«У чиїх руках був ніж»

Локомотив засвистів, поїзд сповільнив хід і зупинився вдруге чи втретє. Шибки запітніли, доводилося витирати їх рукавом, щоб можна було виглянути надвір. Там і далі залягала темрява

Вони сиділи один проти одного біля вікна. У Тюге Свенсена очі були заплющені. Звичайно, спить. Брант опустив на коліна газету й сердито глянув на нього. Все тіло в нього заклякло, ноги теж закоцюбли. Міжміськими поїздами було досить добре їздити, але цей, приміський, повз нестерпно поволі, як слимак. Вони були в купе самі. Вагони смикнулися, і поїзд знову рушив. Тюге прокинувся, розгублено покрутив головою, витяг хусточку й витер носа. Брант напав на нього, мов шуліка.

— Ти вже не спиш?

Тюге кивнув головою і мляво всміхнувся. Брант почав читати йому газету. Його нудний голос не дуже в'язався з тим, що він читав:

— «Трагедія перед заходом сонця. Зима триває безнадійно довго. Алькюбін уже кілька тижнів чекає провесни, зітхаючи, шукає бодай найменшої ознаки того, що колись знов настане літо. Учора проглянув промінь сонця. Тільки на мить, але цього було досить, щоб усе змінити, щоб виманити нас надвір із темних жител і дати нам змогу відчути пробудження природи, переконатися, що світ живий. Ми знаємо, що кожної секунди гине хтось із пташиної чи людської громади. Такий уже закон природи. Але вчора перестало битися одне серце без причини, всупереч законові природи. Еллі Гансен не судилось дочекатися провесни, хоч учорашній проблиск сонця провістив її близькість.

Елла поралась у своєму помешканні, накриваючи стіл на двох, і, певне, мугикала пісеньку, радіючи, як усі ми, чудовому надвечір'ю. Але вечері вже не попоїла. Елла Гансен більше не побачить сонця. її вбито вчора в той час, коли ми всі сідали вечеряти. Страхітливо, огидно, незбагненно.

Алькюбін клекотить від страху й різних чуток. «Ми не звикли до насильства й заколоту у своїй невеличкій громаді,— гомоніли люди. — Тут ми всі знаємо і шануємо одне одного».

Поліція затримала одного чоловіка. Але будьмо шляхетні в цьому випадку, не судімо його, поки суддя не ухвалить вироку, не базікаймо, поки справа не буде з'ясована до кінця. Натомість згадаймо Еллу Гансен, її невтомну працю, ласкаву усмішку, згадаймо всіх тих, хто за довгі роки пройшов через операційну нашої лікарні, чия пригасла надія наново оживала, зігріта теплом її душі, її невичерпним оптимізмом.

К. Я».

Брант пирхнув і опустив газету.