«Пастка-22»

Пастка-22 (fb2) - Пастка-22 (пер. Елена Васильевна Фешовец) 1956K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джозеф Хеллер

Джозеф Геллер Пастка-22

Пастка військового розуму

«Гіпербола, пародія й ґротеск», — скаже проникливий читач після знайомства з цим романом і, звичайно, матиме рацію. Але, якщо подумати, хто може назвати хоч одного пристойного письменника XX століття, у творчості якого армія цілком серйозно була б змальована як школа мудрості, добра і краси? Я не можу. Зате протилежних прикладів — скільки завгодно: Гашек, Селін, Ремарк, Олдінґтон, Во, Бьоль, Войнович...

Твори згаданих і незгаданих авторів, незважаючи на приналежність самих письменників до різних часів і народів, об'єднує один спільний прийом — так званий «ефект очуднення». Принцип, що лежить в основі цього ефекту, простий: оскільки homo sapiens, бажаючи залишатися таким і надалі, не спроможний збагнути секретної логіки маневрів, учасником яких він мимоволі стає, то йому краще подивитися навколо себе відстороненим, дивакуватим оком. Таким робом трагічний розлад між індивідуальною правдою живої істоти та загадковою стратегією бездушної системи доводиться до межі повного маразму, а відтак порція рятівного «патафізичного» сміху читачеві гарантована. І абсолютно ні до чого тут демагогія про «священний обов’язок»: людина може віддати життя за тих, кого вона любить, але терпіти знущання маразматичних батьків-командирів (буде це армія чи завод, лікарня чи вищий навчальний заклад) жоден моральний імператив не приписує.

Приблизно такі варіації на військову тему навіює роман Геллера, за що він мені й подобається. І судячи з усього — не мені одному, бо ось уже понад півстоліття Catch-22 незмінно займає верхні позиції у різноманітних рейтингах англомовної літератури. Есесерівська критика не дуже розуміла, як їй на цей твір реагувати: з одного боку, Геллер змалював американських офіцерів безнадійними ідіотами й кар’єристами, і за це його треба було хвалити; з іншого — Друга світова війна постала у романі безглуздою м’ясорубкою, що могло викликати у нашого читача непатріотичні роздуми. Цікаво, а як інакше повинна сприймати війну людина, яку забирають з її нью-йоркської стріт і пропонують загинути десь в Італії через те, що Гітлер зі Сталіним не змогли самі з’ясувати, хто з них хитріший?

Винесена в заголовок роману «пастка» (вона ж — юридична «поправка») прекрасно демонструє загальний принцип військового життєвлаштування. Згідно з нею, «турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду». Здавалося б, цілком розумний параграф. Тільки висновки з нього, як то в армії, випливають дещо інакші: «Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить»».

Чи треба дивуватися, що головний герой роману Йосар’ян вважає всіх навколо психами: своїх — бо йдуть на смерть, чужих — бо хочуть його вбити. Врешті-решт він одноосібно укладає сепаратний мир, тобто просто дезертирує, рятуючи власну шкіру. Зрадник? Можливо. Але принаймні адекватніший за тих, хто ним керує. Взагалі, немає сумніву: ті, що нами керують, мусять бути цинічними і підступними — інакше вони б не керували. А все ж вони не мусять бути аж настільки безпросвітними йолопами. Наразі ж виглядає саме так, бо генерали, які рік за роком послідовно демонструють, що солдати для них — лише гарматне м’ясо на шляху реалізації великих військових планів, одного дослівно чудового дня можуть залишитися без війська. Або й нахапатися давно заслужених куль вітчизняного виробництва.

Олександр Бойченко

Моїй мамі, дружині Ширлі і моїм дітям — Еріці та Теду

Острів Піаноза лежить у Середземному морі за вісім миль на південь від Ельби.

Він дуже малий і, очевидно, не міг вмістити всі описані події.

Персонажі роману, як і місце дії, також вигадані.

Розділ 1

Техасець

Це була любов з першого погляду.

Коли Йосаріан уперше побачив капелана, то відразу шалено закохався.

Йосаріан лежав у шпиталі з болем у печінці, що лише трохи не дотягував до жовтяниці. Лікарів бентежило те, що то була не зовсім жовтяниця. Якби біль переріс у жовтяницю, вони б узялися її лікувати. Якби ж він не переріс у жовтяницю і минув, вони б змогли виписати Йосаріана. Але отака постійна не зовсім жовтяниця збивала їх з пантелику.

Щоранку вони робили обхід — троє метких і серйозних чоловіків, гострих на язик і не гострих на око, в супроводі меткої та серйозної сестри Дакет, однієї з палатних медсестер, яким не подобався Йосаріан. Вони читали температурний графіку ногах його ліжка і нетерпляче запитували про біль. Коли він казав, що все те саме, вони не приховували свого роздратування.

— Далі немає випорожнень? — питався лікар у чині полковника.

Коли Йосаріан заперечливо хитав головою, лікарі переглядалися.

— Дайте йому ще одну таблетку.

Сестра Дакет занотовувала, що Йосаріану слід дати ще одну таблетку, і всі четверо переходили до наступного ліжка. Жодній з медсестер не подобався Йосаріан. Насправді біль у його печінці вже минув, та Йосаріан нічого не говорив, а лікарі нічого не підозрювали. Вони лише підозрювали, що він насправді випорожнюється, але нікому про це не каже.

У шпиталі Йосаріан мав усе, чого душа бажала. Готували тут непогано, а їжу приносили йому в ліжко. Завжди були зайві порції свіжого м’яса, а в гарячу пору по обіді йому та іншим хворим давали холодний фруктовий сік або молочно-шоколадний напій. Окрім лікарів та медсестер, ніхто й ніколи йому не докучав. Якусь часину вранці він мав цензурувати листи, зате потім аж до самого вечора міг ліниво собі вилежуватися з чистим сумлінням. У шпиталі йому жилося комфортно, і залишатися там було нескладно, бо його температура завжди трималася на позначці 38,3. Йому жилося навіть комфортніше, ніж Данбарові, котрий постійно мусив падати і розбивати собі фізіономію, щоб йому принесли їсти до ліжка.

Після того, як вирішив пролежати тут до кінця війни, Йосаріан написав усім, кого знав, що він у шпиталі, ні словом не згадавши, з якої причини. Одного дня в нього з'явилася краща Ідея. Усім знайомим він повідомив, що вирушає на дуже небезпечне завдання. «Шукали добровольців. Це дуже небезпечно, але хтось мусить це зробити. Напишу, як тільки повернуся».

І відтоді він уже нікому не писав.

Усіх пацієнтів-офіцерів у палаті примушували цензурувати листи, написані пацієнтами-рядовими, які лежали в окремих палатах. Це була монотонна робота, і Йосаріан з розчаруванням довідався, що життя рядових було лише трохи цікавішим за життя офіцерів. До кінця першого ж дня він знудився. Щоб якось розважитись, він почав вигадувати різні забави. Смерть означенням, проголосив він одного дня, і з листів, що проходили через його руки, позникали всі прислівники і прикметники. Назавтра він оголосив війну прийменникам. Набагато вищої планки в творчості він сягнув наступного дня, коли зачорнив у листах усе, крім прийменників. Це створювало, як йому здавалось, динамічнішу напругу між рядками, і практично в кожному випадку зміст листів набував універсальнішого звучання. Невдовзі він оголосив поза законом усі звертання та підписи, сам текст залишаючи без змін. Якось він замалював геть увесь лист, окрім привітання «Люба Мері», а внизу дописав: «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан, Збройні сили США». Р. О. Шипмен був капеланом їхнього полку.

Вичерпавши усі можливості в самих листах, він кинувся в атаку на імена та адреси на конвертах, недбалим порухом руки, мовби він сам Господь, дощенту змітаючи будинки і вулиці, знищуючи цілі метрополії. Пастка-22 вимагала, щоб на кожному цензурованому листі стояло ім'я офіцера-цензора. Більшість листів він узагалі не читав. На тих, які він узагалі не читав, він писав своє ім'я. А ті, які прочитав, підписував: Вашингтон Ірвінг. А якщо це йому приїдалося, то навпаки: Ірвінг Вашингтон. Цензурування конвертів мало серйозні наслідки: десь там, у верхніх військових ешелонах, прокотилася хвиля занепокоєння, і звідти назад у палату відправили військового слідчого, який вдавав із себе пацієнта. Усі знали, що перед ними військовий слідчий, бо він безперестанку допитувався про офіцера на ім'я чи то Ірвінг, чи то Вашингтон, і тому що відразу на другий день він відмовився цензурувати листи. Йому вони видалися надто монотонними.

Цього разу палата була чудовою, однією з найкращих, в яких йому з Данбаром пощастило побувати. З ними лежав двадцятичотирьохлітній капітан-винищувач з ріденькими золотистими вусиками; його були збили над Адріатичним морем серед зими, а він навіть не застудився. Тепер було літо, капітана ніхто не збивав, а він казав, що має грип. У ліжку праворуч від Йосаріана, все ще в любовній позі на животі, розлігся переляканий капітан з малярійною інфекцією в крові та укусом комара на дупі. Через прохід від Йосаріана лежав Данбар, а за Данбаром — капітан артилерії, з котрим Йосаріан перестав грати в шахи. Капітан був добрим шахістом, а партії — завжди цікавими. Йосаріан перестав грати, бо партії були настільки цікавими, що гра втратила сенс. Був там також освічений техасець із Техасу, що мовби зійшов з кольорового екрана; як патріот, він вважав, що люди заможні — тобто порядні — мають мати більше голосів на виборах, ніж нероби, повії, злочинці, дегенерати, атеїсти і непорядні люди — тобто незаможні.

У той день, коли принесли техасця, Йосаріан виполював із листів римовані слова. То був ще один тихий, гарячий, безтурботний день. Спека важко тиснула на дах, приглушуючи звуки. Данбар знову непорушно лежав на спині, втупившись, мов лялька, в стелю. Він щосили старався подовжити своє життя. Робив він це, наганяючи на себе нудьгу. Данбар так важко працював над подовженням свого життя, що Йосаріан подумав було, що той уже помер. Техасця поклали в ліжко посеред палати, і невдовзі він почав щедро ділитися своїми поглядами.

Данбар схопився, мов підстрелений.

— Ось воно, — збуджено вигукнув він. — Чогось бракувало, я завжди знав, що чогось бракувало, і тепер я знаю чого. — Він угатив кулаком по долоні. — Патріотизму нема, — оголосив він.

— Це правда, — вигукнув Йосаріан у відповідь. — Правда, правда, правда. Хот-дог, «Бруклін-доджерс»[1]. Мамусин яблучний пиріг. Ось за що ми воюємо. А хто воює за порядних людей? Хто воює за те, щоб вони мали більше голосів на виборах? Нема патріотизму, ось у чому справа. І матріотизму теж нема.

На ворент-офіцера ліворуч від Йосаріана це не справило жодного враження.

— Плював я на все це, — втомлено буркнув він і повернувся на бік, щоб заснути.

Техасець виявився добродушним, щедрим і милим. Через три дні його вже ніхто не міг терпіти.

Від нього за плечима пробігав нервовий дрож, і всі його уникали — усі, крім солдата в білому, який не мав вибору. Солдат у білому від голови до п’ят був запакований в марлю і гіпс. Він мав дві непотрібні ноги і дві непотрібні руки. Його потайки занесли до палати вночі, і ніхто не здогадувався про його існування аж до самого ранку, коли всі пробудилися і побачили дві дивні ноги, що здіймалися від стегон, дві дивні руки, підвішені прямовисно, усі чотири кінцівки дивно задерті в повітря свинцевими противагами, що непорушно темніли над ліжком. У пов'язки на згинах його рук були вшиті клапани на блискавках, через які в нього вливали прозору рідину з прозорого бутля. Безшумна цинкова трубка піднімалася з цементу на його паху і була припасована до тоненького гумового шланга, який виводив відходи з його нирок, що активно скрапували в прозорий закупорений бутель на підлозі. Коли бутель на підлозі наповнювався, бутель, що живив його лікоть, ставав порожнім, тоді два бутлі просто швидко міняли місцями, і рідина могла по краплі повертатися в солдата. Єдине, що було видно від солдата в білому, була розтріпана чорна діра над його ротом.

Солдата в білому поклали поряд з техасцем, а техасець, боком усівшись на ліжку, цілий ранок, обід і вечір щось тихо оповідав йому приємним, співчутливим тоном. Техасець не переймався тим, що не отримує відповіді.

Двічі на день у палаті міряли температуру. Рано-вранці і пізно ввечері сестра Крамер заходила з повною банкою градусників і ступала уздовж одного ряду ліжок, потім вздовж другого, роздаючи градусники всім пацієнтам. Солдату в білому вона встромляла градусник у діру над ротом і залишала його балансувати на нижньому краю. Коли поверталася до чоловіка в першому ліжку, забирала градусник і записувала температуру, а тоді переходила до наступного ліжка і так обходила цілу палату. Одного дня, закінчивши перший обхід палати і вдруге підійшовши до солдата в білому, вона глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий.

— Убивця, — тихо сказав Данбар.

Техасець глянув на нього з непевною посмішкою.

— Душогуб, — сказав Йосаріан.

— Ви про що, хлопці? — занервувався техасець.

— Це ти його вбив, — сказав Данбар.

— Це ти загнав його на той світ, — сказав Йосаріан.

Техасець відсахнувся:

— Хлопці, ви здуріли. Я його навіть не торкався.

— Ти закатував його, — сказав Данбар.

— Я чув, як ти його вбивав, — сказав Йосаріан.

— Ти вбив його, бо він був негритосом, — сказав Данбар.

— Хлопці, ви ненормальні, — вигукнув техасець. — Сюди не пускають негритосів. У них є спеціальне місце для негритосів.

— Сержант потайки поклав його сюди, — сказав Данбар.

— Сержант — комуніст, — сказав Йосаріан.

— І ти про це знав.

Ціла ситуація із солдатом у білому не справила жодного враження на ворент-офіцера зліва від Йосаріана. Ніщо не справляло враження на ворент-офіцера, і він ні півсловом не озивався, хіба лиш щоб виразити своє роздратування.

За день до того, як Йосаріан познайомився з капеланом, у їдальні вибухнула піч і від неї зайнялася частина кухні. Розпечене повітря шугонуло шпиталем. Навіть у палаті Йосаріана, майже за три сотні футів, було чутно гуркіт полум'я і різке потріскування палаючих балок. Дим валував попри вікна в жовтогарячих відблисках. Хвилин за п’ятнадцять аварійні машини з аеродрому прибули гасити пожежу. Якихось шалених півгодини ситуація була дуже загрозливою. Потім пожежники почали брати гору. Раптом почувся знайомий монотонний гул бомбардувальників, що поверталися з бойового вильоту, і пожежникам довелося згорнути шланги й поспішити на аеродром, бо раптом якийсь літак розіб’ється і загориться. Літаки сіли щасливо. Як тільки приземлився останній, пожежники розвернули машини і погнали назад, аби знову взятися за пожежу у шпиталі. Коли вони приїхали, полум’я вже не було. Воно згасло саме собою, зовсім завмерло, і ні вуглинки не жевріло, і розчарованим пожежникам не було чим зайнятися, лиш тільки випити літеплої кави й повештатись, пробуючи перепихнутися з медсестрами.

Капелан прибув наступного дня після пожежі. Йосаріан зосереджено викреслював у листах усі слова, які не стосувалися любові, коли капелан сів на крісло між ліжками і спитався, як він почувається. Капелан повернувся трохи боком, і зі знаків розрізнення Йосаріан бачив лише капітанські смужки на комірі його сорочки. Йосаріан не мав поняття, хто перед ним, і просто сприйняв як належне, що це або лікар, або ще якийсь придурок.

— О, досить добре, — відповів він. — Трохи болить печінка і випорожнююсь не надто регулярно, але загалом мушу визнати, що почуваюся непогано.

— Це добре, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Це добре.

— Я хотів раніше зайти, але я зле почувався.

— Це дуже погано.

— Просто застудився, — поспішив додати капелан.

— А в мене температура, — так само поспішно додав Йосаріан.

— Це дуже погано, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, це дуже погано.

Капелан засовався на кріслі.

— Чи можу я вам якось допомогти? — спитав він за якийсь час.

— Ні, ні, — зітхнув Йосаріан. — Лікарі роблять усе, що їм під силу.

— Ні, ні, — капелан вкрився легким рум’янцем. — Я зовсім не це мав на увазі. Я про сигарети... або книжки... або забавки.

— Ні, ні, — відповів Йосаріан. — Дякую. В мене є все, що треба, гадаю — усе, крім доброго здоров'я.

— Це дуже погано.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, дуже погано.

Капелан знову заворушився. Він кілька разів роззирнувся, тоді втупив очі в стелю, а відтак у підлогу. Він глибоко вдихнув.

— Лейтенант Нейтлі передає вітання, — сказав він.

Йосаріану було прикро чути, що в них є спільний знайомий. Здається, в них з'явилася тема для розмови.

— Ви знаєте лейтенанта Нейтлі? — спитав він із жалем.

— Так, я досить добре знаю лейтенанта Нейтлі.

— Він трохи недоумкуватий, правда?

Капелан зніяковіло усміхнувся:

— Боюсь, не можу цього стверджувати. Я не знаю його настільки добре.

— Можете повірити мені на слово, — сказав Йосаріан. — Він дурноголовий, як усі.

Капелан завис у важкій мовчанці, а тоді порушив її різким запитанням:

— Ви капітан Йосаріан, так?

— Нейтлі не пощастило від самого початку. Він походить із гарної сім’ї.

— Вибачте, будь ласка, — наполягав капелан соромливо. — Можливо, я зараз дуже серйозно помиляюся. Ви капітан Йосаріан?

— Так, — зізнався капітан Йосаріан. — Я капітан Йосаріан.

— З 256-ї ескадрильї?

— З бойової 256-ї, — відповів Йосаріан. — Я не знав, що є ще якісь капітани Йосаріани. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йосаріан, про якого мені відомо, але це лише наскільки мені відомо.

— Розумію, — пригнічено мовив капелан.

— Це два у восьмому степені, — зауважив Йосаріан, — якщо ви збираєтесь написати про нашу ескадрилью символічну поему.

— Ні, — промимрив капелан. — Я не збираюся писати символічної поеми про вашу ескадрилью.

Йосаріан різко випрямився, помітивши маленький срібний хрестик з іншого боку капеланового комірця. Його це надзвичайно здивувало, адже ніколи раніше він не розмовляв із капеланом.

— Ви капелан! — вигукнув він із захватом. — Я не знав, що ви капелан.

— Ну, так, — відповів капелан. — Ви не знали, що я капелан?

— Ну, ні. Я не знав, що ви капелан. — Йосаріан витріщився на нього з широкою, зачарованою посмішкою.—Я ще ніколи не бачив справжнього капелана.

Капелан знову зашарівся і втупився у свої руки. Це був тендітний чоловік років тридцяти двох, з рудуватим волоссям і полохливими карими очима. Обличчя він мав вузьке і досить бліде. На щоках гніздились невинні ямки від давніх прищів. Йосаріанові захотілося його підтримати.

— Чи можу я чимось вам допомогти? — спитався капелан.

Йосаріан похитав головою, все ще усміхаючись.

— Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, і мені комфортно. Насправді я навіть не хворий.

— Це добре, — мовив капелан і відразу ж пошкодував про сказане. Кісточками пальців він прикрив рота і нервово хихикнув, але Йосаріан промовчав. — Мушу провідати ще кількох із вашого авіаполку, — зрештою перепросився капелан. — Я ще до вас зайду, можливо, завтра.

— Будь ласка, заходьте, — сказав Йосаріан.

— Я прийду, тільки якщо ви цього хочете, — сказав капелан, сором'язливо опустивши голову. — Я помітив, що багато хто почувається біля мене незручно.

Йосаріан засяяв від любові:

— Я хочу, щоб ви прийшли. Мені буде приємно біля вас.

Капелан вдячно усміхнувся і глянув на папірець, який увесь цей час стискав у долоні. Він порахував ліжка в палаті, ворушачи губами, а потім невпевнено зупинив погляд на ДанбарІ.

— Чи можу я поцікавитися, — прошепотів він, — це лейтенант Данбар?

— Так, — голосно відповів Йосаріан, — це лейтенант Данбар.

— Дякую, — прошепотів капелан. — Дуже вам дякую. Я мушу його відвідати. Я мушу відвідати усіх ваших однополчан у шпиталі.

— Навіть в інших палатах? — спитав Йосаріан.

— Навіть в інших палатах.

— Обережніше в цих інших палатах, отче, — застеріг Йосаріан. — Там тримають психів. У них повно божевільних.

— Не мусите називати мене «отцем», — пояснив капелан. — Я анабаптист.

— Я серйозно про ці інші палати, — похмуро продовжував Йосаріан. — Військова поліція вас не захистить, бо вони найбожевільніші. Я би з вами пішов, але страшенно боюся: безумство заразне. Наша палата — єдина здорова в усьому шпиталі. Усі, окрім нас, ненормальні. Якщо на те пішло, це, можливо, єдина здорова палата в усьому світі.

Капелан різко піднявся, боком відступив від ліжка Йосаріана, а тоді кивнув, примирливо усміхнувшись, і пообіцяв поводитися з належною обережністю.

— А тепер мушу провідати лейтенанта Данбара, — відповів він, а тоді, повагавшись з винуватим виглядом, нарешті спитався: — А як лейтенант Данбар?

— Нормальний хлопець, — запевнив Йосаріан. — Справжній принц. Один із найпрекрасніших, найменш відданих людей у цілому світі.

— Я не про це, — відповів капелан, знову зійшовши на шепіт. — Чи він дуже хворий?

— Ні, він не дуже хворий. Насправді він узагалі не хворий.

— Це добре, — зітхнув з полегшенням капелан.

— Так, — сказав Йосаріан. — Так, це добре.

— Капелан! — вигукнув Данбар після того, як капелан провідав його і пішов геть. — Ти це бачив? Капелан!

— Хіба не милий? — сказав Йосаріан. — Мабуть, йому мають дати три голоси на виборах.

— Хто має дати? — підозріло перепитав Данбар.

У ліжку в невеликому відокремленому закамарку в кінці палати, за зеленок) фанерною ширмою безупинно працював поважний полковник середнього віку, котрого кожен день відвідувала лагідна, миловида жінка з кучерявим попелястим волоссям, яка не була ні медсестрою, ні контрактницею, ні дівчиною з Червоного Хреста, але яка тим не менше акурат щополудня з’являлася у шпиталі на Піанозі, одягнута в чарівні пастельні літні сукні, що виглядали дуже елегантно, і взута в білі шкіряні лодочки на невисоких підборах, від яких піднімалися незмінно прямі нейлонові шви. Полковник був із відділу зв’язків, І день і ніч він був зайнятий надсиланням липких повідомлень із власних нутрощів на квадратні шматки марлі, які він ретельно запечатував і доставляв у накрите покришкою біле відро, що стояло на нічному столику біля ліжка. Полковник був розкішним. Він мав запалий рот, запалі щоки, запалі, сумні, запліснявілі очі. Обличчя його мало колір тьмяного срібла. Він кашляв тихо, обережно і повільно промокав марлею губи з гримасою огиди, що вже стала автоматичною.

Довкола полковника крутився вихор спеціалістів, які спеціалізувалися на спробах з’ясувати, що його турбує. Вони били світлом йому прямо в очі, щоб вияснити, чи він бачить, заганяли голки в нерви, щоб почути, чи він відчуває. Був там уролог для урологічних хвороб, лімфолог для лімфи, ендокринолог для ендокринних залоз, психолог для психіки, шкірний лікар для шкіри; був також патолог для патологій, кистолог для кисти, а також лисий педантичний китознавець із кафедри зоології в Гарварді, якого жорстоко закинули в Медичний корпус через пошкоджений анод в обчислювальній машині і який проводив заняття з умираючим полковником, намагаючись обговорювати з ним «Мобі Діка».

Полковника старанно дослідили. Не було жодного органа в його тілі, якого б не обкололи й не обмацали, не витрусили і вичерпали, защемили і зазняли, переклали, обікрали й поміняли. Акуратна, делікатна і виструнчена, жінка часто торкалася його, сидячи біля ліжка, і щоразу, коли усміхалася, ставала уособленням величавої скорботи. Полковник був високий, худющий і зсутулений. Коли він підводився, то згинався ще більше, від чого в тілі утворювалася глибока западина, і дуже обережно, дюйм за дюймом, переставляв ступні, починаючи рух від колін. Під очима були фіолетові ставки. Жінка говорила тихо, тихіше, ніж кашляв полковник, і ніхто в палаті ніколи не чув її голосу.

Не минуло й десяти днів, коли техасець очистив палату. Капітан-артилерієць здався першим, і після нього почався масовий вихід. Данбар, ЙосарІан і капітан-винищувач вилетіли того ж ранку. В Данбара припинилися напади запаморочення, а капітан висякав носа. Йосаріан сказав лікарям, що біль у його печінці минув. Усе вирішилося так просто. Втік навіть ворент-офіцер. Менш ніж за десять днів техасець повернув усіх до своїх обов’язків — усіх, окрім військового слідчого, який підхопив застуду від капітана-винищувача і зліг із запаленням легень.

Розділ 2

Клевінджер

У певному сенсі слідчому добряче пощастило, тому що за стінами шпиталю все ще тривала війна. Чоловіки божеволіли і отримували медалі. По всьому світі хлопчаки по обидва боки фронту віддавали свої життя, як їм казали, за батьківщину, і ніхто цим не переймався, а надто не переймалися хлопчаки, котрі віддавали свої молоді життя. Кінця-краю цьому видно не було. Єдиним кінцем на виднокраї був кінець самого Йосаріана, і він міг би залишатись у шпиталі до судного дня, якби не той патріотичний техасець з його лійкоподібними щелепами і кривою, зібганою, незнищенною усмішкою, що, мов задерті криси чорного ковбойського капелюха, навіки розколола його обличчя. Техасець хотів ощасливити всіх у палаті, окрім Йосаріана і Данбара. Він був справді дуже хворий.

Але Йосаріан не міг почуватися щасливим, хоч техасець і не хотів того, бо ж поза стінами шпиталю нічого веселого не відбувалося. Єдине, що відбувалось, була війна, і ніхто, крім Йосаріана й Данбара, цього ніби й не помічав. Коли ж Йосаріан пробував нагадати людям про війну, вони сахалися його, гадаючи, що він божевільний. Навіть Клевінджер, який мав би розумітися краще за інших, сказав, що він божевільний, коли вони бачились востаннє, якраз перед втечею Йосаріана до шпиталю.

Клевінджер вирячився на нього з шаленою люттю та обуренням і, вчепившись обома руками стола, закричав:

— Ти божевільний!

— Клевінджере, чого тобі треба від людей? — втомлено відгукнувся Данбар, перекрикуючи гамір офіцерського клубу.

— Я не жартую, — наполягав Клевінджер.

— Вони хочуть мене вбити, — спокійно мовив Йосаріан.

— Ніхто не хоче тебе вбити, — вигукнув Клевінджер.

— Тоді чому вони в мене стріляють? — спитав Йосаріан.

— Вони стріляють у всіх, — відповів Клевінджер. — Вони хочуть убити всіх.

— А в чому різниця?

Клевінджер уже розходився, мало не вискакуючи з крісла від збудження, очі його зволожились, а губи тремтіли і зблідли. Як це завжди траплялося, коли він сперечався через принципи, в які пристрасно вірив, врешті-решт він починав нестямно хапати ротом повітря, змахуючи з повік гіркі сльози нерозділеного переконання. Було багато принципів, у які Клевінджер пристрасно вірив. Він був божевільний.

— Хто це «вони»? — він хотів знати. — Хто конкретно, на твою думку, хоче тебе вбити?

— Усі вони, — відповів Йосаріан.

— Усі вони — то хто?

— А хто то — усі вони, на твою думку?

— Поняття не маю.

— Тоді звідки ти знаєш, що не хочуть?

— Тому що... — затнувся Клевінджер і замовк у розпачі.

Клевінджер справді вважав, що має рацію, але в Йосаріана були докази, адже чужоземці, яких він не знав, стріляли в нього з гармат щоразу, коли він піднімався в небо, щоб скидати на них бомби, і це було нітрохи невесело. Та якщо це було невесело, то в багатьох інших речах було ще менше веселощів. Невесело було жити, як волоцюга, в наметі на Піанозі між дебелими горами позаду та спокійним синім морем попереду, що могло миттю проковтнути чоловіка з судомою і відправити його назад на берег через три дні, вільного від боргів, розбухлого, посинілого і підгнилого, з цівками води з обох холодних ніздрів.

Намет, у якому він жив, стояв під самою неширокою стіною бляклого лісу, що відділяв його ескадрилью від Данбарової. Вздовж лісу тягнулася закинута траншея залізниці, де лежала труба, що подавала авіаційне пальне до бензовозів на аеродромі. Завдяки його сусідові Орру цей намет був найрозкішнішим в ескадрильї. Щоразу, коли Йосаріан повертався після чергового відпочинку в шпиталі або відпустки в Римі, то був вражений якоюсь новою вигодою, яку Орр запровадив за час його відсутності: вода в крані, грубка на дрова, цементна підлога. Йосаріан вибрав місце, а намет поставили вони разом з Орром. Орр, незмінно вишкірений пігмей з пілотськими нашивками і густою хвилястою шевелюрою з проділом посередині, подавав усі ідеї, тоді як Йосаріан, вищий, сильніший, ширший у плечах і прудкіший, виконував майже всю роботу. В наметі їх жило лише двоє, хоча місця було досить на шістьох. Коли настало літо, Орр закотив догори бічні клапани, щоб морський вітерець міг видувати розпечене всередині повітря.

По сусідству з Йосаріаном у двомісному наметі сам-один жив Гавермеєр, який любив арахісові брикети і щоночі стріляв по польових мишках з пістолета 45-го калібру, якого вкрав у небіжчика з Йосаріанового намету. По інший бік від Гавермеєра стояв намет, якого Маквот уже не ділив з Клевінджером — той ще не повернувся, коли Йосаріан виписався зі шпиталю. Маквот тепер ділив намет з Нейтлі, що поїхав до Рима, де залицявся до сонної проститутки, в яку просто шалено закохався, а їй остогидла і її робота, і він сам. Маквот був божевільний. Він був пілотом і при кожній нагоді пролітав якомога нижче над наметом Йосаріана, аби лиш побачити, як сильно він злякається, і любив з диким ревом проноситися понад дерев'яним плотом на порожніх бочках з-під нафти і понад піщаною косою бездоганно білого пляжу, де чоловіки купалися голяка. Ділити намет з психом нелегко, але Нейтлі було байдуже. Він також був психом: кожен вільний день він працював на будівництві клубу офіцерів, до якого Йосаріан анітрохи не доклався.

Взагалі-то набереться немало офіцерських клубів, до будівництва яких Йосаріан ніяк не доклався, але найбільше пишався він клубом на Піанозі. То був величний і складний пам'ятник силі його рішучості. Йосаріан ні разу не прийшов допомогти, поки тривало будівництво; але потім він став заходити часто, адже дуже сподобалася йому ця велика, гарна, простора, крита ґонтом будівля. Це була справді розкішна споруда, і Йосаріан трепетав від глибокого відчуття звершення щоразу, коли споглядав її та усвідомлював, що жодне зусилля, вкладене сюди, йому не належить.

Їх було четверо за столиком у клубі офіцерів, коли він із Клевінджером останнього разу обізвали один одного божевільними. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, за яким завжди вигравав Еплбі. Еплбі кидав кості настільки ж вправно, як і грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг він був настільки ж умілим, як і в усьому іншому. Все, що робив Еплбі, він робив добре. Еплбі був русявим хлопцем з Айови, який вірив у Бога, материнську любов і американський спосіб життя, ні над чим з усього цього не замислюючись, І подобався усім, хто його знав.

— Ненавиджу цього сучого сина, — буркнув Йосаріан.

Суперечка з Клевінджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йосаріан не зміг знайти кулемета. Того вечора в клубі товклася купа людей.

Товклися біля бару, товклися біля столу для гри в кості, товклися біля столу для пінг-понгу. Люди, яких Йосаріанові хотілося перестріляти, товклися біля бару, співаючи старі сентиментальні пісеньки, які нікому, крім нього, не набридали. Не маючи змоги перестріляти їх з кулемета, він гупнув каблуком по тенісному м’ячику, що підкотився до нього, відбившись від ракетки одного з гравців.

— Але ж той Йосаріан, — засміялися два офіцери, похитавши головами, і дістали інший м’ячик з коробки на полиці.

— Але ж той Йосаріан, — відповів їм Йосаріан.

— Йосаріане, — Нейтлі прошепотів з пересторогою.

— Тепер бачите, що я мав на увазі? — мовив Клевінджер.

Офіцери знову засміялися, почувши, як Йосаріан передражнює їх.

— Але ж той Йосаріан, — сказали вони голосніше.

— Але ж той Йосаріан, — відлунив Йосаріан.

— Йосаріане, благаю, — попросив Нейтлі.

— Тепер бачите? — запитав Клевінджер. — Це асоціальний агресивний тип.

— О, заткнися, — сказав Данбар Клевінджеру.

Данбару подобався Клевінджер, тому що Клевінджер його дратував, і тому час минав поволі.

— Еплбі тут навіть немає, — тріумфально зауважив Йосаріану Клевінджер.

— Хтось щось казав про Еплбі? — поцікавився Йосаріан.

— Полковника Каткарта тут також немає.

— А хто що сказав про полковника Каткарта?

— Тоді якого сучого сина ти вчепився?

— А який сучий син тут є?

— Я не хочу сперечатися з тобою, — вирішив Клевінджер. — Ти сам не знаєш, кого ненавидиш.

— Того, хто намагається мене отруїти, — відказав Йосаріан.

— Ніхто не намагається тебе отруїти.

— Вони двічі отруювали мою їжу, хіба ні? Хіба вони не підсипали отруту під Феррарою, а вдруге — під час Величезної облоги Болоньї?

— Вони всім підсипали отруту, — пояснив Клевінджер.

— А яка різниця?

— І це навіть не отрута була! — палко вигукнув Клевінджер, нервуючи тим більше, чим більше заплутувався.

Скільки Йосаріан себе пам’ятає, з терплячою посмішкою пояснив він Клевінджеру, завжди хтось замишляв його вбити. Бо є люди, яким він до вподоби,

а є ті, яким не до вподоби, і ті, другі, його ненавидять і шукають нагоди вбити. Його ненавиділи за те, що він був асирійцем. Але вони його не чіпали, розказував він Клевінджеру, бо він має здоровий дух у здоровому тілі і сильний, як бугай. Його не могли зачепити, бо він Тарзан, Мандрейк, Флеш Ґордон. Він — Біл Шекспір. Він — Каїн, Улісс, Летючий Голландець; він — Лот у Содомі, печальна Дейрдре, Суїні серед солов'їв. Він — чудодійний складник Зет-247. Він...

— Божевільний! — перебив його Клевінджер з вереском. — Ось ти хто! Божевільний!

— ...неосяжний. Я справжній, громоподібний, кришталево чесний, трирукий молодчага. Я правдивий супрамен.

— Супермен? — закричав Клевінджер. — Супермен?

— Супрамен, — виправив його Йосаріан.

— Гей, хлопці, перестаньте, — знічено попросив Нейтлі. — Усі на нас дивляться.

— Ти божевільний, — кричав у нестямі Клевінджер, аж сльози набігли йому на очі. — У тебе комплекс Єгови.

— Думаю, що кожний чоловік — Натанаїл.

Клевінджер зупинився на півслові з підозрою:

— Хто такий Натанаїл?

— Який Натанаїл? — невинно перепитав Йосаріан.

Клевінджер акуратно обійшов пастку.

— Ти думаєш, що кожен чоловік — це Єгова. Ти сам не кращий за Раскольнікова...

— Кого?

— ...так, Раскольнікова, який...

— Раскольніков!

— ...який — я серйозно, — який відчував, що може виправдати вбивство старої жінки...

— Отже, не кращий?

— ...так, виправдати, саме так — сокирою! І я можу це тобі довести!

Збуджено хапаючи ротом повітря, Клевінджер перелічив Йосаріанові симптоми: безпідставна віра в те, що усі довкола нього божевільні, людиноненависницький порив перестріляти всіх з кулемета, перекручування подій минулого, необгрунтована підозра, що люди його ненавидять і замишляють убити.

Та Йосаріан був переконаний у своїй правоті, тому що, як він це пояснив Клевінджерові, наскільки йому відомо, він ніколи не помиляється. Куди не глянь, усюди психи, і це було єдине, що міг зробити такий розумний і глибоко порядний молодий чоловік, як він, щоб лишитися при здоровому глузді серед цього повного божевілля. І все, що він робив, було невідкладним, адже він знав, що життя його в небезпеці.

Повернувшись до ескадрильї зі шпиталю, Йосаріан поглядав на всіх з осторогою. Майло подався до Смирни по інжир. Їдальня за його відсутності працювала справно. Ще в санітарній машині, що підстрибувала на горбистій, мов кинута зношена підтяжка, дорозі від шпиталю до ескадрильї, пряний аромат смаженої баранини пробудив у Йосаріана вовчий апетит. На обід готували шиш-кебаб — величезні апетитні кусні м’яса на шампурах, що, мов дідько, сичали над жаром, сімдесят дві години мариновані в секретному розчині, таємницю якого Майло виманив у шахраюватого торговця в Леванті, і доповнені іранським рисом та аспарагусом з пармезаном; на десерт були вишні в лікері, а далі — паруючі чашки свіжої кави з бенедиктином і бренді. Велетенські порції страв розкладали на дамаських скатертинах вправні італійські офіціанти, яких майор ...де Коверлі викрав для Майла з материка.

Йосаріан напихався в їдальні, поки не відчув, що ось-ось лусне, аж тоді відвалився від столу і важко осів у блаженному заціпенінні, з губами, що лисніли від масної їжі. Ніхто з офіцерів ескадрильї ніколи і ніде так не наїдався, як у їдальні Майла, і на мить Йосаріан подумав, що, може, усе не так зле. Але потім відригнув і, згадавши, що його намагаються вбити, стрімголов вискочив з їдальні й побіг шукати за Доком Денікою, щоб той звільнив його з бойової служби й відправив додому. Док Деніка грівся на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету.

— П’ятдесят вильотів, — сказав йому Док Деніка, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят.

— Але в мене всього сорок чотири!

Док Деніка не ворухнувся. Він мав вигляд понурого птаха з вузьким, мов шпатель, обличчям і вилизаними, загостреними рисами добре доглянутого щура.

— П’ятдесят вильотів, — повторив він, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят вильотів.

Розділ 3

Гавермеєр

Коли Йосаріан повернувся зі шпиталю, в таборі не було фактично нікого, окрім Орра і небіжчика в наметі. Небіжчик у Йосаріановому наметі був паразитом, і Йосаріан його терпіти не міг, хоч ніколи й не бачив. Те, що небіжчик днями тут вилежувався, настільки дратувало Йосаріана, що він кілька разів ходив до канцелярії скаржитися сержантові Таузеру, але той відмовлявся визнавати, що небіжчик взагалі існує, і він таки, звісно, вже не існував. Ще безнадійнішою справою було звертатися безпосередньо до майора Майора, довготелесого й кістлявого командира ескадрильї, що трохи скидався на зажуреного Генрі Фонду і вискакував з вікна свого офісу щоразу, як Йосаріан проривався туди повз сержанта Таузера, щоб поговорити з ним про небіжчика. Жити з небіжчиком у Йосаріановому наметі було зовсім нелегко. Він непокоїв навіть Орра, з яким було також нелегко жити і який того дня, коли повернувся Йосаріан, порався з форсункою, що пропускала бензин до грубки, котру він узявся споруджувати, поки Йосаріан лежав у шпиталі.

— Що ти робиш? — обережно запитав Йосаріан, увійшовши в намет, хоча відразу все зрозумів.

— Тут протікає, — сказав Орр. — Намагаюсь зремонтувати.

— Будь ласка, перестань, — мовив Йосаріан. — Ти мене нервуєш.

— Коли я був малим, — відповів Орр, — я, бувало, цілий день ходив з дичками за щоками. По одному яблуку за кожною.

Йосаріан відклав убік речовий мішок, з якого заходився виймати предмети туалету, і глянув на Орра з підозрою. Минула хвилина.

— Чому? — він нарешті примусив себе запитати.

Орр переможно хихикнув.

— Бо вони кращі за кінські каштани.

Орр стояв навколішки на підлозі намету. Він усе працював, розбираючи форсунку, старанно розкладаючи дрібні деталі, перераховуючи, а потім нескінченно довго вивчаючи кожну з них, неначе він нічого подібного ніколи не бачив, а тоді збираючи прилад докупи, знову, і знову, і знову, не втрачаючи терпіння чи цікавості, без жодної ознаки втоми, без найменшого натяку на завершення. Йосаріан спостерігав за його копирсанням і відчув упевненість, що змушений буде холоднокровно пристрелити його, якщо той не зупиниться. Його очі ковзнули до мисливського ножа, якого небіжчик кинув на сітку від комарів у день приїзду. Ніж висів за порожньою кобурою небіжчика, з якої Гавермеєр украв пістолет.

— Коли дичок не було, — повів далі Орр, — я брав кінські каштани. Кінські каштани завбільшки як дички, а формою навіть кращі, хоча форма ніякої ролі не грає.

— Навіщо ти ходив з яблуками за щоками? — знову спитав Йосаріан. — Ось про що я питаюсь.

— Тому що вони мають кращу форму, ніж кінські каштани, — відповів Орр. — Я ж тобі вже пояснив.

— Навіщо, — Йосаріан став незлобливо лаятися, — ти, лихоокий, вмілорукий, блудний сучий сину, взагалі ходив з чимось за щоками?

— Я не ходив з чимось за щоками. Я ходив з дичками за щоками. Коли не знаходив дичок, я ходив з кінськими каштанами. За щоками. — Орр реготнув.

Йосаріан вирішив стулити рота, що й зробив. Орр чекав. Йосаріана вистачило на довше.

— За кожною щокою, — сказав Орр.

— Навіщо?

Орр ухопився:

— Що навіщо?

Йосаріан усміхнувся, похитавши головою, і промовчав.

— Цікаво з цією форсункою, — міркуючи вголос, сказав Орр.

— Що таке? — спитав Йосаріан.

— Бо я хотів...

Йосаріан зрозумів.

— О Господи! Чого ти хотів...

— ...мати щоки-яблучка.

— ...мати щоки-яблучка? — перепитав Йосаріан.

— Я хотів мати щоки-яблучка, — повторив Орр. — Ще коли був малим, я мріяв про щічки-яблучка, І я вирішив добитися свого і, дякувати Богу, добився свого, і ось як я це зробив — з дичками за щоками цілісінькі дні. — Він знову хихикнув. — По одній за кожною щокою.

— А навіщо тобі були щоки-яблучка?

— Я не хотів мати щоки-яблучка, — сказав Орр. — Я хотів мати повні щоки. Колір мене особливо не цікавив, але я хотів, щоб вони були повні. Я працював над цим, як ті придурки, про яких пишуть, що вони цілими днями ходять і мнуть гумові м'ячики, щоб розвинути м’язи. Насправді я був одним із тих придурків. Я також ходив цілими днями з гумовими м'ячиками в руках.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо ти цілими днями ходив з гумовими м'ячиками в руках?

— Тому що гумові м’ячики...

— ...кращі за дички?

Орр гмикнув і похитав головою:

— Я це робив, щоби вберегти своє добре ім'я, на випадок, якщо хтось заскочить мене з двома дичками за щоками. З двома гумовими м'ячиками в руках я міг заперечити, що маю дички за щоками. Як тільки хтось питав, чому я ходжу з дичками за щоками, я просто відкривав кулак і показував, що насправді ходжу з гумовими м’ячиками, а не дичками, і вони в мене в руках, а не за щоками. Гарна була вигадка. Але я ніколи не знав, дійшло до них чи ні, бо досить важко порозумітися з людьми, коли говориш до них, тримаючи за щоками дички.

Йосаріан подумав, що і зараз Орра зрозуміти нелегко і чи той, бува, не розмовляє з ним, тримаючи кінчик язика за однією зі своїх щік-яблучок[2].

Йосаріан вирішив не казати більше ні слова. Бо все це даремно. Він знав Орра і знав, що немає анінайменшого шансу з'ясувати, чому той мріяв про повні щоки. Користі було б стільки ж, як допитуватися, чому того ранку в Римі та повія лупила його туфлею по голові в переповненому вестибюлі біля відчинених дверей кімнати малої сестрички повії Нейтлі. Висока, дебела дівчина з довгим волоссям і густим мереживом синіх вен, що сходились під світло-шоколадною шкірою там, де тіло найніжніше, безупину лаялась, верещала і підстрибувала мало не до стелі на босій нозі, щоб поцілити йому в самісіньку потилицю гострим каблуком своєї туфлі. Обоє були голі і здійняли такий гамір, аж усі, хто був у квартирі, повискакували в коридор дивитися, що діється, — кожна пара біля дверей свого покою, всі також голі, за винятком старої жінки у фартусі та светрі, що невдоволено квоктала, і розпусного, звироднілого старого, що з якимось жадібним і зверхнім злорадством збуджено гигикав упродовж цілої пригоди. Дівчина верещала, а Орр хихотів. Щоразу, коли вона поціляла каблуком своєї туфлі, Орр хихотів ще голосніше, ще більше розпалюючи її, а вона ще вище підстрибувала, щоб вгатити по його довбешці, її напрочуд пишні груди здіймалися понад усім цим простором, мов вітрила, напнуті буревієм, а сідниці й міцні стегна колихалися туди-сюди, мов якісь страхітливі щедроти. Вона верещала, Орр усе хихотів, аж тут вона верескнула і оглушила його вправним дужим ударом у скроню, який обірвав його хихикання і відправив до шпиталю на ношах з не дуже глибокою діркою в голові і з дуже легким струсом мозку, що вивів його зі строю лише на дванадцять днів.

Ніхто не довідався, що сталося, — навіть старий гиготун і стара квоктуха, які були здатні вивідати все, що ставалося в тому величезному й безконечному борделі з незліченними спальнями обабіч вузьких коридорів, що розбігались у протилежних напрямках від просторої вітальні з заштореними вікнами і єдиною лампою. Щоразу, зустрічаючи Орра після цієї пригоди, вона задирала спідницю вище тісних білих еластичних трусиків, вульгарно насміхаючись, випинала до нього свій твердий округлий живіт і з презирством матюкала його, а коли він, перелякано хихочучи, ховався за спину Йосаріана, вибухала хрипким реготом. Що він там зробив, чи пробував зробити, чи не зміг зробити за зачиненими дверима кімнати малої сестрички повії Нейтлі, залишалося таємницею. Дівчина відмовлялася розповісти про це повії Нейтлі чи будь-якій інші повії — чи Нейтлі, чи Йосаріана. Орр міг розповісти, але Йосаріан вирішив не казати ні слова.

— Хочеш знати, чому я мріяв про повні щоки? — запитав Орр.

Йосаріан не розтуляв рота.

— Пригадуєш, — сказав Орр, — як у Римі дівчина, яка тебе не терпить, лупила мене по голові підбором своєї туфлі? Хочеш знати, чому вона мене била?

Було важко уявити, чим він її так розлютив, що вона молотила його по голові мало не двадцять хвилин, але не настільки, щоб вона схопила його за щиколотки і вибила йому мізки об стіну. Для цього вона була достатньо високою, а Орр — достатньо низьким. Орр мав кролячі зуби, банькаті очі та повні щоки і був навіть нижчим за молодого Гапла, який жив по той бік залізничної коли, в адміністративній зоні, у наметі, де Голодний Джо щоночі скрикував усі сні.

Адміністративна зона, в якій Голодний Джо помилково поставив свій намет, була в центрі ескадрильї — між ровом, де пролягала іржава колія, та похилою чорною асфальтованою дорогою. На дорозі можна було підібрати дівчат — жвавих, молодих, простих, усміхнених, хоч інколи щербатих, — якщо пообіцяти повезти їх, куди захочуть, а потім зїхати з дороги і лягти в бур’янах, і Йосаріан при кожній нагоді це робив, хоч далеко не так часто, як просив Голодний Джо, який міг роздобути джип, але не вмів їздити. Намети строковиків ескадрильї стояли на іншому боці дороги поблизу кінотеатру просто неба, в якому, щоб розважити приречених на смерть, щовечора на розкладному екрані стиналися недоладні армії і куди того ж таки дня приїжджала трупа від Об’єднання допоміжних організацій[3].

Трупи ОДО надсилав генерал П. П. Пекем, який перевів свою штаб-квартиру до Рима і, снуючи інтриги проти генерала Дрідла, не міг придумати нічого кращого. З таким генералом, як генерал Пекем, треба було пильнуватися. Це був жвавий, поштивий і дуже пунктуальний генерал, який знав довжину екватора і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилось». Це був поц, і краще за всіх про те знав генерал Дрідл, якого довела до сказу остання директива генерала Пекема, що вимагала виставити всі намети в Середземноморському театрі воєнних дій вздовж паралельних ліній, а вхід кожного шанобливо повернути до монумента Джорджа Вашингтона. Генералові Дрідлу, який керував бойовим підрозділом, усе це здавалось купою лайна. Більше того, це не його, генерала Пекема, собаче діло, як стоять намети в крилі генерала Дрідла. А потім між цими воєначальниками відбувся гарячий юридичний диспут, який вирішився на користь генерала Дрідла з допомогою колишнього рядового першого класу Вінтерґріна, писаря зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії. Вінтерґрін уладнав конфлікт, викинувши в смітник усю кореспонденцію від генерала Пекема. Вона йому здалася надто багатослівною. Погляди генерала Дрідла, викладені в літературно менш претензійному стилі, тішили колишнього РПК Вінтерґріна, і він швидко передавав їх далі, ретельно дотримуючись статуту. Генерал Дрідл вийшов переможцем через неявку супротивника.

Щоб повернути собі втрачений статус, генерал Пекем почав надсилати більше труп ОДО, ніж раніше, і призначив полковника Карґіла особисто відповідати за підтримання належного ентузіазму серед глядачів.

Але в Йосаріановому полку ентузіазму не було. В Йосаріановому полку лише збільшувалось число рядових та офіцерів, які по кілька разів на день урочисто прямували до сержанта Таузера, щоб спитати, чи не прийшов уже наказ відправити їх додому. Це були ті, хто здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Тепер їх було більше, ніж тоді, коли Йосаріан лягав у шпиталь, І всі вони досі чекали. Вони хвилювалися і кусали нігті; виглядали гротескно, мов неприкаяна молодь у депресії; пересувались боком, мов краби. Вони чекали, коли із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії в Римі прийдуть накази, які відправлять їх до безпечної домівки, а поки чекали, то не мали більше що робити, окрім як хвилюватися, гризти нігті й кілька разів на день урочисто прямувати до сержанта, щоб спитати, чи прийшов уже наказ відправити їх до безпечної домівки.

Вони розуміли, що це перегони, адже знали із власного гіркого досвіду, що полковник Каткарт у будь-який момент може підняти норму бойових вильотів. Їм не залишалося нічого кращого, як чекати. Лише Голодний Джо мав щось краще до роботи, коли повертався з вильотів. Він верещав від нічних кошмарів і перемагав навкулачки кота Гапла. На кожному концерті ОДО він сідав зі своїм фотоапаратом у першому ряду і спрямовував об’єктив під спідницю золотоволосої співачки з величезними грудьми, на яких отот мала тріснути всіяна блискітками сукня. Фотографії ніколи не виходили.

Полковник Карґіл, уповноважений генерала Пекема, був міцним рожевощоким чоловіком. До війни він працював спритним, жорстким, агресивним менеджером з маркетингу. Він був дуже поганим менеджером з маркетингу. Полковник Карґіл був настільки жахливим менеджером з маркетингу, що за його послугами ганялися фірми, які прагнули зазнати збитків, аби знизити свої податки. У всьому цивілізованому світі, від Беттері-парку до Фултон-стріт, його знали як надійного чоловіка для швидкого списання податків. Розцінки його були високі, адже банкрутство не завжди давалося легко. Він мусив починати на самій вершині і пробиватися донизу, а маючи прихильних друзів у Вашингтоні, втрачати гроші було непростою справою. На це йшли місяці наполегливої праці і ретельних прорахунківу плануванні. Чоловік міг щось наплутати, розладнати, припуститися помилок, недогледіти небезпеки і знайти усі лазівки, та якраз коли він думає собі, що все вдалося, уряд підкидує йому озеро, ліс або нафтове родовище і зводить усі його зусилля нанівець. Навіть з такими перешкодами на полковника Карґіла можна було покластися, коли треба було розвалити найуспішніше підприємство. Він сам усього досяг і лише собі самому завдячував відсутністю успіху.

— Вояки, — почав полковник Карґіл в ескадрильї Йосаріана, старанно зважуючи паузи. — Ви американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це.

Сержант Найт подумав про це, а тоді ґречно сказав полковнику Карґілу, що той звертається зараз до рядових, а офіцери чекають на нього на іншому кінці ескадрильї. Полковник Карґіл жваво подякував і, засяявши від самовдоволення, покрокував на другий кінець табору. Його переповнювала гордість від усвідомлення, що двадцять дев'ять місяців служби не притупили його геніальної нездарності.

— Вояки, — почав він своє звернення до офіцерів, старанно зважуючи паузи. — Ви — американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це. — Він почекав хвилину, давши їм подумати про це. — Ці люди — ваші гості! — крикнув він раптом. — Вони проїхали більше трьох сотень миль, щоб розважити вас. Як вони будуть себе почувати, якщо ніхто не прийде на них подивитися? Який у них потім буде настрій? Вояки, йдеться не про мою власну шкуру. Але ота дівчина, що хоче зіграти для вас сьогодні на акордеоні, вже доросла' стати мамою. А як би ви почувалися, якби ваша мама проїхала більше трьох сотень миль, щоб зіграти на акордеоні для військових, а ті не захотіли б її слухати? Що відчує те дитя, чиєю мамою стане ота акордеоністка, коли воно підросте і довідається, як повелися з його мамою? Ми всі знаємо відповідь. Тепер, вояки, зрозумійте мене правильно. Все це, звичайно, добровільно. Я був би останнім полковником у світі, який би наказав вам іти на цей концерт ОДО і розважатися, але я хочу, щоб кожен з вас, хто не досить хворий для шпиталю, зараз же йшов на цей концерт ОДО і розважався, і це мій наказ!

Йосаріан почувався досить хворим, щоб вертатися до шпиталю, та йому стало ще гірше після трьох бойових вильотів, коли Док Деніка знову меланхолійно похитав головою і відмовився списати його на землю.

— Думаєш, у тебе неприємності? — скрушно докоряв йому Док Деніка. — А мені, думаєш, як? Вісім років, поки вчився на лікаря, я сидів на самому сухому хлібі. Після сухого хліба, уже маючи власний кабінет, я жив на копійки, аж поки не з'явилася пристойна клієнтура, аби хоча б покрити витрати. Потім, якраз коли кабінет нарешті почав давати прибуток, мене призвали до армії. Не розумію, на що тобі скаржитись.

Док Деніка був другом Йосаріана І заради нього не готовий був і пальцем поворухнути. Йосаріан дуже уважно слухав, як Док Деніка розповідає про полковника Каткарта з полку, який хотів вибитися в генерали, про генерала Дрідла з дивізії та медсестру генерала Дрідла і про всіх інших генералів із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії, які наполягали, що для виконання військового обов’язку треба лише сорок вильотів.

— Просто усміхайся і радій, що тобі пощастило, — насуплено порадив він Йосаріану. — Бери приклад з Гавермеєра.

Йосаріан здригнувся від такої пропозиції. Гавермеєр був провідним бомбардиром, який, ідучи на ціль, ніколи не робив протизенітних маневрів і тим наражав на небезпеку всіх, хто летіли з ним в одній ланці.

— Гавермеєре, якого біса ти ніколи не робиш протизенітних маневрів? — розлючено допитувалися вони після вильоту.

— Гей, ви, дайте капітану Гавермеєру спокій, — наказував полковник Каткарт. — Він у біса найкращий наш бомбардир.

Гавермеєр вишкірився, кивнув головою І заходився пояснювати, як він надрізає мисливським ножем кулі, щоб зробити з них розривні, перед тим як щоночі смалить по тих польових мишах у наметі. Гавермеєр був їхнім найкращим у біса бомбардиром, але він літав по прямій і на одній висоті від вихідної точки і до цілі, і навіть далі за ціль, аж доки не переконувався, що бомби сягнули землі і там вибухали гострими стрілами жовтогарячих спалахів, а над ними злітали клуби диму й роздроблені уламки, мов шалені гейзери, й котилися велетенськими чорно-сірими хвилями. У шістьох літаках Гавермеєр тримав у штивній напрузі смертних людей, що сиділи тихо й нерушно, мов качки під прицілом, а він з глибокою цікавістю простежував крізь плексигласовий ніс кабіни шлях кожної бомби і давав німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести, і прицілитись, і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вмикач, чи дідько їх знає, що вони там смикали, коли хотіли вбити незнайомих їм людей.

Гавермеєр був провідним бомбардиром, який ніколи не хибив. Йосаріан теж раніше був провідним бомбардиром, але його понизили в ранзі, бо йому було начхати, хибить він чи ні. Він вирішив жити вічно або вмерти при такій спробі, і єдиним його завданням, коли він піднімався в небо, було сісти на землю живим.

Хлопці любили літати за Йосаріаном, який виходив на ціль на повній швидкості з різних напрямків і на різних висотах — дерся вгору, пікірував, крутився і повертав настільки круто і різко, що всі пілоти з п’ятьох літаків насилу повторювали маневри, щоб втриматись у ланці, вирівнювався лиш на дві-три секунди, щоб скинути бомби, а тоді вшивався з протяжним ревом двигунів і далі відчайдушно петляв, продираючись крізь огидний шквал зенітного вогню, так що шість літаків скоро розсипались по всьому небу, як молитви, кожен з них — легка ціль для німецьких винищувачів, та це не хвилювало Йосаріана, бо вже не було німецьких винищувачів і він не хотів, щоб біля його літака вибухали якісь інші літаки. Лише коли весь цей Sturm und Drang залишався далеко позаду, він втомлено зсував шолом зі спітнілого чола і переставав вигаркувати накази для Маквота за штурвалом, котрого в той момент найбільше цікавило, куди поцілили бомби.

— Бомбовий відсік порожній, — доповідав ззаду сержант Найт.

— Ми поцілили в міст? — питався Маквот.

— Я не бачив, сер, мене тут позаду добряче гецало, і я нічого не бачив. Тепер там усе в диму і нічого не видно.

— Гей, Аарфі, чи бомби попали в ціль?

— Яку ціль? — відказував капітан Аардваарк, гладкий і з люлькою в зубах штурман Йосаріана, не відриваючи очей від безладної плутанини карт, яку він створив біля Йосаріана в носовій частині літака. — Здається, ми ще не долетіли до цілі — хіба ні?

— Йосаріане, чи бомби влучили в ціль?

— Які бомби? — відповідав Йосаріан, котрий переймався лише зенітним вогнем.

— Ну що ж, — виспівував Маквот, — хай їм чорт.

Йосаріанові було наплювати, влучив він у ціль чи ні, оскільки Гавермеєрові чи якому іншому провідному бомбардиру, який влучав, ніколи не доводилось повертатися. Час від часу хтось так злився на Гавермеєра, що давав йому стусанів.

— Я сказав, дайте капітану Гавермеєру спокій, — роздратовано застерігав їх полковник Каткарт. — Хіба я не казав, що він у біса найкращий наш бомбардир?

Гавермеєр шкірився, коли втручався полковник, і вкидав до рота наступний кусочок арахісового брикету.

Гавермеєр набув неабиякої вправності, розстрілюючи щовечора польових мишей з пістолета, якого вкрав у небіжчика в наметі Йосаріана. За наживку він брав шоколадний батончик, умощувався в темряві і чекав на гризуна, тримаючи палець іншої руки в петлі мотузки, протягнутої від рами протимоскітної сітки до вмикача нематованої лампочки угорі. Мотузка була напнута, мов струна банджо, і найлегшого доторку було досить, щоб він клацнув, засліплюючи тремтливу жертву спалахом світла. Гавермеєр переможно пофоркував, спостерігаючи, як маленьке звірятко завмирає і закочує нажахані очка, гарячково шукаючи зловмисника. Гавермеєр чекав, доки ці очка не зустрінуться з його поглядом, а тоді з голосним реготом натискав на спусковий гачок і, з розкотистим гуркотом розприскуючи огидне, волохате тільце по всьому намету, відправляв полохливу мишачу душу назад до її Творця.

Якось уночі Гавермеєр вистрілив у мишу, через що Голодний Джо вискочив босоніж зі свого намету, репетуючи на все горло писклявим голосом, і розрядив свій пістолет сорок п'ятого калібру в намет Гавермеєра, відтак кинувся вниз схилом рову, видряпався на протилежний бік і тут же зник в одній із вузьких траншей, що ніби чарами з’явились біля кожного намету на ранок після того, як Майло Майндербайндер розбомбив ескадрилью. Ця пригода сталася якраз перед світанком у дні Величезної облоги Болоньї, коли без'язикі мертві люди, мов живі привиди, заповнили нічні години і Голодний Джо дурів, бо знову відлітав своє і не мав запланованих завдань. Голодний Джо белькотав щось недоладне, коли його виловили на дні вузької траншеї, белькотав про змій, щурів і павуків. Дно освітили ліхтариками, але не побачили нічого, крім кількох дюймів застояної дощівки.

— Ось бачите? — закричав Гавермеєр. — А я казав, що він псих. Хіба не казав?

Розділ 4

Док Деніка

Голодний Джо був психом, і ніхто не знав цього краще за Йосаріана, який допомагав йому як міг. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана просто тому, що вважав його психом.

— Навіщо йому тебе слухати? — питав Док Деніка в Йосаріана, не підводячи очей.

— Бо в нього неприємності.

Док Деніка зневажливо пирхнув.

— Він думає, що в нього неприємності? А що про мене казати? — вів далі Док Деніка з понурою посмішкою. — Ох, я не скаржуся. Я знаю, що йде війна. Знаю, що багато людей буде страждати заради нашої перемоги. Але чому я маю бути одним із них? Чому не візьмуть до війська тих старих лікарів, які на людях без угаву патякають про великі жертви, на які готові йти медики? Я не хочу нічим жертвувати. Я хочу заробляти бабло.

Док Деніка був дуже акуратним, охайним чоловіком, для якого гарно провести час означало похандрити. Смаглявий, з мудрим, насупленим личком і скорботними мішками під очима, він постійно думав про своє здоров'я і майже щодня ходив до медчастини, примушуючи одного з двох підлеглих рядових поміряти йому температуру. Вони робили за нього його роботу практично самостійно і робили її настільки добре, що йому не залишалося нічого іншого, як сидіти на осонні, вигрівати свій закладений ніс і дивуватися, чим так стурбовані люди довкола. Хлопців звали Ґас і Вес, і їм вдалося підняти медицину до рівня точних наук. Усіх тих, що приходили з температурою понад 38,9, вони негайно відправляли до шпиталю. Усім хворим, за винятком Йосаріана, що приходили з температурою нижче 38,9, мазали ясна і пальці на ногах розчином марганцівки і давали таблетку проносного, яка мандрувала в кущі. Усіх тих, що приходили з температурою рівно 38,9, просили прийти через годину, щоб знову її поміряти. Йосаріан, з його температурою 38,3, міг піти до шпиталю, коли заманеться, бо він їх не боявся.

Така система чудово всіх задовольняла, а надто Дока Деніку, якому тепер вистачало часу, щоб споглядати, як старий майор ...де Коверлі кидає підкови на приватному майданчику для кидання підків, досі не знявши з ока прозорої пов'язки, яку Док Деніка зробив для нього зі смужки целулоїду, потайки відрізаного з вікна штабного намету майора Майора кілька місяців тому, коли майор ...де Коверлі повернувся з ушкодженою рогівкою з Рима, де він винайняв дві квартири для офіцерів та рядових, щоб вони проводили там відпустку. Док Деніка заходив до намету медчастини, лише коли відчував себе дуже хворим, тобто щодня, і просив Ґаса і Веса оглянути його. Вони оглядали його, але не могли нічого знайти. Його температура завжди трималася на позначці 36, що їх цілком задовольняло, якщо він був не проти. Док Деніка був проти. Він почав втрачати довіру до Ґаса і Веса і вже думав, чи не перевести їх обох назад до автопарку й замінити на когось, хто зможе виявити, що саме з ним не так.

Док Деніка особисто знав про багато речей, з якими було щось кардинально не так. Окрім свого здоров'я, він тривожився про Тихий океан і льотний час. Здоров'я — це щось таке, в чому ніхто не міг бути впевненим надовго. Тихий океан — це водний простір, зусібіч оточений слоновою та іншими смертельними хворобами, в гущу яких його можуть раптово перевести, якщо він, звільнивши від польотів Йосаріана, розгніває полковника Каткарта. А льотний час — це час, який він щомісяця мусив проводити на борту літака, щоб отримувати додаткову платню за польоти. Док Деніка ненавидів літати. В літаку він чувався ув’язненим. У літаку взагалі не було куди йти, лише в іншу частину літака. Док Деніка чув, що люди, яким подобається залазити в літак, насправді дають вихід своєму підсвідомому бажанню залізти назад у материнське лоно. Чув він це від Йосаріана, який влаштував усе так, що Док Деніка щомісяця отримував платню за польоти, не залазячи назад у лоно. Йосаріан переконав Маквота записувати ім'я Дока Деніки в бортовий журнал після тренувальних польотів чи подорожей до Рима.

— Знаєш, як це буває, — хитро, по-змовницьки підморгнув Док Деніка. — Навіщо ризикувати без потреби?

— Звичайно, — погоджувався Йосаріан.

— Яка кому різниця, в літаку я чи ні?

— Немає різниці.

— Звичайно, саме це я і маю на увазі, — сказав Док Деніка. — Не підмажеш — не поїдеш. Рука руку миє. Розумієш мене? Почухай мені спинку, я почухаю тобі.

Йосаріан зрозумів його.

— Я не це мав на увазі, — сказав Док Деніка, коли Йосаріан заходився чухати йому спину. — Я кажу про співпрацю. Послуги. Зроби послугу мені, а я зроблю тобі. Дійшло?

— Зроби мені послугу, — попросив Йосаріан.

— Не вийде, — відказав Док Деніка.

Було щось мізерне і лячне в образі Дока Деніки, який зажурено сидів біля свого намету, вигріваючись на сонці, зодягнутий в літні штани кольору хакі і літню сорочку на короткий рукав, яка від щоденного прання вицвіла майже до вапнистої сіризни. Він був схожий на чоловіка, який одного разу заціпенів зі страху, а потім ніколи так і не відігрівся. Сидів увесь занурений в себе, втягнувши голову в худі плечі, а засмаглими пальцями з блискучими сріблистими нігтями обережно — від плечей до ліктів — потирав оголені, складені на грудях руки, мовби він змерз. Насправді він був дуже гарячим, співчутливим чоловіком, який ніколи не переставав жаліти самого себе.

— Чому саме я? — постійно скаржився він, і це було добре питання.

Йосаріан знав, що питання добре, бо Йосаріан збирав добрі питання, за допомогою яких він зривав загальноосвітні заняття, що їх раніше двічі на тиждень у наметі капітана Блека з розвідвідділу проводив Клевінджер разом з капралом в окулярах, про якого всі думали, що він, мабуть, підривний елемент. Капітан Блек знав напевно, що він підривний елемент, адже той носив окуляри і користувався такими словечками, як «панацея» і «утопія», а також засуджував Адольфа Гітлера, який здійснив таку прекрасну роботу в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині. Йосаріан відвідував загальноосвітні заняття, бо хотів вияснити, чому така маса людей докладає стількох зусиль, щоб його вбити. Зібралася жменька зацікавлених слухачів, і вони також мали багато добрих запитань, що виявилося в кінці заняття, коли Клевінджер та підривний капрал припустились помилки, спитавши, чи є в когось питання, — і тут вони посипались:.

— Хто така Іспанія?

— Чому Гітлер?

— Коли направо?

— Де був той згорблений блідолиций старий, якого я кликав «Батя», коли зламалася карусель?

— Який козир у Мюнхені?

— Ха-ха, бері-бері.

І просто:

— Яйця!

І тоді Йосаріан поставив питання, на яке не було відповіді:

— А де зараз торішні Сноудени?

Питання засмутило їх, тому що Сноудена вбили над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба і вихопив штурвал у Гапла.

Капрал удав, що не почув.

— Що? — перепитав він.

— А де зараз торішні Сноудени?

— Вибачте, я не зрозумів.

— Où sont les Neigedens d'antan?[4] — повторив Йосаріан по-французькому, щоб капралу було зрозуміліше.

— Parlez en anglais, заради Бога, — відказав капрал. — Je ne parle pas français[5].

— Я теж, — відповів Йосаріан, який був готовий допитувати його всіма мовами світу, аби лиш витиснути з нього інформацію, але тут втрутився Клевінджер — блідий, худий, з важкою задишкою і вологою паволокою сліз, що вже виблискували у зголоднілих очах.

У штабі полку вдарили на сполох, адже годі вгадати, про що можуть довідатися люди, якщо дозволити їм вільно ставити будь-які запитання. Полковник Каткарт доручив підполковнику Корну припинити це неподобство, і полковник Корн дав лад запитанням за допомогою правила. Як відзвітував підполковник Корн полковнику Каткарту, правило підполковника Корна було геніальним. Згідно з правилом полковника Корна, ставити запитання дозволялося лише тим, хто ніколи їх не ставив. Невдовзі єдиними слухачами були ті, хто ніколи не ставив запитань, і тоді заняття зовсім припинилися, оскільки Клевінджер, капрал і підполковник Корн зійшлися на думці, що немає ані змоги, ані потреби навчати людей, які ні про що не запитують.

Полковник Каткарт і підполковник Корн мешкали і працювали в будівлі штаб-квартири полку, як і решта штабістів, за винятком капелана. Штаб полку розташувався у велетенському, відкритому всім вітрам старовинному будинку з сипкого червоного каменю і з гуркотливою каналізацією. За будинком був сучасний полігон для стендової стрільби, що його полковник Каткарт обладнав суто для розваги офіцерів полку, але на якому, завдяки генералові Дрідлу, кожен офіцер і рядовий з бойовим статусом мусив провести щонайменше вісім годин на місяць.

Йосаріан стріляв по тарілках і жодного разу не поцілив. Еплбі збивав тарілки і жодного разу не схибив. Йосаріан стріляв настільки ж погано, як і грав у карти. У карти він також не міг виграти ні копійки. Навіть якщо махлював, бо люди, яких він хотів обдурити, завжди махлювали краще за нього. І йому довелося змиритися з подвійним розчаруванням: він ніколи не стане стендовим стрільцем і ніколи не заробить добрих грошей.

«Треба мати голову, щоб не заробити добрі гроші, — писав полковник Карґіл в одному зі своїх повчальних циркулярів, які він регулярно готував для поширення за підписом генерала Пекема. — Нині кожен дурень може заробити добрі гроші, І більшість із них це й роблять. А люди, що мають талант і голову? Назвіть, до прикладу, хоч одного поета, який заробляє».

— Т.С. Еліот, — озвався колишній РПК ВІнтерґрін зі своєї поштової кабінки у штабі Двадцять сьомої повітряної армії І кинув слухавку, не назвавшись.

Полковник Карґіл, у Римі, був приголомшений.

— Хто це був? — запитав генерал Пекем.

— Не знаю, — відповів полковник Карґіл.

— Що він хотів?

— Я не знаю.

— Ну і що він сказав?

— «Т. С. Еліот», — доповів полковник Карґіл.

— Що це таке?

— «Т. С. Еліот», — повторив полковник Карґіл.

— Просто «Т. С... »

— Так, сер. Це все, що він сказав. Просто «Т. С. Еліот».

— Цікаво, що б це могло означати, — задумався генерал Пекем.

Полковник Карґіл також задумався.

— Т. С. Еліот, — розмірковував спантеличений генерал Пекем.

— Т. С. Еліот, — відлунив полковник Карґіл так само похмуро.

Через хвилину генерал Пекем підвівся, єлейно всміхаючись. На лиці з’явився лукавий і хитромудрий вираз, в очах засяяли злісні вогники.

— З’єднайте-но мене з генералом Дрідлом, — наказав він полковнику Карґілу. — Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Карґіл простягнув йому слухавку.

— Т. С. Еліот, — мовив генерал Пекем і поклав трубку.

— Хто це був? — запитав полковник Мудус.

Генерал Дрідл, на Корсиці, не відповів. Полковник Мудус був зятем генерала Дрідла. Піддавшись на вмовляння дружини і супроти власного переконання, генерал Дрідл залучив зятя до військової справи. Генерал Дрідл споглядав полковника Мудуса з незмінною ненавистю. Сам вигляд зятя, що як його ад'ютант був постійно при ньому, викликав у генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудусом, тому що не терпів весільних церемоній. Загрозливо і заклопотано нахмурившись, генерал Дрідл підійшов до дзеркала на повний зріст і вирячився на своє відображення: кремезна постать, сива, широкочола голова, тьмяно-сірі пучки брів і квадратна, войовниче випнута вперед щелепа. Він занурився у важкі роздуми про щойно отримане таємниче повідомлення. Поволі його обличчя проясніло від вдалої думки, і губи скривились у єхидній посмішці.

— Зв'яжи мене з Пекемом, — сказав він полковнику Мудусу. — Тільки не кажи тому вилупку, хто дзвонить.

— Хто це був? — запитав у Римі полковник Карґіл.

— Той самий чоловік, — відповів генерал Пекем, помітно збентежений. — Тепер він добрався до мене.

— Що йому треба?

— Не знаю.

— Що він сказав?

— Те саме.

— «Т. С. Еліот»?

— Так, «Т. С. Еліот». Більше нічого не сказав. — У генерала Пекема з'явилася обнадійлива думка. — Можливо, це якийсь новий шифр абощо, як пароль дня. Чому б вам не перевірити у зв'язківців, чи це, бува, не новий шифр абощо чи пароль дня?

Зв’язківці відповіли, що Т. С. Еліот не є ні новим кодом, ні паролем дня.

У полковника Карґіла з'явилася наступна ідея.

— Мабуть, треба зателефонувати у штаб Двадцять сьомої повітряної армії, може, вони щось знають. Там є писар на ім’я Вінтерґрін, якого я добре знаю. То він мені підказав, що наша проза надто багатослівна.

Колишній РПК Вінтерґрін відповів Каргілові, що жодних відомостей про Т. С. Еліота в штабі Двадцять сьомої повітряної армії немає.

— Ну, а як нині наша проза? — вирішив заодно розпитатися полковник Карґіл. — Хіба не покращилась?

— Усе ще надто багатослівна, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Мене не здивує, якщо за всім цим стоїть генерал Дрідл, — нарешті зізнався генерал Пекем. — Пригадуєш, що він зробив з тим полігоном для стендової стрільби?

Генерал Дрідл відкрив навстіж приватне стрільбище полковника Каткарта для всіх полкових офіцерів та рядових у бойовому статусі. Генерал Дрідл хотів, щоб його люди проводили стільки часу на полігоні для стрільби по тарілках, скільки дозволяло оснащення і розклад польотів. Стріляння по тарілочках вісім годин на місяць було для них чудовим навчанням. Вони вчилися стріляти по тарілочках.

Данбар завзято стріляв по тарілочках, тому що ненавидів кожну мить цього заняття, і час минав дуже поволі. Він підрахував, що одну-єдину годину на плацу для стрільби по тарілочках з такими людьми, як Гавермеєр і Еплбі, можна прирівняти до сімнадцяти років, помножених на одинадцять.

— Думаю, ти псих, — так зреагував Клевінджер на Данбарове відкриття.

— Кому яке діло? — відповів Данбар.

— Я серйозно, — наполягав Клевінджер.

— А кого це хвилює? — відповів Данбар.

— Мене хвилює. Я навіть можу припустити, що життя буде здаватися довшим...

— ...буде довшим, коли...

— ...буде довшим... Буде довшим? Гаразд, буде довшим, коли його наповнити нудьгою і стражданнями, бо...

— Уявляєш, як швидко? — зненацька мовив Данбар.

— Га?

— Вони минають, — пояснив Данбар.

— Роки.

— Роки?

— Роки, — повторив Данбар. — Роки, роки, роки.

— Клевінджере, відчепися від Данбара, — втрутився Йосаріан. — Ти хоч розумієш, скільки це йому коштує?

— Все гаразд, — мовив Данбар великодушно. — У мене в запасі кілька десятиліть. А ти знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік?

— І ти також стули пельку, — Йосаріан присік Орра, який почав хихикати.

— Я просто подумав про ту дівчину, — сказав Орр. — Дівчину з Сицилії. Ту лису дівчину на Сицилії.

— Краще стули пельку, — застеріг його Йосаріан.

— Це ти винен, — сказав Данбар Йосаріанові. — Нехай би собі похихикав, якщо йому хочеться. Це краще, ніж коли він балакає.

— Ну добре. Хихикай, якщо тобі хочеться.

— Знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік? — повторив Данбар до Клевінджера. — Ось стільки, — він клацнув пальцями. — Секунду тому ти вступав до універу, сповнений свіжих сил. А сьогодні ти вже старий.

— Старий? — здивувався Клевінджер. — Ти про що?

— Старий.

— Я не старий.

— Ти на волосину від смерті щоразу, коли йдеш на завдання. Хіба можна бути ще старішим у твоєму віці? Півхвилини тому ти переходив у десятий клас і розстебнутий ліфчик видавався тобі вершиною блаженства. Лише чверть секунди до того ти був хлопчиком і десять тижнів літніх канікул тривали сотні тисяч років, та все одно закінчувались надто швидко. Фіть! Роки пролітають зі швидкістю ракети. А як ще в біса можна сповільнити час?

Останні слова Данбар промовив майже роздратовано.

— Ну, мабуть, це правда, — неохоче погодився Клевінджер, стишивши голос. — Мабуть, життя справді має бути сповненим неприємностями, аби здаватися довшим. Але тоді кому потрібне таке життя?

— Мені, — сказав йому Данбар.

— Навіщо? — спитав Клевінджер.

— А як інакше?

Розділ 5

Вождь Білий Вівсюг

Док Деніка жив у плямистому сірому наметі з Вождем Білим Вівсюгом, якого боявся і зневажав.

— Уявляю собі його печінку, — бурчав Док Деніка.

— Уяви мою печінку, — порадив йому Йосаріан.

— З твоєю печінкою все в порядку.

— Це лише доводить, скільки всього ти ще не знаєш, — блефуючи, сказав Йосаріан і розповів Доку Деніці про дошкульний біль у печінці, який дошкуляв сестрі Дакет, і сестрі Крамер, і всім лікарям у шпиталі, тому що біль у жовтяницю не переходив, але й не минав.

Док Деніка не виявляв зацікавлення.

— Гадаєш, у тебе неприємності? — запитав він. — А що казати про мене? Був би ти в моєму кабінеті в той день, коли до мене зайшли молодята.

— Які молодята?

— Ті молодята, які одного разу зайшли до мене в кабінет. Хіба я не розповідав про них? Вона була гарна.

І таким же гарним був кабінет Дока Деніки. Він прикрасив передпокій золотими рибками й умеблював найкращим із дешевих гарнітурів. Усе, що можна було, він купив у кредит, навіть золотих рибок. На все інше він узяв гроші в захланних родичів, пообіцявши їм частку від майбутніх прибутків. Його кабінет був розташований на Стейтен-Айленді у будинку на дві сім'ї, що при раптовій пожежі став би для них пасткою, усього лиш за чотири квартали від паромної переправи і за один квартал на південь від універсаму, трьох салонів краси і двох шахраїв-аптекарів. Дім стояв на розі вулиць, але це не допомагало. Населення майже не мінялося, а корінні мешканці силою звички трималися тих самих лікарів, до яких зверталися роками. Купа рахунків швидко зростала, і зовсім скоро він втратив свої найцінніші медичні інструменти: спочатку забрали арифмометр, а потім друкарську машинку. Золоті рибки поздихали. На щастя, якраз коли справи пішли найгірше, вибухнула війна.

— Це був дар божий, — урочисто визнав Док Деніка. — Більшість лікарів невдовзі пішли в армію, і мої справи різко покращились. Розташування на розі почало виплачуватись, і незабаром я вже приймав більше пацієнтів, аніж міг компетентно обслужити. Я підняв свій процент відкату з тими двома аптеками. Салони краси давали мені два-три аборти на тиждень. Справи уже не могли йти краще, а тепер послухай, що сталося. З призовної комісії присилають якогось хлопця, щоб мене оглянув. Я сам себе ретельно оглянув і виявив, що за станом здоров’я не придатний до військової служби. Здавалося б, мого слова мало бути досить, адже я лікар з доброю репутацією в окружному медичному товаристві та в місцевому бюро сприяння бізнесу. Але ні, не досить, і вони прислали цього хлопця, аби лиш пересвідчитись, що в мене дійсно одна нога ампутована до стегна і що я прикутий до ліжка невиліковним ревматоїдним артритом. Йосаріане, ми живемо в епоху недовіри і втрати духовних цінностей. Це жахливо, — скаржився Док Деніка голосом тремким від сильного хвилювання. — Жахливо, коли навіть слово ліцензованого лікаря ставить під сумнів країна, яку він любить.

Дока Деніку призвали і відправили служити на Піанозу лікарем льотної частини, хоча він до смерті боявся літати.

— Мені не треба шукати собі неприємностей в літаку, — зауважив він, блимаючи короткозорими карими очима-намистинами. — Вони самі мене знаходять. Як ота незаймана дівчина, яка не могла завагітніти. Я про неї розповідав.

— Яка незаймана? — запитав Йосаріан. — Я думав, ти розповідав мені про якихось молодят.

— Та я розповідав тобі про незайману дівчину. Обоє були мало не діти, одружені... десь понад рік, коли зайшли до мене в кабінет без попереднього запису. Якби ж ти її побачив! Така мила, юна, вродлива. Вона навіть зашарілася, коли я спитав про місячні. Я ніколи не забуду цієї дівчини. Фігурка її — мрія, а на шиї вона мала ланцюжок з медальйоном святого Антонія, що висів між грудьми небаченої краси. «Яка страшна спокуса для святого Антонія,» — пожартував я — просто, щоб вона розслабилась, розумієш. «Святого Антонія? — перепитав її чоловік. — Хто такий святий Антоній?» «Спитайтеся в дружини, — сказав я йому. — Вона скаже, хто такий святий Антоній». «Хто такий святий Антоній?» — спитав він. «Хто?» — спитала вона. «Святий Антоній», — сказав він. «Святий Антоній? — перепитала вона. — А хто такий святий Антоній?» Обстеживши її в оглядовому покої, я виявив, що вона все ще незаймана. Я поговорив з її чоловіком наодинці, поки вона одягала пояс і пристібала до нього панчохи. «Щоночі», — похвалився він. Розумієш, справді мудрий чоловік. «Не пропустив ще жодної ночі», — похвалився він. Він це серйозно говорив. «Я навіть роблю їй це рано до сніданку, який вона мені готує перед роботою», — похвалився він. Пояснення цьому було лише одне. Коли вони обоє сіли переді мною, я на гумових ляльках продемонстрував для них статевий акт. Я маю гумові моделі обох статей з усіма репродуктивними органами, які тримаю під замком в окремих шафках, щоб не було пліток. Тобто колись мав. Тепер я вже нічого не маю, навіть пацієнтів. Єдине, що в мене сьогодні є, — це низька температура, через яку я починаю серйозно хвилюватися. Цих двоє хлопчаків, які допомагають мені в медчастині, ні чорта не тямлять у діагностиці. Вони тільки й вміють, що скаржитись. Вони гадають, що в них неприємності? А що вже про мене казати? Нехай би побули в моєму кабінеті тоді, з тією парою молодят, які витріщалися на мене, ніби я розповідав їм щось таке, чого ніхто зроду-віку не чув. Такої зацікавленості я ще ніколи не бачив. «Кажете, треба отак? — запитав він і трохи попрацював з ляльками. — Знаєте, тепер я бачу, як це дехто отримує від такого насолоду». «Саме так, — сказав я. — А тепер ідіть додому, кілька місяців попрактикуйте мій метод, а далі побачимо. Добре?» «Добре», — відповіли вони і, не сперечаючись, розплатились готівкою. «Гарного вам відпочинку», — сказав їм я, а вони подякували і пішли. Він обійняв її за талію, так наче не міг дочекатися, коли добереться додому і зробить їй це знову. Через кілька днів він прийшов уже сам і сказав моїй медсестрі, що мусить негайно зі мною зустрітися. Тільки-но ми залишилися сам на сам, він ударив мене кулаком у ніс.

— Що він зробив?

— Він назвав мене розумником і вдарив кулаком у ніс. «Ти хто такий, розумнику?» — сказав він і звалив мене на підлогу. Бах! Отак просто. Я не жартую.

— Я знаю, що не жартуєш, — сказав Йосаріан. — Але чому він це зробив?

— Звідки мені знати, чому він це зробив? — відповів Док Деніка з досадою.

— Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

— Святий Антоній? — спитав він здивовано. — Хто такий святий Антоній?

— Звідки мені знати? — відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

— Не знаю, що таке з тим хлопакою, — зауважив він з докором. — У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

— Вінтерґрін.

— Вінтерґрін.

— Він боїться, — пояснив Йосаріан.

— О ні. Тільки не Вінтерґрін. — Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. — Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

— Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

— А чого він боїться?

— Він боїться за тебе, — сказав Йосаріан. — Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

— Ну, нехай боїться, — сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. — Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг — гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі — з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

— Ти не повіриш, Йосаріане, — розмірковував він, зумисне підвищивши голос, щоб зачепити Дока Деніку, — але тут була прекрасна країна для життя, поки вони не споганили її своєю клятою побожністю.

Вождь Білий Вівсюг став на шлях помсти білій людині. Він заледве читав і писав і був приставлений до капітана Блека помічником з розвідки.

— Як я міг навчитися читати і писати? — спитав Вождь Білий Вівсюг з удаваною войовничістю, знову підвищуючи голос, щоб Док Деніка його почув. — Тільки-но ми ставили наш вігвам, вони тут же зачинали бурити нафтову свердловину. Тільки-но вирили свердловину, ішла нафта. І щоразу, коли ішла нафта, вони змушували нас складати вігвами і забиратися звідти. Ми були живими чарівними лозинами. Ціла наша сім'я мала природний потяг до покладів нафти, і дуже скоро за нами почали ганятися специ усіх нафтових компаній світу. Було ой як непросто виховати дитину, повірте мені. Не знаю, чи хоч раз я затримався на одному місці більше тижня.

Найперший, кого він запам'ятав, був геолог.

— Тільки-но на світ з'являвся новий Білий Вівсюг, — вів далі він, — фондові ринки зростали. Невдовзі цілі бригади буровиків наввипередки переслідували нас з усім своїм устаткуванням. Компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити кількість людей, яких мусили до нас прикріпити. Але тлум навколо нас усе більшав. Ми ніколи не могли виспатися. Коли ми зупинялися, зупинялися вони. Ми рушали — рушали й вони, зі своїми польовими кухнями, бульдозерами, буровими вишками і генераторами. Ми були мов ходяча реклама, і найкращі готелі почали надсилати нам запрошення, бо знали, що ми потягнемо за собою в місто чимало ділових людей. Деякі з тих запрошень були страшенно щедрими, але ми не могли жодного з них прийняти, бо ми індіанці, а всі найкращі готелі, які нас запрошували, не прийняли б індіанців як гостей. Расове упередження — це жахливо, Йосаріане. Жахливо, коли до порядного, лояльного індіанця ставляться як до негритоса, жидяри, макаронника чи латиноса.

Вождь Білий Вівсюг осудливо похитав головою.

— Тоді, Йосаріане, це нарешті сталося — початок кінця. Вони почали переслідувати нас спереду. Старалися вгадати, де ми збираємось зупинитись, і бралися бурити ще до того, як ми туди дійдемо, то ми й не могли зупинитися. Щойно ми візьмемось розгортати наші покривала, як вони вже нас витурюють. Вони вірили в нас. Витурювали, вже навіть не чекаючи, коли піде нафта. Ми були такі втомлені, що й незчулися, як наш час вийшов. Одного ранку дивимось, а нас цілком оточили нафтовики, які чекають, коли ми станемо їм на дорозі, щоб нас витурити. Куди не глянь, на кожному горбі стояв нафтовик, що чекав, мов індіанці, готуючись до нападу. Це був кінець. Тільки армія мене й порятувала. На щастя, саме вчасно вибухнула війна і призовна комісія витягла мене з того кільця і доправила живим і здоровим у Ловер-Філд у штаті Колорадо. Я єдиний, хто врятувався.

Йосаріан знав, що той бреше, але не перебивав, коли Вождь Білий Вівсюг почав розказувати, ніби відтоді не отримав жодної звістки від батьків. Однак це його не надто хвилювало, бо про те, що вони його батьки, знав лише з їхніх слів, а оскільки вони йому частенько брехали, то й про це могли збрехати. Набагато краще він був обізнаний з долею своїх двоюрідних братів і сестер, які пішли обхідним маневром на північ і ненароком забрели в Канаду. Коли спробували повернутися, їх затримали на кордоні американські імміграційні служби. Вони не могли повернутися в країну, тому що були червоношкірими.

Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.

— Ти марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Деніка.

— Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?

— О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.

— Тоді чому не спишеш мене? Я божевільний. Спитайся Клевінджера.

— Клевінджера? А де твій Клевінджер? Знайди Клевінджера, і я спитаю.

— Тоді спитай будь-кого іншого. Кожен тобі скаже, який я божевільний.

— Вони самі божевільні.

— Тоді чому не спишеш мене?

— А чому вони не просять мене їх списати?

— Бо вони божевільні, ось чому.

— Звичайно, що божевільні, — відповів Док Деніка. — Хіба ж я не сказав, що вони божевільні? А хіба можна божевільним дозволити визначати, божевільний ти чи ні?

Йосаріан розважливо глянув на нього і спробував підійти з іншого боку.

— Орр божевільний?

— Певно, що так, — відказав Док Деніка.

— Ти можеш його списати?

— Певно, що можу. Але спочатку він має сам мене попросити. Так каже інструкція.

— Тоді чому він не просить?

— Тому що він божевільний, — сказав Док Деніка. — Він напевно божевільний, якщо стільки разів був на волосину від смерті, але далі вилітає на бойові завдання. Я можу списати Орра. Але спочатку він має попросити мене про це.

— Це все, що він має зробити, щоб його списали?

— Це все. Нехай попросить.

— І тоді ти його спишеш? — запитав Йосаріан.

— Ні. Тоді я не можу його списати.

— Тобто тут є своєрідна пастка?

— Певно, що є пастка, — відповів Док Деніка. — Пастка-22. Кожен, хто намагається ухилитися від бойового обов’язку, насправді не є божевільним.

Існувала лише одна засторога, і це була Пастка-22, яка уточнювала, що турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду. Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить. Абсолютна простота цього пункту Пастки-22 глибоко вразила Йосаріана, і він шанобливо присвиснув.

— Нічого собі пастка, оця Пастка-22, — зауважив він.

— Кращої не існує, — погодився Док Деніка.

Йосаріан ясно її побачив, у всій її запаморочливій обґрунтованості. Була якась еліптична точність у довершеній парі її складових, водночас граційна і шокуюча, мов добре сучасне мистецтво, але подекуди Йосаріан не мав певності, що він її взагалі бачить, як ніколи не мав певності в доброму сучасному мистецтві чи мушках, які Орр помічав в очах Еплбі. Щодо мушок в очах Еплбі, то він повірив Орру на слово.

— Ой, у нього їх ціла хмара, — запевнив Орр щодо мушок в очах Еплбі після того, як Йосаріан побився навкулачки з Еплбі у клубі офіцерів, — хоча він, мабуть, про це навіть не здогадується. Тому він бачить усе не так, як воно є насправді.

— А як він цього може не знати? — поцікавився Йосаріан.

— Бо в нього мушки в очах, — пояснив Орр із підкресленою терплячістю. — Як же він побачить, що має мушки в очах, коли в нього мушки в очах?

У цьому було стільки ж логіки, як і в усьому іншому, і Йосаріан готовий був повірити Орру, тому що Орр був не з Нью-Йорка, а з глушини і знав про дику природу набагато більше за Йосаріана і тому що Орр, на відміну від Йосаріанових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного наставника, законодавця, сусідів та газет, ні разу не збрехав йому в чомусь важливому. День-два Йосаріан обдумував на самоті ці свіжі відомості про Еплбі, а тоді вирішив зробити добро і поділитися ними з самим Еплбі.

— Еплбі, у тебе мушки в очах, — прошепотів він доброзичливо, коли вони зіткнулися в проході парашутного намету перед щотижневим вильотом на Парму.

— Що? — шарпнувся Еплбі, спантеличений уже тим, що Йосаріан сам до нього заговорив.

— У тебе мушки в очах, — повторив Йосаріан. — Мабуть, тому ти їх не можеш побачити.

Еплбі відсахнувся від Йосаріана з неприязним збентеженням на виду і похмуро мовчав, аж доки не сів у джип з Гавермеєром, що їхав довгим, прямим шляхом до інструкторської, де чекав майор Денбі, метушливий оперативний щоб провести попередній інструктаж з усіма провідними пілотами, бомбардирами і штурмовиками. Еплбі заговорив тихо, щоб його не почув водій чи капітан Блек, який з заплющеними очима витягнувся на передньому сидінні джипа.

— Гавермеєре, — запитав він непевно, — у мене в очах є мушки?

Гавермеєр здивовано закліпав.

— Зморшки? — перепитав він.

— Ні, мушки.

Гавермеєр знову закліпав.

— Мушки?

— У мене в очах.

— Ти, мабуть, псих, — сказав Гавермеєр.

— Ні, я не псих. Це Йосаріан псих. Просто скажи мені: є в мене мушки в очах чи ні. Говори як є, я не ображуся.

Гавермеєр закинув до рота ще один шматочок арахісового брикету і уважно подивився в очі Еплбі.

— Не бачу жодної, — оголосив він.

Еплбі зітхнув з величезним полегшенням. Дрібненькі крихти від арахісу прилипли до губ, підборіддя і щік Гавермеєра.

— У тебе все лице в крихтах, — зауважив Еплбі.

— Краще крихти на лиці, ніж мушки в очах, — відрубав Гавермеєр.

Офіцерів п’яти інших літаків з кожної ланки привезли у вантажівках на загальний інструктаж, що відбувся через півгодини. Троє рядових у кожному екіпажі взагалі не проходили інструктажу, їх того ж таки дня закидали прямо на аеродром і висаджували біля окремих літаків, підготовлених до вильоту, де вони чекали разом з технічним персоналом на офіцерів, а коли ті приїжджали і, ляскаючи відкидними задніми бортами вантажівок, зіскакували на землю, наставав час розсідатися по літаках. На стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках, невдоволено закрутилися двигуни, спершу наче пручаючись, відтак якийсь час попрацювали з рівним гуркотом, а тоді літаки, мов якісь незрячі, тупі, скалічілі істоти, незґрабно рушили і, спотикаючись, посунули по всипаному гравієм полю, аж поки не вирулили на початок злітної смуги, де вишикувалися в чергу, а далі швидко, один за одним, з наростаючим ревом розігнались і відірвалися від землі, зробили повільний віраж понад строкатими верхівками дерев, плавно облетіли аеродром, вишикувались у бойовий порядок по шість літаків, а тоді взяли курс над лазуровим морем до своєї цілі в Північній Італії чи у Франції. Літаки невпинно набирали висоту, і доки долітали до території противника, під ними було вже дев’ять тисяч футів. Усіх незмінно дивувало відчуття спокою і цілковитої тиші, яку порушували хіба лише пробні постріли з бортових кулеметів, принагідна монотонна й коротка репліка в навушниках і, нарешті, витверезне оголошення бомбардира в кожному літаку, що вони зайняли вихідну позицію і заходять на ціль. Завжди світило сонце і завжди в горлі поколювало від розрідженого повітря.

Літаки Б-25, на яких вони літали, були стійкими, надійними, тьмяно-зеленими машинами з двома моторами та кілями і довгими крилами. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йосаріана, що сидів на місці бомбардира, був тісний лаз, що відділяв його кабіну в плексигласовій носовій частині від найближчого аварійного люка. Лаз був вузьким квадратним холодним тунелем, що вів до пілотської кабіни, і такий, як Йосаріан, ледве в ньому пропихався. Гладкий повновидий штурман Аарфі з маленькими очками рептилії і люлькою в зубах також мав клопіт з тим лазом, і Йосаріан завжди виганяв його з носової частини, коли вони, як оце зараз, заходили на ціль.

Тоді наступали хвилини напруження, хвилини чекання — коли нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш, поки зенітники на землі приціляться і приготуються пальнути і розвіяти вас усіх, якщо зуміють, у вічний сон.

Лаз був для Йосаріана дорогою життя з літака, на випадок, якщо той падатиме, але Йосаріан кляв його з кипучою ненавистю, лаяв як перепону, яку звело провидіння, віддавна заміряючись згладити його зі світу. В носовій частині було достатньо місця для аварійного люка, але самого люка не було. Натомість був лаз, а після халепи над Авіньйоном він усвідомив, що ненавидить кожен його довжелезний дюйм, бо відділяв його на довгі-предовгі секунди від парашута, який був надто громіздкий, аби брати його з собою в кабіну, а потім ще секунди і секунди до аварійного люка на підлозі між верхньою палубою і черевиками безликого стрільця, що сидів угорі. Йосаріан прагнув бути там, куди він виганяв Аарфі з носової частини; Йосаріан прагнув згорнутися в клубок відразу на аварійному люку, сховавшись у юрті запасних протизенітних жилетів, які він радо приніс би з собою, уже пристебнув би ремені парашута, в одній руці стискаючи червоне витяжне кільце троса, а другою рукою схопився б за ручку аварійного люка, який випустив би його в повітря, до землі, при першому ж моторошному скреготі заліза. Ось де він хотів бути, якщо вже його сюди занесло, а не стриміти попереду, мов якась бісова підвішена золота рибка в якомусь бісовому підвішеному акваріумі для золотих рибок, у той час як бісові падлючі чорні зенітні вибухи розриваються, гримлять і громадяться хмарами, довкола, під ним і над ним, і з тріскотом пнеться вгору ця ґвалтовна бурхлива фантасмагорично-космологічна злостивість, що стрясає, дробить і шпурляє, гепає і пронизує, і загрожує знищити їх усіх в одну мить у єдиному велетенському спалахові полум’я.

Аарфі не був потрібний Йосаріанові — ні як штурман, ні як будь-хто інший, і Йосаріан щоразу виганяв його з носової частини, щоб вони не загороджували один одному дорогу, якби раптом довелося продиратися до порятунку. Тож Аарфі міг собі скулитися на підлозі, там, де прагнув скулитись Йосаріан, але натомість він виструнчувався за спинами першого й другого пілотів, зручно вмостивши товсті руки на спинках їхніх крісел, не випускаючи люльки, і вів люб’язну бесіду з Маквотом і другим пілотом, він звертав увагу двох чоловіків на кумедні дрібнички в небі, хоч їм було геть не до того. Маквот був надто зайнятий виконанням коротких команд Йосаріана, коли той виводив літак на бойовий курс, а тоді рвучко витягав його з хижих стовпів вогню, викрикуючи різкі, пронизливі, непристойні команди до Маквота, схожі на сповнене мук і благань скавуління Голодного Джо у нічних кошмарах. Аарфі задумливо попихкував люлькою серед усього цього хаотичного брязкоту, спостерігаючи війну крізь ілюмінатор Маквота з незворушною цікавістю, так, мовби то була якась далека прикрість, яка його ніяк не стосувалась. Аарфі був відданим студентському братству, любив спортивні видовища та зустрічі одногрупників і не мав достатньо мізків, щоб боятися. Йосаріан мав мізки і боявся, і єдина причина, чому він, коли потрапляв під вогонь, не кидав пост і не втікав через лаз, мов боягузливий щур, було його небажання довірити комусь іншому протизенітні маневри при відході від цілі. Нікого в світі він не удостоїв би такою відповідальною справою. Ніхто з його знайомих не був таким боягузом, як він. Йосаріан був найкращим з усього полку у протизенітних маневрах, але він поняття не мав чому.

Для протизенітних маневрів не існувало жодної визначеної методики. Все, що вам потрібно, — це страх, і Йосаріан мав його доволі: мав більше страху, ніж Орр чи Голодний Джо, більше, ніж Данбар, який покірно змирився з думкою, що одного дня помре. Йосаріан не змирився з цією думкою і на кожному завданні, тільки-но скинувши бомби, прожогом кидався рятувати своє життя, волаючи до Маквота «Круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!» і при цьому повнячись лютої ненависті до Маквота, немовби Маквот був винен, що вони зараз там, угорі, де чужинці можуть їх стерти на порох, і всі в літаку, крім Йосаріана, трималися подалі від переговорного пристрою, за винятком того злощасного польоту над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба й почав жалібливо скиглити про допомогу.

— Поможіть йому, поможіть, — схлипував Добз. — Поможіть, поможіть йому.

— Кому? Кому помогти? — крикнув до нього Йосаріан, устромивши штекер переговорного пристрою, якого був висмикнув з гнізда, коли Добз перехопив штурвал у Гапла і раптово пожбурив їх у таке оглушливе, паралізуюче, жахливе піке, що безпомічний Йосаріан приклеївся до стелі літака маківкою голови, аж нарешті їх порятував Гапл, вихопивши штурвал з рук Добза і настільки ж раптово вирівнявши судно посеред розгойданої какофонії зенітного вогню, з якого вони щасливо вискочили лише хвилину перед тим. О боже! О боже, о боже, беззвучно благав Йосаріан, притиснутий маківкою до стелі кабіни, неспроможний ворухнутися.

— Бомбардиру, бомбардиру, — викрикнув Добз, зачувши голос Йосаріана. — Він не відповідає, він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

— Я бомбардир, — закричав Йосаріан у відповідь. — Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

Тоді поможіть йому, поможіть, — благав Добз. — Поможіть, поможіть. А в хвості літака помирав Сноуден.

Розділ 6

Голодний Джо

Голодний Джо таки зробив п’ятдесят бойових вильотів, але це ніяк йому не допомогло. Він спакував речі і знову чекав відправки додому. Ночами його мучили моторошні кошмари, і пронизливим вереском він будив цілу ескадрилью, за винятком лише Гапла, п’ятнадцятирічного пілота, який збрехав про свій вік, щоб потрапити до війська, і жив зі своїм улюбленим котиком у наметі з Голодним Джо. Гапл мав чуткий сон, але стверджував, що ніколи не чув, як кричить Голодний Джо. Голодному Джо було зле.

— Ну то й що? — обурено огризнувся Док Деніка. — Повір, у мене все склалося. Я загрібав п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податків, бо брав у клієнтів готівкою. Мене підтримувала наймогутніша в світі фахова асоціація. І дивися, що сталося. Якраз коли я вже насправді міг збити копійку, вони придумали якийсь фашизм і розв’язали війну настільки страшну, що вона зачепила навіть мене. Сміх бере, коли чую, як якийсь Голодний Джо щоночі верещить, мов недорізаний. Справді бере сміх. Йому зле? А як, на його думку, почуваюсь я?

Голодний Джо надто міцно загруз у власних злигоднях, щоб перейматися тим, як почувається Док Деніка. От, наприклад, звуки. Найтихіші доводили його до шалу, і він до хрипоти горлав на Аарфі за плямкання, коли той смокче люльку, на Орра за шипіння його паяльника, на Маквота за дзвінке ляскання кожної карти, коли той здавав у грі в блекджек чи покер, на Добза за клацання зубів, коли той незґрабно тиняється табором, натикаючись геть на все. Голодний Джо був трепетним, розхристаним згустком ходячої дратівливості. Рівне цокання годинника в тихій кімнаті мов молотком трощило його беззахисний мозок.

— Слухай, хлопче, — якось пізнього вечора накинувся він на Гапла, — якщо хочеш жити в цьому наметі, роби все по-моєму. На ніч загортай свій годинник у пару вовняних шкарпеток, запихай на дно своєї скриньки і ховай он у тому куті намету.

Гапл зухвало випнув щелепу, щоб показати Голодному Джо, що ним не можна попихати, а відтак зробив усе, як було сказано.

Голодний Джо був нервовим, виснаженим бідолахою з кощавим, землистим обличчям, у темних очницях якого посмикувались і корчились, мов кільця розчленованої змії, підшкірні жилки. Це було понуре обличчя зі слідами прищів, зчорніле від турбот, мов покинуте шахтарське місто. Голодний Джо їв жадібно, безупинно покусував пучки пальців, затинався, давився, чухався, пітнів, бризкав слиною і у фанатичному завзятті стрибав з місця на місце з дорогим чорним фотоапаратом, усе намагаючись зазняти голих дівчат. Знімки ніколи не виходили. Він постійно забував вкласти плівку, або ввімкнути спалах, або зняти кришку з об’єктива. Було нелегко переконати голих дівчат позувати, але Голодний Джо знав одну хитрість.

— Я великий чоловік, — кричав, було, він. — Я великий фотограф з журнал «Лайф». Великий фото на багато великий обкладинка. Si, si, si! Голлівуд зірка. Багато гроші. Багато наречені. Багато шури-мури цілий день.

Мало яка жінка могла встояти проти таких підступних лестощів, і проститутки зривалися на ноги, радо приймаючи найфантастичніші пози, які він придумував. Жінки були згубою Голодного Джо. Його ставлення до них як до сексуальних створінь можна було б описати як безтямне обожнення чи поклоніння. Вони були прекрасним, утішним, запаморочливим явленням чуда, знаряддям насолоди, надто глибокої, щоб її виміряти, надто гострої, щоб витримати, і надто витонченої, щоб служити нікчемному, недостойному чоловікові. Їхні оголені тіла у своїх руках він сприймав лише як недогляд небес, який буде негайно виправлений, і завжди квапився в будь-який можливий спосіб скористатися ними, перш ніж Всевишній опам’ятається і відбере в нього цю скороминущу нагоду. Він ніколи не міг вирішити, дрючити їх чи знімкувати, бо переконався, що неможливо робити одне і друге одночасно. Насправді він не міг зробити ні те, ні інше, бо нестримний поспіх, що завжди його охоплював, відбирав йому спроможність до дії. Фотографії ніколи не виходили, а Голодний Джо ніколи не входив. Найцікавіше, що до війни Голодний Джо дійсно працював фотографом для журналу «Лайф».

Тепер він був героєм, найбільшим героєм у Повітряних силах, вважав Йосаріан, адже він мав більше бойових вильотів за будь-якого іншого героя

Повітряних сил. Він виконав шість норм бойових вильотів. Голодний Джо відлітав свою першу норму, коли було досить усього лише двадцяти п’яти завдань, щоб спакувати валізи, понаписувати щасливі листи додому і почати жартома доскіпуватися до сержанта Таузера, чи не надійшов, бува, наказ про його відправку до Штатів. Поки чекав, він цілими днями тинявся біля входу в опервідділ, жбурляючи дотепи кожному, хто проходив мимо, і задля сміху називав сержанта Таузера паршивим сучим сином щоразу, як той визирав з канцелярії.

Голодний Джо виконав свій перший двадцять п’ятий виліт ще того тижня, коли на березі Салерно висадився десант і Йосаріана поклали в шпиталь з трипером, який той підхопив під час транспортного рейсу до Марракеша, приземлившись у кущах на контрактниці. Йосаріан щосили старався зрівнятися з Голодним Джо і майже зрівнявся, виконавши шість завдань за шість днів, але його двадцять третій виліт був до Ареццо, де вбили полковника Неверза, і підійти до відправки додому настільки близько йому вже більше ніколи не вдалось. А наступного дня, в новому мундирі й переповнений суворою гордістю, прибув полковник Каткарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що підвищив кількість обов’язкових вильотів з двадцяти п’яти до тридцяти. Голодний Джо розпакував валізи і переписав щасливі листи додому. Він перестав жартома доскіпуватися до сержанта Таузера. Він зненавидів сержанта Таузера, зі злості спихаючи на нього всю провину, хоч добре знав, що сержант Таузер не мав жодного стосунку до появи полковника Каткарта чи до затримки наказу про відправлення додому, який міг би врятувати його сім днів тому і п’ять разів опісля.

Голодний Джо не витримував напруженого чекання на наказ і, щойно виконував кожну наступну норму бойових вильотів, тут же перетворювався на руїну. Щоразу, коли його звільняли від бойових обов’язків, він влаштовував велику пиятику в тісному колі друзів. Він відкорковував пляшки бурбону, які примудрявся купити під час щотижневих чотириденних кур’єрських рейсів, і реготав, співав, танцював і горланив у сп’янілому екстазі, поки ставало сил, а тоді поринав у тиху дрімоту. Тільки-но Йосаріан, Нейтлі і Данбар вкладали його в ліжко, він починав викрикувати уві сні. Вранці він виходив з намету вимучений, переляканий, з почуттям провини — виїдена шкаралуща живої споруди, що небезпечно зависла на краю безодні.

Кошмари навідували Голодного Джо з пунктуальністю небесних світил: кожна ніч у таборі, коли він не виходив на бойові завдання, далі чекаючи на наказ, що відправив би його додому, але так і не надходив, ставала нестерпною мукою. Вразливі чоловіки з ескадрильї, такі як Добз і капітан Флюм, настільки глибоко перейнялися верескливими кошмарами Голодного Джо, що їх самих почали навідувати верескливі кошмари, і пронизливі матюки, що вилітали з кожного намету щоночі, романтично перегукувались у темряві, мов шлюбні співи пташок з брудною уявою. Полковник Корн ужив рішучих заходів, щоб зупинити початок нездорових, як здавалось йому, тенденцій в ескадрильї майора Майора. За його наказом, Голодний Джо раз на тиждень мав вести кур’єрський літак, що на чотири ночі усувало його з ескадрильї, і це рішення, як і всі рішення полковника Корна, виявилося вдалим.

Щоразу, коли полковник Каткарт збільшував кількість вильотів і повертав Голодного Джо до виконання бойового обов’язку, кошмари припинялись, Голодний Джо усміхався з полегшенням і повертався у нормальний стан смертельного страху. Йосаріан відчитував новини зі зморщеного обличчя Голодного Джо, мов із газетного заголовка. Все було добре, якщо Голодний Джо виглядав погано, і жахливо — коли Голодний Джо виглядав добре. Такі обернені реакції Голодного Джо здавалися цікавим явищем для всіх, окрім самого Голодного Джо, який уперто все заперечував.

— Які сни? — відповів він, коли Йосаріан запитав, що йому снилось.

— Джо, може, тобі сходити до Дока Деніки? — порадив Йосаріан.

— Навіщо мені ходити до Дока Деніки? Я не хворий.

— А твої кошмари?

— У мене немає кошмарів, — збрехав Голодний Джо.

— Може, він допоможе тобі їх позбутись.

— Немає нічого поганого в кошмарах, — відповів Голодний Джо. — Кожному сняться кошмари.

Йосаріан подумав, що впіймав його.

— Щоночі? — спитав він.

— А чому б і ні? — наполягав Голодний Джо.

І раптом усе стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Є певний сенс у тому, що ти щоночі кричиш від болю. В тому було більше сенсу, ніж коли Еплбі, завзятий прихильник усіляких інструкцій, наказав Крафту зобов’язати Йосаріана прийняти таблетки атабрину перед польотом через океан, після того як вони з Йосаріаном перестали розмовляти. В Голодному Джо було більше сенсу, ніж у Крафті, уже покійному, що без церемоній пішов на той світ через вибух двигуна над Феррарою, коли Йосаріан удруге повів на ціль свою ланку з шести літаків. Уже сьомий день поспіль ніхто з них не спромігся влучити в міст у Феррарі, хоч з їхнім прицілом з висоти сорока тисяч футів бомби можна було поскладати в діжку з-під квашених огірків, а минув цілий тиждень, відколи полковник Каткарт зголосився протягом доби зі своїми хлопцями зруйнувати той міст. Крафт був худющий, лагідний хлопчина з Пенсильванії, який хотів лиш одного — щоб його любили, але йому не судилося задовольнити навіть таке скромне, принизливе прагнення. Замість любові він знайшов смерть — скривавлена вуглина на варварському вогнищі, якої ніхто не почув у ці останні безцінні миті, коли літак з відірваним крилом ринув до землі. Він прожив коротке життя, нікому не заподіявши шкоди, а тоді загинув у полум’ї над Феррарою на сьомий день, коли Бог відпочивав і коли Маквот уже розвернувся, але Йосаріан вдруге спрямував його до цілі, бо Аарфі наплутав з розрахунками і Йосаріан не зміг скинути бомби за першим разом.

— Ну що, нам знову заходити чи як? — понуро запитав Маквот через переговорний пристрій.

— Ну так, доведеться, — відповів Йосаріан.

— Заходимо? — перепитав Маквот.

— Ага.

— Ну що ж, — заспівав Маквот, — хай їм чорт.

І вони повернули назад, хоч літаки з інших ланок розважливо кружляли віддалік, і тому геть усі зенітки дивізії «Герман Ґьорінг» цього разу взялися запекло гатити тільки по них.

Полковник Каткарт був відважним і завжди без жодних вагань пропонував своїх людей на бомбардування будь-якої цілі. Жодна ціль не здавалась йому надто небезпечною для його полку, так само як жодна подача не була надто важкою для Еплбі на тенісному столі. Еплбі був добрим пілотом і надзвичайним гравцем у пінг-понг з мушками в очах, який не пропускав жодного м’яча. Двадцять одна подача — рівно стільки потребував Еплбі, щоб розгромити свого супротивника. Про його доблесть за тенісним столом ходили легенди, і Еплбі вигравав у кожній грі, за яку брався, аж поки одного вечора Орр, захмелілий від джину з соком, не розбив Еплбі лоба ракеткою, після того як Еплбі розбив перші п’ять його подач. Пожбуривши ракетку, Орр вискочив на стіл і, розігнавшись з одного кінця, дико підскочив і заїхав обома п’ятками просто в обличчя Еплбі. І тут почалося справжнє пекло. Добру хвилину Еплбі борсався, доки скинув з себе Орра, що молотив його руками й ногами, відтак випростався, тримаючи Орра за барки поперед себе однією рукою, а другою, стиснутою в кулак, замахнувся, щоб прибити його на смерть, і в цей момент підійшов Йосаріан і відібрав у нього

Орра. Це був вечір несподіванок для Еплбі, який не поступався Йосаріанові ні зростом, ні силою, і відважив тому потужного стусана, що викликало у Вождя Білого Вівсюга таке радісне збудження, що він обернувся і врізав полковнику Мудусу кулаком у ніс, що сповнило генерала Дрідла такою глибокою вдячністю, що він наказав полковникові Каткарту викинути капелана з клубу офіцерів і розпорядився перевести Вождя Білого Вівсюга в намет до Дока Деніки, де той міг перебувати під наглядом лікаря двадцять чотири години на день і залишатися в добрій формі, для того щоб знову врізати полковнику Мудусу у ніс, коли цього заманеться генералові Дрідлу. Інколи генерал Дрідл зумисне приїздив зі штабу авіаполку в супроводі полковника Мудуса і своєї медсестри, просто щоб подивитися, як Вождь Білий Вівсюг вріже зятеві в ніс.

Вождь Білий Вівсюг волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав з капітаном Флюмом, мовчазним, заляканим офіцером із відділу пропаганди, який цілими вечорами друкував фотографії, зроблені впродовж дня, щоб розсилати їх зі своїми коментарями для преси. Капітан Флюм щовечора скільки міг просиджував у темній комірчині, а потім лягав на койку, схрестивши пальці і повісивши собі на шию кролячу лапку, і щосили намагався не заснути. Він жив у смертельному страху перед Вождем Білим Вівсюгом. Капітана Флюма переслідувала нав’язлива думка, що однієї ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Білий Вівсюг навшпиньки підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому шию від вуха до вуха. Цю думку підкинув йому сам Вождь Білий Вівсюг, котрий якось уночі, коли капітан Флюм уже дрімав, таки підійшов навшпиньки до його ліжка і зловісно зашипів, що якось уночі, коли він, капітан Флюм, буде міцно спати, він, Вождь Білий Вівсюг, розпанахає його горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм похолов, його широко розплющені очі втупились у зіниці Вождя Білого Вівсюга, що п’яно поблискували прямо над ним.

— Чому? — нарешті видушив із себе капітан Флюм.

— А чому б ні? — була відповідь Вождя Білого Вівсюга.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати. Кошмари Голодного Джо безмірно йому в цьому допомагали. Ніч за ніччю напружено прислухаючись до маніакальних завивань Голодного Джо, капітан Флюм зненавидів його і почав потайки бажати, щоб однієї ночі Вождь Білий Вівсюг підійшов до його койки і розпанахав йому горло від вуха до вуха. Насправді більшість ночей капітан Флюм мов колода, і лише снив, що не спить. Настільки переконливими були ці його сни про неспання, аж він щоранку прокидався вкрай знесиленим і тут же знову засинав.

Вождь Білий Вівсюг майже полюбив капітана Флюма з моменту його дивовижного перетворення. Того вечора капітан Флюм пішов до свого ліжка компанійським живчиком, а вранці покинув його похмурим відлюдником, і Вождь Білий Вівсюг з гордістю дивився на оновленого капітана Флюма як на творіння своїх рук. Він зовсім не збирався розпанахувати горло капітанові Флюму від вуха до вуха. Залякати капітана Флюма — просто так він розумів жарти, як-от торочити, що сам він помре від запалення легень, врізати полковникові Мудусу в ніс або викликати Дока Деніку на індіанську боротьбу. Коли Вождь Білий Вівсюг щоночі п’яним завалювався у свій трейлер, він хотів лиш одного — відразу заснути, і Голодний Джо часто цьому перешкоджав. Вождя Білого Вівсюга тіпало від кошмарів Голодного Джо, і він часто бажав, аби хтось навшпиньки ввійшов у намет до Голодного Джо, зняв з його обличчя кошеня Гапла і розпанахав йому горло від вуха до вуха, аби всі в ескадрильї, окрім капітана Флюма, могли добре виспатися.

Хоча Вождь Білий Вівсюг і далі бив полковника Мудуса по носі на втіху генералові Дрідлу, він не став улюбленцем начальства. Не став улюбленцем і майор Майор, командир ескадрильї, котрий зрозумів це в той самий момент, коли довідався про своє призначення командиром ескадрильї — довідався від полковника Каткарта, який примчав в ескадрилью на своєму форсованому джипі день по тому, як майор Дулут загинув над Перуджею. Джип полковника Каткарта зі скреготом загальмував над самою залізничною канавою, що відділяла його від кривобокого баскетбольного майданчика, звідки майора Майора зрештою вигнали — копняками, штурханами, камінням і кулаками — люди, з якими він до того майже подружився.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

І полковник Каткарт з ревом рвонув геть настільки ж швидко, як і з’явився, різко розвернувши джипа і сипнувши з-під коліс дрібним піском в обличчя майора Майора. Майор Майор закляк від цієї новини. Безмовний і довготелесий, стояв він з роззявленим ротом, тримаючи потертий баскетбольний м’яч у довгих руках, а зерна ворожнечі, які похапцем посіяв полковник Каткарт, уже пускали коріння в серцях вояків довкола нього, тих самих, що грали з ним у баскетбол і що майже дозволили йому потоваришувати з ними, чого ніхто раніше не дозволяв. Білки його круглих очей побільшали і затягнулися паволокою, він силкувався щось сказати, та губи лише скривились у тужливій гримасі від знайомої, нездоланної самотності, що наповзала на нього, мов задушливий туман.

Як і всі інші офіцери у штаб-квартирі полку, за винятком майора Денбі, полковник Каткарт заразився духом демократії: він вважав, що всі люди створені рівними, і тому з однаковим запалом утискав усіх, хто не належав до штаб-квартири полку. Тим не менше, він вірив у своїх людей. Як не раз повторював під час інструктажу, він вірив, що вони принаймні на десять вильотів кращі за інший підрозділ, а той, хто з ним не згоден, може забиратися до дідька. Однак, як довідався Йосаріан, коли літав провідати колишнього РПК Вінтерґріна, єдиний спосіб забратися до дідька — відлітати ще десять бойових завдань.

— Я щось не розумію, — протестував Йосаріан. — Док Деніка каже правду чи ні?

— Скільки він сказав?

— Сорок.

— Деніка казав правду, — зізнався колишній РПК Вінтерґрін. — Сорок вильотів достатньо, так вважають у штабі Двадцять сьомої армії.

Йосаріан тріумфував.

— То я можу їхати додому, так? У мене сорок вісім.

— Ні, не можеш, — заперечив йому колишній РПК Вінтерґрін. — Ти божевільний чи що?

— Чому ні?

— Пастка-22.

— Пастка-22? — ошелешено перепитав Йосаріан. — А до чого тут у біса Пастка-22?

— Пастка-22, — терпляче пояснив Док Деніка, коли Голодний Джо доправив Йосаріана назад на Піанозу, — говорить, що завжди слід робити те, що наказує тобі твій командир.

— Але штаб Двадцять сьомої армії постановив, що я можу їхати додому після сорока вильотів.

— Але він не постановив, що ти маєш їхати додому. А статут зобов’язує тебе виконувати кожен наказ. Ось де пастка. Навіть якби полковник порушував наказ штабу Двадцять сьомої армії, примушуючи тебе відлітати більше завдань, тобі все одно довелося б їх відлітати, інакше б ти порушував його наказ. І тоді штаб Двадцять сьомої армії накинувся б на тебе.

Йосаріан розчаровано опустив голову.

— Значить, мені справді треба зробити п’ятдесят вильотів? — простогнав він.

— П’ятдесят п’ять, — виправив його Док Деніка.

— Які п’ятдесят п’ять?

— Полковник хоче, щоб усі ви зробили п’ятдесят п’ять вильотів.

Почувши слова Дока Деніки, Голодний Джо зітхнув з полегшенням і вишкірив зуби. Йосаріан схопив Голодного Джо за карк і змусив негайно летіти з ним назад до колишнього РПК Вінтерґріна.

— А що б вони мені зробили, — нишком запитав він, — якби я відмовився літати?

— Мабуть, ми б тебе розстріляли, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Ми? — здивовано скрикнув Йосаріан. — Що ти маєш на увазі — ми? Відколи це ти на їхньому боці?

— Якщо тебе збираються пристрелити, то на якому боці, по-твоєму, мені бути? — відрізав йому колишній РПК Вінтерґрін.

Йосаріан наморщився. Полковник Каткарт знову підняв ставку.

Розділ 7

Маквот

Зазвичай першим пілотом Йосаріана був Маквот, той, що кожного ранку голився біля свого намету в крикливо-червоній, завжди чистій піжамі і був однією з тих дивних, іронічних, незбагненних істот, які оточували Йосаріана. Маквот був, певне, найбожевільніший з усіх вояків: перебуваючи при своєму розумі, він не мав нічого проти війни. Цей коротконогий, широкоплечий, усміхнений хлопчина постійно насвистував бадьорі шлягери і, граючи в блекджек чи покер, смачно ляскав картами при роздачі, що врешті-решт доводило Голодного Джо до сказу, і він починав несамовито репетувати, щоб Маквот перестав ляскати.

— Сучий ти сину, ти це робиш навмисне, щоб дістати мене, — оскаженіло верещав Голодний Джо, а Йосаріан заспокійливо стримував його однією рукою. — Він навмисне це робить, бо йому подобається слухати, як я кричу. Ти, клятий сучий сину!

Маквот примирливо морщив гостренького, вкритого ластовинням носа і присягався більше ніколи не ляскати картами, але завжди забував про обіцянку. До червоної піжами Маквот узував ворсисті капці і спав на свіжовипрасуваних кольорових простирадлах, подібних до того, половину якого Майло відібрав в усміхненого злодюжки-ласуна, так і не віддавши йому обіцяні фініки без кісточок, позичені в Йосаріана. На Маквота глибоке враження справив Майло, який, на втіху капрала Снарка, помічника на кухні, купував курячі яйця по сім центів за штуку, а продавав по п’ять. Але Майло ніколи не вражав Маквота настільки сильно, наскільки був вражений сам листом, якого Йосаріан отримав від Дока Деніки завдяки своїй хворій печінці.

— Що це таке? — в паніці скрикнув Майло, наткнувшись на велику картонну коробку з пакунками сухофруктів, банками фруктових соків і ласощами, яку двоє італійців, що їх викрав майор ...де Коверлі для своєї кухні, збиралися віднести до намету Йосаріана.

— Це для капітана Йосаріана, сер, — мовив капрал Снарк із самовдоволеною посмішкою. Капрал Снарк був інтелектуальним снобом, який вважав, що на двадцять років випереджає свій час і якому не подобалось куховарити для плебсу. — Він має листа від Дока Деніки, що дає йому право на всі фрукти і фруктові соки, які тільки забажає.

— Що це таке? — вигукнув Йосаріан, побачивши, як Майло зблід і захитався.

— Це лейтенант Майло Майндербайндер, сер, — проказав капрал Снарк, насмішливо підморгнувши. — Один із наших нових пілотів. Його призначили завідувачем їдальні, поки ви були у шпиталі.

— Що це таке? — скрикнув ввечері Маквот, коли Майло простягнув йому половину його простирадла.

— Це половина простирадла, яку вкрали сьогодні вранці з цього намету, — самовдоволено пояснив Майло, нервово посмикуючи бурими вусиками. — Б’юсь об заклад, ви цього навіть не помітили.

— Навіщо комусь було красти половину простирадла? — запитав Йосаріан.

Майло заметушився.

— Ви не розумієте, — запротестував він.

Йосаріан також не розумів, навіщо Майло так розпачливо вчепився листа від Дока Деніки, в якому чітко все сказано. «Давайте Йосаріану стільки фруктів і фруктових соків, скільки він забажає, — написав Док Деніка. — Він каже, що в нього хвора печінка».

— Отакий-от лист, — понуро промимрив Майло, — може розорити будь-якого завідувача їдальні у світі. — Майло тягнувся, мов плакальник, через усю базу за своєю коробкою із втраченим провіантом, щоб ще раз прочитати цього листа в наметі Йосаріана. — Я маю давати вам стільки, скільки ви попросите. Але в листі навіть не сказано, що ви самі маєте усе це з’їсти.

— І добре, що не сказано, — відповів Йосаріан, — бо я ніколи такого не їм. У мене хвора печінка.

