередитися, викинувши все зайве з пам'яті і відтворивши сцену, коли вершник підняв шифрувальний прилад і щось сказав... але що? Думай, думай, хай йому грець!

Як Тес вже казала Амелії Ґейнс, вона не сумнівалася, що першим словом було Veritas. Але що потім? Veritas? Veritas і щось іще.

Veritas vos? Схоже на щось віддалено знайоме. Вона марно перебирала в пам'яті слова. Слова вершника перервали постріли, що пролунали за його спиною.

Тес вирішила, що їй нічого не лишається, як працювати з тим, що у неї є. Вона обернулася до комп'ютера, вибрала найпотужнішу пошукову систему і ввела слова «Veritas vos», отримавши понад двадцять дві тисячі відповідників. Така кількість була явно ні до чого. Достатньо було найпершої з них.

Ось вона — аж волає до неї.

Veritas vos liberabit.

Істина зробить вас вільними.

Вона отетеріло поглянула на слова: Істина зробить вас вільними.

Ось тобі й маєш.

Її майстерно проведена детективна робота дозволила всього лише озвучити одне з найбанальніших і заїжджених прислів'їв нашої епохи.

9

Гас Волдрон вийшов з метро, що на Двадцять третій Західній вулиці, і попрямував на південь.

Гас терпіти не міг цей район Нью-Йорка. Він не був великим прихильником забудови міста розкішними особняками, так званого «ушляхетнення». Навпаки: він був запеклим супротивником цієї тенденції. На своїй території він відчував себе в безпеці, тому що за комплекцією сам нагадував невеликий особняк. Але тут він явно вирізнявся своїми розмірами серед модно вдягнених чепурунів, що сновигали тротуарами в костюмах від кутюр'є та з двохсотдоларовими зачісками. Скоцюрбившись, він на декілька сантиметрів зменшив свій зріст. Але це не допомогло: Гас був велетнем, тож навіть чорне безформне пальто не могло приховати його кремезності. Але він нічого не міг вдіяти: пальто було потрібне, щоб приховувати його ношу.

Гас повернув на Двадцять другу вулицю і пішов на захід. Він мав пройти квартал від фешенебельного ресторану «Empire Diner», розташованого в центрі невеликого ряду антикварних магазинів. Проходячи мимо, він звернув увагу, що в більшості крамниць на вітринах виставлено всього одну або дві картини. Подумати тільки: деякі картини були навіть без рамок, і на жодній з них не було цінника!

Хай йому біс, як можна судити про цінність речі, якщо ви не знаєте, скільки вона коштує?

Тепер він був лише за двоє дверей від мети свого походу. Зовні торговий заклад Люсьєна Буссара скидався на антикварну крамницю розряду трохи вище від середнього. Власне вона нею й була, і навіть набагато більше. Фальшиві предмети старовини, монети і картини підозрілого походження згубно впливали на репутацію нечисленних оригіналів. Не можна сказати, щоб сусіди ставилися до нього з підозрою, бо Люсьєн мав свій стиль, він умів вибирати і чудово орієнтувався в антикварному бізнесі.

Дуже обережно, настроївши свої очі на сприйняття всього підозрілого, Гас пройшов повз крамницю Буссара, відлічивши двадцять п'ять кроків, потім зупинився і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Він удав, ніби збирається переходити вулицю, але, не помітивши нічого незвичного, повернувся назад і зайшов у крамницю, рухаючись, незважаючи на свої розміри, легко і швидко. А він умів рухатися легко і швидко. У тридцяти боях, у яких він брав участь, нікому не вдалося збити його з ніг. Хіба тільки в тих випадках, коли так було потрібно.

Опинившись усередині, Гас продовжував тримати руку в кишені, стискаючи «Беретту 92FS». Це була не його улюблена зброя, але разів зо два кулемет-пістолет сорок п'ятого калібру системи АРС давав осічку, до того ж після пам'ятного суботнього вечора було небезпечно носити з собою «Cobray». Гас швидко озирнувся довкола. У крамниці не було ані туристів, ані відвідувачів — тільки сам власник.

Людей Гас не любив. Та коли б і любив, то Люсьєна Буссара він не любив би все одно, тому що той був улесливим гівнюком із вкрадливими манерами. Вузькочолий і вузькоплечий, Люсьєн носив довге волосся, зібране ззаду в кінський хвіст.

Довбаний французький підар! — подумки охрестив його Гас.

Коли він зайшов, Люсьєн поглянув на нього з-за маленького столика на тонких ніжках, за яким працював. Нещира радісна посмішка на його обличчі свідчила про марну спробу приховати потіння і тремтіння, що почалися тієї ж миті. Мабуть, це було єдиним, що Гасу подобалося в ньому. Люсьєн завжди був насторожі, неначе чекаючи, що Гас у будь-який момент може його образити. От щодо цього він явно вгадав, козел грьобаний.

— А, це ти, Гасе! — Його ім'я прозвучало як «Гузє»; щоразу, коли Люсьєн його так називав, це збурювало у Гаса ще більшу неприязнь до нього. Обернувшись спиною до француза, Гас замкнув двері і, підійшовши до столу, пробурчав; «У комірчині хто-небудь є?»

Люсьєн заперечливо захитав головою.

— Mais non, mais non, voyons, окрім мене тут нікого немає. — У нього також була звичка неодноразово повторювати якісь безглузді французькі фрази. Мабуть, всі французи такі.

— Я не чекав тебе. Ти не попередив, що...

— Стули пельку, бовдуре, — визвірився Гас. — Я дещо для тебе маю, — усміхнувся він. — Дещо просто суперове.

З-під поли пальта Гас витягнув паперовий пакет і поклав його на стіл. Він озирнувся на двері і, переконавшись, що вони з Люсьєном перебувають поза увагою перехожих, дістав звідти щось загорнуте в газету. Дивлячись на Люсьєна, він заходився її розгортати.

Люсьєн від несподіванки аж рота роззявив, його очі жадібно спалахнули, коли Гас дістав принесену ним річ. Це був майстерно зроблений, оздоблений коштовними каменями золотий хрест завдовжки приблизно шістдесят сантиметрів.

Гас поклав хрест на розгорнуту газету і почув шипіння — то Люсьєн тяжко зітхнув.

— Mon dieu, топ dieu, — француз дивився на Гаса, закотивши очі; на його вузькому лобі враз виступив піт. — О Господи, Гасе!

Поза сумнівом, річ справила на нього враження.

Люсьєн знову подивився на хрест. Гас прослідкував за його поглядом — на газетній сторінці була фотографія музею.

— Так це з...

— Саме так, — самовдоволено посміхнувся Гас. — Не абищо, еге ж? Унікальна річ.

Рот Люсьєна нервово засмикався:

— Non mais, il est completement tare, се тес. Зрозумій, Гасе, я не можу навіть доторкнутися до нього.

Гасу і не потрібно було, щоб той торкався до хреста. Від Люсьєна вимагалося, що б він допоміг його продати. Останні півроку були для Гаса суцільною смугою невезіння. Він і раніше «попадав», але не так, як цього разу. Його скрутне становище погіршувалося ще й тим, що він заборгував людям, які контролювали його маркерів. Протягом всього свого життя, починаючи з того дня, коли він став достатньо високим та сильним, щоб спромогтися витрясати душу зі свого батька, п'яниці й бешкетника, Гас вселяв страх оточуючим його людям. Але зараз, вперше відтоді як йому виповнилося чотирнадцять, він відчув, що таке страх. Контролери маркерів, яким він заборгував, були з особливої «ліги», це були люди, несхожі на всіх досі йому відомих. Їм буде так просто і легко його убити, як йому — розчавити таргана.

За іронією долі перегони також запропонували йому вихід зі скрути, у яку він потрапив. Там він зустрів хлопця, який узяв його на справу з пограбування музею. І ось тепер він тут, незважаючи на те, що йому дали чіткі вказівки не намагатися продати будь-що з награбованого протягом шести місяців.

Та ну їх до бісової матері! Йому край потрібні гроші, і саме зараз.

— Послухай-но, нехай тебе не хвилює — звідки це, добре? — став напучувати Люсьєна Гас. — Твоє діло — знайти клієнта і визначитися з ціною.

Здавалося, що Люсьєна ось-ось вхопить грець.

— Non mais, стривай, Гасе, це неможливо. Зовсім неможливо. Лячно навіть доторкатися до нього зараз. Було би просто божевіллям...

Гас схопив Люсьєна за горло і наполовину витягнув його з-за столу, який захитався і ледь не перекинувся. Їхні обличчя майже торкалися одне одного.

— Та нехай хоч довбана ядерна бомба вибухне — мені начхати, — прошипів він. — Є люди, що колекціонують це лайно, і ти знаєш, де їх знайти.

— Надто рано, — пропищав Люсьєн, бо Гас, як і раніше, тримав його за горло.

Нарешті він відпустив француза, і той гепнувся на стілець.

— Не приймай мене за якогось недоумка! — гаркнув Гас. — Завжди буде зарано продаватиме це лайно, слушна година не настане ніколи. Тому вважаймо, що слушна година — це зараз. Крім того, ти знайомий з людьми, які куплять хрест саме тому, що їм чудово відомо: що це і звідки воно. Це ті «поведені» психи-жлоби, які готові віддати грубенькі гроші за подібну річ, щоб потім ловити кайф від думки, що вона замкнута у них в сейфі під сімома замками. Все, що від тебе вимагається, це знайти їх — і якнайшвидше. І не здумай надурити мене з ціною. Ти отримуєш десять відсотків, а десять відсотків від чого-небудь безцінного на дорозі не валяються, чи не так?

Люсьєн проковтнув слину, потер шию, потім дістав шовкову сіро-коричневу хустку і витер нею обличчя. Його оченята нервово забігали по лавці, а голова явно стала працювати в іншому напрямку. Він поглянув на Гаса і сказав:

— Двадцять.

Гас здивовано подивився на нього:

— Люсьєне, — він завжди вимовляв його ім'я на китайський манер — «Лю-шин», — дратуючи його, — а чи не забагато ти на себе береш?

— Аж ніяк. Для такої речі двадцять відсотків — це зовсім небагато. Аи moins. Беручи до уваги, що я дуже ризикую.

Гас знову протягнув руку до горла, але цього разу Люсьєн зреагував блискавично, відсунувши стілець назад, щоб убезпечити свою шию. Тоді Гас спокійно витягнув пістолет і, підійшовши ближче, приставив його до паху Люсьєна.

— Ніяк не второпаю, про що ти там триндиш, але торг тут недоречний, голубе мій. Я зробив тобі щедру пропозицію, а ти тільки й робиш, що намагаєшся скористатися ситуацією. Ти мене розчаровуєш, братане.

— Та ні, ось послухай, Гасе...

Гас прибрав зброю і знизав плечима.

— До речі, чи вдалося тобі подивитися того вечора найцікавішу частину по телевізору? Я маю на увазі надворі, з охоронцем у головній ролі. Видовищно, чи не так? До речі, трохи не забув: той меч і досі у мене, і повір, мені страх як сподобалося розмахувати ним, зображаючи такого собі Конана-варвара. Сподіваюсь, ти розумієш, про що йдеться...

Давши Люсьєну час добряче попотіти і обміркувати почуте, Гас глибоко замислився. Він чудово розумів, що якби у нього була сила-силенна часу, переляк Люсьєна був би йому тільки на руку. Та от саме часу йому катастрофічно бракувало. Хрест коштував цілого багатства, яке — цілком можливо — вимірювалося семизначним числом, але зараз треба було брати те, що дають, і радіти. Аванс, отриманий ним за згоду вчинити напад на музей, дав йому змогу виграти час. Тепер треба скинути з себе цих п'явок-кредиторів.

— Ось що я тобі скажу, — звернувся він до Люсьєна. — Якщо вигідно продаси, то я з'їду на п'ятнадцять.

Він помітив, як блиснули хитрі очиці Люсьєна — клієнт дозрів.

Люсьєн висунув шухляду і дістав мініатюрну цифрову камеру. Він запитально подивився на Гаса знизу вгору:

— Мені треба...

Той кивнув.

— Та клацай хоч до непритомності!

Люсьєн зробив кілька знімків хреста, мабуть подумки прокручуючи список потенційних клієнтів.

— Я маю декому зателефонувати, — сказав він. — Дай мені декілька днів.

Це не влаштовувало Гаса. Йому були потрібні гроші і свобода, яку вони забезпечать. Гасу також треба було на якийсь час вшитися з міста, доки не вляжеться галас, пов'язаний з нападом на музей. І все це він потребував зараз.

— Та ні. Справа невідкладна. Даю максимум два дні.

Знову він побачив, як якісь схеми прокручуються за пеленою очей Люсьєна. Мабуть, думає про те, як домовитися з покупцем і виторгувати собі жирний куш за обіцянку збити ціну продавця, хоча продавець вже і так пішов на поступки. Хитрий маленький вилупок. Гас вирішив, що через декілька місяців, коли все утрясеться, він із задоволенням прийде до Люсьєна з іще одним візитом — останнім.

— Приходь завтра о шостій, — сказав той. — Нічого не обіцяю, але зроблю все, що зможу.

— Впевнений. — Гас узяв хрест, знову загорнув його і дбайливо поклав до однієї з внутрішніх кишень пальта. До іншої він поклав пістолета. — Завтра, — похмуро посміхнувшись Люсьєну, сказав він і вийшов на вулицю.

Люсьєна все іще лихоманило, поки він спостерігав, як бурмило Гас дійшов аж до рогу і щез із виду.

10

— Тільки цього зараз і бракувало! — пробурмотів Йенсон, коли Рейлі вмостився у кріслі напроти свого шефа. За столом заступника начальника відділу на Федерал-плазі вже сиділи Амелія Ґейнс, Роджер Блекберн, який займався розслідуванням тяжких злочинів у складі групи зі знешкодження особливо небезпечних злочинців, а також двоє його заступників.

Комплекс, що складався з чотирьох урядових будівель на Нижньому Мангеттені, знаходився у кількох кварталах від «нульової позначки» — місця, де колись стояли башти-близнята Всесвітнього торгового центру. Тут працювало двадцять п'ять тисяч урядових службовців, а також розміщувався Нью-Йоркський оперативний відділ ФБР. Сидячи тут, Рейлі відчував полегшення, бо дістав можливість відсторонитися від безперервного шуму, що панував у робочих кабінетах і коридорах. Він спіймав себе на думці, що відносно спокійна атмосфера власного кабінету його начальника була тим єдиним, у чому він міг позаздрити Йенсону.

У ранзі заступника начальника Нью-Йоркського оперативного відділу протягом декількох років Йенсон тягнув на своїх плечах важку ношу. Наркоторгівля і організована злочинність, тяжкі й особливо небезпечні злочини, фінансові порушення, контррозвідка і остання паршива вівця цього одіозного стада — внутрішній тероризм, тобто основні сфери діяльності бюро, буяли пишним цвітом. Чисто зовні Йенсон цілком підходив для своєї роботи: він мав солідну статуру колишнього футболіста, а сиве волосся обрамляло вольове обличчя з безпристрасно холодним виразом. Проте його зовнішність аж ніяк не пригнічувала тих людей, що працювали під його керівництвом протягом достатньо тривалий час. Вони швидко засвоювали одну річ: якщо Йенсон був з вами в одній команді, то ви могли з упевненістю розраховувати на те, що він, як бульдозер, змете будь-яку перешкоду на вашому шляху — окрім, як люблять тепер говорити, ваших проблем з податківцями і, природно, вашої смерті. Але якщо ви матимете необережність заступити йому дорогу, то тоді у вас з'явиться слушна нагода подумати про втечу з країни.

Зараз, коли Йенсону залишалися лічені місяці до пенсії, Рейлі чудово розумів, чому його бос не в захваті від такого резонансного злочину, яким був «Музрейд» — саме так охрестили поліцейські справу про пограбування музею. Певна річ — засоби масової інформації смакували цю трагічну подію. Це не було звичайне збройне пограбування. Це був повномасштабний рейд, наліт. Стрільба з автоматичної зброї вивела Нью-Йорк на перше місце в рейтингу злочинності. У заручники взяли дружину мера. На очах у всіх було убито людину; не просто застрелено, а обезголовлено, і не просто в наглухо обгородженому, призначеному для страт дворі в якійсь близькосхідній диктаторській країні, а тут, на Мангеттені, на П'ятій авеню.

Та ще і з трансляцією у прямому ефірі по телебаченню.

Рейлі перевів погляд з Йенсона на прапор і емблему бюро, що висіли на стіні за його спиною, потім знову на боса, який, поклавши лікті на письмовий стіл, глибоко і стурбовано зітхнув.

— Коли ми спіймаємо цих покидьків, я поясню їм, як необачно вони вчинили, — сказав Рейлі.

— Не маю сумнівів, — відповів Йенсон і подався вперед, пильно і суворо вдивляючись в обличчя викликаних підлеглих. — Гадаю, немає потреби розказувати вам про кількість дзвінків і про тих поважних персон, які телефонують нам у зв'язку з тим, що сталося. Я хочу почути, на якому етапі розслідування ми перебуваємо і яких заходів збираємося вжити.

Рейлі, поглянувши на інших, заговорив першим.

— Попередні результати криміналістів нічого конкретного не дали. Окрім гільз і коней, ці типи нічого після себе не залишили. Експерти сушать голову, як вести розслідування з такою малою кількістю доказів.

— Можна подумати, що це вперше, — устряв в розмову Джордано.

— Як би там не було, але, судячи з гільз, бандити були озброєні кулеметами-пістолетами «Cobray М11» та «Мікро Узі». Родже, твої хлопці над цим працюють?

Блекберн кашлянув, прочищаючи горло. Він був природженим поліцейським, якому недавно вдалося провести операцію з розгрому найпотужнішої наркодистриб'юторської мережі у Гар лемі, в результаті якої було арештовано понад двісті людей.

— Як на мене, то це — цілком рядова зброя. Ми саме проглядаємо відеозаписи. Я не надавав би їхньому озброєнню так багато уваги. В усякому разі такому, яке у них було під час нальоту. І навряд чи наші клієнти придбали свої автомати через Інтернет.

Йенсон кивнув:

— А про коней що відомо?

Рейлі вів далі:

— Поки що нічого. Звичайні сіро-коричневі мерини. Ми перевіряємо їх за списком зниклих коней, відстежуємо, звідки взялися сідла, але знову ж таки...

— Вдалося знайти тавро або мікрочіпи?

Беручи до уваги той факт, що в країні протягом року крадуть понад п'ятдесят тисяч коней, застосування ідентифікаційних міток на конях дедалі більше поширювалося. Особливо популярним був метод холодного таврування. Він передбачав використання максимально охолодженого пристрою для таврування з метою зміни структури клітин, що відповідають за колірну пігментацію тварини. У результаті на тому місці, до якого прикладалося клеймо, росло волосся білого кольору, а не природного. Другим, менш популярним способом було використання шприца для введення під шкіру тварини крихітного мікрочіпа із запрограмованим ідентифікаційним номером.

— Чіпів поки що не знайдено, — відповів Рейлі, — але ми здійснюємо повторне сканування. Мікрочіпи настільки малі, що коли ви не знаєте заздалегідь, де вони знаходяться, то їх не так вже й легко знайти. Знаходження ускладнюється ще й тим, що чіпи зазвичай ховають в найменш помітних місцях, щоби збільшити шанси їхнього виявлення, якщо вдасться повернути вкраденого коня. Позитив полягає в тому, що знайдені в парку коні мають мітки холодного таврування, але цих тварин таврували повторно, тому немає змоги щось розібрати. Хлопці з лабораторії сподіваються, що їм вдасться щось отримати шляхом розмежування різних способів таврування, щоб таким чином вийти на початкове.

— А що там у нас відомо про екіпіровку і середньовічне залізяччя? — звернувся Йенсон до Амелії Ґейнс, яка опрацьовувала цю версію розслідування.

— Тут знадобиться більше часу, — сказала вона. — Зазвичай, обладунки такого типу виробляють умільці-кустарі, розкидані по всій країні. Особливо цікаво, що палаші були справжніми, а не маскарадно-бутафорськими. Думаю, нам вдасться що-небудь розкопати.

— Отже, хлопці просто випарувалися в повітря, чи не так? — Йенсон явно втрачав терпіння.

— Мабуть, на них чекали машини. Парк має два виходи неподалік від того місця, де вони кинули коней. Ми розшукуємо свідків, але поки безуспішно, — підтримав розмову Джордано. — Коли чотири молодики, розосередившись, виходять з парку в цей час, увечері, їм легко залишитися непоміченими.

Йенсон знову сів, злегка кивнувши головою, без особливого успіху намагаючись зістикувати шалену кількість інформації, а також скерувати свої думки у потрібне русло.

— Отже, на чому ми зупинимося? Є які-небудь пропозиції?

Рейлі окинув поглядом всіх присутніх і знову узяв слово:

— Це досить-таки заплутана історія. Перше, що спадає на думку — це скласти «список ліквідних трофеїв».

Крадіжки антикварних речей, особливо, якщо це загальновідомі предмети, зазвичай здійснюються на замовлення або за попередньою домовленністю з колекціонерами, які не проти заволодіти реліквіями, навіть якщо вони ніколи не зможуть показати їх комусь. Але від першої миті по приїзді до музею Рейлі відразу виключив ймовірність замовленої крадіжки. Викраденнями на замовлення майже завжди займалися злодії-професіонали. Їзда верхи П'ятою авеню не свідчила на користь професіоналізму. А вчинений бедлам і, тим більше, обезголовлення, взагалі ні в які ворота не лізли.

— Гадаю, тут всі «за», — вів далі Рейлі. — Але попередні висновки є суперечливими. За цим злочином криється щось більше, аніж зухвалий грабунок безцінних реліквій. Якщо ви хочете викрасти антикварні штучки, все, що вам потрібно — це вибрати тихий, дощовий ранок у вівторок, проникнути всередину до появи відвідувачів, пред'явити свій «Узі» як найвагоміший аргумент, і — беріть, що хочете. Більше шансів залишитися непоміченим, менше ризику. Натомість, наші браві хлопці обирають найжвавіший, з масою охоронців на кожному кроці, момент, щоб влаштувати своє пограбування. Таке враження, що вони хотіли подражнити нас, заплутати. Звичайно, вони здобули трофеї, але, гадаю, їхньою метою була й демонстрація чогось іще.

— А чого саме? — запитав Йенсон.

Рейлі знизав плечима.

— Ми над цим працюємо.

Йенсон звернувся до Блекберна:

— А ви згодні?

Блекберн кивнув.

— Подивімося на справу з другого боку. Ким би не були ці хлопці, для натовпу вони були справжнісінькими героями. Вони забрали те, про що ці напхані кокаїном віслюки мріють, коли, підключивши свої ігрові приставки, віртуально виходять на справу і займаються грабунком. Я побоююся, як би дії цих покидьків не дали поштовх новій моді. Але мені теж здається, що нальотниками керувало щось більше, аніж просто намір поживитися.

Йенсон озирнувся на Рейлі.

— Ну що ж, ця версія — твоє дитя, на ній поки і зупинимося.

Рейлі подивився на Йенсона і спокійно кивнув. «Дитя» було тут не зовсім підходящим словом, точніше — зовсім непідходящим. Усе це було більше схожим на лютого бурмила вагою в тонну, з яким йому доведеться добряче пововтузитися. Нараду перервала поява стрункого, непоказно вдягненого чоловіка в коричневому твідовому костюмі й у білій сорочці зі стоячим комірцем. Йенсон підвівся з-за столу і, простягнувши свою величезну лапу, привітався з незнайомцем.

— Монсеньйоре, я радий, що ви знайшли для нас час. Сідайте, будь ласка. Усім — увага, це монсеньйор Де Анґеліс. Я обіцяв архієпископу, що ми дамо йому змогу взяти участь у нараді й чекаємо на посильну допомогу.

Йенсон продовжив знайомити Де Анґеліса з працівниками. Вкрай рідко дозволялося стороннім бути присутніми на такій важливій нараді, але нунцій, посол Ватикану в США, потелефонувавши, кому слід, дістав «добро».

Чоловіку було років під п'ятдесят, визначив Рейлі. Його акуратно підстрижене темне волосся утворювало ідеальні похилі арки біля скронь, з інеєм сивини поверх вух. Окуляри Де Анґеліса були злегка захватаними, він здавався привітним і ненав'язливим, коли агенти називали йому свої імена і посади.

— Будь ласка, не звертайте на мене уваги, — сказав він, сідаючи.

Йенсон злегка похитав головою, не погоджуючись з ним.

— Поки що наявні у нас докази не дали якихось конкретних результатів, отче. Побоюючись схилитися до хибної версії, ми поки що обмінялися думками та інтуїтивними припущеннями, що стосуються можливих учасників нальоту.

— Зрозуміло, — мовив Де Анґеліс.

Йенсон обернувся до Рейлі, який, відчуваючи незручність через передану йому естафету, продовжив. Він знав, що має якнайскоріше ввести монсеньйора в курс справи.

— Ми саме говорили, що це, очевидно, не просте пограбування музею. Спосіб, у який його здійснили, вибір часу — все вказує, що це було не просто збройне пограбування, а явно щось більше.

Де Анґеліс стулив губи, розмірковуючи над можливими наслідками щойно сказаного.

— Ясно.

— Перше, що спадає на думку, — продовжив Рейлі, — це ісламські фундаменталісти, хоча в даному випадку я упевнений у їхній непричетності.

— Чому ви так думаєте? — запитав Де Анґеліс. — Як це не сумно, вони не приховують своєї ненависті до нас. Я упевнений, ви пам'ятаєте, яка здійнялася буча, коли пограбували музей в Багдаді. Одразу ж з'явилися заяви про подвійні стандарти, залунали усілякі звинувачення, були прояви ненависті. Тамтешні люди довго зберігають недобру пам'ять про такі події.

— Повірте мені, їхні дії зовсім не відповідають мусульманському менталітету. Абсолютно не відповідають. Зазвичай, вони нападають відкрито. Ці хлопці люблять афішувати свої «подвиги» і поводяться, як камікадзе. До того ж, було б анафемою для будь-якого мусульманина-фундаменталіста надіти на себе одяг із зображенням хреста. — Рейлі подивився на Де Анґеліса, який, здавалося, приставав до тієї самої думки. — Звичайно ж, ми все перевіримо. Не можна відкидати і цю версію. Але я б поставив на іншу конячку.

— Ти думаєш, це справа селюків?..

Йенсон використав політично некоректний синонім поняття «терористи-провінціали»[2].

— А що — цілком імовірно, — знизавши плечима, кивнув Рейлі, демонструючи свою обізнаність. Ні з ким не пов'язувані екстремісти, «самотні вовки», а також жорстокі доморощені радикали щодня завдавали йому не менше клопоту, аніж іноземні терористи.

Де Анґеліс був збентежений:

— А що в даному випадку означає «селюки»?

— Місцеві терористи з периферії, отче. Угруповання з безглуздими назвами типу орден «Мовчазне братство», що, в основному, сповідують ідеологію ненависті, відому як «Істинне християнство», яка, наскільки мені відомо, по суті є досить дивним спотворенням дорогих усім вірянам понять.

Монсеньйор неспокійно завовтузився.

— Я завжди вважав подібних людей за фанатичних християн.

— А інакше їх і не назвеш. Але не забувайте: ви маєте на увазі Ватикан, Католицьку церкву. Що ж стосується цих типів, то вони — не прибічники Риму, святий отче. Їх віровідступницькі церкви, жодна з яких, між іншим, навіть віддалено не схожа на католицьку, не визнаються Ватиканом. Люди вашого кола ясно дають зрозуміти, що вони не хочуть мати нічого спільного з ними, і для цього є поважні причини. Те, що їх об'єднує — крім перекладання всіх своїх нещасть на негрів, євреїв та гомосексуалістів, — це ненависть до цивілізованих урядів, до нашого зокрема, до вашого — за аналогією. Ми для них — втілення всемогутнього Сатани — ярлик, який, як це не дивно, причепив нам іще Хомейні...

Пам'ятаєте — ці типи висадили у повітря урядову будівлю в Оклахома-Сіті[3]? І це були християни-американці. Такого «добра» вистачає скрізь. Ми нещодавно затримали одного парубка з Філадельфії, на якого полювали тривалий час. Він був членом «Арійської нації»[4] — нового відгалуження церкви синів Ієгови. Так от: цей хлопець раніше був у них відповідальним за зв'язки з ісламістами. Є підстави припускати, що в цій ролі він намагався налагодити зв'язок з антиамериканськи настроєними мусульманськими екстремістами після терактів, скоєних одинадцятого вересня.

— Ворог мого ворога, — задумливо вимовив Де Анґеліс.

— Саме так, — погодився Рейлі. — Ці хлопці мають вельми спотворене світосприйняття, отче. І нам необхідно спробувати зрозуміти, що вони хотіли сказати своїм позбавленим здорового глузду сценарієм.

У кабінеті ненадовго запанувала тиша. Потім слово узяв Йенсон:

— Гаразд. Наскільки я розумію, саме цим ви і хочете зайнятися.

Рейлі незворушно кивнув.

Йенсон звернувся до Блекберна:

— Родже, ти і досі схиляєшся до думки, що це — звичайнісіньке пограбування?

— Впевнений. Нам слід розробляти обидві версії, доки що-небудь не з'ясується, а потім оберемо найімовірнішу.

— Що ж, тоді приступаємо. Отче, — звернувся він до Де Анґеліса, — нам би дуже допомогло, якби ви змогли забезпечити нас максимально деталізованим списком викрадених речей. Кольорові фото, вага, розміри, всі описи, які є. Ми маємо попередити, кого слід.

— Зрозуміло.

— До речі, щодо експонатів, отче, — втрутився Рейлі, — один із вершників, схоже, цікавився лише одним предметом: ось цим, — сказав він, дістаючи збільшене зображення відеокадру, знятого камерами стеження в музеї. На фото був четвертий вершник з шифратором у руках. Рейлі вручив монсеньйору фото зі словами: — Згідно з каталогом виставки, цей предмет називається «багатошестеренчастий роторний шифратор». — Витримавши паузу, він запитав: — Чи ви, бува, не знаєте — чому він вибрав саме цей експонат, проігнорувавши все золото і коштовні камені?

Де Анґеліс поправив окуляри, вивчаючи фотографію, і заперечливо похитав головою:

— На жаль, мені мало що відомо про цей... механізм. Він видається мені цінним з інженерної точки зору. Всі полюбляють час від часу похизуватися своєю ерудицією. Навіть моїм братам, які складали список експонатів для виставки, ця вада, на жаль, теж притаманна.

— Так, може, вам слід зв'язатися з ними? Може, вони згадають, чи не зверталися, бува, до них раніше з приводу цього шифратора якісь колекціонери?

— Я неодмінно займуся цим пристроєм.

Йенсон окинув присутніх поглядом. Усі завмерли.

— Ну що ж, хлопці, — сказав він, поправляючи папери, — будемо ловити цих психів.

Після того, як всі вийшли з кабінету, Де Анґеліс підійшов до Рейлі і потиснув йому руку.

— Дякую вам, агенте Рейлі. Певен, що нашою проблемою займаються справжні професіонали.

— Не хвилюйтеся, ми дістанемо їх, святий отче. Щось обов'язково на них виведе.

Монсеньйор пильно подивився йому в очі, наче вивчаючи його.

— Можете називати мене Майкл.

— Якщо ви не заперечуєте, я дотримуватимуся звернення «святий отче». Якось важко порушувати звичку.

Де Анґеліс здивовано запитав:

— Так ви католик? — Рейлі кивнув. — І ходите до церкви? — Де Анґеліс опустив очі, несподівано знітившись. — Вибачте, я не мав бути таким настирливим. Мені теж важко порушувати деякі свої звички.

— Не переймайтеся. Все гаразд. Так, я відвідую церкву.

Де Анґеліс не приховував, яке приємне враження справили на нього слова Рейлі.

— Знаєте, види нашої діяльності досить схожі. Ми обидва допомагаємо людям співіснувати зі своїми гріхами.

Рейлі посміхнувся.

— Цілком можливо, але ж... Бачите, ми маємо справу з грішниками дещо іншого калібру.

— Так, це дуже бентежно... Кепські справи в цьому світі. — Він замовк, подивився на Рейлі і промовив: — І це робить нашу роботу ще більш значущою.

Монсеньйор помітив, що Йенсон дивиться в їхній бік; йому здалося, що він кличе його.

— Я вірю у вас, агенте Рейлі. Упевнений, що ви їх знайдете, — сказав чоловік зі стоячим комірцем і пішов.

Рейді провів його поглядом, а потім узяв зі столу відеокадр. Перш ніж покласти його в теку, він ще раз уважно подивився на нього. У кутку фотографії, яка була нечіткою через слабку роздільну здатність об'єктива камери стеження, він виразно роздивився жінку, яка, скоцюрбившись, з широко розкритими від страху очима визирала з-за шафи. Вона дивилася на вершника і на пристрій у його руках. Завдяки відеозапису, він упізнав у ній блондинку, яка, як йому пам'яталося, була в той злощасний вечір у музеї. Рейлі подумав про те важке випробування, якого їй довелося зазнати, про те, який переляк вона, мабуть, пережила, і пожалів її. Він сподівався, що з нею все гаразд.

Рейлі поклав фотографію назад у швидкозшивач. Йдучи з кабінету, він не переставав думати про слово, яке вжив Йенсон, — психи.

Тільки психів йому і бракувало!

Визначити мотив злочину, коли його скоюють люди при повному розумі, достатньо складно. Дізнатися, що коїться в голові у божевільного, часто неможливе взагалі.

11

Клайв Едмодсон був блідий, але не нагадував людину, якій рани завдають багато страждань, — відзначила подумки Тес, побачивши його на лікарняному ліжку.

Вона знала, що один із коней, позадкувавши, зачепив його і штурхонув на підлогу. А люди, що в паніці розбігалися, примудрилися зламати йому три ребра. Переламані ребра знаходилися дуже близько до легенів і завдавали багато незручностей, тому, враховуючи вік Клайва, загальний стан його здоров'я, а також його напружений спосіб життя, лікарі Нью-Йоркської пресвітеріанської лікарні вирішили залишити його на кілька днів для обстеження.

— За мною тут чудово доглядають — повний коктейль послуг, — похвалився він, вказуючи очима на індивідуальний комплект життєзабезпечення, що звисав із стійки. — Мені нема на що скаржитися.

— Але це зовсім не той коктейль, яким ти збирався мене пригостити, — пожартувала Тес.

— Шкода, що все так сталося.

Поки він сміявся, вона, дивлячись на нього, вагалася: говорити чи ні про істинну причину її візиту.

— Ти налаштований на розмову?

— Безумовно. Тільки мені не хотілося б у котрий раз говорити про те, що відбулося в музеї. Обслуговуючий персонал тільки про це і хоче чути, — зітхнув він з досадою. — Я, звичайно ж, їх розумію, але...

— Мушу зізнатися, моя тема має непряме відношення до того, що сталося, — збентежено повідомила йому Тес.

Клайв подивився на неї й посміхнувся.

— Викладай, що там у тебе?

Тес повагалася, але потім вирішила говорити відверто.

— Коли ми базікали в музеї, ти часом не звернув увагу — на що я дивилася?

Він заперечливо похитав головою.

— Це був пристрій, що за своєю формою нагадує коробку з виступаючими кнопками та важелями. У каталозі він називається «багатошестеренчастий роторний шифратор».

Клайв в роздумі наморщив лоба.

— Ні, не помітив. — Як він міг що-небудь помітити, коли там була вона! — А що?

— Один із вершників забрав його, більше нічого не узявши.

— Ну то й що?

— А тобі це не видається дивним? З усіх безцінних речей, що там були, він узяв тільки цей пристрій. До того ж, схопивши його, він з відстороненим виглядом став виконувати якийсь дивний ритуал.

— Нічого незвичайного я в цьому не бачу. Мабуть, це справжній фанатик-колекціонер маловідомих шифрувальних пристроїв. Інтерполу час бити на сполох. Не виключено, що наступна в списку — шифрувальна скриня «Enigma». — Він кинув на неї іронічний погляд. — Люди колекціонують ще й не такі речі!

— Годі блазнювати, — приструнила його вона. — Той рицар навіть вимовив одну фразу, тримаючи шифратор перед собою: «Veritas vos liberabit».

Клайв уважно подивився на неї.

— Veritas vos liberabit?

— Так, я упевнена, що саме це він сказав.

Клайв на мить замислився і, посміхнувшись, мовив:

— Молодчага Тес! Ти не лише узріла заповзятого колекціонера шифрувальних пристроїв. Тобі навіть вдалося віднайти фразу, яка виводить нас на Джонса Гопкінса. Це звужує пошук.

— Джонс Гопкінс?

— Саме він.

— Не зрозумію, куди ти хилиш, — Тес здавалася зовсім розгубленою.

— Це університетський девіз: Veritas vos liberabit — Істина зробить вас вільними. Повір мені: хто-хто, а я знаю, бо я там навчався. Ці слова навіть входять у нашу традиційну студентську пісню — оду Джонсу Гопкінсу, — і Клайв проспівав, — викладачі розумні нехай навчають нас, і знання прибуватиме, ростиме повсякчас... — дивлячись на Тес і втішаючись через її розгублений вигляд.

— Ти думаєш, що?.. — і тут вона помітила в його очах самовдоволений вираз. — Клайве, облиш ці дурощі!

Той винувато опустив голову.

— Гаразд, це — або те, що я сказав, або твій вершник — чимось незадоволений відставний агент ЦРУ Невже ти не знаєш, що цей напис — перше, що впадає в очі при вході у їхню будівлю в Ленглі[5]? — Упереджуючи її запитання, він додав: — Ти явно Тома Кленсі начиталася, ось що я тобі скажу.

Роздратована Тес похитала головою: як це вона могла так дешево купитися?

І тут Клайв здивував її.

— Ти знаходишся не так вже й далеко від істини. Усе збігається.

— Що ти хочеш цим сказати? — Вона помітила, що його обличчя стало серйозним.

— Який був на рицарях одяг?

— Що значить — який одяг?

— Я першим поставив запитання.

Вона не зрозуміла, на що він натякає.

— На них було стандартне середньовічне спорядження: кольчуги, мантії, шоломи.

— А що іще? — із єхидством у голосі запитав він. — Щось конкретніше?

Тес здогадалася, що Клайв просто підбиває її. Вона спробувала відновити в пам'яті вигляд рицарів, що громили музей.

— Ану стривай...

— На них були мантії з червоними, криваво-червоними хрестами.

З її напруженого обличчя було видно, що вона не розуміє, до чого він хилить.

— Хрестоносці?

Клайву явно подобалося її піддражнювати.

— Вже тепліше. Нумо, давай! Тобі ні про що не говорять їхні своєрідні хрести? Червоний хрест на лівому плечі, другий — на грудях?

І тут її осяяло:

— Тамплієри!

— Відповідь остаточна?

Думки плуталися у неї в голові. Це іще ні про що не говорить.

— Ти безперечно маєш рацію: вони були вдягнені як тамплієри. Але ж їхнє вбрання іще ні про що не свідчить. Це типовий вигляд хрестоносця, правда ж? Можна припустити, що бандити скопіювали перше зображення рицаря-хрестоносця, яке потрапило їм на очі. Майже напевне ним мав виявитися тамплієр, бо про цей орден відомо набагато більше, ніж про інші.

— І я так думав спочатку. Спершу я не надав цьому значення. Тамплієри, поза сумнівом, є найбільш відомим (скоріш — сумно відомим) рицарським орденом, що має відношення до хрестових походів. Проте твоя латинська ключова фраза змінює всю картину.

Тес впритул подивилася на Клайва, відчайдушно намагаючись вгадати хід його думок. Але він мовчав. Її терпінню настав кінець.

— Чому змінює?

— Veritas vos liberabit — пам'ятаєш? Це не тільки фраза. Це ще і напис на одному із замків в місцевості Лангедок, на півдні Франції. — І витримавши паузу, додав: — На замку тамплієрів.

12

— На якому замку? — ледь чутно запитала Тес.

— Шато Бланшфор, біля Альбі. Напис красується на найвиднішому місці: на перемичці воріт, що ведуть до замку. — Veritas vos liberabit. Істина зробить вас вільними.

Фраза збурила в Едмондсона вир спогадів.

Тес спохмурніла: щось не зістиковувалося.

— Хіба тамплієрів не було розпущено, — і тут же похопилася, оскільки вжила не зовсім точне слово, — заборонено в чотирнадцятому сторіччі?

— Якщо точніше — 1314 року.

У такому разі дата не збігається. У каталозі шифратор датується шістнадцятим сторіччям.

Едмондсон замислився.

— Можливо, вони помилилися з датою. Треба зазначити, що чотирнадцяте сторіччя — не найкращий період в історії Ватикану, швидше — навпаки. 1305 року Папа Римський, Клемент V, маріонетка жорстокого французького короля Філіппа Вродливого, був змушений покинути Ватикан і перенести папський престол до Авіньйона, що у Франції. Саме у цей період він увійшов у змову з королем з метою знищити тамплієрів. Папському престолу судилося затриматися у Франції на довгий час. Протягом наступних сімдесяти років, що увійшли в історію як папство у Вавилонії, папський престол повністю контролювався Францією до тих пір, поки Папа Григорій XI не поклав цьому край, повернувшись до Рима, ваблений загадковою Катрін Сієнською. Якщо механізм датується чотирнадцятим століттям, тоді, швидше за все, він був сконструйований навіть не в Римі.

— Тим паче що його створили тамплієри.

— Ото ж бо і воно.

Тес знову завагалася.

— Як ти думаєш, мені дійсно вдалося щось намацати, чи я просто хапаюся за соломинку?

— Заспокойся, я гадаю, що тут, ясна річ, має бути якийсь зв'язок. Але наскільки мені відомо, тамплієри не підпадають під сферу твоєї компетентності — чи не так?

— Лише на якихось кілька тисяч літ, — посміхнувшись, відповіла Тес. Її темою була історія Ассирії, а щодо тамплієрів, то вони для неї були як темний ліс.

— Тобі слід проконсультуватися у фахівця з тамплієрів. Я знаю декількох людей, які є достатньо обізнаними і могли б тобі допомогти: Марті Фолкнер, Вільям Венс і Джеб Сіммонс. Фолкнеру, мабуть, вже 80 із гаком, тому користі з нього буде мало. З Венсом я давно не бачився, а от Сіммонс, наскільки я знаю, зараз в Нью-Йорку.

— Біл Венс?

— Ти що — його знаєш?

Це було близько десяти років тому. Вільям Венс заїхав до них на розкопки, де Тес була разом із батьком. Вони тоді працювали у північно-східній частині Туреччини, біля підніжжя гори Арарат. На жаль, через військових їм не вдалося проводити розкопки там, де вони розраховували. Їй згадалося, що її батько, Олівер Чайкін, поводився з Венсом на рівних, що робив дуже рідко у стосунках з людьми. Вона і досі могла чітко собі його уявити: високий, симпатичний чоловік, років на п'ятнадцять за неї старший.

Венс був сама чарівність, завжди прагнув допомогти і підтримати її. Вона відчувала себе огидно у той час: гидотні польові умови несприятливо позначалися на її самопочутті: вона була вагітна, що було вельми не до ладу. Але, незважаючи на те, що він був ледве знайомий з нею, Венс, здавалося, співчував її проблемам і дискомфорту. Він поводився з нею так ласкаво і ніжно, що завдяки йому вона стала відчувати себе добре, забуваючи, що насправді їй було страшенно погано, вважала себе за красуню, усвідомлюючи, що має жахливий вигляд. А найцікавіше — він не дав ані найменшого натяку, що своєю увагою до неї він розраховував на взаємність. Зараз Тес відчувала себе дещо бентежно від думки, що вона була тоді трохи розчарована його недвозначно платонічним ставленням до неї, тому що їй він вельми сподобався. Під кінець свого перебування в таборі вона відчула, що у нього з'явилося щось віддалено схоже на взаємне почуття до неї. Втім, це досить спірне питання, якщо говорити про шанси жінки на взаємність з боку чоловіка, якщо дама, будь вона навіть Міс Всесвіт, перебуває на сьомому місяці вагітності.

— Одного разу я з ним зустрічалася. Він приїздив до мого батька. — Трохи помовчавши, вона додала: — Хоча я вважала, що він фахівець з історії Фінікії.

— Так, дійсно, але ж ти в курсі, що трапляється, коли мова заходить про тамплієрів. Усе, що має до них відношення, асоціюється з археологічною порнографією. Виявляти до них цікавість рівнозначно професійному самогубству. Дійшло до того, що всі намагаються приховати, що всерйоз займаються ними. На їхній історії паразитує безліч навіжених, схиблених на усіляких теоріях змови. Ти, звичайно ж, знаєш, що із цього приводу сказав Умберто Еко?

— На жаль, не знаю.

— Якщо хтось колись порушить тему тамплієрів, значить він збожеволів.

— Мені коштує нелюдських зусиль сприймати ці слова як комплімент у мій бік.

— Та облиш. У цій справі я — на твоєму боці. Ними повинні займатися професіонали. Але, як я вже сказав, Венс не траплявся мені на очі протягом декількох років. Останній раз, коли я про нього чув, він знаходився в Колумбії. Будь я на твоєму місці, я звернувся б до Сіммонса. Мені не складе труднощів вас звести.

— Чудово, — повеселішала Тес.

З-за дверей визирнула медсестра:

— У вашому розпорядженні п'ять хвилин. Мені необхідно узяти аналізи.

— Яке щастя, — простогнав Клайв.

— Так ти влаштуєш нашу зустріч?

— Можеш не сумніватися. Сподіваюся, коли я випишусь, ти не відмовишся пообідати зі мною і розказати, як ідуть справи.

Тес пригадала останній обід з Едмондсоном. Це було у Єгипті. Після того як вони разом напірналися донесхочу на рейді Александрії, досліджуючи залишки затонулого корабля з Фінікії, він, надудлившись місцевої горілки, невпевнено запропонував їй провести з ним ніч. Діставши ввічливу відмову, він заснув просто в ресторані.

— Звичайно ж, не відмовлюсь, — сказала Тес, подумавши при цьому, що матиме іще достатньо часу, щоб вигадати якісь відмовки — і відразу ж усоромилася своєї брехні.

13

Люсьєн Буссар обережно рушив до протилежної стіни лавки.

Дійшовши до вікна, він з побоюванням визирнув на вулицю з-за корпусу фальшивого годинника «Ормолу», а потім на деякий час завмер, глибоко замислившись. Це не зашкодило йому відзначити, що годинник необхідно почистити. Потім Люсьєн повернувся до столу і поставив його на газету, з якої на нього дивилися фотографії нальоту на музей.

Він провів пальцем по знімках, розгладжуючи газетні складки.

Назад шляху немає, я вже устряв в цю справу.

Треба терміново щось робити. Ось тобі й маєш альтернативу: Гасу не складе труднощів убити його, якщо він нічого не робитиме, а якщо він зробить що-небудь не так — теж приб'є як муху.

У нього залишався лише один вихід, і він вже думав про нього, коли Гас, знаходячись тут, у лавці, погрожував йому. Відмовити Гасу, особливо враховуючи те, що він накоїв у музеї, було вкрай небезпечно. Але завдяки «танцю з шаблями» поряд з музеєм, де Гас зображав Конана, у Люсьєна з'явилася впевненість, що він має шанс себе убезпечити. Навряд чи бурмило Гас встигне вийти із в'язниці, щоб помститися йому. Якщо влада не змінить закон і не прикінчать його за допомогою смертельного уколу, Гасу світить довічне ув'язнення — не інакше.

Не можна не зважати і на свої проблеми. До нього як п'явка присмоктався коп, ну просто якийсь безжальний ненаситний салопард, що переслідував його вже впродовж багатьох літ, не втрачаючи сліду і навіть не зменшуючи темпу гонитви. Причиною бід Люсьєна була чортова Догана Малійська, яка виявилася набагато «молодшою», ніж стверджував Люсьєн і тому коштувала набагато дешевше, ніж він примудрився її продати. На щастя для Люсьєна, її вісімдесятирічний покупець помер від серцевого нападу раніше, ніж його адвокати подали до суду. Йому тоді вдалося викрутитися з досить складної ситуації, але детектив Стів Бачинський не дав йому вислизнути остаточно. У певному сенсі, враховуючи ситуацію, це скидалося на хрестовий похід власне проти нього. Люсьєн спробував «підгодувати» його кілька разів, але цього виявилося замало. Ніколи і нічого не буває забагато.

Але зараз трапилася особлива нагода. Якщо вдасться згодувати Бачинському Гаса Волдрона, то тоді, можливо, п'явка від нього відчепиться. Салопард припинить свою гонитву.

Він поглянув на годинник. Була перша тридцять.

Висунувши шухляду, Люсьєн став порпатися у коробці з візитними картками, доки не знайшов потрібну. Він узяв слухавку і набрав номер.

14

Стоячи напоготові біля масивних фільончастих дверей, що вели до квартири на четвертому поверсі на західному боці Центрального парку, старший оперативної групи ФБР підняв догори руку з розчепіреними пальцями і востаннє швидко оглянув своїх підлеглих. Номер 2 в його команді вже дістав зброю і чекав команди. З протилежного боку ще один поліцейський приставив приклад помпової рушниці до плеча. Номер 4 миттю витягнув чеку з гранати з малим радіусом ураження. Решта двоє, які прикривали групу, зняли запобіжники зі своїх автоматів «Хеклер — Кох МР5».

— Почали!

Агент, що знаходився найближче до дверей, став гупати кулаком у двері й закричав:

— Це ФБР! Відчиняйте!

Реакція була майже миттєвою. У відповідь пролунали постріли, кулі прошили двері наскрізь, розкидавши тріски по коридору.

Поліцейський з помповою рушницею відповів на запрошення: швидко перезаряджаючи рушницю, він прострілив у панелі дверей декілька отворів розміром із людську голову. Навіть маючи затички у вухах, Амелія Ґейнс відчула приголомшливий ефект ударної хвилі в ізольованому просторі.

Зсередини знову пролунали постріли. Кулі, розмочаливши одвірок, вгризлися в м'яку обшивку на протилежній стіні коридору. Номер 4 вискочив вперед і метнув гранату крізь прострілений у дверях отвір. Помпова рушниця завершила формування нового парадного входу, і за мить двоє поліцейських з автоматами «Хеклер — Кох» вже були всередині.

Настала коротка пауза. Запанувала лунка тиша. Потім прогуркотів одиночний постріл. Знову пауза. Чийсь голос вигукнув:

— Відбій!

Цей вигук пролунав ще кілька разів. Нарешті хтось грайливо кинув:

— Усе! Банкет скінчився!

Амелія пройшла за іншими в квартиру. Кімнату було обставлено по-царськи. Все навкруги тхнуло грошима. Проте після побіжного огляду апартаментів, Амелія і старший групи прийшли до висновку, що цей специфічний запах видають наркотики.

Мешканці, у складі чотирьох людей, виявилися колумбійськими наркокур'єрами. У одного з них було вогнепальне поранення. Під час обшуку було знайдено невелику кількість наркотичних доз, стос готівки і достатню кількість інших доказів, яких вистачило б працівникам відділу протидії розповсюдженню наркотиків на декілька місяців роботи.

Навідник, що побажав залишитися невідомим, сповістив по телефону про надмірне марнотратство мешканців, наявність у них зброї, а також про те, що декотрі з них розмовляли іноземною. Усе це підтвердилося, але не мало жодного відношення до пограбування музею.

Ще одне розчарування.

І, мабуть, не останнє.

Розчарована Амелія здійснювала огляд квартири, а тим часом на колумбійців наділи наручники і вивели геть. Вона порівняла цю квартиру з власним житлом.

Воно, на її думку, було затишним, модно і зі смаком обставленим кубельцем.

Але ця розкішна квартира була просто приголомшливою. Тут було все, про що тільки можна було мріяти, включаючи чудовий вид на парк. Ще раз окинувши поглядом кімнати, Амелія дійшла висновку, що зайва розкіш — це не її стиль, отже — їй нічому заздрити, хіба що краєвиду.

Вона постояла якийсь час біля вікна, дивлячись вниз на парк. Двоє вершників їхали стежиною. Навіть з цієї відстані можна було помітити, що це жінки. Схоже, одна з них мала проблеми з конем, бо той був або збуджений, або його налякали двоє хлопців, що проїхали повз на роликах.

Ще раз озирнувшись довкола, Амелія попрямувала до виходу, залишивши старшому оперативної групи обов'язок пакувати речі. Вийшовши на вулицю, вона сіла в машину і поїхала до відділка із невтішним для Рейлі звітом.

Останній займався упорядкуванням розкладу кількох другорядних візитів в мечеті та інші місця зосередження мусульман міста. Після короткого попереднього обговорення з Йенсоном підґрунтя цього аспекту розслідування, Рейлі вирішив, що візити ці повинні мати такий характер: без офіційності, не більше за двох агентів або поліцейських, один із яких зазвичай має бути мусульманином. Ані найменшого натяку на поліцейський рейд. Вони прагнули співпраці і, зазвичай, діставали те, чого прагнули.

Комп'ютери у відділах ФБР на Федерал-плазі видавали нескінченний потік інформації, доповнюючи зростаючу хвилю інформації з Нью-Йоркської поліції, а також з відділу внутрішньої безпеки та імміграції. Якщо база даних, що зростала, як гриби після дощу, після теракту в Оклахома-Сіті, рясніла іменами доморощених радикалів та екстремістів, то інформація, яка почала надходити після подій одинадцятого вересня, повнилася відомостями про мусульман багатьох національностей. Рейлі чудово розумів: більшість людей було включено в ці списки не тому, що влада підозрювала їх в тероризмі чи інших кримінальних злочинах або ж у схильності до них, а тільки тому, що вони були мусульманами. Таке ставлення влади до мусульман непокоїло його. Воно вимагало також виконання великого обсягу абсолютно непотрібної роботи, яка полягала у відбиранні декількох потенційних злочинців із чималої кількості людей, єдиним гріхом яких була їхня віра. Він як і раніше вважав, що у справі були замішані доморощені терористи, але бракувало однієї деталі — якоїсь особливої недоброзичливості, логічного зв'язку між групою важко озброєних до зубів фанатиків і Римською католицькою церквою. У пошуках цього зв'язку декілька ефбеерівців прочісували маніфести різних угруповань, а також базу даних, що була у їхньому розпорядженні, на предмет чогось хоч віддалено схожого.

Вийшовши з кабінету Йенсона, Рейлі потрапив у впорядковану метушню агентів, які то кудись телефонували, то витріщалися в комп'ютери, і став пробиратися до свого столу. Діставшись до робочого місця, він побачив Амелію Ґейнс, яка йшла через зал у його бік.

— Приділиш мені трохи часу?

Кожен і завжди неодмінно знайшов би для неї хоч хвильку часу.

— А в чому справа?

— Ти чув про операцію з квартирою, яку ми провели сьогодні вранці?

— Так, чув, — похмуро відповів він. — Проте, це додало нам декілька заохочувальних очок від відділу протидії розповсюдженню наркотиків, що, врешті-решт, не так вже і погано.

Амелія вдала, що не почула сказаного.

— Коли я була там і дивилася з вікна на територію парку, мені впали в око двоє вершниць. Я звернула увагу, що одна з них мала проблеми з конем. І це наштовхнуло мене на думку.

Рейлі посунув їй стілець, щоб вона могла сісти. Амелія була ковтком свіжого повітря в бюро, де переважали чоловіки і де відсоток прийнятих на службу жінок тільки недавно зріс аж до десяти. Вербувальники ФБР не приховували, що хотіли б залучити до служби більше жінок, але поки що охочих було небагато. По правді кажучи, тільки одна жінка дослужилася від рядового агента до звання старшого офіцера, заробивши собі, таким чином, глузливе прізвисько «Чесна Давалка».

За останні місяці Рейлі часто співпрацював з Амелією. Її чарівливість була особливо корисною, коли доводилося мати справу з підозрюваними родом з Близького Сходу. Їм подобалися її руді локони і вкрита ластовинням шкіра, а вчасно «увімкнута» посмішка та оголена в стратегічний момент ділянка тіла давали більше результатів, ніж місяці спостережень. Незважаючи на те, що всі колеги не приховували, що Амелія подобається їм, ця дівчина ніколи не була об'єктом чиїхось сексуальних домагань. Було важко уявити, щоб вона стала жертвою чиєїсь надміру палкої пристрасті. Вона виховувалася в сім'ї військових, де, окрім неї, було четверо братів. У шістнадцять років вона була вже володаркою чорного пояса з карате, до того ж чудово стріляла. Амелія прекрасно могла подбати про себе в будь-якій ситуації.

Одного разу, менше року тому, вони випадково зустрілися в кавовому магазині, і Рейлі ледь не запросив її на обід. Але зрештою передумав, розуміючи, що існувала ймовірність того — а він на це підсвідомо сподівався — що обідом їхня зустріч не закінчиться. Любовні стосунки з колегами — справа непроста, тим більше в бюро, і він чудово розумів, що нічого путнього у них не вийшло б.

— Продовжуй, — тільки і сказав він.

— Я маю на увазі вершників, що пограбували музей. Проглядаючи відео, можна дійти висновку, що ці типи не просто каталися на конях, а майстерно вправлялися з ними. Узяти хоча б їзду по сходах. Це під силу тільки голлівудським каскадерам, а для дилетантів — достатньо складне завдання.

Вона говорила так, ніби сама була фахівцем у цій справі. А ще в її голосі відчувалося занепокоєння.

Амелія помітила на собі його запитальний погляд і вимушено посміхнулася.

— Не сумнівайся, я умію їздити верхи.

Рейлі відразу збагнув, що вона щось намацала. Він раптом усвідомив важливість зачіпки стосовно коней. У нього вже були підозри в перші години розслідування, коли він подумав про те, що поліцейські, які патрулюють район Центрального парку використовують коней, але він не став розвивати цю думку. Якби він не зволікав із розробкою цієї версії, то вони б, можливо, вже встигли просунутися вперед із розслідуванням.

— Ти хочеш перевірити каскадерів з кримінальним минулим?

— Для початку можна. Але справа не тільки у вершниках. Самі коні — не менш цікава тема. — Амелія присунулася трохи ближче. — Ми чули і бачили на записі: люди стогнали і кричали, періодично велася безладна стрілянина. Але ж самі коні поводилися відносно спокійно.

Амелія замовкла, поглянувши на Джордано, який неподалік від них саме збирався відповісти на телефонний дзвінок. Здавалося, вона не палала бажанням продовжувати почату думку.

Рейлі вже зрозумів, що вона хотіла сказати. І за неї озвучив це неприємне для всіх них припущення.

— У них були поліцейські коні.

— Саме так.

Чорт забирай! Такий поворот подій не сподобався йому так само, як і їй. Поліцейські коні могли означати, що в цій справі замішані поліцейські. Навряд чи комусь сподобалося б розглядати можливість участі в злочині представників правоохоронних органів.

— Ну що ж, тобі й карти в руки, — неголосно сказав він. — Тільки дій якомога обережніше.

Вона не встигла відповісти — до них мчав Джордано.

— Це був Стів. Схоже, у нас щось вимальовується. І цього разу дещо вельми реальне.

15

Повернувши на Двадцять другу вулицю, Гас Волдрон відчув якусь нервозність. Так, він відчував себе як на голках іще з того суботнього вечора, але тут було явно щось інше. Він відчував різницю. Йому часто доводилося керуватися інтуїцією. Гра на перегонах була одним із прикладів. І які результати? Паршиві. Але в його житті було чимало випадків, коли йому доводилося діяти інстинктивно, і часто в результаті все влаштовувалося якнайкраще. Можливо, саме тому він і не викоренив в собі цієї потенційно небезпечної звички.

Незабаром він зрозумів, що було причиною його занепокоєння. Припаркована неподалік машина, непоказна і непомітна, аж занадто. Двоє чоловіків в ній нарочито неуважно поглядали на всі боки. Копи, поза всяким сумнівом — хто ж іще?

Відрахувавши потрібну кількість кроків, він зупинився і подивився у вікно. У ньому віддзеркалювалася іще одна, така ж непоказна машина, капот якої висунувся з-за рогу. Гас ризикнув швидко озирнутися через плече: в машині теж сиділи двоє.

Ясно — його взяли в лещата.

Гас негайно подумав про Люсьєна.

У голові відразу ж промайнули картини його жорстокої розправи над цим нікчемним і мерзенним жабоїдом.

Порівнявшись із крамницею, він несподівано прошмигнув до дверей і, увірвавшись всередину, кинувся до переляканого на смерть Люсьєна, який почав було вставати з-за столу. Гас віджбурнув стіл, перекинувши на підлогу великий неоковирний годинник і бляшанку з очищувальною рідиною, і відразу ж щосили зацідив Люсьєну кулаком у вухо.

— Та ти ж, підла тварюко, ти що, здав мене копам!?

— Ти що, Гузє...

Гас було замахнувся, щоб іще раз влупити його, але раптом помітив як Люсьєн, аж вивернувши голову, вилізлими з орбіт очима поглянув у бік підсобки. «Значить копи засіли ще й всередині», — здогадався він. І тут Гас відчув якийсь запах, схожий на запах бензину. З бляшанки, що впала зі столу, витікала рідина.

Однією рукою схопивши бляшанку, а другою — Люсьєна за барки, Гас відірвав його від підлоги і потягнув до дверей, де, ударивши ногою під коліна, знову збив цього чахлого тхора на підлогу. Притиснувши його ногою, взутою в масивний черевик, до підлоги, він нахилив бляшанку над головою француза.

— Слід було добряче подумати, перш ніж псувати зі мною стосунки, ти, жалюгідний вилупку! — прогарчав Гас, поливаючи йому голову.

— Припини, благаю тебе! — француз бризкав слиною; йому нестерпно кололо очі бензином, що на нього лився. Не давши переляканому на смерть Люсьєну схаменутися, Гас ривком відчинив двері й схопив його за комір. Діставши запальничку, він підпалив вилитий на голову француза бензин і стусаном виштовхнув крамаря на вулицю.

Голова й плечі Люсьєна осяялися синьо-жовтим полум'ям, і він, спотикаючись, заметушився по тротуару. Його зболені крики змішалися з криками шокованих видовищем перехожих і гучними сигналами автомобілів. Гас вискочив на вулицю і невідступно слідував за ним, стріляючи очима навсібіч. Його яструбиний погляд фіксував відстань, що відділяла його від чотирьох людей, по двоє з кожного боку. Усі четверо вискочили із машин з пістолетами в руках, більшою мірою зреагувавши на оповитого полум'ям чоловіка, аніж на нього.

Саме це йому й було потрібно.

Рейлі відразу зміркував, що їх помітили, як тільки побачив, що незнайомець хутенько шмигонув у крамничку. Він негайно заволав у мікрофон, увіткнутий в рукав:

— Він засік нас — приступаймо! Повторюю, приступаймо. — Дославши патрон у патронник свого «Браунінга Hi Power», Рейлі насилу вибрався з невеликого автомобіля, а Джордано вискочив з пасажирського боку. Він ще не встиг зачинити двері, як помітив чоловіка, що несподівано вигулькнув із крамниці й став безладно кидатися з боку в бік. Рейлі не вірив своїм очам: голова людини палала, як смолоскип.

Люсьен борсався в агонії з палаючим волоссям та сорочкою, а Гас невідступно тримався якомога ближче до нього, розраховуючи, що поліцейські не ризикнуть стріляти.

В усякому разі, він на це сподівався.

Гас вистрілив кілька разів в обох напрямках, щоб не підпускати копів дуже близько і дати їм зрозуміти, що він має серйозні наміри. З «Берегти» в цій грьобаній ситуації було мало користі, проте, всі четверо кинулися до укриттів.

Звук розбиваного скла і крики паніки прокотилися луною по миттєво спорожнілих тротуарах.

Рейлі побачив, як Гас навів пістолет у їхній бік, і вчасно пригнувся, сховавшись за дверима автомобіля. На спорожнілій вулиці прогуркотіли постріли, дві кулі вгризлися в цегляну стіну за спиною Рейлі, третя потрапила в ліву фару його «крайслера»: хрусь! — хромовані деталі упереміш зі склом посипалися на дорогу. Мигцем поглянувши праворуч, він звернув увагу на чотирьох до смерті нажаханих перехожих, що причаїлися за припаркованим «мерседесом». Із їхнього вигляду можна було судити, що вони збираються рятуватися втечею. Таке рішення було хибним. Під прикриттям авто вони були у більшій безпеці. Один із них подивився в його напрямку. Рейлі став подавати йому знаки рукою, щоб той пригнувся, і викрикнув:

— Пригніться і не ворушіться!

До ладу не розуміючи, що відбувається, з очима повними страху, чоловік закивав, відскочивши назад за машину.

Рейлі обернувся, висунувся з-за дверей і спробував вистрілити, але чоловік, якого він знав на ім'я Гас, весь час тримався мало не впритул до спини крамаря. Він був надто близько до нього. Це не давало Рейлі змоги як слід прицілитися. Але найбільше його турбувало те, що він нічим не міг допомогти французу, який на той час впав на коліна, наповнюючи несамовитими криками спорожнілу вулицю.

Раптом Гас відірвався від обійнятого полум'ям Люсьєна і випустив кілька куль у агентів, що наближалися до нього з протилежного боку. Здавалося, час уповільнив свій хід, і Рейлі скористався цією нагодою. Затамувавши подих, він вискочив з-за дверцят автомобіля, обхопив руків'я пістолета обома руками, прийняв позу для стрільби, за якусь мить сумістив мушку з прицілом і м'яко, поступово напружуючи палець, натиснув на курок. Куля з гуркотом вилетіла зі ствола — червона цівка крові вистрибнула із стегна Гаса.

Рейлі вже було зібрався бігти на допомогу Люсьєнові, але Гас порушив план героїчного порятунку, що виникли в голові агента ФБР. Через невдалий збіг обставин у цей момент на вулицю виїхало таксі-вантажівка.

Коли Люсьєн став кататися по асфальту і відчайдушно розмахувати руками, намагаючись збити полум'я, Гас змикитив, що час брати ноги в руки, і чим раніше — тим краще, але тут відчув удар в ліве стегно і хитнувся вбік. Він мимовільно приклав руку до ураженого місця, а коли підніс її — з неї стікала кров.

Сучий син! Повезло ж цим виродкам!

Несподівано Гас побачив таксі. Проклинаючи копів на чому світ стоїть, він, використовуючи його як прикриття, щосили рвонув уперед. Накульгуючи, Гас зайшов за ріг будинку і побачив, що удача знову усміхається йому. Зупинилося таксі, з нього вийшов пасажир, японський бізнесмен в непоказному костюмі Гас відштовхнув японця плечем, потім ривком відчинив двері, подався вперед і, схопивши водія, виволік його на вулицю. Влізши за кермо, він увімкнув швидкість, але раптом відчув, як щось ударило його збоку по голові. Винуватцем виявився водій, що намагався відвоювати назад своє авто. Він щось кричав незрозумілою мовою. «Дурень довбаний», — роздратовано подумав Гас і висунув дуло «Берегти» з вікна. Натиснувши курок, він випустив кулю просто в червоне від обурення обличчя водія, і, рвонувши з місця, помчав вулицею.

16

Вдавивши у підлогу акселератор на службовому «крайслері», Рейлі виїхав на тротуар і промчав повз розвізної вантажівки, краєм ока помітивши групу людей, що схилилися над мертвим водієм. Джордано по радіо докладав обстановку і чув, як Бачинський організовує переслідування і керує виставлянням дорожніх заслонів. Прикро, що операцію підготували нашвидкуруч! Їм слід було повністю перекрити вулицю. Але Бачинський сказав, що це наполохає бурмила ще до того, як він дійде до антикварної крамниці, якщо зазвичай жвава вулиця виглядатиме неприродно тихою. Він подумав про палаючого крамаря, який вийшов, хитаючись зі свого магазинчика, і про водія таксі, якого відкинуло назад від пострілу в голову. Було б краще, якби вони просто відлякнули підозрюваного.

Рейлі подивився в дзеркало заднього виду, перевіряючи — чи з ними Бачинський.

Схоже, що ні. Вони самі брали участь у переслідуванні.

— Стеж за дорогою!

Підкоряючись вигуку Джордано, Рейлі знову зосередив увагу на дорозі. Петляючи, він прокладав шлях крізь мозаїчне скупчення легкових і вантажних автомобілів. Їхні водії вже щосили розсерджено сигналили услід таксі, що промчало повз них на граничній швидкості. Незабаром воно скочило у провулок. Рейлі не відставав, слідуючи за Гасом крізь здійняту ним хмару пилу і сміття. Він безуспішно намагався зорієнтуватися в цьому непроглядному сміттєвому тумані.

— Куди ми в біса їдемо? — заволав він.

— До річки.

Яка корисна підказка!

Таксі вискочило з провулка і, верескнувши шинами на асфальті, різко повернуло праворуч. За мить Рейлі повторив маневр.

Машини з гуркотом мчали повз них. Здавалося, вони рухаються у всіх напрямках. Таксі ніде не було видно.

Воно немов крізь землю провалилося.

Рейлі кидав погляди то праворуч, то ліворуч, водночас намагаючись уникати автомобілів, що мчали на них звідусіль.

— Он воно! — заволав Джордано, вказуючи пальцем.

Рейлі блискавично метнув погляд у вказаному напрямі, рвонув ручне гальмо і, залишивши хмарку диму, заклав віраж вліво, вскочив у інший провулок і, побачивши таксі, погнався за ним. Вдавивши у підлогу педаль акселератора, вони помчали вузькою вулицею, підстрибуючи і зачіпаючи баки для сміття, які висікали іскри в місцях зіткнення з боками «крайслера».

Цього разу вулиця, на яку вони вискочили, була заставлена припаркованими машинами. Вони почули скрегіт металу об метал, коли таксі на шаленій швидкості почало зачіпати виставлені вздовж дороги машини, зриваючи з них бампери і колісні ковпаки; цього незначного контакту було достатньо, щоб уповільнити його швидкість.

Ще один поворот праворуч — і Рейлі встиг побачити дорожні знаки, що позначали тунель Лінкольна. Вони невблаганно наздоганяли Гаса. Краєм ока Рейлі побачив, що Джордано вже тримає на колінах пістолет.

— Не здумай стріляти, — попередив він, — може статися тобі повезе, і ти в нього поцілиш.

Якщо таксі без керування на такій швидкості кудись на цій вулиці уріжеться — це буде катастрофа.

Таксі знову зробило різкий поворот, наче курей, розполохавши пішоходів, які дріботіли через перехід.

Раптом Рейлі побачив, як щось висунулося із вікна з водійського боку таксі. Невже пістолет? Треба бути повним ідіотом, щоб вести машину і стріляти одночасно. Він або йолоп, або втік з психлікарні.

Так і є: спалах і хмарка диму.

— Тримайся міцніше, — кинув він Джордано.

Різко крутнувши кермо, Рейлі завиляв через потік машин. Помітивши пустир на місці знесеного будинку, він спрямував «крайслер» просто туди, розірвавши ланцюг огорожі й здійнявши хмару пилу.

Мить — і «крайслер» знову вискочив на дорогу з пустиря і продовжив погоню. Наскільки Рейлі міг бачити, рука з пістолетом більше не стирчала з вікна.

— Обережно! — вигукнув Джордано.

Жінка, що вигулювала чорного тер'єра, спіткнулася і врізалася у вантажника, який котив на візку пивні упаковки. Останні впали на дорогу перед «крайслером». Рейлі різко крутнув кермо, ледь не наїхавши на людей. Але зіткнення з упаковками йому уникнути не вдалося. Машина підкинула одну з них, та, підстрибнувши на капоті, ударила в лобове скло. Воно витримало удар, але відразу все вкрилося павукоподібними тріщинами.

— Мені нічого не видно! — викрикнув Рейлі. Джордано почав молотити по склу руків'ям пістолета. Після третього удару воно випало на капот, а потім, виконавши у повітрі пірует, приземлилося на дах авто, що стояло неподалік.

Рейлі довелося зіщулити очі через тиск зустрічного потоку повітря. Проте, він примудрився розібрати знак «Проїзду немає», коли дорога різко стала звужуватися. Невже Гас ризикне поїхати туди? Якщо він натрапить на яку-небудь перешкоду, то йому хана. Побачивши проїзд праворуч від себе, коли до знака залишалося метрів п'ятдесят, Рейлі здогадався куди, швидше за все, попрямує таксі. Він додав швидкості, сподіваючись, що йому, вдасться відтіснити Гаса, не давши йому можливості вчасно вписатися в поворот. Відстань між машинами швидко скорочувалася.

Рейлі трохи не встиг. Таксі зі скреготом вписалося в просвіт, бампер кинуло ліворуч на цегляний ріг будинку. Від удару навсібіч посипалися іскри.

Погоня тривала.

— О Господи! — пробурмотів Джордано, коли вони обидва раптом побачили хлопчика на скейтборді, що виїхав на дорогу просто перед таксі. З навушниками на голові, він і гадки не мав про небезпеку, що наближалася.

Інстинктивно Рейлі пригальмував, але, судячи з того, що підфарники гальм на таксі не загорілися, Гас мчав просто на дитину, не стишуючи ходу.

Зараз він його зіб'є. Зараз він його розчавить.

Рейлі з силою натиснув на сигнал, сподіваючись, що його звук якось проскочить крізь навушники і перекриє мелодію, яку слухав безтурботний скейтбордист. Таксі невблаганно наближалося. Хлопчик неуважно подивився ліворуч і, несподівано побачивши машину буквально в метрі від себе, ледве встиг відскочити убік. Гас промайнув повз нього, зім'яв скейтборд і помчав далі.

Коли приголомшений хлопчик лишився позаду, Рейлі звернув увагу, що вулиця перед ними була досить тихою — ні рух автомобілів, ні пішоходів. Якщо вже щось і спробувати вдіяти, то зараз — слушний момент, бо вся ця історія може погано скінчитися.

Знову втопивши педаль газу до упору, він став невблаганно насідати на хвіст таксі. Рейлі звернув увагу на дим в районі лівого заднього колеса, і прийшов до висновку, що бічний удар об стіну не пройшов безслідно. Пошкоджений його закрилок заважав обертанню колеса.

Джордано впало в очі, що вони аж надто наблизилися до таксі.

— Що ти робиш?

«Крайслер» врізався в задню частину кузова таксі. Від удару Рейлі різко відкинуло на спинку сидіння.

Бах! — раз. Бах! — іще раз.

Рейлі трохи відстав, потім знову до упору натиснув на газ і протаранив таксі утретє.

Після третього удару машина Гаса зірвалася в неконтрольований занос. Ударившись об бордюр, вона завалилася набік, зі скреготом поповзла по асфальту і врізалася у вітрину магазину. Рейлі щосили натиснув на педаль гальма і, поки «крайслер» зупинявся, встиг помітити, що вітрина, з якої стирчала задня частина машини, належала магазинові з продажу музичних інструментів.

Рейлі й Джордано вибралися з поліцейського «крайслера». Джордано тримав зброю напоготові, Рейлі було теж поліз за своїм пістолем, але відразу збагнув, що він не знадобиться.

Водія викинуло через лобове скло, і він лежав серед осколків обличчям вниз, в оточенні поламаних і понівечених музичних інструментів. Здійнята хмарка з нотних сторінок опадала на його нерухоме тіло.

Рейлі обережно підсунув носок черевика під водія і перекинув його на спину. Гас, поза всяким сумнівом, був без свідомості, але дихав. Його обличчя перетворилося на криваве місиво. Він лежав із розкинутими руками. З однієї руки вислизнув пістолет, і Рейлі, ногою відкинувши його убік, помітив іще одну річ: з бічної кишені злочинця стирчав інкрустований коштовними каменями золотий хрест.

17

Археологічний Інститут Манукяна знаходився на розі вулиць Лексинґтон і Сімдесят дев'ятої. Коли Тес зайшла до свого офісу, на її столі лежало декілька листів. Скоріш за все, половина з них була від її колишнього чоловіка, Дуга, а друга половина, як було неважко здогадатися, — від керівника Інституту Манукяна — Лео Гірагосяна. Останній ніколи не приховував той факт, що він терпить її тільки тому, що присутність дочки Олівера Чайкіна в його Інституті є дуже корисною, коли мова заходить про гранти. Їй не подобався цей голомозий тип, але їй потрібна була робота. А тут іще оці поточні бюджетні обмеження, які спровокували чутки про скорочення штатів! Тому зараз був не надто слушний час, щоб поводитися з босом так, як їй хотілося б.

Тес викинула всі листи в кошик для сміття, проігнорувавши здивований погляд Ліззі Гардінґ — скромної й по-материнському турботливої секретарки, функціональні обов'язки якої охоплювали іще трьох, окрім Тес, дослідників. Лео і Дуг, мабуть, хотіли від неї одного і того самого: подробиць кривавих подій того суботнього вечора. Якщо її босові кортіло дізнатися про все через хворобливу цікавість, то її колишній чоловік переслідував більш властиві людям цілі — корисливі.

Тес поставила свій комп'ютер і телефон так, щоб, злегка повернувши голову, вона могла бачити з вікна мощений сад за будівлею інституту. Цю споруду було дбайливо відреставровано засновником установи — магнатом-судновласником, вірменином за походженням, ще задовго до приходу Тес. Весь дальній кінець саду займала величезна плакуча верба. Каскад її гілля елегантно прикривав встановлену під деревом лавку.

Тес відвела погляд від вікна, вивудила з сумочки клаптик паперу з номером телефону Джеба Сіммонса, який дав їй Клайв, і зателефонувала. Почувши автовідповідач, вона поклала слухавку, і спробувала дотелефонуватися йому за іншим номером. Секретарка професора при історичному відділі Університету Брауна повідомила, що Сіммонс ось уже три місяці як знаходиться на розкопках в пустелі Негев, але за потреби з ним можна зв'язатися. Тес сказала, що вона перетелефонує, і поклала слухавку.

Пригадавши свою розмову з Едмондсоном, вона вирішила зв'язатися з іншим, уже відомим їй чоловіком. Вийшовши в Інтернеті на телефонний довідник, вона набрала номер і зв'язалася з комутатором Колумбійського університету.

Їй відповів пронизливий жіночий голос.

— Професора Вільяма Венса, будь ласка, — ввічливо сказала Тес.

— Одну хвилину, будь ласка. — Після невеликої паузи їй сказали: «На жаль, але в моєму списку цього імені немає».

Цього слід було чекати.

— Тоді з'єднайте мене, будь ласка, з кафедрою історії. — Ще кілька клацань та гудків — і Тес вже говорила з іншою жінкою.

Останній, схоже, було знайоме ім'я, яке цікавило Тес.

— Так, я пам'ятаю Вільяма Венса. Він пішов від нас... зараз пригадаю... десь років п'ять чи шість тому.

З надією в голосі Тес запитала:

— Ви не могли б мені підказати, де його можна знайти?

— Боюся, нічим не зможу вам допомогти. Здається, що він взагалі відійшов від справ. Вибачте.

Тес не втрачала надії:

— Ви не могли б зробити мені послугу? — наполягала вона. — Мені конче потрібно поговорити з ним. Я працюю в Інституті Манукяна, ми зустрічалися з ним на розкопках кілька років тому. Не могли б ви розпитати працівників відділу, в якому він працював, — де його можна знайти?

Жінка, здавалося, була сама доброта. Подякувавши, Тес залишила їй свої номери телефонів і поклала слухавку. Вона на мить замислилася, потім повернулася до Інтернету і набрала у розширеному пошуку «Вільям Венс». Вона почала з Нью-Йорка, на жаль — безрезультатно. Одним із недоліків стільникового зв'язку було те, що багато номерів не указувалася. Наступним на черзі був Коннектикут — результат той самий. Тес розширила пошук до масштабів країни і дістала дуже багато аналогічних імен. Потім вона стала змінювати ім'я, використовуючи програму комп'ютера, і дістала результат, вимірюваний сотнями імен. Але швидкий перегляд не дав бажаного результату, який би хоч трохи асоціювався з необхідними їй даними.

Якийсь час вона сиділа, замислившись. Голубів у саду вже не було видно. Натомість горобців стало вдвічі більше, і, настовбурчившись, вони сварилися між собою. Тес, різко розвернувшись на стільці, окинула поглядом книжкові полиці над головою. Раптом її осяяла думка, і вона знову набрала номер Колумбійського університету, попросивши цього разу з'єднати її з бібліотекою. Назвавшись, вона сказала чоловіку, який відповів їй, що її цікавлять дослідницькі роботи або публікації, написані Венсом. Тес по буквах вимовила його ім'я і підкреслила, що особливо її цікавлять роботи, що мають відношення до хрестових походів, бо вона знала, що Венс навряд чи писав щось таке, що безпосередньо стосувалося тамплієрів.

— Я зрозумів вас, почекайте хвилиночку, залишайтеся на лінії, — відповів бібліотекар. Через декілька хвилин вона знову почула його голос. — Я зібрав все, що ми маємо з робіт Вільяма Венса. — Він зачитав заголовки робіт і статей, написаних Венсом, які, на його думку, відповідали вимогам Тес.

— Чи не могли б ви переслати мені їх копії?

— Без проблем. Нам тільки необхідно виставити вам рахунок до оплати.

Тес повідомила йому свою офісну адресу, переконавшись, що рахунок прийде на її ім'я. Зараз не час привертати до себе увагу персоналу, який пильнує за витратами інституту. Вона поклала слухавку і відчула якесь незбагненне піднесення. Воно оживило приємні спогади про розкопки, пережите нею хвилювання, особливо на початковій стадії розкопок, коли надії на позитивний результат були такі великі.

Але ж це — не розкопки.

Що ти робиш? Адже ти — археолог. Це тобі не гурток шанувальників детективів. Звернися до ФБР, поділися з ними своїми міркуваннями, і нехай вони займаються цією справою. А чи не заважає вона розслідуванню тим, що нічого не повідомляє їм про свої міркування? Тес відразу ж відкинула цю думку — якщо вона розповість їм про свої здогадки, то в ФБР засміють її так, що вона від сорому не знатиме, куди подітися! Одначе, детективи і археологи — не така вже й велика між ними різниця! Що одні, що інші розслідують те, що сталося у минулому. Правда, якщо говорити про події, що сталися два дні тому, то вони якось не вписуються в ті часові рамки, з якими зазвичай мають справу археологи.

Втім, байдуже.

Тес не змогла стримати себе. Вона була надзвичайно заінтригована тим, що відбувалося. Врешті-решт, вона була свідком. Їй вдалося знайти з'єднувальну ланку в цих подіях. А ще в її житті дуже бракувало пригод, загадкової й вабливої невідомості... Тес повернулася до комп'ютера і взялася за пошуки тамплієрів. Вона відірвала погляд від монітора і помітила, що її секретар Ліззі з цікавістю на неї дивиться. Тес посміхнулася їй у відповідь. Ліззі подобалася їй. Часом вона, довіряючи їй, вводила її в курс своїх особистих справ. Але про їхню розмову з Едмондсоном вона не збиралася їй розказувати, бо про це не можна було розповідати нікому.

18

Ані Рейлі, ані Джордано не було поранено, за винятком декількох синців від ременів безпеки і кількох невеликих порізів від осколків лобового скла. Вони супроводжували швидку допомогу, яка мчала по шосе імені Франкліна Делано Рузвельта, везучи Гаса Волдрона в Нью-Йоркську пресвітеріанську лікарню. Після того як Волдрона відправили до операційної, дратівлива і строга чорношкіра медсестра переконала їх пройти огляд. Коли вони, врешті-решт, неохоче погодилися, вона промила їхні порізи і наклала на них пов'язки, зробивши це набагато грубіше, ніж їм хотілося б, після чого полишила їх на самих себе.

Лікарі невідкладної допомоги поінформували, що їхній клієнт навряд чи буде в змозі давати свідчення, принаймні, дні зо два, якщо не більше. Ран було багато і рани були серйозні. Все, що їм залишалося робити, це чекати, коли Гас буде готовий давати відповіді на питання, і сподіватися, що агенти і детективи, що займаються розслідуванням способу життя пораненого бандита, дізнаються, де він переховувався після нальоту на музей.

Джордано сказав Рейлі, що час закруглятися, і поспішив додому до дружини, яка в свої сорок із лишком років примудрилася завагітніти вже третьою дитиною. Рейлі вирішив залишитися в лікарні й почекати, доки Гаса не вивезуть з операційної, і тільки потім податися додому. Після фізично і розумово виснажливих подій дня йому як ніколи хотілося якнайскоріше повернутися до своєї холостяцької квартири. Таке часто буває з самотніми людьми, які живуть у вируючих життям містах.

У пошуках чашки гарячої кави Рейлі забрів до ліфта і несподівано побачив знайоме обличчя. Ну звичайно ж — ті самі зелені очі! Схоже, жінка його теж упізнала. Зустрівшись із ним поглядом, вона чемно кивнула і стала дивитися перед собою. З її вигляду можна було судити, що вона чимось заклопотана. Рейлі відвів погляд, прослідкувавши, як зачинилися двері ліфта.

Він здивувався, відчувши, що її присутність в обмеженому просторі кабіни ліфта вселяє в нього невпевненість у собі. Коли ліфт із гулом пішов униз, він подивився на неї і з виразу її обличчя переконався, що вона впізнала його. Рейлі спробував зобразити подобу посмішки і здивувався, коли вона всім своїм виглядом ще раз дала зрозуміти, що пам'ятає його.

— Ми з вами зустрічалися там, чи не так? В музеї, тієї ночі... — першою заговорила вона.

— Та щось таке було. Я приїхав пізніше. — Він замовк, подумавши, що здасться занадто боязким. — Я працюю у ФБР. — Він відразу ж зненавидів себе за безглузду відповідь, однак висловитися простіше навряд чи можна було.

— Ясно.

Запанувала ніякова пауза, перш ніж вони одночасно перервали її. Дует пролунав таким чином: «А як йде...» в її виконанні і «Так ви тут...» у виконанні Рейлі. Обидва замовкли і посміхнулися на півслові.

— Даруйте, що ви хотіли сказати? — поступився Рейлі.

— Я збиралася поцікавитися, як іде розслідування, але, мабуть, це заборонена тема для обговорення.

— Ну чому ж заборонена! «Це прозвучало аж надто хвалькувато», — подумав Рейлі і, виправляючи помилку, швидко додав: — Втім, поки нема про що й розповідати. А ви як тут опинилися?

— Я відвідувала друга. Йому дісталося на горіхи тієї ночі.

— З ним все гаразд?

— Так, він видужає.

Дзвякнувши, ліфт зупинився на першому поверсі. Він провів її поглядом, коли вона виходила з ліфта. Раптом вона обернулася, явно бажаючи щось сказати.

— Я збиралася зв'язатися з вами. Агент Ґейнс дала мені візитну картку.

— Амелія? Ми разом працюємо. Моє ім'я Рейлі, Шон Рейлі, — сказав він, подаючи руку.

Потиснувши її, вона назвала своє.

— Може, вам чимось допомогти? — запитав він.

— Бачите... вона сказала подзвонити, якщо я що-небудь пригадаю. По правді кажучи, є одна думка, яка не дає мені спокою. Мій друг, який лежить тут в лікарні, допомагає мені розібратися з нею. Хоча, я упевнена, що ви вже вивчали цю версію.

— Цілком можливо, що і ні. І повірте мені: ми завжди раді інформації, яка допоможе розкриттю злочину. Що це за думка?

— Цей злочин якось пов'язаний з тамплієрами.

Рейлі явно не второпав, про що вона говорить.

— До чого тут тамплієри?

— Я маю на увазі спорядження, яке було на грабіжниках, захоплений ними шифратор. А ще цей латинський вислів, який вимовив один із вершників, схопивши цей пристрій.

Рейлі спантеличено поглянув на неї.

— Чи не знайдеться у вас часу випити чашку кави?

19

Кав'ярня на першому поверсі лікарні була майже порожньою. Поставивши чашки з кавою на стіл, Рейлі здивував Тес, запитавши, чи, бува, не її дочку він бачив із нею там, у музеї.

— Так, це була моя дочка, — з посмішкою відповіла вона. — Її звуть Кім.

— Вона дуже схожа на вас.

Тес одразу відчула розчарування. Незважаючи на те, що вона бачила його в музеї мигцем і фактично випадково зустріла кілька хвилин тому, щось в його зовнішності вабило і діяло заспокійливо. «Боже мій, так проколотися! Не інакше як час перенастроювати давачі, які визначають потрібний мені тип чоловіка». Її аж покоробило від очікування почути стандартно-банальні компліменти, з якими вправні залицяльники, зазвичай, звертаються до жінок: ви така молода; а я думав, що ви сестри, і тому подібне. Але тут він знову здивував її, запитавши:

— А де вона була, коли все це трапилося?

— Хто — Кім? Моя мама відвела її до туалету. Коли вони там знаходилися, вона почула шум і вирішила залишитися на місці.

— Виходить, найстрашніше вони проґавили.

Тес кивнула. Їй навіть захотілося знати, чому його це цікавить.

— Вони нічого не бачили.

— А що потім?

— Я розшукала їх і зробила все, щоб ми знаходилися осторонь, поки не роз'їхалися машини швидкої допомоги, — сказала вона, як і раніше не здогадуючись, чому він її про це розпитує.

— Отже, вона не бачила нікого з поранених або...

— Ні. Тільки розгром, учинений в Головному залі.

Рейлі задоволено кивнув.

— Гаразд. Але вона, очевидно, знає, що відбулося.

— Їй вже дев'ять років, агенте Рейді. У школі, де Кім навчається, вона — для всіх найкращий друг. Усім хочеться знати, що то є таке — там бути і все оте пережити.

— Можу собі уявити. Проте, ви маєте поспостерігати за нею. Навіть якщо ваша дочка і не була безпосереднім свідком того, що відбулося, така подія може позначитися згодом, особливо на маленькій дитині. Це може виявитися в нічних кошмарах, а може мати і серйозніші наслідки. Головне — спостерігайте за нею, це — основне. Хтозна, як все це може проявитися.

Приділивши стільки уваги Кім, Рейлі справив величезне враження на Тес. Дивлячись на нього з подивом, вона кивнула:

— Так, звичайно.

Рейлі відкинувся на спинку стільця.

— А ви як? Ви ж були в самій гущині подій.

Тес була заінтригована.

— А звідки ви знаєте?

— Камери спостереження. Я бачив вас на плівці. — Рейлі розгубився від думки, що це, можливо, пролунало дещо некоректно з його боку. Він злякався — чи не зачепило сказане почуття Тес, але з виразу її обличчя судити про що-небудь було складно. — З вами все гаразд?

— Так, не турбуйтеся. — З пам'яті виринули картини з вершниками, що громлять музей і строчать із автоматів; ось — четвертий вершник, він хапає шифратор лише в декількох сантиметрах від неї; ось його кінь, що дихає буквально їй у шию. Ці сцени вона не забуде ніколи; мине чимало часу, поки розвіється і страх, який вона пережила. Тес прагнула не виказати, що їй і дотепер лячно. — Я зазнала потрясіння, але... все це здавалося настільки сюрреалістичним, що навіть не знаю... мабуть, я заткнула це в картотеку моєї пам'яті під заголовком «Фантастика».

— І правильно зробили. — Він трохи знітився. — Ви вже вибачте мені за настирливість, але я неодноразово бував у подібних ситуаціях і знаю, як часом нелегко все це пережити.

Вона подивилася на нього з легкою посмішкою.

— Я вас чудово розумію. І дуже вдячна за увагу, — сказала Тес, мимоволі звернувши увагу на те, що хоча вона, зазвичай, з неприязню ставилася до тих, хто заговорював з нею про Кім, для цього чоловіка вона зробила виняток. Його увага і турбота здавалися щирими.

— Отже, що ви хотіли розповісти про тамплієрів?

Тес присунулася ближче, не приховуючи свого здивування.

— Як, ваші люди не розробляють пов'язану з тамплієрами версію?

— Особисто я нічого про це не знаю.

— Зрозуміло. Я так і знала, що це — нісенітниця, — розчаровано вимовила Тес.

— А ви просто спробуйте викласти свою точку зору.

— Що ви знаєте про тамплієрів?

— Мушу зізнатися, зовсім мало.

— Отже, ви не псих, а це — вже добра новина. — Вона посміхнулася, одразу ж пошкодувавши про своє зауваження, яке Рейлі однаково не зрозумів, і продовжила. — Отже, почнімо... з 1118 року. Перший хрестовий похід завершено, і Святу землю повернули християнам. Болдуїн II став єрусалимським королем, народ по всій Європі торжествує, а паломники сунуть натовпом, щоб подивитися — через що зчинилася вся ця буча. Паломники часто не знали, що вони наважилися подорожувати небезпечною територією. «Звільнивши» Святу землю, рицарі хрестоносці вирішили, що вони виконали свою обітницю, і повернулися додому, до Європи. Прихопивши награбоване багатство з собою, вони легковажно залишили відвойовані райони в оточенні вороже налаштованих ісламських держав. Турки і мусульмани, які втратили багато земель в битвах з християнськими арміями, не збиралися прощати і забувати. Багато хто з паломників, що прямували до Єрусалима, так ніколи і не дісталися туди. На них нападали, їх грабували, а часто — вбивали. Арабські бандити становили постійну загрозу для мандрівників, що, фактично, зводило нанівець мету хрестового походу.

Тес розповіла Рейлі, як в той рік мародери-сарацини тільки за один раз підстерегли і убили понад триста паломників на небезпечних дорогах між портовим містом Яффа, де вони висаджувалися на узбережжі Палестини, і священним містом Єрусалим. Згодом банди сарацинів почали безперешкодно нишпорити безпосередньо за межами самого міста. У ці роки вперше і з'явилися тамплієри. Дев'ять побожних рицарів з Гуго де Пайєном на чолі прибули до палацу Болдуїна в Єрусалимі, запропонувавши свої скромні послуги королю. Вони урочисто заявили, що дотримуються трьох обітниць: доброчесності, бідності й послуху, але додали до них ще й четверту — завжди захищати паломників на їхньому шляху від узбережжя до міста. Враховуючи обстановку, що склалася, прибуття рицарів було як ніколи вчасним. Організація хрестоносців потерпала від нестачі добре навчених воїнів.

Своїми обітницями релігійні рицарі справили сильне враження на короля Болдуїна, який відвів їм апартаменти в східній частині свого палацу. Цікаво, що палац Болдуїна знаходився на тому місці, де колись був храм царя Соломона. Звідси і назва — орден бідних рицарів Христа і храму Соломона, або ще простіше — рицарі-храмовники.

Не можна недооцінювати релігійного значення місця, на честь якого Болдуїн назвав новостворений орден. Перший храм Соломон побудував 950 року до нашої ери. За наказом Господа, його батько Давид почав будівництво Храму з метою розмістити там Ковчег Завіту, переносну скриньку з кам'яними табличками, на яких були викарбувані заповіді, які Господь дарував Мойсееві. Славне царювання Соломона завершилося з його смертю, коли народи Сходу вторглися на єврейські землі й завоювали їх. Сам храм було зруйновано 586 року до нашої ери халдейськими загарбниками, які стали забирати євреїв до Вавилона в рабство. Через п'ятсот із гаком літ храм відновив цар Ірод. Намагаючись здобути прихильність серед своїх юдейських підданих, він тим самим продемонстрував, що їхній цар, незважаючи на його арабське походження, був відданим послідовником прийнятої ним релігії. Храм замислювався як вінець його досягнень: велично підносячись над долиною Геброна, нова споруда вражала грандіозністю та пишністю і була набагато більшою за попередній храм. За двома величезними дверима з чистого золота, усередині храму знаходилася Свята Святих, до якої мав доступ тільки юдейський первосвященик.

Після смерті Ірода юдейські повстання спалахнули знову, і 66 року нашої ери Палестина опинилася під контролем повстанців. Римський імператор Веспасіан відрядив свого сина Тіта придушити заколот. 70 року нашої ери після запеклих битв, що тривали протягом шести місяців, Єрусалим упав під натиском римських легіонів. Тіт наказав знищити місто до останнього каменя. На той час його населення було повністю знищено. Таким чином, «найпрекраснішу споруду, яку хто-небудь бачив, чи про яку хто-небудь чув», як писав тогочасний історик Йосиф Флавій, було зруйновано знову.

Друге юдейське повстання, менш ніж за сто років опісля, було ще раз придушено римлянами. Цього разу всім юдеям було заборонено знаходитися в Єрусалимі, а на Храмовій горі спорудили святилища Зевсу і римському імператору Адріану, зведеному у ранг божества. Шістсот років потому на цьому місці збудують ще одну святиню. З виникненням ісламу і завоюванням Єрусалима арабами, найсвятіша для юдеїв земля стала, на новий лад, вважатися за те місце, з якого кінь пророка Магомета піднявся в небеса. Тому 691 року нашої ери халіфом Абд-Ель-Маліком на горі збудовано мечеть Омара. Відтоді вона залишалася святинею ісламу, за винятком того періоду, протягом якого хрестоносці контролювали Святу землю. Тоді мечеть Омара перетворили на християнську церкву і назвали її Templum Domini, тобто «Храм Гроба Господнього». А мечеть аль-Аякса, збудована на прилеглій до церкви території, було перетворено на штаб новостворюваного ордену рицарів Храму.

