«Еринії»

Еринії були уособленням докорів сумління, (…) які (…) могли вбити людину (…). Така людина або збожеволіє (…), або, як Орест, обгорне голову тканиною, не їстиме й не питиме, доки не помре від голоду, і таке відбувається навіть тоді, коли ніхто не знає її провини.

Вроцлав, 2008

Останній, одинадцятий удар годинника на ратуші поволі затихав у хвилях гарячого повітря. Спека сягала тридцяти п’яти градусів. Квітникарка на Сольній площі підняла догори гумовий шланг і затиснула пальцем його отвір, від чого вода почала розбризкуватися тонкими цівками. Її кількарічна донька в самих трусиках радісно скочила під прохолодний душ.

Під пластиковими маркізами кафе «Ла Скала», які ледь не плавилися від сонця, температура була ще вищою. Офіціантка Патриція Вуйцяк витирала спітнілі долоні об фартушок і спостерігала за дитиною, яка прохолоджувалася під імпровізованим душем. Їй здавалося, що шпичастий монумент посеред площі погойдується у водяній хмарці, яка утворювалася навколо шланга.

Патриція все б віддала, якби могла відійти від дверей кафе, де вона стовбичила, щоб відганяти від клієнтів набридливих прошаків. Віддала б усе, аби стягнути із себе одяг офіціантки й кинутися під водяні струмені. Прагнула змити із себе запахи дискотеки, які не знищив ранковий душ, відчути краплини на втомлених від танцю литках, стегнах і на грудях, які вчора так пристрасно м’яли й пестили. Глянула на блискучі алюмінієві столики й гостро відчула всю безглуздість своєї дообідньої бездіяльності. У «Ла Скала» о цій порі не потрібний був ані охоронець, ані офіціант. За столиками не було жодного клієнта, а жебраки поховалися від спеки у своїх норах.