— О так, я забув, — сказав Майло, поштиво стишивши голос. — Дуже турбує?

— Якраз у міру, — радісно відповів Йосаріан.

— Розумію, — сказав Майло. — І що це значить?

— Це значить, що краще не стане...

— Боюсь, не розумію.

— ...поки не погіршає. Тепер розумієте?

— Так, тепер ясно. Але, боюсь, не розумію.

— Ну, нехай це вас не турбує. Нехай турбує лише мене. Бачите, в мене не зовсім хвора печінка. У мене просто симптоми. У мене синдром Ґарнета-Фляйшекера.

— Ясно, — сказав Майло. — А що таке синдром Ґарнета-Фляйшекера?

— Хвора печінка.

— Ясно, — сказав Майло і став потирати чоло з таким виглядом, ніби його мучить якийсь гострий внутрішній біль, який от-от має відійти. — У такому разі, — нарешті промовив він, — думаю, вам треба бути дуже обережним з їжею.

— Справді, дуже обережним, — погодився Йосаріан. — Справжній синдром Ґарнета-Фляйшекера не так часто трапляється, і я не хочу його позбутися. Ось чому я ніколи не їм фруктів.

— Тепер ясно, — сказав Майло. — Фрукти шкідливі для печінки?

— Ні, фрукти корисні для печінки. Саме тому я їх ніколи не їм.

— Тоді що ж ви з ними робите? — поцікавився Майло, вперто силкуючись розібратися в цій заплутаній ситуації, він врешті випалив запитання, що обпікало йому губи. — Продаєте?

— Я їх роздаю.

— Кому? — скрикнув Майло голосом, надламаним від переляку.

— Усім, хто хоче, — гаркнув у відповідь Йосаріан.

Майло жалібно зойкнув і відсахнувся, намистинки поту раптово вкрили його сполотніле обличчя. Здригаючись усім тілом, він розгублено засмикав жалюгідні вусики.

— Велику частину я віддаю Данбарові, — вів далі Йосаріан.

— Данбарові? — скрушно перепитав Майло.

— Так. Данбар може зТсти стільки фруктів, скільки влізе, і це йому не піде на користь. Я просто залишаю відкриту коробку ось там, і всі, хто хочуть, можуть пригощатись. Аарфі приходить по чорнослив, бо каже, що в їдальні дають замало. Ви розберіться з цим, як буде час, бо мені не подобається, що Аарфі тут постійно вештається. Коли запаси закінчуються, я просто прошу капрала Снарка їх поповнити. Нейтлі також завжди бере з собою купу фруктів, коли летить до Рима. Там він закохався в одну повію, яка мене ненавидить і зовсім байдужа до нього. В неї є молодша сестра, яка завжди скаче до них у ліжко, а живуть вони в квартирі зі старим дідом і бабою і купою інших дівчаток з гарними тугими стегнами, які постійно крутяться довкола. Нейтлі бере для них цілу коробку.

— Він їх там продає?

— Ні, роздає.

Майло насупився.

— Ну, бачу, він дуже щедрий, — понуро зауважив він.

— Так, дуже щедрий, — погодився Йосаріан.

— І я певен, усе це цілком законно, — проказав Майло, — бо їжа стає вашою, якщо ви отримаєте її від мене. Думаю, в теперішніх складних умовах ті люди дуже радіють, коли отримують харчі.

— Так, дуже радіють, — запевнив Йосаріан. — Сестри продають фрукти на чорному ринку і за гроші купують крикливу біжутерію і дешеві парфуми.

Майло пожвавішав.

— Біжутерію! — вигукнув він. — Я цього не знав. А скільки вони платять за дешеві парфуми?

— Старий отримує свою долю — спускає на віскі та порнографію. Він розпусник.

— Розпусник?

— Ще й який!

— А в Римі добре продається порнографія? — поцікавився Майло.

— Ще й як добре. Візьмімо, наприклад, Аарфі. Знаючи його, ніколи не запідозрите, правда?

— Що він розпусник?

— Ні, що він штурман. Ви ж знаєте капітана Аардваарка, хіба ні? Це той милий хлопчина, який підходить до новачків в ескадрильї і представляється: «Мене звати Аардваарк, в навігації мастак». У нього завжди люлька в зубах, напевно, він ще питався, в якому коледжі ви навчалися. Знаєте його?

Майло не слухав.

— Візьміть мене в партнери, — бовкнув він благально.

Йосаріан відмовив йому, хоча не мав сумнівів, що вони зможуть розпоряджатися, як вважатимуть за потрібне, цілими вантажівками фруктів, отримавши їх у їдальні з офіційного дозволу Дока Деніки. Майло зажурився, але відтоді довіряв Йосаріану всі свої таємниці, окрім однієї, розсудливо зметикувавши, що той, хто не обкрадає своєї країни, не буде красти ні в кого іншого. Майло довірив Йосаріану всі свої таємниці, окрім розташування тайників у горах, де він почав ховати гроші, коли одного разу повернувся зі Смирни з повним літаком інжиру й дізнався від Йосаріана, що у шпиталі з’явився військовий слідчий. Для Майла, який добровільно зголосився завідувати офіцерською їдальнею, посада була священною.

— Я й не знав, що в нас у меню замало чорносливу, — погодився він того першого дня. — Гадаю, це тому, що я все ще новенький. Але я обговорю це питання з моїм першим шеф-кухарем.

Йосаріан прошив його поглядом.

— Яким першим шеф-кухарем? — запитав він. — У вас немає першого шеф-кухаря.

— Капрал Снарк, — пояснив Майло, якось винувато відвівши погляд. — Він у мене єдиний шеф-кухар, тому, по-суті, є моїм першим кухарем, хоч я сподіваюся перевести його до адміністративного відділу. На мою думку, капрал Снарк схильний до надмірної творчості. Він вважає, що кулінарія — це вид мистецтва, і завжди нарікає, що мусить, як проститутка, торгувати своїм талантом. Ніхто його про таке не просить! А ви часом не знаєте, чому його позбавили звання і він досі лише капрал?

— Знаю, — відповів Йосаріан. — Він отруїв цілу ескадрилью.

Майло знову пополотнів.

— Що зробив?

— Він підмішав кілька сотень кусків прального мила в картопляне пюре, тільки щоб довести, що люди мають смак філістерів і не здатні відрізнити добре від поганого. Усім в ескадрильї стало погано. Вильоти скасували.

— Нічого собі! — вигукнув Майло, осудливо стиснувши губи. — Потім він усвідомив, що помилявся?

— Навпаки, — заперечив Йосаріан. — Він усвідомив, що мав рацію. Ми пакували за дві щоки і вимагали добавки. Потім нам було зле, але ми й не здогадувалися, що нас отруїли.

Майло двічі перелякано пирхнув, мов кудлатий рудий заєць.

— У такому разі його обов’язково треба перевести в адміністративний відділ. Не хочу, аби щось подібне повторилося при мені. Бачите, — звірявся він, — я прагну лише одного: щоб люди нашої ескадрильї мали найкращі харчі у світі. Це справді достойна мета, хіба ні? Якщо завідувач їдальні ставить собі меншу мету, то, як на мене, він не має права завідувати їдальнею. Ви згодні?

Йосаріан поволі обернувся до Майла і глянув на нього з прискіпливою недовірою. Він побачив просте обличчя людини, нездатної на хитрощі чи підступність, чесне, відверте обличчя з великими косуватими очима, рудуватою чуприною, чорними бровами і жалюгідними бурими вусиками. Майло мав довгий тонкий ніс із чутливими вологими ніздрями, різко повернутими направо, завжди скерований в бік, протилежний до погляду. Це було обличчя чоловіка з невиправною порядністю, так само неспроможного свідомо порушити моральні принципи, на які спиралася його чеснота, як не зміг би перетворитись на огидну жабу. Один із цих моральних принципів полягав у тому, що в торговій оборудці не гріх просити максимальну ціну. Він був здатний на потужні спалахи праведного обурення і страшенно обурився, коли довідався, що його шукає слідчий.

— Ви його не цікавите, — спробував заспокоїти його Йосаріан. — Він полює за пацієнтом у шпиталі, який на цензурованих листах підписується як Вашингтон Ірвінг.

— Я ніколи не підписувався як Вашингтон Ірвінг, — проголосив Майло.

— Звісно, що ні.

— Але це просто трюк, аби примусити мене зізнатися, що я заробляю на чорному ринку. — Майло зі злістю смикнув себе за скуйовджений вицвілий вус. — Не люблю таких хлопців. Завжди нишпорять довкола таких, як ми. Чому б уряду не взятися за колишнього РПК Вінтерґріна, якщо вже хочеться зробити щось корисне? Він не має поваги до правил і нормативів і постійно збиває мені ціни.

Вусики Майла були жалюгідними, бо їхні розділені половинки ніколи не пасували одна до одної, так само як косуваті очі Майла, які ніколи не дивилися на одну й ту саму річ в один і той самий час. Майло міг бачити більше речей, ніж інші люди, але жодної з них він не бачив чітко. На противагу до його реакції на слідчого, почуту від Йосаріана новину про те, що полковник Каткарт підвищив кількість вильотів до п’ятдесяти п’яти, він сприйняв зі спокійною мужністю.

— Ми на війні, — сказав він. — І немає сенсу нарікати на кількість вильотів. Якщо полковник каже, що треба зробити п’ятдесят п’ять вильотів, значить, мусимо це зробити.

— Ну, а я нічого не мушу, — урочисто заявив Йосаріан. — Я піду побачуся з майором Майором.

— Як ви зможете побачитися? Майор Майор ніколи ні з ким не бачиться.

— Тоді я повернуся до шпиталю.

— Ви лише десять днів тому вийшли зі шпиталю, — нагадав Майло з докором. — Не можна втікати до шпиталю щоразу, коли трапляється щось таке, що вам не подобається. Ні, найкраще — літати на завдання. Це наш обов’язок.

Непохитне сумління Майла не дозволило йому позичити навіть пакуночок фініків без кісточок того дня, коли в Маквота вкрали простирадло, бо харчі в їдальні все ще були державним майном.

— Але я можу позичити їх у вас, — пояснив він Йосаріану, — адже всі ці фрукти ваші, якщо ви отримали їх від мене згідно з листом лікаря Деніки. Ви можете розпоряджатися ними, як забажаєте, навіть продати їх за добрі гроші замість роздавати задарма. А хочете, будемо торгувати разом?

— Ні.

Майло відступився.

— Тоді позичте мені один пакунок фініків, — попросив він. — Я вам їх поверну. Присягаюся, що поверну, і для вас щось трохи накину.

Майло дотримав свого слова і вручив Йосаріанові чверть жовтого простирадла Маквота, коли повернувся з нерозпечатаним пакунком фініків і усміхненим злодюжкою-ласуном, який вкрав це простирадло з намету Маквота. Клапоть простирадла тепер належав Йосаріану. Він заробив його, коли приліг подрімати, хоч і не зрозумів, яким чином. Маквот також не зрозумів.

— Що це таке? — скрикнув Маквот, спантеличено вирячившись на відірвану половину свого простирадла.

— Це половина простирадла, яку викрали сьогодні вранці з вашого намету, — пояснив Майло. — Б’юсь об заклад, що ви цього навіть не помітили.

— Навіщо комусь красти півпростирадла? — здивувався Йосаріан.

Майло захвилювався.

— Ви не розумієте, — запротестував він. — Він вкрав ціле простирадло, а я виміняв його на пакунок фініків без кісточок, які ви вклали у справу. Тому чверть простирадла — ваша. Ви маєте дуже гарний прибуток від своєї інвестиції, тим більше що й фініки знову ваші, — далі Майло звернувся до Маквота: — Половина простирадла ваша, тому що ви були його першим власником, і я справді не розумію, на що ви скаржитесь, адже ви не отримали б жодного клаптя, якби ми з капітаном Йосаріаном не втрутились заради ваших інтересів.

— Хто скаржиться? — вигукнув Маквот. — Я лише намагаюся з’ясувати, що мені робити з половиною простирадла.

— Багато що можна зробити з половиною простирадла, — запевнив його Майло. — Іншу чверть простирадла я відкладаю для себе як винагороду за підприємливість, працю та ініціативу. Розумієте, вона не для мене, а для синдикату. Ви те саме можете зробити з половиною простирадла. Вкласти в синдикат і чекати на прибуток.

— Який синдикат?

— Синдикат, який я збираюсь заснувати, щоб я міг нагодувати вас так, як ви того заслуговуєте.

— Ви хочете заснувати синдикат?

— Так, хочу. Але точніше, торговицю. Ви знаєте, що таке торговиця?

— Це місце, де ви щось купуєте, так?

— І продаєте, — поправив Майло.

— І продаєте.

— Усе своє життя я хотів мати торговицю. Ви можете багато що зробити, якщо маєте торговицю. Але для цього треба мати торговицю.

— Ви хочете торговицю?

— І кожен отримає свою долю.

Йосаріан виглядав спантеличеним, бо йшлося про комерційні речі, а в комерції було багато речей, які завжди спантеличували.

— Спробую ще раз пояснити, — запропонував Майло втомлено і дещо роздратовано, ткнувши великим пальцем на злодюжку-ласуна, що й далі шкірився поруч. — Я знаю, що фініки його цікавили більше за простирадло. Оскільки він ні слова не розуміє по-англійському, я зумисне вирішив провести цілу операцію англійською.

— А чому було би просто не дати йому по голові й відібрати простирадло? — запитав Йосаріан.

З гідністю стиснувши губи, Майло захитав головою.

— Це було б дуже несправедливо, — твердо й осудливо заперечив він. — Насильство — це зло, і два зла не створять добра. Мій спосіб значно кращий. Коли я показав йому фініки і простягнув руку по простирадло, мабуть, він подумав, що я пропоную обмінятися.

— А що ви робили?

— Я дійсно пропонував обмінятись, але оскільки він не розуміє англійської, я можу це заперечити.

— А якщо він розізлиться і вимагатиме свої фініки назад?

— Ну, тоді ми просто дамо йому по голові і все, — відповів Майло не вагаючись. Він перевів погляд з Йосаріана на Маквота і назад. — Я справді не розумію, чим ви незадоволені. Усі ми зараз багатші, ніж були. Усі щасливі, окрім того злодюжки, але немає сенсу ним перейматися, бо він навіть не знає нашої мови і отримав по заслузі. Зрозуміло?

Але Йосаріан і далі не міг зрозуміти, як Майлові вдається діставати прибуток, купуючи яйця на Мальті по сім центів за штуку і перепродуючи на Піанозі по п’ять.

Розділ 8

Лейтенант Шайскопф

Навіть Клевінджер не знав, як Майлові це вдається, а Клевінджер знав усе. Клевінджер знав геть усе про війну, за винятком того, чому Йосаріан мусить померти, а капралу Снарку дозволено жити, або чому капрал Снарк мусив померти, а жити дозволено Йосаріану. Це була брудна, паскудна війна, і Йосаріан міг би прекрасно жити й без неї — жити вічно, мабуть. Лише жменька його співвітчизників віддасть своє життя за перемогу, але стати одним із них не входило в його честолюбні плани. Вмерти чи не вмерти — ось було питання, і Клевінджер мало не звернув собі голову, силкуючись на нього відповісти. Хід історії не вимагав передчасної кончини Йосаріана, а відновлення справедливості, подальший поступ і перемога над ворогом також від неї не залежали. Те, що хтось мав померти, було неминучістю; проте хто саме мав померти — уже залежало від обставин, а Йосаріан був готовий стати жертвою будь-чого, лиш не обставин. Але війна є війна. І єдине, що він міг сказати на її користь, — за неї добре платили і вона звільняла дітей від згубного впливу їхніх батьків.

Клевінджер стільки всього знав, бо Клевінджер був генієм з полум’яним серцем і блідим обличчям. Це був довгов’язий, незґрабний, неспокійний юнак з очима, спраглими знань. Навчаючись у Гарварді, він вигравав майже всі можливі призи і стипендії, а всіх без винятку призів та стипендій він не вигравав лише тому, що був постійно зайнятий — підписував петиції, поширював петиції та спростовував петиції, долучався до різних дискусійних груп і виходив з дискусійних груп, відвідував одні молодіжні з’їзди і пікетував інші молодіжні з’їзди, організовував студентські комітети на захист звільнених викладачів. Ніхто не сумнівався, що Клевінджер далеко піде в академічних колах. Одне слово, Клевінджер був широкоосвіченим і безголовим, І про це знали всі, а хто не знав, то невдовзі довідався.

Одне слово — йолоп. Він часто нагадував Йосаріанові тих людей, у яких від вештання музеями сучасного мистецтва обидва ока зсунулись на один бік обличчя. Це була, звичайно, ілюзія, породжена схильністю Клевінджера пильно розглядати один бік справи і ніколи не помічати іншого. У політиці він був гуманістом, який добре відрізняв правих від лівих, а сам незручно застряг посередині. Він постійно боронив своїх друзів-комуністів від своїх правих ворогів, а правих друзів — від ворогів-комуністів, а ті й ті його глибоко ненавиділи й ніколи ні від кого не боронили, бо вважали йолопом.

Це був дуже серйозний, дуже щирий і дуже сумлінний йолоп. Після кожного фільму він неодмінно зачинав дискусію про співчуття, Арістотеля, універсальні поняття, ідеї та завдання кіно як виду мистецтва в матеріалістичному суспільстві. Дівчата, з якими він ходив до театру, мусили дочекатися першого антракту, щоб почути від нього, дивляться вони добру п'єсу чи погану, і тоді вмить усе починали розуміти. Войовничий ідеаліст, він боровся проти расової нетерпимості і непритомнів, стикаючись з нею. Про літературу він знав геть усе, окрім того, як отримувати від неї насолоду.

Йосаріан намагався допомогти йому.

— Не будь йолопом, — радив він Клевінджеру, коли вони обоє були курсантами військового училища в місті Санта-Ана штату Каліфорнія.

— Я таки скажу йому, — наполягав Клевінджер, споглядаючи разом з Йосаріаном з трибуни навчального плацу, як лейтенант Шайскопф, мов безбородий король Лір, бушує внизу.

— Чому я? — завив лейтенант Шайскопф.

— Сиди тихо, дурню, — доброзичливо порадив Йосаріан Клевінджеру.

— Ти нічого не розумієш, — заперечив Клевінджер.

— Розумію достатньо, щоб сидіти тихо, дурню.

Лейтенант Шайскопф рвав на собі волосся й скреготав зубами. Його гумові щоки страдницьки здригались. Його мучили курсанти авіаційного училища з низьким бойовим духом, які жахливо маршували на щонедільних стройових оглядах. Їхній бойовий дух був низьким, тому що вони не хотіли щонеділі маршувати на оглядах і тому що лейтенант Шайскопф не дозволив їм обрати командирів зі своїх лав, а призначив їх сам.

— Нехай мені хтось скаже, — благав їх лейтенант Шайскопф молитовно. — Якщо це моя вина, мусите мені сказати.

— Він хоче, щоб йому сказали, — мовив Клевінджер.

— Він хоче, щоб всі сиділи тихо, дурню, — відповів Йосаріан.

— Хіба ти не чув, що він сказав? — запротестував Клевінджер.

— Чув, — відповів Йосаріан. — Я чув, що він дуже голосно і дуже чітко сказав, щоб ми тримали язики за зубами, якщо не шукаємо біди на свою голову.

— Я нікого не покараю, — пообіцяв лейтенант Шайскопф.

— Він каже, що не покарає мене, — сказав Клевінджер.

— Він каструє тебе, — сказав Йосаріан.

— Присягаюся, що нікого не покараю, — запевнив лейтенант Шайскопф. — Я буду вдячний тому, хто скаже мені правду.

— Він зненавидить тебе, — сказав Йосаріан. — Він ненавидітиме тебе до самої смерті.

Лейтенант Шайскопф, випускник курсів з підготовки офіцерів запасу, щиро зрадів, що вибухнула війна, адже вона дала йому можливість щодня вдягати офіцерську форму і по-військовому гаркати «Бійці» до купки дітлахів, що на вісім тижнів дорогою на бойню потрапляли в його пазурі. Амбітний і позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф поважно ставився до своїх обов'язків і усміхався лише тоді, коли котрогось із його суперників, офіцерів на авіабазі в Санта-Ані, підкошувала затяжна хвороба. Він мав слабкий зір і хронічний гайморит, і через це війна була для нього особливо захопливою, оскільки йому не загрожувала відправка за океан. Найкраще, що в нього було, — це його дружина, а найкраще, що було в його дружини, — це її подруга на ім’я Дорі Даз, яка давала, коли тільки могла, і свою уніформу жіночого допоміжного корпусу позичала дружині лейтенанта Шайскопфа, а та щовихідних її одягала і щовихідних скидала для кожного курсанта з чоловікової ескадрильї, який хотів її взяти.

Дорі Даз, жвава маленька розпусниця з мідно-зеленими очима і золотистим волоссям, найбільше полюбляла давати в сараях, телефонних будках, роздягальнях і квиткових кіосках. Мало було такого, чого вона не пробувала, а ще менше — чого не хотіла б. Вона була безсоромною, стрункою, дев’ятнадцятирічною та агресивною. Десятки чоловіків втрачали через неї самоповагу і починали ненавидіти себе вранці, згадуючи, як вона підчепила їх, використала і викинула. Йосаріан любив її. Вона була дивовижною коханкою, а його вважала лише посереднім. Він шаленів від її пружного тіла, яке геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дозволила. Йосаріан настільки сильно любив Дорі Даз, що не міг не кидатися з пристрастю на дружину лейтенанта Шайскопфа кожного тижня, щоб помститися лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Клевінджеру.

Дружина лейтенанта Шайскопфа мстилася лейтенантові Шайскопфу за якийсь його непростимий злочин, якого вона не могла пригадати. Пухкенька, рожева, млява і начитана, вона постійно наполягала, щоб Йосаріан не був таким bourgeois[6], не вимовляючи «р» в цьому слові. При собі вона завжди мала добру книгу, навіть коли лежала в ліжку і не мала на собі нічого, крім Йосаріана і солдатських жетонів Дорі Даз. Йосаріан нудився з нею, хоч і любив. Схиблена випускниця математичного факультету Вортонської школи бізнесу, вона не вміла до ладу щомісяця порахувати до двадцяти восьми.

— Любий, у нас знову буде дитинка, — казала вона Йосаріану кожного місяця.

— Ти зовсім здуріла, — відповідав він.

— Я серйозно, дитинка, — наполягала вона.

— Я теж.

— Любий, у нас знов буде дитинка, — казала вона своєму чоловікові.

— Я не маю часу, — нетерпляче бурчав лейтенант Шайскопф. — Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

Лейтенант Шайскопф дуже сильно прагнув перемогти в парадах і підвести Клевінджера під дисциплінарну комісію за намовляння скинути командирів, яких призначив лейтенант Шайскопф. Клевінджер був баламут і розумака. Лейтенант Шайскопф знав, що Клевінджер може наробити ще більше клопотів, якщо за ним не пильнувати. Вчора це були взводні командири; завтра це може стати цілий світ. Клевінджер мав голову, і лейтенант Шайскопф помітив, що люди з головою інколи бувають дуже розумними. Такі люди небезпечні, і навіть нові командири, призначені за порадою Клевінджера, горіли бажанням свідчити проти нього. Справу проти Клевінджера відкрили і закрили. Треба було лише знайти, в чому його звинуватити.

Це не могло бути щось пов’язане з парадами, адже до парадів Клевінджер ставився майже настільки ж серйозно, як і сам лейтенант Шайскопф. Щонеділі пополудні курсанти висипали з казарм і вишиковувались у шеренги по дванадцятеро. Стогнучи від похмілля, вони маршували, спотикаючись, до свого місця на головному плацу, де годину чи дві стояли непорушно під палючим сонцем серед шістдесяти чи сімдесяти інших курсантських ескадрилій, аж поки достатня їх кількість непритомніла, і тоді навчання вважалось закінченим. Уздовж плацу стояв ряд машин швидкої допомоги і групи навчених санітарів з ношами й раціями. На дахах швидких сиділи спостерігачі з біноклями. Писар вів рахунок. На цьому етапі за процесом наглядав офіцер-медик з бухгалтерським хистом, який міряв пульс і перевіряв цифри писаря. Як тільки в машинах назбирувалося вдосталь непритомних, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати марш і закінчувати парад. Одна за одною ескадрильї маршували плацом, виконували незґрабний поворот біля трибуни, а тоді прямували назад до своїх бараків.

Коли якась ескадрилья проходила повз трибуну, її оцінювали офіцери на чолі з бундючним полковником з пишними вусами. Найкращій ескадрильї кожного корпусу вручали нікому не потрібний жовтий вимпел на древку. Найкращій ескадрильї училища вручали червоний вимпел на довшому древку, з якого було ще менше користі, оскільки древко було важчим і тягати його за собою цілий тиждень, аж поки воно не переходило наступної неділі до нової ескадрильї, набридало. Ідея нагороджувати вимпелами видавалася Йосаріанові безглуздою. Ні грошей вони не давали, ні привілеїв. Подібно до олімпійських медалей і тенісних трофеїв, вони лише засвідчували, що їхній власник краще за інших зробив щось, що не дає нікому жодної користі.

Самі паради здавались йому не менш безглуздими. Йосаріан їх ненавидів. Паради були такими войовничими. Він ненавидів їхню музику і тупіт, ненавидів сам їхній вигляд і ненавидів те, що змушений був проти власної волі брати в них участь. Доля курсанта авіації була ненависною і без солдатської муштри під пекучим сонцем щонеділі по обіді. Доля курсанта авіації була ненависною, бо вже стало очевидним, що війна не закінчиться раніше, ніж завершиться його навчання. А це ж і була найперша причина, чому він пішов добровільно до училища. Призовник, скерований в авіаційне училище, він кілька тижнів чекав, доки його запишуть у якийсь клас, тижнями вчився на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів пішло на тренувальні польоти перед відправкою за океан. Тоді він не міг собі уявити, що війна триватиме так довго, адже Бог був на його боці, казали йому, а Бог, казали йому ще й таке, міг зробити все, що захоче. Але кінця-краю війни видно не було, а його навчання майже скінчилося.

Лейтенант Шайскопф відчайдушно прагнув відзначитися в парадах і до глибокої ночі просиджував за книжками, тоді як його дружина розніжено чекала на нього в ліжку, гортаючи улюблені місця Крафта-Ебінга. Лейтенант Шайскопф вивчав книжки зі стройової підготовки. Він орудував цілими коробками шоколадних солдатиків, аж поки ті не танули в його руках, а тоді вишиковував у шеренги по дванадцять пластикових ковбоїв, яких купив через пошту на вигадане ім’я і вдень тримав під замком, щоб ніхто не бачив. Анатомічні ескізи Леонардо виявилися незамінними. Одного вечора він відчув потребу в живій моделі і наказав дружині пройтися стройовим кроком по кімнаті.

— Голою? — спитала вона з надією.

Лейтенант Шайскопф роздратовано затулив долонями очі. Життя загнало лейтенанта Шайскопфа у глухий кут — прикувало до жінки, неспроможної поза власними брудними, похітливими бажаннями помічати титанічну боротьбу за недосяжні ідеали, яку героїчно ведуть шляхетні чоловіки.

— Чому ти мене ніколи не відшмагаєш? — надула вона губки якось уночі.

— Бо я не маю часу! — нетерпляче вигукнув він. — Я не маю часу. Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

І він дійсно не мав часу. Уже настала неділя, і на підготовку до наступного параду залишилося тільки сім днів. Він не міг зрозуміти, куди дівається час. Через останнє місце на трьох парадах підряд лейтенант Шайскопф заробив кепську репутацію, і тепер він обдумував усі можливі способи її покращити, навіть прибивши цвяхами дванадцять осіб у кожній шерензі до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса, щоб курсанти тримали стрій. Цей план виявився нездійсненним, адже поворот на дев’яносто градусів був неможливий без нікелевих шарнірів, встромлених у поперек кожного курсанта, а лейтенант Шайскопф узагалі не сподівався отримати в начальника постачання таку кількість нікелевих шарнірів чи заручитися допомогою шпитальних хірургів.

Через тиждень після того, як лейтенант Шайскопф дослухався до рекомендацій Клевінджера і дозволив курсантам самим обирати взводних командирів, його ескадрилья виграла жовтий вимпел. Цей несподіваний успіх так окрилив лейтенанта Шайскопфа, що він хряснув дружину древком по голові, коли вона спробувала затягнути його в ліжко, щоб відсвяткувати перемогу, продемонструвавши зневагу до сексуальних звичаїв нижчого середнього класу західної цивілізації. Наступного тижня ескадрилья здобула червоний вимпел, і лейтенант Шайскопф не тямив себе від щастя. А ще через тиждень його ескадрилья увійшла в історію, вигравши вимпел два рази підряд! Тепер лейтенант Шайскопф став настільки впевненим, що наважився представити свій великий сюрприз. Лейтенант Шайскопф відкрив під час нічних досліджень, що на марші треба не вільно вимахувати руками, як було заведено, а піднімати їх від середини стегна не більше ніж на три дюйми, тобто практично взагалі ними не махати.

Лейтенант Шайскопф готувався ретельно і таємно. Усі курсанти його ескадрильї присяглися мовчати і глупої ночі тренувалися на запасному плацу. Вони маршували в чорній пітьмі і зосліпу натикались один на одного, але не панікували і вчилися ходити, не махаючи руками. Спочатку лейтенант Шайскопф думав попросити знайомого слюсаря прилаштувати кожному курсантові до стегнової кістки нікелеві штифти і прив’язати до них зап’ястки мідною дротиною завдовжки рівно три дюйми, але часу не було — часу ніколи не було вдосталь, — а добрий мідний дріт важко знайти, коли йде війна. Він також згадав, що курсанти, отак стримувані, не зможуть впасти належним чином під час приголомшливої церемонії зомлівань, яка передує маршу, і що неспроможність належним чином зомліти може позначитись на загальній оцінці для підрозділу.

І цілий тиждень, заходячи в офіцерський клуб, він підсміювався, тамуючи радість. Його найближчі приятелі губились у здогадах.

— Цікаво, що задумав наш Гівнюк, — сказав лейтенант Енґл.

На запитання своїх колег лейтенант Шайскопф відповів з таємничою посмішкою.

— В неділю побачите, — пообіцяв він. — Побачите.

Тієї неділі лейтенант Шайскопф представив колегам свій епохальний сюрприз з апломбом професійного імпресаріо. Він не зронив ані слова, поки інші ескадрильї, як завжди згорблено, проходили повз трибуни. Він не зморгнув оком, навіть коли в поле зору висунулися перші шеренги його курсантів, що маршували, не махаючи руками, і коли почулися перші стривожені вигуки вражених колег. Він стримувався аж до того моменту, коли бундючний полковник з пишними вусами повернув до нього розлючене почервоніле обличчя, і лише тоді він видав фразу, яка зробила його безсмертним.

— Зверніть увагу, полковнику, — оголосив він. — Без рук.

І він роздав благоговійно завмерлій аудиторії завірені фотокопії маловідомої інструкції, на основі якої він збудував свій незабутній тріумф. Це був зоряний час лейтенанта Шайскопфа. Він переміг у параді, звичайно ж, і пальцем не ворухнувши, і отримав у вічне володіння червоний вимпел, що звільнило його від недільних маршувань, оскільки добрі червоні вимпели було настільки ж важко дістати у воєнний час, як і мідні дротини. Лейтенант Шайскопф тут же став старшим лейтенантом Шайскопфом і відтоді стрімко пішов угору. Через це важливе відкриття майже всі визнали його справжнім військовим генієм.

— Цей лейтенант Шайскопф, — відзначив лейтенант Траверс, — він справжній військовий геній.

— Так, справжній геній, — погодився лейтенант Енґл. — Тільки жаль, що цей зануда ніяк не відшмагає свою жінку.

— Не бачу тут нічого спільного, — прохолодно відповів лейтенант Траверс. — Лейтенант Беміс лепсько шмагає місіс Беміс щоразу, коли вони мають зносини, і на парадах він не вартий ламаного шеляга.

— Я кажу про шмагання, — заперечив лейтенант Енґл. — Кому здалися ці паради?

Насправді нікому, крім лейтенанта Шайскопфа, не були потрібні ці паради, а найменше — бундючному пишновусому полковнику, який був головою Дисциплінарної комісії і кинувся з риком на Клевінджера, щойно той боязкими кроками увійшов у кімнату, щоб спростувати звинувачення, які висунув проти нього лейтенант Шайскопф. Полковник вдарив кулаком по столі і, забивши собі руку, так розлютився на Клевінджера, що вдарив кулаком по столі ще сильніше, а тому ще більше забив собі руку. Лейтенант Шайскопф міцно зціпив вуста і вирячився на Клевінджера, нажаханий тим поганим враженням, яке справляв Клевінджер.

— Вже через шістдесят днів ти будеш битися з Біллі Петролле[7], — рикнув пишновусий полковник. — І думаєш, що це такі собі жартики.

— Я не думаю, що це жартики, сер, — відповів Клевінджер.

— Не перебивайте.

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли перебиваєте, — наказав майор Меткаф.

— Так, сер.

— Хіба вам щойно не наказали не перебивати? — холодно запитав Меткаф.

— Але я не перебивав, сер, — запротестував Клевінджер.

— Ні. Але й «сер» не сказали. Додайте це до звинувачень, — наказав майор Меткаф капралові, який умів стенографувати. — Не звертається «сер» до старших офіцерів, коли їх не перебиває.

— Меткафе, — сказав полковник, — ви бовдур. Вам це відомо?

Майор Меткаф насилу ковтнув слину.

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою брудну пельку. Верзете дурниці.

У Дисциплінарній комісії було три члени: бундючний полковник з пишними вусами, лейтенант Шайскопф і майор Меткаф, який намагався виробити собі сталевий погляд. Як член Дисциплінарної комісії, лейтенант Шайскопф був одним із суддів, які мали оцінити вагомість звинувачень, висунутих проти Клевінджера прокурором. Лейтенант Шайскопф був також і прокурором. Клевінджер мав офіцера, який його захищав. Тим офіцером, який мав його захищати, був лейтенант Шайскопф. Усе це дуже спантеличувало Клевінджера, який затремтів від жаху, коли полковник зірвався на ноги, мов гігантський вогняний стовп, погрожуючи розірвати на шмаття його смердюче, боягузливе тіло. Нещодавно, маршуючи на заняття, він спіткнувся; наступного дня його офіційно засудили за «самовільний вихід зі строю, погрозу фізичним насильством, аморальну поведінку, ледарство, державну зраду, провокації, розумування, слухання класичної музики тощо». Одне слово, його звинуватили за всіма можливими статтями, і ось він стоїть переляканий перед бундючним полковником, який знову ричить, що через шістдесят днів Клевінджер буде воювати з Біллі Петролле, і допитується, чи йому більше сподобається, коли його визнають непридатним і відправлять на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер ввічливо відповів, що йому б це не сподобалося; будучи йолопом, він радше сам став би трупом, ніж ховав інших. Полковник раптово заспокоївся і сів, уважний і вкрадливо люб’язний.

— Що ви мали на увазі,—запитав він повільно, — коли сказали, що ми не можемо вас покарати?

— Коли, сер?

— Я ставлю запитання. А ви відповідаєте.

— Так, сер. Я...

— Чи ви думаєте, що вас викликали, щоб ви ставили запитання, а я на них відповідав?

— Ні, сер. Я...

— Навіщо ми вас викликали?

— Щоб я відповідав на запитання.

— Маєте рацію, чорт забирай, — гаркнув полковник. — А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не проломив вашої довбаної макітри. То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?

— Я ніколи такого не заявляв, сер.

— Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Голосніше, будь ласка. Він не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе.

— Слухаю?

— Хіба я не наказував вам стулити свою дурну пельку?

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою дурну пельку, коли наказую стулити дурну пельку. Розумієте? Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе, це на вашу ногу я наступив?

— Ні, сер. Мабуть, це нога лейтенанта Шайскопфа.

— Це не моя нога, — відказав лейтенант Шайскопф.

— Може, справді моя нога, — мовив майор Меткаф.

— Приберіть.

— Так, сер. Спочатку ви маєте прибрати свою ногу, полковнику. Вона притиснула мою.

— Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?

— Ні, сер. О ні, сер.

— Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— То що в біса ви мелете?

— Я відповідаю на ваше запитання, сер.

— Яке запитання?

— «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» — прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.

— Гаразд, — сказав полковник. — То що в біса ви мали на увазі?

— Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— Коли? — запитав полковник.

— Коли що, сер?

— Тепер ви знову ставите мені запитання.

— Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.

— Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?

— Ні, сер. Я не розумію.

— Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.

— Але як мені на нього відповісти?

— Ось іще одне запитання мені поставили.

— Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.

— Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.

Клевінджер глибоко зітхнув.

— Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.

— Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?

— Йосаріан, сер, — сказав лейтенант Шайскопф.

— Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?

Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.

— Це прізвище Йосаріана, сер, — пояснив він.

— Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?

— О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...

— Можливо, я дурень, — перебив полковник, — але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.

— М...

— Ви язикатий сучий син, чуєте? Ніхто не просить ніяких пояснень, а ви даєте мені пояснення. Я стверджую факт, а не прошу пояснень. Язикатий сучий син, чуєте?

— Ні, сер.

— Ні, сер? Скажете, що то я кляте брехло?

— О ні, сер.

— Тоді ви язикатий сучий син, так?

— Ні, сер.

— Ви язикатий сучий син?

— Ні, сер.

— Ви нариваєтесь, чорт забирай. Та я зараз перескочу через цей величезний стіл і розірву на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло.

— Ну, ну, розірвіть! — викрикнув майор Меткаф.

— Меткафе, смердючий ви сучий сину. Хіба я не наказав вам стулити свою смердючу, боягузливу, дурну пельку?

— Так, сер. Вибачте, сер.

— Тоді стуліть.

— Я лише вчуся мовчати, сер. Хто не помиляється, той не вчиться.

— Хто це сказав?

— Усі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.

— Ви так кажете?

— Так, сер, — сказав лейтенант Шайскопф. — Але всі так кажуть.

— Гаразд, Меткафе, спробуйте стулити свою дурну пельку, і можливо, так навчитесь мовчати. А тепер, на чому ми зупинились? Прочитайте мені останній рядок.

— «Прочитайте мені останній рядок», — прочитав капрал, який вмів стенографувати.

— Не мій останній рядок, дурню! — викрикнув полковник. — Когось іншого.

— «Прочитайте мені останній рядок», — знову прочитав капрал.

— Це знову мій останній рядок! — верескнув полковник, почервонівши з люті.

— О ні, сер, — виправив його капрал. — Це мій останній рядок. Я прочитав його вам щойно хвилину тому. Хіба не пам'ятаєте, сер? Лише хвилину тому.

— О боже! Прочитайте мені його останній рядок, дурню. До речі, яке ваше паскудне прізвище?

— Попінджей, сер.

— Гаразд, будете другим, Попінджею. Тільки-но закінчиться розгляд його справи, почнеться вашої. Ясно?

— Так, сер. У чому мене звинуватять?

— Яка в біса різниця? Чули, про що він мене питає? Дізнаєтесь, Попінджею... ось тільки закінчимо з Клевінджером, і ви дізнаєтесь. Курсанте Клевінджер, що... Це ви курсант Клевінджер, так, а не Попінджей?

— Так, сер.

— Добре. Що ви...

— Я Попінджей, сер.

— Попінджею, чи ваш батько мільйонер, чи, може, сенатор?

— Ні, сер.

— Тоді ви по вуха в лайні, Попінджею, і без лопати. Він не генерал і не високопосадовець у Білому домі?

— Ні, сер.

— Прекрасно. Чим займається ваш батько?

— Він помер, сер.

— Пречудово. Тоді ви вляпалися по самі вуха, Попінджею. Чи справді Попінджей — ваше прізвище? І що це за прізвище таке, Попінджей? Мені воно не подобається.

— Це прізвище Попінджей, сер, — пояснив лейтенант Шайскопф.

— Ну, воно мені не подобається, Попінджею, і мені дуже кортить розірвати на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло. Курсанте Клевінджер, будь ласка, повторіть, що до дідька ви шептали чи не шептали Йосаріану пізно ввечері у вбиральні?

— Так, сер. Я сказав, що ви не можете звинуватити мене...

— Почнемо звідси. Що конкретно ви мали на увазі, курсанте Клевінджер, коли казали, що ми не можемо вас звинуватити?

— Я не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер.

— Коли?

— Коли що, сер?

— Чорт забирай, знову почнете мене допитувати?

— Ні, сер. Вибачте, сер.

— Тоді відповідайте на запитання. Коли ви не казали, що ми не можемо вас звинуватити?

— Вчора пізно ввечері у вбиральні, сер.

— Це єдиний раз, коли ви того не казали?

— Ні, сер. Я завжди не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер. А Йосаріанові я сказав, що...

— Ніхто вас не питає, що ви сказали Йосаріанові. Ми питаємо, що ви йому не казали. Нас не цікавить, що ви казали Йосаріанові. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Тепер продовжуймо. Що ви сказали Йосаріанові?

— Я сказав йому, сер, що ви не можете звинуватити мене в злочині, який мені приписують, і залишатися вірним...

— Вірним чому? Ви бурмочете.

— Перестати бурмотати.

— Так, сер.

— І бурмочіть «сер», коли бурмочете.

— Меткафе, наволоч!

— Так, сер, — пробурмотів Клевінджер. — Вірним справедливості, сер. Що ви не могли знайти...

— Справедливості? — здивувався полковник. — Що таке справедливість?

— Справедливість, сер...

— Це не справедливість, — насмішливо вишкірився полковник, і знову став грюкати великим, товстим кулачиськом по столі. — Це — Карл Маркс. А я розкажу вам, що таке справедливість. Справедливість — це коліном у живіт знизу в щелепу підло вночі ножем під ребра обчистити склад зброї на кораблі вгатити ззаду в темряві без попередження. Зашморг на горло. Ось що таке справедливість, коли треба бути жорстким і непохитним, щоб добити Біллі Петролле. Від стегна. Ясно?

— Ні, сер.

— І перестаньте мені «серити»!

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли не «серите», — наказав майор Меткаф.

Клевінджер, звісно, був винним, інакше його б не звинуватили, а єдиним способом це довести було визнати його винним, що вони і зробили, виконавши свій патріотичний обов’язок. Йому присудили п’ятдесят сім штрафних маршів. Попінджея посадили під замок, щоби провчити, а майора Меткафа відправили на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер відбував покарання щосуботи, по п’ятдесят хвилин маршуючи туди-назад перед будинком військової поліції з незарядженою гвинтівкою на плечі, що важила, здавалося, тонну.

Клевінджера все це дуже спантеличувало. Коїлося багато дивних речей, але найдивнішою з усіх для Клевінджера була ненависть — брутальна, неприхована, безжальна ненависть членів Дисциплінарної комісії, що закривала невблаганні обличчя, мов тверда, мстива маска, і незгасними жаринами тліла у злісно примружених очах. Клевінджера приголомшило таке відкриття. Якби могли, вони б його лінчували. Це були троє дорослих чоловіків, а він — хлопчисько, і вони ненавиділи його і бажали йому смерті. Вони зненавиділи його до того, як він прийшов, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи після того, як він пішов, і коли розійшлись і кожен подався до себе, то понесли з собою, мов якийсь заповітний скарб, злостиву ненависть до нього.

Йосаріан як міг попередив його напередодні ввечері.

— У тебе немає виходу, хлопче, — мовив він похмуро. — Вони ненавидять євреїв.

— Але я не єврей, — відповів Клевінджер.

— Це не має значення, — запевнив Йосаріан і мав рацію. — Вони гноблять усіх.

Клевінджер відсахнувся від їхньої ненависті, неначе від сліпучого світла. Ці троє чоловіків, що так його ненавиділи, розмовляли тією самою, що й він, мовою і носили такі самі однострої, але побачивши їхні недоброзичливі обличчя, навіки спотворені судомами жорсткої злоби, він у цю ж мить зрозумів, що ніде у світі — ні в усіх фашистських танках, літаках чи підводних човнах, ні в бункерах за кулеметами, мінометами чи вогнеметами, ні навіть серед усіх досвідчених зенітників із першокласної дивізії «Герман Ґьорінг» чи серед огидних змовників усіх мюнхенських пивниць, чи деінде, — не знайде він людей, що ненавидітимуть його більше, ніж оці троє.

Розділ 9

Майор Майор Майор Майор

Майор Майор Майор Майор від самого народження мав важке життя.

Як і Мінівер Чіві[8], він народився запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж змогла витримати без шкоди для здоров'я його мати — ніжна, хвороблива жінка, яка за півтори доби родових мук втратила всяке бажання продовжувати суперечку про ім’я дитини. А її чоловік вийшов у лікарняний коридор з похмурою рішучістю людини, яка знає, чого хоче. Батько майора Майора, височезний і худий, у важких черевиках і чорному шерстяному костюмі, не вагаючись заповнив свідоцтво про народження і без жодної емоції передав його черговій сестрі. Вона мовчки взяла його і пішла геть. Дивлячись їй услід, він уявляв, що у неї під халатом.

У палаті він знову побачив свою дружину, яка, мов висушений овоч — зморщена, знеможена і бліда, — нерухомо лежала під простирадлами. Її ліжко стояло в найдальшому кутку, біля вікна з тріснутою, каламутною від порохів шибкою. Насуплене небо хлюпало дощем, день був похмурий і холодний. В інших палатах лікарні бліді як крейда люди зі старечими синіми губами, не гаючись, вмирали. Чоловік довго стояв біля ліжка, втупившись поглядом у жінку.

— Я назвав хлопчика Калебом, — нарешті тихо промовив він. — Так, як ти хотіла.

Жінка не відповіла, і чоловік поволі усміхнувся. Він усе прекрасно спланував, бо його дружина, яка вже заснула в бідній палаті сільської лікарні, не знала про його брехню.

Ось серед таких убогих обставин з’явився на світ недолугий командир ескадрильї, який тепер проводив добру частину робочого дня на Піанозі, підписуючись на офіційних документах іменем Вашингтона Ірвінга. Майор Майор старанно підписувався лівою рукою, щоб не впізнали почерку, захистившись від випадкових гостей власною огидною йому владою і замаскувавшись фальшивими вусами й темними окулярами на випадок, якщо хтось випадково загляне крізь неоковирне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шматок целулоїду. Поміж цими двома невдалими моментами в житті — його народженням і його успіхом — пролягав тридцять один рік самотності й розчарування.

Майор Майор народився надто пізно і надто посереднім. Посередність буває вродженою, набутою і нав’язаною. В майора Майора були всі три. Навіть серед найменш безбарвних людей він обов’язково виділявся своєю безбарвністю, і на всіх, з ким він знайомився, найбільше справляла враження його неспроможність справити будь-яке враження.

Майор Майор від самого початку зазнав трьох фатальних ударів — його мама, батько і Генрі Фонда, на кого він був нездорово подібний мало не від народження. Задовго до того, як він дізнався, хто такий Генрі Фонда, він ставав об’єктом неприємних порівнянь усюди, де опинявся. Будь-який незнайомець був ладен зневажити його, через що змалку в нього виробилися винуватий страх перед людьми і готовність запобігливо просити вибачення перед суспільством за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко було йому йти по життю із зовнішністю Генрі Фонди, але йому ніколи не спадало на думку здаватися, адже успадкував завзятість від свого батька — довготелесого чоловіка з добрим почуттям гумору.

Батько майора Майора був розсудливим, побожним чоловіком, який добрим жартом вважав побрехеньки про свій вік. Довготелесий фермер, богобоязливий, свободолюбивий, законослухняний, незламний індивідуаліст, він вірив, що державна допомога будь-кому, окрім фермерів, свідчить про сповзання до соціалізму. Він проповідував ощадливість і важку працю й засуджував розпусних жінок, які йому відмовляли. Поля він відвів під люцерну, яку не вирощував з прибутком для себе. Уряд платив йому за кожен бушель невирощеної люцерни. Чим більше люцерни він не вирощував, тим більше платив йому уряд, і він вкладав кожен незароблений цент у нові землі, щоби збільшити кількість люцерни, якої не вирощував. Батько майора Майора без спочину працював над тим, щоб не вирощувати люцерну. Довгими зимовими вечорами він сидів удома і не лагодив реманенту, і щодня вискакував з ліжка якраз ополудні, щоб переконатися, що на господарстві нічого не зроблено. Він мудро вкладав у землю і дуже скоро став найбільшим невиробником люцерни в цілому окрузі. Сусіди зверталися до нього за порадою в будь-якій справі, адже він заробив такі гроші, а отже, був мудрим. «Що посієш, те й пожнеш», — радив він усім, і йому відповідали: «Амінь». Батько майора Майора був щирим поборником економії державних коштів, за умови, що це не перешкодить уряду в його священному обов’язку виплачувати фермерам за найвищими ставками за всю вирощену і нікому не потрібну люцерну або й за всю невирощену люцерну. Гордий та незалежний, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скиглити, канючити, вициганювати і виманювати скільки можна і від кого можна. Це був благочестивий чоловік, який проповідував завжди і скрізь.

— Господь дав нам, добрим фермерам, дві сильні руки, щоб ми загрібали ними все, що подужаємо, — завзято повчав він на сходах суду або перед дверима магазину, де чекав, що от-от вийде норовиста молода касирка з жуйкою в роті, за якою він волочився, і кине на нього невдоволений погляд. — Якби Господь не хотів, щоб ми загрібали, скільки подужаємо, — вів далі він, — то не дав би нам дві добрі руки.

І всі присутні бурмотіли:

— Амінь.

Батько майора Майора, як щирий кальвініст, вірив у наперед визначену долю і чітко усвідомлював, що всі нещастя, окрім його власних, були виявами Божої волі. Він курив сигарети, пив віскі і полюбляв дотепні та захопливі інтелектуальні бесіди, особливо коли говорив він сам, оповідаючи побрехеньки про свій вік або той жарт про Бога і затяжні пологи своєї дружини. Жарт про Бога і пологи дружини полягав у тому, що Богові знадобилося лише шість днів, щоби створити цілий світ, а його дружина мучилася цілих півтори доби в пологах, щоб народити одного лише майора Майора. Менш гордовитий чоловік, можливо, похитнувся б того дня в лікарняному коридорі, слабший погодився б на компроміс із такими відмінними замінниками як Тамбурмажор Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор, але батько майора Майора цілих чотирнадцять років чекав на таку нагоду, і він був не з тих, хто таку нагоду змарнує. Батько майора Майора і про нагоду мав добрий жарт. «У цьому світі нагода стукає в двері лише раз», — полюбляв казати він. Батько майора Майора повторював цей жарт при кожній нагоді.

Вроджена нездорова схожість із Генрі Фондою була першим із низки злих жартів, який доля зіграла з нещасним майором Майором за все його безрадісне життя. Народитися Майором Майором Майором було другим. Те, що він народився Майором Майором Майором, було таємницею, відомою лише батькові. Таємниця про його справжнє ім’я розкрилася, лише коли майор Майор прийшов записуватися в дитсадок, і тоді наслідки були катастрофічними. Ця новина вбила його матір, яка просто втратила волю до життя, змарніла і померла, що не засмутило його батька, який уже вирішив при нагоді одружитися з норовливою дівчиною з бакалійної крамниці, але не дуже надіявся спровадити дружину з ферми, якщо не виплатить їй відступного або не заб’є до смерті.

Для самого майора Майора випали лише трохи легші випробування. Раптове і приголомшливе відкриття звалилося на нього в такому юному віці — відкриття, що він не той, за кого себе вважав, — не Калеб Майор, а якийсь цілковитий незнайомець на ім’я Майор Майор Майор, про якого він абсолютно нічого не знав і про кого ніхто ніколи не чув. Усі його друзі назавжди відвернулися від нього, адже мали схильність не довіряти всім незнайомцям, і особливо чужинцю, який уже їх обманув, прикидаючись тим, кого вони знали багато років. Ніхто не хотів з ним знатися. Він почав спотикатись, і все йому валилося з рук. До кожного нового знайомства він ставився з несміливою надією, і завжди його чекало розчарування. Він відчайдушно потребував друга, і тому не міг його знайти. Він виріс високим, незґрабним, дивакуватим і мрійливим хлопцем із соромливим поглядом і невпевненою, легкою усмішкою на витончених устах, яка при кожній новій невдачі тут же скорчувалась у гримасу болю.

Він був чемний зі старшими, які його недолюблювали. Він робив усе, що вони наказували. Вони казали йому не лізти у воду, не змірявши броду, він і не ліз. Йому казали ніколи не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і він не відкладав. Йому казали шанувати батька й матір, і він шанував — і батька, і матір. Казали не вбивати, він і не вбивав, аж поки не пішов до війська. Тоді йому наказали вбивати, і він почав убивати. Він підставляв другу щоку при кожній нагоді і завжди поводився з іншими так, як би йому хотілося, щоб вони повелися з ним. Коли він давав милостиню, його ліва рука ніколи не знала, що робить права. Він ніколи не призивав імені Господа надаремно, не чинив перелюбу і не жадав осла ближнього свого. Насправді він любив свого ближнього і ніколи не свідчив на нього неправдиво. Старші за майора Майора недолюблювали його, бо він був таким запеклим нонконформістом.

Не маючи більше де себе проявити, він добре проявив себе в школі. В державному університеті він настільки серйозно ставився до навчання, що гомосексуалісти вважали його комуністом, а комуністи — гомосексуалістом. Він вирішив спеціалізуватися з англійської історії, і це було помилкою.

— Англійська історія! — обурено гарикнув сенатор від його штату з сивою гривою. — А що не так з американською історією? Американська історія нічим не гірша за будь-яку іншу історію світу!

Майор Майор негайно перемкнувся на американську літературу, але ФБР уже встигло завести на нього справу. Шестеро осіб і шотландський тер’єр мешкали на віддаленій фермі, яку майор Майор називав домом, і п’ятеро з них разом із шотландським тер’єром виявились агентами ФБР. Невдовзі вони назбирали на майора Майора стільки компрометуючої інформації, що могли зробити з ним усе що завгодно. Однак єдине, що вони придумали, — це відправити його до війська рядовим і підвищити до майора через чотири дні, що аж конгресмени, яким не було чим зайнятися, забігали туди-сюди вулицями Вашингтона, скандуючи: «Хто зробив новобранця майором? Хто зробив новобранця майором?» А насправді майора Майора підвищила до майора обчислювальна машина з таким же гострим почуття гумору, як і в його батька.

Коли вибухнула війна, він усе ще був слухняним та поступливим. Йому сказали піти в армію, і він пішов. Сказали вступити до льотного училища, і він подав заяву в льотне училище, і вже наступної доби о третій годині ночі стояв у холодній, як лід, багнюці перед дужим войовничим сержантом з південного заходу, який розповідав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі, і був готовий це довести. Лише кілька хвилин перед тим капрали розштовхали сонних новобранців його ескадрильї й наказали зібратися перед адміністративним наметом. З неба лило. Вони вишикувались у шеренги в цивільному одязі, в якому три дні тому прийшли до війська. Тим, хто трохи забарився, натягаючи шкарпетки й черевики, наказали повернутися в холодні, вологі, темні намети і роззутися, і тепер усі вони стояли босими в багнюці, а сержант пробігав нещадними очима по їхніх обличчях і казав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі. Ніхто не мав бажання заперечувати.

Несподіване, вже на наступний день, підвищення майора Майора до майора вкинуло войовничого сержанта в безодню туги, бо він уже не міг похвалитися, що може вибити дух із будь-кого у своєму підрозділі. На багато годин поринув він, мов Саул, у похмурі роздуми, нікого до себе не пускаючи, а його елітна варта з капралів понуро стояла на сторожі. О третій годині ночі він знайшов рішення, і майора Майора та інших новобранців знову брутально розбуркали й наказали вишикуватися босоніж під мжичкою перед адміністративним наметом, де в плямі світла, впершись стиснутими кулаками в боки, вже стояв сержант, який ледве стримувався, поки всі зберуться.

— Ми разом з майором Майором, — похвалився він тим самим войовничим, різким тоном, що й минулої ночі, — можемо вибити дух із будь-кого в моєму підрозділі.

У той самий день офіцери взялися за проблему з майором Майором. Як поводитись із таким майором, як майор Майор? Принизити його особисто означало б принизити решту офіцерів того самого або нижчого рангу. З іншого боку, люб’язне ставлення до нього здавалося немислимим. На щастя, раніше майор Майор подав заяву до льотного училища. Наказ на його переведення надійшов під вечір, а о третій годині ранку майора Майора знову грубо розбудив сержант, побажав йому щасливої дороги і посадив у літак, що прямував на захід.

Лейтенант Шайскопф зблід як полотно, коли майор Майор, босий і з засохлим болотом на пальцях ніг, доповів про своє прибуття в Каліфорнію. Майор Майор сприйняв як належне, що його знову розбуркали вночі, щоб поставити босоніж у багнюку, й тому залишив шкарпетки з черевиками в наметі. Цивільне вбрання, в якому він відрапортував лейтенанту Шайскопфу, було зіжмакане і брудне. Лейтенанта Шайскопфа, який на той час ще не заробив собі репутації генія маршування, пройняв дрож, коли уявив собі вигляд майора Майора, що маршуватиме босоніж у його ескадрильї наступної неділі.

— Швидко до шпиталю, — промимрив він, коли до нього повернувся дар мови, — і скажіть, що хворий. Лежіть там, доки не прийдуть кошти вам на однострій, тоді купите собі одяг. І черевики. Купіть черевики.

— Так, сер.

— І не треба кликати мене «сером», сер, — зауважив лейтенант Шайскопф. — У вас вище звання.

— Так, сер. Можливо, в мене вище звання, сер, але ви все-таки мій командир.

— Так, сер, правильно, — погодився лейтенант Шайскопф.

— Можливо, у вас вище звання, сер, але я все-таки ваш командир. Тому робіть, що я наказую, сер, бо заробите собі неприємності. Ідіть до шпиталю і скажіть, що хворі, сер. Лежіть, доки не прийдуть на вас кошти, і тоді купите собі однострій.

— Так, сер.

— І черевики, сер. Купіть черевики за першої ж нагоди, сер.

— Так, сер. Куплю, сер.

— Дякую, сер.

Життя в льотному училищі складалося для майора Майора так само, як раніше. Кожен, хто з ним спілкувався, хотів, щоб він спілкувався з кимось іншим. Інструктори займалися з ним більше, аби пошвидше перевести на наступний рівень і позбутися його. Майже моментально він отримав пілотські «крильця» й опинився за океаном, і тут раптом усе налагодилось. Усе своє життя майор Майор прагнув лиш одного — щоб його прийняли за свого, і на Піанозі, на деякий час, це нарешті сталося. Звання мало що значило для військових на бойовій службі, тому стосунки між офіцерами та рядовими були невимушені і спокійні. Люди, чиїх імен він не знав, казали йому «Привіт» і запрошували піти поплавати чи пограти в баскетбол. Кращі свої години провів він на баскетбольному майданчику, де гра тривала цілий день і ніхто не переймався перемогою. Рахунку ніколи не вели, а кількість гравців могла змінюватись від одного до тридцяти п’яти. Майор Майор ніколи раніше не грав у баскетбол чи в якусь іншу гру, але його високий зріст і палкий ентузіазм частково компенсували його природну незґрабність і брак досвіду. Майор Майор відчував справжнє щастя на тому кривобокому баскетбольному майданчику разом з офіцерами і рядовими, з якими майже подружився. Якщо ніхто не перемагав, то ніхто й не програвав, і майор Майор насолоджувався кожним стрибком аж до того дня, коли загинув майор Дулут і полковник Каткарт примчав на ревучому джипі й назавжди позбавив його втіхи від гри в баскетбол.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

Полковник Каткарт віддавна затаїв на майора Майора невтамовну злобу. Зайвий майор у списках особового складу означав непорядок у господарчій частині й давав привід для нападів людям зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії, яких полковник Каткарт впевнено зарахував до своїх ворогів і суперників. Полковник Каткарт молив про якийсь щасливий випадок, як-от смерть майора Дулута. Йому остогиднув цей зайвий майор, і тепер він мав для нього місце. Він призначив майора Майора командиром ескадрильї і від'їхав на своєму ревучому джипі так само раптово, як і з’явився.

Для майора Майора це означало кінець гри. Він почервонів від хвилювання і застиг як укопаний, не вірячи своїм вухам, а над його головою вже збиралися грозові хмари. Повернувшись на майданчик, він наштовхнувся на стіну насторожених, цікавих облич, які втупилися в нього з понурою і незбагненною ворожістю. Його затіпало від сорому. Відновлена гра вже не була такою доброю. Коли він вів м'яч, гравці перед ним розступалися; коли просив дати пас, йому кидали м'яч; і коли він не влучав у кошик, ніхто не намагався перехопити м’яч. Чути було тільки його голос. Наступного дня все повторилось, а на третій день він грати не пішов.

Мов на команду, всі в ескадрильї перестали з ним розмовляти, зате стали на нього витріщатись. Він ходив із соромливо опущеними в землю очима й палаючими щоками — об’єкт зневаги, заздрощів, підозрінь, ненависті й злоби, куди б він не пішов. Ті, хто раніше навіть не помічали його схожості з Генрі Фондою, зараз тільки про це й говорили, а дехто з них єхидно натякали, що майора Майора підвищили до командира саме через цю подібність. Капітан Блек, який сам віддавна націлявся на цю посаду, стверджував, що майор Майор насправді — Генрі Фонда, але просто боїться у цьому зізнатися.

Спантеличений майор Майор борсався серед нескінченного безталання. Не порадившись з ним, сержант Таузер переніс усі його манатки до просторого трейлера, де раніше мешкав майор Дулут, і коли захеканий майор Майор увірвався до штабу доповісти, що в нього вкрали всі речі, молодий капрал перелякав його до нестями, схопившись при його появі на ноги і загорлавши: «Струнко!» Майор Майор завмер на «струнко» разом з усіма, хто там був, гарячково метикуючи, що це за важлива персона ввійшла слідом за ним. Хвилина за хвилиною минали в непорушній мовчанці, і ціле товариство могло б простояти на «струнко» до самого Судного дня, якби через двадцять хвилин майор Денбі не заскочив привітати майора Майора і не дав команду «вільно».

Ще жалюгідніше майор Майор повівся в офіцерській їдальні, де Майло, з трепетною посмішкою на обличчі, гордо провів його до невеличкого столика, який поставив попереду інших та прикрасив вишиваною скатертиною і букетиком квітів у рожевій гранчастій вазі. Майор Майор з жахом відсахнувся, але йому не вистачило духу опиратись у всіх на очах. Навіть Гавермеєр підняв над тарілкою свою важку, висячу щелепу і витріщився на нього. Майор Майор покірно піддався на Майлове сіпання і до кінця обіду принижено щулився за своїм приватним столиком. Їжа застрягала йому в горлі, але він ковтав кожен кусень, щоб не образити тих, хто її готував. Потім, опинившись сам на сам із Майлом, майор Майор уперше збунтувався і сказав, що хотів би їсти разом з іншими офіцерами. Майло відповів, що так не вдасться.

— Не розумію, що тут має вдаватися, — заперечив майор Майор. — Раніше ж нічого не траплялося.

— Раніше ви не були командиром ескадрильї.

— Майор Дулут був командиром ескадрильї, і він завжди харчувався за одним столом разом зі своїми людьми.

— З майором Дулутом усе було інакше, сер.

— Що було інакше з майором Дулутом?

— Краще не питайте, сер, — сказав Майло.

— Це все тому, що я подібний на Генрі Фонду? — набравшись сміливості, запитав майор Майор.

— Ходять чутки, що ви справжній Генрі Фонда, — відповів Майло.

— Але я не Генрі Фонда, — вигукнув майор Майор, його голос тремтів від обурення. — І я анітрохи не подібний на нього. А навіть якщо й подібний на Генрі Фонду, то яке це має значення?

— Ніякого значення не має. Саме це я хочу вам сказати, сер. Просто з вами все не так, як було з майором Дулутом.

І все справді було не так, бо наступного разу, коли майор Майор відійшов від прилавка зі стравами і спробував сісти за загальний стіл, його зупинила непроникна стіна ворожості на обличчях, і він стояв, переляканий, з тацею в тремтячих руках, аж поки йому на порятунок не підскочив Майло і мовчки та спокійно не відвів його до персонального столика. Відтоді майор Майор не опирався і завжди їв за своїм столиком, повернувшись спиною до інших. Він був певен, що вони образились на нього за те, що відколи він став командиром ескадрильї, вони нібито не гідні їсти з ним за одним столом. Коли майор Майор сидів у їдальні, не було чути ніяких розмов. Він помітив, що більшість офіцерів уникає їсти одночасно з ним, і всі зітхнули з полегшенням, коли він взагалі перестав туди приходити і став харчуватись у себе в трейлері.

Майор Майор почав підписуватись іменем Вашингтона Ірвінга на офіційних документах на другий день після того, як до нього навідався перший слідчий, щоб з’ясувати, чи не знає він, хто у шпиталі цим займається, і таким чином подав йому ідею. На новій посаді він уже знудився і втомився. Його призначили командиром ескадрильї, але він поняття не мав, до чого зобов'язує його ця посада, хіба що ставити ім’я Вашингтона Ірвінга на офіційних документах та слухати, як вряди-годи дзенькають і гупають підкови майора ...де Коверлі, падаючи під вікном його невеличкого кабінету в закутку штабного намету. Його невідступно переслідувало відчуття, що він занедбує якісь надзвичайно важливі обов’язки, і марно очікував, що вони от-от його поглинуть. Він рідко коли виходив з намету, хіба що в разі крайньої потреби, бо не міг звикнути до того, що на нього витріщаються. Час від часу одноманітність його життя порушував якийсь офіцер чи рядовий, що його посилав до нього сержант Таузер у якійсь справі, що з нею майор Майор не міг дати собі ради, й відразу відсилав його назад до сержанта Таузера з дорученням вжити належних заходів. Обов’язки, які він мав виконувати як командир ескадрильї, виконувалися, безперечно, без жодної участі з його боку. Він ставав понурим і пригніченим. Часом він усерйоз подумував піти поділитися з капеланом усіма своїми скорботами, та капелан здавався таким обтяженим власними турботами, що майор Майор не мав духу додавати йому своїх. Окрім того, він не був певний, що капелани обслуговують командирів ескадрильї.

Так само не було в нього певності й щодо майора ...де Коверлі, котрий, якщо не відлучався брати в оренду квартири або викрадати іноземних робітників, не мав нагальнішої роботи, ніж кидати підкови. Майор Майор інколи дуже уважно стежив за підковами, які м'яко падали на землю чи зісковзували по вбитих у землю сталевих кілочках. Він годинами позирав на майора ...де Коверлі і дивувався, що така велична особа не має важливіших справ. Часто йому кортіло приєднатися до майора ...де Коверлі, але він подумав, що цілий день кидати підкови майже так само нудно, як підписувати офіційні документи іменем «майор Майор Майор». Окрім того, зовнішність майора ...де Коверлі була така грізна, що майор Майор боявся наближатись до нього.

Майор Майор замислювався, який стосунок він мав до майора ...де Коверлі і який стосунок мав майор ...де Коверлі до нього. Він знав, що майор ...де Коверлі був начальником штабу, але не знав, що це означає, і не міг вирішити, чи в особі майора ...де Коверлі доля обдарувала його поблажливим командиром, чи покарала недобросовісним підлеглим. Він не хотів розпитувати сержанта Таузера, котрого потайки побоювався, а більше ні з ким порадитись він не міг, і найменше — з майором ...де Коверлі. Мало хто наважувався звернутися до майора ...де Коверлі з якимось питанням, а єдиного офіцера, котрий нерозважливо кинув одну з його підків, наступного ж дня вразила така страшна піанозька висипка, якої ніколи не бачили і про яку не чули не тільки Ґас із Весом, а й навіть Док Деніка. Усі були впевнені, що цю хворобу наслав на бідолашного офіцера як помсту майор ...де Коверлі, хоч ніхто не знав, яким чином.

Більшість офіційних документів, що потрапляли на стіл майора Майора, ніяк його не стосувалися. В переважній більшості вони покликались на попереднє листування, якого майор Майор ніколи не бачив. Не було потреби щось вияснювати, оскільки кожна нова інструкція зобов’язувала його ігнорувати всі попередні. Тому траплялося, що за одну хвилину він встигав розписатись на двадцяти різних документах, кожен з яких радив йому не звертати жодної уваги на всі інші. Зі штабу генерала Пекема на великій землі щодня надходили багатослівні бюлетені під бадьорими і повчальними назвами, як-от: «Зволікання — це крадій часу» або «Охайність — сестра побожності». Читаючи послання генерала Пекема про охайність і зволікання, майор Майор починав відчувати себе розбещеним ледарем і завжди намагався якнайшвидше їх позбутися. Цікавили його лише ті поодинокі офіційні документи, які стосувались того бідолашного молодшого лейтенанта, збитого над Орв’єто менш ніж через дві години після прибуття на Піанозу, чиї наполовину розпаковані речі досі лежали в наметі Йосаріана. Оскільки бідолашний лейтенант доповів про своє прибуття не в канцелярії, а в опервідділі, сержант Таузер вирішив, що обачніше буде повідомляти про нього як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї, і в тих поодиноких документах, що стосувались його особи, наводився факт, що лейтенант нібито без сліду розчинився в повітрі, у певному розумінні, саме так і сталося. Загалом, майор Майор був вдячний за офіційні документи, що потрапляли на його робочий стіл, адже сидіти цілий день у кабінеті, підписуючи документи, — це набагато краще, ніж сидіти цілий день у кабінеті, нічого не підписуючи. Вони давали йому щось до роботи.

Минало від двох до десяти днів, і кожен документ за його підписом неминуче повертався назад зі ще одним чистим аркушем для ще одного підпису. Документи завжди були помітно грубшими, ніж раніше, бо між аркушем з його останнім підписом і аркушем, доданим для нового підпису, містились аркуші з найсвіжішими підписами всіх інших офіцерів, розкиданих по різних дислокаціях, які також ставили свої автографи на тому самому документі. Майор Майор пригнічено спостерігав, як просте листування дивовижним чином розбухало до товстезних фоліантів. Скільки б разів він не підписував документ, той завжди повертався до нього на ще один підпис, і він став побоюватися, що вже ніколи не спекається цих документів. Але одного разу, на другий день після першого візиту слідчого, майор Майор розписався на одному з документів ім’ям Вашингтона Ірвінга — просто щоб подивитися, як це виглядатиме. Йому це сподобалося. Сподобалося настільки, що до самого вечора він так само розписувався на всіх офіційних документах. Це був легковажний і бунтарський вчинок, за який, як він передчував, його суворо покарають. Наступного ранку він із трепетом зайшов до свого кабінету і став чекати, що станеться. Нічого не сталося.

Він согрішив, і, як виявилося, на благо, бо жоден із документів, підписаних ім'ям Вашингтона Ірвінга, до нього не повернувся! Ось, нарешті, прийшов успіх, і майор Майор з нестримним задоволенням віддався своїй новій кар’єрі. Підписувати ім'ям Вашингтона Ірвінга офіційні документи, певне, було не бозна-якою кар'єрою, але принаймні це було не настільки нудно, як підписуватись ім’ям «майор Майор Майор». Коли ж його починало нудити від Вашингтона Ірвінга, він міняв порядок слів і писав Ірвінг Вашингтон, поки не набридало й воно. І так він доводив щось до кінця, бо жодний з документів, підписаних цими іменами, вже ніколи не повертався до ескадрильї.

А от хто згодом повернувся, то це другий слідчий, що маскувався під льотчика. Всі знали, що він був військовий слідчий, тому що він усім повідомив по секрету, хто він такий, і кожному суворо наказав не розповідати, хто він насправді, всім тим, кому він уже повідомив по секрету, що він військовий слідчий.

— Ви єдиний в ескадрильї, хто знає, що я військовий слідчий, — по секрету розповів він майору Майору, — і вкрай важливо тримати це в суворій таємниці, щоб не зашкодити моїй оперативності. Вам усе ясно?

— Сержант Таузер знає.

— Так, я знаю. Я мусив сказати йому про це, щоб потрапити до вас. Але я знаю, що він за жодних обставин нікому про це не розповість.

— Він мені розповів, — сказав майор Майор. — Він сказав, що мене хоче бачити якийсь слідчий.

— Негідник. Доведеться послати на нього запит у відділ безпеки. На вашому місці я б не залишав на видноті жодних секретних документів. Принаймні доки я не подам звіт.

— У мене немає ніяких секретних документів, — відказав майор Майор.

— Саме про них я і кажу. Замкніть їх у своєму кабінеті, щоб сержант Таузер не мав до них доступу.

— Сержант Таузер має єдиний ключ до мого кабінету.

— Боюсь, ми марнуємо час, — холодно проказав другий слідчий, жвавий опецькуватий нервовий чоловік, чиї рухи були рвучкими і впевненими. Він вийняв кілька фотокопій з великого червоного планшета, якого ховав під шкіряною пілотською курткою, прикрашеною крикливими малюнками аеропланів, що летять крізь жовтогарячі спалахи зенітних снарядів, та рівними рядами бомб, що означали п'ятдесят п’ять бойових вильотів. — Вам знайомі ці документи?

Майор Майор байдуже поглянув на копії приватних листів зі шпиталю, на яких рукою військового цензора було написано «Вашингтон Ірвінг» або «Ірвінг Вашингтон».

— Ні.

— А ось ці?

Майор Майор втупився в копії адресованих йому офіційних документів, на яких він поставив ті самі підписи.

— Ні.

— У вашій ескадрильї є чоловік, що так підписується?

— Котрий з них? Тут два імені.

— Один і другий. Ми вважаємо, що Вашингтон Ірвінг та Ірвінг Вашингтон — це один і той самий чоловік, який розписується двома різними іменами, щоб заплутати слід. Таке часто роблять.

— Не думаю, що в моїй ескадрильї є чоловік з одним або другим прізвищем.

Обличчя другого слідчого скривилося від розчарування.

— Він набагато хитріший, ніж я думав, — зауважив він. — Він користується третім прізвищем і видає себе за когось іншого. І мені здається... так, мені здається, що я знаю, яке його третє прізвище, — захоплено і натхненно він простягнув майору Майору ще одну фотокопію. — А як вам ось це?

Майор Майор трохи нахилився вперед і побачив копію солдатського листа, в якому Йосаріан повикреслював усі слова, крім імені Мері, а внизу приписав: «Я вмираю за тобою. Р. О. Шипмен, капелан, Збройні сили США».

Майор Майор похитав головою.

— Вперше бачу.

— Ви знаєте, хто такий Р.О. Шипмен?

— Полковий капелан.

— Коло замкнулося, — сказав другий слідчий. — Вашингтон Ірвінг — це полковий капелан.

Майор Майор відчув напад тривоги.

— Полковий капелан — Р. О. ІІІипмен, — виправив він.

— Ви впевнені?

— Так.

— Навіщо полковому капеланові писати таке в листах?

— Мабуть, хтось інший це написав, а його підпис підробив.

— Навіщо комусь підробляти підпис полкового капелана?

— Щоб приховати своє власне ім’я.

— Можливо, ви маєте рацію, — на хвилю завагавшись, вирішив другий слідчий і впевнено прицмокнув губами. — Мабуть, ми зіткнулися з бандою з двох людей, у яких просто взаємообернені імена та прізвища. Так, я певний, що так воно і є. Один із них тут, в ескадрильї, один у шпиталі, і ще один десь біля капелана. Тобто їх аж троє! А ви справді впевнені, що ніколи раніше не бачили цих документів?

— Якби бачив, я б їх підписав.

— Чиїм ім'ям? — лукаво спитав другий слідчий. — Вашим власним чи Вашингтона Ірвінга?

— Моїм власним ім’ям, — сказав йому майор Майор. — Я навіть імені такого не знаю — Вашингтон Ірвінг.

Другий слідчий широко усміхнувся.

— Майоре, я радий, що ви поза підозрою. Значить, ми зможемо працювати разом, а мені буде потрібен кожен, на кого зможу покластися. Десь на європейському театрі воєнних дій працює чоловік, який має доступ до вашого листування. Ви не здогадуєтеся, хто б це міг бути?

— Ні.

— Ну, а я маю чудовий здогад, — сказав другий слідчий і, нахилившись уперед, конфіденційно прошепотів. — Це негідник Таузер. Інакше навіщо він всюди ляпає про мене язиком? Отож пильнуйте і негайно дайте мені знати, якщо хтось заговорить про Вашингтона Ірвінга. А я влаштую перевірку благонадійності для капелана і його оточення.

Щойно другий слідчий вийшов, як крізь вікно до кабінету майора Майора скочив перший і поцікавився, хто це тут щойно був. Майор Майор ледве його впізнав.

— Це був військовий слідчий, — сказав йому майор Майор.

— Чорта з два, — відповів перший слідчий. — Це я ваш слідчий.

Майор Майор ледве впізнав його, бо той з'явився у вицвілому бордовому вельветовому халаті, розідраному під пахвами, потертій фланелевій піжамі і стоптаних хатніх капцях з однією напіввідірваною підошвою. Це звичайне шпитальне вбрання, пригадав майор Майор. Чоловік погладшав десь на двадцять фунтів і аж пашів здоров’ям.

— Я справді дуже хворий, — заскиглив він. — Я підхопив застуду у шпиталі від одного льотчика-винищувача і зліг з дуже важкою формою пневмонії.

— Мені дуже жаль, — сказав майор Майор.

— Яка мені з того користь, — запхикав слідчий. — Не треба мені вашого співчуття. Просто хочу, аби ви знали, що мені доводиться терпіти. Я прийшов попередити вас, що Вашингтон Ірвінг, здається, переніс свій опорний пункт зі шпиталю до вашої ескадрильї. Ви тут часом не чули ніяких розмов про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, чув, — відповів майор Майор. — Той чоловік перед вами. Він говорив про Вашингтона Ірвінга.

— Справді? — радісно вигукнув перший слідчий. — Ось, мабуть, це нам якраз і треба, щоб вивести його на чисту воду! Не спускайте з нього очей усі двадцять чотири години на добу, поки я збігаю до шпиталю й запитаю в начальства про дальші інструкції.

Слідчий вискочив з кабінету майора Майора через вікно і вмить щез.

За хвилину відхилилася запона, що відділяла кабінет майора Майора від канцелярії, і з'явився другий слідчий, захеканий від бігу. Віддихуючись, він загорлав:

— Я щойно бачив, як з вашого вікна вискочив чоловік у червоній піжамі й побіг по дорозі! Ви його бачили?

— Він тут зі мною розмовляв, — відповів майор Майор.

— Мені здалося дуже підозрілим, що якийсь чоловік у червоній піжамі вискакує з вікна. — Слідчий заходив колом по маленькому кабінету. — Спершу я подумав, що то були ви — драпонули до Мексики. Але тепер бачу, що то були не ви. Він нічого не говорив про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, — відповів майор Майор, — говорив.

— Говорив? — вигукнув другий. — Чудово! Якраз це нам і було треба, щоб вивести його на чисту воду. Часом не знаєте, де його можна знайти?

— У шпиталі. Він справді дуже хворий.

— Прекрасно! — вигукнув другий слідчий. — Вже йду його ловити. Буде краще, якщо я навідаюсь туди інкогніто. Піду в санчастину поясню, хто я такий, і нехай покладуть мене до шпиталю як хворого.

— Мене відмовляються покласти до шпиталю, якщо я не захворію, — доповів він майору Майору за якийсь час. — Насправді я погано почуваюся. Я вже давно хотів лягти на обстеження, і ось добра нагода. Піду назад до медпункту і скажу їм, що погано почуваюся, і нехай кладуть мене до шпиталю.

— Гляньте, що вони зі мною зробили, — повідомив він майору Майору, показуючи фіолетові ясна. Горе його було невтішне. В руках він тримав черевики зі шкарпетками, і пальці на ногах також були пофарбовані розчином генціалового фіолетового. — Хтось колись чув про військових слідчих з фіолетовими яснами? — застогнав він.

Він вийшов із канцелярії з опущеною головою, звалився у вузький шанець і зламав собі носа. Температура в нього не підвищилась, але Ґас із Весом зробили для нього виняток і відправили його в машині швидкої допомоги до шпиталю.

Майор Майор збрехав, і брехня пішла йому на користь. Він не дуже здивувався, що брехня пішла на користь, бо вже давно зауважив, що брехуни загалом винахідливіші, цілеспрямованіші та успішніші, аніж ті люди, які не брешуть. Якби він сказав другому слідчому правду, то не минув би лиха. Натомість він збрехав і тепер міг спокійно працювати далі.

Після візиту другого слідчого він став значно обачнішим у роботі. Підписувався лише лівою рукою, завжди в темних окулярах і з фальшивими вусами, які він безуспішно начіпляв на себе, сподіваючись повернутися до баскетболу. Задля додаткової перестороги він вдало перемикався з Вашингтона Ірвінга на Джона Мільтона. Джон Мільтон був гнучким і лаконічним. Так само як Вашингтона Ірвінга, його можна було б легко перевернути, коли набридне. Поза тим, Джон Мільтон дозволив майору Майору подвоїти продуктивність праці, адже ім’я Джона Мільтона було значно коротшим і написати його вдавалося значно швидше, ніж два попередні — його власне чи Вашингтона Ірвінга. Джон Мільтон виявився корисним ще в одному плані. Він був багатогранний, і невдовзі майор Майор став додавати до підпису уривки з уявних розмов. Типова резолюція в офіційних документах могла виглядати так: «Джон Мільтон — садист» або «Ти не бачив Мільтона, Джоне?». Найбільше він пишався таким підписом: «Мільтон Джон ходить на газон». Джон Мільтон відкрив йому нові широкі обрії, сповнені чарівних, невичерпних можливостей, що обіцяли навіки прогнати нудьгу. Майор Майор повертався до Вашингтона Ірвінга, лише коли Джон Мільтон йому приїдався.

Чорні окуляри й фальшиві вуса майор Майор придбав у Римі, востаннє і намарно намагаючись вирватись із трясовини занепаду, в яку невпинно опускався. Спочатку було жахливе приниження Кампанії за велику присягу на вірність, коли жоден із тридцяти чи сорока учасників збору підписів не дозволив йому підписатися під своєю присягою. Потім, щойно минула ця кампанія, стався нещасний випадок з літаком Клевінджера, який загадково зник, мов розтанув у ясному небі, разом з усім екіпажем, а провину за цю дивну халепу повністю поклали на нього, адже він не підписався під жодною присягою на вірність.

Його темні окуляри мали масивну пурпурову оправу, а штучні чорні вуса були препишні, мову катеринщика, і одного разу, відчувши, що вже не може терпіти самотність, він начепив їх і пішов грати в баскетбол. З підкреслено безтурботним виглядом він вийшов на майданчик, подумки благаючи Бога, щоб його не впізнали. Всі вдали, що не впізнали його, і він радісно долучився до гри. Тільки-но він привітав себе із вдалою невинною витівкою, як один із гравців грубо штовхнув його і він упав на коліна. Незабаром майора Майора знову грубо штовхнули, і тут до нього дійшло, що насправді всі його впізнали, а та машкара тільки дала їм право його штурхати, валити на землю і гамселити. Йому не було місця серед них. І щойно він це зрозумів, як гравці з його команди, не змовляючись, об’єдналися з гравцями іншої в один виючий, кровожерливий натовп, який оточив його зусібіч, брудно лаючись і розмахуючи кулаками. Вони збили його з ніг, копали його лежачого, і коли він ледве звівся на ноги, знову накинулись на нього. Він затуляв обличчя руками і вже нічого не бачив. Вони з’юрмились довкола і взялись оскаженіло гамселити його, штурхати, дубасити, топтати. Його товкли, відпихаючи до краю канави, в яку він урешті скотився сторч головою. На дні він звівся на ноги, видерся на протилежний бік і, похитуючись, пішов під градом тюкання й каміння, яким вони його супроводжували, аж поки не сховався за рогом намету канцелярії. Найголовніше, чим він переймався впродовж цілої пригоди, — як не згубити темних окулярів та штучних вусів, щоб і далі вдавати, ніби він — то хтось інший, і щоб оминути страшну необхідність постати перед ними як їхній начальник.

Повернувшись у кабінет, він розплакався, а коли виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з подряпин на щоках і чолі, а тоді викликав сержанта Таузера.

— Віднині, — сказав він, — я не хочу нікого приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Ясно?

— Так, сер, — відповів сержант Таузер. — Мене це також стосується?

— Так.

— Ясно. Це все?

— Так.

— А що я маю казати тим, хто проситиметься на прийом, коли ви є?

— Скажіть їм, що я є, і попросіть почекати.

— Так, сер. Доки?

— Доки я не вийду.

— А що мені з ними потім робити?

— Мені байдуже.

— Чи можна їх пускати до вас після того, як ви вийдете?

— Так.

— Але тоді вас тут не буде?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Це все?

— Так.

— Слухаюсь, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор призовникові середніх років, який доглядав за його трейлером, — не заходьте сюди, коли я тут, щоб запитати, чи маю я для вас якесь доручення. Зрозуміло?

— Так, сер, — відповів ординарець. — А коли мені заходити, щоб запитати, чи маєте ви для мене якесь доручення?

— Коли я не тут.

— Так, сер. І що мені робити?

— Все, що я скажу.

— Але вас тут не буде, то як ви мені скажете? А чи будете?

— Ні.

— Тоді що мені робити?

— Все, що треба.

— Слухаюсь, сер.

— У мене все, — сказав майор Майор.

— Так, сер, — сказав ординарець. — Це все?

— Ні, — відказав майор Майор.—Також не заходьте, щоб поприбирати. Взагалі не заходьте, доки не впевнитесь, що мене тут немає.

— Так, сер. Але як мені впевнитись?

— Якщо ви не впевнені, тоді вважайте, що я тут, і йдіть звідси, поки не будете впевнені. Ясно?

— Так, сер.

— Жаль, що мушу отак з вами розмовляти, але так треба. До побачення.

— До побачення, сер.

— І дякую. За все.

— Так, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор Майлові Майндербайндеру, — я вже не буду ходити в їдальню. Прошу подавати мені їжу до мого трейлера.

— Думаю, що це дуже добра ідея, сер, — відповів Майло. — Тепер я зможу подавати вам особливі страви, про які ніхто інший не знатиме. Я впевнений, що вам вони сподобаються. Полковникові Каткарту завжди подобаються.

— Я не хочу ніяких особливих страв. Я хочу, щоб мені подавали те саме, що й іншим офіцерам. Нехай посильний постукає раз у двері й залишить тацю на сходах. Ясно?

— Так, сер, — сказав Майло. — Цілком ясно. У мене припасено кілька живих менських лобстерів, до яких я можу подати відмінний салат із рокфором і два морожені еклери, які ми лише вчора доправили контрабандою з Парижа разом з важливим учасником французького підпілля. Так буде добре для початку?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Я розумію.

На вечерю того дня Майло подав смаженого менського лобстера, відмінний салат з рокфором і два морожені еклери. Майор Майор розсердився. Якби він відправив вечерю назад, то вона б пішла на смітник або комусь іншому, а майор Майор мав слабкість до лобстера, смаженого на вогні. Вечеряв він з докорами сумління. Наступного дня на обід був черепаховий суп по-мерилендськи й ціла кварта «Дом-Периньону» 1937 року, і майор Майор випив її не вагаючись.

Після Майла залишились тільки писарі в канцелярії, і майор Майор уникав їх, щоразу залазячи й вилазячи через тьмяне вікно свого кабінету. Вікно відстібалося, було велике і низьке, тому він легко заскакував у нього з обох боків. Щоб дістатися від канцелярії до трейлера, майор Майор, коли в полі зору нікого не було, шпарко завертав за ріг намету, стрибав у залізничний рів і мчав уперед, не підводячи голови, аж поки не опинявся під прихистком лісу. Порівнявшись із трейлером, він вилазив із рову і швидко перебігав до своєї домівки крізь густий підлісок, де єдиною людиною, яку він зустрів за весь час, був капітан Флюм, котрий, виснажений і примарний, якось у сутінках перелякав його мало не до смерті, раптово матеріалізувавшись перед ним у заростях ожини, щоб поскаржитись на Вождя Білого Вівсюга: той погрожував розпанахати йому горлянку від вуха до вуха.

— Якщо ви мене колись іще раз так налякаєте, — сказав йому майор Майор, — я розпанахаю вам горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм хапнув ротом повітря і розтанув у заростях ожини і більше ніколи не потрапляв майору Майору на очі.

Озирнувшись на досягнуте, майор Майор залишився задоволеним. Посеред кількох акрів чужої землі, що кишіли двома сотнями однополчан, йому вдалося стати відлюдником. Трохи винахідливості та завбачливості — і він зробив неможливим для будь-кого в ескадрильї побалакати з ним, а це, як він помітив, усім сподобалось, адже ніхто й так не хотів з ним балакати. Ніхто, окрім, як виявилось, навіженого Йосаріана, який одного ранку скочив на майора Майора і звалив його на землю, коли той летів ровом до свого трейлера на обід.

Майор Майор стерпів би, якщо б його звалив на землю будь-хто інший з ескадрильї, але тільки не Йосаріан. Було щось ганебне в самій особі Йосаріана, який без угаву плів якісь нісенітниці про небіжчика в своєму наметі, якого там не було, а потім, після польоту на Авіньйон, зняв із себе весь одяг і ходив отак аж до того дня, коли з’явився генерал Дрідл, щоб причепити йому медаль за героїзм над Феррарою, і побачив його у строю цілком голим. Жодна душа в світі не мала права винести з Йосаріанового намету розкидані манатки небіжчика. Майор Майор позбувся таких повноважень, коли дозволив сержанту Таузеру відрапортувати про лейтенанта, якого збили над Орв’єто менш ніж за дві години після його прибуття в ескадрилью, як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї. Єдина особа, котра мала якесь право винести речі лейтенанта з Йосаріанового намету, був, на думку майора Майора, сам Йосаріан, та навіть і Йосаріан, на думку майора Майора, не мав такого права.

Майор Майор застогнав, коли Йосаріан повалив його на землю, і спробував випручатись і стати на ноги, та Йосаріан не давав.

— Капітан Йосаріан, — сказав Йосаріан, — просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті.

— Дайте мені підвестися, — попросив майор Майор зі своєї незручної пози. — Я не можу відповісти на привітання, лежачи на своїй руці.

Йосаріан відпустив його. Обоє поволі встали. Йосаріан знову віддав честь і повторив прохання.

— Ходімо до мого кабінету, — сказав майор Майор. — Думаю, тут не найкраще місце для розмови.

— Так, сер, — відповів Йосаріан.

Вони обтрусили пилюку з одягу і пішли в напруженій мовчанці до канцелярії.

— Дайте мені пару хвилин, я змащу подряпини меркурохромом, — сказав майор Майор біля входу. — Потім сержант Таузер вас запросить.

— Так, сер.

Майор Майор гордо пройшов через канцелярію, не дивлячись на писарів, що посхилялись над друкарськими машинками і картотеками. Він запнув за собою завісу, яка відділяла його кабінет, а тоді, опинившись наодинці, метнувся до вікна, вискочив на вулицю і дав драла. Дорогу йому заступив Йосаріан. Він стояв на «струнко» і знову віддав йому честь.

— Капітан Йосаріан просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті, — повторив він рішуче.

— Дозволу не даю, — відрубав майор Майор.

— Так не піде.

Майор Майор здався.

— Гаразд, — втомлено поступився він. — Я вас вислухаю. Заскакуйте до кабінету.

— Після вас.

Вони заскочили до кабінету. Майор Майор присів, а Йосаріан заходив перед його столом і повів мову про те, що він не хоче більше вилітати на завдання. «Що я можу тут зробити?» — подумки запитував себе майор Майор. Усе, що він міг зробити, — це дотримуватись інструкцій полковника Корна і сподіватися на краще.

— Чому ні? — запитав він.

— Я боюся.

— Немає чого соромитися, — приязно порадив йому майор Майор. — Ми всі боїмося.

— Я не соромлюся, — відповів Йосаріан. — Я просто боюся.

— Це нормально — відчувати страх. Навіть найхоробріші бояться. Один із наших обов’язків на полі бою — подолати наш страх.

— О, припиніть, майоре. Може, обійдемося без цієї ахінеї?

Майор Майор зніяковіло опустив очі і заходився перебирати пальцями.

— Що ви хочете почути від мене?

— Що я відлітав свою норму і можу повертатися додому.

— Скільки у вас вильотів?

— П’ятдесят один.

— Вам залишилося відлітати лише чотири.

— Він підвищить норму. Кожен раз, коли я наближаюся до кінця, підвищує.

— Можливо, цього разу — ні.

— Він усе одно нікого не відпускає додому. Він просто тримає нас тут, поки не прийде наказ на ротацію, а коли не вистачає людей для екіпажів, він знову збільшує кількість вильотів і включає їх до бойового складу. Він тільки так і робить, відколи тут з’явився.

— Не можна звинувачувати полковника Каткарта за затримку наказів, — зауважив майор Майор. — Це відповідальність штабу Двадцять сьомої повітряної армії — швидко опрацьовувати накази, щойно вони отримують їх від нас.

— Він усе одно міг би попросити заміну, а нас відправити додому, коли ті накази повертаються назад. Я чув, що в штабі Двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів і що це його ідея — примусити нас літати п’ятдесят п’ять.

— Я про це нічого не знаю, — відповів майор Майор. — Полковник Каткарт — наш командир, і ми мусимо виконувати його накази. Чому б вам не зробити ще чотири бойові вильоти і подивитися, що з того вийде?

— Я не хочу.

«І що тут вдієш? — знову запитав себе майор Майор. — Що робити з чоловіком, який дивиться тобі прямо в очі і каже, що він краще вмре, ніж дасть убити себе в бою, з чоловіком, який настільки ж дорослий і розумний, як ти, а ти мусиш удавати, що це не так? Що йому сказати?»

— Припустімо, ми дозволимо вам вибрати собі патрульні вильоти, — сказав майор Майор. — Таким чином ви злітаєте на чотири завдання без жодного ризику.

— Не треба мені ніяких патрульних вильотів. Я не хочу більше брати участь у війні.

— А вам би хотілося, щоб наша країна програла? — запитав майор Майор.

— Ми не програємо. У нас більше війська, більше грошей і більше ресурсів. Є десять мільйонів чоловіків в одностроях, які можуть мене замінити. Кількох убивають, а набагато більше заробляють і розважаються. Нехай вб’ють когось іншого.

— Уявіть собі, якби всі наші так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні?

«Ну що ти йому скажеш?» — засмучено міркував майор Майор. Не міг же він сказати, що нічого не може вдіяти. Сказати, що він нічого не може вдіяти, означало б, що він вдіяв би щось, якби міг, і що принципи полковника Корна хибують на несправедливість. Полковник Корн висловився дуже чітко: майор Майор не сміє говорити, що він нічого не може вдіяти.

— Мені шкода, — сказав він. — Але я нічого не можу вдіяти.

Розділ 10

Вінтерґрін

Клевінджер помер. Ось так виявилась фундаментальна хибність його філософії. Якось під вечір, повертаючись із щотижневого патрульного вильоту до Парми, вісімнадцять літаків пірнули в променисто-білу хмару над узбережжям Ельби; виринуло з хмари сімнадцять. Від зниклого літака не лишилося жодних слідів — ні в небі, ні на лискучій нефритовій гладіні моря. Жодних уламків. Аж до заходу сонця вертольоти кружляли в білій хмарі. За ніч хмара розвіялась, а вранці Клевінджера вже не стало.

Це зникнення вразило всіх — вразило, звичайно ж, так само, як Велика змова на тренувальній базі Ловері-Філд, де шістдесят чотири курсанти з однієї казарми зникли в день отримання платні — як у воду канули. До моменту, коли Клевінджер настільки спритно покинув цей світ, Йосаріан гадав, що хлопці просто всі разом вирішили піти в самоволку. Його так надихнуло це масове ухилення від виконання священного обов’язку, що він з радістю побіг донести бентежну новину колишньому РПК Вінтерґріну.

— А що тут радісного? — зневажливо вишкірився колишній РПК Вінтерґрін, зіпершись заляпаним солдатським черевиком на лопату і прихилившись сутулою спиною до стіни однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.

Колишній РПК Вінтерґрін був єхидним салагою, що любив чинити всім наперекір. Щоразу, як він втікав у самоволку, його ловили і примушували протягом певного часу копати, а потім загрібати ями по шість футів у глибину, ширину та довжину. Щойно відбувши покарання, він знову тікав у самоволку. Колишній РПК Вінтерґрін прийняв роль землекопа з покірливою самовідданістю справжнього патріота.

— Непогане в мене життя, — по-філософськи мудрував він. — Хтось же мусить це робити.

Йому вистачило клепки зрозуміти, що копання ям у штаті Колорадо — не така вже й погана робота в час війни. Оскільки великого попиту на ями не було, він міг копати й загрібати їх не кваплячись, і тому рідко коли перепрацьовувався. З іншого боку, військовий трибунал кожного разу понижував його до простого рядового. Він відчував гострий жаль за втраченим званням.

— Приємно було бути рядовим першого класу, — згадував він тужливо. — Я мав суспільне становище — розумієте, про що йдеться? — і обертався в найкращих колах. — На його обличчя лягла тінь смиренності. — Але тепер усе це позаду, — припустив він. — Тепер, коли піду в самоволку, я буду простим солдатом, і знаю, що це вже не те. — Копання ям не обіцяло йому великого майбутнього. — Та й робота ця тимчасова. Я втрачаю її щоразу, коли закінчується покарання. А тоді, якщо захочу попрацювати, я знову мушу втікати в самоволку. Але навіть цього вже не можу робити. Бо тут є одна засторога. Пастка-22. Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Не знаю, що зі мною буде. Якщо не буду обережним, то й за океан можуть заслати! — він не хотів копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, бо таким був його внесок у перемогу. — У кожного є свій обов’язок, — зауважив він, — і кожен повинен його виконувати. Мій обов’язок — копати ями, і я настільки добре його виконую, що мене представлено до медалі «За зразкову службу». Твій обов’язок — тинятися без діла в льотному училищі і надіятися, що війна закінчиться раніше, ніж ти з нього вийдеш. А обов’язок вояків за океаном — виграти війну, і мені б хотілося, щоб вони виконували свій обов’язок настільки ж добре, як я виконую свій. Було б нечесно, якби я мав летіти за океан і виконувати ще й їхню роботу, хіба ні?

Одного дня, копаючи одну зі своїх ям, колишній РПК Вінтерґрін пошкодив каналізаційну трубу і мало не втонув, перш ніж його вивудили звідти напівпритомним. Прокотилася чутка, що він наткнувся на нафту, і Вождя Білого Вівсюга негайно вигнали з бази. Невдовзі кожен, хто зумів знайти лопату, взявся несамовито копати ями, шукаючи нафту. Пилюка літала всюди; це видовище нагадувало Піанозу через сім місяців, коли якось уночі Майло відправив усі літаки, які зібрав у своєму синдикаті «М і М», розбомбити ескадрилью, а також аеродром, бомбові склади та ремонтні ангари, а на ранок усі, хто вцілів, заходились рити у твердому ґрунті вузькі криївки, покриваючи їх броньовими листами, поцупленими в ремонтних майстернях, та рваними квадратами водонепроникного брезенту, нишком відшматованими від бічних клапанів сусідських наметів. Вождя Білого Вівсюга вивезли з Колорадо, щойно пройшла чутка про нафту, і врешті він опинився на Піанозі на місці лейтенанта Кумса, котрий одного дня захотів глянути, що таке бойовий виліт, і напросився пасажиром у літак Крафта й загинув разом з ним над Феррарою. Щоразу, згадуючи Крафта, Йосаріан відчував свою провину — тому, що Крафт загинув тоді, коли Йосаріан зробив другий захід на ціль, і також тому, що Крафт був несамохіть втягнутий у знаменитий атабриновий бунт, який почався в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився через десять днів на Піанозі, коли, щойно приземлившись, сповнений почуття обов’язку Еплбі попрямував до канцелярії доповісти про відмову Йосаріана приймати таблетки атабрину. Сержант запропонував йому сісти.

— Дякую, сержанте, я сяду, — сказав Еплбі. — Скільки приблизно доведеться чекати? Сьогодні в мене багато справ, які мушу зробити, щоб завтра з самого ранку, в будь-яку хвилину бути готовим до бою.

— Перепрошую?

— Що таке, сержанте?

— Яким було ваше запитання?

— Скільки приблизно доведеться чекати, щоб побачити майора?

— Доки він не піде на обід, — відповів сержант Таузер. — Тоді відразу можете заходити.

— Але його в кабінеті не буде, так?

— Не буде, сер. Майор Майор повернеться лише після обіду.

— Розумію, — нерішуче мовив Еплбі. — Тоді я краще зайду після обіду.

Еплбі покидав канцелярію трохи спантеличеним. Коли переступав поріг, йому здалося, що він помітив, як високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і вмить шугонув за ріг. Еплбі зупинився і замружив очі. Його охопив тривожний сумнів. А раптом він захворів на малярію або, ще гірше, отримав передозування атабрином? Еплбі приймав учетверо більше таблеток атабрину, ніж було приписано, бо хотів бути вчетверо кращим пілотом за всіх решту. Його очі ще були заплющеними, коли сержант Таузер легенько поплескав його по плечу і сказав, що він може зайти в кабінет, якщо хоче, оскільки майор Майор щойно вийшов. Упевненість повернулася до Еплбі.

— Дякую, сержанте. Він скоро повернеться?

— Він повернеться відразу після обіду. Тоді вам доведеться вийти і почекати, поки він піде вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

— Сержанте, що ви щойно сказали?

— Я сказав, що майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

Еплбі уважно глянув на сержанта Таузера і спробував перейти на твердий тон:

— Сержанте, ви робите з мене дурня лише тому, що я новачок в ескадрильї, а ви вже довший час тут, за кордоном?

— О ні, сер, — шанобливо відповів сержант. — Я лише виконую накази. Можете спитатися майора Майора, коли його побачите.

— Це саме те, що я хочу зробити, сержанте. Коли я можу його побачити?

— Ніколи.

Збуряковілий від приниження, Еплбі написав рапорт про Йосаріана й атабринові таблетки у блокноті, який простягнув йому сержант, і мерщій вийшов, міркуючи по дорозі, що Йосаріан, мабуть, не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерську форму.

На той час, коли полковник Каткарт підвищив кількість обов’язкових вильотів до п’ятдесяти п’яти, сержант Таузер уже запідозрив, що, мабуть, кожен чоловік в офіцерській формі — псих. Сержант Таузер був худорлявий незґрабний хлопчина з м’яким і світлим, майже безбарвним волоссям, запалими щоками й зубами, мов великі кусні білого рафінаду. Він завідував справами ескадрильї і не отримував від цього жодного задоволення. Такі люди, як Голодний Джо, зирили на нього з ненавистю, змішаною з осудом, а Еплбі, здобувши славу завзятого пілота і непереможного гравця в пінг-понг, заповзявся на віддяку грубіянити йому за кожної нагоди. Сержант Таузер вів справи ескадрильї, тому що ніхто інший їх не вів. Його не цікавили війна чи кар’єра. Його цікавили викопні черепки та антикварні меблі.

Непомітно для себе самого сержант Таузер призвичаївся подумки називати небіжчика в Йосаріановім наметі тими самими словами, що і Йосаріан, — небіжчиком в Йосаріановім наметі. Насправді ж він ним не був. Він був просто запасним пілотом, якого вбили в бою ще до моменту його офіційного виходу на службу. Він зупинився біля намету опервідділу, щоб запитати, як пройти до канцелярії, а його тут же відправили в бій, оскільки більшість пілотів уже виконали обов’язкові на той час тридцять п’ять вильотів і капітанові Пілчарду з капітаном Реном було складно зібрати визначену штабом полку кількість екіпажів. А що його не зарахували офіційно до ескадрильї, то не могли й офіційно відрахувати, і сержант Таузер передчував, що листування стосовно цього бідолахи котитиметься відлунням довіку.

Прізвище його було Мад[9]. Для сержанта Таузера, який з однаковою відразою засуджував будь-яке насилля і зайві витрати, здавалося жахливим марнотратством відправити Мада літаком через цілий океан лише для того, щоб його розірвало на шматки над Орв’єто за менш ніж дві години після прибуття. Ніхто не міг пригадати, ким і яким він був, і менш за всіх — капітан Пілчард і капітан Рен, котрі пам’ятали тільки те, що новоприбулий офіцер з’явився в наметі опервідділу, лише щоб його тут же послали на смерть, і котрі щоразу, як мова заходила про небіжчика з Йосаріанового намету, засоромлено червоніли. Єдині, хто могли запам’ятати Мада, були люди з того самого літака, але їх усіх також розірвало на шматки.

Зате Йосаріан точно знав, хто такий цей Мад. Мад був невідомим солдатом, який не мав жодного шансу вижити, адже про всіх невідомих солдатів відомо лиш одне — вони не мали шансу вижити. Вони приречені на смерть. І цей мертвий чоловік був справді невідомий, хоча його речі купою лежали на ліжку в Йосаріановому наметі майже в такому ж порядку, як він залишив їх три місяці тому в день, коли він так і не прибув, — речі, просякнуті смертю вже десь через дві години, так само як просякло смертю геть усе наступного тижня, під час Величезної облоги Болоньї, коли пліснявий запах тліну завис у повітрі з вологим їдким туманом, огорнувши всіх тих, хто готувався до вильоту.

Ухилитись від вильоту на Болонью було неможливо, оскільки полковник Каткарт зголосився розбомбити силами свого авіаполку польові склади боєприпасів, яких не могли знищити з великої висоти важкі бомбардувальники, що базувалися на материковій Італії. Кожний день простою поглиблював відчуття небезпеки і понурого відчаю. Чіпке, нездоланне передчуття смерті невпинно розповзалося під шум безперервного дощу, в’їдаючись у марні обличчя іржавими плямами якоїсь повзучої хвороби. Усі відгонили формаліном. Звернутись по допомогу було нікуди, навіть у санчастину, бо її закрили за наказом підполковника Корна, щоб ніхто не міг піти до лікаря, як це вони всі зробили того погожого дня з якоюсь загадковою епідемією діареї, що призвело до ще однієї затримки. Тепер візити до лікаря були тимчасово припинені, а двері санчастини — наглухо зачинені, тож Док Деніка коротав перерви між дощами, вилізши на високу табуретку, де безмовно і з печальною байдужістю всотував слабкі спалахи страху, сидячи, мов меланхолійний канюк, під зловісним оголошенням на зачинених дверях санчастини, що його колись капітан Блек написав від руки задля жарту, а тепер Док Деніка залишив висіти, бо це був не жарт. Оголошення, обрамлене чорним олівцем, сповіщало: ТИМЧАСОВО НЕ ПРАЦЮЄ. СМЕРТЬ У РОДИНІ. Страх витавусюди, і в Данбаровій ескадрильї також. Якось пізно ввечері Данбар допитливо просунув голову до намету санчастини і з повагою заговорив до невиразного силуету доктора Стабза, який сидів у густих сутінках перед пляшкою віскі й бокатою карафкою очищеної питної води.

— Як ви? — турботливо запитав він.

— Жахливо, — відповів доктор Стабз.

— Що ви тут робите?

— Сиджу.

— А я думав, що прийому хворих уже немає.

— Немає.

— Тоді чому ви тут сидите?

— А де ж мені сидіти? В клятому клубі офіцерів з полковником Каткартом і Корном? Ви знаєте, що я тут роблю?

— Сидите.

— Я маю на увазі — в ескадрильї. Не в наметі. Не будьте вже аж таким мудрагелем. Здогадуєтесь, чим займається лікар в ескадрильї?

— В санчастинах інших ескадрилій наглухо позабивали двері, — зауважив Данбар.

— Якщо хтось увійде до мене, я звільню його від польотів, — поклявся доктор Стабз. — Плювати я хотів на те, що вони скажуть.

— Ви не можете нікого звільнити, — нагадав йому Данбар. — Хіба не знаєте наказів?

— Я покладу його на сраку одним уколом і вже точно забороню літати, — сардонічно реготнув доктор Стабз на саму думку про таку можливість. — Уявили собі, що можуть наказом скасувати прийом хворих. Вилупки. Ух, знов паде. — Знову закрапав дощ, спочатку по деревах, потім по калюжах, а відтак, з легким заспокійливим шурхотом, по брезентовому даху. — Усе промокло, — зауважив доктор Стабз з відразою. — Навіть клозети і пісуари збунтувалися. Весь клятий світ смердить, як гробовище!

Коли він замовк, запала бездонна тиша. Впала ніч. З’явилося відчуття безмежної самотності.

— Увімкніть світло, — запропонував Данбар.

— Світла немає. Ліньки запускати генератор. Колись я ловив кайф від того, що рятував людські життя. А тепер думаю, який до біса в цьому сенс, коли всі й так помруть.

— О, в тому є сенс, не переживайте, — запевнив його Данбар.

— Справді? Який сенс?

— Сенс у тому, щоб не дати їм померти якомога довше.

— Ну та, але який все-таки сенс, якщо всі рано чи пізно повмирають?

— Штука в тому, щоб не думати про це.

— Забудьте про хитрість. Який в дідька сенс?

Данбар замислився на кілька хвилин.

— А хто його в дідька знає?

Данбар не знав. Болонья мала б викликати в Данбара захват, бо хвилини чекання повзли, а години тягнулись, мов століття. Натомість він мучився передчуттям, що його вб’ють.

— Вам справді ще потрібен кодеїн? — запитав доктор Стабз.

— Ця для мого друга Йосаріана. Він упевнений, що його вб’ють.

— Йосаріан? Хто в дідька цей Йосаріан? І що це за ім’я таке — Йосаріан? Це не той, що якось напився і затіяв у клубі офіцерів бійку з підполковником Корном?

— Саме він. Він ассирієць.

— Цей божевільний сучий син.

— Він не божевільний, — заперечив Данбар. — Він присягається, що не полетить у Болонью.

— Саме це я і маю на увазі, — відповів доктор Стабз. — Цей псих, можливо, остання нормальна людина.

Розділ 11

Капітан Блек

Першим про це довідався капрал Колодни, отримавши телефонограму зі штабу, і новина настільки його приголомшила, що він навшпиньках попрямував через весь намет розвідвідділу до капітана Блека, що дрімав у кріслі, виклавши на стіл свої кощаві гомілки, і переляканим шепотом переказав йому почуте.

Капітан Блек умить пожвавішав.

— Болонья? — радісно вигукнув він. — Ах, чорт забирай! — Він голосно розреготався. — Болонья, га? — Він знову засміявся і захитав головою з приємного подиву. — Ти ба! Ото уявляю собі фізіономії цих вилупків, коли вони дізнаються, що летять на Болонью. Ха-ха-ха!

Капітан Блек уперше посміявся від душі, відколи майор Майор перехитрив його і вибився в командири ескадрильї; він підвівся, стримуючи збудження, і розташувався за перегородкою, щоби сповна натішитися своєю радістю, коли бомбардири прийдуть по свої комплекти карт.

— Ось так, вилупки, на Болонью, — усе повторював він бомбардирам, які з недовірою перепитували, чи вони дійсно летять на Болонью. — Ха! Ха! Ха! Виїдайте собі печінки, вилупки. Цього разу ви справді попалися.

Капітан Блек вийшов за останнім бомбардиром з намету, аби насолодитись видовищем, як сприйняли цю звістку решта офіцерів та рядових, які збиралися зі своїми шоломами, парашутами і бронежилетами біля чотирьох вантажівок, що чекали в центрі ескадрильї. Це був високий, вузькоплечий, понурий чоловік, який рухався з млявістю краба. Він голив своє загострене бліде обличчя раз на три-чотири дні, і тому здавалося, що він постійно відрощує над тонкою верхньою губою рудуваті вуса. Побачене на вулиці його не розчарувало. Лиця в усіх почорніли й заціпеніли від переляку, і капітан Блек смачно позіхав, витирав рештки сонливості з очей і злорадно реготав, знов і знов нагадуючи котромусь про печінки.

Болонья стала в житті капітана Блека найвидатнішою подією від того дня, коли майор Дулут загинув над Перуджею і на його місце мало не призначили капітана Блека. На радіограму про смерть майора Дулута капітан Блек відгукнувся хвилею радості. Хоча раніше капітан Блек про посаду командира ескадрильї і не думав, цієї миті він зрозумів, що було б логічно, якби саме його зробили наступником майора Дулута. Найперше, він був офіцером розвідки, тобто більше поінформованим за інших офіцерів ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Дулута та всіх інших командирів ескадрилій, він не літав на бойові завдання, але це був ще один переконливий аргумент на його користь, адже його життю ніщо не загрожувало і він зміг би обіймати цю посаду доти, доки потребуватиме його країна. Чим довше капітан Блек думав про це призначення, тим неминучішим воно здавалося. Залишилось тільки чимшвидше закинути потрібне слівце в потрібному місці. Він поспішив до свого кабінету, аби скласти план дій. Відкинувшись у поворотному кріслі, виклавши ноги на стіл і заплющивши очі, він почав уявляти собі, яким прекрасним буде його життя на посаді командира ескадрильї.

Поки капітан Блек мріяв, полковник Каткарт діяв, і капітана Блека приголомшила спритність, з якою майор Майор його перехитрив. Призначення майора Майора командиром ескадрильї викликало в нього сум’яття з присмаком лютого обурення, якого він анітрохи не намагався приховувати. Коли його колеги, офіцери адмінслужби, висловили подив з приводу того, що полковник Каткарт вибрав майора Майора, капітан Блек пробурмотів, що тут відбувається щось підозріле; коли вони замислились над політичною вагою схожості майора Майора з Генрі Фондою, капітан Блек заявив, що майор Майор і справді є самим Генрі Фондою; а коли вони зауважили, що майор Майор трохи дивний, капітан Блек оголосив, що майор Майор — комуніст.

— Вони захоплюють все, — палко проголосив він. — Якщо хочете, ви можете собі скласти руки і потурати їм, але я цього робити не збираюсь. Я буду боротись. Віднині я буду примушувати кожного сучого сина, який зайде в мій розвідвідділ, підписати присягу на вірність. А цьому вилупку майору Майору я не дам її підписати, навіть якщо попросить.

Уже на ранок Славетний похід за присягу на вірність буяв пишним цвітом і капітан Блек із захватом виявив, що опинився на його чолі. Це була справжня знахідка. Всі рядові та офіцери, що вирушали на бойове завдання, мусили підписувати присягу на вірність, щоб отримати в розвідвідділі свої планшети з картами, другу присягу — задля бронежилетів і парашутів з парашутного намету, третю присягу — в лейтенанта Балкінгтона, начальника автобази, щоб їм дозволили переїхати від ескадрильї до аеродрому у вантажівках. Куди не підеш, усюди доводилось підписувати присягу на вірність. Підписували присягу, щоб одержати платню в бухгалтера, щоб дістати сухий пайок на складі, щоб підстригтися в перукаря-італійця. Для капітана Блека кожен офіцер, який підтримував його Славетний похід за присягу на вірність, ставав конкурентом, і той цілодобово щось планував і вигадував, як би то випередити всіх на крок. У відданості батьківщині він не бажав мати собі рівних. Коли інші офіцери взялися наслідувати його почин і впроваджували свої власні присяги на вірність, він тут же їх перевершував, примушуючи кожного сучого сина, котрий заходив у його намет, підписувати одразу дві присяги на вірність, потім три, а далі чотири; потім він запровадив обітницю про відданість, а після неї — виконання державного гімну «Зоряний прапор» — один куплет, два куплети, три, чотири. Щоразу, обігнавши своїх суперників, капітан Блек зневажливо відмахувався від них за їхню неспроможність наслідувати його приклад. А коли вони переймали його приклад, він стурбовано відступав і сушив собі голову над якоюсь новою хитрістю, котра дала б йому змогу ще раз зневажливо їх відштовхнути.

Не зауваживши, як це сталося, вояки ескадрильї опинилися під п’ятою адміністраторів, чиїм призначенням було їм слугувати. Цілими днями вояків залякували, ображали, принижували і штовхали з усіх боків. Коли вони виявляли невдоволення, капітан Блек відповідав, що відданий чоловік не буде проти попідписувати стільки присяг, скільки треба. Усім, хто ставив під сумнів дієвість присяг на вірність, він відповідав, що всі ті, хто дійсно віддані своїй батьківщині, будуть гордитися можливістю дати обіцянку стільки разів, скільки він їх примусить. А всім, хто запитував про мораль, він заявляв, що «Зоряний прапор» — найвидатніший музичний твір усіх часів і народів. Чим більше присяг на вірність підписав чоловік, тим відданішим він був; для капітана Блека це було ясно як день, і він попросив капрала Колодни щодня підписувати його ім’ям сотні присяг на вірність, щоб він завжди міг довести, що відданіший за будь-кого іншого.

— Головне, щоб вони безперестану давали обіцянки, — пояснював він своєму почту. — Немає значення, вірять вони в це чи ні. Саме тому маленькі діти дають обітниці на відданість задовго до того, як зрозуміють значення слів «обітниця» і «відданість».

Для капітана Пілчарда і капітана Рена Славетний похід за присягу на вірність був мов славетний чиряк на дупі, бо через нього їм ставало важче комплектувати бойові екіпажі. По всій ескадрильї від ранку до ночі всі підписувалися, присягалися й співали, і на підготовку до польотів тепер ішли цілі години. Термінові бойові вильоти взагалі стали неможливими, але і капітан Пілчард, і капітан Рен соромились перечити капітанові Блеку, котрий кожного дня старанно нав’язував доктрину «Безперервного потвердження», яку він започаткував і яка мала виловити всіх тих, хто втратив вірність від моменту останнього підписання присяги на вірність напередодні. Саме капітан Блек прийшов з порадою до капітана Пілчарда і капітана Рена, що металися в скрутній безвиході. Він прийшов з цілою делегацією і напростець порадив їм брати з кожного присягу на вірність, перш ніж давати дозвіл на бойовий виліт.

— Звісно, це ваша справа, — зауважив капітан Блек. — Ніхто не намагається на вас тиснути. Але всі інші офіцери примушують їх підписувати присяги на вірність, і ФБР дуже здивується, коли виявить, що лише ви настільки легковажите своєю країною, що не впровадили обов’язкового підписування присяги на вірність. Якщо хочете заробити собі погану репутацію, то це ваша справа. Ми лише хочемо вам допомогти.

Майла не вдалося переконати, і він категорично відмовився позбавити майора Майора харчів, навіть якщо той був комуністом, у чому Майло потайки сумнівався. За своєю природою Майло був налаштований проти будьяких нововведень, які могли б порушити звичний хід справ. Майло зайняв непохитну моральну позицію і навідріз відмовився брати участь у Славетному поході за присягу на вірність, аж поки капітан Блек не відвідав його зі своєю делегацією і попросив це зробити.

— Оборона батьківщини — справа кожного, — відповів капітан Блек на заперечення Майла. — І ціла ця програма є добровільною, Майле, не забувайте про це. Люди не мусять підписувати присяги на вірність Пілчарда і Рена, якщо не хочуть. Але ми мусимо заморити їх голодом, якщо не попідписуються. Це як Пастка-22. Хіба не ясно? Ви ж не проти Пастки-22?

Док Деніка був непорушний, мов скеля.

— Звідки у вас така впевненість, що майор Майор — комуніст?

— Він цього ніколи раніше не заперечував, аж поки ми його не звинуватили. А ви бачили, щоб він підписав хоч одну присягу на вірність?

— Але ж ви йому не даєте.

— Звичайно, що ні, — пояснив капітан Блек. — Це похитнуло б саму правомірність нашого походу. Послухайте, якщо не хочете, то не мусите з нами співпрацювати. Але який сенс усім нам так надриватися, коли ви збираєтесь надавати майору Майору медичну допомогу, як тільки Майло почне морити його голодом? Мені просто цікаво, що вони подумають там, нагорі, в штабі полку, про людину, яка підриває цілу систему безпеки. Можливо, вони переведуть вас у Тихий океан.

Док Деніка вмить капітулював.

— Піду скажу Ґасу і Весу, щоб виконували всі ваші побажання.

Нагорі, у штабі, полковник Каткарт уже не міг второпати, що діється в його полку.

— Цей ідіот Блек влаштував патріотичну гулянку, — доповів підполковник Корн з посмішкою. — Гадаю, тобі краще на якийсь час скооперуватися з ним, оскільки саме ти призначив майора Майора командиром ескадрильї.

— То була твоя ідея, — роздратовано кинув полковник Каткарт. — Не треба було піддаватися на твої вмовляння.

— І це була прекрасна ідея, — заперечив підполковник Корн, — адже так ми позбулися того зайвого майора, що ставив на твоїй репутації керівника жахливу чорну пляму. Не хвилюйтеся, все це, мабуть, скоро минеться. Зараз найкраще написати капітану Блеку листа про нашу цілковиту підтримку і надіятися, що він відкине копита до того, як наробить великої шкоди. — В підполковника Корна раптом з’явилася химерна думка: — От тільки думаю, чи не спробує цей недоумок витурити майора Майора з його трейлера?

— Нашим наступним кроком буде витурити цього вилупка майора Майора з його трейлера, — вирішив капітан Блек. — І жінку з дітьми також вигнати до лісу. Але не можемо. У нього немає жінки з дітьми. Отож нам доведеться обмежитись тим, що маємо, і витурити його самого. Хто відповідальний за намети?

— Він.

— Бачите? — вигукнув капітан Блек. — Вони все прибирають до рук! Ну, я не збираюся це терпіти. Якщо доведеться, я піду з цією справою просто до самого майора... де Коверлі. Попрошу, щоб Майло поговорив з ним одразу ж, як повернеться з Рима.

Капітан Блек мав безмежну віру в мудрість, могутність і справедливість майора ...де Коверлі, хоч ніколи раніше з ним не розмовляв і досі не набрався сміливості. Він делегував Майла поговорити з майором ...де Коверлі і тепер нетерпляче й збуджено очікував на повернення високого офіцера. Разом з усіма в ескадрильї капітан Блек відчував благоговіння і глибоку пошану до нього величного, сивочолого майора з поораним обличчям і поставою Єгови, який нарешті повернувся з Рима з новою целулоїдною пов'язкою на пошкодженому оці й одним ударом розтрощив на друзки цілий його Славетний похід.

Майло завбачливо не промовив ані слова, коли в день свого повернення майор ...де Коверлі, сповнений неприступної суворої гідності, вступив до їдальні і виявив, що шлях заблокований стіною офіцерів, які чекають у черзі, щоб підписати присягу на вірність. Біля протилежного кінця прилавка групка офіцерів, що прийшли раніше, тримаючи в одній руці тацю з наїдками, давали усну обітницю на відданість перед прапором, щоб дістати дозвіл сісти до столу. А за столами група, що прибула ще раніше, співала «Зоряного прапора», аби отримати право на сіль, перець і кетчуп. Гамір почав поволі стихати, коли майор ...де Коверлі зупинився у дверях, оглядаючи їдальню з виразом здивованого осуду, наче він побачив щось химерне. Потім він рушив просто вперед, і стіна офіцерів розступилась перед ним, мов Червоне море. Не розглядаючись на боки, широким, нестримним кроком він пройшов до стійки і чітким, гучним голосом зі старечою хрипотою і сповненим древньої величі, сказав:

— Їсти мені.

Замість їсти капрал Снарк подав майору ...де Коверлі на підпис присягу на вірність. Майор...де Коверлі відкинув її з величним невдоволенням, щойно зрозумів, що йому підсунули; його здорове око люто спалахнуло сліпучою зневагою, а масивне, пооране зморшками обличчя потемніло від гніву, мов гірська гроза.

— Їсти мені, я сказав, — голосно звелів він рішучим тоном, що, мов удари далекого грому, загрозливо прокотився мовчазним наметом.

Капрал Снарк зблід і затремтів. Він благально глянув на Майла, сподіваючись на підтримку. Кілька жахливих хвилин не чути було ані звуку. Тоді Майло кивнув.

— Дати йому їсти, — сказав він.

Капрал Снарк почав давати майору ...де Коверлі їсти. Майор ...де Коверлі розвернувся від прилавка з повною тацею і застиг на місці. Його погляд зупинився на групках офіцерів, що зорили на нього у мовчазному благанні, і з праведним войовничим запалом він крикнув:

— Їсти кожному!

— Їсти кожному! — відлунив Майло з радісним полегшенням, і так завершився Славетний похід за присягу на вірність.

Капітана Блека глибоко вразив такий віроломний удар у спину від високопоставленої особи, на чию підтримку він так сподівався. Майор ...де Коверлі підвів його.

— О, це мене анітрохи не бентежить, — відповідав він радісно кожному, хто заходив до нього висловити співчуття. — Ми своє завдання виконали. Нашою метою було налякати всіх тих, кого ми не любимо, і показати людям, який небезпечний майор Майор, і нам це, звісно, вдалося. Ми б усе одно не дозволили йому підписати присягу на вірність, тому насправді немає значення, отримали ми його підпис чи ні.

Споглядаючи, як усі, кого він не любив в ескадрильї, знову перелякані жахливою, нескінченною Величезною облогою Болоньї, капітан Блек з ностальгією згадував про давні добрі часи його Славетного походу за присягу на вірність, коли він був реально впливовим чоловіком і коли навіть великі цабе типу Майла Майндербайндера, Дока Деніки і Пілчарда з Реном тремтіли на його появу та плазували біля його ніг. Аби довести новачкам, що він дійсно колись був впливовим чоловіком, він зберігав лист подяки за підписом полковника Каткарта.

Розділ 12

Болонья

Насправді не капітан Блек, а сержант Найт спровокував грандіозну паніку через Болонью: щойно дізнавшись, куди їх відсилають, він мовчки зіскочив з вантажівки й побіг по два запасні бронежилети, що стало поштовхом для похмурої процесії назад до парашутного намету, яка зрештою переросла в нестримну навалу, аж поки не змели останній бронежилет.

— Гей, що діється? — нервово спитав Малий Семпсон. — Хіба в Болоньї аж так гаряче?

Нейтлі, що, мов у трансі, сидів на підлозі кузова, тримав своє засмучене молоде лице в долонях і нічого йому не відповів.

Усе почалося з сержанта Найта і низки виснажливих відстрочок, бо ще того першого ранку, коли вони розсідалися по своїх літаках, примчав джип з повідомленням, що в Болоньї дощить і виліт відкладається. Поки вертались до ескадрильї, на Піанозі також пішов дощ, і до самого вечора вони тупо споглядали лінію фронту на карті, стоячи під брезентовим навісом біля розвідвідділу, і напівсонно розмірковували над тим фактом, що виходу в них немає. Яскравим доказом була вузенька червона стрічка, пришпилена кнопками впоперек материка: сухопутні війська в Італії застрягли за сорок дві нездоланні милі на південь від цілі й не мали анінайменших шансів вчасно захопити місто. Ніщо не могло врятувати людей на Піанозі від бойового вильоту на Болонью. Вони були в пастці.