Гідна захвату ідея дев'яти хоробрих ченців захищати уразливих паломників швидко захопила уяву людей по всій Європі. Незабаром багато хто почав ставитися до тамплієрів з романтичним благоговінням, пропонуючи себе в нові члени ордену. Європейська знать не шкодувала коштів на їхню підтримку, засипаючи тамплієрів грошовими дарами і надаючи їм нові землі. Цьому великою мірою сприяв той факт, що вони дістали благословення Папи. Таке траплялося досить рідко і мало вирішальне значення, бо у той час всі королі й народи мали Папство за вершину авторитету в християнському світі. Отже, орден розгалужувався, спочатку поволі, потім все швидше і швидше. Треба віддати їм належне, вони були добре навчені. Зростали їхні успіхи на полі бою, розширювалася сфера їх діяльності. Ставлячи спочатку як першочергове завдання захист паломників, тамплієри поступово перетворилися на озброєних захисників Святої землі.

Менш ніж за сто років вони стали однією з найбагатших і найвпливовіших структур у Європі після Папства. Їхні володіння простягалися на величезних ділянках землі в Англії, Шотландії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччині й Австрії. З такою розгалуженою мережею територій і замків тамплієри незабаром зарекомендували себе як перші у світі міжнародні банкіри. Вони організували надання кредитів збанкрутілій королівській знаті Європи, а також забезпечили збереження коштів паломників, фактично вперше запровадивши таке поняття як дорожній чек. Засобами платежу на той час були тільки золото і срібло. Вартість грошей визначалася їх вагою. Замість того, щоб брати з собою дорогоцінні метали, ризикуючи бути пограбованим, паломники могли залишити на зберігання свої гроші в одному з замків, що належали тамплієрам в будь-якому кінці Європи, де їм натомість видавалася зашифрована квитанція на відповідну суму. По прибуттю до місця призначення власник квитанції йшов до місцевої резиденції тамплієрів, де за допомогою шифрувального ключа, що суворо охоронявся, текст розшифровувався, а власник отримував свої гроші.

Тес поглянула на Рейлі, щоб переконатися, чи слухає він її.

— Почавшись із невеликого братства дев'яти шляхетних рицарів, що присвятили себе захисту Святої землі від сарацинів, орден тамплієрів незабаром перетворився на наймогутнішу і найтаємнішу організацію свого часу, що за своїм багатством і впливом конкурувала з Ватиканом.

— Але потім все для них скінчилося плачевно, чи не так? — запитав Рейлі.

— Так. І навіть дуже плачевно. Армії мусульман, врешті-решт, знову захопили Святу землю в тринадцятому столітті, і хрестоносцям вже нічого не залишалося робити, як пакувати свої речі, і цього разу — назавжди. З хрестовими походами було покінчено. Після поразки при Акрі 1291 року тамплієри останніми покинули Святу землю.

Коли вони повернулися до Європи, відпала raison d'etre, тобто сама мета їх існування. Нікого було супроводжувати, нічого було захищати. Вони залишилися без домівки, без ворогів і без мети. Друзів у них також поменшало. Вся влада і багатство перейшли до їхніх керівників. Але бідні рицарі Христа більше не були такими бідними, а стали зарозумілими і пожадливими. А численні представники знаті, король Франції особливо, заборгували їм багато грошей.

— І ця знать на чолі з королем напала на тамплієрів.

— Так напала, тож у цих бідолах земля запалала під ногами, — підтвердила Тес. — У буквальному розумінні слова. — Відпивши з чашки ковток кави, вона розказала Рейлі про те, як стали поширюватися чутки про тамплієрів, яким, поза всяким сумнівом, сприяли овіяні таємницею ритуальні обряди посвячення, що здійснювалися орденом впродовж багатьох літ. Незабаром вони зазнали жахливої та обурливої літанії звинувачень в єресі.

— А що сталося потім?

— А потім була п'ятниця, тринадцяте число, — іронічно відповіла Тес. — Гірше, як відомо, не буває.

20 Париж, Франція. Березень, 1314 рік.

Свідомість поволі поверталася до Жака де Моле.

Як довго приходив до тями цього разу? Годину? Чи може дві? Великий магістр знав, що, навряд чи він був непритомним понад дві години. Це було б розкішшю, яку вони ніколи не спромоглися б йому дозволити.

Поволі туман у його голові розвіювався, і він відчув вже звичні напади болю і, як завжди, зусиллям волі блокував їх. Розум — вельми дивна і потужна річ. Після всіх літ ув'язнення і тортур він навчився користуватися ним як зброєю. Нехай зброєю захисту, але все-таки зброєю, застосовуючи яку він міг зірвати хоча б деякі з планів його ворогів.

Вони могли зламати його тіло, у чому досягли успіху. Але його дух і розум, хоча і надломлені, все іще не полишали його.

— А головне — його не покидала віра.

Розплющивши очі, він побачив, що нічого не змінилося, проте трохи пізніше відчув вельми дивну різницю, якої він спочатку не помітив. Стіни підвалу були як і раніше вкриті зеленим слизом, що стікав на грубо мощену підлогу, майже повністю заліплену шаром нагромадженого пилу упереміш із запеченою кров'ю та екскрементами. Цікаво, яка кількість крові й нечистот залишила його тіло? «Величезна», — зі страхом подумав де Моле. Врешті-решт, він знаходився тут вже... Йому довелося напружити пам'ять. Шість років? Сім? Цілком достатньо часу, щоб скалічити його тіло.

Йому ламали кістки, потім грубо вправляли, даючи можливість зростися, і — знову ламали. Суглоби вивернули, сухожилля порвали. Він усвідомлював, що не в змозі використовувати руки за призначенням, а також не може рухатися. Але їм не вдалося зупинити руху його думки. Єдиною утіхою була йому свобода подорожувати подумки. Він залишав похмурі, жалюгідні каземати під вулицями Парижа і переміщувався... куди хотів.

Куди б йому вирушити сьогодні? До пагористих сільськогосподарських угідь Центральної Франції? Чи до підніжжя Альп? А може — до морського узбережжя або ще далі — назад до його улюбленого Утремера?

«Цікаво, — уже вкотре подумав де Молле, — чи не схибив я»? Може й схибив, — вирішив він. Знести стільки тортур, на які прирекли його кати короля в цій підземній пекельній дірі, і зберегти при цьому здоровий глузд здавалося неймовірним.

Ще трохи зусиль — і він пригадав, скільки часу тут знаходиться. Минуло шість з половиною років з тієї пам'ятної ночі, коли люди короля підступно напали на Парі Тампль[6], його Храм.

Це відбулося у п'ятницю, 13 жовтня 1307 року. Він спокійнісінько спав, як і більшість його побратимів рицарів, коли десятки сенешалів з першим промінням сонця кинулися на штурм храму. Тамплієрам слід було краще підготуватися. Протягом багатьох місяців пожадливий король і його лакеї шукали способу позбавити тамплієрів їхньої могутності. Того ранку вони, нарешті, набралися нахабства і знайшли привід. Їм також вистачило сміливості дати бій. Рицарі чинили впертий опір, але ефект несподіванки і чисельна перевага призвели до того, що невдовзі їм довелося здатися.

Вони безпорадно стояли і спостерігали, як сенешалі обшукували Храм. Великому магістрові залишалося тільки сподіватися, що король і його прибічники не спроможуться осмислити справжнє значення захопленої ними здобичі. Або ж будуть настільки поглинені жадібністю до золота та коштовних каменів, яких вони так і не змогли знайти, що не звернуть уваги на ті начебто непоказні предмети, які насправді були безцінними. Запанувала тиша, і через якийсь час де Моле і його товаришів, не поспішаючи, і на превеликий подив — чемно, помістили у вози і повезли назустріч долі.

Зараз, згадуючи ту тишу, де Моле збагнув, у чому полягала різниця між днем сьогоднішнім і днями попередніми.

Було тихо, як ніколи.

Зазвичай у цій підземній в'язниці було досить галасно: дзвеніли ланцюги, скрипіли диби і колеса, шипіли жаровні; ці звуки слугували акомпанементом нескінченним крикам жертв тортур.

Але сьогодні все було інакше.

Трохи згодом, Великий магістр почув звук кроків, що наближалися. Спочатку він подумав, що це Гаспар Шо, головний кат. Але у того чудовиська хода була важка й зловісна. Це також не був хтось з його звіриної зграї, що прямував до своєї приреченої жертви. Поза всяким сумнівом проходом ішло багато людей. Вони пересувалися швидко — і ось вони вже в камері, де магістр висів на ланцюгах. Опухлими, налитими кров'ю очима, він побачив перед собою півдюжини яскраво одягнених людей. У центрі групи знаходився сам король.

Стрункий та імпозантний король Філіпп IV був на голову вищим за раболіпних підлабузників, що біля нього юрмилися. Незважаючи на свій жахливий стан, де Моле вкотре подивувався зовнішньому вигляду правителя Франції. Як може людина з такою привабливою зовнішністю бути таким страшним породженням пекла? Філіпп Вродливий, ще зовсім молода людина, якій не виповнилося і тридцяти, був світлошкірим, довговолосим блондином. Зовні він скидався на шляхетного пана. Проте, протягом майже десяти років, спонуканий ненаситною жадністю до багатства і влади, яку можна було порівняти тільки з його непомірним марнотратством, Філіпп планомірно вбивав і розорював своїх підданих, накликаючи смерть і страждання на всіх, хто йому заважав або просто не подобався.

Але рицарі Храму зробили щось більше, ніж просто не догодили йому.

Думки де Моле перервали кроки, що знову почулися з проходу. Нервові й невпевнені, вони сповістили про прибуття в камеру худорлявої фігури у сірій з капюшоном мантії. Людина в мантії посковзнулася і незграбно спробувала утримати рівновагу на нерівній підлозі. Капюшон злетів з його голови і де Моле впізнав Папу. Минуло багато часу відтоді, як він востаннє бачив Клемента, і відтоді обличчя цієї людини сильно змінилося. Глибокі зморшки викривили куточки його рота донизу. Створювалося таке враження, що він страждає на якусь хронічну душевну недугу; очі його перетворилися на темні бездонні западини.

Король і Папа — разом.

Нічого доброго це не провіщало.

Погляд короля зосередився на де Моле, але покаліченого в'язня цієї миті цікавив не він. Магістр впритул дивився на миршавого чоловічка в капюшоні, який нервово заметушився, уникаючи поглянути йому в очі. Де Моле хотілося знати причину його ніяковості. Може це тому, що шляхом обману і майстерного маніпулювання королем, Папа прискорив падіння ордену тамплієрів? Чи тому, що він не міг зносити гнітючої картини знівечених кінцівок, смороду відкритих язв або вигляду гниючих ран?

Король наблизився до де Моле.

— І досі мовчиш? — визвірився він на магістра, що наче вознісся над свитою на своїх ланцюгах. Вперед виступила людина, в якій він упізнав Гаспара Шо, свого ката. Останній, дивлячись собі під ноги, заперечно похитав головою.

— Мовчить, — відповів неголений Гаспар.

— Горіти йому в пеклі, — вигукнув король сповненим люті голосом.

«Можна подумати, що я знаходжуся у якомусь іншому місці», — подумав магістр. Він помітив, як Гаспар важкими, як булижники, що вистилали підлогу його камери, очима, подивився на нього з-під густих брів. Король підійшов ще ближче, впритул вдивляючись в обличчя магістра. Він прикривав ніс хусткою, щоб не відчувати смороду. Де Моле і сам знав про сморід в його камері, але давно не звертав на нього уваги.

Тихий, шиплячий голос короля розітнув сперте повітря темниці:

— Говори, чорт тебе забирай! Де скарби?

— Ніяких скарбів немає, — тільки й відповів в'язень, ледве почувши власний голос.

— До чого така впертість? — прогарчав король. — Яку мету ти переслідуєш? Твої брати зізналися у всьому: у ваших убогих обрядах посвячення, в тому, що твої смиренні рицарі Хреста заперечують божественне походження Христа, плюють на Розп'яття, навіть мочаться на нього. Вони зізналися... у всьому.

Поволі де Моле облизнув опухлим язиком потріскані губи.

— Під такими тортурами, — насилу вимовив він, — вони зізналися б і у вбивстві самого Господа Бога.

Король злегка нахилився до нього.

— Свята інквізиція досягне своєї мети, — з обуренням мовив він. — Для людини твого розуму це має бути очевидним. Віддай мені те, що я хочу, і я дарую тобі життя.

— Скарбів не існує, — відповів магістр тоном людини, що змирилася з думкою, що йому ніколи не вдасться переконати цих людей у протилежному. Уже давно де Моле відчував, що Гаспар Шо вірить йому, хоча кат жодного разу не здригнувся, жорстоко знущаючись над плоттю своєї жертви. Йому також було відомо, що і Папа дотримується тієї ж думки. Але глава Церкви не збирався ділитися з королем своїм секретом. Королю, з іншого боку, були потрібні скарби, які, як він вважав, рицарі Храму нагромадили за останні двісті років. Його жадоба до багатств заважала йому зробити висновок, до якого дійшла би будь-яка розсудлива людина, поглянувши на знівеченого чоловіка, що висів на стіні.

— Це все марно. — Король відвернувся, як і раніше злий, але, схоже, так само змирившись, як і його жертва. — Мабуть, скарб потайки вивезли тієї, першої ночі.

Де Моле звернув увагу на Папу, який уникав дивитися в його бік. «І добре ж цей тип все спланував!» — подумав він. Ця думка дала магістрові якесь збочене задоволення, і він ще більше зміцнився у своїй рішучості. Підступні дії Папи тільки підтвердили благородність мети тамплієрів.

Король холодно подивився на бурмила-ката.

— Скільки їх залишилося в живих у цих стінах?

Все тіло магістра заклякло від напруги. Вперше йому належало дізнатися про долю братів з Парі Тампль. Гаспар Шо повідомив  королю, що, окрім магістра, в живих залишився тільки його заступник, Жоффруа де Шарне.

Де Моле заплющив очі, його свідомість заповнилася калейдоскопічними картинами жахів. «Усі загинули, — із здриганням подумав він. — А ми були такі близькі до мети. От якби... Якби тільки за всі ці роки прийшла хоч яка-небудь звісточка про „Храм Сокола“, від Еймара і його рицарів!»

Але, на жаль — жодної звістки.

«Храм Сокола» і його безцінний вантаж безслідно зникли.

Король обернувся і востаннє подивився на покаліченого магістра.

— Убийте його, — наказав він.

Кат услужливо підшкутильгав ближче.

— Коли, Ваша Величносте?

— Завтра уранці, — відказав король. Від передчуття страти у збоченця поліпшився настрій.

Від його слів де Моле охопило почуття, яке було знайоме йому вже протягом багатьох років і яке він не відразу розпізнав.

Це було почуття полегшення.

Він зазирнув у сховані під капюшоном очі Папи, побачивши в них ледь стримувану радість.

— Що робити з їхнім майном? — запитав Папа тремтячим голосом. Де Моле знав, що на той час залишилися лише ті речі, продаж яких аж ніяк не допоміг би королю відшкодувати його борги. — Книги, документи, антикварні речі. Вони належать Церкві.

— Можете їх забрати. — Махнувши рукою на знак закінчення зустрічі й кинувши останній спопеляючий погляд на де Моле, король стрімкою ходою вийшов зі склепу. Його свита похапцем потюпала вслід за ним.

Перш ніж Клемент вискочив з темниці, на якусь мить погляди Папи і де Моле зустрілися. За цей короткий проміжок часу Великий магістр встиг прочитати думки Папи: вони підтверджували нікчемність його натури — це був безпринципний інтриган, що маніпулював жадібним королем для досягнення своєї особистої мети. А також мети Церкви.

Підступний шахрай, якому вдалося його перехитрити.

Але де Моле не дасть йому повірити в це. Він скористався цією нагодою й оволодів собою. Зібравши залишки сил і зосередивши їх в пильному погляді, повному упевненості та презирства, він наче попереджав Папу про неминучу відплату. На мить на настороженому обличчі Клемента з'явився страх, перш ніж він встиг надати йому суворий вираз і накинути свій капюшон.

Потріскані губи Великого магістра викривилися в подобу того, що колись було його посмішкою. Він переконався, що йому вдалося посіяти сумнів в душі цього мерзотного нікчеми.

Яка не яка, а все-таки перемога.

Папа неодмінно погано спатиме цієї ночі.

«Може ти і виграв цю битву, — подумав де Моле. Але наша війна ще не скінчилася».

З цією думкою він заплющив очі і став чекати приходу смерті.

21

Рейлі всіляко намагався приховати своє розчарування. Хоч як би йому не було приємно сидіти поруч із Тес, та все, що вона йому щойно розповіла, здалося йому другорядним та незначущим. Не встигла купка безкорисливих рицарів створити у Середні віки могутній орден, як їм відразу ж підрізали крила, а потім безславно винищили. І яке це мало відношення до банди озброєних грабіжників, які сімсот років потому спустошили Музей мистецтв Метрополітен?

— Так ви гадаєте, що оті типи, які вчинили напад на музей, були вдягнені саме у тамплієрівське вбрання?

— Безперечно. Тамплієри завжди вдягалися просто — на відміну від крикливо-недоладного обладунку, який носили майже всі тогочасні рицарі. Не забувайте, що вони були глибоко віруючими монахами, відданими ідеї скромності та бідності. Їхні білі мантії символізували чистоту життя, яке вони, згідно з задумом, мусили вести, а червоні хрести кольору крові демонстрували їхні особливі відносини із Церквою.

— Гаразд, але коли б ви попрохали мене намалювати рицаря, то я все одно підсвідомо намалював би когось схожого на тамплієра, нічого при цьому не знаючи про цей орден. Це — вже усталений образ, еге ж?

Тес кивнула на знак згоди.

— Згодна, сам по собі цей факт не здається переконливим. Але ж є іще й шифратор.

— Це той предмет, що забрав четвертий вершник? Ви опинилися поряд із ним?

Тес пожвавішала і підсунулася ближче до Рейлі.

— Так. Я встигла добре роздивитися цей пристрій. Він є набагато досконалішим за все те, що з'явилося за сотні років до і після нього. Я хочу сказати, що в певному сенсі ця річ була революційною. А тамплієри були відомими майстрами кодування. Шифри були основою їхньої банківської системи. Коли паломники, що подорожували до Святої землі, ввіряли храмовникам свої гроші, їм видавали закодовані квитанції, котрі лише тамплієри і здатні були розшифрувати. Завдяки цьому ніхто не міг підробити документ вкладника і заволодіти його грошима. Храмовники були піонерами у цій сфері, і певним чином шифратор є предметним втіленням їхніх хитромудрих і потайливих методів.

— Але ж як тамплієрівський шифратор потрапив до скарбів Ватикану?

— Тому що Ватикан і король Франції змовилися знищити цей орден. І перший, і другий хотіли заволодіти власністю цієї організації. Неважко уявити, що усе, що тамплієри мали у своїх коморах, у кінцевому підсумку опинилося у Луврі або ж у Ватикані.

Видно було, що для Рейлі все це звучало непереконливо.

— Ви там щось сказали про латинське прислів'я?

На обличчі Тес з'явився вираз зосередженості.

— Саме з нього все і почалося. Коли четвертий вершник взяв шифратор у руки, то схоже було, що для нього ця мить мала величезне, якесь навіть релігійне значення. Він скидався на людину, що впала в транс. Тримаючи пристрій, цей вершник сказав щось латиною. Наскільки я могла почути, це була фраза «Veritas vos liberabit». — Tec зробила паузу, щоб пересвідчитися, чи знає Рейлі цей вираз. Його запитальний погляд продемонстрував, що не знає. — Це означає «Істина зробить вас вільними», — продовжила вона. — Це досить широко вживане прислів'я, а ще воно красується на одному тамплієрівському замку на півдні Франції.

Тес бачила, що Рейлі розмірковує над сказаним, але з виразу його обличчя ні про що певне здогадатися було неможливо. Вона повертіла у руках чашку, допила вже остиглу каву і вирішила продовжити розмову.

— Знаю, сказане мною, мабуть, звучить не надто переконливо, але лише до тих пір, поки ви не почнете усвідомлювати міру того інтересу, що його викликають до себе тамплієри у багатьох людей, їхнє походження, їхня діяльність та погляди, їхня насильницька смерть — все це оповито покровом таємниці. Вони мають дуже багато послідовників. Ви навіть не уявляєте, яку величезну кількість книжок та матеріалів я про них знайшла, і це лише вершечок айсберга — просто феноменально! Слід додати також ось що: різні фантастичні здогадки підживлюються тим фактом, що їхнє казкове багатство так і не знайшли.

— Наскільки я розумію, саме через їхнє багатство король Франції і вирішив винищити храмовників.

— Так, через багатство. Але він так і не знайшов його. І ніхто не знайшов. Ні золота, ні діамантів. Нічогісінько. Але ж було відомо, що тамплієрам належав просто неймовірний скарб. Як твердить один історик, тамплієри знайшли 148 тонн золота і срібла в Єрусалимі та його околицях, ще коли вони вперше прибули туди, ще навіть до того, як до них рікою полилися пожертви з усієї Європи.

— І невже ніхто не знає, куди цей скарб подівся?

— Існує досить поширена думка, що вночі, саме перед арештом усіх тамплієрів, з паризького настоятельства двадцять чотири рицарі вивезли кілька возів з якимись ящиками і втекли до порту Ля Рошель на узбережжі Атлантичного океану. Вважається, що вони відпливли кудись на вісімнадцяти галерах, і ніхто їх відтоді не бачив.

Рейлі неквапливо обмірковував здобуту інформацію.

— Так кажете, нападників насправді цікавив шифратор, за допомогою якого вони змогли би заволодіти скарбом тамплієрів?

— Можливо. Але питання в тому — що це був за скарб. Чи були то золоті монети і діаманти, чи щось інше, щось більш езотеричне, щось таке, що вимагає... — Тес завагалася, добираючи слова, — вимагає дещо вищого рівня віри та розуміння. — Вона зробила паузу, щоб подивитися, чи розуміє Рейлі, про що йдеться.

Той у відповідь скорчив заспокійливу міну.

— Так-так, я уважно слухаю.

Тес нахилилася вперед і мимоволі стишила голос.

— Існують численні теорії, котрі стверджують, що тамплієри являли собою частину таємного, сотні років тому задуманого змовницького плану, спрямованого на виявлення і утримання в секреті якогось містичного знання. Таким знанням могло бути багато що. Казали, що храмовники були хранителями численних святих мощів, — один французький історик навіть вважає, що вони зберігали забальзамовану голову Ісуса, — але одна з найбільш, на мою думку, вірогідних та найбільш поширених гіпотез стосується Святого Грааля, котрий, як ви напевне знаєте, не обов'язково має бути чашкою чи якимось іншим матеріальним «вмістилищем», з якого начебто пив Ісус під час Тайної вечері. Вираз «Священний Крааль» запросто може бути метафоричним посиланням на якусь таємницю, що стосується реальних подій, пов'язаних з його смертю та виживанням Його нащадків у добу Середньовіччя.

— Нащадків Ісуса?

— Так, це звучить єрессю, але існує така думка — і дуже, до речі, поширена — що Ісус та Марія Магдалина мали дитину (а може і не одну), яку виховували таємно від римлян, і що генеалогічне древо Ісуса було таємницею, яку дуже ретельно оберігали впродовж останніх двох тисяч років: всілякі підпільні товариства захищали Його нащадків і протягом сотень років передавали їхні секрети групі «втаємничених інтелектуалів». Леонардо да Вінчі, Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо — і багато інших знаменитостей з різних епох — всі вони вважаються членами таємного товариства захисників кревних нащадків Господа нашого. — Тес знову зупинилася, щоб подивитися на реакцію Рейлі. — Знаю — це звучить сміховинно, але ця версія є дуже поширеною, над дослідженням її працювали і працюють багато людей, і йдеться не тільки про авторів бестселерів, але й про серйозних вчених та шанованих академіків.

Тес пильно подивилася на Рейлі, намагаючись розгадати його думки. «Якщо мені спочатку і вдалося зацікавити його розповідями про скарб, то тепер я прогавила момент, і він втратив інтерес». Відкинувшись на спинку крісла, вона, прислухаючись до власних слів, змушена була визнати, що лунали вони все більше і більше недоречно і смішно.

На якусь мить Рейлі замислився, а потім мовив із легкою посмішкою на вустах.

— Кажете, кревні нащадки Ісуса? Якщо він дійсно мав двійко-трійко дітей, а ті, здогадно, теж мали дітей — і так далі... то через дві тисячі років, тобто, через сімдесят — чи скільки там... вісімдесят поколінь родичів Ісуса була б сила-силенна по усій планеті! — Рейлі розсміявся. — Невже люди цілком серйозно сприймають таку нісенітницю?

— Абсолютно серйозно. Зниклий скарб тамплієрів є однією із великих нерозгаданих таємниць усіх часів. Неважко здогадатися, чому вона так вабить людей. Уже саме посилання містить у собі гачок з великою приманкою: у Єрусалимі з'являються дев'ять рицарів і заявляють, що хочуть захищати тисячі прочан. Лише дев'ять. Чи не занадто амбіційна заява — навіть за стандартами фільму «Золота сімка» — як ви гадаєте? Зачувши таке, король Болдуїн надає їм у розпорядження ласий шматочок єрусалимської нерухомості: Храмову гору, місце, де знаходився другий храм Соломона, який зруйнували легіони Тіта 70 року нашої ери, а коштовності з нього розграбували і відвезли до Риму. І тут виникає одне велике запитання: а що, коли священики з цього храму, дізнавшись про наближення римлян, сховали в ньому щось таке, чого завойовники так і не спромоглися знайти?

— А тамплієри спромоглися.

Тес кивнула головою.

— Чудова пожива для різноманітних міфів. Так от: це «щось» лежить собі у землі тисячу років, і тамплієри зрештою його викопують. А ще був так званий «Мідний сувій», знайдений у Кумрані.

— А сувої з Мертвого моря теж мають до цього якесь відношення?

«Охолонь, Тес!» Але вона вже не могла стриматися і перла далі.

— В одному з цих сувоїв йдеться у подробицях про велику кількість золота й інших коштовностей, закопаних під самим храмом, здогадно — у двадцяти чотирьох тайниках. Але окрім того, у цьому сувої йдеться про якийсь невизначений скарб. Що це могло бути? Ми не знаємо. Це могло бути все, що завгодно.

— Добре, згода, а як у все це вписується Туринська плащаниця? — з нарочито зацікавленим виглядом спитав у неї Рейлі.

На якусь ледь уловиму мить витонченні риси її обличчя спотворило роздратування, але Тес швидко опанувала свої емоції і виліпила на своєму обличчі люб'язну посмішку:

— Ви що, вважаєте все це несерйозним?

Рейлі з виглядом розкаяння вибачливо підніс руки.

— Та ні ж бо, вибачте, будь ласка. Продовжуйте, я уважно слухаю.

Тес зібралася з думками.

— Цим дев'яти рицарям віддали частину королівського палацу зі стайнями, де було достатньо місця, щоб розмістити дві тисячі коней. Цікаво, чому Болдуїн виявився до них таким щедрим?

— Бозна. Можливо, він був людиною передбачливою. А можливо — їхня відданість захопила його.

— Але вся штука в цьому і полягає, — вела далі Тес. — На той час вони ще нічого не встигли зробити. Їх забезпечують потужними ресурсами для виконання роботи, і чим же займається наша «золота дев'ятка»? Починає вершити, згідно зі своєю заявою, всілякі героїчні діла, захищаючи пілігримів, що бредуть до Святої землі? Ні. Перші дев'ять років рицарі проводять у храмі, не покидаючи його. Вони не виходять із нього, не набирають нових помічників. Просто зачинилися там — і все. На дев'ять років.

— Може у них розвинулася боязнь відкритого простору та великої кількості людей, так звана «агорафобія»? Або...

— Або це був один великий блеф. Найпоширеніша гіпотеза, яку особисто я вважаю за найбільш прийнятну, полягає в тому, що «золота дев'ятка» здійснювала розкопки. Вони шукали щось заховане у храмі.

— Щось закопане священиками цього храму, які не бажали, щоб воно дісталося легіонерам Тіта?

Тес відчула, що нарешті достукалася до свідомості Рейлі, і її очі спалахнули вогнем твердого переконання.

— Саме так. Факт полягає в тому, що дев'ять років вони сиділи тишком-нишком, а потім несподівано вигулькнули на сцену і почали із вражаючою швидкістю багатіти і зростати кількісно, користуючись при цьому беззастережною підтримкою Ватикану. Можливо, все це стало здійсненним завдяки якійсь знахідці, що вони викопали у храмі. І ця знахідка змусила Ватикан буквально із шкіри лізти, аби тільки задовольнити потреби храмовників. І на цьому тлі версія про те, що Ісус виростив двійко-трійко дітей здалася цілком вірогідною.

Рейлі стривожився.

— Стривайте, ви що — думаєте тамплієри шантажували Ватикан? А я завжди вважав, що вони були воїнством Христовим. Може навпаки — тамплієри знайшли щось таке, що дуже задовольнило Ватикан, і Папа вирішив таким чином винагородити їх за це відкриття?

Тес скорчила гримасу сумніву.

— Коли б це дійсно було так, то чи не поспішили б вони проголосити на увесь світ про своє відкриття? — Трохи розслабившись, вона відкинулася на спинку крісла; здавалося, її теж непокоїли сумніви. — Так, для повної картини цієї загадки мені бракує одного-двох компонентів. Храмовники таки дійсно воювали за християнство впродовж двохсот років. Але тут все одно існує якась внутрішня інтрига, правда ж?

Рейлі обмірковував інформацію, яку з такою готовністю виклала перед ним Тес. Попри те, що все це мало присмак абсурду, він, тим не менше, не міг цілковито проігнорувати ці відомості. Напад на Музей мистецтв мав явно ознаки якогось жахаючого перекривлення свідомості; за його екстремальними зовнішніми ознаками крилося щось більше, ніж просто озброєне пограбування, яким всі й пояснювали цю подію. Психологічний механізм був йому уже добре відомий: спочатку радикальні екстремісти зациклювалися на якійсь міфології, якомусь фундаментальному віруванні, робили його своїм; мало-помалу ця міфологія перекручувалася і спотворювалася аж доки її послідовники повністю не втрачали зв'язок із реальністю, переходячи до необдуманих і гарячкових дій. Може саме з цього і треба починати розслідування цієї справи? Саме легенди про тамплієрів і могли слугувати поживним ґрунтом для різних викривлень і спотворень. Може й дійсно якихось людей так сильно вразила жахлива доля тамплієрів, що вони почали ототожнювати себе з ними такою мірою, що вдяглися у їхнє вбрання і помстилися за них Ватикану; більше того: ці люди можуть навіть спробувати віднайти їхні легендарні скарби!

Рейлі не зводив очей з Тес.

— Отже, тамплієри були хранителями якоїсь великої таємниці — доброї чи поганої, пов'язаної з раннім періодом існування Церкви? Не знаю, що й думати. — Тес відвернулася, намагаючись приховати будь-які ознаки роздратування, і тут Рейлі нахилився вперед і продовжив. — Значить, між тамплієрами та пограбуванням музею існує потенційний зв'язок? — Слабка посмішка з'явилася на його губах. — Ну що ж, я впевнений, що ця версія варта того, щоби її взяти до уваги.

22

Гас Волдрон явно переживав не найкращий свій день.

Він згадав, що деякий час тому вже прокидався, але коли саме — сказати не міг: чи декілька годин тому, чи декілька хвилин, а потім — ще раз поринув у забуття. Тепер він знову прокинувся, але цього разу вже трохи бадьоріший.

Гас збагнув, що знаходиться у поганому стані. Він аж здригнувся, коли згадав про катастрофу. Тіло його почувалося так, наче дістало більше ударів, ніж теляча відбивна у ресторані. А безперервне дратівливе пищання розташованих довкола нього моніторів аж ніяк не поліпшувало настрою.

Він зрозумів, що перебуває у лікарні — на це безпомилково вказувало пищання приладів та інші звуки довкола. Йому доводилося покладатися на свій слух: очі ні біса не бачили, бо страшенно боліли. Гас спробував поворухнутися, але не зміг. Його груди щось оперізувало. «Вони прив'язали мене до ліжка!» Втім, не надто міцно. Так прив'язують у лікарнях, а не в поліції. От і добре. Він помацав руками обличчя, знайшовши на ньому бинти та дещо ще: вони напхали його різними трубками.

Однак в даній ситуації чинити якийсь спротив не мало ніякого сенсу. Спочатку треба було дізнатися, наскільки сильні поранення він дістав, а для того, щоб вшитися звідси, він мав дочекатися, доки йому не вилікують очі. Значить, до тих пір, поки він не розбереться, що до чого, доведеться якось домовлятися з копами. Але що він міг їм запропонувати? Це мало бути щось справді значуще, бо їм явно не сподобався той факт, що він відсік голову отому гівнюкові-охоронцю. Тут він явно дав маху — цього не треба було робити. Але ж воно сталося якось саме по собі: коли він під'їхав до музею, виряджений, наче якийсь грьобаний принц, трясця, Хоробрий, то йому раптом захотілося розмахнутися і добряче врізати комусь мечем. Ну от — і врізав. І ніде правди діти — відчув при цьому цілком позитивні емоції.

Треба буде якось виколупати Бранко Петровича з його пацючої нори. Він був злий як собака на цього вилупка недоробленого за те, що той не сказав ім'я того типа, що найняв його; натомість цей довбаний мудак став розвозити соплі про те, наскільки це була класна ідея — ізольовані ланки. Тепер-то він второпав, чому цей дятел так нахвалював цю ідею. Його самого найняв Петрович, якого найняв хтось інший, а того іншого найняв іще якийсь мудило. І хто знає — скільки отаких довбаних ізольованих ланок треба буде знайти, щоби дістатися до того типа, на якого полювали копи?

На якусь мить звуки у лікарні посилилися, а потім знову стишилися. Мабуть хтось відчинив, а потім зачинив двері. Гас почув чиїсь кроки на писклявій підлозі — хтось підійшов до його ліжка. Потім цей «хтось» підняв його руку і стис пальцями зап'ястя з внутрішнього боку. То мабуть лікар або медсестра міряли його пульс. Та ні, мабуть, все ж таки, лікар, бо у пальцях, що взяли його руку, було явно більше сили, ніж у медсестри. А, може, це якась дебеленька медсестра — от би порозважатися з нею!

Гасу захотілося дізнатися, чи тяжкі поранення він дістав.

— Хто це? Лікарю, ви?

Той, хто був у кімнаті, не відповів. І натомість почав розмотувати і знімати бинти з голови Гаса та його вух.

Тільки-но Гас розтулив рота, щоб поставити запитання, як відчув пронизливо-болючий укол в шию. Все його тіло сіпнулося так, що ледь не полопалися зав'язки, якими він був прикріплений до ліжка.

Чиясь сильна рука затиснула йому рота, перетворивши волання Гаса на приглушений мишачий писк. По шиї та горлянці почало ширитися відчуття жару. Потім рука, що затискувала його рот, поволі послабила свою хватку.

Біля його вуха зашепотів чоловічий голос — дуже тихий. Гас відчув на собі гарячий подих незнайомця.

— Лікарі поки що нікому не дозволяють тебе допитувати. Але я не можу так довго чекати. Мені треба знати, хто тебе найняв.

«Якого біса...»

Гас спробував сісти в ліжку, але його не пустили лямки і сильна рука чужинця, притиснута до голови.

— Відповідай на моє запитання, — мовив голос.

«Хто ж це такий? Явно не коп. Може, якийсь дурноголовий бовдур, що намагається заволодіти тим, що він прихопив із музею? Але чому він тоді запитує, хто найняв його?»

— Відповідай. — Голос прозвучав так само тихо, але цього разу в ньому було чутно погрозу.

— Пішов ти... — сказав Гас.

Точніше, хотів сказати, та не зміг. Його рот тільки позначив слова, і він почув їх у своїй голові. Але звуку не було.

«Та куди ж в чорта подівся мій довбаний голос?»

— Ага! — прошепотів незнайомець. — Це дія лідокаїну. Лише невеличка доза. Достатня саме для того, щоб знерухомити твої голосові зв'язки. Погано, що ти не можеш говорити. Але добре те, що ти також не можеш горлати на всю лікарню.

«Горлати?»

Пальці, що так лагідно тримали його зап'ястя, міряючи пульс, опинилися на його лівому стегні, саме на тому місці, куди влучила копівська куля. Якусь мить вони не рухалися, а потім різко зірвали пов'язку і натиснули на рану. Дуже сильно.

Нестерпний біль прошив тіло Гаса, наче його простромили розжареним прутом.

Він загорлав. Але беззвучно.

Темна хвиля непритомності вже готова була поглинути його, але тут біль дещо послабшав; у роті накопичилася слина, Гасу здалося, що його ось-ось знудить. Чужинець знову доторкнувся до нього і Гас здригнувся від жаху, але цього разу дотик був слабким і спокійним.

— Ти шульга чи користуєшся правою рукою? — спитав тихий голос.

З Гаса градом котився піт. «Ліва рука чи права? Яке це в грьобаного біса має значення?» Він знесилено підняв праву руку і відчув, як йому щось встромили між пальцями. Це був олівець.

— Просто візьми і напиши мені імена, — сказав голос, підвівши руку Гаса до чогось, що на дотик схоже було на блокнот.

Із зав'язаними очима та пропалим голосом Гас відчув себе самотнім і повністю відрізаним від решти світу такого відчуття він не мав іще ніколи. Здавалося, кожен нерв його тіла спалахнув пекучим болем, і він безпорадно засмикався у беззвучній агонії, намагаючись вивільнитися з-під пут.

— Я не збираюся займатися цим усю ніч, спокійно мовив незнайомець. — Дай мені імена — і все.

Було лише одне ім'я, яке Гас міг йому написати. Що він і зробив.

— Бранко... Петрович? — тихо спитав чужинець.

Гас негайно закивав головою.

— А інші?

Гас якомога промовистіше захитав головою. «Це все, що я знаю, заради довбаного Бога!»

Знову пальці на його рані. Проникають в неї, стискають.

Нестерпний біль. Беззвучні крики.

«Твою в Бога душу матір!» Гас втратив відчуття часу. Він спромігся написати назву місця роботи Бранко. «Не знаю» була його відповідь на інші запитання.

І знову пальці, і знову біль.

Нарешті, слава Богу, олівець у нього забрали. Нарешті його мучитель повірив, що він говорить правду.

Раптом Гас почув якісь незрозумілі ледь чутні звуки, а потім пальці чужинця зсунули перев'язку в тому ж самому місці. Він сіпнувся, але цього разу укол був ледь відчутним.

— Я вколю тобі ще одну дозу знеболювального, — прошепотів чоловік. — Він полегшить біль, і ти швидше заснеш.

Гас відчув, як у голові здійнялася хвиля безрадісної втоми і почала ширитися тілом, даючи полегшення від розуміння того, що його муки, нарешті, скінчилися. Та раптом його свідомість пронизала страшна думка: сон, у який він невідворотно поринав, був вічним сном.

Гас відчайдушно намагався поворухнутися, але не міг, а за якийсь час він відчув, що йому вже не хочеться рухатися. І він розслабився. Куди б зараз не вирушав Гас, це неодмінно мало бути краще місце, ніж та клоака, у якій він провів усе своє жалюгідне і нікчемне життя.

23

Рейлі вибрався з ліжка, натягнув на себе футболку і визирнув у вікно своєї квартири на п'ятому поверсі. Надворі все було беззвучно тихим — наче вимерло. Здавалося, що фраза «місто, яке ніколи не спить» стосувалася лише його самого.

Рейлі часто спав погано — через безліч причин. Однією з них було його невміння розслабитися. Це була проблема, що останніми роками турбувала його все більше й більше: безперервне розмірковування над зачіпками до справ і перемелювання в голові інформації, що їх стосувалася. Насправді заснути йому було неважко. Зазвичай клопіт про це брали на себе змореність та виснаження. Але потім наближалася ота жахлива межа — четверта година ранку, коли він різко прокидався, і мозок його відразу ж брався до справи, сортуючи та аналізуючи інформацію, шукаючи оте її зернятко, що спроможеться врятувати чиєсь життя.

Часто навантаження на роботі було таким інтенсивним, що захоплювало усі його думки. Втім, час від часу його мозок відволікався на особисті питання, відхиляючись до сфер навіть похмуріших, ніж життя тих покидьків, що були об'єктами його розслідувань, і тоді неприємні та бентежні думки та спогади прокрадалися до поверхні його свідомості й заволодівали нею.

Більшість з них стосувалася його батька — як він застрелився, коли Рейлі був дванадцятилітнім школярем, як він, маленький хлопчик, прийшов зі школи, увійшов до батькового кабінету і побачив, що той сидить, як і завжди, у своєму улюбленому кріслі, з тією, правда, різницею, що потилиці у нього чомусь не було.

Так чи інакше, але з цими спогадами минали дві години — вкрай для нього гнітючі. Надто зморений, щоб встати і взятися за щось корисне, але водночас надто стривожений, щоб знову заснути, Рейлі часто лежав собі в темряві, подумки линучи до всіляких безлюдних та усіма покинутих місць. І чекав. Зазвичай милосердний сон приходив до нього близько шостої ранку, однак був слабкою втіхою, бо за годину Рейлі мав вставати і їхати на роботу.

Тієї ночі пробудження о четвертій ранку сталося завдяки старанням чергового, який йому зателефонував. У повідомленні йшлося, що той чоловік, за яким він гнався вулицями Нижнього Мангеттена, помер у лікарні. Черговий щось сказав про внутрішній крововилив і зупинку серця, а також про невдалі спроби реанімувати померлого. Наступні дві години Рейлі провів, як водиться, за обмірковуванням цієї справи, яка щойно втратила свого єдиного і дуже перспективного підозрюваного, бо навряд чи Люсьєн Буссар зможе розповісти їм щось цікаве — якщо взагалі він коли-небудь буде фізично спроможний говорити. Але до думок про цю справу стали поволі домішуватися й інші думки, що крутилися в його голові після того, як він пішов тієї ночі з лікарні. В основному, ці думки стосувалися Тес Чайкіної.

Визирнувши у вікно, Рейлі пригадав: перше, на що він звернув увагу, коли вони із Тес сиділи в кафе, була відсутність обручки, або чогось іншого, що засвідчувало б її статус заміжньої жінки. Вміння звертати увагу на подібні речі відігравало важливу роль у його професії. Це була та інстинктивна увага до деталей, що прийшла з роками роботи у ФБР.

Але цього разу його увага не стосувалася роботи, а Тес не була підозрюваною.

— Його звали Гас Волдрон.

Рейлі уважно слухав, стискаючи обома руками чашку з гарячою кавою, а Джордано скородив натренованими очима поліцейське досьє, пропускаючи несуттєві моменти і таким чином економлячи дорогоцінний час членів спецгрупи ФБР, що зібралися у кімнаті.

— Одразу видно — шанована людина, стовп суспільства, за яким сумуватимуть рідні й близькі, — вів далі Джордано. — Професійний боксер, виступав у нижчих лігах, людина несамовитої і неприборканої вдачі — як на ринзі, так і поза ним; заборона на виступи у трьох штатах. Чотири рази був звинувачений у нападах та збройному пограбуванні — як тут, так і в Джерсі. Відсидів два терміни ув'язнення в Райкерсі, — Джордано обвів очима присутніх, — а також одна ходка до Вернон Бейну. (В'язницю імені Вернена Ч. Бейна було названо на честь одного доброзичливого в'язничного наглядача, який загинув у автокатастрофі, і являла собою вмістилище на вісімсот ліжок для засуджених на середні й тривалі терміни ув'язнення.) Підозрювався у двох вбивствах, обидва сталися через побиття, але звинувачення не висунули. Манія до азартних ігор. Друга половина життя — суцільна смуга невезіння. — Джордано підвів очі від досьє. — Оце і все.

— Схоже, що цей тип був завжди не проти заробити швидкі гроші, — зазначив Йенсон. — А з ким він товаришував?

Джордано перегорнув сторінку і продивився список відомих ФБР знайомих Волдрона.

— Джош Білліг, помер минулого року... Реза Фардусі, стотридцятип'ятикілограмовий мішок з лайном, навряд чи його витримає хоч якась коняка у Сполучених Штатах. — Очі Джордано сканували імена, відразу відкидаючи ті з них, що були безперспективними. — Лонні Морріс, дрібний перекупник, звільнений під слово честі; ви, звичайно ж, будете сміятися, але зараз він мешкає у своєї бабці і працює у її квітковій крамниці в Квінсі. — Потім Джордано знову обвів поглядом присутніх, цього разу — із виразом на обличчі, що не передвіщав, наскільки міг здогадатися Рейлі, нічого доброго. — Бранко Петрович, — мовив він незадоволеним голосом. — Колишній коп. І зверніть увагу — він служив у кінному підрозділі Нью-Йоркської поліції. — Джордано підвів очі. — Звільнився з лав поліції. І не за власним бажанням — сподіваюсь, ви розумієте, куди я хилю.

Амелія Ґейнс кинула на Рейлі знаючий погляд і вставила своє запитання.

— А що він скоїв?

— Крадіжку. Поцупив з відділка частину наркотиків після облави на наркоділків, — відповів Джордано. — Однак не схоже, щоб він займався цим регулярно. Звільнений із втратою права на пенсію.

Рейлі насупився, не надто ощасливлений перспективою.

— Доведеться з ним поговорити і дізнатися, чим він заробляє на життя зараз.

24

Хоч як би Бранко Петрович не намагався, він все одно не міг зосередитися на роботі. Взагалі-то, його робота в стайні не вимагала від нього абсолютної концентрації уваги. Більшу частину часу він годував і напував коней та кидав лопатою кінське лайно на транспортер; ця робота допомагала йому підтримувати своє кремезне тіло у добрій фізичній формі. Тож його мозок мав багато вільного часу для обмірковування нюансів, вираховування слабких місць і складання планів — як правило.

Але сьогоднішній день явно був винятком із цього правила.

Це він подав ідею найняти Гаса Волдрона. Його попрохали знайти чоловіка кремезного, з крутою вдачею — от Гас і спав йому на думку. Так, він знав, що часом Гас буває некерованим, але хіба ж міг він передбачити, що той запросто візьме і відпанахає комусь голову мечем!? Боже ж мій — та навіть довбані наркобарони у Колумбії — і ті не викидали таких коників! Принаймні, на публіці.

Бранко відчував: щось було негаразд. Того ранку він намагався додзвонитися Гасу, але і ніхто не відповідав. Він намацав старий шрам на лобі і відчув біль, який завжди з'являвся тоді, коли справи йшли кепсько. Не роби нічого, що могло б привернути увагу — так йому сказали, фактично це був наказ; саме це він і переказав Гасові. Носилися з цим попередженням, як чорт із бубном! Робити йому більше нема чого — тільки сидіти й думати, як би не привернути чиюсь увагу!

Раптом його охопила паніка. Треба змотувати вудочки, поки ще не пізно! Бранко кинувся через стайню і відчинив стійло, де норовиста дволітка привітно замахала йому хвостом. У кутку стояла накрита діжка з кінським кормом. Він зняв кришку, засунув усередину руки і, розгрібаючи зернятка, витяг з діжки торбинку. Бранко потримав її у руці, наче зважуючи, а потім запустив у торбу руку і видобув звідти блискучу статуетку здибленого коня, недоладно оздоблену діамантами та рубінами. На якусь мить затримавши погляд на статуетці, він знову став порпатися у торбинці і витяг з неї підвіску зі смарагдами у срібній оправі. Вмісту цієї торбинки з лишком вистачало для того, щоб круто змінити життя. Бранко Петрович знав, що коли він виявлятиме обережність і не поспішатиме, то діамантів та інших коштовних каменів, що були на цих витворах мистецтва, вистачило б йому придбати собі кооперативну квартиру десь на півдні Штатів — це завжди було його мрією, яка після вигнання з поліції почала здаватися нездійсненною; окрім квартири, він міг також придбати багато-багато іншого.

Зачинивши хвіртку, Бранко пішов проходом між стійлами і вже майже дійшов до дверей стайні, аж раптом почув, як заіржав і неспокійно забив копитами якийсь кінь, явно чимось стривожений. Потім озвався ще один кінь, після нього — іще один. Обернувшись, Петрович кинув погляд вздовж проходу, та нічого не побачив, хоча і чув гармидер, бо тепер усі коні у стайні стривожено іржали і били копитами.

І тут він побачив, що то було.

А то було пасмо диму, що тягнулося з порожнього стійла у самому кінці приміщення.

Найближчий вогнегасник знаходився посередині проходу; Бранко добіг до нього, поклав торбу з трофеями на підлогу, висмикнув балон із затискачів і кинувся до порожнього стійла в кінці стайні. На цей момент пасма диму вже перетворилися на клуби. Відчинивши хвіртку, він побачив, що то горіла купа соломи у кутку. Висмикнувши шпильку, він натиснув на ручку і швидко загасив вогонь. І тут Бранко раптом згадав, що не минуло ще й години, як він завершив роботу в цьому стійлі. Тоді тут ніякої купи не було — просто солом'яна підстилка, яку він власноруч розгріб по підлозі.

Петрович хутко покинув стійло, придивляючись в усі боки і прислухаючись. Але прислухатися сенсу не було, бо через перелякане іржання коней, декотрі з яких стали несамовито битися об хвіртки та бокові загорожі, щось почути було просто неможливо.

Він подивився у протилежний кінець проходу і побачив нові пасма диму. Чорт забирай! Окрім нього, тут був іще хтось. Раптом він згадав про торбину з коштовностями. Треба піти й забрати її. Від неї залежали всі його плани на подальше життя. Кинувши вогнегасник, Бранко побіг за торбою, підхопив її і — враз зупинився.

А коні?

Він не міг так просто втекти — треба було якось їх рятувати.

Він рвучко висмикнув засув і ледь встиг відскочити назад, як через хвіртку кулею вилетів кінь. Ще один засув — і ще один кінь прожогом вилетів із стійла. Удари його копит оглушливо загуркотіли у зачиненій стайні. Йому лишилося випустити ще трьох коней, як раптом чиясь сильна рука сталевою хваткою зімкнулася на його шиї.

— Не пручайся, — сказав чийсь спокійний голос просто у вухо Бранко. — Не роби так, щоб я тебе покалічив.

Бранко закляк від переляку і несподіванки. Хватка була міцною, професійною. У нього ані на мить не виникло сумніву, що цей чоловік жартує.

Його швидко відтягли до дверей стайні, де він відчув, як нападник схопив його за п'ясть, потім до шкіри торкнувся холодний метал, і — порухом швидшим, ніж це міг зробити Петрович у кращі дні своєї роботи в поліції, його руку пристебнули наручниками до важких дверей. Потім чужинець змінив руку на його шиї і повторив процедуру, розіп'явши, таким чином, Бранко на проході.

Троє коней, що і досі залишалися у своїх стійлах, іржали і несамовито гепали копитами у дерев'яні перегородки, а язики полум'я підкрадалися до них все ближче і ближче.

Нападник пірнув під праву руку Бранко, випростувався, взяв його за п'ясть і без певного зусилля зламав йому великий палець.

Бранко несамовито заверещав від болю і почав брикатися обома ногами, але кривдник вчасно відскочив убік.

— Що тобі від мене треба!? — верескнув колишній коп.

— Імена, — сказав чоловік, і голос його майже загубився посеред того гармидеру, який вчинили коні. — І швидше. У нас менше часу, ніж ти думаєш.

— Які імена?

Бранко помітив, як очі незнайомця спалахнули люттю; він простягнув руку і схопив його за ліву п'ясть. Але цього разу йому потрібен був не палець — схопивши його ще й за передпліччя, він раптово, зі страшною силою натиснув на п'ясть і зламав її. Нестерпний біль простромив Бранко з голови до п'ят, на якусь мить він втратив свідомість, а його волання навіть перекрило той шум, що зчинили очманілі від жаху тварини.

Він поглянув перед собою: нападник стояв неподалік, байдуже дивлячись на нього крізь дим, що все густішав.

— Мені потрібні імена. Імена твоїх приятелів, з якими ти їздив на екскурсію до музею.

Бранко закашлявся, безпорадно вдивляючись через плече незнайомця туди, де тріщали охоплені вогнем дерев'яні балки. Тягнути з відповіддю було небезпечно.

— Гас, — бовкнув він перелякано. — Гас і Мітч. Це все, що я знаю.

— Мітч — як його прізвище?

Бранко поквапився з відповіддю.

— Ейдсон. Мітч Ейдсон. Це все, що я знаю, клянусь Богом.

— Мітч Ейдсон?

— Саме так. Це було зроблено навмисне — ізольовані ланки, це така система підпорядкування, знаєш?

Незнайомець пильно подивився на нього і кивнув.

— Знаю.

«Дякувати Богові, цей довбаний придурок вірить мені».

— А тепер відстебни ці грьобані наручники, — став благати Бранко. — Нумо, мерщій!

— А де я зможу знайти цього Мітча Ейдсона? — запитав чоловік. Він уважно вислухав гарячкові пояснення Бранко, а потім мовив: — З вами був четвертий. Опиши мені його.

— Я не бачив його обличчя, на ньому була лижна маска, він ніколи цю хріновину не знімав. Вона була на ньому і тоді, коли ми вдягли на себе шоломи і всю іншу фігню.

Незнайомець знову кивнув.

— Гаразд, — пробурмотів він, а потім обернувся і пішов геть.

— Гей! ГЕЙ! — заволав Бранко йому услід.

Але чоловік не обернувся. Він пішов до протилежного кінця і зупинився лише для того, щоб підняти торбу з поцупленими із музею реліквіями.

— Не залишай мене тут! — благально заволав Бранко.

І тут він второпав, що збирався зробити його кривдник: той став випускати решту коней.

Бранко несамовито заверещав, коли зі свого стійла вискочила гніда в яблуках кобила, а за нею — дві інші. І ось вони вже неслися на нього галопом з виряченими від страху очима, роздутими ніздрями, а позаду них палав вогонь, створюючи таке враження, що ці коні вискочили з самого пекла.

А він стояв розіп'ятий на дверях стайні, перекриваючи оскаженілим тваринам єдиний шлях до порятунку.

25

— Нумо, розкажи мені про оту кралю!

Зачувши це питання, Рейлі аж застогнав з досади. Відтоді, як він розповів своєму напарникові про зустріч з Тес, він знав, що цієї неприємної розмови уникнути буде просто неможливо.

— Оту кралю? — повторив він із байдужим виразом обличчя.

Рейлі та Джордано прямували на схід, протискуючись через забиті автомобілями вулиці Квінса. Їм видали службовий «понтіак», який, окрім кольору, був майже точною копією того «крайслера», що вони розгепали, ганяючись за Гасом Волдроном. Скрививши невдоволену міну, Джордано обережно об'їхав нерухому вантажівку, з радіатора якої валила пара, а її водій злобно копав ногою ні в чому не винувате колесо.

— Вибач. Розкажи мені, будь ласка, про міс Чайкіну.

Рейлі щосили старався продемонструвати свою байдужість.

— Тут, власне, і розповідати нема про що.

— Та годі тобі! Не придурюйся. — Джордано знав свого приятеля краще за інших, утім, конкурентів у цьому він майже не мав: Рейлі був людиною відлюдкуватою.

Що ти хочеш від мене почути?

— Вона звернулася не до кого-небудь, а до тебе. Ні з того ні з сього. Просто так — кинула на тебе лише один погляд через увесь зал, та ще й коли там зчинився такий гармидер — і відразу запам'ятала! Не задурюй мені голову! Ця дама тобою явно зацікавилася.

— Ну то й що, — відрізав Рейлі, не зводячи очей з дороги. — Просто ця дама має фотографічну пам'ять — от і все.

— Фотографічна пам'ять, фотографічна пам'ять... Не мороч мені голову! — пхикнув Джордано. — Ця красуня хоче тебе захомутати — це однозначно.

Рейлі закотив очі під лоба.

— Та нікого вона не хоче захомутати! Просто вона... просто вона допитлива.

— Ага, значить вона має фотографічну пам'ять і допитливий розум. А ще міс Чайкіна — страшенно сексуальна краля, і це — головне. Але ти цього, звичайно ж, не помітив. — Ти тільки й думаєш, що про роботу. Хи-хи!

Рейлі знизав плечима.

— Ну гаразд, заспокойся. Трохи помітив.

— Дякувати Богові! Він живий! Він дихає! — мовив Джордано голосом персонажу зі старого фільму про Франкенштейна. — Ти, напевне, знаєш, що вона незаміжня?

— Та помітив. — Рейлі всіляко намагався не надавати цьому великого значення. Уранці того ж дня він уже встиг прочитати заяву Тес, яку вона віддала Амелії Ґейнс у музеї, — саме перед тим, як він попросив аналітика-дослідника пошукати посилання на рицарів-тамплієрів у досьє на екстремістські групи по усій країні.

Джордано окинув його поглядом. Він знав Рейлі настільки добре, що міг читати його думки на відстані п'ятдесяти кроків. І любив підшпилювати свого напарника.

— Не знаю, як ти, але якби до мене стала загравати отака сексапільна дамочка, то я негайно б спробував затягти її у ліжко.

— Ти одружений.

— А мені що — вже й пофантазувати не можна?

На той час вони вже звернули з шосе 405 і незабаром мали виїхати з Квінса. Адреса в досьє Петровича була старою, але його колишній домовласник сказав що знає, де зараз той працює. Стайні були вже десь неподалік, і Рейлі, слідкуючи за дорожньою мапою, давав вказівки Джордано. Знаючи, що напарник так просто від нього не відчепиться, він неохоче підхопив нитку розмови.

— До речі, вона до мене не загравала, — заперечив він.

— Ну звичайно ж не загравала. Просто міс Чайкіна займає активну життєву позицію і не дає нам спокою. — Джордано похитав головою. — Нічого не розумію. Ти — одинак. Не потвора. Не маєш відразливих запахів — бо я б уже давно це відчув. Та все ж... Звичайно ж, твій приклад надихає нас, одружених хлопців, на благочестиве життя, але ти усіх нас підводиш тим, що не одружуєшся сам.

Цьому аргументові Рейлі нічого протиставити не міг. Вже досить давно він не мав якихось більш-менш серйозних стосунків з представницями прекрасної статі, але до Тес його дійсно вабило, хоча признаватися в цьому своєму напарникові йому не хотілося. Але він знав, що — як і Амелія Ґейнс — Тес належить до того типу жінок, яким не подобається, коли з ними поводяться надто вже грайливо, і це було добре, бо сам він теж був не в захваті від подібного стилю стосунків. Та саме в цій його рисі й полягав парадокс, на якому ґрунтувалася його самотність. Якщо жінка не заволодівала його почуттями повністю, то вона його не цікавила. Коли ж вона його «заводила», то у нього відразу ж проявлявся комплекс, пов'язаний із самогубством батька. У якийсь момент страхи полонили його свідомість і не давали стосункам можливості розвиватися.

«Розслабся і забудь про свій комплекс. Те, що спіткало твого батька, не обов'язково має спіткати і тебе!»

Поглянувши вперед, Рейлі раптом помітив клуби диму і проблискові маячки двох пожежних автомобілів. Він кинув погляд на Джордано. Той витягнув мигалку і прилаштував її на дах, а Рейлі тим часом увімкнув сирену і вдавив у підлогу педаль газу. Мить — і вони вже мчали, сновигаючи поміж суцільних низок легковиків та вантажівок і часто вискакуючи на зустрічну смугу, ухиляючись від зустрічного транспорту, що летів на них, наче снаряди під час загороджувального обстрілу.

Заїхавши на стоянку біля стайні, Рейлі побачив, що, окрім пожежних машин, там стояли також два поліцейських авто і машина швидкої допомоги. Припаркувавшись подалі від в'їзду, вони полишили свій «понтіак» і вирушили до місця події, на ходу причіпляючи значки агентів ФБР. Один із поліцейських рушив було їм назустріч, намагаючись перекрити дорогу, але пропустив, побачивши значки.

Пожежу вже майже загасили, але у повітрі висів важкий сморід горілої деревини. Троє чи четверо людей, з вигляду — персонал стайні, бігали, спотикаючись, в клубах диму і намагалися втримати переляканих коней серед плетива пожежних шлангів, що зміїлися довкола.

Якийсь чоловік у закіптюженому плащі спостерігав з похмурим виразом обличчя за їхнім наближенням.

Рейлі назвав йому себе і Джордано. Коп, сержант на ім'я Мілліган, явно був не на сьомому небі від щастя.

— Тільки не кажіть мені, що ви зовсім випадково проїжджали неподалік, — сардонічно мовив він.

Рейлі кивнув головою у напрямку стайні.

— Бранко Петрович, — тільки й сказав він.

Мілліган знизав плечима і повів їх до стайні, де двійко медпрацівників схилилися над чиїмсь тілом. Поруч стояли легкі ноші.

Рейлі поглянув довкола, а потім перевів погляд на Міллігана; той відразу все зрозумів: місце події слід тепер розглядати як місце скоєння злочину, де за загадкових обставин загинула людина.

— Що вам відомо на цей час? — запитав Рейлі.

Мілліган схилився над почорнілим тілом, що незграбно лежало серед розколотих шматків деревини.

— А що відомо вам? Я думав, це звичайнісінька пожежа. Виявляється, що ні.

Рейлі поглянув через плече сержанта. Важко було сказати, де була закіптюжена шкіра загиблого, а де — суміш крові, сажі та води з пожежних шлангів. До і без того похмурої картини додавалася іще одна зловісна деталь: поруч із тілом лежала відірвана від тулуба ліва рука. Рейлі спохмурнів. Як би там не було, а те жахливе місиво, що колись було Бранко Петровичем, майже не мало людської подоби.

— Звідкіля ви знаєте, що це — він? — запитав агент ФБР.

Мілліган простягнув руку і показав пальцем на лоб загиблого.

Рейлі побачив вм'ятину явно давнішнього походження.

— Кілька років тому, коли він ще служив у поліції, його вдарив копитом кінь. Петрович навіть пишався тим, що вижив після такого удару в голову.

Коли Рейлі присів, щоби краще роздивитися труп, то звернув увагу на одну із медсестер — то була чорнява дівчина років зо двадцять. Вона аж підстрибувала від бажання приєднатися до розмови. Рейлі зустрівся з нею поглядом.

— Ви щось маєте нам сказати?

Дівчина посміхнулася і підняла ліве зап'ястя Петровича.

— Не кажіть начальству, що я сама напросилася, але цей тип комусь явно заважав. Його друга п'ясть вся обгоріла, але на цій дещо можна побачити. Ось погляньте сюди. — Медсестра показала на відірвану руку. — Розтерті місця видно й досі. Він був прив'язаний. — Вона кивнула на вхід у стайню. — І мені здається, що його прив'язали з розставленими руками. Наче розіп'яли на проході.

Джордано скривився, уявивши собі таку картину.

— Ви хочете сказати, що хтось випустив переляканих коней, і ті промчали просто по ньому?

— Або крізь нього, — додав Рейлі.

Медсестра кивнула. Рейлі подякував їй та її товаришці і відійшов убік із Мілліганом та Джордано.

— Чому ви, хлопці, зацікавилися Петровичем? — запитав Мілліган.

Рейлі мовчки споглядав коней.

— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть мені, а чи немає у вас часом підстав вважати, що хтось хотів його убити?

Мілліган поглянув на тліючу стайню.

— Та начебто немає. Тобто, ви ж знаєте, як ведеться у таких місцях. Спритні хлопці люблять своїх коней, а якщо взяти до уваги минуле Петровича... Але якоїсь конкретної інформації я не маю. А ви що нашкребли?

Сержант уважно вислухав розповідь Рейлі про зв'язок між Гасом Волдроном та Бранко Петровичем, про те, як вони брали участь у пограбуванні музею.

— Я скажу, щоб на це звернули увагу в першу чергу, — сказав Мілліган, звертаючись до Рейлі. — Залучіть до роботи криміналістів, нехай начальник пожежної служби сьогодні ж перевірить версію про навмисний підпал; особливу увагу зверніть на розтин трупа.

Коли Рейлі та Джордано підходили до свого авто, вже сіялася мжичка.

— Схоже, хтось замітає сліди, — сказав Джордано.

— І справді схоже. Треба, щоб медслужба ще раз перевірила причину смерті Волдрона.

— Ми маємо знайти двох інших вершників до того, як їх знайде той, хто замітає сліди.

Рейлі поглянув на похмуре небо і повернувся до свого напарника.

— Двох або лишень одного, — сказав він, — якщо отой четвертий і є тим, хто їх убиває.

26

Різкий біль пронизував його очі після багатогодинного сидіння над давніми рукописами. Він зняв окуляри і потихеньку протер очі вогким рушником.

Скільки часу минуло? Зараз ранок чи ніч? Він повністю втратив відчуття часу після того, як повернувся сюди після кінного набігу на Музей мистецтв Метрополітен.

Звичайно ж, засоби масової інформації, ця зграя недолугих, малоосвічених істот, мабуть, уже бризкали слиною, подаючи набіг як пограбування зі зломом або зухвалу крадіжку. Ніхто з них, навіть найрозумніший, ніколи не здогадається, що для нього це було практичне дослідження. Саме практичним дослідженням цей набіг і був. І не за горами той час, коли увесь світ дізнається, чим насправді був цей інцидент, що стався у суботу ввечері: це був перший крок у справі, яка безповоротно змінить світосприйняття багатьох людей. Крок, який незабаром зніме шори з людських очей і відкриє їхні жалюгідні мозки для розуміння того, що зараз знаходиться за межами їхньої благенької фантазії.

І я на порозі завершення цієї справи. Чекати лишилося недовго.

Обернувшись, він поглянув на стіну позаду — там висів календар. Хоча години дня важливого значення для нього не мали, але самі дати завжди були значущими і навіть символічними.

Одну з таких дат було обведено червоним.

Повернувшись до результатів своєї співпраці з багатошестеренчастим роторним шифратором, він перечитав один параграф, що не давав спокою відтоді, як він його розкодував.

«Гм, дуже дивно», — подумав він. Потім посміхнувся, збагнувши, що мимоволі вжив якраз правильне слово. Цей рукопис був не тільки зашифрований; перед шифруванням саме цей параграф подали як загадку.

На нього накотилася хвиля захвату і поваги до людини, що склала цього листа.

Раптом він стривожився. Йому доведеться розгадати цю загадку швидко, не гаючи часу. Він ретельно замів свої сліди, але не треба бути настільки бовдуром, щоб недооцінювати супротивника. На жаль, для того щоб розгадати цю загадку, йому потрібно сходити у бібліотеку. Це означало, що йому доведеться полишити безпечну домівку і зробити вилазку на поверхню.

На якусь мить він замислився, а потім з великою мірою вірогідності вирахував, що надворі уже вечір. От і чудово — він піде у бібліотеку. Дуже обережно. Може хтось уже докопався до суті й попередив працівників, щоб ті пильнували людей, які будуть запитувати матеріали з певної теми.

Потім він посміхнувся сам собі. «У тебе зовсім стріху зірвало». Вони не такі вже й кмітливі.

А після бібліотеки він повернеться сюди, дай Боже, — вже з готового розгадкою, і завершить розшифрування решти сторінок.

Він знову поглянув на календар з обведеною червоним датою.

Ця дата назавжди врізалася в його пам'ять.

Цю дату він не забуде ніколи.

Він мав виконати нескладний, але болісний обов'язок. Після цього, якщо все буде гаразд, а рукопис вдасться повністю розшифрувати, то він приступить до виконання місії, яку було так несподівано покладено на нього.

27

Монсеньйор Де Анґеліс сидів у твердому плетеному кріслі у своїй спальні на верхньому поверсі спартанського церковного гуртожитку на Олівер-стрит, де його поселила єпархія на час перебування у Нью-Йорку. Це було не так вже й погано. Гуртожиток мав зручне для монсеньйора розташування — лише за кілька кварталів на схід від Федерал-плази. З верхніх поверхів виднівся Бруклінський міст, який не міг не викликати романтичні й спокусливі картини великого міста в уяві спраглих пуристів, котрі зазвичай займали ці кімнати. Але йому особисто вид на Бруклінський міст був до лампочки.

Наразі монсеньйор був налаштований явно не по-пуристськи.

Він звірив час, розкрив мобільник-«розкладачку» і зателефонував до Рима. Відповів кардинал Рієнці. Він трохи знітився через необхідність турбувати кардинала Бруньйоне, але погодився — як і очікував Де Анґеліс.

— Скажи мені, що ти маєш для мене добрі новини, Майкле, — мовив Бруньйоне, злегка прокашлявшись.

— Люди з ФБР досягли певних успіхів. Дещо з викраденого вже знайшли.

— Це, безперечно, тішить.

— Так, звичайно. Федеральне бюро та Нью-Йоркська поліція дотримують слово і виділяють значні людські та матеріальні ресурси для розслідування цієї справи.

— А як грабіжники? Агенти іще когось із них не заарештували?

— Ні, Ваше Високопреосвященство, — відповів Де Анґеліс. — Чоловік, якого вони затримали, помер іще до того, як його встигли допитати. Ще один член банди загинув під час пожежі. Я вже розмовляв сьогодні з агентом, що контролює цю справу. Результати судмедекспертів іще не готові, але він вважає, що цього чоловіка, можливо, вбили.

— Вбили! Це так жахливо, — зітхнув Бруньйоне, — і так трагічно. Їхня пожадливість їх же і пожирає. Мабуть, вони собачаться через здобич.

Монсеньйор знизав плечима.

— Схоже на те.

Бруньйоне зробив паузу.

— Звичайно ж, тут можливий іще один варіант, Майкле.

— Я вже про нього думав.

— Можливо, людина, яку ми шукаємо, прибирає свідків.

Де Анґеліс ледь помітно кивнув — сам собі.

— Підозрюю, що саме це і відбувається.

— От і погано. Коли він залишиться сам, то знайти його буде іще важче.

— Кожна людина не застрахована від помилок, Ваше Високопреосвященство. І коли помилки припуститься він, то, гадаю, ми цього не пропустимо.

Де Анґеліс почув, як кардинал занепокоєно завовтузився у своєму кріслі.

— Усе це викликає у мене занепокоєння. Ти не міг би щось вдіяти для пришвидшення розслідування?

— Міг би, але ФБР розцінить це як несанкціоноване втручання.

Бруньйоне трохи помовчав, а потім сказав:

— Гаразд, поки що не треба їх дратувати. Але зроби так, щоб ми були повністю в курсі розслідування.

— Зроблю все, що зможу.

Голос кардинала набув зловісного відтінку.

— Майкле, сподіваюсь, ти розумієш, наскільки це важливо. Нам абсолютно необхідно повернути собі все ще до того, як зловмисник встигне заподіяти непоправної шкоди.

Де Анґеліс чудово розумів, що означав наголос, який зробив Бруньйоне на слові все.

— Так, Ваше Високопреосвященство, чудово розумію.

Вимкнувши телефон, Де Анґеліс якийсь час сидів нерухомо і міркував. Потім став навколішки біля ліжка, щоб помолитися, та не для того, щоб забезпечити Божественне втручання у справу, ні, — для того, щоб його не зрадила власна слабкість.

Бо надто вже багато було поставлено на карту.

28

Роздруки з Колумбійського університету, що надійшли до офісу Тес того вечора, розчарували своєю мізерністю. Швидкий їх перегляд лише підтвердив початкове розчарування. Тес не знайшла в них нічого цінного для себе. Втім, після почутого від Клайва Едмондсона нічого особливого про тамплієрів від цих роздруків вона і не очікувала. Рицарі цього ордену не були офіційною спеціальністю Вільяма Венса. Він зосередився, в основному, на фінікійській історії третього століття до нашої ери. Однак тут простежувався певний зв'язок, що здавався сповненим надій: великі фінікійські порти Сідон і Tip тисячу років потому стали грізними форпостами тамплієрів. І для того, щоб кинути хоча б побіжний погляд на тогочасне фінікійське життя, треба було злущити численні нашарування історії хрестових походів і рицарів-храмовників.

Крім того, в отриманих копіях офіційних паперів вона ніде не знайшла жодної згадки на тему криптографії та криптології.

Тес розгубилася. Скільки книжок та інших матеріалів передивилася вона у бібліотеці — і все надаремне, отримала роздруки Венсових праць — і там майже нічого цікавого, що могло б дати хоч якусь зачіпку для подальших пошуків.

Вона вирішила ще раз — востаннє — закинути трал у Інтернеті, і знову перед очима у неї з'явилися ті самі численні посилання на Венса, що і минулого разу. Однак тепер Тес вирішила не поспішати і придивитися до них уважніше.

Вона вже встигла переглянути зо дві дюжини сайтів, коли раптом натрапила на один із них, де Венс згадувався лише побіжно, і то — у відверто глузливому сенсі. Ця стаття, що була стенограмою виступу одного французького історика в Нантському університеті десять років тому, являла собою нищівну критику того, що автор вважав за безглузді концепції, які, на його думку, замулюють кришталево-чисті води серйозної академічної науки.

Згадка про Венса містилася ближче до кінця стенограми. У ній ішлося, що автор чув від такого собі Венса сміховинне твердження про те, що Гуго де Пайєн начебто міг бути катаром; цей висновок робився лише на підставі генеалогічного дерева цієї особи, яке вказувало на його лангедоцьке походження.

Тес іще раз перечитала цю сторінку. Засновник ордену тамплієрів — катар? Це було абсурдне припущення. Тамплієризм і катаризм були діаметрально протилежними, антагоністичними поняттями. Впродовж двох сотень років тамплієри були непохитними захисниками Церкви. А катаризм навпаки — був гностичним рухом.

Однак це припущення все одно містило у собі певну інтригу.

Катаризм виник в середині десятого століття, взявши свою назву від грецького «katharos», що означало «чисті люди». Він ґрунтувався на тому понятті, що увесь світ є обителлю зла, і що душі, вмираючи, безперервно відроджуються. Душі можуть навіть вселятися в тварин (саме тому катари і були вегетаріанцями) перед тим, як остаточно покинути матеріальний світ і потрапити до духовного раю.

Все, у що вірили катари, було для Церкви анафемою. Вони були дуалістами і вірили в те, що окрім доброго і милосердного Бога неодмінно має бути не менш могутній злий Бог, існуванням якого і пояснюються ті страхіття, якими повниться світ. Милосердний Бог творить рай та людські душі; злий же Бог ув'язнює ці душі у тлінному людському тілі. На думку Ватикану, катари по-блюзнірському звеличили Сатану, прирівнявши його до Бога. За своїм віруванням, все матеріальне вони вважали злом, і такі погляди цілком логічно приводили до засудження і відкидання тих принад багатства і влади, жертвою яких стала, безумовно, корумпована Римська католицька церква у добу Середньовіччя.

Але ще більше Церкву турбувало те, що катари були ще й гностиками. Гностицизм, як і «katharos», походить від грецького слова «gnosis», що означає «вище знання, осяяння». Ця доктрина полягає у тому, що людина здатна входити у прямий і тісний контакт із Богом, не потребуючи при цьому священика або ж церкви. Віра у безпосередній особистий контакт з Богом звільнила катарів від усіх моральних заборон і релігійних обмежень. Не маючи потреби в будівництві пишних церков, вони не потребували і послуг священика. Релігійні церемонії здійснювалися у будь-якому приміщенні або просто неба. А на довершення усього цього, жінок вважали за рівних до чоловіків, і їм дозволялося бути «parfaits» — тобто виконувати функції, які у катарській вірі були найближчим аналогом функцій священика католицької церкви. Оскільки фізична подоба не мала для катарів ніякого значення, то душа, що жила у людському тілі, з однаковим успіхом могла бути і жіночою, і чоловічою — незалежно від зовнішнього вигляду.

З утвердженням і поширенням цього на півдні Франції та півночі Італії Ватикан непокоївся усе більше й більше і нарешті дійшов висновку, що цю єресь терпіти більше не можна. Вона загрожувала не лише католицькій церкві; вона загрожувала також засадам феодального устрою в Європі, бо катари вірили у гріховність клятви, оскільки ця остання прив'язувала людину до матеріального, тобто гріховного світу. 1209 року армія хрестоносців напала на Лангедок, винищивши впродовж наступних тридцяти п'яти років 30 тисяч жінок, чоловіків та дітей. Розповідали, що коли у церквах вбивали людей, що прагнули знайти там захист, то кров доходила до кісточок, а коли один із солдатів папської армії поскаржився, що не знав, як відрізнити християн від єретиків, то йому просто наказали: «Вбивай усіх, Бог на небі сам розбереться».

У цьому просто немає сенсу! Тамплієри ходили до Святої землі, щоб охороняти в путі християн-паломників. Вони були авангардом Ватикану, його найстійкішими союзниками. Катари ж навпаки — були ворогами Церкви.

Тес не могла повірити, що така обізнана людина як Венс могла висувати настільки дике припущення, особливо коли це останнє ґрунтувалося на непевних відомостях про мандрівки та пригоди окремо взятої людини. На якийсь час Тес засумнівалася — а чи там вона шукає, але її не полишала впевненість у тому, що їй неодмінно треба поговорити з ним сам на сам. Так, у бік Венса було зроблено академічно безтактну вихватку, але якщо між тамплієрами та пограбуванням музею дійсно існує якийсь зв'язок, то вона помітить його за лічені секунди.

Вона знову набрала номер Колумбійського університету, і невдовзі її з'єднали з кафедрою історії. Нагадавши секретарці про їхню попередню розмову, Тес запитала у неї, чи не пощастило їй, бува, знайти хоч кого-небудь, хто знав би, як зв'язатися з Вільямом Венсом. Секретарка відповіла, що дізнавалася у кількох професорів, які викладали в університеті одночасно з Венсом, але вони втратили з ним контакт після того, як той пішов.

— Все ясно, — задумливо сказала Тес. Вона більше не знала, куди можна було звернутися.

Секретарка вловила в її голосі нотки незадоволення і розгубленості.

— Я розумію, що вам потрібно з ним поговорити, але може він сам не хоче ні з ким говорити. Інколи, в час страждань люди не хочуть, щоби їх турбували...

Тес аж підскочила і вся перетворилася на увагу.

— Страждань?

— Так, звичайно ж. Після всього, що йому довелося пережити... Це таке горе... Адже він так її любив.

Думки Тес шалено забігали, і вона почала гарячково згадувати, чи не пропустила вона, бува, якоїсь інформації про Венса.

— Вибачте, але я не зовсім розумію, про що йдеться. А що, професор Венс когось втратив?

— Ой, а я гадала, що ви знаєте. Я мала на увазі його дружину. Вона захворіла і померла.

Це стало для Тес повного несподіванкою. У жодному з переглянутих нею сайтів про це не згадувалося, але ж вони були чисто академічними і не заглиблювалися в особисті справи.

— А коли це сталося?

— П'ять чи шість років тому, точно не пам'ятаю... Пригадую, що це було навесні. Професор взяв річну відпустку для наукової роботи і більше не повернувся.

Тес подякувала секретарці й поклала слухавку. Подумавши, що може їй треба забути про Венса взагалі, вона вирішила зв'язатися із Сіммонсом. Однак відчуття таємничої інтриги не полишало її. Вона знову вийшла в Інтернет і клацнула на веб-сторінці «Нью-Йорк Таймс». Вибравши функцію прискореного пошуку, вона з полегшенням дізналася, що архів охоплює період до 1996 року. Тес набрала «Вільям Венс», клацнула на розділі «Некролог» і знайшла те, що шукала.

Коротенька стаття сповіщала про смерть дружини професора, Марти. У ній йшлося лише про ускладнення після нетривалої хвороби, але подробиць не давалося. Мимоволі Тес відзначила, що поховання мало відбутися на цвинтарі Грінвуд, у Брукліні. «Цікаво, чи платить Венс за утримання могили в належному стані», — подумала вона. Якщо так, то адміністрація цвинтаря має знати його теперішню адресу.

Тес спочатку вирішила зателефонувати на цвинтар, а потім передумала. Навряд чи вони нададуть їй таку інформацію. З неохотою знайшла вона картку, яку дав їй Рейлі, і зателефонувала до нього на роботу. Почувши у відповідь, що Рейлі зараз на нараді, вона знітилася і вирішила розповісти йому все не по телефону, а при особистій зустрічі.

Тес знову поглянула на екран і погляд її упав на некролог; раптом її пронизала бентежна здогадка.

Секретарка в університеті правильно пригадала, що Марта Венс померла навесні.

Бо саме завтра п'яті роковини її смерті.

29

— Розтин підтвердив, що Волдрон також помер насильницькою смертю, — зазначив Рейлі, обвівши поглядом присутніх у відео-залі бюро. Єдиним стороннім був монсеньйор Де Анґеліс. — У його крові ми знайшли сліди лідокаїну. Це — знеболювальний засіб, і ніхто з тих, хто доглядав за ним у лікарні, не приписував йому цих ліків. Велика доза цього препарату призвела до зупинки серця. Цікаво також, що на його шиї ми знайшли мітки від шприцевої голки. Лідокаїн паралізував його голосові зв'язки, і тому він не міг покликати на допомогу.

Почувши доповідь Рейлі, монсеньйор злегка напружився — мабуть, він був неприємно вражений не менше за Рейлі. У залі були також ключові фігури з групи розслідування «Музрейд»: Йенсон, Бачинський, Амелія Ґейнс, Джордано, Блекберн, троє його заступників і молодий технар, що обслуговував аудіо- та відеообладнання. Доклад прозвучав не надто оптимістично.

— У стайні ми знайшли обладнання для холодного таврування, — продовжував Рейлі, — яке Петрович міг використати для виведення тавра з коней, задіяних у нальоті. Усе це означає дві речі: або організатор злочину — ким би він не був — усуває виконавців, або хтось із членів банди намагається привласнити собі всю здобич. Хоч так хоч сяк, а один або двоє іще живих вершників стають потенційними жертвами. І того, хто знищує їх, не можна назвати ледарем — він явно поспішає.

Де Анґеліс мовив, звертаючись до Рейлі:

— А ви часом не знайшли у стайні чогось із поцупленого з музею?

— На жаль, ні, отче. Саме через поцуплені речі й вбивають тих, хто брав участь у пограбуванні.

Де Анґеліс зняв окуляри і протер їх рукавом.

— А як щодо тих екстремістських груп, якими ви цікавилися? Тут нічого не пощастило накопати?

— Наразі ні. До кількох із них ми зараз придивляємося — саме до тих груп, що висловили нещодавно своє незадоволення критикою Церкви на їхню адресу. Вони знаходяться на Середньому Заході, і наші тамтешні оперативники зараз ними займаються. Але поки що жодної конкретної зачіпки немає — лише низка погроз із їхнього боку.

Де Анґеліс знову начепив окуляри і спохмурнів. Його тривога була очевидною, але він намагався не виказувати її.

— Мабуть, нам треба просто трохи почекати.

Рейлі окинув поглядом стіл. Він знав, що його відомство мало чим могло похвалитися у розкритті цієї справи. Поки що вони реагували на події, а не випереджали їх.

— Може, ти нагадаєш про отих тамплієрів? — запитав його Джордано.

Де Анґеліс подивився на Джордано і побачив, що той звертається до Рейлі.

— Тамплієри?

Рейлі не чекав, що його напарник порушить цю тему, і став всіляко намагатися відвернути від неї увагу.

— Це лише одна з версій, які ми відслідковуємо.

Але допитливий погляд Де Анґеліса спонукав його до продовження.

— Одному зі свідків нальоту, жінці-археологу... коротше кажучи, їй здалося, що між тамплієрами та пограбуванням існує якийсь зв'язок.

— Через те, що на мантіях нападників було зображення червоного хреста?

«Хтозна, може ця версія і цікава», — подумав Рейлі.

— Так, саме через хрести, а також деякі інші деталі. Той рицар, що прихопив шифратор, мовив щось латиною, і ця фраза викарбувана на одному з тамплієрівських замків у Франції.

Де Анґеліс пильно придивився до Рейлі, і на обличчі його з'явилася здивована посмішка.

— Невже ця жінка-археолог гадає, що напад на музей є справою рук релігійного ордену, який припинив існування понад шістсот років тому?

Рейлі відчув, як у нього втупилися очі усіх присутніх у кімнаті.

— Не зовсім так. Просто, якщо взяти до уваги їхню історію та їхній культовий статус, тамплієри могли надихнути купку релігійних фанатиків, що обожнюють їх, на помсту або на ілюзорну спробу відродження цієї організації.

Де Анґеліс кивнув і замислився. Потім він підвівся і почав збирати свої папери з досить розчарованим виглядом.

— Ну що ж, все це звучить досить оптимістично. Бажаю вам подальших успіхів у вашій роботі, агенте Рейлі, агенте Ґейнс і вам усім, панове, — сказав монсеньйор і пішов, полишивши Рейлі із неприємним відчуттям, що глузливі зауваження французького професора про тих, хто серйозно ставиться до теми тамплієрів, стосуються не лише наукової сфери.

30

Мітч Ейдсон знав, що коли йому доведеться просидіти у цій дірі досить довгий час, то він врешті-решт збожеволіє. Але не меншим божевіллям було б залишатися у себе вдома, де на вулицю взагалі не можна було висовуватися. А тут, у помешканні свого татуся у Квінсі, він був у безпеці.

Спочатку Гас, за ним — Бранко. Мітч був хлопець тямущий, але навіть коли б він був таким же бовдуром, як і Гас Волдрон, то все одно зміг би второпати, що хтось має список на знищення, і що він не тільки стовідсотково значився у цьому списку, а був наступним у черзі.

Тож час накивати п'ятами.

Мітч поглянув у протилежний бік кімнати на свого глухого і немічного батька, зайнятого тим, що й завжди — той сидів, втупившись у розмите зображення на екрані телевізора, настроєного, як водиться, на безконечну серію ток-шоу, через які старий постійно сердився, плювався і лаявся.

Спочатку підозра Мітча впала на чоловіка, який його найняв. Йому здалося, що остерігатися треба саме його, але він потім відкинув цю думку. Так, той хлопець міг добре вправлятися з конем, але він не зміг би впоратися з Бранко, а тим більше з таким бурмилом, як Гас Волдрон. Це явно був якийсь хижак, що стояв вище у харчовому ланцюжку матінки-природи. І ким би цей хижак не був, для того, щоб дістатися до нього і знищити його, Мітчу треба було спочатку розібратися з тим хлопцем, який запропонував йому взяти участь у цій ідіотській справі. Основна проблема полягала в тому, що Мітч не мав на нього виходу. Він навіть не знав, як його звуть.

Батько лунко перднув. «О Господи, — подумав Мітч. — Не можна просто так сидіти тут, склавши руки, а то поїде стріха. Треба щось робити».

Хоч надворі ще було видно, він все одно вирішив іти і сказав батькові, що повернеться за кілька годин. Старий проігнорував його, але коли Мітч уже вдягнув пальто і вирушив до дверей, він пробурчав: «Пива і цигарок!»

Це було чи не найдовше речення, сказане його батьком відтоді, як Мітч прибув до нього просто із Центрального парку, де вони скинули свій обладунок і розійшлися на різні боки. Свою частину роботи він зробив: поклав усе рицарське вбрання у маленьку вантажівку і полишив її у власному гаражі за два квартали від своєї домівки. За оренду було сплачено на рік уперед, тож протягом року він до гаража і близько не підходитиме.

Мітч вийшов із квартири, спустився сходами, придивився, чи немає чогось підозрілого, а потім вигулькнув надвір, де вже сутеніло, і покрокував до метро.

Уже почався дощ, коли Мітч обережно вийшов на алею позаду облізлого семиповерхового будинку в районі Асторія, де знаходилася його квартира. Він ніс із собою пакет з шестибанковою упаковкою пива та блоком цигарок «Вінстон», які він купив для свого старого. А ще Мітч був мокрий як хлющ. Взагалі-то він не мав наміру з'являтися біля свого помешкання деякий час, але потім все ж таки вирішив ризикнути і забрати дещо із свого мотлоху, якщо вже він дійсно збирався зникнути.

Постоявши непорушно кілька хвилин на алеї, Мітч простягнув руку і потягнув на себе маятникову балку пожежних сходів. Він постійно змазував її про всяк випадок і тому відчув задоволення від своєї передбачливості, коли вона безшумно ковзнула вниз. Мітч похапцем подерся догори, час від часу нервово поглядаючи вниз, на алею. Опинившись напроти свого вікна, він поставив паперовий пакет на сходи, понишпорив рукою в проміжку між пожежною драбиною та стіною і витяг звідти сталеву пластинку, котру він сховав там раніше. Мить — і він, відімкнувши віконний шпінгалет, вже залазив усередину.

Світло Мітч не вмикав, рухаючись навпомацки — свою кімнату він знав, як п'ять пальців. Він стягнув з полиці стінної шафи старий речовий мішок, потім помацав рукою біля задньої стінки, видобув звідти чотири картонних коробки з набоями і поклав їх у мішок. Після цього Мітч пішов до ванної кімнати і вивудив нейлонову торбу з баку для води. У торбі містився великий клейончастий пакунок, де лежали «Кімбер» сорок п'ятого калібру та дев'ятиміліметрова «Берса». Він перевірив їх, зарядив «Берсу» і запхав її за пояс, а «Кімбер» поклав у мішок, до набоїв. Потім прихопив дещо з одягу та свої улюблені робочі черевики — про всяк випадок.

Вилізши через вікно спальні, він зачинив його за собою, перекинув мішок через плече і простягнув руку, щоб узяти паперовий пакунок.

Але пакунок кудись зник.

На якусь мить Мітч закляк, а потім обережно витяг з-за поясу пістоль і подивився вниз, на алею. Там нікого не було. І не дивно — в таку погоду добрий хазяїн собаки з дому не вижене.

Але хто все ж таки вкрав пакет? Дітлахи? Скоріш за все. Якщо за ним хтось стежив, то не стануть же вони, поцупивши пакет, чекати на нього, щоб його про це сповістити! Мітч не мав настрою перевіряти різні гіпотези і вирішив вилізти на дах, а звідти — потрапити на дах іншого будинку і спуститися на землю за сотню метрів звідси. Він часто проробляв цей трюк раніше, але не в таку сиру погоду і не з такими мокрими дахами.

Тихо і повільно почав Мітч підніматися догори, доки не дістався даху. У той момент, коли він обережно дибав, огинаючи ковпак вентиляційної шахти, його нога зслизнула на шматку округлого порожнистого риштування, яких чимало залишили тут недбалі ремонтники. Мітч втратив рівновагу і гепнувся навзнак просто в калюжу. Важко зіп'явшись на ноги, він швидко пошкандибав до парапету по пояс заввишки і перекинув через нього ногу.

І раптом цієї миті хтось дуже боляче вдарив його ззаду по другій нозі під коліно, і та враз наче підломилася.

Мітч потягнувся за пістолетом, але нападник схопив його за руку і різко викрутив її — пістолет заторохтів униз похилим дахом. Намагаючись вивільнитися від чіпких пальців супротивника, Мітч щосили рвонувся в протилежний бік і відчув, що йому вдалося таки відірватися, але радість враз змінилася на страх, коли він, втративши рівновагу, перелетів через парапет.

Відчайдушно нишпорячи пальцями і намагаючись хоч за що-небудь вхопитися, Мітч примудрився таки зачепитися обома руками за виступ із необробленого каміння. І тут нападник вхопив його за зап'ястки, не даючи вислизнути і полетіти вниз назустріч неминучій смерті. Мітч підвів очі й побачив обличчя незнайомого чоловіка.

«Буду погоджуватися на все, що цей тип вимагатиме від мене», — промайнуло у нього в голові.

— Витягни мене, — важко прохрипів він. — Витягни!

Незнайомець повільно виконав його прохання, і Мітч навзнак розпростерся на кам'яному виступі, в той час як ноги його досі звисали над прірвою. Відчувши, як чоловік відпустив одну його руку, він повернув голову і побачив, що в руці у того щось блиснуло. На мить Мітчу здалося, що то лезо ножа, але потім він здогадався, що то було: то була голка шприца.

«Що ж це в біса коїться», — подумав Мітч і спробував викрутитися, але не встиг він і поворухнутися, як раптово відчув страшенний біль в напружених м'язах, що пронизав його плечі й голову.

Це незнайомець всадив голку просто йому в шию.

31

У приємній тиші свого номера Де Анґеліс розглядав зроблене з відеоплівки фото, що лежало перед ним, а пальці погладжували оздоблену золотом, діамантами та рубінами статуетку коня, що став дибки.

Сам він вважав цей антикварний витвір досить вульгарним, але нікому про це не патякав. Де Анґеліс знав, що це подарунок, зроблений святому отцю Російською православною церквою з нагоди папської аудієнції наприкінці дев'ятнадцятого століття. Він знав також, що ця річ є безцінною. Вульгарною, некрасивою, але безцінною.

Монсеньйор придивився до фотографії пильніше. Її дав йому Рейлі при їхній першій зустрічі, коли агент поцікавився призначенням і цінністю багатошестеренчастого шифратора. Це зображення і досі змушувало його серце бентежно калатати. Навіть цей неякісний зернистий відтиск знову і знову збуджував у ньому те відчуття мимовільного захвату, яке вперше з'явилося у нього тоді, коли у Федерал-плазі їм прокручували відеозапис нальоту на музей, зроблений камерами спостереження.

Середньовічні рицарі в блискучому обладунку грабують Мангеттенський музей у двадцять першому сторіччі!

«Яка відчайдушна сміливість! — подумав він. — Це ж треба — наважитися на таке!»

На фото було видно вершника. Де Анґеліс уже знав, що це був четвертий нападник — той, що прихопив шифрувальний пристрій. Монсеньйор став пильно вдивлятися в шолом рицаря, наче намагаючись проникнути через фарбу і папір у його думки. Зображення являло собою знімок на три чверті, зроблений зліва ззаду. Навколо вершника валялися на підлозі розбиті виставкові шафи. А у лівому верхньому куті фотографії з-за вцілілої шафи визирало жіноче обличчя.

«Ага, це якраз і є ота жінка-археолог, котра почула, як четвертий вершник сказав щось латиною», — подумав Де Анґеліс. Для цього їй треба було знаходитися поруч, тому, дивлячись на фото, він дійшов висновку, що це і є та сама жінка.

Монсеньйор зосередив увагу на її обличчі: воно було застигле від жаху, заклякле. Повний переляк.

«Без сумніву, це — вона».

Де Анґеліс поклав фото і статуетку на ліжко біля підвіски, а саму підвіску взяв у руки. Вона була зроблена з рубінів у срібній оправі; це був подарунок від Нізама Хайдарабадського, вартий викупу за життя правителя. Власне, саме таким викупом ця підвіска колись і була. Похмуро вертячи прикрасу в руках, Де Анґеліс усвідомлював, що його власне розслідування зайшло у глухий кут.

Той, на кого він полював, зумів добре замести сліди. А чого іще слід було чекати від такого сміливця? Його ж поплічники, невдахи-відчайдухи, яких Де Анґеліс вистежив, допитав і вивів у розхід, виявилися нікудишнім джерелом інформації.

Сам же організатор примудрявся і досі залишатися непоміченим.

Потрібна якась нова зачіпка, наводка. Втручання з небес, щасливий випадок.

А тут іще ця жінка. Яка досада!

Неочікуване ускладнення.

Монсеньйор знову поглянув на її обличчя. Потім взяв свій мобільник і натиснув кнопку прискореного набору. Після двох коротких гудків йому відповів хрипкий грубий голос.

— Хто це?

— А ви що — комусь іще давали мій телефон? — різко відказав Де Анґеліс.

Чути було, як його співрозмовник видихнув сигаретний дим.

— Приємно чути вас, пане.

Де Анґеліс здогадався, що зараз чоловік на іншому кінці загасить недопалок і інстинктивно простягне руку за новою сигаретою. Монсеньйор завжди вважав паління огидною звичкою, але чесноти цієї людини значно перевершували цю ваду.

— Я потребую вашої допомоги у одній справі, — сказав він і нахмурився, бо сподівався, що йому не доведеться користуватися чиїмось послугами. Де Анґеліс знову поглянув на обличчя Тес. — Я хочу, щоби ви проникли в базу даних ФБР з «Музрейду».

Співрозмовник не забарився з відповіддю.

— Без проблем. Відтоді, як проголосили війну з тероризмом, це можна зробити цілком легально. Усі служби мусять тепер допомагати одна одній і обмінюватися інформацією. Скажіть лише, що вам потрібно.

32

Звернувши з однієї з численних звивистих алей цвинтаря, Тес пішла гравійною стежиною.

Було далеко за восьму ранку. Повсюдно на могилах розпустилися квіти, а коротко підстрижена трава іще не висохла від нічного дощу. Через незначне потепління з'явилися кільця легкого туману, що оповив дерева та могильні камені.

Над головою у неї промайнув поодинокий довгохвостий папуга, зіпсувавши навколишню ідилію своїм нав'язливим вереском. Попри потепління, Тес навіть у пальті відчувала легенький дрож, заходячи дедалі глибше у цвинтар. Гуляти кладовищем і у гарну погоду заняття з не дуже веселих, а сьогоднішні відвідини нагадали їй про батька і про те, що вона вже давно не бувала на його могилі.

Тес зупинилася і поглянула на мапу, яку їй роздрукували у кіоску біля масивного готичного входу. Спочатку їй здалося, що вона прямує у правильному напрямку, але тепер вона завагалася. Цвинтар охоплював площу в понад сто шістдесят гектарів, і тут було легко заблудитися, особливо, коли йдеш пішки. З центру міста залізницею вона дісталася до зупинки Двадцять п'ята вулиця у Брукліні, а потім пройшла квартал пішки і зайшла на кладовище через головні ворота.

Тес озирнулася, намагаючись зорієнтуватися і подумала, що мабуть не варто було приходити сюди взагалі. Ситуація здавалася абсолютно програшною. Якщо Венс тут, то їй доведеться порушувати всю значущу інтимність моменту, втручаючись у особисте життя професора. Якщо ж він не прийде, то вона просто змарнує час.

Тес запхнула свої сумніви подалі у підсвідомість і рушила далі. Трохи згодом вона опинилася у старішій частині цвинтаря. Пройшовши повз вишуканий надгробний пам'ятник з нахиленим ангелом нагорі, Тес почула якийсь звук, що долинув звідкілясь з боку. Вона перелякано зупинилася і стала вдивлятися в туман, але не побачила нічого, окрім темних, розпливчастих силуетів дерев. Тес збентежено пришвидшила ходу, здогадуючись при цьому, що вона іще більше заглиблюється в закутки цвинтаря.

Поглянувши на мапу, вона збагнула, що знаходиться вже десь недалеко від шуканого місця. Переконавшись, що правильно визначила свої координати, Тес вирішила скоротити шлях, перетнувши невеличкий пагорбок, і поспішила по мокрій і слизькій траві. Перечепившись об невисоку кам'яну огорожу, вона втрималася за похилий надгробок, щоб не впасти.

І раптом Тес побачила його.

Він знаходився метрів за п'ятдесят від неї, сам-один, урочисто стоячи з похиленою головою перед невисоким надгробком. На могилі лежав букет темно-червоних та кремових гвоздик. Неподалік на алеї стояло поодиноке сіре «вольво».

Тес трохи почекала, а потім вирішила підійти. Наближаючись повільно і тихо, вона поглянула на надгробок і помітила на ньому слова «Венс» і «Марта». Окрім них, довкола нікого не було, але він все одно не обернувся, навіть коли Тес була від нього на відстані усього кількох метрів.

— Професоре Венсе, — вицідила вона із себе нерішуче.

Він на мить завмер, а потім різко обернувся і поглянув на неї.

Перед нею стояла зовсім інша людина.

Густе волосся Венса посивіло, а обличчя змарніло. Він був, як і раніше, високим та струнким, але статура його втратила притаманний колись атлетизм — він навіть трохи згорбився. Руки він тримав у кишенях піджака, поверх якого було пальто з піднятим коміром. Тес помітила, що рукава пальта потерті, а в кількох місцях виднілися плями. З неприємним подивом вона констатувала, що зовнішність Венса видавалася досить жалюгідною. Де б він зараз не працював, ця робота була явно набагато нижчою за статусом від тієї, якою він колись займався. Зустрінь вона його зараз на вулиці, через десять років після останьої зустрічі, вона могла би його і не впізнати, але за даних обставин сумнівів не було.

Венс поглянув на неї — з обережним виразом на обличчі.

— Я дуже вибачаюся за втручання, — нерішуче почала Тес, — сподіваюся, що ви мені пробачите за це. Знаю — сьогодні дуже особистий для вас момент, але повірте, я не мала іншого способу відшукати вас... — Вона замовкла, помітивши, як його обличчя ледь-ледь посвітлішало — схоже, він почав щось пригадувати. — Я — Тес, Тес Чайкіна. Донька Олівера Чайкіна.

Вона глибоко увібрала повітря і полегшено зітхнула. Пронизливі сіро-блакитні очі Венса стали менш похмурими, обличчя його посвітлішало, і в його рисах проступили залишки тієї харизми, яка справила таке сильне враження на Тес багато років тому. З пам'яттю у професора було явно все гаразд, бо він мовив:

— Я зрозумів, чому ви зараз здаєтесь мені іншою. Коли ми познайомилися, ви були вагітна. Пригадується, я ще й подумав, що закутень Туреччини був тоді для вас не найкращим місцем.

— Так, дійсно, — сказала Тес із полегшенням. — Я народила доньку, її звуть Кім.

— Мабуть, їй зараз уже... — Венс почав підраховувати, коли саме вони зустрічалися.

— Їй зараз дев'ять, — з готовністю підказала вона, але потім, знітившись, швидко відвела очі. — Вибачте, але... мені сьогодні тут дійсно не місце.

Тес вже була повернулася йти, коли усмішка зникла з його лиця. Поглянувши на надгробок, він спохмурнів і тихо мовив:

— Моїй доньці Анні було б зараз п'ять років.

Доньці? Тес спантеличено поглянула на професора, а потім перевела погляд на могильний камінь. Він був білим і елегантним у своїй простоті, і на ньому виднівся напис, викарбуваний літерами приблизно п'ять сантиметрів заввишки:

МАРТА І АННІ

ВЕНС

Нехай їхні посмішки осяюють світ,

кращий за наш.

Спочатку Тес не зрозуміла. А потім до неї дійшло.

Напевне його дружина померла під час пологів.

Тес відчула, як спалахнуло її обличчя від сорому за те, що вона вистежила цього чоловіка саме тоді, коли він вирішив прийти до могили своєї дружини та доньки. Вона поглянула на Венса і побачила, що той дивиться на неї; у зморшках на його обличчі заховався сум. Серце її захолонуло.

— Мені так незручно, — промимрила вона, — я не знала.

— Ми вже навіть вибрали імена: Метью, якби народився хлопчик, і, звичайно ж, Анні. Ми вибрали їх у той день, коли побралися.

— А чому... А що призвело... — Тес не змогла дібрати правильні слова.

— Це сталося, коли минула вже половина терміну вагітності. З самого початку вона перебувала під пильним медичним наглядом. Моя дружина... тобто, ми обидва були вже не надто молоді для первістка, а у членів її родини був спадковий високий тиск. Так чи інакше, але у неї розвинулася хвороба, що зветься преклампсія. Лікарі не знають, чим вона спричиняється. Мені сказали, що це — досить звичне явище, але інколи воно може становити загрозу життю. Саме так і сталося у випадку з Мартою.

Венс замовк, тяжко зітхнув і відвів погляд убік. Видно було, що йому боляче розповідати про це, і Тес хотіла, щоб він припинив, вона ладна була крізь землю провалитися, аби тільки її егоїстична присутність не змушувала його говорити далі.

Але було запізно.

— Лікарі сказали, що нічого не можуть вдіяти, — продовжив він. — Вони сповістили нас, що Марті доведеться робити аборт. Анні була надто маленька, щоби мати хоч якусь надію вижити в інкубаторі, а шанси Марти благополучно пережити пологи ставали все меншими з кожним днем.

— І аборт...

У Венса був такий погляд, наче він зазирав собі в душу.

— У звичайній ситуації ми б не вагалися з вибором. Але тут все було інакше. Під загрозою знаходилося життя Марти. І ми зробили те, що робили завжди. — Його обличчя вкрила тінь злості. — Ми звернулися за порадою до священика нашої парафії, отця Маккея.

Тес аж заціпеніла, здогадавшись, що було далі.

Обличчя Венса напружилося.

— Його позиція, як і позиція Церкви, була у цьому питанні абсолютно однозначною. Священик сказав, що це буде вбивство. Розумієте, не просто вбивство, а найогидніше з усіх убивств. Жахливий, невимовний злочин. О, як красномовно він про це теревенив! Казав, що ми порушимо заповідь Божу — «Не вбивай!» Казав, що тут йдеться про людське життя, що ми уб'ємо людину на самісінькому початку її життя, і це буде вбивство найбезневиннішої жертви. Жертви, яка іще нічого не розуміє, жертви, яка не може вам заперечити, не може навіть благати, щоб ви залишили їй життя. Потім він спитав нас, чи наважилися б ми на це, якби почули її плач і побачили її сльози. А на довершення він навів такий вбивчий, на його погляд, аргумент: «Якби ви мали однорічну дитину — ви б убили її заради спасіння власного життя? Звичайно ж, що ні. А одномісячну? А одноденну? Коли ж насправді годинник починає відміряти життя?» — Венс перевів подих і скрушно похитав головою, згадуючи пережите. — Ми прислухалися до його поради і поклалися на волю Божу.

Професор поглянув на могилу; видно було що у крові його нуртує гримучий коктейль гніву та скорботи.

— Марта трималася до тих пір, поки у неї не почалися конвульсії. Вона померла від крововиливу в мозок. А Анні... Анні навіть не встигла вдихнути нашого забрудненого повітря.

— Вибачте мені, вибачте, будь ласка, — прошепотіла Тес. Але її слова вже не мали значення. Венс, здавалося, поринув у власний світ. Зазирнувши йому в очі, вона побачила, що вираз печалі змінився в них всепоглинаючою люттю, що збурювалася у глибинах його душі.

— Які ж дурні ми були, що ввірили свої долі й своє життя в руки цих бундючних невігласів. Незабаром цьому буде покладено край, і таке нещастя більше не повториться. Ні з ким. Про це потурбуюся особисто я. — Він окинув поглядом безлюдне кладовище. — За тисячу років світ невпізнанно змінився. Життя не залежить від доброї волі Бога, чи злої волі диявола. Життя залежить від наукових фактів. Настав час, щоб люди нарешті зрозуміли це.

І раптом Тес усе зрозуміла.

Кров застигла у неї в жилах, коли безпомилкова здогадка вразила її наче блискавка.

Це він був у музеї. Четвертим вершником був Вільям Венс.

У її пам'яті ожили картини паніки у музеї, рицарі на конях, стрілянина, гармидер і верески.

— Veritas vos liberabity — ці слова самі собою зірвалися з її вуст.

Венс підвів на неї свої брунатні очі; їхній лютий погляд пронизував її наскрізь — він все зрозумів.

— Саме так «Істина зробить вас вільними».

Їй треба було тікати, але ноги наче налилися свинцем. Від страху вона навіть пальцем не могла поворухнути, і саме в цю мить їй пригадався Рейлі.

— Вибачте, але мені не слід було сюди приходити, — тільки й змогла вона сказати. Вона знову згадала про музей і про людей, до смерті яких призвели дії цього чоловіка. Тес з надією озирнулася довкола, сподіваючись побачити інших відвідувачів, туристів або ж любителів птахів, які часто бували на цьому цвинтарі, але було ще надто рано: зазвичай, вони приходили пізніше. Вони з Венсом були тут самі.

— Навпаки — це дуже добре, що ви прийшли сюди. Мені подобається ваше товариство, і ви, як ніхто інший, здатні оцінити те, що я намітив зробити.

— Будь ласка, я лише хотіла... — Зусиллям волі їй вдалося повернути до життя свої ноги і вона почала потихеньку задкувати, озираючись довкола і відчайдушно намагаючись знайти шлях до втечі. І в цей момент задзвонив її мобільний телефон.

Очі Тес округлилися від страху, коли вона, дивлячись на Венса, виставила одну руку вперед, а другою — і досі незграбно задкуючи — намагалася видобути з сумочки телефон, який продовжував дзвонити.

— Будь ласка, — благально сказала Тес.

— Не чіпай телефон! — наказав Венс. І цієї миті вона побачила, що професор тримає у руці якусь подобу пістолета. Він був схожий на іграшковий, з жовтими перетинками на короткому, наче обрубаному стволі. І не встигла Тес поворухнутися чи крикнути на допомогу (і досі стискаючи в руці мобільник), як Венс натиснув на курок, і зі ствола вилетіло щось схоже на дві стріли. Вони вп'ялися їй у груди, і Тес відчула вогненні хвилі нестерпного болю, що пронизав її тіло.

Її ноги вмить підкосилися.

Паралізована і безпомічна, вона впала на землю.

І швидко втратила свідомість.

Неподалік, за деревом, ховався високий худорлявий чоловік, темний одяг якого провонявся цигарковим димом. Чимала доза адреналіну потрапила йому в кров, коли він побачив, що у Тес вистрілили з пістолета і вона впала на землю. Виплюнувши з рота шматочок жувальної гумки «Нікоретте», він витягнув з кишені свій мобільник і натиснув на кнопку швидкісного набору, а іншою рукою потягнувся до кобури за пістолетом системи «Хеклер — Кох», яким, зазвичай, озброюють американських поліцейських.

Де Анґеліс не забарився із відповіддю.

— Що трапилося?

— Я і досі на цвинтарі. Ця дівчина, — Джо Планкет зробив паузу, і поглянув на Тес, що лежала на мокрій траві, — ця дівчина зустрілася тут з якимось типом, і він щойно вирубив її шокером.

— Що!?

— Що кажу — вона в глибокому нокауті! Що накажете робити? Може ліквідувати цього типа? — У його голові уже визрівав план дій. Шокер — не проблема. Джо мав сумніви щодо відсутності чи наявності у цього чоловіка іншої зброї, але це також не було проблемою: він зможе напасти зненацька і той не встигне зреагувати; до того ж, здається, цей сивочолий козел тут сам-один.

Планкет очікував наказу. У нього вже з'явилося приємне передчуття майбутньої пригоди, і він майже чув, як гарячкувато працює мозок Де Анґеліса у пошуках потрібного рішення.

Монсеньйор озвався спокійним, приглушеним тоном.

— Не треба. Не роби нічого. Вона для нас більше нецікава. Всю увагу — на цього чоловіка. Стеж за ним і дивись — не випусти його з очей. Я виїжджаю.

33

Телефон не відповідав, і на Рейлі накотилася хвиля страху. Він прикипів до телефону.

— Тес? Тес! — Відповіді не було, а потім зв'язок раптово пере рвався.

Він негайно натиснув кнопку повторного набору, але після чотирьох гудків почувся записаний голос, який порадив йому залишити повідомлення. Ще один повторний набір — і знову той самий результат.

Щось трапилося. І трапилося щось дуже погане.

Рейлі бачив, що Тес телефонувала, але вона не залишила повідомлення, а коли він відповів, то на той час вона вже пішла із офісу. Втім, він ще не вирішив, наскільки серйозно буде він займатися запропонованою Тес версією, пов'язану з тамплієрами. Йому було незручно і навіть трохи соромно озвучувати цю версію на нараді у присутності інших членів групи і монсеньйора. Однак рано-вранці він все ж подзвонив їй на роботу і застав там її секретарку, Ліззі Гардінґ, яка сповістила його, що Тес іще не приходила.

— Вона зателефонувала і сказала, що прийде пізніше, — така була відповідь.

— Коли саме?

— Вона не сказала.

Коли ж Рейлі попросив секретарку дати йому номер мобільника Тес, та відповіла йому, що особистої інформації їхній інститут не надає, але точка зору інституту швидко змінилася, коли він пояснив, що працює у ФБР.

Після трьох гудків її мобільний телефон клацнув, але Тес не озвалася. Рейлі почув лише шерхіт, наче хтось навмання намагався натиснути кнопку швидкісного набору на телефоні, що лежить у кишені чи сумці; але трохи згодом він почув, як вона сказала «Будь ласка» тоном, що стурбував його. Було чути, що вона явно злякалася. І наче когось благала. Потім почулася безперервна низка звуків, і він відразу спробував збагнути, що вони означали: спочатку різкий тріск, потім два глухих удари, потім щось схоже на здавлений крик болю, а потім набагато гучніший удар. Він знову закричав у телефон «Тес!», але відповіді не було, а далі зв'язок перервався.

Рейлі мовчки дивився на телефон, і серце його важко калатало. Йому дуже не сподобалося, яким голосом Тес мовила те «Будь ласка».

Сталося щось страшне — це точно.

Гарячково розмірковуючи, він знову набрав номер інституту і зв'язався з Ліззі.

— Це знову вас турбує агент Рейлі. Мені треба знати, де знаходиться Тес... тобто, міс Чайкіна, — швидко виправився він. — Це терміново.

— Я не знаю, де вона. Вона не сказала, куди пішла. Сказала лише, що прийде пізніше.

— Загляньте, будь ласка в її щоденник і перевірте її електронну пошту. Може в неї є електронний календар чи програма, синхронізована з її персональним цифровим секретарем? Там має що-небудь бути.

— Зачекайте хвилинку, — дещо незадоволено відповіла секретарка.

Рейлі вловив на собі стурбований погляд напарника.

— Що трапилося? — запитав Джордано.

Рейлі взяв слухавку однією рукою, а другою написав для Джордано номер мобільника Тес.

— Це — номер Тес. З нею щось негаразд. Дізнайся, де зараз її мобільник.

На протилежному боці Іст-рівер сіре «вольво» повільно рухалося автострадою Бруклін — Квінс, прямуючи до Бруклінського мосту. З шанобливим інтервалом у три автомобілі за «вольво» слідував металево-сірий седан «форд», за кермом якого сидів чоловік, що мав капосну звичку викидати у вікно ще не згаслі недопалки.

Зліва від нього, на протилежному боці річки, здіймалися ваблячі шпилі Нижнього Іст-Сайду.

Як правильно вирахував Джо Планкет, невдовзі «вольво» виїхало на міст і попрямувало до Мангеттену.

34

Прийшовши до тями, Тес відчула запах ладану. Коли ж вона розплющила очі, то побачила довкола сотні свічок, жовте полум'я яких освітлювало рівним яскравим сяйвом кімнату.

Вона лежала на якійсь доріжці — це був старий кипим. Тес помацала його пальцями — він був грубий і потертий. Раптом їй пригадалася недавня зустріч з Білом Венсом, і холодні мурашки побігли у неї по спині. Але його в кімнаті не було. Вона була сама.

Тес сіла, і у неї запаморочилось у голові, але зусиллям волі вона змусила себе зіп'ятися на ноги. У лівому боці, а також у стегні сильно боліло. Вона поглянула на ногу і помацала її, намагаючись пригадати, що трапилося.

«Він вистрелив у мене. Невже він справді в мене вистрелив? Але ж я... жива?»

Тес оглянула свій одяг, цілком серйозно шукаючи вхідні отвори від куль і дивуючись — чому вона і досі дихає. Врешті-решт вона знайшла дві точки, де вона була уражена — дві невеличкі дірочки зі злегка розтріпаними та обгорілими краями. І тут вона поволі все згадала і в голові у неї з'явився образ Венса із пістолетом в руці. Тес збагнула, що Венс хотів її не вбити, а лише вивести з ладу, і що пістолет, яким він у неї встрелив, був, насправді, якимось шокером.

Але цей висновок чомусь її не заспокоїв.

Озирнувшись довкола і досі трохи затуманеними очима, Тес зрозуміла, що знаходиться у підвалі. Голі стіни, мощена підлога, низька склепінчаста стеля, підтримувана елегантними колонами. Вікон немає. Дверей теж немає. В одному кутку — дерев'яні сходи, що ведуть нагору, в темряву, куди не досягає світло свічок, більшість яких стоять на безформних купах розплавленого воску.

Тес поволі збагнула, що це був не просто підвал. Тут хтось жив. Біля однієї стіни стояло ліжко, поруч — стара дерев'яна скриня замість тумбочки, завалена книжками та паперами. З протилежного боку стояв великий стіл. Перед ним, схилившись на один бік від багатолітнього використання, знаходився великий обертальний офісний стілець. Цей стіл також був завалений книжками та паперами, а в центрі його, обставлений ще більшою кількістю свічок, гордовито височів шифратор із Музею мистецтв.

Навіть у темряві освітленого свічками підвалу він здавався нетутешнею, потойбічною річчю. Він ніби був у кращому стані, ніж тоді, коли Тес бачила його в музеї.

Біля столу на підлозі вона помітила свою сумку і раптом згадала про мобільний телефон. Тес смутно пригадала, що перед втратою свідомості чула, як він дзвонив. Вона пригадала також, як навпомацки шукала кнопку, знайшла і натиснула, таким чином встановивши зв'язок. Тес зробила крок до сумки, але не встигла вона до неї підійти, як несподіваний шум змусив її різко обернутися. Вона збагнула, що звук іде згори, від сходів; почулося, як відчинилися і, трохи згодом, з металевим клацанням зачинилися двері. Потім на східцях залунали кроки, і з'явилися ноги — це був чоловік, одягнений у довге пальто.

Коли він вийшов на світло, Тес перелякано відступила назад. Венс дивився на неї і посміхався так приязно, що вона почала сумніватися — а чи не примарилося їй, що він у неї вистрелив?

Він пройшов через кімнату і підійшов до неї, тримаючи в руці велику пластикову пляшку з водою.

— Мені й справді дуже незручно перед тобою, Тес, — мовив він вибачливим тоном. — Але іншого вибору я не мав. — Взявши склянку з-поміж книжок на столі, він налив у неї води і подав їй. Потім понишпорив у кишенях і видобув упаковку таблеток у фользі. — Ось. Це сильний знеболювальний засіб. Випий одну таблетку і запий великою кількістю води. Це допоможе позбутися головного болю.

Тес поглянула на упаковку і розпізнала фірмову марку. Фольга була непошкодженою.

— Та це ж всього-на-всього «Вольтарол». Пий, не бійся. Тобі стане легше. — На якусь мить вона завагалася, потім вилущила таблетку з упаковки і проковтнула її, запивши водою. Він знову наповнив склянку, і вона знову жадібно осушила її. Все іще не в змозі заспокоїтися після того, що з нею сталося, вона втупилася у Венса, намагаючись сфокусувати погляд у незвичному для себе мерехтінні свічок.

— Де ми є? Що це за підвал?

Його обличчя набуло сумного, дещо присоромленого вигляду.

— Щось на кшталт домівки.

— Домівки? Ти хочеш сказати, що тут живеш?

Він не відповів.

Тес через силу осягала зміст того, що відбувається.

— Чого тобі від мене потрібно?

Венс кинув на неї прискіпливий погляд.

— Сама прийшла до мене, ще й питає.

— Я шукала тебе для того, щоб ти допоміг мені де в чому розібратися, — сердито відказала вона. — Я не прийшла для того, щоб ти в мене вистрелив і ось так викрав.

— Вгамуйся, Тес. Ніхто тебе не викрадав.

— Та невже? Мені що — можна йти?

Венс поглянув убік, про щось думаючи. Потім різко повернувся до неї.

— А може ти і не захочеш піти — якщо вислухаєш мою частину правди.

— Кажу тобі — я б з радістю вшилася звідси до бісової матері!

— Що ж... може ти і маєш рацію. — Венс здавався розгубленим, навіть присоромленим. — Але все не так просто, повір.

Тес відчула, як її гнів змінюється на обережність. Ти що — здуріла? Не здумай злити його. Не бачиш, що він схиблений? Та ще й неврівноважений. І запросто може відрубати людині голову. Поводься спокійно. Вона не знала, що казати і що робити. Поглянувши вкотре на шифратор, Тес помітила отвір у стіні, біля якої стояв стіл. Він був маленький, квадратний і зачинений віконницею. Вона відчула раптовий приплив надії, котрий так само швидко минув, коли вона второпала, що Венс не міг залишити незаблокованим жодного шляху для втечі. Може він і схиблений, але він не йолоп.

Тес знову поглянула на шифрувальний пристрій. Так ось через що зчинилася буча! Їй захотілося знати більше. Зусиллям волі вона змусила себе заспокоїтися, а потім запитала:

— Це тамплієри його змайстрували?

— Так... Подумати тільки, скільки разів я був у бібліотеці Ватикану, а він стояв поруч у якомусь підвалі, збираючи пилюку! Думаю, вони навіть не здогадувалися, яку цінну річ мали при собі.

— І після скількох років — він і досі працює?

— Довелося його трохи почистити і змастити, а так він працює бездоганно. Тамплієри були талановитими майстрами.

Тес придивилася до механізму. Вона помітила, що поруч із ним на столі лежали численні аркуші паперу. Це були старовинні документи, схожі на аркуші якогось рукопису. Вона поглянула на Венса і побачила, що той спостерігає за нею. Їй навіть здалося, що він втішається з її сум'яття.

— Чому ти цим займаєшся? — зрештою запитала Тес. — Навіщо цей механізм так тобі потрібен?

— Це сталося у Франції. — Професор задумливо поглянув на старовинні документи, що лежали біля шифратора, і замовк, про щось розмірковуючи. Потім продовжив. — Декілька років тому я приїхав до Лангедока, щоб трохи побродити там і відпочити. Там так красиво! І можна легко уявити собі тогочасне життя цього краю. Вони мають надзвичайно багату історію, але значна частина її — кривава... Так чи інакше, але там я почув історію, яка запала мені в душу. Історію, що трапилася кілька століть тому. У ній йдеться про молодого монаха, якого покликали до одного діда при смерті, щоб сповідати його. Подейкували, що цей старий був одним із останніх живих тамплієрів. Монах увійшов до нього, хоча сам вмираючий його не запрошував, бо належав до іншої конгрегації; спочатку він навіть не захотів з ним розмовляти. Врешті-решт він зголосився, і легенда розповідає, що коли монах вийшов, то був блідий від пережитого потрясіння. Але не лише його обличчя сполотніло, а й волосся посивіло. Кажуть, що з того дня він більше ніколи не посміхався. А через багато років, перед своєю смертю, він проговорився. Виявилося, що останній тамплієр розповів йому про своє життя і показав деякі папери. І ці папери приголомшили його так, що йому більше не хотілося жити. От і все. І ця історія не йшла з моєї голови, мене завжди переслідував образ монаха, який посивів тільки через те, що провів декілька хвилин біля того старого при смерті.

— У подальші роки, — продовжив професор, — тільки-но я опинявся у відповідному місці, у відповідній бібліотеці, я завжди згадував цю історію і приділяв певний час для того, щоб знайти якісь зачіпки стосовно рукопису і де його шукати. — Він злегка посміхнувся, згадуючи, напевне, ті далекі, усамітнені бібліотеки. — Вже навіть не пам'ятаю, у скількох запилених архівах я порпався, де тільки цей рукопис не шукав: по всій Франції у музеях, церквах, монастирях; навіть за Піренеями, на півночі Іспанії. Я, звичайно ж, і не сподівався, що знайду справжні документи, про які йшлося у легенді, а просто розраховував знайти посилання, яке почуту мною легенду або підтвердить, або спростує раз і назавжди.

Венс зробив паузу, потім простягнув руку і поклав її на папери, що лежали біля шифратора.

— Але одного дня я дещо знайшов — у замку тамплієрів.

Замок з написом на порталі. Тес аж запаморочення відчула від хвилювання. Вона згадала про той латинський вислів, що промовив Венс, вислів, який, за словами Клайва, було викарбовано на порталі Шато де Бланшфор. Згадала — і ще раз подивилася на папери, що лежали на столі. Було видно, що це — старовинні, написані від руки документи.

— Ну і як? Ти знайшов справжній рукопис? — запитала Тес, на подив собі відчуваючи той трепет дослідника, який, без сумніву переживав і Венс. І тут її осяяла несподівана здогадка. — Але ж вони були закодовані. Так ось для чого тобі був потрібен цей пристрій!

Він неквапно кивнув, підтверджуючи її здогадку.

— Так. Це гнітило мене — страх як! Я роками був власником чогось надзвичайно важливого, знав, що знайшов ті папери, які шукав, але ніяк не міг їх прочитати. Просте підставляння або ж використання інших кодів не дали жодних результатів. Але потім я дізнався, що тамплієри були у цій справі набагато хитрішими. Я віднайшов таємні посилання на шифрувальні пристрої тамплієрів, але не зміг знайти жодного. Здавалося, що я взявся за безнадійну справу. Все, що їм належало, було знищено 1307 року, коли проти них почалися репресії. Але потім сама доля втрутилася і видобула ось це маленьке чудо із підвалів Ватикану, де воно перебувало усі ці роки, давно заховане і усіма забуте, і...

— І тепер ти маєш змогу читати ці папери.

Венс ствердно поплескав рукою стос старовинних аркушів.

— Як ранкові газети.

Тес поглянула на документи. Вона вже докоряла собі за той дослідницький екстаз, якому вона піддалася на деякий час. Їй довелося нагадати собі, що під час нальоту на музей загинули люди, що цей чоловік, цілком імовірно, є психічно неврівноваженим, і — з огляду на останні події — безсумнівно небезпечним. Відкриття, над яким він працював, є потенційно дуже важливим, важливішим за будь-яке відкриття, яке досі вдавалося зробити їй, але воно вже було заплямоване людською кров'ю, і їй не слід про це забувати. До того ж, у цій історії лишалося щось зловісно незрозуміле, щось глибоко бентежне, і вона не могла не брати цього до уваги.

Тес допитливо поглянула на Венса, якого знову поглинули власні думки.

— І що ж ти сподіваєшся знайти?

— Те, що вже давно чекає свого часу. — Його очі звузилися і обличчя набуло вперто-зосередженого виразу. — Те, що все поставить на свої місця.

«Те, через що варто убивати людей», — хотіла додати вона, але стрималася. Натомість вона згадала раніш прочитане — про припущення Венса, що засновник ордену тамплієрів був катаром. Венс щойно сказав їй, що знайшов лист у Лангедоці — звідкіля, за його припущенням, походила родина Гуго де Пайєна, хоча ця його версія й зазнала нищівної критики з боку французького історика. Тес хотіла дізнатися про це більше, але не встигла вона й рота розтулити, як нагорі почувся скреготливий звук, наче хтось дряпнув цеглиною кам'яну підлогу.

Венс різко скочив на ноги.

— Стій тут, — наказав він.

Вона кинула погляд на стелю, звідки долинув звук.

— Що то було?

— Стій тут і нікуди не виходь, — суворо повторив професор і заметушився. Він зайшов за стіл і витягнув звідкись шокер, яким вразив її на цвинтарі, з сумнівом повертів його в руках і поклав на місце. Потім понишпорив у торбі й витяг звідти ще один пістолет, цього разу — справжній, незграбно звів затвор і поспішив до сходів і швидко зійшов ними. Коли його ноги щезли з очей, Тес почула металічний грюкіт — це він зачинив двері й замкнув їх за собою.

35

Де Анґеліс подумки вилаявся, коли зачепився ногою за шматок обгорілої деревини, і та, чиргикнувши підлогою, порушила розташування уламків, що лежали довкола. Рухатися непомітно у зруйнованій пожежею церкві було нелегко: темне вогке приміщення було захаращене обгорілими стропилами обрушеного даху і битим камінням.

Спочатку Де Анґеліс здивувався, коли місцем, до якого Планкет вислідив Тес та її сивого викрадача, виявилися руїни церкви. Але тепер, пострибавши між уламків всередині згорілої церкви Вознесіння, він второпав, що вона була ідеальним місцем для того, хто волів діяти непомітно і без зайвого клопоту; для того, чия одержимість виходила за межі міркувань особистого комфорту. Це стало іще одним зайвим підтвердженням того, що чоловік, по сліду якого він ішов, знав дуже добре, що за механізм він прихопив із музею того злощасного вечора.

Де Анґеліс увійшов до церкви з бічного входу; за приблизно сорок хвилин до цього Планкет бачив, як Тес Чайкіну, із зав'язаними очима, викрадач висадив із сірого «вольво» і провів усередину через цей самий вхід. Схоже, вона була ледь притомною і потребувала допомоги, бо цей чоловік, на плече якого вона сперлася, допомагав їй подолати кілька сходинок, що вели до вхідних дверей.

Ця маленька церква, затиснута з обох боків двома шерегами аристократичних особняків, знаходилася на Сто чотирнадцятій вулиці. Уздовж її східного фасаду проходив вузький проїзд. Саме в цьому проїзді й стояли тепер «вольво» та седан «форд».

Не так давно у цій церкві сталася велика пожежа, але до початку ремонтних робіт чекати було іще довго: великий щит біля фронтону відображав процес збирання пожертв на відбудову. Щит мав форму термометра: два метри заввишки зі шкалою з позначками в сто тисяч доларів, таких необхідних для того, щоб повернути церкві її колишню пишноту; однак шкала була заповнена лише наполовину.

Через вузький прохід монсеньйор потрапив до нефа. Ряди колон розділяли його на два бокових проходи і центральну частину, завалену купами з напівзгорілих лавок. Куди не кинь оком — скрізь оздоблювальний гіпс під дією високої температури повідпадав від стін. У результаті оголилася цегляна кладка — закіптюжена, і де-не-де продірявлена. Під стелею виднілися обвуглені й до непізнаваності деформовані залишки ліпних арок, які з'єднували зовнішні стіни з колонами всередині будівлі. Вітражне вікно, що красувалося над входом у церкву, тріснуло і випало, а округлу діру, що утворилася на його місці, заколотили дошками.

Прокравшись краєм нефа повз оплавлені мідні ворота вівтаря, Де Анґеліс, обережно ступаючи східцями, зійшов на вівтар. Праворуч бовваніли обгорілі залишки великої, з навісом кафедри проповідника. У церкві панувала тиша, хіба що з вулиці час від часу долинав шум через діри у пошкодженій споруді. Він припустив, що той, хто викрав жінку, використовував, скоріш за все, задні кімнати. Поки Планкет стояв на чатах біля церкви, монсеньйор тихо прослизнув повз залишки вівтаря і пройшов до коридору за ним, повільно накручуючи глушник на ствол свого пістолета системи «Зіґ — Зауер П-226».

І саме в цей момент він несподівано зачепився ногою за уламок обгорілої деревини.

Звук відлунням рознісся напівтемним коридором. Де Анґеліс закляк, напружено прислухаючись і очікуючи можливих наслідків своєї необережності. Кинувши погляд убік, він побачив ледь помітні двері або ж люк у дальньому кінці коридору; раптом за ними почувся глухий удар, а потім — звук кроків, що швидко наближалися. Де Анґеліс миттю відступив убік, притиснувся до стіни і підніс пістолет. Звук кроків наближався, брязнула ручка, і двері відчинилися, але не на нього, а всередину, і він тільки й побачив, що їхній чорний прямокутник. Його ж, навпаки — видно було добре.

Відступати було надто пізно і надто небезпечно, до того ж, відступати Де Анґеліс не звик, тому він кинувся вперед, у темряву.

Міцно стискаючи пістолет, Венс кинув через дверний отвір пильний погляд на чоловіка, який насмілився порушити спокій його обителі — це був якийсь незнайомець. Єдиним, що він встиг побачити краєм ока, був, як йому здалося, комірець, котрий зазвичай носять священнослужителі. Його охопив сумнів.

Поки він вагався, цей незнайомець несподівано вискочив з темряви; Венс хотів вистрелити, але не встиг він натиснути курок, як чоловік накинувся на нього і повалив на підлогу, вибивши пістолета з його руки.

Коридор був вузький і низький, і Венс, відштовхнувшись від стіни, спробував скинути з себе нападника, але той був набагато сильнішим, і знову повалив його на підлогу. Але цього разу професор не розгубився, різко хвицнув супротивника коліном в пах і з задоволенням почув, як ворог аж загарчав від болю. Ще один пістолет, тепер уже той, що належав нападникові, заторохтів по підлозі. Венс встиг скочити на ноги, але його супротивник, миттєво прийшовши до тями, розмахнувся і зацідив кулаком йому в голову.

Удар, хоч і був болючим, не збив професора з ніг. Навпаки: він його страшенно розлютив. Двічі протягом одного дня над справою його життя нависала загроза: спочатку з боку Тес Чайкіної, а тепер — з боку ось цього відморозка! Знову він завдав удару коліном, потім кулаком, після чого обрушив на супротивника град ударів з обох рук. Бив Венс непрофесійно, але удари його стократно посилювала та злість, яку він у них вкладав: ніщо і ніхто не стане на заваді між ним і його метою!

Уміло захищаючись, нападник відступав, але раптом перечепився через якусь дерев'яну планку і ледь не впав. Скориставшись цим моментом, Венс брикнув ногою і боляче затопив супротивникові в коліно. Потім схопив свого пістолета, прицілився і натиснув на курок. Пролунали постріли, однак незнайомець, демонструючи прекрасну реакцію, кинувся вбік. Зачувши здавлений крик, Венс здогадався, що принаймні одна куля таки вцілила, але стовідсотково певним у цьому він не був. Тим часом нападник, сильно шкутильгаючи, визнав за потрібне якомога швидше щезнути з очей.

На якусь мить професор завагався.

Може, кинутися навздогін, дізнатися, хто порушив його спокій, а потім прикінчити нахабу? І тут з протилежного кутка церкви до нього долинув якийсь звук. Значить нападник не сам.

Венс визнав за краще вшитися. Він повернувся і поспішив до люку, який надійно захищав вхід у його підвал.

36

Тес почула гуркіт пострілу, а потім — наче хтось скрикнув від болю. Значить, когось поранили або вбили. Потім пролунали швидкі кроки — хтось біг назад до дверей. Хто це був — Венс чи хтось інший, розібрати було важко, та вона й не збиралася стояти і чекати, щоб пересвідчитися в цьому напевне.

Тес швидко засунула руку в сумочку і вихопила звідти свій мобільний. У слабкому мерехтінні свічок його дисплей спалахнув з яскравістю блискавки, але тільки й спромігся, що сповістити її про відсутність сигналу у підвалі. Насправді це не мало ніякого значення, бо телефон ФБР Тес запам'ятати все одно не змогла. Але вибір був: набрати 911, хоча в цьому випадку доведеться дуже довго пояснювати — що до чого. До того ж, вона не знала жодного орієнтира свого місцеперебування. Тес натиснула кнопку:

Допоможіть!

Мене зачинили у підвалі, але я не знаю де.

Гадаю, десь неподалік від центру міста.

«Ну от і добре», — подумала вона, передавши таке повідомлення.

Потім накинула сумочку на плече і озирнулася довкола; гучний стукіт серця віддавався у скронях і вухах. Раптом вона згадала про зачинений отвір над столом, на якому стояв шифратор, і, довго не роздумуючи, кинулася до столу, залізла на нього і стала смикати дерев'яний щит, намагаючись послабити дошки — вони не піддавалися. У відчаї Тес безпорадно заколотила по ним руками, але дошки трималися міцно. І в цей момент вона почула, як відчинилися двері підвалу. Обернувшись, Тес побачила чиїсь ноги, що спускалися східцями, і впізнала черевики. То був Венс.

Вона швидко окинула поглядом кімнату і побачила полишений професором шокер — він так і лежав собі за стосом книг, на ближчому до неї краю столу. Тес схопила його тремтячими руками і націлила на Венса, обличчя якого виринуло з темряви. Він дивився на неї уважно і спокійно.

— Не підходь до мене! — заволала вона.

— Тес, будь ласка, припини! — перервав він її заспокійливим і водночас нетерплячим жестом, — ми маємо вшиватися звідси. — І продовжував наближатися. — Опусти зброю, прошу тебе.

Вона в паніці натиснула на курок, і... не сталося нічого. А Венс був уже на відстані трьох кроків. Тес із досадою подивилася на шокер, гарячково намагаючись збагнути — що ж вона зробила не так. Професор невмолимо наближався. Відчайдушно завертівши пістолет у руках, вона нарешті помітила маленький запобіжник і клацнула ним. На тильному боці зброї загорілася маленька червона лампочка. Тес знову спрямувала пістоль на Венса і побачила, як на грудях у того з'явилася маленька червона цяточка — вона второпала, що якимось чином примудрилася привести в дію лазерний приціл. Серце її несамовито калатало, руки тремтіли, і червона цятка танцювала в унісон туди-сюди. Венс був уже майже поруч. Тес заплющила очі й натиснула на курок, більше схожий на гумову кнопку якогось іграшкового пристрою, аніж на холодну сталь смертоносної зброї. Шокер спрацював і лунко бахнув; Тес перелякано заверещала, а зі ствола вискочили дві стріли з металевими наконечниками, тягнучи за собою тоненькі дротинки.

Одна стріла поцілила Венсу в груди, друга — у ліве стегно. Його прошив п'ятисекундний електричний розряд у п'ятдесят тисяч вольт, паралізувавши центральну нервову систему і спричинивши неконтрольовані скорочення м'язів. Професор аж підскочив на місці, вигнувшись дугою від пекучих спазмів, що пронизали його тіло, ноги його підкосилися. Він рухнув на підлогу — безпомічний, з обличчям скривленим від болю.

На якусь мить Тес заціпеніла, злякавшись хмаринки малесеньких, схожих на конфеті, кружалець, що вилетіли з гільзи під час пострілу, але стогони Венса, що лежав, скорчившись від болю, швидко повернули її до неприємної реальності. Спочатку Тес хотіла переступити через професора і збігти сходами, але наближатися до нього палкого бажання вона не мала. До того ж вона не знала, з ким у професора була сутичка нагорі, а дізнаватися — з ким саме їй хотілося ще менше. Вона знову повернулася до забитого дерев'яним щитом отвору над вікном і стала гамселити його з такою несамовитою силою, що врешті-решт одна з дощок ослабла і піддалася. Тес відірвала її, скористалася нею як важелем, щоб повідривати інші дошки і визирнула у пророблений отвір.

За ним виднівся темний тунель.

Більше не маючи, куди йти, вона стала було пролазити через діру, але потім зупинилася, обернулася і побачила на столі шифратор, аркуші та рукопис, до яких можна було дотягнутися рукою.

Вони наче кликали її до себе, і встояти проти цього поклику Тес була не в змозі.

Несподівано для самої себе, вона спустилася, вхопила стос документів і запхала їх до сумки. Потім видерлася через отвір у тунель і заспішила уперед, в темряву.

Низько зігнувшись і час від часу торкаючись головою стелі, Тес пройшла десь метрів зо тридцять, коли, абсолютно несподівано, тунель став ширшим і вищим. Раптом у її пам'яті виринув неприємний спогад про давнє мексиканське підземелля, у якому їй довелося побувати іще студенткою. Але тут повітря було вологішим. Поглянувши під ноги, вона зрозуміла причину. По центру підлоги протікав струмок чорної води. Тес, непевно тримаючись на стертих і слизьких кам'яних плитах, стала потихеньку пробиратися краєм тунелю, вздовж потоку; його холодна вода час від часу перехлюпувала через краї її черевиків. Несподівано потік перетворився на водоспад півтора-два метри заввишки, а за ними починався інший, іще більший тунель.

Озирнувшись, Тес прислухалася. Чи це вода шумить, чи то їй щось почулося? І тут у темряві пролунав несамовитий зойк.

— Те-е-ес! — донеслося ззаду волання Венса. Він знову був на ногах і йшов навздогін за нею.

Набравшись сміливості, Тес стала навколішки спиною до водоспаду, вхопилася обома руками за плиту і стала обережно опускати ноги вниз. Руки її витягнулися на всю довжину, і у один рукав почала затікати вода, змочуючи одяг і тіло. Нарешті ногами вона намацала тверду поверхню і відпустила плиту.

Повернувшись обличчям до тунелю, Тес побачила, що цього разу потік став ширшим і глибшим. На поверхні води колихалося огидне баговиння, від якого тхнуло смородом, тож вона враз збагнула, що знаходиться у каналізаційному колекторі. Зробивши кілька спроб пройти по бордюру, вона полишила це заняття, бо бордюр біля води був надто похилий, а його поверхня — надто слизькою. Натомість, намагаючись не думати про те, яку гидоту несе із собою потік, Тес пішла прямо по центру, де вода майже сягала колін.

Раптом бічним зором вона помітила якийсь рух і шарудіння. Повернувши голову, вона побачила рух численних червоних цяточок у темряві і почула якесь пищання.

То обома бордюрами вздовж потоку нечистот чимчикували пацюки.

— Тес! — голос Венса загримотів у вологому тунелі, відлунюючи від стін; здавалося, що він лунає звідусіль.

Пройшовши іще кілька метрів, вона побачила, що попереду темрява розсіюється. Незграбно шкутильгаючи, Тес спробувала йти настільки швидко, наскільки могла насмілитися. Упасти лицем в оцю смердючу мерзоту — борони Боже! Діставшись, нарешті, до джерела світла, вона побачила, що воно іде згори — крізь решітку вуличного водостоку, і навіть почула голоси людей. Підібравшись якомога ближче, Тес навіть змогла їх побачити: вони сновигали тротуаром в шести метрах над нею.

З надією вона почала волати:

— Допоможіть! Сюди! Витягніть мене! Мерщій!

Та ніхто, здається, її не почув, а якби й почув, то все одно знехтував би її криками. І неодмінно знехтував би! І що це тобі спало на думку!? Та це ж — Нью-Йорк, ти що, забула? Та ніхто й не подумає всерйоз сприймати розпачливі зойки, що лунають із каналізації!

Тут Тес збагнула, що крики її розносяться по тунелю, і їх неодмінно чує Венс. Вона прислухалася — до неї наближався якийсь шум. Це було хлюпання і важкі сплески. Не збираючись чекати, доки її наздожене Венс, Тес знову рвонула уперед, тепер уже не звертаючи ніякої уваги на воду і смердюче лайно — і майже відразу вперлася у розгалуження.

Один хід був ширшим, темнішим, та вологішим. Мабуть у ньому буде легше сховатися. Хтозна. Цей напрямок вона і обрала. Та не пройшовши ним і п'ятнадцяти метрів, Тес з жахом збагнула, що зробила хибний вибір: попереду бовваніла суцільна цегляна стіна.

Це був глухий кут.

37

Відбивши напад незнайомця, що посягнув на його схованку, Венс планував втекти з підвалу каналізаційними тунелями, прихопивши з собою шифрувальний пристрій та ще не повністю розкодовані документи, які він роздобув у Альбі. Однак вийшло так, що мудровану машину він і справді міцно стискав обома руками, але документів при ньому вже не було. Хвиля холодної люті накотилася на нього, він заволав «Тес!», і його гнівний крик затанцював між вологими стінами, що напирали на нього зусібіч.

Венс не тримав серця на Тес Чайкіну. Колись вона йому навіть подобалася — тоді, коли він ще був спроможний відчувати до людей симпатію; та він і зараз не мав причини шити її у вороги. Та більше: він навіть хотів запропонувати їй взяти участь у його власному хрестовому поході.

Але тепер, коли вона вкрала документи, що він знайшов у Альбі, професор впав у несамовиту лють.

Вмостивши шифратор більш зручно у своїх обіймах, Венс пустився навздогін за нахабою. Якщо він не спіймає її зараз, то врешті-решт вона надибає один із люків і вибереться із цього страхітливого лабіринту. Допустити цього він не міг. Знову Венс відчув, як у його душі вирує гнів, але зусиллям волі він придушив його: йому не можна ризикувати, діючи необдумано.

Не зараз.

І тим більше — не тут.

Тес повернулася спиною до стіни, в котру вона вперлася, і вже хотіла було йти назад, як раптом побачила залізні двері, вмонтовані в бокову стінку. Вона вхопилася за їхню заіржавлену ручку і смикнула на себе. Двері були незамкнені, але защемлені. Тес знову щосили смиконула за ручку, двері відчинилися, і вона побачила перед собою спіральні східці, що вели вниз. Спускатися вниз, в темряву було, мабуть, не надто розумним кроком, але наразі іншого виходу вона не мала.

Обережно ступаючи кутастими східцями, Тес поволі зійшла вниз і опинилася у ще одному тунелі. Господи, та скільки ж їх тут іще буде — оцих чортових тунелів!? Але цей був принаймні ширшим, а найголовніше — сухим. Поки що. Що б це не було, але, дякувати Богові, це не каналізація.

Вона не знала, куди бігти. Потім все ж таки вирішила повернути ліворуч. Раптом попереду вона побачила мерехтіння жовтуватого світла. Воно рухалося. Знову свічки?

Тес нерішуче ступила крок уперед.

Світло згасло.

Тес заклякла від страху. Потім до неї дійшло, що світло не згасло: його хтось заступав.

Шум позаду неї не стихав. Хто б там не був попереду, це точно був не Венс. Але все може бути! Можливо, професор знає всі ходи і виходи у цих тунелях. Казав же він, що тут живе!

Зусиллям волі змусила вона себе ступити кілька кроків уперед і побачила не одну, а дві постаті у кількох метрах попереду. Жодна з них не була схожа на Венса. Тес не могла розрізнити, хто то був — чоловіки чи жінки, але все одно тут, в каналізації, ця зустріч аж ніяк її не тішила.

— Агов, крихітко! — хрипко вигукнув хтось. — Ти часом не заблукала?

Негайно вирішивши, що сумнів у такій ситуації піде їй не на користь, Тес пришвидшила ходу, незграбно похитуючись у майже повній темряві.

— Схоже, тобі сьогодні пощастило, чоловіче, — пролунав інший голос, цього разу — гугнявий і тонкий.

І перший голос, і другий звучали не надто привітно.

Тес йшла, не зупиняючись. Шум позаду неї посилювався. Тепер дві постаті були вже зовсім близько, хоча темрява і досі маскувала їхні обличчя. Позаду них тьмяно горіла свічка, і Тес змогла розгледіти безладне скупчення картонних коробок, щось схоже на згорнутий килим і жмути ганчірок.

Тес швидко зорієнтувалася.

— За мною женуться копи, — різко кинула вона, наблизившись до безпритульних.

— Якого біса вони сюди приперлися? — пробурчав один із них.

Коли Тес протискувалася повз них, один із чоловіків простягнув руку і вхопив її за пальто.

— Ходи-но сюди, дівчинко!

Не задумуючись, вона розвернулася і з розмаху врізала нахабу кулаком по голові. Той верескнув від несподіванки і відсахнувся. Його компаньйон із гугнявим голосом хотів було теж пошукати свого щастя, та, мабуть, узрів у загрозливому блиску очей Тес щось таке, що змусило його відступити.

Тес відвернулася і кинулася вперед, намагаючись якомога далі відірватися від двох покидьків. Вона бігла, вибиваючись із сил, задихаючись, а майже непроглядна темрява підземного світу тиснула їй на нерви і намагалася паралізувати волю до опору.

І знову розгалуження! Куди бігти — невідомо! Цього разу Тес рвонула праворуч. Проспотикавшись іще кілька метрів, вона побачила заглиблення в стіні, перегороджене решіткою, яка під натиском відчинилася. Знову кутасті східці, що ведуть вниз. Та їй же треба вгору, а не вниз! А ще їй треба втекти від Венса, тож вибору немає: вона кинулася вниз, сподіваючись, що переслідувач загубиться позаду.

Тепер Тес потрапила у тунель набагато більший за попередні, з прямими стінами, і теж сухий. У ньому було значно темніше, і вона стала рухатися дуже обережно, безперервно намацуючи рукою стіну. Ні кроків Венса, ні його криків чути вже не було. Тес полегшено зітхнула. Клас! І куди тепер? Та через півхвилини, яка здалася їй вічністю, ззаду знову почувся звук. Цього разу це були не пацюки, не ще один переслідувач у людській подобі. Вона почула віддалений гуркіт потяга.

От фігня! Я у підземці!

Потяг зі скрипом і скреготом підходив все ближче й ближче, і на стінах з'явилося поки що слабке мерехтіння світла його фар. Ось стало видно рейки. Тес кинулася бігти, намагаючись не зводити очей із силового кабелю і тримаючись від нього подалі. Потяг швидко наближався, його ритмічний гуркіт лупою котився по тунелю. Він уже майже наздогнав її, але тут, чітко освітлена його фарами, Тес помітила невеличке заглиблення в стіні й щодуху кинулася туди. Вона щосили втиснулася у заглиблення, і потяг загуркотів повз неї лише у кількох сантиметрах від її тремтячого від страху тіла. Серце вистрибувало з грудей; інстинктивно закривши обличчя руками, наче намагаючись захиститися, із заплющеними очима, через повіки яких все одно пробивалося пульсуюче, як у стробоскопі, світло, чекала вона, доки не проїде потяг. Хвиля гарячого, із домішкою кіптяви повітря, налетіла на неї, вкривши кожен дюйм її тіла, проникши до рота і ніздрів. Ще сильніше притислася Тес до стіни. Шум потяга оглушував, подавляючи усі інші відчуття. Вона не розплющувала очей аж поки мерехтіння світла не припинилося, змінившись несамовитим вереском гальм, які, висікаючи снопи іскор, вгризлися в рейки. Хоч серце Тес шалено калаталося й досі, важким гупанням відбиваючись у скронях та вухах, та все ж вона відчула величезне полегшення.

Станція! Десь поруч має бути станція.

Мобілізувавши останні резерви енергії, Тес героїчно про-спотикалася декілька останніх метрів. Потяг тим часом поїхав, і вона, вийшовши на яскраве світло, зморено видряпалася на платформу. Останні пасажири вже полишали станцію, піднімаючись сходами, і якщо хтось і побачив Тес, то ніяк на це не відреагував.

На якусь мить Тес так і заклякла навкарачки на краю платформи, а серце продовжувало калатати від втоми і пережитого страху. Потім, мокра і смердюча, тремтячи від холоду і втоми, вона поволі зіп'ялася на ноги.

Зморено, ледь переставляючи ноги, що стали наче гумові, пошкандибала вона за рештою пасажирів угору — до цивілізації.

38

Загорнувшись у ковдру і обхопивши обома руками чималеньку чашку з кавою, Тес сиділа в автомобілі Рейлі напроти станції підземки на Сто третій вулиці і дрижала від холоду, який, схоже, назавжди поселився у її мокрому одязі. Ноги в неї задубли, та й тулуб теж — вона змерзла як цуцик.

Рейлі запропонував відвезти її просто додому або ж до лікарні, але Тес наполягала, що з нею все гаразд, і додому їй поки що не треба. Спочатку їй хотілося викласти йому все, про що вона дізналася.

Спостерігаючи, як групи поліцейських входили у станцію метро, Тес розповіла Рейлі про свою сутичку з Венсом, про те, як Клайв запропонував їй звернутися до професора за консультацією, як вона вперше зустрілася з Венсом багато років тому, як вона випробувала свій шанс на цвинтарі, сподіваючись, що професор якось допоможе їй прояснити те, що трапилося в музеї. Вона також стисло виклала йому те, що розповів їй Венс про смерть своєї дружини під час пологів, те, що він вважав винним у цьому їхнього парафіяльного священика, а також те, що він намірявся «все поставити на свої місця». Остання фраза викликала чималу зацікавленість Рейлі. Тес розповіла йому також історію про старого тамплієра в Альбі та монаха, що враз посивів; розказала, як Венс вистрелив у неї шокером, як вона опинилася у підвалі, як там з'явилися якісь чужинці, як вона чула стрілянину, і, нарешті — як вона примудрилася втекти.

Розповідаючи про все це, Тес уявляла, як пошукові групи розпорошувалися закапелками тунелів, шукаючи Венса у цьому підземному кошмарі, хоча готова була дати долар за сто, що професор давно уже зник. Згадка про тунелі змусила її здригнутися. Не хотілося б їй знову туди потрапити — як би її про це не просили! Ніколи в житті не було їй так страшно! Принаймні, після нальоту на Музей Метрополітен тиждень тому. То одна халепа, то інша — просто якийсь жах!

Коли Тес закінчила свою розповідь, Рейлі мовчки похитав головою.

— Що таке? — спитала вона.

Він просто дивився на неї і мовчав.

— Чому ти на мене так дивишся? — наполягала Тес.

— Тому що у тебе стріха не на місці — ось чому.

— Як це — не на місці?

— Не придурюйся, Тес! Ти не маєш права бігати туди-сюди, шукаючи зачіпки і намагаючись самостійно розкрити цю справу. Чорт забирай, це не твій клопіт, і край. Це — моя справа, моя робота.

Тес зобразила гримасу.

— Ти боїшся, що через мене ви усі втратите роботу, еге ж?

Рейлі й слухати її не хотів.

— Я не жартую. Тобі могло бути непереливки. Або навіть гірше. Розумієш, про що я? Через це загинули люди. Це — не жарт.

— Я лише хотіла зустрітися з професором історії і поговорити з ним на академічні теми за філіжанкою кави. Звідки я могла знати, що він вистрелить у мене отим своїм... — Вона запнулася.

— Шокером.

— Ага, шокером; а потім заштовхає мене до свого авто і ганятиметься за мною у каналізаційному колекторі, що кишить пацюками. Господи, та він все ж таки не хто-небудь, а професор історії. А професор історії, як водиться, мусить бути добре вихованим інтровертом, що курить люльку, а не...

— Схибленим психом?

Тес насупилася і поглянула вбік. Незважаючи на все, що трапилося, таке визначення здавалося їй неприйнятним.

— Я б не стала вживати таких сильних виразів, але ясно одне — стан його душевного здоров'я має занепокоїти. — Тес відчула несподіваний для себе приплив співчуття до професора і, сама того не бажаючи, вимовила: — Він потребує допомоги.

Рейлі уважно подивився на неї, трохи помовчав і сказав:

— Гаразд, тобі доведеться ще раз зробити детальний звіт, як тільки ти станеш почуватися краще, але зараз нам неодмінно треба знайти те місце, куди він тебе привіз. Ти маєш хоч якесь уявлення, де він тебе тримав, де знаходиться цей підвал?

Тес похитала головою.

— Та не маю, я ж тобі вже казала! Коли я приїхала туди, у мене були зав'язані очі, а тікала я звідти через лабіринт темних і страшних тунелів. Але це десь недалеко звідси, бо я ж прийшла сюди пішки.

— А скільки кварталів — ти можеш прикинути?

— Хтозна... приблизно п'ять...

— Гаразд. Давай озброїмося мапами і спробуємо, все ж таки, знайти оту твою підземну буцегарню.

Рейлі вже було вийшов із машини, коли Тес, простягнула руку і зупинила його.

— Я іще не про все тобі розповіла.

— А я і не сумнівався, — з докором сказав він. — Говори.

Тес залізла рукою в сумку і витягла звідти згорток аркушів, які вона забрала зі столу у Венса. Розгорнувши їх так, щоби Рейлі було добре видно, вона сама вперше придивилася до них як слід. Ці документи — старовинні сувої з тонкого пергаменту — здавалися напрочуд естетичними, незважаючи на відсутність в них ілюстрацій. Складені вони були просто і якось незвично, вочевидь — край до краю; бездоганно виписані літери лилися безперервним потоком, без інтервалів між словами чи параграфами.

Рейлі став мовчки й уважно роздивлятися їх, явно спантеличений. Потім повернув голову і поглянув на Тес. На її замурзаному в тунелях обличчі з'явилася посмішка.

— Це папери Венса, — мовила вона, — тамплієрівський рукопис із Альбі. Я бачу, що це — латина, але все, що тут написано — це якась тарабарщина. Зрозуміти нічого не можна. Ось чому Венсу був потрібен шифратор. Ці папери — ключ до розгадки усієї цієї історії.

На обличчі Рейлі з'явився збентежений вираз.

— Але ці сторінки... без шифрувального пристрою від них не буде ніякого зиску.

Тінь самовдоволення промайнула в очах Тес.

— Так, дійсно, але... без цих паперів ніякого зиску не буде і з шифратора!

Це був момент, який згодом вона з приємністю згадуватиме: мовчазний Рейлі, якого роздирали на шматки суперечливі почуття. Тес бачила, що рукописи стали для нього приємним здивуванням; але вона бачила також, яких величезних зусиль він докладає, щоб приховати свою радість від такої новини, бо жодним чином агент ФБР не хотів заохочувати її безрозсудство і самостійні пошуки. Натомість він кинув на неї докірливий погляд, а потім вийшов із машини і попросив одного з присутніх колег негайно перефотографувати старовинні аркуші. За лічені секунди до них підбіг агент ФБР з великим фотоапаратом, і Рейлі віддав йому папери.

Тес мовчки спостерігала, як фотограф розстелив їх на багажнику і заходився працювати. Потім вона повернула голову і побачила, що Рейлі витягнув маленький радіотелефон і став справлятися про ситуацію в підземному лабіринті. Було щось привабливе у тій добре продуманій квапливості, з якою він взявся до роботи. Коли Тес спостерігала за його приглушеною і «закодованою» розмовою, Рейлі кинув на неї швидкий погляд, і їй здалося, що в його очах промайнула слабка і трохи навіть глузлива посмішка.

— Мені треба спуститися в тунель, — сказав він. — Там знайшли двох твоїх друзів.

— А Венса вони не знайшли?

— Жодних слідів. — Рейлі почувався розчарованим. — Я скажу, щоб тебе відвезли додому.

— Та мені не треба так терміново, — відповіла вона. Це була неправда. Їй страх як хотілося якомога швидше вискочити зі свого мокрого і смердючого одягу і годинами стояти під душем — але тільки після того, як фотограф закінчить свою роботу. Бо ще більше їй хотілося ще раз поглянути на документи, з-за яких і розгорілася уся ця буча.

Рейлі пішов, залишивши її у машині. Вона побачила, як він перемовився із двома колегами і попрямував до входу на станцію.

Раптом її думки перервав мобільник. На дисплеї висвітився номер її домашнього телефону.

— Тес, люба, це я, — мовила Ейлін.

— Ой, мамо, вибач, що я не подзвонила!

— Не подзвонила? А що, щось трапилося?

Тес із полегшенням зітхнула. Не вистачало іще, щоб її матір через неї хвилювалася! Коли б з ФБР телефонували, щоб дізнатися, де вона, то вони теж зробили б це вкрай тактовно, щоб не налякати Ейлін.

— Та ні, все гаразд. А що ти хотіла?

— Просто хотіла запитати — коли ти повернешся додому. Тут на тебе чекає твій приятель.

У Тес мурашки побігли по спині.

— Мій приятель?

— Так! — радісно цвірінькнула матір. — Він такий приємний мужчина! Поговори з ним, люба моя. І не запізнюйся. Я попросила його дочекатися обіду.

Тес почула, як слухавку передають із рук в руки, а потім пролунав уже знайомий їй голос.

— Тес, серденько, це я, Білл. Білл Венс.

39

Тес аж заціпеніла від страху на сидінні авто, і до горла підкотився клубок розміром з кулак — не менше. Так значить він там — у її оселі, у її рідній домівці. З матір'ю. І... з Кім!?

Вона відвернулася від дверцят машини і міцно стиснула телефон у руці.

— Чого тобі від мене...

— Я просто думав, що ти вже вдома. Я що — неточно розрахував час? Ти ж казала у своєму повідомленні, що це — терміново.

«У повідомленні? Яке ще повідомлення!? — Тес гарячково розмірковувала. — Вдерся до мене додому та ще й придурюється!» — Хвиля гніву накотилася на неї.

— Слухай, ти, не здумай зробити їм зле, бо клянусь...

— Ні-ні-ні! — перервав він її, — обіцяю, з цим не буде жодних проблем. Однак я дійсно не можу довго чекати. Хоч як би мені не хотілося скористатися спокусливим запрошенням твоєї матінки і пообідати разом із вами, але незабаром мені треба повертатися у Коннектикут. Ти ж сказала, що маєш мені щось передати, хочеш, щоб я на цю річ подивися.

«Ну звичайно ж! Рукописи. Він хоче, щоб я повернула йому папери». Тес зрозуміла, що нічого поганого ні її матері, ні її доньці Венс заподіювати не збирається. Він удавав із себе її друга і поводився відповідним чином. Мати і не здогадується, що тут щось не так. «От і добре. Значить, в такому руслі й будемо спілкуватися».

— Тес, — тихо спитав Венс, — ти мене чуєш?

— Так. Ти хочеш, щоб я повернула тобі документи?

— Ти напрочуд здогадлива.

Вона поглянула у вікно автомобіля. Поблизу неї був тільки фотограф, який і досі порався з паперами, перезнімаючи їх. Відчувши, як тьохнуло її серце, Тес глибоко зітхнула і відвернулася.

— Я вже їду. Прошу тебе, не роби нічого...

— Та нічого я не робитиму, — хихикнув він. — Так значить — я на тебе чекаю. До речі, а з тобою не буде нікого?

Тес спохмурніла.

— Нікого.

— От і добре. — На якусь мить він замовк. Тес схвилювалася — що ж він там робить? — Тим часом приємно буде ближче познайомитися із твоїми рідними, — продовжив Венс. — Кім — така мила дівчинка!

Ага, значить, і Кім вдома. От виродок чортів... Свою дочку втратив, а тепер погрожує моїй.

— Я приїду сама, не переймайся, — впевненим голосом сказала Тес.

— Тільки не затримуйся.

Вона почула, як клацнув телефон у неї вдома, але інстинктивно продовжувала тримати мобільник біля вуха, знову прокручуючи в голові їхню розмову і намагаючись хоч якось примиритися з тим, що відбувалося.

Їй належало прийняти вкрай важливе рішення. Сповіщати про це Рейлі, чи ні? Відповідь на це запитання вона знала вже заздалегідь. Звичайно ж сповіщати. Усі ж бо знають із телепередач, що чого б там не варнякав викрадач, неодмінно треба кликати копів. Всі й завжди у таких випадках кличуть копів. Але то — по телевізору, а це відбувається у реальному житті. А в цьому реальному житті йдеться про життя членів її родини, що потрапили до рук схибленого виродка. І хоч як би їй не хотілося розповісти про це Рейлі, Тес не хотіла ризикувати і створювати щось на зразок вже звичної ситуації із взяттям заручників. Цього не можна допустити — зважуючи на психічний стан Венса.

Хапаючись — як потопаючий — за соломинку, вона спробувала переконати себе, що професор не заподіє матері та дочці нічого поганого. Їй же самій він нічого поганого не зробив? Навіть за шокер вибачався. Але тепер ситуація була принципово іншою: вона розлютила його, викравши документи, які відігравали ключову роль у справі його життя. Документи — як правильно зазначив Рейлі, — через які загинули люди.

Вона не мала права ризикувати: над її родиною нависла загроза.

Тес крадькома ще раз поглянула на фотографа. Той щойно впорався зі своїм завданням. Все ще тримаючи мобільник біля вуха, вона наблизилася до нього.

— Так! — сказала Тес нарочито гучно в телефон, хоча зв'язку уже не було, — він саме закінчив їх фотографувати. — Вена кивнула фотографу, вимучивши на обличчі подобу посмішки. — Так, я їх відразу ж поверну, — продовжила вона. — А тим часом ти починай встановлювати обладнання.

Вимкнувши телефон, Тес звернулася до фотографа.

— Ви впевнені, що знімки вийдуть добре?

Її запитання здивувало його.

— Звичайно ж. Мені за це платять. — Він подав їй папери і відступив убік.

Тес сказала, згорнувши аркуші:

— Я маю негайно відвезти їх до лабораторії. — «До чого тут лабораторія?» — подумала вона, сподіваючись, що цей її аргумент прозвучав хоч трохи, але переконливо. Потім поглянула на фотокамеру і додала: — Рейлі хоче, щоб ці знімки зробили для нього дуже швидко. Ви постараєтеся?

— Та без проблем — це ж цифрові знімки, — відповів фотограф з непорушним виразом на обличчі.

Тес скорчила міну, усвідомивши прокол, якого вона припустилася, і якомога впевненішою ходою вирушила до автомобіля Рейлі, ледь стримуючи себе, щоб не побігти. Дійшовши до дверцят з боку водія, вона зазирнула усередину, і побачила, що ключ знаходиться там, де його залишив Рейлі. Тес сіла в машину, увімкнула запалювання, а потім швидко озирнулася довкола — чи не з'явився тим часом десь поруч Рейлі. Та ні його самого, ні його напарника не було видно.

Обережно маневруючи, Тес вибралася з-поміж двох припаркованих поруч машин і мало-помалу рушила вперед, дюйм за дюймом просуваючись повз седани та патрульні машини, боязко посміхнувшись двом поліцейським, які енергійними жестами розчистили їй дорогу; вона сподівалася, що внутрішній страх, який охопив її, не прорветься, чого доброго, назовні.

Виїхавши з тисняви, Тес кинула погляд у дзеркало заднього виду і дала газу; мить — і вона вже мчала вулицею, прямуючи до Вестчестеру.

40

Повертаючи на під'їзну алею біля свого будинку, Тес нечітко розрахувала радіус повороту і сильно зачепила колесом бордюр; верескнули гальма, і машина зупинилася.

Сидячи у машині й не тямлячи себе від страху, вона поглянула на свої руки — вони тремтіли, а дихання було швидким і уривчастим. Тес відчайдушно намагалася узяти себе в руки. У такій справі найголовніше — це спокій. «Нумо, Тес! Зберися з думками і заспокойся». От якби їй вдалося приборкати свої емоції! Тоді — можливо — і вона, і Венс, отримали б те, чого кожний з них прагнув.

Тес вийшла із авто і раптом пожалкувала, що не розповіла Рейлі про те, що трапилося. Вона б так само приїхала сюди, а він тим часом влаштував би... Влаштував би що? Засідку? Ну прибула б група захоплення — люди з гвинтівками та гучномовцями оточили б її будинок і почали б горлати у мегафон щось на кшталт: «Виходь, підлий негіднику, з піднятими руками»? Потім потяглися б нескінчені години переговорів про звільнення заручників, а потім що — неминучий штурм? А штурм — це справа дуже ризикована, хоч як ретельно її не плануй. Давши волю своїй уяві, Тес все ж намагалася зосередитися на навколишніх реаліях. Та ні, мабуть, вона зробила таки правильний вибір.

У будь-якому разі, щось змінювати було вже запізно — вона вже приїхала додому.

Наблизившись до дверей, Тес раптом завагалася, уявивши, як все було: Венс натиснув на дзвоник, вийшла Ейлін, і він з нею поговорив. Кілька слів про Олівера Чайкіна, про Тес — і її матір абсолютно обеззброєна, а може — і зачарована.

Яка, все ж таки досада, що вона не попередила Рейлі!

Встромивши ключ у замок, Тес відімкнула двері, увійшла до вітальні, і перед її поглядом постала сюрреалістична картина: Венс сидів із її матір'ю на дивані, сьорбав чай і розводив з нею приємні теревені. З кімнати Кім долинала музика. Її дочка була нагорі.

Ейлін аж рота роззявила, побачивши, у якому жалюгідному і скуйовдженому стані була її дочка. Вона скочила на ноги.

— Господи, що з тобою, Тес?

— З тобою все гаразд? — встаючи, промовив Венс голосом, у якому бриніли непідробні тривога і занепокоєння.

«Ти диви, як він уміє себе контролювати!» — Тес витріщилася на Венса, ледь стримуючи лють, яка зараз притупила усі інші почуття.

— Все гаразд. — Вона навіть примудрилася зобразити посмішку. — На вулиці, поруч із офісом, прорвало каналізацію, у калюжу влетіла вантажівка і оббризкала мене з голови до ніг, і... втім, вам це нецікаво.

Ейлін взяла дочку за руку.

— Люба, тобі треба перевдягтися, а то ти застудишся. — Потім поглянула на Венса. — Ви нас трохи зачекаєте, добре, Віллє?

Тес знову поглянула на Венса широко розкритими очима. А той стояв собі, ніби нічого не сталося, випромінюючи симпатію і турботу.

— Боюсь, мені вже час іти. — Він пронизливо довго поглянув у очі Тес. — Якщо хочеш — дай мені ті папери, і я відразу ж піду. До того ж, вам тільки гостя й не вистачало у такий неприємний момент.

Тес мовчки стояла, спопеляючи Венса поглядом. Запанувала оглушлива тиша. Ейлін подивилася на професора, потім на Тес, яка збагнула, що мати почала відчувати щось недобре. Тому вона швидко перервала мовчанку й удавано-доброзичливо посміхнулася Венсу.

— Ну звичайно ж. Вони тут, зі мною. — Вона засунула руку в сумку, дістала звідти рукописи і подала йому. Професор простягнув руку, і кілька секунд вони стояли, тримаючись за сувій з протилежних боків.

— Дякую. Я почну працювати з ними відразу ж, як тільки зможу.

Тес видавила із себе іще одну посмішку.

— Це буде класно.

Венс повернувся до Ейлін і взяв її руку у свої.

— Мені було дуже приємно.

Ейлін знітилася і зашарілася, радісно сяючи після такого компліменту. Тес відчула величезне полегшення від того, що її матір не дізналася, ким насправді був Венс. Принаймні, поки що. Вона обернулася до Венса і глянула йому в очі, намагаючись прочитати його думки. Той теж поглянув на неї, намагаючись зробити те ж саме.

— Ну, мені треба йти. — Він кивнув Тес. — Ще раз дякую.

— Нема за що.

Уже в дверях він обернувся і сказав, звертаючись до Тес:

— Невдовзі побачимось.

І з цими словами пішов геть.

Тес відійшла від матері й, стоячи у дверях, спостерігала, як Венс сів у машину і поїхав. Мати приєдналася до неї.

— Такий приємний мужчина! І чому ти мені раніш не сказала, що знайома з ним? Він розповів, що колись працював з Олівером.

— Та облиш про це, мамо, — тихо сказала Тес, поволі зачиняючи двері.

Її руки і досі тремтіли.

41

У довгастому дзеркалі ванної кімнати Тес нарешті побачила себе. Ще ніколи не була вона такою замурзаною, скуйовдженою і блідою. І хоча дрож від напруження і втоми і досі пульсував у її ногах, вона не поспішала сідати. Тес знала, що коли вона присяде — після всього, що сталося сьогодні — то підвестися зможе не скоро. Окрім того, вона знала також, що день іще не скінчився: до неї їхав Рейлі. Він зателефонував невдовзі після того, як поїхав Венс, і тепер поспішав до неї. І хоча по телефону його голос видавався спокійним, Тес не сумнівалася, що він на неї страшенно злий. Довго їй доведеться виправдовуватися!

До речі, вже не вперше.

Тільки цього разу виправдовуватися буде набагато важче. Їй доведеться пояснити Рейлі причини її недостатньої довіри до нього, через що, власне кажучи, вона і не покликала його на допомогу.

Тес поглянула на незнайомку в дзеркалі. Самовпевнена й енергійна блондинка щезла. На її місці з'явилось якесь розвалище — і фізичне, і моральне. Сумнів охопив її свідомість. Пригадуючи події дня, вона піддавала їх ретельному аналізові й картала себе за те, що поставила під загрозу життя матері та доньки.

Послухай-но, Тес, це ж не гра. Ти мусиш зупинитися. І зупинитися негайно.

Коли вона роздяглася, на очі навернулись сльози. Вона стримувала їх, коли заходила у кімнату до Кім, щоб обійняти її, коли поїхав Венс. Вона стримувала нервовий сміх крізь сльози, коли донька легенько відштовхнула її зі словами: «Ой, мамцю, та ти смердиш! Тобі треба добряче вимитися!» Вона стримувала сльози, коли розмовляла по телефону з Рейлі, намагаючись не дати матері та доньці підслухати їхню розмову. Тес не пригадувала, коли плакала востаннє, але тепер просто не могла стриматися. Вона почувалася жахливо і вся тремтіла — і від страху, і від усвідомлення того, що могло статися у найгіршому сценарії розвитку подій.

Змиваючи з себе бруд і сморід, Тес використала проведений у ванній час, щоб обміркувати спосіб вирішення деяких проблем. І серед них була безпека Кім та матері, безпека, яку вона їм тут не могла гарантувати.

На думку їй спала добра ідея.

У халаті на голе тіло і з невисохлим волоссям, вона пішла до матері на кухню.

— Останнім часом я подумувала про те, що непогано було б провести літо у тітоньки Гейзел, — без преамбули заявила Тес.

Гейзел була сестрою її матері. Вона мешкала на невеличкому ранчо поруч із містом Прескот, що в штаті Арізона. Її самотність скрашували кілька дюжин улюблених тваринок.

— Ну як тобі ідея? — Тес не давала матері оговтатися. — Гадаю, що треба їхати туди вже зараз, на Великдень.

— А чому ж ти... — перервалася її мати, а потім продовжила, — ти щось від мене приховуєш, Тес!

— Та нічого я не приховую, — збрехала вона, миттю згадавши про якогось чужинця, котрий забрів до підвалу, шукаючи Венса, про постріли і про здавлений крик.

— Але ж...

Тес знову перервала свою матір.

— Нам усім потрібен відпочинок. Слухай, я теж поїду, гаразд? Я приєднаюся пізніше: мені доведеться узгодити з начальством графік моєї роботи. Але я хочу, щоб ти і Кім поїхали завтра ж.

— Завтра?

— А чому б ні? Ти вже давно хотіла відвідати сестру, а Кім поїде за кілька днів до початку великодніх канікул. Я замовлю квитки, так буде краще — ми уникнемо Великодньої тисняви, — наполягала вона.

— Тес! — Цього разу голос її матері був сердитим і рішучим. — Що все це означає?

На материне роздратування Тес відреагувала нервовою посмішкою: вона вибачиться і все їй пояснить пізніше.

— Це дуже важливо, мамо, — тихо сказала вона.

Ейлін пильно подивилася на свою дочку. Вона завжди бачила її наскрізь, і сьогоднішній день не був винятком.

— Що відбувається, Тес? Тобі загрожує небезпека? Я хочу чесної відповіді — і негайна. Загрожує, чи ні?

Збрехати Тес не могла.

— Не знаю, мабуть, ні. Знаю лише, що в Арізоні, — сказала вона, ухиляючись від прямої відповіді, — нам не загрожуватиме абсолютно нічого.

Мати насупилася. Не на таку відповідь вона чекала.

— Що ж, тоді поїхали з нами завтра.

— Не можу. — Її вигляд і тон голосу не залишали місця для суперечок.

Ейлін глибоко зітхнула, пильно придивляючись до своєї дочки.

— Тес...

— Мамо, я ж сказала — не можу!

Ейлін з незадоволеним виглядом кивнула.

— Але ти приєднаєшся до нас пізніше. Обіцяй мені.

— Обіцяю. Я буду з вами за кілька днів, — сказала Тес і відразу зазнала всепоглинаючого відчуття полегшення.

І цієї миті у двері подзвонили.

— Треба було сказати мені, Тес! Чому ти мені не сказала? — Рейлі від злості місця собі не знаходив. — Ми могли б затримати його після того, як він вийшов з твого будинку, могли б приставити йому «хвоста» — багато чого можна було б зробити. — Рейлі скрушно похитав головою. — Ми прикрили б його і поклали б край цій справі.

Вони розмовляли на подвір'ї за будинком, щоб матір і Кім не почули їхньої розмови. Тес попросила Рейлі, щоб той поводився розважливо і не вимахував войовничо пістолетом, переконавши його, що її родині більше нічого не загрожує. Поставивши Джордано на чатах і викликавши патрульну машину із місцевого відділка поліції, Рейлі зробив побіжний огляд довкола і швидко переконався, що небезпека дійсно минула — як і сказала йому Тес — і ситуація перебуває під контролем.

Вона була у махровому халаті на голе тіло, її довге волосся здавалося темнішим, бо ще не встигло висохнути. Сидячи під великою мальвою, Тес почувалася на диво спокійно — попри ті досаду і лють, які вона збурила в Рейлі. Не в останню чергу, це пояснювалося його присутністю. Двічі протягом одного дня їй загрожувала досі небачена небезпека, і двічі він опинявся поруч із нею.

Тес відвернулася, збираючись із власними думками і даючи йому змогу вгамувати емоції, а потім поглянула на нього і мовила:

— Вибач, я дійсно... Я просто не знала, що мені робити. Мабуть, я просто запанікувала. Як уявила собі оті групи захоплення, спеціалістів-переговірників із визволення заручників...

— ...і тебе охопила паніка. Цілком нормальна реакція, бо цей тип загрожував твоїй доньці, твоїй матері. Але все ж таки... — він гучно зітхнув і знову скрушно похитав головою.

— Та ото ж бо. Ти маєш рацію. Вибач.

Рейлі поглянув на неї.

Йому було неприємно усвідомлювати той факт, що Тес загрожувала небезпека, що небезпека загрожувала її доньці. А ще Рейлі знав, що він не міг звинувачувати її. Вона ж не агент ФБР, а археолог і мати. Не міг же він припускати, що вона думатиме так само, як і він, холодно і раціонально реагуючи на таку екстремальну ситуацію. Та ще й коли її доньці загрожувала небезпека. Та ще й після пригод у каналізації.

Після довгої паузи Рейлі знову заговорив.

— Слухай, ти вчинила якнайкраще — на твою думку — щодо своєї сім'ї, і ніхто тебе за це не звинувачує. Мабуть, я вчинив би так само. Головне — що ніхто із вас не постраждав. Все інше — не важливо.

Обличчя Тес просяяло. З дещо винуватим виразом вона кивнула, на мить згадавши, як Венс стояв у її вітальні.

— Але ж... я повернула йому папери.

— Ну то й що — ми маємо копії.

— А раптом ваш фотограф забув зарядити плівку?

Рейлі неохоче посміхнувся.

— Упевнений, що тут у нас все у порядку, — він поглянув на годинник. — Гаразд, не буду тобі заважати, ти напевне, страшенно втомилася і хочеш відпочити. Я накажу полісменам у патрульній машині постежити за будинком. Дивись, не забудь замкнути двері, коли я піду.

— Не забуду. — Раптом Тес збагнула всю міру своєї вразливості, всю міру уразливості своєї родини. — Хоча, взагалі-то, я більше не маю нічого такого, що його цікавило б.

— А ти добре подумала? — з жартівливою ноткою, але майже серйозно запитав її Рейлі.

— Слово скаута!

Ну от! Одна його фраза — і вона вже трохи заспокоїлася.

— Гаразд, мовив він, — якщо вже так сталося, то приїжджай завтра до нашої контори: було б непогано, якби ти у присутності інших членів групи ще раз детально розповіла про те, що трапилося з тобою сьогодні — це допомогло б вибудувати стрункішу версію подій.

— Без проблем. Тільки спершу мені треба посадити Кім та матінку на літак.

— От і добре. Завтра побачимося.

Їхні погляди зустрілися.

— Так, побачимося. — Тес підвелася, щоб провести його через будинок.

Рейлі ступив кілька кроків, а потім зупинився і обернувся до неї.

— Знаєш, сьогодні у місті я забув у тебе спитати дещо.

— Що саме?

— Навіщо ти прихопила їх із собою? — він на мить замовк. — Я маю на увазі документи. Ти була у відчаї, тобі, напевне, хотілося якомога швидше вибратися звідти... І тим не менше тобі ще задовго до втечі хотілося заволодіти цими паперами.

Тес сама не надто добре встигла розібратися у мотивах своїх вчинків протягом цього бурхливого дня. У її голові панувало повне сум'яття.

— Не знаю, — тільки й спромоглася відповісти вона. — Вони лежали собі там на столі — от я їх і прихопила.

— Безперечно, але все ж таки... Мені це якось дивно. Мені здавалося, що єдиним твоїм бажанням було якомога швидше вибратися з того бісового підвалу.

Тес відвела погляд. Вона зрозуміла, куди хилить Рейлі.

— Ти сама спроможешся з'їхати з цієї справи, — суворо запитав він, — чи мені допомогти тобі й прикрити тебе на кілька днів заради твоєї ж безпеки? — Він був серйозним як ніколи. — Невже це так важливо для тебе, Тес?

Вона слабо посміхнулася.

— Розумієш, у цьому є щось таке, що... Отой рукопис, вся його загадкова історія... Я відчуваю, що мені потрібно цим займатися, з'ясувати — про що тут йдеться. Зрозумій, будь ласка, одну річ, — мовила Тес настійливим тоном. — Археологія — не надто вдячне зайняття. Далеко не кожному щастить знайти свою гробницю Тутанхамона чи Трою. Чотирнадцять років присвятила я цій роботі, перелопачуючи землю у Богом забутих куточках планети, де кишіли комарі та інші злобні комахи. І весь час я сподівалася, що мені пощастить знайти щось подібне до цих документів, щось справді значуще, а не просто якісь нецікаві шматочки гончарних виробів та фрагменти вцілілої мозаїки — розумієш? Це — мрія кожного археолога. Якась епохальна знахідка, гідна потрапити до підручників історії. Щоб я могла повести Кім до Музею мистецтв, показати їй цю річ і гордовито заявити: «Це я її знайшла!» — Тес перервалася, спостерігаючи за реакцією Рейлі на сказане. — Для тебе ця справа теж не є просто рутинним розслідуванням, еге ж?

Він замислився над її словами і хитрувато посміхнувся.

— Що ти кажеш — та у нас і тижня не минає, щоб якісь шибайголови на конях не напали на музей! Що мені не подобається у моїй роботі — так це рутина. Вона вбиває будь-яке бажання працювати. — Обличчя Рейлі знову стало серйозним. — Тес, ти увесь час забуваєш одну важливу річ: це не просто наукова проблема, йдеться не тільки і не стільки про рукопис і про те, що у ньому написано... Ми розслідуємо злочин, який призвів до загибелі багатьох людей.

— Я знаю.

— Давай спочатку спіймаємо злочинців і запроторимо їх за ґрати. А тоді — розмірковуй, скільки хочеш про їхні мотиви. Приходь до нас завтра. Розкажи нам у подробицях все, що ти знаєш, а потім дай нам можливість самим розслідувати цю справу. Якщо нам знадобиться допомога, то ми тебе першою сповістимо про це. І... не знаю... може, ти хочеш укласти з нами якусь особливу угоду на той випадок, коли...

— Та ні, не треба, справа не в цьому. Річ у тім, що... — Тут Тес зрозуміла, що ніщо не змусить Рейлі передумати — що б вона не казала.

— Тес, я хочу, щоб ти облишила цю справу. Прошу тебе. Ти мусиш припинити втручатися у розслідування.

Вона була зворушена тим тоном, яким він це сказав.

— Ну то як: ти виконаєш це моє прохання? — наполягав Рейлі. — Зрозумій — це не жарти.

— Я спробую, — пообіцяла Тес.

Він пильно подивився на неї, потім посміхнувся і похитав головою.

І вони обидва зрозуміли, що відступитися вона вже не могла: таємниця тамплієрів цілком заволоділа її почуттями і помислами.

42

Вовтузячись у кріслі в напівпорожньому конференц-залі на Федерал-плазі, Де Анґеліс уважно придивлявся до Тес Чайкіної. «Вельми розумна жіночка», — подумав він. Стосовно цього двох думок бути не могло. Більше занепокоєння викликав той факт, що вона виявилася ще й безстрашною. Поєднання таких рис вабило, але становило потенційну небезпеку.

Час від часу позираючи на інших людей, що сиділи за столом, Де Анґеліс вислухав розповідь Тес про її викрадення і втечу. Непомітно для присутніх він тихенько масажував те місце, де куля Венса зачепила його ногу. Рана страшенно боліла, особливо під час ходьби, але знеболювальні ліки, які він вживав, допомагали приглушити біль настільки, що (як він сподівався) шкутильгання ніхто не помічав.

Раптом слова Тес нагадали йому про сутичку з Венсом у темному підвалі. Хвиля люті й роздратування накотилася на Де Анґеліса. Він картав себе за те, що дозволив Венсу вислизнути. І кому!? — якомусь здохлі, професору історії! Це непробачно, неприпустимо. Таке не повинно більше повторитися. Добряче подумавши, він збагнув, що коли б йому вдалося здолати Венса, тоді довелося б мати справу і з Тес Чайкіною, а це ускладнило б ситуацію. Проти неї він не мав нічого, принаймні поки що. І не матиме, якщо її мотиви не суперечитимуть його завданню.

Йому доведеться краще в ній розібратися. «Чому вона цим займається, які цілі переслідує? — подумав Де Анґеліс. — Доведеться ретельно дослідити її минуле, а ще важливіше — дізнатися про її позицію щодо деяких фундаментальних питань».

Коли Тес закінчила свою розповідь, Де Анґеліс підмітив іще одну обставину — як на цю жінку дивився Рейлі. «Тут щось є, — подумав він. — Гм, цікаво». Агент ФБР явно вбачав у ній дещо більше, ніж просто помічницю у розслідуванні. Цілком природна реакція з боку Рейлі, але чи є якась взаємність з її боку?

Що ж, доведеться таки приділити їй більше уваги.

Коли Тес завершила розповідь, підключився Рейлі й дав зі свого ноутбука картинку руїн церкви. Зображення висвітилося на великій плоскій панелі, змонтованій перед столом для засідань.

— Ось тут він вас утримував заручницею, — сказав він. — У церкві Вознесіння.

На обличчі Тес з'явився здивований вираз.

— Виявляється, ця церква згоріла!

— Так, парафіяни і досі збирають пожертви для відбудови.

— Цей запах, вогкість... все збігається, але... — Тес розгубилася. — Він жив у підвалі згорілої церкви. — Вона зробила паузу, намагаючись зіставити зображення, що було перед нею, зі своїми спогадами про Венса і з тим, що він їй казав. — Але ж він ненавидів Церкву!

— Це була не просто якась церква. Вона згоріла п'ять років тому. Слідчі, що вели справу про підпал, не знайшли тоді нічого підозрілого, незважаючи на той факт, що у вогні загинув священик.

Тес задумалася, відновлюючи у пам'яті ім'я згадуваного Венсом священика.

— Отець Маккей?

— Так.

Рейлі поглянув на неї. І вони явно дійшли одного й того самого висновку.

— Венс звинувачував цього священика у смерті своєї дружини. — Фантазія Тес вже понеслася нестримним галопом, і в її уяві виникали картини одна страшніша за іншу.

— І дати збігаються. Пожежа трапилася за тиждень після похорону. — Рейлі повернувся до Йенсона. — Нам доведеться поновити проведення справи про підпал.

Йенсон кивнув головою. Рейлі повернувся до Тес, яка сиділа наче у заціпенінні.

— Щось не так?

— Та ні, — відповіла вона, вагаючись. — Просто важко уявити собі такі суперечності в одній людині. З одного боку — люб'язний, ерудований професор, з іншого боку — його повна протилежність: людина, здатна скоїти таке насильство...

У розмову втрутився Джордано:

— На жаль, таке трапляється досить часто. Це — як тихий, доброзичливий сусіда, в холодильнику у якого зберігаються шматки людського тіла. Такі люди більш небезпечні, аніж парубки, які щовечора зчиняють п'яний гармидер у барах.

Рейлі знову взяв ініціативу у свої руки.

— Ми маємо зрозуміти, чого він прагне, або вважає, що прагне. Тес, ви першою помітили зв'язок між Венсом і тамплієрами, тож якщо ви розкажете про те, що на цей момент знаєте, нам, можливо, вдасться вирахувати наступний крок цієї людини.

— Звідкіля, на вашу думку, мені слід починати?

Рейлі знизав плечима.

— Може, від самого початку?

— Це довга історія.

— Ну що ж, тоді дайте нам огляд, так би мовити, з висоти літака-розвідника. Якщо з'явиться цікавий для нас об'єкт, то ви забезпечите нам його детальне зображення.

Тес швидко зібралася з думками і почала.

Вона розповіла про походження тамплієрів, про те, як у Єрусалимі з'явилися дев'ять рицарів; про дев'ять років їхнього усамітнення у храмі, про гіпотези, згідно з якими вони щось там відкопали; про їхній подальший, дещо несподіваний злет до влади і могутності; про їхні перемоги на полі бою і їхню остаточну поразку під Акрою. Тес побіжно розповіла присутнім про повернення тамплієрів до Європи, про їхній величезний вплив і їхню зарозумілість та гордовитість, які так дратували короля Франції та його слухняного Папу, і про той крах, якого вони врешті-решт зазнали.

— За підтримки свого лакея, папи Клемента V, король дає початок хвилі репресій проти тамплієрів; він переслідує їх, звинувачуючи в єресі. За кілька років тамплієрів повністю винищили. Більшість із них померли мученицькою смертю.

На обличчі Джордано з'явився здивований вираз.

— Стривайте, як це — звинувачували у єресі? Невже були якісь докази? А я думав, що ці хлопці були захисниками християнства, такою собі папською елітою.

— Мова йде про надзвичайно релігійну епоху, — продовжила Тес. — У той історичний період Диявол був цілком реальною особистістю в уяві тогочасних людей. Можливо, це допоможе вам скласти враження про гарячі емоції, що вирували в ті часи. — Вона витягла теку з тоненького аташе-кейса. — Я маю копію папської булли, виданої Клементом 1312 року. — Тес почала читати пасажі, виділені жовтим маркером, і це не оминуло уваги Де Анґеліса. — «Цей Дім» — тобто, Храм — «викликав у мене такі лють і ненависть» — це означало лють і ненависть з боку Бога, бо Папа є його речником на землі... — «що я вирішив покінчити з ним через те зло, яке містять його сини, котрі безмежно дратують мене тим, що повертаються до мене не обличчями, а спинами. Вони поміщають ідолів у своєму Домі, де моє ім'я згадується лише для того, щоб гудити його. Вони збудували молитовні Ваала, щоби сини їхні вшановували там ідолів та демонів. Коли я дізнався про ці жахливі злодіяння, серце моє озлобилося і світ мій померкнув. Ницість цих людей проявилася через їхню злостивість. Виженіть їх з вашого Дому, і нехай всохне їхнє коріння. Нехай вони більше не плодоносять, і нехай цей Дім більше не буде наривом на здоровому тілі, болючим шпичаком, що у ньому застрягнув».

Тес зробила паузу і поглянула на присутніх. Зосереджена тиша, що запанувала, спонукала її продовжити розповідь.

— Стверджували, що коли рицарів приймали до ордену, то вони плювали і навіть мочилися на Хрест, таким чином заперечуючи Ісуса Христа. І це іще не всі звинувачення, що висувалися проти них. Наприклад, лунали також заяви про те, що вони поклонялися химерному демону на ім'я Бафомет і були содомітами. Це був набір звичайних звинувачень в окультизмі, які Ватикан з готовністю використовував, щоби позбутися конкурентів у релігійній боротьбі за душі людей.

Тес кинула швидкий погляд на Де Анґеліса. Той зберігав на обличчі вираз доброзичливого інтересу і не сказав нічого.

— Протягом останніх років існування, — продовжила вона, — тамплієри зізналися у скоєнні цих та інших прогрішень, але їхні зізнання варті не більше тих, що були зроблені в часи іспанської Інквізиції. Коли людині погрожують, що встромлять їй у дупу розпечений залізний прут, то вона готова зізнатися у чому завгодно. Особливо коли цей метод повсюдно застосовують на практиці до твоїх товаришів.

Де Анґеліс зняв окуляри, протер їх рукавом піджака, а потім знову вдягнув їх і похмуро поглянув на Тес. Йому стало зрозуміло, на чиєму боці були її симпатії.

Тес шелеснула паперами, вкинувши їх до теки.

— Сотні рицарів-храмовників по всій Франції потрапили до в'язниць і пройшли через подібні тортури. Організованого опору цим акціям не було, тому десятки єпископів та абатів перебігли на бік переможців, і незабаром тамплієри вдарилися у втечу.

Джордано підніс руки, жестом зупиняючи її розповідь.

— Гаразд, стривайте. Не так швидко. Повернімося трохи назад. Ви сказали, що королю та Папі майже вдалося втілити свій задум. А що саме їм не вдалося зробити?

— Вони так і не знайшли ті скарби, що ними, як відомо, володіли храмовники. — І Тес переповіла їм легенди про скрині із золотом та діамантами, сховані у печерах або на дні озер по усій Європі, про кораблі храмовників, що вийшли із порту Ля Рошель проти ночі тієї зловісної п'ятниці, тринадцятого числа.

— Так ось у чому справа! — Йенсон підняв у руці свою копію зашифрованого рукопису. — Загублені скарби?

— Так приємно бачити повернення старої доброї пожадливості, — гмикнув Джордано. — Хоч якась розвага після тих схиблених якоюсь доктриною недоумків, яких ми зазвичай вистежуємо.

Де Анґеліс нахилився вперед, прокашлявся і поглянув на Джордано.

— Їхні скарби так і не знайшли, і це є загальноприйнятою версією.

Йенсон тицьнув пальцем у папір.

— Значить, цей рукопис, ймовірно, є чимось на кшталт карти скарбів, яку Венс тепер у змозі прочитати.

— У цьому немає сенсу! — вигукнула Тес, раптом відчувши себе некомфортно, коли обличчя усіх, хто сидів за столом, повернулися в її бік. Вона поглянула на Рейлі й, побачивши, як їй здалося, підтримку в його очах, продовжила. — Якби Венса цікавили гроші, то він прихопив би із музею значно більше.

— Так, — відповів їй Джордано, — але те, що там виставлялося, продати було б майже неможливо. А з вашої розповіді випливає, що скарби тамплієрів коштують набагато більше, ніж експонати виставки, плюс треба зважити на те, що їх можна вільно продати, не побоюючись переслідувань, бо ці скарби є не вкраденими, а просто знайденими.

Агенти закивали головами на знак згоди, але Де Анґеліс підмітив, що Тес не була впевнена у тому і думки висловлювала обережно:

— Схоже, цей аргумент вас не переконує, міс Чайкіна.

На обличчі Тес з'явилася гримаса занепокоєння.

— Ясно, що Венсу дешифратор потрібен був для того, щоб мати змогу прочитати рукописи з Альбі.

— Щоб мати ключ для знаходження скарбів, — мовив Йенсон із запитальною ноткою в голосі.

— Можливо, — відповіла Тес, повернувшись до нього. — Але все залежить від того, що вважати скарбом.

— А що це може бути, окрім коштовностей? — запитав Де Анґеліс, перевіряючи, чи не вибовкнув їй Венс своєї таємниці.

Тес похитала головою.

— Не знаю.

«Якщо вона говорить правду, то це добре», — подумав Де Анґеліс.

Він сподівався, що Тес дійсно нічого більше про це не знає.

Але вона відразу ж розбила ці сподівання.

— Схоже, Венса цікавлять не лише гроші. Він поводиться як одержимий, як людина, на яку покладено якусь місію. — Тес коротко ознайомила присутніх із більш езотеричними теоріями багатства тамплієрів, включно з тією гіпотезою, що вони є членами таємного братства, яке стояло на сторожі кревних Нащадків Христа, зберігаючи його генеалогічне древо. Розповідаючи про це, вона поглядала на Де Анґеліса. Той сидів, втупивши в неї відсторонений погляд, жодним порухом не видаючи своїх емоцій та думок.

Коли Тес закінчила, він підхопив нитку розмови.

— Якщо відкинути всі емоційно забарвлені здогадки, — мовив він, одаривши її поблажливою посмішкою, — то ви стверджуєте, що цей чоловік задумав помститися і для цього розпочав щось на зразок власного хрестового походу?

— Так.

— Між іншим, — продовжував Де Анґеліс спокійним і впевненим тоном всезнаючого викладача коледжу, — гроші, особливо великі, можуть стати феноменальним знаряддям. А хрестові походи — чи то у дванадцятому столітті, чи то у наш час — потребують великих грошей, чи не так? — Він обвів поглядом присутніх.

Тес нічого не сказала у відповідь.

На якусь мить питання повисло у повітрі, але тут втрутився Рейлі.

— Щось я не можу збагнути. Ми знаємо, що Венс звинувачує священика, а значить, і Церкву, у смерті своєї дружини.

— Своєї дружини і доньки, — виправила його Тес.

— Гаразд. Тепер він заволодів таким рукописом, що будь-який священик, зачувши про нього, заклякне від жаху. Так, принаймні, стверджує Венс. І ми всі погоджуємося з тим, що цей зашифрований рукопис є документом тамплієрів.

— Куди ти хилиш? — вклинився Йенсон.

— Я гадав, що тамплієри та Церква були на одному боці. Тобто, як розповіла нам міс Чайкіна, ці хлопці були захисниками Церкви. Понад двісті років брали вони участь у кривавих війнах в ім'я Ватикану. Цілком можливо, що нащадків тамплієрів — після краху ордену — було занесено Церквою у чорні списки, але в теоріях, про які ви нам розповідаєте, — тут Рейлі поглянув на Тес, — йдеться про річ, яку, здогадно, вони знайшли іще за двісті років до того, як проти них почалися репресії. Що ж це могло бути і чому воно так налякало Церкву?

— Тоді б ми, можливо, дізналися, чому їх спалювали на вогнищах, — вставила Амелія Ґейнс.

— Спалювали за двісті років після їхньої знахідки? Є ще одна обставина, — продовжив Рейлі, знову звертаючись до Тес. — Ці хлопці почали із захисту Святого Хреста, а закінчили його паплюженням. Навіщо вони це робили? У їхній церемонії посвячення немає логіки.

— Саме у паплюженні розп'яття їх і звинувачували, — сказала Тес. — Але це іще не означає, що вони і справді цим займалися. У ті часи це було стандартним звинуваченням. Кількома роками раніше король скористався аналогічними закидами для того, щоб позбутися попереднього Папи, Боніфація VIII.

— Гаразд, але все одно тут немає логіки, — наполягав Рейлі. — Чому храмовники протягом двохсот років воювали за Церкву, зберігаючи водночас таємницю, оприлюднення якої не хотів Ватикан?

Тут до обговорення знову приєднався Де Анґеліс — своїм незмінно солоденьким тоном.

— Дозвольте... Гадаю, що з вашою розвиненою уявою ви могли б також зважити на іще один можливий варіант, якого досі це торкнулися у нашій дискусії.

Усі присутні як по команді повернулися в його бік. Де Анґеліс витримав паузу, нагнітаючи інтригу, а потім спокійно продовжив:

— Усі ці припущення про кревних нащадків Господа нашого з'являються з року в рік і завжди спричиняють незмінну зацікавленість — чи то на царині художньої літератури, чи то в академічних колах. Святий Грааль, Сан-Грааль, або Сант-Реаль — називайте це як хочете. Але, як дуже дохідливо пояснила нам міс Чайкіна, — зазначив Де Анґеліс, граціозно кивнувши головою у бік Тес, — значну частину того, що трапилося з тамплієрами, можна пояснити ницими рисами людини, а саме пожадливістю, — тут він вже повернувся до Джордано. — Храмовники не тільки стали надто могутніми, вони, оскільки відпала потреба захищати втрачену Святу землю, ще й повернулися до Європи — в основному, до Франції. І були вони багатими, дуже багатими. Король Франції відчув загрозу, що від них походила, і цілковито мав рацію. Він був фактичним банкрутом і заборгував тамплієрам багато грошей, тому їхнє багатство стало б йому у великій пригоді. Король Франції був мерзотником з будь-якої точки зору — тут моє ставлення до репресій проти тамплієрів повністю збігається з думкою міс Чайкіної. Я теж не став би серйозно ставитися до звинувачень, які проти них висувалися. Поза усяким сумнівом, вони були безневинними людьми, істинними вірянами, безстрашним Христовим воїнством. Але король використав ці звинувачення як привід для того, щоб позбутися храмовників, і при цьому він одним пострілом убив двох зайців: знищив своїх суперників і заволодів їхнім багатством. Або ж, принаймні, спробував заволодіти, бо, згідно із загальноприйнятою теорією, це багатство так і не знайшли.

— Йдеться про предметний, фізичний скарб, не про якісь езотеричні «відомості»? — запитав Йенсон.

— Я схиляюся саме до цієї думки, але мені не випав такий дар Божий, як розвинена уява, хоча я і здатен відчувати привабливість яскравих альтернативних теорій про таємну змову. Але фізичне та езотеричне можна поєднати в інший спосіб. Бачите, значна частина інтересу до тамплієрів спричинена тим фактом, що ніхто не може недвозначно пояснити: як вони спромоглися так швидко стати такими багатими і впливовими? На мою думку, це був лише результат тих щедрих пожертвувань, які вони отримали завдяки широкому розголосу, що набула їхня місія. Та зрештою, хто знає напевне? Може, вони і справді знайшли якийсь закопаний секрет, котрий несказанно збагатив їх у рекордно короткий термін. Що то було? Чи стосувалася ця знахідка міфічних нащадків Христа і була доказом того, що наш Господь породив двійко-трійко дітей за тисячу років до появи тамплієрів... — тут Де Анґеліс іронічно гмикнув, — чи це було щось набагато менш спірне, але потенційно набагато вигідніше?

Він зробив паузу, щоби пересвідчитися, що всі розуміють хід його думок.

— Я маю на увазі секрети алхімії, формулу перетворення звичайних металів на золото, — зауважив Де Анґеліс спокійним голосом.

43

Обличчя присутніх заворожено завмерли у цілковитій тиші, і Де Анґеліс коротко розповів історію цієї містичної науки.

Свою розповідь він підкріплював свідченнями істориків. Алхімія дійсно прийшла у Європу під час хрестових походів. Найперші праці з алхімії з'явилися на Близькому Сході, вони були написані арабською, і лише багато років по тому їх переклали латиною.

— Алхіміки здійснювали свої експерименти, виходячи з Аристотелевої теорії землі, повітря, вогню і води. Вони вважали, що все складається із різних сполучень цих елементів, а також що належне дозування і правильна методика здатні забезпечити перетворення будь-якого з цих елементів на будь-який інший. Воду, якщо її кип'ятити, можна перетворити на повітря, і так далі. А оскільки, як вважалося, все на нашій планеті складається із землі, води, повітря і вогню — принаймні теоретично — то припускалася можливість перетворити будь-який початковий матеріал на будь-що бажане. І список таких бажаних матеріалів очолювало, певна річ, золото.

Де Анґеліс пояснив також механізм функціонування алхімії на фізіологічному рівні. Чотири Аристотелевих елементи поставали і як чотири рідини: флегма, кров, жовч і чорна жовч. Вважалося, що у здорової людини всі рідини є збалансованими. А значить, причина хвороби криється у нестачі чи у надмірі якоїсь із зазначених рідин. Розвиток алхімії сягнув за межі пошуку рецепту перетворення свинцю на золото. Ця наука обіцяла також розкрити таємниці перетворень фізіологічних: стану хвороби на стан здоров'я або ж старості на молодість. Більше того, багато алхіміків використовувало пошук цієї формули як метафору досягнення моральної довершеності, гадаючи, що те, чого можна досягти у природі, можна також реалізувати і у розумі та душі. У своїй духовній іпостасі шуканий алхіміками філософський камінь вважався спроможним здійснити як духовне перетворення, так і фізичне. Тим, хто брався розкрити її таємниці, алхімія обіцяла все: багатство, довголіття і навіть безсмертя.

Однак у дванадцятому столітті алхімія була таємничою і страшною для тих, хто був з нею необізнаний. Алхіміки використовували дивне приладдя і загадкові заклинання; їхня діяльність була пов'язана з таємничим символізмом і символічними складниками. Зрештою, праці Аристотеля заборонили. У ті часи все, що тоді називалося наукою, вважалося загрозою авторитету і владі Церкви; наука, яка обіцяла духовне очищення, становила для Церкви пряму загрозу. І саме це, — зазначив Де Анґеліс, — може бути іще одним поясненням того факту, що Ватикан сприяв запровадженню репресій проти тамплієрів. Час, місце, і причина — все збігається, — він обвів поглядом присутніх. — Тільки зрозумійте мене правильно, — заспокійливо посміхнувся Де Анґеліс. — Я не запевняю, що така формула існує, хоча, як на мене, подібне припущення має таке ж право на життя, як й інші фантастичні теорії про велику таємницю тамплієрів, що вже згадувалися у цьому залі. Просто я хочу сказати, що чоловік, який втратив контакт із реальністю, запросто може повірити, що така формула існує.

Тес обвела поглядом усіх, хто сидів за столом. Трохи повагавшись, вона все ж таки звернулася до Де Анґеліса.

— А навіщо Венсові золото?

— Ви забуваєте, що розум цього чоловіка затьмарився. Ви самі це сказали, пані Чайкіна. Щоби пересвідчитися у цьому, достатньо лишень згадати події у Музеї Метрополітен. План нападу явно склала якась божевільна людина. Якщо прийняти до уваги нераціональну поведінку цього чоловіка, то все є можливим. У даному випадку золото може бути засобом реалізації якоїсь мети. Воно може призначатися для фінансування досягнення якої завгодно безглуздої цілі, що він перед собою поставив. — Де Анґеліс знизав плечима. — Цей Венс... Він явно знаходиться у полоні ілюзій, його охопило божевільне бажання знайти якийсь скарб. У мене складається таке враження, що ви маєте справу з маніяком, тому за чим би цей чоловік не гнався, він рано чи пізно здогадається, що переслідував примару, і мені страшно думати про його реакцію, коли ця здогадка вразить його, як удар блискавки.

Нечисленні присутні замислилися над цією неочікуваною витверезною думкою, і за столом запанувала тривожна тиша.

Йенсон нахилився вперед.

— Щоб там цей маніяк не думав і яку б мету не переслідував, цьому чоловікові абсолютно байдуже, скільки людей йому доведеться вбити для досягнення своєї мети, і тому ми мусимо зупинити його. Але здається мені, що єдине, з чим ми маємо можливість працювати просто зараз — це отой довбаний рукопис. — Він підняв у руці копію рукопису. — Якщо ми зможемо прочитати його, то дізнаємося про його наступний крок. — Повернувшись до Рейлі, Йенсон запитав: — До речі, що там кажуть наші технарі?

— Перспективи не надто блискучі. Перед приходом сюди я мав розмову з Террі Кендріксом, і він настроєний не дуже оптимістично.

— Чому?

— Тамтешні специ знають, що в рукописі використано елементарний поліалфавітний шифр, що ґрунтується на принципі підміни. Військові користалися ним протягом десятиліть, але розшифровка коду залежить від частоти повторюваності, від певних схем; ви виявляєте часто повторювані слова і визначаєте — що вони означають. Це дає вам матеріал для подальшої діяльності, і ви працюєте доки не знаходите мнемонічний ключ, а потім — виконуєте роботу у зворотному порядку. У даному ж випадку нам просто бракує робочого матеріалу. Якби цей документ був дещо довшим, або якби вони вже мали справу з аналогічним шифром, то виоралися б із дешифруванням досить легко. Але шість сторінок — це надто мало для роботи.

На обличчі Йенсона відбилося безконечне здивування.

— Такого просто не може бути! У них бюджет кілька мільярдів доларів, і вони нездатні розлущити якийсь жалюгідний шифр, вигаданий так само жалюгідною купкою монахів сімсот років тому!? — Він знизав плечима і повільно видихнув повітря крізь міцно стулені губи. — Прекрасно. Тоді забудьмо про цей довбаний рукопис і зосередьмося на чомусь іншому. Ми мусимо іще раз перевірити те, що маємо, і знайти якусь нову зачіпку.

Де Анґеліс спостерігав за Тес. Вона промовчала. Потім кинула на нього прискіпливий погляд, і було в її очах таке, що Де Анґеліс зрозумів: йому не вдалося переконати її. Ця жінка явно відчувала, що тут криється щось більше, аніж просто фінансування особистої вендети.

«Так я і думав, — розмірковував Де Анґеліс. — Ця жінка дійсно є небезпечною». Але на даний момент її корисність переважає ту небезпеку, яку вона може становити. Чи довго зберігатиметься така перевага — ось в чому питання.

44

— Куди бажаєте?

Тес погодилася, коли Рейлі запропонував підвезти її додому, і тепер, сидячи з ним у авто, слухаючи підбадьорливу музику і спостерігаючи за променями вечірнього сонця, що пробивалися крізь фіолетові хмари і забарвлювали обрій у темно-рожевий колір, вона раділа, що пристала на його пропозицію.

Тес почувалася спокійно і комфортно. Більше того — їй подобалося бути поруч із Рейлі. Було щось привабливе у його фізичній силі, його безкомпромісній рішучості, у його... чесності. А те, що він є людиною чесною, помітити було неважко. Вона відчувала, що може довіряти йому, чого не можна було сказати про більшість із тих чоловіків, що траплялися їй на життєвому шляху. «Найвидатнішим» представником цього жалюгідного племені, недостойного називатися людьми, був, безперечно, її колишній чоловік.

Удома зараз нікого не було, бо Кім та матуся подалися літаком до Арізони, тому Тес із нетерпінням чекала на гарячу ванну і келих червоного вина; для гарантії міцного сну не завадило б також заручитися підтримкою снодійної пігулки.

— Це — CD. Остання пісня була з альбому Віллі й Лобо, і називається вона «Caliente». А зараз лунає композиція Пета Метені. Це — одна із збірок, яку я для себе зробив. — Рейлі злегка похитав головою. — Мабуть не личить мужчині зізнаватися, що він має таке хобі.

— А що тут такого?

Він посміхнувся.

— Жартуєш? Робити збірки улюблених пісень на CD? Мабуть, це несерйозно. Явна ознака того, що людині більше нічим зайнятися.

— А я про це і не подумала. Це також може бути ознакою прискіпливої людини, яка знає, що їй до смаку, а що — ні.

Рейлі кивнув головою.

— Таке тлумачення мені явно до вподоби.

— Я і очікувала, що воно тобі сподобається. — Тес посміхнулася і на якусь мить відволіклася, смакуючи витончену комбінацію електричної гітари та складної оркестровки — фірмового стилю цієї групи. — Клас!

— Тобі дійсно подобається?

— Просто приголомшує! Звучить заспокійливо і водночас... якось натхненно. До того ж, ми слухаємо музику ось уже десять хвилин, а мені й досі не позакладало вуха — це так несхоже на ті тортури, що зазвичай влаштовує мені Кім!

— Дійсно тортури?

— Ой, тільки не нагадуй мені про це! Одні слова лише чого варті... Я вважала себе цілком прогресивною матусею, але деякі з цих так званих пісень, якщо їх взагалі можна назвати піснями...

— І куди котиться наш світ? — мовив Рейлі з удаваним трагізмом.

— А ти, до речі, теж не надто схожий на шанувальника хіп-хопу.

— A «Steely Dan» ти поважаєш?

— Навряд чи.

Рейлі удавано засмутився.

Я цього не переживу!

Тес дивилася перед собою.

— Річ у тім, що музика вже вийшла на «Нові рубежі», — мовила вона з байдужим виразом обличчя, краєчком ока спостерігаючи за Рейлі. Побачивши, що той нарешті второпав її жарт, вона посміхнулася з того, як вдало піймала його зненацька назвою однієї з композицій Дональда Фейгена, лідера гурту «Steely Dan». Рейлі розуміюче кивнув, і їхні погляди зустрілися. Знітившись, Тес трохи зашарілася, але в цю мить вирішив озватися її мобільний телефон.

Роздратована несподіваним втручанням цього пристрою у розмову, вона видобула його із сумочки і поглянула на табло. Номер того, хто телефонував, не висвітився. Вона вирішила відповісти, і відразу ж пожалкувала.

— Привіт, це я — Дуг.

Тес і так не була у захваті від розмов зі своїм колишнім чоловіком, а зараз момент був вкрай неслушний. Намагаючись уникнути погляду Рейлі, вона стишила голос.

— Чого тобі треба? — непривітно спитала вона.

— Я знаю, що тієї ночі ти була в Музеї мистецтв, і хотів би пересвідчитися, що з тобою нічого не сталося...

Починається... Від Дуга двома-трьома словами не відкараскаєшся. Тес вирішила перервати розмову на самому її початку.

— Мені не дозволили про це розповідати, ясно? — збрехала вона. — ФБР особливо наполягало на тому, щоб я не розмовляла із представниками преси.

— Правда? Це — колосально! — «Колосально? А що тут колосального?» — Таке сказали тільки тобі й більше нікому, — з ентузіазмом продовжував він. — А чому, га? Ти знаєш щось таке, чого не знають вони?

Ну от — її брехня повернулася бумерангом.

— Давай не будемо про це, Дуже.

— Та годі тобі, припини! — У голосі її екс-чоловіка з'явилися огидні улесливі нотки. — Це ж я, твій любий Дуг, пам'ятаєш?

Ще б пак! Таке не забувається!

— Кажу тобі — ні! — повторила Тес.

— Люба, дай мені шанс!

— Я вимикаю телефон.

— Та годі тобі, сонечко...

Тес натиснула на кнопку і кинула телефон у сумочку із силою набагато більшою, ніж потрібно, потім тяжко зітхнула і втупилася перед собою.

Через кілька хвилин вона, нарешті, трохи розслабилася і, не дивлячись на Рейлі, мовила:

— Вибач. Мій колишній чоловік.

— Я здогадався. Це той пихатий невеличкий на зріст тип, що я підібрав у Квантіко?

Тес фиркнула.

— Я бачу, ніщо не проходить повз твою увагу!

Він поглянув на неї.

— Зазвичай так воно і буває. Але це не стосується теперішнього випадку з тамплієрами, коли одна надзвичайно набридлива жінка-археолог увесь час випереджає нас, непрофесіоналів, на декілька кроків.

Тес посміхнулася.

— Ти явно перебільшуєш мої скромні заслуги.

Рейлі поглянув на неї знову, і знову їхні погляди зустрілися, але цього разу — на довший час.

Він явно був задоволений тим, що Тес пристала на його пропозицію підвезти її додому.

Коли вони нарешті дісталися до її вулиці, вже горіли ліхтарі, і одного вигляду будинку, де вона мешкала, було для Тес достатньо, щоб усі неприємні спогади і страхи останніх двох днів знову взяли її в полон.

«Тут був Венс, — здригнулася вона. — Він був у моєму будинку».

Вони проїхали повз поліцейський патрульний автомобіль, припаркований неподалік від її оселі. Рейлі помахав рукою копу, що сидів усередині, і той помахав у відповідь, упізнавши Тес за її візуальною характеристикою, яку він отримав на інструктажі. Коли вони під'їхали до помешкання, Рейлі звернув на під'їзну алею і заглушив двигун. Тес поглянула на будинок і відчула неясну тривогу. Не встигла вона подумати — запрошувати його ненадовго до себе чи ні, як слова самі злетіли з її вуст.

— Може зайдеш в гості?

Рейлі на мить завагався, а потім сказав:

— Звичайно. — У його голосі не було і натяку на якусь фривольність. — Не завадило б оглянути твою домівку.

Біля дверей він простягнув руку, взяв ключ і першим увійшов до помешкання.

Всередині було незвично тихо, і Тес пройшла слідком за Рейлі до вітальні, мимоволі вмикаючи скрізь світло, а потім — телевізор, відразу стишивши при цьому його гучність. Телевізор було настроєно на улюблений канал Кім. Тес не стала перемикати його.

Рейлі з легким подивом поглянув на неї.

— Я зазвичай роблю так, коли сама вдома, — пояснила вона. — Це створює ілюзію товариства.

— Усе буде гаразд, — сказав Рейлі заспокійливо. — Я перевірю кімнати, — продовжив він, а потім, повагавшись, додав: — Можна?

«Його вагання пояснювалося тим, що доведеться увійти до моєї спальні», — подумала Тес. Вона відчула вдячність за його турботу і задоволення через його делікатність.

— Так, звичайно.

Рейлі кивнув, а коли він вийшов із кімнати, Тес зморено впала на диван, підтягнула до себе телефон і набрала номер своєї тітоньки у Прескоті, що у штаті Арізона. Після трьох гудків слухавку підняла Гейзел. Вона щойно приїхала додому, забравши Кім та Ейлін з аеропорту у Фініксі й звозивши їх пообідати. Гейзел сказала їй, що і донька, і мати почуваються прекрасно. Тес трохи поговорила з матір'ю, а Гейзел пішла погукати Кім, яка була у стайні й роздивлялася там коней. Голос Ейлін звучав уже не так стурбовано, як раніше. Тес здогадалася, що, напевне, така зміна сталася завдяки поєднанню двох чинників: заспокійливого впливу її привітної та невимушеної сестри та тієї відстані, що їй довелося здолати між Нью-Йорком та Фініксом. Коли до телефону підійшла Кім, то вона вся була у захваті від перспективи покататися верхи наступного ранку і, схоже, зовсім не сумувала за своєю матусею.

Щойно Тес побажала їм доброї ночі, як до кімнати увійшов Рейлі.

Він здавався так само змореним, як і почувалася вона.

— Все гаразд — як я і передбачав. Гадаю, тобі більше нема через що непокоїтися.

— Сподіваюся, так воно і є. Однаково спасибі, що подивився.

— Нема за що. — Рейлі окинув кімнату прощальним поглядом, кивнув і — на якусь майже невловиму мить — завагався. Його вагання не пройшло повз уваги Тес і вона не проминула ним скористатися.

— Впевнена, що обом нам не завадить трохи випити, — сказала вона, підводячись, і повела його у кухню. — Що будеш — пиво чи, може, келих вина?

— Ні, дякую — посміхнувся він. — Якось іншим разом.

— О, я забула, ти ж при виконанні службових обов'язків, чи не так? Тоді, може, кави?

— Та ні, справа не в службових обов'язках. Просто... — було видно, що йому не хочеться про це розводитися.

— Тоді в чому ж справа?

Трохи помовчавши, Рейлі відповів:

— Справа в тому, що зараз — Великий піст.

— Великий піст? Дійсно?

— Так.

— Сподіваюся, ти не користаєшся ним як найкращим приводом для схуднення? — Він трохи промовчав і лише скрушно похитав головою. — Сорок днів без випивки! Фантастика! — Раптом обличчя Тес вкрилося сором'язливим рум'янцем. — Вибач, я щось не те сказала. Я не хочу, щоб у тебе склалося враження, що мені слід лікуватися від алкоголізму.

— Надто пізно. Інформація вже занесена на жорсткий диск.

— Що ж, прекрасно. — Вона підійшла до холодильника і налила собі келих білого вина. — Дивно, але я і гадки не мала, що хтось іще дотримується постів. Особливо у нашому місті.

— А на мою думку саме в такому місті й слід жити... духовним життям.

— Ти, напевне, жартуєш. Духовним життям — у Нью-Йорку!?

— Так. У цьому сенсі Нью-Йорк є підхожим місцем. Лишень задумайся: тут сила-силенна нагальних морально-етичних проблем. Різниця між істинним і хибним, добром і злом — все це досить чітко простежується у нашому місті. Людина постає перед вибором.

Тес не могла повністю вмістити у свою свідомість те, у чому їй зізнався Рейлі.

— А ти дуже релігійний? Можеш, звичайно ж, не відповідати якщо не хочеш.

— Та ні, все нормально.

Вона посміхнулася.

— Тільки не кажи, що ти ладен піти кудись на край світу тільки тому, що там хтось бачив у небесах образ Діви Марії!

— Ні, принаймні, не зараз. А ти, наскільки я розумію, є особою не надто релігійною?

— Як тобі сказати... треба пред'явити мені щось досить переконливе, щоб я пішла на край світу в пошуках чуда.

— Досить переконливе... Значить тобі потрібне знамення. Неспростовне, науково обґрунтоване чудо?

— Щось в такому дусі.

Рейлі нічого не сказав. Він просто посміхнувся.

— Ну то що?

— Бачиш, заковичка з чудесами полягає в тому, що... коли ти маєш віру, то чудеса не потрібні, а коли ти сумніваєшся, то всіх чудес на світі тобі буде замало.

— Ой, та мені багато не треба, аби тільки було переконливо.

— А може, ці чудеса існують довкола тебе? Може, ти їх просто не помічаєш?

Тут вона зовсім розгубилася.

— Хвилиночку, стривай. Ти, кадровий працівник ФБР — розповідаєш мені про чудеса і сам у них віриш?

Рейлі знизав плечима, помовчав, і відповів:

— Уяви, що ти йдеш вулицею і в якийсь момент вирішуєш перейти на її протилежний бік. І тут, ні з того ні з сього, вже поставивши одну ногу на проїжджу частину, ти раптом різко зупиняєшся. І саме у цей момент, в ту саму мить, повз тебе зі свистом проноситься автобус або вантажівка — в якихось дюймах від твого обличчя, саме у тому місці, де ти була б, коли б не зупинилася. Щось змусило тебе зупинитися, але ти не знаєш — чому. Щось врятувало тобі життя. І знаєш що? Ти, напевне, сказала б: «Це чудо, що я і досі жива». Так от: для мене подібний випадок саме і означав би те, що означав — сталося чудо.

— Для тебе це — чудо. Для мене — випадковість.

— Легко вірити в Бога, коли ти бачиш чудо перед собою. Справжнє випробування віри починається тоді, коли немає ніяких знамень.

Тес і досі почувалася спантеличеною, бо ніяк не чекала зіштовхнутися з цією гранню натури Рейлі. Вона не знала, що сказати, хоча явно не була палким прихильником подібних умонастроїв.

— Ти це серйозно?

— Абсолютно.

Тес вивчала його поглядом, розмірковуючи над почутим.

— Ну гаразд. Ось скажи: як може віра — я маю на увазі таку щиру віру як твоя — як може вона сполучатися з професією слідчого?

— Що ти хочеш сказати?

Тес здогадалася, що він уже встиг второпати, що саме хотіла вона сказати, бо, скоріш за все, такі питання ставили йому і раніше.

— Слідчий не може приймати будь-що на віру. Ти нічого не можеш вважати таким, що не потребує доказів. Ти працюєш із фактами, зі свідченнями. Позбуваючись сумнівів, які мають під собою реальні підстави.

— Так. — Схоже було, що це запитання аж ніяк не вивело його з рівноваги.

— Тож як ти узгоджуєш свій фах зі своєю вірою?

— Я вірю в Бога, а не в людей.

— Та годі тобі. Не можна ж так просто пояснювати такі складні речі.

— Уяви собі, можна, — відповів Рейлі навдивовижу спокійно і впевнено.

Тес недовірливо похитала головою, і на її обличчі з'явилася трохи розгублена посмішка.

— Знаєш, я лестила собі, гадаючи, що здатна добре розбиратися в людях, але стосовно тебе я страшенно помилилася. Мені й на думку не могло спасти, що ти є... людиною віруючою. Тебе що — таким виховали?

— Та ні, я б не сказав, що мої батьки були дуже релігійними людьми. Це якось трапилося згодом.

Вона чекала, що Рейлі стане вдаватися в подробиці, але він не став. Раптом їй стало трохи соромно.

— Слухай, ти мені вибач, будь ласка, мабуть, все це є для тебе справою дуже особистою, а я тут бомбардую тебе усіма цими безтактними запитаннями...

— Та ні, все нормально — правда. Розумієш... коли помер мій батько, я був ще зовсім молодим, мені було дуже сутужно; одним з тих, хто опинився поруч і допоміг мені пережити таку втрату, був священик нашої парафії. Саме тоді, мабуть, все це і почалося. Ось так просто.

Щоб там Рейлі не говорив, Тес відчула, що він не прагне вдаватися в подробиці, і тому поставилася до його небажання з розумінням.

— Все ясно, — сказала вона.

— А ти? Наскільки я здогадуюсь, тебе виховували не в надто релігійному дусі.

— Це дійсно так. Знаєш, атмосфера у моєму домі завжди була академічною, археологічною та науковою, і в результаті цього мені було важко якось пов'язати те, що я бачила довкола себе, з ідеєю Бога. А коли я дізналася, що й Ейнштейн був атеїстом, то подумала: «Якщо вже навіть найкмітливіший у світі чоловік з цим не погоджувався, то...»

— Ну то й що? — суворо відказав Рейлі. — У мене теж багато друзів-атеїстів.

Тес кинула на нього швидкий погляд, і, пересвідчившись, що він жартує, мовила:

— Приємно чути, сподіваюся, що це дійсно так. — Сама ж вона вважала себе більше агностиком, аніж атеїстом. — Більшість людей вважають агностичні погляди морально ущербними, щоб не сказати більше...

Вони повернулися до вітальні, і тут в око Рейлі впав телевізор. Там саме показували «Смолвіль» — серіал про витівки Супермена, коли ще той був підлітком. Задумливо дивлячись кудись повз екран, Рейлі несподівано змінив тему і сказав:

— Я хочу в тебе про декого спитати. Про Венса.

— Не заперечую. А що саме?

— Розумієш, увесь час ти тільки те й робила, що розповідала про те, що з ним трапилося — на кладовищі, у підвалі, ну і все таке інше... Я не можу збагнути твого ставлення до нього.

Обличчя Тес спохмурніло.

— Коли я багато років тому з ним познайомилася, він був дійсно приємним, люб'язним чолов'ягою, нормальним, якщо вже на те пішло. І раптом — оцей трагічний випадок з його жінкою і з іще ненародженою дитиною... Це просто якийсь жах.

На обличчі Рейлі відбилося занепокоєння.

— Ти співчуваєш йому.

І Тес пригадала, що у неї й раніше з'являлося почуття незбагненої симпатії до Венса.

— У якомусь сенсі... так, співчуваю.

— Навіть після нальоту, обезголовлення, стрілянини... після того, як він погрожував Кім та твоїй матері?

Тес відчула сильний дискомфорт, наче її виставили голою на всезагальний огляд. Було таке враження, що Рейлі, читаючи її думки, вказував на її ж власні бентежливі й суперечливі емоції, у яких вона сама іще не могла до кінця розібратися.

— Знаю, це звучить дико, але, як це не дивно, на якомусь підсвідомому рівні я дійсно і досі йому співчуваю. З його розмови видно, що різка зміна настроїв призводить у нього до різкої зміни поведінки. Його потрібно лікувати, а не полювати на нього. Він потребує допомоги.

— Спочатку нам, все ж таки, треба його спіймати. Послухай, Тес, що б там цей тип не пережив, він є небезпечним.

Тес пригадала спокійний, навіть миролюбний вираз Венсового обличчя, коли він сидів отут, базікаючи з її матір'ю, і відчула, як щось у самому її сприйнятті професора почало поволі мінятися.

— Це неймовірно, але... мені здається, що то були просто погрози і не більше того.

— А ось стосовно цього довірся, будь ласка, мені. Є речі, про які ти просто не знаєш.

Тес різко скинула голову і глузливо-запитально поглянула на Рейлі. У глибині душі вона гадала, що знає все або майже все.

— Про які ж саме речі я не знаю?

— Про нових загиблих. Цей тип небезпечний — крапка. Тобі все ясно?

Його категоричний тон залишав мало місця для сумнівів, і вона знітилася.

— Що ти маєш на увазі — «нові загиблі»? Хто іще загинув?

Він не відповів і на якусь мить замовк. І не тому, що не хотів.

Щось відволікло його. Він заціпенів на місці, дивлячись наче крізь неї. Раптом Тес збагнула, що він вже не звертає на неї ніякої уваги. Вона простежила за його поглядом — Рейлі, як заворожений, витріщився у телевізор. На екрані підліток Кларк Кент саме зібрався викрутитися з чергової халепи.

Тес іронічно посміхнулася.

— Ти цієї серії не бачив, чи що?

Але агент ФБР вже прямував до дверей.

— Мені треба іти.

— Іти? Куди?

— Мені просто треба йти, і все. — За мить він зник, грюкнувши дверима, а вона так і лишилася стояти, отетеріло втупившись від несподіванки в екран, де супермен-підліток граючись проникав крізь товстелезні стіни і легко, одним стрибком, перескакував через височенні будівлі. Та навіть цей вундеркінд не зміг би пояснити, куди і чому так швидко пішов Рейлі.

45

Коли Рейлі у своєму «понтіаку» прямував на південь автострадою Венвік, вечірній рух літаків у районі аеропорту, до якого залишалося їхати милю, і досі був інтенсивним. Здавалося, що потік широкофюзеляжних літаків, які заходили на посадку, оглушливо ревучи та поблискуючи вогниками, ніколи не припиниться.

Джордано, затиснувши помпову рушницю колінами, протер очі й озирнувся довкола; з відкритого вікна авто в обличчя йому війнуло весняною свіжістю.

— Так що там має бути написано?

Рейлі вже почав уважно вивчати нагромадження шляхових знаків, через яке їм доводилося продиратися. Нарешті погляд його зупинився на знакові, який він видивлявся. Він вказав на нього рукою.

— Нам сюди.

Його напарник теж побачив цей дороговказ. Зелена табличка праворуч від них показувала шлях до складського приміщення № 7 в аеропорту. А під основним знаком, серед безлічі позначок інших авіаліній, був напис, який становив для Рейлі особливий інтерес.

«Вантажна служба компанії „Аліталія“».

Невдовзі після терористичних нападів одинадцятого вересня 2001 року конгрес США прийняв закон про безпеку авіаційно-транспортних перевезень. Згідно з цим законом, відповідальність за огляд пасажирів та вантажу в аеропортах покладалася на новостворену службу — Управління безпеки перевезень. Усі люди і всі вантажі, що транспортувалося повітрям до Сполучених Штатів, мусили тепер проходити набагато суворішу перевірку. По всій країні було встановлено комп'ютерні томографічні пристрої, здатні виявляти вибухівку в пасажирів і перевіряти їхній багаж. Пасажири навіть проходили короткочасний рентген-огляд, але пізніше цю процедуру скасували через гучний скандал, спричинений не стільки через шкідливе опромінення, скільки внаслідок того простого факту, що ніщо — навіть найінтимніше — не могло пройти непоміченим повз чіпкі сканери пристроїв «Рапіскан»: вони виявляли абсолютно все. Зоною особливої уваги УБП був іноземний вантаж. Для внутрішньої безпеки він становив ще більшу загрозу, хоча на нього зверталося менше галасливої уваги. Щодня з усього світу до США линули потоки контейнерів, піддонів і ящиків. І тому в нову епоху посилених заходів безпеки директиви щодо сканувальних пристроїв не обмежувалися лише багажем пасажирів. Вони стосувалися також партій вантажу, що ввозився до країни повітрям, морем чи суходолом, і приписували монтаж рентгенівських систем для огляду великогабаритних вантажів у практично всіх портах прибуття.

Рейлі, сидячи в операторській вантажного терміналу «Аліталії» в аеропорту ім. Дж. Ф. Кеннеді, відчував особливу вдячність Конгресу США за прийняття закону про безпеку авіаційно-транспортних перевезень.

Технік-інформатор вправно виводив зображення на свій монітор.

— Влаштовуйтеся зручніше, хлопці. Це досить велика партія.

Рейлі вмостився в потерте крісло.

— Ящик, яким ми цікавимося, сильно відрізняється від інших. Робіть побіжний огляд, а коли ми його помітимо, скажемо вам.

— Вам видніше. — Працівник компанії кивнув і почав прокручувати на екрані свій банк даних.

Зображення на екрані змінювали одне одне: бокові та верхні рентгенівські знімки великих та малих ящиків.

У цих ящиках чітко виднілися контурні зображення предметів, що керівники Ватикану вирішили послати на виставку в Музеї мистецтв. Рейлі, і досі злий на себе за те, що не подумав про таку можливість раніше, всю свою увагу сконцентрував на моніторі, Джордано теж. Перед ним миготіли сіро-голубі примари оздоблених рам, розп'ять та статуеток, і серце його пришвидшено билося. Роздільна здатність була навдивовижу гарною, набагато кращою, ніж він очікував: було видно навіть невеличкі деталі: інкрустовані діаманти і ліпні оздоблення.

І раптом з цього запаморочливого потоку з'явився він.

— Стривайте, — схвильовано мовив Рейлі.

Там, на моніторі, з усією чіткістю високої роздільності, наче витягнутий із свого корпуса, виднівся шифрувальний пристрій в усій красі своєї внутрішньої будови.

46

Тес зайшла до конференц-залу і відразу ж заклякла як вкопана.

Вона зраділа, коли через три дні гнітючої мовчанки озвався Рейлі. Три дні, протягом яких вона старанно уникала настійливих телефонних дзвінків матері, яка не переставала запрошувати її теж приїхати до Арізони. А ще вона місця собі не знаходила, бо почала розуміти, що розслідування стало частиною її життя, і що — безвідносно до порад Рейлі — вона вже не могла так просто взяти і «з'їхати» з цього.

А тепер, побачивши, що стояло на столі у залі, Тес остаточно усвідомила, що назад вороття немає і що думку про відхід від участі у розслідуванні доведеться поховати назавжди.

На столі, вмонтована у товстий прозорий пластик, стояла точна копія багатошестеренчастого роторного шифратора.

Тес тільки й спромоглася вичавити із себе:

— А як же?..

Сяючи від захвату, вона втупилася на Рейлі. Мабуть, він навмисне все так спланував: подзвонив, попросив прийти на Федерал-плаза і не сказав нічого, окрім банального: «Поговорити треба».

Тут до неї дійшло, що у залі знаходяться й інші люди: Йенсон, Джордано, Ґейнс, кілька незнайомців і монсеньйор. Тес знову поглянула на Рейлі.

Він лише стримано посміхнувся.

— Я гадав, може, вам буде цікаво прочитати ось це. — Він кивнув на незнайомого їй чоловіка, котрий в цей момент саме роздавав усім присутнім зшиті степлером роздруки. — Знайомтесь — Тері Кендрікс. Це він змайстрував оцей пристрій.

— Ну, не сам, звичайно ж, а з колегами, — швидко додав Кендрікс і подарував Тес аж надто сліпучу посмішку. — Радий познайомитися.

Тес ніяк не могла відвести очей від пристрою. Потім уважно розглянула роздрук, який тримала в руках — і її сподівання підтвердилися. Вона поглянула на Кендрікса.

— Отже, він працює...

— Так, звичайно. Усе збіглося просто прекрасно. Латиною, звичайно ж. Принаймні, так сказали мені лінгвісти, що здійснили переклад.

Тес ніяк не могла вгамуватися і спрямувала благальний погляд на Рейлі.

— Але ж... як вам вдалося?

— На митниці все проходить крізь рентгенівські промені, — пояснив той. — Навіть якщо воно тимчасово запозичене у Святого престолу.

Тес довелося сісти, бо ноги не тримали її від хвилювання. Тримаючи поданий їй документ тремтячими руками, вона зосередила свою увагу на чітко надрукованому тексті.

Це був лист, датований травнем 1291 року.

— Саме того року впала Акра, — зойкнула Тес. — Останній оплот хрестоносців.

Вона знову зосередилася на листі й почала читати, відчуваючи захват від можливості безпосередньо поспілкуватися крізь століття з тими людьми, про подвиги яких склали легенди.

«З великою печаллю, — починався лист, — повідомляю, що Акра уже не перебуває під нашим захистом. Ми покинули місто, коли впала темрява, з важким серцем спостерігаючи за пожежею, що його охопила...»

47 Східне Середземномор'я. Травень, 1291 рік.

Усю ніч вони пливли вздовж узбережжя на північ, а на світанку галера повернула на захід і рушила до Кіпру, де на них чекав безпечний притулок.

Після спустошливого потрясіння, пережитого протягом останніх годин в Акрі, Мартін спустився в трюм, щоб хоч трохи відпочити, але хитавиця корабля не давала йому заснути, а образи вмираючого магістра та картини їхньої поспішної втечі міцно засіли в його голові. Коли з першим проблиском світанкових променів він знову з'явився на палубі, то був неприємно вражений побаченим. Яскраві стріли блискавок краяли темряву грозової хмари, яка передувала штормовому фронту, що швидко наближався. У посвисті вітру в такелажі вже чулися далекі розкоти грому. Позаду ж них, на сході, низка пурпурових хмар загрозливого вигляду заступала сонце, промені якого пробивалися догори, відчайдушно намагаючись освітити похмуре небо.

«Оце так, — подумав Мартін. — Два шторми: один попереду, а другий — наздоганяє». Коротка розмова із Гуго підтвердила: старий капітан ще ніколи не бачив нічого подібного.

Вони потрапили в оточення.

Швидкість вітру зросла, і несподівано він приніс пориви холодного колючого дощу. Вітрило несамовито тріпотіло на реї, моряки відчайдушно намагалися втримати його браси під контролем, а щогла глухо стогнала на знак протесту. Коні в трюмі іржали і били копитами об загорожу. Мартін спостерігав, як капітан квапливо вивчав карту і відмічав їхнє теперішнє місцезнаходження, а потім віддавав через наглядача накази галерним рабам пришвидшити веслування, після чого вигукував новий курс стерновому, у такий спосіб відчайдушно намагаючись відірватися від двох штормів і втекти від них.

Мартін підійшов до Еймара, який стояв на баці. Старший за віком рицар також спостерігав із занепокоєнням за штормами, що підходили все ближче й ближче.

— Наче сам Господь хоче, щоб море поглинуло нас, — сказав він Мартіну з глибоким занепокоєнням в очах.

Невдовзі навколо них вибухнув шторм небаченої сили. Небо потемнішало і стало непроглядно чорним, перетворивши день на ніч, а сильний вітер переріс у бурю. Розбурхана поверхня моря раптом набула форми масивних біловерхих хвиль, що стали несамовито лупити у правий бік корабля. Блискавки прорізали темряву в унісон із оглушливим тріском грому, а злива накрила судно такою щільною пеленою води, що фактично відрізала його від зовнішнього світу.

Гуго наказав марсовому обдивитися обрій — чи немає де землі поблизу. Мартін побачив, як моряк неохоче, долаючи спротив зливи, поліз на вершечок щогли до «воронячого гнізда». Велетенські хвилі гупали об корабель, деякі з них здіймалися високо над кормою і з гуркотом падали на палубу; «Храм Сокола» раз у раз заривався носом у спінену воду. Весла стали жити власним життям: одні колотило об корпус судна, інші — боляче вдаряли прикутих до них рабів, що відчайдушно намагалися дати їм раду; після того як деякі веслярі дістали травми, Гуго наказав втягнути весла всередину.

Впродовж, здавалося, безконечних годин безпомічний корабель крутило і кидало з хвилі на хвилю, і ось Мартін почув гучний тріскіт — то розламалися кормові люки, не витримавши шаленого натиску стихії, і темно-синя вода хлинула в трюми. Майже одночасно судно небезпечно накренилося, і згори долинув жахаючий звук; Мартін підвів очі й встиг побачити, як щогла переламалася навпіл і впала на палубу, задавивши трьох моряків і як з катапульти викинувши у бурхливе море безпорадного марсового, що сидів у «воронячому гнізді».

Без вітрила та весел, галера тепер повністю залежала від милості шторму й течій, і осатаніле море несамовито сіпало її туди-сюди. Шторм не вщухав три дні й три ночі, і «Храм Сокола» корився його злій волі, все ж якось примудряючись не розвалитися і залишитися на плаву. А на четвертий день, коли вітер і не думав утихомирюватися, чийсь поодинокий голос вигукнув: «Земля! Земля!» Мартін придивився і побачив, що якийсь моряк вказував рукою кудись прямо перед собою, але не зміг побачити нічого, окрім пагорбів води. Нарешті він помітив суходіл: далекий, ледь помітний темний масив на обрії.

І тут сталося лихо.

Близькість землі лише підкреслювала його трагізм.

Корабель почав розпадатися на шматки. Гладенька обшивка збудованого у вигляді каравели судна зазнала немилосердного знущання і вже не витримувала шаленого натиску моря. Оглушливі стогони деревини перемежалися чимось схожим на вибухи — то розповзався корпус. Серед прикутих веслярів зчинилася паніка, а коні у трюмі несамовито іржали і ставали дибки.

— Подбайте про рабів! — загримотів Гуго. — Розімкніть їх, а то вони потонуть! — Морякам ціною неймовірних зусиль вдалося вивільнити веслярів, але недовгою була їхня свобода: у трюм з гуркотом увірвалися потоки води і поглинули нещасних.

Гуго вже не міг відтягувати невідворотне.

— Спустити баркас на воду! — заволав він. — Покинути корабель!

Мартін кинувся допомагати у підготовці їхнього єдиного засобу порятунку, і раптом побачив, як звідкілясь вигулькнув Еймар, несучи грубеньку шкіряну торбочку, і швидко подався у протилежному напрямку — до бака. Мартін несамовито заволав, гукаючи його, але саме цієї миті налетіла гігантська хвиля, швиргонула безпорадного Еймара через капітанський місток і вдарила об край столу для морських мап. Удар був настільки сильним, що Еймару пробило груди. Він скрикнув, але тут же підвівся, скрегочучи зубами від болю, і закрив рану рукою. Мартін хотів допомогти йому, але Еймар відмахнувся і продовжував стискати торбу, хоча її вага і розміри явно завдавали йому значного клопоту.

Їм ледь вдалося залізти на баркас, який вже був на одному рівні з палубою, і Мартін встиг кинути прощальний погляд на «Храм Сокола» перед тим, як розшматоване судно зникло у глибинах шаленіючого моря. Масивний дерев'яний брус, що закінчувався носовою фігурою, тріснув, наче суха гілка, не витримавши страхітливої моці шторму, а звук розколотої деревини заглушив несамовите завивання вітру й передсмертне іржання потопаючих коней. Поглянувши на вісьмох людей, котрі були у баркасі, Мартін побачив, що у їхніх очах відбився і його власний страх, коли вони перелякано спостерігали, як шматок за шматком корабель поглинають велетенські гори-хвилі.

І хвилі, і вітер гнали їхній баркас, крутячи і вертячи його як їм заманеться. Але невдовзі капітан посадив шістьох із дев'яти врятованих за весла, щоб хоч якось протистояти хвилям, пом'якшуючи їхні удари. Веслуючи, Мартін дивився поперед себе невидющими очима, бо був уже на межі виснаження від втоми і відчаю, їх вибили із Святої землі, а тут іще — втрата «Храму Сокола».

«Цікаво, скільки ми протримаємося, навіть якщо нам вдасться дістатися до берега», — подумав він. Куди б їх не винесло, все одно вони були на ворожій території і мали недостатньо зброї, щоб захиститися навіть від найжалюгіднішого супротивника.

Довго-довго баркас носило морем, перш ніж хвилі трохи вгамувалися, і вони нарешті побачили землю, яку раніше помітив моряк загиблого «Храму Сокола». Минув іще деякий час, і вони вже тягли баркас крізь смугу прибою до такого жаданого піщаного берега. Шторм і досі лютував, дощ колов їх своїми холодними краплями, але спасенні вже відчували землю під своїми ногами.

Вони прорубали мечами днище баркаса і зіпхнули його у море, яке ніяк не хотіло вгамовуватися, незважаючи на те, що епіцентр шторму вже рушив далі. Ніхто з тих, хто міг забрести на берег, не повинен був здогадатися про їхню присутність. Гуго розповів, що коли вибухнув шторм, то корабель йшов курсом на північ; капітан був певен, що буревій протягнув «Храм Сокола» повз острів Кіпр і поніс далі на північ. Покладаючись на досвід та інтуїцію бувалого моряка, Еймар прийняв рішення полишити відкритий берег, вирушити вглиб суходолу і, просуваючись на захід, спробувати знайти порт.

Невисокі пагорби дали їм хоч якийсь притулок, а ще важливіше — сховали від очей місцевих мешканців, якщо такі, звичайно ж, тут були. Про якусь небезпеку не йшлося, ні, бо вони нікого не бачили і не чули нічого, окрім завивання вітру. Навіть диких тварин ніде не було видно: їх, вочевидь, розлякала негода. Під час тривалого і виснажливого походу Мартін бачив, як погіршувався стан Еймара. Удар, якого він зазнав у грудну клітку, був дуже сильним, і поранення почало даватися взнаки. Намагаючись не показувати, якого болю завдавала йому ходьба, Еймар мужньо й наполегливо долав шлях, однією рукою прикриваючи рану, і другою стискаючи об'ємисту торбу.

Коли їм на очі потрапило перше поселення, у них на якусь мить виник страх, що їм доведеться оборонятися у нинішньому ослабленому стані. Врятовані були не тільки зморені й травмовані, вони не мали також достатньо зброї. Незабаром страх змінила надія знайти тут хоч якийсь харч. Але трохи згодом виявилося, що і страх, і надія були необгрунтованими. Селище було безлюдним, домівки — порожніми. У центрі бовваніли залишки церкви. Її стіни були неушкодженими, але дах являв собою скелет із обгорілих чорних брусків. Важко було сказати, коли було здійснено акт блюзнірства, але можна було твердити напевне, що не вчора, а декілька тижнів, а може й місяців чи навіть років тому.

Неподалік від церкви виднілася стара плакуча верба, що схилила над колодязем свої безлисті віти.

Обережно, намагаючись не завдати собі болю від ран, вцілілі полягали на землю, щоб хоч трохи відпочити. З усіх у найгіршому стані був Еймар. Коли Мартін пішов до колодязя, щоб принести йому води, то почув звук, схожий на мелодійне дзеленчання дзвіночків. Зморені й виснажені люди прожогом кинулися ховатися хто куди і раптом побачили, що вузенькою вуличкою до них наближається невелике стадо кіз. Невдовзі стадо наблизилося до колодязя, марно шукаючи поживи; деякі тварини почали смикати гілки плакучої верби і жувати їх. Потім з'явився пастух — згорблений і покалічений дід і при ньому маленький хлопчик.

Поглянувши на Еймара, який ствердно кивнув, Мартін перебрав на себе командування. Подаючи знаки рукою, він розосередив віялом своїх людей, а сам із Гуго підійшов до діда, який відразу ж впав на коліна, благаючи змилуватися над ним і його онуком. Як і деякі з їхніх братів, Мартін та Еймар трохи знали арабську. Але навіть за такої сприятливої умови їм довелося витратити чимало часу, запевняючи діда, що його життю нічого не загрожує. Ще більше часу вони витратили на пояснення, що хочуть купити у нього козу, а не забрати її силоміць. Ніяких коштовностей чи грошей у них, звичайно ж, не було, але вцілілі спромоглися зібрати поміж себе кілька предметів одягу, які хоч і не дорівнювали вартості кози, але все ж являли собою суттєву компенсацію. Поки пастух та його юний помічник діставали з криниці воду і напували нею кіз, рицарі забили куплену козу, викресали вогонь, розвели багаття і підсмажили тушу. Після цього вони гостинно запросили пастуха та хлопчика приєднатися до трапези.

Мабуть, саме така шляхетна і добросерда поведінка рицарів і врятувала їм життя трохи згодом.

Старий пастух, який повідомив їм назву міста — Фонсаліс — був надзвичайно вдячний за те, що йому зберегли життя. Під вечір він знову подався у мандри зі своїм помічником та стадом. Добряче попоївши, рицарі та моряки ще раз влаштувалися на відпочинок, сподіваючись вранці, набравшись сил, знову вирушити в путь.

Але недовгим був їхній відпочинок.

Рицар-вартовий почув якийсь звук і розбудив Мартіна. Хтось біг, причому у їхньому напрямку. Це був онук пастуха. Хапаючи ротом повітря і явно чимось нажаханий, він розповів, що до них прямує ватага мамлюків. Колись вони натрапили на діда і пограбували його; він знав, що мамлюки обов'язково з'являться біля колодязя.

Рицарі мали напасти на ворогів — іншого виходу у них не було.

За допомогою Еймара Мартін швидко склав план засідки. Широко розосередившись, вони утворять щось на кшталт V-подібного бойового порядку, широка частина якого буде обернена в бік ворога, що наближався, а вузька розташується біля колодязя.

У зруйнованій церкві вони віднайшли шматки кованого заліза, щоби поповнити свій небагатий арсенал, а мотузку з колодязя розмотали і простягнули, з'єднавши нею обидва кінці V-подібного бойового порядку. Помістивши мотузку впоперек стежини, якою мали наближатися мамлюки, рицарі притрусили її землею, а самі сховалися — кожен на своєму місці.

Їм не довелося довго чекати. Вони почули мамлюків ще задовго до того, як побачили, бо їхній гучний регіт і галас розносився далеко у непорушному повітрі. Було очевидно, що після своїх «подвигів» у цих місцях почувалися вони безкарно і поводилися нахабно.

Мамлюків боялися — і недарма. Близько п'ятдесяти років тому тисячі молодих хлопців було продано на службу єгипетському султану. Султан, погано уявляючи собі наслідки своїх дій, сформував із цих молодиків національну гвардію і назвав їх мамлюками, тобто, по-арабськи, «слугами». Через кілька років мамлюки стали ініціаторами революції й невдовзі захопили контроль над Єгиптом. Їх стали боятися навіть ще більше, ніж тих, хто колись продав їх у неволю.

Закутий у залізно-шкіряний обладунок, кожен вершник-мамлюк був озброєний довгим мечем у піхвах, а на паску у нього висів кинджал. На луці коня кожного знаходився круглий металічний щит, а кольорові стрічки, що елегантно звисали з їхніх списів, тріпотіли в куряві, що здіймалася навколо них.

Мартін порахував вершників. Хлопчик-пастух зробив правильний підрахунок. Кількість мамлюків дорівнювала двадцяти одному. Він знав, що усіх їх треба вбити, інакше їхнє життя закінчиться саме тут — біля колодязя у місті, яке покинули мешканці. Якщо хоч один із ворогів втече, то потім їх повернеться іще більше.

Коли останній з мамлюків проїхав повз позицію, яку зайняли Гуго з товаришем, Мартін почув, як ватажок групи під'їхав до колодязя і спішився. Різко підскочивши, Мартін вилетів з колодязя наче ядро з гармати і швидко скосив двох ворогів смертоносними помахами свого палаша. Решта вершників саме злізали з коней, коли соратники Мартіна вискочили зі схованок і налетіли на них з войовничими криками, рубаючи і колючи їх усім, чим вони були озброєні. Раптовість була повного, її ефект — вбивчим.

Мамлюки, які ще не встигли спішитися, розвернули своїх коней, пришпорили їх в галоп і кинулися навтьоки тим самим шляхом. Коли вони порівнялися з Гуго, капітан різко підняв мотузку і туго її напнув. Вершники навіть не встигли її помітити. Коні, що неслись попереду, попадали, решта налетіли на них ззаду, і вершники, повилітавши із сідел, безпорадно гепнулися на землю. Тут до них підоспіли рицарі, і невдовзі на всьому маленькому полі бою не лишилося жодного живого мамлюка.

Але перемога далася дорогою ціною.

У розпалі сутички загинули два моряки і два рицарі. Живими лишилося п'ятеро, включно із Еймаром.

Зате тепер вони мали коней, вони мали зброю.

Тієї ночі, поховавши своїх загиблих, вцілілі після катастрофи корабля спали під стінами зруйнованої церкви, по черзі стоячи на варті. Однак Мартін ніяк не міг заснути. Його розбурханий розум ніяк не вгамовувався, гостро реагуючи на звуки і рухи.

Зсередини церкви, де на ночівлю влаштувався Еймар, почувся шурхіт. Мартін знав, що його старшому товаришу було дуже боляче — час від часу той спльовував кров. Рицар підвівся, зайшов до церкви через обгорілий портал, але не побачив Еймара у тому місці, де він його залишив. Мартін понишпорив очима у темряві й побачив, що старший рицар сидить біля невеликого вогнища, яке миготіло від поривів вітру, що долітали до нього крізь дірявий дах. Наблизившись, Мартін побачив, що Еймар щось пише. То був лист. Поруч лежав якийсь шестеренчастий пристрій, якого йому раніше не доводилося бачити.

Старший товариш підвів голову і поглянув на Мартіна; в його очах відбивалося миготливе світло вогнища.

— Мені потрібна твоя допомога, — мовив він хрипким і скрипучим голосом.

Мартін, вагаючись, підійшов до нього і відчув, як напружилися його м'язи.

— Чим я можу прислужитися? — запитав він.

— Здається, сили покидають мене, — прокашляв Еймар. — Ходи-но сюди.

Він насилу підвівся, скривившись від болю, підняв шкіряну торбу і повів Мартіна вглиб церкви, в ту її частину, де підлога була встелена кам'яними плитами; на деяких із них були вибиті імена і дати. Мартін здогадався, що вони позначали місця поховання.

— Отут, — сказав Еймар, зупинившись біля каменю, на якому виднілося слово «Romiti».

Мартін запитально подивився на нього, все іще не розуміючи, що має зробити. Еймар через силу посміхнувся.

— Відсунь, будь ласка.

Мартін не потребував подальших пояснень. Він витягнув меча із піхв і підважив ним могильну плиту.

— Не зачиняй, я зараз, — сказав Еймар, а потім став навколішки і опустив шкіряну торбину в темний отвір. Впоравшись, він кивнув своєму молодшому товаришеві. — Готово.

Мартін обережно опустив плиту на місце. Еймар ретельно обдивився навсібіч, аби пересвідчитися, що їхнє вторгнення лишилося непоміченим, потім підвівся, пошкутильгав назад до свого притулку і влігся на підлогу, скорчившись від болю.

Мартін занепокоєно вдивлявся в темряву, і в голові у нього крутився рій суперечливих думок. Коли Еймар де Війєр вперше запропонував йому приєднатися до ордену, то він був у захваті від такої честі. Протягом перших трьох років ця честь знаходила своє підтвердження: рицарі-тамплієри дійсно виявилися об'єднанням винятково шляхетних і не менш безстрашних людей, відданих Господу, людству і Церкві. Але тепер, коли Святу землю було втрачено, що на них чекало у майбутньому? Мартін уже не мав того чіткого уявлення про цілі тамплієрів, яке було у нього колись.

Він згадав тепер і про інші питання, які турбували його й раніше. За час перебування в ордені йому стало відомо про приховані суперечності всередині цієї організації. З уривків випадково підслуханих розмов Мартін дізнався про тертя між орденом і Церквою. Там, де, на його думку, мали бути тісні узи взаєморозуміння і взаємодовіри, він інстинктивно відчував наявність розбіжностей і підозр. Цих розбіжностей і підозр накопичилося так багато, що Церква навіть не відреагувала на їхні недавні прохання надіслати підкріплення. Небажання Церкви допомогти їм фактично прирекло гарнізон в Акрі на загибель. Невже Церква навмисне підставила орден?

Мартін відігнав від себе цю жахливу думку. Та ні, такого не могло бути.

А тут ще оті таємні зустрічі, що мав Гійом де Боже з декількома керівниками ордену. Зустрічі, з яких він повертався похмурий і мовчазний. Серед цих керівників був і Еймар де Війєр, чия відвертість та чесність завжди імпонували Мартіну. Потім з'явилася оця оздоблена скринька, потім була загадкова розмова між Еймаром та Великим магістром, яка відбулася перед їхньою посадкою на борт «Храму Сокола». І ось тепер — якийсь незрозумілий пристрій.

Йому що — не довіряли?

— Мартіне!

Сіпнувшись від несподіванки, він обернувся до Еймара, чиє обличчя спотворила гримаса болю, а голос стишився до здавленого бурмотіння.

— Я знаю, про що ти думаєш. Але мені ти можеш довіряти... Щоб наш орден вижив, тобі треба дещо знати, ти мусиш дещо знати. Гійом ввірив мені ці відомості та завдання, але... — Еймар замовк, прокашлявся, витер рота, а потім знову заговорив, поволі і важко добираючи слова. — Моя подорож закінчується тут, і ми обидва це добре розуміємо. — Він підніс руку вгору, упереджуючи можливі заперечення з боку Мартіна. — Тепер я ввіряю ці відомості тобі. Тобі доведеться завершити завдання, до виконання якого я ледь встиг приступити.

Мартін відчув, як почуття вини за власні невиправдані підозри хвилею накотилося на нього.

— Сядь біля мене, — сказав Еймар. На якусь мить він замовк, зводячи подих, а потім почав. — Упродовж багатьох років цю таємницю знали лише кілька членів нашого ордену. Від самого початку їх було лише дев'ять. І кількість посвячених у цю таємницю ніколи не змінювалася. Вона лежить в основі нашого ордену і є джерелом страху та заздрості з боку Церкви.

Еймар говорив цілу ніч. Спочатку Мартін поставився до почутого з недовірою, потім його захлинуло відчуття потрясіння і навіть гніву, але через те, що розповідав йому про це Еймар, він серцем вірив, що розповідь ця не може бути вигадкою. Вона могла бути лише правдою.

Еймар вів розмову далі слабким і тремтячим голосом, і Мартін почав усвідомлювати істину. Його гнів змінився на побожний захват, а потім прийшло всепоглинаюче відчуття шляхетності мети. Еймар був для нього як батько, і його щира відданість своїй справі важила в очах Мартіна дуже багато. Повільно, але надійно засвоював він цю істину; з кожним словом Еймара вона все глибше проникала в його душу.

Уже встало сонце, та їхня розмова іще тривала. Коли Еймар замовк, Мартін після невеликої паузи спитав:

— Що я маю зробити?

— Я написав листа, — відповів йому Еймар. — Листа, якого треба доставити магістру в Парі Тампль. Ніхто, крім тебе, не мусить його бачити. — Наставник вручив листа Мартіну, і той не зміг його прочитати. Еймар кивнув на шестеренчастий пристрій, що стояв біля нього. — Я закодував лист... на той випадок, коли він потрапить до рук недоброзичливців.

Еймар перервався і визирнув, щоб подивитися, що роблять інші.

— Ви на ворожій території і вас лишилося тільки четверо, — сказав він. — Тримайтеся докупи скільки зможете, а потім розділіться по двоє. Йдіть до Парижа різними маршрутами. Я виготовив копію листа. По одному для кожної пари. Донеси до інших всю важливість вашого завдання, але не розповідай, благаю — не розповідай їм тих відомостей, які я тобі ввірив, допоки не відчуєш, що смерть твоя є неминучою.

Мартін уважно поглянув на свого старого друга і запитав:

— А що, коли всі ми помремо на шляху до Парижа? Що станеться з нашим орденом?

— Є інші люди, — відповів йому Еймар. — Дехто в Парижі, дехто — деінде. Істина ніколи не загине. — Він замовк, зводячи подих. Дещо з того, що містять ці листи, знаю лише я, хоча мені здається, що Гуго вже здогадався. Але він не буде ставити зайвих запитань. Так, він не належить до нашого братства, але він — непохитно віддана нам людина. Йому можна довіритися — так само, як я довірився тобі.

Еймар заліз у кишеню своєї шкіряної куртки і видобув звідти два пакунки, кожен замотаний у промаслену шкіру.

— Ось, візьми. Другий віддаси іншій парі.

— Кому — Гуго?

Еймар похитав головою.

— Ні. Він не є членом нашого ордену і тому може статися так, що магістр в Парі Тампль захоче вислухати лише члена братства. Взагалі-то я хочу, щоб ти взяв Гуго із собою.

Мартін задумливо кивнув, а потім спитав:

— А ти як?

Еймар закашлявся, витер рота рукою, і Мартін побачив на ній кров. Її стало іще більше.

— Поки що нам таланило, але хто знає, які випробування і небезпеки чекають вас попереду, — сказав наставник. — Вашу подорож не можуть стримувати хворі та поранені. Ні пізніше, ні тим більше зараз. Я ж сказав, що моя подорож закінчується тут.

— Ми не можемо покинути тебе напризволяще, — заперечив Мартін.

Кривлячись від болю, Еймар обережно доторкнувся пальцями до ребер.

— Після удару, отриманого на кораблі, — сказав він, — це диво, що я спромігся дістатися з вами аж сюди. Забирай листи і вирушай. Як завгодно, але ти мусиш дістатися до Парижа. Від тебе залежить дуже багато.

Мартін Кармоський кивнув і міцно обійняв свого друга і наставника. Потім підвівся і пішов туди, де на нього вже чекали інші члени групи з осідланими кіньми.

Він коротко пояснив ситуацію, і його товариші спрямували погляди на Еймара де Війєра. Той теж на якусь мить затримав на них свої очі, а потім насилу підвівся на ноги і пошкутильгав до колодязя. У руках він тримав шестеренчастий пристрій. Зосереджено і мовчки спостерігав Мартін, як його старий товариш з силою гепнув шифратор об кам'яну стіну і один за одним кинув його розбиті шматки у колодязь.

— Нехай Господь допоможе тобі, — тихо промовив Мартін, — і нам усім.

Взявши коня під вуздечку, він вскочив у чуже сідло. Мить — і вервечка з чотирьох вершників, що вели за собою запасних коней, потяглася через зруйноване місто. Вони прямували на північ, несвідомі своєї подальшої долі й не знаючи, які небезпеки чигатимуть на них під час їхньої довгої подорожі до Парижа.

48

Розум Тес і досі був у полоні мамлюків, як раптом голос Йенсона безцеремонно перервав її подорож у Середньовіччя і різко повернув до реалій сьогодення.

— Доведеться нам припустити, що на цей час Венс уже встиг зробити переклад, — констатував він похмуро.

Рейлі, не вагаючись, кивнув:

— Безперечно.

Тес, остаточно отямившись, нарешті збагнула, де вона знаходиться, і обвела обличчя присутніх спантеличеним поглядом, все іще міцно тримаючи у руці роздрук. Решта тих, хто сидів за столом, явно не усвідомлювали величності моменту. Вона ж поставилася до прочитаного зовсім по-іншому. Цей екстраординарний і водночас якийсь дуже особистісний дотик до життя, вчинків, думок і до смерті цих легендарних людей глибоко її зворушив. На якомусь рівні її свідомості це стало іще одним підтвердженням всього того, про що безперестанно нагадувала їй інтуїція з тієї ночі, коли сталося пограбування музею. Тес аж тремтіла від нетерпіння. Це може стати її Троєю, її гробницею Тутанхамона. Їй було цікаво знати, чи збагнув хтось із присутніх всю грандіозність здобутої інформації, чи може вони розглядали її просто як важливий чинник, який допоможе їм розкрити іще одну, хоча й надзвичайно дратівливу справу.

Вираз обличчя Йенсона не залишав сумнівів щодо ходу його думок.

— Отже, ми і досі не знаємо, про що тут йдеться, — продовжив він, — окрім того факту, що ця загадкова річ є достатньо малою, щоби поміститися у шкіряну торбу; а ще ми знаємо, куди вирушить Венс: до Фонсапіса. Йенсон кинув на Кендрікса запитальний погляд.

— Вибач, — похмуро відповів Кендрікс, — але тут я нічим не можу тобі допомогти. З цією проблемою працює група моїх хлопців, але поки що вони б'ються головою об стіну. Нам ніде не вдалося знайти письмових згадок про це місто.

Йенсон невдоволено насупився.

— Що, взагалі ніяких?

— Так. Поки що ніяких. У даному випадку йдеться про Європу тринадцятого століття. У ті часи, на жаль, не було ні всесвітньої картографічної служби, ні служби пошуку. Виготовлення географічних мап було вкрай недосконалою, примітивною справою, і взагалі — збереглося дуже мало морських мап тієї епохи, не кажучи вже про писані тексти. Ми поступово вивчаємо усі документи, починаючи відтоді й до нашого часу, все підряд — листи, журнали і таке інше. На жаль, це займе багато часу.

Йенсон сів у крісло, відкинувся на спинку і пригладив рукою волосся від лоба до потилиці. «Цей чоловік явно не звик до того, що якісь там жалюгідні документи заважають йому працювати швидко і ефективно», — подумала Тес.

— Тоді, можливо, і Венс не встиг вирахувати, де знаходиться це місто, — висловив Джордано своє припущення.

Тес вагалася: приєднуватися до обговорення чи ні.

— Я би не стала на це покладатися. Він — фахівець у цій сфері. Посилання на подібні міста можуть і не міститися в широковідомих публікаціях, які ви маєте у своїй базі даних.

— Їх скоріше можна знайти в якихось маловідомих тогочасних рукописах, у якихось рідкісних книгах, і Венс знає, де їх слід шукати.

Йенсон затримав на ній довгий допитливий погляд, явно розмірковуючи над її словами. Поруч із ним сидів Де Анґеліс і теж не зводив з неї очей. Втім, із виразу його обличчя Тес не могла здогадатися, про що він думав. Хто-хто, а з усіх присутніх саме він мав гідно оцінити усю велич того, до чого їм щойно випала честь доторкнутися. Але жодних ознак благоговійного подиву він не виказав — за весь час ні пари з уст.

— Що ж, доведеться нам над цим попрацювати, якщо ми хочемо піймати цього типа, невдоволено пробурмотів Йенсон. Звертаючись до Де Анґеліса, він мовив: — Отче, ваші люди можуть стати тут у великій пригоді.

— Безсумнівно. Я поклопочуся про те, щоб до роботи залучили наших найкращих учених. Ми маємо величезну бібліотеку. Це лише питання часу — і не більше.

— Саме часу нам може забракнути, — сказав Йенсон і повернувся до Рейлі. — Цей хлопець точно не сидить на місці, якщо він уже не покинув країну.

— Я потурбуюсь про те, щоб ББМК приділило цьому якнайпильнішу увагу.

Бюро безпеки митниць і кордонів несло відповідальність за реєстрацію людей і товарів, що потрапляли до країни або за її межі.

— Де б не знаходилося це місто, воно має бути десь в Східному Середземномор'ї, еге ж? — Рейлі повернувся до Тес. — Чи можете ви підказати щось таке, що допомогло б нам звузити межі пошуку і швидше вирахувати — куди прямує Венс?

Тес прокашлялася і задумалася.

— О Господи... та це може бути де завгодно. У результаті шторму корабель так сильно відхилився від курсу... А ви маєте мапу цього регіону?

— Так, звичайно. — Кендрікс нахилився, підтягнув до себе клавіатуру і натиснув декілька кнопок. На розташованому перед ними величезному плазмовому екрані з'явилася мапа світу. Ще кілька натиснутих клавіш — і різні ділянки мапи почали змінювати одна одну, аж поки не з'явилося зображення Східного Середземномор'я.

Тес підвелася і підійшла до мапи.

— Якщо вірити цьому листові, вони полишили Акру — ось вона, у сучасному Ізраїлі, на північ від Хайфи — і відпливли до Кіпру. Певний час вони мали пливти на північ, а потім повернути на захід, але вони не встигли суттєво просунутися наміченим маршрутом, бо їх застав шторм... — Вона придивилася до мапи і знову не змогла стримати своєї уяви, у якій почали спливати картини тієї злощасної подорожі. Картини ці були настільки реальними, що Тес на якусь мить відчула, наче знаходиться серед тих людей. Але вона швидко зібрала до купи свої думки і зосередилася на завданні, яке перед нею стояло. — Усе залежить від того, куди їх закинув шторм. Якщо він заніс їх на схід від острова, то в цьому випадку вони могли опинитися десь на сирійському узбережжі, або ось тут — на південно-східному узбережжі Туреччини. — Вона провела пальцем по мапі. — Якщо ж вони оминули Кіпр із заходу, то тоді йтиметься про ось цей регіон — південно-західне узбережжя Туреччини, від Анталійської затоки до острова Родос.

— Це досить великий регіон, — незадоволено зазначив Йенсон.

— Ландшафт уздовж усієї берегової лінії приблизно однаковий, — сказала Тес. — У листі не йдеться про якесь конкретне місце. Але якщо у розпал шторму їм вдалося помітити землю, то, гадаю, корабель затонув неподалік узбережжя.

Рейлі кивнув, уважно дивлячись на мапу.

— Ми можемо почати з того, що приведемо до стану готовності наших людей у Туреччині.

Йенсон похмуро зсунув брови.

— І що наверзлося на думку отому Венсові? Невже він гадає, що річ, яку сховали там, і досі спокійнісінько лежить собі, ціла і неушкоджена, і чекає на нього? Наскільки мені зрозуміло, лист врешті-решт таки потрапив до Франції. Звідкіля йому знати — може тамплієри вже послали туди людей і забрали те, що було у схованці?

Тес пригадала розповідь Венса. Кажуть, що той чоловік більше ніколи не посміхався.

— Тут вся річ у часі. Венс сказав, що старий, який показав рукопис священику в Альбі — пам'ятаєте? — тому священику, що посивів, дізнавшись про таку новину — так от, цей старий, як сказав Венс, був одним із останніх живих тамплієрів. Де Моле та інших спалили на вогнищі 1314 року. Значить, цей вмираючий тамплієр мав з'явитися вже після того, тобто більш ніж через двадцять років після загибелі корабля. Тому, гадаю, Венс і сподівається, що коли тамплієри не спромоглися забрати сховане до того часу, то опісля це вже нікому було зробити.

У кімнаті запала тиша. Було багато матеріалу для роздумів, особливо для тих із присутніх, котрі не були привчені — як вона — швидко інтерпретувати далекі події і робити з них висновки. Нарешті озвався Кендрікс, бо він, мабуть, найкраще з усіх інших розумів історичну значимість обговорюваної теми.

— Ми змоделюємо на комп'ютері варіанти маршруту судна, беручи до уваги такі чинники, як сезонні напрямки вітрів, течії і таке інше. Може, якісь описані в тексті деталі збігаються з ландшафтом місцевості, і це підкаже вам можливе місцезнаходження.

— А ще було б непогано одночасно перевірити дані по знайденим у цьому регіоні затонулим кораблям. Хтозна — може одним із них і виявиться «Храм Сокола»? — Йенсон нетерпляче завовтузився у кріслі, рухами свого тіла вказуючи на закінчення наради. Він спитав у Де Анґеліса:

— Ви дасте нам знати?

— Як тільки щось знайдеться. — Монсеньйор був, як завжди, спокійним і незворушним.

Рейлі провів Тес до ліфта у фойє. Поруч із ними нікого не було. Вона вже було натиснула на кнопку, але раптом обернулася і, допитливо дивлячись на нього, спитала:

— Знаєш, я взагалі-то здивувалася, коли ти запросив мене взяти участь у сьогоднішній нараді. І це — після тієї промови під назвою «Забудь усе, що бачила», яку ти на днях виголосив!

Рейлі скорчив гримасу і потер лоба. Сьогодні явно був напружений день.

— Та ото ж. Як би мені потім не довелося жалкувати, що я залучив тебе до цієї справи. — І вже серйозніше додав: — Якщо чесно, то я вагався — робити це, чи ні.

— Я рада, що переміг менш занудливий варіант.

І саме в цей момент Рейлі вирішив для себе, що йому надзвичайно подобається її пустотлива посмішка. Усе в цій жінці вабило його. Йому пригадався той захват, із яким вона розглядала копію шифратора у кімнаті для засідань. Її збудження і захват п'янили; ця жінка зберігала у собі здатність відчувати сильну, справжню і неспотворену жагу до життя, відчувати задоволення від нього. Саме цієї здатності й бракувало більшості людей, бракувало, безперечно, і йому — наскільки він міг пам'ятати.

— Слухай, Тес, я, звичайно ж, розумію, як багато це для тебе значить, але...

Рейлі на якусь мить замовк і вона не проминула цим скористатися.

— А для тебе? Що ця справа означає для тебе?

Він аж сіпнувся від несподіванки, не звикши до запитань щодо його власних мотивів. Принаймні, якщо ці запитання стосувалися розслідування справи. Це було святе. Принаймні до цього моменту.

— Що ти хочеш знати?

— Я хочу знати, чи є піймання Венса єдиним, що цікавить тебе у цій справі?

Рейлі здалося, що складної відповіді тут бути не може.

— На даний момент я не можу дозволити собі думати ні про що інше.

Тес аж скипіла.

— Не вірю тобі ані на гріш! Припини, Шоне, — наскочила вона. — Тільки не кажи мені, що ти не заінтригований. Тамплієри склали закодоване послання, ти розумієш чи ні!? У ньому йшлося про щось таке, від чого залежало все їхнє майбутнє. За це їх спалили на вогнищі, знищили, стерли з лиця землі. Невже тобі нецікаво знати, що сховано у тій могилі?

Рейлі було нелегко протистояти ентузіазму, що випромінювала Тес.

— Давай спочатку спіймаємо Венса. Вже і так було надто багато смертей.

— Більше, ніж ти думаєш. Слід врахувати усіх тамплієрів, що загинули в той період.

Дивно, але завдяки її емоційним коментарям він якось враз збагнув те, чому раніше не надавав суттєвого значення. Вперше за увесь час розслідування Рейлі усвідомив значущість того, до чого їм довелося долучитися. Але все одно він знав, що велике історичне полотно поки що доведеться відкласти. Спочатку треба було закрити справу, що містилася у теці під назвою «Муз-рейд».

— Розумієш, саме через це я й не хотів більше залучати тебе до всього цього. Наліт і все з ним пов'язане захопили тебе так сильно, що я став непокоїтися.

— Тим не менше, ти запросив мене.

Знову вона за своє. І знову ця пустотлива посмішка.

— Так, дійсно... ми просто вважали, що твоя допомога може стати нам у великій пригоді саме зараз, на цій стадії розслідування. Якщо нам хоч трохи поталанить, то ми спіймаємо Венса на якомусь із пунктів перетину кордону, але саме зараз було б непогано, якби хтось із наших хлопців уже чекав на нього у Фонсалісі, де б це місто не знаходилося.

Тес натиснула кнопку «Вниз».

— Я вдягну свою «магічну мислячу шапочку».

Рейлі поглянув на неї. Вона посміхалася куточком рота, а очі пустотливо іскрилися. Він удавано скрушно похитав головою і мимоволі хихикнув.

— А я й не знав, що ти її взагалі знімаєш.

— Так, знімаю, відповіла Тес, кинувши на нього грайливий погляд. — У рідкісних випадках.

Пролунали два мелодійних звуки, двері ліфта ковзнули і розчинилися. Кабіна була порожня. Тес ступила всередину, і він провів її поглядом.

— Будь обережна, гаразд?

Вона обернулася і притримала двері.

— Ні, я збираюся вести себе абсолютно безвідповідально, розпусно і непростимо безглуздо.

Рейлі не встиг відповісти: двері ліфта зачинилися, і Тес щезла з виду. Якусь мить він продовжував стояти, поки його розум зберігав відбиток її радісного обличчя, і доки звичне дзижчання підйомника не повернуло його різко до суворої реальності.

Коли Тес вийшла з будівлі, в куточку її рота все іще ховалася пустотлива посмішка. Вона відчувала, що між нею та Рейлі щось починається, і їй це відчуття явно подобалося. Вона вже досить давно ні з ким не фліртувала, а рання стадія цього процесу, як і у її професії, завжди була найцікавішою — так, принаймні, траплялося з нею завжди. Безумовно, між заняттям археологією та стосунками з чоловіками існують певні паралелі. Тес раптом спохмурніла, пригадавши, що — як і у археології — хвиля радісного передчуття на самому початку стосунків, притаманні цьому ранньому етапові загадковість, оптимізм і надія далеко не завжди справджувалися в подальшому.

Може, цього разу все буде інакше. На обох фронтах.

Неодмінно буде.

Тес крокувала, вдихаючи п'янке весняне повітря, і єдиним бентежним спогадом, який вона не могла загнати у підсвідомість, було припущення Де Анґеліса, що схована таємниця має стосунок до алхімії. Це припущення не давало їй спокою, і чим більше вона про нього думала, тим менш імовірним воно їй здавалося. Тим не менше, посланець Ватикану був переконаний у своїй правоті. Формула обернення свинцю на золото. Хто б не пішов на все, аби тільки сховати її від пожадливих поглядів? Однак щось тут явно не збігалося.

Найбільша інтрига була у тому, що Еймару наближення шторму здалося втіленням Господньої волі. Наче Господь хотів, щоби море навіки поглинуло їхній таємний вантаж — яким би він не був. Чому він так вважав? А тут іще такий вагомий чинник, як розмір цього вантажу. Якийсь ковчег, невеличка скринька. Що ж такого він у собі містить, через що люди готові вмирати і убивати?

Фонсаліс.

Якщо вона хоче залишитися у цій грі, то мусить довідатися, де знаходиться це місто.

Тес вирішила, що заради такої знахідки можна провести кілька безсонних ночей. І треба владнати справу з паспортом.

Вона знала також, що їй доведеться мати неприємну телефонну розмову з матір'ю і пообіцяти їй, що за день-два вона приїде до неї в Арізону.

Де Анґеліс ненадовго заскочив до своєї кімнати у готелі. Вкрай заклопотаний виниклими проблемами, він посидів трохи на краєчку жорсткого ліжка, а потім зателефонував до Рима, безпосередньо до колеги, який був далеким від оточення кардинала Мауро Бруньйоне. Момент був явно неслушним для того, щоб ставити обережні обхідні запитання.

Знаючи, що упустив свою можливість, коли вистежував чотирьох вершників, і усвідомлюючи, що з довготривалого ґрунтовного розслідування йому не буде ніякої користі, Де Анґеліс розумів, що незабаром доведеться вдатися до власних дій. Він віддав накази приготувати все на той випадок, коли виникне потреба вжити негайних і рішучих заходів.

Впоравшись із телефонним дзвінком, він витягнув зі свого аташе-кейса стос фотографій, розклав їх віялом на ліжку і почав ретельно розглядати — одну за одною. Ось Тес входить до Федерал-плази і виходить з неї. Їде зі своєї домівки у Мамаронеку і повертається назад. А ось — її офіс в Інституті Манукяна. Знімки здалеку, середнім та близьким планом. Навіть на цих двовимірних і нечітких зображеннях Тес випромінювала рішучість і впевненість у собі — чесноти, які вона мала і в реальному житті. А ще вона виявилася людиною діяльною і з багатою уявою. На відміну від агентів ФБР, вона швидко відкинула обмеження, накладені версією, яка зводилася до звичайного пограбування. Її широкі пізнання, її знайомство з Венсом іще до того, як він на неї напав, — все це могло зробити її корисним союзником.

Або ж небезпечним супротивником.

Де Анґеліс взяв одну з фотографій і постукав кінчиком пальця по лобі Тес. Розумна дівчинка. Дуже розумна дівчинка. Якщо комусь і судилося розкрити цю таємницю, то він зробив би ставку на неї. Але посланець Ватикану знав також, що вона не поділиться так просто своїм відкриттям. Його у неї доведеться якось виторгувати.

Йому спало на думку, що якби Тес залишилася тут, у Нью-Йорку, то все було б набагато простішим. Набагато менш брудним і кривавим. Вона б не брала участі у грі. Він потурбувався би про інших, а їй подарував би життя — якби вирішувати довелося особисто йому.

Однак, якщо Тес вирішить таки кинутися навздогін за Венсом, то йому доведеться знищити її. Утім, у такому випадку було б набагато краще і легше зробити це десь далеко від Нью-Йорка.

Невдовзі час покаже, який із двох варіантів йому доведеться обрати.

49

Тес втратила відчуття часу, але судячи з купи порожніх кавових чашок та кількості кофеїну, що пульсувала у її венах, вона здогадувалася, що минуло багато годин, відтоді як вона увімкнула свій комп'ютер в Інституті Манукяна.

Офіс був порожній. На вулиці голуби та горобці вже давно полягали спати, а сад поглинула темрява. Іще одна довга, виснажлива ніч попереду.

Останні два дні були як суцільна розмита пляма. Спочатку Тес цілий день простирчала у бібліотеці імені Батлера в Колумбійському університеті, аж поки її буквально не виштовхали звідти після одинадцятої вечора. Потім вона з вузликом потрібних книжок приїхала невдовзі після опівночі додому і сиділа, гортаючи їх, аж поки її не зморив сон на світанку; за півтори години радіобудильник брутально повернув її до свідомості.

А зараз, сидячи із почервонілими очима за письмовим столом на роботі, Тес і досі продовжувала вгризатися в невеличкий пагорб книжок — деякі з них вона принесла з дому, а деякі — запозичила з великої бібліотеки свого інституту. Час від часу щось впадало їй в око, і вона схвильовано починала порпатися в Інтернеті, дякуючи Богові за «Google» і здатність цієї пошукової системи зекономити їй години дорогоцінного часу, а потім — проклинаючи цю ж саму систему щоразу, коли вона не справджувала її сподівань.

Наразі прокльонів було значно більше, аніж подяк. Вони перемагали легко, однією лівою.

Тес відвела погляд від столу, протерла стомлені очі й подивилася у вікно. Тіні у саду напливали одна на одну і збивалися докупи. Вона зрозуміла, що не може навести різкість — очі її збунтувалися. Але їй було байдуже. Зрештою, можна було зробити невеличку перерву. Тес уже не пригадувала, коли їй востаннє доводилося читати так багато протягом такого короткого проміжку часу. І одне слово витаврувалося на сітківці її очей, хоча їй ще й досі не вдалося знайти хоч якісь відомості про нього ні в Інтернеті, ні в книжках з бібліотеки.

Фонсаліс.

Коли вона вдивлялася у темряву, погляд її впав на велику плакучу вербу, що нависала над садом. Легенький вечірній вітерець качав довгі пасма її тоненьких гілок, непевні силуети яких виднілися у мерехтливому світлі ліхтарів, яке відбивалося від височенного брандмауера[7] позаду неї. Тес поглянула на порожню лаву під вербою. Ця картина поставала як абсолютно недоречна тут, в центрі Нью-Йорка — така мирна та ідилічна вона була. Їй захотілося згорнутися на тій лаві калачиком і добряче виспатися.

І саме в цей момент несподівана і бентежна картина блискавкою промайнула в її голові.

Несподівана і бентежна.

Тес пригадалася мідна дощечка, прикріплена до стовпчика біля плакучої верби. Дощечка, яку вона читала сотні разів.

Це дерево привіз сюди з великою помпою понад п'ятдесят років тому вірменин-спонсор їхнього інституту. Він прислав його з села, де жили його предки, в пам'ять про свого батька, якого, разом з іншими двомастами представниками вірменської інтелігенції та керівниками общини, було вбито в перші дні геноциду 1915 року. Саме тоді міністр внутрішніх справ Туреччини пригрозив завдати вірменам «такого приголомшливого удару, що вони не зможуть оговтатися від нього впродовж півстоліття». Ці слова виявилися трагічно-пророчими: вірменський народ спіткали численні нещастя, і ця зловісна й темна епоха закінчилася нещодавно.

Мабуть вербу було обрано як символ. Плакучі верби — звичний пейзаж на цвинтарях від Європи до Китаю. Мабуть це пов'язано зі Старим Завітом, де йдеться про те, що коли Давид одружився з Вірсавією, то перед ним постали два ангели і переконали його у гріховності скоєного, після чого той упав на землю і проливав гіркі сльози розкаяння сорок днів і сорок ночей. Протягом цих сорока діб він був приречений пролити стільки сліз, скільки судилося пролити всьому людству відтоді й до Судного дня. Два ручаї сліз витікали до саду, де й виросли два дерева: ладанне дерево, яке проливало безконечні сльози печалі, та плакуча верба, що схилила свої віти від зажури.

Думки Тес знову перескочили до слів на мідній табличці. Перед її очима постав напис на ній. Вона пригадала, що дерево характеризувалося як таке, що належить до ширшого роду, відомого під назвою Vitisalix.

Вона пригадала також, що в табличці згадувалася також більш вузька таксономічна класифікація плакучої верби.

Salix Babylonica.

Це напис стояв у неї перед очима.

50

Наступного ранку Рейлі та Джордано не відходили від телефонів на своїх робочих столах у Федерал-плазі. Кендрікс доповідав Рейлі останні новини. І ці новини були невтішними. Специ з управління національної безпеки і досі не змогли знайти жодної зачіпки. Кендрікс попередив його, що віднині прогрес у цій справі значно уповільниться. Телефонні дзвінки дружнім експертам не змогли прояснити картини, а електронний пошук у відповідних базах даних вже давно вичерпав свої можливості. Наразі аналітики працювали дідівським способом, продивляючись гори книжок, намагаючись виявити хоч якесь посилання на місцезнаходження поховання.

Настрій у Рейлі погіршився.

Джордано теж похмуро кивнув йому з-за свого столу, коли закінчив власну розмову. Рейлі відчув, що яке б повідомлення не отримав його напарник, воно все ж мало важливе відношення до даної справи. Невдовзі Джордано підтвердив його передчуття. Йому телефонував Бачинський. Вранці цього ж дня на алеї за багатоквартирним будинком в районі Асторія, що у Квінсі, знайшли тіло якогось чоловіка. Приналежність цієї страхітливої знахідки до їхнього розслідування підтверджувалася тим фактом, що у крові загиблого знайшли залишки лідокаїну. Він також мав характерні проколи на шиї. Звали цього чоловіка Мітч Ейдсон.

З усе більшою тривогою Рейлі подумав, що ця справа може цілковито вийти з-під їхнього контролю.

— Як він загинув?

— Впав з даху. Зістрибнув сам, випадково впав чи його хтось зіштовхнув — розумій як хочеш.

Рейлі сперся об спинку крісла і зморено потер очі.

— Троє з чотирьох. Залишився один. Питання: чи він теж звалиться з даху, чи він вже на півдорозі до Європи?

Окинувши поглядом кімнату, він помітив, як через подвійні двері, що вели до фойє з ліфтом, увійшов монсеньйор. Той факт, що він з'явився тут власного персоною, свідчив лише про одне: нічого цікавого він із собою не приніс.

Він усівся біля Рейлі, і похмурий вираз його обличчя лише підтвердив песимістичні здогадки.

— На жаль, моїм колегам в Римі ще не поталанило щось знайти. Вони і досі шукають, але... Вигляд у Де Анґеліса був не надто оптимістичний.— Наскільки я можу здогадатися... — він міг і не продовжувати.

— Так, ми теж поки що витягуємо лише програшні білети, отче.

— Що ж, — з надією у голосі посміхнувся монсеньйор. — Якщо ні наші вчені, ні ваші експерти не можуть поки що знайти бажане, то може і у Венса виникають не менші проблеми?

У глибині душі Рейлі відчував, що думати так означало видавати бажане за дійсне. Фотографії Венса було розіслано до усіх основних баз даних від округу Колумбія до Бостона, але жодних повідомлень про те, що його десь бачили, не було. Або цей тип уже знав, куди мав вирушати, або він мав власні джерела інформації, до яких не мало доступу ФБР. Хоч так хоч сяк, але нічого доброго це не передвіщало.

Монсеньйор трохи помовчав, а потім сказав:

— До речі, міс Чайкіна. Схоже, що вона — дуже... обізнана і кмітлива жінка.

Рейлі не міг стримати глузливу посмішку.

— Впевнений, що саме зараз, коли ми про неї говоримо, вона ламає голову в пошуках Фонсаліса.

Сказане підтвердило здогадку Де Анґеліса.

— Вона ще не давала про себе знати?

— Поки що ні.

Монсеньйор стримано кивнув. Рейлі помітив, що його явно щось турбує, але він не наважується про це сказати.

— Що там, отче? Ви чимось стурбовані?

Монсеньйор трохи зніяковів.

— Сам не знаю. Якась неясна тривога, от і все.

— Тривога через що?

Священик стулив губи.

— А ви впевнені, що вона проявиться, якщо їй вдасться знайти те, що вона шукає? Може, вона вже знайшла?

Сказане Де Анґелісом здивувало Рейлі. Він що, їй не довіряє? Агент ФБР подався вперед:

— А що змушує вас до таких слів?

— Ну, вона явно людина емоційна, до того ж — це її фахова сфера. І таке відкриття... люди робили кар'єру і на менших здобутках. Якби на її місці на якийсь момент опинився б я, то не впевнений, що б поставив на перше місце: спіймати Венса чи... знайти те, за що будь-який археолог готовий пожертвувати половиною свого життя. Повідомити владу й втратити потенційні здобутки на царині археології та майбутню славу... або ж самому взятися за цю справу. — Говорив Де Анґеліс тихо, але надзвичайно переконливо. — Вона, виявляється, є дамою дуже амбіційною, а амбіції... часто спонукають людину до обрання, скажімо так — найменш шляхетного і безкорисливого шляху.

Слова Де Анґеліса іще довго відлунювали в голові Рейлі після того, як священик пішов.

Чи дасть вона про себе знати? Йому навіть і в голову не приходило, що вона запросто може цього не зробити. А якщо посланець Ватикану має рацію? Який сенс їй повідомляти ФБР про те, що вона знайшла сучасний Фонсаліс? Якби Тес дійсно знайшла те, що шукала і повідомила ФБР про місцезнаходження схованки, то на перехоплення Венса відразу б вилетіли агенти, були б задіяні місцеві правоохоронці, і для неї ситуація швидко і суттєво погіршилася б. На неї ніхто вже не став би зважати, і у неї практично не лишилося б можливостей для пошуків. Пріоритетом для місцевої влади стало б затримання втікача, а про археологічну знахідку вже майже ніхто б і не згадував.

Але хіба ж вона здатна на таку нерозсудливість? Чи... може здатна? Вона що — збирається летіти туди сама?

Рейлі аж здригнувся від тривожних передчуттів. Та ні, це просто безумство.

Він зняв слухавку і набрав її домашній номер телефону. Відповіді не було. Рейлі продовжував дзвонити до тих пір, поки не спрацював її автовідповідач, але відразу ж вимкнувся, не давши йому змоги залишити повідомлення. Він негайно подзвонив їй на мобільний, але після п'яти гудків увімкнулася функція повідомлень.

Зі швидко наростаючим відчуттям тривоги, Рейлі поклав слухавку і подзвонив внутрішньому оператору. За мить його з'єднали з поліцейським, який чергував у автомобілі, припаркованому біля дому Тес.

— Ти її сьогодні бачив?

Відповідь прозвучала твердо і однозначно:

— Ні, не бачив відтоді, як вона приїхала додому вчора пізно вночі.

Його внутрішні давачі тривоги заволали на повну потужність: сталося щось серйозне, дуже серйозне.

— Слухай, підійди до дверей і перевір, чи з нею все гаразд. А я поки що не кластиму слухавку.

Було чути, що агент вже вилазить із авто.

— Зараз перевірю.

Цокали секунди, і Рейлі з нетерпінням чекав. Він уявив собі, як агент перетинає дорогу, іде стежиною через галявинку, піднімається трьома камінними східцями і натискає кнопку дзвоника. Якщо Тес вдома, то їй знадобиться лише кілька секунд, щоб зійти вниз, коли б вона була нагорі. Саме в цей момент вона, мабуть, відчиняє вхідні двері.

Однак, не сталося нічого.

Повільно тягайся секунди, і його занепокоєння зросло стократ. І тут у слухавці заскреготів голос поліцейського.

— Вона не відчиняє дверей. Я перевірив чорний хід, там все у порядку, слідів насильницького проникнення немає, але схоже на те, що її немає вдома.

Рейлі уже почав вживати заходів.

— Гаразд, слухай сюди, — гаркнув він у слухавку, одночасно подаючи жести Джордано. — Мені потрібно, щоб ти зараз же проник всередину і підтвердив, що будинок порожній.

Джордано підвівся зі свого місця.

— Що сталося?

Тим часом Рейлі вже простяг руку до другого телефону.

— З'єднайте мене зі службою безпеки митниць і кордонів. — Стискаючи телефон, він поглянув на свого напарника, очі його блиснули досадою і люттю. — Боюсь, що Тес також вдарилася у втечу.

51

Стоячи у черзі на реєстрацію до рейсу турецьких авіаліній в аеропорту імені Дж. Ф. Кеннеді, Тес поглянула на дисплей свого мобільного телефону. Номер того, хто їй телефонував, не висвітився, тому вона вирішила не відповідати. Вона здогадалася, що виклик надійшов, скоріш за все, з якогось проміжного комутатора, тим більше, що говорити з кимсь саме зараз їй не хотілося. Ні з Лео з їхнього Інституту, ні з Ліззі, яка стала б довго і нудно розводитися про причини її відсутності, ні з Дугом, який міг телефонувати їй з Лос-Анджелеса. А що, коли це — Рейлі? Їй стало лячно і водночас соромно за ту шкоду, яку вона йому заподіяла. Це було найважче з рішень, які їй будь-коли доводилося ухвалювати, але тепер, коли процес уже пішов, вона не могла собі дозволити говорити з ним. Ще не час.

Не час, доки вона не опиниться за межами Сполучених Штатів.

Запхавши телефон до кишені куртки, вона нарешті дісталася до реєстратури, і напружена процедура розпочалася. Покінчивши з нею, Тес попила довгожданої кави, а потім, орієнтуючись по вказівних знаках, рушила до залу очікування. Проходячи повз газетний кіоск, вона купила пару книжок у м'якій обкладинці, маючи намір читати їх у вільний час; чи змогла б вона опанувати свою галопуючу уяву, щоб сконцентруватися за даних обставин на читанні навіть легковажної літератури, — то вже було іншим питанням.

Пройшовши процедуру перевірок, Тес нарешті дісталася до залу очікування і зморено опустилася в крісло.

Їй і досі не вірилося, що все це відбувається насправді. Коли вона, вже не маючи що робити, сиділа і чекала, доки не об'являть посадку на рейс, її розум нарешті дістав змогу вгамуватися, глянути довкола і ретельніше обміркувати останні події. Але зараз це могло піти лише на шкоду. Річ у тім, що остання доба — відтоді, як Тес здогадалася, що її очікує щось надзвичайне, і до тієї миті, коли вона зробила своє відкриття — являла собою суцільну адреналінову суміш. А тепер, на самоті чекаючи вильоту в непроглядну ніч, Тес впала жертвою сонму страхів та недобрих передчуттів, що повиповзали з глибин її підсвідомості.

Що ти собі думаєш? Їдеш на задвірки Туреччини — і сама-одна!? А що, коли ти наскочиш там на Венса? До речі, там і без нього вистачає різних покидьків. Це далеко не найбезпечніша країна у світі. Американка в турецькій глибинці... У тебе часом не стріху не зірвало?

Паніку з приводу власної фізичної недоторканності незабаром змінили думки, що непокоїли її навіть більше, ніж страх за власне життя.

Рейлі.

Вона збрехала йому. Ще раз збрехала. Вона зробила це вимушено, але все одно це було серйозне прогрішення. Набагато серйозніше, ніж їхати додому з рукописом і не попередити, що там на неї чекає Венс. Вона усвідомлювала, що між ними щось починається; їй подобалося це почуття і вона прагнула розвитку їхніх стосунків. Однак вона відчувала, що його щось стримувало, але не могла збагнути — що саме. Їй подумалося — а чи не втратила вона шанс зближення — якщо такий дійсно існував? Вона пошкодувала, що не скористалася тим шансом іще тоді, але то були особливі обставини, і він проявив надзвичайне розуміння — взагалі, він поводився чудово.

А вона взяла і знову його обдурила.

Як багато все це для тебе значить, Тес?

Вона різко вийшла із стану непевних роздумів, відчувши, як перервався потік яскравого світла з флуоресцентних ламп: хтось стояв поруч, заступаючи їх. Тес розплющила очі.

Це був Рейлі. Він бовванів над нею, і вигляд у нього був не надто привітний.

Точніше — дуже непривітний.

Нарешті він перервав напружену тишу.

— Що ти собі думаєш?

Тес не знала, що йому відповісти. І тут з динаміків долинув гугнявий голос, який оповіщав, що відчиняється прохід на посадку. Пасажири, що сиділи довкола них, попідводилися і утворили дві безладні черги, що сходилися в одну біля стійок проходу, таким чином забезпечивши Тес жадане відстрочування.

Рейлі кинув погляд на пасажирів, дещо поновив своє самовладання і бебехнувся в крісло поруч із нею.

— І коли ж ти збиралася розповісти мені про свою знахідку?

Тес затнулася.

— Після прибуття туди, — боязко відповіла вона.

— Ага — ти збиралася надіслати мені поштівку! Не клей дурня, Тес! Схоже, що тобі абсолютно начхати на все те, що я тобі казав.

— Слухай, та я ж...

Він похитав головою і підняв руки, перериваючи її.

— Ну звичайно ж, тобі страшенно шкода, але це так багато значить для твоєї кар'єри, це справа усього життя, момент, який зробить тебе всесвітньо відомою... Фігня, я все ще вже чув, Тес. Тобі просто страх як хочеться, щоб тебе вбили.

Вона пригнічено зітхнула, розмірковуючи над почутим.

— Я ж не можу сидіти, нічого не роблячи, і чекати, доки цим шансом скористається хтось інший.

Рейлі наполягав на своєму, стишивши голос і стріляючи очима навкруги:

— Троє вершників, що пограбували музей, — вони вже мертві, ти що — не знаєш!? І чомусь вони померли не уві сні, а насильницькою смертю.

Тес подалася уперед.

— Думаєш, їх убив Венс?

— Або він, або хтось з ним пов'язаний. Так чи інакше, але хто б це не був, вбиває він легко і не надто замислюючись. Ти розумієш, куди я веду?

— А що, коли Венс іще не вирахував схованки?

— Тоді б він зробив тобі іще один візит. Як на мене, то вже вирахував.

Тес глибоко зітхнула.

— І що ж нам тепер робити?

Рейлі поглянув на неї, явно занепокоєний тією ж самою думкою.

— Ти впевнена, що твоя здогадка є правильною?

Вона кивнула.

— Так, впевнена.

— І ти, звичайно ж, не скажеш мені — де це?

Тес похитала головою.

— Звичайно ж, не скажу. Хоча цілком впевнена, що ти мені допоміг би, правда ж?

Згори знову долинув гугнявий голос, запрошуючи останніх пасажирів до посадки на літак. Тес поглянула на Рейлі.

— Мені треба йти.

Він провів поглядом останніх пасажирів, що пройшли на посадку.

— Ти впевнена, що тобі це потрібно?

Вона нервово кивнула головою.

— Так, впевнена.

— Краще б цією справою зайнялося моє відомство. Ти дістанеш право на будь-яку знахідку, я потурбуюся про це. Дай нам лише можливість спочатку прибрати з дороги Венса.

Вона поглянула йому в очі.

— Йдеться не лише про право, просто... я так хочу. — Тес намагалася знайти у виразі його обличчя ознаки співчуття, якісь зачіпки, за якими можна було б здогадатися — про що він зараз думав. — Тим більше, що ти можеш втратити контроль над ситуацією. Міжнародні знахідки і таке інше... Справа може заплутатися через тонкощі місцевого законодавства. — Вона вимучила непевну посмішку. — Ну то що: я піду, чи ти мене за щось заарештуєш?

Вираз обличчя Рейлі став суворим.

— Саме про це я зараз й думаю. — Було не схоже, що він жартує. Зовсім не схоже.

— І за яким же звинуваченням?

— Не знаю. Щось знайду. Скажімо, підкину тобі пару торбочок з кокаїном. — Рейлі удав, що порпається у своїх кишенях. — Здається, при мені саме було декілька.

Напруженість зійшла з обличчя Тес.

Зате обличчя Рейлі стало іще серйознішим.

— Що ж мені сказати тобі, щоб ти передумала?

Їй дуже сподобався сам тон цього запитання. Він пестив її слух. Може, між нами ще не все втрачено? Вона підвелася.

— Зі мною все буде гаразд, — сказала Тес і сама собі не повірила.

Він теж підвівся, і вони трохи постояли мовчки. Якась невеличка частина її свідомості навіть сподівалася, що Рейлі раптом схопить її і нікуди не відпустить. Але він цього не зробив. Вона поглянула на прохід, потім — на нього.

— Бувай!

Він не відповів.

Тес підійшла до аж надмірно життєрадісної жінки, що сиділа на проході за сканером, подала їй свій паспорт і подивилася в бік Рейлі. Він нерухомо стояв, проводжаючи її поглядом. Вона вимучила слабку подобу посмішки, потім відвернулася і пішла на посадку через обшитий білими панелями прохід.

Ожили і пронизливо заверещали чотири турбовентиляторних двигуни, а екіпаж приступив до останніх приготувань перед злетом. Тес дісталося місце біля ілюмінатора; на неї чекав довгий десятигодинний переліт, тому побачивши біля себе незайняте місце, вона полегшено зітхнула. Дивлячись, як наземний персонал прибирав розташоване довкола літака аеродромне обладнання, Тес відчула дивну суміш піднесення і побоювань. Майбутня подорож не могла не захоплювати її, однак повідомлення Рейлі про смерть іще одного вершника приголомшило її. Відганяючи зловісні асоціації, що спливали у її свідомості, вона намагалася переконати себе, що все буде гаразд, якщо вона вдасться до елементарних заходів безпеки.

Принаймні, так вона сподівалася.

Тес простягла руку, щоб взяти один із журналів, котрі роздавали у польоті пасажирам, як раптом помітила якийсь рух у носовій частині салону. Вона вся аж заціпеніла, побачивши, що причиною цього руху є ніхто інший, як Рейлі, котрий пробирався до неї через прохід між сидіннями.

От чорт! Невже він передумав? Напевне, збирається зняти мене з рейсу!

Хвиля роздратування накотилася на Тес, коли вона, іще не вірячи своїм очам, втупила в нього спантеличений погляд. Коли він дійшов до її ряду, вона відскочила і притиснулася до ілюмінатора.

— Слухай, не треба, га? Не знімай мене з польоту. Ти не маєш права! Зі мною все буде гаразд — я хочу сказати... там же є ваші люди? От і нехай охороняють мене! А все інше зроблю я.

Обличчя Рейлі було незворушним.

— Замовкни, — сказав він і зморено опустився у вільне крісло поруч із нею.

Тес спантеличено витріщилася на нього, нічого не розуміючи. Її вуста натужно — і безуспішно — намагалися вимовити хоч щось розбірливе і зрозуміле.

Мов і не було нічого, Рейлі, взяв у неї з рук журнал і діловито запитав, застібаючи пасок безпеки:

— Цікаво — а тут крутять пристойні фільми?

52

Чоловік, що сидів через шість рядів позаду Тес, почувався не надто комфортно. Він терпіти не міг польоти. Ні, цей чоловік не відчував до них якогось ірраціонального страху, про клаустрофобію теж не йшлося. Просто його дратувало, коли йому доводилося проводити довгі години у якійсь бляшанці, де не дозволялося курити. Цілих десять годин! І це — не враховуючи часу, проведеного у терміналі, де також заборонялося курити.

Просто якась «Нікоретте»-країна!

Йому поталанило. Коли він дістав завдання слідкувати за Тес, йому довелося вдовольнитися спостереженням з віддаленої точки, бо поруч із її будинком стояла поліцейська машина. Однак, якби він слідкував за нею з ближчої відстані, то він точно прогавив би той момент, коли Тес, вийшовши через чорний хід, пройшла сусідськими задвірками і знову вийшла на вулицю, де в кількох метрах від його машини на неї чекало таксі.

Він доповів про це Де Анґелісу і прослідкував за нею до аеропорту. Зі свого місця у залі очікування він безперешкодно і спокійно міг спостерігати за Тес і Рейлі. Планкет двічі телефонував Де Анґелісу зі свого мобільного. Перший раз — щоб повідомити монсеньйора про те, що Тес зійшла на борт літака. Вдруге він телефонував хвилин за десять і ледь встиг поінформувати Де Анґеліса про присутність Рейлі, як розмову перервала наполеглива бортпровідниця, котра змусила його вимкнути мобілку.

Відхиляючись вбік і поглядаючи вздовж проходу, чоловік слідкував за обома підопічними, крутячи у пальцях диск розміром не більше за двадцятип'ятицентову монету. Шпигун помітив, що Рейлі не мав при собі ручної поклажі. Утім, це не мало великого значення. Тес, яка являла собою основний об'єкт спостереження, була із сумкою, яку вона запхала на полицю угорі. Спостерігаючи за ними, чоловік знав, що спішити йому нікуди. Політ триватиме довго, і більшість пасажирів, включно з його підопічними, в якийсь момент поснуть. Він лише мав терпляче чекати, доки не випаде слушна нагода підкласти їм пристрій стеження. «Хоч буде чим зайнятися під час довгого перельоту», — подумав шпиг.

Він невдоволено завовтузився у своєму кріслі, насуплено зиркаючи на бортпровідницю, яка пройшла повз нього по проходу, перевіряючи — чи всі пасажири застебнули паски безпеки. Шпиг терпіти не міг усі суворі обмеження, пов'язані з польотом, і почувався, як учень шостого класу. Палити заборонено, телефонувати заборонено, називати бортпровідницю «стюардесою» теж заборонено. Що далі? Письмовий дозвіл користуватися клозетом?

Він поглянув у ілюмінатор і поклав до рота ще дві подушечки жувальної гумки «Нікоретте».

Де Анґеліс саме під'їжджав до аеропорту Тетерборо у Нью-Джерсі, коли йому зателефонував Планкет. Цей маленький і тихий аеропорт якнайкраще підходив для його похапливо організованої подорожі; розташований за сім миль від Мангеттену, він був улюбленим місцем знаменитостей, керівників великих фірм та їхніх приватних літаків.

Монсеньйора, який вмостився на задньому сидінні «Лінкольн Town Car», майже неможливо було упізнати. Де Анґеліс полишив свій аскетичний прикид заради більш звичного йому елегантного чорного костюма від одного знаного модельєра; а стоячий комірець католицького священика, хоч і з неохотою, але все ж змінив на блакитну сорочку. Він з огидою позбувся Також немодних заяложених окулярів, що носив впродовж всього перебування на Мангеттені. На їхньому місті красувалися тепер його звичні окуляри без оправи. Потертий шкіряний аташе-кейс поступився місцем тоненькому чемоданчику, який лежав поруч із ним на задньому сидінні лімузина, що підвіз його аж до трапа літака.

Зійшовши на борт «Гольфстріма IV-SP», Де Анґеліс знову поглянув на годинник і зробив швидкий підрахунок. Монсеньйор знав, що знаходиться у чудовій фізичній формі. Скоріш за все, він приземлиться у Римі трохи раніше, ніж вони встигнуть сісти у Стамбулі. «Гольфстрім IV-SP» був не лише одним із нечисленних реактивних літаків приватного класу, здатних долетіти до Рима без дозаправлення; він мав також вищу швидкість, ніж масивний чотирьохмоторний аеробус А-340, яким летіли Тес і Рейлі. Тож він матиме невеликий запас часу, щоб зібрати все устаткування, необхідне для завершення своєї місії, і випередити їх — куди б вони не прямували.

Вмостившись у кріслі, Де Анґеліс знову замислився над дилемою щодо Тес Чайкіної. Насправді ФБР цікавило лише одне — спіймати Венса і ув'язнити його за озброєний напад на Музей мистецтв. Тес, навпаки, цікавило дещо інше. Він знав, що іще довго після того, як Венс опиниться за ґратами, вона шукатиме, перевертатиме каміння, нишпоритиме, намагаючись знайти скарб тамплієрів. Це було в її натурі.

Тепер він уже не сумнівався: у якийсь момент, після того, як Тес перестане бути корисною, йому, скоріш за все, доведеться вирішувати проблему її усунення. І цю проблему несподівано ускладнив Рейлі своїм неочікуваним рішенням супроводжувати її.

Де Анґеліс заплющив очі й відкинувся на м'яке підголів'я плюшевого обертального крісла. Він анітрохи не турбувався. Йому лише доведеться мати справу з невеличким ускладненням — і не більше.

53

Коли літак досяг крейсерської висоти, Тес почала розповідати Рейлі про свої знахідки.

— Ми шукали неіснуюче місто — от і все.

Вони встигли краєчком ока побачити обрис Мангеттену на золотаво-блакитному тлі вечірнього неба, коли сонце ледь встигло сховатися за обрій. Відсутність зруйнованих башт-близнюків стала ще помітнішою, а з висоти повний масштаб катастрофи, що сталася одинадцятого вересня 2001 року, усвідомлювався навіть сильніше. Потім червонохвостий літак зробив віраж, рвонув у височінь через тоненьке покривало хмар і легко вийшов у позахмарний простір на висоті близько дванадцяти тисяч метрів. Вони стрімголов мчали назустріч темряві, і ось-ось мала настати ніч.

— Еймар де Війєр був людиною розумною і знав, що отримувач його листа, магістр Парі Тампль, був людиною не менш розумною, — Тес аж підскакувала від нетерплячки — так їх хотілося поділитися своїм відкриттям. — Такого міста, як «Фонсаліс», не існує. І ніколи не існувало. Але латиною «salis» означає «плакуча верба», а «foils» — означає колодязь, але не джерело мудрості, а той, де беруть воду.

Ага, значить «колодязь біля плакучої верби».

Тес кивнула головою:

— Саме так. А потім я пригадала, що коли Еймар писав свого листа, вони знаходилися на ворожій території. Селище спустошили мусульмани, і тут я подумала: а чому це Еймар назвав селище латиною? Звідкіля він знав її? Було би більш природно, якби він дав йому арабську назву, використовувану завойовниками. Саме таку назву він мабуть і почув від старого пастуха. Але Еймар хотів приховати справжню назву на той випадок, коли лист потрапить до недругів, яким вдасться його розшифрувати.

Отже, це селище називалося «Колодязь біля плакучої верби»?

— Саме так. У ті часи заведено було називати поселення за його помітними географічними ознаками.

Рейлі з сумнівом поглянув на неї. Щось у її міркуваннях звучало для нього непереконливо.

— Щоб так вчинити, Еймар мав знати арабську.

— Скоріш за все, він нею володів, а якщо не він, то хтось із його друзів. Наприкінці епохи хрестових походів налічувалося досить багато рицарів, які народилися вже на Святій землі. Їх називали «пуленами». І тамплієри навіть почували якусь дивну прихильність до деяких мусульман. Я читала, що вони часто обмінювалися з ними науковими пізнаннями та містичними осяяннями і навіть інколи наймали для делікатних місій «хашашинів», тобто професійних вбивць-мусульман, які курили опій.

Рейлі недовірливо вигнув брови.

— Користувалися послугами найманих вбивць-професіоналів? А я гадав, що вони знищували їх.

Тес знизала плечима.

— Якщо провести двісті років на подвір'ї сусіда, то врешті-решт можна з ним і подружитися, еге ж?

Рейлі погодився.

— Гаразд, так як же звучить арабською назва селища?

— Беер ель Сіфсааф.

— Іти знайшла цю назву в...

— У подорожніх щоденниках Аль-Ідріссі, — Тес не змогла стримати самовдоволеної посмішки. — Це був відомий арабський мандрівник, один із найвидатніших картографів своєї епохи, який залишив після себе велику кількість дуже детальних подорожніх записів, зроблених у мандрах Африкою та мусульманським світом; багато цих нотаток дійшло до наших днів.

— Англійською?

— Та ні, французькою, але це не має великого значення. — Тес взяла свою поклажу і витягла з неї мапу і стос фотокопій цієї древньої книги. — В одному зі своїх щоденників Аль-Ідріссі згадує місто зі зруйнованою та розграбованою церквою. — Вона розкрила мапу, геть усіяну позначками та надписами. — Мандрівник відвідав це місто дорогою з Анталії до Ізміра — через Міру і по узбережжю. У цій прибережній зоні є багато історичних пам'яток — візантійських, лікійських... А його подорожній щоденник є дуже детальним. Все, що треба, — це уважно простежити за його маршрутом, і обов'язково знайдеться і місто, і церква.

Рейлі вп'явся поглядом у мапу.

— Ось тобі вдалося це зробити... А як ти гадаєш, чи має Венс якісь шанси теж вирахувати це місто?

Тес спохмурніла, потім поглянула на нього з дуже серйозним виглядом.

— Я буду дуже здивована, якщо він вже не вирушив у тому ж самому напрямку, що і ми.

Рейлі кивнув. Він теж поділяв її думку.

— Мені треба скористатися радіозв'язком.

Підвівшись, він рушив до пілотської кабіни.

Коли Рейлі повернувся, Тес вже сиділа, зручно вмостившись у кріслі й сьорбала пряний томатний сік. Для свого супутника вона теж взяла склянку соку. Дивлячись, як він п'є, вона відчула легенький трепет від думки, що ось вона сидить тут з ним поруч і летить до далекої екзотичної країни, де на них чекає чимало пригод. «Якби два тижні тому хтось сказав мені про це — не повірила б...» — і вона подумки посміхнулася.

Рейлі помітив її посмішку.

— Що там?

— Та так, нічого особливого. Просто я... Просто я іще не звикла до думки, що ти летиш разом зі мною.

— Мій начальник також іще не звик до такої самої думки, це точно.

Від несподіванки Тес аж рота роззявила.

— Ти що, пішов у самоволку!?

— Назвімо це таким словом, якщо хочеш, однак шеф явно не в захваті від мого вчинку. Але ж оскільки ти не знала місцезнаходження напевне, і оскільки єдиним способом дізнатися про це мала бути твоя фізична присутність там...

— Але ж ти цього не знав, коли сідав у літак.

Рейлі хитро посміхнувся.

— Ти що — завжди така прискіплива до деталей?

Тес похитала головою, спантеличена його зізнанням. Значить, вони обидва під загрозою. І він не менше за мене хоче туди потрапити. От дивина!

Спостерігаючи за Рейлі, вона раптом збагнула, що знає дуже мало про нього як людину, а не як агента ФБР. Їй захотілося дізнатися більше. За десять годин польоту для цього буде ціла купа можливостей — якщо їй вдасться не заснути. Було таке відчуття, що повіки важать тонну. Виснаження і напруження кількох останніх днів врешті-решт таки наздогнали її. Продовжуючи розмову, вона вмостилася зручніше у кріслі, скрутившись калачиком спиною до ілюмінатора.

— А як це тобі так просто вдається — взяти і встрибнути у літак за кілька хвилин до вильоту? — на її обличчі знову з'явилася пустотлива усмішечка. — Хіба вдома тобі за це не перепаде? Так само, як мені перепало від тебе за Кім?

Рейлі здогадався, про що йшлося.

— Вибач, — з такою ж усмішечкою відповів він, — я неодружений.

— Розлучений?

— Та ні. — З її погляду він зрозумів, що без деяких пояснень тут не обійтися. — З такою роботою, як у мене, моїй партнерці доводилося б сутужно.

— Ну, звичайно ж. Особливо, коли ця робота дозволяє просто так вскакувати у літак і летіти з ледве знайомою молодицею світ за очі. Не хотілося б мені, щоб мій чоловік робив це кожного дня.

Рейлі зрадів, що вона дала йому можливість відволіктися від попередньої теми — його неодруженості.

— До речі, про чоловіків — а як ти? Чому ви розлучилися з Дугом?

Її миловидні риси загострилися, в очах з'явився вираз досади і навіть злості.

— То була помилка. Я була тоді надто молода... — вона посміхнулася, — ну, не така вже й молода, але молодша — у той час я працювала з батьком, займалася археологією... Це — досить відлюдне заняття, до того ж, воно далеко не завжди обіцяє карколомну кар'єру. А коли я зустріла Дуга, то він був таким собі нахабним і самовпевненим хлопцем зі сфери шоу-бізнесу. Дуг — досить харизматичний вилупок, тут сумнівів бути не може, і я, звичайно ж, ним захопилася. Мій тато був відомий і шанований у своєму колі, але водночас він був також і вельми строгою людиною — надто суворим, розумієш? І деспотичним. Мені треба було позбутися його домінування. І такою можливістю став Дуг — цей безсоромний, зарозумілий рвач.

— А зарозумілість справляє на тебе невідпорне враження?

Тес знітилася.

— Та ні. Може колись і справляла — трохи. Як би там не було, йому подобався той факт, що я також маю певні професійні амбіції та перспективу кар'єрного росту. Він був небайдужим до моїх справ і завжди мене підтримував. Але коли ми побралися... все змінилося буквально в один день. Він став навіть більш деспотичним, ніж мій батько, і вважав, що я — його власність, предмет, що лежить на полиці, яким можна скористатися в разі потреби. А раз так, то... Я вже була вагітна Кім, коли зрозуміла, що помилилася. З неохотою пристала я на пропозицію мого татка поїхати на розкопки до Туреччини...

— ...і саме там ти вперше зустріла Венса?

— Так, — підтвердила Тес. — Як би там не було, я поїхала туди, сподіваючись, що така зміна місця дасть мені можливість добре все обмізкувати. Коли ж я повернулася, то виявила, що у Дуга — роман з отією нікчемою із нікчем.

— З дівчиною, що розповідає про погоду по телевізору?

Тес похмуро посміхнулася.

— Майже. З його продюсером. Так чи інакше, але це сталося, і я виявилася зайвою.

— І повернулася до свого дівочого прізвища?

— Моїй справі це ніяк не шкодить. До того ж, я не хотіла, щоб прізвище цього покидька мало якесь відношення до мене.

Дівоче прізвище не тільки не шкодило Тес; навпаки, воно відіграло важливу роль в тому, що вона отримала роботу в Інституті Манукяна. І саме з цієї причини потенційне відкриття такого масштабу, не пов'язане з Олівером Чайкіним чи статусом його доньки, могло стати тим чинником, який розвіяв би останні сумніви у неї та інших стосовно її професійних здібностей і здатності бути чимось більшим, ніж просто жінкою.

Звичайно ж, за тієї умови, що вона зробить це відкриття.

Її повіки злипалися. Вона дуже стомилася і хотіла спати. Він теж.

Тес ніжно поглянула на Рейлі. Він помовчав і просто сказав:

— Спасибі.

— За що?

— За все.

Вона нахилилася, ніжно поцілувала його в щоку і відвернулася. Зірки в ілюмінаторі були такими близькими, що їх, здавалося, можна було помацати рукою. Вони ледь помітно пропливали повз них у майже чорному небі. Тес зачинила шторку ілюмінатора, скрутилася калачиком, заплющила очі й відчула, що засинає.

54

Коли Тес і Рейлі зійшли по трапу на асфальтове покриття аеропорту Даламан, було вже за полудень, і вони обидва почувалися розбитими. Ті декілька годин, що вони поспали під час польоту, звичайно ж, допомогли, але перед продовженням подорожі їм не завадив би іще й нормальний сон у ліжку. Та на це часу не було. Натомість вони ще більше посилили свою втому, прочекавши три години у стамбульському аеропорту на короткий місцевий рейс до південного узбережжя, звідки вони мали розпочати наземну частину своєї подорожі.

Половину часу в Стамбулі Рейлі розмовляв по мобільному телефону, даючи інструкції Джордано, а потім мав розмову на підвищених тонах з Йенсоном, який і досі вважав, що краще було йому не супроводжувати Тес, а взяти її за гузницю і привезти на Федерал-плазу. Решта часу пішла на спілкування з місцевим зв'язківцем ФБР — опецькуватим напівтурком на ім'я Кларк Ертюгрюль, який виїхав їм назустріч і допоміг Рейлі владнати проблему з його безпаспортним в'їздом до країни. Лише кілька днів тому отримав Ертюгрюль повідомлення про можливість появи Венса у підвідомчій йому частині світу. Зв'язківець поінформував Рейлі, що з жодного пункту в'їзду не надходило ніяких відповідних повідомлень, а потім почав заповнювати папери для матеріально-технічного забезпечення подальшої роботи американських гостей. ФБР не мало резидентів у Туреччині. Найближчі з них знаходилися зараз у Афінах, де допомагали розслідувати вибух закладеної в автомобіль бомби. Відносини з турецьким урядом у найкращому випадку можна було б назвати напруженими через виснажливі дії інсургентів[8] в Іраку.

Ертюгрюль запевнив Рейлі, що у разі необхідності він може організувати йому супровід місцевої поліції від самого аеропорту Даламан. Рейлі подякував йому, але пропозицію відхилив, воліючи уникнути мовних бар'єрів та доморощених бюрократів. Він попрохав Ертюгрюля, щоб той просто поінформував місцеву владу про його присутність на території Туреччини, а потім підтримував із ним постійний контакт і в разі необхідності викликав на допомогу війська, хоча Рейлі підозрював, що краще б це було зробити йому самому.

Вимушену перерву Рейлі використав також для того, щоб підібрати собі відповідний одяг. Маленький рюкзак, який він тримав тепер у своїх руках, містив робочий костюм, у якому він прибув до Туреччини, а також видані Ертюгрюлем папери, що слугували замінником паспорта. Там містився також телефон супутникового зв'язку, за допомогою якого Рейлі, через розташовану на Гавайях ретрансляційну станцію міністерства оборони, міг дотелефонуватися у будь-яку точку планети.

А ще у рюкзакові був потужний браунінг, до якого Ертюгрюль щедро видав кілька запасних обойм набоїв.

Тес також скористалася перепочинком і зателефонувала тітці, переговоривши з Ейлін та Кім. Розмова складалася непросто. Вона скучила за Кім і відчула це іще сильніше, почувши по телефону доньчин голос, хоча її дещо втішало, що дівчинка приємно проводить час. Однак розповісти своїй матері про те, чим вона буде займатися в Туреччині, виявилося справою набагато складнішою. Тес всіляко намагалася запевнити її, що все буде гаразд і у відчаї навіть вдалася до того, що розповіла про Рейлі, від чого мати стурбувалася іще більше: якщо небезпеки немає, тоді навіщо до неї приставили агента ФБР? Тес похапцем вигадала пояснення, що вона приїхала до Туреччини як незалежний експерт, а потім, пославшись на те, що начебто оголошують її рейс, перервала розмову. З важким серцем поклала вона слухавку, хоча й знала, що ніщо не допомогло б їй заспокоїти матір — хіба що треба було збрехати, що вона взагалі нікуди не поїхала.

Тес майже не звернула уваги на чоловіка з хворобливими очима, який випадково штовхнув її, коли вона пробиралася через переповнений термінал до дамського туалету буквально за кілька хвилин після важкої розмови з матір'ю. Він стусонув її так сильно, що ручна поклажа, яку вона тягнула за собою на коліщатах, випала у неї з рук, але чоловік галантно підняв її, подав Тес і, пересвідчившись, що все гаразд, пішов собі далі.

Вона відзначила, що від нього смерділо тютюном, але, наскільки вона пам'ятала, у цій країні більшість чоловіків були курцями. Чого Тес не помітила, так це маленької чорної пластинки розміром приблизно з монету, яку цей чоловік встиг причепити поруч із коліщатком на нижній частині сумки.

Тягнучи за собою поклажу, Тес пройшла разом із Рейлі через тісний і душний термінал до конторки, де здавали в оренду автомобілі. Ертюгрюль приніс їм деяке похапцем зібране спорядження, до якого входили упаковка пляшок з мінеральною водою, два спальні мішки і нейлоновий тент. Минуло ще трохи часу — і вони виїхали в трохи пошарпаному джипі «Міцубіші Паджеро» на пошуки прадавніх слідів купки хоробрих рицарів, яким вдалося врятуватися з корабля, що зазнав катастрофи.

Рейлі сидів за кермом, а Тес взяла на себе роль штурмана. Вона мала при собі цілий набір мап та нотаток, за якими можна було звіряти маршрут, вказаний у щоденниках Аль-Ідріссі, а також ті прикмети, на які вказував лист Еймара.

Коли берег залишився позаду, скупчення будинків та невисоких малоповерхових багатоквартирних споруд змінив більш спокійний ландшафт. Великі пагорби лікійського узбережжя було оголошено заповідною зоною ще до того, як збудували аеропорт у Даламані, і це уберегло район від неконтрольованої забудови стандартними курортними комплексами. Не встигли Тес і Рейлі виїхати, як швидко потрапили у пасторальне оточення старих маєтків, огороджених кам'яними стінами і парканами з іржавого кованого заліза та обсаджених соснами. Обабіч дороги земля здавалася жирною та родючою, з густими заростями чагарників і розкиданими то тут, то там купками дерев. На височині, праворуч від них, рослинності було помітно більше.

Менш ніж за годину вони дісталися до Кьойчегіза — невеликого містечка на краю великого загадково-містичного озера, яке колись було природною затокою. Карійські печерні гробниці, що вражаюче добре збереглися винахідливо та хитромудро вирізані в скелях край води, похмуро бовваніли перед ними, нагадуючи про одну з численних давніх цивілізацій цього регіону.

Приблизно в двох милях за містом Тес дала Рейлі вказівку з'їхати з головної дороги. Почався потрісканий та подовбаний асфальт; віднині дорога обіцяла бути набагато гіршою, але поки що дебела підвіска «паджеро» легко долала цю проблему.

Вони їхали повз гаї оливкових та лимонних дерев, повз пшеничні лани та помідорні плантації дорогою, обсадженою ладанними деревами, а жваві кольори та підбадьорливі запахи допомагали їм розбурхати приспану довгим польотом сприйнятливість. Потім знову пішов підйом, і вони потрапили до зарослих густим лісом пагорбів з рідко розкиданими цяточками сонних селищ.

Довкола скрізь виднілися жалюгідно-примітивні, але мальовничі залишки способу життя, яким жили іще тисячу років тому; це була жива історія, яка вже давно зникла з набагато заможнішого Заходу.

Вони мчали вперед, а назустріч їм, наче вітаючи, раптово і без попереднього оголошення виринали колоритні картини: дівчина з пряжею, що пасла отару овець; завантажений трелювальник, що як мураха тягнув на собі велетенську гору деревини; двоє биків, що тягли зроблену зі стовбура з сучками дерев'яний плуг у променях призахідного сонця.

Час від часу Тес захоплено вигукувала, коли бачила орієнтири на місцевості, які збігалися з нотатками Аль-Ідріссі. Однак загалом її думки були зайняті не стільки подорожжю цього відомого мандрівника, як долею тих хоробрих рицарів, які йшли через ці краї сотні років тому.

Сутеніло, і їм довелося увімкнути фари. Дорога перетворилася на вузьку, всіяну камінюччям стежину.

— Гадаю, на сьогодні досить, — сказав Рейлі.

Тес звірилася з мапою.

— Та це вже недалеко. Залишилося миль двадцять-тридцять.

— Можливо, але скоро впаде темрява, і я не хочу налетіти на валун чи щось подібне, ризикуючи зламати вісь саме тут, серед поля.

Тес кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, але їй довелося визнати, що він мав рацію, — в таких умовах навіть спущене колесо перетворилося б на велику проблему. Рейлі звернув зі стежини на відносно рівну ділянку землі й зупинив авто.

Вони вибралися з джипу і обдивилися довкола. Останні слабкі промені вечірнього сонця пробивалися крізь пасма рожево-сірих хмар над обрієм, в той час, як решта неба була чистою і безхмарною. Над їхніми головами з'явився місяць-молодик — він висів незвично близько.

Гори довкола них були незворушно тихими та безлюдними, і ця незвична для Рейлі тиша дещо бентежила його.

— Може, поблизу є якесь селище, де можна було б заночувати?

Тес знову поглянула на мапу.

— Поблизу нічого немає. Останнє селище залишилося за сім миль позаду.

Рейлі швидко оглянув місцевість на предмет її безпечності й вирішив, що вона є цілком придатною для ночівлі. Він попрямував до задніх дверей джипу.

— Нумо погляньмо, що там приготувала для нас наша людина у Стамбулі!

Доки Рейлі вовтузився з алюмінієвим каркасом і встановлював другий тент, Тес примудрилася розпалити невеличке вогнище. Незабаром вони вже наминали приготовлені Ертюгюлем їстівні припаси, запиваючи мінеральною водою шматочки бастурми та сиру «касері».

Рейлі побачив, як загорілися очі Тес, коли вона видобула з невеличкого картонного ящичка шматок локми і жадібно запхала його до рота, не звертаючи уваги на сироп, що стікав з пальців.

— Отой твій Кларк — як подарунок долі, — встигла промовити вона перед тим, як вкинути до рота іще шматок. — Покуштуй оце — дуже смачно. Я так і не встигла наїстися цього делікатесу, коли була тут востаннє. І не надто звертала увагу на те, що була тоді вагітна — все одно їла.

— А що тут робив у той час Венс? — спитав Рейлі, скуштувавши шматочок.

— Мій татко здійснював розкопки неподалік Араратської аномалії. Венсу страшенно кортіло подивитися, тож він запросив його сюди.

Тес розповіла, як 1949 року шпигунський літак У-2, повертаючись із розвідувального польоту над Радянським Союзом, зробив декілька фотографій турецької території, які на довгі роки заінтригували аналітиків з ЦРУ Врешті-решт стався витік інформації, і наприкінці дев'яностих років оприлюднення цих фотографій спричинило невеличку сенсацію. Високо у вірменських горах, трохи нижче від вершини, знаходилося дещо, схоже на корабель. На знімках крупним планом можна було побачити якісь подоби великих вигнутих дерев'яних брусів, що нагадували частину корпуса великого судна.

— Ноїв ковчег, — смутно пригадав Рейлі тогочасні газетні заголовки.

— Багато людей були просто зачудовані цією новиною, і мій татко теж. Однак проблема полягала в тому, що, незважаючи на завершення «холодної війни», цей район все іще залишався дуже вразливою територією. Ці гори знаходяться лише у дванадцяти милях від тогочасного радянського кордону, і менш, ніж у двадцяти — від іранського. Спробувати зійти нагору і подивитися — що то воно є таке насправді, дозволили лише обмеженій кількості людей. Серед них був астронавт Джеймс Ірвін. Той, що побував на Місяці й став одним із найвідоміших ново-навернених у християнство. Він зробив спробу сходження, щоб краще придивитися до цієї аномалії. — Тес зробила паузу. — Під час другого сходження він зірвався вниз і загинув.

Рейлі спохмурнів.

— А ти як гадаєш — це і справді Ноїв ковчег?

— Переважає думка, що ні. Просто скелясте утворення дивовижної форми.

— Але ж якої думки ти?

— Не знаю. Ніхто так і не дістався до нього і не помацав його руками. Але достеменно відомо, що історія про потоп і людину з судном, у якому він зібрав цілу купу звірів, розповідалася у писаннях, що сягають часів Месопотамії, писаннях, які з'явилися за тисячі років до Біблії. І це наштовхує мене на думку про те, що щось подібне дійсно колись трапилося. Звичайно ж, затоплений був не цілий світ, а якийсь значний регіон у якійсь частині світу. Якийсь чоловік пережив цей потоп, і його розповідь стала легендою.

У тому, як вона це сказала, було щось наперед визначене, остаточне. Ні, не те, щоб він вірив у існування Ноєвого ковчегу, але все ж...

— Дивно якось, — мовив Рейлі, явно розмірковуючи уголос.

— Що дивно?

— Я думав, що кого-кого, а археологів повинні вабити таємниці минулого, бо у них більш розкуті свідомість та уява, гостріша зацікавленість тим, що відбувалося у ті такі далекі й такі несхожі на наші часи... однак твоє ставлення є таким раціональним та аналітичним. Не можу судити напевне, але може такий підхід заважає відчути всю магію цієї справи?

Було несхоже, що вона вбачала у цьому якийсь парадокс.

— Я науковець, Шоне. Я схожа на тебе, бо оперую доконаними фактами. Коли я виїжджаю на розкопки, то я шукаю свідчень того, як люди жили і помирали, як будували міста... міфи ж і легенди я залишаю іншим.

— Значить, коли щось не можна пояснити з наукової точки зору, то...

— То цього «щось», скоріш за все, не існувало. — Тес відклала вбік порожню коробку з-під локми, витерла обличчя серветкою, а потім ліниво відкинулася назад і поглянула скоса на Рейлі. — Хочу дещо у тебе спитати.

— Валяй.

— Там в аеропорту Кеннеді...

— Ну?

— Як сталося, що ти не зняв мене з літака? Ти ж міг мене заарештувати, еге ж? То чому ж не зробив цього?

З ледь помітного натяку на посмішку та пустотливої іскринки в її очах Рейлі зрозумів, куди вона хилить. Вона перебирала на себе ініціативу — і слава Богу, бо сам він не надто хотів порушувати цю тему. Він ухилився — поки що — від прямої відповіді:

— Не знаю, — а потім додав: — Я боявся, що ти здіймеш вереск на всі Сполучені Штати, а потім клопотів з тобою було б цілий вагон.

Тес присунулася поближче до нього.

— Здійняла б — це точно!

Серце його тьохнуло; він теж змінив положення, присунувшись до неї, щоб краще бачити.

— Ну, і... чорт з нею, подумав я. Раз вона вважає, що така розумна, то нехай доводить, що так воно і є.

Тес прихилилася до нього іще ближче. Їх відділяли тепер лише кілька дюймів, і її очі снували по обличчю Рейлі, наче вона намагалася запам'ятати кожну його рису. Хитрувато-пустотлива посмішка знову з'явилася на її губах.

— Як великодушно з твого боку!

Нічне небо, ліс, вогнище... все було прекрасно. Він відчував тепло випромінюване її губами, вони вабили його, і на якусь мить йому здалося, що окрім цих звабливих губ не було більше нічого. Цілий світ просто перестав існувати.

— Так, скромно зізнаюся, що я — навдивовижу великодушний парубок. Особливо якщо одній не надто обережній дамі страх як кортить здійснити... небезпечну паломницьку подорож.

Тес зберегла той малесенький проміжок, що відділяв їхні губи.

— Раз ти тут для мого захисту, — прошепотіла вона, — то ти тепер — мій особистий охоронець, рицар-тамплієр, еге ж?

— Ніби щось таке.

— А знаєш, — замріяно продовжувала вона, грайливо окинувши його поглядом, — згідно з офіційним статутом тамплієрів ти мусиш стояти на чатах цілу ніч, поки паломники сплять.

— А ти впевнена?

— Розділ шість, пункт чотири. Не віриш — перевір сам.

— Це нереально.

— Так що — зможеш вистояти на варті цілу ніч?

— Без проблем. Нам, тамплієрам, до цього не звикати.

Тес посміхнулася. І тут він нахилився і поцілував її.

Потім притиснувся до неї і їхній поцілунок став спрагло-жагучим. Вони наче розтанули одне в одному, випали з часу, думки відлетіли кудись далеко-далеко, і їх поглинув грандіозний і нестримний потік почуттів, запахів, присмаків... але раптом щось втрутилося, якийсь давно знайомий йому підсвідомий імпульс, що підштовхнув його розум до темних глибин душі, звідки виплив образ його убитої горем матері й чоловіка у кріслі, з мертво зроненими руками; на підлозі такий невинний, наче дитяча іграшка, пістолет, а на стіні позаду — бризки крові.

Рейлі несподівано відсахнувся.

— Що там? — мрійливо спитала Тес.

Він сів і внутрішньо напружився. Погляд його набув якогось одержимого, відстороненого виразу.

— Зараз... зараз це не надто слушна ідея.

Вона теж сіла, провела рукою по його волоссю, а потім прихилила його губи до своїх.

— Дозвольте з вами не погодитися. Я гадаю, що це — дуже добра і своєчасна ідея. — Вона знову його поцілувала, але тільки-но вони доторкнулися одне до одного губами, як Рейлі знову відсахнувся.

— Та ні, не треба. Я серйозно.

Тес обперлася на лікоть і ошелешено поглянула на Рейлі. Той сидів і пригнічено мовчав.

— О Господи, який же ти у нас серйозний! — Вона знову глянула на нього з-під лоба і безцеремонно хихикнула. — Чи не пов'язана, бува, твоя оця стриманість з Великим постом?

— Навряд чи.

— А що ж тоді? Ти — неодружений, скоріш за все — не голубий, хоча... — вона непевно махнула рукою, — зараз цим нікого не здивуєш. І наче я — не остання нечепура. Тоді в чому ж причина?

Рейлі не без великих зусиль намагався дібрати правильні слова. Він не вперше зіштовхувався з цим психологічним комплексом, але останній раз це було досить давно.

— Це важко пояснити.

— А ти спробуй.

— Я знаю, що ми ледве знайомі, і ти мені справді подобаєшся... може, я сам собі зараз зроблю шкоду, але, гадаю, дещо про мене тобі потрібно знати, навіть якщо... — Він замовк, але натяк був прозорим. — Навіть якщо через це нам зрештою доведеться розстатися. Причина полягає в моєму батькові.

Тес аж підскочила від несподіванки.

— Яке це має відношення до нас? Ти ж казав, що був малим, коли він помер, і що його смерть була для тебе важким ударом. — Вона побачила, як Рейлі здригнувся. Ще тоді, коли він розповів цю історію того вечора у неї вдома, вона зрозуміла, що це для нього — вкрай болюча тема. Але вона все одно бажала знати правду. — Так що ж трапилося?

— Він застрелився. Без будь-якої видимої причини.

У Тес з'явилося таке відчуття, наче нарешті розв'язався якийсь вузол. Вона полинула уявою до темних і непривабливих закутків людської душі.

— Як це — без причини? Якась причина мусила бути.

Рейлі похитав головою, обличчя його спохмурніло.

— В тім-то й річ, що причини не було. Тобто, не було жодної, вартої уваги. Він ніколи не був сердитий чи у поганому настрої, принаймні зовні. Врешті-решт ми дізналися, що він хворів, страждав на депресію, але для неї не було жодних підстав. У нього була гарна посада, він любив свою роботу, жили ми добре, і він мав люблячу дружину. За всіма зовнішніми ознаками він був успішною людиною. І все одно — це не завадило йому рознести собі голову пострілом із пістолета.

Тес притислася до нього.

— Депресія — це серйозна хвороба, Шоне. Це — серйозне порушення, хімічний дисбаланс — називай, як хочеш. Ти ж сам сказав, що він хворів.

— То ж бо й воно. Але річ у тім, що це також і генетичне захворювання. Існує один шанс із чотирьох, що воно буде і у мене.

— І три із чотирьох, що у тебе його не буде. — Вона підбадьорливо посміхнулася. Але видно було, що її оптимізм не переконав його.

— А він лікувався від депресії?

— Ні. Це було ще до того, як «Prozac» став аспірином нашої доби.

Вона помовчала, обмірковуючи почуте.

— А ти сам перевірявся?

— На роботі нас регулярно перевіряють психіатри.

— І що?

— І нічого. Нічого поганого вони у мене не виявили.

Тес ствердно кивнула головою.

— От і добре. Я теж не виявила. І бачу, що з тобою все гаразд.

— А як ти це можеш бачити?

— По твоїх очах, — відповіла вона ніжним голосом. — Я ще раніше помітила в них якусь відстороненість, наче ти відгороджений якоюсь внутрішньою стіною, щось приховуєш. Спочатку я подумала, що це пов'язано з твоєю роботою, що ти належиш до спокійного, впевненого у собі типу, зі значною долею професійної зарозумілості. — Вона випромінювала переконливість і прагнення заспокоїти його. — З тобою нічого поганого не трапиться, я певна.

— А що, коли трапиться? Я на власні очі бачив, як страждала моя мати. І я не хочу ні тобі, ні комусь іншому завдавати таких страждань.

— Ага, значить, ти зібрався відсторонитися від решти світу? Та годі тобі, Шоне! Це те саме, що казати: ми не можемо бути разом через те, що мій батько помер від раку. Хто знає достеменно, що трапиться з кожним із нас? Просто треба жити і сподіватися на краще, от і все.

— Далеко не кожен вранці прокидається із думкою пустити собі кулю в лоба і піти з цього світу. Справа в тому, що я бачу в собі частину його натури. Він був не набагато старшим за мене, коли вчинив самогубство. Інколи я дивлюся на себе у дзеркало і натомість бачу його: його погляд, його поставу, і це мене не на жарт лякає.

Тес, явно засмутившись, пригнічено похитала головою.

— Ти казав, що священик вашої церкви допоміг тобі це пережити?

Він неуважно кивнув.

— Мій батько не був релігійною людиною. Для цього він був надто скептичним, а мати, схоже, наслідувала його у цьому, і я не сказав би, що вона була аж такою вже релігійною. Після його смерті я повністю замкнувся у собі. Я не міг збагнути, навіщо він це зробив, докоряв собі й матері, що ми вчасно цього не помітили і не зупинили. А мати взагалі місця собі не знаходила. Зрештою, вона стала все більше й більше часу проводити зі священиком, який, в свою чергу, почав більше спілкуватися зі мною, в тому числі — і щодо самогубства мого батька. Він допоміг мені зрозуміти, що у смерті татка немає вини ні моєї, ні материної, і відкрив мені нову грань життя. Церква стала моїм порятунком, і я ніколи про це не забував.

Тес зібралася з духом і знову заговорила з переконаністю в голосі.

— Знаєш що? Я вдячна тобі за турботу і за попередження — це дуже шляхетно з твого боку, але це мене зовсім не лякає. Ти хотів, щоб я про це знала, от я тепер і знаю, бач? Але так жити не можна, не можна допускати, щоб те, що, можливо, ніколи не трапиться, зруйнувало тобі життя. Інакше все це перетвориться на самовиправдання, на зловісне пророцтво заради самого пророцтва. Ти ж не точна копія свого батька, правда ж? Забудь про цю проблему, живи власним життям, а коли це не допоможе, то може, тоді й дійсно є щось фундаментально хибне у способі твого життя. Ти — одинак, що саме по собі не є великим досягненням, і, якщо чесно, робота у тебе теж не з найцікавіших.

— Робота як робота, мені подобається те, чим я займаюся.

— А може, саме час зайнятися чимось іншим? — Пустотлива усмішечка з'явилася саме вчасно і бажано. — Наприклад, замовкнути і поцілувати мене?

Рейлі уважно вдивився в її обличчя. Він розпізнав щось уже знайоме, щось таке, що йому вже доводилося відчувати лише у її присутності й раніше: це було відчуття повноти життя. І він притис Тес до себе — міцно-міцно.

Коли їхні тіла зблизилися, сіро-блакитні зображення на екрані перетворилися на суцільну розмиту пляму. Приглушені голоси стихли, натомість стало чути, як похапцем скидається одяг, потім долинули звуки, що видають люди, коли кохаються.

Стискаючи обома руками філіжанку з кавою, Де Анґеліс байдужими очима дивився на екран. Вони зупинили своє авто на пагорбку, що нависав якраз над тією улоговиною, де Тес і Рейлі влаштувалися на ночівлю. Задні двері бежевої «Тойоти Лендкруізер» було відчинено, і всередині салону виднілися два екрани, що містично поблимували у темряві. Один із них був екраном ноут-бука, від якого тягнувся кабель до інфрачервоного приладу нічного бачення «Raytheon Thermal Eye-250D», що стояв на тринозі, відображаючи навколишній ландшафт. Параболічний мікрофон спрямованої дії містився на другій тринозі. Інший екран належав маленькому переносному детектору. Він мигтів, вказуючи положення GPS-давача, прикріпленого знизу валізи Тес.

Монсеньйор повернув голову і поглянув на темну долину, що простиралася внизу. Він почувався спокійним і задоволеним. Все було під контролем, і такий стан справ йому явно подобався. Його підопічні були недалеко, а якщо поталанить, то до них незабаром приєднається і Венс. Де Анґеліс іще достеменно не знав, куди вони прямують; шкода, що не вдалося встановити аудіожучок у них в авто, просто для цього не випало нагоди. Але великого значення це не мало. Що б вони не знайшли, він чатуватиме позаду, і відразу відбере знахідку.

Це була найлегша частина завдання.

Важчою його частиною було вирішити — що робити з усіма ними, коли першу частину буде виконано.

Де Анґеліс кинув останній лінивий погляд на екран і різким помахом руки вилив у кущі залишки кави.

Побачене не зацікавило його. Буде він ніч не спати через якісь там дурниці!

55

Коли Тес прокинулася, в щілини вже пробивалося сонячне світло. Вона сонно помацала біля себе рукою, але знайшла лише порожню постіль — вона лежала сама-одна у зістебнутих докупи спальних мішках. Сівши, вона второпала, що неодягнена, і побачила, що одяг, похапцем скинутий вчора вночі, розкидано довкола неї.

Надворі сонце вже було високо, і коли Тес поглянула на свій годинник, то зрозуміла чому. Була вже дев'ята ранку, і сонце встигло пройти ледь не половину свого шляху навдивовижу чистим і блакитним небом. Примружившись і поглянувши довкола, вона узріла Рейлі, що стояв з оголеним торсом біля джипу і голився, нагрівши воду маленьким кип'ятильником, який увімкнув у гніздо для електрозапальнички.

Коли вона підійшла до нього, він повернувся і сказав:

— Кава готова.

— Я просто у захваті від отого типу на ім'я Кларк, — захоплено мовила вона, відкривши паруючий термос. Густий запах бархатистої чорної кави приємно лоскотав її ніздрі й підбадьорював. — Ви, хлопці з ФБР любите подорожувати з шиком.

— А ти гадала, що гроші платників податків викидаються на вітер?

Рейлі стер з обличчя піну і поцілував Тес. Коли він нагнувся, вона помітила в нього на грудях маленький срібний хрестик на тоненькому ланцюжкові, який вперше побачила учора вночі. «Зараз таке нечасто носять, — подумалось їй, — я так точно не носила б». Був у тому хрестику якийсь патріархальний шарм, який зворушливо вплинув на неї. Їй подумалося, що на ній цей хрестик був би не надто привабливим, але на Рейлі він здавався зовсім іншим — цілком природним і доречним. Він здавався невід'ємною частиною його натури.

Трохи згодом вони були вже в дорозі, рухаючись вглиб суходолу, і величезні колеса «паджеро» легко поглинали вибоїни старого асфальтового покриття. Проминувши кілька покинутих будинків і невеличку ферму, вони звернули з вузької дороги на ще вужчу лісову стежину, яка круто йшла вгору.

Проїжджаючи повз хащі бальзамових дерев, з яких молодий селянин точив пахучу смолисту рідину, Тес побачила гори, що бовваніли вже зовсім близько, і відчула приплив збудження і хвилювання.

— Он там. Бачиш? — показала вона рукою на віддалений пагорб і серце її пришвидшено закалаталося. Його вершина мала характерний симетричний профіль. — Це точно тут! — вигукнула Тес. — Як сказано у щоденнику, «подвійний горб пасма Кенджик». Вона буквально пожирала очима нотатки та мапу, які тримала у руці, звіряючи з ландшафтом, який розстилався перед нею. — Приїхали. Селище має бути в долині по той бік оцього гірського пасма.

Дорога вгризлася в щільне скупчення сосен, а коли вони знову вигулькнули з нього на відкритий простір, то об'їхали невеличкий пагорбок, після чого джип, тепер уже на повну силу використовуючи міць свого чотириколісного приводу, виніс їх на самісінький вершечок гірського хребта.

Але Тес не побачила того, що очікувала побачити. Вона мала таке відчуття, наче її огріли куваддою.

Унизу, перед ними, в долині, затиснутій між двома пасмами вкритих густими хвойними заростями гір, простяглося велике озеро.

56

Тес заклякла від такої неприємної несподіванки і отетеріло витріщилася на озеро, потім вхопилася за дверну ручку і вистрибнула із джипу ще до того, як він встиг зупинитися. Вона прожогом кинулася до вершини гори і подивилася довкола, абсолютно не розуміючи, що трапилося. Простягнувшись від одного краю долини до другого, перед нею лежало озеро, темні спокійні води якого вигравали сонячними відблисками.

— Нічого не розумію, — прохопилася вона. — Селище має бути саме у цьому місці.

Рейлі вже стояв поруч.

— Мабуть, десь ми не туди повернули.

— Це неможливо. — Тес була збуджена, її розум напружено працював, похапцем перебираючи подробиці їхньої подорожі, перевіряючи кожну віху на їхньому шляху. — Все збігалося бездоганно. Ми крок за кроком повторили маршрут Аль-Ідріссі. Селище має бути саме тут. — Відмовляючись визнати свою помилку, вона продерлася через зарості й пройшла трохи вперед; Рейлі пішов за нею.

Озеро простиралося до найвіддаленіших куточків долини праворуч від них, а протилежний його край ховався за лісом.

Тес із недовірою витріщилася на мляві води.

— Нічого не розумію.

Рейлі оцінив обстановку.

— Слухай, ми не могли відхилитися дуже далеко. Селище має бути десь поруч. Просто ми десь помилилися, коли піднімалися нагору.

— Так, але де саме? — роздратовано запитала Тес. — Ми їхали так, як він писав, аж до двогорбого гірського пасма. Беер ель Сіфсааф має бути саме у цьому місці. — Вона уважно поглянула на мапу. — А на мапі озера зовсім немає.

Тес поглянула на Рейлі й пригнічено зітхнула.

Він обійняв її за плечі.

— Слухай-но, ми десь неподалік, я певен. Ми в дорозі уже кілька годин. Давай пошукаємо, де можна перекусити. Якусь ферму чи село. А після цього ще раз передивимося твої нотатки.

Село було маленьке, єдина lokanta, тобто харчевня — так само маленька, а її інтер'єр та екстер'єр були витримані суто у місцевому колориті. Дідуган зі зморшкуватим обличчям та темними, схожими на морські камінці очима, взяв їхнє замовлення, яке зводилося, в основному, до згоди їсти те, що запропонують. На їхньому столі швидко з'явилися дві пляшки пива «Efes» та манти.

Тес занурилася у свої нотатки. Вона трохи заспокоїлася, але все одно нервувала, не в змозі швидко оговтатися від такого сильного потрясіння.

— Поїж хоч трохи, — сказав їй Рейлі. — І тобі додасться сил, щоби й далі нервувати.

— Я не нервуюсь, — пробурмотіла вона і роздратовано поглянула на нього.

— Ану, дай я подивлюся.

— Що подивлюся? — спитала вона з іще більшим роздратуванням.

— Твої нотатки. Давай передивимося їх — крок за кроком.

Тес відсунула папери і відкинулася на спинку, до болю стиснувши кулаки.

— Інтуїція підказує мені, що ми десь зовсім поруч.

Старий повернувся з двома тарілками голубців та шампурами з нанизаними шматками смаженої баранини. Рейлі спостерігав, як він поставив все це на стіл, потім вдячно кивнув головою і поглянув на Тес.

— Може, у нього запитаємо?

— Впродовж сотень років Беер ель Сіфсаафа не було на жодній карті, — невдоволено пробурмотіла Тес. — Вперед, Шоне! Так, він старий, але йому явно не кілька сотень років.

Рейді пропустив повз вуха її кепкування. Він не зводив очей зі старого, що розплився у ніяковій посмішці, яка оголила його рідкі зуби. І раптом відчув до нього якусь непоясниму симпатію.

— Беер ель Сіфсааф? — запитав він у старого, дещо вагаючись; потім повільно і чітко промовив: — Ви знаєте, де це?

Старий посміхнувся і радісно закивав головою.

— Беер ель Сіфсааф, — сказав він, — евет.

Очі Тес загорілися і вона підхопилася зі свого стільця.

— Що? Беер ель Сіфсааф? — схвильовано вигукнула вона. — Де це? — Старий і далі ствердно кивав головою, але вже не з таким впевненим виглядом. Вона насупилася і спробувала знову: — Нереде?

Старий вказав на пагорб, з якого вони щойно спустилися. Тес підвела очі й прослідкувала за напрямом, в якому показувала простягнута рука. І показувала вона на північ. Тес, не вагаючись кинулася до автомобіля.

За кілька хвилин їхній джип, ревучи потужним двигуном, знову піднімався нагору. Старий, сидячи на передньому сидінні поруч із Рейлі, вхопився за ручку над головою і, пітніючи від жаху, спостерігав, як пейзаж навколо них змінюється з калейдоскопічною швидкістю. У відчинені вікна вривався вітер, дід раз по раз скрикував «явас! явас!», але Рейлі з напускною недбалістю ігнорував його вигуки і продовжував щосили гнати угору. Тес сиділа позаду і увесь час позирала у вікна, намагаючись помітити хоч якісь віхи на ландшафті, що пролітав повз них.

Уже майже на самому вершечку вони побачили озеро, і старий показав рукою:

— Ґол, ґол.

Рейлі різко крутнув кермо, і вони опинилися на ще вужчій колії, яку раніше не помітили. Джип помчав уперед, а гілки навколишніх дерев хльостали його по боках. Приблизно за кілометр дерева скінчилися, і вони вискочили на інше пасмо.

Старик радісно посміхнувся, показуючи вниз:

— Оррей, оррей! Ібте!

Перед їхніми очима постала долина, і Тес не повірила своїм очам — як прикро!

Внизу було озеро.

Знову.

Вона кинула на Рейлі невдоволений погляд, той різко зупинив автомобіль, і вони всі вилізли з нього. Потім підійшли до краю невеличкої галявини, а тим часом дід продовжував задоволено кивати. Тес поглянула на нього, похитала головою, а потім звернулася до Рейлі.

— Треба було нам знайти когось іще старшого за віком, років, так, під двісті. — Потім вона знову подивилася на старого і запитала його з благальними нотками у голосі:

— Беер ель Сіфсааф? Нереде?

Дід насупився, явно збитий з пантелику.

— Оррей, — наполягав він, вказуючи на озеро.

Рейлі ступив кілька кроків уперед і добряче придивився довкола. Із цього зручного місця він міг бачити все озеро, включно з його західним краєм, який не було видно з-за лісу з їхнього попереднього пункту спостереження.

Він повернув голову до Тес, єхидно посміхаючись:

— Горе вам, маловірні!

— Що це означає? — роздратовано кинула вона. Рейлі спокійним жестом підізвав її до себе. Вона поглянула на старого, який, радісно погоджуючись, кивнув головою, а потім видряпалася до Рейлі й побачила те, на що він вказував.

Звідси Тес побачила в милі від них, а може трохи далі, бетонну дамбу, що замикала водосховище і сполучала вершини двох протилежних пагорбів. Точніше, вона побачила верхню частину дамби.

— О Боже! — мимоволі скрикнула вона.

Рейлі витяг із кишені блокнот і заходився схематично зображати профіль пагорбів та лінію між ними, яка означала поверхню води. Потім так само схематично він зобразив під цією лінією кілька будинків на дні водосховища і показав ескіз старому. Той взяв кулькову ручку, зобразив на дні водосховища велику літеру X і мовив:

— Кой суюн алтінда. Беер ель Сіфсааф.

Тес поглянула на Рейлі, і той показав їй свій кривенький ескіз.

— Селище тут, внизу, — підтвердив він. — Воно під водою. Коли збудували дамбу, вода затопила всю долину, а разом із нею — і залишки поселення. Воно — на дні озера.

57

Старий почувався тепер набагато спокійніше, коли Рейлі обережно спрямував «паджеро» вниз тряскою всипаною камінюччям дорогою і зупинив його аж біля краю водосховища. Воно було чималеньке за розмірами, а поверхня води — гладенька, як скло. На протилежному березі виднілася низка стовпів.

«Мабуть, це телефонна лінія та лінія електропередач, що тягнулися до дамби, — подумав Рейлі, — скоріш за все, там мала бути і якась дорога». А від самої дамби на північ, до цивілізації, крокували опори високовольтної лінії. Щодо цивілізації, то окрім дамби та штучного водосховища, навкруги не було якихось інших її ознак. Навколишні ліси, розмиті обриси гір на горизонті — не надто привітний пейзаж — все було таким самим, як і сімсот років тому, коли цими місцями простували рицарі-тамплієри.

Коли вони доїхали до дамби, Рейлі, якому, як і Тес, кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, рвонув «паджеро» по бетонці, прокладеній зверху масивної споруди греблі. Ліворуч він побачив урвище метрів з шістдесят завглибшки. На дальньому кінці дамби виднілася ремонтно-експлуатаційна станція, до якої їх і спрямовував старий.

Коли вони їхали греблею, Рейлі час від часу уважно обмацував поглядом берег озера і місцевість над ним. Ознак життя ніде не було помітно, хоча стовідсоткової впевненості він не мав, бо дерева росли тут густо, і в тіні їхніх крон міг сховатися будь-хто, кому не дуже хотілося знаходитися на видноті. З обережністю, він придивлявся до будь-яких ознак присутності Венса, оскільки незабаром мала початися фінальна частина їхньої подорожі, але не побачив нічого, що могло б засвідчити наявність якихось прибульців у цьому районі. У розпал туристичного сезону ситуація могла би бути зовсім іншою, але наразі здавалося, що вони тут самі-одні.

Але це не заспокоїло Рейлі, ні. Венс уже проявив свою здатність бути хоч на півкроку, але попереду них, до того ж він виявився вперто-рішучим і непоступливим у досягненні своєї мети.

Він неодмінно теж тут був. Десь поряд.

Поки вони спускалися з пагорбів над водосховищем, Рейлі встиг поцікавитися у старого — чи не питався хто, бува, про селище Беер ель Сіфсааф останнім часом. За допомогою карколомних лінгвістичних кульбітів йому врешті-решт вдалося дізнатися, що про це селище ніхто не питав, наскільки йому було відомо. «Може нам вдалося таки його випередити», — подумав Рейлі, уважно вивчаючи місцевість безпосередньо біля дамби, видивляючись що-небудь незвичне, незвичайне і підозріле. Трохи згодом він зупинив джип біля невеличкої експлуатаційної станції.

Поруч із будиночком був припаркований іржавий білий «фіат». Звідси Рейлі побачив, що до станції з протилежного боку теж вела дорога. Здавалася вона відносно новою та рівною.

— Якби ми поїхали по он тій дорозі, то зекономили б половину часу, — звернувся він до Тес.

— Ну що ж, коли ми впораємося тут, — посміхнулася вона, — то тоді вже дозволимо собі проїхатися рівненькою та гладенькою дорогою.

Настрій її вже встиг невпізнанно змінитися, і вона, радісно поглянувши на Рейлі, так само радісно вистрибнула із машини і пішла слідком за дідом, який уже вітався з молодшим за нього чоловіком, що вигулькнув їм назустріч із приміщення станції. Рейлі на мить задумався, дивлячись, як вона широкими кроками підійшла до двох місцевих жителів. «Вона таки невиправна. І навіщо я дозволив цій жінці вплутати мене у невідомо що?» — подумав Рейлі. Він запропонував не розголошувати факт знахідки і чекати на прибуття групи експертів, а ще він запевнив Тес, що зробить все від нього залежне, щоб знахідка дісталася їй. Вона ж, не моргнувши оком, з порога відкинула його пропозицію, благаючи почекати і не втручатися. У його варіанті було більше рації, але Рейлі все ж піддався, поступившись одному лише напору її ентузіазму. Тес вперто стояла на своєму, і дійшла навіть до того, що почала вимагати, щоб він поки що не користувався супутниковим телефоном, принаймні, доки вона сама не розбереться зі знахідкою.

Тим часом Тес уже встигла заприятелювати з молодим чоловіком, техніком на ім'я Окан. Він був маленький, тендітний і мав аж надто великі вуса. З улесливої посмішки, що вже встигла приклеїтися до обличчя Окана, Рейлі здогадався, що на молодика вже вплинули чари Тес, долаючи будь-яке потенційне його небажання їм допомогти. А ще Окан трохи розмовляв англійською, і це, разом із жіночою привабливістю, також посприяло її успішним перемовинами. Рейлі зацікавлено спостерігав, як Тес пояснила молодому туркові, що вони — археологи, які цікавляться старовинними церквами, особливо тією, що знаходиться на дні водосховища. Технік розповів, що долину затопили 1973 року — за два роки після надрукування мапи, якою користувалася Тес. Тепер гребля постачала основну частину електроенергії для процвітаючого прибережного регіону, що знаходився на південь від них.

Від наступного запитання, що поставила Тес, Рейлі аж похолонув.

— У вас на станції має бути водолазне устаткування, еге ж? Для перевірки греблі.

Окан був спантеличений не менше за Рейлі.

— Так, ми маємо водолазне устаткування. А що?

Вона відразу ж розвіяла будь-які сумніви.

— Ми хочемо на певний час орендувати його.

— Ви хочете зануритися під воду і подивитися на церкву? — запитав технік зі спантеличеним та невпевненим виразом на обличчі.

— Ну звичайно ж! — весело відповіла Тес експансивно піднявши руки. — І погода сьогодні відповідна для занурення, правда ж?

Окан поглянув на Рейлі, а потім на старого, непевний, як тут бути.

— Так, ми маємо устаткування, але воно використовується лише двічі на рік, — сказав він вагаючись. — Спочатку його треба перевірити, бо я не певен...

Вона не дала йому завершити фразу.

— Ми з колегою перевіримо його самі. Нам до цього не звикати. Ми часто виконуємо таку процедуру. Ну що, ходімо?

Рейлі із сумнівом поглянув на неї. У відповідь вона кинула на нього погляд, сповнений абсолютної впевненості. Її дико-фантастичне твердження, що вони обидва є досвідченими водолазами, його просто ошелешило. Щодо неї — хтозна, а сам він знав лише напівзабуті ази підводного плавання. Однак він не збирався якось стримувати її хвалькуватість — зараз це недоречно, особливо у присутності двох іноземців. До того ж, йому було просто цікаво — куди заведе Тес її безоглядна рішучість.

Окану ця ідея була явно не до вподоби.

— Я не певен... я не маю повноважень на такі речі.

— Та не турбуйтеся ви, все буде гаразд, — Тес подарувала йому сліпучу посмішку. — Певна річ, ми підпишемо відмову від права, — запевнила вона його. — Все буде повністю на нашій відповідальності. І, звичайно ж, ми будемо раді заплатити... е-е-е... вашій компанії за використання водолазного устаткування. — Тес дуже вправно зробила паузу перед словом «компанія». Була б пауза коротшою — Окан її просто не помітив би; довшою — міг би образитися за так грубо запропонований хабар.

Чоловічок якийсь момент пильно придивлявся до Тес, потім смикнув вусами і знизав плечима.

— Гаразд, ходімо. Я покажу вам, що у нас є.

Вузькі сходи вели з контори до запиленого складського приміщення, безладно захаращеного купами обладнання і тьмяно освітленого флуоресцентною лампою, яка миготіла і дзижчала. У її синюватому мерехтінні Рейлі зміг роздивитися апарат для дугового зварювання, балони з бутаном, киснево-ацетиленову горілку, а у дальньому кутку — купу водолазного устаткування.

Він дав можливість Тес самій розібратися з цією купою, і вона, насилу піднімаючи кожен предмет, удавала з себе великого спеціаліста.

— Не фонтан, але і таке згодиться, — кинула вона недбало.

Втім, комп'ютера для управління цим устаткуванням Тес не знайшла — доведеться обходитися без нього. Забачивши на стіні водолазну мапу, вона поцікавилася у Окана глибиною водосховища. Той відповів, що вона становила, на його думку, десь тридцять-тридцять п'ять метрів. Тес придивилася до мапи і спохмурніла.

— У нас на дні залишиться мало часу. Нам потрібно іти під воду прямо над селищем. — Знову звернувшись до Окана, вона запитала його, чи не знає він бува кого-небудь, хто міг би показати місцезнаходження селища.

Маленький турок насупився у задумі.

— Вам слід поговорити з Рюстемом, — нарешті сказав він. — Цей чоловік жив там до того, як затопили долину; він так нікуди звідси і не поїхав. Хто-хто, а він повинен знати, де знаходиться церква.

Рейлі почекав, поки Окан не вийде з кімнати, і відразу ж накинувся на Тес.

— Це безумство. Нам слід викликати групу професіоналів.

— Ти що, забув? Я ж і є професіонал, — вперто відповіла вона. — І сотні разів бувала під водою.

— Так, але тільки не зараз. Окрім того, мені не зовсім подобається, що поки ми пірнатимемо, підстрахувати нас на поверхні буде нікому.

— Може минеться... Слухай, ти ж сам казав, що сторонніх тут не видно. Ми випередили Венса. — Тес майже впритул наблизилася до Рейлі; її обличчя випромінювало ентузіазм і передчуття сенсації. — Зупинятися вже пізно. Хіба ж можна — коли ми так близько до мети!

— Одне занурення, — неохоче погодився він, — і я відразу дзвоню по супутниковому телефону!

А Тес уже прямувала до дверей.

— Там побачимо.

Вони винесли обладнання сходами і завантажили його у джип. Окан запопадливо запросив Тес до свого іржавого білого «фіата», і сказав, щоб Рейлі їхав слідом за ним із старим. Рейлі поглянув на Тес, і вона по-змовницьки йому підморгнула, а потім, ледь вмостивши свої довгі ноги, залізла у «фіат» — на величезне задоволення його власника. «Паджеро» їхав за Окановою таратайкою десь півгодини по асфальтовій дорозі, а потім технік звернув з неї й зупинився біля огородженого ланцюгами майданчика, на якому купами лежали бетонні блоки, каналізаційні труби і десятки порожніх бочок з-під оливи — звичний мотлох, що найчастіше залишається по закінченні будівництва. На майданчику лінькувато вовтузився дід у традиційному головному уборі й халаті. Рейлі вже здогадався, що приватне підприємництво тут тримається на кумівстві, і тому зовсім не здивувався, коли Окан відрекомендував йому утилізатора Рюстема як свого дядька.

Рюстем посміхнувся їм беззубим ротом, а потім уважно вислухав торохтіння свого племінника. У відповідь на його запитання він з ентузіазмом закивав головою і емоційно замахав руками.

Окан повернувся до Тес і Рейлі.

— Мій дядько дуже добре пам'ятає залишки селища. Багато років він випасав там своїх кіз. Каже, що від церкви лишилася тільки частина її. — Технік знизав плечима і додав власний коментар. — Принаймні, так було до того, як затопили долину. Неподалік від церкви був колодязь, і мій дядько пам'ятає, що поруч із колодязем був... — Окан замовк, підшукуючи правильне слово, — був мертвий корінь дуже великого дерева.

— Пеньок — ви хочете сказати? — запитала Тес.

— Так-так, пеньок. Пеньок плакучої верби.

Тес повернулася до Рейлі, очі її аж палали передчуттям близької сенсації.

— Ну, що скажеш? Може подивимося, — запитав він із непорушним виразом обличчя.

— Раз ти наполягаєш... — хитро усміхнулася Тес.

Вони подякували Окану і старому, з яким приїхали до озера. Сідаючи в своє авто, технік, що явно не бажав розставатися з Тес, кинув на неї останній тоскний погляд. Не гаючи часу, Тес і Рейлі вдягнули водолазні скафандри і підтягли решту устаткування до берега — туди, де Рюстем мав два невеличких човни. Вони залізли в один із них, Рюстем відштовхнув їх від берега і вскочив у човен сам. Старий почав веслувати так вправно і легко, що наче все життя тільки цим і займався.

Поки вони пливли, Рейлі інструктував Тес, згадавши свій єдиний досвід підводного плавання під час свого нетривалого відпочинку на Кайманових островах чотири роки тому. Приблизно посередині між східним та західним берегами і приблизно за три чверті милі від греблі Рюстем облишив весла. Щось бурмочучи собі під ніс, він скоса поглянув на навколишні пагорби, а потім, використовуючи лише одне весло — як на байдарці — кількома ретельно виваженими рухами підігнав човен у потрібне місце. Поки він це робив, Рейлі перехилився через борт і побовтав обидві пірнальні маски у воді.

— Як ти гадаєш — що там внизу, у церкві? — запитав він.

— Не знаю. — Тес задумливо подивилася на воду. — Зараз мені хочеться лише сподіватися, що воно там є.

Вони мовчки дивилися одне на одного, аж поки не збагнули, що старий зупинив човен і тріумфально вишкіряється їм своєю беззубою посмішкою, показуючи рукою вниз.

— Кіпіс суюн алтінда, — мовив він. Приблизно такі самі слова говорив їм раніше і другий старий.

— Суркан, — сказала Тес.

— Що він сказав?

— А біс його знає, — відповіла вона, перехилившись через борт, і додала — але я певна, що «кіліс» означає «церква», а значить — вона саме під нами.

Тес різко підвела голову і поглянула на Рейлі.

— Ну то як — ти йдеш, чи ні?

Не встиг він відповісти, як вона натягнула маску і майже без сплеску перекинулася у воду спиною уперед. Рейлі незграбно бебехнувся у темну воду услід за Тес, встигнувши лише кинути погляд на діда, який цілком сучасним схвальним жестом підняв угору великий палець.

58

Коли вони пірнули у холодний морок озера, Тес охопила відома їй лихоманка дослідника, якої вона потребувала, як повітря. Вона знала, що можливо зараз перед її очима постане те, чого інші люди не бачили багато-багато років — і у цьому було щось містичне. Це відчуття запаморочувало їй голову іще на суходолі — відчуття того, що вона ось-ось доторкнеться до залишків давно забутих цивілізацій, що впродовж століть лежали під шаром піску і землі. А коли ці залишки знаходилися під товщею води, то захват і піднесення були іще сильнішими.

Втім, сьогоднішнє занурення мало завершитися успіхом — це однозначно. Більшість розкопок та занурень починалися зі сподівань на якесь велике відкриття, але дуже часто вони завдавали лише розчарувань. Цього разу все було по-іншому. Низка доказів, що привела їх до цього озера, сам зміст закодованого листа, а також ті крайнощі, на які готові були піти люди, щоб заволодіти цією таємницею, — все це вказувало на те, що Тес була на межі археологічного відкриття набагато важливішого за ті, які вона досі — міркуючи прагматично — сподівалася зробити.

Вони вже були на шість метрів під водою і продовжували повільно знижатися. Від холоду води і жару передчуття, їй здавалося, що наче ожила кожна найдрібніша часточка її тіла. Тес поглянула угору — туди, де на поверхні вигравали сонячні зайчики. Днище дідового човна мирно погойдувалося у неї над головою. Видимість була добра, враховуючи те, що фактично вони знаходилися у перегородженій річці, але темрява швидко насувалася на них зусібіч.

Дна і досі не було видно. Тес увімкнула освітлювальний прилад, що тримала у руках, і його яскравий промінь, за кілька секунд набувши повної потужності, висвітлив страшнувату чорноту попереду неї. Перед її очима танцювали якісь маленькі часточки, течія повільно тягнула їх повз неї — до греблі. Тес поглянула на Рейлі, що опускався поруч із нею, і раптом зграйка форелі із цікавістю зупинилася неподалік, а потім чкурнула геть і зникла в темряві.

Вона помітила, що Рейлі показує рукою вниз, і побачила, як мало-помалу унизу почало вимальовуватися дно водосховища. Спочатку Тес трохи розгубилася: мул і осад накопичувалися роками після того, як на початку сімдесятих збудували греблю, але однаково дно водосховища було інакшим, ніж звичне для Тес морське дно. Фактично воно мало вигляд того, чим воно насправді й було — затопленою долиною, усіяною валунами і стовбурами дерев. Майже скрізь його вкривали густі темні водорості.

Вони пливли пліч-о-пліч, змінюючи напрям, пильно вдивляючись у дно, і врешті-решт треновані очі Тес першими помітили те, що вони шукали. Старий сказав правду: перед ними лежали залишки селища, ледве помітні у цьому химерному, майже інопланетному ландшафті.

Спочатку Тес тільки й могла побачити, що скупчення напівзруйнованих кам'яних стін, потім її очі призвичаїлися, і вона поступово почала розбирати їхні форми і, утворювані ними правильні геометричні фігури. Вона потягла за собою Рейлі іще нижче і тепер вже могла побачити вулицю, а на ній — будинки. Вони линули вперед, вдивляючись у руїни давнього селища, висячи над ним у зловісній темряві, наче космічні дослідники над поверхнею чужої й непривітної планети. Це було сюрреалістичне видовище — голі віти мертвих дерев погойдувалися у слабкій течії наче ваблячі руки привидів.

Раптом якийсь рух змусив Тес кинути швидкий погляд ліворуч — то косяк маленьких рибок, що паслися у водоростях, перелякано кинувся врозсип у рятівну темряву. Знову поглянувши вперед, вона побачила, як будинки змінилися вигоном. Рвонувшись до нього, Тес помітила чорний пеньок товстого дерева, тонкі залишки його напівзгнилих гілок злегка поколихувалися у придонній течії. Так і є: вони знайшли плакучу вербу. Вона мимоволі скрикнула, але замість крику вийшов різкий викид повітря, і хмаринка бульбашок вискочила з її регулятора і понеслася догори. Очі Тес забігали туди-сюди, пильно позираючи навкруги. Вона знала — десь зовсім поряд має бути колодязь. Тут до неї приєднався Рейлі й незабаром помітив його: у кількох метрах від пенька знаходилися залишки того, що колись напевне було колодязем. Тес кинулася уперед, промінь її ліхтаря пробив стіну темряви і... — там, неподалік, з мороку випливли стіни церкви; вони сумно і велично здіймалися догори.

Тес поглянула на Рейлі — той плив поруч, споглядаючи виниклу картину з не меншим захватом і благоговінням, ніж вона. Різко змахнувши ногами, вона хижою птицею кинулася вниз на споруду, що бовваніла попереду. Під її стінами ззовні скупчилося багато мулу, який слугував тепер підпорою. Замість даху були лише його жалюгідні залишки. Поводивши променем ліхтаря по стінах, Тес пересвідчилася, що церква тепер була, мабуть, у стані набагато гіршому, ніж сімсот років тому, коли її знайшли тамплієри.

У супроводі Рейлі Тес шугонула вниз і проникла всередину через портал, у якому скособочено висіли двері. Потім вони повільно попливли далі вздовж підводної галереї колон, декотрі з яких, обвалившись, лежали на підлозі. Завдяки стінам, що слугували перепоною, всередині церкви осаду накопичилося небагато, і це полегшувало пошуки могильної плити. Не відриваючись одне від одного, Тес і Рейлі повільно просувалися вперед, і промінь ліхтаря утворював калейдоскоп тіней у западинах по обидва боки від них. Тес озирнулася, фіксуючи у пам'яті кожен химерний предмет і кожну химерну тінь, намагаючись при цьому стримувати несамовите калатання свого серця.

Коли портал залишився позаду, і його поглинула темрява, вона дала знак Рейлі й різко пірнула вниз. Він пірнув услід за нею. Там, на підлозі, виднілася велика тріснута камінна плита, і Тес здогадалася, що це — частина вівтаря. Його вкривав товстий шар намулу, в якому принишкли маленькі раки. Перевіривши час, вона дала Рейлі сигнал розчепіреними пальцями обох рук. Це означало, що за десять хвилин вони мають розпочати підйом; для тривалої декомпресійної затримки в балонах залишалося замало повітря.

Тес знала, що таємниця ховається десь неподалік. Повільно рухаючись на висоті кількох сантиметрів над підлогою церкви, вона потихеньку змітала з неї намул, намагаючись не збурити сильну куряву. Могильних каменів ніде не було видно — лише якісь дрібні уламки та мул, з якого вискакували перелякані вугри. І тут її легенько штовхнув Рейлі. Він щось сказав, але спотворений металічний звук його голосу загубився серед булькотіння бульбашок, що вискочили із його мундштука. Тес побачила, як він простяг руку і змахнув намул та камінці з маленького алькову. На підлозі проступили якісь напівстерті вигравіювані літери. Її серце закалатало іще швидше. Провівши пальцем по написові, вона змогла прочитати ім'я: Саіо. Очима, що палали радісним збудженням, Тес поглянула на Рейлі. Той очима посміхнувся у відповідь. Ретельно, не поспішаючи, зчистили вони піщаний осад і з інших могильних каменів. З'являлися нові літери, нові імена, і стукіт її серця лунко відбивався у скронях та вухах. Аж ось з-під намулу визирнув напис:

Romiti.

Правду писав Еймар у своєму листі. Дешифратор, що змайструвало ФБР, не схибив, а найприємнішим було те, що їхні припущення справдилися.

Вони знайшли те, що шукали.

59

Тепер вони стали квапитися, швидко змітаючи уламки і осад з могильної плити.

Рейлі встромив пальці у щілину і спробував підняти плиту, але замала точка опори та його відносна невагомість у воді не дали йому змоги докласти достатнє зусилля. Тес звірила час — залишалося п'ять хвилин. У відчаї, вона озирнулася довкола, шукаючи хоч якесь знаряддя, і помітила якісь покручені шматки металу, що стирчали із однієї з колон. Підпливши до неї, Тес почала смикати металевий прут, аж доки він не вивільнився, здійнявши куряву із дрібнесеньких камінчиків. Кинувшись прожогом назад, вона віддала прут Рейлі, а той вставив його у щілину. Потім вони разом навалилися на його протилежний кінець.

Раптом пролунав скрегіт. І не знизу, а згори. Швидко підвівши очі, Тес побачила, як вниз падають маленькі уламки — саме із того місця, з якого вона висмикнула прут. Може їх змило водою, а може це з'їхала зі своєї основи колона? Вона кинула на Рейлі стривожений погляд. Той постукав пальцем по прутові, натякаючи, що слід ще раз спробувати підняти могильний камінь. Вона кивнула і вчепилася за металеву палицю; і знову вони щосили налягли на важіль. Цього разу плита піддалася. Хоч не небагато, але вона відсунулася. Втім, цього було недостатньо, щоб просунути руку всередину. І знову вони щосили натисли на металевий прут. І знову плита трохи посунулася, а потім перекосилася, вивільнивши знизу величезну повітряну бульку. З шаленою швидкістю ця булька налетіла на них, а потім рвонула догори і зникла, вискочивши крізь дірявий дах.

Знову згори долинув скрегіт.

Швидко поглянувши вгору, Тес помітила, що і дійсно — верхня частина колони почала мало-помалу зсовуватися зі своєї основи. Залізний прут, який вона похапцем висмикнула, якимось чином роз'єднав кріплення колони і ослабив цю хитку споруду. Над їхніми головами почали вистрибувати клуби пилу — це було схоже на беззвучні вибухи. Рейлі щось крикнув, але і цього разу голос його прозвучав спотвореним металічним відлунням. Він і вовтузився з могильною плитою і показував вниз. Тес побачила, що отвір був достатнім, щоб вона змогла просунути руку всередину. Вона присунулася ближче, внутрішньо скоцюрбившись від страху, згадавши якийсь старий фільм, де величезна злобна баракуда хапає за руку бідолаху-нирця. Витиснувши цю картину із своєї свідомості, Тес різко просунула руку всередину могили і відчайдушно почала нишпорити, намагаючись не чути скреготу, що лунав згори, і не думати про хиткість довколишніх стін. Раптом її пальці щось намацали. Щось досить об'ємисте. Вона кинула на Рейлі благальний погляд, щоб той якомога швидше посунув плиту іще більше, щоб дати змогу витягти грубенький предмет зсередини могили. Міцно вхопившись за металевий стрижень, Рейлі напружився і розширив отвір, вивільнивши при цьому чергову порцію бульбашок. Тес смикнула свою знахідку, намагаючись протиснути її через отвір так, щоб при цьому не пошкодити.

Рейлі зробив останнє відчайдушне зусилля, і плита подалася достатньо, щоб знайдений предмет нарешті вискочив назовні. Це був шкіряний лантух з довгою лямкою, який нагадував невеликий рюкзак, а в ньому було щось об'ємисте і досить важке. Коли Тес протягла його через отвір, залізний прут несподівано клацнув і вискочив, і плита ковзнула вниз, ледь не зачепивши мішок. З глухим гуркотом гепнулася вона знов на своє місце, збуривши хмарину осаду. Цієї миті згори донісся скрегіт, а потім — звук тертя каменю об камінь. Верхня частина колони повільно зісковзнула зі своєї основи, і залишки даху загрозливо прогнулися всередину. Тес і Рейлі обмінялися стривоженими поглядами і рушили до порталу, але Тес щось не пускало. А не пускала її шкіряна торба, лямку якої притисла кам'яна плита.

Поки вона несамовито смикала лямку, Рейлі нишпорив навкруги очима, намагаючись знайти щось таке, чим можна було б підважити плиту, але не знайшов нічого. Тим часом на них уже падав дощ з дрібних уламків, посилюючись щомиті. Тес знову смикнула за лямку. Стривожені очі Рейлі зустрілися з її поглядом, і вона похитала головою — смикати марно, нічого не виходить. Церква ось-ось обвалиться, треба було мерщій забиратися з неї, але це означало, що їм доведеться кинути мішок. Пальці Тес і досі стискали пошарпану шкіру. Вона не збиралася так просто взяти й полишити свою знахідку.

Рейлі діяв швидко. Він спустився назад, вхопився пальцями за край плити, розставив ноги по обидва боки і щосили рвонув її догори в останній відчайдушній спробі вивільнити лямку. Величезне стропило пропливло повз нього і гепнулося в кількох сантиметрах від його ноги. Від потужного ривка плита ледь-ледь зрушила з місця, але цього було достатньо, щоб висмикнути лямку. Рейлі кинув плиту, вказав рукою на портал, і вони з Тес чимдуж кинулися до нього, шалено калатаючи ногами, а довкола них падали уламки даху. Ухиляючись від каменепаду і сновигаючи між колонами, вони прослизнули, нарешті, крізь портал і вискочили з пастки.

На якусь мить вони зависли у воді, спостерігаючи, як стіни церкви рухнули всередину, і вниз полетіли великі шматки кладки і каміння, оповиті фантасмагоричним мереживом водяних бульбашок. Серце Тес і досі несамовито калатало. Вона зосередилася і спробувала уповільнити дихання, знаючи, як мало повітря у них лишилося і на них іще чекає тривалий підйом. Поглянувши на торбу, вона подумала: «Цікаво, а що там, усередині, і чи не зіпсувалося воно після стількох років перебування під водою?» Кинувши прощальний погляд на колодязь, Тес на якусь мить згадала про Еймара і про ту вирішальну та зловісну ніч. Йому, мабуть, і у найстрашнішому сні не привиділося б, що через сімсот років цю долину затопить рукотворне озеро, а його схованку поглине товща води у тридцять метрів завглибшки.

Рейлі спостерігав за нею. Їхні погляди зустрілися. Її піднесення помітно було навіть через маску. Тес поглянула на годинник — незабаром балони з повітрям спорожніють. Вона тицьнула пальцем догори. Рейлі кивнув на знак згоди, і вони почали повільно підніматися, стежачи за тим, щоб підніматися не швидше за найменші бульки, що витікали з їхніх дихальних пристроїв.

Курява з осаду лишилася внизу, і вода довкола них поступово світлішала. Їм почало здаватися, що цей підйом триватиме нескінченно, але ось нарешті почало пробиватися світло. Поглянувши вгору, звідки до них линули сонячні промені, Тес раптом заклякла від жаху, помітивши, що щось не так. Вільною рукою вона смикнула за руку Рейлі, але з напруження його м'язів зрозуміла, що він теж побачив зміну.

Над ними, на поверхні води, колихалися тепер обриси не одного човна, а двох.

Там з'явився іще хтось, але вони майже нічого не могли вдіяти, оскільки їхні запаси повітря вже закінчувалися. Вони просто мусили підніматися на поверхню. В очах Тес з'явився недобрий блиск. Вона знала напевне, чий то був човен. А коли вони з Рейлі виринули на поверхню, то Тес переконалася, що мала рацію.

Рюстем сидів у човні у тій самій позі, але обличчя його мало тепер сумний і переляканий вигляд. А у другому човні з виразом стримуваного задоволення («як у професора, що вітає успіх здібного учня», — подумалося Тес) сидів ніхто інший, як Вільям Венс.

У руках він тримав рушницю.

60

Допомагаючи Тес залізти до Рюстемового човна, Рейлі кинув швидкий погляд на берег. Тепер обабіч їхнього джипу припаркувався пікап «тойота». На березі стояли двоє людей, і ніхто з них не нагадував техніка Окана. Один був набагато вищим і справнішим за нього, а інший хоч і був схожий за статурою, але на голові у нього не було такої буйної чуприни. Окрім того, Рейлі помітив і дещо інше: обидва були озброєні. Здалеку це було схожим на мисливські рушниці, але побачити достеменно Рейлі не міг. Він здогадався, що приїхавши сюди, Венс найняв якихось двох місцевих покидьків. «Може хтось із них встиг понишпорити у джипі й знайти браунінг, який він сховав у бардачку під сидінням?» — подумав він.

Рейлі роздивлявся Венса, якого вперше бачив «живцем». Так ось хто стоїть за всією цією кривавою історією. Він пригадав убитих в Нью-Йорку вершників, намагаючись подумки зіставити чоловіка перед собою з усіма пов'язаними з ним подіями, щоби таким чином збагнути склад його розуму. Погрозлива заява про те, що Рейлі є в дійсності агентом ФБР, не справила на Венса ані найменшого враження. Рейлі не міг збагнути — як така спокійна й врівноважена інтелігентна людина, шанований науковець, перетворився на злочинця-втікача, що сидить тепер напроти нього з дробовиком на колінах; як він, з його вихованням та освітою, міг згуртувати банду грабіжників, та більше — як він дійшов до того, що повбивав усіх їх потім поодинці, причому так вправно і так немилосердно?

Щось тут не клеїлося.

Рейлі помітив, що Венс очей не зводить з торбини у руках Тес.

— Обережно, — сказав він їй, коли вона влазила до човна. — Ми просто не маємо права пошкодити його — після всього, що сталося. — І з якимось дивно відстороненим виглядом простягнув руку. — Дай-но сюди, будь ласка, — зробив він спонукальний жест. Не знаючи, що вдіяти, Тес поглянула на Рейлі. Той подивився на Венса, який повільно підняв рушницю і націлив на них. Вираз обличчя професора був майже скорботним, але очі були немиготливі й невблаганно жорстокі. Тес підвелася, простягнула руку і подала професорові торбину. Венс приставив її до своїх ніг і кивнув рушницею у напрямку берега. — Ну що, повернімося на твердий ґрунт?

Коли вони вилазили з човнів на березі озера, Венс віддав рушницю одному зі своїх людей. Тепер Рейлі остаточно пересвідчився, що у тих були мисливські рушниці. Вищий на зріст із цих двох, грізного вигляду турок із бичачою шиєю та рішучим поглядом, наставив на них рушницю, жестом відганяючи їх від човна. Видно було, що рушниця його явно не нова, але все одно вони мали достатньо переконливий вигляд. Це була досить дивна зброя для найманого головоріза. Рейлі збагнув, що Венс, скоріш за все, не мав достатньо часу для вибору годящих кандидатур з місцевої публіки, і подумав, що це могло спрацювати їм на користь, особливо якщо ніхто з цих бандюків не встиг дістатися до його браунінга. Однак в даний момент, стоячи на краю водосховища у своїх водолазних костюмах, з яких і досі стікала вода, вони були абсолютно беззахисні. На подвір'ї Рюстема Венс знайшов старий розхитаний стіл і прихилив до нього свою рушницю. Потім поглянув на Тес і обличчя його злегка повеселішало.

— Значить, я виявився не єдиним шанувальником Аль-Ідріссі. Як ви здогадуєтеся, я хотів дістатися сюди найпершим, правда, але ж... — Він раптом замовк, поставив грубенький мішечок на стіл і шанобливо-побожно поглянув на нього. Здавалося, що на якусь мить він мрійливо полинув у забуття. — Все одно, — продовжив він, — я радий, що ви теж приїхали сюди. Сумніваюсь, що місцеві умільці змогли б впоратися з цією роботою так само професійно, як і ви.

Професор ніжно доторкнувся пальцями до випуклого боку торби, наче намагаючись вгадати — які ж таємниці заховано там, всередині? Він почав було знімати відкидний клапан, але раптом зупинився, ривком підняв голову, осяяний несподіваною думкою. Звертаючись до Тес, він мовив:

— Давай, допомагай. У багатьох відношеннях це — так само твоє відкриття, як і моє.

Явно збита з пантелику, Тес поглянула на Рейлі. Той ствердно кивнув головою. Вона нерішуче зробила крок уперед, але худорлявий лисуватий турок напружився і підніс рушницю. Венс швидко і уривисто сказав йому щось турецькою, той заспокоївся і пропустив Тес до столу.

— Ну що ж, будемо сподіватися, що ми старалися недаремно, — сказав професор і підняв клапан торбини.

