«Найкращий сищик імперії на Великій війні»

ірка пригодницької літератури Російської імперії, найкращий приватний детектив від Владивостока до Лодзі, Іван Карпович Підіпригора через підступи своїх впливових ворогів та заздрісників із Санкт-Петербурга потрапив під військово-польовий суд і ледь уникнув розстрілу. Багатьом не подобалася його слава, незалежність та багатство. Просто так знищити найкращого сищика імперії вороги не могли, бо спалахнув би скандал, та й на успіх у суді їм годі було сподіватися.

Але все змінила війна. Вона відволікла увагу суспільства, просякнутого ура-патріотичними настроями. Люди мріяли про швидкий розгром німчури та австріяків, про переможні паради у Берліні та Відні. Велика популярність Івана Карповича вже не діяла, бо людей значно більше цікавили новини з фронтів, а не детективи, а воєнний стан дозволяв обійтися без відкритого процесу й засудити Підіпригору за скороченою процедурою, що лише мавпувала правосуддя.

Лише мудрість та витримка Івана Карповича, допомога його друзів і подруг та неабияке везіння дали змогу сищику врятуватися від загибелі. Але задля порятунку він вимушений був оголосити, що піде добровольцем на фронт, хоч він і був проти війни, бо вважав, що цивілізовані християнські країни не мають спиратися у своїх суперечках на гармати та кулемети.

До того ж він уже почав сумніватися, чи так вже варто захищати улюблене Отєчество, Російську імперію, яку Іван Карпович дедалі менше відчував Батьківщиною. Та, на жаль, іншого виходу, крім як записатися в добровольці, в нього не було. Підіпригора повернувся додому, на рідний хутір Казбани, де чекали донька Моніка, кохана жінка Єлизавета Павлівна і кухарка Уляна Гаврилівна, й почав готуватися до відбуття на передову. Він мало сподівався повернутися живим, бо розумів, у які жорна лізе, але пообіцяв собі зробити все, щоб вижити й не дати перетворити себе на гарматне м’ясо вельможних ігор.