Надія могла бути лише на те, що дощ ніколи не перестане падати, але такої надії вони не мали, адже всі знали, що перестане. Коли дощ зупинявся на Піанозі, починало дощити в Болоньї. Коли дощ зупинявся в Болоньї, знову дощило на Піанозі. Якщо дощу не було ні там, ні там, відбувались

дивовижні, непоясненні речі, як-от епідемія діареї або переміщення лінії фронту. Впродовж перших шести днів їх чотири рази збирали, інструктували, а тоді відсилали назад до наметів. Одного разу вони піднялися в повітря і вже вибудувались у ланки, але тут же з диспетчерської вежі відкликали їх назад. Що довше дощило, то більше вони страждали. Що більше вони страждали, то палкіше молили Бога, щоб дощило й далі. Цілими ночами люди вдивлялися в небо і засмучувались, коли бачили зірки. Цілими днями вони розглядали лінію фронту на великій карті Італії, що тріпотіла від вітру на хиткому стенді, а щоразу, коли починався дощ, її переставляли під навіс намету розвідвідділу. Лінія фронту була вузенькою атласною стрічкою багряного кольору, що позначала передові позиції союзницьких сухопутних військ у кожному секторі материкової Італії.

На ранок після тієї ночі, як Голодний Джо побився навкулачки з Гапловим кошеням, дощ перестав падати в обох місцях. Злітна смуга почала підсихати. Потрібна була ціла доба, щоб вона затвердла, але небо залишалося безхмарним. Роздратування, що зріло в кожному чоловікові, переросло в ненависть. Спочатку зненавиділи піхотинців на материку, бо ті не спромоглися взяти Болонью. Далі зненавиділи саму лінію фронту. Люди годинами невтомно вдивлялися в багряну стрічку на карті й ненавиділи її, бо та не хотіла піднятися вгору і захопити ціле місто. Коли споночіло, вони зібралися в темряві з ліхтариками і продовжили своє моторошне чатування біля лінії фронту, немов сподіваючись колективною потугою своїх понурих молитов підняти цю стрічку догори.

— Просто не можу в це повірити! — вигукнув Клевінджер до Йосаріана голосом, який тремтів від обурення й подиву. — Якесь тотальне повернення до первісних забобонів. Вони плутають причини і наслідки. Це те саме, що стукати по дереву і схрещувати пальці на щастя. Вони дійсно вірять, що завтра ми не полетимо на завдання, якщо опівночі хтось підійде навшпиньки до карти й пересуне лінію фронту за Болонью. Уявляєш собі? Ми з тобою, напевно, тут єдині, хто не з їхав з глузду.

Опівночі Йосаріан постукав по дереву, схрестив пальці й вийшов навшпиньки зі свого намету, щоб пересунути лінію фронту за Болонью.

Рано-вранці капрал Колодни прокрався навшпиньки в намет капітана Блека, просунув руку під протимоскітну сітку, намацав його вологу лопатку й легенько потрусив капітана Блека, доки той не розплющив очей.

— Нащо мене будите? — пхикнув капітан Блек.

— Взяли Болонью, сер, — сказав капрал Колодни. — Я подумав, що вам варто про це знати. Виліт скасовується?

Капітан Блек піднявся на ліжку і став методично шкрябати свої довгі кістляві литки. Тоді одягнувся і виліз із намету — примружений, злий і неголений. Сяяло тепле сонце. Він спокійно глянув на карту. Безперечно, Болонью взяли. У наметі розвідвідділу капрал Колодни уже виймав з планшетів карти Болоньї. Капітан Блек голосно позіхнув, усівся в крісло, закинув ноги на стіл і зателефонував підполковнику Корну.

— Нащо ви мене будите? — пхикнув підполковник Корн.

— Уночі взяли Болонью, сер. Виліт скасовується?

— Про що ви говорите, Блек? — рикнув підполковник Корн. — Чому це виліт скасовується?

— Бо взяли Болонью, сер. Хіба виліт не скасовується?

— Звісно, що виліт скасовується. Невже ви думаєте, що тепер ми будемо бомбити своїх?

— Нащо ти мене будиш? — пхикнув полковник Каткарт до підполковника Корна.

— Взяли Болонью, — сказав йому підполковник Корн. — Я подумав, що тобі варто про це знати.

— Хто взяв Болонью?

— Ми взяли.

Полковник Каткарт дуже зрадів, адже звільнився від незручного зобов'язання бомбити Болонью без ризику заплямувати свою доблесну репутацію, яку він заробив, добровільно посилаючи своїх людей на це завдання. Генерал Дрідл також втішився новині про взяття Болоньї, хоч і розізлився на полковника Мудуса за те, що той його розбудив. У штабі також були задоволені й вирішили нагородити медаллю того офіцера, який узяв Болонью. Оскільки офіцера, який взяв місто, не знайшлося, вирішили вручити медаль генералові Пекему, адже одному лише генералові Пекему вистачило відваги попросити її для себе.

Отримавши медаль, генерал Пекем почав домагатись розширення своїх повноважень. На думку генерала Пекема, усі військові частини на театрі воєнних дій належало підпорядкувати Корпусу спеціальної служби, командиром якої буде сам генерал Пекем. Якщо бомбардування ворога не вважати спеціальною службою, часто розмірковував він уголос зі страдницькою посмішкою прихильника розсудливості, яка завжди, в усіх дискусіях була його вірною союзницею, то він узагалі не знає, що воно таке. На свій превеликий жаль, він не міг погодитися на посаду під керівництвом генерала Дрідла.

— Літати на бойові завдання, виконуючи накази генерала Дрідла, — це не зовсім те, що я мав на думці, — пояснював він з поблажливою посмішкою. — Я думав радше замінити генерала Дрідла або, можливо, піднятися вище за генерала Дрідла, де я міг би здійснювати нагляд за великою кількістю генералів. Розумієте, найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. У мене природний дар переконувати дуже різних людей.

— У нього природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, — повідомив під секретом полковник Карґіл колишньому РПК Вінтерґріну, сподіваючись, що той донесе цю несхвальну чутку до всього штабу Двадцять сьомої повітряної армії. — Якщо хтось заслуговує на цю посаду, то це я. І то була моя ідея — попросити медаль.

— Ви дійсно хочете піти в бій? — поцікавився колишній РПК Вінтерґрін.

— У бій? — жахнувся полковник Карґіл. — О, ні... ви мене неправильно зрозуміли. Звичайно, я в принципі не проти піти воювати, але найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. Також у мене є природний дар переконувати дуже різних людей.

— У нього також є природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, — сміючись, повідомив під секретом Йосаріану колишній РПК Вінтерґрін, коли прибув на Піанозу вияснити, чи правду кажуть про Майла та єгипетську бавовну. — Якщо хтось заслуговує на підвищення, то це я. — Насправді він уже був піднявся до екс-капрала, швидко змінивши кілька чинів відразу після того, як його перевели до Двадцять сьомої повітряної армії поштарем, але потім його понизили до рядового через огидні характеристики, які він уголос давав штабним офіцерам. П'янкий смак успіху ще більше сповнив його відчуттям власної моральності та надихнув на ще величніші звершення.

— Не купиш кілька запальничок «Зіппо»? — запитав він Йосаріана. — Їх потягли в самого начальника постачання.

— А Майло знає, що ти продаєш запальнички?

— Яке йому до того діло? Хіба Майло зараз ними торгує?

— Звичайно, що так, — сказав Йосаріан. — І не краденими.

— То ти так думаєш, — пирхнув колишній РПК Вінтерґрін. — Свої я продаю по долару за штуку. А скільки він бере?

— Долар і один цент.

Колишній РПК Вінтерґрін переможно хихикнув.

— Я завжди беру над ним гору, — злорадно похвалився він. — А що з тією єгипетською бавовною, яку він не може продати? Скільки він її купив?

— Усю.

— З цілого світу? Ну нічого собі! — злобливо реготнув колишній РПК Вінтерґрін. — Ну і йолоп! Ти був з ним у Каїрі. Чому ж ти його не відмовив?

— Я? — знизав плечима Йосаріан. — Він зі мною не радиться. Все вийшло через ті телетайпи, що там їх мають у всіх порядних ресторанах. Майло ніколи раніше не бачив тікерного апарата, і якраз коли метрдотель усе йому пояснив, надійшло повідомлення про єгипетську бавовну. «Єгипетська бавовна? — спитав Майло з отим своїм виразом. — А по скільки зараз єгипетська бавовна?» Не встиг я схаменутися, як він уже скупив увесь цей клятий врожай. А тепер не знає, куди його подіти.

— У нього немає уяви. Я можу багато розпродати на чорному ринку, якщо він візьме мене в долю.

— Майло знає чорний ринок. На бавовну попиту немає.

— Зате є попит на медичну продукцію. Я можу понамотувати бавовну на дерев'яні палички і збувати їх як стерильні тампони. Він продасть мені бавовну за добрі гроші?

— За ніякі гроші він не продасть тобі бавовну, — відповів Йосаріан. — Він розсердився, що ти став йому конкурентом. Фактично, він розізлився на всіх за діарею, яка підірвала репутацію його їдальні. Слухай, ти ж можеш нам допомогти, — Йосаріан раптом схопив його за руку. — Ти не міг би підробити на тому твоєму мімеографі якісь офіційні накази і звільнити нас від вильотів у Болонью?

Колишній РПК Вінтерґрін повільно, зі зневажливим виразом, вивільнив свою руку.

— Міг би, — гордо пояснив він. — Але я ніколи на таке не піду.

— Чому ні?

— Бо це ваша справа. Кожен мусить робити свою справу. Моя — збувати запальнички «Зіппо» з якнайбільшим зиском і прикупити трохи бавовни у Майла. Ваша справа — розбомбити склади боєприпасів у Болоньї.

— Але мене вб’ють над Болоньєю, — благав Йосаріан. — Нас усіх там переб’ють.

— Значить, ви приречені загинути, — відповів колишній РПК Вінтерґрін. — Будь таким самим фаталістом, як-от я. Якщо мені випало на долю заробити на цих запальничках і прикупити трохи дешевої бавовни у Майла, значить, саме це я і буду робити. Якщо тобі випало на долю загинути над Болоньєю, значить, тебе вб'ють, то вже краще йди і помри як справжній чоловік. Не хотів би тобі цього казати, Йосаріане, але ти перетворюєшся на хронічного скиглія.

Клевінджер погодився з колишнім РПК Вінтерґріном, що справою Йосаріана було загинути над Болоньєю, і аж посинів від обурення, коли Йосаріан зізнався, що це він пересунув лінію фронту, призвівши до скасування вильоту.

— А чому б і ні? — огризнувся Йосаріан, ще більше розпалюючись через підозру у своїй власній неправоті. — Чи я маю підставляти свій зад під вогонь, бо наш полковник хоче стати генералом?

— А як же люди на материку? — запитав Клевінджер не менш збуджено. — Може, їм підставляти свої зади під вогонь, бо ви відмовляєтесь летіти? Ці вояки мають право на підтримку з повітря!

— Але не конче на мою. Послухай, їм байдуже, хто розтрощить ці склади боєприпасів. Ми летимо лише тому, що цей вилупок Каткарт нас туди посилає.

— Ох, та я все це знаю, — запевнив його Клевінджер, його худорляве обличчя зблідло, а щирі карі очі схвильовано зволожились. — Але факт залишається фактом: ці склади боєприпасів усе ще стоять. Ти чудово знаєш, що я також не схвалюю те, що робить полковник Каткарт. — Клевінджер витримав паузу, губи його затремтіли, і він м'яко вдарив кулаком по своєму спальнику. — Але не наше це діло — вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і...

— І кого при цьому вб'ють? А чому?

— Так, навіть це. Ми не маємо права ставити під сумнів...

— Ти хворий!

— Не маємо права ставити під сумнів...

— Ти справді вважаєш, що це не моя справа, як і чому мене вб'ють, а справа полковника Каткарта? Ти справді так вважаєш?

— Так, справді, — підтвердив Клевінджер, уже без певності. — Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм набагато видніше, які цілі треба бомбити.

— Ми говоримо про дві різні речі, — відповів Йосаріан з перебільшеною втомою. — Ти говориш про взаємодію повітряних сил і піхоти, а я говорю про мої стосунки з полковником Каткартом. Ти говориш про те, як перемогти, а я — про те, як перемогти і залишитися живим.

— Саме так, — самовдоволено відказав Клевінджер. — І що, на твою думку, важливіше?

— Для кого? — відрізав Йосаріан. — Розплющ очі, Клевінджере. Мертвому нема різниці, хто виграє війну.

Клевінджер на мить завмер, мовби йому дали по пиці.

— Мої вітання! — гірко вигукнув він, тонка молочно-біла смужка обхопила губи безкровним, тісним колечком. — Кращу позицію, яка сприятиме ворогові, важко придумати.

— Ворог, — заперечив Йосаріан, карбуючи слова, — це той, хто домагається твоєї смерті, байдуже, на чиєму він боці, і один такий ворог—полковник Каткарт. І не забувай про це, бо чим довше пам'ятатимеш, тим довше поживеш.

Але Клевінджер таки забув про його слова, і ось тепер він мертвий. А в той момент Клевінджер дуже засмутився, бо Йосаріан не наважився зізнатись у своїй причетності до епідемії діареї, через яку зайвий раз відклали виліт. Майло засмутився ще більше через здогад, що хтось знов отруїв його ескадрилью, і переполошено побіг по допомогу до Йосаріана.

— Будь ласка, випитай у капрала Снарка, чи він, бува, знову не поклав пральне мило в картопляне пюре, — обережно попросив він. — Капрал Снарк довіряє тобі і скаже правду, якщо ти пообіцяєш йому, що нікому не скажеш. Щойно він зізнається, прийдеш і доповіси мені.

— Ну певно, що я поклав пральне мило в картопляне пюре, — зізнався капрал Снарк Йосаріанові. — Ти ж мене про це попросив, хіба ні? Пральне мило — найкращий засіб.

— Він божиться, що він тут ні при чому, — відзвітував Йосаріан Майлові.

Майло підозріло надув губи.

— Данбар каже, що Бога нема.

Надії вже не було. Десь через півтора тижня всі в ескадрильї стали схожими на Голодного Джо, який був звільнений від польотів і страшно верещав уві сні. Він єдиний міг заснути. Інші цілими ночами блукали в темряві біля своїх наметів, наче безмовні привиди з сигаретами в зубах. Удень вони збиралися похнюпленими групками біля карти і марно витріщалися на лінію фронту або на нерухому постать Дока Деніки, що сидів перед зачиненими дверима медчастини під потворним оголошенням, написаним від руки. Вони почали вигадувати невеселі, хмурні жарти і катастрофічні чутки про погибель, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері п'яний Йосаріан присунувся в офіцерському клубі до підполковника Корна, щоб пожартувати з ним про нову лепажівську зенітку, яка нібито з’явилася в німців.

— Яка зенітка? — з цікавістю запитав підполковник Корн.

— Нова трьохсотсорокачотирьохміліметрова лепажівська термоклейова зенітка, — відповів Йосаріан. — Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

Підполковник Корн перелякано висмикнув свій лікоть з чіпких пальців Йосаріана.

— Відпустіть мене, ідіоте! — дико викрикнув він, розлючено і зі мстивим схваленням спостерігаючи, як Нейтлі, підскочивши ззаду до Йосаріана, його відтягує. — Що це за псих?

Полковник Каткарт весело пирхнув.

— Це той, якого ти порадив мені нагородити після Феррари. Його також підвищили до капітана на твою вимогу, пам'ятаєш? Так тобі й треба. Ти отримав те, що заслужив.

Тендітний Нейтлі насилу перетягнув масивного Йосаріана, що ледве тримався на ногах, до вільного столика в іншому кінці зали.

— Ти здурів? — стривожено засичав Нейтлі. — Це ж підполковник Корн. Ти здурів?

Йосаріан захотів випити ще і пообіцяв тихо вийти, якщо Нейтлі принесе йому чарку віскі. Потім зажадав ще дві. Коли нарешті Нейтлі вмовив його піти до виходу, до клубу ввалився капітан Блек, голосно гепаючи розмоклими черевиками по дерев'яній підлозі, і в плащі, з якого, мов з високого даху, лилась вода.

— Ну що, вилупки, готуйтеся! — бадьоро оголосив він, розплескуючи калюжу, що утворилася під ногами. — Щойно мені дзвонив підполковник Корн. А чи знаєте ви, що для вас приготували в Болоньї? Ха! Ха! Для вас приготували нову лепажівську термоклейову зенітку. Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

— О боже, це правда! — зойкнув Йосаріан і, нажаханий, завалився на Нейтлі.

— Бога немає, — спокійно відповів Данбар, який наближався до них, злегка похитуючись.

— Гей, допоможи мені з ним. Мушу відвести його до намету.

— Хто сказав?

— Я сказав. Нічого собі, дивись, яка злива.

— Треба дістати машину.

— Вкрадемо машину капітана Блека, — промовив Йосаріан. — Я завжди так роблю.

— Ми не можемо вкрасти нічиєї машини. Відколи ти почав красти машини, коли тобі заманеться, ніхто вже не залишає ключів.

— Скачіть сюди, — гукнув п’яний Вождь Білий Вівсюг, під’їхавши в критому джипі. Він почекав, поки вони втиснулись у машину, а тоді так різко рвонув з місця, що всі попадали назад. На їхні прокльони він весело реготнув. Виїхавши зі стоянки, він гнав уперед, аж поки не врізався в насип по той бік дороги. Усі безпорадною купою звалились одне на одного і знову його облаяли. — Забув повернути, — пояснив він.

— Обережно, чуєш? — застеріг Нейтлі. — Краще б ти фари ввімкнув.

Вождь Білий Вівсюг дав задній хід, розвернувся і на максимальній швидкості помчав по дорозі. Шини шурхотіли по смузі асфальту, що зі свистом мчала назустріч.

— Не так швидко, — закликав Нейтлі.

— Спочатку вези мене до вашої ескадрильї, покладу його спати. Потім відвезеш мене в мою ескадрилью.

— А що ти за один?

— Данбар.

— Гей, ввімкни фари! — закричав Нейтлі. — І дивись на дорогу!

— Фари світять. А Йосаріан у машині? Якби не він, я б не дозволив вам, вилупкам, залізти в машину.

Вождь Білий Вівсюг обернувся, щоб роздивитися, хто на задньому сидінні.

— Дивись на дорогу!

— Йосаріане? Йосаріан тут є?

— Я тут, Вождь. Поїхали додому. Звідки в тебе така впевненість? Ти так і не відповів на моє питання.

— Бачите? Я казав, що він тут.

— Яке питання?

— А про що ми тоді говорили?

— Важливе було питання?

— Не пам'ятаю, важливе чи ні. Бог його знає, яке воно було.

— Бога немає.

— Саме про це ми і говорили, — крикнув Йосаріан. — Звідки в тебе така впевненість?

— Гей, ти впевнений, що в тебе фари світять? — вигукнув Нейтлі.

— Та світять, світять. Що йому треба від мене? Це дощ на лобовому склі, через нього дорога здається темною із заднього сидіння.

— Прекрасний, прекрасний дощ.

— Сподіваюся, цей дощ ніколи не припиниться. Дрібний дощику, геть...

— ...іди. Краще...

— ...завтра прихо...

— ...ди. Йо-Йо хоче погу...

— ...ляти. У га...

— ...йочку...

Вождь Білий Вівсюг пропустив наступний поворот і вискочив з джипом на самий гребінь крутого насипу. Скочуючись назад, джип перехилився набік і м’яко вгруз у багнюку. Запала тривожна тиша.

— Всі живі? — запитав Вождь Білий Вівсюг стишеним голосом. Ніхто не травмувався, і він з полегшенням зітхнув. — Знаєте, це моя вина, — простогнав він. — Я ніколи нікого не слухаю. Хтось увесь час просив увімкнути фари, а я не слухав.

— Це я весь час просив тебе ввімкнути фари.

— Та знаю, знаю. А я просто не слухаюсь, що вдієш? Зараз би випити.

І в мене є що випити. Дивіться. Ціла.

— Сюди дощ затікає, — зауважив Нейтлі. — На мене тече.

Вождь Білий Вівсюг відкоркував пляшку віскі, зробив ковток і передав назад. Лежачи один на одному, всі пригубили, окрім Нейтлі, який марно намагався намацати ручку дверцят. Пляшка впала, глухо вдарившись об його голову, і віскі полилося йому за комір. Він засмикався, мов у конвульсіях.

— Гей, треба звідси вибиратися! — закричав він. — Ми всі втонемо.

— Тут хтось є? — стурбовано запитав Клевінджер, посвітивши ліхтариком згори.

— Це Клевінджер! — закричали всі і стали затягувати його крізь віконце, коли він нахилився до них, щоб допомогти.

— Ви тільки погляньте на них! — обурено вигукнув Клевінджер до Маквота, котрий шкірив зуби за кермом штабної машини. — Валяються, мов купа п’яного бидла. І ти з ними, Нейтлі? Соромся! Ану, допоможи повитягати їх, поки не схопили запалення легень.

— Знаєте, не така це вже погана ідея, — розмірковував Вождь Білий Вівсюг. —Думаю, я помру від запалення легень.

— Чому?

— А чому ні? — відповів Вождь Білий Вівсюг і вдоволено розвалився в багнюці, притиснувши пляшку віскі до грудей.

— О, дивіться, що він виробляє! — роздратовано вигукнув Клевінджер. — Ану вставай і назад у машину, вези нас усіх до ескадрильї!

— Усіх не можна. Хтось має залишитися тут, щоб допомогти Вождю з цією машиною, яку він узяв під розписку в автопарку.

Вождь Білий Вівсюг умостився в штабній машині, енергійно, гордовито хихикнувши.

— Це машина капітана Блека, — повідомив він радісно. — Я щойно вкрав її в офіцерському клубі, маю запасні ключі, які він від ранку шукає, бо думає, що загубив.

— А, чорт забирай! За це треба випити.

— Ви мало випили? — почав сваритися Клевінджер, як тільки Маквот завів машину. — Гляньте на себе. Вам що, байдуже, що ви повпиваєтесь до смерті або втопитесь п'яними в якісь баюрі?

— Тільки б не залітати себе до смерті.

— Гей, вперед, вперед, — підганяв Вождь Білий Вівсюг Маквота. — І вимкни фари. Тільки так це можна зробити.

— Док Деніка має рацію, — вів далі Клевінджер. — Люди не вміють себе шанувати. На вас усіх гидко дивитись.

— Добре, патякало, геть з машини, — наказав Вождь Білий Вівсюг. — Усі, крім Йосаріана, — геть. Де Йосаріан?

— Відчепися від мене, дідько, — Йосаріан засміявся, відпихаючи його. — Ти весь у грязюці.

Клевінджер перемкнувся на Нейтлі.

— А от ти мене найбільше здивував. Знаєш, як ти смердиш? Замість того, щоб його стримати, ти напився разом з ним. А якщо він знову полізе битися з Еплбі? — Почувши, як хихикнув Йосаріан, Клевінджер стривожено вирячив очі. — Він що, знову ліз битися з Еплбі?

— Не цього разу, — сказав Данбар.

— Ні, цього разу. Цього разу я зробив щось краще.

— Цього разу він поліз битися з підполковником Корном.

— Не може бути! — випалив Клевінджер.

— Справді? — радісно вигукнув Вождь Білий Вівсюг. — За це треба випити.

— Який жах! — проголосив Клевінджер з глибокою стурбованістю. — Якого милого ти вчепився підполковника Корна? Гей, що там із фарами? Чому так темно?

— Я їх вимкнув, — відповів Маквот. — Знаєте, Вождь Білий Вівсюг має рацію. Без фар набагато краще.

— Ти здурів? — зойкнув Клевінджер і шарпнувся вперед, щоб увімкнути фари. Мало не в істериці він накинувся на Йосаріана. — Бачиш, що робиться? Усі вони тебе наслідують! А якщо перестане дощити і завтра нам вилітати до Болоньї? У гарній формі ви будете.

— Не перестане дощити. Ні, сер, такий дощ може йти вічно.

— Уже не дощить! — сказав хтось, і в машині стало тихо.

— Нещасні вилупки, — співчутливо промимрив Вождь Білий Вівсюг через кілька хвилин.

— Справді не дощить? — смиренно спитав Йосаріан.

Маквот вимкнув двірники, щоб пересвідчитись. Дощ перестав. Небо поступово прояснювалось. Крізь брунатний серпанок яскраво засвітив місяць.

— Ну, що ж, — протверезіло заспівав Маквот. — Хай їм чорт.

— Не переживайте, хлопці, — сказав Вождь Білий Вівсюг. — Завтра злітна смуга буде ще дуже мокрою. А може, знову задощить, так що й висохнути не встигне.

— Ти смердючий, вошивий сучий син, — чути було вереск Голодного Джо з намету, коли вони вТжджали в ескадрилью.

— О Господи, він уже тут? Я думав, він усе ще в Римі з кур'єрським літаком.

— Ой! Оооой! Ооооооой! — верещав Голодний Джо.

Вождь Білий Вівсюг здригнувся.

— Від цього хлопця мене кидає в дрож, — зізнався він невдоволений шепотом. — Гей, а що сталося з капітаном Флюмом?

— Є хлопець, від якого мене кидає в дрож. Минулого тижня я бачив його в лісі, як він їв дикі ягоди. Він уже не ночує в своєму трейлері. Виглядав мов дідько.

— Голодний Джо боїться, що його пошлють замість когось, хто на лікарняному, хоча зараз лікарняних не дають. Чи бачили ви його того вечора, коли він намагався вбити Гавермеєра і звалився в траншею біля Йосаріанового намету?

— Оооой! — верещав Голодний Джо. — Ой! Оооой! Оооооой!

— Дуже добре, що Флюма уже більше не видно в їдальні. Нема більше отого «Подай сіль, Волте».

— Або «Подай хліб, Фреде».

— Або «Кинь мені салат, Піте».

— Геть, геть від мене, — верещав Голодний Джо. — Я сказав геть, геть, ти, клятий, смердючий, вошивий сучий син.

— Нарешті ми довідалися, що йому сниться, — криво всміхнувся Данбар. — Йому сняться кляті, смердючі, вошиві сучі сини.

Тієї ночі Голодному Джо приснилося, ніби Гаплове кошеня спить у нього на обличчі і не дає дихати, а прокинувшись, він виявив, що Гаплове кошеня дійсно спить у нього на обличчі. Перелякався він страшенно, і його пронизливий, нелюдський репет розітнув освітлену місяцем темряву і ще кілька секунд потому бринів у повітрі, немов відлуння нищівного грому. Запала німа тиша, а тоді в наметі зчинився дикий рейвах.

Йосаріан увірвався туди одним з перших. Ще з порога він побачив, як Голодний Джо відбивається від Гапла, намагаючись вивільнити свою руку з пістолетом, щоб пристрелити кошеня, яке, у войовничій позі, оскаженіло сичить на Голодного Джо, щоб той не зміг пристрелити Гапла. Обидва були в солдатській спідній білизні. Гола електрична лампочка скажено гойдалася на довгому дроті, по стінах безладно метались і скакали ламані чорні тіні, і здавалося, що весь намет хитається. Йосаріан мимоволі витягнув руки, щоб втримати рівновагу, а тоді кинувся вперед у незрівнянному стрибку, поваливши на землю всіх трьох бійців. Рукопашна скінчилася тим, що Йосаріан підвівся, тримаючи за барки Голодного Джо і кошеня, по одному в кожній руці. Голодний Джо та кошеня пожирали одне одного очима. Кошеня злобливо бризкало слиною на Голодного Джо, а Голодний Джо силкувався заїхати йому кулаком в морду.

— Чесний бій, — розпорядився Йосаріан, і всі ті, хто перелякано збіглися на галас, з велетенським полегшенням схвально загомоніли. — Ми проведемо чесний бій, — офіційно пояснив він Голодному Джо та котові після того, як витягнув їх із намету, все ще тримаючи за карк. — По-перше, зуби й кігті. Але ніяких пістолетів, — попередив він Голодного Джо. — І не плюватися, — суворо попередив він кота. — Як тільки обох вас відпущу, починайте. В клінчах розходитесь, а тоді вертаєтесь до бою. Почали!

Довкола зібрався чималий натовп збуджених людей, жадібних до будь-якої розваги, але кошеня здрейфило, тільки-но Йосаріан його відпустив, і ганебно драпонуло від Голодного Джо, мов останній боягуз. Голодного Джо оголосили переможцем. Він попрямував назад до намету з гордовитою, щасливою усмішкою чемпіона, високо задерши зморщене обличчя і випнувши хирляві груди. Заснув він переможцем, і йому знову снилося, що Гаплове кошеня спить у нього на обличчі, не даючи дихнути.

Розділ 13

Майор ...де Коверлі

Пересунення лінії фронту не ввело в оману німців, зате майора ...де Коверлі ввело, і він зібрав свій речовий мішок, отримав у своє розпорядження літак і, певний, що Флоренція також узята союзниками, полетів туди винайняти дві квартири для коротких відпусток офіцерів та рядових ескадрильї. Він ще не повернувся на той момент, коли Йосаріан, вистрибнувши з вікна кабінету майора Майора, ламав собі голову, до кого звернутись по допомогу.

Майор ...де Коверлі був статечний, величний дідуган з масивною головою і лев'ячою гривою розкуйовдженого сивого волосся, що, мов завірюха, бушувало навколо суворого патріаршого обличчя. Його обов'язки як начальника штабу ескадрильї — як здогадувались і Док Деніка, і майор Майор, — полягали винятково в метанні підків, викраденні італійських робітників та орендуванні квартир для відпочинку офіцерів і рядових під час відпустки, і в усіх трьох він був неперевершений.

Щоразу, коли падіння таких міст, як Неаполь, Рим чи Флоренція виглядало неминучим, майор ...де Коверлі збирав речовий мішок, отримував у своє розпорядження літак з пілотом і відлітав, причому отримував, не промовивши ні слова, а лише за допомогою врочистого, владного вигляду та безапеляційних порухів зморщеним пальцем. Днів через два після захоплення міста він повертався з угодами на оренду двох просторих і розкішних квартир — для офіцерів та рядових, — і обидві вже були укомплектовані штатом досвідчених, веселих кухарок і покоївок. Ще через кілька днів по всьому світі виходили газети з фотографіями перших американських воїнів, що крізь руїни і дим проривалися на штурм розбомбленого міста. Серед них завжди опинявся майор ...де Коверлі: сидів прямий, як багнет, у добутому невідомо звідки джипі й не роззирався на боки, в той час як над його невразливою головою вибухали артилерійські снаряди, а гнучкі юні піхотинці з карабінами напереваги перебігали тротуарами під прикриттям палаючих будинків або падали мертві перед брамами. Звідусіль оточений небезпеками, він здавався навік незнищенним, а на обличчі застиг той самий лютий, величавий, праведний і загрозливий вираз, який знали і шанували всі в ескадрильї.

Для німецької розвідки майор ...де Коверлі був досадною загадкою; ніхто із сотень американських полонених не міг повідомити нічого конкретного про літнього сивоголового офіцера з грізно вигнутими бровами й палаючим владним поглядом, який так безстрашно й успішно очолював кожен важливий наступ. Для американської влади його особа була не менш загадковою; цілий полк добірних військових слідчих було кинуто на передову, щоб виявити, хто він такий, а батальйони загартованих у боях офіцерів служби пропаганди двадцять чотири години на добу перебували в повній бойовій готовності, отримавши наказ негайно сповістити про нього, тільки-но його знайдуть.

У Римі майор ...де Коверлі перевершив самого себе з тими квартирами. Офіцери, що прибували групами по четверо-п'ятеро, отримали велетенську квартиру в новому біломурому будинку, де на кожного припадало по кімнаті з двоспальним ліжком, квартиру з трьома просторими ванними, викладеними мерехтливою аквамариновою плиткою, і з худенькою покоївкою Мікаелою, яка хихотіла з будь-якого приводу і тримала квартиру в бездоганному порядку. Поверхом нижче жили запобігливі домовласники, а поверхом вище — вродлива заможна чорнява графиня зі своєю вродливою заможною чорнявою невісткою, і обидві дали б лише Нейтлі, але той був надто соромливий, щоб зажадати їх, або Аарфі, що виявився надто пуританином, щоб їх узяти, і весь час умовляв їх не давати нікому, крім своїх чоловіків, які вирішили залишитися на півночі, аби пильнувати ділові інтереси сім'ї.

— Це двійко справді порядних дівчаток, — щиро зізнався Аарфі Йосаріанові, який мав нав'язливу мрію солодко розлягтися в одному ліжку з обома цими вродливими заможними чорнявими порядними дівчатками з молочно-білою шкірою нараз.

Рядові злітались до Рима зграями по дванадцять і більше осіб з гаргантюанським апетитом і важкими ящиками, напханими консервованими харчами, а жінки для них готували їжу і подавали в їдальні їхньої квартири на шостому поверсі червоного цегляного будинку з деренчливим ліфтом. У квартирі рядових завжди було більше руху. Бо ж і самих рядових завжди було більше, і більше було жінок, що готували й подавали, мили і прали, і там завжди вистачало простих і веселих, чуттєвих юних дівчат, яких знаходив і приводив туди Йосаріан, і також тих, яких самостійно приводили рядові, що потім, після виснажливого семиденного загулу, сонними повертались на Піанозу, залишаючи після себе дівчат будь-кому, хто їх забажає. Дівчата завжди мали і притулок, і їжу, доки мешкали в квартирі. Все, що в них вимагалося взамін, — це перепихнутися з кожним, хто попросить, і здається, що така умова їх цілком задовольняла.

Кожні три-чотири дні до них вривався, ніби мучений тортурами, Голодний Джо — охриплий, дикий, ошалілий, який уже вкотре мав нещастя виконати обов'язкову норму бойових завдань і літав кур'єрськими рейсами. Ночував він переважно у квартирі для рядових. Ніхто не знав напевно, скільки кімнат винайняв майор ...де Коверлі, навіть затягнута в чорний корсет огрядна власниця квартири, що мешкала на першому поверсі. Вони займали весь горішній поверх, і Йосаріанові було відомо ще й про частину п'ятого, бо саме в кімнаті Сноудена на п'ятому поверсі він нарешті знайшов ту покоївку в жовтаво-зелених панталонах зі шваброю в руці, якраз на другий день після Болоньї, того дня, коли вранці Голодний Джо застав його з Лючаною в ліжку в офіцерській квартирі й одержимо кинувся по свій фотоапарат.

Покоївка в жовтаво-зелених панталонах була життєрадісною, люб'язною гладухою років тридцяти п'яти, з м’ясистими стегнами і драглистими сідницями в жовтаво-зелених панталонах, що їх вона знімала на прохання будь-якого чоловіка. Широколиця і непоказна, була це найдоброчесніша жінка на світі: вона лягала під кожного, незалежно від його раси, віросповідання, кольору шкіри чи національності, даруючи себе зі щирою гостинністю і не гаючи навіть хвилини на те, щоб відкинути щітку, швабру чи ганчірку, яку тримала в ту мить, коли хтось її ухопив. Сила її принади крилася в її доступності; мов гора Еверест, вона завжди була готова, і чоловіки вилазили на неї щоразу, коли відчували таке бажання. Йосаріан полюбив покоївку в жовтаво-зелених панталонах, бо вона, здавалося, була єдиною жінкою, з якою він міг кохатися, не закохуючись. Навіть та лиса дівчина з Сицилії все ще будила в ньому сильне почуття жалю, ніжності й співчуття.

Всупереч численним небезпекам, на які завжди наражався майор ...де Коверлі, наймаючи квартири, єдине своє поранення, за іронією долі, він отримав, очоливши тріумфальну процесію на вулицях звільненого Рима, коли йому мало не вибив око квіткою, пожбуреною з близької відстані, якийсь обшарпаний п'яний дідок-реготун, що, мов Сатана, скочив, злорадно хихикаючи, до машини майора ...де Коверлі, грубо й непоштиво схопив його величаву сиву голову, притягнув до губ, що різко відгонили вином, сиром і часником, і глузливо чмокнув його в обидві щоки, а далі сплигнув униз і з глухим, хрипким реготом зник у веселій, святковій юрбі. Майор ...де Коверлі, спартанець у скруті, навіть не здригнувся протягом усього того жахливого випробування. І лише коли повернувся на Піанозу, завершивши свої справи в Римі, звернувся по медичну допомогу.

Він твердо вирішив бачити світ обома очима і тому попросив у Дока Деніки прозору пов’язку на око, щоб мати можливість і далі метати підкови, викрадати італійських робітників і винаймати квартири, користуючись непошкодженим зором. Для льотчиків ескадрильї майор ...де Коверлі був титаном, хоч ніхто ніколи не наважився йому про це сказати. Єдиний, хто все-таки насмілився заговорити з ним, був Майло Майндербайндер, котрий на своєму другому тижні в ескадрильї підійшов до майданчика для метання підків і підняв високо в руці варене куряче яйце, так, щоб його побачив майор ...де Коверлі. Вражений таким зухвальством Майла, майор ...де Коверлі випростався і зосередив на ньому весь гнів розлютованого обличчя з важко навислим кам'яним чолом і велетенським кряжем горбатого носа, що раптом метнувся розгнівано в бік Майла, мов футбольний захисник. Майло вистояв, прикриваючись вареним яйцем, яке підняв перед своїм лицем, мовби магічний амулет. За хвилину буря почала вщухати й небезпека минула.

— Що це? — нарешті спитав майор ...де Коверлі.

— Яйце, — відповів Майло.

— Яке яйце? — спитав майор ...де Коверлі.

— Зварене яйце, — відповів Майло.

— Яке зварене яйце? — спитав майор ...де Коверлі.

— Свіжозварене яйце, — відповів Майло.

— Звідки беруться свіжі яйця? — спитав майор ...де Коверлі.

— Від курки, — відповів Майло.

— А де та курка? — спитав майор ...де Коверлі.

— Курка на Мальті.

— Скільки курей на Мальті?

— Курей стільки, що вистачить свіжих яєць для кожного офіцера в ескадрильї по п'ять центів за штуку з фонду їдальні, — відповів Майло.

— Я завжди любив свіжі яйця, — зізнався майор ...де Коверлі.

— Якби у моєму розпорядженні був літак, я міг би раз на тиждень літати туди і привозити стільки свіжих яєць, скільки нам потрібно. Зрештою, до Мальти недалеко.

— До Мальти недалеко, — зауважив майор...де Коверлі. — Ви могли б раз на тиждень літати туди і привозити стільки свіжих яєць, скільки нам потрібно.

— Так, — погодився Майло. — Гадаю, я б це зробив, якби тільки хтось захотів і виділив у моє розпорядження літак.

— Мені подобається яєшня зі свіжих яєць, — згадав майор ...де Коверлі. — На свіжому маслі.

— В Сицилії я можу знайти стільки масла, скільки треба, по двадцять п’ять центів за фунт, — відповів Майло. — Двадцять п’ять центів за фунт свіжого масла — це недорого. У фонді їдальні вистачить грошей і на масло, так що частину ми зможемо перепродати іншим ескадрильям і наше отримати майже задарма.

— Як тебе звати, синку? — спитав майор ...де Коверлі.

— Мене звати Майло Майндербайндер, сер. Мені двадцять сім років.

— Ти добрий начальник їдальні, Майле.

— Я не начальник їдальні, сер.

— Ти добрий начальник їдальні, Майле.

— Дякую, сер. Я зроблю все можливе, щоб стати добрим начальником їдальні.

— Хай благословить тебе Господь, хлопчику. Візьми-но підкову.

— Дякую, сер. Що мені з нею робити?

— Кинь її.

— Куди?

— Он на той кілочок. Потім підніми і кинь на оцей кілочок. Це гра, розумієш? Завжди піднімаєш підкову.

— Так, сер. Розумію. А по скільки зараз підкови?

Середземноморські пасати рознесли на далекі відстані екзотичний аромат свіжих яєць, що шкварчали в озерці свіжого вершкового масла, приманивши назад до ескадрильї генерала Дрідла, який пригнав на Піанозу з вовчим апетитом у супроводі особистої медсестри, яка всюди його супроводжувала, і свого зятя, полковника Мудуса. Спочатку генерал Дрідл поглинав усю їжу лише в їдальні у Майла. Потім три інші ескадрильї полку генерала Каткарта передали свої їдальні під оруду Майла і виділили по літаку з пілотом, аби він і їм міг постачати свіжі яйця й масло. Майлові літаки сім разів на тиждень курсували туди й назад, оскільки всі офіцери чотирьох ескадрилій почали поглинати свіжі яйця в ненаситній оргії поїдання свіжий яєць. Генерал Дрідл поглинав свіжі яйця на сніданок, на обід і на вечерю, а між трапезами поглинав ще кілька свіжих яєць, аж поки Майло не відкрив багаті ринки свіжої телятини, яловичини, качок, баранячих котлет, грибів, броколі, південноафриканських лобстерів, креветок, шинки, пудингів, винограду, морозива, полуниць та артишоків. У дивізії генерала Дрідла були ще три полки, і всі вони, сповнені заздрощів, відправляли свої літаки до Мальти по свіжі яйця, але виявилося, що свіжі яйця продавалися там по сім центів за штуку. Оскільки в Майла вони могли купити яйця по п’ять центів за штуку, доцільніше було передати свої їдальні до його синдикату, виділивши по літаку з пілотом для довозу всіх тих добрих продуктів, які він також обіцяв їм постачати.

Усіх окрилив такий поворот подій, а найбільше — полковника Каткарта, який вважав, що здобув листок до вінка своєї слави. Він жваво вітався з Майлом при кожній зустрічі і, в припливі покаянної щедрості, раптом рекомендував майора Майора на підвищення. Подання було тут же відхилено у штабі Двадцять сьомої повітряної армії колишнім РПК Вінтерґріном, який нагадав йому в безцеремонній записці без підпису, що в армії є лиш один майор Майор Майор Майор і командування не має намірів його втрачати через підвищення, аби тільки догодити полковникові Каткарту. Полковника Каткарта зачепила така гостра догана, і він винувато затаївся в кабінеті, болісно переживаючи лиху годину. У цій плямі на репутації він звинуватив майора Майора і вирішив того ж таки дня розжалувати його в лейтенанти.

— Мабуть, не дадуть цього зробити, — зауважив підполковник Корн з поблажливою усмішкою, смакуючи ситуацію. — 3 тієї самої причини, чому не дадуть його підвищити. Окрім того, виглядатимеш по-дурному, прохаючи його розжалувати до лейтенанта відразу після того, як попросив підвищити до мого звання.

Полковник Каткарт відчув себе зв’язаним по руках і ногах. Набагато успішнішим було його подання на медаль для Йосаріана після краху над Феррарою, коли міст через річку По простояв неушкодженим ще цілих сім днів після того, як полковник Каткарт зголосився його знищити. Дев’ять вильотів зробили його люди за шість днів, але міст зруйнували аж під час десятого вильоту на сьомий день, коли Йосаріан, вдруге повівши на ціль свою ланку з шести літаків, занапастив Крафта разом з його екіпажем.

Йосаріан обережно пішов на другий захід, бо тоді ще був хоробрий. Він не відривав очей від прицілу, аж поки не випустив усі бомби, а коли підвів голову, то побачив, що кабіна його літака залита дивною жовтогарячою загравою. Спершу йому здалося, що то горить його машина. Та потім він помітив прямо над собою літак з палаючим двигуном і закричав у переговорний пристрій до Маквота різко повернути ліворуч. За якусь мить у літака Крафта відірвало крило. Охоплені полум’ям уламки пішли донизу: спочатку фюзеляж, далі крило, що якийсь час іще кружляло в повітрі, а злива металевих уламків лунко задріботіла по кабіні над самою головою Йосаріана і безперервні кахи! кахи! кахи! зенітних вибухів далі стугоніли довкола.

На землі, під десятками похмурих поглядів, пригнічений Йосаріан пішов передати дані повітряної розвідки капітану Блеку, що стояв біля зеленого дощаного барака інструкторської, і довідався, що всередині на нього вже чекають полковник Каткарт і підполковник Корн. На порозі, блокуючи вхід, стояв блідий майор Денбі і мовчки, помахом руки, усіх відганяв. Йосаріан валився з ніг від утоми і мріяв лиш про одне — скинути з себе липкий одяг. Він переступив поріг інструкторської кімнати зі змішаними почуттями, не знаючи, як йому ставитися до смерті Крафта і його людей, адже всі вони загинули в далині самотніх і німих передсмертних мук саме в ту хвилину, коли сам він загруз по вуха в тій-таки ницій, болючій дилемі обов’язку і вічного прокляття.

З другого боку, полковника Каткарта ця подія шокувала.

— Двічі? — спитав він.

— За першим разом я би схибив, — тихо відповів Йосаріан, опустивши голову.

Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.

— Але двічі? — повторив полковник Каткарт з явною недовірою.

— За першим разом я би схибив, — повторив Йосаріан.

— Але Крафт не загинув би.

— І міст би досі стояв.

— Навчений бомбардир мусить скидати бомби за першим разом, — нагадав йому полковник Каткарт. — Інші п’ять бомбардирів скинули бомби за першим разом.

— І схибили, — сказав Йосаріан. — Нам би знову довелося туди летіти.

— А можливо, ви за першим разом би його зруйнували.

— А можливо, я взагалі б не поцілив.

— Але можливо, не було б жодних втрат.

— А можливо, втрат було би більше, і міст би стояв. Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.

— Не сперечайтесь зі мною, — сказав полковник Каткарт. — Ми всі потрапили в немалу халепу.

— Я не сперечаюся, сер.

— Ні, сперечаєтесь. Навіть зараз сперечаєтесь.

— Так, сер. Вибачте.

Полковник Каткарт люто хруснув суглобами пальців. Підполковник Корн, приземкуватий чорнявий млявий чоловік з безформним пузом, вільно розсівся на одному зі стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на засмаглу лисину. Його очі насмішкувато мружились за блискучими скельцями окулярів без оправи.

— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — підказав він полковнику Каткарту.

— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — мовив полковник Каткарт Йосаріану із завзяттям раптового натхнення. — Справа тут не в сентиментах або чомусь такому. Мені до одного місця цей літак і його екіпаж. Просто в рапорті воно буде виглядати паршиво. Як мені щось отаке прикрити в своєму рапорті?

— Чому б вам не дати мені медаль? — несміливо запропонував Йосаріан.

— За те, що двічі заходили на ціль?

— Ви ж дали медаль Голодному Джо, коли він помилково збив літак.

Полковник Каткарт здавлено хихикнув.

— Вам пощастить, якщо ми не віддамо вас під трибунал.

— Але за другим заходом я поцілив у міст, — запротестував Йосаріан. — Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.

— Ах, я і сам не знаю, що я хотів, — викрикнув полковник Каткарт роздратовано. — Послухайте, звісно, я хотів, щоб міст зруйнували. Той міст був для мене джерелом проблем, відколи я зголосився його з вами розбомбити. Але чому ви не знищили його за першим разом?

— Мені забракло часу. Мій штурман не був упевнений, що ми вилетіли до потрібного міста.

— До потрібного міста? — спантеличено перепитав полковник Каткарт. —Тепер ви хочете все звалити на Аарфі?

— Ні, сер. Я сам винен, що дав йому відволікти себе. Я просто хотів сказати, що кожен помиляється.

— Ніхто не є непогрішимим, — різко мовив полковник Каткарт, а тоді додав, уже не так упевнено: — І ніхто не є незамінним.

Ніхто не заперечував. Підполковник Корн ліниво потягнувся.

— Нам треба прийняти якесь рішення, — недбало зауважив він, звертаючись до полковника Каткарта.

— Нам треба прийняти якесь рішення, — сказав полковник Каткарт Йосаріану. — І все це ваша вина. Навіщо ви двічі заходили на ціль? Чому було не поскидати свої бомби за першим разом, як усі інші?

— За першим разом я би схибив.

— Мені здається, що ми вже пішли по другом колу, — насмішкувато втрутився підполковник Корн.

— Але що нам робити? — розпачливо вигукнув полковник Каткарт. — Усі решта чекають на вулиці.

— Чому б не дати йому медаль? — запропонував підполковник Корн.

— За те, що зайшов на друге коло? За що йому давати медаль?

— За те, що зайшов на друге коло, — відповів підполковник Корн, задумливо й самовдоволено усміхнувшись. — Зрештою, я вважаю, потрібна неабияка хоробрість, щоб зайти на ціль удруге, коли поруч немає інших літаків, які би взяли частину зенітного вогню на себе. І він таки знищив міст. Знаєш, ось це і є відповідь — вихвалятися тим, чого варто соромитися. Це давній безпрограшний трюк.

— Думаєш, у нас вийде?

— Переконаний, що так. І підвищимо його відразу до капітана, задля певності.

— А ми не заходимо трохи задалеко?

— Ні, я так не думаю. Грати треба напевне. І капітан — то майже що лейтенант.

— Гаразд, — вирішив полковник Каткарт. — Дамо йому медаль за те, що йому вистачило хоробрості зайти на ціль удруге. А також підвищимо його до капітана.

Підполковник Корн простягнув руку по кашкет.

— Виходимо усміхнені, — пожартував він, обійняв Йосаріана за плечі й рушив до виходу.

Розділ 14

Малий Семпсон

Коли настав час летіти на Болонью, Йосаріану вистачило хоробрості не заходити на ціль навіть один раз, і коли він нарешті опинився високо в повітрі в носовому відсіку літака Малого Семпсона, він увімкнув ларингофон і запитав:

— Гей, що не так з літаком?

Малий Семпсон верескнув:

— З літаком щось не так? Що сталося?

Від вереску Малого Семпсона Йосаріан похолов.

— Сталося щось? — нажахано закричав він. — Вискакуємо?

— Не знаю! — завив, ніби від болю, Малий Семпсон. — Хтось сказав, що ми вискакуємо! Хто це сказав? Хто?

— Говорить Йосаріан у носовому відсіку! Йосаріан у носовому відсіку. Я чув, як ти сказав «щось сталося». Хіба ти не казав «щось сталося»?

— Я думав, ти сказав, що з літаком щось не так. Усе добре. Все в порядку.

У Йосаріана завмерло серце. Щось було геть не так, якщо все було в порядку і вони не мали жодного приводу повернути назад. Він завагався.

— Я тебе не чую, — нарешті сказав він.

— Я сказав, усе в порядку.

Сліпучо-біле сонячне проміння відбивалось від порцелянової блакиті моря та блискучих поверхонь інших літаків. Йосаріан схопив різноколірні проводи, що вели до штекерної коробки переговорного пристрою, і висмикнув їх із гнізда.

— Я тебе не чую, — сказав він.

Він нічого не чув. Поволі зібравши планшет із картами і три свої протизенітні жилети, він поповз назад до пілотського відсіку. Коли він виходив на верхню палубу позад Малого Семпсона, Нейтлі, непорушно застиглий у кріслі другого пілота, стежив за ним краєм ока із хворобливою усмішкою на губах. Він виглядав неймовірно тендітним, юним і соромливим у громіздкій в’язниці з навушників, шолома, ларингофона, бронежилета та парашутного мішка. Йосаріан нахилився до вуха Малого Семпсона.

— Я тебе не чую, — прокричав Йосаріан під рівний гул моторів.

Малий Семпсон здивовано повернув до нього своє вилицювате кумедне обличчя з круто вигнутими бровами і щіточкою білявих вусиків.

— Що? — гукнув він через плече.

— Я тебе не чую, — повторив Йосаріан.

— Говори голосніше, — сказав Малий Семпсон. — Я тебе не чую.

— Я сказав, що не чую тебе! — закричав Йосаріан.

— Нічого не можу зробити, — прокричав Малий Семпсон у відповідь. — Голосніше кричати вже не можу.

— Я не чув тебе через переговорний пристрій, — заревів Йосаріан ще безпорадніше. — Мусиш повертатися назад.

— Тільки через пристрій? — недовірливо перепитав Малий Семпсон.

— Повертайся, — сказав Йосаріан, — поки я тобі голову не скрутив.

Малий Семпсон глянув на Нейтлі, шукаючи моральної підтримки, але той демонстративно відвів погляд. За званням Йосаріан був старший за обох. Малий Семпсон якусь мить повагався, потім енергійно, з переможним вигуком капітулював.

— Так я ж не проти, — радісно оголосив він і пронизливо засвистав у свої вусики. -— Таки-так, сер, старий Малий Семпсон не проти. — Він знову засвистів і крикнув у переговорний пристрій: — Тепер слухайте, мої пташечки. Говорить адмірал Малий Семпсон. Скрекотить адмірал Малий Семпсон, гордість королівського флоту. Таки-так, сер. Ми повертаємось назад, хлоп’ята, бігме, ми повертаємось!

Нейтлі тріумфальним змахом руки зірвав із себе шолом і навушники і загойдався туди й сюди, мов спритне дитя у високому кріселку. Сержант Найт звалився з кулеметної вежі вгорі і в несамовитому захваті заходився лупити всіх по спинах. Малий Семпсон відвів літака від ланки, описавши широку, плавну дугу, і взяв курс на аеродром. Устромивши штекер переговорного пристрою в одне з аварійних гнізд, Йосаріан почув, як два стрільці в задньому відсіку дуетом співають «Кукарачу». На аеродромі їхні веселощі вмить згасли. Запала незручна тиша, і Йосаріан, сходячи з літака на землю і всідаючись у джип, який вже чекав на них, був серйозним і присоромленим. Поки їхали в гнітючій, гіпнотичній тиші, що вкривала гори, море і ліси, ніхто не промовив ані слова. Почуття самотності зберігалося, коли звернули з траси до ескадрильї. Йосаріан вийшов з машини останнім. За якусь хвилину лише кроки Йосаріана та теплий легіт шелестіли в нав’язливій тиші, що дурманом зависла над порожніми наметами. Ескадрилья наче вимерла, не видно було жодної живої душі, крім Дока Деніки, що скорботно, мов нашорошений канюк на гілці, сидів біля зачинених дверей санчастини, марно і спрагло дзьобаючи своїм закладеним носом сонячне марево, яке сочилося довкола. Йосаріан знав, що Док Деніка не піде з ним купатися. Док Деніка вже ніколи не піде купатися: людина може зомліти; або закупоряться коронарні судини на глибині одного-двох дюймів, і вона захлинеться до смерті; або підводна течія затягне її у відкрите море; або від переохолодження чи перенапруження її підкосить поліомієліт чи менінгіт. Загроза Болоньї для інших вселила в Дока Деніку ще боліснішу турботу про власну безпеку. Тепер ночами йому вчувалися грабіжники.

Крізь бузковий морок, що оповив вхід до намету опервідділу, Йосаріан угледів Вождя Білого Вівсюга, який старанно цідив віскі з казенних запасів: підробивши підписи непитущих, той швиденько розливав алкоголь, яким себе труїв, по окремих пляшках, аби вкрасти якнайбільше, поки не спохопився капітан Блек і не ввалився до намету, щоб докрасти решту.

Джип знову тихенько рушив. Малий Семпсон, Нейтлі та всі інші безшумно розбрелися, розчинившись у нерухомій і насиченій жовтій млі. Кахикнувши, джип від’їхав. Йосаріан залишився сам-один серед важкої первісної тиші, в якій зелень здавалася чорною, а все решта відливало відтінком гною. В сухій і прозорій далині шелестів листям вітерець. Йосаріанові було тривожно і страшно. Повіки злипалися, запалі від виснаження очі неначе вкрилися сажею. Коли він втомлено зайшов до парашутного намету, де стояв довгий стіл з полірованих дощок, надокучливий хробак сумнівів безболісно вгризався вглиб совісті, що здавалась абсолютно чистою. Залишивши бронежилет і парашут, він пройшов повз цистерну з водою і попрямував до намету розвідвідділу, щоб здати планшет з картами капітану Блеку, який куняв у кріслі, закинувши кощаві гомілки на стіл, і байдужим голосом поцікавився, чому повернувся Йосаріанів літак. Йосаріан не відповів і, поклавши планшет на стіл, вийшов геть.

Повернувшись до свого намету, він вивільнився від парашутної упряжі, потім скинув одяг. Орр був у Римі, мав повернутись під вечір з відпустки, яку заслужив, утопивши свого літака у водах поблизу Генуї. Нейтлі вже, мабуть, готується зайняти його місце — щасливий, що все ще живий, він з нетерпінням очікує на продовження даремного й розпачливого залицяння до своєї римської проститутки. Роздягнувшись, Йосаріан сів на койку відпочити. Голим він відчув себе набагато краще. Він ніколи не почувався зручно одягнутим. За кілька хвилин він одягнув чисті труси, взув мокасини й пішов на пляж, накинувши на плечі махровий рушник кольору хакі.

Стежка повела його через ліс, огинаючи таємничу вогневу позицію, оточену округлим валом з мішків із піском, на яких спали двоє з трьох рядових обслуги; третій сидів і їв пурпуровий гранат, відкушуючи великі шматки сильними щелепами і випльовуючи жмих із кісточок подалі в кущі. Коли він кусав, йому з рота сочився червоний сік. Йосаріан почалапав лісом, час від часу любовно погладжуючи свій голий занімілий живіт, неначе хотів упевнитися, що все в нього на місці. Він викотив з пупка клубочок ворсу. Раптом на землі обабіч стежки він побачив десятки молодих грибів, що повитикали з липкого від дощу ґрунту свої вузлуваті паростки, мов стебла неживої плоті, проростаючи, куди не глянь, у такій некротичній рясноті, що здавалося, вони множаться просто на очах. Тисячі грибів кишіли в підліску, доки сягало око, і здавалося, що поки він за ними підглядав, вони розбухали в об’ємі та зростали в кількості. Здригнувшись від незбагненного страху, він поквапився геть і не збавляв ходи, доки не відчув під ногами сухий пісок, а гриби не залишились позаду. Він з острахом озирнуся назад, немов очікуючи, що ці мляві білі створіння наосліп повзуть за ним слідом або звиваються по гілках дерев зміястою, некерованою масою.

Пляж був безлюдний. Чулися лише стишені звуки: жебонів повноводий струмок, за спиною Йосаріана шурхотіли висока трава й чагарі, приглушено зітхали мляві, напівпрозорі хвилі. Приплив був слабкий, вода чиста й прохолодна. Йосаріан залишив речі на піску й побрів крізь низькі хвилі, аж поки не занурився весь. Попереду, на обрії, ледь проглядалося нерівне пасмо темної землі, оповите імлою. Він кволо підплив до плоту, відпочив хвилину і кволо поплив назад, аж поки ноги не торкнулись піщаного дна. Він кілька разів занурився з головою в зелену воду й відчув себе свіжим і бадьорим, а тоді розлігся долілиць на піску й проспав до того моменту, коли літаки, що поверталися з-під Болоньї, опинилися просто над головою, і потужне, злагоджене ревище численних моторів, мов гуркіт землетрусу, ввірвалося в його дрімоту.

Він прокинувся з легким болем у голові і, примружившись, глянув на світ, що бурлив хаосом, у якому все перебувало в ідеальному порядку. Йосаріанові перехопило дух від побаченого: дванадцять ланок літаків спокійно летіли рівною лавою. Несподіване видовище було надто фантастичним, щоб у нього повірити. Жодного літака, який рвався б уперед із пораненими, жодного, що тягнувся б позаду через пошкодження. Не висів у повітрі дим від сигнальних ракет. Усі машини були на місці — крім його власної. На мить його паралізувало відчуття, що він збожеволів. Потім він зрозумів і мало не розплакався через іронію ситуації. Пояснення було простим: хмари закрили ціль, літаки не змогли скинути бомби і бойовий виліт на Болонью все ще попереду.

Він помилився. Хмар не було. Болонью відбомбили. В Болонью злітали, як на прогулянку. По них не вистрілила жодна зенітка.

Розділ 15

Пілчард і Рен

Капітан Пілчард і капітан Рен, офіцери оперативної служби, були спокійні, люб’язні чоловіки зросту нижчого за середній, яким подобалося літати на бойові завдання і які не бажали собі від життя й полковника Каткарта нічого більшого за можливість і далі літати. Вони зробили сотні бойових вильотів і прагнули налітати ще сотні, тому записувалися на кожне завдання. Вони не знали нічого прекраснішого за війну і боялися, що нічого подібного в їхньому житті вже ніколи не повториться. Свої обов’язки вони виконували смиренно і стримано, без зайвого галасу і йшли на все, щоб ні з ким не ворогувати. Вони поспішали всміхнутися кожному стрічному, а коли відкривали рота, то мимрили. Ці меткі, веселі, послужливі чоловіки почувалися невимушено лише один з одним і ніколи не дивились в очі іншим людям, навіть Йосаріанові, якого запросили на збори просто неба, щоби привселюдно оголосити догану за те, що він примусив Малого Семпсона повернутися з бойового вильоту до Болоньї.

— Хлопці, — сказав капітан Пілчард, уже лисіючий брюнет з соромливою посмішкою. — Коли ви вже повертаєте назад із завдання, то постарайтеся, щоб причина була серйозна. А не якась несерйозна... як-от поламаний переговорний пристрій... або щось подібне. Гаразд? Капітан Рен хоче вам ще дещо сказати з цього приводу.

— Хлопці, капітан Пілчард має рацію, — сказав капітан Рен. — Це все, що я хочу сказати з цього приводу. Ну, сьогодні ми нарешті злітали до Болоньї, і, виявляється, злітали, як на прогулянку. Усі ми, звичайно, трохи нервували і не дуже там щось знищили. Ну ось таке. Полковник Каткарт дістав для нас дозвіл ще раз туди злітати. І завтра ми таки розбомбимо ті склади боєприпасів. А тепер що ви скажете?

І щоб довести Йосаріанові, що на нього не тримають зла, вони навіть призначили його чільним бомбардиром головної ланки, давши в пілоти Маквота для польоту на Болонью наступного дня. Йосаріан упевнено пішов на ціль, як Гавермеєр, без жодних протизенітних маневрів, і раптом почався такий обстріл, що він мало не наклав у штани!

Від зенітного вогню не було рятунку! Його приспали, заманили в пастку і затраснули дверцята, і тепер він нічого не міг зробити, лише сидіти тут, як ідіот, і спостерігати, як вибухають ті огидні чорні клуби диму, щоб його знищити. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися в приціл, де павутинне перехрестя лінзи магнетично залипало саме на тій точці, яку він визначив, сходячись у глибині двору перед першою будівлею замаскованих складів. Літак поволі сунув уперед, а Йосаріан безперервно тремтів. Він чув глухе «бум-бум-бум-бум» зенітних ударів, що лягали на чотири такти, гострий, пронизливий тріск одиничного снаряду, що вибухнув зовсім поруч. У голові вибухали тисячі суперечливих імпульсів, і він молився, щоб швидше поскидати бомби. Хотілося плакати. Мотори гули одноманітно, мов жирні ліниві мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятисотфунтових бомб одна за одною пішли донизу. Розвантажений літак підкинуло вгору. Йосаріан відвернувся від прицілу і, згорблений, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка торкнулась нуля, він зачинив дверцята бомбового люка і щосили верескнув у переговорний пристрій:

— Круто вправо!

Маквот зреагував миттєво. Під скрипучий рев моторів він поклав машину на крило і безжально розвернув її, геть від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, що мало не поцілили в них, але які вчасно помітив Йосаріан. Потім Йосаріан наказав Маквоту набрати висоту, і вони піднімалися все вище й вище, аж поки нарешті не вирвались у спокійне діамантово-синє небо, всуціль сонячне та чисте й облямоване вдалині вузенькою білою смужкою легкого пуху. Повітря заспокійливо бриніло, обтікаючи циліндричні шибки його кабіни, і він переможно передихнув, але машина знову набрала швидкості, й він наказав Маквоту взяти ліворуч, а далі пірнути круто вниз, зауважуючи, з миттєвим нападом радості, як грибоподібні стовпища зенітних розривів виросли просто в нього над головою і за правим плечем, саме там, де би він зараз був, якби не повернув ліворуч і не пішов у піке. Ще одним грубим окликом він звелів Маквоту вирівняти літак, а далі знову йти вверх, до нерівної блакитної латки незадимленого повітря, якраз коли скинуті бомби почали вибухати. Перша впала у двір, саме туди, куди він цілив, а далі решта бомб, скинуті з його та інших літаків ланки, почали вибухати швидким каскадом жовтогарячих спалахів по дахах будинків, які вмить осідали широкою, спіненою хвилею рожевого, сірого і вугільно-чорного диму, що бурливо котився навсібіч і судомно здригався у своїх надрах, немов від сильних ударів червоних, білих та золотих блискавок.

— Ну ти тільки глянь на це, — вголос замилувався Аарфі, стоячи поруч з Йосаріаном, його повне, сферичне обличчя сяяло від захвату. — Мабуть, там справді були склади боєприпасів.

Йосаріан зовсім забув про Аарфі.

— Йди геть! — закричав він до нього. — Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся і великодушним жестом запросив Йосаріана подивитися на ціль унизу. Йосаріан шалено замахав руками, показуючи на вхід до лазу і підштовхуючи туди Аарфі.

— Забирайся назад! — нестямно закричав він. — Назад іди!

Аарфі добродушно знизав плечима.

— Я тебе не чую, — пояснив він.

Йосаріан ухопив його за парашутні лямки і попхав спиною до лазу, але тут літаком так трусонуло, що в Йосаріана заторохтіли кості й зупинилося серце. Він вирішив, що їм усім кінець.

— Вгору! — заверещав він до Маквота через переговорний пристрій, коли зрозумів, що досі живий. — Вгору, вилупку! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак знову різко пішов угору, швидко й натужно набираючи висоту, поки Йосаріан не вирівняв його, ще раз гаркнувши на Маквота, а далі ще раз безжально розвернув його з креном на сорок п’ять градусів, від чого Йосаріанові нутрощі, з кволим гиком, мало не вивалились назовні і, не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, а тоді Маквот знову на коротку мить вирівняв літак, розвернув через праве крило і кинув у круте піке. Вони мчали крізь нескінченне, примарне клоччя чорного диму, кіптява, що висіла в повітрі, липнула до гладкого плексигласового носа літака, як зловісна, волога, темна пара до Йосаріанових щік. Серце знову стукотіло від болючого жаху, а літак кидався то вгору, то вниз крізь сліпі зграї вибухів, що смертоносно шугали за ним у небо, а потім мляво обвисали. Піт струменів йому по шиї і, мов теплий слиз, стікав по грудях до живота. На якусь мить він усвідомив, що поруч уже немає літаків з його ланки, але далі вже думав лише про себе. Горло боліло, мов свіжа рана, що ятрилася від кожної команди, яку він надривно викрикував до Маквота. Щоразу, коли Маквот змінював напрямок, гул моторів зростав до оглушливого, скаженого реву. А далеко попереду небо кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що пристрілювалися до висоти і по-садистськи чекали моменту, коли літак опиниться в межах досяжності.

Раптом машину знову штурхонуло від ще одного сильного вибуху, який мало не перевернув її, і носова кабіна відразу ж наповнилася солодкуватим синім димом. Щось горіло! Йосаріан метнувся до рятівного лазу, та врізався в Аарфі, який чиркнув сірником і безтурботно запалював свою люльку. Йосаріан шоковано і збентежено витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясно, що хтось із них збожеволів.

— О господи! — зойкнув він, глянувши на Аарфі з виразом страдницького здивування. — Забирайся звідси до дідька! Ти здурів? Забирайся!

— Що? — спитав Аарфі.

— Забирайся! — Йосаріан істерично заверещав і став кулаками виштовхувати Аарфі з кабіни. — Забирайся звідси!

— Я нічого не чую! — простодушно крикнув Аарфі з виразом легкого й докірливого подиву. — Говори голосніше.

— Геть з моєї кабіни! — розпачливо верескнув Йосаріан. — Нас хочуть знищити! Хіба не розумієш? Нас хочуть знищити!

— Який брати курс, до дідька? — дико закричав Маквот у переговорний пристрій зболеним, верескливим голосом. — Який курс?

— Вліво! Вліво, клятий сучий сину! Круто вліво!

Аарфі підповз до Йосаріана з-за спини і штрикнув його в ребра мундштуком своєї люльки. Йосаріан заіржав і підскочив аж до стелі, тоді, обернувшись, упав на коліна, блідий як крейда і тремтячи від злості. Аарфі підбадьорливо моргнув йому і кумедно кивнув великим пальцем через плече в бік Маквота.

— Яка муха його вкусила? — спитав він сміючись.

Йосаріана охопило химерне відчуття спотвореної реальності.

— Ти заберешся звідси? — благально заскавчав він і щосили штовхнув Аарфі. — Ти глухий чи що? Повертайся в літак! — А до Маквота він крикнув: — Униз! Униз!

Вони ще раз занурились у скрегіт і гуркіт масивного шквалу зенітного вогню, але Аарфі нишком підібрався до Йосаріана і знову штрикнув його в ребра. Йосаріан шарахнувся і гиготнув, мов кінь.

— Я далі нічого не чую, — сказав Аарфі.

— Я сказав, геть звідси! — закричав Йосаріан і розплакався. Він почав щосили гамселити Аарфі кулаками. — Геть від мене! Геть!

Лупцювати Аарфі було те саме, що бити кулаками погано надутий гумовий мішок. М’яка, нечутлива маса не чинила опору, взагалі не реагувала на удари, тож невдовзі Йосаріанів запал згас і руки знеможено опустилися. Принизливе почуття власної немочі охопило його, і він мало не розплакався від жалю до себе самого.

— Що ти сказав? — запитав Аарфі.

— Геть від мене, — відповів Йосаріан благально. — Повертайся назад у літак.

— Я далі нічого не чую.

— Не переймайся, — завив Йосаріан, — не переймайся. Просто лиши мене в спокої.

— Не перейматися чим?

Йосаріан став бити себе по чолі. Він ухопив Аарфі за барки, міцно впершись ногами, потягнув його в кінець носового відсіку і кинув біля входу до лазу, як роздутий і громіздкий лантух. Якраз коли він поліз назад на своє місце, снаряд, мов потужний ляпас, вибухнув у нього над самим вухом, і десь у вцілілому закутку його свідомості ворухнувся подив, що їх таки не вбило. Вони знову набирали висоту. Мотори заревіли, наче від болю, і повітря в кабіні наповнилось їдким чадом перегрітого машинного масла і тухлим смородом пального. Аж тут Йосаріан зненацька побачив, що йде сніг!

Тисячі дрібненьких клаптиків білого паперу, немов сніжинки, кружляли всередині кабіни настільки густо, що коли він кліпав очима від подиву, вони липнули до вій, а при кожному вдиху лізли в ніздрі й до рота. Спантеличений, він різко обернувся і побачив, як Аарфі, з гордою усмішкою від вуха до вуха, показує йому, піднявши вгору, пошматовану карту. Чималий уламок зенітного снаряда розпанахав підлогу кабіни разом з велетенською купою Аарфієвих карт і вирвався крізь стелю за кілька дюймів від їхніх голів. Радість Аарфі була безмежна.

— Ти тільки глянь на це, — промимрив він, грайливо помахуючи двома товстими пальцями до Йосаріана крізь дірку в карті. — Ти тільки глянь на це.

Від його радісного вдоволення Йосаріан онімів. Аарфі здавався моторошним людожером у кошмарному сні — ні не пораниш його, ні не втечеш, і Йосаріан боявся його з різних причин, але був надто переляканий, аби в них розібратися. Вітер, зі свистом вриваючись крізь рвану пробоїну в підлозі, крутив міріади клаптиків паперу, що трималися в повітрі, мов часточки алебастру в скляному прес-пап’є, що лише посилювало враження якоїсь глянцевої, підводної нереальності. Все виглядало химерним, надто крикливим і гротескним. Голова тріщала від пронизливого шуму, який нещадно буравив йому вуха. Це ошалілий Маквот незв’язно благав дати йому курс. Зі страдницькою цікавістю Йосаріан втупився у сферичне обличчя Аарфі, що безхмарно й байдужно всміхався до нього крізь завірюху білих паперових клаптиків, і дійшов висновку, що Аарфі є шаленим безумцем. Тим часом праворуч, якраз на висоті літака, один за одним вибухнули вісім снарядів, далі ще вісім, і ще вісім, і остання група підтягнулася лівіше й розірвалася точно по курсу літака.

— Круто вліво! — закричав він до Маквота, Аарфі й далі шкірився, і Маквот таки повернув круто ліворуч, але зенітний вогонь також повернув ліворуч, швидко їх наздоганяючи, і Йосаріан знову закричав: — Я сказав круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!

І Маквот ще крутіше повернув літака, і раптом, чудом, вони вирвались. Вогонь згас. Зенітки уже не гатили по них. І вони були живими.

Позаду них люди вмирали. Розтягшись на кілька миль знівеченим, покрученим, скорченим ланцюжком, інші ланки здійснювали ту саму ризиковану подорож над ціллю і квапливо прокладали собі шлях крізь розбухлі клуби нових та попередніх вибухів, наче зграя щурів, що женуть повз купки власного посліду. Один підбитий літак горів і самотньо теліпався в повітрі, схожий на страхітливу криваво-червону зірку, що колишеться на гігантських хвилях. Йосаріан спостерігав, як палаючий літак накренився й почав поволі знижуватись по спіралі широкими, тремтячими, дедалі вужчими колами, а його важкий полум’яний вантаж вибухав жовтогарячими й чорними спалахами, мов довжелезний, кручений шлейф із вогню й диму. Розкрилися парашути — один, два, три... чотири, а потім літак зірвався у штопор і впав на землю, тріпочучи у сяйві погребального вогнища, мов клапоть барвистого обгорткового паперу. Була знищена ціла ланка літаків із сусідньої ескадрильї.

Йосаріан втомлено зітхнув, млявий і липкий від поту. На сьогодні він своє відробив. Мотори милозвучно гуділи, бо Маквот перемкнувся на найменшу швидкість, щоб їх могли наздогнати інші літаки ланки. Раптова тиша здавалась чужою і штучною, навіть трохи підступною. Йосаріан розстебнув свій бронежилет і зняв шолом. Він ще раз неспокійно зітхнув і заплющив очі, намагаючись відпружитись.

— Де Орр? — раптом спитав хтось у переговорний пристрій.

Йосаріан аж підскочив з коротким хрипким зойком, що був сповнений тривоги і давав єдине розумне пояснення всього того таємничого зенітного шквалу над Болоньєю: Орр! Перехилившись поверх прицілу, крізь плексигласову шибку він став шукати внизу літак Орра, який притягав зенітну артилерію, мов магніт, і який, поза всякими сумнівами, постягав до Болоньї за одну ніч усі гармати дивізії «Герман Ґьорінг», де б вони, кляті, не розташовувались день перед тим, коли Орр усе ще сидів у Римі. Через секунду до Йосаріана кинувся Аарфі, рубонувши його по переніссю гострим обідком свого шолома. Сльози бризнули з очей Йосаріана, і він вилаявся.

— Он де він, — траурним голосом прорік Аарфі, театрально вказуючи на підводу з сіном і двома кіньми, що стояли перед стайнею біля сірого кам’яного будинку. — Розбився вщент. Думаю, там їм усім кінець.

Йосаріан знову вилаявся до Аарфі і, весь похололий від якогось співчутливого страху, далі уважно видивлявся того малого, жвавого, кривозубого і дивакуватого сусіда по намету, який ракеткою для пінг-понгу розітнув лоба Еплбі, а тепер ще раз налякав Йосаріана мало не до смерті. Нарешті Йосаріан угледів далеко внизу двомоторний двокілевий літак, що виринув з-понад зеленого тла лісу й поплив над жовтим полем. Один пропелер був розвернутий за вітром і не крутився, та літак зберігав висоту і рівно тримав курс. Йосаріан мимоволі промимрив вдячну молитву й тоді вибухнув на адресу Орра дикою сумішшю злості й полегшення.

— Цей вилупок! — почав він. — Цей клятий хирлявий, червонопикий, повнощокий, кучерявий, кривозубий щур, вилупок, сучий син!

— Що? — спитав Аарфі.

— Цей смердючий, клятий, безгузий, щокатий, банькатий, куций, кривозубий, вишкірений, психований сучий син-вилупок! — виплюнув Йосаріан.

— Що?

— Не переймайся!

— Я нічого не чую, — відповів Аарфі.

Йосаріан поволі повернувся лицем до Аарфі.

— Ти поц, — почав він.

— Я?

— Ти пихатий, жирний, пустопорожній, самовдоволений...

Аарфі був незворушним. Він спокійно чиркнув сірником і став шумно розкурювати люльку, красномовно демонструючи своє милостиве й великодушне прощення. Потім приязно всміхнувся і хотів був щось сказати, та Йосаріан затулив йому рота долонею і втомлено відштовхнув від себе. Він заплющив очі й усю дорогу до аеродрому вдавав, що спить, аби не чути й не бачити Аарфі.

У наметі для інструктажу Йосаріан виклав капітанові Блеку дані повітряної розвідки, а тоді чекав разом з усіма пілотами, тривожно перешіптуючись, аж поки в небі нарешті не з’явився літак Орра, хоробро попихкуючи на єдиному вцілілому моторі. Всі затамували дихання. Шасі в літака Орра не висувалося. Йосаріан дочекався, поки Орр благополучно приземлився «на пузо», а тоді вкрав перший-ліпший джип з ключем запалювання, погнав до свого намету, гарячково спакував речі й подався в позачергову відпустку до Рима, яку запланував був раніше, там цього ж таки вечора знайшов Лючану та її невидимий шрам.

Розділ 16

Лючана

Він знайшов Лючану в нічному офіцерському клубі союзницьких військ, де вона самотньо сиділа за столиком, бо її супутник, п’яний майор з австралійсько-новозеландського корпусу, здуру покинув її заради своїх приятелів, що горланили сороміцьких пісеньок біля барної стійки.

— Гаразд, можеш потанцювати зі мною, — сказала вона, перш ніж Йосаріан відкрив рота. — Але спати з тобою не буду.

— А хто тебе просить? — спитав її Йосаріан.

— Ти не хочеш зі мною спати? — вигукнула вона здивовано.

— Я не хочу з тобою танцювати.

Вона вже схопила Йосаріана за руку й потягла на танцювальний майданчик. Танцювала Лючана навіть гірше за нього, проте віддавалася синтетичній музиці джитербагу з такою нестримною насолодою, якої він ніколи ні в кого не бачив, аж нарешті він відчув, що знудився і ноги його затерпли, і тоді він висмикнув її з танцмайданчика до столика, де дівчина, з якою йому пасувало б переспати, сиділа геть сп’яніла, однією рукою обхопивши шию Аарфі, її оранжева атласна блузка розхристалась на пишних грудях у білому мереживному бюстгальтері, а сама вона виклично перекидалася брудними сексуальними жартами з Гаплом, Орром, Малим Семпсоном та Голодним Джо. Коли Йосаріан уже підходив до них, Лючана раптом дала йому такого штурхана в спину, що вони обоє пролетіли мимо столика, й далі залишалися сам на сам. Це була висока, грубувата, розкішна дівчина з довгим волоссям і гожим обличчям — життєрадісна, чарівна, кокетлива красуня.

— Гаразд, — сказала вона, — можу повечеряти з тобою. Але спати з тобою не буду.

— А хто тебе просить? — здивовано спитав Йосаріан.

— Ти не хочеш зі мною спати?

— Я не хочу вечеряти з тобою.

Вона витягла його з клубу на вулицю і далі повела сходами вниз до нелегального ресторану, переповненого жвавими, щебетливими, гарненькими дівчатками, котрі, здавалося, були знайомі між собою, і соромливими офіцерами з різних країн, які прийшли разом з ними. Страви були вишукані й дорогі, а в проходах між столиками гасали розчервонілі й веселі власники, всі як один огрядні й лисі. Гомінкою залою перекочувались велетенські, всеохопні хвилі веселощів і тепла.

Йосаріан отримав неймовірне задоволення від тієї грубої енергійності, з якою Лючана його повністю ігнорувала, уминаючи вечерю за допомогою обох рук. Вона їла, аж за вухами лящало, доки не спорожнила останню тарілку, а тоді поклала ножа з виделкою і ліниво відкинулася на спинку крісла із замріяним і ситим виразом втамованої пожадливості. Вона глибоко і вдоволено зітхнула, посміхнулась і обдарувала його ніжним, чулим поглядом.

— Добре, Джо, — муркнула вона, її напівсонні чорні очі сяяли вдячністю. —Тепер можеш переспати зі мною.

— Мене звати Йосаріан.

— Добре, Йосаріане, — відповіла вона, винувато усміхнувшись. — Тепер можеш переспати зі мною.

— А хто просить? — сказав Йосаріан.

Лючана була вражена.

— Ти не хочеш зі мною переспати?

Йосаріан, регочучи, ствердно кивнув і вмить запустив руку їй під сукню. Дівчина враз перелякано стрепенулась. Вона різко крутнулася, відвівши вбік ноги. Зашарівшись від збентеження й сорому, вона стала обсмикувати спідницю, скоса й напружено зиркаючи навкруги.

— Тепер ти можеш переспати зі мною, — пояснила вона з обережною поблажливістю. — Але не зараз.

— Знаю. Коли прийдемо до мене.

Дівчина похитала головою, дивлячись на нього з недовірою і стуливши коліна.

— Ні, зараз я мушу йти додому, до мамуні, бо моя мамуня не любить, коли я танцюю з солдатами чи ходжу з ними по ресторанах, і дуже розсердиться, якщо я не повернусь додому. Але ти краще запиши мені свою

адресу, і завтра вранці я забіжу до тебе на шури-мури перед роботою у французькій конторі. Capisci?[10]

— Бридня! — роздратовано вигукнув розчарований Йосаріан.

— Cosa vuol dire[11] «бридня»? — запитала спантеличена Лючана.

Йосаріан голосно розреготався, а тоді відповів приязним, доброзичливим тоном:

— Це значить, що зараз я хочу провести тебе туди, куди ти тільки скажеш, щоб потім я зміг скочити собі назад у нічний клуб і перехопити Аарфі, поки він не пішов звідти з тим чудовим персиком і не позбавив мене нагоди розпитатися в неї про тітку чи подругу, яка буде схожа на неї.

— Come?[12]

— Subito, subito,[13] — м’яко підіпхнув її він. — Мамуня чекає. Забула?

— Si, si. Мамуня.

Йосаріан покірно волочився за дівчиною крізь чарівну римську весінню ніч, аж поки вони не опинилися на безладній автостанції, що сигналила клаксонами, виблискувала червоними й жовтими вогнями, відлунювала сердитою лайкою неголених водіїв, які виливали ненависні, страхітливі прокльони один на одного, на своїх пасажирів і на групки неуважних перехожих, що перегороджували їм дорогу, не помічаючи автобусів, аж поки ті не зачіпали котрогось із них, і тоді вже перехожі кляли водіїв. Лючана від’їхала в одному з тих мініатюрних зелених автобусів, і Йосаріан щодуху помчав назад до кабаре і тієї фарбованої блондинки в розстебнутій оранжевій атласній блузці і з затуманеним поглядом. Вона, здається, захопилась Аарфі, і Йосаріан палко молився на бігу, щоб у неї знайшлася спокуслива тітка або спокуслива подружка, сестра, кузина чи мама, але щоб була така ж хтива і порочна. Вона б ідеально пасувала Йосаріанові — розпусна, груба, вульгарна, аморальна, апетитна нечупара, про яку він мріяв уже місяцями. То була справжня знахідка. Вона сама платила за себе в барах, мала автомобіль, квартиру і перстень з камеєю кольору сомон, який своїми майстерно вирізьбленими фігурками голих хлопця та дівчини на камені доводив Голодного Джо до божевілля. Голодний Джо хрипів, стрибав на задніх, скавулів і плазував по підлозі, пускаючи слину від жадання, але дівчина відмовлялася продати йому той перстень, хоча Голодний Джо пропонував їй усі гроші, що зібрав з усіх кишень, і свій дорогий чорний фотоапарат на додачу. Ні гроші, ні фотоапарати її не цікавили. Її цікавив блуд.

Коли Йосаріан повернувся, її вже там не було. Всі розійшлися, тож він одразу розвернувся і, тужний та пригнічений, пішов блукати темними, спорожнілими вулицями. Йосаріан не часто почувався самотнім, коли опинявся наодинці, але зараз він був самотнім через пекучу заздрість до Аарфі, адже саме в цю мить той вилежувався з дівчиною, котра так пасувала йому, Йосаріанові, а також міг затягнути в ліжко, коли б тільки захотів, по одній — чи навіть обох нараз — тих струнких, розкішних, аристократичних жінок, які мешкали в квартирі поверхом вище і завжди розпалювали, як ніхто інший, сексуальні фантазії Йосаріана, — вродлива, заможна, чорнява графиня з червоними, вологими, тремтливими губами і її вродлива, заможна, чорнява невістка. Прямуючи до офіцерської квартири, Йосаріан палав шаленим коханням до них усіх: і до Лючани, і до хтивої, сп’янілої дівчини в розхристаній атласній блузці, і до вродливої заможної графині, і до її вродливої заможної невістки, хоча жодна з цих двох ніколи не дозволить йому торкнутися до себе чи навіть позалицятися. Вони, мов кішечки, ластились до Нейтлі і покірно піддавалися Аарфі, а Йосаріана мали за психа і зневажливо сахалися від нього щоразу, коли він робив їм непристойні пропозиції чи пробував попестити, зустрівши на сходах. Обидві були надзвичайні створіння з соковитими, рожевими, гострими язичками і ротиками, мов круглі, теплі сливки, солодкуваті й липкі, ледь перезрілі. Це були дівчата високого класу; Йосаріан не зовсім розумів, що таке той високий клас, але знав, що вони до нього належать, а він — ні, і вони про це також знали. На ходу він уявляв собі білизну, що тісно облягала їхні стрункі тіла — шовковисту, гладеньку, насичено-чорну чи опалової пастелі, облямовану квітчастим мереживом, напоєну нестерпно звабливими ароматами розніженої плоті та пахучих солей для ванни, що хмаркою здіймалися від білосніжних грудей. Йому знову закортіло опинитися на місці Аарфі, брудно, грубо, радісно кохатися з тією соковитою п’яною хвойдою, якій на нього просто начхати і яка ніколи про нього і не згадає.

Проте коли Йосаріан повернувся на квартиру, Аарфі був уже там, і Йосаріан витріщився на нього з таким же зацькованим подивом, який пережив того ранку над Болоньєю через його дошкульну, містичну і неуникненну присутність у носовій кабіні літака.

— Що ти тут робиш? — спитав він.

— Правильно, спитай його! — люто вигукнув Голодний Джо. — Нехай скаже, що він тут робить!

Театрально застогнавши, Малий Семпсон притулив до скроні уявний пістолет і наче вистрілив собі в череп. П’ятнадцятирічний Гапл, видуваючи бульбашки з жувальної гумки, всотував усе, що відбувалося, з відсутнім виразом на незрілому обличчі. Аарфі неквапом постукував чашечкою своєї люльки по долоні, самовдоволено походжаючи туди й сюди, помітно втішений, що викликав такий переполох.

— Чому ти не пішов додому з тією дівчиною? — наполягав Йосаріан.

— О, звичайно, я ходив з нею додому, — відповів Аарфі. — Ти ж не думаєш, що я б дозволив їй самій шукати дорогу додому?

— Вона тебе не впустила?

— О, навпаки, вона хотіла, щоб я залишився, — Аарфі хихотнув. — Не переживай за доброго старого Аарфі. Але я не збирався скористатися тією милою дівчинкою тільки тому, що вона хильнула зайвого. За кого ти мене маєш?

— Хто сказав, що ти хотів нею скористатися? — здивовано вигукнув Йосаріан. — Вона хотіла лиш одного — скочити з кимось до ліжка. Вона лише про це торохтіла цілий вечір.

— Це тому, що трохи перепила, — пояснив Аарфі. — Але я з нею перебалакав і повернув її до тями.

— Ну ти й падлюка! — вигукнув Йосаріан і втомлено опустився на диван поруч з Малим Семпсоном. — То якого дідька ти не віддав її комусь із нас, як сам її не хотів?

— Бачите? — сказав Голодний Джо. — З ним щось не так.

Йосаріан кивнув і з цікавістю глянув на Аарфі.

— Аарфі, скажи мені щось. Ти коли-небудь з ними спиш?

Аарфі знову самовдоволено реготнув.

— О, звичайно, я їх штрикаю. Не хвилюйся за мене. Але ніколи — гарних дівчаток. Я знаю, яких дівчат штрикати, а яких не штрикати, і гарних я ніколи не штрикаю. А ця — мила дівчинка. Видно, що в сім’ї були гроші. Я навіть змусив її викинути цей її перстень з вікна машини.

Голодний Джо підскочив, верескнувши, мов від нестерпного болю.

— Що ти зробив? — закричав він. — Що ти зробив? — Він заходився гамселити Аарфі по плечах і руках обома кулаками, мало не плачучи. — За те, що ти зробив, тебе треба вбити, паршивий ти вилупку. Він збоченець, ось хто він такий. У нього брудні думки, хіба ні? Хіба в нього не брудні думки?

— Брудніших не буває, — погодився Йосаріан.

— Про що ви, хлопці, торочите? — спитав Аарфі, щиро здивований, втягуючи голову в пухкі, овальні плечі. — Ой, годі вже, Джо, — благав він, ніяково усміхаючись. — Та перестань мене товкти!

Але Голодний Джо не переставав битись, аж поки Йосаріан не схопив його і виштовхнув до спальні. Йосаріан апатично пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заснув. За мить уже був ранок, і хтось його термосив.

— Навіщо мене будите? — пхикнув він.

Це була Мікаела, худа покоївка з веселою натурою і блідим обличчям, і вона будила його, бо до нього прийшли і чекали за дверима. Лючана! Він не вірив власним вухам. І коли Мікаела вийшла, вона залишилася з ним у кімнаті на самоті — мила, бадьора і величава, буяла й пульсувала нестримною теплою енергією, хоч і застигла на одному місці та розгнівано супилася на нього. Вона стояла, мов юна богиня, широко розставивши свої розкішні, як дві стрункі колони, ноги, взуті в білі туфлі на високій танкетці, у чарівній зеленій сукні і з великою білою шкіряною дамською сумочкою в руці, якою вона хряснула Йосаріана по лиці, коли той вискочив з ліжка, щоб вхопити її. Збентежений, він поточився назад на безпечну відстань, потираючи палаючу щоку.

— Свиня! — злостиво прошипіла вона, її ніздрі затріпотіли від нещадної зневаги. — Vive com’ un animale![14]

Розлючено, гортанно, презирливо і з відразою лаючись, вона перебігла кімнату і розчинила навстіж три високих вікна, впускаючи всередину променистий потік сонячного світла і свіже, цілюще повітря, що влилося в затхлу кімнату, мов життєдайний еліксир. Вона поклала сумочку на крісло і стала наводити лад у кімнаті: позбирала речі, що валялися на підлозі і меблях, закинула шкарпетки, носовички і білизну в порожню шухляду комода, а штани і сорочку повісила в шафу.

Йосаріан вибіг до ванної і почистив зуби, вмив руки та обличчя і зачесався. Коли повернувся в кімнату, всюди було прибрано і Лючана майже повністю роздяглася. Обличчя в неївипогодилось. Сережки вона залишила на комоді й босоніж потупцяла до ліжка в самій лише рожевій сорочці, що прикривала стегна. Вона уважно оглянула кімнату, щоб переконатися, що все акуратно прибрано, а тоді відкинула ковдру і з насолодою розляглася, мов кицька, яка чекає на пестощі. З хрипким смішком вона нетерпляче поманила його до себе.

— А тепер, — оголосила вона пошепки, палко простягаючи до нього руки. — Тепер можеш переспати зі мною.

Вона набрехала йому щось про одну-єдину ніч у ліжку з нареченим італійцем, якого потім убили на війні, і все це виявилось правдою, бо щойно він почав, як вона закричала «finito![15]» і дивувалась, чому він не кінчає, аж поки він не «фінітував» також, і тоді вже все їй пояснив.

Він запалив сигарети — для себе і для неї. Лючана була зачарована його темною засмагою, що вкривала все тіло. Він поцікавився, чому вона не знімає своєї рожевої комбінації. Сорочка була скроєна під чоловічу майку, з вузькими шлейками, і ховала невидимий шрам на спині, про який Лючана розповіла, але відмовилася показати. Вона вся напружилась, як сталева струна, коли він кінчиком пальця провів по нерівно зарубцьованих контурах від лопатки і майже до попереку. Він здригнувся, коли подумав про багато кошмарних ночей, які вона провела в лікарні, під наркозом чи страждаючи від болю, де все було просякнуто стійкими запахами ефіру, фекалій і хлорки, смородом плоті, що відмирає та гниє, посеред білих халатів, взуття з гумовими підошвами і понурих нічних світильників, що жевріли в коридорах до світанку. Її поранило під час повітряного нальоту.

— Dove?[16] — запитав він, з тривогою затамувавши дихання.

— Napoli.

— Німці?

— Americani.

Його серце защеміло, і він закохався. Він спитав, чи вийде вона за нього заміж.

— Tu sei pazzo,[17] — пояснила вона йому з приємною усмішкою.

— Чому я божевільний? — спитав він.

— Perchè non posso sposare.[18]

— Чому ти не можеш вийти заміж?

— Бо я не дівчина, — відповіла вона.

— А яке це має значення?

— А хто мене візьме заміж? Кожен хоче одружитися з незайманою дівчиною.

— Я візьму. Я одружуся з тобою.

— Ma non posso sposarti.[19]

— Чому ти не можеш вийти за мене?

— Perchè sei pazzo.[20]

— Чому я божевільний?

— Perchè vuoi sposarmi.[21]

Йосаріан насмішкувато наморщив лоба.

— Ти не вийдеш за мене, тому що я божевільний, і ти кажеш, що я божевільний, бо хочу одружитися з тобою? Так?

— Si.

— Tu sei pazz’! — голосно сказав він.

— Perchè?[22] — обурено вигукнула вона і рвучко підвелася, і її пружні округлі груди затрепетали від зухвалого гніву. — Чому я божевільна?

— Тому що не хочеш заміж за мене.

— Stupido![23]— закричала вона до нього і боляче вдарила його у груди тильною стороною долоні. — Non posso sposarti! Non capisci? Non posso sposarti.[24]

— О, звичайно, я розумію. І чому ти не можеш вийти за мене?

— Perchè sei pazzo!

— І чому я божевільний?

— Perchè vuoi sposarmi.

— Тому що хочу, щоб ти вийшла за мене. Carina, ti amo,[25]— пояснив він і ніжно поклав її поруч. — Ті amo molto.[26]

— Tu sei pazzo, — промурмотіла вона втішено.

— Perchè?

— Тому що кажеш, що любиш мене. Як можна любити дівчину, яка вже не незаймана?

— Тому що не можу з тобою одружитись.

Вона різко випросталася з загрозливим виглядом.

— Чому не можеш одружитись зі мною? — домагалась вона, готова знову дати йому ляпаса, якщо скаже щось неприємне. — Лише тому, що я не дівчина?

— Ні, ні, дорога. Тому що ти божевільна.

Якусь мить вона спантеличено й ображено витріщалась на нього, а тоді задерла голову і щиро, вдячно розреготалася. Насміявшись, вона глянула на нього вже прихильніше, а розкішна чутлива шкіра на її смаглявому обличчі ще потемнішала, відсвіжилась і розквітла від соковитого припливу крові. Очі її млосно стуманіли. Йосаріан загасив обидві сигарети і, не мовивши ні слова, вони повернулись одне до одного і злилися в довгому цілунку, аж тут без стуку до кімнати ввалився Голодний Джо, щоб спитати, чи не піде Йосаріан з ним до міста на пошуки дівчат. Побачивши їх, Джо на мить застиг, а тоді вискочив геть. Йосаріан ще швидше вискочив з ліжка і закричав до Лючани, щоб вдягалася. Дівчина ошелешено завмерла. Йосаріан рвучко висмикнув її за руку з ліжка і штовхнув до одягу, потім скочив до дверей якраз вчасно, щоб затраснути, бо Голодний Джо вже підбігав з фотоапаратом у руці. Голодний Джо встиг поставити ступню і відмовлявся її витягати.

— Впусти мене! — настирливо благав він, звиваючись у маніакальних корчах. — Впусти мене! — Потім він завмер на хвилинку, дивлячись Йосаріанові в очі крізь щілину в дверях і улесливо, як йому здавалося, усміхаючись. — Я не є Голодний Джо, — переконливо пояснював він. — Я дуже великий фотограф з журнал «Лайф». Дуже великий фото на великий перший обкладинка. Я зробити тебе великий зірка в Голлівуд, Йосаріан. Multi dinero.[27] Multi розлучення. Multi шури-мури цілий день. Si, si, si!

Йосаріанові вдалося затраснути двері, коли Голодний Джо трохи відхилився назад, щоб сфотографувати, як одягається Лючана. Голодний Джо фанатично кинувся на міцну дерев’яну перепону, відбіг, щоб зібрати сили, а тоді знову кинувся усім тілом. У перервах між цими атаками Йосаріан накинув на себе одяг. Лючана надягла свою біло-зелену сукню і зібрала поділ довкола талії. Хвиля болючого відчаю накрила його, коли він побачив, що її тіло от-от навіки зникне у трусиках. Він випростав руку і притягнув її до себе, вхопивши за підняту литку. Вона підскочила на одній нозі і пригорнулась до нього. Йосаріан став романтично цілувати її вуха й заплющені очі, гладити стегна. Лючана чуттєво замуркотіла, але за мить Голодний Джо ще раз кинув своє хирляве тіло на двері з такою відчайдушною силою, що мало не завалив їх обох. Йосаріан відштовхнув її від себе.

— Vite! Vite![28] — гримнув він на неї. — Одягайся!

— Що ти мелеш? — здивувалася вона.

Швидко! Швидко! Не розумієш англійської? Швидко одягайся!

— Stupido![29] — огризнулася вона до нього. — Vite — це французькою, не італійською. Subito, subito![30] Ти це хотів сказати. Subito!

— Si, si. Я це хотів сказати. Subito, subito!

— Si, si, — слухняно відповіла вона і побігла по туфлі й сережки.

Голодний Джо призупинив свій наступ і став фотографувати їх крізь зачинені двері. Йосаріан чув, як клацає затвор фотоапарата. Коли вони з Лючаною одяглися, Йосаріан дочекався нового нападу Голодного Джо і зненацька розчинив двері навстіж. Голодний Джо розпластаною жабою влетів до кімнати. Йосаріан спритно обминув його і, тягнучи за собою Лючану, вибіг з квартири на сходову клітку. Вони з гуркотом помчали вниз, мало не задихаючись від реготу і прихиляючи одне до одного голови щоразу, коли зупинялись передихнути. Внизу вони зустріли Нейтлі і враз перестали сміятися. Нейтлі був змарнілий, брудний і нещасний. Краватка в нього з’їхала набік, сорочка була пожмакана, а руки він тримав у кишенях. Вигляд у нього був безнадійний, як у побитого собаки.

— В чому справа, хлопче? — співчутливо спитав Йосаріан.

— Я знову на мілині, — відповів Нейтлі із силуваною і стривоженою усмішкою. — Що мені робити?

Йосаріан не знав. Останні півтори доби Нейтлі витрачав двадцять доларів на годину з апатичною повією, яку обожнював, і вже ні цента не залишилося з його платні чи зі щедрих кишенькових, які він щомісяця отримував від багатого і великодушного татуся. Це означало, що він більше не зможе з нею бачитися. Вона не дозволяла йому ходити поруч, коли підшуковувала на вулицях інших військовослужбовців, і просто скаженіла, коли помічала, що він плентається десь позад неї. Він мав право, якщо хотів, тинятися під її квартирою, але не було певності, що вона там ночує. І вона йому нічого не давала, поки він не заплатить. Секс її не цікавив. Нейтлі хотів бути впевнений, що вона не скаче до ліжка з кимось бридким або з кимось із його знайомих. Капітан Блек навмисне купував саме її, щоразу коли прилітав до Рима, щоб потім мордувати Нейтлі звісткою про те, як він знову дрючив його кохану і спостерігав, як Нейтлі виїдав собі печінки, оповідаючи йому про принизливі неподобства, до яких він її примушував.

Лючану розчулив нещасний вигляд Нейтлі, але вона знову вибухнула нестримним реготом, тільки-но вийшла з Йосаріаном на залиту сонцем вулицю і почула, як Голодний Джо слізно благає їх з вікна повернутись і роздягтися, бо він справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана радісно побігла по тротуару в своїх туфлях на високій танкетці, тягнучи за собою Йосаріана з тим самим енергійним і простодушним запалом, який вона випромінювала на танцювальному майданчику минулого вечора і кожної миті відтоді. Йосаріан порівнявся з нею і обхопив за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці, а там вона вивільнилась від нього. Діставши з сумочки люстерко, вона поправила волосся і підмалювала помадою губи.

— Чому б тобі не записати на клаптику паперу моє ім’я та адресу, щоб ти міг мене знайти, коли знову будеш у Римі? — запропонувала вона.

— Чому б тобі не дозволити записати на клаптику паперу твоє ім’я і прізвище? — погодився він.

— Чому? — запитала вона войовниче, губи її раптом скривились у зневажливій посмішці, а очі зблиснули люттю. — Щоб ти порвав його на дрібненькі шматочки, щойно я піду?

— Хто збирається його рвати? — збентежено запротестував він. — Що ти мелеш?

— Ти, — наполягала вона. — Ти порвеш його на дрібненькі шматочки, щойно я піду, а сам будеш чванитись, мов велике цабе, бо така висока, молода, вродлива дівчина, як я, Лючана, переспала з тобою і не взяла за це грошей.

— Скільки ти в мене просиш? — запитав він.

— Stupido, — викрикнула вона емоційно. — Я не прошу в тебе ніяких грошей! — Вона тупнула ногою і різко змахнула рукою, так що Йосаріан злякався, що вона знову хрясне його по обличчю своєю великою сумочкою. Натомість вона нашкрябала своє ім’я і адресу на клаптику паперу і простягла Йосаріанові. — На, маєш, — глузливо посміхнулась вона і закусила нижню губку, що ледь помітно тремтіла. — Не забудь. Не забудь порвати на дрібненькі шматочки, щойно я піду.

Далі вона погідливо усміхнулась, потисла йому руку, засмучено прошепотіла «Addio»[31], на мить пригорнулась до нього, а тоді випросталась і пішла геть, сповнена неусвідомленої гідності і грації.

Щойно вона зникла з очей, Йосаріан подер на дрібні шматочки того папірця і подався в протилежному напрямку, гордий, мов велике цабе, з того, що така вродлива дівчина, як Лючана, переспала з ним і не попросила за це грошей. Він був задоволений собою, аж поки не опинився в їдальні Червоного

Хреста на сніданку серед десятків інших військовослужбовців у найвигадливіших одностроях, і тут раптом перед його очима постав образ Лючани — як вона роздягається, як одягається, як пестить його, як бурхливо сперечається з ним у тій своїй рожевій сорочці, яку відмовлялася зняти у ліжку. Йосаріан подавився яєчнею з грінками, коли усвідомив, яке паскудство він учинив, так нерозсудливо подерши на дрібні шматочки це витончене, гнучке, голе, юне, ніжне тіло й самовдоволено кинувши його до стічної канави. Він уже страшенно скучив за нею. В їдальні його оточувало так багато галасливих безликих людей в одностроях. Він відчув шалене бажання якнайшвидше знову побути з нею сам на сам, враз вискочив із-за столу й побіг назад до квартири, в надії знайти на вулиці дрібненькі шматочки записки, та їх уже змив у стічну канаву шланг двірника.

Того вечора він не зміг знайти її ані в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ, ані в задушливому, лискучому, гедоністичному бедламі нелегального ресторану, де над головами відвідувачів вигойдувались широкі дерев’яні таці з вишуканими стравами і весело щебетали зграйки яскравих і милих дівчат. Він навіть того ресторану не міг знайти. Він повернувся до свого самотнього ліжка, а вві сні знов ухилявся від зенітного вогню над Болоньєю, і за плечем у нього навис розбухлий мерзенний Аарфі, що дивився на нього косим злобливим поглядом. Вранці він побіг шукати Лючану по всіх французьких конторах, які тільки зміг знайти, але ніхто не розумів, про що він говорить, і тоді він побіг у паніці — такий схвильований, засмучений і розхристаний, що мусив просто бігти далі, не зупиняючись, навмання, — до квартири для рядових, де навалився на коротуху-прибиральницю в жовто-зелених панталонах, яка прибирала в кімнаті Сноудена на п’ятому поверсі, одягнута в бурий светр і чорну спідницю. Сноуден тоді ще був живий, і Йосаріан зрозумів, що це кімната Сноудена, з прізвища, написаного білою фарбою на синьому брезенті дорожнього мішка, через який він перечепився, коли з розгону кинувся на неї в нападі творчого відчаю. Жінка схопила його за руки і не дала йому впасти, а далі потягнула його на себе, повалившись на ліжко, і радо огорнула його своїми млявими й утішними обіймами, тримаючи запилюжену ганчірку в руці, мов прапор, і з простодушною усмішкою нелукавої приязні на широкому, грубому, довірливому обличчі. Коли вона скидала під ним свої жовто-зелені панталони, гумка різко ляснула, та він не звернув на це уваги.

Він сунув їй в руку гроші, коли вони закінчили. Вона вдячно стиснула його в обіймах. Він обійняв її. Вона знову обійняла його і знову потягнула його на себе, впавши горілиць на ліжко. Коли вони знову закінчили, він сунув їй в руку ще грошей і вибіг з кімнати, перш ніж вона встигла знову стиснути його вдячно в обіймах. Діставшись до квартири, Йосаріан чимшвидше згріб усі свої речі, залишив Нейтлі решту грошей і полетів транспортним літаком на Піанозу, де побіг перепрошувати Голодного Джо за те, що не пускав його до своєї кімнати. Просити вибачення не було потреби, адже Голодний Джо перебував у дуже піднесеному настрої, коли Йосаріан його знайшов. Голодний Джо усміхався від вуха до вуха, і Йосаріанові стало зле на самий його вигляд, адже він одразу збагнув, що означає той піднесений настрій.

— Сорок бойових вильотів, — тут же радісно й захоплено оголосив Голодний Джо. — Полковник знову збільшив норму.

Йосаріан був приголомшений.

— Але я відлітав тридцять два, чорт би його забрав! Ще три — і було би по всьому.

Голодний Джо байдуже стенув плечима.

— Полковник вимагає сорок вильотів, — повторив він.

Йосаріан відштовхнув його з дороги і побіг просто до шпиталю.

Розділ 17

Солдат у білому

Йосаріан відразу побіг до шпиталю, налаштований лежати там довіку, лише б не йти на ще одне бойове завдання понад тих тридцять два, які вже відлітав. Через десять днів після того, як він змінив думку і вийшов зі шпиталю, полковник підняв кількість вильотів до сорока п’яти, і Йосаріан відразу побіг назад, налаштований лежати в шпиталі довіку, лише б не йти на ще одне завдання понад тих шість додаткових завдань, які він щойно відлітав.

Йосаріан міг лягати до шпиталю коли завгодно завдяки своїй печінці та очам; лікарі не могли вилікувати його хвору печінку, як і не могли подивитись йому в очі, коли він розказував їм, що в нього хвора печінка. Він міг насолоджуватися життям у шпиталі, аж поки в його палаті не з’являвся хтось дійсно дуже хворий. Його організм був доволі міцний, щоб без будь-яких незручностей перенести будь-чию малярію чи застуду. Він не страждав від післяопераційного болю, коли іншим видаляли мигдалики, і лише з легкою нудотою та огидою переживав їхні грижі чи геморої. Але більшого вже він витерпіти не міг, щоб не захворіти самому. І от тоді він був готовий втікати звідти. У шпиталі він собі відпочивав, бо ніхто й ні до чого його тут не зобов’язував. Усе, що від нього вимагали, — це вмерти чи одужати, і оскільки він ліг до шпиталю цілком здоровим, одужати йому було дуже легко.

У шпиталі було набагато краще, ніж у літаку над Болоньєю чи над Авіньйоном, де за штурвалом сидять Гапл і Добз, а в хвостовому відсіку вмирає Сноуден.

Зазвичай у шпиталі не було й близько стільки хворих людей, скільки бачив їх Йосаріан поза стінами шпиталю, а також у шпиталі загалом було значно менше важкохворих. Рівень смертності у шпиталі був набагато нижчий,

ніж поза його стінами, і до того ж набагато здоровішої смертності. Майже ніхто не вмирав даремно. Люди в шпиталі знали значно більше про вмирання і робили цю справу набагато акуратніше, доладніше. Вони не могли приборкати Смерть у шпиталі, але все-таки примусили її поводитись як слід, навчили її добрих манер. Зачинити перед Смертю двері було неможливо, та коли вона з’являлась у шпиталі, то мусила поводитись як поважна пані. Тут не було грубої, потворної показухи, такої звичної для вмирання поза межами шпиталю. Ніхто не вибухав у повітрі, як ото Крафт або небіжчик з Йосаріанового намету, ані не замерзав до смерті під сліпучим літнім сонцем, як замерз Сноуден у хвості літака, перед тим виказавши Йосаріанові свою таємницю.

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — намагався втішити його Йосаріан. — Тихо, тихо.

Ніхто не зникав дивовижним чином у хмарі, як це зробив Клевінджер.

Нікого не розривало на криваве шмаття. Ніхто не тонув у воді, нікого не вбивала блискавка, не кремсали заводські машини, не розчавлювали обвали. Нікого не вбивала куля грабіжника, не душили до смерті ґвалтівники, не заколювали ножем у барі, нікому не розчахували голову сокирами власні батьки або діти, ніхто не гинув від стихійного лиха. Ніхто на смерть не вдавився. Як справжні джентльмени, люди вмирали тут від втрати крові в операційній палаті чи без зайвих слів згасали в кисневому боксі. Тут не було хитрих фокусів на кшталт зараз-ви-мене-бачите-а-зараз-ні, таких популярних поза шпиталем, ніхто не зникав без сліду просто на очах. Не було тут голоду чи повеней. Діти не задихалися в колисках чи в льодовниках, не потрапляли під вантажівки. Нікого не забивали до смерті. Ніхто не сунув голову в духовку газової плити, ввімкнувши газ, не кидався під колеса поїздів підземки, не випадав з вікон готелю мертвим тягарем, пролітаючи зі свистом і з прискоренням тридцять футів на секунду, щоб гепнутися з огидним «фляк» на тротуар і вмирати в усіх на очах, мов альпаковий мішок з волохатим суничним морозивом, стікаючи кров’ю, рожеві пальці ніг урізнобіч.

З огляду на все це Йосаріан віддавав перевагу шпиталю, хоча й тут були хиби. Персонал бував надокучливим, шпитальні порядки, якби їх дотримуватись, обмежували свободу, а начальство втручалось не в свої справи. Оскільки шпиталь призначався для хворих, Йосаріан не завжди міг сподіватись на жвавих молодих сусідів по палаті і розваги не завжди були цікавими. Йому довелося визнати, що з ходом війни і з наближенням лінії фронту шпиталі гіршали, а надто якість товариства падала, якщо шпиталь опинявся в зоні боїв, де наслідки активного воєнного стану негайно впадали у вічі. Що глибше Йосаріан поринав у війну, то хворішими ставали пацієнти, аж поки нарешті поруч із ним не опинився той солдат у білому, який не міг стати ще хворішим, не померши, і невдовзі він так і зробив.

Солдат у білому весь складався з марлі, гіпсу і градусника, і градусник служив йому звичайною прикрасою, яку щодня рано вранці та під вечір сестра Крамер і сестра Дакет вкладали в темну дірку над тим місцем, де мав бути рот, аж одного вечора сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий. Тепер, озираючись назад, Йосаріан вважав, що саме сестра Крамер, а не той балакучий техасець, убила солдата в білому; якби вона не глянула на градусник і не доповіла про свої спостереження, то солдат у білому, мабуть, і далі лежав би там живий, точнісінько так, як лежав досі, упакований від голови до ніг у гіпсово-марлевий футляр, з двома дивними, негнучкими ногами, що здіймалися від стегон, і двома дивними руками, підвішеними прямовисно, і всі чотири масивні кінцівки були закуті в гіпсові пов’язки, всі чотири дивні, непотрібні кінцівки підняті в повітря за допомогою сталевих тросів і довжелезних свинцевих противаг, загрозливо завислих угорі. Отаке лежання, можливо, не було повносилим життям, та іншого життя в нього не було, і рішення його вкоротити, на думку Йосаріана, навряд чи мала приймати сестра Крамер.

Солдат у білому нагадував нерозгорнутий рулон бинта з однією діркою або якийсь уламок молу в порту, з якого стирчить крива цинкова труба. Його потай принесли до палати вночі, а вранці, тільки-но помітивши його, всі пацієнти, крім техасця, сахнулись від нього, відчувши водночас жалість і відразу. Вони з’юрмилися в найдальшому кутку палати й обмовляли його злими, ображеними голосами, протестуючи проти його страшної, непроханої присутності й недоброзичливо обурюючись нудотною дійсністю, про яку він так яскраво нагадував. Усі вони побоювалися, що він ось-ось почне стогнати.

— Не знаю, що робити, якщо він застогне, — жалівся хвацький юний льотчик-винищувач із золотистими вусиками. — Напевно, він і вночі стогнатиме, бо ж звідки йому знати, котра година.

Жодного звуку не почулося від солдата в білому за весь час, поки він там був. Рвана кругла дірка над його ротом була глибока і насичено-чорна, без жодних ознак губ, зубів, ясен чи язика. Близько до нього підходив один лише люб’язний техасець, а підходив він кілька разів на день, щоб побалакати з ним про додаткові голоси для порядних людей, кожну розмову починаючи з того самого незмінного привітання: «Що скажеш, хлопче? Як поживаєш?» Решта пацієнтів — усі в казенних каштанових плисових халатах поверх облізлих фланелевих піжам — уникали їх обох, похмуро міркуючи, ким був цей солдат у білому, чому він тут і який він насправді всередині, звідки він узявся і на що він буде схожий, якщо раптом зняти шкаралупу.

— З ним усе гаразд, повірте, — бадьоро повідомляв техасець після кожного свого дружнього візиту. — Глибоко всередині він цілком нормальний хлопець. Він почувається трохи ніяково і непевно, бо він тут нікого не знає і не може говорити. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитися? Він вам нічого поганого не зробить.

— Що за фігню ти мелеш? — запитав Данбар. — Чи він хоч розуміє, про що ти говориш?

— Певно, що розуміє. Він не дурний. З ним усе гаразд.

— Він тебе чує?

— Ну, я не знаю, чує він мене чи ні, але я впевнений, він розуміє, про що я говорю.

— Чи та дірка в нього над ротом хоч колись ворушиться?

— Ну і що це за дурне питання? — стривожився техасець.

— Звідки ти знаєш, чи він дихає, якщо ніколи не ворушиться?

— Звідки ти знаєш, що він — це «він»?

— Чи в нього є ватні подушечки на очах під цією пов’язкою на лиці?

— Чи він коли-небудь ворушить кінчиками пальців на ногах або руках?

Техасець спантеличено відступив.

— Ну і що це за дурне питання? Ви, хлопці, певно, всі подуріли. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитись? Він справді хороший хлопець, повірте.

Солдат у білому скидався більше на туго напхану і стерилізовану мумію, ніж на справді хорошого хлопця. Сестра Дакет і сестра Крамер тримали його в бездоганній чистоті. Вони регулярно обмітали йому віничком пов’язки і обмивали мильною водою закуті в гіпс руки, ноги, плечі, груди і таз. Полірувальною пастою з круглої бляшанки вони майже до блиску надраювали тьмяну цинкову трубку, що стирчала з гіпсу на його паху. Вологими стирками вони по кілька разів на день витирали порох із тонких чорних гумових трубок, що тягнулись до двох великих герметично закритих банок: одна висіла на штативі біля ліжка, і з неї постійно, крізь шпарку в пов’язці, скрапувала в руку рідина, а друга, майже не помітна на підлозі, приймала рідину з цинкової трубки, що підіймалася від його паху. Обидві молоденькі медсестри безперервно протирали скляні банки. Вони пишалися своєю роботою. Ретельнішою з них двох була сестра Крамер, струнка, гарно збудована, холодна дівчина зі здоровим непривабливим обличчям. Сестра Крамер мала гарненький носик і сяючу, квітучу шкіру, поцятковану чарівними бризками ластовиння, якого Йосаріан терпіти не міг. Солдат у білому зворушував її до глибини душі. Її невинні ясно-блакитні круглі, як блюдечка, очі часто ні з того ні з сього проливали цілі потоки сліз, що доводило Йосаріана до сказу.

— Звідки, чорт забирай, ти знаєш, що він там є? — запитав він її.

— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! — обурено відповіла вона.

— Ну звідки? Ти ж навіть не знаєш, що це дійсно він.

— Хто?

— Той, хто мав би бути в тих пов’язках. Можливо, ти оплакуєш когось зовсім іншого. Звідки ти знаєш, що він взагалі живий?

— Як таке можна казати! — вигукнула сестра Крамер. — Негайно лягайте до ліжка і перестаньте про нього жартувати.

— Я не жартую. Будь-хто може бути на його місці. З усього видно, що це може бути навіть Мад.

— Про що ви говорите? — тремтячим, благальним голосом вигукнула сестра Крамер.

— Можливо, це той небіжчик.

— Який небіжчик?

— У мене в наметі лежить небіжчик, якого ніхто не може викинути. Його прізвище Мад.

Сестра Крамер зблідла і розпачливо повернулася до Данбара, шукаючи підтримки.

— Скажіть йому, нехай перестане таке говорити, — попросила вона.

— Мабуть, там всередині нікого немає, — люб’язно підказав Данбар. — Мабуть, сюди прислали самі пов’язки заради жарту.

Вона з острахом відступила від Данбара.

— Ви божевільні, — закричала вона з благальним поглядом. — Ви обоє божевільні.

Тут нагодилася сестра Дакет і розігнала їх усіх по своїх ліжках, а сестра Крамер тим часом поміняла солдату в білому закорковані посудини. Переміна посудин для солдата в білому не завдавала жодного клопоту, оскільки та сама прозора рідина закрапувалась у нього ще раз і ще раз без жодних помітних втрат. Коли посудина, що живила його руку, мала от-от спорожніти, а посудина на підлозі — от-от наповнитися по вінця, їх просто від’єднували від гумових трубок і швиденько міняли місцями так, щоб рідина знову вливалася. Переміна посудин нікого не бентежила, окрім пацієнтів, які спостерігали за цією процедурою щогодини і не могли вийти з дива.

— Чому б їм не сполучити обидві посудини і не позбутися посередника? — запитав капітан артилерії, з яким Йосаріан перестав грати в шахи. — Якого чорта він їм здався?

— Хотів би я знати, чим він на таке заслужив, — зажурився прапорщик з малярією і укусом комара на дупі після того, як сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат у білому мертвий.

— Він пішов на війну, — висловив здогад льотчик-винищувач із золотистими вусиками.

— Ми всі пішли на війну, — заперечив Данбар.

— Отож-бо й воно, — вів далі прапорщик з малярією. — Чому саме він? У цій системі нагород і покарань щось не видно жодної логіки. Взяти хоча б мене. Якби замість цього клятого укусу комара я схопив сифіліс чи дозу триперу за свої п’ять хвилин пристрасті на пляжі, в цьому була б якась справедливість. Хіба може малярія бути карою за блуд? — прапорщик у німому подиві похитав головою.

— А що мені казати? — долучився Йосаріан. — Якось увечері в Марракеші я вийшов зі свого намету купити собі плитку шоколаду, а підхопив твою дозу триперу, бо якась незнайома мені контрактниця затягнула мене поцілунками в кущі. Я хотів лише плитку шоколаду, але хто б відмовився?

— Так, схоже, це була моя доза триперу, — погодився прапорщик. — Але все одно — в мене чиясь малярія. Мені б хотілось, аби хоч раз усе нарешті стало на свої місця і кожен дістав по заслузі. Можливо, тоді в мене з’явиться більше довіри до світу.

— А мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, — зізнався хвацький льотчик-винищувач із золотистими вусиками. — Я байдикую, відколи народився. Я дивом проскочив через старші класи і коледж, і відтоді я тільки те й роблю, що волочуся за милими дівчатками, які думають, що з мене вийшов би добрий чоловік. У мене взагалі немає мети. Єдине, що я хочу зробити після війни, це одружитися з дівчиною, в якої більше грошей, ніж у мене, і далі волочитися за милими дівчатками. Ті триста тисяч доларів ще до мого народження залишив мені мій дідо, який розбагатів на торгівлі в міжнародному масштабі. Я знаю, що не заслужив цих грошей, та буду проклятий, якщо їх віддам. Цікаво, кому ж вони насправді належать.

— Можливо, моєму батькові, — припустив Данбар. — Він усе життя важко гарував, але не зміг заробити для нас із сестрою на коледж. Він уже помер, так що тримай свої гроші при собі.

— Ну що ж, коли б ми дізналися, кому належить моя малярія, все стало б на свої місця. Я не маю нічого проти малярії. Можу косити як з малярією, так і з будь-чим іншим. Але я відчуваю, що це несправедливо. Чому це в мене чиясь малярія, а в тебе — моя доза триперу?

— У мене не тільки твоя доза триперу, — сказав йому Йосаріан. — Через ту твою дозу мені треба й далі літати на бойові завдання, аж поки мене не вб’ють.

— Тоді тим гірше. Ну хіба це справедливо?

— Два з половиною тижні тому в мене був приятель на прізвище Клевінджер, який бачив у цьому вищу справедливість.

— ...Це і є найвища справедливість, — зловтішався тоді Клевінджер, сміючись і плескаючи в долоні. — На думку спадає «Гіпполіт» Евріпіда, в якому оповідається, як блуд Тесея обернувся аскетизмом його сина, що призвело до трагедії, яка всіх їх згубила. Принаймні цей епізод з контрактницею має переконати тебе, що розпуста — це зло...

— Він переконав мене, що шоколад — це зло.

— Хіба ти не бачиш, що ти сам частково винний у своїй теперішній скруті? — провадив далі Клевінджер з неприхованим полегшенням. — Якби тоді в Африці тебе не поклали до шпиталю на десять днів з венеричною хворобою, ти б відлітав свої двадцять п’ять завдань і відправився додому ще до того, як загинув полковник Неверз і полковник Каткарт прийшов на заміну.

— А як щодо тебе? — відповів Йосаріан. — Ти ж не підчепив триперу в Марракеші, а сам в такій самій скруті.

— Не знаю, — зізнався Клевінджер з відтінком удаваної стривоженості. — Мабуть, свого часу я вчинив щось дуже погане.

— Ти справді в це віриш?

Клевінджер розсміявся.

— Ні, звісно, що ні. Просто мені подобається тебе трохи подражнити...

Йосаріан не встигав відслідковувати численні небезпеки, які його оточували. Гітлер, Муссоліні і Тодзьо, наприклад, — усі вони бажали йому смерті. Так само й лейтенант Шайскопф, схиблений на парадах, і бундючний полковник із пишними вусами й манією всіх карати, також Еплбі і Гавермеєр, Блек і Корн. Він був майже певен, що сестра Крамер і сестра Дакет чекали на його смерть, а щодо техасця та військового слідчого в нього вже не лишилося жодних сумнівів. Смерті йому бажали бармени, будівельники і кондуктори по всьому світу, домовласники й орендарі, зрадники і патріоти, лінчувальники, глитаї і лакизи, всі вони хотіли порішити його. Цю таємницю — всі прагнуть твоєї смерті — виплескав на нього Сноуден під час нальоту на Авіньйон, розплескавши також своє нутро по всьому задньому відсіку літака.

Загнати в могилу його могли також лімфатичні вузли, нирки, оболонки нервових волокон і кров’яні тільця. Були ще пухлини мозку, хвороба Годжкіна, білокрів’я, бічний аміотрофічний склероз. Плодючі червоні галявини епітелію могли вхопити й виплекати ракову клітину. Існували хвороби шкіри, хвороби кісток, хвороби легень, хвороби шлунка, хвороби серця, крові та артерій. Були хвороби голови, хвороби шиї, хвороби грудей, хвороби кишківника, хвороби паху. Були навіть хвороби стопи. Мільярди клітин день і ніч сумлінно окислялися, наче безмовні мурахи виконуючи свою надскладну роботу, аби лиш він був живий і здоровий, і кожна з них була його потенційним зрадником і ворогом. На світі було так багато всіляких хвороб, що лише люди з дійсно хворою уявою могли думати про них настільки ж часто, як Йосаріан і Голодний Джо.

Голодний Джо склав список смертельних хвороб, розташувавши їх за абеткою, щоб могти відразу ткнути пальцем у будь-яку з тих, через яку хотів потривожитись. Він дуже засмучувався, якщо якась хвороба опинялася не на своєму місці або коли не міг поповнити список, і тоді в холодному поту біг до Дока Деніки по допомогу.

— Розкажи йому про пухлину Юінга, — запропонував Йосаріан Доку Деніці, який прийшов до нього порадитись, як допомогти Голодному Джо, — і потім додай меланому. Голодний Джо любить затяжні хвороби, але ще більше любить блискавичні.

Док Деніка не чув про жодну з них.

— Звідки ти знаєш про стільки різних хвороб? — запитав він з поважною професійною цікавістю.

— Довідався у шпиталі, коли регулярно читав «Рідерз дайджест».

Йосаріан боявся стількох хвороб, що інколи схилявся до думки назавжди переселитися до шпиталю і решту життя вилежуватися в кисневому боксі, і щоб двадцять чотири години на добу біля його ліжка сидів цілий гурт медсестер та лікарів, чекаючи на будь-які ускладнення, і принаймні один хірург зі скальпелем напохваті, готовий у разі потреби негайно щось вирізати. Скажімо, в нього аневризм: як інакше його вчасно врятують з аневризмом аорти? Йосаріан почував себе набагато безпечніше у шпиталі, ніж поза його межами, хоча хірурга зі скальпелем він ненавидів, як нікого іншого. У шпиталі він міг заверещати і йому принаймні кинулися б на допомогу; поза межами шпиталю його б запроторили за ґрати, якби він почав верещати через усі ті речі, через які, на його думку, всі вже давно мали б верещати, або поклали б його до шпиталю. Одна з речей, через яку він хотів заверещати, був хірургічний скальпель, що майже напевне чекав на нього самого і на кожного, хто вже нажився на цьому світі. Він часто замислювався, чи вдасться йому вчасно розпізнати першу ознаку застуди, гарячки, кольки, мігрені, відрижки, чхання, висипки, кволості, хрипоти, запаморочення або втрати пам’яті, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.

Він також боявся, що Док Деніка відмовиться йому допомогти, коли він, вискочивши через вікно з намету майора Майора, знову пішов до нього, і побоювання його справдились.

— Думаєш, тобі треба чогось боятися? — запитав Док Деніка, підвівши свою акуратну, бездоганну чорноволосу голову і глипнувши на Йосаріана сльозливим поглядом. — А що мені казати? Мої безцінні медичні вміння іржавіють на цьому паршивому острові, тоді як інші лікарі добре заробляють. Чи ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Я не був би проти відмовити тобі в Штатах або, наприклад, у Римі. А відмовляти тобі ось тут мені зовсім нелегко.

— Тоді перестань казати «ні». Звільни мене від польотів.

— Я не можу тебе звільнити, — промимрив Док Деніка. — Скільки разів тобі повторювати?

— Ні, можеш. Майор Майор сказав мені, що ти єдиний у цілій ескадрильї, хто може мене звільнити від польотів.

Док Деніка остовпів.

— Майор Майор тобі таке сказав? Коли?

— Коли я зловив його у канаві.

— Майор Майор тобі таке сказав? У канаві?

— Це він мені сказав у своєму кабінеті, після того як ми вилізли з канави і заскочили до нього. Він наказував нікому не розказувати, що розказав це мені, тому нікому не розпатякуй.

— Брудний, брехливий інтриган! — закричав Док Деніка. — Він не мав права нікому розказувати. А він сказав, як саме я можу звільнити тебе від польотів?

— Просто написати на клаптику паперу, що я на межі нервового зриву, і відправити його в штаб полку. Доктор Стабз постійно звільняє людей у своїй ескадрильї, то чому ти не можеш?

— А що стається з ними після того, як Стабз їх звільняє? — єхидно відповів Док Деніка. — Вони відразу повертаються в бойовий стрій. А він сідає прямо в калюжу. Звичайно, я можу тебе звільнити, написавши на клаптику, що ти неспроможний літати. Але тут є одна засторога.

— Пастка-22?

— Звичайно. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а вони цього не зроблять. Вони відразу повернуть тебе в бойовий стрій, а де буду я? Десь у дорозі до Тихого океану, мабуть. Ні, дякую. Я не збираюсь заради тебе ризикувати.

— А може, варто спробувати? — не вгавав Йосаріан. — Що доброго в цій Піанозі?

— Піаноза жахлива. Але тут краще, ніж у Тихому океані. Я б не мав нічого проти, якби мене відправили в яке-небудь цивілізоване місце, де можна час від часу заробити якийсь долар-два на абортах. А на островах Тихого океану є лише джунглі та мусони, я б там зігнив.

— Ти й тут гниєш.

Док Деніка розлючено спалахнув.

— Справді? Ну, принаймні з цієї війни я вийду живим, а це набагато краще за те, що станеться з тобою.

— Саме це я намагаюся тобі втовкмачити, чорт забирай. Я прошу тебе врятувати мені життя.

— Це не моє діло — рятувати життя, — відказав Док Деніка понуро.

— А яке твоє діло?

— Я не знаю. Мені казали лише те, що слід зберігати професійну етику і ніколи не свідчити проти своїх колег. Послухай-но. Невже ти думаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що мені казати? Ці двоє шарлатанів, які допомагають мені в медчастині, досі не можуть вияснити, що зі мною не так.

— Мабуть, це пухлина Юінга, — саркастично промимрив Йосаріан.

— Ти справді так думаєш? — перелякано вигукнув Док Деніка.

— Ох, та я не знаю, — відповів Йосаріан нетерпляче. — Знаю лише, що більше не полечу на завдання. Вони ж не розстріляють мене за це, правда? В мене п’ятдесят один виліт.

— Чому б тобі не дійти до п’ятдесяти п’яти, а вже потім наполягати на своєму? — порадив Док Деніка. — Ти постійно скиглиш, а ще ні разу не виконав норми.

— А як у біса її виконаєш? Тільки-но я наближаюсь до кінця, як полковник додає вильоти.

— А ти ніколи не виконаєш норми, коли тільки те й робиш, що бігаєш до шпиталю або літаєш до Рима. Ти був би в набагато сильнішій позиції, якби відлітав свої п’ятдесят п’ять завдань, а тоді відмовлявся. Тоді, може, я й подумав би, як тобі допомогти.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Що ти обіцяєш?

— Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш своїх п’ятдесят п’ять завдань і якщо вмовиш Маквота знову записати мене в бортовий журнал, щоб я міг отримати льотну надбавку без жодних польотів. Я боюся літаків. Ти читав про аварію літака в штаті Айдахо три тижні тому? Шестеро загиблих. Це жахливо. Я не розумію, навіщо їм заганяти мене щомісяця на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку. Невже мені немає іншого клопоту, аби ще переживати, що можу розбитися в літаку?

— Я також переживаю, що можу розбитися в літаку, — сказав Йосаріан. —Ти не один.

— Так, але я також дуже переживаю через цю пухлину Юінга, — похвалився Док Деніка. — Як ти думаєш, не через неї в мене постійно нежить і весь час морозить? Помацай мій пульс.

Йосаріан також переживав через пухлину Юінга та меланому. Нещастя чаїлися скрізь, і годі було їх перелічити. Коли він розмірковував про ті численні хвороби і потенційні катастрофи, які йому загрожували, він сам дуже дивувався, що йому вдалося настільки довго виживати, та ще й у доброму здоров’ї. Це було чудо. Кожен новий день був черговим бойовим завданням у боротьбі зі смертю. І вже цілих двадцять вісім років він виходив з них живим.

Розділ 18

Солдат, у якого двоїлося в очах

Йосаріан своїм добрим здоров’ям завдячував рухливості, свіжому повітрю, колективній праці та захопленню спортом; і щоб усього цього позбутися, він уперше відкрив для себе шпиталь. Коли інструктор з фізичної підготовки в Ловері-Філді наказав усім виходити на руханку, Йосаріан, тоді ще рядовий, саме поскаржився в амбулаторії на біль у правому боці.

— Вали звідси, — відповів черговий лікар, який розв’язував кросворд.

— Ми не можемо наказати йому валити звідси, — зауважив капрал. — Вийшла нова інструкція щодо скарг на болі в животі. Мусимо тримати їх під наглядом п’ять днів, бо багато з тих, кому ми наказуємо валити звідси, помирає.

— Гаразд, — буркнув лікар. — Потримайте його тут п’ять днів, а тоді накажіть валити звідси.

У Йосаріана забрали одяг і поклали його в палату, де він почувався дуже щасливим, коли ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць заскочив запитати про його печінку.

— Я думаю, мене турбує мій апендикс, — сказав йому Йосаріан.

— З вашого апендикса ніякої користі, — авторитетно випалив англієць. — Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо і швиденько повернемо вас у бойовий стрій. А як прийдете зі скаргами на печінку, то зможете дурити нас тижнями. Бачите, печінка для нас — це велика, гидка таємниця. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що печінка існує, і досить добре уявляємо, як вона функціонує, коли вона функціонує так, як має функціонувати. А все, що поза тим, для нас, насправді, тоне в пітьмі. Зрештою, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але за все своє життя він

жодного дня не хворів, аж до моменту, коли вона його вбила. Не відчув жодного нападу болю. До певної міри — на жаль, бо свого батька я ненавидів. Обожнював маму, розумієте.

— А що тут робить англійський військовий лікар? — поцікавився Йосаріан.

Офіцер розсміявся.

— Завтра вранці я вам усе розповім. І викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не померли від пневмонії.

Йосаріан уже більше ніколи його не бачив. Це була одна з чудових особливостей усіх лікарів шпиталю: він ніколи не зустрічав їх удруге. Вони приходили, виходили і просто зникали. Наступного дня замість англійського практиканта до нього підійшла групка лікарів, яких він ніколи раніше не бачив, щоб розпитати про його апендикс.

— З моїм апендиксом усе в порядку, — повідомив Йосаріан. — Вчора лікар пояснив, що в мене печінка.

— Можливо, в нього печінка, — відповів сивоголовий офіцер, старший серед них. — Що показує клінічний аналіз крові?

— Йому не робили аналізу крові.

— Нехай зроблять негайно. Ми не можемо дозволити собі ризикувати з пацієнтом у такому стані. Маємо себе прикрити на випадок, якщо він помре. — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йосаріана. — А тим часом прикладайте пухир з льодом. Це дуже важливо.

— У мене немає пухиря з льодом.

— То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. І дайте знати, якщо біль стане нестерпним.

Через десять днів нова група лікарів підійшла до Йосаріана з поганою звісткою: він цілком здоровий і мусить забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід по палаті, в якого почало двоїтися в очах. Він раптом підвівся у ліжку і закричав:

— У мене в очах двоїться!

Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

— Це менінгіт, — категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. — Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.

— Тоді чому саме менінгіт? — запитав майор з поштивою усмішкою. — Чому, скажімо, не гострий нефрит?

— Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, — відрізав полковник. — І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.

Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.

День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, — це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.

— Напевно, я не менша атеїстка за тебе, — хвалькувато просторікувала вона. — Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.

— Назви щось одне, за що маю подякувати, — байдуже заперечив Йосаріан.

— Ну... — дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. — За мене.

— Ну та певне, — мовив він з посміхом.

Вона здивовано вигнула брови.

— Ти хіба не вдячний, що маєш мене? — запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. — До речі, мені не конче спати з тобою, — сказала вона з холодною гідністю. — У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.

Йосаріан вирішив змінити тему розмови.

— Ну от, ти змінюєш тему, — зауважив він дипломатично. — Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.

— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.

— Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.

— Дякуй за те, що здоровий.

— Страждай, що не завжди таким будеш.

— Радій з того, що живий.

— Гнівайся, що доведеться вмирати.

— Усе могло бути набагато гірше, — закричала вона.

— Все могло бути набагато краще, чорт забирай, — збуджено відповів він.

— Ти називаєш лише одну обставину, — запротестувала вона. — А казав, що можеш дві.

— І не розказуй мені, що шляхи Господні незбагненні, — пропустивши повз вуха її заперечення, вів далі Йосаріан. — Нічого незбагненного в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, взагалі про нас забув. Бог, про якого ви, люди, розказуєте, — це неотесаний мужлан, незґрабний, незугарний, безмозкий, самовпевнений, грубий селюк. Боже милостивий, ну як можна схилятись перед Верховною Істотою, яка не може обійтися в Своєму божественному творінні без таких явищ, як гнилі зуби і шмарклі? А що крутилося в тій Його збоченій, злій, соромітній свідомості, коли Він позбавив старих людей можливості контролювати свої випорожнення? А якого милого Він створив біль?

— Біль? — дружина лейтенанта Шайскопфа переможно вхопилася за слово. — Біль — це корисний симптом. Біль — це попередження про небезпеки, які загрожують нашому організму.

— А хто створив небезпеки? — запитав Йосаріан і злостиво засміявся. — Ох, з великого Свого милосердя до нас Він дарував нам біль! А чому б Йому не попереджати нас дзвоном дзвіночків або ангельськими хорами? Або індикатором з червоно-синіх неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? Кожний путній виробник музичних автоматів з цим би впорався. А чому Він не зміг?

— Люди з червоними неоновими трубочками в лобі виглядали б дурнувато.

— Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи туманіють під наркозом, хіба ні? Що за колосальний, безсмертний нездара! Якщо подумати про можливості та владу, з якими Він брався до справи, а тоді глянути на той нікчемний, бридкий безлад, який Він реально сотворив, то Його абсолютна неспроможність просто приголомшує. Очевидно, що Він ніколи не виплачував заробітної платні. Жодний пристойний роботодавець не найняв би такого партача навіть розсильним!

Дружина лейтенанта Шайскопфа пополотніла, не вірячи своїм вухам, і вирячилася на нього з тривогою.

— Ти краще не говори так про Нього, милий, — докірливо застерегла вона тихим, ворожим голосом. — Він може тебе покарати.

— Чи Він мене мало карає? — обурено пирхнув Йосаріан. — Знаєш, не можна допускати, щоб Йому все сходило з рук. О, ні, не можна допускати, щоб Він викрутився без жодної кари після всього того лиха, яке Він нам заподіяв. Одного дня Він за все заплатить. І я знаю коли. В Судний день. О, так, то буде той день, коли я опинюся достатньо близько, щоб схопити того відсталого селюка за барки і...

— Припини! Припини! — раптом верескнула дружина лейтенанта Шайскопфа і заходилась незґрабно товкти його по голові обома кулаками. — Припини!

Йосаріан захистився долонею на кілька секунд, поки вона гамселила його в нападі бабської люті, а тоді рішуче вхопив її зап’ястки й делікатно, але силою вклав у ліжко.

— Якого біса ти так розійшлася? — спантеличено запитав він, мовби каючись. — Я думав, ти не віриш у Бога.

— Не вірю, — схлипнула вона й розплакалась. — Але Бог, у якого я не вірю, — це добрий Бог, справедливий Бог, милосердний Бог. Він не такий злий і тупий Бог, якого ти малюєш.

Йосаріан засміявся і випустив її руки.

— Давай запровадимо в нас свободу віросповідання, — люб'язно запропонував він. — Ти собі не вір у того Бога, який тобі подобається, а я не віритиму в свого Бога. Згода?

То був найбезглуздіший День подяки в його житті, і він подумки повертався до торішнього безтурботного двотижневого карантину в шпиталі; але навіть та ідилія скінчилась на трагічній ноті: він був здоровий-здоровісінький, коли карантинний період минув, і йому знову звеліли забиратися геть і йти на війну. Почувши таку погану звістку, Йосаріан сів у ліжку і закричав:

— У мене двоїться в очах!

У палаті знову здійнявся рейвах. Спеціалісти ринули до Йосаріана з усіх закапелків шпиталю й оточили його для огляду настільки щільним кільцем, що він відчував вологе, неприємне дихання з їхніх розмаїтих носів, що низько посхилялись над різними частинами його тіла. Вони заходилися зазирати в його вуха та очі, присвічуючи тонкими промінцями світла, штурмувати його коліна та п’ятки гумовими молотками і камертонами, точити кров з його вен, крутити перед його очима всім, що траплялося під руку, щоб перевірити периферійний зір.

Бригаду лікарів очолював поважний, ретельний добродій, який раптом показав Йосаріанові один палець І спитав:

— Скільки пальців ви бачите?

— Два, — сказав Йосаріан.

— Скільки пальців ви бачите тепер? — спитав лікар, показавши два.

— Два, — сказав Йосаріан.

— А скільки тепер? — спитав лікар, не показуючи жодного.

— Два, — сказав Йосаріан.

Обличчя лікаря розпливлося в посмішці.

— Їй-богу, це правда, — тріумфально оголосив він. — Йому дійсно двоїться в очах.

Йосаріана відвезли на каталці до кімнати, де лежав другий солдат, у якого все двоїлось, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.

— У мене все двоїться в очах! — закричав солдат, у якого двоїлося в очах, щойно в кімнату вкотили Йосаріана.

— У мене все двоїться в очах! — закричав Йосаріан у відповідь настільки ж голосно, потай підморгнувши йому.

— Стіни! Стіни! — закричав солдат. — Розсуньте стіни!

— Стіни! Стіни! — закричав Йосаріан. — Розсуньте стіни!

Один з лікарів удав, ніби відсуває стіну.

— Так досить?

Солдат, у якого двоїлося в очах, кволо кивнув і відкинувся на подушку. Йосаріан теж кволо кивнув, розглядаючи свого талановитого сусіда зі смиренним захопленням. Він розумів, що перед ним справжній майстер. Його талановитий сусід, безперечно, був гідним, щоб у нього повчитись і наслідувати його. Уночі його талановитий сусід помер, і Йосаріан вирішив, що далі наслідувати його не варто.

— У мене вже не двоїться в очах! — сквапно закричав він.

Нова група спеціалістів притупотіла до його ліжка з медичними інструментами, щоб упевнитися, що це правда.

— Скільки пальців ви бачите? — спитав головний лікар, показуючи один палець.

— Один.

Лікар підняв два пальці.

— Скільки пальців ви бачите зараз?

— Один.

Лікар підняв десять пальців.

— А зараз скільки?

— Один.

Лікар зачудовано глянув на своїх колег.

— Він усе бачить лише в однині! — вигукнув він. — Ми його вилікували.

— І якраз дуже вчасно, — зауважив лікар, з яким Йосаріан залишився сам на сам, високий, подібний до торпеди приємний чоловік з каштановою щетиною і пачкою цигарок у нагрудній кишені халата, які він курив одну за одною, прихилившись до стіни. — Тут до вас прийшли родичі. О, не хвилюйтеся, — додав він, сміючись. — Не ваші родичі. Це мати, батько і брат того хлопця, який помер. Вони приїхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умирущим солдатом, а ви, по-моєму, якнайкраще для цього підходите.

— Про що ви говорите? — підозріливо спитав Йосаріан. — Я не вмираю.

— Звісно, що вмираєте. Ми всі вмираємо. А куди в дідька на вашу думку, ви котитесь?

— Вони не приїхали провідати мене, — заперечив Йосаріан. — Вони приїхали провідати свого сина.

— їм доведеться прийняти те, що в нас є. З нашого погляду, один умирущий хлопець нічим не кращий за іншого вмирущого хлопця або нічим не гірший. Для науковця всі вмирущі хлопці є рівними. Маю для вас пропозицію. На кілька хвилин ви стаєте їхнім родичем, а я нікому не розкажу, що ви брешете про свою печінку.

Йосаріан сахнувся від нього.

— Ви про це знаєте?

— Звичайно, що так. Не майте нас за дурнів. — Лікар приязно посміхнувся і запалив ще одну сигарету. — Хто повірить, що у вас болить печінка, коли ви при кожній нагоді лапаєте медсестер за цицьки? Якщо хочете когось переконати, що у вас хвора печінка, відмовляйтеся від сексу.

— То з біса велика ціна за життя. Чому ж ви мене не виказали, якщо знали, що я прикидаюсь?

— А на біса мені це здалося? — спитав лікар здивовано. — Ми тут усі разом є творцями ілюзій. Я завжди готовий допомогти змовнику, з яким нам по дорозі до порятунку, якщо він готовий і мені подати руку. Ці люди приїхали здалеку, і я б не хотів їх засмучувати. Мене розчулюють старі люди.

— Але вони приїхали побачитися з сином.

— Вони приїхали запізно. Можливо, вони й не помітять різниці.

— А якщо вони почнуть плакати?

— Мабуть, так і буде. Це одна з причин їхнього візиту. Я постою послухаю за дверима і зайду, якщо ставатиме нестерпно.

— Все це звучить якось безглуздо, — Йосаріан задумався. — Навіщо їм взагалі бачити, як помирає їхній син?

— Я сам цього не можу зрозуміти, — погодився лікар, — але чомусь хочуть бачити. Ну, що скажете? Все, що від вас вимагається, — це полежати кілька хвилин і трошки повмирати. Чи це так важко?

— Гаразд, — здався Йосаріан. — Якщо лише кілька хвилин і ви обіцяєте почекати за дверима. — Він почав входити в роль: — А чому б мене не забинтувати задля переконливості?

— Чудова ідея, — схвалив лікар.

Йосаріана загорнули в бинти. Кілька санітарів прикріпили на кожному вікні жалюзі і опустили їх, зануривши кімнату в гнітючий морок. Йосаріан згадав про квіти, і санітар на доручення лікаря десь знайшов два напівзів’ялих букетики з міцним нудотним ароматом. Коли все було готово, Йосаріанові звеліли вкластися в ліжко. Потім впустили відвідувачів.

Відвідувачі зайшли невпевнено, навшпиньках, з винуватим виглядом непроханих гостей — спочатку скорботні мати й батько, потім брат, насуплений кремезний матрос з широкими грудьми. Старенькі вступили до кімнати, тулячись одне до одного, ніби щойно зійшли зі знайомого, але й таємничого дагеротипу на стіні, зробленого з нагоди ювілею. Обоє були маленькі, висхлі й гордовиті, немов зроблені з металу і старої темної одежі. Жінка мала довгасте, овальне задумане обличчя кольору паленої умбри, її сивіюче чорне жорстке волосся було розділене навпіл строгим проділом і гладенько зачесане назад без жодних кучериків, хвильок чи прикрас. Посічені зморшками губи були стиснуті, з виразом понурим і сумним. Батько тримався дуже штивно, і старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Невисокий, але плечистий і жилавий, мав він розкішно закручені срібні вуса на поморщеному обличчі. Його втомлені очі сльозилися, і він виглядав страшенно скутим, бо незґрабно завмер посеред кімнати, притискаючи до широких лацканів чорний фетровий капелюх дужими натрудженими руками. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих глибокий відбиток. А брат рвався у бійку. Його біла безкозирка була хвацько зсунута набакир, кулаки — стиснуті, а по кімнаті він роззирався з виглядом ображеним і ворожим.

Усі троє боязко рушили вперед, плечем до плеча, скрадливою, траурною ходою просуваючись крок за кроком і майже в ногу, поки не підступили до ліжка і стали, втупившись згори вниз у Йосаріана. Запала огидна, нестерпна тиша, що загрожувала тривати вічно. Йосаріанові не стало сил терпіти, і він прокашлявся.

— У нього жахливий вигляд, — нарешті озвався старий.

— Він хворий, тату.

— Джузеппе, — сказала мати, яка сіла в кріслі біля ліжка, стиснувши на колінах венозні пальці.

— Мене звуть Йосаріан, — сказав Йосаріан.

— Його звуть Йосаріан, мамо. Йосаріане, ти мене не впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?

— Так, знаю. Ти мій брат Джон.

— Він таки впізнав мене! Тату, він знає, хто я такий. Йосаріане, це тато. Привітайся з татком.

— Здрастуй, татку, — сказав Йосаріан.

— Здрастуй, Джузеппе.

— Його звуть Йосаріан, тату.

— Не можу звикнути до його жахливого вигляду, — сказав батько.

— Він дуже хворий, тату. Лікарі кажуть, він помирає.

— Я не знав, вірити лікарям чи ні, — сказав батько. — Ти же знаєш, які вони дармоїди.

— Джузеппе, — знову озвалась його мати тихим, надтріснутим голосом притлумленого страждання.

— Його звуть Йосаріан, мамо. Вона вже стала забудькуватою. Як вони тебе тут лікують, братику? Досить добре лікують?

— Досить добре, — відповів йому Йосаріан.

— Ну й добре. Тільки ти не давай нікому собою попихати. Ти тут нічим не гірший за інших, хоча й італієць. Також маєш права.

Йосаріан моргнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.

— Ну бачиш, як жахливо він виглядає, — зауважив батько.

— Джузеппе, — мовила мати.

— Мам, його звуть Йосаріан, — нетерпляче перебив її брат. — Не можеш запам’ятати?

— Все гаразд, — перебив його Йосаріан. — Вона може кликати мене Джузеппе, якщо хоче.

— Джузеппе, — сказала вона йому.

— Не переживай, Йосаріане, — сказав брат. — Усе буде добре.

— Не переживай, мамо, — сказав Йосаріан. — Усе буде добре.

— Священик у тебе був? — поцікавився брат.

— Так, — збрехав Йосаріан, знову моргнувши.

— Добре, — вирішив брат. — Поки ти отримуєш тут усе, що тобі належиться. А ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялися, що не встигнемо.

— Куди не встигнете?

— Побачитися з тобою перед смертю.

— А яка різниця?

— Ми не хотіли, щоб ти вмирав на самоті.

— А яка різниця?

— Він, мабуть, починає марити, — сказав брат. — Він повторює те саме знову і знову.

— Справді дуже смішно, — відповів старий. — Весь час я думав, що його звуть Джузеппе, а тепер виявилося, що Йосаріан. Справді дуже смішно.

— Мамо, підбадьор його, — наполягав брат. — Скажи йому щось добре.

— Джузеппе.

— Це не Джузеппе, мамо. Це Йосаріан.

— А яка різниця? — відповіла мати тим самим скорботним тоном, не підводячи очей. — Він помирає.

Її припухлі очі наповнились слізьми, і вона заплакала, повільно погойдуючись на стільці вперед-назад, її руки завмерли на колінах, мов нічні метелики. Йосаріан боявся, що вона заголосить. Батько з братом також плакали. Йосаріан раптом пригадав, чого вони всі плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йосаріан раніше не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько набрав статечного вигляду й почав прощатися.

— Джузеппе, — почав він.

— Йосаріан, — виправив син.

— Йосаріане, — сказав батько.

— Джузеппе, — виправив Йосаріан.

— Скоро ти помреш.

Йосаріан знову заплакав. Лікар скоса зиркнув на нього з кутка кімнати, і Йосаріан опанував себе.

Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі.

— Коли будеш говорити з тим чоловіком угорі, — сказав він, — передай Йому дещо від мене. Скажи Йому, що не годиться людям вмирати молодими. Я серйозно. Скажи Йому, якщо люди мають вмирати, то нехай вмирають старими. Мусиш це Йому сказати. Думаю, Він не знає, що так не годиться, бо ж Він має бути милосердним, а оце триває вже дуже, дуже довго. Добре?

— І не дозволяй там угорі нікому собою попихати, — порадив брат. — На небі ти будеш нічим не гірший від усіх, хоча ти й італієць.

Одягайся тепліше, — сказала мати, яка ніби знала, про що говорить.

Розділ 19

Полковник Каткарт

Полковник Каткарт був спритний, успішний, нечупарний, нещасний чоловік тридцяти шести років, що ходив перевальцем і мріяв стати генералом. Завзятий і пригнічений, урівноважений і розчарований, самовдоволений і невпевнений, він наважувався на адміністративні хитрощі, аби відзначитись перед начальством, і жив у постійному страху, що всі його махінації можуть обернутися неприємностями. Це був вродливий і непривабливий, м'ясистий, марнославний хвалько, що запливав жиром і хронічно страждав через свої тривалі напади тяжких передчуттів. Полковник Каткарт був марнославний, бо в свої тридцять шість спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку; і полковник Каткарт був розчарований, бо хоч йому вже виповнилося тридцять шість, він був лише полковником.

Полковник Каткарт не сприймав абсолютних категорій. Він міряв свої власні успіхи лише досягненнями інших, а досконалістю вважав уміння зробити щось принаймні на рівні своїх однолітків, які робили те саме навіть краще. Той факт, що тисячі його однолітків і старших за нього не дослужилися навіть до майора, викликав у нього франтувате захоплення власною винятковістю; але з другого боку, були інші його однолітки й молодші за нього, що дослужилися вже до генералів, і це отруювало його душу болісним відчуттям власної неповноцінності й примушувало гризти собі нігті в такій непогамовній тривозі, якої не відчував навіть Голодний Джо.

Полковник Каткарт був кремезний, набундючений, широкоплечий, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і витіюватий мундштук, якого купив напередодні прибуття на Піанозу, коли його призначили командиром авіаполку. Він при кожній нагоді чванливо виставляв цей мундштук напоказ і навчився вправно ним орудувати. Зовсім несподівано він відкрив у собі благодатну схильність до куріння з мундштуком. Наскільки йому було відомо, його мундштук був єдиний на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка тішила і водночас тривожила його. Він узагалі не сумнівався, що такий ґречний інтелектуал, як генерал Пекем, схвалює його куріння з мундштуком, хоча зустрічались вони, на щастя, доволі рідко, і це тішило полковника Каткарта, оскільки генерал Пекем міг узагалі не схвалювати мундштука. Коли на полковника Каткарта нападали такі побоювання, він ледве стримувався, щоб не захлипати, і хотів викинути ту нечисть, але його завжди зупиняло незламне переконання, що мундштук надає його мужній, войовничій поставі особливий полиск рафінованого героїзму і підкреслює його разючу перевагу над усіма іншими полковниками американської армії, з якими він конкурує. Втім, хіба міг він бути певним?

Полковник Каткарт не давав собі з тим спокою — працьовитий, наполегливий, відданий воєнний стратег, який денно і нощно служив самому собі. Він був сам собі могилою, безстрашний і несхибний дипломат, який картав себе за кожну проґавлену можливість і розкаювався за кожну свою помилку, завжди напружений, дратівливий, озлоблений і чванливий. Це був доблесний опортуніст, який жадібно хапався за кожну нагоду, яку відкривав для нього підполковник Корн, і тут же з тоскним відчаєм тремтів через можливі непоправні наслідки. Він пожадливо колекціонував плітки і високо цінував чутки. Він вірив усьому, що чув, і нікому не довіряв. Він був постійно насторожі й безпомильно орієнтувався в стосунках і ситуаціях, яких не існувало. Він завжди був у курсі справ і зворушливо силкувався зрозуміти, що відбувається. Несамовитий, відважний задирака, він невтішно розмірковував про те непоправно жахливе враження, яке справляв на високопосадовців, котрі навряд чи й здогадувалися про його існування.

Усі його переслідували. Полковник Каткарт давав собі раду в житті, віднаходячи хистку рівновагу між листками у вінку своєї слави і плямами на репутації, блискучими уявними тріумфами і катастрофічними уявними поразками. Він щогодини коливався від болю до радості, то неймовірно роздимаючи грандіозність своїх перемог, то трагічно перебільшуючи серйозність поразок. Ніхто ніколи не бачив, як він дрімає. Якщо він від когось чув, що генерал Дрідл чи генерал Пекем усміхається, насупився або не робить ні те, ні те, він не давав собі спокою, аж поки не знаходив прийнятне пояснення, чому це відбувається, і затято бурчав, поки підполковник Корн не вмовляв його попуститись і глянути на речі простіше.

Підполковник Корн був відданим, незамінним союзником, який нервував полковника Каткарта. Полковник Каткарт клявся підполковнику Корну в довічній вдячності за кожну його геніальну ідею і тут же злився на нього, коли усвідомлював, що з неї може нічого не вийти. Полковник Каткарт був багато чим зобов'язаний підполковнику Корну й анітрохи його не любив. Вони були дуже близькі. Полковник Каткарт заздрив кмітливості підполковника Корна і постійно собі нагадував, що той, хоча майже на десять років старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у провінційному університеті. Полковник Каткарт оплакував свою лиху долю, що дала йому в помічники такого пересічного чоловіка, як підполковник Корн. Його принижувало, що він мусить цілковито залежати від особи, котра отримала освіту в провінційному університеті. Якщо вже хтось і мав стати для нього незамінним, журився полковник Каткарт, то чому ним не став хтось заможний і добре вдягнений, хтось із кращої родини, більш зрілий, ніж підполковник Корн, і хтось такий, хто не буде ставитися до бажання полковника Каткарта стати генералом настільки легковажно, як підполковник Корн, про що полковник Каткарт потайки здогадувався.

Полковник Каткарт так відчайдушно прагнув стати генералом, що заради цього був готовий випробувати будь-що, навіть релігію, тож якось уранці, через тиждень після того, як збільшив норму бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під брезклою випнутою губою і пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, лягла тінь чорної жорсткої щетини. Шкіра в нього ніколи не засмагала, і він старанно уникав сонця, щоб не обгоріти. Полковник був на голову вищий і вдвічі ширший за капелана, і поруч з його розбухлою, владною постаттю капелан відчув себе тендітним і слабким.

— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник Каткарт, устромляючи сигарету в мундштук і розвалившись в обертовому кріслі за своїм столом. — Скажіть, що ви про це думаєте.

Капелан слухняно заглянув у розгорнений журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де мовилося про американський бомбардувальний полк в Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом правив в інструкторській молебень. Капелан мало не розплакався від щастя, зметикувавши, що полковник не збирається його лаяти. Полковник Каткарт майже не розмовляв з капеланом від того буремного вечора, як витурив його за наказом генерала Дрідла з офіцерського клубу, коли Вождь Білий Вівсюг заліпив полковнику Мудусу кулаком у ніс. Капелан спочатку перелякався, що полковник Каткарт випише догану за його самовільне відвідання клубу минулого вечора. Він сходив туди з Йосаріаном і Данбаром, коли ті зненацька насунулися до його намету на лісовій галявині і запропонували піти з ними. Хоч і заляканий стараннями полковника Каткарта, капелан усе ж подумав, що йому ліпше наразитися на невдоволення полковника, ніж відкинути турботливе запрошення своїх двох нових приятелів, з якими познайомився у шпиталі кілька тижнів тому, коли провідував хворих, і які настільки успішно оберігали його від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням його офіційного обов’язку по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею незнайомих йому офіцерів та рядових, що вважали його білою вороною.

Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію і уважно перечитав усі підписи, силкуючись оформити відповідь на запитання полковника в граматично правильне речення, потім багато разів подумки повторив і перебудував його, перш ніж нарешті наважився заговорити.

— Я гадаю, що молебень перед кожним бойовим вильотом — це високоморальний і надзвичайно похвальний захід, сер, — запропонував він соромливо і замовк.

— Ну так, — сказав полковник. — Але мене цікавить, чи, на вашу думку, цей захід у нас спрацює.

— Так, сер, — не відразу відповів капелан. — Гадаю, що спрацює.

— В такому разі, я хотів би спробувати. — Масивні крохмалисті щоки полковника раптом зарум’янились яскравими плямами ентузіазму. Він зірвався на ноги і збуджено заходив по кімнаті. — Гляньте, як це допомогло тим людям в Англії. Ось тут у журналі є фотографія полковника, чий капелан править молебень перед кожним бойовим вильотом. Якщо молебні допомогли йому, то і нам допоможуть. Може, як ми почнемо молитися, моя фотографія також з'явиться в «Сатердей Івнінг Пост».

Полковник знову сів і стримано усміхнувся своїм щедрим сподіванням. Капелан не отримав жодного натяку, що йому слід казати далі. На його довгастому, досить блідому обличчі застиг задумливий вираз, і він ковзнув поглядом по високих кошиках з червоними помідорами-сливками, що рядами стояли уздовж стін. Він удавав, ніби обмірковує відповідь. За якийсь час він зрозумів, що витріщається на ряди кошиків з червоними помідорами-сливками, і його настільки заінтригувало, навіщо кошики, переповнені червоними помідорами-сливками, в кабінеті командира полку, що він геть забув про обговорення молитовних зустрічей, аж нарешті полковник Каткарт, добродушно відхилившись від теми, запитав:

— Хотіли б купити, капелане? Щойно з ферми, яку ми з підполковником Корном маємо в горах. Можете взяти один кошик гуртом.

— О ні, сер. Не треба.

— Ну, гаразд, — мовив полковник примирливо. — Не мусите. Майло з радістю вихопить з-під рук усе, що ми виростимо. Ось ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов груди в молоденької дівчини.

Капелан зашарівся, і полковник тут же зрозумів, що зробив помилку. Він присоромлено похилив голову, відчувши, як його масивні щоки запалали, а пальці стали грубими і неповороткими. Він злісно ненавидів капелана за те, що той був капеланом і перетворив на грубу нетактовність його жарт, який за інших обставин, безперечно, вважався б дотепним і вишуканим. Він жалюгідно силкувався придумати, як їм обом вибратися з цього прикрого становища. Тут він раптом пригадав, що цей капелан усього лиш капітан, і вмить випростався, мало не задихаючись від потрясіння й обурення. Його щоки люто стиснулися на думку, що він оце щойно зазнав ганебного приниження від свого однолітка, який досі лише капітан, і він втупився в капелана з такою мстивою, вбивчою ворожістю, що той затремтів. Полковник садистично карав капелана довгим, сердитим, злобливим, ненависним, мовчазним поглядом.

— Ми про щось інше говорили, — нарешті в'їдливо нагадав він капеланові. — Не про тверді, зрілі груди вродливих молодих дівчат, а про щось цілком інше. Ми говорили про релігійні відправи в інструкторській перед бойовими вильотами. Чи може нам щось завадити?

— Ні, сер, — пробурмотів капелан.

— Тоді почнемо з сьогоднішнього вильоту. — Полковник переходив до деталей, і ворожість його поступово пом'якшувалась. — Тепер мусите добре подумати, які саме молитви ми будемо читати. Не хочу нічого похмурого чи сумного. Нехай молитви будуть світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали в доброму гуморі. Розумієте, про що я кажу? Нам не треба ніяких отих небесних царств і долин смерті. В усьому цьому забагато негативу. А чого це ви так скривилися?

— Вибачте, сер, — запнувся капелан. — Якраз коли ви це сказали, я думав про двадцять третій псалом.

— А про що там ідеться?

— Це той, про який ви щойно говорили, сер. «Господь — то мій пастир, тому...»

— Це той, про який я щойно говорив. Викидаємо. Що ще маєте?

— «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли...»

— Ніяких вод, — вирішив полковник, різко дмухнувши в мундштук ПІСЛЯ того, як витрусив недопалок у мідну попільничку. — Чому б не спробувати щось музичне? Щось про арфи на вербах?

— Цей псалом має річки Вавилонські, сер, — відповів капелан. — «...там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона».

— Сіон? Негайно забудьмо про нього. Цікаво, як він узагалі сюди потрапив. У вас немає чогось веселішого, без цих вод, долин І Господа? Мені хотілося б уникати релігійної тематики, якщо це можливо.

Капелан став перепрошувати:

— Вибачте, сер, але майже всі відомі мені молитви доволі сумні за настроєм і бодай раз згадують ім’я Боже.

— Тоді треба знайти щось інше. Люди і так клянуть вильоти, на які я їх посилаю, то навіщо їм утовкмачувати ці проповіді з Богом, смертю чи Раєм. Чому б нам не вибрати позитивніший підхід? Чому б нам не помолитися за щось добре, як-от щільніший візерунок бомбування, наприклад? Хіба не можна помолитися за щільніший візерунок бомбування?

— Ну, так, сер, гадаю, що так, — непевно відповів капелан. — У такому разі я вам не потрібен. Ви самі це могли б зробити.

— Знаю, що міг би, — відрубав полковник. — Але ви тут, по-вашому, навіщо? Я міг би й харчі сам собі купувати, але це робота Майла, і саме тому він обслуговує всі інші полки в регіоні. Ваша робота — читати нам молитви, і відтепер ви перед кожним бойовим вильотом будете молитися за щільніший візерунок бомбування. Ясно? Я вважаю, що щільніший візерунок бомбування справді заслуговує на молитву. Це стане листком у вінку слави для нас з генералом Пекемом. Генерал Пекем вважає, що аерофотознімки виглядають значно краще, коли бомби вибухають ближче одна до одної.

— Генерал Пекем, сер?

— Саме так, капелане, — відповів полковник і, помітивши розгублений вигляд капелана, поблажливо хихотнув. — Не хотілось би розпускати чутки, але схоже на те, що генерал Дрідл нарешті на виході і на його місце висувають генерала Пекема. Щиро кажучи, я не буду засмучений, якщо це трапиться. Генерал Пекем чудова людина, і я думаю, з ним усім нам буде краще. З другого боку, цього може ніколи не статись, і ми залишимося з генералом Дрідлом. Щиро кажучи, і це мене не дуже засмутить, бо генерал Дрідл — теж чудова людина, і думаю, що з ним нам усім буде краще. Сподіваюсь, капелане, ви будете тримати язика за зубами. Я б не хотів, щоб хтось із них подумав, ніби я підтримую іншого.

— Слухаюсь, сер.

— Чудово, — вигукнув полковник і жваво звівся на ноги. — Але через усі ці балачки ми не потрапимо в «Сатердей Івнінг Пост», еге, капелане? Краще подивімось, як буде виглядати наш захід. До речі, капелане, поки що ні слова про це підполковникові Корну. Розумієте?

— Так, сер.

Полковник Каткарт у задумі затупцював туди-назад по вузькому проходу між кошиками з помідорами і письмовим столом та кріслами посеред кабінету.

— Вважаю, вам доведеться чекати за дверима, поки скінчиться інструктаж, бо вся інформація буде секретною. Ми можемо вас впускати, коли майор Денбі почне звіряти годинники. Гадаю, немає нічого таємного в точному часі. Поставимо в розкладі для вас півтори хвилини. Вам вистачить півтори хвилини?

— Так, сер. Якщо сюди не входить час, необхідний на те, щоб випустити з інструкторської атеїстів і впустити рядових.

Полковник Каткарт застиг на місці.

— Яких атеїстів? — ревнув він обурено, вмить він набрав виразу праведної І войовничої незгоди. — В моєму підрозділі атеїстів немає! Атеїзм протизаконний, хіба ні?

— Ні, сер.

— Дійсно ні? — здивувався полковник. — Тоді він антиамериканський, так?

— Не впевнений, сер, — відповів капелан.

— Зате я впевнений! — проголосив полковник. — Я не дозволю якійсь жменьці паршивих атеїстів зірвати богослужіння. Вони не отримають від мене жодних привілеїв. Нехай стоять, де стояли, і моляться разом з усіма. І до чого тут рядові? Якого чорта вони взагалі мають бути присутні?

Капелан відчув, як червоніє.

— Вибачте, сер. Я просто подумав, що ви захочете, щоб рядові також були присутні, адже вони полетять на завдання разом з офіцерами.

— Ні, не хотів. У них є свій Бог і свій капелан, хіба не так?

— Ні, не так, сер.

— Та що ви говорите? Хочете сказати, вони моляться тому самому Богові, що й ми?

— Так, сер.

— І він їх слухає?

— Думаю, що так, сер.

— Ну, хай йому біс, — відзначив полковник і пирхнув від подиву. За мить його настрій раптово зіпсувався, і він знервовано заходився пригладжувати рукою свої короткі чорні, сивіючі кучері. — Ви дійсно гадаєте, що слід було би впустити рядових? — спитав він стурбовано.

— Гадаю, що саме це і належить зробити, сер.

— Я б хотів, щоб їх не допускали, — зізнався полковник і забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. — Ох, тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не те щоб вважаю, ніби рядові — брудні, вульгарні й посередні люди. Річ у тому, що в нас просто замало місця. Хоча, щиро кажучи, краще б наші офіцери не браталися з рядовими в інструкторській. Мені здається, їм досить того, що бачаться на бойових завданнях. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів — рядові, але ще ближче підпускати їх до себе я не збираюсь. Скажіть чесно, адже ви не хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за рядового вояка, хіба ні?

— Моя сестра — рядовий вояка, сер, — відповів капелан.

Полковник знову завмер на місці й уважно глянув на капелана, щоб пересвідчитися, що той з нього не насміхається.

— І що ви хочете цим сказати, капелане? Ви хотіли пожартувати?

— О ні, сер, — поспішно пояснив капелан з виглядом болісного занепокоєння. — Вона старший сержант морської піхоти.

Полковник завжди недолюблював капелана, а зараз відчував до нього ненависть і недовіру. Гостре передчуття небезпеки охопило його, і він задумався, чи капелан, бува, також не плете інтриги проти нього і чи капеланова смиренність не є часом зловісною машкарою, за якою ховається запекла гординя, що в глибині своїй лукава і безсоромна. Було щось кумедне в капеланові, і полковник невдовзі відгадав, що саме. Капелан увесь час стояв на «струнко», бо він забув сказати йому «вільно». Нехай і стоїть отак, мстиво вирішив полковник, просто щоб показати йому, хто тут головний, і вберегти себе від шкоди для власного престижу, визнавши свій недогляд.

Полковник Каткарт, мов лунатик, підійшов до вікна і, втупившись у нього важким, затуманеним поглядом, заглибився в понурі роздуми. Рядові завжди були ненадійні, вирішив він. Зі скорботним смутком дивився він униз, на полігон для стендової стрільби, який він звелів облаштувати для офіцерів свого штабу, і тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Дрідл жорстоко вилаяв його в присутності підполковника Корна і майора Денбі й наказав відкрити полігон для всього бойового складу — і рядових, і офіцерів. Цей полігон для стендової стрільби був справжньою плямою на його репутації, змушений був визнати полковник Каткарт. Він був переконаний, що генерал Дрідл не забув про цей полігон, хоча, з другого боку, був також переконаний, що генерал Дрідл про нього не пам’ятає, а це насправді було дуже несправедливо, полковник Каткарт журився, бо сама собою ідея такого полігону для стендової стрільби мала б стати справжнім листком у вінок його слави, хоч насправді стала плямою на його репутації. Полковник Каткарт не міг точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув з цим клятим стрільбищем, і йому захотілося, щоб поруч негайно опинився підполковник Корн і ще раз оцінив для нього цілу ту пригоду і розвіяв би всі його страхи.

Усе це дуже спантеличувало, усе дуже розхолоджувало. Полковник Каткарт вийняв з рота мундштук, сунув його сторчма до нагрудної кишені і з жалем заходився гризти нігті на руках. Усі були налаштовані проти нього, і він був засмучений до глибини душі через те, що в цю важку хвилину підполковника Корна не було поруч: допоміг би йому вирішити, що робити з тими молитовними зустрічами. Він узагалі не довіряв капеланові, оскільки той був усього лиш капітаном.

— Ви думаєте, — запитав він, — що недопущення рядових може стати перепоною для досягнення результатів?

Капелан завагався, знову відчувши себе на непевному ґрунті.

— Так, сер, — нарешті відповів він. — Думаю, цілком імовірно, що такий вчинок може понизити ваші шанси отримати відповідь на молитви за щільніший візерунок бомбування.

— Я про таке навіть не подумав! — вигукнув полковник, закліпавши очима, що стали мокрі, мов калюжі. — Тобто Бог може навіть покарати мене, розкидавши наші бомби?

— Так, сер, — сказав капелан. — Цілком імовірно, що Він може це зробити.

— Ну, тоді до біса молитви, — заявив полковник в пориві до незалежності. — Не збираюся влаштовувати ці кляті молитовні зустрічі, аби лише погіршити справи, — зневажливо реготнувши, він сів за стіл, устромив у рот порожній мундштук і на кілька секунд занурився в задумливе мовчання. — Я оце подумав, — зізнався він радше собі, ніж капеланові, — що молитва до Бога перед польотами, мабуть, не була вже аж така крута ідея. Редактори «Сатердей Івнінг Пост» могли б і не піти на співпрацю.

Полковник відмовився від свого проекту з жалем, оскільки задумав його цілком самостійно і сподівався з його допомогою яскраво продемонструвати всім і кожному, що насправді не потребує підполковника Корна. Та відмовившись, він зрадів, адже від самого початку його непокоїла небезпека, яку несло в собі впровадження в дію плану без попередньої консультації з підполковником Корном. Він зітхнув з величезним полегшенням. Відмовившись від своєї ідеї, він значно виріс у власних очах, адже прийняв, на його думку, дуже мудре рішення, і головне, він прийняв це мудре рішення без жодної консультації з підполковником Корном.

— Це все, сер? — запитав капелан.

— Ага, — відказав полковник Каткарт. — Хіба що ви маєте ще якусь пропозицію.

— Ні, сер. Тільки...

Полковник підвів очі, ніби його образили, і дивився на капелана з відстороненою недовірою.

— Тільки що, капелане?

— Сер, — сказав капелан, — дехто з людей дуже незадоволений, що ви підвищили норму бойових вильотів до шістдесяти. Мене просили про це з вами поговорити.

Полковник мовчав. Поки капелан чекав, його обличчя почервоніло аж до корінців рудуватого волосся. Полковник тримав його в нестерпній напрузі довгим, байдужим поглядом, позбавленим будь-якої емоції.

— Скажіть їм, що йде війна, — нарешті порадив він неживим голосом.

— Дякую, сер, скажу, — відповів капелан у пориві вдячності за те, що полковник нарешті заговорив. — Вони хотіли б знати, чому ви не викличете кілька екіпажів із резервних частин, які чекають в Африці, щоб ті їх замінили і дали можливість поїхати додому.

— Це адміністративне питання, — сказав полковник. — Не їм його вирішувати. — Він ліниво махнув рукою в бік стіни. — Візьміть собі помідор, капелане. Не соромтесь, я пригощаю.

— Дякую, сер. Сер...

— Нема за що. Як вам живеться в лісі, капелане? Все як має бути?

— Так, сер.

— Прекрасно. Звертайтеся в разі потреби.

— Так, сер. Дякую, сер. Сер...

— Дякую, що заскочили, капелане. Маю трохи роботи. Дайте знати, якщо придумаєте, як нам потрапити на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», гаразд?

— Так, сер, обов'язково. — Надзвичайним зусиллям волі капелан опанував себе і зухвало кинувся вперед. — Мене особливо турбує стан одного з наших бомбардирів, сер. Йосаріана.

Полковник рвучко підвів очі, щось неясно пригадуючи.

— Кого? — спитав він з тривогою.

— Йосаріана, сер.

— Йосаріана?

— Так, сер. Йосаріана. Він у дуже поганому стані, сер. Боюсь, він може довго не витримати і з розпачу накоїть біди.

— Це правда, капелане?

— Так, сер. Боюся, що так.

Полковник кілька секунд мовчки обдумував відповідь.

— Скажіть йому покладатися на Бога, — нарешті порадив він.

— Дякую, сер, — сказав капелан. — Скажу.

Розділ 20

Капрал Вітком

Серпневе ранкове сонце було спекотне і парке, і на балконі не відчувалося жодного вітерцю. Капелан рухався поволі. Пригнічений і обтяжений самобичуванням, він вийшов з кабінету полковника, нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві. Він картав себе за те, що, як вважав, було боягузтвом. З полковником Каткартом він мав намір набагато твердіше стояти на своєму щодо шістдесяти вильотів, говорити сміливо, логічно і красномовно про справу, якою вже глибоко перейнявся. Натомість він зазнав жалюгідної невдачі, знову втративши дар мови перед лицем сильнішої особистості. Це було знайоме гидке відчуття, і самооцінка його сильно понизилась.

За якусь секунду він ще раз втратив дар мови, коли побачив, як опецькувата, невиразна постать підполковника Корна манірною риссю піднімається йому назустріч крученими широкими сходами з жовтого каменю, що вели від великого круглого занедбаного вестибюля з високими потрісканими мармуровими стінами і потрісканою кахляною підлогою. Підполковника Корна капелан боявся навіть більше, ніж полковника Каткарта. Смаглявий, середнього віку, з крижаними окулярами без оправи, з лискучою лисою банястою макітрою, якої він раз по раз обережно торкався пучками зашкарублих пальців, підполковник не любив капелана і часто поводився з ним неввічливо. Він тримав капелана у стані постійного жаху своїми короткими, глузливими зауваженнями і всезнавчим цинічним поглядом, з яким капелан не мав сміливості зустрітися довше ніж на одну випадкову мить. Неминуче увага капелана, зіщуленого зі страху, зосередилась на животі підполковника Корна, там, де з-під обвислого ременя стирчали, бгаючись і надимаючись, поли сорочки, що надавало йому неохайного вигляду і робило ніби на кілька дюймів нижчим від його середнього зросту. Підполковник Корн був зверхній нехлюй з масною шкірою, глибокими, важкими складками, що опускались майже прямовисно від носа вздовж тьмяних щік, і квадратним роздвоєним підборіддям. Обличчя його було суворим, і він глянув на капелана, не впізнаючи його, коли вони порівнялися на сходах і вже мали проминути один одного.

— Здоров, отче, — сказав він невиразним тоном, не дивлячись на капелана. — Як справи?

— Доброго ранку, сер, — відповів капелан, мудро зваживши, що підполковник Корн чогось більшого у відповідь не очікував.

Підполковник Корн піднімався далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу вкотре нагадати, що він не католик, а анабаптист, і тому немає потреби, ба навіть неправильно кликати його «отцем». Тепер він був майже певним, що підполковник Корн пам’ятає про це і оте його «отче» з виглядом ласкавої невинності є просто ще одним способом поглузувати з нього, тому що капелан — лише анабаптист.

Майже проминувши капелана, підполковник Корн зненацька зупинився і розвернувся до нього з розлюченим, сповненим підозри поглядом. Капелан скам’янів.

— Що ви робите з цим помідором, капелане? — грубо запитав підполковник Корн.

Капелан здивовано глянув на помідору своїй руці, яким пригостив його полковник Каткарт.

— Я взяв його в кабінеті полковника Каткарта, сер, — спромігся відповісти він.

— А полковник знає, що ви його взяли?

— Так, сер. Він сам мені його дав.

— О, в такому разі все гаразд, — сказав підполковник Корн заспокоївшись. Він холодно усміхнувся, запихаючи великими пальцями обох рук пожмакані поли сорочки під ремінь. Його очі блиснули потайним і самовдоволеним лукавством. — А навіщо полковник Каткарт вас викликав? — раптом запитав він.

Капелан на мить онімів.

— Я не знаю, чи маю я право...

— Щоб читати молитви для редакторів «Сатердей Івнінг Пост»?

Капелан стримав посмішку.

— Так, сер.

Підполковника Корна втішила власна проникливість. Він зневажливо розсміявся.

— Знаєте, я боявся, що коли він побачить останній номер «Сатердей Івнінг Пост», йому прийде в голову якась маячня. Сподіваюсь, вам вдалось пояснити йому, наскільки це страхітлива ідея?

— Він вирішив цього не робити, сер.

— Чудово. Значить, ви таки переконали його, що редактори «Сатердей Івнінг Пост» навряд чи будуть публікувати ту саму історію двічі, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як вам живеться на природі, отче? Даєте собі раду?

— Так, сер. Усе налагоджується.

— Чудово. Я радий чути, що вам немає на що скаржитися. Дайте нам знати, коли виникнуть якісь труднощі. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилося добре.

— Дякую, сер. Обов'язково.

Внизу, у вестибюлі, наростала галаслива метушня. Надходив час обіду, і перші відвідувачі потягнулися в зали штабних їдалень — одні для офіцерів, другі для рядових, — розташованих обабіч старовинної ротонди. Підполковник Корн перестав усміхатися.

— Вчора чи позавчора ви обідали тут з нами, правда, отче? — запитав він багатозначно.

— Так, сер. Позавчора.

— Я так і подумав, — сказав підполковник Корн і помовчав, щоб його думка краще дійшла. — Ну, не хвилюйтеся, отче. Побачимось, коли знову настане ваш час тут пообідати.

— Дякую, сер.

Капелан не був впевнений, у котрій з п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для рядових він мав обідати того дня, бо графік, що його зладнав для нього підполковник Корн, був складний, а папірець зі своїми записами капелан забув у наметі. Він був єдиний серед офіцерів, приписаних до штабу полку, хто не мешкав у занедбаному будинку з червоної цегли, де містився штаб полку, або в котрійсь із менших споруд, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилій, що тягнулися вдалину довгою низкою. Капелан сам займав просторий квадратний намет, який правив йому також за кабінет. Звуки гульні, що долинали кожного вечора з офіцерського клубу, не давали йому заснути, він крутився й метався в ліжку, покірний, напівдобровільний вигнанець. Він не міг визначити правильної дози таблеток від безсоння, які час від часу приймав, і потім кілька днів підряд мучився докорами сумління.

Єдиним, хто мешкав з капеланом на лісовій галявині, був капрал Вітком, його асистент. Капрал Вітком, атеїст, був невдоволеним підлеглим, який вірив, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, ніж сам капелан, і тому вважав себе обділеною жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Переконавшись, що йому все зійде з рук, він ставився до капелана з відвертою грубістю і зневагою. Їхні намети стояли на віддалі чотирьох-п’яти футів один від одного.

Саме підполковник Корн отак закроїв капеланове життя. Однією з добрих причин поселити капелана поза межами штабного будинку було припущення підполковника Корна, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше з ними зійтися. Наступною доброю причиною було те, що постійна присутність капелана при штабі полку створювала для штабних офіцерів незручності. Одна річ — підтримувати зв’язок із Господом, і всі ставились до цього прихильно; зовсім інша річ — коли Він вештається поруч усі двадцять чотири години на добу. Загалом, як пояснив підполковник Корн майорові Денбі, тривожному й вирлоокому офіцерові з оперативного відділу, капелан не перепрацьовувався; він мав лише вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, відвідувати прикутих до ліжка та служити відправи. Вже й похоронів не було надто багато, зауважив підполковник Корн, оскільки спротив німецьких винищувачів практично припинився, а за його оцінками, майже дев’яносто відсотків льотчиків, що таки гинуть, роблять це за лінією фронту або ж просто зникають у хмарах, а в таких випадках позбуватись останків капеланові не доводиться. Відправи також його не перевтомлювали, адже відбувались тільки раз на тиждень у штабному будинку, а відвідувало їх надто мало людей.

Як не дивно, з часом капелан полюбив жити на лісовій галявині. Його з капралом Віткомом забезпечили всім необхідним, аби лиш ні один, ні другий не посилався на брак вигод і не домагався дозволу перебратися до штабного будинку. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях ескадрильї, кожний п’ятий день він обідав у їдальні для рядових, а кожний десятий — в офіцерській їдальні при штабі. У себе вдома, в штаті Вісконсин, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер його серце втішалося розкішною картиною рясноти і плодючості щоразу, коли він споглядав колючі гілки низькорослих дерев, траву до пояса і чагарники, що оточували його стіною. Навесні він потай мріяв посадити бегонії та майорці на вузенькій грядці навколо намету, але його стримував страх перед злобою капрала Віткома. Капелан насолоджувався відлюдністю і спокоєм цього зеленого довкілля, життя тут заохочувало до споглядання та роздумів. Тепер до нього приходило зі своїми жалями менше людей, ніж раніше, і за це також він відчував вдячність. Капелан важко сходився з людьми і в розмові чувся незручно. Він сумував за своєю дружиною і трьома діточками, а вона сумувала за ним.

Найбільше капрала Віткома дратував у капелані — окрім його віри в Бога — брак ініціативності й агресивності. Погану відвідуваність відправ капрал Вітком розцінював як сумний наслідок свого власного низького становища. Його розум гарячково продукував нові сміливі ідеї, як пробудити велике духовне відродження, творцем якого він себе уявляв: доброчинні обіди, церковні зібрання вірян, офіційні листи родичам убитих та поранених у бою, цензурування, гра в «бінго». Але капелан зв’язував йому руки. Ці обмеження доводили капрала Віткома до нестями, адже він повсюди помічав можливості для різноманітних покращень. Саме через таких людей, як цей капелан, дійшов висновку капрал Вітком, релігія здобула настільки погану репутацію, а вони обидва стали ізгоями. На відміну від капелана, капрал Вітком ненавидів це відлюдне життя на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як усуне капелана, це повернутися до штабного будинку, де зможе завжди бути в гущі подій.

Коли капелан повернувся на галявину після зустрічі з підполковником Корном, капрал Вітком стояв біля намету в задушливому мареві й по-змовницьки перешіптувався з дивним повновидим чоловіком у коричнево-червоному вельветовому халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан упізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають його, і не привіталися. У незнайомця були фіолетові ясна; ззаду халат прикрашало зображення Б-25, що просувався серед жовтогарячих зенітних спалахів, а спереду — шість акуратних рядочків бомб, що означали шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він зупинився, витріщивши очі. Ті двоє урвали розмову і з кам’яними обличчями чекали, поки він піде. Капелан поквапився до свого намету. Він почув, або йому здалося, що почув, як йому вслід хихикнули.

За хвилину капрал Вітком увійшов до кабінету і запитав:

— Як справи?

— Нічого нового, — відповів капелан, ховаючи погляд. — До мене ніхто не приходив?

— Знову заходив цей схиблений Йосаріан. Ото вже справжній баламут!

— Не думаю, що він схиблений, — зауважив капелан.

— Правильно, захищайте його, — сказав капрал Вітком ображеним тоном і, карбуючи крок, вийшов з намету.

Капеланові не вірилося, що капрал Вітком знову образився і таки вийшов з кабінету. Тільки-но він про це подумав, як капрал Вітком знов увійшов.

— Ви завжди захищаєте чужих, — закинув капеланові капрал Вітком. — А своїх людей ви не підтримуєте. Це одна з ваших хиб.

— Я і не думав його захищати, — вибачливо мовив капелан. — Я просто сказав, що думаю.

— А що хотів полковник Каткарт?

— Нічого особливого. Він хотів обговорити, чи варто читати молитви в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.

— Гаразд, не хочете — не розказуйте, — огризнувся капрал Вітком і вийшов.

Капелан чувся жахливо. Здавалося, він, хай яким був тактовним, весь час вражав почуття капрала Віткома. Він покаянно опустив погляд і тут помітив, що ординарець, якого йому підсунув підполковник Корн і який мав прибирати в наметі й тримати в порядку його речі, знову не завдав собі труду почистити йому черевики.

Капрал Вітком знову зайшов до кабінету.

— Ви ніколи мене не інформуєте, — вороже заскавчав він. — Ви не довіряєте своїм підлеглим. Це ще одна з ваших хиб.

— Ні, навпаки, — винувато запевнив його капелан. — Я вам повністю довіряю.

— Тоді що з тими листами?

— Ні, не зараз, — заблагав капелан, зіщулившись. — Не треба листів. Будь ласка, не говоріть про це зараз. Я дам вам знати, коли передумаю.

Капрал Вітком оскаженів.

— Ах, ось так? Значить, ви будете отут собі сидіти і похитувати головою, а я сам працюватиму. Ви хіба не бачили того хлопця з малюнками на халаті?

— Він прийшов до мене?

— Ні, — сказав капрал Вітком і вийшов.

У наметі було гаряче й душно, і капелан відчув, як весь мокріє. Він мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гомону приглушених голосів,

мляво сидячи за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл. Губи в нього були стулені, погляд — розсіяний, а шкіра на обличчі, блідо-охриста і поцяткована ямками від давніх прищів, кольором і текстурою скидалась на шкаралупу мигдалю. Капелан ламав собі голову, намагаючись пригадати, що стало першопричиною такої неприязні капрала Віткома. Він був переконаний, що колись завдав йому непростимої шкоди, але не міг збагнути, якої саме. Здавалось неймовірним, що така тривала озлобленість капрала Віткома могла з’явитися тільки тому, що капелан забракував гру в «бінго» чи офіційні листи родичам загиблих у бою. Через усвідомлення своєї неспроможності капелан занепав духом. Уже кілька тижнів він збирався по-дружньому розпитати капрала Віткома, що його непокоїть, але вже соромився того, що може дізнатись.

За стіною капрал Вітком приснув зі сміху. Хихотнув і незнайомець. Кілька тривожних секунд капелан дрижав від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в попередньому житті вже перебував у такій самій ситуації. Він спробував затримати й підсилити це швидкоплинне відчуття, аби вгадати, а може, навіть змінити подальші події, та воно розтануло без сліду, як він і очікував. Déjà vu. Це невловиме, часто повторюване змішання ілюзорного та реального, що було симптомом парамнезії, давно цікавило капелана, і він чимало про це знав. Він знав, наприклад, що воно називається парамнезією. Також його цікавили такі дотичні оптичні явища, як jamais vu — «ніколи не бачене» та presque vu — «майже бачене». То були жахні, несподівані моменти, коли цілі предмети, поняття чи навіть люди, поруч з якими капелан прожив майже все своє життя, якимось незбагненним чином набували незнайомого, незвичного, небаченого досі вигляду: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину в яскравих спалахах ясності, яка майже відкривалась йому: presque vu. Випадок з голим чоловіком на дереві під час похорону Сноудена зовсім збив його з пантелику. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого чоловіка на дереві під час похорону Сноудена. Не було воно й jamais vu, оскільки видиво не було кимось або чимось знайомим, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не було presque vu, адже капелан дійсно його бачив.

Під самим наметом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий чоловік на дереві під час похорону Сноудена був тільки галюцинацією? Чи це було справжнє одкровення? На саму таку думку капелан затремтів. Йому шалено кортіло розповісти про все Йосаріанові, але щоразу, згадуючи цю пригоду, він вирішував більше ніколи про неї не думати, хоча тепер, подумавши про неї, він не був упевнений, що дійсно думав про неї колись раніше.

До намету спроквола зайшов капрал Вітком, якось по-новому, самовпевнено посміхаючись, і зухвало обіперся ліктем об стояк.

— Ви знаєте, хто був той чоловік у червоному халаті? — запитав він хвалькувато. — Це військовий слідчий з переламаним носом. Він приїхав сюди зі шпиталю з офіційним завданням. Він веде розслідування.

Капелан швидко підвів погляд із запобігливим співчуттям.

— Сподіваюсь, ви не потрапили в біду? Чи я можу якось допомогти?

— Ні, в ніяку біду я не потрапив, — відповів капрал Вітком з широкою посмішкою. — Це ви потрапили. Вони збираються взяти вас за підпис «Вашингтон Ірвінг» на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашингтона Ірвінга. Що ви на це скажете?

— Я на жодних листах не підписуюсь ім’ям Вашингтона Ірвінга, — сказав капелан.

— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.

— Але я не брешу.

— Мені байдуже, брешете ви чи ні. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплення службового листування майора Майора. Там майже все — таємна інформація.

— Якого листування? — жалібним голосом запитав капелан, уже починаючи дратуватися. — Я не бачив ніякого листування майора Майора.

— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.

— Але я не брешу! — запротестував капелан.

— Не розумію, чому ви на мене кричите, — з ображеним виразом відповів капрал Вітком. Він відійшов від стояка і погрозив капелану пальцем. — Ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, як оце я зараз, а ви цього навіть не розумієте. Щоразу, як він пробує доповісти про вас своєму начальству, якийсь шпитальний цензор викреслює з його рапортів усі подробиці. Він уже кілька тижнів біснується, силкуючись вас посадити. Щойно я поставив цензорський штамп на його листі, навіть не читаючи. Це створить дуже добре враження про вас в управлінні карного розшуку. Там відразу зрозуміють, що ми анітрохи не боїмося, що правда про вас вийде на яв.

Голова в капелана пішла обертом від замішання.

— Але ж ви не маєте повноважень на цензурування листів.

— Звісно, що не маю, — підтвердив капрал Вітком. — Лише офіцери вповноважені це робити. Я цензурував від вашого імені.

— Але я також не вповноважений цензурувати листи. Хіба ні?

— Я і про це подбав, — запевнив його капрал Вітком. — Я розписався за вас чужим прізвищем.

— Але це ж підробка!

— О, про це також не хвилюйтеся. Єдиний, хто може поскаржитись про підробку, це той, чиє ім’я ви підробили, і я подбав про вас, вибравши небіжчика. Я використав ім’я Вашингтона Ірвінга. — Капрал Вітком пильно глянув на капелана, шукаючи якихось ознак протесту, а потім упевнено промовив з прихованою іронією. — Швидко я зметикував, правда?

— Не знаю, — тихо зойкнув капелан тремтячим голосом, обличчя його гротескно скривилося від муки й нерозуміння. — Боюсь, я нічого не зрозумів із того, що ви мені розказуєте. Як те, що ви підписалися за мене іменем Вашингтона Ірвінга, створить добре враження про мене?

— Бо вони переконані, що ви і є Вашингтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер знатимуть, що це дійсно ви.

— Але хіба ми не мусили розв’язати це непорозуміння? А так вони ще більше переконаються.

— Якби я знав, що ви такий зануда, то я би пальцем не ворухнув, — з обуренням оголосив капрал Вітком і вийшов геть. За секунду він повернувся. — Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а ви не ціните. Ви не знаєте, що таке вдячність. І це ще одна ваша хиба.

— Вибачте, — розкаявся капелан. — Мені дуже прикро. Просто все, що ви розповідаєте, мене так приголомшило, що я сам не знаю, що кажу. Я справді вам дуже вдячний.

— Ну, то ви дозволяєте мені розсилати ці офіційні листи? — негайно запитав капрал Вітком. — Можна братися за перші чернетки?

З подиву в капелана відвисла щелепа.

— Ні, ні, — простогнав він. — Не зараз.

Капрал Вітком обурився.

— Я ваш найкращий друг, а ви цього навіть не цінуєте, — войовничо заявив він і вийшов з намету. За мить він повернувся знову. — Я на вашому боці, а вам байдуже. Хіба ви не розумієте, в яку халепу ви тепер ускочили? Цей слідчий помчав до шпиталю, щоб написати про вас цілком новий рапорт про цей помідор.

— Який помідор? — запитав капелан, кліпаючи очима.

— Помідор-сливка, який ви стискали в руці, коли тут з’явилися. Ось він. Помідор, який ви досі тримаєте в руці, саме в цю хвилину!

Капелан розтулив пальці і з подивом виявив, що досі тримає помідор, який дістався йому в кабінеті полковника Каткарта. Він швиденько поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Каткарт, — пояснив він, шокований, наскільки безглуздо звучить таке пояснення. — Він наполягав, щоб я його взяв.

— Ви не мусите мені брехати, — пояснив капрал Вітком. — Мені байдуже, вкрали ви його чи ні.

— Вкрав? — вигукнув капелан ошелешено. — Навіщо мені красти помідор?

— Ось це якраз і загнало нас у глухий кут, — сказав капрал Вітком. — А тоді слідчий здогадався, що там ви можете ховати якісь секретні документи.

Капелан аж осів під важезним тягарем свого відчаю.

— Я не ховав ніяких важливих секретних документів, — просто сказав він. — І взагалі, я навіть брати його не хотів. Ось, візьміть і подивіться самі.

— Я не хочу його брати.

— Будь ласка, візьміть, — благав капелан ледь чутним голосом. — Я хочу його позбутися.

— Я не хочу його брати, — відрубав капрал Вітком і гордовито вийшов з намету, ледве стримуючи щасливу усмішку: він здобув нового потужного союзника в особі слідчого і знову зумів переконати капелана, ніби страшенно образився.

Бідолаха Вітком, зітхнув капелан, картаючи себе за те, що так засмутив помічника. Він мовчки сидів, охоплений важкою, отупляючою меланхолією, і чекав, коли повернеться капрал Вітком. Він був розчарований, почувши, як хрускіт енергійних кроків капрала Віткома поступово стихає вдалині. Вже нічого не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні й обійтися двома шоколадними батончиками, що зберігалися в дорожній скриньці, й кількома ковтками літеплої води із фляги. Йому здалося, що довкола густий, всеосяжний туман імовірностей, у якому він не бачить жодного проблиску світла. Страшно було уявити, що подумає полковник Каткарт, коли до нього дійде новина про підозру, ніби капелан — це Вашингтон Ірвінг. Потім він розхвилювався з приводу того, що полковник Каткарт уже міг подумати про нього після розмови про шістдесят бойових вильотів. У світі стільки нещастя, міркував капелан, зажурено похиливши голову, обважнілу від трагічних дум, а він нічим нікому не може допомогти і найменше — самому собі.

Розділ 21

Генерал Дрідл

Про капелана полковник Каткарт взагалі нічого не думав, а переймався новою загрозливою проблемою: Йосаріаном!

Йосаріан! Від самого лише звучання цього бридкого, потворного слова у нього холонула в жилах кров і перехоплювало дихання. Перша капеланова згадка прізвища Йосаріан! розкотисто відлунила в пам’яті полковника Каткарта, мов лиховісний набат. Щойно за капеланом зачинились, клацнувши замком, двері, принизливі спогади про голого чоловіка в строю ринули на полковника Каткарта вбивчим, удушливим каскадом дошкульних деталей. Він затремтів і вкрився потом. Це був зловісний і неймовірний збіг, у суті своїй надто диявольський, щоб не здатися найогидніший зі знамень. Прізвище чоловіка, котрий того дня стояв голяка у строю, отримуючи з рук генерала ДрІдла Хрест льотних заслуг, теж було Йосаріан! А тепер знову якийсь чоловік на прізвище Йосаріан погрожує завдати йому клопотів через шістдесят бойових завдань, які він нещодавно наказав відлітати людям зі свого полку. Полковник Каткарт понуро запитував себе, чи це не той самий Йосаріан.

Він підвівся з виразом невимовної скорботи і заходив по кабінеті. Він відчув присутність чогось незбагненного. Голий чоловік у строю, безрадісно визнавав він, був справжньою плямою на його репутації. Такою ж плямою на його репутації було й пересунення лінії фронту перед вильотом до Болоньї, І семиденна затримка зі знищенням мосту у ФеррарІ, хоча знищення, кінець кінцем, мосту у Феррарі, пригадав він із втіхою, обернулося на справжній листок до вінка його слави, хоча втрата літака при другому заході, подумав він пригнічено, стала ще однією плямою на його репутації, хоча він, знову-таки, здобув ще один справжній листок до вінка своєї слави, діставши згоду на медаль для бомбардира, котрий спочатку поставив йому справжню пляму на репутації, зайшовши на ціль двічі. Прізвище бомбардира, раптом приголомшено згадав він, також було Йосаріан! Тепер їх уже троє! Його липкі очі вирячились від подиву, і він перелякано обернувся глянути, що діється в нього за спиною. Хвилину тому в його житті не було жодних Йосаріанів; тепер вони множилися, мов бісенята. Він спробував опанувати себе. Йосаріан не є звичним прізвищем; можливо, насправді не існує трьох Йосаріанів, а є тільки двоє Йосаріанів або навіть лише один Йосаріан... та це вже не має значення! Полковник усе ще перебував у страшній небезпеці. Інтуїція попереджала, що він наближається до якоїсь грандіозної та незбагненної космічної катастрофи, і його дебеле, м’ясисте, громіздке тіло задрижало від голови до п’ят на думку, що Йосаріанові, хай би ким він зрештою виявився, суджено стати його згубою.

Полковник Каткарт не був забобонний, але вірив у всілякі знамення, і він тут же сів до столу і зробив у своїм календарі зашифрований запис, аби негайно розібратись у цій підозрілій справі кількох Йосаріанів. Він записав собі це нагадування твердою, рішучою рукою, виразно підсиливши його низкою кодових пунктуаційних знаків і двічі підкресливши весь текст, і виглядало це так:

Йосаріан!!! (?)!

Скінчивши, полковник відкинувся в кріслі, надзвичайно вдоволений, що вдався до таких невідкладних заходів у відповідь на цю зловісну кризу. Йосаріан — він здригнувся на сам лише вигляд цього прізвища. Оті його «с» та «р». Було в ньому щось диверсійне. Воно було мов саме те слово — «диверсійний». Воно мало в собі також щось бунтарське і підступне, схоже на слова «соціаліст», «слизький», «фашист» і «комуніст». Це було мерзотне, чуже, відразливе прізвище, яке не викликало жодної довіри. Воно анітрохи не було подібне на такі чисті, бадьорі, чесні американські прізвища, як Каткарт, Пекем і Дрідл.

Полковник Каткарт поволі підвівся і знову став тинятися кабінетом. Майже мимоволі він узяв з одного кошика помідор і жадібно вкусив його, тут же скривився і кинув решту помідора до кошика на сміття. Полковник терпіти не міг помідорів-сливок, навіть своїх власних, а ці навіть не були його. Їх скупив підполковник Корн через підставних осіб на різних ринках Піанози, глупої ночі їх перевезли в гори на ферму полковника, а наступного ранку переправили до штабу полку, щоби збути Майлові, який платив за них полковникові Каткарту та підполковникові Корну шалені гроші.

Полковник Каткарт часто замислювався, чи те, що вони роблять з помідорами-сливками, є законним, але підполковник Корн запевнив його, що так, тому він намагався не замислюватися над цим надто часто. Також не міг він з’ясувати, законною чи ні була ферма в горах, адже про все домовлявся підполковник Корн. Полковник Каткарт не знав, належить йому будинок чи він його орендує, якщо він придбаний, то в кого і за скільки. Підполковник Корн був за фахом юрист, і якби підполковник Корн запевняв його, що шахрайство, здирство, валютні махінації, привласнення чужого майна, ухиляння від сплати податків та спекуляція на чорному ринку — законні, то полковникові Каткарту не випадало би з ним сперечатися.

Полковник Каткарт знав про свій будинок у горах лиш те, що він має той будинок і ненавидить його. Ніколи він так не нудився, як оті два чи три дні, що їх кожного другого тижня мусив там відбути, аби підтримати ілюзію, ніби ця вогка кам’яна сільська хата в горах насправді є золотим палацом плотських утіх. Усі офіцерські клуби пульсували неясними, але нібито достовірними чутками про бучні підпільні пиятики та оргії, про таємні, інтимні ночі екстазу з найвродливішими, найзвабливішими і найпоступливішими італійськими куртизанками, кіноактрисами, модельками і графинями. Жодних інтимних ночей екстазу чи підпільних пиятик та оргій там ніколи не відбувалося. Можливо, щось і відбулось би, якби генерал Дрідл чи генерал Пекем хоча б раз виявили зацікавлення до оргій разом з ним, та ні один, ні другий ніколи зацікавлення не виявляли, а сам полковник, звичайно, не збирався марнувати свій час та енергію на любощі з вродливими жінками, хіба би в тому була якась для нього користь.

Полковник боявся вогких самотніх ночей у своєму сільському будинку і порожніх, безрадісних днів. У полку було значно веселіше, тут він залякував кожного, кого не боявся сам. Проте підполковник Корн постійно нагадував йому, що мати таку ферму в горах і не користуватися нею — це не солідно. Виїжджаючи до будинку, він завжди себе жалів. У джипі він возив із собою дробовик і заповнював одноманітні години тим, що стріляв по пташках та помідорах-сливках, які дійсно росли там занедбаними рядками і яких не варто було збирати.

Серед офіцерів, нижчих від нього рангом, до яких полковник Каткарт усе-таки вважав за доцільне виявляти повагу, був майор ...де Коверлі, хоча поважав його неохоче і навіть не маючи певності, що мусить. Майор ...де Коверлі був для полковника Каткарта величезною загадкою, як, зрештою, і для майора Майора, і для кожного, хто хоч раз його бачив. Полковник

Каткарт не мав поняття, чи дивитись на майора ...де Коверлі згори вниз, чи знизу вгору. Майор ...де Коверлі був лише майором, хоча віком значно старшим за полковника; водночас стільки різних людей ставилися до майора ...де Коверлі з таким глибоким і сповненим страху благоговінням, аж полковник Каткарт підозрював, що інші знають про майора щось особливе. Зловісна, незбагненна зовнішність майора ...де Коверлі постійно тримала полковника насторожі, і навіть підполковник Корн поводився з ним обережно. Всі його боялися, і ніхто не знав чому. Ніхто навіть не знав імені майора ...де Коверлі, бо ні в кого не ставало духу його спитатись. Полковник Каткарт знав, що майор ...де Коверлі був у від’їзді, і тішився з його відсутності, аж поки йому не спало на думку, що майор ...де Коверлі від’їхав кудись плести проти нього змову, і тоді він запрагнув, щоб майор ...де Коверлі повернувся до своєї ескадрильї, де йому і належиться бути — під наглядом.

Невдовзі в полковника Каткарта від безперервного ходіння туди й сюди заболіли ноги. Він знову сів за стіл і вирішив дати глибоку й системну оцінку всієї воєнної обстановки. З діловитим виглядом людини, котра знає, як робляться серйозні справи, він дістав великий білий блокнот, провів посередині вертикальну лінію і перетнув її угорі, поділивши аркуш на дві чисті колонки однакової ширини. Якусь хвилину він перепочив, критично споглядаючи зроблене. Потім навалився грудьми на стіл і вгорі лівої колонки стислим і кучерявим почерком написав: «Плями на моїй репутації!!!», а вгорі правої колонки — «Листки у вінку моєї слави!!!!!» Він ще раз відхилився на спинку крісла, щоб з об’єктивної точки зору помилуватися своєю схемою. По кількох секундах урочистого обдумування він старанно послинив кінчик олівця і, витримуючи однакові інтервали, під заголовком «Плями на моїй репутації!!!» написав:

Феррара

Болонья (пересунута лінія фронту на карті)

Стрільбище

Голий чоловіку строю (після Авіньйона)

Далі він додав:

Харчове отруєння (під час Болоньї) та

Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)

І нарешті:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Він вирішив виявити милосердя до капелана, хоч і не любив його, і під заголовком «Листки у вінку моєї слави!!!!!» написав:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Таким чином два записи про капелана взаємно нейтралізувалися. Тоді поряд з «Феррара» і «Голий чоловіку строю (після Авіньйона)» він написав: Йосаріан!

Поряд з «Болонья (пересунута лінія фронту на карті)», «Харчове отруєння (під час Болоньї)» і «Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)» він написав чітким, рішучим почерком:

?

Позначка «?» біля записів означала, що він хотів вияснити негайно, чи не відіграв Йосаріан у цих подіях якоїсь ролі.

Раптом рука його затремтіла, і далі писати він уже не зміг. Він із жахом зірвався на ноги, відчувши липкий піт на гладкому тілі, і кинувся до вікна ковтнути свіжого повітря. Погляд його впав на полігон для стрільби, і він сахнувся назад з розпачливим зойком, і його очі з шаленим, збудженим блиском заметались по кабінету, мовби там роїлися Йосаріани.

Ніхто його не любив. Генерал Дрідл ненавидів його, хоча генералові Пекему він подобався, однак певності в тому він не мав, адже полковник Карґіл, ад’ютант генерала Пекема, безперечно, мав свої власні амбітні плани і, можливо, очорнював його перед генералом Пекемом при кожній нагоді. Єдиний хороший полковник — це мертвий полковник, вирішив він, — за винятком його самого. Єдиний полковник, якому він довіряв, — це був полковник Мудус, але і той був під впливом свого тестя. Майло, звичайно, був одним із листків у вінку його слави, хоча той факт, що Майлові літаки розбомбили його власний авіаполк, напевне, був жахливою плямою на репутації, хоча Майло зрештою втихомирив усі протести, розкривши велетенську суму чистого прибутку, яку одержав синдикат завдяки цій угоді з ворогом, і переконавши всіх, що бомбардування власних людей і літаків було насправді гідною похвали і прибутковою операцією на користь приватного підприємництва. Полковник не був до кінця упевнений щодо Майла через те, що інші полковники намагалися його переманити до себе, і полковник Каткарт усе ще мав у своєму полку цього паршивого Вождя Білого Вівсюга, котрий, як стверджував цей паршивий ледацюга капітан Блек, був єдиним дійсно відповідальним за пересування лінії фронту на карті під час Величезної облоги Болоньї. Полковникові Каткарту подобався Вождь Білий Вівсюг, бо Вождь Білий Вівсюг давав по носі цьому паршивому полковнику

Мудусу щоразу, як напивався, а той опинявся поруч. Полковнику Каткарту хотілося б, щоби Вождь Білий Вівсюг і підполковникові Корну давав у його жирну пику. Підполковник Корн — паршивий самовпевнений нахаба. Хтось у штабі Двадцять сьомої повітряної армії мав на нього зуб і повертав усі його рапорти з єхидними коментарями, і підполковник Корн підкупив тамтешнього кмітливого писаря на ім’я Вінтерґрін, щоб з’ясувати, чия це робота. Втрата літака над Феррарою при повторному заході на ціль, мусив визнати він, не принесла йому нічого доброго, як і зникнення другого літака у хмарі, — а того він навіть не записав! Полковник щосили намагався пригадати, чи не зник Йосаріан разом з тим літаком у хмарі, але зрозумів, що Йосаріан не міг зникнути з тим літаком у хмарі, якщо він усе ще тут і розпускає стільки смороду через якісь паршиві додаткові п’ять вильотів.

Можливо, шістдесят бойових вильотів справді забагато, міркував полковник Каткарт, якщо Йосаріан відмовляється їх відлітати, але тут же він пригадав, що, примусивши своїх людей зробити більше вильотів, ніж інші, він добився для себе найвідчутнішого успіху. Як часто казав підполковник Корн, армія кишить командирами, які просто виконують свій обов’язок, а щоб відзначитись унікальними керівними якостями, треба зробити якийсь драматичний жест, наприклад, примусити свій полк зробити більше бойових вильотів за інші полки. Жоден з генералів, здається, не заперечував проти таких заходів, хоча, наскільки він міг помітити, особливо він їх і не вразив, а це навело його на думку, що, напевно, шістдесяти вильотів аж ніяк не достатньо, щоб тебе помітили, і йому доведеться підняти норму відразу до сімдесяти, вісімдесяти, сотні чи навіть до двохсот, трьохсот або шести тисяч!

Звичайно, йому б набагато краще велося під керівництвом когось такого поштивого, як генерал Пекем, аніж під керівництвом когось такого брутального і нечулого, як генерал Дрідл, бо генерал Пекем мав проникливість, розум та освіту елітного університету «Ліги плюща», тож був здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Каткарта, хоча генерал Пекем не давав полковникові Каткарту анінайменшого приводу думати, що він бодай трохи розуміє його і цінує. Полковник Каткарт відчував себе спроможним збагнути, що видимі знаки визнання є зайвими між такими освіченими, впевненими у собі людьми, як-от він та генерал Пекем, які можуть симпатизувати один одному на відстані і розуміти одне одного без зайвих слів. Досить було того, що вони люди однієї породи, і полковник Каткарт знав напевне, що його підвищення — це лише справа часу і потрібно просто розважливо чекати, хоча самоповага його страждала від того, що генерал Пекем ніколи зумисно не шукав його товариства і не намагався вразити своїми дотепами й ерудицією більше, ніж будь-кого іншого, хто стояв поруч, навіть ніж рядових. Чи то полковник Каткарт не міг достукатись до генерала Пекема, чи то генерал Пекем зовсім і не був тією дотепною, проникливою, інтелектуальною, далекоглядною особистістю, якою хотів здаватися, а насправді це генерал Дрідл був таким чулим, чарівним, блискучим та витонченим, під чиїм керівництвом полковникові Каткарту велося б набагато краще, і тут полковник Каткарт втратив будь-яке розуміння того, з ким він у яких стосунках, і заходився бити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, щоб той прибіг до офісу і запевнив, що всі його люблять, а Йосаріан — це витвір його уяви і що він, полковник Каткарт, показує чудові успіхи у своїй прекрасній і доблесній борні за генеральські погони.

Насправді ж полковник Каткарт не мав анінайменшого шансу стати генералом. По-перше, через колишнього РПК Вінтерґріна, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або неправильно адресував будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Каткарта, яка могла б зробити тому честь. А по-друге, вже був один такий генерал — генерал Дрідл, який знав, що на його місце націлився генерал Пекем, але не знав, як його зупинити.

Генерал Дрідл, командир дивізії, був грубуватий, коренастий, широкогрудий чоловік п’ятдесяти з гаком років. Він мав плескатий червоний ніс та мішкуваті, припухлі білі повіки, що обрамляли його невеликі сірі очка, немов ореол сала на шинці. Він мав при собі медсестру і зятя і був схильний впадати в довгу, похмуру мовчанку, коли не надто напивався. Генерал Дрідл змарнував надто багато часу в армії, старанно виконуючи свої обов’язки, а тепер було вже надто пізно. Вищий командний склад було доукомплектовано без нього, і він не знав, як собі дати з цим раду. Коли він забувався, його важке й понуре обличчя набирало сумного, заклопотаного виразу поразки й розчарування. Генерал Дрідл пиячив. Настрій у нього постійно й непередбачувано мінявся. «Війна — це пекло», — часто проголошував він, п’яний чи тверезий, і він справді так думав, проте це не заважало йому добряче наживатись на війні або втягнути в цей бізнес свого зятя, хоч вони й постійно гризлися.

— Ото мерзотник, — зневажливо бурчав генерал Дрідл, він скаржився на свого зятя кожному, хто опинявся поруч із ним біля барної стійки в офіцерському клубі. — Усім, що в нього є, він зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину, паршивий сучий син! Він занадто безмозкий, щоб самому пробитись.

— Він гадає, що всі розуми поїв, — говорив полковник Мудус ображеним тоном своїм слухачам на другому кінці барної стійки. — Він не сприймає жодної критики і не слухає порад.

— Він тільки й знає, що давати поради, — фиркнув генерал Дрідл. — Якби не я, він і досі ходив би в капралах.

Генерала Дрідла завжди супроводжували полковник Мудус і медсестра, дуже принадлива сучка, на думку всіх, хто її бачив. Медсестра генерала Дрідла була повновидою і маленькою блондинкою, мала рожеві щічки з ямочками, веселі блакитні очі й акуратно завиті кучері. Вона всміхалася до кожного і завжди мовчала, аж поки до неї не зверталися. Груди вона мала пишні, а шкіру — гладеньку. Вона була настільки зваблива, що чоловіки старанно її обминали. Спокуслива, солоденька, слухняна і тупа, вона доводила до нестями всіх, окрім генерала Дрідла.

— Глянули б ви на неї голу, — вдоволено пирхнув генерал Дрідл, а медсестра гордо усміхалася, стоячи поряд. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Майло роздобув для мене тканину. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Я деколи вечорами наказую їй одягати цей мундир, коли Мудус мене відвідує, просто щоб його подражнити. — Генерал Дрідл хрипко заіржав. — Ви би бачили, що діється під тієї її сорочкою, коли вона переступає з ноги на ногу. Вона зводить його з розуму. Та нехай тільки її торкнеться — чи будьякої іншої жінки, я тут же розжалую цю хтиву скотину в солдати і запроторю на цілий рік на кухню.

— Він тримає її біля себе, аби лише мене подражнити, — ображено закидав полковник Мудус на іншому кінці барної стійки. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Ви би чули той шурхіт, коли вона переступає з ноги на ногу. Та хай би я тільки спробував залицятися до неї чи до якоїсь іншої дівки, він тут же розжалує мене в солдати і запроторить на цілий рік на кухню. Вона зводить мене з розуму.

— Він ні з ким не спав, відколи ми покинули Штати, — розповідав по секрету генерал Дрідл, і його квадратна сива голова злорадно тряслася від садистського реготу. — Це одна з причин, чому я ніколи не спускаю з нього очей — щоби він не міг дорватися до жінки. Можете собі уявити, що терпить цей нещасний сучий син?

— Я не спав із жодною жінкою, відколи ми покинули Штати, — скімлив полковник Мудус. — Можете собі уявити, що я терплю?

Розсердившись на когось, генерал Дрідл міг стати до нього настільки ж безжальним, як до полковника Мудуса. Він не був схильний до удавання, тактовності чи претензійності, і його кредо як фахового солдата було стисле і просте: він вважав, що хлопці під його командою повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи примх тих зверхників, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він сприймав лише як військові одиниці. Він вимагав від них єдине — виконувати свій обов’язок; поза тим їм було вільно робити все, що заманеться. Їм було вільно, як і полковникові Каткарту, примушувати своїх підлеглих робити по шістдесят бойових вильотів, якщо вони так вирішили; і їм було вільно, як і Йосаріанові, стояти в строю голяка, якщо так їм заманеться, хоча від того видовища у генерала Дрідла відвисла гранітна щелепа, і владним кроком він рушив уздовж шеренги, щоб переконатися, що в строю, стоячи на «струнко», чекає на медаль чоловік, на якому немає нічого, крім мокасинів. Генерал Дрідл онімів. Полковник Каткарт мало не зомлів, побачивши Йосаріана, і підполковник Корн підступив ззаду і міцно схопив його за лікоть. Запала гротескна тиша. З моря повівав рівний, теплий вітерець, і на шосе з торохтінням виїхав старий віз із брудною соломою, запряжений чорним віслюком, якого поганяв селянин у крислатому капелюсі й вигорілому бурому робочому одязі, не звертаючи жодної уваги на офіційну військову церемонію, що відбувалася на невеличкому плацу праворуч від нього.

Нарешті генерал Дрідл заговорив.

— Вертайся до машини, — рявкнув він через плече до своєї медсестри, яка йшла слідом за ним уздовж шеренги. Медсестра, всміхаючись, задріботіла до коричневої штабної машини, припаркованої ярдів за двадцять від прямокутного плацу. Генерал Дрідл суворо мовчав, доки не клацнули дверцята машини, а тоді запитав: — Хто це такий?

Полковник Мудус глянув у список.

— Це Йосаріан, тату. Він одержує Хрест льотних заслуг.

— Ну, побий мене грім, — буркнув генерал Дрідл, його рум’яне масивне обличчя злагідніло від веселого здивування. — Чому ви не вдягнуті, Йосаріане?

— Бо не хочу.

— Що значить, «не хочу»? Чому ви в біса не хочете?

— Просто не хочу, сер.

— Чому він без одягу? — запитав через плече генерал Дрідл полковника Каткарта.

— Це він тебе питає, — шепнув підполковник Корн полковникові Каткарту ззаду, різко штурхонувши його ліктем у спину.

— Чому він без одягу? — запитав полковник Каткарт у підполковника Корна, скривившись від гострого болю і розтираючи місце, куди підполковник Корн його щойно штурхонув.

— Чому він без одягу? — підполковник Корн запитав у капітана Пілчарда і капітана Рена.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров'ю, — відповів капітан Рен. — Він поклявся, що більше ніколи не вдягне форми.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров’ю, — доповів підполковник Корн безпосередньо генералу Дрідлу. — Його однострій ще не повернувся з пральні.

— А де інший однострій?

— Також у пральні.

— А що з білизною? — запитав генерал Дрідл.

— Уся його білизна також у пральні, — відповів підполковник Корн.

— Як на мене, все це якась маячня, — проголосив генерал Дрідл.

— Це дійсно маячня, сер, — сказав Йосаріан.

— Не хвилюйтеся, сер, — пообіцяв полковник Каткарт генералові Дрідлу, загрозливо глянувши на Йосаріана. — Я даю вам слово, що цей чоловік буде суворо покараний.

— Яка мені з біса різниця, покараний він чи ні? — роздратовано здивувався генерал Дрідл. — Він заслужив медаль. Якщо йому хочеться одержати її голим, то яке тобі в біса діло?

— Я точнісінько тієї самої думки, сер! — з великим ентузіазмом підтакнув полковник Каткарт і витер чоло вологою білою хусточкою. — Але чи скажете ви те саме, сер, навіть у світлі останнього циркуляра генерала Пекема про належний вигляд військової форми у зоні бойових дій?

— Пекем? — обличчя генерала Дрідла захмарилось.

— Так-так, сер, — підтвердив полковник Каткарт запобігливо. — Генерал Пекем навіть рекомендував нам посилати наших людей у бій у повній парадній формі, щоб вони справляли найкраще враження на противника, коли їх зіб’ють.

— Пекем? — повторив генерал Дрідл, усе ще збентежено мружачись. — А до чого тут в біса Пекем?

Підполковник Корн знову болюче штурхонув ліктем полковника Каткарта в спину.

— Абсолютно ні до чого, сер! — галантно відповів полковник Каткарт, знову скривившись від гострого болю й обережно розтираючи місце, куди його щойно штурхонув підполковник Корн. — І саме тому я вирішив не вживати абсолютно ніяких заходів, доки не трапиться нагода порадитися з вами, сер. Чи нам слід ігнорувати цю рекомендацію, сер?

Генерал Дрідл повністю його проігнорував, зневажливо відвернувшись, і вручив Йосаріанові медаль у коробочці.

— Приведи з машини мою дівчину, — роздратовано наказав він полковнику Мудусу і похмуро чекав, завмерши на місці, опустивши голову, доки його медсестра не приєдналась до нього.

— Негайно передай до штабу, щоб там знищили моє останнє розпорядження з наказом надівати краватки під час виконання бойових завдань, — квапливо прошепотів полковник Каткарт підполковникові Корну кутиком рота.

— Я казав тобі того не робити, — реготнув підполковник Корн. — Але ти ж мене не послухаєш.

— Тссс! — застеріг його полковник Каткарт. — Чорт забирай, Корне, що ти зробив з моєю спиною?

Підполковник Корн знову реготнув.

Медсестра генерала Дрідла супроводжувала генерала Дрідла всюди, куди б він не йшов, навіть до інструкторської перед самим вильотом на Авіньйон, де вона стояла біля трибуни з дурнуватою посмішкою і квітнула у своєму рожево-зеленому мундирі, мов живодайна оаза біля плеча генерала Дрідла. Йосаріан глянув на неї і закохався, безнадійно. Його настрій погіршився, душа спорожніла й оніміла. Слухаючи, як майор Денбі монотонним, повчальним голосом описує потужну концентрацію зенітних батарей, що чекають на них в Авіньйоні, він припав масними очима до її повних, червоних губок та ямочок на щоках і раптом розпачливо застогнав, бо подумав, що вже, мабуть, ніколи не побачить цієї чарівної жінки, до якої не озвався й словом і яку так несамовито покохав. Дивлячись на неї, він трепетав і розривався від жалю, страху та жаги; вона була така прекрасна. Він благословляв землю, на якій вона стояла. Він облизав шерехатим язиком пересохлі, спраглі губи і знову застогнав з горя — на цей раз так голосно, що привернув до себе здивовані, запитливі погляди людей, які сиділи довкола на грубих дерев'яних лавках у своїх шоколадного кольору комбінезонах, перетягнутих білими парашутними ременями.

Нейтлі в паніці швидко обернувся до нього.

— Що таке? — зашепотів він. — У чому річ?

Йосаріан не чув його. Хіть переповнила його, а жаль паралізував. Медсестра генерала Дрідла була лише трохи пухкенька, а його уяву до краю заполонило золотисте сяйво її волосся і бажані доторки її м'яких коротких пальчиків, округла розкіш її зрілих грудей під рожевою армійською сорочкою з широко розстебнутим коміром, випуклий, пружний трикутник її животика і стегон під тугими, гладкими габардиновими офіцерськими брюками кольору лісової зелені. Він ненаситно впивався всією нею, від голови до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Йому так не хотілося її втрачати.

— Ооооооооооххх, — знову простогнав він, і цього разу ціла кімната сколихнулася від тремтливого, протяжного зойку. Хвиля розгубленості й тривоги накрила офіцерів на помості, і навіть майор Денбі, який уже звіряв годинники, на мить мало не збився з рахунку і не почав його знову. Нейтлі простежив очима застиглий погляд Йосаріана через усю довгасту залу, аж поки не зупинився на медсестрі генерала Дрідла. Здогадавшись, що саме мучить Йосаріана, Нейтлі зблід від збентеження.

— Перестань, чуєш? — лютим шепотом застеріг Нейтлі.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Йосаріан учетверте, цього разу настільки голосно, що всі його виразно почули.

— Ти збожеволів? — нестямно засичав Нейтлі. — Влипнеш в халепу.

— Оооооооооооооооохххх, — відповів Данбар Йосаріанові з протилежного кінця зали.

Нейтлі впізнав голос Данбара. Ситуація вийшла з-під контролю, і він відвернувся з ледь чутним стогоном:

— Оох.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Данбар у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — від злості Нейтлі голосно простогнав, усвідомивши, що це щойно стогнав він сам.

— Оооооооооооооооохххх, — Данбар знову простогнав у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — вторував з іншого кінця зали хтось незнайомий, і в Нейтлі волосся стало дибом.

Йосаріан з Данбаром відповіли по черзі, а Нейтлі зіщулився і марно шукав якоїсь нори, куди б міг сховатися, забравши з собою Йосаріана. Жменька льотчиків душилася зі сміху. Нейтлі охопив збитошний настрій, і коли настало затишшя, він застогнав навмисне. Йому відповів ще якийсь незнайомий голос. Присмак непослуху приємно збуджував, і Нейтлі знову навмисне застогнав, тільки-но зависла пауза. Ще один незнайомий голос йому відлунив. Ціла зала заклекотіла, перетворюючись на божевільню. Нестримно наростав моторошний гул голосів. Зачовгали ноги, і все повалилося з рук — олівці, навігаційні лінійки, планшети; брязкали об підлогу сталеві шоломи. Кілька чоловіків, що не стогнали, хихикали вже відкрито, і хтозна, як далеко зайшов би цей стихійний бунт стогнання, якби придушити його не взявся сам генерал Дрідл. Твердим кроком виступивши на центр помосту, він станув просто перед майором Денбі, котрий сумлінно зосередився, схиливши голову, над своїм наручним годинником і наполегливо рахував:

— ...двадцять-п’ять секунд... двадцять... п’ятнадцять...

Широке, владне, червоне обличчя генерала Дрідла скривилося від подиву, а тоді задубіло в гримасі страхітливої рішучості.

— Досить, я сказав, — коротко скомандував він, очі його зблиснули осудом і квадратна щелепа скам’яніла. — Я командую бойовим підрозділом, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша і всі льотчики на лавах боязко зіщулились, — і в цьому полку не буде жодних стогонів, поки я ним командую. Все ясно?

Усім усе стало ясно, окрім майора Денбі, який і далі був зосереджений на своєму годиннику і вголос рахував секунди.

— ...чотири... три... два... один... нуль! — вигукнув майор Денбі й переможно глянув у залу, але побачив, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку. — Ооохх, — застогнав він розчаровано.

— Що то було? — заревів генерал Дрідл, не вірячи своїм вухам, і з убивчою люттю повернувся до майора Денбі, який збентежено відсахнувся від нього й відразу затремтів і спітнів. — Хто це такий?

— М-майор Денбі, сер, — затнувся полковник Каткарт. — Начальник опервідділу мого полку.

— Виведіть його і розстріляйте, — наказав генерал Дрідл.

— С-сер?

— Я сказав, виведіть його і розстріляйте. Ви що, оглухли?

— Так, сер! — спритно відповів полковник Каткарт, насилу проковтнувши слину, і жваво повернувся до своїх шофера та синоптика: — Виведіть майора Денбі і розстріляйте.

— С-сер? — запнулися шофер із синоптиком.

— Я сказав, виведіть майора Денбі і розстріляйте, — відрубав полковник Каткарт. — Ви що, оглухли?

Два молоденьких лейтенанти в'яло кивнули головами й витріщились один на одного ошелешено й безвольно, з нехіттю чекаючи, коли інший виявить ініціативу і візьметься вивести і розстріляти майора Денбі. Доти жоден з них не виводив і не розстрілював майора Денбі. Вони поволі й непевно підступали до майора Денбі з двох боків. Майор Денбі побілів зі страху. Ноги під ним раптом підкосилися, і він почав падати, тоді обидва молоденьких лейтенанти скочили до нього, підхопили під пахви і не дали йому звалитись додолу. Тепер, коли вони вже тримали майора Денбі, решта роботи здавалась легкою, та в них не було пістолетів. Майор Денбі розплакався. Полковнику Каткарту закортіло підійти і заспокоїти його, але він не хотів виглядати в очах генерала Дрідла слабаком. Він пригадав, що Еплбі та Гавермеєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти 45-го калібру, і став шукати їх очима поміж льотчиків.

Коли майор Денбі розплакався, полковник Мудус, який до того мучився в нерішучості за чужими спинами, вже не міг більше стримуватись і несміливо приступив до генерала Дрідла з виглядом людини, що вирішила принести себе в жертву.

— Думаю, краще трохи зачекати, тату, — затинаючись, запропонував він. — Я не думаю, що ви можете його застрелити.

Його втручання розлютило генерала Дрідла.

— Хто сказав, що я не можу, чорт забирай? — задиристо гарикнув він таким громовим голосом, що здригнулась ціла будівля.

Полковник Мудус, зашарівшись від збентеження, нахилився до його вуха і щось зашепотів.

— Чому я не можу, чорт забирай? — заревів генерал Дрідл.

Полковник Мудус зашепотів знову.

— По-твоєму, я не можу розстріляти, кого я хочу? — спитав генерал Дрідл з безкомпромісним обуренням. Він зацікавлено нашорошив вуха, поки полковник Мудус шепотів далі. — Чи це правда? — допитливість пом'якшила його лють.

— Так, тату. Боюся, що так.

— Бачу, ти вважаєш себе з біса розумним, еге ж? — раптом накинувся генерал Дрідл на полковника Мудуса.

Полковник Мудус знову почервонів.

— Ні, тату, це не...

— Гаразд, відпустіть цього непокірного сучого сина, — буркнув генерал Дрідл, розлючено відвернувшись від зятя, і сварливо гарикнув шоферові та синоптикові полковника Каткарта: — Але виведіть його геть і більше сюди не пускайте. І вже закінчуємо цей клятий інструктаж, поки війна не скінчилась. Я ще ніколи не бачив такого безладу.

Полковник Каткарт безпорадно кивнув генералові Дрідлу і поспіхом дав знак лейтенантам випхати майора Денбі з будівлі. Проте після того як майора Денбі випхали, не було кому закінчувати інструктаж. Усі здивовано витріщались одне на одного, мов придурки. Бачачи, що нічого не рухається, генерал Дрідл побагровів від люті. Полковник Каткарт не знав, що робити. Він уже зібрався вголос застогнати, але на порятунок прийшов підполковник Корн, виступивши вперед і взявши справу в свої руки. Полковник Каткарт зітхнув з величезним, слізливим полегшенням, мало не захлинувшись від вдячності.

— А тепер звіримо наші годинники, — не гаючись, почав підполковник Корн енергійним, командирським тоном, кокетливо завернувши очі до генерала Дрідла. — Ми звіримо годинники з першого і тільки з першого разу, і якщо не вийде з першого разу, ми з генералом Дрідлом будемо вимагати пояснення, чому не вийшло. Все ясно? — Він знову стрельнув очима в бік генерала Дрідла, щоб упевнитися, чи його постріл зарахували. — Тепер поставте ваші годинники на дев’ять вісімнадцять.

Підполковник Корн звірив годинники без жодної заминки і впевнено рушив далі. Він дав льотчикам пароль дня і бадьоро та виклично зробив детальний огляд погодних умов, щокілька секунд кидаючи косі улесливі погляди на генерала Дрідла, і ставав дедалі впевненішим у собі через чудове враження, яке, як він бачив, справляв на генерала. Він приндився і бундючився і гордовито походжав помостом, набираючи розмаху і впевненості, ще раз назвав пароль дня і тут же взявся піднімати бойовий дух надихаючою промовою про важливість авіньйонського мосту для мобілізації військових сил і про обов’язок кожного під час бойового вильоту поставити любов до батьківщини вище за любов до власного життя. Закінчивши свій натхненний виступ, він ще раз дав льотчикам пароль дня, підкреслив важливість кута заходу на посадку і знову зробив огляд погодних умов. Підполковник Корн відчув себе на самій вершині своїх можливостей. Йому пасувало бути в центрі уваги.

Усвідомлення того, що відбувається, приходило до полковника Каткарта поволі, а коли нарешті прийшло, він онімів. Поки він ревнивим поглядом спостерігав за віроломством підполковника Корна, його обличчя витягувалось і витягувалось, і він мало не зі страхом слухав, як генерал Дрідл, наблизившись до нього ззаду і пошепки, але так, щоб почули в найдальших кутках зали, спитав:

— Хто це такий?

Полковник Каткарт відповів, неясно передчуваючи щось недобре, а генерал Дрідл прикрив рота долонею і шепнув йому кілька слів, від яких обличчя полковника Каткарта засяяло неймовірною радістю. Підполковник Корн помітив це і затремтів у нестримному захваті. Чи генерал Дрідл оце щойно тут, в інструкторській, підвищив його до полковника? Він уже не міг витерпіти невідання. Майстерною кучерявою фразою він завершив інструктаж і обнадієно обернувся до генерала Дрідла, щоб почути від нього палкі вітання, але той уже, не озираючись, крокував до виходу, а за ним потягнулися медсестра і полковник Мудус. Підполковника Корна шокувало це невтішне видовище, та лише на одну мить. Очима він знайшов полковника Каткарта, який усе ще стовбичив і шкірив зуби, з переможним виглядом кинувся до нього й став шарпати за рукав.

— Що він про мене сказав? — збуджено допитувався він у запалі гордого й блаженного сподівання. — Що сказав генерал Дрідл?

— Він цікавився, хто ти такий.

— Це я знаю. Це я знаю. Але що він про мене сказав? Що він сказав?

— Його від тебе знудило.

Розділ 22

Майло-мер

Під час того бойового вильоту Йосаріан утратив самовладання. Він утратив самовладання під час вильоту до Авіньйона, тому що Сноуден втратив життя, а Сноуден втратив життя, бо першим пілотом того дня був Гапл, якому виповнилось лише п'ятнадцять, а другим — Добз, який був навіть гірший і який намовляв Йосаріана з ним на пару вбити полковника Каткарта. Йосаріан знав, що Гапл був добрим пілотом, але ще дитиною, і Добз також не довіряв йому, і тому після того, як вони скинули бомби, без попередження, в нападі шалу вирвав у Гапла штурвал і пожбурив літак у таке запаморочливе, оглушливе, невимовно страшне і вбивче піке, що Йосаріан безпорадно повис у повітрі, притиснувшись маківкою голови до стелі кабіни, і при тому вирвав із гнізда штекер своїх навушників.

О боже! — беззвучно верескнув Йосаріан, відчуваючи, що вони падають. О боже! О боже! О боже! О боже! — верещав він благально крізь стиснуті губи, що їх не міг розтулити, бо літак падав, а він борсався невагомо під стелею, аж поки Гапл не спромігся повернути собі штурвал і вирівняти літак, але він влетів у той самий скажений, скелястий, мозаїчний каньйон суцільного загороджувального вогню, з якого їм щойно вдалося видертись, а тепер знову треба було втікати. Майже відразу по літаку гепнуло, і в плексигласі з'явилась дірка завбільшки з великий кулак. Мерехтливі скалки вп'ялися в Йосаріанові щоки. Крові не було.

— Що сталося? Що сталося? — закричав він і, не почувши у вухах власного голосу, дико затремтів. Його налякала мертва тиша в переговорному пристрої, і він боявся ворухнутися, скрутившись клубком, мов миша у пастці, і так чекав, не сміючи дихнути, аж поки нарешті не помітив блискучий циліндричний штекер навушників, що гойдався у нього перед очима, і встромив його тремтячими пальцями назад у гніздо. О боже! — не переставав скрикувати він з неослабним жахом, бо з усіх сторін снаряди рвалися і вибухали, мов гриби. О боже!

Коли Йосаріан устромив штекер назад у гніздо пристрою, він почув, що Добз плаче.

— Поможіть йому, поможіть, — схлипував Добз. — Поможіть, поможіть йому.

— Кому? Кому помогти? — крикнув до нього Йосаріан. — Кому помогти?

— Бомбардиру, бомбардиру, — кричав Добз. — Він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

— Я бомбардир, — Йосаріан закричав у відповідь. — Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

— Тоді поможіть йому, поможіть, — плакав Добз. — Поможіть, поможіть.

— Кому помогти? Кому?

— Стрільцеві-радистові,—благавДобз. — Поможітьстрільцеві-радистові.

— Мені холодно, — почулося в навушниках кволе скімлення Сноудена, жалісне, як у передсмертних муках. — Будь ласка, поможіть. Мені холодно.

І Йосаріан пірнув до лазу, проповз над бомбовим відсіком і опустився у хвіст літака, де на підлозі у жовтій плямі сонячного світла лежав, замерзаючи на смерть, поранений Сноуден, а поруч із ним непритомно розпластався новий хвостовий стрілець.

Добз був найгіршим пілотом у цілому світі, і він про це знав: ходяча руїна зрілого молодого чоловіка, він безперервно силкувався переконати начальство, що більше не здатний пілотувати літак. Ніхто з його начальства не хотів нічого слухати, і того дня, коли норму бойових вильотів було піднято до шістдесяти, він прокрався до Йосаріанового намету, поки Орр вийшов по сальники, і виклав свій план замаху на полковника Каткарта. Він потребував підтримки Йосаріана.

— Ти хочеш, щоб ми його холоднокровно вбили? — запротестував Йосаріан.

— Саме так, — погодився Добз з оптимістичною усмішкою, підбадьорений, що Йосаріан так швидко схопив ситуацію. — Ми пристрелимо його з люґера, якого я привіз із Сицилії, ніхто про нього не знає.

— Боюсь, я не зможу цього зробити, — дійшов висновку Йосаріан, подумки зваживши ідею.

Добз здивувався.

— А чому ні?

— Послухай, для мене не буде більшої радості, коли цей сучий син скрутить собі шию, загине у катастрофі або коли довідаюся, що хтось інший його пристрелив. Та, боюся, сам я не можу його вбити.

— А він би тебе не пожалів, — переконував Добз. — Насправді ти сам казав, що він нас вбиває, змушуючи стільки часу літати в бій.

— Але я не можу так повестися з ним. Гадаю, він також має право на життя.

— Ні, не має, поки краде наше з тобою право на життя. Що з тобою не так?—дивувався Добз. — Колись ти те саме доводив Клевінджеру. І дивись, що з ним трапилось. Просто в хмарі.

— Перестань кричати, чуєш? — шикнув на нього Йосаріан.

— Я не кричу! — Добз закричав ще голосніше, обличчя його розчервонілось від бунтівного запалу. З очей і носа текло, на тремтячій нижній губі пінились краплі слини. — В полку була вже майже сотня хлопців, які відлітали свої п'ятдесят п'ять завдань, коли він підняв норму до шістдесяти. Принаймні близько сотні таких, як ти, кому лишалось по кілька вильотів. Він усіх нас повбиває, якщо ми його не зупинимо. Нам треба першим його вбити.

Йосаріан невиразно кивнув, нічого не обіцяючи.

— Думаєш, нам це зійде з рук?

— Я все продумав. Я...

— Перестань кричати, заради Бога!

— Я не кричу. Я все...

— Ти перестанеш кричати?!

— Я все продумав, — прошепотів Добз, ухопившись за край койки Орра, аж побіліли пальці, щоб не розмахувати руками. — У четвер вранці, коли він повертатиметься з тієї своєї клятої ферми у горах, я непомітно підкрадуся лісом до того крутого повороту на дорозі і сховаюся в кущах. Там він мусить сповільнити хід, а я зможу бачити дорогу в обидва боки і переконатися, що поблизу нікого немає. Коли побачу, що він під'їжджає, я зіштовхну на дорогу велику колоду, і він пригальмує джип. Тоді я вийду з кущів зі своїм люґером і стрілятиму йому в голову, поки не вб’ю. Потім закопаю пістолет, повернуся тим самим лісом до ескадрильї і піду собі по справах, як будь-хто інший. Що тут може піти не так?

Йосаріан уважно слідкував за кожним кроком операції.

— А я тут до чого? — спитав він здивовано.

— Без тебе я не зможу, — пояснив Добз. — Мені потрібно, щоб ти мені сказав «вперед».

Йосаріан не вірив своїм вухам.

— Це все, що ти від мене очікуєш? Просто, щоб я сказав «вперед»?

— Це все, що мені від тебе треба, — відповів Добз. — Просто скажи мені «вперед», і післязавтра я сам виб’ю йому мізки, — від збудження він говорив дедалі швидше і голосніше. — Я би і підполковникові Корну прострелив голову, якщо ми вже за це взялися, але, якщо ти не проти, майора Денбі я би помилував. Потім я пристрелив би Еплбі і Гавермеєра, а вбивши Еплбі і Гавермеєра, я би порішив ще й Маквота.

— Маквота? — зойкнув Йосаріан, мало не підстрибнувши від жаху. — Маквот — мій друг. Чим тобі не вгодив Маквот?

— Не знаю, — зніяковіло зізнався Добз. — Просто я подумав, якщо вбиваємо Еплбі і Гавермеєра, заодно можемо вбити і Маквота. Чи ти не хочеш убивати Маквота?

Йосаріан зайняв тверду позицію.

— Послухай, можливо, я ще пристану на це, але тільки якщо припиниш горлати на весь острів і якщо обмежишся вбивством полковника Каткарта. А якщо ти збираєшся влаштувати тут різанину, то про мене забудь.

— Ну добре, добре, — Добз намагався заспокоїти його. — Тільки полковника Каткарта. Убити його? Скажи мені «вперед».

Йосаріан похитав головою.

— Боюся, я не зможу сказати тобі «вперед».

Добз заметушився.

— Я готовий піти на компроміс, — пристрасно благав він. — Не мусиш мені казати «вперед». Просто скажи, що це добра ідея. Згода? Це добра ідея?

Йосаріан знову похитав головою.

— Це була би прекрасна ідея, коли б ти пішов і зробив усе, не кажучи мені ні півслова. А тепер уже пізно. Боюся, я тобі нічого не скажу. Трохи зачекай. Може, я ще передумаю.

— Тоді вже справді буде запізно.

Йосаріан знову похитав головою. Добз був розчарований. Він посидів трохи з присоромленим виглядом, потім раптом зірвався на ноги і вискочив з намету з наміром влаштувати ще один бурхливий наїзд на Дока Деніку, щоб той списав його на землю, а дорогою перекинув Йосаріанів умивальник, зачепивши стегном, і спіткнувся об бензопровід до грубки, яку все ще монтував Орр. Добз скажено розмахував руками, але Док Деніка відповів на цей напад низкою нетерплячих кивків і відіслав Добза до санчастини, порадивши описати свої симптоми Ґасу і Весу, а ті, щойно він заговорив, намастили йому ясна фіолетовим розчином. Пальці на ногах вони також пофарбували, і коли він знову розтулив рота, щоб поскаржитися, запхали йому до горла таблетку проносного і випровадили геть.

Добз був навіть у гіршій формі, ніж Голодний Джо, бо той принаймні ще міг літати на бойові завдання, коли його не мучили кошмари. Добзу було майже так само зле, як Орру, який виглядав мов щасливий, низькорослий жайворонок, який несамовито, заразливо хихотів, цокочучи своїми кривими, заячими зубами, і якого відрядили у відпустку разом з Майлом та Йосаріаном злітати по яйця до Каїра, де замість яєць Майло купив бавовну, а на світанку вилетів на Стамбул літаком, набитим по самі кулеметні турелі екзотичними павуками та недозрілими червоними бананами. Орр був одним із найпростодушніших і найсимпатичніших диваків, яких Йосаріан зустрічав у своєму житті. У нього було грубувате, набрякле обличчя зі світло-карими очима, що поблискували з глибоких западин, мов пара мармурових кульок, і густе, хвилясте, рябе волосся, що здіймалося над маківкою, мов напомаджений наметик. Щоразу як Орр вилітав на завдання, він падав у море або повертався на одному моторі, і коли вони вилетіли до Неаполя і приземлились на Сицилії, він, мов навіжений, почав шарпати Йосаріана за рукав, побачивши шахраюватого десятирічного звідника з сигарою в роті і двома дванадцятирічними незайманими сестричками, що чекали на них у місті біля готелю, в якому кімната була лише для Майла. Йосаріан різко відсахнувся від Орра, стурбовано і спантеличено втупившись у вулкан Етну, що опинився на місці Везувію, і дивуючись, чому вони на Сицилії замість Неаполя, а охоплений хіттю Орр, хихочучи і затинаючись, благав Йосаріана піти разом з ним за шахраюватим десятилітнім звідником до його дванадцятилітніх незайманих сестричок, які виявились не зовсім незайманими і не зовсім сестрами, бо насправді їм було тільки двадцять вісім.

— Іди з ним, — коротко наказав Майло Йосаріанові. — Пам’ятай про свою місію.

— Гаразд, — зітхнувши, погодився Йосаріан, пам’ятаючи про свою місію. — Але принаймні дозволь мені спочатку знайти номер у готелі, щоб я потім як слід виспався.

— Ти добре виспишся з дівчатами, — відповів Майло з тим самим загадковим виглядом. — Пам’ятай про свою місію.

Та виспатися їм взагалі не вдалося, бо Йосаріан та Орр опинились у двоспальному ліжку, затиснуті між двома дванадцятирічними двадцятивосьмирічними проститутками, які виявилися липкими й ожирілими і які цілу ніч постійно будили їх і просили помінятись партнерками. Невдовзі Йосаріанове сприйняття реальності настільки затуманилось, що він не звернув уваги на бежевий тюрбан на голові причепливої гладухи, якого вона не знімала аж до наступного ранку, коли шахраюватий десятирічний звідник з гаванською сигарою в зубах, грубо збиткуючись, зірвав його на очах у всіх, виставивши на показ у яскравому промінні сицилійського сонця її шокуючий, потворний і лисий череп. Мстиві сусіди наголо обстригли її за те, що вона спала з німцями. Дівчина ображено заверещала і кинулася перевальцем за шахраюватим десятирічним звідником, її бридкий, блідий, зневажений скальп недоладно гойдався вгору-вниз довкола химерної темної бородавки її обличчя, як щось вибілене й непристойне. Йосаріан ніколи не бачив нічого голішого. Звідник крутив тюрбаном на пальці, як трофеєм, відскакуючи на кілька дюймів від її простягнутих долонь, і мордував її, бігаючи колами по площі, переповненій людьми, що заходились реготом і тицяли пальцями на Йосаріана, як на посміховище, і тут підійшов Майло з виразом похмурого поспіху і докірливо скривив губи, побачивши таку соромітну й легковажну сцену. Майло наполіг, щоб вони негайно летіли на Мальту.

— Ми не виспались, — заскиглив Орр.

— Все це ваша вина, — тоном праведника засудив їх Майло. — Якби ви провели цю ніч у себе в номері, а не з тими аморальними дівицями, то зараз ви б почувалися так само бадьоро, як і я.

— Ти звелів нам іти з ними, — закинув йому Йосаріан. — І в нас не було номера в готелі. Лише ти дістав собі номер у готелі.

— Це теж не моя вина, — зарозуміло заявив Майло. — Звідки я міг знати, що до міста з'їдуться всі скупники турецького гороху?

— Ти це знав, — накинувся на нього Йосаріан. — Тепер ясно, чому ми на Сицилії замість Неаполя. Ти вже, напевно, забив цілий літак своїм клятим турецьким горохом.

— Тссс! — суворо застеріг Майло, кинувши багатозначний погляд у бік Орра. — Пам’ятай про свою місію.

Коли вони прибули на аеродром, щоб летіти на Мальту, бомбовий відсік, задня та хвостова секції літака, а також більша частина секції горішньої турелі були вщерть напаковані мішками з турецьким горохом.

Місія Йосаріана в цій подорожі полягала в тому, щоб не дати Оррові з'ясувати, де Майло купує яйця, хоча Орр був членом Майлового синдикату і, як кожен член синдикату, мав у ньому пай. Його місія була безглуздою, вважав Йосаріан, адже всі знали, що Майло купує яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продає їх офіцерським їдальням свого синдикату по п'ять.

— Просто я йому не довіряю, — розмірковував Майло в літаку, кивнувши в бік Орра, котрий вузликом згорнувся на мішках із турецьким горохом, намагаючись заснути. — Я краще купуватиму яйця, коли його немає поряд, щоб він не довідався про мої комерційні секрети. Що тобі ще незрозуміло?

Йосаріан сидів поруч із ним на місці другого пілота.

— Я не розумію, чому ти купуєш яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продаєш їх по п'ять.

— Я це роблю заради прибутку.

— Але де тут прибуток? Ти втрачаєш по два центи на кожному яйці.

— Але я маю прибуток — по три з чвертю центи з яйця, коли продаю їх по чотири з чвертю центи мешканцям на Мальті, в яких потім скуповую ці ж яйця по сім центів. Звичайно, прибуток дістаю не я. Прибуток дістає синдикат. І в кожного є свій пай.

Йосаріанові здалося, що він починає дещо розуміти.

— А мешканці, яким ти продаєш яйця по чотири з чвертю центи за штуку, дістають прибуток у два і три чверті цента на штуці, коли перепродують їх тобі назад по сім центів. Правильно? Чому б тобі не продавати яйця безпосередньо самому собі й усунути мешканців, у яких ти їх купуєш?

— Тому що я сам і є тими мешканцями, в яких я купую яйця, — пояснив Майло. — Я маю прибуток по три з чвертю центи на кожній штуці, коли продаю собі яйця, і два і три чверті центи, коли їх викуповую. Загальний прибуток — шість центів з яйця. Я втрачаю тільки по два центи на яйці, коли продаю їх офіцерським їдальням по п'ять центів за штуку, і ось так я й дістаю прибуток — купуючи яйця по сім центів за штуку і продаючи по п’ять. Я плачу тільки по одному центу за штуку на Сицилії.

— На Мальті, — виправив його Йосаріан. — Ти купуєш яйця на Мальті, не на Сицилії.

Майло зневажливо пирхнув.

— Я не на Мальті купую яйця, — зізнався він, і на обличчі в нього майнув вираз прихованої втіхи: це був єдиний випадок, коли Йосаріан помітив, що Майло відійшов від ділової тверезості. — Я купую їх на Сицилії по центу за штуку і таємно переправляю на Мальту по чотири з половиною центи за штуку, для того щоб підняти ціну на яйця до семи центів за штуку, коли на Мальту приїдуть покупці.

— Навіщо люди їздять по яйця на Мальту, коли вони там такі дорогі?

— Тому що завжди так робили.

— Чому вони не їдуть по яйця на Сицилію?

— Тому що ніколи цього не робили.

— Тепер я справді нічого не розумію. Чому б тобі не продавати яйця офіцерським їдальням по сім центів за штуку, а не по п’ять?

— А навіщо тоді я офіцерським їдальням? Будь-хто може купити семицентові яйця по сім центів.

— А чому б їм не оминути тебе і не купити яйця безпосередньо в тебе на Мальті за чотири і чверть центів?

— Тому що я б не продав.

— А чому б не продав?

— Бо тоді не було б такого прибутку. Принаймні так я можу трохи заробити як посередник.

— Значить, ти все таки маєш прибуток, — проголосив Йосаріан.

— Звісно, що так. Але все йде до синдикату. А в ньому кожен має свій пай. Хіба не ясно? Точно те саме відбувається з помідорами-сливками, які я продаю полковникові Каткарту.

— Купуєш, — виправив його Йосаріан. — Ти не продаєш помідори полковнику Каткарту і підполковнику Корну. Ти купуєш для них помідори.

— Ні, продаю, — виправив Майло Йосаріана. — Під вигаданим прізвищем я розпродую помідори на базарах по всій Піанозі, а полковник Каткарт та підполковник Корн під своїми вигаданими прізвищами купують їх у мене по чотири центи за штуку і продають їх наступного дня для синдикату по п’ять центів. Вони вторговують по центу з кожного помідора, а я — по три з половиною, і всі задоволені.

— Усі, крім синдикату, — пирхнув Йосаріан. — Синдикат платить по п'ять центів за кожний помідор, який коштує тобі лише півцента. Яка тут вигода для синдикату?

— Синдикатові вигідно те, що вигідно мені, — пояснив Майло, — тому що кожний має свій пай. І синдикат заручився підтримкою полковника Каткарта й підполковника Корна, і вони дозволяють мені отакі польоти. За п’ятнадцять хвилин, коли ми сядемо в Палермо, ти побачиш, скільки на цьому можна заробити.

— На Мальті, — виправив його Йосаріан. — Зараз ми летимо до Мальти, а не в Палермо.

— Ні, ми летимо до Палермо, — відповів Майло. — В Палермо на мене чекає експортер цикорію, з яким я маю коротко перебалакати про відправку до Берна підпліснявілих грибів.

— Майле, як тобі це вдається? — зареготав Йосаріан, сповнений подиву й захвату. — В маршрутній карті ти вказуєш один пункт, а летиш у якийсь інший. Невже диспетчери ні разу не зчинили ґвалту?

— Усі вони члени синдикату, — сказав Майло. — І всі вони розуміють: що добре для синдикату, те добре для країни, заради цього Семмі і біжить[32]. Усі диспетчери мають свій пай, і тому вони завжди мусять працювати на благо синдикату.

— І в мене є пай?

— У кожного є пай.

— І в Орра є пай?

— У кожного є пай.

— А в Голодного Джо? В нього також є?

— У кожного є пай.

— Ну, хай мені грець, — задумливо мовив Йосаріан, якого вперше глибоко вразила ідея про паї.

Майло повернувся до нього з лукавим блиском в очах.

— У мене є надійний план, як ошукати наш федеральний уряд на шість тисяч доларів. Ми з тобою можемо заробити по три тисячі, нічим не ризикуючи. Хочеш?

— Ні.

Майло глянув на Йосаріана, глибоко зворушений.

— Ось це мені в тобі й подобається, — вигукнув він, — Ти чесний! З усіх, кого я знаю, ти єдиний, кому я можу по-справжньому довіритися. Саме тому я сподіваюся, що ти постараєшся трохи більше мені допомагати. Вчора в Катанії я дуже засмутився, коли ти втік із цими двома шльондрами.

Йосаріан вирячився на Майла із глузливим здивуванням.

— Майле, ти сам наказав мені піти з ними. Ти забув?

— Це не моя вина, — відповів Майло з гідністю. — Я мусив якось позбутися Орра, коли ми дістались до міста. В Палермо все буде інакше. Я хочу, щоб ви поїхали до дівчат відразу з аеропорту, тільки-но ми сядемо.

— З якими дівчатами?

— Я заздалегідь зв’язався по радіо з Палермо і домовився з чотирирічним звідником, що він приведе двох восьмилітніх незайманих напівіспанок. Він буде чекати з ними в лімузині в аеропорту. Сідайте до них, як тільки ми вийдемо з літака.

— Нічого не вийде, — відказав Йосаріан, киваючи головою. — Я піду лише в одне місце — спати.

Майло посинів від обурення, і його тонкий довгий ніс, мов блідий пломінчик свічки, судомно затріпотів поміж чорними бровами й нерівними рудими вусиками.

— Йосаріане, пам’ятай про свою місію, — нагадав він благоговійно.

— До дідька мою місію, — байдуже відповів Йосаріан. — І до дідька синдикат, навіть якщо я маю в ньому пай. І не хочу ніяких незайманих восьмиліток, навіть якщо вони напівіспанки.

— Я тебе не звинувачую. Цим незайманим восьмиліткам насправді лише тридцять два. І вони насправді не напівіспанки, а лише на третину естонки.

— Не потрібні мені ніякі незаймані.

— І вони навіть не дівчатка, — переконливо провадив Майло. — Та, котру я вибрав для тебе, була деякий час одружена з підстаркуватим учителем, який спав з нею лише по неділях, тож вона майже новенька.

Але Орр також хотів спати, і тому Йосаріан з Орром виїхали з аеропорту разом з Майлом до Палермо, де виявили, що для них у готелі теж місця немає і, що набагато важливіше, дізналися, що Майло — мер.

Чудна, неймовірна зустріч Майла почалася ще на аеродромі, де службовці, впізнавши його, поштиво облишили свої справи і видивлялись на нього з ледь стримуваною улесливістю й побожністю. Новина про його прибуття вже поширилась у місті, тож коли вони мчали околицями у невеликій відкритій вантажівці, назустріч їм уже вийшов радісний натовп. Йосаріан та Орр оніміли від подиву і боязко тулились до Майла.

У місті вітальні вигуки ставали гучнішими, що ближче вантажівка, уповільнюючи хід, під’їздила до центру. Хлопчиків і дівчаток відпустили зі школи, і вони, в новому вбранні, вишикувалися вздовж тротуарів, вимахуючи прапорцями. Йосаріан із Орром геть утратили дар мови. Вулиці загатив веселий натовп, а вгорі над ним пливли величезні транспаранти з портретом Майла. Майло позував для цього зображення у потертій селянській блузі з високим коміром, а вираз його порядного, батьківського обличчя був толерантним, мудрим, критичним і сильним; вусики його стовбурчились, а зизуваті очі проникливо споглядали народні маси. Інваліди, звисаючи з вікон, посилали йому поцілунки рукою. Крамарі у фартухах екзальтовано вітали його з вузьких дверей своїх крамничок. Сурмили труби. То тут, то там хтось падав, і його затоптували на смерть. Заплакані старі жінки нестямно пропихалися до вантажівки одна поперед другою, щоб торкнутися Майлового плеча чи потиснути руку. Майло сприймав це буйне торжество з великодушною поблажливістю. Він елегантно махав рукою у відповідь і розкидав святочній юрбі щедрі жмені шоколадних поцілуйчиків «Герші» у сріблястій фользі. Групка енергійних юнаків та дівчат з осклілими від палкого захоплення очима, взявшись за руки, стрибали слідом за вантажівкою і хрипко скандували:

— Майло! Май-ло! Май-ло!

Тепер, коли його секрет розкрився, Майло міг розпружитися в присутності Йосаріана та Орра і вже надимався від своєї безмірної, соромливої пихи. Щоки в нього пашіли рум’янцем. Майла було обрано мером Палермо і сусідніх містечок — Каріні, Монреале, Багерії, Терміні-Імерезе, Чефалу, Містретти і Нікосії, — бо він привіз на Сицилію шотландське віскі.

Йосаріан був вражений.

— Невже вони аж так сильно люблять віскі?

— Вони взагалі його не п’ють, — пояснив Майло. — Шотландське віскі дуже дороге, а люди тут дуже бідні.

— Тоді навіщо ти завозиш віскі до Сицилії, якщо його тут ніхто не п’є?

— Щоб підняти ціну. Я привожу сюди віскі з Мальти і для збільшення прибутку перепродую самому собі через підставних осіб. Я створив тут нову галузь господарства. Сьогодні Сицилія займає третє місце у світі з експорту віскі, і саме тому вони обрали мене мером.

— А чому б тобі не влаштувати для нас номер у готелі, якщо ти такий спец? — зухвало буркнув Орр, плутаючи язиком від перевтоми.

— Саме це я збираюсь зробити, — скрушно пообіцяв Майло. — Мені дуже шкода, що я не замовив для вас обох номер наперед по радіо. Ходімо до мене в кабінет, і я попрошу свого заступника все негайно влаштувати.

Кабінет Майла містився в перукарні, а його заступником був маленький товстун перукар, чиї запобігливі уста спінилися сердечними вітаннями настільки ж пишно, як мильна піна, яку він заходився збивати в чашці, щоб поголити Майла.

— Ну що, Вітторіо, — сказав Майло, ліниво відкидаючись в одному з перукарських крісел, — як нині йдуть справи за моєї відсутності?

— Погано, сеньйоре Майло, дуже погано. Але тепер, коли ви повернулись, усі знову щасливі.

— Дивно, що стільки народу на вулицях. Як так сталося, що всі готелі переповнені?

— Бо сюди з’їхались люди з інших міст, щоб вас побачити, сеньйоре Майло. І тому що тут зараз усі покупці, які з’їхались на торги артишоками.

Майлова рука стрімко, мов орел, здійнялася вгору і схопила голярський помазок Вітторіо.

— Що таке артишоки? — спитав він.

— Артишоки, сеньйоре Майло? Артишоки — це дуже смачні овочі, які люблять усюди. Поки ви тут, обов’язково скуштуйте артишоки, сеньйоре Майло. Ми вирощуємо найкращі в світі.

— Справді? — перепитав Майло. — А по скільки йдуть цього року артишоки?

— Виглядає, що цей рік буде дуже добрим для артишоків. Врожай дуже поганий.

— Справді? — зацікавився Майло, і тут же зник, вислизнувши з крісла з такою швидкістю, що смугаста перукарська накидка, перш ніж упасти додолу, якусь мить ще зберігала обриси його тіла. Йосаріан та Орр кинулись за ним до дверей, проте Майло вже зник з очей.

— Наступний! — владно гаркнув заступник Майла. — Хто наступний?

Йосаріан з Орром вийшли з перукарні в пригніченому настрої. Покинуті Майлом, вони безпритульно брели у святочній юрбі, марно шукаючи собі місця, де б відіспатися. Йосаріан був виснажений. В голові його пульсував тупий запаморочливий біль, і ще його дратував Орр, який десь знайшов пару дичок і йшов, запхавши їх за щоки, аж поки Йосаріан не помітив їх і примусив вийняти. Тоді Орр знайшов десь два каштани і заклав за щоки їх, аж поки Йосаріан не зауважив і знову звелів вийняти з рота. Орр вишкірився і відказав, що це не дички, а каштани і що вони в нього не в роті, а в руках, але Йосаріан не зрозумів жодного його слова через ті каштани в роті і все одно примусив їх вийняти. Лукаві вогники блиснули в Оррових очах. Він став різко терти чоло кісточками пальців, мов у стані алкогольного отупіння, а тоді безсоромно заіржав.

— Пригадуєш ту дівицю... — знову заіржав він. — Пригадуєш ту дівицю, яка лупила мене по макітрі тією своєю туфлею в Римі, а ми обоє були голі? — запитав він з хитрим виразом і дочекався, поки Йосаріан стримано кивнув. — Якщо ти дозволиш мені покласти каштани назад до рота, я розповім, чому вона мене лупила. Домовились?

Йосаріан кивнув, і Орр розповів цілу фантастичну історію про те, чому гола дівка в квартирі повії Нейтлі лупила його по макітрі своєю туфлею, але Йосаріан не зрозумів жодного слова, тому що Орр говорив з каштанами в роті. Йосаріан невесело розсміявся на той його вибрик, і зрештою, коли настав вечір, їм довелося обійтися паскудною вечерею в брудному ресторані й попуткою повернутися на аеродром, де вони лягли спати на холодній металевій підлозі літака і промучились, перевертаючись з боку на бік, метаючись і стогнучи, години зо дві, аж поки не вдерлися водії вантажівок зі своїми ящиками артишоків, які вантажили в літак, і не зігнали їх на землю. Пішов рясний дощ. Коли вантажівки нарешті від'їхали, Йосаріан з Орром змокли до нитки, і їм довелося знову втиснутись до літака і згорнутися, мов тріпотливі анчоуси, поміж ящиків з артишоками, що невдовзі заходили ходором, бо на світанку Майло вилетів до Неаполя, щоб поміняти артишоки на палички кориці, гвоздику, ваніль і стручки перцю, які він того ж таки дня перекинув на Мальту, де, як виявилося, він був віце-генерал-губернатором. Там для Йосаріана з Орром кімнати теж не знайшлося. На Мальті Майла звали сером майором Майлом Майндербайндером і він мав кабінет гігантських розмірів у будинку генерал-губернатора. Його стіл з червоного дерева був велетенським. На стіні, облицьованій дубовими панелями, між схрещеними британськими прапорами притягала увагу величава, пафосна фотографія сера майора Майла Майндербайндера у формі королівських валлійських стрільців. Вуса на фотографії він мав рівно підстрижені й тоненькі, підборіддя — ніби висічене, а очі — гострі, мов колючки. Майла тут посвятили в лицарі, дали звання майора королівських валлійських стрільців і призначили віце-генерал-губернатором за те, що він започаткував на Мальті торгівлю яйцями. Він великодушно дозволив Йосаріанові та Орру провести ніч на товстому килимі у своєму кабінеті, але тільки-но він вийшов, з’явився вартовий у повному бойовому спорядженні і на вістрі багнета викинув їх на вулицю, перевтомлені, вони дістались до аеродрому на таксі, сердитий водій якого злупив з них утридорога, і знову пішли до літака, на цей раз завантаженого дірявими джутовими мішками з какао і свіжозмеленою кавою з таким запаморочливим ароматом, що коли рано-вранці Майло приїхав на машині з шофером, вони обоє дико ригали на шасі літака, а він сам був свіжий, мов огірочок, і відразу відправився на Оран, де для Йосаріана з Орром знову не знайшлося номера в готелі і де Майло був віце-шахом. У своєму розпорядженні Майло мав розкішні покої в рожевому, як лососина, палаці, та Йосаріанові з Орром не дозволили його супроводжувати, адже вони — невірні християни. Біля воріт їх зупинили і прогнали геть здоровенні охоронці-бербери з ятаганами. Орр сопів та шморгав носом через застуду. Широка спина Йосаріана скривилася й боліла. Йому кортіло скрутити Майлові в’язи, але той був віце-шахом Орана і його особа була священною. Як з’ясувалося, Майло був не лише віце-шахом Орана, а й каліфом багдадським, імамом дамаським та шейхом аравійським. Майло був богом кукурудзи, богом дощу та богом рису в тих відсталих краях, де темні й забобонні народи ще поклонялись таким первісним божествам, а в нетрях африканських джунглів, з належною скромністю признався Майло, великі різьблені ідоли з його вусатим обличчям здіймалися над примітивними кам’яними вівтарями, червоними від людської крові. Куди б вони не прибували, всюди його зустрічали з почестями, і тріумфальні овації йшли одна за одною від міста до міста, аж врешті-решт вони перетнули весь Близький Схід у зворотному напрямку й повернулися до Каїра, де Майло скупив усю наявну на ринку бавовну, якої ніхто у світі не хотів, і поставив себе на межу банкрутства. В Каїрі для Йосаріана з Орром нарешті знайшовся номер у готелі з м’якими постелями, підбитими пуховими подушками і чистими, свіжими простирадлами. Була там шафа з вішаками для одягу і навіть вода, щоб помитися. Йосаріан з Орром вилежались у гарячій ванні, розпаривши свої протухлі, непривабливі тіла, і вийшли з готелю разом з Майлом повечеряти салатом-коктейлем із креветок і стейком філе-міньйон у вишуканому ресторані, де у фойє стояв тікерний апарат, котрий саме вистукував біржовий курс бавовни, коли Майло запитав у метрдотеля, що то за машина. До того Майло навіть не міг собі уявити, що на світі існують такі прекрасні машини, як тікерний апарат.

— Справді? — вигукнув він, коли метрдотель закінчив свої пояснення. — І по скільки зараз продається єгипетська бавовна?

Метрдотель відповів, і Майло викупив цілий урожай.

Але Йосаріана набагато більше за єгипетську бавовну, яку скупив Майло, налякали в’язки недозрілих червоних бананів, що їх Майло помітив на місцевому ринку, коли вони в’їхали до міста, і його побоювання виявились недаремними, бо відразу після півночі Майло розбудив його з глибокого сну і сунув йому під ніс надчищений банан. Йосаріан стримав ридання.

— Спробуй, — звелів Майло, наполегливо тицяючи банан Йосаріану у скривлене обличчя.

— Майле, ти падло, — застогнав Йосаріан, — дай мені хоч трохи поспати.

— З’їж і скажи, чи смачний, — наполягав Майло. — Не кажи Орру, що я тобі дав за так. З нього я взяв два піастри.

Йосаріан покірливо з’їв банан, сказав, що банан смачний, і заплющив очі, але Майло знову розбуркав його і наказав якомога швидше вдягатися, тому що вони негайно вирушають на Піанозу.

— Зараз ви з Орром мусите завантажити банани в літак, — пояснив він. — Мені сказали, що слід остерігатися павуків у тих в’язках.

— Майле, не можна почекати до ранку? — благав Йосаріан. — Я мушу трохи поспати.

— Вони дуже швидко дозрівають, — відповів Майло, — не можна гаяти ні хвилини. Ти тільки подумай, як усі в ескадрильї зрадіють, коли ми привеземо ці банани.

Але в ескадрильї не побачили жодного банана, тому що банани добре пішли на ринках Стамбула, а в Бейруті майже задарма віддавали насіння кмину, яке Майло, позбувшись бананів, перекинув до Бенгазі, і через шість днів, під кінець відпустки Орра, вони, ледь живі від перевтоми, пригналися на Піанозу з вантажем найкращих курячих яєць із Сицилії, хоча Майло запевняв, що яйця з Єгипту, і продав їх офіцерським їдальням лише по чотири центи за штуку, і через це всі командири полків, що належали до його синдикату, попросили його чимшвидше вирушати до Каїра і закупити ще більше недозрілих червоних бананів для продажу в Туреччині, щоб там купити насіння кмину, на яке був попиту Бенгазі. І кожен мав свій пай.

Розділ 23

Старий лейтенанта Нейтлі

Єдиний чоловік в ескадрильї, котрому вдалося побачити Майлові червоні банани, був Аарфі, який прикупив дві штуки у свого впливового приятеля зі студентського братства, тепер квартирмейстера, коли ті дозріли і почали просочуватись звичними шляхами на італійський чорний ринок, і який опинився разом з Йосаріаном в офіцерській квартирі того вечора, коли Нейтлі після багатьох тижнів даремних скорботних пошуків нарешті знову знайшов свою повію і заманив її до квартири разом з двома подружками, пообіцявши кожній по тридцять доларів.

— По тридцять кожній? — неквапом зауважив Аарфі з виглядом невдоволеного знавця, скептично поплескавши та помацавши кожну з трьох рослих дівчат. — Тридцять доларів — Задорого за таких дівок. Крім того, я ще ніколи в житті за це не платив.

— Я і не прошу тебе платити, — поспішив запевнити його Нейтлі. — За всіх заплачу я. Просто заберіть до себе цих двох. Хлопці, хіба ви мене не виручите?

Аарфі самовдоволено хмикнув і похитав своєю круглою головою.

— Ніхто не буде платити за старого доброго Аарфі. Я сам можу дістати все, що захочу і коли захочу. Зараз у мене просто не той настрій.

— А чому б тобі не заплатити за всіх трьох, але двох вигнати? — запропонував Йосаріан.

— Бо моя розізлиться на мене, коли побачить, що я змусив її відпрацьовувати всі гроші, — відповів Нейтлі, стривожено глянувши на свою дівчину, яка зирила на нього сердито і щось мимрила собі під ніс. — Вона каже, що коли б я її справді любив, то відправив би її геть і переспав з котроюсь із цих двох.

— У мене є краща ідея, — похвалився Аарфі. — А якщо потримати усіх трьох до комендантської години і потім пригрозити, що якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, ми виженемо їх на вулицю, де їх арештують? Або скажемо, що просто викинемо їх через вікно.

— Аарфі! — жахнувся Нейтлі.

— Я лише хотів допомогти, — сказав Аарфі присоромлено. Аарфі завжди намагався допомогти Нейтлі, тому що Нейтлі мав багатого й впливового батька, який міг допомогти Аарфі після війни. — Трясця, — буркнув він, виправдовуючись. — В університеті ми завжди щось подібне витворяли. Пригадую, якось ми заманили двох дуреп старшокласниць із міста до нашого хлопчачого гуртожитку і пригрозили, що якщо вони не дадуть усім охочим, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони давали нам усім. Ми протримали їх у ліжку більше десяти годин. Ми навіть поплескали їх трохи по писках, коли вони почали скиглити. Потім повідбирали в них усі їхні мідяки і жуйки та й вигнали геть. Ох, як ми, бувало, забавлялися в тому гуртожитку, — мрійливо пригадував він, і від тих ностальгійних споминів його товсті щоки запалали гарячим, життєрадісним рум’янцем. — Ми всіх тоді гнобили, навіть один одного.

Але зараз Аарфі нічим не міг допомогти Нейтлі, бо та дівчина, в яку він глибоко закохався, насупилася й почала лаяти його щораз лютіше й загрозливіше. На щастя, в цю мить увірвався Голодний Джо, і все знову було гаразд, хіба що за хвилину до них ввалився п'яний Данбар і відразу почав обіймати одну з реготливих дівчат. Тепер було четверо чоловіків і троє дівчат, і всі семеро, залишивши Аарфі в квартирі, позалазили в кінний кабріолет, який незрушно стояв край тротуару, поки дівчата вимагали платню наперед. Нейтлі галантним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йосаріана, тридцять п’ять у Данбара і сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу полагіднішали і назвали адресу візникові, і конячка, цокаючи копитами, повезла їх через півміста в район, де вони ніколи раніше не бували, і зупинилася перед старим високим будинком на темній вулиці. Дівчата повели їх крутими, дуже довгими маршами скрипучих дерев’яних сходів на четвертий поверх і ввійшли разом з ними до своїх прекрасних і сяючих найманих покоїв, де буяв і дужчав чудесний, невпинний потік гнучких оголених юних дівчат і де сидів злий і розпусний старий, який постійно дратував Нейтлі своїм їдким смішком, і доброчесна з вигляду стара квоктуха в попелястому вовняному светрі, яка засуджувала будьяку непристойність і щосили намагалася підтримувати чистоту.

Це дивовижне помешкання було щедрим, кипучим рогом достатку, що повнився жіночими пилками і пупками. Спочатку в тьмяно освітленому сіро-брунатному салоні, що лежав на перетині трьох темних коридорів, які вели до віддалених закамарків цього дивного і чудесного борделю, біля них були лише три їхні дівчини. Ті відразу стали роздягатися, час від часу зупиняючись, щоб похизуватися своєю крикливою білизною, і поміж іншим базікали з кощавим і підтоптаним старим з довгими нечупарними сивими патлами і в несвіжій розхристаній білій сорочці, який сидів, похітливо підхихикуючи, в заяложеному голубому кріслі майже посеред салону і привітав Нейтлі й товаришів з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара почвалала по дівчину для Голодного Джо, сумно киваючи головою, і повернулася з двома грудастими красунями, одна з яких була вже роздягнена, а друга — лише в короткій прозорій комбінації, з якої вислизнула, перш ніж устигла сісти. Ще троє роздягнутих дівчат неквапно підійшли з іншого коридору і залишились побалакати, потім ще двоє. Наступних четверо дівчат перетнули кімнату лінивою групкою, занурені в розмову; троє були босі, а четверта небезпечно похитувалася на розстебнутих срібних бальних туфельках явно з чужої ноги. З’явилася ще одна дівчина в самих трусиках і сіла, довівши за лічені хвилини загальну кількість присутніх до одинадцяти, і всі, крім неї, останньої, були повністю голі.

В салоні розкинулась розманіжена оголена плоть, здебільшого пишна, і Голодний Джо почав гинути. Він стояв непорушно, заціпенілий від здивування, поки дівчата впурхували й зручно вмощувалися. Тоді раптом він пронизливо вереснув і стрімголов кинувся до дверей, щоб негайно летіти до квартири рядових по фотоапарат, але тут же спинився на бігу з нестямним зойком: його охопило жахне, моторошне передчуття, що весь цей милий, сліпучий, розкішний і барвистий поганський рай відберуть у нього безповоротно, якщо він бодай на мить відведе від нього очі. Він зупинився у дверях і став щось белькотіти, напружені вени та сухожилля на його обличчі та шиї дико пульсували. Старий споглядав його з переможною радістю, сидячи у своєму заяложеному голубому кріслі, мов якесь сатанинське й гедоністичне божество на троні, його довгі й худі ноги були закутані у вкрадену в американців армійську ковдру. Він тихо підсміювався, його пронизливі запалі очиці блищали цинічною і безпричинною втіхою. Старий був напідпитку. Нейтлі відразу відчув гостру неприязнь до цього нечестивого, розбещеного, непатріотичного стариганя, який за віком був не молодший за його батька і який закидав зневажливі жарти на адресу Америки.

— Америка, — сказав він, — програє у війні. А Італія переможе.

— Америка — найдужча і найбагатша країна у світі, — поінформував його Нейтлі з піднесеною пристрастю і гідністю. — Й американські вояки — неперевершені.

— Саме так, — радісно погодився старий, і в голосі почулась глузлива втіха. — Італія, навпаки, одна з найубогіших країн у світі. А італійські вояки, мабуть, найгірші за всіх. І саме тому в моєї країни все йде так добре на війні, а у вашої країни — так кепсько.

Нейтлі здивовано реготнув, а тоді вибачливо зашарівся через свою невихованість.

— Вибачте, що я сміявся над вами, — щиро сказав він і продовжив тоном шанобливої поблажливості: — Але Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Хіба тут можна казати, що все йде добре?

— Певно, що так, — бадьоро вигукнув старий. — Німців женуть звідси, а ми і далі тут. Через пару років і ви звідси підете, а ми й далі тут залишимось. Бачите, Італія справді дуже бідна і слабка країна, і саме через це ми такі сильні. Італійські солдати уже не вмирають. Але американські та німецькі — вмирають. Тому я й кажу, що все йде пречудово. Так, я цілком певний, що Італія переживе цю війну й житиме ще довго після того, як ваша країна згине.

Нейтлі не вірив своїм вухам. Він ніколи не чув такого приголомшливого блюзнірства і мимоволі дивувався, чому агенти ФБР досі не посадили цього старого зрадника за ґрати.

— Америка ніколи не згине! — закричав він пристрасно.

— Ніколи? — тихенько підколов старий.

— Ну... — затнувся Нейтлі.

Старий поблажливо засміявся, стримуючи глибшу, бурхливішу насолоду. Він лагідно під’юджував далі:

— Рим згинув, Греція згинула, Персія згинула, Іспанія згинула. Всі великі держави гинуть. А ваша — чому ні? Скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Вічність? Не забувайте, що й сама земля приречена згинути від вибуху Сонця десь за двадцять п’ять мільйонів років.

Нейтлі ніяково засовався на стільці.

— Ну, думаю, вічність — це дуже довго.

— Мільйон років? — наполягав в’їдливий старий з глумливим садистичним запалом. — Півмільйона? Жаби існують майже п’ятсот мільйонів років. А ви можете з певністю стверджувати, що Америка — з усією її потугою і багатством, з її неперевершеними вояками, з її рівнем життя проіснує стільки ж... як жаби?

Нейтлі закортіло врізати по цій хитрій пиці. Він благально озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б допоміг оборонити майбутнє його країни від огидних наклепів з боку підступного і порочного супротивника. Але ніхто не прийшов на допомогу. В дальньому кутку салону Йосаріан з Данбаром хтиво мацали чотирьох чи п’ятьох пустотливих дівчаток і шість пляшок червоного вина, а Голодний Джо вже давно почвалав одним із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, мов ненаситний деспот, стільки тілистих молодих шльондр, скільки міг захопити кволими ручками, що мерехтіли в повітрі, наче крила вітряка, і втиснути до одного ліжка.

Через поразку Нейтлі почувався ніяково. Його дівчина з виразом млосної нудьги безсоромно розляглася на м’якому дивані. Нейтлі геть занепав духом через її цілковиту байдужість до нього, через ту саму її сонну і мляву поставу, яку він пригадав з такою ясністю, з таким щемом і болем, коли вона вперше глянула на нього і відвернулася в переповненій вітальні квартири для рядових за грою в блекджек. Її млосні вуста були розтулені у довершену літеру «О», і лише Богові було відомо, на чому вона з такою тваринною апатією зупинила свій осклянілий і затуманений погляд. Старий спокійно чекав, пильно спостерігаючи за Нейтлі з усмішкою, водночас зневажливою і співчутливою. Спритна, гнучка блондинка з красивими ногами і медового кольору шкірою зручно розсілася на бильці крісла старого і почала мляво і кокетливо пестити його кощаве, бліде, розпусне обличчя. Нейтлі весь напружився від гострого обурення на вигляд такої безсоромності чоловіка настільки старого. Він пригнічено відвернувся і спитав себе, чому б йому просто не взяти свою дівчину і не піти з нею до ліжка.

Цей ниций, хижий, диявольський старий нагадував Нейтлі його рідного батька, тому що анітрішечки не був на нього схожий. Нейтлів батько був пристойний сивочолий джентльмен, який бездоганно вдягався; цей старий був нечупарне ледащо. Нейтлів батько — розважливий, тверезий і відповідальний чоловік; цей старий — легковажний і розбещений. Нейтлів батько — стриманий і культурний; цей старий — хамло. Нейтлів батько вірив у честь і знав відповіді на всі запитання; цей старий ні у що не вірив і мав лише запитання. У батька Нейтлі були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Нейтлів батько, як і батьки всіх знайомих Нейтлі, був поважний, мудрий і шанований; цей старий був украй відразливий, і Нейтлі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості спростувати всю його підлу логіку й інсинуації такими сильними аргументами, що привернуть увагу тієї знудженої, флегматичної дівчини, в яку він так шалено закохався, і вона пишатиметься ним довіку.

— Ну, щиро кажучи, я не знаю, скільки саме років проіснує Америка, — безстрашно провадив він. — Я гадаю, ми не можемо існувати вічно, якщо весь світ має рано чи пізно згинути. Але я точно знаю, що ми вціліємо і наш тріумф буде тривати ще дуже, дуже довго.

— Як довго? — дражнив його старий блюзнір у зловтішному піднесенні. — До жаб не дотягнете?

— Набагато довше, ніж ми з вами, — навмання бовкнув Нейтлі.

— Ох, і це все? Тоді це не так уже й багато, якщо взяти до уваги вашу наївність і безстрашність і мій дуже, дуже похилий вік.

— Скільки вам років? — поцікавився Нейтлі, мимо власної волі заінтригований і зачарований старим.

— Сто сім, — старий весело реготнув, помітивши, як Нейтлі спохмурнів. — Бачу, ви і цьому не вірите.

— Я не вірю жодному вашому слову, — відповів Нейтлі з боязкою примирливою усмішкою. — Я вірю лише в те, що Америка виграє війну.

— Ви надто велику ставку робите на перемогу у війнах, — хмикнув старий, брудний нечупара. — Весь фокус полягає в тому, щоб програвати війни, щоб знати, яку війну можна програти. Італія програвала війни протягом цілих сторіч, і погляньте, як нам добре ведеться. Франція виграє війни і перебуває в постійній кризі. Німеччина програє і процвітає. Гляньте на нашу найновішу історію. Італія виграла війну в Ефіопії і тут же влипла в серйозну халепу. Перемога вселила в нас таку божевільну манію величі, що ми допомогли розв’язати світову війну, в якій не мали шансу на перемогу. Але зараз ми знову програємо, усе повернулося на краще, і якщо нам вдасться зазнати поразки, ми, безперечно, знову опинимось на вершині.

Нейтлі вирячився на нього, не приховуючи, що геть спантеличений.

— Тепер я зовсім не розумію, що ви кажете. Ви говорите, як безумець.

— Зате я живу, як мудрець. Я був фашистом при Муссоліні, але тепер його скинули і я — антифашист. Я був фанатичним прибічником німців, коли сюди прийшли німці, щоб захистити нас від американців, а тепер, коли американці захищають нас від німців, я фанатичний прибічник американців. Можу вас запевнити, мій сердитий юний друже, — зневажливі очі старого зблиснули ще яскравіше, а моторошне збентеження Нейтлі лише наростало, — що ви з вашою країною не маєте вірнішого прибічника в усій Італії, ніж я, та лише доти, поки ви в Італії.

— Але, — вигукнув Нейтлі, не вірячи своїм вухам, — ви перебіжчик! Пристосуванець! Ви — флюгер на даху! Безсоромний, безпринципний опортуніст!

— Мені сто сім років, — чемно нагадав йому старий.

— У вас немає ніяких переконань?

— Звісно, що немає.

— Ніякої моралі?

— Ох, я дуже моральна людина, — запевнив його старий мерзотник з удаваною серйозністю, погладжуючи голе стегно пишногрудої чорнявки з милими ямочками, що спокусливо вмостилася на другому бильці крісла. Він саркастично вишкірився до Нейтлі, сидячи у своїй самовдоволеній та убогій величі поміж голими дівчатами, владно поклавши на обох свої руки.

— Я в це не вірю, — ображено зауважив Нейтлі, вперто намагаючись не помічати, як він пестить дівчат. — Я просто в це не вірю.

— Але це чиста правда. Коли німці входили до міста, я танцював на вулиці, мов юна балерина, і горлав «Хайль Гітлер!» аж до хрипоти. Я навіть махав нацистським прапорцем, якого вихопив в однієї гарної дівчинки, поки її мама відвернулась. Коли німці покинули місто, я помчав зустрічати американців з пляшкою відмінного бренді і кошиком квітів. Бренді, звичайно, було для мене самого, а квіти — щоб закидати ними наших визволителів. У першій машині їхав набундючений і напринджений сивий майор, і я влучив йому червоною трояндою просто в око. Чудовий кидок! Бачили б ви тільки, як він скривився.

Нейтлі роззявив рота від здивування і зірвався на рівні ноги, кров відхлинула від щік.

— Майор ...де Коверлі! — скрикнув він.

— Ви його знаєте? — вдоволено спитав старий. — Який щасливий збіг обставин!

Приголомшений Нейтлі навіть не почув його.

— То це ви поранили майора ...де Коверлі! — вигукнув він, захлинаючись від обурення. — Як ви могли таке вчинити?

Капосний старий залишався незворушним.

— Краще спитайте, як я міг стриматися. Бачили б ви того пихатого старого бовдура, що сидів у машині з таким суворим виглядом, немовби він сам Всевишній, з такою величезною, нерухомою головою і дурною, врочистою пикою. Це була така спокуслива мішень! От я й уліпив йому в саме око трояндою сорту «американська красуня». Мені здалося, що вона пасувала б найкраще. Як гадаєте?

— Те, що ви зробили, — це жахливо! — напався на нього Нейтлі з докором. — Це підлий злочин! Майор ...де Коверлі — начальник штабу нашої ескадрильї!

— Справді? — глумливо перепитав невиправний старий, з удаваним каяттям узявшись за гостре підборіддя. — В такому разі мусите віддати мені належне за мою безсторонність. Коли до міста в'їжджали німці, я мало не проштрикнув на смерть одного дужого молодого обер-лейтенанта гілочкою едельвейса.

Нейтлі був нажаханий і приголомшений нездатністю старого мерзотника збагнути усю страхітливість свого злочину.

— Невже ви не розумієте, що ви накоїли? — шаленів він. — Майор ...де Коверлі — благородна і прекрасна людина, і всі від нього у захваті.

— Він старий безмозкий дурень, який не має жодного права поводитись, ніби він молодий безмозкий дурень. А де він зараз? Помер?

Нейтлі відповів тихо і з побожним острахом:

— Ніхто не знає. Здається, він пропав.

— От бачите? Уявіть собі чоловіка в його віці, який ризикує тією крихтою життя, що йому залишилась, заради чогось такого безглуздого, як країна.

Нейтлі тут же був готовий до бою.

— Ризикувати життям заради своєї країни — це не безглуздо! — заявив він.

— Справді? — спитав старий. — А що таке країна? Це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними. Англійці вмирають за Англію, американці — за Америку, німці — за Німеччину, росіяни — за Росію. Зараз у цій війні воює п’ятдесят чи шістдесят країн. Напевно, що не варто вмирати за всі ці країни.

— За все те, за що варто жити, — сказав Нейтлі, — варто й померти.

— І за все, за що варто вмерти, — відповів старий блюзнір, — без сумніву, варто пожити. Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені вас трохи жаль. Скільки вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

— Дев’ятнадцять, — відповів Нейтлі. — У січні виповниться двадцять.

— Якщо доживете. — Старий похитав головою, і на обличчі на мить з’явився такий самий вразливий, задумливий вираз, як у вередливої, вражої старої. — Вас уб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. Чому б вам не скористатися здоровим глуздом і не спробувати бути таким, як я? Тоді б і ви, можливо, дожили до ста семи.

— Тому що краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відпарирував Нейтлі з переможною і піднесеною впевненістю. — Сподіваюсь, ви чули цей вислів раніше.

— Звичайно, чув, — розмірковував підступний старий, знов усміхнувшись. — Та, боюся, ви його трохи перекрутили. Краще жити стоячи, ніж умерти на колінах. Ось як звучить цей вислів.

— Ви певні? — спитав спантеличений Нейтлі. — У моєму варіанті більше глузду.

— Ні, в моєму більше глузду. Спитайтеся в своїх друзів.

Нейтлі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх немає. Йосаріан з Данбаром зникли. Старий вибухнув презирливим реготом, потішаючись над розгубленістю Нейтлі. Обличчя хлопця потемніло від сорому. Кілька секунд він безпорадно вагався, а потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридору шукати Йосаріана й Данбара, сподіваючись ще перехопити і повернути їх до салону на свій порятунок новиною про славнозвісну сутичку цього старого з майором ...де Коверлі. Всі двері в коридорах були позачинювані. Ніде не пробивалося світло. Було вже дуже пізно. Нейтлі припинив безнадійні пошуки. Нарешті він зрозумів, що єдине, що йому залишається, — це піти до своєї коханої, десь прилягти і ніжно й галантно кохатися з нею, а потім разом планувати їхнє майбутнє; та коли він повернувся до салону, то й вона вже пішла спати, і єдине, що йому тепер залишилось, це продовжувати безнадійну дискусію з ненависним старим, який з жартівливою чемністю підвівся зі свого крісла і, пославшись на пізню годину, покинув Нейтлі з двома напівсонними дівчатами, котрі не могли сказати, куди поділась його власна повія, а за кілька секунд і самі пішли спати після невдалих спроб зацікавити його собою, і він залишився ночувати сам у салоні на горбкуватому диванчику.

Нейтлі був вразливим, багатим, вродливим хлопцем з чорним волоссям, довірливими очима і болем у потилиці, коли прокинувся на диванчику рано-вранці, силкуючись пригадати, де він. Завжди чемний і лагідний, він прожив на світі майже два десятки років без жодної травми, стресу, ненависті чи неврозу, і саме це стало доказом для Йосаріана, що Нейтлі насправді ненормальний. Дитинство він мав щасливе, хоч і знав, що таке дисципліна. Він жив у злагоді зі своїми братами та сестрами і не відчував ненависті до батька з матір’ю, хоч обоє завжди були дуже добрі до нього.

Нейтлі змалку привчали ненавидіти таких людей, як Аарфі, котрих його мати називала вискочнями, і таких, як Майло, котрих його батько називав пройдисвітами, але він того ніколи не навчився, бо його ніколи не підпускали до таких людей. Наскільки він міг пригадати, в їхніх будинках у Філадельфії, Нью-Йорку, Мейні, Палм-Бічі, Саутгемптоні, Лондоні, Довілі, Парижі та на Півдні Франції завжди з’являлися тільки леді та джентльмени, які не були ані вискочнями, ані пройдисвітами. Нейтлева мати, що походила з роду Торнтонів з Нової Англії, була Донькою Американської Революції. Його батько був Сучий Син.

— Завжди пам’ятай, — часто нагадувала йому мати, — що ти з роду Нейтлі. Не з роду Вандербільдів, чиї статки збив якийсь там капітан буксира; не з Рокфеллерів, чиє багатство нагромадилось на безсовісних спекуляціях нафтою; не з Рейнольдсів чи Дюків, чиї прибутки походять з продажу довірливим людям продуктів, що містять канцерогенні смоли і гудрони;

і звісно ж, ти не з Асторів, чия родина, я впевнена, ще й досі здає в оренду кімнати. Ти з роду Нейтлі, а Нейтлі нічого не роблять заради грошей.

— Твоя мама хоче сказати, синку, — якось ввічливо втрутився батько, докидаючи витончене і стисле слівце, що завжди захоплювало Нейтлі, — що давні статки кращі за нові статки і ті, хто недавно забагатіли, ніколи не будуть тішитися такою повагою, як ті, хто недавно збідніли.

Нейтлів батько був невичерпним джерелом таких витончених премудростей. Кипучий і рум’яний, він нагадував синові гарячий глінтвейн, і Нейтлі щиро любив свого батька, хоч і не любив глінтвейну. Коли вибухнула війна, сім’я Нейтлі вирішила, що їхній син піде до армії, бо для дипломатичної служби він надто молодий, а батькові було відомо з авторитетних джерел, що Росія впаде за кілька тижнів чи місяців, і тоді Гітлер, Черчилль, Рузвельт, Муссоліні, Ґанді, Франко, Перон та японський імператор підпишуть мирний договір і всі разом житимуть щасливо довіку. Саме на батькову пораду Нейтлі записався до школи Повітряних сил, де він зможе спокійно вчитися на пілота, доки Росія не капітулює і не буде підписано мир, і де, як офіцер, він буде спілкуватися винятково з джентльменами.

Натомість він опинився у товаристві Йосаріана, Данбара й Голодного Джо в будинку розпусти у Римі, зворушливо закоханий у байдужу до нього дівчину, з якою він нарешті таки ліг до ліжка після самотньої ночі в салоні, але майже відразу їм усе перебила невиправна сестричка його дівчини, яка без попередження вбігла до кімнати і ревниво скочила до ліжка, щоб Нейтлі обійняв і її. Повія Нейтлі, розлючена, вліпила їй запотиличника і, схопивши за волосся, витягла з ліжка. Це дванадцятирічне дівчисько нагадувало Нейтлі обскубане курча або галузку з обідраною корою; її дитяче тільце змушувало всіх, хто бачив її, ніяковіти, коли вона намагалася передчасно наслідувати дорослих, і їй завжди наказували одягтися і йти надвір погратися на свіжому повітрі з іншими дітьми. Тепер дві сестри розлючено лаялись і плювались одна на одну, зчинивши такий оглушливий галас, що до кімнати збігся цілий натовп реготливих глядачів. Роздратований Нейтлі здався. Він попросив свою дівчину одягтися й піти разом поснідати. Сестричка потяглася слідом, і коли всі троє поважно снідали у найближчому кафе просто неба, Нейтлі відчув себе гордим батьком сімейства. Але до моменту, коли вони зібралися повертатись, повія Нейтлі вже занудьгувала і вирішила, що краще піти з двома подружками підчепити когось на вулиці, аніж провести ще якийсь час із ним. Нейтлі і сестричка покірливо рушили слідом, тримаючись на певній відстані: амбітна мала — щоб перейняти ще кілька цінних навиків, а Нейтлі — щоб виїдати собі печінки в апатичній зневірі, й обоє засмутилися, коли дівчат підібрали солдати у штабній машині.

Нейтлі повернувся до кафе і нагодував сестричку шоколадним морозивом, аж у неї піднявся настрій, і потім вони пішли назад до салону, де Йосаріан із Данбаром порозсідалися у кріслах разом з виснаженим Голодним Джо, на чиєму пом’ятому лиці все ще виднілась блаженна, нерухома, переможна усмішка, з якою він виринув уранці зі свого розкішного гарему, шкандибаючи так, наче йому потрощено кістки. Пошерхлі губи й чорні синці під запалими очима в Голодного Джо дуже втішили старого розпусника. Він тепло привітав Нейтлі, зодягнутий в ту саму пожмакану сорочку, що й минулого вечора. Убогий, непристойний вигляд старого вражав Нейтлі до глибини душі, і щоразу, коли він відвідував цю квартиру, йому хотілося, щоб цей продажний, аморальний стариган поголився, причесався, одягнув чисту сорочку з магазину «Брати Брукс» і твідовий піджак і відростив собі акуратні білі вуса, так щоб Нейтлі вже не мучився від того збентеження й сорому щоразу, коли, дивлячись на нього, пригадував свого батька.

Розділ 24

Майло

Квітень був для Майла найкращим місяцем року. У квітні розцвітав бузок і дозрівав виноград. Швидше билися серця й оживали давні жадання. У квітні голубині крила відливали ще яскравішою веселкою. Квітень — це весна, а з початком весни уяву Майла Майндербайндера заполонили думки про мандарини.

— Мандарини?

— Так, сер.

— Моїм людям мандарини засмакують, — погодився полковник на Сардини, що командував чотирма ескадрильями Б-26.

— Буде стільки мандаринів, що ваші люди наїдяться досхочу, — на скільки вам стане грошей з фонду вашої їдальні, — запевнив його Майло.

— А дині-касаба?

— Продаються за безцінь у Дамаску.

— Дині-касаба — то моя пристрасть. Я завжди любив дині-касаба.

— Виділіть мені по літаку з кожної ескадрильї, лише по одному літаку, і ви будете їсти дині досхочу — на скільки вам стане грошей.

— Закуповуємо для синдикату?

— І кожен має свій пай.

— Дивовижно, просто дивовижно. Як вам це вдається?

— Гуртова торгівля усе кардинально міняє. Наприклад, волові котлети в сухарях.

— Мені не дуже смакують волові котлети в сухарях, — буркнув скептичний командир полку бомбардувальників Б-25 на півночі Корсики.

— Волові котлети в сухарях дуже поживні, — побожно нагадав йому Майло. — Там є яєчний жовток і хлібні крихти. І такі ж поживні баранячі відбивні.

— А, баранячі відбивні, — відлунив полковник. — Добрі баранячі відбивні?

— Найкращі, — сказав Майло, — які може запропонувати чорний ринок.

— З молодих баранців?

— І до того ж на кісточці, в чарівних рожевих паперових серветках. Ідуть за безцінь у Португалії.

— Я не можу відправити літак до Португалії. Не маю повноважень.

— Я можу, якщо ви дасте мені літака. З пілотом. І не забувайте — ви отримаєте генерала Дрідла.

— Хіба генерал Дрідл знову буде обідати в моїй їдальні?

— Аж за вухами буде лящати, якщо ви почнете годувати його найкращими свіжими яйцями, смаженими на моєму натуральному вершковому маслі. Будуть також мандарини, дині-касаба, білі мускатні дині, філе з дуврської камбали, морозивний торт «Аляска», мідії та устриці.

— І кожен має свою частку прибутку?

— Якраз у цьому вся краса, — сказав Майло.

— Мені це не подобається, — буркнув незговірливий командир полку винищувачів, якому Майло також не подобався.

— На півночі є незговірливий командир полку винищувачів, який має на мене зуб, — поскаржився Майло генералові Дрідлу. — Однієї людини досить, щоб усе зруйнувати, і тоді ви не будете їсти свіжих яєць, підсмажених на моєму натуральному маслі.

Генерал Дрідл перевів незговірливого командира винищувачів на Соломонові острови копати могили і замінив його старезним полковником з бурситом, що любив китайські сливи і рекомендував Майла командувачу авіабригади Б-17, що вмирав за польською ковбасою.

— Польська ковбаса іде в Кракові за ціною арахісу, — повідомив йому Майло.

— Польська ковбаса, — ностальгійно зітхнув генерал. — О, чого б я тільки не віддав за добрий шмат польської ковбаси. Майже все на світі віддав би.

— Вам нічого не треба віддавати. Лиш дайте мені по одному літаку на кожну їдальню й пілотів, що будуть виконувати мої накази. І невеличкий завдаток на знак вашої довіри до мене.

— Але Краків за сотні миль від лінії фронту, на окупованій території. Як ви доберетесь до ковбаси?

— У Женеві є міжнародний обмінний торг польськими ковбасами. Я переправлю арахіс до Швейцарії й обміняю його на польську ковбасу за курсом вільного ринку. Звідти наш арахіс полетить до Кракова, а польська ковбаса — сюди. Через синдикат ви купите собі стільки польської ковбаси, скільки захочете. Будуть також і мандарини з додаванням лише невеликої кількості штучного барвника. Також яйця з Мальти й шотландське віскі з Сицилії. Купуючи в синдикату, ви будете платити самому собі, адже ви маєте в ньому пай, тобто все, що ви будете купувати, ви отримаєте задарма. Хіба це не розумно?

— Просто геніально. Як ви до такого додумались?

— Мене звуть Майло Майндербайндер. Мені двадцять сім років.

Літаки Майла Майндербайндера — винищувачі, бомбардувальники й вантажні судна, — керовані пілотами, які виконували всі його накази, зліталися на аеродром полковника Каткарта звідусіль. Літаки були прикрашені барвистими емблемами ескадрилій, що зображали такі високі ідеї, як Відвага, Міць, Справедливість, Правда, Свобода, Любов, Честь і Патріотизм, і Майлові механіки негайно замальовували їх подвійним шаром білої емалі й крикливою пурпуровою фарбою надписували по трафарету ПІДПРИЄМСТВО М і М - СВІЖІ ФРУКТИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ. Літери «М і М» означали Майло і Майндербайндер, і, як щиро зізнавався Майло, сполучник «і» було поставлено для того, щоб не складалося враження, ніби синдикатом орудує одна особа. Літаки для Майла прибували з військових аеродромів Італії, Північної Африки та Англії, а також із баз авіатранспортного управління в Ліберії, Каїрі, Карачі та на острові Вознесіння. Винищувачі обмінювалися на додаткові вантажні судна або притримувались для термінових платіжних операцій і доставки дрібних партій товару; вантажівки й танки, надані командуванням наземних військ, використовувались для перевезень на короткі відстані. Всі мали свій пай, і люди гладшали і мляво тинялись із зубочистками між масних губ. Майло особисто керував усіма операціями зростаючого підприємства. Постійна заклопотаність глибоко врізалась коричневими зморшками в його знесилене обличчя і надала очам стурбованого виразу зосередженості й підозри. Всі, крім Йосаріана, вважали Майла придурком, по-перше, через його добровільну згоду очолити їдальню, а по-друге, через надто сумлінне ставлення до цього. Йосаріан також вважав Майла придурком, але він також знав, що Майло — геній.

Якось Майло полетів до Англії по турецьку халву, а повернувся з Мадагаскару на чолі четвірки німецьких бомбардувальників, навантажених ямсом, листовою капустою, зеленою гірчицею та коров’ячим горохом. Майло був ошелешений, коли, ступивши на землю, побачив озброєний загін військової поліції, що прибула на аеродром заарештувати німецьких пілотів та конфіскувати їхні літаки. Конфіскувати! Саме це слово звучало для нього як анатема, і він зі страшними прокльонами заметався туди й сюди, осудливо тицяючи пальцем у винуваті обличчя полковника Каткарта, підполковника Корна і вкритого бойовими шрамами бідолашного капітана військової поліції з автоматом у руках.

— Тут вам що, Росія? — з криком накинувся на них Майло. — Конфіскувати? — на весь голос верещав він, мовби не вірячи своїм вухам. — Відколи це стало політикою американського уряду конфісковувати приватну власність своїх громадян? Ганьба! Ганьба вам усім, хто додумались до такого жахіття.

— Але ж, Майле, — боязко перебив його майор Денбі, — ми воюємо з Німеччиною, а це німецькі літаки.

— Нічого подібного! — оскаженіло заперечив Майло. — Ці літаки належать синдикату, і кожен має свій пай. Конфіскувати? Як ви можете конфіскувати мою приватну власність? Конфіскувати, ще чого! За все своє життя я не чув такого неподобства.

І, безумовно, Майло мав рацію, бо, глянувши на літаки, вони виявили, що механіки замалювали подвійним шаром білої емалі німецькі свастики на крилах, хвостах та фюзеляжах і написали по трафарету ПІДПРИЄМСТВО М і М — СВІЖІ ФРУКТИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ. Просто у всіх на очах Майло перетворив свій синдикат на міжнародний картель.

Майлові повітряні кораблі заполонили все небо. Літаки ринули з Норвегії, Данії, Франції, Німеччини, Австрії, Італії, Югославії, Румунії, Болгарії, Швеції, Фінляндії, Польщі, — фактично з усієї Європи, крім Росії, з якою Майло відмовився мати справу. Коли всі, хто хотів, вступили в «Підприємство М і М, свіжі фрукти та інші продукти», Майло створив повністю підконтрольне йому дочірнє підприємство «М і М. Кондитерські вироби» і дістав додаткові літаки й додаткові кошти з фондів їдалень на коржики та булочки з Британських островів, на чорнослив і данські сири з Копенгагена, еклери, тістечка з кремом, наполеони та птіфури з Парижа, Реймса і Ґренобля, ромові бабки й пумпернікель з Берліна, мигдалеві й шоколадні торти з Відня, струдлі з Угорщини й пахлаву з Анкари. Щоранку Майло розсилав по всій Європі та до Північної Африки літаки, що тягли за собою довгі червоні рекламні полотнища з акційними пропозиціями, писаними величезними рівними літерами: «Яловича вирізка — 79 центів... Хек — 21 цент». Він значно збільшив доходи синдикату, віддавши такі полотнища під рекламу фірм «Згущене молоко», «Собачий корм Ґейнз» та «Креми Нокзіма». Виявляючи дух мирного співробітництва, він регулярно без оплати віддавав певну частину рекламної площі генералові Пекему для пропагування таких гасел для загального добра, як ЧИСТОТА — ЗАПОРУКА ЗДОРОВ’Я, ХТО СПІШИТЬ — ЛЮДЕЙ СМІШИТЬ та СПІЛЬНА МОЛИТВА ЗМІЦНЮЄ СІМ’Ю. Майло закупив для своєї реклами всі перерви у щоденних пропагандистських радіопередачах Ексіса Селлі та лорда Ха-Ха, що велися англійською мовою з Берліна, заради розвитку справи. Комерція процвітала на всіх фронтах.

Майлові літаки стали звичним явищем. Вони всюди літали безперешкодно, й одного дня Майло уклав контракт з американським військовим командуванням, за яким зобов’язувався розбомбити магістральний міст біля Орв’єто, що його контролювали німці, а з німецьким командуванням уклав інший контракт, за яким зобов’язувався захищати магістральний міст біля Орв’єто від власного нападу вогнем зенітних батарей. Його гонорар за напад на міст від американської сторони становив загальну вартість операції плюс шість процентів, а гонорар з боку німецької сторони за захист мосту становив ту ж саму «вартість плюс шість процентів», але побільшену на тисячу доларів за кожен збитий американський літак. Виконання цих контрактів стало важливою перемогою приватного підприємництва, відзначав Майло, оскільки збройні сили обох країн були державними інституціями. Щойно контракти було підписано, виявилося, що немає сенсу витрачати на бомбування і захист мосту ресурси синдикату, адже обидва уряди мали для цього вдосталь військ і матеріальних засобів та горіли бажанням їх витратити, так що врешті-решт Майло дістав колосальний прибуток в обох частинах свого проекту лише за те, що двічі підписався.

Домовленість була чесною щодо обох сторін. Оскільки Майло дійсно був вільний всюди безперешкодно літати, його літаки змогли непомітно підкрастися до самого мосту і заскочити зненацька німецькі зенітки; а оскільки Майло знав про свій напад, він зміг попередити німецьких зенітників, щоб ті вчасно відкрили прицільний вогонь по літаках. Це була ідеальна домовленість для всіх, окрім небіжчика з Йосаріанового намету, якого вбили над ціллю в день його прибуття.

— Я його не вбивав! — палко відповів Майло на сердиті закиди Йосаріана. — Мене навіть не було там того дня, кажу ж тобі. Чи ти думаєш, що я стояв біля зеніток і стріляв, коли літаки заходили на ціль?

— Але ж ти усе це організував, хіба ні? — крикнув до нього Йосаріан в оксамитовій темряві, що вкрила стежку, коли вони йшли повз мовчазні машини автопарку до літнього кінотеатру.

— І я нічого не організовував, — обурено відповів Майло, з присвистом шморгаючи своїм блідим, нервовим носом. — Німці тримають міст, і ми його збирались бомбити, байдуже, втрутився б я чи ні. Просто я побачив прекрасну нагоду непогано заробити на цій операції і скористався нею. Що тут аж такого страшного?

— Що тут такого страшного? Майле, хлопець з мого намету загинув на цьому завданні, навіть не встигнувши розпакувати свої речі.

— Але я його не вбивав.

— За це ти отримав зайву тисячу доларів.

— Але я його не вбивав. Мене навіть там не було, кажу ж тобі. Я був у Барселоні — купував оливкову олію та сардини без шкіри та кісток і на доказ маю товарні накладні. І я не отримав тієї тисячі доларів. Та тисяча доларів пішла на синдикат, і кожен має свій пай, навіть ти. — Майло промовляв до Йосаріана від щирого серця. — Послухай, Йосаріане, не я почав цю війну, що б там не патякав цей вошивий Вінтерґрін. Я просто намагаюсь перевести її на комерційні рейки. Що тут поганого? Знаєш, тисяча доларів — не так уже й мало за бомбардувальник середнього радіусу дії з екіпажем. Якщо я переконав німців сплачувати мені по тисячі доларів за кожен збитий ними літак, то чому би я мав відмовлятись від грошей?

— Тому що ти маєш справу з ворогом, ось чому. Невже ти не можеш зрозуміти, що йде війна? Люди вмирають. Озирнися довкола, заради Бога!

Майло похитав головою з утомленою поблажливістю.

— І німці нам не вороги, — проголосив він. — О, я знаю, що ти зараз скажеш. Звичайно, ми воюємо з ними. Але німці також повноправні члени нашого синдикату, і мій обов’язок — захищати інтереси пайовиків. Можливо, вони справді розв’язали війну, можливо, вони вбивають мільйони людей, але вони оплачують рахунки набагато ретельніше, ніж деякі наші союзники. Невже ти не розумієш, що я маю шанувати непорушність моєї угоди з Німеччиною? Невже ти не можеш глянути на це з моєї точки зору?

— Ні, — грубо відрізав Йосаріан.

Майло чувся скривдженим і навіть не намагався приховати своїх уражених почуттів. Задушлива місячна ніч роїлася мушвою, метеликами і комарами. Майло раптом підняв руку і показав у бік кінотеатру, де з прожектора виривався, горизонтально прорізаючи темряву, молочно-білий курний конус світла й огортав флуоресцентною оболонкою глядачів, які, гіпнотично застигнувши у своїх кріслах, зосередили погляди на сріблястому екрані. Очі Майла зволожніли від розчулення, а його простодушне, непідкупне обличчя залисніло від суміші поту й крему проти комарів.

— Глянь на них, — вигукнув він, задихаючись від хвилювання. — Це мої друзі, мої співгромадяни, мої товариші по зброї. Ніхто й ніколи не мав стільки щирих друзів. Невже ти гадаєш, що я скривдив би хоч когось із них без нагальної на те потреби? Чи в мене мало своїх турбот? Хіба ти не бачиш, як я переживаю за ту бавовну, що громадиться на пристанях Єгипту? — Голос Майла зламався, і він учепився за Йосаріанову сорочку, мов потопальник. Його очі засмикались, мов дві брунатні гусениці. — Йосаріане, що мені робити з такою купою бавовни? Це все ти винний, що дозволив мені її купити.

Бавовна громадилась на пристанях Єгипту, і ніхто не хотів її брати. Майло й не здогадувався, що Нільська долина така плодюча і що на закуплений ним урожай взагалі не буде попиту. Їдальні його синдикату відмовились помогти; усі одностайно збунтувалися проти пропозиції Майла зняти з кожного грошовий внесок за його особисту частку врожаю єгипетської бавовни, таким чином порівну розділивши між усіма її вартість. Навіть надійні Майлові друзі німці підвели його в цій скруті: вони віддавали перевагу ерзацу. Їдальні відмовилися допомогти навіть зі зберіганням бавовни, і його витрати на складські приміщення стрімко зростали, спустошивши його фінансові резерви. Гроші, зароблені за орв’єтську операцію, вичерпалися. Майло став писати додому, щоб йому повернули ті гроші, які він переказував їм за кращих часів; невдовзі й вони закінчились. А нові тюки бавовни щодня все прибували до Александрійського порту. Щоразу, коли йому вдавалось викинути на світовий ринок і продати якусь частину бавовни, собі у збиток, спритні єгипетські посередники в Леванті тут же перехоплювали й повертали йому бавовну за початковими цінами, тож його становище дедалі погіршувалось.

«Підприємство М і М» опинилось на межі банкрутства. Майло проклинав себе за свою колосальну захланність та дурість, через які він скупив увесь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт і його треба шанувати, й одного вечора після розкішної вечері усі Майлові винищувачі та бомбардувальники піднялися в повітря, тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні він уклав з німцями ще одну угоду, цього разу — розбомбити власну базу. Майлові літаки розділились для добре злагодженої атаки і почали бомбити бензосховища і склади боєприпасів, ремонтні ангари та бомбардувальники Б-25, які спочивали на своїх стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках. Його екіпажі не зруйнували злітно-посадкової смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи мати змогу безпечно приземлитися й перед сном перекусити щось гаряче. Вони бомбили, не вимикаючи бортових фар, оскільки ніхто не стріляв у відповідь. Вони бомбили всі чотири ескадрильї, офіцерський клуб і будинок штабу полку. Нажахані люди вискакували зі своїх наметів, не тямлячи, куди бігти. Звідусіль чулися зойки поранених. Кілька осколкових бомб вибухнули в дворі перед офіцерським клубом, пробивши рвані діри в дерев’яних стінах і в животах та спинах цілої шеренги лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Вони зігнулися від болю й попадали. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і, не бажаючи йти далі, застрягли у дверях, мов щільна, виюча гребля з людської плоті.

Полковник Каткарт кулаками та ліктями проклав собі дорогу крізь здичавілу, збентежену масу і вискочив надвір. Він витріщився на небо, заклякнувши від подиву й жаху. Майлові літаки, що спокійно пливли над верхівками квітучих дерев — з відкритими бомбовими люками й опущеними підкрилками, зі сліпучими бортовими фарами, що блимали, мов очі велетенських, зловісних, моторошних жуків, були для нього ніколи раніше не баченим апокаліптичним видивом. З переляку полковник Каткарт глухо скрикнув і стрімголов кинувся до свого джипа, мало не розплакавшись. Він намацав педаль газу і ключ запалювання і помчав до аеродрому зі швидкістю, на яку лишень була здатна його розхитана машина, його великі, кволі руки аж блідли, стискаючи кермо, або скажено тиснули на клаксон. Раз він мало не розбився на смерть, коли рвучко, з передсмертним вереском шин, звернув убік, щоб не врізатись у натовп чоловіків, які в самій білизні ошаліло бігли в напрямку гір, опустивши приголомшені обличчя і затуливши скроні тонкими руками, як вутлими щитами. Жовті, оранжеві й червоні вогнища горіли обабіч дороги. Палахкотіли намети й дерева, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не вимикаючи мерехтливих білих бортових фар і не зачиняючи бомбових люків. Полковник

Каткарт ледве не перевернув свій джип догори дном, ударивши по гальмах біля диспетчерської вежі. Він вискочив на ходу з машини і рвонув сходами нагору, де троє чоловіків сиділи біля пульта керування. Розштовхавши двох із них, він ухопився за нікельований мікрофон, очі в нього дико палали, а м’ясисте обличчя перекривилось від напруження. Він мертвою хваткою стиснув мікрофон та істерично загорлав на весь голос:

— Майле, сучий ти сину! Ти здурів? Якого дідька ти виробляєш? Негайно на землю! На землю!

— Навіщо так кричати? — відповів Майло, який стояв у диспетчерській в нього за спиною зі своїм мікрофоном у руці. Я тут. — Майло докірливо глянув на нього і повернувся до роботи. — Чудово, хлопці, чудово, — проспівав він у мікрофон. — Але один склад боєприпасів ще стоїть. Так не годиться, Первісе. Я вже говорив з тобою про таку халтурну роботу. Зараз негайно розвертайся й заходь знову. Тільки не квапся... не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Хто спішить, той людей смішить. Я, здається, вже не раз тобі це казав. Хто спішить, той людей смішить.

Над головою затріщав гучномовець.

— Майле, це Елвін Браун. Я поскидав усі свої бомби. Що мені робити?

— Атакуй з поземного льоту, — сказав Майло.

— З поземного льоту? — Елвін Браун був шокований.

— Ти не маєш вибору, — смиренно повідомив йому Майло. — Такий контракт.

— Ох, ну добре, — поступився Елвін Браун. — Тоді я атакую.

Цього разу Майло таки переборщив. Бомбардування своїх людей та літаків — такого не міг би перетравити навіть найфлегматичніший спостерігач, і Майлові, здавалося, прийшов кінець. Високопоставлені урядовці ринули на острів для розслідування. Газети неславили Майла під гучними заголовками, а конгресмени гнівно трубили про його звірства, вимагаючи суворого покарання. Солдатські матері об’єднувались у войовничі групи і жадали помсти. Жоден голос не пролунав на його захист. Усі порядні люди не приховували свого обурення, тож Майлові було непереливки, аж поки він не відкрив для громадськості свої бухгалтерські звіти і не показав, який величезний прибуток він отримав. Він міг відшкодувати урядові всі втрати в живій силі та техніці, а на гроші, що залишились, і далі скуповувати єгипетську бавовну. Кожен, звісно, мав свою частку. А найприємніше в усій справі було те, що насправді не було анінайменшої потреби будьщо відшкодовувати урядові.

— При демократії уряд — це народ, — пояснив Майло. — А ми і є народ, хіба ні? То ми можемо прекрасно обійтися без посередників і тримати гроші при собі. Чесно кажучи, мені б хотілося, щоб уряд взагалі не втручався у війну і залишив усе на приватних підприємців. Якщо ми виплатимо уряду все, що йому винні, тим ми лише будемо заохочувати його втручатися в наші справи і відохочувати інших бомбардувати своїх людей і свої літаки. Так ми вб’ємо приватну ініціативу.

Майло, звісно, мав рацію, і це незабаром визнали всі, крім кількох озлоблених невдах типу Дока Деніки, який невдоволено супився і бурмотів образливі наклепи щодо моральності всієї авантюри, аж поки Майло не заспокоїв його, подарувавши від імені синдикату складаний алюмінієвий садовий стільчик, якого Док Деніка міг легко розкласти й винести з намету щоразу, як туди заходив Вождь Білий Вівсюг, і занести назад до намету щоразу, як Вождь Білий Вівсюг звідти виходив. Док Деніка втратив голову під час Майлового бомбардування: замість того щоб бігти до сховища, він залишився просто неба і виконував свої обов’язки, мов потайлива, хитра ящірка переповзав під зливою осколків, куль та запалювальних бомб від пораненого до пораненого, накладав джгути й шини, впорскував морфій, давав таблетки сульфаніламіду, зі скорботним виразом на потемнілому лиці, без жодного зайвого слова, в кожній синіючій рані відчитуючи грізне віщування свого власного скону. Він невтомно працював усю довгу ніч, до повного виснаження, а над ранок схопив нежить і погнав скаржитись до медчастини, де Ґас і Вес зміряли йому температуру і дали гірчичники та інгалятор.

Тієї ночі Док Деніка доглядав за кожним стражденним з тим самим похмурим, пронизливим, глибоким смутком, який відчув на аеродромі в день нальоту на Авіньйон, коли Йосаріан спустився трапом з літака голий, у стані страшного потрясіння, заляпаний з голови й до кінчиків пальців на руках і ногах Сноуденом, і безмовно показав туди, де на долівці замерзав смертельно поранений молодий стрілець-радист, а поруч лежав ще молодший хвостовий стрілець, який непритомнів щоразу, як розплющував очі і бачив вмираючого Сноудена.

Коли Сноудена винесли з літака і поклали на ношах до санітарної машини, Док Деніка майже ніжно накинув на плечі Йосаріана укривало й повів його до свого джипа. Маквот допоміг, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Маквот із Доком Денікою завели Йосаріана до намету, посадили на крісло і холодними мокрими бавовняними тампонами змили з нього Сноудена. Док Деніка дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йосаріан заснув на дванадцять годин. Коли Йосаріан прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йосаріан проспав ще дванадцять годин. Коли Йосаріан знову прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той приготувався дати йому ще одну таблетку і зробити ще один укол.

— Доки ти ще будеш годувати мене цими таблетками і колоти? — спитав його Йосаріан.

— Доки ти не відчуєш себе краще.

— Я добре себе почуваю.

Вузеньке засмагле чоло Дока Деніки зморщилось від подиву.

— Тоді чому ти не вдягнешся? Чому ти ходиш голяка?

— Я більше ніколи не вдягну форми.

Док Деніка вислухав пояснення і відклав шприц.

— Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Я почуваюся добре. Лише трохи отупів від усіх твоїх таблеток та уколів.

Йосаріан ходив по ескадрильї без одягу до самого вечора, а опівдні наступного дня, коли Майло, обшукавши все довкола, нарешті знайшов його, він сидів, знову-таки голий, на дереві неподалік від невеличкого чудернацького військового цвинтаря, де саме ховали Сноудена. Майло був одягнений у своє повсякденне ділове вбрання — в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з краваткою і лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, і в парадному кашкеті з твердим шкіряним дашком.

— Я всюди тебе шукав, — з докором гукнув Майло до Йосаріана.

— Треба було шукати мене на цьому дереві, — відповів Йосаріан. — Я тут сиджу з самого ранку.

— Злізай і попробуй ось це, скажи, чи смакує. Це дуже важливо для мене.

Йосаріан похитав головою. Він сидів, голий, на нижній гілці, тримаючись обома руками за гілляку над головою. Зрушити з місця він відмовився, і Майлові не лишалось нічого іншого, як з відразою обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незґрабно, гучно бурчав і хрипів, і коли врешті підтягнувся достатньо високо, щоб перекинути ногу через гілку й перевести дух, вигляд він мав пожмаканий і пошарпаний. Кашкет перекрутився і ледь тримався на голові. Майло схопив його, якраз коли той почав сповзати. Краплі поту виблискували прозорими перлинками довкола його вусиків і надимались каламутними пухирцями під очима. Йосаріан байдуже позирав на нього. Знайшовши рівновагу, Майло обережно розвернувся впівоберта, обличчям до Йосаріана. Він розгорнув цигарковий папір і простяг Йосаріанові щось м'яке, кругле і коричневе.

— Будь ласка, скуштуй і скажи, що ти думаєш. Я хочу подати це нашим хлопцям.

— Що це таке? — запитав Йосаріан і відкусив великий шматок.

— Бавовна в шоколаді.

Йосаріан конвульсивно відригнув і виплюнув відкушений шматок бавовни в шоколаді прямо Майлові в лице.

Забери це! — сердито гаркнув він. — О Господи! Ти здурів? Ти навіть кляте насіння не повиймав.

— А ти розсмакуй, — благав Майло. — Не може вона бути аж такою поганою. Хіба вже аж така погана?

— Навіть гірша.

— Але мені треба, щоб людей годували цим у їдальні.

— Нікому воно в горло не полізе.

— Як треба буде, то полізе, — прорік Майло з диктаторським розмахом і мало не скрутив собі шию, коли випустив з руки гілку, щоб значуще здійняти палець у повітря.

— Вилазь сюди, — запросив його Йосаріан. — Тут набагато безпечніше і все видно.

Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло боком, з крайньою обережністю й острахом, почав підсуватись до Йосаріана. Обличчя його застигло від напруги, і він зітхнув з полегшенням, коли надійно всівся поруч із Йосаріаном.

— Чудове дерево, — замиловано відзначив він тоном вдоволеного господаря.

— Це дерево життя, — відповів Йосаріан, поворушивши пальцями ніг, — а також дерево пізнання добра і зла.

Майло придивився до кори і листя.

— Та ні, — відповів він. — Це каштан. Я точно знаю. Я ж торгую каштанами.

— Як скажеш.

Кілька секунд вони посиділи на дереві мовчки, колихаючи ногами і тримаючись випростаними руками за гілку над головою: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рифленій підошві, другий — вбраний у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою. Майло краєм ока, нишком спостерігав за Йосаріаном і делікатно мовчав.

— Хочу тебе дещо спитати, — нарешті сказав він. — На тобі немає одягу. Я не хочу ні в що втручатися, але мені просто цікаво. Чому ти не одягаєш форми?

— Не хочу.

Майло різко кивнув, мов горобець, що дзьобнув зерно.

— Розумію, розумію, — проказав він швидко зі збентеженим виглядом. — Я все чудово розумію. Я чув, як Еплбі та капітан Блек говорили, що ти збожеволів, я просто захотів перевірити. — Він знову чемно замовк, зважуючи наступне питання: — То ти не збираєшся її одягати?

— Думаю, ні.

Майло кивнув з удаваною енергійністю, щоб ще раз засвідчити своє розуміння, а тоді замовк, тяжко замислившись у тривожному передчутті. Якась пташка з червоним чубком промайнула під ними, черкнувши тремтливий кущ пружним чорним крилом. Йосаріан та Майло сиділи, мову альтанці, затінені звоями прозористої зелені, що спадала довкола, й оточені іншими каштанами й сріблястими ялинами. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, прикрашеного над обрієм легким намистом пухких, бездоганно білих хмарин. Повітря застигло, листя повисло нерухомо, відкидаючи мереживну тінь. Усе було спокійним, окрім Майла, який раптом випростався, глухо зойкнувши, і схвильовано простягнув руку.

— Дивись! — стривожено вигукнув він. — Туди дивись! Он там іде похоронна процесія. А це схоже на цвинтар. Так?

Йосаріан відповів йому повільним і рівним голосом.

— Вони хоронять цього хлопчика, який недавно загинув у моєму літаку над Авіньйоном. Сноудена.

— Що з ним сталося? — спитав Майло голосом, стишеним від благоговіння.

— Його вбили.

— Це жахливо, — засмутився Майло, і в його великих карих очах зблиснули сльози. — Бідний хлопчина. Це справді жахливо. — Він прикусив тремтячу губу, а коли заговорив знову, його голос дзвенів від хвилювання. — І стане ще гірше, коли їдальні не погодяться купити мою бавовну. Йосаріане, що з ними не так? Хіба вони не розуміють, що це їхній синдикат? Хіба не знають, що всі мають свій пай?

— Небіжчик у моєму наметі також мав свій пай? — в’їдливо спитав Йосаріан.

— Звісно, що мав, — щедро запевнив його Майло. — Кожен в ескадрильї має свій пай.

— Його вбили ще до того, як він прибув до ескадрильї.

Майло скорчив гримасу болючого відчаю і відвернувся.

— Може, ти перестанеш уже скіпатись до мене через того небіжчика в наметі, — попросив він роздратовано. — Я вже казав тобі, що я не винен у його смерті. Хіба моя вина в тому, що я зауважив таку прекрасну нагоду скупити ввесь ринок єгипетської бавовни і кинув нас усіх у цю халепу? Чи я мав передбачити, що може статися затоварювання ринку? Тоді я й гадки не мав, що таке затоварювання. Шанс скупити цілий ринок не часто випадає, і я був би зовсім непрактичний, коли б за нього не вхопився. — Майло ледве стримав стогін, побачивши, як шестеро військових в уніформах витягли з санітарної машини просту соснову труну й обережно поклали її на землю поруч із зяючою раною свіжовиритої могили. — А тепер я не можу спродати товару хоча б на цент, — жалівся він.

Йосаріана не зворушила ні помпезна показуха похоронної церемонії, ані трагізм тяжкої втрати Майла. Голос капелана долинав до нього здаля невиразним, ледь чутним, монотонним мурмотінням, мов шелест вітру. Йосаріан упізнав майора Майора по його довготелесій, відчуженій постаті, що здіймалась над юрбою, і подумав, що розгледів майора Денбі, що утирав носовичком мокре чоло. Після того інструктажу з генералом Дрідлом майор Денбі безперестанку трусився. Позаду трьох офіцерів підковою вишикувались рядові, жорсткі, мов колоди, а четверо лінивих гробарів у смугастих робах з байдужим виглядом зіперлись на заступи біля жахливої, недоладної купи пухкої мідно-червоної землі. Йосаріан бачив, як капелан блаженно звів погляд у бік Йосаріана, страдницьким жестом торкнувся пальцями очей, знову пильно придивився до Йосаріана і нарешті опустив голову. Йосаріан зробив висновок, що це був кульмінаційний момент усієї похоронної відправи. Четверо в робах підняли труну на ременях і спустили в могилу. Майло різко здригнувся.

— Я не можу на це дивитися, — вигукнув він, відвертаючись з болем. — Не можу отак сидіти і дивитись на все це, коли ті їдальні дозволяють моєму синдикату розорятися. — Він скреготнув зубами і затрусив головою від невимовного горя й образи. — Якби вони були хоч трохи відданими, то купували б мою бавовну, аж би їм зле стало, а потім купували би ще більше, аж стало б їм іще гірше. Вони б розклали вогнища і спалили б усю свою білизну і літню форму, щоб створити мені більший попит. А вони й пальцем не ворухнуть. Йосаріане, доїж цю бавовну в шоколаді заради мене. Можливо, зараз вона тобі засмакує.

Йосаріан відштовхнув його руку.

— Відчепися, Майле. Бавовну не їдять.

Майло хитро примружився.

— Це насправді не бавовна, — вмовляв він. — Я пожартував. Це насправді цукрова вата, смачна цукрова вата. Спробуй і сам побачиш.

— Тепер ти брешеш.

— Я ніколи не брешу! — гордо заперечив Майло.

— Ти зараз брешеш.

— Я брешу лише тоді, коли необхідно, — пояснив Майло, на мить відвернувши очі, але тут же переможно змахнув віями. — Ця штука навіть краща за цукрову вату, справді краща. Вона зроблена зі справжньої бавовни. Йосаріане, ти повинен змусити всіх їсти її. Єгипетська бавовна — найкраща бавовна у світі.

— Але вона нестравна, — вигукнув Йосаріан. — Їх від неї знудить, хіба не ясно? Чому ти сам її не їси, коли мені не віриш?

— Я теж пробував, — понуро зізнався Майло. — І мене знудило.

Кладовище було жовте, як солома, а місцями — зелене, як варена капуста. Невдовзі капелан відступив від могили, і бежеве півколо людських постатей почало в’яло розпливатися, мов уламки по кораблетрощі. Люди мляво й безгучно потяглись до машин, припаркованих уздовж вибоїстої ґрунтової дороги. Скорботно схиливши голови, капелан, майор Майор та майор Денбі окремою групою попрямували до своїх джипів, усе ж тримаючись один від одного на відстані кількох кроків.

— Все скінчилось — зауважив Йосаріан.

— Це кінець, — зневірено погодився Майло. — Жодної надії. І все тому, що я дозволив їм самим приймати рішення. Це буде для мене уроком про необхідність дисципліни, коли наступного разу візьмуся за щось подібне.

— А чому б тобі не продати бавовну урядові? — байдуже запропонував Йосаріан, спостерігаючи за гробарями в смугастих робах, що закидали могилу повними лопатами мідно-червоної землі.

Майло рішуче заветував ідею.

— Це справа принципу, — твердо пояснив він. — Моя комерційна справа — це не справа уряду, і я ніколи в житті не дозволю уряду втручатися до моєї власної справи. Але справа уряду — дбати про комерційні справи, — тут же пригадав він і повів далі в піднесеному настрої: — Це слова Калвіна Куліджа, а Калвін Кулідж був президентом США, отже, це правда. І обов’язок уряду — викупити в мене єгипетську бавовну, яку ніхто інший не купить, щоб я міг отримати прибуток, хіба ні? — Майлове обличчя настільки ж різко спохмурніло, і він став сумним і заклопотаним. — Тільки як мені примусити уряд це зробити?

— Дай хабара, — сказав Йосаріан.

— Дати хабара! — Майло страшенно образився, втратив рівновагу і мало не скрутив собі шию. — Як тобі не соромно! — суворо вилаяв він Йосаріана, вогонь праведного гніву, вириваючись з його роздутих ніздрів і напружених губ, обдавав його рудуваті вусики. — Хабарництво — протизаконне, і ти це знаєш. Але одержання прибутку — законна справа, хіба ні? Отже, якщо я дам комусь хабара заради прибутку, я не зроблю нічого протизаконного. Ну, звичайно, ні! — З упокореним, нещасним виразом обличчя він знову занурився в роздуми. — Тільки як знати, кому дати хабара?

— О, про це не хвилюйся, — заспокоїв його Йосаріан, невиразно усміхнувшись; мотори джипів і санітарної машини розірвали сонну тишу, а за ними заднім ходом стали роз’їжджатися вантажівки. — Пообіцяй доброго хабара, і вони тебе самі знайдуть. Головне, все роби відкрито. Нехай усі знають, що саме тобі треба і скільки ти за це готовий заплатити. Бо якщо ти засоромишся чи завагаєшся, вскочиш у халепу.

— А може, ти б пішов зі мною? — зауважив Майло. — Я побоююсь хабарників. Вони нічим не кращі за зграю шахраїв.

— Усе буде гаразд, — упевнено заспокоїв його Йосаріан. — Якщо потрапиш у халепу, просто скажи, що безпека країни вимагає потужної вітчизняної галузі спекуляції єгипетською бавовною.

— Це справді так, — урочисто підтвердив Майло. — Потужна вітчизняна галузь спекуляції єгипетською бавовною — це потужна Америка.

— Звісно, що так. А коли це не допоможе, додай, що від цього залежить добробут багатьох американських родин.

— Від цього справді залежить добробут купи американських родин.

— От бачиш? — сказав Йосаріан. — У тебе виходить краще, ніж у мене. З твоїх уст це звучить наче правда.

— Це і є правда, — вигукнув Майло вже зі звичною зарозумілістю.

— І я про те ж саме. Ти говориш якраз достатньо переконливо.

— То ти вирішив, що не підеш зі мною?

Йосаріан кивнув.

Майлові не терпілося взятися за справу. Він запхав до нагрудної кишені рештки своєї бавовни в шоколаді й обережно посунув уздовж гілки до гладкого сірого стовбура. Палко й незґрабно обхопивши стовбур руками й ногами, він став сповзати додолу, раз у раз зісковзуючи своїми черевиками на шкіряній підошві, так що кілька разів здавалося, що він от-от упаде і заб’ється. На півдорозі він раптом передумав і знову подерся вгору. Шматочки кори причепилися до його вусиків, обличчя почервоніло від напруги.

— Але краще б ти одягнув уніформу, а не ходив голяка, — задумливо порадив він, перед тим як спуститись додолу. — А то інші візьмуть за моду, і тоді я ніколи не позбудуся всієї цієї клятої бавовни.

Розділ 25

Капелан

Уже віддавна капелан почав задумуватись над усім тим, що діється довкола. Чи є на світі Бог? І як мати в тому певність? Бути священиком-анабаптистом в армії США важко навіть за найсприятливіших обставин; без догматичної віри — майже нестерпно.

Крикливі люди лякали його. Відважні, напористі, як полковник Каткарт, викликали в нього почуття безпорадності й самотності. Де б він не з’явився, всюди був чужаком. Рядові й офіцери ставились до капелана не так, як до інших рядових та офіцерів, і навіть капелани були з ним не настільки приязні, як поміж себе. У світі, де успіх — єдине достоїнство, він сам себе прирік на невдачу. Він з болем усвідомлював, що йому бракує церковного апломбу і «savoir-faire»[33], що допомагали йти вгору безлічі його колег з інших віросповідань чи конфесій. Він просто не був народжений для успіху. Він вважав себе бридким і щодня мріяв повернутися додому, до своєї дружини.

Насправді капелан був доволі привабливим: мав приємне, чутливе обличчя, бліде й делікатне, мов з пісковику, і живий, відкритий розум.

Можливо, він дійсно був Вашингтоном Ірвінгом, можливо, він дійсно ставив ім’я Вашингтона Ірвінга під тими листами, про існування яких не здогадувався. Він знав, що подібні провали в пам’яті не були рідкістю в медичних анналах. Насправді нічого не можна знати напевне. Він дуже чітко пам’ятав — чи йому просто здавалося, що він дуже чітко пам’ятає, — своє відчуття, що вже десь зустрічав Йосаріана до того моменту, коли вперше побачив Йосаріана в шпитальному ліжку. Він пригадав, що мав

таке ж тривожне відчуття за неповних два тижні, коли Йосаріан зайшов до його намету попросити про звільнення від участі в бойових операціях. На той час, звичайно, капелан уже познайомився з Йосаріаном деінде — у тій химерній, незвичайній палаті, що в ній усі пацієнти скидались на правопорушників, окрім хіба того нещасного пацієнта, вкритого від голови до п’ят білими бинтами й гіпсом, котрий якось опівдні виявився мертвим із градусником у роті. Але капеланове враження про попередню зустріч стосувалося насправді якоїсь набагато вагомішої і сокровеннішої події, знаменного знайомства з Йосаріаном у якусь далеку, допотопну і, мабуть, якусь цілком духовну епоху, коли він зробив те саме фатальне зізнання що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.

Такі-от сумніви ненаситно гризли капеланове худе, стражденне тіло. Чи існує якась єдина істинна віра і чи є життя після смерті? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки і чим займався Богу безкрайній вічності до Сотворення світу? Навіщо було ставити охоронний знак на чолі Каїна, якщо тоді не існувало інших людей, від яких його треба було охороняти? Чи були доньки в Адама і Єви? Ось такі великі й складні питання буття мучили його постійно. Однак жодне з них не здавалося йому настільки важливим, як питання доброти і гарних манер. Він обливався потом, затиснутий в лещатах епістемологічної дилеми скептика, неспроможний прийняти рішення проблем, які не бажав відкинути як нерозв’язні. Він вічно страждав і ніколи не втрачав надії.

— Чи ви коли-небудь, — повагавшись, запитав він Йосаріана, що сидів того дня в його наметі, тримаючи обома руками пляшку теплої кока-коли, якою спромігся втішити його капелан, — були в ситуації, в якій, як вам здається, ви вже перебували раніше, хоча добре знаєте, що переживаєте її вперше? — Йосаріан неуважно кивнув, а капеланове дихання прискорилось від передчуття, що він от-от поєднає у несамовитому зусиллі свою волю з волею Йосаріана і розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, що скриває вічні таємниці буття. — А зараз ви не маєте такого відчуття?

Йосаріан похитав головою і пояснив, що déjà vu — це просто миттєве, безконечно мале спізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі зазвичай реагують на подразник одночасно. Капелан слухав його неуважно. Він був розчарований, але не дуже повірив Йосаріанові, адже одержав знамення — таємне й загадкове видіння, яке поки що не наважувався розголошувати.

Не було жодного сумніву в приголомшливих наслідках капеланового одкровення: це або богонатхненне прозріння, або галюцинація, він або блаженний, або безумець. Обидві перспективи викликали в нього однакове відчуття страху і депресії. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Ймовірно, існували ще інші vu, про які він ніколи не чув, і одне з тих інших vu могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливо, навіть було й таке: ніщо з того, що, як він вважав, відбулося, насправді ніколи не відбувалося, він мав справу лише з аберацією пам’яті, а не з реальним відчуттям, і він насправді ніколи не думав, ніби раніше бачив те, про що думає зараз, а його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це лише ілюзія ілюзії, і він лише зараз уявляє собі, що колись раніше уявив собі, нібито бачив голого чоловіка, який сидів на дереві біля цвинтаря.

Для капелана було очевидним, що він не дуже пасує до своєї посади, і він часто задумувався, чи не почувався би він щасливішим на якійсь іншій службі, як-от рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником. У нього не було справжніх друзів. До знайомства з Йосаріаном він з жодною людиною в полку не почувався невимушено, але й з ним також він не почувався особливо вільно, бо раптові й необдумані Йосаріанові вибухи непокори тримали капелана в майже постійній напрузі і в непевному стані приємного збентеження. Капелан відчував себе в безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі з Йосаріаном і Данбаром чи навіть з Нейтлі й Маквотом. Коли він сидів з ними, то не мав потреби сідати з кимось іншим; його проблема, де сідати, сама собою вирішувалась, і він був захищений від небажаного товариства всіх інших офіцерів, які завжди з перебільшеною сердечністю запрошували його, коли він підходив, а потім нетерпеливо чекали, коли він забереться геть. Надто багато людей ніяковіли в його присутності. Всі ставились до нього дуже чемно, але ніхто ніколи не виявляв щирої прихильності; усі з ним балакали, і ніхто ніколи не говорив про що-небудь суттєве. Йосаріан і Данбар поводилися з ним набагато невимушеніше, і капелан ніколи не почувався з ними ніяково. Вони навіть стали на його захист того вечора, коли полковник Каткарт знову спробував витурити капелана з офіцерського клубу: Йосаріан різко підвівся, щоби втрутитись, але Нейтлі стримав його вигуком «Йосаріане!». Полковник Каткарт пополотнів, зачувши це прізвище, і, на загальний подив, перелякано кинувся тікати, але раптом зіткнувся з генералом Дрідлом, який роздратовано відштовхнув його ліктем і тут же звелів наказати капеланові знову щовечора відвідувати офіцерський клуб.

Капеланові було настільки ж важко слідкувати за зміною свого статусу в офіцерському клубі, як і пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку йому призначено обідати наступного разу. Він міг би залишатися вигнанцем офіцерського клубу, коли б не втіха, яку він тепер знаходив там зі своїми новими приятелями. Якщо капелан не йшов увечері до офіцерського клубу, то йому більше не було куди піти. Він проводив час за одним столиком з Йосаріаном та Данбаром, говорив, лише коли до нього звертались, майже не торкався до келиха густого солодкого вина, ніяково й стримано усміхався, незґрабно крутячи в руках маленьку кукурудзяну люльку, яку сором’язливо любив і час від часу натоптував тютюном і закурював. Йому подобалось слухати Нейтлі, чиї слізливі, гірко-солодкі плачі значною мірою віддзеркалювали його власну романтичну самотність і завжди викликали в його душі приплив туги за дружиною та дітьми. Капелан підбадьорював Нейтлі співчутливими кивками, втішаючись його щирістю та недосвідченістю. Нейтлі не дуже розголошував, що його подруга — проститутка, і капеланова обізнаність походила передовсім від капітана Блека, який щоразу, згорблено проходячи повз їхній стіл, підморгував капеланові й закидав якусь грубу, образливу шпильку на її адресу. Капелан не схвалював поведінки капітана Блека і ледве стримувався, щоб не бажати йому зла.

Ніхто, навіть Нейтлі, здається, насправді не усвідомлював, що він, капелан Роберт Олівер Шипмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, пристрасна, вродлива дружина, яку він кохає майже до безтями, і троє маленьких блакитнооких діток з дивовижними, призабутими личками, котрі, коли виростуть, вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не пробачать йому всі незручні ситуації, в які потраплятимуть через його професію. Чому ніхто не міг зрозуміти, що він насправді не дивак, а нормальна, самотня, доросла людина, яка намагається вести нормальне, самотнє, доросле життя? Якби його вколоти, хіба з нього не потече кров? А якби полоскотати, хіба він не засміється? Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що в нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, відчуття й емоції, що його ранить та сама зброя, зігрівають і холодять ті самі вітри, що він їсть ту саму їжу, що й вони, хоча, мусив визнати, щоразу в іншій їдальні. Єдиний, хто, здається, таки розумів, що в капелана є почуття, був капрал Вітком, бо якраз він зумів їх усіх уразити, звернувшись через голову капелана до полковника Каткарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Дружина капелана була єдиною істотою в усьому світі, якій він міг довіряти, і він більше нічого б від життя не бажав, якби йому дозволили прожити його з нею і своїми дітьми. Капеланова дружина була стримана, мініатюрна, мила жінка, дуже чорнява і дуже приваблива, років за тридцять, з осиною талією, спокійними, розумними очима, блискучими, гостренькими зубками і жвавим дитячим личком; він постійно забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи сімейні фотографії, мав враження, ніби бачить їхні обличчя вперше. Капелан любив свою дружину і дітей з такою непогамовною силою, що йому часто хотілося безрадно впасти на землю й ридати, мов усіма відкинутий каліка. Його невблаганно мучили хворобливі фантазії, які передвіщали їхню жахливу загибель від якоїсь хвороби або нещасного випадку. Страх перед страшними недугами, як-от саркома Юінга чи лейкемія, отруював його думки; два-три рази на тиждень він уявляв смерть свого сина-немовляти, бо так і не навчив дружину зупиняти артеріальну кровотечу; в німому, слізливому заціпенінні він спостерігав, як усю його родину, одного за одним, убиває струмом від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло електропровідне; майже щоночі всі четверо гинули в пожежі, коли вибухала газова колонка і полум’я охоплювало їхній двоповерховий дерев’яний будинок; у страхітливих, безжальних, відразливих подробицях він бачив, як елегантне й тендітне тіло його любої бідолашної дружини розчавлює на липку криваву масу об цегляну стіну критого ринку якийсь напівп’яний водій автомобіля, а його заплакану п'ятирічну доньку відводить геть від цієї жахливої сцени якийсь привітний сивоголовий джентльмен, який ґвалтує її і калічить на смерть, тільки-но від’їхавши з нею до покинутого піщаного кар’єру, а тим часом двоє молодших його діток повільно вмирають з голоду в домі його тещі, яка за ними доглядала і впала трупом від серцевого нападу, коли новину про аварію з його дружиною повідомили їй телефоном. Капеланова дружина була лагідна, милосердна й турботлива, і він жадав торкнутись її теплої, витонченої руки, погладити її чорне шовкове волосся, почути її рідний заспокійливий голос. Вона була значно сильнішою за нього. Він писав їй короткі безтурботні листи раз на тиждень, інколи два. А йому кортіло цілими днями писати їй невідкладні любовні послання і заповнювати безконечні сторінки розпачливими, нестримними освідченнями у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також детальними інструкціями, як робити штучне дихання. Йому кортіло вилити на неї в пориві жалю до себе всю свою нестерпну самотність і розпач, а також попередити, щоб вона завжди ховала подалі від дітей борну кислоту чи аспірин і переходила вулицю на зелене світло. Він не хотів її тривожити. Дружина капелана була прониклива, ніжна, співчутлива і чуйна. Його мрії про повернення до неї майже завжди закінчувалися відвертими сценами кохання.

Відправляючи похорон, капелан гостро відчував свій фальш, і він не здивувався б, якби виявилося, що примара на дереві того дня була виявом осуду Всевишнього за його блюзнірство й гординю, притаманні його професії. Прикидатися серйозним, зображати горе і вдавати, що ти як ніхто обізнаний з потойбічним життям перед лицем такої грізної та незбагненної події, як смерть, здавалося йому найтяжчим зі злочинів. Він пригадував — чи був майже переконаний, що пригадує, — сцену на цвинтарі з усіма подробицями. Він і досі бачив майора Майора та майора Денбі, що стоять похмурі, мов розбиті кам’яні стовпи, обабіч нього, бачив майже точну кількість усіх рядових і майже точне місце, де кожен із них стояв, бачив чотирьох застиглих чоловіків з лопатами, відразливу труну й великий пухкий тріумфальний насип червонувато-брунатної землі, і бачив неосяжне, незрушне, бездонне небо, що наче глушило всі звуки, дивовижно чисте й блакитне того дня, аж до огидного. Він пам’ятатиме все це довіку, адже воно стало невід’ємною частиною найнезвичайнішої події в усьому його житті, події, можливо, чудесної, а можливо, й патологічної, — видіння голого чоловіка на дереві. Як таке пояснити? Це не було «вже бачене» чи «ніколи не бачене» і, звичайно, не було «майже бачене»; ані déjà vu, ані jamais vu чи presque vu не могло в собі його вмістити. То чи був це привид? Душа небіжчика? Ангел з неба чи посланець із пекла? А можливо, весь цей фантастичний епізод — просто витвір хворої уяви — його власної, — деградованої свідомості, отруєного розуму? Думка про імовірність того, що на дереві дійсно сидів голий чоловік — насправді два чоловіки, оскільки до першого невдовзі приєднався другий, вбраний з голови до п’ят у зловісно-темний стрій і з бурими вусами, який у ритуальному жесті перехилився через гілку дерева і подав першому якийсь напій у коричневому келиху, — не приходила капеланові в голову.

Капелан щиро прагнув усім допомогти, та не міг допомогти нікому, навіть Йосаріанові, коли нарешті постановив собі схопити бика за роги і потайки відвідати майора Майора, щоб перевірити, чи справді, як каже Йосаріан, полковник Каткарт примушує своїх людей виконувати більше бойових завдань, аніж в інших полках. Це був зухвалий, імпульсивний вчинок, на який капелан наважився, знову посварившись із капралом Віткомом і запивши теплуватою водою з фляги свій безрадісний обід з шоколадних батончиків «Мілкі Вей» і «Бейбі Рут». Він вирушив до майора Майора пішки, щоб вислизнути від капрала Віткома, тихенько пробрався в ліс, а коли обидва намети на галявині залишились позаду, спустився до рову покинутої залізничної коли, де йти було легше. Він квапливо ступав по скам’янілих дерев’яних шпалах, а його бунтівний гнів усе наростав. Того ранку його по черзі залякували і принижували полковник Каткарт, підполковник Корн і капрал Вітком. Він просто мав змусити хоч трохи поважати себе! Невдовзі його слабким легеням забракло повітря. Він поспішав щодуху, мало не біг, боячись, що його рішучість випарується, якщо він сповільнить ходу. Раптом він помітив людину у формі, яка йшла йому назустріч іржавими рейками. Він негайно видерся з рову, пірнув у густий підлісок, щоб лишитись непоміченим, і поквапився в тому ж напрямку вузькою, зарослою мохом стежкою, що вилася вглиб тінистого лісу. Йти тут було важче, але він рвався вперед із тією ж відчайдушною і всеохопною рішучістю, ковзаючись, спотикаючись і дряпаючи голі руки об вперте гілля, що заступало шлях, аж нарешті чагарі та висока папороть обабіч розступились і він прошмигнув повз брудно-оливковий військовий трейлер на шлакоблокових опорах, що його було добре видно крізь поріділий підлісок. Далі він проминув намет, біля якого вигрівався на сонці лискучий перлово-сірий кіт, потім ще один трейлер на шлакоблоках, а тоді вирвався на галявину Йосаріанової ескадрильї. На його губах виступила солона роса. Він не зупинявся, а побіг через галявину просто до штабного намету, де його привітав кощавий, сутулий штабний сержант з широкими вилицями та довгим, дуже світлим волоссям і чемно повідомив, що капелан може зайти, оскільки майор Майор вийшов.

Капелан подякував йому кивком голови і рушив проходом між столами з друкарськими машинками до брезентової перегородки в глибині намету. Пригнувшись, він пройшов крізь трикутний отвір і опинився в порожньому кабінеті. Брезентовий клапан опустився за його спиною. Капелан важко дихав і сильно спітнів. Кабінет залишався порожнім. Йому здалося, що він чує приглушений шепіт. Минуло десять хвилин. Він невдоволено роздивився довкола, затято зціпивши зуби, а тоді раптом весь обм’як, пригадавши, що сказав сержант, слово в слово: він може зайти, адже майор Майор вийшов. Рядові вирішили позбиткуватись над ним! Капелан із жахом відскочив від стіни, гіркі сльози полилися з очей. Жалісне скімлення зірвалося з тремтячих губ. Майор Майор десь далеко, а рядові з сусідньої кімнати зробили з нього мішень для бездушних клинів. Він уявляв собі, як чигають вони там, за брезентовою стіною, збившись у купу, мов зграя злостивих, пажерливих, всеїдних хижаків, готових брутально, з диким реготом і кпинами накинутись на нього, щойно він з’явиться перед ними. Він кляв себе за довірливість і в паніці забажав мати яку-небудь маску або пару темних окулярів із штучними вусами, щоб сховатися за ними, або мати могутній бас, як у полковника Каткарта, і широкі мускулисті плечі й біцепси, щоб він міг безстрашно вийти до своїх злорадних гонителів і здолати їх самим своїм владним і впевненим виглядом, від якого вони всі затремтять і боягузливо кинуться врозтіч, каючись за скоєне. Йому бракувало відваги зустрітися з ними віч-на-віч. Єдиним виходом було вікно. Шлях був вільний, і капелан вискочив через вікно кабінету майора Майора, стрілою шугонув за ріг намету і стрибнув до рятівної залізничної канави.

Він летів, зігнувшись удвоє, а губи зумисне скрививши у безтурботній чемній усмішці на випадок раптової зустрічі. Він вискочив з канави й метнувся до лісу, вгледівши, що хтось іде йому назустріч, і помчав лісовою хащею так, неначе за ним гнались, а щоки його палали від сорому. Йому звідусіль вчувалися гучні, дикі вибухи глумливого реготу і ввижалися розмиті п’яні пики, що злобливо шкірилися позаду в заростях кущів і над головою в листі дерев. Спазми пекучого болю пронизали його легені й примусили сповільнити крок. Похитуючись, він брів уперед, аж поки, геть знесилений, заточився і впав на покручену яблуньку, гримнувшись головою об стовбур, але встиг обхопити його обома руками, щоб не звалитись на землю. Його дихання віддавало у вухах скреготом і стогоном. Минуло кілька хвилин, довгих, мов години, поки він нарешті усвідомив, що він сам є джерелом того приголомшливого, гучного реву. Біль у грудях ущух. Невдовзі капелан відчув, що може встати. Він нашорошив вуха. В лісі панувала тиша. Не чути було демонічного реготу, ніхто не гнався за ним. Він був надто втомлений, засмучений і брудний, щоб відчути полегшення. Закляклими, тремтячими пальцями він привів до ладу розхристаний одяг і решту шляху до галявини пройшов, тримаючи себе в руках. Капелан часто думав, що може вмерти від серцевого нападу.

Джип капрала Віткома все ще стояв на галявині. Капелан навшпиньках обійшов ззаду капралів намет, тільки щоб той його не помітив і не ображав. Полегшено зітхнувши, він швидко прослизнув до свого намету, де побачив капрала Віткома, який, задерши ноги, зручно вмостився на його ліжку. Обліплені засохлою глиною черевики капрала Віткома лежали на капелановій ковдрі, а сам він їв капеланів шоколад і зі зневажливою посмішкою гортав капеланову Біблію.

— Де ви були? — спитав він грубо і байдуже, не підводячи очей.

Капелан почервонів і відвів погляд.

— Гуляв у лісі.

— Гаразд, — буркнув капрал Вітком. — Можете мені не довіряти. Але самі побачите, як це впливає на мій моральний дух. — Він жадібно відкусив шматок шоколаду і повів далі з повним ротом. — Поки вас не було, до вас навідувався гість. Майор Майор.

Капелан кинувся від здивування і вигукнув:

— Майор Майор? Тут був майор Майор?

— Ми про нього говоримо, так?

— Куди він пішов?

— Він скочив у цю залізничну канаву й погнав, мов сполоханий заєць. — Капрал Вітком реготнув. — Який нікчема!

— Він не казав, чого приходив?

— Сказав, що йому потрібна ваша допомога в дуже важливій справі.

Капелан був вражений.

— Майор Майор це сказав?

— Він цього не казав, — в’їдливо поправив його капрал Вітком. — Він це написав у запечатаному приватному листі, який залишив на вашому столі.

Капелан глянув на ломберний столик, що правив йому за письмовий стіл, але побачив там лише той огидний оранжево-червоний подовгастий помідор-сливку, що його отримав того ранку від полковника Каткарта. Помідор лежав на тому ж місці, де він його залишив, мов незнищенний і кривавий символ його нікчемності.

— А де лист?

— Я викинув його геть, як тільки розпечатав і прочитав. — Капрал Вітком з ляскотом згорнув Біблію і скочив з ліжка. — В чому справа? Ви не вірите мені на слово? — Він вийшов з намету і тут же повернувся, мало не зіткнувшись із капеланом, який вибіг слідом за ним, зібравшись до майора Майора. — Ви не вмієте роздавати доручення підлеглим, — понуро повідомив капрал Вітком капеланові. — Це ще одна ваша хиба.

Капелан винувато кивнув головою і поквапився геть, неспроможний затриматись навіть на мить, щоб перепросити. Він відчув, як вправна рука долі владно примушує його до чогось. Уже двічі цього дня, усвідомив він, майор Майор прямував йому назустріч уздовж канави, і двічі цього дня капелан по-дурному відкладав цю роковану зустріч, даючи драла до лісу. Він аж кипів, картаючи себе, і щодуху поспішав назад, стрибаючи по нерівно покладених, розтрісканих шпалах. Пісок і дрібний гравій в черевиках і шкарпетках стирали до крові пальці на ногах. Його бліде, змучене обличчя мимоволі скривилось від гострого болю. Серпневий полудень ставав дедалі спекотнішим і паркішим. Від його намету до Йосаріанової ескадрильї було майже милю ходу. Вицвіла капеланова сорочка геть промокла від поту, поки він туди дістався, і, не переводячи віддиху, кинувся до штабного намету, де його беззастережно зупинив той самий підступний, ввічливий штабний сержанту круглих окулярах і з запалими щоками, попросивши залишатися на вулиці, бо майор Майор у кабінеті, і сказав, що не впустить його, поки майор Майор не вийде. Капелан ошелешено втупився в нього. Чому цей сержант так ненавидить його? — питав він себе. Губи його побіліли й затремтіли. Спрага мучила його. Що діється з людьми? Хіба на світі замало страждань? Сержант простяг руку й підтримав капелана.

— Вибачте, сер, — з жалем мовив він тихим, ввічливим, меланхолійним голосом. — Але таким є наказ майора Майора. Він нікого не хоче бачити.

— Мене він хоче бачити, — благально вигукнув капелан. — Він сам приходив до мого намету, поки я був тут.

— Майор Майор приходив? — перепитав сержант.

— Так, приходив. Будь ласка, йдіть і самі в нього спитайте.

— Боюся, що це неможливо, сер. Мене він також не хоче бачити. Може, ви залишите записку?

— Я не хочу залишати ніякої записки. Хіба він не може зробити виняток?

— Лише у крайніх випадках. Востаннє він покидав намет, коли йшов на похорон одного з рядових. Востаннє він приймав у своєму кабінеті, коли його до цього примусили. Бомбардир на прізвище Йосаріан примусив...

— Йосаріан? — спалахнув капелан, вражений ще одним збігом. Невже на його очах твориться ще одне чудо? — Але ж саме про нього я і хотів поговорити з майором Майором! Чи вони говорили про кількість бойових завдань, що їх має відлітати Йосаріан?

— Так, сер, саме про це вони й говорили. Капітан Йосаріан відлітав п’ятдесят одне завдання, і він звернувся з проханням до майора Майора списати його на землю, щоб йому не довелося літати ще чотири. Тоді полковник Каткарт вимагав лише п’ятдесят п’ять вильотів.

— І що сказав майор Майор?

— Майор Майор сказав, що нічим не може йому допомогти.

Обличчя капелана видовжилось.

— Майор Майор це сказав?

— Так, сер. Насправді він порадив Йосаріанові звернутися по допомогу до вас. Ви впевнені, що не хочете залишити записку, сер? Ось вам папір і олівець.

Капелан невтішно похитав головою, закусивши пересохлу, спечену губу, і вийшов з намету. До вечора було ще далеко, а вже стільки всього сталося. В лісі повітря було прохолодніше. В горлі йому дерло й пекло. Він ішов поволі й журливо питав себе, яке-то ще нещастя впаде йому на голову, аж тут зненацька із заростів шовковиці на нього вискочив божевільний лісовий відлюдник. Капелан заверещав не своїм голосом.

Високий, блідий як мрець незнайомець, сполоханий капелановим вереском, відсахнувся і завищав:

— Не бийте мене!

— Хто ви? — закричав капелан.

— Прошу, не бийте мене! — скрикнув чоловік у відповідь.

— Я капелан!

— Тоді навіщо вам мене бити?

— Я не збираюся вас бити! — наполягав капелан, уже дратуючись, хоч і далі стояв як укопаний. — Просто скажіть мені, хто ви і чого від мене хочете.

— Я тільки хочу дізнатися, чи Вождь Білий Вівсюг ще не вмер від запалення легень, — загорлав чоловік. — Це все, чого я хочу. Я живу тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайтеся в кого завгодно.

Уважно вивчаючи цю чудернацьку, зіщулену постать, капелан потроху повертав собі самовладання. Пара іржавих капітанських кубиків звисала на пошарпаному комірі сорочки чоловіка. Він мав волохату, чорну, мов смола, бородавку в одній ніздрі і густі щетинисті вуса кольору тополиної кори.

— Якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? — поцікавився капелан.

— Я змушений жити в лісі, — ображено відповів капітан, наче капелан мав би сам про це знати. Він повільно випростався, сторожко споглядаючи на капелана, хоча був на голову вищий за нього. — Хіба ви не чули про мене? Вождь Білий Вівсюг поклявся, що якось уночі, коли я міцно засну, переріже мені горло, і поки він живе, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

— Яка нісенітниця, — відповів він. — Це було б умисне вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

— Я доповідав про це майорові Майору, — сумно мовив капітан, — І майор Майор сказав, що сам переріже мені горло, якщо я ще хоч раз звернуся до нього. — Чоловік з острахом глянув на капелана. — Ви також збираєтесь перерізати мені горло?

— О ні, ні, ні, — запевнив його капелан. — Звісно, ні. Ви справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою, а капелан з жалем і повагою поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання лице. Тіло чоловіка — був скелет у пожмаканому одязі, що висів на ньому, як безладна купа лантухів. З усіх боків до нього поприлипали віхті сухої трави; він дуже давно не стригся. Під очима лежали великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушив той зацькований, брудний вигляд капітана, і він сповнився до нього пошаною і співчуттям, уявивши собі численні жорстокі поневіряння, що їх бідолаха мусить зазнавати щодня. Смиренно стишивши голос, він запитав:

— Хто вам пере білизну?

Капітан діловито скривив губи.

— Праля з однієї ферми, там, при дорозі. Свої речі я тримаю у трейлері і раз-два на день забігаю туди, щоб взяти чистий носовичок чи білизну.

— А що ви будете робити, коли настане зима?

— О, до цього часу я сподіваюся повернутися до ескадрильї, — відповів капітан тоном самовпевненого страдника. — Вождь Білий Вівсюг усім обіцяв, що невдовзі помре від запалення легень, тож, думаю, мені треба потерпіти, поки настане холодна й сира погода. — Він спантеличено вирячився на капелана. — А ви цього не знаєте? Хіба ви не чули, що в ескадрильї всі про мене говорять.

— Я щось не чув, щоб про вас згадували.

— Ну, я того не розумію. — Капітана це зачепило, але він провадив з удаваним оптимізмом. — Вересень уже скоро, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці про мене запитають, то скажіть, що я ще повернусь і добряче попрацюю над інформаційними бюлетенями, хай тільки-но Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень. Не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан закарбував у пам’яті ці пророчі слова, зачарований їхнім езотеричним змістом.

— Ви живитесь ягодами, травами й корінцями? — спитав він.

— Ні, звісно, що ні, — здивовано відповів капітан. — Я прокрадаюся в їдальню через чорний вхід і харчуюся на кухні. Майло дає мені канапки з молоком.

— А що ви робите, коли дощить?

Капітан щиро відповів:

— Мокну.

— Де ви спите?

Капітан умить зіщулився і позадкував.

— І ви також? — нестямно скрикнув він.

— О ні, — вигукнув капелан. — Присягаюся.

— Ви хочете перерізати мені горло! — наполягав капітан.

— Даю вам слово, — почав умовляти капелан, та було вже пізно, бо той непоказний кудлатий привид уже зник, настільки вправно розчинившись серед квітучої, плямистої, густої плутанини листя, світла і тіней, що капелан навіть засумнівався в його реальності. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що він уже не мав певності, які з них неймовірні, а які дійсно відбувалися. Йому кортіло якнайшвидше все вияснити про цього лісового безумця, перевірити, чи капітан Флюм насправді існував, але першим його завданням, пригадав він неохоче, було перепросити в капрала Віткома за те, що не потурбувався делегувати йому більше обов’язків. Він кволо чвалав звивистою стежкою, настільки ослаблий від спраги і втоми, що ледве переставляв ноги. Думка про капрала Віткома сповнювала його каяттям. Він молив Бога, щоб до його повернення капрал Вітком кудись пішов, а він зміг спокійно роздягнутися, старанно вимити руки, плечі й груди, напитися води, лягти відпочити і, можливо, навіть кілька хвилин подрімати; але на нього чекало нове розчарування і новий удар, бо коли він прийшов, капрал Вітком уже став сержантом Віткомом і сидів, знявши сорочку, в капелановому кріслі й капелановою голкою та ниткою пришивав до рукава сержантські смужки. Капрала Віткома підвищив полковник Каткарт, який хотів негайно бачити капелана у справі листів.

— О ні, — застогнав капелан і, мов підкошений, впав на ліжко. Його тепла фляга була порожня, а сам він був настільки збентежений, що зовсім забув про мішок Лістер[34], який висів у затінку між наметами. — Я не вірю. Просто не вірю, що хтось усерйоз вважає, ніби я підробляв підпис Вашингтона Ірвінга.

— Не про ці листи мова, — виправив його капрал Вітком, відверто насолоджуючись капелановою досадою. — Він хоче поговорити з вами про листи до родичів загиблих та поранених.

— Листи до родичів? — здивовано спитав капелан.

— Саме так, — зловтішався капрал Вітком. — Всипле вам перцю за те, що ви не дозволили мені їх розсилати. Ви б тільки бачили, як він ухопився за мою ідею, що на цих листах може стояти його підпис. Саме тому він мене і підвищив. Він абсолютно певний, що завдяки їм він потрапить на сторінки «Сатердей Івнінг Пост».

Сум’яття капелана наростало.

— Але звідки він довідався, що ми говорили про цю ідею?

— Я навідався до нього в офіс і розповів.

— Що ви зробили? — пронизливо скрикнув капелан і зірвався на ноги в невластивому йому нападі люті. — Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, не спитавшись мого дозволу?

Капрал Вітком зухвало й зневажливо вишкірився.

— Саме так, капелане, — відповів він. — І для вашого ж блага — не намагайтеся щось за це зробити. — Він засміявся тихенько, але зі злісним викликом. — Полковникові Каткарту не сподобається, коли він довідається, що за цю мою ідею ви зводите зі мною порахунки. І знаєте що, капелане? — продовжив капрал Вітком, з голосним луском перекусивши капеланову чорну нитку і одягаючи сорочку. — Цей тупий вилупок справді вважає, що моя ідея — одна з найгеніальніших.

— Можливо, я навіть потраплю на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», — хвалився усміхнений полковник Каткарт, життєрадісно походжаючи по своєму кабінету й вичитуючи капеланові. — А вам просто забракло розуму, щоб оцінити цю ідею. Ви маєте доброго помічника в особі капрала Віткома, капелане. Сподіваюся, вам стане розуму оцінити хоча б це.

— Сержанта Віткома, — поправив його капелан, не встигнувши подумати.

Полковник Каткарт люто вирячив очі.

— Я і сказав «сержант Вітком», — відповів він. — Замість того, щоб постійно вишукувати помилки, ви б краще хоч інколи слухали. Ви ж не хочете все життя бути капітаном, хіба ні?

— Сер?

— Ну, я не уявляю собі, як ви зможете добитись чогось більшого, якщо й далі будете отак себе поводити. Капрал Вітком вважає, що у вашої брати

ось уже тисяча дев’ятсот сорок чотири роки не було жодної свіжої ідеї, і я схильний з ним погодитись. Розумний хлопчина, цей капрал Вітком. Ну, гаразд, тепер усе зміниться. — Полковник Каткарт із рішучим виглядом сів за стіл і, знайшовши чисту сторінку в своєму блокноті, тицьнув у неї пальцем. — Починаючи від завтра, — оголосив він, — ви з капралом Віткомом від мого імені будете писати листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Я хочу, щоб це були щирі листи. Нехай у кожному з них буде багато особистих подробиць, щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово йде з мого серця. Все ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед, виражаючи незгоду.

— Але, сер, це неможливо! — бовкнув він. — Ми не знаємо наших людей аж так добре.

— Яке це має значення? — спитав полковник Каткарт, а тоді примирливо усміхнувся. — Капрал Вітком приніс мені зразок листа, де передбачено всі можливі випадки. Послухайте: «Шановний(а) містере, місіс, міс або шановні містере та місіс! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений чи пропав безвісти». І таке інше. Думаю, вступна фраза точно передає мої особисті почуття. До речі, може, краще доручіть усю справу капралові Віткому, якщо вам не хочеться цим займатись. — Полковник Каткарт витяг свого мундштука і заходився згинати й розгинати його, немов інкрустоване слоновою кісткою та оніксом пужално. — Це ще одна ваша хиба, капелане. Капрал Вітком розповідав, що ви не вмієте делегувати обов’язки. Він каже, що вам також бракує ініціативності. Сподіваюся, ви не станете мені заперечувати?

— Ні, сер, — похитав головою капелан.

Він відчував себе нікчемним слабаком, тому що не вмів делегувати обов’язки і йому бракувало ініціативності, і тому що йому насправді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все перемішалось. За вікном стріляли по тарілочках, і кожен новий постріл примушував його здригатися. Він просто не міг звикнути до стрілянини. Його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись у минулому він уже стояв у кабінеті полковника Каткарта за подібних обставин і його так само оточували кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu. Вся ситуація здавалась дуже знайомою, хоча сприймалася неначе з відстані. Одяг його був брудний і потертий, і він до смерті боявся, що від нього тхне.

— Ви надто серйозно до всього ставитесь, капелане, — грубувато сказав йому полковник Каткарт тоном досвідченого чоловіка. — Це ще одна ваша хиба. Оте ваше похмуре обличчя псує всім настрій. Хоча б вряди-годи усміхайтеся. Ну ж бо, капелане. Покажіть, що вмієте реготати, і я дам вам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, спостерігаючи, а потім переможно пирхнув. — От бачите, капелане, я маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

— Так, сер, — смиренно погодився капелан, з помітним зусиллям ковтаючи слину. — Не зараз. Я дуже хочу пити.

— То налийте собі. Підполковник Корн завжди тримає в себе в столі пляшку бурбону. Вам треба якось увечері заскочити з нами до офіцерського клубу і трохи розважитись. Спробуйте хоч інколи собі врізати. Сподіваюсь, ви не вважаєте себе кращим за всіх нас лише тому, що ви — професіонал.

— О ні, сер, — запевнив його капелан зніяковіло. — Правду кажучи, я вже кілька останніх вечорів навідувався до офіцерського клубу.

— Не забувайте, ви лише капітан, — вів далі полковник Каткарт, пропустивши повз вуха слова капелана. — Хоч ви й професіонал, та за званням —лише капітан.

— Так, сер. Я знаю.

— Чудово. І добре також, що тоді не розсміялися. Я все одно не дав би вам помідорів. Капрал Вітком повідомив, що сьогодні вранці ви прихопили в мене в кабінеті один помідор.

— Сьогодні вранці? Але сер! Це ж ви мені його дали.

Полковник Каткарт підозріливо скинув головою.

— Я ж не казав, що не давав його вам, хіба ні? Я просто сказав, що ви його прихопили. Не розумію, чого ви чуєтеся винним, якщо ви його не вкрали. Я справді дав вам його?

— Так, сер. Присягаюся, що дали.

— Ну, значить, доведеться повірити вам на слово. Хоч не уявляю собі, навіщо мені було давати вам той помідор. — Полковник Каткарт упевнено переставив кругле скляне прес-пап'є з правого кінця столу на лівий і взяв гостро підструганий олівець. — Гаразд. Капелане, якщо у вас усе, то в мене тут багато важливої роботи. Доповісте мені, як тільки капрал Вітком розішле з десяток цих листів, і ми зв'яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». — Раптом його обличчя натхненно просіяло: — Послухайте! А якщо наш полк знову зголоситься бомбити Авіньйон? Тоді справа зарухається!

— Авіньйон? — серце капелана завмерло І по тілу побігли мурашки.

— Саме так, — збуджено підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доб'ємося успіху. Якщо це можливо, я б хотів потрапити до різдвяного номера. Гадаю, тираж тоді більший.

І капелан з жахом спостерігав, як полковник схопив слухавку й запропонував свій авіаполк на добровільне бомбування Авіньйона, а того ж вечора знову спробував вигнати його з офіцерського клубу, за мить до того, як п’яний Йосаріан підвівся, перекинувши стільця, аби відплатити стусаном, що змусило Нейтлі вигукнути Йосаріанове ім’я, аж полковник Каткарт зблід і завбачливо кинувся втікати, та врізався в генерала Дрідла, а той гидливо зіштовхнув його зі своєї придавленої ноги і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Каткарта: по-перше, оте моторошне ім'я Йосаріан!, що знову бамкнуло для нього, мов похоронний подзвін, по-друге, ота придавлена нога генерала Дрідла, — і тут полковник Каткарт відкрив ще одну хибу капелана, адже тепер буде неможливо передбачити, як реагуватиме на нього генерал Дрідл кожного наступного разу. Полковник Каткарт ніколи не забуде того вечора, коли генерал Дрідл уперше зауважив капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, спітнілу, нетверезу пику, крізь жовту завісу сигаретного диму він втупився важким поглядом у капелана, що самотньо притаївся біля стіни.

— Що за чорт? — хрипко вигукнув генерал Дрідл, грізно насупивши кошлаті сиві брови від здивування. — Кого це я бачу — капелана? Як мило — духовна особа тиняється в такому місці, посеред купи брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт суворо стиснув губи і став підводитись.

— Не можу не погодитися з вами, сер, — жваво підхопив він, сповнений показного осуду. — Просто не розумію, що діється нині з нашим духовенством.

— Воно стає кращим, ось що з ним діється, — упевнено гаркнув генерал Дрідл.

Полковникові Каткарту підкотився клубок до горла, але він тут же опанував себе.

— Так, сер. Воно стає кращим. Саме це я хотів сказати, сер.

— Ось у таких місцях капелан і мусить бувати, стовбичити тут серед наших льотчиків, поки ті напиваються і грають у карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру. А як же в біса інакше він приведе їх до віри в Бога?

— Саме це я і мав на думці, сер, коли наказав йому сюди заходити, — обережно сказав полковник Каткарт і, по-панібратськи обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але суворо наказав йому з'являтися щовечора на чергування в офіцерський клуб і весь час стовбичити серед льотчиків, поки ті напиваються і грають в карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру.

Капелан погодився і відтоді регулярно з'являвся на чергування до офіцерського клубу і стовбичив там серед льотчиків, які його намагались уникати, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка і Вождь Білий Вівсюг ні з того ні з сього розвернувся і заїхав полковникові Мудусу кулаком у ніс, що той гепнувся задом на підлогу, а генерал Дрідл несподівано зайшовся бурхливим реготом, аж тут угледів капелана, який стояв зовсім поруч, вирячившись на нього з болем і подивом. Генерал Дрідл умить завмер. Якусь хвилину він сердито поглядав на капелана, його добрий настрій геть вивітрився, а відтак роздратовано повернувся до бару, перевалюючись з боку на бік, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. Полковник Каткарт перелякано трюхикав слідом за ним, стурбовано визираючи підполковника Корна і марно сподіваючись хоч на якусь допомогу.

— Оце так чудасія, — пробурчав генерал Дрідл біля бару, стиснувши порожню склянку своєю могутньою рукою. — Це справді чудасія, коли духовна особа починає вештатися в такому місці з купою брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт зітхнув з полегшенням.

— Так, сер, — гордо вигукнув він. — Це справді чудасія.

— Тоді якого біса ви нічого з тим не зробите?

— Сер? — спитав полковник Каткарт, блимаючи очима.

— Ви гадаєте, вам робить честь, що ваш капелан вештається тут кожного вечора? Коли я тільки не прийду, він завжди тут.

— Ви маєте рацію, сер, цілковиту рацію, — відповів полковник Каткарт. — Це зовсім не робить мені честі. І я збираюся щось із цим зробити, зараз же.

— А хіба не ви наказали йому сюди приходити?

— Ні, сер, це був підполковник Корн. Я його також збирався серйозно покарати.

— Якби він не був капеланом, — промимрив генерал Дрідл, — я б наказав вивести його на вулицю і пристрелити.

— Він не капелан, сер, — послужливо підказав полковник Каткарт.

— Не капелан? Тоді якого біса він носить на комірі хреста, якщо він не капелан?

— Він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Він підполковник.

— У вас капелан у чині підполковника? — здивовано перепитав генерал Дрідл.

— О, ні, сер. Мій капелан всього лише капітан.

— Тоді якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він всього лише капітан?

— Він не носить на комірі срібний листок, сер. Він носить хрест.

— Пішов геть звідси, сучий ти сину, — сказав генерал Дрідл. — Бо накажу вивести на вулицю і пристрелити!

— Слухаюсь, сер.

Полковник Каткарт пішов геть від генерала Дрідла, тяжко зітхнувши, і вигнав капелана з офіцерського клубу, і все було майже так само, як і через два місяці, після того як капелан спробував переконати полковника Каткарта скасувати його наказ про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти і зазнав у цій спробі жахливої поразки, тепер капелан був би вже зовсім піддався відчаю, але його стримала думка про дружину, яку він зворушливо кохав і за якою тужив з такою чуттєвою й екзальтованою пристрастю, а також його довічна віра в мудрість і справедливість безсмертного, всемогутнього, всевидющого, людяного, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського Бога, яка вже почасти похитнулася.

Стільки різних випробувань зазнавала його віра. Є, звичайно, Біблія, але Біблія — це просто книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан Фром» чи «Останній з могікан». То хіба можливо, щоб — одного разу капелан чув, як про це запитав Данбар, — відповіді на всі загадки світобудови давали неуки, неспроможні зрозуміти механізм випадання дощу? Невже Всемогутній Бог, у всій Своїй безмежній премудрості, дійсно злякався шість тисяч років тому, що людям вдасться збудувати вежу до самого неба? А де в біса те небо? Вгорі? Внизу? Немає ані гори, ні низу в цьому скінченному, але й дедалі ширшому Всесвіті, де навіть неосяжне, палаюче, сліпуче, величне Сонце поступово згасає і згодом зруйнує саму Землю. Чудес немає; молитви залишаються без відповіді, а нещастя з однаковою жорстокістю гнітять праведних та грішних; і капелан, як людина совісна й вольова, вже давно дослухався б до голосу розуму і зрікся б віри в Бога своїх батьків, — насправді відмовився б від свого покликання і своєї посади і випробував би себе рядовим у піхоті чи артилерії, або навіть капралом у десантних військах, — коли б не низка містичних явищ, таких як голий чоловік на дереві в день похорону бідолашного сержанта кілька тижнів тому і загадкова, незабутня, натхненна обіцянка пророка Флюма, дана сьогодні в лісі: «Скажіть їм, що я повернуся, тільки-но прийде зима».

Розділ 26

Аарфі

У певному сенсі в усьому був винний Йосаріан, бо якби він не пересунув лінію фронту під час Величезної облоги Болоньї, майор ...де Коверлі, можливо, був би поруч і зміг би його врятувати, і якби він не заповнив квартири для рядових бездомними дівчатами, Нейтлі, можливо, ніколи б не закохався у свою повію, коли та сиділа голою від пояса донизу в кімнаті зі сварливими гравцями в блекджек, які не звертали на неї уваги. Нейтлі нишком позирав на неї зі свого жовтого м’якого крісла, зачарований тією флегматичною незворушністю, з якою вона приймала загальну байдужість. Вона позіхнула і глибоко зворушила його. Він ніколи раніше не бачив такої героїчної постави.

Дівчина подолала п’ять крутих сходових маршів, щоб продати себе збориську рядових, пересичених дармовими дівчатами, що мешкали в квартирі; ніхто не захотів її ні за яку ціну, навіть коли вона, без великого ентузіазму, оголилася перед ними в надії спокусити своїм високим тілом — струнким, зрілим і справді звабливим. Здавалось, це її радше втомило, ніж розчарувало. Тепер вона безтямно і в’яло сиділа в кріслі, знехотя споглядаючи гру й збираючись з силами, щоб закінчити нудне вдягання і знову йти на роботу. За якийсь час вона ворухнулася. Ще за якийсь час підвелась з мимовільним зітханням і апатично ступила в тісні бавовняні трусики й темну спідничку, застебнула туфлі та вийшла геть. Нейтлі вислизнув слідом; а коли години за дві Йосаріан із Аарфі повернулись до офіцерської квартири, там вона знову ступала в свої трусики і спідничку, і виглядало воно, мов у тому капелановому настирному відчутті — ніби вони вже переживали подібну ситуацію, лише без Нейтлі, який зараз невтішно кривився, засунувши руки в кишені.

— Вона збирається йти, — сказав він кволим, дивним голосом. — Вона не хоче залишатись.

— А чому б тобі просто не заплатити їй, щоб вона залишилася з тобою до вечора? — порадив Йосаріан.

— Вона повернула мені гроші, — признався Нейтлі. — Я їй набрид, і вона хоче пошукати когось іншого.

Взувшись, дівчина на мить завмерла, понурим поглядом пропонуючи себе Йосаріанові й Аарфі. Тонкий білий светрик без рукавів облягав кожен контур її гострих великих грудей і крутих спокусливих стегон. Йосаріан відповів на її погляд і відчув сильний потяг. Потім похитав головою.

— Баба з воза — коням легше, — незворушно зауважив Аарфі.

— Не кажи так про неї! — вигукнув Нейтлі з пристрастю, в якій чулося благання і докір. — Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.

— А що в ній особливого? — вишкірився Аарфі з удаваним здивуванням. — Вона всього-на-всього повія.

— І не називай її повією!

Через кілька секунд дівчина байдуже знизала плечима і легкою ходою попрямувала до виходу. Нейтлі розпачливо кинувся вперед відчинити їй двері. Прибитий горем, він почвалав назад, його вразливе обличчя сповнилося смутком.

— Не переживай, — як міг, утішив його Йосаріан. — Ти ще не раз її побачиш. Ми знаємо, де збираються всі повії.

— Прошу тебе, не називай її так, — благально мовив Нейтлі, мало не плачучи.

— Вибач, — промимрив Йосаріан.

Аарфі життєрадісно прогримів:

— На вулицях аж роїться сотнями нічим не гірших повій. А та навіть не була гарненькою. — Він хихотнув зневажливо і самовпевнено. — Ну, а ти кинувся відчиняти двері, так ніби справді в неї закохався.

— Здається, я закохався, — соромливо признався Нейтлі мовби не своїм голосом.

Аарфі з кумедним подивом наморщив своє гладеньке кругле рожеве чоло.

— Хо-хо-хо-хо! — засміявся він, вдоволено плескаючи по широких боках своєї болотно-зеленої офіцерської куртки. — Шикарно. Ти закохався — в неї? Оце справді шикарно.

Того самого вечора Аарфі йшов на побачення з дівчиною з Червоного Хреста, випускницею престижного коледжу і донькою власника великого хімічного заводу.

— Ось з такими дівчатами ти повинен спілкуватись, а не зі звичайними шльондрами, як ота твоя. До речі, вона навіть якась немита.

— Мені байдуже! — відчайдушно закричав Нейтлі. — А ти стули пельку, я не хочу з тобою розмовляти.

— Аарфі, стули пельку, — сказав Йосаріан.

— Хо-хо-хо-хо! — не вгавав Аарфі. — Навіть не уявляю, що сказали б твої батько і мати, коли б дізнались, що ти тут гасав з брудними лахудрами, як оця. Не забувай, твій батько дуже шанована людина.

— Я нічого не збираюсь йому казати, — рішуче заявив Нейтлі. — Я ані слова не скажу ні йому, ні матері, поки ми не одружимося.

— Одружитесь? — Аарфі аж розпирало від поблажливої втіхи. — Хо-хохо-хо-хо! Тепер ти дійсно верзеш дурниці. Ти не в тому віці, щоб знати, що таке справжня любов.

Аарфі був знавцем у темі справжньої любові, бо вже віддавна щиро любив батька Нейтлі і перспективу отримати в нього після війни якусь керівну посаду як винагороду за дружбу з Нейтлі. Аарфі був чільним штурманом ескадрильї, який так і не знайшов свого місця в житті, відколи закінчив коледж. Це був незлобивий і великодушний чільний штурман, який завжди прощав усім в ескадрильї їхні найлютіші прокльони, коли збивався з курсу на шляху до цілі й заводив їх у саму гущу зенітного вогню. Того ж вечора він загубився на вулицях Рима і не здибав тієї пристойної дівчини з Червоного Хреста, випускниці престижного коледжу з великим хімічним заводом. Він збився з курсу на шляху до Феррари того дня, коли збили Крафта, і знову збився з курсу під час щотижневого патрульного вильоту до Парми і спробував вивести літаки до моря понад містом Ліворно після того, як Йосаріан скинув бомби на не захищений зенітками ворожий об’єкт і, заплющивши очі, відкинувся на броньовану спинку свого крісла з ароматною сигаретою в руці. Раптом ударили зенітки, і Маквот тут же заверещав у переговорний пристрій:

— Зенітки! Зенітки! Де ми, чорт забирай? Що відбувається?

Йосаріан стривожено розплющив очі й побачив попереду абсолютно неочікувані розбухлі чорні клуби розривів, що накочувались на них згори, і вдоволене, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з приязним зачудуванням споглядав своїми дрібними очками дедалі ближчі вибухи. Йосаріан був приголомшений. Раптом одна його нога затерпла. Маквот став набирати висоту і заскавчав у переговорний пристрій, вимагаючи команд. Йосаріан рвонувся вперед, щоб глянути, де вони, та залишився на місці. Він не міг ворухнутися. Тут він відчув, що змокрів. Він глянув униз, на свій пах, відчувши раптову слабість і нудоту. Страшна темно-червона пляма швидко повзла вгору по сорочці, немов велетенська морська потвора, готова його зжерти. Його поранено! Із просякнутої кров’ю штанини в калюжу на підлозі стікали окремі струмочки, мов незліченні, невгамовні рої рухливих червоних хробачків. Серце його завмерло. Ще один потужний удар струсонув літак. Від запаморочливого вигляду своєї рани Йосаріан гидливо здригнувся і верескнув, гукаючи Аарфі на допомогу.

— Я втратив яйця! Аарфі, я втратив яйця! — Аарфі не чув, і Йосаріан нахилився вперед і смикнув його за руку. — Аарфі, рятуй мене, — благав він, мало не плачучи. — Мене поранено! Мене поранено!

Аарфі поволі обернувся, дивакувато усміхаючись.

— Що?

— Мене поранено, Аарфі! Рятуй мене!

Аарфі знову люб’язно усміхнувся і знизав плечима.

— Я тебе не чую, — сказав він.

— Ти що, не бачиш? — недовірливо вигукнув Йосаріан і показав на темну калюжу крові, що розповзалась під ним на всі боки. — Мене поранило! Рятуй мене, ради Бога! Аарфі, рятуй мене!

— Я не чую тебе, — терпляче поскаржився Аарфі, прикладаючи свою пухку долоню до зблідлої вушної раковини. — Що ти сказав?

Йосаріан відповів гаснучим голосом, раптом втомившись від того крику, від усієї тієї розпачливої, нестерпної, безглуздої ситуації. Він помирав, і нікому до цього не було діла:

— Не переймайся.

— Що? — крикнув Аарфі.

— Я сказав, я втратив яйця! Ти не чуєш? Мене поранено в пах!

— Я тебе не чую, — буркнув Аарфі.

— Я сказав, не переймайся! — Йосаріан верескнув, з жахом відчувши себе у пастці, раптово він дуже ослаб і затремтів з холоду.

Аарфі знову засмучено похитав головою й опустив своє непристойне молочно-біле вухо прямо Йосаріанові до обличчя.

— Просто говори голосніше, друже. Просто говори голосніше.

Відчепися від мене, вилупку! Тупий, бездушний вилупок, відчепися від мене! — Йосаріан схлипнув. Йому хотілось віддубасити Аарфі, та в нього не було сили підняти руки. Натомість він вирішив поспати і непритомний звалився на бік. Його поранило у стегно, і коли він отямився, то побачив, що коло нього, стоячи навколішках, клопочеться Маквот. Йому полегшало, хоча з-за плеча Маквота з безтурботною цікавістю виглядало розпухле, мов у херувима, лице Аарфі. Йосаріан, відчуваючи себе зле, усміхнувся кволо до Маквота і спитав:

— Хто на господарстві?

Маквот ніяк не відреагував. З наростаючим жахом Йосаріан набрав у легені побільше повітря і повторив свої слова якомога голосніше.

Маквот підвів очі.

— Господи, я радий, що ти живий! — вигукнув він, з полегшенням перевівши віддих. Веселі, ласкаві зморшки біля кутиків його очей побіліли від напруги, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він обмотував безконечним бинтом Йосаріанову ногу поверх об’ємного ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна. — За штурвалом Нейтлі. Бідолаха трохи не розревівся, коли почув, що тебе поранило. Він усе ще думає, що тебе вбили. Тобі перебило артерію, але, здається, я зупинив кров. І впорснув тобі трохи морфію.

— Дай ще.

— Трохи заскоро. Я впорсну ще трохи, коли почне боліти.

— Вже болить.

— Ну що ж, хай їм чорт, — сказав Маквот і впорснув ще один шприц морфію в руку Йосаріана.

— Коли скажеш Нейтлі, що зі мною все гаразд... — заговорив Йосаріан до Маквота і знову знепритомнів: світ скаламутнів за плівкою якогось полуничного киселю і потонув у низькому баритональному гулі. Він прийшов до тями в санітарній машині й підбадьорливо усміхнувся до насупленого, засмученого Дока Деніки з профілем довгоносика, та через дві-три запаморочливі секунди світ знову замерехтів червоними пелюстками, а тоді почорнів і занурився у бездонну тишу.

Йосаріан прокинувся у шпиталі й відразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, запах ефіру вивітрився, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а якийсь a fortiori[35]. Здурів, подумав про нього Йосаріан. Він скептично скривив губи, почувши Данбарову новину, але знову заснув неспокійним сном, прокинувшись за день чи два. Медсестер у палаті не було, він обережно виліз із ліжка, щоб роздивитися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт біля берега на Піанозі, а шви на внутрішній стороні стегна, немов дрібні риб’ячі зубки, покусували йому тіло, коли він шкутильгав через прохід до спинки Данбарового ліжка, щоб роздивитись ім'я на температурній карті й переконатися, що Данбар казав правду: він уже не Данбар, а молодший лейтенант Антоні Ф. Фортіорі.

— Що тут у біса діється?

А. Фортіорі підвівся з постелі і знаком показав Йосаріанові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йосаріан пошкутильгав за ним коридором до сусідньої палати, де зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд хлопця з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Коли вони підходили, зацькований хлопець квапливо звівся на лікті. А. Фортіорі махнув великим пальцем собі через плече і сказав:

— Вали звідси.

Зацькований хлопець вискочив з ліжка і побіг геть. А. Фортіорі заліз до ліжка і знову став Данбаром.

— То був А. Фортіорі, — пояснив Данбар. — У твоїй палаті не було вільного ліжка, тож я скористався своїм службовим становищем і прогнав його на моє місце. Користатися службовим становищем досить приємно. Мусиш колись спробувати. Зрештою, спробуй зараз, бо, здається ти от-от упадеш.

Йосаріан справді відчував, що от-от упаде. Він обернувся до Данбарового сусіда, літнього чоловіка з сухим, змарнілим обличчям, махнув через плече великим пальцем і сказав:

— Вали звідси.

Літній чоловік напружився і люто зиркнув на нього.

— Він майор, — пояснив Данбар. — Краще цілься трохи нижче і стань на якийсь час, скажімо, прапорщиком Гомером Ламлі. Тоді в тебе з'явиться батько в законодавчій асамблеї штату і сестра, що заручена з чемпіоном-лижником. Просто скажи йому, що ти капітан.

Йосаріан обернувся до переляканого пацієнта, на якого вказав Данбар.

— Я капітан, — сказав він, махнув великим пальцем через плече. — Вали звідси.

На команду Йосаріана переляканий пацієнт зіскочив з ліжка і побіг геть. Йосаріан ліг на його місце і став прапорщиком Гомером Ламлі, якого потягнуло на блювоту і раптово вкрило липким потом. Він годинку поспав і знову захотів стати Йосаріаном. Виявилось, що батько в законодавчій асамблеї штату і сестра, заручена з чемпіоном-лижником, не є чимось особливим. Данбар повернувся до палати Йосаріана, де витурив Антоні Ф. Фортіорі з ліжка, щоб той знову якийсь час побув Данбаром. Прапорщик Гомер Ламлі в палаті не з’явився. Зате з’явилася сестра Крамер і в пориві святенницького гніву засичала, мов підмокла петарда. Вона наказала Йосаріанові негайно лягати, загородивши собою прохід до ліжка, тож він не міг їй підкоритися. Її миле личко ще ніколи не виглядало таким відразливим. Сестра Крамер була добросердим і сентиментальним створінням. Вона щиро раділа з приводу чийогось весілля, заручин, дня народження чи ювілею, навіть коли йшлося про незнайомих їй людей.

— Ви з’їхали з глузду? — шпетила вона його доброчесним тоном, обурено трясучи пальчиком перед його очима. — Я бачу, вам байдуже, що ви вб’єтеся?

— Я сам собі господар, — нагадав він їй.

— Я бачу, вам байдуже, що ви втратите ногу.

— Це моя нога.

— Однозначно, нога не ваша! — заперечила сестра Крамер. — Ця нога належить урядові США. Так само, як будь-який інструмент або нічний горщик. Збройні сили вклали у вас великі кошти, щоб зробити військовим льотчиком, і ви не маєте права порушувати настанови лікаря.

Йосаріан не надто втішився, що в нього хтось вкладає гроші. Сестра Крамер далі стояла просто перед ним, не даючи пройти. Голова в нього боліла. Сестра Крамер викрикнула якесь питання, якого він не второпав. Він махнув великим пальцем через плече і сказав:

— Вали звідси.

Сестра Крамер дала йому такого ляпаса, що він мало не звалився на підлогу. Коли Йосаріан відвів руку, щоб всадити їй у щелепу, нога в нього підкосилась, і він почав падати. Сестра Дакет вчасно нагодилась і підхопила його. Вона суворо звернулася до обох:

— Що тут діється?

— Він не хоче лягати, — заповзятливо відзвітувала сестра Крамер ображеним тоном. — Сью Енн, він сказав мені щось вкрай жахливе. О, я навіть не можу цього повторити.

— Вона обізвала мене інструментом, — промимрив Йосаріан.

Сестра Дакет не мала до нього ні краплі співчуття.

— Ви ляжете до ліжка, — сказала вона, — чи мені взяти вас за вухо й самій покласти?

— Візьміть за вухо і покладіть, — зухвало відказав Йосаріан.

Сестра Дакет узяла його за вухо і повела до ліжка.

Розділ 27

Сестра Дакет

Сестра Сью Енн Дакет була висока, сухорлява, зріла, струнка жінка, з випуклим, округлим задком, невеличкими груденятами і вугластим, аскетичним обличчям, типовим для жінок з Нової Англії, яке можна було б назвати дуже милим і дуже негарним. Шкіра в неї була блідо-рожева, очі маленькі, ніс та підборіддя тонкі та гострі. Здібна, жвава, сувора і розумна, вона не боялася відповідальності й не губилася в жодній ситуації. Це була повністю сформована, впевнена особистість, яка не потребувала нічиєї допомоги. Йосаріанові стало її жаль, і він вирішив їй допомогти.

Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розгладити простирадла у нього в ногах, він нишком просунув руку поміж її колін, а тоді рвучко підняв вгору під спідницею. Сестра Дакет вереснула і підскочила мало не до стелі, але виявилося, що занизько, і секунд п’ятнадцять вона звивалася, скакала й шарпалася вперед-назад на своїй божественній осі, аж поки нарешті вивільнилась і з посірілим, тремтячим обличчям нестямно кинулась у прохід між ліжками. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який від самого початку спостерігав за сценою, без попередження зірвався з ліжка і ззаду вхопив її обома руками за груди. Сестра Дакет ще раз вереснула і, вивернувшись, відстрибнула подалі від Данбара, але тепер Йосаріан зумів підскочити і зловити її. Сестра Дакет знову відстрибнула до проходу, мов м'ячик для пінг-понгу, тільки що з ногами. Данбар пильно чатував на неї, готовий накинутись, мов яструб, але вона вчасно згадала про нього і відскочила вбік. Данбар промахнувся і, перелетівши повз неї через ліжко, з важким, голосним тріском приземлився на підлозі й знепритомнів.

Він очуняв на підлозі з розквашеним носом і тим самісіньким нестерпним головним болем, який він досі симулював. У палаті стояв страшний галас. Сестра Дакет заливалась слізьми, а Йосаріан, примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, винувато її втішав. Розгніваний полковник, начальник шпиталю, волав на Йосаріана, що не дозволить своїм пацієнтам чіплятися з непристойними вільностями до своїх медсестер.

— Чого ви до нього причепились? — жалісливо спитав Данбар з підлоги, кривлячись від болю в скронях, що пульсував від звуків його власного голосу. — Він нічого такого не зробив.

— Я про вас кажу! — гаркнув на весь голос худий, статечний полковник. — І вас покарають за скоєне.

— Чого ви до нього причепились? — вигукнув Йосаріан. — Він лише гепнувся головою об підлогу.

— І про вас також кажу! — заявив полковник, люто обертаючись до Йосаріана. — Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Дакет за груди.

— Я не хапав сестри Дакет за груди, — відказав Йосаріан.

— Це я схопив її за груди, — сказав Данбар.

— Ви що, обидва подуріли? — пронизливо крикнув зблідлий лікар, задкуючи до дверей.

— Так, він справді псих, лікарю, — запевнив його Данбар. — Щоночі йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці, елегантно скривившись від здивування й відрази, і в палаті запала тиша.

— Що йому сниться? — перепитав він.

— Йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

— Яку рибу? — суворо спитав лікар Йосаріана.

— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.

— В якій руці ви її тримаєте?

— Це залежить, — відповів Йосаріан.

— Це залежить від риби, — додав Данбар послужливо.

Полковник обернувся й підозріливо вирячився на Данбара.

— Справді? А звідки ви стільки про це знаєте?

— Бо я з’являюся в тих снах, — відповів Данбар без тіні посмішки.

Полковник розгублено почервонів. Він втупився в обох приятелів з холодною, затятою образою.

— Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, — наказав він Данбарові крізь стиснуті губи. — І щоб я більше не чув про цей сон від жодного з вас. У мене в штаті є спеціаліст, який вислуховує отакі бридкі нісенітниці, як ваша.

— А чому, на вашу думку, — вкрадливо посміхаючись, обережно спитав майор Сандерсон, коренастий штатний психіатр, до якого полковник скерував Йосаріана, — полковник Ферредж вважає ваш сон бридким?

Йосаріан чемно відповів:

— Мабуть, є щось бридке або в моєму сні, або в полковникові Ферреджі.

— Прекрасно сказано, — похвалив майор Сандерсон у скрипучих солдатських черевиках і з чорною, як сажа, щіткою волосся на голові. — Не знаю чому, — звірився він, — але полковник Ферредж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не дуже вірить у психіатрію.

— А ви не любите морських чайок? — спитав Йосаріан.

— Ні, не дуже, — зізнався майор Сандерсон, різко, нервово засміявшись, і заходився любовно погладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немовби там була довга борідка. — Як на мене, ваш сон чудовий, і я сподіваюсь, він буде часто повторюватися і ми зможемо й далі його обговорювати. Хочете сигарету? — він усміхнувся, коли Йосаріан відмовився. — А чому, на вашу думку, — багатозначно запитав він, — у вас така гостра відраза до сигарети з моїх рук?

— Секунду тому я докурив сигарету. Вона досі тліє у вашій попільничці.

Майор Сандерсон хихикнув.

— Дуже оригінальне пояснення. Але я сподіваюся, ми незабаром знайдемо істинну причину. — Він зав'язав на подвійний бантик шнурок черевика, а тоді взяв зі столу й поклав собі на коліна жовтий блокнот у лінійку. — Ця риба, яку ви бачите вві сні. Поговорімо про неї. Риба завжди та сама, так?

— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.

— Що нагадує вам ця риба?

— Іншу рибу.

— А що нагадує вам та інша риба?

— Іншу рибу.

Майор Сандерсон розчаровано відхилився на спинку крісла.

— Ви любите рибу?

— Не особливо.

— Тоді чому, на вашу думку, у вас така нездорова відраза до риби? — спитав майор Сандерсон переможним тоном.

— Бо вона надто пісна, — відповів Йосаріан. — І надто кістлява.

Майор Сандерсон кивнув з розумінням, усміхнувшись мило і нещиро.

— Дуже цікаве пояснення. Але ми незабаром знайдемо істинну причину, я сподіваюсь. А та риба вам подобається? Та, яку ви тримаєте в руці?

— Вона також не викликає в мене ніяких почуттів.

— Значить, не подобається? Відчуваєте до неї якусь ворожість або агресію?

— Ні, анітрохи. Насправді, риба мені радше подобається.

— Отже, подобається.

— О, ні. Вона не викликає в мене жодних почуттів.

— Але щойно ви сказали, що вона вам подобається. А тепер кажете, що не маєте до неї жодних почуттів. Я підловив вас на суперечності. Хіба не бачите?

— Так, сер. Гадаю, ви підловили мене на суперечності.

Товстим чорним олівцем майор Сандерсон гордо вивів у своєму блокноті: «Суперечність».

— А чому, на вашу думку, — продовжив він, дописавши, і підвів очі, — ви висловили ці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

— Мабуть, у мене до неї амбівалентне ставлення.

Майор Сандерсон скочив на рівні ноги від радощів, почувши слова «амбівалентне ставлення».

— То ви все розумієте! — вигукнув він, в екстазі заламуючи руки. — Ох, ви навіть не уявляєте собі, яким самотнім я тут почуваюсь: щодня розмовляю з пацієнтами, які нічого не тямлять у психіатрії, намагаюсь лікувати людей, яким байдуже до мене і до моєї роботи! Через це в мене з’явилося жахливе відчуття неповноцінності. — Тінь тривоги промайнула на його обличчі. — Я не можу його позбутись.

— Справді? — спитав Йосаріан, не знаючи, що ще сказати. — Чому ви звинувачуєте себе за прогалини в чиїйсь освіті?

— Це дурість, я знаю, — занепокоєно відповів майор Сандерсон і силувано всміхнувся. — Але мене завжди дуже хвилювало, що про мене думають інші. Я досяг статевої зрілості трохи пізніше за інших хлопців-однолітків, і через це в мене... ну, багато всіляких проблем. Знаю, що мені буде дуже приємно обговорити їх з вами. Мені так кортить це зробити, що аж не хочеться відволікатися на ваші проблеми, але боюся, що мушу. Полковник Ферредж розсердився б, якби довідався, що весь час ми витратили на мене. Зараз я вам покажу кілька чорнильних плям і подивимося, що нагадають вам певні форми й кольори.

— Не марнуйте часу, лікарю. Мені все нагадує секс.

— Справді? — радісно вигукнув майор Сандерсон, наче не повірив власним вухам. — Нарешті ми підходимо до суті справи. А чи сняться вам повноцінні сексуальні сни?

— Мій сон з рибою — це сон про секс.

— Ні, я маю на увазі справжні сексуальні сни... такі, коли хапаєш якусь голу суку за горло і щипаєш її або б’єш по лиці, аж поки не заллється кров’ю, а потім кидаєшся на неї і ґвалтуєш, а сам ридма ридаєш, бо кохаєш її і ненавидиш настільки сильно, що не знаєш, що ще вдіяти. Ось про такі сексуальні сни я люблю поговорити. У вас бувають отакі сексуальні сни?

Йосаріан задумався на мить з мудрим виглядом.

— Це і є сон про рибу, — вирішив він.

Майор Сандерсон відсахнувся, мовби йому дали ляпаса.

— Так, звісно, — холодно погодився він, і його ставлення враз змінилось на роздратовану неприязнь. — Але бажано, щоб ви наснили сон подібний до того, і тоді подивимось, якою буде ваша реакція. На сьогодні все. Бажано також, щоб вам приснилися й відповіді на деякі з моїх запитань. Ви ж розумієте, ці розмови мені так само неприємні, як і вам.

— Я перекажу це Данбарові, — відповів Йосаріан.

— Данбарові?

— Він усе це почав. Це був його сон.

— Ах, Данбар, — майор Сандерсон хмикнув, упевненість повернулась до нього. — Б’юсь об заклад, Данбар — це той злісний тип, який робить усі ті капості, які завжди приписують вам, еге ж?

— Він не такий уже й злісний.

— А проте ви захищатимете його до самої смерті, так?

— Не аж так довго.

Майор Сандерсон єхидно посміхнувся й записав у блокноті: «Данбар».

— Чому ви шкутильгаєте? — спитав він різко, коли Йосаріан попрямував до дверей. — І якого дідька у вас пов’язка на нозі? Ви звар’ювали чи що?

— Мене поранено в ногу. Тому я в шпиталі.

— О ні, не тому, — зловтішно заперечив майор Сандерсон. — Ви у шпиталі через камінь у слинній залозі. Виявляється, ви не такий уже й розумний. Ви навіть не знаєте, з чим вас поклали до шпиталю.

— Мене поклали до шпиталю з пораненою ногою, — наполягав Йосаріан.

Майор Сандерсон лише саркастично реготнув у відповідь.

— Гаразд, переказуйте вітання вашому другові Данбару. І скажіть, нехай наснить той сон, який я порадив вам.

Але Данбар знемагав від нудоти, млості та хронічного головного болю і не мав бажання допомагати майорові Сандерсону. Кошмари мучили Голодного Джо, який уже відлітав шістдесят завдань і знову чекав на відправлення додому, але й він не захотів ділитися ними, коли приходив до шпиталю провідати друзів.

— Невже ні в кого немає якогось сну для майора Сандерсона? — питав Йосаріан. — Мені так не хочеться його засмучувати. Він уже чується таким знедоленим.

— Відколи вас поранено, мені постійно сниться один дуже химерний сон, — зізнався капелан. — Раніше щоночі снилося, як вмирає моя дружина, або як її убивають, або як задихаються мої діти, подавившись шматочком поживної їжі. Тепер мені сниться, що я пливу під водою і акула гризе мене за ногу в тому самому місці, де у вас пов’язка.

— Це чудовий сон, — заявив Данбар. — Б’юсь об заклад, майор Сандерсон буде в захваті.

— Це жахливий сон! — вигукнув майор Сандерсон. — У ньому є біль, і каліцтво, і смерть. Я певен, що ви наснили цей сон мені на зло. Знаєте, я навіть не певен, що з такими відразливими снами вам місце в армії.

Йосаріанові здалося, що він помітив промінчик надії.

— Можливо, ви маєте рацію, сер, — хитро зауважив він. — Можливо, мене треба списати на землю й повернути до Штатів.

— А вам ніколи не спадало на думку, що ваша неперебірливість щодо жінок — це просто намагання вгамувати ваш підсвідомий страх перед імпотенцією?

— Так, сер, спадало.

— Тоді чому ви це робите?

— Щоб вгамувати свій підсвідомий страх перед імпотенцією.

— Чому б вам натомість не знайти для себе якесь гарне хобі? — співчутливо поцікавився майор Сандерсон. — Наприклад, риболовля. Ви дійсно вважаєте сестру Дакет аж такою привабливою? Як на мене, вона надто кістлява. Надто пісна і кістлява. Як риба.

— Я ледве знаю сестру Дакет.

— Тоді чому ви хапали її за груди? Тільки тому, що вони в неї є?

— Данбар її хапав.

— О, не починайте своєї, — вигукнув майор Сандерсон з уїдливою посмішкою і гидливо кинув олівця на стіл. — Чи ви справді гадаєте, що можете уникнути відповідальності, вдаючи з себе когось іншого? Ви мені не подобаєтесь, Фортіорі. Ви про це знаєте? Зовсім не подобаєтесь.

Передчуття небезпеки холодним, вологим протягом війнуло над Йосаріаном.

— Я не Фортіорі, сер, — соромливо сказав він. — Я Йосаріан.

— Хто ви?

— Моє прізвище Йосаріан, сер. І я лежу в шпиталі з пораненою ногою.

— Ваше прізвище — Фортіорі, — з войовничим запалом відрізав майор Сандерсон. — І ви у шпиталі через камінь у слинній залозі.

— Ну, досить, майоре! — вибухнув Йосаріан. — Я краще знаю, хто я такий.

— А в мене на доказ є офіційний військовий документ, — відказав майор Сандерсон. — Ви краще опануйте себе, поки не пізно. А то вчора ви — Данбар. Нині — Йосаріан. Завтра договоритесь до того, що ви — Вашингтон Ірвінг. Знаєте, що з вами не так? У вас роздвоєння особистості, от що з вами не так.

— Можливо, ви маєте рацію, сер, — дипломатично погодився Йосаріан.

— Я знаю, що маю рацію. У вас страшна манія переслідування. Ви думаєте, що всі намагаються вас скривдити.

— Всі справді намагаються мене скривдити.

— От бачите? Ви не маєте жодної поваги до надмірної влади чи застарілих традицій. Ви небезпечний і розбещений, і вас треба вивести на вулицю і пристрелити!

— Ви серйозно?

— Ви ворог людей!

— Ви звар'ювали? — закричав Йосаріан.

— Ні, я не звар’ював, — люто ревнув у відповідь Добз, переконаний, що розмовляє в палаті скрадливим пошептом. — Кажу тобі, що Голодний Джо бачив їх. Він бачив їх учора, коли літав до Неаполя, щоб купити на чорному ринку кондиціонери для ферми полковника Каткарта. У них там великий центр підготовки резервів, де чекають відправлення додому сотні пілотів, бомбардирів і стрільців. Вони виконали по сорок п’ять завдань, і все. А кілька хлопців, з медаллю «Пурпурове серце», навіть менше. До всіх авіаполків зі Штатів прибуває поповнення. Є наказ, щоб усі, навіть з адміністративного складу, відслужили за океаном хоча б раз. Ти що, газет не читаєш? Тепер ми мусимо його вбити!

— Тобі залишилося всього два вильоти, — умовляв його пошепки Йосаріан. — Навіщо так ризикувати?

— Мене можуть убити й під час тих двох вильотів, — задерикувато відповів Добз хрипким, тремтячим, збудженим голосом. — Можемо вбити його Завтра ж вранці, коли він буде повертатися з ферми. Ось у мене пістолет.

Йосаріанові очі полізли на лоба з подиву, коли Добз витяг з кишені пістолет і помахав ним у повітрі.

— Ти здурів? — нестямно просичав він. — Сховай негайно. І не кричи, мов скажений.

— Чого ти переживаєш? — спитав Добз голосом ображеного праведника. — Ніхто нас не чує.

— Гей, ви там, закрийтеся, — долинув голос із протилежного кутка палати. — Що, не бачите, що ми тут намагаємось спати?

— Хто ти в біса такий, розумнику? — крикнув у відповідь Добз і обернувся зі стиснутими кулаками, готовий до бійки. Потім він повернувся до Йосаріана, але не встиг вимовити й слова, як оглушливо пчихнув шість разів підряд, у перервах перевалюючись із боку на бік на гумових ногах і за кожним пчихом безпорадно змахуючи ліктями. Очі його сльозилися, повіки спухли й почервоніли. — За кого він себе має, — запитав він, судомно потягуючи носом і витираючи його тильною стороною здоровенного зап’ястка, — за копа чи що?

— Він контррозвідник, — спокійно поінформував Йосаріан. — У нас їх уже троє, і скоро надійде поповнення. Але ти не бійся. Вони шукають фальсифікатора на ім’я Вашингтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

— Убивці? — образився Добз. — Чому ти називаєш нас убивцями? Лише тому, що ми хочемо Уколошкати полковника Каткарта?

— Тихіше, чорти б тебе взяли! — наказав Йосаріан. — Не можеш говорити пошепки?

— Я говорю пошепки. Я...

— Ти далі кричиш.

— Ні, не кричу. Я...

— Гей, там, стули пельку, — зарепетували на Добза з усіх кінців палати.

— Зараз усіх вас перестріляю! — вереснув Добз у відповідь і скочив на хиткий дерев’яний стілець, дико розмахуючи пістолетом. Йосаріан схопив його за руку і стягнув додолу. Добз знову став пчихати. — У мене алергія, — перепросив він, коли перестав, з носа текло, очі заплили сльозами.

— То дуже зле. Якби не алергія, ти би став видатним ватажком.

— Полковник Каткарт — убивця, — хрипко поскаржився Добз, ховаючи брудний пожмаканий носовичок кольору хакі. — Полковник Каткарт занапастить усіх нас, якщо ми його не зупинимо.

— А може, він більше не буде піднімати норму вильотів. Може, зупиниться на шістдесяти.

— Він завжди піднімає норму вильотів. Ти це знаєш краще за мене. — Добз глитнув слину і нахилив напружене обличчя впритул до Йосаріанового, м’язи під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах збилися в тремтливі жовна. — Просто скажи «вперед», і завтра вранці я все зроблю сам. Ти розумієш, про що я? І зараз я шепочу, правда?

Йосаріан відвернувся, щоб не бачити прикутого до нього погляду Добза, сповненого жагучого благання.

— Тоді якого біса ти не підеш і сам цього не зробиш? — запротестував він. — Може, перестанеш розпатякувати тут біля мене і сам усе зробиш?

— Сам я боюся. Я завжди боюся робити щось сам.

— Тоді не втягуй мене. Я був би психом, якби зараз вляпався у щось подібне. У мене рана на нозі на мільйон доларів. Мене відправлять додому.

— Ти здурів? — вигукнув Добз, не вірячи своїм вухам. — Твоя рана — лише подряпина. Того ж дня, коли вийдеш зі шпиталю, він змусить тебе летіти на бойове завдання, хоч і з «Пурпуровим серцем».

— От тоді вже я його вб’ю, — заприсягся Йосаріан. — Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

— Тоді краще зробімо це завтра, поки ще маємо хоч якийсь шанс, —умовляв його Добз. — Капелан каже, що він знову зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь, як тремтять у мене руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже непридатний.

Йосаріан не наважився сказати «так».

— Я краще почекаю. Подивлюся, що далі буде.

— Біда з тобою в тому, що ти нічого не хочеш робити, — хрипким, розлюченим голосом поскаржився Добз.

— Я роблю все, що тільки можу, — лагідно пояснював Йосаріанові капелан, коли Добз пішов. — Я навіть ходив до санчастини і просив Дока Деніку допомогти вам.

— Ага, зрозуміло, — Йосаріан стримав усмішку. — І що з цього вийшло?

— Вони намастили мені марганцівкою ясна, — соромливо відповів капелан.

— А також великі пальці на ногах, — з обуренням додав Нейтлі. — І дали йому проносне.

— Але сьогодні вранці я знову туди пішов, аби з ним побачитись.

— І вони знову намастили йому ясна марганцівкою, — сказав Нейтлі.

— Але я таки поговорив з ним, — немов виправдовуючись, жалібно проказав капелан. — Лікар Деніка виглядає таким нещасним. Він підозрює, що хтось плете проти нього інтриги, щоб його перевели на Тихий океан. Увесь цей час, виявляється, він збирався звернутись по допомогу до мене. Коли я сказав йому, що потребую його допомоги, то поцікавився, чи немає іншого капелана, до якого я міг би звернутися, — пригнічений капелан терпляче дочекався, поки Йосаріані з Данбаром пересміються. — Колись я думав, що бути нещасним — аморально, — провадив він далі, неначе голосив на самоті. — А тепер я вже не знаю, що думати. Я би хотів присвятити темі аморальності свою проповідь наступної неділі, але сумніваюся, чи мені, з пурпуровими яснами, взагалі годиться чинити відправи. Підполковникові Корну це дуже не сподобалося.

— Капелане, а чому б вам не лягти до шпиталю разом з нами і трохи не відпочити? — запропонував Йосаріан. — Тут вам було б затишно.

На якусь мить ця пропозиція, в усій своїй зухвалій аморальності, здалася капеланові спокусливою і потішною.

— Ні, краще не треба, — неохоче вирішив він. — Мені треба податись на материк і зустрітися зі штабним писарем Вінтерґріном. Лікар Деніка сказав, що він міг би допомогти.

— Вінтерґрін, мабуть, найвпливовіша особа на всьому театрі воєнних дій. Він не лише штабний писар. Він має доступ до ротатора. Але він нікому не допомагає. Це одна з причин, чому він піде далеко.

— Я б усе одно хотів з ним побалакати. Хтось же мусить вам допомогти.

— Зробіть це для Данбара, капелане, — мовив Йосаріан зі зверхнім виглядом. — Я звільнюся від польотів завдяки моїй рані на нозі на мільйон доларів. Якщо це не спрацює, тут є один психіатр, який вважає, що я не годжуся для служби в армії.

— Це я не годжуся для служби в армії, — ревниво заскиглив Данбар. — То був мій сон.

— Річ не в сні, — пояснив Йосаріан. — Йому подобається твій сон. Ідеться про мою особистість. Він вважає, що вона розщеплена.

— Розщеплена просто посередині, — сказав майор Сандерсон, який заради цього візиту зав’язав шнурівки на своїх незґрабних солдатських черевиках і прилизав чорне, як сажа, волосся за допомогою якогось густого ароматного мастила. Він нарочито всміхався, щоб подати себе розумним і приємним. — Я не кажу це зі зла чи з бажання вас образити, — провадив він зі злою й образливою усмішкою. — Я кажу це тому, що ненавиджу вас і прагну помститися. Я не кажу це тому, що ви погордували мною і безжально поранили мої почуття. Ні, я медик і завжди дивлюсь на речі об’єктивно.

У мене є для вас дуже погана новина. Чи ви достатньо мужній чоловік, щоб її сприйняти?

— О боже, ні! — верескнув Йосаріан. — Я цього не переживу.

Майор Сандерсон враз спалахнув.

— Ви бодай щось можете зробити по-людськи? — благально попросив він, побуряковілий від роздратування і гамселячи обома кулаками по столі. — Ваша біда в тому, що ви вважаєте себе вищим від усіх умовностей цього світу. Можливо, ви вважаєте себе вищим навіть за мене, бо я запізнився зі статевим дозріванням. Так от, знаєте, хто ви такий? Ви невдоволений, нещасний, розчарований, недисциплінований, непристосований молодий чоловік!

Випаливши усі ці несхвальні епітети, майор Сандерсон неначе полагіднішав.

— Так, сер, — обережно погодився Йосаріан. — Здається, ви маєте рацію.

— Звичайно, маю рацію. Ви недоросток. Ви неспроможні звикнутись з самою ідеєю війни.

— Так, сер.

— У вас патологічна відраза до смерті. Мабуть, вас дратує сам факт, що ви на війні і кожної миті вам можуть прострелити голову.

— Мало сказати — дратує, сер. Я від цього скаженію.

— Ви зациклені на власному виживанні. І ви не терпите фанатиків, забіяк, снобів і лицемірів. Підсвідомо ви ненавидите дуже багатьох людей.

— Свідомо, сер, свідомо, — поправив Йосаріан, бажаючи допомогти психіатрові. — Я ненавиджу їх свідомо.

— У вас вороже ставлення до ідеї, що вас можуть пограбувати, експлуатувати, ображати, принижувати чи обдурювати. Вас пригнічує бідність. Вас пригнічує неуцтво. Вас пригнічує насильство. Вас пригнічують гоніння. Вас пригнічують міські нетрі. Вас пригнічує пожадливість. Вас пригнічує злочинність. Вас пригнічує корупція. Знаєте, я анітрохи не здивуюсь, якщо у вас виявиться маніакально-депресивний психоз!

— Так, сер. Мабуть, у мене психоз.

— І не намагайтесь заперечити.

— Я не заперечую, сер, — сказав Йосаріан, вдоволений, що між ними нарешті настало таке чудесне порозуміння. — Я погоджуюсь з усім, що ви сказали.

— Отже, ви погоджуєтесь, що ви божевільний?

— Божевільний! — Йосаріан був шокований. — Що ви таке кажете? Чого це я божевільний? Сам ви божевільний!

Майор Сандерсон знову почервонів від обурення і щосили вгатив себе кулаками по стегнах.

— Назвавши мене божевільним, — загорлав він, бризкаючи слиною, — ви показали себе як типового мстивого і садистичного параноїка! Ви дійсно божевільний!

— Тоді чого б вам не відправити мене додому?

— А я і збираюсь відправити вас додому!

— Мене відправляють додому! — радісно оголосив Йосаріан, пришкандибавши назад у палату.

— І мене теж! — тішився А. Фортіорі. — Щойно приходили сюди й сказали.

— А як же я? — запитав у лікарів роздратований Данбар.

— Ви? — різко відповіли йому. — Вас відправлять разом з Йосаріаном. Назад у стрій!

І пішли вони обоє назад у стрій. Йосаріан нетямився з люті, коли санітарна машина привезла його до ескадрильї, і відразу пошкутильгав шукати справедливості в Дока Деніки, який понуро глянув на нього зі смутком і зневагою.

— Ех ти, — тужно видихнув Док Деніка, скривившись з осудливою відразою, яйцеподібні мішки під його очима докірливо набрякли. — Вічно думаєш тільки про себе. Піди глянь на лінію фронту, якщо хочеш знати, що сталось, поки ти вилежувався в шпиталі.

Йосаріан здригнувся.

— Ми відступаємо?

— Відступаємо? — вигукнув Док Деніка. — Відколи ми взяли Париж, воєнна обстановка котиться під три чорти. Я знав, що так буде. — Він замовк, його понурий гнів змінився на сум, а тоді він роздратовано насупився, немов це Йосаріан був у всьому винний. — Американські війська вже вступили на німецьку територію. Росіяни захопили цілу Румунію. Щойно вчора греки з восьмої армії взяли Ріміні. Німці повсюди відступають! — Док Деніка знову замовк і набрав побільше повітря для пронизливого тужливого зойку: — Від Люфтваффе не залишилось і сліду! — заголосив він. Здавалося, він осьось розридається. — Вся Ґотська лінія під загрозою знищення!

— Ну і? — спитав Йосаріан. — Що тут поганого?

— Що поганого? — закричав Док Деніка. — Якщо найближчим часом нічого не зміниться, Німеччина капітулює. І тоді всіх нас відправлять на Тихий океан!

Йосаріан збентежено витріщився на Дока Деніку.

— Ти здурів? Ти хоч розумієш, що мелеш?

— Ага, тобі легко сміятись, — вишкірився Док Деніка.

— Який тут до біса сміх?

— Принаймні ти маєш хоч якісь шанси. Ти воюєш, і тебе можуть убити. А мені що казати? Мені нема на що надіятись.

— У тебе зовсім дах поїхав! — закричав Йосаріан і схопив його за барки. — Це тобі ясно? А тепер стули свою дурну пельку і слухай мене.

Док Деніка вирвався від нього.

— Не смій так зі мною розмовляти. Я дипломований лікар.

— Тоді стули свою дурну дипломовану пельку і послухай, що мені сказали в шпиталі. Я божевільний. Ти це знав?

— Ну і що?

— Справді божевільний.

— Ну і що?

— Я псих. Вар’ят. Розумієш? У мене не всі дома. Вони помилково замість мене відправили додому когось іншого. У шпиталі мене перевірив дипломований психіатр, і таким був його висновок. Я справді ненормальний.

— Ну і що з того?

— Ну і що з того? — Йосаріана спантеличила нездатність Дока Деніки збагнути суть справи. — Невже ти не розумієш, що це означає? Тепер ти можеш списати мене на землю і відправити додому. Не пошлють же вони божевільного на смерть?

— А хто ж тоді піде?

Розділ 28

Добз

Пішов Маквот, і Маквот не був божевільний. Пішов і Йосаріан, хоча все ще шкутильгаючи, і коли він, відлітавши два додаткові бойові завдання, почув загрозливу звістку про ще один наліт на Болонью, то одного теплого пополудня з рішучим виглядом пришкандибав до намету Добза, приклав до губ пальця і прошипів:

— Тссс!

— Чого ти тсикаєш? — спитав Малюк Семпсон. Він здирав зубами шкірку з мандарина, уважно розглядаючи комікс із загнутими кутиками. — Ніхто нічого не говорить.

— Вали звідси, — наказав Йосаріан Малюку Семпсону, махнувши великим пальцем через плече до виходу з намету.

Малюк Семпсон проникливо звів біляві брови й охоче підвівся. Він чотири рази присвиснув у свої обвислі пшеничні вусики і метнувся в гори на побитому, старому зеленому мотоциклі, що його купив кілька місяців тому. Йосаріан зачекав, поки, слабнучи, гавкіт мотора завмер удалині. Намет виглядав якось незвично. Всередині було надто охайно. Добз з цікавістю поглядав на Йосаріана, курячи товсту сигару. Тепер, коли Йосаріан наважився бути хоробрим, його охопив смертельний страх.

— Гаразд, — сказав Йосаріан. — Давай уб’ємо полковника Каткарта. Зробімо це разом.

Добз зіскочив зі своєї койки з нажаханим виглядом.

— Тсс! — загарчав він. — Уб’ємо полковника Каткарта? Що ти мелеш?

— Тихіше, дідько, — огризнувся Йосаріан. — Цілий острів чує. У тебе ще є той пістолет?

— Ти збожеволів чи що? — скрикнув Добз. — Навіщо мені вбивати полковника Каткарта?

— Навіщо? — Йосаріан вирячився на Добза з похмурою недовірою. — Навіщо? Це ж була твоя ідея. Хіба ти не приходив до шпиталю і не просив, щоб я це зробив?

Добз поволі усміхнувся.

— Але тоді в мене було всього п’ятдесят вісім бойових вильотів, — пояснив він, з насолодою пихкаючи сигарою. — А зараз я вже спакувався і чекаю відправлення додому. Я відлітав шістдесят завдань.

— Ну то й що? — відказав Йосаріан. — Він лише знову підніме норму.

— Може, на цей раз не підніме.

— Він завжди її піднімає. Що це в біса з тобою, Добзе? Запитай-но в Голодного Джо, скільки разів він уже пакував свої манатки.

— А я хочу почекати і подивитися, як воно буде, — вперто стояв на своєму Добз. — Я ж не псих, щоб влазити в щось подібне тепер, коли вже своє відлітав. — Він струсив попіл із сигари. — Ні, моя тобі порада: відлітай свої шістдесят завдань, а там буде видно.

Йосаріан притлумив раптове бажання плюнути йому в очі.

— Я можу не дожити до шістдесяти, — простогнав він млявим, безрадісним голосом. — Ходять чутки, що він знову зголосився відіслати нас на бомбардування Болоньї.

— Це лише чутки, — пихато проголосив Добз. — Я б не радив тобі вірити всім чуткам.

— Може, досить давати мені поради?

— А чому б тобі не поговорити з Орром? — порадив Добз. — Орра знову збили над морем під час повторного бомбардування Авіньйона минулого тижня. Може, він уже в такому відчаї, що погодиться вбити полковника Каткарта.

— Орру бракує мізків, щоб впасти у відчай.

Коли Йосаріан лежав у шпиталі, Орра знову підбили над морем, і він посадив свого покаліченого літака на прозоро-блакитні хвилі поблизу Марселя так ніжно й бережно, з такою бездоганною майстерністю, що ніхто з шести членів екіпажу навіть не забився. Аварійні люки в передній і задній секціях відчинилися, поки довкола літака все ще пінилася зеленувато-біла вода, і люди чимшвидше вибрались назовні в м'яких оранжевих рятувальних жилетах, які не надулись і дурно теліпалися в них на плечах. Рятувальні жилети не надулись тому, що Майло повитягав з надувних камер спаровані балончики з двоокисом вуглецю, необхідні для приготування полуничного та ананасового морозива з газованою водою, яке він подавав у офіцерських їдальнях, а натомість прикріпив віддруковані на мімеографі записки: «Що добре для синдикату «М і М» — те добре для країни». Орр останнім вискочив з тонучого літака.

— Бачили б ви його! — розповідав Йосаріанові, заходячись від реготу, сержант Найт. — Ото була комедія — ви зроду такого не бачили. Жоден з рятувальних жилетів не надувся, бо Майло покрав вуглекислий газ для того морозива з шипучкою, яке він подає вам, вилупкам, в офіцерській їдальні. Та виявилося, що не все так страшно. Лиш один з нас не вмів плавати, і ми посадили його на аварійний пліт, якого Орр підтягнув за шнурок до фюзеляжу, поки ще ми всі стояли на літаку. Цей куцоногий пришелепок знається на таких справах. А другий пліт відірвало й віднесло, так що ми всі шестеро вмостилися на одному, ми так тісно попритулялись один до одного ліктями і ногами, що не могли ворухнутися, аби не зіштовхнути когось у воду. Ми відпливли, і секунди через три літак затонув, і от ми в морі самі-самісінькі, і відразу взялися відкручувати ковпачки на рятувальних жилетах, щоб подивитися, що там зіпсувалось, і побачили ті кляті записочки від Майла, в яких він каже, що все те, що добре для нього, добре і для кожного з нас. Який виродок! О боже, як ми його кляли, усі, крім того вашого дружка, Орра, який лиш хихикав собі, так ніби справді думав, що все те, що добре для Майла, може бути добре для всіх нас.

Клянуся, вам треба було бачити, як він там сидить на краю плота, мов капітан корабля, а ми всі просто дивимось і чекаємо, аби він сказав, що робити далі. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, наче замерз, і примовляв: «Тепер усе в порядку, все в порядку», — і весь час хихоче, мов якийсь чудило, потім знову: «Тепер усе в порядку, все в порядку», — і далі хихоче, мов якийсь чудило. Ми дивились на нього, як на недоумка. Якби не було на кого дивитись, то ми б там звихнулися вже за кілька хвилин, бо хвиля то накриває нас із головою, то змиває кількох з плоту, а ми мусимо дертися назад, аж тут накочується нова хвиля і знову змиває нас у море. Було весело. Ми то падали в воду, то видирались на пліт. Хлопця, котрий не вміє плавати, ми поклали посеред плоту, але навіть там він мало не захлинувся, бо води на плоту було стільки, що вона весь час хлюпала йому в лице. Я тобі кажу.

Потім Орр заходився відчиняти на плоту всілякі відсіки, і тут стало справді весело. Спочатку він знайшов коробку з шоколадом і роздав кожному по плитці, отож ми сидимо і їмо солоні шоколадки, а хвиля все змиває і змиває нас у море. Потім він знайшов кілька бульйонних кубиків та алюмінієві чашки і зробив для нас суп. Далі знайшов чай. Повірте, він це зробив! Можете уявити собі, як він пригощає нас чаєм, а ми сидимо мокрі як хлющі по дупу в воді? Тут я звалився з плоту, просто від реготу. Ми всі реготали. А він — геть серйозний, лиш дурнувато хихикає і шкіриться. Ну й дивак! Усе, що знайшов, те використав. Знайшов засіб проти акул — і тут же побризкав воду навколо плоту. Знайшов фарбу для маркерного маяка — і теж вилив у воду. А потім знаходить волосінь з сухою наживкою, і весь аж засяяв, немов до нас уже поспішає катер рятувальної служби, щоб підібрати, поки ми ще не вмерли від спеки, холоду і голоду, чи поки ще німці не вислали моторку з Ла-Спеції, щоб захопити нас у полон або розстріляти з кулемета. В кліп ока Орр закинув ту волосінь у воду, і вже виспівує, мов безтурботний жайворонок. «Лейтенанте, що ви збираєтесь упіймати?» — питаюся. «Тріску», — відповідає він. І не жартує. І добре, що нічого не впіймав, а то їв би ту тріску сирою, якби упіймав, і нас примусив би їсти, бо він знайшов там маленьку книжечку, де пише, що сиру тріску їсти можна.

Далі він знаходить маленьке блакитне весельце[36], завбільшки з ложечку до морозива, і, їй-богу, береться ним гребти, пробуючи зрушити з місця усі дев’ять сотень фунтів. Уявляєте? Нарешті він знаходить маленький компас та велику непромокальну карту, розстеляє її на колінах, а згори кладе компас. Ось так він розважався, аж поки хвилин через тридцять нас не підібрав катер, — за спиною закинута волосінь, на колінах компас і розстелена карта, і веслує щосили тим дрібненьким блакитним весельцем, немов поспішає до Майорки. О, боже!

Сержант Найт усе знав про Майорку, і так само Орр, адже Йосаріан часто розповідав їм про такі пристановища, як Іспанія, Швейцарія та Швеція, де можуть інтернувати й утримувати американських льотчиків в умовах безтурботної розкоші до самого кінця війни, варто лиш туди прилетіти. У своїй ескадрильї Йосаріан був провідним авторитетом з питань інтернування, і під час кожного вильоту до Північної Італії він уже планував вимушену посадку в Швейцарії. Він, звісно, віддав би перевагу Швеції, де інтелектуальний рівень вищий і де він міг би плавати голяка серед вродливих дівчат з низькими, скромними голосами і наплодити там цілі табунці неслухняних, щасливих позашлюбних Йосаріанчиків, які з’являться на світ під опікою держави, яка випустить їх у життя без ганебного тавра; та Швеція була недосяжна, надто далека, і Йосаріан чекав на осколок снаряда, який виведе з ладу один із моторів над Італійськими Альпами і дасть йому привід попрямувати до Швейцарії. Він би навіть не сказав пілотові, куди його веде. Йосаріан подумував змовитися з якимось надійним пілотом і прикинутися, що в них зламався один мотор, а тоді знищити докази обману, посадивши літак «на черево», та єдиний пілот, якому він довіряв, Маквот, був щасливим і на війні, він досі ловив шалений кайф, коли з ревом пролітав над Йосаріановим наметом або над головами купальників на пляжі настільки низько, що сильний вихор від пропелерів прорізав на воді темні борозни і здіймав пелену водяних краплинок, які потім ще кілька секунд осідали на воду.

Про Добза й Голодного Джо тут не могло бути й мови, а також і про Орра, який знову паяв клапан форсунки в пічці, коли зневірений Йосаріан пришкандибав до намету, нічого не добившись від Добза. Грубка, яку Орр змайстрував з перевернутої металевої бочки, стояла посеред намету на рівненькій цементній підлозі, яку також змайстрував він. Орр зосереджено працював, стоячи навколішках. Намагаючись не звертати на нього уваги, Йосаріан прошкутильгав до своєї койки і сів, протяжно застогнавши від перевтоми. Цівки поту холодком пощипували чоло. Добз гнітив його. Док Деніка гнітив. Загрозливе передчуття біди почало гнітити його, коли він глянув на Орра. Усе його тіло задрижало зсередини. Нерви тіпались, пульсувала вена на зап’ястку.

Орр через плече глянув на Йосаріана, його вологі губи оголили опуклий ряд великих заячих зубів. Потягшись убік, він відкопав у своїй тумбочці пляшку теплого пива і, відкоркувавши, подав Йосаріану. Ніхто не промовив ані слова. Йосаріан зсьорбнув шумовиння з шийки і задер голову. Орр мовчки стежив за Йосаріаном, хитро посміхаючись. Йосаріан насторожено дивився на Орра. Орр хихотнув з легким присвистом і, присівши навпочіпки, повернувся до роботи. Йосаріан напружився.

— Не починай, — попросив Йосаріан із погрозою в голосі, обіруч стискаючи пивну пляшку. — Не починай возитися зі своєю грубкою.

Орр тихо хихикнув.

— Я майже скінчив.

— Ні, не скінчив. Тільки збираєшся почати.

— Ось форсунка. Бачиш? Майже зібрана.

— А ти збираєшся її розбирати. Знаю, чим ти займаєшся, вилупку. Я вже триста разів бачив, як ти це робиш.

Орр затрепетав від радості.

— Хочу, щоб тут бензин не протікав, — пояснив він. — Зараз він ледьледь сочиться.

— Я не можу на тебе дивитись, — зізнався Йосаріан безбарвним голосом. — Як хочеш працювати з чимось великим, то прошу дуже. Але в цій форсунці повно малих детальок, і зараз я не маю терпіння спостерігати, як ти прієш над усім цим клятим, нікому не потрібним дріб’язком.

— Якщо вони маленькі, це ще не значить, що вони нікому не потрібні.

— Мені байдуже.

— Ще раз?

— Коли мене немає поруч. Ти життєрадісний недоумок, і тобі не зрозуміти, що значить почуватися так, як я зараз. Коли ти порпаєшся в цьому дріб’язку, зі мною робиться щось таке, чого навіть пояснити не можу. Тоді виявляється, що я не можу тебе терпіти. Я починаю тебе ненавидіти і вже серйозно подумую гупнути цієї пляшкою тебе по голові або штрикнути в шию отим мисливським ножем. Розумієш?

Орр дуже вирозуміло кивнув.

— Зараз я не розбиратиму форсунки, — сказав він і почав її розбирати, працюючи повільно, невтомно, з несхибною точністю, схиливши над самою підлогою своє селянське недоладне обличчя, старанно колупаючись у невеличкому пристрої з такою безмежною, пильною зосередженістю, що, здавалося, він взагалі про свою роботу не думає.

Йосаріан подумки вилаяв його і вирішив не звертати на нього уваги.

— А взагалі, якого дідька ти так квапишся з цією грубкою? — гаркнув він за мить, не стримавшись. — Надворі спека. Можливо, трохи пізніше ми підемо купатись. Чого ти так хвилюєшся через холод?

— Дні коротшають, — по-філософському зауважив Орр. — Я хотів би усе це для тебе завершити, поки ще є час. Тоді в тебе буде найкраща грубка в ескадрильї. Вона буде горіти цілу ніч завдяки регулятору подачі пального, який я зараз ремонтую, а від цих металевих пластин піде тепло по всьому намету. Якщо ти перед сном поставиш свій шолом з водою на цю штуку, матимеш теплу воду для вмивання, коли прокинешся. Хіба не класно? Якщо захочеш зварити яйця або суп, просто поставиш казанок ось сюди і підкрутиш полум’я.

— Чому ти говориш тільки про мене? — захотілося знати Йосаріанові. — А де будеш ти?

Низькоросле тіло Орра здригнулось від тамованого задоволення.

— Не знаю, — вигукнув він, і дивне, деренчливе хихикання раптом вирвалося крізь його заячі зуби, немов вибуховий потік з двигуна. Він говорив, захлинаючись слиною від сміху. — Якщо мене й далі так збиватимуть, то не знаю, де я буду.

Йосаріан був зворушений.

— Чому б тобі не спробувати звільнитися від бойових вильотів, Орре? У тебе є привід.

— Я маю лише вісімнадцять бойових вильотів.

— Але тебе мало не на кожному збивають. Ти щоразу або топиш літак у морі, або йдеш на вимушену посадку.

— Ах, я не проти бойових вильотів. Як на мене, це гарна розвага. Злітав би зі мною кілька разів, як не будеш чільним. Просто задля сміху. Хе-хе.

Орр весело покосився на Йосаріана. Йосаріан відвернув очі.

— Мене знову призначили чільним.

— Як не будеш літати чільним. Якби ти мав трохи мізків, знаєш, що треба було б зробити? Негайно піти до Пілчарда і Рена і сказати, що ти хочеш літати зі мною.

— І щоб мене разом з тобою щоразу збивали? Це така розвага?

— От саме тому й мусиш це зробити, — наполягав Орр. — Коли йдеться про пірнання в море чи вимушену посадку, то я найкращий пілоту полку. Для тебе це буде добра практика.

— Добра практика в чому?

— Добра практика на той випадок, якщо колись доведеться піти на вимушену посадку на морі чи на суші. Хе-хе-хе.

— Маєш ще одну пляшку пива? — сердито спитав Йосаріан.

— Хочеш розбити її у мене на голові?

Цього разу Йосаріан розсміявся.

— Мов та хвойда в римській квартирі?

Орр хтиво заіржав, його товсті щоки надулися від задоволення, наче він поклав за кожну по дичці.

— А ти справді хочеш знати, чому вона гамселила мене туфлею по голові? — шпигнув він.

— А я знаю, — шпигнув Йосаріан у відповідь. — Повія Нейтлі мені розказала.

Орр вишкірився як горгулья.

— Нічого вона не розказала.

Йосаріанові стало жаль Орра. Орр був такий маленький і бридкий. Хто його захистить, якщо він залишиться живий? Хто захистить цього добросердого, простодушного гномика від хуліганів і нахаб або тренованих атлетів, як-от Еплбі, в яких мушки в очах і які при першій же нагоді потопчуться по ньому з бундючним і самовпевненим виглядом? Йосаріан часто переживав за Орра. Хто захистить його від ворожості й обману, від кар’єристів і від злобливого снобізму дружини великого цабе, від ницої, вбивчої зневаги корисливих людей і від приязного сусіда-м’ясника з низькосортним м’ясом? Орр був веселий і довірливий простачок з шапкою кучерявого різнобарвного волосся, з проділом посередині. Для них він був мов дитяча забавка. Вони видурять у нього гроші, збезчестять дружину і не пожаліють його дітей. Йосаріан відчув, як хвиля співчуття до Орра накрила його.

Орр був ексцентричний ліліпут, дивакуватий милий карлик з вульгарними думками і тисячею цінних умінь, через які він довіку залишатиметься серед людей з низькими доходами. Він орудував паяльником і міг збити дві дошки, не розщепивши деревини і не зігнувши цвяха. Він умів свердлити дірки. Він ще багато чого понамайстровував у наметі, поки Йосаріан лежав у шпиталі. Він продовбав у цементі бездоганну канавку і вклав до неї врівень з підлогою тоненьку трубку, якою бензин надходив до грубки з баку, встановленого надворі на помості. Із деталей авіабомб він поробив тагани і наклав на них грубих березових полін, а фарбованими дерев’яними планочками обрамив фотографії грудастих дівчат, повиривані з ілюстрованих журналів, і повісив їх над каміном. Орр умів відкрити банку з фарбою. Він умів змішувати фарби, розводити фарби, змивати фарби. Він умів рубати дрова і користуватися рулеткою. Він знав, як розкладати вогнище. Він умів копати ями і мав справжній хист наносити в консервних банках і флягах води з цистерни, встановленої поблизу їдальні. Він умів на години зануритись у якусь дріб’язкову справу, не нервуючись і не знуджуючись, нечутливий до втоми, як колода, і такий же мовчазний. Він мав незбагненні знання про дику природу і не боявся собак і котів, жуків та молі або такої їжі, як тріска і рубці.

Йосаріан тяжко зітхнув і став обмірковувати чутки про політ до Болоньї. Форсунка, яку розбирав Орр, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи детальок, не рахуючи корпуса, і більшість були настільки мініатюрними, що Оррові доводилось міцно затискати їх між нігтями, щоб розкласти на підлозі строгими, мов у каталозі, рядами, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, не змучуючись, не перериваючи невтомного, методичного, монотонного процесу, хіба щоб покоситися на Йосаріана поглядом запеклого шибеника. Йосаріан намагався не дивитись на нього. Він рахував ті детальки і відчував, що от-от з’їде з глузду. Він відвернувся, заплющивши очі, але так йому стало ще гірше, бо тепер мав лише звуки — тихеньке, надокучливе, неослабне, виразне клацання невагомих детальок і шурхіт рук.

Орр дихав ритмічно з якимось хрипким і відразливим присвистом. Йосаріан стиснув кулаки і глянув на довгий, мисливський ніж з кістяною колодкою, що висів у піхвах над койкою небіжчика. Тільки-но він вирішив зарізати Орра, як його напруження ослабло. Сама ідея вбити Орра була настільки безглузда, що він усерйоз, з якоюсь химерною цікавістю і з захопленням став її обмірковувати. Він приглядався до заглибинки на потилиці Орра, де, як він знав, розташовувався довгастий мозок. Навіть легенький удар убив би Орра і розв’язав би для них обох безліч серйозних, болючих проблем.

— А це боляче? — спитав Орр саме в цей момент, ніби за велінням інстинкту самозбереження.

Йосаріан пильно глянув йому в очі.

— Ти про що?

— Про твою ногу, — відповів Орр, дивно, загадково всміхаючись. — Ти ще досі шкутильгаєш.

— Мабуть, просто за звичкою, — сказав Йосаріан, з полегшенням переводячи дух. — Думаю, скоро мине.

Орр боком звалився на підлогу, а тоді став на одне коліно, обличчям до Йосаріана.

— Пам’ятаєш, — задумливо проказав він, ніби насилу згадуючи, — оту дівчину, яка тоді в Римі лупила мене по голові? — Він хихикнув, коли Йосаріан мимоволі вигукнув з досади. — Хочу домовитися з тобою щодо тієї дівчини. Я розкажу тобі, чому вона лупила мене туфлею по голові, а ти відповіси на одне моє запитання.

— І яке твоє запитання?

— Ти коли-небудь спав з дівчиною Нейтлі?

Йосаріан здивовано розсміявся.

— Я? Ні. Тепер розказуй, чому та дівка лупила тебе туфлею по голові?

— Це ще не було моє запитання, — з переможною втіхою повідомив йому Орр. — Я просто собі балакав. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.

— Ну, але я з нею не спав. А як вона поводиться?

— Так, ніби тебе не терпить.

— Вона всіх не терпить.

— Крім капітана Блека, — нагадав Орр.

— Бо він має її за брудну підстилку. Так можна будь-яку дівку завоювати.

— Вона носить на нозі рабський браслет з його ім’ям.

— Він примушує її до цього на зло Нейтлі.

— Вона навіть віддає йому частину грошей, які отримує від Нейтлі.

— Слухай, що тобі від мене треба?

— А з моєю дівчиною ти спав?

— З твоєю? А хто в біса твоя дівчина?

— Та, що лупила мене туфлею по голові.

— Був з нею пару разів, — признався Йосаріан. — А відколи вона твоя? І до чого ти хилиш?

— Вона тебе також не терпить.

— Мені до одного місця, терпить вона мене чи ні. Я їй подобаюся так само, як і ти.

— А вона тебе лупила туфлею по голові?

— Орре, я втомився. Дай мені спокій.

— Хе-хе-хе! А як та кощава графиня з Рима і її кощава невістка? — пустотливий Орр напосідав дедалі настирливіше: — Ти з ними хоч раз переспав?

— Ох, хотілось би, — чесно зітхнув Йосаріан у відповідь, пригадавши, з якою хтивістю його руки, бувало, пестили їхні крихітні, соковиті дупки й груди.

— Ти їм також не подобаєшся, — зауважив Орр. — Їм подобається Аарфі, подобається Нейтлі, а ти — ні. Здається, жінки тебе взагалі не люблять. По-моєму, вони думають, що ти погано на них впливаєш.

— Жінки божевільні, — відповів Йосаріан і понуро чекав, знаючи, що буде далі.

— А як ота друга твоя дівчина? — запитав Орр, вдаючи глибокодумну зацікавленість. — Гладуха? Ота лиса? Пригадуєш, та лиса гладуха з Сицилії в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Вона також божевільна?

— А вона також не може мене терпіти?

— Як ти тільки міг спати з лисою дівчиною?

— А звідки мені було знати, що вона лиса?

— А я знав, — похвалився Орр. — Знав від самого початку.

— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув здивований Йосаріан.

— Ні, я знав, що ця форсунка не буде працювати, якщо залишиться одна зайва деталь, — відповів Орр, аж сяючи від радості, що знову підкував Йосаріана. — Подай-но мені, будь ласка, маленький сальничок, який закотився он туди. Відразу біля твоєї ноги.

— Немає тут сальничка.

— Ось він, — сказав Орр, схопив кінчиками нігтів щось невидиме на підлозі й підняв, щоб показати Йосаріанові. — Тепер доведеться починати все спочатку.

— Тільки спробуй. Уб’ю на місці.

— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — раптом спитав Орр і вперше глянув Йосаріану просто в очі. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

Йосаріан відвернувся, вкрай присоромлений і зніяковілий.

— Я вже тобі казав. Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

— Не в тому річ, — похитавши головою, заперечив Орр. — Після Авіньйона ти пішов до Пілчарда і Рена й сказав їм, що більше не будеш зі мною літати. Так було?

Йосаріан відчув, що в нього палають щоки.

— Ні, не ходив,— збрехав він.

— Ходив, — врівноважено відказав Орр. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром у літак, яким керуватиму я, Добз або Гапл, бо ти нам не довіряєш. А Пілчард і Рен сказали, що вони не можуть робити для тебе винятків, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами.

— Ну і що? — спитав Йосаріан. — Від цього ж нічого не змінилось.

— Але відтоді вони не призначали тобі літати зі мною. — Орр, знову працюючи навколішках, звертався до Йосаріана без докору чи гіркоти, лише з сумною приниженістю, яку було ще нестерпніше бачити, хоч він і далі хихотів та посміювався, мовби йшлося про щось кумедне. — Знаєш, тобі справді треба політати зі мною. Я досить добрий пілот і подбав би про тебе. Може, мене часто збивають, та це не моя вина, і в моєму літаку ще ніхто не постраждав. Так, сер, мав би ти трохи мізків, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Пілчарда й Рена і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.

Йосаріан подався вперед і пильно заглянув у непроникну Оррову маску суперечливих емоцій.

— Ти на щось натякаєш?

— Хе-хе-хе-хе! — відповів Орр. — Я намагаюсь розповісти тобі, чому та здорова дівка того дня лупила мене туфлею по голові. Але ж ти не даєш.

— Розказуй.

— А ти полетиш зі мною?

Йосаріан розсміявся і похитав головою.

— А тебе знову зіб’ють над морем.

Коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдились, Орра дійсно знову підбили над морем, і він на одному моторі посадив, різко гепнувши,

свого літака на неспокійні, гнані вітром хвилі, розгойдані під войовничими чорними грозовими хмарами, що купчилися вгорі. Він забарився в літаку і опинився сам-один на аварійному плоті, якого стало відносити вбік від решти екіпажу на іншому плоті і який зовсім зник з очей, коли рятувальний катер ледве продерся до них крізь вітер та пелену дощу, щоб узяти їх на борт. Коли вони повернулися до ескадрильї, настала ніч. Про Орра ніхто нічого не знав.

— Не хвилюйтеся, — запевняв Малий Семпсон, усе ще кутаючись у грубий коц і плащ-дощовик, у які його загорнули на рятувальному катері. — Його вже, напевне, підібрали, якщо він не потонув у тому штормі. Але штормило недовго. Б’юсь об заклад, що він об’явиться з хвилини на хвилину.

Йосаріан повернувся до намету, очікуючи, що з хвилини на хвилину об’явиться Орр, і розпалив вогонь, щоб зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, потужне, бурхливе полум’я можна було регулювати краником, якого Орр зрештою таки полагодив. Ішов дрібний дощ, м’яко барабанячи по намету, по деревах, по землі. Йосаріан розігрів для Орра бляшанку з супом і з’їв його сам, бо час минав. Він зварив для Орра кілька яєць на твердо і теж сам їх з’їв. Потім він з’їв усю упаковку сиру «чеддер» із сухого пайка.

Щоразу, як починав хвилюватися, він нагадував собі, що Орр з будьчим дасть собі раду, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Найта. Він уявляв собі, як Орр на плоті схиляється над компасом і картою на колінах з діловитою, зосередженою усмішкою, запихає до свого вишкіреного рота одну за одною змокрілі плитки шоколаду і старанно гребе яскраво-блакитним крихітним весельцем крізь блискавки, грім і дощ, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою. Йосаріан дійсно не сумнівався у здатності Орра вижити. Якщо на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Орр її впіймає, а якщо націлиться на тріску, то тріску і впіймає, навіть якщо досі ніхто й ніколи не впіймав у цих водах тріски. Йосаріан поставив на вогонь ще одну бляшанку супу і також з’їв його сам, поки суп був іще гарячий. Щоразу, коли клацали дверцята машини, він усміхався і з надією повертався до входу, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину Орр увійде до намету, зі своїми великими, мокрими від дощу очима, щоками і зубами, на вигляд безглуздий, мов ловець устриць з Нової Англії, у своєму жовтому непромокальному капелюсі та на кілька розмірів завеликому макінтоші, гордо піднявши вгору, на потіху Йосаріану, велику тріску, яку щойно впіймав. Але Орр не з’явився.

Розділ 29

Пекем

Не дав про себе знати Орр і наступного дня, тож сержант Вітком з похвальною поспішністю і чималою надією записав собі у блокноті нагадування надіслати офіційного листа за підписом полковника Каткарта найближчим родичам Oppa, коли мине дев’ять днів. Проте дав про себе знати штаб генерала Пекема, і Йосаріан підійшов до гурту офіцерів і солдатів у шортах і в самих плавках, що роздратовано й спантеличено гули біля дошки наказів перед наметом канцелярії.

— А що такого особливого в цій неділі, хотів би я знати? — голосисто допитувався Голодний Джо у Вождя Білого Вівсюга. — Чому в нас не буде марш-параду саме цієї неділі, якщо його в нас щонеділі не буває? Га?

Йосаріан проштовхався до дошки наказів, і коли прочитав лаконічне оголошення, з грудей його вирвався довгий, тужливий зойк:

У зв’язку з незалежними від мене обставинами наступної неділі великий марш-парад не відбудеться.

Полковник Шайскопф

Добз мав рацію. За океан дійсно посилали всіх, навіть полковника Шайскопфа, який противився цьому, використовуючи всі свої сили і всю наявну мудрість, і який прийшов до кабінету генерала Пекема доповісти про своє прибуття у вкрай невдоволеному настрої.

З підкресленою приязню генерал Пекем прийняв полковника Шайскопфа і сказав, що дуже втішений його бачити. Ще один полковник у його штабі означав, що тепер він може вимагати двох додаткових майорів, чотирьох додаткових капітанів, шістнадцятьох додаткових лейтенантів і ще безліч додаткових рядових, друкарських машинок, письмових столів, шаф на папери, автомобілів та іншого необхідного спорядження й устаткування, що додадуть престижу його становищу і збільшать ударну силу у війні, яку він оголосив генералові Дрідлу. Тепер у нього були два полковники; у генерала Дрідла було лише п’ять, але четверо з них були бойові командири. Майже зовсім без інтриг генерал Пекем здійснив маневр, який у підсумку подвоював його сили. І генерал Дрідл усе частіше напивався. Генерала Пекема чекало прекрасне майбутнє, і він споглядав свого блискучого новенького полковника зачаровано та з променистою усмішкою.

У всіх принципових питаннях генерал П. П. Пекем, як він завжди відзначав, коли збирався привселюдно покритикувати роботу котрогось зі своїх близьких колег, був реалістом. Цей ставний, рожевощокий п’ятдесятирічний чоловік завжди тримався вільно і невимушено і носив однострої, шиті на замовлення. Він мав сиве волосся, трохи короткозорі очі й тонкі, випнуті, чуттєві губи. Це був вразливий, елегантний, витончений чоловік, який зауважував будь-чиї слабкості, крім своїх власних, і всіх, окрім себе, вважав дурнями. Генерал Пекем надзвичайно прискіпливо ставився до найдрібніших питань смаку і стилю. Він завжди все примножував. Заплановані події ніколи не були майбутніми, а завжди прийдешніми. То неправда, що він писав доповідні записки, в яких вихваляв себе і радив, щоб його повноваження розширили аж до керування всіма бойовими операціями: насправді, він писав меморандуми. А меморандуми інших вищих офіцерів завжди були пишномовними, чванливими і двозначними. Чужі помилки неодмінно були плачевними. Розпорядження його були беззастережними, і покладався він не на достовірні дані, а на дані з достовірних джерел. Генерал Пекем нерідко перебував під тиском обставин, обов’язки були йому доручені, і діяв він часто вельми неохоче. Він ніколи не забував, що біле і чорне — це не кольори, і ніколи не казав вербальний, коли мав на увазі усний. Генерал Пекем жваво цитував Платона, Ніцше, Монтеня, Теодора Рузвельта, маркіза де Сада та Воррена Ґ. Гардінга. Новий слухач, як-от полковник Шайскопф, був для нього справжнім дарунком долі, піднесеною нагодою навстіж відкрити скарбницю своєї сліпучої ерудиції з її каламбурами, дотепами, наклепами, сентенціями, анекдотами, приказками, епіграмами, афоризмами, побрехеньками та іншими крилатими висловами. Люб’язно всміхаючись, він почав вводити полковника Шайскопфа в курс нових для нього справ.

— Єдина моя вада полягає в тому, — з натренованою добродушністю зауважив він, спостерігаючи за реакцією слухача, — що я не маю вад.

Полковник Шайскопф не засміявся, і це спантеличило генерала Пекема. Важкі сумніви збили його запал. Він щойно почав з одного зі своїх найпевніших парадоксів, і його неабияк стривожило, що навіть найслабший зблиск визнання не майнув на цьому непроникному обличчі, яке своїм відтінком і фактурою раптом нагадало йому новеньку гумку-стирачку. Можливо, полковник Шайскопф утомився, милосердно втішав себе генерал Пекем; полковник Шайскопф прибув здалеку, і тут усе для нього незвичне. Ставлення генерала Пекема до всіх своїх підлеглих, як офіцерів, так і рядових, відзначалось духом толерантності та поблажливості. Він часто повторював, що коли люди, з якими він працює, ітимуть йому назустріч, то він побіжить їм назустріч, у результаті чого, з проникливою усмішкою додавав він, вони взагалі ніколи не зустрінуться в поглядах. Генерал Пекем вважав себе естетом та інтелектуалом. Коли люди з ним не погоджувалися, він закликав їх бути розважливими.

І саме на це зараз важив генерал Пекем, який підбадьорливо глянув на полковника Шайскопфа і з виразом великодушної поблажливості продовжив свої повчання.

— Ви прибули до нас саме вчасно, Шайскопфе. Наш літній наступ провалився через некомпетентне керівництво, яке ми поставили на чолі наших військ, і в мене є нагла потреба у вольовому, досвідченому, компетентному офіцерові, як-от ви, хто допомагав би мені укладати меморандуми, які нам вкрай потрібні, щоб інформувати людей про те, наскільки добре і багато ми працюємо. Сподіваюся, ви прекрасно володієте пером.

— Я не знаюся на писанині, — насуплено відказав полковник Шайскопф.

— Нехай це вас не турбує, — провадив далі генерал Пекем, недбало змахнувши рукою. — Просто будете передавати доручену вам роботу комусь іншому і покладатись на талан. Ми це називаємо делегуванням обов’язків. Десь на найнижчих щаблях цієї налагодженої організації, якою я керую, сидять люди, які старанно виконують роботу, коли вона до них надходить, і все рухається як по маслу без надто великих зусиль з мого боку. Гадаю, це тому, що я добрий керівник. Усе, що робить оцей наш великий відділ, насправді не є дуже важливим, тому ніколи немає поспіху. З іншого боку, важливо інформувати людей, що ми виконуємо чималий обсяг роботи. Давайте мені знати, якщо виявиться, що вам бракує робочих рук. Я вже подав заявку на двох майорів, чотирьох капітанів та шістнадцятьох лейтенантів вам на підмогу. Хоча те, що ми робимо, не є дуже важливим, важливо, щоб ми виконували чималий обсяг роботи. Ви згодні зі мною?

— А як щодо парадів? — перебив його полковник Шайскопф.

— Яких парадів? — поцікавився генерал Пекем, відчуваючи, що його красномовства не оцінили.

— Чи зможу я проводити паради щонеділі по обіді? — нетерпляче запитав полковник Шайскопф.

— Ні. Звісно, що ні. А звідки у вас ця ідея?

— Але мені сказали, що я зможу проводити паради.

— Хто вам це сказав?

— Офіцери, що послали мене сюди. Вони сказали, що тут я зможу ганяти людей по плацу стільки, скільки захочу.

— Вони вам збрехали.

— Це несправедливо, сер.

— Мені дуже жаль, Шайскопфе. Я готовий зробити все можливе, щоб ви тут почувалися добре, але про паради не може бути й мови. У нашому власному відділі ми не маємо досить людей, щоб влаштовувати паради, а в бойових підрозділах люди збунтуються, якщо ми спробуємо примусити їх марширувати. Боюся, що вам доведеться трохи потерпіти, поки ми не візьмемо все під свій контроль. Тоді зможете робити з людьми все, що захочете.

— А як щодо моєї дружини? — роздратовано спитав полковник Шайскопф, з підозрою глянувши на генерала Пекема. — Я зможу її викликати, чи цього теж не можна?

— Дружину? А навіщо це вам?

— Чоловік і дружина повинні бути разом.

— Про це також не може бути мови.

— Але мені казали, що я зможу її викликати!

— Вони знову вам збрехали.

—- Вони не мали права мені брехати! — вигукнув полковник Шайскопф, його очі зволожніли від обурення.

— Певно, що мали, — відрізав генерал Пекем з холодною й зумисною жорсткістю, вирішивши тут і зараз випробувати мужність нового полковника під вогнем. — Не будьте мудаком, Шайскопфе. Люди мають право робити все, що не заборонено законом, а закону, який би забороняв обманювати вас, не існує. А тепер більше не морочте мені голову такими сентиментальними банальностями. Чуєте мене?

— Так, сер! — промимрив Шайскопф.

Полковник Шайскопф жалюгідно схилив голову, а генерал Пекем подякував долі за те, що надіслала йому в підлеглі такого слабака. Чоловік з характером біля нього був би немислимий. Перемігши, генерал Пекем злагіднів. Йому не подобалося принижувати своїх підлеглих.

— Якби ваша дружина служила в Жіночому допоміжному корпусі, тоді я, можливо, перевів би її до нас. Але це — максимум, що я можу зробити.

— У неї є подруга, яка там служить, — повідомив полковник Шайскопф з надією в голосі.

— Боюся, цього замало. Нехай місіс Шайскопф, якщо бажає, вступить до Жіночого допоміжного корпусу, тоді я переведу її сюди. А наразі, любий полковнику, займімось, якщо можна, нашою маленькою війною. Ось, коротко, бойова обстановка на нашому театрі дій.

Генерал Пекем підвівся й підійшов до обертового стенду з величезними кольоровими картами.

Полковник Шайскопф пополотнів.

— Але ж ми не збираємося тут воювати? — нажахано випалив він.

— Ні, ні, звичайно ж, ні, — поблажливо запевнив його генерал Пекем і по-товариськи всміхнувся. — Можете мені повірити. Саме тому ми досі в Римі. Звичайно, мені б хотілося перебратись до Флоренції, де я був би ближче до колишнього РПК Вінтерґріна. Але, на жаль, Флоренція ще надто близько до лінії фронту. — Генерал Пекем підняв дерев’яну указку з гумовим наконечником і радісно змахнув нею через усю Італію від моря до моря: — Ось тут, Шайскопфе, — німці. Вони дуже міцно вкопалися в гори, створивши Ґотську лінію, звідки їх не витіснити до кінця наступної весни, хоч йолопи з нашого командування спробують зробити це раніше. Тож наша допоміжна служба має у своєму розпорядженні майже дев’ять місяців, щоб досягнути нашої мети. А наша мета — захопити всі бомбардувальні полки Повітряних сил США. Зрештою, — сказав генерал Пекем з низьким, добре відпрацьованим смішком, — якщо бомбардування ворога — це не допоміжна служба, тоді я не знаю, що це взагалі таке. Згодні зі мною? — Полковник Шайскопф ніяк не виявив своєї згоди, та генерал Пекем був надто захоплений своїм красномовством, щоб це помітити. — На сьогодні наше становище пречудове. Постійно надходить поповнення, як-от ви, наприклад, і ми маємо аж задосить часу, щоб ретельно спланувати всю нашу стратегію. Наша найперша ціль — ось тут.

І генерал Пекем змахнув указкою на південь, до острова Піаноза, і багатозначно постукав по великому слову, виведеному чорним жирним олівцем. Це було слово ДРІДЛ.

Полковник Шайскопф, примружившись, підійшов до самої карти, і вперше відтоді, як він увійшов у кабінет, промінчик розуміння тьмяно освітив його флегматичне обличчя.

— Здається, я зрозумів, — вигукнув він. — Так, я вас прекрасно зрозумів. Наше найперше завдання — це відбити генерала Дрідла у ворогів. Правильно?

Генерал Пекем великодушно розсміявся.

— Ні, Шайскопфе. Дрідл на нашому боці, і Дрідл є нашим ворогом. Генерал Дрідл командує чотирма бомбардувальними полками, які нам просто необхідно захопити, щоб продовжувати наш наступ. Перемога над генералом Дрідлом дасть нам авіацію та життєво необхідні нам бази для подальших операцій на інших теренах. І цю битву, до речі, ми майже виграли, — генерал Пекем відійшов до вікна, знову тихенько сміючись, прихилився до підвіконня і схрестив руки на грудях, надзвичайно вдоволений власною дотепністю й ерудованим, витонченим зухвальством. Вправно дібрані слова сповнювали його гострою насолодою. Генерал Пекем любив слухати самого себе, а найбільше любив слухати самого себе, коли говорив про себе. — Генерал Дрідл просто не знає, як зі мною впоратись, — зловтішався він. — Я раз за разом вторгаюся у сферу його повноважень зі своїми коментарями та критикою з приводу справ, які мене не стосуються, а він не знає, що з цим робити. Коли він звинувачує мене, ніби я намагаюсь підірвати його авторитет, я просто відповідаю, що привертаю увагу до його помилок з єдиною метою — щоб зміцнити нашу військову могутність, усунувши прогріхи. Потім я питаю його невинним голосом, чи він має щось проти зміцнення нашої військової могутності. Ах, він бурчить, і сердиться, і гримає, але насправді сам нічого не вдіє. Він просто відстав від життя. І, знаєте, потроху спивається. Взагалі дивно, як цей бідолашний бовдур став генералом. Він не має стилю, зовсім не має стилю. Дякувати Богу, довго він не протримається. — Генерал Пекем самовдоволено реготнув і плавно перейшов до своєї улюбленої завченої алюзії: — Часом я уявляю себе Фортінбрасом, ха-ха, із п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра, який кружляє і кружляє довкола сцени, аж поки все не розвалюється, а тоді, під кінець, виходить наперед і все прибирає до своїх рук. Шекспір — це...

— Я не знаюся на п’єсах, — грубо відрубав полковник Шайскопф.

Генерал Пекем зачудовано глянув на нього. Вперше в його житті згадку про славетного Шекспірового «Гамлета» було знехтувано і зневажено з такою образливою байдужістю. Він не на жарт стривожився, що за недоумка підсунув йому Пентагон.

— А на чому ви знаєтесь? — спитав він холодно.

— На марш-парадах, — енергійно відповів полковник Шайскопф. — Чи я зможу розсилати повідомлення про марш-паради?

— Лише за умови, що не будете їх призначати. — Генерал Пекем, усе ще насуплений, повернувся до свого крісла. — І що вони не перешкоджатимуть головному вашому завданню — рекомендувати, щоб повноваження нашої допоміжної служби поширились на всі воєнні операції.

— Чи можу я призначати паради, а потім їх скасовувати?

Генерал Пекем вмить пожвавішав.

— Так це ж прекрасна ідея! Але ви просто щотижня сповіщайте про перенесення парадів. Навіть не треба їх призначати. Це вноситиме незмірно більше сум’яття. — Генерал Пекем знову розквітнув найщирішою сердечністю. — Так, Шайскопфе, — сказав він, — я гадаю, ви натрапили на чудову ідею. Зрештою, який бойовий командир зможе лаяти нас, бо ми повідомили його підлеглих, що наступної неділі марш-параду не буде? Ми лише констатуємо загальновідомий факт. Але підтекст — чудовий. Так, безумовно чудовий. Цим ми стверджуємо, що можемо призначити паради, якщо так вирішимо. Ви мені починаєте подобатися, Шайскопфе. Зайдіть відрекомендуйтеся полковникові Карґілу і розкажіть йому про свій задум. Я впевнений, що ви сподобаєтесь один одному.

За хвилину до кабінету генерала Пекема влетів полковник Карґіл, охоплений боязким обуренням.

— Я тут довше служу за Шайскопфа, — поскаржився він. — Чому я не можу відкликати парадів?

— Бо Шайскопф має досвід у проведенні парадів, а ви — ні. Якщо хочете, можете скасовувати концерти естрадних бригад ОДО. Зрештою, чому б і ні? Подумайте тільки про всі ті частини, де не відбуватимуться концерти ОДО в кожен конкретний день. Подумайте про всі ті частини, куди не буде заїжджати той чи інший відомий артист. Так, Карґіле, я гадаю, ви натрапили на чудову ідею. Я гадаю, ви щойно відкрили для нас нову сферу діяльності. Скажіть полковникові Шайскопфу, що я наказую йому зайнятися цим під вашим керівництвом. І як дасте йому інструкції, нехай зайде до мене.

— Полковник Карґіл каже, що ви доручили мені працювати під його керівництвом над проектом ОДО, — поскаржився полковник Шайскопф.

— Нічого такого я йому не казав, — відповів генерал Пекем. — По секрету, Шайскопфе, мене не дуже влаштовує полковник Карґіл. Він пихатий і тупий. Придивіться до того, що він робить, і подумайте, чи не могли б ви спонукати його до трохи активнішої праці.

— Він постійно втручається, — пожалівся полковник Карґіл. — Не дає мені працювати.

— Є щось дуже дивне в цьому Шайскопфі, — задумливо погодився генерал Пекем. — Придивіться до нього і спробуйте вияснити, що він затіває.

— Тепер він втручається в мої справи! — вигукнув полковник Шайскопф.

— Нехай це вас не турбує, Шайскопфе, — сказав генерал Пекем, подумки вітаючи себе з тим, як майстерно включив полковника Шайскопфа у свою звичну систему управління людьми. Обидва його полковники вже майже не розмовляли один з одним. — Полковник Карґіл заздрить вам, бо ви так блискуче проводите марш-паради. Він боїться, що я призначу вас відповідальним за візерунок бомбометання.

Полковник Шайскопф відразу нашорошив вуха.

— А що таке візерунок бомбометання?

— Візерунок бомбометання? — повторив генерал Пекем, променіючи самовдоволеною добродушністю. — Візерунок бомбометання — це термін, вигаданий мною лише кілька тижнів тому. Він нічого не означає, та ви не повірите, як швидко його підхопили. Бачте, мені вдалось переконати багатьох різних людей, що найважливіше — це скидати бомби одну попри одну, бо їхні вибухи дадуть акуратні аерофотознімки. На Піанозі є один полковник, який вже не переймається, попадають його бомби в ціль чи ні. А чому б нам сьогодні не злітати до нього і не розважитись? Полковник Карґіл буде казитися від заздрощів, а ще я дізнався від Вінтерґріна сьогодні вранці, що генерал Дрідл відлетить на Сардинію. Генерал Дрідл зійде з розуму, як дізнається, що я інспектував одну з його баз, коли сам він полетів інспектувати іншу. Ми навіть можемо встигнути туди на інструктаж. Вони збираються розбомбити маленьке, незахищене село, перетворивши його на руїну. Я довідався від Вінтерґріна — до речі, нині Вінтерґрін уже колишній сержант, — що завдання це абсолютно нікому не потрібне. Єдина його мета — затримати підхід німецьких підкріплень у той час, як ми навіть не плануємо жодного наступу. Ось таке діється, коли підвищуєте посередностей до керівних посад. — Він млявим жестом показав на велетенську карту

Італії: — Гляньте, це малесеньке село настільки незначне, що його тут навіть немає.

Вони прибули до полковника Каткарта запізно і не потрапили на попередній інструктаж, де би почули, як наполягає майор Денбі:

— Але воно ось тут, повірте. Тут, саме тут.

— Де тут? — зухвало спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.

— Ось воно тут на карті, де дорога трохи звертає. Хіба ж не бачите оцей плавний поворот?

— Ні, не бачу.

— Я бачу, — викликався Гавермеєр і тицьнув у потрібну точку на карті Данбара. — А на оцих знімках дуже добре видно ціле село. Мені все ясно. Мета бомбардування — зіпхнути ціле село вниз по схилу гори і створити завал, який німцям доведеться розчищати. Правильно?

— Цілком правильно! — сказав майор Денбі, промокаючи носовичком спітніле чоло. — Я радий, що хоч хтось починає розуміти. Дві бронетанкові дивізії підуть цією дорогою з Австрії до Італії. Це село збудоване на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель, які ви зруйнуєте, неодмінно покотяться донизу й завалять дорогу.

— І що від цього зміниться, чорт забирай? — допитувався Данбар, а Йосаріан схвильовано стежив за ним зі змішаним почуттям страху і благоговіння. — За кілька днів вони все розчистять.

Майор Денбі намагався уникнути суперечки.

— Певно, для штабу це щось змінить, — відповів він примирливим тоном. — Мабуть, тому нас і послали на це завдання.

— А жителів села попередили? — запитав Маквот.

Майор Денбі перелякався, що і Маквот пристав до опозиції.

— Ні, думаю, що ні.

— Невже ми не скинули листівки з повідомленням, що на цей раз будемо їх бомбити? — спитав Йосаріан. — Не можна хоча б якось натякнути, щоб вони забралися з дороги?

— Ні, не думаю. — Майор Денбі ще більше впрівав, очі його стривожено забігали. — Німці теж можуть здогадатись і вибрати інший маршрут. Але я в тому не впевнений. Це лиш мої припущення.

— Вони навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Повибігають на вулицю, тільки-но побачать наші літаки, і стануть махати нам руками — вся дітвора, і старі, і собаки. Господи Ісусе! Чому ми не дамо їм спокій?

— А чому б нам не влаштувати завал в іншому місці? — запитав Маквот. — Чому він мусить бути саме там?

— Я не знаю, — печально відповів майор Денбі. — Я не знаю. Послухайте, хлопці, ми маємо хоч трохи довіряти людям, які віддають нам накази. Вони знають, що роблять.

— Ні чорта вони не знають, — сказав Данбар.

— Що за проблеми? — спитав підполковник Корн, ліниво заходячи до інструкторської з руками в кишенях, його жовтувато-коричнева сорочка висіла мішком.

— О, жодних проблем, підполковнику, — нервово відповів майор Денбі, намагаючись приховати їхню суперечку. — Ми просто обговорюємо завдання.

— Вони не хочуть бомбити це село, — хихотнув Гавермеєр, виказуючи майора Денбі.

— Ти поц! — кинув Йосаріан Гавермеєрові.

— Дайте Гавермеєру спокій, — рвучко наказав Йосаріанові підполковник Корн. Він упізнав у Йосаріанові того п’яницю, який грубо чіплявся до нього в офіцерському клубі напередодні першого нальоту на Болонью, і завбачливо переніс невдоволення на Данбара. — Чому ви не хочете бомбити це село?

— Тому, що це жорстоко, ось чому.

— Жорстоко? — перепитав підполковник Корн з холодною насмішкою, лише на мить злякавшись нестримної сили Данбарової ворожості. — А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони воювали з нашими військами, це буде менш жорстоко? Життя американців також у небезпеці. Чи, про вас, хай краще проллється американська кров?

— Американська кров уже ллється. А ці люди собі там мирно живуть. Якого дідька ми не дамо їм спокій?

— Авжеж, вам легко говорити, — в’їдливо відповів підполковник Корн. — Тут, на Піанозі, ви у безпеці. Вам байдуже, чи ці німецькі дивізії пройдуть, чи ні, правда?

Данбар зніяковіло почервонів і спитав, мовби обороняючись.

— А чому б нам не зробити завал десь в іншому місці? Ми ж могли б скинути бомби на схил гори чи на саму дорогу.

— А може, вам краще знов летіти на Болонью? — запитання, промовлене тихим голосом, пролунало, мов постріл, і в кімнаті запала ніякова і загрозлива тиша. Соромлячись самого себе, Йосаріан палко молився, щоб Данбар тримав язика за зубами. Данбар опустив очі, і підполковник Корн зрозумів, що переміг. — Я так і думав, що ні, — провадив він далі з неприхованою зневагою. — Знаєте, ми з полковником Каткартом доклали немало зусиль, щоб вибити для вас отакий легкий виліт. Якщо вам більше кортить злітати до Болоньї, Спеції чи Феррари, то ми це без проблем влаштуємо. — Його очі загрозливо виблискували за скельцями окулярів без оправи, і його землянисті квадратні щелепи ніби скам’яніли. — Тільки дайте знати.

— Я б злітав, — жваво відгукнувся Гавермеєр і знову хвалькувато хихотнув. — Люблю літати на Болонью і йти прямо на ціль, голова — в приціл і слухати гуркіт усіх тих зеніток. Я найбільше кайфую від того, як після бомбардування льотчики накидаються на мене і лають на всі боки. Навіть рядові так розпалюються, що клянуть мене і хочуть надавати копняків.

Підполковник Корн жваво поплескав Гавермеєра по підборіддю, не обертаючись до нього, а тоді сухим монотонним голосом звернувся до Данбара та Йосаріана.

— Клянусь вам, ніхто не тривожиться за тих вошивих макаронників у горах більше, ніж ми з полковником Каткартом. Mais c’est la guerre.[37]He забувайте, що цю війну почали не ми, а Італія. Не ми агресори, а Італія. І ми не змогли б завдати італійцям, німцям, росіянам і китайцям стільки лиха, скільки вони вже самі собі завдають. — Підполковник Корн по-дружньому потиснув плече майора Денбі, не міняючи неприязного виразу обличчя. — Закінчуйте інструктаж, Денбі. І подбайте, щоб усі зрозуміли важливість щільного візерунка бомбометання.

— О ні, підполковнику, — ляпнув майор Денбі, закліпавши очима. — Не для цієї цілі. Я наказав їм класти бомби з інтервалами в шістдесят футів, щоб завалити дорогу вздовж усього села, а не в одній лише точці. З нещільним візерунком бомбометання утвориться набагато ефективніший завал.

— Нас не цікавить завал, — повідомив підполковник Корн. — 3 цього нальоту полковник Каткарт хоче отримати добрі, чіткі аерофотознімки, які не буде соромно розіслати по всіх каналах. Не забувайте, що на загальному інструктажі буде генерал Пекем, а ви знаєте про його ставлення до візерунка бомбометання. До речі, майоре, вам би краще поквапитися з цими дрібницями і забратися звідси до його прибуття. Генерал Пекем вас терпіти не може.

— О ні, підполковнику, — послужливо виправив його майор Денбі. — Це генерал Дрідл мене терпіти не може.

— Генерал Пекем також вас не терпить. Насправді, вас ніхто не може терпіти. Закінчуйте що почали, Денбі, і геть звідси. Я сам проведу інструктаж.

— Де майор Денбі? — поцікавився полковник Каткарт, коли прибув на загальний інструктаж разом з генералом Пекемом та полковником Шайскопфом.

— Він попросив дозволу піти, як тільки побачив вашу машину, — відповів підполковник Корн. — Йому здається, що генерал Пекем його не любить. У всякому разі, я сам збирався проводити інструктаж. У мене це виходить набагато краще.

— Чудово! — сказав полковник Каткарт. — Ні! — за секунду полковник Каткарт заперечив сам собі, пригадавши, наскільки добре виступив підполковник Корн у присутності генерала Дрідла на інструктажі перед Авіньйоном. — Я сам це зроблю.

Полковник Каткарт підбадьорив себе думкою про те, що він є одним з улюбленців генерала Пекема, і повів зібрання, викрикуючи до уважної аудиторії підлеглих офіцерів уривчасті фрази з грубою і холоднокровною жорсткістю, запозиченою в генерала Дрідла. Він знав, що справляє гарне враження, стоячи на помості в сорочці з розстебнутим коміром, з мундштуком і коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям, посрібленим сивиною. Він з легкістю нісся вперед, навіть наслідуючи деякі характерні для генерала Дрідла вади у вимові, і його анітрохи не лякав новий полковник генерала Пекема, аж тут він раптом пригадав, що генерал Пекем ненавидить генерала Дрідла. Голос його надломився, і вся впевненість вивітрилась. Він машинально вів далі, але затинався, згораючи від принизливого страху. Його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Ще один полковник у їхньому з’єднанні означав появу ще одного суперника, ще одного ворога, ще одного ненависника. І цей був крутий! Страшна думка сяйнула полковникові Каткарту: а раптом полковник Шайскопф підкупив усіх офіцерів у інструкторській і ті застогнуть, як це сталось перед першим вильотом на Авіньйон. Як він їх тоді втихомирить? Ото вже буде страшенна пляма на його репутації! Полковника Каткарта взяв такий страх, що він мало не покликав на поміч підполковника Корна. Він якось зумів опанувати себе і звірив годинники. Зробивши це, він зрозумів, що переміг, адже тепер у будь-яку мить міг закінчити інструктаж. Він подолав кризу. Йому захотілось переможно і злісно зареготати в обличчя полковнику Шайскопфу. Він блискуче довів, на що здатний у стресовій ситуації, і завершив інструктаж натхненною промовою, яка, відчув він кожною клітинкою свого тіла, була майстерною демонстрацією його красномовства і дотепності.

— А тепер, вояки, — проголосив він. — Сьогодні з нами дуже високий гість, генерал Пекем із допоміжної служби, завдяки якому ми отримуємо бейсбольні бити й комікси, дивимось концерти ОДО. Це бойове завдання я хочу присвятити саме йому. Летіть і скидайте бомби — задля мене, задля батьківщини, задля Бога і задля цього великого американця, генерала П. П. Пекема. І покажіть нам, як ви поцілите всіма вашими бомбами в «десятку»!

Розділ 30

Данбар

Йосаріану було тепер наплювати, куди падають його бомби, проте він не заходив аж так далеко, як Данбар, котрий скинув бомби за кількасот ярдів від села і міг попасти під трибунал, якби довели, що він зробив це зумисне. Данбар умив руки, нікому не сказавши перед вильотом ані слова, навіть Йосаріану. Падіння в шпиталі чи то прояснило, чи то затуманило йому мізки, — важко було сказати.

Тепер Данбар рідко усміхався і, здавалося, хирів на очах. Він войовниче огризався до старших офіцерів, навіть до майора Денбі, і грубо й сердито богохульствував, навіть у присутності капелана, який почав боятися Данбара і теж, здавалося, хирів. Капеланове паломництво до Вінтерґріна не дало плодів; ще одне святилище виявилось пустим. Вінтерґрін був надто зайнятий, щоб особисто прийняти капелана. А нахабний помічник, подарувавши капеланові крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Вінтерґрін надто глибоко занурився у військові справи, щоб перейматися такими дрібницями, як норма бойових вильотів. Капелан хвилювався за Данбара, а після зникнення Oppa ще більше переживав за Йосаріана. Капеланові, який жив сам-один у просторому наметі, чий загострений верх щоночі укривав його в похмурій самотині, мов склепіння гробниці, було важко повірити, що Йосаріан дійсно воліє жити сам, без ніяких сусідів.

Знову призначений чільним бомбардиром, Йосаріан літав тепер з Маквотом, і це його трохи втішало, хоч він і далі відчував себе вкрай незахищеним. Він не мав як відбиватися. Він не бачив навіть Маквота і другого пілота зі свого місця в носовій кабіні літака. Єдине, що він міг бачити, то це Аарфі, через чию бундючну, кругловиду неспроможність у нього врешті-решт урвався терпець, і в небі його, бувало, охоплювали безсила лють та відчай, коли йому кортіло втратити звання і знову перейти до веденого літака із зарядженим кулеметом у кабіні замість бомбового прицілу, насправді йому непотрібного, — потужний, важкий кулемет п’ятдесятого калібру, якого він міг би мстиво схопити обома руками й жорстоко розрядити в усіх демонів, що його тиранили: в димчасті чорні клуби зенітних розривів; у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким, мабуть, не зашкодив би, навіть коли б і відкрив вогонь; у Гавермеєра та Еплбі в чільному літаку за їхній безстрашний, прямий і горизонтальний захід на ціль під час другого бомбардування Болоньї, коли снаряд з однієї з двохсот двадцяти чотирьох зеніток востаннє розбив Орру один з моторів і йому довелося посадити літак на воду десь між Генуєю та Спецією, якраз незадовго до того короткого шторму.

Насправді Йосаріан мало що зміг би зробити з тим потужним кулеметом, хіба що зарядив би його і дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він справді міг би розрядити його в атакуючих німецьких винищувачів, але німецьких винищувачів уже не було, і він навіть не зміг би розвернути кулемет і наставити дуло на безпорадні обличчя пілотів, як-от Гапл і Добз, щоб наказати їм повертатися додому і бережно посадити літак, як він наказав колись Малому Семпсону, і саме цього він зажадав від Добза і Гапла під час жахливого першого нальоту на Авіньйон, щойно збагнувши, в яку фантастичну халепу потрапив, — коли опинився у веденому літаку з Добзом і Гаплом, у ланці на чолі з Гавермеєром і Еплбі. Добз і Гапл? Гапл і Добз? Хто вони такі? Що за абсурдне безумство линути в повітрі на висоті двох миль, захищеним від смерті одним-двома дюймами металу і вміннями двох обмежених незнайомців — безвусого шмаркача на прізвище Гапл та нервового вар’ята Добза, який насправді був звар’ював просто в літаку й оскаженіло накинувся на ціль, сидячи в кріслі другого пілота і перехопивши у Гапла штурвал, і пустив машину в таке страхітливе піке, що штекер Йосаріанового переговорного пристрою вирвало з гнізда, а їх усіх знову вкинуло в саму гущу зенітного вогню, від якого вони майже врятувались. І потім він почув, що ще один незнайомець, стрілець-радист на прізвище Сноуден, конає в хвості літака. Важко було сказати напевне, що саме Добз убив його, бо Йосаріан, встромивши штекер назад у гніздо, почув, як Добз благає, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира. І майже в ту саму мить в ефір увірвався Сноуден, скімлячи: «Поможіть мені. Будь ласка, поможіть мені. Мені холодно. Мені холодно». І Йосаріан поволі виповз із носової кабіни і понад бомбовим відсіком протиснувся до хвостового відсіку літака, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб обробити помилкову рану Сноудена, зяючу, криваву, за формою і завбільшки як м’яч для регбі дірку із зовнішнього боку стегна, всередині якої химерно, мов якісь сліпі істоти, що живуть власним життям, пульсували нерозірвані, налиті кров’ю волоконця м’язів, — овальну, оголену рану з фут завдовжки, щойно угледівши яку, Йосаріан застогнав від потрясіння і жалю, і його мало не вивернуло. А поруч зі Сноуденом на підлозі лежав у глибокій нетямі, з блідим мов стіна обличчям маленький, тендітний хвостовий стрілець, і, долаючи огиду, Йосаріан кинувся допомагати спочатку йому.

Так, зрештою, він чувся безпечніше, коли літав з Маквотом, але й з Маквотом було небезпечно, бо той надто любив літати, і коли вони поверталися з навчального польоту, в якому тренували бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Каткарт отримав після зникнення Орра, він зухвало, за кілька дюймів над землею, повів машину на поземному льоті з Йосаріаном у носовому відсіку. Бомбардувальний полігон був розташований на тому боці Піанози, і, повертаючись назад, Маквот ліниво, неквапно тягнув черево літака понад самим гребенем гірського хребта, а тоді, замість тримати висоту, різко вивів обидва мотори на повну потужність, перехилив літак на один бік і, на подив Йосаріана, чимдуж погнав його схилом вниз, грайливо похитуючи крильми і з оглушливим, скреготливим, гримучим ревом ковзаючи понад кожним скелястим виступом і западиною горбистої місцевості, немов навіжена чайка понад дикими, бурими хвилями. Йосаріан скам’янів. Новий бомбардир спокійно сидів поруч нього з блаженною посмішкою на губах і посвистував: «Фіть!» — і Йосаріанові кортіло випростати руку й роз’юшити цю ідіотську пику, тоді як сам він ухилявся і шарахався від валунів, горбів та хвиського гілляччя, що маячило десь угорі та все ж проносилося під літаком розпливчастими, смугастими плямами. Ніхто не мав права піддавати його життя такому страшному ризику.

— Вгору, вгору, вгору! — нестямно горлав він до Маквота, сповнений злісної ненависті до нього, та Маквот життєрадісно наспівував у переговорний пристрій і, мабуть, не чув його.

Йосаріан, скипівши від гніву і мало не плачучи від жадоби помсти, кинувся до лазу і, долаючи земне тяжіння й інерцію, пробрався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Маквота у кріслі пілота. Він тремтів і розпачливо шукав очима пістолет, матово-чорний кольт 45-го калібру, щоб приставити його впритул до потилиці Маквота. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа чи будь-якої іншої зброї, якою він міг би вгатити чи штрикнути, і Йосаріан, міцно вхопивши обома руками, шарпнув до себе комір комбінезона Маквота і закричав, щоб той ішов вгору, вгору. Земля далі пропливала під ними і миготіла обабіч вгорі. Маквот озирнувся на Йосаріана й весело реготнув, так наче Йосаріан тішився разом з ним. Руки Йосаріана ковзнули до неприкритої горлянки Маквота і стиснули її. Маквот напружився.

— Вгору, — чітко наказав Йосаріан крізь зуби низьким, загрозливим голосом. — Бо я тебе вб’ю.

Нашорошено завмерши, Маквот зменшив швидкість і почав набирати висоту. Руки Йосаріана ослабли на шиї Маквота, зсунулися з його плечей і в’яло обвисли. Він уже не сердився. Йому було соромно. Коли Маквот обернувся, Йосаріану спротивились власні руки і він не знав, куди їх подіти. Вони немов змертвіли.

Маквот пильно глянув на нього. В його очах не було приязні.

— Хлопче, — холодно промовив він, — видно, кепські твої справи. Тобі б краще додому.

— Мене не пускають, — відповів Йосаріан, ховаючи очі, і поповз геть.

Йосаріан спустився з пілотської кабіни і сів на підлозі, винувато і з каяттям звісивши голову. Все тіло вкривав піт.

Маквот узяв прямий курс на аеродром. Йосаріану стало цікаво, чи Маквот піде до намету опервідділу до Пілчарда і Рена, щоби попросити ніколи більше не призначати Йосаріана в один з ним екіпаж, як сам Йосаріан, бувало, нишком ходив поговорити з ними про Добза, Гапла і Орра, а також, безуспішно, про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Маквота інакшим як у бадьорому настрої, і він задумався, чи не втратив щойно ще одного друга.

Але Маквот заспокійливо підморгнув йому, вилазячи з літака, і коли вони в джипі повертались до ескадрильї, привітно жартував з легковірними новачками — пілотом і бомбардиром, хоч до Йосаріана не мовив ані слова, аж поки всі четверо не поздавали свої парашути і розійшлись, а вони вдвох попрямували до своїх наметів. Тоді веснянкувате, засмагле шотландсько-ірландське обличчя Маквота раптом осяяла усмішка і він пустотливо тицьнув Йосаріана кулаком у ребра.

— От гнида, — засміявся він. — Ти справді збирався мене вбити?

Йосаріан покаянно усміхнувся і похитав головою.

— Та ні, не думаю.

— Я не знав, що тобі так зле. А чому ти ні з ким про це не поговориш?

— Та я з усіма про це говорю. Що в біса з тобою? Хіба ти ніколи не чув?

— Мабуть, я тобі не вірив.

— А ти ніколи не боїшся?

— Може, й треба боятися.

— Навіть на бойовому вильоті?

— Певно, мені просто мізків бракує, — зніяковіло засміявся Маквот.

— Я й так можу загинути безліччю способів, — зауважив Йосаріан, — а ти вигадав ще один.

Маквот знов усміхнувся.

— Б’юсь об заклад, я тебе добряче лякаю, коли пролітаю над твоїм наметом.

— Ти мене лякаєш до смерті. Я вже казав тобі.

— Я думав, що ти скаржишся лише на шум, — Маквот покірливо стенув плечима. — Ну, що ж, хай їм чорт, — проспівав він. — Мабуть, мені з цим треба зав’язувати.

Але Маквот був невиправним, і хоч уже не шугав над наметом Йосаріана, проте ніколи не минав нагоди шугонути над пляжем і, мов люта блискавка, з ревом пронестись над самим плотом біля берега і над затишною улоговинкою в піску, де Йосаріан ніжився з сестрою Дакет або грав в блекджек, покер чи пінокль із Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо. Йосаріан зустрічався з сестрою Дакет мало не щодня пополудні, коли обоє були вільні, і ходив з нею на пляж по той бік вузького пасма дюн, до плечей заввишки, що відділяли їх від місця, де офіцери й рядові купалися голяка. Нейтлі, Данбар і Голодний Джо також туди приходили. До них іноді приєднувався Маквот, а часто й опасистий Аарфі, котрий зазвичай прибував у повному однострої і не знімав нічого, крім черевиків та кашкета; Аарфі ніколи не купався. Всі інші вдягали плавки з поваги до сестри Дакет, а також з поваги до сестри Крамер, яка щоразу супроводжувала сестру Дакет і Йосаріана на пляж і пихато всідалась ярдів за десять від них. Ніхто, крім Аарфі, ніколи не звертав уваги на голих чоловіків, що засмагали неподалік на березі або стрибали у воду з велетенського вибіленого морем плота, що погойдувався на порожніх бочках з-під пального за піщаною косою. Сестра Крамер сиділа собі сама, бо сердилася на Йосаріана і розчарувалась у сестрі Дакет.

Сестра Сью Енн Дакет зневажала Аарфі, і це була одна з тих численних чарівних рис сестри Дакет, які подобалися Йосаріану. Йому подобались її довгі білі ноги та м’які сідниці, гідні Венери Прекраснозадої; він часто забував, яка вона доволі тонка і тендітна вище пояса і ненавмисно робив їй боляче в моменти пристрасті, надто міцно її обіймаючи. Він любив її сонливу покірливість, коли вони лежали на пляжі в сутінках. Її близькість дарувала йому втіху і спокій. Він жадав постійно торкатись її, постійно відчувати її біля себе. Йому подобалось легенько обхоплювати пальцями її щиколотку, коли грав у карти з Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо, спинкою нігтів ніжно пестити вкриту пушком шкіру її світлого, гладенького стегна або замріяно, чуттєво, майже мимовільно погладжувати владною, поштивою рукою її тендітні, немов черепашки, хребці під еластичною зав’язкою роздільного купальника, який вона завжди вдягала, ховаючи маленькі, з довгими пипками, груди. Він любив сестру Дакет за її спокійну, вдячну взаємність, за прихильність до нього, яку вона виявляла з гордістю. Голодного Джо також тягнуло помацати сестру Дакет, і Йосаріан не раз зупиняв його грізним, сердитим поглядом. Сестра Дакет загравала з Голодним Джо, лише щоб розпалити його, а її круглі світло-карі оченята лукаво спалахували щоразу, коли Йосаріан гамував її, тикаючи ліктем чи кулаком.

Чоловіки грали в карти на рушнику, на спідній сорочці чи на ковдрі, а сестра Дакет тасувала запасну колоду, прихилившись спиною до піщаної дюни. А коли не тасувала карти, то мружилась у кишенькове дзеркальце і підфарбовувала тушшю свої загнуті догори рудуваті вії, наївно намагаючись подовжити їх назавжди. Часом їй вдавалося підтасувати колоду або сховати кілька карт, гравці ж помічали це лише в ході гри, і коли всі вони з відразою кидали свої карти і починали штурхати її в руки та ноги, обзивали її різними лайливими словами й вимагали, щоб перестала пустувати, вона сміялась і сяяла від блаженної насолоди. Вона лепетала казна-що, коли вони напружено задумувались, і рожевий рум’янець збудження забарвлював її щоки, як тільки вони починали штурхати її кулаками в руки й ноги і наказували, щоб вона стулила рота. Коли Йосаріан та інші гравці зосереджували на ній свої погляди, сестра Дакет отримувала насолоду від такої уваги, радісно струшуючи своїм коротким каштановим чубчиком. Усвідомлення того, що стільки голих хлопців і чоловіків вилежується поруч, по той бік піщаної дюни, викликало в неї особливе, тепле відчуття сподіваної благодаті. Їй було досить лише витягнути шию чи під будь-яким приводом підвестися, щоб побачити двадцять, а то й сорок роздягнених чоловіків, що ніжились на сонці чи грали у волейбол. Власне тіло було для неї чимось настільки звичним і пересічним, що її дивував той конвульсивний екстаз, який воно викликало в чоловіків, їхня палка та кумедна потреба просто торкнутися його, спрагло простягнути руки і схопити його, стиснути, вщипнути, погладити. Вона не розуміла пристрасті Йосаріана, але була готова повірити йому на слово.

Вечорами, коли Йосаріан почувався збудженим, він брав два покривала, вів сестру Дакет на пляж і кохався там з нею, майже не знімаючи одягу, і отримував більшу насолоду, ніж від любощів з усіма тими бадьористими, голими розпусницями в Римі. Часто вони ходили на пляж серед ночі і не кохалися, а просто лежали і тремтіли між покривалами, пригорнувшись одне до одного, щоб захиститись від свіжої, вологої прохолоди. Чорнильно-чорні ночі холоднішали, а зорі виблискували, мов дрібні крижинки. На примарній місячній доріжці погойдувався пліт і, здавалось, відпливав удалину. Виразний подих холодів чувся в повітрі. Льотчики в інших наметах почали будувати грубки і впродовж дня заходили до Йосаріана помилуватись на творіння Орра. Сестра Дакет радісно трепетала, помічаючи, як Йосаріан не може втримати рук при собі, коли вони залишаються вдвох, хоч вона не дозволяла йому лізти в її трусики серед дня, якщо хтось міг це побачити, навіть тоді, коли цим єдиним свідком була сестра Крамер, що сиділа по той бік піщаної дюни з осудливо задертим носиком і вдавала, ніби нічого не бачить.

Сестра Крамер перестала розмовляти зі своєю найкращою подругою сестрою Дакет через її зв'язок з Йосаріаном, але вона й далі усюди ходила за сестрою Дакет, оскільки сестра Дакет була її найкращою подругою. Вона не схвалювала поведінки Йосаріана та його друзів. Коли вони вставали і йшли купатися разом із сестрою Дакет, сестра Крамер теж вставала і йшла купатися, але тримала ту саму десятиярдову дистанцію і вперто мовчала, засуджуючи їх навіть у воді. Коли вони сміялись і хлюпались, вона також сміялась і хлюпалась; коли вони пірнали, пірнала й вона; коли вони запливали на піщану косу і лягали відпочити, сестра Крамер теж пливла на піщану косу і лягала відпочити. Коли вони виходили з води, вона теж виходила, витирала плечі рушником і всідалася віддалік, на своє місце — спина випростана, вінчик білявого волосся сяяв у сонячному промінні, немов німб. Сестра Крамер була готова знову заговорити з сестрою Дакет, якщо та покається і попросить пробачення. Сестра Дакет воліла нічого не міняти. Уже віддавна їй хотілося дати сестрі Крамер ляпанця, щоб та заткнулася.

Сестра Дакет вважала, що Йосаріан — чудовий, і вже намагалась його змінити. Вона любила дивитись, як він дрімає, лицем униз і обійнявши її однією рукою, або як сумно дивиться на безконечні, сумирні, нечутні хвилі, що, мов грайливі цуцики, вистрибують на берег, легенько шарудять піском, а тоді квапляться назад. Вона не хвилювалась, коли він замовкав. Вона знала, що не набридає йому, і старанно полірувала чи фарбувала собі нігті, поки він куняв чи про щось роздумував, а уривчасті струмені теплого пообіднього бризу ніжно вібрували над поверхнею піску. Вона милувалася його широкою, довгою, мускулястою спиною із засмаглою, бездоганною шкірою, їй подобалось раптово розпалювати його, обхопивши вустами його вухо і провівши рукою вздовж його тіла. їй подобалося дражнити й мучити його до настання темряви й аж тоді вдовольнити його. А потім палко поцілувати його за те, що дарувала йому таке блаженство.

Йосаріан ніколи не почувався самотнім із сестрою Дакет, котра прекрасно знала, коли прикрити рота, і була в міру вередлива. Широкий, безмежний океан непокоїв і мучив його. Поки сестра Дакет полірувала собі нігті, він зі скорботою думав про всіх тих людей, що знайшли смерть під водою. Напевне, їх було вже понад мільйон. Де вони тепер? Яка черва з’їла їхню плоть? Він уявляв собі жахливу безпорадність людини, яка вдихає воду кварту за квартою. Йосаріан стежив за рибальськими човниками і військовими катерами, що снували туди й сюди на горизонті і здавалися йому нереальними; важко було повірити, що на борту— люди нормального зросту, які завжди кудись пливуть. Він глянув у бік скелястої Ельби, і його очі машинально почали шукати вгорі ту пухнасту, білу, схожу на редьку хмарину, в якій зник Клевінджер. Він придивився до імлистого обрису узбережжя Італії і згадав Орра. Клевінджер і Орр. Куди вони поділись? Якось на світанку Йосаріан стояв на пристані і дивився на замшілу круглу колоду, яку несло до нього припливом, і раптом усвідомив, що це потопельник із роздутим обличчям; то був перший небіжчик, якого він побачив. Жага до життя охопила його, і він спрагло потягнувся до сестри Дакет, щоб припасти до її тіла. Він з острахом приглядався до кожного пливучого предмета, боячись розпізнати в ньому огидні рештки Клевінджера чи Орра, готовий до найгіршого потрясіння, та не до такого, як завдав йому одного разу Маквот, котрий зненацька ввірвався зі своїм літаком у поле зору, виринувши зі спокійної далечі, і з немилосердним ревом, виттям і гуркотом понісся над узбережжям і над хитким плотом, на якому ясноволосий і блідий Малий Семпсон, кістлявість його оголеного тіла помітна навіть здалеку, по-блазенськи підскочив, щоб торкнутись літака рукою, саме в ту мить, коли через якийсь примхливий порив вітру чи незначний прорахунок літак Маквота трохи опустився — якраз настільки, щоб пропелером розрубати Малого Семпсона навпіл.

Навіть ті, кого не було на березі, з усіма подробицями пригадували, що сталося далі. Коротеньке, тихеньке «цт!» виразно просочилось крізь руйнівний, оглушливий рев моторів, і лише дві бліді, кощаві ноги Малого Семпсона, якимось чином зв'язані між собою волокном біля закривавлених, урізаних стегон, простояли як укопані на плоту, здавалось, цілу хвилину, а то й дві, перш ніж нарешті звалились у море зі слабким, лунким плюскотом, перевернувшись догори дриґом, так що тільки гіпсово-білі ступні Малого Семпсона з гротескними пальцями стирчали з води.

Пляж перетворився на страшне пекло. Сестра Крамер раптом з'явилась невідомо звідки й істерично ревіла на грудях Йосаріана, а він обійняв її за плечі та втішав. Другою рукою він підтримував сестру Дакет, котра також тремтіла і схлипувала в нього на грудях, її тонке видовжене обличчя було бліде як смерть. Усі заметались по пляжу, і чоловіки верещали, мов жінки. В паніці люди стрімголов кинулись до своїх речей, пригинаючись і скоса позираючи на кожну лагідну, спінену хвилю, ніби вона от-от приб'є до їхніх ніг якийсь бридкий, червоний, моторошний орган — печінку або легеню. Ті, хто був у воді, відчайдушно рвалися до берега, в поспіху забуваючи, що можуть плисти, стогнучи, крок за кроком посуваючись уперед, мовби проти різкого вітру, стримувані у своїй втечі густим, липким морем.

Малий Семпсон випав дощем. Ті, хто помічали краплі його на своїх руках чи грудях, сахалися з жахом і відразою, немов намагалися вискочити з власної ненависної шкіри. Люди безладно кинулися навтьоки, озираючись з мукою і жахом в очах, наповнюючи густий, тінистий, шелесткий ліс своїм кволим хеканням та зойками. Йосаріан нестямно гнав поперед себе двох жінок, що хитались і спотикалися, підштовхував І наказував поспішати, а потім з лайкою кинувся назад на допомогу Голодному Джо, який зачепився за покривало чи за футляр фотоапарата і плюхнувся лицем у баговиння потічка.

В ескадрильї уже все знали. Люди в формі також забігали і заверещали або завмирали на місці, охоплені страхом, як сержант Найт і Док Деніка, що задерли голови і зосереджено стежили за провинним, самотнім літаком з Маквотом, який, накренившись, поволі кружляв і кружляв, набираючи висоту.

— Хто це? — стурбовано закричав Йосаріан до Дока Деніки, підбігаючи, задиханий і кульгавий, з тоскними, вологими очима, що палали гарячковим болем. — Хто в літаку?

— Маквот, — сказав сержант Найт. — З ним два нових пілоти на тренувальному польоті. Док Деніка також там.

— Я тут, — заперечив Док Деніка дивним і схвильованим голосом, кинувши переляканий погляд у бік сержанта Найта.

— Чому він не йде на посадку? — розпачливо вигукнув Йосаріан. — Навіщо він набирає висоту?

— Мабуть, він боїться йти на посадку, — відповів сержант Найт, не відриваючи важкого погляду від самотнього літака, що дерся вверх. — Він розуміє, в якій він халепі.

А Маквот піднімався все вище і вище, з монотонним гулом ведучи літак угору повільною, овальною спіраллю, що відносила його далеко над море, коли він прямував на південь, і аж до червонувато-коричневого передгір'я, коли, облетівши аеродром, ішов на північ. Невдовзі він уже був на висоті понад п'ять тисяч футів. Гудіння моторів було тихим, мов шепіт. Раптом, з несподіваним пахканням, розкрився білий парашут. За кілька хвилин розкрився другий і, слідом за першим, поплив донизу, просто до вільної посадкової смуги. На землі ніхто не ворушився. Ще тридцять секунд літак продовжував летіти на південь, тримаючи той самий курс, тепер уже звичний і передбачуваний, а тоді Маквот підняв крило і граційно пішов у віраж.

— Там ще двоє, — сказав сержант Найт. — Маквот і Док Деніка.

— Я тут, сержанте Найт, — жалібно промовив Док Деніка. — Я не в літаку.

— Чому вони не вискакують? — уголос запитав сам себе сержант Найт. — Чому не вискакують?

— Це безглуздо, — побивався Док Деніка, кусаючи губи. — Геть безглуздо.

Та Йосаріан раптом збагнув, чому Маквот не вискакує, і нестримно погнав через усю ескадрилью за літаком Маквота, махаючи руками і благально репетуючи: «Сідай, Маквоте, сідай!»; але, здається, ніхто його не чув і, певно, не чув його Маквот, і страшний, тужливий стогін вирвався з Йосаріанових грудей, коли Маквот ще раз розвернувся, гойднув на прощання крилами, подумав «ну, що ж, хай їм чорт» і врізався в гору.

Смерть Малого Семпсона та Маквота так вразила полковника Каткарта, що він підняв норму бойових вильотів до шістдесяти п'яти.

Розділ 31

Місіс Деніка

Коли полковник Каткарт почув, що й Док Деніка загинув у Маквотовім літаку, він підвищив норму бойових вильотів до сімдесяти.

Першим в ескадрильї про смерть Дока Деніки довідався сержант Таузер, коли черговий контрольно-диспетчерського пункту повідомив йому, що Док Деніка значиться як пасажир у маршрутному листі, якого Маквот заповнив перед вильотом. Сержант Таузер змахнув сльозу і викреслив ім'я Дока Деніки зі списків особового складу ескадрильї. Губи йому все ще тремтіли, коли він підвівся й неохоче побрів ділитися поганою новиною з Ґасом і Весом, розважливо уникаючи розмов з самим Доком Денікою, коли минав його злиденну нагробну постать: той сумно сидів на своєму стільчику між канцелярією і санчастиною, гріючись у променях призахідного сонця. На серці сержантові Таузеру було тяжко: тепер він мав на руках двох небіжчиків — Мада з Йосаріанового намету, котрого там не було, і Дока Деніку — нового небіжчика в ескадрильї, котрий, безперечно, був і, за всіма ознаками, обіцяв сержантові Таузеру ще пекучішу адміністративну проблему.

Ґас і Вес вислухали сержанта Таузера з виразом стоїчного здивування і нікому ні словом не обмовилися про свою важку втрату, аж поки десь через годину до них не зайшов сам Док Деніка, щоби втретє за день поміряти температуру і тиск. Термометр показував температуру на півградуса нижчу від його звичайної пониженої норми. Док Деніка стривожився. Застиглі порожні погляди двох його підлеглих дратували його більше, ніж завжди.

— Чорт його бери, — стримано обурився він у незвичному напливі злості, — та що з вами таке? Куди це годиться, щоб чоловік постійно ходив з пониженою температурою і закладеним носом! — Док Деніка сумовито пирхнув і почвалав у другий кінець намету приймати аспірин і стрептоцид у таблетках та мастити собі горло аргіролом. Схиливши тендітне личко, як ластівка голівку, він ритмічно розтирав передпліччя. — Бачите, як мені холодно? Ви точно від мене нічого не приховуєте?

— Ви небіжчик, сер, — пояснив один із двох підлеглих.

Док Деніка рвучко підніс голову, вражений, підозріливий.

— Що-що?

— Ви небіжчик, сер, — повторив другий. — Мабуть, тому вам завжди холодно.

— Так є, сер. Мабуть, ви вже давно небіжчик, а ми й не помітили.

— Та що ви обоє мелете? — верескнув Док Деніка, ціпеніючи від повзучого передчуття якоїсь лютої, неминучої біди.

— Так є, сер, — сказав один з підлеглих. — За документами, ви вилетіли разом з Маквотом, щоб набрати льотних годин. З парашутом ви не вистрибнули — значить, розбилися.

— Цілком слушно, сер, — підтвердив другий. — Тіштеся, що у вас взагалі є температура.

Голова в Дока поїхала від замішання.

— Ви що, здуріли обоє? — спитав він. — Це дисциплінарне порушення! Я доповім сержантові Таузеру!

— Якраз сержант і сказав нам про це, — заперечив чи то Ґас, чи то Вес. — Воєнне Міністерство навіть збирається звідомити вашу дружину.

Док Деніка зойкнув, вискочив з санчастини й побіг скаржитися сержантові Таузеру, але той з відразою сахнувся від нього і порадив нікому не показуватись на очі, поки не прийде розпорядження, що робити з його останками.

— Їй-бо, він, здається, справді вмер, — тихим, шанобливим голосом затужив один з його двох підлеглих. — Жаль. Класний хлопець був, правда?

— Ага, був, — загорював другий. — Але я радий, що він нарешті ноги задер. Уже мене геть замучив своїм кров'яним тиском.

Місіс Деніка, дружина Дока Деніки, анітрохи не зраділа, що Док Деніка вмер, і розірвала мирну нічну тишу Стейтен-Айленда скорботним лементом, коли дізналася з телеграми від Воєнного Міністерства, що її чоловік загинув у бою. Сусідки кинулися її втішати, а їхні чоловіки приходили висловлювати співчуття і сподівались у глибині душі, що вона невдовзі переїде в іншу дільницю і звільнить їх від обов'язку постійно їй співчувати. Бідолашна жінка майже цілий тиждень нетямилася з горя. Потроху, героїчно, вона знайшла в собі сили подумати про майбутнє своє і своїх дітей, повне жахливих труднощів. А коли вже майже змирилася з горем, у двері, мов громом з ясного неба, закалатав поштар — з листом із-за моря, за підписом її чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним лихим чуткам. Місіс Деніка була приголомшена. Дату на листі розібрати не вдалося. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала стиль чоловіка, а також знайомий меланхолійно-жалісливий тон, хоча й печальніший, ніж звичайно. Місіс Деніка страшенно зраділа, розридалася і сто разів обцілувала пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військової авіапошти. Вона настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи деталей, і відправила телеграму в Воєнне Міністерство з повідомленням про помилку. Воєнне Міністерство ображено заявило у відповідь, що жодної помилки немає і що місіс Деніка, очевидно, стала жертвою якогось садиста-психопата з ескадрильї її чоловіка, що підробляє документи. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».

Місіс Деніка знову брутально овдовіла, але на цей раз горе їй полегшило повідомлення з Вашингтона, що вона є єдиною власницею військового страхового поліса на суму десять тисяч доларів, яку може одержати на вимогу. Усвідомлення, що їй з дітьми не загрожує нагальна голодна смерть, викликало на її обличчі відважну усмішку, і це стало поворотним моментом в її біді. Наступного ж дня Управління у справах ветеранів повідомило її листовно, що в зв'язку з кончиною чоловіка вона має право на довічну пенсію, а зараз їй належиться одноразова виплата на його похорон у розмірі двохсот п'ятдесяти доларів. Чек державного банку на двісті п'ятдесят доларів додавався. Поступово, невблаганноїї перспективи покращувались. На тому ж тижні надійшов лист з Управління соціального забезпечення, в якому повідомлялося, що, відповідно до закону 1935 року про страхування осіб похилого віку та їхніх утриманців, вона одержуватиме щомісячну допомогу на себе і на своїх неповнолітніх дітей, а також отримає одноразову виплату на похорон у розмірі двісті п'ятдесят доларів. З цими офіційними листами як доказом смерті чоловіка вона звернулась по виплату трьох страхових полісів Дока Деніки на суму в п'ятдесят тисяч доларів кожний; її клопотання задовольнили шанобливо і швидко. Кожний день приносив нові неочікувані дари. Ключем від банківської скриньки відкрився четвертий страховий поліс номінальною вартістю в п'ятдесят тисяч доларів, до вісімнадцяти тисяч готівкою, з яких ніхто не платив податку і платити не мусив. Братство, до якого належав її чоловік, надало їй ділянку на цвинтарі. Інше братство, членом якого він був, переказало на його поховання двісті п’ятдесят доларів. Окружна асоціація лікарів також виділила їй двісті п’ятдесят доларів на поховання.

Чоловіки найближчих її подруг почали з нею загравати. Місіс Деніка страшенно втішилася тим, як пішли справи, і пофарбувала волосся. Її фантастичні статки безперервно зростали, і їй доводилося щодня нагадувати собі, що всі оті сотні тисяч не варті були й цента без чоловіка, який міг би розділити з нею її щасливу долю. ЇЇ дивувало, що так багато організацій так сильно хотіли допомогти їй поховати Дока Деніку, а він тим часом, на Піанозі, переживав страшні часи, намагаючись втриматись на плаву, і з гнітючим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його листа.

Він виявив, що став відщепенцем в ескадрильї, де сквернили його пам’ять за те, що він дав привід полковникові Каткарту збільшити норму бойових вильотів. Документи, що засвідчували його смерть, множились, як комашині яйця, і підкріплювали один одного, не залишаючи місця жодним сумнівам. Йому не давали ні платні, ні продовольства, і він виживав завдяки благодійності сержанта Таузера і Майла, хоч обоє знали, що він неживий. Полковник Каткарт відмовився його прийняти, а підполковник Корн передав через майора Денбі, що кремує його на місці, якщо він посміє з’явитися в штабі полку. Майор Денбі пояснив по секрету, що штаб полку злий на всіх військових лікарів через Стабза — кошлатого, з відвислим підборіддям, нечупарного лікаря з Данбарової ескадрильї, який зумисне і зухвало підбурював льотчиків до віроломного інакодумства, звільняючи від польотів усіх, хто відлітав шістдесят бойових завдань, і відповідно заповнював бланки, які штаб полку з обуренням скасовував і наказував повернути спантеличених пілотів, бомбардирів, штурманів та стрільців до виконання їхніх обов’язків. Бойовий дух ескадрильї стрімко падав, і за Данбаром почали стежити. У штабі полку зраділи, що Док Деніка загинув, і не збирались просити йому заміни.

За цих обставин навіть капелан не зміг би повернути Дока Деніку до життя. Тривога змінилася упокоренням, і Док Деніка все більше і більше нагадував хворого гризуна. Мішки під очима запали і почорніли, і він неприкаяно тинявся в сутінках, мов всюдисуща примара. Навіть капітан Флюм відсахнувся від нього, коли Док Деніка, відшукавши його в лісі, попросив допомоги. Ґас і Вес безжально прогнали його із санчастини, навіть не давши градусника для втіхи, і тоді, лише тоді він збагнув, що він справді небіжчик для всіх і всього і йому негайно треба щось робити, якщо хоче врятуватись.

Звертатись було нікуди, окрім як до дружини, і він нашкрябав їй палкого листа, благаючи її донести його скрутне становище до уваги Воєнного

Міністерства, а самій негайно звернутися до командира його полку, полковника Каткарта, по офіційне підтвердження того, що — незважаючи на різні чутки, які могли до неї дійти, — насправді то він благає її — її чоловік, Док Деніка, а не труп чи якийсь самозванець. Місіс Деніка була приголомшена глибиною почуттів у цьому майже нечитабельному благанні. Її розривали муки совісті, і вона вже була готова погодитись, але того ж таки дня прийшов інший лист від того ж таки полковника Каткарта, командира полку її чоловіка, і починався він так:

Шановний(а) містере, місіс, міс або містере і місіс Деніка! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений або пропав безвісти.

Місіс Деніка з дітьми переїхала до міста Ленсінг у штаті Мічиган, не залишивши адреси для листування.

Розділ 32

Йо-Йо та його сусіди

Йосаріан був у теплі, коли настали холоди і по тьмяному шиферно-сірому небу попливли китами низькі хмари — пливли майже без перерви, мов ті рокітливі, темні, залізні зграї бомбардувальників Б-17 та Б-24, що піднялися з італійських авіабаз дальньої дії два місяці тому, в день вторгнення до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що кощаві ноги Малого Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрому піску і гниють, немов кривава, потовчена пташина вилочка. Ніхто не хотів прибрати їх звідти — ні Ґас із Весом, ні навіть працівники шпитальної трупарні; всі вдавали, що ніг Малого Семпсона там нема, що їх назавжди віднесло відпливом на південь, як і все, що лишилось від Клевінджера та Oppa. Тепер, коли погода зіпсувалася, майже ніхто вже більше не вислизав потай до берега, щоб, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці обрубки.

Гарних днів уже не було. Не стало й легких вильотів. Був лише дошкульний дощ і похмурий, холодний туман, і льотчики вилітали тепер приблизно раз на тиждень, коли небо прояснялося. Ночами завивав вітер. Покарлючені, хирляві деревця скрипіли і стогнали, кожного ранку женучи думки Йосаріана, ще навіть півсонного, назад до кощавих ніг Малого Семпсона, які всіма цими темними, холодними, вітряними жовтневими ночами пухнуть і гниють безупинно, мов цокання годинника, під крижаним дощем на мокрому піску. Після ніг Малого Семпсона він починав думати про Сноудена, який жалібно скимлів, замерзаючи на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну, непорушну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, поки Йосаріан не закінчив обробляти й бинтувати помилкову рану на його нозі, а тоді раптом розплескав її по цілій підлозі. Ночами, намагаючись заснути, Йосаріан укладав список всіх, яких тільки знав, чоловіків, жінок і дітей, котрі вже пішли з життя. Він намагався пригадати всіх солдатів і воскресити образи всіх літніх людей, яких знав у дитинстві, — усіх тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і всіх тих жалюгідних, одурених крамарів, які вдосвіта відчиняли свої маленькі запилюжені крамнички і, недотепи, працювали там до півночі. Всі вони також померли. Здавалося, кількість померлих лише зростає. А німці все воюють і воюють. Смерть невідворотна, припустив він і вже почав думати, що шансів вижити в нього немає.

Йосаріанові було тепло, коли настали холоди, завдяки чудовій грубці Орра, і він міг би й далі комфортно жити-поживати в своєму теплому наметі, коли б не спогади про Орра і коли б одного дня до нього не ввірвалася банда життєрадісних сусідів, що прибули з двома повними бойовими екіпажами, які полковник Каткарт замовив — і дістав менш ніж за сорок вісім годин — на заміну Малому Семпсону і Маквоту. Коли Йосаріан, стомлено доплентавшись додому після завдання, побачив їх у своєму наметі, в нього вирвався довгий, голосний, хрипкий зойк протесту.

Їх було четверо, і вони на славу розважались, помагаючи один одному ставити койки. Тупотіли, мов коні. Побачивши їх, Йосаріан тут же зрозумів, що вони нестерпні. Жваві, завзяті й невгамовні, усі вони дружили ще зі Штатів. Вони були просто немислимі.

Це були галасливі, самовпевнені, пустоголові повнолітні юнаки. Вони вже покінчали коледжі й позаручувалися з гарненькими, охайними дівчатами, чиї фотографії вже стояли на цементній полиці над грубкою Орра. Вони катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони їздили верхи. Один з них уже раз переспав зі старшою жінкою. Вони мали спільних знайомих по всій країні й ходили до школи з кузенами один одного. Вони слухали репортажі про бейсбольні чемпіонати і дійсно цікавились результатами футбольних матчів. Самі недалекі, та бойовий дух мали високий. Вони раділи, що війна затягнулася і вони зможуть пізнати, що таке справжній бій. Вони вже майже розпакувалися, коли Йосаріан вигнав їх геть.

Про них просто не може бути мови, твердо роз’яснив Йосаріан сержантові Таузеру, а той з сумним виразом на жовтуватому конячому обличчі поінформував його, що новоприбулих офіцерів доведеться прийняти. Сержант Таузер не має права вимагати від штабу ще один шестимісний намет, коли Йосаріан живе у своєму сам-один.

— Я не живу сам-один, — надувся Йосаріан. — Там зі мною є небіжчик. Його звати Мад.

— Будь ласка, сер, — тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Таузер і покосився на чотирьох новоприбулих офіцерів, які розгублено слухали їхню розмову по той бік входу. — Мада вбито під час нальоту на Орв’єто. Вам це відомо. Він летів поруч з вами.

— Тоді чому ви не заберете його речі?

— Бо він до нас не прибув. Капітане, будь ласка, не починайте все спочатку. Якщо хочете, можете переселитися до лейтенанта Нейтлі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли ваше майно.

Але покинути намет Орра означало б покинути самого Орра на поталу цій банді тупуватих офіцерів, які тільки й чекають, щоб там поселитися. Це не буде справедливо, якщо галасливим недоросткам, які прийшли на все готове, дістанеться найкращий намет на острові. Але такі правила, пояснив сержант Таузер, і Йосаріанові не залишалось нічого іншого, як звільняти їм місце, зиркаючи недобрим винуватим поглядом, і скрушно підкидати короткі поради, поки вони облаштовувались у його приватному просторі, як у себе вдома.

З такими гнітючими людьми Йосаріан ще ніколи не зустрічався. У них завжди був прекрасний настрій. Вони з усього сміялися. Вони прозвали його жартома Йо-Йо, повертались напідпитку серед ночі і, весь час незґрабно наштовхуючись один на одного і хихочучи, будили його, хоч і старалися не шуміти, а коли він, лаючись, сідав на койці і починав нарікати, вони закидали його ослячими викриками життєрадісної приязні. А йому щоразу кортіло їх всіх порубати на м’ясо. Вони нагадували йому племінників Дональда Дака. Вони побоювались Йосаріана і без упину докучали йому своєю настирною щедрістю і нестерпною готовністю робити для нього всілякі дрібні послуги. Вони були недбалі, легковажні, милі, наївні, самовпевнені, шанобливі і галасливі. Вони були тупоголові і не мали жодних нарікань. Вони були в захваті від полковника Каткарта, а підполковника Корна вважали дотепним. Вони побоювались Йосаріана, та анітрохи не боялися сімдесяти вильотів полковника Каткарта. Ця четвірка чистокровних телят тішилася життям і доводила Йосаріана до сказу. Як було пояснити їм, що він дратівливий старомодний дивак двадцяти восьми років, який належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що розваги його нудять і не варті докладених зусиль, що й самі вони його нудять. Він не міг їм закрити рот; вони були гірші за жінок. Їм бракувало мізків, щоб бути самозаглибленими і пригніченими.

Їхні приятелі з інших ескадрилій почали безпардонно заскакувати до намету, перетворивши його на місце для своїх збіговиськ. Часто йому самому було вже нікуди дітися. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Дакет. А тепер, у сиру, вітряну пору, він не мав куди її повести! То було непередбачене лихо, і ох, як йому кортіло порозбивати їм голови кулаком або вхопити, одного за одним, за штани та за комір і раз і назавжди вижбурнути в мокрі, слизькі вічнозелені бур’яни, що росли поміж його власним пісуаром у вигляді іржавої продірявленої цвяхом каструлі та загальним клозетом із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабінку.

Замість того, щоб порозбивати їм голови, він, у калошах і чорному дощовику, почвалав крізь мжичку і темряву, щоби вмовити Вождя Білого Вівсюга переселитися до нього і своїми погрозами і свинськими манерами витурити геть цих гидливих, чепуристих вилупків. Але Вождь Білий Вівсюг застудився і думав, як би йому перебратися до шпиталю, щоб померти там від запалення легень. Інстинкт підказував Вождю Білому Вівсюгу, що його час настає. В грудях боліло, і він постійно кашляв. Віскі вже його не зігрівало. Найгіршим прокляттям було те, що капітан Флюм вернувся у свій причіп. Ось знамення з очевидним смислом.

— Він мусив повернутися, — доводив Йосаріан, марно намагаючись утішити похмурого широкогрудого індіанця, чиє міцно закроєне червоно-буре обличчя враз споганіло до якоїсь зачуханої вапнистої сіризни. — Він вмер би з холоду, якби пожив у лісі за такої негоди.

— Ні, це не негода, — вперто наполягав Вождь Білий Вівсюг. Він постукав себе по чолі з пророчим виразом. — Ні, сер. Цей жовтопузий щось знає. Він знає, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він знає.

І ось так я знаю, що настав мій час.

— А що каже Док Деніка?

— Мені нічого не дозволяють казати, — тужливо мовив Док Деніка зі свого стільчика в темному кутку: в миготливому полум'ї свічки його гладеньке клинкувате мініатюрне личко мало колір зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден з двох його мешканців не зміг зібратися на силі й вкрутити нову. — Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, — додав Док Деніка.

— Він — небіжчик, — злостиво зауважив Вождь Білий Вівсюг з хрипким від мокротиння реготом. — Оце справді смішно.

— Я навіть не отримую платні.

— Оце справді смішно, — повторив Вождь Білий Вівсюг. — Весь цей час він знущався над моєю печінкою, а тепер глянь, що з ним сталося. Він труп. Його вбила власна жадібність.

— Не це мене вбило, — зауважив Док Деніка спокійним, байдужим тоном. — Жадібність тут ні при чім. Це все той паршивий доктор Стабз — настроїв полковника Каткарта й підполковника Корна проти військових лікарів. Він своєю принциповістю знеславить професію медика. А як не буде обачнішим — медична асоціація його штату забалотує його і не допустить до шпиталів.

Йосаріан дивився, як Вождь Білий Вівсюг обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до свого речового мішка.

— А ти не міг би дорогою до шпиталю зайти до мене і врізати комусь із них по носі? — задумливо спитав він. — Їх там четверо, скоро вони зовсім випхають мене з мого ж намету.

— Знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм племенем, — співчутливо зауважив Вождь Білий Вівсюг і хихотнув, відкинувшись на койці. — А чому ти не попросиш капітана Блека вигнати цих шмаркачів? Блек любить людей виганяти.

Йосаріан кисло скривився на саму лише згадку про капітана Блека, який вже знущався з новеньких льотчиків щоразу, як ті заходили в його розвідвідділ по карти чи інформацію. Подумавши про капітана Блека, Йосаріан змінив своє ставлення до сусідів на співчутливе і опікунське. Не їхня вина, що вони молоді й веселі, казав він сам собі, освітлюючи темну стежку додому хитливим променем ліхтарика. Він теж хотів би бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони відважні, впевнені й безтурботні. Йому просто треба перетерпіти, поки одного-двох із них уб’ють, а решту поранять, отоді всі вони стануть нормальними. Він заприсягся, що буде толерантніший і зичливіший, та коли він, уже з приязнішим ставленням, пірнув у свій намет, у грубці гуділо яскраве полум’я, і він нажахано роззявив рота. Прекрасні березові поліна Орра оберталися в дим! Його сусіди кинули їх у вогонь! Він витріщився на чотири байдужі розпашілі обличчя, і йому хотілось їх обматюкати. Коли вони голосно, сердечно привітали його і гостинно запросили підсунути стільця й поїсти з ними смажених каштанів та печеної картоплі, йому хотілось зіткнути їх всіх лобами. Ну і що йому з ними робити?

А наступного ранку вони викинули небіжчика з намету! Ось так просто — взяли і викинули його геть! Вони винесли його койку і всі речі прямо в кущі і звалили там на купу, а потім повернулись до намету, бадьоро обтрушуючи руки, як після добре зробленої справи. Йосаріана приголомшила їхня рішуча снага і завзятість, їхня практична, прямолінійна ефективність. За кілька хвилин вони енергійно розв’язали проблему, над якою він і сержант Таузер марно билися місяцями. Йосаріан запанікував — перелякався, що і його вони можуть так само легко видворити, — побіг до Голодного Джо та й утік з ним до Рима за день до того, як повія Нейтлі нарешті добре виспалась і прокинулася сповненою кохання.

Розділ 33

Повія Нейтлі

У Римі він скучав за сестрою Дакет. Коли Голодний Джо відлетів з поштою назад на Піанозу, робити там не було що. Йосаріан так затужив за сестрою Дакет, що подався спрагло шукати Лючану, чий сміх і потайний шрам він не міг забути, або ту п'яну, патлату, млоснооку повію в переобтяженому білому ліфчику і розстебнутій оранжевій сатиновій блузці, чий перстень з голими фігурками на рожевій камеї Аарфі викинув у вікно автомашини. Як він жадав обох тих дівчат! Він шукав їх, але марно. Він так глибоко їх кохав і знав напевне, що вже ніколи їх не побачить. Розпач гриз його. Видіння обсідали його. Він марив про сестру Дакет із задертою спідницею й оголеними до самого верху стрункими стегнами. Він трахнув якусь худу шльондру з мокрим кашлем, що підчепила його в завулку між двома готелями, та в тому не було жодної втіхи, і він поквапився на квартиру рядових до товстої, дружелюбної покоївки в жовто-зелених панталонах, яка дуже йому зраділа, але не змогла його розпалити. Він пішов до ліжка рано і спав сам. Пробудився він невдоволеним, тоді трахнув розв’язну дівку, невисоку і повновиду, яку після сніданку знайшов у квартирі, але йому стало лиш трохи краще, й він прогнав її, щойно кінчив, і знову заснув. Проспавши до обіду, він пішов купити подарунки для сестри Дакет і шалик для покоївки в зелено-жовтих панталонах, яка обійняла його з такою гаргантюанською вдячністю, що він знову розпалився за сестрою Дакет і знову хтиво побіг шукати Лючану. Натомість він зустрів Аарфі, який прилетів до Рима на літаку Голодного Джо разом з Данбаром, Нейтлі і Добзом, а того ж вечора відмовився влаштувати разом з ними п’яний набіг задля порятунку повії

Нейтлі від підтоптаних армійських цабе, які не випускали її з готелю, бо вона неправильно вимовляла «здаюсь».

— А чого б це я мав ризикувати собою заради її порятунку? — гордовито спитав Аарфі. — Тільки не переказуйте Нейтлі мої слова. Скажіть, що я мусив піти на зустріч з впливовими членами студентського братства.

Підтоптані великі цабе не хотіли відпустити повію Нейтлі, поки вона не скаже «здаюсь».

— Скажи «здаюсь», — казали вони їй.

— Здаюсь, — говорила вона.

— Ні, не так. Сама скажи «здаюсь».

— Здаюсь, — говорила вона.

— Вона далі нічого не розуміє.

— Невже ти й досі нічого не розумієш, га? Ми ж не можемо примусити тебе сказати «здаюсь», якщо ти сама не хочеш казати «здаюсь». Хіба не ясно? Не кажи «здаюсь», коли я тобі наказую казати «здаюсь». Добре? Тепер кажи «здаюсь».

— Здаюсь, — сказала вона.

— Ні, не кажи «здаюсь»! Скажи «здаюсь»!

Вона не сказала «здаюсь».

— Чудово!

— Дійсно чудово.

— Добрий початок. А тепер скажи «здаюсь»!

— Здаюсь.

— Оце вже погано.

— Ні, так теж недобре. Вона просто нас не поважає. Ну яка нам радість примушувати її, щоб вона казала «здаюсь», коли їй байдуже, примушуємо ми її казати «здаюсь» чи ні.

— Так, їй справді байдуже. Скажи «нога».

— Нога.

— Бачите? Їй байдуже все, що ми робимо. Їй до всіх нас байдуже. Ми для неї порожнє місце, так?

— Здаюсь, — сказала вона.

Їй справді було байдуже, і це їх страшенно дратувало. Щоразу, як вона позіхала, вони її люто термосили. Їй усе було байдуже, навіть їхні погрози викинути її в вікно. Вони були вкрай деморалізовані люди виняткової якості. А їй було нудно, нецікаво і хотілося спати. Вона працювала вже двадцять дві години, і їй було прикро, що ці чоловіки не відпустили її разом з двома подружками, з якими починалася ця оргія. Їй було трохи дивно, навіщо їм, щоб вона сміялася, коли сміються вони, і щоб отримувала задоволення сама, задовольняючи їх. Усе це для неї було дуже незрозуміле й анітрохи нецікаве.

Вона не могла второпати, чого вони від неї хочуть. Тільки-но вона обм’якала, заплющивши очі й задрімавши, як вони розштовхували її і примушували ще раз сказати «здаюсь». Щоразу, як вона казала «здаюсь», вони виказували своє невдоволення. Вона не розуміла, що означає це «здаюсь». Вона сиділа на дивані з напіврозтуленим ротом, покірна, в’яла, заціпеніла, весь її одяг зібганий у кутку на підлозі, і думала, чи довго ще ці голі чоловіки сидітимуть з нею і змушуватимуть її говорити «здаюсь» у цьому елегантному номері-люкс, до якого давня подружка Орра, нестримно хихочучи від п'яних кривлянь Данбара та Йосаріана, привела Нейтлі й решту членів строкатої рятувальної експедиції.

Данбар вдячно вщипнув давню подружку Орра за дупу і передав її Йосаріану, який притис її до одвірка, вхопивши обома руками за сідниці, і став хтиво тертись об неї, аж поки Нейтлі не схопив його за руку і, відірвавши від дівки, потяг у блакитну вітальню, звідки Данбар уже викидав через вікно на подвір’я все, що трапляло під руку. Добз трощив меблі попільницею на ніжках. Раптом на дверях з'явився голий смішний чоловік з рожевим післяапендицитним шрамом і заревів:

— Що тут діється?

— В тебе ноги брудні, — відповів Данбар.

Чоловік обома руками прикрив свій пах і щез. Данбар, і Добз, і Голодний Джо не припиняли енергійно, з радісним хеканням і завиванням викидати крізь вікно все, що могли підняти. Невдовзі вони скінчили з одягом на диванах і валізами на підлозі й стали ритися в кедровій шафі, коли двері внутрішніх покоїв знову відчинилися і чоловік, що виглядав дуже поважно від шиї і вище, владно ступив у вітальню босими ногами.

— Гей, ви, припиніть! — гаркнув він. — Що ви тут виробляєте?

— В тебе ноги брудні, — сказав йому Данбар.

Чоловік теж затулив руками пах і зник. Нейтлі кинувся за ним слідом, та його зупинив той перший офіцер, який причвалав назад до вітальні, тримаючи перед себе подушку, мов стриптизерка надувну кульку.

— Гей, ви! — люто загорлав він. — Припиніть!

— Припиніть, — відповів Данбар.

— Це я вам кажу.

— Це я вам кажу, — сказав Данбар.

Офіцер роздратовано тупнув ногою, з досади гублячи впевненість.

— Ви навмисно повторюєте мої накази?

— Ви навмисно повторюєте мої накази?

— Я зараз вдарю.

Чоловік підняв кулак.

— Я зараз вдарю, — холодно застеріг його Данбар. — Ти німецький шпигун, і я тебе розстріляю.

— Німецький шпигун? Я американський полковник!

— Ти американський полковник? Ти просто черевань з подушкою. Де ж твоя форма, якщо ти американський полковник?

— Ви щойно викинули її у вікно.

— Так от, хлопці, — сказав Данбар. — Арештуйте цього тупого покидька. Заведіть цього покидька до поліційного відділку і зачиніть там, а ключ викиньте.

Полковник зблід зі страху.

— Ви збожеволіли? Де ваші відзнаки? Гей, ви! Ану назад!

Та похопився він надто пізно, бо Нейтлі угледів свою дівчину на дивані в сусідній кімнаті й кинувся до дверей за його спиною. Решта друзів ринули слідом за Нейтлі в саму гущу голих великих цабе. Голодний Джо істерично реготався і, не вірячи своїм очам, тицяв пальцем у кожного з них і плескав себе руками по голові і боках. Двоє огрядних чоловіків агресивно рушили їм назустріч, поки не перехопили недоброзичливі, ворожі погляди Добза і Данбара, зауваживши, що Добз і далі розмахує, мов дворучним мечем, кованою попільницею, якою трощив речі у вітальні. Нейтлі вже був біля своєї дівчини. Кілька секунд вона дивилась на нього, не впізнаючи. Потім кволо всміхнулася і, заплющивши очі, опустила голову йому на плече. Нейтлі був у захваті: раніше вона ніколи до нього не всміхалась.

— Філпо, — спокійно сказав худий, знесилений чоловік, навіть не ворухнувшись у кріслі. — Ви не виконуєте наказів. Я наказав вам вивести їх звідси, а ви пішли і привели їх сюди. Бачите різницю?

— Вони повикидали наші речі в вікно, генерале.

— Ну й нехай. І форму теж? Розумно. Без форми ми не зможемо нікому довести, що ми старші званням.

— Давайте запишемо їхні прізвища, Лу, і...

— Ох, Неде, облиште, — втомленим голосом сказав худий чоловік. — Може, ви вправно посилаєте в бій бронетанкові дивізії, але в цивільних конфліктах з вас користі мало. Рано чи пізно ми повернемо собі наші однострої і тоді знову будемо старшими. Вони справді викинули нашу форму? Це блискучий тактичний хід.

— Вони все викинули.

— І з шафи також?

— Вони й шафу викинули, генерале. Це був той гуркіт, коли нам здалося, що вони йдуть нас убивати.

— А тепер я і вас викину, — пригрозив Данбар.

Генерал трохи зблід.

— Чого він збісився? — запитав він у Йосаріана.

— А він не жартує, — сказав Йосаріан. — Краще відпустіть цю дівчину.

— О Господи, та забирайте її, — з полегшенням вигукнув генерал. — Через неї ми лише втратили впевненість. Вона принаймні могла б розізлитися чи образитись на нас за ті сто доларів, що ми їй заплатили. Але вона навіть цього не зробить. А той ваш симпатичний юний друг, видно, прив’язався до неї. Гляньте, як затримуються його пальці на її стегнах, поки він вдає, ніби натягує їй панчохи.

Нейтлі, заскочений, винувато зашарівся і став одягати її швидше. Вона міцно спала і дихала настільки рівно, що аж, здавалося, схрапувала.

— Давайте нападемо на неї, Лу! — підбурив ще один офіцер. — У нас більше сил, ми можемо оточити...

— О, ні, Біле, — зітхнув генерал. — Ви, можливо, мастак взяти в кліщі противника, який вичерпав усі свої резерви, за добрих погодних умов і на рівнинній місцевості, але в інших ситуаціях ви не так чітко мислите. Навіщо вона нам?

— Генерале, в нас дуже погана стратегічна позиція. Одягу в нас ані клаптика, і йти по нього на вулицю через цілий вестибюль — принизливо і стидно.

— Так, Філпо, ви маєте рацію, — сказав генерал. — І саме тому це зробите ви. Вперед.

— Наголяса, сер?

— Якщо хочете, візьміть з собою подушку. І ще, як підберете мою білизну й штани, знайдіть кілька сигарет, добре?

— Я пришлю вам все в номер, — запропонував Йосаріан.

— Ну от, генерале, — з полегшенням сказав Філпо. — Значить, мені і йти не треба.

— Недоумок ви, Філпо. Хіба не бачите, що він бреше?

— Ви брешете?

Йосаріан кивнув, і віра Філпо похитнулася.

Йосаріан реготнув і допоміг Нейтлі вивести його дівчину через коридор до ліфта. Поклавши голову на плече Нейтлі, дівчина всміхалася вві сні, мовби їй снилося щось приємне. Добз із Данбаром пішли на вулицю ловити таксі.

Коли вони виходили з машини, повія Нейтлі розплющила очі. Поки видиралися крутими сходами до її квартири, вона кілька разів ковтала слину пересохлим горлом, та не встиг Нейтлі роздягнути її та вкласти до ліжка, як вона вже знову міцно заснула. Проспала вона вісімнадцять годин підряд, а тим часом, цілий наступний ранок, Нейтлі носився по її квартирі, шикаючи на кожного стрічного. Пробудилась вона по вуха закоханою в нього. Як виявилось, аби завоювати її серце, потрібно було лише одне: дати їй добре виспатись.

Розплющивши очі й побачивши Нейтлі, дівчина солодко всміхнулась, а тоді, млосно випроставши під хрусткими простирадлами свої довгі ноги, поманила його до себе в ліжко з ідіотською усмішкою розпаленої жінки. Нейтлі посунув до неї, настільки очманілий від щастя і захвату, що майже не стурбувався, коли його знов перебила її сестра, яка влетіла до кімнати й скочила в ліжко поміж них. Повія Нейтлі шльопнула й висварила її, але на цей раз зі сміхом і великодушною приязню, а Нейтлі самовдоволено відхилився на подушку, обійнявши за плечі обох та відчувши себе могутнім захисником. Чудова в нас буде сім’я, вирішив він. Мала, коли виросте, піде до якогось приватного коледжу — Сміт, Радкліф чи Брін-Мор, — він про це подбає. За кілька хвилин Нейтлі вискочив з ліжка, щоб на повний голос повідомити всім своїм друзям, як йому поталанило. Він радісно скликав їх до кімнати, та щойно ті з’явилися, затраснув двері їм перед самим носом. Він вчасно згадав, що його дівчина геть роздягнена.

— Одягнися, — наказав він їй, вітаючи себе за виявлену спритність.

— Perchè?[38] — поцікавилася вона.

— Perchè? — повторив він з поблажливою усмішкою. — Бо я не хочу, щоб тебе бачили роздягненою.

— Perchè no? — запитала вона.

— Perchè no? — він здивовано глянув на неї. — Бо не годиться, щоб інші чоловіки бачили тебе голою, ось чому.

— Perchè no?

— Бо я сказав «ні»! — вибухнув з розпачу Нейтлі. — Не сперечайся зі мною. Я чоловік, і ти мусиш робити все, що я скажу. Відтепер я забороняю тобі виходити з цієї кімнати, якщо ти не вдягнута. Ясно?

Повія Нейтлі глянула на нього так, ніби він збожеволів.

— Ти здурів? Che succede?[39]

— Я говорю серйозно.

— Tu sei pazzo! — обурено крикнула вона на нього і вискочила з ліжка. Щось невиразно бурмочучи, вона натягнула трусики і рушила до дверей.

Нейтлі виструнчився, прибравши владної, мужньої постави.

— Я забороняю тобі виходити з цієї кімнати в такому вигляді, — повідомив він їй.

— Tu sei pazzo! — огризнулася вона, уже вийшовши, і труснула головою так, мовби не вірила почутому. — Idiota! Tu sei un pazzo imbecille![40]

— Tu sei pazzo, — сказала її худа сестричка, рушивши слідом таким самим гордовитим кроком.

— Ану повертайся, — наказав їй Нейтлі. — Тобі я також забороняю виходити в такому вигляді.

— Idiota! — з гідністю кинула сестричка, проскочивши повз нього. — Tu sei un pazzo imbecille.

Кілька секунд Нейтлі роздратовано й безпорадно кружляв по кімнаті, а тоді прожогом вискочив до вітальні, щоб заборонити приятелям дивитися на його дівчину, яка, стоячи в самих трусиках, скаржилась на нього.

— А чому ні? — спитав Данбар.

— Чому ні? — вигукнув Нейтлі. — Бо тепер вона моя дівчина, і не годиться, щоб ви бачили її роздягненою.

— Чому ні? —спитав Данбар.

— От бачите? — сказала його дівчина, здвигнувши плечима. — Lui è pazzo!

— Si, è molto pazzo, — повторила за нею сестричка.

— То накажи їй вдягнутися, якщо не хочеш, щоб ми її бачили, — заперечив Голодний Джо. — Якого дідька ти хочеш від нас?

— Вона мене не слухається, — соромливо зізнався Нейтлі. — Отож відтепер усім вам доведеться заплющувати очі або дивитися в інший бік, коли вона з’явиться в такому вигляді. Добре?

— Madonn’! — вигукнула його дівчина у відчаї і вискочила з кімнати.

— Madonn’! — вигукнула її сестричка і вискочила слідом.

— Lui è pazzo, — добродушно зауважив Йосаріан. — Я змушений з цим погодитись.

— Гей, ти здурів чи що? — запитав Голодний Джоу Нейтлі. — Далі ти ще спробуєш відучити її виходити на панель.

— Відтепер, — заявив Нейтлі своїй дівчині, — я забороняю тобі виходити на панель.

— Perchè? — поцікавилась вона.

— Perchè? — верескнув він здивовано. — Бо це негарно, ось чому!

— Perchè no?

— Бо так є! — наполягав Нейтлі. — Просто не пасує такій гарній дівчині, як ти, ходити й шукати, з ким би переспати. Я дам тобі грошей, скільки захочеш, і тобі вже не треба буде цим займатися.

— А що я тоді робитиму цілими днями?

— Що робитимеш? — перепитав Нейтлі. — Те саме, що всі твої подруги.

— Мої подруги ходять і шукають, з ким би переспати.

— Тоді заведи собі нових! Я не хочу, щоб ти водилася з такими дівчатами. Проституція — це погано! Усі це знають, навіть він, — він впевнено повернувся до бувалого старого. — Я правду кажу?

— Ти помиляєшся, — відповів старий. — Проституція дає їй нагоду знайомитися з новими людьми. Проституція — це свіже повітря, корисні фізичні вправи і життя без турбот.

— Відтепер, — суворо наказав Нейтлі своїй дівчині, — я забороняю тобі мати щось до діла з цим аморальним старим.

— Va fongul![41] — відповіла його дівчина, знеможено закочуючи очі до стелі. — Що він хоче від мене? — благально мовила вона, трясучи кулаками. — Lasciami![42] — додала вона з погрозою. — Stupido! Якщо ти думаєш, що мої подруги такі погані, йди скажи своїм друзям, нехай не шуримурять з моїми подругами!

— Відтепер, — сказав Нейтлі своїм друзям, — гадаю, вам слід перестати бігати за її подругами і взятися за розум.

— Madonn'! — вигукнули його друзі, знеможено закочуючи очі до стелі.

Нейтлі, безперечно, зсунувся з розуму. Він вимагав, щоб усі вони негайно позакохувались і поодружувались. Данбар може побратися з повією Oppa, а Йосаріан — з сестрою Дакет або з будь-якою іншою дівчиною, яка йому сподобається. Після війни всі вони могли би працювати в батька Нейтлі і виховувати дітей, мешкаючи по сусідству в одному передмісті. Нейтлі дуже чітко усе це бачив. Кохання зробило з нього романтичного ідіота, і друзі прогнали його назад до спальні, де він почав сперечатися зі своєю дівчиною про капітана Блека. Вона пообіцяла більше не спати з капітаном Блеком і не віддавати йому грошей Нейтлі, але відмовилася хоч на крок поступитися своєю дружбою з огидним, нечупарним, розпусним, вульгарним старим, який зі зневажливою насмішкою спостерігав за розквітлим любовним романом Нейтлі і відмовлявся визнати, що Конгрес — це найвидатніший дорадчий орган у всьому світі.

— Відтепер, — твердо наказав Нейтлі своїй дівчині, — я взагалі забороняю тобі навіть розмовляти з тим відразливим старим.

— Знову старий? — збентежено скрикнула дівчина. — Perchè по?

— Йому не подобається Палата представників.

— Mamma mia! Що з тобою діється?

— È pazzo, — по-філософськи зауважила її сестричка. — Ось що з ним діється.

— Si, — охоче погодилася старша, смикнувши обіруч своє довге каштанове волосся. — Lui è pazzo.

Але вона скучала за Нейтлі, коли той від’їжджав, і розлютилася на Йосаріана, коли той щосили вдарив Нейтлі по пиці, відправивши його до шпиталю з переламаним носом.

Розділ 34

День подяки

Насправді це сержант Найт був винний у тому, що Йосаріан врізав Нейтлі по носі на День подяки, після того як уся ескадрилья скромно подякувала Майлові за фантастично пишний бенкет, на якому цілий полудень офіцери та рядові невситимо обжиралися, і за те, що він з невичерпною щедрістю роздавав усім охочим невідкорковані пляшки дешевого віскі. Ще до сутінок п’яні молоді вояки з одутлими блідими пиками уже блювали на кожному кроці і засинали, мов непритомні, просто на землі. В повітрі завис огидний сморід. Дехто набирав обертів ближче до ночі, і безцільне, розпутне гуляння тривало. То була груба, дика, пажерлива вакханалія, що галасливо прокотилася лісом до офіцерського клубу і поповзла на пагорби до шпиталю й зенітних батарей. В ескадрильї почалися бійки, когось навіть підрізали. В наметі розвідвідділу капрал Колодни прострелив собі ногу, бавлячись з зарядженим пістолетом, і в санітарній машині, яка помчала до шпиталю, йому помастили марганцівкою ясна і пальці ніг, поки він лежав на спині, а з рани струменіла кров. Люди з порізаними пальцями, закривавленими головами, з кольками в шлунку і вивихнутими щиколотками розкаяно шкандибали до санчастини, де Ґас і Вес мастили їм ясна і пальці ніг марганцівкою і видавали таблетки проносного, які тут же летіли в кущі. Веселе гуляння тривало геть по півночі, і тишу часто порушували дикі, переможні вигуки й крики тих, кому було радісно або зле. Знову і знову чулися стогони й звуки ригання, сміх, погрози, лайки і дзенькіт пляшок, розбиваних об каміння. Здалеку долинали сороміцькі пісні. Гульня була ще гірша, ніж під Новий рік.

Йосаріан про всяк випадок пішов спати рано, і незабаром йому приснилося, ніби він стрімголов мчить униз безконечними дерев’яними сходами, вибиваючи підборами гучний дріб. Потім він трохи прокинувся і зрозумів, що хтось стріляє по ньому з кулемета. До горла підступило страдницьке ридання. Першою думкою було, що то Майло знов атакує ескадрилью, і він скотився з койки і заліг унизу тремтячим, благальним клубком, серце стугоніло, мов ковальський молот, тіло обливав холодний піт. Однак літаки не гули. Здалеку долинув п’яний, щасливий регіт: «З Новим роком, з новим щастям!» — знайомий, переможний голос радісно викрикував звідкись згори поміж короткими, різкими кулеметними чергами, і Йосаріан зрозумів, що хтось задля забави пробрався до котрогось із кулеметних гнізд, що їх обладнав Майло в горах після свого нальоту на ескадрилью, укріпивши мішками з піском і укомплектувавши своїми людьми.

Йосаріан скипів від гніву і ненависті, коли второпав, що став жертвою чийогось безвідповідального жарту, який перервав йому сон і принизив до грудки скімлячої плоті. Йому захотілось убивати, захотілось нищити. Він ще ніколи не був такий розлючений — навіть тоді, коли вхопив Маквота за горло і став душити. Кулемет знову відкрив вогонь. Почулися крики: «З Новим роком!» — і з гір у пітьму скотився зловтішний регіт, немов відьомський сміх. У мокасинах і комбінезоні Йосаріан вискочив з намету зі своїм пістолетом, жадаючи помсти, на ходу ввігнав обойму в рукоятку, звів затвор, спустив запобіжник і був готовий стріляти. Він почув, що за ним біжить Нейтлі й кличе його на ім’я, намагаючись стримати. Кулемет ще раз відкрив вогонь з темної височини над автопарком, і оранжева морзянка трасуючих куль низько понеслась над темними наметами, мало не зрізавши верхівок. Між короткими кулеметними чергами гриміли вибухи грубого реготу. Йосаріан відчув, як в душі кислотою закипіла ненависть: вилупки, вони ставлять під загрозу його життя! Охоплений сліпою, шаленою люттю і сповнений рішучості, він щодуху промчав через усю ескадрилью повз автопарк і вже подерся, важко дихаючи, вузькою звивистою стежкою в гори, коли нарешті його наздогнав Нейтлі і далі стурбовано викрикуючи «Йо-Йо! Йо-Йо!» і благаючи зупинитись. Він вчепився Йосаріану в плече і спробував його вдержати. Той випручався. Нейтлі знову потягся до нього, і тоді Йосаріан, лайнувшись, щосили врізав кулаком просто в тендітне юнацьке обличчя Нейтлі, потім замахнувся ще раз, але Нейтлі вже зник з очей, зі стогоном впавши на землю: скорчившись, він сховав обличчя в долоні, а крізь пальці юшила кров. Йосаріан розвернувся і, не озираючись, побіг стежкою вгору.

Скоро він побачив той кулемет. Почувши кроки Йосаріана, два темні силуети підскочили і, перш ніж він встиг наблизитись, з глузливим реготом зникли в темряві. Він спізнився. Гупання ніг віддалилося, півкруглий вал із мішків з піском спорожніло стояв у тиші свіжої, безвітряної місячної ночі. Йосаріан пригнічено озирнувся. Знов почувся єхидний сміх, звіддаля. Поблизу тріснула гілочка. Йосаріан упав навколішки і, затремтівши від холодного збудження, прицілився. Вловивши скрадливе шурхотіння листя по той бік піщаного валу, він пустив дві короткі черги. У відповідь пролунав один постріл, і Йосаріан упізнав зброю.

— Данбар? — гукнув він.

— Йосаріан?

Два чоловіки вилізли зі своїх схованок і вийшли назустріч один одному на галявину, втомлені й засмучені, тримаючи пістолети дулами вниз. Задихані від бігу під гору, обидва трохи тремтіли на морозному повітрі.

— Вилупки, — сказав Йосаріан. — Повтікали.

— Вони забрали десять років мого життя, — вигукнув Данбар. — Я думав, це сучий син Майло знов нас бомбардує. Ще ніколи я так не боявся. Хотів би я знати, хто ті вилупки.

— Один з них — сержант Найт.

— Пішли вб’ємо його. — Зуби в Данбара цокотіли. — Він не мав права так нас лякати.

Йосаріану вже не хотілося нікого вбивати.

— Спочатку допоможемо Нейтлі. Здається, я його скалічив, там, біля підніжжя гори.

Але на стежці Нейтлі вже не було, хоч по крові на камінні Йосаріан визначив те місце. Не було Нейтлі і в наметі, знайшли вони його лише наступного ранку, коли лягли до шпиталю і виявили, що минулої ночі Нейтлі ліг до шпиталю з перебитим носом. Нейтлі здивовано і боязко заусміхався, коли, в пантофлях і халатах, вони причовгали до палати слідом за сестрою Крамер і та показала їм їхні ліжка. На носі в Нейтлі був товстий гіпс, а під очима — синці. Коли Йосаріан підійшов до нього, щоб перепросити за те, що вдарив, Нейтлі зніяковіло почервонів і став розгублено вибачатися. Йосаріан почувався жахливо; він просто не міг без жалю дивитись на побите обличчя Нейтлі, хоч виглядав той настільки кумедно, що Йосаріан ледве стримався, щоб не зареготати. Данбара вернуло від їхньої сентиментальності, і всі троє відчули полегшення, коли до палати несподівано приволікся Голодний Джо зі своїм хитромудрим чорним фотоапаратом та липовими симптомами апендициту, щоб прилаштуватись біля Йосаріана і зняти на плівку, як той лізе сестрі Дакет під спідницю. Як і сам Йосаріан, він скоро розчарувався. Сестра Дакет вирішила вийти заміж за лікаря — за будь-якого з лікарів, бо всі вони добре заробляли, а вона не хотіла ризикувати репутацією поблизу того, хто міг одного дня стати її чоловіком. Голодний Джо розсердився і ніяк не міг заспокоїтись, аж поки до палати не привели — геть несподівано — капелана, вбраного в бордовий вельветовий халат і сяючого, мов худющий маяк, із вдоволеною променистою усмішкою, яку важко було приховати. Капелан потрапив до шпиталю зі скаргами на біль у серці, що лікарі пояснювали газами в шлунку, і з важкою формою вісконсинського лишаю.

— Що це за вісконсинський лишай? — спитав Йосаріан.

— Якраз те саме цікавило і лікарів! — гордо випалив капелан і розсміявся. Ще ніколи його не бачили таким пустотливим чи таким щасливим. — Нема такої хвороби, як вісконсинський лишай. Хіба не розумієш? Я збрехав. Я змовився з лікарями. Я пообіцяв, що скажу їм, коли мій вісконсинський лишай пройде, якщо вони пообіцяють ніяк його не лікувати. Вперше в житті я збрехав. Хіба це не чудово?

Капелан согрішив, але вийшло на добре. Здоровий глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від своїх обов’язків — це гріх. З другого боку, всім відомо, що гріх — це зло, а добра зі зла не буває. Однак почувався він добре; почувався він воістину прекрасно. А з цього логічно випливало, що брехня й ухиляння від обов’язків не можуть бути гріхом. Капелан освоїв, у мить божественного прозріння, зручний метод захисної раціоналізації і був у захваті від свого відкриття. Сталося чудо. Без зайвих хитрощів, зрозумів він, порок можна обернути у доброчесність, наклеп — у істину, імпотенцію — у здержливість, нахабство — у смирення, грабіж — у доброчинство, з шахрайства зробити чесність, з блюзнірства — мудрість, з жорстокості — патріотизм, з садизму — справедливість. Зробити це міг будьхто, для цього не треба великого розуму. Лише безхребетність. З кипучою жвавістю капелан пробігся цілим спектром традиційних пороків, а Нейтлі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, приголомшений тим, що опинився поміж таких відчайдухів, своїх приятелів. Він тішився і водночас боявся, певний, що от-от з’явиться якийсь суворий лікар і повикидає їх усіх, як банду ледарів. Та ніхто їх не турбував. Увечері вони життєрадісно помаршували в кінозал на паршиву голлівудську кольорову феєрію, а коли після паршивої голлівудської кольорової феєрії життєрадісно примаршували назад, у палаті вже лежав вояк у білому, і Данбар заверещав, сам не свій:

— Він вернувся! — кричав Данбар. — Він вернувся! Вернувся!

Йосаріан завмер на місці, паралізований і нелюдською пронизливістю Данбарового голосу, і добре знайомим, страхітливим виглядом вояка в білому, запакованого з ніг до голови у гіпс та марлю. Дивне, тремтяче булькотіння мимоволі вирвалося з Йосаріанової горлянки.

— Він вернувся! — знову закричав Данбар.

— Вернувся! — машинально-налякано підхопив пацієнт, що марив у пропасниці.

В одну мить палата перетворилася в божевільню. Юрма хворих та поранених почала безладно репетувати, метаючись у проходах між ліжками, як при пожежі. Одноногий пацієнт на милиці прудко скакав туди-сюди, волаючи в паніці:

— Що таке? Що таке? Горимо? Горимо?

— Він повернувся! — хтось крикнув йому. — Хіба ти не чув? Він повернувся!

— Хто повернувся? — крикнув ще хтось. — Хто такий?

— Що це значить? Що нам робити?

— Горимо?

— Вставайте і біжіть, чорти б вас забрали! Біжіть усі!

Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один зі слідчих шукав пістолет, щоб застрелити одного з інших слідчих, який штурхнув його ліктем в око. Палата впала в хаос. Хворий, що марив, скочив у прохід і мало не збив одноногого, який випадково вперся йому чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу, розчавивши кілька пальців. Хворий з пропасницею і розчавленими пальцями звалився на підлогу і завив від болю, а інші хворі спотикались об нього і ще більше його калічили у своїй сліпій, нищівній, безумній паніці.

— Він повернувся! — бурмотіли, виспівували, істерично викрикували вони, носячись вперед-назад. — Він повернувся, він повернувся!

Посеред них раптом з’явилася сестра Крамер, мов поліцейський на перехресті, відчайдушно намагаючись навести лад, і безпорадно розревілася, коли їй це не вдалося.

— Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, — марно благала вона поміж важкими схлипами.

Капелан, блідий, як привид, поняття не мав, що тут діється. Як і Нейтлі, що тримався Йосаріана, вчепившись йому в лікоть, як і Голодний Джо, що підозріло не відступав від нього, стиснувши кістляві кулаки і вертячи туди й сюди переляканим обличчям.

— Гей, що тут діється? — благально мовив Голодний Джо. — Що тут в чорта діється?

— Це той самий! — крикнув до нього Данбар рішучим голосом, що перекривав хрипкий гармидер. — Хіба ти не розумієш? Це той самий.

— Той самий! — почув власний голос Йосаріан, не здатний вгамувати дрож від глибокого і зловісного хвилювання, і вслід за Данбаром проштовхався до ліжка з вояком у білому.

— Не переймайтеся, хлопці, — лагідно радив куций патріотично налаштований техасець, непевно усміхаючись. — Нам немає чого хвилюватися. Може, не будемо нічим перейматися?

— Той самий! — забурмотіли, заторочили і закричали інші хворі.

Раптом з’явилася сестра Дакет.

— Що тут діється? — спитала вона.

— Він повернувся! — зойкнула сестра Крамер, падаючи їй на руки. — Він повернувся, він повернувся!

І справді, це був той самий чоловік. Він втратив трохи у зрості і трохи набрав у вазі, але Йосаріан відразу ж упізнав його за двома негнучкими руками і двома негнучкими, товстими, непотрібними ногами, підтягнутими вгору майже прямовисно за допомогою туго напнутих мотузок і довгих свинцевих противаг, підвішених на блоках над ліжком, і за рваною чорною діркою в бандажах над його ротом. Справді, він майже не змінився. Та сама цинкова трубка стирчала з твердої кам’яної маси над пахом і вела до прозорої скляної банки на підлозі. Та сама прозора скляна банка висіла на жердині і з неї в отвір на згині ліктя капала рідина. Йосаріан упізнав би його де завгодно. Цікаво, хто він такий.

— Нікого там немає! — несподівано рявкнув Данбар.

Йосаріан відчув, як серце йому тьохнуло і підігнулися коліна.

— Ти про що? — закричав він з жахом, вражений блиском болючої загнаності в Данбарових очах і його знетямленим виразом дикого шоку і страху. — Звар’ював чи що? Ти що в біса мелеш — нікого там немає?

— Вони його викрали! — відкрикнув йому Данбар. — Всередині він порожній, як шоколадний солдатик. Вони його просто вийняли, а бандажі лишили.

— Навіщо їм це робити?

— Навіщо їм будь-що робити?

— Вони його викрали! — заголосив хтось, і вся палата заверещала: — Вони його викрали. Вони його викрали!

— Вертайтесь до своїх ліжок, — благала сестра Дакет Данбара з Йосаріаном, кволо штовхаючи Йосаріана в груди. — Будь ласка, ідіть до своїх ліжок.

— Ти божевільний! — розлючено викрикнув Йосаріан Данбарові. — Що ти верзеш?

— А чи хтось його бачив? — насмішкувато спитав той.

— Ти його бачила, хіба ні? — звернувся Йосаріан до сестри Дакет. — Скажи Данбарові, що всередині хтось є.

— Всередині лейтенант Шмулькер, — відповіла сестра Дакет. — Він весь обгорів.

— Вона його бачила?

— Ти його бачила, правда ж?

— Лікар, який накладав пов’язки, бачив його.

— Можеш його привести? Що то був за лікар?

Сестра Дакет перелякано хапнула ротом повітря.

— Того лікаря тут нема! — вигукнула вона. — Пацієнта привезли до нас з польового шпиталю.

— От бачите? — закричала сестра Крамер. — Всередині нікого немає!

— Всередині нікого немає! — репетнув Голодний Джо і затупотів ногами.

Данбар проштовхався вперед, навіжено вискочив на ліжко вояка в білому, щоб самому все бачити, і притиснув блискаюче око до чорної, з пошматованими краями дірки в білому марлевому панцирі. Він усе ще стояв, схилений, і вдивлявся одним оком у темну, незрушну порожнечу рота вояка у білому, коли до палати вбігли лікарі з військовими поліцейськими і помогли Йосаріану його відтягнути. В лікарів на поясах висіли пістолети. Охоронці тримали карабіни і гвинтівки, якими відтіснили натовп гамірних хворих. З’явилися ноші на колесах, і за лічені секунди вояка в білому справно підняли з ліжка й викотили геть. Лікарі й поліцейські пройшли через палату, запевнюючи пацієнтів, що все гаразд.

Сестра Дакет смикнула Йосаріана за руку і нишком прошепотіла, що чекатиме в комірчині, в коридорі неподалік. Йосаріан дуже зрадів. Він подумав, що сестра Дакет нарешті захотіла його, і щойно вони опинилися на самоті, він задер їй спідницю, але сестра Дакет його відштовхнула. В неї була важлива новина про Данбара.

— Вони збираються його зникнути, — сказала вона.

Йосаріан покосився на неї, нічого не розуміючи.

— Що збираються зробити? — здивовано перепитав він і стривожено хихикнув. — Що це значить?

— Не знаю. Я чула, як вони говорили за дверима.

— Хто?

— Не знаю. Я їх не бачила. Лише чула, що вони збираються зникнути Данбара.

— А чому вони збираються його зникнути?

— Я не знаю.

— Це якась нісенітниця. Навіть граматика неправильна. Що це в біса означає, коли вони збираються когось зникнути?

— Не знаю.

— Боже, яка помічниця!

— Чого ти скіпаєшся? — образилася сестра Дакет і зашморгала носом, стримуючи сльози. — Я лише пробую допомогти. Хіба ж я винна, що вони хочуть його зникнути? Не треба було навіть казати тобі.

Йосаріан пригорнув її ніжно, покаянно.

— Вибач, — мовив він, чемно поцілувавши її в щоку, і побіг попередити Данбара, та знайти його не зміг.

Розділ 35

Майло-войовник

Вперше у житті Йосаріан молився. Він став на коліна і молив Нейтлі не зголошуватися добровільно на додаткові завдання понад сімдесят після того, як Вождь Білий Вівсюг таки помер у шпиталі від запалення легень, а Нейтлі попросився на його місце. Та Нейтлі нічого не хотів слухати.

— Я мушу літати далі, — криво всміхаючись, наполягав Нейтлі. — Інакше мене відправлять додому.

— Ну і що?

— Я не хочу їхати додому, якщо не можу забрати її з собою.

— Вона для тебе настільки важлива?

Нейтлі понуро кивнув головою.

— Я можу вже ніколи її не побачити.

— Тоді домагайся, щоб тебе списали на землю, — порадив Йосаріан. — Свої завдання ти виконав, а льотна надбавка тобі не потрібна. Якщо ти можеш терпіти капітана Блека, чому б тобі не попроситись на місце Вождя Білого Вівсюга?

Нейтлі похитав головою, його щоки почервоніли від соромливого і жалісного розчарування.

— Не дадуть мені цього місця. Я говорив з підполковником Корном, і він каже, що треба літати далі, бо інакше відправлять додому.

Йосаріан дико лайнувся.

— От же підлота!

— Та мені байдуже. Я відлітав сімдесят завдань, і нічого зі мною не сталось. Думаю, ще кілька відлітаю.

— Нічого не роби, поки я не поговорю з одним чоловіком, — вирішив Йосаріан і пішов шукати допомоги в Майла, а той відразу побіг до полковника Каткарта, щоб йому самому призначили більше бойових завдань.

Майло тим часом завойовував для себе чимало відзнак. Він безбоязно наражався на небезпеку й на критику, продаючи Німеччині за добрі гроші пальне та шарикопідшипники, — заради доброго прибутку і політичної рівноваги між воюючими сторонами. Його самовладання під вогнем противника було благодатно безмежним. З відданістю меті, що виходила далеко за рамки його обов’язків, він настільки підвищив ціни в своїх їдальнях, що офіцерам та рядовим доводилось віддавати йому всю свою платню, щоб прохарчуватись. Їхньою альтернативою — а вони її, звісно, мали, адже Майло ненавидів примус і був голосним поборником свободи вибору — було померти з голоду. Коли цей його наступ наражався на хвилю ворожого опору, він утримував позиції, нехтуючи безпекою чи репутацією, і поштиво покликався на закон попиту і пропозиції. І коли хтось десь казав-таки «ні», Майло неохоче відступав, навіть при відступі героїчно обстоюючи історичне право вільної людини платити стільки, скільки треба, за речі, необхідні для виживання.

Майла зловили на гарячому в процесі обкрадання співвітчизників, і як наслідок, його акції піднялися високо як ніколи. Він довів, що слово в нього не розходиться з ділом, коли кістлявий майор із штату Міннесота бунтівливо скривив губи і почав вимагати свій пай, що його, як стверджував Майло, має кожен член синдикату. Майло прийняв виклик і, написавши слово «Пай» на випадковому клаптику паперу, передав його майорові з такою доброчесною зневагою, що сповнила заздрістю й захопленням майже всіх, хто його знав. Слава його сягнула апогею, і полковник Каткарт, який знав і цінував його бойові звитяги, був вражений тією шанобливою скромністю, з якою Майло представився в штабі полку й озвучив своє неймовірне звернення —давати йому небезпечніші завдання.

— Ви хочете літати на бойові завдання? — здивувався полковник Каткарт. — Якого біса?

Майло відповів стриманим тоном, покірливо опустивши голову.

— Я хочу виконати свій обов’язок, сер. Країна в стані війни, і я хочу зі зброєю захищати її, як інші хлопці.

— Але ж, Майле, ви виконуєте свій обов’язок, — вигукнув полковник Каткарт з веселим, розкотистим реготом. — Я не знаю нікого, хто зробив би для наших людей більше, ніж ви. Хто пригощав їх бавовною в шоколаді?

Майло повільно і сумно похитав головою.

— Але бути добрим начальником їдальні в час війни — цього не досить, полковнику Каткарте.

— Ясно, що досить, Майле. Не розумію, що це на вас найшло.

— Ясно, що ні, полковнику, — заперечив Майло дещо твердішим тоном і скинув свій догідливий погляд вище — рівно настільки, щоб піймати погляд полковника Каткарта. — Дехто вже починає балакати.

— А, он воно що! Дайте-но мені їхні прізвища, Майле. Дайте мені прізвища, і я їх відправлю на всі щонайнебезпечніші завдання.

— Ні, полковнику, боюсь, вони мають рацію, — сказав Майло, знов опустивши голову. — Мене послали сюди як пілота, і мені слід більше літати на завдання, а менше часу витрачати на обов’язки начальника їдальні.

Полковник Каткарт здивувався, але був готовий допомогти.

— Ну, Майле, якщо ви дійсно так вважаєте, то зробимо так, як хочете. Скільки часу ви вже тут?

— Одинадцять місяців, сер.

— І скільки завдань відлітали?

— П’ять.

— П’ять? — перепитав полковник Каткарт.

— П’ять, сер.

— П’ять? Гм... — полковник задумливо потер щоку. — Так це ж зле, хіба ні?

— Зле? — перепитав Майло різким голосом, знову скинувши погляд.

Полковник Каткарт спасував.

— Навпаки, це дуже добре, Майле, — квапливо поправився він. — Взагалі нічого поганого.

— Ні, полковнику, — сказав Майло з довгим, печальним зітханням, — це не дуже добре. Хоча дуже вам вдячний за великодушні слова.

— Але це справді незле, Майле. Взагалі незле, коли взяти до уваги всі інші ваші заслуги. П’ять завдань, кажете? Лише п’ять?

— Лише п’ять, сер.

— Лише п’ять, — на мить полковник Каткарт жахливо знітився, задумавшись, до чого веде Майло і чи він уже не мав через нього якоїсь плями на репутації. — П’ять, Майле, — це дуже добре! — з запалом вигукнув він, угледівши проблиск надії. — В середньому це майже по одному бойовому вильоту на два місяці. І певно, ви не зарахували сюди той раз, коли ви нас бомбили.

— Ні, сер. Зарахував.

— Зарахували? — дещо здивовано перепитав полковник. — Насправді ви ж тоді не були на завданні, адже так? Якщо мене не зраджує пам’ять, ви стояли біля мене в диспетчерському пункті, хіба ні?

— Але це було саме моє завдання, — наполягав Майло. — Я організував його, і я дав літаки й боєприпаси. Я все спланував і всім керував.

— Ах, звісно, Майле, звісно. Я з вами не сперечаюся. Я просто перевіряю цифри, аби впевнитися, що ви отримаєте усе вам належне. А чи зарахували ви також той час, коли ми уклали з вами договір про бомбардування мосту біля Орв’єто?

— О ні, сер. Не думаю, що маю на це право, адже в той час я керував зенітним вогнем із Орв’єто.

— Не бачу ніякої різниці, Майле. Все одно то був ваш наліт. І до того ж, слід зауважити, з біса добрий. В міст ми не поцілили, зате візерунок бомбометання вийшов прекрасний. Пригадую, генерал Пекем про це говорив. Ні, Майле, я наполягаю, щоб ви зарахували Орв’єто до своїх бойових вильотів.

— Ну, якщо ви наполягаєте, сер...

— Наполягаю, Майле. Отже, дивіться, тепер у вас цілих шість бойових вильотів, і це з біса добре, Майле, з біса добре, реально. Шість вильотів — це двадцять процентів приросту за якихось кілька хвилин, а це зовсім незле, Майле, зовсім незле.

— Багато хто вже має сімдесят, — зауважив Майло.

— Але ніхто з них не вигадав бавовну в шоколаді, чи не так? Майле, ви робите більше, ніж вам належиться.

— Зате їм випадає вся слава і перспективи, — капризно, ледь що не пхинькаючи, наполягав Майло. — Сер, я хочу воювати нарівні з усіма. Саме тому я тут. Я теж хочу завойовувати медалі.

— Так, Майле, звичайно. Ми всі хочемо більше часу проводити в бою. Але такі, як ми з вами, воюємо інакше. От гляньте на мій послужний список, — мовив полковник Каткарт з улесливим смішком. — Б’юсь об заклад, не всі знають, Майле, що сам я літав чотири рази.

— Ні, сер, не знають, — відповів Майло. — Всі думають, що ви літали лише на два бойові завдання. І одне з них було, коли Аарфі випадково залетів на ворожу територію по дорозі в Неаполь, де ви хотіли купити на чорному ринку охолоджувач для води.

Полковник Каткарт збентежено почервонів і вирішив далі не сперечатися.

— Ну гаразд, Майле. Ваш намір заслуговує на найвищу похвалу. Якщо це для вас так багато значить, я накажу майорові Майору призначити вам ще шістдесят чотири бойових завдання, щоб ви змогли набрати сімдесят.

— Дякую вам, полковнику, дякую вам, сер. Ви не уявляєте собі, що це значить.

— Немає за що, Майле. Я добре уявляю собі, що це значить.

— Ні, полковнику, боюсь, ви не уявляєте собі, що це значить, — підкреслено заперечив Майло. — Комусь доведеться негайно перебрати від мене управління синдикатом. Це дуже складно, а мене можуть збити в будьякий момент.

Зачувши це, полковник Каткарт умить прояснів і пожадливо потер руки.

— Знаєте, Майле, я думаю, ми з підполковником Корном охоче перебрали б від вас синдикат, — запропонував він недбало і мало не облизався на думку про таку смаковиту перспективу. — Наш досвід з торгівлею помідорами-сливками на чорному ринку якраз придасться. З чого почнемо?

Майло спокійно, з ввічливо-простодушним виразом, глянув на полковника.

— Дякую, сер, це дуже люб’язно з вашого боку. Почніть зі знесоленої дієти для генерала Пекема та знежиреної — для генерала Дрідла.

— Зачекайте, візьму олівець. Що далі?

— Кедри.

— Кедри?

— З Лівану.

— З Лівану?

— Мусимо відправити кедри з Лівану на тартак в Осло, де їх поріжуть на ґонт для будівельника з Кейп-Коду. Далі — горох.

— Горох?

— Зараз у відкритому морі. Маємо повні баржі гороху, що пливуть з Атланти до Голландії як оплата за тюльпани, які відправлено до Женеви за сири, що мусять піти на Відень з пе-о.

— Пе-о?

— Попередня оплата. Трон Габсбургів хитається.

— Майле.

— І не забудьте про оцинкований метал на складі у Флінті. Чотири вагони оцинкованого металу з Флінта треба відправити в плавильні Дамаска до полудня вісімнадцятого, умови франко-борт Калькутта, знижка два проценти при оплаті за десять днів до кінця місяця. Один месершміт з вантажем коноплі має бути в Белграді в обмін на півтора літака С-47 з недочищеними фініками з Хартума, яких вони не можуть позбутися. Гроші за португальські анчоуси, що ми їх продаємо назад у Ліссабон, пустіть на оплату єгипетської бавовни, що вертається нам з Мамаронека, а в Іспанії прикупіть якомога більше апельсинів. За наранхи платиться готівкою.

— Наранхи?

— Так в Іспанії називають апельсини, а це іспанські апельсини. І... о, так. Не забудьте про «пілтдаунську людину».

— Пілтдаунську людину?

— Саме так, пілтдаунську людину. Смітсонівський інститут поки що не в стані придбати у нас другу пілтдаунську людину, але вони чекають на смерть одного багатого, улюбленого мецената і...

— Майле...

— Франція закупить гуртом всю петрушку, яку їм дамо, і це в наших інтересах, бо нам потрібні франки, щоб обміняти на ліри, далі на пфеніги, щоб оплатити фініки, коли їх повернуть назад. Також я замовив велетенську партію перуанського бальсового дерева, яке треба розподілити серед усіх їдалень синдикату на пропорційній основі.

— Вальсове дерево? А навіщо їдальням бальсове дерево?

— У наші дні не так легко натрапити на добре бальсове, полковнику. Я просто подумав, що не варто упускати таку нагоду.

— Ні, мабуть, що ні, — невпевнено припустив полковник Каткарт з таким виглядом, ніби в нього морська хвороба. — І сподіваюсь, ціна була добра.

— Ціна, — відповів Майло, — була шалена... реально завищена! Та оскільки ми купили його в однієї з наших філій, то заплатили з радістю. Подбайте про шкури.

— Кури?

— Шкури.

— Шкури?

— Шкури. В Буенос-Айресі. Їх треба видубити.

— Видубити?

— На Ньюфаундленді. І відправити морем до Гельсінкі бе-пе-о до початку весняної відлиги. До Фінляндії все йде бе-пе-о і до початку весняної відлиги.

— Без попередньої оплати? — висловив здогад полковник Каткарт.

— Чудово, полковнику. У вас дар, сер. А далі — корки.

— Корки?

— Відіслати до Нью-Йорка, кукурудзу до Тулузи, мешти до Будапешта, рельси до Уельса, мандарини — до Палестини.

— Майле!

— А в Ньюкаслі у нас вугілля, сер.

Полковник Каткарт скинув руки догори.

— Припиніть! — крикнув він, мало не в сльозах. — Ми марнуємо час. Ви такий же, як я, — незамінний. — Він розгнівано пожбурив геть олівець і схопився на ноги. — Майле, ви не маєте права на шістдесят чотири додаткові вильоти. Ви не маєте права летіти навіть на одне завдання. Вся система розвалиться, якщо з вами щось станеться.

Вдоволений Майло спокійно кивнув головою.

— Сер, ви забороняєте мені літати на бойові завдання?

— Я забороняю вам літати на бойові завдання, — твердо і владно оголосив полковник Каткарт.

— Але це ж несправедливо, сер, — сказав Майло. — А що з моїм послужним списком? Іншим пілотам — і слава, й медалі, і популярність. Чому я маю терпіти лиш за те, що настільки добре керую їдальнею?

— Так, Майле, це несправедливо. Але, як виглядає, ми тут нічого не вдіємо.

— А може, попросимо когось відлітати за мене мої завдання?

— Може, попросимо когось відлітати за вас ваші завдання, — запропонував полковник Каткарт. — От хоча б шахтарів, що страйкують в Пенсильванії та Західній Вірджинії.

Майло похитав головою.

— Ні, їх надто довго вчити. А чого б не когось із нашої ескадрильї, сер? Зрештою, я для них працюю. Годилося б і їм щось зробити для мене.

— Чого б не когось Із нашої ескадрильї, Майле? — вигукнув полковник Каткарт. — Зрештою, ви для них працюєте. Годилося б і їм щось зробити для вас.

— Все по-чесному.

— Все по-чесному.

— Вони б могли літати по черзі, сер.

— Вони навіть могли б літати за вас по черзі, Майле.

— А кому честь і слава?

— Вам честь і слава, Майле. І якщо, виконуючи ваше бойове завдання, хтось заслужить медаль, отримаєте медаль ви.

— А хто помре, якщо його підіб’ють?

— Звісно, він і помре. Зрештою, Майле, все по-чесному. Одне лиш...

— Вам доведеться збільшити норму бойових вильотів.

— Можливо, мені доведеться збільшити норму бойових вильотів, але я не певен, що льотчики її виконуватимуть. Вони й так нарікають, що я підвищив її до сімдесяти. Якщо мені вдасться вмовити хоч одного з офіцерів літати більше, то інші, можливо, наслідують його приклад.

— Нейтлі відлітає більше завдань, сер, — сказав Майло. — Мені щойно по великому секрету сказали, що він готовий на все ради того, щоб залишитися тут з однією дівчиною, в яку закоханий.

— От Нейтлі і відлітає більше завдань! — проголосив полковник Каткарт і голосно ляснув долонями на знак перемоги. — Саме так, Нейтлі відлітає.

І на цей раз я навіть підніму норму вильотів, відразу до вісімдесяти, і в генерала Дрідла очі справді рогом вилізуть. І це гарний спосіб кинути цього паршивого щура Йосаріана знову в бій, де його можуть прибити.

— Йосаріана? — дрож глибокої стурбованості пробіг простим, грубим Майловим обличчям, і він задумливо посмикав кінчик свого рудуватого вуса.

— Еге ж, Йосаріана. Кажуть, ходить тут і розказує, що вже відлітав свої завдання і війна для нього скінчилась. Ну, може, він і справді свої відлітав, але твоїх ще не відлітав, правда? Ха-ха! Яка несподіванка на нього чекає!

— Сер, Йосаріан — мій друг, — заперечив Майло. — Я б не хотів, щоб через мене його знову відправили в бій. Я багато чим зобов’язаний Йосаріану. Чи не можна б зробити для нього виняток?

— О ні, Майле! — повчально закудахкав полковник Каткарт, шокований такою пропозицією. — Нам не можна розводити фаворитів. Мусимо до всіх ставитись однаково.

— Йосаріану я б віддав усе, що маю, — провадив Майло, і далі самовіддано вигороджуючи Йосаріана. — Але оскільки я нічого не маю, то й віддати нічого не можу, адже так? Отож, Йосаріану доведеться ризикувати нарівні з усіма, хіба ні?

— Все по-чесному, Майло.

— Так, сер, все по-чесному, — погодився Майло. — Йосаріан нічим не кращий за інших, і він не має права сподіватися на якісь особливі привілеї, адже так?

— Так, Майле. Все по-чесному.

Полковник Каткарт оголосив свій наказ про збільшення норми до вісімдесяти вильотів під вечір того ж таки дня, так що Йосаріан не встиг ані порятуватися від бою, ані переконати Нейтлі, щоб більше не літав, ані навіть змовитися з Добзом, щоб порішити полковника Каткарта, бо вже на світанку наступного дня раптом пролунав сигнал тривоги, в їдальні ще не встигли приготувати повноцінний сніданок, а льотчиків уже погнали до вантажівок, які на максимальній швидкості помчали на інструктаж і далі на аеродром, де гримкотливі заправники все ще помпували пальне у баки літаків, а метушливі команди зброярів поспіхом піднімали лебідками тисячофунтові фугаски у бомбовідсіки. Все робилось бігом, і механіки взялися прогрівати мотори, щойно заправники скінчили свою роботу.

Розвідка доповіла, що цього ранку німці збираються відбуксувати з сухого доку в Ла-Спеції виведений з ладу італійський крейсер і потопити його в каналі перед входом у гавань, щоб, коли армії союзників захоплять місто, позбавити їх глибоководного заходу в порт. Цього разу дані розвідки виявились точними. Довге судно було на півдорозі до гавані, коли літаки, зайшовши з заходу, рознесли його вщент прямим попаданням всіх бомб кожної ланки, що спершу сповнило льотчиків неймовірно втішною хвилею колективної гордості, поки їх не поглинув шалений вал зенітного вогню з батарей, схованих у кожному вигині велетенської підкови гористого узбережжя внизу. Навіть Гавермеєр вдався до найкарколомнішого протизенітного маневру, коли побачив, який безкраїй простір йому доведеться долати, вириваючись з-під цього вогню, а Добз, за штурвалом пілота в своїй ланці, повернув праворуч замість ліворуч і зачепив крилом сусідній літак, відтявши йому хвоста. Крило Добзового літака відламалось при самій основі, машина каменем шугнула вниз і за мить зникла з очей. Не було ні вогню, ні диму, ні найменшого шуму. Відірване крило важко оберталося, мов лопать бетономішалки, а літак з наростаючою швидкістю прямовисно падав носом вперед, поки не врізався в воду, що спінилась від удару, мов біла водяна лілія на темно-синій поверхні моря, і розсипалась гейзером яблучно-зелених бульбашок, коли він втонув. Усе скінчилось за кілька секунд. Ніхто не вистрибнув з парашутом. І Нейтлі, в іншому літаку, загинув теж.

Розділ 36

Підвал

Смерть Нейтлі мало не вбила капелана. Капелан Шипмен сидів у себе в наметі, сліпаючи в окулярах над писаниною, коли задзвонив телефон і з аеродрому повідомили новину про зіткнення двох літаків. Нутро його вмить скам’яніло. Коли він клав трубку, рука в нього тремтіла. Потім затремтіла друга рука. Біда була надто неосяжна, щоб про неї думати. Загинуло дванадцять людей — як це моторошно, як неймовірно жахливо! Почуття страху наростало. Він мимоволі став молитися, щоб у списку жертв не опинилися Йосаріан, Нейтлі, Голодний Джо та інші його друзі, тоді покаянно облаяв себе, адже молитва за їхню безпеку означала молитву за смерть інших молодих людей, яких він навіть не знав. Було вже запізно молитись; однак нічого іншого він робити не вмів. Серце його калатало з шумом, який, здавалося, надходив звідкись іззовні, і він знав, що відтепер, коли сяде в крісло зубного лікаря, гляне на хірургічний інструмент, стане свідком автомобільної аварії чи почує крик уночі, він відчує те саме калатання в грудях і страх неминучої смерті. Він вже ніколи не зможе дивитися на бійку, не злякавшись, що от-от знепритомніє і розіб’є собі череп об бруківку або помре на серцевий напад чи крововилив у мозок. Він не був певний, чи ще коли-небудь побачить свою дружину чи своїх трьох маленьких діток. Він сумнівався, чи йому взагалі слід знову бачити свою дружину, після того як капітан Блек засіяв у його душі великі сумніви стосовно вірності та характеру всіх жінок. На світі було стільки мужчин, думав він, які могли б вдовольнити її сексуально набагато краще за нього. Тепер, коли він думав про смерть, він завжди згадував дружину, а коли згадував дружину, то завжди думав, що втратить її.

За кілька хвилин капелан набрався духу, встав і насуплено та неохоче пішов до сусіднього намету по сержанта Віткома. У сержантовому джипі вони поїхали до аеродрому. Капелан стиснув руки в кулаки і поклав їх на коліна, щоб не тремтіли. Зціпивши зуби, він намагався не слухати, як сержант Вітком збуджено щебече про трагічну подію. Загибель дванадцяти осіб означала дванадцять нових листів співчуття родичам загиблих за підписом полковника Каткарта, а це давало надію сержантові Віткому, що стаття про полковника Каткарта вийде в «Сатердей Івнінг Пост» якраз до Великодня.

Над аеродромом нависла важка тиша, сковуючи будь-який рух, мов якесь жорстоке, бездушне закляття, що тримає в неволі все живе. Капелана охопив благоговійний страх. Він ще ніколи не спостерігав такого неймовірного приголомшливого спокою. Майже двісті втомлених, змарнілих, пониклих чоловіків з парашутними сумками в руках стояли хмурним і заціпенілим натовпом біля інструкторської, не перетинаючись один з одним збайдужілими, пригніченими поглядами. Здавалося, вони нікуди не бажають іти, не можуть ворухнутися. Наближаючись до них, капелан дуже виразно чув легкий шурхіт своїх кроків. Очі його квапливо, гарячково нишпорили остовпілим зборищем похилених постатей. Нарешті він угледів Йосаріана і неймовірно зрадів, але в нього поволі відвисла щелепа, бо нестерпно жахливо було бачити глибокий розпач у до краю зморених, понурих, загальмованих очах Йосаріана. Капелан умить зрозумів — тут же сахнувшись цього болючого здогаду і мотнувши головою з благальною гримасою заперечення, — що Нейтлі загинув. Це усвідомлення шокувало його до німоти. Ридання вирвалось з його горла. Кров відхлинула від ніг, і йому здалося, що він от-от упаде. Нейтлі загинув. Усі сподівання на помилку розвіялись від звуку імені Нейтлі — капелан лише зараз його почув, — яке настирливо пробивалося з ледь чутного бурмотіння стишених голосів. Нейтлі мертвий: хлопчика вбили. Капелан судомно схлипнув, і щелепа його затремтіла. До очей підкотилися сльози, він заплакав. Навшпиньках він рушив до Йосаріана, щоб поруч з ним віддатись скорботі й розділити свою безмовну печаль. У ту ж мить хтось грубо схопив його за руку і різко спитав:

— Капелан Шипмен?

Капелан з подивом обернувся до огрядного, задерикуватого полковника з великою головою, вусами і гладеньким, багряно-червоним обличчям. Він вперше бачив того чоловіка.

— Так. А що таке?

Пальці, що стискали руку капелана, робили йому боляче, і він марно намагався вивільнитися.

— Ходіть зі мною.

Капелан перелякано і збентежено відсахнувся.

— Куди? Навіщо? Хто ви, зрештою, такі?

— Вам краще піти з нами, отче, — з поштивим співчуттям промовив кощавий, схожий на шуліку майор, що стояв біля капелана з другого боку. — Ми від уряду. Ми хочемо поставити вам кілька запитань.

— Яких запитань? У чому справа?

— Хіба ви не капелан Шипмен? — спитав гладкий полковник.

— Це саме він, — підтвердив сержант Вітком.

— Ідіть за ними! — викрикнув капітан Блек до капелана, вороже і зневажливо вишкіривши зуби. — Ідіть і сідайте в машину, заради вашого ж добра.

Чиїсь руки невідпорно потягнули капелана до машини. Він хотів покликати на допомогу Йосаріана, але той був далеко і не чув. Ті, що стояли неподалік, стали позирати на нього з усе більшою цікавістю. Згоряючи від сорому, капелан відвернув голову і дозволив себе відвести до штабної машини та посадовити на заднє сидіння між повним, червонощоким полковником і кощавим, улесливим, пригніченим майором. Він автоматично простяг до них руки, на мить подумавши, що вони хочуть надіти на нього наручники. Ще один офіцер уже чекав їх на передньому сидінні. За кермо сів високий поліцейський зі свистком і в білому шоломі. Капелан не наважився підвести очі, поки закрита машина, похитуючись, не від’їхала від аеродрому і з ревом помчала вибоїстим асфальтованим шосе.

— Куди ви мене везете? — спитав він голосом, слабким від сорому й провини, все ще ховаючи погляд. Йому здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків та смерті Нейтлі. — Що я такого зробив?

— Може, ви стулите свою пельку, а ставити питання будемо ми? — сказав полковник.

— Не говоріть з ним так, — порадив майор. — Не обов’язково його ображати.

— Тоді нехай стулить свою пельку, а ми будемо ставити питання.

— Отче, будь ласка, стуліть свою пельку, а ми вам будемо ставити питання, — мовив майор доброзичливо. — Так буде краще для вас.

— Не мусите називати мене «отцем», — сказав капелан. — Я не католик.

— І я не католик, отче, — відказав майор. — Але я просто дуже побожний, і мені подобається називати усіх служителів Господа отцями.

— Він навіть не вірить, що в окопах є атеїсти, — хихикнув полковник і безцеремонно штовхнув капелана в бік. — Ану, капелане, розкажіть йому. Є в окопах атеїсти?

— Не знаю, сер, — відповів капелан. — Я ніколи не бував в окопах.

Офіцер на передньому сидінні швидко обернувся і виклично кинув йому:

— Ви і на небі не бували, хіба ні? Але знаєте, що небо є, адже так?

— Чи не знаєте? — запитав полковник.

— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.

— Який злочин?

— Ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Та точно знаємо, що він дуже тяжкий.

Зі скрипом шин автомобіль звернув з дороги біля штабу полку і, майже не збавляючи швидкості, проїхав повз автостоянку до чорного входу в будинок. Три офіцери з капеланом вийшли з машини. Єдиною колоною вони спустилися хиткими дерев’яними сходами в підвал і провели його в сиру, похмуру кімнату з низькою бетонною стелею і нетинькованими кам’яними стінами. В усіх кутках висіло павутиння. Велетенська стонога шмигнула по підлозі до сховку під водогінною трубою. Капелана посадили на дерев’яний стілець з прямою спинкою, що стояв за невеличким порожнім столиком.

— Будь ласка, чуйтесь як дома, капелане, — сердечно припросив його полковник, ввімкнувши яскраву лампу і скерувавши її просто в обличчя капеланові. Він поклав на стіл мідний кастет і коробку сірників. — Нам треба, щоб ви розслабились.

Капелан вирячився, не вірячи своїм очам. Його зуби зацокотіли, а кінцівки стали ватяними. Він відчув себе безсилим. Він зрозумів, що вони можуть робити з ним усе, що захочуть; ці жорстокі люди можуть затовкти його до смерті, ось тут, у підвалі, і ніхто не втрутиться, щоб його врятувати, ніхто, мабуть, окрім побожного і співчутливого майора з гострим лицем, який відкрив водогінний кран, так що вода голосно полилася до раковини, і повернувшись, поклав на стіл поряд із мідним кастетом відрізок важкого гумового шланга.

— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ви так злякалися? Ви ж не винні, хіба ні?

— Певно що винний, — сказав полковник. — Винний як дідько.

— У чому винний? — благально запитав капелан, відчуваючи дедалі більше збентеження і не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без знаків розрізнення, мовчки причаївся осторонь. — Що я зробив?

— Саме це ми і хочемо вияснити, — відповів полковник і шпурнув капеланові через стіл блокнот і олівець. — Напишіть нам своє прізвище. Своїм почерком.

— Своїм почерком?

— Саме так. Де-небудь на папірці.

Коли капелан розписався, полковник забрав у нього блокнот і приклав його до аркуша паперу, якого вийняв із теки.

— Бачите? — сказав він майорові, який підійшов збоку і серйозно заглянув з-за його плеча.

— Почерки, здається, різні, — висловив здогад майор.

— Я казав вам, що це він зробив.

— Що зробив? — запитав капелан.

— Капелане, мене це дуже шокувало, — з глибоким докором в голосі закинув йому майор.

— Що шокувало?

— Слів не доберу — як ви мене розчарували.

— Чому? — дедалі тривожніше допитувався капелан. — Що я такого зробив?

— Ось чому, — відповів майор і, з виглядом розчарування і огиди, кинув на стіл блокнот, на якому розписався капелан. — Це не ваш почерк.

Від подиву капелан швидко закліпав.

— Певно що мій.

— Ні, не ваш, капелане. Ви знову брешете.

— Але я щойно сам розписався! — скрикнув капелан розлючено. — Ви ж бачили, як я писав.

— Саме так, — з гіркотою відповів майор. — Я бачив, як ви писали. Тому ви не можете заперечити, що це ви написали. А людина, яка може збрехати про свій почерк, буде брехати про що завгодно.

— А хто брехав про мій власний почерк? — закричав капелан, забувши про страх у раптовому нападі злості й обурення. — Ви збожеволіли чи як? Про що ви торочите?

— Ми вас попросили написати своє прізвище своїм почерком. А ви цього не зробили.

— Як це не зробив? Чиїм же почерком я написав, якщо не своїм?

— Чиїмось чужим.

— Чиїм?

— Оце ми і збираємось вияснити, — пригрозив полковник.

— Зізнавайтесь, капелане.

Капелан переводив погляд з одного чоловіка на другого зі щораз більшим подивом і тривогою.

— Це мій почерк, — із запалом ствердив він. — Де ж тоді мій почерк, якщо це — не мій?

— Ось тут, — відповів полковник і зі зверхнім виглядом кинув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому все, крім звертання «Люба Мері», було закреслене, а цензор дописав «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан Збройних сил США». Капелан почервонів, і полковник, глянувши на нього, зневажливо всміхнувся. — Ну то як, капелане? Знаєте, хто це написав?

Капелан відповів не відразу; він упізнав почерк Йосаріана.

— Ні.

— Ви ж читати вмієте, адже так? — глузливо провадив полковник. — Автор підписався своїм прізвищем.

— Тут моє прізвище.

— Значить, ви це й написали. Що і треба було довести.

— Але я цього не писав. І почерк тут не мій.

— Значить, ви написали це чужим почерком, — різко відповів полковник, знизавши плечима. — Ось що це значить.

— Та це ж смішно! — викрикнув капелан, йому раптом урвався всякий терпець. Стискаючи кулаки від шаленої люті, він скочив на ноги. — Я більше цього не потерплю! Ви чуєте? Щойно загинуло дванадцять чоловік, і я не маю часу на ваші дурні запитання. Ви не маєте права мене тут тримати, я просто цього не потерплю.

Не кажучи ні слова, полковник з силою штовхнув капелана в груди, і той повалився на стілець, знесилений і знову страшенно переляканий. Майор підняв відрізок гумового шланга і став погрозливо поплескувати ним по долоні. Полковник узяв коробку сірників, добув звідти одного і, приготувавшись ним чиркнути, сердито вичікував наступного знаку капеланової непокори. Капелан зблід і з перестраху не міг ворухнутися. Сліпуче світло лампи зрештою примусило його відвернутися; крапання води стало голоснішим і майже нестерпним. Капелан хотів почути, чого вони від нього хочуть, аби знати, в чому зізнаватися. Він напружено чекав, коли третій офіцер, за сигналом полковника, без поспіху відійшов від стіни і сів біля столу лише за кілька дюймів від капелана. Обличчя його було непроникне, погляд пронизливий і холодний.

— Вимкніть світло, — кинув він через плече тихим, спокійним голосом. — Воно дуже дратує.

Капелан ледь усміхнувся з вдячністю.

— Дякую вам, сер. І воду теж, будь ласка.

— Нехай тече, — сказав офіцер. — Вона мені не заважає. — Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати охайні складки. — Капелане, — спитав він недбало, — яке ваше віросповідання?

— Я анабаптист, сер.

— Досить підозріла релігія, правда?

— Підозріла? — перепитав капелан у простодушному здивуванні. — Чому, сер?

— Ну, я про неї нічого не знаю. Ви зі мною згодні, чи не так? Хіба це не робить її доволі підозрілою?

— Не знаю, сер, — дипломатично відповів капелан, затинаючись. Відсутність знаків розрізнення у співрозмовника пантеличила капелана, і він навіть не був певний, чи треба казати до нього «сер». Хто він такий? І чи мав він право його допитувати?

— Капелане, колись я вивчав латину. Гадаю, було б нечесно не попередити вас про це, перш ніж я поставлю наступне запитання. Хіба не означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?

— О ні, сер. Все набагато складніше.

— То ви баптист?

— Ні, сер.

— Значить, ви не баптист, так?

— Сер?

— Не розумію, чому ви зі мною сперечаєтесь. Адже ви в цьому призналися. А тепер, капелане, признавшись, що ви не баптист, ви не сказали нам, хто ви насправді такий, адже так? Ви можете бути чим або ким завгодно. — Він трохи нахилився вперед, прибравши хитрого і багатозначного виразу. — Ви можете навіть бути, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?

— Вашингтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.

— Ну ж бо, Вашингтоне, — роздратовано втрутився огрядний полковник. — Чому б вам щиросердо не зізнатись? Ми знаємо, що це ви вкрали той помідор-сливку.

Після хвилинного замішання капелан знервовано, але з полегшенням хихотнув.

— Ах он воно що! — вигукнув він. — Нарешті я починаю розуміти. Я не крав того помідора, сер. Полковник Каткарт сам дав його мені. Можете його спитати, якщо не вірите.

Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і звідти, мов зі стінної шафи, до підвалу ввійшов полковник Каткарт.

— Привіт, полковнику. Полковнику, він стверджує, що ви дали йому той помідор. Це правда?

— А чого б я мав давати йому помідор? — відповів полковник Каткарт.

— Дякую вам, полковнику. У мене все.

— Немає за що, полковнику, — відповів полковник Каткарт і вийшов з підвалу, зачинивши за собою двері.

— Ну, капелане? Що ви тепер скажете?

— Він сам мені його дав! — прошипів капелан, люто й налякано водночас. — Він сам мені його дав!

— Ви що, звинувачуєте вищого офіцера в брехні, капелане?

— Чому вищий офіцер має давати вам помідор, капелане?

— Саме тому ви намагалися віддати той помідор сержантові Віткому, капелане? Бо то був крадений помідор?

— Ні, ні, ні, — жалюгідно запротестував капелан, намагаючись збагнути, чому вони ніяк його не зрозуміють. — Я запропонував його сержантові Віткому, бо мені він не був потрібен.

— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Каткарта, якщо він вам не був потрібен?

— Я не крав його в полковника Каткарта.

— Тоді чому у вас такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?

— Винуватий вигляд? Я не винний!

— Хіба ми б вас допитували, якби ви не були винні?

— О, я не знаю, — простогнав капелан, заламуючи пальці на колінах і хитаючи понуреною, страдницькою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Я не знаю.

— Він думає, що в нас багато вільного часу, — пирхнув майор.

— Капелане, — неквапливо повів далі офіцер без знаків розрізнення, виймаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Каткарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор-сливку. — Він поклав аркуш текстом донизу на одну сторону теки, а з другої взяв ще однин аркуш. — А ось офіційне свідчення сержанта Віткома, де він заявляє, що, наскільки йому відомо, помідор був крадений, судячи з того, як ви йому намагалися його збути.

— Богом клянусь, я не крав його, сер, — жалісливо благав капелан, мало не плачучи. — Всім святим присягаюся, що цей помідор не крадений.

— Капелане, ви вірите в Бога?

— Так, сер. Звичайно, вірю.

— Дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, виймаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом, — бо в мене в руках є ще одна заява полковника Каткарта, в якій він присягається, що ви відмовились співпрацювати з ним і правити молебень в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.

На секунду капелан безтямно витріщив очі, а тоді, пригадавши, швидко кивнув головою.

— О, це не зовсім так, сер, — жваво почав пояснювати капелан. — Полковник Каткарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що рядові моляться тому самому Богові, що й офіцери.

— Він що зробив? — недовірливо вигукнув офіцер.

— Яке безглуздя! — заявив червонопикий полковник і відвернувся від капелана з гідністю і досадою.

— І він сподівається, що ми йому повіримо? — скептично вигукнув майор.

Офіцер без знаків розрізнення єхидно хихотнув.

— Капелане, чи ви не занадто забрехалися? — спитав він з поблажливою і неприязною посмішкою.

— Ні, сер, це правда, сер! Клянусь, що це правда.

— Про мене, це не має значення, правда чи ні, — недбало відповів офіцер і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, чи сказали ви, що вірите в Бога, відповідаючи на моє запитання? Нагадайте.

— Так, сер. Я так і сказав, сер. Я справді вірю в Бога.

— Тоді справді дуже дивно, капелане, бо в мене є ще одне письмове свідчення полковника Каткарта, де він заявляє, що одного разу ви сказали йому, що атеїзм не суперечить законові. Не пригадаєте, чи ви таке комусь заявляли?

Капелан без вагань кивнув головою, відчувши під ногами дуже твердий ґрунт.

— Так, сер, я справді таке заявляв. Я говорив так тому, що це правда. Атеїзм не суперечить законові.

— Але це ще не підстава так говорити, капелане, — єхидно буркнув офіцер, нахмурившись і витягши з теки ще одну машинописну сторінку, завірену нотаріально. — Ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Віткома, де сказано, що ви виступали проти його плану розсилати листи співчуття за підписом полковника Каткарта рідним убитих чи поранених у бою. Це правда?

— Так, сер, я справді виступав проти цього, — відповів капелан. — І я цим пишаюсь. Такі листи нещирі й нечесні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Каткарту.

— А яка різниця? — відповів офіцер. — Вони приносять спокій та втіху родинам, які їх отримують, хіба ні? Капелане, я просто не можу зрозуміти хід ваших думок.

Капелан розгубився і геть не знав, що відповісти. Він похилив голову, відчувши себе недорікуватим і наївним.

Червонощокий дебелий полковник рішуче виступив уперед з новою ідеєю.

— А чому б нам не вибити з нього його кляті мізки? — з бадьорим ентузіазмом запропонував він колегам.

— Так, звісно, ми могли б вибити з нього його кляті мізки, — погодився майор з яструбиним обличчям. — Він усього лиш анабаптист.

— Ні, спочатку ми мусимо визнати його винним, — мляво махнувши рукою, застеріг їх офіцер без знаків розрізнення. Він легко зіскочив додолу, обійшов стіл і став навпроти капелана, зіпершись обіруч на стільницю. Вигляд він мав похмурий і дуже суворий, категоричний і загрозливий. — Капелане, — оголосив він владним тоном, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що ви є Вашингтоном Ірвінгом і що ви зухвало й самовільно дозволили собі цензурувати листи офіцерів та рядових. Чи визнаєте ви себе винним?

— Я не винний, сер, — капелан облизав сухі губи сухим язиком і, сидячи на краєчку стільця, тривожно нахилився вперед.

— Винний, — сказав полковник.

— Винний, — сказав майор.

— Отже, винний, — підсумував офіцер без знаків розрізнення і записав якесь слово на аркуші з теки. — Капелане, — провадив він далі, підвівши голову, — ми звинувачуємо вас також у злочинах і порушеннях, про які ми ще навіть не знаємо. Визнаєте себе винним?

— Не знаю, сер. Що я можу відповісти, якщо ви не кажете, що то за злочини?

— Як ми можемо вам сказати, якщо самі не знаємо?

— Винний, — вирішив полковник.

— Безперечно, винний, — погодився майор. — Якщо це його злочини і порушення, то він їх і вчинив.

— Отже, винний, — проспівав офіцер без знаків розрізнення і відійшов убік. — Тепер він ваш, полковнику.

— Дякую вам, — сказав полковник. — Прекрасна робота. — Він повернувся до капелана. — Ну гаразд, капелане, гру скінчено. Ідіть гуляйте.

Капелан не зрозумів.

— Що я маю робити?

— Ану геть звідси, тобі кажуть! — ревнув полковник, сердито махнувши великим пальцем через плече. — Забирайся до дідька.

Капелана шокували такі войовничі слова і тон і, на його превеликий подив, глибоко засмутило те, що його відпускають.

— Ви навіть не збираєтесь карати мене? — спитав він із капризним здивуванням.

— Ні, якраз ми збираємось карати. Але ми точно не дозволимо вам тут тинятися, поки будемо вирішувати, як і коли вас карати. Отож геть звідси. Вперед.

Капелан невпевнено піднявся і відступив на кілька кроків.

— Я можу йти?

— Наразі так. Тільки не пробуйте покинути острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що ви в нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Було немислимо, що вони його таки відпустили. Капелан несміливо пішов до виходу, чекаючи, що йому в будь-яку мить безапеляційним тоном накажуть повернутись або перепинять на півдорозі важким ударом по плечах чи голові. Та його не зупинили. Затхлим, темним, вогким коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на свіже повітря, він хитався і важко дихав. Тепер, на свободі, його переповнило непереборне почуття морального обурення. Він розлютився, розлютився як ніколи в житті, вперше зіткнувшись з такими звірствами. Він швидко йшов через просторе лунке фойє будинку, сповнений пекучої образи, спраглий помсти. Він не збирається більше цього терпіти, казав він собі, просто не збирається цього терпіти. Біля входу він помітив підполковника Корна, котрий біг нагору по широких сходинках, і подумав, як же йому пощастило. Глибоко вдихнувши для хоробрості, капелан відважно ступив навперейми полковникові.

— Підполковнику, я більше не збираюся цього терпіти, — оголосив він з палкою рішучістю і збентежено зауважив, що підполковник Корн продовжує бігти нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Корн!

Коротконога, неохайна постать старшого за званням офіцера зупинилась, повернулась і повільно пішла донизу.

— В чому річ, капелане?

— Підполковнику Корн, я хочу поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Те, що сталося, — жахливо, жахливо!

Підполковник Корн помовчав якусь мить, розглядаючи капелана з блиском цинічної втіхи в очах.

— Так, капелане, це справді жахливо, — нарешті озвався він. — Я не знаю, як нам доповісти про це нагору, не виставивши себе в поганому світлі.

— Я не про те говорю, — твердо відрубав капелан без жодного страху. — Дехто з цих дванадцяти чоловіків уже відлітали свої сімдесят завдань.

Підполковник Корн засміявся.

— А чи була б катастрофа менш жахливою, якби всі вони були новачками? — в'їдливо спитав він.

І знову капелан був спантеличений. Аморальна логіка, здавалося, заганяла його в глухий кут на кожному кроці. Уже з меншою певністю він повів далі, і голос його затремтів.

— Сер, це просто неправильно примушувати льотчиків нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли льотчиків з інших полків відсилають додому після п’ятдесяти чи п'ятдесяти п’яти.

— Ми подумаємо над цим питанням, — сказав підполковник Корн знудженим тоном і рушив знову. — Adios, падре.

— Що це значить, сер? — наполягав капелан пронизливим голосом.

Підполковник Корн зупинився з невдоволений виглядом і ступив крок униз.

— Це значить, що ми подумаємо, падре, — відповів він із сарказмом і зневагою. — Ви ж не хочете, аби ми щось робили, не подумавши?

— Ні, сер, мабуть, ні. Але ви вже про це думали, хіба ні?

— Так, падре, вже думали. Та щоб зробити вам приємність, ми ще трохи подумаємо, і ви будете першим, кого ми повідомимо, якщо приймемо рішення. А тепер adios.

Підполковник Корн знову розвернувся і побіг сходами догори.

— Підполковнику Корн! — вигук капелана примусив підполковника Корна ще раз зупинитися. Він поволі повернув голову до капелана, глянувши на нього понуро й нетерпляче. Слова ринули з грудей капелана схвильованим потоком. — Сер, я прошу вашого дозволу звернутися з цією справою до генерала Дрідла. Я хочу, щоб мій протест розглянули в штабі дивізії.

Товсті неголені щоки підполковника Корна раптом надулися від зусилля стримати регіт, і він відповів не одразу.

— Я не заперечую, падре, — сказав він з пустотливим пожвавленням, проте силкуючись виглядати серйозним. — Ви отримали мій дозвіл звернутись до генерала Дрідла.

— Дякую, сер. Думаю, це буде чесно — попередити вас, що я маю певний вплив на генерала Дрідла.

— Дякую за попередження, падре. А я думаю, це буде чесно — попередити вас, що ви не застанете генерала Дрідла у штабі дивізії. — Підполковник Корн злостиво вишкірився, а потім вибухнув переможним реготом. — Генерала Дрідла там немає, падре. На його місці генерал Пекем. У нас новий командир дивізії.

Капелан розгубився.

— Генерал Пекем!

— Саме так, капелане. А на нього ви маєте якийсь вплив?

— Ні, я навіть не знайомий з генералом Пекемом, — жалюгідно признався капелан.

— Це дуже зле, капелане, бо полковник Каткарт знає його дуже добре. — Кілька секунд підполковник Корн зловтішно хихикав, а тоді раптом урвав сміх. — І до речі, падре, — холодно застеріг він, штрикнувши капелана пальцем у груди. — Для вас із доктором Стабзом гра скінчилась. Ми добре знаємо, хто підіслав вас сюди скаржитись.

— Доктор Стабз? — капелан замотав головою і розгублено заперечив: — Я навіть не бачив сьогодні доктора Стабза. Мене привезли сюди троє незнайомих офіцерів, завели мене до підвалу без жодного на те права, і допитували, й ображали мене.

Підполковник Корн ще раз штрикнув капелана пальцем у груди.

— Ви чудово знаєте, що доктор Стабз постійно розказував льотчикам своєї ескадрильї, що вони не зобов'язані виконувати більш як сімдесят вильотів, — він неприємно засміявся. — Ну так от, падре, їм доведеться виконувати більш як сімдесят вильотів, бо ми переводимо доктора Стабза на Тихий океан. Отож, adios, падре. Adios.

Розділ 37

Генерал Шайскопф

Дрідла не стало, і на його місце прийшов генерал Пекем, та ледве встиг генерал Пекем переїхати в кабінет генерала Дрідла, як його блискуча воєнна перемога почала розвалюватися на очах.

— Генерал Шайскопф? — нічого не підозрюючи, перепитав він у сержанта, який доповів йому в кабінеті про щойно отриманий наказ. — Ви хотіли сказати — полковник Шайскопф, так?

— Ні, сер, генерал Шайскопф. Сьогодні вранці йому присвоїли звання генерала, сер.

— Ну, це дуже цікаво! Шайскопф? Генерал? В якому ранзі?

— Генерал-лейтенант, сер, і...

— Генерал-лейтенант?

— Так, сер, і він хоче, щоб ви нікому зі своїх підлеглих не видавали наказів, спершу не погодивши з ним.

— Щоб я здох, — буркнув здивований генерал Пекем, мабуть, вперше в житті вилаявшись уголос. — Карґіле, ти чув? Шайскопфа підвищили до генерал-лейтенанта. Б'юсь об заклад, що це звання призначалось мені, але помилково отримав його він.

Полковник Карґіл задумливо шкрябав своє масивне підборіддя.

— А чому він нам наказує?

Гладке, виголене, аристократичне обличчя генерала Пекема напружилось.

— Так, сержанте, — проказав він поволі, здивовано насупившись. — Чому він віддає нам накази, якщо він усе ще в Допоміжній службі, а ми — в бойовій бригаді.

— Це ще одна зміна, яка сталася цього ранку, сер. Усі бойові операції тепер у віданні Допоміжної служби. Генерал Шайскопф — наш новий командуючий.

Генерал Пекем пронизливо зойкнув.

— О боже! — завив він і, втративши усе своє самовладання, впав в істерику. — Шайскопф — командуючий? Шайскопф? — Він з жахом затулив собі очі кулаками. — Карґіле, з’єднай мене з Вінтерґріном! Шайскопф? Тільки не Шайскопф!

Нараз задзвонили всі телефони. Капрал вбіг до кабінету і козирнув.

— Сер, вас хоче бачити капелан з повідомленням про несправедливість в ескадрильї полковника Каткарта.

— Відправте його геть, відправте геть! У нас тут досить своїх несправедливостей. Де Вінтерґрін?

— Сер, на зв’язку генерал Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.

— Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже мій! — вигукнув генерал Пекем, мовби щойно тепер усвідомив увесь жах цього нещастя. — Шайскопф? Таж він дебіл! Я витирав ноги об цього недоумка, а тепер він мій начальник. О Господи! Карґіле! Карґіле, не покидай мене самого! Де Вінтерґрін?

— Сер, колишній сержант Вінтерґрін на Іншому телефоні. Він цілий ранок намагається додзвонитися до вас.

— Генерале, я не можу додзвонитися до Вінтерґріна, — кричав полковник Карґіл. — Його номер зайнятий.

Геть зіпрілий, генерал Пекем кинувся до другого телефону.

— Вінтерґріне!

— Пекеме, сучий ти сину...

— Вінтерґріне, ви чули, що вони зробили?

— ...що ти наробив, тупий вилупку?

— Вони зробили Шайскопфа головнокомандувачем! — Вінтерґрін верещав, охоплений люттю і панікою. — Ви і ваші кляті циркуляри! Вони перекинули бойові операції у відання Допоміжної служби!

— О ні, — простогнав генерал Пекем. — Це сталося через них? Через мої циркуляри? Саме через них вони зробили Шайскопфа командиром? Чому ж вони мене не зробили командиром?

— Бо вас уже не було в Допоміжній службі. Ви перевелись на нову посаду і все залишили на нього. А тепер знаєте, чого він хоче? Знаєте, чого цей вилупок хоче від усіх нас?

— Сер, думаю, краще б вам поговорити з генералом Шайскопфом, — знервовано нагадав сержант. — Він вимагає, щоб хтось йому відповів.

— Карґіле, поговори з Шайскопфом замість мене. Я не можу. Спитай, чого він хоче.

Полковник Карґіл послухав генерала Шайскопфа якусь хвилину і зблід як полотно.

— О боже! — скрикнув він, і слухавка випала йому з рук. — Знаєш, що він хоче? Він хоче, щоб ми марширували. Хоче, щоб ми всі марширували!

Розділ 38

Сестричка

Йосаріан марширував по базі задом наперед із пістолетом при боці й відмовлявся вилітати на завдання. Він ходив задом наперед тому, що постійно обертався, аби пересвідчитися, що ніхто не крадеться слідом. Будьякий звук за спиною був попередженням, кожний стрічний — потенційним убивцею. Він ні на мить не відривав руки від пістолета і всміхався лише до Голодного Джо. Він повідомив капітана Пілчарда і капітана Рена, що вже відлітав свою норму. Капітан Пілчард і капітан Рен викреслили його прізвище з льотного списку на наступне завдання і подали рапорту штаб полку.

Полковник Корн спокійно розсміявся.

— Що ви в дідька городите — він не буде літати? — спитав він з усмішкою, тоді як полковник Каткарт відступив у куток, роздумуючи над зловісним смислом прізвища Йосаріан, котре виринуло, щоб знов отруїти йому життя. — Чому це він не буде літати?

— Його друг Нейтлі загинув при зіткненні літаків над Спецією. Мабуть, тому.

— Він думає, він хто — Ахіллес? — підполковник Корн був задоволений цим порівнянням і подумки відзначив, що наступного разу треба буде повторити його в присутності генерала Пекема. — Він мусить літати далі. В нього немає вибору. Ідіть і скажіть йому, що ви подасте нам рапорт, якщо він не передумає.

— Ми вже казали, сер. На нього це ніяк не вплинуло.

— А що каже майор Майор?

— Майора Майора ніде не видно. Здається, він зник.

— Було б добре його зникнути! — роздратовано буркнув зі свого кута полковник Каткарт. — Так, як зникнули того типа Данбара. О, є безліч інших способів дати йому раду, — самовпевнено запевнив його підполковник Корн і, звертаючись до Пілчарда й Рена, додав: — Почнімо з найм’якших. Відішліть його відпочити на кілька днів до Рима. Можливо, смерть друга і справді його трохи травмувала.

Смерть Нейтлі, фактично, мало не вбила Йосаріана, бо коли в Римі він повідомив цю новину повії Нейтлі, та пронизливо, розпачливо заверещала і спробувала заколоти його на смерть ножем для чищення картоплі.

— Bruto![43] — в лютій істериці завила вона, коли він заломив їй руку за спину і поволі викручував, аж поки ніж випав з її долоні. — Bruto! Bruto! — Вільною рукою вона швидко ляснула його по щоці, своїми довгими нігтями роздерши щоку до крові, а потім злісно плюнула йому в обличчя.

— В чому річ? — скрикнувши від гострого болю і замішання, він відштовхнув її аж до протилежної стіни кімнати. — Що ти хочеш від мене?

Вона знову кинулася на нього, розмахуючи кулаками, і роз’юшила йому губи потужним ударом, перш ніж він устиг схопити її за зап’ястки і зупинити. Волосся її дико розпатлалось. Сльози лилися потоками з палаючих ненавистю очей, і вона люто відбивалась від нього з безтямною силою одержимої, гарчала, грубо лаялась і верещала «Bruto! Bruto!», тільки-но він намагався щось пояснити. Її дужість заскочила Йосаріана зненацька, і він ледве втримався на ногах. Вона була майже однакового з ним зросту, і впродовж кількох фантастичних, моторошних секунд він був певний, що у своїй божевільній рішучості вона здолає його, швиргоне на підлогу і безжально роздере на шматки за якийсь огидний злочин, якого він не вчиняв. Вони хрипіли й сопіли, клином зчепившись у несамовитому двобої, рука до руки, і Йосаріанові хотілось покликати на допомогу. Нарешті вона ослабла, йому вдалось пересилити її, і він став вмовляти, щоб вона вислухала його, і клястися, що Нейтлі загинув не з його вини. Вона знову плюнула йому в лице, і він сильно і з відразою відштовхнув її від себе, сповнений злості і відчаю. Тільки-но він відпустив її, як вона метнулась до ножа. Він скочив на неї згори, і вони кілька разів перекотились на підлозі, поки йому вдалося вирвати в неї ніж. Коли він зводився на ноги, вона спробувала перечепити його і до крові обдерла щиколотку. Кульгаючи від нестерпного болю, він перетнув кімнату і викинув ніж через вікно. Відчувши себе в безпеці, він зітхнув з великим полегшенням.

А тепер, будь ласка, дозволь мені дещо тобі пояснити, — вмовляв він її проникливим, розважливим, щирим голосом. Вона копнула його в пах. Ху-ух! — вирвалося в нього з грудей, він завалився на бік з пронизливим скавулінням і, конаючи й задихаючись від болю, зігнувся вдвоє, животом до колін. Повія Нейтлі вибігла з кімнати. Йосаріан ледве встиг зіп’ятись на ноги, як вона влетіла назад із кухні з довгим хлібним ножем. Переляканий стогін зірвався з його губ, і все ще тримаючись обома руками за пульсуючі, вразливі, розпечені нутрощі, він усією вагою свого тіла накотив на її гомілки, збивши з ніг. Вона перелетіла через його голову і гучно грюкнулася на лікті. Ніж вислизнув у неї з руки, і Йосаріан долонею шпурнув його подалі під ліжко. Вона спробувала метнутися за ножем, та Йосаріан схопив її за руки і рвучко підняв. Вона знову замірилась ударити його в пах, і він, з лютим прокльоном, щосили відштовхнув її. Втративши рівновагу, вона вдарилась об стіну і перекинула крісло, яке зачепило туалетний столик, заставлений гребінцями, щітками до волосся та баночками з косметикою, і ті з гуркотом посипались на підлогу. З протилежної стіни зірвалась картина в рамці, дзенькнуло розбите скло.

— Що ти хочеш від мене? — жалісно і стривожено репетнув він. — Я не вбивав його.

Вона пожбурила йому в голову важку скляну попільницю. Коли знову накинулась на нього, він стиснув кулак і приготувався вдарити її під дих, та побоявся скалічити. Йому кортіло врізати їй акурат у щелепу і втекти з кімнати, але не міг зловити мішень, тому він лише ухилився акурат в останню секунду, грубо відштовхнувши її. Вона пролетіла мимо і сильно вдарилася в стіну. Але тепер загородила собою двері. Вона кинула в нього велику вазу, а тоді скочила на нього з повною пляшкою вина в руці і гримнула прямо в скроню, зваливши, напівпритомного, на одне коліно. У вухах у нього гуло, все обличчя оніміло. Та понад усе він чувся збентеженим. Було дивно, що вона хоче його вбити. Він просто не розумів, що відбувається, не мав уявлення, що робити далі. Але він твердо знав, що мусить рятуватися, і побачивши, що вона знову підносить пляшку, він різко відштовхнувся від підлоги і, перш ніж вона встигла його вдарити, з розгону буцнув її головою в живіт. За інерцією він пхав її далі спиною вперед, аж доки ноги в неї не підігнулись, впершись у ліжко, і вона впала горілиць на матрац. Йосаріан незґрабно навалився зверху, їй поміж ноги. Вона вчепилась йому в шию нігтями, та він повз угору вигинистими, пухкими пагорбами й уступами її округлого тіла, аж поки не придавив її своєю вагою і змусив до покори, а пальцями весь час тягнувся до її правої руки, аж нарешті видер у неї ту пляшку. Вона й далі дико брикалася, проклинала його і шкрябала. Вона поривалася боляче вкусити його, вишкірюючи зуби з-під вульгарних, чуттєвих губ, немов розлючений хижак. Тепер, коли вона, мов полонянка, лежала під ним, він міркував, як же йому втекти, так щоб вона знову не напала на нього. Він відчував здригання і натиск її напружених стегон та колін, які обхопили його ногу. Думки про секс розпалили його, і йому стало соромно. Він чув під собою спокусливу плоть її твердого, молодого жіночого тіла, що напиналося і билося об нього, наче вологий, лагідний, вабливий, непокірний прибій, її живіт і теплі, пружні, пластичні груди енергійно впиралися в нього з солодко-загрозливою спокусою. Її подих обпалював йому лице. Раптом він зрозумів — хоч бурхливе звивання під ним не вщухало ні на мить, — що вона більше не бореться з ним, з трепетом усвідомив, що вона не пручається, а безжально вихитує тазом в одвічному, потужному, екзальтованому інстинктивному ритмі еротичного запалу й забуття. Він задихнувся від захвату й подиву. Її обличчя — тепер прекрасне, мов свіжа квітка, — спотворювала гримаса зовсім іншої муки, щоки налилися погожим рум'янцем, а напівзаплющені очі стуманіли й стали невидющими від дурманної млості жадання.

— Caro, — хрипко прошепотіла вона, мовби з глибин якогось супокійного і розкішного трансу. — Оооох, caro mio[44]...

Він погладив її волосся. З дикою пристрастю вона припала вустами до його лиця. Він лизнув їй шию. Вона обхопила його руками й притисла до себе. Він відчував, що тоне, потопає в любовному екстазі, коли вона отак обціловувала його своїми пекучими, соковитими, ніжними й тугими губами, в хтивому самозабутті захоплено мурмотіла до нього щось нерозбірливе, однією рукою пестила йому спину і намагалася спритно пролізти під пасок, а другою непомітно й підступно обмацувала підлогу, шукаючи ножа, і таки знайшла його. Йосаріан вчасно зреагував. Вона й далі хотіла його вбити! Шокований і вражений її порочним вивертом, він вихопив у неї ножа й відкинув якнайдалі. Потім скочив з ліжка на ноги. Обличчя в нього палало від подиву й розчарування. Він не знав, чи кинутись йому до дверей на свободу, чи знову впасти на ліжко в її обійми, смиренно віддавшись на її ласку. Вона визволила його від одного і другого, несподівано розридавшись. Він знову розгубився.

На цей раз вона плакала вже з глибокого горя, виснажена й смиренна, зовсім забувши про Йосаріана. Її розпач зворушував, вона сиділа, похиливши свою буйну, горду, прекрасну голову, її плечі опустились, войовничість розтанула. На цей раз її страждання було невдаване. Гучні, болісні ридання душили й стрясали все її тіло. Вона вже не помічала Йосаріана, збайдужіла до нього. Він міг спокійно вийти з кімнати. Однак він вирішив залишитися, щоб втішити й підтримати її.

— Ну, будь ласка, — безпорадно белькотав він, поклавши руку їй на плечі, з болісним сумом пригадуючи, яким безпорадним і слабким він почувався в літаку, коли вони поверталися з Авіньйона і Сноуден скімлив, що йому холодно, холодно, а все, що Йосаріан міг відповісти, було: «Тихо, тихо. Тихо, тихо» — Ну, будь ласка, — співчутливо повторював він дівчині. — Будь ласка.

Вона прихилилась до нього і плакала, аж поки зовсім не ослабла, і глянула на нього лише тоді, як він подав їй носовичок. Вона витерла щоки і з легкою чемною усмішкою віддала йому хусточку, прошепотівши «Grazie, grazie» тоном покірної, вихованої дівчинки, а тоді раптом, без будь-якого попередження про зміну в настрої, вчепилася йому в очі обома руками і видала переможний крик.

— Ха! Assassino![45] — гикнула вона і радісно метнулася через усю кімнату по ніж, щоби порішити його.

Напівзасліплений, він підвівся і, спотикаючись, кинувся за нею. Шум позаду змусив його обернутись. Від побаченого волосся його стало дибом. Сестричка повії Нейтлі — хто б міг подумати! — летіла просто на нього з іще одним довжелезним хлібним ножем!

— О, ні! — простогнав Йосаріан, здригнувшись, і різким ударом по зап’ястку вибив ножа з її руки.

Йому геть урвався терпець з цією гротескною, безглуздою сутичкою. Було невідомо, хто ще міг з’явитися в дверях і накинутись на нього з довгим хлібним ножем, і він підхопив з підлоги сестричку, пошпурив її в повію Нейтлі і, вискочивши з кімнати, а далі з квартири, погнав сходами вниз. Обидві дівчини вибігли за ним слідом у коридор. Їхні кроки на сходах чулись усе далі, аж поки зовсім зупинились. Згори долинуло чиєсь схлипування. Підвівши голову, він побачив повію Нейтлі, що, згорбившись, сиділа на сходинці, і плакала, затуливши обличчя долонями, а її невгамовна дикунка сестричка небезпечно перехилилася через поруччя і радісно викрикувала «Bruto! Bruto!», розмахуючи до нього хлібним ножем, ніби то була нова захоплива іграшка, якою їй кортіло набавитись.

Йосаріанові вдалося врятуватись, але, йдучи вулицею, він раз у раз неспокійно озирався. Перехожі якось дивно витріщалися на нього, і йому ставало ще тривожніше. Він знервовано прискорив ходу, не розуміючи, що такого в його зовнішності привертає загальну увагу. Торкнувшись рукою болючого місця на чолі, він відчув, що пальці стали липкі від крові, і все збагнув. Він промокнув хустинкою обличчя та шию. Де б хустинка не торкалася, на ній залишались червоні плями. Все обличчя кривавило. Він погнав до будинку Червоного Хреста І збіг двома крутими маршами білих мармурових сходів до чоловічого туалету, де промив свої численні видимі рани холодною водою з милом, розправив комір сорочки і причесався. Ще ніколи не бачив він настільки побитого й подряпаного обличчя, як те, що блимало на нього з дзеркала з острахом і тривогою. І що тій дівці було від нього треба?

Коли він вийшов з туалету, повія Нейтлі чатувала в засідці. Вона припала до стіни внизу сходів і наскочила на нього, мов шуліка, з блискучим ножем для біфштексів у кулаці. Він відбив її напад, ударивши ліктем знизу, а кулаком спритно зацідивши у щелепу. Вона закотила очі й почала падати, та він підхопив її і бережно посадовив. Потім збіг сходами, вискочив з будинку і наступні три години прочісував місто в пошуках Голодного Джо, щоб вилетіти з Рима, поки вона не вистежила його знову. Він відчув себе у безпеці, лише коли літак відірвався від землі. Коли вони приземлилися на Піанозі, повія Нейтлі, перевдягнута в зелений комбінезон механіка, вже чекала його з ножем для біфштексів саме на тому місці, де зупинився літак, і коли вона штрикнула його ножем у груди, Йосаріана врятувала лише галька у неї під ногами, на якій послизнулись її туфлі на шкіряній підошві й тонких підборах. Йосаріан, насилу зводячи дух, затягнув її до літака і, заломивши обидві руки за спину, тримав, притиснутою до підлоги, поки Голодний Джо звертався по радіо до диспетчерської вежі по дозвіл повернутися до Рима. В римському аеропорту Йосаріан викинув її з літака на злітну смугу, а Голодний Джо, навіть не зупиняючи моторів, тут же взяв курс на Піанозу. Поки вони з Голодним Джо ішли до наметів своєї ескадрильї, Йосаріан, тамуючи віддих, обережно придивлявся до кожної постаті. Голодний Джо спостерігав за ним з дивним виразом на обличчі.

— А ти впевнений, що тобі все це не привиділось? — за якийсь час нерішуче спитався Голодний Джо.

— Привиділось? Ти ж весь час був зі мною і щойно сам відвіз її до Рима.

— Може, мені також усе привиділось. А чому вона хоче тебе вбити?

— Я ніколи їй не подобався. Можливо, тому, що зламав йому носа, або тому, що єдиний, хто був під рукою, коли вона почула ту новину. Думаєш, вона ще повернеться?

Того вечора Йосаріан пішов до офіцерського клубу І просидів там допізна. Повертаючись до свого намету, він підозріливо пряв очима, виглядаючи повію Нейтлі. Він зупинився, помітивши її в засідці у кущах з величезним різницьким ножем у руці і вбрану як піанозький селянин. Йосаріан безшумно підкрався до неї ззаду і схопив за руки.

— Caramba![46] — вигукнула вона озвіріло, пручаючись, як дика кішка, поки він затягнув її до намету і кинув на підлогу.

— Гей, що тут діється? — спросоння запитав один із його сусідів.

— Потримай її, доки я повернусь, — наказав Йосаріан, стягнувши хлопця з ліжка і наваливши на неї, а сам вибіг надвір. — Тримай!

— Дозвольте мені його вбити, і я буду шури-мури з вами усіма, — запропонувала вона.

Решта Йосаріанових сусідів повискакували зі своїх койок, побачивши, що то дівчина, і спробували спершу змусити її пошуримурити з усіма, поки Йосаріан побіг до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Йосаріан зняв кошеня Гапла з його обличчя і розштовхав Голодного Джо зі сну. Голодний Джо одягнувся швидко. Цього разу вони полетіли на північ і повернули на Італію далеко за лінією фронту. Опинившись над рівниною, вони начепили на повію Нейтлі парашут і виштовхнули її через аварійний люк. Йосаріан був певний, що нарешті її позбувся, і з полегшенням зітхнув. Коли він підходив до свого намету на Піанозі, з темряви на стежку виступила чиясь постать, і він зомлів. Він прийшов до тями, лежачи на землі, і став чекати, коли йому всадять ножа, мало не радіючи смертельному удару, який дав би йому спокій. Натомість чиясь дружня рука допомогла йому підвестися. Це була рука льотчика з Данбарової ескадрильї.

— Як справи? — пошепки спитав льотчик.

— Чудово, — відповів Йосаріан.

— Я бачив, як ви оце зараз впали. Подумав, з вами щось сталось.

— Здається, я зомлів.

— У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ви сказали в штабі, що відмовляєтесь вилітати на бойові завдання.

— Це правда.

— Потім до нас приходили із штабу і сказали, що це лише чутки, що ви просто пожартували.

— А це брехня.

— Гадаєте, вам усе так минеться?

— Не знаю.

— Що вони з вами зроблять?

— Не знаю.

— Гадаєте, вони віддадуть вас під трибунал за дезертирство з поля бою?

— Не знаю.

— Сподіваюся, вам усе так минеться, — сказав льотчик з Данбарової ескадрильї, розчиняючись у темряві. — Тримайте мене в курсі справ.

Кілька секунд Йосаріан дивився йому вслід, а далі рушив до свого намету.

— Ей! — почувся голос за кілька кроків попереду. Це був Еплбі, що ховався за деревом. — Як справи?

— Чудово, — сказав Йосаріан.

— Я чув, тобі будуть погрожувати трибуналом за дезертирство з поля бою. Але до суду вони не дійдуть, бо навіть не певні, що зможуть довести твою провину. Також через цей скандал вони можуть погано виглядати в очах нового начальства. Окрім того, ти ще досі великий герой, бо вдруге заходив на міст біля Феррари. Здається, ти зараз перший герой у нашому полку. Я от подумав, тобі варто знати, що вони просто блефують.

— Дякую, Еплбі.

— Я заговорив з тобою, просто щоб попередити.

— Я тобі вдячний.

Еплбі соромливо поколупав землю носаком черевика.

— Пробач, Йосаріане, що ми тоді з тобою побилися в офіцерському клубі.

— Та все гаразд.

— Але бійку не я почав. По-моєму, то все сталося через Oppa, який вдарив мене по лиці ракеткою. Чому він це зробив?

— Ти в нього вигравав.

— А хіба я не мав у нього виграти? Хіба суть гри не в тому, щоб виграти? А тепер, коли він мертвий, уже не має значення, краще я грав у пінг-понг чи ні, адже так?

— Певно, що так.

— І вибач, що я здійняв таку бучу через ті таблетки атабрину, коли ми сюди летіли. Якщо ти хочеш підхопити малярію, то це твоя справа, адже так?

— Не переймайся, Еплбі.

— Я лише старався виконувати свій обов’язок. Я корився наказам. Мене завжди вчили коритися наказам.

— Та не переймайся.

— Знаєш, я сказав підполковнику Корну і полковнику Каткарту, що, на мою думку, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання, якщо ти цього не хочеш, а вони сказали, що дуже в мені розчаровані.

Йосаріан сумовито всміхнувся.

— Певно, що розчаровані.

— Ну, та мені байдуже. Дідько, ти відлітав аж сімдесят одне завдання. Цього має бути досить. Думаєш, вони тебе відпустять?

— Ні.

— Скажімо, коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити і всіх нас, адже так?

— Саме тому вони не можуть мене відпустити.

— І що, на твою думку, вони зроблять?

— Не знаю.

— Думаєш, віддадуть тебе під трибунал?

— Не знаю.

— Ти боїшся?

— Так.

— Будеш знову літати?

— Ні.

— Сподіваюся, тобі все так минеться, — впевнено прошепотів Еплбі. — Дуже сподіваюсь.

— Дякую, Еплбі.

— Мені також не надто подобається вилітати на стільки завдань тепер, коли ми вже майже виграли війну. Дам тобі знати, коли почую щось нового.

— Дякую, Еплбі.

— Гей! — гукнув приглушений владний голос із заростей безлистого невисокого чагарнику поблизу його намету. Там, присівши навпочіпки, ховався Гавермеєр. Він їв арахісові брикети, і його прищі та великі масні пори на обличчі здавались темною лускою. — Як справи? — спитав він, коли Йосаріан підійшов ближче.

— Чудово.

— Будеш далі літати?

— Ні.

— А якщо спробують примусити тебе?

— Я їм цього не дозволю.

— Тобі страшно?

— Так.

— Віддадуть тебе під трибунал?

— Мабуть, що спробують.

— А що каже майор Майор?

— Майора Майора немає.

— Вони його зникли?

— Не знаю.

— А що будеш робити, якщо вирішать і тебе зникнути?

— Спробую їм не датись.

— А вони не пропонували тобі якоїсь угоди абощо, якщо ти літатимеш?

— Пілчард і Рен обіцяли влаштувати все так, що я ходитиму лиш у патрульні вильоти.

Гавермеєр збадьорився.

— Послухай, а це чудова пропозиція. Я сам був би не проти такоїугоди. Закладаюсь, ти за неї вхопився.

— Я відмовився.

— Ну і дурний, — мляве, безрадісне обличчя Гавермеєра тривожно наморщилося. — Послухай, але ж така угода нечесна щодо решти. Якщо ти будеш виходити тільки на патрульні вильоти, тоді хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання за тебе, адже так?

— Саме так.

— Послухай, це мені не подобається, — вигукнув Гавермеєр і обурено випростався, вперши кулаки в боки. — Зовсім не подобається. Вони ладні відправити мене чорту в зуби лише тому, що ти дрейфиш далі літати, так?

— З ними про це балакай, — сказав Йосаріан і насторожено потягнувся до пістолета.

— Ні, я тебе не звинувачую, — сказав Гавермеєр, — хоч ти мені й не подобаєшся. Знаєш, мені також не дуже хочеться вилітати на стільки завдань. Чи можна якось і мені від них відкрутитися?

Йосаріан іронічно хихотнув і сказав жартома:

— Начепи пістолет і походжай зі мною.

Гавермеєр задумливо похитав головою.

— Ні, я так не можу. Я би зганьбив свою жінку і дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, після війни я хочу залишитися в запасі. Якщо залишаєшся в запасі, тобі платять п’ятсот доларів на рік.

— Ну, тоді літай далі.

— Еге, мабуть, доведеться. Слухай, як ти думаєш, чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

— Ні.

— Але якщо звільнять і дозволять узяти з собою ще когось, то візьмеш мене? Не бери когось такого, як Еплбі. Візьми мене.

— А з якого дива вони б таке дозволяли?

— Не знаю. Але якщо дозволять, то не забувай, що я перший тебе попросив, добре? І тримай мене в курсі. Я кожного вечора буду чекати на тебе тут, у кущах. Можливо, якщо тобі нічого не зроблять, то і я перестану літати. Згода?

Цілий наступний вечір люди раз у раз виринали з темряви йому назустріч і цікавилися, як у нього справи, з виснаженими, стурбованими обличчями випитуючи в нього конфіденційну інформацію на підставі якоїсь нездорової і потаємної спорідненості, про існування якої він раніше не здогадувався. Коли він ішов табором, малознайомі йому льотчики вигулькували ніби з-під землі і питалися, як справи. Навіть люди з інших ескадрилій поодинці скрадались до нього і виринали з темряви. Куди б він не ступив після заходу сонця, хтось уже лежав у засідці, щоб виринути з темряви і спитатися, як справи. Люди вискакували до нього з-за дерев і з кущів, із канав і заростей високого бур’яну, з-за наметів і бамперів припаркованих машин. Навіть один з його сусідів вискочив, щоб поцікавитися, як у нього справи, і попросив не розповідати іншим сусідам у наметі, що він виринув з темряви. Йосаріан клав руку на пістолет щоразу, коли підходив до сторожкого силуету, що пошепки підкликав його, бо не знав, яка з невиразних тіней врешті-решт обернеться в повію Нейтлі або, що гірше, в якогось законного представника державної влади, надісланого безжально віддубасити його кийком до півсмерті. Скидалось на те, що їм таки доведеться зробити щось подібне. Вони не хотіли поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, тому що місце за сто тридцять п’ять миль від ворога навряд чи можна назвати полем бою і тому що Йосаріан був саме тим, хто нарешті зруйнував міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль і вбивши Крафта, — він майже завжди забував про Крафта, коли перераховував загиблих знайомих. Але щось вони таки мали з ним зробити, і ціла ескадрилья похмуро чекала, якою ж буде ця жахлива кара.

Упродовж дня всі його уникали, навіть Аарфі, і ЙосарІан зрозумів, що люди разом і серед білого дня зовсім інші, ніж сам на сам і в темряві. Йому взагалі було до них байдуже, коли він прогулювався задом наперед, поклавши на пістолет руку, очікуючи на нові вмовляння, погрози і спокушання зі штабу щоразу після повернення капітанів Пілчарда і Рена з чергової термінової наради з полковником Каткартом і підполковником Корном. Голодного Джо майже не було поруч, і єдиний, з ким міг спілкуватися ЙосарІан, був капітан Блек, який при кожній зустрічі веселим, насмішкуватим тоном кликав його «Старий горлоріз» і який в кінці тижня повернувся з Рима і повідомив, що повія Нейтлі пропала. Серце в Йосаріана защеміло від туги і каяття. Він сумував за нею.

— Пропала? — глухо перепитав він.

— Так, пропала, — капітан Блек засміявся, його каламутні очі втомлено примружились, вузьке, загострене обличчя, як завжди, вкривала рідка рудувата щетина. Він потер кулаками мішки під очима. — Я подумав: коли вже я в Римі, то ще раз взую цю тупу дівку, як у старі добрі часи. Знаєш, аби той шмаркач Нейтлі покрутився в могилі, ха-ха! Пригадуєш, як я його підколював? Але її там не було.

— Від неї нічого не чути? — допитувався Йосаріан, який не переставав думати про дівчину, про те, як ій зараз погано, і відчував себе самотнім І покинутим без її шалених і непогамовних наскоків.

— Там нікого вже немає, — весело вигукнув капітан Блек. Йому було дивно, що Йосаріан такий нетямущий. — Що тут незрозумілого? Всіх не стало. Цілий бордель накрився.

— Не стало?

— Так, не стало. Всіх викинули просто на вулицю. — Капітан Блек знову зареготав від душі, і на його худющій шиї радісно підскакував гострий кадик. — Бордель порожній. Військова поліція рознесла цілу квартиру і розігнала всіх повій. Хіба не комедія?

Йосаріанові стало лячно, І він затремтів.

— Чому вони це зробили?

— А яка різниця? — відповів капітан Блек з розмашистим жестом. — }х вигнали просто на вулицю. Як тобі таке? Всю ораву.

— А як її сестричка?

— Вигнали, — реготнув капітан Блек. — Вигнали разом з усіма дівками. Просто на вулицю.

— Але вона ще зовсім дитина! — із запалом запротестував Йосаріан. — Вона нікого не знає в цілому місті. Що тепер з нею буде?

— А мені яке до того діло? — відказав капітан Блек, байдуже стенувши плечима, а тоді раптом зиркнув на Йосаріана зі здивуванням і проблиском хитруватої допитливості. — Гей, у чому справа? Невже тобі не байдуже? Якби я знав, що це тебе так засмутить, то прийшов би й відразу все розказав, щоб ти виїдав собі печінки. Гей, куди ти? Вертай назад! Вертайся і повиїдай собі печінки!

Розділ 39

Вічне місто

Йосаріан вилетів у самоволку разом з Майлом, а той, взявши курс на Рим, докірливо похитав головою і з побожним трепетом уст тоном проповідника заявив Йосаріанові, що йому за нього соромно. Йосаріан кивнув. Йосаріан робить з себе посміховисько, бо ходить задом наперед з пістолетом при боці, сказав Майло, і відмовляється вилітати на бойові завдання. Йосаріан кивнув. Це неповага до ескадрильї і ганьба для начальства. Та й Майла він ставить у незручне становище. Йосаріан знову кивнув. Люди ремствувати починають. Це просто несправедливо —дбати лише про власну безпеку, коли такі як Майло, полковник Каткарт, підполковник Корн і колишній РПК Вінтерґрін ладні зробити все можливе задля перемоги. Льотчики з сімдесятьма бойовими завданнями починають ремствувати, бо тепер їм доведеться відлітати вісімдесят, і ще є ризик, що хтось із них теж начепить пістолета і буде розгулювати задом наперед. Бойовий дух падає, І все через Йосаріана. Країна в небезпеці; а він ставить під загрозу свої традиційні права на свободу й незалежність, сміючи з них користатися.

Йосаріан у кріслі другого пілота знай кивав головою і старався не слухати Майлове базікання. На думці в нього була повія Нейтлі, а також Крафт і Орр, Нейтлі і Данбар, Малий Семпсон, Маквот і всі убогі, недалекі, хворобливі люди, яких він бачив в Італії, Єгипті й Північній Африці чи знав, що такі є в інших краях світу; Сноуден і сестричка повії Нейтлі також були в нього на совісті. Він, здається, зрозумів, чому повія Нейтлі вважала його винним за смерть Нейтлі й хотіла його убити. А чому в біса й ні? Цей світ людей належить чоловікам, і вона й молодші за неї мають повне право винуватити його і старших за нього за всі нелюдські трагедії, що з ними трапились; так само й вона, навіть у своєму горі, була винна у бідах, що впали на її сестричку і всіх інших дітей, що за нею стоять. Хтось колись мусить зробити щось. Кожна жертва — злочинець, і кожен злочинець — жертва, і мусить же хтось нарешті взяти й розірвати цей огидний ланцюг успадкованих звичок, небезпечний для всіх. Адже й досі у деяких куточках Африки дорослі работорговці викрадають хлопчиків і продають за гроші чоловікам, які потрошать їх і з’їдають. Йосаріан дивувався, як самі діти можуть терпіти таке варварське жертвопринесення, без найменших виявів страху чи болю. Він вірив, що причиною тут — стоїчна покора дітей. Якби було не так, міркував він, то цей звичай давно би відмер, бо, відчував він, не може бути жага багатства чи безсмертя такою страшною, щоб гамуватись дитячим стражданням.

Він розхитує човна, сказав Майло, і Йосаріан ще раз кивнув. Він не є порядним членом команди, сказав Майло. Йосаріан кивнув і слухав далі, що коли йому не до вподоби, як полковник Каткарт та підполковник Корн командують полком, то було б порядніше, якби він забрався до Росії, а не мутив воду тут. І полковник Каткарт, і підполковник Корн завжди дуже добре ставились до Йосаріана, казав Майло; хіба не дали вони йому медаль після останнього нальоту на Феррару і не підвищили до капітана? Йосаріан кивнув. Хіба не годують вони його і не видають платню щомісяця? Йосаріан знову кивнув. Майло був упевнений, що вони милосердно простять його, якщо Йосаріан піде до них, попросить вибачення, покається й пообіцяє відлітати вісімдесят бойових завдань. Йосаріан сказав, що подумає, а коли Майло випустив шасі і плавно пішов на посадку, затамував віддих і став молитися за щасливе приземлення. І хто б сказав, що йому так остогидне літати?

Коли літак сів, він побачив, що Рим лежить у руїнах. Аеропорт розбомбили вісім місяців тому, І вузлуваті уламки білих кам'яних плит позгрібали бульдозерами в пласкі купи по обидва боки входу на льотне поле, обнесене колючим дротом. Колізей стояв напіврозваленою шкаралупою, арка Костянтина обвалилась. У квартирі повії Нейтлі стояв повний розгардіяш. Дівчата зникли, залишилась тільки стара. Шибки в квартирі були повибивані. Закутана в кілька светрів та спідниць, накрита темною шаллю, стара сиділа, згорнувши руки, на дерев’яному кріслі біля електричної плитки і кип'ятила воду в пом'ятій алюмінієвій каструльці. Вона говорила сама до себе і, щойно зауваживши Йосаріана, почала голосити.

— Пропали! — заголосила вона ще до того, як він встиг відкрити рот. Обхопивши себе за лікті, вона скорботно загойдалася вперед-назад на скрипучому кріслі. — Пропали.

— Хто?

— Всі пропали. Всі бідолашні дівчатка.

— Куди пропали?

— Геть. Їх вигнали геть, на вулицю. Всіх вигнали. Усіх бідолашних дівчаток.

— Хто вигнав? Хто це зробив?

— Ці падлючі здорові солдати в білих касках, з кийками. І наші карабінери. Прийшли зі своїми кийками і всіх повиганяли. Навіть пальта не дали вдягнути бідолашкам. Просто на холод вигнали.

— Їх арештували?

— Їх вигнали. Просто вигнали геть.

— Навіщо ж було виганяти, коли їх не арештували?

— Не знаю, — схлипнула стара. — Не знаю. Хто ж про мене подбає? Хто тепер про мене подбає, коли всі бідолашки пропали? Хто подбає?

— Таж мусила бути якась причина, — наполягав Йосаріан, ударяючи кулаком по долоні. — Не могли вони просто так вдертись І всіх повиганяти.

— Нема причини, — квилила стара. — Нема причини.

— Яке вони мали право?

— Пастка-22.

— Що? — Йосаріан завмер на місці в страху і тривозі; по всьому тілу побігли мурашки. — Що ти сказала?

— Пастка-22, — повторила стара, гойдаючи головою. — Пастка-22. Пастка-22 каже, що вони мають право робити все, що хочуть, якщо ми не можемо їх спинити.

— Про що ти в біса говориш? — закричав на неї Йосаріан, не тямлячись з обурення. — Звідки ти знаєш про Пастку-22? Хто тобі в біса розказав про Пастку-22?

— Солдати в білих касках, з кийками. Дівчата плакали. «Ми зробили щось погане?» — казали. Солдати казали «Ні» і кийками випихали їх за двері. «То чому ви нас виганяєте?» — казали дівчата. «Пастка-22», — казали солдати. Вони казали тільки «Пастка-22, Пастка-22». Що воно значить — «Пастка-22»? Що таке «Пастка-22»?

— Вони вам її не показували? — запитав Йосаріан, у злості й відчаї тупаючи довкола неї. — Ви навіть не змусили їх вам її прочитати?

— Вони не мусять показувати нам «Пастку-22», — відповіла стара. — В законі сказано, що вони не мусять.

— В якому це законі сказано?

— У «Пастці-22».

— О, чорт би його взяв! — з гіркотою вигукнув Йосаріан. — Впевнений, що такого там і не було. — Він став і невтішно роззирнувся. — А де старий?

— Нема, — тужливо відповіла стара.

— Нема?

— Помер, — схлипнула стара, гойдаючи головою і приставивши долоню до чола. — Щось отут зламалося. Ото щойно був живий, а тут раз — І помер.

— Та не міг він померти! — вигукнув Йосаріан, готовий перечити й далі. Звісно, він знав, що це правда, знав, що все це логічно й послідовно: старий ще раз приєднався до маршу більшості.

Йосаріан розвернувся і похмуро побрів по квартирі, з безрадісною цікавістю зазираючи в кожну кімнату. Ті, з кийками, потовкли усе скляне. Порвані портьєри і постіль валялися на підлозі. Крісла, столи й туалетні столики поперекидувані. Все, що можна було зламати, зламали. Руїна була повна. Ніякі дикі вандали не могли би влаштувати більший розгром. Жодне вікно не вціліло, і крізь вибиті шибки чорнильною хмарою вливалася темрява. Йосаріан уявив собі важку, руйнівну ходу високих поліцейських у білих шоломах. Він уявив собі палке, злостиве завзяття, з яким вони трощили все навкруги, їхнє лицемірне, безжальне відчуття своєї правоти і відданості обов’язку. Усіх бідолашних дівчат не стало. Усі пропали, окрім заплаканої бабусі в мішкуватих сіро-бурих светрах і чорній шалі на голові, але скоро не стане і її.

— Пропали, — знов заскиглила стара, щойно він повернувся. — Хто ж тепер подбає про мене?

Йосаріан пропустив питання повз вуха.

— Дівчина Нейтлі — щось про неї чути? — спитав він.

— Пропала.

— Знаю, що пропала. Та чи про неї щось чути? Хто-небудь знає, де вона?

— Пропала.

— А її сестричка. Що з нею?

— Пропала.

Тон старої не змінився.

— Ти розумієш, про що я говорю? — гостро запитав Йосаріан, дивлячись їй в очі, щоб пересвідчитись, чи вона не марить. Він підвищив голос: — Що сталося з її сестричкою, з дівчинкою?

— Нема її, нема, — відповіла стара, стенувши плечима, роздратована його настирливістю, і завила голосніше. — Вигнали разом з іншими, вигнали на вулицю. Навіть пальтечка одягнути не дали.

— Куди вона пішла?

— Не знаю. Не знаю.

— Хто про неї подбає?

— Хто про мене подбає?

— Але ж вона тут нікого не знає?

— Хто про мене подбає?

Йосаріан поклав старій на коліна гроші — дивовижно, скільки кривд можуть, здавалось би, загладити гроші, — і вийшов з квартири. Спускаючись сходами, він нестямно проклинав «Пастку-22», хоч і знав, що насправді чогось такого нема. «Пастки-22» не існувало, він був певен, та це не мало жодного значення. А мало значення те, що всі вірили в її існування, і це набагато гірше, адже не було чогось реального — тексту, який можна висміяти чи спростувати, засудити, скритикувати, оскаржити, змінити, зненавидіти, облаяти, обплювати, роздерти на клапті, розтоптати чи спалити.

На вулиці було холодно й темно; липкий, млявий туман колихався в повітрі й стікав краплями по великих, неполірованих кам’яних плитах будинків і постаментах пам’ятників. Йосаріан побіг назад до Майла і покаявся. Сказав, що просить пробачення, і, знаючи, що бреше, пообіцяв відлітати стільки бойових завдань, скільки забажає полковник Каткарт, нехай тільки Майло скористається всіма своїми зв'язками у Римі й допоможе відшукати сестричку повії Нейтлі.

— Це невинна дівчинка, їй всього дванадцять, — стривожено пояснив він, — я хочу її знайти, Майле, поки ще не запізно.

Майло відповів на прохання з поблажливою усмішкою.

— В мене є дванадцятилітня невинна дівчинка, яку ти шукаєш, — оголосив він радісно. — Цій незайманій дванадцятилітній насправді лише тридцять чотири, але її виховали суворі батьки на дієті, бідній на білок, і вона почала спати з чоловіками щойно...

Йосаріан геть знетерпеливився.

— Майле, я говорю про маленьку дівчинку! Хіба не зрозуміло? Я не хочу з нею спати. Я хочу їй допомогти. В тебе самого є доньки. Вона ще дитина і самотня в цьому місті, де нікому подбати про неї. Я хочу захистити її від зла. Хіба ти не розумієш, про що я говорю?

Майло зрозумів і був глибоко зворушений.

— Йосаріане, я пишаюсь тобою, — проникливо вигукнув він. — Справді пишаюсь. Ти собі не уявляєш, який я радий, що не все в твоєму житті зводиться до сексу. Ти маєш принципи. Звісно, що в мене є доньки, і я дуже добре розумію, про що ти говориш. Ми знайдемо цю дівчинку, навіть якщо доведеться перевернути догори дном ціле місто. Ходімо.

Йосаріан з Майлом Майндербайндером помчали у штабній машині синдикату «М і М» до управління поліції, де зустріли смаглявого неохайного комісара з тоненькими чорними вусиками і в розстебнутому мундирі, який залицявся до огрядної жінки з бородавками і двома підборіддями, коли вони зайшли до його кабінету. Він привітав Майла з виразом щасливого подиву, низько вклонився і шаркнув ногою з такою непристойною улесливістю, ніби Майло був якимсь елегантним маркізом.

— Ах, marchese[47] Майло, — з нестримною радістю проголосив він, виштовхуючи за двері повну обурену жінку, навіть не дивлячись на неї. — Чому ви не попередили, що збираєтесь прийти? Я би влаштував для вас великий прийом. Заходьте, заходьте, marchese. Ви майже перестали до нас навідуватися.

Майло знав, що не можна гаяти ні хвилини.

— Привіт, Луїджі, — сказав він, уривисто, майже грубо, кивнувши головою. — Луїджі, мені потрібна твоя допомога. Мій друг шукає дівчину.

— Дівчину, marchese? — задумливо чухаючи щоку, сказав Луїджі. — У Римі багато дівчат. В американського офіцера з дівчатами не має бути проблем.

— Ні, Луїджі, ти не зрозумів. Це дванадцятилітня незаймана дівчинка, яку він мусить знайти негайно.

— А, так, тепер зрозуміло, — втямив Луїджі. — Незайману доведеться трохи пошукати. Але якщо він почекає біля автовокзалу, куди приїздять дівчата з села шукати роботу, я...

— Луїджі, ти далі не розумієш, — огризнувся до нього Майло з такою брутальною нетерплячістю, що поліцейський комісар почервонів, підскочив, став струнко і заходився спантеличено застібати мундир. — Ця дівчинка — друг, давній друг нашого дому, і ми хочемо їй допомогти. Вона ще дитина. Десь бродить у цьому місті зовсім одна, і ми мусимо знайти її, поки хтось її не скривдив. Тепер ти розумієш? Луїджі, для мене це дуже важливо. У мене є донька такого ж віку, як ця дівчинка, і зараз для мене немає нічого важливішого за порятунок цієї бідолашної дівчинки, поки не пізно. Ти допоможеш?

— Так, marchese, тепер я розумію, — сказав Луїджі. — І я зроблю все, що в моїх силах, аби її знайти. Але сьогодні ввечері в мене майже немає людей. Сьогодні всі мої люди пробують перекрити канали, якими надходить нелегальний тютюн.

— Нелегальний тютюн? — перепитав Майло.

— Майле, — тихо застогнав Йосаріан із завмиранням серця, враз відчувши, що все пропало.

— Si, marchese, — сказав Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну такі великі, що контролювати контрабанду майже неможливо.

— Чи справді такі великі прибутки від нелегального тютюну? — жваво цікавився Майло, його іржаві брови жадібно вигнулись, а ніздрі нюхнули повітря.

— Майле, — гукнув до нього Йосаріан. — Не забувай про мене, добре?

— Si, marchese, — відповів Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну дуже великі. Контрабанда — це наше національне лихо, marchese, воістину національна ганьба.

— Це правда? — спитав Майло зі стурбованою усмішкою і побрів до дверей, немов зачарований.

— Майле! — скрикнув Йосаріан й імпульсивно кинувся йому навперейми. — Майле, ти мусиш мені помогти.

— Нелегальний тютюн, — пояснив йому Майло з виразом епілептичної жадоби, наполегливо вислизаючи від нього. — Пусти мене. Я мушу ввозити нелегальний тютюн.

— Не йди, поможи мені знайти її, — благав Йосаріан. — Нелегальний тютюн зможеш ввозити завтра.

Та Майло оглух і далі добивався до дверей, невідпорно, хоч і не напористо, спітнілий, очі в нього гарячково блистіли, мовби в сліпій одержимості, з тремтячих губ стікала слина. Він тихо застогнав, ніби від якоїсь ледь чутної, підсвідомої муки, не перестаючи повторювати: «Нелегальний тютюн, нелегальний тютюн». Йосаріан врешті-решт відступився з дороги, побачивши, що сперечатися з ним безнадійно. Майла вмить не стало. Комісар поліції знову розстебнув свій мундир і зі зневагою глянув на Йосаріана.

— Чого вам тут треба? — холодно спитав він. — Хочете, щоб я вас арештував?

Йосаріан вийшов з кабінету і, минувши у коридорі дебелу жінку з бородавками і подвійним підборіддям, яка вже поспішала назад, збіг сходами в темну, як домовина, вулицю. Майла ніде не було видно. Ніде не світилося. Безлюдний тротуар кілька кварталів круто здіймався вгору. Кінець довгого брукованого підйому горів вогнями широкого проспекту. Поліційний відділок містився майже в самому низу; жовті лампочки при вході сичали в вогкому повітрі, мовби змокрілі смолоскипи. Ішов холодний дрібний дощ. Йосаріан повільно побрів угору. Невдовзі він опинився перед затишним, привітним рестораном з червоними оксамитовими шторами на вікнах і голубою неоновою вивіскою біля дверей: РЕСТОРАН ТОНІ. СМАЧНІ СТРАВИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Слова на голубій неоновій вивісці дещо здивували його, але тільки на мить. Жодне викривлення вже не здавалось йому ненормальним у химерній, спотвореній реальності, що його оточувала. Верхи скошених будинків укладалися в якусь чудернацьку, сюрреалістичну перспективу, і вулиця здавалась перехнябленою. Йосаріан підняв комір і запнув поли свого теплого вовняного пальта. Ніч була сира й холодна. З темряви виринув босоногий хлопчик у тоненькій сорочечці і тоненьких дрантивих штанцях. Його чорне волосся потребувало стрижки не менше, ніж стопи — черевиків і шкарпеток. Його хворобливе личко було бліде і сумне. Він ішов мокрим хідником, ноги його неприємно м’яко чвакали в калюжах, і Йосаріана охопила така пронизлива жалість до злиденності цієї дитини, що хотілося вгатити кулаком у це бліде, сумне, хворобливе личко й одним ударом вибити з нього дух, бо він нагадував Йосаріану про всіх блідих, сумних і хворобливих італійських дітей, які того ж таки вечора потребували стрижки, черевиків і шкарпеток. Він примусив Йосаріана подумати про калік, голодних і змерзлих чоловіків і жінок, і про всіх німих, покірних, самовідданих матерів з заціпенілими поглядами, котрі того ж таки вечора годували своїх немовлят, знечулено виставивши своє захололе вим’я на той самий холодний дощ. Корови. Мов на команду, мимо пройшла мати-годувальниця з немовлям у чорному веретті, і Йосаріанові закортіло вгатити і їй, бо вона нагадала йому про босого хлопчика в тоненькій сорочечці та тоненьких дрантивих штанцях і про всю тремтливу, одурманюючу злиденність у цьому світі, який ще ніколи не дав досить тепла, їжі й справедливості нікому, окрім жменьки найбільш спритних і безсовісних. Що за паршивий світ! Він задумався, скільки людей бідує того ж таки вечора навіть у його власній квітучій країні, скільки їх живе у халупах, скільки чоловіків п’яні, а жінок побиті і скільки дітей залякані, скривджені чи покинуті. Скільки родин голодує, бо нема за що купити їсти? Скільки сердець розбито? Скільки людей накладуть на себе руки тієї ж самої ночі і скільки — збожеволіють? Скільки тарганів та домовласників відсвяткують перемогу? Скільки переможців програють, скільки успішних стануть невдахами, скільки багатіїв — злидарями? Скільки розумних виявляться дурнями, щасливих — нещасними, чесних — брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, скільки святих — грішниками? Скільки поважних людей продали свої душі мерзотникам за безцінь, а скільки ніколи душі й не мали? Скільки прямих доріг виявляться манівцями, найкращих родин — найгіршими і скільки хороших людей — поганими? Якщо скласти їх усіх, а тоді відняти, то, напевно, залишаться самі тільки діти, і ще, можливо, Альберт Айнштайн та ще якийсь старий скрипаль чи скульптор. Йосаріан ішов, страждаючи від самотності, почуваючись відчуженим від світу, і не міг викинути з голови болісний образ босоногого хлопчика з хворобливим личком, аж нарешті, завернувши за ріг, опинився на проспекті, де побачив солдата союзницьких військ, який корчився в конвульсіях на землі, юного лейтенанта з блідим, хлопчакуватим личком. Шестеро інших солдатів з різних країн старалися йому допомогти, силкуючись збороти і знерухомити різні частини його тіла. Лейтенант скавчав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, очі його закотилися під лоба.

— Не дайте йому відкусити собі язика, — мудро порадив низенький сержант, що стояв поруч Йосаріана, і тоді сьомий солдат кинувся до гурту — боротися з хворим лицем лейтенанта. Тут усі борці нараз перемогли і нерішуче обернулись один до одного, бо тепер, міцно тримаючи молодого лейтенанта, вони не знали, що з ним робити далі. Дрож ідіотської паніки пробіг від одного напруженого, грубого лиця до другого.

— Може, підняти його і покласти на капот тієї машини? — промимрив капрал, що стояв позад Йосаріана. В цьому, здається, був якийсь сенс, отож семеро солдатів підняли молодого лейтенанта з землі й обережно розпластали на капоті припаркованого автомобіля, все ще тримаючи всі частини його тіла, що билися в конвульсіях. Упоравшись із завданням, вони знову стривожено втупились один в одного, бо не знали, що з ним робити далі.

— А може, зняти його з капота тієї машини й покласти на землю? — промимрив той самий капрал позад Йосаріана. Це також, здається, була непогана думка, і вони стали переносити його долі, але не встигли вони це зробити, як підлетів джип з мигогливою червоною фарою збоку і двома військовими поліцейськими на передніх сидіннях.

— Що тут робиться? — вигукнув водій.

— У нього конвульсії, — відповів один із тих, хто змагав кінцівки лейтенанта. — Ми міцно його тримаємо.

— Це добре. Він арештований.

— А що нам з ним робити?

— Тримайте під арештом! — закричав поліцейський і, скорчившись у хрипкому реготі з власного дотепу, на повній швидкості від’їхав у своєму джипі.

Йосаріан пригадав, що не має відпускних документів, і завбачливо рушив мимо цієї дивної групи на звук приглушених голосів, що долинали з густої пітьми. Широкий, мокрий від дощу бульвар через кожні півкварталу освітлювали ліхтарі на невисоких вигнутих стовпах, що моторошно мерехтіли у схожому на дим бурому тумані. З вікна над головою Йосаріан почув стражденний жіночий голос, який благав: «Прошу, не треба. Прошу, не треба». Повз Йосаріана, опустивши очі, пройшла пригнічена дівчина в чорному дощовику і з чорним волоссям на обличчі. Далі, під Міністерством внутрішніх справ, п’яний молодий солдат притис п’яну жінку до однієї з рифлених корінфських колон, а троє його п’яних товаришів по зброї сиділи поруч на сходах, поставивши між ніг пляшки з вином, і дивилися.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Хочу додому. Про-ошу, не треба.

Коли Йосаріан озирнувся, один із тих, що сиділи, задиристо вилаявся і пожбурив у нього пляшкою. Пляшка розбилася досить далеко, глухо дзвякнувши. Йосаріан ішов далі тим самим млявим, неквапливим кроком, засунувши руки в кишені.

— Ну давай, мала, — почув він ззаду рішучий голос п’яного солдата. — Тепер моя черга.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Про-ошу, не треба.

За наступним рогом, у глибині темного, непроглядного мороку вузької, звивистої бічної вулички Йосаріан почув таємничий, непомильний звук: хтось згрібав сніг. Це ритмічне, ретельне, добре знайоме шкрябання металевої лопати об цемент змусило його зіщулитись від жаху, коли він зійшов з тротуару, щоб перетнути цей зловісний провулок, і далі прискорював крок, аж поки цей надокучливий, прикрий звук стих позаду. Тепер він знав, де опинився: якщо йти, не повертаючи, скоро можна дістатись до пересохлого фонтана в центрі бульвару, а звідти сім кварталів до офіцерської квартири. Раптом моторошну темінь попереду розітнуло нелюдське скиглення. Ліхтар на наріжному стовпі погас, піввулиці залила пітьма, а все видиме ніби схитнулось. По той бік перехрестя якийсь чоловік бив патиком собаку, як той, що шмагав батогом коня у сні Раскольникова. Йосаріан марно старався нічого не бачити й не чути. Прив’язаний старою конопляною мотузкою, собака скавулів і завивав у тваринній, нестямній істериці, плазував і повзав на череві, навіть не опираючись, а чоловік усе бив і бив його важкою, плескатою палицею. Зібрався невеликий натовп. Присадкувата жінка ступила крок уперед і попросила, хай би він, будь ласка, перестав. «Не твоє діло!» — хрипко гавкнув чоловік, замахнувшись палицею так, ніби хотів вдарити її, і жінка боязко відступила, жалюгідна й принижена. Йосаріан наддав ходу, щоб опинитися подалі, майже побіг. Вечір був повен жахів, і йому здалось, він тепер знає, що мусив відчувати Христос, коли проходив світом, мов той лікар-психіатр — через палату, повну безумців, або окрадений — через тюрму, повну злодіїв. Якою втіхою було йому зустріти простого прокаженого! На наступному розі вулиці, оточений незрушним натовпом дорослих роззяв, що навіть не пробували втрутитись, чоловік жорстоко лупцював маленького хлопчика. Йосаріан відсахнувся від цієї знайомої до болю жахливої картини. Він був певен, що вже бачив її раніше. Déjà vu? Зловісний збіг обставин шокував, сповнив його сумнівом і страхом. Це була та сама сцена, яку він бачив за квартал звідси, хоча все виглядало трохи інакше. Що твориться в цьому світі? Чи виступить зараз присадкувата жінка і попросить, хай би він, будь ласка, перестав? Чи він знов замахнеться на неї і вона відійде? Ніхто не поворухнувся. Хлопчик безупинно плакав, немов отупівши з горя. Чоловік збивав його з ніг важкими, оглушливими потиличниками, тоді рвучко ставив на ноги, щоби знову звалити на землю. Ніхто, здавалося, в цьому понурому, зіщуленому від страху натовпі не переймався приголомшеним і битим хлопцем настільки, щоб втрутитися. На вигляд йому було не більше дев’яти. Одна неохайна жінка тихо плакала в брудний кухонний рушник. Хлопець був хирлявий і пелехатий. З обох його вух текла яскраво-червона кров. Йосаріан швидко перейшов на другий бік широкого проспекту, подалі від гидотного видовища, і виявив у себе під ногами людські зуби, що лежали на мокрому лискучому тротуарі поміж клейких плям крові, що їх зрошували гострі, мов кігті, краплі проливного дощу. Тут і там валялись кутні зуби і зламані різці. Він навшпиньках обійшов ці гротескні уламки і наблизився до під’їзду, де плакав якийсь солдат, притискаючи до рота просякнуту кров’ю носову хустинку. Його підтримували попід руки двоє інших солдатів, що похмуро й нетерпляче виглядали військову санітарну машину, яка нарешті з’явилася, тьмяно світячи бурштиновими фарами, і з брязкотом проїхала повз них до сусіднього кварталу, де цивільний італієць з книжками в руках зіткнувся з купою цивільних поліцейських при наручниках і кийках. Темновидий італієць кричав і опирався, а його обличчя було від страху біле як борошно. В очах його пульсував гарячковий відчай, повіки тріпотіли, мов кажанячі крила, та високі поліцейські схопили його за руки й ноги і понесли. Книжки посипались на землю.

— Рятуйте! — пронизливо верещав він, захлинаючись від хвилювання, коли поліцейські несли його до розкритих задніх дверей санітарної машини і вкинули досередини. — Поліція! Рятуйте! Поліція!

Двері замкнули, і машина помчала геть. Якась невесела іронія була в цій абсурдній паніці чоловіка, оточеного поліцейськими, який кликав поліцію. Йосаріан криво всміхнувся на це марне й безглузде волання про допомогу, а далі, здригнувшись, подумав, що слова ці — двозначні, і з тривогою усвідомив, що вони, можливо, і не призначалися для поліції, а були геройським попередженням з могили від приреченого друга кожному, хто не був поліцейським з кийком та пістолетом і з бандою інших поліцейських при кийках і пістолетах для підтримки. «Рятуйте! Поліція!» кричав чоловік, і, мабуть, він волав про небезпеку. Зваживши на цю свою думку, Йосаріан крадькома прошмигнув повз поліцію і мало не перечепився об ноги опасистої жінки років сорока, яка злодійкувато перебігала перехрестя, нишком кидаючи мстиві погляди через плече на вісімдесятилітню стару з товстими, перебинтованими щиколотками, що шкутильгала слідом, безнадійно відстаючи. Стара важко дихала й дріботіла, збуджено мимрячи собі щось під ніс. Без сумніву, це була погоня. Перша, тріумфуючи, добігла до середини широкого проспекту, коли друга тільки добралась до краю тротуару. Паскудна, зловтішна посмішечка, з якою вона озирнулася на захекану стару, була водночас недоброю і стривоженою. Йосаріан знав, що міг би допомогти бідолашній старій, нехай би лиш вона закричала, знав, що кинувся б за здоровою першою жінкою, схопив би її і віддав банді поліцейських, коли б тільки друга жінка дала йому на те дозвіл, верескнувши про біду. Та стара пройшла мимо, навіть не помітивши його, бурмочучи щось із глибокою, трагічною досадою, і невдовзі перша жінка зникла в пелені пітьми, а стара залишилася безпорадно стояти посеред перехрестя, заціпеніла, не певна, куди рухатись далі, самотня. Йосаріан відірвав погляд від неї і поспішив геть, соромлячись себе за те, що ніяк їй не допоміг. Він тікав з ганьбою, винувато, скрадливо озираючись, побоюючись, що стара тепер кинеться слідом за ним, і втішився, коли мрячний, гойдливий, без жодного вогника, майже непроглядний морок надійно укрив його. Банди... банди поліцейських — усе, окрім Англії, в руках цих банд, банд, банд. Банди з кийками взяли все під свій контроль.

Комір і плечі Йосаріанового пальта набрали вологи. Шкарпетки промокли, ноги змерзли. Найближчий вуличний ліхтар також не світився, скляний ковпак було розбито. Будинки й невиразні силуети безшумно пропливали повз Йосаріана, немов їх несла на собі якась потужна й вічна течія. Мимо пройшов високий монах: обличчя повністю сховане під каптуром грубої сірої сутани, навіть очей не видно. По калюжах назустріч Йосаріанові зачалапали чиїсь ноги, і він з острахом подумав, що це знову якесь босе хлоп’я. Він проскочив повз виснаженого, блідого мов труп, печального чоловіка в чорному дощовику, з великим шрамом у формі зірки на щоці і лискучою, потворною, завбільшки з куряче яйце вм’ятиною на скроні. Хляпаючи солом’яними сандаліями, з темряви виринула молода жінка, ціле обличчя якої було скалічене страшним, рябим опіком, що починався на шиї і сирою, побриженою масою вкривав обидві щоки аж до очей! Йосаріан не міг на це дивитися, його пересмикнуло. Ніхто й ніколи її не полюбить. Настрій у нього був пригнічений; він запрагнув опинитися в ліжку з якоюсь любою йому дівчиною, котра утішила б його, збудила і приспала. На Піанозі чекає на нього банда з кийком. Дівчата пропали. Графиня з невісткою вже не годилися: він надто старий для забав, уже не має на це часу. Лючана пропала, може, й загинула; якщо ні, то скоро загине. Пишногруда шлюха Аарфі пропала зі своєю непристойною камеєю, а сестра Дакет соромилась його, бо він відмовився вилітати на бойові завдання і з того міг вийти скандал. Єдина знайома дівчина напохваті була простакувата покоївка з офіцерської квартири, з якою ніхто ніколи не спав. Її звали Мікаела, та офіцери обзивали її всіляко, брудними словами, зате ніжним, ласкавим тоном, і вона весело, мов дитя, хихотіла, бо не розуміла по-англійському і думала, що вони їй лестять і невинно з нею жартують. Усі їхні дикі вибрики викликали в неї зачарований захват. То була весела, щиросерда, роботяща дівчина, яка не вміла читати і насилу виводила власне прізвище. Вона мала пряме волосся кольору прілої соломи, жовтувату шкіру і короткозорі очі. Ніхто ніколи з нею не спав, бо ніхто ніколи не мав бажання з нею переспати, ніхто, крім Аарфі, який того ж таки вечора зґвалтував її, а потім майже цілих дві години протримав у шафі, затиснувши їй рота рукою, аж поки сирени не сповістили про комендантську годину і вона вже не мала права виходити на вулицю.

Потім він викинув її через вікно. Мертве тіло Мікаели все ще лежало на тротуарі, коли підійшов Йосаріан і ввічливо пропхався крізь коло похмурих сусідів із тьмяними ліхтарями в руках, які дивилися зі злістю, відступаючи від нього, і розлючено показували на вікна другого поверху, розмовляючи поміж собою приглушено, недобре, осудливо. На вигляд жалюгідного, закривавленого, понівеченого трупа серце Йосаріана закалатало з переляку й жаху. Він пірнув у під’їзд і вибіг сходами до квартири, де неспокійно тинявся Аарфі з пихатою, трохи ніяковою посмішкою. Аарфі здавався дещо розгубленим, нервово крутячи люльку в руках, але запевнив Йосаріана, що все буде гаразд. Хвилюватись немає чого.

— Я лише раз її зґвалтував, — пояснив він.

Йосаріан був шокований.

— Але ти її вбив, Аарфі! Ти вбив її!

— О, та я мусив це зробити, після того, як її зґвалтував, — відповів Аарфі зневажливим тоном. — Чи я мав дозволити їй піти й розказувати потім про нас усіляку гидоту?

— А навіщо було взагалі її чіпати, тупий ти вилупку? — закричав Йосаріан. — Якщо тобі вже так закортіло дівки, то чого не знайшов собі на вулиці? У місті повно проституток.

— О ні, це не для мене, — похвалився Аарфі. — Я за таке ніколи в житті не платив.

— Аарфі, ти хворий? — Йосаріан мало не онімів. — Ти вбив дівчину. Тебе посадять до в’язниці!

— О ні, — відповів Аарфі з силуваною посмішкою. — Не мене. Ніхто не посадить старого доброго Аарфі до в’язниці. За вбивство отакої не посадять.

— Але ж ти викинув її у вікно. Вона лежить мертва на вулиці.

— Вона не має права там бути, — відповів Аарфі. — Зараз комендантська година.

— Дурню! Ти не розумієш, що накоїв? — Йосаріанові кортіло схопити Аарфі за його розгодовані, м’які, мов у гусениці, плечі, й термосити, поки той не прийде до тями. — Ти вбив людину. Тебе посадять до в’язниці. Може, навіть повісять!

— О, дуже сумніваюсь, що вони на це підуть, — відповів Аарфі з бадьорим смішком, хоча було видно, що нервозність його наростає. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він розсипав крихти тютюну і не помічав цього. — Ні, панове. Тільки не старого доброго Аарфі. — Він знову реготнув. — Вона лише служниця. Я сумніваюся, що через якусь убогу служницю-італійку піднімуть галас, коли щодня гинуть тисячі людей. А ти як думаєш?

— Слухай! — вигукнув Йосаріан майже з радістю. Він насторожив вуха й помітив, як в Аарфі кров відхлинула від обличчя, коли вдалині почулося голосіння сирен, поліцейських сирен, а тоді, майже миттю, виросло у виючу, пронизливу, нестримну какофонію оглушливих звуків, що, здавалося, вривались у кімнату з усіх боків. — Аарфі, це по тебе, — в припливі співчуття вигукнув Йосаріан, намагаючись перекричати шум. — Зараз тебе заарештують. Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна позбавити людину життя і залишитись безкарним, навіть коли це просто убога служниця. Хіба не ясно? Невже ти не розумієш?

— О ні, — наполягав Аарфі, спробувавши хихотнути, і кволо всміхнувся. — Ніхто мене не заарештує. Тільки не старого доброго Аарфі.

Ураз він хворобливо зблід. Він опустився в крісло й оціпеніло затремтів, його пухкі, мляві руки трусились на колінах. На вулиці, різко загальмувавши, спинились машини. Тут же по вікнах вдарили фари. Загрюкали дверцята й пронизливо засвистіли поліцейські свистки. Почулись різкі голоси. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, усміхаючись дивною, онімілою посмішкою, і повторював слабким, монотонним голосом, що приїхали не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні-ні, панове, і намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки застугоніли вгору по сходах і на сходовій площадці, і навіть тоді, коли з оглушливою, невмолимою силою чотири рази грюкнули в двері кулаками. Потім двері розчахнулися і двоє високих, дужих, мускулястих військових поліціянтів з крижаними очима й міцними, жилавими, неусміхненими щелепами рішуче пройшли через кімнату й арештували Йосаріана.

Арештували Йосаріана за перебування в Римі без дозволу.

Вони перепросили Аарфі за вторгнення й повели Йосаріана геть, підхопивши під руки твердими, як сталеві наручники, пальцями. Дорогою вниз вони не промовили до нього ні слова. Двоє інших високих військових поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на них біля зачиненої машини. Йосаріана кинули на заднє сидіння, і машина з ревом помчала крізь дощ і брудний туман до поліцейського відділку, де його до ранку замкнули в камері з чотирма кам’яними стінами. На світанку йому подали відро замість убиральні й відвезли на аеродром, де ще двоє велетнів-поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на нього біля транспортного літака, в якому вже розігрівалися мотори і на зелених циліндрах капотів тремтіли краплі конденсату. Поліцейські не мовили між собою ні слова. Вони навіть не кивнули головою. Йосаріан ще ніколи не бачив таких гранітних облич. Літак узяв курс на Піанозу. Ще двоє мовчазних військових поліцейських чекали на посадковій смузі. Тепер їх стало вісім, і вони без жодного слова в чіткому порядку розмістились у двох машинах, які з шелестом шин промчали повз бази чотирьох ескадрилій і спинились під штабом полку, де на стоянці чекало ще двоє поліцейських. Коли рушили до входу, всі десятеро високих, дужих, зосереджених, мовчазних чоловіків здіймались довкола нього, як вежі. Їхні голосні кроки на посиланій шлаком доріжці рипіли в унісон. Йосаріан мав відчуття, що вони рухаються все швидше і швидше. Його охопив жах. Кожний з десяти поліцейських, як виглядало, міг легко прикінчити його одним ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, щоб вичавити з нього життя до останньої краплі. Він нічого не міг би зробити для власного порятунку. Він навіть не бачив, хто з них веде його попід руки, швидко маршируючи між двома щільними шеренгами решти. Хода їхня прискорилась, і він не чув землі під ногами, коли вони чітким, розміреним кроком піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекали ще двоє військових поліцейських з непроникними кам’яними обличчями, які, ще додавши ходу, повели їх усіх довгим консольним балконом, що нависав над велетенським вестибюлем. Їхні карбовані кроки на тьмяній кахляній підлозі гриміли в порожньому осерді будинку, мов страхітливий, дедалі частіший барабанний дріб, поки вони ще швидшою, ще чіткішою ходою прямували до кабінету полковника Каткарта, і шалені вітри паніки засвистіли у вухах Йосаріана, коли він ступив назустріч своїй загибелі в кабінет, де підполковник Корн, зручно вмостивши свою задницю на розі стола полковника Каткарта, привітав його з добродушною усмішкою і сказав:

— Ми відправляємо вас додому.

Розділ 40

ПАСТКА-22

Тут, звісно, була пастка.

— Пастка-22? — поцікавився Йосаріан.

— Звісно, — приязно відповів підполковник Корн, відпустивши могутню варту здорових поліцейських недбалим помахом руки і дещо зневажливим кивком — вкрай спокійний, як завжди, коли міг поводити себе вкрай цинічно. Його очі лукаво виблискували за квадратними скельцями окулярів без оправи. — Зрештою, ми не можемо просто відправити вас додому за те, що ви відмовились літати на завдання, а решту людей тримати тут, хіба ні? Щодо них це було б несправедливо.

— Маєш рацію, чорт забирай! — бовкнув полковник Каткарт, незґрабно тупочучи туди-сюди, мов захеканий бугай, розлючено форкаючи і фукаючи. — Я зв’язав би йому руки й ноги і кидав би до літака на кожне завдання. Ось що я би зробив.

Підполковник Корн дав полковникові Каткарту знак помовчати й посміхнувся до Йосаріана.

— Знаєте, ви справді жахливо ускладнили життя полковникові Каткарту, — зауважив він з легковажною усмішкою, так наче ця обставина його анітрохи не дратувала. — Люди невдоволені, моральний дух занепадає. І все це ваша провина.

— Це ваша провина, — заперечив Йосаріан, — бо ви збільшуєте норму бойових вильотів.

— Ні, провина — ваша, бо ви відмовились виконувати норму, — відказав підполковник Корн. — Люди були цілком готові виконувати стільки бойових вильотів, скільки ми просили, поки вважали, що не мають іншого виходу. А тепер ви дали їм надію, і вони невдоволені. Отже, вся провина ваша.

— Хіба він не знає, що йде війна? — понуро спитав, не дивлячись на Йосаріана, полковник Каткарт, далі тупочучи туди-сюди.

— Певно, що знає, — відповів підполковник Корн. — Саме тому, мабуть, і відмовляється літати.

— Йому що, все байдуже?

— А може, згадавши, що йде війна, ви відмовитесь від свого рішення не брати в ній участі? — з саркастичною серйозністю поцікавився підполковник Корн, передражнюючи полковника Каткарта.

— Ні, сер, — сказав Йосаріан, ледь не посміхнувшись підполковнику Корну у відповідь.

— От цього я й боявся, — зазначив підполковник Корн, важко зітхнувши, і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму гладкому, широкому, лискучому, засмаглому черепі. — Знаєте, віддайте нам належне — ми ж насправді не надто погано ставилися до вас, правда? Ми вас годували, вчасно видавали вам платню. Нагородили медаллю і навіть зробили вас капітаном.

— Не треба було робити його капітаном, — з досадою вигукнув полковник Каткарт. — Я мав би віддати його під трибунал за те, що він спаскудив виліт на Феррару і два рази заходив на ціль.

— Я казав його не підвищувати, — мовив підполковник Корн, — але ти мене слухати не хотів.

— Ні, неправда. Ти казав, щоб я підвищив його до капітана, хіба ні?

— Я казав його не підвищувати. Але ти не послухав.

— А треба було послухати.

— Ти ніколи мене не слухаєш, — вдоволено повторив підполковник Корн. — Ось і маємо тепер.

— Та добре вже, трясця. Перестань товкти одне і те ж. — Полковник Каткарт глибоко засунув кулаки в кишені і, зсутулившись, відвернувся. — Замість прискіпуватись до мене, краще подумай, що нам з ним робити.

— Боюсь, ми його відправимо додому, — підполковник Корн переможно хихотнув, відвертаючись від полковника Каткарта, щоб глянути на Йосаріана. — Йосаріане, війна для вас закінчилась. Ми відправляємо вас додому. Насправді ви цього не заслуговуєте, і це одна з причин, чому я не проти. Оскільки зараз нічого іншого ми не ризикнемо з вами робити, ми вирішили відіслати вас до Штатів. Ми склали одну невеличку угоду...

— Яку угоду? — спитав Йосаріан з викличною непокорою.

Підполковник Корн закинув голову і розсміявся.

— О, цілком паскудну угоду, можете не сумніватися. Просто відразливу. Та ви до неї швиденько пристанете.

— Не будьте настільки певними.

— Я не маю анінайменшого сумніву, що пристанете, хоча від неї страшенно смердить. О, до речі. Ви нікому з пілотів не казали, що відмовились літати?

— Ні, сер, — швидко відповів Йосаріан.

Підполковник Корн схвально кивнув.

— Чудово. Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас з’явиться якась пристойна мета.

— Хіба він не знає, що йде війна? — раптом закричав полковник Каткарт і енергійно дмухнув у свій мундштук.

— Я певен, що знає, — уїдливо відказав підполковник Корн, — адже ти звернув на це його увагу лише хвилину тому.

Підполковник Корн втомлено насупився, промовисто обернувшись до Йосаріана, його чорні очі зблиснули хитрим, нахабним презирством. Ухопившись обома руками за край письмового столу полковника Каткарта, на розі якого сидів, він підтягнув свої драглисті сідниці й вмостився глибше, звісивши обабіч короткі ноги. Його черевики злегка стукались об жовту дубову тумбу, брудно-коричневі шкарпетки без підв’язок обвислими кільцями сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.

— А знаєте, Йосаріане, — немов роздумуючи, промовив він приязним тоном, що здавався водночас насмішкуватим і щирим, — я навіть трохи вами захоплююсь. Ви розумна людина з високими моральними принципами, що обрала дуже мужню поставу. Я теж розумна людина, але без жодних принципів, отож краще за мене вас ніхто не оцінить.

— Зараз у нас дуже критичні часи, — роздратовано заявив полковник Каткарт з найдальшого кутка кабінету, не звертаючи уваги на підполковника Корна.

— Часи дійсно дуже критичні, — поблажливо кивнув підполковник. — У нас щойно змінилося командування, і ми не можемо допустити нічого такого, що виставить нас у поганому світлі перед генералом Шайскопфом чи генералом Пекемом. Ви це хотіли сказати, полковнику?

— Невже в нього нема ні краплі патріотизму?

— Хіба ви не будете воювати за свою країну? — запитав підполковник Корн, передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Каткарта. — Хіба не віддасте життя за полковника Каткарта і за мене?

Йосаріан напружився, здивований і насторожений останніми словами.

— Як це? — вигукнув він. — При чому тут ви з полковником Каткартом до моєї країни? Ви і вона не одне і те саме.

— Хіба можна нас розділяти? — спитав підполковник Корн з іронічним спокоєм.

— Саме так! — з пафосом вигукнув полковник Каткарт. — Ви або за нас, або проти нас. Третього не дано.

— Боюсь, він вас упіймав, — додав підполковник Корн. — Ви або за нас, або проти своєї країни. Все дуже просто.

— О ні, підполковнику. Я на таке не ведуся.

Підполковник Корн був незворушний.

— Щиро кажучи, я також, але всі інші поведуться. Ось і все.

— Ви вкрили ганьбою свій мундир! — з шаленою люттю проголосив полковник Каткарт, уперше звертаючись до Йосаріана. — Хотілося б мені знати, як вам вдалося стати капітаном.

— Ти ж його і підвищив, — лагідно нагадав йому підполковник Корн, хихотнувши у жменю. — Невже забув?

— Бачу, не треба було того робити.

— А я попереджав, — сказав підполковник Корн. — Але ж ти ніколи мене не слухаєш.

— Трясця, ти перестанеш товкти одне й те ж? — крикнув полковник Каткарт. Він насупив брови і втупився в підполковника Корна підозріливим поглядом, впершись кулаками у стегна. — Послухай, а ти на чиєму боці?

— На твоєму, полковнику. На чиєму ще боці я можу бути?

— Тоді перестань до мене прискіпуватися, добре? Відчепися від мене, ясно?

— Я на твоєму боці, полковнику. Я просто переповнений патріотизмом.

— Ну, тоді постарайся не забути про це. — За якусь хвилю полковник Каткарт неохоче відвернувся, так і не переконавшись до кінця, і заходив по кабінету, крутячи в руці довгий мундштук. Він тицьнув великим пальцем на Йосаріана. — Давай з ним закінчимо. Я знаю, що я б зробив. Я б вивів його надвір і пристрелив. Ось що я зробив би з ним. Ось що зробив би з ним генерал Дрідл.

— Та генерала Дрідла вже більше з нами немає, — сказав підполковник Корн, — отож ми не можемо вивести його надвір і пристрелити.

Тепер, коли момент напруги з полковником Каткартом минув, підполковник Корн знову розпружився і став легенько постукувати по тумбі стола. Він повернувся до Йосаріана.

— Тож натомість ми відправимо вас додому. Довелось трохи помізкувати, але врешті-решт ми склали оцей маленький жахливий план, як відправити вас додому, не викликавши аж надто великого невдоволення у ваших друзів, які лишаться тут. Хіба ви не раді?

— Який ще план? Я не певен, що він мені сподобається.

— Я знаю, що він вам не сподобається, — підполковник Корн засміявся, знову вдоволено зчепивши пальці на тім’ї. — Ви його зненавидите. Він справді огидний і неодмінно вразить вашу совість. Але ви доволі швидко на нього пристанете. Ви на нього пристанете тому, що тоді ви за два тижні повернетесь додому живий-здоровий, і тому що у вас нема виходу. Або план, або трибунал. Одним словом, так або ні.

Йосаріан пирхнув.

— Перестаньте блефувати, полковнику. Ви не можете віддати мене під трибунал за дезертирство з поля бою. Це виставить вас у поганому світлі, і, мабуть, вам не вдасться мене засудити.

— Але тепер ми можемо віддати вас під трибунал за дезертирство під час виконання службового обов’язку, оскільки ви літали до Рима без дозволу. І в нас це вийде. Якщо ви трохи подумаєте, то побачите, що не залишаєте нам вибору. Ми не можемо отак просто дозволити вам безкарно розгулювати, демонструючи відверту непокору. Всі інші також перестануть літати. Ні, повірте мені на слово. Якщо ви відкинете нашу пропозицію, ми віддамо вас під трибунал, хоч це і викличе багато запитань і стане жахливою плямою на репутації полковника Каткарта.

Полковник Каткарт здригнувся на словах «пляма на репутації» і, геть несподівано, злобно швиргонув на дерев’яну стільницю свій витончений, інкрустований оніксом і слоновою кісткою мундштук.

— Господи! — закричав він зненацька. — Ненавиджу цей клятий мундштук! — Мундштук відскочив від столу до стіни, вдарився об підвіконня і рикошетом полетів на підлогу, а тоді підкотився до ніг полковника. Полковник Каткарт кинув на нього роздратований погляд. — Цікаво, чи від нього є хоч якась користь?

— Це твій листок до вінка слави в очах генерала Пекема, але в очах генерала Шайскопфа — це пляма на репутації, — з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Корн.

— Ну тоді кому з них я маю догоджати?

— Обом.

— Як же їм обом догодиш? Вони ненавидять один одного. Як мені заслужити на листок до вінка слави від генерала Шайскопфа, щоб не отримати пляму на репутації від генерала Пекема?

— Марш-паради.

— Ага, марш-паради. Тільки цим йому можна догодити. Марш-паради. Марш-паради, — полковник Каткарт кисло скривився. — Ну й генерали! Вони ганьблять свій мундир. Коли такі ото можуть стати генералами, то й я нічим не гірший.

— Ти далеко підеш, — вельми непереконливо запевнив його підполковник Корн і, хихочучи, обернувся до Йосаріана, ще більше розвеселившись, коли побачив Йосаріанову гримасу ворожості й недовіри. — Ну ось вам і суть справи. Полковник Каткарт хоче стати генералом, а я — полковником, і саме тому ми мусимо відправити вас додому.

— А чому він хоче стати генералом?

— Чому? З тієї ж причини, чому я — полковником. Що ж нам іще робити? Усі вчать нас прагнути до чогось вищого. Генерал вищий за полковника, а полковник вищий за підполковника. Отож ми обидва і прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йосаріане, вам пощастило, що ми саме такі. За часом все у вас зійшлося просто досконало, і я сподіваюсь, що ви взяли цей фактор до уваги у своїх розрахунках.

— Ніяких розрахунків я не робив, — відрізав Йосаріан.

— Так, мені справді подобається, як ви брешете, — відповів підполковник Корн. — Невже ви не будете гордитися, коли вашого бойового командира підвищать у генерали, усвідомлюючи, що ви служили в полку, де на кожну особу в середньому припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже ви не хочете заслужити більше подяк і більше гілочок дубового листя до вашої Повітряної медалі? Де ваш esprit de corps[48]? Хіба ви не хочете й далі робити вклад у цей чудовий послужний список, вилітаючи на бойові завдання? Це ваш останній шанс сказати «так».

— Ні.

— В такому разі ви приперли нас до стінки... — сказав підполковник Корн.

— Він мав би посоромитись!

— ...і ми змушені відправити вас додому. Тільки зробіть для нас кілька дрібниць і...

— Що за дрібниці? — перебив Йосаріан з войовничим острахом.

— О, зовсім незначні дрібниці. Справді, ми робимо для вас вельми щедру пропозицію. Ми видамо наказ, згідно з яким ви повертаєтесь до Штатів — реально, ми це зробимо, — а на знак подяки ви повинні лише...

— Що? Що я повинен?

Підполковник Корн різко хихикнув.

— Полюбити нас.

Йосаріан закліпав очима.

— Полюбити вас?

— Полюбити нас.

— Полюбити вас?

— Саме так, — кивнув підполковник Корн, надзвичайно вдоволений простодушним здивуванням і збентеженням Йосаріана. — Полюбити нас. Примкнути до нас. Стати нашим дружком. Казати про нас гарні речі тут і там, у Штатах. Стати своїм хлопцем. Ну, ми ж не просимо аж так багато, хіба ні?

— Ви просто хочете, щоб я вас полюбив? І більше нічого?

— Більше нічого.

— Нічого?

— Просто полюбіть нас усім серцем.

Йосаріанові закортіло розсміятись від душі, коли він з подивом усвідомив, що підполковник Корн говорить правду.

— Це не буде аж так легко, — глузливо вишкірився Йосаріан.

— О, це буде набагато легше, ніж ви думаєте, — підсміхнувся підполковник Корн у відповідь, не зачеплений єхидством Йосаріана. — Ви самі здивуєтесь, як легко вам буде нас полюбити, варто лише почати. — Підполковник Корн підтягнув свої широкі, просторі штани. Глибокі темні борозни, що відділяли його квадратне підборіддя від щелепи, знову вигнулись у глузливій та осудливій посмішці. — Бачите, Йосаріане, ми відкриваємо перед вами шлях до процвітання. Ми підвищимо вас до майора і навіть дамо вам ще одну нагороду. Капітан Флюм уже готує яскравий матеріал для преси про вашу доблесть над Феррарою, вашу глибоку й непохитну відданість нашому полку і вашу неперевершену вірність обов’язкові. Всі оці фрази, до речі, — реальні цитати. Ми прославимо вас і відправимо додому як героя, відкликаного Пентагоном задля підняття бойового духу і пропагандистських цілей. Ви будете жити як мільйонер. З вами носитимуться як зі знаменитістю. На вашу честь будуть влаштовувати паради, а ви будете виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації військової позики. Цілком новий світ розкоші відкриється перед вами, як тільки ви станете нашим дружком. Хіба ж це не прекрасно?

Йосаріан піймав себе на тому, що уважно прислухається до захопливого роз’яснення подробиць.

— Не певен, що хочу виголошувати промови.

— Тоді забудемо про них. Важливим є те, що ви скажете людям тут, — підполковник Корн серйозно нахилився вперед, уже без посмішки. — В полку не повинні знати, що ми відправляємо вас додому через вашу відмову літати. А генералові Пекему чи генералові Шайскопфу не треба знати про наші з вами тертя. Саме тому ми хочемо з вами так добре подружитись.

— А що мені казати тим, хто питає, чому я відмовився літати на бойові завдання?

— Кажіть, ніби по секрету вам повідомили, що є наказ відправити вас до Штатів, і ви не бажаєте ризикувати життям заради одного чи двох вильотів. Просто дрібна суперечка між своїми, це все.

— А вони повірять?

— Звичайно, повірять, щойно побачать, якими добрими друзями ми з вами стали і коли власними очима прочитають у прес-релізах ті хвалебні слова, які ви сказали про мене й полковника Каткарта. Не хвилюйтесь про хлопців. Їх буде досить легко приструнчити й контролювати, коли вас не стане. Це поки ви тут, з ними морока. Знаєте, одна добра вівця всю отару псує, — підсумував підполковник Корн з навмисною іронією. — Знаєте — це було б пречудово — ваш приклад міг би навіть надихати їх на додаткові бойові вильоти.

— Ну, а якщо я донесу на вас, коли повернусь до Штатів?

— Після того, як отримаєте нашу медаль, звання майора і славу? Ніхто вам не повірить, Пентагон не дозволить, а вам самому на біса це здалося? Відтепер ви один із наших, пам’ятаєте? Ви будете втішатись багатим, розкішним, привілейованим життям. Треба бути дурнем, щоб відкинути все це заради якогось морального принципу, а ви ж не дурень. Ну то згода?

— Не знаю.

— Або згода, або трибунал.

— Але це буде неабияка підлота з мого боку щодо льотчиків нашої ескадрильї, хіба ні?

— Мерзота, — люб’язно погодився підполковник Корн і замовк, терпеливо поглядаючи на Йосаріана з прихованою втіхою.

— Ну, та хай їм чорт! — вигукнув Йосаріан. — Якщо вони не хочуть більше літати, то хай встають і самі щось для цього зроблять, як я зробив. Правильно?

— Звісно, — погодився підполковник Корн.

— Чого мені ризикувати життям ради них, адже так?

— Звісно, що так.

Йосаріан прийняв своє рішення з широкою посмішкою.

— Згода! — оголосив він радісно.

— Прекрасно, — мовив підполковник Корн з трохи меншою сердечністю, ніж Йосаріан сподівався, і зсунувся зі столу полковника Каткарта. Він вивільнив з промежини складки штанів та кальсонів і простяг Йосаріанові мляву руку. — Ласкаво просимо в наші ряди.

— Дякую, полковнику. Я...

— Називай мене просто Блекі, Джоне. Тепер ми друзі.

— Гаразд, Блекі. Друзі звуть мене Йо-Йо. Блекі, я...

— Друзі звуть його Йо-Йо, — проспівав підполковник Корн полковникові Каткарту. — Чого б тобі не привітати Йо-Йо з правильним рішенням, яке він прийняв.

— Ти прийняв справді дуже правильне рішення, Йо-Йо, — сказав полковник Каткарт, з незґрабною ревністю потискаючи Йосаріанові руку.

— Дякую, полковнику, я...

— Зви його Чак, — сказав підполковник Корн.

— Звісно, зви мене просто Чак, — сказав полковник Каткарт, засміявшись водночас ніяково і щиро. — Тепер ми друзі.

— Звісно, Чаку.

— Виходимо усміхаючись, — підполковник Корн поклав їм руки на плечі, і всі троє рушили до дверей.

— Сходите з нами якось на вечерю, Йо-Йо? — гостинно запросив полковник Каткарт. — Може, сьогодні? В офіцерській їдальні.

— Залюбки, сер.

— Чак, — з докором поправив його підполковник Корн.

— Вибачте, Блекі. Чак. Я ще не звик.

— Все гаразд, друже.

— Звісно, друже.

— Дякую, друже.

— Нема за що, друже.

— Бувай, друже.

Йосаріан сердечно махнув своїм новим дружкам на прощання рукою, вийшов на галерею і, щойно опинившись на самоті, мало не заспівав. Він домігся свого: йому це вдалося; його бунт закінчився успіхом; він у безпеці, йому немає чого і ні перед ким соромитися. З бадьорим і веселим настроєм він прямував до сходів. Якийсь солдат у темно-зеленому робочому одязі віддав йому честь. Йосаріан радісно відповів на вітання, з цікавістю глянувши на солдата. Той здався на диво знайомим. Але солдату темно-зеленому робочому одязі раптом обернувся в повію Нейтлі, яка кинулась на Йосаріана з великим кухонним ножем з кістяною колодкою і штрикнула його в бік під здійнятою у вітанні рукою. Зойкнувши, Йосаріан повалився на підлогу і заплющив очі від всеохопного переляку, коли помітив, як дівчина піднімає ніж, аби вдарити ще раз. Він був уже непритомний, коли підполковник Корн і полковник Каткарт вискочили з кабінету і врятували йому життя, сполохавши дівчину.

Розділ 41

Сноуден

— Ріж, — мовив лікар.

— Ріж ти, — мовив другий.

— Ніяке різати, — насилу ворухнув неслухняним язиком Йосаріан.

— Глянь, хто пхає свого носа, — поскаржився один з лікарів. — Ще одне село обізвалось. Ну, то ми оперуємо чи ні?

— Йому не треба ніякої операції, — заперечив другий. — Рана невелика. Треба лише зупинити кров, промити рану і накласти кілька швів.

— Але я ще ніколи не мав нагоди когось оперувати. Котрий тут скальпель? Оце скальпель?

— Ні, он те скальпель. Ну, гаразд, ріж, як уже надумав. Роби надріз.

— Ось так?

— Не там, йолопе!

— Не треба надрізів, — сказав Йосаріан, усвідомлюючи крізь танучий туман непритомності, що ці двоє невідомих готові його порізати.

— Ще одне село обізвалось, — саркастично зауважив перший лікар. — То він буде отак балакати до кінця операції?

— Ви не можете його оперувати, поки я його не прийняв, — сказав писар.

— Ви не можете його прийняти, поки я не перевірив його документів, — сердито буркнув гладкий вусатий полковник, наблизивши впритул до Йосаріана свою здорову рожеву пику, що, немов велетенська розпечена пательня, пашіла нестерпним жаром. — Де ви народились?

Гладкий вусатий полковник нагадав Йосаріану того гладкого вусатого полковника, який допитував капелана і визнав його винним. Йосаріан

дивився на нього крізь каламутну плівку. Густі запахи спирту й формаліну підсолоджували повітря.

— На полі бою, — відповів Йосаріан.

— Ні, не те. В якому штаті ви народилися?

— В стані невинності.

— Ні, не те. Ви недочули.

— Дайте я з ним розберуся, — наполіг гостролиций чоловік із запалими жовчними очима і тонкими незичливими губами. — Ти тут один розумник чи як? — запитав він у Йосаріана.

— Він марить, — пояснив один з лікарів. — Краще дозвольте нам відвезти його в палату і надати допомогу.

— Нехай лежить тут, якщо марить. Може, вибовкає щось кримінальне.

— Але ж він спливає кров’ю. Хіба не бачите? Він навіть може померти.

— Туди йому й дорога!

— Так цьому смердючому вилупку й треба, — сказав гладкий вусатий полковник. — Ану, Джоне, давай, колися. Нам треба знати правду.

— Всі звуть мене Йо-Йо.

— Ми хочемо, щоб ти з нами співпрацював, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти мусиш нам довіряти. Ми прийшли допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.

— Давайте засунемо пальці йому в рану і поколупаємось, — запропонував гостролиций.

Йосаріан склепив повіки з надією, що вони вважатимуть його непритомним.

— Він знепритомнів, — почув він голос лікаря. — Чому ви не дозволяєте нам надати йому допомогу, поки не пізно? Він дійсно може померти.

— Гаразд, забирайте його. Сподіваюся, цей вилупок таки вмре.

— Ви не можете надавати йому медичну допомогу, поки я його не прийняв, — сказав писар.

З заплющеними очима Йосаріан вдавав із себе мертвого, поки писар реєстрував його, пошелестівши якимись паперами, а потім його повільно вкотили до задушливої темної кімнати з палючими прожекторами вгорі, в якій густий запах формаліну і солодкого спирту був іще сильніший. Приємний, всепроникний сморід п’янив. Йосаріан занюхав також ефір і почув дзенькіт скла. Він із потаємною, егоїстичною радістю прислухався до хрипкого дихання двох лікарів. Його втішало те, що вони вважають його непритомним і не знають, що він їх слухає. Все це здавалось йому геть безглуздим, аж поки один з лікарів не сказав:

— Думаєш, варто рятувати йому життя? Якщо ми це зробимо, нас, мабуть, за це не похвалять.

— Давай оперувати, — сказав другий лікар. — Розріжемо його і нарешті подивимось, що там у нього всередині. Він постійно скаржиться на печінку. На знімку його печінка досить маленька.

— Це підшлункова, йолопе. Онде печінка.

— Ні, то не печінка. То серце. Ставлю десять центів, що ось це печінка. Зараз розріжу його і переконаюсь. А чи треба спочатку помити руки?

— Ніяких операцій, — мовив Йосаріан, розплющивши очі і намагаючись сісти.

— Ще одне село обізвалось, — глузливо пирхнув один з лікарів. — Як би йому закрити рот?

— Можна дати загальний наркоз. Ефір он там.

— Ніяких наркозів, — мовив Йосаріан.

— Ще одне село обізвалось, — сказав лікар.

— Дамо загальний, і він відключиться. Тоді зможеш робити з ним усе, що захочеш.

Вони дали Йосаріану загальний наркоз, і він відключився. Пробудився він в окремій палаті, вмираючи від спраги, потопаючи в ефірних випарах. У кріслі біля ліжка сидів, спокійно чекаючи, підполковник Корн у мішкуватих, вовняних брудно-оливкових штанах і сорочці. Ввічлива флегматична усмішка прилипла до його засмаглого обличчя з щетинистими щоками, а долонями обох рук він лагідно полірував свій лисий череп. Коли Йосаріан пробудився, він, усміхаючись, нахилився до нього і найприязнішим тоном запевнив, що угода, яку вони уклали, все ще в силі, якщо Йосаріан не помирає. Йосаріан почав блювати, і при перших же спазмах підполковник Корн схопився на ноги і з огидою вискочив геть, тож Йосаріан, поринаючи назад у задушливу дрімоту, подумав, що дійсно немає злого, щоб на добре не вийшло. Його брутально розштовхала рука з гострими пальцями. Він повернувся, розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з недобрим обличчям, який зловтішно скривив губи і похвалився:

— Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.

Йосаріан похолов і зомлів, його кинуло в піт.

— Хто мій дружок? — запитав він, коли побачив капелана на тому місці, де сидів підполковник Корн.

— Може, я твій дружок, — відповів капелан.

Та Йосаріан не чув його і заплющив очі. Хтось дав йому ковтнути води і навшпиньках відійшов. Прокинувшись, він почувався прекрасно, аж поки не повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, та побачив натомість Аарфі. Йосаріан мимоволі застогнав і скривився від нестерпної відрази, коли Аарфі хихотнув і запитав, як він себе почуває. Йосаріан поцікавився, чому Аарфі не в тюрмі, чим його дуже спантеличив. Потім стулив повіки, щоби той забрався геть. Коли Йосаріан розплющив очі, Аарфі вже не було, а з’явився капелан. Помітивши, як радісно шкірить зуби капелан, Йосаріан розсміявся і запитав, якого біса він так тішиться.

— Я тішуся за вас, — відповів капелан щирим, схвильованим голосом. — Я довідався в штабі, що ви дуже серйозно поранені і вас відправлять додому, якщо виживете. Підполковник Корн казав, що стан у вас критичний. Та я щойно почув від одного з лікарів, що насправді рана легка і що, можливо, за день-два ви звідси вийдете. Ви поза небезпекою. А це зовсім непогано.

Йосаріан вислухав новину капелана з великим полегшенням.

— Чудово.

— Так, — сказав капелан, і щоки його залив пустотливий, радісний рум’янець. — Так, це дуже добре.

Йосаріан засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

— Знаєте, вперше я побачив вас у шпиталі. А тепер я знову в шпиталі. Останнім часом ми з вами бачимось тільки в шпиталі. Де ви пропадаєте?

Капелан знизав плечима.

— Я багато молюся, — зізнався він. — Я намагаюсь якомога довше залишатися в наметі і молюся щоразу, коли сержант Вітком кудись виходить, так щоб він не застав мене за молитвою.

— А вам від цього добре?

— Я забуваю про свої неприємності, — відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — І маю щось до роботи.

— Значить, добре, так?

— Авжеж, — із запалом погодився капелан, мовби раніше йому таке не спадало на думку. — Авжеж, напевне, що добре. — Він імпульсивно нахилився вперед і, знітившись, турботливо запитав: — Йосаріане, чи можу я вам якось допомогти, поки ви тут, може, щось принести?

— Якісь забавки, солодощі або жувальну гумку? — добродушно подражнив Йосаріан.

Капелан знову почервонів, сором’язливо всміхаючись, а тоді дуже ввічливо повів далі:

— Як-от книжки, можливо, або що-небудь таке. Хотілось би зробити для вас щось таке, аби вас потішити. Знаєте, Йосаріане, ми всі дуже вами пишаємось.

— Пишаєтесь?

— Так, звісно. Ви ризикували своїм життям, щоб зупинити того нацистського вбивцю. Це був дуже благородний вчинок.

— Якого нацистського вбивцю?

— Того, що хотів убити полковника Каткарта і підполковника Корна. А ви їх урятували. Він же міг вас зарізати, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам пощастило, що залишились живі!

Йосаріан сардонічно пирхнув, коли зрозумів, про що йдеться.

— Не було ніякого нацистського вбивці.

— Певно, що був. Підполковник Корн розповів.

— То була повія Нейтлі. І вона чигала на мене, а не на полковника Каткарта і підполковника Корна. Вона намагається мене вбити, відколи я приніс їй звістку, що Нейтлі загинув.

— Але як так? — різко запротестував спантеличений і обурений капелан. — Полковник Каткарт і підполковник Корн обоє бачили, як він утікав. В офіційному повідомленні мовиться, що ви захистили їх від ножа нацистського вбивці.

— Не вірте офіційному повідомленню, — сухо порадив Йосаріан. — Це частина тієї угоди.

— Якої угоди?

— Угоди, яку я уклав з полковником Каткартом і підполковником Корном. Вони відправлять мене додому як великого героя, якщо я говоритиму про них лише хороше і ніколи не критикуватиму за те, що решту льотчиків вони примушують літати понад норму.

Шокований, капелан припіднявся у кріслі. З переляку він весь войовниче наїжачився.

— Але це жахливо! Це ганебна, скандальна угода, хіба ні?

— Мерзотна, — відповів Йосаріан і здеревіло втупився у стелю, лежачи горілиць. — Гадаю, мерзотна — це те слово, на якому ми зійшлися.

— Тоді як ви могли на таке пристати?

— Або угода, або трибунал, капелане.

— Ох! — вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. — Я не мав права так говорити.

— Вони кинули б мене до в’язниці з купою злочинців.

— Так, звісно. Вам треба робити те, що вважаєте за потрібне. — Капелан кивнув сам до себе, немов закінчуючи дискусію, і розгублено замовк.

— Не хвилюйтесь, — невесело всміхнувся Йосаріан за кілька секунд. — Я не буду цього робити.

— Але ви мусите, — наполягав капелан, стурбовано схилившись до Йосаріана. — Справді мусите. Я не мав права тиснути на вас. Дійсно не мав права будь-що говорити.

— Ви не тиснули на мене. — Йосаріан перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Господи, капелане! І ви можете уявити собі отакий гріх? Врятувати життя полковникові Каткарту! Не хочу я такого злочину в моєму послужному списку.

Капелан обережно повернувся до попередньої теми.

— Що ви збираєтесь робити? Ви ж не дозволите їм кинути вас до в’язниці.

— Літатиму далі. А може, справді дезертирую, і нехай мене тоді ловлять. Мабуть, таки впіймають.

— І кинуть вас до в’язниці. Ви ж не хочете до в’язниці.

— Значить, просто буду літати на завдання, поки не закінчиться війна. Хтось із нас мусить вижити.

— Але вас можуть вбити.

— Ну, тоді не буду літати.

— А що будете робити?

— Не знаю.

— Якщо вас відправлять додому, то поїдете?

— Не знаю. Надворі жарко? Тут дуже гаряче.

— Надворі дуже холодно, — відповів капелан.

— Знаєте, — пригадав Йосаріан, — сталося щось кумедне... а може, мені це приснилось. Здається, сюди був зайшов якийсь незнайомець і сказав, що вони схопили мого дружка. Цікаво, чи це мені примарилось.

— Думаю, що не примарилось, — сказав капелан. — Ви почали мені про нього оповідати, коли я раніше заходив.

— Отже, він справді заходив. «Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка», — казав він. Я зроду не бачив злобливішої пики. Цікаво, хто є моїм дружком.

— Мені приємно усвідомлювати, що то я — ваш дружок, Йосаріане, — мовив капелан з соромливою щирістю. — І вони, звісно ж, схопили мене.

Вони все про мене знають, вони за мною стежать і вони можуть зробити зі мною геть усе, що захочуть. Вони так і сказали під час допиту.

— Ні, не думаю, що він мав на увазі вас, — вирішив Йосаріан. — Думаю, це мав бути хтось такий, як Нейтлі або Данбар. Знаєте, хтось із тих, що загинули на війні, як-от Клевінджер, Орр, Добз, Малий Семпсон чи Маквот. — Йосаріан раптом зітхнув і похитав головою. — Я щойно зрозумів, — вигукнув він. — Вони прибрали всіх моїх друзів, хіба ні? Єдині, хто залишився, — це я та Голодний Джо. — Помітивши, як зблідло капеланове обличчя, Йосаріан затремтів. — Капелане, що таке?

— Голодного Джо вже немає.

— О боже, ні! Загинув на завданні?

— Він помер, коли спав і дивився сни. Його знайшли мертвим з котом на обличчі.

— Бідолашний вилупок, — сказав Йосаріан і заплакав, ховаючи сльози в плече.

Капелан вийшов, не попрощавшись. Йосаріан трохи поїв і заснув. Чиясь рука розтермосила його серед ночі. Він розплющив очі і побачив худого неприємного чоловіка в шпитальному халаті й піжамі, який глузливо вишкірився до нього і в’їдливо каркнув:

— Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.

Йосаріан стривожився.

— Що ти в біса верзеш? — у паніці вигукнув він.

— Скоро дізнаєшся, хлопче. Скоро дізнаєшся.

Йосаріан рвонувся, щоб схопити однією рукою свого мучителя за горло, але той без найменших зусиль вислизнув і з недобрим смішком зник у коридорі. Йосаріан весь тремтів, серце важко гупало в грудях. Крижаний піт лився потоками. Хто ж був його дружком? У шпиталі панувала темрява й абсолютна тиша. Без годинника він не знав, котра година. Він лежав з широко розплющеними очима і знав, що є прикутим до ліжка в’язнем однієї з тих безсонних ночей, які тривають цілу вічність, аж доки не розтануть на світанні. Пульсуючий холод цівками поповз угору по ногах. Він змерз і подумав про Сноудена, який ніколи не був його дружком, а лише ледь знайомим хлопчиною, що лежав тяжко поранений і замерзав на смерть у жовтій калюжі різкого сонячного світла, що лилось на його обличчя крізь бійницю, коли Йосаріан заповз у хвіст літака через бомбовий відсік, почувши в навушниках благання Добза помогти стрільцю — будь ласка, поможіть стрільцю. Йосаріанові стало зле, як тільки його погляд упав на ту моторошну картину; не в змозі перебороти страшну огиду, переляканий, він завмер на кілька секунд, стоячи навкарачки у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Сноуден лежав пластом, витягнувши ноги, досі переобтяжений своїм громіздким спорядженням: бронежилетом, протизенітним шоломом, парашутною упряжжю та надувним рятувальним жилетом. Неподалік на підлозі лежав непритомний хвостовий стрілець. Рана, яку побачив Йосаріан на зовнішній стороні стегна Сноудена, розміром і глибиною була як м’яч для регбі. Годі було визначити, де закінчувалися клапті розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.

В аптечці не було морфію, жодного засобу захистити Сноудена від болю, один лише притупляючий шок від самої рваної рани. Дванадцять ампул з морфієм було вкрадено, а в коробці замість них лежала записка, де акуратними літерами було виведено: «Що добре для синдикату «М і М» — те добре для країни. Майло Майндербайндер». Проклинаючи Майла, Йосаріан підніс дві таблетки аспірину до попелястих губ Сноудена, та вони не розтулилися. Тож найперше Йосаріан заходився квапливо закручувати джгут навколо його стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку в ті перші гарячкові секунди, коли всі почуття змішались, коли він знав, що мусить діяти негайно і вміло, і коли боявся, що зараз геть розгубиться. Сноуден не зводив з нього очей і мовчав. З артерії вже не била кров, але Йосаріан вдавав, що повністю заглиблений у накладання джгута, бо накладати джгут він умів. Він працював з показною спритністю і холоднокровністю, відчуваючи на собі збляклий, але пильний погляд Сноудена. Йосаріан опанував себе ще до того, як наклав джгут, і послабив його, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його проясніла; він уже знав, що робитиме далі, і став ритися в аптечці, шукаючи ножиці.

— Мені холодно, — тихо промовив Сноуден. — Мені холодно.

— Все буде добре, хлопче, — підбадьорив його Йосаріан, широко всміхнувшись. — Усе буде добре.

— Мені холодно, — знову сказав Сноуден кволим, дитячим голосом. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — відповів Йосаріан, бо не знав, що ще відповісти. — Тихо, тихо.

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо. Тихо, тихо.

Йосаріан злякався і заквапився. Нарешті він знайшов ножиці і став обережно розрізати комбінезон Сноудена вище рани, якраз під самим пахом. Він розрізав цупкий габардин довкола стегна по прямій лінії. Малий хвостовий стрілець опритомнів, побачив Йосаріана і знову знепритомнів. Сноуден повернув голову на друге плече, щоб краще бачити Йосаріана. Тьмяне, затухаюче світло жевріло в його слабких і збайдужілих очах. Йосаріан, збентежений, старався не дивитись на нього. Він почав кроїти штанину вниз по внутрішньому шву. Із зяючої рани — чи це не трубка слизької кістки там, в глибині яскраво-червоного місива, попід тріпотливими волоконцями химерних м’язів? — наче сніг, що тане на піддашші, але в’язкий і червоний, кількома цівками витікала кров і, спливаючи донизу, гуснула. Йосаріан розрізав штанину комбінезона до кінця і розгорнув її. Чвакнувши, вона впала на підлогу, відкривши облямівку Сноуденових трусів кольору хакі, що всмоктували плями крові, ніби їх мучила спрага. Йосаріана приголомшив вигляд мертвотно-блідої, як віск, голої ноги Сноудена і те, якими огидними, неживими й неприродними здавалися м’які, кучеряві волосинки на його гомілці та литці. Рана, тепер побачив він, виявилась не така велика, як м’яч для регбі, а завдовжки й завширшки з його долоню і надто пошарпана й глибока, щоб її розгледіти. Пошматовані м’язи сіпались, мов живий фарш. Довгий віддих полегшення вирвався з уст Йосаріана, коли він побачив, що життю Сноудена нічого не загрожує. Кров уже зсідалася в рані, і треба було лише накласти пов’язку і не турбувати Сноудена, поки літак не приземлиться. Він вийняв з аптечки кілька пакетів сульфаніламіду. Сноуден затремтів, коли Йосаріан легенько натиснув на нього, щоб трохи повернути на бік.

— Я зробив тобі боляче?

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — мовив Йосаріан. — Тихо, тихо.

— Мені холодно. Мені холодно.

— Тихо, тихо. Тихо, тихо.

— Болить! — раптом жалібно зойкнув Сноуден і страдницьки поморщився.

Йосаріан знову гарячково покопирсався в аптечці, шукаючи морфій, але знайшов лиш записку від Майла і пляшечку з таблетками аспірину. Він прокляв Майла і простяг Сноудену дві таблетки. Води він запропонувати не міг. Сноуден від аспірину відмовився, ледь помітно хитнувши головою. Обличчя мав бліде й безбарвне. Йосаріан зняв з нього шолом і опустив голову на підлогу.

— Мені холодно, — стогнав Сноуден з напівзаплющеними очима. — Мені холодно.

Краї його губ починали синіти. Йосаріан скам’янів. Він подумав, чи не висмикнути витяжний трос парашута і вкрити Сноудена складками нейлону. У літаку було дуже тепло. Несподівано підвівши очі, Сноуден усміхнувся до нього вимученою, згідливою посмішкою і ледь повернув стегно, щоб той міг посипати рану сульфаніламідом. З поновленою впевненістю та оптимізмом Йосаріан узявся до роботи. Літак провалився в повітряну яму, і Йосаріан, здригнувшись, пригадав, що залишив свій власний парашут у носовій частині. На те не було ніякої ради. Він сипав пакетик за пакетиком білого кристалічного порошку в закривавлену овальну рану, аж поки не стало видно нічого червоного, а тоді глибоко, стривожено вдихнув і, зціпивши зуби, голою рукою торкнувся підсохлих клаптів розірваної плоті, щоб запхнути їх досередини. Він швидко накрив цілу рану великим ватним тампоном і відсмикнув руку. Нервово всміхнувся сам до себе, коли це коротке випробування скінчилось. Реальний дотик до змертвілої плоті виявився не таким уже й відразливим, як він того чекав, і він навіть став погладжувати рану пальцями ще і ще раз, щоб переконатись у своїй відвазі.

Далі він почав перев’язувати вату марлевим бинтом. Накладаючи другий виток пов’язки на стегно Сноудена, Йосаріан помітив на внутрішній стороні невеличку дірку, крізь яку зайшов осколок снаряда, круглу зморщену ранку, завбільшки з дрібну монету, з посинілими краями і чорним ядром, де запеклася кров. Він посипав сульфаніламідом і цю ранку і продовжував накручувати бинт довкола стегна, аж поки тампон не закріпився надійно. Потім обрізав бинт ножицями, розкраяв кінець уздовж на дві смужки і зав'язав, обхопивши стегно, в акуратний прямий вузол. Пов’язка, безперечно, вдалася, він з гордістю присів навпочіпки, витираючи спітніле чоло, і привітно всміхнувся до Сноудена.

— Мені холодно, — простогнав той. — Мені холодно.

— Все буде добре, хлопче, — запевнив його Йосаріан, заспокійливо плескаючи його по руці. — Все під контролем.

Сноуден кволо хитнув головою.

— Мені холодно, — повторив він, очі мав каламутні й невидющі. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — сказав Йосаріан з наростаючим сумнівом і трепетом. — Тихо, тихо. Ми вже скоро сядемо, і тобою займеться Док Деніка.

Та Сноуден не переставав хитати головою і нарешті вказав, ледь помітним рухом підборіддя, в напрямку пахви. Йосаріан нахилився і побачив дивного кольору пляму, що сочилася крізь комбінезон під проймою Сноуденового бронежилета. Йосаріан відчув, як серце його завмерло, а потім закалатало так шалено, що йому стало важко дихати. Сноуден був поранений під бронежилет. Йосаріан шарпнув за застібки і почув свій власний дикий скрик: нутрощі Сноудена драглистою масою поповзли на підлогу і витікали з нього ще і ще. Уламок снаряда з три дюйми завбільшки врізався в його другий бік, якраз під рукою, і пройшов навиліт, потягши за собою цілі строкаті шматки Сноудена і вивалившись крізь гігантську діру в його ребрах. Йосаріан скрикнув іще раз і затулив очі долонями. Зуби йому заклацали з жаху. Він примусив себе глянути знов. Ось вам і Божі щедроти, все як треба, з гіркотою подумав він, втупившись поглядом — печінка, легені, нирки, ребра, шлунок і шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня Сноуден з’їв на обід. Йосаріан, що ненавидів тушковані помідори, відвернувся в запамороченні і почав блювати, схопившись руками за пекуче горло. Хвостовий стрілець розплющив очі, побачив, як він блює, і знепритомнів знову. Коли Йосаріана повністю вивернуло, він весь обм’як від виснаження, болю та відчаю. І мляво повернувся до Сноудена: той уже дихав слабше й частіше, лице його ще більше зблідло. Йосаріан уже й не знав, з якого боку братися до порятунку.

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Холодно.

— Тихо, тихо, — машинально бубонів Йосаріан нечутним голосом. — Тихо, тихо.

Йосаріану теж стало холодно, і він непогамовно затремтів. Усе тіло його вкрилося гусячою шкірою, а він пригнічено вглядався в невблаганну таємницю, яку Сноуден розплескав по всій брудній підлозі; Послання в його нутрощах було легко відчитати. Л юдина — це матерія, ось таємниця Сноудена. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється. Підпали її, і вона згорить. Закопай у землю, і вона зогниє, як гниє будь-яке сміття. Коли дух відходить, людина — це сміття. Ось така була таємниця Сноудена. Достигнути — і все[49].

— Мені холодно, — знову проказав Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — відповів Йосаріан. — Тихо, тихо.

Він потягнув за витяжний трос парашута і вкрив тіло Сноудена білим нейлоновим саваном.

— Мені холодно.

— Тихо, тихо.

Розділ 42

Йосаріан

— Підполковник Корн каже, — мовив майор Денбі до Йосаріана з церемонною, вдоволеною усмішкою, — що ваша угода залишається в силі. Все складається чудово.

— Аж ніяк.

— Як то ні, коли так, — великодушно заперечив майор Денбі. — Насправді все навіть набагато краще. Це просто-таки талан, що вас мало не зарізала та дівчина. Тепер усе піде як по маслу.

— Я не пристаю ні на які угоди з підполковником Корном.

Кипучий оптимізм майора Денбі тут же випарувався, і чоло зросилося потом.

— Але ж ви маєте з ним угоду, хіба ні? — стривожено й розгублено спитав він. — Хіба ви не уклали договір?

— Я розриваю договір.

— Але ж ви з ним вдарили по руках, адже так? Ви дали йому слово честі.

— Я забираю його назад.

— О боже, — зітхнув майор Денбі і заходився невдало промокати згорнутою білою хусточкою своє виснажене турботами чоло. — Але чому, Йосаріане? Вам пропонують дуже добру угоду.

— Це паршива угода, Денбі. Мерзотна угода.

— О боже, — схвилювався майор Денбі, проводячи долонею по темному жорсткому волоссі, що змокріло вже до самих кінчиків густих коротко стрижених кучерів. — О боже.

— Денбі, а на вашу думку, вона не мерзотна?

Майор Денбі на мить замислився.

— Та... думаю, що мерзотна, — неохоче погодився він. Його круглі, витрішкуваті очі дивились розгублено. — Чого ж ви тоді укладали угоду, якщо вона вам не подобалась?

— Я зробив це в хвилину слабкості, — з понурою іронією кинув Йосаріан. — Рятував собі життя.

— А тепер уже не хочете рятувати собі життя?

— Саме тому я й не погоджуюсь більше літати.

— Тоді хай вас відправлять додому, а там — ніяких загроз.

— Хай мене відправляють додому за те, що я відлітав понад п’ятдесят бойових завдань, — сказав Йосаріан, — а не тому, що мене штрикнула та дівчина, чи тому, що я такий впертий сучий син.

Майор Денбі промовисто мотнув головою, очі за скельцями окулярів блиснули щирою досадою.

— Тоді треба було б майже всіх відправити додому. Більшість льотчиків відлітали понад п’ятдесят бойових завдань. Полковник Каткарт не може зробити заявку на поповнення стількома недосвідченими екіпажами водночас, бо зразу почнуть розслідування. Він вліз у власний капкан.

— То його проблема.

— Ні, ні, ні, Йосаріане, — стурбувався майор Денбі. — Це ваша проблема. Бо коли порушите угоду ви, почнуть провадження проти вас, як тільки ви вийдете зі шпиталю.

Йосаріан показав майорові Денбі дулю і самовдоволено розсміявся.

— Чорта з два! Не брешіть мені, Денбі. Вони навіть не спробують.

— Чому ні? — здивовано закліпав очима майор Денбі.

— Тому що тепер я справді припер їх до стінки. Є офіційний рапорт, в якому мовиться, що мене вдарив ножем нацистський убивця, який мав убити їх. Як вони будуть виглядати, коли після цього спробують віддати мене під трибунал?

— Але ж, Йосаріане! — вигукнув майор Денбі. — Є ще один офіційний рапорт, в якому мовиться, що вас вдарила ножем невинна дівчина в ході значних операцій на чорному ринку, що включали акти саботажу і продаж ворогові військових таємниць.

Від прикрої несподіванки Йосаріан сахнувся назад.

— Ще один офіційний рапорт?

— Йосаріане, вони можуть склепати стільки офіційних рапортів, скільки захочуть, і виберуть саме ті, які пасують їм у цю хвилину. Ви цього не знали?

— О боже, — промимрив геть зневірений Йосаріан, кров відхлинула йому від обличчя. — О боже.

Майор Денбі завзято насідав з виглядом доброзичливого хижака:

— Йосаріане, зробіть, що вони від вас хочуть, і дайте їм відправити вас додому. Так буде краще для всіх.

— Так буде краще для Каткарта, Корна і для мене, не для всіх.

— Для всіх, — наполягав майор Денбі. — Це розв’яже проблему.

— Так буде краще для льотчиків нашого полку, яким доведеться і далі вилітати на щораз більше бойових завдань?

Майора Денбі пересмикнуло, і він на секунду відвернувся, зніяковілий.

— Йосаріане, — відповів він, — ви не допоможете нікому, якщо змусите полковника Каткарта віддати вас під трибунал і довести, що ви винні в усіх злочинах, які вам припишуть. Ви надовго підете до в’язниці і зруйнуєте собі все життя.

Йосаріан слухав з наростаючим відчуттям тривоги.

— Які це злочини мені припишуть?

— Некомпетентність над Феррарою, порушення субординації, відмову виконати наказ на лінії вогню і дезертирство.

Йосаріан зосереджено втягнув щоки.

— Гадаєте, все це можна довести? За Феррару мені дали медаль. Як же тепер мене можна звинуватити в некомпетентності?

— Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Маквотом збрехали в офіційному рапорті.

— Ну певно, цей вилупок може!

— Також вас визнають винним, — процитував майор Денбі, — у зґвалтуванні, у значних операціях на чорному ринку, саботажництві та в продажу ворогові військових таємниць.

— Як же вони це доведуть? Я ніколи нічого подібного не робив.

— А їхні свідки присягнуть, що робив. Вони знайдуть стільки свідків, скільки потрібно, просто переконавши їх, що знищити вас буде благом для країни. І в певному сенсі це й було б благом для країни.

— В якому такому сенсі? — Йосаріан поволі, ледь стримуючи ненависть, припіднявся на лікті.

Майор Денбі трохи відхилився і знову став промокати хустинкою чоло.

— Бачите, Йосаріане, — почав він, винувато затинаючись, — псування репутації полковника Каткарта й підполковника Корна не зміцнить нашої військової потуги. Гляньмо правді в очі, Йосаріане: попри все наш полк таки має добрий послужний список. Якщо вас віддати під трибунал, а потім виправдати, інші льотчики, можливо, також відмовляться літати на бойові завдання. Полковника Каткарта розжалують, а це може підірвати боєздатність нашої частини. Тож у такому сенсі благом для країни є визнати вас винним і посадити до в’язниці, хоч ви і невинний.

— Як гарно ви вмієте все подати! — ображено огризнувся Йосаріан.

Майор Денбі почервонів, зніяковіло зіщулився й примружився.

— Будь ласка, не звинувачуйте мене, — попросив він з виразом потривоженої порядності. — Ви ж знаєте, що я тут ні при чім. Я лише намагаюся глянути на речі об’єктивно і знайти вихід з цієї дуже важкої ситуації.

— Не я її створив.

— Але ви можете її розв’язати. І що вам залишається робити? Ви ж не хочете більше літати на бойові завдання.

— Я можу втекти.

— Втекти?

— Дезертирувати. Втекти. Можу плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.

Майор Денбі був приголомшений.

— Куди? Куди ж ви можете втекти?

— Досить легко можу добратись до Рима. І там сховатись.

— І кожну хвилину свого життя боятися, що вас знайдуть? Ні, ні, ні, ні, Йосаріане. Це був би згубний і ганебний вчинок. Ще ніхто не розв’язав своїх проблем, втікаючи від них. Прошу мені повірити. Я лиш намагаюсь допомогти вам.

— Саме це сказав мені один добрий детектив, перед тим як вирішив засунути палець у мою рану, — відказав Йосаріан із сарказмом.

— Я не детектив, — з обуренням відповів майор Денбі, і щоки його знову зчервоніли. — Я професор університету з високорозвинутим чуттям добра і зла, мені нема чого вас обманювати. Я взагалі нікому не брешу.

— А що б ви зробили, якби хтось із полку спитав вас про нашу розмову?

— Збрехав би.

Йосаріан глузливо розсміявся, і майор Денбі, попри збентежений рум’янець, з полегшенням відхилився на спинку крісла, немовби радіючи з перепочинку, що його обіцяв мінливий настрій Йосаріана. Йосаріан дивився на нього з сумішшю стриманого жалю і зневаги. Він сів, обіпершись на спинку ліжка, запалив сигарету, ледь всміхнувся кривою усмішкою і з несподіваним співчуттям споглядав той яскраво виражений, банькатий жах, що назавжди закарбувався на обличчі майора Денбі в день вильоту на Авіньйон, коли генерал Дрідл наказав вивести його надвір і розстріляти. Зморшки переляку залишаться навіки, мов глибокі, чорні шрами, і Йосаріанові стало жаль цього лагідного, морального ідеаліста середніх років, як йому завжди ставало жаль стількох людей, чиї вади були невеликі, а турботи — легкі.

І, підкреслено доброзичливо, він спитав:

— Денбі, як ви можете працювати з такими людьми, як Каткарт і Корн? Невже вас від цього не верне?

Йосаріанове питання здивувало майора Денбі.

— Я роблю це, щоб допомогти своїй країні, — мовив він так, неначе відповідь була очевидною. — Полковник Каткарт та підполковник Корн — мої начальники, і виконувати їхні накази — це єдиний вклад, який я можу зробити для військової потуги. Я працюю з ними, бо такий мій обов’язок. А крім того, — додав він набагато тихіше, опустивши очі, — я людина не агресивна.

— Країна вже не потребує вашої допомоги, — неприязно зауважив Йосаріан. — Отож ви допомагаєте лише їм.

— Я стараюсь про це не думати, — щиро признався майор Денбі. — Але я стараюсь зосередитися лише на головному й забути, що й вони з цього скористають. Я кажу собі, що ці люди мало значать.

— Знаєте, якраз у цьому моя біда, — задумливо і приязно мовив Йосаріан, схрестивши руки на грудях. — Між мною і будь-яким ідеалом завжди опиняються шайскопфи, пекеми, корни і каткарти. І це якось міняє сам ідеал.

— Постарайтесь не думати про них, — впевнено порадив майор Денбі. — Не дозволяйте їм впливати на ваші цінності. Ідеали прекрасні, а от люди — не завжди. Підведіть очі й побачите більшу картину.

Йосаріан відкинув пораду, скептично похитавши головою.

— Коли я підводжу очі, то бачу лише, як люди наживаються. Не бачу ні неба, ні святих, ні ангелів. Бачу, як наживаються на кожному чистому пориві і на кожному людському нещасті.

— Але й про це мусите не думати, — наполягав майор Денбі. — І постарайтеся, щоб це вас не смутило.

— Ох, це мене насправді не смутить. А смутить те, що вони мають мене за сцикуна. Себе вони мають за розумників, а нас усіх — за тупаків. І знаєте, Денбі, оце я щойно подумав, вперше, що вони, можливо, мають рацію.

— А ви постарайтесь не думати і про це, — переконував майор Денбі. — Думайте лиш про добробут своєї країни і про людську гідність.

— Ага, — сказав Йосаріан.

— Я серйозно, Йосаріане. Це не Перша світова війна. Ви не повинні забувати, що ми воюємо з агресорами, котрі в разі перемоги не залишать живими ні вас, ні мене.

— Знаю, — буркнув Йосаріан, відчувши раптовий приплив хмурого роздратування. — Господи, Денбі, я заслужив ту свою медаль, байдуже, з яких мотивів вони її мені дали. Я відлітав сімдесят клятих бойових завдань. Не треба мені розказувати про обов’язок воювати на захист моєї країни. Я весь час воював, щоб її захистити. А тепер я трохи повоюю, щоб захистити себе. Моїй країні вже ніщо не загрожує, а моє життя в небезпеці.

— Війна ще не скінчилась. Німці підходять до Антверпена.

— Німців за кілька місяців розіб’ють. А ще за кілька місяців розіб’ють Японію. І якщо я зараз покладу життя, то аж ніяк не за свою країну, а за Каткарта з Корном. Отож я здаю свій бомбардувальний приціл — аж до кінця війни. Віднині я дбаю лише про самого себе.

Майор Денбі відповів з поблажливою усмішкою:

— Уявіть собі, Йосаріане, якби всі так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні? — Йосаріан сів рівніше і глянув лукаво. — Знаєте, я маю дивне відчуття, ніби колись я вже мав з кимось таку саму розмову. Точно як у нашого капелана, котрому здається, що він усе переживає вдруге.

— Капелан хоче, щоб ви погодились на відправку додому, — зауважив майор Денбі.

— Та ну його в болото!

— О боже, — зітхнув майор Денбі й розчаровано похитав головою. — Він боїться, що це він на вас вплинув.

— Не вплинув він на мене. А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень — хай інші приймають.

— Ви мусите приймати рішення, — заперечив майор Денбі. — Людина не може жити як овоч.

— Чому ні?

Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.

— Мабуть, гарно жити як овоч, — тоскно погодився він.

— Паршиво, — відказав Йосаріан.

— Ні, мабуть-таки гарно — коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, — наполягав майор Денбі. — Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.

— Який саме овоч, Денбі?

— Огірок або морквина.

— А який огірок? Добрий чи поганий?

— О, добрий, звичайно.

— Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.

Майор Денбі знітився.

— Ну, тоді поганий.

— Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.

— Тоді я не хочу жити як овоч, — відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.

— Денбі, може, мені справді погодитись на відправку додому? — серйозно запитав Йосаріан.

Майор Денбі знизав плечима:

— Ви б тоді спасли себе.

— Я б тоді згубив себе, Денбі. Ви це мали б знати.

— Ви могли б мати все, що захочете.

— Я не хочу мати все, що захочу, — відповів Йосаріан, і в нападі безсилої люті гупнув кулаком по матраці. — Прокляття, Денбі! Стільки моїх друзів вбито на цій війні! Я не можу приставати на якісь угоди. Удар ножа тієї суки — найкраща подія в моєму житті.

— То ви б радше пішли до в’язниці?

— А ви погодилися б на відправку додому?

— Звісно! — переконано проголосив майор Денбі. — Безумовно, погодився б, — додав він трохи згодом, вже менш упевнено. — Так, мабуть, на вашому місці я погодився б на відправку додому, — по хвилі болісного роздуму вирішив він. Потім бридливо замотав головою і відчайдушно випалив: — О, так, звісно, я б погодився на відправку додому! Але я такий страшний боягуз, що на вашому місці я не опинився б ніколи.

— Але припустімо, що ви не боягуз, — сказав Йосаріан, уважно придивляючись до нього. — Припустімо, ви маєте сміливість кинути комусь виклик.

— Тоді я не дав би їм відправити мене додому, — заявив майор Денбі з шаленою радістю й ентузіазмом. — І вже напевно не став би під трибунал.

— А на бойові завдання літав би?

— Ні, певно, що ні. Це була б повна капітуляція. Та й загинути можна.

— Отже, ви б утекли?

Майор Денбі вже був готовий дати горду відсіч, але тут же затнувся, його напіврозкритий рот стулився без слова, губи втомлено відкопилились.

— Мабуть, тоді я не мав би надії вижити, правда?

Його чоло і випуклі білки очей знову нервово заблистіли. Він схрестив безвольні долоні на колінах і сидів отак, майже не дихаючи і втупивши в підлогу понурий погляд, примирений з поразкою. Темні, довгі тіні косо падали від вікна. Йосаріан зосереджено дивився на майора, і ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі різко загальмувала машина і швидкі кроки затупотіли до будинку.

— Ні, надія для вас є, — згадав Йосаріан з млявим припливом натхнення. — Вам міг би допомогти Майло. Він зараз впливовіший за полковника Каткарта і дещо мені заборгував.

Майор Денбі похитав головою і відповів невиразним тоном:

— Майло з полковником Каткартом тепер друзі. Він зробив полковника Каткарта віце-президентом і після війни обіцяє високу посаду.

— Тоді нам поможе колишній РПК Вінтерґрін! — вигукнув Йосаріан. — Він їх обох ненавидить, а це його добряче заведе.

Майор Денбі знову безрадісно похитав головою.

— На минулому тижні Майло та колишній РПК Вінтерґрін об’єднались. Тепер вони партнери в «Підприємстві М і М».

— Отже, надії в нас немає?

— Немає.

— Взагалі немає?

— Взагалі немає, — підтвердив майор Денбі. За хвилину він підвів очі, осяяний невиразною думкою. — А чи не краще було б, якби вони зникнули нас, як зникнули багатьох інших, і звільнили від усіх цих убивчих турбот?

Йосаріан сказав «ні». Майор Денбі погодився, меланхолійно кивнувши, і знову втупив очі в підлогу, і для них обох взагалі не було надії, аж доки в коридорі зненацька не загримотіли кроки і, репетуючи на весь голос, до палати ввірвався капелан з запальною новиною про Oppa, настільки радісно збуджений, що ще якусь хвилину-дві його було годі зрозуміти. Сльози великого піднесення іскрилися в його очах, і коли Йосаріан нарешті збагнув, в чому річ, він вискочив з ліжка з недовірливим скриком.

— У Швеції? — крикнув він.

— Орр! — крикнув капелан.

— Орр? — крикнув Йосаріан.

— У Швеції! — крикнув капелан і закивав головою в радісному екстазі, і почав нестримно гарцювати по палаті в реготливому, розкішному божевіллі. — Це чудо, скажу я вам! Це чудо! Я знову увірував в Бога! Я вірую! Його винесло на берег у Швеції після стількох тижнів у відкритому морі! Це чудо.

— Винесло на берег, чорта з два! — Йосаріан і собі заскакав по палаті, на все горло регочучи до стін, до стелі, до капелана і майора Денбі. — Його не винесло на берег у Швеції. Він догріб до Швеції! Він догріб туди, капелане, догріб!

— Догріб?

— Він так спланував! Він зумисне поплив до Швеції!

— Ет, все одно! — відказав капелан з тим самим запалом. — Все одно це чудо, чудо людського розуму і людської стійкості. Подумайте тільки, на що він спромігся! — Капелан обхопив голову долонями і корчився від сміху. — Ви тільки уявіть! — подивовано вигукнув він. — Тільки уявіть собі, як він уночі пропливає Гібралтарську протоку на отому своєму жовтому плоті з блакитним весельцем...

— Слідом за ним тягнеться волосінь, до самої Швеції він їсть сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора готує собі чай...

— Я ніби бачу його! — вигукнув капелан, зупинивши на мить своє торжество, щоб перевести дух. — Це чудо людського завзяття, кажу я вам. Відтепер я буду саме таким! Я буду завзятим. Так, я буду завзятим.

— Він знав, що він робить, на кожному кроці свого шляху! — тішився Йосаріан, переможно знявши угору стиснуті кулаки, немов сподівався витиснути з них усю правду. Він крутнувся і став обличчям до майора Денбі. — Денбі, ви йолоп! Зрештою, надія є. Хіба не бачите? Може, навіть Клевінджер живий, причаївся десь у тій своїй хмарі, доки не буде безпечно вийти з неї.

— Про що ви говорите? — питав спантеличений майор Денбі. — Про що ви обоє говорите?

— Принесіть мені яблук, Денбі, а також каштанів. Біжіть, Денбі, біжіть. Принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів, поки не пізно, і для себе прихопіть.

— Каштани? Дички? На якого біса вони вам?

— Щоб засунути їх собі за щоки, звісно, — Йосаріан скинув руки вгору у жесті лютого, розпачливого самодокору. — Ох, чому ж я не послухався його? Чому не повірив йому?

— Ви збожеволіли? — питав майор Денбі з тривогою і збентеженням. — Йосаріане, може поясните мені нарешті, про що ви говорите?

— Денбі, Орр усе це спланував. Невже ви не розумієте — він із самого початку все це спланував. Навіть тренувався, як дати себе підбити. Він у кожному бойовому вильоті відпрацьовував вимушену посадку. А я не захотів з ним літати! Ох, чому я його не послухав? Він запрошував мене літати, а я не хотів! Денбі, дайте мені ще й заячі зуби, і форсунку до направи, і вираз глупої простоти, в якій ніхто не запідозрить хоча б крихти розуму. Мені все це потрібне. Ох, чому ж я його не послухався? Тепер я розумію, що він намагався мені сказати. Я навіть розумію, чому та дівчина лупила його туфлею по голові.

— Чому? — різко запитав капелан.

Йосаріан притьмом обернувся і благально вхопив капелана за перед сорочки.

— Поможіть мені, капелане! Прошу, поможіть. Дістаньте мій одяг. Якомога скорше, гаразд? Мені треба вже.

Капелан зірвався з місця.

— Гаразд, Йосаріане. Але де він? Як його дістати?

— Залякуючи й принижуючи кожного, хто спробує вас зупинити. Капелане, дістаньте мені мою форму. Вона десь тут, у шпиталі. Хоч раз у житті добийтеся свого.

Капелан рішуче випростав плечі і стиснув щелепи.

— Не переживайте, Йосаріане, я дістану вам форму. Але чому та дівчина лупила Oppa по голові? Скажіть, будь ласка.

— Бо він їй за це платив, ось чому! Але не влупила як слід, то й довелось йому плисти до Швеції. Капелане, знайдіть мою форму, щоб я міг вибратися звідси. Запитайте в сестри Дакет. Вона допоможе. Вона ладна що хоч зробити, аби лиш мене збутися.

— Куди ви збираєтесь? — стривожено запитав майор Денбі, щойно капелан вилетів з палати. — Що ви надумали?

— Я збираюся втікати, — проголосив Йосаріан життєрадісним, дзвінким голосом, уже роздираючи застібки своєї піжами.

— Ой, ні, — застогнав майор Денбі і став швиденько плескати долонями по спітнілому обличчю. — Ви не втечете. Куди ви втечете? Вам є куди втікати?

— До Швеції.

— До Швеції? — скрикнув приголомшений майор Денбі. — Ви збираєтесь тікати до Швеції? Ви з глузду з’їхали?

— Орр же втік.

— О ні, ні, ні, ні, ні, — благав майор Денбі. — Ні, Йосаріане, ви туди ніколи не доберетесь. Ви не можете втекти до Швеції. Ви навіть веслувати не вмієте.

— Я зможу добратись до Рима, якщо ви притримаєте язика за зубами й дасте мені шанс сісти на попутний літак. Обіцяєте?

— Але вони знову знайдуть вас, — розпачливо переконував його майор Денбі, — і привезуть назад, і покарають ще суворіше.

— На цей раз їм доведеться зі шкіри вилізти, щоб мене піймати.

— Вони вилізуть зі шкіри. Ба навіть як не знайдуть, то що у вас буде за життя? Завжди сам; ніхто ніколи не стане на ваш бік; завжди в страху, що вас зрадять.

— Я вже зараз так живу.

— Але ж не можете ви отак просто повернутися спиною до всіх своїх обов’язків і від них втекти, — наполягав майор Денбі. — Це вкрай негативний крок. Це ескапізм.

Йосаріан зареготав з бадьорою зневагою і похитав головою.

— Я не втікаю від обов’язків. Я біжу їм назустріч. І не бачу нічого негативного в тому, щоб втікати ради порятунку власного життя. А хто насправді ескапіст, ви самі знаєте, адже так, Денбі? Не я і не Орр.

— Капелане, будь ласка, поговоріть з ним! Він дезертирує. Хоче тікати до Швеції.

— Прекрасно! — весело вигукнув капелан, гордо кидаючи на ліжко пошивку з Йосаріановим одягом. — Втікайте до Швеції, Йосаріане. А я залишуся тут і буду завзятим. Так. Завзятим. Буду підколювати і дражнити полковника Каткарта і підполковника Корна при кожній нагоді. Я не боюсь. Я чіплятимусь навіть до генерала Дрідла.

— Генерал Дрідл вибув, — нагадав йому Йосаріан, натягуючи штани й квапливо заправляючи в них сорочку. — Зараз тут генерал Пекем.

Балакуча капеланова впевненість не похитнулась ні на мить.

— Тоді я чіплятимусь до генерала Пекема чи навіть до генерала Шайскопфа. А знаєте, що я ще зроблю? Я вріжу капітанові Блеку по носі, при найпершій зустрічі. Саме так, вріжу кулаком по носі. І зроблю це у всіх на очах, щоб він не міг мені дати здачі.

— Ви обидва здуріли? — запротестував майор Денбі, його булькаті очі вирячились від болючого страху й обурення. — Ви обидва зійшли з розуму! Слухайте, Йосаріане ...

— Чудо, кажу я вам, — проголосив капелан і, вхопивши майора Денбі за талію і відставивши лікті, закружляв з ним у вальсі. — Справжнє чудо. Якщо Орр зміг догребти до Швеції, то я зможу взяти гору над полковником Каткартом і підполковником Корном, треба лиш бути завзятим.

— Капелане, будь ласка, стуліть рот, — вивільняючись, чемно попрохав майор Денбі і схвильованим жестом стер піт з чола. Потім схилився над Йосаріаном, який саме діставав черевики. — А що з полко...

— Мені однаково.

— Але ж це мо...

— До дідька їх обох!

— Але ж це їм буде на руку, — вперто наполягав майор Денбі. — Про це ви подумали?

— Нехай ці вилупки процвітають, мені байдуже, якщо вже я не можу їх зупинити, а тільки потривожити втечею. Тепер я мушу дбати про себе, Денбі. Я мушу добратися до Швеції.

— Вам це не вдасться. Це неможливо. Географічно це майже неможливо — дістатися звідси туди.

— Чорт, Денбі, я знаю це. Але принаймні спробую. В Римі є одна дівчинка, чиє життя я хотів би врятувати, якщо я її знайду. Я заберу її з собою до Швеції, якщо тільки знайду, тож не такий вже я й егоїст, адже так?

— Суцільне божевілля. Ваше сумління вам ніколи не дасть спокою.

— І слава Богу. — Йосаріан засміявся. — Я б не хотів жити так, щоб на душі не шкребло. Правильно, капелане?

— Я вріжу капітанові Блеку просто кулаком по носі, щойно побачу,—хвалився капелан, посилаючи в повітря два короткі удари лівою, а тоді один незґрабний хук правою. — Ось так.

— А ганьба? — допитувався майор Денбі.

— Яка ганьба? Зараз мені тут ганьби вистачає. — Йосаріан міцно зав’язав шнурівку на другому черевику і схопився на ноги. — Ну, Денбі, я готовий. Потримаєте язика за зубами і дасте мені шанс сісти на попутний літак?

Денбі розглядав Йосаріана мовчки, з дивною, сумною посмішкою. Він уже перестав потіти і здавався зовсім спокійним.

— А що б ви зробили, якби я спробував вас зупинити? — запитав він з гіркою насмішкою. — Побили б мене?

Йосаріана здивувало й зачепило це запитання.

— Ні, звичайно, ні. Навіщо ви так кажете?

— Я вас поб’ю, — похвалився капелан, підскакуючи, немов у танці, до майора Денбі і боксуючи в повітрі. — Вас і капітана Блека, і навіть, можливо, капрала Віткома. Уявляєте, як це буде прекрасно, коли виявиться, що я вже більше не мушу боятися капрала Віткома?

— Ви справді зібралися мене зупинити? — запитав Йосаріан майора Денбі і пильно глянув на нього.

Майор Денбі відскочив від капелана і на якусь хвилину задумався.

— Ні, звісно, ні! — бовкнув він і раптом з надмірним поспіхом замахав обома руками, показуючи на двері. — Звісно, я не буду вас зупиняти. Ідіть, ради Бога, і покваптесь! Гроші потрібні?

— Трохи є.

— Ось, маєте ще, — з гарячковим збудженням майор Денбі простяг Йосаріанові грубу пачку італійських лір і обіруч схопив його руку, щоб не лише його підбадьорити, але й вгамувати тремтіння власних пальців. — Зараз у Швеції, мабуть, гарно, — з тугою зазначив він. — Там такі милі дівчата. І народ такий прогресивний.

— До побачення, Йосаріане, — мовив капелан. — І хай вам щастить. Я залишаюсь тут і буду завзятий, і коли війна скінчиться, ми ще зустрінемось.

— Бувайте, капелане. Дякую, Денбі.

— Як ви почуваєтесь, Йосаріане?

— Нормально. Ні, мені дуже страшно.

— Це добре, — сказав майор Денбі. — Це значить, що ви ще живий. Вам буде невесело.

Йосаріан рушив до дверей.

— Ні, буде весело.

— Я серйозно, Йосаріане. Вам доведеться бути насторожі щодня і щохвилини. Вони перевернуть небо і землю, щоб упіймати вас.

— Я буду насторожі весь час.

— Вам доведеться пострибати.

— І стрибатиму.

— Стрибайте! — крикнув майор Денбі.

Йосаріан стрибнув. Відразу за дверима чигала повія Нейтлі. Ніж опустився, схибивши на кілька дюймів, і Йосаріан дав драла.

Кінець.

Примітки

1

Бейсбольна команда з Нью-Йорка (Тут і далі примітки перекладача.)

(обратно)

2

Тут обігрується англійський вислів «tongue-in-cheek» («з язиком за щокою»), який вказує, що, попри удавану серйозність, повідомлення є жартівливим і його не можна сприймати буквально.

(обратно)

3

The United Service Organizations (U.S.O.), громадська спідка, що бере участь в організації розваг і дозвілля військовослужбовців армії США.

(обратно)

4

Алюзія на рядок із вірша Франсуа Війона «Балада про дам минулих часів»: «Mais où sont les neiges d’antan!» - «Але де ж торішні сніги!» (фр). «Neigedens» є начебто перекладом прізвища Snowden (від англ. snow - «сніг»).

(обратно)

5

Говоріть англійською... Я не розумію французької (фр.)

(обратно)

6

Міщанин (фр.)

(обратно)

7

Американський боксер у легкій вазі з родини італійських іммігрантів.

(обратно)

8

Герой однойменного вірша Е. А. Робінсона, який мріяв жити в минулих епохах.

(обратно)

9

В оригіналі твору прізвище персонажа Mudd асоціюється з англійським словом mud — «бруд», «мул».

(обратно)

10

Розумієш? (італ.)

(обратно)

11

Що означає (італ.)

(обратно)

12

Як? (італ.)

(обратно)

13

Швидше, швидше (італ.)

(обратно)

14

Живе, як скотина! (італ.)

(обратно)

15

Кінчай! (італ.)

(обратно)

16

Де? (італ.)

(обратно)

17

Ти божевільний (італ.)

(обратно)

18

Тому що я не можу вийти заміж (італ.)

(обратно)

19

Але я не можу вийти за тебе заміж (італ.)

(обратно)

20

Тому що ти божевільний (італ.)

(обратно)

21

Тому що хочеш зі мною одружитися (італ.)

(обратно)

22

Чому? (італ.)

(обратно)

23

Дурень! (італ.)

(обратно)

24

Не можу вийти за тебе заміж! Не розумієш? Я не можу вийти за тебе заміж (італ.)

(обратно)

25

Люба, кохаю тебе (італ.)

(обратно)

26

Дуже тебе кохаю (італ.)

(обратно)

27

Багато грошей (італ.)

(обратно)

28

Швидко! Швидко! (фр.)

(обратно)

29

Бовдур! (італ.)

(обратно)

30

Швидко, швидко! (італ.)

(обратно)

31

До побачення. (італ.)

(обратно)

32

Алюзія на роман Бада Шулберга «What Makes Sammy Run?» (1941).

(обратно)

33

Вміння, майстерність (фр.)

(обратно)

34

Пристосування для хімічного очищення води в польових умовах.

(обратно)

35

Тим більше (лат.)

(обратно)

36

В оригіналі прізвище персонажа Orr співзвучне зі словом оаr — «весло».

(обратно)

37

Але це війна (фр.)

(обратно)

38

Чому? (італ.)

(обратно)

39

Що сталося? (італ.)

(обратно)

40

Ти божевільний дурень! (італ.)

(обратно)

41

Та пішов ти..! (італ.)

(обратно)

42

Відчепися! (італ.)

(обратно)

43

Скотина! (італ.)

(обратно)

44

Любий мій (італ.)

(обратно)

45

Вбивця! (італ.)

(обратно)

46

Чорт забирай! (ісп.)

(обратно)

47

Маркіз (італ.)

(обратно)

48

Командний дух (фр.)

(обратно)

49

Цитата з п’єси Вільяма Шекспіра «Король Лір» (5.2): «Ripeness is all».

(обратно)

Оглавление

Пастка військового розуму

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39

Розділ 40

Розділ 41

Розділ 42 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg