Ця розмова, як і багато наших співавторських розмов, — про все і про ніщо, з переходом від однієї теми до іншої так, що вже й не згадаєш, з чого, власне, починалося, — так от, ця розмова виринула зі спогадів про мого друга, інспектора київського карного розшуку Олексу Сироту. Ми з дружиною розпочинали писати наступну повість, присвячену його пам’яті. Я згадував цікаві події, в яких ми з Олексою виступали тандемом, його розповіді про кримінальні справи, котрі йому довелося вести…
— Ти знаєш, щоразу, як повторюють по телевізору «За двома зайцями», я думаю не про Голохвостого з Пронею, а зовсім про інше.
— Либонь, знову про політику?
— Уяви собі — ні. Про те, що справжня київська Гончарівка тільки в цьому старому кіно і лишилася. Бо лежала вона в руїнах… ой, уже й не пам’ятаю, скільки. А те, що там нарешті зляпали, то вже не старий Київ, а Нью-Жлобин.
— Ага, кажеш, не про політику? А сам зараз почнеш лаяти комуністів, котрі знищили це чудове київське урочище. Ні, я не стверджую, що комуністів не треба лаяти, але ж…
— Згоден. Та задля справедливості мушу визнати: в даному випадку це варварство започаткували ми з Олексою. Іще в ті роки, коли Радянський Союз насправді здавався непорушним і довічним.
— Тільки, будь ласка, без отих своїх філологічних прибабахів. Ближче до життя, до конкретики: що, де, коли… А головне — навіщо? Чи вона вам, та Гончарівка, заважала?
— Де — я вже сказав. Гончарівка, вулиця Ладо Кецховелі. Коли — літній вечір після чергової арабо-ізраільської війни. Що — стара дореволюційна клопівня. Колись мала два поверхи, але перший вже вгруз у землю і править за підвал, а другий тримається на єврейському слові честі.
— Чому саме на єврейському?
— Згідно з етнічним походженням відповідальних квартиронаймачів. А перед цим реліктом минулого стоїмо ми з Олексою, роззявивши рота…
— Свататися прийшли?
Комментарии к книге «Непосидючі покійнички», Валерий Павлович Лапикура
Всего 0 комментариев