Повільно, обома руками, видобув він із неї якийсь предмет. Це була промаслена шкура. Він поклав її на стіл. Насупившись і явно знітившись, він з усіх боків розглядав зморщений згорток. Потім тремтливими пальцями розгорнув його і явив поглядам присутніх пишно прикрашений мідний обруч приблизно двадцять п'ять сантиметрів у діаметрі.

Його край був вигадливо градуйований маленькими, розділеними правильними інтервалами мітками, в центрі знаходилася двоконечна стрілка, а за нею — двійко менших, допоміжних стрілок.

Рейлі стрільнув поглядом від дивного предмета на великого турка, який теж кидав занепокоєні погляди зі столу — на Рейлі та Рюстема, водночас намагаючись стримати свою цікавість. Рейлі напружив м'язи, забачивши потенційну можливість змінити хід подій, але турок теж був насторожі, і відступивши назад, погрозливо підняв рушницю. Рейлі стримався; трохи згодом він помітив, що Рюстем, вгадавши його намір, рясно спітнів від хвилювання і тепер нервово витирав з лоба піт.

А Тес очей не могла відірвати від загадкового пристрою.

— Що це?

Венс заходився ретельно вивчати знахідку.

— Ага, та це ж морехідна астролябія! — вимовив нарешті він здивовано. Потім швидко поглянув на Тес і помітив знічений вираз її обличчя. — Це — морехідний прилад, щось на зразок примітивного секстанта, — пояснив він. — Звичайно ж, тоді ще ніхто нічого не знав про таку річ як довгота, але...

Знана як «логарифмічна лінійка для небес», астролябія, найдавніший з усіх наукових приладів, була відома ще приблизно з 150 року до нашої ери. Першу астролябію створили грецькі вчені в Александрії, а потім вона потрапила до Європи завдяки арабському завоюванню Іспанії. Широко застосовувана арабськими вченими для визначення часу шляхом вимірювання висоти сонця, астролябія удосконалювалася і до п'ятнадцятого століття встигла перетворитися на надзвичайно цінний морехідний прилад; португальські моряки користувалися нею для визначення широти. Морехідна астролябія відіграла надзвичайно важливу роль у діяльності принца Генріха Мореплавця, сина Жоао, короля Португалії, допомігши йому заслужити таке прізвисько. Впродовж багатьох років його флот потайки використовував астролябію і був єдиним флотом, здатним плавати у відкритому морі. Вона була надзвичайно цінним приладом протягом усієї португальської епохи великих відкриттів, яка завершилася появою Христофора Колумба у Новому світі 1492 року.

І невипадково принц Генріх був правителем ордену Христового від 1420 року до самої смерті року 1460-му. Цей португальський військовий орден вів свій початок ні від кого іншого, як від тамплієрів.

Венс і далі обстежував астролябію, обережно перевертаючи її, придивляючись до міток на зовнішньому обідку.

— Як цікаво! Коли ця штука дійсно виготовлена тамплієрами, то вона є старшою більше ніж на сто років від тих приладів, які нам доводилося бачити. — Тут голос його перервався — професор намацав у торбині іще щось. Це був шкіряний згорток. Розгорнувши його, Венс знайшов невеличкий пергаментний аркуш.

Рейлі відразу ж упізнав почерк — той самий, як і в закодованому рукописі, завдяки якому всі вони тут опинилися. Була лише одна відмінність — інтервали між словами.

Цей лист був незакодований.

Тес також помітила схожість.

— Це від Еймара, — вигукнула вона.

Але Венс не чув її. Професор відійшов убік, поглинутий змістом аркуша, який він тримав у руках. Спливали напружені секунди, а він стояв осторонь і читав. Коли ж він нарешті повернувся, то на обличчі його був вираз досади, змішаної зі смиренністю, яка означала необхідність скоритися обставинам.

— Виявляється, — мовив він похмуро, — що це іще не кінець нашої подорожі.

Тес стало зле. Вона знала, що їй не сподобається власне запитання, але все ж спитала:

— Про що йдеться у листі?

61 Східне Середземномор'я. Травень, 1291 рік.

— Спустити баркас на воду!

Попри буревій, що шаленів довкола, крик капітана оглушливою луною відізвався у голові Еймара. Коли іще одна велетенська хвиля злобно налетіла на галеру, всі його думки зосередилися на маленькій скриньці, і він кинувся на бак.

Я мушу врятувати її.

Еймар блискавично згадав першу ніч їхньої подорожі, коли, пересвідчившись, що команда і решта його братів поснули, вони з Гуго потихеньку пробралися на бак. Він стискав у руках ковчег, ввірений йому Гійомом де Боже. У тамплієрів і так було повно ворогів, а тепер, після поразки у Акрі, їхній орден став дуже вразливими. Скриньку треба було надійно приховати, щоб її не знайшли при обшуках та репресіях, які могли їх спіткати. Еймар поділився своєю тривогою з Гуго невдовзі після того, як вони відпливли з Акри — і він, і Гійом де Боже беззастережно довіряли капітанові. І той запропонував чудове і дещо неочікуване вирішення виниклої проблеми.

Еймар пригадав також, як вони вийшли на ніс корабля, і Гуго підніс смолоскип та висвітив глибоку виїмку, видовбану в шиї сокола. Ця виїмка була трохи більшою за розміри самої скриньки. Гуго видерся нагору і сів верхи на носову фігуру. Еймар востаннє поглянув на пишно оздоблену скриньку, подав її капітану, а той обережно засунув її в отвір, Поруч на жаровні стояв невеличкий чан з розплавленою смолою — її поверхня повільно погойдувалася в такт із усе більшими і більшими хвилями, через які торував свій шлях «Храм Сокола». Коли скринька міцно увійшла у приготовану для нього схованку, Еймар обережно став набирати розплавлену смолу металевим горщиком з довгою ручкою і подавати його Гуго, а той заливав смолу у проміжки між скринькою та стінками виїмки. За кілька хвилин на гарячу смолу вилили цеберце води, і догори шугонула хмара палючої пари. Гуго кивнув Еймару, і той подав йому останній компонент схованки для ковчега. Це був товстий дерев'яний цурбак, виточений під вигин шиї сокола; його наклали на отвір. Гуго закріпив цурбак, забивши його дерев'яними кілками, кожен із великий палець завтовшки, а потім все це знову залили розплавленою смолою, якій швидко надали твердості за допомогою води. Коли справу було зроблено, Еймар трохи почекав, доки Гуго не спуститься з носової фігури на безпечну палубу.

Озирнувшись довкола, Еймар пересвідчився, що ніхто не помітив їхніх дій. Він згадав про Мартіна Кармоського, який відпочивав у трюмі. Розповідати своєму протеже про те, що вони зробили, не було потреби. Згодом, у порту, така потреба може виникнути, але поки що нехай про місцезнаходження скриньки знають лише він та Гуго. Що ж до її змісту, то до ознайомлення з ним молодий Мартін був іще явно неготовий.

Спалах блискавки повернув Еймара від спогадів до халепи, в яку вони зараз потрапили. Насилу пробираючись крізь шквали дощу, він майже дістався до баку, але в цей момент ще одна гігантська хвиля налетіла на «Храм Сокола». Її страхітлива сила збила його з ніг і швиргонула об столик для мап, гострий кут якого врізався йому в груди. Тут до Еймара швидко підскочив Мартін; не звертаючи уваги на протести, які наставник вигукував здавленим від болю голосом, молодий рицар затягнув його до баркаса, який уже чекав на них.

Еймар впав всередину, але, незважаючи на пронизливий біль в грудях, підвівся саме вчасно, щоб побачити, як, перебравшись через борт, у баркас заліз Гуго. Капітан міцно тримав у руці якийсь дивний круглий пристрій і настроював його для роботи. То був навігаційний прилад, яким, як бачив Еймар, капітан часто користувався раніше. Рицар розлючено гепнув кулаком об борт баркаса, безпомічно спостерігаючи як носова фігура сокола спочатку гордовито бовваніла над шаленіючим морем, а потім тріснула як суха гілка і зникла під товщею спіненої води.

62

Серце Тес на мить завмерло, і їй раптом забракло повітря. Вона через силу сприймала почуте, не ймучи йому віри.

— І оце все?! Після всього, що сталося, нам іще доведеться шукати скарб тамплієрів на дні морському? — Роздратування хвилею накотилося на неї. Знову не поталанило. У її голові панував повний безлад. — І до чого тут ця таємничість, скажіть будь ласка? — простогнала вона з незадоволеною і похмурою міною на обличчі. — Навіщо було кодувати листа? Чому б не повідомити тамплієрам у Парижі, що скарб втрачено назавжди?

— А для того, щоб підтримувати блеф, — дещо задумливо відповів Венс. — Доки вони могли підтримувати ілюзію досяжності того, що втратили, їхня справа продовжувала жити. І їхнє життя було у безпеці.

— Доки не стане відомо про їхній блеф?

Професор ствердно кивнув.

— Саме так. Майте на увазі, що та річ мала для тамплієрів найголовніше і першорядне значення. І тому Еймар не міг просто так взяти і не зафіксувати її місцезнаходження — незалежно від того, зможуть вони коли-небудь дістати цю річ із дна морського чи ні.

Тес тяжко зітхнула і опустилася на один із дерев'яних стільців біля столу. Вона протерла очі, відганяючи від себе образи тієї тяжкої й виснажливої подорожі, що відбулася сімсот років тому, образи тамплієрів, спалюваних на вогнищах. Вона знову побачила перед собою астролябію.

— Заїхати бозна куди, так старатися, так ризикувати — і все це заради якоїсь залізяки! — подумала Тес.

— Вони були так близько від своєї мети... — сказав Венс, думаючи щось своє і ще пильніше придивляючись до навігаційного приладу. — Якби «Храм Сокола» протримався хоча б іще кілька годин, то вони дісталися б до узбережжя, перечекали б шторм, а потім потихеньку, на веслах, дісталися б до найближчого з грецьких островів, які знаходилися тоді у дружніх руках. Там вони змогли б відремонтувати щоглу, а потім попливли б далі — або до Кіпру, або, скоріш за все, до Франції. — Професор зробив паузу, а потім продовжив, наче розмовляючи сам із собою. — І ми, можливо, жили б зараз у зовсім іншому світі.

Рейлі, сидячи на невеликій купі бетонних блоків, вже не міг стримуватися. Безпорадність була просто нестерпною і водночас — гнітючою. Агент ФБР майже був упевнений, що запросто впорався б з двома турками та Венсом, але він не міг ставити під загрозу життя Тес і Рюстема. Але пригнічував Рейлі не лише той відчутний удар, який був завданий його самолюбству. Щось у глибині його свідомості теж настійно вимагало до себе уваги. У якийсь момент ця справа перетворилася з нехитрої гонитви за злочинцем на щось набагато складніше і підступніше — він став відчувати небезпеку і для себе, але це не була небезпека фізична. Він не міг помацати її рукою. Відтоді, як вони розшифрували рукопис з Альбі, його душу стали гризти більш доленосні запитання і проблеми; і через це він став почувати збентеження і — неясно чому — вразливість та незахищеність.

— У зовсім іншому світі? — скептично пхикнув він. — І все — завдяки магічній формулі здобування золота із інших металів?

Венс пхикнув у відповідь, і теж — скептично.

— Та годі вам, агенте Рейлі. Не паплюжте спадщину тамплієрів оцими нікчемними міфами про алхімію та її казкові можливості. Добре задокументованим фактом є те, що тамплієри розбагатіли на пожертвах дворянства усієї Європи, і ці пожертви дістали повне благословення Ватикану. Європейська знать буквально закидала храмовників своїми землями, коштовностями та грошима, тому що вони були захисниками паломників-християн... але був іще один, дуже важливий аспект. Бачите, вважалося, що місія тамплієрів є священною. Їхні прихильники були переконані, що ці рицарі прагнули до того, від чого людство мало б величезну користь. — Подоба посмішки пробилася через суворі риси його обличчя. — Але ті, хто підтримував їх, не знали одного: якби місія тамплієрів закінчилася успіхом, то це пішло б на користь усьому людству, а не «обраним» котрими зарозуміло і гордовито вважали себе християни Європи.

Рейлі відчув, як у душі його зростає тривога.

— Що ви хочете сказати?

— Серед звинувачень, які призвели до краху тамплієрів, було й те, що вони зблизилися з мешканцями Святої землі — мусульманами та юдеями. Стверджувалося, що наші доблесні рицарі охоче ішли з ними на контакти, обмінюючись метафізичними знаннями та досвідом містичних прозрінь. У цій сфері звинувачення були, фактично, правильними, хоча їх швидко замінили на нові, більш екзотичні — гадаю, ви обидва знаєте про них. Папа та король (який був, до того ж, ще й помазаником Божим — ні більше, ні менше — і який відчайдушно намагався довести, що є найбільш християнським з усіх королів) були, певна річ, більше зацікавлені у тому, щоб замовчати ідею фактичного братання хоробрих рицарів з поганами, аніж використовувати її як знаряддя для повалення тамплієрів — якою б убивчою для останніх ця ідея не була б. Але справа тут далеко не в самих лише метафізичних знаннях та містичних осяяннях. Тут був іще один, дуже прагматичний чинник. Тамплієри замислили дещо просто неймовірне, відчайдушно сміливе, далекосяжне за своїми наслідками; з одного боку це був би, можливо, божевільний вчинок, але з іншого — вражаюче-приголомшливий акт мужності та далекоглядності.

Венс замовк, явно зворушений благородними намірами тамплієрів, а потім втупив свій погляд в Рейлі, і його обличчя знову набуло суворого виразу.

— Вони замислили об'єднати три світові релігії, — оголосив професор.

Потім він поглянув на гори, що оточували їх з усіх боків, і розчулено сплеснув руками.

— Об'єднання трьох світових релігій, — засміявся він. — Лишень вдумайтеся. Християни, юдеї та мусульмани — усі поєднані однією релігією. До речі — а чому б ні? Зрештою, всі ми молимося одному Богу. Хіба ж всі ми — не Авраамові діти? — глузливо пхикнув Венс. Риси його обличчя знову суворо загострилися. — Задумайтеся. Уявіть собі той інший світ, у якому ми жили б у разі успіху тамплієрів. Це був би нескінченно кращий світ... лишень уявіть собі, скількох страждань та кровопролить нам вдалося б уникнути, а в наш час — і поготів! Мільйони людей не померли би безглуздою смертю. Не було б ні інквізиції, ні Голокосту, ні війн на Балканах та Близькому Сході, літаки б не врізалися у хмарочоси... — Якась подоба жартівливої посмішки на мить з'явилася на його обличчі. — Ви, напевне, втратили б роботу, агенте Рейлі.

Думки Рейлі понеслися шаленим галопом; він намагався осмислити ці абсолютно несподівані одкровення. Невже це справді можливе?..

Раптом він пригадав свою розмову з Тес про тамплієрів — про ті дев'ять років, що вони провели відлюдно в храмі, про швидке зростання їхнього впливу та багатства, про латинський напис.

Veritas vos liberabit.

Істина зробить вас вільними.

Він поглянув на Венса.

— Так ви гадаєте, що вони шантажували Церкву? Гадаєте, що саме Ватикан і дав можливість тамплієрам зміцнитися за його рахунок?

— Та Церкві просто нікуди було діватися! У Ватикану від страху душа в п'яти пішла.

— Але ж... через що? Чого саме вони так боялися?

Венс зробив крок уперед, простягнув руку, намацав хрестик, що звисав з-під водолазного костюма Рейлі, і раптом зірвав його із шиї агента ФБР. Тримаючи у руці хрестик, ланцюжок якого теліпався, звисаючи донизу, професор кинув на нього презирливий і холодний погляд.

— Вони боялися правди про оцю красиву казочку.

Слова Венса висіли над ними як лезо гільйотини.

Здавалося, що очі його почали жити своїм власним життям, коли він з ненавистю споглядав маленький блискучий предмет, що лежав на його долоні. Потім обличчя професора спохмурніло.

— Як дивно, правда ж? Минуло дві тисячі років, ми — сучасні люди, ми досягли так багато, ми знаємо так багато, однак оцей маленький талісман і досі продовжує визначати той спосіб, у який мільярди людей живуть... і помирають.

Сидячи у своєму мокрому водолазному костюмі, Рейлі відчув легкий дрож занепокоєння. Він кинув погляд на Тес і на обличчі його промайнуло невдоволення — вона дивилася на Венса з виразом зосередженості, який Рейлі не міг збагнути.

— А як ти дізнався? — запитала вона з непевністю в голосі.

Венс відвів погляд від хрестика в руці й повернувся до неї.

— Гуго де Пайєн. Засновник ордену тамплієрів. Коли я був в Альбі, то дізнався дещо про нього, і це мене здивувало.

Тес раптом пригадала сатиричні зауваження одного французького історика.

— Те, що він був з Лангедока і те, що він був катар?

Брови Венса здивовано підскочили догори і він скоса подивився на неї, не приховуючи свого захопленого здивування:

— Браво, Тес! Ти добре впоралася зі своїм домашнім завданням.

— Але ж тут щось не в'яжеться, — наполягала вона. — Спочатку тамплієри пішли до Святої землі для того, щоб супроводжувати християнських паломників.

Посмішка професора не змінилася, але змінився його голос — він став різким і ущипливим.

— Вони подалися туди, маючи перед собою завдання віднайти те, що вже тисячу років вважалося втраченим, те, що первосвященики сховали під час навали легіонів Тіта. Хіба мали тамплієри кращий привід та кращий спосіб дістатися до потрібного їм місця, ніж твердження, що вони — вірне воїнство Папи та завзяті прихильники його безглуздих хрестових походів? Але вони не збиралися відкрито виступати проти Церкви, доки не накопичать достатньо моці та багатства, щоби кинути їй такий зухвалий виклик. Ватикан мав довгу історію безжального придушення будь-якої незгоди зі своєю єдино істинною вірою — цілі села, жінки і діти винищувалися арміями Папи лише за те, що посміли дотримуватися власних вірувань. Але ж ця історія майже нічого не навчила Церкву і її служителів. Тому тамплієри замислили план. Для повалення Церкви їм потрібна була зброя і вплив. І вони ледь не втілили цей план у життя. Вони знайшли те, що шукали. А як рицарі-храмовники, вони стали дуже потужним військом й здобули надзвичайного впливу. Їхній орден вже збирався вийти з власною програмою на духовній царині. Вони не врахували лише одного: не тільки їх, а й усе Христове воїнство виженуть зі Святої землі ще до того, як їм трапиться нагода постати проти Церкви. І коли це сталося, коли 1291 року впала їхня остання фортеця — Акра, тамплієри втратили не лише основу своєї могутності — замки, армію і своє панівне становище в Утремері. Коли затонув «Храм Сокола», вони втратили також свою знахідку, ту зброю яка давала їм можливість впродовж двохсот років шантажувати Ватикан, той предмет, який давав їм змогу виконати своє історичне призначення. І з тієї миті їхнє падіння було лише справою часу. — Венс злегка кивнув, а потім окинув присутніх шаленими очима. — І тільки зараз, якщо нам трішечки поталанить, ми дістанемо змогу завершити їхню місію.

Раптом тишу розірвав гучний жахаючий тріск, і голова одного з Венсових найманців розкололася, як гарбуз; сила удару кулі була такою, що турок аж відірвався від землі й, змахнувши ногами, гепнувся на спину, враз перетворившись на криваве місиво.

63

Рейлі інстинктивно кинувся до Тес, але Венс вже встиг схопити її за талію і штовхнути у безпечне місце за пікапом. Ще і ще просвистіли кулі, подзьобавши землю навколо Рейлі, але той у карколомному стрибку зник за джипом і тепер інтуїтивно намагався відокремити відлуння пострілу від самого пострілу, щоби вирахувати — де знаходиться стрілок. Три кулі вразили їхній «паджеро»: пробили капот, потрапили у двигун і праве переднє колесо. Завдані джипові пошкодження допомогли Рейлі дістати хоча й дуже приблизне, але все ж хоч якесь уявлення про напрям, звідки вів вогонь снайпер — звідкілясь із півдня, з лісу; на превеликий жаль, поцілити в нього з пістолета Рейлі не зміг би — цей стрілок знаходився безнадійно далеко.

На якусь напружену мить над лісом запанувала тривожна тиша, і Рейлі обережно висунувся з-за своєї схованки, щоби оглянути, наскільки пошкоджене їхнє авто, і пересвідчився, що «паджеро» вже нікуди не поїде. Потім Рейлі зиркнув на перекинутий стіл, біля якого сиділа Тес. За ним ховався настрашений худорлявий турок. Раптом Рейлі боковим зором помітив рух збоку — там промайнула якась блакитна одежина. То був Рюстем. Він вийшов з-за сараю, тримаючи в руках дрібнокаліберку, з якою, мабуть, полював на диких кроликів. Він стояв, отетеріло вдивляючись у віддалені дерева, намагаючись второпати, звідки стріляли. Рейлі несамовито замахав йому руками, волаючи щоб дід сховався, але не встиг той відреагувати, як з лісу пролунало іще два постріли; одна куля зрикошетила від складених на майданчику бетонних труб, а інша вцілила діду просто в груди, відкинувши його до стіни сараю, наче якусь ганчіркову ляльку. Визирнувши з-за відчинених задніх дверей «паджеро», Рейлі побачив, як Венс простягнув руку, ривком відчинив дверцята пікапа, заштовхав туди Тес, а потім вліз у кабіну сам. Він завів двигун, увімкнув передачу і різко рвонув з місця. Тієї миті, як «тойота», розвернувшись, рвонула до воріт майданчика, жилавий турок примудрився вскочити у її порожній кузов.

Вибору Рейлі не мав. Не мав він і часу видобувати з «паджеро» свій браунінг. Нервово поглянувши на порослий лісом пагорб, він вирішив ризикнути. Вискочивши з-за джипа, агент кинувся навздогін за від'їжджаючим пікапом.

Пролунало іще два постріли, і кулі з хрускотом вгризлися в «тойоту» саме тоді, коли Рейлі наздогнав її біля воріт і вхопився за дверцята кузова. Пікап звалив одну з опор, на яких трималися ворота, і загуркотів униз по крутій кам'янистій дорозі. До болю в пальцях уп'явшись у дверцята, Рейлі тримався, а ноги його волочилися по нерівній дорозі; раптом лівою ногою він вдарився об каменюку, і нестерпний біль розпеченою кулею прострелив усе його тіло. Кожен м'яз горів вогнем від напруги, і Рейлі здалося, що іще мить — і він не зможе втриматися.

Але він мусив втриматися.

У маленькій вантажівці була Тес. Він не міг її втратити. Тільки не тут. Тільки не зараз.

Звівши очі вгору, він помітив ручку на внутрішній стінці кузова. Зібравши залишки сил, Рейлі чимдуж відштовхнувся від землі ногами, що по інерції бігли за пікапом, і вхопився лівою рукою за ручку. Він відпустив задні дверцята і вхопився за ручку правою рукою, а потім підтягнувся і вліз у плаский кузов «тойоти».

Турок лежав, зігнувшись, біля борту, стискаючи в руках рушницю, час від часу з острахом визирав звідти. Повернувшись, він побачив, що у кузов заліз Рейлі. Злякавшись іще більше, він замахнувся на нього прикладом, але агент ФБР схопився за ствол, рвонув рушницю вгору і тієї ж миті пролунав постріл — то турок встиг натиснути на курок. Рейлі випростав ноги, тріснув турка черевиком у пах і накинувся на нього. Поки вони борюкалися, намагаючись пересилити один одного, Рейлі зиркнувши через заднє вікно пікапа, встиг побачити десь за сто метрів попереду бежевий лендкруізер, що стояв поперек ґрунтової дороги, перекривши їм шлях, турок теж його побачив. Але професор, що сидів за кермом пікапа, не збавляв газу — він і не думав відступати. Рейлі знову кинув погляд у заднє віконце кабіни і зустрівся очима із Тес. Вона нахилилася і перелякано вчепилася за ручку на приладовій панелі, очікуючи неминучого зіткнення.

Теж очікуючи удару, Рейлі й турок вхопилися за верх кабіни, і тут пікап звернув з дороги, застрибав кам'янистим узбіччям між схилом пагорба та лендкруізером і гепнув великий джип в передок. На всі боки бризнули скло і пластмаса, і брава вантажівочка, проскочивши, рвонула уперед.

Рейлі кинув погляд назад: схоже було, що лендкруізер був пошкоджений надто сильно, щоб стати у пригоді тому, хто у них стріляв. Турок щосили смикнув на себе рушницю, намагаючись вирвати її з рук Рейлі. Знову вони почали борюкатися, а пікап, не зменшуючи швидкості, підстрибнув і вискочив на греблю.

Вантажівка полетіла по бетонці, намагаючись якомога швидше дістатися до протилежного кінця дамби. Рейлі, підвівшись, завдавав туркові удару за ударом доки йому, нарешті, не вдалося вирвати рушницю з рук суперника; але той вмить зорієнтувався і увійшов у клінч, міцно обхопивши коліна Рейлі руками. Агент ФБР натомість хвицнув турка носком по правій кісточці. Той на мить ослабив хватку, і агентові вдалося відштовхнути супротивника від себе. Тепер вони опинилися один проти одного по різні боки кабіни, і Рейлі краєм ока побачив, як Тес накинулася на Венса, намагаючись змусити його зупинити авто. Вхопившись за кермо, вона різко рвонула його на себе, і пікап черконув боком об огороджувальну стінку, збудовану вздовж дороги. Намагаючись за щось вхопитися, щоб не випасти з кузова, Рейлі випустив з рук рушницю; вона ковзнула по пласкій підлозі кузова, з брязкотом гепнулася на бетонну дорогу і швидко зникла вдалині, а турок провів її розпачливим прощальним поглядом. Зовсім очманівши від такої непоправної втрати, він оскаженіло кинувся на Рейлі. Той, лежачи у кузові, інстинктивно крутнувся, ухиляючись від нападника, виставив угору ноги і перекинув турка через борт саме в ту мить, коли пікап знову із гучним скреготом зачепився за огороджувальну стінку. Випавши з кузова, відчайдух перелетів через стінку і з криком, який заглушився гуркотом мотора, зник у тридцятиметровому урвищі, яке зяяло із сухого боку греблі.

Коли вони домчали до краю дамби, Венс крутонув кермо, і пікап загуркотів по ґрунтовці, якою Тес та Рейлі приїхали до водосховища вранці. Коли машина застрибала по вузлуватій від коріння дерев колії, Рейлі збагнув, що тепер їх не видно з вершини того пагорба, на якому, на його думку, засів снайпер. З огляду на стан дороги, Венсові довелося зменшити швидкість, але потреби змушувати його зупинити авто Рейлі поки що не бачив.

Він дав йому змогу проїхати іще кілька миль, а потім загрюкав рукою по кабіні. Професор кивнув на знак згоди; через якусь мить пікап звернув з дороги і зупинився.

64

Рейлі висмикнув ключ із замка запалювання і пішов оглядати завдані машині пошкодження. Що ж до пасажирів вантажівки, то вони відбулися досить легко. Окрім синця і пульсуючого болю в лівій нозі у Рейлі, усі троє дістали лише порізи та подряпини; сама ж «тойота» вціліла, хоча й була сильно побита та продірявлена; Рейлі приємно вразила живучість цього авто. Він відзначив, що Тес і Венс пережили шок. Це було природно з боку Тес, але не з боку професора.

Невже я помилявся щодо нього?

Він пильно придивився до очей Венса, і побачив, що в них теж віддзеркалився подив.

Він здивований не менше від мене. Він на таке, вочевидь, не чекав.

Це лише підтвердило те враження, що склалося в Рейлі, коли він вперше побачив професора біля водосховища. З пострілом, який забрав життя дебелого турка, поплічника професора, у Рейлі з'явилося відчуття непевності й тривоги.

Це не Венс повбивав інших вершників. На знахідку полює хтось іще.

Ця думка не давала Рейлі спокою. У справі з'явилося вкрай небажане ускладнення, без якого він прекрасно зміг би обійтися. Коли один за одним почали з'являтися трупи вершників-грабіжників, ймовірність наявності у цій справі «контролера» не скидалася з рахунку, але потім цю версію відкинули. Здавалося, все вказувало на те, що це сам Венс усував своїх спільників, розпочавши тепер власну гру. Постріли біля озера розірвали цю теорію на шмаття. Хтось іще брав участь у подіях, але хто? Хто іще міг знати про наміри Венса, і більше того — міг з такою легкістю іти на вбивство заради того, щоб першим здобути те, на що полював професор?

Венс запитав, звертаючись до Тес:

— Як там астролябія?

Тес кивнула, наче в тумані.

— З нею все гаразд, — запевнила вона його, а потім зазирнула у кабіну і дістала прилад. Венс поглянув на нього і схвально кивнув головою, а потім пильно подивився на вершину пагорба, з якого вони щойно скотилися. Рейлі спостерігав, як професор неквапливо споглядав навколишні безлюдні гори. Йому на мить здалося, що в очах Венса з'явилася якась смиренність, але вона враз змінилася виразом зухвалої рішучості.

— Що то було — там, біля озера? — Тес підійшла до Рейлі.

Той нарешті відвів погляд від професора.

— З тобою все гаразд? — запитав він, роздивляючись невелику подряпину в неї на лобі.

— Я почуваюся прекрасно, — здригнулася вона, поглядаючи на шереги дерев, що оточували їх наче величезний паркан. Гори здавалися незвично тихими, особливо після того несамовитого шквалу, з якого вони примудрилися вибратися лише кілька хвилин тому. — Що тут в біса відбувається? Хто, по-твоєму, в нас стріляв?

Рейлі вивчав поглядом дерева — ніяких ознак життя там не було видно.

— Не знаю, — сказав він.

— О, а я — знаю! Я знаю багатьох людей, яким би не хотілося, щоби те, що ми шукаємо, стало надбанням громадськості! — вигукнув Венс. Він різко повернувся, і на обличчі його з'явилася презирлива усмішечка. — Вочевидь, вони починають нервувати — а це означає, що ми на правильному шляху.

— Я почуватимуся спокійніше, якщо нас будуть розділяти ще декілька миль, — сказав Рейлі й махнув рукою, показуючи на пікап. — Поїхали, — він відчинив дверцята, впускаючи Венса і Тес у кабіну.

Тес заледве вмостилася між двома чоловіками, Рейлі увімкнув передачу, і пом'ята «тойота» покотилася вниз. Її пасажири мовчки розмірковували про те, що чекало на них попереду. Коли Де Анґеліс побачив, як пікап вискочив із маленького подвір'я і рвонув по ґрунтовій дорозі, він пожалкував, що поставив лендкруізер поперек колії, щоби заблокувати можливу втечу. Скрегіт та гучний тріск удару пікапа об його джип не передвіщали нічого доброго, а тепер вид розбитих вщент крила і радіатора лендкруізера підтвердив його найгірші припущення.

Де Анґеліс не потребував підтвердження Планкетом непридатності їхнього авто для подальшого використання. Посланець Ватикану ривком відчинив задні дверцята і почав похапливо ритися в обладнанні. Видобувши звідти GPS-монітор, він сердито клацнув вмикачем. Курсор заблимав, але не зрушив з місця. Координати вказували на подвір'я Рюстема. Де Анґеліс сердито поглянув на маленький екран. Він второпав, що давач, напевне, і досі знаходився у покинутому «паджеро». Йому доведеться знайти інший спосіб виявлення їхнього місцезнаходження, що буде справою досить нелегкою у цій лісистій та гористій місцевості.

Монсеньйор роздратовано кинув монітор і повернувся в бік озера. Він кипів од злості через такий поворот подій і усвідомлював, що не має підстав винуватити Планкета за ту скрутну ситуацію, у якій вони опинилися. Де Анґеліс зрозумів, що тут справив вплив зовсім інший чинник — зарозумілість.

Він був надто самовпевненим.

Гріх гордині. Буде в чому сповідатися.

— Їхній джип! Він і досі на подвір'ї. Може він справний? — Планкет, тримаючи в руках велику гвинтівку, вийшов з лендкруізера і вже приготувався йти.

Але Де Анґеліс навіть не поворухнувся. Він закляк, мовчки вдивляючись в гладеньку, мов скло, поверхню озера.

— Спочатку — найголовніше. Дай-но мені радіотелефон.

65

Рейлі озирнувся і, напружено прислухаючись, пильно поглянув на дорогу. Жодних звуків не було чутно, окрім щебетання пташки, котре за даних обставин різало вухо. Вони встигли проїхати миль вісім-дев'ять, доки невблаганна темрява не змусила їх подумати про ночівлю. Рейлі різко з'їхав з ґрунтової дороги і спрямував авто на якусь ледь помітну стежину, котра вивела їх на невеличку галявину біля річки. Перш ніж зробити ривок до узбережжя, треба було перепочити і до світанку все обміркувати — хоча б у загальних рисах.

Він не мав сумніву: великий лендкруізер безнадійно пошкоджено у хвацькій атаці Венса. Піші нападники — хто б вони не були — відстали б від них на години; якщо ж вони на колесах, то можна, принаймні, почути їхнє наближення. Спостерігаючи, як останні промені сонця ховаються за гори, Рейлі плекав надію, що темрява, яка зійшла на землю, хоч якось прихистить їх. Про вогнище сьогодні не може бути й мови.

Він залишив Венса біля пікапа, зв'язавши йому руки за спиною, а вірьовку прикріпив до машини. Швидкий обшук вантажівки не виявив прихованої зброї, але дав інші, цілком позитивні результати у вигляді таких вкрай необхідних речей як маленька газова плита і трохи консервів. Одягу, щоб перевдягнутися, вони не знайшли, тож їм наразі довелося лишатися у своїх водолазних костюмах.

Рейлі підійшов до Тес, яка сиділа край води. Ставши навколішки, він зробив такий потрібний йому зараз ковток спиртного, а потім усівся поруч із нею на великий камінь. Страх і тривога переплуталися у його голові, водночас спонукуючи до обережності. Він уже досяг того, що намічав зробити; йому тільки й лишилося, що доставити Венса цілим і неушкодженим у Сполучені Штати і передати його в руки правосуддя. Вивезти свого полоненого із цієї країни тишком-нишком шансів було мало: саме тут було скоєно злочини, загинули люди. Подумавши про це, Рейлі роздратовано скривився від перспективи неминучої і обтяжливої процедури висилання, до якого вдасться турецька влада. Його чекала ще одна, важливіша справа: уникнути небезпеки, вибратися з гір і дістатися до узбережжя. Ті, хто в них стріляв, явно були випадковими людьми, котрі діяли за принципом «спочатку стріляй, а тільки потім — питай»; самі ж вони не мали тепер ані зброї, ані радіостанції, та ще й були поза зоною досяжності мобільного телефону. От тобі й безтурботні відпочивальники!

Але якими б важливими не були ці проблеми, вони швидко вмостилися на задньому сидінні, щоб зайнятися вирішенням проблеми не менш важливої, котра вже певний час не давала спокою ні Рейлі, ні Тес...

— Мене завжди цікавило — а що ж відчував Говард Картер, коли знайшов гробницю Тутанхамона? — зосереджено мовила вона через деякий час.

— Мабуть, отетерів з радості.

— Навряд чи. Йому ж довелося мати справу з прокляттям, пам'ятаєш? — Вона трохи підбадьорилася, і на її обличчі з'явилася слабка посмішка, котра на якусь мить поліпшила настрій і йому. Але тривожний сумнів залишався. Важким каменем він тиснув йому на серце. Ігнорувати його Рейлі більше не міг.

Він потихеньку підвівся і підійшов до Венса. Тес пішла за ним і стала поруч. Рейлі присів біля полоненого і перевірив, чи не послабла, бува, мотузка. Венс лише кинув на нього байдужий погляд і нічого не сказав. Попри своє становище, він здавався на диво спокійним. У глибині душі Рейлі гризли сумніви — братися за цю тему чи ні, але зрештою він все ж таки вирішив, що не зможе її уникнути.

— Хочу дещо у тебе спитати, — почав він коротко. — Що ти мав на увазі, коли сказав: «Правда про цю красиву казочку»?.. Як ти гадаєш, що перевозив «Храм Сокола»?

Венс підвів голову і поглянув на Рейлі своїми пронизливими сірими очима.

— Не знаю точно, але підозрюю, що це було щось дуже для тебе незручне, з чим ти не зміг би одразу погодитися.

— Продовжуй, — різко кинув Рейлі.

Венс заговорив, обережно добираючи слова:

— Проблема в тому, що ти, як і більшість істинних вірян ніколи не замислювався над розбіжністю між вірою і фактом, розбіжністю між міфічним Ісусом Христом і Ісусом реальним, історичним, розбіжністю між правдою і... вигадкою.

Рейлі не став реагувати на ті глузливі нотки, які йому почулися в голосі Венса:

— Гадаю, я не мав у цьому потреби.

— Однак ти щиро віриш всьому, що написано у Біблії, еге ж? Ти ж віриш у всі ці нісенітниці? У так звані «чудеса» — що Він ходив по воді, зробив зрячим сліпого... що Він воскрес із мертвих?

— Звичайно ж вірю!

На обличчі Венса з'явилася слабка посмішка.

— Гаразд. Тоді дай мені відповідь на таке запитання: чи знаєш ти, звідкіля взялася уся ця писанина? Чи відомо тобі, хто насправді написав ту, відому тобі Біблію, тобто — Новий Завіт?

Рейлі явно не знав, що відповісти.

— Це ти про Євангелія від Матфея, Марка, Луки та Іоанна?

— Так. Звідкіля вони взялися? Почнімо з основ. Наприклад, коли саме вони були написані?

Рейлі знову відчув на серці незримий тягар.

— Не знаю... це були його апостоли, тому, гадаю, саме вони і написали Євангелія за кілька років після смерті Ісуса.

Венс кинув погляд на Тес і презирливо гмикнув. Потім знову встромив у Рейлі свої бентежно-пронизливі очі.

— Дивуватися, власне, нема з чого, але все одно маємо вражаючий факт: понад мільярд людей в усьому світі моляться на ці писання, вірять у кожне їхнє слово, як у Божу мудрість, вбивають одне одного з-за них, і все це — без щонайменшого уявлення про те, звідкіля насправді з'явилися ці тексти.

Рейлі почав потихеньку лютитися. Зверхній тон, яким говорив Венс, лише підкидав до жару хмизу.

— Це — Біблія. Вона існувала достатньо довго, щоб...

Венс стулив губи і спокійно похитав головою, одразу ж заперечуючи почуте.

— Ага! Значить, за такий довгий час вона перетворилася на незаперечну істину — ти це хочеш сказати? — Він відхилився, спрямувавши погляд кудись у далечінь. — Колись і я був такий, як ти. Без вагань, приймав усе за чисту монету, приймав усе на віру. Але коли почав докопуватися до істини... — тут він знову уважно подивився на Рейлі й помітно спохмурнів, —...то вималювалася не надто приваблива картина.

Істина у цій справі полягає в тому, що дні раннього християнства являють собою суцільну білу пляму, позбавлену незаперечних свідчень або ж вірогідних фактів, і саме ця відсутність твердих доказів століттями не давала спокою вченим. Зі знаних нами нечисленних відомостей про реальні події на Святій землі майже дві тисячі років тому загальновизнаним сьогодні є лише те, що чотири Євангелія, котрі складають Новий Завіт, не були написані сучасниками Ісуса. Вважається, що найдавніше з чотирьох — Євангеліє від Марка, — пояснював Венс, — а радше, те, що ми називаємо Євангелієм від Марка, бо в ті часи було заведено приписувати свої твори відомим людям — було написане, принаймні, через сорок років після смерті Христа. Тоді ще не існувало агенції новин «CNN», не було записаних на відеоплівку інтерв'ю, людям доводилося обходитися без пошукової системи «Google», за допомогою якої можна було б знайти численні розповіді людей, котрі знали Христа особисто. Тож в кращому випадку ми говоримо тут про перекази, що передавалися з вуст в уста, та ще й впродовж сорока років, та ще й без жодних письмових свідчень... Скажіть мені, агенте Рейлі: як ви вважаєте, наскільки точними будуть свідчення, поширювані сорок років примітивними, неосвіченими і забобонними людьми під час їхнього відпочинку біля вогнищ?

Ще більше питань порушує ось що: а чому саме ці чотири Євангелія потрапили до Нового Завіту? Відомо, що впродовж двохсот років після написання Євангелія від Марка були й інші, у яких розповідалися всілякі казочки про життя Ісуса. І хоч як би деякі сьогоднішні християни не засуджували сучасне розмаїття переконань під широким загальним дахом християнства, хоч як би вони не жалкували за раннім періодом, коли більш проста Церква пропонувала начебто і більш цілісну та більш правдиву форму християнської віри, така думка є дуже далекою від істини. У ранньому християнстві першого і другого століть існувало набагато більше різноманітних течій, ніж у християнстві сьогодення. Історія становлення християнства як світової релігії є історією конфліктів і гноблення.

З часом ранній християнський рух здобував популярність і ширився серед розкиданих по світу общин, а розповіді про житіє Ісуса набували місцевого колориту, на який накладалися конкретні особливості, притаманні кожній із цих спільнот. Буяла сила-силенна різних євангелій, котрі часто суперечили одне одному. Це — факт, що не підлягає сумніву, тому що у грудні 1945 року якісь арабські селяни, котрі пішли копати добрива в гори Джабаль Аль-Тариф, що у Верхньому Єгипті, неподалік міста Надж Хаммаді, надибали глиняний глек майже два метри заввишки. Спочатку вони не наважувалися розбити його, бо боялися, що всередині може ховатися закоркований джин або злий дух. Потім фелахам спало на думку, що в глекові містяться золоті скарби, і вони таки розбили його. Намагаючись знайти золото, селяни натомість зробили одне з найдивовижніших відкриттів у історії людства, бо всередині цієї посудини виявилися тринадцять папірусних книг, перев'язаних тисненою шкірою газелі. На жаль, селянам не дано було знати про справжню цінність цієї знахідки, тому частина книжок і непідшитих аркушів папірусу згоріли в полум'ї вогнищ їхніх домівок. Ще одна частина цих документів зникла під час перевезення їх до Коптського музею у Каїрі. А ті п'ятдесят два тексти, які вдалося зберегти, стали причиною великої незгоди серед дослідників Біблії, бо ці писання, котрі зазвичай називають гностичними євангеліями, посилаються на такі висловлювання та переконання Ісуса, котрі суперечать вмісту Євангелій Нового Завіту.

— Гностичні? — запитав Рейлі. — Тобто, катарські?

— Саме так, — кивнув головою Венс. — Серед текстів, знайдених біля Надж Хаммаді, було Євангеліє від Фоми, котре само себе визначає як таємне і починається таким рядком: «Це — ті таємничі слова, які мовив Ісус, а Іуда Фома, близнюк, записав». У одному сувої з цим твором знаходилося також Євангеліє від Філіппа, котре відверто змальовує стосунки Ісуса та Марії Магдалини як стосунки між коханцями. Марія написала власний твір — Євангеліє від Марії Магдалини, в якому вона характеризується як один з апостолів і ватажок християнського осередка. Існує також і Євангеліє від Петра, що починається пропозицією «відкрити таємниці й розповісти те, про що воліють мовчати»; а ще є Євангеліє від єгиптян, котре самовизначається як священна книга Великого Невидимого Духа; Апокриф, тобто таємна книга, від Іоанна; Євангеліє Істини, де чітко простежуються буддійські мотиви.

Окрім того, що всі ці євангелія посилаються на діяння та висловлювання Христа абсолютно відмінні від тих, які містяться у Новому Завіті. Загроза, котру вони становлять, полягає в тому, що вони вважають наївним ілюзіями такі загальноприйняті постулати християнства, як непорочне зачаття і воскресіння з мертвих. Ще важливішим є те, що ці твори суто гностичні, бо, разом із посиланнями на Ісуса та його апостолів, основна їхня думка полягає в тому, що самопізнання на найглибшому рівні є водночас пізнанням Бога — іншими словами, якщо хтось знайде у собі першопричини радості, печалі, любові та ненависті, то він знайде і Бога.

Вкрай важливим чинником було також і те, що жоден із цих документів не був написаний пристрасно-емоційною мовою.

Ранньохристиянський рух був рухом нелегальним, і тому поширення євангелій, що суперечили одне одному, містило ризик потенційно фатального розколу на дрібні групи та течії. Християнство потребувало певної теологічної структури, котра забезпечила б його виживання і поширення. Воно потребувало такого рівня керівництва, якого неможливо було б досягти, якщо кожна група мала свої вірування і своє власне євангеліє. На кінець другого століття така організаційна структура почала набувати більш-менш окреслених обрисів. У різних спільнотах виникла трьохрангова ієрархія єпископів, священиків і дияконів, котра проголосила себе речником більшості й охоронцем єдиної істинної віри.

Я не кажу, що ці люди обов'язково були якимись спраглими до влади потворами, — уточнив Венс. — Це були люди, здатні на дуже сміливі вчинки; вони, мабуть, і справді боялися, що без зводу загальноприйнятих жорстких правил та ритуалів на християнський рух чекає занепад і загибель.

У часи, коли бути християнином означало наразитися на смертельну небезпеку переслідувань, власне існування Церкви стало залежним від введення хоч якоїсь упорядкованості. Близько 180 року, за Іринея, єпископа Ліонського, було силоміць введено єдиний узагальнений підхід. Право на існування діставала лише об'єднана церква з єдиним зводом вірувань і обрядів. Решта поглядів відкидалися як єресь. Ця доктрина була чіткою і недвозначною: поза межами істинної церкви — спасіння — неможливе; члени цієї церкви мали бути ортодоксами, тобто «правильно мислячими»; а сама ж церква мусила бути католицькою, тобто «вселенською».

Це означало, що кустарне виробництво євангелій мало припинитися. Іриней вирішив, що повинно бути чотири істинних Євангелія, обґрунтувавши це таким досить курйозним аргументом: оскільки є чотири сторони світу і чотири напрямки вітрів, то мусить бути і чотири Євангелія. Він написав п'ять сувоїв під назвою «Заперечення і знищення фальшивого псевдознання», в котрих засудив більшість тогочасних праць як блюзнірські й визначив відомі нам чотири Євангелія як безсумнівне й остаточне вмістилище Божої мудрості — єдино правильне, надійне і більш ніж достатнє для задоволення потреб послідовників християнства.

Чотири Євангелія, канонізовані Іринеем, були творами емоційно-пристрасними — в них ішлося про смерть Ісуса на хресті, про Його воскресіння; ці Євангелія чітко пов'язували з фундаментальним ритуалом євхаристії, з Тайною вечерею. У своєму ранньому варіанті, — пояснив Венс, — перше з канонізованих євангелій, Євангеліє від Марка, не згадувало про непорочне зачаття, і ця розповідь фактично закінчується біля порожньої могили Ісуса, де якийсь загадковий молодик із зовнішністю трансцендентальної істоти на кшталт ангела, розповідає групі жінок, які прийшли до поховання, що Ісус чекає на них у Галілеї. Нажахані його виглядом і словами жінки в паніці тікають геть і нікому не розповідають про побачене, що цілком резонно підводить нас до питання: якщо вони нікому і нічого не розповідали, то як же сам Марк — чи хто там іще — зміг довідатися про те, що відбулося? Але саме таке закінчення і мав початковий варіант цього Євангелія. І тільки через п'ятдесят років, у Євангелії від Матфея, а потім іще через десять, у Євангелії від Луки, до викладеної Марком ранньої версії кінцівки історії Христа додали детально виписаний зовнішній вигляд, а потім у такому ж дусі переписали і кінцівку в самому Євангелії від Марка.

Минуло іще два століття, і, фактично, тільки 367 року було остаточно погоджено перелік із двадцяти семи творів, відомих нам нині як Новий Завіт. На кінець того століття християнство вже перетворилося на офіційну релігію, і володіння будь-якими творами, що вважалися єретичними, трактувалося як кримінальний злочин. Усі відомі екземпляри альтернативних євангелій були спалені й знищені. Тобто, всі, окрім тих, які крадькома сховали у печерах біля Надж Хаммаді...

Рейлі відчайдушно намагався відкинути геть зіткану зі слів Венса плащаницю тривоги і занепокоєння, котра поступово почала огортати його душу.

— У цих святих писаннях Ісус зображений зовсім не у вигляді якоїсь надлюдини, — продовжив Венс, не зводячи очей з Рейлі. — Він — мандрівний мудрець, що вчить проводити життя у блуканнях світом, проповідує відмову від володіння майном і щиросерде сприймання ближніх такими, якими вони є. Він прийшов не для того, щоб спасти нас від гріха та вічного прокляття; Він прийшов для того, щоб скерувати нас до певного типу духовного розуміння. А коли послідовник досягає просвітленості — мабуть, саме над цим поняттям і ламали голови Іриней та його друзі декілька безсонних ночей — то наставник йому більше не потрібен. Учень та вчитель стають рівними. У чотирьох канонічних Євангеліях Нового Завіту міститься багато розбіжностей, але збігаються вони в тому, що зображують Ісуса нашим Спасителем, месією, сином Божим. Ортодоксальні християни — та й ортодоксальні юдеї — наполягають, що людину від її творця відокремлює неподоланна прірва. Знайдені в Надж Хаммаді євангелія суперечать цій точці зору: в них йдеться, що самопізнання є пізнання Бога; що людське і божественне — це одне й те саме. Ще гіршим для ортодоксів є те, що ці твори, зображаючи Ісуса наставником, просвіченим мудрецем, подають Його як людину, котру ти або я спроможні навіть перевершити, а це було неприпустимо. Він не міг бути просто людиною, Він мав бути кимсь набагато більшим. Він мусив бути сином Божим. Він мав бути унікальним, тому що за умови Його унікальності набувала унікальності й Церква як єдиний шлях до спасіння. Зображаючи Його у подібному Світлі, рання Церква привласнювала собі право проголошувати, що коли ти не з нею, не слідуєш її настановам, коли живеш, як тобі заманеться, то ти приречений на прокляття.

Венс зробив паузу, наче вивчаючи обличчя Рейлі, а потім продовжив, ріжучи повітря на шматки своїм тихим, з присвистом, голосом.

— Я намагаюся донести до вас, агенте Рейлі, ось що: майже все те, у що вірили християни, починаючи з четвертого століття, і вірять зараз, всі обряди, яких вони дотримуються: святе причастя, церковні свята — ніщо з переліченого не було тим, у що вірили безпосередні послідовники Христа. Усе це вигадали і причепили, як хвіст, набагато пізніше: обряди і віру в чудеса, котрі в багатьох випадках були просто запозичені з інших релігій — від Воскресіння до Різдва. Але ці вигадки зробили ймовірним неймовірне. Вони були фантастичним бестселером впродовж майже двох тисяч років, однак... Мабуть, тамплієри таки мали рацію. Ще у їхні часи ця справа зайшла надто далеко і набула екстремальних форм, коли людей жорстоко вбивали лише за те, що вони обирали якесь інше вірування. А дивлячись на сьогоднішній стан речей у світі, я стверджуюсь у переконанні, що термін реалізації цього товару вже давно минув.

66

— Отже, ти гадаєш, що саме це і перевозив «Храм Сокола»? Перевозив докази, що Євангелія, якщо вірити тобі, є звичайнісінькою белетристикою? Докази того, що Ісус не був сином Бога? Навіть якщо це так і було, — продовжував Рейлі, — то я ще можу збагнути прагнення завдати великої шкоди християнству, але я не можу збагнути ось що: яким же чином це допомогло би тамплієрам об'єднати три світові релігії — якщо вони дійсно прагнули цього об'єднання?

— Вони розпочали з власної релігії, — впевнено відповів Венс, — з релігії, яку вони знали в реальному житті, з релігії, безпосередніми свідками крайнощів якої вони були. Якщо їм вдалося її... розвінчати, то, гадаю, на той час вони вже встигли знайти порозуміння з дисидентами в мусульманських та юдейських спільнотах, з людьми, готовими співпрацювати у порушенні й вивченні аналогічних проблем в межах їхніх власних релігій, щоб прокласти шлях до нового всезагального світобачення.

— Як же вони збиралися цього досягти? Невже збираючи докупи тих нещасних, що позбулися ілюзій?

Це було скоріш твердження, аніж запитання, але воно не справило на Венса помітного враження.

— Гадаю, що якби вони мали успіх, то з часом світ міг би стати більш безпечним і кращим. А як гадаєш ти?

Рейлі нічого не відповів. Та він і не міг відповісти — це неможливо було зробити зараз, коли ставилося під сумнів усе, у що він та мільйони інших людей у всьому світі вірили так пристрасно.

— Це так безглуздо, — наполегливо продовжував Венс. — Ми все іще перебуваємо на царині фантазії — сьогодні, у двадцять першому сторіччі. Насправді ми не стали ані на йоту розумнішими і розвиненішими за тих бідолашних йолопів із Трої. Уся планета знаходиться у лещатах масової ілюзії та самообману. Християнство, юдаїзм, іслам... люди готові до смерті битися за кожне слово тих писань, котрі вони вважають священними, але на чому ж насправді ці писання ґрунтуються? На легендах і міфах тисячолітньої давності? Авраам, чоловік, котрий — якщо вірити Старому Завіту — у юному столітньому віці породив сина і дожив до ста сімдесяти п'яти? Чи є в тому сенс, що життя мільйонів людей все іще ґрунтується на жалюгідному зібранні сміховинних нісенітниць?

Опитування громадської думки підтверджують той факт, що більшість християн, юдеїв та мусульман перебувають у невіданні щодо спільних Авраамових коренів їхніх релігій; бо саме Авраам був предтечею усіх цих трьох релігій і засновником монотеїзму. Смішно сказати, але, згідно з Книгою Буття, Бог послав Авраама, щоб той залагодив конфлікти між людьми. Озброєний монотеїстичною доктриною Єдиного Верховного Творця, Авраам мусив відіграти вирішальну роль у єднанні людини з Богом; незважаючи на мовні та культурні розбіжності, все людство мало стати єдиною сім'єю перед лицем єдиного Бога, який підтримував і зміцнював усю Світобудову.

І все було б добре, якби на цьому місці переказ і закінчився, — глузливо мовив Венс, — але не так сталося, як гадалося. Авраамова дружина, Сара, не могла мати дітей, тому він узяв собі другу дружину, свою арабську служницю Агар, та народила йому сина, котрого назвали Ізмаїл. Через тринадцять років Сара спромоглася таки народити сина, Ісаака. Авраам помирає, Сара виганяє Агар та Ізмаїла, і семітська раса поділяється на арабську та юдейську. — Венс похитав головою і посміхнувся сам собі. — І найнеприємнішим є те, що всі три релігії проголошують свою віру в одного й того самого Бога — Бога, посланцем якого був Авраам. Все пішло шкереберть саме тоді, коли між людьми почалися чвари — чиї слова найповніше і найправдивіше відображали волю Бога? Юдейська віра отримала догмати від свого пророка Мойсея, чий родовід юдеї ведуть аж від Ісаака та Авраама. Кількасот років потому, іще один юдейський пророк — Ісус — виступив з новим зводом вірувань, власним варіантом релігії Авраама. А ще через кількасот років, з'являється іще один чоловік, Магомет, і заявляє, що насправді він є істинним посланцем Бога, і обіцяє здійснити повернення до основоположних одкровень Авраама — тільки цього разу повернення має пройти слідами Ізмаїла — так започаткували іслам. Недивно, що тогочасні християнські керманичі вважали іслам християнською єрессю, а не новою, відмінною від інших, релігією. А коли Магомет помер, то іслам сам розколовся на дві великі течії: шиїтів та сунітів; до цього розколу призвела боротьба за владу і право бути істинним наступником пророка. Ось так. Людське глупство у своєму найгіршому варіанті.

Тому і маємо християн, які з погордою ставляться до юдеїв, — продовжував Венс, — вважаючи їх послідовниками ранніх і неповних інтерпретацій Божих одкровень; мусульман, що насміхаються з християн у приблизно такий самий спосіб, — хоча вони теж схиляють коліна перед Ісусом, але для них він є не сином Бога, а лише його другорядним месією. Зворушливо, чи не так? А чи відомо тобі, що благовірні мусульмани славословлять Авраама по сімнадцять разів на день? А хадж — паломництво до Мекки, священний обов'язок кожного мусульманина, коли мільйони їх нехтують задушливою спекою і цілком реальною можливістю бути затоптаним до смерті — чи знаєш ти, у чому його суть? Вони йдуть до Мекки, щоби відсвяткувати врятування Богом Ізмаїла — сина Авраама! Варто лише побувати у Геброні, щоби на власні очі побачити — до якого абсурду все це дійшло. Араби та євреї й досі вбивають одне одного, сперечаючись за, мабуть, найбільш спірний шмат нерухомого майна у світі, і все через те, що тут, за переказами, знаходиться могила Авраама. Вона являє собою маленьку печеру з окремими та ізольованими одна від одної оглядовими майданчиками для кожної групи. Мабуть, Авраам — якщо він коли-небудь існував — перевертається у могилі від думки про своїх сварливих і вузьколобих нащадків. Ось тобі й маємо родину з несумісними членами... — Венс тяжко зітхнув. — Знаю: надто просто провину за всі конфлікти в історії людства звалювати на політику і на пожадливість, хоча ці чинники теж мають певний вплив... але, за усім цим, релігія завжди була і є тим маслом, яке не дає згаснути вогню нетерпимості й ненависті. І вона заважає нам стати кращими, а головне — не дає нам змоги правдиво побачити: ким ми стали, не дає нам змоги засвоїти колишні та сучасні досягнення науки; вона заважає нам навчитися бути відповідальними за власні вчинки. Оті примітивні чоловіки та жінки, що жили на землі тисячоліття тому — вони були настрашені, вони потребували релігії, щоб мати змогу осягнути таємниці життя і смерті, навчитися зносити негативні наслідки хвороб, примх погоди, поганих врожаїв та природних катаклізмів. Усе це нам більше не потрібне. Ми можемо взяти мобільний телефон і зателефонувати комусь, хто знаходиться на іншому кінці планети. Ми можемо доставити на Марс дистанційно керований візок. Ми здатні створити життя у пробірці. Ми ще багато чого можемо. Настав час позбутися наших давніх забобонів, збагнути — ким ми є насправді й усвідомити, що з точки зору тих, хто жив іще сто років тому, людина сьогодення стала Богом. Ми маємо опанувати наші нові здібності і припинити покладатися на якусь містичну верховну силу, котра зійде з неба і гарненько все для нас влаштує.

Рейлі відвів очі. Його почуття наче огорнула плащаниця виснаженості і зморення, а думки неймовірно переплутались. Потім він підвів голову і впритул поглянув на Венса.

— А як же бути з добром, що містить релігія? З моральним кодексом, етичними межами, які вона окреслює? Забезпечуваним нею психологічним комфортом? Віра у Христа — це єдине, що має більшість людей у світі. Мільйони людей покладаються на релігію як на джерело наснаги і сили, яке допоможе їм долати труднощі життя. Про це ти не подумав?

На обличчі Венса з'явився відсторонений і тривожний вираз.

— Все, що я бачу в релігії — це завдані нею абсолютно непотрібні біль та страждання. — Після короткої паузи він знову всвердлив у Рейлі свій погляд і заговорив жорсткішим тоном. — Християнство слугувало великій меті на початку. Воно надавало людям надію, забезпечувало систему суспільної взаємопідтримки, допомагало боротися з тиранією. Воно слугувало потребам суспільства. А яким потребам воно слугує зараз, коли блокує медичні дослідження і виправдовує війни та вбивства? Нам зараз смішно дивитися на тих жалюгідних та неоковирних божків, яким колись поклонялися інки та єгиптяни. Чим же ми кращі від них? Що подумають про нас нащадки через тисячу років? Може ми теж станемо об'єктом для глузування? Ми й досі продовжуємо танцювати під музику, створену людьми, котрі вважали, що грім є ознакою Божого гніву. І ось саме це настав час змінювати.

Рейлі поглянув на Тес. Упродовж усієї викривальної промови Венса вона не зронила ані слова.

— А ти? Що думаєш ти? Ти що, з усім цим погоджуєшся?

Обличчя Тес спохмурніло. Вона уникла його погляду, явно силуючись знайти правильні слова.

— Шоне, це — незаперечні історичні факти. І тут йдеться про загальноприйняті факти, підтверджені численними документами.

Перш, ніж продовжити, вона дещо завагалася.

— Так, я дійсно вірю в те, що спочатку Євангелія були написані для того, щоб передати духовне послання, але згодом вони перетворилися на дещо інше. Вони набули ширшого значення і стали політичним інструментом. Ісус жив у окупованій країні, де злидні та хвороби були звичними явищами. Це був жахливий час. І такі жахливі періоди траплялися впродовж усієї історії людства — аж до сьогодення. Зрештою, у кожному випадку гніт ставав настільки нестерпним, що яким би жорстоким не був правлячий режим, все одно вибухала революція. І якби ти дві тисячі років тому у своїх писаннях спробував дати людям надію і став переконувати їх приєднатися до твого революційного руху, то певна дещиця надприродного тільки допомогла б твоїй справі. Може, сьогодні подібний прийом і не спрацював би, але в ті далекі часи об'єднання людей з метою повалення жорстокої тиранії римських завойовників потребувало чогось надзвичайно потужного.

Вона розповіла йому про Римську імперію, яка на світанку першого тисячоліття була утворенням, де панували разючі контрасти. Це була епоха хвороб та епідемій, маси людей жили у жахливих злиднях, а купка обраних купалася у розкошах. Римські міста являли собою хаотичні та неспокійні плавильні казани, у яких змішалися гноблені завойовниками люди, що розмовляли різними мовами, мали різні традиції та переконання. Неважко уявити ту легкість, з якою християнська ідея прижилася у цьому несправедливому та жорстокому світі й набула значного поширення. Головне посилання християнства — Бог любить тих, хто любить його, і, за логікою, милостивий Господь закликає людей бути милостивими один до одного за межами родин і навіть спільнот — і було революційним. Це вчення пропонувало ново-наверненим цілісну культуру, почуття рівності й причетності і при цьому не вимагало від них відмови від їхніх етнічних уз. Воно забезпечувало їм власну гідність і рівність з іншими людьми, незалежно від їхнього статусу. Голодні знали, де їх нагодують, старі та хворі знали, де про них потурбуються. Християнство пропонувало усім вічне життя, де не буде злиднів, хвороб та відчуженості. Воно забезпечило нове поняття гуманності, воно дало поняття любові, милосердя і співіснування у світі, сповненому жорстокості, світі, де панувала культура смерті.

Я не так добре знаюся на цьому, як він, — Тес кивнула на Венса, — але він має рацію. Я завжди мала проблеми з усіма цими надприродними нісенітницями — з божественністю Христа, з тим, що він є сином Божим, народженим Дівою Марією. Неприємна правда полягає в тому, що вся ця містика з'явилася лише через десятиліття після розпинання Христа, що вона стала офіційною політикою Церкви лише після Нікейського собору 325 року нашої ери. Цей собор... — вона завагалася, — був чимось на зразок зборів правління маленької, але амбітної фірми, котра задумала вирости в найбільший у світі конгломерат. Їм було потрібне щось особливе, якийсь екстраординарний шахрайський трюк. А у часи, коли в надприродне вірила величезна більшість людей, найвдалішим «рекламним» прийомом було переконувати людей, що пропагована тобою релігія була започаткована не скромним теслею, а божественною істотою, котра може запропонувати людям вічне життя на тому світі.

— Давай-давай, дівчинко! — обурливо заохотив її Рейлі. — Тебе як послухати, так все це стає схожим на цинічну рекламну кампанію. Невже ти думаєш, що християнство змогло б стати таким могутнім і протриматися так довго, якби воно ґрунтувалося на шахрайстві? З усіх тогочасних проповідників та мудреців лише Йому вдалося наснажити людей ризикувати життям заради його вчення. Він зміг це зробити, Він надихнув тих, хто був довкола нього, а люди просто писали і розповідали про те, що вони бачили.

— Ото ж то й воно! — втрутився Венс. — У тім і річ, що ніхто цього не бачив; не було жодного безпосереднього свідка. Не існує якогось конкретного доказу «за» чи «проти». Але якщо Ватикан так боявся, що відкриття тамплієрів стане відоме широкому загалу, — саркастично мовив він, — то неважко здогадатися, про що тут йдеться. От якби нам вдалося закінчити справу, за яку взялися тамплієри... це стало б завершальною стадією процесу, що підспудно тривав ще з часів Просвітництва. Ще зовсім недавно люди були переконані, що Земля є центром всесвіту, а навколо неї обертається сонце. Коли з'явився Галілей і довів, що насправді все є навпаки, то Церква ледь не спалила його на багатті. Те саме трапилося і з Дарвіном. Гадаю, над цим варто замислитися. Чиї слова є нині євангелієм істини?

Рейлі спокійно обмірковував інформацію. Йому було неприємно, що все почуте — як би він не намагався відкинути його — здавалося не лише можливим, але й бентежно-правдоподібним. Зрештою, і дійсно існують декілька світових релігій, що полюють на прихильників по всій планеті. Кожна з них проголошує свою істинність, але як вони можуть бути правдивими всі одночасно? Він винувато зізнався сам собі, що ладен відкинути всі інші релігії як масовий обман... Але чим же тоді відрізняється від них та, послідовником якої він є?

— Одна за одною, — заявив Венс, — ці фальшивки, ці вигадки давніх засновників Церкви впадуть — рано чи пізно. Ця буде лише однією з них — і не більше.

67

Рейлі сидів сам-один, вмостившись на скелястому виступі; з нього було добре видно галявину, на якій стояв пікап. Він спостерігав, як поступово темнішало небо; з темряви виринули зорі й місяць — той був більшим і яскравішим, ніж йому будь-коли доводилося бачити. Ця картина могла розчулити душу найзапеклішого циніка, але нині Рейлі був не в романтичному настрої.

Слова Венса і досі відлунювали йому у вухах. Надприродні елементи легенди, на яких ґрунтувалася власне його віра, завжди створювали певний дискомфорт для його раціонального, допитливого розуму, але він ніколи не відчував нагальної потреби піддавати їх такому ретельному аналізу. Чіткі та переконливі — хоч як неприємно і було йому це визнавати — аргументи Венса відчинили скриньку Пандори, зачинити яку було тепер дуже важко.

Авто вже ледь виднілося у темряві, а поруч розпізнавався розпливчастий силует Венса у тому місці, де він його залишив. Знову і знову згадував Рейлі промову цього чоловіка, намагаючись відшукати хоч якусь тріщинку, від якої завалилася б уся ця огидна конструкція, але так нічого і не зміг знайти. Навіть його інтуїція не спромоглася визначити якийсь непереконливий момент. Навпаки — ця концепція здавалася занадто переконливою.

Позаду почувся шурхіт гальки, який різко перервав роздуми Рейлі. Обернувшись, він побачив Тес, яка видряпувалася до нього крутосхилом.

— Привіт! — посміхнулася вона, але її посмішка була несхожою на той яскравий промінь, що завжди викликав у нього щось схоже на екстаз, — цього разу посмішка Тес була якоюсь невиразно-незрозумілою.

Він ледь помітно кивнув у відповідь:

— Привіт.

Кілька секунд вона постояла на краю пагорба, наче всотуючи в себе навколишню тишу і спокій, а потім сіла поруч із ним на камінь.

— Слухай, я... ти вибач, будь ласка. Я знаю, що такі дискусії інколи можуть бути дуже неприємними.

Рейлі знизав плечима:

— Вони розчаровують — і не більше того. — Тес з непевністю поглянула на нього. — Невже ти не розумієш, що робиш? — продовжив він. — Ти береш щось унікальне, щось надзвичайно особливе і доводиш його ледь не до абсурду.

— Ти хочеш, щоб я ігнорувала незаперечні докази?

— Ні, але якщо бачити їх саме у такому світлі й грузнути в деталях, то виникає ризик не помітити головного. Ти не розумієш того, що йдеться не про наукові свідчення. Їх і не повинно бути. Справа не в фактах, не в аналізові та розумуваннях. Справа в тому, що людина має все це відчувати! Це — натхнення, це — спосіб життя, це, — Рейлі емоційно розкинув руки, наче намагаючись обійняти небозвід, — неначе зв'язок із всесвітом. — Якусь мить він пильно придивлявся до неї, а потім запитав: — Ти у що-небудь віриш?

— Не має значення, у що я вірю.

— Для мене — має. Я дійсно хотів би знати. Невже ти ні у що з цього не віриш?

Тес на мить відвернулася і поглянула на Венса, бо здавалося, що, незважаючи на непроглядну темряву, він очей з них не зводив.

— Якщо давати просту відповідь, то я у цьому питанні — на боці Джефферсона.

Уже 1820 року біблійні тексти стали викликати у Томаса Джефферсона глибоке занепокоєння. Хоча цей діяч і вважав запропоновану Ісусом морально-етичну систему найвитонченішою із відомих на той час у світі, він дійшов переконання, що спроби зробити вчення Христа більш привабливим для язичників призвели до маніпуляцій Його словами та історією Його життя. Намагаючись відкопати правдиві слова Ісуса з того, як висловився він сам «мотлоху, в якому вони були поховані», Джефферсон почав відкидати усе, що вважав хибним. Чоловік, що постав у написаній цим вченим книзі «Життя і вчення Ісуса з Назарета», вийшов мало схожим на божественну істоту з Нового Завіту: не залишилося ані непорочного зачаття, ані чудес, ані воскресіння із мертвих.

Я дійсно вірю в те, що Ісус був великою людиною, однією з найвеличніших постатей в історії людства, — пояснила Тес, — він був високодуховним діячем, котрий сказав багато надзвичайно важливих речей. Я вважаю прекрасною його концепцію безкорисливого суспільства, всі члени якого вірять і допомагають одне одному. Він надихнув людей на добрі вчинки... і досі продовжує надихати. Навіть Ганді, не будучи християнином, завжди говорив, що діє в дусі Ісуса Христа. Я і справді вважаю, що Ісус був надзвичайною людиною — тут не може бути сумнівів, але ж такими були і Сократ, і Конфуцій. І я погоджуюся з тобою, що його вчення про любов і братерство має стати основою стосунків між людьми — і це було б прекрасно. Та чи був Він божественною істотою? Може, Ісус і мав певний дар божественного бачення та пророчого осяяння, але я не приймаю на віру оті містичні штучки і не сприймаю отих одержимих прагненням влади моральних збоченців, що удають, наче лише вони є представниками Бога на землі. Я цілком впевнена: Ісус не хотів, щоб Його революція закінчилася тим, що ми маємо зараз; і я не можу собі уявити, щоб Він міг схвально поставитися до того факту, що Його вчення перетворилося на догматичне та гнобительське вірування — в Його ж ім'я! Я хочу сказати, що Він був борцем за свободу і ненавидів тиранію. Відчуваєш іронію ситуації?

— Світ — просторе місце, — відрізав Рейлі. — Сьогоднішня Церква постала такою, якою творили і створили її люди впродовж століть. Церква є організацією, тому що має бути нею, інакше вона не зможе працювати. А організація потребує системної структури — хіба ж можна підтримувати і поширювати вчення якимось іншим шляхом?

— Але поглянь, на яке посміховисько все це перетворилося! Ти коли-небудь бачив отих телевізійних проповідників-євангелістів? Їй-богу, це парад красномовних шарлатанів, що торгують індульгенціями! Вони гарантують тобі місце в раю в обмін на чек. Хіба це не сумно? Показники відвідування Церкви знижуються; люди шукають духовного удосконалення, звертаючись до альтернатив усілякого штабу — від йоги до Кабали, до книжок та груп «Нове покоління»; вони роблять це просто через те, що Церква дуже відстала від сучасного життя, від реальних потреб сучасної людини...

— Звичайно ж відстала, — втрутився, підводячись, Рейлі, — але лише тому, що ми рухаємося надто швидко! Впродовж майже двох тисяч років Церква встигала триматися на рівні потреб суспільства. Ситуація погіршилася тільки протягом кількох останніх десятиліть, коли ми стали розвиватися з вражаючою швидкістю; в результаті Церква не змогла угнатися за змінами, і це є зараз великою проблемою. Але це ще не означає, що ми маємо викинути християнство на смітник історії і рухатися далі... а до чого саме?

Тес скорчила гримасу невпевненості.

— Не знаю. Але чи дійсно страх пекла і вічного прокляття — разом із надією купити за гроші перепустку до раю — є гарантією нашої моральної поведінки? Мабуть, було б корисніше і краще, коли б люди стали вірити у самих себе, у власні сили.

— Ти і справді так гадаєш?

Тес пильно подивилася йому у вічі. Їхній вираз був емоційним, але водночас і спокійним. Вона удавано-байдуже знизала плечима.

— Це не має значення. І не матиме, доки ми не знайдемо уламків судна і не побачимо, що міститься у тій скриньці.

— А може, нам краще цього не робити?

Тес заговорила не одразу, а коли відповідала, то в її голосі пролунали нотки недовіри.

— Це ти про що кажеш?

— Я приїхав сюди для того, щоби знайти і повернути Венса. Що б там не було в тій скриньці... воно безпосередньо мене не стосується.

Ще не встигли ці слова злетіти з його вуст, як Рейлі вже збагнув, що каже неправду. Він мотнув головою, наче відганяючи цю думку.

— Ти що — ось так просто збираєшся самоусунутися і вийти із гри? — з гнівом у голосі вигукнула вона, спинаючись на ноги.

— Припини, Тес! Чого ти від мене хочеш? Змусити Нью-Йорк зачекати на декілька тижнів, поки я з тобою пірнатиму, шукаючи уламки затонулого корабля?

Її зелені очі здавалося пропікали його наскрізь своїм гнівом та обуренням.

— Як ти можеш таке казати!? Чорт забирай, Шоне, а ти не здогадуєшся, що вони зроблять, коли знайдуть скриньку?

— Хто це — «вони»?

— Хто, хто... Ватикан — ось хто! — вигукнула Тес. — Якщо їм вдасться накласти руки на астролябію та знайти затонуле судно, то тоді шукай вітру в полі! Цього разу, будь певен, церковники зроблять так, що все це знову зникне, причому не на сімсот років, а назавжди.

— А вони і не можуть вчинити інакше. Це — їхній обов'язок. — У голосі Рейлі з'явилися відсторонені металеві нотки. — Інколи певні речі краще не чіпати взагалі.

— Ти мусиш мені допомогти, — наполягала Тес.

— Що ти від мене хочеш? — вибухнув Рейлі. — Щоб я допоміг тобі дістати дещо із дна морського і хвалькувато піднести його над головою, щоби усім дух перехопило від захвату? Ось він, — агент сердито потряс пальцем у бік Венса, — не робить ніякої таємниці із своїх планів. Він хоче захитати підвалини Церкви. Ти хочеш, щоб я йому в цьому допомагав?

— Ні, звичайно ж, не хочу. Але тоді мільярд людей у всьому світі й надалі житимуть у брехні. Невже тебе це не хвилює? Вони що, по-твоєму, не заслуговують знати правду?

— А може, давай спершу запитаємо у них самих? — Рейлі поглянув на Тес, очікуючи, що та і далі наполегливо відстоюватиме свою точку зору, але вона розчаровано лишень похитала головою.

— Невже тобі нецікаво дізнатися — що там, на затонулому кораблі? — врешті-решт спитала вона.

Якусь мить Рейлі витримував її прискіпливий погляд, а потім відвернувся і промовчав. Він не міг відразу відповісти на це запитання. Тес кивнула головою і поглянула на Венса. Після напруженої паузи вона мовила:

— Я піду... щось у роті пересохло, — і вирушила вниз до гірського струмка, що мерехтів у місячному сяйві.

Рейлі провів її поглядом, аж доки її постать не розтанула у темряві.

Він розумів, що Тес мала рацію. Вона заговорила саме про той сумнів, що гриз його декілька хвилин тому. Звичайно ж, йому було цікаво про все дізнатися. Та більше, він мусив про це дізнатися. Але — попри свої суперечливі почуття — він мав і надалі керуватися Біблією, бо вже звик до цього; крім того, особливої свободи вибору у нього і не було. Він не просто так сказав Тес, що вони не зможуть самостійно зайнятися пошуками уламків корабля. Яким чином? Він же агент ФБР, а не водолаз. Основним його завданням було повернути Венса — і астролябію — до Нью-Йорка.

Але він чітко уявляв собі, до чого це може призвести.

У його пам'яті знову постало обличчя Тес, вираз розчарування, що він побачив у її очах, і з болем у серці Рейлі усвідомив, що був розчарований не менше від неї. Звичайно, він не міг знати, як склалися б їхні стосунки через певний час, але зараз видавалося, що якими б ці стосунки не стали, вони однаково б розбилися об гранітну скелю його віри.

Раптом Рейлі почув гуркотіння двигуна.

Десь недалеко.

Тут, поруч.

Рейлі спантеличено поглянув униз і побачив, що це від'їжджає пікап.

Його рука було інстинктивно потягнутися до кишені, як він усвідомив, що ніякої кишені у нього немає, бо на ньому і досі був водолазний костюм. Йому відразу пригадалося, що коли він ховав ключі від авто під пасажирське сидіння, Тес стояла поруч. Разом із хвилею жаху, що накотилася на нього, до Рейлі прийшло усвідомлення непоправності того, що сталося.

— Тес! — заволав він і рвонув крутосхилом донизу, спотикаючись у темряві об каміння і час від часу незграбно падаючи. На той момент, коли Рейлі скотився на галявину, пікап уже встиг перетворитися на хмаринку пилюки, яка швидко віддалялася від нього по ґрунтовій дорозі.

Тес і Венс втекли.

Несамовито розлючений на себе за те, що припустився такої помилки, Рейлі стріляв довкола очима, відчайдушно намагаючись віднайти хоч щось, що могло б відвернути катастрофу. Його чіпкий погляд швидко виявив у темряві невеличкий клаптик паперу, що стирчав з-під консервних бляшанок та туристського спорядження, залишених неподалік від того місця, де стояв пікап.

Він підняв цей клаптик і відразу ж упізнав почерк Тес:

Шоне,

Люди заслуговують на те, щоб знати правду.

Сподіваюсь, що ти це зрозумієш — і простиш мене...

Як тільки зможу, я пришлю допомогу.

Т.

68

Прокинувшись, Рейлі відчув, що й досі не оговтався від спантеличеного здивування, а неконтрольовані емоції краяли його серце. Він і досі ніяк не міг повірити, що Тес втекла з Венсом.

Хоч як він не намагався мислити раціонально, та все одно його душили злість і роздратування через те, що сталося; більше того, ці злість і роздратування проникли, здається, у кожну клітину його тіла. Він лютував через те, що його обдурили з такою геніальною простотою і кинули напризволяще невідомо де. Рейлі був спантеличений рішенням Тес тікати, та ще й прихопивши з собою Венса. Його безмежно здивувала та нерозсудливість, з якою вона поставила під загрозу своє життя. До того ж — хоч як вік не намагався придушити цю думку — він не міг не визнати, що її вчинок завдав також досить відчутного удару по його почуттю власної гідності.

Підвівшись і потягнувшись, Рейлі прислухався до співу пташок і прикрив рукою очі від сліпучих променів вранішнього сонця. Здається, проминула ціла вічність, перш ніж він заснув у залишеному для нього спальному мішку, коли втома нарешті перемогла гнів, що нуртував у його серці. Скоса поглянувши на годинник, він відзначив, що встиг поспати лише приблизно чотири години. Але це не мало ніякого значення. Треба було вирушати.

Рейлі попив із струмка, відчуваючи приємну свіжість холодної гірської води. Бурчання в животі нагадало, що він нічого не їв ось уже майже добу, тож він швидко ум'яв трохи хліба і апельсинів. Рейлі відчув, як його тіло стало поволі оживати, але голову швидко сповнили сердиті думки і неприємні спогади.

Він хутко озирнувся, придивляючись до навколишнього ландшафту. Вітру майже не було, і крім щебетання пташок, котрі встигли дещо вгамуватися, навкруги панувала мертва тиша і непорушність. Рейлі вирішив повернутися до греблі і до контори Окана, звідкіля йому, можливо, вдасться зателефонувати на Федерал-плазу, хоча цей дзвінок і не викликав у нього приємних передчуттів.

Та не встиг він вирушити у довгий піший путь, як почув віддалений звук. Це був звук двигуна. Серце його тьохнуло, коли Рейлі уявив, що це може бути пікап, але він швидко здогадався, що то був не звук якогось авто. То був гортанний гуркіт гелікоптера; удари його лопатей відлунювали в горах і з кожною секундою ставали все гучнішими.

Нарешті він побачив його, коли знайомий силует шугонув через долину. Це був «Белл UH-1Y», найновіша модель ідеальної робочої конячки у нескінченних війнах та конфліктах. Пролетівши над самісінькими вершечками дерев з протилежного боку гірського пасма, він зробив різкий віраж і рушив просто на нього — Рейлі збагнув, що його помітили. Його м'язи напружилися, і він швидко прокрутив у голові можливі варіанти присутніх на борту: або Тес виконала свою обіцянку і поінформувала місцеву владу про його місцезнаходження, або ж це були ті, хто стріляв у них біля озера. Інтуїтивно Рейлі відчував, що ближчим до істини є останній варіант. Він швидко окинув поглядом довкілля, холоднокровно вишукуючи найзручніші позиції, але потім вирішив не ховатися. Вони мали зброю, а він — ні; до того ж, з ним не було того, що вони шукали. А найголовнішим було те, що Рейлі був втомлений і голодний. Йому зовсім не хотілося нікуди бігти.

Спостерігаючи, як гелікоптер зробив над ним коло, він побачив круглі, схожі на яблуко мішені, червоно-білі знаки на його хвості, і трохи заспокоївся, зрозумівши, що це — вертоліт ВПС Туреччини. Гелікоптер сів на галявину, здіймаючи непроглядну куряву з піску та дрібних камінців. Прикривши очі рукою, Рейлі, вагаючись, став наближатися до апарата. Його дверцята, посунувшись вбік, відчинилися, і крізь хмару куряви він побачив, як по камінню і піску до нього бадьоро крокує невисокий чоловік. Тільки коли він наблизилася настільки, що до нього можна було доторкнутися рукою, Рейлі упізнав Де Анґеліса.

— Що ви тут робите? — Рейлі намагався швидко оцінити ситуацію, чіпким поглядом роздивляючись гелікоптер і силячись збагнути сенс появи цієї неочікуваної примари. Хвиля повітря від гвинта машини напнула легку куртку Де Анґеліса, і Рейлі встиг помітити під нею кобуру з пістолем системи «Глока». Тривожне відчуття пронизало його, наче блискавка, він кинув погляд на кабіну і побачив у ній чоловіка, що сидів, трохи схилившись вперед; між ногами він тримав снайперську гвинтівку. Чоловік витягнув цигарку і закурив її з недбалістю втомленого туристського гіда. Двоє інших людей, солдати у формі турецької армії, сиділи напроти нього.

Суперечливі думки промайнули у голові Рейлі, коли він почав прискіпливо придивлятися до монсеньйора. Указавши на вертоліт, він запитав:

— Що це таке? Що все це означає, чорт забирай?

Де Анґеліс мовчки дивився на нього з байдужим виглядом. Потім він зняв свої сонцезахисні окуляри, і Рейлі помітив, що вираз очей монсеньйора змінився. У них і сліду не лишилося від тієї доброти, яку священик випромінював у Нью-Йорку. Замацькані окуляри, які він тоді носив, якимось чином приховували ту лиховісну злобу в очах, а тепер вона читалася безпомилково.

— Заспокойтеся.

— Як це — заспокоїтися? — вибухнув Рейлі. — До біса спокій! Ви ледь нас усіх не повбивали! Хто ви такі?! Що ви собі дозволяєте, влаштовуючи полювання на людей!? Ви убили там кількох людей...

— Мені байдуже, — різко відказав Де Анґеліс, перериваючи його. — Треба зупинити Венса. Будь-що. Його люди були озброєні, тому їх довелося прибрати.

Розум Рейлі затьмарився від несподіваної і страшної здогадки.

— А яку ж долю уготували ви для нього? — наскочив він на Де Анґеліса. — Хочете спалити його живцем як Джордано Бруно? Ви що, проникли сюди через часову діру просто із Середньовіччя, чи як? Дні святої Інквізиції давно минули, отче! Звичайно ж, якщо ви дійсно той, за кого себе видаєте. — Він показав пальцем на снайперську гвинтівку в руках Планкета. — Так ось яка зараз у Ватикану табельна зброя!

Де Анґеліс кинув на нього важкий немиготливий погляд.

— Я отримую накази не тільки з Ватикану.

Рейлі ще раз уважно придивився до гелікоптера, до солдат, що сиділи в ньому, до цивільного зі снайперською гвинтівкою. Десь він уже бачив цей холодний бентежний погляд... Він швидко пригадав усі події, що мали місце після збройного нападу на музей, і раптом розрізнені шматки вималювалися у чітку картину.

— Ленглі! — вигукнув Рейлі, спантеличений вчасною здогадкою. — Ах ти ж цеерушник чортів! Так значить все це... — На якусь мить він розгублено замовк, але потім його голос знову залунав різко і впевнено. — Волдрон, Петрович... Рицарі на конях у Нью-Йорку. Так значить це був не Венс. Усе це — справа ваших рук, чи не так? — Раптом Рейлі рвучко подався вперед, схопив Де Анґеліса за барки і різко трусонув, штовхнувши його перед собою; потім наблизився впритул, і руки його потяглися до горлянки священика.

— Так значить ви...

Він не встиг закінчити речення. Монсеньйор відреагував зі швидкістю блискавки. Одним швидким, гнучким порухом, він вивільнився з рук Рейлі, і так різко заламав йому руку, що той аж опустився на коліна від нестерпного болю.

— Ніколи мені тут з тобою теревенити, — проскреготів Де Анґеліс і, не даючи Рейлі оговтатися, швиргонув його на землю. Прийшовши до тями, Рейлі виплюнув з рота пилюку і відчув у руці пульсуючий біль. Монсеньйор ступив декілька кроків довкола повергнутого агента ФБР.

— Де вони? Що тут трапилося?

Рейлі натужно підвівся на ноги. Краєчком ока він побачив, що чоловік у гелікоптері спостерігав за сценою з глузливою посмішкою. У душі його закипала лють. Якщо до цього він ще трохи сумнівався щодо міри особистої причетності монсеньйора до убивств у Нью-Йорку, то невеличка демонстрація фізичної вправності цього чоловіка розвіяла будь-які сумніви. Ще тоді він мав змогу на власні очі пересвідчитися: для святого отця вбити людину було, що раз плюнути.

Рейлі струсив із себе пилюку, а потім втупив сповнений гніву погляд на Де Анґеліса.

— Так хто ж ви такий? Священнослужитель з пістолем, чи озброєний бандит, що увірував у Бога?

Де Анґеліс залишався незворушно-байдужим.

— Я не думав, що ви жалюгідний цинік.

— А я не думав, що ви — жалюгідний вбивця, тож ми квити.

Де Анґеліс зітхнув, наче розмірковуючи, що відповісти. Нарешті він заговорив із напускним спокоєм:

— Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Ми з вами по один бік барикад.

— Тоді що ж то було там, біля озера? «Дружній» вогонь по своїх?

Де Анґеліс зміряв Рейлі презирливо-пихатим поглядом холодних очей.

— У цій битві, — мовив він різко, — кожна людина є всього лише предметом одноразового використання. Як боєприпаси. — Він зробив паузу, наче чекаючи, доки Рейлі повністю збагне важливість сказаного. Потім продовжив: — Я хочу, щоби ви зрозуміли — ми на війні. І ця війна триває вже понад тисячу років. Поняття «зіткнення цивілізацій» — це не просто якась чудернацька теорія, вигадана інтелектуальним центром з Бостона. Це — жорстока реальність. Конфлікт цивілізацій відбувається і зараз, під час нашої розмови, щодня він поширюється, стає все небезпечнішим, все підступнішим, все загрозливішим, і він нікуди не зникне сам по собі. І в його основі лежить релігія, тому що — подобається це вам чи ні — релігія є феноменальною зброєю, навіть сьогодні. Вона опановує душі людей і спонукає їх до найнеймовірніших речей.

— Таких, наприклад, як убивство підозрюваних просто у лікарняних ліжках?

Де Анґеліс пропустив сказане повз вуха.

— Двадцять років тому комунізм ширився, наче ракова пухлина. Завдяки чому ми виграли «холодну війну» — як ви гадаєте? Що, на вашу думку, призвело до падіння комунізму? Стратегічна оборонна ініціатива, іншими словами — «Зоряні війни» Рейгана? Вражаюча некомпетентність радянського керівництва? Так, частково. Але чи відома вам справжня причина? Папа Римський! Так-так, Папа з Польщі, чиє послання дійшло до сердець його пастви, яка потім голими руками зруйнувала залізну завісу. Те саме вчинив Хомейні, коли він, перебуваючи у вигнанні в Парижі, своїми радіозверненнями бентежив душі духовно спраглого населення за тисячі миль від нього, надихаючи людей на повстання проти ненависного шаха. Це була страшна помилка... Лише погляньте, що з цього вийшло. А тут іще цей Бін Ладен... — Він похмуро помовчав, а потім кинув на Рейлі пронизливий погляд: — Вдало сказані й доречні слова здатні гори звернути. Або стерти їх з лиця землі. У нашому арсеналі релігія є найважливішою і найразючішою зброєю, тому ми нікому і ніколи не дамо роззброїти нас. Наш спосіб життя, все, за що ви боролися відтоді, як стали служити у бюро, все тримається на релігії... буквально все. Тож я хочу поставити вам просте запитання: ви з нами чи проти нас — як красномовно висловився ваш президент?

На обличчі Рейлі з'явився вираз жорсткої непримиренності; у нього виникло таке відчуття, наче невидимий обруч стиснув йому груди. Похапцем споруджена ним стіна сумніву впала від однієї лише присутності монсеньйора. Де Анґеліс став непрошеним підтвердженням всього, що сказав Венс.

— Значить, все це правда? — запитав він, наче виходячи з липкого туману.

Відповідь монсеньйора була швидкою і позбавленою емоцій:

— А яке це має значення?

Рейлі неуважливо кивнув головою. Його рвали на шмаття сумніви.

Де Анґеліс опустив голову і став уважно обдивлятися землю навколо себе.

— Я так розумію, що у вас її більше немає?

— Чого немає?

— Астролябії.

Рейлі пригнічено похитав головою:

— Ні, немає.

Де Анґеліс помовчав, а потім спитав:

— Вам відомо, де вони?

Неохоче, і досі відчуваючи глибоку недовіру до монсеньйора, Рейлі розповів йому все, що трапилося минулої ночі.

Той похмуро оцінив здобуту інформацію.

— Їхня перевага у часі є досить незначною, і ми приблизно знаємо, куди вони прямують. Ми обов'язково їх знайдемо. — Він обернувся, підняв руку і зробив нею обертальний жест, даючи знак пілоту запускати спарені турбіни. Потім знову поглянув на Рейлі.

— Ходімо.

Той не зрушив з місця і похитав головою.

— Ні. І знаєте що? Якщо все це брехня... то, сподіваюсь, всім вам буде непереливки.

Де Анґеліс спантеличено поглянув на нього.

Рейлі на якусь мить затримав на ньому свій погляд.

— Ви можете котитися під три чорти, — кинув він різко, — ви і ваші поплічники з ЦРУ. З мене досить. — Після цих слів він повернувся і пішов геть.

— Ви нам потрібні, — вигукнув монсеньйор йому навздогін. — Ви можете допомогти нам знайти їх.

Рейлі навіть не озирнувся.

— Знайдіть їх самі. Мені все це настогидло.

І продовжував крокувати.

Голос священика заволав йому услід, перекриваючи виття турбін гелікоптера.

— А як же Тес? Невже ви залишите її з ним? Вона іще може стати нам у пригоді. Ви і тільки ви зможете на неї вплинути!

Рейлі обернувся, потім зупинився і зробив кілька кроків назад. Вловивши всезнаючий і пронизливий погляд монсеньйора, він здогадався, що той уже довідався, наскільки близькими стали його стосунки з Тес. Агент знизав плечима.

— Уже не зможу!

Де Анґеліс спостерігав, як віддалявся Рейлі.

— Ви що, збираєтеся пішки дійти до Нью-Йорка?

Рейлі не зупинився. І не відповів.

Монсеньйор вигукнув ще раз — востаннє. Тепер його голос звучав сердито і водночас якось пригнічено.

— Рейлі!

Агент ФБР зупинився, опустив голову, на якусь мить замислився, а потім обернувся.

Де Анґеліс зробив декілька кроків уперед. Рот його зобразив якусь подобу посмішки, але очі залишалися невиразними і відстороненими.

— Я не можу переконати вас співпрацювати з нами... але я можу відвезти вас до того, кому вдасться це зробити.

69

Хто б не відповідав за організацію подорожі — Ватикан чи ЦРУ, але роботу було виконано добре. Гелікоптер доставив їх на базу ВПС поблизу Кара-Касу, трохи на північ від того місця, де підібрали Рейлі. Потім він та Де Анґеліс сіли у «G-IV», що вже чекав на них, спеціально прилетівши з Даламана, і швиденько подалися на захід, до Італії. Імміграційні та митні процедури у Римі були зневажливо проігноровані, і менш ніж за три години після того, як монсеньйор матеріалізувався із хмарини пилу в горах Туреччини, вони вже мчали через Вічне місто у комфортному «лексусі» з кондиціонером та затіненими вікнами.

Рейлі треба було прийняти душ і перевдягтися, але Де Анґеліс поспішав, тому агентові ФБР довелося так-сяк помитися вже на борту літака, а водолазний костюм змінити на мішкуваті армійські штани і сіру футболку, похапцем знайдені для нього на складі ВПС Туреччини. Та Рейлі й не нарікав. Після тісного водолазного костюму уніформа стала для нього довгоочікуваним спасінням; до того ж він теж поспішав, бо доля Тес все більше непокоїла його. Він хотів знайти її, хоча і не надто заглиблюючись у мотиви цього бажання. Рейлі не просто так погодився на запрошення монсеньйора — тут у нього були власні розрахунки. Він не міг знати напевне — що саме чекало на нього наприкінці їхньої подорожі, і тому гадав, що чим швидше він забереться звідти і повернеться до Туреччини, тим краще. Але відступати було вже запізно. Зі спокійної наполегливості Де Анґеліса він недвозначно зрозумів, що цей візит був не просто якоюсь скороминущою примхою.

Ще з літака Рейлі помітив базиліку Собору святого Петра, а тепер, коли «лексус» прокладав свій шлях через полуденні автомобільні пробки, він знову побачив його. Собор бовванів попереду, і його велетенський купол гордовито вивищувався над смогом і хаотичністю переповненого людьми та автомобілями міста. Хоча вигляд цієї величної споруди неминуче викликав почуття замилування і захвату навіть у найзапеклішого атеїста, в душі Рейлі не було нічого, окрім люті та розчарування; він почувався як людина, котру зрадили. Він знав небагато про цю найбільшу у світі споруду — що в ній була Сікстинська капелла, і що збудована вона була на кістках її засновника, святого Петра, який помер за свою віру, розіп'ятий на хресті униз головою. Дивлячись на собор, Рейлі подумав про усі ті високі зразки образотворчого мистецтва та архітектури, на які надихнула саме віра — картини, статуї й культові споруди, що створили послідовники Христа по всьому світу. Подумав він і про незліченних дітлахів, які щовечора промовляли молитви на ніч, про мільйони вірян, котрі відвідували церкву щонеділі, про хворих, що моляться за своє зцілення, і про убитих горем родичів та близьких, що моляться за душі небіжчиків. Їх теж обманули? Все це була брехня? Та гірше — Ватикан увесь час про це знав?

«Лексус» проїхав по Віа де Порта Анжеліка і підкотив до Воріт святої Анни, де швейцарські гвардійці у мальовничій формі відчинили масивні ворота з литого заліза, як тільки авто до них наблизилося. Монсеньйор коротко кивнув, і «лексус», наче за помахом руки пропустили всередину, до найменшої у світі країни; разом із «лексусом» Рейлі опинився у самісінькому центрі свого збуреного і збентеженого духовного світу.

Автомобіль зупинився біля камінної споруди з портиком, і Де Анґеліс швидко вийшов. Рейлі подався услід за ним по невеликих східцях, що вели до двокімнатного вестибулю. Тут панувала урочиста тиша. Вони швидко пройшли коридорами, вимощеними камінним плитняком, потім — тьмяними кімнатами з високими стелями, зійшли широкими мармуровими сходами і нарешті наблизилися до вигадливо різьблених дерев'яних дверей. Монсеньйор зняв авіаторські сонцезахисні окуляри і натомість напнув свої звичні — замацані. Рейлі спостерігав, як із невимушеністю великого актора, що збирався вийти на сцену, Де Анґеліс змінив вираз свого обличчя з жорстокої невблаганності таємного агента-оперативника на лагідність доброго священика, якого він зустрів того пам'ятного дня у Нью-Йорку. Подив Рейлі зріс іще більше, коли він побачив, як монсеньйор спочатку зробив глибокий вдих, явно поборюючи сум'яття, і лише потім рішуче постукав у двері.

