«Чеслав. В темряві сонця»

На жаль, не надто багато серед нас таких, кому цікаво, хто ми і звідки; чому ми саме такі, а не інакші; якими були наші пра… ні, не прадіди — пращури. Чи, може, це тільки здається?..

Не багато й книжок (не беручи до уваги фантастику), які пропонували б трохи схожі на правду версії далекого минулого. Одна з таких потрапила мені до рук і прочиталася напрочуд швидко і легко. Чи була вона цікавою? Так…

Була цікавою непередбачено зухвалими, бешкетними, а часом і дикунськими пригодами головного героя, праслов’янського парубка Чеслава, котрі, до того ж, густо замішані на коханні. Інакше кажучи — це несподівано своєрідний історично-пригодницький детектив епохи древніх слов’ян! Так що — рекомендую. Було й справді цікаво…

Коли я починала читати роман Валентина Тарасова «Чеслав. В темряві сонця», навіть подумати не могла, що захоплива детективна історія може бути настільки майстерно вписана у реалії більш ніж двохтисячолітньої давнини. Але в цій книзі так і є. Більше того, давньослов’янський колорит виписаний так реально і яскраво, що буквально через десяток сторінок починаєш відчувати себе у центрі цих, начебто таких далеких, але хвилюючих подій. Імена героїв роману вже не здаються дивними, а таємничі дохристиянські обряди — чужими для цієї землі.

Роман дає стійке відчуття того, що всі його драматичні події розгортаються саме на нашій території. Варто лише потрапити у найближчий ліс, і повз тебе пролетить стріла чужинця або розірване намисто на стежці під ногами може стати розгадкою заплутаної історичної таємниці.

Що ж до любовної лінії, то не випадково, напевно, у романі вона є основою сюжету. Переконання, що багато століть тому кохання було для наших предків тим, за що варто боротись, заради чого жити і що захищати, вселяє надію… Надію, що раз так було віки тому, то так і буде завжди на цих землях. Що саме це і є головною ознакою слов’янської душі.

Сполоханий птах шурхнув у нього з-під ніг. Чеслав на мить прикипів до місця, але, збагнувши, що це лише птах, рушив далі. Він ішов м’якою підстилкою лісу, намагаючись не ступати на сухі гілки та не залишати помітних слідів — так, як учив його старий Сокіл.