Відповідь, мовлена спокійним тоном, пролунала негайно:

— Аванті.

Де Анґеліс відчинив двері й першим увійшов до кімнати. Стіни у схожій на печеру кімнаті від підлоги до стелі були заставлені полицями, що ломилися від книг. На дубовій паркетній підлозі не було килимів, і взагалі у кімнаті майже не було меблів. У кутку, біля каміна, між двома однаковими кріслами стояв синельний диван. Далі, біля височенних спарених балконних дверей, стояв стіл, а біля нього — один м'який стілець і три звичайних. У кімнаті не було нікого, окрім кремезного статечного сивочолого чоловіка; він вийшов з-за столу і привітав Де Анґеліса та його супутника. На обличчі його закарбувався похмуро-суворий вираз.

Де Анґеліс відрекомендував агентові ФБР кардинала Бруньйоне, і чоловіки потисли один одному руки. Потиск руки кардинала виявився несподівано міцним, і Рейлі стало трохи лячно, коли той мовчки окинув його своїм пронизливо-допитливим поглядом. Не зводячи очей зі свого гостя, Бруньйоне перекинувся з монсеньйором кількома фразами італійською, котрі Рейлі не спромігся зрозуміти.

— Прошу сідати, агенте Рейлі, — нарешті звернувся до нього кардинал і вказав рукою на диван. — Прийміть мою вдячність за те, що ви зробили і продовжуєте робити у цій злощасній справі. А ще — за те, що погодилися прийти сюди.

Не встигли Рейлі й Де Анґеліс всістися, як Бруньйоне дав їм зрозуміти, що запросив їх не для пустопорожнього базікання, і швидко перейшов до справи.

— Я вже отримав про вас основні відомості — в загальних рисах. — При цих словах Рейлі кинув погляд на Де Анґеліса, але той відвів очі. — Мене поінформували, що ви — людина, якій можна довіряти і яка не поступиться власними переконаннями. — Здоровань зробив паузу і зупинив на агентові Рейлі важкий погляд своїх пронизливих очей.

Рейлі тільки й чекав моменту, щоб взяти вола за роги:

— Я просто хочу знати правду.

Бруньйоне трохи нахилився вперед, склавши долоні своїх кремезних рук:

— Боюсь, у даному разі правда відповідає вашим найгіршим очікуванням. — Трохи помовчавши, кардинал рвучко підвівся зі свого крісла і ступив кілька важких кроків до спарених вікон. Спрямувавши погляд вдаль, він примружився від яскравого полуденного сонця. — Їх було дев'ятеро... просто якісь виродки з пекла. Вони з'явилися в Єрусалимі, і Болдуїн дав їм все, що їм треба було, бо думав, що вони — на нашому боці, тож допоможуть поширювати нашу доктрину. — Кардинал гмикнув, і за інших обставин цей звук можна було б сприйняти як сміх, але Рейлі зрозумів, що це був зовнішній вияв вкрай болісних думок. Голос кардинала понизився до гортанного бурмотіння: — От дурень! Знайшов, кому вірити.

— А що вони знайшли?

Бруньйоне тяжко зітхнув, повернувся і поглянув прямо у вічі Рейлі.

— Вони знайшли щоденник. Дуже детальний і дуже особистий щоденник, щось на кшталт євангелія. Писання теслі на ім'я Єшуа із Назарета. — Він зробив паузу, пронизав Рейлі таким поглядом, що той закляк на місці, а потім додав: — ...писання... звичайної людини.

Рейлі перехопило подих:

— Звичайної людини?

Бруньйоне похмуро кивнув головою, і його широкі плечі раптом осунулися, наче під якимось нестерпним тягарем.

— Як випливає з його власного Євангелія, Єшуа з Назарета — Ісус — не був Сином Божим.

Ці слова рикошетними кулями загуркотіли в голові Рейлі, а потім лавиною неотесаних гострих каменів обрушилися на самісіньке дно його душі. Він підніс руки вгору і зробив якийсь непевний жест, наче хотів обійняти увесь всесвіт.

— А як же бути з усім цим?..

— А «усе це», — вигукнув Бруньйоне, — і є тим найкращим, що спромоглася створити людина, проста, смертна і залякана людина. Це вчення було створене з найшляхетніших мотивів. І саме в це ви мусите вірити. А як би ви самі вчинили? І як, на вашу думку, маємо вчинити зараз ми? Майже дві тисячі років ми стояли на сторожі цього вірування, котре відігравало кардинальну роль для тих, хто заснував Церкву, і у котре ми й зараз продовжуємо вірити. Все, що могло підірвати ці вірування, треба було придушити або знищити. Іншого вибору не було, бо ми не могли покинути наш люд напризволяще — ні тоді, ні тим більше зараз. Сьогодні наслідки були б ще більш катастрофічними, якби ми сказали людям, що все це... — Не в змозі закінчити фразу, кардинал замовкнув, силячись підшукати правильні слова.

— Що все це — масовий обман? — зробив невтішний висновок Рейлі.

— Але чи справді це є обманом? Зрештою, що таке релігія, як не віра у те, для чого не потрібно жодних доказів, віра у якийсь ідеал? І це завжди був ідеал гідний того, щоби в нього вірили люди. Ми маємо потребу у щось вірити. Нам усім потрібна віра.

Віра.

Рейлі намагався збагнути можливі наслідки того, що сказав кардинал Бруньйоне. У його конкретному випадку, саме віра допомогла йому — ще в юному віці — пережити спустошуючу втрату батька. Саме вірою керувався він впродовж свого дорослого життя. І тепер не де-небудь, а у самісінькому серці Римо-католицької церкви йому кажуть, що все це — одна велика брехня.

— Окрім віри, ми іще потребуємо чесності, — сердито відказав Рейлі. — І правди.

— Але більш за все людина потребує віри, причому зараз — ще більше, аніж будь-коли, — вперто наполягав Бруньйоне, — і те, що ми маємо, це краще, ніж не мати ніякої віри взагалі.

— Віри у воскресіння, якого насправді ніколи не було? — різко кинув Рейлі. — Віри у Царство Небесне, якого не існує?

— Повірте мені, агенте Рейлі, — чимало достойних людей багато років мучилися цією думкою і всі дійшли одного й того ж самого висновку: ми мусимо все це зберегти. Альтернатива є настільки страшною, що годі про неї й думати.

— Але ж ніхто не ставить під сумнів Його висловлювання і Його вчення. Йдеться лише про Його чудеса та Його воскресіння.

Але Бруньйоне був непохитний.

— Християнство було засноване не на повчаннях якогось мудреця. Воно було засноване на висловлюваннях Сина Божого. Воскресіння і є основою Церкви. Приберіть це поняття — і вона впаде. Згадайте лишень слова Святого Павла у його першому посланні до корінфян: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша».

— Засновники Церкви добре знали, які слова добирати! — скипів Рейлі. — Увесь сенс релігії полягає в тому, щоби допомогти нам зрозуміти: що ми робимо у цьому світі — так? Як же ми можемо розпочати цей процес розуміння, якщо ми виходимо з фальшивого припущення? Ця брехня спотворила кожен аспект нашого життя.

Бруньйоне глибоко зітхнув і кивнув, спокійно погоджуючись зі сказаним.

— Може і спотворила. Може, коли б усе це почалося зараз, а не дві тисячі років тому, то воно робилося б по-іншому. Але все це не розпочинається зараз. Воно вже існує, його передали нам у спадок, і ми мусимо зберегти його. Якщо ми вчинимо інакше, то загинемо, а нашому крихкому світу буде завдано руйнівного удару. — Кардинал більше не тримав свого погляду на Рейлі, а дивився кудись вдалину, явно думаючи про щось, що викликало у нього тяжкі роздуми, болісність яких відчувалася майже фізично. — Від самого початку ми тільки те й робили, що захищалися. Це цілком природно, якщо врахувати наше становище, але захищатися стає все важче й важче... сучасна наука і філософія не надто надихають на віру в Бога. І тут ми частково винуваті самі. Відтоді як Константан Великий фактично захопив Церкву і зробив її частиною політичного життя... сталося надто багато розколів та суперечок. Було надто багато дрібних доктрин, надто багато шарлатанів та різних виродків отаралося біля Церкви, надто багато пожадливості. Справжнє послання Ісуса було спотворено себелюбцями та бузувірами-фанатиками, підірване жалюгідними внутрішніми чварами та непоступливими фундаменталістами. А ще ми надто повільно пристосовувалися до швидкозмінного світу, і тепер, коли ми стали ще більш вразливими, над християнством постала загроза не менша, ніж дев'ятсот років тому. Ось тільки в наш час зведена нами споруда є навіть більшою, ніж будь-хто сподівався. Тому її крах призведе до наслідків просто катастрофічних.

Якби нам довелося започатковувати християнство сьогодні, з правдивої історії Єшуа з Назарета, то, може, ми зробили б це по-іншому. Може, нам вдалося б уникнути усіх цих догм, що суперечать одна одній, і зробити все просто. Візьмімо іслам. Йому ж вдалося обійти ці проблеми, хоча з часу розп'яття Христа тоді минуло лишень сімсот років! Прийшов чоловік і просто сказав: «Нема бога, окрім Господа, і я — пророк його». Не месія, не син Божий, не Отець чи Святий Дух, не якась незрозуміла Трійця, а просто посланець Бога. І цього було достатньо. Простота цього послання була, як сірник, кинутий в суху траву. Менш ніж через сто років його послідовникам належав майже увесь світ, і мені боляче думати, що саме зараз — у цей день і у цю епоху — іслам є релігією, що поширюється найшвидше... хоча мусульмани ще повільніше за нас пристосовувалися до реалій та потреб сучасності, і через це їх також очікують величезні проблеми. Але ми теж відставали, ми були неквапливими і зарозумілими... і, на жаль, мусимо платити за це саме зараз, коли люди потребують нас як ніколи.

А ми їм дійсно потрібні. Вони потребують нас, потребують якоїсь віри. Лишень погляньте на хаос, що панує довкола, на злобу, пожадливість, продажність, що пронизують світ згори донизу. Погляньте на моральний вакуум, на духовну спраглість, на брак цінностей. Щодня світ стає більш фаталістичним, цинічним і розчарованим. Людина стала більш апатичною, байдужою і егоїстичною, ніж будь-коли. Вона краде і убиває з безпрецедентним розмахом. Скандали у світі великого бізнесу викривають незаконні оборудки і крадіжки на мільярди доларів. Війни розпочинаються і ведуться просто так. Мільйони людей і понині стають жертвами геноциду. Може наука і допомогла нам позбутися таких хвороб, як чума, але це з лишком компенсувалося тим, що та ж сама наука руйнує нашу планету, а нас самих перетворює на нетерпимих, обмежених і жорстоких істот. Може комусь із нас і вдається прожити довге життя, але чи стало воно змістовнішим чи, принаймні, безпечнішим? Чи й справді світ став більш цивілізованим, аніж дві тисячі років тому?

Сотні років тому ми були темними невігласами. Мало хто вмів читати й писати. Але ж сьогодні, в нашу так звану «просвічену» епоху — чим ми можемо виправдати свою жахливу поведінку? Розум людини, її інтелект може і зазнали певного прогресу, але, боюся, душа її залишилася далеко позаду — я би навіть насмілився сказати, що вона регресувала і дегенерувала. Знову і знову чоловік продемонстрував, що в глибині душі залишається жорстоким звіром; Церква лякає його вищою силою, але він все одно примудряється поводитися жорстоко. Уявіть собі, що сталося б, коли б не було Церкви! Але вже безсумнівним є той факт, що ми втрачаємо свою здатність впливати, ми втрачаємо зв'язок з людьми, Церква перестала бути їхнім пастирем. Гірше — нас часто використовують як привід для війни і кровопролиття. Істина полягає в тому, що ми стрімголов несемося до духовної кризи досі незбагненних масштабів. Ми висимо над прірвою, вчепившись кінчиками пальців за її край, тому важко навіть збагнути всю недоречність того відкриття, про яке ми щойно говорили.

Бруньйоне замовк і поглянув через кімнату на Рейлі.

— А може це — неминучий процес? — озвався Рейлі вже не таким войовничим тоном, у якому прозвучали нотки згоди. — Може християнство просто віджило своє?

— Можливо, Церква і помирає повільною смертю, — погодився Бруньйоне. — Зрештою, в якийсь історичний момент всі релігії сходять нанівець і помирають, а наша проіснувала довше, ніж більшість із них. Але таке несподіване відкриття, як це, здатне призвести до катаклізму більшого, ніж ви собі уявляєте. Якщо отак раптом взяти і забрати у людей символ віри, то це спричинить величезне потрясіння... Попри свої вади, Церква і досі відіграє велику роль у житті людей. Мільйони людей у всьому світі покладаються на віру як на дороговказ у своєму повсякденному житті. Їй і досі вдається надавати людям втіху в скрутний для них час — навіть тим, хто її зрікся. І найважливіше: Церква забезпечує нам те, що є найголовнішим для самого нашого повсякденного існування, — вона допомагає нам подолати безумовний страх смерті й потойбіччя. Втративши віру у воскреслого Христа, мільйони душ буде покинуто напризволяще. Знайте, агенте Рейлі, що коли ота неприємна правда вийде назовні, то це занурить світ у стан іще небаченого відчаю та розчарування.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша; важким тягарем тиснула вона на Рейлі. І нікуди було подітися від неприємних думок, що взяли в облогу його розум. Він пригадав початок цієї історії: він стояв на східцях музею разом із Джордано тієї ночі, коли з'явилися вбивці на конях, і подивувався з того, що врешті-решт волею долі опинився тут, у самісінькому епіцентрі своєї віри, ведучи глибоко бентежну розмову, в якій би він волів не брати участі взагалі.

— І давно це вам відомо? — запитав він врешті-решт кардинала.

— Відколи я заступив на свою теперішню посаду. Тридцять років.

Рейлі кивнув сам собі, уявивши, наскільки важко було Бруньйоне жити так довго з сумнівами, котрі зараз картали і його душу.

— Але ви змирилися з цим...

— Змирився?

— Ви ж приймаєте це, — уточнив Рейлі.

Бруньйоне на якусь мить замислився, і обличчя його спохмурніло.

— Я ніколи з цим не змирюся в тому сенсі, який, сподіваюся, маєте на увазі ви. Але я звик із цим жити, якось пристосувався. І це все, на що я виявився здатен.

— А хто іще знає? — Рейлі відчув нотки осуду у власному голосі, і збагнув, що кардинал їх теж не міг не помітити.

— Лише купка наших людей, і все.

Рейлі стало цікаво, про скількох людей йшлося конкретно.

— А як Папа? Він — знає?

Раптом Рейлі нестерпно захотілося спитати про це — він не міг собі уявити, що Папа про це не знав, — але врешті-решт стримався і не став цього робити. І без цього ударів було завдано надто багато. Натомість, його увагою заволоділа тепер іще одна думка. Інстинкт слідчого прокинувся і вже встиг висунути свої пазури із оповитого сумнівами мозку.

— А звідкіля ви знаєте, що знахідка справжня?

Очі кардинала просвітлішали і у куточку рота з'явилася слабка посмішка. Здається, спроба захисту, до якої вдався Рейлі, трохи поліпшила йому настрій, але безрадісний тон Бруньйоне швидко поклав край усякій надії.

— Коли тамплієри вперше знайшли ці писання, Папа послав до Єрусалима своїх найкращих експертів. Вони і підтвердили справжність знахідки.

— Але ж це було майже тисячу років тому, — заперечив Рейлі. — Тих експертів можна було легко обдурити. А що, коли це — підробка? Наскільки мені відомо, тамплієрам було цілком до снаги провернути подібну аферу. І ви все одно готові прийняти це як факт, навіть не побачивши цього Євангелія? — Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як Рейлі пронизала несподівана і бентежна здогадка. — Це може означати лише одне: ви завжди сумнівалися в істинності канонічних Євангелій!

Стурбованість, яку продемонстрував Рейлі, викликала у кардинала широку посмішку і заспокійливу відповідь.

— Є ті, хто вважають, що історія Христа від початку призначалася для чисто метафоричного сприйняття; що істинне розуміння християнства означає розуміння глибинної суті цього вчення. Однак більшість вірних нашої Церкви ставляться до кожного слова Святого Письма як до беззаперечної істини. Моя точка зору перебуває десь посередині. Мабуть, усі ми проводимо межу між нашою вільною уявою, котра вірить в чудеса, і нашим раціональним розумом, котрий ставить ці чудеса під сумнів. Якщо знахідка тамплієрів і справді є підробкою, то це, безперечно, допоможе нам насолоджуватися перебуванням на тому боці межі, де панує наша ірраціональна уява, але допоки ми не дізнаємось, що було на тому кораблі... — Бруньйоне пришпилив Рейлі до крісла своїм пристрасним поглядом. — Ви допоможете нам?

Якусь мить Рейлі мовчав, пильно вдивляючись у всіяне глибокими зморшками обличчя кардинала. Він відчував, що у глибині душі той є людиною чесною, але не мав жодних ілюзій щодо мотивів Де Анґеліса. Рейлі розумів, що допомога Ватикану автоматично означала співпрацю з монсеньйором, і ця перспектива його аж ніяк не втішала. Він окинув поглядом Де Анґеліса. Ніщо зі сказаного кардиналом не применшило його глибокої недовіри до ницого священика і не змінило негативного ставлення до методів його роботи. Рейлі знав, що у майбутньому йому іще доведеться вирішувати — як повестися з монсеньйором. Але зараз треба було виконувати більш нагальні завдання. Треба було знайти Тес, яка перебувала невідомо де разом із Венсом, а іще — десь причаїлося загрозливе відкриття, котре страшною небезпекою нависло над мільйонами довірливих душ.

Рейлі знову пильно поглянув на Бруньйоне і коротко відповів:

— Так.

70

Легкий південно-східний вітерець ніжно пестив мляві хвилі навколо «Саварони», здіймаючи ледь відчутну солону мжичку, і Тес, стоячи на кормі переобладнаного траулера, відчувала на губах її солоний присмак. Щоранку вона мала величезну насолоду від морської свіжості, а щовечора — не меншу насолоду від заспокійливо-безтурботного заходу сонця. Але години у проміжку від сходу до заходу проходили дуже напружено.

Їм дуже поталанило, що вони так швидко знайшли «Саварону». За останні роки попит на кораблі для підводних досліджень різко зріс — від Карибського басейну до Китайського моря. У результаті з'явився дефіцит таких суден, а ціни стрімко підскочили. До морських біологів, океанографів, нафтових компаній та продюсерів документальних фільмів, котрі традиційно формували більшу частину попиту, останнім часом на цьому ринку приєдналися дві потужні групи клієнтів: водолази-шукачі пригод — зростаючий легіон осіб, готових розщедритися на десятки тисяч доларів за можливість завести персональне знайомство з «Титаніком» чи поніжитися в гідротермальних джерелах на глибині двох з половиною тисяч метрів біля узбережжя Азорських островів; і шукачі затонулих скарбів, або ж, як вони самі воліють себе називати в наш час, «комерційні археологи».

Основним помічником у пошуках судна став Інтернет. Кілька телефонних дзвінків, потім — коротка подорож літаком, і Венс та Тес дісталися до порту Пірей в Афінах, де біля причалу стояла «Саварона». Її капітан, високий грек-авантурник неординарної зовнішності, якого звали Ґеоргі Расуліс був такий засмаглий, що засмага, здавалося, просякла аж до кісток, спочатку не пристав на Венсову пропозицію через розписаний наперед графік роботи. Він уже готувався прийняти на борт групу істориків та знімальну команду, яких треба було відвезти до північної частини Егейського моря, де вони збиралися шукати затонулі перські триреми. Расуліс міг запропонувати Венсу свої послуги лише на три тижні перед тим, як вирушити з істориками та знімальною групою на північ, при цьому він додав, що три тижні для пошуків буде явно замало. Фактично, його корабель зафрахтували на два місяці наперед, і цей термін теж був явно недостатній для успішних пошуків, бо знайти давній затонулий корабель — це приблизно те ж саме, що знайти голку в копиці сіна. Але Венс мав у своєму розпорядженні дещо, чого бракувало більшості інших експедицій: він мав астролябію, за допомогою якої сподівався звузити район пошуків до десяти квадратних миль.

Венс пояснив Расулісу, що вони з Тес хочуть знайти судно хрестоносців, і натякнув на можливість того, що воно транспортувало золото та інші дорогоцінності, крадькома вивезені зі Святої землі після падіння Акри. Явно заінтригувавшись, Расуліс погодився взяти їх на борт, а ще на його рішення якоюсь мірою вплинула власна пожадливість, ентузіазм Венса і тверде переконання професора у здатності старовинного інструмента у короткий термін вивести їх на уламки «Храму Сокола». Капітан охоче задовольнив прохання Венса надати йому повну свободу дій. Він уже звик до шукачів скарбів — комерційних археологів — і до їхньої потреби уникати публічності. А оскільки шляхом переговорів грек забезпечив собі частку вартості знайденого скарбу, то в його ж інтересах було не допустити, щоб хтось чужий знав про їхню експедицію. Він пояснив Венсу, що судно тралитиме необхідний їм район по кілька годин, а потім відпливатиме в інше місце, щоб відволікти увагу від справжнього місця пошуків.

Тепер Тес почала пригадувати, що процес тралення потребує значного терпіння, а саме його їй зараз і бракувало. Вона згадала, що востаннє займалася цим біля узбережжя Александрії у Єгипті, коли Клайв Едмондсон зробив свою невдалу спробу. Їй кортіло якомога швидше дізнатися, які таємниці крилися під лагідною товщею води, що колихалася під ногами; вона відчувала, що вони — десь поруч, і це відчуття робило ще більш нестерпними довгі години очікування біля поручнів.

Час спливав, і Тес заглибилася у свої думки, зосередивши відсторонений погляд на двох кабелях, що тяглися за старим кораблем і зникали у піні за кормою. До одного кріпився низькочастотний гідролокатор широкого радіуса дії, котрий реєстрував кожен більш-менш помітний виступ морського дна; другий тягнув за собою магнітно-резонансний металошукач, здатний виявити будь-які ознаки металу на затонулому кораблі. Минулими днями трапилося декілька хвилюючих моментів. Щоразу, коли гідролокатор щось виявляв, на пошуки відправляли дистанційно керований пристрій, любовно названий «Дорі» на честь забудькуватої рибині з фільму «У пошуках Немо». І щоразу сповнені надії Тес і Венс із завмиранням серця кидалися до рубки. Вони сиділи там, прикипівши до моніторів, роздивляючись непевні обриси, яку посилала на корабель відеокамера «Дорі», і підстьобуючи свою уяву; але їхні сподівання врешті-решт розбивалися об усвідомлення того, що сонар знайшов не зовсім те, на що вони сподівалися. Одного разу це був схожий на корабель камінний виступ, іншого разу — уламки рибальського човна двадцятого століття.

Решту часу вони займалися тим, що чекали і сподівалися, стоячи біля поручнів. Минали дні, і Тес подумки линула до недавніх подій свого життя. Вона спіймала себе на тому, що постійно відтворює у пам'яті моменти, котрі привели її сюди, на водолазне судно за шістдесят кілометрів від узбережжя Туреччини, у компанію чоловіка, який очолював збройне пограбування музею, під час якого загинули люди. Інколи, вагаючись у правильності прийнятих рішень, Тес щосили старалася знайти для них раціональне обґрунтування і відігнати геть бентежні думки, переконуючи себе, що те, чим вона зараз займається, є вкрай важливим. Важливим не тільки для неї — бо, як вона пояснила Рейлі, це відкриття матиме величезний вплив на її кар'єру, отже, і на фінансове становище її та Кім — а й для мільйонів людей у всьому світі. Втім, Тес розуміла всю непотрібність такого обґрунтування. У неї було якесь непоясниме відчуття, що вона просто мусить це зробити.

А ще Тес багато думала про Рейлі. Цікаво — де він зараз! Їй стало пекуче соромно за те, що вона покинула його і втекла вночі, як злодюжка; і саме цей вчинок виправдати було дуже непросто. Ніде правди діти — вона вчинила зле, дуже зле. Вона поставила під загрозу життя Рейлі, кинувши його напризволяще — фактично сам на сам з отим оскаженілим снайпером. Як могла вона вчинити так безвідповідально?! Їй хотілося переконатися, що з ним усе гаразд; хотілося вибачитися, спробувати пояснити мотиви свого вчинку. Тес гнітило те, що вона завдала удару, наслідки якого були непоправними — принаймні, стосовно Рейлі, але водночас вона знала, що Венс був правий, коли сказав, що Рейлі передасть знахідку людям, котрі поховають її назавжди, — а цього вона ніяк би не змогла пережити. Тес зрозуміла, що так, чи інакше, але їхні стосунки були приречені, і іронія полягала в тому, що край їм поклало саме те, що колись звело їх разом.

Погойдуючись на невисоких млявих хвилях, «Саварона» зробила розворот, щоб розпочати повторне тралення заздалегідь визначеної ділянки. Тес повільно перевела пильний погляд з кабелів на обрій, де пасма темних хмар вирушали в набіг на поки що ясне небо. Вона відчула стискання в грудях. Була іще одна річ, яка не давала їй спокою ще з тієї ночі, коли вона втекла з Венсом. Це бентежне почуття ні на мить не полишало її, безперервно гризло душу, і з закінченням кожного заходу на тралення, який робила «Саварона», його було все важче ігнорувати: а чи правильно вона чинить зараз? Чи все вона добре продумала? Може, справді певним таємницям краще дати спокій? Чим є пошук правди у даному конкретному випадку: мудрою і шляхетною справою, чи може вона просто допомагає комусь накликати жахливу катастрофу на світ, що нічого не підозрює у своїй наївності й безтурботності?

Її сумнівам поклала край поява високої постаті Венса. Він вийшов зі стернової рубки і приєднався до неї біля поручнів. Вигляд у нього був незадоволений.

— Поки що нічого? — запитала вона.

Венс похитав головою.

— Після цього заходу нам доведеться забратися звідси на один день. — Він подивився в далечінь і набрав повні груди морського повітря. — Втім, я не переймаюся. Ще три дні — і ми покриємо всю ділянку пошуку. — Венс повернувся до неї і на його обличчі з'явилася посмішка. — Ми знайдемо його. Він десь тут. Просто треба добряче постаратися.

Раптом Венс почув якесь далеке слабке дзижчання. Він примружив очі і почав пильно вдивлятися в обрій, а коли помітив джерело цього звуку, то між його бровами пролягла глибока зморшка занепокоєння. Тес прослідкувала його погляд і теж побачила, звідкіля виходив звук: маленька червона цяточка гелікоптера мчала над самісінькою поверхнею моря майже паралельним курсом за декілька миль від їхнього судна. Тес та Венс не зводили з нього очей, доки він не звернув з прямого курсу і за кілька секунд щез із виду.

— Це що, за нами? — спитала Тес. — Хтось явно нас шукає.

— Тут вони мало що зможуть вдіяти, ми — в міжнародних водах, — знизав плечима Венс. — Хоча до цього вони теж були не надто схильні дотримуватися правил, еге ж? — Він поглянув на капітанський місток, де моторист саме заходив до стернової рубки. — Знаєш, що цікавого в цій ситуації?

— І гадки не маю, — сухо відповіла Тес.

— Їх — семеро, нас — двоє, а всього — дев'ятеро, — розмірковував Венс. — Дев'ятеро. Точно як Гуго де Пайєн і його банда. Поетично, чи не так?

Тес зробила непевну гримасу, не в змозі узріти щось хоч віддалено поетичне в тому, чим вони зараз тут займалися:

— Навряд чи їх мучили ті ж самі сумніви.

Венс різко підвів голову і витріщився на неї, здивовано вигнувши брови:

— Ти що, у чомусь сумніваєшся?

— А хіба ти не сумніваєшся? — Вона відчула тремтіння в голосі й помітила, що воно не пройшло повз уваги Венса. — Те, що ми тут робимо, те, що можемо знайти... хіба це тебе зовсім не турбує?

— Турбує?

— Ти чудово розумієш, про що я кажу. Невже тобі байдуже, до якого хаосу та потрясіння це може призвести?

Венс презирливо пирхнув.

— Тес, людина — жалюгідна істота. Їй увесь час потрібно когось або щось обожнювати, і вона робить це не самотужки, ні! У цьому обожнюванні мусять брати участь усі, скрізь, і за будь-яку ціну. Це прокляття висіло над родом людським з сивої давнини... І тебе лякають можливі наслідки? Щодо мене, то навпаки — я цього прагну! Я прагну звільнити мільйони людей від принизливої брехні. Те, що ми робимо, — це цілком природний крок уперед у духовній еволюції людини. Це стане початком нової епохи.

— Ти говориш так, наче на честь нашої знахідки влаштовуватимуть паради та святкові феєрверки, але буде зовсім навпаки, і ти прекрасно це розумієш. Це вже траплялося раніше. Від Сасанідів до інків, історія знала чимало цивілізацій, що впали відразу після того, як зазнали дискредитації їхні божества.

Сказане не справило на Венса ніякого враження.

— Це були цивілізації, засновані на брехні, на сипучих пісках — так само, як і наша. Та не переймайся так сильно! Часи змінилися. Сьогоднішній світ є складнішим, ніж тогочасний.

— Але ж то були найпередовіші цивілізації своєї епохи.

— Не думай так погано про бідолашних християн, Тес. Так — удар буде болючим, але... вони витримають його, ось побачиш.

— А що, коли не витримають?

Він розвів руками, роблячи жест удаваної безнадії, але нічого іронічного в цьому жесті не було; навпаки — Венс був надзвичайно серйозний.

— Значить, чому бути, того не минути.

На якусь мить Тес прикипіла поглядом до його очей, а потім відвернулася і стала відсторонено спостерігати за обрієм. Пасма сірих хмарин з'являлися наче нізвідкіля, а вдалині ще недавно одноманітно-темна поверхня моря вкрилася цяточками білих бурунчиків. Венс обперся біля неї на поручні.

— Я багато про це розмірковував, Тес, і тому загалом не сумніваюся, що ми чинимо правильно. У глибині душі ти знаєш, що я маю рацію.

Тес була впевнена, що Венс багато про це думав, бо знала, що тема ця поглинула його як в академічному сенсі, так і в особистому. Але вона знала також, що професор завжди дивився на проблему зі спотвореної точки зору, через призму, пошкоджену трагічною смертю його близьких.

— Ти ж знаєш — вони чинитимуть опір, — з неочікуваною для самої себе надією в голосі мовила Тес. — Вони залучать для дискредитації експертів, що, як клопи, повиповзають із усіх шпарин, вдадуться до усіх ймовірних прийомів, щоб довести: це — всього лише підробка, а якщо взяти до уваги твою історію... — І тут їй стало незручно за те, що вона згадала цю тему.

Венс кивнув головою.

— Та отож, — спокійно погодився він. — Ось саме через це я і хочу, щоб ти стала тією людиною, яка презентує знахідку широкому загалу.

Тес аж сіпнулася від такої несподіваної пропозиції і спантеличено витріщилася на Венса.

— Я!?

— Звичайно ж ти! Зрештою, це ж є так само твоїм відкриттям, як і моїм, а ще треба взяти до уваги той факт, що, як ти сказала, моя поведінка останнім часом була не надто, — Венс зробив паузу, підшукуючи потрібне слово, — не надто гідною похвали.

Не встигла Тес сформулювати відповідь, як почула, що двигун різко збавив оберти; корабель стишив хід, а потім зовсім зупинився, погойдуючись на хвилях. Вона побачила, як з-за капітанського містка вигулькнув Расуліс, і крізь плетиво суперечливих думок, що роїлися в її свідомості, до неї долинув його голос — грек щось їм кричав. Венс, не поспішаючи, перевів погляд з Тес на капітана, який, збуджено жестикулюючи, звав їх до себе і волав, наскільки вона змогла розібрати, щось схоже на «Тут щось є!»

71

Спокійно стоячи позаду, на капітанському містку, Рейлі спостерігав, як Де Анґеліс та шкіпер «Караденіза», огрядний чолов'яга на ім'я Каракаш, з густим чорним волоссям та довгими, підкрученими вгору вусами, схилилися над радаром патрульного корабля, вишукуючи наступну ціль.

А цілей було багато. Темний екран миготів десятками зелених цяточок. Деякі з них супроводжувалися альфа-числовими кодами, що свідчили про наявність на судні сучасного автовідповідача. Кораблі з такими пристроями було легше ідентифікувати і, користуючись базою даних берегової охорони та флоту, виводити за межі пошуку, але вони були нечисленними і розкиданими то тут то там. Переважна більшість контактів на екрані були анонімними цятками, що являли собою відображення сотень рибальських суден та яхт, якими буквально кишіла ця смуга прибережних вод. Дуже нелегко було вирахувати, на якому з них знаходилися Венс і Тес.

Вони проводили у морі вже п'ятий день, і для Рейлі це вже було явно забагато. Він досить швидко збагнув той очевидний факт, що роль морського вовка — це не для нього, але, на щастя, море поводилося цілком пристойно відтоді, як розпочалися пошуки, а ночувати вони, дякувати Богу, поверталися на берег. Щодня на світанку вони виходили з Мармаріса і снували біля узбережжя — від затоки Гісарону і на південь до Додеканезьких островів. «Караденіз», патрульний катер класу SAR-33, був швидким, наче блискавка, і доволі комфортабельним судном, здатним за день патрулювання охопити навдивовижу великий шматок поверхні моря. Пофарбований у сліпучо-білий колір, він ніс на своєму борту яскраво-червону лінію, поруч із якою великими, чітко розпізнаваними буквами було написано «Sahil Guvenlik» — такою була офіційна назва служби берегової охорони Туреччини. Далі на схід море прочісували інші патрульні кораблі, що діяли з портів Фетіє і Анталія. Було також залучено гелікоптери «Агуста А-109», котрі стежили з низьких висот і доповідали швидкісним катерам про появу потенційних цілей.

Координація між повітряною, морською та сухопутною службами, задіяними у пошуку, була майже бездоганною. Турецька берегова охорона мала великий досвід патрулювання на цих пожвавлених морських маршрутів. Відносини між Туреччиною та Грецією ніколи, м'яко кажучи, не були аж надто сердечними, тому близьке розташування колишніх Додеканезьких островів завжди являло собою джерело постійних суперечок через рибальство і туризм. Крім того, вузьку смугу води, що розділяє дві країни, облюбували ті, хто займався контрабандою людей, а також відчайдушні нелегальні мігранти, що намагаються будь-що потрапити до Греції і решти країн Євросоюзу з Туреччини, котра туди ніяк поки що не може вступити. Залишалося прочесати іще досить великий район моря, а коли більшість кораблів складається з безневинних прогулянкових суден, то просівати їх, наче через сито, — справа виснажлива і марудна.

Поки оператор радара роздивлявся якісь карти, що лежали біля екрана, а радист порівнював свої дані з даними одного з гелікоптерів, Рейлі відвів очі від екрана локатора і підійшов до вікна «Караденіза». З подивом він побачив, що на півдні знаходиться район поганої погоди. Над обрієм височіла здоровенна стіна темних хмар, розділена тоненькою смужечкою яскраво-жовтого світла. Картина поставала дещо сюрреалістична.

Рейлі ледь не фізично відчував присутність Тес; на серці у нього шкребли коти від того, що вона десь тут, поруч, так солодко-близько, але водночас — так болісно-далеко. Цікаво, де вона зараз? Чим займається? Чи знайшли вже вони з Венсом «Храм Сокола»? Може, вони вже кудись виїхали зі своєю знахідкою? Але куди? І що вони з нею робитимуть? Як вони збираються розповісти всьому світу про свою знахідку? Рейлі багато разів уявляв собі, як, знайшовши Тес, виповість їй все, що думає про її витівку, але, як це не дивно, та лють, яку він відчув, коли Тес його покинула, вже встигла минутися. Ця жінка мала свої підстави вчинити саме так. Він міг не поділяти її погляди, але амбіції Тес складали невід'ємну частину її натури і робили її такою, якою вона була.

Рейлі поглянув через кабіну в протилежному напрямку і побачене викликало у нього тривогу. Далеко на північ від їхнього теперішнього місцезнаходження небо теж ставало зловісно-похмурим. Море набуло якогось сіро-мармурового вигляду, а на вершечках хвиль з'явилися білі бурунчики. Рейлі побачив, як стерновий кинув погляд на ще одного чоловіка, що стояв на капітанському містку; за припущенням Рейлі, це був перший помічник. Вони кивнули один одному, даючи зрозуміти, що помітили загрозливе погодне явище. Їхній човен, як шматок м'яса у сандвічі, з обох боків затискали два фронти поганої погоди, що знаходилися один проти одного. Було видно, що ці шторми зближалися, збираючись зійтися в тому місці, де знаходилися вони. Рейлі знову поглянув на стернового і побачив на його обличчі занепокоєння. Занепокоєння читалося і на обличчі першого помічника, який, наблизившись до Каракаша, вочевидь, обговорював з останнім виниклу проблему.

Шкіпер зняв дані погодного радара і барометра, а потім обмінявся кількома фразами зі своїми двома помічниками. Рейлі поглянув на Де Анґеліса, який прислухався до цієї розмови і перекладав її.

— Мабуть, сьогодні нам доведеться повернутися раніше від запланованого. Перед нами аж два штормових фронти, обидва рухаються в нашому напрямку, причому дуже швидко. — Монсеньйор запитально поглянув на Рейлі, примружив око і гмикнув: — Колись таке вже було, еге ж?

У Рейлі встигла виникнути така асоціація ще до того, як Де Анґеліс про це сказав. Ситуація до неприємності нагадувала ту, яку описував Еймар у своєму листі. Два помічника стали пильно вдивлятися в купу циферблатів та моніторів. По цьому, а також по їхніх частих поглядах на дві купи чорних хмар, що наближалися одна до одної, Рейлі зрозумів, що ці шторми викликали у них обох велике занепокоєння. І саме у цей момент оператор радара погукав шкіпера і щось сказав йому турецькою. Каракаш підступив до панелі приладів, а услід за ним — Де Анґеліс. Рейлі відвів очі від штормових фронтів і теж підійшов до панелі.

Як випливало з фрагментарного перекладу пояснень, що дав шкіпер, оператор радара саме демонстрував їм таблицю, на котрій зобразив пересування деяких взятих ним на замітку суден. Особливо зацікавив його один із цих кораблів, навігаційна схема якого здалася дещо дивною. Певний час цей корабель проводив у вузькому коридорі морської поверхні, рухаючись туди-сюди. Саме по собі це не було чимось дивним. Це могло запросто бути якесь рибальське судно, що тралило визначений його капітаном район. Декілька інших точок на екрані поводилися аналогічним чином. Але оператор радара помітив, що — на відміну від попередніх двох днів — той самий, на його думку корабель, який здійснював описані маневри і раніше, тепер стояв нерухомо вже протягом двох годин. Більше того, з чотирьох присутніх у цьому районі суден, на даний момент три швидко полишали його, здогадно через те, що помітили шторми, котрі наближалися. Четвертий — тобто, корабель, про який ішлося, — і не думав рухатися.

Рейлі нахилився, щоб краще бачити. Він помітив, що три інших точки на екрані дійсно змінили курс. Двоє з них прямували до турецького берега, а один — до грецького острова Родос.

Зачувши цю інформацію, Де Анґеліс зосереджено насупив брови.

— Це вони, — мовив він з металевими нотками в голосі. — Раз вони не рухаються, то значить, знайшли те, що шукали. — З поглядом, сповненим рішучої невблаганності, монсеньйор повернувся до Каракаша. — Яка до них відстань?

Каракаш окинув екран досвідченим поглядом.

— Приблизно сорок морських миль. За таких погодних умов я сказав би, що нам, можливо, знадобиться дві-дві з половиною години. Але ж погода погіршується. Може, нам доведеться повернути назад ще до того, як ми до них дістанемося. Показання барометра падають дуже швидко, я ніколи не бачив нічого подібного.

Де Анґеліс залишився холодно-незворушним.

— Мені начхати. Пошліть туди гелікоптер — нехай перевірять, і мчіть нас туди якомога швидше.

72

Відеокамера плавно рухалася крізь темряву, а назустріч їй неслись цілі купи планктона, що сузір'ями спалахували у промені її прожектора і вмить щезали в темних глибинах моря.

Зображення, що посилав підводний робот, змінювали одне одне перед очима групи людей, які скупчилися у тісній стерновій рубці позаду капітанського містка і завмерли у напруженому очікуванні. Венс і Тес стояли за спинами Расуліса і двох операторів, що сиділи перед маленькою купкою моніторів. Зліва від монітора, що показував зображення, які посилала камера з робота «Дорі», стояв менший за розміром монітор GPS-локатора, який фіксував колоподібні та зворотно-поступальні маневри судна проти несподівано сильної течії. Іще менший екран з правого боку демонстрував комп'ютерну картинку сонарного сканування — велике коло з концентричними обідками голубого, зеленого і жовтого кольору; з дисплея ж компаса можна було дізнатися про теперішній курс, який щойно змінився на південний. Але ніхто не вшановував ці екрани більше, ніж побіжним, випадковим поглядом. Очі кожного з присутніх були прикуті до центрального монітора, на який передавалися зображення з відеокамери робота. У зосередженій тиші всі дивилися на екран, очікуючи швидкого наближення морського дна, яке знаходилося на глибині 173 метри, якщо вірити цифровим показанням акустичного глибиноміра, виведеним у кутку того ж самого екрана.

На глибині 168 метрів сяючих, наче зірки, цяток стало набагато більше. На глибині 171 метр промінь вихопив із темряви кількох морських раків, що перелякано кинулися навтьоки, а після цього, на позначці 173 метри, екран монітора несподівано освітився беззвучним спалахом жовтого світла. Робот опустився на морське дно.

Ангел-хранитель «Дорі» — інженер-корсиканець на ім'я П'єр Атталь зосереджено маніпулював своїм підопічним за допомогою джойстика і невеликої клавіатури. Він намацав маленький кульковий маніпулятор скраю клавіатури, і слухняна наказам його пальця відеокамера почала обертатися, панорамуючи морське дно навколо себе. Як і на знімках, що прислала автоматична станція з Марса, на підводних картинках поставав дивовижний, незайманий світ. Навколо прибульця-робота не виднілося нічого, окрім плоского обширу піщаної поверхні, котрий зникав у кромішній темряві.

У Тес аж шкіра свербіла від нетерплячки очікування. Вона не могла приховати свого збудження, хоча знала, що це не обов'язково має бути те, що вони шукають. Низькочастотний гідролокатор широкого радіуса дії забезпечував визначення лише приблизного положення будь-якої потенційно цікавої цілі; після її знаходження за справу брався дистанційно керований пристрій, чий високочастотний сонар давав можливість точно встановити місцезнаходження шуканих предметів і оглянути їх більш детально. Тес знала, що місцями глибина моря під «Савароною» сягала двохсот п'ятдесяти метрів і що дно було вкрите розрізненими кораловими рифами, багато з яких мали приблизно той самий розмір, що і здогадний розмір «Храму Сокола». Сонарного сканування було недостатньо, щоб відрізнити підводні пагорби від уламків кораблів, і саме тут до справи брався магнітометр — прилад, здатний реєструвати залишкове залізо на затонулих кораблях. Расуліс із командою ретельно відкалібрували магнітометр на своєму судні, вирахувавши, що після семисот років корозійного впливу морської води на уламках «Храму Сокола» залишиться щонайбільше півтонни заліза, але все одно ризик фальшивої тривоги зберігався через існування природних згустків геомагнетизму, а ще частіше — через уламки кораблів, що потонули значно пізніше.

Тес спостерігала за розгортанням процедури, свідком якої вона була вже двічі за останні дні. Легенькими та обережними порухами джойстика Атталь впевнено керував пересуванням робота над морським дном. Час від часу він опускав його на самісіньке дно, здіймаючи вгору чергову купу піщаного пилу, а потім натискав на кнопку, щоби розпочати 360-градусне панорамування безпосереднього довкілля. Спочатку команда ретельно вивчала результати сканування, і лише потім знову запрошувала до пульта Атталя, щоб той вмикав гідрореактивні двигуни робота для подальшого мовчазного пошуку.

Атталь повторив цю процедуру декілька разів, перш ніж шукана ділянка з'явилася в кутку екрана гідролокатора. Підводячи робот до цього місця, він ще раз увімкнув сонарне сканування. Його результати з'явилися на екрані за кілька секунд, і Тес побачила, як на знайденій ділянці висвітився рожевуватим кольором на голубому тлі якийсь продовгуватий предмет, який наче манив її у морську глибину.

Вона зиркнула на Венса і зустріла його спокійний погляд.

Не звертаючи уваги на них, Расуліс сказав Атталю:

— Ану придивімося ближче!

Робот знову смикнувся вперед і, вправно керований Атталем, понісся над морським дном наче той підводний привид. Під час наступного панорамування рожеві обриси предмета стали більш виразними.

— Ну, що скажете? — запитав Венс.

Расуліс підвів голову і поглянув на Венса і Тес.

— Показання магнітометра є вищими, ніж зазвичай, але... — Він тицьнув пальцем у зображення на екрані. — Хоча погляньте: тут кінець прямокутний, а тут — звужений. — Расуліс підбадьорливо підняв брови. — Здається мені, що це не скеля.

Робот підвели ближче, і у рубці запанувала тиша. Камера линула через завісу водоростей, що ледь помітно колихалися у пустинних водах, а Тес не зводила очей з екрана. Коли робот знову всівся на піщане дно, вона відчула, як пришвидшився її пульс. На іншому кінці променя прожектора щось починало вимальовуватися. Обриси цього предмета були надто гострокутними, заокруглення — надто правильними. Схоже, що це було творіння людських рук.

Через декілька секунд стало чітко видно, що це — залишки затонулого корабля. Камера обернулася і висвітила його каркас, ребра, поточені морськими черв'яками.

Тес здалося, наче вона щось помітила. Вся збуджена, вона вказала на кут екрана.

— А це що? А можна показати це зблизька?

Атталь спрямував свого робота, як було сказано. Тес схилилася над екраном, щоб краще бачити. У яскравому світлі прожектора вона розгледіла щось кругле, схоже на іржаву бочку. Дивлячись на екран, про відносний масштаб предметів судити було важко, тому на якусь мить їй здалося, що вона бачить гармату. Ця думка викликала у Тес раптовий поштовх внутрішнього занепокоєння — вона знала, що на кораблях періоду останніх хрестових походів гармат бути не могло. Але коли робот присунувся ближче, металічний предмет набув іншого вигляду. Він став плоскішим і ширшим. Краєчком ока Тес помітила гримасу розчарування, що з'явилася на обличчі Расуліса.

— Це — шматок сталевої обшивки, — знизав він плечима. Не встиг капітан вимовити наступну фразу, як Тес вже здогадалася, якою ця фраза буде. — Це — не «Сокіл».

Робот зробив над кораблем віраж і показав його під іншим кутом. Атталь похмуро кивнув, підтверджуючи сказане.

— Подивіться-но сюди. Це — явно фарба. — Він поглянув на Тес і розчаровано похитав головою. Робот ще трохи понишпорив біля корпуса затонулого судна, і стало остаточно ясно, що їхня знахідка належить до значно пізнішого періоду.

— Середина дев'ятнадцятого століття, — підтвердив Расуліс. — Вибачте. Мені дуже шкода. — Він кинув короткий погляд на вікно. Море ставало все більш неспокійним, а темнопузі хмари загрозливо-швидко накочувалися на них двома фронтами. — Все одно нам вже слід забиратися звідси і повертатися назад. Щось не подобається мені ця погода. — Капітан обернувся до Атталя: — Піднімай «Дорі». На сьогодні все.

Тес тяжко зітхнула і вже хотіла була покинути рубку, як щось в кутку екрана впало їй в око. Вона аж затремтіла від збудження і захвату й, широко розкривши очі, прикипіла до екрана, а потім тицьнула в нього пальцем:

— Що то? Он там! Бачите?

Расуліс зігнувся, як журавель, і почав пильно вдивлятися в екран, а Атталь скерував робота в те місце, на яке вказала Тес. Стоячи між двома чоловіками, вона теж стала напружено вивчати зображення на екрані. Тонкий промінь прожектора вихопив із темряви якийсь виступ. Він був схожий на пеньок, що стирчав із невеличкого пагорбка. Робот підібрався ближче, і Тес побачила, що цей пагорбок складається з брусків, з яких де-не-де звисали пасма морських водоростей, які її оптимістична уява перетворила на залишки такелажу. Деякі з уламків мали заокруглену форму і скидалися на ребра каркаса давнього судна. За сторіччя перебування під водою ці примарні останки обросли товстим шаром морських організмів. Серце Тес несамовито калатало. Поза сумнівом, це був корабель. Ще один, давніший, частково захаращений уламками більш нового корабля, який лежав просто на ньому.

Робот присунувся ближче, ковзнувши над розваленими, оброслими коралами уламками, і схожий на пеньок виступ опинився у яскраво-жовтому світлі його прожектора.

І тут Тес здалося, наче в кімнаті раптом не стало повітря.

Там, під товщею води, купаючись у примарно-потойбічному сяйві прожектора, з морського дна гордовито і виклично стирчала носова прикраса «Сокола».

73

В тісної стернової рубки Расуліс, Венс і Тес зі зростаючою тривогою спостерігали за наближенням штормових фронтів. Швидкість вітру зросла до тридцяти вузлів, і брижі навколо «Саварони» перетворилися на прибійні хвилі, а піниста поверхня моря стала не менш зловісною, ніж чорні хмари, що клубочилися угорі.

Унизу, під капітанським містком, невеличкий кран установлював дистанційно керований пристрій на головну палубу. Нехтуючи негодою, там стояли Атталь і двоє інших членів команди; вони чекали, доки робот не опуститься, щоби потім закріпити його. Тес прибрала з обличчя розтріпані вітром пасма волосся.

— Може, нам слід вирушати назад? — спитала вона Расуліса.

Венс, не вагаючись, різко заперечив:

— Дурниці. Усе не так погано. Гадаю, ми ще маємо час, щоб спустити робота під воду і поглянути на корабель іще раз. — Він самовпевнено посміхнувся і поглянув на Расуліса: — Ви що, зі мною не згодні?

Тес побачила, як капітан став пильно вдивлятися в нависле над ними зловісне, наче вкрите синцями небо. На південь від корабля блискавка розколола пурпурово-чорні хмари, і навіть з такої відстані було видно густу завісу дощу, яка рухалася морем.

— Не подобається мені все це. З одним фронтом ми ще здатні впоратися, а от з двома... Якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо між ними прослизнути. — Расуліс обернувся до Венса: — Не хвилюйтеся, все буде гаразд. У цих краях шторми тривають недовго, а наш GPS-локатор здатен визначати відстань з точністю до метра. Коли негода скінчиться, ми повернемося, можливо, навіть завтра вранці.

Венс розізлився, але не виказав того.

— Так не хочеться вирушати назад, не прихопивши хоч що-небудь із собою! — спокійно мовив він. — Наприклад, носову прикрасу. Невже у нас не залишилося часу, щоб дістати її перед відплиттям? — Расуліс занепокоєно насупився, і стало ясно, що ця ідея не дуже захопила його. — Мене просто непокоїть те, що шторм триватиме довше, ніж ви очікуєте, — тиснув на нього Венс, — бо тоді, враховуючи ваш щільний робочий розклад, минуть місяці, перш ніж ми зможемо сюди повернутися, а за цей час може трапитися все, що завгодно.

Расуліс похмуро поглянув на погодні фронти, які надалі зближалися; видно було, що він метикував, чи зможе «Саварона» витримати шторм, якщо залишиться неподалік від знайдених уламків.

— Ви не пошкодуєте, запевняю вас, — наполягав Венс. — Дістаньте мені сокола — і мені тут більше нічого не потрібно. Окрім носової прикраси, можете забирати все, що там знайдете.

Расуліс хитро примружив око.

— І це усе, що вам потрібно? Лише сокіл? Чому? — Він замовк і вперив у Венса пильний погляд. Тес спостерігала за ним з таким відчуттям, наче стала небажаним свідком гри в покер, де робили великі ставки.

Венс знизав плечима, відвів погляд, і його обличчя стало непроникним і відстороненим.

— Це дещо дуже особисте. Назвімо це... завершенням однієї дискусії. — Він знову поглянув на Расуліса, і цього разу в його голосі пролунали владні нотки. — Ми гаємо час. Я певен — ми впораємося вчасно, якщо не баритимемося. А після цього — все це ваше.

Кілька секунд капітан розмірковував над можливими варіантами, а потім кивнув на знак згоди і, відступивши вбік, почав вигукувати команди Атталю та іншим членам команди.

Венс обернувся до Тес. Здавалося, обличчя його аж іскрилося нервозною енергією.

— Ще трохи, — сказав він тихим тремтливим голосом. — Ще трохи — і все буде гаразд.

— Скільки ще залишилося? — заволав Де Анґеліс, звертаючись до капітана.

Рейлі відчував, як сильно вібрує місток «Караденіза» — набагато сильніше, ніж раніш. Уже годину вони різали навскоси хвилі, що стрімко наближалися до правого борту і зі зростаючою люттю гепали об корпус патрульного човна. Стугонів вітер, натужно ревів двигун, і їм доводилося кричати, щоб почути один одного.

— Трохи менше двадцяти морських миль, — відповів Каракаш.

— А як там «вертушка»?

Шкіпер звернувся до оператора радара, а потім прокричав у відповідь:

— Контакт з гелікоптером очікується за п'ять хвилин.

Скаженіючи від нетерпіння, Де Анґеліс важко видихнув:

— Ця бісова бляшанка може рухатися швидше, врешті-решт!?

— Тільки не в таку погоду, — жорстко відповів Каракаш.

Рейлі підступив ближче до шкіпера.

— А наскільки поганою вона стане до того часу, як ми до них дістанемося?

Каракаш похмуро похитав головою. Свою відповідь він не прокричав, але Рейлі все одно її почув.

— Бог його знає... — знизав плечима капітан.

Тес невідривно спостерігала, як механічна рука робота, слухняна пальцям Атталя, приладнала останню частину кріплення до носової прикраси у вигляді сокола. Попри погані погодні умови, члени команди виконали свою роботу швидко і з армійською точністю — обладнали дистанційно керований пристрій необхідним для підйому устаткуванням і занурили його у спінену воду. Атталь, чаклуючи над пультом керування, бездоганно-професійно опустив підводний апарат на дно і прикріпив до носової фігури підіймальну сітку. Залишилося тільки витягти прикрасу: дистанційно увімкнувши одночасне наповнення повітрям трьох підіймальних подушок, а потім — спостерігати собі, як вона плавно плистиме до поверхні.

Атталь кивнув головою, підтверджуючи свою готовність.

— Ми, звичайно ж, можемо її підняти на поверхню, але... — Він непевно знизав плечима і кинув погляд на переднє скло, що тремтіло під ударами вітрюгану.

Расуліс насупився, споглядаючи на бурю, що шаленіла довкола них.

— Зрозуміло. Коли фігура спливе, підняти її на борт в таку погоду буде непросто. — З суворим і непохитним виразом на обличчі, він повернувся до Венса. — Я не збираюся закінчувати тут, у морі, свій життєвий шлях і я не хочу також ризикувати життям водолазів, посилаючи їх у воду. Підняти робота з глибини на палубу буде досить непросто, але все ж він прикріплений до корабля і може самостійно пересуватися. — Капітан замовк, оцінюючи умови, що швидко погіршувалися, і явно намагаючись дійти якогось рішення. — Сьогодні ми не зможемо підняти носову фігуру. Ми залишимо тут буйки, а потім повернемося, коли вгамується шторм.

На обличчі Венса з'явився вираз впертої недовіри.

— Ми маємо витягти її зараз, — мовив він із наполегливістю в голосі. — Іншого шансу в нас може і не бути.

— Що ви таке кажете! — зірвався Расуліс. — Ніхто не припливе сюди в таку погоду, щоб поцупити з-під вашого носа цей шматок деревини! Ми повернемося за ним, як тільки дозволить погода.

— Ні! — вибухнув гнівом Венс. — Ми маємо зробити це зараз!

Расуліс аж отетерів від несподіванки, ошелешений вигуком Венса і самим його тоном.

— Слухайте, я не збираюся через це ризикувати нічиїм життям. Ми повертаємося — і баста! — На кілька секунд він затримав на Венсові свій пронизливий погляд, а потім звернувся до Атталя. — Якомога швидше підніми «Дорі», — безапеляційно наказав він. Та не встиг капітан віддати новий наказ, як щось відвернуло його увагу. Це був знайомий звук гортанного лопотіння лопатей гелікоптера. Тес теж почула цей звук, як і почув його Венс, судячи з того, як спохмурніло його обличчя.

Вдягнувши штормівки, вони вийшли на вузьку палубу поруч із капітанським містком. Вітер вже встиг перерости на повноцінну бурю, що несла з собою завіси дощу. Тес прикрила рукою очі, вдивляючись у збурене небо, і незабаром помітила гелікоптер.

— Онде він! — скрикнула вона, хапаючи Расуліса за рукав.

Просто на них над водою неслася маленька цяточка. За лічені секунди гелікоптер був уже поруч — білий, як ванна, з широкою діагональною червоною смугою на борту; він проторохтів над їхніми головами, а потім заложив крутий віраж, щоб зробити іще один захід. Наблизившись до судна, гелікоптер сповільнився, а потім, борючись із вітром, завис біля лівого борту «Саварони», зриваючи повітряною хвилею свого гвинта вершечки спінених хвиль. На його фюзеляжі Тес змогла чітко розібрати позначки Берегової охорони Туреччини, а потім побачила, як пілот щось говорив у мікрофон, нишпорячи поглядом по кораблю.

Він показав пальцем на свої навушники, енергійними жестами закликаючи їх увімкнути радіо.

Стоячи на капітанському містку «Караденіза», Рейлі побачив, як оживилося обличчя Де Анґеліса. Повідомлення пілота гелікоптера підтвердило, що контакт на екрані їхнього радара дійсно виявився водолазним судном. Воно стояло на місці, незважаючи на погодні умови, що різко погіршувалися. Пілот встиг помітити активність на палубі біля крана: там готувалися до підняття якогось глибоководного пристрою, яке мало ось-ось розпочатися. На палубі він помітив також дві шукані постаті, описання яких не залишило у голові монсеньйора жодних сумнівів.

— Я сказав пілотові, щоб він встановив з ними радіозв'язок, — сказав Каракаш Де Анґелісу. — Що мені їм передати?

Де Анґеліс обернувся до Рейлі й радісно вишкірився.

— Скажіть їм, що їх настигне буря просто-таки біблійних масштабів, — різко відповів він. — Скажіть, нехай забираються звідти, якщо хочуть жити.

Рейлі уважно подивився на обличчя Де Анґеліса, і його погляд пише підтвердив ту неприховану погрозу, яка почулася у відповіді монсеньйора. Цей чоловік вирішив будь-що не дати Венсу і Тес утекти разом зі своєю здобиччю. Він уже продемонстрував свою цинічну байдужість до людського життя, коли йшлося про збереження великої таємниці Церкви. «Кожна людина є предметом одноразового використання. Як боєприпаси» — саме так він недвозначно заявив ще у Туреччині.

Рейлі довелося втрутитися.

— Їхня безпека мусить бути нашим пріоритетом, — заперечив він. — Там, на кораблі, ціла команда водолазів.

— А я, власне, і не заперечую, — спокійно відповів Де Анґеліс.

— У них майже немає вибору, — зазначив Каракаш. Він подивився на екран радара, де було видно, як численні цятки покидають небезпечний район. — Два шторми затисли їх з півночі та півдня. Вони можуть вирушити або на схід, де їх перехоплять два наших патрульних катери, або ж вийдуть на нас. Так чи інакше, вони потраплять до наших рук. Навряд чи їм вдасться позмагатися з нами у швидкості. — Капітан посміхнувся, але від цієї посмішки Рейлі стало не по собі. Він здогадався, що Каракашу до вподоби такі погоні, а у поєднанні з «життєрадісним» характером Де Анґеліса нічого доброго це передвіщати не може.

Поглянувши на передню палубу і на встановлену на ній двадцятитрьохміліметрову автоматичну гармату, Рейлі відчув, як на нього накотилася хвиля занепокоєння. Він мав попередити Тес та тих, хто був біля неї, про небезпеку, що на них чекала.

— Я хочу поговорити з ними, — сказав Рейлі, як вистрілив.

Де Анґеліс поглянув на нього і пропустив його слова повз вуха.

— Ви ж хотіли, щоб я вам допоміг, — наполягав Рейлі. — Вони не знають, що ми тут. Може, вони не усвідомлюють, якої сили шторм їх може вразити. Дайте мені поговорити з ними, і я переконаю їх слідувати за нами до берега.

Каракаш лишився байдужим до його слів. Він запитально поглянув на Де Анґеліса. Монсеньйор кинув на Рейлі погляд холодних очей, зважуючи «за» і «проти», а потім кивнув на знак згоди.

— Дайте йому мікрофон, — наказав він.

Коли Тес почула по корабельному радіо голос Рейлі, від хвилювання серце її ледь не вискочило з грудей. Вона вихопила мікрофон із рук Расуліса.

— Шоне, це Тес. — Їй перехопило подих і стиснуло скроні. — Ти де?

Гелікоптер відчепився від корабля і попрямував назад, швидко зникаючи у темному, завішеному дощем небі.

— Недалеко, — протріщав у відповідь голос Рейлі. — Я на патрульному катері, за п'ятнадцять морських миль на захід від тебе. Ще два наші човни знаходяться на східному напрямку. Слухай-но, Тес. Ви мусите кинути те, чим займаєтеся і негайно накивати п'ятами. Над вами ось-ось зіткнуться два штормові фронти. Вам треба негайно вирушати на захід курсом... — Рейлі зробив паузу, наче дістаючи інформацію, — курсом два-сім-нуль. Ще раз: два-сім-нуль. Ми вас зустрінемо і супроводимо до Мармаріса.

Тес побачила, як Расуліс розгублено подивився на Венса, а на обличчі у того з'явився розлючений вираз. Не встигла вона відповісти Рейлі, як капітан забрав у неї мікрофон.

— Це Теорії Расуліс, капітан «Саварони». З ким я розмовляю?

У мікрофоні затріщав статичний розряд, а потім знову почувся голос Рейлі.

— Моє ім'я — Шон Рейлі. Я працюю в ФБР.

Тес помітила, як спохмурніло обличчя Расуліса, коли той кинув на професора підозрілий погляд. Венс постояв непорушно, а потім ступив декілька кроків до краю містка.

Не зводячи очей з Венса, капітан запитав:

— А чому це американське ФБР попереджає грецьке водолазне судно про шторм у Середземному морі?

Венс, не обертаючись до них, відповів замість Рейлі:

— Вони шукають мене, — мовив він із дивовижною байдужістю. Коли ж Венс обернувся, то Тес побачила у його руці пістолет, спрямований на Расуліса. — Гадаю, ми цілком достатньо поспілкувалися з нашими друзями з ФБР. — З цими словами він двічі вистрілив у радіо. Тес перелякано заверещала, а з приймача посипалися іскри і друзки. Тріск статичного струму в динаміку миттєво припинився.

— А тепер, — зловісно прошипів Венс, і в його очах блиснула ледь стримувана лють, — повернімося, будь ласка, до нагальної справи.

74

Тес заклякла від голови до п'ят. Їй здалося, наче хтось прицвяхував її ноги до підлоги рубки. Вона тільки й могла, що стояти тихо у своєму кутку, спостерігаючи, як Венс загрозливо ступив кілька кроків до Расуліса і наказав йому наново почати процедуру підняття носової фігури.

— Немає сенсу, — заперечив капітан, — кажу ж вам, ми не зможемо підняти її на борт — коли завгодно, але не за таких умов.

— Ану, натисни на цю бісову кнопку, — наказав Венс, — а то я зроблю це сам. — Він сердито витріщився на Атталя, який так і сидів за пультом керування робота з прикипілими до джойстика пальцями.

Інженер кинув швидкий погляд на капітана, і Расуліс, піддаючись тиску, злегка кивнув на знак згоди. Атталь почав потихеньку рухати коліщата і натискати на кнопки. На моніторі було видно, як зменшилося трансльоване відеокамерою «Дорі» зображення, бо робот віддалився від уламків корабля, а потім одна за одною почали надуватися подушки і за лічені секунди вони набули своїх повних розмірів. Спочатку сокіл ніяк не хотів рухатися, чинячи впертий опір підйомній силі великих поплавків. Потім, зненацька вибухнувши купою піску, він вискочив, наче викорчуваний стовбур дерева, тягнучи за собою звихрену хмару намулу, що осів на ньому впродовж багатьох століть. Атталь вправно керував паралельним підйомом робота, утримуючи на екрані розпливчасте неймовірне зображення спливаючої фігури.

Тес відчула, як підлога стернової рубки затремтіла під важкими кроками моряка, що спустився сходнями. Вона помітила, як зосередженість Венса на якусь мить ослабла, і він відірвав заворожений погляд від екрана, щоб подивитися, чим був викликаний цей шум. І тут Расуліс раптом накинувся на Венса і почав виривати у нього пістолет. З криком «Ні!» Тес відсахнулася, а Атталь та ще один інженер скочили на ноги і кинулися на допомогу капітанові; але тут в замкнутому просторі рубки пролунав оглушливий постріл.

На якусь мить Венс і Расуліс непорушно застигли, вчепившись один в одного, а потім Венс висмикнувся, і капітан повалився на підлогу; очі його закотилися під лоба, а з рота бризнула цівка крові.

Нажахана Тес не зводила погляду з тіла капітана; воно конвульсивно смикнулося і обм'якло. Вона кинула на Венса погляд, повний лютої ненависті.

— Що ти наробив! — закричала вона, розгублено опускаючись на коліна біля Расуліса. Тес прислухалася, чи дихає капітан, потім помацала його пульс.

Не було ні того, ні іншого.

— Він мертвий, — вигукнула вона. — Ти вбив його.

Атталь та інші члени команди заклякли на місці, не вірячи своїм очам. Потім стерновий, рефлекторно повторюючи дії капітана, кинувся на Венса, простягнувши розчепірені пальці до пістолета. З дивовижною швидкістю Венс вивернувся, торохнув його руків'ям в обличчя, і той з грюкотом гепнувся на підлогу. На якусь мить Венс заціпенів, потім його погляд став осмислено-зосередженим, а вираз обличчя — безжально-суворим.

— Дістаньте мені сокола і ви всі зможете повернутися додому, — прошипів він, стримуючи лють. — НЕГАЙНО!

Перший помічник і Атталь неохоче розпочали приготування до підйому носової фігури на борт, вигукуючи накази іншим членам команди, але ці фрази проскакували повз Тес шматками туману нерозбірливих слів. Вона прикипіла поглядом до Венса, очі якого набули абсолютно іншого виразу. Це вже не були очі ерудованого професора, якого вона вперше зустріла багато років тому, це не були очі гнаної, зламаної людини, з якою вона наважилася на цю невдалу авантюру. Вона знову побачила в них холодну, відсторонену безжалісність, яку вперше помітила там, у Музеї мистецтв тієї ночі, коли було скоєно збройне пограбування. Ще тоді цей погляд налякав її, а зараз, коли біля неї на підлозі лежав убитий, вона була нажахана до нестями.

Коли Тес іще раз поглянула на Расуліса, несподівана здогадка пронизала її як блискавка: вона теж може запросто тут загинути. Цієї миті їй згадалася дочка. «Цікаво, а чи судилося мені побачити її знову?» — подумала Тес.

Рейлі різко відсахнувся від мікрофона, почувши, що голос Расуліса перервався, а у динаміку радіостанції гучно зашипіла статика. По його спині пробіг холодок страху. Йому здалося, що він почув по радіо щось схоже на постріл, але не був певен.

— Капітане? Тес? Хто-небудь — озвіться!

Відповіді не було.

Рейлі повернувся до радиста, що був поруч, а той вже крутив ручку настройки, хитаючи головою і про щось доповідаючи шкіперу турецькою мовою.

— Зник сигнал, — підтвердив Каракаш. — Здається, вони почули від нас все, що хотіли почути.

Рейлі сердито вдивлявся вперед через часті помахи склоочисників, які марно намагалися покращити видимість. «Караденіз» вперто пробивався вперед, воюючи з хвилями, несамовита лють яких зростала щохвилини. Усі розмови на містку велися турецькою, але Рейлі помітив, що команду катера більше непокоїло бурхливе море, аніж шуканий корабель, котрий і досі не зрушив з місця. Хоча теоретично «Саварона» була тепер у зоні видимості, сильний дощ і величезні хвилі дозволяли бачити її лише час від часу, коли товща води під обома суднами злітала догори одночасно. Коли погляд Рейлі вперше намацав «Саварону», то все, що він зміг побачити, це далекий розмитий силует. Спазм стиснув йому горло, коли він подумав, що на тому судні знаходиться Тес.

Рейлі помітив, як Каракаш і перший помічник обмінялися короткими фразами, а потім шкіпер повернувся до Де Анґеліса і глибокі зморшки занепокоєння позначилися на його обвітреному чолі.

— Ситуація стає неконтрольованою. Швидкість вітру становить майже п'ятдесят вузлів, і за цих умов ми майже нічого не можемо вдіяти, щоби змусити їх виконувати наші накази.

Де Анґеліс здавався на диво незворушним.

— Доки вони там, ми мусимо рухатись.

Шкіпер тяжко зітхнув, а потім швидко перевів погляд на Рейлі у спробі хоч якось проникнути в думки монсеньйора; але марно.

— Гадаю, нам не слід тут більше залишатися, різко заявив він. — Це стає небезпечним.

Де Анґеліс повернувся до Каракаша і втупив у нього невблаганний погляд.

— Ви що, нездатні впоратися з цими жалюгідними хвильками? — обурено запитав він і розлючено тицьнув пальцем у напрямку «Саварони». — Щось я не бачу, щоб вони утікали, підібгавши хвоста. Не схоже на те, що їм страшно тут залишатися. — Рот монсеньйора скривила в'їдлива гримаса. — А вам, значить, страшно, еге ж?

Рейлі помітив, як від цього глузливого запитання на скронях Каракаша набрякли жили. Шкіпер зі злістю поглянув на монсеньйора, а потім гаркнув якусь команду знервованому першому помічникові. Де Анґеліс кивнув, відвернувся і втупив погляд у вітрове скло. Судячи з одного лише профілю монсеньйора, Рейлі побачив, що той явно зловтішався своєю перемогою.

Тес стояла біля Венса, вдивляючись у вікно, а бризки лупили у переднє скло, наче шрапнель, коли на стернову рубку з усіх боків налітали шквали дощу. У повітрі шугали величезні шматки піни, а палубу «Саварони» заливала вода.

І тут виринули вони.

Справа по борту корабля, наче три кити, спливли три жовті підіймальні подушки.

Тес напружила очі, намагаючись поглядом проникнути крізь дощові шквали, і нарешті помітила його — великий, темний заокруглений брус, що підстрибував на хвилях між поплавками. Навіть після століть перебування у морській воді в ньому безпомилково вгадувалася вирізьблені обриси птаха, що колись гордовито височів на корпусі корабля.

Тес поглянула на Венса і побачила, як збуджено засяяло його обличчя. На якусь невловиму мить це збудження передалося і їй, затьмаривши той неймовірний жах, який вона відчувала.

Але в одну мить він охопив її знов.

— Запускайте водолазів, — гаркнув Венс першому помічникові, котрий витирав кров із розбитої щоки стернового. Побачивши вагання в його очах, Венс простягнув руку і приставив пістолет до обличчя переляканого помічника. — Нумо. Без цієї штуки ми звідси не заберемося.

І тут в корму корабля вдарила величезна хвиля. «Саварона» небезпечно накренилася, але в цей час стерновий натужно підвівся на ноги і допоміг ошелешеному напарнику втримати штурвал, щоб корабель не перекинувся; потім він умілим маневром усунув небезпеку і підвів «Саварону» ближче до підіймальних подушок. Вправно уникаючи хвиль, стерновий утримував корабель, в той час як двоє інших членів команди вдягнули водолазні костюми і неохоче пірнули з палуби, тримаючи в захватах важкі підіймальні линви. Тес знервовано спостерігала, як водолази насилу дісталися до подушок. Минали хвилини напруженого чекання, і ось нарешті підняті вгору великі пальці сигналізували про успішне завершення роботи. Тоді перший помічник натиснув перемикач, і на палубі зі скрипом ожила лебідка, долаючи качання корабля і несамовитий опір хвиль. Фігура птаха, і досі прикріплена до надувних подушок, піднялася над пінистою поверхнею моря і, погойдуючись, рушила до палуби.

Раптом Венс спохмурнів: його увагу привернув якийсь предмет, що виднівся за висячою над палубою різьбленою фігурою та надувними подушками. Обличчя Атталя сповнилося радістю, він схопив Тес за руку і показав пальцем у тому ж самому напрямку — на захід. Вона подивилася через ніс корабля і побачила вдалині примарний силует. Це був «Караденіз», що поспішав до них, долаючи хвилі, які важко гепали об його корпус.

Венс гнівно обернувся до стернового.

— Забирайте нас звідси, — наказав він, оскаженіло вимахуючи пістолетом.

Краплі поту вперемішку з кров'ю стікали по обличчю стернового, який щосили намагався не підставити хвилям відкритий борт.

— Спочатку нам треба витягти водолазів, — запротестував він.

— До біса водолазів! — гаркнув Венс. — Їх підбере патрульний катер. Це допоможе нам виграти час.

Стерновий швидко поглянув убік, зчитуючи показання погодного радара, а потім указав на «Караденіз».

— Єдиний шлях із цього шторму — це іти в їхньому напрямку.

— Ні! — заволав Венс. — Нам туди не можна!

Побачивши, що «Караденіз» поволі до них наближається, Тес звернулася до Венса:

— Благаю, Білле, припини. Все скінчено. Вони нас оточили, і якщо ми не заберемося звідси негайно, то всіх нас уб'є шторм.

Загрозливо зиркнувши, Венс змусив її замовкнути, а потім стурбовано подивився на погодний радар. У його очах з'явився холодний блиск.

— На південь, — рявкнув він стерновому. — Беріть курс на південь.

Очі стернового ледь не вискочили з орбіт, наче хтось ударив його в груди.

— На південь? Та це ж у самісінький шторм. Ви з глузду з'їхали.

Венс тицьнув пістолет йому в обличчя і натиснув на курок, трохи відхиливши зброю убік. Пролунав постріл, і куля, ледь не зачепивши стернового, влучила в перетинку. Потім він кинув швидкий загрозливий погляд убік інших, що були на містку, і знову тицьнув пістолет в обличчя оглушеного пострілом чоловіка.

— У вас один вибір: або хвилі, або... кулі. Іншого не існує.

Нічого не кажучи, стерновий на якусь мить затримав погляд на Венсові, потім швидко оцінив показання приладів і крутнувши штурвал, дав повний хід. Корабель рвонув уперед, назустріч страхітливому шторму, покинувши двох водолазів, що безпомічно борсалися у воді.

І тільки відвівши погляд від стернового, Венс помітив, що Тес зникла.

75

Стоячи на містку «Караденіза», Де Анґеліс шаленів від люті, прикипівши до морського бінокля «Фудзінон».

— Вони таки дістали її! — прошипів він крізь зуби. — Неймовірно! Вони примудрилися її витягти!

Рейлі теж помітив носову фігуру, і хвилька занепокоєння пробігла по його спині.

Так, значить, все це правда.

Ось вона — через сотні років витягнута з морської безодні завдяки непохитній впертості однієї людини.

Ох, Тес! Що ж ти накоїла!

З наростаючим відчуттям жаху він збагнув, що тепер Де Анґеліс не зупиниться ні перед чим.

Перший помічник, що стояв поруч із ними, теж не зводив очей з водолазного судна, але непокоїло його зовсім інше.

— Вони взяли курс на південь! І покинули водолазів!

Тільки-но зачувши це, Каракаш почав уривисто віддавати накази. Тієї миті завила сирена, і через корабельні гучномовці пролунали команди тривоги. Водолази почали негайно вдягати костюми, а на палубі інші матроси вже ладнали надувний рятувальний пліт.

Де Анґеліс спостерігав за цією гарячковою діяльністю, не вірячи своїм очам.

— До біса тих водолазів! — гаркнув він, несамовито тицяючи пальцем в бік «Саварони». — Вони можуть втекти! Нам треба їх зупинити!

— Ми не можемо покинути напризволяще водолазів, — відрізав Каракаш, ледь стримуючи гнів. — До того ж їхній корабель приречений на загибель, він не витримає цього шторму. Хвилі надто великі. Нам треба забиратися звідси, як тільки ми витягнемо водолазів.

— Ні! — напирав монсеньйор. — Навіть якщо існує один шанс із мільйона, що вони проскочать, ми все одно мусимо цього не допустити. — Де Анґеліс злобно втупився у вітрове скло, а потім різко обернувся, опинившись віч-на-віч з кремезним капітаном; в очах його світилася погроза. — Потопіть цей корабель.

Стояти осторонь Рейлі більше не міг. Він кинувся до монсеньйора, схопив його і різко повернув обличчям до себе.

— Ви цього не зробите, ви не маєте...

Договорити Рейлі не встиг. Де Анґеліс вихопив з-під куртки великий автоматичний пістолет і тицьнув йому в обличчя.

— Не лізь, куди не слід! — гаркнув він, відпихаючи Рейлі до стінки рубки.

Погляд Рейлі ковзнув по холодній сталі пістолетного ствола і зустрівся з очима Де Анґеліса. Вони палали лютою жорстокістю.

— Твоя місія на цьому закінчується, — проскреготів монсеньйор. — Я зрозуміло висловлююся?

На обличчі Де Анґеліса з'явився вираз такої невблаганної рішучості, що у Рейлі відразу розвіялися всі сумніви щодо здатності монсеньйора без вагань натиснути на курок. Він зрозумів також, що коли він хоч пальцем поворухне, щоб дістати свій пістолет, який висів у кобурі на боку, то помре набагато раніше, ніж зможе до нього дотягтися.

Рейлі кивнув і відступив назад, намагаючись утримати рівновагу на хиткій підлозі.

— Тихше, — заспокійливо мовив він, — тихше.

Де Анґеліс не зводив чіпкого погляду з Рейлі.

— Стріляйте в них з гармати, — наказав він шкіперові. — Інакше вони стануть недосяжними.

Рейлі бачив, що Каракашу дуже не подобаються події, котрі відбувалися на його кораблі.

— Ми знаходимося в міжнародних водах, — заперечив він, — і якщо вам цього замало, то нагадаю, що йдеться про грецький корабель. Ми вже мали достатньо клопотів з...

— Мені байдуже! — спалахнувши люттю Де Анґеліс, повернувся до Караката і почав навіжено вимахувати пістолетом. — Цей корабель знаходиться під орудою НАТО, і я як кадровий офіцер даю вам, капітане, прямий наказ...

Цього разу його перервав Каракаш.

— Ні! — різко заявив він, спопеляючи поглядом Де Анґеліса. — Краще я постану перед військовим трибуналом.

Якусь мить двоє чоловіків стояли віч-на-віч. Монсеньйор — з витягнутою рукою тримав пістолет перед капітановим обличчям. До честі Караката, він навіть не змигнув оком. Капітан стояв непорушно, аж поки монсеньйор не відштовхнув його убік і кинувся до дверей, що вели до сходень.

— Ідіть під три чорти, — кинув він злобно. — Я зроблю це сам.

Коли Де Анґеліс відчинив двері, то ледь не впав від пориву буревію, що вдарив у капітанський місток. Оговтавшись, він вийшов назустріч шторму, що шаленів довкола.

Рейлі, недовірливо зиркнувши в бік Каракаша, витягнув свій пістолет, а потім, оминувши капітана, схопив рятувальний жилет, похапцем накинув його на себе і вийшов за Де Анґелісом.

Вітер щосили штурхонув його, швиргонув, наче ту ганчіркову ляльку, і притис спиною до стінки стернової рубки. Рейлі випростався і, чіпко тримаючись за поручні, угледів попереду розмитий силует монсеньйора, який поволі просувався вздовж захисної стінки, невблаганно наближаючись до передньої палуби, де було встановлено автоматичну гармату.

Прикривши рукою очі від дощу і вітру, Рейлі поглянув на ніс корабля, потім перевів погляд далі уперед і помітив «Саварону». Важко накреняючись то в один, то другий бік, вона йшла лише за якихось двісті метрів попереду, але від «Караденіза» її відділяли величезні гори хвиль.

І тут Рейлі аж закляк на місці. Він побачив, як під стерновою рубкою водолазного судна рухалася палубою якась фігурка; відчайдушно чіпляючись за палубне оснащення, вона боролася з потоками води, що обрушувалися на неї, загрожуючи змити за борт.

На якусь мить йому забракло повітря. Він не сумнівався, що то була Тес.

Тес поспішала сходнями, думки її плуталися, а серце оглушливо бахкало у вухах. Нишпорячи очима по стінах, вона відчайдушно намагалася згадати, де вона бачила сокиру.

Нарешті сокира знайшлася — вона висіла на перегородці біля камбуза. За лічені секунди Тес видобула також рятувальний жилет і начепила його на себе. Глибоко вдихнувши повітря і переконавшись у рішучості своїх намірів, вона рвучко відчинила водонепроникні двері, переступила через комінґс[9] і кинулася в шаленство шторму, який бушував довкола.

Тес знала, що Венс не ризикне покинути рубку. Однією рукою стискаючи сокиру, а другою користаючись для того, щоби втриматися на ногах, вона обережно рухалася головною палубою і відчіпляла на своєму шляху рятувальні пояси, сподіваючись, що вони стануть у пригоді безпорадним водолазам.

Над носом корабля нависла велетенська хвиля, тож Тес вхопилася за поручні, обійнявши їх обома руками. Ледь вона встигла це зробити, як в лице їй ударила стіна води і затопила всю палубу. А потім Тес відчула, що палуба почала вислизати з-під її ніг — це «Саварона» стрімко злетіла вниз крутою спиною хвилі й важко впала до її підніжжя. Тес заледве підвелася на ноги і через прилипле до обличчя волосся помітила витягнуту з моря фігуру сокола, що мотилялася з боку в бік, висячи у півметрі над палубою. Вона почала дертися до основи крана і до троса, що стирчав з котушки.

Діставшись до крана, Тес кинула погляд на вікно стернової рубки. Через завісу водяних бризок вона побачила стривожене обличчя Венса. Зловтішно посміхнувшись, вона здійняла сокиру і щосили рубонула. Сокира відскочила від туго натягнутого троса, і Тес ледь не випустила її з рук. Підвівши погляд, вона побачила, як Венс вискочив із стернової рубки і, чинячи відчайдушний опір буревію, почав несамовито жестикулювати і волати, захлинаючись, щось таке, що пролунало, як один протяжний крик «Ні-і-і-і!», але Тес нічого не чула через виття вітру. Ніхто не міг стати їй на заваді, тож вона рубонула трос знову, відновила рівновагу, а потім рубонула його ще раз. Її несамовиті удари сипалися один за одним, і одна за одною з ляскотом лопалися сталеві пасма троса.

Ні, вона не дозволить Венсові заволодіти соколом. Не таким чином. Не такою ціною. Яка ж дурепа вона була, що повірила йому! Тепер настав час хоч якось компенсувати за скоєне.

Нарешті луснуло останнє пасмо, і саме коли «Саварона» зробила крен ліворуч, сокіл раптом зірвався вниз і, здіймаючи бризки, важко впав у море.

Чіпляючись за все, що потрапляло під руки, Тес стала пробиратися нахиленою палубою геть від стернової рубки, інстинктивно пригинаючись, щоб уникнути Венсового погляду. Швидко озирнувшись, вона встигла побачити, як підйомні подушки виринули з-під пінистої води. На якусь мить серце її схвильовано завмерло, коли вона чекала — з'явиться разом із подушками сокіл чи ні. Помітивши темно-брунатну заокруглену фігуру, що стирчала з води поміж двох підйомних балонів, Тес полегшено зітхнула.

Але її піднесення від такого успіху тривало недовго, бо саме цієї миті стакато глухих вибухів сколихнуло «Саварону». Кинувшись до укриття, вона поглянула на патрульний катер, що їх переслідував, і з подивом та жахом помітила, що смертоносний вогонь ведеться саме з його гармати, розташованої на передній палубі.

Лупцьований потоками води і несамовитими поривами вітру, Рейлі кинувся навздогін Де Анґелісу.

«Караденіз» з натугою намагався утримуватися в потрібному положенні, в той час як рятувальники затягували одного з покинутих «Савароною» водолазів у жорсткий надувний човен, а другий водолаз чекав своєї черги, відчайдушно чіпляючись за рятувальний трос.

Нарешті монсеньйор дістався до передньої палуби. За лічені секунди він впевнено вмостився між напівкруглими гарматними плечовими упорами з м'якими прокладками. Розблокувавши смертоносний пристрій і з професійною легкістю розвернувши його у потрібному напрямку, він швидко віднайшов водолазний корабель-утікач і жорстоко влупив по ньому чергою із запалювальних двадцятитрьохміліметрових снарядів.

— Ні! — заволав Рейлі, перелазячи через поперечини на палубу, де було встановлено гармату. Звук пострілів пролунав оглушливо, на якусь мить перекривши навіть завивання вітру в його вухах.

Він кинувся на Де Анґеліса, збив гармату з прицілу, тому нова черга трасуючих снарядів полетіла вбік від «Саварони» і зникла в морі, нікому не завдавши шкоди. Монсеньйор вивільнив одне плече з-під упорів гармати, схопив Рейлі за п'ясть, боляче заламав назад пальці, а потім добряче хряснув його в обличчя. Від такого удару агент ФБР заточився, позадкував нахиленою, залитою водою палубою, і впав.

Швидко підвестися Рейлі не зміг, і його відкинуло в протилежний від Де Анґеліса бік. Сповзаючи палубою, він відчайдушно намагався хоч за щось вчепитися, щоб не випасти за борт. Нарешті йому вдалося втриматися, вхопившись рукою за мотузку. Потім він примудрився таки встати на ноги, але не спромігся ступити і кроку, бо в цей момент патрульний човен раптом підкинуло і винесло на вершину велетенської водяної гори. Тим часом Де Анґеліс уже встиг знову вмоститися біля гармати і забачити водолазний корабель, який виринув зі штормової імли неподалік від «Караденіза». Монсеньйор дав по «Савароні» ще одну чергу. Заклякши від жаху, Рейлі безпорадно спостерігав, як десятки трасуючих снарядів проклали свій блискучий і смертоносний шлях через штормову напівтемряву і вбивчим дощем впали на водолазне судно. Більшість снарядів вразили незахищену корму «Саварони», і у повітря здійнялися язики вогню та клуби диму. «Саварона» здригалася під безжальними ударами скорострільної гармати, і Тес, скоцюрбившись за сталевою перегородкою, відчувала, що її серце ось-ось вискочить із грудей. За швидкості стрільби 1000 пострілів за хвилину навіть коротка черга була, як нокаутуючий удар.

Снаряди згризалися в палубу довкола Тес; раптом вона почула глухий вибух, що пролунав глибоко в трюмі, і пронизливо закричала від страху і розпачу. За якусь мить з корми і труби корабля вирвалися хмари чорного диму. «Саварона» завихляла, наче хтось різко натиснув на гальма. Тес зрозуміла, що снаряди вразили силову установку. Та корабель не вибухнув. «Отже, — з надією подумала Тес, — паливний бак вцілів». Із завмиранням від страху лічила вона секунди, чекаючи, що ось-ось станеться вибух, але не сталося нічого.

Однак і без цього справи були кепські — ніде правди діти.

Підбитий корабель з непрацюючим двигуном став абсолютно безпорадним у бурхливому морі. Хвилі накочувалися на нього з усіх боків, завдаючи йому важких ударів, від яких він кренився і крутився як той бамперний автомобільчик на майданчику атракціонів.

З широко розплющеними від жаху очима Тес спостерігала, як за кормою «Саварони» виріс гігантський водяний пагорб. Швидко наздогнавши корабель, він несамовито обрушився на стернову рубку. Вона ледь встигла щосили вчепитися за рятувальний леєр, коли лавина води пронеслася через корабель, затопивши всю палубу і вибивши вікна рубки.

Прибравши з обличчя розпатлане мокре волосся, Тес поглянула на зруйновану стернову рубку. Ні Венса, ні когось іще ніде не було видно. Скрутившись калачиком, вона заплакала — смерть була поруч! Гадаючи, що патрульний катер тепер уже зовсім близько, Тес кинула швидкий погляд на те місце, де вона бачила його останній раз, але «Караденіза» ніде не було видно.

І тут вона помітила її. Це була велетенська хвиля двадцять метрів заввишки, крута, майже вертикальна. Попереду неї виднілася широченна підошва, яка наче намагалася всмоктати в себе «Саварону».

Хвиля-гігант зайшла на пошкоджений корабель з лівого боку і загрозливо над нам нависла.

Тес міцно заплющила очі. Двигун не працював, тож не було жодної можливості повернути корабель носом до хвилі або спробувати втекти від неї; до того ж, у стерновій рубці нікого не було. Будь-який з цих маневрів підставив би корабель під потужний удар, його затопило б водою, але все одно він залишився би на плаву.

Страшне чудовисько приготувалося вразити корабель по всій ширині борту.

І коли це сталося, то воно легко підкинуло стотридцятитонний сталевий корабель і перекинуло догори дном, як дитячу іграшку.

Помітивши вибухи і чорний дим на кормі водолазного судна, Рейлі щосили заволав до Де Анґеліса, але відразу ж збагнув, що монсеньйор все одно не чує його через виття вітру та бабахкання гармати.

Раптом Рейлі відчув себе спустошеним і виснаженим, але тієї ж миті зрозумів, що має робити.

Міцно тримаючись за поручні, він витягнув свій автоматичний пістолет, прицілився, через силу втримуючи руку проти вітру, і кілька разів натиснув на курок. Зі спини монсеньйора вихопилося кілька червоних фонтанчиків, він похитнувся назад, а потім упав навзнак, навалившись на гармату і спрямувавши її ствол у сердите небо.

Рейлі кинув пістолет за борт і почав вдивлятися з передньої палуби у штормову напівтемряву. Засліплюваний шквалом, він намагався відшукати поглядом «Саварону», але все, що зміг побачити крізь пасма — це шаленіючі водяні гори і пінисті долини між ними.

Рятувальники все ж якось примудрилися піднятися на борт разом із витягнутими з моря водолазами, і Рейлі відчув, що «Караденіз» почав змінювати курс. Натужно заревли двигуни, намагаючись пришвидшити поворот і якомога скоротити час, поки судно, підставивши хвилям свій борт, буде вразливим до перекидання. Паніка охопила Рейлі, коли він збагнув, що вони лягли на зворотний курс, щоб полишити штормову зону.

У цей момент хвилі на якусь мить розступилися і він з жахом побачив перекинутий догори дном водолазний корабель, брудний корпус якого ледь виднівся над водою.

Жодних ознак того, що комусь вдалося врятуватися, не було.

Рейлі перевів погляд на капітанський місток і побачив, що шкіпер відчайдушно махає йому рукою, спонукуючи якомога швидше повернутися до рубки. Рейлі прикрив обличчя і вказав на перекинуту «Саварону», але Каракаш кивнув, а потім заперечливо помахав рукою і вказав у зворотному напрямку. Це означало, що вони мають забиратися звідси, поки це ще хоч якось можливо.

Рейлі стиснув поручні так, що аж побіліли пальці, а розум його квапливо перебирав можливі варіанти дій. Але насправді у нього був лише один вибір.

Він не без великих зусиль продерся до жорсткого надувного човна, підвішеного з правого борту патрульного катера. Швидко перебираючи у пам'яті все засвоєне під час обов'язкових ефбеерівських навчальних курсів у підрозділах Берегової охорони США, Рейлі встрибнув у оснащений двигуном човен, смиконув роз'єднувальний важіль і, вчепившись за ручки, затамував подих: від'єднавшись від «Караденіза», рятувальний човен впав просто у бурхливе море.

76

Рейлі вдалося запустити двигун човна і, вдивляючись через майже непроникну завісу дощу і бризок, агент ФБР рушив до того місця, де він востаннє бачив перекинутий корпус «Саварони». Щосили намагаючись пристосуватися до ландшафту, що постійно змінювався довкола нього, він керувався інстинктом і надією, бо втратив орієнтацію у просторі. Вода була такою пінистою, а повітря таким вологим, що майже неможливо було узріти — де закінчувалася вода і де починалося небо.

Море здіймалося і падало запаморочливими чорториями; не встигала одна хвиля затопити маленьке судно, як інша вже виштовхувала з нього налиту воду. Рейлі міцно тримався за свій човник, а той то стрімко злітав на вершечок водяної стіни, то так само стрімко падав униз. Щоразу, коли суденце перескакувало з хвилі на хвилю, його моторчик, обертаючись у повітрі, пронизливо верещав, наче якась пекельна істота. Минула, як здалося Рейлі, прірва часу, перш ніж він помітив загиблий корабель; його темно-брунатний кутастий корпус стримів з підніжжя хвилі і був схожий на діру в морі. Напружуючи м'язи, він спрямував туди свій плавзасіб, але непіддатливі й злобні хвилі постійно збивали його з потрібного курсу. Рейлі доводилося безперервно коригувати напрямок, не втрачаючи з поля зору перекинуте судно між водяними кручами.

Тес ніде не було видно.

Чим ближче він підпливав, тим страшнішою здавалася картина, що поставала перед його поглядом. Навколо корпусу корабля плавали розкидані уламки, танцюючи у хвилях навдивовижу синхронізований моторошний танок смерті. Кормова секція корабля вже повністю зникла під водою, а його носова частина ще височіла над морем, як кутастий айсберг, і теж повільно сповзала під хвилі, що перекочувалися через неї.

Рейлі у відчаї крутив на всі боки головою, сподіваючись, що комусь все ж таки вдалося врятуватися, у першу чергу — Тес; як і маленький човник, його надія то підносилася догори, то падала вниз. Нарешті на дальньому боці корпуса Рейлі помітив Тес; вона підстрибувала, як поплавок, на хвилях у своєму жовтогарячому рятівному жилеті і несамовито вимахувала руками.

Спрямувавши до неї надувний човен, він оминув масивний, оброслий черепашками корпус і почав обережно наближатися до Тес, кидаючи швидкі погляди то на неї, то на зрадницьки-непевні хвилі, що безперестанно і немилосердно дубасили їх. Підпливши достатньо близько, Рейлі простягнув руку і спробував вхопити за руку Тес, але схибив, потім знову відчайдушно витягнувся уперед і вже цього разу їхні пальці міцно зімкнулися.

Коли Рейлі втягував її у човен, на його обличчі з'явилася тінь розпачливої посмішки; він побачив, що обличчя Тес засвітилося радістю, яка раптово змінилася на страх. Вона дивилася кудись за його спину. Рейлі рвучко обернувся — саме вчасно, щоб побачити кинутий хвилею уламок «Саварони», що летів просто йому в обличчя.

І тут світ його померкнув.

Дезорієнтована і абсолютно спантеличена, Тес вже не сумнівалася, що їй судилося загинути, тому не повірила своїм очам, коли побачила, як до неї наближається Рейлі у надувному човні.

З останніх сил їй вдалося вхопитися за руку і вже наполовину видряпатися в його малесеньке суденце, коли раптом шматок дерев'яної корабельної обшивки, гойднувшись на хвилі, полетів на нього. Тріска поцілила Рейлі в голову, і той гепнувся з рятувального човна у море.

Тес пірнула у воду і схопила його однією рукою, другою намагаючись втриматися за одну з бокових ручок надувного плав-засобу. Крізь бризки вона побачила, що очі Рейлі заплющені, а голова безпорадно теліпається на комірі рятувального жилета. З великої рани на лобі витікала кров, яку час від часу змивала морська вода.

Тес спробувала заштовхати Рейлі назад у човен, але швидко збагнула нездійсненність цього завдання. Гірше того — вона відчувала, що поступово втрачає ті невеликі запаси енергії, що мала. Човен з рятівника перетворювався на мороку; він поступово наповнювався водою і загрожував перекинутися при кожній великій хвилі. З важким серцем відпустила Тес ручку човна і натомість міцніше вхопила Рейлі.

Спостерігаючи, як швидко віддаляється від них надувне суденце, вона відчайдушно намагалася тримати голову Рейлі над водою. Їй здалося, що проминула вічність, поки вона завдяки лише рішучості та силі волі примудрялася не втратити свідомість. Жодних ознак послаблення шторму не було, тож Тес знала, що має бути насторожі, але це була програшна битва. Сили швидко полишали її.

Саме тоді вона і помітила великий шматок деревини, щось схоже на люк. З останніх сил Тес рвонулася до нього, однією рукою тримаючи Рейлі, а другою загрібаючи воду. Нарешті їй вдалося вхопитися вільною рукою за шматок мотузки, що звисав із цього люкоподібного предмета. Болісно і натужно втягла вона себе і Рейлі на плоску платформу, а потім тією самою мотузкою прив'язала себе і свого рятівника. А ще вона прикріпила гачками рятувальний жилет Рейлі до свого жилета. Тепер вони були нерозлучними, що б там далі не трапилося. Якимось дивовижним чином від цієї думки зажеврів у ній слабенький вогник надії.

Шторм довкола неї демонстрував свою шалену міць; Тес заплющила очі й зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись вгамувати свої страхи. Як би там не було, але вона не могла дозволити собі панікувати і мусила знайти у собі сили, щоби втримати себе і Рейлі на цьому крихкому шматочку деревини. На щось більше вона, на жаль, не спромоглася. Їй тільки й залишалося, що лежати на спині, дозволивши стихії чинити з нею на свій розсуд.

На якусь мить імпровізований пліт завмер, і Тес розплющила очі, цікавлячись, чи не є ця зупинка ознакою поліпшення погоди. Однак справжній стан речей був абсолютно протилежним цій здогадці — над ними височіла колосальна гора води, порівняно з якою та хвиля, що перекинула «Саварону», здавалася просто карликом. Здавалося, що вона навмисне зупинила свій біг і нависла над ними, наче дражнячись.

Відчайдушно вхопившись за Рейлі, Тес заплющила очі й стала чекати на удар. І він стався. Хвиля обрушилася на них своєю багатотонною масою і поглинула, і завертіла, як те сухе листя.

77 Тоскана. Січень, 1293 рік.

Підставивши спину холодному пронизливому вітру, що дув з півночі, Мартін Кармоський скоцюрбився біля невеличкого вогнища. До завивання вітру додавався гуркіт водоспаду в тінистих глибинах вузької яруги. Біля Мартіна, поринувши у нетривалий і тривожний сон, тихенько стогнав Гуго, вкритий обшарпаними залишками плаща, знятого кілька місяців тому з мамлюка, убитого під Беер ель Сіфсаафом.

За час їхніх довгих мандрів відтоді, як їх викинуло на берег після загибелі «Храму Сокола», старий моряк встиг здобути велику прихильність Мартіна. Окрім Еймара де Війера, Мартін ніколи не зустрічав людини більш рішучої і з більшим почуттям обов'язку, не кажучи вже про той стоїцизм, із яким Гуго приймав усі випробування, що випали на їх долю. За ті довгі та важкі дні, які вони провели у мандрах, моряк зазнав декількох поранень в сутичках і під час випадкових падінь, але все одно він терпляче долав милю за милею без жодного ремствування.

Принаймні, так тривало до кількох останніх днів. Сувора зима цупко вхопила їх своїми вбивчими пазурами, і крижані пориви вітру з гірського пасма, що відділяло їх від Франції, стали позначатися на послабленому здоров'ї моряка.

Впродовж перших кількох тижнів після того, як вони полишили Беер ель Сіфсааф, Мартін тримав укупі тих чотирьох, хто врятувався. Він гадав, що допоки лишається загроза з боку мусульман, вони мали бути разом, щоб успішніше захищатися. Однак, коли вони покинули територію мамлюків, Мартін вирішив, що настав час втілювати план Еймара і розділитися на дві пари. Небезпека й досі зберігалася, зокрема з боку бродячих бандитів, що вешталися у передгір'ях Старої Планини, і на шляху в тисячі з гаком миль, що їм залишалося пройти до венеціанських князівств, ця небезпека була цілком реальною.

У нього визрів дуже простий план. Розбившись на дві пари, вони підуть заздалегідь визначеним маршрутом з інтервалом у півдня. Таким чином ті, хто йтимуть попереду, зможуть попереджати про можливу небезпеку тих, хто йтиме за ними. Ті ж, що йтимуть позаду, зможуть допомогти переднім в тому разі, коли з останніми трапиться якась біда.

— Ні за яких обставин, — наставляв він, — не можна безпеку листа ставити в залежність від якихось інших умов. Навіть якщо для цього комусь із нас доведеться кинути свого напарника напризволяще.

Ніхто йому не заперечив.

Але Мартін не зважив на несприятливість ландшафту. Дорогу їм заступали високі гори і глибокі ущелини, швидкоплинні ріки і густі ліси. Багато разів їм доводилося іти в обхід, значно відхиляючись при цьому від запланованого маршруту. Після того як їхня група розділилася, і вони з Гуго пішли уперед, лише одного разу Мартін отримав сигнал від своїх друзів. Це було багато тижнів тому.

На своєму шляху вони втратили усіх своїх коней: частина з них загинула, частину вони продали, частину — з'їли. Вже минуло кілька тижнів відтоді, як їм довелося йти пішки. Часто уночі, лежачи в знемозі біля вогнища, але неспроможний заснути, Мартін розмірковував — а як там інші? Може їм поталанило більше і вони знайшли легший шлях? Може, вони вже давно дісталися до Парижа?

Але такі думки жодною мірою не коригували його планів. Зупинитися він не міг. Він мусив іти далі.

Тепер, коли він дивився на сонного Гуго, йому прийшла до голови сумна думка. Мартін збагнув, що навряд чи старому морякові вдасться дістатися з ним до Парижа. Зима ставала все лютішою, місцевість — все більш несприятливою, а хрипкий кашель його напарника — все гіршим і гіршим. Увечері у Гуго стався напад лихоманки з високою температурою, і вперше за увесь час він харкав кров'ю. Хоч як Мартінові було неприємно про це думати, але він розумів, що наближається час, коли йому доведеться полишити Гуго і далі піти самому. Але він не міг отак просто взяти і кинути його, беззахисного, тут, у передгір'ях. Тоді він точно замерзне і помре. Мартін мусив спочатку знайти якийсь притулок для Гуго, і тільки потім сам-один вирушати в дорогу.

Вчора на очі їм натрапило невелике місто за гірським пасмом. Воно лежало неподалік від каменоломні, яку вони з Гуго обійшли, бо бачили вдалині фігурки людей, що тяжко працювали, здіймаючи клуби пилу посеред величезних мармурових заготовок. Може, йому вдасться знайти когось у тому місті, на чию опіку він зможе залишити Гуго.

Коли Гуго прокинувся від свого неспокійного сну, Мартін поділився з ним своїми думками. Капітан корабля емоційно похитав головою.

— Ні, — заперечив він, — ти мусиш іти далі, до Франції. Ми не можемо покладатися на цих чужинців.

І це не було перебільшенням. Народ цієї землі не мав довіри у сусідів і зажив недоброї слави своїми сумнівними махінаціями; погана репутація посилювалася тим, що далекі північні райони цієї країни кишіли бандами грабіжників і работоргівців.

Не взявши до уваги протести свого напарника, Мартін спустився вниз кам'яними брилами, що обрамляли водоспад. За ніч випав сніг, що вкрив гори легкою примарною ковдрою. Пробираючись вузьким стрімчаком, Мартін на мить зупинився, щоб перевести подих, і помітив, що один із каменів мав тріщини у вигляді хреста з широкими кінцями, що дуже нагадував той хрест, який рицарі-тамплієри зробили своїм символом. На якусь мить він зупинив свій погляд на дивних тріщинах, забачивши в них добру прикмету. Може і дійсно Гуго пощастить, і його дні закінчаться в мирі у цій тихій безлюдній долині.

Вибравшись у місто, Мартін швидко віднайшов помешкання місцевого знахаря — огрядного чоловіка, очі якого сльозилися від кусючого холодного вітру. Рицар розповів йому байку, яку вигадав, поки спускався з гори у місто: буцімто він і його товариш — прочани, що мандрують до Святої землі.

— Мій супутник хворий і потребує допомоги.

Огрядний знахар підозріло оглянув його з голови до п'ят. Мартін знав, що, поза всяким сумнівом, він має вигляд бродяги без гроша у кишені.

— А ти заплатиш? — грубо спитав чужинець.

— Ми маємо трохи грошей, — запевнив його Мартін, — але їх вистачить, щоби заплатити за їжу і притулок на декілька днів.

— Що ж, добре. — Очі знахаря подобрішали. — У тебе самого такий вигляд, наче ти ось-ось упадеш. Заходь, поїси трохи і розкажеш, де ти залишив свого друга. А я знайду людей, які допоможуть забрати його з гори.

Заспокоєний такою раптовою зміною поведінки чоловіка, Мартін увійшов до світлиці з низькою стелею і охоче погодився з'їсти трохи хліба і сиру. Він і справді ледь з ніг не падав, тому їжа і питво додали б енергії його знесиленому тілу. Час від часу відволікаючись від жадібного поглинання їжі, Мартін розповів, де залишив свого друга, і опецькуватий знахар пішов.

Як тільки рицар спустошив таріль, його охопили тривожні передчуття. Звільняючись від заспокійливої омани, він потихеньку підійшов до вікна і обережно з нього визирнув. Трохи поодаль на вулиці, вкритій шаром мерзлої грязюки, стояв знахар і про щось розмовляв з двома чоловіками, жестами вказуючи їм на свій будинок. Мартін відсахнувся від вікна, а потім визирнув знову. Знахаря вже не було, однак двоє чоловіків прямували до його помешкання.

М'язи Мартіна напружилися. Все може бути, але юнак привчився завжди очікувати найгіршого. Коли ж він визирнув з вікна утретє, то помітив, як один з тих чоловіків витягнув здоровенний кинджал.

Похапцем намагаючись знайти у кімнаті хоч якусь зброю, Мартін випадково почув, як з боку чорного ходу хтось шепочеться. Він тінню ковзнув по підлозі, притис вухо до дверей і прислухався. Залізна клямка потихеньку піднялася, Мартін аж прилип до стіни — двері скрипнули і повільно відчинилися. Як тільки перший з чоловіків зайшов навшпиньки до кімнати, рицар вхопив його, вибив з рук кинджал і різко швиргонув об кам'яну стіну. Штурхонувши двері на другого нападника, він гепнув його об одвірок так, що у того запаморочилося у голові; не даючи йому оговтатися, Мартін стиснув кинджал, схопив чоловіка за шию і загнав лезо йому під ребро.

Витягнувши кинджал і штовхнувши обм'якле тіло на підлогу, він швидко обернувся і побачив, як перший чоловік через силу спинається на ноги. Гігантськими кроками перетнувши кімнату, Мартін збив його з ніг, змахнув кинджалом і увігнав його в спину чужинця.

Він швидко зібрав усю їжу, що зміг знайти, і запхав її до торби, думаючи при цьому, що ці харчі стануть у великій пригоді знесиленому Гуго. Потихеньку вислизнувши через задні двері, Мартін крадькома кружляв містом доки не знайшов стежину, що вела до гори.

Минуло небагато часу, як з'явилася погоня. Судячи з голосів, що дзвінко лунали в морозному лісі, їх було четверо чи п'ятеро. Коли Мартін дістався до каменя, біля якого він відпочивав по дорозі до міста, з похмурого неба вже почали падати сніжинки. Його погляд впав на дивні тріщини у вигляді хреста, і він зупинився, миттєво згадавши ті вказівки, що він дав своїм друзям багато місяців тому назад. Жодним чином безпеку Еймарового листа не можна ставити під загрозу. Не гаючи часу на роздуми, він пильно придивився до звивин, які утворювали хрест з широкими краями.

Тепер Мартін був певен, що вже ніколи не забуде цього місця.

Користуючись кинджалом, він видряпав з-під валуна декілька каменів розміром з людський кулак, засунув лист у торбинці подалі у видовбаний отвір, запхнув назад вириті каменюки і забив їх каблуком чобота. Потім Мартін знову подерся вгору, навіть не намагаючись замести сліди і сховатися.

Невдовзі голоси тих, хто гнався за ним, заглушив потужний гуркіт водоспаду. Але коли він дістався до їхньої стоянки, то Гуго ніде не було видно. Обернувшись, Мартін побачив своїх переслідувачів — аж п'ятьох. Тепер їх було видно дуже добре. Позаду зграї плентався знахар, що видав його.

Схопивши свого палаша, Мартін знову став видряпуватися вгору, прямуючи до краю пагорба, через який перекочувався потік води. Він вирішив, що оборонятиметься саме там.

Перший із переслідувачів, молодший і сильніший за інших, трохи вирвався вперед, стискаючи в руках вила з довгим держаком. Він наскочив на Мартіна, намагаючись штрикнути його своїм знаряддям. Рицар відсахнувся, уникаючи удару, змахнув палашем і легко, наче сірник, розрубав держак навпіл. Нападник по інерції продовжував рухатися уперед, тож Мартін підсів під нього, підняв на спину і скинув в ущелину, де вирувала вода.

Не встиг його пронизливий крик вщухнути у вухах Мартіна, як перед ним постали іще двоє із компанії переслідувачів. Вони були старші й слабші за попереднього нападника, але краще озброєні. Перший тримав у руці короткий меч, яким він намагався вдарити Мартіна, але натомість лише молотив перед ним повітря. Для такого добре тренованого рицаря, як Мартін, битися з цим чоловіком було все одно, що битися з дитиною. Нехитрий виверт, потім швидкий удар знизу — і короткий меч теж зник у круговерті водоспаду. Ударом у відповідь Мартін вразив чоловіка у плече, майже відрубавши йому руку. Крок убік — і він ухилився від удару третього нападника, а потім зробив йому підніжку. Чоловік упав на коліна, і Мартін, не гаючи часу, огрів його по голові руків'ям свого палаша. Потім він перевернув свій меч, знову взяв його за руків'я, і, широко розмахнувшись, сильним ударом відітнув ворогові голову.

Унизу Мартін побачив знахаря, який тікав, спотикаючись. І раптом він відчув дикий біль у спині. Обернувшись, рицар побачив, що чоловік, з рук якого він вибив меча, примудрився зіп'ятися на ноги. У руках він тримав вила наймолодшого з нападників. З гостряків на тоненьке снігове покривало капала кров. Мартін ступив кілька непевних кроків уперед і мимоволі судомно вхопив ротом повітря від страшенного болю у спині. Прикинувши, скільки сил у нього залишилося, він розмахнувся і розсік палашем горлянку кривдника.

Якийсь момент Мартін стояв нерухомо, відчуваючи, як його огортає товста ковдра втоми. Зачувши звук, що перекривав шум падаючої води, він крутнувся на місці, скрикнувши при цьому від сильного болю. Останній із переслідувачів нісся на нього, стискаючи в руці старий іржавий меч. Мартін трохи забарився, але не встиг нападник добігти до нього, як із підліску, похитуючись, з'явився Гуго. Нападник помітив його, полишив Мартіна і, схопивши меча обома руками, проткнув тулуб старого моряка.

З рота Гуго булькнула кров, але якимось чином він примудрився встояти на ногах; потім непевно рушив уперед, тим самим ще глибше заганяючи меча у груди, і обома руками міцно обхопив спантеличеного нападника. Повільно і болісно продовжував Гуго свій рух, крок за кроком штовхаючи чоловіка назад, не послабляючи своєї залізної хватки і не зважаючи на відчайдушні спроби останнього вивільнитися. Так вони дотанцювали до самісінького краю ущелини, в якій шумів водоспад. Зрозумівши, що на нього чекає, чужинець дико заверещав, борсаючись у міцних, як лещата, обіймах Гуго.

На якусь мить забувши про власну безпеку, Мартін поглянув туди: на краю водоспаду балансував Гуго, тримаючи ворога у своїх смертельних обіймах. Він зустрівся очима з Гуго і побачив, як у того на губах з'явилася легка печальна посмішка; і капітан затонулого «Храму Сокола», кивнувши Мартіну на прощання головою, ступив крок у прірву і пішов у вічність, забравши свого вбивцю, який продовжував борсатися у його руках.

Раптом Мартін відчув страшний удар у потилицю, і до горла йому підкотилася нудота. Ледь не втративши свідомість і знемагаючи від болю, він поглянув назад і побачив розпливчасту фігуру знахаря, що тримав у руках велику каменюку.

— За такого сильного чоловіка, як ти, у каменоломні заплатять багато грошей, а дякуючи тобі, мені ні з ким не доведеться ділитися, — гмикнув він. — А ще тобі не завадить знати, що родичі декого з тих, кого ти сьогодні вбив, працюють у каменоломні наглядачами.

Знахар високо підняв каменюку над головою, і Мартін збагнув, що нічого не зможе вдіяти, щоб уникнути удару, запобігти полону й продажу в рабство, не зможе зробити нічого, щоб дістати листа і продовжити подорож до Парижа. Мартін лежав на чистому свіжому снігу, і в його уяві виринули образи Еймара де Війєра і Гійома де Боже, але тут на голову йому обрушився камінь і обличчя його друзів зникли у темряві, яка поглинула все довкола.

78

Лункий гуркіт грому вдарив у вуха Тес; вона сіпнулася і прокинулася, а потім поворухнулася, коливаючись між реальністю і забуттям, не в змозі збагнути, де вона є. Краплі дощу падали їй на маківку. Боліла кожна часточка її тіла; Тес почувалася так, наче по ній пробіглося стадо слонів. Повільно приходячи до тями, вона почула посвист вітру й гуркіт хвиль довкола неї, і ці звуки збентежили її. Останнім, що вона пам'ятала, була стіна води, яка збиралася поглинути її назавжди. Раптом її охопив страх, їй здалося, що вона знову в морі, посеред шторму, що її з усіх боків лупцюють хвилі, однак... щось було не так, чогось не вистачало. І тут Тес збагнула причину.

Вона вже нікуди не пливла. Вона була на суходолі.

Страх змінився почуттям полегшення, і Тес спробувала розплющити очі, але відразу відчула в них різкий біль і тому вирішила розплющувати їх поступово. Образи довкола неї були розмитими і непевними. На якусь невловиму мить її охопила паніка, але Тес швидко здогадалася: щось застилало їй очі. Слабкою тремтячою рукою відкинула вона з обличчя пасмо мокрого волосся і обережно помацала повіки. Вони були припухлими — як і губи. Тес спробувала ковтнути, але не змогла — у неї було таке відчуття, наче хтось засунув їй до рота колючий будяк. Їй хотілося випити води, але прісної, не солоної.

Мало-помалу розпливчасті образи набули чітких обрисів. Хоча небо і досі було сірим і похмурим, Тес збагнула, що позаду неї сходить сонце і що — судячи з гуркоту прибою — море теж знаходиться позаду. Вона спробувала сісти, але другу руку щось не пускало, нею неможливо було поворухнути. Вона смикнула її, намагаючись витягти, — і несподіваний нестерпний біль пронизав її. Помацавши вільною рукою, Тес второпала, що рука прив'язана мотузкою, яка глибоко в'їлася в її плоть. Вона знову лягла і раптом згадала, що прив'язала себе і Рейлі до дерев'яного люка.

Рейлі, Куди ж він подівся?

Тес зрозуміла, що на платформі поруч із нею його немає, і страх знову пронизав її, наче удар блискавки. Вона сіла і заходилася вивільняти руку; нарешті їй вдалося висмикнути її з-під мотузки. Ривком вставши навколішки, а потім підвівшись, Тес почала озиратися довкола. Її затьмарений погляд зміг розгледіти великий піщаний простір, що тягнувся в усі боки й упирався в скелясті пагорби. Вона ступила декілька непевних кроків, напівзаплющеними очима вдивляючись в пустинний і безлюдний берег, але не помітила нічого. Вона хотіла вигукнути його ім'я, але слова застрягли в розпухлому горлі. А потім на неї накотилася хвиля нудоти і запаморочення. Тес злегка хитнулася, знову стала навколішки і відчула, як мізерні сили полишають її. Їй захотілося плакати, але сліз не було.

Не в змозі знайти в собі хоч якісь сили, вона знепритомніла і впала навзнак на пісок.

Коли вона знову прокинулася, все було по-іншому. По-перше, було тихо — ані завивання вітру, ані ударів прибою. Вона чула слабкий шум дощу, але навколо неї було тихо, як у раю. А ще було ліжко. Не дошка, не піщаний пагорбок, а справжнісіньке ліжко.

Вона ковтнула і відразу відчула полегшення у горлі, а коли озирнулася довкола, то зрозуміла — чому. Над нею нависала крапельниця, що стояла на хромовій підставці біля ліжка, а до руки тяглася трубка. Її очі швидко забігали, вивчаючи обстановку. Вона знаходилася у невеличкій, невибагливо обставленій кімнаті. Біля ліжка стояли простий стандартний стілець і маленький столик. Розстелена на столику мереживна серветка була з трохи потертими краями, а на ній стояли графин з водою і склянка. Прості побілені стіни без оздоблення, тільки на стіні біля Тес висів невеличкий дерев'яний хрест.

Вона спробувала сісти, але у неї запаморочилося в голові. Під її вагою ліжко заскрипіло, і відлуння цього звуку вийшло за межі кімнати. Тес почула кроки, а потім — якісь незрозумілі фрази, мовлені занепокоєним жіночим голосом. У кімнаті з'явилася жінка: вона посміхнулася і турботливо її оглянула. Незнайомка — пишна і висока жінка віком десь під п'ятдесят. Її шкіра була оливкового кольору, а з-під зав'язаної на потилиці білої косинки вибивалися брунатні кучері. Очі жінки світилися добротою і співчуттям.

— Doxa to Theo. Pos esthaneste?

Не встигла Tec відповісти, як до кімнати швидко увійшов якийсь чоловік; він випромінював радість. На ньому були окуляри у тонкій дротяній оправі, він мав бронзову засмагу, а його густе сивувате волосся виблискувало, наче чорна емаль. Чоловік похапливо кинув декілька фраз тією самою іноземною мовою, а потім звернувся, посміхаючись, до Тес і щось запитав, але вона не зрозуміла.

— Вибачте, — промимрила вона тремтливим голосом. І прокашлявшись додала: — Я не розумію вас...

Чоловік спантеличено обмінявся здивованими поглядами з огрядною жінкою, а потім повернувся до Тес.

— Перепрошую, я думав, що ви... ви — американка, так? — спитав він англійською з сильним акцентом, подаючи їй склянку води.

Тес відсьорбнула і ствердно кивнула головою.

— Так.

— А що з вами трапилося?

Вона не без великих зусиль підшукувала потрібні слова.

— Я була на кораблі, ми потрапили у шторм і... — голос її завмер. Ясність пробивалася крізь туман її свідомості, і у голові виникали запитання. — Де я? Як я сюди потрапила?

Чоловік схилився над Тес і сказав, помацавши її лоба:

— Мене звуть Коста Мавромарас. Я — місцевий лікар, а це — моя дружина Елені. Вас знайшли рибалки на березі біля Маратонди і привезли сюди, до нас.

Імена, назва та акцент вразили Тес.

— А куди це — сюди?

Мавромарас посміхнувся, правильно передбачивши її реакцію.

— До нашого помешкання, що у Ялосі.

Мабуть, її обличчя і досі виражало сум'яття і тривогу, бо такий самий вираз з'явився і на обличчі лікаря.

— Ялос, на Симі.

Тес нічого не могла збагнути.

Симі?

Що робить вона на цьому грецькому острові? Купа запитань заполонили її голову. Вона знала, що Симі належить до Додеканезьких островів, що неподалік від турецького узбережжя, але їй хотілося знати, де саме вона знаходиться і як вона туди потрапила. Тес хотіла знати теперішню дату, скільки часу минуло відтоді, як «Саварону» вразив шторм, чи довго її носило у морі — але все це могло зачекати. Було дещо інше, про що їй кортіло дізнатися негайно.

— Зі мною був чоловік, — мовила Тес голосом, що зривався від хвилювання. — Чи знайшли рибалки когось іще? — Вона зупинилася, побачивши, як напружилося обличчя лікаря; її занепокоєння зросло ще більше, коли Мавромарас поглянув на дружину. Потім він перевів погляд на Тес; його обличчя недвозначно виражало тривогу, яка вразила її у самісіньке серце.

— Так, рибалки знайшли на березі якогось чоловіка, але, боюся, його стан є дещо серйознішим за ваш.

Не встиг він закінчити цю фразу, як Тес уже спустила ноги з ліжка.

— Мені треба його побачити, — настійливо мовила вона. — Будь ласка.

Ноги Тес, і так заслабкі для прогулянки коридором до суміжної кімнати, зрадницьки підкосилися, коли вона побачила Рейлі. Верхню частину його голови затуляла велика акуратна пов'язка; слідів крові ніде не було видно. Під лівим оком і на щоці виднівся синювато-жовтий синець, а припухлі повіки були заплющені. Губи теж були припухлі й потріскані. Біля ліжка Рейлі також стояла така сама крапельниця з трубкою, що зміїлася до його руки, але окрім крапельниці на ньому була ще і дихальна маска, а поруч шумливо працював апарат штучного дихання. Найбільше Тес стривожив колір його шкіри — вона мала якийсь синюватий, як у мерця, відтінок.

Коли Мавромарас допоміг їй сісти на стілець біля ліжка Рейлі, Тес відчула велику тривогу і сум'яття. Надворі ж і досі лютував шторм. Лікар пояснив, що рибалки знайшли їх, коли приїхали на східне узбережжя острова перевірити, чи не пошкодив шторм їхні човни, і поквапилися привезти їх до міста у клініку, незважаючи на небезпечну погоду і розкислі від дощу дороги.

Це трапилося два дні тому.

Її стан від початку не викликав у нього особливого занепокоєння, бо її серце швидко зреагувало на введений через крапельницю розчин, а ще вона то непритомніла, то приходила до тями, хоча, мабуть, зараз цього і не пам'ятає. Однак стан Рейлі був набагато гіршим: він втратив багато крові, легені його були слабкими, але всьому цьому вони могли дати раду. Найбільшої шкоди завдав удар по голові. Мавромарас гадав, що череп не тріснув, хоча сказати напевне він не міг, бо клініка на острові не мала рентгенівського обладнання. Як би там не було, Рейлі дістав сильну травму голови і не прийшов до свідомості жодного разу відтоді, як його знайшли напівмертвим на березі.

Тес відчула як кров відлинула від її обличчя.

— Поясніть мені, будь ласка, що все це означає?

— Його життєві показники є стабільними, тиск крові поліпшився, дихання слабке, але принаймні, робить це він без сторонньої допомоги, а дихальна маска використовується лише для посилення вентиляції легенів, щоби його мозок отримував достатню кількість кисню, доки він лежить непритомний. А окрім цього...

Тес спохмурніла, відганяючи жахливу думку.

— Тобто, ви хочете сказати, що він — у комі?

Мавромарас кинув на неї похмурий погляд.

— Так.

— Чи маєте ви тут все необхідне для його лікування? Я хотіла сказати, може, нам перевезти його до клініки?

— Це — маленький острів, і клініки на ньому немає. Найближча знаходиться на острові Родос. Я вже зв'язувався з ними, але на жаль, їхній вертоліт швидкої допомоги зламався три дні тому, коли намагався сісти у штормову погоду, і тепер вони чекають, доки з Афін не прилетить іще один вертоліт із запчастинами для ремонту. Але зараз він все одно не зміг би сюди прилетіти, бо шторм триває. Вони сподіваються, що завтра погода поліпшиться, але, якщо чесно, то мені не до вподоби ідея перевезення хворого, до того ж, тамтешні лікарі все одно не зможуть нічого вдіяти для швидкого поліпшення стану, хіба лише підключать його до дорогої діагностичної апаратури, якої ми тут не маємо.

Тес відчула, як густішає імла навколо неї.

— Невже ви нічого не можете вдіяти? — спитала, вона, затинаючись.

— Боюсь, що ні, бо він у комі. Я можу стежити за його кров'яним тиском, за наповненням крові киснем, але... — лікар зробив паузу, підшукуючи потрібне слово, — але не існує способу пробудити когось із коми. Треба просто чекати.

Тес боялася ставити запитання.

— А скільки доведеться чекати? — вимовила вона нарешті.

Лікар непевно розвів руками.

— Може години, може дні, а може — тижні... Точно визначити не можна... — Голос його завмер, решту сказали очі. Вочевидь, проблема не обмежувалася лише питанням «коли».

Тес кивнула головою, вдячна зате, що Мавромарас не озвучив ту страшну можливість, думка про яку не полишала її відтоді, як вона увійшла до кімнати.

79

Решту дня Тес вешталася між своєю кімнатою і кімнатою Рейлі, занепокоєно заглядаючи до нього і щоразу зустрічаючи там Елені. І щоразу медсестра турботливо відводила її назад до ліжка, запевняючи ламаною англійською, що з Рейлі все буде гаразд.

Лікареві та його дружині Тес представила дещо видозмінену версію подій, які привели до її та Рейлі появи на цьому острові, при цьому вона ретельно уникала будь-яких натяків на причину їхнього перебування у цих краях і про те, що турецький патрульний корабель відкрив по них вогонь. Виявивши обережність, Тес вказала, що на водолазному судні були й інші люди — на той випадок, коли на острові знайдеться хтось іще, живий чи мертвий, але Мавромарас похмуро поінформував її, що хвилі дійсно викинули на берег деякі уламки, здогадно, від водолазного судна, але він нічого більше не чув ні про врятованих, ні про знайдені тіла.

Тес скористалася телефоном і додзвонилася в Арізону, в помешкання своєї тітоньки, відразу заставши вдома Кім та Ейлін, які почали хвилюватися, що вже кілька днів не мали від неї ніяких звісток. Тес не ризикнула назвати острів, на якому знаходилася; пізніше вона здивувалася такій обережності, але потім зрозуміла, що на той момент була ще не готова до контакту із зовнішнім світом та проблемами, котрі у зв'язку з цим могли виникнути. Поклавши слухавку, Тес подумки похвалила себе за те, що вгамувала тривогу своїх близьких за її безпеку, сказавши, що тут виникла несподівана нагода отримати роботу і що вона незабаром знову їм зателефонує.

Під вечір у кімнаті лікаря з'явилися дві місцеві мешканки, яких провели в кімнату до Тес. Хоча вони майже не розмовляли англійською, вона зрештою здогадалася, що це були дружини декотрих із тих рибалок, які знайшли її на березі моря. Вони принесли з собою дещо з одягу: бавовняні штани, нічну сорочку, зо дві білі блузки і товстий бавовняний кардиган, у який вона одразу ж загорнулася. А ще вона принесли з собою глиняний глечик з іще гарячою місцевою стравою; Елені пояснила, що це рис із тушкованим м'ясом молодого баранчика. Тес із вдячністю заходилася їсти, сама себе здивувавши тим, що, і оком не змигнувши, з вовчим апетитом ум'яла величезний таріль цієї страви.

Пізніше вона прийняла гарячу ванну, яка сотворила буквально чудо, значно додавши їй бадьорості, а Мавромарас поміняв на її руці пов'язку. Тес здавалося, що фіолетовий синець від мотузки залишиться на руці назавжди. Решту вечора, незважаючи на лагідні заперечення хазяйки, вона провела біля ліжка Рейлі. Тес не наважилася розмовляти з ним, хоча знала, що так інколи чинять рідні тих, хто перебуває у коматозному стані. Вона не була певна, що це допоможе, особливо якщо зважити на те, що після усіх перипетій йому, скоріш за все, не надто приємно буде чути її голос. За все, що їм довелося пережити, Тес винуватила себе, і хоча їй хотілося багато йому розповісти, все ж вона вважала за краще сказати це тоді, коли Рейлі буде в змозі відповідати, неважливо як — доброзичливо чи вороже. Тому вона не хотіла нав'язуватися у той момент, коли він, у кращому випадку, був слухачем-невільником, а у гіршому — нічого не чув взагалі.

Десь опівночі вона нарешті віддалася виснажливій втомі — як фізичній так і емоційній — і повернулася до своєї кімнати. Як тільки її голова опинилася між двома старими подушками, Тес відразу ж поринула у глибокий сон.

Наступного ранку Тес відчула у собі достатньо сил, щоб насмілитися вийти із будинку і пройтися розім'яти свої застиглі м'язи. І досі дув вітер, але дощ майже вщух, і вона відчула, що коротка прогулянка піде їй на користь.

Вдягнувшись, Тес зазирнула до Рейлі. Біля нього, як завжди, сиділа Елені і обережно масажувала йому ногу. Невдовзі з'явився Мавромарас і оглянув його. Він сказав Тес, що стан Рейлі стабільний, хоча явного покращення не трапилося, а потім пояснив, що у подібних ситуаціях будь-яке поліпшення відбуватиметься не поступово, а різко. Рейлі просто лежатиме непритомний і, якщо йому судилося вийти з коми, то він просто прокинеться без будь-якого фізіологічного попередження. Мавромарас мав оглянути іще одного пацієнта на протилежному кінці острова, тож сказав, що повернеться години за дві. Тес запитала дозволу пройтися з ним до його автомобіля. Лікар не заперечував.

— Сьогодні вранці мені телефонували зі станції санавіації на Родосі, — сказав їй Мавромарас, коли вони виходили з будинку. — Завтра вони зможуть прилетіти сюди в будь-який час.

Раніше Тес хотілося, щоб Рейлі відправили у кращу клініку, але тепер вона вагалася.

— Я про це вже думала. Ви дійсно вважаєте, що нам слід його туди відправити?

Перед тим, як відповісти, лікар ґречно посміхнувся.

— Якщо чесно, то вирішувати вам. Це дуже гарна клініка, її головлікар — мій знайомий; вони добре його доглядатимуть, можу вас запевнити. — На його обличчі чітко позначилася непевність, і він додав: — Давайте не будемо приймати якесь рішення зараз. Подивімося, як він почуватиметься завтра вранці, от тоді й вирішуватимемо.

Вони перетнули вулицю, обійшовши при цьому кілька великих калюж, і підійшли до старого, трохи іржавого «пежо». Мавромарас відчинив дверцята, і Тес помітила, що вони були незамкнені.

Вона поглянула в обидва боки вузької вулички. Навіть в негоду краса міста перехоплювала подих. Яруси ошатних неокласичних будинків, пофарбованих у теплі пастельні кольори, спускалися донизу, закінчуючись невеликою затишною бухтою. Будинкам з дахами з червоної черепиці була притаманна приємна і ненав'язлива однорідність стилю. У стічних канавах по обидва боки дороги гучно шуміла вода, спадаючи крутими східцями біля підніжжя пагорба. А над головою і досі купчилися фіолетові хмари, наче готуючись до чергового нападу.

— Ото був шторм! — зауважила Тес.

Мавромарас поглянув на хмари і кивнув головою.

— Набагато сильніший, ніж хтось може пригадати, навіть старожили нашого міста. Особливо для цієї пори року.

У Тес промайнула думка про шторм, який багато років тому потопив «Храм Сокола», і вона ледь чутно пробурмотіла:

— Господнє діяння.

Лікар зацікавлено вигнув брови, явно здивований таким коментарем.

— Можливо це і є Господнє діяння. Але якщо вже вам так хочеться думати, то краще називайте це чудом.

— Чудо?

— Звичайно. Чудом було те, що вас і вашого друга викинуло на берег на нашому острові. Відстані між островами тут великі. Трохи далі на північ — і ви потрапили б на турецький берег, а він у цьому районі скелястий і повністю безлюдний. Усі міста знаходяться по той бік півострова. Трохи далі на південь — і ви потрапили б у Егейське море, а там... — Він скорчив непевну міну і як знавець кивнув головою, даючи можливість Тес самій здогадатися про можливі наслідки, потім знизав плечима і кинув лікарську валізку на сидіння. — Я маю їхати. Повернуся пополудні.

Але Тес не хотіла його відпускати. У його зовнішньому вигляді й поведінці було щось заспокійливе.

— Можу я чимось йому допомогти?

— Ваш друг у надійних руках. Моя дружина — чудова медсестра, і хоча моя лікарня зовсім не схожа на ті клініки, до яких ви звикли у себе в Америці, вірте мені, коли я кажу, що маю великий досвід лікування усіляких травм. Бо навіть на таких маленьких острівцях, як наш, люди теж травмуються. — Він замовк, потім запитально подивився на Тес і додав: — А ви з ним уже розмовляли?

Тес була трохи спантеличена таким запитанням.

— Розмовляла?

— А як же. Вам треба це робити. Розмовляйте з ним. Надихайте його, дайте йому сили. — Манера розмови лікаря була майже батьківською. Він посміхнувся і злегка похитав головою. — Якщо ви думаєте, що натрапили на якогось провінційного знахаря, то, запевняю, ви помиляєтеся. Багато видатних терапевтів підтримують цю ідею. Те, що ваш друг у комі, ще не означає, що він не здатен чути. Це просто означає, що він не може вам відповісти... поки що. — Лікар на мить замовк; в очах його світилися співчуття і надія. — Поговоріть з ним... і помоліться за щасливий фінал.

Тес посміхнулася і збентежено відвела очі.

— Мені це не надто добре вдається.

Її слова не переконали Мавромараса.

— Хоч ви і не здогадуєтеся, але по-своєму ви вже займаєтеся цим. Ви молитеся за нього хоча б тому, що бажаєте йому одужання. А за його здоров'я вже молилося багато людей. — Лікар вказав на маленьку церкву, що стояла поодаль. Тес побачила, як біля дверей віталися декілька місцевих мешканців, одні щойно прийшли до церкви, інші вже покидали її. — Багато родин на цьому острові живуть з моря. У ніч, коли налетів шторм, у морі були чотири рибальські човни. Сім'ї моряків молилися за їхнє благополучне повернення, і Господь почув їхні молитви. Всі вони повернулися додому неушкодженими. А тепер промовляється іще більше молитов, молитов вдячності. А також молитов за одужання вашого друга.

— Ви усі молитеся за його одужання?

Лікар кивнув головою.

— Так, усі.

— Але ж ви його навіть не знаєте!

— Це не має значення. Його принесло сюди море, і нашим обов'язком є виходити його, щоби він зміг повернутися до нормального життя.

Мавромарас сів у автомобіль.

— От тепер я вже точно маю їхати. — З помахом руки і прощальним поглядом він рушив вулицею вниз через калюжі каламутної дощової води і зник.

Провівши машину поглядом, Тес збиралася було повернутися до будинку, але завагалася. Вона не пам'ятала, коли востаннє була у каплиці церкві чи будь-якій іншій релігійній споруді — хіба що у справах як археолог, а також, звичайно, коли опинилася в обгорілих залишках церкви на Мангеттені. Шльопаючи по розкислій дорозі, вона вийшла на невелике бруковане подвір'я, перетнула його і, штовхнувши двері, зайшла усередину.

Маленька церква була напівпорожня; побожно молячись, люди скупчилися попереду на старих церковних лавах, відполірованих до блиску за багато років використання. Тес стояла на вході, озираючись. Це була проста, освітлена десятками свічок каплиця, на побілених стінах якої виднілися фрески вісімнадцятого століття. Поволі ступаючи, вона помітила альков зі срібними іконами святого Гавриїла та святого Миколая в оправі з коштовних каменів. Під впливом миготіння свічок та тихих звуків молитви Тес охопило дивне відчуття. Раптом їй захотілося помолитися. Ця думка викликала у неї внутрішній дискомфорт, і вона відкинула її, гадаючи, що це буде лицемірством з її боку.

Тес уже збиралася йти, як раптом помітила двох жіночок, що вчора приносили їй їжу й одяг. З ними були двоє чоловіків. Жінки теж помітили її і поквапилися підійти, а потім стали метушитися навколо неї, висловлюючи непідробний захват від її швидкого одужання. Вони раз у раз повторювали одну й ту саму фразу: «Doxa to Theo», і хоча Тес не розуміла, що вони кажуть, вона посміхалася їм у відповідь, зворушена їхнім щирим співчуттям. Тес здогадалася, що з жінками були їхні чоловіки, місцеві рибалки, яким вдалося уникнути шаленого шторму. Вони тепло привітали її. Одна з жінок вказала на купку свічок у ніші й промовила щось таке, чого Тес спочатку не зрозуміла, але потім поступово збагнула. Ця жінка казала Тес, що вона та її подруга поставили свічки за здоров'я Рейлі.

Тес подякувала їм і поглянула на неф церкви, де у мерехтливому світлі свічок сиділи купки мешканців міста, об'єднавшись у молитві. Вона ще трохи постояла, а потім повернулася і попрямувала назад, до лікарні.

Решту ранку Тес провела біля ліжка Рейлі, де після непевного початку пересвідчилася, що у неї досить непогано виходить розмовляти з ним. Уникаючи говорити про останні події і майже нічого не знаючи про його життя, вона зосередилася на власному минулому і стала розповідати йому про свої пригоди під час археологічних пошуків, про свої успіхи та невдачі, смішні історії про Кім — про все, що спадало їй на думку.

Елені заглянула до кімнати опівдні і запросила Тес пообідати. Момент був вибраний вдало, бо іще трохи — і Тес не знала б, про що розповідати, невпинно наближаючись до того моменту, коли довелося б розказати про те, що їм обом довелося недавно пережити. Їй і досі не хотілося говорити про щось серйозне, поки він був непритомний.

Мавромарас повернувся з консультації, і Тес повідомила йому, що вже думала про перевезення Рейлі до острова Родос, але вважає за краще залишити його тут, доки лікар та його дружина не заперечуватимуть проти їхнього перебування. Господарі були задоволені таким рішенням Тес і чітко дали їй зрозуміти, що вона і Рейлі можуть залишатися тут до того часу, коли доведеться приймати якесь кардинальне рішення стосовно стану здоров'я її друга.

Решту дня і більшу частину наступного ранку Тес провела біля ліжка Рейлі, а після обіду їй захотілося пройтися. Помітивши, що шторм уже суттєво стишився, вона вирішила цього разу зробити довшу прогулянку.

Буревій вгамувався і перетворився на сильний бриз, а дощ, дякувати Богові, нарешті остаточно вщух. Хоча в небі над островом і досі юрмилися темнопузі хмари, Тес вирішила, що місто має досить привабливий вигляд. Його не спотворила жодна модернова споруда, і воно зберегло у недоторканості увесь шарм своєї нехитрої історії. Вузенькі вулички і мальовничі будинки діяли на неї заспокійливо, а привітні усмішки перехожих втішали і заспокоювали її. Мавромарас вже розповідав їй, що під час Другої світової війни Симі пережив скрутні часи, бо значна частина його мешканців зібрала свої пожитки і полишила острів через часті бомбові удари, яких завдавали то союзники по антигітлерівській коаліції, то країни осі, які змінювали одне одного в ролі окупантів. На щастя, за останні роки сталося суттєве покращення перспектив острова. Тепер він знову процвітав, бо мешканці Афін та іноземці, приваблювані його принадами, скуповували старі будинки і турботливо, з любов'ю, відновлювали їх, повертаючи їхню колишню красу.

Тес зійшла кам'яними сходами Калі Страти повз старовинного музею і вийшла до руїн замку, збудованого на початку XV століття рицарями святого Іоанна на місці набагато давнішої фортифікаційної споруди і зруйнованого вибухом боєприпасів, які там у війну складували німці. Поблукавши цим пам'ятним місцем, вона зупинилася біля меморіальної дошки на честь француза Філібера Нілакського, який був Великим магістром рицарів. «Знову рицарі — навіть у цьому Богом забутому куточку світу», — подумала Тес, згадуючи тамплієрів і милуючись мальовничим краєвидом бухти і моря з білими вершечками хвиль, який розстилався перед нею. Спостерігаючи за ластівками, які шугали в деревах біля старого вітряка, вона побачила, як з іще сонного порту виходив поодинокий корабель, напевно, траулер. Вид безкрайнього блакитного простору, що оточував острів, сколихнув у її душі якийсь неясний неспокій. Намагаючись позбутися цього, Тес вирішила з'їздити на той берег, де знайшли її та Рейлі.

Вона попрямувала до центральної площі, знайшла там водія, який їхав до монастиря в Панормітісі, що біля невеличкого поселення Маратонди. Після нетривалої і тряської подорожі він висадив Тес на околиці містечка. Коли вона проходила повз купки будинків, то надибала двох рибалок, які врятували її та Рейлі. Чоловіки надзвичайно зраділи і заходилися умовляти випити з ними філіжанку кави в маленькій місцевій таверні. Тес люб'язно погодилася.

Попри суворі обмеження, накладені на їхню розмову мовним бар'єром, Тес здогадалася, що були знайдені нові уламки водолазного судна. Рибалки провели її до невеликого сараю за таверною і показали шматки дерева та скловолокна, підібрані на березі затоки. Спогади про шторм і катастрофу наринули на Тес, і їй стало сумно при згадці про чоловіків, які загинули на «Савароні», і чиї тіла вже ніхто і ніколи не знайде.

Тес подякувала рибалкам і незабаром уже йшла пустинним, відкритим усім вітрам берегом. Бриз доніс до неї збадьорюючий запах спіненого моря, і вона з полегшенням побачила перші проблиски сонця, яке після своєї довгої відсутності пробивалося через хмари. Човгаючи ногами по піску, вона йшла вздовж лінії води, і в її уяві спливали неясні спогади про той важливий ранок.

На дальньому боці пляжу, звідки вже не було видно маленького поселення, розташованого біля бухти, Тес натрапила на чорні валуни, що стирчали з піску. Видершись на один із них, вона знайшла пласку ділянку і сіла, охопивши руками коліна і вдивляючись в море. Далеко від берега з води стриміла велика скеля, навколо якої плескалися маленькі хвилі з білими вершечками. Ця зловісна скеля була ще однією небезпекою, якої їй та Рейлі вдалося уникнути. Зачувши крики чайок, Тес підвела очі й побачила двох птахів, що, наче розважаючись, шугали вниз, підбираючи мертву рибу.

Раптом вона усвідомила, що по щоках у неї котяться сльози. Насправді вона не ридала і навіть не плакала. Сльози з'явилися самі по собі. Потім вони зникли так само несподівано, як і з'явилися, і Тес збагнула, що тремтить, але не від холоду. Це було щось первісне; воно йшло з глибини її єства. Відчуваючи потребу якось позбутися цього неприємного стану, Тес підвелася і пішла далі. Пробираючись поміж кам'яних валунів, вона знайшла вузьку стежину, що зміїлася вздовж берега.

Стежкою Тес пройшла повз іще трьох скелястих виступів і опинилася біля іншої, більш віддаленої затоки на південному краю острова. Не видно було жодної дороги, яка б вела туди. Незайманий піщаний берег вигинався дугою і закінчувався ще одним кам'яним узвишшям, яке переходило у зубчастий виступ.

Крізь сутінки, що вже наближалися, вона поглянула на берег, і увагу її привернув якийсь дивний предмет. Він лежав на дальньому краю затоки біля скелястих валунів. Тес примружилася, намагаючись якомога краще придивитися, і відчула, як пришвидшилося її дихання, а у роті пересохло. Серце шалено закалатало. «Не може бути, — подумала вона, — це просто неможливо». Мить і Тес уже бігла по піску, ще мить — і вона зупинилася, важко дихаючи, за кілька метрів від дивного предмета, не вірячи своїм очам.

Перед нею лежала носова прикраса — фігура сокола, вся обплутана кріпильним мотуззям, а поруч знаходилися наполовину спущені жовтогарячі надувні подушки.

Сокіл був неушкодженим.

80

Тес нерішуче простягла руку і доторкнулася до нього. Вона погладила його рукою, очі її широко розплющилися, і уява понесла її через епохи до часів рицарів-храмовників, до Еймара і його соратників, до їхньої фатальної подорожі на «Храмі Сокола».

Клубок спогадів заполонив її розум, коли вона спробувала пригадати Еймарові слова. Що саме він сказав? Скриньку помістили у заглиблення, видовбане в маківці соколиної голови. Порожнину, що залишилася, заповнили смолою, потім закоркували підходящим за розміром дерев'яним бруском, який міцно закріпили, забивши кілочками. Опісля все це знову покрили смолою.

Тес ретельно оглянула голову сокола. Побачивши ледь помітні залишки смоли, вона помацала довкола них вправними пальцями і знайшла краї заглушки, а також кілочки, які її кріпили. Вся ізоляція була ніби неушкодженою, і схоже було на те, що вода не змогла проникнути у вкриту смолою порожнину. З того, що вона побачила, можна було зробити однозначний висновок: вміст скриньки не постраждав і залишився неушкодженим.

Озирнувшись довкола, Тес знайшла дві каменюки і, користаючись ними як молотком і долотом, спробувала розкоркувати порожнину. Верхній шар дерева відламався досить легко, але смола виявилася на диво непіддатливою. Понишпоривши на березі, Тес натрапила на іржавий залізний прут, гострим кінцем якого вона почала видряпувати смолу. Працюючи похапцем, забувши про обережність, хоча професія археолога вимагала надзвичайної делікатності у поводженні зі знахідками, вона спромоглася таки продряпатися до порожнини. Вона вже могла бачити краєчок скриньки — маленької і оздобленої прикрасами. Витерши піт з чола, Тес продовжувала і незабаром вже зчистила достатньо смоли довкола скриньки, щоби піддіти її залізним прутом. Охопивши маленьку скриньку пальцями з усіх боків, вона нарешті витягла її назовні.

Збудження хвилею нахлинуло на неї; вона намагалася стримати його, але це було майже неможливо. Ось вона, скринька — у її руках! Нарешті вона знайшла її! Незважаючи на хитромудре срібне оздоблення, скринька виявилася навдивовижу легкою. Всівшись у затишку під великим валуном, Тес ретельно оглянула свою знахідку. На скриньці була залізна защіпка, не засув, а просто коване кільце. Вона взяла каменюку і почала гепати об защіпку. Нарешті та відстала від дерева і Тес змогла зняти кришку і зазирнути всередину.

Повільно і обережно витягла вона вміст ящичка. Це був пакунок, замотаний у щось на кшталт промасленої шкури, дуже схожої на ту, у яку Еймар загорнув астролябію, обв'язавши її шкіряними ремінцями. Дуже повільно розгорнула Тес цю шкуру. У ній знаходився загорнутий у вичинену шкіру старовинний рукопис. Як тільки вона його побачила, то відразу ж здогадалася, що то є таке. Незрозуміло чому, але згорток здавався їй на диво знайомим, а простота його лише підкреслювала надзвичайну важливість його змісту. Тремтячими пальцями Тес трохи підняла обгортку і прикипіла поглядом до написів на першому аркуші пергаменту. Літери на ньому вицвіли, але їх можна було прочитати і, наскільки вона могла судити, вміст згортка залишився неушкодженим. Тепер вона анітрохи не сумнівалася, що є тією людиною, котрій першій пощастило побачити міфічний скарб рицарів-тамплієрів, відтоді як сімсот років тому назад його помістив у скриньку Гійом де Боже і ввірив Еймару де Війєру.

Але це вже був не міф.

Це була реальність.

Вкрай обережно, знаючи, що це треба робити в лабораторії, або, принаймні, в приміщенні, але не в змозі протистояти спокусі, Тес трохи ширше розгорнула рукопис і піднесла його до очей. Вона впізнала знайомий коричнюватий відтінок використовуваних у ті часи чорнил, які вироблялися із суміші сажі, смоли, винних відходів та чорної рідини, що виділяла каракатиця. Почерк розібрати було важко, але все ж Тес розпізнала декілька слів — достатньо для того, щоб зрозуміти, що текст написано арамейською мовою. У минулому їй доводилося стикатися з нею, і тому вона могла відрізнити її від інших мов.

Тес завмерла, із захватом роздивляючись рукопис, що був у її руках.

Арамейська.

Мова, якою розмовляв Ісус.

Від хвилювання серце Тес ледь не вискакувало з грудей; вона далі розглядала старий пергамент і розпізнала в ньому ще кілька знайомих слів.

Дуже повільно, майже через силу, вона таки збагнула — який документ тримала вона у руках, яка людина написала його і ким ця людина була.

Це були писання Єшуа з Назарета.

Писання людини, яку весь світ знав як Ісуса Христа.

81

Стискаючи загорнутий у шкіру рукопис, Тес повільно пішла берегом назад. Сонце вже сідало, і його останній проблиск зникав за сірою стіною хмар, що і досі висіли над обрієм.

Тес вирішила не брати з собою скриньку, а натомість заховала її за великим валуном, щоби не привертати зайвої уваги. Вона повернеться за нею пізніше. Тим часом розум її був зайнятий можливими наслідками оприлюднення такої знахідки. Те, що вона тримала в руках, було не осколком давнього глечика, це була навіть не Троя і не гробниця Тутанхамона. Це було те, що могло перевернути цілий світ. Тому поводитися з рукописом треба було вкрай обережно.

Наближаючись до купки будинків у Маратонді, Тес зняла з себе кардиган і замотала в нього згорток. Двоє рибалок уже пішли з таверни, але вона попросила одного чоловіка, який її теж знав, відвезти її до будинку лікаря.

Коли вона увійшла, Мавромарас привітав її широкою посмішкою.

— Де це ви ходили? Ми вас скрізь шукали. — Не встигла вона вигадати якусь причину, як лікар обійняв її за плечі й повів до кімнати. — Ходімо, швидше. Дехто хоче вас бачити.

На неї дивився Рейлі — вже без дихальної маски, роблячи геройську спробу посміхнутися потрісканими губами. Він сидів, злегка відкинувшись назад, підпертий трьома великими подушками. Тес відчула наче в ній щось перевернулося.

— Привіт, — мовив Рейлі слабким голосом.

— І тобі привіт, — відповіла Тес, не в змозі стримати посмішку. Ніколи раніше не доводилося їй переживати такої радості. Вона повернулася і, намагаючись не привертати уваги Елені та лікаря, поклала згорток на тумбочку, що стояла біля ліжка, а потім наблизилася до Рейлі і ніжно погладила його по голові. Її очі ковзнули по напухлому синюватому обличчю, і вона прикусила губу, щоб стримати сльози, що накотилися раптом самі собою.

— Так добре, що ти прийшов до тями, — вимовила вона нарешті тихим голосом.

Рейлі знизав плечима; на обличчі його поволі — майже як в уповільненій зйомці — почала з'являтися подоба посмішки.

— Відтепер я сам вирішуватиму, куди ми подамося у відпустку, добре?

На її обличчі з'явилася слабка посмішка, а по щоці покотилася сльоза, яку вона не змогла стримати.

— Можеш вважати, що ти вже у відпустці. — Тес обернулася до лікаря і його дружини, дивлячись на них широко розкритими заплаканими очима. — Я так вам вдячна, — ледь чутно вимовила вона. Мавромарас і Елені посміхнулися і закивали головами. — Я... ми завдячуємо вам своїм життям. Я перед вами у великому боргу.

— Які дурниці, — відповів Мавромарас. — Ми, греки, маємо таку приказку: «Den hriazete euharisto, kathikon mou». Вона означає, що за виконаний обов'язок не дякують і не платять. — Він поглянув на Елені, подаючи їй безмовний знак. — Ми полишаємо вас, — сказав він лагідно, — певен, вам є про що поговорити.

Вони обернулися, збираючись піти, Тес поквапилася до лікаря, обійняла його і поцілувала в обидві щоки. Почервонівши від ніяковості так, що рум'янець стало видно крізь його засмагу, Мавромарас сором'язливо посміхнувся і вийшов із кімнати, залишивши їх удвох.

Обернувшись до Рейлі, вона помітила зав'язаний вузликом кардиган, що лежав собі на тумбочці, наче невибухла бомба. Тес почувалася жахливо через свою нечесність як по відношенню до подружньої пари, котра врятувала їй життя, так і до Рейлі. Їй захотілося все йому розповісти, та момент зовсім не слушний.

Але незабаром все одно доведеться розповідати.

З важким серцем зобразила вона на своєму обличчі посмішку і присіла до нього на ліжко. Рейлі почувався так, наче декілька тижнів його не було у власному тілі. По всім м'язам розлилася якась дивна, болюча онімілість, а голова злегка крутилася, наче підвішена окремо від тіла. Одна повіка і досі розплющувалася неповністю, тож нечітке сприйняття відстані теж не додавало настрою.

Окрім того, що він застрелив Де Анґеліса і кинувся в море у рятувальному човні, Рейлі пам'ятав небагато. Він уже питав Мавромараса про те, як потрапив на острів, та лікар розповів йому в загальних рисах лише почуте від Тес. Але все одно — вийшовши нарешті з коми і дізнавшись, що вона теж тут, та ще й в одному приміщенні, Рейлі відчув величезне полегшення.

Він обережно спробував сісти, і на обличчі у нього з'явилася гримаса болю. Йому довелося знову вмоститися на подушки.

— Так як же ми все таки тут опинилися?

Тес розповіла йому все, що пам'ятала, а він уважно вислухав. Вона теж мала провал у пам'яті — від страхітливої гігантської хвилі до того моменту, коли вона прокинулася на березі. Тес розповіла про удар, отриманий ним по голові, про те, як вона зв'язала їхні рятувальні жилети, про хвилю-чудовисько. Вона розповіла йому також про дерев'яний люк і показала глибокий шрам на своїй руці. Їй хотілося знати — чому турецький патрульний корабель відкрив по них вогонь, і Рейлі розказав Тес про свої пригоди, починаючи з того моменту, коли Де Анґеліс вийшов із гелікоптера в Туреччині.

— Вибач, — мовила вона винувато, коли настав слушний момент. — Я не знаю, що на мене найшло. Не знаю, це було просто... не інакше, як я збожеволіла, покинувши тебе в такому безпорадному стані. Все це настільки неприємно, що я...

— Все гаразд, — відказав Рейлі зі слабкою посмішкою на тріснутих губах. — Давай більше не будемо про це. Ми вижили, і це — найголовніше, правда ж?

Розуміюче посміхнувшись, Тес неохоче кивнула головою, і він повів мову далі, розповівши, що саме монсеньйор убив вершників у Нью-Йорку, що це він всівся за гармату на борту «Караденіза». Рейлі розповів їй також, як йому довелося застрелити Де Анґеліса.

А потім він повідав їй про одкровення кардинала Бруньйоне. Тес відчула себе безконечно винуватою, коли Рейлі детально переповів їй ті секрети, в які його втаємничили у Ватикані. Монументальна правда про її знахідку на березі, підтверджена тими самими людьми, які могли від цієї правди постраждати найбільше, наелектризувала кожну часточку її тіла, але вона приховала свою реакцію. Тес доклала усіх зусиль, щоб зобразити величезний подив і спантеличення, вона ставила запитання, цікавилася подробицями, все більше і більше ненавидячи себе за кожну мить брехні. Їй страшенно хотілося вихопити рукопис із кардигана і показати його Рейлі — тут і негайно. Але вона не наважилася. На обличчі Рейлі відобразилася тривога, що гніздилася в глибинах його душі, і Тес знала, що розповідь Бруньйоне про ту неправду, що лежала в основі Церкви, завдала агентові ФБР глибокої рани, яка і досі боліла. Тому вона не хотіла ошелешувати його так швидко всією невідворотністю предметного доказу цієї неправди. А зараз вона навіть не знала, коли це треба робити і чи слід робити взагалі. Рейлі потрібен був час. Їй теж потрібен був час, щоб усе добряче обміркувати.

— З тобою все гаразд? — спитала Тес непевним голосом.

На якусь мить Рейлі відвів очі, його обличчя спохмурніло — він намагався виразити словами свої почуття.

— Це химерно, але всі ці події — Туреччина, Ватикан, шторм — схожі на якийсь поганий сон. Може це через те, що я нашпигований ліками, а може... але я певен, що за деякий час все буде гаразд. Наразі ж я відчуваю таку втому, таке виснаження... Але я не знаю, наскільки це виснаження є фізичним, і наскільки — якимось іще.

Тес уважно придивилася до його змореного обличчя. Ні, зараз точно неслушний час розповідати йому про це.

— Венс і Де Анґеліс отримали те, на що заслужили, — мовила вона натомість, злегка посміхнувшись, — а ти вижив. Це вже є вагомою підставою для віри, правда ж?

— Можливо, — непереконливо відповів він зі слабкою подобою посмішки.

Роздивляючись обличчя Тес, Рейлі, міркував про майбутнє, хоча вже й починав куняти. Раніше такі думки майже ніколи не приходили йому до голови, тому він здивувався, що це сталося саме зараз, коли він лежав ледь живий у лікарні на далекому острові.

На якусь мить він замислився: а чи не варто йому покинути службу в ФБР? Робота в Бюро завжди була йому до вподоби, але остання пригода залишила по собі глибокий слід. Вперше за увесь час Рейлі відчув втому від обраного ним шляху, втому від необхідності проводити дні, порпаючись у головах божевільних і ницих людей, втому від споглядання найгіршого, що є на нашій планеті. «А може зміна професії допоможе мені знову відчути смак до життя? — мляво розмірковував Рейлі. — Допоможе відновити віру в людство?»

Він відчув, що повіки його ось-ось заплющаться.

— Вибач, — тільки й встиг сказати Рейлі, — давай відкладемо цю розмову на потім.

Спостерігаючи, як Рейлі поринув у глибокий сон, Тес сама відчула себе змореною і сонною.

Вона згадала свій жарт про право вирішувати, куди їхати у відпустку. Від цієї згадки її обличчя освітила посмішка, і вона безтурботно похитала головою. Їй подумалося, що відпустка конче потрібна саме зараз, і вона точно знала, куди треба їхати. Несподівано Арізона здалася їй раєм на землі. Тес вирішила поїхати туди відразу ж, як тільки зможе. Вона й думати не хотіла про повернення до контори. Це ж так просто — пересісти на інший літак у Нью-Йорку і — напрямець до доньки! А якщо Гірагосяну чи комусь іще в інституті це не сподобається, то нехай котяться під три чорти!

Раптом вона збагнула, що археолог може знайти собі багато цікавої роботи навіть у південно-західних штатах, і їй пригадалося також, що у місті Фінікс є музей світового значення. Потім вона поглянула на Рейлі. Народився і виріс він у Чикаго. Прийомний син Нью-Йорка. Вочевидь звик бути в самісінькій гущині його подій. «Цікаво, — подумала вона, — а чи зможе він покинути все це і проміняти на тихе життя у пустельному штаті?» І раптом вона усвідомила, що це має значення. Велике значення. Можливо, навіть більше, аніж будь-що інше.

Вийшовши на балкон його кімнати, Тес подивилася на зорі у небі і згадала ту ніч на природі, яку вони провели удвох із Рейлі дорогою до озера. Острів Симі і вдень був не надто шумним, а вночі на нього сходила просто неземна благодать. Тишу і спокій можна було буквально помацати рукою. Такі ночі бувають в Арізоні, але не у Нью-Йорку. Вона знову подумала про Рейлі, і їй стало цікаво — а що він сказав би, якби вона дійсно полишила Інститут Манукяна і перебралася до Арізони? Треба буде якось у нього запитати.

Поглянувши на мерехтливе море, Тес стала розмірковувати про згорток. Так, він, без сумніву, є однією з найважливіших археологічних та релігійних знахідок усіх часів, яка матиме вражаючі наслідки для сотень мільйонів людей. Публічна заява про цей сувій зробить її найвизначнішим представником своєї професії відтоді, як вісімдесят років тому назад були зроблені відкриття у Великих пірамідах в Єгипті. Але який вплив матиме ця знахідка на решту світу?

Їй хотілося з ким-небудь це обговорити, їй необхідно було поговорити про це з Рейлі.

Розуміючи, що їй доведеться це зробити, і причому невдовзі, Тес відчула занепокоєння. Але наразі Рейлі потребував відпочинку, і вона також. Вона вже було пішла до себе в кімнату, але повернулася і скрутилася калачиком біля Рейлі. Ледь встигла Тес заплющити очі, як її теж зморив сон.

82

Наступні кілька днів проминули в уповільненому ритмі. Ранок Тес проводила з Рейлі, а потім робила тривалі прогулянки і поверталася в обідній час. Під вечір вона знову виходила гуляти, зазвичай до руїн замку, звідки любила спостерігати, як призахідне сонце розчиняється у мерехтливих водах Егейського моря. Ця остання частина денного розкладу подобалася їй найбільше. Їй було приємно сидіти собі у спокійних роздумах на пагорбі, вдихаючи запахи шавлії та ромашки, що доносилися схилом; природа діяла на неї заспокійливо, дозволяючи хоч ненадовго забути про той невеличкий згорток, що лежав у неї в кімнаті і весь час полював на її думки і почуття.

Під час прогулянок Тес зустрічала багато людей, місцевих мешканців, котрі ніколи не шкодували для неї привітних посмішок і завжди знаходили час трохи поговорити з нею; на третій день вона вже встигла вивчити майже всі вулички та провулки міста і тому почала наважуватися на більш далекі подорожі. Під пасторальний звуковий супровід криків віслюків та дзеленчання дзвоників на шиях кіз Тес досліджувала потаємні куточки острова. Вона здійснила навіть далеку подорож до крихітного острівця Сан-Еміліаноса, де блукала серед ікон його свіжовибіленої церкви і гуляла усіяним галькою берегом, споглядаючи морських їжаків, що усіяли прибережні камені на невеликій глибині. Тес відвідала також просторий монастир у Панормітісі, де зустріла, на свій подив, трьох афінських бізнесменів сорока з гаком років, які жили у по-спартанському обставлених кімнатах для гостей. Вони повідомили їй, що приїхали туди на кількаденний відпочинок і роздуми з метою — як вони загадково визначили — «духовного відродження». Уникнути присутності Церкви на острові було фактично неможливо. Церква була центральною спорудою в кожному селі, і острів Симі, як і всі грецькі острови, мав десятки маленьких капличок, що стриміли на вершині буквально кожного пагорба. Куди б не ходила Тес, всюди виднілися ознаки впливу Церкви, але, як не дивно, цей факт її зовсім не пригнічував. Навпаки — Церква здавалася органічною, невід'ємною частиною життя остров'ян, своєрідним магнітом, що притягував докупи і зближував місцевих мешканців, даючи їм втіху та силу.

Стан Рейлі невпинно покращувався. Він почав легше дихати, набряки на губах та повіках зменшилися, а зі щік зійшла воскова блідість. Тепер він уже був у змозі гуляти навколо будинку і якось вранці сказав, що вони не можуть залишитися на острові назавжди, сховавшись від решти світу — стан його здоров'я вже дозволяє їм розпочати приготування до повернення. Виходячи вранці з дому на чергову прогулянку і несучи на своїх плечах тягар вагою, здавалося, в цілий світ, Тес розуміла, що незабаром їй доведеться таки починати розмову з Рейлі про свою знахідку, бо далі тягнути з вирішенням цієї проблеми вже не можна було.

Решту ранку вона провела у Маратонді, де витягла з-під каменя скриньку, в якій знаходився сувій, і вже була на підході до будинку лікаря, як тут несподівано перед нею постали дві тітоньки, що приносили їй одяг та їжу. Вони щойно вийшли з маленької церкви і явно були раді своїй зустрічі з нею. Вони розповіли Тес, що вже чули про одужання Рейлі, сердечно і щиро обнімали її. Жінки в унісон жестикулювали і кивали головами, висловлюючи свою непідробну радість, яка йшла з глибини їхніх душ. Їхні чоловіки теж були з ними. Вони тиснули їй руку, їхні обличчя світилися приязню і співчуттям, а потім усі четверо пішли собі перевальцем, час від часу обертаючись, щоби ще раз помахати їй на прощання рукою і подарувати радісну посмішку. Тес залишилася стояти, заглибившись у свої думки і спостерігаючи, як віддалялися її знайомі.

Цей епізод і став останньою краплиною. Раптом нею заволоділа та бентежна думка, що вже кілька днів пробивалася до її свідомості, долаючи набуті протягом життя цинічні інстинкти, думка, яку вона намагалася не помічати — до цього моменту.

«Я не зможу заподіяти їм таке лихо», — збагнула Тес.

Ні їм, ні мільйонам таких, як вони. Ця думка не йшла у неї з голови ні вдень, ні вночі відтоді як вона знайшла згорток. Всі, абсолютно всі, кого їй довелося зустріти за останні кілька днів, були до неї беззастережно великодушні й добрі. Доброта і великодушність були невід'ємними рисами цих людей. І багатьох-багатьох інших людей в усьому світі.

Якщо оприлюднити знайдений рукопис, то це зруйнує їхні життя, зробить їх нещасними.

Вона аж заклякла на місці, настрашена можливими наслідками такого кроку. «Якщо Церква надихає людей на таку поведінку, навчає їх бути такими безкорисливими і людяними, особливо в нашу цинічну епоху, то значить, вона чинить правильно, — подумала Тес. — Значить, ця справа варта того, щоб її всіляко оберігати і підтримувати. І неважливо, що віра ґрунтується на прикрашеній правді. Мабуть, взагалі неможливо створити щось здатне викликати у людини феноменальний підйом її душевних сил, якщо залишатися у строгих рамках реального світу».

Мовчки спостерігаючи за двома парами, що, танучи вдалині, поверталися до свого звичного життя, Тес не вірила, що колись могла навіть думати про інший вибір.

Тепер вона знала, що не зробить цього ніколи.

Але вона знала також, що зволікати більше не можна і що їй треба поговорити про це з Рейлі.

Увечері, після того як їй вдалося цілий день уникати Рейлі, Тес повела його до руїн замку. Вона тримала Рейлі за руку спітнілою долонею, а в іншій руці міцно стискала зав'язаний вузликом кардиган. Сонце майже сховалося за обрієм, і небо світилося легкою рожевою імлою, що іще зберігала в собі залишки денного світла.

Вона поклала вузлик на напівзруйновану стіну і обернулася до Рейлі. Їй було важко витримувати його погляд, а в роті у неї пересохло.

— Я... — Несподівано Тес завагалася. А може сховати рукопис, нічого не розповідати Рейлі і забути про нього? Може краще б йому не знати про її знахідку, особливо враховуючи те, що трапилося з його батьком? Може, вона зробить йому величезну послугу, приховавши той факт, що вона знайшла писання Єшуа, бачила їх, торкалася їх рукою?

Ні. Хоч як би їй не хотілося приховати правду, Тес знала, що вчинити так було б помилкою. Їй не хотілося кривити з ним душею. На її вік уже вистачило власної неправдивості. У глибині душі все-таки жевріла надія, що, попри всі недавні негаразди, у них з Рейлі може бути спільне майбутнє, а як же вони зможуть стати близькими людьми, коли між ними лежатиме така страшна невисловлена неправда?

Раптом вона збагнула, що довкола запанували оглушлива тиша і непорушність. Горобці, що цвірінькали ще зовсім недавно, позамовкали, наче усвідомлюючи важливість моменту. Тес зосередилась і зробила ще одну спробу.

— Вже кілька днів я хотіла дещо тобі розповісти, дійсно хотіла, але мусила почекати, доки ти достатньо одужаєш.

Рейлі поглянув на неї з непевністю і здивуванням. Вона знала, що її збентеженість була очевидною.

— Про що саме? — спитав він.

Тес відчула, як її тіло напружилося, наче тятива лука.

— Мені треба дещо тобі показати, — мовила вона спокійно. Потім повернулася, розгорнула складки кардигана і дістала з-під них сувій.

Подив промайнув обличчям Рейлі. Широко розкритими від здивування очима він дивився на Тес. Здавалося, проминула ціла вічність, перш ніж він запитав:

— Де ти це знайшла?

Тепер, коли з душі Тес нарешті упав величезний тягар, слова наче застрягли у неї в горлі від нестримного бажання розповісти все і одразу.

— Сокола викинуло на берег через дві затоки від тієї, де знайшли нас. Він так і залишився прикріпленим до надувних підйомних подушок.

Тес спостерігала, як Рейлі взяв шкіряний сувій, покрутив у руках, а потім зазирнув усередину і придивився до однієї з сторінок.

— Як дивно... Він ніби... тривіально, так просто. — Повернувшись до Тес, Рейлі запитав: — А мова? Ти можеш її прочитати?

— Ні. Можу лише сказати, що це — арамейська.

— Наскільки я розумію, саме цією мовою документ і має бути написаний.

— Так, — занепокоєно мовила Тес.

Рейлі, поглинутий якоюсь думкою, відсторонено і навіть байдуже роздивлявся давній сувій.

— І що ти на це скажеш? Він — справжній?

— Не знаю. Схоже на те, але сказати напевне можна лише після лабораторних досліджень. Для визначення справжності існує багато тестів: вуглецеве визначення дати, аналіз складу паперу та чорнил, перевірка тексту на послідовність та однорідність... — Тес зупинилася і нервово зітхнула. — Але тут іще така річ, Шоне... Я не думаю, що нам слід передавати рукопис до лабораторії. Не треба, щоб хтось піддавав його тестам.

Рейлі спантеличено відкинув назад голову і отетеріло поглянув на Тес.

— Що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що, на мою думку, нам слід взагалі забути, що ми його знайшли, — категорично мовила вона. — Ми мусимо спалити до біса цю штуку і просто...

— І просто що? — перепитав Рейлі. — Поводитися так, наче рукопису ніколи не було? Ми не можемо цього зробити. Якщо він несправжній, якщо це підробка, до якої вдалися тамплієри, або якась інша містифікація, то для клопоту немає підстав. Якщо ж він дійсно справжній... Що ж, тоді...

Рейлі насупився і голос його завмер.

— Тоді ніхто і ніколи не має про це дізнатися, — наполягала Тес. — Боже, я шкодую, що про це розповіла.

Рейлі приголомшено поглянув на Тес.

— Тут чогось бракує, чи мені здалося? А як же бути з висловом «люди заслуговують на те, щоб знати правду»?

— Я помилялася. Гадаю, це вже не має великого значення. — Вона тяжко зітхнула. — Знаєш, скільки я себе пам'ятаю, я бачила одні лише вади Церкви. Кривава історія, пожадливість, скандали, архаїчний догматизм, нетерпимість. Церква стала об'єктом для глузування... Я і досі дотримуюся думки, що в цій організації багато чого треба змінити раз і назавжди — це безперечно. Втім, ніщо не є бездоганним, правда ж? А якщо взяти до уваги позитив, якщо згадати про ту великодушність, про те співчуття, на які вона надихає... Ось де криється справжнє чудо.

Раптом почулися повільні, ритмічні оплески. Їхнє відлуння рознеслося безлюдними руїнами і налякало Тес.

Поглянувши в той бік, звідкіля лунав звук, вона побачила, як із-за камінної стіни вийшов Венс. Він продовжував плескати в долоні, повільно і щоразу по-іншому, не зводячи з неї очей. Рот його перекривила гримаса, яка вселяла страх.

83

— Отже, ти пізнала істину. Я зворушений і приголомшений, Тес. Наша непогрішима Церква здобула собі ще одного неофіта. — Голос Венса звучав вкрай глузливо і так само погрозливо, хоча й тихо. — Алілуя! Слава Господу нашому, Ісусу Христу!

Побачивши Венса, що підходив все ближче і ближче, Рейлі відчув, як напружилися його м'язи. Венс був брудний, змарнілий і схудлий. На ньому теліпався простий одяг, теж, без сумніву, подарований ще одним співчутливим остров'янином. А найважливіше — він не мав при собі зброї, що саме по собі вже було великим плюсом. У своєму теперішньому ослабленому стані Рейлі не надто надихала перспектива роззброювати професора. Без вогнепальної зброї, такий же потріпаний штормом, як і вони з Тес, Венс навряд чи міг являти собою велику загрозу.

Професор повільно наближався до Тес, але тепер його погляд був зосереджений на згортку, що тримав у руках Рейлі.

— Схоже, рукопис був просто приречений на те, щоб його врешті-решт знайшли, еге ж? Якби я був глибоко віруючою людиною, — презирливо гмикнув Венс, — то я б спокусився думкою, що нам самою долею призначалося знайти його.

Тес не вірила своїм очам.

— Як тобі вдалося...

— Та, мабуть, так само, як і вам, — знизав плечима Венс. — Я прийшов до тями, лежачи навзнак на піску, а неподалік сиділи два краби і з цікавістю мене розглядали. Мені дістало сил добрести до монастиря у Панормітісі. Отець Спірос узяв мене у свій притулок. Він у мене ні про що не питав, а я теж не горів бажанням про щось йому розповідати. Саме там я і побачив тебе. Я був у захваті від того, що тобі теж вдалося врятуватися, якщо чесно, то я на це і не сподівався, але ось ця річ.— Його погляд прикипів до рукопису. Він дивився на нього, як заворожений. — Це — справжній подарунок долі. Дозвольте?

Рейлі підвів руку, зупиняючи професора.

— Стоп. Ти вже підійшов достатньо близько.

Венс зупинився. На його обличчі з'явилося здивування.

— Та годі тобі. Лишень подумай про всіх нас. За будь-якою міркою ми вже давно мали померти. Невже це ні про що тобі не говорить?

Рейлі був незворушний.

— Це говорить мені лише про те, що незабаром ти видужаєш достатньо добре для того, щоби постати перед судом і провести кілька років як гість нашої пенітенціарної системи.

Венс, із розчарованою, навіть ображеною міною, удав, що збирається піти геть, але раптом одним рішучим стрибком опинився біля Тес, однією рукою притис її за шию, а другою блискавично вихопив великого водолазного ножа і приставив до її горла.

— Вибач, Тес, — сказав професор, — але це справа моя і агента Рейлі. Ми просто не можемо проігнорувати той подарунок, який завдяки неймовірним зусиллям долі потрапив нам до рук. Першого разу ти мала рацію. Світ дійсно заслуговує на те, щоб дізнатися правду. — Його божевільно вирячені очі бігали туди-сюди, слідкуючи за рухами Рейлі. — Дай сюди, — наказав Венс. — Швидко.

Рейлі швидко оцінив ситуацію, але надто вже близько був ніж до горла Тес, тож краще йому було б не робити зайвих рухів. Безпечніше було б віддати Венсові рукопис і розібратися з ним вже після того, як Тес буде подалі від гріха. Він зробив у бік професора заспокійливий жест рукою.

— Тихо, спокійно. Зараз ти отримаєш цю бісову штуку. — Він простягнув руку з сувоєм. — Ось. Бери.

— Ні! — благально скрикнула Тес. — Не віддавай! Ми не можемо допустити, щоб він оприлюднив його! Тепер це наш обов'язок. Це — мій обов'язок.

Рейлі похитав головою.

— Знахідка не варта твого життя, — суворо відказав він.

— Шоне...

— Я сказав — не варта, — настійливо мовив Рейлі, кинувши на неї, погляд, у якому читалася невблаганна рішучість.

На обличчі Венса з'явилася єхидна усмішечка.

— Поклади рукопис на стіну і відійди назад — повільно.

Рейлі поклав сувій на кам'яну поверхню і відступив на кілька кроків. Дюйм за дюймом Венс рушив уперед, незграбно підтягуючи Тес до стіни.

Кілька секунд він постояв над рукописом, наче побоюючись доторкнутися до нього, потім простягнув руку і тремтячими пальцями підняв сувій. Запанувала напружена тиша. Професор мовчки роздивлявся пергаментні сторінки, а потім почав гортати їх, бурмочучи «Veritas vos liberabit» собі під ніс; його змарніле обличчя випромінювало тепер блаженство і спокій.

— Дуже шкода, що ти не на моєму боці, Тес, — тихо і майже миролюбно сказав він. — Давай зробимо це разом! Все буде чудово.

Саме в цей момент Тес вирішила діяти. Щосили відштовхнула вона руку, якою Венс тримав її за плечі, і кинулася геть. На якусь мить професор втратив рівновагу і, намагаючись втримати її, випустив з руки ножа, який упав на невисоку стіну і, забрязкотівши об каміння, впав у висохлі будяки по той бік стіни.

Венс випростувався, швидко склав сувій і схопив його обома руками. За цей час Рейлі встиг перетнути йому дорогу до стежки, що вела з руїн до міста — він фактично відрізав йому шлях до відступу. Поруч із ним стояла Тес.

— Все, приїхали, — рішуче мовив Рейлі.

Від злості та досади Венс вирячився так, наче хтось щосили гепнув його у живіт. Він швидко озирнувся довкола, не знаючи, що робити. Раптом професор перескочив через низьку стіну і рвонув до лабіринту зруйнованих стін.

Рейлі не став баритися. Перелізши через стіну, він кинувся навздогін. Мить — і вони обидва зникли серед давнього камінюччя.

— Вернись! — скрикнула Тес. — Ну його до біса! Ти ж іще не видужав, Шоне. Не роби цього, благаю!

Рейлі почув її крики, але не зупинився. Натомість він додав ходу і почав видряпуватися схилом, наступаючи на п'яти Венсу. Дихалося йому важко, а ноги в'язнули у м'якому ґрунті.

84

Венс швидко рухався крутою стежкою, що вела догори. Поодинокі дерева і оливкові гаї змінилися на більш суворий ландшафт з каміння і чагарників. Обернувшись назад, він побачив Рейлі і тихо вилаявся. Він швидко оглянув місцевість довкола нього. Міста вже не було видно, щезли з очей навіть руїни замку та покинуті вітряки. Праворуч стриміла гора, ліворуч зяяло урвище, а внизу шуміло море. Треба було або наважуватися на сутичку з Рейлі, або намагатися втекти. Третього варіанту не було. Він вибрав останній.

Позаду важко дихав Рейлі, намагаючись не відставати. Його ноги були наче гумові, а стегна нестерпно боліли, хоча він наразі здолав невелику відстань. Перечепившись об невеликий камінь, він ледь втримався на ногах і чудом не пошкодив кісточку. Коли Рейлі різко випростувався, у нього раптом запаморочилося в голові. Заплющивши очі, він глибоко вдихнув кілька разів і сконцентрувався, намагаючись мобілізувати залишки сил. Поглянувши на Венса, Рейлі побачив, що той видряпується вгору, і силует його поволі щезає з очей. Зібравши докупи останні сили, агент ФБР, просто змушуючи свої ноги рухатися уперед, знову кинувся навздогін.

Вилазячи все вище і вище каменистим схилом, професор нарешті видерся на вершину скелі — і раптом зрозумів, що опинився у пастці. Перед ним було майже вертикальне урвище, під яким, далеко внизу, кам'яні валуни щірили свої гострі зуби. На них ритмічно накочувалося море, і хвилі вибухали фонтанчиками білої піни.

Венс стривожено обернувся і побачив Рейлі, який теж дерся догори, невмолимо наближаючись до нього.

Діставшись до вершини, Рейлі заліз на великий валун. Тепер він був на одному рівні з професором і їх віддаляли якихось десять метрів. Їхні погляди зустрілися. Венс важко дихав і люто озирався довкола. Забачивши, що праворуч ґрунт був надійнішим, він побіг туди. Рейлі кинувся за ним.

Венс рвонув нерівним краєм провалля, але не встиг пробігти і двадцяти метрів, як нога його попала у розщілину між двома каменями, і він ледь не впав. Відновивши рівновагу, він знову понісся уперед, але за цей час агент ФБР майже наздогнав його.

Болісно усвідомлюючи, що сил у нього лишилося небагато, він сповна скористався виниклою можливістю. Рейлі відчайдушно стрибнув уперед, простягнувши руки. Він ледь торкнувся кінчиками пальців Венсових щиколоток, але цього було достатньо. Професор втратив і без того хитку рівновагу і гепнувся на землю. Рейлі щосили порачкував до нього і вхопив супротивника за ноги, але в руках його залишилося так само мало сили, як і у ногах. Венс крутнувся і відкотився вбік, продовжуючи стискати згорток у руках. Він став хвицати Рейлі ногами і поцілив йому в обличчя, від чого той відлетів на кілька метрів назад. Професор скористався перепочинком, щоб прийти до тями і підвестися.

У голові в Рейлі стояв туман, і у нього склалося таке враження, що важить вона не менше за тонну. Він помотав головою, наче намагаючись позбутися запаморочення, і зіп'явся на ноги. І тут за його спиною пролунав голос Тес.

— Шоне, відпусти його! — кричала вона. — Відпусти, інакше загинеш сам!

Побачивши, що вона здирається вгору, він перевів погляд на Венса, який ледь рухався і залишався в межах досяжності. Потім Рейлі знову обернувся до Тес, несамовито жестикулюючи.

— Повертайся! Повертайся і приведи з собою хоч якусь допомогу!

Але Тес уже була поруч. Вона теж важко дихала і вхопилася за нього, щоби втриматися на ногах.

— Благаю тебе. Це небезпечне місце. Ти ж сам казав, що ця річ не варта ні мого, ні твого життя.

Рейлі поглянув на неї, посміхнувся, і в цей момент збагнув остаточно, що решту свого життя він проведе із цією жінкою. І цієї ж миті він почув розпачливий зойк з того напрямку, куди утікав Венс. Він обернувся саме вчасно: Венс, послизнувшись, став сповзати вниз у провалля, марно намагаючись вчепитися руками за відполіровану часом і погодою поверхню чорних валунів.

Рейлі мерщій кинувся до нього, і в цей момент ноги Венса уперлися в невеликий виступ. Перевісившись через край, агент ФБР побачив, що професор, стоячи на вузенькому виступі, притиснувся обома руками до камінної стіни. У руці він і досі тримав рукопис.

— Хапайся! — заволав Рейлі, простягаючи руку якомога далі вниз.

Венс поглянув на нього очима, сповненими жаху і відчаю. Він простягнув руку із сувоєм догори, але все одно їх розділяли декілька дюймів.

— Я... я не можу, — вимовив професор, затинаючись.

І тут виступ під ногами Венса провалився і його ліва нога повисла у повітрі. Він гойднувся, намагаючись втримати рівновагу, пальці його інстинктивно розчепилися, і цінний трофей вислизнув з руки. Падаючи донизу, рукопис вдарився об камінь і розсипався. Пергаментні сторінки закружляли у солонуватому повітрі до моря, що шуміло і пінилося внизу.

Рейлі навіть не встиг закінчити своє «Стій на місці, не ворушися!», як голос Венса вибухнув трагічним «Ні-і-і-і!» Професор безпорадно сіпнувся за сторінками, що розліталися на всі боки. І — полетів сторчголов у порожнечу, марно намагаючись розчепіреними руками спіймати сторінки, які, наче дражнячи його, танцювали довкола у повітрі; через мить він хряснувся внизу об гостре каміння.

Тес наблизилася до Рейлі і притислася до нього. Вони обережно підступили до краю прірви і зазирнули вниз у запаморочливу глибину. Там, внизу, у неприродній позі лежало тіло професора. Навколо нього шуміли хвилі, піднімаючи і тягаючи його поміж валунів, наче ганчіркову ляльку. А навколо скаліченого тіла кружляли у воді сторінки давнього документа, і море ковтало змите з пергаменту чорнило, а також кров, що витікала з Венсових смертельних ран.

Рейлі міцно тримався за Тес, задумливо спостерігаючи, як море поглинуло останню сторінку. «Тепер ми вже ніколи ні про що не дізнаємося», — подумав він похмуро і від досади скрипнув зубами.

І тут він помітив дещо.

Відпустивши Тес, Рейлі швидко переліз через край і почав спускатися вниз похилою частиною скелі.

— Що ти робиш? — запротестувала вона тремтячим від тривоги голосом і перехилилася через виступ, щоб побачити, куди він подався.

За кілька хвилин Рейлі з'явився над краєм виступу. Тес допомогла йому підтягнутися і побачила, що у зубах він щось тримає.

Це був шматок пергаменту.

Єдина вціліла сторінка рукопису.

Рейлі віддав її Тес, і та поглянула на неї, не ймучи віри своїм очам. Він мовчки спостерігав за її реакцією.

— Принаймні, ми маємо хоч якийсь доказ, що нам все це не наснилося, — нарешті вимовив він, ледь перевівши подих після зусиль, які він доклав для спасіння останньої сторінки.

Тес довго розглядала шматок пергаменту, потім зібгала його і пожбурила в урвище. Тоді обернулася до Рейлі й обняла його.

— Я маю все, що мені потрібно, — сказала вона і, взявши за руку, повела назад, до міста.

85 Париж. Березень, 1314 рік.

Скраю вигону на Іль де ля Сіте стояла пишно оздоблена дерев'яна трибуна. Легенький вітерець колихав яскраві знамена і вимпели, бліді сонячні промені вигравали на крикливому вбранні свити короля і його посіпак, що вже встигли там зібратися.

Позаду збудженого і галасливого натовпу роззяв і завсідників стояв Мартін Кармоський, згорблений і змарнілий. На ньому була поношена коричнева мантія, подарована одним ченцем, якого він зустрів кілька тижнів тому.

Мартін сильно постарів, хоча було йому лише сорок з гаком. Майже двадцять років працював він у тосканській каменоломні під немилосердним сонцем і жорстокими ударами наглядацьких батогів. Він давно полишив надію на втечу, як раптом трапився зсув породи. Такі зсуви і раніше траплялися досить часто, але цей був найгіршим і забрав життя багатьох невільників і кількох наглядачів. Скориставшись такою рідкісною нагодою, коли у клубах густої пилюки зчинився неймовірний безлад, Мартін і прикутий до нього чоловік спромоглися втекти.

Не зламаний довгими роками рабства і повністю відрізаний від усього, що відбувалося за межами тієї злощасної долини, Мартін мав у голові лише одну думку. Він подався просто до водоспаду і знайшов камінь з тріщинами, що нагадували тамплієрівський хрест з широкими кінцями, витягнув Еймарового листа і вирушив у довгу подорож через гори до Франції.

Подорож тривала кілька місяців, але довгождане повернення на батьківщину завдало йому лише жорсткого розчарування. Він дізнався про нещастя, які спіткали тамплієрів, і, наближаючись до Парижа, вже знав, що спізнився і уже ніяк не зможе вплинути на сумну долю ордену.

Мартін розшукував і розпитував, але не знайшов нікого і нічого. Всі його побратими зникли — вони або загинули, або переховувалися. Над великим собором Парі Тампль майорів королівський прапор.

Він залишився сам-один.

Раптом, стоячи в очікуванні серед натовпу, що повнився чутками, Мартін розпізнав вбрану в сіре постать Папи Клемента, що зійшов східцями трибуни і всівся серед розчепурених, як папуги, придворних.

Мартін спостерігав за Папою і побачив, як той повернув голову і подивився на центр вигону, де стирчали дві палі, обкладені хмизом. Раптом увагу рицаря привернув якийсь рух — то тягли на страту змарнілі та скалічені тіла двох чоловіків, відомих йому як Жак де Моле, Великий магістр ордену, і Жоффруа де Шарне, командор Нормандії.

Оскільки жоден із засуджених був абсолютно нездатен чинити фізичний опір, то їх швидко прив'язали до паль. Кремезний чоловік із запаленою головешкою ступив уперед і поглянув на короля, чекаючи від нього вказівок.

Раптом натовп замовк і Мартін побачив, як король підніс руку і зробив недбалий жест.

Хмиз підпалили.

З'явився дим, а потім з купи хмизу почали вириватися язики полум'я; сухі гілки тріщали і підскакували, жар посилювався. Знесилений і зовсім неспроможний допомогти, Мартін хотів було повернутися і піти геть, але раптом відчув потребу спостерігати, бути свідком цього ганебного дійства. Попри своє небажання, він проштовхався у передні ряди натовпу. І саме в цей момент Мартін з великим здивуванням побачив, як Великий магістр підвів голову і подивився впритул на короля і Папу.

Навіть на відстані це видовище вразило Мартіна. Вогонь ненависті, що палав у очах де Моле, був сильнішим ніж той, що незабаром мав його поглинути.

Незважаючи на слабкий і зломлений вигляд Великого магістра, голос його пролунав сильно і впевнено.

— В ім'я ордену рицарів Храму, — проскреготів Великий магістр, — я проклинаю тебе, Філіпп Вродлий, і твого Папу-фігляра, і закликаю Всемогутнього Господа зробити так, щоб за цей рік ви обидва теж предстали перед Його троном, вислухали Його суворий вирок і довічно горіли у пекельному вогні...

Може, де Моле сказав іще щось, але Мартін все одно не почув би, бо вогонь з ревінням шугонув догори, заглушаючи всі крики жертв, що гинули в муках. Несподівано вітер змінив напрямок, і дим, несучи із собою моторошний і нудотний запах горілої плоті, накрив трибуну і натовп. Кашляючи і відпльовуючись, король, спотикаючись, кинувся східцями вниз, а за ним — Папа з очима, повними сліз від диму. Коли вони проходили неподалік від того місця, де стояв Мартін, рицар відчув, як у його грудях збурюється хвиля гніву, і цієї миті він збагнув, що завдання його і досі залишається невиконаним.

Можливо, це відбудеться не за його життя. Але, може, колись все стане по-іншому.

Тієї ж ночі Мартін полишив Париж і вирушив на південь, в Кармо — місце, де він народився. Він оселиться там або десь поруч, скажімо, в Альбі, і доживатиме свій вік. Але перш ніж він помре, він має забезпечити схоронність листа. Він спробує віднайти спосіб зберегти його.

Лист не повинен щезнути.

Лист має виконати своє історичне призначення.

Він має обов'язок перед загиблими товаришами, перед Гуго та Гійомом де Боже, а перш за все перед своїм другом Еймаром де Війєром: зробити так, щоб їхні самопожертви не були надаремними.

Все тепер залежало лише від нього. Він подумки повернувся до тієї ночі, коли Еймар перед смертю розповів йому біля верби всю правду. Про ретельне планування, результатів якого довелося чекати майже двісті років. «Ми майже досягли успіху, — подумав рицар. Ми поставили перед собою шляхетну мету. Вона була вартою всіх жертв, всіх страждань...»

Тепер Мартін знав, що має робити. Він мусить підтримувати ілюзію, забезпечити її невмирущість. Ілюзію того, що певна річ чекає свого слушного часу. Ілюзію справжності. А коли настане слушна година — навряд чи це трапиться протягом його життя — то хтось випадково, просто випадково, зможе скористатися цією ілюзією для того, щоби втілити в життя їхній задум.

Раптом йому спало на думку щось світле, і на обличчі Мартіна з'явилася гіркувато-солодка посмішка. «А може, колись, — замріяно подумав він, — все це стане непотрібним?» Може, необхідність втілення плану відпаде. Може, люди все таки навчаться долати свої дріб'язкові розбіжності, ставши вище над вбивчими чварами, спричиненими їхніми особистими релігійними віруваннями?

Мартін відразу ж прогнав цю думку, і, докоряючи собі за мрійливу наївність, пішов собі далі.

Раймонд Коурі приїхав у Раї, штат Нью-Йорк, з Лівану 1975 року після початку громадянської війни. Потім вивчав архітектуру, переїхав до Лондона. Там спробував себе як сценарист 1996 року він написав сценарій «Останній тамплієр». Зараз вже п'ятий сезон працює в Лондоні та Лос-Анджелесі для BBC. Раймонд Коурі живе в Лондоні зі своєю дружиною і двома дочками.

Примітки

1

Найбільший рукописний покажчик — 125 томів, створений архівістом Джузеппе Гарампі (1725—1792), представляють ретельний покажчик одиниць зберігання Ватиканського архіву вісімнадцятого століття.

(обратно)

2

У США існує багато християнських ультраправих фундаменталістів, що пропагують радикальний антисемітизм.

(обратно)

3

Теракт в Оклахома-Сіті вчинено у квітні 1995 року. Вибух бомби уповільненої дії вщент зруйнував урядову будівлю й спричинив смерть 168 людей. Терористом виявився Тімоті Маквей — колишній американський «спецназівець», учасник війни в Перській затоці. Хоча у розслідуванні були й інші версії, Маквея визнали винним і стратили.

(обратно)

4

Церква арійської християнської нації (ЦАХН), або «Arian nations» («Арійська нація»), — найбільша організація білих расистів, що різко негативно ставляться до негрів та євреїв, яких звинувачують у служінні дияволу. Політична мета «Арійської нації» — це створення на території п'яти північно-західних штатів «арійської держави» білих християн.

(обратно)

5

Йдеться про штаб-квартиру ЦРУ.

(обратно)

6

Паризька резиденція ордену тамплієрів.

(обратно)

7

Брандмауер (від нім. Brandmauer, букв, «стіна від пожежі») — суцільна стіна між будинками або частинами будинків, яка є захистом від перекидання вогню від однієї споруди до іншої.

(обратно)

8

Інсургент (від лат. insurgens — той, хто повстає) (заст.) — учасник повстання, повстанець.

(обратно)

9

Комінґс — вертикальні сталеві листи або дерев'яні бруски, що відділяють вантажні, світлові й східні люки від потрапляння води всередину приміщень.

(обратно)

Оглавление

Акра, Латинське Єрусалимське Королівство 1291 рік

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20 Париж, Франція. Березень, 1314 рік.

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47 Східне Середземномор'я. Травень, 1291 рік.

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61 Східне Середземномор'я. Травень, 1291 рік.

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

74

75

76

77 Тоскана. Січень, 1293 рік.

78

79

80

81

82

83

84

85 Париж. Березень, 1314 рік. Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg