«Українська міфологія»

Українська міфологія (fb2) - Українська міфологія 6023K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Галайчук

Володимир Галайчук Українська міфологія

Вступ

Міфологію українців справедливо вважають однією з найбагатших у слов’янському світі. Незважаючи на серйозний спротив «язичницьким забобонам» із боку церкви, давні уявлення та повір’я не тільки не відійшли в минуле, але й нерідко, увібравши нові християнські елементи, лише органічно збагатилися. Сьогодні, наприклад, важко уявити розповіді про «нечисту силу», де б не згадувалося про освячене зілля, паску, воду тощо як обереги від неї. Ба більше — відьми й самі ходять до церкви, щоб набути сили для своїх далеко не Божих діянь.

Безперечно, християнство зруйнувало давню систему вищої міфології, орієнтовану на рівень богів та їхніх культів. Сьогодні про неї залишилися тільки нечисленні скупі згадки, окремі з яких до того ж викликають сумніви. Достеменно не знаємо навіть про автентичність, значення й культи божеств Володимирового пантеону: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Семаргла й Мокоші. Лише здогадуємося, чому під час укладення угод княжа дружина клялася Перуном, тоді як решта війська — Велесом, чому Велес як, очевидно, поважне божество не був представлений у пантеоні Володимира тощо.

Водночас нижча міфологія, або ж демонологія, продовжує відігравати суттєву роль у світоглядних уявленнях українців. Є всі підстави стверджувати, що цей міфологічний рівень, опертий головно на віру в потойбічне існування душі й так званий «культ предків», був значущішим від уявлень про вищі божества і в дохристиянські часи.

Інтенсивний сплеск у вивченні демонології дослідники справедливо пов’язують із загальним піднесенням інтересу до простолюду, яке приніс романтизм наприкінці ХVIII — у перші десятиріччя ХІХ ст. Міфологічні образи широко представлені у творчості Левка Боровиковського, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова. Першою половиною ХІХ ст. датований і початок системного збирання й вивчення фольклорно-етнографічних матеріалів з української демонології. Як приклад можна назвати праці Григорія Ількевича,[1]Івана Вагилевича,[2] М. Костомарова.[3]

Друга половина ХІХ й початок ХХ ст. представлені вже цілою плеядою таких досліджень, які стосуються різних етнографічних районів України. Показовими, зокрема, є праці Антоні Новосєльського,[4] Якова Головацького,[5] Павла Чубинського,[6]Івана Нечуя-Левицького,[7] Андрія Підберезького,[8] Петра Іванова,[9] Броніслава Сокальського,[10] Софії Стретельської-Ґринберґ,[11] Василя Милорадовича,[12] Володимира Шухевича,[13] Антона Онищука[14] та багатьох інших науковців.

Особливо заслуговує на увагу в цьому переліку доробок Володимира Гнатюка, чиї «Знадоби…» до сьогодні залишаються неперевершеними за обсягом та якістю матеріалів. Перший том цієї масштабної праці обмежено матеріалами з Галичини, проте другий містить і матеріали зі Східної України (збірки Митрофана Дикаріва, Данила Щербаківського).[15] Варто згадати й про ще одну ґрунтовну працю першої половини ХХ ст., значну увагу в якій приділено народним віруванням та уявленням, — це «Народна культура слов’ян» Казимира Мошинського.[16]

Радянський період спричинився до певного затишшя в опрацюванні міфологічної, а надто демонологічної тематики. Водночас були й винятки із загального правила, зокрема публікації Р. Кирчіва у відповідних розділах колективних монографій «Бойківщина»[17] та «Гуцульщина».[18]

Значний обсяг відомостей із демонології Полісся за програмою «Поліського етнолінгвістичного атласу» зібрали російські етнолінгвісти.[19] Вже у наш час результатом їхньої активної пошуково-збиральницької роботи стала ціла серія статей та монографій.[20] Щедро представлені демонологічні персонажі також в унікальному енциклопедичному виданні «Слов’янські старожитності»,[21] а в 2010 році було започатковано випуск систематизованих матеріалів із демонології Полісся.[22]

В Україні демонологічна тематика знову набула популярності в перші ж пострадянські роки. Зокрема, уже в 1991 році побачила світ книга «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія»,[23] яка містить низку публікацій Тадея Рильського, Миколи Маркевича, Василя Милорадовича, Петра Іванова, Володимира Гнатюка, Петра Єфименка, Івана Франка, Всеволода Дашкевича, Данила Щербаківського, Хрисанфа Ящуржинського.

1992 року в Україні перевидано змістовну монографію Івана Огієнка «Дохристиянські вірування українського народу»[24] (уперше вийшла друком для українців Галичини і Волині ще в 1936 році). Цього ж року видав добірку міфологічних і власне демонологічних матеріалів Микола Дмитренко,[25] вийшла друком книга Марії Влад, у якій значне місце відведено демонології гуцулів.[26]

1996 року побачила світ значна за обсягом монографія Василя Скуратівського «Русалії»,[27] у якій автор приділив увагу і вищій, і нижчій міфології. Північ Волині й Західне Полісся у цьому ж році представив добіркою демонологічних бувальщин та оповідок Віктор Давидюк.[28]

2001 року чернівецький дослідник Ігор Чеховський видав монографію про демонологічні уявлення й народний календар українців Карпатського регіону,[29] а львівський етнолог Корнелій Кутельмах опубліковав ґрунтовну статтю про русалок.[30]

Однією з найкращих праць у сфері демонологічних уявлень українських горян став етнолінгвістичний словник «Гуцульська міфологія» львівської дослідниці Наталі Хобзей, датований 2002 роком.[31]

Образ відьми за матеріалами судових процесів над ворожилями у ХVІІ — ХVІІІ століттях ретельно виписала києво-могилянський історик Катерина Диса, чия монографія побачила світ у 2008 році.[32]

2010 році захистила кандидатську дисертацію,[33] а згодом видала монографічне дослідження про народну демонологію Бойківщини Надія Войтович (Левкович). Предметом дослідження авторки стали уявлення про домашніх духів, «безпірних» покійників, людей із демонічними ознаками та здібностями (босуркань, вовкунів, «непростих»).[34] Ще чекають на монографічне втілення кандидатські дисертації Юлії Буйських,[35] Божени Кузьмінської,[36] Анни Ніколаєвої.[37] Названі дослідниці є й авторками численних статей на демонологічну тематику.

Демонологічні аспекти представлені також у ґрунтовних монографіях сучасних дослідників, не присвячених безпосередньо демонології. Зокрема, про посмертне існування душі й різні категорії покійників ідеться у монографіях Валентини Конобродської[38]і Романа Гузія[39] — про бабу-повитуху й демонів, які шкодять новонародженим, — у монографії Олени Боряк;[40] уявлення про народного майстра-будівельника, домовика і душі померлих у контексті будівельної обрядовості розглянув Роман Сілецький.[41]

Не вдаючись до надто докладного огляду, зазначу, що сьогодні публікацій лише наукового характеру налічуються сотні позицій. Наприклад, у згаданій монографії Н. Войтович про демонологію бойків їх 345 без урахування архівних джерел. І все ж демонологія українців вивчена ще не надто повно. Майже не обстеженими залишаються цілі райони, і польові фольклорно-етнографічні експедиції щоразу відкривають нові назви чи характеристики персонажів, а іноді й нові сюжети.

Ця книга в основному ґрунтується на польових записах автора, які зберігаються в архіві Львівського національного університету імені Івана Франка. Матеріали з Полісся за 1994–1998 і 2013–2015 рр. також наявні в архіві Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Окрім того, залучено польові матеріали колег: Ярослава Гарасима, Романа Сілецького, Андрія Вовчака, Юрія Горблянського та інших. Низку записів зробили в минулому студенти кафедри етнології, а нині працівники провідних вищих навчальних закладів та наукових установ України Надія Левкович (Войтович), Божена Кузьмінська, Ігор Гілевич, Андрій Зюбровський, Юрій Пуківський, Інна Парій, Анастасія Кривенко та інші (прізвище кореспондента вказуємо після запису). Автор висловлює їм щиру подяку за можливість користуватися унікальними живими свідченнями про духовну культуру українців.

Демонологія, незважаючи на показову простоту й легкість матеріалу, насправді доволі важка для дослідження. Не в останню чергу це зумовлено різноманітністю демонологічних персонажів.

Найповніша, як було зазначено, добірка матеріалів із демонології В. Гнатюка «Знадоби…» розділена на рубрики про чортів, страхи, хованців, різних духів, богинь і русалок, підмін і потерчат, блуд, смерть і хвороби, мерців, покутників, топельників і висільників, опирів, вовкулак, відьом і чарівниць, знахарів і чарівників, хмарників, інклюзників, закопані скарби. Водночас інша праця дослідника, «Нарис української міфології», яка вийшла друком у 2000 році,[42] значно багатша персонажами. З «духів» це, зокрема, чорт, домовик, пасічник, скарбник, лісовик, лісун, лизун, чугайстер, польовик, водяник, болотяник, дідо, морок, копальняний і земляний духи, блуд, богині, відміна, мавки, русалки, морські люди, страдчата, змій, перелесник, нітки, нічки. З «чудовищ» представлені Вій, дика баба, вироди, песиголовці, гриф, полоз, рахмани. У рубрику «Люди з надприродною силою» увійшли мерці, покутники, потопельники, повісельники, опирі, нічниці, вовкулаки, відьми, знахарі, градівник, інклюзники, закляті скарби, богатирі. Також у «Нарисі…» розглянуто деякі вищі божества, персоніфікації, міфологічно значущий час тощо.

Варто зазначити, що це аж ніяк не повний перелік персонажів української демонології. Зокрема, лише дитячих ляканок маємо близько десятка. Окрім бабая й баби Яги, це залізна (житня) баба, гороховий дід, мамай, вова, теренька, «око», богиня, русалка тощо.

Ситуація ускладнюється тим, що іноді та сама назва позначає різних за характеристиками персонажів. Скажімо, якщо в одній місцевості перелесник — це померлий чоловік, який приходить до дружини, то в іншій — це чорт, який являється закоханій дівчині в подобі її хлопця, а деінде — це чорт як вогненний змій, що навідується до самотніх жінок. Десь знахар — це народний цілитель, а десь — злий чарівник, відьмак.

До царини демонології можуть належати й безперсонажні розповіді. Наприклад, коли кажуть про якісь місця, де «щось таке є», — людину лякає, чіпляє блуд, щось видається, — водночас чітко не можуть пояснити, що ж там є насправді.

Нерідко демонізованими бувають тварини чи рослини. Зокрема, часто трапляються розповіді демонологічного характеру про вужа, ласку, зайця, кота, собаку. З рослин показовими в цьому плані є папороть, тоя (аконіт), верба, осика, дерева з природними аномаліями, «виворот» чи «громобій».

На демонологічну ситуацію може вказувати вже сам час, коли відбуваються події: опівнічна чи полуденна пора, купальська ніч, «громове» («варівке», «рокове») свято тощо.

Зважаючи на величезний обсяг матеріалу з демонології, у цій книзі обмежуємося характеристикою лише кількох популярних персонажів, розповіді про яких донині можна ще почути на різних українських теренах. Сподіваємося, що викладений матеріал буде цікавим читачеві.

Чорт

Найпопулярнішим персонажем української демонології є чорт. Етимологію цієї назви виводять від слів ‘короткий’, ‘рубати, різати’, ‘той, що риє’ та ін. Побутує й низка інших назв: диявол, люципер, біс, сатана, біда, мара, дідько, дітко, злий, лихий, лихач, нилапий, рогатий, куций; той, з ріжками; хвостатий, пунькатий, лукавий, нечистий, немитий, недобрий, нечиста сила, чорний, щезник; той, щез би; осинавець, пекун, він, той; тот, цураха му; тот, що у скалі; той, котрий ходит по шкалах; той, з каменів; моцейник; моци би не мав — най скаменіє; скаменізник, не Боже та ін. Ситуативно слово чорт має й інші відповідники: нерідко замість чорт його знає кажуть коршун його зна чи смола його знає. Безпосередньо співвідносне з чортом і поняття ляку. Персоніфікований ляк називають лякáйло, лякáха, ля́качка, ля́канка, лекáвка, ля́кач, племета, маняка. Нерідко ж просто кажуть, що лякав нечистий, чорт.

Вірування українців, пов’язані з чортом, свого часу змістовно проілюстрували провідні українські етнографи Павло Чубинський,[43] Василь Милорадович,[44] Георгій Булашев,[45] Володимир Шухевич,[46] Володимир Гнатюк[47] та ін. Окремі розвідки про цього персонажа належать перу відомих російських етнолінгвістів Нікіти Толстого[48] й Людмили Виноградової.[49] Продовжують побутувати уявлення про чорта й сьогодні. Дослідники слушно зауважують, що як узагальнене поняття «нечистої сили» чорт може замінювати майже всіх інших демонічних істот. Незважаючи на суттєві нашарування народнохристиянської світоглядної моделі, певні його ознаки, вочевидь, належать до найархаїчніших пластів слов’янської демонології, пов’язаних з уявленнями про потойбічне існування душ та зоолатричними віруваннями. У «давності» персонажа переконує й те, що образ чорта в демонологічних уявленнях українців доволі розмитий і як самостійний персонаж у сюжетних текстах фігурує порівняно рідко. Переважно «нечиста сила» присутня в них як щось загальне, неіндивідуалізоване. Усе ж побутують і тексти, для яких образ чорта є ключовим.

Як можна судити з розповідей, чорта уявляють схожим на людину, проте чорну, оброслу шерстю, з рильцем, хвостом, рогами, тваринно вивернутими колінами, копитами чи «курячими» або «бузьковими» лапами, кігтями тощо. Очі та язик чорта «пекельного» кольору. Він накульгує на одну ногу, тому що не має п’яти. Свої «нелюдські» ознаки часто ховає під одягом «німецького» крою.

Низка пов’язаних із чортом космогонічних легенд розповідає про його участь у творенні світу. Чорт, згідно з народними уявленнями, єдиний, хто був спервовіку, як і Бог. Коли Бог мандрував серед Хаосу вселенськими водами, він побачив чорта в морській піні й узяв його за побратима. Є варіант, за яким Бог відрив чорта зі скелі. Світ творили вже разом. Чорт на прохання Бога дістав землі з дна моря, але трохи затаїв за щокою. Коли твердь почала розростатися, йому заболіло, і де він вивергав із себе землю — постали гори (а Бог задумував сотворити землю рівною). За іншою версією, чорт мав дістати землі з дна моря в ім’я Боже. За першим разом, однак, спробував зробити це в ім’я своє; за другим — в ім’я своє й Боже; і лише третій раз виявився вдалим: коли він зробив це в ім’я Боже й своє. Відтоді чорт має владу над усім, що на землі, хоч і поступається силою Богові. Такі легенди добре відомі ще з ХІХ століття, побутують вони й досі:

1. «Бог создав людей, то треба ж їм дать світло. Господь дав Сонце, Луну дав Господь нам, зурки дав нам Господь. А чорт був тоди, зразу, як Господь. Був Господь самий перший, і тоди ж вун був. Вони один з другим насупереч ішли. Попросив Бог чорта достат землі трохи з дна моря. А вон украв тої землі трохи. А Господь сказав, шо ти ж оддай, нашо ти украв землю? Нам треба сєят, шоб засєят по водє, бо земля ж на водє, о. І вон, як утекав од Бога, да як ригне — то то й гора. Де гора — то чорт ригнув».[50]

2. «То такий, шо він ходит гет поміж люди, а той, шо він вигодований, — то інакше. А то — дітко, чорт, — казали. То з ангелів. З ангелів він походе. То так, шо Бог йшов за піском — світ сновати. То каже — бери на ім’я мóє, а тей казав, шо беру на ім’я свóє. І нич не приніс. Аж потому — третого чи четвертого разý, то трохи бýло за нігтами, то вишкробали, і так то поснували. Світ поснували».[51]

Трапляються й розповіді про чорта апокаліптичного характеру: «Стрілися, хай мені Бог простить, чорт з Богом. Бог каже, шо я людей не оддам. А чорт каже — а я возьму. — А як ти возьмеш? — змєя дам. От іде чоловік [а чорт йому, на іншого чоловіка]: «Убий його!» — «Та то грєх мені!» — «Добре…» Чорт дав йому чашу, [той] віпив да й убів. Вже змєй чашою споїв. Ідут знов. «Украдь», — каже. — «А Боже, то мені ж грєх буде…» — «Грєх? Добре…» — дав і цьому чашу: «Украдь!» — «Вже, — каже, — можу красти. Вже нема грєха». Ше третя чаша: «Спали!» — «А Боже, грєх!» Як віпив третю чашу — всьо, вже горат огнє. Це не то шо казка чи загадка, це одна казала, шо зараз третя чаша йде».[52]

За уявленнями гуцулів, чорти мають певну ієрархію. Найстаршим є триюдаарідник — юда, сатана, ірод, біда. Йому підвладні звичайні чорти — дідьки, біси, юдники, щезники. Арідник перебуває під землею, де Бог закував його в ланцюги, і чекає на кінець світу. Кінець світу ж має настати тоді, коли люди перестануть христосуватися. Час від часу арідник гримить ланцюгами, і тоді двигтить земля.[53]

Згідно з відомою легендою, коли Бог скинув найстаршого чорта і його підручних із неба, то де вони падали, такими духами й ставали: у воді — водяник, у хаті — домовик тощо. На противагу подекуди вважають, що «чорт спустився на землю, а Бога не допустив».[54]

Свою біду люди нерідко схильні розглядати як вплив чорта. «Попалася чортові в зуби, бо все горе та біда», — охарактеризувала своє життя одна з жінок. Натомість про тих людей, котрі гарно живуть між собою, кажуть, що в них «Бог у хаті живе».

Часто вважають, що чорт, схоже, як і ангел, завжди перебуває біля людини й чекає слушної миті, щоб «підкусити» її на щось зле. Тоді він задоволений: «У кажной хаті шось є, тільки не замічають, — нечиста сила. Приходить чоловєк, а той чорт каже: «А ти ж, Лєнка, не мовчи і зараз шо-небудь человєку кажи…» Та шось-небудь сказала, а той чорт до человєка: «А ти ж таке скажи шо-небудь жонці, ану, подкавíруй шо-небудь». Вони б’юцця, а вон регоче».[55]

Описане вірування спричинилося до уявлень про худого й товстого чортів: «То, бачте, є їх два сóрти: один худий, а ’дин товстий. То товстий на худого каже: «Чо’ ти такий худий?» А вон каже: «Мене нихто, сколько живу в хати, нихто николи раз не спомине. То я худий». А тей гладкий: «А мене, — каже, — раз пó разу вспоминають, і я товстий».[56]

Трапляються відомості про сімейність чортів: «То казали — Головата Йовга летит! А чи це та правда була? То жонка його, чорта, чи шо».[57] У лайливих виразах згадують чортових матір та батька: «на чорту мать воно здалося», «йди к чорту мать», «зв’язатися чорти батька з ким» та ін.

Людську дитину чорти нібито могли обміняти на свою — так званого обміняника. Така дитина була потворна, постійно лише кричала та їла. Тому матері з дитиною було заборонено стояти на межі, бо «злий прóйде обмінєє»:

— «Я взяла троє дітей з собою в поле, ну вони маленькі ше такі були, я взяла їх на межі пулужила. А тут йде одна старенька бабця і каже до мене: «Ти, а нáшо ти дітей пулужила на межý» А я кажу: «А шо, не мона?» — «Ні, — каже. — То тіко по межах чорти гоняця. То я вже й своїм дітям кажу».[58]

— «То русказувала мені баба сєє, шо одна жінка пішла жито жєти і поставила дитину на межі. Приходит давати грудь — та й вже не така дитина. Вже від гинший, всьо — перемінилася дитинка. Та й вона — і до батюшóк возили її… та хто то нарáдив її, шо взяти три чи то дванадцять прутиков з овсóки, тих, шо за рік виросли, і бити — не шкодувати, шо воно плаче, — хай плаче — бий, і всьо. І на встатному прутикові, каже, обмінєло назад».[59]

У більшості випадків сприйняття чорта в уявленнях українців суттєво відрізняється від західноєвропейського зразка. Воно побутово-приземлене: чорт — насамперед не злий демон, а демон-невдаха. Він має розвинену уяву, проте позбавлений здатності раціонально її використати. Зокрема, чорт створив ватру, хату, віз тощо, проте лише Богові дано вдосконалити це тим останнім штрихом, який робить річ ужитковою й потрібною людині.

Важливою є участь чорта й у творенні людини, але водночас вона зводиться або до невдалих спроб, або до псування сотвореного Богом (як-от пуп як слід від пальця цікавого чорта). Чортові завдячують також створенням негативних в уявленнях селян речей: горілки, тютюну, скель, проваль та ін.; він причетний до того, що вогонь димить, що людина хворіє тощо.

Нерідко чорт стає героєм і водночас жертвою анекдотичних ситуацій. Зокрема, популярним в Україні є сюжет про те, як жінка дурить чорта: «Чоловік поїхав в лєс, ну й давай дрова рубать. Да хоче пня пересягнуть, а там голляка торчала. Ну, да й за яйце зачепівс да й говорит: «Ах! Чорт би вас забрав!» Только сказав — одо чорт. Каже: «То шо, продаєш?» — «Продаю». — «А за сколько?» — «Давай, — каже, — ну, так, як на тії гроші, мільйон». Той дає йому мільйон: «Коли?» — «Да прийдеш через нєдєльку». — «Добре, підходит». Чоловік приїжжає з лісу, довольний день, другий, а на третій зажурився. А жінка підходит да й говорит: «Чоловіче, чого ти зажурився?» А вон говорит: «Е-е-е, жінко, вже я не твій. Вже оно так буду: не чоловік, не женщина». — «А почему?» — «Я чортові яйца продав». Вона каже: «Хо-о-о, а коли він прийде?» Каже — прийде в суботу. — «Хе-е-е! Чоловіче, я не таких обманювала, а чорта тим болєє обману». Приходит субота, жінка каже так: «Чоловіче, одівай мою одежину, зав’язуй хустину на вочі і ставай коло печі, а я — твою і пойду молотить у ток». Чоловік там коло печі горшками тарабанить, коли — чорт у хату: «Жінко, а де ваш чоловік?» — «У току молотить. А чого?» — «Да мені він треба, він же мені яйца продав». — «Да йди до нього, я не знаю…» Той пріходит: «Ну, — ка’, — то шо? Оддавай яйца». А вон говорит: «Да ти шо? Вже ж такий чорт приходив, як ти. Да то не ти був?» — «Ні! (А в його жінки якраз місячка була.) Да неправда!» — «Да подівісь: тільки дірка осталась і кров тече»… Скидає штани, стає раком. Як подивився чорт: «О, — говорит, — хто ж то був? То мій брат, наверно, пудслухав, як ти продавав мені яйца, да прийшов да забрав». Оттак жінка обманула чорта».[60]

Іноді чорт виявляється не таким простакуватим. Якщо з ним не розрахуватися, то вся його допомога зведеться нанівець: «Колись чоловік іде, да каже: «Хай би чурт помуг снопув наносить мені у клуню». А чорт іде ззаду да каже: «Поможу, поможу». А той чоловік же ж не бачить його, бо воно ж невідіме. Як вун приходить уранци до клуні — повна клуня снопув. Наносив чорт. На другу нуч приходить: «То заплати мні, я ж тобі наносив снопув». А той ка’: «Ну шо я тобі заплатю?» А той: «Ну як шо? Я тобі трудивса, то ти мні заплати. Давай, шо в тебе є». А той ка’: «Нема в мене ничого, я тобі не заплатю». Ну, той забравса чорт та й пушов. А чоловік того дня не пошов в клуню. На другий день треба вже йти в клуню. Як він приходить — повна клуня голля. Чорт наносив».[61]

Колоритною є відома оповідка про те, як чоловік попік чорта. В одному з таких текстів звучить слово «пéку» як імовірний каламбур зі словами «пекло», «пекельник»:

— «Один дядько пас коні. На патичок насадив сало і жарив собі на огнє. Воно прийшло в шляпі. Настригнуло жабу і давай тоже жарить. І говорить: «Ти їси, і я єм!» Так не по-человеческі говорить, знаєш. А той дядько взяв головешку да тако наодмах як дав… «А-а-а! — закричало на весь лєс. — Догадавса! Іще бий!» А дядько його не вдарив. А єслі б вдарив його другий раз, воно б його рознесло. А послє: «А-а-а! Догадавса!» — і вихор знявса і полетєв».[62]

— «Нанизав сала, тако прутик із берези вирізав. Тіки із берези, то нічим ни вуняє. Та й пече кувалок. Статок (худобу — В. Г.) пасе мо’ то так. Пече. А він прийшов. Сів. І наткнув жєбу собі на ломаку. І тоже пече: «Ти пéку, і я пéку, ти пéку, і я пéку». Ну а той хазяїн вже напік те сало добре, та як мазнув його тим салом — то так закрутило, і нічого не всталосьо».[63]

— «Косили сіно, і дядько встався ночувати. Він зробив будочку і себі став… Вже дванадціть годин, косив пізно, — і він розложив вогнóще, сковородку взєв (вже вин там тиждень косив), і вин став сало жарити, і, ка’, приходит — такий мужчина, і наткнув на ружок жебу, і ка’ на йогó: «Ти пекімé, і є пекімé». Той дядько дивиця, ка’, здаєцця, шось то не то… Ете сало добре шкверчит, а він знов ка’: «Ти пекімé, і є пекімé». Вин баче, тогó… А вин як взєв ту шковорóдь — та й йому в вічи, — то як пушов, то ліс трущив. Ето нечисте було. О».[64]

На Західному Поліссі виявлено окрушини народного оповідання про те, як диявол спокушає людей у церкві: «Як хтось в церкві стоїть і сміється, то диявол на волячій шкурі то записував»,[65]«Диявол витягає шкуру і пише, такуво коровлячую, і пише, но шо ти заробила в церкві — би законно стоєла, Богу молилася».[66]

Повний варіант цього оповідання зафіксовано на Бойківщині: «Раз прийшов світий чоловік у церкву. І чорт прийшов з воловов шкіров. Прийшов та й на тій шкірі почав гріхи людські писати. Бо то ж люди добре служби не слухают та й тим грішат. Нóхто його не видит, ні піп, нóхто, лиш той святий. Та й писав-писав — шкіра закінчилася, той ся впер та й натíгат ту шкіру, ’би, може, ше шо записати. Та й так ся нáпнув, шо аж перднув. А святий то ввидів та й ся зáсміяв. І от — якраз ше на стіки натігнýв, шо ше й того світого записав. А йму не треба було нічого, йму тільки треба було їдного того світого, шоб він ся зáсміяв».[67]

Чорти також нібито оберігають від людей приховані скарби: «Це в нас один був, і казав, шо ото в нас за рєчкою таке озеро є, і туди кинули теє золото. Хто-то пошов, багром тяг і оддер шкеберу з тогó. Льог спать, коли приходить. Да каже — ти його там клав? Іди і прибий ту шкабéру. То вун пошов, мусив прибити. А там один пошов туди ж того золота взять. Да й узяв. До воно його в нóчи пов’єсили. Чорти. А тепер там є золото, да пупребуй його взять…»[68]

Ще один широко відомий в Україні сюжет — як «нечистий» у подобі парубка зводив дівчину. Мати зауважила, що донька марніє на очах, і потайки вплела їй у косу тою (аконіт) і руту (в інших варіантах це також одолян, марена, відкасник, безвершник тощо). Під час чергової зустрічі залицяльник не зміг приступити до дівчини й почав вимагати, щоб та зняла обереги. Вона, однак, не знайшла їх. Коли вже мали співати півні, «наречений» із жалем промовив: «Ех! Якби не рута й тоя, була б ти, дівчино, моя», — і відступив від неї:

— «Чорт под хлопца подкасався, а мати дєвчини взнала. Да вплела в коси зєллє. Вона каже: «Йди сюди». А вон: «Викинь руту й тою, да буду спать з тобою». А вона подивилась — нема. Так он і одчепивсь».[69]

— «А таке було, шо десь дєвка тоже ж любила хлопця. Плаче й плаче за їм. Вон прийшов до їє й нáчав ходить. А то таке зєллє є (аконіт — В. Г.), оно і в менé квєтки тиє єсть. На ти квєтки кажут «іва». Вони такі голубія, і такі носки внизу. Їє хрищена знала це, і взяла їє заплела, заплела в косу. Бо вже вона побачила… Пришли посіли вечерати. Ложку поклали. І вечерають, і балакають: любуюця. Вон пришов так, як треба ж. То, може, й не вон. То в його шкуру хто-то вбравсь. Може, нечиста сила… Упала ложка в йогó з рук. А вона хотєла поднять, а вон не дає. Вона каже: «Я подниму», — а вон каже: «Я сам». Вона: «Я». — «Я сам». І таки шо вона настóяла, шоб вона їє подала. Вона по ту ложку полєзла под стол, нахилилась, — а в йогó не ноги, а когті. От от тих пор уже вплели їй ту іву, дак вон, каже, плаче з цього, под окном, а вона в хаті плаче. Шо це таке зробили. А вона вплела ту квєтку. А вон: «Вікинь іву, вікинь іву!» — а вона ж не знає, шо то за іва, і не знає, де а іва. Єй вплели в коси ззаду, вона й не бачила. О. Ну й пошли дивицця. І вон плаче, і пошли дивицця, а то не сльози — то смола! Придибашки є».[70]

— «Тепер ше таке. Розказувала мінє мати, шо вона у дєтстві… ну, вже не в дєтстві, вже роков пітнадцить їй було… І вона пасла корови, а з єю була напар… не корови, а воли в лєси. Да й каже, шо до їє все приходить… гарний жених такий… Оно пасуть воли — то вже жених приходить. І кажний день, як тиє воли пасе… Ну й вона каже — я то не розбіраласа, шо то таке. А вона по… матері, — шо, мамо, до менé гарний жених… Але стариє люди, то вони знали, шó то таке може буть, шо ж… ходить і не показуєца. О, каже, подивиса но, якиє там у йогó зуби, приглéдьса. Приходить на другий день, каже — чорниє. А-а-а… то сьо чорниє зуби… Ся нічо’ не сказала йой, мати: бере сю тою (а в їє була гарна коса)… і бере сю тою і цьой ладан, — я тебе заплету, шоб ти була гарна, — і вплела сє в косý… Каже, погнали сіє бички… Приходит, каже. Приходит… І, ка’е, ходить-ходить кругóм і не приступає. А она все каже: «А чо’ ти до мене не подступаєш, чо’ ти все здалéка?» Так вона… А он каже: «Одрєж косý, то приду. Одрєж косу». І каже вона знов: «Чого ти здалéка балакаєш, а не тео?…» — «Одрєж косу». Так каже. І таки вона не пóняла, в чом дєло, і цєї коси там в єї не було чим одрєзать, але ж… і не… І так воно осталосо. То вон ходив, каже, ходив кругóм, а нарешті каже: «Но, якби не ладан і не тоя, то була б дєвка моя».[71]

— «Була така байка, що ходив хлопець до дівчини, а дівчина сподобала його дуже і все не розуміла, чого він до неї до хати не йде, бо стільки дружили, треба показати матері. Прийшов той хлопець до хати та все ховає ноги. А мати сі придивила — а в нього не ноги, а ратиці. А дівчина з любові того не видить. А мати зварила таке зілля, тоя називається. Заготувала їй того зілля свяченого, і ще часнику, часник причепила їй на шию замість намиста. А хлопець якраз від’їздив, а вона йшла його проводжати. І вже вийшла за ним надвір, а він хотів її обійняти, а тоя і часник його не пускають. Та він їй сказав: «Якби не той часник і не та тоя, то ти би, дівчинонько, була моя». І так щез, як і стояв перед нею».[72]

— «В нас ще бýло такой з нашов дівчинов, а то бýло давно, шо ще тато бýли таким хлопцем, ще нежонаті бýли. То казали, що в нас у Луквáх, бо в нас тут за лісом поле є наше, Луквó і Лугó, то всьо є Хмелівка. І там пасли, віпасали худобó. Робили такі колиби, шо ночували, і для худоби, і для людей окремо. Там огник клали, варили навіть їсти собі, на кім вогни. То одна дівчина була, а до неї все в обід приходóв якийсь хлопець, незнакомий. І та дівчина почáла худнути. А потому якось мама прийшла, та й подивиласі, та й питає: «Шо тобі є, шо ти так похудала? Та маєш молоко, та й маєш бульби, і хліба даю тобі з дому…» — «Не знаю». — «Може, тебе шось болит?» — «Нічо не болит і нічо не знаю»… А тота жінка взє́ла, мама її, і пішла до їдної жінки до такої, шо шось трошка вміла ворóжити. Та й каже: «Шось мóя так сі Марійка похудла і шось йі так бракує». Но а тота подивиласі на хліб та й каже: «Ти знаїш, до неї ходит нечиста сила»… Що робити? Тогди їй порадили: лук-чиснок заплéли у косу, і ще така тоя є — і в другу косу заплели то. І той як прийшов, як мати заплéла і дáла води свічéної і осенóчної пшениці тій дівчині, аби мала коло себе, і він як підійшов ближче д’ тій колибі, і тогди як сі óбернув, і так заспівав. Каже: «Якби не той лук-чиснок та якби не тота тоя, то би с була, ти, дівчиночка, ти вже моя!» Уже бýла би вмерла, бо вже дівка мала вмирати. То отце, тато розказували, шо то була істинна правда».[73]

— «Чорнотоля, троян і ше одне зілля вплели в косу. [Чорт каже: ] «Відкинь від себе то, що маєш». Вона відкидала хустину, шо там ше мала. Молодий панич: «Якби мені не троян, одолян, і не чорнотоля, то би бýла дівчóнонька за день-за два мóя». І тоді стала буря страшна, і він пропав».[74]

У записі В. Гнатюка із с. Мшанець схожий текст має ще й оригінальне продовження. Роздратований невдачею чорт спересердя «йак вийшоў на горý, на такы́й кáмінь, йак витьаў гузицеў, тай забóў сьи; а ў кáмени вóбиў такé гет, што вóдно так йак с фотоґрáфійі і пуцьку му і йáйцьі і гузóцьу. То прáўда, нáші льуди вóдьіли!»[75]

Із чортом повсюдно пов’язують дівочі ворожіння з дзеркалом:

— «Но їдна їгра мене не наравіцца. Одну їгру — то я́кось девки через дзєркало… дівіліса в дзєркало, і все — шо — Доле, обозвіса… І я́кось вона в ’дне дзєркало… знов в друге… понаставляла, седєла, пока не стала крічать. Як став… у час ночі, то прісу-у-унувса волохатий, єй у те дзеркало. То коли крикне… бульш не робили тогó вже».[76]

— «А знаю ше, шо колись дівчина одна гадала так: взяла два зеркала, одне поставила позад себе, друге перед собою — такий коридор зробився. Потім вона виключила світло, запалила свічки і стала дивитись в те зеркало. Я не знаю, шо там сталося, але казали, ніби шось з того зеркала вискочило і драпнуло ту дівчину по лиці, і слід на все (назавжди — В. Г.) лишився. Казали, шо то була нечиста сила».[77]

Розповіді про те, як чорт (чи чорти) відвідують дівчат на вечорницях, доволі популярні в Україні:

— «На Андрея ворожити ходили дівчата. Долю викликали. Каже: «Доля, йди каши їсти». А раз: «Зара, зара, я, — каже, — прóйду», — доля обізвалася. Вони прилетіли до хати, стали сміятися… Як дивляця — то приходе… а приходе нечистий в хату. І шо робити? Бо до дванадцатої години він, каже, смолою розіллєця в хаті. То вони йому дали хустку з фрéнзелями, шоб він роз[в]’язав. Він ґлубав-ґлубав, і не роз[в]’язав, і пішов з хати. То мій дід Іван розказував, мій дід».[78]

— «Колись, таки правда була, тут їдна жінка справляла Гандрея. Ну і наготовилася. А прийшло багато жінок, дівчат, — мужчини нема ні їдного. А вона вийшла: «Чорте, бісе, хоць ти йди сюди, тут дівчат повно». Аж, каже, йде якесь риковисько в хату. Каже: «Боже! Всьо поперевертало по столі, і всі повтікали».[79]

— «Ми не просили, але просять… То, каже, колись вийшла їдна і каже, шо «Суджане-гуджане, ходи до нас вечерати». А вбізвалося лихе і прийшло в капелюшí. Я не кликала. Прийшло таке страхоття, ну і каже: «Хто кликав?» А всі бояцца. Типіра кажуть, шо треба насадити макітру на голову, і вийти з кóйом, і перехрестити. А поки це зробили, то воно поділось. То біше не кликали».[80]

— «Ето було таке діло. Прийшли дивчата… у хати скáргували (ну, спрéндзували — випивали, гуляли, танцювали…). Скáргували — ето вже начинається, як ето глуха ніч. І та’ як то постукали, а вони вибігли — та’ як то три хлопци. А вона до йогó… а то стоєв нечистий. Та думала, шо той хлопець її позвав, а то нечистий прийшов. То вона та’ як то з ума чуть не тронулась, але до людей ходили, і тоє…»[81]

— «Колися розказувала баба муя, батькова, вона ж стара була вже, що на Введеннє пушла… то ж на Введеннє не мона танцювати. Ну. А пошла одна дівка, така була, що вельми у Деревку (баба моя з Деревка), каже, вельми вона вже танцювала. Танцювала, танцювала, аж приходить такий пан, приїхав на бричци вже, бричка така, з такими ґузіками, і взєв її танцювати. І взєв, каже, танцював, танцював із єю, і забрав і повів надвір, і взєв, посадив на бричку і повіз. Повіз її, і того нема, нема, а її стали шукати, а він взяв її пуд кроквину засадив. То там, казала баба… Ну, в погоню, да кроквина така, він взєв посадив її, і там… то казала баба, що те місце звали Гибець. Гибець, що загинула ж та жінка. А мати вичитала: «Кому Введеннє, а мені Виведеннє». Погоня — то корчі такиї. Вниз таке, темне, корчі, там папороть, таке всяке росте… А кроквина — деревина така, виверняна, виворот. Ну, пусадив пуд виворот, да шукала, да найшла… А мати вичитала: «Кому Введеннє, а мені Виведеннє». А вона вельми… а не можна ж танцювати на Введеннє. То ж то піст, Пилиповка. Задушив, забив її. А хіба то ж як… То якесь лихе є, видно вже. То вже, видно, якесь лихе».[82]

— «Це в одної, в Буковки, вона була ворожка, були такі — молодії, красівії таки. Вдіті, як салдати, а ноги курачиї. Колись дєвкі ходили на вечуркі. Ну, да девки гуляют, да шоб хлопці ж приходили до девок. А нема хлопців, до вони давай у комин гукат, шоб хлопци прийшли… Ось ідут такіє гарниє хлопци, шо только держис. Ідут уже на вечуркі, поприходили. А вони сидєли да вишивали, у одноє впав наперсток. Вона нагнуласа достават того наперстка. Нагнуласа — гі-і-і! Курачиє ноги у хлопцув. До та мовчечки, никому не сказала, да давай утикат. А вон — за нею. А вона бачит — хлевушник, да в ту кострицу, шо льон терли, вскочила. А вон каже: «А-а-а! Догадалась, шо сховалась!» А тих за ноч повладжували девок».[83]

На Західному Поліссі популярна оповідка про те, як баба-повитуха приймала пологи в чортівки (здоровенної жаби). Як плату від «панів» у такому разі варто просити не грошей, які на ранок виявляться кізяками, а сухого листу, грані чи кінських «балабухів», які натомість обернуться грішми:

— «А якось ти нилапóє (чорти — В. Г.) приїхали по бабу. Шоб приїхала бабити. Поїхали. Забрали тую бабу. Везуть тую бабу. Лісом. Ну шо ж. Їде баба. Лісом. Кіньми. Такими вороними, харошими. Їхала-їхала, і завезли до тиї роділлі. Ну і тая роділля… а то вони жінку забрали, тиї нилапиї. Вона десь вийшла вночі й ни перехристилася… І вона шепнула тий бабі. Каже: «Якщо будуть давати капейки, будуть платити, то ни беріт. А єслі будуть давати кінські балáбухи, беріт»… Ну й, каже, платє́ть. Принесли капейки, принесли тиї кінські балабухи. Вона вже тиї балабухи взяла. Ну й везуть назад, додому. Везли до тих пір, поки півень ни заспівав. Вже як півень заспівав, а вона — на голляци. А вони ж везли на кошови. Прямо голляка така соснова. Як вона до тих балабухов — її грóши. А вона казала, та родíлля, шо як будуть платити грішми — то то балабухи, а як балабухами — то то будуть гроши».[84]

— «Розказувала жінка ’дна… шо роди приймала… Ага… Ходили баби по єгоди. Ішли по єгоди, та й йшли, а лізе, каже, жаба… Така велика жаба лізе, тóвстая. А другі жінки насмієлись, кажут: «Ось ції роди прóймеш?» Вона каже: «Прийму»… Та й вночі приїхали до єї та й забрали єї. Забрали. Та й прийняла вона роди. Прийняла роди… Но, каже, десь… а вони носили… груди, шоб грудь виссала дитина. Та й носили до жінки, та й виссала грудь, та й занеслó до хати, а та баба сидит, а та дитина, шо їй груді сосала, каже, познала по вповóвачови, з’єзане таким шнурком, шо то її невістки дитину приносили. Невістка в хати спала, а вони забрали, понеслó і принеслó. Такоє говорили стари баби».[85]

— «Е-е-е… То така було проблєма. Моє баба бабила зáвжди, і вóйна була, і вона приймала, поки гет того… но, Богу дєкувати, ничо’, — вона всьо хрестилась, Бога молилась, шоб їй ничо’… А то баба… приїхали до єї — ходи… будять, пруз окно… стукают в окно, ходи, роди приймеш, те й те вродилось… Баба вийшла надвір, каже — я далеко не зайдý. Ми тебе, ка’, завезем. Їй вдало, шо вони на шось посадили, а вони її на гулляку (а то чурти приїхали). Її везлó-везлó, і туди привезлó, а вона бачить, шо то не тиї, шо треба. То баба сама себе спасала. Стали єї… а вона каже — «Де ж тиї роди, шо витé мене везéте?» А вони кажут: «Зара побачіш». Але вона побачіла… тепер фигури ставлять, а то — крижова дорога (та туди йде, а та туди), — а вона ’дразу з теї гулляки як упала на крижову дорогу — і всьо. А вони кажут: «Ну, спаслася». І вона всталась жіва. О. А є, вельми баби, єй ж тоже недобре».[86]

Характерно, що чорти в подобі «панів» дуже часто їздять добре запряженими бричками:

— «На Йвана в нас по зілля ходять, та й ми з сестров пішли. То ми рвемо собі, а так по полю коні такі їдуть з колісницею, такі червоні, гарні, — а ми ж на чужому полі, та й я кажу до сестри, шо сховатись треба, бо ми на чужому полі траву чиюсь толочим. Та проїхала та колісниця, а на ній панок такий гарний. А ми з сестрою пішли далі трави рвати — а сліду-то від тої колісниці нема… То таке було, власними очима бачила, не то шоб байка».[87]

— «То на самого Купала ми збирали лікарське зілля. Нам тато казав, які лікарства треба рвати, бо в мене дід був ворожбит, а мому батькові передав то. Ото рвем ми з сестрою, а я дивлюся, а то коні такі червоні, так як через дорогу від нас, а злякавсь так, і кажу: «Сховаймося за корні, бо зара[з] той хазяїн буде нас сварити, чо’ ми траву толочим, а ше де татові скаже». А сестра: «Де? Де?» Ми присіли, а потім як встали, то вже нічо’ нема, а вона каже: «Де? Я нічо’ не виділа». А я кажу: «Ходи, я тобі слід покажу», — бо то ж видно в траві слід, як проїдеця. А як ми прийшли — то ніде сліду ніякого».[88]

Доволі популярні в Україні бувальщини та оповідки про так звані «чортівські гулянки». «Пани» запрошують музиканта пограти на весіллі, а на ранок, коли «чортівня» втрачає силу, той виявляє, що він на купині, а частувався протягом усієї забави коров’яками:

— «Йшов я, каже, з свадьби (на баяна грав). Йду-йду, зайшов туди, де Йож живе. Як я туди зайшов — якась нечиста сила завела. Сів я на купині, і так ту гармошку ростягую, так граю… Грав-грав, коли, каже, де не взялись да: «Грай, дядьку, в нас сьо’дні весіллє», — а я все граю, а я все граю. Танцювали-танцювали, а тодє півні заспівали. Заспівали півні — всьо — ниде ничого немає. Я дивлюся — а я на купині, і ниде ничого немає».[89]

— «Коли діявол ходит? Удень, у час днє, на смеркý, як смеркає, сонце заходит, як сходит, і в час ночи. Ото його. Оден тоже, а во з Глуши, грав. Грав. На васіллі грав. ну, тим во грав, то ж ще за Польщи, — скрипкаю. Грав-грав, і тогó… ну і… іде додому з васілля. Іде додому, аж перейшли хлопци. Конякаю. Ходімо, каже, нам пограєш на васіллі. Заїхав, взяли його посадили на бричку на кóней, повазлó… Повазли, і там він грав. Вони, каже, так танцьовали, скакали, і йому давали пити і їсти, — і він устав рано під кракóтаю. Давали, пробачте, гамняки їсти кінські, і сцикуни, пробачте, кінські пити. І вони його там напоїли і накормили і пудложили пуд кракóту. Як тако дерево вивернецця, та й… називаєцця кракота — виворот. І вони там вот… То він тиждень не міг прийти додому. По ліси шатався. Пришов додому — не вірив, шо то його хата. То вони мніго тоді тиї, о-о-о…»[90]

Люблять чорти так пожартувати не лише з музикантами, а й зі звичайними селянами, особливо якщо людина трохи «під мухою»:

— «Була в селі свадьба, а він жив там в ліси, на хутори, далеко жив од села. То в родини була свадьба. Мартин старий. Він був на свадьбі у родичоув, ну і собі вночи плентаєця випивший додом. Каже — доганєють: їде два пáни. Сидєть на… сідло таке виробляне, в капалюшєх сидєть: «Дєдушка! Сядай пудвеземо!» Ну, каже, я й сів… Ка’, думаю — а, п’яний, шоб де хто їхав. Под’їду, бо п’яний, так далеко. Подумав тако, аж то, каже, й под’єжджєють. Чорних коний пара й два пани сидить на возу: «Сядай, дєдушка, пудвезем». Каже: сів і їду. Їду-їду. Але, каже, дивлюсь — ни туди їдуть, де моя дома. А чуть управо, каже. А там у нас вправо — ліс такий. Ялинá називаєм. Йолки такие великие ростуть. Густо. Каже, їхав-їхав — шось-то не то. Я, каже, «во ім’я Отца і Сина, і святого Духа» перехрестився. Аж то каже: «Ш-ш-ш-ш-ш!..» Як зашуміло, і нема ни тих коний, ни тих панив, а я, каже, сиджу — йолка зрубана. І сиджу, каже, на тому. Де ж то, каже, я? Роздивився — о, то то я в Рашовскій!»[91]

— «Це в нас учитель був, це вже я того учителя знаю. Ну, до в Норинцях дуже музика грала, а вон дуже танцював, співав гарно. І пошов вон у Норинці на те гуляннє. І цілу ноч танцював, і закуска на столах була, і віпивка. Каже, шо «такої я закуски ше ніколи не бачив і не чув». Да танцовав-танцовав, танцовав-танцовав — целу ноч танцовав. Коли, як проспєвали півні да стало розвиднювати, а вон подививса — аж вон на болоті на купині лежить, только конска кучечка. А вон коло його танцовав, і його єв, і сам обброхавса аж по уші. А тоди пришов додом, як розвóдніло».[92]

Нерідко трапляються описи чорта як «панича» чи «пана», зазвичай із люлькою:

— «Був в нас случáй такий, шо ото дві жінки пасли худобу (ото з Великосілля). То тій другій жінці показалося — такий пан вийшов в капелюсі: чорний, гострий, каже [капелюх], так перевертався, скакав, і вона ся сміяла, сміяла, каже: дивись, який панисько (а та друга не виділа). Перевертався, а вона ся сміяла, а тоди він встав, каже: «Я тебе вóзьму». Та як злементувала несвóїм голосом — пришла додому — синя вся. То ше теща моя росказувала: «А я ніц не виджу», — каже. То нечиста сила».[93]

— «Зараз ходят люди — і двананціта, й друга, й перша — і нихто ничо не видит. Ну а ранче, ше як мій тато жив, то чогось люди виділи. Каже: отак, як наша хата, і тако через лукý переходили на дорогу. Ну то бýло на Йордань, на Святий вечір тато йшов. До церкви. Стоїт, тато каже, пан. Файка така закручена. Каже: волосся так мені аж дротом стало. Я так перейшов боком і пішов до церкви. Той пан так і лишився. Перше старі люди много говорили».[94]

Побутує популярне оповідка про зустріч із таким «паном», під час якої селянин міняє свою стару черепульку на гарну пацьоркову люльку «пана», а вдома з’ясовує, що то кізяк чи сухий патик. Такий сюжет є одним із найвідоміших в Україні:

— «Це колись, як розказували, шо йшов в млин чоловік із Черніговки (с. Велика Чернігівка — В. Г.). Да йде собє в капелюшé — старий, бо б’єднй був — і курит там якусь папиросу. Аж панич такий стоїт на мосту: «Шо це ти, — каже ж до нього, — у такім старім? На тобє нового капелюшá, наклади». Ну, взяв, наклав, а свого там пов’єсив на березі. А папироса взяв: «На тобі, — каже, — люльку». Ну, той взяв, до курит люльку… До приходит в млин, а там чоловєки сидят — да засміялися. «Шо це ти, — кажут, — здурів, чи шо?» — наклав сувóрчик із кошá на голову за капелюшá, а в зубах — сучок із кореня — за люльку. Ну то так і курив. Каже: «От, проте здурив і мене недобрий». Назад, вже розвиднило, вон йде вже вдень: та й тей капелюш уже лежит, де він поклав, і папирос».[95]

— «Іде один мужик уночє провірєти кони на паствище. Перед опівночи. Передибає єго панок, курит люльку: таку делікатну, пацьорковану, шо ну. Скри сі сиплєт. І він іде, курит люльку череплєну, таку міняльську. «Добрий вечір». — «Добрий вечір». «Замінєймосі люльками», — каже той дідько тому ґазді. Ґазда подививсь — та єк не замінєти: в мене таке череплєне, сюди-туди, а в того така пацьоркова, делікатезна… «На тобі», — та й подав свою люльку. Та й вроті принєв у него люльку. Пішов д’ конєм, подививсі там на пасовище на коні, де вни сі находєт до днини, приходит д’ хаті, надумав, шоби закурив. Він по кишеньох — люльки нема. Находит у кишени кочєн сухий з капусти. Ну а це шо за кара? Не може до себе чоловік прийти. Але до рання якось добув, ше дріманув, рано йде по конє — здибає на стежци свою люльку. Де він йому давав, там вона і впала. А як він кочєн підбирав? То вже не вгадати».[96]

— «Диявол як є, то найбільше п’яному хлопу показує, бо п’яний хлоп думає про одне. Колись ше розказували, шо був такий дідо, він хати клав. То раз він йшов додому, а там була така хата, шо все казали, шо там є шось зле. То він як йшов повз ту хату, то йому огень на дорозі показався (То була зима, та й він в багні на дорозі руки грів). Той іде далі, а йому якийсь пан показався, та й каже: «Давай люльками поміняємось», — а в того пана така гарна люлька, а в чоловіка проста. А в того ше й тютюн такий добрий. Та й приходить додому (а в нього руки брудні) та й він каже жінці: «Ти глянь, яку я люльку заміняв!», — а та люлька набита колючками, а тому пану він люльку з тютюном дав. Та ще розказав, шо руки погрів, а вони всі в багнюці. В нас хутір є, Мокрий, там завжди казали, шо нечиста сила є».[97]

— «Ще в нас колись так старі люди розказували. Раньше ґазда чо[го] ніколи не виїздив, як після дванадцятої години, як когут запіє?… Запіє когут — тоди осібняк їхав дорогов. Чого? От одного разу йде ґазда бідолаха, десь з дороги йшов, дорога таво наша, шо веде попри церкву. Над’їхала, каже, така бричка, такі, каже, два пани. «Сідайте, — кажуть, — ґаздо, ми Вас підвеземо». Всьо, дали ґазді закурити. Ґазда сі рано пробуджєє — ґазда в такій шпині лежит, десь ’го кинули, дали такий кусок тернини, а на тернину наложили конєчку (кінські «балабухи» — В. Г.), аби курив. А він сі каже, шо я перехрестив, шо сі щєстє трапило, шо мене підвезли. Так сі, каже, перехрестив і сі не опамятав, де я є».[98]

Дещо по-інакшому обіграно суть цього сюжету в таких розповідях:

— «Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє́, це мóї мами рідний брат розказував). І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну, і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец — то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[99]

— «…Такий прийде пан у шляпі, шо куди… За Польщі то ше фурмáнили, бо дуже добре платили за фурмáнку, треба було добрі коні мати, доброго воза, то каже вже, там з Гýмнищ, каже, то мати мої росказували, десь він там був і приїхав додому вже увечир, і тримає руку в кишені: «Я маю рубля». — «А де ти взяв?» — «А во під’їжджав зо мною пан — дав мені рубля». Як він до кишені, то, вибачте, там нема рубля, а кíнське гімно, знáчить. Вони там користувалися, нечиста сила, чорти, користувалися з тих. Як сяде на фуру, то коні зразу попріють, будуть везти, як не знати шо. Він любив під’їхати. Отаке. То він більше в губід так».[100]

Нерідко чорт показується як чоловік у чорному одязі з блискучими ґудзиками:

«Хто знає, як кого лякає. Ну, щось виходить. Казали, якась там… десь дивчєта на базар, то вже років з кілька… Були в клуби, і забралися на базар на нич. То раньче, бо то ж колись не так було, як тепер. Як вийшли йти, двох там десь, шоб сюди до села, з хутора, то каже, як пудийшли десь туди на дорогу, каже — віходить… віходить, каже, такий — вісокий, чорний, з ґузами блістящими, каже, таки страшниї, — то вже, каже, бігли, хрестились, молились, вже до базару не пошли. Буває всьогó… Ну, лихеє шось. Чорт. А шо ж там добре є — буде лякати людину?»[101]

Одними з найулюбленіших утілень чорта є овечка чи баран, рідше — кіт, собака, заєць, вуж, інші тварини (а подекуди відзначають його здатність до метаморфоз):

— «Овечка віскочит, з рогамі, і ти — до єє, до вона втекає».[102]

— «Мій дідо колись ходив зі Спаса до Деревлєн на кавалєрку. Іде — шось вочима світе. Я, каже, прихиливсі і злáпав баранчика маленького. Я, каже, того баранчика за пазуху, і приніс додому, до сіней. Мама врано встала і каже: «Юрку, шо то ти за баранчика приніс?» А він каже: «Мамо, най буде, я їго зара вóзьму до стайні». А цей баранчик каже: «Нє-нє, Юрку, занеси мене там, де ти взєв». І вони настрахáлисі… Взєв за пазуху цей дідо і каже: «Йду-йду», — в тим самим місци — бах! — і вже нема їго. То лихий ходив».[103]

— «Ше що було… Катя була, і її чоловік був кала вагончика он сторожом. І вона за його тоді була, і так місячно, каже, місячно було, і віходю я, але що — вибіг собака. Чи то вона посвистала на йогó — вот гетого я вам не скажу. І я йду, і він рядом іде за мною. Іду, і він рядом за мною йде. От. І шось як… чі піріхрестилася вона (вже так як злякалася), і така лужа була так ізбоку дороги йой. Каже: до теї лужи дійшла, то тіки вода полетіла вгору, і не стало ни собаки і нищо. Каже: злякалась, ледь пришла до хати. То ж, знаєте, таке… Ну, от, кажуть колись, люди: як сонечко зайде, то свистати не можна. Да. І сонечко зайде, то не мона й смíття виносити, і так кажуть. Бо, кажуть, свою долю винесеш. От лихий — кажуть. То вже, каже, лихий, то вже недобрий, да. Ото таке, то гето вже я чула. Найліпша помощ — при собі завше май Бога: де ни йдеш, тре’ хреститися».[104]

— «А хто знає, який він. Він може бути всілякий. От жінка їхала з Городници, била олій. Бýла олійниці в нас в другім селі, то п’єть кілóметрів до Городниці. Била олій, відти їхала додому — а якес ягнєтко бігає по дорозі. Змерзло, та й все коло них, коло санóй. А то зима. Вона каже: «Та йой, шкодá, те ягнєтко замерзає». Та й узє́ли на сани. Взєли на сани… йой, бíднєтко, як воно змерзло… Та й доїхали до села, крайна хата… доїхали до села та й каже: «Йой, бідний баранчик, був би замерз…» А когут запіяв, він скочив та й покрививсі, каже: «Бідний баланцик, бідний баланцик!» — та й пішо-ов баранчик».[105]

— «Іде вон у картузє. Сам йшов. Той мужчина. Василь його звать. От. Вон іде, а воно з самого того, лежить. А вон: «Кицєнька, кицєнька…» Чорненький кицєнька. Як на ту сторону йде — до на ту сторону вон бежить. Цей — на цю сторону, тоже вон бежить… Оце все: «Киця-киця-киця-киця…» Дойшов оце до нас, де ми живем, чуть не до нас: «А! Ти, говнюк! Не даєш мені?!» — да за картуза, да хоп: хотів вон його накрить да зловить. Коли придивляєця — аж купка коров’ячого, говня́ків. Отаке».[106]

— «Десь вночи ходили, та один казав, шо взєв якогось чорного котика на руки та й каже: «Так змерз, бідний котик, бідний». А він з-під плечє каже: «Ой біднийбідний», — той котик йому відказав. То він так сі був перепудив, шо ну…»[107]

— «Каже: йду — то кот бежить. С кота — заєц. Війшов наперед, сів собє й дівіца на менé. Каже, вже коси сталі дубом… Мєсяшно… Каже, до хати вєк собаки бєжать до менé, а сьо й собаки не бежать. Ка’, глядить — то так як свіня. Потом копіца сена сунеца. Вже так злякавс. Ка’, пока прийшов до хати, і собаки — шоб которий гавкнув».[108]

Окрему групу оповідок становлять ті, у яких чорт у тій чи тій подобі налягає людині на плечі або надміру обтяжує своєю вагою воза. У таких випадках «нечиста сила» відступалася лише після того, як хтось здогадувався зробити хреста чи помолитися. Доволі часто наприкінці чорт промовляє: «Здогадався!» — і зникає з демонічним реготом:

— «Їде чоловік у базар. Лежит баран, хороший баран, здоровий, центнерув два. Ну, чого ж цього барана не взяти? Може, хто їхав в базар да загубив… Як вони поклали на воз — до цей воз ломитсє, і коні мокрії — не мона везти. А то та лякаха, ти понємаєш? От вуни проєхали трохи. Уже коні мокрії, да й тії люди мокрії — полякалисі — не мона ж везти того барана. Давай уже вони ж його скидать — не мона. А то та лякаха сєла, от. Там сидєла й баба, шо ж той бабі робить? Та баба взяла таку соломинку, да зробила хрестика, да тому вже барану да тако под носа тако, а вон як зарегоче: «Га-га-га-га-га! Догадаласи, баба, — знала б ти барана, шоб ти кілометр ше проїхало!» Задушив би. Така лякаха, або нечиста сила. У барана лякаха залізла».[109]

— «Євреї ж не вірять в Христа. А прийшлося їхали на Межóріч, на базар. А прийшлося: стоїть на дорозі біля мóгилок бáзя маленька, гувечка. А він ту гувечку не знав, та і взяв, а та гувечка стала бекати… А він каже: «Ця гувечка нам пугáна, ни мона дувезти». І ни мона скинути. То зрубили хрестика з соломи і дали цього хрестика, і вона сама злізла. То їм же ж ни мона хрестика, а як прийшлось, то й зробили. То, казали, злий».[110]

— «То, там-о десь колись баби як казали старіє, я був на роботі… До, значить, каже, шо єде… де з гостéй єхав дядько чи дід. От. Да, каже, баран бежить, такий маленький. А вон встав до — сядай, сядай… То той, значить, баранчик плигнýв на той воз, а вон — коні зразу мокріє, не мона, наче тонну положів. От. А вон тоді єде, і коні стают… А вон перехрестився, воно плигнýло з воза до каже: «Догадавсь, гад». Шо перехрестивсь. І воно плигнýло з воза, і нічо’ не було. Це таке, сказкі були…»[111]

— «Віз господар з поля снопи при вечері. Біжить по дорозі баран. Бере той господар барана на фуру. Коні засопли і не можут з місця рушити. Аж коли взяв того барана зігнав з воза, тоді коні рушили. То нечиста сила була».[112]

— «Дід мій росказував ше. Їде старий, їде через місточок, да й переїхав, і там, каже, коні — хр-р-р! Хропуть. Шо це там таке? Дивлю́сь я — ягня. О, це, кажу, добре. За це ягня — да й в сані. «Вйо!» — коні не можуть рушити. То добре ягня. Каже — завезем заре да заріжут на м’ясо. «Не зарі-і-і-жеш!» — це ягня. Скакнýло — да ці коні як сунýли… і полéтіли».[113]

— «Дядько ішов — то, ка’, здаєцця, шось іде та’ як то… Стий, каже, буду хреститися… Ну, йде, здаєцця, римно зу мною, йде-йде… І що… Я, каже, як став хреститися, та як виламало гуллє́чку, як мені по очах шо впекло, як дало, то ледь, ка’, втік додому. А другий ішов — ага, кіт ійде. Каже — йду, кіт ійде здуровий, за мною йде… А він юго ногою вдарив, того кота. Той кіт як зваливсь… йому звалилось шось на плечи, то ніс до самеї хати, а послє сýнувся. Та’, як дерево, каже, шо ніс. Ну. Ето начинаєцця у час ночи до двох годин, бо поки півни не засповают… Півни засповают, тоді вже можéш куди хоч іти, ничо’ не лякає. Ну, нечистоє».[114]

— «А ше колись… в нас там коло Дністра внизу був млин. І туда носили люди — озьме на плечі гýзочок та й йде молоти. І поніс чоловік, шо ніби там вночі молов, а відтак шо вертавсі, шо пізно, ніч таки. І вертавсі догори. І каже, як взяв на плечі той мішок — ну таке тяжке, шо страшне. Несе. Ну, доходит, там якась керничка була. Думає: стану нап’юся води, буде трохи легше, бо вже сім потів зійшло. Напивсі води — нічого. Бере знов — далі тіжке. Далі несе. Ну, вже так шо виходит, бо то ліс гі долинов трошки, а там вже виходит, шо голóці, шо гола обíч. І вже як мав віходóти, вже останні кущі там, і, каже, вже не міг нести. Як гепнув тим мішком так-от до землі, а то так якби хвилев так зареготалось. Так — ха-хаха! — по тих обóчєх. І каже, шо вже взяв потім мішок, і вже легко було, і поніс. То шось пуджіло. А то — блуд бересі».[115]

Якщо коні, відчуваючи «нечисту силу», зупинялися й не хотіли далі везти, не залишалося нічого іншого, як перепрягти їх:

«Знаю, шо в нас тутó в бéрезі, там дальше, казали, шо жінка вродила дитину і там десь закопала, і старі люди казали, шо там блуд бравсі. Ну, тепер дідько боїцці всіх, він вже не йде, а тогди — то правда бýла… Навіть мóї тато. Мóї тато, то все ноччю возили. Снопи, всьо. Бо то днем — сили косити. А коні сами знают, куди ходити, аж під фіртков той господар пробудиццє. Тато везут кукурудз, снопами. Наклали-наклали, і їдут. А нарешті коні стали. Вони стали, і тако… Тато що — батогом б’ют, всьо, — нічо’. А вони учули. Знали, шо цей злий дух дуже любит людині зробити, аби людина наробила си. Ну, пошкодити шось, аби людина наробила си. Вони злазьи з фіри і хотье за вýздечку взєти коні перегнати. Вони — ніяк. Розчепірили ноги, і ніяк іти. Оден кінь в той бік, другий в той бік, дишель отак стоїт, задер сі догори, і ніяк. Вони тогди стают, розпрігают коня, обертают, — тому дают ту упріж, тому дают ту упріж, запрігают, перекручуют, сідают на фіру і — не переΐздіт це, але навертают на поле обминути. Чо’ вони там спинили сі, не переΐздіт. Вони, я, каже, може, я десіть метрів проїхав — як щос у долоні… Ага, правда, — вони як злізли з фіри, а перед ними стоїт сніп кукурудзє́нки. Стоїт, листячком махає. А вони думали, що коні напудились цего снопá. Хтіли його… за… то… і викінути. Воно ни бере. Вони ще раз… і їм самим вже стало страшно, і тогди вони стали коні ці перепрігати, і вони як минули цей сніп (вони минули сніп, не їхали на сніп), минули і, каже, мо’, так з десіть метрів, і як щос заплеще в долоні! Як заирже, так «Га-га-га-га-га!» Як коні рушєють — то чуть віз не розтелéпали. Так шо колись цего бýло повно. Там, казали, салдати погинули в австрійску війну, і їх не переховали, ні нічо’. То Кругла Мóчіра, як їхати на Дýбки, і там поклали хрест цим салдатам, але не переховали».[116]

Показово, що нерідко підкреслюється саме властивість коней відчувати чорта, адже кінь і сам нібито від дідька:

«Коняки ни мона святити, свячонею водою ни мона коняки, вони з чорта. Казали… тогó… чорти не давали людям робити, а Бог сказав: «Запряжіте та їдьте». То бачте — вона й несе — біда відає єк… То ж не віл. А віл, корова із тогó… ой, як вам сказати… із соломи. Корова з соломи і віл, а кінь із чорта. Його не мона…»[117]

Іноді ознакою чорта є винятково акустичні прояви:

«Буває, шо начинає ревти перед тобою в лісі, нечиста сила якась, лякаха, а не видно нічого».[118]

Окрему групу оповідок та бувальщин становлять ті, у яких людину ніби щось кличе:

— «По ягоди пошов. І то не нада ніколи обгукуватса в лєсі, когда гукає. Особєнно в двєнадцать часов дня. Ніколи не ’бзивайсь. Мене гукає, гукає: «Гу-гу!» Я собє: «Гу-гу, гу-гу!» І набрав уже ягод півкорзіни. Колі чую: «Гу-гу!» Да й все ближе та й ближе. Як зорвавса вітер, такий ураган: дерева трощит, ламає; свище, вищить. Я як став утєкати, — тіє ягоди вісипав геть усє. Насілу уйшов на чісте».[119]

— «Да, було таке, шо лякало. Колісь покойну мою матку гукáло. Прíйдзє і гукає. Дак яна вже давай жáліцце. Дак я бабі пожалілас, а баба каже: «Ото як прíйдє да будє гукать, дак скажи — насєругó». Дак я матци сказала, дак менє́ пришло гукáть. Се лічно менє. Дак я як ізлякаласє… Значить, раз я вже дозналасє, шо як треба сказать, дак ано пришло да менє гукнýло. […] А Бог його знає, шо яно таке. І прóйдє да гукає їє на ймéннє…»[120]

Типовою для оповідок та бувальщин про чорта є ситуація, коли він лякає людей, які хизуються своєю безстрашністю:

— «А це вже недавнє, це дядько Миколай мой… Да вун же здоровий такий, вун николи ничого не боявся, да вун каже: «Ти давай мені і гарєлку, і даннє давай, і шо хош, только труйки не давай, — а я цього не боюс…» Ішов з вечурок, герой такий, от бежит баранчик. Вон давай переймати, а той баранчик — там плот такий був високий, у Чижикова — да плиг через цей плот, да як зарегоче, каже: «А зловив?» Каже: на мені все й постило. Злекавса… Злий, чортик».[121]

— «Партійний, вон николи не вєрив цьомý, цьо ше до войни, а вон був голова сєльсавета. То йшов одо от цього переєзда, шо до Олєвска, і єму на плєчи як залєзло, і вун ньос до самої хати — не мог донести, таке важке. Да токо в калідор уходить, у свой, і воно як свісне, як рованé, то й крішу зорвало йому. «Да, отепір я, — каже, — вєру, шо є ля́качки».[122]

— «Це на Боговой рєчці. А не було ж мостков колись, а кладки були. А його не пускали додому, його батьки тут жили в Любимовці, а вон на хутарі жив, батько мой, ше молодим був. Да ка’ут [батько]: «Я й не боюси. Ка’ут, шо тут лекає». А вун іде по кладці да каже: «Я й не боюси». А йому шось ка’е: «От і побоїси…» Шарах його в воду с кладок! А вон знов влєзе на кладки. Да питає [його знов]: «Так не боїси?» Каже: «Не боюси…» Знов туди [пхнуло]. «О, — каже, — це вже злекавс». — «До йди додом…» Да й прийшов — обкупаний такий, обкупаний. Не п’яний, ничого».[123]

Лякає чорт зазвичай у певних місцях, які є майже біля кожного села. Іноді демонологічна характеристика «нечистого» місця нічим не зумовлена. Стабільно до таких територій відносять кладовище, болото, пустки, перехрестя, містки, місця чиєїсь дочасної смерті та ін.

Добре відоме в Україні загальнослов’янське вірування, згідно з яким чортів побиває блискавка. За легендою, коли чортові стало самотньо, Бог порадив йому вмочити палець у воду й стріпнути позад себе. Той, одначе, умочив цілу руку і як почав нею трусити, то з того наплодилася сила-силенна дрібних чортів. Побивати дрібних чортів Бог доручив пророкові Іллі (або архістратигові Михаїлу). Вважали, що Ілля їздить небом у громовій колісниці та уражає бісів блискавицями, де б вони не ховалися: у деревах, під каменями чи навіть у людях. Ознакою того, що блискавка поцілила в чорта, є залишки смоли:

— «Колись на небі ангéли зробили такий бунт. І святий Михаїл тото всьо скинув наниз. І то в’ни сі поробили диявóли. А д[и]вітьсі: як гримит — є так, шо грім пролетів, а є так, шо палит. То там, де спалив, де є огень уже від грому, шо там убиває вже того нечистого духа. Бо є духи чисті, а є нечистий дух, злий дух. То ше колись так казали».[124]

— «Ота стріла, яка на небі блискає, така іде до самої землі. А далі вона його (чорта — В. Г.) побиває і десь діваєця».[125]

Саме з такою ситуацією гуцули пов’язують появу надзвичайної сили в Довбуша:

«Колись грім гримів, блискало і грім гримів. А щьезник сидів у гаджюдзі (молодій смереці — В. Г.). А це був простий хлопец, Довбуш. А вин уздрів, шо щьезник, вибачте, штани стігає, та й це блóскавицею отак цей, а цей задницю показує. А вин був іс пушков, та й вбив його. Стрілив та вбив. Іщьезника. А Гóсподь Бог дав їму так, шоби їго ні куля си не ловила, так аби вин був силний. Він так собі Бога просив, шоби над него сильніщого не бýло та аби його не ловила си ни куля, нічього. Аби він в’єднó жив. Ну та й вже жиє, — це вже Довбуш…»[126]

Чорт може ховатися від блискавиці й у хаті. Дієвим оберегом у такому разі вважають стрітенську свічку:

«Од грому на Стрє́теннє свєчки святять. Перев’язаниє волокном (ше в людей є) або лєнтою якоюсь. І коли сіє свєчки приносять, уже гримит, то ціє свєчки, вбикновенниє свєчки, вони — тут, в сій комнаті погорить, обойшли тут, тут, шоб той воздух, з теї свєчки, пошов кругом. Чому? Можé завітать той чебурашка (сміється — В. Г.) — і даже сьо свєчка горить на столє, як гримить».[127]

Небезпечно ховатися від блискавки в пустках — там нібито укриваються чорти:

«Як гримить, не можна до теї хати йти, в котрій ніхто не жиє, ліпше змокнути, бо там ховаються лише ті, з ріжками, і може грім ударити, може й тебе вбити».[128]

Пов’язують чорта й зі смітниками («смíтиськами», «сýтичами»):

«Казали, шо десь на смітиську нечистий зберігався, в якихось бур’янах чи шо».[129]

Одним з улюблених місць бісів вважають і корчі бузини:

— «Казали, шо можна ламати бузину, але лиш не у кожний день. В Живний четвер її можна викорчовувати. А в ті всі решта днів її можна ламати, але не викорчовувати. А викорчовувати лише в Живний четвер до схід сонця. То тоже так кажуть: бузина — це їго дерево».[130]

— «Пляц нечистий, там, де була бзина. Казали, шо там діти родять сі каліки і не вестиметься в родині. І казали, шо корчувати бузину не мож, лиш у четвер Живний, врано. А якшо тепер треба зрізати, то лиш до корінні, верх. Казали, шо там нечиста сила».[131]

— «Бзина має всерéдині порожнину, і кажут, шо там сидит той Юзик. Її не можна корчувати, лише в Живний четвер, в Чистий четвер. Зламати можна, але корчувати не можна. Та людина помирає. І це таке в Чернелици було точно».[132]

— «Там той, щез би. І того, кажут, шо не корчуют».[133]

— «Бзина — від диявола, казали, недобре. Погано його різати, корчувати».[134]

— «Не можна рубати бзину. Є така днина, шо сі но рубає. Бзину не кивáти. Ну бо кажут, шо в бзині сидит злий дух, то може покрутити людину. Але як бузина всхне, то тогди рубают. То там таке, кажут, шо сидит, шо як їго дерево вікорчуй, то може людину скрутити, спаралізувати… Той щезник…»[135]

— «Бузина недобре коло хати. То чортове дерево. В Живний четвер досвіта треба вирубувати, і ше й копійки кинути в корінь і так пригорнути».[136]

Побутують також уявлення, що чорт нібито «сидить у будяках».[137] Відповідно будяки («колюкó») називають «чортовим зіллям». Вірять, що їх можна вивести, закопавши на полі шкаралупки з крашанок: «То на Паску. Ето тодє шкаралупу… яйца крáсять, шкаралупи — всє в міску, — вісипать там, де колюкó ростуть, і во’бше по полю. Те зєллє, колюкó гостриє, то цьо воно — черняве зєллє (від назви чорта «пан чернявий» — В. Г.). То їхніє цьвєти. То воно ж як тим-вот, то воно зразу зникає. В любий день. Только зобрать і вінести їє туда. Я сама сипала. Сипала — прихожу, отам на поли конец — не мона влєзти. А ви тáк… Зобрала-зобрала, да занеслá — і нема по сєй день. Пропадают. Вони бояцца».[138]

Ще одна «чортівська» рослина — тютюн. Він нібито виріс із порохні від чорта, із чортової крові, із попелу від спаленого чорта тощо.[139] Побутують такі уявлення й досі: «Звідки тютюн узявся? Чорт насрав — і получилося, а ми його курім».[140] Нерідко «чортовим деревом» вважають осику: «Осика — то чортове дерево».[141]

Не можна нібито ховатися від блискавки й під старими дуплавими деревами: «Грім б’є в нечисті місця, де чорт сидит. В ялицю, смереку, бука, дуба. Де дупло є, кажут, там нечисте сидит».[142] На Вінниччині вірили, що чорт сидить у сухій вербі, що відображено й у прислів’ї: «Закохався, як чорт у суху вербу».[143] Подекуди застерігають перечікувати грозу під ліщиною: «Грім часто б’є в лєщину, бо там ховаєця нечистий».[144] З чортом пов’язують і таку аномалію дерева, як свічка (стрімка гілка, яка відходить від самої серцевини дерева): «На дрóва його. Палóть. Свєчка. Сатана поставіла вже ту свєчку».[145]

Чорт може проявляти себе коли завгодно, проте улюбленим часом, згідно з народним переконанням, є полудень та опівнічна пора: «Північ, дванайціта година — то їх година. І дванайціта година вдень. Бо апостола читає дєк: «Бійся біса в полудневу днину». Дванайціта година — то є його година. Сіяти на полю не можна, — то може сі не вродити ніц».[146]

Судячи з бувальщин та оповідок, серед молоді звичним було випробування ляком в опівнічну пору. Наприклад, потрібно було зайти на кладовище і як доказ принести скалку з хреста. Інколи в таких історіях трапляється й образ чорта:

«Батько росказував. Хлопці, годов по девятнадцать — по двадцять, ходили гулять. Ну, а хутор, і стояла пустка. Ніхто не живе. І заспорили между собой. Ідуть часов двенацать ночі уже з гулянки і говорать: «Хто з печі попелу достане у пустці — ставим бутилку водкі». Ну, один храбрий нашолся — пришов, сунув руку в п’єч, а хтось його як вхопить за руку: «Возьмеш мене замуж — одпущу». Ну, раз такоє дєло, соглашаєця: «Беру!» А он же нє відіт нікого — тьомно. І он заболєв. Ну, мать-старуха плаче, плаче — шо такоє? Не їсть, не п’є, всьо врем’я худне парень. Ну, расказав. Вона говорить дєду: «Гаврило, шукай сватов». Приїжжают туда, а там свєтіця, свєчкі горать, пани такії ходять в шляпах, ну, говорить, шо таке: не ноги, а вроді копити. Ну, і сказав там вже [один]: «Ото єсть в попа подбороднік такой у церкві. — Ун дає йому і говорить: — старайся її за руку взять і накрить руки». Взяв, накрив, і, говорить, нічого не осталось: ні свєчок, шум токо і всьо. Куди воно дєлось? А молоду он держить. А она, как мать уроділа, так і осталась в його гола. Накрив її сват свитою, привели її, обвелись вони хазяйством, дєтішками…»[147]

Зустріч із «чортом» у таких випадках могла бути цілком реальною: «Молоді спорили, шо не ввійдеш в церкву в 12 годині ночі. А один перебирав сі на дідька і пуджів».[148]

Найдієвішими оберегами від чорта повсюди вважають хрест і молитву. Старші люди, готуючись до сну, обов’язково змовляли молитву й перехрещували себе, а також двері, вікна й устя печі, «щоб не допустити нечистого». Упродовж року оберігали від нього оселю проставлені на Водохреще й на Чистий четвер хрести. Про силу хреста як оберега, зокрема, ідеться у варіантах такої оповідки:

— «Казали, шо три дівчині гуляли та й війшли аж на штреку, на колійову. І шось там забули сі, і поїзд відти їде, і відти, а вони на середині, і напудили сі і посідали. І перелéтів поїзд туда і відти, і вони дивлют сі — три з рогами наставили сі і каже: «Ти чо’ свóю не втрýтив під поїзд?» А він каже: «Бо вона хрестик має на шиї. А ти свóю чо’ не втрутив?» — «Бо вона, — каже, — перехрестила сі, рано як йшла з дому». — «А ти свóю чо’ нє?» — «Бо мама йї перехрестила». Отаке казали. Шо хрест дуже важнóй».[149]

— «Казали тако, я чула ’д людей. Ішло три дівчини. І сиділи три чóрти. Старший чорт всказує — йди, іди, каже, взьми дівчину. (Ну, хороші дівчєта йшли.) А він пришов до їх, та й каже: «Не мона». Каже: одную мати перахрестила, одна — хрестика носит, а трета — то сама перехрастиласє. І не мона взєти».[150]

Загалом образ чорта є універсальним, з ним можуть ототожнювати або принаймні пов’язувати майже всіх інших демонічних істот. Як прояви «нечистого», чорта сприймають у народі блуд та вихор; відчутним є зв’язок уявлень про чорта й цвіт папороті, знахурів, відьом, безпірно померлих та ін. Мало не в кожному другому випадку ототожнюють чорта з домовиком. Домашнім чортом, по суті, є так званий годованець. Це свідчить про належність уявлень про чорта до найархаїчніших пластів слов’янської демонології.

Одним із мало відомих в українській етнографічній літературі різновидів чорта є хапун. Розповіді про нього, зокрема, побутують на Поліссі: «Осика — то чортове дерево, вона трасеця завжди. Ото в жидов кучки. Колись, як я була мала, то їх хапав хапун. У їх була суднея ноч, і вони наймали такого дома і в том домі сходилоса колькі кагалов докучі. А як воно получилось. Чорт привйов людей звідки то? А їх багато погубилось. Ну, Господь каже: «Шо ти мінє цих людей позбирай усіх, то я тобє дам із їх пару людей». Ну, став же вон — а вони розийшлиса скрузь — збират тих людей. А кагал — то десять жидов. А Бог йому сказав, шо з кожного кагала тобі по жиду дам, але посля Бог роздумав, шо це багато людей йому треба дати. Бог каже: «З десятого кагала одного». Ну, з десятого кагала вон должен ухватить собе жида. Ну, вони ж роблят цю ж собе судну ноч. Але з наших людей вони нанимают одного дядька. І там вже так моляца, і падают, ґерґочут і моляца, моляца, вельмо просят і моляца. Але вони попереду йдут на кладку стают: у кого немає тєнь у воді, то того вхватит. Так вони тепер стали хитріє: як побачут, шо немає в його тєні, то вон переїжджає в другий кагал. То вун же не може його там найти, вон не може його там вхватит уже, а зразу хватали. Да так: бачиш жида, шо жид кричит або ж ничого не бачиш… Ну та вони вже, як вон улєтає, шоб вхватит оцього вже, то тушаца свєчкі, а цей наш чоловєк скурей засвєтит свєчкі, от кожний його у плечі штурхне. Називаєца вон «штурхало». Вони каждий должен штурхнуть його у плечі. Вон засвєтит свєчкі, і вон (хапун — В. Г.) уже не може взяти там. І таким робом не стали тих жидов хапати, а колись вон хапав: ну, вон свою пайку брав, йому Бог обещав. Вон возьме, осику роздере да туди головою його засадит, да вон вже шо хоче, те з їм робіт, — то його вже він».[151]

Низку записів про цього демонологічного персонажа з Поділля, Волині та Полісся скрупульозно розглянула Ольга Бєлова.[152] Певні відомості про нього знаходимо й у словнику «Білоруська міфологія».[153] Це суттєво корегує погляд окремих дослідників на хапуна як представника міфології лише західних слов’ян.[154]

Подекуди розповіді про чорта за сюжетом нагадують гоголівського Вія: «Були вечуркі, ну да вже там позбиралися туда гуляти, а там була хазяйка вєдьма, бо хлопці бачили, як вона сєла на метлу, пришла да помазалася коло комина сажою да і в комин полетєла… Ну, да вже вона й вмерла. Але сказала, шоб поставіли єє у церкві. Шоб не ховали, да в церкві поставили на ноч. Ну, а був дяк старенький, да каже: «Я побачу, шо це ж воно таке буде». Ну, до вон сидит там на драбині да читає книжку цю божу. А вони, каже, в окна налетіли, каже, її поставили, да там вже її тягают, да всюду все таке їй показуют. А того дєда шукали-шукали, а його павутиною затулило, да не побачили того дєда. До злий, шо над ними командує, каже: «Пудніміт очи вгору!» Якби подняв, вони найшли б і його ростерзали б. А вон усе одно дивиться вниз. І так вони коло її, коло тої відьми, забалагурилиса, шо п’євні поспєвали, да вони її в гроб не положили, а только перевисла так у гроб, а ноги тут стояли».[155]

Трапляються в українців і сюжети, де чорт нагадує західнослов’янського духа-збагачувача, відомого як змій — Dobřinský, kobołt тощо: «То в нас баба, була в гостя́х там у дóчки, та й йде лісом. «Е-е-ей!» — шось заводіца таке, плаче, наче дитина. Дощ іде. Вона придивилася — таке шось, наче дитина, під сосною седіть. Та вона взяла його да до себе, до грудей тако взяла. Думає: «Ох, це ж хтось покінув якусь детіну». Як вона подівілас — шо це таке — якась шерсть, якісь копитá, пазюрí… Ну в неї там був плащ — дощ іде, то вона його пожаліла, обернула, пригріла да знов там оставила під сосною. А це, оказваєця, якесь чортеня було. Да мале, да скóгліло — дощ намок його. З тих пір, як вона пришла додому, то в них началó все вестóся в хазяйстві. Нічо’ не загинуло вже… начало прибавляцця. Значит, оказваєця: треба Богу вірити, але й чорту вреда не робіть, чорту допомогти. То якшо з тимі чортамі подружишся, то й вони тобі…»[156]

Ототожнюють або принаймні пов’язують із чортом так званого інклюза: «Інклюз — то тей, щез би, — то кожде інакше називало. То такий чортик. Каже, підкине гроші, та й ти йшов та й найшов. Та й вже має гроші, а має. А потому кажут до него: «То шо це такі гроші то?» А жінка каже до него: «Візьми іди віднеси там, де ти взєв». Він пішов взєв… — не стало нічого в него. Взєв поклав на місце, там, де він взєв, — всьо — не стало нічого в него. То інклюз — то гроші той, щез би, підкидав».[157]

Сьогодні, констатуючи занепад віри в Бога, нерідко стверджують:

— «Тепер воно кудою хоче, тудою й ходіть, а тоди только по уліци. Шо ж — воно посвящонноє [раніше було]. Поп свєтів, і водою свящонною полівав, покропляв, і Богу молівса. А тепер уже вон (диявол — В. Г.) має вскрозь».[158]

— «Сьогодня шо — сьо стариє так люди кажуть, і воно, мабуть, і правда: тепер завладєв нечистий народом і землєю. Бачте, все стало такево… Тепера, бачте, шо зробилос, — тепер п’ють гарелку сильно».[159]

Так само, дивуючись новочасній моді та звичаям, старші люди зазначають, що колись за вбранням і поведінкою одразу можна було спостерегти, де хто, а тепер чорт вільно може йти поруч, а ти гадатимеш, що так і треба.

Уявлення про чорта продовжують посідати важливе місце в демонологічній палітрі українців. Донині, наприклад, з вірою в «нечисту силу» пов’язана низка побутових заборон. У хаті й у себе у дворі забороняли свистіти («Шоб чорти не велися, не множилися. Ну, то, кажуть, шо кличеш нечисту силу, рогатих кличеш»[160]), сидіти й «колисати» ногами («Кажут, шо чорта колишеш»[161]). Попри місцевий колорит, уявлення українців про чорта мають виразні загальнонаціональні риси, а подекуди суголосні з уявленнями інших слов’ян.

Блуд

Як і в усіх слов’ян, з чортом українці пов’язують уявлення про так званий блуд. Часто кажуть, що людину «водить», маючи на увазі, що її дурить «нечиста сила», або ж чорт: «Водит. От, ідеш у те село, а попадеш в друге. Або в речку заведе».[162] У такому разі людина ризикує втрапити на «його» (чорта) стежку й втратити дорогу: «Шось нечисте так поробить, шо людині в голові шось поплутається, і воно ходе і не може знайти правильної дороги додому». Звичні предмети видаються не такими, як завжди: хати надміру великими, рови — глибокими, ліс — високим. Єдина надія — лише на коней, якщо доводиться ними їхати.

Вважають, що «первака» (першу дитину в сім’ї) блуд не бере, а найчастіше «водить» того, чиї хрещені батьки не знають молитви «Вірую…» Водитиме й людину, котра їла «забудька» — випадково забутий у печі хліб.

Щоб не заблукати, не варто було згадувати «нечистого»: «Колись йшли чоловік з жінкою з храму, та й чоловік шось того згадав, то він його як до землі пригнув, то так йому здавалось, шо в нього шось на голові сидить (а жінка не бачить). То потім він їх до ранку водив, ледь додому вернувся. То нечистий, то все через нього».[163]

Вірять, що «блуд вчепить», якщо переступити через бурелом («виворот»), пройти під «поганою пущею», де «сидів який лихач» (під зігненим деревом або деревом, у яке влучила блискавка), піти на голос, який кличе тебе в лісі:

— «Той блуд, то він багато може учепитися. І теперки. То вже шось… под деревóну якусь подóйдуть, кажуть, таку нидобрую. Ну, значить, вона, шось тамки, може, де який лихáч де сидів, чи шо. На деревини. Ну. То то такеє. То заблудити, то можна, можна. Воно й закруженіє голови робіцца, то можна, але… Тре’ молитися».[164]

— «А, такі є місця, шо буває такеє. А Господь їх знає. Пообикновенний ліс, а десь чи в таке місце вступиш, чи шо, — й заблудиш. Кажуть, шо ни мона чириз отой, шо виворот такий лежить, чириз йóго пирилазити, бо вже тоді шось робицця людини. Ну, да видно, од того шось воно й іде… Молисся тоді. Ото, каже, молися «Да воскрєснєт Бог», то, каже, не заблудися. То, знаєте, колись рано — заспішив, да пошов, да, може, й не помолився».[165]

— «Правільно, правільно. Як у ліси, то є так, шо заблудисся і можеш нєсколько раз на їдне і то саме місце. Ето так як шось лихе водить. Та, є такі місця. Кажуть, як ідеш, як нагньóна десь шось, хвоїна чи що, бо її шось там… ну, так як виворот, то ни мона проходити, бо будеш блудити. І то так є. Якось ходить, ходить, поки якось вийде. Молитись треба».[166]

Заблудити можна де завгодно: у лісі, у полі й навіть у хаті на печі. Водночас часто вірять, що людину «водить» у певних місцях (На Богородчанщині такі місця називають «блýдникó»; «блудникóм» можуть іменувати й безпосередньо чорта, який увів в оману): «Там десь на Чортяниці, кажуть, часто люди блудять в лісі, то таке чула. Як по ягоди ходять в ліс, то там таке місце є, Чортяниця називають, о, то там, кажуть, люди блудять часто. Там на повороті, як до озера, в сторону Білорусі. Ну, то ще колишня назва… Може, через те й називається Чортяниця, що блудять. Перехреститися, помолитися, і тоді… о то завжди баба казала: шось злякаєшся — христись».[167]

Зазвичай це місця чиєїсь передчасної смерті:

— «То є такі місця у нас по лісах, блудники, то там кожен раз заблудити можеш. То таке нечистемісце, там помер хточи, може, нечистий дух сидить тамка».[168]

— «То є такі місця — блудники, то там, де хтось вмирав чи вбили кого, а його не поховали, не відправили по ньому. То там, кажуть, можна заблукати. Навіть я колись замолоду заблудила, то три години ходила, як яка мана мене взяла».[169]

— «Блудники — то такі місця, де багато людей вмерло, а їх не поховали по звичаю, то скільки раз на тому місці будеш, стільки раз заблудишся».[170]

— «То вступив в те місце, чи крутило, чи вешалник де висів, бо ж то ліс, чи потоплéник де, чи шо пройшло. Ето будеш близько хати, і закрýтися, ходитимеш».[171]

Українці виробили цілий арсенал захисних засобів від «блуду». Їх зазвичай використовували комбіновано. Це насамперед молитва (особливо помічною вважали молитву «Чесному хресту»). Промовляючи молитву, хрестилися (при цьому трапляються відомості, ніби від блуду слід хреститися лівою рукою: «В лісі є блýдник, багато є блудникá. Як зайдеш тамечка, то будеш блудити. Лівов руков хрестишсі та й молишсі».[172]

На Богородчанщині, заблукавши, ламали гілку ліщини, «бо кажуть, шо під нею янгелики сидять».[173] Ця мотивація пов’язана з відомою легендою про Божу Матір, якій ліщина дала прихисток під час грози. Дерево після цього стало немовби святим, тож і блискавка в нього не влучає.

Добре мати при собі й шматочок «аркуша» та «всенощну» пшеницю: «Як людина йшла в дорогу чи кудись, то все брала з собою. То всенощну пшеницю — аби не заблудити, аби не привиджувалося нічого, аби якийсь злий дух не приступав до людини».[174]

Подекуди помічним від блуду вважали часник, який на Святвечір лежав на столі: «Добре мати з собою, тоді не заблудиш. Якщо треба кудись йти, то беруть з собою той часник».[175]

У Карпатах паляниця й зубчик часнику в лушпинні нерідко були першою святвечірньою стравою, при цьому споживання часнику мало виразний апотропеїчний характер: «Дехто мовит, шо чиснок ся не лýщит, каже: «Не лупи ня до живого, відкуплю тя від всього злого!»[176]

Часто, заблукавши, згадували, на який день тижня припали цього року Святвечір чи Різдво, день свого народження чи хрестин; що на Святвечір чи Великдень їли першим; почерговість страв на Святвечір; на скільки шматочків на Великдень різали свячене яйце й у якій черговості їли; хто стояв по праве плече, коли йшли до причастя, тощо:

— «Колись, старі люди кажут, шо часто переходóло: то якесь полотно, коні, коти, пси, — шо то як зачепити, то могло тебе завести хто знає де. Блудилися люди в лісі. Стане десь на таке місце, і водило. Кажуть, згадати, в який день був Святий вечір і що на Паску з’їв найперше. А на Паску, кажут, годитсі, кропиву свє́тіт в кошику в нас і яйце свічене, то найперше пробуют кропиву, [а]би не блудити, аби мухариці не кусала, комарі. А яїчко, яйце ділили перше одне на всіх».[177]

— «Казали, шо як когут запіє, то минесі. На Світий вечір шо ти перше їв, шо вечеряв, як взяв лижку, згадати».[178]

— «Як óблуд вчепився, то якесь свято велике згадати».[179]

— «Кажуть, шо треба нагадатися, в який день був Святий вечір і в який Різдво, і як нагадаєш, то блудник зараз відходить».[180]

На Березнівщині, заблукавши, промовляли великоднє христосування: «І мене той блуд брав. Пуд селом. (Сміється. — В. Г.) Заблудиласа. Брала ягоди, брала, вішла на цю осю трасу, і вішла — людочки, шо сьо за траса? Куда се я війшла? Не знаю… [Він бере] на перехресних дорогáх. Але як заблудиса, то кажуть, треба казать: «Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» Да. Якшо дерево виверняне. З корєннєм. Через ту деревинý не треба переступати, бо мона заблудити. Або знов — позд єю… нагнуцця да позад єю пройти — буде голова болєть».[181]

Дієвим способом було одягання вбрання навиворіт:

— «Як заблудила, то треба з себе одежу скидати і навівороть убирати, аби прийти до пам’яти. Таке казали, шо як блуд узєв сі, то треба обернути навівороть і спам’ятаєсь сі».[182]

— «Ну та каже: «Боже, аби я відси якось з цего лісу вийшов», — молиться собі три рази «Отче наш», і сорочку вивертає, і штани навіть вивернув, аби від мене нечиста сила сі відвернула, аби сі злий дух відвернув».[183]

— «Треба повернути другим стóроном шапку чи хустку, і тоді вийдеш. Чи косу в руки, чи ножа взєти, бо то причащаєцця нечистоє. Воно водить все».[184]

Подекуди надягали взуття на іншу ногу: «Попуд вíворотом не мона йти. Ну, таке є дерево таке, нахиляне, то кажуть, тудою не йти, бо б’деш блудить в лєси. Ми колись заблудилиса були самиє, пошли в лєс, — дощ паде, гримить, а ше тако — ха-ха, ха-ха, — як додому йти — то всьо, не знаємо… І ми пошли туда. Я бачу, шо сьо вже батьков лєс кончаєца, сьо вже Тинéнське. Кажу: «Девчата, не туда йдем». Вернулиса. Йдем назад — не можемо. Давай — Ростікова та сестра, Мар’я — давай менять. Таково поменяла чоботи на ту ногу, тако переменяли. Давай ходить, ходить — якось вийшли із того лєса. От-то наробіла. Дощ падав, да так…»[185]

Допомагала від блуду зав’язана на руці червона нитка: «Як в лісі, то треба галузку з ліщини вирвати і сорочку собі вивернути. А ще можна нитку на руці мати червону».[186]

Рекомендувалося також трохи посидіти на місці або поглянути назад себе проміж ніг: «[Як заблудив] між ноги подивитися разів три-штири, от, нагнутись і подивитися, сісти посидіти трохи, води напитися, якщо вона єсть».[187]

Була й низка інших способів, як-от вилаяти «нечисту силу», «попісяти в пущі», обкрутитися тричі на правий бік, перевернутися назад головою через знайдену на місці соломину та ін. З облудливого становища міг вивести й випадковий зустрічний, коли питав, куди це йде та людина.

Загалом бувальщини про «блуд» у традиційних селах можна почути чи не від кожного:

— «От тут в нас в селі, в лісі, Бог його знає, шо воно там. Ото раз пасли ми корови, а потім ше було, шо дрова я несла — так от з тими коровами, і з дровами ходила я по всьому лісі і не могла ніяк сюди додому дійти. Малини збирала так само, і там в лісі є в нас якісь такі місця, шо блуд якийсь чіпляється. І людина блудить: так як то їй видається шось. От мені тоді видалося: дійшла я до своїх хатів сюди, то вони мені, ті хати, такі здорові показалися, якісь такі, ну, страшні хати. Думаю тоді: «Де я? Кудись не туди зайшла?» І потім я йшла туди назад в той ліс і вийшла туди в сусіднє село, до Гради. Так я ходила від ранку до четвертої години. Пока я знайшла свою хату. І ше було, то тоже раз ввечері їхала я через ліс конем і тоже шось думаю, куди я заїхала? Але, думаю, може, кінь виведе мене. І ото був там такий якийсь рів глибокий, а той ліс такий високий! І думаю, шо тут такого ліса нема. І почала я якось вже так Богу молитися, та й думаю, вже куди кінь виведе, там і поїду. А то було якось вже коло години дванадцятої, коли я дивлюся, шо вже наше село, вже світло світиться — таки кінь привів додому. А як би була я без того коня, то не знаю, шо би зі мною було, бо я тоді не знала, де я і шо я тут роблю. Так отой блуд — то коли людині видається все дуже змінене. От буває, шо прийдеш до сво[є]ї хати і хати не впізнаєш. Шо воно то так робе, я не знаю. Ну тоже, напевно, якийсь злий дух. То ж не Бог таке робить, а точно якийсь злий дух».[188]

— «Отаке буває, шо може [в]чепитися така мана — то блуд. Отак йдеш, і тебе [в]чепиться блуд, то будеш так ходити і не будеш знати де йти. Але як [в]чепиться блуд, то нігде не йди, сядь на тому місці. Колись мій батько з мамою казали, шо їздили до ліса вночи — колись не можна було ліса так взяти, а можна було хіба вкрасти — і виїхали вони обоє в поле, там, де тепер ліс, та й чепився блуд, чорт. І така якась гора мамі видалася, і кричить вона до батька: «Шо ти робиш? Куди ти їдеш? Наверни коні!» А батько мамі й каже: «Не чіпай коней, вони розумні і знають, куди їдуть, — вони нас вивезуть». І так вони їхали довго, а коли розвиднілося трохи, то вже побачили, шо то та сама дорога правильна, по якій вони їдут. І тоді батько каже до матері: «От бачиш, блуд до нас чепився, а коней він не рухав, ото вони нас і вивезли. Добре, шо ми їх не рухали». Отакі вони, ті коні, дуже розумні, бо як десь шось нечисте, чи блуд, чи чорт якийсь, то вони зразу його чують і зразу храплять».[189]

— «Знаю, що одна жінка пішла на цвинтар… А говорили, що на цвинтарі… а на цвинтарі все є роздоріжжі… і після заходу сонці, люди старі казали, шо на цвинтарі не можна ходити. А вона сибі пішла, і ходила, і взєв сі її блуд. І вона до ранку ходила помежó гроби. І потом… так, шо шось помішало сі в голові. Се таке було».[190]

— «Колись мої мама росказували, то в Граді, там аж туди такий ліс є, і там такий хутір, Града звецця. То колись вони там ходили, і кажуть, блуд вчепився, і кажуть, іду я, і мені показався такий гóрод, такі великі дома, я аж злякалась, каже. Де я? Куди я попала? Іде, каже, напроті мене жінка така, шо я її й не бачила і не знаю. Та я, каже, питаюся теї жінки, де я. Ну і як мама вже спитали теї жінки де вони, топіро їм в очах розвиднилося, і вони побачили, шо то своя людина і вони у Граді».[191]

— «Блуд то в лісі є. То є такі місця, шо мож[на] заблудити, шо вас буде водити кругóм, в корчє однó. Попáдете на таке місце, чи то є така година. Знаю, шо я живу отут вже сорок років, та й ліс знаю воде. Тото ходив по гриби, і як зачєв ходити по гриби, і думаю, пройду онтуда. Вже дивлюсі, просіка є, і зараз буде кóпанка, як в нас називают, дорога. Всьо, лишилосі тридцікь метрів, ну, може, пітдисєкь… А мені стала вíверкь — смерека гнила впала — треба її обійти. Як її обійшов, як зачєло — там ще одна, а там ще одна… Обернувсі і прийшов знов на то самé місце, відки я війшов. Що я, дурний? Та я вже тут хóджу, та я і берези рубав, я вже тут сорок років та й майжé кождий день. Знов вертаюсь. Ага, там бýли вівертó… пішов туда… оп’ять віходжу. Знов нема. Знову зачєв обходóти віверть — знов на то місце… Ще м третий раз попробував. І так третий раз всі їдно завернуло мене на то самé місце. Я плюнув і вже більш не збиравсь туда йти… Шоб відчепивсь блуд, треба мати свічене шось на сóбі. Áбо шєпку. Я от кажну шєпку йду, як свє́тіт воду чи на Великдень паскó свєтіт… кажна шєпка в мене свічéна. А я без шєпки не хóджу, я все в шєпці, так шо… Ну і всьо їдно найшло мене. Ну вже не так. Завернуло, і раз, другий, третий завернуло тáкой, і всьо».[192]

— «Я сама пам’ятаю, я ше мала була, ми пішли в ліс на гриби, ще ота ця Фунійова баба з нами, нас було дітей там, знаю, зо п’єтеро. Ну і ми ходимо і ходимо, а гриби такі, шо ну, такі гриби — а не маєш вже, в шо брати. А потім баба каже: «Діточки, ставайте на коліна всі, молимсі, аби Бог нас звідси виратував». Ми стали, баба молитьсі, та й ми з бабов, а потім баба взяла і каже: «Діточки, вивертайте, вивертайте на собі сукеночку, сорочку, аби ми вийшли відси». Ми все сі сміяли з тої баби, ну а потому якось ми війшли, я знаю. [Вивертали одяг,] аби той блудник сі відвернув».[193]

— «І я блудив: міні село сі оказало, де ліс, а ліс, там де село. І так я дійшов до одної хати, і там та жінка ввиділа, жи я маю блуд, і звела мене в село, а там був такий пóтік, таке жéрло, і кадуб стояв, жи люди худобу напоюють, і вона сказала до мене: «Умийсі тов водов». Я умивсі. Вона взяла, мене зáпасков повтирала, і я: «Йо-йо-йой, бабцю, я вже знаю, де я є». — «Ну, — каже, — йди».[194]

Вихор, буревій, градобій

Одними із проявів чорта вважають вихор. Трапляються специфічні назви чорта-вихору — вихрéнник, крутíль, крýтило, чи крýтало, крýча, завíйниця. Стосовно вихору типовими є твердження, що то «зла сіла», «нечиста сила крутить», «чортяка крутить», «чортова жилка крутить», «чорт зривається», «чорт гуляє», «дідько гуляє», «чорт женицца».

Доволі оригінальне пояснення природи вихору говорить, що це чорт з одним крилом: «Як по вулиці крутився віхор, то казали, шо то диявол, бо то як він добирався до Бога, то янгол йому відсік одно крило, і тому то так крутить».[195]

Повсюди вірять, що «як чорт крутить, то дощ буде»[196] чи «як вихор крутить або як сильний вітер здиймаєцця, то в селі має бути повісельник»[197]і що людину, котру підвіяв вихор, може спаралізувати: «Кажуть, шо якби попав туда, де той немитий крутит, в таке крýтило, то могло би руку чи ногу… або могло би спараліжувати».[198]

Курка, яку підвіяв вихор, може знести так званого зноска — «чортове яйце»:

— «Чортове їйце — це десь вихор курку пудкрунув. Викидають розбивають їх де-небудь».[199]

— «Курка зноска знесе — кажуть, шо вихор пудлетів під неї. Не можна було їсти. Викидали собаці».[200]

— «Як курка знесе таке яєчко маленьке — то то вихор пудвійнув її. Його ни мона було їсти — десь вóпульнути його. Мона через хату кинути. І ше перекинути взад себе і не огля́датись».[201]

Вихор міг зашкодити, і забравши з поля вижате збіжжя, тож, коли йшли додому, не дожавши, залишали на полі дві жменьки навхрест: «Шоб вихор снопи не поніс. Може, буде бура йти, якийсь котитися белько, то шоб не поніс снопи, жита не порозсовував».[202]

Найсприятливішим для вихору часом вважали обідню пору: «Саме в обіднєє времнє — в дванадцить — до двох часов він крутить».[203]

Вихор-чорт часто осідає на межі, і це одна з причин, чому її вважають «нечистим» місцем:

— «Він сєде на між — і вже т уда не йди. От я — притомилась — і николи на між не сяду, бо вже мона і не встати».[204]

— «В нас там один оце построїв, оце тут. Дак построїв, і в хаті нóвій не жили. Вже й померли вони, а дочкó дві осталось. І дочкá вже вмерла, і ше ’дна дочка. І продають хату — ніхто не купляє. Бо в тий хаті чорти водяцця. Дак вона так і стоїть. І нóва хата, і стара, шо вони жили… Дак вон перейшли в новý хату, а їм таке привижалось уночі, шо вони пошли в стару хату і не жили так. […] Ну до кажуть, шо на обміжку. На межі. Поставили хату. Дак оце, кажуть, через те. Дак нехто й не купляє. Хата нóва, і все…»[205]

Нерідко вихор зривається на роздоріжжі: «Буває тако, переважно на роздорожжі, як така бурі зриваєсі, то воно так крутит отаково ту пилюку. То тоже, кажут, недобре на таке попасти, бо то та’ гі злий дух звіявси, і туда недобре попадати, треба його минати».[206]

Одне з улюблених місць вихору — поховання «безпірних», неохрещених дітей:

— «То говорать, шо то вони і крутят».[207]

— «Нехрещені і жертви аборту йдуть до злого, вихорь крутять разом із злим і недоношені дітки, як їх не ум’янить».[208]

— «Воно там може крутити, бо то недобре, бо то гріх. Якась душа там є, шо вбóрти рóбет».[209]

По суті, тим самим вихором є річковий вир — це «нечистий купається»:

— «Так як то у воді кручі, то так само кажут, шо то там лихий крутит, збурює воду».[210]

— «Погане. Цьо погане так крутить. Треба лягать. Як побачиш — скарєй до землі треба лягать. Бо воно може пудкрутить, і погано — воно може скалєчить. Вихор летить. Дають і дулю. Іди лихою порою. Стань, да плюнь, да кажи: «Іди лихою порою». Бо чоловєк казав. Каже, кошу-кошу, і заре, там копанка є, заре пойду помиюся. Як я, каже, прийшов до теї копанки. Не дойшов так, каже, пара метров не дойшов. То, каже, таке крутить-крутить. І в той водє, каже, як узяло, то та вода, каже, вилє́тала, пара метров вилєтала угору вілєтєла та вода. О. То погане там купалос сáме. Шоб, каже, був не бачів да там покупавсь, то там би мінє була б хата. Було б скрутило».[211]

— «Виін і по воді буде хлюпотіти, крутити, виін і пу земні пíде стóвпом. І на те місце яка людина нáйде, топушкóдит. Чи тоюводою вмиєся, депуводі захлюпотит».[212]

— «На Дністрі — круч. Бýло таке, шо попала на круч і втопилася. Може, й нечисте. Хто знає…»[213]

— «В воді — втопить чоловіка, єслі дитина покупається, чи хто піде, дівчина, чи хлопець, чи мужик, чи який, — можé стати пілє́псія, чорна хвороба. То дуже опасно, єслі він перекрутив».[214]

Подекуди того, хто крутить вихором, можна було побачити: «Наші дві жонки йшли, а такий вихор крутив. Одна до другої каже: «Мар’я, чи ти бачила, шо?» — «Нє, — каже, — не бачила». — «А я, — каже, — бачила: там такий дєд з бородою такою великою, розставив руки да й летєв».[215]

Побачити «його» нібито можна було крізь домоткане конопляне полотно: «Вихор ото, кажуть, круте, то, кажуть, він гуляє. Ото пісок рве. То я в дєтствє чула, люди ткали конопляне, не з магазину, да якось накладали на голову і бачили його. Це той побачить, хто знає його. Є разні люди, шо знають. Є і на добре знають і на погане знають — хто чему вірує».[216]

Загальноукраїнським є уявлення, що чорта у вихорі можна поранити ножем:

— «Віхор — то нечиста якась сила. Треба осторонитися. Посторонитися. Треба ножа поставіть. Отак. У те, в той віхор, поставіть ножа… І стáрі люди кажуть, шо на ножу буде кров. Нечиста сила. Віхор — ето зло».[217]

— «Як в вихор ножа посвященого кинути, то буде кров, — то нечистий».[218]

Подекуди вважають, що в подобі вихору можуть літати й «знахорі» (які, своєю чергою, знаються з чортом). На цю тему побутують характерні оповідки: «Як у вóхор впертися, то то вже біда: голова болить, нога, рука крутить. То лихий їде. Раз вихор летів і взяв ножа. Як прийшлося, то найшли того ножа в другому селі далеко, в другого чоловіка. І той пузнав свого ножа, каже: «Це мій ніж». А той каже: «Правда, я твоїм селом летів і взяв».[219]

Зустріччю з вихором не легковажили. Типовими, зокрема, можна вважати такі застереження:

— «Сміятися — Боже, борони, бо він може скрутити, і хто його знає, шо може зробити».[220]

— «Кажут, шо то тре’ хреститися, шоб воно собі далі пішло. Не мона сміятися».[221]

Побачивши вихор, подекуди вважали за потрібне мовчати: «Диявол крутить. Ніхто до нікого не обізвав, як то крутило. Як ухопит, то може скрутити. То, кажут, шо то він крутит».[222]

Спорадично трапляються специфічні звернення до вихору, які вказують на його зв’язок із невпокоєними душами самогубців:

— «Вихор обминали, бо понесе. То вже як сі вихор видим, шо далеко, то присідаєм ше, за голову хапаєм сі і: «Очкур-очкур-очкур-очкур! — кричимо. — Очкур-р-р! — аби тікав від нас. — Очкур-р-р!» І вже воно так боком-боком… То і в воді такі кручі є. Попадеш у крýчу, то буде тягтó».[223]

— «Вихор — тоди той сі женит. Присідай, бо може підвіяти, шо може людина заслабнути. Я знаю, шо як ми в поли та й вихор на нас іде, та й кричє: «Очкура! Очкура!» Та й тоди присідают, бо аби не…»[224]

— «Як вихор, то перехреститисі і присісти, аби не підвіяло. Казали: «Очкурá! Очкурá!» Три разó».[225]

— «Як трошки покручене [в житі], то покидали, а як багато, то вижинали. Це, кажуть, чорт там крутився, вихор. Як летить цей вихор, то казати: «Тфу! Очкур тобі на шию!» Я всігда так кажу».[226]

Інші звернення мають виразний характер заклинань:

— «Як на дорозі крутит, то кажуть, аби три рази плюнути та й сказати: «Щезни, бідо, в озеро», — бо то казали, шо то нібито злий дух».[227]

— «Як вихóр круте, то хрестяца: «Одверни, Боже, на пущи, на лози», — і падають ниць».[228]

— «Як віхор, то тра лягати, шоб не зачепило. А туди піску кинути, на це місце.

«Де взялось, там подіньсь». Це така людина погана є. Колись одна така недобра баба — то но вийде на город, то зразу вóхор».[229]

Варто зауважити, що майже такими словами апелюють до підвою в замовляннях від цієї хвороби: «Як вон прийшов — вон не знав, шоб так вон і одийшов, шоб вон не знав. Одкуль вон взявса, шоб туда вон і подєвса».[230]

Під час зустрічі з вихором його трикратно або дев’ятикратно хрестили («щоб чорт втік») і присідали чи припадали до землі, нерідко ще й прикривши руками голову:

— «Вихор — кажут — чорт гуляє. А тепер чортів нема вже, видко… Як він іде на тебе, то мусиш сісти. Бо як підвіє, то може і рота скривити, і…»[231]

— «Кажут, шо як вихор, то дуже треба до землі. Так само той, щезло би. Він в полýдне тако, або перед пóлуднем, дванадцита година».[232]

— «Як вихор крутит, казали, шо треба присідати, аби тебе не підня́ло, і триматисі землі. Казали, шо то він крутит».[233]

«То, кажуть, поганий вихор, то злий крутить. Як він йде, то десь лязь чи відійди в сторону, бо бýдеш слабіти, голова буде… — падай на землю, шоб коло землі лежав, а ні — то за дерево зайди».[234]

— «Вíхор — кажут, — сатана гуляє. Лапались за голову, шоб не підвіяло. Як він підвіє, то біда, лікуватися треба».[235]

На Кам’янка-Бужчині виявлено відомості, що хреститися від вихору слід не звично рукою, а подумки: «Як вітром крутит — то злий дух крутисі. Хрестили, а гиньчі кажуть, шо то не можна рукою хрестити, а тілько так промовляли «Во ім’я Отца, і Сина…» — жоби не викрутило руки».[236]

Ще один спосіб вбезпечення від вихору — сплюнути й наставити в його бік дулю:

— «Казали, сплюнути треба на бік. Мені такого не було ще. Але ж часом є, що схопиця такою бурою».[237]

— «Вíхор. Ну шо робили? Дулі давали да плювали, да шоб його дальше одвернуло, да й і все. Кажуть, шоб нічого не вівернуло».[238]

Натомість дехто вважає, що так можна тільки роздражнити чорта:

— «Треба кинути чим-небудь. Плюнути не мона, кажуть, то може зробити зло».[239]

— «Як вихор іде, то або присяд, або мовчи і зовсєм не обзивайс. А колись, кажет, тоже якийсь дядько, то дулю дав, як вихор, то тоже, кажут, як схопило, як перло, то не знав, де впаде».[240]

— «Од вихру подкурували чортополохом. Він, як обично, на голому місци крутить. Не дай бог дулю йому скрутити чи плюнути! Стрáшне діло! Перехрестис, да впади ницьма, да й лежи. Сусід дулю скрутив, то його з копицою перенеслó метрів двадцать через канаву. То чорт крутить, кажуть, з весіллєм уже їде своїм, кажуть. Ножом кидати не можна, бо може обернутиса».[241]

— «Дулю не можна йому показувати і плювати не можна, бо покотить. То нечиста сила».[242]

— «Вихрéнник крутить, кажуть. То Сатана. Як завіє, то скалічити може чоловіка вітьор. Задавить, як дулю показати».[243]

Один зі способів протидії вихору — кинути всередину нього чимось піднятим із землі чи взятим із себе (так само кидали щось і на могилу самогубців чи душам неохрещених немовлят):

— «То перехреститься, і молиться, і туди грудку пальне, в той вихор».[244]

— «Вихор [в нас] не казали. Чортова жилка крутит […] Єслі він крутит, ту дорогу, шо він вот ішов, перекрутив, тре’ перекинути: чи травкаю, чи піском сипнýти — то воно ничо’ не буде шкодити. А єслі ти ничо’ не сипнýв, ничо’ не кинув, і ломачки не перекинув, — можé параліч бути, можé тобі мучити хвороба — таке, шо треба буде до людий їхати. Там ничо’ не тре’ приказувати, но тилько перекинути пісочком і три рази шоб перехрестився і перекинув голля».[245]

— «Кажут, шо то як круте, треба з себе яку нитку урвати й кинути на той вихор, аби не підвіяв. То, кажут, той, моци би не мав, круте».[246]

Подекуди кинути годилося або «від себе», навідліг, або позад себе:

— «Шось-небудь візьміте в руки і ’дкиньте ’д себé, шоб тудою ни переходив нихто, бо перейти — людину крутит».[247]

— «Як побачиш щось таке крутиться, то нагнися і ззаду шось перекинь».[248] Водночас вважали, що кидати у вихор одяг чи взуття не варто:

— «Вóхор як йде, то треба осторонятися, перехреститися або дулю дати йому. Шобне на тебе, бо ж може скалічити людину. Хтось кинув чикашкета, чи шапку туди, то покрутило і йому голову скрутило, і крутило в голові йому, — воно ж крутить».[249]

— «Як вихор — то минайте, бо то його місце. В нас один хлопець зняв чобота — да в вихор — то цілий вік кульгав. То той, шо з рогами, ходить, то то вихор. Христись і оступись».[250]

Оберегами від вихору, як і від «нечистої сили» загалом, були гострі залізні предмети. Водночас і їх використання теж визнавали не зовсім безпечним: «То од вихру ніж може помогти, ножа наставити. Такий був в нас Єлисей, він вже покійний. То посипав він просо, і прилітає [вихор], крутит, і — до йогó. А він мав зелíзника (лопату — В. Г.) такого стального, і його дрáзнит: «Чкур!..» (Не дай боже «Чкур» сказати, як він крутит, — но проси його: «Іди, змилуйся, іди, куди ти йдеш», — а то може все понестó, бо то чорт). І він, каже, так його подразнює тим зелíзником, і він крутив-крутив — він ничо’ в йогó ни взєв. Все, каже, стих… Такий ровець вже прокопав [той Єлисей], шоб те просо засипати, і, каже, як не схватився [знов вихор], то як куфайку взєв і в ровец кинув — так, каже, загладив [ту куфайку в рові], шоб не бачив [сам, то] николи в світі [не повірив би]. От, чорта, каже, проси: «Не чепи мене, йди собі, куди ти йдеш». Чорта дразнят — «Чкур!»[251]

Якщо ж людину таки «підвіяло» (а вихор ототожнювали з вітром взагалі чи з так званим «сквозняком», протягом), зверталися до бабів, які вміли «змовляти подвєй». Дя прикладу наведемо замовляння, у якому однією з причин хвороби названо саме вихор: «Господу Богу помолюса, Пречистой святой, Божой Матер поклонюса. Не сама я йшла — йшов Сус Христос і Пречиста Божа Мати нарождєнному Івану ляки, пудвєй і пристрєт виговорати. Пудвєй-вічер, добрий чоловіче, прийде сам Христос, вун тебе спросить, вун с тебе взище, за шо ти в грешну душу влєз. Чи ти водяний, чи ти ветраний, чи ти насланий, чи ти бегучий, чи ти летучий, чи ти стрєв на дорозі, чи на порозі, чи ти з вихру, чи ти з очей, чи ти з урокув, чи ти з смеху, чи з страху — на лозє почеписа, на травє покотиса, на водє потописа, на шипшині поколиса, од нарождєнного Івана на вєкивєков одчеписа».[252]

«Вітьор» викачували на яйце, спалювали освяченим прядивом із льону, подекуди підкурювали хворого дев’ятьма хрестиками з освяченого троєцького маю (лепехи чи клена). Водночас нерідко використовували й безпосередньо те, чим крутив вихор. Зокрема, хворого підкурювали, почергово спалюючи дев’ять хрестиків зі «сміттячка» — соломи чи сіна, знайдених на місці крутіжу: «Вітьор палиця тим, шо ото як крутило, і тако хрестиком поклало».[253]Іноді ж просто підкурювали цією «соломкою»:

— «Буває, товітер. Вітер як дує, і він крутит там тим — нутам солома, сіно, шось такево. Тим так крутит, і тото хто ввидит, то ся старає потому того взятó. Шо то помічне. Шось заболіє людина — курят його, підкурюют. То воно дає ради від злого».[254]

— «То так, як в той вихор стати, то воно ніби так ге, шо паралізує. То так вірили. Ту солому, шо то воно крутило, то хапали, і потому курили ту людину, шо захворіла, і воно легше бýло».[255]

Варто також зауважити, що з того, чим крутив вихор, «знахурі» могли робити «перапій», чи «даннє», яке дають комусь із горілкою «на смерть»: «Вихор — то чорт крутит. Тамо во береза така вісокая… Вийшла є весною… вийшла весною, і стою. Ну, ше нічо’ не садили, аж то шумит-шумит — і тако до менé, як до колодяза, так згори крутит-крутит-крутит, і є хреста — раз, на себé, і воно — назад-назад, і знов пушло на березу. То діявол. Кажут тако: вітром як сіно чорт крутит, знимає вгору, берут тоє сіно, спалюют, спалюют і тогó… і так як ти є на свадьбі, і є тобі незамєтно дам в стакан того попелу, ну, то вже й тебе покрутит. Вже гет і в’єжут, і шо хоч роблят. Так говорили люди. Парапíй, казали. Парапій з тогó попелу робиться».[256]

Проявом чорта також вважають буревій. Повсюди в Україні його пов’язують і з повішениками, однак з огляду на те, що їхні душі відходять до «нечистого», такий зв’язок є виправданим. Зокрема, коли зривається вітровій, буря, кажуть, що це хтось повісився або ж що «вішальник дме» чи «диявол десь тікає».

Бурю, як і вихор, можуть ототожнювати з «чортівським весіллям»: «Ето мушчини расказивалі. Зайшли вони на ночь, ходилі у ліс, у дрова, да ночєваті осталíся на квартірі у єйо [відьми], а она каже: «Будете саміє, а я поєду на весіллє». А то они таке весіллє робилі. О, а тоди ж були… Була така бура, тож такє покачєло, хороми покачєло, порвало ліс, усє — то ето вона з такім весильїчком ішла. Вони злякаліся, як она казала: «На весиллє пийдемо». Да они повтікали з єтих. [Коли буря,] змеї женяца, лихиє, чєрті. Змей і чорт — то ж одно».[257]

У багатьох бувальщинах та оповідках характерним сюжетним елементом є зникнення чорта в супроводі буревію: «Ішли хлопци у це ж, у Параніно. Туди я не знаю, скільки кілометров — восєм чи дєвять. А це ж треба самім, у нас нема таких лєсов, а тільки лєсопосадкі такіє. Ідуть, так повернули, — тіпа зрєзать через посадку, — аж стоїть дєд. Такий чоловєк: «Хлопци, дайте закурить». На. Дали йому закурить. Пошли. Да, каже, ми як прошли його так шагов із дєсять, ка’, шось як зашуміть на том мєсті да як затрещить! Ка’, ми без вніманія, пошли. Ідем, і, каже, вже под утро, вже знов цей дєд стоїть: «Дайте, хлопци, закурить». Знов циє хлопци дають йому закурить. Знов вони одийшли. Знов як зашумить, як затрещить. Вони прошли да поставали: ну шо це таке — шумить, каже, трещить. Давайте вернемос подивимос. Коли вертаюца, а на том мєсті так як конскіє слєди стоптане. Каже, так лєсом туди, як до захода сонца, потрещало, й потрещало, й потрещало. То хлопци поставали і, каже, ми не знали — чи то йти, чи то стоять на мєсци».[258]

Бурелом, як і повалені вихором дерева (виворіт, вихреники), повсюдно не використовували для будівництва:

— «Покручениє, де вивалит ото бура, то тиє в постройку не йшли дерева. Ну то ж вєтер вивалив його, недобре. Ну до то ж — завладєв недобрий. Дьявол. Да вівернув».[259]

— «Вихреника ніхто не брав в постройку, бо його там сатана крутила».[260]

— «Вітер — то це вже не ’д Бога воно. Це бура, це вже, як кажуть в нас, чортове весіллє їхало да повівертало».[261]

— «Вóворотня, то того старались не класти [в зруб]. Ну, шось воно шкодило. Я й не знаю чого. [Громом почепляне] тоже на стройку не брали».[262]

Безпосередньо пов’язаний із чортом градобій. Зокрема, у Карпатах побутують уявлення, що чорти у високій скелі на горі чи в гірському озері товчуть на град велику брилу льоду.[263] За іншою версією, «то дияволи вгорі літають і товчуть, січуть град».[264]

Типовою для карпатського ареалу є оповідка про те, як чорт питав дозволу в градобурника (громівника, градівника) на те, щоб перегнати градові хмари через село:

— «А в Сливках мій вуйко був, служив хлопцем от онде на другім селі, та й, каже, зійшлися до пропінації, а там — п’ют сидєт. (То колись люде інакше сі любили, як тепер.) А сидит збоку якийсь бідний чоловік, а сидить війт межи хлопами. Входит панок, панок входит там в тоту пропінацію та й каже до того бідного чоловіка: «Пусти мене вівці перегнати через Сливки», — а він каже: «Я не пущу. Я тебе не пущу з вівцєми через Сливки». А війт із-за стола: «Шо ти не пустиш? Жени…» А той дідок, той старий чоловік бідний, каже: «Жени, але лише дорогов, абись поза фосу не постав, а підеш у війтів город». (Так каже той чоловік бідний, то ніхто не знав, шо він розумний.) Та й нема, нема, нема, — тут сі захмарило, дужче зачєло гриміти, прийшла тучє, — то повні фоси були [граду], а як повернув у війтів город, то сі не лишила одна зернинка зелена. А війт тогди каже, як уже пішов війт додому, з того, шо пили, та й каже: «Я гадав, шо я мудрий, а я дурний чоловік як на світі. Той мудрий». Та й прийшов відтак до жида (бо то жиди були в нас) та й каже: «Мошку, аби ти знав, аби тому і тому, коли він прийде, аби ти дав булку і кави, аби ти його погостив. Я тобі сам буду платити». А жид каже: «Я йому даю без тебе, я розумію ліпше, як ти». Та й так, шо жид все давав тому бідному, коли він сі нагодив. Він не сидів все в жида, але коли прийде — жид його вже гостить: «Я тебе маю гостити, бо війт мені буде платити». А той вже сміється і каже: «Ой війт буде платити. Тото я добре знаю».[265]

— «Казали, що були такі громовики. Були такі люди, я їх не виділа, але чула. Колись мені бракувало корови, да й я пішла в гори, то мені жіночка таке розказувала, шо у неї був перший брат такий. Як він вродився, мав на плечах родимий знак. І як той хлопчик виріс, то вмів відвертати град, вмів бурю відвертати. Він молився. Мав таку силу, що він ставав на поріг, і куда руков махнув — туди й дощ пішов. То так вона мені сама розказувала, шо як гримить, то він сі роздіває, йде за дев’яту межу, бере собі хрест та й лягає там за межею. А диявол іде, бо хоче розпалити в селі огень, шоб згоріло все, шоб побив шось грім. А він на дев’ятій межі лежить, а диявол його питає: «Пусти мене з своїм військом у чуже село». А той йому каже: «Йди собі на ліси!» Так той два рази спитає, а той йому відкаже, то вже в селі видно, шо та бура йде на ліси (а чути такі лускоти, такі гримоти). А рано вставав її той перший брат та й йшов в ліс дивитись, шо вже той там поробив. А по смереках така рупа, кров його».[266]

Цвіт папороті

Тісно пов’язані з чортом уявлення про папороть. Подекуди її безпосередньо називають диявольською травою: «Кілько є зільи, то усе від Бога, лиш папороть від чорта».[267]

Майже повсюди в Україні вірять, що опівночі в ніч на Івана Купала папороть на якусь мить розцвітає. На Поліссі цвітіння папороті нерідко співвідносять із так званою рáбóновою (горобóною, громнóчною тощо) ніччю — глупою ніччю, коли сильно гримить і блискає, іде злива або ж лише небо одна за одною крають блискавиці, однак без грому й зливи; на Волині іноді — з ніччю Зеленої суботи.

Хто здобуде цвіт папороті, той нібито стане щасливим, зможе закохувати в себе, відмикати будь-який замок, бачити місця зі скарбами, розуміти мову тварин, «все буде знать, шо в світі де робиця», «всьо буде знати: дранне і добре знати, кров замовляти, зуби, воду з покойника, на зуби до місяця зговорювати», тобто стане «знахуром».

Оскільки цвіт папороті дуже цінний, за ним полює й «нечиста сила»: «Хто найшов ту папороть, то стане знахуром, шось буде знати. Але то дуже рідко, бо нечистий не давав».[268] Чорт усіляко перешкоджає запопасти цвіту, насилаючи сон чи несусвітні страхи. Коли йшли в ліс (чи вже поверталися з цвітом), не можна було ні до кого обзиватися й озиратися, незважаючи на те, що навколо наче горить або валиться ліс, щось кличе, «вельмо свищить, пригає, виє», «якбі яка туча: лєс ламає, і шумить, і гуде, ось-ось доганяє», що «буде коняка лєзти до тебе така облєзла, шоб ти єє целовав», лякатиме якимось плачем, стогонами, кидатиме паліччям, камінням тощо (насправді нічого цього немає, а «воно просто лекає»). Якщо сміливець не витримає страху й озирнеться, то помре або втратить розум:

— «Хотів тої папороті, шоб він усе знав. Злодюга, ходив вон — де-де лежать гроші, де шо в тебе лежить, то он хотів усе знать. Оце з Локатич. То вон вікопав ямку. Вікопав ямку таку, бо це ж сильно страх удає. Шо хоч там удає, і не тре’ ж бояць. В дванадцять часов. То вон вікопав таку ямку пошов. Ну, а папороть, кругом папороть. То вон ямку отако по груди вікопав. То, каже, так било його в тей ямці. Так, сюди-туди об стєни. Так, каже, било, шо ну».[269]

— «По папоріть йшли в Зелену суботу в дванадцять часов. Одні дойшли до того місця, знали вже, певне, добре, де вона є. Каже, як стало в них кóдати камінням, і горшками, — ну де ж горшків набрало? — а вони як давай втікати… То чари якісь».[270]

— «Це ше ж вона буде, та ніч. Це ж треба «Чорну магію» читать до неї. Один читав-читав — дочитався. Пішов у ліс. «Стояв, — каже, — загорівсь огонь, тріщить ліс. Боже! Скрізь огонь, огонь, огонь, а тут нема. Я переступив сюди. Переступив — всьо — нема». Його гонило з ліса, а йому треба було всьо це видержать. Не дочитав. Взяв — придурів з ляку. Як візьмеш ту папороть, то все будеш знать, шо в світі де робиця».[271]

— «[…] І вун помєшався. Ну, став нерозумний. Ну, йому там всяке таке стало показуваться. Ну, вон вроді як заснув. На те врем’є вун заснув. Сєв, каже, на пеньку, сидєв коло папороті. І таки він заснув, і йому в снє стало таке показуваться, і вун перелякався і став такий».[272]

За спорадичними уявленнями, щоб «не Боже» не забрало розум, голову необхідно було прикрити дванадцятьма макітрами. З настанням дванадцятої години з голови зривало макітру за макітрою. Якби їх не було, зірвало б голову:[273]«Івана зілля страшно йти до лісу збирати. Там якась папороть чи шо, то голову зірвé. То насажували якісь баняки на голову і ходили. Якась вона дуже папоріть, шо цвите, особінна. А чортяка не дає зірвати, зриває голову».[274]

Той, хто знайшов цвіт папороті, повинен розрізати пучку й закласти його «в долінь пуд шкуру» або біля розтятого косою лівого мізинця. Цвіт закладали саме в ліву долоню, бо якби в правицю, то під час вітання частинка сили переходила б до інших.[275] Нерідко рекомендували окреслити навкруг себе коло освяченим на Великдень (12 разів) ножем, а брати цвіт у пасхальний рушничок: «Він робить кола себе паска ножем. І через той зле не перейде. Злякається той чоловік, шо сидить в тому кружкові, вискочить за пасок — та й задушать його».[276]

Обводили коло й освяченою на Водохрещу глиною: «Хрести ж пишут на Водяну Кóляду на хлівах. Потім з тою глинкаю в папоріть ідут і кружка пишуть. Шоб чорт, зла сила не могла найти. Ну і ходили ж тиї… знахурі ходили».[277]

Навіть узявши цвіту, не можна було бути певним, що він уже твій. Чорти намагаються відібрати його як не силою, то обманом. Наприклад, можуть створити видимість, що вже ранок, — людина, упевнена, що володіє цвітом, вітається із зустрічним «паном», і в ту ж мить і пан, і цвіт із вихором щезають. Так чи інакше, але в більшості випадків цвіт опинявся в чорта: «Цьвіт папороти цвите в ночи на сьв. Ивана в першій годині по опівночи. Хто би цес цьвіт мав и покладе на долоню, тот видит усе и знає все, шо си в сьвіті діє. Єго сокотит Біда и не дала би нікому узьити. Один чоловік пошов сокотити на Ивана у ночі ту папороть, йик буде цвисти. В першій годині нараз лише блисло а вин утьив косов тай зачьив тікати, а чьорт за ним гнав си тай в-одно кричьив: «Подай моє!» Чоловік изверг усу траву з коси, але чьорт таки си за ним гнав аж до хати а в хаті хотів го бити и кричьив: «Подай моє!» Вин розбив косу, а то цьвіт був у пйитці коси. Біда узьила цьвіт, а єго вже ни кортіло бірше ити сокотити».[278]

В Україні широко відома оповідка про чоловіка, який шукав у лісі волів (коней) і під час пошуків захопив цвіт папороті в постіл (вважають, що «як ото папороть в постол попала, да то ненарошно, то не буде лекати»[279]):

— «На Йвана Купайла погнав дід — це ще бабіного свекра да батько — воли пасти. І погубів тиє воли. Наєхала хмара, темно, став дощ літ. А вон ходів-ходів, а папороті цвєт набрав, вон же в постóлях ходив, на тиє трапкі, то вун прийшов до хати да й росказує — шо вон все знає, як тут за його переживали. Роззувс, роззувс, як скінув тіє постоли — все. Ничо’ не знає. А цвєт був при йом, то вун все казав їм: «Шо ві те казали й те, я все чув і знав».[280]

— «Колись чоловік згубив воли, а був вбутий в постоли і пішов їх шукати. В тиї постоли напхалося цвіту папороті, то поки ходив в тих постолах, то все знав: як корова говорить, кури, а як сходив постоли, то вже нічо не знав».[281]

— «Говорили, шо цвіте папороть, і якби ту квітку взяв, а вона цвіте опівночі, то мав би велике щастє. А ще казали старі люди, шо якійсь пішов на Івана коні шукати, бо десь коні загубились, а колись в постолах ходили, і десь та квітка забилась у постіл, і він мав велике щастє».[282]

Трапляються суто розважальні, гумористичні варіанти цієї оповідки, зокрема такий: «А то така легенда, що чоловік да загубив коні чи воли. Пошов шукат. Да ходив-ходив, шукав-шукав, а дощ такий, да лісом, да не найшов тих волов. Да прийшов додому.

Да йшов лісом, да саме та папороть цвіла, да в постол та квєтка зорвалася да застромилася. А вон іде, да вже як та квєтка застромилася, до йому вже вдалось — вже вон знає, де його воли. І вон пошов забрав тіє воли. Тіє воли шо там межи собою мукают чи хрупают — он уже їхню мову понимає. Да пришов додому, да льог да й лежит, а жонка пустила кури годоват да насипала пшениці чи чого, да кури їдять, а півень єдну курку — стук, тоді другу — стук, о. А вон вже розбірає, шо тіє кури говорат…

Єдну вітяв, другу вітяв да каже: «Ого! Я не такий буду дурень, як мой хазяїн». А шо ж хазяїн? «Шо жонка каже, то він виповняє. А я не буду вам виполнять!» Да все їх клює.

А вон усміхнувся, а та жонка до його причепилася: «Шо ти, чого ти сміїшся?» А вон: «Не скажу. Ничого». А тоді взяв да встав, да давай роззуваться. Да роззувся, да віпав тей цвєток, і вон забув уже всьо. А то вон понімав всю худоб’ячу мову. І гремит в тую ніч, і дощ падає. Одо цього року гриміло сильно перед Іваном Купайлом».[283]

Водночас нерідко розповідь про цвіт папороті, який випадково потрапив до постола, завершується тим, що «нечиста сила» його видурює. Наприклад, якийсь «пан» пропонує заплатити за старі постоли (з папороттю) золотом чи навіть обміняти на своїх коней.[284]Іноді ж чорт просто відбирає цвіт у людини, котра ні про що й не здогадується: «Ходив в том лєсє по папороть. Вона попала в постол. І якесь ото таке, як оно то все (чорт — В. Г.), веде його в лєс: «Дай того постола». Вон дав. Той пошептав, пошептав — только вистогнуло. Всьо равно вон би забрав. То в рабінову ноч. Та ноч по-разному буває. Ото блискавка дуже сильно б’є».[285]

Подекуди вірять, що взяти цвіт папороті до снаги лише «непростим»: «Я вам їдне ше розкажу. То то — то правда. Був такий їден чоловік — ну, все знав. А чого, як він знав (він був ше молодий, сорок років йому було; то він у Корец приїхав, і він дуже лічив людей). Ну, і по книжках же пише, шо папороть цвіте. Вона цвіте на Йівана Купайлого. То там один — він учив чорнумáгію. І ту чорнумáгію зучóть — то з ста один виходить. Нихто не вийде живий. Але вже як зýчить, то буде все знать. То він, назбиралоса там багацько людей, і питалися старійші, а я ше в другому класі була. То він казав: папороть цвіте, но треба її взять. Я пішов в ліс, сиджу з кущаком. А папороть як тільки стрілку випустить, зацвітає ця квітка, і зразу ці чорти ловлять єї. А він — я тільки в руку, каже, взяв — всьо! — як стали ції чорти качать мене, то чуть не лопнув… Але відержав… І забрали, й нема. А цю квітку взять — то будеш усе знать. Ну, каже, на другий рік жду теєго — шо дальше буде. Знов так сиджу. (Але взяв з собою бритву він.) Як тільки та квітка знов зацвіла, я хап єї теєго. (А він долоню розрізав — до ці чорти до кровí живої ни пудийдуть.) Я скарéй цю квітку… Ну, він її не полностью, а хоч пелю́сточок взяв да запхнув. Ну, вони не забрали у йогó. То він усе знав. Він тако сидить в зеркалі, курить, і все бачить, шо тобі було і шо тобі буде до конца жизні. Но вже він дочитався до тих пір: шо тобі наймиліше — оддай. А як не оддаси, то вже тебе знічтожать вони. А він каже, я подумав, а я — сирота: шо тобі наймиліше? Батько й мати. А то нема… А він шено оженився. І дуже любив ту дівчину. І не додув, шо це забере. «Ну то беріть, — каже, — шо наймиліше…» Всьо. Приходить додому — жінка слаба. Три дні пробула — вже й нема. То й і він довго не пробув за нею».[286]

З наведеного матеріалу добре видно, що навіть якщо уявлення про цвіт папороті справді прийшли в Україну із Заходу, як припускають деякі дослідники, то на українському ґрунті вони настільки адаптувалися, що їх уже справді можна вважати автентичними.

Домовик

Домашні духи є одними з найпопулярніших демонічних істот в українців. Залежно від регіону це зазвичай годованець чи домовик. Також до поняття домашніх духів із різною інтенсивністю виразно тяжіють уявлення про ласку та вужа.

Відомості про годованця й домовика іноді майже тотожні. Відрізняє їх насамперед походження, хоча не лише воно. Годованець як «дух-збагачувач» (чи «домашній чорт») переважно походить зі знóска (маленького недорозвиненого курячого яйця без жовтка) і за свої послуги забирає душу господаря після його смерті. Домовик — це насамперед похідний від душі померлого предка дух-опікун.

Уявлення про годованця здебільшого побутують у Карпатах і на суміжних територіях, тоді як віра в домовика більше притаманна решті українських теренів. На Заході України своєрідною гранню між цими уявленнями є історико-етнографічна Волинь, де на межі з Надсянням, Опіллям і Поділлям виразно простежується карпатський варіант — тип духа-збагачувача, а на півночі спостерігають тяжіння до поліського типу домовика-предка. Водночас як ототожнення домовика з чортом, так і уявлення про нього як про душу померлого в Україні трапляються повсюдно.

Єдиного інваріантного прообразу домовика на українських землях немає, наявні лише більш чи менш загальні діалектні тенденції до його характеристики, які співіснують з іншими, менш популярними.[287]

Назви. Перша виразна згадка про домашніх духів у східних слов’ян датована кінцем XIV ст.[288] Автор згадує про «проклятого біса-хороможителя», ніяк не пояснюючи, що криється за цією назвою. Найімовірніше, що так представник церкви назвав домовика. Саме ж слово домовик чи не вперше згадане в граматиці початку ХІХ ст., де українських дідька, домовика витлумачено через переклад російською мовою — дедушка домовой.[289] Безперечно, слово домовик на той час уже було добре відомим. Водночас можна припустити, що в українців, як, наприклад, у чехів, давнішою за походженням була назва домашнього духа дідько, яка вказувала на генезу персонажа від душі старшого з померлих у сім’ї.

Сьогодні слово домовик як загальна назва відоме повсюдно в Україні. Також цього персонажа називають домовік, хадзя́йнушка домовік, домовічок, домовий, домовой, домовій, домник, батюшка домовой, хазяїн, хазяїн дома. Лише на Сарненщині зафіксовано назву перéйма: «Старші люди казали — перейма, а тепер вже кажуть — домовиік. То те саме».[290] Вочевидь, ця назва є віддієслівною, від переймати — ‘завертати худобу’.

Унаслідок ототожнення домовика з «нечистою силою» (безпосередно з чортом, годованцем, «безпірним» покійником тощо) використовують і назви нечиста сила, лихий, ліхáч, нилапóй, дідько, чорт, чортик, сатана, враг, злий, злий дух, нидобрий, погань, нячисьцік, лякайло, пужало, начнік, нєдобра душа, мєртвєц, сьмєрть, «той, шчо памьор», знахор, коўдуннік,[291] зрідка — панок, панич, федик, антипко,[292] а то й хóванець чи виховáнець.[293] Водночас назва в цьому випадку не може бути достатньо надійним ідентифікатором.

Походження. У разі ототожнення домовика з годованцем також можуть вважати, що він з’являється з так званого зноска, що його можна придбати «з усім» тощо. Водночас у більшості регіонів в уявленнях про домовика його появу пов’язують із закладанням підвалин чи фундаменту хати, зведенням комина чи печі, із завершенням будівництва:

— «Заводиця, кажуть, як хату строїш. Оцьо як зробили заливку, підмуровку, геть тако вже все вимурували чи там поставили дерев’яну, ну та й всьо, вже тоді знайте, шо він буде на горі».[294]

— «Домовик у кажній хаті є. Як строїти хату, то він уходить. […] То як ті[ль]ки заклали хату, то він появляєця».[295]

— «Поки хата будується, домовика ще нема, а вже як вивели комина, поселяється домовик».[296]

— «Казали — раз піч є, то й домовик є. Казали, що буває таке, а що воно?»[297]

— «Думовик вкажній хаті є. […] То вже як построїли хату, товінповинен бути».[298]

— «В домý обізатєльно є домовик. Як построїца чи як закладає, [тоді він з’являється]».[299]

— «Як построїця людина і буде жити в тій хаті, то там має бути домовик, а чи то злий дух, чи божий дух, я не знаю».[300]

— «Як построїш хату, так він, кажуть… і він селиться. А хто його бачив чи не бачив…»[301]

На Камінь-Каширщині стверджували, що «як майстри заклали на погане, то воно береця».[302]

Іноді, ототожнюючи домовика з «нечистою силою», трактують його як душу «безпірного», відьмака чи просто «чужого», що помер на місці будівництва хати:

— «Після войни, то одні купили хату на хуторі — і продали, не могли там жити. Там жили ті, шо займалися злими духáми, читали чорну магію, і там жили ті злі духи. А то кажуть, шо там на тому місці була вбита людина, а вони поставили хату на тому місці, а то не можна. То хто чорну магію читає, а потім вмирає, то той домовик там потім і живе».[303]

— «Ну, домовики, кажуть, шо вони тоже є. Є такі, шо на такому місці поставлять, вот, наприклад, десь колись було кладбище і там поставлять дім, то якісь ті ходять, стукають, муче».[304]

— «Якшо якийсь покойнік не так вмер, то по горі десь стукає, то кажуть — домовик».[305]

Свого часу такі уявлення зафіксував М. Теодорович у колишньому Заславському повіті: «…вірять, що якщо при копанні землі, наприклад, для фундаменту споруди, будуть вириті кістки покійників, то їх належить поховати і відслужити над ними панахиду; інакше у споруді, зведеній на такому місці, поселиться злий «домовик».[306] У бувальщині зі Старокостянтинівщини йдеться про домовика, який жив у хаті, де перед тим спеклася біля груби мала дитина.[307]

Іноді це душа, якій чимось не догодили:

— «Якшо хтось помре в хаті, і то тій душі не догодиш — не зробиш девіть день убід, сорок день і рік, і на церкву не даси, бідним за упокой не даси — і то в хаті є той домовик. То він в хаті до року все б’є».[308]

— «Людина як помирає і якусь мисль має, незакінчену роботу… То він може зістатисі в тій хаті і робити своє. І дитину колисати буде, шо колиска буде ходити…»[309]

Типовим є ототожнення домовика з душею члена сім’ї, який помер у вже збудованій хаті:

— «Як хтось в хаті помер і шось таке в хаті чуствуєця, чи на горі шось тарахне, то це, кажуть, домовик. Він в кажній хаті є. В кажній хаті ж хтось вмирає».[310]

— «Кажуть, як хтось вмре, то хтось ходить, — то домовик той ходить».[311]

— «Тако домовіка нема, а де хто ге вмер, то там довжний бут домовік».[312]

— «То перейма з людини, з душі робиться, з якої Бог пошле, з своїх близьких. Це од Бога наслáне».[313]

Трапляється, що домовика порівнюють із душею людини, після смерті якої ще не минуло сорок днів:

— «То не погане. Воно із своєї сім’ї — чи померший, чи шось таке. Шаркає в хаті. То домовий — хазяїн дома, домовий. То от те саме, шо душа до сорока днів. То тільки до сорока днів — домовий, а там він йде. А так ше приходить».[314]

— «До сорока день, як вмре людина, то щось на горі в хаті ходило і лопотіло».[315]

— «Як добрий був покойник, то після нього все плодиться добре в господарстві — то його дух помагає. До сороковеї служби покойнік в хаті перебуває, сорок днів не положено грубу мастити».[316]

Про ототожнення домовика з душею померлого свідчить і така бувальщина:

«Лягла й лежу, — ляпає [серед ночі дверима]! Я повернулася до стєнки видом, да вкрилась одіялом ватним, да тольки дирочку пустила, шоб дихать не задушиця, і заснула. А сколько воно ляпало — а Господь його знає! До це коб я спитала: «Чого душа хоче?» — може, тоді вона б сказала, чого вона хоче. А хто його знає, [хто то був]? Може, домовік».[317]

Нарешті, за добре відомою дослідникам легендою домовик — це один зі скинутих із неба ангелів: «Домовик… Він же ж… діявол… ангол… — коло вас ходит. І коло мене, і кала вас. І він, якшо ти Богу молисся, хрестисся, він до тебе не пудступит, він далеко… він далеко тебе мінає. А єк ти не молисся, не хрестисся, то він за тобою ходит, діявол. От тобі й домовик. Він, і домовик… Він як ангол і чорт — були такі само у Бога. І Біг з неба їх скидав. Хто впав на ліс — лісовий, хто на дом — домовий, хто на воду — водяний. І так вони і розийшлись. Ну і ходят по ліси… Ходят по ліси, ходят по хати, — всюди ходят… У хати у любому кутку сидит, він хаваєцця. І якшо добре у хати поводицця сімнє, то там…»[318]

Вигляд. Часто люди вважають, що домовик невидимий:

— «Домовік є, тикі ві його не побачите, і я не побачу».[319]

— «Ніхто його не бачив».[320]

— «Його бачити ніхто не бачить».[321]

Дехто дотримується думки, що це Бог захищає людину від вигляду демонів, зокрема й домовика: «То тей, шо ми його не бачимо, [гриви] заплітає. То їх мніго-мніго ходить, але нам Господь заслонив вочи, шоб ми їх не бачили. Якби ми їх бачили, то ми би їх страхáлися».[322]

Інші ж стверджують, що домовика не побачиш і не почуєш, лише якщо з ним добре обходишся:

— «Його не тре сердить. Хай він собі живе тихенько, і ви собі тихенько. А як уже він начинає бушувать, оказуваться, то то ви вже знаєте, шо? То вже хазяїн там мешкать не буде. […] І повмирали вони обоє… Рубає дрова, теше, бухає, бухає… До приходила [та сусідка питати поради]. «Домовик», — кажу. Розсердила чимсь його. Його не тре чіпать».[323]

— «Воно, домовік, в любій хаті є. Тільки шо ніхто його не бачить. А як десь спротивица йому, то він покажеца».[324]

— «То розказують старі люди, шо було і в селі у нас такеє. І варили йому їсти, виносили на гору. Його не зачіпали, то велася худоба, всьо. Як йому нашкодити, то буде перевертати всьо на горі».[325]

Іноді домовик виявляє себе на знак про якусь «новину»: «І в нас домовой є. Він коли подає звук, отакий глухий, наче стукає, коли хтось має приїхати або листа маєш получить. І так настирно, у тому куті, де ікона».[326]

Нерідко виявлення домовика трактують як передвістя майбутнього нещастя, навіть смерті:

— «Домовик — то є в кождій хаті. Як вже він тривожить, там хтось має вмерти чи шо, то він бушуєця. Мій чоловік мав вмерти, і дочкá прийшла з клуба, сіла. Як дивиця — то якесь чорне. Вона як стала вищати… вибігла на гулицю, покликала хлопців — і нема. Вона приходить додоми, полягали спати, і ніби хтось ходить по хаті. Як тут очутюєцця — то наші батько померли. То так домовик дав знати».[327]

— «Його ніхто не бачить: єслі вже бачиш — то то беда. Лучш не бачить. Шото вже зле».[328]

Проявити себе домовик може й тоді, коли в хаті негаразди: «То злий дух. […] Як сім’я дружна, то він тихо живе. А коли свараця, то він грюкає, бýхає, він тоді довольний. Якшо стане сварка в хаті, то каже — о, вже заліз із хвостом пуд піч».[329]

За іншими відомостями, бачити домовика можуть нібито лише господарі:

— «Його так не побачити, його тільки господар бачив».[330]

— «Він є невидимий. Ми його не бачимо, тілько ті, шо в хаті».[331]

Близьким до попереднього є уявлення, що бачать домовика «непрості» (у поданому випадку актуалізовано уявлення, що тільки в них він і живе):

— «Є такі люди, шо бачать його, того домовика. […] Є люди — бачать, як хто шо знає про нього. […] А вон живе так, шоб його ніхто не бачив».[332]

— «Знахарі є погані, а є не погані. Одні, кажуть, — від Бога, а другі, кажуть, — нечисту силу мають, хто там знає. З чортом [мають справу], ну, кажуть, — домовики. Ми його не видимо, а ті знахарі то видять».[333]

Водночас такою здатністю подекуди наділяють і праведних людей: «Ми його не бачимо, лише такі бабушки хороші, шо вірать у Бога, то вони розпізнають».[334]

Домовик нібито може показатися й малим дітям (адже вони також іще безгрішні):

— «А вин ни показуєця. Вин, ну, показавсь дітям, а старим, кажуть, ни показуєця».[335]

— «А він найбі[ль]ше до малих дітей має діло».[336]

— «Ну, дітки малі можуть бачіти. Ду трох рік можуть бачіти. Ну а то не всім дано його бачіти. То треба ізбраному бути, шоб його побачіти».[337]

Нарешті, здатністю бачити домовика подекуди наділяють тварин, зокрема коней: «Домовик живе в хаті, на горищі. Його нихто не бачив. Тако видно, як по хаті літає вітер ввечері, як лягаєш спать. Часом гупає — вийдеш, а там нема ничого. Таке багацько по селі було. Коням то гриву посплітає, як виводять на пашу. Коні то десь бачать, бо кажуть, як коней вигонили, то кажуть, коні злються. Коні бачать, а люди не бачать».[338]

Найчастотнішими в бувальщинах та оповідках є випадки, коли домовика бачили сторонні люди, які залишалися ночувати в чужій хаті, а також ті, хто проходив повз хату з домовиком увечері чи вночі; хто служив у такій хаті; хто намагався щось узяти з такого обійстя тощо.

Зазвичай домовик виявляє себе звуками кроків або якимись діями:

— «Вішло із-пуд стєнкі. І чутнó, шо йде-йде, йде-йде. І спустілоса на долувку. Полежало трохи і пошло хатою — чутнó. Пошло хатою, походзіло…»[339]

— «Домовик може ходить, а ти його не бачиш. Лякає, стукає, гракає».[340]

— «Тут була така хата, Зубрицких, то минали ту хату. І ввечері, каже, човпеця шось. І ніхто, каже, не бачив — шо човпеця, хто човпеця. То то ніби домовий, така поговорка була.…в хаті не покажеця, а чудєса виробляє».[341]

На вигляд домовик може бути схожим на людину чи на тварину; іноді ж це людиноподібна сутність із певними тваринними ознаками. Стосовно людиноподібної (антропоморфної) подоби прикметним є порівняння домовика з духом, душею людини:

— «Його нихто не бачить. Він у хаті просто так як дух».[342]

— «Він невíдімий. Як ми душі своєї не бачим, так і його не бачим».[343]

— «Домовик, він невидимий. […] Часом чуєш, шось човпеця: може, миші, а може, домовик. То якась така душа».[344]

— «Кажут, шо є по хатáх думувик. То вже якась зла душа, певно. Якесь воно невóдиме, але якесь вредне».[345]

Типовими є уявлення, що домовик — «то будто тінь людини», «то воно ніби на людину похоже»: «Таке — тінь чоловіча ходить по хаті. Вигляд чоловіка йогó, в чорному, порою так очи засвітят».[346]

Іноді вважають, що домовик схожий на господаря хати або ж навіть є його двійником:

— «Він схожий, кажуть, на хазяїна: який хазяїн — такий і він. Похожий на нього».[347]

— «В нас колись казали, шо в тій хаті був домовик. То казала мама, переказувала, баба наша переказувала. От, вони дуже багато жили [у тій хаті], і от їдуть на поле, вже той хазяїн їде, а в них грушки такі, яблука були… Вже поїдуть, вже нема їх… Тільки діти — в садок, хтять вкрасти чи ту грушку, чи яблуко, — сидить [там] той самий вже дядько… Люди! Раз, другий раз… І кажуть, шо то там шось таке було».[348]

Може показуватися домовик і як надміру високий чоловік: «Я був маленьким хлопцем. […] І я йшов (вже смеркалось, темно робилось), і во — [там, де] та господáрка вся пропала, і зогнóла хата і всьо (то в того, шо пасіки хтів і за тим питав). І я йду, завів коні, і над плотом стоїть такий високий хлоп… і пішов».[349]

Іноді це чоловік (військовий), характерною деталлю одягу якого є надміру блискучі ґудзики:

— «Мій тато росказував, шо колись, вже пізно було, йшов він з колєґою, і тамо в нас каштанó ростуть, то бачили, шо сидів на тім каштанó пан з блискучими ґудзіками і курив файку. То ми минули, перехрестилися і пішли».[350]

— «І це домовой — ну, це він показує себе (а скрітий), то це точно в мого діда було: так місячно-місячно надворі. От ходить дядько, воєнний, такий гарний, ходит по двору, у пуговицях таких блєстящих, то це, казали, домовой. Дід одойшов, а вон уже в сінцях, і нічо’ не чіпає. Його мало хто бачив».[351]

Домовик-«перейма» в розповіді із Сарненщини представлений навіть у подобі дівчини. Зазвичай «перейми» не видно, бо «вона мертва», «вона в воздусі ходіть». Проте одного разу чоловік шукав корови. Знайшов, дивиться, а корови пасе якась дівчина з довгими косами. Це й була пирейма. Коли він покрадьки наблизився, вона сказала, щоб більше так ніколи не підходив. «Треба гукати, як підходиш, шоб вона скрилася. Не можна, щоб хто її бачив».[352]

Найчастіше антропоморфний домовик характеризується маленьким зростом, що якнайкраще співвідноситься з розмірами запічка чи інших закутків, які полюбляє цей персонаж. Типовим є таке уявлення: «Говорили, шо домовик — то невеличкий чоловічок такий, на горі більшинство живе, на горищі».[353] Описували його як маленького чоловічка в сивій кепці, як дідка. Побутування образу домовика як дідка, схожого на господаря, за спостереженням Л. Виноградової, більш характерне для східної межі Полісся, а за просування на захід «усе частіше з’являються дані про загальні ознаки домовика, що виявляють у ньому риси або маленької людини в червоному (чорному чи білому) одязі, або нечистої сили, повсталого мерця».[354]

Може показатися домовик також у подобі сірого або білого кота:

— «Домовий, кажуть, такий як кіт, в віді кота, масті такої сірої».[355]

— «Чоловік каже: «Я йду на діжурство, а ти останешся дома сама». А я кажу, шо мені не перший же раз. Лягла. Чую — щось «тук-тук-тук!». А хата стара й так стугонить. Зара[з] повбиває, і шо буде? Да й я хутко за кочергу, лампочку засвітила. Як я вилізла на цю гору — дуже великий кіт, білий-білий, такий великий, шо ну. Я за кочергу та й ну його гнати. Десь він подівся, а я ще тоді з драбини злетіла. Мене то тоді, як я хотіла втяти його тою кочергою, то як шось знесло звідти. Оце таке мені було, оце кажуть, шо це домовик. Мені не треба було його зачіпати, він був би собі постукав, походив і пішов».[356]

У записі зі Старокостянтинівщини домовик показується як рябий кіт: «[…] підходить до мене кіт, такий великий, рабий і очі блискучі. Я до йо’: «Кицюня, кицюня!» — а він навіть не муркає. […] То був не кіт, а домовик».[357] Варто зазначити, що трапляються й випадки порівняння з домовиком реального домашнього кота: «Кіт — то так як домовик. Перший має зайти в хату (на входини — В. Г.)».[358]

Типовим є представлення домовика в подобі собаки:

— «Я то домовика не бачила, а колись мого діда сестра, осьдо хата була, вона колись росказувала, шо ми, ка’, бачили. Ми, ка’, були малиї, мати нам простелила радно на хаті, і накидала миску каши, і сама десь пішла, а ви, ка’, їжте. І хата одчиняна, душно… Ка’, приходить собака — такий жовтий, великий — в хату, сів, каже, перед нами, тако як собака лапи поставив, і сидить. Так, каже, язóком облизуїця… а меньчина була сестра, меньча ше — та, каже, такою ложкою — та по лобý цього собаку. І він, каже, обернувся і пушов. Пушов-пушов, каже, і чую — пу драбині пушов на горý. Вже, ка’, пришла мати, ми сказали, шо так і так, мати пулізла на гору, обдивилась — нема ния́кого нигде собаки. А вин ни показуєця. Вин, ну, показавсь дітям, а старим, кажуть, ни показуєця».[359]

— «Він собакою був, вигляд собаки. Чорний, кажуть».[360]

Те, що домашні духи-опікуни найчастіше набувають саме подоби кота чи собаки, закономірно. Ці тварини найбільш наближені до домашнього простору людини. Образ кота в цьому аспекті популярніший, адже кіт безпосередніше асоціюється з оселею.[361] Окрім того, згідно з обґрунтованим свідченням К. Мошинського, «не знайдеться, мабуть, жодної тварини, в подобі котрої не могла би показуватися душа людини».[362] Найчастіше ж, крім птахів та комах, вона втілюється в кота або собаку.[363] Це також пояснює, чому саме ці іпостасі домовика є найчастотнішими.

Уявляли домовика й у подобі теляти: «Бачила я, на горі щось лежить, як теля, коло комина. Питаюся я батька: «Що то таке?» А батько був знахуром і каже: «То домовик — він у каждій хаті є».[364]

Рідко, проте трапляються також описи домовика як пташки: «Є, ше скілько є тих домовиків. І тепер є. Він може сидіти в комині, він може сидіти на горищі, може бути такий, як та пташечка».[365]

Непоодинокі випадки безпосереднього ототожнення домовика з вужем або ж вважають, що він «на вужа похожий». Попри це, побутують уявлення, що домовик — це «колошмате шось»,[366]«волохате, як їжак, і з хвостом».[367]

Спорадичними є вірування, що домовик може змінювати свою подобу й показуватися як завгодно:

— «Він оказуєця всяким. І собакою, і сяким, і таким. Казала одна жінка, шо такий-о дідочок, ножки тоненькі, в шляпі, низенький».[368]

— «Он биває ў всяком відє, — може котом бить, може миш’ю, в відє ласковіци, і мог бить чєловєком».[369]

— «Кажуть, шо перетворуєця на все. І на собаку, і на все».[370]

— «Бачили його собакою, котом чорним».[371]

— «Чи він котом, чи собакою, — хто його знає?»[372]

— «Воно може бути і собака, і кіт, і яка-небудь пташка».[373]

— «Може чим хоч прикинутись. Кажуть, у мишу може, може кумаром, може бути кутом».[374]

Подекуди образ домовика чітко не виражений, ідентифікаційними ознаками є його очі та місце проявлення: «Ну то то помагало — то то злий дух, то лихого мали. Мали люди, аякже. Моя мама копала картошку в Желяхови, і вона каже: «Почекай, Зосю, я дам тобі вечерати», — а сама пішла корову дояти. Мама лишилась сама в хаті, чує — шось грубкою калáтає. Мама підходе, відкриває ту грубку, а на ню отаково очима! Вона як скричала і втíкла з хати, вже не хтіла тої вечери».[375]

Час проявлення. Найхарактернішим для домовика часом, згідно з більшістю оповідок та бувальщин, є нічна чи вечірня пора, хоча проявляти себе він може будь-коли. Водночас окреслюють певні періоди часу, коли домовика міг побачити кожен, хто цього хотів. Це, зокрема, великодня ніч: «Як на всеночну яйця сватять, в цю страсну ніч, в суботу, як вже паску освятять, кажуть «Христос воскрес!», треба мать цю свічку і з тим огньом, шоб вона не потухла, прийти додому, задом вилізти по лєстніці і дивиться, но ту свічку вперед, присвітить, то якшо побачиш голого, треба зразу тікать, бо він дуже сердитий, може тебе задушіть, а якшо оброслий, можеш його чуть-чуть роздивіцца. Він тіпа людини, як ґном. Помагає хазяйновать. Як оброслий — буде багатий хазяїн, як голий — нє. Дванадцятого лютого є день народження домовика. То в тому углу, де образки стоять, можна якісь канфєти класти. Каші наварить йому».[376]

Дещо частіше явлення домовика пов’язують не із самим Великоднем, а зі Страсним четвергом. Побачити його нібито можна при світлі страсної свічки:

— «Ідут до церкви на Страсть. І ту свічку — шоб та свічка горіла до конця. І це люди росказували. Стáріє. І драбину як поставили на горóще, да не лізти пéредом — та задом. О. Ногами. Як побачите чоловічка, так ту шапку треба взяти. А та шапка — то не од доброго, це од домовіка. Он вам спокою не дасть. Ось. Отой домовік. Це люди росказували, шо один як узяв, так вон попобігав, попомучив його: оддай мою шапку, ти шапку мою взяв. Оце я шо знаю. («А для чого йому та шапка?» — В. Г.) А все буде знать. Все буде хазяїну».[377]

— «Колись мой батько росказував, шо така пословіця була, шо в Великодній четвер правиця, і той вогонь принесеш — ідеш на горý дивитися — то будьто об’явиця він там — от то казав батько, що яка масть буде на йомý, то така худоба ведеця».[378]

— «Тако в нас казали: у церкві правиця страсть, то то в Великодній четвер — хто прийде з церкви з свічкою (не згасає, як він з тим вогнем з церкви прийде додому) і, каже, полізе на гору — і побачить домовика. Домовик покажица їму. Я його не бачив, то не скажу, але бували хлопці такі, приносили, бачили. Ну, то якийсь чоловік».[379]

Також є відомості, що домовика можна було побачити на Щедрий вечір перед Новим роком: «Колись, кажут, як на Новій рок, то не мона лєзти на гору, бо домовик там лежить. На покуті вон лягає, і не мона, кажуть, лєзти на гору, бо злякаєцця. На Нóвій рок як вечерають. Вілє́я. То кажуть, шо не мона лєзти на горý. Ну, Щодруха. […] Якесь таке… Якесь таке, каже, велике, каже, лежить, таке кошлате. А шо воно таке? Домовік якийсь… Яку масть, таку вже, каже, треба худобу держать. […] Домовік. Кажуть, лягає на покуті. Але ж хто його полєзе побачить?»[380]

Локалізація. Уявлення стосовно місця перебування домовика мають територіально зумовлені варіанти.

Непоодинокими є свідчення, що «домовік — только у знахоріў», що його мають лише люди, які «щось знають», які ладнають із «нечистим»:

— «Домовик — казали. То ж воно нечисте. Як де хтось щось знав, той домовик там був. То є злий дух. От там кому шось пошкодіти…».[381]

— «До вже домовик помагав, певно, цім, котори зв’язані були з ним, цім волошебникам. Казали, шо домовик є в хоромах в ціх волошебників, на горі десь. Вроді, мол, на людину похожий. Казали: «О, в його домовик є».[382]

— «Домовик — сатана. Є такі, шо з домовиком вік проживуть».[383]

— «Він в кажній хаті є. Це нечистий дух, недобре. А як людина така сама, як і він (пов’язана з «нечистим» — В. Г.), то він буде помагати».[384]

— «В кожній хаті його не було. Може, хіба шось люди знали, я не знаю».[385]

— «Є такі діди, шо мают тих панів».[386]

— «Говорили, шо є такі люди, шо вони знаюця з ним, з тим домовиком…»[387]

— «Правда, за то, шоб він шось погане людям робив, то я не знаю. Але воно не є від добра».[388]

— «Домовíк — то вон не во всєх є, [а] хто чáри знáє».[389]

— «Домовик — хіба в злих».[390]

— «В кого хати проклятиє, там є нечиста сила як якийсь кіт чи баран. Як хто знав за його (тоті колдуни), то він їм помагав, а як не знали, то шкодить».[391]

Коли господареві-«знахору» придходить час помирати, він передає домовика комусь: «А я молотив на хуторі тому. То в нього був домовик. То було два кілометри звідси туди. Там жили старий і стара. […] Була ніч невидна, і я остався ночувати. Старий протримав мене до начала першої, ночі, і розказував. Ішов з Кремінця. Там село Хотівка. Смеркло, він зайшов сюди. Обминув, вийшов на шлях. «Іде панок, — каже, — несе зонтіка. Гарно одітий. І метрів штири од мене з лівої сторони». — «А шо він казав?» — «Нічого». — «А Ви до нього?» — «І я нічого». (А він тримав його, того домовика.) — «А де він подівся?» — «А, десь пішов до хутора, з кілометр буде, і десь там подівся». — «А Ви його не злякалися?» — «Нє! А ти б не боявся?» — «А чо’ я його маю боятись?» — «Ходи, я тобі покажу. Він коло коней лежить в хліві». Кажу я: «Не піду!» Він: «Шо, боїшся?» Я кажу: «Не боюся. І не хочу його бачити». Я поняв — він хотів мені передати. Я буду йти, а він буде коло мене крутитися. Мені те потрібно?!»[392]

У випадку ототожнення домовика з «нечистим» смерть його господаря, за народними уявленнями, така ж важка й супроводжується такими самими подіями, як і смерть чародіїв, відьом тощо:

— «А як умирає — то дуже тяжко, той хазяїн [домовика]. Треба стіль зірвувати, доску в стелі, поки він вмре. Над ним зривали, де він лежить. То недобре, той домовик».[393]

— «Помагав йому, помагав. Той пас корови, а він йому заправляв ті корови. Він мав масла, він мав сира, сметани по базарі возив, грошей мав купа. А потім, як вмирав, то мусіли стелю рвати над ним, підлогу, бо він не міг вмерти, а ніхто не хтів від нього прийняти того чорта. Як вмирати, то він має передати то комусь другому, но а жінка не хтіла прийняти, син тоже був і не хтів прийняти, і мусіли стелю рвати і підлогу, шоби він вмер».[394]

— «Інший каже — чорта має, а чи має, чи не має, я не знаю. Кажуть, шо в хаті мають і ведеться всьо добре, але я не знаю, як то. Воно до таких йде, хто їх приймає, бо всі їх не приймають. Тако має його, і вмирає — і не може вмерти, мусе другому передати, бо не може вмерти. Кажуть, руки просе, а так ніхто не хоче дати, і тяжко вмирає».[395]

— «Мав… бо казав мій дідо, шо тоді, як вмирав, то йшли хлóпи старі мити (того мерцє), а тоди їм давали там горівки. І той, коли вже вмирав, то дуже кричав «Бобусь-балабусь!»[396]

«І не вмер, і мав ґанок такий деревлєний, штири стовпи, то мусіли відкинути той ґанок, і тоди він скінчóвсі, вмер. А тоди вони його помили, то казали, що тіло було так як варене».[397]

Якщо хазяїн нікому не передав домовика-збагачувача, той по його смерті залишався на своєму місці, переходив до нащадків або до наступних власників хати:

— «Якби вони з тої хати переїжджали, то воно, певне шо, піде за ним. Як доруче на діти, то і на діти переходить. А як господар помирає, а його нікому не доручили, то там сидит ше».[398]

— «Ну, якшо його нема, він не появиться. А якшо воно з роду в рід десь було…»[399]

— «То є дуже погане. То йде з рода в рід, передаєся так».[400]

— «Ну та там во в нас, в тій стороні, кажуть, шо ше до сіх пор є хата, шо там були ті, шо мали при собі тих чортів. Видно, [там в них] з покоління в покоління передавалось. А там на тому місці так і находить шось до сих пор. Вот одна жінка, тоже там жиє, і каже: йшла і баче — йде пан у шляпі, костюм… А вона йшла до мого брата, прийшла і питає, чи до нього ніхто не приходив, бо тут якийсь пан йшов. А він сказав, шо нікого. То їй показалось, шо якийсь пан йшов, а він до сіх пор, кажуть, там є… Ну та там була така тьотка: вони поїхали в Польщу і во то всьо покинули, і, може, вона його з собою не забрала (бо кажуть, шо забирають з собою), і він тепер тут».[401]

Трапляються відомості, що домовик є лише в тих, хто не вірить у Бога:

— «Єкшо людина вдома не молиця, не вірує, не свя́тит хати, то вин заходит в хату. Він сам себе не покаже».[402]

— «Як вже людина не вірить, нічого, то вже находиця в хаті він».[403]

На Поліссі чи не найпоширенішим є переконання, що «він в кожній хаті є» (чи у кожному хліві, у кожного господаря), «де є хазяйство, там є домовик». Водночас такі уявлення не можна назвати суто поліськими. Відомі вони й на волинських теренах:

— «Є така приказка, шо казали — в кождого хадзяїна є домовик».[404]

— «Домовик в каждій хаті, каже, є, в каждій хаті».[405]

— «Кажуть, шо той домовик в кажній хаті є».[406]

— «Той домовик в кажній хаті має бути».[407]

— «Домовики — вони в кожній хаті є, нема хати без домовика».[408]

На Славутщині дехто пов’язував наявність домовика з наявністю старого традиційного житла: «І це кажуть так — колишні хати старі мали домовика. То зараз такі тюрми будуєм — і нема кому в них жити. А колись, як була соломою покрита, то кажуть, він там жив іногда — домовик — на горищі».[409]

Часто домовик — не просто домашній дух, а господар хати:

— «Як хазяїн жиє, так і мусит бути домовик — хазяїн дома».[410]

— «У кажной хаті є, вун хазяїн».[411]

— «Так казали, шо в кажний хати є домовий, но я в то не віру. […] Він хазяїн хати».[412]

Подекуди існують варіанти уявлень, згідно з якими домовик є в кожній хаті, але виявляє себе не завжди:

— «Кажут, шо він в кожний хаті є, але я в себе ничого не чула».[413]

— «А домовик, кажуть, шо в кожній хаті він є, в кожній хаті він мусе бути. Но є такі хати, шо він тихо, а по других хатах він може показуватися».[414]

— «Казали, же є якийсь там домовик. То недобре. Кажуть, шо в кожній хаті є, але не каждому він обізветься. Тільки тим, шо не вірать в Бога».[415]

«Кажут, шо жадної хати без него немає. Він у кожному дворі є. Ну, тільки не до кожних людей має доступ».[416]

Подекуди вважають, що домовик може бути скрізь на обійсті чи в хаті («і на хаті, і на покуті, і біля печі, і де завгодно в хаті»). Але зазвичай локалізують його на горищі («десь на горі», «на чердаку», «на хаті зверху», «на стóлі»), коло покутнього вікна, у кучі в «п’єцу» (печі), у запічку, під піччю, у комині чи біля нього (зокрема, докладно описані місця, які «засиджував» домовик, у монографії Р. Сілецького[417]):

— «В хаті він є всюди. Всюдай може залізти і там спати вдень, а вночі він по дахах скаче — любить він то».[418]

— «У хоромах де схоче, там буде».[419]

— «Я ше чув, про одного господаря казали, шо в нього якийсь домовик водився. На даху, в хаті під стріхою».[420]

— «Він на горі в большинстві сидить».[421]

— «То він десь на горі».[422]

— «На горі десь живе».[423]

— «Були якісь домовики, лазили по горі, по чердаках. Боялися люди».[424]

— «Мати моя небожка, бувало, каже — пушла на гору по пашу — о, вже там домовий спав: місце таке, кубло вилежане. Домовий в кожній хаті є, на гори десь».[425]

— «Сидит на горі у кождий хаті».[426]

— «Так як кіт, на горі сидить і домовик».[427]

— «На горі, кажуть, той домовик живе. А хоче — в хаті».[428]

— «Є, шо він на горі сидить, є, шо на покуті».[429]

— «Казали, шо він в комині або геть і в хаті живе. Все десь шелестить на горі чи в комині».[430]

— «Колись казали в нас — пуд піччу. [А] то на горі, боєлиса, то на горі сидить, каже. Домовик у кожній хаті є».[431]

— «В комині на горі сидить».[432]

— «Домовий в хати за комином на горі».[433]

— «Так кажуць стариє людзі, шо вон у комині живе».[434]

— «Домовий, кажуть, сидить в комині».[435]

— «Каже, він сидів зимою коло комина».[436]

У варіанті з домовиком — духом-збагачувачем — господар вільний переводити його з місця на місце: «Колись я навіть робила в кантóрі, робила ввечері годовий учот, то лазав той домовик. І лазає по драбині, і всьо… І не кіт, бо чути — взуте гониця. Я кажу до бугалтера: «Шо то такеє?» — «О, то ми сидимо з домовиком». Я кажу до бугалтера: «То ми йдьом, подивíмся, шо то таке». — «Тобі треба? Бачиш — поліз вже на гору. Подивився, шо ми ше є, і поліз на гору». За мінутку знов злазит… І здаєця — нема нея́кої людини, а стук чути. Не бачиш жодної людини, а стук чути по драбині. То дух чи шось. […] А він шо хоче виробляє, той домовик. Ми прóйдем врано — всі бумаги розкидані, всі пáпки порозкиджувані. А він, той дядько (господар домовика — В. Г.), був сторожом. Тоді вже голова колгоспу каже до того хазяїна, шо ти так зроби, шоб він звідси зник. «Я зроблю…» І забрав його. Певни, додому забрав. Ото таке чудо».[437]

Подекуди вважають, що домовик нібито має своє улюблене місце в хаті, яке не можна залежувати, інакше він буде душити, зганяти ту людину (зазвичай, хоча й не обов’язково, зганяє він гостей хати, які не є членами даної сім’ї):

— «Єслі ти ляжеш на його месці, до ти спать не будеш. А вун в кажной хаті єсть хазяїн».[438]

— «Бачила домового в хаті. […] Ну то я прішла, думаю: «Шо я там з дітя́м буду бояца?» Лéгла да й заснула. Чую — шо то таке важке на мінє? Так покіль дзіця лежало, то потіль нє, а сюди на ноги тако налéгло… Вішло із-пуд стєнкі. І чутнó, шо йде-йде, йде-йде. І спустілоса на долувку. Полежало трохи і пошло хатою — чутнó. Пошло хатою, походзіло… А тут кажут, шо то догори, то те… — не мона догорі лежать. І покіль дітя, то сюди воно не налéгло, а сюди — на ноги. А воно дітяті не те… І боюса я поворухнуца, шоб боком легти да дітя поворушить, шоб воно кричало. Я вже так лежала. То воно походіло, походіло по хаті. Обратно пришло і обратно лягає мені на ноги. І трохи полежало, спустілосо і тоді под стєнку пошло. Чутно, все чутно, як ото чоловєк. А до детей воно не буде касаца, потому шо янголеня — воно ничо не понимає ще».[439]

— «Чоловік льог на кроваті, а хата маленька, дак вона лягла приставила ’слона, і лавочку, і собі лягла. Каже, полежала — не можу неяк. Наче шось шародить, наче мене шось таке наче лоскоче. Не можу ніяк. Лежала-лежала, больш не чула. Коли, каже, оказалось — домовік. Вже там не лягаю. Як там не лягаю — нема його».[440]

— «Чоловік не прийшов з войни, а вона ж у свекров була, свекор і свекруха. І каже: «Я пóйду на хату спать. Бо хата одна, да жарко». А матка його каже: «Ти не будеш там спат. Побачиш. Іди». Вона пошла, послала, собі лягла коло лежака. Лягла. Коли штурхає: оступісь із цього мєсця. Мусила злазить. «Я ж казала, шо не йди, шо не будеш спать».[441]

— «Брат мій з армії пришов, поліз на п’єч спати. Вночі встає: «Сестри, ви спите?» — «Спимо, а ти чого не спиш?» — «Мене хто-то прогнав: стягує одіяло, вітягує подушку с-под голови. Я облапую — нема нічого. Сплю далі — знов приходить і стягує одіяло. Я догадався».[442]

— «Я даже була дєвчиною, то я… сьо вже не ця хата, та хата згорєла… то я спала, сама на горищі спала. І засну — і тако: подвінься… подвінься… Встаю — нема нікого. То я кажу… пришла в хату, до матері кажу, мама каже: «Е, — ка’, — домовік так. Ти на його мєсці лягла. Ти на його мєсці лягла. І, — каже, — вон тебе так, — каже, — гонив».[443]

Чужого, що ночує в хаті, домовик може уві сні перенести на інше місце: «Домовик якийсь є. Женя Бойкова вийшла другий раз заміж, то чоловіка той домовик десь переносив вночі. Вона просипаєця — а він на канапі чи де. Вона догадалася, шо то домовик. А першого чоловіка не зачіпав. Катя служила в Ґурнічки, вона спала на п’єцу, рано встає — то вже на лавці. «Бабо, шо то таке?» — «Нічо’, нічо’…» (А в неї був він. Кажут, шо вона виносила йому їсти, десь на горище)».[444]

Певний стосунок до наявності в новій хаті домовика мало місце, вибране під забудову.[445] Зокрема, якщо «не на таком місци хата ставіца, шось там таке є» (наприклад, на місці чиєїсь загибелі), то потім у ній брязкає й «бохає» домовик.

На Кременеччині локалізували домовика в зарослях «бузнику» (бузини): «То він може бути скрізь. От в нас є бузник, то кажуть, треба зрубати його, бо він там сидить, домовик, як є його багацько. В хаті — то по горі соваєця».[446] (Водночас на Жовківщині й Кам’янка-Бужчині бузину пов’язували з чортом: «Бзини не мож рухати, бо там лихий сидит».[447]«Дикий базник, казали, шо то не можна його рухати, бо то злого духа».[448]) На Горохівщині як локус домовика визначали дупла старих дерев: «Як є старі дерева, шо є кубло (дупло — В. Г.), то тоже казали, шо він находицця там».[449]

Функції. У більшості випадків обов’язкова присутність домовика в хаті сприймана як позитивна. Він у всьому допомагає своєму господареві, у якого «все ведеться», охороняє господарство:

— «[Він є для того,] шоб злагода була і добро в домє».[450]

— «Домовік стереже хату»,[451]«це добре, як він є, і хорошéнько да тóхенько»,[452]«помагає господарювати»,[453]«то добре, як є він в хати, — хату вартує».[454]

— «Я чую, все, б[ув]ало, люди говорать стариї, в мене й баба була стара, то вона каже: «Внучка, домовик у кажнíй хати є. Він по хати ходить, він людей оберигає, він у кажнíй хати є». А який він, той домовик?…»[455]

— «Він хати вартує».[456]

— «В кожний хати должен жити свій домовик-охоронець, охранітель. І живе нечистий».[457]

— «Вон не вреднючий, вон у кожнім домі мусить бути в палатах. В кожного хазяїна. То не нечиста сила».[458]

— «Кажуть, шо домовик в кожній хаті є, помагає. Як построїця людина і буде жити в тій хаті, то там має бути домовик, а чи то злий дух, чи божий дух, я не знаю».[459]

— «Якийсь, кажуть, домовик є. Це як якась така сила хати, домовик. Щитаєця, шо в кожній хаті повинен буть домовик. Як же ж? Це ж так як семня живе, так повинен буть і домовик».[460]

— «А так колись казали, шо в кожній хаті є домовик. […] Він не мішає в хаті, він, виходить, шо як хазяїн там в тій хаті».[461]

— «Думовик в кажній хаті є. То добре, як він є, бо де нема, то кажуть, шо там погано дуже: там семня така розжáтла і пугано живецця».[462]

— «Кажут, як він є в домі, то добре. Він охороняє, він такий якийсь».[463]

— «Колись то були такі домовики. Навіть в сусіда на хуторі було таке. Кажуть, шо є домовик: пасіка ведеться добре, на полю в них було».[464]

— «Моя сестра прийшла, каже, шо домовик живе, — і в нього все ведеться, худоба ведеться».[465]

— «Така була одна, але я ше тоді була малою, то одна тітка така була. Ну на городах росте всьо таке файне, а в неї — найфайніше всьо таке. І казали, шо стара Катя має чорта, раз в неї всьо таке файне росте».[466]

— «Є. Вон в кажной хаті є. Бачиш, кажуть, як кого злюбить, то якусь і дає і помоч. Так в менé і тут є така сусєдка, то вона каже, шо вон і дає, вон і помагає… Ну то я так… так як я кажу — хай Господь не дає мінє такого й думать, шо кажуть — вона ходить в лєс з дочкою, то нихто тилько ягод ни набере, нихто тилько грибов. Кажуть, вибачте на слові, вже їй чорти помагають. Може й таке буть. Я не знаю».[467]

Домовик може реально виконувати за господаря якусь роботу, наприклад різати січку: «Я раніше під лісом жила, і так недалеко сусід був. Ну, він багатий був. То казав, шо до нього прийшов плєм’яннік в неділю і, каже, січкарні ріже. Він приходи, бачи, шо всі в хаті, каже: «Хто в вас січку ріже?» А той господар каже: «Тобі видалося так…» Вийшов надвір, то, каже, всьо тихо і січки нема — йому казало (видавалося — В. Г.) так. Але чи то правда, чи неправда?»[468]

Про охоронні функції домовика якнайкраще свідчать такі розповіді:

— «Позичала сусєдка решето у сусєдкі. А домовіку то треба, шоб в чавунчіку коло печки вєк вода була. Ну й тей, шо це решето взяла, то хата згорєла. То та вже й журіца, да каже: «Там моє й решето згорєло». Як вони сталі йодгребат, аж решето лєжиць. Целоє, нє згорєло. Домовічок залів».[469]

— «А домовой — іде котік у хату, пошов до стола, завернувсь, пошов надвор. Батько дивиця: двері не рипають, не скриплять, нічого… Пошов другий раз — і нічого… Батько з матір’ю договорився — як котік прийде, я тебе штурхну (вона дивиця — вона не бачить). Третій раз заходить. От уже пошол. Батько так тихенько одчинив двері, да, каже, кіт і: «Я не котік, я — твой домовой (так і заговорив). Ти гляди, — каже, — овечки свої…» І тату треба було йти десь у Радинку. Він матері каже: «Дивись». А вона з дітьми. А в овечки десь двойко було, да одне задушилося. Батько прийшов да каже: «Не доглянула». То в кожній хаті є домовой, але його не кожен бачить. А он стукає — то вже не те, то вже не таке. Которе твуй домовой, так він тихенько буде ходить, а не лякать тебе чи тривожить. А то лякаха якась».[470]

Охоронні функції визнають за домовиком і тоді, коли ототожнюють його з «нечистим». Наприклад, домовик начебто відлякує злодіїв, повідомляє про шкоду:

— «Колись були такі хати, шо то був той домовик. […] Як він, каже, є, то та людина богата. Він нікого не допускає ни в садок, ни в зерно, ни нічого. То щаслива хата, де є домовик. В нас був один чоловік, то він був дуже богатий, мав яблук багато, всього. То той домовик давав йому все. Ну, той хазяїн мав домовика. Як хто прóйде до нього в садок (в нього садок сáмий більший був, знаєте), хоче яблуко вирвати, то так його прýтом постави коло того яблука, шо він його застане коло того яблука, той хазяїн. Каже: «Бачиш? Крадуть…» […] То ті люди дуже багато жили, шо ті домовики мали».[471]

— «Колись багато такого говорили. Отам на сусідньому хуторі був один багатий чоловік, шо він мав багату пасіку, велику пасіку мав. Але я не знаю, чи то правда, чи то видумка вже. І він часом поїхав десь — нема вдома. А на мед ласих багато було. А вулики були: були дерев’яні колодки і, шоб заглянути у вулик, таке було віконце в тому вулику. Відкрити віконце, і там внизу бджоли будували свої стільники, віск і мед закладали. І от одному, сусідові недалекому, захотілося поласувати медом. Пізнав добре, коли той хазяїн поїхав з дому. Заходить туди. Каже: «Я, — каже, — тільки відкрив то. Глядь — а там сидить. Сидить шось таке. Закрив назад. Відкрив другого — знов шось таке. І драпака!» Але чи то справді, чи то казочка? Хто його знає, чи то справді домовик був».[472]

— «В нього з двора ніхто ніц не вкрав — ше ся но дотулив — він вже знає. В него з двора ніхто не вóзьме».[473]

— «Домовик — хіба в злих. Хазяїн мав з ним гешефт. Не давав шось взяти з хати (борону, сокиру з воза — Н. Л.)».[474]

— «То мій чоловік повідав, шо там в одного (він трошки був богатший) був сад. Як пішли хлопці там до садý до того Степанá, то набрали в кишенí, поза блюзкó… то дийшли до брами, але не перейшли. Аж повикидали з кишенів ті ябка, тоди їх пустило».[475]

На Горохівщині вважають, що домовик збагачує свого господаря коштом сусідів:

— «Чув, шо домовик — то небезпешний, чорт. Як хазяїн який задумав його так тримати. Злий дух. Хазяїну він добре робе, бо вночі збожжя носе їму в клуні. Він людям робив збитки, бо крав, а тому носив».[476]

— «Він всьо робе тим, шо його прийняли і йому їсти дають, з ним живуть. А сусіду буде збитки робити, шо сусіди нічо’ не будуть мати».[477]

Зрідка трапляються уявлення, що домовик нейтральний у своїх проявах щодо людини: «Воно й не помагає, воно й не шкодит. В каждий хаті Божа сила».[478]

Водночас значно частішим є ототожнення домовика з «нечистою силою», акцент на його винятково ворожих людині проявах. Домовик «наповредливий», він лякає, вовтузиться на горищі, перекидаючи там усе, може перебити посуд у хаті, тобто робить «збитки». Іноді чутно, як він скидає все з горища, а коли господарі встають уранці — нічого зваленого нема:

— «Домовик — то це цьо нечиста сила — лучче його не бачити і не знати».[479]

— «То від злого духу, то вже нечистий!»[480]

— «Домовик — то погане діло».[481]

— «Як домовик у хаті, то недобре».[482]

— «Чула шось, шо домовик. То погане, домовик. Це як шось не ладиця в хатах, то, кажуть, це вже домовик був».[483]

— «Казали, шо якийсь домовик є. Ето як пошла сварка — то ето, казали, домовик пішов туда».[484]

— «А домовик, то тоже є таке. То нечиста сила».[485]

— «Домовик — то лихий. Беду робить».[486]

— «То домовик і сатана — то їдне».[487]

— «Я чула, шо кажуть домовик. А шо то? Він добра не робить, може і положити людину. То всьо говорать, шо в каждій хаті він є. В нас там в одній хаті оно людина льóгом лежить, не встає, то то кажуть, що то домовик його так замучив».[488]

— «Його ніхто не бачить. То нечистий дух, той домовий».[489]

— «Домовик і злий — то одне і те само».[490]

— «Його не видно. То як дух, такий злий, ходить. Чєсом людям удається».[491]

— «Є такі будинки, шо в них жити не можуть. Всьо шось човпеться сюда-туда. Кажуть, в тамтій хаті ніхто не може жити».[492]

— «В нас така хата таменьки на цій гулиці була, шо домовик все на хазяйку чимось кидав».[493]

У матеріалах В. Кравченка йдеться про двох домовиків, які бавилися, перекочуючи один одному по лаві решето, чим спричиняли постійний гуркіт.[494]

Одне з улюблених занять домовика — налягати на сплячих: «Воно не задушить, але тако навернеться, коли ляжеш спати, да й душить».[495]

Частотними є вірування, що коли домовик налягає на людину вночі, у нього можна запитати про майбутнє:

— «Коли домовий починав душити, треба було скоренько перехреститись і зразу питати: «На добро чи на худо?» Як каже «на добро», то одпускав і йшов, а як «на худо» (так протяжно каже: «На ху-у-удо») — щось тоді трапляється: або ця людина помирала, або у цій сім’ї якесь нещастя було».[496]

— «Я як в той хаті сідєла, то таке якби ото таке — на груді сєв та так топче… А я — а мене так важко, так на грудзєх цісне — а я пітаю: «К худу чи к добру?» А вон: «Д…» Да й стало мінє легше. Як на добро — то «д…», як на погане — то «х…»[497]

Проте відповідає домовик не завжди: «Та й Гапка та ж брехала… Ну та каже: седю в хаті, да толькі ляжу спать, аж, каже, бежить пуд печчу, да текає, да лєзе до її, да легло раз в її ногах. Ото на другий вечор знов лєгло, каже. Бліже. На черево легло. Віскакує і бечит по пєчи, на пріпечок… да трейтій раз, каже, лєгло на горло. Да, каже, коб не те, то задушіло б. Ну. А та каже: «А шо то ти хочеш?» Думає: «Чи то домовик який, чи шо?» А воно постогнало да й пошло».[498]

Іноді домовик нібито може на деякий час ховати від людського ока якісь побутові речі:

— «Як він знаєцця із хазяїном, домовик, то вони живуть добре. А мене домовик не любить, бо всігда як шось положý — то нема. Кричу: «Вже натішився — то віддай». І за якийсь час нахожу».[499]

— «От ви мали десь ножа, і ви шукаєте цього ножа. Шукаєте-шукаєте — нема! Ви прийдете на то місце, а він вам положить. Домовий у всіх є!»[500]

Побутує також думка, що шкодить «чужий» домовик. Наприклад, якщо люди придбали хату, де він уже був на господарстві:

— «Тому хазяїнові він прибуток приносе. А як ті хазяї вибралися, а ви хочете купити хату, то вам там спокою не буде. Він не дасть вам бути там. Гупає, перекиди може робити, як нема нікого. Але ви його не побачите».[501]

— «То чужий шкоду робіт — корову пугає, спат не дає».[502]

За деякими переказами, шкодитиме й домовик, якого «знахор» після смерті нікому не передав: «Як знахор помре, то в нього по хоромах, хаті, хліві щось воює, стукає, як кіт — то помочник того покойніка, щось недобре. Нихто його не побачить. Як знахар помре, то на когось другого переходит».[503]

Подекуди вважають і так:

— «Є домовики добриє, є й погані. Як в людей добре все в хазяйстві — то добрий».[504]

— «В кого який домовик: як кого незлюбить, да лякає, стукає; а в іншой хаті — не чіпає».[505]

— «Були злиї домовики, були добрі».[506]

— «Є хорошій домовик, домовічок, є і поганий. Которий добрий, вун ізвещає на добре, а як домовик — проті, то ізвєщає на погане».[507]

Чи шкодитиме домовик, часто залежить від його особистих уподобань. Буває, що домовик незлюбить людину, «її дух, її піт», тоді він «мерево робить на хаті», лякає:

— «Але він ше, бува, шо когось полюбе, а когось і не полюбе, то ше робе якісь і фокуси — шось поперевертає, отаке».[508]

— «То, кажут, якийсь думувик є. Кажуть, шо в іншої людини чи семні він не чипає, а іншу людину він чи не злюбить — спати не дає, вистукує по хаті, поскидає всьо, бразкає, лякає».[509]

— «Домовик задушить, як незлюбить».[510]

— «Вон їншому добро робить, а їншому — зло робить».[511]

— «Колись так казала моя мати, шо як він злюбит хазяїна, то так все буде добре в тій хати вестиса, а як не злюбит, то буде все на вред робити».[512]

— «В нас такого то нема, а в сусідньому селі, в Муравині, то шось стукало на горі, пока батюшка три рáзи хату не висвятив. То таке баяли, шо він кому на добре, а кому на зле».[513]

Не в останню чергу на це впливала й поведінка господарів. Зазвичай вважають, що коли з домовиком поводитися добре, то і він добрий:[514]«Ну, але з ним треба так по-харошему, то він не буде робити біди, злого шось».[515] У випадках, коли домовика годували, вірили, що він може розізлитися, якщо посолити страву.

Домовик також начебто не любить, коли в хаті неприбрано, коли лаються:

— «То як ви його не обіжаєте, то він буде мовчати, він буде добрий, а як будете шось казати, то він ше бі[ль]ше пуддьоргує. Він не любить, як хтось ругаєця».[516]

— «В кажній хаті повинен бути домовик. Навіть як де така сім’я, шо п’ють дуже — він не може там держатись, він втікає. […] Він не любить сварки, не любить, як не прібирають після себе».[517]

— «Колись колóшу свої діти, і сказала погане слово. Е — чую — вже колиску чéпає. Відразу догадалася, шо я неправильно сказала. Шо він приступив до дитини».[518]

— «Ну треба — єк який думувик — треба таке в хати, шоб був пурадок, ни булó мáту, ни було ниє́ких слів пуганих, ото думувик, він тоді добрий. А так він може на шо хоч повестó людину, шо люди вешались. Треба, шоб було свачоне в хати, шоб був пурадок».[519]

— «Якшо, наприклад, сім’я, то він не любить, шо сваряцця в хаті. Це в першу чергу. Коли нема злагоди у сім’ї, то він іще і підстиркує когось, чоловіка або дружину. Якшо вон бачить, шо це вона неправа».[520]

— «Він в кажний хати, той домувик. В кажний хати він, тіки він може бути злий, а може… То є такий, шо дупомагає в сім’ях, а є, шо шкодить. Як шось… як хтося провинився, чи якийся гріх, якшо люди не живуть мирно в хати, сварка, то він може злитись. А так він в кажний хати дупомагає».[521]

Не любить домовик, і коли голіруч витиирають стіл або лишають на ньому ножа, часник чи відкриту сіль:

— «Він не любить, коли голими руками стирати зі стола, щоб ножі були на столі».[522]

— «Як ніж на столі, то він боїцця».[523]

— «Не можна ніколи часнику на столі лишати, бо він не любить: по хаті буде стукати шось».[524]

— «Силь не уставляли одкриту, нужа не оставляли на стил, бо він не любить. Завжди хавали нужа. Зараз же нужі у тому стуять, а колись же клали так…»[525]

Слід відзначити, що часник, сіль і ніж є відомими оберегами від демонологічних персонажів; також ножем традиційно не користувалися на поминках, щоб не поранити душі.

Не подобається домовикові, коли хтось хропе: «А мій не любит, як я храплю. Раз мені так в раму — цок-цок. Я перевернулась на бік, то вже не стукав».[526] У цьому спостерігають певну подібність між домовиком та душами померлих: «Ето було до дванацати дньов [по смерті чоловіка]. Бацько спіть, а я легла догори. Мо’ то був в менé і рот роззявляний. Коли чую — одчиняє двері Коля мой покойний. Шлоп, шлоп, шлоп — прішов до пріпєка. Рукою правой як шлопне мене, я й схопіласа — рот закрів».[527]

Не любить домовик і голосного крику. На Олевщині жінка розповідала, що вночі в хаті бачила «домовіка» як маленького чоловічка в сивій кепці. Вона закричала, що хтось іде в хату. Увімкнувши світло, нікого не побачила. «Може, я його тоди де розгневіла, то така й судьба моя пагана. Вон не любить, як навпроть його так гудуть», — резюмувала жінка.[528]

Важливою функцією домовика є його опікування худобою, насамперед кіньми:

— «То був не кіт, а домовик. Він, може, ще й зара в хазяїнів є, щоб худоба велася».[529]

— «Він кого злюбит, тому поможе. Яку скотину злюбит — то вона буде добре ходити».[530]

— «То колись казали, шо має домовика: він коні годує дуже, гладить».[531]

Є відомості про те, що домовик («перейма») допомагає пасти худобу. Наприклад, погублять люди корови, то «призивають перейму» — прижене додому. Хто просить, щоб скоро пригнала, то з худобини може й «пару виперти», поки добіжить: бігом летить. А хто помалу зве, до того «помалу йде худобина і прийде до хати».[532]

Вподобаному коневі домовик заплітає гриву:

— «Як понаравиця, коням коси повиплітує, а як не понаравиця, то зганяє коня, корову тоже ганяє ноччу».[533]

— «В коня грива заплетяна, то кажут, шо домовик заплітає. То не всякому коневі заплітав: чи якого любив?…»[534]

— «Кажуть, гриви коням заплітає той думувик. Кажуть в нас таке, шо як в коня заплетена грива, то значить добре — він там ведеця, і всьо… Но як в куня не заплетена грива, то він мокрий — прийдете рано — якось не ведеця йому той хліб. Ніхто не розплітав, ви ж його і не розплетете».[535]

— «Домовик, як ото колись тримали коні, то він був, то не секрет, шо то точно він був. В батька то були коні, і така грива сплетяна, шо коса на косі. Певне, шо то він так любив того коня, шо він так заплітав. І то не тільки так в нас, то багато було в людей, шо то коні так з тими гривами заплетяними. Кажуть, шо він має бути в кожному домі. А зараз то його нема. Може, в кого коні є, то ше він і є. Шось казали, шо є він і мусе бути в кожному хазяйстві».[536]

Водночас нелюбих коней домовик уночі мучить, ганяючи їх до поту:

— «Домовик їздить по скотині. […] А те, що їздить — то на ній роса буде така, як на траві».[537]

— «Якийсь домовик, кажуть, коней мучить да хвости зав’язують».[538]

— «Каже, шо як коню шось зробе, і кінь стає дубіє».[539]

Також він може запхати коня в ясла, тож доводиться їх розбирати: «То в сусіда на самий Багатий вечер кінь душиця в яслах, то його так той злий дух, той домовик, запхав. Сам же він так не попаде. То мусили розбирати».[540]

У бувальщині з Кам’янка-Бузького району домовик підняв коня разом із возом аж під стріху: «Як є шопа, колись були тóки, тут був засік збіжжі, а тут був де молотили, і мій тато раз з кíньми був, і тато прийшли дивитисі до конє (то в Кучера було) — а фіра з конем аж там вгорі, в кáпиці (під дахом — В. Г.). І тата такий страх взєв — шо я буду з тим конем робити? Але потім прийшли — кінь на місци і фіра на місци».[541]

Заплутування гриви не завжди співвідносять із домовиком, вважаючи, що «гриви — то вже нечистеє путає», а домовик — це «од Бога наслáне»:[542]

— «Гриву нечисте путає».[543]

— «Злий дух, кажуть, коням гриви плете».[544]

— «Домовий — інакше. Коням гриви запутує чорт. Ласиця тоже запутує».[545]

Заплетену коневі гриву зазвичай не розплітали — «як домовик запльов, то хай буде»: «Лихий, ліхач, нилапий, чорт. То те саме. І нидобрий. Він скотину ноччу ганяє, і на скотині роса аж стоїть. От якого коня злюбить — буде гладкий, хороший, а якого низлюбить, так лапами нездужатиме. Коси заплетає. І борони боже росплетати. Оце колись у Жідюка той сивий кінь був. Він розплів, то в корчі запер. У такий корч загнав з возом, шо воза розбірав. Вони заплели — їх і ни чіпай. Він ничого хорошого ни зробить».[546]

Якщо обрізáли сплутане волосся, то не ножицями чи ножем, а лише перебиваючи камінням: «Сороку вєшали колись над коньмó, бо бере да гриву заплє́тає. Заплє́тає погане гриву на коню́. Так сплєте, шо не мона розплéсти. То брали так, наветь колись і мой, то бере да камень до каменя тако одбіває, перебіває теє сплетяне. Камень до каменя, да перебіває, шоб одпало, бо одрєзувать не мона. Шоб не плело. Шоб не плело гріві».[547]

Дістається від домовика й корові, якщо не припаде йому до душі: «Кажуть, шо в кожній хаті є домовик. Як незлюбе чи коняки, чи корови, то вона буде така мокра і може пропасти. Як незлюбить домовик хату, то життя в цій хаті немає. Я знаю, як колись, то каже баба: «Вже в хліві був, вже був домовик на корові, бо вся мокра».[548]

Не подобаються домовикові норовливі, неспокійні тварини:

— «Ну то ж кажуть, шо домовики є. Як любить хазяїна, то хорошо, а як не любить, то може шкоду яку робить. Ти його не бачиш. Як хороша скотина, то він погладить, і заплете, і вічеше гарно, а як погана, да сплює, скудовчить, шо не розчеше і хазяїн… [Може незлюбити коня.] Ну, як заїрже чи скрикне».[549]

— «В менé була чорна корова. Ну, шо приду — мокра і мокра. Шо це такеє? Я стала общацця з такими… сусідами. Витинáром. А він каже: «Ну, хто його знає, шо воно? Я пришов — вона здорова у вас». А чо’ ж вона? Вона билась. Вона декілька разів мене притискала до тину, о, була здорова корова така, і вона билася. Ми її здали на м’ясо. І то він їй ніч… ганяє її, незлюбив він її за те, шо вона така норовиста своєй вдачею, і таки ми її збули. Оте, вун каже, шо вона здорова худóбина, їє не злюбив, мо’, домовик. Так само особливо у кого коні є. Заплітає, якшо вже дружить домовічок із конякою, то й і косички заплете, і розчеше її, і грайливо поводіцца, а коли… ну, не любив норовистих таких і тварин, і людей. Не любіть він».[550]

З домовиком пов’язаний також такий аспект господарської діяльності, як добір масті худоби, переважно коней та корів. Зазвичай емпірично підбирали ту масть, яка «велася» в господарстві, однак зважали й на вподобання та «забарвлення» домовика:

— «Масть підбирали, яка ведеця. От в нас чорне не буде».[551]

— «Батьки тримали риже, то і я тримаю риже. Чорне, кажуть, слабувати буде».[552]

— «В менé і коти чорні не тримаюцця при дворі, і худоба не трималася. Воно не йде по двору, понімаєш? Незлюбив, мо’, домовик».[553]

— «Думовик. […] Воно — як худóбина. Воно може бути і собака, і кіт, і яка-небудь пташка, — то яке воно на цвєт, таку худобу купляють […] то вона ведеця».[554]

— «Домовий, кажуть, такий, як кіт, в віді кота, масті такої сірої. І треба який домовик, таку худобу брати, то така рука ведеця».[555]

— «То колись так казали: який домувик (шоб пубачити домувика, якого цвєту: чи рабий, чи чорний) — то держати таку корову, і то тоді дуже добре її гудувати, який думувик, і буде вестися».[556]

Вірили, що неправильний вибір масті худоби спричиняв невдоволення домовика: «До мастє треба брать — який хазяїн, така і корова, бо домовіку не понравіца».[557]

Тварин, яких мучив домовик, міняли на худобу іншої масті або здійснювали обряд «перекуплення»: «Шо ж рабить? Каня купів: жолоб — мокра каняка. За ніч вимучить на нєт — не по хлеву. Каже: возьміть перепрадайте. От пришла так, а як перепрадать? Ворожка каже. Матка питає вже. А вони кажуть: «Знаєте шо? Напечіть булочок, і м’їлкі гроши, по п’ять копійок, ото ж калишнєє, таке м’єдниє, шоб було у ту булочку, а тоді будете єсти, дак усім давайте. Хто прийде — винесе — каму вона попаде вже, та булочка». Як та булочка попаде хазяїну — хазяїн бере вже цю каняку, купляє у того. А може, камусь і чужому попаде. До тоже те вже, шоб перепрадать, до тоді вже так за тиє вже гроши, беруть якась полою, а гроши — в пелєну, і тоді беруть, виводить уже батько з хлева, а ця людина, шо шо це вже ж гроши… Дак попалось матці. Дак мама уже взяла ціє гроши, да вже батьку дає гроши — заплатила. Та перепродай, а тоді пошов конь. А то не любів домовік! Мусили перепродать: батьку не йде на руку вон, а матці пашло… В подолку гроши, батька бере веровочку, каня віводить, а мати вже бере платить гроші, і перекупили, перетарговали — пошло».[558]

Обереги від домовика. Якщо виникала потреба захиститися від негативних чи ворожих дій домовика, висвячували хату, творили молитву, використовували різні церковні атрибути:

— «Є домовики. То душить, то за ноги бере. А потім ми образú поставили, хату посвятили, і не було. Це недобре цеє».[559]

— «Шось там ходит по хаті, стукає, човпе, як в кого, борони Боже, є. То ж після того свє́тять хатó».[560]

— «Нечистий в хати не должен бути, в свячений хаті, де людина Богу молиться».[561]

— «Як ето десь непорадки, шось не ведеця, то ето називали домовий. Він може буть і в хаті, і на хаті, і де хоч може буть. То звали батюшóк да висвятювали хату».[562]

Освячені предмети використовували під час входин у нову хату: «Як на вхощинах кладеця, шоб все було добре, то він ни має приступу».[563] Характерним було й обсипання хати освяченим маком-«відуном» («видюком», «самосієм»), подекуди практикували обкурювання оселі «страхополохом» (чортополохом) чи яким-небудь ядучим димом, наприклад із підпалених риб’ячих нутрощів.

На Камінь-Каширщині, щоб домовик не «приступив», у кутку коло ліжка ставили осикового прута, що виріс за рік: «Гуворять, шо єсть вун у кожной хати, то треба становити всику, такого, шо виросте за рік, прута. У кутку кала ліжка, то вже вун ни пудийде. Од домовика, шоб домовик не пудийшов. То лихоє».[564]

Згідно з матеріалами Василя Доманицького, у Рівненському повіті по святвечірній трапезі господар обходив обійстя з горщиком куті й малював крейдою хрести по всіх надвірних стінах, «щоб одвадити домових і усяку нечисть».[565]

На Малинщині намагалися «відкупитися» від домовика, супроводжуючи свої дії певним замовлянням: «Домовиче-домовиче, добрий чоловіче, я тебе прошу-благаю: на тибі хліба, сіль і гроші, будь для мене хороший». Це треба казать в хаті, як вже він оказуєця. І кидать копійки на всі чотири сторони. Він оказуєця, як його чимось розсердити. І собакою, і всяко».[566]

«Чужого» домовика засилали «за три межі»: «Смотра який домовий попадає. А може, чужий прийде до менé і буде башкалити, то я його зашлю за три меже: «Іди за три меже… Домовий, не ходи, до двора не доходь, у двір не заходь, понад вєкнами не ходи, і як ти не мєй, іди собє за три меже». Ходять, можуть заблудитися, а як його послати за три меже, то він знайде собі дорогу. То чужий шкоду робіт — корову пугає, спат не дає. Як котік такий: ходит, ляже, засне… А якшо чужий, то воно таке, як звірука: летит, боїця, шо ти будеш його бити».[567]

Засилання «за три межі» — своєрідне відчуження домовика-приблуди від свого домашнього простору — базується на уявленні, що демонологічні персонажі не можуть порушити умовного кордону між світами людей і «не людей»: чи то водної перепони, чи дороги, чи будь-якої межі, яку окреслила людина.

Дієвим способом захисту вважали переставляння хати на інше місце. Зокрема, у В. Кравченка знаходимо оповідку про те, як домовик-антипко задушив хлопця, що переночував у накуреній свяченою вербою хаті. Після другого підкурювання домовик запалив хату. Перестав виявляти себе лише після того, як її переставили.[568] Про те, що хату треба переставляти, ідеться й у розповіді зі Славутщини: «Оставив батько синові хату, і той син там ночує. Коли чує — трах-трах-трах! — на горі летять солом’яники, летить усе… Каже: «Тату, я там жити не буду». — «Ай ти дурний!» [Але] йому так він сказав, шо ти прийми хату, бо то його місце».[569] Так само можна було переставити й хлів: «Як умирав знахур, то казав, аби тоти хліви і хороми перенесли в инше місце, бо там буде ходити той злий».[570]

Якщо домовик мучив худобу, у хліві коло порога чіпляли вбитих ворону чи сороку, газети, а над дверми чи до стіни навпроти дверей прибивали дзеркальце:

— «Коня чи вола буде гонити по хліві, то кала порогу над дверими вішали дзеркало і ворону».[571]

— «Нечестівий плете, значить нечестівий є в хоромах. То забивали сороку, вішали у хлеві або люстро вішали. Він, видно, боїтца гетого».[572]

— «Вроді, кажуть, домовик коням гриви путає і гонить. За ласицу я такого не чула. Найбільш бумаги вішають, газети, шоб він там читав».[573]

— «Ставлять дзеркала до стіни в кучці, де корові погано боло. Казали: як чорт сам себе побачить в зеркали, то втече».[574]

Використовували й інші обереги. Зокрема, щоб відвадити домовика від худоби, над дверима стайні наліплювали хрестик зі смоли: «Корову гонит — вона круганá ходит. То треба зробити з смоли хрестика, і порадок буде. Ето перше од вихора. І буде порадок — на дверах хрестика зробити з смоли. Вихор і домовик — то то ’дне воно. То чорт. І гриви він плете».[575] Коневі в гриву для захисту вплітали червону стрічку: «Чирвону стрічку більшість вішають. Він (домовик — В. Г.) любіть чирвону стрічку, я чіпала колись».[576] А закриваючи худобу в хліві, перехрещували її: «Як закривають ворота — перехристюють скотину, хоб туди ніхто не зайшов. Злий дух ни попав».[577]

Як і хату, хлів обсипали освяченими маком, сіллю, обкурювали свяченим зіллям: «Шоб ни приступив, маком обсипають, сіль свячону, воду свячону, і зіллє сватять люде. Кадять. Маком або водою кругом хлева сватять. І хату так же саме».[578]

Схоже, як і від уроків чи нечистої сили, допомагало від домовика «свійське»: «Як відіш, шо корова потная, то тоже покропити свячоною водою і сісти — накакати в хліві. І корову мазнути взаді, де то стегна сходяця. На крижеві потиснути. То вона не буде віходити і не буде її мучити. Свячоним маком обсипати — в хаті його ніколи не буде».[579]

Загалом привертає увагу той факт, що домовика в більшості випадків саме «задобрювали», а не намагалися позбутися, освятивши помешкання й обійстя. Освячення ж є наслідком спорадичного ототожнення домовика з «нечистою силою» (домовик — то «лихоє», «то нечиста сила»).

Розповіді про ритуальне годування домовика трапляються на теренах України порівняно часто, хоча виглядав цей процес по-різному. Зокрема, кілька варіантів зафіксовано на Поліссі:

1. Домовик як господар хати не потребує запрошення, а бере свою частку сам: «В кожній хаті на горі сидить домовик, прийде за столом та й наїстся, а ти його не бачиш, він хазяїн дома».[580]

2. На кожну вечерю для домовика лишали кілька ложок страви: «Люди, як вичерают, вілівают: три ложечки назад кóдают у горщок чи в каструлю. То для тої пирéйми. І обідать сядаєш, вечерат, тоже її клічеш (за столом — В. Г.): «Прошу Господа Бога, Суса Христа й Божу Матір, і всі святі, і свята перейма… і мертвих дýшей клічут на обід тоже». […] Ниіхто її не гоудує, вона ж ни їсть. Вона так як мертва душа. То то, шо для неї оставляют, врано миют: вона ж ни їла його. Поросятам у помийницу виіливают. Вот наліваєш з кострулі в міиску, і вже всю вилілі. А маті бере ложок три назад — ето домовику».[581]

3. Навмисно лишали для домовика щось солодке на ніч на столі: «В менé кота в хаті немає. А я проснулася, а коло мене отакий клубочок лежить. І шерсть. Я тіко — цап, цап — рукою по той. А потім думаю, — ану ж я встану побачу, — нема ниде нікого. Ну лежав клубочок такий м’я́кенький коло мене на одіялі. Це я не спала. Значить, я, як лягаю спати, ложу ложку і тарілочку. І на тарілочку шось положý. «Оце, — кажу, — тобі, домовичок. Ти сьо’дні не снідав, мабуть, то повечеряєш». І водички поставлю. І ще таке шось. І цукерочку положу. «Оце тобі, — кажу, — домовичок, шоб ти не був голодний». Ну, так минє колись казали люди стариє. […] Я сама з Черевача, це під самим Чорнобилем. Там у нас, у менé бабуся була старенька, не бабуся, а прабабуся, да вона мені оце все розказувала. […] На стіл. От у кухні, у кухні, де я пораюся… Я і зара кладу, якшо не забуваюся. Якшо я забулася — встану положу: чи яблуко, чи… ну, хліб же. І обов’язково я положу ложку. Тільки не виделку. Віделки неззя. Неззя віделками користуватися. І на поминках неззя користуватися, і на стіл ложить неззя виделок, а тіки ложку. А того, шо це — холодна зброя. Ложка — то таке діло, а виделка — це опасне діло. Дітям так само неззя ж давать».[582]

4. Для домовика лишали страви з четверга на п’ятницю: «З четверга на п’ятницю не миют посуду. Каждий тиждень. Оставляют це все — і чай, і шо люди єдят, то оставляют на столє ту вечеру, посуди не миіют. Стариє люди таке говорили. Вроді би це для домовика оставляли».[583]

5. Запрошували домовика на святвечірню трапезу перед Різдвом, клали для нього ложку, лишали страви на ніч:

— «Ну ото, як поминаєш померлих, кажеш: «Домовичок, іди до нас вечерять».[584]

— «Такий уклáд, такий закон, шо не прибирали на ніч: настілником накрили і стоєло до ранку. Хто казав — домовики, домовик якийся — в общем, шоб було на столі всьо. То той домовик — по дому якийся був хазяїн колись. Вже він прóйде, бо ж він у хати живе. Ми його й не приглашали — вин сам прóйде. Так люди казали, шо він в кождий хаті, а на кого він похожий? Він в хати хазяїн, а ми його не бачимо. Знаю тільки шо ми на Кóляду як повичераємо, і вже приглашаємо тих усіх покойних, то вже пóтом каже — ето ж домовик ше буде вичéрати. Він не з їми, він сам собі приходить».[585]

— «А в нас ше й ложку ложили окремую десь на столі [на Святвечір]. То, казали, для домовика».[586] (Слід відзначити, що в більшості випадків зайву ложку кладуть для душ померлих.)

6. Домовика вшановували на Великдень: «Приходять с церкви, приносять святое ето, становять ў хате. Матка бяре поляничку, — пякуть специяльно, — кладеть сольки, идеть ў пуню, откриває сарай и поздравляе домового хозяина. Но уже не знаю як. Я молодая была, не знаю яки слóви каже. А тую хлябинку разламливае, як полежить там, ў пуни, и разламливае коровам, овечкам, ўсем».[587]

7. Їжу для домовика постійно ставили на горищі:

— «Шо закормлюют цього домовіка, то це ж — на Багату кутю, на Новий год, шо хадзяїн несе до хлєва кутє трошкі, хлєба і три рази каже: «Хадзя́йнушка (чи там — батюшка) домовік (домовой), прошý на угощеніє». Приньос і виньос. Назад же ж заньос, але вун уже ж знає, шо то й для нього кідáют. Те саме, шо й мі ємо. Нечепане, з повного, ше ми не єли, але началó… Це його, кажуть, треба нéсти на горóще, поставить, де є доступность».[588]

— «[Для домовика] ставили воду на постройці високо, ставили там якусь продукцію — меду трошки, а ні — воску».[589]

— «Підкормляють його: якусь там їжу, трошки хліба там, картоплю, сала кусок — на чердак, на стелю, бо це домовік. Як для себе, так і для його».[590]

8. На горищі чи покуті для домовика клали цукерки, ставили кашу:

— «То в тому углу, де образки стоять, можна якісь канфєти класти. Каші наварить йому».[591]

— «Постоянно старші люди за домовика… Ну, шо є він в каждий хати да шо треба його ублажити, треба канхвєти шоколадні по углах положити їму в хаті де на горі».[592]

9. Нерідко «годували» домовика, якщо вже починав виявляти себе:

— «Ну то кажуть, шо то домовик у хаті кожной є. В кожній хаті вон. Ну. То добре, як в хаті домовик. Ставіли [їсти йому]. Є — шо на вокно поставлять, тако в углу. На столє поставлять: то хлєба, то води положать. Ото як шось приснилося чи як почуєш шось таке, то… Може, з тиждень [стояло] чи більше…»[593]

— «Йому… ну як… давали: канфєт ставили, мулоко наливали в блюдечко, задобрували, шоб він… Якшо він бешкетував, якшо злився, як шось там перекидав по горі, по хаті, то треба, каже, було задобрити».[594]

На Коростенщині, якщо домовик виявляв невдоволення, кидали «наóдліг» на «верх», на «хату» (горище) шматок того хліба, з яким входили до нової хати: «Як входила я в хату, построїлись ми: дєд став на порозі, і я стала. Я Матер Божу взяла, рушничком убматала, а дєд хлєб у нову хусточку взяв. І я на порозі стаю да кажу: «В нову хату йду. За собою щастя й таланти несу. На штирох углах анголи стоят, а на трох окнах анголи сидят. А я з Божою Матерою — в порозі. Не пускаю злому дороги. Дай мінє, Господи, в цьой хати здоров’я набуть і добра нажить, і весело, щасливо в парі дожиті, і весело, щасливо деті подружиті». Так. І цей хлєб не треба никуда. Шоб держать цей хлєб. О. І цей хлєб, я корови гоню і з цим вузликом йду. І заре вон у менé — сколько год, і зара ше цей хлєб у менé є. А клала я його на каглý, на комин туди, де топіца, у той хаті. І так — шоб я чула, шоб шо в менé бушовало у хаті, то б я цей хлєб, мені треба, за цей хлєб — наóдліг тако кинуть аж на верх, на хату. Не на кришу, а на чердак кинути да сказати: «Домовику-домовику, на твою плату, да вийди з моє хати». Але я николи ничого не чула. Все тихо було».[595]

Якщо переходили жити в нове помешкання (неважливо — передавали при цьому хату іншим господарям чи покидали пусткою), у старій оселі лишали стіл, а на столі — хліб та сіль для «перейми»:[596]«Ну то обізатєльно треба, шоб остававса хлібец і суль. Кажуть — для домовика. То ж всьо равно в хаті остаєтца якесь наслідство Господнє. Ікони оставляли».[597]

Архаїчним способом протидії домовикові є застосування грубої, нецензурної лексики, проте зазвичай «домовика просет із хлєбом»: «Лягла я спат. […] Чую — ляпає. Це в дверах ото. […] Да бушує і бушує. А батько війшов да як загне на йогó матом: «Шо тобє там невігодно, розтаку твою мать!» Люди ж ідуть із хлєбом да просет, а вон загнув мата — од тих пор перестало».[598]

Годування домовика на Поліссі іноді постає доволі буденним явищем: йому належала певна частка, як і будь-якому членові сім’ї. В інших же випадках — годівля з четверга на п’ятницю чи на Багату кутю — маємо виразну вказівку на ритуалізоване пошанування померлих: повсюдно в Україні вважають, що на Багату кутю вони приходять до живих на вечерю; по п’ятницях же спорадично побутує заборона білити хату та підмазувати піч, щоб не зашкодити душам.

Майже кожна поліська господиня пом’ятає, що колись «у кучці», «у ямці в печі все ставили воду, щоб була тепла». Зазвичай цього з домовиком не пов’язували, використовуючи таку воду для буденних потреб. Водночас подекуди вода (і чистий рушник) призначалися саме йому:

— «А це наче ж мені ше якась була придибашка з тим домовиком… Раз пхнув. Як упала, я думала, шо вбілась. Каже на мене [чоловік]: «А ти под пєчку воду ставіла?» — «Ні». — «А рушник висить?» А вон в мене буде вісєть? Так: той хлопець устав, як-небудь руки помочив, за того рушника — втерс. А єм же треба (чоловікові й синові — В. Г.), шоб чистий рушник. […] Дак може він через те мене і пхнув. Тоді вже стала воду ставить пуд п’єч і рушника в’єшать на гвоздику коло печі. Чистенького. І просту воду, шоб вмився да обтерся».[599]

— «В кучку ставили воду і рушничок, шоб помився і ’бтерся, те зле».[600]

Умови співжиття з домовиком передбачають його годування і в уявленнях волинян. Водночас волинський матеріал дещо відрізняється від поліського. Найчастіше на Волині для домовика на горищі ставили несолену страву, зазвичай пшоняну кашу:

— «Казали, тре[ба] класти на гору їсти йому».[601]

— «Домовика мають такі, як то казали колись, богачі. Вони мали домовика, шоб їм добре все велося. І гроші, і все. Вони навіть годували його. Все, шо варили, то давали. Колись люди старі так розказували, старіші за мене, шо годували його так. На гору виносили».[602]

На Кам’янка-Бужчині подекуди стверджували, що несолену страву потрібно ставити аж під гребінь даху: «Він помагає, але йому тре[ба] догодити: солоного не давати їсти і на час дати їсти. На горý в кáпиці ставили».[603] На Старокостянтинівщині їжу для домовика залишали на горищі біля комина.[604]

На Горохівщині записано бувальщину, яка яскраво змальовує наслідки недотримання зазначеної умови: «Тут було в Стремільче таке саме діло, шо вмер хазяїн. Ну, прийшли сусіди, день сидять коло мерця. От віхор раз зірвався в хаті і двері одчинив і того мерця перекинув на землю. І хазяйка вбігає, каже: «Ціхо, ціхо, хоть нікому не кажіть!» — до тих жінок, шо сиділи. А ті жінки кажуть: «Як так, шо нікому не сказати?» А вона не годувала того домовика. Не дала їсти, а він чекав їсти. Через те зло зробив, перекинув».[605]

Солоної їжі, а також часнику домовик нібито не любить, бажаючи натомість щось солодке:

— «Кажуть, жи солоного ни любе».[606]

— «Казала, шо він варить йому, але солі — борони, Боже, — сипати».[607]

— «На горі живе, йому їсти носять. Йому дають те, шо самі їдять, але менше солі сиплють йому. І пироги йому дають, всьо дають».[608]

— «Домовик солі не їсть — він солодке їсть. Часнику — ні».[609]

— «Він не любить, як десь на ніч на столі покинути часник чи сіль, то він того не любить, може шось там шурувати, ляпати. Шоб цукор на столі лежав, хліб хай лежить, таке шось добреньке — ото він любить. Но не часник і не сіль».[610]

Якщо страву посолити, невдоволений домовик виверне миску на порушника заборони, зробить на горищі «переверти» тощо. В оповідці зі Старокостянтинівщини в записі Л. Іванникової господиня після того, як служниця посолила призначені для домовика борщ і кашу, втратила все набуте за його допомогою багатство.[611] Схожі сюжети доволі популярні на Волині:

— «Я колись свинаркою робила, то одна жінка росказувала, вона така старша. То каже, шо як вона служила, і був пан, служила в нього. Ну і та пані заслабла, і каже до неї: «Звари каши, ті[ль]ко не соли, і винеси на гору у тарілку і постав». А вона каже: я взяла навмисне і посолила. Взяла налляла в тарілку, винесла на гору. Стала — сюди, туди, на горі подивилася — нема нікого. Поставила коло комина. Як тіко на драбину, то та тарілка — на голову їй. Каже, я наробила крику, злізаю з драбини. А та стара лежала крепко слаба, але підводиця і каже: «Шо таке?» — «Ой, — каже, — я забулася (вже не каже, шо вмисне посолила) та й взяла посолила ту кашу». — «А я ж тебе просила не солити… Ну, то нічого». І мусіла сама лізти на гору. Але, каже, я нічого не бачила. Отаке».[612]

— «Домовик, казали, де він в кого є, то робе збитки на горі. То чи шось зле, чи шо? Я його не бачила і не знаю за нього. То казали, шо йому ше варили кашу, ставили на горі, шоб він збитків не робив. Коли, каже, не поставлят, то він там поперекидає на горі, човпеця… То по драбині виліз, на горі поставив, та й все. То бі[ль]ше всього пшоняна каша була. Чула шось, шо має бути несолоне, бо як посолити, то він кине мискою там в сіни, в калідор, скине».[613]

— «Мій дядько мав чорта, десь роздобув його. Він мусів їсти йому варити. Моя баба несла кашу на гору, зварила йому, бо вона мусіла їсти йому варити. То він, той чорт, взяв (а він солі не любе, а вона посолила), то він гримнув в землю ту кашу».[614]

— «Мій тато служив в великого господаря. Тато вже мав сім років і пас корóви в них. І господиня з господаром поїхали на ярмарок. Каже: «Ґмитруню, підеш на горý туво кашу поставиш, бо вона ше гореча. Тіко шоб ти не посолив». Каже тато: я покушав — несолона — я собі вкину трошки. Тато каже: я собі посолив, і ту решту посолив. Каже: я но виліз на драбину, поставив ту кашу, а воно — бабавх тей банячок! — кинуло назад на землю. А вони приїхали, сварáт на мене. Кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти не солив, то не можна соли. То така птиці, шо вона соли не їсть. Її не можна солити. Нáшо ти посолив?»[615]

Несолена паляниця фігурує в одному з текстів із Кременеччини: «А той крайній [так само домовика] мав. То в нього сусід молотив. Ну, а кулі викидав на вишку. Коли виліз туди, дивиться — гніздо. І там така паляниця жовта лежить. А він кормив його. Тільки шоб солі не було. То він так їв ту паляницю. То той [господар] казав потім [сусідові]: «А чого ти лізав там, по тих вишках?!»[616]

Згідно з матеріалами В. Кравченка, домовик-антипко, який жив у запічку, випивав залишену на ніч на печі квашу.[617] За іншими відомостями, домовика годують винятково пісною стравою: «В нас одна жінка наймичкою служила. І пан десь їхав в Луцьк, і каже: «Візьми звари юшки простої і коржа спечи простого, без соди, і поставиш на горі». Це вона сама розказувала. Я, каже, думаю, шо ж це юшка проста? Взяла зажарила. То, каже, ше з драбини не злізла — бах! — цей горщик за нею… Приїжджає пан, питає: «Давала їсти?» — «Давала», — і розказує, шо так і так. — «А я ж тобі казав, шо не зажаруй, простого дай».[618]

На Гощанщині й Славутщині годування домовика співвідносили з різдвяними святами (тобто теж ідеться про пісну їжу; вона призначалася для домовика так само, як і для душ інших померлих):

— «Домовик на горі буває. В нас на гору виносили їсти. Майбуть-то, перед Колядьмó виносили, в пóсний день, пóсну їжу виносили. Шостого, на Вилію. Кутю в яку миску ставили. Брали всього потрошку. І куті, і госеледця, і гулубця, і хліба, і зо всіх боків тако наложано. Просто вилізли, трошки пройшли, і оцьо поставили, і все. Майбуть-то, аж на третій день Водóхрища (21 січня — В. Г.) лазили на гуру і дивилисю: чи є воно, чи нема. То як поставили, так і зняли — нема його. Солоне виносили».[619]

— «Ну, оставляли на столі (на ніч на Вілію — В. Г.). Треба, шоб була кутя, а ше ж солодке оставляли. Він же ж любить. То цьо вже казали — домовикові. Як от кутя вéчор остаєцця — ну прийде ж хтось вночі, повинен, є ж той домовий в хаті кажній. Оставлялось для нього, шоб було дóбреньке таке. В кажній, кажуть, хаті є домовик. Хто його бачив? Але є дух якийсь. Не знаю, чи погане, чи добре, але в кожній хаті має бути».[620]

Унікальні відомості про офіру для домовика перед закладанням житла з колишньої Володарщини (сучасний Володарськ-Волинський район Житомирської обл.) опублікував свого часу В. Кравченко: «Щоб вибрати добре місце на хату, в святковий день збирають сусідів і родичів, щоб порадитись. На тому місці, де мають ставити хату, ставлять хреста там, де буде покуття, а біля нього — стола з паляницею. На столі того хліба розтинають ножем на чотири рівні частки. Першого кавалка кладуть на хрест, «щоб святі їли і щастя приносили для тих, що тут житимуть». Другий кладуть під стіл і просять «домовиків», «щоб з’їли і не шкодили в господарстві». Третього кавалка їдять сами й просять бога, «щоб завжди в усьому був достаток, — щоб і поле родило, і в хліві щастило». Четвертого дають худобі, «щоб вона була сита й здорова». Після того всяке хреститься й молиться «отче наш» […]».[621]

Хоча в наведеному тексті йдеться про розрізання хлібини, сама обрядодія називається «ламання хліба»: душі померлих, як відомо, не люблять гострих металевих предметів, тож і на поминальних обідах та вечерях хліб годилося не різати, а ламати.

Як і на Поліссі, на Волині іноді стверджували, що навмисно не годували домовика, адже він як господар хати вільний і сам узяти все, що йому потрібно: «Як вон живе в хаті, то вон сам наїсться. То ж є і вода в хаті кажний раз, і їсти ж є».[622] Зокрема, домовик може спожити страву, яку забули посолити: «Ну та домовик — ну то то був в Кучера, то во в Вовка. І як справлєли Натали весіллє́, і наробили всьогó, і наробили гречаників, а забули баби посолити. Рано приходіт — гречаників нема ни є́дного. І кажут до того Вовка (ну бо то Вовк його називали) — ви кажете, шо ви не маєте того лихого — а во — з’їв всі».[623]

У районах, де образи домовика і чорта були дуже близькими в народному сприйнятті, домашній дух самою лише стравою на подяку за свої послуги нібито не обмежувався. Спорадично побутувало переконання, що хата, де є домовик, рано чи пізно стає пусткою, адже він вимагає людської «жертви»: забирає дітей, жінку, а зрештою й самого господаря. При цьому люди або накладали на себе руки, або принаймні помирали не в ліжку, а десь під плотом, бо ж їхня душа вже належала «нечистому»:

— «Там так: господар вмер за плотом, господиня стара вмерла в бараболях, в хаті — нє. Ну, він задушив там, і всьо. То він їм помагав, але вже прийшло те врем’я, шо вже треба [розраховуватись]».[624]

— «Але во — хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого».[625]

— «Він знався з домовиком. Але він (домовик — В. Г.) в нього забирав жертви. Забирав діти, жінку забрав їму…»[626]

— «Казали, шо є домовик. По господарству помагає, але він душу бере. Якісь роки вибуде і бере душу. Але не допусте нікого такого, шоб хтось шось крав».[627]

— «Казали, шо в нас тамо коло церкви, в тій хаті був такий господар, мав два сини чи три, і казали, шо він мав там того, шо навіть їден син там повісився, та казали, шо то постаравсі злий».[628]

— «Той Вовк сі повісив. Його той домовик повісив (в нас казали — фéдик)».[629]

— «Його не купити. Він забирає душу хазяїна. Домовику не давали їсти, але кожного року давали дань — чи худобу, чи дитину, бо інакше господаря замучит».[630]

— «Той знахор мав нечистого в корчих — чорта, і тому нечистому віддає когось із родини».[631]

Запрошення домовика. Уявлення про домашнього духа як про охоронця добробуту родини тісно переплітаються з багатьма діями будівельної обрядовості, так само покликаними гарантувати благополуччя родини й господарства.[632] Зокрема, найвиразніша участь домовика в ритуалі так званої «перехідщини».

Переселяючись зі старої хати в нову, домовика могли й не запрошувати, вважаючи, що він перейде сам:

— «Домовік, якшо ти добрий хазяїн, то він сам переходить».[633]

— «Вун сам приходить. Хазяйнув ізлюбить і приходить».[634]

— «[Він сам] переходит за тобов до нової хати».[635]

— «Як переходили в нову хату, його не запрошували. Вин сам перейде за хазяями».[636]

— «Він, в’обше-то, в кожній хаті є. Він в кожній хаті повинен бути. Даже закладають хату, і каже, шо домовика мусимо перевести в хату. Він сам приходить, но він не даєцця знати. Ніхто його не приглашає, він сам переходить, но ніхто його не бачить».[637]

Існувало й спеціальне запрошення для домашнього духа. Робили це по-різному:

1. У старій хаті клали на верхній черінь печі хліб і сіль, загорнуті в рушник, руками тричі торкалися припічка й казали: «Домовик, тут тобі не місто, я вибираюся. Ходім за мною. Де я, там і ти».[638]

2. «У старій хаті топили пєч. Збирали жарок в горщик і несли на ноч в нову хату. При цьому приглашають домовика: «Дєдушку, дєдушку! Просимо переходити у нове селище».[639]

3. Господар казав: «Домовик-домовик, пішли з нами в нову хату», — і за волоки затягував у нову хату постоли.[640] Кидали поперед себе (або на фіру, що перевозила речі) старого черевика й казали: «Батюшка домовік, ходім з намі». Другого черевика лишали в старій хаті «на хаті» (на горищі). Якщо «домовік» не пішов на нове місце — «то вун тоже не босий» залишався.[641] Просили: «Батюшка домовой, ходім з нами», — і підносили старий чобіт, щоб і домовик міг перейти.[642] Згодитися для такого запрошення міг навіть валянок: «Мóя донька казала, шо була там з дівчинов вчила сі, та й дівчина казала, шо в них є домовик. І вони з сеї хати перебирали сі десь в инчу кватирю. І каже — плаче. Плаче, і нема нікого — плаче хтось. А мама мóя, каже, взє́ла валінок та й кинула, каже: «На, залазь у валінок та й пýйдеш з нами». І, каже, всьо — втихло. То вони в Заліщиках вчили сі на швеї».[643]

4. Залишаючи стару хату, обертали віника руків’ям донизу й запрошували домовика в нове помешкання: «Балакали, шо домовик це… то як мóго чоловіка родичка, да булá десь, виселили її, так як в евакувацию тоді висилали, то булá в їх така стара, вони ше приїхали тоді з Луганска, з Донбасу приїхали, так як тоді казали. То це вона — мóго дєда сестра двоюрíдня, то каже, як ми вибіралиса звидти, з Донбасу, а тая баба їхня була така вже, ну, в’обшем, вона й людям помагала шось по якіхось слабостях, то ми як виїжджали, то баба замела хату віником і пуставила віника не так, а догори, і сказала, шо ходи, домовий, з нами. (Це баба звідси була, а потім їх виселили, а потім вже вони знов поверталися сюди, то вона ше приїхала, ця баба, сюди.) І як вона сказала це, шо ходи, домовий, з нами, то в печі ([а там] шось горіло, чи солома, чи шо), то той жар, попел, став такою кучою. Так вона росказувала, а чи воно правда, то я не знаю».[644]

5. Просто запрошували домовика із собою без жодних ритуальних дій:

— «Як переселяюца в другу хату, то кажут на його: «Хазяїн мой, пашлі за мной». А як хазяїн пуйде в другý квартиру, а його покине, то вже він там шкодить».[645]

— «Я в больнóці чула: як входиш у хату, то треба його просить: «Домовик домовой, чи ти схочеш жить ізо мной?»[646]

Певні ритуальні дії, адресовані домовикові, треба було виконати й у новому помешканні. Під час входин господар, впускаючи на ніч у нову хату кота й півня, приказував: «Хазяїн-батюшка, хазяйка-матушка, корми, напувай, рукавичкой гладь, шоб усе добре велось!»[647] Побутували й інші варіанти:

— «Купила дом, увійшла, перехрестилась і кажу: «Ну, домовик, ти ж мене не займай, я з тобою буду ладити…»[648]

— «В хату нову то треба вечором перебиратиса. То моя свекруха казала, шо зайдіте і кажіте: «Добрий вечор, господар хати, дозвольте в хату поселитися» (три рази). І на покуті положити хлібину на рушнику і цукерков чи праніков на стіл. То на один куточок на покуті — хліб, а на другий — цукерков чи праніков. Хлібина та не начатая переночує, а тоді з’їдали. Куру поперед себе пускали. Ті праніки, то не викидали ні свиням, нічо, а тіко на другий день давали пташкам, шоб подзьобáли. […] Казав ше мій дід чи прадід, шо домовик любить тепло. Він завжди чи за піччю, чи пуд піччю, отаке. Його нихто не бачив. Я скільки знаю, — і в моєї баби, і в матер, — то вони все про домовика добрим словом обзивалис. То він в кажний хати має бути. То як хозяєва переселяюця, то і він йде з їми».[649]

— «Сестра казала, шо треба сказати: «Хадзяїну, приймай гостей у хату», — і вони переселилися, і добре було все».[650]

Запрошування домовика на нове помешкання було дуже бажаним, про що свідчить така бувальщина: «Виходила замуж за другого, і вона свого домовика там не оставила, де жила, і його сюди не забрала. Вон сам прийшов, і розсердився на її, шо вона даже в своїй хаті не ночувала. («А як забирали?» — В. Г.) Ну, як кудись ідеш сам, то кажеш: «Ходім уже зі мною» або «Оставайсь собі з богом і живи». А вона не забрала і, каже, як лягаю спать, часов в дев’ять-десять як начне вже стукать, шаркать ложками — коси на голові встають. А потом приводила бабок — шептали, обсипали відуном хату, і ще й священним відуном, на Маковея святили».[651]

У наш час до відомостей про домовика ставляться переважно скептично: «Але хто його бачив, того домовика? То тілько така легенда йде, от як ото ті відьми, і русалки, і всяке таке».[652] Водночас донині притаманна українцям віра в те, що як комусь «не ведеться» — то ніби «домовик не прияє в хати».[653] Показовим, зокрема, можна вважати повір’я зі Славутщини: «Як построїм хату і як нема домовика, то нема й життя. Він в кожній хаті повинен бути».[654]

Годованець

Назви. Одним із найбільш популярних персонажів української демонології є різновид домашніх духів, відомий у спеціалізованій літературі як «дух-збагачувач», чи «домашній чорт». У народі його зазвичай називають годованцем. Унаслідок ототожнення з чортом побутують ще й такі назви, як чорт, нечиста сила, нечистий, біда, бізі, обіжа, дідько, дітко, дідко, ґідько, дідýх, діявол, злий дух, злий, моцейник; той, моци би не мав та ін.

Слід усе ж відзначити, що ототожнюють цих двох істот далеко не завжди: «Той, шо він вигодований, — то інакше. А то — дітко, чорт, — казали».[655] Тож побутує й низка с пецифічних назв, які виражають ті чи ті характеристики саме цього персонажа. У назвах годóванець, гоудóванець, гудóванець, гоудóваний чи хóванець, виховáнок, плеканчик закладена інформація про походження. Назви допомíжник, помічник, помóчнік, пастушок, щасливець окреслють функції. У назвах домашній; той, шо на горіщи; той, шо за платвов сидит; підхалупник, зáсідич, засідáч відображено локалізацію. Назва той, шо солі не їсть вказує на його вподобання.

Особливо цікавими є відантропонімні назви, зокрема мілько, микита, михаськó, федьó, малий федьó, фéдько, петрусь, юрко, юзик, іванцьó, антипко та ін. (Водночас трапляються й думки, що «Федьо — то чорт. То не гудованець».[656]) Домашнього духа могли називати за ім’ям його господаря: «Юрко, бо в Юрка диявол був, то казали, шо то юрко».[657]

Нерідко домашнього духа в одному й тому ж селі називають по-різному: «Та то казали, шо то зáсідич, той дух. […] То казали і годованець, і зáсідич, і федьó»;[658]«то казали годованець, засідáч (бо він десь сидів там)».[659]

Відома на теренах, де побутують уявлення про годованця, і назва «домовик», хоча чим ближче до Карпат, тим частіше місцеві жителі констатують її нехарактерність:

— «Домовик, то я на сході чую, що домовик. В нас казали — злий дух, дідько».[660]

— «В нас таких нема, то більше на сході».[661]

— «Домовик — то я читала по газетах. Мілько, диявол».[662]

— «Вперед казали — годованець. [Домовик] — то русскі кажут».[663]

— «Домовик старші люди не казали».[664]

Низку назв (як і безпосередню характеристику) духа-збагачувача з Бойківщини зафіксувала Н. Войтович (Левкович),[665] з Опілля — Б. Кузьмінська.[666]

Походження. Годованець міг завестися в хаті, якщо її побудували на «нечистому місці»; можна було й купити помешкання, де його колись «вигодували»:

— «Є такі хати, шо людина має в домі якогось духа, чорта. То є не кождий. То є такі єдиниці, шо є такі пляци нечисті, шо там воно було і там воно годувалося. […] То на таких пляцах не можна будувати, потому шо там могло воно пошкодити, помішати. А на новому пляцу можете ставити скілько хочете».[667]

— «То як пляц нечистий, там хтось його був вигодував, а побудували хату там, то він і шкодив».[668]

— «То є годованець, шо то собі вигодує. [А буває, що] може поставити на тім пляцу хату, а [то ще], може, хтозна коли його там вигодували. Но не вигнали — і всьо, і так і стоїть там той годованець і робить бізнес».[669]

Попри це, є кілька варіантів походження (набуття) годованця. Згідно з одним із них, домашній чорт походить від душ померлих неохрещеними дітей:

— «Як дівка чи хто вержуть дитину некщену, шо воно не мало хреста, та з нього був годованець».[670]

— «Годованець звідки береться? Тому шо там є якийсь змíток, вóкидок. Той викидок дівчина чи жінка ни ховала на цвинтарі, а вона його десь там притаїла дома, десь закопала біля будинку, аби родичі не знали. Ото й воно нехрищéне, людина, а воно нехрищене, і з того і пошов годованець, пішла нечиста сила».[671]

— «То ті вборти ховали, де могла запхати. («І що на тім місці потім було?» — В. Г.) Та біда. То воно годуєця дев’їть днів, а потому, через дев’їть років, воно дістало свою силу і пішло».[672]

— «Як відійшла дитина, то був такий приказ, шо та жінка, — така кушка, шо косар носит, і запиха за ремінь, і то в ту камінь носит, — мала м жінка тоту вже кушку, і тоту дитину, шо вже відійшла. Шо вже там било, в тоту кушку маєш пхати. І мала йі запхати десь в таке дерево, шо в тім дереві є діра, шо то дерево гниле, порохнаве, шо має діру. […] І говорять, же за сім років получаєтся там жива істота. Називают — годованець ше получає».[673]

Колоритну бувальщину із с. Тисовиця про такого годованця-некрещеника, який спочатку жив у дуплі верби, а потім допомагав своєму живому братові, зафіксував М. Зубрицький у с. Мшанці.[674] Її варіанти побутують у гірських селах і дотепер.

Поширеною є історія про те, як годованця купували з якою-небудь річчю. Якби покупець не відповів на пропозицію «непрóстого» купити щось «зо всім» (мовляв, я все не купую — беру тільки те чи те), до нього перейшла б і «біда». Здебільшого у таких випадках покупець набував годованця мимоволі:

— «Ну, з чимось передають. Во, наприклад, там шось купуєте в них, чи ягоди, чи хату, та й вони кажуть: «Бери зі всім», — а якшо ти скажеш, шо береш зі всім, та й вже з тим чортом візьмеш, а треба казати: «Я беру (або купую) те, шо бачу, от те я беру». А як скажеш, шо береш зі всім, та й вже тобі передасть».[675]

— «То вже його хіба тре’ продавати зо всім, бо так його не віджéнеш. А котрі люди знают, то кажут, шо ти мені зо всім не продавай, а тілько корову чи шо там».[676]

— «Оце якби ви чули, шо той ґазда продає і каже: «Я вам продаю з усім». Значóть, він продає злого духа. І сам збуваєці вже його, а передає тому другому».[677]

— «То ше коли тобі продають шось і кажуть: «Оддаю зо всім», — то не можна брати, бо то того моцейника продають».[678]

— «Можна хату зразу з тим чортом купити, як тобі кажуть: «Оддаю зо всім!»[679]

— «Оце ви, молоді, аби ви стерегли сі, як вам хтось таке предлагає: «Купи в мене зо всім», — то аби ви знали, аби ви то ніколи не купували. От ти кажеш: «Я купую», — він: «Бери в мене зо всім»… Ти платиш гроші і купуєш його».[680]

— «Як продає зо всім, то треба казати: «Не треба мені того зо всім». Як знає».[681]

— «То колись і таке продавали: «Бери зо всім», — а ти мав сказати: «Зо всім ти собі остав». То ніколи не можна брати».[682]

— «[Зо всім] — то з ним. От шо би ти не продавав — чи скрипку, чи цимбали, чи маєток: «Я продаю, але з ним». Бо я вже старий, я хочу єго віддати на тебе. Бо як він сі лишит — аби сам не був. Та й зи мнов не піде на той світ».[683]

— «Кажуть, шо продавали. Казали, шо одна баба якийсь купувала куфер на базарó. Та й в тім куфри тото й купила. Та й каже, шо [продавець] каже: «Але я тобі продаю зо всім».[684]

— «Є навіть так, шо бýло єкóс, казали в давнину, шо ви купуїте шос, і ви купили. Шо собі купили з якимос товаром. Ну й воно перетворилосі в кота — нявкає, сидит кіт там на стрóху, нявкає, дáли їму їсти, він попоїв, далі там сидит. То бýло, шо купували. Не знали. Це нехотячи можна було купити. Казали так, шо зо всім продаю».[685]

Прояв уявлень про продаж «з усім» виразно простежується у звичаях, пов’язаних із придбанням худоби. З одного боку, покупець остерігався купити «того», а з другого, — продавець не хотів втратити «хосен» (щастя):

— «Корову продают без мотузка, аби сі лишив собі хосен, щастє. То гріх, то не вільно. Тото вже будто він се допомагає. Біс».[686]

— «От, наприклад, ти продаєш конє: «От я вам, — кажеш, — продаю конє: маєте віз, маєте батіг — я вам це повністю продаю, гет зо всім», — так сі казало. І тобі продавалосі гет зо всім, але якшо ґазда розумний був, то або тобі батіг лишєє: «На тобі, — каже, — батіг, заберіть додому», — абощо. А як зо всім — то всьо, то вже твій. Той вже тобі перейде».[687]

— «Беріть з усім — то це може передати. Як-от корову продає і шнурка свого дає. Шось казали — шо не хочу».[688]

— «Як купляєш корову — не давай гроші в руки. Кóдай гроші на землю і кажи: «Я беру тіки корову, а не то, шо є з коровою». Бо мож дітка купити».[689]

— «Купиш собі: коня, батіг, — бери зо всім… Приходиш до хати, а він вже в хаті сидит».[690]

Омофонія назв «з усім» і «за сім» спричинилася до того, що й число сім вважали небезпечним під час купівлі:

— «Не мож купувати нічого за сім і зо всім. Бо то мож за тано в міскі купити того».[691]

— «Ніколи в житті, як зі всім, або ще як в ціні є сімка, ну як-от тридцять сім чи шістдесят сім».[692]

— «То за сім, кажут, шо нічо’ не купуй. І навіть і береш гроші, чи жичиш, чи шо, то аби с оден рубель відобрав, а, каже, за сім не купуй і за сім не продавай».[693]

— «Ну то то кажуть, шо се осесю нечисту силу… Шо каже: «На тобі… Тобі за кілько? За сім?» Каже: «На тобі з усім». За сім, кажут, шо не можна купувати і не можна продавати. То відказував, шо не хоче, шо не бере з усім».[694]

— «Юзик, щезло, диявол. Кажут, шо не продавай сім, бо буде з усім. За сім не можна було продавати — вісім давай, дев’їть, десіть».[695]

Люди, які набули годованця через незнання, зазнавали від нього лише шкоди:

— «А як у Юзі корова. Розкопали якийсь там корч, ну, а він там був, в тім корчи. Ну та й розкопали, ну а та жінка, шо вже в неї був, та й принесла муки, каже: «А я тобі даю з мисков, з усім, бери собі ту муку». В неділю. Та й всьо… [То] корову так мучило, шо гибель бýла. Кров з корови текла. Нать міліцію викликали, ну а міліція так його загрузила, шо як будеш говорити, ’би с знав, шо ми тебе випишемо… Так ся чоловік мучив. Ну а потому якийсь з Розсівни (с. Росільна — В. Г.) прийшов, каже: «Николо, скажи Юзеви, най прийдé до мене, я йому помóжу його продати». І так продав. То дійсно правда. Його не збудетесь».[696]

— «А в мами такі були люди, шо продали [їм]. З Угринева. Привéла жінка чоловіка [до мами-ворожки]. І в него був син лікарем, донька вчительков, — не такий дурний був, бо не вивчив би тих дітий. Ну та й привела, а він такий страшний, все каже: «У-у-у! У-у-у!» (ричить — В. Г.). А я кажу: «Мамо, а шо це він?» І так вив, вив… Мама потім каже: «Купив собі…» Пішов на базар та й хотів купити конюшини. А там була конюшина така тана (дешева — В. Г.), шо страшне. Підійшов та й каже: «По чому в вас конюшина?» Вона сказала. Він думає «Треба купити, аби танше». Ну та й купив. Вже так відніс. А та жінка вже десь щезла. Так відніс десь три-штири метри, і не годен від землі відірвати — десь двадцать п’ять кільо. А він купив нечисту силу ше з тим. Відриває — і не може. Вони лишили там то всьо і пішли. Вони прийшли д’ хаті, але він такий слабий, шо не годен д’хаті прийти. Та й, каже, прийшли д’хаті, ну та й чоловік не йде до хати, але йде до стайні. Шось таке йому зробилося в голові. Та й в стайні його в яслі упакувало шось. Так угору раком. І він не міг сі збути. Та й приходили сюда, та й мама відмовлєла. Та й від хати відогнала, а від него не могла, і він так і помер. А тоді вже [чорт його] освободив. Ніколи не купувати, як продає та й каже: «Купуй з усім». О. Як «з усім» — не дай бог. То є таке в богачів. Та й перепродують».[697]

— «То як онде в Миколєсинах було, в Татарино, купив Ющенко хату собі, там колись була на тім місці кузня стара. І то всьо подвір’я йому продали гет повністю, сказали: «Оце, — кажуть, — всьо твоє». От він в тій хаті собі був, і в тій хаті ніхто не може бути і тепер, той гет лишив. Дача сильна, я видів, але там жити не можна. Не дає він (дідько — Л. О.) там жити нікому».[698]

— «Най Бог боронить таку біду мати. Один тут не знав, коли купував, а купив з чимось, а потому, кажуть, шо його так мучило… то він гет спух, то він гет до ксьондза ходив, той ксьондз ходив кропити туда, то страшне. То в хаті не дає і спати, кажуть, шо воно гримає, шось там в комині лускає, шо то нема ні спаннє ніякого».[699]

Усвідомивши, що й до чого, покупець міг повернути «товар»:

— «Нє, той наразі нє, той не міг керувати, бо той ж не знає, шо він купив, — той ше збитки робить тому ґазді. А якшо вже добре зрозумів, шо він купив, то йде до того ґазди абощо і каже: «То, шо мені продав, я тобі гет то всьо завертаю, гет зо всім. Колись ніхто тобі би не купив гет зо всім… я тобі, каже, продаю будинок гет зо всім, всьо маєш, всьо в хаті є!» Ото колись старожили таке говорили».[700]

— «З усім — то це в нас жив такий Ковалик. Він такій мав того нетрудного. Прийшов оден сусід. А той мав у клітці канарейки. Питає: «Ти не хочеш?» А той каже: «Та я хочу. Продаш мені». А той каже: «Продаю я тобі з усім». Ну а той взєв. Приніс додоми, каже: «Як шось сі зачинає тарабанити!» Я одніс ті канарейки до него. І в него дівчина сі повішала на ніч. Його донька повішалась. То той нетрудний, він всьо…»[701]

— «Домовик — то є чорт. Люди мают. І панок, і чорт кажут. Тут є хата, там нихто не жиє. І колись там, знаєте як? Породила дитину — колиски нема. Пішла позичила колиски (він лісником робив), принесла додому, положила дівчинку… Та й вона з хати — колиска колишецця. І сóніє дитина. Але як вона прийшла по ту колиску, той мужчина казав: «Я даю тобі зи всім». Та й вона принесла додому. І та дитина колишеці, сóніє… потому вона віднесла ту колиску. Каже: «Петре, ти давесь мені зи всім, і я тобі віддаю ту колиску зи всім». А якби була не віддала, то було б ту дитину замучило. То мама розказувала».[702]

Водночас подекуди вірять, що така угода не має зворотної дії: «Мого чоловіка дядько мав того біса. Він купив хату, ну, так недалеко в сусідів купив хату. Він знав, шо той дядько має того біса, чорта, але забаглась йому та хата, і всьо — він буде купувати ту хату. Купив ту хату і купив того біса, шо він не купував його. Він потім пішов до того сусіда та й каже йому: «Слухай, я в тебе тільки хату брав, а чорта твого я не брав». А він йому каже: «А чого ж ти в мене зразу не питав? Я продавав хату зо всім». А зо всім — то було з чортом».[703]

Відповідно той, хто випадково купив «зайве», міг спробувати й собі позбутися його в такий самий спосіб: «Як він за Польщу не мав землі, то він соляркою трохи занімався, а більший час полотно робив. І в нього зносився верстат, і він дивиться — продається верстат. Дядько продає, каже: «Тіко купуй зі всім». Він каже: «Конєшно, зі всім» (Людина не поніла, для чого він сказав, шоб взяв верстата зо всім.) Ну, він привіз, в хаті поставив, зібрав, наложив основу, попробував, як робе, і ліг спати. Погасив лампу та й ліг… чує — верстат робе. До рання основа вся вироблена. Він рано пішов, найняв фуру, верстата розібрав, зложив і повіз на продаж. Знайшовся покупець — продає. Каже: «Тіко зо всім», — і продав…»[704]

Годованця можна було купити й свідомо:

— «Я того так сі бояла, шо ну. Мій старий, чоловік, казав, може, бим собі купили, бо дес у Дýбках такі, казали, були, шо розводóли. Кажу: «Йди гет, бери собі там його і тримай, де коні тримаєш, а в хату не треба».[705]

— «Тутво був такий пасічнóк (але він вмер вже, його нема, і та хата скапараласі), то він хтів пасіку мати, пчоли мати, то він за таким питав, за тим домовиком. І ходив в сусідське село, Грицеволя (с. Грицеволя Радехівського району Львівської області — В. Г.), за рікою. Він ходив, а там такий старий, жи його мав, того домовика, і він казав йому так: «Сідай зі мною», — і притулився їден до другого, і те яйце (таке — перше їйце від курки) пхнув йому під ліву пахву і каже: «Неси його дев’їть день, і він виведетьці». А чи то правда, чи ні? Але во — хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого. Видно (з нашої сторони так подумати), жи воно шось є. Но ми його не видим».[706]

У різних варіантах побутує також мандрівний сюжет про те, як ворожбит продав чоловікові годованця в мішку з умовою не заглядати туди, доки не дійде додому: «Казали, шо хтось має там якогось демона, шо його треба годувати несолéними яйцє́ма. На подí, на платві десь сидит. Тут, у Глубокім, таке говорили. Кажут, шо у вигляді чоловіка, в білому одягнутий. Той господар багач був, він йому помагав. Казали, шо можна було купити десь. І казали, шо один там в Саджіві був такий ворожбит. Казали, шо в него мож було купити. Але один ґаздá десь здалека приїхав кíньми, хотів собі купити, аби був багач, бо казали, шо він помагає дбати. Ну та й приїхав конем з жінков, той йому ворожбит продав в мíху, але каже, шоби ти до него не дививсь, поки не приїдеш додому. Але жінка не вітримала, чує, шось там рушєєтсі, роз’язує мішок, а то кіт, та й втік. Та й в[о]на приходит: «Та ми вам заплатили, а ви нам кота продáли». — «То не кіт був. То був домовий. А ви чого роз’язували? Я вам казав дома роз’язувати». В нас казали, шо то дідька мав».[707] Можливо, саме в таких текстах потрібно шукати пояснення відомої приказки «Купити кота в мішку».

На Покутті купляти годованця ходили колись «на гуцули» (бо «така поговірка є, шо гуцули знают шось, там вони більше мают, мольбари які…»):

— «Та казали, шо є таке. Десь у гóрах, кажут, шо їздіть до гуцулів, якшо хоче, ’би мав добру господáрку. Юзик».[708]

— «Ходили, ходили, навіть Петрів дід ходив, Петро. Бо він рідний брат мóї нені. Не вéли сі вівці їму. Здихали. То він ходив у гори, і шось їму зробили, шо вже сі тогди вівці вéли сі. То гуцули шось таке, певне, дáли, бо вже…»[709]

Купівля годованця в «непростої» людини могла супроводжуватися певними випробуваннями:

— «Та й ше жінка така стара була одна, шо навіть аби хто був навернув на обору, вона вже знала, шо ти там є… Але то, казали, шо то дес йшли до такого, тамка в гори, і він їм це роздавав, вони сибі це купували. Бо в нас оцей сусід, шо нáвперед нас, казав: «Я йду шукати щєскі, такі богачі є щісливі, а я, — каже, — не можу бути, я йду». Та й чо’с, пішов, та й прийшов ше гірше… по жебраків. А шо каже, чого. А-ай, каже. Він завів мене межи якіс кури, та й мені оден віскочив на голову, дзьобає, другий — то, каже… А я не хотів, каже. А він каже: «Вібірай якого хоч». А я, каже, дóвлю сі, дóвлю сі, якес взєв у руки, та й не хотів — кинув. А він, каже, як лýпнув двéрми, та й я вже, каже, бояв сі, та й не брав, та й пішов без нічого. Та й так і бідно здох».[710]

— «За цего домовика кажут багато, шо є. Але чи правда, за це я не знаю. Казали — домовик. Казали, шо є погане і є добре, кажут, шо є двоякі. Ну, кажут, шо ше нечиста сила якась є. Казали в нас, шо чоловік їздив… мав штири дівчині. Ну а колись бідній дівчині віддати сі — то булá штука. Та й він мав штири дівчині, і казали, шо їздив дес у гори, в Чорну горý чи дес тамечка їздив. Штирі їх… чи три… Три хлóпи їздило. То кажут, шо два собі привезли. Один — на будову, ’би будувати сі міг, а другий — аби дівчєта повіддавати. А третий як пішов… Казали, шо давали їму — на хрест аби плюнув, чи відрік сі, чи шо, а він сказав, шо не буде. То каже, шо він ледве відти вірвав сі. Каже, шо дерли сі по нім… шо там дерло сі? Але вони нікому се таке й не розказували. Але таке казали, шо се в нас у селі бýло таке. Чи бýло таке, чи не бýло? Ну, правда, той будував сі а будував сі. Поклав хати — ай, шось недобре. Трýтив, шось перекладав… Сміяли сі, казали, шо, видко, він дес сидів там у куті, бо перекладав. То той кут трухлєє, то той кут трухлєє. Каже, видко, там недобре їму сидіти. Оцей чоловік, шо казали, шо він має, то він цілий рік шос перекладав і перекладав, все не так бýло».[711]

Набути «допоміжника» можна було й, так би мовити, «за взаємною згодою сторін»: «Ше мені росказував їден, Дриґало старий, в нас називали, шо їхав конем десь возив якісь дрива продавати. Та й їде [з]відти — сидит хлопчик на дорозі. «Діду, чи вуйку, підвезіт». Та конина якась така худенька, лізе тако… «Та видиш, шо кінь ледве йде?» — «Та підвезіт…» — «Ну сідай», — каже. Той бахурець лише — цоп! — на фірі… Той думав іще вісадити дітвака, такий маленький дітвачок. Той ше не сказав «сідай», як той лише — цоп! — та’, як кіт, вже на фірі. О, кінь вже бігом пішов, а то ледви той віз кігнув. Приїхав сюда, прийшов, та й поки сюда-туда, то лише шлею́ скєг з конє. Поки той загнав конє — упріж уся, всьо повніскю на клéнках стоєт, там, де в[о]но мало стояти. Всьо позаносóв. Ну і так він жив в него, поки той дідо жив. А дідо помер, та й він забравсі. Жив, дідові помагав. Кінь не годен — він попхав. А він годен потігнути».[712]

У розповіді з Буського району господар набув «помічника» після наруги над святим причастям (тут бачимо натяк на ототожнення годованця з чортом): «Казали, що мали панкá. Був там на хуторі старий, він з тим злим мав якусь зв’язь. То казали, шо він взєв причастиє і пішов до ліса, положив те причастиє в дереві в дупло і в него стріляв. І він відтоди з тими злими… Каже — як свиснув, то на подвір’я вся дичина прилетіла їму, і він вистрелив — шо хтів то забив…»[713]

Чи не найчастотнішим способом набуття домашнього чорта в уявленнях українців було його викохування зі знóска — маленького, останнього (чи першого) у кладці курки яйця з несформованим жовтком. Таке яєчко також називають знóсочок, знéсок, знóсик, вóносок, знíсок, знóсок; рідше — недонóсок, недорóдок, мізóнчик, зáпорток, чóртове яйцé, сатáнський вúродок, а на Бусьчині й Кам’янка-Бузьчині — дóбінька, дóбинька, дóвбінька, дублє́нка, дублíнка. Спорадично вважають, що це має бути яйце тільки від чорної курки чи навіть від півня. На Волині й Поліссі трапляється характеристика зноска як яйця від курки, підвіяної вихором, чим зумовлена й специфічна його назва — подвєй.

Аби запобігти тому, щоб хтось вивів домашнього чорта, зноска одразу розбивали чи кидали курам, собаці, свиням у помиї чи й просто в сміття або на гній. Найчастіше ж зноска «перемітували» лівою рукою навідліг чи позад себе де-небудь «по кóрчах», «вергли» через дорогу, через пліт або «метали» через свою хату або стайню:

— «Зносок викідати тре. Викидали десь в дебрю́».[714]

— «Зноска навідлив гет кидали або свині кидали».[715]

— «Зносок тре’ було через хату перекинути».[716]

— «Розбивали, ’би його ни було, кидáли через хату».[717]

— «Зноска треба кидати назад себе через хату».[718]

— «Зносок казали кидати через хату, від себе».[719]

— «Зносок перекидували через хату. Кажут, кинь гет, бо то зносок, бо то з того може вілізти шось погане, як може під квочку попасти».[720]

— «Мама моя небіжка зносок перекидала через стайню. Зносок той маленький якби носити під пахов дев’ять днів, то можеш собі шось виносити, шось принести до хати лихе. То мама його перекидала».[721]

— «Перекидали через стайню навідліть лівов руков, тако від себе».[722]

— «Зносок навідліть лівов руков кидáли гет через хату, через стодолу, через стайню».[723]

— «Кидали зносок лівов руков навідлів через хату, шоби то зле в хаті не було».[724]

У перекиданні через хату чи стайню зафіксовано кілька варіантів. Зокрема, кидали зноска назад через себе; увечері, щоб ніхто не бачив; перекидали через чужу хату; перекидали навідліг і водночас із півдня на північ («бо північна сторона, вона є не сонцем обсвічена»); після перекидання не озиралися, щоб подивитися, чи розбився. Перекидання могли супроводжувати відповідною примовкою-оберегом: «Знісок при конці курка несе, то нáшось через хату кидають. І «Я ничо’ не вмію» примовлять. Правою рукою позад себе кидать. В хату його шось не вносять».[725] (Таку примовку неодноразово доводилося чути як оберегову від демонічних сил, і повністю звучить вона так: «Я нічого не знаю, і хай мені нічого не шкодить».)

Мотивацію перекидання зноска лівою рукою навідліг добре ілюструє розповідь із Богородчанщини: «Зносок метали гет лівов руков через хату. То все кажут, шо лівов дідька геть відганєють, нє правов. Лівов навіґліть біду від себе… Кажут, як видиш, що злий дух чи що, то лівов руков треба хреститисі, нє правов. Як шось тобі сі привидит, та й лівов руков хрестисі, та й не будéш видіти його».[726]

Перекидання зноска через хату трактують по-різному: «то ’би шось вело»,[727]«аби все бýло добре»,[728]«аби кури несли файні яйця»,[729]«шось не хваля́т його»,[730]«шоби худоби не забив [годованець]»,[731]«метали по кóрчах, шоби никому не шкодило».[732]

Траплялося, що зноска обов’язково мали розбити діти (бажано хлопці). Іноді таке перекидання мало форму своєрідної дитячої гри, коли хтось один перекидав, а інший намагався з другого боку зловити:

— «Вікидают через станю — то вже єго не буде. І тре’, ’би хтось там [його] ловив».[733]

— «Та то діти, такі собі забобони — мовет, шо він ся не розбóват, бо воно маленьке і сильно моцне — та й мéчут через хату, чи ся розíб’є. Мéчут через хату, і йно стоїт там, дивиця, а друге звідси мéче».[734]

Побутує й варіант, коли зноска віддавали дітям як забавку, пофарбувавши до Великодня разом з іншими крашанками. Вірили, що «лихе» дітям пошкодити не може, адже до семи років вони ще безгрішні.

Варто зазначити, що схожі дії зі зноском виконували повсюди в Україні незалежно від того, чи побутували там уявлення про годованця, чи ні. Якщо ж хтось мав на зноска інші плани, повинен був його з’їсти, і тоді годованець завівся б усередині свого власника.

Значно поширенішим водночас є варіант, коли зноска клали в спеціально зшиту для цього торбинку й дев’ять (рідше — сім, дванадцять) діб «вигрівали» — носили під лівою пахвою. Весь цей час треба було «ни христитисі, ни молитисі, ни вмиватисі», «ні до кого сі ніц не обзиватисі», не їсти взагалі або їсти пісне й несолоне, при цьому лише в коморі й без свічки. Нерідко зноска клали під пахву з розрахунком, щоб останній день припав на Великдень. Як у церкві перший раз заспівають «Христос воскрес!» належало сказати: «І мій воскрес!» Також зафіксовано варіант, коли виношування годованця приурочували до різдвяних свят: «Якшо чи чоловік, чи жінка не миєся в різдвяні свята дев’їть днів, а носит то яйце під пахов, ото є годованець».[735] У М. Зубрицького знаходимо й версію, згідно з якою вигрітого упродовж дев’яти днів зноска виймали з-під плеча й били прутом-«єдноростом» («лїторосткою, що за єдин рік виросте»).[736]

Що відбувалося потім, добре ілюструють такі розповіді:

— «Треба взяти куряче яйце, яке називають зноском, і впродовж дев’яти днів носити його під пахвою. На десятий день народжується з яйця маленька істота, вповні схожа на людину і з маленькими рогами».[737]

— «Казали: чóрта собі віпросив. І в кого той був чорт, помагав і йому дуже добре всьо робилосі. Є, курка несе маленьке яйце, зносок. Ну і то яйце треба носити дев’їть день під плечем, здається, шо під лівим прив’язати, і з него має диявол вродитисі, вилупитисі. І він так в момент віросте, і всьо, і потому не збудесі його, поки жити будеш. Він твій, а ти їго. Ну і кажут, шо потом ти як помреш, і ти вже пішов в пекло. Він служив тобі цілóй вік, а потому після смерти душа… А він далі шукає таких… Якщо, допустім, я господар, а ви мій син чи дочка… лишаєтсі… якшо ви приймаїте їго — добре. Якшо не приймаїте — він вже не має де ся дівати. Як лишєют хату, то він іде з ними. Ти його не віджéнеш. А як бýдеш відганєти, як пíдеш до ворожбита, колись то бýли, то він тобі віджéне так, шо тобі сі не схоче: або корова, або кінь, або шо-нибудь…»[738]

— «Зносок. Треба ни їсти, ни христитисі, ни молитисі, тримати дев’ять добів під плечем. Та й купиш, та будеш мати при хаті того, з ріжками. Та йму мусиш шось дати: чи корову, чи конє, чи і людину. Він сам не буде тобі служити. Раз давати. Він буде в тебе при хаті, будеш несолене їсти, йому давати, як посолиш, то він тобі кине з поду».[739]

— «Несе курка яйцє. До того сі донéсе — до послідного вже. То сі називає зносок. Тре’ його брати під плече, дев’їт добів ходити, ні до кого сі ніц не обзиватисі, несолене їсти — в дев’їть добів він вілезе з того зноска. І питає сі тебе: «Шо ти з мене хотів?» Ти єму кажи, шо хочеш: чи аби ти був найдужчий, чи аби був найбогатіщий, чи наймудріщий, — він тобі буде ставати в допомозі. Але при тім він по тобі таку шкáредь розпустит — то така пóстрах, то таке вóдіє, то того нема, але просто він так заманóт. Пáморока така, чудо пустит у голову: гаддє, ящірки, — капарá, чоловіче, така страшнá… Якщо ти сі не здригнеш — о! — ти єго, а він твій, вже сі любите вбидва. Єкшо ти сі здригнеш, а він тогди питає: «А ти шо?… Ти нашо мене сотворив?» — і йде. Шукає туполі, б[у]зини, незаходимого місцє недуступного. От за то раньше були ті дідьки, біси і чорти».[740]

Трапляються дещо відмінні варіанти виношування духа-збагачувача. Зокрема, неодмінною умовою його появи можуть вважати згадане вже перекидання зноска лівою рукою через хату: «Помічника можеш собі виховувати, казали колись старі люди, шо то треба дев’ять день носити під лівим пахов зносок курячий. І то яйце потому мусиш перед хатов лівим руков перекинути на другий бік, через хату. І він вискакує — і всьо, ти його собі кохай».[741]

На Старокостянтинівщині зноска ще й закопували в гній: «Кажуть, якщо курка знесе зноска і носити його дев’ять день під пахвою, а потім закопати в гній, то вилупиться чорт. Одна жінка схотіла перевірити. Як курка знесла яйце, то вона взяла під пахву і гріла дев’ять день. А на десятий закопала в гній. Через якийсь час і справді вилупився той чорт, прийшов до неї та й каже: «Ти мене виносила дев’ять день, а на десятий закопала в гній, то тепер ти моя, а я твій!»[742]

Рідко, але могли називати зноском і яйце з двома жовтками,[743] а в записі А. Онищука фігурує не лише зносок, а й «благовісне» яйце, що є прикметним з огляду на існування «лихого», «перекрійного» часу: «Як хоче мати хованці, то бере собі під ліве плече яйце. Одно добре — тот зносок, а друге добре — благовісне яйце, але з того благовісного — то буде гірший, лютий. І сідає собі під горішник та й так то яйце держит під плечем дев’ять діб, — не умиває сі, не молит. Та й поставит то яйце на горішник на диру, та й уже ся там обзиває».[744]

У Кам’янка-Бузькому районі зафіксовано розповідь про походження «помічника» зі свіжознесеного яйця: «Ну то на ню говорили, шо вона мала. А як вона мала: брали свіже яйце, горяче, і носили дев’їть днів під мишкою, і вони собі його вирощували. А тоді мали, на горі був».[745]

Я. Пастернак на Жовківщині зафіксував варіант виведення домашнього духа з яйця від чорної курки: «Як яйце від чорної курки тримати під пахою через 9 днів, то вилізе з него лихий».[746]

Згідно з матеріалами з Бродівщини, це має бути не просто яйце, а саме зносок від чорної курки: «Перший раз як курка знесе яйце — то мале таке. Від чорної курки, як вона знесе перше яйце, то висиджують під пахвою того панкá — чортика».[747]

Якщо всі умови виконано добре, «того, з ріжками» треба було ще закупити:

— «Та й[о]му мусиш шось дати: чи корову, чи конє, чи і людину. Він сам не буде тобі служити».[748]

— «Йому треба буде шось пообіцяти: чи корову, чи теля».[749]

Подекуди — очевидно, під впливом християнських уявлень про чорта — стверджують, що «він нічо’ не хоче, лишень твою душу бере». Цікавим є варіант оплати демонові власною шкірою, який зафіксував А. Онищук: «Оден газда наймив собі «єго» за слугу. А за то як вмре, мав дати свою шкіру. Поховали тата— і сини пильнували три ночі гріб. Сховався син за хрестом — приходить їх три — розпечатали гріб і облупили шкіру, а син її вкрав. Узялися бити за тої шкіри: «Я за тоту шкіру багато би собі душ заслужив. Я був би ізшив з того бурдюг, тай набив у то букового листу, то й уночі — як хто би йшов — то я серед дороги тим міхом — то й душа моя». Так они сі били за ту шкіру, то й кури запіяли, і пощезали».[750]

У більшості випадків інформатори не могли відповісти на запитання, у якому вигляді вилуплюється годованець. Іноді вважають, що спочатку вилупиться «чорне курєтко» або якесь «кýря — не кýря», з котрого потім виростає годованець. Це «кýря» треба було годувати, як і звичайне курча, ще дев’ять днів, а відтак воно ніби запитувало в господаря: «Я тобов буду керувати чи ти мнов будеш керувати?»[751] Подекуди ж розповідають, що «дев’ятої доби звидите такого хлопчика, і він спитає, шо ви хочете від нього».[752] Згідно із записами М. Зубрицького, «з яйцьа вискочит паничик і питат ся: «Чого пожадаш? То я ти буду на помочи».[753] За ще однією версією, зі зноска вилуплюються два хробачки — жовтий і чорний. Жовтого треба було задушити, а з чорного вже мали годованця: «Жовтого — задушити, а другий — вроді чорного. То з того чорного то виходить. Бо як два — там шось сі не получає. Тре’ одного. Много — тоже ні».[754]

Випадково розбити чи роздушити зноска під час виношування годованця вважали небезпечним. Зокрема, розповіді з таким сюжетом популярні на Кам’янка-Бузьчині: «Тутка був їден хлопець, пас корову. І той хлопчинка взєв собі вшив міщєтко таке маленьке, а курка як знесла таке їйце, довбіньочку, і він взєв то міщєтко прив’єзав собі під пахвою. А хлопці (а то діти) взє´ли його такво стиснули, — то казав мій чоловік, шо кров вже бýла, на зав’язі. То вже сі, видно, він зав’язував».[755]

В іншому варіанті один чоловік зауважив, що його сусід рубає дрова, тримаючи сокиру лише правицею. Щось запідозривши, чоловік підкрався й «легенько його потиснув».

Зазвичай після невдалої спроби завести «помічника» той, хто намагався це зробити, втрачав якщо не життя, то принаймні здоров’я чи розум. Одна жінка, котра роздушила зноска під час виношування, потім «дуже сі мучила — ни давало її вмирети».[756] Майже повсюди стверджують: «…не дай, Бог, аби його пустив — то вже нічо’ не поможе».

Часто трапляється вірування, що годованця потрібно ще «знати», «із ним треба знати, обходóтисі як», бо «то шось, як роздобували, то казали, шо то не кождий міг вітримати».[757] Тож не випадково в одній із розповідей ідеться про зв’язок домашнього духа з певною «книжкою», вочевидь, із так званою «Чорною магією»: «Казали, шо купуют на базарó. В нас там чоловік був, і він його точно мав. А як умирав, і сповів його внуці. А до него такой треба знати. Як вона зачєла, то її діти зачєли слабувати, зачєло їх крутити. Ну, і потом віднесла вона, в нас тут чоловік був, любив ворóжити, ту книжку. І рано чоловік ше садив бульбу, а до вечера пішов давати в стайні худобі, і як його в стайні скрутило, як його їмило, і не могли ради дати, і він до вечора вмер. І язик в нього був так, шо священик ховав, то казав, шо ше такого не видів. То донька його віднесла ту книжку назад і каже: «Бери собі назад ту книжку». Може, тому ґазді добре робит, шо він має всьо, а комусь робит погане».[758]

Потрібно сказати, що в одному селі уявлення про різні способи набуття духа-збагачувача можуть побутувати синхронно. Зокрема, один із респондентів коротко відповів на це запитання так: «Можна було купити, в спадок получити, а можна було і просто нажити — то як курка знесе зносок, то його треба носити сім днів під лівов пахов — та й будеш собі мати».[759]

Вигляд. Стосовно вигляду годованця багато хто вважає, що «єго ніхто не видит, лишень той, шо буде єго мати». Нерідко люди уникають відповіді на запитання, як виглядає «допоміжник», обмежуючись репліками «Я його не бачив / не бачила», «Ми у церкву ходимо» тощо. По суті, така відповідь сигналізує: «Я ходжу до церкви, годованця не маю, тому його не бачив (не бачила) і відповісти на запитання не можу й не хочу».

Розповіді інших опитаних засвідчують здатність годованця до перетворень: мовляв, «він на всьо сі може перекинути»:

— «А він собі може бути і великий, і маленький, і пес може бути з него, дівка може бути».[760]

— «Він може котом, псом, курков може».[761]

— «Та то кіт, перетвориться в кота, або в собаку, абощо».[762]

— «Говорили, шо він міг і котом бути, і псом бути, і чим-нибудь міг сі перетворити».[763]

— «Найчастіше то в кота мілько перетворювався, чорного або білого».[764]

— «То він в шо хоче, в те й може ся перекинути. Він і в людину, і в дубину, і в кота, а як треба, то зовсім невидимий буде».[765]

— «То не бýло пір’я, тіло, — а лиш тінь когута. І коли воно вже втікало, то то вже не був когут. То було шось тіпа кота, такого великого кота, собаки, от шось таке».[766]

— «Як вилупився, він на всяке міг ся перемінити. Ну, на хлопа, як на мавпу, на пса. Перемінював си. І котом, каже, і когутом. Воно ся в очах показує, як лунь, як кіт (тіко воно біше), — то страх від того».[767]

— «Біда ге пес, ге кіт ся перемінювала».[768]

— «Хлопчик, звичайно вбраний, так як хлопчик, а загодó він будé баранчиком, а загодó будé псом…»[769]

Якщо це пес, то надміру великий чи з неприродно великими вухами. Також годованець може перетворитися на вовка, чорного коня, корову, свиню, мокре теля, курку («кýря — не кýря»), когута, ворону, бузька, вужа чи гадюку, цвіркуна тощо. Він нібито не може набути лише подоби ягняти й голуба, що спричинене певним сакральним статусом цих тварин у християнському світобаченні. Розпізнати годованця у вигляді тварини можна було за тим, що людину в його присутності охоплював безпричинний страх.

Попри поліваріативність, найчастіше в демонологічних бувальщинах та оповідках годованець фігурує як великий чорний чи червоний кіт:

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа. То таке троха білше як кіт, чорне, але на нім нігде цятки нема білого… Бо мені їден чоловік казав, я хотіла взяти чорного котика, бо то гроші ведуці, є така прóповідка. А він каже: “Дивисі, бери котика, але той котик, шо не має ніде нічо’ білого, не бери, бо тобі ті гроші не треба. Якшо він не має під шийов маленької білої цяточки, то вже не котик”».[770]

— «Приходит до стайні, а кіт так корову ссе — йой боже! Він його як копнув, а кіт поліз на під, на стайню, — всьо сіно до грама на стодолу скинув був. То в мене мій сват приказував. То в нього в сусідки був той нечистий. А вони шось там засварилися були, то він прийшов і копнув. А то той, рогатий, моци би не мав. Відтак прийшла тота жінка та й каже: «Василю, а ти нащо кота так убивав?» А він каже: «То то — кіт? Той, шо мені сіно всьо зметав?» — «Ти не бий більше, не зачіпай, бо буде гірше…»[771]

— «Юзик» не казали, казали — «дідько». Та помагав — багачі бýли. […] Бýло так, шо кіт чорний… кажуть, шо прийшов чоловік до ґазди, там, до сусіди чи до кого там, та й каже… а той кіт сидит на комині. Та й каже — н’а але у вас файний котик. А воно сі кривит — та й але у вас файний котик (перебаранчливим тоном — В. Г.)».[772]

Антропоморфна іпостась годованця також доволі частотна. Він фігурує як «вéликий хлоп гет», як «панок» чи «панич», як маленький чоловічок, убраний у чорне, у шапці, при краватці; як маленький чоловічок у тій самій подобі, що й господар; як маленька, як кіт, істота; як маленька істота у капелюсі й у червоних «пóртках»; як «воєнний»; як чоловік у білому вбранні; як «файний хлопець»; як «дітвачок», «бахурець», хлоп’ятко в «капелющати»; як маленький хлопчик, сантиметрів вісімдесят на зріст; навіть як «дівка» чи баба; часто як дід, маленький дідок, що часом вилазить з-під припічка й курить файку (люльку); «такий дідочок з коштуриком», жебрак. Подекуди, попри загальну антропоморфність, такий годованець має деякі зооморфні риси. Указують, що це «отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі», «дідок такий маленький, волохатий», «такий лахматий дідо», що він такий «малий оброслий», що виглядає так, як чоловік, лише має обросле лице і завжди облизується. Годованець, котрого сприймають як чорта, відповідно дуже страшний: з рогами, хвостом і весь у чорній шерсті. Водночас подібно до тварин «він має закручéні руки, ноги назад єму». Для прикладу наведемо кілька характерних бувальщин:

— «Домовик — то я читала по газетах. Мілько, диявол. Такий дідочок. Он в тій хаті є, казали, то казали, шо переходóв, такий з коштуриком, ні до кого нічо’ не говорив. Шо перетворювався на (всяке)…»[773]

— «Тепер Мілько в каждім є. Тут оде перші хата, під блєхов, казали [люди], шо в него є, шо там переходит. Я туда ходив, і ніколи мені не переходило. А один чоловік каже: «Я би туда не пішов». — «Чого?» — «Я, — каже, — йшов з дочков та й зятем. Я йшов ззаду: йде назустріч мене такий лахматий дідо невеликий, іде на мене, місєць світит, він іде. І просто йде на мене, і мені так сказав: «Пр-р-р-р!» А я, — каже, — як перевернусь, то ’скри мене обнєли, так як би горіло. Я сі схопив — нема нікого, я бігом там догнав, питаю їх, чи в[о]ни не виділи, бо йшли центральнов дорогов. А в[о]ни кажут: «Ми виділи, шо шось стояло там, коло хліва».[774]

— «Каже, сиділо так, вікна були маленькі, так сиділо на вікні, на дорогу дивилосі; я, каже, туда сі глипну, а в[о]но ноги закинуло туди і вбернулосі плечима, і так не зникало. Глєнув — 12 годин ополудні він їхав додому. У тій хаті, шо я вам говорю».[775]

— «Був жид, який відправляв дрова кудись, і казали, що він має чорта. Я йшла дорогою, бачу — якийсь вихор, бачу потім — якийсь чоловік стоїть: воєнний, файно вбраний, чистий, чоботи вичищені. І я бачу, що в нього голова перевернулася, як та ігрушка, не та’, як в людей. То був той чорт, того жида… Йшов тато з вечорниць, а в ніч було так світло, що можна було мак збирати. Тато хотів вночі в жида дрова, дошки вкрасти. Коли вже тато вкрав дошки, о, йде назад, бачить — стоїть перед ним солдат, той самий, що мені привидів сі, з багнетом, і тато почав тікати».[776]

— «Казав мій чоловік, шо він в тої сусідки пас корову. Пригнав з паші. А вона так, балакуха. Та й каже: «Ти хочеш видіти могó хлопці?» А він каже: «Та хочу». Вона шось там пошептала, дивлюсі, каже, отакий маленький хлопчик збіг. Відтак, каже, мені мороз по тілі пішов, вона шось там йому сказала і — фіть — вже нема. У чорному, каже».[777]

— «Колись у нас туто на подвірю точно був. Ще йшли ми на фермі робили, то сидів такий малий оброслий. Колись Палагна Федіркова йшла, то тоже бачила. То той ґазда його купив».[778]

— «Ми пішли до тої баби на горіхи. І одни пішли дивитисі, аби баба не виходóла з хати. То так я вонде за парканóм. Фіранки не бýло. Баба ходит у хаті. Ви два стоїте там дивитесь, аби баба не виходила, а ми два ци три пішли на горіх. Лише пішли на горіх лізти на горіх — баба йде з-за вугла з-за стайні. Ну, а ті мали свиснути нам, сказати, шо баба йде. Ми втікли. Ідемо туда до них. «Чо ви не сказали, шо баба нас чуть не злапала на горісі, ми ледви втікли?» — «Ну та й шо буду казати: дивисі — онде баба в хаті». Отаке я сам видів, був бахýр, вже файний бахурець був, років штирнадцікь. Та самá баба, чисто так удіта, як у хаті ходит… Ну але ті кажут, шо з хати не виходóла. Ну а коло мене бýла ближче, як óде паркан. Ну але, правда, нічого не сказала, лише йшла ’д мéні, відав, бук мала якийсь у руках. Ну та дві однакі не бýли бáби. То ж двадцікь метрів від мене жóла, сусіда бýла. Я ж знав тоту бабу, кождий день її видів. Оце то я видів на свóї очи. І ще там пса м видів отакого во, шо в нас в селі такого не бýло ніґде, і в тій хаті пса не бýло. А я вночи десь ішов, десь опівнич ішов [з]відкись, шось ніс, і [з]відти, з тої фіртки війшов такий пес вéликий, ну, на мéні волоссє стало, шо не знаю, чи бýла шєпка чи не бýла. І пішов він знов в тоту фіртку. То то, шо я видів на свої очи».[779]

Як це типово для уявлень про чорта, домашній дух також подекуди постає в образі панка, який курить люльку:

— «Я пішов на весіллє´ та й був довго. […] та й пішов до стодоли спати. Я сплю в стодолі, а на току було намолочене зéрно. І шось прийшло — мене хап! І по тім зéрні мене — бах! В солому мене. Кидає та й кидає. […] Я вже хрестився, і молився, і плакав, і заводóв, і шо — господáрі заперлися сплять, а я не спав цілý ніч. Над рáнні вже перестало мене кидáти. Приходжу розказую, а вони кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти прийшов вчасно. Ти чого пішов до стодоли?» Але, каже, я видів, шó мене кóдало. Я як йшов, на плоті сиділо шось таке як панок, в капелюшкý, коло плота. І курив зиґар, таку маленьку файочку. Але я його минув фірткою і пішов. А він сидів на воротáх. І він прийшов — давай мене кóдати, давай мене товчи. То вони мали. Але вони мали такі коні — він їм все вичистив ті коні — ті коні вибрикóві, такі вóпашні…»[780]

— «Кілько то старі люди росказували — сидів на мóсті файку курив. Як до Деревлєн (с. Деревляни Кам’янка-Бузького району — В. Г.) їхати, той міст, — там він найбільше сидів, людей навертав або до Стрептова назад, або до Деревлєн. Тамка на озері, як сі їде до Деревлєн по правому боці, і там колись, чи то за пана, чи то ше як богачі там мали, діжкó з вóгірками колись там тримали, в тій воді, то він сидів колисавсі на тій діжці».[781]

— «Як в нас Богдан ще був, та й каже — я вийшов, а то, каже, такий панич в капелюсі від Галанюкових через наш ґрунт до сусіди. Ну а відтак вже пішла пóголоска…»[782]

До уявлень про подобу чорта наближені й перекази з колишньої Проскурівщини про «вихованця» як про «маленьку істоту, вповні схожу на людину і з маленькими рогами».[783] Схоже описували його й на Бродівщині:

— «Один раз розказували, шо був десь один дядько (але він вже вмер), тоже десь, видно, мав того, з рогами. І казали, шо вони пішли десь на сіно, а він був в них наймитом, і казали йому: всюди ходи, всьо бери, тільки на гору не заглядай. Ну а то молодий був, і каже, шо то, значить, шо я на гору не загляну? І взяв заглянув на гору, а там як до него такий рогатий хлопчик язика виставив, [то,] каже, чуть не забився. А той господар пішов та й каже: «Чого ти туда заглядав?» То той («з рогами» — В. Г.) вже якось йому повідомив, шо той заглядав до него».[784]

— «Тут в нас сусід був в тюрмі (ну а як — в тюрмі різні люди є…). Він собі купив чортика, такого маленького хлопчика (я не виділа, але так казали). І варив йому кашу, тільки без солі, і носив. Потом жінку мусів віддати, жінку зарізали… Казала та жінка, во де він мав того чорта, а то я сама питалася в неї, чи де вона виділа коли його. А вона каже: «В садку сидить — во-во — хитається, два ріжки має сивих», — але я ніц не бачила».[785]

На Волині трапляється й варіант уявлень, у якому домашній дух постає як чорний або надміру великий заєць:

— «Той хутор від Гаїв (с. Гаї Кременецького району — В. Г.) був кілометри три з половиною — чотири. То там було штири хаті, і там був домовик. Бачили його — собакою, котом чорним. То в хаті крайній в тім хуторі було. Завше дід їде до міста, батьки їдут з дідом. А дід керував. Але так поїхали до міста, а там з другого хутора прийшли більші хлопці. Десь там в діда табак є, курити. А була пасіка. Пішли на пасіку. А він тримав вулії. А колись табак було за Польщі — строго. Ну, та пішли в пасіку. Ті відчиняли вульї, де на очках нема пчіл. Як одчинили — а там заєць лежить чорний. Він вигульнув! По саду гонились за ним, гонилися (а садок закритий) — десь подівся. Закрили того вулья. Там сіно було вимощене, і він там. То був той домовик. Той, шо для пчіл помагав. Мед і всьо інше. Найшли улья з табаком. Хлопці забрали і пішли. Їдут з міста. Ми побігли, відчинили ворота. А дід батогом нас. «Ви чого, — каже, — по пасіці ганялись?!» А він вже нажалівся [дідові]. То той мав там».[786]

— «На Панькóвій (с. Панькова Бродівського району — В. Г.) — то вони вибралися до Рáдехова — там був такий, Мандзя´ писавсі, то він знав, багато знав… і мав того домовика вдома. А з Лопатина жінка, ми рáзом шість літ на цегóльні робили, вона бýла нáймачкою там в него. І мали вони їхати до Бродів. Каже: «Мариню, прóйдеш до нас, бо ми їдем до Бродів. А ти прóйдеш на господáрку, але, Мариню, до комори не йди». А вона — ай Боже!.. А мене так аж коле, жеби до теї комори загля´нути, шо там є. Вони поїхали, а я, каже, подивлюся, шо там є, а їм не скáжу, жи я дивиласі. Каже: я відчинила двері, а там такий заяць— витріщив очі, з такими великими вухами, сидит коло скрині. А я — раз — зачинила двері. Нáшо я туди йшла? Але я не признаюся їм, жо я дивиласі. Вже вони їдут. Я хутко побігла, відчинила браму, а та господиня каже: «Мариню, як я тебе просила, [що] Мариню, не йди до комори, — чого ж ти ходила?» Каже: «Чуєте, я там виділа такого великого заяця з такими великими вочима…» — «То, — каже, — наш прия´тель…»[787]

Іноді такого зайця описують як напівзайця-напівчорта: «Тут єден мав чорта. Ну во тут є хата, зараз пустує, то там було. Во підете ви — і чути, як він вночі товчеться. О-о-о, я видів його на свої очі: як добрий заяць, роги мав, хвіст мав. Був похожий на зайця, але він був більший, ну десь мав півметра. Ми з тим хлопчиськом бавились, ми ше були малими, коло теї хати, а він сам з хліва вилетів — і коло нас, коло нас… Я як прилетів додому, то відійти не міг. Чорний, мав червоні зуби, великі вуха, роги. Я вже так не пам’ятаю. Там во хлопці були, вже старші від мене, кавалєри вже були, то вони як йшли спати, то не могли спати, бо він перенесе їх на другий бік. Тепер ніхто в тій хаті не жиє, там ніхто не йде до тої хати, і так вона стоїть».[788]

Годованець не завжди має форму. Досить часто його прояви пов’язані з вогнем, іскрами: він створює видиво, ніби горить хата або світить у безлюдній хаті: «Я вже то в газетах читала, шо то домовик. Диявол, то казали, шо він в тій хаті був. Він і на кота перетворювався. Люди багато [бачили, що] було. То перейде якийсь панок. Годóванка казала, шо вона як йшла з Юрком з весіллє від Дзьóбчихи, і каже, дивлюсі, шо такий вéликий хлоп гет. (А в нас був такий чоловік дваметровий.) А чоловік каже: «Ба [з]відки Струж йде?» І він йде, йде, а я кажу: «Юрку, то не Струж». Але він, каже, курив дзиґар, і так у ноги боком, і так, каже, [і]скра лиш полетит, та’, гей би тринькнув по дзóґари, так, каже, ’скра летит, шо нещєстє. І вона каже: «Юрку, то не Струж!» Одним там— то кіт скакав попід ноги».[789]

Типовою в оповідях є ситуація, коли годованець виявляє себе кроками, голосом чи криком, передражнює людину: «То точно бýло. В Петруня´. Я ти повім, як бýло. Цьоця та, Юзькова, віддалася до Юзька. То й казали: «Ганя, Ганя, йди скоро додому, бо ся не вóдно бýде, — коло Петруня буде дітко, б’деш ся бояти». А в’на сказала так (але то вже нецензурні слова): «Шо ня з’їсть, то ня й высере». А як в’на пришла перед ту хату, а в’но йі стало так гнати, шо вона ледво втíкла: «Шо тя з’їсть, то тя высере! Шо тя з’їсть, то тя высере!»[790]

Час проявлення та локалізація. Зазвичай годованець виявляє себе увечері чи вночі, близько опівночі (трапляється, що й у полудень), — у характерну для «нечистої сили» пору. Що ж до місця його перебування, то нерідко стверджують, що він мешкає там, де вкаже господар. Зазвичай це місце на горищі (на «стриху», на «поді», на «даху», на «верху») на платві або за платвою чи десь у кутку. За відомостями, які П. Чубинський зібрав на колишній Проскурівщині, «улюбленим місцем перебування «вихованця» є ліжник на горищі».[791]

Нерідко стверджували, що годованець живе в стайні чи будь-де у хаті: у сінях, у коморі, у скриньці, у кутку, під столом, на печі (на «п’єцу»), за комином чи у комині, на припічку або «у підпечі, як мало палєт». Після горища піч посідає друге місце за частотністю вказівок на неї як на місце перебування домашнього духа:

— «Є. Пересічно в печó, як мало палєт. У печи живе. А так — на горі. Але пересічно говорят — піч. У нас була підпіч, шо там кури тримали люди. Ну, біднотá бýла. То так, шо він в підпíчю собі там гніздóвсі».[792]

— «В хаті, казали, шо він в комині».[793]

Подекуди зазначали, що «Федя в хаті не держáть, а йому спіціяльно роблять таку комірочку. Отам таку в загаті десь зроблять (ближче до сіней — В. Г.), там йому дають їсти…»[794]

З уявленнями про годованця можуть пов’язувати й так званий елемент незавершеності, коли у зведеній хаті залишали щось «недороблене». Як варіант, де-небудь на «фаціяті» (вентиляційному вікні) навмисно зоставляли відірвану дошку, «шоб він міг вийти і зайти»;[795] «в щиту лишали дирку, аби нечистий гуляв».[796]

У багатьох випадках не деталізують, де саме живе годованець, вдаючись до узагальненого визначення «місце»:

— «В нас одна виїжджала — і ніхто ту хату не купує, кажут, шо там є дідько. То на тім місци, де його вікохали, хтось його вітримав, вігодовав».[797]

— «Як в когось велика загорожа, то таке бýло, шо казали, йой, пригородив, і там дідька пригородив. То там ґазда помер швидко. Або ще кажут, йой, там нечисте місце, а він пригородив. А був би не городив, то був би жив. Але в кого така велика зáгорода предвіцька давна… бо на чискім такім нє… Бо в нас таке бýло, шо оженивсі молодий хлопець, оженивсі і городив пліт. І городив, і зразу його щось так як то скрóвило було. То казали, йой, там таке місце, то не треба було його пригороджувати. І він, бідний, так то відгородив, і то було лекше».[798]

— «Ну і вже тато сі оженили, та й привéли лошє за собов. Каже — догори ногами лошє перевéрнет в стайні, і всьо. Кождий каже — то недобре місце. Недобре та й недобре. Та й тоди наймили тóлоку та й перенесли на півґрунта».[799]

Оскільки для годованця важливим був саме «пляц» (місце), то закономірно, що найбезпосередніше в хаті він пов’язаний із підвалинами («підлогами»). Якщо саму хату, де був годованець, ще можна було розібрати й продати, то розбирати її підвалини не ризикував ніхто:

— «То, казали, шо там в тій хаті є. Він як потому ту хату продав був, то підвалини лишили сі там — ніхто не хотів брати. А хату розібрали стару. То, казали, мілько».[800]

— «То він по смерті того, хто виносив, передавався. Він хати тримався, і його з хатою мож було продати. Якби хату розбирали, то якби був мудрий, то підлоги би не забирав».[801]

Іноді, розбираючи хату, для годованця навмисно залишали якусь «кучку», «кося´рку» (господарське приміщення для свиней, курей): «Там у Стрíлках під дибрéв хата бýла, то та жінка мала першу дітину — вмерло. В лікарні — дітина здорова. Як приїде домів — дітина вмре. І так до троїх дітей. Вже трета дітина годовалася в матери, вже була здорова: як ім перейшла до тої хати, трета дітина померла. І потому сказали їй гет йти з тої хати. Але хату як будете розбирати, то лишіт якусь кучку, кося´рку. То мовет, шо там і когут не раз піяв. Та, може, [то був] той годованець, бо той годованець у всьо ся перетворює — і в когута, і в всяке».[802]

Переважно ж із хати, де був годованець, намагалися взагалі нічого не брати: «В нас була тут така стара хата, вона на гóрбі стоїть. То старі тим занималися. То мовили, шо він мав, шо він годував. Молоді вже вийшли з тої хати, побудували више. А та хата лишилась. Як старі померли, так там нихто не рушав нич. Там ни щепки не брав. Донині вона розвалена там стоїть, розбита. Гниє сама по собі».[803]

Годованець може замешкувати не лише в хаті чи стайні, а й у дереві. Поруч із «туполею» (осикою), «бзенцем» (бузиною) і вербою, які повсюди вважають належними «нечистій силі», у цьому контексті фігурують і старі плодові дерева, які ростуть на обійсті чи на межі: яблуня, груша тощо:

— «То в нас тоже в одних був чорт, то вже старі померли, а його забрала відти донька. Перевéла до себе. […] Він в них в дереві жив».[804]

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа».[805]

— «Він може сидіти в любім місци. Де-небудь. А ше в порохнавих деревах, то то… він найбільше порохнаві дерева любит, або ті, шо вовка мают».[806]

— «Туй казали, шо в сій хаті, то бýла така верба, то він в тій вербі сидів».[807]

— «Не можна ходити тамка, де бузина росте, вечером, бо він там сидить».[808]

Саме тому, очевидно, рубають ці дерева або зрізають їхні гілки з певними застереженнями:

— «Воно маленьке, таке, як кóтя, — там, як йдете сливу рубати чи шо, то воно може біди наробити. Перевернути чоловіка, чи ше шось».[809]

— «То тоже, казали, шо такі старі грушí… От, наприклад, в мене така старовинна ше одо є грýші давна, ше старі люді жили, бо я сюда прийшла, — то казали не зрізувати. Ми не зрізуємо. Вітер її вломив, гіллю обломив, ми обробили і далі не ріжемо. А як зрізати, то на пеньок, ше вона не впала, і треба класти гроші. То всякі… чи яблінка там… А в лісі мож. Тільки на обійстю — ні».[810]

— «Туполє — то є грішне дерево. Єго тронути — так усьо: дідько веде куда хош — хоч сі вішєй, хоч тописі, хоч догори ногами-головов… Так [не раз] і було, він не одного заставив. То таке саме бзенец (бузина — В. Г.). Її чіпати не можна, то вона бзинец — вона дідькове дерево. То він закупив. То його корчі, його коріннє — він там має право. («А то той самий, шо в хаті є?») — В. Г.) Той, той, як ти з ним сі добре обійдеш, він тобі не покаже на очи».[811]

У дерево, у якому замешкає годованець, наприклад ялицю чи вербу, зазвичай вціляє блискавка, тому з такого дерева ніхто не брав ані тріски.

Подекуди вважали, що годованець здатен виходити за межі свого локусу. Зокрема, він робить це, щоб зашкодити недругам господаря: «Коли тому хазяїну якийсь сусід зробив недобре, тоді домовий іде до того сусіда і в хліву робить зле худобі».[812] В одній із бувальщин він годованець «душив» пастухів, котрі під час ночівлі в копиці по невіданню «десь [йо]му пересіли дорогу».[813]

Функції. Завести годованця міг кожен, хто хотів розбагатіти: «Мовили, шо добре ґаздівствó велó, як воно було коло хати. Тóму, хто тримав, та й тому бýло добре».[814] Тож на порівняно заможних людей падала підозра у зв’язках із домашнім чортом:

— «В Сокальському повіті є двоє людей, котрі мають назву фармазона (перекручене «франкмасона» — A. S.). […] Другий з них є будівничий, дуже поштивий чоловік і розумний, добре йому ведеться, тому із заздрості говорять хлопи, що має «панича».[815]

— «Котрі були люди найбогатчі, то сі казало, жо має годованцяі».[816]

Траплялося, що господарі духа-збагачувача змушені були виправдовуватися перед односельцями чи переводити справу на жарт:

— «Був такий в нас багач. Мов всьо. Ну — старавсі, робив, мов… А там все казали, шо там є той злий, шо Степан чорта має. Шось там ніби виділи, як їму їсти ду стадоли на горý носили, — він на горі сидів. А той господар прикликав мого тата і каже: «Нестóрку, ходи, я тибі шось скáжу». І завів його ду стадоли (а там — багач — збіжжі повно, всяких і вилок, і всього, господáрка така — і кíрат був, — молотили те збіжжє…) і каже: «Дивись, кажуть люди, шо я маю чорта. А дивись — де я маю чорта? Я маю всьо, а то той, шо ніц не має, — то він має чорта».[817]

— «Небіжчик Владзьо Боблик. Він був музикант, грав на трубу, на барабан, грав вісíллє зі свойов компанією, вдень він різником був, ходив різав свині, заварював тушонки, — ну і купив машину. Тоді ше «Москвіч» — то ж в селі не було багато машин таких. Ну і купив машину, а їму там кажут: «Владзю, ти ж, — каже (вибачте мені, щезло би), — маєш дідька». А він каже: «Нє, я маю гроші, то ви маєте дідька».[818]

Нерідко люди й самі критично ставляться до поширюваних у селі чуток про допомогу нечистої сили, сприймаючи чиїсь статки винятково як результат важкої праці:

— «Юзик, казали, або дідько. То тут в нас на вулици два юзики бýло. Бо бýло в одного багачє вóсємдесять гектарів, а в одного підесять. І казали, шо в него є юзик, бо їму помагає. Але він не ноччю, не дньом не спав, а робив із свóїми людьми, і такий в него був юзик. А там ше все якийсь кіт вилізе на браму…».[819]

— «Казали: має лихого, злого, і він йому помагає. А той господар знов казав: «Працюй так, як я, — і ти будеш мати».[820]

Про власника годованця казали: «Хрест на грудях, а дідько на плечах».[821] Він міг стати найбагатшим у селі, бо той усе допомагав робити: підказував, як що сіяти, де орати, пас корову, прав білизну, молов на жорнах, різав січку, допомагав торгувати й навіть підкидав гроші. За бажання можна було мати не одного, а кількох годованців для різних видів робіт чи для успіху в різних сферах. Можна було, наприклад, набути одного духа «до хати», а другого — «до стайні». Водночас, згідно з деякими уявленнями, призначати годованця «до хати» було небезпечно: її господар міг померти[822] або ж мусив повністю підпорядковуватися наказам демонічної істоти:

— «Гудованця можете вигодувати самі та будете мати господаря в хаті. То вже ви господарем не будете. Ви будете слугов при ньому. Шо він скаже — то будете робити».[823]

— «Він над господарем старший».[824]

Допомога годованця зазвичай стосується господарської площини:

1. Виконує функцію «підсобника» в якій-небудь роботі господаря:

— «Та буде слухати тебе, то шо ти скажеш. От в нас также один мав того, накривав хату, і той йому всьо носив, той подавав, той [господар] лиш сидів та бив, а той йому всьо подавав, бо то так робота йде, а нікого не видко. А то він мав того».[825]

— «Сміяли сі. Каже, шо… він ламав камінь, той, шо казали, шо він має сесе. І кажут, шо він самóй скалу сесю лупає та й каже: «Ану, хлопці, разом» (ну а він самóй). І, каже, тим ломом, підкладе, і перевернув ту скалу. То казали, шо помагає він їму. Але чи то таке відумали, чи нє…»[826]

2. Ріже січку, ходить коло коней:

— «То казали: є в него юзик, бо всі вже сплют, а хтось у него січку ріже чи у стайни світит. Але ніхто до него на обору не йшов і не бачив, чи то юзик ріже, чи то ґазда ріже».[827]

— «У нашому селі, то вона ще й нині жóє, то там кажут, шо тáкой від дáвних давéн дідько є. Казали, що до неї ще хлопець ходив колись, дівков, до стодоли, ну то, каже, шо бахýр отак різав січку. Ну а той хлопець: «Слухай, хто то січку вночи ріже?» — «Ай, най ріже». То він тáк, каже, січкарню круте… Ну і мій вуйко колись росказував, тáкой тут в Зарýбихи, казали, шо дідько є. То казав, шо тáкой коло кóней ходив був, слуга. Та й, каже, колись до стайні заходжу: бахýр ходе помежи коні. Ну а він віт був в селі, та й каже: «Слухай, шо то в тебе за бахýр ходит коло кóней?» — «Ай, каже, най собі ходит. Тобі нáщо його». То каже: таке м видів, бахурá, але нічо’ мені ні казав, ні нічо’».[828]

3. Пасе корову:

«В Звіди Марусі він корову пасе. Казали, шо казан корову пасе. Вона вижене і йде собі додому — а вона (корова — В. Г.) нікуди не йде. Йде Неля з колгоспу, та й чує, шо хтось говорить. Обернулась — а там нікого нема. Та їй аж моторошно стало, але чує: «Вернись! Вернись, я тобі сказав!» — а то з казана звуки йдуть. То вона перехрестилася і пішла собі. З такими людьми, [що мають годованця], треба дружити, а як не дружити, то хоч не чіпати».[829]

4. Доїть корову:

«В него оден кінь був, і в сего, шо я говорив вам. В[о]ни горали. Він вже десь запізнивсі, приганєє ввечір коня до него, але він вже спить — не світиці в хаті. Він кличе: «Дмитре! Дмитре! Я коня пригнав». Нема. Ни ’бзиваєці ніхто. Я, каже, підхожу, абим конє загнав до стайні, я чую — а в стайні корову доїт. А далі перестало. Я знов іду кликати — він віходит. Я думав, він у стайні корову доїв, а він, ка’, віходит, — спав, а в стайні корову доєло. То мілько той доїв. Домовик».[830]

5. Допомагає господареві в спорудженні прибудов:

«Хто багато будуєсі, щороку карникó (курники — В. Г.) кладе, то казали, шо той має щéзлого».[831]

6. Оберігає хату від пожежі:

— «Горіла хата в сусіда, а цей мав грушку в стодолі. Через пошиттє в стодолі росла грушка. Стодола була соломов крита. Пошиттє з соломи. Хата горіла — і на тоту стодолу під соломов навіть іскрá не впала. А стодола ж так як одо паркан. Попробуй, який то жар був — дерев’яна хата горіла, під дранков чи під ґонтов. І на ту стодолу ні одна іскрá не впала. А він собі сидів, грівсі в стодолі. Подув — і іскрá пішла онтуда, а на мóю стодолу не пішла».[832]

— «Ту хату господар палив, бо хотів дістати секерацію, — не горіла. Стайня згоріла, а хата почорніла, як вуголь, і не горіла. Пробували розбирати — то йшов майстер, спіткнувся на дереві, впав і більше не хотів йти».[833]

7. Стереже добро господаря:

— «В нас тут є така хата, шо якбисьте взяли дóску вночи, до рання бисте принесли».[834]

— «В нас тут, росказували, дві хаті таких було [що мали домовика]. От одна ше стоїть — і ніхто не живе. І діти є, і не розбирає ніхто нічого. Батько вмер, і так і стоїть. Сусід там жив. Пішов собі на той двір, побачив там каністру, таку на бензин. І взяв собі ту каністру. «Там ніхто не живе, — думає, — візьму собі». А прийшов вечір, і прийшов до нього, каже: «Те шо ти взяв, занеси і постав на тому місці». Він, каже, думав, шо я здурію. Перелякався на смерть, волосся наїжилось. Боже! Пішов назад поставив. То він голос чув під хатою під окном».[835]

— «Там, на Спасі (с. Спас Кам’янка-Бузького району — В. Г.), казали, же там в їдних дідько був. Ну і, може, і був, бо моя баба, моя мама і моя цьотка ішли колись лен збирати. А цьотка ходили вагітна, а там були сливки. А цьотка скуб-скуб. А баба обернуласі та каже: «Нашо тобі ті сливки? Ти не знаєш, шо тут не можна?» Зáкім зайшли, то схопило той цьотчин лен, бо то був окремо, злапав якийсь вихір, вітер, той шо крутив, злапав той лен — пуніс на ліса. А баба каже: «От видиш? То тобі ті сливки вже зробили».[836]

8. Попереджає хазяїна про шкоду:

— «Шо то є таке в людей, нечиста сила така. Колись чути було, навіть в нас в селі. А тепер уже… Казали, шо тут у Николи Данилового бýло, я знаю, шо мама моя розказувала, шо вони мали там далеко, на Перекопах, мали там черешнí. І як хтось вилізе на черешню, він вже знає: «Ану злазєй уже! Ти вже на черешни!» Шо він підказував».[837]

— «Та то мали — Буджєк, Маковій… За це я вам скáжу, шо бýло. Але вони никому сі не признавали, аж то, шо бідні як сапáли у цего багачє´, шо в него це бýло, ну та й та жінка (бідна така, отутка в нас за хатов жóла), та й сапáла, то й вже тото, шо її пайка, та й їго пайку носит їму на стрих, а свóю лишєє додому, шо їй сі належит. Та й там бýло в него мило на подí, на стрóху. А вона думає — йой, я так дітей не маю чим помилóти (бо то така бідна, а грóшей не бýло), а взє´ла у пазуху сховала та й злізла. А вона злізла, а ґаздá каже: «Постав, то шо ти взє´ла. Ти нáшо взєла?» І відтак вже… Знали, шо він це має. Той такий був сибі, я вам кажу, то був цілóй Буджєк. Він тако сидье, так у долéви, сюди до Городници на друге село. Він дуже далеко. Лишень ліс з цего боку і з цего тако. А він просторий, всьо поле, то бýло всьо поле їго, в него люди робили. То в него ви не могли перейти, ’би він не знав, в него ви сапáли, лупили кукурудзи, бо як вісапали в него, то мают полупити, і він їм має дати ту пайку, шо там чи за п’єтий сніп, чи за десєтий, а то решту їму мают поскладати так, як сі належит. То він… тамка він усьо знав, шо ти зробила. Ти би навіть у пазуху взє´ла… то там ніхто не пробував, бо це всі знали».[838]

— «Був собі чорт, чоловік мав його у саді. І його люди боялися. Він служив тому газді, шо в саду був, і він тому хазяїну багато грошей прискладав. Господар взяв і повисипав гроші на під на верето. Той чоловік пішов у поле з жінкою гребсти сіно. А вдома наймали собі слугу. А той хлопчик поліз на під і давай брати гроші. Той хлопчик вийшов на поле до чоловіка, а чоловік каже: «Івани, йди то, шо взяв, поклади на місце». Тоді почало хлопця крутити, і хлопець поклав ті гроші на місце».[839]

— «Про того в нас ше таке було, от в нас тут на Хібу, була баба та й чоловік, жили собі, та й мали коло себе того біля, та й мали служницю, а вона пішла на під, а вони сира такого мали і клали на під, а він си сидів на поді та й видів всьо. Приходе вона (господиня — Л. О.) додому та й каже тій служанці: «Чо’ ти там лізла, абись де більше не лізла». Вона десь взяла того сира, а той видів та й розказав, шо то вона на поді сир брала».[840]

9. Колише дитину:

— «То різне таке розказували. Навіть казали, шо чорт дитину колише».[841]

— «Говорили, шо багатому дідько дитину колише».[842]

Водночас такі випадки нерідко сприймали негативно, бо дитина опісля нібито ставала калікою: «І там, на Пáньковій (с. Панькова Кам’янка-Бузького району — В. Г.), вони повмирали, а той прия´тель (тобто домовик — В. Г.)… діти їх — то той хлопець — каліка, донині в Рáдехові жиє. Він колисав дитину, той прия´тель. Нікого не бýло видно, а колиска сама… І та дитина донині — скапараласі: ні розуму, нічого…»[843]

10. Допомагає добре спродатися на базарі:

«Калинчучка стара, вже баба та вмерла, каже: «Іване, дивися в другий бік». Він каже: якийсь котик віскочив на ту клітку, шо везли пóтята (курчата — В. Г.). Як покрутився… я приїхав на базар — в мене «на мах» розкупили, а другі — такі файні — ніхто не купував. «На мах» розкупили у тої баби. То мій кум так казав. Кажут таке, шо він не їсть солене. А хто його знає? То є в старих пословиця така».[844]

11. Може наділяти господаря здатністю до яснобачення:

«В нас в селі є така хата. Бо в того хлопця дід був сильним ворожбитом. Я, як малий був, то з ним в школу ходив. То прийду до нього додому, граємося, а він мені каже: «Ти напиши якесь слово, відірви собі той кусок, а мені дай решту», — і він так завжди вгадував, шо я там писав. А він завжди йшов з тим листком до веранди, і та так як шось зі стриху спускалося. То так казали, шо то йому дідько помагав»[845] (Звісно ж, можна припустити, що дід відчитував слово за відбитком на нижніх аркушах, але ж суть не в тому, як було насправді, а в тому, що про це думає оповідач.)

12. Загалом допомагає розбагатіти:

— «У багачів сидять чорти, звані «хованцями». […] Вони працюють вночі на користь господаря, внаслідок чого ті збагачуються».[846]

— «Допомагає людям: от як везе, везе людям, в хаті нема ніякої шкоди, ні худобі, ну, нікому нічо’ нема, — всьо він помагає, якшо з ним добре сі обходять».[847]

— «Каже: ади він, каже, щезло ті, має злого духа, це йому помагає. Він став богачем, він не молиці…».[848]

— «То не у всіх бýло, лиш хто хотів. То хто багач був».[849]

— «Щез би, юзик. Як кому шо дуже добре йде, кажут — він шось знає. Юзик — то вроді добре, шо йому всьо йде добре».[850]

— «Десь як дуже комусь сі добре веде, то так збоку казали — е, вони мают юзика, їм так добре йде. Це була така балачка».[851]

— «Кажут, шо то фест богачі, як дідка мают».[852]

— «В нас тут в сусідах, казали тато, був. Бо в него все є, в него все ведесі».[853]

— «Казали, шо то їм сі всьо ведé, шо в[о]ни всьо мают, шо він їм помагає».[854]

— «То бýли в нас люди такі, шо мали. То йому давали їсти несоленого, і клали їму їсти на платов, а то багачі в нас бýли сильні, то він помагав їм бути багачєма».[855]

Водночас у сусідів господарство занепадало:

— «То в того господара все було, і коні, і все, а по сусідству, то воно всьо винищувало».[856]

— «Так нарікали, шо воно десять хат вгору і десять вдолину, і всьо то забирає. Ну, шо там щезає, а той чоловік багатий».[857]

Вважають, що годованець власноруч переносив майно від сусідів на своє обійстя.

Дух-збагачувач, як подекуди вважають, може наділити свого господаря так званими «вінкльóвими грошима». Якщо не брати з таких грошей решти, вони завжди повертатимуться до власника:

— «Каже [годованець до господаря]: «Підем перший раз корову купувати. Но би ти здачу не брав». Як ти не взяв здачу — то корова твоя, і гроші прийшли тобі ті самі, шо ти заплатив за корову. Треба в гроші плюнути три рази, як тобі дають, бо гроші мают вíнклюс, шо можут з вашої кишені піти: ше не вспів [оглянутися], а гроші вже там в того господаря, шо дав. То називаєця вінкльóві гроші».[858]

— «Ну та те казали, шо інклюзи є. Ну, але то не в кождого. Може, то в тих є інклюзи, шо він того… (у «непростих» — В. Г.).

Подекуди, однак, інклюз сприймають безвідносно до годованця, а як самостійного демонологічного персонажа чи радше як магічну річ. Водночас дещо спільне в цієї речі з годованцем таки є. Зокрема, із записів В. Левинського із с. Ясениця колишнього Дрогобицького повіту, які опублікував В. Гнатюк, довідуємося таке: «Щобó мáти інклюз, робит сї так. Треба злапáти живóго лилика. Того лóлика трéба зарíзати чи ґрейцаром, чи шустков, чи реньським. Як вже сї заріже, то сї носит рéнській через девіть днїв під пáхов. Не треба через той чєс анї мóлити, анї до церкви хóдити, анї дзвонів чýти. Як так сї рóбит, то с того рéнського робит сї інклю´з. ’Але хлоп зараз спізнає, чи гріш є інклюзом, чи нї. Як натрафит на інклюз, то бере гріш у зуби, подержóт трóха в перéдних зубах, тай вже по інклюзї».[859]

На Старосамбірщині, де лилика називають пергачем, також згадували: «То якось того пергача різали грішми, ’би ся велó, ци шо?»[860] У с. Мшанець В. Гнатюк записав про інклюз бувальщину, з якої зрозуміло, що це монета, яка повертається до свого власника. Якби хтось упізнав інклюза, плюнув би на нього й ударив долонею — той залишився б у нього. Щоб позбутися інклюза, необхідно було перев’язати його волосом із кінського хвоста й прикласти каменем біля лавки (кладки), де люди ходять.[861]

Допомога годованця часом виходила за межі матеріального й тяжіла до понять талану, щастя загалом. Наприклад, якось він нібито допоміг синам свого господаря уникнути служби у війську: «На під [мількові] клали несолене. [Він] десь на стриху живе. [Один чоловік] три синó мав, та й здоровезні, і ні йден на вóйну не пішов, то казали, шо то той поміг, той, моци би не мав».[862]

Часто трапляються розповіді, у яких годованець допомагає пасічникам. За його сприяння можна було й наслати на сусіда бджіл, і той мусив вступитися зі свого обійстя: «Домовик, то я на Сході чую, що домовик. В нас казали «злий дух», «дідько». Росказували, що він може щось нашкодити. Тутка їден чоловік жив, війтом робив, і казали, шо він його тримає. А другий чоловік поклав тут хату, Ромáнюк, а він тримав пчоли, то так посилав, тоті пчоли лекіли, і тому Романюку… шо той мусів хату в друге місце скігнути. Шо не давало ні робити, ні жити, ні нічого. Ну то шось бýло».[863]

На господаря-мисливця дух-збагачувач наганяв дичину: «То той Мандзя´, він до рушниці хотів знати. Він йому гонив звірі, той прия´тель (тобто набутий чорт — В. Г.), а той бив».[864]

Загальним є переконання, що допомогою годованця часто користуются музиканти:

— «Іграв скрипач на скрипці, йграв на цимбалах. Струмéнт дуже добрезний і делікатезний. То є раз. А другий раз — він аби був найпущий (найгірший — В. Г.), то він йому, допомíжник, так інструмент укрáсит, шо тобі буде здаватися, шо понад него нема, а то є найпуща трісочка».[865]

— «А Вартанович скрóпки купив в Солотвині. А, тобі продаю смóчок зо всім… Той прийшов додому, а скрóпки самó грают. То правда. Ось перший сусід».[866]

Підозрювали в приятелюванні з духом-збагачувачем і мірошників: «То любили балакати, шо мельнику той лихий помагає, бо мельники добре жили».[867]

Спорадично простежують зв’язок годованця з тими людьми, котрі «щось знають»: «Батькó знав багато, ті молитвó, бо він був коло священика. То все на нього казали — має годóванці».[868] Нерідко вважали, що годованця мають чарівниці чи упирі, котрим він допомагає відбирати молоко та чинити іншу шкоду людям:

— «А то такі мали, шо вона переходóла росý збирáла на свєта».[869]

— «Були такі люди — потиначі (упирі — В. Г.). Ті потиначі, коли притулялися до людини, забирали її силу. Тим переважно жінки займались. Якраз оті потиначі і мали годованців».[870]

— «Домовик — то якась нечиста сила. Є такі якісь чарíвні люди, шо мають».[871]

— «Коли тому хазяїну якийсь сусід зробив недобре, тоді домовий іде до того сусіда і в хліву робить зле худобі».[872]

Власник духа-збагачувача, однак, мав і доволі суттєві невигоди. Годованця необхідно було постійно харчувати й годити йому, якщо ж розсердити — господарство занепадає, а люди хворіють і вмирають. Окрім того, там, де є годованець, нібито «люблять не годуватисі діти»,[873] родяться каліки: «Там в нас такий був Яць Петро, то він мав того пана. То їму так всьо до хати йшло і йшло… І не знаю, шо то бýло, досить того, шо одна дівчина каліка, друга тоже… Їх уже нема нікого, і той ґрунт щез так, згорів чи хто підпалив, і так ніхто не хотів. А хати файні бýли. А, каже, як підпалив, і вже догоряло, і дуже свистіло».[874]

Годованець змушує власника грішити: виконувати брудну роботу у великі свята (зрештою, і сам він нерідко ріже січку в неділю): «То цілу біду під лівим плечом мож виносити, годованця. Один в чотирнáдцятім році пішов на війну. Перемишль. І він пішов на війну, а тото мав. Але то мав, і то на Святий вечір все веліло йому гній везти. І він все віз гній. А то вже був в войску, і задушило. А так то він нóколи нóкого не брав за снопами їхати. Хоба сам. Вставай вночи їдь. Не перевернуло, нич».[875]

Господареві годованця буде непереливки й у церкві: «В нас оден… Зараз вам розкáжу за Івоніка Міська. Він поїхав… Хотів якогось щісті. Та й поїхав дес у гори, та й йому продáли. Ну, продáли йому якогось того, щезло би, то він… […] Він думає: «Си піду до церкви». І тримав хрест. Як той хрест від него додолу як кинуло по церкві! Отако телéпало ним. І потому він вже хотів збутисі — він не міг».[876]

Дух-збагачувач також не допускає до хати колядників: «А як ішли колядувати, то не пускало їх до хати. І нікого нема, і не пускає — вони сі повертали».[877]

Побутує переконання, що за свої послуги годованець нібито вимагає плати, іноді й життя людини: «Це нечиста сила, юзик. Він якшо поможе, так тре’ зразу сі з ним розщитати. Ліпше з ним нічо’ не мати».[878] Власники цього біса часто помирають не своєю смертю.

Той, хто має годованця, нібито буде важко конати, аж доки не передасть (чи не продасть) його іншому. Відомості про це знаходимо ще в П. Чубинського: «Хата, в якій живе «вихованець», завжди вирізняється багатством і заможністю, хоча за це хазяїн хати повинен, умираючи, відчувати страшні муки».[879] Актуальні такі уявлення і в наш час:

— «То як його мав, то вмирети не міг. По сім літ вмирали. Але як хтось перебрав на себе, то зразу вмирали».[880]

— «Якщо ти маєш цього злого духа і ти помираєш, то наперед мусиш комусь передати. Ти не вмреш, будеш сі мордувати, поки ти не передаш. Воно тебе буде мордувати і мордувати, хтось мусить прийняти. Ну, той каже: «Я тобі передаю» — та й всьо».[881]

— «То поки не відповість кому — то не вмре».[882]

— «Хто мав того — то йому тєжко було вмирати, він мусів передати, бо то кажуть, шо були такі, шо мали яких домовиків чи шо, і він не міг вмерти — він мусів передати».[883]

— «Казали, тово в сусідстві, шо бýла така жінка Філя, шо вона тим завідувала. Вона як вмирала, то дуже бігала по всіх хатах (а ми бýли ше маленькі) — і дайте ручку, і дайте ручку. Але ми боялися. Нашо воно мені, як вона мала шось лихе і шоб вона нам то передáла?»[884]

— «Я чула, шо воно як вмирає, то воно передає, переводить його в другу душу. Тако кличе когось багатшого з родини, і просить підняти руку, і передає».[885]

— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така як вона — ходила росу збирала і таке всяке».[886]

— «Та він перепродує, чи, як умирає, сповідає комусь. Колись все казали, тота Одарка, шо вона як в туберкульозній лікарні робила, і якийсь вмирав та й все каже: «Купи в мене, купи в мене, за п’ять копійок, лишень купи в мене». Шо не міг вмерти. А вона каже: «Я не знаю що, та й не купую».[887]

— «Та то кажуть, шо єсть такий помічник, казали, шо то в Саджаві один мав такого помічника, і той ґазда не міг вмерти ніяк, а потому передавав то. Той ґазда, то навіть ту весілє було в нас, то оборожина така була, то той ґазда скрипку з собов возив і на оборожині, отак ноги [звісив], і грав, а той тримав його. Та й той всьо помагав йому і ворожити, бо то й ворожити люди йшли до того ґазди, а він вже шось їм банделегав. То в Саджаві такий був, Паливода. То він мав такого, а тепер його син шось троха ворожить, то, може, він і передавав синові».[888]

— «Та людина не вмре, поки нікому його не віддасть. Він буде лишатися в тій хаті».[889]

— «Багато було таке, шо казали, шо ади — він має щéзлого би і з цего не може вмерти».[890]

— «Знаю, шо людина мусила то передати, як помирала, кóмусь з своїх рідних. Але того остерігались. З усім не брали».[891]

— «То шо мают того, щез би, то вмирают тєжко. Хоче руку — передати — то вмре легше. То стелили кожух, як сі мучит. Як не дає руку, то сі довго мучит. Того, з вóвнов, перевернули… і пхати під голову. То кажут — переможе і таки вмре… Замордуєсь і таки вмре. Шо до кожýха не йде [той, щез би], і вже той чоловік вмре».[892]

— «Людина мучицці перед смертев, бо якшо вона завинила їму, то не дає вмерти».[893]

— «Дес їздили в гори, дес, кажут, шо продавав якийс, та й хто хотів бути богачем, та й їхав в гори. Але він відтак з тим ґаздов робив шо хотів. Ну а як же ж. І трутóв… чула м, шо трýтив жінку в яму. Каже, аж підкинув ним той щезник, у яму. І він не дає вмирати. Він просит, аби хтос їму дав руку з хатнóх… чи чужий, чи хатнóй, аби їму дав руку, аби лáпнув — передав. Вже як передаст, то воно вже пíде до того ґазди, а він уже тоді вмре. Я знаю, шо чула, якийс чоловік не міг дуже вмерти, то ходили до якогос ворожбитá, то казав закручувати у стару вербý якіс свéрлики. То я ті свéрлики виділа в тій вербí, бо то коло мóї тети недалеко бýло. Там ті свéрлики закручували і лишєли, зелізні, в старій вербí. Росла на бéрезі там. Це тут в сусіднім селі бýло, у Рашкові, коло тої хати».[894]

— «То казали, шо він має дідька, щез би. Того казали, — щез би, — аби до мене не пристало, ’би сі не вчепило. А як умирав, то як ніхто руку не дав, то він дуже мучив сі, той чоловік. Бо він хоче руки. Він просит, там, чи в сина, чи шо. Як подав руку, то він вже вмер. Але ж він лишив сі на цім… землó, о».[895]

— «Одна людина в нас мала [годованця], і нóяк ни могла умирети. То так мучило, заводóло, плакало, шо… поки ни передаш комýсь. Мусиш ’го комусь передатó. А як не схитрує, не віддасть ’го, то мусе з свої родини комусь ’го віддати».[896]

— «Ше таке бýло в нас в Яблінці, трете село відси, жінка мала… говорили, шо мала домовика. Та й так, шо перед смертю хотіла його сі збути, і давала такий великий кýфер, добра якого бýло, аби — хто купує (вона казала, шо там находиці) — аби його не відкривав. Шо там находиці, разом з тим, шо там є. То говорили, шо не могла нияк померти. То вона говорила, шо зи всім».[897]

По смерті власника годованця коїться, по суті, те саме, що й по смерті відьми чи упиря:

— «Раз була у баби чорна курка, та й знесла чорне єйце, і баба не мала, шо робити, та й сіла на єйце вігрівати. Аж на дев’єтий день віліз такий чортик маленький. То він так [робив], — шо баба захотіла, то всьо баба мала [гроші]. Аж ту баба вмерла. Та й забили цьвєками трумну, ту хочєт нести до гробу трумну, ту не дає шось їм нести трумну. А якось вже ледви вітігнули на двір, а на дворі як сі вітри розвіяли, ту трумну вхóпили, хату перевернули і з тої трумни став сі порох».[898]

— «Як помер чоловік, то не давав покійника підняти той кіт (годованець — В. Г.): скакав на груди, під ним».[899]

— «В селі Кричка (сусіднє із с. Пороги — В. Г.) був такий чоловік, музикант. Він дуже гарно вмів грати на скрипці. Навіть казали, що в нього є нечистий. Бо коли він вмирав, то довго не міг умерти. А коли лежив на ліжку, то в хаті і в голові у волоссі в нього була купа мишей. Вони позапутувалися у волоссі. Коли його несли до церкви, то був страшний вітер і не давав нести».[900]

— «Та стара, мама, як помирала, то казали, шо дуже мучилась. І кликала цю невістку до себе, шоб вона хоть доторкнулась до неї. І та не пішла. Але дуже в страшних муках померла, і потім не знáти, де то ділось. Шо ніби не передáла нікому. Балакали таке, шо як такі помирають, то шось робиця в повітрі, з деревами, отаке».[901]

Господарство, у якому тримали годованця, зрештою занепадало:

— «Це юзик — та це нечиста сила. Я цього бóюси. В нас тут, казали, Гнат мав того, щез би. Та й багачі були. Але казала мóя нені, шо де це є, то там на ґрунті нічо’, там всьо сі зводит на ніщó, на пустку зводицці, і все. Після того. Сей, шо Гнат, то всі живо вмерли, а син дітей не має. Шо кажут, шо зводицця та ґосподарка нáніц. Шо воно нема там нічо’ доброго».[902]

— «Колис у нас, в одній хаті, казали, шо там того нечистого собі тримає такого, то вони жóли на краю, і нічо’ їм ніякого багатства не дав, той нечистий. Мали одну донькý, і хлопці били сі, бо це одиначка, це колись було модно, — багачка, одиначка, мали вони більше полі, мали коні, мали всьо, — і так зійшло, і вони перейшли вже… І нічо’ не мали вони з теї хати: і ті старі повмирали, і та донька не мала дітей, і вже й вона вмерла. Та донька тáкій вийшла заміж за багатого, за розумного, але вони повмирали завчєсу обоє, вона багато молодша бýла від мене. Нічо’ він їм не допоміг. Це одиниці таке мали. Він не мав пасіки, бо то кажут, шо й до пасіки собі прикликают. Але в него не бýло. Бýли коні, був кірат… Але тепер на тім місци та хата стоїт без нікого… «Юзик» — казали на того нечистого».[903]

Обереги від годованця. Позбутися годованця було важко, особливо якщо він був не «насланий», а «вигодуваний» на певному «пляцу»:

— «Як господар перебирається — то з ним на друге місце переходить».[904]

— «То таке бýло: «Йой, я нóяк не можу ся його збути. Що мені робит? А я візьму запалю хижу». Та й взяв та й запалив господарь хижу. Запалив хижу, а сам ся випрістав гет. А він приходит, йому повíдат: «Добре, шось ми повтікали».[905]

— «Позбутися було тяжко. Чоловік помирав, а той ся лишав на тому пляцу».[906]

— «То воно там бýло і бýло, хтозна яке покоління».[907]

— «Він переданий був, той годованець, з діда-прадіда, хтозна ше коли, в тій хаті».[908]

— «То коли він помирав — то йому не давало вмирати. Коло нього сидів. Каже: «Де ж я ся дію?» Його було трудно вигнати. Треба було знати майстрові. Він ся вертав, годованець. То таке зáйшле, шо ся передає, то то є легко вигнати. А годованця— як де на пляцу вигодований — то є трудно. То є справа тяжка. Він ся вертає».[909]

— «Йому тре’ було те місце: [чи в хаті], чи в потоці, чи де в якім дуплі: відмовив молитву, і воно полетіло. Нечисте місце — то десь його хтось там перегнав».[910]

— «Він вмер — лишилосі на онуку, а там — далі. Так, шо той дідько жиє постоянно. То мож передавати з роду в рід, він не вмирає. Він на тім місци, де його придбали, він там має бути й бути… десєте покоління».[911]

— «Ніколи. Нє. Не позбудесі ніколи, поки ти жóєш. І ти минучий, а він на тій господарці панує далі. І єго треба здоглєдати і шєнувати: чи твій син, чи донька, чи невістка, чи зєть, чи хто би то не був, — треба його доглєдати. А єкшо нема нікого, він усьо єдно там буде пребувати: а попробуй там з того подвір’я шось узєти — він за тим піде до тебе і тобі покою не буде давати, шо ти не знаєш за него, а він за тебе, але він піде за тим, з тої господарки, старини, за тим, що ти взєв з старини на новину себі».[912]

— «Це така бéсіда бýла, шо, каже має дідька, щез би. І може, десь у когóсь і таке й бýло. Але не знаю, ми сі таким не користували. То є таке якесь, кажут, шо з роду в рід. Шо воно перенесéся».[913]

— «Казали, шо там, де є цей юзик, то там багатіют. Він лишаєсі з року в рік по роду».[914]

З огляду на нелюбов годованця до солоного його можна було вигнати ропою:

— «Якщо дідько сидить на поді, треба розвести сіль з водою і покропити під, і дідько зникне на все».[915]

— «Мама мóї росказувала, шо ґазда пішов до церкви, а він перетворивсі в пана та й спав в коморі на мішках. А ту слýжниці намовили, шо візьми окропу і поллєй його. І та таке зробила, і він десь чи вмер, чи згинув. То ше потім її ґазда наказував, шó ти зробила…»[916]

Як і солі, не любить дух-збагачувач молитви, свяченої води, свяченої пшениці:

— «Водою свіченою кропили, як шось таке з ріжкáми гримало».[917]

— «Чи свяченою пшеницею… свяченого йому дає, тільки свяченим, окроплює водов хату, обходять дванадцять разів — і всьо».[918]

Допомагав від годованця вісім чи дванадцять разів освячений мак-«дикулець»: «Шоби кому не шкодило — по порогах собі каждий посвящував».[919]

Використання свяченого проти годованця, проте, вважають малоефективним:

— «Не дай бог дати йому свячену воду, бо він всім починає кидати, всіх кóпати».[920]

— «Якби с там, де їму місце, в хаті, чи в стодолі, чи де, крапнув свіченої води, то не дай Бог. Ти собі там світи, а туда… так якби той горілки капнув[921]. Він собі ґазда, він ґаздує. Ти собі світи, а мóє місце — тут мені не маїш права свіченого давати, і всьо».[922]

— «Він всюди є. Знаю, шо оден чоловік мині переказував, шо в него таке в стайни бýло. Може, він там вженивсі, та нихто єму не казав. Каже — я як сі помóлю, так правильно, щиро, до Бога, каже— всьо! Прихожу: корова перевернена в яслєх догори ногами».[923]

Нерідко по допомогу зверталися до «врóженого» упиря, щоб той «дав ради». Упирі вміли переносити годованця в новому поливаному глечику («горнці») на нове місце, «у ліса». Не зміг би годованець перебратися назад і через річку, однак переносити його через воду було небезпечно: «Десь ’го ніс через воду, і він його зáбив. Через воду не дався перенести. То таке говорили. Через воду він не пíде».[924]

«Вичитати» годованця з хати на нове місце міг священик; знали «молитву» від цього духа також ворожбити, майстри тощо. Категорія «непростих» людей, котрі «шось трохи знали за него» й могли вигнати годованця, дати йому нове місце або й знищити, була досить широкою. Прикметною в цьому ракурсі є фраза одного ґазди, котрий справляв сусідці січкарню, а годованець йому заважав: «Ґаздиньо, йди си роскажи свому панови, ’би ми січку в очи ни метав, бо я, — каже, — ’го вижену звідти. Я ше маю так само для нього таке, шо ’го вижену».[925]

Інша бувальщина розповідає, як «хату розбирали, і чоловік виліз, як знімали дах, і там шифер вийняв і сказав: «Йди там (до тої другої хати), ти юж ту місця не маєш».[926]

Вигнання годованця, однак, не минало безкарно:

— «Приносив всьо: велися кури, телята. Як його виганяли — то всьо вмирало, і так було зі 7 літ».[927]

— «Були люди-знахарі, які давали від нього ради. Треба було його підкурити і винести в таке місце, де люди не ходять. Але хто то поніс, то так би було на нього то перейшло. А свекруха невістки пошкодувала і каже: «Я вже стара, а ти молода, діти маєш, дай то я понесу». Та й понесла, і за три дні померла».[928]

Годованця можна було й знищити. Як і чорт, він нібито боїться блискавки («де грім — то в него б’є»). Відповідно популярним є сюжет, як господар заманює годованця перед грозою в поле, нібито оглянути посіви. Від грози обіцяє прикрити капелюхом, а потім не виконує обіцянки — і годованця вражає блискавка:

— «Каже: прийшов до ворожбита, каже: «Я зрóблю». Каже: «Вот у неділю возьми його, виведи на поле. І буде хмарка. Він буде тікати додому — не дай, — каже. — Возьми капелюх, постав капелюх, най лізе під капелюх. А сам відійди в сторону». І то й так — він вивів його, і дивилися й поле, і всьо. І потім — йде та хмарка. Той — тікати додому. «Нє, — каже, — шо ти боїссі, — каже, — ти зо мною. На — лізь під капелюх». Той заліз під капелюх, [а той відійшов] — грім вдарив і вбив».[929]

— «Накривали капелюхом, а то ся грім вдарив, та й вода ’го розпóрсла. То йден косив. А то грім, надходóло. А він (годованець — В. Г.) — тікати. Повíдат [йому господар]: «Та я´к будеш тікати, як ше мушу в поли кíлля класти». — «Та де ся дію я?» — «Я тебе прикрию капелюхом». Та й грім вдарив, та й…»[930]

В смт Добромиль зафіксовано ще один спосіб: «Як нікого не буде вдома, скажи: «Петрусю, ходи господарку оглянути». Взяти чорта за пазуху, одягти в кожух, скидати в прірву, і втікай до сонця конем; як перестане гриміти — ти врятований».[931]

Усе ж зазвичай люди, котрі «знали дати ради», не виганяли й не знищували домашнього духа, а лише усували наслідки заподіяного ним лиха. Наприклад, щось «пошептавши», могли відносно легко вийняти худобу з-за драбин: годованець «дозволяв». Іноді він і сам виправляв заподіяну шкоду: після того, як «знаючий» чоловік кидав капелюха в уявну пожежу, полум’я зникало; після однієї лише фрази: «Тху! Хто зметав — той витягне!» — худоба опинялася на місці.

Як варіант можна було ще за життя продати годованця:

— «Як господар переселявся, то він за ним йде. А шоб не йшов — то ні, хіба би продав його з чимось, то так сі відчепе, а так він не піде від тебе, буде з тобою, поки будеш жити».[932]

— «Ну то ж чорт… злий дух… він переходе. Мусиш комусь віддати. Як він буде тебе мучити — і мусиш комусь віддати. Найти такої дурної людини, шо не знає, шо він має того злого духа. Мусиш найти таку людину, аби віддав він зо всім. Тоди він збуваєсі. З свóї душі вже він злітає, той злий дух, і переходит на ту людину, котра купила».[933]

— «Якби хтось хотів збутисі, то бере на базари продає. Мож передати кому».[934]

Уподобання та застороги. Співжиття з домашнім духом зобов’язувало його господаря до певних правил поведінки. З тексту, який подав М. Зубрицький, дізнаємося, що годованця належало поїти, причому давати йому пити зі сліду людини: «В селі Ґалівці, Староміського пов., жиє заможний ґазда. Називають єго Благий, пише ся інакше. Є старий отець, і щось два сини. Раз якось вибирав ся старий і найстарший син в дорогу, тай вийшов на задні двері і мовить до своєі жони, що щось робила в горідци: «А не забудь напойіти го». А вна відповіла: «Коли я ся го бою». — «Не бій ся, не бій». А стояв за плотом сусідський парубок і всьо чув. Хованця поять з сліду. Упав дощ. Того самого дня ішов тот парубок дорогов і видить, що якась баба на дорозі прикучнула. Приходить близше, а то Блага; надслухує, і чує як она припрошує: «Пий любойко, пий!» Парубок без душі як не пустить ся, аж ся за ним закурило».[935]

Зрідка трапляються свідчення, ніби «годували ’го кров’ю: лизав кров з бочки».[936]

Інші вважають, що годованець п’є молоко:

— «Дає му їсти раз у добу. Він має окрему лишку і миску, — і горище, — а страву не сміє солити. Кажут, він собі держит єго над горішником у ринці, і у ринці стоїт човник для него. Та дают єму їсти, як від корови молоко унесе, але то молоко доїт на віглі (навідліг — В. Г.)».[937]

— «Під дашок на вугла давали ’му молока».[938]

— «Молоко несут на під. І кажут, шо то ззідає».[939]

Відомості з колишньої Проскурівщини про те, що «вихованця» годують пшеничними паляницями й молоком, знаходимо в П. Чубинського.[940]

Повсюдним є переконання, що годованця потрібно частувати несоленою їжею. Як варіанти, несоленими яйцями,[941] чиром (стравою з кукурудзяного або вівсяного борошна): «Ну а там у вас в сусідстві, нє? […] То драбина на під прив’єзана навіть там до балька, то чоловіка як нема, жінка як іде, аби не посунулася з драбинов. І дає їму чир ковтаний усе, кукурузяний чир. Наколó вже їсти хоче, тоди лізут догори, дає йому їсти. То багато бýло так, тепер нема».[942]

Переважно ж домашньому чортові готували кашу. Її в мисці чи в черепку ставили на горищі біля драбини, безпосередньо «на під», під платвою чи «на платву» на стриху, «на сіни, на тік в сінех», під каглу в сінях або на кінчик «ґраґарє» (сволока), який виступав у сіни. У випадках, коли місцем перебування домашнього духа було дерево, несолену кашу клали в дупло:

— «Хованця тримають багаті господарі на стрихах і годують їх несолоною кашею».[943]

— «Мількові давали несолену їду і клали на платву. Казали, шо він на поді живе. [Говорили: ] «А ти чо’ їж несолене, як той, шо за платвов сидит».[944]

— «На платву несолене ставили».[945]

— «Несолену їду на той кінчик ґраґарє там клали. То від поду так».[946]

— «Казали, що має того, моци би не мав. Десь на платві. В стодолі на платві. Там йому клали їсти вже, та аби не солили».[947]

— «Їсти їму на під подає, там на фасіяті таке вікно є…».[948]

— «І ше так говорили, шо я´к треба бýло: сідали їсти, то вже клали до сінóй, шоби то воно вóстило; а другі кажут — ні, то для того, шоби він покуштував».[949]

— «То, шо сами їли, та й тóму давали».[950]

— «Казали, що якщо хто мав годованця — нечисту силу, шо йому допомагав в хазяйстві, то він йому мусів з каждої страви, яку клав на стіл, дати і відносив там, де сидів той нечистий».[951]

— «Десь на поді за комином чи в бощі, де він там мав кімнату, ставили йому їсти несолене».[952]

— «На Святий вечір несли му їсти на стрих, несолене».[953]

— «На Святий вечір — сами не вечеряют — перше йому дают. Ставлят на платов, геть догори. На крайню платов».[954]

— «То в нас був такий німець, то він на Святий вечір, перед Різдвом тому годованцю 12 страв несолених носив».[955]

— «Гудованиць, фéдько. Тут в нас в одній хаті, казали, сидів. Там потім священик жив. Кажут, шо на Святий вечір дванайціть страв їму треба давати, раз на цілóй рік. І він тим живе цілий рік. А на Святий вечір його тре’ гóстити. Так кажуть. Десь там їму ставлять. Солити, кажут, не можна було їму».[956]

— «На Святий вечір треба було всю страву не солити, там варилося сім страв, і ніяку страву не солити. Каждої страви дати йому їсти, і тоді той помагав. Та їк дасте йому солоного, то він збитки зробит».[957]

В одній з оповідок годованець сам вимагає в господаря: «Все на Святий вечір має бути двінайціть страв несолених. На поді [під платву] все маєш мені винести на тарелях, аби було несолене».[958] Частування годованця на Святий вечір у карпатському регіоні вповні відповідає такій самій ритуальній годівлі домовика на Поліссі, співвідносячи не лише домовика, а й годованця з душами померлих, яким на Святу вечерю лишали гостину.

Якби хтось випадково або навмисно посолив їжу чи дав годованцеві свяченого, той у кращому випадку вилив би страву на голову того, хто її приніс, а в гіршому — помстився б на худобі чи на господáрстві загалом: позакладав би худобу догори ногами за драбинó, у ясла чи повідв’язував би, поперекидав би речі, не давав би заснути вночі тощо. Поширеними є оповідки й бувальщини про те, як слуга через незнання чи назло господареві солить їжу годованця. Годованець після цього заподіює шкоду, однак після наказу чи «перепросин» господаря сам і наводить лад:

— «Диявола називали допомíжником. […] На платву несолене ставили. Слуга посолив — то геть усьо було порозкидуване в хаті і вікна побиті».[959]

— «Мама росказувала, шо десь в них у сусідах тоже був [годованець], то їх лишили домарити десь якого то свєта. Каже, шо варила їсти, та казали [їй], ’бись поставила ту їду до сіний та абись не солила. Мама каже: «Таке пам’єтаю!» — та й посолила. Та гет усю пшеницю вісипав, скриню перевернув, всю пшеницю до шпентинки, о, в сінєх. Але так, каже, в[о]ни прийшли, а мама плаче, каже: «Йой, шось я наробила!» А в[о]ни кажут: «Не бійсі, нє, не бійсі». Та й прийшла, сказала: «Ану, ’би я того не виділа, шо ти наробив!» Каже — моментально зара[з] то всьо пропало. Поприбирав».[960]

— «То є біс такий, підходит. Ну і кидає худобину у яслá, підступає, підкушує. Він має назв много. Він є перший чорт. З чорта — біс, а з біса — невмитий, котрий ходит по шкáлах (по скелях — В. Г.). От. […] Він так, ну, шо я вам можу сказати… Меї жінки мати служила в дікá. І він сам був дікóм, дє´чив — Боже слово — за попом. А мав того домовика. І він був богач: він мав два слуга, їздові, хлопці молоді, [їздили] кіньми. То були дві пари коней, чи там пара коней і пара волів. І мав дві слýжниці, доярками, обходчиками коло корів. І сказав так: «Дівки, ви зваріт, — каже, — вечерю і поставте на сіни, на тік в сінех, от, лиш би не дай, боже, ви не солили». Ну шо він був за дєк, шо він вірував в Боже слово, в хрест і в Закон, і за попом співав, а домовика мав для охрани? Так дівки і робили: варили їду, ни солили, клали у сінех на тік. Вечір поставлєт — на ранок посуда чистюска — стоїт собі, порожна.

Але то було не перший раз, і не другий, і не третий і не якийсь. Колис то ті два хлопці їздові тих двох дівок порадили, служнóць тих: «Дівки, ви дурні, а ну, — каже, — посоліт. Шо то, — каже, — буде?» Взєли дівки, посолили і поклали на сіни. Ув якийсь час, коло десь півдесєтої — до десєтої — як з поду — він найшов якийсь такий ящичок — як улупив на сіни, так сі [той ящичок] розсипав. А вони в хаті застигли. Йой, та й одна другій: «Ти видиш, ба шо ми зробили? Ба хто то є? Ба шо то є?», — і не знали нічо’. Потому допирає форточку в вікні, зазирає з одного боку, з другого: такий чорний, цвіт делікатезний, шо ну. А їх пострах узєв страшезний, от. То тої самої ночі.

Другий день рано приходит дєк та й каже: «Курви (Пробачте за слово, бо то — баби, дáми та й…)! Так би вас та так! Я вам казав: варити — не солити! Чого ви так зробили?! Вас хто на то порадив?!» Вони й кажут, шо то ті хлопці. Там вже шось чи забули, чи замилили, чи шось, якось так попало. «’Би ви більше так сего не робили…»

Та й так — то кінь чорний з одного боку, то — з другого, то — два з одного боку, з другого. То кіт такий чорню´нький, делікатний, каже, дивитсі так, зазирає файню´нько, такий лагідний, — а то всьо дідько сі перетворював: і конем, і котом, і бузьком, і де чим на світі він сі зробит. От мій брат бузька бачив у січні на стовпі телєфонному. То де ж той бузько у січні буде?! А то той чорт».[961]

— «Йой, я раз як поїхала в Станіслав, тогди як була голодовка. Та й прийшла до якогось чоловіка, ото в Пороги. Шкіру овець — аби я продала, аби купити шось їсти додому. А тамка казали, шо то в нього є «той», моци би не мав. Та й ночувала я там. І прийшлося — січку йдемо різати. Ше в нього син був, та й я вже дівчуром таким… Ну та й залагодили їсти йому та й поклали тамка на припічок. Але тота їда несолена… Така їда, як сам [їси]. А я такий був шурко. Та жінка каже: «Аби, дитинко, не брала, то не тобі». А я: «Добре-добре… А кому ж?» — «А слугові нашому». Ну а я вхопила соли та й присолила. Та й каже [та жінка, що] треба винести йому до сіней та й там покласти під каглу. Винесла й поклала. Та й прийшла до хати — вечір— та й лягла спати. Боже! Рано ми стали вдосвіта — була лишень четверта година, та й ріжем січки. А то [з]відти — бех! Насеред сіней — цілу бочку ропи — розіллєла си, обтраскала мене. Він так відімстив. А той чоловік: «Йой! Шляк би вас трафив! Хто ж це дав йому солене?!»[962]

— «Моя мама казали, шо то в коті, кіт такий був чорний в ґазди. Моя мама служила в ґаздині, і не знали, шо то є. І все було на горищи на під якась миска стоїть, а мама то [з]відки знали, та й думали, шо то котові, та й дали туди каші посоленої, шо мама зварили. То те, що було на поді, все поскидував наниз, де були якісь скрині ті. Ґаздиня каже мамі: «Шо ти, Параню, ти шось, — каже, — чи не чіпала». — «Та нічо’, — каже мама, — не чіпала». — «Ти давала шось їсти котові?» — питає ґаздиня. — «Та давала, отої каші». — А ґаздиня: «Аби ти більше не лізла до того». То він всякі збитки робив, якби дав соленого, то він тобі і теля викине зі стайні, і корову».[963]

— «Колись казали, шо одна господáрка там бýла, шо мала мама того щез би. А поїхала десь з чоловіком фірою, як то колись їхали, до Коломиї чи куда, а невістку, сказала, шоб вона на під їду дала. Сказала що, але не солити. А вона посолила спіціяльно. То каже, шо зразу та миска полéтіла за нею у долину. Це ще баба-небожка, вони з дев’ятсотого року були, то вони багато розказували».[964]

— «Але це багато мали. От тутка коло нас бýла така баба, так вона мені розказувала… то вона казала, шо в мóго брата бýло, каже. А я кáжу: «Та шо то, як бýло?» А вона каже: «А відки я знаю шо?» Він такий богач, має худобу, всьо, а вона така бідна, жóла на кватирі в людей. А вона каже… а він їхав на вісіллє´ на друге село, та й каже: «Марійо, лиши сі мені коло хати, би сь дала ввечір вісипала худобі їсти, та й свинє´м, та й всьо. І на під аби поклала їсти, би с зварила ковтанéц (то таке з кукурудзіної муки), але би с не солила». Та й, каже, най бýде. О. І вона каже, я вже ввечір — це дáла, а він як за мнов кинув— я не знаю, хто це є — та й цілý ніч робив збитки. Я, каже, ліглá спати, бо м сі лишила в хаті, коло хати. Я, каже, лігла спати, я чую, вже… такий крéдис, а тамка стояли миски — вже падýт мискó. Через хату. Я чую — вже худоба рикáє в стайни. Боже, каже, я до ранку не спала. А як він вже приΐздит, а я їму рано кáжу: «Йой, я би більше в тебе сі в хаті не лишєла, бо де — за мнов кидáв і все…» — «Я тобі казав, ’би ти не солила». Ади — всьо на місци стоїт. А то всьо на місци, але воно си… воювало».[965]

У демонологічних текстах часто побутує варіант, коли годованець, мстячись за посолену їжу, перекидає догори ногами в ясла бика, корову чи коня:

— «Той, моци би не мав, соленого не любит. Десь поперевертав худобу догори ногами в яслах».[966]

— «Казали, що має того, моци би не мав. Десь на платві. В стодолі на платві. Там йому клали їсти вже, та аби не солили. А комусь слуга був посолив, та корóви в яслі поперевертав».[967]

— «Десь дáвно-давнó казали, шо в нас на початку села в одного якийсь був такий панóк. А в нас тут один в него служив та казав, шо йому вже ґазда давав їсти, ’би він відніс тамка у стодолі на платву. А взєв собі раз та посолив той слуга, та й поклав. А той каже: «Ну, вже ти шось зробив, бо вже в стайни корови стоят в яслéх». Той каже: «Нє, нічо’…» — шо він не любив солéне. То той моци би не мав».[968]

— «А слуга колись підсолив, піддививсі, шо понесли їму їсти шось тамка, і підсолив. То той домовик перевернув усю худобу в яслі догори ногами. То ни брихнí — а то бýла правда».[969]

— «В нас в одного чоловіка казали шо був та й слýжниці служила, а хтось її намовив, кажут: «Візьми посоли йому кашу тоту, шо ти носиш». Вона як посолила, то він корову на пóдрю аж вісадив. Зайшли до стайни, а корова в яслех догори ногами».[970]

Не до смаку годованцеві й горілка: «Я вам роскáжу такого анікдота, але то була правда. Мені росказував сусід мій. Він сам з двадцікь другого року, ше жóє. Гонив самогонку. Колись. Ше з бульби гонили. Гонив в стодолі, в стодолі був тік, глина, підлоги не бýло. Рік десь підісякь п’ятий… І він там зробив котел: бочка від солярки, столітрова, приклепав тото вічко… І круте собі самогонку, аби не пригоріло. Бульби, ячменю… Ну і він крутит, в ґазди. А він в сусіда жив, то казали, шо там в него є той дідько, чи диявол, чи як він там… в того сусіда. Сидів собі в стодолі сам, не мав, шо робити. А там був сусік такий, шо влізло десікь-пітнацікь мíхів вівса. На ковбанáх стояв. Дóвлюсі, там є миска така, під сусіком під нóзом стоїт. Він узєв тої горівки, шо вже капає, ну та й чи з лижки, чи з банічка якого, шось він там мав, якусь посудину, та й капнув туда, в тоту миску, тої горілки. І тільки кінчив — вур-р-р! — тоту різьбу зірвало, пішло тото вічко аж тото… і та брага вся — путь! Купа парó в стодолі… Біжит ґаздиня, а ґаздині жóла метрів чуть не підисякь як бýло до тої стодоли. Біжит ґаздині та й каже до него: «Василю, а ви нáшо тото робили? ’Бисти більше того не робили. Робіт собі свóю роботу, а туда не лізьте більше». Отак він їму дав сто грам. То його миска була, шо в[о]на їму давала їсти там. Ну а він їму дав запити. То він в неї все сидів на припічку. Там он сидів, а там он ноги грів, бо там у печí горіло. Отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі. А він собі може бути і великий, і маленький, і пес може бути з него, дівка може бути».[971]

Шкоду годованець заподіяв би господареві й тоді, якби той його не погодував:

— «[Господар] мусів давати годóванцюві їсти. Там в нього бýла тарілка, і в тій тарілці бýла їжа. То ту миску на розі, на западному вуглу ставили. Коли він його ни задовільнив, той відтам кидав, годованець, сніпками, сіном, шо там бýло, патиками, шо там бýло на стрихý — він кидав. Йому просто на голову».[972]

— «Носили ’му їсти на Святий вечірь десь на під, несолене. Як ся добре з ним обходóли, то господáрка йшла файно. А як йому не впольняв всьо, шо треба було, то він збитки робив в тій хаті, навіть спати не можна було».[973]

— «Лихе бýло на поді, шось там гримало, кóвтало. Говорили, шо треба їсти дати, віднести на під, аби не бýло голодне, бо лихе буде».[974]

— «Таке говорили, шо юзика тре’ годувати, бо він як злосний, то може хату підпалити».[975]

— «То так люди зразу не знали, і люди були на базари, і той ґазда шось продавав, і разом з тим продав його. І він прийшов додому і не знає, що є. Аж відтак пішов до того ґазди і каже їму, шо то таке. А він, той, каже, шо я тобі дав, аби тобі всьо вéлосі і аби тобі бýло добре. Але треба з ним добре обходóтисі. Бо як ти шось не так зробиш, то всьо може бути: і хата згоріти, і всі можуть повмирати. Це треба з ним добре жити. Треба їсти дати в порý їму, бо як не даш їсти, то… […] Юзь, юзик називали. […] Але колись люди тримали, бо він шось помагав на багатство. Худоба вéласі, і гроші мав — багачі. І то все казали — ади, той багач».[976]

Так само годованець чинитиме, якщо хто вдарить його:

— «То такий був Стефан, він вже небіжчик, то росказував, шо служив там в одного. Та й послав його господар: «Степане, йди-но принеси того сиру, бриндзі, з бочки, та з бульбою з’їмо». Ну, той набрав бриндзі в миску ложкою такою дерев’яною, здоровою. Аж звідкіль вилазит хлопець з-за скрині. Ну, такий — сантіметрів восємдесят, до метра не доросло… Та й потя´гло руку до того сиру. А він витігнув ту ложку та й його по руці — свись! Воно відскочило, замірало на йóго вочі та й втікло там за ту скриню. Приніс він сира до хати, поставив на стів та й не повíдат ніц, шо він таке видів. А то вже було надвечір, а той господар був багач. Скрині стояли: жита, пшениці. Коли тако — бевх! Загриміло. Той встав з-за стола, каже: «Шось недобре». Коли знов — бевх! Всі скрині погаратав, поперевертав. Господар каже: «Сиди-сиди, Степанцю, я вже сам якось». Зранку той Степан встає коровам дати їсти — все чистенько, позаметяно. То той господар каже: «Ану, росказуй, шо там було». — «Та так і так». — «Степанцю, ’бис біше його не бив». То, видно, той старий його перепросив, і він все те позбирав».[977]

— «Другий парубок служив у того ґазди. В зимі молотили в оба, а ту десь взяв ся на стайни кіт і мявкав. Він го зганяв, а далі замахнув ся на нього ціпом, а старий Благий мовить: «На що бєш кота? Будеш видіти, що з того буде!» На другий день рано прийшов парубок до стайні давати худобі йісти, а худоба вся обернена задом до жолоба і за хвости попривязована. А Благий до парібка мовить: «А видиш! То кіт таке наробив».[978]

Як і домовик, годованець не любить порушення усталених норм етикету. Наприклад, коли жінка ходить простоволосою:

— «Одного разу був домовик у хаті. Як бив чоловік жінку, то домовик давай крутитись по хаті та бочку з житом перекинув. А хазяїн сказав до домовика: «Ану, сину, давай позбирай жито в бочку».[979]

— «Говорили, що домовик, який живе в хаті на стриху, переходить в жінку без хустки. Не можна жінці ходити без хустки».[980]

Також годованець не любить, коли про нього згадують сторонні: «Був чоловік і мав собі дідька. І прийшов сусід і бачить — а кіт побіг під ліжко. А той чоловік каже: «Тихо…» — бо не можна говорити».[981]

Надто не подобається домашньому духові, коли його називають дідьком, чортом: «Там у сусідстві — мертвец, вмерла там жінка. А в них півница велика, виклали там студенéц (холодець). Та й пішли жінки за тим студенцем. Дала господині ключ їм, каже — йдіте відомкнете й озмете. Вони доходіт та’ гі в півницу там, а то як там загуркотіло, в тій півници, вони відти — хода. Кажут — по студенцеви, там завалєла сі півниці. Прибігают та й кажут сій ґаздині: «Йой, там так згриміло, то півниці впала». Вона ка’: «Ви шос балакали там?» А одна каже жінка: «А я тіки казала — йой, кажут, шо тут є дідько, я бóю ся, каже, туда йти». І повтікали відти, а вона приходит. «Ви шос говорили», — каже. Та й, каже, ми не признаєм сі, шо я так казала. Каже: приходим — студенец стоїт, як стояв, нічо’ не впало, нічо’ не гримнуло. Но але таке казали. Я не бýла там, я не виділа, ну але я чула таке. То таку бáйку я вам кáжу».[982]

— «Мож єго продати. Є такі, шо продают. Якшо ти согласен, каже, купи собі домовика. Ну а ти думаєш, як знаєш, шо таке домовик. Ну а як не знаєш, та питаєш: «Шо таке?» — «Ну та такий допомíжник…» А він вóскає, нявкає, порскає — я´к ти не хочеш (він єго носит у рукзачку). І попробуй єго назвати, а він відповідає — називає тебе. Каже, один носит на базари, та й каже: «Ви би купили сесе у мене?..» Нє… «Шо то у вас, — каже, — піскає? У тім, у вєщмєшку, в рукзаку?» — «Та, — каже, — такий допоміжник мій. Ви би купили?» — «Ая! Ше мені треба якого дідька?!» Баба (що так сказала — В. Г.) ше й була рижава, рижувата. А він (годованець — В. Г.) тоди каже: «Ти, курво рижа, — каже, — то ти, — каже, — мене обзиваєш?» З рукзачка. А то, знаєш, то страшне. Воно так — то піскає, то нявкає. Та він має закручéні руки, ноги назад єму. Ноги стоят — шо мали бути наперед, то в нього назад, руки — шо наперед — назад. Він сі перетворяє в всєкого на світі. Хвіст такий коротенький».[983]

Нарешті, годованцеві не подобається, коли хтось займає його місце. У таких випадках він переносить небажаного гостя деінде:

— «Ще мені оден друг росказував, одногодки ми бýли, в кавалєрку ходили. Прийшов я, кáжу й[о]му: «Юрку, в тебе дідко є». Каже: «Може, й є. Я не знаю, я не видів». Але шо, ходилисмо, бахурó по вулицьóх, та й віліз спати на горý в стодолі, на пóду, та й не лєг у цей кут спати, а лєг у той кут, там, де він ґаздує. Я, каже, віліз туда, лєг спати, я си рано пробуджую — а я в стодолі на тоцí з пластóм сіна. Він його помáленьки сонного знєв з пластóм сіна [з]відти, і той не чув. Аби ти міні більше в той кут не ліз. Там його кут, він собі там сидів».[984]

— «То стара баба вже, вона, каже, пішла на службу в Заріччє (вона, малá, служила). То там ше той був «невмитий». Диявол. Вона каже: «Шось так мучит на подí». Вона на поді спала. А він мучит та й мучит. А він (господар, у якого вона працювала — В. Г.) як насварив [«невмитого»], та й тото… Казав [господар]: «Вже піди спи, вже чіпати не буде»… То якийсь кіт приходив, — він на кота може перебратися».[985]

Слід, однак, зауважити, що господар годованця мав над ним неабияку владу й міг зарадити можливим неприємностям: «То в нас в одного був чоловіка. То ота от Зосі казала, шо як прийшла, то він за комином і був, у Мáрчихи, та лісниці (яблуко — сушенóк, яблука — сушéники) метав. Каже: «Я спала на печи, а там були лісниці, а він в мене лісницяма». А ґазди не бýло дома, каже. Прийшов, а я: «Йой, я так ся бояла спати, бо в мене кидáв лісницяма». — «А він нічо’ біш не казав тобі?» — «Нічо’». — «Ну й не бійся, спи сміло». А Никола ліз на хату, шо будував, та й каже: «Я ся бóю, аби не впав». — «Ти не впáдеш, лізь сміло…»[986]

Загалом можна відзначити, що, попри вагому частку скепсису («Люди брешуть, то й я вам брешу»), майже в кожній розповіді про годованців звучить прихована віра в те, що вони насправді існують: «Один чоловік казав: «Годованець є, поки я є, бо тяжко роб’ю». А от він умер — і так і є всьо».[987]

Показовими є й такі висловлювання: «Ми зараз того не хочем. Як кажуть старі люди — шоб наші вуглá того не чули, не знали», «Я його николи не виділа, бодай іс пропав», «То є страшне, я би того не хотіла», «Того люди не хотіли, бо то є нездале», «Погано в хаті, як він є. Люди слабовали в тій хаті, де він є» тощо.

Люди досі остерігаються купити хату чи яку-будь річ із годованцем, вважаючи, що він допомагає лише тому, хто його вигодував, а іншим шкодить: «Он там в Стрільбичах, то хата крита, і нéхто її не купит. Бóяця».[988] Так само бояться перейняти годованця від людини, яка перебуває в передсмертній агонії: «Любому може передатó, ну але хто його хоче».[989]

Разом із тим нині існування годованців нерідко співвідносять із давніми часами, хоча воно залишається поза сумнівом:

— «То колись давні люди, шо було, шо багато мали».[990]

— «Але то дáвнє-дáвнє. Тепер нема вже тих дідькíв. То вже вóйна винищила — і ті дідькó, і всьо».[991]

Незважаючи на ототожнення з чортом, годованця уявляють не настільки шкідливим. У переважній більшості випадків ідеться радше про небажаність контакту з цією істотою, ніж про страх перед нею. Свідчення інформаторів часто не містять осуду чи ворожості до тих, у кого годованець нібито є чи був. Розповіді — а це насамперед бувальщини — є дещо відстороненими, незаангажованими. Вони здебільшого просто констатують факт, що годованця може виносити собі будь-хто й той допомагатиме хазяїнові. Трапляється навіть, що люди з жалем говорять про такі випадки, адже там, де є годованець, насправді «нема в добрі нічого».

Русалки

Уявлення про русалок (росалка, русавка, цимбавка та ін., також той русалка, русалім, русал) поширені на більшості території України. Найрозвиненіші вони на Поліссі, у Карпатах трапляються лише спорадично.

Русалкам присвячена низка ґрунтовних наукових досліджень. Серед найзмістовніших можна відзначити праці Дмитра Зеленіна,[992] Казимира Мошинського,[993] Людмили Виноградової,[994] Корнелія Кутельмаха.[995]

Деякі дослідники пов’язують назви русалка і Русальний тиждень (це здебільшого тиждень після Зелених свят, іноді на Західному Поліссі — тиждень перед ними: Русалний, Русавний, Русáлочний, Русалка, Русавка, Русалниця, рідше — Навський / Нявський тиждень) з античним святом померлих Rosalia й обстоюють версію про запозичення відповідного пласту уявлень. Інші науковці вважають їх автохтонними й похідними від слів роса, русий чи русло. Русалок сприймають або як духів річок чи полів, або як душі певних категорій померлих чи обстоюють маністично-вегетативну концепцію.

На формування стереотипного образу русалки суттєво вплинули художні твори доби романтизму, які звели її постать до подоби вродливої дівчини-утоплениці з довгими зеленими косами або ж доньки водяника, яка сидить на березі водойми й розчісується золотим гребінцем, а живе на дні в кришталевому палаці. Водночас народне бачення русалок зовсім інакше.

Насамперед ознайомимо читача з кількома інваріантами, до яких в основному зводяться сюжети про русалок:

1. Допомога померлого-русалки живому родичеві:

— «А колісь, каже, й русалкі ходилі. Ходилі, росказував батько, й такими голкáмі кололі. Просто голкамі, ніби циганськимі. Один, батько так росказував, шо вон був свой (родич — В. Г.), да вмер. Ну, то вон умер, а вон собє ішов чоловєк, да пошов, да брав мед. А вони йшли русалкó. А вон йде вже да баче, шо то свой вібірає мед, да каже: «Свой, свой, пудбери хвой[996]». Той глянув да пудобрав. А так вони закололі б. То батько казав, шо, каже, бєг вон — свой, і бєгли русалкí чужіє. Он свой, шо вмер. То, каже, шо вони його кололі. Направду кололі тогó вже, свого [за допомогу живому]. Але то мертвії все».[997]

— «Стоїт чоловєк. Аж уперед ідут тоже спєви. Тіє ж, росалкі, спєвают, спєвают, спєвают. А вон — шібіць! Йому ножа [кинув]. Брату. Брат помер, да йде з цімі росалкамі. Да шібіцьнув ножа йому. Тако наодлив (навідліг — В. Г.) кинув. «Обчерис, — каже, — тім ножем і стой смєло». От вон взяв і обчерівся цім ножем. От вон обчерівс, і того ножа приньос додому, і поклав за тей сволок. І сколько вон жив, он там лежав, тей нож. Це росказував. Як Тройца — так вон хату обчирює».[998]

— «Каже мачуха: «Де ти була, дочка?» — «Дівочки забрали мене да повели, і купали мене: да тольки хочуть повалить, а з їми — така тьотка (а в їх тьотка вмерла на Тройцю), дак та тьотка не давала, да й не втопили мене, да й привела до двора, да й не пустила».[999]

2. На Русальницю померла дівчина-русалка приходить до живої сестри, щоб та позичила їй улюблену спідницю:

— «Шо в сєлє в одном було: померла дєвка. А ’дна дєвка восталаса. Во… Ну, й їє там нарадилі, вбралі, да не надєли йой юбку, ту, шо вона хотєла. От уже пришла ця русалка. Она приходить до цєє сестри: «Оксана, винеси мою сподницю». Та: «Нашо вона тобє?» — «Я гулять пойду». І так вона ходила: сколько це дньов була Русалка, і вона так і приходила. Ввечері приходить, вона ввечері виносить цю юбку і вєшає на воротах. О. А вона приходить уже, забирає цю юбку — йде гулять. Ця русалка. От і мати замєтила… Вона росказала, шо матер ничо’— ни слова про це — сестра. Вона каже: «Нє». […] От мати побачила: вийшла — сподница висіт мокра. «Оксано, чого сподніца мокра?» — «Так і так. Пріходила сестра да ходила гулят. Вона міне заставіла, шоб я їє віносила». І вона (ця русалка — В. Г.) больш не прійшла».[1000]

— «Дочка була дуже хороша, і померла. І хотіла, шоб її вділи в шовкову спудницю, а мати ту білу спудницю не положила в труну. Дочка вмерла перед Русалним тижнем. Сон приснився сусідам, шо дочка казала: «Чо’ мати не положила спудниці?» Тоді мати повісила спудницю в Русавний тиждень на вуглі хати. На другий день глянула, а спудниця мокра. Казали, шо та дівчина-русавка приходила».[1001]

3. Батьки упродовж року, від однієї Русальниці до іншої, утримують дочку-русалку в хаті:

— «Умерла дочка на Русальном тижні. І год вуйшов, а вони ’бєдалі, і окно було вчиняне. І на Русальном тижні трейтього дня шото тамка в хаці — ілі хустка знімаласа, ілі що? І бацько тако їє обняв і хапнув. А то дочка була. То вун — за єї, да поставів на покуці. І вона так стояла. Целий год. Як етиє дзєди, то тако стане, над парою постоїць і знов — в куточок. Як бацько поставів, так вона і стоїць там. А прийшов той дзєнь, тей самій, которий ето Русалний. А було окно ’дчинянеє. А вона, каже, отако стала да в окно глянула да: «Ох! Наші йдуць!» — заплескáла в лáдкі да, каге (каже — В. Г.), в окно, да й пошла. То то воно, я знаю, колі воно було таке?»[1002]

— «А одну дєвочку батьки (вже булá годов п’ятнадцить чи шеснадцить) зловіли єє. Зловіли, забрали у хату. Забрали єє в хату, і вона на печє´ в куточок сєла, і лицем — в угольчик, і не поврачиваєца. А шо вони замєтіли — шо от прімерно вони вáрат єсти, поставлят на пріпєчку, да як нема никого в хаті, дак вона, каже, вібегає з тоє печі і цю пáру хватає. Дак вони вже як зам’єтили, дак вони все врем’я стáвляют це і віходят усе з хати, шоб вона вже пітáлась цією пáрою. І ’дбула вона цєлий год в їх у хаті. А прішла Тройца, мінуло три днє, а вона, каже, — всі ж у хаті були, — встає з тоє печє´, з тої пéчі скочіла, да: «Ух! ух! Моє прішли! Моє прішли!» — і всьо, і більш їє ніхто не бачів. Це в Наровлянском районі таке було, моя мати звідти».[1003]

Найбагатший на подробиці варіант цього тексту, який оригінально деталізує, як саме донька-русалка потрапила до хати, зафіксовано на Березнівщині: «Мати моя, вона жіла дівіносто шесть рóков. І коли-то у їє дєтстві… може, ше й в девочому… ну, сіє тепер — то клуби, тепер — то тіє мýзики разниї, а раніше — то сьо но тіко лєтом віходили на луг у сьватá. Бо будниє дні не було коли робить. І вони йшли компанією, ну, та’ як говорать — на забаву — колись — забава. І вони ішли сім лугóм, і настрєчу їм двє шли… тоже — з музикою… — іде друга толпа настрєчу. По лузє´ ішли. Як зустрєлиса докучі — то, значить, вони познали, шо там тіє, шо… шо русалкі, бо… пóняли живіє, шо… йдуть мертвіє. Ну й вони, сіє музиканти, стрєлиса, і ’дин другому сьой сказав, мертвій: «Так. Шо будем?.. Будем іграть: хто кого переграє, то той томý дєвку дасть…» І вони началó грать. Ну вони грали, старалиса, як є, — і таки жівий перемог його. Переграв. Коли переграв, то, значить, він, сьой музикант, сказав… Показав пальцем і сказав: «Ти пóйдеш за їми». Одна у матери дочкá. І вона втопилас на Троїцу. І вона пошла за їми, і пошла додому. І прішла до матерє в хату, то як стала в вуглó гочима, о та’ як… і стояла цєлий тиждень, покуда не йшли вже… До в’бєда стояла. І не балакала, ничо’, — стояла і дівіласа в куток. Больш ничого не… А як стали вони вже збірацца в обєд, і вони й не побачіли, коли вона зникла. Всьо».[1004]

4. Русалок бачили у вигляді так званого «навського весілля»:

— «А одна пошла по ягоди. Далеко. На Тройцю. То колись мало хто йшов. А зара ходить. Зара всє — русалкі. І каже: йдут бýхало, грає гармоня, бухало, і віухкують, танцюють. Вона каже: дивлюся — і нема никого, і танцюють. Вона каже: «Господі! І ягод не набрала, як сунýла додом, — по мнє і зараз мороз котить. Як сунýла додом, уже й тиє ягоди кінула». Тепер николи не пуйде».[1005]

— «Яцків Іван віз дрова з лісу, коли баче — весілля йде: і жонки, і дівчата такіє…».[1006]

Під час зустрічі зі справжнім весіллям русалки можуть зашкодити живим (за народними прикметами, недобре, коли два весілля зустрічаються): «А чо’ на Тройцу на первий день не роблять свадьби никаґда? Вони… були колись робили свадьбу, знаєте, — свадьба ішла, і потім сіє росалкó йшли. Ішли навпротів — і стрєлиса. І сіх людей подавили, знаєте. І вже Господь їх потім одменяв, і вже їх заре вже не чутнó і не виднó».[1007]

Доволі часто в описах «навського весілля» ні русалки, ні будь-які інші демонологічні персонажі не фігурують: ідеться лише про музику, яка лунає невідомо звідки. Відповідно респонденти не завжди пов’язують його з русалками, іноді вважаючи таке «весілля» проявом нечистої сили, «лякайла»:

— «Моя сестра покойна ходіла в лєс посадку полоти. Тут заграла музика, а там же й сєла нема, ничого. Там колісь хутори булі. Заграла гармошка. То вона кінула і ту посадку полот да побєгла додому. Каже: «Ну, вже так єдут да спєвают васєльє, шо й ну. І гармошка грає. Це вже, думаю, мінє прієдут до кошари, то й мінє охотнєй будє». То вони як прієхалі — ту кошару худоба обвернула, порозбігаласа та худоба. То вже назавтра пастухи попріходілі, то там один був хитрий пастух, позбірав… І грає музика, і співає, і воз тарабаніть, а нічого нєма».[1008]

— «А є — музика грає. Ми (я ше мала була) з падружкою Галькою раз йдем, я і кажу: «Слухай, Галя, чуєш, яка музика грає?» Пошлі туди. А там фігура стояла, може, в колишнєє врем’я, то і церква там була — стояв хрест. Толькі доходим до її хати, а такою бурою, таким вєтром як дало нам, ми вскочили і бульш не ходили. Галя каже: «Тату, там так музика грала». Вон вишов — тольки окна затрєщали. Двері закрив і каже: «Я вам дам — больш ходити». То, казали, недобре було. На соше, на роздорожжі».[1009]

— «Ходив-ходив на вигон, ну та й вже пізно було. «Вже, — каже, — в хату не піду…» А льон рвали. Бити його треба. Насіння. І він каже: «Полежу на тому льонові. Ех, — каже, — чути — «бом-бом-бом!» — і грають, і співають, — вулиця людий повна… Як схвативса, — каже, — я на ту вулицю — никого нема». А йому чи снилося, чи шо».[1010]

Загалом же ймовірно, що оповіді про «весілля русалок» зумовлені демонологічними уявленнями про них як про незаміжніх дівчат.

5. Частотні розповіді про те, як людина зустрічає процесію русалок. Вони можуть іти «клином»: «Вмерлі, чи шо. У женському пóлові. Взрослі. Казали, шо ключем ходять тиє росáвки».[1011] Здебільшого ж ідуть «ланцюжком»: спершу — старі, потім — молодші й зовсім маленькі:

— «Русальний є тиждень. Ну, якісь, кажуть, русалки. Колись їх люди бачили. В нас тут такий дід старий був, його вже давно немає. Каже, їхав в Русальний тиждень, як вже він кінчається, той тиждень (то, кажуть, Розрізне). Ото вже ті русалки йдуть по місцям. «Да й, каже, їду собі, дримлю…» Каже: «Щось мені кінь так прихнув. Я так голову звів — то йдуть люди. Так, — каже, — через дорогу переходять. То я став, і кінь став. І дивлюся — попереду так вбрані хороше, а ззаду вже такі маленькі йдуть. Такі малі йдуть, а далі більші, і більші, да й, — каже, — такі маленькі… І так, — каже, — у одного жита через дорогу мені прийшли і так, як оно хвиля покотилася житом. Вже мені з жита більш не видно. І кінь побачив — почав прихати, махає. І, — каже, — думає, по дорозі подивлюся, які є слєди. Я зліз з возу, пішов на ту дорогу — ніякого слєда нема, як пісочок був, як їхали люди, і все. Нема там ніякого слєду, а таке велике стадо і такі вбрані люди йшли». Ото-то таке дід розказував. Кажуть, якби він не розказував, то таке б щороку бачив. А розказав — вже все. Ну, все кажуть, шо ніби то є тоже люди помершіє. От умирають малії, старії, но там вони всі так, як в один возраст би то, молоді вони. Всі молоді. Але уже такі маленькі дітки ззаду йшли. Так от дід бачив. Каже, от таку кумедію бачив. Він, каже, розказував, а хто його знає?»[1012]

— «Колись… я то не знаю, але ще в нас одна є жінка, шо росказувала, вже нам росказувала, шо колись, посля Тройци, у ту недєлю, на Росал… називали — Росáлний тиждень, посля Тройци, то ше росалкó колись ходили. Хто на Росалницу помер — сьо обов’язково колись ходили. Гарно одєтиє… ну, так одєтиє, як їх, мабуть, хавáли, в такой гарной одежи… Оно Катя Ващикова росказувала: тамово за селом їхній був хутор, а вони просо пололи з матерою. І йшли росалкó зтýля. Ідуть, — целий, каже, такий шнурок, — спевають, танцують, а мати, каже, на менé: «Катю, Катю, скорéнько лягай… Бо не можна, бо ж це, — каже, — цьóго…» І, каже, понад нами вони перейшли і пошли на мóгилки. То сьо ше є така жінка, і сьо росказувала».[1013]

Нерідко у варіантах цієї розповіді одна з русалок (зазвичай найменша) з тієї чи тієї причини відстає від інших:

— «Це ше токо мати моя росказувала, шо як була мала, то бачилі русалок. Послє Труйци цéлу недєлю не можна шити, аж до Розигр. І колись русáлок бачили люді. То, каже, на городі люди там шось роблят, а вони ідут. Ідут сперва старіє, потім вже молодшіє, молодшіє, а ззаду вже така дєвочка маленька бєжит і кульгáє. «А чого ти, — каже, — кульгаєш?» (на ножку). А вона: «Це мені, — каже, — мама поколола ножку». Віходить, вона шила на тих Розиргах і поколола їй ножку, і вона кульгала».[1014]

— «Пошов один чоловєк у лєс. От іде у лєсі, аж ідут такіє спєви, такіє спєви, музика грає, і бежат. Бежат усє — і старіє, й малиє, маленькі, і всякі. А дєвочка одна іде, і спадає в єє трапочкі тіє, шо ножки пообматували. А вона йде і каже: «Дядєчку, поможи мінє, — на того чоловіка. — Поможи мінє об’язат, бо я остаюса, бо пошли нашіє». Ун єй об’язав ножку, і она й побєгла, й побєгла. Росалкі. Це на Тройцу було».[1015]

— «А то раз бачив, йшли десь там раз — одноє скакало в пути, а другоє оповите, так як то оповивають дитину в коляску, і воно оповитейкоє лежєло, в труні, і так як воно йшло з тими русалками, то воно стібáло так. То, каже, не міг нічого йому зробити. Тоє шо скакало в пути, то він розрізав шнурочка ножем, а тоє, шо стибало через головку, то озєв, каже, на руки і оддав взрослой жіноцци. Чи там дівчина, чи хто там ішла, ну, русалниці оддав на руки ту дитину. І, каже, взяла вона і понесла тую дитину (то, шо стібáло — то перекочувалось так через головку, воно не могло йти, а оповите було). Ото тако росказовав батько наш».[1016]

— «В нас тута нема, сину, а тута дід жив в войну, то казав, шо вискакáли дівчата з збожжа і просились, шо розв’яжи ноги чи руки, бо як хоронили, то забули розв’язати, — то він ше розв’язував».[1017]

На відміну від щойно наведених, більшість відомостей про русалок (здебільшого це бувальщини) індивідуальніші й не мають стабільного сюжетного стрижня.

Щодо походження русалок, то залежно від місцевості домінує погляд на них як на померлих на Троєцькому тижні, померлих «без пори» дітей, померлих до весілля засватаних («запитих») дівчат, утоплеників тощо. При цьому привертає увагу той факт, що і домінантні, і менш популярні характеристики персонажа украй рідко унеможливлюють існування одна одної: в одному й тому ж мікроареалі вони можуть функціонувати паралельно, лише в різній пропорції. Зазвичай у межах одного адміністративного району трапляється кілька варіантів, з яких один чи два найбільш популярні. Розглянемо їх докладніше:

1. Русалки — це всі померлі душі (окрім самогубців):

— «Ето вмерли души. Всі».[1018]

— «Русáлки — ето ж вроді вмéрлиї ходіть. То всі вмéрлиї, нема разниці, коли вмер, а найбільш тогó молóденькії дівчатка».[1019]

— «Ну, хто вмер, то вже казали, шо тоді на Русальний тиждень посля Трійци тиї вмерли ходять по житах».[1020]

— «Як вмре, то так Господь дає, що виходили з землі і ходили».[1021]

— «То як людина вмирає, і коли-то вона виходить, і ходить так, як русавка, по житу. Всі, хто вмирає… Куда вітер, туда й воно — вітер його несе».[1022]

— «Кажуть — умéрли души встають і ходять. Будь-яке вмéрле. Казали люди, шо бачили. А я знаю? Я не бачила. Ну, в жити, ходили по жити, да вони бачили їх».[1023]

— «Русалки — ну, люди казали, шо вони біруцця із… з діда-прáдіда, як умірає, і воно ж піріходить так, як у русалку. То ж і ідуть… ідуть на мóгилки — хто вмре — кажуть — русалкó встрічають, як хто вмре. І вони віходять встрічають. То ж не кажний вмре… іначче… то ж в нас уже такі є, шо вішаюцця, — то ж він уже — куди він? Куди він вийде? До когó він вийде? Нє-нє, він не йде. Він уже ни пудходить. То тільки ті, шо од Бога вже…»[1024]

— «Ну, на подобіє, що то дух із землі, от, з мертвих».[1025]

— «Русалки — кажуть, людина ходить. А як воно — Господь його знає. З померлих. Аякже. З усіх. А, знов стари люди кажуть — хто заслужив, той ходить, а хто уже не заслужив — то тиї не ходять».[1026]

— «Чули, колись казали — русалки ходили. Казали, що вмре людина, да вже вона виходить на Русальним тижни, то тоді вже виходять русалки. Як умре чоловік, то в русалки не йде цілий рік, а вже як рік кончиться, тоді вже в русалки йде. А тиї, [що на себе руки наклали], то я не знаю, тиї, муситя, те не йде вже».[1027]

Як душі всіх померлих, на Поліссі русалки нерідко належали до так званих «дідів» (душ предків), для котрих перед Трійцею влаштовували поминальну вечерю: «Ото вже як поминальная тая субота, то вже ідеш і вичеру строїш, і не прібіраєш стола, шоби лóжки лежєли і їжа — то прóйдуть уже їсти. Вже та’ як би в кого є покойніки, да вже вроді до своїх, така традиція була, шо йдуть. Клали та’ як би ложки. Як прóйдуть їсти. Але ж ніхто їх не бачів… Ну, і то вже ж тії росалочки, то тоді на ту поминальну вже ’дслужать… То воно таке, то і батюшка наший каже, шо то вже най… така — найсильніша та служба. («То русалки так само до дідів ідуть?» — В. Г.) Ну то ж так, так. Воно ж іде тоді — субота поминальна, да воно все разом іде там, так. То вже так — шо от, допустім, батьки померли, то вже строїш вичеру, шоб уже було. Ну а в кого нема, може… Ну, давляник, то той ни тоговó… То ж і в церкві ни служицця за йогó. Він уже в пеклі, як кажуть. То вéчора — дідó, шось таке з юшкою варили, а вдень чи рано — бабó, то вже млинці пікли. Заходить з п’ятниці на суботу — діди, а тоді вже рано— кажуть, баби. То вже понóсили таке. І то вже снідаєм — кажуть, млинці пічеш, отаке. То воно ж і кожна поміналница ото є. Вона — пірід Паскою, є у піст Великий, то там аж три помінальних служицця… Ну саме сильніше — гето пірід Трійцею».[1028]

Оскільки русалки — це душі всіх померлих, на Русальний тиждень не йшли на кладовище («бо їх там нема»):

— «То вони з кладбіща виходили. І тиждень до Зелених свят на кладбіща не ходили, бо нема їх там».[1029]

— «Послі Трійци тиждень — Русалки. То в нас на моглици, як Русалка, не йдуть. Кажуть, русалки ходять, і не можна йти. А вже послі того русалки вже, кажуть, збираються, вже вони знов у свої… ну, в своє місце. І вже потім люди тоже йдуть… Ну, вже в понеділок. Як Русалка кончицця».[1030]

— «Русальний [тиждень], да. Ну, нібито русалки ходять, і кажуть так… Ну, в нас то ходять на кладьбіще, а от у Любішови, то там не ходять на Трійцю і послє Трийци, мусить-то, ше дві неділи, бо там русалки. Бо всі померші, вони у русалках. Їх там нема. Ну, ми ж не знаєм так… То так у Лібішови (Любешові — В. Г.) кажут. Ну, в нас кажут тоже, шо вони є, але в нас на моглици ходять».[1031]

Ховаючи людину, подекуди застеляли домовину скатертиною, «щоб русалки мали де сісти»: «На кладбіще не йдуть, бо вони ж то… з того ідуть… Як хто вмре, то накладають ще… на домовину ще накладають, шоб було чим підстеляти, наверх як накидáють, бо русалки як ходять — шоб сидіти, шоб підстеляти було чим. Колись так казали. Скатертину. Опоти скатертину [до грудей], а тут уже хрест. Бо русалки як віходять, і вони сідають. Ходять, а тоді ж утомлююцця, як кажна людина, і вони сідають».[1032]

Дехто вірить, що русалки можуть спілкуватися зі своїми живими родичами, давати їм якісь поради: «Колися казали… я в Камень їздила в церкву, гето на Пречисту туди їздила, да тая дочка… мати вмерла, а дівчина пушла у церкву… чи теє… по траву, жєти, у суботу перед Трійцею. Аж каже: «Тілко мніго людей іде… Да, — каже, — моя мати йде. Да каже: «Так, дитино, шоб ти більш в гету суботу не йшла трави жєти». То так сиділи люди говорили».[1033]

2. Часто стверджують, що русалкою стає той, хто помре «перед Трійцьою», «на Тройцу», «на Русалном тижні», від «Тройци» до «Розиргув» чи на самі «Розиргі» («Розирги», або «Розигри», — це понеділок після Русального тижня; словом Розирги називали й період між змінами декад):

— «Колісь всє вельмі боялісь, шоб на Тройцу не вмірать. Колісь баба моя каже: «Ой Боже мой, онучка моя, внучка, колі б я хоча б на Тройцу не вмерла. Так не хочу на Тройцу вмерти…» І ніхто не хотєв на Тройцу».[1034]

— «То з людиіниі вони беруца. Бог посилає так — людиіна вмре, а душа ходіт. В русалку перетворица і ходіт русалкою».[1035]

— «Шо на Русалном тижні помірают, то вже йдут в русалкі».[1036]

— «А бачили і женщин. Познали — вона на Тройцю вмерла».[1037]

— «Це таке казалі, шо познавалі, хто помре. Чи цьому правда?».[1038]

— «Чоловєк, який умиірає на Русалочний тиіждень, обізатєльно буде русалка. Даже мужик».[1039]

— «Русалки — з людей, із тих, шо на Тройцу вмірали, прімерно од Тройци до Розиргув. Мужики, жінки, дєти».[1040]

— «На Русальний тиждень як людина вмирає, то вона русалка».[1041]

— «Як оце Тройца, да вмірає людина на Тройцу… ну… його тиждень. Ото, каже, це вже буде русалка. І вона буде вже русалка або русалíм. Ну, мужчіна, до те… русалíм уже ж».[1042]

На Олевщині виявлено відомості, що русалкою нібито стає той, «хто на Росальницю вмірає і зимою на Всередной (третя від кінця неділя м’ясниць перед Великим постом — В. Г.). Перед постом. Як Усередна. То хто вмірає на той Всередной, то буде росалка».[1043]

3. Умовами для перетворення на русалку можуть бути народження і (або) смерть на Трійцю (у Русальний тиждень, на Розирги):

— «Як на Розиргі вродиця дитя чи хто помре, то буде русалкою на том свєті».[1044]

— «Хто родиця на Русальний тиждень і вмірає, той буде русалка».[1045]

— «Це нечиста сила, це тії, шо мертвії, шо на Тройцю родилось воно і на Тройцю вмерло. То хрещенії, а буває й нехрещенії — нема разниці».[1046]

— «Як молодії дівочки чи дівки родяця і вмирають на Трійцю, то буде русалка».[1047]

— «Ну, кажуть, на Тройцю вродиця і на Тройцю вмре. («А хрещені?» — В. Г.) Хрóщені».[1048]

— «Як вмре на Тройцю і родиця на Тройцю — і русалка. («А хрещені?» — В. Г.) І хрещені — все ’дно русалка».[1049]

— «На Трийцю вродиця, на Трийцю вмре. Ото русалка».[1050]

— «Которе у Русалницю родиця і в Русалницю вмирає — то русалка».[1051]

Відсутність однієї з цих ланок відобразилася у віруванні в існування напіврусалок:

— «Русалкі — то то, як умре на Русалниці, то то половина русалкі. А як вродица на Русалниці і умре на Русалниці — то то ціла русалка. [А то] ну так, таке — ще не зовсєм русалка».[1052]

— «Кажуть, як на Росалний тиждень вродіцца і на Росалний тиждень вмре, то сьо вона вже буде росалка. Настояща. Ну, то є й ненастоящі: хто вмре на Росалний — тоже воно… йому треба тиждень той наблюдать. Ходять вони… А то настояща русалка. Таке казали. Шо як родицца на Росалний тиждень і знов попаде так, шо і вмре на Росалний. То то настояща».[1053]

4. Іноді — і цей варіант найповніший — умовами перетворення на русалку є народження, одруження й смерть на Трійцю. Тобто з цим перетворенням нібито пов’язані всі найважливіші віхи в житті людини:

— «Вродилося, померло і весілля було на Трійцю — буде русалкою».[1054]

— «Хто родиця, жениця і вмре на Тройцу — то русалка».[1055]

5. Різновидом попередніх версій є народження й смерть на Трійцю без охрещення: «Русалка — то, которе родиця на Трійцю, на Трійцю вмре, да ще й не хрищене, — ото русалка. А которе хрищене, то вже за русалку не попаде».[1056]

6. Доволі поширена думка, що русалками стають дівчата-потопельниці:

— «Русалкó — дєвки, которая втопіласа. («А в який час втопилася?» — В. Г.) Коли Бог судив».[1057]

— «Ну, русалки, казали, шо оції дівчата, шо тóплені. Шо потопéльники ці, то вони, значить, виходять. Ну є Русалний тиждень, шо тоді русалки… то вже як жито, після Трійці».[1058]

— «Русальний тиждень. Ну, воно то так і казали колись, шо та’ як би росалкó ходять ето. А хто його знає, шо воно. Шось з природи воно таке. Є такі люди, шо бачили. Колись мати моя покойна, то казала— бачила. Що, каже, ішли… Ну, тако шо — дівчуком. Каже, шо йшли таке… так мніго, молоденьких такіхво. В віночках, в одежі такійво, знаїте. О. Бачила. І йшли, і пошли. А хто ж його знає, шо вони там робили. Чогось-то вони ходили, а чого — Бог знає».[1059]

— «Русалка робиця із дівчини, як вона топиця. То тільки як топиця вона: ходить хлопець до дівчини, да не візьме, а вона візьме піде в воду да й…»[1060]

— «Дівчина, як хлопець її не візьме, вона йде сибі робить смерть, топиця…»[1061]

7. На русалок перетворюються дівчата, які померли на Русальному тижні:

— «Як умре дівчина на Росалний тиждень, посля Трийці, да її поховають, да вона перекидаєця на росалку, да виходить з ями».[1062]

— «Будто дівки вмирали саме перед Трійцьою — вони русалками стають».[1063]

8. Русалками стають дівчата, котрі втопилися на Русальному тижні: «То, казали, як в той тиждень Русальний дівчина втопиця, то русалкою стає, то іменно в той Русальний тиждень».[1064]

9. На русалок перетворюються всі, хто втопився на Русальному тижні:

— «Русалкі — то душі топлєніков, хто на Тройцу топица».[1065]

— «То вони з утопляних на том тижні. І дівки, і паробки — всяке, шо топилосьо на Русальном тижні».[1066]

— «Топляники. Хлопчик, напрімєр, втопіца, чи дєвчина, чи там жонка, чи чоловєк… топляники — русалка. Це Русальний ж тиждень був, то втопілосо дитятко, штирі годіка хлопчік. [Ці русалки] стараюца кого-небудь узять послє Тройци».[1067]

— «Ну, росáлки, говорили старі люде, шо від Трійци сьой тиждень, топлéнники, шо потопилися, їх души віходили наверх, і вони росалкó ходили».[1068]

— «Ну, казалі — на том Русалном тижнє хто топіцца, дак станє русалкаю. А Бог його знає…»[1069]

10. Русалками стають усі утопленики без винятку:

— «Як утопица, то буде русалка».[1070]

— «Вже потопилися, ото вже вони русалка будуть».[1071]

— «Русалки — то душі покійних якихся, от, шо потопилися, шо ото десь не свею смертю померли. Так баби кажуть. Не тиї, що похоронили, а тиї, що десь потопилися чи десь так…»[1072]

11. На русалок перетворюються «безгрішні» (або померлі незаміжніми) дівчата:

— «Тільки дівчинка шоб чесна була».[1073]

— «Стариї не йдуть, тільки такиї дівчєта молодиї та дівчє´тка, такі пíдростки, вмирают. То тиї, шо ше замуж не повиходили. Хлопців не бачили. То вони свеї пори вмирали (своєю смертю — В. Г.). Рáзниці не бýло, коли».[1074]

— «Котрі вмирали молодейкі, ше такі незамýжні. Всякі— і малейкі, і більшії. Хлопців не бачили. Так Бог посилає їх. То їм так Бог добре дає».[1075]

— «Жінка ніколи в світі не буде русавкою, — якшо дєвчата вмирали, то всі русавками ставали».[1076]

— «Даже стариї, дєвкі такиї во, шо не ходили замуж і вже вони прожили свою жизнь в чесності, — і вони всьо ровно русалки. І малейки дітки, і більшейкі, й більшейкі».[1077]

— «В нас одна… і то Русалний тиждень, од Трийці, мати вже готовить її, шось ставляє: миску, ложку, кружку, хліб накрає на стіл, бо дочка прийде у гості. То од Трийці до слідующої неділі. То без гріха має дівчина вмерти. А така русалкою не стане. Вона коли ни вмре, то вона остаєця русалкою, коли смерть її візьме, нема різниці».[1078]

Як варіант — це може бути «чесна» дівчина, котра втопилася: «Ну, кажуть, це молода дівчинка, як вона чесна, незамужня, чесна, бо можуть бути незамужні, а вже нечесні, особливо дівчатка, хлопчики, якщо при купанні вони тонуть і їх не можуть спасти, от кажуть: «Оце вже русалка».[1079]

12. Русалками стають невінчані дівчата й хлопці:

— «Як умре дівчина незамужня´, невінчана, це буде росáлка, а як умре хлопець, шоб незамужній був, то це буде рýсал— так колись казали. А як вмре мала дитина, років до десяти, це вже буде анголя´, а як вже таке чимáле — то буде росалка».[1080]

— «Як молода дівчина вмре чи хлопец, да й кажуть, шо вже вони ходять. То і дівчина, і хлопец тоже цеєго оттаке».[1081]

— «То ті, шо до свадьби десь чи под машину попаде, чи втопиця десь».[1082]

— «Русавкó — то якісь дівчєтка молодеї вмірают, то то вже вони віходят русавкó. То як та вмерлá, шо замужем не була. Малолíтка».[1083]

13. Русалками стають засватані, «запиті» дівчата, котрі померли, не встигнувши вийти заміж:

— «Русалки — то ті, які засватані, запити були дівчата, але шось у них розкидалось, і вони повмирали і в русалки пішли».[1084]

— «Як вже зап’єца, заручини роблять дівчина з хлопцем, ну, да не попаде поженитиса їм, да вона вмирає, вона вже, кажуть, не йде вона до Бога, душа її, але вона в русáлки попадає».[1085]

— «Кажуть, як дівка засватана, і щось не полючилося, і она вмре засватана, от вона буде русалькею»[1086]

— «Як зроблять запоїни молодій, і вдруг вона заболіла і умерлá, то вона буде всю жизнь русавкою».[1087]

— «Як умре, засватана, ще не вінчались, ничого, то то вже буде русалка».[1088]

— «Це, казали: як молодýха, і вмирає, от, засватана дівка, і вона йде в русáлки».[1089]

Як варіант — дівчина має бути засватана саме в Русальний тиждень: «То як засватали дівчину, і в Русальний тиждень посватали, і як дівчина посватана помре, чи втопиця, — коли вже там не помре, — обов’язково це буде русалка вона».[1090]

Відомості про русалок як «безпірно» померлих засватаних дівчат майже століття тому на порубіжних із Поліссям теренах Волині фіксував В. Кравченко:

— «Як засватаєця дівка тай умрé засватана, то з єї бувáє Росáлка. У маю, як жито квітýє, то вони весіллє своє´ гуля´ють, а кугó вже напáдають, то золускóчуть. Була чутка, що дівчина пішлá у жито, то на третій день найшли її неживую, ну, то, кажуть — «десь то Росалка залоскотала».[1091]

— «Як парубок женитьця з дівкою, сьогодні весіллє, а вона вмре — отто вже — «русалка». Вона як де чолоувіка зловить, то залоскоче на смерть».[1092]

14. Іншим домінантним типом є уявлення, що русалками стають «без пори» померлі (неохрещені) діти (чи так звані зронки, потерчата — ще не народжені діти):

— «Гета тиї вмерлиї будьта, казали, шо гета тиї безпíрниї, діти безпíрниї, то, шо не родятса впору».[1093]

— «Як нехрещена дитина вмре, то буде русалкою. То колись таке баяли».[1094]

— «Ну, ето русалочки, то ето, кажуть уже ж отиї, шо молодиї там вмірали дітки, да ото росалочки називаюцця».[1095]

— «Росалки — то гето так якби маленькі діти помірають, і вони в росалочки піритворуюцця. Росалки — ни погане, ни погане. То ж то áнголики. То та’кби, може, де вздрівалося. Казали, шо в білому росалочку бачили, мов».[1096]

— «Кажуть, шо ці дітки, які вмирають, такі: вродиш — ні… воно вмре маленьке, то вже русалка».[1097]

— «Русавки — то молодиє дівчата безспірниє семимісячні».[1098]

— «Чула, як казали, що от-то як діти нехрещені вмерають, дівчата, то вони стають русалками».[1099]

— «Русалки, кажуть, то діти недоношені. Отож вони недоношені і нехрещені».[1100]

— «Тиї дітки, шо повмирали без пори, і вони перетворуюця на русалки. То тільки дітки».[1101]

— «Такіє дітки безпірниє, нехрищаниї. Малейкії, великії, є ж всякі вони».[1102]

— «Нехрещені діточки, вони йдуть до злого. Будь-які, будь-які, коли вони не вмирають: чи зимою, чи літом, діти всі стають русалками в Русальний тиждень».[1103]

— «Дітки маленькі, которі нехрещониє, — то русавки».[1104]

— «Казали, що недоношені, нехрещониє діточки оберталися, шо вони ангелята-русалочки».[1105]

— «Казали, шо безпірні діти (нехрещені) оберталися в русалки».[1106]

— «Ото тиї діткó, шо вмирають без цьогó (без хрещення — В. Г.), і то вони русáвками робляця».[1107]

— «Русалки — то малі діти, які вмирали, і дівчатка, і хлопчики».[1108]

— «Ето така гáньба була на дитину: ой, ходиш, би (так ніби — В. Г.) русалка, — то на такі недобрії діти».[1109]

— «В нас кажуть, шо в кого малесенькі дітки вмирали, то вони перетворувалися на русалочок».[1110]

— «То тії-во дітки малейкії, шо нехрищенії вмирають».[1111]

— «Ото тиї дітки, малєньке, шо то породяца, і вони ще нехрищениї».[1112]

— «Ну, вмерши души. То вмерши дітки. То вони тіки якії достойниї».[1113]

— «То маленькі дітки вмерші, ото рік, два, три».[1114]

— «А русалки тії, кажуть, шо це помре мала дитина, ну ше така, шо ше не грішна, то з неї получається русалка».[1115]

— «Кажут, шо це нехрищані діти мруть, і їх закопують, і то вони як то перетворуюца в ті росалкі».[1116]

Показовим є зафіксований на Ратнівщині опис сновидіння, у котрому йдеться про русалочку як іще не народжену дитину, котрої мати хотіла позбутися: «Каже, те… беременна була, ну, й вона хотіла покинути її. Каже: сницца вночі, шо така дівчинка, каже, хорошенька. І та мати в житові коло їх, і така дівчинка. А вона, як ото колись в нас була українська форма — з тими лєнтами, з вишивками. І, каже, а йе (я — В. Г.) в тий сороцци і в тому фартухові, а вони, ка’, тиї русалочки, танцуют по житові, і, каже, моє та дівчинка, шо ото йе хотіла її скинути. І, каже, учепилась мене за того фартуха і, каже, тєгне. «Ти, — каже, — хоч мене покинути, але ти, — каже, — мене не покинеш». Ті, каже, танцуют усє, а я, каже, кала їх. І, каже: «Ти хоч мене покинути, але ти, — каже, — не покинеш. Ти мати моє. Ти мати моє!..» І, каже, скіки я не намагалась, а вона очепилася… Я, каже, крунуся отаково: може, вона одлетить. І в ту сторону, і в ту, а вона таки причепиця, і всьо. Каже: «Не покинеш, ти мати моє». А ті танцюють. Такії віночки. Такії віночки, та’ як то колись танцювали».[1117]

Як бачимо, за походженням русалки бувають різні, але об’єднує всі версії те, що такі істоти постають із душ померлих. Це або померлі «без пори» (чи то діти, чи то дівчата, чи то будь-хто незалежно від віку чи статі), або померлі у визначений період часу. Тож сприймати русалок як доньок водяника немає жодних підстав, так само як ніде їм узяти ні золотих гребінців, ні кришталевих палаців.

Бачити русалок можуть нібито не всі, а лише «достойні» — праведні, «щасливі»:

— «Колись казали, шо бачили, а чи правда, чи неправда? То не каждий побаче. Бачили достойні люди, а так нє».[1118]

— «То колись, кажуть, і бачили, шо вроді йшли такії, ну, так як би скіки там душ чи скіки там ішло, каже, росалочки хтось бачив, такий був щасливий. […] Я не бачіла. Але таке казали люди, що було таке, що бачили люди, старше таке, шо може хто такий в Бога заслужаний вже вельми…»[1119]

— «А люди такі є, прожилó, шо й бачили даже. Ну, бачили. Як він в Бога вже такий заслужаний, то біля мóглиць ходить — шось біліє… Пудихóдить — вже нема. Да. Є таке».[1120]

— «Русалки колись бачили. Но їх мало хто побачить. Той, хто достойний в Бога, кому Бог дав їх бачити».[1121]

— «Бачили русалок лише праведні і щасливі».[1122]

— «Є щаслива душє — то вона побачит русалку, а грішна душє не пубачит».[1123]

— «Ну, свекруха, то вже вона була з дев’ятсот першого року, то вона розказувала, що люди колись бачили русалок у житі, які були достойні».[1124]

Побутує також прикмета: «Якщо хто побачить русавку, той буде щасливий».[1125]

Нині русалок майже не бачать, бо серед людей нібито багато «гріху»:

— «Колись бачили, а тепера ніхто не побачить, бо всі грішні. Колись то були люди праведніші, в Бога ліпше вірили, в церкву ходили. Могли бачити тільки щасливі. Праведна людина могла бачити».[1126]

— «Будто колись бачили люди, бо люди були набожнíщиї. Це анголи, ми не бачимо їх».[1127]

— «Колись були такі, шо й бачили русáлки, а теперко то ніхто не бачить».[1128]

Зустрічати русалок могли й ті, хто сам народився потенційною русалкою:

— «Я на Тройцу родзілас, дак я сама — русалка. От. І бачіла я на Тройцу русалок. В дєтстві. Не знаю, в якій я хлас ходзіла, да вже дівуля була. Док унóчі проть… На Тройцу внóчі, тоди, як уже клéчання порозвєшувала, зелене, і я з мамкою… батько на фронті погіб, і я з мамкою спала на кроваті. І чую, шо хтось за клямку за двері — клац-клац-клац… Я голову піднімаю… а це ж тепер тюлі, все, а раньче окна були откритиє… Мамка так лежить на кроваті скраю, а я за нею. Я пробужую маму. «Мамо, мамо, он якіє дівчата пошлі». — «Де?» — «За двері ляпаліса». — «То тобе привиділоса». Дíвіцця — вони назад ідуть, ідуть — больша дєвка (в бєлом платті, в веночках), меньча й меньча — упецьох. Ішлі гуськóм од хати. Мати побачіла і каже: «Да, дійствітєльно… Лажіс. Спі…» А тоді назавтре каже: «Це ж ти на Тройцу роділас, ти русалка, то через те ти побачіла їх». Не кожному дáно побачіть. Хто Троєшного тижня (од Тройці тиждень іде, Троєшний тиждень) — хто це в це врем’є народжуєця, до щитають уже… І хто вмірає на Тройцю, тоже щітаєцця, що це русалка. Без разніці: хлопець, дівчина…»[1129]

Окрім того, бачити русалок нібито можуть діти:

— «То діти малиї їх бачили».[1130]

— «Шо на Русалном тижні помірают, то вже йдут в русалкі. Брала хлопчіка в полє. Аж чую, а вон гомоніть: «Ляля, ляля, ході зо мною, ляля…» Я думаю: до когó ж воно говорить, нема ж никого. А потому розобрала — це ж русалкі, говорать. Я за те дитя — і зтуля. Це вони не всім показуюця. А хіба ж душа в кладбищі? Кажуть, шо дєвкі в бєлих одєждах, коси порозпýсканиє».[1131]

Зрідка стверджують, що уздрівати русалок можуть лише «непрості»: «Русалок бачили: казали, шо з жита може вийде, вдасця людині. Я знаю, якшо та людина шось знає, то вона її й побачить, ше й не кожна людина її побачить».[1132]

Непоодинокі випадки, коли з-поміж групи людей русалки показувалися лише комусь одному: «Їхали ми на весіллє на самую Трійцу, в Стариє Кони. І коло мóгилок міліція встановила (зупинила — В. Г.). І була дівчина. І вона стала просто так на машини і так зазирає. А я: «Шо ти там бачиш?» — «Учителька водит дитей по житиі. І не мнецца жито. Всі в платтячкáх і в виночках». Тоди ми всі обратили вніманіє, і вже й вона перестала їх бачити, тих русалок».[1133]

Той, хто бачив русалок, не повинен був нікому признаватися (як варіант — протягом п’яти років), інакше втрачав дар бачення:

— «То дід був такий, він бачив русалки на Русалному тижни, в Трійци. І приходять рибу ловити, і він кидає лодку і йде, той мужик. Ну його як занудили тії всі мужики: «Чого ж ти в беса йдеш? Чого ти там не бачив?» А він, каже, аби сонце не сходило, до сходу соньца, і, каже, випливе, не хоче ничого робити, іде туди. Вони його як зачали нудити, і він росказав їм. І вже біш не бачив од теї пори. А до тих пір щороку бачив він ції росалночки».[1134]

— «Казали, якщо побачиш та комусь розкажеш, то більш не появляться. Якщо побачиш і не розкажеш, то вони появляться. То вони на Русалницю, після Трійці… Цілий тиждень Русалниця».[1135]

— «Ми все кажем — померлі виходять да ходять. В нас колись були такі люди, шо бачили їх: оце ета посадка, то то ж було все жито, колись кругом полє було да жито росло, то були в нас такі жінки в селі, які, ми все кажем — достойни, шо бачили їх, як вони з кладбіщ виходять і ходять по житі, — мертвих. Але то мала частинка, де, може, на село одна душа, кожний інший не побачить, а як скажеш комусь, шо бачив, то вже й більш ніколи не будеш бачити. Усякі різні: і молодий, старий, маленький— всякі виходять з кладбіщ — в жито, в жито, в жито…»[1136]

Зазвичай русалки рідко ходять поодинці: вони тримають одна одну за руки; групкою танцюють чи рвуть у житах волошки, бавляться на «стожку», пересуваються «рійчиком» чи «ключем».

Русалок часто бачили як тіні людей, які видно лише здалеку:

— «А кажуть, і русалочки бачили. Ну, як тінь, вона пробіжить, і немає. Наче людина йде, а так — тінь прошла, і немає».[1137]

— «Тєнь така. Прóста людина, ну побачиш только ’ддаля єє, а якшо ближче пудходить — вони скриваюця».[1138]

— «Воно мигне так, шо не побачиш. Йшла з поля додому — йде, іде за мною. Ще так як повернулася — зникла».[1139]

Типовими є описи русалок як групи людей різного віку, зазвичай одягнених у те, у чому їх поховали:

— «За русáлки колись росказували, будьто ето прівідєніє чоловіка чи женьщини, так як ото їх ложать [у домовину], у чистій одежі».[1140]

— «В чому зобраний, в чому положений [у домовину], в тому ходить».[1141]

— «Русáлки — то мертвії танцуют, гуляют. І деткó маленькії, і всякиї, бачили будьто. Бýла така байка, шо пулола льон да заснула калá мóгилок. Аж їй видалоса, шо там всі, — і малиї, і молодиї, і стариї, — геть усі, цілóй рад (ряд — В. Г.), будьто вона бачила. А тепер того немає».[1142]

— «Мужики, жінки, дєти. У тому, в чом хоронили. Так, як настояща людина».[1143]

— «І малейки дітки, і більшейкі, й більшейкі. То, каже, сами манюсейкі йдуть перші, а вже взрослиї такі, пожилиї йдуть позаді».[1144]

Здебільшого говорять, наче «русалок-чоловіков не бачили», проте в бувальщинах часто йдеться про русалку-мужчину:

— «То люде бачили. Одна жінка тут, то діда бачила. Шо йшов, каже, по воздусі, по житові поверха. На Росаль… Ну, лякало так. Вона бачила свогó діда, то жінка колись розказувала. Топляні душі виходят наверха на Росальнім тижні».[1145]

— «А Марії було — Лєусова. Як умер же Панас. Он же на Русальниці вмер. Да пошла із дєтьми… пошлі ж рвать ціє гускі свиням. І, каже, розогнуласа, а Панас стоїть. Познала ж цього Панаса. Да каже: «А чого ж це ві тута?» А вона: «Та от, пришла свиням зєллє рвати». — «А шо вас тут так, — каже, — багато?» Вона, каже, злякаласа і так, каже, нагнуласа да вірвала ще там одну зелину, да розогнуласа — і де вон дєвса?»[1146]

Нібито бачили русалок і як маленьких хлопчиків:

— «Чоловік робив грубу і росказував: робив лісником, а жінка не пускала його на Трійцю їхать у ліс. А він: «Поїду, поїду — конем же». Ага. «Приїхав, — каже, — у ліс. Ну, дивлюс: на олíщині (і олíщина тóненька) — і хлопчик. Такий років вісім, гарненький, кучеравий, вдітий такий. Ну я як побачив, і погнав ту коняку, і всей затрусився, і всю дорогу вже бегом біг. Приєхав додом, кажу жінці: «Ой-йой-йой…» А вона говорить: «Я ж тобі говорила, шо не їдь». А він же мужчина такий нелякливий: «Ну чого ж?» — здоровий дядько. Оце такий і був случай. У костюмчику таком синеньком був одітий, в часов восєм утра це було».[1147]

— «Сіли ми біля колодезя в лісі, я кажу: «Пойду, бабо, може, гриба де знайду…» Біжить хлопчина голенький да так в ладочки плеще. Я кричу: «Ой бабочко, бабочко, хлопчик голенький!» Вона каже: «Тікай сюда», — і перехрестилась, і пошли. І на Тройцю, поки буду жить, по ягоди не пойду. Баба сказала: «Оце русалка».[1148]

— «Казала одна жінка, шо її помирали діти. І вона пасвила статок і бачила, шо на берези хитався її хлопчик. Але я в гето не віру».[1149]

— «Ну, колись баби старі розказували, шо бачили русалок. В білому. Хлопчики, чорні штанці, білі рубашечкі і сині шапочкі. То такі були русалки».[1150]

У більшості розповідей ідеться про русалку як про дівчину або жінку. При цьому респонденти акцентують на деяких на їхній погляд найсуттєвіших деталях. Це:

1. Гарно вбрані дівчата або жінки: «Кажуть: да хорошиє, да повбираниє! Ето, мол (мовляв— В. Г.), русалкó».[1151]

2. Дівчата чи жінки у білому вбранні:

— «У білому всейка, і волосся біле — ото така русáвка».[1152]

— «В білому ходили, як дівчата, — то душі по житиі ходили».[1153]

— «То жінки у білому в той тиждень ходили».[1154]

— «У такому бєлому»,[1155] «Були у б’єлом»,[1156] «І в білому, і в якому хош»,[1157] «В бєлом платтю»,[1158] «Одєтиє в белом»,[1159] «В білому».[1160]

— «В бєлом були. Mати бачила русалку на Тройцу: така ободрана, в лохмоттях»,[1161] «То, вроді, дівчина в віночку і в білому нараді».[1162]

— «Казали, в білому»,[1163] «Виходять вони з води в якусь таку ніч чи в день такий, що вони спувають да танцують у вінках да в білих плаття´х».[1164]

3. Дівчата чи жінки в тому одязі, у якому їх ховали:

— «Як хоронять єї (у якому одязі — Я. Г.), то так вона і виглядає».[1165]

— «Одягнуті так, як помре людина, так і вбирають».[1166]

Згідно з відомостями з Камінь-Каширщини, «в русавки хустка — на штрумак, на кибалку».[1167] Це давній варіант комбінації зачіски й головного убору заміжньої жінки, який сьогодні вже не практикують;

4. Дівчата у вінках (часто волошкових), у стрічках:

— «Колись, як сєльсовєт сторожили, то бачили, шо ідуть по селі вмéрлії. І такії вбраниї, у вінках. Дівчата вмéрлиї».[1168]

— «В біленьких платтячках і в вєночках. Дві в середині больших».[1169]

— «У вінках, у лєнтах».[1170]

— «Найбільш тогó — молóденькії дівчатка: там бачили в віночках, там бачили».[1171]

— «Росáлки віночки плетуть. То дівчата».[1172]

— «Йдуть двє дєвчини у вєнках через лєс. То це русалки».[1173]

— «Таке, як людина. Таке петлехате або в венку. В венках з волошки».[1174]

— «Казали деди, шо колися росалки у житиі да так танцовали у вінках».[1175]

— «П’ять чи шість дíвок у венках, і, каже, отако б’єгають по том житі».[1176]

— «З розпýщенимі косáмі, в венках дєвчата бєгали. І дівчата, і старі з розпущенимі косáмі».[1177]

— «Розпатланиє такиє ходілі. Вони нє одєвалі сподніц, нє носілі поясов і хýсток нє надєвалі на сєбє, такіє розпатланиє ходілі».[1178]

— «Кажуть, шо дє´вкі в бєлих одєждах, коси порозпýсканиє».[1179]

— «В такє пишне вбрання вбіраються, з вінками на голові, да квіткі, вінкі плетуть».[1180]

— «Вона в биндáх, на молодýху вбíрана».[1181]

— «Дівчата були без хустóк. Колись борони, Боже, хустку скинути. І літом, і зимою в хустках ходили. Це хустку но хто скине — це вже всьо. То казали, шо колись бачили — по житах бігали без хусток, коси розпущані — росалкі».[1182]

— «Вона вбірана, з лєнтами, з тимиго, бо вона втопилась дівчиною. Вбрана, як дівчина, вишита сорочка в неї».[1183]

5. Дівчата з розпущеним волоссям і в тому одязі, у якому їх ховали:

— «В нас одна молодица, ну вже єє немає, вона вмерла, то її мати слаба вже така була, лежала. А вона вийшла льон полоти. Да то, каже, все йде да гукає (ну, вельмо плакала вона вже там), ото, каже, йде, бачу: така красіва дівка в вінку в такім — як вже єє нарадили, да вінки накладають вже дівчатам. Вона, каже, йде да те жито так розгортає, розгортає, да так, каже, йде да так коси (колись же ж годували такє довгє), да й косу розгортає».[1184]

— «Ну, так як була нарєджана вмéрлая, так вона і ходить. І на її віночок налóжаний, і лєнти…»[1185]

— «Коси розпущаниє, і в чому умре, в тому і бігають».[1186]

— «Коси в їх розпущаниї. Дєвчата молоді. Старші — нє. Вбраниє так, як ми».[1187]

— «Або як дівчата розпатлані, або малі діти. У білому, очи такі водянії».[1188]

6. Дівчата у весільному вбранні:

— «Русалки — так як то дівчата, у вельон убраниї, у плаття´х, та’ як то під вінец».[1189]

— «Сорочка біла, хустка біла, пацьóрки: всьо на їй таке весільне біле вбранеє».[1190]

— «Казали, шо в лєнтах і в вінку, вопшем, вона — як молодая».[1191]

— Русалку бачили як високу примарну молоду в білому платті й фаті: «Іде нівєста: висока, у хваті. Хвата і бєле плаття на йой».[1192]

Саме такий вигляд русалок є зрозумілим. Якщо це померлі, то й з’являються в білому поховальному одязі. Розпущене волосся й вінок на голові є ознакою дівчини на противагу жінці в хустці. Незаміжніх дівчат за традицією ховали вбраними, як до вінця, звідси й весільне вбрання в повір’ях.

Русалки-діти теж зазвичай одягнені в те, у чому їх поховали: «[Діти], геть так і повбраниї, ну як ото нарадюють, як хоронять».[1193]

Водночас русалок-дітей нерідко змальовують як ангелів чи «повітряних» духів:

— «То вдітиї як люди вони. У веночках малиє детки. То воздушні люди».[1194]

— «Виглядають, як на образках є. Такії з крилами, в білому».[1195]

— «Вдіті в білейкому, як анголетка. В білейкому, вдежа хороша на їх була».[1196]

— «Русалки — то ж то ангели, русалочки — ангели».[1197]

— «Це анголи, ми не бачимо їх».[1198]

— «В білейкому. То ж казали, шо вони не від нечистого, то ж то анголки».[1199]

— «Вони так, як то анголó, вони не вельми об’являлись».[1200]

Така іпостась може бути притаманна й русалкам-дівчатам:

— «Вона такий польот має — птиця в чоловєчому віді. Як молода дівчина, тіки шо літає».[1201]

— «Наподобі людини, з крильцями, в світлій одежі, большинство молодиє, з косами розпущеними».[1202]

Часто поліщуки стверджують, що русалки «ободрані, в лохмоттях»,[1203] «патлатиї»,[1204] «петлехаті».[1205] У таких варіантах нерідко йдеться не про дівчат, а про жінок: «То будя женщіна. Женщіна будя. Вона коси розпáтлає, ходіть гола да лякає».[1206] Показовими є висловлювання на кшталт «Патлата, як русалка»,[1207] «Вже така баба, як русалка»[1208] (тобто вже така стара, страшна тощо).

На Камінь-Каширщині неодмінним атрибутом русалки нерідко є залізний товкач («верцьох», довбенька): «То люди ніби ходят з товкачє´ма. То вроді мужчини, жінки — русавкó».[1209] Цей образ близький до так званої «залізної баби» — нею теж лякали дітей, щоб не йшли в жито.

Судячи з коротенької інформації із с. Грудки, русалок подекуди уявляли сліпими: «Діти позав’єзуют очі хустками і казали — цимбавки (так жартували)».[1210] Нагадаємо, що ритуальна сліпота притаманна представникам світу мертвих, тож поширення такого уявлення на русалок цілком логічне.

Трапляються описи русалки як жінки в чорному вбранні:

— «[У лісі] така жонка ходила: вся в чорном, у чорном, а коса до самоє землє чорна. І чорна хустка на їй напиняна, а коса довга. Але вона мінє не показиваєца ліцом — все до мене спóною да спóною».[1211]

— «А знов одна баба — пошла на Безодне озеро, — там церква ж утопиласа, втонула, — то вона пошла туди по щавель і двє дєвочки взяла. То вона собє рве да рве щавель. А ті: «Бабо, бабо, а чо’ та тьотка он в таком чорному, да такий лом накиданий — по том ломý ходить?» Та баба пудняла голову — ох! — вона за ціх детей — хода!»[1212]

— «Ну, колись розказували, шо такиє русалки були. Шо, кажуть, горав чоловєк поле. Як он приходить, то сидить у його на возу чорна русалка. То вон їє батогом вітяв, да й до року вмер. Ну, вдарив. Ударив. Де й каже: «Чо’ ти сюда прийшла?» Де й до року вмер. Ну, як ото… мі кажем — на Росальницу. Це отодє. Вона в чорном була. Тиє русалки — хіба хто знає? Зродилось таке, да й і всьо».[1213]

Примарну жінку в чорному (рідше у червоному) вбранні з русалками ототожнюють не завжди, іноді вважаючи різновидом «лякайла»:

— «Вже жито було покошане, ми пошли в лєс, назбирали, мо’, горіхов по п’ять, аж бачимо: з-під копи виходить жінка, вся в чорному. Нас трьох було. Ми побачили і почали бігти. До села було кілометрів, може, з шість. А вона йшла на нас. Як ми бігли — вона бігла, ми останавлювались — вона останавлювалась. І ми так пробігли, може з два кілометри. І стояв колодязь. І я напилась води, а та мені каже: «Он, подивись, вона стоїть», — а я вже її не бачила. І так ми втрьох напились і перестали її бачить».[1214]

— «Ля´кало. Мати моя йшла, вгля´нуласа, каже: «Йде за мною така жінка в червоному платті. Я така рада, шо вже мені буде веселій. І йшла-йшла, бачу, вона все йде-йде, і мене такий взяв страх, я як перехрестиласа — я її не побачила». Колись людей часто лякало. Чи то коло могилок, чи де десь людина вмерлá».[1215]

Загалом русалок із нечистою силою, зі «злими», тобто з чортами, ототожнюють доволі часто: «Послє Тройці Святий тиждень називаєца. Русалкі ходят. Колись в менé дєд пошов по ягоди. Да бере ягоди, бере, а схопилась бура, каже, така бура сходилася… Вон розхиляєца, а то якраз на Росáлці було. Аж єдут — така збруя на конях, такий воз, брічка така хороша. І в капелюшáх сидят. Ну то злиє седєли. То один підходит до дєда да каже: «Тякай зцюль». То дєд — хода кущамі, але, каже, як схопіца бура знов, і не стало тої бричкі, ничо. Це тиї русáлкі. Вони як люди показуюца. Як на Розиргі вродиця дитя, чи хто помре, то буде русалкою на том свєті. То на той свєт іде і там буде русалкою. В той день. Цей же Святий тиждень считаєця Русалчин. Усе робиця, токо на Розирги, цей один день не робиця».[1216]

Русалок, зокрема й «навське весілля», часто супроводжує вітровій, що є характерним для описів «нечистої сили» чи «лякахи», «лякайла»:

— «Каже: йду. Каже: йдуть двє дєвчини у вєнках через лєс. То це русалки. А забула, шо це Русальний тиждень. Да спєвают, да спєвают. Я, каже, позіхнула, коли, каже, як зашумить лєс — і всьо пропало».[1217]

— «Погнала товар. Да сама, по лєсу — не знає. Коли, каже, гра: такі музики грають, і співають, і віщат, якась молóдєж. Вона думала, шо якесь весєллє йде. Коли вийшла на лінію, аж вони, — багато їх, — і они там коло єє танцюют. А вона тодє, та жінка, думає: «Я буду йти за єю і дивіця, — куди ж вони прийдуть, це весєллє. Коли слєдом іду, а товар… не дивиця — товар пошов десь сам». Уже ж вечор. Вона каже: війшли на шлях, оцей шо йде од Унина і до Іванкова. На цей шлях війшла вся та капелія, а тодє, каже, вєтер шугнув, і де вони дєлися».[1218]

Подекуди русалок наділяють здатністю перетворюватися на тварин, що теж зближує їх із «нечистою силою», з «лякахою»: «Ідуть дєвчата — шесть дєвок. А зайчики… Як стали: «Ой, зайчики!..» — да тиє зайчики вони догóнають. А одна — за каменя — да на тиє зайчики. То вони, тиє зайчики, як ухопили їє, то тиє дєвки втекли, а їє залоскоталі. Шоб ві зналі — на Росальницу николі не треба ничого чепать, ловить: ни зайчика, ни горобейка— вони скідаюца в шо хоч, ціє росалки».[1219]

«Бачили» їх й у вигляді рухливої копиці сіна: «Копіцу бачила на Тройцу — сама їхала. То тоже, казали, русалки».[1220]

На Середньому Поліссі таку копицю зазвичай ототожнюють із «лякайлом», іноді — з відьмою. З відьмами русалок спорадично зближують жителі як Середнього, так і Західного Полісся, приписуючи їм відбирання молока від корів, нав’язування в житі чи інших культурах так званих «залóмів» («зáв’язок», «зáкруток», «зáвиток» тощо):

— «Як корова спортиться, то, б[ув]ало, кажеть, шо ето русáвка одобрала молоко».[1221]

— «Зáвивка, залом — як сусєд на сусєда недобрий, то зробить, а кажуть, шо то русавка зробила».[1222]

— «Такіх девчачков назбіралоса багато нас, по-сусєдскі. І мі чуєм, шо там кажуть, як уже ворогують там сусєд з сусєдом, то там на полі берут да завівают зáвіткі ціє: отам сердита я на його — я йому шось задумала, закрутила жито, і вон як ту зáвітку вірве, йому пагано буде, шо больний вон буде, пока й не вмре. Ну то шо ж? Позбіраємса, і пашлі по том житу. Троє нас, четверо, больш штири, девочок таких: да ціх завіток накрутим-накрутим, да ше красних ниточок откудась навітягаєм да позаматуваєм те жито, позав’язуєм — і хода по том житу. Іхкаєм, пискаєм. Хазяїн прийде назавтра — ну шо ж тут? Русáлки походили. Поломалосо жито — знаєте, як дєти пробєгли? Оце такії русáлки були».[1223]

Лише на Покутті вдалося виявити ототожнення русалки з веселкою: «Кажут за це — русáлка — цево, шо брóзкає. То я вже сама виділа, шо пóла воду з Дністра. Русалка пóла воду з Дністра. Отако — повіганєли ми пасти до схід сонці, а то так як вчера, наприклад, шо в тім селі був дощ, а в нас не було. Ми вігнали, на долині Дністер, а ми нагорі пасем над лісом. Як вже кричит жінка: «Дивіт сі, як русалка п’є воду». Ціво, шо бризкає така, на небі тако. («Може, веселка?» — В. Г.) Веселка. В нас казали «русалка» на тото. І вона з Дністра… сама виділа м, се нé шо я брéшу, сама виділа, як з Дністра пóла воду. Чисто тако відти згори, брєжчє´ло си, сино-жовта, аж до води до Дністра. Вона довго не бýла. Попóла трошки і так блóснула, як на небі, відійшла».[1224]

Як і багатьом іншим демонологічним істотам, русалкам властиві акустичні прояви: вони сміються, часто навіть регочуть, плещуть у долоні, «йіграюца і танцуют», а також охкають, ухкають та іхкають:

— «В нас є село — Луговіки (с. Луговики Поліського району — В. Г.). І товаришка каже до мене: «Йдем в Луговіки (до родички)». Я кажу: «Не пойду». Вона пошла сама. А через жито тако навкосяк була стежечка. А сонце вже й на заході було. І саме Троїця. Вона каже: «Бєжу, бєжу, — коли віскакують із жита вчотирьох: за руки побрались, у вінках, і двоє — больших, двоє — меньших. Я злякалась да й доп’ятилась. А вони навпроти мене наче бєгли, а потом як зарегочут — і назад у жито. І не знаю, де вони дєлись. Чотири дєвочки. Так злякалась, шо й не знала, чи по землі біжу. В біленьких платтячках і в вєночках. Дві в середині больших».[1225]

— «Один раз на Русальном тижні пошли в ліс. Ше по жмені ягід не набрали, чуєм: «У-ух! У-ух! У-ух!» Я кажу: «Ти чуєш, Христя?» Вона каже: «Чую». Коли знов: «У-ух! У-ух!» — «Як ти думаєш, шо воно таке?» — «Я думаю — русалки. Ну, а шо? Пташка так не може». Больше ми на Русалном тижні в ліс не ходили».[1226]

— «Колись, вроді, казали, що русалки вже бігають в жити да танцюють, возьмуться в коло, а чи то правда, чи то… возьмуцця за руки да вже танцюють. А чи то правда…».[1227]

За спогадами респондентів, на Олевщині малі дівчата бігали полями та «іхкали», імітуючи русалок.[1228] На Іванківщині хлопці, лякаючи дівчат, «охкали»: «Ох-ох-ох!».[1229]

У зв’язку з цим цікавим є обряд, зафіксований на Олевщині. Там першого зжатого снопа ставили сторчма і, пританцьовуючи та ухкаючи, — «Ух-ух-ух!», — оббігали його три рази, а відтак промовляли: «Шоб Бог дав здоров’я віжать», — і починали жати.[1230] Очевидно, у цьому звичаї можна вбачати прояви віри у вплив русалок на врожайність поля.

Поширеними є уявлення про «співи» русалок: «Вони, кажуть, ходять разом, в Русальний тиждень, ходять купаюця да й співають всякіх пісень».[1231] Зокрема, хрестоматійним став текст, добре відомий на теренах етнографічної Волині, у якому звучить виразна вказівка на походження русалок:

— «Чула шось, шо «Ух, ух, солом’яний дух», — циї, коториї вмершиї, шось говорили».[1232]

— «Ух! / Солом’яний дух! / Мене мати породила, / Нехрищану положила». То так до них не можна було казати, бо залоскочуть».[1233]

— «Моя тьотка казала, шо пшеницю полола в полі, то бігли вони межею. Кричали: «Гух, гух, гух! / Соломняний дух! / Мене мати породила, / В вінці на лавці положила».[1234]

Цей же мотив актуалізується і в інших піснях русалок:

— «Бог їх знає, із чогó вони. Ну, русалок багато було. Я знаю, як я ше в школу ходила, з нашого села да сєм кілóметров в Дорогинку я ходила. Дак іти лісом. Дак оце на Тройцу боялиса йти. Бо русáвки по дубах. Да колишуцця і кажуть: «Яка мати породила, така й одходила…» Таке. Дак ми тікали лісом як нас є. І це ми бачили цих русалок. Це не то шо там хтось казав, а ми бачили. Отака, як птіца. Коси розпущені. Длінне понадівают. Ото наче-то звірі ходят. Ну, як дівчина вона. Гарна така, як ця… На дубах. На ліпі, на дубах. Це на Черніговщині».[1235]

— «Казали, співав один, шо: Ти нас, мамо, повикидала і думала, / Шо ми не діти. / А ми на тім світи — / Як усі гинші діти».[1236]

Оригінальну пісню русалки виявлено на Чорнобильщині: «Колісь моя покойна баба розказувала, шо, каже… На Русалний тиждєнь в’обше нічого нє роблять. А йна пошла проса полоть. У рóві, там в нас ровí булі. І, каже, так уже пріморíло, шо хочу полєжáть. І, каже, лє´гла, ну, мо’, задремала. Колі, каже, чую: «Була в мéнє бочка круп, / Та й сєдзіць цєща да всє — хруп. / Да колі б жóва да здорова, / Да тиє крупи помолола». «Дак я, — каже, — як ісхопілась — так токо, ка’, вє´тьор шугнýв».[1237]

Інший текст актуалізує сприйняття русалок як утоплениць: «Так люде казали, до й я так вам кажу, шо це русалки. А шо воно за русалки? Ну, це, казали… а-а… колись казали — прієхав дєд ловити рибу. В той день. А вони ловіли внóчи. Там собє і ловіли, і варіли, і все, і вже назавтре. Прієхав — нема. Нема никого і нема никого. От вон седєв-седєв, а потом здумав — а, це ж сьогодні Русáлкі. Так не попрієжжали рибалкі. От вон зобравс да… — це моє хрещеної батько… — да хотєв єхат уже додому. Коли чує — по рєцці — отак спєвают, плещут, да ше й співают: «Гуляй, доню, / Пока гуляєцци, / А як горе йм’єцци, / До гульня мінецци». Ото я ше вспомніла, шо дєд таке казав. Оце русалки тиє. Ну, дє´вки. Вон бачив, шо дєвки».[1238]

Зазвичай русалки висловлюють певні застороги, яких потрібно дотримуватися людям:

— «До колісь же ходілі, кажуть, русáлкі. Колісь, казалі, бачилі. Вони вже зберуцца, і сповалі ж пєсні тіє русалкі. Як це ж… «Не мий ноги ногою, / Не сєй муки над дежою / І не три солі на престолі, / Бо велікій грєх» (Ну, николі не сєялі над дежою. Сєєш же в ночóвкі… Мо’, воно й грєх який, Бог його знає.)».[1239]

— «Бачили люде… шось там балакає собі, шо не сій муки на діжку і не три ноги об ніжку… В нас муку у ночвах сіють».[1240]

— «Не мий ноги об ніжку і не сій муки над діжку», — таке шось казали».[1241]

— «То я так раз корови пасла, років вісімнадцять вже… Коси розпустила, і плаття біле, і ше собі приспєвувала якось: «Не три ножка об ножку — / Бо грішка; / Не сій муки над миску — / Бо грішка». Лякала така, то така русалка була. То ше баба наша таку пісню співала. А муку тільки на ночовочки чогось можна було сіяти».[1242]

— «В нас одна жиінка стара росказувала, шо над риічкою, да ішло цíла талая´, да співали: «Не миій ниіжка об ниіжку / І не сиій мукиі на диіжку». Да ходили, ка’е, ходили понад річкою, да пошли в воду».[1243]

— «В межáх вони бігали і співали: «Не мий ніжка в ніжку, / Не сій муки над діжку — / Бо буде грішка».[1244]

— «Ми сповали біля жита, як вона ходить, бо ж колись між була. О. «Ходит русалка по межи, нижка в нижку б’є. Не сій, мати, на діжку муки, бо буде гріх: і хліб не вдаєцця, і русалци не поведецця». О, то так сповали. «Не сій, мати, на діжку муки, бо не буде хліб удаватись, не буде русалци подаватися». Ну, може, вам хто молидший засповає… Як то ми сповали:

Гей, межа, межа біля жита йде, А по тий межи русалочка іде, (2 р.) Нижка в нижку б’є. Не сій, мати, на діжку й муки, (2 р.) Бо не буде русалочка й по межі сій йти, (2 р.) Не вдаватимецця, мати, хлібця нам спекти».[1245]

— «А, гето ото кажуть! Ну, я от гето… то така приказка, шо то так не годиться, а може, воно й до русалок… «Не мий нога об ногу / І не рубай дров об порогу». Бо єсть так, шо дітки родяться — то біз пальців, то шо…»[1246]

— «Ну, якось є така приказка, якось: «Не мий нога ногою, / Не сій муки на дежу, / Бо я Богові скажу…» Шось таке є. О, я таке тоже чула. Ну, я вже підзабула».[1247]

Не бий коня дугою, Не мий ноги ногою, Не пий води з дойници, Не проклинай дочки-єдиници.[1248] Не мий ніжка в ніжку — Бо ручка є; Не сій муки над діжку — Бо стіл є.[1249] Ни мий нога в ниіжку, Ни сiй муки над дiжку.[1250] Ни бий ніжка в ніжку — Бо то гріх, бо то гріх! Ни сій муки на вічечко — Бо то гріх, бо то гріх! Ни пали скіпки на два боки — Бо то гріх, бо то гріх!.[1251] Ни бий ніжка об ніжку — Бо то гріх, бо то гріх! Ни край хліба на два боки — Бо то гріх, бо то гріх! Ни сій муки на вічечко — Бо то гріх, бо то гріх![1252]

У чотирьох «піснях русалок» із Західного Полісся, які опублікував Віктор Давидюк, звучать такі заборони, як «не сядай на дижі», «не ходи по межі», «не ступай нижка в нижку», «не став діжка на діжку», «не миси хліба без запаски», «не кидай печі без запалки», «не мий ніжка об ніжку» та «не сій муки на діжку». В одній із цих пісень звучить мотивація заборон — «бо Бог невеличкий».[1253] У цьому «божку» дослідник не вповні вмотивовано бачить ледь не Велеса, а вже напевно — «хатнього божка хованця, годованця, дідька», котрий «може сидіти на діжі, спати на межі, тертися біля ніг, грітися коло печі, а найголовніше — дбати про врожай».[1254]

Безпосередній зв’язок із русалками вбачається лише у двох заборонах: проклинати дочку-одиначку (за уявленнями білорусів, русалками стають прокляті батьками дівчата, котрі не заслужили за життя прощення[1255]) і мити ногу об ногу (подекуди вірять, ніби «не мо[ж]на нога ’б ногу мити, бо то колись нам казали, шо то ’бмиваєш свую пару»,[1256] а це перегукується з віруванням про те, що русалками стають незаміжні дівчата). Такий зв’язок можна припустити ще в кількох заборонах: не ходити межами (по заміжках між житами ходять русалки й можуть забрати до себе); не лишати піч без «запалки» (залишене в печі полінце вважають кладочкою для душі на той світ, тож душа того, хто не дотримується заборони, не зможе перейти в потойбіччя й ходитиме на цім світі русалкою); не ходити нога в ногу (вервечкою ходять русалки). У разі недотримання регламентованих норм порушники ризикували стати русалками. «Бо станеш русалкою», — застерігають і в одній із «русалчиних» пісень з Овруччини, яку зафіксував Ярослав Гарасим.[1257]

Деякі заборони є традиційними для духовної культури українців загалом, безвідносно до русалок. Лишити піч без «запалки» («голою») не годиться, бо це може призвести до неврожаю. Межами, як вважають на Поліссі, ходять не лише русалки, а й «нечистий», тож ходити, а тим паче сідати чи лягати на заміжку для людини небезпечно. Ступати за кимось нога в ногу не годиться, «бо то сміх», як сказано в пісні, а водночас: «Як ступиш на чужий слід, то будуть боліти ноги».[1258]

Багато перелічених у піснях заборон має практичне обґрунтування. Борошна не сіяли над діжкою, «бо буде хліб не вдаватись»: складно було визначити пропорції борошна й води. Води з дійниці не п’ють: дійниця призначена тільки під молоко. Добре помити ноги можна лише руками. Місячи тісто без запаски, вимастиш одяг. Не можна краяти на два боки хліб — черствітиме. Це нагадування живим, що є гріх, а що ні; як годиться робити, а як не годиться, — спонукання виконувати так званий «кодекс умовностей», чинити «по-людськи», — наближує русалок як душ померлих до таких демонологічних персонажів, як домовик чи «дєди».

Щодо місць, де найчастіше бачили русалок, то в більшості випадків таким локусом є жито:

— «Якісь дивчєта по житиі ходят, то то русалки».[1259]

— «Колись русалки, як жето квітує, ходять по жети, поберуца за руки і танцують».[1260]

— «Говорили, смієлис, шо якісь русáлки з жита виходили».[1261]

— «А русáлки, казали, шо колися по житу бігали і детей лякали».[1262]

— «Русавкó — гето як діти бігають да жито помнуть, до кажуть, шо як русавкó».[1263]

— «Колись в старовину, мати росказувала, люди бачили русалок. То в житиі вони».[1264]

— «Моя свекруха казала, шо йшла. Така спека була, то вона йшла кудись і, каже: «Йду — і так жито волнами. Я дивлюся: три дівчинки несли на коромислі воду». Каже: «Я постояла, постояла, а вони по житі, — каже, — не побачила, де поділись».[1265]

Нерідко конкретизують, що русалки ходили не в самому житі, а по межах у житах:

— «Бачили люде, це ше не такі, як я, хоця й я вже в літах: ходе поміж межи, — шо оце ваше поле, а це моє, — а вона йде межею і шось там балакає собі, шо не сій муки на діжку і не три ноги об ніжку».[1266]

— «То вони по межах між житáми. Колись же межі були широкі».[1267]

— «Кажуть, вона по межі ходить».[1268]

Там, де ходила русалка, «не значить», «сліда нема ніде» — жита русалки не толочать, адже це духи. Подекуди стверджують, що русалки «бєгают, і поплюют таке по житі, слину таку покидают. Біла слина — чорний колос. [Шкоди від неї] не було, але вона недобра, та слина».[1269] Окрім жита, русалок нібито зустрічали в гречці, льоні, просі, луговій траві, на стіжках.

Дещо рідше локусами русалок населення Середнього Полісся вважає ліс, річку та кладовище.

У лісі русалки, іноді сміючись, гойдаються на гіллі (частотний варіант), ходять по бурелому чи просто по хащах. Часом же бачили, як «ціла талая´» русалок блукала понад річкою, а потім зайшла у воду. Зрідка стверджують, що русалки виходять із води й танцюють біля жита: «Русáлкі колісь люди бачилі. То вони в воді. Бачилі, шо вийдут з води да й танцуют коло жита».[1270] Іноді ж, навпаки, говорять, що вони з жита йдуть до річки: «З жита колись виходили, по берогах».[1271]

Найлогічнішим з огляду на походження русалок є варіант із кладовищем. Нерідко бачили, як «русалки бєгают на мóгилках».[1272] Також спостерігали, як вони гойдалися, переважуючись через хрест: «Ідем з церкви, заходим на клáдбіща. Як уже виходити із мóгілок, а воно тако: одна — на хрест, да тако переважуєця, в таком білом, да друга тако — переважуєця».[1273] Так само русалки гойдаються в пустках, переважуючись через бáлки: «А там сарай такий стояв. Там нихто ничо’ не робив. І мені увиділось — я, може, метров підісят була, — одна така женщина чи дівчина в бєлом на балках гойдаєця».[1274]

Можна почути свідчення, що русалки заходили в село й навіть у хату, а також що вони «ускрозь живуть»,[1275] «у воді вони бувают, в лєси, в житі, кругом».[1276]

Вважають, що русалки не можуть переходити через дорогу: «А вже вона на дорогу не пíде, вже вона через дорогу не перéйде, та росáлка. Їй не положено переходити через дорогу».[1277] Схожі уявлення про те, що вони не можуть перейти межу, побутують у Білорусі: «Черезъ межу ёны ни пиряскочуць, бо высоко, а ўдоль межи догоняць».[1278]

Нездоланною перепоною для русалок є річка: «А сусідки баба бачила, шо батько косив, а вона да неслá їсти. Якраз було кала річки, а вони там збиралиса і гуляли вельмо (дуже — В. Г.). Але то всі не бачитимуть гетаго, такеє. І як вони її побачили, так вони за єю стали бігти, а вона — там кладка була — і вона на ту кладку, і вони там пристановилиса. І каже [русалка до неї]: «О, щастє твоє, шо ти туда забігла».[1279]

Звідки русалки з’являються й куди зникають наприкінці Русального тижня, респонденти часто не можуть пояснити: «А хто ж його знає: чи вони виходять з землі, чи вони де з тієї сторони. А хто ж їх знає, де вони діваються: чи вона пушла, чи полетіла».[1280] Дехто вірить, що вони виходять із жита: «Із жита виходять, а потом назад ідуть у жито».[1281]

У випадках, якщо русалками вважають утоплеників, побутує версія про те, що «русалки з води виходили». Це уявлення навіть може бути мотивоване: «Помилася, чистенька, заходить вона в гості. Тільки з води [приходили]. Вони должні прийти чистії, передітиї».[1282]

Нерідко респонденти вказують на божествене втручання:

— «Ідуть, куди їм Бог указує дорогу».[1283]

— «То, може, з неба де їх Господь присилає. А потім звідки вони прийшли, туди йдуть».[1284]

— «Вони у раю, їх Господь посилає».[1285]

— «Так Бог посилає їх. То їм так Бог добре дає».[1286]

Водночас трапляється й найбільш логічно сподівана версія, що русалки виходять із кладовища й туди ж потім ідуть:

— «Так пояснювали нам нашиї старики, шо то віходили русалки з могілок. Просто віходили, як то кажуть, із тогó світу. А по якій статті, ми геть вам не поя´снимо сьогó».[1287]

— «Кажуть, росалочки в суботу ж, на поміналну, вже одслужили і, каже, росалочки розбігаюцця вже та’к би в той день. По жітах… таке вже та’к би по жітах. Ну, тиждень же ж вже віходить, шо вже вони тиждень, тиї росалочки. А тоді назад вже йдуть… Чи на нібіса, чи куди… Бог їх знає, де вони… Ну, чи на моглиці. То ж говорать таке. То ж ніхто не бачив, ну але ж в опісанії все ж воно є».[1288]

Одну з найбільш колоритних бувальщин про те, як русалки наприкінці Русального тижня поверталися на кладовище, зафіксовано на Камінь-Каширщині: «Вот те було… Дядько їде, дивиться: ох, Боже!.. — кладбище сє´є… — таких. А вони такими… і убрáниє, в венках, і в вéлянах, тілько багато, аж сє´є. А я, каже, застав. Вже вони всі собралися, Русалний той тиждень кончається… Ото мій рідний дядько розказував, як він бачив. І, каже, гет мóгилки засє´ялися, вони всі пришли до кладбища. Ох, я, ка’, стою, а в менé дибом волосся стає, шо ж то такоє того?.. Я, ка’, трохи туди та’ як то пудийшов-пудийшов, назад здався, а вони, каже, всі за ’дним, та’, як то мурахó — тонь… тонь… — і гет пуд землю, пуд землю, і пушли, і пушли… Но, каже, таке всі красіве вирéдяне (виряджене — В. Г.), а мóгилки ’дразу засє´яли всі. Да, всі красіве… хто — вéлян, о, дівчата замуж не вийшли, і хлопци з квітками. Ето хто нежонатий вмирає… бо ж причіпляют квітку, дівчина— веляна, і каже — геть такі в велянови, і з квітами, і того… а вже старейкіх — як наредіш, так усі… О, каже, тако, та’, як тунель, ’дна за ’дним — ж-жик, ж-жик, і пашлі, і пашлі, і пашлі… Він бачив… скільки то років, ну, нам розказував, буде двадцять років, як він розказував. Ну, на кладбіщі, каля кладбіща [бачив] русалки, як уже [вони] прийшли [на кладовище], вже вони походили [той тиждень по землі]. Він їх бачив. Як уходили у кладбіще, о. Тих русалок. [То вони] з покойнікув. О, — молодий, і старий, — і всі виходять, бо на Трійцю робиш службу, то ж поминаєш їх, то ж нихто на кладбище не йде, бо їх там никого нимає, вони всі пошли по житах. В нас було — йшов чоловік, та й шось запознився, ішов… А жита по сій стороні сіяни… Геть — дівчина в лєнтах, і вона так по житові… То як він бачив, він ’дразу посивíв, так злякався. А вона так іде, так лєнти розкладаються, а жито їй так і сіяє. Вони, русалки, добри всі тиї люди, шо йдут. Ведьмарó, вéшалники, знахорí туди не йдут. Тиї ні, тих не приймає Бог. Вони ні».[1289]

Часом з’яви русалок, як переважно вважають, є весь Русальний тиждень — від Трійці до «Розирг»:

— «Це тільки тиждень вони ходили, а куда дівались — невідомо».[1290]

— «То толькі Тройца — столькі їм жіть, а далі вони тіряють силу. То їм Бог так дав. Розигри — це вроді як розходяца русáлкі».[1291]

— «Потім зникають: от біліє — і вже не побачиш».[1292]

— «Русалний тиждень пирід Трійцою. Ни можня той тиждень виходити до поля, до жита, бо русалка може налякати, так казали».[1293]

— «Русалний тиждень послє Тройци — не мо[ж]на в жито йти, бо русáлки пу житиі ходять».[1294]

— «Росáлки в Росáлний тиждень ходят, після Трійці».[1295]

— «Перед Трийцьою в нас є Русальний тиждень, посля Трийці ні — перед Трийцьою; то старі люди казали: «Не піду на поле, бо побачу русалку».[1296]

У понеділок після Русального тижня справляли Проводó, «проводілі русалок», Розирги. Ця традиція характерна для східної частини Середнього й для Східного Полісся. У цей день носили на кладовища вінки й співали русальних пісень. Проводи русалок за село чи на кладовище зазвичай супроводжувалися паленням вогнищ: «В понедєлок уже в’ють венки, о, і шо… в нас село, ну невелічке — начинає од краю, і йдуть отак, шаров, може, по три-чотири. Село — нема нікого: ні дзетей, ні старих, — хто токі може — всі йдуть. І в нас за селом (називалос — Боровіца) — том ложилі ловжа велікого, запалювалі, і туда все село йшло за село. Спєвалі пє´сні всякіє — русальниє, і такі. Русальниє в основном — туда, а назад уже — якіє вже, всякіє пє´сні. Проводзілі так оце вже русалок. Це вже на… через тиждзень проводілі русалок. В нас дуже красіво проводілі. Ловж — це галлє´ такого, сухе. Ну, велікого-велікого ложілі. Така була мода, шо вже лавжа — мі спакойна йдом. Дзєті наносять, і всьо, й ажидаюць… А мі вже… вже ждуць, пакамісць мі підходзім, тоді вже в’ни розпалююць, і йон гарить, і там уже і куряцца, й спєвають, і…»[1297]

Вінками на кладовищі клечали могили:

— «Проводілі, це на Тройцу в понедєлок. Як Тройца мінає вже, дак у понедєлок проводілі русалок в нас. Ішлі на кладьбіща… тоди ж… не було ще таких украшенійов, отак як тепер штучних, а так ішлі на поле, рвалі цвєткі да робілі вєночкі да ішлі на кладбіща да на хрестікі чеплялі. Провода. І Розиргі — казалі. Всє, хто желав, оце йшлі на кладбіща да казалі: «Русалок проводімо».[1298]

— «А проводили, оце як Троєчний… оце Тройца заходить, це щитають Троєчний тиждень. А тоді вже в понеділок — плетемó вінки з волошок, і це несемó на мóгилки русалкі. Русалкам. Як проводили на могилки, дак казали «Розигри», да. На мóгилки носили да по родні на хрести чепляли. Оце туди».[1299]

Подекуди вінки чіпляли лише молодим, а надмогильні хрести старших за віком людей уквітчували букетами:

— «Це як молодий — вєнка треба йому надєт, а старий — пучечка, або й квєточок покидаєш. На Розирги».[1300]

— «Розирги щиталоса у понедєлок. Тоди вже ми на мóгилкі несем. Вже те… волошкі — знаєш шо таке. От ми йшли, малиє ж були, старіє ж на роботі, а це дєтвора вже ж, зранку собіраємос, ідем по житах і рвемо волошку. І приносим додому, венки робім, пучки такіє в’яжемо, а тоди вже вечором так у ту пору йдемо на могилкі. Проводит русалкі, це щиталос. В понедєлок. Проводили русалкі. На мóгилкі брали багато. Це од роднє завісіло. Вберемок несеш. Це ж на хрест треба на кажний пов’єсити. Ну, так на хрест — два пучкі вєшаєм. А як молоде яке помре— дак вєнка вже плетем, напрімєр, як молода людина. А бабі й дєду вєшали пучкі».[1301]

Лише в с. Мусійки зафіксовано варіант, коли вінки для русалок пускали на воду: «Ну, от при Проводах, як уже провожають русалки, дівчата віночки такі в’ють, ідуть десь до броду, пускають тії віночки — то наче для русалок».[1302]

Вінки зазвичай плели з осики. Під час Проводів вінки могли кидати у вогнище, однак один обов’язково приносили додому й кидали на капусту:

— «Одногó венка кóдаєш, а одногó береш несеш додому (і боїшси, шоб русалка тебе там ззаді не поймала), і приносіш на капусту ложіш. Два. Обезатєльно два. [Одного] кíдаєш на огонь, а тогó вже несеш додому. А венкі— в нас була осина така, так із осіни з гóллячок рабілі венкі. Дуже красівіє. І квєткі там, якіє вже є в каждого, стрóкалі у веночок тей. От капусту посадити, дак тако вєночка на ту капусту вже надєє´ш. І тей вєночок лєжиць, покамість і капусту копать».[1303]

— «А русалкі уже — спєвають пєсні всякіє, як русалкі праводзім. Хаділі на сáміє кладбіща. Там агонь здоровенний уже наложать перед кладбіщем, а потом переплигуйом через агонь. Цвєти, венкі… Це венкі кíдалі вгóру, на агонь кíдалі. А потом уже і додому йдем. Ну, того венка… То ж на головє ж йон… А патом його пудкідайош, пудкідайош — і пашов додому. І на агонь кíдалі венкі. Шоб пагарєлі. А нє — дак додому нєсуть, а потом на капусту ложать, шоб гусєнь нє єла капусти».[1304]

— «Русалкі калісь булі… Казалі, русалкі… Як уже праводілі, дак вєнкі плєлі. Толькі с асіни. С асіни. Ну, дєраво таке, асіна. Плєлі. І то вже як праведуть увечарі там… і ’гонь кладуць, і гуляюць, панадє´юць тиє вєнкі, ідом із поля, вєнкі паробім, і то з тимі вєнкамі пате… Кала мóгілок хаділі, там плигáлі чераз агонь із цим ми всє. Спєвалі якісь пєснє, я вже забулас. І тади увєчері, як догуляєш, ідом — і на капусту клалі. Шоб наче капуста… шоб нішо нє нападало, чі шо».[1305]

— «Раньчей проводілі русалак. Із асіни ламалі гóлькі, плєлі вєнкі. І цє на Русальний тіжджєнь, в понєдєлак надєвалі на голави тіє веєнкі, хлопци палілі на кладьбіщах куля´, переплигáлі через тей агонь, а потом насілі тіє вєнкі на капусту, дє в кого горóди. Оцє такє рабілі у нас. А русалкі в нас дуже гарно праводілі раньчей, дак уже скулькі год пройшло…»[1306]

В одному з варіантів молодь приносила додому гілля дуба й кидала на огірки: «Це молодіє брали веночки із волошок, положімо на могіли. Уже ідут із кладьбіщ, до це вже берут дуба рвуть, застиркують… дуба голлє — застиркують за спинý і в городі стиркают, де огурочкі. Шоб були тверді огурочкі (сміється — В. Г.)».[1307]

Подекуди брали на кладовище сухий май, яким була прикрашена хата на Трійцю: «Ну, в нас оце Клéньчата субота, Трійця, так, а потом, оце вже проводили русалок — через тиждень, на слєдуючий понедєлок, ми проводили русалки. Ото брали клення вже знімали, вже все з хати викідали… Ну так — за сарай ложили… Я вже вам не скажу, вже це ж таке… А татарку тоже скручували, десь там застиркували, но для чого — я вам не скажу. Потом вона десь діваєцця сама. І то вже ми пучок там — клення, татарку, і нєскоко гіллячок клення, букет із цвєтов — і йшли ми на кладбіща, проводили русалок. І то обізатєльно туди ми цвєти носили, ставили, так. Ну, то ж уже на Паску там обєдали, все приготовляли, а на Трійцу — ні. На Проводи. Це тільки носили цвєти. І цвєти ломали, і цьо ж клення з хати брали там… ну, скіки… то дєти там — скіки понесут, скіки захватит. І то по дорозі кидали там аж до саміх кладбіщ. Це русалок проводіли. Ну так — те, шо я знаю. І цвєти, й клення. З хати віносили його. Да, сухе все ми з хати віносили. І на кладьбіща носили […] Оце ми русалок проводимо. Розигри сьо називають».[1308]

Трапляється традиція роздавати на кладовищі «запростибіг» за померлі душі: «В понедєлок уже проводім русалок. На кладзьбіща ходілі, венкі плелі колісь дома, я знаю. Ну, цвєти несем. І несем таке… Печення, канхвети, — то роздаєм ще на кладьбіщах. Як проводить уже русалок у понедєлок. Як уже тиждень одбув сьой — уже в понедєлок — Проводá в нас щитаюцця. І роздавалі — то ж дєткі бєгалі. Дєткам. Ну, і взрослим. То Проводи — то проводзім мертвих душ уже. То вони на землє ходзілі, а то вже — тих, хто заслужив… Я ше знаю, колісь іще, мо’, я мала була, то ця, Олю… Бýлоччина Леся, на мóгилках у нас, на кладьбіщах — воділа хоровод между могіламі і сповалі вони. То шо вони там сповалі — то ти мене сьо’дні питай… Да, на Проводи».[1309]

Згадують також і про поминальну трапезу безпосередньо на Проводи русалок чи вже після них удома:

— «Це в нас колись Тройцу то проводилі. На кладьбіще ішлі. Старіє йдут до ’бєда. Там, несут зелень, траву ту, наче називаєцця шовкова, м’яту, — ну, разне. Вони до ’бєда тамечка гуляють. Потом розстілають на всьо кладьбіще тиє… скатєрки, і всє, ’обшем, обєдают. Повбєдали, розойшлиса, а, напримєр, я тоди ще молода була, — а мі, молодь, до вечора на роботі, а увечері вже, перед корóвамі, як ідут з паші, мі йдéмо із цвєтамі, з усєма тоже. Мі вже там не ємо — квє´ткі положімо: й м’яту, й траву — усяке зєллє. Положімо і йдéмо з пєснямі аж додому. Туда ми ішли, не спєвали. А студава вже йшли, спєвали. Ну, тіє ж спєвали… усякіє».[1310]

— «Після Трійці, у понеділок, через тиждень, Розирги справляли. Пили гарелку, танці справляли»[1311]

— «А тоди вже дома — старіє з роботи приходят да вже устроюют проводó такіє вже гарніє. І гарєлку п’ют, і…»[1312]

Під час повернення з кладовища хлопці, вочевидь, щоб викликати дощі, намагалися пообливати дівчат водою:

— «А патом уже, як назад бєжиш, дак па’блівають і вадою — усього бувало. Ну, хлопці ж уже. Хто з кладьбіщ ідє».[1313]

— «Патом уже, як назад бєжиш, дак па’блівають і вадою усього бувало. Ну, хлопці ж уже. Хто з кладьбіщ ідє. І спєвають же ж. Це ж туди праводять, дак спєвають, і назад уже втєкають уже, хто кудою».[1314]

— «Хлопци обливалі, а ми маліє булі — до нас поймуть (спіймають — В. Г.), шо водою? Мо’, на кого й лінýть де хто води».[1315]

Є свідчення, що й самі Проводи русалок були спрямовані на викликання дощу:

— «Русáлки праводять через нєдєлю, послє аж Тройци, тади вже Троєшний тиждень кончаєцца вже ж, і тади вже вікідалі… В панедєлок, да. Я знаю, шо тади вже, паслєдній тиждєнь, дак проводілі, да збіраліся, да русалкі, хаділі да над рєчкаю, як дащу нє було, дак спєвалі пєсні, дак дощ пуйдє тади вже ж… В нас же рєчка була, в нас же це ж… йшла од Прип’яці в нас, з Чорнобиля, рєчка така… Дак там спєвалі. Як дащу нєма, дак хаділі, збіралісь усє чіста маладіци, і всі, — там спєвалі на том… Ну, песні спєвалі: «Провєду русалачку аж на бор, / а сама вернус в татков двор». Вже ж русалачку…»[1316]

— «Після Трійці проводять русалок у понеділок. В понеділок повинен пройти дощ. О. Носили на кладовище… плели вінки, о, і носили на кладовище. І вішали на хрести. Вінки із польових квітів плели дівчата. І просили, шоб… якшо не було дощу, просили, шоб пішов дощ. Зверталися до Бога. Ну, як який рік. Коли був дощ, а коли не було».[1317]

Подекуди, заквітчавши могили, люди чимдуж утікали додому, «щоб русалки не пойняли» (не зловили): «Русáлкі колісь, я мала була, до бєгалі, проводілі на мóгилки. Як ідуть уже на мóгилки — Господі! — гармошка грає, хлопци, дє´вкі йдуть, венков несут, сповають… Да до мóгилок, вєнкі вєшають на те… покóдалі тиє венкі, а студова — до хто як летіть. Тиє старшиє, до ше такіх, як ми, настрáшать, да хто знає кудою бежиш. Бежать бегóм, хто кого віпередить, шоб русалка не пойнялá. Бо, я знаю, мі маліє були, дак побежимо туди, на мóгилки, да вони вже бежуть, а ми стараємос попéред, шоб русалкі не пойнялó. Повєсім хутченько на могилку, на чию вже там, да й утекалі. Я вже знала, де дєд із бабою, дак я туди все носила. Вєночкі з волошок. З волошок або тіє… подуванчики… і такіє веночки носілі. На Тройцу Проводó. Ото тиждень Тройци прóйде, а тоди на Проводó вже в понеделок».[1318]

Органічною складовою Проводів русалок були русальні пісні. Зазвичай співали пісню «Проведу русалочки» у різних варіаціях: «Проведу я русалочку» — це як кругóм три рáзи обходили кладьбіща. Кругóм. А уже це ми проспевали три рáзи, а потому ідемо додому споваєм, з песнямі. І по компаніям гуляєм. Вже вечером.

Проведу свою русалочку у зелений бор, в зелений бор, А сама, молодесенька, пойду в татков двор, в татков двор. Нате ж вам, русалочки, по м’ятє, по м’ятє, Да не сніцца мені, молодесенькой, у хатє, й у хатє. Нате ж вам, русалочкі, по вєнку, по вєнку, Да не сніцца мені щоранку, щоранку.

І так одноєю [піснею] кругóм три рáзи обходили кладьбіща. А йдем додому вже, з кладьбіщ війдєм, споваємо вже усє».[1319]

Проведу я русалочки в чистий бор, Сама вернуси в батьков двор. Нате вам, русалочки, любобобу[1320] Да не сніться мені в комору.[1321] Ідіть, русалочки, в зелений бор, Да не приходьте у наш двор, Ідіть, русалки, до зеленого бору, Да й не йдіть у мою комору.[1322] Праведу русалачку да бору, А сама вернуся дадому, Ой праведу русалачку в чістий бор, Сама вернуся да татка в двор.[1323] Провєду русалкі да бору, Сама вєрнусє в камору.[1324] Проводжу русалочки до бору, А сама втекаю до таткового двору.[1325] Проведу русалки в могилу, А сама пойду додому. Ой ви русáлки, русалкó, Поховайтеся йа в ямки, Ой а я пойду до своє мамки.[1326] Проведу русалочок на бор, А сама вернус до татка в двор. А проведу русалочкі до ямкі, Сама вернус у двор до мамкі.[1327] Проведу русалку до ямкі, А сама побежу до мамкі.[1328]

Під «проводами до бору», очевидно, треба розуміти проводи на кладовище. На це ж указує згадка про могилу («ямку»).

Трапляються й дещо відмінні варіанти пісень:

А в нашої русалочки Да й головка болить; Ти ж моя да й русалочка, Ти ж моя виноградочка![1329] А в нашої русалочки Да й ручки болят; А в нашої русалочки Да й колінця болят; А в нашої русалочки Да й ножки болят; А вже наша русалочка Зажурилася, Да й на травку русалочка Покотилася.[1330]

У цій пісні йдеться про відхід русалки зі світу живих. Вона зникає не одразу, а поступово, як марево, і нарешті розсипається по траві росою.

Низку русальних пісень, здебільшого з «Рукописного збірника» Пантелеймона Куліша, опубліковано в матеріалах Павла Чубинського. Серед них одна з найвідоміших — з мотивом загадок, які нібито русалка загадує під час зустрічі:

Ой біжить, біжить мала дівчина, А за єю да русалочка: «Та послухай мене, красна панночко, Загадаю тобі три загадочки, Як угадаєш — до батька пущу, Не угадаєш — до себе возьму: Ой що росте без коріння, А що біжить без повода, А що цвіте да без цвіту?» — «Камень росте без коріння, Вода біжить без повода, Папороть цвіте да без цвіту». Панночка загадок не вгадала, — Русалочка панночку залоскотала.[1331]

Схожі пісні можна записати й у наш час, хоча про їхню належність до русальних говорить лише згадка про «дівку-семилітку», що відображає уявлення про походження русалок:

Свiтить мiсяць iз зіркою, Стоїть хлопець iз дiвкою: — Ой ти, дiвко-семилiтко, Одгадай мнi сiм загадок. А що грає — голос має? А хто плаче — слiз ни має? А що в’ється по деревцю? А що росте без коренцю? А що пече без жарини? А хто тужить по дiвчини? — Скрипка грає — голос має, Сокiл плаче — слiз ни має, Камень росте без коренцю, А хмiль в’ється по деревцю, Сонце пече без жарини, Козак тужить по дiвчини […].[1332]

Ще одна відома русальна пісня зі збірника П. Куліша — про те, як русалка просить собі одягу:

Сиділа русалка на білій березі, Просила русалка в жіночок намітки: «Жіночки, сестрички, Дайте мені намітки, Хочь не тоненької, Аби біленької». Сиділа русалка на білій березі, Просила русалка дівочок сорочки: «Дівочки, сестрички, Дайте мені сорочки, Хочь не біленької, Аби тоненької».[1333]

У цій пісні бачимо відображення уявлень про те, що місцем перебування русалок є дерева, що русалками стають дівчата або жінки й що на Русальний тиждень русалкам потрібно було вивішувати одяг.

Є й інші, порівняно менш відомі русальні пісні (у деяких із них про русалок навіть не згадано). Зокрема, низку таких записів опубліковано у виданні «Календарно-обрядові пісні».[1334]

Про популярність русалок як одного з найколоритніших демонологічних персонажів найкраще свідчать нібито «русальні» пісні, очевидно, авторського походження, які спорадично побутують в окремих районах Полісся й Волині. Для прикладу подамо одну з них, яку склала талановита виконавиця фольклору із с. Старих Коней Зарічненського району:

У полі-полі Йван волошку косить, Молода русавка хорошенько просить: — Покинь, Іване, ту волошку косити, Де ж я, молоденька, тепер буду ходити? — Покинь, русавко, по житиі бродити, Ходи до хати вечеру вечерати. — Вечерай, Йване, поживай здоровий, — Мене в гайочку дожидає домок новий. — Ох ти русавочка, невеликая ростом, Хто ж тобі тут розчісає косу? — Як нас, Іване, з тобою запивали, Тоді мені дружки мою косу розчесали, Да й сплели мені з волошки веночка, Маршалки зробили з досочок домочка, Да й не зробили ні дверец, ні воконечка, Шоб я знала, що доля такая, Не запиваласа б така молодая, Не ходила б тепер по житиі, Не виходила б тебе, Йванку, просити, Не купляла б тобі шаль шовковий, Да купила б тобі платок терновий.[1335]

За словами Наталії Никифорівни, учасниці відомого далеко поза межами Рівненщини фольклорного гурту, «все приїжджають та й питають за ті русальні пісні, то я їм і склала».

Окрім Русального тижня, появу русалок пов’язують із росою, житом, цвітінням волошок у житах, жнивами:

— «Коло жнив, як роса ходить».[1336]

— «Як жито квітує (ну, вони ж тоді і ходять), то не можна на поле йти, бо налякати може,[1337] «Коли жито начинає квітувати».[1338]

— «Колись казали, як я була малая, казали, шо в жито не йди, бо квітує жито, і Русальний тиждень— то там русалкі».[1339]

— «То колись було мені мама розказувала моя, шо є такий тиждень Русальний, да квітує жито…»,[1340] «Єк жито вже велике».[1341]

— «То літом вони, поки жито».[1342]

— «У житиі бачили, в серпні десь».[1343]

— «То поки жито, то вони ходять».[1344]

— «Коли волошка в житі цвіте».[1345]

— «Просля Трійци вони, у жнива».[1346]

— «У жніва».[1347]

— «Кажуть, шо, мол, в жнива в житі русалки ходять».[1348]

— «Це в жнива так, тоді ж і Русальний тиждень, в Петрівку».[1349]

Трапляються варіанти, що пов’язують русалок зі святом Івана Купала:

— «А це все на Івана Купала. Може, й на Тройцу, і на Тройцу так кажуть».[1350]

— «Це як вже Іван Купайло, да вони будто вмирають. Ото вже вінки на воду — вони виходять».[1351]

— «Ну це на Івана Купала русалкó. Я знаю… я сево… вілó венок, неслó на рєчку, співали. І тодє той вєнок кóдають у рєчку, вєн пливе, а всє сопровождающі бєжать, шоб нихто задній не був. Ну це, значить, росалка його утопить».[1352]

— «Од Трійці до Івана».[1353]

— «Ну, ето вони перед Купайлом, перед Іваном Купалним, бігали по житові».[1354]

— «В нас говорать, шо вони на ріці не сидять, та в житах ходять найбільш, покіль жито, ходять. То найбільш на Івана Купала. На Івана Купала і на Трійцу першого дня, в неділю — ето вреднії дуже дні, купатися не можна».[1355]

— «Русалки — це з шостого на сьоме [липня] ходять.[1356]

— «Перед Купайлом ни ходити в жито ни мо[ж]на було, бо русалки залоскочут».[1357]

— «І вона з волошки веночки плете і ходить — послє Трійци Розирги, неділя послє Трійци, і вона ходить до Купалного Івана. То на ті Розирги розігрвалоса літо з весною: весна одиходить, а літо приходить».[1358]

Іноді появу русалок співвідносять зі ще пізнішими датами — днями Петра, Іллі, а то й Успіння:

— «Од Трійці до Петра, де ліс».[1359]

— «Як прошов вже Іван Купальний да прошла Іллє — то не купайтеса, бо то вже послє Ллі русалки купаюца, то купатись не можна було, йти у воду не можна було, бо каже, як зáйдеш у воду, то можуть забрати, — русáлки очі позаливають, і не вийдете з води. Ето вже вони купаюца аж до Сплéння, Успенія Божої Матері, 28 серпня, три неділі».[1360]

Згідно з поширеним серед поліщуків звичаєм, зажинати годилося до Петра, навіть якщо жито нестигле. На Камінь-Каширщині зафіксовано відомості, які пов’язують цей звичай із русалками: «Жита вжнéмо хоч снопочок до Петрá. Кажут: будут русавкó ховатися тамка, змотувати будут».[1361]

Щодо часу доби, то зрідка стверджують, що русалки з’являються близько опівночі:

— «В Русальний тиждень ходили. Вони виходили тільки в дванацить годин ночі, кажуть таке, я не знаю».[1362]

— «Найбільше вони, кажуть, на Івана Купайлого в дванадцать годин ночи».[1363]

— «Буде приходити в час ночі, може, в два».[1364]

— «Ночию, вони толькі до трох часов ночі».[1365]

Окрім того, начебто можна було зустріти русалок у полуденну пору:

— «Вони на Трійцу виходят. На перший день Трійци. В дванадцать часов дня».[1366]

— «Літом в повдень страшно було ходити, бо з жита вони виходили: у вінках, у лєнтах».[1367]

— «То в двананцить годин дня або в час [на Русальному тижні] вони можуть перенять».[1368]

— «В Русальний тиждень [ходять], від одного часу до трьох».[1369]

У цьому вбачається вже окреслена паралель між русалками й «нечистою силою».

В окремих районах особливо шанують четвер після Трійці — так званий Сухий четвер (інші назви — Русалка, Русáлки, Вмерлих Трійца, Умерлих Трійца, Троїца померлих, Намска Трійца, Навська Трийца, Трійца покойніков), вважаючи його великим святом:

— «То ми празнуємо той день, не робимо нічого».[1370]

— «То в нас з обідами не ходили, то в Рокитнівському районі ходили. Але на мóгилки в той четвер то ходили».[1371]

— «Не робили: йшли на мóглици, і батюшка править».[1372]

— «То в кого, як от ще но рік умер, то йдут на кладбіща, помоляца».[1373]

— «Йшли на мóгилки, несли продукти, випивали, молилися».[1374]

— «Русáлки — гето посля Градової середи четвер — Русáлки, кажуть. Той день на мóгилки йдуть. Заносять шо-небудь, якусь кленину, в той четвер посля Трійци, затикають в могилу кльон».[1375]

У Сухий четвер, як подекуди вважають, русалки сушаться:

— «Сухий четвер, це… просто, Сухий четвер, шо кажут: русалки сушацца. Бо на цьом тижні, на Русалном, — як не сухо, а дóвжен дощ пройці. Покупаць їх. А тоді в четвер посушиць. Оце таке».[1376]

— «Сє Сухій чецьвєр на Русалном тижні. От — сушилі адєжу надварє старіє колісь люді. Казалі — Сухій чецьвєр — русалкі сушацца над беріг».[1377]

— «Сухий чацьвєр був. Русалкі сушетце, казалі, шо сушетце русалкі в чацвєр. Да, да-да».[1378]

Протягом усього Русального тижня чи лише в Сухий четвер «своїм» русалкам на Поліссі подекуди чіпляли одяг (на ранок він нібито виявлявся мокрим):

— «Для русалок там такево повешаєш, та й хай буде. Стареньке, вешали на штахети чи на мотузки. Нихто не бачив, не приходили, чи вдівався чи не вдівався, а вешаєш і кажеш: «Ой, хай буде і для русалки, бо їй тре’ вдітись, їй нема коли одежі там пошити чи зберегти, хай приходе та й бере вдіває». А тепер одежі хватає, та й на їх накидáєм».[1379]

— «В менé й чоловєк умер на Росáлку. Ну, на другий день. І се тут одна баба пришла до менé (Морозиха) і каже: «Ти шоб Росалного тижня, шоб ти в клуню виносила йому штани і сорочку». Ну то я тиє штани й ту сорочку як почепили… то вже сорочка порваласа, то я другу почепила. Ну все забуваюса полапать: кажуть, шо треба полапать — вона буде мокра вранци. Я все забуваюса, і сього року пройшло оньо. Бо кажуть, шо вон буде… бо вон ходить, і вон буде… зарóсюєтца, і шоб ти єму винесла. То я кажу: як почепили тиє його штани і сорочку, то сьо вже сорочка та порваласа… вже ж прошло — двадцать п’ятий рок… Ну там — у клуні тамеки [почепила]. Там сєно лежить. То тамеки та сорочка і тиє штани вóсять».[1380]

— «Це на Русалкі вєшают одежу у хаті. Шоб русалкі вже передевались. Отака — кровать, ускрозь кладут по стульях… Светнý ж ту таку (святкову — В. Г.), і смертéнну (приготовану на смерть — В. Г.) розложували».[1381]

— «Ну, Сухій четвер щитавса в той тиждень, до одежу пересушували всігда. Ну, вікідали одежу, шоб тогó… Ну, шоб русáлки носили. Хýсткі ж вівєшували да все ж на те. Отак у хаті кíдали. Беремо да шось… і хотя би і заре я беру там хусточок штук чотири розгóртаю на лице да ложу в хаті. Хотя і заре одо. Шоб русалки носили. А чи вони його носет чи не носет…»[1382]

Пересушування, перевітрювання одягу має й практичне спрямування: «В Сухий четвер вєшали одежу, шоб просихала, шоб моль не єла».[1383]

На Славутщині (етнографічна Волинь) одяг для русалок вивішували не в Сухий четвер, а на Розигри: «На Розигри дуже добре викидати сушити з скрині. То, кажуть, мерці в це вбираюцця, і дуже добре сушити (вони ж не вбираюцця, а дуже добре — бо мулі не буде). То Мартоха все викидала: «А, хай Марія вбираєцця», — каже (а в неї дочкá померла)».[1384]

З русалками упродовж Русального тижня пов’язують низку заборон. Насамперед, зрозуміло, остерігалися йти в ті місця, де можна було зустріти русалок, тобто до води, у поле, до лісу й на кладовище:

— «У нас колишніє люди, стариє такиє стариє, от, була така Тройца, вона ж не кажен раз в одне врем’є, от, вже ягоди, черница, в нас же там і лєс був… до по ягоди, нас страшілі, шо не йдєт, бо росáвки пріходет, от, дівчата йдут у лєс… росáвки… їх побачіте там… ну, прімерно, мі не бачіли їх, а вони так розказували».[1385]

— «До річки не можна йти, полоть не можна йти десь там на гря´дки, бо русалка залоскоче. Це так казали».[1386]

Також у цей тиждень не можна було спати вдень надворі чи в полі. Подекуди жартували, що хто спатиме вдень, на тому «русалки дрова будуть возити» — почуватиметься змученим:

— «Кажуть, шо не нада було спать на том тижні — возят дрова русалки. А я кажу: «А як я втомлюсь, — я кажу (сміється — В. Г.) — нехай возять, їм тоже зімовать треба». Да й засну в обєд. Ну. Оце ж спіш в обєд, а вони дрóва тобою возять. Собє на зіму. Так старіє казалі».[1387]

— «(Сміється. — В. Г.) Каже — нє нада спать лажіцця, бо русалкі будуть дрóва вазіть на вас, бо русалкі дров поповозять… А [все одно] спалі».[1388]

— «О´то вже як зáснеш, да прийде сусєдка: «Вже-е… русáлкі дров поповозілі…»

Вона в менé була стара така, сусєдка. А я з дє´тьми товчусь-товчусь да засну, до вона вже в хату ввійшла: «Вже вставай. Бо вже навозілі русалкі дров».[1389]

Частотним є варіант уявлень про те, що в такому разі русалка нібито «мешка натягне» (цілий рік людина ходитиме сонна):

— «Я помню, як пáсвіла коровó, то казали, не мона лягати спати. А де ж там — граємось, сидимо-сидимо, да й знов заснем, ну, на вепасе (на випасі — В. Г.). Не мона — ну, мов, шо росáлки… Ну, росалки, так як вже нас лякали, шо наложать мішка. А чи то правда?»[1390]

— «Надворі нє [не спали]. Каже: росалка мішка натєгне. (Сміється. — В. Г.). Каже, буде спати вельми хотітись. Рік».[1391]

— «На Зелені святá в’обще ни лягають, бо прóйде русалка да запічатає очи. І то в нас зрозпрє´жді віков не лягають. Ну, можеш не проснутися повєчно, амінь. Стараюцця не спати».[1392]

— «Не мона спати, казали. Русáвки очи позашивають, та й не бачитимеш».[1393]

— «В Русалний тиждень не можна спати лягати надворі, бо можé заснути і не встати, бо вони присиплєют, ду себé берут».[1394]

— «Мона було спати, тілько на поли не спати. Як вже шось робиш, шоб не лежєла, не спала. Не положено, — видно, русалки ходили».[1395]

Якщо хтось порушив заборону, треба було лягти спати й в обід на Розигри: «На Тройцу спав, — тобе росалка натягла мешка, і ти будеш цього року хотеть спать. Якшо спав, то в понеделок десь у дванадцать годин лягай спать, шоб тобє росалка назад стягла, шоб ти целий рок вже не спав, не хотев спать».[1396]

На Русальний тиждень не залишали дітей спати самих, щоб русалки не залоскотали: «Ну, то казали — детей треба не покідать саміх у хаті, як сплят. Шоб детей не кíдали самих. Малих. Шо треба, шоб всєґда, як спіт дитя, дак бут коло йогó. Бо можут залоскотат».[1397]

Побутувала також пов’язана з русалками (або й з душами померлих загалом) заборона на певні різновиди праці. Зокрема, на Русальний тиждень, або на три дні Трійці, або «поки жито квітує»:

1. Не підмащували печі:

— «Ото як на Русалном тижні печ подмазує, то, кажуть, обдеруть геть за ноч оце все. Не положено»,[1398] «замажеш росалці очи, то не буде бачить».[1399]

— «Позамазуваєш очи русалкáм»,[1400] «ніби тиє росавки позамазуєш».[1401]

— «Шпарá залєплювать не мо[ж]на. Ото ж в нас дерев’яниє хати — шпари, або в п’єцу — залєплювать не мо[ж]на. Бо худóбіна вродить калєку, або ти уродиш калєку, як є молода жонка в хаті. То одна жонка — це правда — каже, шо залеп’ю´ шпарá: і вечка вкотила двоє веченят — і задніци так як нема — так як залеп’яні…»[1402]

З глиною навіть не виходили надвір, вважаючи, що «той стоколос, чорне [в житі] буде».[1403] Перед «Троуйцою», як жито квітує, не обмащували хату знадвору в с. Лопатичах на Олевщині, «бо будуть порожні колоски».[1404]

2. Не мели й не мили в хаті, щоб русалки не залоскотали дитину: «Колись ходили русáлки. І вони, як цей Русáлочний тиждень, мерво робили в хаті. Три тих дні не можна було не местó хати, не мазат, не миіт, — ничого не можна було робит. Потому шо вони приходили, і єслі застанут дитя в колисці в хаті, так вони його залоскочували. Воно роготало, і дитя помирало».[1405]

3. Не купали дітей: «Купать не можна дитяти на Русалном тижні, бо русалки однесуть десь у корчі».[1406]

4. Не ходили в поле полоти:

— «Бо все всихати буде».[1407]

— «Капусту підгортали до Русального тижня. Бо [як на Русальний, то] головки не зав’яжуться. Головок не буде і поб’ють. Русалки поб’ють капусту. Тепер вже ’дходять, тиї ворожнества. Тепер нема вже того. Молодиї кажуть: то забобони все».[1408]

— «Після Трійці, кажуть, в город не можна йти нічого тамка садити, бо Росальний тиждень, — кажуть, не виросте».[1409]

В окремих районах особливо дотримувалися цієї заборони в середу (її називали Суха, або Градова середа). Водночас у Суху середу бажано було виривати бур’ян: «Гето посля Трійци — то Суха середа. Тоді будяки рвуть, на Суху середу, то будяки посохнуть».[1410] Дехто волів у Суху середу садити біб: «На Суху середу — шоб того… колись гряди копали, приготовляли, а на Суху середу садили біб, шоб всі стручечки сухі були. І на Суху середу не можна городити, бо дощ загородиш».[1411] Заборона на роботу в полі подекуди стосується лише «Розигр»: одна жінка нібито винесла тоді дитину в поле й почала працювати. Раптово знявся вітер, підхопив ту дитину, перекинув, пеленки зніс, що й не знайшли. «Николи не мо[ж]на в цей день робіть, бо це русалкі вже таке» — резюмувала респондент.[1412] Подекуди дозволялося полоти просо: «Казалі… ше моя мати, да й баба, то казала, шо десь пуд дубом бачіла. Льону не полют, тілько просо. А вона пошла льон полоть, і вона побачіла тих девчат, го, і я забуласа, яку вони пєсню спєвалі, тиє девчата. І вона, каже, так злякаласа крепко і втекла до хати. «Не мий нога об ногу, бо то грєх, — ка’, — бо то грєх…» Щє якось-то, алє я забуласа».[1413]

5. Не городилися й не садили тичкової квасолі (щоб не вбивати в землю кілки):

— «Городити не можна було, бо дощу не буде».[1414]

— «Городити не можна було в Русалницю. Дощ, кажуть, не буде йти. Тички тикати не можна було — колка забивати».[1415]

6. Оскільки «русáлка ходить», у Русальний тиждень не робили нічого з полотном: не просушували, не качали його, не стелили для вибілювання на росу по лугах, по «обміжках», «заміжках» (вузьких смугах землі між нивами). Якщо ж не дотриматися цієї заборони, русалки «покусают» («поїдят», «погризут», «поґлюют», «посічут», «дирочки пороблят», «подерут») полотно — «так як то зубами: там дирочки, там дирочки… так як то попрокусувано»; «накакают» на тканину; «походять» по ній — «такі сліди малейкі видно»:

— «На Русалницю полотна не можна білити, бо, кажуть, русалки походять по йому і буде сліди знати на полотні».[1416]

— «З полотном не робили нічого, бо русалки украдуть».[1417]

— «Не білили, бо очі заливаєш русалкам. Ну бо то Русавний тиждень, а вони ж з водою мають діло».[1418]

— «Бо русáвки ходят пу землі, та й не мо[ж]на рузстéлювати — упавало на льон — льон росте — а русавки пу полотні ходят — значить, льон повилягає, погниє. Вже той тиждень полотна не розстелювали».[1419]

— «І не стірали в Русальний тиждень, і полотна не білили — вóхор забере. Їдна жінка полотно застелила, то коли схопився вихор, то виніс те полотно стовпóм так як до неба. Дале-е-еко запер їй закрутив».[1420]

— «Казали, шо пулотна не мо[ж]на білити, бо русалка може забрати: прийти схопити да й понести».[1421]

7. Визолений одяг русалки нібито заберуть собі. Тож не золили одягу, «шоб русавци очей ни зазолити»,[1422] «буде дирковата одежа», «щоб русалкам золою не пахло»:

— «Все мені баба тоже розказувала. Шо золити… як то жлукто ставили, попіл сипали… Шо каже, цьой тиждень, от після Трійці, шоб, каже, не золили. Бо, каже, шо це полотняна одежа, вона буде дирковата. Дирки будуть робитися. Де зола буде попадати, там будуть дирки. Оце Русальний тиждень».[1423]

— «Плаття не золили. Троєчного тижня — не… не… Мо’, там хто стірав яку таку… Ну от, кажуть, не можна, шоб не пахла вже зола та їм. Бачте, колись же — у жлукто, да попелу насиплют туда, з дров перегарених, да кóп’ятку наллют, і було… Здоровшиє люди були, як заре. То плаття не золили».[1424]

8. Не прали, бо русалки «вкрадуть» чи «поб’ють одежу», «позаливаєш русалкам очі», «поб’єш прачем русалкам ноги»:

— «Прати не можна на Русалном тижні. Одна попрала — то всьо розирвали русалки».[1425]

— «В Русалний тиждень не можна стірати, бо вони одежу… повесиш, постіраєш платка, чи там одежу, чи шо, — вони поб’ют, самі дирки будут».[1426]

— «Казали, прати не можна на Русалнім тижні. Ну, теперка стірают, теперка гиньче праннє. А колися ж удежу берут тим… ну, то називався прач, такий деревляний, і б’ют. То казали, не мона на Русалнім тижні, бо пуб’ют русалкам ноги. Казали — на русалкó недобре. Ни мона прачем бити».[1427]

— «Одна мінє казала, шо пошла стірать на рєчку, дак пóдстілку вкрали. Нóва, каже, Уляно, пóдстілка, і поплила. І шо не робіла, і грáблі пошла взяла, і не достала. Ну дак дєйствітєльно, шо, може, і не можна стірать. Старалисе те не робіть. Старалис у суботу, тоди вже ж як у Кленовý. Помазат, усе, а тоди вже ж — аж послі тогó».[1428]

Побутує й «пом’якшена» версія цієї заборони:

— «На Русалний тиждень як хош прати — то не унось у хату, бо будут русалки слокотати».[1429]

— «Той тиждень стірати в хати не можна, як шó — то надвóри стірайте. Ну, мов би вже, як у хати, то шоб ни залóли очи росáлочкам».[1430]

Якщо лишити випране на ніч, то «русалка приде поздимає, позакидає».[1431]

9. Не шили, бо «зашиєш очі русалкам»:

— «На Русалницю рубати не можна, різати не можна, шити, голкою колоти».[1432]

— «То о пірід Трійцьою, кажуть, росалочки розбігáюця. То той тиждень вже — шити не шили, ше я знаю, мама, пом’ятаю, шо казала ни шити. Зашиїш, каже, очі, знов. То то не шили той тиждень».[1433]

10. Лише на Березнівщині зафіксовано заборону садовити квочку на курчата так, щоб вилупилися на Русальницю: «От колись казали: квочку як посад… віходить на… курчатка віходять на Росалном тижні — то кажуть, шо росалка позабірає. То якось у ступі товкли трохи їх, тіє курчатка, шоб не забрала росалка (сміється — В. Г.). Ступі були колись такіє, шо товкли пшоно. То сьо вкінуть да тако трошки поплещуть, поплещуть по їх — шоб росалка не забрала. То таке, такі обічаї, казали таке. Я знаю?»[1434]

11. Майже повсюдно на Русальницю не купалися, «бо русалка втопит»,[1435] «на Русалнім тижні русалка може затягнути в воду»,[1436] «того, шо русалкі вцягнуть у воду».[1437]

Була й інша мотивація: «Перед, по-моєму, жнивами Росалница. Шоб вже не купались. […] Холодна вода, вже, кажуть, насцить русалка в воду, то вже не мона купатса — ето вже по-старінному так казали».[1438]

Зазвичай в одному селі побутує не одне, а одразу кілька обмежень: «Говорили, шо росалка залоскоче. Але хутчєй… мать на увазі — не треба буть такими хитрими і лєзти в воду. Обічно той тиждень, Русальний, стариє люде… ну, було… тепер — то такіє хати, а то ж — побєлку все треба було, глиною пудбелить, — не белили, пудлоги не мочили, — русалку нільзя мочить. Русальний тиждень — в хате не міють, не ллють води. Значіть, шоб не замазать русалку, бо сьо русалка… сьо ж щітаєца, ну, як… шо вони должни буть чістиє. І сьо даже не стірають собє. Той тиждень не стірають. Сьо все такого закону додержувалис колись».[1439]

Більшість зазначених заборон тісно співвідноситься з пошануванням померлих загалом. Це закономірно з огляду на походження русалок:

— «Померла наша мати, а ми помазали, і приснилась мені мати, стала передо мною, і вся в крейду забіляна».[1440]

— «Є такиї дні, шо ото поминална субота, поминати родичув своїх. Ото пудмазувати печі не можна. Ну, кажуть, шо ти своїм покійникам, родичам, вочи замазуєш».[1441]

— «Золити в п’єтницю й середу Великодну не можна було. То будьто в когó є вмерші — то то до тих вмéрших шось доходит».[1442]

— «В п’ятницю, суботу до Велóкодня не мо[ж]на пéчі белóти — і худоба слéпне, і на люди падає на вочі. Золити не мо[ж]на цілий піст у п’ятницю. П’ятниця така вилика — і не мо[ж]на золити».[1443]

— «А золити не мо[ж]на було тоді, як хтось умре, чи батько, чи мати, — то не золили, і не стірали, і не мастили, поки сорок день не вийде. Душа ше в хаті, то не можна те робити».[1444]

— «У п’ятницю, в кого батьки пумерли, то не мо[ж]на мастити, бо батькам гочи (очі — В. Г.) пузамащуєш».[1445]

— «Золити в понеділок і п’ятницю не можна. Білити в п’ятницю навидло пужарý не мо[ж]на і навидло худоби, шоб не хворіла, і пукойнікам гочи замащуєш. Шити в п’ятницю не мо[ж]на, бо гочи зашиваєш».[1446]

Глибинний масив демонологічної інформації містять висловлювання про русалок, якими дорослі лякали дітей. З одного боку, ці висловлювання характеризуються високим ступенем скепсису з огляду на ставлення до них самих дорослих, а з другого, — саме завдяки їм вірування про русалок постійно підживлювалися в народній пам’яті.

Коли жито квітувало після Трійці, казали дітям, щоб не йшли рвати волошки («русáвчині квіти», за визначенням одного з інформаторів[1447]), бо там сидять русалки:

— «Зара з жіта вілезе русалка!».[1448]

— «Он русалка йде. Тікайте, тікайте».[1449]

— «Русалки ніби по житиі ходять, то детей лякали».[1450]

— «А колись нас лякали, малими, щоб в жито не йшли, бо в житі русалки сидять».[1451]

— «Ну ото ше лекали, шо не ходіте по житові, бо русалки».[1452]

— «Не йди туди, дитино, бо там цинбалка».[1453]

Для більшого страху лякали тим, що русалка зловить, забере, наб’є «верцьохом» (товкачем), залоскоче тощо:

— «Не йдіть в жито по волошки, бо русалкó зловлять».[1454]

— «Русáвка зловить. Не йдіте у жито, в траву».[1455]

— «От, малими, колись лякали, шо русалка там, в житі. Оно русалка, да вкраде, да понесе там».[1456]

— «Не йдíте в жито, бо русáвка забере».[1457]

— «Мерлі вийдут, русалка вийде, то забере тебе».[1458]

— «Не йди туда [в жито], дитино, бо там цимбавки будут вас бити».[1459]

— «Не ходи, дитино, по житиі, бо там русавка ходить і тебе каменьом заб’є».[1460]

— «Русалка з товкачом ходить».[1461]

— «На діти кажуть, шоб не йшли [в жито], шо в русавки товкач є, залізний».[1462]

— «Казала мені моя баба: “Не йди в жито, бо русалка товкачем затовче”».[1463]

— «Русавки з верцьохами ходять по житові, і дадуть тобі лупня. Скаже: «Чо’ ходили по житові? То моє врем’я…»[1464]

— «О, хай но вийде русавка з жита, залоскоче тебе, затовче верцьохом».[1465]

— «То шоб не топтали жита ми, то все матері казали: “Там русалки, залоскочуть тебе”».[1466]

— «Не ходіть, бо так русалки покотять».[1467]

— «Йди, йди в жито, там тебе русавки вкусять».[1468]

Ця заборона могла стосуватися не лише жита, але й інших культур (у давніші часи, зокрема, конопель):

— «Детей лякали: не йдіте туда, там в коноплях русалка, чи в житиі».[1469]

— «То нас баби лякали, шо не йдіте до жита чи в коноплі, бо там русáлки».[1470]

— «Після Трийці да не можна йти на город, де чи жито там, чи пшениця, да не можна йти. Колись нас батько лякав. Каже: «Йди-йди, там русалка вискочить»… Або в гуркó лізти… То як полізем, то батько: «Вилізіть, бо там русалка! То ж Русальний тиждень!»[1471]

— «Лякали, шо русалка зловить, то шоб в горох, в гуркó не йшли. Лякали: «Не йди в пшеницю, бо там росалка сидить, вона тебе заб’є, задушить — то в той Росальний тиждень».[1472]

Власне, у період цвітіння культур дітям забороняли йти в поле чи на город, щоб не позбивали цвіту:

— «То лякали: «Не йди в город, бо там тебе русалка злякає, там русалка сидит».[1473]

— «Русавний тиждень після Трійці — русавки з верцьохами ходять та й дадуть тобі лупня. Русавка скаже: «Чого ти ходиш по поли? То моє времє».[1474]

— «Лякали, шо не йди ж у поле, бо русалка вийде забере».[1475]

— «Не йди далеко в поле, бо русавка зловить».[1476]

— «Кричали баби: «Не йди в поле, бо там росалки», — а ми ж малі бігали волошку рвати».[1477]

Дітей лякали й тоді, коли ті хотіли скупатися у водоймах на Русальному тижні:

— «Русáлкі можуть затягнути».[1478]

— «Русалки втоплять».[1479]

— «Так само і за цих русалок, шоб ми ж не ходили в озеро. Ето нас етим так лякали».[1480]

— «То ше казали: “Не йди на реку, бо русалка схватить да потяне на дно”».[1481]

Нерідко в одному селі заборони йти до води чи в поле побутували разом:

— «Як ми були дíтьми, то нас не пускали в жито по волошку, бо, каже, русавка. Дві неділі не пускають, і купатись не дають, бо русавка втопить. Ето десь по Трійци. Русавка вийде з води налякає».[1482]

— «Казали детя´м: «Не йди в жито чи в воду, бо там русавка седить».[1483]

— «Не мо[ж]на в поле йти, бо росалкі чи в воді, чи в житі сидять, да можуть залускутати».[1484]

— «Не йди в коноплі, в жито, не йди в бéриг, бо там русалка є — як тебе перестріне, то залоскоче».[1485]

Слід відзначити, що іноді русалок справді можна було «побачити» в житі чи у воді. Лякаючи дітей, у русалок переодягалися дорослі, а хлопці для сміху могли лякати дівчат:

— «Да берем, да ховаємось, а в жито, — поплутали. Мама вже кричить із батьком — не лізьте у те жито. А ми ж полєзем. Мама (була у мамі стара мама, стара була) взяла марлєчку, убматала їє, і вуночка такого зрабила, і та баба пашла, маміна матка, пашла по том, по житі. А мі ж хаваємось там. Такі — я була, і брат, і сестра, утрох… Боже мой! Калі побачилі, а Бо[же]! — а та баба оде. А ми — мамочка! Да як закричім: «Русалка!» Як закричім. А матка з батьком смеїця, бо це ж вони віправіли. Шоб нас полекать».[1486]

— «І на Русалний тиждень. Бувало таке. Лякали. Отакі хлопці чудаковаті переодягнуця в білу одежу. В нас один такий був — переодягнувся да пошов, засів там в річці. От вони йдуть, он — як запльохає: «Ох-ох-ох!» — як ото русалка. Господі! Там поперелікувались…»[1487]

Контактів із русалками справді варто було боятися. За винятком родичів, дії русалок щодо людей майже завжди ворожі, про що побутує безліч бувальщин та оповідок на кшталт такої: «Було моїй сестрі чотирнадцать год. Йдем на Тройцю до церкви у Вовчков. Ідем з церкви, заходим на кладбіща. Як уже виходити із могілок, а воно тако: одна [русалка] — на хрест, да тако переважуєця, в таком білом, да друга тако — переважуєця. Ех, ми як стали бігти, а вони — за нами. Я втікла, а сестричку мою пойняли, да за поли назад тягнуть да й тягнуть, а я голошу, і воно голосить, а вони лоскочуть і лоскочуть. І залоскотали її, і вона пожила два м’єсаці і вмерла, о. Да не могла ні сядати, ні лягати, ручки складе да стоїть день. Були у б’єлом. Женщини, пожилії трохи. От тепер їх нема, а тоді ж точно були. Не брешу. Шоб не залоскотали, треба було шпільку защепнуть».[1488]

Русалки могли втопити, «заґельґотати», «заслокотати» (залоскотати); як дещо рідші варіанти — покусати, пощипати, сколоти голками до смерті, так що людина вся була в синцях, попсувати щось у господарстві. Особливу небезпеку становили вони для дітей:

— «Ну, бачиш, діти любили за волошкою ходити в жито чи за ромашками. Каже: «Не йди, бо русалки сидять». То казали, шо як русалка пóйме, то залоскоче».[1489]

— «Де дитина маленька в люльці, то геть заґельґоче».[1490]

— «У колисці у хатах детей даже до того залоскочуть, шо умірають».[1491]

— «Колись у нас, казала одна женщина, що винесла на Троєцький тиждень дитя на крóчі (покричати — В. Г.) в колисці, та й русалки залоскотали — сміялося собі. Не нада виносить мале дитя надвір».[1492]

— «Ото в одном селі, то казали, шо покинула дитину, а сама там жала чи шо. Прийшла — і дитина нежива. Залоскотали».[1493]

— «Молодиця пошла на улицю гуляти, а маленьке дітятко русалки залоскотали, воно померло: реберця чорниї були, і груди чорні, і покусали його».[1494]

— «Гойдаюця на деревах, людей топлять. Моя мачуха була з Димарки, дак вони, русалки (їх, кажуть, закляли), і дитя можуть утопить».[1495]

— «Пошла женщіна на Тройцю полоть город, поклала дитятко в розорі. Те дитятко кричит, — русалка коло його вже заґульґочує, ґульґоче. Як вони прибіжат туди: там чутно — кричить, як туди — там кричить; бєгали, бєгали — не мо[ж]на. Та жонка плаче: коли вже лежит те дитя — синє, чорне — русалки заґульґотали. Вскрузь синє — пощипали його, те дитя, покусали».[1496]

Дітей русалки нібито приманюють, обіцяючи стрічки зі своїх віночків: «Із віночка вона тако тиї лєнти закинула на руку і киіває на нас, шоб ми до її пудійшли, показує, шо дасть вона лєнту… То ми так ідем дорогою, а вони так ідут понад житом, рійчиком понад житом, і все нас кличут, шоб ми пудійшли».[1497]

Топлять русалки зазвичай тих, хто купається на Трійцю: «Тройця — купацца не мо[ж]на. В нас один раз нирнув. Каже: «Іще мене тягне». Як нирнув, то вже й не винирнув… Вітягуют — перелом позвоночніка. То це русалкі тягнули. Да й затягли».[1498]

На Західному Поліссі ототожнення русалок з ангелами спричинило спорадичне переконання в тому, що вони «не зроблять шкоди»,[1499] «злого нічого не робили»,[1500] «вони шкоди ніякої не робили».[1501] Водночас і тут часто стверджують, що русалки можуть задушити, «заслокотати», втопити:

— «На Русалнім тижні, бувало, боїця їдна в поле йти, бо вони віходять, танцюють, можуть і залоскотати».[1502]

— «На Русалнім тижні русалка може затягнути в воду».[1503]

— «То русалки гельготали. Гельгочуть, гельгочуть».[1504]

У с. Грудках зафіксовано оповідку про те, як «русавки гналися з жита, розірвали дівчину».[1505] Наведені переконання втілені не лише в розповідях та оповідках, але й у бувальщинах. Окремі з них доволі реалістичні: «Йду я, йду, аж тразь — стала передо мною — сорочка біла, хустка біла, пацьóрки: всьо на їй таке весільне біле вбранеє. І йде просто на менé. Ліцо в ліцо йде. А я тако: «А ти, кажу, куди?!» Як почала вона мені щипатиси. У правці. Ледви ду хати дуйшла. І так… і вже я й не знаю, де вона мені поділаси».[1506]

На історико-етнографічній Волині від русалок також не сподівалися нічого доброго, вважаючи, що ті можуть утопити чи залоскотати. А переважання сприйняття русалок як померлих засватаними незаміжніх дівчат зумовило тут наявність специфічної мотивації того, чому саме русалки можуть утопити — це вони «беруть собі пару»:

— «І хлопец як ходить до дівчини, да дівчина в такий день помре, то вона його викликає да і затягне і їго туда. Ну вікликає: вона віходить, а він до єї віходить. Там, де колись встрічалися, ну туда віходить. І вона з їм буде ходить, і все, а як вже довго будуть ходить, то вона його забіре, він помірає».[1507]

— «В нас оце років зо двацить було: стара дівка вмерла, і хлопець пішов купатися й втопився, прямо його втягнула— вона собі пару взяла».[1508]

Оберігалися від русалок переважно за допомогою «татарського зілля» (аїру), полину, м’яти та «тої» (аконіту), тобто відомих рослин-апотропеїв, переважно з різким запахом, які нібито дуже «смердять» русалкам (ці рослини розкладали по хаті, клали під ліжко, натирали дітей полином або навіть керосином). Хрестоматійною вже стала оповідка, згідно з якою русалки під час зустрічі питають: «Полин чи петрушка?» Якщо відповісти: «Полин», — русалка відмовить: «Сама ти згинь», — і не чіпатиме. Якщо ж відповісти: «Петрушка», — русалка скаже: «Ти ж моя душка», — і залоскоче.[1509] На Овруччині оберегом від русалок вважали волошку.

Окрім того, поліщуки клали під бік ножа або серпа, защіпали на одязі шпильку тощо: «Мати казала покойненька колись: «Бері ти голку собє застиркáй, як ідеш у поле сама. Серпа з собою бери. У падýшкі ложи ножа».[1510]

Використовували й інші обереги проти русалок. Одним із них є відомий засіб проти нечистої сили — скрутити дулю. Щоправда, дехто з респондентів вважає, що «то якби дулю дав, то прибєгло б і могло б замучить».[1511]

На Камінь-Каширщині оберегом від русалок під час праці в полі на Русальному тижні був хліб:

— «Як робить в полі, то сама не йде, то вдвох-втрох. Ми все брали хліб, то з хлібом безпечно йдеш. Хліб самий главний».[1512]

— «Казали: «Йди з хлібом, то безпечно буде. То Господь тебе стереже, хліб свіжий».[1513]

У цьому ж районі почерпнуто інформацію про те, що «хазяйка йшла жати і брала біле плаття, шоб русавка втікала з льону».[1514]

На Костопільщині вірили, що русалка не піде в льон; а йдучи в поле, брали із собою ще й свячену воду: «Колись казали, шо як… заґольґочуть людину… А я знаю? Свячена вода помагала. Колись одна баба на сьой Росалний тиждень полола льон. О. І прийшла росалка. І вона взяла в банячку води і поставила на розорі. А сама полола льон. І приходить така… дєвчина вбрана така. Каже: «Дай мнє води». Вона каже… а вона знала, шо то росáлки: «Там на томуво… на розорі. — Ка’: — бери». — «Я хочу, шоб ти подала». Вона їй: «А, йди там… сама напийса». Каже: «Га! Хитра ти! Хитра ти!» Але в льон росалка не лєзла. Колись такий розговор був».[1515]

До Трійці хату та обійстя замаювали зеленню. Залежно від місцевості використовували гілля клена, липи, берези, осики, дуба, ясена, калини. З трав обов’язковими були лепеха, рідше «шовкова трава» («канаркова трава очеретяна», чи «двокісточник очеретяний») чи чебрець, м’ята.

Клечання зазвичай прибирали через три дні, тиждень, а то й пізніше. Водночас на Яготинщині його обов’язково забирали вже на третій день, інакше «спать буде хотіться»: «Клен і осику. Ну, прибірають, шоб… Зелена неділя, це такий обичай, шоб уклéченне у хаті все. Три дні не викидали, а на третій день викинуть, бо спать буде хотіться. Не будуть діла робити, а тіки спать. Як не забрать гіллячок, дак буде тодє сон великий — діла не робитиму, тіки спать».[1516]

Троєцькі деревця й трави наділяли різноманітними магічними властивостями. Зокрема, вони були й оберегом від русалок:

— «Шоб вберегтися, зелене все клали, коло хати забивали зеленії палки, шоб не лізли вони (русалки — В. Г.) в хати: так, наче запинки такії робили, бо вони в хату лізли. Боже мой! Цілі дерева вирубували, і застругували, і забивали в землю».[1517]

— «Клін, кльонóве листя, липéха, в озері в нас є, ідемо рвемо і прикрашаємо… калиною… — такими. В хаті на підлозі, і надворі липехою стелили. І даже клін і калину — то даже оно затикали од вулиці на вікна. А ці гіллячки — вони дуже мають до русалок. Бо на Зелені святá і на кладбіща не ходять, бо русáлки ходять, виходять… тиждень же вони ходять по житови, і вони… так як зустрічають їх, так як тоже символ такий… Тіє голлячки, да, для русалок. Як ними побий, по… то, кажуть, уся нечисть із хати виходить. Від русалок [ті гіллячки]. Шоб не закликати до хати, шоб в хату не вбралася».[1518]

— «Клéчаннє — із ліпи… Рубали клечаннє: і в хаті ставили, і перед порогом такі цілі вирубували да ставили. Із ліпи. І траву шовкову, кажуть, трава шовкова, — до рвали да скрізь іструшували: по хáтах іструшували, і в сíнцях, — скрізь повитрушуване було. І татарка. Оце татарка, м’ята, пахуще, файне, — оце цім усе… Ну, кажут, шоб врагі не заходили в хату. До ставілі це. Русáлки шоб не щипали да не ходили».[1519]

— «Все зелене. В основном липа треба. А на окна татарку ходили да рвали у лузі. Русáлкам. Шоб нюхали. Шоб не лоскотали нас. В нас не татарка, а кукла — в нас казали».[1520]

На Камінь-Каширщині з троєцьким зіллям та гілками обходили поля:

— «А в нас, в Камінь-Каширському районі… Оленіно. То знов так казали, шо… вже в нас, як то після Трійці, вже беруть оці, шо на празник святять… там липих, липу, клен, — і вже оце після Трійци біруть, і всі, де жита зерновиї, геть всі обходять поля. Таківо старші люди. Обходять через то, шоб вже тиї русалки… каже, вони віходять, і вони посля… як обійдеш, тоді вже вони іщезають, їх нема вже. Каже, шо вони не показуються вже. Каждий, де є от кусочок жита, чи овса, чи шо там посіяно — то всажали голлячку туда, шо вже туда русалки не зайдуть, на ту площу».[1521]

Водночас рослини мали не лише оберегове значення. Нерідко їх вважали пристановищем русалок на час Русальниці. Таку функцію можуть виконувати трави:

— «Лепаху тиждень після Тройці не збирали з підлоги, шоб русалки ходили».[1522]

— «Ну, м’яту, татарку стелють же в суботу. І тиждень же лежить, шоб русалкі та’ як… То накóдаєм і пуд столи, і на окна, шоб уже русалкі спалі. А тоди вже в понедєлок ізнімаєм вже, виносім. Вже траву ту — у мешок, да як умре чоловєк, то у могилу клалі, на падушку… А голькі з клена, з ліпи — десь вікінулі да спалілі…»[1523]

Частіше, проте, для русалок призначалися вкопані деревця — «шоб вони там хилиталися».[1524] Таке уявлення поширене на Іванківщині, Чорнобильщині, у Поліському районі:

— «В осики трусиця листя через те, шо на ньому гойдаюця русалки».[1525]

— «Клéнням. Ходили в лєс, у нас у лєсі клення було. Ну, й татарка в нас була, татарку рвали да на землю кидали. А так — тіки клення вішали. На вікнах ставили і на землю кидали. Ну, і так, у нас трава — осока така була — до жали і подстеляли. Ну, і хата в нас була, двє комнати, до Тройці белили все, прибірали так як положено. Тільки на воротях ставили клення там, у сараї. Гілки. Ну, кажуть оце, шо русалки приходет да… Ну, вони прóйдут — якшо є — вони гуляют там, — кажут все. Ну як — розвлєкаюцца. Ну, в кленні, в кленні, шоб це було. Бо, каже, як прийде — немає клення в хаті, до це, значить, русалки, вони… Ну, це так баба розказувала, а я не скажу. Клення обізательно в хату. Ну, і на воротах ставили, на сарай вішали. Ну, так розкідали гілляки, кідали гіллячки. Ну, хто як. В каждой сім’є по-різному».[1526]

— «Чим прибирали? У нас у Крáсніци, село, така росла — татарка — називалась по-нашому. Там така мє´сціна одна токі ліш була. І всє окружниє села ішлі туди рвать. Татаркаю. Ставлялі мі по окнах, і кльон. Ну, і поли встілалі татаркаю і кльоном. В кого пол там, поли і все. І на окнах в основном. І вєшалі у дворах. От, напрімєр, і в сараї, і коло хати, попід каждим акном забівалі. Рабілі… прабівалі калка — і га-а-арний кльн пастáветь. О-отаке вісоке. Шоб було коло двора, коло окна. Оце таке. Ну, кажут, шо русáлки приходять. Колихацце. На Троїцу. І то вони тиждень. Колишуцце. І аж до понедєлка».[1527]

— «А то знов казали, шо… да ще в нас закóпали берези коло двора, у дворе, гарно так прібірали. І ото такі як татарник, чи пáнни, нажинали, ну, всяке таке пахуче зєллє, і кíдали коло двора, в хаті, і, моляв, в верандах ускрозь, і це кажуть, шо, мол, росáвки будут вже гýтацца там, на тих березах. Дак ми були малиє, ждем ввечері, так довго, дивíцца, чи це ж вони будут гутацца, чи нє».[1528]

— «Ну, бєрози на углах станавілі на дьвєрáх, шоб русалкі каліхалісє. Як у хату входіті, шоб здоровиє бєрози булі. Лєс рубалі. В нас же лєс був радом, дак бєрозу всігда… І вбіралі всє вже хáти, канєшно, прібіралісє к Тройци».[1529]

Глибинний збіг із цими уявленнями містять відомості з Опілля, згідно з якими в ніч напередодні Зеленої неділі на гілки, якими обмаювали будинки та брами, прилітали душі померлих і гойдалися на них, наспівуючи колискових пісень та сміючись. Ці душі, як вважають, покликані були охороняти хати й обійстя від лихих сил.[1530]

На завершення констатуємо, що демонологія не є закритою, законсервованою системою: вона живе, змінюється з плином часу, і зрештою, як і традиційна народна культура загалом, зазнає непоправних утрат. Щодо уявлень про русалок прикметною є єдність сучасних респондентів у думці, що русалки — явище «одшедших» уже часів і що в наші дні цих істот немає. Про «закляття» русалок знаходимо й відомості більш ніж столітньої давнини: «Цяперъ русалокъ вже нима: ёны закляты, а упяродъ были».[1531] Найпоширенішу причину зникнення цих істот вбачають у «заклятті» — або безпосередньо русалок, або землі. Одні інформатори вважають, що заклинав Бог, другі — що громада з хоругвами на чолі зі священиком, треті — що «знаючі» люди чи землеміри із залізними ланцюгами тощо:

— «Бог їх закляв, бо вони шкоду робили».[1532]

— «Колісь, як була земля незаклята, то русалкі ходили».[1533]

— «Колись і русалок бачили, а потім, казали, було якесь закляття і їх закляли».[1534]

— «Це колісь таке було, а потом їх постєпєнно позакліналі. Заклялі їх».[1535]

— «А зара тепер їх нема. Зара їх закляли. Давно колись такі люди були, шо знали, як».[1536]

— «Вони колись чепалі людей. Вони лоскоталі. Ну, то не мо[ж]на було — вже вельмі порчу робілі. То взялі батюшку, і кóрогви тиє, все, і люди ходіли да їх закліналі — по полях, по лєсах. Да вони не сталі людей чепать».[1537]

— «То казалі, шо бачилі, то казалі, шо їх заклялі. Ходилі на кладбіще да прокліналі. То вже вони тепер не показуюца».[1538]

— «А заре земля заклята, вже нема ничо’ — ни лякачов, ни русалок».[1539]

— «Синок, усякіє були путєшествія, були. Ну заре нема їх. Заре нема. Заре такі лекáвкі вже — рукатиє да ногатиє». — «А чого немає?» — «А того, шо Бог його знає, шось таке. Закляли батюшки»[1540]

Показовим, зокрема, можна вважати й таке висловлювання: «Колись-колись були русалки, як поля були. А сьо’дні русалка буде, як сьо’дні трактор, сьо’дні межи нема, ничо’ нема?».[1541]

Справді, зміна традиційного способу життя людей неминуче мала позначитися й на долі цих уявних мешканців Полісся: святих чи грішних, жіночої чи чоловічої статі, молодих чи старих, гарно вбраних чи занедбаних, мовчазних чи співочих, із залізними товкачами чи у вінках із волошок — однак безумовно неповторних у своїй розмаїтості й таких, що ще довго збуджуватимуть уяву і простих носіїв традиції, і людей мистецтва.

Мавки

На значному обширі українських земель побутують уявлення про персонажів, загальновідомих під назвою мавки, чи нявки. Це насамперед традиція Карпат, а також Поділля, історико-етнографічної Волині. По суті, мавки в багатьох аспектах є майже аналогами русалок. Водночас низкою ознак вони подібні, а нерідко й майже тотожні іншим демонологічним жіночим персонажам: майкам, лісним, бісицям, богиням, мамунам та ін. Як й у випадку з русалками, трапляються відомості про русалімів, так і мавка-нявка може мати чоловічий корелят — нявкуна.

За походженням мавки близькі до потерчат: «Мавками ставали нехрещені діти, що повмирали».[1542] Власне, і самі назви мавка чи нявка дослідники виводять від давньоукраїнської назви навіє — «померлі». Згідно з іншою версією, ця назва походить від характерних звуків, які видають мавки: «[Нявки-мавки] — се нехрещені душі дїтий, шо перед зеленими сьвйитами блукают по польих та над водами, та голосьит: «Мав, мав».[1543]

На Проскурівщині (нині — Хмельницький район Хмельниччини) мавок сприймали як дітей, яких украв чорт.[1544]

На вигляд мавки — це вродливі зеленоволосі дівчата, які живуть у лісі. Вони не мають спини, так що ззаду видно нутрощі:

— «Нявки-мавки — се такі бісицї, шо з переду йик чельидина, а з заду видко їх утробу; ноги у них, йик у дитини, а голова жіноча».[1545]

— «Няўки — се чудово гарнї хлопцї й дївчата, які лиш тим ріжнять ся від чоловіка, що тулів їх від сторони плечий цїлком отвертий».[1546]

— «Мавки — то, кажуть, є такі дівчата в лісах, гарні дуже, з зеленими косами».[1547]

— «Мавки — то такі були панночки гарні. В них коси такі зелені і ззаду видно всі нутрощі. То таке старі люди розказували».[1548]

Поширеними є уявлення про танці мавок на так званих ігровищах: «Мавки — то в лісах є такі пані з зеленим волоссям, а ззаду спини нема і всі нутрощі видно, і вони танцюють так…»[1549] Ці галявини-«ігровища» можна пізнати по тому, що на них не росте трава.[1550] Згідно з матеріалами Оскара Кольберґа, навпаки, «мавки бігають горами й долинами і висаджують на них цвіти».[1551]

Танцюючи, хлопці-нявки нібито співають: «Бодай тато не прощен, не прощен, / Що я умер не хрещен, не хрещен!» Дівчата ж співають: «Бодай мама не прощена, / Що я ўмерла не хрещена!»[1552] Характерною для них є й інша пісня: «Вони сходьи си на розіграх, свйито перед Иваном, та співают тонким голосом:

Йик би ни цибульи, ни чиснок Та ни кидрове зільи анї юдове зїльи, То був би наш сьвіток».[1553]

Мавок іноді наділяють здатністю ссати людям груди:

— «Вони ізсисают людий».[1554]

— «Була одна жінка, вона вродила дитинку — і в потік, то така була як то трясовина, шо не мала дна, і вона причепила камінь і втопила ту дитину. Рано чи пізно мотузка здримніла, камінь лишивсь на долині, а дитинка сплила. Та люди ввиділи, шо там плаває дитина, але якось витя[г]нули гаками ту дитину і шукали ту жінку. Переважно кажуть, шо з таких дітей робляця мавкі, русалкі чи потерчата, в нас кажуть, шо то мавкі. От деколи дівчині маленькій або дитині маленькій приходять і ссуть груди, в дитинки спухають груди, то кажуть, шо її ссуть мавки. Дитина маленька хоче їсти, і вона чіпляється до кого видит. Кажуть, шо треба класти копійки до таких грудей, шо треба якімсь зіллям мастити свяченим або ту свяченину прикладати, шо на Спаса, як яблука святять, то той букет, я ше сама зберігаю, шоб на смерть подушка була».[1555]

Так мавки можуть робити як покарання за те, що чіпали троєцьке зілля, заткнене по грядках: «В Зеленици вірять також, що зле робить «кігітна» жінка, коли витягне з грядок майку, себ то галузку, яку заткнено на Зелені Свята; тодї приходять Нявки до неї в ночи, коли спить і ссуть її грудь; можуть також ссати дитину, а навіть мущину, а то за промах матери».[1556]

Згідно з матеріалами П. Чубинського, на Поділлі, у Літинському (Вінниччина) та Проскурівському повітах вірили, що мавки, або ж лоскотниці, живуть у лісах і з’являються людям як молоді вродливі дівчата. Вони привертають увагу стрічного своєю красою, заводять розмову й, кокетуючи, заманюють, а відтак залоскочують свою жертву.[1557]

Майки

Дуже схожі на мавок-нявок за народними уявленнями майки. На них також здебільшого перетворюються померлі неохрещеними діти:

— «Майки — то нехрещені діти».[1558]

— «То тоже, як діти не хрещені, родєть та прикопають де, та й з того майка зроби сі, але я де знаю, шо то таке, та майка».[1559]

— «А в нас зараз то кажуть, шо з тих дітей [нехрещених] виростають майки».[1560]

— «Колись були майки, а зара[з] вже нема. Майками ставали нехрещені діти, закопані діти».[1561]

— «А майки — се осі душі, шо нехрещені».[1562]

Про таку генезу майок свідчить також спів, який нібито подекуди можна почути під час їхніх танців. Він тотожний співу мавок і потерчат:

— «То такі файні дівочки, шо їх мама не хотіла та й лишила десь чи закопала, то вони співають: «Аби моя мама царства не дістала, бо якби була мене породила, то я б сі на світі жила».[1563]

— «Бодай мати не прощена, шо я хожу нехрещена», — то вони таке співали. І то кидали (кидали щось за крижмо — В. Г.), говорили — і воно вже було хрещене».[1564]

— «Тих нехрещених дітей називають стратуни, а ті, шо їм воду свячену зіллють, хоть і вони нехрещені, а воду їм зілляли, то то вже майочка, то вже не стратун. Вони збирались, і танцювали, і дівчатка казали: «Моя мама не прощена, шо я вмерла нехрещена». А хлопчики казали: «Мій тато не прощений, шо я вмер нехрещений».[1565]

— «Ну, кажуть, шо шось такє є, майки, але я не знаю, чи то правда. От якби вам такє трапилось, то це ж діти нехрещені, і от воно летить і просить: «Хреста, хреста». І воно каже: «Моя мама не прощена, шо я вмерла нехрещена». І шось, якщо маєш на собі похоже на крижму, хустку, саме краще то кинути, і воно вже буде напівхрещене. Воно тако як йде, то так як вітер дує».[1566]

Місця танців майок можна пізнати за витоптаною травою: «Майки — померлі нехрещені дівчата і хлопці. Вони танцюють на полі, і в лісі, на полонині,— де витоптана трава. Коли в камені є дірка, то тут танцювали майки. З тої дірки п’ють воду дятли».[1567]

Подекуди відзначали зв’язок майок із водною стихією:

— «Майка, то я тобі можу це казати від мого тата, — то на Івана не можна ся купати, бо може майка затєгнути в воду, і на Зелені свєта».[1568]

— «То кажут, шо є такі майкó, шо в воді купалисі».[1569]

— «Майки, то колись говорили, шо вони в озерах».[1570]

На зріст майки дуже малі, що природно з погляду на їхнє походження з «безпірних» дітей. Дві майки могли нібито поміститися в один чобіт: «Були майки, які були дуже малі, вони танцювали на полі, це малі діти. Дві майки могли влізтися в чобіт».[1571]

Іноді майки, як і мавки, постають в описах гарними зеленоволосими (або ж просто довгокосими) лісовими дівчатами:

— «Майки — то такі дівочки, вони по лісах живуть, вони такі гарні, мають зелені коси, хороводи водять».[1572]

— «Майки — як звичайні дівчатка, мали сукєночки, довге волосся, бо їх ж не стригли. На Івана Купала вони показуються, виходять на Івана. Звідти вони виходять, де вони прикопані, і потім туди і вертаються».[1573]

Майки подібно до мавок можуть мати таку ознаку, як відсутність спини: «На вигляд майки — як дівчата, крижі тільки мають відкриті, так що видно нутрощі».[1574]

Демонічна природа майок яскраво виявляється в тому, що вони, як і вся «нечиста сила», бояться блискавки. Від неї майки нібито ховаються під ліщиною, яку, як відомо, блискавка оминає:

— «Колись росказували, шо як дівчина чи жінка дитину стратит, то тоти діти якимись майкáми ходіт, і вони ховаюця під майинов, під лісков, під ліщинов».[1575]

— «Тато казали, шо та майка виглядає так, як дівчата. То хлопці молоді колись, казали, шо виділи тих майок, шо вони під ліщинов, шо вони переважно під деревом, під ліщинов чогось вони сі збирали вкупочку».[1576]

Вважають, що ці демонічні істоти ссуть дітям та підліткам груди, які внаслідок цього підпухають і болять:

— «Казали люди, шо були якісь майкó, шо груди сцуть, шо цицьки дитині ге напухають. Ну а тепер нема».[1577]

— «Бýло таке, шо цицьки напухали, і тото, каже, майки ссут. А шо воно таке, то я вам не гóден сказати».[1578]

— «А майки, кажут, шо то в мене груди болєт, як я ше нежонатий. Та й так ше розбéруся, хожу без сорочки, — вони кажут, шо то мене майки сцут, шо то в мене груди так, як у жінки».[1579]

Подекуди стверджують, що ці істоти ссуть груди лише нехрещеним дітям: «Казали, шо майкó, як дитина нехрещéна, ссали дитину. Такі в дитини груденє´та великі, підпухнут»,[1580] — у цьому нюансі також виявляється демонічна природа майок. Іноді те саме розповідають про дівчат: «То казали, шо є такі майкó, шо навіт можут сі присосувати дівчині до грудей, шо ссут молоко…»[1581] А дехто стверджував, що вони ссуть першу чи останню дитину в сім’ї: «Майкó якісь ссут, як вродиця перша чи послідна дитина. Мáйка груди ссе».[1582]

Нерідко ж вірять, що мйки можуть ссати й дорослих:

— «В моєї баби було дев’ятеро дітей, то в них вмирали діти великі. В неї було дев’ятеро, і лише двоє вижило. Та вже колись вмерла дитина, а вона вже така була, шо з песиком гралась, постійно з ним гралась, і вже її поховали, — та й баба лягла спати і чує, шо двері рипнули і за кимсь песик пустився бігти. Баба скочила на лавку, а та дитина вже прибігла до грудей, молоко пити, і баба вже пригорнула її до грудей та й кажуть: «Петре, ану засвіти лямпу». Та й дідо засвітив лямпу, то баба мусіла їхати в Саджаву (с. Саджава Богородчанського району — В. Г.) до Паливоди (місцевий ворожбит, знахар — В. Г.), аби бабі рукі розв’язало. То дідо відвіз бабу туда в Саджаву, і Паливода розв’язав бабі рукі, а якби не розв’язав, то б осталася калікою, бо рукі задерев’яніли і не можна було розщепити. І більше не приходила та дитина».[1583]

— «Казали, що майки ссут соски чи в хлопів, чи в жінок, і ту людину болит. Але стараються ту дитину покропити хоча би свяченов водов».[1584]

Безумовно, привертає увагу співзвучність назви персонажа й назви троєцького маю (клечання) — майка, майина, маївка. Про зв’язок між ними свідчить не лише приурочення явлення майок до Зелених свят, але й заборона чіпати троєцький май на «землі»: «Ка’, то, от в маю місяци, як дівчинка мала, в неї ше груди не віростают, починаются, такі колючки, і в неї болєт груди, то кажут — майки сцут. Майка сце. То казали, шо майку таку, шо маїтси в городи, то не можна її кóвати, бо то майки сцут. Чи й хлопчика болєт груденята, цвóрки, — то майка сце. То істота така. Не можна людині тручáти ту маюху — єк ми вже замаєли в городі».[1585]

Май водночас використовують і як ліки для вражених майками грудей:

— «Якщо дитина маленька, як їй груди пухнут, то тоте листє треба сховати, лиш би на них дощ не капав, і тоте листє треба прививати дитині до грудий».[1586]

— «Маївку прикладали, на Зелені свє´та маївка, шо то хати…»[1587]

Окрім троєцького маю, як лікувальний, а радше апотропеїчний, охоронний засіб прикладали до грудей монети або навіть монети з калом:

— «Майкó — мáйка дитину сце, то треба копійку прикласти».[1588]

— «На копійки брати калу і прикладати, як майкó груди сцуть».[1589]

Найцікавішим із виявлених способів протидії майкам було, однак, прибивання над дверима з внутрішнього боку хатньої стіни спеціально зроблених для цього ляльок-мотанок: «Є майкó, шо діти ссут маленькі. Груди такі тверді, дитина не спит. Клалисмо копійки, а потому казали пелéнки дерти, і ладити три ля´льочки, тако докупки з’єзувати і над дверами прибивати. Вона вже не пíде до хати. Такі маленькі ляльочки біленькі. Цвєком прибивали серед двері. Звити так, шоб головка бýла».[1590]

Про цей та інші засоби йде1ться, зокрема, у такій бувальщині: «В нашого Васильи майки сцали: ссали з грудий кров і так були відосцали ціцьки, що аж молоко йшло з грудий дітини. Я мусила дві неділі стояти над колисков, бо лиш відóйду, як дітина дальше плаче, бо майки сцали… Ми ходили до Анни М., і в’на ладила кукли та клала коло дітини, та не помагали кукли; потому повивалисмо у шлюбне (в запаску і хустку шлюбну: під голову — хустку, в запаску — повивалисмо); потім клали образи з церкви — фани. Як поклали фани, то вже тоді не мучило дітвака, але вчепилосьи до мене, той дух, і мені здавалосьи, ніби довкола мене літали птахи і лоскотали крильми, так що я не могла цілу ніч заснути. Та післьи тої ночи майки лишили нашу хату».[1591]

Майки нерідко є персонажами народних казок та легенд. Зокрема, в одній із казок ідеться про те, як парубок узяв майку за дружину:

— «Колись як нищили дітей, дівка як стидалась чи що, то ту дитину видерла і десь її просто прикопала, а та дитина потом росте та й майка робиця. Та й котра людина щаслива, то в теї людини просить хреста. А як є якась людина щаслива, шо чує голос тої дитини, бере з лівого пальця кров, і бере хустинку, і хрестит: «Як дівка, най буде Марійка, а як хлопець, най буде Іван». І ту хустинку кидає, і та хустинка в повітрі летит до тої дитини, котра дитина просить хреста, і та дитина потому маєчку робить, і вона вже робиця така файна дівчина. І на Івана така є площадка, і ті дівочки там бавляться, співають, танцюют.

А єден хлопець, ну, говорили, шо є майки, а той хлопець пішов і хотів видіти, яка то майка, та й пішов туди. А пішов до ксьондза спитав, як би він, шоб ввидів ті майки? Та й ксьондз каже, шоб він сховавсь в такому капелюсі невидимка. Каже: «Візьмеш той капелюх, і вони не будуть тебе видіти, і ти зможеш вийти до тих дівок». Той взяв той капелюх, та й пішов, та й дивиться, а дівочки так танцюють та й все співають: «Шоби моя мама Царства не дістала. Якби була мене породила, я була б на світі жила, я би собі заробила та й була б на світі жила». Танцюють і так співають. А той хлопець дуже сподобав єдну дівчину, таку дуже файну. Та й пішов до ксьондза та й каже: «Мені єдна так сподобала майочка. Як би я міг її узяти?» А він каже: «Підеш на другого Івана та той знов той капелюх візьми, вони тебе не будуть видіти, але ти візьми єден чобіт та й кинеш той чобіт межи них, котра тобі сподобалась. Та той чобіт ухопить і буде натягати, а не буде знати, як то надягати, та й буде надягати на дві ноги. Та й ти її так злапаєш, бо вона не зможе тікати».

Він пішов, зробив собі єден чобіт, та й пішов, та й знов надів той капелюх, та й знов сидить дивиця. А ті танцуют, а він кинув той чобіт, а вона вхопила той чобіт та й пхає ногу, та й пхає другу ногу. Вже кинув той чобіт, вже й злапав, та й каже: «Ти тепер будеш моя жінка». А вона каже: «Буду». Вже він привів її додому, вбрав її в шмаття своє та й йде до ксьондза, бо хоче вже з нею шлюб узяти. Вона каже: «Я з тобою шлюб візьму, лише шо я буду робити, аби ти в мене не питав. Як тілько мене запитаєш, то тілько мене будеш видіти».

Ну, то він вже роки жив: шо вона робила — він нічо’ її не питався. Вона з ним не сідала їсти, він не видів, коли вона їст. Все питався: «Шо ти їш?» А вона каже: «Я тобі даю, а ти їш». А вона все в дванадцятій годині пропадала десь. Вже роки пройшли, вже дитина була, а він каже: «Ти знаєш, кілько я тебе не питався, ми вже роки жиємо, а я тебе не питався, шо ти робиш. А тепер я тебе запитаю, де ти вночі діваєшся, шо ти не їш? Я тебе не вижу, аби ти їла» (Вона все мовчить — піде на цвинтар та тих материних кісток полиже.) Та вже вона йому каже: «Я йду на цвинтар, за мамин гріх я їй кістки облизую. Я тобі скажу, шо я їм, — ото я їм». Як вона сказала, то вона й пропала.

Як вона пропала, то йому вже гірко було, він її любив, та й дитина була. Та й йде знов до ксьондза та й каже: «Отче, вона мені казала, шоб я не питався, а я поінтересувався та й поспитав». А ксьондз каже: «Знов на якесь свято іди собі, і будеш молитись. Будеш іти, буде така дорога, а там буде така гора, шо ти до неї не годен вилізти, але, може, ти й вилізеш».

Він вже так іде, іде та й молиця, та й приходить до тої гори, а там така схильна гора, шо він не годен на неї вилізти, але почав молитись і якось виліз. Та вже виліз на ту гору, а там, на горі, нема хатів, лише єдна хатчина, і там світиця. Він пішов під вікно, дивиця у вікно — а то його жінка та й дитина. А дитина ввиділа та й каже: «Мамо, тато, тато!» А мати каже: «Дитино люба, той тато не годен до нас зайти». А та дитина далі: «Тато, тато!» А жінка вийшла надвір та й каже: «Шо то за Божа душа? Як хтось є, то покажися». Та він показавсь та й каже: «Кілько до тебе добивався…» І вже як вона його ввиділа, то він вмер тоді».[1592]

— «То такі файні дівочки, шо їх мама не хотіла та й лишила десь чи закопала, то вони співають: «Аби моя мама царства не дістала, бо якби була мене породила, то я б сі на світі жила». Та й так танцювали. А був один хлопець, їх бачив, а вони не виділи його, бо він ся сховав. Так йому хтось казав, шоб він сі сховав. Та й одна дівчина йому дуже сі сподобала.

Він пішов до ксьондза та й каже: «Ви знаєте, мені так та майочка сі сподобала, як я маю її зловити?» А ксьондз йому каже: «Зроби собі, каже, чобіт один, та й на другого Йвана йди на те саме місце. А вона не знає, як його надягати, то ти кинь його між них, а як вона його вхопить, то ти її лови».

То така площа в лісі є, та й вони там танцюють, а він межи їх кинув той чобіт, а та дівочка, шо йому сі сподобала, його вхопила та й суне дві ноги. Та й він її зловив. Та й каже їй: «Ти будеш моя жінка». А вона йому: «Добре, але шо б я не робила, ти мене нічо’ не питай. Як сі мене запитаєш, то тілько мене й будеш видіти».

Та той погодився, взяв її до себе, вбрав її по-сво[є]му, та вже пішли до церкви взяли шлюб, та й вона шо не робить, він її не питає. Все вона не хотіла з ним їсти: зварить, а сама їла в куті. В дванадцятій ночі вона все пропадає, а потім приходить — і вона вже біля нього. Його то так заїло. Та й каже: «Знаєш шо? Буду тебе шось питати. Де ти сі діваєш, як настає дванадцята година ночі?» — «Я то тобі скажу, але більше з тобою жити не буду. Я йду на цвинтар, до свеї мами, яка гріх зо мною вчинила, мушу покушати». То сказала — і пропала.

І вона пропала, і дитина пропала. Та й він знов до ксьондза пішов та й все йому розказав. Та й знов питає, шо робити. Та й ксьондз йому каже: «Ти сам не годен до неї дійти, але є такий невидимий капелюх, шо з ним ти, може, й здолаєш ту межу, бо то на високій кам’яній горі».

Та й він пішов, аби хоч її увидіти, хоч би й умер потім. Та й він того капелюха найшов та й ледь сі видряпав на ту гору, а там хатчинка є. Він дивиться, а в тій хатчинці та маєчка з дитиною жиє. А дитина його увиділа та й кричит. Тоді вона вийшла та й каже: «Хто тут є, жива душа, покажися, то ти прийшов до мене?» Та й кажуть, як вона його увиділа, то він умер. От така-от історія».[1593]

Слід зауважити, що обидва наведені варіанти записано в той самий день від тієї самої жінки, що підкреслює вагу талановитого оповідача в сюжетотворенні фольклорних текстів.

Дещо інакше звучить ця казка в записі Я. Фальковського з Гуцульщини. У цьому варіанті, щоправда, житло дружини-богінки (а не майки) розташовувалося не на горі, а глибоко під землею. Як це властиво казкам, дістатися туди героєві допомагає чарівний помічник. Також, за законами жанру, розповідь має щасливе завершення.[1594]

Варіанти наведеного сюжету подекуди відрізняються доволі суттєво. Зокрема, на Богородчанщині розвиток теми одруження парубка з майкою більш популярний у таких різновидах:

— «Майки, а, майка була. [Я] в Ясені (с. Ясень Рожнятівського району — В. Г.) з чоловіком жила. То ті майки були в Чорногорі. То майки там сі купали, а хлопець зайшов та й дуже одну сподобав, ясінський хлопець, та й взєв, та й каже, шо хоче її за жінку. Та й ходив, та й ходив, і не міг її ймити: от вони купаються, ті майки, — і вихопілися з води, і пропали, вже їх нема. Вона має плечи голі, шо видко печінок і всього… а туда — файна жінка.

Та й пішов він до ворожбита, той хлопець, та й каже ворожбитові: «Я сподобав майку, як її ймити?» А ворожбит: «Ніяк ти не ймеш, лиш як вона прийде, розбере сі, покладе своє шматтє, бо вони складають кожда окремо, та як покладе шматтє, а ти тото візьми та й сховай під плече. Але дивись, шоб її шматтє, абись не брав другого».

Та й він взєв та й так сховав шматтє під плече. Вийшли з води всі, а її нема, а він сам схований там за корчами за якимись. Та й вона ходить та й шукає, а він каже їй: «В мене твоє шматтє»… Вона прийшла, він її зловив за руку… Та й зловив, і вже вона сі вбрала, а він каже: «Я тебе не пущу, ти будеш моя жінка». А вона: «Та не буду твоя жінка, бо ти мене якби що запитав. Треба мене ніщо не питати, що я буду робити, шоб мене нічо’ не питати», — то та ка’е майка. А той: «Ну, та не буду тебе нічо’ питати».

Ну і так вони сі жили, і всьо в порядку, а так шо в него була мама (а в них вже була маленька дитина, в них двоїх вже була дитина), та й мама померла його. Як мама померла, а вона наймила плакати за мамов, жінок, аби платиш гроші: «Плачте, плачте, жіночки, за бабков, плачте». Ну та й баби, хто хотів, та й плакав. А відтак в неї вмерла та дитина її, а вона наймила музику. Дитина на столі померша — а вона наймила музику.

Та й вже як дитину поховали, а він каже: «Жінко, нічо’ тє не питав, а за то сі буду питати». А вона: «Ну, як ти мене запитаєш, так я тобі скажу, але я від тебе піду гет, вже тебе лишу». Та й так вона каже: «Твоя мати як вмерла, то дуже гаркали вільни, а як плакали — то вони сі відступали. Як хтось плакав, розумієш, коло баби. А моя дитина як вмерла, я наймила музик, то ангели танцювали і дитину на руках носили, і дитина з ними танцювала». Та й вона з хати та й пішла».[1595] (У варіанті А. Онищука, поки нявка купалася, парубок-вівчар забрав у неї хустку.[1596])

— «Майки є, кажуть, шо вони є. То такі, подібні до дівчат. Як молоді дівчата, з косами розплетеними, в білому вдіті.

Колись казала єдна жінка, шо оповідала їй її бабця, шо були колись такі майкі і вони не виходили заміж. А один хлопець таку маєчку полюбив. А вона йому каже: «Я за тебе вийду заміж, але шоб ти в мене нічого не питав».

Та й вони жили, і померла її мама, а вона дуже плакала, і все йшла в комин, і все шось наганяла в комині, і плакала дуже. І в них була одна дівочка, і померла вже велика, і вона за нею не плакала, а рада така була, весела.

А чоловік каже: «Цього я не стерплю. В нас дитина померла, а ти така весела, а як твоя мама померла, то ти плакала». А вона каже: «Я виділа, як дитину ангелки вели, а маму — там у комині розтерзали душу чорти». І за то вона так за маму плакала, а за дитину раділа, бо її ангелики на небо забрали».[1597]

У с. Глибівка цей текст репрезентовано як етіологічну легенду про ластівку: «Розкажу ще притчу про ластівку. Були два хлопці і погнали коні в ліс пасти. Коні паслися, а вони собі полягали спати під ліску (під ліщину — В. Г.). Вони сплять, і виходить з річки дві дівки, стали і танцюють. Один хлопець пробудився і сподобав собі дівку.

Прийшов додому і пішов до ксьондза радитися, як має ту дівку знайти, бо дуже собі сподобав. Ксьондз йому сказав, щоб купив два чоботи і ліг на тому місці спати, аби були дуже файні: «Постав один чобіт, де вони танцювали, а другий сховай і лягай спати». Він так зробив.

Вона вийшла танцювати і дивиться — такий файний чобіток, та й взяла. Пхає одну ногу, пхає дві в один чобіт. І він мав лапати, як вона дві ноги запхає в один чобіт. Він так зробив. Він її злапав і сказав, що хоче мати за жінку. «Я буду за жінку, але що буду робити, аби ти ніколи не питав»…

Прийшов він додому з нею, оженився, появилася дитинка, і та дитинка вмирає. Вона наймала музику. Через рік вмирає мама, і вона так плаче, що руки ломить. Чоловік ніколи не питався, але запитався, чого вона так плакала. Вона сказала, що скаже, але більше з ним не буде: «Дитинка вмерла — то ангел. Твоя мама — велика грішниця. Якби була ще така людина, аби так плакала, як я, то ми б всі гріхи вимолили б». І [вікно] розтворилося, [вона] у вікно пирхнула, зробилася ластівкою. Він її вхопив— і хвіст обірвав».[1598]

Ю. Шнайдер на Рожнятівщині записав оповідку про те, як чоловік у зазначений вище спосіб (за допомогою червоного чобота) зловив майку, щоб дізнатися від неї про ліки для худоби. З тексту можна зрозуміти, що за майками визнають уміння доглядати тварин, як це властиво лісовим німфам.[1599]

У записах дослідників демонології майки нерідко є персонажами етіологічних легенд, пов’язаних із певною місцевістю. Зокрема, в одній із таких легенд із Рожнятівщини майки початково постають як семеро сестер, демонізація яких відбулася вже згодом, по смерті їхньої матері. Сестри загинули, утопившись у своїх сльозах, із яких постало озеро.[160] В іншому, пов’язаному з цією легендою за змістом тексті, майки дбають про чистоту озера, у якому живуть.[1601]

Лісні

Так звані лісні (чи лісниці, лісовки), за матеріалами В. Шухевича,[1602] зманюють молодих вівчарів, так що ті «тратять цвіт», худнуть, «жовкнуть», тобто марніють від такого кохання. Попри це, лісні мають виразні ознаки лісових духів: худобу їхніх коханців-вівчарів не зачіпають ведмеді, на їхньому «данцовищу» першою після зими зеленіє трава, вони, власне, і засівають нібито навесні траву й інше зілля.

Лісні, як і мавки, також походять від душ померлих неохрещеними дітей і виглядають як дівчата «без спини»; схожі в них і пісні:

Не мий ногу ногою, Не пий воду рукою! Йик би не лук-чиснок И не оделен-зїльи, Мати би сина На сьвіт не сплодила!

Племета

На гуцульській частині Богородчанщини (села Гута й Пороги) з уявленнями про русалок, майок, мавок тощо співзвучні оповіді про ще одного демонічного персонажа — так звану племéту: «Племети такі. Чи снилосі шось, чи показувало, людей пуджєло, а зараз того нема. Племета — такая лиха якась душє. Є таке, шо тебе хтось кличе. А як тебе шось у сні кличе, аби сі не обзивав. То кажут, шо то мавка якась, шо то може вікликати. Ось туйво на тим потоці, отуй дівку виділи в вінци, у білій сукенци. Казали, шо то русалки. А я таку стіну білу виділа… То називали не русалки: старі люди казали, шо то мáвки. («А то не те, шо майкó?» — В. Г.) Майки, майки… Ото як в дитини, та й великих, такі червоні, чорні тверді груди пороблятьсє, то кажут, шо то майка сце. То то рвали майє (ну, то, шо на свята Зелені маят, той лист), і мама казали мачєти в молоци і прикладати до грудей, бо то майка».[1603]

Про племету відомо, що це страшна істота в білому вбранні (у білому уявляють і русалок та ін.). Вона лякає людей уночі і вводить їх у блуд, гукаючи на ім’я:

— «Таке в білому, високе, от як перебираюці. Такі були вечорниці колись. То, ка’, вбираєці на племету. Візьме, накине на себе простинь, віреже зуби з бульби, в’зьме миску, поставе в миску свічку та йде отаке. То там гвалтує всьо на вечорницях, шо страшне».[1604]

— «Як племета кличе — то не ’бзиватисі — хіба за третим разом можна. Одного цілу ніч водило».[1605]

У більшості випадків племета асоціюється з поняттям «страх», або ж, точніше, «нічний страх». Назва «племета» співзвучна з назвою «планета», добре відомою дослідникам демонології.

Зокрема, про «племету» говорили так: «Племети тоти — просто страх людини. Людина як має страх, то йому всьо привидиця. То нема племети ния´кої. Кум мій приходóв до мене, шо боявся дома спати (в нього дівчинов сестра померла). Я його веду, а він каже: «Диви — на дверях Анна стоїт». А я не виджу. Так, страх мав».[1606]

Схожі характеристики й у «планети»:

— «Як місіць настає або сходит, то тогди ходит небіщик, а як когут запіє, то щезає, то планета».[1607]

— «Планета — то така сила невидима, вона все водить, аж не трафляться люди та його не вирятують».[1608]

— «Сотона», або «планета», — то є «блуд», який сплячу людину може витягнути й водити полями і лісами».[1609]

Згідно з матеріалами А. Онищука, племетами називають таких персонажів, як чорти, нявки, мерці, топельники, повісельники, опирі чи відьми, які в зміненому вигляді ночами «сьмішкують» і страшать людей.[1610]

Загалом же варто зазначити, що «племета» найбільш віддалена від загального образу мавок / майок / русалок та деяких інших персонажів. Усіх їх об’єднує насамперед походження від «безпірно» померлих (дітей), зовнішність (маленькі діти, гарні дівчата в білому вбранні), місце появи (озера, річки, ліс), поява у визначений час (на Зелені свята, перед днем Івана Купала), танці з ладканням і специфічними співами, мотив стосунку до малих дітей (який виявляється в заподіюванні їм шкоди чи в підміні дитини на свою), мотив любощів чи одруження з живою людиною, мотив зв’язку з рослинним (а подекуди й із тваринним) світом тощо. При цьому уявлення про цих істот нерідко відрізняються лише окремими нюансами. Наприклад, русалкам не притаманні такі ознаки, як відсутність спини чи властивість ссати груди.

Отже, не дивно, що люди нерідко об’єднують цих персонажів у своїх висловлюваннях чи не можуть визначити різницю між ними:

— «Як дитина помирає нехрещена, то з неї русалки або мавки виходили».[1611]

— «Або мавки по озерах колись залоскочували хлопців — говорили тоже в легендах, шо в озерах були мавки. І русалки тоже залоскочували, тоже, казали, так само. То в нас тут в Малих Бережцях так розказували. Ті русалки і мавки — то були якісь такі существа, навіть не знаю, як ото пояснити…»[1612]

Стосується це й дослідників народних уявлень. У працях В. Гнатюка, наприклад, бачимо певне ототожнення богинь із лісницями й мамунами, а мавок — з нявками й бісицями,[1613] так само богинь і бісиць із русалками.[1614] Ю. Шнайдер паралельно використовував назви майки й богінкі, зазначивши при цьому, що в народі відповідних персонажів усе ж називають майками.[1615] Дослідник, спираючись на матеріали, зібрані на Гуцульщині,[1616] указав на те, що майки в розумінні бойків є тим самим, що й лісні чи мавпи в гуцулів.[1617] Я. Фальковський відзначав збіг в образах бісиці й лісиці (лісної): обидві виглядають спереду як жінки, а ззаду видно утробу; можуть «чіпити» й згубити парубка чи мужчину. Лісна, окрім того, має ще й ознаки духа лісу — «власть над лісами». Походження цих персонажів із душ «безпірних» дітей дослідник, однак, не зафіксував.[1618]

Чугайстер

У міфологічній традиції гуцулів нявок, бісиць та лісних об’єднує ще одне: ними нібито харчується чугайстер (чи чугайстрин, лісовий чоловік). Згідно з матеріалами багатьох дослідників,[1619] чугайстер — це своєрідний лісовий бог (один із трьох або семи братів), що постійно блукає лісовими хащами.

Походження назви персонажа пов’язують із ćuga — ‘засідка, чати’, від якого походить дієслово чигати (також чуга в галицьких верховинців — різновид свитки без рукавів та коміра з кошлатого з лицьового боку сукна).

На свою жертву чугайстер чатує в купі листя. Упіймавши нявку, «приступає» її ногою й розриває навпіл. М’ясо смажить на ватрі лісорубів чи пастухів. До людей ставиться прихильно, може навіть оборонити від шкоди. Іноді запрошує людину до танцю, проте потім відпускає.

Чугайстер має людську подобу, поставний, широкоплечий, лише високий, як «смерека» (ялина) і порослий густою сивою шерстю (іноді зображуваний одягненим у біле вбрання).

Згідно з однією з легенд, на чугайстра перетворився чоловік, якого закляв сусід. Людина не може його вбити, а хижак — з’їсти, «бо так йому пороблено».

«Безпірні» діти

Окрему групу демонологічних персонажів по всій території Україні становлять викидні, страчені матерями, мертвонароджені або померлі одразу після народження діти. Таких дітей називають по-різному: безпíрні (оскільки померли дочасно, «без пори»); потерчáта, терчáта, потеречукó, потерчукó (потрачені матерями), стрáччіта, стратунó (страчені матерями); некщéники (бо померли без охрещення); зрóнки, змíтки, вóкидки (у значенні «скинутий плід»), нечеснí (у значенні «недоношені»); також трапляються назви збігленя´, пýтькало.

«Безпірних» дітей годилося покропити свяченою водою та дати ім’я й тільки потім поховати (закопати), інакше Господь їх «не приймає». Іноді встигали покликати священика, іноді дитину при смерті охрещували й без нього:

— «То дітина все мусит ся охрестити. Прóміром, нема священика, а треба, бо там в бóльниці чи шо, то самому брати свічену воду і казати: «Як хлопець — то так, як хлопців називають, а як дівчина — то так, як дівчат. Во мня Ойца, і Сина, і Святого духа. Áмінь!» І покропити свіченов водов, і все. То як дітина вмерла, то то є ангел».[1620]

— «Дитинка, як бачать, шо таке кволеньке, то стараюцця охрестити. Ну, як не вспіли, то похоронили, да і все. Ім’я дають, якщо дівчинка, — Єва, так і похоронить. В мене першій хлопчик родився нежівий, то його назвали Адам. Воно — анголики, то ж воно ж не нагрішило нічо’».[1621]

— «Його закопуєш, — і казали: «Цьой звецца Іван, дєвчинка — Мар’я».[1622]

— «Ну, то ж якщо нехрещаний — все ’дно íм’я даєш. Вмре. Десь малесейке, от не вспєв, народив, да й вмерло. До й всьо ’дно вже íм’я даєш. Прамо так — даси [ім’я], яке ти хочеш. Да й запішеш у книжечку, да й вже читаєцца в церкві.[1623]

— «Нехрещені діти… о-о-о… — їх треба похрестити — край. Тому шо їх янголи не будуть обслуговувати. [Як тільки народилося і зразу померло.] Ну, таких діток… Одначе вона принесе… із могóлки землю візьме, і батюшка їй похрестить. І положíть на мóгілки землю. Береть в жменьку земельки, і піде в церкву похрестить, і положóть знов на могóлку. Щітаєцця, шо воно вже…»[1624]

— «Дитину ховали на цвинтари, але як видье, шо дитина вмирає, — само хрестило. Коло родини ховали, але ксьондз не ховав. Як нехрещене, то клали в ящик, і таке біле, як крижмо, клали, і казали, шо так і так називає сі».[1625]

— «Нехрищених — на цвинтарі рядочком скраю´. Хоть воно й нехрещéне — то водичков свіченов і ім’є дают».[1626]

З цього приводу подекуди вважають, що «як дитя вродилося і не закричало, й померло, то воно йде, як анголеня. А як закричит — то вже грєшне. То вже можна хрестити».[1627]

Нерідко кволе немовля охрещувала безпосередньо баба-повитуха або й мати. Якщо не було освяченої води для охрещення, посипали хоч піском чи землею, а вже воно мало ім’я. Коли ж дитина виживала, обряд хрещення повторювали в церкві за всіма канонами.

Якщо дитину поховали неохрещеною, її душа не має спокою й «проситься», щоб їй дали ім’я, «просит хреста», «плаче» в тому місці, де її поховали (закопали), зокрема на «мóгилках», у лісі тощо; падає на землю зорею; літає пташкою або вогнем; «піньчить» із палаючими дровами тощо:

— «Потеречукó на ті діти казали, шо то появлялися».[1628]

— «То, казали, літали нехрищані. Потерча називали. Огнем літало».[1629]

— «Потерчата — то ті діти, шо десь жінка, може, шось подвигала, та і та дитина така маленька уродилася. То тоже вони вночи, кажут, шо можут вставати».[1630]

— «То коли дитину нехрещену поховати, то кажуть, шо її душа буде блукати по лісах».[1631]

— «Ну то кажут, шо лíтало. Летит у повітрю просит хреста, нехрещéне».[1632]

— «Кажут, шо ходит і просит хреста».[1633]

У такому разі потрібно було помолитися за їхні душі й «охрестити», дати нещасним ім’я:

— «Як чуєш, що десь плаче дитина, то треба стати їй за кума — похрестити: «Як пан — то Іван, а як панна — то Ганна». То воно плаче, як його нехрещеним закопали. Воно плаче, бо йому нема ім’я. Перед тим, як хрестити, треба «Отче наш» перемолитись».[1634]

— «Ми з кумою приєхалі з Сарнов у дванадцать часов ночі. Якраз в двєнадцать. Мі доходим до мóгилок — а вона вєльми бояласа, а це була зима. Вона так боїца, а я йду, і такіє у нас три собачки, всє трі одінаковиє, ше до могилок не доходимо — бєгають. А вона: «Мар’є, якіє собачки бєгають». Я їй ничого не кажу. І вони бєгалі-бєгалі, вперед нас, усе бєгають-бєгають, і добєгають до могилок до ворот — і як закричить три раз голосом, такім, шо аж лєс лягає. Так закрічало. А я ж давай уже хрестіца да Богу моліца. То вона так ізлякаласа, шо я єй ше ляк ішептала послє. Человечим голосом прамо: «Уга-га-га!» По-дєтски заплакало, то я подумала: «Як хлопец, то Одам, а як дєвка — то Єва». Мо’, яке закопане без ім’я, бо бувало таке, шо аборти робіли да закóпалі на мóгилках».[1635]

— «То я робіла ж, бач, на фермі, то йшла через мост, та казали, там все лякає. А то кричить, а то бєжить, а то таке. Так дитя кричить. А там, казалі, мале дитя закопалі, да нехрищене. І Романиха була з Рудні. Стала, перехрестилася да каже: «Як хлопчик, то Одам, а як девочка, то Єва». Сонечко якраз було на полудні».[1636]

— «Як вродисі нечеснé, то кропили свяченою водою, — давали му імнє. То то ніби потерчук, але вже як йому дадут імнє, і покроплят, і змовлят «Вірую», то вже воно…»[1637]

— «То як летит птах, шо дуже пищит, то має ’го перехрестити: «Як єсь син — то Йіван, а як дівка — то Мариня». То будь-який птах. Як він клокоче коло вас і клокоче, то…»[1638]

— «Мóя баба росказувала, шо дитину [одна там] десь закопала. А воно проросло, скіко там пробуло, а потом воно вже летіло, тої дитини душа, та просило: «Ксту!» А баба казала так (як воно летіло і «ксту», «ксту», так баба казала так): «Як пан — най б’де Іван, а як панна — най б’де Ганна». То таке, як той ангел, як той дух — я би вам то не повмла».[1639]

— «У нас (ну, вже нема тих людей) коло сєї вулиці іде жонка од сестри своєї ввечері. І як вона якраз, каже, минула дорогу — і дитя плаче. І так шелестить, каже, коло менé се сім. А вона, каже, йду ди й думаю, як це то кажуть? Каже, як подумала — а, це треба подумать, шо як пан — то Іван, а як панна — то Ганна. І всьо — і больш нічого. І стала ходить, і больш не те…»[1640]

Як бачимо, зазвичай «безпірних» дітей називали іменами першопредків: «Як хлопець — то Адам, а як дівчина — то Єва». Не менш частотною є й формула «Як пан — то Іван, а як панна — то Ганна». Водночас могли називати їх інакшими іменами:

— «Якшо, допустім, народіца дитя маленьке і його не охрестили, поховали, то потім іде чоловєк, і воно його просить íм’є: там, святий Іван, чи Петро, чи Марія».[1641]

— «В’но як хоче ся вхрестити, то воно пищит. Во, наприклад, горит в кухни і зáчне піньчати. Тоді, кажут, перехрестити: «Як ісь хлопец — будь там чи Осóп, чи Гриць, чи Данило; а як дівчина — будь Ганя чи Кася». Нéраз так вогень піньчит. То називали «зронки», шо зронила жінка. То казали, жо як зронила, то пізніше воно йшло і просилося, піщало бидто».[1642]

«Безпірних» дітей охрещували, кинувши хрестика із яких-небудь травинок, що так хрестиком і лежали на дорозі, і давши ім’я:

— «Паки, паки, шоб ти звалося… як там вже ім’я скажуть».[1643]

— «Нехрещані — то казали потерчуки. Казали, шо навіть ходило і плакало за хрестом. То несли на той гріб хрестика, положили з патичка чи що, то вже не плакало».[1644]

— «Діти просять хреста, то брали соломку, складали нáвхрест і кóдали».[1645]

— «То на те, шо [померло] неохрищане, то кажуть путькало. Роблять якогось христа і кидають його на дорогу, але я не знаю як. Беруть патички, два докупи зложили і кинули на дорогу. О, кинуть де-небудь на дорогу. Воно ж нехрищане, воно ж не має христа».[1646]

— «Колись балакали, шо дитина десь плакала, бо просила хрестика. То йшли до церкви, купляли хрестика, клали його десь там».[1647]

Кидали такій «безпірній» дитині і якусь шматинку «із себе», зазвичай хустинку:

— «Ті дітки, шо нехрищені, йдут до злого. То буває: в ліси чи де вночі плаче дитинка, то воно просит хреста. То називали: «Як хлопчик, то хай буде Адам, а як дівчинка, то хай буде Єва». Але треба кинути шось із себé — хоч шнурочка якого, чи платка, чи шо-небудь— і всьо, вже воно більш не плакатиме».[1648]

— «Як панна — то Ганна, а як пан — то Іван», — шось кидають, чи платка, чи шо».[1649]

— «Потерчата — що їх мами вбили. Як є — в воздусі така нечиста сила летит і кричит: «Хреста, хреста!» — то кажут, аби хустини врізати або що, і кинути так тканину, і перехрестити, і воно буде хрещене».[1650]

— «Нехрещені — казали, що в повітрю могло щось таке летіти і просити хреста. Тоді брали хустинку чи якійсь кусочок матеріалу, перехрещували, казали: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Раб чи рабиня…» То воно, казали, що так летить догори, до тої душі. І вже та хустинка зникала і тихо ставало там у хмарах».[1651]

— «То колись так було давно. Не раз іде в повітру і кричит: «Христа! Христа!» — то це дитина нехрещена вмерла. І тоди, як маєш, що маєш у себе, кинь. Оце візьме та дитина, — вона буде наполовину хрещена. Хто-небудь її може почути і в будь-який час року. Вона летит горов, вітер дує, з вітром так летит».[1652]

— «Таке бýло, що йде кричит «хреста». То що маєте на сóбі — кидáйте: «Як пан, то будь Іван, а як панна…»[1653]

— «Ставалось, що просила хреста, — моя баба війшла надвір та й стоїт, а так як ніби йде у повітрі та й каже: «Хреста, хреста!» — а баба як мала хустку на голові таку, так зняла та й каже: «Як пан — будь Іван, як сь панна — будь Анна», — і хустину вергла — вже баба не виділа тої хустини, вже баба охрестила».[1654]

— «То їх охрестити треба, як почуєш, а таке деколи буває, то так старі люди розказували. Треба їм платка кинути і приказати шось, але я того не знаю, то треба старших питати».[1655]

— «Некщéники — то нехрещені діти. І буває, шо пóтя летит і просит ксту. І то треба таку рубатку кинути, полотна чистого кусок, і дати ’му ім’я: як ісь хлопець — Іван, як дівча — Марися. І воно візьме і полетит».[1656]

— «Буває таке, шо чуєш, та’ гі вітер повіє і чуєш, шо «Хреста! Хреста!» Шо то дитина нехрещéна, вона просит хреста. Треба, якшо маєш платочок, тканину якусь, хустинку чи шо, кинути і сказати, шо хрещаєцця… чи «На тобі на хрест»… Отако».[1657]

— «То будéте йти вночó, почуєте, як летит птаха і кричит: «Хреста! Хреста!» Я то сама лічно чула. То мати коло себе хустинку чи фартух вдерти, і кинути, і казати, як дівчинка чи хлопчик— на тибі ім’я´. Стрáччіта».[1658]

— «Ну, як лякає таке-от, кажуть, от, часом, дитя, шо нехрищане помре, ідеш — кричить, то тре’ кинуть шось. Тому, шо воно та’ як просить, шо кинь. Тре’ кинуть. Чи якого платочка, чи шо-небудь треба кинуть йому».[1659]

За однією з версій, полотнинку кидали, щоб «безпірна» дитина могла «прирядитися»:

— «Як зора падає — перехристи її: там… Іван, Степан, Марина, Катерина чи єк. Íм’я дай. Трапку кинь. Онýчку хоть яку, шоб було в шо прирядитися йому. Воно голéнькеє. То як жінка родить без пори. То він не принімає, вони зорами падають. Безпірні — которі без порі вони. І їх посвятити водичкою, і íм’єчко дати — тоди закопують».[1660]

— «Як ідеш і чуєш, шо плаче, то передери платочка і кинь. Воно хоче вдітися, бо ж воно голе. Хтось поховав дитину цю».[1661]

Водночас достовірнішим є пояснення, що полотно виконувало функцію крижма:

— «Як нехрищена дитина, і буває так, шо прилітає якась пташка і дуже крепко співає: «Ухрести, ухрести, ухрести…» То й мені таке було раз в Славуті. А одна баба каже: «Візьми платочка, поклади і пумолися «Отче наш», і побачиш, шо буде». Я так і зробила. а ця пташка прилетіла — і за цього платочка, і полетіла. «Оце, — каже, — вже в нього є крижма».[1662]

— «Казали шось, шо кидáли крижмо, бо нехрещéне».[1663]

— «Кажут, шо то летит тото і та’, гі птах… І ти, хто видит їх, має сі за ту душу молити. І крижмо кидати, що має коло себе».[1664]

— «То колись так казали, шо просять хрещення, і треба їм кинути платок свій і сказати: «Якшо пан — то Іван, якщо панна — то Іванна»… А той платок— то як крижма, то ше як його кидаєш, то треба перехрестити».[1665]

— «Кажут, що десь в облаках плакало. То треба десь, як маєш носовик чи навіть сорочки наволок, то урвати і кинути на крижму, аби була крижма. І кажут: «Як дівочка — то будь Марія, як хлопчик — будь Йосафат».[1666]

За можливості в хустинку ще й зав’язували гроші: «Йшли ми ворати на Муравель (бо там все сі муравлі плодят). Воремо, воремо… Дванадціта година: надлітає птах, такий, як голуб, і пише: «Ксту! Ксту!» (хресту — В. Г.) А мій батько мав хустóня, і таку сорочку, пазельнóцю, шо гроші мав, і взяв ті гроші, зав’язав в те хустóня і каже: «Хрещаєця раб Божий. Якшо хлопець — то Іван, а якшо дівчина — то Марія». І три рáзи перехрестив, і так кинув, і то як то хустиня хопóло і три рáзи ся обернуло, каже: «Біг зáплать! Біг зáплать!» То, знати, яка дівка чи жінка задушила ту дитину, а не перехрестила».[1667]

Подекуди попередньо перевіряли, чи «чиста» душа потребує допомоги, чи, може, яке «нечисте» лякає: «Росказували, шо воно будьто пташкою перекидаєця лéтає да просить хресту. Кажуть: «Кожне хрещене Бога хвáлить». Як воно скаже: «І я хвалю´», — то кидáють якусь лєнточку чи шо одирви — і воно бере то в дзю´бу і несе».[1668]

У більшості випадків крижмо кидали в повітря, однак часом пускали за водою: «Казали, шо навіть люди так шо на Дністрі бýли, і кричєло… ну, та’ гі їм здавало сі, шо кричит воно: «Хреста! Хреста!» Пташка війкала. Та й не мала нічо’ коло себе, та й колись такі фартухи носили білі, півка — називали, то вона відрізáла від себе та й каже: «На, називай сі, там, Місько… Як ти хлопець, то будéш Михайло, а як дівчина — то будéш Варвара, чи як там». Так шо ніби вкидáла з себе тото на воду і хрестила так, таке казала. То чось воно на воді появ’єло сі. Таке я чула, але не виділа я такого».[1669]

Трапляються варіанти, згідно з якими крижмо потрібно було скропити кров’ю з лівого мізинця:

— «Треба з лівого мезинця пустити кров на платок чи якусь шматку, і викинути, і приказати: «Якщо дівка — най буде Марійка, як хлопець — най буде Іван». І та хустинка ся підійме в повітря, то вже для тої дитини».[1670]

— «Казали, шо ті нехрещені діти стають тирчатами. То вони літають по землі і просять хрещення. Як тако йдеш і чуєш шось таке, то треба платочок свій взяти, пустити на нього крові з мезинця лівого, кинути вверх і ще приказати: «Якщо пан — то Іван, якщо панна — то Іванна», — то так як ніби похрестив».[1671]

— «Як помирали діти нехрещені — то потерчата. То як по лісу йдеш і тобі чується, шо тебе хтось кличе, то треба було кров пустити з лівого мізинця на платок якийсь чи тряпочку і викинути вверх. І ше треба приказати примовку: «Як пан — нехай буде Іван, якшо панна — то Іванна». І той платок аж летить».[1672]

— «То ж маленькі душечки, тілько вони без хреста, то вони по землі літають хрещення собі просять. То як чуєш де який голос дитячий в лісі, то треба свій платок викинути, тільки на нього маєш кров з лівого мезинця пустити і приказати примовку спеціальну, то як хрещення».[1673]

Подекуди як крижмо подавали щось бідним дівчинці чи хлопчикові, що нагадує подавання «запростибіг», вгодне душам покійних: «Як ис пан, то будь Іван, а як ис панна, то будь Анна». І крижмо треба дати. Треба якійсь бідній дівчині чи бідному хлопчикови такому щось дати: хоч хустинку, хоч сорочку».[1674]

Іноді ж «безпірних» охрещували освяченою водою або сіллю: «Як хресту просить, треба свяченої води або соли свяченої — покропити і не вбертатися».[1675]

Душі «безпірних» дітей можуть нібито виказувати свою присутність і своєрідною піснею, у якій звинувачують батька чи матір. Почувши таку пісню, їх, як і в попередньому випадку, мали «охрестити»:

— «Говорили, коли дитина нехрещена, її душа літає, як птах, і каже: «Моя мама не прощена, що я хожу нехрещена», — це коли дочка народиться. А як народиться син і є нехрещений, то він каже: «Мій тато не прощений — я літаю нехрещений», — то тато має великий гріх».[1676]

— «Про нехрещену дитину кажут, що то летит такий якийсь птах і каже: «Бодай моя мама була не прощена, що я вмерла нехрещена». Тоди треба кинути чимось за тим, хустинку якусь абощо пустити на вітер за тим».[1677]

— «Казали такого, що… «Йой, — каже, — я раз ішла, а то так дитина дуже плакала…» Вночи ніби. І як дівочка вже, то каже: «Бодай моя мама не прощена, що я ходжу нехрещена». То треба кидати, що маєш, навіть хустку, щоби на крижму».[1678]

— «Якщо «стратчє» було дівчинкою, воно промовляє: «Бодай мама не прощена, що я вмерла нехрещена», — якщо ж хлопчиком: «Бодай тато не прощен, що я умер нехрещен».[1679]

З окремих розповідей дізнаємося, що іноді, чуючи співи «безпірних» дітей, чинили так само, як і під час зустрічі з «нечистою силою»: хрестилися й промовляли своєрідне закляття: «Казали колись, шо як нехрещена дитина, а люди йдуть з грибів чи з ягід, та й ту[т] в нас [було таке], злапаютьсі за руки та й дуже співають, то ті діти, котрі нехрещені, та й дуже співають… Хреститисі, похреститисі три рази та й каже сі: «Йди, не зачіпай».[1680]

Тему стосунків між страченими дітьми та їхньою матір’ю почасти розкривають варіанти такої оповідки:

— «Колись в нас розказували, що насправді таке було. Одна жінка гуляща була. І вона діти свої гет викидувала, не родила. А як прийшлося, пішла до священика сповідатися. Каже: «Яку мені покуту дасте, бо я грішниця велика?» Та й розказала священикови, що вона троє дітей гет викинула (колись бабки тратили). А він тоди їй задав покуту таку. Каже: «Купи три крижми, засвіти три свічки, йди в каплицю, вклєкай, засвіти свічку, молися. Якщо тобі твої діти простят твої гріхи, то тоді і Бог простить». Вона пішла в каплицю, засвітила свічку, поставила так на стіл тоті крижми і моли сі. Дивиться — йде (тоті діти на тім світі повиростали великі), йде хлопець в галстуку (але священик ще сказав, аби вона сі не обзивала до них нічо’, бо як обізветься, так вони її душу і забрали б). А такий гарний хлопець, великий. Каже до неї: «Дякую тобі, мамо, — і ту крижму бере, — ти мене гет викинула, а я мав бути лікар великий. Але я тобі прощаю твої гріхи». Вона сі нічого не обзивала. І йде дівчина знов. Дівчина гарна така і каже: «Мамо, я тобі тоже прощаю. Я мала бути дуже вчена, але ти мене не хотіла». Потім ще одна дівчина підійшла і каже: «Я тобі тоже прощаю. Я мала повіситися, не свóю смертю померти». І так вона прийшла і ксьондзови розказала».[1681]

— «Ну то, шо вмерлих Великдень є… То ж Паска, вмерлих Великдень, вони ж на Паску ходять, в четвер після Паски. Казали… стари люди розказували: йдна жінка потратила троє дітий. Чи абортом, чи як вона… потратила троє дітий. І вона по їх плакала. І кажут: «Іди до церкви, і ти своїх дітей побачиш». Ну, то стари люди розказували, і вона пушла, сіла пуд церквою і дивилася — наперід іде чоловік, обкований ланцюхами, друга йде ззаду, несе дитину на руках, а третий іде з кадилом позаду. Та й за тих двоє: перший би був злодий, а друга байструки водила, а за того гріх, шо батюшка як був би — послідний з кадилом ішов. Такоє… стари люди говорили. Ну, побачила, шо би було, на вмерлих Великдень».[1682]

Подекуди вважають, що чути прохання нехрещеної душі можуть лише побожні, щасливі люди:

— «Як людина побожна, щаслива, то та людина вчує, як те дитя просить хреста».[1683]

— «То треба, аби щаслива людина така, шоби вчула та й кинула крижмо. То не кождий може таке видіти та й чути, то треба ще бути щасливому».[1684]

— «Казали, що та людина щаслива, аби чула нехрещеної дитини».[1685]

Варто зауважити, що на Західному Поліссі часто вважають: саме такі, «щасливі» люди, можуть бачити русалок.

В одній із бувальщин прохання неохрещеної дитини нібито чув «темний» (сліпий) чоловік. Можливо, що в контексті відзначеного вище ця обставина також відіграє певну роль: «Бýло в нашому селі, шо був темний чоловік, він грав по весíлльох на скрипку. То троєські ті мýзики. І він йшов вночó з весіллє´, та й дуже чув крик, писк, шо кричєло в повітрю: «Хреста! Хреста!» І він зірвав з себе якусь одежóну і перехрестив во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, там на ім’я´ дівчини і на ім’я хлопці, і кинув тоту одежóну у повітрі, і другий день ходили люди шукати тої одежóни, і тої одежóни не бýло. І то вже перестало пищєти. То казали, шо якщо дівчина зробила вборт, нехрещéна дитина, то вона просила хреста. Вона пищєла, бо її лапáв той скаменíзник, забирав її до себе».[1686]

У с. Самари, що на Ратнівщині, одна з респонденток розповідала, що в них була «блаженна» жінка, про яку всі думали, що вона «не в собі». Аж перед смертю та призналася, що Господь нібито дав їй дар охрещувати «безпірних» дітей, голоси яких вона чула, водночас заборонивши кому-небудь про це говорити, — і цей хрест вона несла все життя.

Якщо до семи (рідше — до дев’яти) років душу «безпірної» дитини охрестили, то «вже, може, десь далеко, але буде Богу свічку тримати. Вже стає ангелом».[1687] На Зарічненщині вірили, що душі таких немовлят плачуть, прохаючи охрещення, щосім років.[1688] Якщо ж «безпірному» немовляті ніхто не дасть імені упродовж семи років чи після того, як тричі «поплаче» намарно, воно переходить у «бє´си», в «чурти». Відповідно, на місці поховання «безпірних» береться «вітьор», «крутит»; у такі місцини б’є грім:

— «Сім років та дітина є, за сім років вона переходить, всьо. Якшо ви не перехрестили, воно стає тим цілим Фидьом, тим [злим] духом».[1689]

— «Нехрещені і жертви аборту йдуть до злого, вихорь крутять разом із злим і недоношені дітки, як їх не ум’янить».[1690]

— «Через сім рóків — то грім б’є на них. Через сім років, як нихто його ни… Буває ж так, шо дехто як плаче на мóгилках. То берут хрестика кóдают — на йменнє, там: «Паки, паки, шоб ти звалося…» А на них потім грім б’є, як нихто мня не дасть. Хрестики — із трави тої, шо на дорóзи. То говорать, шо то вони і крутят [вихором]».[1691]

— «То тиї чортó, вони робляця з людий. То тиї вбортó: кинеш ту дитину, а воно ж нехрищане. Воно просит христа, плаче. Треба шо є в кишени — чи гроши які, чи який платочок— ти кидай туди, де воно плаче: «Єк хлопчик — звацця раб божий Єдам; єк дівчинка — раба божа Єва», — і вже воно йде до Бога, бере той подарочок, і воно вже раде. То воно і плаче, і ще зорóю падає з неба. Ото тоже дитина христа просе. І вже як нихто не вхрóстит ту дитину, воно вже переходит у бє´си, в чурти. Ото їх і грім б’є. То воно так ходит, поки ни вхристят».[1692]

— «То ті вборти ховали, де могла запхати. То воно годуєця дев’їть днів, а потому, через дев’ть років, воно дістало свою силу і пішло. Якшо воно не має хресту, то його святий Михаїл кропит — громом б’є».[1693]

Про сприйняття потерчат як ворожих людині демонічних істот свідчать і матеріали Ю. Шнайдера. Згідно з ними, «стратчє» — це дух дитини, котрій мати вкоротила віку, а водночас диявол, який страшить людей. Душі таких дітей бояться нібито блискавиці, яка їх вбиває.[1694]

Місця, де закопано «некщеника», вважають «нечистими»: «Вже тото недобре там, як де дівка дітину вродит і сховає».[1695] У таких місцинах береться блуд: «Блуд бересі навіть отут, на горбу. Там у фронт були еваковані, і були беременні, і там закопували… Я іду там раз, а там така границі, та й я йду, а там так: «Хресту-у! Хресту-у!» Як я на землю, а воно шось таке голе як жєба, і кричит: «Хресту-у! Хресту-у!» А я думаю, шо це таке? А потому себі нагадала, шо це таке може бути. І говорю: «Вірую», — і перехрестилам сі, і ту хустку, шо на собі мала, роздерла, та й кажу: «Як хлопець, то будь Василь, а як дівчина, то Марія». І молюсі, осьде аж до каплиці, і вже ніде не показувалось. Ну то це я сама виділа. А це десь коло дванадцітої. А то не можна розказувати, бо може бути який страх чи шо. Аж на третий день розказувала».[1696]

Такі «пляци» недобрі для будівництва хати: «Хтіла мама будуватись. Вже навіть тако фудáмент закóдали каміннєм. І кажут: «Воно мені ніяк не йде». Кажут, у Вині жиє жінка, шо… Пішла баба, взєла землі з того місці, і жінка тако подивиласі і каже: «Жіночко, тут не будуйте хату, вже гет це розкидайте будуйте вище, бо тут недобре». А відтак розказували, шо там… якесь бýло весіллє чи толока, і так челідь в болоти дитину затоптала».[1697]

В оселі, де є неохрещені до семи літ «стратчата», «дїти не годують ся, а мруть».[1698]

Нерідко місця поховання «безпірних» були неподалік від обійстя чи й безпосередньо на обійсті, адже ніхто не хотів, аби сторонні бачили, що ти щось ховаєш. Наприклад, «завитка» («нечесна» дівчина) могла заховати свій «гріх» на межі, у порохнявому дуплі дерева, на вуглі хати, під трам (сволок), під поріг і навіть під долівку в хаті, прикидавши від стороннього ока дровами (раніше долівка вся була в ямах від того, що господар взимку рубав на «ковбиці» дрова, так що можна було непомітно заховати «зронка»). Звідси й походить спорадичне вірування, що саме з «некщеників» виростає годованець.

У Карпатах вважали, що неохрещені потерчата з часом стають русалками або майками, нявками, лісними:

— «Коли дитя «прийде на сьвіт нечьисне», себ то без житя, або хоч живе, а умре не хрещене, то душа його тиняє ся опісля горами й лїсами, «клине своїм родичам та кличе ирсту»… «Як би тото хтось зачуў, та аби верг, шо має на землю — ци би платок йикий, ци би и удраў из сорочки кавалїчок та аби верг и аби казаў: «Йикис хлопец, то ирщу кі христом сьвєтим и даю ти на имє Иван (ци як там), а ґіўчьи, то Марійка (або як)», — и тогди, як верг тот платок, а оно собі здойме и летит до Бога. Буває однак, що і сїм лїт промине, а душа дитяти не найде чоловіка, що поступив би так, а тодї іде вона на Няўку».[1699]

— «Йик дївка учинит дитину, а закопає ї в землю в лїсї, а тота дитина перетріва 7 рік у земли, кличе вона хреста; йик хто учує та схрестит, то з неї не буде лїсницьи, а йик нїхто не вчує и не схрестит дитину, то робит си з неї лїсна-лїсницьи; крижми вона не має; перед ї покритий, а зад нї».[1700]

— «Як діти помирали нехрещені, та казали, шо то русалки. («А потирчата не казали?» — Л. О.) То такі теж. Як мале, то ше потирча, а як виросте, вже дівчинка велика, то стає русалкою».[1701]

— «Майки — то ті дівчатка, які помирали нехрещеним. То ж колись абортів не було. То вродить десь, у шматку заховає, і все. То казали, що таких багато було. То душечки є, а хреста нема. То ті діти і є тирчата. А коли вони виростають, то стають майками».[1702]

— «Я знаю, казали колись, мої тато казали, шо не раз вийдут — і так летить щось і плаче… («А як ніхто не охрестив, то чим потім та душа ставала?» — Л. О.) Майкою».[1703]

На межі Бойківщини, Гуцульщини й Покуття, у Богородчанському районі Франківщини, подекуди взагалі ототожнювали потерчат і русалок: «Казали, що діти нехрещені — то русалки, або потерчата».[1704] Характерні для цього району й уявлення про русалок як померлих без хреста дітей:

— «У нас в селі говорили колись, шо ті русалки десь коло річок. Люди такі давні, старі говорили колись, шо ті русалки беруться з тих дітей, котрі нехрищані. З тих, шо їх не хотіли, чи так нехотячи (мати скинула). То казали все, шо на Івана їх можна було бачити. Один день. Шось вони там співали, вбрані були в якомусь білому».[1705]

— «А русалки, в нас такої води нема, а в’ни більше коло ріків. То, кажут, шо то ті діти, шо нехрещéні повмирали, і на кім світі… То з декотрих — ангели, а декотрі, може, слабші, чи за них менше моляці родичі, і вони русалки. Кажут, шо голова така, як у дівчини, в віночку, а сюди так гі риба, хвіст є. Колись казали, шо є русáлки. Нікому вони не шкодят».[1706]

Схожі уявлення характерні й для жителів Покуття: «Старі люди приказували, шо це ті русáлки постают з нехрещéних дітей. І вони находя сі в воді. А чо’, є багато, шо когось тєгнут у воду. Кажут, шо вона сі перетворює в птаха, є такий птах, шо кричит — Хреста! Хреста! — і в той момент треба якесь ім’я´ сказати, менше-більше чоловіче чи жіноче, але сказати треба. Кажут, шо вона перетворюєця, русалка, і в птаха, і… кричит, поминає сі хреста, шоб дати їй ім’я´ яке».[1707]

Для жителів Полісся й Волині русалки як померлі без хреста діти — це один із найчастотніших варіантів:

— «Тиї дітки, шо повмирали без пори, і вони перетворуюця на русалки. То тільки дітки».[1708]

— «Нехрещені діточки, вони йдуть до злого. Будь-які, будь-які, коли вони не вмирають: чи зимою, чи літом, — діти всі стають русалками в Русальний тиждень».[1709]

— «Казали, що недоношені, нехрещониє діточки оберталися, шо вони ангелята-русалочки».[1710]

— «Русалки — то малі діти, які вмирали, і дівчатка, і хлопчики».[1711]

— «Мусово скоро хрестили дітей, бо як вмре, то буде русалка».[1712]

— «Моя тьотка казала, шо пшеницю полола в полі, то бігли вони межею. Кричали: «Гух, гух, гух! Соломняний дух! Мене мати породила, в вінці на лавці положила». В білому. Колись то ше лякали дітей, шо не йди, шо там русáлки бігають».[1713]

Лелет

Оповіді про «некщеників» суголосні уявленням про ще одного колоритного персонажа, який має виразну локальну специфіку. Розповіді про нього побутують в обмеженому ареалі на межі Богородчанщини й Рожнятівщини. Ідеться про так званого лелета.

Можливо, саме цього персонажа мав на увазі І. Вагилевич, згадуючи про лелеків.[1714] Разом із тим слово «лелек» у цьому разі могло позначати й лилика (кажана). Зокрема, у такому значенні вживав це слово Александер Брюкнер, указуючи, що «з лелека місцями чорта учинено».[1715] Більш вірогідним є те, що своєрідним варіантом лелета є так звана перелéта, про яку Я. Фальковський писав, що «є то душа закопана нехрещена, вона перелітає та й просить Христа. Як хто почує, то повинен кинути зачінки (полотно — В. Г.), то тому чоловікови нічо не станеси».[1716]

Окрім слова лелет, говірці окресленої території притаманне й дієслово «лелетати» (лелет «лелече»).[1717] У словнику бойківської говірки, який уклав І. Вагилевич, знаходимо дієслово «лелекати» в значенні ‘схлипувати’, ‘ридати’. Вочевидь, і сама назва «лелет» є віддієслівною.

В одних випадках лелет — це якийсь лісовий птах:

— «Колись давно казали, шо десь по лісах бýли такі птáхи, шо їх лéлетами називали».[1718]

— «То птахі такі, вони по вечорах по лісах ходять і кричать, як діти. Воно таке, як сова, тільки більше».[1719]

— «Лелет — то то є птах такий у лісі, шо він лелéче. Колись я бýла в Сія´нці, робила, то лелетáв. Нявкає, так я´йкає, як та дитина. Він у лісі, птах той».[1720]

— «То такі птахи. Вони по вечорах вилітають і кричать дуже страшно, точно як людина. Як колись з роботи ходили, то воно перед тобою скаче і кричить так страшно, то треба тікати, мовчати та йти собі з Богом. То ми потім раніше з роботи почали ходити, поки сонце не зайде».[1721]

— «Сивий, сивуватий, трохи подібний до зозулі і не такий, як сокіл. Птах плаче, як дітина: «Ле-ле-ле-ле-ле…» Кажут, як дуже лелече, то на війну».[1722]

Імовірно, цим птахом є сич. Так пояснював слово «лéліт» і Борис Грінченко.[1723]

В інших випадках лелетами називали душі передчасно померлих людей: «А колись ми йшли з гóрів, я дíвчинов ще, ішла [з]відти з Осмолоди (с. Осмолода Рожнятівського району — В. Г.), з гóрів, і ми йшли попід гору, нас ішло три, ми лишилисі поїзда і йшли пішки. Ну ми співали. Ми заспіваємо, а то нам: «А-ле-ле-ле-ле-ле-ле-ле!..» Ми знов — а то знов — понашє´лосі[1724] нам. Ну та казали, шо вбило чоловіка десь там у лісі недалеко, шо то та душє ни хотіла того співу. Ми прийшли на горý, то сі називав Чортів звір,[1725] — то як сі звіяли вітрó, як нагнуло над нами вербý, там в кінци мóста, то нас тов вербóв хотíло придушити (Я не дуже щось виділа, — дівки наперéд мене йшли, то виділи, тому що я первак, я перша в мами. А первак роль іграє, і мізинка роль іграє. Нічо’ не привиджує сі, нічо’ не шкодит так). Той лелет — то тоже якесь таке, як упирь, як душа, тота, шо невчасно… свóю смертю людина помирає вчасно, а коли якесь трагічне, то… Може, то той лелет нам тогди глумóвся: «Ле-ле-ле-ле-ле-ле-ле!..»[1726]

Водночас найчастіше лелет — це птахоподібне втілення душі «некщеника»:

— «Лелети то бýли колись. Казали, шо в лісі є. То як дитину стратили, то воно плакало вночи. Бо воно нехрещéне. Вевкало, гойкало по горах. Може десь завести».[1727]

— «Коли жінка вродит дітину та й задушит і верже в лісі, то в’на перетворюваласьи в лелета. На Микучині (полонина — Ю. Г.) багато років лелетав, де була задушена дітина небожков Дубихов».[1728]

— «Мале, коли складетьсьи, голе, трохи поросле пір’єм; зелене, як жьиба, має круглий жьибічий писок. Крила його подібні до крил летючої миши. Кажут, що коли жінка вродит дітину та й задушит і верже в лісі, то в’на перетворюваласьи в лелета».[1729]

— «Птах сей утворює сі з тої дітини, яку мати вродила в гріху й, аби скрити від лю´дського ока пóзір, вівер[г]ла в лісі. Його тьижко увидіти, бо він лелече переважно по нóчах, по півночи; забиваєтьсьи в глуш лісів, де би його не тривожили, та й лелече. Коли люди чують його лелетання, то дуже боязко стає, бо він лелече так, як плаче (стає якось сумно)».[1730]

Відьма

Згідно з уявленнями українців, відьма — це жінка, котра завдяки надзвичайним здібностям шкодить людям. У різних етнографічних районах України відьму інакше називають знахурка, ворожиля, волохшебніца, калдунья, босорка, босурканя, череділниця, опириця тощо.

Назву відьма виводять від праслов’янського vedati — ‘відати, знати’. Можна припустити, що в минулому до відьом ставилися не тільки як до ворожих людині демонізованих персонажів. Про людей із надзвичайними здібностями донині нерідко кажуть «щось знає», не обов’язково вкладаючи в це словосполучення негативну оцінку. Водночас відьом, на відміну від інших «непростих», які нібито можуть робити і зло, і добро, уже принаймні в ХІХ ст. сприймали тільки негативно.

Є у відьми й чоловічий корелят — відьмак (або ж знахур, ворожбит, опир та ін.). Нерідко відьмаків вважали сильнішими від відьом. Зокрема, вони нібито керують відьомськими збориськами, до них звертаються, аби «відробили» заподіяну відьмами шкоду, тощо. У багатьох же випадках функції відьмака ті самі, що й у відьми.

Уявлення про відьом — одні з найпоширеніших в Україні. Мабуть, немає села чи містечка, де б про цих істот не розповіли ще порівняно свіжу бувальщину. Свого часу такі уявлення стали предметом зацікавлення Володимира Даля,[1731] Павла Чубинського,[1732] Івана Нечуя-Левицького,[1733] Петра Іванова,[1734] Василя Милорадовича[1735] та інших провідних народознавців. Уже в наш час ґрунтовну монографію, у якій цей персонаж став ключовим, написала Катерина Диса.[1736]

Загальновідомим є поділ відьом на «родимих», котрі «знають від себе», і «вчених».

Родимі відьми народжуються від матерей-відьом, з’являються від зносин жінок із чортами. Відьма народиться й після того, як вагітна мати разом зі святвечірньою стравою випадково з’їсть вуглину. Поширене уявлення, що коли в кого одна за одною родяться п’ять (сім, дев’ять, дванадцять) дівчат, то одна з них (чи наймолодша) є відьмою:

— «Де є п’ять дíвок, то мусе бути їдна відьма».[1737]

— «Сьома дочка в сім’ї обов’язково буде відьмою».[1738]

— «Казали, шо де є сім дівок в хаті, то там є відьма, і вона має хвоста».[1739]

— «То казали мама, шо як родитьсі сім дівок, то сема мусить бути відьма, а як хлопчик семий — то мусить бути опир».[1740]

Також вірили, що «як дєўка ўродить дєўку, а вона тиж дєўкою ўродить деўку, так третья буде ведьмоў».[1741]

Вчені ставали відьмами після того, як «продали душу нечистому», навчилися відьомства з так званої «Чорної магії» чи перейняли знання від старої відьмачки ще за життя або вже за її агонії:

— «Ті відьми були родимі. Могли і навчитися — то такі, шо там і мама вміє відьмувати, і баба, то вони і дочку навчать. Воно то ніби і родиме, але вже не те, бо ж вчили її, ту дочку».[1742]

— «А є такі, шо опирі рóджені. Напрóмірно, є сім хлопців. Межи тих сім хлопців один мав би бути опирь. Якшо нема більше дітий, а точно сім. Та дітина не винна, але він уже відмалку опирь, і в него мав би бути хвостик ззаді. Відьмó — то так само і жінки є, шо вóродки у людий, шо є відьма тоже, як є сім дівок, то сема відьма. То так як хлопці опирі, так жінки відьми. А є такі, шо вони хотє´т «Чорної магії» та й шукают собі».[1743]

У давнину побутували й уявлення про своєрідні ініціації відьом, пройти які був здатен далеко не кожен.[1744]

Вчену відьму зазвичай вважали «лютішою», адже вона здобувала лиходійні знання свідомо. Родима ж могла своїх знань і не використовувати. Водночас родимі відьми були нібито «сильніші» від навчених:

— «Було так, шо воно в роду по лінії йде, шо мати дочку вчить, та вже свою. Але казали, шо вроджені відьми сильніші».[1745]

— «Я одну питав стару, шо точно тим займалась, то вона казала, шо є відьми навчені і є відьми родимі. Якшо родима відьма, то вона бере молоко в корови довкола, а якшо вчена, то тільки в одної».[1746]

Прикметною ознакою вродженої відьми (або відьмака, опиря) повсюди в Україні вважають невеликий хвостик. Цей хвіст можна побачити лише під час обмивання тіла перед похованням або у воді: «То опирі та й відьми, кажут, шо таке є. Ззаду вилазє´в такий хвостик з дирки, як на воду покласти. То якийсь такий вíрод, та відьма».[1747] Виявити хвоста можна було й випадково: «А ше відьми мають хвіст. То колись була дівка файна, та й до неї хлоп зачіпався, та й полягали спати, а він давай зачіпатись, як до дівчини, та й намацав хвоста — то такі вітри почали дути, шо й ну».[1748]

Нерідко вважають, що «чорт біду значóть», тож вирізняти відьму з-поміж людей можуть яке-небудь каліцтво (наприклад, зрощені пальці), заріст на хребті, великі зрощені родимі плями, зрощені брови тощо. Очі відьми чорні або зелені, надміру блискучі або з вкрапленнями іншого кольору на райдужці, з оберненими «чоловічками». Удень відьма може виглядати як вродлива молодиця, а в сутінках — як старезна баба. Відьми начебто мають здатність не втрачати краси до глибокої старості: «То є відьми, вони ніколи не старіють, вона все молода».[1749]

На Зарічненщині відьму уявляють як жінку, запнену рядном: «Мій батько колись росказував, шо ше він був хлопчинею таким, і спали на вишках у сараї. І серед білого дня, каже, така баба радном накрита, стрáшна така, — і попуд стріхею, попуд стріхею, і пошла, і десь її не стало».[1750]

Водночас не менш поширена й думка, що, окрім своїх дій, відьма нічим не вирізняється з-поміж інших жінок.

Загальноукраїнською є віра в здатність відьом до перевертництва. Найчастіше їм притаманні подоби жаби, кота, собаки, свині, теляти, змії, сороки, колеса від воза, копички сіна, полотнинки, праника, яким збивають білизну, клубка ниток тощо. Дещо рідше трапляються такі іпостасі, як черепаха, заєць, ласка, миша, муха, іноді навіть трíска та ін.

У багатьох випадках до певного типу оповідок залучено й конкретні образи відьми. Зокрема, відьма як копичка сіна фігурує в розповідях про те, як така копиця сунеться по дорозі або пливе водою; відьму як білу полотнину чи білий клубок ниток бачать здебільшого увечері чи вночі. Проте нерідко в схожих текстах трапляються й відмінні подоби, а буває й так, що історія відображає індивідуальні враження оповідача.

Наприклад, доволі рідкісними є демонізованіші описи відьом, у яких ті наділені виразними зооморфними ознаками: «…ўлє´зло да корову і дóіть! От з якóміся лáпамі, чирвóни лáпи… […] Вона зрóбіцца такім звéром, сатанóю такéю. Вот шчо. Як уже вона занімáєцца з йім, ето она як хош пєракíнєцца. (Що то були за червоні лапó.) Такíє, би ў бýська».[1751] Тут варто зазначити, що «пташиними лапами» народна уява зазвичай наділяє «нечисту силу», чорта.

Суто індивідуальним є образ відьми як птахоподібної вогненної істоти: «То як моя Наташка родилася, і я якраз… пóлки (пелюшки — В. Г.) вісєли надворє… І в нас крайніє хати були двє, і такиє, шо вони шось знали. А я війшла на калідор, а баба каже: «Бежи, доця, забирай скорєй полки». А так уже, вечорєло вже, значить, малося вже сонце заходить, о. «Забірай полки, шоб полки надворє не вісєли, як дитятко мале уматуєш в пельонки». О. (Тепер тих пельонок нихто не бачить. Пермоси, пермоси, і гермоси, і все. А тодє ж — все своїмі рукамі.) І отако — от, не бачила я николи, і оце, як заре, бачу: отакіє крила, і отако летит, а спереду так, наче отаке — і іскри огнянíє. Отако летит, наче голова, і отако крилами махає. А я кажу: «Бабо, а шо то таке воно летит?» А вона каже: «Забрала полки? Бежи скорей в хату до дитяти. То полетєло недобре». […] І в нас такіє були оце ціє дв’є в’єдьми, вони на концє села жилó, і оце превращалися… маєцця оце сонце десь заходит, і вони ото вілєтают, стают превращаюцця такими… О. То це таке я помню. Це в’єдьми називаєця».[1752]

Водночас у те, що відьми можуть літати, вірять повсюдно. Для цього вони нібито натираються соком тирличу або осиковою корою, маззю з котячих мізків, собачих кісток і людської крові тощо й сідлають коцюбу, мотику, віника, помело, коромисло чи мечика з терниці. Почасти відьмам прислужують чорні коти. До місця шабашів (а найвідоміше з них — на Лисій горі під Києвом) чи щоб робити шкоду відьми вилітають крізь комин.[1753] У деяких селах на Богородчанщині, зокрема, вірять, що відьми збираються на тополях біля с. Глибівка:

— «То ше колись розказували, шо в них на Івана так як то збір, то вони голі туди летять».[1754]

— «Відьми, кажут, шо колись бýли, де тополі, вони на Івана там сходóлисі, забирали молоко».[1755]

— «Ото в сусіди така тополя, то на ній на Йвана все збираються відьми, а люди під нею чатують, аби кого впізнати. Але ніколи нічо’ не випадало».[1756]

— «А на тополях, казали, шо відьми збираються. Тут в нас є така велика тополя, шо там ше з голодного року знають, шо там відьми збираються».[1757]

На Городенківщині вважають, що відьми збираються десь далеко в полях: «Коло Івана — то відьмó лíтают. Вони мают таке місце, шо сі сходіт. Вони йдут дес у поле, далеко. Ну я не виділа м цего. Є люди, шо виділи, ну я… Кочéрга та мітла…»[1758]

Розповіді про те, як відьми літають (зокрема й на людях, як у гоголівському «Вії»), доволі популярні в Україні:

— «Прийшов салдат на ніч до одної жінки і ліг спати. Він ніби спит, але дивиться: прийшла жінка, перебралася — і в комин. Зробилася котом— і в комин. А салдат сидит і чекає, шо то буде. А вона, та жінка, сіла на мітлу і поїхала. І приїжджає знов з тею мітлою, зробилася жінкою, мітлу поставила та й пішла. А той салдат перед тим забрав то її вбрання, яке вона коло печі лишила. Ну і та відьма прийшла, а одежі нема. Ходила вона, ходила, та й потім каже до того салдата: «Дай мені те вбрання, шо ти взяв». А той салдат каже: «А ти куда ходила? Ага, то ти відьма!» Тоді вона вже й призналась йому: «Так, я відьма. А ходила там, де мені було треба». Якшо та відьма має йти до корови, то вона перекидається котом чи ше чимсь, а так то звичайнісінька жінка».[1759]

— «Ото розказували, шо в нас в селі були такі відьми — звичайні жінки, а як прийде ніч, то вона перекидається — і шусть в комин. І десь її нема, нема, а потім назад прилітає. Ті відьми були вроджені — десь батьки навчили. Ото по сусідству була відьма, то вона нашій корові поробила, бо мати їй не встигла молока дати. То було по войні, тоді голод такий був. І потім мати довго просила ту відьму, шоби вона одробила, бо корова молока не дає і втрісне. Але та відьма не х[о]тіла одробити. Тілько потім мати занесла їй якоїсь там каші, ше чогось, то та відьма одробила, і корова знов молоко давала. Ото ше казали, шо бачили, як та сусідка розібралася до гола, сіла на мотичку і полетіла. Ото така та відьма була».[1760]

— «Моя мати була, ходила до Почаєва. І, каже, ночували в одної в хаті, в якоїсь женщини. І, каже: їдна приходит женщина. Старша питає її: «Шо ти, — каже, — зробила?» Каже: «Я за сéмдесіть кілóметрів лéтала, але, — каже, — хадзяїн був хитріший за мене. Він, — каже, — убсипав свяченим маком, і я не дуступила». То вони відьми називалися. Сідає, каже, на кóцюбу, і полетіла собі».[1761]

Відьму чи іншу «нечисту силу» здатні нібито розпізнати й протистояти їй первородні собаки, так звані ярчуки.[1762]

Бачить відьом і той, хто сам є відьмарем: «Ну, є такі люди, знаєте, мо’, яка вєдьма. […] Каже, як сам вєдьма — біжиш в церкву на Гордані — на всіх цідилки на голові побачиш — то вє´дьми. Казала мої мама, шо в них стояв такий салдат-відьмар, шо він казав: «Хазяйка, ви не п’єте молока, а воду. А хоште вєдьмів побачити? Йдіть зі мною до церкви».[1763]

Також «первак» (перша дитина в сім’ї) міг побачити відьом, зокрема в церкві під час освячення пасок: «На жінок, які робили шкоду корові, в нас казали «відьма». Казали так колись, не знаю, я не бачила, але моя баба казала, шо їх можна побачити на Паску. На Паску вони, як паску святять, то як дуже комусь треба, шоб воно побачилося, вони всі, ті відьми, в якихось там відрах, як ото дійнички — на головах у них дійнички. От моя мама розказувала, шо як вони перетворюються і показуються тим, шо родилися первими. От моя мама родилася первою, то їй показався з тої відьми собака: мама зайшла в хлів до корови, аж дивиться, а там здоровий білий собака. І тоді мама начала кричати, тоді прибіг батько і вдарив ту собаку вилками по ногах. На другий день бачили ту жінку вже, і нога в неї була перебита. Ну то, значить, виходить, шо та собака — то була та жінка».[1764]

У більшості випадків розпізнавання відьми справді пов’язують саме з церквою. До церкви відьма вдягає вбрання навиворіт, не споживає причастя, а стоїть схрестивши ноги. Навіть свічку ставить не тим боком: «Ну, говорать так. То великий гріх, кажуть. Щось то ж вона там тямить, щось то ж вона знає. Приходять даже ж — навиворот одежу накладають. У церкву приходять. Та, шо знає. А для чого — хто ж його знає. Свічку якóсь стáвляє ни на той бік, навиворот свічку ставляє».[1765]

Трапляються уявлення, за якими відьму можна побачити в церкві у Великодню суботу, якщо тримати під язиком свячений часник (в етнографічній літературі минулого це здебільшого шматочок сиру, який зберігали до Великодня ще від «сирних заговин» перед Великим постом). При цьому належало мовчати, щоб не оніміти:

— «Колись розказували, шо колись в нас один чоловік в священика питав, як можна відьму побачити. То йому священик порадив свячений часник під язик взяти, і основне — не заговорити, бо будеш німим. А як візьмеш той часник, то всіх видно, вони всі над завхристієм літають. То один мені розказував, шо в суботу Великодню взяв той часник під язик та пішов в церкву. То казав, шо він всіх відьм під час служби бачив. Всіх хмелівських бачив. Навіть Богунку стару видів, та й вишов з церкви, та й каже: «Я вас видів!» А вона йому: «Ой Васильку милий, я тобі хто знає шо заплачу, аби ти нікому не казав!»[1766]

— «Так у нас один священик порадив мого брата двоюрідного, а той був паламарем. Він питається, як то відьму впізнати? А той каже: «Я тобі скажу як. На сам Великдень, як тільки всеночна починається, з плащаницею обійдуть навколо церкви, тоді заносять. То ти дивися там на райські двері, там в захрестіє, і будеш видіти. Але бери собі часник в писок такий без шкаралупи (він дуже пекучий) і ні до кого не говори, бо як сі обізвеш, то станеш німий. В той час, як «Христос воскрес!» заспівають, тоді ти будеш видіти — там в захрестию будуть вгорі відьми ходити». Він так дивився і видів відьми — з нашого села жінок. Є відьми, як є шість дівок, то сема відьма. Має такий маленький хвостик. Вона не винна, так Бог дає».[1767]

— «На світий вечір кладут на сків чеснок, три головки. А кажут, на Великдень покласти в кошик посвітити, і тоди той чіснок з кошика, коли посвітив ксьондз паску, взєти з кошика той собі зубóк під язик, і всіх відьмíв будéш видіти на Великдень. Кажуть, шо їх на Великдень найбільше видко».[1768]

Упродовж Великого посту по четвергах виготовляли осикового стільця. На всенощну його несли до церкви й чекали, доки проспівають «Христос воскрес». Після цього ставали на стілець і впізнавали відьом: у них на головах стояли дійниці.[1769]

На так звані «рокові» свята (найбільші свята християнського календаря, які, окрім Миколи, святкують раз на рік), особливо на великодню всенощну, як паску святять і священик каже «Христос Воскрес», відьма нібито його «скубе за ризи», намагаючись витягнути ниточку; запихає в ризи голку — «тоді вона може все зробити», «знахорувати», «вєдьмарити» і «йі буде вести цілий рік». Тому одразу пізнавали: «Скубає батюшку за ризи і цалує в ризи — то відьма».[1770] Чим сильніше вскубне, тим більше, як вважали, набереться сили для «знахурства»:

— «Такіх багато вєдьмарів. І заре даже вони є. Ну а то, шоб таке — перетворалиса, — може, й є. Ото як в церкві, цьо на Паску, як хреста кличуть саме, то тиє вєдьмаре вельмі хапаюцца, як віходять з церкві, за бáтюшциниє ризи. Кажуть, то вєдьмарє. Встаюцца в церкві. То як на їх люде ворчáть».[1771]

— «То тіє вєдьмó осьо на ціє всякіє сьватá, розказували (я то не примечала, але те, шо люди розказували), оцьо на Паску, як їє нема… батюшóк… як ото проходять кружкá церкви, а входить у церкву, його скубають, батюшку, за ризи. А хочуть одорвать оце таке шо блискученьким обшите. То ціє, кажуть, так, і на Паску таке кажуть. Вона робила для худоби, вєдьмáрила. Молоко одбирає, шо хоч…»[1772]

— «Вони йдуть до батюшки під ризи, стараюця шарпнýти його, от шось таке».[1773]

— «То ми на свої оче бачіле, єк у Зилізницю ше ходеле — на всéночну стоїть спіною тако кала батюшки… Але нищо вони там не доскýблися доброго. Повмірали молодеми… всі. Да, да. Такі в нас бýли — Швірідьовки називалися. То вони так старалися, шоб ето… А шо вони? Госпóдь їх знає нáщо. Ну я ж кажу, там вони… до старості ні їдна не дожилá. Повмірали молодеми».[1774]

— «А ше ото, як паску сьвáтять, як вже батюшка кругом церкви обходе, то за ризи ті відьми його скубали».[1775]

На великоднє привітання священика відьма відповідає по-особливому:

— «Таке один в нас розказував, шо можна відьму на Різдво побачити. Але треба ні до кого сі не обзивати, як йдете до церкви. А на Великдень, як має ксьондз казати: «Христос воскрес!» — а він хоче, аби він там щось мав (чи гроші, чи на полі зробив, чи грибів назбирав), то казав: «Я в полі роблю», або «Я сіно роблю», або «Я гриби беру», — то вже ц е й йому помагає, бо він не каже «Воістину воскрес!» — а відповідає свою ворожбу».[1776]

— «Вона собі думає щось таке, що вона хоче — то вона каже. Як хоче скоро ягоди брати, то каже: «Я ягоди беру». Не каже: «Воістину воскрес!» — а каже: «Я собі ягоди беру». Або, як хтось так хоче доньку віддати, а не може, і вже старша, то каже: «Долі шукаю своїй дитині». Але то грішно».[1777]

— «Це я була в церкві в Головня´х (сусіднє село). І батюшка каже: «Христос воскрес!» А вона каже: «І чорт з тобою!» Видно, вона шось знала. То її люди з церкви вивели».[1778]

Підозрювали у відьомстві й тих, хто першим намагався набрати свяченої води чи першим підходив до ікони:

— «Знахурí якісь, які шось знают, то все хотіли перші води набрати».[1779]

— «То хватають… Я, наприклад… У церкві й зара — то бовтаюцца. Я не йду… Я, наприклад, у церкві… — тогó… то хтось шось знає, то хватає. Перші… дивєцца: отак стоїмо, стоїмо, — вибегають ізтуля і перші ідуть до Божої Матері. Я такого не знаю, і я й не хочу його знать, а вони — бежать. А чо’ вони бежать?»[1780]

— «Воду йшли святить, от, скажем, та’ як не в неділю, а перед недєльою. Вирезали на льоду таку Іордань. Хрест такий. Ну, морози були крепкіє, бо то часом можна і обвалицца. Отиє вєдьмарє — то вони стараюцца першими вхватить ту воду. І в суботу… не всє, а… ідуть набірають ту воду з того Йордану. А вже в недєлю збіраєцца вся параферія, служеніє у церкві, а потім віходять на реку. І на реце вже хреста вмочують туди, в ополонку, і несуть додому ту воду. Ту воду то держали круглий рік. Я знаю, колись мі держали овечок, то як овечка котиться, то тею водою… і або корова розтелись… то тею водою оббризгували. («То два рази брали воду, в суботу і в неділю?» — В. Г.) В суботу, то, казали ми, шо то вєдьмарє. («Ага. Ше до Хрещенія?» — В. Г.) Да».[1781]

— «То є, є такіє, шо хватают першіє [води свяченої]. А я не знаю, шо то таке. От колько… В нас тут такіх вже… три жонкі… вже вони померли, вже їх немає. То вони конче хочут з того бакá, де хреста вмочає. Каждий не вмочить там, бо буде багато людей стоять. То но шо покапає такогó. Конче з теї. То я не знаю, шо то за вєдьмарство було».[1782]

На Кременеччині, зокрема, один чоловік розповів, що в них на йорданське водосвяття не надто спішать поперед інших набрати води, бо бували випадки, коли таким (а це запевно були відьми) «трошки допомагали», легенько попхавши в плечі до ополонки.

Як відьом повсюдно в Україні досі сприймають жінок, які на рокові свята ходили по хатах за позичками. Через позичену річ відьма начебто має змогу поробити зле позичальникові. Вважають, що відьмура «мусит прийти і шось просити, бо йі пече».[1783] Зрозуміло, що в ці дні намагалися нікому нічого не позичати: «Дівчат ни пускали. […] Ше як дівчинка молода, то ше вроді такво… а то каже: «То вже ціла відьма зайшла». Як баба стара в роковщину зайшла. Жабó в хаті будуть, як баба зайде. Знаєте — і дійсно правда. То як зайде такая — не то шо вона прийшла в гості, а просто з пакостью, шоб зробити шось таке. То вже вона зайде і попитає шось: когось-то шукає, когось їй треба… В рокове свято не йшли позичати. І єслі я вам дóлжна шось — стараєця скарєй сьогодня занести — оддати, бо завтра роковина».[1784]

Зауважували відьом і тоді, коли вони в ніч на Купала йшли по папороть та інше зілля. Водночас збір зілля сьогодні вже не сприймають як суто відьомське заняття.

Коїти лихе відьмі допомагають чорти. Хто перейняв «знання» від «нечистої сили», уже змушений був робити зло: «Їй треба так зробить, бо як не зробить, да вона вмре. Їй треба було гріх оддать».[1785]

Людям інколи траплялося побачити відьом із «помічниками»: «Їхав наш один, на молоковозі він робив, ну, вечір вже тако. Їхав він, і вона гола купалась, як мати народила. Вона в воді купалася з тими хлопцями, ну, з тими недобрими. Плюхала по воді, а він їхав, глєнув. І шось сказав на її. Років ше, може, зо два побув, але вже мучівся».[1786]

Вірять, що за свою допомогу чорти тягають відьом по корчах:

— «То у нас одна баба била, от, каже: «Доченько, не даю´ть мнє покою [чорти]. От, прíдуть они в ночи да зовуть мене. Да, — каже, — по корчé мяне возять, да уже розвиднє´є, до хати іду, а они усю ніч по корчé ходять». Она вєдьма була. Пуприходять, каже, у костюмах новіх да в шляпах, да поодьóваниє. Не дають покою, каже, я уже і старая, не здужаю, а вони ўсє на мєнє сунуть, да сунуть, да сунуть [тягають]».[1787]

— «Чорти прілєтають до теє´ [відьми] і змє´ї. Ету бабу таскали, таскали по кушчах [коли вона помирала] чорти в такіх козóрках білих».[1788]

Відьми також беруть участь у чортівському весіллі: «Ето мушчини расказивалі. Зайшли вони на ночь, ходилі у ліс, у дрова, да ночєваті осталíся на квартірі у єйó [відьми], а она каже: «Будете саміє, а я поєду на весіллє». А то они таке весіллє робилі. О, а тоди ж були… Була така бура, тож такє покачєло, хороми покачєло, порвало ліс, усє — то ето вона с такім весильїчком ішла. Вони злякаліся, як она казала: «На весиллє пийдемо». Да они повтікали з єтих. [Коли буря] змéї женяца, лихиє, чєрті. Змей і чорт — то ж одно».[1789]

Відьми, котрі мають нібито «того злого», подекуди втрачають здатність контролювати свої дії, повністю підпадаючи під владу «нечистого». Фактично в такому разі зло коїть не сама людина, а той, хто нею керує: «Є вража сила, нечиста, чортова. От, як вбереця в чоловіка, і робить погане, шкоду. От, скаже, шоб тобі жаби наносили мусору, — наносять тобі повну хату мусору».[1790]

Шкоди, яку відьми робили людям, часто не конкретизують, окреслюючи її в загальних рисах. Де вони не подивляться, «там всюди погано», люди слабують, сохнуть тощо. Водночас можна виокремити й певні сталі різновиди вчиненого відьмами лиха:

Відбирання молока. Найприкметнішою рисою відьом вважають відбирання або ж псування молока. Зіпсуте молоко втрачає «спір» (жирність), починає «тягнутися» й смердіти. Відьма зробить і так, що корова доїтиметься кров’ю або «скрутками» — спеченим молоком.

Найактивніші відьми на великі свята, особливо на Різдво, Благовіщення, Великдень, Юрія, Трійцю, Петра та Івана Купала, іноді й на інші, насамперед рокові свята:

— «Перед Благовіщенням, в Великодну п’єтницю — тоді відьми до корови йдут. Котом, собакою».[1791]

— «На Юрія вони йдут збирают від других корів хосéн, молоко».[1792]

— «Ну, вєдьма, то вона погане все зробить. І людям погане зробить. По селі бєгають і молоко не дають. На Яна. Да, саме вдосвіта. Вона втáїцца в жабу, вона в шо хоч втáїцца, та вєдьма».[1793]

— «Як на Івана колесо яке дерев’яне котиться чи вогнене, то кажуть, що то відьма. Кажуть, що могла в кота або в жабу перетворитись».[1794]

Здебільшого на Юрія чи на Івана Купала до схід сонця відьми нібито голі качаються по росі на пасовиську (чи на дев’ятій межі, на «замежках» — траві за полями); «кантарем» або подолом спідниці збирають росу собі в «скопець» (дійницю); «шматкою» збирають росу, де трава, сінокоси, де пасуть корів чи коней; збирають росу в пригорщі голими руками; збирають росу в припіл на «заміжку», по межах, по «синожити», «аби корови пошкодити», «шоб молоко всякеє від людий відбирати»:

— «Вóна што-то знала ўже да вийшла голая і качаласа. То на Юр’я. Гето вона знахаровала… Коров’є молоко ўже вона отнимать научиласа, так ўже вона качаласа по росє. На Юр’єву рóсу коровó випускають. Гето рано, і вона [відьма] вот качалас єшчé до сходу сонца. Гето ж вона то уже шось знала».[1795]

— «Казали, шо навпроти Юрія знахурі ходили да й росу збирали. Особенно баби. Корів доїли. Впреться в хлів і подоїть, а потім та корова ні на шо не годна».[1796]

— «То на дев’яту, як то йде, шо на Юрія йде, шо то зілля збóрат, бо має той скопець, шо росу збирає, молоко, то вона ся розбирає до голого, і вона збирає росý, і всьо. На дев’ять межів. То на Юрія».[1797]

— «Кажуть, шо то на Йівана і на Миколи, двадцять першого і двадцять другого травня, ті відьми йдуть по межах, по росі, шось там рвуть… За Івана Купала не казали».[1798]

— «Як якиє вєдьми, то по росє качєлися. На Івана ходіли по росє. Раздєнутся да качєютса по росє, а хто іх знає, чого вони, шчо… А були люди, шчо бачили. («В який час це робили?») Вночі. Ложілісь на спіну і кувиркалісь. («Навіщо?») Знахорíла так. Вєдьма знала, для чого».[1799]

— «Перед Іваном відьми, говóрать, до сходу сонца бігают і качаюцца по росє, коб молока ім прибаўлялоса».[1800]

— «Навпроть Івана Купала батько з товаришем на тетеруки йшли. Коли хто-то, шось біжить в бєлом, як русалка, із дойоночкою, якась баба. А на ню казали, шо вона відьма. А вони взяли й її поймали, дак вона їм заклялася, шо бульше не пуйде: «Тільки не росказуйте». Чи з відром, чи з дойоночкою: в шо вона собі доїла, в те росу зганяла. Це чуже молоко вона собі збірала, кажуть».[1801]

— «Вє´дьми колись зранку на Купайла бачили: в білих сорóчках йшли по межі і збірали росý в відро, ну, вони знали шось».[1802]

В одній із відомих бувальщин чоловік, який пас коні, побачивши ворожилю за цим заняттям, зумів відібрати молоко й від неї: «Є й таке, шо з кантарів молоко текло. В нас був такий Кирило, а він пас коні на Лавах. І вона, така Петрунóха, вийшла на Юрія росу збирати. А то ж коні вночі пасли. Там раків наловив, наложив вогню, і він дивиця — вона сі розібрала до голого, і ходит, і збирає росу. А він каже тако: «Шо тобі, те мені, шо тобі, те мені», — і кантаря тако… Як прийшло полýдне — з кантарів молоко тече. А чи то правда? Вони брехали — і я брéшу».[1803]

Для відбирання молока відьми використовували й інші способи. Наприклад, напередодні Купала ворожиля своєю коровою обганяла всю череду. Іноді ж обходила село колесом із воза: «Перед Іваном Купалом вєдьми ходять вечером і доять чужіє корови. І бєрот вєдьма колєсó з воза, і єтоє колєсó на палку, на вигнутую палку, дугу, шоб оно нє з’єхало, — і обгоняє ўсю дєревню, вокруг дєревні. У´ двенацать часоў, шчоб люді нє відєлі. Дєлала, шчо єй ўсьо ідьот: і масла много, і сира. І єй помогають дєті ў бєлих шапочках — черти».[1804]

Уночі на Купала відьма набирала в дійницю води з броду, де переходила худоба, або ж з усіх колодязів у селі: «Трави в маю собирають. Добріє трави. А на Яна — вєдьмó тольки трави собірають. (Сміється. — В. Г.). В нас суседка була. То мой старий не знав. Да каже: «Шо цьо вона робить?» А я кажу… Да каже: «Воду з усєх колодєзов носить». Кажу: «Бо сьо’дні, — кажу, — вноче буде Ян, то вже мотаєцца». То вун каже: «Я б… брала в нас, то я б копня´ка дав би йой» (Сміється. — В. Г.)».[1805]

На Юрія чи Купала відьма намагається дістати що-небудь із чужого хліва, бодай віхоть соломи зі стріхи. Нерідко відколупує в сусідів з одвірків чи «клабука» над дверима тріску або хрестик, приладжений на другий Святвечір: «І вона собі йде на Івана, приходит до стайні, взє´ла шось, і вже корова не дає молока. Її корова дає ведро молока, а ваша дає літру».[1806]

Може відьма відібрати молоко й через по-особливому підготовану сіль, яку кладе біля місця, де збираються корови:

— «Колись моя баба пасла корову (а вона жила під самісіньким лісом), і пішла поїти корову в потік, і дивиця — біжить одна жінка, і взяла в тому потіку шось під камінь тикнула, а баба пішли да й подивились, шо вона там тикнула, а вона туди тикнула сіль. А моя баба пішли, і ту сіль забрала, і дала своїй корові, і молоко було так багато, шо не мали, де діти».[1807]

— «Така була в нас баба Пусóха. Бýла така бодня, такий бітон вузóнечкий, і то ся клало, де дорога навóкриж йшла. Худобу йні гнали відти, другі — відти. Крижóва дорога. Вона бере такий мішочек з полотна, на дві-три кілі, і коли люди худобу заялó (а мій батько сказав: «Ти пильнуй, б’деш видіти. Завтра Юрія буде, в’на буде»). І вона так — біжить — і шух — під ту бодню, і всьо, і пішла. Коли люди мають гнати худобу додому — Іване, біжи. Я взяв, ту сіль’єм витяг, було три кілі десь, а то — взяв’єм, напхав’ем піску, там всякого пір’я, сміття, а сіль’єм забрав. Біла сіль, файна сіль. Перше треба було датó п’ятнайціть яєць за кільо соли. Сіль була дуже дорога. А там від хати її через фосу був місток. То я би так не присідав і не підскакував, як вона підскакувала. Як задерла ту спмдницю, а мала без майток, то вона то так підскакувала — йо-йо-йо-йо-йо!.. ’Би його холєра взялá, як вона підскакувала. Отото чудо було. Вона на Юрія вже не має тогово. То вона мала на кілька років тої соли давати коровам. Вона всьо молоко зібрала — звідти, і звідти, і звідти. То то була ворожильниця, ворожиля. То вона свóїм коровам ту сіль давала, ’би її ся доїли, а від тих — забрала».[1808]

Ще один зі способів — відбирання молока через слід корови:

— «То як є яка трясина чи болото є, то вона йде туди, вирізає з землі слід і так зробить, шо якої корови слід вирізала, в тої й молока не буде».[1809]

— «Відьма, то як на Івана ворожили, то вона могла шось корові зробити. То вони йшли, ті відьми, на Івана там, де брід є, де сліди, стягали ті сліди і одбирали молоко».[1810]

— «Під дорогою жила жінка, шо називалась Рожичка. Мовили люди, шо вона чарівниця і відбирає в худоби молоко. Люди її боялися. Вона мала дві корови, добре годувала їх. Бігала вона на різні свята. Особливо на Івана Купала її виділи, шо оббігала довкола хати гола перед вечором, потім бігла в ліс збирати папороті цвіт (його треба зірвати рівно опівночі, бо папороть цвіте тільки одну секунду). Ше люди виділи, як вона на Купала зранку збирала сліди корів на пасовиську (тую глину, на якій вони були). Вона знала, шо з тим робити, шоб зіпсути корову. Казали, шо вона брела через річку (річка була велика) і високо задерла спідницю, — люди побачили, шо в неї був хвіст».[1811]

Нерідко відьми «переймають» чужих корів, коли ті повертаються з паші: «Ну таке… таке… говорать, шо є такиє люди. шо можуть зробить тобє… зробить, шо шось тут буде недобре, о, таке, шо може і корові шось нашептать, і… […] Ося вєдьма — їє корова йде сама перша. Вона пóйде зажене свою в хлєв, закриє, і ше довжнá вибєгти, шоб ше заня´ть, як тиє йдуть».[1812]

Аби відібрати молоко, відьми кидали на дорогу, де йшлі худоба, цвіт з огірків (очевидно, пустоцвіт): «Відьми — на Івана нарвала цвіту з огурців і сипала на дорогу, як корови гнали».[1813]

Як женуть корови, чаклунка нібито може так подивитися, що корова раптом зробиться неспокійною, почне втікати від пастуха в ліс чи хвицатися під час доїння, що «не мож приступити». Після такого погляду «корова і не погуляє». Також відьма може сказати: «О, які в її дійки великі», — і корова перестане доїтися, а лише бігатиме й ревтиме.

З так званим «лихим оком» відбирання молока й інші прикрощі пов’язують доволі часто:

— «Є такі прімети, я знаю, шо я ше мала гонила пасти, то все казали на одну жінку, шо вона відьма. Бо ми як все гоним пасти, то вона стане на фіртці, і котра корова йде, то вона все дивиця на ти вімня».[1814]

— «Ну то то, шо молоко, кавут. То кавут, шо такі гочи в людини. Шо як шось подивица на корову, шо шось таке, то молока не стає. Вже буває — двоє суток не стає молока. Потом знов обновляєцца. Алє то, говорилі, шо то гочи такі в людини є, бувают. Знáхуркі, ну».[1815]

— «От циє всякиє очи є, і циє калдуни, кажуть, вєдьмарí. Є. Є. Ше й заре вони є».[1816]

— «Є такі бабкó — чи то тіє бабки, шо на гóчи… шось подивицца, да вже недобре… отакі є, такі бабкó, такі знахорó».[1817]

— «Відьми були. Шось зробит корові, то корова молока не дає, не пропускає, а то — і їстиме, і сохне… Перейде корові, подивиця, і вже корові шось бракує».[1818]

— «Піде та й подивиться на корову — і всьо, вже в її корови молоко. То як корова тобі давала по п’ять-шість літрів, а тут тобі дасть дві літри, і бувай здоров — більше молока нема».[1819]

— «От ті відьми — вони з превіку, але вони і зара[з] є. То як така людина, шо вона має в очах якійсь акценти чи що, чи завислива, чи що. Подивилася на корову — вже твоя корова очи дістала, молока не дає (ми кажемо очи — то вроки мається на увазі)».[1820]

Людей із таким поглядом із відьмами ототожнювали не завжди, нерідко називаючи «урекливими». Вважали, що їх свого часу мати просто двічі прилучала до грудей:

— «Погані вочи — от так якби скажеш: дитяти цицки не дам. Не дам цицки дитяти. А послі воно плаче да так хоче — ой, хай ще поссе, ще дам, хай поссе. І вже в того дитяти будуть очи поганиє на переход. Вже воно шо побачить — воно ничого не знає — але вже на переход, от, перéйде дорогу кому — вже шкодить, уже погано. Вже як сказала, шо не дам, то й не давай. Бо вже в йогó вочи будуть погани, шось побачить — і вже шкодить».[1821]

— «Як завернули грудь дитині, то та людина дуже погана на очі, десь як перейде тебе, то погано».[1822]

Відьма начебто може сказати на перехресті: «Хочу молока!» — а потім вдома забиває у двері хліва ножа, і з нього ллється молоко. Частотні також оповідки про те, як відьми чи «знахурі» пускають молоко чужої корови, наприклад, з дерева:

— «Ото прійде на перехрьосток дороги: «Хочу молока!» Всьо. Пурнула в двери, наставіла — з дверей повно молока».[1823]

— «Є така жінка, шо вона з чого-небудь вдоїт молока».[1824]

— «У відьми в хліві був стовповий полик, і там вона робила дірку, з неї молоко доїла і назад затикала».[1825]

— «Відьма тєгне то молоко від коровів. «В стовпі пробий дирку і дій молоко», — так казав знахор, але то потім корова пропадає».[1826]

— «Той Перец старий. Вони десь пошли в лєс, а вон каже: «Хоште молока?» Як же — корови нема, як то — «молока хоште»? Вон, ка’, до берези шось пошептав да цюкнув [у березу сокирою]: молоко дзюрою летит… Да каже: «Пийте! — А ті полякалис чоловіки. — Ах ви, — каже, — лайдакó, я ж, — ка’, — перевйов людську корову!»[1827]

— «Казали, шо в полонинí бýли такі люди, шо кине через ялицю вірьовку, і з тої вірьовки молоко капає. Шо забирає у одних овець, у одного стада молоко і перевертає собі. Якісь такі чарівники, чародії».[1828]

Зрештою, ворожиля просто може прийти посовати дверною клямкою догори й донизу — «і всьо — дев’ять хат догори, в долину — перехрестіться: молока нема. Або збрезкле, або скисло, аж смердить».[1829]

У більшості випадків відьма відбирає молоко, видоюючи корову безпосередньо в хліві. Доїть доти, доки з вимені не потече кров. Після цього тварини довго хворіють і навіть гинуть. Іноді відьми в хліві не видно: «часом чути, що хтось ніби доїть, а зайдеш до хліва — нема нікого». Переважно ж відьми залазять до хліва у вигляді великої жаби-ропухи:

— «В нас воде сусід тут, недалеко… Приходит хадзяйка — сидит у кутку жаба такаво, і корова лежит, а вона доїт. Жаба іссе та. Занесут туди гет у корчі. Вона знов прилізе. Та стара баба носила-носила, та й взяла занеслá туди, та й залізника, розсекла її закопала. То казала — так молоко било… Казали, шо вєдьма може перекинутися… Біда знає, казали… Ну, то колишашня історія…»[1830]

— «Як така теньґа жаба коло стайні вертóцці або лізе до стайні пресі тако… В нас це бýло. Як ми з бабов-небожков, ше баба жóли, — ну, пресі до стайні… Ми тоди з бабов взя´ли злапали у слоїк (така теньґа, шо ну), закрили накривков і поставили під сків. Рано нені раньше встали, подивились під сків — нема, слоїк порожній. А як був закритий, так і стоїт закритий. Ми приклали таким каменем величезним нáкривку — нема на рано, і всьо. І так стоїт. Так камінь стоїт, так та нáкривка… То хто казав — опириці, хто — відьма. То як відьма коло корови була, корова молока не дає, вона кóпає, фиркає, вона щит защораз, — ага, бýла коло неї відьма».[1831]

Повсюди в Україні популярні розповіді про те, як поранили запідозрену тварину або пошкодили підозрілий предмет, на який перетворилася відьма, а зранку виявили каліцтво сусідки. Найчастотніші варіанти з жабою:

— «Жаба-ропуха все прилазила, як корову виганяли. Чоловік її пробив, а з неї молоко текло».[1832]

— «Відьма на жабу перекинулася і лізла в хлів. Перебили їй ногу, то знахурка потім казала, шо ше такого полому не бачила».[1833]

— «Навіть та Лікєрчина мати, то казали, шо вмєла молоко, тягла все з корові, то якийсь дядько дав по нозе той жабі, перебів ногу, то вона стала кульгáть, та баба. […] То вона вєдьма була».[1834]

— «До корови, то казали все, на світого Івана ходит вдосвіта відьма і відбирає молоко від корови. Казали, шо відьма приходóла в виді жаби. Велика жаба, ропуха, як прискакувала там до порога чи до стайні, то се була відьма. Віником на дорогу її відганяли, в руки не можна було брати. Бити не можна. Бо то, каже, шо то людина. Шо то перекинулась у жабу. Шо казали, якась відьма… ади, каже, вже хрáмає, бо йі, каже, ногу перебили, жабі. Таке балакали».[1835]

— «То є жаба та — упириця. Моя свекруха так само зловила жабу, — до стайні лізла, — і посадила в банку, і прикрила каменем. То зранку жаби там не було. А сусідку в той самий день забрали на інфаркт, і до року вона померла».[1836]

Водночас це можуть бути й інші тварини або предмети:

1. Собака: «Кажуть, ото в сусідньому селі, на Пíсках, була така жінка, шо тільки виженуть чéреду пасти, вона вже межи коровами, шось там росý якусь знімає. От як він приходе — а собака в нього в хліві. Він взяв зловив і ногу відрубав. (А він сам такий був.) Отепер тебе всі, каже, будуть знати, шо ти вєдьма. І так та жінка без ноги була. Кажуть, шо вони з хвостами».[1837]

2. Кіт: «Кожного ранку корова видоєна. А раз прийшли — кіт з хліва виходив, то господар поодрубував йому ноги. А тоді дивляця — а в жінки руки поодрубувані. А то вона ходила доїти. Відьма».[1838]

3. Свиня: «То такі люди бýли, шо в[о]ни сі перекидали в шо-небудь. От одна така була в нас жінка, старі говорили, шо вона перекинула сі на якесь свєто на свиню. Ішла, а чоловік там сторожував в одного жида і коштуром пробив її. Так тоту жінку він по тім узнав».[1839]

4. Муха: «А то такі мали [чорта], шо вона ходит, люди худобу пасуть, а вона ходит, в скопец, деревлєний (зараз того нема), шо йшла корову доїти, а вона переходóла росý збирáла. На свєта. Шо вона, може, з трьох селів воду брала в то відро. І ходила, кантаром росу збирала. Шоб в неї молоко було. А в тої корови, шо вона забрала, то молоко сі тігнуло. То як прийшли до ворожки, то вона зараз взнала. Каже: та і та жінка. То її раз як імили, а вона може й на муху сі перетварити, та чарівниця (колись одні говорили — відьма, а другі — чарівниця). То їй вухо відтє´ли, тій мусі. А потім приходят — а в тої жінки вуха нема».[1840]

5. Біле полотно: «Відьми є, то ті, шо молоко в корів відбирають. То найбільше на Йвана вночі, то є такі люди, шо стережуть і не сплять цілу ніч, бо прийде та й забере молоко в корови. Колись таке було, я навіть пам’ятаю, шо пішла відьма одбирати, а її пішли ловити, то вона перекинулась в біле полотно. Та й так втікала, так ся звивала, але її поранили в ногу, чи що, та й потім була каліка…»[1841]

6. Праник (валок для вибивання білизни під час прання): «Відьми — то звичайні такі жінки були: в ніч воно перекидається в кота таке і йде доїти корову. А як її зловлят — були такі, шо ловили. Ото була в чоловіка корова, мала теля, а він глядит, бо він знав, шо таке є. То приходе кицька, м’явкає, і там коло корови. Він взяв її, ту кицьку, зловив і накрив відерком, а вона перекинулася в прача. Тоді той чоловік взяв і свідерком прокрутив в тому прачу дзюрку і повісив на стіні. Потім подивився — а її вже нема на стіні. А в сусідки в руці викручена дзюра. Ото вона, та сусідка, була така відьма, шо ходила корови доїла. Відьма може видоїти корову, забрати молоко, і корова потому не дає молока, битися буде».[1842]

7. Сито: «Тово в нас сусіда… відьма прийшла корову дояти, а там пес загавкав, і він виходить, а вона — раз — і в сито переробилася. А він — за суховила — і зробив дзюру в тім ситі, шнурок пересилóв, і вже відьму має. То була така Калина, вогорили. Та й вона — вже баба та й каже: «Іване, то я, впусти мене. Я тобі біше шкодити не буду…» І пустив. То він так повідав. Ше одна баба в нас така була. То чого вона катильгала? Їй ногу перебили. Дуже все ходила дивитися на дорогу, як худобу гнали. Тоже бýла відьма».[1843]

8. Тріска: «Ходив хлопець до дівчини, а його мати була відьмою і не хотіла тої дівчини. Йде він по дорозі до тої дівчини, а перед ним все вискакує якась трíска перед очима. Він взяв ту тріску і переламав. Приходить до хати, а в мами хребет переламаний».[1844]

Іноді відьма не доїть чужої корови безпосередньо. Вона вміє «заправити» тварину, і молоко відбиратиме вже відьмське «теля»: «Кажуть, шо перевертаєця на теля, на собаки, на коти, ті вє´дьми, і молоко беруть. В нас, ми купили корову на Поліссі, і казали знахурí, шо вона була заправляна, так тотими вє´дьмами. Кажуть: побачите, перше теля вона буде родити, ви будете бачити. Вже вона розходóлася, мама пішла, каже: «Шо ж такеє?» Вже вона ніби й втелилася, бо почистилася і все, а теляті нема… Летить вона горóдами [шукає, і бачить] — не теля, а собака. І просто в хлів до корови. Вона каже: «Боже, кому я шо зробила? Нáшо так тяжко мене караєш?» Тільки тако — раз — і вже [з собаки стало] теля».[1845]

У багатьох випадках відьма не перетворюється на тварину сама, а використовує певних «помічників», найчастіше вужа або жабу. При цьому між відьмою й твариною, яка здоює для неї корову, існує певний «симпатичний» зв’язок:

— «Да говорать, тая вєдьма може укінути [закинути] такє гадюку ілі вужа у хлів. Говорать, корову буде ссати вуж, молоко забірає».[1846]

— «Вуж може молоко виссати у корови, геть висмоктати. Вони в хлів можуть уявитися, то вони, каже, шо як насланиї. Або жаба-ропуха. То, кажуть, наслано. Вже як ропуха лізе в хату чи в хлів… Шо хоч її роби, то вже не мона ничо зробити її. Шо її одкинеш — вона оп’ять лізе… Це вже, каже, наслана в’єдьма».[1847]

— «То моя мама-небіжка росказувала, шо там десь по сусідстві, ше десь вони жóли там біля Тóрчинович, жóли двоє людий, бездітних, а зараз так нижше хата друга була, а там бýло богато дітий, та й корова шось так сі не доїт, шось так тото… А раз, так дуже гарно сонце світило, а жінка доходит з тої хати, де діти, а там — вуж… чи то не вуж був, вона там знала… вона знала, шо то була гадина. Приходит, каже: «Гілярку, Гілярку, дивисі, в Синишинки там, каже, гадина на оборі, то йди зáбий, бо діти вийдут з хати, та покусає та будé…» А він пішов та й зáбив. А в’на, та стара, прийшла: «Ба шó ж ти наробив?! Ба та нашó ж ти його забóв?! Та то мій годованець…» — та так плакала… І вмерла. І казали, шо так молоко з неї текло, шо люди сі всі дивували. А в’на всім людям молоко забирала. То він їй допомагав».[1848]

— «Були колись такі, за давна давно, такі відьми, шо вони потрафлєли потєгати з ґаздівства на ґаздівство. Од корови до корови. Якимись такими коропанє´ми, такими жє´бами праклятими. Жєба йде там насце, тут принесе, а та відьма стисне тоту жєбу, дає свóїй корові в пійло, аби корова давала більше молока».[1849]

На противагу наведеним уявленням, на Покутті вважають, що вуж біля корови на добро, бо він не допустить відьми: «Казали — ага, має корова вýжа, то вона файно доΐт сі і молоко ніхто не відбере. Відьма не відбере молоко. А вуж такий, шо ви не видите їго, а він до корови лізе».[1850]

Коли до стайні чи до хати надто настирливо лізла жаба, її подекуди спроваджували, не завдаючи кривди:

— «’Бисьте знали, шо на Івана, кажут, шо переважно перед Іваном відьмó ходьи уночи відбирают корóвам молоко. А її нихто не видит, не знáти, яка вона. А буває, шо жаба, така велика, ропуха, до сіний заскочи— нидобре, так само нидобре. В глечик молоко відбирає, чи шо. То люди балакают, то і я вам таке кáжу. Вігнали ту жєбу, да й і всьо. Бити її не можна. Кажут, шо не можна бити».[1851]

— «В нас самих була жаба на самóй Великдень. У хаті. Ми вставали збиратись до церкви, дивлюся — а жаба поскакала. Гі-і! Боже! Шо ж то — хтось наслав? Беру я капу таку, кидáю я на ту жабу, хватаю ту жабу, завóла, винесла надвір, кажу: «Йди, відкись прийшла. Я тебе не вбиваю, нічо’, але йди, відки ти прийшла». То се казали— то то відьма була, каже».[1852]

Зазвичай же таку жабу посипали свяченою сіллю чи поливали окропом. При цьому берегли очі, аби не «сикнула»: «А я на жєбу соли свіченої сипнула, і вона — живо через поріг. Як сóкне межóвочі, то можна всліпнути».[1853]

Побутує уявлення, що коли заподіювати шкоду пов’язаній із відьмою тварині, відьма мучиться й мусить прийти «відпрошуватись» або за позичкою:

— «Відьма може відобрати молоко в корови. Так кажут, шо оде приповзла ропуха, то заре прийде жінка і буде шось просити або відбирати молоко в корови. Ропуху виловлювали, клали в каструлю і поливали окропом, і та людина зараз прийде до вас на подвір’я шось позичити».[1854]

— «То як бачиш, шо до хліва велика така жєба повзе, то казали, шо то відьма. То як ту жєбу впіймати і закрити в якусь посудину, то та відьма буде дуже мучитись і потім навіть просити за себе може прийти».[1855]

— «Кажуть — лізе жаба, така велика рапаня до хати лізе, хоче шось зле зробити. А її як злапають, то беруть у якийсь слоїк та й закривають, вона дуже там пищить, проситься, а є так, шо й в туалєт туди кидають, то вона там тоже дуже мучиться. Та й хай собі мучиться, як комусь шось зле зробить».[1856]

— «Насилали коропані, шо відбирали молоко, коропані були. І вона прискаче, і вже забирає молоко. Якшо я відьма — наслала до тебе, ви йдете додому, і роспалюєте ватру, і лапаєте тоту коропаню, напихаєте в ню іголки, і то всьо витікає, І ви її печете — на мене — а мóя худоба в стайні перевертаєсі, і реве, і ґвалтує. Тогди я йду тебе просити: «Пусти, пусти, я більше так робити не буду».[1857]

Аби вберегтися від відьми, ґазди на великі свята, особливо на Юрія й Купала, особисто пильнували свою худобу й господарство, замикали стайню на колодку:

— «Раз під Йірьа спав Алексáндир Димянóвський під вíкни, гонив в ночи кота і пса, а такой чарівниця облупила тріску над одвíрьом».[1858]

— «Вєдьма, вона — до чародєйників… вона іде на Юрия — сарая не замкнеш — корови доїт. Велика жаба така, ну, перекидаєцця вєдьма в жєбу».[1859]

— «Було, на Івана, шо з патиками стояли, чекали, а вони ходили попід стайню і робили. Ну та сидить хлоп з патиком — і вона не піде, сі боїть».[1860]

— «Звечора на Івана стерегли відьму. Сідали на поріг і стерегли, шоб не прийшла».[1861]

— «На Йвана, тоді їх цілу ніч ждали, шоб вона не забрала молока, але ніхто їх ніколи не бачив, то все видумка».[1862]

— «Колись казали, шо з відьми робилося довге полотно і так воно собі плило полем, чи поміж стаєн, чи поміж хатами. Мама стайню завжди на Івана замикали на колодку, бо казали, шо обов’язково відьма буде в стайні. Казали, шо виділи, як в стайні полотно так як то йшло, воно такє було довге й біле».[1863]

Увечері напередодні Івана Купала приганяли корову ще завидна, а на саме свято взагалі не виганяли її на пашу: «Ото корову треба було загнати вечором, ше покі сонце не зайшло, до стайні, і рано на другий день зранку не вигонити пасти».[1864]

Загалом же для захисту від відьом використовували широкий арсенал оберегів.

Щоб відьма не мала доступу до хліва або до хати, на Святвечір, на Юрія, Купала або в інший час, якщо мали підозру щодо чаклунства, обсівали хату чи хлів освяченим на Великдень, Юрія чи Спаса маком-«видюком» (чи «тріскуном», «самосієм» тощо). Побутувало повір’я, що відьма не піде далі, доки не збере увесь мак, а це займає часу до «півнів», відтак вона буде змушена забиратися геть:

— «Колис казали, шо бýли відьмó, то на Світий вечір маком свічéним посипáти поріг, бо кажут, як відьма прóйде, то до стайні не зáйде, дóків той мак свічений не візбирає, а вона його й не візбирає. Се таке проговорє´ли».[1865]

— «[На Святвечір клали на стіл] мак і чиснок. Це чиснок — шоб відьма молоко не забрала. А мак обсипали на Юрія, аби ніхто до стайні не пішов».[1866]

— «В нас колис як хто тримав худобóну, то обсипав маком навколо стайні. Це, казали, ’би відьма молоко не відобрала».[1867]

— «Треба свяченим маком-тріскуном посипати, то такий мак, шо сам насіявся. Я то завжди обсипаю стайню перед Іваном. Кажуть, шо відьма не прийде, поки не визбирає весь той мачок».[1868]

Якщо не було свяченого маку, обсівали освяченим зерном. Повсюдно перед вигоном окроплювали стайню й безпосередньо худобу освяченою водою, здебільшого йорданською чи стрітенською. Також посипали поріг хліва освяченими сіллю чи попелом: «То колись казали, шо як виганяти худобину, то треба соллю чи попелом посипати, шоб відьма шось погане не зробила».[1869]

Подекуди використовували й так званий «відвернутий» попіл: «Попелу сипали на поріг, аби вона не приступила. То мав бути відвернутий попіл. Як на Коляду палять в кухні в печі, то горнуть в одну сторону, а після Коляди до Нового року його відвертають у другу сторону, і тим попелом відвернутим треба сипати на поріг, шоб відьма не йшла».[1870]

Для захисту хліва від відьом над дверима або між вінцями зрубу застромлювали косу, серпа, ножа, сокиру (іноді у двері запихали голку чи шпильку):

— «Як ото чі б’єтса корова, не можна пріступіть до їє — то чо’? Забівали і коси, затикали. Ну було таке. Ну. Я сама се робіла вдома, бо не мона було до корови доступіть.[…] Я знаю, шо держала-держала корову в хлєві, вігнала за коровамі — то як прішла корова з хлєва… із паші, то не можна було пріступіть, — на стену лєзла. То кажуть: «Бері коси, затикай», — то й серпі затикала, і свячоне зєлля. Ой, нічо’ єй не помагало».[1871]

— «Ото на того Івана закривають хлеви всі, замікають, шоб відьма не пройшла корову не подоїла. Треба на дверях серпа повісити, шоб вона обрізалася, як буде йти в хлів. Яка вже там баба закульгає, то кажуть, ага, то вже відьма. Або туя, є таке деріво, да те… в гетіх…»[1872]

— «Косу, серп затикають, ножи, сокири над дверима. Ну, у нас воно зроду. Як заложила, так воно і доси».[1873]

Варто зазначити, що в дерев’яних хлівах застромлені в стіну гостряком надвір коси можна побачити часто, проте переважно люди вже пояснюють це суто практичністю.

Ножа чи серпа також клали на поріг хліва чи в дійницю:

— «Як заганєєш корову до стайні, то кладеш якийсь ніж, або що клали колись такево, або серп. На порозі ставили, як корову заганєєш».[1874]

— «Вхід у хлів маком-тріскуном обсипають, а ше можна в дійницю ножа класти».[1875]

— «Мама все наказувала, особливо на Івана, в ту ніч перед Івана, то класти в дійницю з молоком ніж і запирати двері до стайні, аби не залетів який кіт».[1876]

— «На Йвана прості люди брали ножа та й клали в дійницю. То ніби тоже помагало».[1877]

Щоб оберегтися від відьом, на Юрія чи на Івана на порозі або біля порога стайні клали або ставили віника чи помело, коцюбу, рогача; над дверима робили хрест із мусту (фруктового соку), калу, сажі, глини для замащування печі, дьогтю:

— «На Юрі кладут віник, шо замітаєсі, кочéрга, клалосі коло дверий, припирали до дверий, і робили такий хрест з мýсту, з мустя´нки, зверха над дверима, то казали люди, шо відганєє відьму».[1878]

— «То на Йвана клали при вході до стайні кочергу, і тоді, кажуть, шо не зайде».[1879]

— «Клали віник і кочергу на порозі, то все, шоб відьма молока не відібрала».[1880]

— «То на Івана, казали, шо відьми ходять, то клали біля стайні таке, шо в печі замітається, помело».[1881]

— «То мама мені розказувала, шо на Йвана з тої глини, якою мазали долівки, то нею намазували хрест на дверях в хату і в хлів, а ше на порогах мазали, шоб відьма не зайшла і в худоби молока не відібрала».[1882]

— «Колись казали, шо треба на дверях хрест зробити чимось чорним, сажою якоюсь чи шо, шоби відьма до стайні не зайшла».[1883]

— «Колись на Івана мама моя все худобу оставляла. Корова дійна була, і на Івана, то те, чим замазували піч, клали на поріг і ше хрест робили на дверях, аби відьма молоко не відібрала. І ше те, чим попіл вигрібають, кочергу клали, шоб відьма молока на Івана не відібрала».[1884]

— «Ще колись братові хтось казав, шо треба класти вілкó (рогач — В. Г.), кóцюбу на порози якраз. То ето ше з колишного. Перший раз як віходиш з хлева, на пашу женеш. Там, у хліві, отак, як віходить».[1885]

На Купала також обводили хлів освяченою на Великдень крейдою: «Як Пасха у нас, вот, святять пасху, кладуть у пасху крейду, а тодó ж як уже на Івана Купайла, перед Іваном Купайлом, обводят всє хороми, говорять: ето відьма не прійде. Прамо рісують вокруг хати, вокруг хлівов, вокруг всєго, шоб вєдьма нє прішла […]».[1886]

Так само обводили хлів глиною чи крейдою на «Водянуху» (святвечір перед Йорданом): «То то на тую-во, на Кóляду… на Кріщеніє увечори. Ходили — хрестики становє´ть скрізь по дверох і обводять кругóм хліва, кругом корови глинкою обводять. Колись казали старі люди: шоб лихе не подлазило».[1887]

У дверях хліва на Купала ставили борону: «От, у нас до Івана много молока, а послє Івана міньше, то, кажуть, ўже вєдьми зробіли. То от тих знахорóў становіли бóрону, зачинíли хлєв і поставілі туди бóрону, шоб знахорó нє ходіли».[1888]

Трапляються варіанти, коли під воротами закопували щось освячене, наприклад шкаралупки від освячених яєць; виливали воду з-під пасхальних яєць по кутах обійстя:

— «Не мона яєць свячених викидати. Чи в воротах чи де свячене закопати, то тії вє´дьми не прийдуть».[1889]

— «На Великдень, коли варитé яйця, треба ту воду виливати в чотирьох вуглáх, жóби не лізла такаво якась нечисть на подвір’я».[1890]

Одним із поширених оберегів для корови від відьом були освячені на Вербницю галузки верби. Саме вербою вперше виганяли худобу на пашу: «Це, кажуть, корова ходить добре буде на груду да на низу, з тею вербинкою».[1891] Принісши таку вербну гілку з пасовиська, її застромлювали де-небудь у хліві: «Хай їм, кажуть, лихе буде, бо не тре’ людям лихо робити. Вірбý свячону тóчемо в хлів».[1892]

На Зарічненщині дехто виганяв корову не вербою, а сосонкою. Пригнавши худобу з паші, сосонку застромлювали в хліві над дверима — «кажуть, шось для худоби помагає».[1893] Гіллячку хвойного дерева використовували з цією метою й на сусідній Любешівщині: «В нас на Паску ще корови стоять. А якщо вже є паша, то на третій день вигонили, а якщо нема паши, то ще стоять далей. Як перший раз вигонили, то ламають деревинку і закладають її, тую деревинку, за двері, де корова стоїть. В нас так робили і зара роблять. Хвоїнку, гуллячку. Там вже, де пасуть тиї корови, да йдуть, да по дорози хвоїнка, — да й зломнять її, гуллячку. То ж як перший день прогонять корови, йде багато людей. А потім остаєця два пастухи чи три. Ну, потім вже йдуть додому і несуть тую вже гуллячку, ламнють де-небудь. Кажна жінка несе вже в свій хлів, за двера затикають. І вона там, поки вона вже не осохне і не опаде».[1894]

Могли виганяти корову освяченою на Трійцю гілкою липи (липу, клен та інший троєцький май застромляли й у двері хліва): «У хліві ми стиркаємо гіллячки, як вербу святимо, то тоді, як і корову виганєємо перший раз, то тою гіллєчкою треба побити корову, і в хлеві затикаємо гіллячку. Чи з липи, чи з вірби… І з липи, і з вірби свячоную гіллячку. Кругом хати хто затикає… Свячона. Ну, як на Трійцю святимо липу, то тоді вона святиться. І до хліва, затикаємо… На Стрітеннє в нас свічки святяцця, — знов, тре’ посвятити і кажне кругом хлева обійти, і як корову виганєють, тоді знов корову тамечки… треба її погладити тею свічечкою».[1895]

Від відьми на Івана встромлювали у двері хліва кропиву, осикову гілку:

— «Говорóлі, шчо перед Іваном Купалним як ідеш у сарай, як видоіш короўку, береш проківу, вирвеш і затикай за клямочку, шчоб вєдьма не влєзла. Она буде отчінять хлєва, і спече руку, і не откриє».[1896]

— «На рокове свято літом, кажуть, треба осину заткнути, бо змея прийде корову доїти».[1897]

— «На Івана Купайла і на Онопрія затикають осину. Шоб нішо недобре не заходило. Шоб калдуни не заходили. То ж чарівная ніч. Оце тії, шо калдуни, це самая їхняя ніч».[1898]

Часто використовують для цього освячені на Купала галузки глоду: «Казали, шо відьма поколеця об ті колю´хи».[1899]

Щоб корові чи коневі нічого не зашкодило, застосовували червону посвячену стрічку, частинку весільного вінка молодої, освячений на Великдень мак, нитки з пасхального рушничка (що тотожне оберегам від домовика, ласки):

— «Свячону лєнточку чепляють на рога або на шию чи де. Або коню тако чепляють. Красна. Чирвона. На Спаса святиш або на тево… на Маковєя».[1900]

— «Кажуть шось, шо як там вже така худоба да… то треба — із свадьби якогось там віночка — да повісити її до рóга, якóсь прив’язати на лєнточку. Шо вроді вона вже тоді спокойна буде йти. Ну то колись же були — знаєте, які вінки робили? Молодій на голову колись такі шили, знаєте? То якогось маленького цвіточка, трошки там. То гето таке говорили».[1901]

— «Опир має фіст. Це відьма, відбирає молоко. Шоб відьма молока на забрала, корові до фоста причіпали шос свіченого. Ну, ади світіт паску, і ниточкó якісь свєті, то то корові ззаду до фоста причепили, ’би відьма не відбирала. Червоне».[1902]

— «Мак засипали так в мішечок, шоб нияка калдунья молока не брала. Лєнточку червону [вплітали] і того чепляли [корові між рогами]».[1903]

Використання стрічки мотивували тим, що вона — «від гадини» (водночас «гадиною» могли називати й відьму): «Кладемо ключа з лєнтаю червонаю чи трапкаю, вербý свічоную беремо в руки, і замка замикаємо. Верба в руках, а корова шоб перейшла через замка, ключиком… через червону лєнту. І тоді всьо спасаннє. А лєнта — шоб нияка гадина не вкусила, ничо’ не було».[1904]

Інші люди вірять, що ця стрічка помічна для «відводу очей»:

— «А шоб з очей не пошкодило нічого. Шоб так як зирнé, то шоб на тій лєнтоцци було. Шо має вже коняци бути, то шоб на тій лєнтоцци було. З очей шоб не було. Так вєшають».[1905]

— «У фіст зав’язували корові червоне. То око зле вперед кинецця на ту лєнту, аж по тому на то вімнє. Бо кажут, якшо погано подивитисі на то вімнє, то може спухнути, може молоко щезнути. Коневі в гриву вплітали, а ше якшо кінь такий булáвий… Відьма і опириці — то те саме, лиш казали, шо відьми мают хвости».[1906]

Якщо корів виганяли до Великодня, то з так званим «христеником», чи «хрестяником», — спеціальним печивом у вигляді хреста, спеченим на Середопістя; а якщо після, то вже з паскою: «Ше брали, так як після Паски, то паску свячону. Або, знов, Хрестці є таке свято, то хрістéники пічуть, от з тим христеником. До Паски — то з христéником, а посля — то з паскою».[1907] Дехто на перший випас переганяв корів через покладений на порозі «áртос», спечений на Провідну неділю.[1908]

Нерідко на перший вигін стелили на порозі хліва пасхального рушничка й клали на нього хліб, щоб корови переступали. Після вигону хліб несли до хати і їли: «Корову виганєли пірід Паскею… Як яка весна, як водяна да холодно, то аж у маї йде. Пірід Юрієм уже йшло, виганєли. Свячонею вербинкею. Клали хліб кала порога і красную… чи лєнту… проводили перед порогом, шоб вона пересту… Свячоного рушника, я знаю, клали, да… паску святимо… Колись, то я знаю, вже я, то… я пойду вигнати — я так клала хліб в рушниці, шоб корови пуресту… а тепер гети молодиї — бразь — вчинили двери… та й пошла на пашу».[1909]

Оберегом від відьми було й так зване «живе срібло» (ртуть). Його тримали в хліві або заливали у висвердлений у розі тварини отвір:

— «Колись в моєї матерє […], то було таке живе срєбло. Оно — така бутилочка, як палочка. І пол теї бутилочки було. І вона казала, якшо… значить, то вєдьма не ’зьмé… як то срєбло держать в хлевє, то вєдьма не ’зьмé, не попортить корóви. […] І вона його держала, і казала, шо сьо проти вєдьми».[1910]

— «Ето й я ше колись в дитинстві робив, шо на самому кінчику просвердлювали дирочку і туди — срібло, так як з градусника оцево. І туди заливали цей і заліплювали дирочку. Ото вже, каже, відьма не вóзьме».[1911]

На Гощанщині корові в ріг засипали освячений мак, після чого затикали отвір осиковим кілочком: «Корові рога одрізували, засипали туди мак-видюх свячений, шоб відьма не чипала. Клиночком з осики забивали».[1912]

За відомостями з Березнівщини, як оберіг від відьми також використовували лиштву з похоронних хоругов: «Хворенгви. То вони стояли, їх так беруть, як покойник умер, і ціє погребéнніки йдуть хоронить. Заходять на мóгилки, а ціє хворенгви зберігалися у каплицах у могилóк. От. І йшли надвір, ставіли, скажем… в хату їх не заносили, але під холодну будівлю. От. А тодє їх… з їми сопровождає цього ж… покойніка, і відносять їх назад. Там уже як принеслó на мóгилки, там похоронили, і там же оставляють циє хворенгви. В капличці тій. Ну, скажем, корова дає молоко таке… мастіт такий, з кров’ю молоко. Або — вродє — все добре, і начінає біцца, не стає давать молока. І таке буває: вроді, нічого немає, і корова мокра робицца вранці, роса на їй. Значить, ідуть туди, до тих хворенгв, і пару ниточок одрєзують. Ото там такиє хрóмки. І заварачують їх у таку… пакєтік такий, трап’я´чий, трапéйний, і прив’язують корові на шию. О. Бо їє гонить будто… те каже — шо ласочка гонить, те каже — шо якась… якийсь злий дух, те каже — шо вєдьма зробіла. Ну таке… [То або на шию], або між рогі. Ну та’ як оцьо два рогі, вєровочкою, і посередóнці тут така є ямочка у корови, і маскірують у ту ямочку, шоб наветь другіє не помєчали цього. Потому шо це… ведьмó ведьмей знають своїх. І як вже хто знає цьо, то вже не має сили воно».[1913]

На Сарненщині переганяли корову через нит (начиння ткацького верстата): «Казалі тото… дехто гето хтось таке робів… шо клалі нит. А чого нит клалі, то я вам не скажу. Той, шо кросна ткалі, знаєте, — нит. То казалі — клалі, да вже перегонят чорез йóго худобу. А чого йогó клалі, перегонили через то худобу, то я не знаю».[1914]

Широкий арсенал оберегів від відьми для корови описала респондентка із с. Бірки на Любешівщині. Окрім усього іншого, тут використовували так званий «магічний квадрат», добре відомий іще з часів раннього християнства: «На рокове свєто… завтра Іван чи Петро — узьми кóсу і до сходу сонця, таково, як сонце сходить, і таково убведи, тут начни в дверох, і такво обведи, і заткни косу за кроквину, то корови ходять і всьо. Обпісáти хлива. Полностью. А во таково, як тут є в нас подвір’є, і такво обпіши і заткни туди. Можна і перед заходом, і з заходом, ну, шоб сонце зайшло. І якшо хлева поставиш, держóш у хліві то, ну… узьми градусника і такво у вушак умуруй. І вмуруй, ну, як він показує, отак. Ше напішу, одную тую… табличку у хлів. У хліві, віте, раз дойшли… Табличка пишеця у хлів, шоб добра була худоба, вестóся. Піши:

С А Т О Р

А Р Е П О

Т Е Н Е Т

О П Е Р А

Р О Т А С

О, і воно так виходить, і так виходить. Ото як поставіш хлева, прибий чи напиши на тому. Ото схавай. Всьо. У хлів, шоб вєдьми не приходили. І тогó… і градусника… замуруй… Живе срібло, воно іде од вєдьми… Я знаю, шо й як хату закладають, то кладут живе срібло. Я знаю, шо били градусники, і ділили, і на то всьо йде».[1915]

До першого вигону корови нерідко промовляли спеціальне замовляння «од вєдьми». Зокрема, на Камінь-Каширщині, б’ючи корову свяченою вербою під час першого вигону, примовляли: «Свята верба, не допусти злого до мого добра», — і прив’язували вербу корові до рогів.[1916] Загалом же замовляння від відьми (як на вигін, так і на повернення лактації) доволі різноманітні:

— «Прішла вєдьма до ворот, ворот не одкріла, дойоночку об камінь розбіла, моє коровкі Матронкі молока не вдоїла».[1917]

— «Місяць в небі, мертвий в гробі, щука-риба в морі. Як зійдуця ціх три брати пити, тоді прийде відьма од моєї корови молоко одбити. Пчолам меду не з’їдать, мертвим вина не попивать, — од моєї корови відьмі молока не забрать».[1918]

— «…йшло трох святих […] Пречиста свята Мати — вєдьми не допускати: шоб не ходила на дойку задом, синіх жил не напінала, червоної крові не зворочала».[1919]

— «Ідеш ти, коровка, на зелену травицю, на чисту водицю. Пасись і брикай, вєдьмам-ворогам очі закидай».[1920]

— «Іди, моя коровка, на пашу, шоб ти по-ведмедечи наєдалась, по м’єрі води напівалась, лисиччинимі когтямі од злих лихих ворогов одгребалас».[1921]

— «Як не боїца медвєдь, лєсом ідучи-ревучи, шоб так не боялас і Степіна коровка, в лєсі йдучи. Шоб не боялас ні чоловікув, ни жінок, ни хлопців, ни девок, ни маленьких деток. Я коровка — матунька, я того всього не боюсь — ножками одоб’юсь, хвостиком одмахнусь, рожками одколюсь, бровками одморгнусь, поганих людей не боюсь. Дай Бог час і пору мойму слову».[1922]

— «Добрий день, моя коровка, тобі загород на чотирох углах. В одном углє огонь горит, в другом углє вода стоїт, в третьом углє метніца, в четвертом углє коровка стоїт. Да іді ти, коровка, полямі, лугамі, зеленимі вересамі. І пошла моя коровка полямі, лугамі, зеленимі вересамі. Скуль узяліса сорочкі, знялі з моєї коровкі врочкі, понесли їх на Сиянську гору. На Сіянськой горе Божа Маті ходіла, травку саділа й полівала. То не Божа Маті, то сам Ісус Христос травку садів і полівав. Там моя коровка ходіла, сю травку з’єдала. Шоб моїй коровці щогодіни, щомінути молочко прибувало, густа сметанка, жовте маслечко. Хто моїй коровці хоче наврочить, хай по сраці язиком поволочить. Поляно в комині, а печено в печі — не боїця моя коровка поганої речі…»[1923]

Схожі обереги (свячену воду, свячену вербу, громничну свічку, великодній рушник, великодній ніж, хліб) використовували й для обходу худоби безпосередньо на пасовищі:

— «Вербу святять… береш варбину, і громничну свічку, і рушника, тогó, шо паску святиш. То й сього року я дала так, і… Ото як позганєют усі корови на пашу, і береш ти то всьо, і ’бходиш такво кругом худоби… ну, і вдома обойти своїй худобі. Ну, виганєєм на пашу, даєм свячону воду, булку хліба кладут, стариє люди клали в хліві, — і худоба не розходицця, добре пасецця. Хліб положи на стовбіку, корова піде, хліб полежит, корова прийде, хліб забереш у хату і будеш їсти…»[1924]

— «Казали там такого старіші ще люди, ще розумніші, що, каже, як віганєють — да ножем, тим, шо паску свя´тять, біруть да обчерчують, шоб ниґде вона ни… ни йшли набік никýди. Нє, як же ж там коровó виженуть же ж, то так, де вони, кучка там їх, да… [Як корову з хліва виганяли], мусить, тоже того ножє свячоного [клали]».[1925]

Щоб відьма не відібрала молоко, цідили його через камінь із наскрізним отвором, який шукали в полі: «Вона на Юрия б’є дирку в каменьови, о, та вєдьма. Ну, от на той камень цідимо молоко. Шоби вєдьма не забрала молока. На поли шукаємо, на поли є. Вона на Юрия ходить скрізь, та вєдьма, і тако посередині камінчика чи на боку вона дирку робить».[1926]

Якщо відьма все ж зашкодила корові, зіпсувала молоко, «шукали ради» в «баби» чи «діда», які вміли «шептати», «помогти», «одробити»:

— «Всякого було. В нас така була корова, да пришла з паші, да пришлося — не мона нияк видоїть. Боже! Шо вона робіла! І біласа, і все. То пошли до такеї тьотки, вона все шептала. Да свячона вода, да таке шо-небудь поробіла, да, слава Богу, й пройшло. Багато мешає, і помагає».[1927]

— «Може шо-небудь начвóрить та вєдьма. Ну от така вєдьма, прóйде, може жінка така буть. Знаєте, всякіє є відьмарє´. […] Шо-небудь таке зробить. Може шось і корові зробить, може шось і курам, і людям. Шо хоч може зробить. А як забрала, — молока нема, — то треба йти по знахурáх шукать. Да й шукаю раду».[1928]

— «Відьма. Так, шоб хто її бачив, то тоже не ето. А так кажуть: «О, то відьма, то відьма…» Може молоко забрати од корови. Ну, якось чи помолицця, чи хто її знає як. Корова от доїцця, доїцця, і перестає доїтися. Сметану забірають. В тої є сметана, а в тої нема. Шукали знахорів, шукали ще таких людей, шо вміли змовляти корові».[1929]

— «Молоко вєдьма відбирає. Ну, є така… другу людину шукають, шо ’дробить. То є ж такі люди, шо понімають, що тогово… зговорюють шось».[1930]

— «Їдуть десь до людей, шукають знахорíв, шоб, мов, одробляли. Ну, тиї, шо одмовляють, то то треба шоб були… гете… молíтви».[1931]

— «Як вєдьма молоко забрала, шукали якихся знахурів, шоб поладилася. Дехто шукав тую раду, а дехто — і так воно пройде потроху».[1932]

Для не надто сильних знахарів змагання з відьмою було небажаною справою. Відповідно знахар у багатьох випадках лише допомагав від поробленого, але не називав того, хто поробив: «Знахарка так не дуже хоче тим сі занімати, треба їй добре заплатити, аби вона тобі то, бо відьма і їй навіть гірше може зробити. Може вночи обійти, облєти навколо хати тобі чимось, байом таким (як ми кажемо — бай), і всьо — або руки повідбирає, або ноги повідбирає. А шо, вона знахарку не годна обіллєти? Я тобі кажу: вона і знахарку з тим ділом зробить».[1933]

Певні дії, щоб зарадити від відьми, знала майже кожна господиня. Зокрема, часто використовували так зване «свійське», сечу, чоловічі штани або білизну:

— «Як віганяють корову, то водою свячонею… чоловічими трусами вітирають… Як на пашу упускають».[1934]

— «Навроченій корові — очі засцять, і чоловєчимі штанамі протягать од голові до хвоста три раза. Не колошами вперед, а передóм».[1935]

— «Відьми перед Іваном молоко відбирали. Свяченим маком корову обсипали, і кругом іди і молись. І так три рáзи. І ще — треба було взяти гімнєк і кинути через забор задом наперед і сказати, шо мені молоко, а вам — гамно».[1936]

— «Як відіш, шо корова потная, то тоже, покропити свячоною водою, і сісти — накакати в хліві. І корову мазнути взаді, де то стегна сходяця. На крижеві потиснути».[1937]

Пастух, побачивши, що відьма дивиться на його корів, повинен був скрутити дві дулі й сказати: «В жопу заглянь», — шоб вона заглянула в жопу корові».[1938]

Часто виконували різноманітні дії з гладущиками, цідилком, молоком: мили гладущики для молока кропивою; проціджували молоко крізь освячену кропиву, на серпа або три чи дев’ять нових, «ше не шитих» голок:

— «Утикають іголки у цеділку. Девять голок надо тикать, і молоко зворачівають до собя. Вєдьма молоко забрала, да беруть деветь голок, тичють, цедять єто молоко».[1939]

— «У цеделку голки тикають. То вже як вєдьму отгоняють, то уже вродє дев’ять голок надо тикать і уже молоко цедити, то вже вєдьма не возьме тогó ж молока».[1940]

— «Відьма прибіжить то як кіт, то як собачка, то як жаба яка — вже всьо, вже корова не доїця, б’єця. Беруть голкó чи то в молоко, чи в шо то кидають, шоб не ходила».[1941]

— «Кажуть, шо може таке зробити, шо й воняє… То казала моя мати покойна, шо тра’ на серп процідити та’ як би. Серпа, та цідилко, і процідити на серп».[1942]

У цідилко пришпилювали дев’ять голок або шпильок, вкладали з кількома осиковими скіпками в горня, заповнювали його водою й варили в печі перед Чистим четвергом. Тут же мала з’явитися відьма за позичкою. Коли вона вийде з хати, на поріг кидали кілька вуглин — «тоді вона вельми мучитиметься».[1943]

В іншому, схожому варіанті варили так, щоб ніхто не бачив, на терновому вогнищі нові голки в гладущику й запихали їх у «павузку» (цідилко). Чарівницю пекло, вона мучилася й вмирала: «Позичила гроші чирівниці — корова молоко не дала. То треба нові ігли, банячок, павузку на терні палити, ’би ніхто не видів — то йі запекло. В’на вмирає і мучиться».[1944]

Також варили цідилко з голками, а потім закопували його під порогом: «Молоко портицця, цідиш молоко — дев’ять голок береш, та, от, в мене цедилок новий… нових дев’ять тих голок, у цедилок береш, упишеш, двадціть минут у молокови треба верити, о, звариш — тоді має та вєдьма прийти, бо її голки шпигáють. То єслі з тими гóлками закопає під порогом, де корова ходить, то молока не возьмé».[1945]

Цідилко після виполіскування виносили у відхідне місце: «На серп цедили, на три серпи цедили, і на дев’ять голок цедили, на порозі стáвляли да й цедили. І того. Цедилку віпере, то в тувалєт носили. Таке робіли. Таке молоко часом скисаєцца. Солодким, і скисаєцца. Шось воно пошкодить. З очей, чи хто його знає, з чогó воно так робілось».[1946]

У варіанті зі Старосамбірщини слід було купити новий горщик, дев’ять голок і нову сокирку. Спаривши молоко в гладущику аж до твердого, висипати вариво в сирове полотно. Після цього сісти на поріг, як на коня, запихати у вузлик із молоком голку за голкою й обрубувати їх сокиркою. Гола відьма обов’язково прибіжить відпрошуватися, бо якщо обрубати дев’яту голку, вона трісне: «В нас бýла така Петруниха, і Петро. Ше як мій отець служив в армії (мав 25 років служити, як царска армія напала, то вже й коней поїли, і всьо). Він служив всьóго пітнанціть років, він мав званіє оберлійтінант. І в нас було дві корови, і то молоко бýло, шо мож було витігнути тако, тігнулося… — смерділо… І мати каже: «Єлько-Єлько, та ти не можеш спитати там кого? Та то дітям нать лижки молока нема, а та Петруниха має бóчками, аж гаддя´ ся кýпле, в тих бочках». Вона прийшла, тіки за клямку подержáла: догори, донизу, і всьо — дев’ять хат догори, в долину — перехрестіться: молока нема. Або збрезкле, або скисло, аж смердить». Каже: «Добре, я спитаю». Ну й нарадив там їму один. Ти, каже, купи глиня´ний горщик такий на дві літри і возьми дев’їть іглів і сокиру нову. Таку маленьку, сокиря таке маленьке купи. І най тобі жінка викроє полотна свогó виробу, шо воно сиров’ятне, не білéне, але з френзлями — такий кусочок, як платок, як хустка, шо то жінка має. І каже, то молоко візьмеш, виллєш в той банячок глиняний, і би в’но ся парило. В’но ся так спарит, шо таке буде, як грудочка. І ти то молоко тоді візьмеш висиплеш у то полотно, а банячок перевернеш так. Коли ти перевернув і висипав, тоді його замотай, сідай на поріг як на коня (межи ноги). Сідай на поріг і пхай їглу їдну і сокиров рубай, пхай другу і рубай сокиров. Б’деш видіти, хто твоє молоко їст. Доходит до дев’ятої — в’на приходит гола, і він [Петро]: «Йой, Єльцуню, Єльцуню!» І вклякнула, чуть ноги не цілує: «Попусти мені хоть трошки світла». — «Ні, — каже, — ти мені п’ятнадцять років не попущала. Діти мої молока не виділи, як сліпий світа, а ти хочеш то?.. Ні». І як дев’яту іглу взяв, як впхав — всьо. Тріснула, і всьо. Тоді як їй зробили трувну, то так вітри дули, шо чуть дерева не повикорчовували. Шо диявол робив».[1947]

Практикували на Старосамбірщині й інший спосіб: зіпсуте молоко заливали в отвір у кілку від копи, а зверху накривали новим відром. Одразу ж прибігала «лупіриця» щось позичити, і їй не можна було нічого давати: «Купували нове відро. І копні, шо ставилися в нас на дерево і на стирки, кілок, шо ся ставить сноп, копа (шістдесят снопів). Забивали його грубим кінцем навиворіт в землю, і пробивали дірку в тім колодні, і заливали туди молоко від зуроченої корови, а зверху накривали тим новим відром. І зразу прибігала та лупіриця, а ви мусите двері і ворота закрити дротом на замок. Та лупіриця знов захоче шось позичити, але не можна їй нічого давати».[1948]

На Кременеччині зливали зіпсуте молоко на розпеченого серпа, відтак теж вичікували відьму за позичкою, бо інакше їй буде дуже пекти. Знахар може в такий спосіб показати відьму постраждалим, хоча при цьому сам ризикує, якщо відьма виявиться сильнішою в чародійстві, ніж він: «Всяко ті відьми шкоду корові робили, шо молока корова не давала. Бувало, зробиться з молока кров, і доїш корову — там кров тече. Ну, деякі кажуть, шо то запарок, але я не знаю, чи то дійсно запарок, чи то та відьма поробила. Ото було в нас — ну я вже не помню, бо я була малою, — був такий дід і знав, як то худобі відробляти. І каже той дід, шо пороблено тій корові. А потім каже: «Я можу так зробити, шо та баба, яка поробила, сама прийде сюда, але ви мусите обіцяти, шо нічо’ їй не зробите, бо інакше я не доїду додому, бо вона тоже така добра знахарка, шо вона може зробити, шо я не доїду додому». То вони так зробили, і вона прийшла, а мій дід взяв і вухо їй відрізав серпом. А ше тамтой знахар сказав, шо треба видоїти корову і взяти то молоко вилити на розпеченого серпа, і буде ту відьму дуже пекти, і вона прийде. І от вони так зробили, і та відьма прийшла, і мій дід їй відрізав тим серпом вухо. І та відьма так зробила, шо той дід, який нам відробляв, заслаб. А в мого діда були коні, і він взявся відвозити того знахара до сво[є]ї матері, яка тоже вміла шось там відробляти. А то треба було везти шість кілометрів. І от вони їдуть, і знахар каже до мого діда: «Он вона стоїть, та, шо ти їй вухо відрізав, отам на роздолі». І вони доїжджають, а та відьма зняла з себе фартушок, як то колись большинство жінок носили, розв’язала того фартушка і пустила на воду. Мій дід тоді бігом став гнати коні, і хоть вони полохалися, але все таки він встиг довезти того знахара до свої матери. І як доїхав до хати, то та мати вибігла і тоже зняла з себе фартушок і пустила у воду. І тоді та відьма, шо на мосту стояла, втрісла. А якби дідова мати не відробила, то був би той знахар вмер».[1949]

«Знаючі» люди ніколи не задовольняють прохання відьми щось позичити: «От як корові поробе, а як хто зачне відробляти, то тій відьмі зразу недобре робиться, зразу вона прибігає і мусить шось позичити, шоби знов поробити чари. В мене було таке, шо захорувала корова, молока не давала. І сказали нам, шо то ту корову відьма зіпсула. Шось ми там відробляли ту порчу, вже не пам’ятаю, шо, аж тут прибігла моя сусідка. І от вже їй решето треба. А то решето їй зиправді ні до чого, але вона мусить шось взяти зо двора. І в такім випадку нічого не можна давати тій відьмі, бо вже тоді не спасеш тої корови і гірше буде».[1950]

На Городенківщині «збавлену» корову підкурювали трісками з «припусниці»: «Як корова не давала молоко, хтось збавив, то я ходила до примóви, і казали… з крóквів… а то казали — є припýсниці, є таке, шо, знаєте, колис не ставало довгого балька, бо то не дуже бýло… тих… крóквів, нє — бальків, кроквів. То ше наточували. То того брати з дев’їтьох, і на грань, і то підпалювати і тим корову курити. З припýсниці».[1951]

Повсюдно практикували підкурювання худоби зіллям, освяченим на Трійцю, Маковея чи Спаса.

Особливо оберігали корову в день отелення, бо відьма буцімто могла зробити так, що корова не допускатиме до себе теляти. У цей день пороги хліва обсівали свяченими маком чи сіллю й нічого не позичали з хати:

— «На Світий вечір усе ходили свіченов водов корову хрестили. А як корова отелилисє, то обов’язково на поріг треба було посипати маком або сіллю — чим-небудь свіченим. І той день — хто би не прийшов — нічо’ не мона зичити. А раньче, як ше бýла хата з стріхов, то дуже стерéгли, як вона виходе з хати, аби вона не мóкнула пару соломóнок. Бо це не мож завернути. Бо як вона вже до тебе прийшла в той день, то вона хоче шос зробити».[1952]

— «В менé… колись у нас корóви, вранці… ну яке — мати вдовица була — яка в баби сокира?.. Приходить: «Дайте сокиру…» Як вона чула, шо вона вночє втелиласа, та корова? Ну як вона могла знать? Мати пошла на другу змєну льон терти, я прийшла, шоб до теї корови, а вона як зареве, як виверне до мене язóка… а та баба прйшла за сокирою, а я — за сокиру: «Да на, бабо, да йди…» Я — вже мати пришла із змєни, бо в двє змєни терли льон — кажу: «Не мона приступить, і теля б’є». Пушла мати до сього сусєда, і вон каже: «Зари я приду». Взяв віровку таку, як моя рука, груба, прив’язав їє, остринóжив, шоб вона ногою не брала (а їй вим’є вже стало набракать, бо ж теля не допускає), да як стала, стала м’ять… Приходить, сокиру приносить, мати в хаті: «Хто вам давав сокиру?» Каже: «Ганька давала». Мати на менé кричить. А той каже: «Я не давав, — а той каже, — я не давав, то вона давала». Всьо — мене винну зробили (ну бо я давала). То вона каже: «Хай хлопец стане котрий тако, як випускаєш корову, да шоб поміж ногами вона пошла, пруз двéра». Ну, шоб хлопец розкарачивса на бра… над цим… брамі… Вверх пуднявса ди зверха розкарачивса. О Господі… Там поставили тако рабрóну (драбину — В. Г.), а там — на двері, і та корова ж не хоче йти, вона лезе на стену… Каже мати: «Сьо ваша робота. Сьо ваша робота, ви зробили…» Чи не путали ми корову, колько держали? Ну корова добра, молоко добре… І коб хоч, казав, чуже — цьо мого батька тьотка рóдня, дєдова сестра. Ну і таке треба зробить?..»[1953]

Відьму, коли та йшла відбирати молоко або чинити іншу шкоду, можна було впіймати:

— «В Обуховичах було. Чоловік казав, жила там одна знахурка. От вона перекидаєця на кота, на собаку, іде в чужий хлів, а тоді сідає корову доїть, як людина. Відоїла, знов перекинулась, вішла і пошла. І там до одного сусіда ходить і ходить. От вони засіли. А тот поставив борону, де вона должна проходить. А вона не знала — доїть. Вон — туди, в хлів. Вона хотіла в ту дирку, а вон там борону вкріпив, і вона зав’язла. Вон її помочею як почав бить, і вона вже впала — кот чи собака — лежить неживий. Вун пошов, хотів жонці росказать. А вона, ше трошки жива, вілезла, пришла додому і до ранку вмерла».[1954]

— «Колісь тоже вєдьма ходіла до хлєва, до чоловєк стерог. Стерог. То шо— вона скінулас кóлесом. Понімаєш? Ну, то человєк узяв веровку, з своїм сином, да, знаєш, де бýксу у колесо ставлять, де óсь проходить, взялі да пронялі веровкою. Через буксу, в єї вдержали. То вона перекінуласа в женщину: єє перенялі… через задніцу, пробач, і через рот пронялі веровкою. То вона стала просітса — шо мовчіт, хлопчикі, я вам больш ничого робіт не будý. То вона знов скінулас колесом, оні веровку вінялі, да й усе. Она ушла. («І нічого більше не робила?» — В. Г.) Канєшно, вже нє. Бо всьо — вже ж вони знают. Вони роскажут, і єє люди вб’ють».[1955]

— «Дядя мой, Захар, десь год 36–37, купив корову. А колись ходили коновали, лечáли жеребцов, биков, ходили з віровками своїми. Приходить до мого дядька: «Добрий день, Захар». — «Добре здоров’я. Одкуда ви мене знаєте?» — «Ха-га! Я знаю! Шо, вже восьму коровку купів за два годи?» — «Да. Хто вам росказував? Мо’, Омелян мой, чи Іван (братó)?» — «Да нє, я так… Ти смілий?» — «Ну?» — «Ничого не боїся?» — «Нє». (А дядько мой здоровий був.) — «Як стемніє, іди принеси дерев’яну борону». Приніс. «Став в хлів, только зубами од стєни. Корова не полізе. Як добре стемніє, іди сідай під бороною і бери дручка чи яку железяку. І ти побачиш, хто бере в тебе молоко. Вона до тебе повернеца — вона обязательно до тебе задом — хватай єє за коси і до тєх пор бій, покуда не заговорить человєческим голосом. Вона буде й собакою, і котом, і вужом — не пускай. Попустиш — вона задушить тебе». Дядько за шворня з воза, іде під ту борону, сідає, сидит-сидит, сидит-сидит… Коли только корова раз — і встає: «Му, му!» А в його подворóтніца вирезана, шоб кури заходили на сідало… Коли лізе… Уже сядає на ослоньчику, корову доїть. Дядько трохи злякався був, а потім осмілів: «Шось да буде! Сидить до мене задом, доїть корову…» Дядько вхватив єє за коси, як начав єє біт. Вона вже йому й руки поцарапала, й ліцо поцарапала, а вон єє лупіт, а вон єє лупіт. Вона тоді: «Захарко, мой голубчік, пусти мене живу». — «То це ви, бабо Онисько?» — «Я». — «Е, це сором, по сусідах». Так її обмлинковав, ту відьму, шо вона двє неділі пожила, на третю помірала і дітям говорила: «Я на той світ іду од Захарових рук».[1956]

— «Відьми молоко забирають. І я могла зловити відьму, но я прогавиля. Ми купили корову, і та корова не дала неякого молока. А Колядá була. Ето на Колядý ходять відьми, перед Роздвом. І я вуйшла надвир, а вона, якась жінка нап’яласа радном і од хлева пушла туди… А я за єю: «А що ти хочеш?» Вона не озваласа, ничого… Якби ж то я сказала хазяїну, то вон би догнав її ж. А я не сказала, та й так… До с тей корови ми пользи ния´кей не мали».[1957]

— «Колись мій дід росказував: коні пасли — товар, все. Ну, в ноч. Да й взя´ли, все позганяли, а дід каже: «Хлопці, сьодні тра зловити відьму». — «Яку?» — «А бýде йти пу мулуко». — «А як її, діду, лувити?» — «Так. Шоб ви всі знали. Шо буду казати — підчиняйтесь. Але візьміт, — каже, — такеє, шуб її злувити. Тильки пантруйте: як зловите— бýде мугурич отакий-вот!» — «Ну, добре». — «Сировóх нитóк визьміт, і колочків набийте кругóм товару, і раз пруведіте цією сировою´ ниткою. А ворота пукиньте. І, — каже, — сидіт так, шоб вас не видно було, вона буде заре йти. Ну не подумайте, шо жінка, а побачите, шо». То вони вже всі пантрують… — біжить така… собака… — коси теліпаюця — прамо туди, в цюю дирку, де вуни пукинули… Їх ішло три, то дві втікли, а їдну — хоп! і зачинили: стоїть женщина… гола… обикновенна женщина. То один — батіжком, другий… «Заб’є´м», — каже. — «Пустіть мене… Ви скажіть, шо ви хочете, — зара вам все буде, тіки пустіть мене живою». — «Хто, — каже, — с тобою був?» — «Е, я, — каже, — не скажу, бо то старша, то вона все їдно мене рузірве». — «Неси, — каже, — могорич». То принесла могорич, і гроші ше їм заплатила. Це, бувало, дід росказував».[1958]

— «Ну та що: у війтихи — п’єть корів, в неї — їдна, а війтиха йде до неї молока купувати, бо в неї молока много, а в неї нема. І війтиха сі скаржила кожному. Якась жінка каже: «Упрядіть клубок, сировий, віднесіть до ксьондза, най ксьондз чи дванадцять раз, чи кілько, відчитає якусь молитву на тім клубку. І мені принесете, і мені дасте, і я відьму зловлю»… Дала війтиха той клубок тій жінці. То сама тота жінка розказувала, шо ймила відьму, моя мама їй була вуйна, та вона розказувала бабі, а я слухала. Та й каже [вона моїй мамі]: «Вуйночко, я прийшла, у війтихи посиділа до пів дванадцєтої та й кажу: давайте мені клубок, бо я вже йду до стайні. Каже: якраз дванадцєта година — йде біла кобила, до стайні йде, а я ніц не роблю, — каже (але той клубок вона по долі обмотала, аби тота кобила прийшла на тото місце)». Та й, каже, кобила приходе під стайнє, а сама [та жінка] сі сховала, бо вона якби виділа, то була б втекла. «Та й, — каже, — я стою та й помалу тим нитков притягаю. Стєгла я їй руки та й ноги докупи, — вже вона не втіче так швидко, — та й тогди ловлю за волос, за гриву. Як я зловила за гриву, каже, вуйночко, каже, я тримаю, а вона, як стає дванадцята година, — стає жінка з тої кобили. Та й каже: «Юстинко, пусти, я тобі не знати що дам!» — «Не пущу відси, доки війтиха не ввійде, не пущу тя ніяк». Ну та ввійшла війтиха, та знаєте, шо потому війтиха заплатила їй добре. А потому в відьми, шо брала молоко, корова вирвалася зі стайні на такий беріг та й впала догори ногами, а з дійків йде догори молоко».[1959]

Упіймати відьму можна було на зубці нової борони,[1960] мотузкою, зсуканою «від себе»,[1961] освяченим разом із паскою очкурем від нових, іще не ношених штанів[1962] тощо.

Упізнати в зловленій тварині ворожилю вдавалося, якщо накинути на неї хомут. Утім, вважали за краще не бачити відьом, бо «хвороба може причепитися».[1963] Так само й упирицю можна було розпізнати, якщо дивитися на неї крізь зубці борони.[1964]

На Західному Поліссі вважають, що, зловивши відьму, коли вона збирає росу або доїть чужу корову, мали збити так, «[а]би кров з неї пішла», відтак відьма втратить свою силу.[1965]

Нав’язування «зав’язок». Поробленням відьом і «калдунів», «знахурів» (а зрідка й русалок) вважали так звані зáкрутки (чи зáкруті, зáв’язки, зáвивки, зáвитки, зáвертки, залóми).[1966] Робили їх здебільшого на житі, а також на пшениці, вівсі, льоні, часнику, цибулі, капусті — перекручували рослину або кілька рослин одразу вузликом «наоборот», та так «удачно», що й не завжди можна було пізнати — ніби це самі рослини так виросли. Зав’язки робили скраю поля або на другій постаті, щоб не було видно слідів. Зав’язуючи, щось при тому примовляли. Наприклад:

— «Як будеш жать, то будеш слабий лежать; як будеш молотить, то буде у голові колотить; як будеш молоть, то буде у грудях колоть; хто буде пекти, то буде кров текти».[1967]

— «Кручу закрутку напаки (лєвею рукою — то напаки), шоб не було в тебé ні хлєба, ні муки».[1968]

Оскільки «знахурі» нібито повинні були чинити зло, інакше їм самим було б щось погане, вважають, що після нав’язування зав’язки відьмі «легше буде»: «Відьма робить так, бо вона з сатаною зв’язана. Вона мусить робити».[1969] Переважно зав’язки крутили перед Петром, адже відьми звично шкодять перед великими святами, а саме до Петра багато де приурочують зажинки.

Зав’язати могли «на спір», «на смерть»; «шоб умерла хазяйка чи скотина пропала»; «на щастя, на людину, на животного»; «зав’яже, шоб хороба якась чиплєла — на людину, на худобу»; «шоб в тебе здихала корова, чи собака, чи свині»; «Шоб людина боліла, шоб корова здохла. На коня зав’язку зав’єже»; «На кого-то — чи на хадзяїна, чи на хадзяйку. Могла робити і на худобу»; «Ту зав’язку зріжеш, то тобі зробиться шось: чи вмреш, чи вкалічишся»; «Завітки робили. Зробить тій людині, і вона болєє, болєє. Жито якось там закрутить баба яка-небудь».

Здебільшого тому, хто вижне закрутку, крутило руки. Вилікуватися від цього можна було за допомогою мотузки, якою зв’язували руки мерцеві:

— «Ну, той, кажуть, шнурочок, шо руки з’язують, — то от, може, кому ноги крутить чи руки, то треба перев’язувать, то не буде крутить».[1970]

— «То казали, шо колись були закруткó. Колись моє мати каже — жали… було три невєстки в хати разом, — ну де й стали жать вони жито, то тиє невесткó покóдали, бýло… зáкрутка, а моє ж мати каже, а я, думаю, все ’дно вижну. […] То матері крутило крепко руки і болєли руки, то як хтось-то вмер (а, материна баба вмерла), і руки з’язують м’ярцам. І посля´, то вже материна мати, взяла тиє шнурки, шо той бабі були з’язаниє руки, мати носила тиє шнурки, да й каже — перестало. Сіє шнурки мати носила».[1971]

Зазвичай закрутку обжинали й лишали в полі, а після жнив спалювали. Нерідко її підкопували осиковим «києм» чи «залізником» (лопатою) і виривали через шматину чи в рукавиці (аби не «голою рукою»). Після цього палили на «крижових» дорогах:

— «А гето як біду хочуть зробити, до ня´кось замотає таку завивку всередині поля і ня´кось людини беду зробить. Як не чепнеш, до вроді й ніц, а як чепнеш, до й ніщо зробица. До оставляли її в поли».[1972]

— «Завивку завивали з колоссячком, і ето як хто ту завивку вижне, то можé і помертó. Ни чипали її. А були і такі люди, що одробляли її».[1973]

— «Зáвивка, залом — як сусєд на сусєда недобрий, то зробить, а кажуть, шо то русавка зробила».[1974]

— «А тії заломи — якшо хтось на когось був сердитий. Його обходили, а потім спалювали, — руками не треба було дотрагуватись».[1975]

— «Як знаходили у житі заломи, чи вітýшкі, то зжинали їх і палили».[1976]

— «Завóвка» — казали. Завóвка. То вже щитали, шо то якась вєдьма зробила. Тогó не чепали. Те мінали і не чепали. А потом запалювали, шоб очистить вже. А до тогó ту завóвку не чепали. Ну, тіє [робили завивки], шо знали шось… до спору… Я була мала, то я знаю, шо один дєд казав: «Аби в людей було, то в менé буде». То все вони казали, шо… ну, то вже люди говорили, шо вун до спору знає шось».[1977]

— «На жито заверчали — то шось на зло. Завертка. Обижнуть, а потомечки спáлять».[1978]

Трапляються свідчення, що закрутку палили в дорожній колії, «щоб коні рознесли»:

— «Зáкрутка — то хтось затне на тебе, коб тобі шось сталося: чи твої вечкó покрутилися, кури там… Виривали і несли на крижові дороги палили у колеї, шо кінь їде».[1979]

— «Зáкруть на когó там, будьто вмре, то вирве да спалить на дорозі, де ходеть кони, шо то вже потопчуть його да воно все пропаде, те погане, шо він думав, шо він робив».[1980]

Під час знешкоджування закрутки використовували певні примовки: «О, то, кажуть, зáкрутка. Гето вже, кажуть, тре’ палити на кріжовій дорози їє. Як то вже хтось тобі робив, то їє вирвати чи рукавицьою чи як там, не торкатися голим, і на кріжовій дорози палити. Казали: «Хто думав мені — то хай тобі», — отакево».[1981]

Багатий матеріал про завитки, способи їх нав’язування й знешкодження виявили на Поліссі російські етнолінгвісти.[1982] Зокрема, за їхніми відомостями, завитку треба було викопати лопатою, котрою закопували мерця, зіжмакати в щільний жмуток і прив’язати на горищі до комина. Після цього той, хто її зробив, мучився й зрештою помирав.[1983] В іншому варіанті цих уявлень завитку палили в незахідному місці в першу неділю «молодика», саме коли вперше вдарять у церковний дзвін. Треба було лише пильнувати, щоб дим не йшов на людину. У результаті лиходій «десять год болів». А під час спалення в тій завитці щось буцімто стогнало.[1984]

Бажано було, щоб завитку спалював не господар поля: «Хтось треба шоб другій запалив, не той хазяїн, шо в той хаті живе, чи хазяйка, бо воно на їх закручане».[1985] Тож найчастіше самі господарі завитку не чіпали. Також вірили, що то «треба великого знахура, шоб розв’язав»:

— «Зáкрутки крутили. То в добрі нічого. Шкодило. То один робив, а другий одробляв, виривав ту зáкрутку».[1986]

— «Завивку завивали з колоссячком, і ето як хто ту завивку вижне, то можé і помертó. Ни чипали її. А були і такі люди, що одробляли її».[1987]

— «Закруть — ну, на подобіє… знахурі роблять, шоб комусь якось вред нанести із числа сім’ї. Да приходять уже знахурі, да моляться, і соотвєтствєнно — їм платять за теє. Там були зламані всі колоски і зав’язані тако, тим… колоссє було внизу вже, а воно проткньоне було. Все донизу. Короче говоря, як сказати, на те, що пропаде все. Хто виривав, а хто на місці палили. Ето вже знахорі дєйствовали, що вони вже по…»[1988]

— «А, було де в кого в людей. Все кажуть, шо якась зáкруть, а хто знає… Да тоді тій людині шкодить. Ну то знов шукають таких людей, шоб одкрутили, шоб уже знахорували. Моя навіть сестра, вона вже умерла, то казала, шо їй навіть було у житові закруть. Хто лихо має будь на когось, да воно такеє й робіть цево. До таких людей кидались… то ж такіє люди є, шо згаварують. Віривали да й палили. Тепер вже тих нема таких людей, щоб такий вред робили, а колишні люди були всєкі. Такі знахурі, було мніго таких, шо, каже, чи в цибули, чи в житови…»[1989]

Поки прийде «знахур», господар із молитвою обкладав зав’язку гноєм (якщо близько «доми») або камінчиками, «шоб не вирвав злий», «шоб ніхто не тронув». «Знахурі» знаходили зав’язку в полі самі, без підказки, говорили якусь примовку, розв’язували або виривали її (задом), якось перекручували та палили на «крижовій», чи «хрестовій» (Х-подібній), дорозі (рідше — на «середохресній», Т-подібній): «винесуть на якусь між, на границі», «особино, щоб було три межі».

Вважають, що як тільки знахар приходив на поле, відьма прибігала проситися, щоб не розв’язував. «Я сама розв’яжу», — каже. На Поліссі частотними є розповіді про те, як покликаний «знахур» виривав зав’язку й палив у печі. Коли зав’язку палять, того, хто поробив, «мучить», і він змушений перепрошувати та обіцяти, що більш не буде так робити:

— «В льонові зав’єжи зав’язку, в житі, — шоб в тебе здихала корова чи собака. В цибулі зав’єжи. Просаде якось самою цибульою. В сусідів здихали корови, свині. В Відерті (с. Видерта — В. Г.) був знахур. Поїхав до діда. Дід каже: «Вези мене на своє поле, де твоє поле (жито)». Той ходе, і вирвав зав’язку. Сів знахур за столом, а перед тим зав’язку спалив в печі. Він сказав, шоб не давали нічого, хто прийде. Казав: «Зараз прийде той чоловік, шо поробив». Прийшов той чоловік і просив запалки прикурити. А той [перед тим] сказав: «Сохрань, Боже, дати». А послє того вже добре було. Один знахур зробив зав’язку, а другий спалив. Жінки — вєдьмі робили тоже зав’язки. Його мучит, знахура. Попросаджує ті стебельця, і не поламає. Де він схоче, там робить. А той знахор, шо привозят, знає де і каже: «От твоя зав’язка тобі робить…»[1990]

— «Воно прийде да ніткой червоной колосся перев’яже, а ти віжнеш, то руки крутит, ноги, да каліка людина робіца. Треба прийти, да 9 раз «Отче наш» помолитьса, і просить Божу Матір, і св. Миколая, і господніх врагов (ікони): «Господні врагі, ставайте до помочі цю завітку одговорати: громова, грозова і вітрана». Це воно, хто зробіло, да пришло, да: «Не пали, не пали, я одроблю!» А хороби!.. Як зробив, то вибачай».[1991]

Сильний «знахур» зазвичай знаходив завитку сам, без підказки. Колоритну розповідь про таку ситуацію зафіксовано на Любешівщині: «Розказували, колися знахорі були та й зáкрути в жити робили. Закрути робили. А один хлопець корови пасе. Пасе корови… привезли одногó знахора… привезли: «Іди найди… ну, скруту з того…» І ни найшов. А хлопець корови пасе. Каже: «І цьой не нáйде». А хлопець пошов і найшов. Була зáкрута, ше й в закрути сидів вуж. Так знахорі робили. Се багато у Борках було знахорів, і робили один одному. То корова здохне, то віл іздохне, то тоє, то коняка. Були такиї. Угу. Ту зáкруту — берут осикового кíя і б’ют. Збівают єї, всиковим прутом, і десь пáлять».[1992]

Розповідь із Любешівщини цікава ще й тим, що в закруті був нав’язаний вуж. Сьогодні такі відомості майже не трапляються. Водночас за матеріалами В. Даля, колись «знахурі» зав’язували у вузол попіл із печі того ж таки господаря, під закрутку клали також сіль, землю з кладовища, яєчну шкаралупу, розпарені хлібні зерна, вуглини.[1993]

Не обов’язково завитки нав’язували відьми. Вони могли утворюватися й унаслідок дії вихору, а то ж «лихе крутить». Наприклад, коли в с. Видерта на Камінь-Каширщині вихором скотило льон, то ніхто з колгоспників не наважився його брати: усі боялися — і бригадир змушений був цей закручений льон підпалити. Варто наголосити, що йдеться про часи, коли за псування державної власності можна було отримати значний термін ув’язнення.

Поліщуки неодноразово зазначали, що окремі люди свідомо користувалися беззастережним страхом перед завитками. Показовою в цьому ракурсі є така розповідь: «[Жив дядько у сусідньому селі, і мав дітей багато]. А треба ж дітей годовати. То він шо робіт? Пуйде там до когось, да візьме зав’яже [завитку]. Вон нічо не знає, але зав’яже. Ну а вже ж вон — вже знахур — відробляє… «Іди но там, Степане, бо мені завíвку зробіли, зáвітку, до одробі ж єє». Он уже ходіть туда. Ходіть да каже: «Так зробілі, шо не можна подойти туда. На смерть зробіли. Не мона, — ка’, — подойти. Подожди. Я одроблю тобє, подожди токо». Ходить он кругом єї, й так рукамі махає, ходить, ходить, ходить, ка’: «Насилу здавса (той нібито «знахур», що нав’язав — В. Г.). Одробів»… А вон сам їє нав’язав!»[1994]

Шкодили відьми збіжжю й без нав’язування завиток: «Казала жінка, шо вони з сестров ранéнько встали, вдосвіта, бо хотіли піти до Далешева на відпуст. Але мали ше худобу попасти. І я, каже, жену коні, а сестра моя — худобу. Каже, я їду на кони, а коні зачє´ли форкати, лишень форк, форк, форк. Я, каже, шось гей напудила сі. Я, каже, дóв’ю сі, а борознов іде жінка. Гола. Лиш на однім ґудзіку защеплене, а се все голе. І так, каже, руками по тім… по тім колоссю руками водит. Сі, каже, коні як поривають сі, а сестра бýком б’є худобу, бо худоба не будé так бігти, як коні. Повтікали, каже, напудили сі, а відти женем, та й на ті борозні, де вони виділи ту жінку, шо вона так руками махала, ми, каже, дивим сі, а вона як махнула руков, так колоссі все на долині. То се таке я чула. Відьма. Шо чисто гола, лише блюзка на їднім ґудзіку защеплéна».[1995]

Робили відьми й інші прикрощі. Зокрема, могли попсувати льон: «Говорилі, шчо вєдьма льон на Купайла праде. Она єго растягіває і дєлає ніткі, скручіває. «Вот вєдьма уплєлася і сплýтала льон у нíткі». Ілі же на такой празнік, на Рожество, на Крешченьє надо прікривати той льон. Як не поховаєш, то вєдьма зблутає ніткі».[1996]

Також відбирали в людей пряжу на свої веретена:

— «Вот они [жінки] як прадýть, і буде [серед них] яка вєдьма, то бач: оні будуть пря´сти, і та вєдьма буде прясти — то тей [відьмі] буде на вєретена багато ітти ніток, а ў тих буде маленько. Буде мучитися, старатись, прясти — а ў ій все веретéна голиє, крохи іма».[1997]

— «О, ў суботу не снують, бо відьми пражу беруть [відбирають спрядену нитку]. Так стариє казалі».[1998]

У подобі свині відьми перекидали гній із чужого поля на своє: «В нас в Ворокомлі було два брáти. Помер батько, померла мати. Той оженився, той вженився. Той себі жинку взєв, той взєв жинку. І він того… вженилися… Той сіє жито, той сіє себі, — того родит, того не родит. Той гній возит, і той возит, — в тогó картофлі є, в того нема. Ага, шо таке? А той каже: «Є шось ішов і, — каже, — ноччу якась свиня каля твого гною була. Йди-но застережи». Він пушов, той брат бідний, а той багатий не йшов. А то того брата богатого була жинка. А вона… вона сама пред’явилася. Каже: «В нас буде родити, а в йогó не буде родити». — «А чого?» — «Бо є, ка’, на Всенóчну піду, гною возьму в зуби і перекину на своє, і в нас буде, а в йогó не буде». — «Ой, — каже, — не йди…» Ну, а той брат пошов, сів, нич сидів. Аж вона — така велика свинє — приходит і той гній — хлоп-хлоп — перекидає на своє поле. А він узєв гнойові вилкó і єї сколов, і всьо — їй не вродило, а їму вродило. Отак. А та жінка кров’ю зийшла».[1999]

Також відьми можуть вибити збіжжя градом, підкинути зачарований предмет (зазвичай яйце або буханець хліба) і спричинити в хаті сварки, хвороби й навіть смерть. Часто вірять, що відьми насилають на обійстя жаб, щурів, на поле — горобців: «Були такі волошебніки, шо корові робили, шо молока не дає. А то крис нашле, горобців насилали, шо вам пооб’їдають все. Шукали такого, шо одмовляє».[2000]

Очевидним є зв’язок відьом із дощем. У різних етнографічних районах України явище, коли водночас падає дощ і світить сонце, нерідко характеризують так — «відьма масло б’є» («відьма масло колотить»). За віруваннями, відьми нібито здатні викрадати дощові хмари й росу. Вони перетворюють хмари на жаб і ховають їх у глеках.[2001] Також чаклунки нібито затикали клоччям або ганчір’ям підземні животоки, щоб висихали криниці, міліли озера й річки. Відтак, коли надходила довготривала засуха, люди збиралися «купати відьму»: запідозрену особу відводили до води й кидали в глибоке місце — якщо вона тонула, то відпускали, а коли плавала, тоді змушували «відкликати даннє». Водночас уже наприкінці ХІХ ст. «купання відьом» обмежувалося обливанням запідозрених у відьомстві жінок.[2002]

У те, що відьма відбирає дощ, перекриваючи підземні джерела, подекуди вірять донині: «Як дощу не було, чистили. В нас недалеко отсюдво є безодня. Вона, мабуть, я так думаю, шо в каждому селі є безодня. То в нас тако берег, і поле, і дуже високо, та як то в ямі та безодня. А мій чоловік робив підвожчиком. Нема дощу та нема дощу. Ну шо ж робить? То він ше з їдним, такий Іван, старший: «Їдьмо до безодні, побачим». Кажуть таке, шо буде забитий колок в джерело. Поїхали вони обóдва. Прийшли до теї безодні, встромляє руку цей Іван, старший, — є колок. Вони взяли, давай його звідти тягнуть, того колка. А він забитий в джерелі. То витягли такий як держак — зо два метри. І зара третього дня стався дощ. Та безодня — то таке джерело, і біжить річкою, там дуже добра вода. То відьми якісь забивають».[2003]

У давнину також вірили, що відьми можуть красти з неба зорі й ховати їх у себе в хаті. Але й ці уявлення, які свого часу так майстерно використав М. Гоголь у «Ночі напередодні Різдва» для характеристики відьми Солохи, так само були рідкісним вже наприкінці ХІХ ст.[2004]

Представлення у фольклорі. Зважаючи на особливу активність відьом на свята Купала та Петра, відьма є постійним персонажем купальських та петрівчаних пісень. Як приклад наводимо кілька текстів із Полісся, у різних варіантах широко відомих і на інших теренах України:

На вігони, на вігони йогонь горит, Нашой вєдьмі живот болить. Нехай болить, нехай болить, нехай знає — Чужих коров не чепає. Чужих коров, чужих коров не чепає, Сиру-масла не збирає, Сиру-масла, сиру-масла не збирає, Да в бочечки не складає.[2005] Йішли хлопці мостом-мостом, Зловили вєдьму с хвостом, с хвостом, Вони думали, що їх мати, Да й покотили — давай ссати; Йішли хлопці границею, Зловили вєдьму з дойницею, Вони думали, що їх мати, Да й покотили — давай ссати; Йішли хлопці гребелькою, Зловили вєдьму з петелькою, Вони думали, що їх мати, Да й покотили — давай ссати.[2006] Сьогодні Купайло, а завтра Йван, Кидав чорт вєдьом через баркан, Йа з баркана та в доліну, Кидав чорт вєдьом через лавину.[2007] Сьо’дні Купайло, а взавтра Йван, Кидав чорт відьом через баркан, Через баркан — да в долину, А із долини — да в могилу. Вхватив вон відьму да й носиця, А вона ж, дурна, й не просиця.[2008] Сьогодня Купайло, а завтра Йван, Да кідало хлопцов через баркан, Да кідало, да бурчало, Да всє баркани поламало, (2 р.) Да шоб воно лєгло да й не встало, Да шоб воно лєгло да колодою, Да не якою — дубовою. На колоду сонце пече, А з колоди смола тече: Да будем смолу брати Да вєдьмам очі заливати, (2 р.) Шоб не ходили чарувати.[2009] Петро-Петровочка, Не виспалась твоя дочка. Щоб вона спала да й не встала, Щоб вона Петра не дождала. Щоб вона лягла колодою, Да й не якою — смоловою, То буде сонце прип’єкати, Да буде смола витєкати, — То будут дєвки смолу брати Да в’єдьмам очі заливати. Ой щоб по ночах не ходили, Чужих коровок не доїли, Бо ті коровки рабенькії, А в їх телятка маленькії.[2010] Ой на Йівана Купайлого Ходила вєдьма навайлого Як на дуб лізла — кору гризла. Як з дуба впала — зіллє рвала (2 р.), Клепацьких хлопців чарувала. Нехай чарує, нехай знають, Нехай купайла не чіпають.[2011] А на Йвана, а на Йвана Купайлого Ходить ведьма навалного. Ходить ведьма, ходить ведьма до повночі, Повидирав йой чорт вочі. Дурна вєдьма, дурна вєдьма на дуб лєзла, З дуба впала — зеллє копала, З дуба впала, з дуба впала — зеллє копала, С-пуд кореня воду брала, С-пуд кореня, с-пуд кореня воду брала, Чужим коровам давала. Од месяца, од месяца — до месяца Дурна вєдьма повєсица.[2012] Петровочка, Петровочка нєвєличка, Йа в Петровку тємнії ночі, Йа в Петровку, йа в Петровку тємнії ночі, Чорт вєдьмі вібрав очі, Шоб по ночах, шоб по ночах не ходіла, Чужих коров не доїла. Дзє та вєдьма, дзє та вєдьма забарилас? На дуб лєзла — кору гризла, На дуб лєзла, на дуб лєзла — кору гризла, З дуба впала — зємлю драла, З дуба впала, з дуба впала — зємлю драла, Зємлю драла — зєллє копала.[2013] Петро-Петро, де ти бував? У чистом полі в межах лежав: Стерог я жита ще й пшеницу, Ше й тую вєдьму-чаровницу, Шоб по полю не ходіла, Жита-пшениці не ломила, (2 р.) Чужих коровок не доїла.[2014] Петро-Петро, де ти бував? У чистом полі в межах лежав: Стерог я жита, ще й пшеницу, Ше й тую вєдьму-чаровницу, Шоб по полю не ходіла, Шоб з межі роси не збірала, Шоб у коров спору не ’дбірала.[2015] А хто не пойде на Купайло — Шоб рукі й ногі по’дбирало, А хто не війде вогню класти — То загадаєм собак пасти, А хто не вийде розкладати — То загадаєм заганяти.[2016]

У наведених піснях звучать ті мотиви, які загалом характерні для уявлень про відьом. Зокрема, ідеться про їхній зв’язок із чортом, про шкоду худобі й збіжжю, про вміння чаклувати, збирання трав тощо. По суті, купальські та петрівчані пісні певною мірою мали оберегову функцію, спрямовану саме проти відьом («будут дєвки смолу брати да в’єдьмам очі заливати»). За народними уявленнями, купальський вогонь пече відьму, вона не може брати участі в загальному святкуванні. Звідси приказка: «Хто не пойде на Купайло — шоб рукі й ногі по’дбірало». Варто також зазначити, що спорадично купальське деревце називали «відьмою», а втопивши його, хутчіш утікали й не озиралися, «щоб відьма не зловила».

Смерть відьми. Повсюдно в Україні вважають, що «знахурі» й відьми страшно мучаться, помираючи:

— «Важко канать йой. Знаєш, як їє мучить? Ногамі посуче перше, покамість…»[2017]

— «Знахурі, вони мучацця. Аякже. Вони людям роблять, вони потом страдають. Н’а шо ти їму зробиш? Поки не прийде смерть, хлопці».[2018]

— «Мучацця. Одмучицця своє, і всьо. Але так, каже, шо вона знахорувала, то вона і мучицця. Але хто його знає…»[2019]

— «Як то були ворожки, паршиве людям робили, то вона спокійно, та ворожка, не вмре».[2020]

— «Кажут, шо кєжко вмирати, як вони шось ворожіт».[2021]

— «Отут в нас була така, відьма, шо гет і молоко від корови відбирала, і вона так вмирала, то їй так ноги гнуло, руки, так не могла вмерти, так пищєла, отут за потоком».[2022]

Відьма мусить перед смертю попросити прощення за свої гріхи: «Як негодна вмерти, мучицці — то комусь зле зробив і не признався».[2023] Водночас прощали їй далеко не завжди:

— «А мені розказував батюшка, старенький. В Дубно служив. Приїхали люди, шоб він поїхав — слаба лежить — водосвятія їй зробив. Ну, він поїхав. Зайшов до хати. Сидять старі жінки, комната довга. Вона лежить на постелі. Він висповідав, миропомазання зробив. І хотів її причащати. А вона каже: «Батюшка, мене ше зараз не причащайте. Вон через дорогу, напротів, живе моя кума. То як я три місяці слаба лежу, вона мене не одвідала. Не була ні разу. Шоб вона прийшла, я хочу з нею попрощатись». Ну, та так пошли. Пішла одна жінка. Приходит, каже: «Не хоче йти». — «Ви біжіт до неї, скажіт, шо її кличе батюшка». Приходить. Стала вона коло порога, а та прощається з нею. Каже: «Прости мені, я так робила, шо ти з чоловіком добре не жила». Та прощає. «Прости мені, я так робила, шо у тебе хазяйство не велося». Прощає. «Я красу і щастя знімала з твоїх дітей і передавала на другі діти». — «Я за себе, за чоловіка і за хазяйство прощаю. Но мої діти тобі зле не зробили. Я тобі не прощу, і Бог не простить». То як вона заричала, каже батюшка, як ото бик реве. Язика висолопила наверха і скончилася. Не прийняла причастя».[2024]

— «Жабу — лізла в стайню — я її мотикою порубала, а потім в сусідки були ноги порубані. То чаривниця приходóла молоко брати, а в’на ся переробила на жабу, ’би її не пізнати. Якась тут така жóла Ганнунька, і дівка її кричала: «Чогось там лізла?» То потім, як вона вмирала, то кликала перепрошувати А я кáжу: «Ти мені ніц не зробила», — і пішла гет».[2025]

Агонія тривала іноді й тижнями: це їх так «нечистий душив», «бо ними зло керувало», «то лихоє прийде по їх смерть», «то його задавить зло», «чорти душу розносять». Грішник, помираючи, «руками відмахує, бо все чорти біля нього». За певних умов можна було навіть побачити, як чорти мучать нещасного:

— «То, казали, натягнути на голову хомут з коня, і будеш бачити, як коло неї нечистії чорти збираються. Один чоловік так зробив, то бачить, що один чорт кишки виймає, другий щось інше перекручує так, що вже не було що ховати. Та й сказав щось до тих чортів, а вони як завоятили, то аж повал зірвали».[2026]

— «Колись давно один дядько казав: «Слухай, сину…» Все казали на йогó — «вєдьмар»… Вон казав так: «Слухай, сину, якшо я помру, то шоб ти зарєзав чорне теля, і шоб було сє чорне теля на мой обєд, похорон. Тільки ти вітягнеш горло з того теляти, і як я буду лежать на лаві, то ти подивіса. В те горло шоб ти дививса». Ну, так і зробив. Зарєзали те теля… Батько вмер, зарєзали те теля, війняв те горло, ничого никому не каже, і все стоїть у порози, і все дивіцца. Подивіцца — покине… І знов подивіцца — і знов пустить… Дивівс-дивівс, а нарешті каже: «Слухайте! Варєть воду. Неправильно батька помили. Кип’ятеть воду. Треба батька міть…» Закип’ятили… Сунýв ’дне ведро кип’ятку туди — лежить. Як сунýв друге — то но в столі дирка. Хо-хо-хо-ов! Вон як подивіцца — батько лежить. Як проз трубу ту дивіцца, проз горло— чорт лежить! (Сміється. — В. Г.) От і таке було. Ну але сьо все вєтхеє…»[2027]

— «Там баба довго не могла вмерти, і одна жінка пішла з дитиною її провідати, і дитина злякалася, років два чи три. Тій малій шось показалося, а та Настя то нічого не бачила. Каже: «Мамо, тікаймо, бо чорт…» І як та баба вмерла, то, кажут, як пішов вітер по хаті — і в двери».[2028]

— «Як ти не боїшся, то ти можеш стул рядом поставити і сядь посидь. Ну, півгодини, годину. І сам почуєш на свої вуха: скільки там крику буде, як там оті цеп’ями будуть брать (цепами будуть бити — В. Г.). От тоді убедишся. Ото ті злії духи, то там брать будут [душу]».[2029]

Для полегшення смерті такої людини існувало багато способів: давали в руки страсну свічку, забирали з-під голови подушку, клали вмирущого на околіт (сніп житньої соломи, обмолочений нерозв’язаним або перев’язаний після обмолоту; обов’язково без перевесла), перекладали з ліжка на підлогу, ставили на «подошву» ніж, відкривали «задвижку» в комині, вікна, двері, «шоб душа вийшла надвір».

Найчастіше ж у стелі біля комина чи над вмирущою відьмою або «знахуром» зривали «стуль» (стелю), одну або три дошки нібито для того, щоб крізь цей отвір пройшов злий дух. У менш поширеному варіанті там, де людина конала, свердлили отвір і забивали в нього осикового кілка:

— «Одорвати доску, щоб вийшов її дух».[2030]

— «Мусять прорвать потолка, іначе не мона кончіца. Мучіца так».[2031]

— «Зорвуть столь, кришу зорвуть, а тоді вона буде вмирати».[2032]

— «У хати треба або двери одкривати, або потолка зривати. То тоді вони вмруть. То не всього потолка — три деревóни. Де він лежить, протів голови».[2033]

— «То то кажуть, як уже та, шо шось знає, отиє ведьмó, отиє все… і не може вмерти. Ну то зривають столю. То й тепер цьóго…»[2034]

— «Сусєдку хавали. Колис вже давно. Сусєдку хавали, то робили… столь зривали. Ну — шоб пролєз (Сміється. — В. Г.)».[2035]

— «А, вє´дьми тіє є. Ну, це воно шось знає, да не може померти. Столю зривали. Ну, де той м’ярец уже, шо то не може вмерти, шо не може дойти, то вже в хати зривали».[2036]

— «Ми таке чули раз, шо така була ситуація, шо не мог умерти, то столю зривають».[2037]

— «Тепер відьмарів нема. Покойна Пріська як умирала, то не могла ж умерти, да зривали кала комена дошку».[2038]

— «Кажуть, шо відьмі дуже тяжко є вмирати. Кажуть, шо роблять отвір в димар, шоби їй було легше».[2039]

— «Чародєї вмерти не могли, мучило їх. Стелю зривали над тею людиною, топіро вона вже вмре».[2040]

— «Багато є таких. Відьмурó. Вони і молоко забирають, і людям знають шо зробить. Вони й тяжко вмирають. В нас осьде їдна жінка на тій вулиці, то дожилá до старих літ — да й виносили. Мучилася, вмирала, — на дорогу в колюжу виносили. Вже вмирала, Юстина звалася баба, — вмирає так тяжко і не може вмертó. За неї — в радно да й в калюжу. Винесли в колюжу — не вмирає. Шо ж з нею робить? Занесли в комору, да дилину, дошку їдну на стелі зорвали над нею, да тоді вмерлá (можна хоч і в хаті, але ж в хаті не хотіли дошки зривать). Вона не передала никому, да її тяжко було вмирать, а є такі, шо передають, да й легше вмре».[2041]

— «Вмирає довго, мучиця, то визивали священиків, шоб молебень читали над ними, або зривають стелю, три чи дві доски підривають, де він лежить, протів його».[2042]

— «Відьмýра якась прийшла, казали, як молоко пропадало. Якась ото прийшла доїти, до тих, до Шамшунів, в кота перекидалася, і він її так збив, того кота, шо вона посля приходила до них і казала, шо я зроблю´ все, тіко ви хоть не кажіть, шоб люди не знали. То вона так вмирала вже тяжко, шо кажуть, шо над нею стіль зривали. Вони дуже мучаця. Вона не робила добре, тілько погане людям».[2043]

За рідкісними відомостями, підривали стелю коцюбою або пікною лопатою:

— «Да. Которе не знає, то вони тяжко. Даже тою коцюбою, шо жар вигрє´бують, то в стелю товчуть. О. Стелю ту зривають, шоб він дойшов. Йому важко пріходицца канать, бо вун все знав. […] Товкли бальок. Балки такі… Да, посеред хати. Да той бальок товкли. («То столь не зривали над їм?» — В. Г.) Нє-нє-нє. Товкли в бальок. Посеред балька».[2044]

— «То столю, кажуть, зривають. Колись столя ж не була така рівна, а така як накладна: одна викша доска, друга ж… Ну то кажуть, шо зривають: беруть лопатку да вібивають стóліну. То таке чула, а як воно наяву — хто знає? Мучиця, каже, да не може вмерти».[2045]

Траплялося, що людина помирала й відживала кілька разів, аж поки не здогадувалися зробити в стелі отвір, а самого відьмака пробити осиковим кілком: «Казалі, шо одін знав багато, дак нє мог умéрті, дак пробуравілі столю і асінового тогó в грудь забілі, то тади вмєр. Дак я нє знаю, чі цє правда, чі нєправда. (Сміється. — В. Г.). Дак йон умєр, лєжав на лавци… Лєжав, но нє мог умєрці. Я´кась, шо яго палажилі на лавку, і йон устає всє йдно. Нє мог, шо… спакойно…»[2046]

Душа відьом та інших «знахурів», як вірять повсюдно, виходить у супроводі вихору:

— «Один чоловік був лихий вельми. До як він умирав, до з теї хати і кришу знеслó. Така бура пудняласа».[2047]

— «Як відьма помирає, то треба кришу зняти, аби небо побачила, — то така круча стає…»[2048]

— «Там, де вона лежить, треба зірвати три столичини, в тої баби, шо вмерти не може. І обізательно три, бо єслі ти зірвеш бульш, може бура така пойти, пуйде така бура по хаті: «Ху-гу-у-у-у», — тако крутиця, і цей мертвець не може вмерти, да, а тоді, каже, тако поведе наче димом да пойде вверх: жонка простягаєця, чоловік умирає. Це ж лякаха».[2049]

— «Ну, бувало таке, шо от не може вона вмерти. Мучіцца, й те… То брали прорубували в стелі дирку, і робіли такий… віводóк такий. Шоб сквозняк так війшов. Шо будто бі душа не може розстацца з тєлом і не віходить з помєщенія, пока не вінесуть тóго…»[2050]

Загальним є й переконання, що відьма чи «знахор» не може померти, «поки кóмусь не сповість», поки не передасть «ето дєло» (свої «знання», свою «силу»). При цьому важко помирають не лише ті, котрі шкодили, але й ті, котрі допомагали людям:

— «Була така байка, шо мала передати комусь, бо інакше не вмре, аби то в комусь другому жило».[2051]

— «Поговірка є в народі, шо хто чим займається такимво ворожбитством, чи ворожінням, чи відмовами, то тяжко помирає, шо мусе передати комусь».[2052]

— «То вони шось знають та одні другим передають. Передають одне одному. Як один має вмирати, то передає другому, рідному чи чужому чоловіку або жінці, так, якби ся висповідав».[2053]

Уявлення про передавання «знань» майже в тих самих формах побутує по всій Україні. Зазвичай «передавали» близьким родичам, насамперед дітям чи онукам. Відбувалося це під час безпосереднього фізичного контакту або ж словесно:

— «Сусєдка помирала, да й каже на менé, [щоб прийшла]. Я зайшла в хату, ше ж дівчиною була. Да й каже: «О, я вже тебе ждала-ждала, шоб ти пришла до менé. — Сусєдка. — Пошепчи мене». Я кажу: «Бабо, я не знаю [як]». — «Кажи за мною…» Вона каже, а я за єю. Вона так: «Ох як менє вже полегшало!», — та заре й вмерла. От і це я вже перейняла».[2054]

— «А як я не передам, мені не мона вмерти. Передають через воду, через харчі. Отак попросить бабушка: «Дай мені їсти, бо я вже буду вмирати», — а ця онука сидит коло мене. Я буду їсти і єй передавати».[2055]

— «Да це хотіла передать дітям, це волшебство, в неї три дочки було: «Гапко, забери! — Шоб до єє дотронуться, як вона помірає: значить, волшебство переходить на її. — Гапко, забери!» А вони повтекали з хати, то вона дві неділі мучилас, до вже один мужик залєз на хату, да прокрутив в столі дирку, да восікового колка забів, вот тогда вона подохла, а так би мучиласа більше».[2056]

— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така, як вона: ходила росу збирала і таке всяке».[2057]

— «Поки не передаст, доти не вмре. Вона тоді не годна вмерти. Так Пісарчучка на Рубані. Вона страшно мучилась, а потім передала своїй внучці. То в них та сила з народження».[2058]

— «Дуже важко: поки не передасть, доти не вмре. Може тобі руку дати— і вже передасть».[2059]

— «То відьма, люба знахарка чи ворожка, вона мусить передати комусь те своє, те, шо вона робила, бо буде дуже тяжко помирати. От в неї (в дружини інформатора — Л. О.) баба — вона і віск зливала, то її молодша сестра прийняла. Ну, та баба їй каже: «Я тобі здаю своє ворожбитство». І всьо — баба собі вже вмирала, а та потім займалась тим, чим баба».[2060]

Передати «знання» «знахурі» могли й уже по смерті. Вочевидь, для них було важливим позбутися його хоча б на тому світі: «То ми дружили з єю, то вона заболєла туберкульозом і померла. Аж сница мнє: тако у цьо окно — пріходить вона в окно да каже: «Ніна, го Ніна!..» Кажу: «Шо таке?» — «Я тебе навучу, шоб с тебé не тягли молоко. С тебé так тягнут молоко… я тобє скажу, і ти будéш мать молоко». А я така дурна — хай би я сказала… Кажу: «Зіна, не хочу я. Шо мінє Бог дав, хай то й буде». А вона, пробачте за грубость, каже: «То ось на тобє! (показала дулю — В. Г.) Так ти і до смерті будеш мать!» Коб я була сказала: «Научі», — то она була б научіла».[2061]

Про те, що саме чекає на душу «знахура» чи відьми в потойбіччі, розказують оповідки, поширені в багатьох регіонах України:

— «Раз я бачила, ше мала була, як одна баба і моя мати стояли біля річки на Купайла. То вона кинула сир, і прілєзли такіє гадюки, єдят, тої баби. Мати каже: «Я боюса». А вона каже: «Це на том свєті так мою душу злиє будут тягати. Ану, — каже, — ти кидай». То рибочка приплила да той сирок тако бере… «А то, — каже, — янголи так твою душку брати будуть».[2062]

— «А йна жінка тоже відбирала молоко. А дочка каже: «Я хочу ся навчити так, як ви». — «Ей, дітино-дітино, тобі того не треба. Ну коли ти хочеш знати, то підемо, я назбираю дві грудки сира, і підемо на річку, і будеш видіти, яка ти, а яка я». Ну, пішли на річку, зробили дві грудки сира, і стара, і дочка вже, і каже: «Кидай ти». Ну, й дочка кинула — нич — сир полéтів долі водов. А та стара як кинула, як ся злетіло то гаддя всяке, всякі риби — всьо — той сир тіко іно мáхнув. «О, — каже, — видиш, дітино, отак, будут мою душу щипати. Тіло йде в землю, а душа буде вічно жити. Но моя душа не буде вічно жити, мою душу рознéсут».[2063]

Після смерті відьом та «знахорів», за народними віруваннями, псується погода, нерідко здіймається буревій:

— «То смієлись, кажуть, як якась заверуха — о, знахор вмер».[2064]

— «(Є. Л.:) То кажуть, шо єсть такі люди, як вмре… ей, така бура… Ну, каже, шось знав. То вже якийсь знахур. Раз така погода, шо зорвалася бура… Але знаєте… То тоже, навєрно, то неправда… Олюсьового брата, Наумчіка, Юзік, він вмер пірід Спасом. Боже, як тоді бура була — всі яблуні… Я думаю, шо він нишо не знав. [Але] то така вже бура була, вже таке страховія робилося, шо не мона було… (Ю. С.:) А в нас, як Люх умер… До його всьой світ їздив, такий дядько був. І що він там, кому помагав, кому й не помагав, а брав добре… І як він умер, такий хороший день був, — я сама казала, що то за комедия: казали — «знахур», «знахур», а сонечко світило-о… Але він, кажуть, вспів пірідати жінци. (Є. Л.:) То він був знахор, а погода була хороша, як умер. Казали, шо він успів пірідати своїй жінци. А та жінка як стала… і шось там, вроді, шось їй стало недобре, і вона пішла у євангелісти і теє оставіла все, покинула…»[2065]

— «Кажуть, кажуть люди, що… шо тогово… таке були, шо вмирали [вєдьми], то каже — Господи — як схватица бура якая, шо просто страхоття. Таке було, казали, шо на ліжку, як умірали, то подкідало догори. Перемучицці… і тоді вмре».[2066]

— «Тако все кажуть, ой, їй було добре, бо була добрая погода. А тому було тяжко, бо він, каже, знахур. А чи так, чи не так, Бог його знає!»[2067]

— «То чорти й потолка зóрвут. Да. То в нас було тоє в селі. Шо тей здоровий був, і зорвало, як умирав — і всьо його вийшло. Вихором в хату, чи в окно можé вилетіть, потолка зорвать. Отаке то діло…»[2068]

— «Кажуть, правда, шо — ой, каже, на йогó дощ іде, бо він, каже, знахур. Чи шось, тамки, вмре да погоди нема, до все кажуть, шо він знахур да нема погоди…»[2069]

— «Як отака буря сі сходе, то кажут: «О, відьма вмерла чи там повісився хто».[2070]

Тіло покійних «знахурів», відьом, а також самогубців (а їх, як вважали, спонукав до самогубства чорт), за уявленнями українців, по смерті «розливається», втрачає вигляд, починає смердіти. Вірили, що вдбирання молока не минається без відплати: коли той, хто це робив, помирав, «то й через рот, й через ноздрі молоко перло».[2071] Також чаклунів важко допровадити до кладовища: не везуть коні, не заводиться автівка тощо:

— «В нас тут одна умерла, то казали за неї, шо вміє молоко відбирати, підливати, якісь пíдливки носити, ворожбитó робити. То в[о]на як умерла, то так її розігнало бýло, а так чути бýло, з неї сýкервіци тє´ли такі, шо дєк савтирію читав — не міг дихнути. Як закривали йї, син казав: «Дайте їй зо дві поліна ще, бо вона з ліса все дровá носила».[2072]

— «Їх пре, як… Ой… Хай Бог мілує. Ціх, шо знают. Знаю, в нас колись одна баба померла. Задушили. Да як вивезли на… Це ше я була мала. Не то шо, а я ще була даже мала. А їє як вінесли з хати да стали везти, батюшко утьок, і коміни позворочáло, і шоб не прихлопíли, да б їє в небо поперло. Де воно і взялос. Це вже я на свої очи бачила, як воно робіло. Да казали, шо вона дуже знала. Вєдьма велика була. Ну, прихлопíли крішкою. А їє віперло б із труни. Ну, це ще я була мала. Це ще не то шо, а я була невелика».[2073]

Водночас подекуди розповідають, що відьми, як і упирі, у труні виглядають дуже молодими: «То як вона померла, то вона лежала в труні і була як молода».[2074]

Навіть у тих районах, де одяг покійника не спалювали, смерть відьми була винятком: «То як вона померла, то зять і дочка взяли її весь одяг і попалили. А так ніхто не палить».[2075]

Відьом і «знахурів» ховали так, як і всіх людей — на кладовищі. При цьому в давнину на таких могилах подекуди не ставили хреста. У могилу відьми або коло її хати могли забивати осиковий кілок: «Оце ж з осики, якшо людина займаєцця цим… бере… приворотом, їй у груди кілка забивали. Це таке колись, колись було. Мені бабуся розказувала, шо, каже, кілок, кілка. […] У груди. У груди, і так без хреста й лежала. Але з кілком. […] Я знаю, шо вєдьма, дак забили осинового… бо осина — вона дерево таке, яке… якого люди не дуже люблять. Осина. Вона тремтяча, вона зрадниця, вона отаким людям, і той… і кілка забивали».[2076]

Після смерті відьми та лихі «знахурі», як й упирі та самогубці, можуть нібито вилазити з домовини й чинити всілякі кривди тим, на кого тримають зло. Щоб цього не сталося, віко домовини прибивали осиковими кілочками.

— «Як не було дощу, то треба було в могилку в’єшальника забивать осикового колка і поливать водою. То я взяла три колки і забила. То такий чоловік, на його казали шо вєдьмак. І навернули йому великий камінь то, кажуть, ходив».[2077]

— «Колись мой батько росказував, шо мертвії ходили. Вмре в обшем оті знахури, шо всячину знають. Особенно ті, шо од коров знають, якийсь спор… І казав батько: в нас такий був, Байко; казали, вмер вун і начав ходить. Дак оце ополудень, так часа в четире, він уже приходить, іде вун шкоду робить. То ходив пожже, пожже, а тоді вже давай раньше ходить. Сало, каже, їсть, аж цицьки такії робить, подсисає (сало на зиму засолювали). Ну, а потім находилися такії люди, шо заклинали їх. Брали такого осикового кулка, знали, які слова казать. Як забували, які слова, то забивали того кулка. І, каже, так реве в землі… Падає тоді так на могилу і кляне його там, заклинає, шоб не ходив бульш».[2078]

— «Оце із таких людей же, як ми, і лякахи були. Потому шо їм треба лякаха буть. Вона знахурка, то вбираєця в чортову кожу да ходить. А як вона не буде лякати, не буде ходити, вона буде вмирати. Така є чортова кожа. Чорт був з рогами. […] А другий вмирає, тоже паганий чоловік — йому беруть голку і колють п’яти, шоб вун не ходив, потому шо як вже вмре, так ше вон і ходит. Така здорова голка, циганська. Вставали, бєгали, ходили, шкоду робили. Корови подушить у хліві. Людей не чіпали. Люди не ходять вночі. Ходить з дванадцяти часов до трох. Оце лякаха така».[2079]

— «Опирь, то це якийсь такий є роджéний. В нас тут був такий чоловік, то казали, шо він опирь. Він мав хвіст чи шо. Він якийсь такий був… він як до худоби подививсь, то недобре. Ну а в нас була така корова, шо била його, не любила. Як взяла його раз на роги, то кинула в локацію (акацію — В. Г.), була би вбила. Бо він опирь, то вона його не любила. Вона відьма, а він опирь. Треба з осики колики такі, бо вони приходьи, і штирі колики забити в гріб на вінклі».[2080]

— «А колись була приповідка, шо ше як помре відьма, то ше раз відкопували і серце пробивали осиковим колком. То як вона померла, то вона лежала в труні і була, як молода, та ше й приходила до своїх рідних та й не давала спокою. Вона все в дванадцятій ночі вставала і приходила. То мусили відкопувати».[2081]

У більшості випадків, щоб запобігти таким відвідинам, хату знадвору і зсередини обсипали «маком-самосєйом» (не обов’язково освяченим) — «і вже вон больше не пойде».

На завершення відзначимо, що уявлення про чаклунство притаманні всім європейським народам, однак в Україні «полювання на відьом», окрім рідкісних винятків, не супроводжувалося крайніми формами екзекуції, аж до спалення живцем, як це відбувалося в країнах Заходу.

Наразі традиційні уявлення про відьом поступово відходять у минуле. Зазвичай у наш час люди говорять таке: «В нас тепер то немає таких вєдьмéй. Тепер молицца не вмєють, не то вже шо…», «Тепер то вже тут тих вєдьмей не чутнó. Тепер уже — всє ведьмó — я знаю… А раньшей…», «Може, і зараз є, просто менше, бо колись то ледь не в кожній хаті», «Вєдьма… Тепер вже й тиї вєдьми вже всі старі. В нас то нема теперки відьмарів, нема. Колись розказували, шо були, а в нас нема. Може, по чужих селах…», «Колісь, мо’, й робілі. А тепер нема і вєдьмов, нема і ничого, никого…».

Якщо, наприклад, Іван Нечуй-Левицький у 1876 р. визначав прикмети відьми в такій послідовності: викрадання дощу й роси, викрадання з неба зір, літання на Лису гору й відбирання молока від корів, — то сьогодні цей перелік виглядає зовсім інакше. Зокрема, сучасні знання про природу майже нівелювали уявлення про викрадання зір і польоти на шабаші. Майстерно описана ще в «Конотопській відьмі» Григорія Квітки-Основ’яненка ситуація, коли Явдоху Зубиху запідозрили у викраданні дощу й піддали суду-«ордалії», у наш час є неактуальною, адже посуху вже не сприймають настільки серйозно, як за часів натурального господарства. У переважній більшості відійшли в минуле й відсутні в І. Нечуя-Левицького відомості про нав’язування закруток, адже збіжжя перестали жати серпами. Буквально в останні десятиліття у зв’язку з різким зменшенням поголів’я худоби почали все рідше траплятися й найпоширеніші ще донедавна уявлення про відбирання молока в корів та заподіяння шкоди худобі загалом.

Типовими сьогодні можна вважати висловлювання на кшталт: «Вíдьми чаровали, калдовали, шось може на кого накинути, шо йому не ведецця»,[2082] «Вона робить зло. Може і вректи, може і спір забрати. Спір зо всього забрати, шо на тобі все життя — солома рівна»[2083] тощо. Отже, можна зробити висновок, що внаслідок зміни побутових умов постать відьми почала виразно тяжіти до образу чародійниці, «знахорки» тощо, основною шкодою від якої є так зване «пороблення».

Упир

Одними з найдавніших у нашій міфології є уявлення про упирів. Ще в джерелі ХІІ ст. ідеться про треби слов’ян упирям і берегиням.[2084] Уже тоді, очевидно, під упирями розуміли певну категорію померлих, хоча й не можна напевно стверджувати, яку саме.

Уже принаймні з початку ХVІІІ ст. побутують уявлення про упирів як про відьмаків, які насилають моровицю й посуху, п’ють людську кров, відбирають життєву силу людей тощо. Особливо небезпечними упирі стають після смерті. Прикладом можуть бути перекази про чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського чи київського полковника Антона Танського (ХVІІ—ХVІІІ ст.).[2085] Власне, так в Україні сприймають упирів донині.

У різних етнографічних районах поширені ще й такі назви персонажа, як упирь, опир, опирь, вупир, випер, лупир, упирак (відповідно й упириця, лупириця, опириця та ін.). Трапляються також назви дводушник, двойняк, потинач. Нерідко повними відповідниками упиря є назви відьмак, знахор, покійник, який приходить, та ін.

Стосовно походження назви упир дослідники не дійшли спільної думки. Дехто сприймає її як запозичення з тюркських або урало-алтайських мов, інші виводять від давніх коренів ‘дути’, ‘колоти’ та ін. З-поміж різних версій, з якими докладно можна ознайомитись у праці Наталії Хобзей,[2086] найвірогіднішим видається трактування упиря як ‘неспаленого’ (від *пир — ‘вогонь’), адже давньою формою забезпечення переходу душі на «тамтой світ» була саме кремація тіла померлого.

Однією з основних ознак упиря, як і відьми, вважають хвіст:

— «То хто казав опириці, хто відьма. Опир — то не людина, вíдродок який. Відьма з хвостиком, і опир з хвостиком».[2087]

— «Називали, шо то упир, котрий має, вибачте, хвіст. Такий короткий хвостик».[2088]

— «Вупирь мав хвіст»,[2089] «опир має фіст»,[2090] «упирь мав бути з хвостиком».[2091]

— «Як сі рóдив з хвостом — то є опир».[2092]

— «Опирі — то хіба які з хвóстами».[2093]

— «Опир хвіст має».[2094]

— «Хвостик, кажут, є в опирє».[2095]

Цей хвіст можна, так само як у відьом, побачити у воді.

Іноді точно дізнавалися, що людина — упир, лише після посмертного обмивання тіла, коли чітко бачили «хвостик». Доти про це лише здогадувалися, бо упир «встидався того», нічим себе не виявляв: «нич не робе, не ворожить нич — ни нич».

У с. Стара Сіль на Старосамбірщині вважали, що в упиря серце з правого боку.[2096] Водночас значно частотнішим є погляд на упирів як на людей із двома серцями, при цьому одне з них — від Бога, а друге — від «нечистого»:

— «То той упирь, шо він такий врóжений упирь є, ну, він, ка’, має два серця: і від Бога, і від дітка».[2097]

— «Шо, значить, він мав дві сéрця, — то називаєця упирь».[2098]

— «Таке повідали, шо в них два серця».[2099]

— «Упир — то є така людина, жо має два серця. То як він вмре, а друге серце ше жóє».[2100]

— «Упир має два серця (то дуже рідко) — одне серце вмирає, а друге живе».[2101]

— «Упир має хвіст, два серці».[2102]

— «Вупир, казали, має дві серці».[2103]

— «Колись казали, шо був якийсь опирь. То був мужик, казали, два серці має, і як помре — і тото ходит».[2104]

— «В них два серця було, то бувало так, шо вже вмер раз, і ше ходить по землі».[2105]

Зрідка так говорять і про відьом: «Опир — таке саме, як відьма. Кажут, шо то опир і відьма мают два серці. Як вона спит, а місяць світит, то вона десь по теліфонах, по дротах може ходити, вона не чує».[2106]

Близьким до попереднього є сприйняття упирів як людей із «двома духами» (звідки й назви дводушник, двойняк): «Упир — чоловік, шо має два духа. Він вмирає — і один дух тоже».[2107] Такими були уявлення про них і в давнину: «…то є люди, котрі мають два духи: один є чистий дух, а другий — паскудний. Один в гробі тихо лежить, другий ходить поміж хати».[2108] Упир може мати під коліном чи деінде ґулю з діркою, крізь яку час від часу вилітає його друга душа.[2109]

Упир спить головою до дверей, а ногами — до образів. Якщо його розвернути, він не прокинеться доти, доки його не повернуть у вихідне положення, бо «дух» не матиме змоги увійти в тіло:

— «Упырь як спыть, то все на лави, пид викном, але не так, як други люде. Вин усе ляже головою до дверей, а ногами до образив — по тим его и пизнаты можно. Якбы хто в сни перевернув его так, що голову положыв бы туды, де булы ноги, а ноги — туды, де була голова, то вин уже не встане з лавы, а буде так лежаты хоч бы й мисяць, покы его знов не обернуты так, як уперед лежав».[2110]

— «Чарівниця має два духó, як опирь: єден праведний, чистий, другий не чистий: чистий дух не піде нигде. Як ляже опирь, як го ся збýджат і не мож го збудóти, бо другого духа нема в нїм. Як би го обернув, би там била голова, де били ноги, то би спав, аж док би не вмер, бо злий дух не може ввійти в нього, бо не може потрафити».[2111]

Повсюдно вказують на те, що в упирів надміру червоне обличчя:

— «Той упірь все червоний».[2112]

— «Упыра можна познаты ще тоді, якъ вінъ жывый. Вінъ на лыці дуже красный».[2113]

Цю ознаку іноді пояснюють схильністю упирів до оковитої.[2114] Також, за народними уявленнями, упирі мають міцну будову тіла.[2115]

Вважають, що упирі виглядають сердитими, тому якщо хтось сердитий, злобливий, на нього кажуть, що він «ходить, як упир»: «Кажут люди — опóр. Ходит, як опирóці. Не знаю, шо те слово опир означає, але шось такево недобре. То як хтось на когось злосний, то кажут — ходит, як опириці».[2116]

Трапляються відомості, що упир під пахвами не має заросту,[2117] інші ж стверджують, що він нібито має заріст на спині: «То є люди — має там на хребті трошки того, таке во… То називаєця упир».[2118]

Подекуди упирів сприймають як гермафродитів (місячників, малюків): «Упирь, він родиця, як звичайна дитина. Він є ни чоловік, ни жінка. Має і женські полові органи, і мужські. То в нього ховаєця, як у коня».[2119]

Зрідка трапляється дещо «нетрадиційне» сприйняття упирів: «Ну та упирь, упир то… (сміється — Л. О.) не хоче баби — хоче хлопа, упир, — і на тобі, злапає тебе та й буде мучити та й ссати за клинок. То знаю, шо хлопи пили, були на музиці, то хлоп ішов домів, а за ним — чоловік — та його ймив, та й му покусав був. Ну, знаєш, ймив хлопа ссати та й покусав му, не вмів гаразд ссати, а відтак шось му троха заплатили, тому хлопу, аби вже тихо було. Але той вже вмер, шо казали, шо він упир».[2120]

За одним із тверджень, упирі їли лише несолену їжу: «(«А хто то соленого не любить їсти?» — В. Г.) Ну кажут, шо то опирь. То хто там має… диявóлам не сóліт».[2121]

Як і відьми, упирі нібито бувають «родимі», чи «вроджені», та «роблені».

Родимі «знають від себе», і їх вважають «дужчими». Беруться ці упирі нібито з людей, зачатих у велике свято: «То, каже, десь на урочисте свато чоловік з жінков мают секс, то ся людина рóдит така, такий вупир».[2122]

Упирем також народжується певна за ліком дитина в сім’ї:

— «Як має жінка сьому дитину — то опирь».[2123]

— «То, казали, шо сім дівок як ся вроде — то сема відьма, а як сім хлопців — то випер якийсь, казали, шо випер».[2124]

— «То казали мама, шо як родитьсі сім дівок, то сема мусить бути відьма, а як хлопчик семий — то мусить бути опир».[2125]

— «Казали, шо як двінадціта дитина сі вроде, то вона вже якóсь називала сі опирем».[2126]

Окрім того, «родимі» упирі народжуються від батьків-упирів. Це, вочевидь, пояснюється тим, що упирі начебто мають з упирицями статеві зносини: «Опириці — то жінки мали фости. Тут небожка Касія´нка жóла. То казала, шо як приходит… я не знаю, шо то бýло за день, — то каже — опирі мене як змучили, то змучили. Опирі змучили. […] То якісь хлопи, опирі, але з фостом. То вона була опириці, то вони до неї лиш приходóли, а так других вони не чіпали».[2127]

Роблений упир міг постати з немовляти, помащеного кров’ю того чоловіка, котрий ліг спати без молитви (людина, у котрої взяли кров, після цього помирала).[2128] На упиря після смерті може перетворитися великий грішник, який за життя занапастив невинні душі.[2129] З апріорною гріховністю упирів пов’язане й уявлення, нібито «християнин як встане, зараз пацір бесідує, а опирь заникословить так, що слухати годі».[2130]

Упирями ставали й ті, хто за життя спізнався з нечистою силою, самогубці та поховані без належного виконання похоронного ритуалу. Вивчитися опирства можна було й із так званої «Чорної магії» («Планетної книжки»): «А є такі, шо опирі рóджені. Напрóмірно, є сім хлопців. Межи тих сім хлопців один мав би бути опирь. Якшо нема більше дітий, а точно сім. Та дітина не винна, але він уже відмалку опирь, і в него мав би бути хвостик ззаді. Відьмó — то так само і жінки є, шо вóродки у людий, шо є відьма тоже, як є сім дівок, то сема відьма. То так як хлопці опирі, так жінки відьми. А є такі, шо вони хотє´т Чорної магії та й шукают собі».[2131]

Водночас поширене переконання, що упирі, на відміну від «ворожильників» і «ворожиль», бувають лише вроджені:

— «Ворожиля може си навчити від когóсь. Хтось їй може повісти — так роби й так, то будеш знати. А упир — то він і сам знає. Його нóхто ни навчає. Упирь — врожений, шо він знає тото».[2132]

— «Вони тільки родимі були, не було так, шоб вчені».[2133]

На «Всенне свято» (великодню всеночну) упирі з цілого світу нібито злітаються на кочергах «на дев’яту границю» (границя — межа між селами) і там б’ються, визначаючи з-поміж себе «царя»: «Але на Всенне свато та йдут на границю, на дев’яту границю, і там ся б’ют. І хто старший, то його, знацця… […] Вони ся там злітают з цілóго світа, ті упирі, і хто сильніший — того надают царьом тих вопирів. Вони ся там тими кочергáми, шо то кочéрга… (Ну, він з’язаний з злим духом, але він дає і людям раду.) Він їде на кочéрзі. Він сідає на ту кочéргу і їде на тім, як на вертольоті. Його злий дух нéсе. […] То є, шо він йде на границю— шо то — Великосілля з Галівков. Там є границя, шо межуєця. Отам вони б’юцця».[2134]

Раніше про це розповідали й таке: «Якщо сходилися разом два упирі, то билися рогами. Бійка ця відбувалася завжди на границі села, а билися так, «що аж кров тече. Потому з тої керви зробит ся гій ябко, гій капелюх, а хто то найде, най зварит, коби кіпіло дуже, і давати пити тому, що на зиму («фебру», «пропáсницю», лихоманку — В. Г.) лежить, а поздоровіє». Тільки, що не кожний вміє знайти це яблуко з крові упиря, лиш Бухней то вміє».[2135]

Упирі, як вважають, займалися чародійництвом і мали велику силу:

— «То воно шо чарує, всяке таке во робе, то кажуть — о, йде упир».[2136]

— «Упьóрь мав велику силу, казали».[2137]

— «Опир — казали. Це шо чоловік, який має хвіст. Шо він має силу особливу, може відвернути хмару, чи треба дощу — міг закликати. Він шось з надприродніми силами… То не погане».[2138]

Серед іншого, упирі могли розмовляти з вужами та гадюками. У гірських селах Старосамбірщини, зокрема, побутували уявлення про так званих панів, богів, чи земних богів: вони відмовляли хвороби, лікували травами тощо, а крім того, були хмарниками та чарівниками. Декого з них вважали упирями, і вони самі цього не заперечували.[2139]

За народними віруваннями, упирі здатні насилати зливи, засуху, голодомор, холеру та чуму. Є свідчення, що в Карпатах у 1831 році під час епідемії сільська громада палила запідозрених в упирстві на терновому вогнищі.[2140] Із документів, які зібрав Володимир Антонович, відомо про спалення підозрюваних у насланні моровиці на Поділлі в 1738 і 1770 роках: нещасним попередньо замазували рота свіжим гноєм, зав’язували очі вимоченою в дьогті ганчіркою або повністю окунали в дьоготь.[2141] Варто зазначити, що за аналогічних обставин на південних окраїнах етнографічної Волині (у Красилові на Хмельниччині) у 1720 році спалили запідозрену в чарівництві жінку, вина якої, по суті, полягала лише в тому, що вона дожила до ста двадцяти років.[2142]

Часто вважають, що після зустрічі з упирем людина починає марніти, втрачає сили, ніби її раптово «підітнуло» (звідси й назва упиря — потинач): «Були такі люди — потиначі. Ті потиначі, коли притулялися до людини, забирали її силу».[2143] За відомостями П. Чубинського, упирі «потинають» людей, на котрих «мають право», завжди ззаду.[2144]

Як й інших чародіїв, упирів наділяють здатністю «скидатися» чорним чи білим собакою, котом, свинею тощо:

— «Упирі можуть перетворятися… от йде десь уночі там перебирається і зробиться або на кота, або на свиню».[2145]

— «Є той опир, шо воно перекидає сі. Йдеш — і вже є свиня коло тебе, йдеш — ше шось сі перекинуло, йдеш, провадит тебе додому».[2146]

Як і відьма, упириця нібито доїть корову в подобі жаби.[2147]

Зафіксовано уявлення, що упирями можуть бути деякі тварини, наприклад вуж: «Вуж сидів під піччу, п’єть кіля важив, вилазив та ссав кров з дітинки. Його вбили — і дітина вмерла, бо він йі потьив так, як опирь потинає».[2148]

Упирем нібито може бути кінь: «Є кінь вупирь. Є. Кінь як свище в ніс, ніздрі, і він не б’є вас ногами задними, а він передними на вас атакує…»[2149] Вважають, що такий кінь пов’язаний із дияволом. Щоб не «ходив», коневі-упирю потрібно було вбити в голову зубець із борони.

Подекуди побутують уявлення, що упирем може бути собака: «В нас був такий, шо пси бив. От не треба мені пса, надоїв, я відвів до него, він його — пук! — і всьо. І кажут, шо вбив пса (хтось йому привів). Він вбив, облупив, а пса вікінув десь чи закопав. Він уночи встає, а пес облуплений ходит коло хати. То добре, шо він знав тої дурниці якоїсь, та й відправив того пса, та й більше не приходóв. Значить, і пес був якийсь такий несамовитий. То то син мені його росказував».[2150]

Згідно з даними С. Стретельської-Ґринберґ, спорадично вірили, що упирем стає чорний кіт, коли йому виповниться сім років, а також що упирем може бути корова, курка, качка й взагалі будь-яка тварина. Натомість інші вірили, що це людина-упир змінює подобу й перетворюється на різних тварин.[2151]

У ракурсі шкоди, заподіюваної людям, образ упиря чи упириці чітко не розмежовують з образами знахурів, ворожильників, чарівників, відьом тощо:

— «Коли хтось викопує на ріллі чи на подвір’ї варене яйце, то то якась людина, шо тим бавиця, упирь, закопала. Сире яйце— для сварки, а варене — аби хтось умер».[2152]

— «Опирь — то він, а відьма — то вона. На Йвана ходьи вони та й молоко відбираї».[2153]

— «Ну, отаківо — опириця, чарівниця, — та, шо молоко відбирає. Така, як людина, але негідно при їй бути».[2154]

— «Опириці — то відьма. Опир — тáкіж то самé, але то чоловік».[2155]

— «Опирі можут шось зробити корові, шо молока не буде».[2156]

— «Упир — то те саме, шо відьма, він тоже може молоко відібрати».[2157]

— «Упир — то такий, шо він міг в корови молоко відібрати, ше шось зле зробити, — то не від Бога».[2158]

— «Упирі так, як відьми, молоко відбирали, шось так могли нашкодити, а могли і нічого не робити».[2159]

— «Казали, то такий самий чоловік, як відьма, і з хвостом, і молоко міг одібрати, то тільки мав бути чоловік».[2160]

— «Упир — то такий чоловік, як відьма, і з хвостом, і все так робить, як вона, тільки шо чоловік».[2161]

Худоба начебто відчуває упиря й намагається навзаєм зашкодити йому: «Опирь, то це якийсь такий є роджéний. В нас тут був такий чоловік, то казали, шо він опирь. Він мав хвіст чи шо. Він якийсь такий був… він як до худоби подививсь, то недобре. Ну, а в нас була така корова, шо била його, не любила. Як взяла його раз на роги, то кинула в локацію (зарослі акації — В. Г.), була би вбила. Бо він опирь, то вона його не любила».[2162]

До упиря зверталися, щоб за певну винагороду зробив комусь «на зле». Водночас його ж таки просили, щоб «дав ради від злого» (бо хоч він і «з’язаний зі злим духом, але він дає і людям раду»). Упирів боялися відьми й ворожилі, бо ті були сильніші; упир також міг прогнати годованця, зарадити від інших напастей:

— «То є такі упирі, шо добре роблят, а є — шо й погане. Є такі, і такі. Добре робит, шо дає ради. А погане — шо я йому заплатив, і він так зробив, шо там тому худоба поздихала».[2163]

— «То такі, шо давали ради від всього злого, то називали упирі. То такі бýли, таки на третім селі був упирь: як шо ся таке стало дома нездале, то йшли ради давати до нього. […] За нього хіба добре казали, він зле нич не робив».[2164]

— «Годованець, Федьо, він може набідокурити добре. Може і худобу зметати. Від нього ся дуже трудно спáсти. Якшо с предки давно вигодували його. А як хтось його, може, нагнав на вашу хату чи на мою, то можна — йдуть до такого — називаєтьсі — упиря. То є люди — має там на хребті трошки того, таке во… То називаєця упир».[2165]

Як і «ворожильники», відьмаки, помирають упирі важко й не без участі «нечистого»: «Їден, кажут, такий случай, шо тоже мав двоє серці, то його кіт чорний задусив, як вмирав. На грудях сів».[2166]

По смерті упиря, як і будь-якого чародійника, відбувалися певні зміни в природі: «Коли лупир чи лупіриця вмирали, в хаті нічого не діялося, тільки на вулиці ставала пітьма, вітер, шо хати валяє, дощ падав, грім був або ше шось таке, шо з хати вийти не можна».[2167]

У труні, як і за життя, упирі дуже червоні на виду: «То упирь в трувні червоний був».[2168] У могилі вони не розкладаються й лежать долілиць. Коли ж упир лежить горілиць, то покривало з нього буває стягнене, на людей він дивиться з-під руки й може навіть палити в домовині люльку.[2169]

Завдяки наявності другого життєвого начала упирі, як повсюдно вважають, можуть «ходити» після смерті (часом, наприклад, у подобі жаби):

— «То він не може вмерéти».[2170]

— «То як має дві серці чи шось ворожит, то буде ходити».[2171]

— «Лупирі — то те, шо вмерло і по смертí ходило».[2172]

— «Лупóрь — то як вмре, та ходит ше пó смерті».[2173]

— «То хіба померлий ходит, якшо він мав з тим діло, з тими сатанами».[2174]

Іноді такі походеньки мотивують тим, що упиря «земля не приймає»: «Казали, шо його похоронити дуже трудно, шо його землє не принімає, того упиря. Ну, він що зробити може: як поховають, то він встає, то він буде ходити тобі по подвір’ю, буде робити збитки, якшо ти шось неправильно там сі з ним поведеш».[2175] Зафіксовано й уявлення, що мертвий упир сам не може ходити, тож його носить на спині живий.[2176]

Характерним для різних регіонів України є вірування, що смерть упиря призводить до ще кількох похоронів, а то й моровиці. Щоб запобігти цьому, зв’язували небіжчикові ноги й руки принесеною з лісу між мізинними пальцями на нозі ожиною, клали йому під язик гачки з дроту, у п’яти забивали голки чи товчене скло, одразу після виносу тіла в підвалину на «вуглі» забивали цвяха, біля порогу чи у воротях клали сокиру, посипали за труною маком-«дикунцьом»:

— «Як людина померла, то шоб більше ніхто не вмирав, то б’ют цвєк у підвалину. Знадвору або в хаті, але переважно в хаті, де плінтус. Куди понесли на цвинтар, то в той бік і б’ють».[2177]

— «Опирі, як вмер опир, та й за ним уже багато людий вмирає. Отут жив такий чоловік, то казали, шо він два серці мав. То раз умер, а потому другий раз вмирав. Як вінесут, то зразу в ýгол б’ют цвєк, шоб більш ніхто з тої хати не вмирав. В горішній угол. В підвалину. Знадвору».[2178]

Упирі нібито мають право ходити по смерті сім літ. Уночі вони встають із могил і бродять по світу, аж доки не заспівають півні. Нерідко бачили, як упирі опівночі під музичний супровід співають, плещуть у долоні й скачуть по межах.[2179] Можуть вони літати в повітрі або вилазити на могильні хрести, лякаючи перехожих.[2180] Показовою, зокрема, є така розповідь із Покуття: «Опир, то він народжує сі з хвостом, має хвостик. Вони не шкодили, але вони в чóмус собі… та’ як господарку в чíмос мали вищу, вже вести. Шо він вже має біше сил якихось таких, невидимих. Опир по смерти чи привиджує сі, чи вночи переходит — шос таке казали. Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє´, це мóї мами рідний брат розказував.) І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец — то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[2181]

Однак найстрашніші упирі тим, що заходять у хати й нападають на сонних людей, особливо на немовлят, висмоктуючи їхню кров[2182] або й поїдаючи.[2183] В оселю вони проникають крізь вікна та двері, якщо ті не перехрестити перед спочинком, і лишаються на ніч. Коли люди поснуть, упир вмощується на груди своєї жертви, припадає губами до серця й висмоктує гарячу кров. Губи в упиря роздуті від ссання, а язик подібний до гадючого жала. Ним він робить невеличкий отвір у тілі, витягує кров, а потім засмоктує рану так, що не видно сліду. Вірили, що найкраща жертва для упиря — та людина, котра чхнула, а їй ніхто не сказав «На здоров’я!».[2184] Якщо уві сні чути, що хтось гукає, ні в якому разі не можна обзиватися, навіть якщо це голос добре знайомого чи родича. Одні кажуть, що це так кличе Смерть, інші ж вважають, що так потинає упир: якщо обізвешся — помреш сам, не обізвешся — здохне корова.[2185]

Коли підозрювали, що хату відвідує упир, клали на підвіконні залізо, освячували обійстя й обсівали оселю маком-«самосієм». Часто ж допомоги від «неспокійних покійних» шукали в живих упирів, які тих «заклинали». Запрошений на ночівлю упир (знахар) прилаштовував у посудині запалену свічку, час від часу відкривав покришку й оглядав хату. Виявленого упиря належало вдарити осиковим кілком — і він більше не приходив.

Щоб остаточно позбутися упиря, упізнавали, на кого з мерців він подібний. Тоді йшли на кладовище, відкопували мертвого упиря, відтинали голову й клали йому між ніг, а тіло, перевернувши грудьми вниз, прибивали до землі осиковим кілком:

— «Йшли до упиря на цвинтар, відрізали голову і клали її межи ноги».[2186]

— «Треба було йому відтяти голову і покласти межи ноги, шоби не ходив».[2187]

— «Бóли такі люди, шо давали раду, як мертвий ходив. Відтинали голову. Упирь давав раду. Він міг дати раду такому, як він сам. То люди за такими гля´дали, ходили до них, шоб дали ради».[2188]

— «Шоби такі не ходили, то їх заклинали. Заклинав упир упиря. Відтинали голову, шоб не ходив, і клали межи ноги, і той упир не мав сили».[2189]

Іноді перед тим, як відтяти голову, «запинали» в ногах і в головах мертвого упиря голови двох заздалегідь зарубаних чорних когутів, щоб він не мав сили зашкодити. Після цього відрубали упиреві голову й клали йому між ніг. З перетятої шиї упиря при цьому «кров сцяла, якби живий був»: «В нас Потюк був такий, у Соснівці, шо був упир, то він дає знáти. О. Бо нать в Галівці було таке, шо (бо я сам з Галівки родом) в нас був такий чоловік, шо приходóв до жінки, вмерлий, і не давав спокою. Сонце зайшло— він вже коло жінки. І тоді той Потюк сказав: «Найдіт мені два когути чорні і зарубайте ті когути. Мені дайте головки». Всьо. Він прийшов на цвинтар, зап’яв в ногах і в голові. «Всьо, він тепер, — каже, — є. Є, є». То знаєте шо? Йому голову відтялó, то кров сцяла. Вмерлий чоловік. Шо, значить, він мав дві сéрця. То називаєця упирь. […] Каже: «Розкопуйте гріб». Мусіли розкопувати гріб. Розбив. Він запхав головку в ноги і каже — всьо, відтинайте їму голову. Відтяли їму голову і запхали голову межи ноги. Вергли йому в трувну. То кров сцяла, якби живий був».[2190]

В іншому випадку заливали в померлого упиря чвертку горілки, відтак пробивали осиковим кілком серце: «Був чоловік, та й вмер. Вмер той чоловік, і так людий мерло, як соломи. Так півсела майже людей вімерло. У Розсівні. То було дуже давно, то наші мами росказували. Ну і прийшьов якийсь чоловік з других сіл і каже: «Люди, ходіт зо мнов, бо то півсела людей вівмирає, кінцє не буде. Бо я такий самóй (так признавсі, каже)». То людина сі родит і має дві серці. Він нічо’ не винуватий, шо він сі такий вродит. То одно серце вмирає, а друге серце ходит (як то, каже, ті опирі). — І каже: — ходіт зо мнов». І взєв собі такий з осики ків затесав такий острий, і кóсу, і кватирьку (чвертку) горівки. І тоди: «Розкопуйте яму». Розкопали яму, то він лежєв долівнóць отак, казали. Нє — горіниць, але долівниць. Обернули його, то людий багато зійшлось, він уже закликав, люди сі зійшли на то чудо дивити. І тогди, каже: «’Бисьти сі не бояли, як будé кров бризкати, ’бисьти сі не гидили. ’Бисьти стояли, ’бисьти нікýди не йшли». І тогди обернув його і косов розважив йому зуби. Як розважив зуби — і вісипав туди ту чвертку горівки, аж поґолькотіла — цілá чвертка горівки. І тогди взєв осиковий ків — і в серце. Як так ударив, та каже, шо так кров сі ллєла, як з барана, так по тих людих — люди сі дивили. І Бог прóстив. І закопали його, і вже люди не вмирали. І він каже: «Люди, і я як умру, ’бисьте зо мнов таке робили. — Так сказав. — Бо я не винуватий, шо я такий є вроджéний».[2191]

Низку відомостей про заклинання упирів знаходимо в добірці С. Стретельської-Ґринберґ. Зокрема, упир Василь Бухней із с. Топільниця за гроші втихомирював мертвого упиря так: розкопавши могилу й відкривши домовину, він насипáв у рот померлому «хруставцю´» (маку-«самосію»), робив на обличчя вуздечку з сурових ниток, прибивав голову до труни цвяхом, ще й накивував пальцем, щоб той не ходив. Одного померлого, коли поворушився, Василь вдарив кулаком поза вуха. У с. Потік також вбивали померлому цвяха в голову, якщо припускали, що він упир. Якщо виявлялося, що той усе ж «ходить», збиралася громада, ішла на могилу й палила на ній вогонь. Односельці ставали довкруж могили й пильнували: що з’явиться звідти — чи миша, чи яка комаха — вбивали. Потім розкопували могилу й вбивали в голову померлому ще одного цвяха.[2192]

Колоритний опис заклинання упиря в с. Мшанець подає В. Гнатюк. Помер один упир і «ходив» так, що в селі гинуло багато худоби й вимирали люди. Війт прикликав із с. Тиха упиря Гусака. Той опівночі прийшов на цвинтар. Там, використовуючи ножиці як магніт, з’ясував, чи на місці померлий. Виявивши, що нема, прийшов пізніше й уже закляв його так, щоб той не рухався. На другий день розкопали могилу: мертвий упир дивиться на людей попід руку, сильно червоний, а полотно, яким був укритий, зібгав аж на ноги. Гусак лопатою відтяв йому голову, між зуби вклав свинячу «пацьáчку» (послід) і поклав голову між ніг. Кров’ю мертвого упиря казав людям помаститися, щоби вже «дрýгый опы´рь не імóў». Якась родичка померлого пробувала вступитися за нього, то «той Гусáк йинó сьа на ньу подивóў і потьáў йі тáкій живý і на дрýгый день ўмéрла».[2193] Дещо повніше цей та деякі інші описи заклинання упирів подано в М. Зубрицького. Гусак нібито сам знайшов могилу мертвого Ігната Петришина, хоча був на цьому цвинтарі вперше: над могилою йому заклинило згадувані вже ножиці. Краще розписані в М. Зубрицького й подробиці, де саме був покійний упир під час відсутності в могилі. Згадано й про осиковий кілок, яким пробивали груди мертвого упиря (про залізний клин, який вбивали в горло), про бійки між живим та мертвим упирями тощо.[2194]

Сьогодні згадки про розкопування могили упиря трапляються все рідше. Зазвичай цей обряд спростився до символічного пробивання могили залізним або осиковим кілком, хоча при цьому часом і відзначають, що треба було пробити не могилу, а саме тіло чи серце:

— «Як він умер, то за ним дуже люди вмирали, пробивали ше колóм зелізним чи яким у тім гробі».[2195]

— «Ну о — підомрé, буде ходити — всикового колочка чи там того закопуют, могилу прибивают, бо вже ж спасення нема».[2196]

— «Упир тим страшний, шо в нього два серця: він от ніби вмер, а друге серце то живе. То тоді брали чоловіки осиковий колок та й йшли на могилу тим колком її пробивати».[2197]

— «Упирі — то такі, шо якби мала дві серців, — шо ніби помер, а друге серце ше живе… То ходили пробивали йому могилу осиковим коликом».[2198]

— «То вже кажуть, шо як він помре, то робить людям зле, шо ходить, шо треба пробивати на цвинтарі через труну осиковим колом, осиков пробивати серце».[2199]

— «Упир як помирав, то друге серце шоб вмерло, треба було могилу осиковим кілком пробити».[2200]

— «Казали таке, шо він мав два серця. То він як помирав, то йому було обов’язково пробити те друге серце. То так тато розказували».[2201]

В іншому варіанті осиковими кілками прибивали віко домовини по вуглах:

— «Треба з осики колики такі, бо вони приходьи, і штирі колики забити в гріб на вінклі».[2202]

— «Був чоловік, і помер. І так говорили люди, шо він опир. І то раз… ну, то сходóлисі люди на посидінки. І приходьи… навіть мій сусіда прийшов, це правда (хіба би брехав). Прийшов і каже: «Йой, таке дурне за него говорьи, що він такий і такий, — нічо’ нема, ади, вмер, як усі, закопали, і нічо’ нема». А сковородка на кухні жарилася зі шквáрками — як та сковородка злітає — їму на голову як гýпне… І відтогди ніхто не приходóв і нічого не говорив про него. І тогди взє´ли осикові кóлички, відкопали, забили трунву осиковими коликами, віко прибили. І все. То це правда».[2203]

Здатністю «ходити» по смерті наділяють не лише упирів. Зокрема, у В. Гнатюка подано оповідку із с. Мшанець про те, як мерлець ще цілий рік їздив кіньми до корчми пити горілку.[2204] «Ходити» можуть, по суті, усі, хто має «знання» чи зв’язок із чортом; самогубці, безпірно чи раптово померлі; поховані з порушенням ритуалу; ті, хто за чимось жалкував, хто не віддав чи кому не віддали боргу, хто пообіцяв, що «ходитиме». Повсюди в Україні поширені оповідки й бувальщини про те, як мати до сорока днів по смерті приходила годувати, переповивати чи розчісувати дитину:

— «Ми як ішли до Гошева, малі, то просилися до чоловіка на ніч. А він каже: «Я би вас приймив, але в мене жінка вмерла, в’на вночи приходит. То прийде, діти чеше, у печи палит, баніки кладе, всьо, і зникає».[2205]

— «Знаю, шо колись, це маленька дитина сі лишила, і мама вмерла. І мама приходóла плекати дитину. І все дитина вночи попісцé, і вони чуют, як дитина сце, і цілий день дитина спит. А відтак увечір чоловік каже: «Я таки присвічý, хочу видіти, шо то є». І він приклав горщик, і під горщик свічечку, і вона лиш до хати, дитина починає сцати, а він війнєв той горщик, а вона каже: «Була би я цілóй рік вам дитину плекала, а тепер бисте знали, шо я бірше не прóйду». І бірше не приходóла. А чи то правда була чи неправда? Так розказували».[2206]

— «Мати вмерлá. І ходила дитині грудь давати. Взєти свічку, запалити і накрити макітрою. Коли вона прийде до теї дитини, дає грудь, і все… І хутчій ту макітру одхопóли. І вона вже як пушла з хати, і брє´знула дверми, пушла на горý— то шо булó на тий горі — то все поскидала, і вже біш не прийшла».[2207]

— «Дед казав, шо як ше був об’єжчиком, а лєса були великі, то вмерла жінка в одного чоловіка, а тоді стала ходити діти колихати. Натопить у печі да миє їх… Ну, а він їхав десь увечері да й зазирнув. А вона як вискочила — десь хат через десяток вивтікав. А вона: «Догадавси, шо втік — я б тобі показала, як зазирати!» І до того доходилась, шо не знає чоловік, шо робити: рве коси, і розчісує, й миє. Ну, тут, в Полідаровці, був якийсь Півень, і заклинав. Привезли його, він якогось осикового колка витесав да — в могилі ото дірка — забив. То ж хіба вона ходила? То нечистий вліз в неї і ходив. Хіба ж вона з своїми дітьми так би обращалася?»[2208]

Не менш часто розповідають, як померлий чоловік (іноді упир) приходив до дружини. У такому разі зверталися або до священика, щоб зробив відправу, або до «ворожбитів». Іноді сіяли позад себе пшеницею, іноді забивали покійному на гробі три ножі, а іноді, як й у випадку з упирями, розкопували гріб, відтинали покійному голову й запихали йому між ніг. Померлого чоловіка, окрім того, можна було відвадити, указавши йому на абсурдність появи серед живих:

— «Приходив, десь дванадцята година. А вона сидить тче. І він питає: «Ти чого тчеш?» А вона: «А ти чого приходиш?» І він більше не приходив. То дідко».[2209]

— «Я чула таке, що помер чоловік, та й приходóв до жінки, та й лігав у ліжко. Ну та й так шо в’на вже сі радила людий, та й священика. І так він щоночи приходóв до хати. А потім сказали їй купити зеркало та й гребінь, і сісти, й чесатисі, і що вона має казати, — він в дванадцікій годині все приходóв. І в’на так сіла, й розплеласі, і чесаласі перед зеркалом. І він прийшов і каже: «Куда ти сі збираєш?» Вона каже: «До шлюбу». А він каже: «Не пора тобі до шлюбу йти». А вона каже: «Як не пора мені до шлюбу йти, так не пора тобі, мертвóму, до мене, живої, ходити». І він як луснув двéрми, як звіялисі вітрó, та й так, що вже більше не приходóв».[2210]

— «Казали, шо приходóв чоловік до жінки і лігав коло неї, вона чула, шо лежєв коло неї. Казали, шо хтось їй нарадив, аби вона в дзеркалі зав’єзувала сі у фустку. І як він прийдé, спитає її: «Ти куда збирайсь сі?» А вона аби сказала: «На вісіллє´». — «До кого?» А вона каже, шо той, шо вмер, із мертвов женить сі. А він каже: «Я ше таке не чув, аби мертвóй з мертвóв женив сі». А вона каже: «А я не чула таке, аби мертвóй до живої приходóв». Отаке я чула. І каже, шо більше він не приходóв. Уночó, в пíвночи».[2211]

— «А мені ше Олюся Оража розказувала, шо Марися Савчукова казала, бо то її чоловіка утопили в кирниці, шо він ходив та й ходив до неї, та й каже: «Лягає такий студений коло мене, та й, — каже, — коли [чую] — він так дрова рубає, коло ковби, а на рано піду брати — та нема». Та й приходив, а вона сі Паливоді кривдувала, шо не дає їй спокою чоловік, шо приходе мертвий. А він каже: «Він доти буде ходити, поки ти не найдеш собі другого». А ше якийсь (то по войні було) за молоком такий ходив войсковий, і вона його приймила на ніч, і він (утопленик — Л. О.) як прийшов, як подивився, шо є другий, як гримнув дверми — і більше не приходив. І каже, шо відтак її здибає Паливода і питає: «Як, Марисю, приходе ще чи нє?» — «Нє, не приходе». — «То будеш видіти, шо буде з тим, шо був». І відтак того (військового — Л. О.) вбили у Глибівці. Що той (утопленик — Л. О.) того, шо коло неї спав, звів».[2212]

— «Колись чоловік умер і до жінки все вночó приходóв, душив. До Іванчучки, баби. То шо був опир. То вона, каже, убираласі так, як молода йде до шлюбу, сідала за сків, а він прийшов та й каже: «Гей, я не видів ше, аби стара вбираласі». А вона каже: «А я не виділа, аби мертвóй до живих ходив». То він тако як злапáв її за руку, то вже вона вмерла, і тако була плямка. Йой, та вона тікала, вона навіть у селі ночувала, і до неї йшли ночувати, бо боялась, і то не виділи, лиш вона. Шось, відай, таке казали, шо якісь кілки [забивали в могилу], але шо…»[2213]

— «То казали, шо то упир і шо має двоє серців — то одне вмирає, а одно ще жиє. То ше колись казали, шо вмер чоловік та й до жінки дуже ходив, мертвий, та вона вже сі кожному кривдувала, шо мертвий до неї приходе, а їй порадили, аби вона сі убрала якби молода і вділа макітру на голову, а він як прийде та й каже: «Ти де так сі вбрала?» — а вона казала, шо до шлюбу. «З ким?» — «З братом». — «А ти де таке виділа, аби сестра з братом до шлюбу йшла?» А вона каже: «А ти де таке видів, аби мертвий до живої ходив?» Та й він як гримнув дверима, та вже більше не приходив».[2214]

На Поліссі назву упир повністю замінює назва знахур. По смерті знахарі нібито поводилися так само, як упирі, то й чинили з ними так, як з упирями:

— «Колись мой батько росказував, шо мертвії ходили. Вмре, в обшем, оті знахури, шо всячину знають. Особенно ті, шо од коров знають, якийсь спор… І казав батько: в нас такий був, Байко, казали, вмер вун і начав ходить. Дак оце ополудень, так часа в четире він уже приходить, іде вун шкоду робить. То ходив пожже, пожже, а тоді вже давай раньше ходить. Сало, каже, їсть, аж цицьки такії робить, подсисає (сало на зиму засолювали). Ну, а потім находилися такії люди, шо заклинали їх. Брали такого осикового кулка, знали, які слова казать. Як забували, які слова, то забивали того кулка. І, каже, так реве в землі… Падає тоді так на могилу і кляне його там, заклинає, шоб не ходив бульш».[2215]

Остерігатися варто було будь-кого з категорії тих, що «ходять»: «Мертвóй може потє´ти. Потинає якóсь, та ги припаражóвує, та ги мову умкне».[2216]

Загалом бувальщини й оповідки про упирів донині доволі популярні в багатьох українських селах. На завершення наведемо одну з них, зафіксовану на Богородчанщині: «Мамин тато був одинак. Ну та й оженивсі вже був. Ну а дідо був опирь. Татів тато. Ніби дідів тато. Опирь був. Ну та й тогди оженивсі, та й вмерла баба, жінка його. А вже мамин тато сі оженив тáкой. Вже мама бýли великі. А то бýли дві хати через сіни, великі хатó. Бо то бýли богачі, та й дві хати мали, та й коморó — через сіни. Ну та й тоди каже син: «Тату, та женіцці, що будéте сами сидіти? А то якась колись з долу хотіла йти, одовиці. Та й женіт сі і женіт. Та й мені будé ліпше — поможете мені діти бавити та й коло хати». Та й сі ґідо оженив. Оженив — взєв собі ту відьму, ґанджибуру якусь. Взєв він тоту відьму, та й прийшлосі косити (а ґідо корóви тримав собі, а мамин тато — собі), а ґідо тоди — весь город косити. Той каже: «Тату, шо ж ти таке робиш? Як весь город косити? Ну а я де маю сі діти? Та я думав, шо ти тато, шо ти мені поможеш, та в мене діти є вже». (Та й дітей бýло вже багато — мама, та й вуйко, та й тета… п’єтеро бýло вже тоди.) А він: «Та пішов ти так і так…» А мамин тато тоди бере кісє та його кісєтем. А вона прилетіла собі, а він її кісєтем. «А ви пішли мені тутка, та я думав, шо ви люди», — та й сі побили. І вона зробила з тим дідом, шо мамин тато, мама не мали сім років худоби. Аж сім років як минуло, аж тоди худоба… То так, каже, робліт по горах, бо колись лише по горах робили, там ліси рубали, гроші зароблєли. Та й зароб’їт, каже, купліт корову — лиш догори ногами перевернеці, і здохне, і всьо. Купліт телє — догори ногами перевернеці… І так сім років бідили без худоби. А у неї був сир, масло. Бахурó óзьмут— то комора бýла, піднíмут підвалóну, а то стояло таке бигами в неї масло, сир, а они собі óзьмут і тáки бéрґают по цілíм городі той сир, як вона не видит. Їсти не їли, лиш бéрґалися тим. А потому вже наостанку, вже сім років, вже сі не гнівала, казала: «Нá молока…» В душу не лізло то молоко. Ніхто не брав. В неї молока так, як в хмари.

Ну і збираєсі мамина мама на вісіллє´. А баба заслабла. Той дідо каже: «Мóя баба слаба — храпит». А мамина мама вже тоди каже: «Та я піду та й корову відою». (Бо вона не давала доєти корову по цілóй чєс.) — «Е, вона ще сама відоє». Відоїла корову, вілізла на піч та й храпит. Храпит та й храпит— пішла баба на вісіллє´. На вісіллю´ там, а дідо приходе: «Ходи-ходи, бо баба вмерла». Та й пішли бабу споріднувáли. А то бýла ще татова сестра. У Розсівні вона жóла, Парані. Та й, каже, тогди впоріднували, та й хлопи (бо то колись хлопи помагали, зібрали, вмити треба бýло, та й так) пішли до тої хати до ґіда та й сидєт та й куріт. А там мертвець у хаті, а дідо віліз на піч спати. А тота сестра Парані запалила у хаті (то в печó палилосі, і каглó такі бýли, затикали надворí кáглу, внучі мали, не бýло шубрíв). Та й каже: «Я затикаю кáглу, а дідо гуворе з бабов мертвов на печи. Та й каже: «Ціхо будь, ціхо, бо Парані кáглу затикає». А вона з тов кáглов та аж до тої хати залéтіла, каже: «Йой, дідо з бабов онде гуворе мертвéю!» — «Ти, Параню дурна, як то?!» — «Та гуворе! Казав: ’би ціхо бýла, бо Парані кáглу затикає. Бігме Божий!» — «Ти, Параню, дурна! Ти що, скрутиласі?» Входіт до хати: «Діду, шо то ви говорили?» — «Ай, мені щось сі снило. Та й снилосі — та й снилосі. Зробили мене дурнов — ну та най бýде…» Ховають бабу — дідо цілює бабу. Як поцілював бабу — так лише впав. Дідо. Захаркотів, і упав, і всьо вже… Бабу — на цвинтар, а там вже сі гóстили троха ввечір. Віходе Парані надвір, а баба отак — в вікно дивитсі, за дідом. А дідо лежит, слабий вже, але ще доходит, ще не так. В вікно дивитсі. (А то колись вбірали молодій, бо я сі ще віддавала, то не бýло вельóнів, а був такий білий фартýх, тутка рантýх з крамщнó такий робили, отак довго, і міртов, і квіткáми так плéли, і так вінéць був, і теті стончкó, і той так рантýх клали, такий рантýх був по коліно. А як вже вмираїш, та й тобі той рантýх ше тримали вісíвний, та й так клали той рантух. Так бабу ще в рантухý поховали). Вона каже: «Та баба під вікном одé стояла та й сі дивила, в рантухý». — «Ти, Параню, здуріла чи нє?» — «Та, бíгме, правда». Та й тоди другої днини дідо вмер. Вмер, та кажут, шо рік ходили. Рік ходили дві свóні. То, ка’ут, виділа м на свóї очи. До полудні— нє. А з полудні — йдут дві свóні в зáгороду і так рьóхкают, але, каже, такі жовті, нє такі, як свóні звикли, але жовті, мертвí свині. Нічо’ не казали. Ні до них хати не йшли, лише у їх хаті. То так цілý ніч лýскают. Там якась скрині, то ж там бýло всьо. Так догори ногами всьо перевертают, лускают. А по опівночи вже тихо. Ну і знов посправлєют там удень той кýфер, ще щось — знов на другий… Колись, каже, бере мóя мама граблі, і дитину тримає на руці. А дідо — на платві на тій хаті. Бо то через сіни дві хати. А дідо на платві отак лежит. Мама (мамина мама) каже, шо я виджу, але беру граблі та й: «Лежиш отамечка — деревій…» А дитина каже: «Мамо, та бий діда г’абйома, г’абйома бий!» Вони ся обернули та й пішли, ка’ут, та й так. Та й каже, шо таке виділи. Ну а у рік сі минýло то, так якби позамітáв. То казали, шо то опирь та й відьма. Шо вони обоє зійшлисі.

Ну і вже тато сі оженили, та й привéли лошє за собов. Каже — догори ногами лошє перевéрнет в стайні, і всьо. Кождий каже — то недобре місце. Недобре та й недобре. Та й тоди наймили тóлоку та й перенесли на півґрунта».[2217]

Варто додати, що нині, розповідаючи про відьом та упирів, люди здебільшого зазначають, що то «давно було предавно, зара[з] такого нема», «то були відьми, дійсно були, а теперка, може, й нема», «може, і зараз є, просто менше, бо колись то ледь не в кожній хаті». Привертає увагу те, що про своїх односельців-упирів нерідко пригадують без надмірної емоційності, як про звичну складову життя й побуту. Так, цих істот остерігалися, сторонилися, намагалися не дати жодного приводу для образи (а упирі нібито легко ображаються), проте за потреби в них же шукали й «ради» від інших «непростих» чи упирів-мерців. Так само як «необхідне зло» сприймали й відьом, хоча загалом їхня характеристика майже винятково негативна.

Примітки

1

Ilkiewicz M. O mitologii ruskiej według podania ludu / M. Ilkiewicz // Sławianin. — Lwow, 1939. — T. 2. — S. 91–95.

(обратно)

2

Wagilewicz J. Demonologija słowiańska. Сер. ХІХ ст. / J. Wagilewicz // Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. Відділ рукописів. — Ф. 19, спр. 39, арк. 1 — 46; [Wahylewiи J.] Bojkovй, lid ruskoslovansky+ v Haliиjch. Od Dalibora J. Wahylewiиe / J. Wahylewiи // Иasopis иeskйho Muzeum. — Praha, 1841. — Sv. 1. — S. 30–72.

(обратно)

3

Костомаров Н. Славянская мифология / Н. Костомаров; упор. і прим. І. П. Бетко // Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. — К.: Либідь, 1994. — С. 201–256.

(обратно)

4

Nowosielski A. Lud ukraiński, jego pieśni, bajki, podania, klechdy, zabobony, obrzędy, zwyczaje, przysłowia, zagadki, zamawiania, sekreta lekarskie, ubiory, tańce, gry i t. d. / Antoni Nowosielski. — Wilno, 1857. — T. II. — 285 s.

(обратно)

5

[Головацкий Я.] Очеркъ старославянского баснословія или мифологіи / [Составлен Я. Ф. Г-мъ]. — Львовъ, 1860. — 107 с.

(обратно)

6

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изследованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ / П. П. Чубинскій. — С.-Петербургъ, 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — 224 с.

(обратно)

7

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології / Іван Нечуй-Левицький. — К.: Обереги, 1992. — 88 с.

(обратно)

8

Podbereski A. Materyjały do Demonologii ludu ukraińskiego. Z opowiadań ludowych w powiecie Czehryńskim / Аndrzйj Podbereski // Zbior wiadomości do antropologii krajowej. — Krakόw, 1880. — Т. ІV. — S. 3 — 82 (Materyjały etnologiczne).

(обратно)

9

И[вано]-в П. Кое-что о «вовкулакахъ» и по поводу ихъ / П. Иванов // Кіевская старина. — К., 1886. — Т. XV. — С. 356–364; Его же. Народные разсказы о вѣдьмахъ и упыряхъ (матеріалы для характеристики міросозерцанія крестьянскаго населенія Купянскаго уѣзда) / П. Ивановъ // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Харьков, 1891. — Т. 3. — С. 156–228; Его же. Народные разсказы о домовыхъ, лешихъ, водяныхъ и русалкахъ / П. Ивановъ // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Харьковъ, 1893. — Т. 5. — С. 23–74.

(обратно)

10

Sokalski B. Powiat Sokalski pod względem geograficznym, etnograficznym, historycznym i ekonomicznym / Bronisław Sokalski. — Lwόw, 1899. — 496 s.

(обратно)

11

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske. Ziemia і ludność / Zofia Strzetelska Grynbergowa. — Lwόw, 1899. — 678 s.

(обратно)

12

Милорадовичъ В. Замѣтки о малорусской демонологіи / В. Милорадовичъ // Кіевская старина: ежемѣсячный историческій журналъ. — Кіевъ, 1899. — Т. LXVI. — С. 196–209, 379–400; Его же. Украинская вѣдьма (Очеркъ) / В. Милорадовичъ // Кіевская старина: ежемѣсячный историческій журналъ. — Кіевъ, 1901. — Т. LXXII. — С. 217–233.

(обратно)

13

Шухевич В. Гуцульщина: в 5-ти ч. / Володимир Шухевич. — Львів, 1908. — Ч. 5. — 300 c.

(обратно)

14

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії. Записані у Зеленици, надвірнянського повіта, 1907–1908 / Антін Онищук // Матеріяли до української етнольоґії. — Львів, 1909. — Т. ХІ. — Ч. 2. — С. 1 — 139.

(обратно)

15

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії. Т. І / Володимир Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Львів, 1903. — Т. ХV. — 272 с.; Його ж. Знадоби до української демонольоґії. Т. ІІ. Вип. 1 / Володимир Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Львів, 1912. — Т. XXXIII. — С. 1 — 237; Його ж. Знадоби до української демонольоґії. Т. ІІ. Вип. 2 / Володимир Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Львів, 1912. — Т. XXXIV. — С. 1 — 280.

(обратно)

16

Moszyński K. Kultura ludowa Słowian / Kazimierz Moszyński. — Krakόw, 1934. — Cz. 2: Kultura duchowa. — Zesz. 1. — 722 s.

(обратно)

17

Кирчів Р. Ф. Народні вірування та знання / Р. Кирчів // Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. — К.: Наук. думка, 1983. — С. 207–221.

(обратно)

18

Кирчів Р. Ф. Світоглядні уявлення і вірування / Р. Кирчів // Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. — К.: Наук. думка, 1987. — С. 243–260.

(обратно)

19

Див.: Толстой Н. И. Этнокультурное и лингвистическое изучение Полесья (1984–1994) / Н. И. Толстой // Славянский и балканский фольклор: этнолингвистическое изучение Полесья. — Москва: Индрик, 1995. — С. 5.

(обратно)

20

Демонологія українців чи її окремі аспекти, зокрема, представлені монографіями Людмили Виноградової, Олександра Гури, Людмили Виноградової, Олени Левкієвської, Нікіти Толстого, Ольги Сєдакової, Софії Толстої: Гура А. В. Символика животных в савянской народной традиции / А. В. Гура. — Москва: Индрик, 1997. — 912 с. (Традиционная духовная культура славян / Современные исследования); Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Н. Виноградова. — Москва: Индрик, 2000. — 432 с. — (Традиционная духовная культура славян / Современные исследования); Левкиевкая Е. Е. Славянский оберег. Семантика и структура / Е. Е. Левкиевская. — Москва: Индрик, 2002. — 336 с. — (Традиционная духовная культура славян / Современные исследования); Толстой Н. И. Очерки славянского язычества / Н. И. Толстой. — Москва: Индрик, 2003. — 624 с. — (Традиционная духовная культура славян / Современные исследования); Седакова О. А. Поэтика обряда. Погребальная обрядность восточных и южных славян / О. А. Седакова. — Москва: Индрик, 2004. — 320 с. — (Традиционная духовная культура славян / Современные исследования); Толстая С. М. Полесский народный календарь / С. М. Толстая. — Москва: Индрик, 2005. — 600 с. — (Традиционная духовная культура славян / Современные исследования).

(обратно)

21

Славянские древности: Этнолингвистический словарь в 5-ти томах / Под общей ред. Н. И. Толстого. — Москва: Междунар. отношения, 1995. — Т. 1: А — Г. — 584 с.; 1999. — Т. 2: Д — К(Крошки). — 704 с.; 2004. — Т. 3: К(Круг) — П(Перепелка). — 704 с.; 2009. — Т. 4: П(Переправа через воду) — С(Сито). — 656 с.; 2012. — Т. 5: С(Сказка) — Я(Ящерица). — 736 с.

(обратно)

22

Народная демонология Полесья: публикации текстов в записях 80 — 90-х гг. ХХ века / Сост. Л. Н. Виноградова, Е. Е. Левкиевская. — Москва: Языки славянских культур, 2010. — Т. 1: Люди со сверхъестественными свойствами. — 648 c. — (Studia philologica); Народная демонология Полесья: публикации текстов в записях 80 — 90-х гг. ХХ века / Сост. Л. Н. Виноградова, Е. Е. Левкиевская. — Москва: Рукописные памятники Древней Руси, 2012. — Т. 2: Демонологизация умерших людей. — 800 c. — (Studia philologica).

(обратно)

23

Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Упор., прим. та біогр. нариси А. П. Пономарьова, Т. В. Косміної, О. О. Боряк; вст. ст. А. П. Пономарьова; іл. В. І. Гордієнка. — К.: Либідь, 1991. — 640 с.; іл. — («Пам’ятки історичної думки України»).

(обратно)

24

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історико-релігійна монографія / Митрополит Іларіон. — К.: Обереги, 1992. — 424 с.

(обратно)

25

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К.: Муз. Україна, 1992. — 144 с.

(обратно)

26

Влад М. Стрітеннє: Книжка гуцульських звичаїв та вірувань / Марія Влад. — К.: Укр. письменник, 1992. — 223 с.

(обратно)

27

Скуратівський В. Русалії / Василь Скуратівський. — К.: Довіра, 1996. — 734 с.

(обратно)

28

Давидюк В. Золота скриня. Народні легенди й перекази з Північної Волині й Західного Полісся / Віктор Давидюк. — Луцьк: Вежа, 1996. — 121 с.

(обратно)

29

Чеховський І. Демонологічні уявлення і народний календар українців Карпатського регіону / І. Чеховський. — Чернівці: Зелена Буковина, 2001. — 304 с. — (Синкретизм і традиція в культурі населення Українських Карпат і Середнього Подністров’я).

(обратно)

30

Кутельмах К. Русалки в повір’ях поліщуків / Корнелій Кутельмах // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів: НТШ, 2001. — Т. CCXLII: Праці Секції етнографії та фольклористики. — С. 87 — 153.

(обратно)

31

Хобзей Н. Гуцульська міфологія: етнолінгвістичний словник / Наталя Хобзей. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2002. — 216 с.

(обратно)

32

Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття / Катерина Диса. — К.: Критика, 2008. — 304 с.

(обратно)

33

Левкович Н. М. Народна демонологія Бойківщини: автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.05 «Етнологія» / Надія Миколаївна Левкович. — Львів, 2010. — 19 с.

(обратно)

34

Войтович Н. Народна демонологія Бойківщини: монографія / Надія Войтович. — Львів: Сполом, 2015. — 228 с.

(обратно)

35

Буйських Ю. С. Нижча міфологія в системі традиційного світогляду українців (кінець ХІХ — початок ХХІ ст.): автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.05 «Етнологія» / Юлія Сергіївна Буйських. — К., 2010. — 19 с.

(обратно)

36

Кузьмінська Б. П. Демонологія українців Опілля: автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.05 «Етнологія» / Божена Петрівна Кузьмінська. — Львів, 2013. — 20 с.

(обратно)

37

Ніколаєва А. В. Апотропеї та нормативи у повсякденному житті українців Полісся (Кінець ХІХ — початок ХХІ століття): автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.05 «Етнологія» / Анна Володимирівна Ніколаєва. — К., 2014. — 19 с.

(обратно)

38

Конобродська В. Поліський поховальний і поминальний обряди. Етнолінгвістичні студії / Валентина Конобродська. — Житомир: Полісся, 2007. — 356 с.

(обратно)

39

Гузій Р. З народної танатології: карпатознавчі розсліди / Роман Гузій. — Львів: ІН НАН України, 2007. — 352 с.

(обратно)

40

Боряк О. Баба-повитуха в культурно-історичній традиції українців: між профанним і сакральним / О. О. Боряк. — К.: Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2009. — 400 с.

(обратно)

41

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців: монографія / Роман Сілецький. — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. — 428 с.

(обратно)

42

Гнатюк В. Нарис української міфології / Володимир Гнатюк. — Львів: ІН НАНУ, 2000. — С. 264 с.

(обратно)

43

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — С.-Петербургъ, 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 183–192.

(обратно)

44

Милорадович В. Замѣтки о малорусской демонологіи: ІІІ. Черти / В. Милорадович // Киевская старина. — 1899. — № 9. — С. 379–400.

(обратно)

45

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування / Г. Булашев; пер. з рос. Ю. Буряка. — К., 1993.

(обратно)

46

Шухевич В. Гуцульщина: У 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 1 — 18.

(обратно)

47

Гнатюк В. Знадоби до української демонольоґії: Т. ІІ. Вип. І / В. Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Л., 1912. — Т. XXXIII. — С. VIII–XV, 1 — 70 та ін.

(обратно)

48

Толстой Н. И. Заметки по славянской демонологии. Откуда дьяволы разные // Толстой Н. И. Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике / Н. Толстой; сост. С. М. Толстая; отв. ред. А. Ф. Журавлев. — Изд. 2-е, испр. — Москва, 1995. — С. 245–249. Его же: Заметки по славянской демонологии. Каков облик дьявольский? // Толстой Н. И. Язык и народная культура: Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике / Н. И. Толстой; сост. С. М. Толстая; отв. ред. А. Ф. Журавлев. — Изд. 2-е, испр. — М., 1995. — С. 250–269.

(обратно)

49

Виноградова Л. Н. «Той, шчо лозами трясе»: полесские поверья о черте // Слово и культура (Памяти Никиты Ильича Толстого). — Москва, 1998. — Т. 2. — С. 82–94.

(обратно)

50

Зап. 14.08.1995 у с. Великій Чернігівці Овруцького р-ну Житомирської обл. від Веремейчик Ганни Григорівни, 1912 р. н.

(обратно)

51

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

52

Зап. 19.07.1996 у с. Обиходи Коростенського р-ну Житомирської обл. від Климчук Параски Прокопівни, 1924 р. н.

(обратно)

53

Шухевич В. Гуцульщина: У 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 7.

(обратно)

54

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

55

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

56

Зап. 27.07.1997 у с. Зубковичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кузюн Анастасії Іванівни, 1929 р. н.

(обратно)

57

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

58

Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н. Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н.

(обратно)

59

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

60

Зап. 21.08.1995 у с. Мала Фосня Овруцького р-ну Житомирської обл. від Гіроля Михайла Омеляновича. Трапляються на Поліссі й інші жартівливі, зокрема й сороміцькі оповідки за участю чорта. Див., наприклад, текст «Чортові лещата» (с. 82–83) та ін. у вид.: Давидюк В. Золота скриня: Народні легенди й перекази з Північної Волині й Західного Полісся / В. Давидюк. — Луцьк, 1996.

(обратно)

61

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Бакунець Ніни Тимофіївни, 1932 р. н.

(обратно)

62

Зап. 11.07.1995 у с. Липлянщина Народицького р-ну Житомирської обл. від Шамбір Тетяни Павлівни, 1913 р. н.

(обратно)

63

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Мазелюк Марини Гарасимівни, 1920 р. н.

(обратно)

64

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

65

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Михайлик Параски Іванівни, 1913 р. н.

(обратно)

66

Зап. Н. Левкович 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

67

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

68

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

69

Зап. 16.07.1995 у с. Бігунь Овруцького р-ну Житомирської обл. від Кажан Оксани Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

70

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

71

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Циці Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

72

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

73

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

74

Зап. 12.07.2005 у с. Дністрик Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Федорів Єви Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

75

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії… — Т. І. — С. 3.

(обратно)

76

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Циці Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

77

Зап. І. Бабій 08.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузів Галини Володимирівни, 1964 р. н.

(обратно)

78

Зап. 18.07.2006 у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Стадницької Ганни Романівни, 1921 р. н.

(обратно)

79

Зап. 11.07.2006 у с. Шпиколоси Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Вальчук Ірини Анатоліївни, 1926 р. н.

(обратно)

80

Зап. 07.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Юзвик Євгенії Купріянівни, 1932 р. н.

(обратно)

81

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

82

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Софії Миколаївни, 1929 р. н.

(обратно)

83

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.

(обратно)

84

Зап. 17.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Оксани Федорівни, 1931 р. н.

(обратно)

85

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

86

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

87

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюк Палагни Миколаївни, 1937 р. н., уродженки с. Розсільна.

(обратно)

88

Зап. І. Рогашко 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

89

Зап. 11.07.1996 у с. Велика Дубровиця Малинського р-ну Житомирської обл. від Шутенко Антоніни Гаврилівни, 1937 р. н.

(обратно)

90

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

91

Зап. 15.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Ойович Дарії Якимівни, 1925 р. н.

(обратно)

92

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.

(обратно)

93

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Леб’яка Йосипа Йосиповича, 1933 р. н.

(обратно)

94

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Тхорик Степанії Андріївни, 1936 р. н.

(обратно)

95

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.

(обратно)

96

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

97

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зарубай Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

98

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

99

Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.

(обратно)

100

Зап. 09.07.2010 у с. Богунівка Горохівського р-ну від Мацеюка Петра Павловича, 1929 р. н.

(обратно)

101

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

102

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

103

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Деркач Ольги Василівни, 1931 р. н.

(обратно)

104

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Євгенії Миколаївни, 1938 р. н.

(обратно)

105

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

106

Зап. 19.08.1998 у с. Феневичі Іванківського р-ну Київської обл. від Томиненко Варвари Пилипівни, 1926 р. н.

(обратно)

107

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

108

Зап. 19.07.1997 у с. Свині Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Довгаль Віри Федосіївни, 1930 р. н.

(обратно)

109

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

110

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

111

Зап. 02.09.2014 у с. Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. від Іштваника Станіслава Володимировича, 1937 р. н., уродженця с. Пухове Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

112

Зап. І. Бабій 08.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Никитюка Сергія Васильовича, 1933 р. н.

(обратно)

113

Зап. 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Боркалюка Івана Федоровича, 1925 р. н.

(обратно)

114

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

115

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Артиш Галини Іванівни, 1957 р. н.

(обратно)

116

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олені Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

117

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

118

Зап. 24.08.1994 у с. Військове Поліського р-ну Київської обл. від Василенка Олексія Степановича, 1920 р. н.

(обратно)

119

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

120

Зап. 13.09.2014 у с. Лехнівка Баришівського р-ну Київської обл. від Філоненко Марії Аврамівни, 1932 р. н., уродженки с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

121

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.

(обратно)

122

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

123

Зап. 14.08.1998 у с. Любимівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Комини Ольги Іванівни, 1935 р. н.

(обратно)

124

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

125

Зап. 16.07.1996 у с. Буки Малинського р-ну Житомирської обл. від Попок Марії Трохимівни, 1925 р. н.

(обратно)

126

126 Зап. 15.07.2001 у с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Палійчук Василини Олексіївни, 1919 р. н.

(обратно)

127

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Циці Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

128

Зап. О. Кучер 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фрезюк Євдокії Іванівни, 1924 р. н.

(обратно)

129

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюка Петра Леоновича, 1948 р. н.

(обратно)

130

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

131

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олені Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

132

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кішки Параски Василівни, 1954 р. н.

(обратно)

133

Зап. 07.07.2015 у с. Дублення Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Стецюк Євдокії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

134

Зап. 11.07.2015 у с. Чортовець Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кучірки Олені Михайлівни, 1942 р. н.

(обратно)

135

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво — Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

136

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Артиш Галини Іванівни, 1957 р. н.

(обратно)

137

Іларіон (Митрополит). Дохристиянські вірування українського народу: Історико- релігійна монографія / митрополит Іларіон. — К., 1992. — С. 60.

(обратно)

138

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Циці Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

139

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — С. 305–313.

(обратно)

140

Зап. 21.08.1995 у с. Мала Фосня Овруцького р-ну Житомирської обл. від Гіроля Михайла Омеляновича, 1925 р. н.

(обратно)

141

Зап. 14.08.1995 у с. Велика Чернігівка Овруцького р-ну Житомирської обл. від Веремейчик Ганни Григорівни, 1912 р. н.

(обратно)

142

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Нагини Михайла Даниловича, 1932 р. н.

(обратно)

143

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — С. 318.

(обратно)

144

Зап. 19.07.1996 у с. Обиходи Коростенського р-ну Житомирської обл. від Климчук Параски Прокопівни, 1924 р. н.

(обратно)

145

Зап. 06.08.2013 у с. Більчаки Березнівського р-ну Рівненської обл. від Комара Андрія Герасимовича, 1928 р. н.

(обратно)

146

Зап. 11.07.2012 у с. Соколя Буського р-ну від Приставської Марії Ільківни, 1930 р. н.

(обратно)

147

Зап. 24.08.1994 у с. Військове Поліського р-ну Київської обл. від Василенка Олексія Степановича, 1920 р. н.

(обратно)

148

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Куцого Миколи Федоровича, 1926 р. н.

(обратно)

149

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

150

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

151

Зап. 14.08.1995 у с. Велика Чернігівка Овруцького р-ну Житомирської обл. від Веремейчик Ганни Григорівни, 1912 р. н.

(обратно)

152

Белова О. В. Этнокультурные стереотипы в славянской народной традиции. — М.: Индрик, 2005. — С. 231–239.

(обратно)

153

Васілевіч У. Хапун // Беларуская міфалогія: Энциклапед слоўн. / С. Санько, Т. Валодзіна, У. Васілевіч і ін. — Мінск: Беларусь, 2004. — С. 526.

(обратно)

154

Персонажи славянской мифологии: Рис. словарь / Сост.: А. А. Кононенко, С. А. Кононенко; худ. В. А. Кононенко. — К., 1993. — С. 197.

(обратно)

155

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.

(обратно)

156

Зап. 20.08.2004 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Бондарчука Івана Даниловича, 1921 р. н.

(обратно)

157

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

158

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

159

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Чміль Ярини Іванівни, 1935 р. н.

(обратно)

160

Зап. Андрія Зюбровського 17.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Пальчевського Олекси Власовича, 1932 р. н.

(обратно)

161

Зап. А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Пальчевського Олекси Власовича, 1932 р. н.

(обратно)

162

Зап. 11.07.1995 у с. Липлянщина Народицького р-ну Житомирської обл. від Шамбір Тетяни Павлівни, 1913 р. н.

(обратно)

163

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зарубай Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

164

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

165

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

166

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Євгенії Миколаївни, 1938 р. н.

(обратно)

167

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Василівни, 1967 р. н.

(обратно)

168

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зарубай Галини Михайлівни, 1964 р. н., уродженки с. Глибівка.

(обратно)

169

Зап. Л. Оніщук 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Жирик Євдокії Дмитрівни, 1934 р. н.

(обратно)

170

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

171

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

172

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сойки.

(обратно)

173

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

174

Зап. Володимира Конопки 15.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Ольги Василівни, 1948 р. н.

(обратно)

175

Зап. В. Конопки 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Цюпи Анни Іванівни, 1931 р. н.

(обратно)

176

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп ‘яна цього ж р-ну.

(обратно)

177

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

178

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кловатої Марії Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

179

Зап. 11.07.2011 у с. Монастирок Бродівського р-ну Львівської обл. від Хом’як Марії Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

180

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Соловей Марії Петрівни, 1939 р. н.

(обратно)

181

Зап. 01.09.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Катерини Пилипівни, 1938 р. н.

(обратно)

182

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

183

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

184

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

185

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кобар Ольги Григорівни, 1947 р. н.

(обратно)

186

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

187

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Комзюка Платона Олексійовича, 1935 р. н.

(обратно)

188

Зап. І. Бабій 10.07.2006 на х. Підгора с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кобилянської Галини Василівни, 1945 р. н., уродженки с. Валигори.

(обратно)

189

Зап. І. Бабій 15.07.2006 у с. Куликів Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Батинчук Мотрі Терентіївни, 1919 р. н.

(обратно)

190

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

191

Зап. 17.07.2010 у с. Вербень Демидівського р-ну Рівненської обл. від Леончук Ольги Марківни, 1948 р. н.

(обратно)

192

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

193

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Міщук Марії Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

194

Зап. 26.09.2003 у с. Ваневичі Самбірського р-ну Львівської обл. від Ковтка Василя Миколайовича, 1928 р. н.

(обратно)

195

Зап. П. Біляковський 16.07.2006 у с. Дунаїв Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Качалюка Якова Ілліча, 1924 р. н.

(обратно)

196

Зап. П. Біляковський 08.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Чорної Софії Василівни, 1926 р. н.

(обратно)

197

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Білецької Ганни Зеновіївни, 1956 р. н. (директор школи).

(обратно)

198

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

199

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

200

Зап. 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Боркалюк Віри Фамілівни, 1923 р. н.

(обратно)

201

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

202

Зап. 12.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Варки Кіндратівни, 1924 р. н.

(обратно)

203

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

204

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

205

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Семененко Катерини Тарасівни, 1929 р. н., уродженки с. Андріївка Ічнянського р-ну Чернігівської обл.

(обратно)

206

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

207

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

208

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

209

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Євчин Ганни Василівни, 1921 р. н.

(обратно)

210

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Артиш Галини Іванівни, 1957 р. н.

(обратно)

211

Зап. 05.08.2013 у с. Поліське Березнівського р-ну Рівненської обл. від Михальчук Марії Фоківни, 1935 р. н.

(обратно)

212

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

213

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

214

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

215

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.

(обратно)

216

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

217

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

218

Зап. 11.07.1995 у с. Липлянщина Народицького р-ну Житомирської обл. від Шамбір Тетяни Павлівни, 1913 р. н.

(обратно)

219

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

220

Зап. П. Біляковського 17.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Олексюк Валентини Йосипівни, 1928 р. н.

(обратно)

221

Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н.

(обратно)

222

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

223

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

224

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

225

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Струк Ганни Яцівни, 1941 р. н.

(обратно)

226

Зап. 19.07.2007 у с. Волиця Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Марії Тимофіївни, 1937 р. н.

(обратно)

227

Зап. П. Біляковського 15.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Коропецької Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

228

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Марчук Віри Захарівни, 1930 р. н.

(обратно)

229

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

230

Зап. 18.07.1997 у с. Біловіж Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Трохимчук Галини Архипівни, 1931 р. н.

(обратно)

231

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

232

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

233

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Артиш Галини Іванівни, 1957 р. н.

(обратно)

234

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

235

Зап 16.07.2011 у с. Грицеволя Радехівського р-ну Львівської обл. від Панчук Софії Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

236

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну від Шпирки Михайлини Василівни, 1927 р. н.

(обратно)

237

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

238

Зап. 26.07.2013 у с. Моквин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сенюк Ніни Климівни, 1951 р. н., уродженки с. Білка цього ж р-ну.

(обратно)

239

Зап. Н. Левкович 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

240

Зап. 20.08.1995 у с. Кобилин Овруцького р-ну Житомирської обл. від Кобилинської Ольги Федорівни.

(обратно)

241

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Шукало Любові Трохимівни, 1946 р. н.

(обратно)

242

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Марчук Віри Захарівни, 1930 р. н.

(обратно)

243

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Житнікович Ганни Адамівни, 1924 р. н.

(обратно)

244

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

245

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

246

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федоришин Анни Іванівни, 1944 р. н., Сиротюк Юстини Михайлівни, 1935 р. н., Савчук Параски Василівни, 1938 р. н.

(обратно)

247

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Тємрі Анастасії Павлівни, 1930 р. н.

(обратно)

248

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги Гиївни, 1911 р. н.

(обратно)

249

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

250

Зап. 24.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

251

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

252

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Савко Ганни Іванівни, 1925 р. н., уродженки с. Білокоровичі цього ж р-ну.

(обратно)

253

Зап. 13.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мельчук Марії Адамівни, 1927 р. н., уродженки с. Раків Ліс цього ж р-ну.

(обратно)

254

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуця Федя Михайловича, 1925 р. н.

(обратно)

255

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

256

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

257

Народная демонология Полесья. — Т. 1. — С. 101.

(обратно)

258

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від дружини Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

259

Зап. 31.08.2014 у с. Козлів Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. від Пінчук Ганни Григорівни, 1944 р. н., уродженки с. Тараси Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

260

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців / Р. Сілецький. — Л., 2011. — С. 38.

(обратно)

261

Зап. 06.08.2013 у с. Більчаки Березнівського р-ну Рівненської обл. від Комара Андрія Герасимовича, 1928 р. н.

(обратно)

262

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Кутинця Григорія Степановича, 1943 р. н.

(обратно)

263

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії: Т. І / В. Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Л., 1903. — Т. XV. — С. 208.

(обратно)

264

Зап. В. Конопка 21.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Куртяк Марії Степанівни, 1926 р. н.

(обратно)

265

Зап. П. Біляковський 15.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Положак Юстини Василівни, 1923 р. н.

(обратно)

266

Зап. О. Кучер, Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

267

Шухевич В. Гуцульщина: У 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 260.

(обратно)

268

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Клімарчук Марії Павлівни, 1933 р. н., уродженки с. Видерта цього ж р-ну.

(обратно)

269

Зап. 14.07.1997 у с. Жовтневе Олевського р-ну Житомирської обл. від Потапчук Варвари Гнатівни, 1927 р. н.

(обратно)

270

Зап. 18.07.2006 у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Стадницької Ганни Романівни, 1921 р. н.

(обратно)

271

Зап. 16.07.1996 у с. Буки Малинського р-ну Житомирської обл. від Попок Марії Трохимівни, 1925 р. н.

(обратно)

272

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Савко Ганни Іванівни, 1925 р. н., уродженки с. Білокоровичі цього ж р-ну.

(обратно)

273

Зап. у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Марченка Володимира Давидовича, 1912 р. н.

(обратно)

274

Зап. 10.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мельничук Ніни Петрівни, 1930 р. н.

(обратно)

275

Зап. у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Марченка Володимира Давидовича, 1912 р. н.

(обратно)

276

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

277

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

278

Шухевич В. Гуцульщина: У 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 260–261.

(обратно)

279

Зап. 25.07.1996 у с. Лумля Малинського р-ну Житомирської обл. від Савченко Олени Іванівни, 1938 р. н.

(обратно)

280

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

281

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги Гиївни, 1911 р. н.

(обратно)

282

Зап. І. Рогашко 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоцанюк Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

283

Зап. 11.07.1996 у с. Недашки Малинського р-ну Житомирської обл. від Шутенко Антоніни Гаврилівни, 1937 р. н.

(обратно)

284

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — С. 286.

(обратно)

285

Зап. 19.07.1996 у с. Обиходи Коростенського р-ну Житомирської обл. від Климчук Параски Прокопівни, 1924 р. н.

(обратно)

286

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. від п. Федосі (відомості про інформатора втрачено).

(обратно)

287

Галайчук В. «Взаємини» людини та домовика у віруваннях українців Полісся / В. Галайчук // Вісник Львівського університету. — Серія: історична. — 2003. — Вип. 38. — С. 568–584. Його ж: 1. Уявлення про домашніх духів у селі Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської області (За польовими матеріалами) // Вісник Львівського університету. — Серія: історична. — 2005. — Вип. 39–40. — С. 456–485. 2. Демонологічна палітра бойків Старосамбірщини: Вірування у домашніх духів (На польових матеріалах) // Етнічна культура українців: Ювілейний збірник до 10-річчя кафедри етнології. — Л., 2006. — С. 198–216. 3. Причинки до поліської демонології: вірування у домовика // Народознавчі зошити. — 2006. — № 3–4. — С. 457–464.

(обратно)

288

Слово св. отца Василья о посте, поучение // Златая цепь. Главное собрание библиотеки Троице-Сергиевой лавры. — Рукоп. № 11. — Л. 91об.

(обратно)

289

[Павловский А. П.] Грамматика малороссійскаго наречія, или Грамматическое показаніе существеннейшихъ отличій, отдалившихъ Малороссійское наречіе отъ чистаго Россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаніями и сочиненіями: Сочин. Ал. Павловскій. — СПб., 1818. — С. 33.

(обратно)

290

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

291

Див. також: Виноградова Л. Н. Региональные особенности полесских поверий о домовом / Л. Н. Виноградова // Славянский и балканский фольклор: Этнолингвистическое изучение Полесья. — М.: Индрик, 1995. — С. 142.

(обратно)

292

Про домовика-антипка знаходимо відомості з Житомирщини й у В. Кравченка (Див.: Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді та по де-якіх іньшіх, недалекіх від цього села місцевостях Житомірського повіту на Волині: Етнографичні матеріали, зібрані Кравченком Васильом. — Житомір, 1920. — С. 55–56). В іншому місці, однак, автор описує персонажа з цією назвою вже як чорта: «Антипко — злий дух, який може звести людину до дванадцятої години ночі у полі на дорозі. Має силу, лише доки заспівають півні» (Там само. — С. 157).

(обратно)

293

Sokalski B. Powiat Sokalski pod względem geograficznym, etnograficznym, historycznym i ekonomicznym / B. Sokalski. — Lwόw, 1899. — S. 250.

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — С.-Петербургъ, 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 208.

(обратно)

294

Зап. 06.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Величко Надії Мойсіївни, 1940 р. н.

(обратно)

295

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

296

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Степанця Василя Єфремовича, 1953 р. н.

(обратно)

297

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

298

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

299

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

300

Зап. 17.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Пальчевського Олексія Власовича, 1932 р. н.

(обратно)

301

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Свірчкової Юлії Семенівни, 1939 р. н., уродженки с. Седлище.

(обратно)

302

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

303

Зап. 05.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Хочая Володимира Федосійовича, 1930 р. н.

(обратно)

304

Зап. Н. Когут 08.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Котовського Казимира Йосиповича, 1953 р. н.

(обратно)

305

Зап. 14.07.2006 у с. Савчиці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Раїси Ксенофонівни, 1965 р. н.

(обратно)

306

Теодорович Н. Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи / Составилъ преподаватель Волынской духовной семинаріи Н. И. Теодоровичъ. — Почаевъ, 1893. — Т. ІІІ: Уѣзды Кременецкій и Заславскій. — С. 606.

(обратно)

307

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К., 1992. — С. 64.

(обратно)

308

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Лавренюк Віри Петрівни, 1951 р. н.

(обратно)

309

Зап. 10.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Мазепи Богдана Петровича, 1943 р. н.

(обратно)

310

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

311

Зап. А. Кривенко 08.07.2009 у с. Новоставці Гощанського р-ну Рівненської обл. від Оксенюк Любові Михайлівни, 1940 р. н.

(обратно)

312

Зап. 26.07.1997 у с. Хочине Олевського р-ну Житомирської обл. від Швед Євфросинії Сергіївни, 1916 р. н., уродженки с. Глушкевичі цього ж р-ну.

(обратно)

313

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

314

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівці цього ж р-ну.

(обратно)

315

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Клімарчук Марії Павлівни, 1933 р. н., уродженки с. Видерта цього ж р-ну.

(обратно)

316

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кузьміч Євдокії Омелянівни, 1926 р. н.

(обратно)

317

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

318

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

319

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

320

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Вітер Олени Павлівни, 1929 р. н.

(обратно)

321

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

322

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівців цього ж району.

(обратно)

323

Зап. 16.07.1996 у с. Буки Малинського р-ну Житомирської обл. від Попок Марії Трохимівни, 1925 р. н.

(обратно)

324

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

325

Зап. А. Кривенко 08.07.2010 у с. Кутрів Горохівського р-ну Волинської обл. від Стадніцької Лідії Нікіфорівни, 1932 р. н.

(обратно)

326

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

327

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Косік Ганни Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

328

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

329

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Колос Ювхимки Андреївни, 1931 р. н.

(обратно)

330

Зап. А. Зюбровський 10.07.2006 на х. Підгора с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Миколи Семеновича Грушицького, 1945 р. н.

(обратно)

331

Зап. А. Кривенко 09.07.2010 у с. Мерва Горохівського р-ну Волинської обл. від Шморгун Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

332

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

333

Зап. Н. Когут 10.07.2011 у с. Збруї Бродівського р-ну Львівської обл. від Глущика Івана Миколайовича, 1951 р. н.

(обратно)

334

Зап. 20.08.2004 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Бондарчука Івана Даниловича, 1921 р. н.

(обратно)

335

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

336

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

337

Зап. 26. 07. 2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Надії Григорівни, 1962 р. н.

(обратно)

338

Зап. А. Кривенко 06.07.2009 у c. Іллін Гощанського р-ну Рівненської обл. від Грисюк Ольги Павловни, 1927 р. н.

(обратно)

339

Зап. 17.07.1997 у с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Процюк Ольги Герасимівни, 1928 р. н.

(обратно)

340

Зап. 05.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Хочая Володимира Федосійовича, 1930 р. н.

(обратно)

341

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

342

Зап. 14.07.2009 у с. Рясники Гощанського р-ну Рівненської обл. від Зінчук Марії Лук’янівни, 1930 р. н.

(обратно)

343

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

344

Зап. 10.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мельничук Ніни Петрівни, 1930 р. н.

(обратно)

345

Зап. 18.07.2006 у с. Чугалі Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Іванушко Віри Степанівни, 1924 р. н.

(обратно)

346

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

347

Зап. А. Зюбровський 11.07.2006 у с. Града Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузя Сергія Івановича, 1936 р. н.

(обратно)

348

Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н.

(обратно)

349

Зап. 08.07. 2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

350

Зап. 14.07.2012 у с. Деревляни Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Зуб Еви Теодорівни, 1930 р. н.

(обратно)

351

Зап. 23.08.1994 у с. Орджонікідзе Поліського р-ну Київської обл. від Ребрик Ганни Савівни, 1913 р. н.

(обратно)

352

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

353

Зап. І. Бабій 09.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мулика Бориса Степановича, 1930 р. н.

(обратно)

354

Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Н. Виноградова. — М., 2000. — С. 274–275.

(обратно)

355

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

356

Зап. Л. Оніщук 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Тетерук Ольги Захарівни, 1934 р. н.

(обратно)

357

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К., 1992. — С. 64.

(обратно)

358

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Косік Ганни Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

359

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

360

Зап. А. Кривенко 15.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Романюк Віри Онісівни, 1934 р. н.

(обратно)

361

Щодо паралелізму в демонологічних уявленннях про домашніх духів і кота див.: Галайчук В. Уявлення про домашніх духів у селі Пороги Богородчанського району Івано-Франківської області (за польовими матеріалами) / В. Галайчук // Вісник Львівського університету. — Серія: історична. — 2003. — Вип. 39–40. — С. 460.

(обратно)

362

Moszyński K. Kultura ludowa Słowian. — KrakÓw, 1934. — Cz. 2: Kultura duchowa. — S. 553.

(обратно)

363

Ibid. — S. 561.

(обратно)

364

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Костючик Марфи Савівни, 1939 р. н.

(обратно)

365

Зап. А. Кривенко 16.07.2010 у с. Солонів Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Чимерсюк Віри Калістратівни, 1938 р. н.

(обратно)

366

Зап. 19.08.2004 у с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від Лазаренко Надії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

367

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Кальчук Анни Захарівни, 1926 р. н.

(обратно)

368

Зап. 16.07.1996 у с. Буки Малинського р-ну Житомирської обл. від Попок Марії Трохимівни, 1925 р. н.

(обратно)

369

Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Н. Виноградова. — М., 2000. — С. 275.

(обратно)

370

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Щасливої Надії Зотівни, 1945 р. н.

(обратно)

371

Зап. Н. Федьків і А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

372

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

373

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

374

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Надії Григорівни, 1962 р. н.

(обратно)

375

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Приставської Марії Миколаївни, 1944 р. н.

(обратно)

376

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Степанця Василя Єфремовича, 1953 р. н.

(обратно)

377

Зап. 28.08.1998 у с. Шпилі Іванківського р-ну Київської обл. від Даниленко Уляни Андріївни, 1925 р. н., уродженки с. Зимовище цього ж р-ну.

Відомості про чарівну шапку домовика було зафіксовано й на Гомельщині: «Ў Зáпускі на пост надо сóра заложóть за шчóку і с тим сóром пєрєночєвáть. І штоб сир лєжаў до Купáльного Івана. З тим сиром ітті. Домовíк лєжóть на горє́ (на горищі). Лє́зті на гóру. Домовíк бýдє лєжáть. Шапку з нєго (треба) снять — і бýдєш нєвідíмка-чєловєк. Тýю шапку-нєвідімку одєнь і бєрó, што хóчєш, і до магазíна іді» (Славянские мифологические персонажи: CD-ROM. Информационная система для изучения славянской мифологии / Руководитель проекта Е. Е. Левкиевская. — АОЗТ «ЭТС», 2002. — № 421).

Паралелі до наведеного уявлення знаходимо й у демонології росіян, яка містить низку повір’їв про т. зв. банника, у котрого нібито можна роздобути незвичайну шапку-невидимку. Що прикметно, ці повір’я стосуються якраз Пасхальної ночі (Никитина А. В. Русская демонология. — СПб., 2006. — С. 90).

(обратно)

378

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта від Макарчук Ярини Олександрівни, 1934 р. н.

(обратно)

379

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

380

Зап. 05.08.2013 у с. Поліське Березнівського р-ну Рівненської обл. від Михальчук Марії Фоківни, 1935 р. н.

(обратно)

381

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

382

Зап. 15.07.2009 у с. Стадники Острозького р-ну Рівненської обл. від Форманюка Олександра Тимофійовича, 1931 р. н.

(обратно)

383

Зап. 15.07.2010 у с. Липа Горохівського р-ну Волинської обл. від Цісарук Марії Антонівни, 1921 р. н.

(обратно)

384

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

385

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Васірук Марії Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

386

Зап. 11.07.2011 у с. Панькова Бродівського р-ну Львівської обл. від Моргуна Матея Івановича, 1931 р. н.

(обратно)

387

Зап. 17.07.2010 у с. Вербень Демидівського р-ну Рівненської обл. від Рудюк Ольги Назарівни, 1932 р. н.

(обратно)

388

Зап. І. Бабій 08.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Яновської Марії Омелянівни, 1924 р. н.

(обратно)

389

Славянские мифологические персонажи: CD-ROM. Информационная система для изучения славянской мифологии / Руководитель проекта Е. Е. Левкиевская. — АОЗТ «ЭТС», 2002. — № 663.

(обратно)

390

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кота Петра Якимовича, 1926 р. н., уродженця с. Довга Нива цього ж р-ну.

(обратно)

391

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

392

Зап. Н. Федьків і А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

393

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

394

Зап. Н. Когут 08.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Степчук Софії Василівни, 1931 р. н.

(обратно)

395

Зап. Н. Когут 14.07.2011 у с. Березівка Радехівського р-ну Львівської обл. від Апонюк Іванни Ільківни, 1932 р. н.

(обратно)

396

Цей вигук, вочевидь, потрібно сприймати як власне ім’я духа, з котрим знався господар (домашнього духа в цьому разі ототожнено з чортом).

(обратно)

397

Зап. 05.07.2012 у с. Волиця Буського р-ну Львівської обл. від Сахаревич Емілії Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

398

Зап. Н. Федьків і А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

399

Зап. А. Зюбровський 11.07.2006 у с. Града Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузя Сергія Івановича, 1936 р. н.

(обратно)

400

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

401

Зап. Н. Когут 13.07.2011 у с. Підмонастирок Бродівського р-ну Львівської обл. від Шевчука Йосифа Григоровича, 1939 р. н.

(обратно)

402

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Тємрі Анастасії Павлівни, 1930 р. н.

(обратно)

403

Зап. 13.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мельчук Марії Адамівни, 1927 р. н., уродженки с. Раків Ліс цього ж р-ну.

(обратно)

404

Зап. 08.07.2009 у с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл. від Левчишин Мотрони Степанівни, 1930 р. н.

(обратно)

405

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

406

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Кальчук Анни Захарівни, 1926 р. н.

(обратно)

407

Зап. І. Бабій 09.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мулика Бориса Степановича, 1930 р. н.

(обратно)

408

Зап. Л. Оніщук 20.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Дедюк Галини Іванівни, 1952 р. н.

(обратно)

409

Зап. Л. Оніщук 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Тетерук Ольги Захарівни, 1934 р. н.

(обратно)

410

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги Гиївни, 1911 р. н.

(обратно)

411

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

412

Зап. 29.09.2006 у с. Старі Коні Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Чекун Наталії Никифорівни, 1928 р. н.

(обратно)

413

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

414

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Семенюк Марії Кирилівни, 1948 р. н.

(обратно)

415

Зап. 08.07.2009 у с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл. від Карп’юк Антоніни Венедівни, 1938 р. н., уродженки с. Новоставці цього ж р-ну.

(обратно)

416

Зап. А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Антонюка Трохима Михайловича, 1920 р. н.

(обратно)

417

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців: Монографія / Р. Сілецький. — Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. — С. 310–315.

(обратно)

418

Зап. І. Бабій 08.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Яновської Марії Омелянівни, 1924 р. н.

(обратно)

419

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

420

Зап. А. Зюбровський 07.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Олексюка Степана Павловича, 1927 р. н.

(обратно)

421

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

422

Зап. 09.07.2010 у с. Смолява Горохівського р-ну Волинської обл. від Бєшко Антоніни Федорівни, 1935 р. н.

(обратно)

423

Зап. 10.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мельничук Ніни Петрівни, 1930 р. н.

(обратно)

424

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Катерини Семенівни, 1935 р. н.

(обратно)

425

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

426

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівці цього ж р-ну.

(обратно)

427

Зап. 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Костючик Параски Пилипівни, 1937 р. н.

(обратно)

428

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

429

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

430

Зап. Л. Оніщук 14.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Ганни Іванівни, 1923 р. н., уродженки с. Полянь цього ж р-ну.

(обратно)

431

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Мазелюк Марини Гарасимівни, 1920 р. н.

(обратно)

432

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

433

Зап. 16.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Наумик Олени Дмитрівни, 1930 р. н.

(обратно)

434

Зап. 26.07.1997 у с. Хочине Олевського р-ну Житомирської обл. від Швед Євфросинії Сергіївни, 1916 р. н., уродженки с. Глушкевичі цього ж р-ну.

(обратно)

435

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Щасливої Надії Зотівни, 1945 р. н.

(обратно)

436

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

437

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

438

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

439

Зап. 17.07.1997 у с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Процюк Ольги Герасимівни, 1928 р. н.

(обратно)

440

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

441

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

442

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

443

Зап. 01.08.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Катерини Пилипівни, 1938 р. н.

(обратно)

444

Зап. 18.07.2006 у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Стадницької Ганни Романівни, 1921 р. н.

(обратно)

445

Див. про це: Сілецький Р. «Закладщина» хати на Поліссі: Обрядово-звичаєвий аспект / Р. Сілецький // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. — Л., 1997. — Вип. 1: Київське Полісся. 1994. — С. 83–96.

(обратно)

446

Зап. 11.07.2006 у с. Шпиколоси Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Вальчук Ірини Анатоліївни, 1926 р. н.

(обратно)

447

Пастернак Я. Звичаї та вірування в с. Зіболках, Жовківського повіту / Я. Пастернак // Матеріяли до етнології й антропології. — Л., 1929. — Т. ХХІ — ХХІІ. — Ч. 1. — С. 342.

(обратно)

448

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Шпирки Михайлини Василівни, 1927 р. н.

(обратно)

449

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Солтиса Андрія Гавриловича, 1928 р. н.

(обратно)

450

Зап. 14.08.2004 у с. Левковичі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Левковської Ганни Терентіївни, 1926 р. н.

(обратно)

451

Зап. 20.08.2004 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Бондарчука Івана Даниловича, 1921 р. н.

(обратно)

452

Зап. 19.08.2004 у с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від Лазаренко Надії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

453

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Степанця Василя Єфремовича, 1953 р. н.

(обратно)

454

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Кравчук Уляни Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

455

Зап. 27.09. 2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Хоружої Зофії Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

456

Зап. 16.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Наумик Олени Дмитрівни, 1930 р. н.

(обратно)

457

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Козак Євдокії Олександрівни, 1935 р. н.

(обратно)

458

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Макарчук Ярини Олександрівни, 1934 р. н., Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

459

Зап. 17.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Пальчевського Олексія Власовича, 1932 р. н.

(обратно)

460

Зап. 14.07.2009 у с. Рясники Гощанського р-ну Рівненської обл. від Зінчук Марії Лук’янівни, 1930 р. н.

(обратно)

461

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

462

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

463

Зап. 10.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мельничук Ніни Петрівни, 1930 р. н.

(обратно)

464

Зап. А. Зюбровський 11.07.2006 у с. Града Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузя Сергія Івановича, 1936 р. н.

(обратно)

465

Зап. А. Кривенко 07.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Гаврилюк Марії Андріївни, 1929 р. н.

(обратно)

466

Зап. Н. Когут 11.07.2011 у смт Лопатин Радехівського р-ну Львівської обл. від Шах Марії Іванівни, 1951 р. н.

(обратно)

467

Зап. 07.08.2013 у с. Бистричі Березнівського р-ну Рівненської обл. від Власюк Єви Федорівни, 1930 р. н.

(обратно)

468

Зап. 09.07.2010 у с. Смолява Горохівського р-ну Волинської обл. від Бєшко Антоніни Федорівни, 1935 р. н.

(обратно)

469

Зап. 19.08.1995 у с. Ласки Народицького р-ну Житомирської обл. від Невмержицької Ганни Никодимівни, 1929 р. н., уродженки с. Острови цього ж р-ну.

(обратно)

470

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Кириленко Ольги Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

471

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

472

Зап. А. Зюбровський 07.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Олексюка Степана Павловича, 1927 р. н.

(обратно)

473

Зап. 10.07.2012 у с. Ракобовти Буського р-ну Львівської обл. від Бозунь Ярослави Гнатівни, 1933 р. н.

(обратно)

474

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кота Петра Якимовича, 1926 р. н., уродженця с. Довга Нива цього ж р-ну.

(обратно)

475

Зап. 09.07.2012 у с. Спас Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Костюк Софії Михайлівни, 1930 р. н., уродженки с. Деревляни цього ж р-ну.

(обратно)

476

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Солтиса Андрія Гавриловича, 1928 р. н.

(обратно)

477

Зап. А. Кривенко 15.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Романюк Віри Онісівни, 1934 р. н.

(обратно)

478

Зап. 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

479

Зап. 24.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

480

Зап. А. Зюбровський 11.07.2006 у с. Града Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузя Сергія Івановича, 1936 р. н.

(обратно)

481

Зап. 08.07.2010 у с. Хунище Горохівського р-ну Волинської обл. від Ковбасюк Катерини, 1928 р. н.

(обратно)

482

Зап. 09.07.2010 у с. Смолява Горохівського р-ну Волинської обл. від Бєшко Антоніни Федорівни, 1935 р. н.

(обратно)

483

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Вітер Олени Павлівни, 1929 р. н.

(обратно)

484

Зап. 25.09.2006 у с. Острівськ Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Вакулича Володимира Лукашовича, 1921 р. н.

(обратно)

485

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Шпаківської (Рожиц) Ганни Миколаївни, 1927 р. н.

(обратно)

486

Зап. 26.09.2006 у с. Нобель Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Юхнович Віри Григорівни, 1922 р. н., уродженки с. Прикладники цього ж р-ну.

(обратно)

487

Зап. 27.09.2006 у с. Морочне Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Леонтюк Ліди Федорівни, 1920 р. н.

(обратно)

488

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Філончук Любові Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

489

Зап. 16.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шевчик Ольги Іванівни, 1951 р. н.

(обратно)

490

Зап. Н. Левкович 13.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Малашевської Марії Олексіївни, 1924 р. н.

(обратно)

491

Зап. 13.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мельчук Марії Адамівни, 1927 р. н., уродженки с. Раків Ліс цього ж р-ну.

(обратно)

492

Зап. А. Зюбровський 11.07.2006 у с. Града Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузя Сергія Івановича, 1936 р. н.

(обратно)

493

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

494

Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді та по деякіх іньшіх, недалекіх від цього села місцевостях Житомірського повіту на Волині: Етнографичні матеріали, зібрані Кравченком Васильом / В. Кравченко. — Житомір, 1920. — С. 55–56.

(обратно)

495

Зап. А. Кривенко 06.07.2009 у c. Іллін Гощанського р-ну Рівненської обл. від Грисюк Ольги Павловни, 1927 р. н.

(обратно)

496

Муравський шлях — 97: Матеріали комплексної фольклорно-етнографічної експедиції / Упоряд. М. Красиков, Н. Олійник, В. Осадча, М. Семенова. — Х.: ХДІК, 1998. — С. 282.

(обратно)

497

Зап. 26.07.1997 у с. Хочине Олевського р-ну Житомирської обл. від Швед Євфросинії Сергіївни, 1916 р. н., уродженки с. Глушкевичі цього ж р-ну.

(обратно)

498

Зап. 11.07.1997 у с. Юрове Олевського р-ну Житомирської обл. від Різниченко Олени Адамівни, 1938 р. н.

(обратно)

499

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

500

Зап. Л. Оніщук 12.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гангало Анни Андріанівни, 1931 р. н.

(обратно)

501

Зап. А. Кривенко 16.07.2010 у с. Солонів Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Чимерсюк Віри Калістратівни, 1938 р. н.

(обратно)

502

Зап. 17.07.1996 у с. Вишевичі Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Онищенко Тетяни Федосіївни, 1903 р. н.

(обратно)

503

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кузьміч Євдокії Омелянівни, 1926 р. н.

(обратно)

504

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Фурдик Віри Петрівни, 1924 р. н.

(обратно)

505

Зап. 26.08.1994 у с. Млачівка Поліського р-ну Київської обл. від Микитенко Віри Антонівни, 1938 р. н., уродженки с. Мар’янівка Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

506

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

507

Зап. 27.08.2004 у с. Рудня Карпилівська Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корж Анни Мойсеївни, 1929 р. н.

(обратно)

508

Зап. 10.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мельничук Ніни Петрівни, 1930 р. н.

(обратно)

509

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

510

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

511

Зап. 14.08.2004 у с. Левковичі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Левковського Костянтина Степановича, 1935 р. н.

(обратно)

512

Зап. 29.09. 2006 у с. Неньковичі від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

513

Зап. 26.09. 2006 у с. Морочне Заречненського р-ну Рівненської обл. від Карповича Івана Петровича, 1931 р. н.

(обратно)

514

Це правило можна вважати загальним для усього Полісся. Див.: Галайчук В. «Взаємини» людини та домовика у віруваннях українців Полісся / В. Галайчук // Вісник Львівського університету. — Серія: історична. — 2003. — Вип. 38. — С. 568–584.

(обратно)

515

Зап. А. Зюбровський 11.07.2006 у с. Града Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кузя Сергія Івановича, 1936 р. н.

(обратно)

516

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

517

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

518

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

519

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

520

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

521

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Надії Григорівни, 1962 р. н.

(обратно)

522

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки від Демчик Уляни Петрівни, 1932 р. н., уродженки с. Гошів Овруцького р-ну Житомирської обл.

(обратно)

523

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Косік Ганни Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

524

Зап. Л. Оніщук 20.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Дедюк Галини Іванівни, 1952 р. н.

(обратно)

525

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Надії Григорівни, 1962 р. н.

(обратно)

526

Зап. 17.07.1996 у с. Вишевичі Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Онищенко Тетяни Федосіївни, 1903 р. н.

(обратно)

527

Зап. 17.07.1997 у с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Процюк Ольги Герасимівни, 1928 р. н.

(обратно)

528

Зап. 22.08.2004 у с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кравчук Ганни Макарівни, 1938 р. н.

(обратно)

529

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К., 1992. — С. 65.

(обратно)

530

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівці цього ж р-ну.

(обратно)

531

Зап. А. Кривенко 08.07.2010 у с. Кутрів Горохівського р-ну Волинської обл. від Політило Марії Юхимівни, 1930 р. н.

(обратно)

532

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

533

Зап. 23.08.1994 у с. Орджонікідзе Поліського р-ну Київської обл. від Ребрик Ганни Савівни, 1913 р. н.

(обратно)

534

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

535

Зап. 18.07.2006 у с. Чугалі Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Іванушко Віри Степанівни, 1924 р. н.

(обратно)

536

Зап. 17.07.2010 у с. Вербень Демидівського р-ну Рівненської обл. від Рудюк Ольги Назарівни, 1932 р. н.

(обратно)

537

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Мазелюк Марини Гарасимівни, 1920 р. н.

(обратно)

538

Зап. 06.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Дивак Софії Олексіївни, 1938 р. н.

(обратно)

539

Зап. А. Кривенко 07.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Гаврилюк Марії Андріївни, 1929 р. н.

(обратно)

540

Зап. 17.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Пальчевського Олексія Власовича, 1932 р. н.

(обратно)

541

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

542

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

543

Зап. 10.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Мазепи Богдана Петровича, 1943 р. н.

(обратно)

544

Зап. 15.07.2010 у с. Липа Горохівського р-ну Волинської обл. від Цісарук Марії Антонівни, 1921 р. н.

(обратно)

545

Зап. 14.08.2004 у с. Левковичі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Левковської Ганни Терентіївни, 1926 р. н.

(обратно)

546

Зап. 17.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Ганни Яківни, 1935 р. н.

(обратно)

547

Зап. 05.08.2013 у с. Поліське Березнівського р-ну Рівненської обл. від Михальчук Марії Фоківни, 1935 р. н.

(обратно)

548

Зап. А. Кривенко 07.07.2009 у с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл. від Кравчук Марії Федорівни, 1928 р. н.

(обратно)

549

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

550

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

551

Зап. 18.07.2006 у с. Чугалі Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Іванушко Віри Степанівни, 1924 р. н.

(обратно)

552

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Семенюк Марії Кирилівни, 1948 р. н.

(обратно)

553

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

554

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

555

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

556

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

557

Зап. 17.08.2004 у с. Листвин Овруцького р-ну Житомирської обл. Відомості про респондента втрачено.

(обратно)

558

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

559

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

560

Зап. 18.07.2006 у с. Чугалі Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Іванушко Віри Степанівни, 1924 р. н.

(обратно)

561

Зап. Н. Левкович 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

562

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюховича Федора Олексійовича, 1916 р. н.

(обратно)

563

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

564

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Пиливонич Ганни Андріївни, 1933 р. н.

(обратно)

565

Доманицький В. Народній калєндар у Ровенськім повіті Волинської губернії / Василь Доманицький // Матеріяли до української етнольоґії. — Л., 1912. — Т. XV. — С. 82. Найімовірніше, ця обрядова ситуація стосується не Першої коляди, а так званої Писаної — Коляди перед Водохрещем.

(обратно)

566

Зап. 16.07.1996 у с. Буки Малинського р-ну Житомирської обл. від Попок Марії Трохимівни, 1925 р. н.

(обратно)

567

Зап. 17.07.1996 у с. Вишевичі Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Онищенко Тетяни Федосіївни, 1903 р. н.

(обратно)

568

Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді та по де-якіх іньшіх, недалекіх від цього села місцевостях Житомірського повіту на Волині. Етнографичні матеріали, зібрані Кравченком Васильом / В. Кравченко. — Житомір, 1920. — С. 55–56.

(обратно)

569

Зап. Л. Оніщук 12.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

570

Зап. Н. Левкович 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Яковської Оксани Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

571

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

572

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

573

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Філончук Любові Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

574

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги Гиївни, 1911 р. н.

(обратно)

575

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Пиливонич Ганни Андріївни, 1933 р. н.

(обратно)

576

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

577

Зап. 09.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Степанюк Ганни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

578

Зап. 17.07.00 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Ганни Яківни, 1935 р. н.

(обратно)

579

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Цяк Ірини Нестерівни, 1928 р. н.

(обратно)

580

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

581

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

582

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

583

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Лісовської Марії Антонівни, 1940 р. н.

(обратно)

584

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

585

Зап. 26.09.2006 у с. Задовже Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полівко Ольги Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

586

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Крилюк Ольги Степанівни, 1951 р. н.

(обратно)

587

Пашина О. А. Календарный цикл в северо-западных селах Сумщины / О. А. Пашина // Славянский и балканский фольклор. Этнолингвистическое изучение Полесья. — М., 1995. — С. 235.

(обратно)

588

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

589

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

590

Зап. 20.08.2004 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Бондарчука Івана Даниловича, 1921 р. н.

(обратно)

591

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Степанця Василя Єфремовича, 1953 р. н.

(обратно)

592

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

593

Зап. 01.08.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Катерини Пилипівни, 1938 р. н.

(обратно)

594

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Надії Григорівни, 1962 р. н.

(обратно)

595

Зап. 19.08.2004 у с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від Лазаренко Надії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

596

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

597

Зап. 27.08.2004 у с. Рудня Карпилівська Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корж Анни Мойсеївни, 1929 р. н.

(обратно)

598

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

599

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

600

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

601

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

602

Зап. А. Кривенко 09.07.2010 у с. Мерва Горохівського р-ну Волинської обл. від Шморгун Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

603

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

604

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К., 1992. — С. 65.

(обратно)

605

Зап. А. Кривенко 09.07.2010 у с. Мерва Горохівського р-ну Волинської обл. від Адамчука Петра Микитовича, 1927 р. н.

(обратно)

606

Зап. 11.07.2011 у с. Панькова Бродівського р-ну Львівської обл. від Паливоди Надії Андріївни, 1934 р. н.

(обратно)

607

Зап. Н. Когут 10.07.2011 у с. Збруї Бродівського р-ну Львівської обл. від Кузик Софії Йосипівни, 1932 р. н.

(обратно)

608

Зап. А. Кривенко 15.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Романюк Віри Онісівни, 1934 р. н.

(обратно)

609

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

610

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Басюк Лідії Григорівни, 1956 р. н.

(обратно)

611

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К., 1992. — С. 38–39.

(обратно)

612

Зап. 09.07.2010 у с. Смолява Горохівського р-ну Волинської обл. від Бєшко Антоніни Федорівни, 1935 р. н.

(обратно)

613

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Васірук Марії Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

614

Зап. Н. Когут 18.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Шишки Петра Івановича, 1929 р. н.

(обратно)

615

Зап. 10.07.2012 у с. Ракобовти Буського р-ну Львівської обл. від Бозунь Ярослави Гнатівни, 1933 р. н.

(обратно)

616

Зап. Н. Федьків і А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

617

Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді та по деякіх іньшіх, недалекіх від цього села місцевостях Житомірського повіту на Волині: Етнографичні матеріали, зібрані Кравченком Васильом / В. Кравченко. — Житомір, 1920. — С. 55–56.

(обратно)

618

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Матвійчук Ольги Денисівни, 1935 р. н., уродженки с. Кривовілька Теофіпольського р-ну Хмельницької обл.

(обратно)

619

Зап. 06.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Величко Надії Мойсіївни, 1940 р. н.

(обратно)

620

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Басюк Лідії Григорівни, 1956 р. н.

(обратно)

621

Кравченко В. З побуту й обрядів північно-західньої України / В. Кравченко. — С. 96–97.

(обратно)

622

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

623

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Деркач Ольги Василівни, 1931 р. н.

(обратно)

624

Зап. Н. Федьків і А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

625

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

626

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

627

Зап. А. Кривенко 16.07.2010 у с. Солонів Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Ханенко Анни Михайлівни, 1932 р. н.

(обратно)

628

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Шпирки Михайлини Василівни, 1927 р. н.

(обратно)

629

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

630

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кота Петра Якимовича, 1926 р. н., уродженця с. Довга Нива цього ж р-ну.

(обратно)

631

Зап. Н. Левкович 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Яковської Оксани Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

632

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців. — Л., 2011.

Його ж: 1. Поминальні мотиви в будівельній обрядовості українців // Народознавчі зошити. — Л., 2001. — № 3. — С. 479–482. 2. «Закладщина» хати на Поліссі: Обрядово-звичаєвий аспект // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. — 1997. — Вип. 1: Київське Полісся. — С. 85.

(обратно)

633

Зап. 20.08.2004 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Бондарчука Івана Даниловича, 1921 р. н.

(обратно)

634

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

635

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кота Петра Якимовича, 1926 р. н., уродженця с. Довга Нива цього ж р-ну.

(обратно)

636

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

637

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Косік Ганни Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

638

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців: Монографія / Р. Сілецький. — Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. — С. 358.

(обратно)

639

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців: Монографія / Р. Сілецький. — Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. — С. 358.

(обратно)

640

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

641

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

642

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

643

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

644

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

645

Зап. 17.07.1997 у с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Процюк Надії Єрофіївни, 1930 р. н.

(обратно)

646

Зап. 27.07.1997 у с. Зубковичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кузюн Анастасії Іванівни, 1929 р. н.

(обратно)

647

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців: Монографія / Сілецький. — Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. — С. 358.

(обратно)

648

Муравський шлях — 97: Матеріали комплексної фольклорно-етнографічної експедиції / Упоряд. М. Красиков, Н. Олійник, В. Осадча, М. Семенова. — Х.: ХДІК, 1998. — С. 280.

(обратно)

649

Зап. 29.09. 2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Крилюк Ольги Степанівни, 1951 р. н.

(обратно)

650

Зап. 29.09. 2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

651

Зап. 26.08.1994 у с. Млачівка Поліського р-ну Київської обл. від Микитенко Віри Антонівни, 1938 р. н., уродженки с. Мар’янівка цього ж р-ну.

(обратно)

652

Зап. І. Бабій 09.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мулика Бориса Степановича, 1930 р. н.

(обратно)

653

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Кравчук Уляни Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

654

Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців: Монографія / Р. Сілецький. — Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. — С. 357.

(обратно)

655

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

656

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

657

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

658

Зап. 12.07.2005 у с. Дністрик Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Федорів Єви Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

659

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Нагини Михайла Даниловича, 1932 р. н.

(обратно)

660

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

661

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гошівської Ганни Василівни, 1948 р. н., Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

662

Зап. 16.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

663

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Мирдич Марії Федорівни, 1929 р. н.

(обратно)

664

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Терлецької Катерини Іванівни, 1932 р. н.

(обратно)

665

Войтович Н. Народна демонологія Бойківщини: Монографія / Н. Войтович. — Л.: Сполом, 2015. — С. 29–30.

(обратно)

666

Кузьмінська Б. П. Демонологія українців Опілля: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: спец. 07.00.05 «Етнологія» / Б. П. Кузьмінська. — Л., 2013. — С. 8.

(обратно)

667

Зап. 11.07.2005 у с. Бабине Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Комендовського Антона Антоновича, 1939 р. н.

(обратно)

668

Зап. 17.07.2005 у с. Грозьово Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Савчака Федора Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

669

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

670

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Петрашкович Марії Олексівни, 1912 р. н

(обратно)

671

Зап. 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

672

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

673

Зап. Т. Бодака 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гасиджака Василя Івановича, 1928 р. н.

(обратно)

674

Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанци, Старосамбірського пов. / М. Зубрицький // Матеріяли до української етнольоґії. — Л., 1909. — Т. ХІ. — С. 20–21.

(обратно)

675

Зап. Наталії Когут 10.07.2011 у с. Збруї Бродівського р-ну Львівської обл. від Глущика Івана Миколайовича, 1951 р. н.

(обратно)

676

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

677

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Климкович Василини Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

678

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

679

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Карапницької Євдокії Василівни, 1941 р. н.

(обратно)

680

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федорів Юстини Іванівни, 1946 р. н.

(обратно)

681

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

682

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

683

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

684

Зап. 16.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

685

Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.

(обратно)

686

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

687

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

688

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Липки Олени Михайлівни, 1954 р. н.

(обратно)

689

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Андруник Тетяни Павлівни, 1971 р. н.

(обратно)

690

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

691

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

692

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрців Параски Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

693

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

694

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

695

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Вережак Василини Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Кунисівці цього ж р-ну.

(обратно)

696

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

697

Зап. 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Шулятинської Марії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

698

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

699

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Міщук Марії Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

700

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

701

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

702

Зап. 11.07.2011 у с. Панькова Бродівського р-ну Львівської обл. від Паливоди Надії Андріївни, 1934 р. н.

(обратно)

703

Зап. Н. Когут 08.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Степчук Софії Василівни, 1931 р. н.

(обратно)

704

Зап. А. Кривенко 09.07.2010 у с. Мерва Горохівського р-ну Волинської обл. від Адамчука Петра Микитовича, 1927 р. н.

(обратно)

705

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кловатої Марії Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

706

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

707

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дякун Софії Юрківни, 1939 р. н., уродженки с. Лесівка цього ж р-ну.

(обратно)

708

Зап.07.07. 2015 у с. Дубки Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Стецюк Євдокії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

709

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

710

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

711

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

712

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

713

Зап. 05.07.2012 у с. Волиця Буського р-ну Львівської обл. від Сахаревич Емілії Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

714

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дякун Софії Юрківни, 1939 р. н., уродженки с. Лесівка цього ж р-ну.

(обратно)

715

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н., Красилич Ганни Степанівни, 1954 р. н.

(обратно)

716

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паливоди Марії Юріївни, 1928 р. н.

(обратно)

717

Зап. 10.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляк Параски Іванівни, 1940 р. н.

(обратно)

718

Зап. 16.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

719

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

720

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

721

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

722

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

723

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

724

Зап. Н. Левкович 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

725

Зап. 14.07.2009 у с. Рясники Гощанського р-ну Рівненської обл. від Зінчук Марії Лук’янівни, 1930 р. н.

(обратно)

726

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

727

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

728

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кузьмин Катерини Михайлівни, 1940 р. н.

(обратно)

729

Зап. 11.07.2005 у с. Бабино Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Орінчак Катерини Павлівни, 1921 р. н.

(обратно)

730

Зап. 16.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубко Ганни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

731

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Петрашкович Марії Олексівни, 1912 р. н.

(обратно)

732

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

733

Зап. 09.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Драбець Василини Василівни, 1950 р. н.

(обратно)

734

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

735

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

736

Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанци… — С. 21.

(обратно)

737

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 208.

(обратно)

738

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

739

Зап. 11.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Павлик Євдокії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

740

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

741

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

742

Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. — К., 1992. — С. 38.

(обратно)

743

Франко І. Людові віруваня на Підгірю / І. Франко // Етнографічний збірник. — 1898. — Т. V. — С. 195.

(обратно)

744

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії. Записані у Зеленици, надвірнянського повіта, 1907–1908 / А. Онищук // Матеріяли до української етнольоґії. — 1909. — Т. ХІ. — Ч. 2. — С. 76.

(обратно)

745

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Приставської Марії Миколаївни, 1944 р. н.

(обратно)

746

Пастернак Я. Звичаї та вірування в с. Зіболках, Жовківського повіту / Я. Пастернак // Матеріяли до етнології й антропології. — 1929. — Т. ХХІ—ХХІІ. — Ч. 1. — С. 327.

(обратно)

747

Зап. 10.07.2011 у с. Станіславчик Бродівського р-ну Львівської обл. від Мазепи Богдана Петровича, 1943 р. н.

(обратно)

748

Зап. 11.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Павлик Євдокії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

749

Зап. У. Овсяник 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дроздюк Анастасії Олексіївни, 1920 р. н.

(обратно)

750

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 75–76.

(обратно)

751

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

752

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

753

Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанци… — С. 21.

(обратно)

754

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гавриляка Михайла Степановича, 1945 р. н.

(обратно)

755

Зап. 09.07.2012 у с. Спас Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Костюк Софії Михайлівни, 1930 р. н., уродженки с. Деревляни цього ж р-ну.

(обратно)

756

Зап. 26.09.2003 у с. Бачина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Єндзевич Марії Миколаївни, 1935 р. н.

(обратно)

757

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

758

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

759

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

760

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

761

Зап. 11.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Павлик Євдокії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

762

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Величковського Мирона Івановича, 1939 р. н.

(обратно)

763

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

764

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрціва Дмитра Семеновича, 1917 р. н.

(обратно)

765

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

766

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Андруник Тетяни Павлівни, 1971 р. н.

(обратно)

767

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Леб’яка Йосипа Йосиповича, 1933 р. н.

(обратно)

768

Зап. Н. Левкович 20.07.2005 у с. Букова Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Труш Ганни Василівни, 1928 р. н.

(обратно)

769

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

770

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

771

Зап. 16.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

772

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

773

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

774

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

775

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

776

Зап. М. Мельника 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Хорхоль Параски Дмитрівни, 1940 р. н.

(обратно)

777

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кловатої Марії Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

778

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

779

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

780

Зап. 10.07.2012 у с. Ракобовти Буського р-ну Львівської обл. від Бозунь Ярослави Гнатівни, 1933 р. н.

(обратно)

781

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

782

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кузьмінчук Євдокії Михайлівни, 1941 р. н.

(обратно)

783

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 208.

(обратно)

784

Зап. Н. Когут 09.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Мартинюк Оксани Михайлівни, 1947 р. н.

(обратно)

785

Зап. Н. Когут 10.07.2011 у с. Збруї Бродівського р-ну Львівської обл. від Кузик Софії Йосипівни, 1932 р. н.

(обратно)

786

Зап. Надії Федьків і А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

787

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

788

Зап. Н. Когут 10.07.2011 у с. Збруї Бродівського р-ну Львівської обл. від Глущика Мар’яна Захаровича, 1944 р. н.

(обратно)

789

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

790

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кикош Ганни Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

791

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 208.

(обратно)

792

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

793

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

794

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

795

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуця Федя Михайловича, 1925 р. н.

(обратно)

796

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

797

Зап. 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Пазинюка Михайла Федоровича, 1937 р. н.

(обратно)

798

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

799

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

800

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

801

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

802

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

803

Зап. 11.07.2005 у с. Бабине Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Комендовського Антона Антоновича, 1939 р. н.

(обратно)

804

Зап. 10.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляк Параски Іванівни, 1940 р. н.

(обратно)

805

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

806

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

807

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

808

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паливоди Марії Юріївни, 1928 р. н.

(обратно)

809

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Марада Петра Васильовича, 1936 р. н.

(обратно)

810

Зап. 09.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Драбець Василини Василівни, 1950 р. н.

(обратно)

811

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

812

Зап. У. Овсяник 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Панько Анни Василівни, 1943 р. н.

(обратно)

813

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

814

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Євчин Ганни Василівни, 1921 р. н.

(обратно)

815

Siewiński A. Wierzenia ludu o chowańcu, farmazonach, płanetnikach, miesięcznikach i błędach // Lud. — Lwćw, 1896. — T. II. — S. 253.

(обратно)

816

Зап. 23.09.2003 у с. Лопушниця Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Драбик Любові Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

817

Зап. 09.07.2012 у с. Спас Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Надольської Катерини Несторівни, 1933 р. н.

(обратно)

818

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюка Петра Леоновича, 1948 р. н.

(обратно)

819

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

820

Зап. 06.07.2012 у с. Спас Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Ковалюка Павла Івановича, 1922 р. н.

(обратно)

821

Зап. Н. Левкович 22.07.2005 у с. Бусовисько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кузьмич Любові Прокопівни, 1945 р. н.

(обратно)

822

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Терлецької Катерини Іванівни, 1932 р. н.

(обратно)

823

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

824

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

825

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Величковського Мирона Івановича, 1939 р. н.

(обратно)

826

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

827

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

828

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

829

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

830

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

831

Зап. 11.07.2015 у с. Чортовець Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кучірки Олени Михайлівни, 1942 р. н.

(обратно)

832

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

833

Зап. 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

834

Зап. 11.07.2005 у с. Бабине Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Комендовського Антона Антоновича, 1939 р. н.

(обратно)

835

Зап. 09.07.2010 у с. Смолява Горохівського р-ну Волинської обл. від Мацелюк Євгенії Мефодіївни, 1935 р. н.

(обратно)

836

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

837

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

838

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

839

Зап. У. Овсяник 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Годованець Євдокії Михайлівни, 1937 р. н.

(обратно)

840

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Величковського Мирона Івановича, 1939 р. н.

(обратно)

841

Зап. А. Зюбровський 07.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Олексюка Степана Павловича, 1927 р. н.

(обратно)

842

Зап. 14.07.2012 у с. Деревляни Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Тихої Ольги Микитівни, 1937 р. н.

(обратно)

843

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

844

Зап. 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Пазинюка Михайла Федоровича, 1937 р. н.

(обратно)

845

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

846

Sokalski B. Powiat Sokalski pod względem geograficznym, etnograficznym, historycznym i ekonomicznym / B. Sokalski. — Lwćw, 1899. — S. 250.

(обратно)

847

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федорів Юстини Іванівни, 1946 р. н.

(обратно)

848

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Климкович Василини Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

849

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

850

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Струк Ганни Яцівни, 1941 р. н.

(обратно)

851

Зап.07.07. 2015 у с. Дубки Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кравчук Параски Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

852

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

853

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

854

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

855

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

856

Зап. 26.09.2003 у с. Торгановичі Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Заріцького Олега Васильовича, 1933 р. н.

(обратно)

857

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

858

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

859

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії: Т. І / В. Гнатюк // Етнографічний збірник. — Л., 1904. — Т. XV. — С. 255.

(обратно)

860

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

861

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії: Т. І… — С. 258.

(обратно)

862

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Веркалець Євдокії Дмитрівни, 1929 р. н.

(обратно)

863

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

864

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарика Івана Петровича, 1933 р. н.

(обратно)

865

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

866

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

867

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Артиш Галини Іванівни, 1957 р. н.

(обратно)

868

Зап. 23.09.2003 у с. Лопушниця Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гарбадин Анни Антонівни, 1912 р. н.

(обратно)

869

Зап. 26.09.2003 у с. Торгановичі Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Заріцького Олега Васильовича, 1933 р. н.

(обратно)

870

Зап. А. Зюбровський 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Нагини Михайла Даниловича, 1932 р. н.

(обратно)

871

Зап. 11.07.2011 у с. Монастирок Бродівського р-ну Львівської обл. від Хом’як Марії Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

872

Зап. У. Овсяник 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Панько Анни Василівни, 1943 р. н.

(обратно)

873

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гавриляка Михайла Степановича, 1945 р. н.

(обратно)

874

Зап. 13.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Каглян Ганни Василівни, 1940 р. н.

(обратно)

875

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

876

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

877

Зап. 13.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Каглян Ганни Василівни, 1940 р. н.

(обратно)

878

Зап. 07.07.2015 у с. Дубки Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Стецюк Євдокії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

879

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 208.

(обратно)

880

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

881

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

882

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Карапницької Євдокії Василівни, 1941 р. н.

(обратно)

883

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

884

Зап. 11.07.2012 у с. Соколя Буського р-ну Львівської обл. від Затхей Ольги Михайлівни, 1935 р. н.

(обратно)

885

Зап. 10.07.2012 у с. Ракобовти Буського р-ну Львівської обл. від Бозунь Ярослави Гнатівни, 1933 р. н.

(обратно)

886

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Приставської Марії Миколаївни, 1944 р. н.

(обратно)

887

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Соловей Марії Петрівни, 1939 р. н.

(обратно)

888

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Проня Василя Федоровича, 1928 р. н.

(обратно)

889

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Андруник Тетяни Павлівни, 1971 р. н.

(обратно)

890

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Климкович Василини Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

891

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Білецької Ганни Зеновіївни, 1956 р. н. (директор школи).

(обратно)

892

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

893

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

894

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

895

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

896

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Марада Петра Васильовича, 1936 р. н.

(обратно)

897

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

898

Falkowski J. Pćłnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny / Jan Falkowski. — Lwćw, 1938. — Prace etnograficzne. Nr. 4. — S. 88–89.

(обратно)

899

Зап. Н. Левкович 22.07.2005 у с. Бусовисько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Українець Ірини Михайлівни, 1933 р. н.

(обратно)

900

Зап. М. Мельник 13.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климовича Миколи Михайловича, 1929 р. н.

(обратно)

901

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Липки Олени Михайлівни, 1954 р. н.

(обратно)

902

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Липки Олени Михайлівни, 1954 р. н.

(обратно)

903

Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.

(обратно)

904

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

905

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

906

Зап. 16.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубко Ганни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

907

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

908

Зап. 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

909

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Леб’яка Йосипа Йосиповича, 1933 р. н.

(обратно)

910

Зап. 23.09.2003 у с. Лопушниця Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гарбадин Анни Антонівни, 1912 р. н.

(обратно)

911

Зап. 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Пазинюка Михайла Федоровича, 1937 р. н.

(обратно)

912

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

913

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

914

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

915

Зап. У. Овсяник 13.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Квич Пелагії Петрівни, 1929 р. н.

(обратно)

916

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

917

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

918

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

919

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Марада Петра Васильовича, 1936 р. н.

(обратно)

920

Зап. У. Овсяник 13.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Квич Пелагії Петрівни, 1929 р. н.

(обратно)

921

Перед тим респондент розповідав бувальщину про те, як годованцеві не сподобалося, коли в його посуд увілляли горілки.

(обратно)

922

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

923

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

924

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуць Катерини Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

925

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

926

Зап. 23.09.2003 у с. Лопушниця Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Драбик Любові Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

927

Зап. Н. Левкович 26.07.2005 у с. Верхній Лужок Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Столяр Петрунелі Петрівни, І939 р. н.

(обратно)

928

Зап. 11.07.2005 у с. Бабино Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубко Марії Йосипівни, 1949 р. н.

(обратно)

929

Зап. 24.09.2003 у с. Волошинове Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гавриляка Михайла Степановича, 1945 р. н.

(обратно)

930

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

931

Зап. У. Мовна 03.07.1998 у смт Добромиль Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Владики Степана Івановича, 1934 р. н.

(обратно)

932

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Величковського Мирона Івановича, 1939 р. н.

(обратно)

933

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

934

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

935

Зубрицький М. Про хованців / М. Зубрицький // Житє і слово: Вістник літератури, історіі і фольклору. — 1895. — Т. ІV. — С. 185.

(обратно)

936

Зап. Н. Левкович 20.07.2005 у с. Букова Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Фаберського Романа Степановича, 1939 р. н.

(обратно)

937

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 78.

(обратно)

938

Зап. Н. Левкович 26.07.2005 у с. Верхній Лужок Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Оленяк Катерини Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

939

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

940

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 208.

(обратно)

941

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дякун Софії Юрківни, 1939 р. н., уродженки с. Лесівка цього ж р-ну.

(обратно)

942

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

943

Sokalski B. Powiat Sokalski pod względem geograficznym, etnograficznym, historycznym i ekonomicznym / B. Sokalski. — Lwćw, 1899. — S. 250.

(обратно)

944

Зап. 16.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

945

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

946

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Веркалець Євдокії Дмитрівни (ЦРУ), 1929 р. н.

(обратно)

947

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

948

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

949

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

950

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Євчин Ганни Василівни, 1921 р. н.

(обратно)

951

Зап. Тараса Яроша 13.07.2005 у с. Дністрик Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Сас Теодозії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

952

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

953

Зап. 16.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубко Ганни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

954

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

955

Зап. 12.07.2005 у с. Дністрик Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Синькович Мотрони Петрівни, 1940 р. н.

(обратно)

956

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кузьмин Катерини Михайлівни, 1940 р. н.

(обратно)

957

Зап. Т. Бодак 07.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Мисіва Федора Івановича, 1928 р. н.

(обратно)

958

Зап. Т. Бодак 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гасиджака Василя Івановича, 1928 р. н.

(обратно)

959

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

960

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

961

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

962

Зап. 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Шулятинської Марії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

963

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

964

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Липки Олени Михайлівни, 1954 р. н.

(обратно)

965

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

966

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федоришин Анни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

967

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

968

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Веркалець Дарії Йосипівни, 1947 р. н.

(обратно)

969

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

970

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

971

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

972

Зап. 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

973

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

974

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Куцого Миколи Федоровича, 1926 р. н.

(обратно)

975

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

976

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кузьмінчук Євдокії Михайлівни, 1941 р. н.

(обратно)

977

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

978

Зубрицький М. Про хованців… — С. 185.

(обратно)

979

Зап. У. Овсяник 10.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Боднар Ганни Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

980

Зап. М. Мельник 10.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Боднар Ганни Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

981

Зап. У. Овсяник 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Годованець Євдокії Михайлівни, 1937 р. н.

(обратно)

982

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

983

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

984

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

985

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

986

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

987

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

988

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кикош Ганни Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

989

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кикош Ганни Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

990

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федорів Юстини Іванівни, 1946 р. н.

(обратно)

991

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

992

Зеленин Д. К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественной смертью и русалки / Д. К. Зеленин; вступ. ст. Н. И. Толстого; подгот. текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М., 1995. [Традиционная духовная культура славян / Из истории изучения.]

(обратно)

993

Moszyński K. Kultura ludowa Słowian / K. Moszyński. — Krakćw, 1934. — Cz. 2: Kultura duchowa.

(обратно)

994

Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Н. Виноградова. — М., 2000. [Традиционная духовная культура славян / Современные исследования.]

(обратно)

995

Кутельмах К. Русалки в повір’ях поліщуків / К. Кутельмах // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — 2001. — Т. CCXLII: Праці Секції етнографії та фольклористики. — С. 87—153.

(обратно)

996

Приладдя для підйому бортника на дерево.

(обратно)

997

Зап. 18.07.1997 у с. Сновидовичі Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Старенької Євфросинії Петрівни, 1926 р. н.

(обратно)

998

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

999

Зап. 23.08.1994 у с. Орджонікідзе Поліського р-ну Київської обл. від Ребрик Ганни Савівни, 1913 р. н.

(обратно)

1000

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Васильчук Анастасії Євхимівни, 1912 р. н.

(обратно)

1001

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги, 1911 р. н.

(обратно)

1002

Зап. 24.07.1997 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Лозко Ганни Василівни, 1925 р. н.

(обратно)

1003

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Валентини Вінцентіївни, 1938 р. н.

(обратно)

1004

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1005

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

1006

Зап. 15.07.1995 у с. Яжберень Народицького р-ну Житомирської обл. від Комарчук Надії Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1007

Зап. 29.07.2013 у с. Вітковичі Рівненської обл. Березнівського р-ну від Рабчук Василини Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1008

Зап. 19.08.1995 у с. Ласки Народицького р-ну Житомирської обл. від Невмержицької Ганни Никодимівни, 1929 р. н., уродженки с. Острів цього ж р-ну.

(обратно)

1009

Зап. 14.08.1995 у с. Велика Чернігівка Овруцького р-ну Житомирської обл. від Веремейчик Василини Саківни, 1927 р. н.

(обратно)

1010

Зап. 07.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Герасимик Ніни Захарівни, 1950 р. н.

(обратно)

1011

Зап. 12.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Варвари Кіндратівни, 1924 р. н.

(обратно)

1012

Зап. А. Вовчак 08.07.2006 у с. Мульчиці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Кульковець Анастасії Василівни, 1926 р. н.

(обратно)

1013

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Чміль Ярини Іванівни, 1935 р. н.

(обратно)

1014

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Валентини Вінцентіївни, 1938 р. н.

(обратно)

1015

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1016

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1017

Зап. 23.07.2007 у с. Миньківці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Кальчук Анни Захарівни, 1926 р. н.

(обратно)

1018

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Сидорчук Катерини Самойлівни, 1934 р. н.

(обратно)

1019

Зап. 26.09.2006 у с. Задовже Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полівко Ольги Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

1020

Зап. Л. Винницька, Т. Лілявська, Ю. Кльок 11.07.2006 у с. Озерці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Хвісюк Марії Трофимівни, 1923 р. н.

(обратно)

1021

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Михайлик Параски Іванівни, 1913 р. н.

(обратно)

1022

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівці цього ж р-ну.

(обратно)

1023

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Остемчук Марії Яківни, 1930 р. н.

(обратно)

1024

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Менделюк Любові Степанівни, 1948 р. н.

(обратно)

1025

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Комзюка Платона Олексійовича, 1935 р. н.

(обратно)

1026

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Дмитрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1027

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Козювич Надії Пилипівни, 1937 р. н.

(обратно)

1028

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1029

Зап. 26.09.2006 у с. Задовже Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полівко Ольги Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

1030

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Дмитрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1031

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Євгенії Миколаївни, 1938 р. н.

(обратно)

1032

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Менделюк Любові Степанівни, 1948 р. н.

(обратно)

1033

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Софії Миколаївни, 1929 р. н.

(обратно)

1034

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1035

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Сороки Мотрони Марківни, 1934 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

1036

Зап. 17.08.2004 у с. Листвин Овруцького р-ну Житомирської обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1037

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Уляни Ничипорівни, 1912 р. н.

(обратно)

1038

Зап. 10.07.1997 у с. Корощине Олевського р-ну Житомирської обл. від Харипончук Оксани Савівни, 1925 р. н.

(обратно)

1039

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Лісовської Марії Антонівни, 1940 р. н.

(обратно)

1040

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Валентини Вінцентіївни, 1938 р. н.

(обратно)

1041

Зап. М. Чигінь, С. Корчагіна 10.07.2006 у с. Бабка Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Миронюк Оксани Леонтіївни, 1935 р. н.

(обратно)

1042

Зап. 13.09.2014 у с. Корніївка Баришівського р-ну Київської обл. від Ющенко Катерини Олександрівни, 1934 р. н., уродженки с. Діброва Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1043

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1044

Зап. 19.08.2004 у с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від Лазаренко Надії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1045

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

1046

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

1047

Зап. 25.08.1994 у с. Обуховичі Іванківського р-ну Київської обл. від Желєзової Надії Кирилівни, 1931 р. н.

(обратно)

1048

Зап. 23.08.1994 у с. Орджонікідзе Поліського р-ну Київської обл. від Ребрик Ганни Савівни, 1913 р. н.

(обратно)

1049

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Уляни Ничипорівни, 1912 р. н.

(обратно)

1050

Зап. 18.07.1996 у с. Макалевичі Радомишльського р-ну Житомирської обл. від Тимошенко Оксани Григорівни, 1907 р. н.

(обратно)

1051

Зап. 16.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Зварич Марiї Михайлiвни, 1930 р. н.

(обратно)

1052

Зап. 18.07.1997 у с. Сновидовичі Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Старенької Євфросинії Петрівни, 1926 р. н.

(обратно)

1053

Зап. 09.08.2013 у с. Ставок Костопільського р-ну Рівненської обл. від Стрельчик Марії Макарівни, 1932 р. н.

(обратно)

1054

Зап. 25.07.1996 у с. Лумля Малинського р-ну Житомирської обл. від Савченко Олени Іванівни, 1938 р. н.

(обратно)

1055

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1056

Зап. 16.08.1994 у с. Володарка Поліського р-ну Київської обл. від Яковенко Софії Тимофіївни, 1919 р. н.

(обратно)

1057

Зап. 22.08.2004 у с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кравчук Ганни Макарівни, 1938 р. н.

(обратно)

1058

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Кутинця Григорія Степановича, 1943 р. н.

(обратно)

1059

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1060

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1061

Зап. 24.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1062

Зап. 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Боркалюк Віри Фамілівни, 1923 р. н.

(обратно)

1063

Зап. 22.08.1994 у с. Стещина Поліського р-ну Київської обл. від Карась Єлизавети Дмитрівни, 1911 р. н.

(обратно)

1064

Зап. Л. Оніщук 20.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Басюк Лідії Григорівни, 1956 р. н.

(обратно)

1065

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1066

Зап. 27.08.2004 у с. Рудня-Карпилівська Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корж Анни Мойсеївни, 1929 р. н.

(обратно)

1067

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Левчук Єви Микитівни, 1930 р. н.

(обратно)

1068

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1069

Зап. 12.09.2014 у с. Рудницьке Баришівського р-ну Київської обл. від Карпенко Марії Олексіївни, 1934 р. н., уродженки с. Крива Гора Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1070

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корінець Марії Григорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1071

Зап. 08.07.2002 у с. Хабарище Ратнівського р-ну Волинської обл. від Кобак Софії Стефанівни, 1935 р. н.

(обратно)

1072

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Василівни, 1967 р. н.

(обратно)

1073

Зап. Л. Оніщук 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Ковальчук Катерини Никифорівни, 1937 р. н.

(обратно)

1074

Зап. 15.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Салінської Ганни Андріївни, 1922 р. н.

(обратно)

1075

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1076

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги, 1911 р. н.

(обратно)

1077

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1078

Зап. 09.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Степанюк Ганни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1079

Зап. Л. Оніщук 14.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Ганни Іванівни, 1923 р. н., уродженки с. Полянь Славутського р-ну.

(обратно)

1080

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

1081

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1082

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Цяк Ірини Нестерівни, 1928 р. н.

(обратно)

1083

Зап. 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кузьмич Зінаїди Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

1084

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1085

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Хоружої Зофії Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

1086

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1087

Зап. 29.09.2006 у с. Старі Коні Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Чекун Наталії Никифорівни, 1928 р. н.

(обратно)

1088

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

1089

Зап. 19.07.2007 у с. Волиця Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Марії Тимофіївни, 1937 р. н.

(обратно)

1090

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Антощенко Ольги Яківни, 1937 р. н.

(обратно)

1091

Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді та по деякіх іньшіх, недалекіх від цього села місцевосцях Житомірського повіту на Волині: Етнографичні матеріали / В. Кравченко. — Житомир, 1920. — С. 71.

(обратно)

1092

Там само. — С. 137.

(обратно)

1093

Зап. 24.09.2006 у с. Борове Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Март Павлини Матвіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1094

Зап. 27.09.2006 у с. Морочне Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Карповича Івана Петровича, 1931 р. н.

(обратно)

1095

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1096

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1097

Зап. Р. Беднарська, М. Іванищук 10.07.2006 у с. Стара Рафалівка Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Ткач Надії Пилипівни, 1925 р. н.

(обратно)

1098

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1099

Зап. А. Вовчак 07.07.2006 у с. Мульчиці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Кедич Анастасії Пилипівни, 1950 р. н.

(обратно)

1100

Зап. І. Парій 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Куль Таїси Павлівни, 1922 р. н.

(обратно)

1101

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1102

Зап. І. Парій 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1103

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1104

Зап. Н. Левкович 08.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Решетовської Ярини Лазарівни, 1931 р. н.

(обратно)

1105

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Козак Євдокії Олександрівни, 1935 р. н.

(обратно)

1106

Зап. І. Парій 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Козак Євдокії Олександрівни, 1942 р. н.

(обратно)

1107

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Тємрі Анастасії Павлівни, 1930 р. н.

(обратно)

1108

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1109

Зап. 27.09.2006 у с. Морочне Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Леонтюк Ліди Федорівни, 1920 р. н.

(обратно)

1110

Зап. 07.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Герасимик Ніни Захарівни, 1950 р. н.

(обратно)

1111

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Колос Ювхимії Андріївни, 1931 р. н.

(обратно)

1112

Зап. 19.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Баранчук Оксани Федорівни, 1939 р. н.

(обратно)

1113

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1114

Зап. 15.07.2000 у с. Самари Оріхові Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Оксани Павлівни, 1928 р. н.

(обратно)

1115

Зап. Л. Оніщук 14.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Опанасюк Надії Григорівни, 1919 р. н.

(обратно)

1116

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

1117

Зап. 19.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Баранчук Оксани Федорівни, 1939 р. н.

(обратно)

1118

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Софії Миколаївни, 1929 р. н.

(обратно)

1119

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1120

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Менделюк Любові Степанівни, 1948 р. н.

(обратно)

1121

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Сидорчук Катерини Самойлівни, 1934 р. н.

(обратно)

1122

Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1123

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1124

Зап. А. Вовчак 07.07.2006 у с. Мульчиці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Кедич Анастасії Пилипівни, 1950 р. н.

(обратно)

1125

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Оксани Адамівни, 1947 р. н., уродженки с. Добре цього ж р-ну.

(обратно)

1126

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1127

Зап. 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кузьмич Зінаїди Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

1128

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1129

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Корнієнко Ніни Сергіївни, 1938 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1130

Зап. 15.07.2000 у с. Самари Оріхові Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Оксани Павлівни, 1928 р. н.

(обратно)

1131

Зап. 17.08.2004 у с. Листвин Овруцького р-ну Житомирської обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1132

Зап. І. Рогашко 18.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Кривошиєї Надії Андріївни, 1939 р. н.

(обратно)

1133

Зап. 24.09.2006 у с. Борове Зарічненського р-ну Рівненської обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1134

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1135

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Василівни, 1967 р. н.

(обратно)

1136

Зап. О. Довгань, М. Папіш, М. Артем’як 10.07.2006 у с. Озерці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Гаврилюк Єфросинії Герасимівни, 1939 р. н.

(обратно)

1137

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Кириленко Ольги Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1138

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

1139

Зап. І. Парій 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Михальчук Марії Федорівни, 1922 р. н.

(обратно)

1140

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Мацерук Марії Іларіонівни, 1924 р. н.

(обратно)

1141

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від від Мінчук Антоніни Денисівни, 1925 р. н.

(обратно)

1142

Зап. 24.09.2006 у с. Борове Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Март Павлини Матвіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1143

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Валентини Вінцентіївни, 1938 р. н.

(обратно)

1144

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1145

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1146

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Катерини Кузьмівни, 1939 р. н.

(обратно)

1147

Зап. 24.08.1998 у с. Жеревпілля Іванківського р-ну Київської обл. від Шматок Галини Нечипорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1148

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Уляни Ничипорівни, 1912 р. н.

(обратно)

1149

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Дмитрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1150

Зап. М. Чигінь, С. Корчагіна 10.07.2006 у с. Бабка Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Миронюк Оксани Леонтіївни, 1935 р. н.

(обратно)

1151

Зап. 11.07.1997 у с. Юрове Олевського р-ну Житомирської обл. від Гриб Орини Кирилівни, 1915 р. н.

(обратно)

1152

Зап. 13.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мельчук Марії Адамівни, 1927 р. н., уродженки с. Раків Ліс цього ж р-ну.

(обратно)

1153

Зап. Н. Левкович 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Яковської Оксани Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

1154

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

1155

Зап. 18.08.1998 у с. Сукачі Іванківського р-ну Київської обл. від Молочай Теклі Якимівни, 1920 р. н.

(обратно)

1156

Зап. 28.08.1994 у с. Буда Вовчківська Поліського р-ну Київської обл. від Клименко Орини Семенівни, 1911 р. н.

(обратно)

1157

Зап. 23.08.1994 у с. Орджонікідзе Поліського р-ну Київської обл. від Ребрик Ганни Савівни, 1913 р. н.

(обратно)

1158

Зап. 27.07.1997 у с. Зубковичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кузюн Анастасії Іванівни, 1929 р. н.

(обратно)

1159

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Васильчук Анастасії Євхимівни, 1912 р. н.

(обратно)

1160

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корінець Марії Григорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1161

Зап. 11.07.1995 у с. Липлянщина Народицького р-ну Житомирської обл. від Шамбір Тетяни Павлівни, 1913 р. н.

(обратно)

1162

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Марчук Віри Захарівни, 1930 р. н.

(обратно)

1163

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович (Герасимук) Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1164

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Хоружої Зофії Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

1165

Зап. Я. Гарасим 22.08.1994 у с. Стещина Поліського р-ну Київської обл. від Войтенко Марії Нечипорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1166

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1167

Зап. І. Парій 16.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Бродовської Ганни Терентіївни, 1933 р. н.

(обратно)

1168

Зап. 25.09.2006 у с. Острівськ Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Ольги Василівни, 1934 р. н.

(обратно)

1169

Зап. 26.08.1994 у с. Млачівка Поліського р-ну Київської обл. від Микитенко Віри Антонівни, 1938 р. н., уродженки с. Мар’янівка цього ж р-ну.

(обратно)

1170

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1171

Зап. 26.09.2006 у с. Задовже Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полівко Ольги Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

1172

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Філончук Любові Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1173

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Катерини Кузьмівни, 1939 р. н.

(обратно)

1174

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Мойсія Антоновича, 1940 р. н.

(обратно)

1175

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Шпаківської (Рожиц) Ганни Миколаївни, 1927 р. н.

(обратно)

1176

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Михальчук Ніни Василівни, 1930 р. н.

(обратно)

1177

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Лісовської Марії Антонівни, 1940 р. н.

(обратно)

1178

Зап. 14.08.2004 у с. Левковичі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Левковської Ганни Терентіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1179

Зап. 17.08.2004 у с. Листвин Овруцького р-ну Житомирської обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1180

Зап. Л. Оніщук 12.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Кондратюк Надії Трохимівни, 1941 р. н.

(обратно)

1181

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

1182

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1183

Зап. Л. Оніщук 12.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1184

Зап. Л. Винницька, Т. Лілявська, Ю. Кльок 11.07.2006 у с. Озерці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Хвісюк Марії Трофимівни, 1923 р. н.

(обратно)

1185

Зап. 15.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Салінської Ганни Андріївни, 1922 р. н.

(обратно)

1186

Зап. 24.07.1997 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Лозко Ганни Василівни, 1925 р. н.

(обратно)

1187

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Сороки Мотрони Марківни, 1934 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

1188

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

1189

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Цяк Ірини Нестерівни, 1928 р. н.

(обратно)

1190

Зап. 07.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Герасимик Ніни Захарівни, 1950 р. н.

(обратно)

1191

Зап. І. Рогашко 21.07.2007 у с. Понора Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Надії Сергіївни, 1939 р. н., уродженки с. Хоняків цього ж р-ну.

(обратно)

1192

Зап. 19.08.1998 у с. Феневичі Іванківського р-ну Київської обл. від Лобан Ольги Іванівни, 1938 р. н.

(обратно)

1193

Зап. 15.07.2000 у с. Самари Оріхові Ратнівського р-ну Волинської обл. від Тарасюк Олександри Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1194

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Сидорчук Катерини Самойлівни, 1934 р. н.

(обратно)

1195

Зап. І. Парій 13.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Сич Ніни Володимирівни, 1944 р. н.

(обратно)

1196

Зап. І. Парій 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Євтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1197

Зап. І. Парій 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Куль Таїси Павлівни, 1922 р. н.

(обратно)

1198

Зап. 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кузьмич Зінаїди Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

1199

Зап. І. Парій 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кучіміхи Уляни Микитівни, 1941 р. н., уродженки с. Мостища цього ж р-ну.

(обратно)

1200

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1201

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Зайця Павла Мефодійовича, 1937 р. н.

(обратно)

1202

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Козак Євдокії Олександрівни, 1935 р. н.

(обратно)

1203

Зап. 11.07.1995 у с. Липлянщина Народицького р-ну Житомирської обл. від Шамбір Тетяни Павлівни, 1913 р. н.

(обратно)

1204

Зап. Я. Гарасим 22.08.1994 у с. Стещина Поліського р-ну Київської обл. від Войтенко Марії Нечипорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1205

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Мойсія Антоновича, 1940 р. н.

(обратно)

1206

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Шолох Ольги Данилівни, 1922 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1207

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Козак Євдокії Олександрівни, 1935 р. н.

(обратно)

1208

Зап. 19.07.1997 у с. Борове Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Кляпки Тетяни Григорівни, 1924 р. н.

(обратно)

1209

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Пиливонич Ганни Андріївни, 1933 р. н.

(обратно)

1210

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Найдич Анни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1211

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1212

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1213

Зап.07.08. 2013 у с. Біличі Березнівського р-ну Рівненської обл. від Більчик Віри Антонівни, 1936 р. н., уродженки с. Колодяжне Березнівського р-ну.

(обратно)

1214

Зап. 06.07.1995 у с. Гуничі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Товкач Люби Євгенівни, 1912 р. н.

(обратно)

1215

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Сидорчук Катерини Самойлівни, 1934 р. н.

(обратно)

1216

Зап. 19.08.2004 у с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від Лазаренко Надії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1217

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Катерини Кузьмівни, 1939 р. н.

(обратно)

1218

Зап. 26.08.1998 у с. Тетерівське Іванківського р-ну Київської обл. від Кузьменко Валентини Ларіонівни, 1921 р. н.

(обратно)

1219

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1220

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Уляни Ничипорівни, 1912 р. н.

(обратно)

1221

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюховича Федора Олексійовича, 1916 р. н.

(обратно)

1222

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюховича Федора Олексійовича, 1916 р. н.

(обратно)

1223

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Левчук Єви Микитівни, 1930 р. н.

(обратно)

1224

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

1225

Зап. 26.08.1994 у с. Млачівка Поліського р-ну Київської обл. від Микитенко Віри Антонівни, 1938 р. н., уродженки с. Мар’янівка цього ж р-ну.

(обратно)

1226

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

1227

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Козювич Надії Пилипівни, 1937 р. н.

(обратно)

1228

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Левчук Єви Микитівни, 1930 р. н.

(обратно)

1229

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Надії Давидівни, 1927 р. н.

(обратно)

1230

Зап. 21.08.2004 у с. Кишин Олевського р-ну Житомирської обл. від Михайленко Тетяни Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1231

Зап. І. Рогашко 18.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несин Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1232

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1233

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Щасливої Надії Зотівни, 1945 р. н.

(обратно)

1234

Зап. 10.07.2009 у с. Угольці Гощанського р-ну Рівненської обл. від Герасимчук Ірини Єфимівни, 1928 р. н.

(обратно)

1235

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Семененко Катерини Тарасівни, 1929 р. н., уродженки с. Андріївка Ічнянського р-ну Чернігівської обл., у 1950-х роках вийшла заміж у с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1236

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Колос Ювхимії Андріївни, 1931 р. н. Цю пісню респондент пов’язала з русалками, хоча насправді це фрагмент постової пісні про дівчину-грішницю.

(обратно)

1237

Зап. 13.09.2014 у с. Лехнівка Баришівського р-ну Київської обл. від Філоненко Марії Оврамівни, 1932 р. н., уродженки с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1238

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Мельниченко Анастасії Микитівни, 1930 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1239

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1240

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1241

Зап. 24.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1242

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1243

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корінець Марії Григорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1244

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1245

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1246

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Євгенії Миколаївни, 1938 р. н.

(обратно)

1247

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Дмитрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1248

Гарасим Я. Нові записи з древньої Овруччини: огляд жанрів та сюжетів / Я. Гарасим // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. — 1999. — Вип. 2: Овруччина. 1995. — С. 230.

(обратно)

1249

Зап. 08.07.2002 у с. Хабарище Ратнівського р-ну Волинської обл. від Кобак Софії Стефанівни, 1935 р. н.

(обратно)

1250

Зап. 18.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Борошук Теклі Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1251

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1252

Зап. 15.07.2000 у с. Самари Оріхові Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Оксани Павлівни, 1928 р. н.

(обратно)

1253

Давидюк В. Русалки і русальці / В. Давидюк // Давидюк В. Кроковеє колесо. Нариси з історичної семантики українського фольклору. — К., 2002. — С. 128–129.

(обратно)

1254

Там само. — С. 129.

(обратно)

1255

Ляцкий Е. А. Представления белоруса о нечистой силе / Е. А. Ляцкий // Этнографическое обозрение. — М., 1890. — № 4. — С. 37.

(обратно)

1256

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Колос Ювхимії Андріївни, 1931 р. н.

(обратно)

1257

Гарасим Я. Нові записи з древньої Овруччини… — С. 230.

(обратно)

1258

Даль В. Пословицы русского народа: В 2 т. / В. Даль. — М., 1984. — Т. 2. — С. 346.

(обратно)

1259

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Житнікович Ганни Адамівни, 1924 р. н.

(обратно)

1260

Зап. 25.09.2006 у с. Острівськ Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Тумаш Ольги Євстафіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1261

Зап. 26.09.2006 у с. Нобель Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Юхнович Віри Григорівни, 1922 р. н., уродженки с. Прикладники цього ж р-ну.

(обратно)

1262

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1263

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович Ганни Яківни, 1921 р. н.

(обратно)

1264

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1265

Зап. Р. Беднарська, М. Іванищук 10.07.2007 у с. Стара Рафалівка Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Ткач Надії Пилипівни, 1925 р. н.

(обратно)

1266

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала

(обратно)

1267

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1268

Зап. 29.09.2006 у с. Старі Коні Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Чекун Наталії Никифорівни, 1928 р. н.

(обратно)

1269

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

1270

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Кравчук Уляни Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

1271

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Колос Ювхимії Андріївни, 1931 р. н.

(обратно)

1272

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

1273

Зап. 28.08.1994 у с. Буда Вовчківська Поліського р-ну Київської обл. від Клименко Орини Семенівни, 1911 р. н.

(обратно)

1274

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

1275

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

1276

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Сороки Мотрони Марківни, 1934 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.

(обратно)

1277

Зап. 15.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Салінської Ганни Андріївни, 1922 р. н.

(обратно)

1278

Шейн П. В. Материалы для изучения быта и языка русского населения Северо-Западного края. — СПб., 1903. — Т. 3: Описания жилища, одежды, пищи, занятий; препровождение времени, игры, верования, обычное право; чародейство, колдовство, знахарство, лечение болезней, средства от напастей, поверья, суеверья, приметы. — С. 319. [Сборник Отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук. Т. 72.]

(обратно)

1279

Зап. 24.09.2006 у с. Борове Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Март Павлини Матвіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1280

Зап. І. Парій 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Михальчук Марії Федорівни, 1922 р. н.

(обратно)

1281

Зап. 12.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Варвари Кіндратівни, 1924 р. н.

(обратно)

1282

Зап. 09.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Степанюк Ганни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1283

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1284

Зап. 15.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Салінської Ганни Андріївни, 1922 р. н.

(обратно)

1285

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1286

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1287

Зап. 20.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Федорук Єви Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1288

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1289

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1290

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Лісовської Марії Антонівни, 1940 р. н.

(обратно)

1291

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1292

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Тарасюк Анастасії Харитонівни, 1927 р. н.

(обратно)

1293

Зап. 26.09.2006 у с. Задовже Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полівко Ольги Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

1294

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Шарко Марії Кіндратівни, 1932 р. н.

(обратно)

1295

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

1296

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1297

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Небесної Галини Федорівни, 1937 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1298

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Хоменко Віри Яківни, 1922 р. н., уродженки с. Стечанка Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1299

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Семененко Катерини Тарасівни, 1929 р. н., уродженки с. Андріївка Ічнянського р-ну Чернігівської обл.; у 1950-х роках вийшла заміж у с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1300

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1301

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1302

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

1303

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Небесної Галини Федорівни, 1937 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1304

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Шолох Ольги Данилівни, 1922 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1305

Зап. 12.09.2014 у с. Рудницьке Баришівського р-ну Київської обл. від Коваленко Анастасії Павлівни, 1941 р. н., уродженки с. Зимовище Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1306

Зап. 13.09.2014 у с. Яснівка Баришівського р-ну Київської обл. від Чудо Галини Макарівни, 1923 р. н., уродженки с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1307

Зап. 13.09.2014 у с. Корніївка Баришівського р-ну Київської обл. від Ющенко Катерини Олександрівни, 1934 р. н., уродженки с. Діброва Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1308

Зап. 29.08.2014 у с. Середівка Згурівського р-ну Київської обл. від Онищенко Надії Василівни, 1935 р. н., уродженки с. Бобер Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1309

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Крупини Галини Іванівни, 1941 р. н., уродженки с. Стечанка Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1310

Зап. 13.09.2014 у с. Корніївка Баришівського р-ну Київської обл. від Ющенко Катерини Олександрівни, 1934 р. н., уродженки с. Діброва Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1311

Зап. 16.08.1994 у с. Красятичі Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Віри Кузьмівни, 1927 р. н.

(обратно)

1312

1312 Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1313

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Шолох Ольги Данилівни, 1922 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1314

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Шолох Ольги Данилівни, 1922 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1315

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1316

Зап. 12.09.2014 у с. Рудницьке Баришівського р-ну Київської обл. від Карпенко Марії Олексіївни, 1934 р. н., уродженки с. Крива Гора Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1317

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.; тривалий час жила у с. Стечанка Чорнобильського р-ну, освіта вища, працювала вчителькою.

(обратно)

1318

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1319

Зап. 13.09.2014 у с. Корніївка Баришівського р-ну Київської обл. від Ющенко Катерини Олександрівни, 1934 р. н., уродженки с. Діброва Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1320

Любистку.

(обратно)

1321

Зап. 25.08.1994 у с. Обуховичі Іванківського р-ну Київської обл. від Караки Ольги Корніївни, 1929 р. н.

(обратно)

1322

Гарасим Я. Поетичні жанри поліського фольклору / Я. Гарасим // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. — Л., 1997. — Вип. 1: Київське Полісся. 1994. — С. 220.

(обратно)

1323

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Шолох Ольги Данилівни, 1922 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1324

Зап. 13.09.2014 у с. Яснівка Баришівського р-ну Київської обл. від Чудо Галини Макарівни, 1923 р. н., уродженки с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1325

Зап. 28.08.1994 у с. Буда Вовчківська Поліського р-ну Київської обл. від Клименко Орини Семенівни, 1911 р. н.

(обратно)

1326

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1327

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Корнієнко Ніни Сергіївни, 1938 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1328

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Хоменко Віри Яківни, 1922 р. н., уродженки с. Стечанка Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1329

Рефрен.

(обратно)

1330

Гарасим Я. Поетичні жанри поліського фольклору… — С. 221.

(обратно)

1331

Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ обществомъ. Юго-Западный отделъ. Матеріалы и изследованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. — СПб., 1872. — Т. 3: Народный дневникъ. — С. 190.

(обратно)

1332

Зап. 18.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Борошук Теклі Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1333

Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край… — Т. 3: Народный дневникъ. — С. 187.

(обратно)

1334

Календарно-обрядові пісні. — К.: Дніпро, 1987. — (Народна творчість).

(обратно)

1335

Зап. 29.09.2006 у с. Старі Коні Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Чекун Наталії Никифорівни, 1928 р. н.

(обратно)

1336

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корінець Марії Григорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1337

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Свірчкової Юлії Семенівни, 1939 р. н., уродженки с. Седлище.

(обратно)

1338

Зап. 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Бродовської Анни Терентіївни, 1933 р. н.

(обратно)

1339

Зап. І. Рогашко 21.07.2007 у с. Понора Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Надії Сергіївни, 1939 р. н., уродженки с. Хоняків цього ж р-ну.

(обратно)

1340

Зап. Людмила Оніщук 12.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1341

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1342

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович (Герасимук) Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1343

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Мацерук Марії Іларіонівни, 1924 р. н.

(обратно)

1344

Зап. 25.09.2006 у с. Острівськ Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Ольги Василівни, 1934 р. н.

(обратно)

1345

Зап. 25.08.2004 у с. Любиковичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Домни Хомівни, 1935 р. н. Свого прізвища респондент не назвала.

(обратно)

1346

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

1347

Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Кравчук Уляни Степанівни, 1927 р. н.

(обратно)

1348

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

1349

Зап. 19.07.2007 у с. Губельці Славутського р-ну Хмельницької обл. від Старпіцької Анастасії Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

1350

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Кириленко Ольги Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1351

Зап. 22.08.1994 у с. Стещина Поліського р-ну Київської обл. від Карась Єлизавети Дмитрівни, 1911 р. н.

(обратно)

1352

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Васильця Гордія Івановича, 1926 р. н.

(обратно)

1353

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Зайця Павла Мефодійовича, 1937 р. н.

(обратно)

1354

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1355

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Філончук Любові Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1356

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Басюк Лідії Григорівни, 1956 р. н.

(обратно)

1357

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Щасливої Надії Зотівни, 1945 р. н.

(обратно)

1358

Зап. 29.09.2006 у с. Старі Коні Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Чекун Наталії Никифорівни, 1928 р. н.

(обратно)

1359

Зап. 13.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мельчук Марії Адамівни, 1927 р. н., уродженки с. Раків Ліс цього ж р-ну.

(обратно)

1360

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Шукало Любові Трохимівни, 1946 р. н.

(обратно)

1361

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Тємрі Анастасії Павлівни, 1930 р. н.

(обратно)

1362

Зап. Л. Оніщук 12.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Столярчук Анни Павлівни, 1923 р. н., уродженки с. Рівки цього ж р-ну.

(обратно)

1363

Зап. 19.07.2007 у с. Волиця Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Марії Тимофіївни, 1937 р. н.

(обратно)

1364

Зап. Л. Оніщук 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марії Нечипорівни, 1930 р. н.

(обратно)

1365

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Васильчук Анастасії Євхимівни, 1912 р. н.

(обратно)

1366

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Сидорчук Катерини Самойлівни, 1934 р. н.

(обратно)

1367

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1368

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1369

Зап. Н. Левкович 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Лук’янчук Єви Яківни, 1949 р. н.

(обратно)

1370

Зап. 24.09.2006 у с. Перекалля Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Сидорчук Катерини Самойлівни, 1934 р. н.

(обратно)

1371

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Шукало Любові Трохимівни, 1946 р. н.

(обратно)

1372

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Козанчук Євфросинії Григорівни, 1932 р. н.

(обратно)

1373

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1374

Зап. 26.09.2006 у с. Задовже Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полівко Ольги Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

1375

Зап. 24.09.2006 у с. Борове Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Март Павлини Матвіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1376

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Небесної Галини Федорівни, 1937 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1377

Зап. 13.09.2014 у с. Яснівка Баришівського р-ну Київської обл. від Чудо Галини Макарівни, 1923 р. н., уродженки с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1378

Зап. 12.09.2014 у с. Рудницьке Баришівського р-ну Київської обл. від Карпенко Марії Олексіївни, 1934 р. н., уродженки с. Крива Гора Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1379

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1380

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кобар Ольги Григорівни, 1947 р. н.

(обратно)

1381

Зап. 13.09.2014 у с. Корніївка Баришівського р-ну Київської обл. від Ющенко Катерини Олександрівни, 1934 р. н., уродженки с. Діброва Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1382

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1383

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1384

Зап. 24.07.2007 р. в с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

1385

Зап. 01.09. 2014 у с. Жоравка Яготинського р-ну Київської обл. від Пінчук Уляни Пилипівни, 1931 р. н., уродженки с. Тараси Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1386

Зап. 31.08.2014 у с. Добраничівка Яготинського р-ну Київської обл. від Бутенко Галини Митрофанівни, 1935 р. н.

(обратно)

1387

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Небесної Галини Федорівни, 1937 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1388

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Шолох Ольги Данилівни, 1922 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1389

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1390

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1391

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1392

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Менделюк Любові Степанівни, 1948 р. н.

(обратно)

1393

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Остемчук Марії Яківни, 1930 р. н.

(обратно)

1394

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1395

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Гладич Ніни Андріївни, 1941 р. н.

(обратно)

1396

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кобар Ольги Григорівни, 1947 р. н.

(обратно)

1397

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1398

Зап. 29.07.1997 у с. Кам’янка Олевського р-ну Житомирської обл. від Пилипчук Галини Іванівни, 1942 р. н.

(обратно)

1399

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Бакунець Ніни Тимофіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1400

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Тарасюк Анастасії Харитонівни, 1927 р. н.

(обратно)

1401

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Тємрі Анастасії Павлівни, 1930 р. н.

(обратно)

1402

Зап. 22.08.2004 у с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кравчук Ганни Макарівни, 1938 р. н.

(обратно)

1403

Зап. 27.08.2004 у с. Карпилівка Сарненського р-ну Рівненської обл. від Тарасюк Анастасії Харитонівни, 1927 р. н.

(обратно)

1404

Зап. 22.08.2004 у с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кравчук Ганни Макарівни, 1938 р. н.

(обратно)

1405

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Лісовської Марії Антонівни, 1940 р. н.

(обратно)

1406

Зап. 15.07.1995 у с. Яжберень Народицького р-ну Житомирської обл. від Комарчук Надії Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1407

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від від Мінчук Антоніни Денисівни, 1925 р. н.

(обратно)

1408

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Хвесік Надії Григорівни, 1937 р. н.

(обратно)

1409

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. від Котюк Надії Олексіївни, 1942 р. н.

(обратно)

1410

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Менделюк Любові Степанівни, 1948 р. н.

(обратно)

1411

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1412

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1413

Зап. 03.08.2013 у с. Великий Мидськ Костопільського р-ну Рівненської обл. від Ярошик Антоніни Іванівни, 1925 р. н.

(обратно)

1414

Зап. 16.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Зварич Марiї Михайлiвни, 1930 р. н.

(обратно)

1415

Зап. 18.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Борошук Теклі Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1416

Зап. 16.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Зварич Марiї Михайлiвни, 1930 р. н.

(обратно)

1417

Зап. 18.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Борошук Теклі Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1418

Зап. І. Парій 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1419

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1420

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Свідзінської Марини Захарівни, 1929 р. н.

(обратно)

1421

Зап. 24.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1422

Зап. 12.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Варвари Кіндратівни, 1924 р. н.

(обратно)

1423

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Галини Григорівни, 1963 р. н., уродженки с. Оленіно Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1424

Зап. 01.09.2014 у с. Жоравка Яготинського р-ну Київської обл. від Пінчук Уляни Пилипівни, 1931 р. н., уродженки с. Тараси Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1425

Зап. 15.07.1995 у с. Яжберень Народицького р-ну Житомирської обл. від Комарчук Надії Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1426

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1427

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1428

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1429

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Нікітчук Насті Ярославівни, 1920 р. н.

(обратно)

1430

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1431

Зап. 22.08.2004 у с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кравчук Ганни Макарівни, 1938 р. н.

(обратно)

1432

Зап. 16.07.1999 у с. Тур Ратнівського р-ну Волинської обл. від Зварич Марiї Михайлiвни, 1930 р. н.

(обратно)

1433

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1434

Зап. 08.08.2013 у с. Білки Березнівського р-ну Рівненської обл. від Прокопчук Олени Сергіївни, 1935 р. н.

(обратно)

1435

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1436

Зап. 09.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Степанюк Ганни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1437

Зап. 13.09.2014 у с. Яснівка Баришівського р-ну Київської обл. від Чудо Галини Макарівни, 1923 р. н., уродженки с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1438

Зап. 01.08.2013 у с. Чабель Сарненського р-ну Рівненської обл. від Ковальчук Галини Тихонівни, 1954 р. н.

(обратно)

1439

Зап. 31.07.2013 у с. с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1440

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1441

Зап. 17.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Ганни Яківни, 1935 р. н.

(обратно)

1442

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Макарчук Ярини Олександрівни, 1934 р. н.

(обратно)

1443

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1444

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1445

Зап. 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Боркалюк Віри Фамілівни, 1923 р. н.

(обратно)

1446

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Швидюк Катерини Аврамівни, 1935 р. н.

(обратно)

1447

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівці цього ж р-ну.

(обратно)

1448

Зап. 18.07.1997 у с. Сновидовичі Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Старенької Євфросинії Петрівни, 1926 р. н.

(обратно)

1449

Зап. 25.08.2004 у с. Любиковичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Домни Хомівни, 1935 р. н. Свого прізвища респондент не назвала.

(обратно)

1450

Зап. 25.09.2006 у с. Острівськ Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Ольги Василівни, 1934 р. н.

(обратно)

1451

Зап. А. Вовчак 07.07.2006 у с. Мульчиці Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Кедич Анастасії Пилипівни, 1950 р. н.

(обратно)

1452

Зап. 08.07.2002 у с. Хабарище Ратнівського р-ну Волинської обл. від Кобак Софії Стефанівни, 1935 р. н.

(обратно)

1453

Зап. І. Парій 08.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Грищук Ярини Іванівни, 1937 р. н.

(обратно)

1454

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

1455

Зап. 12.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Чурак Анни Лукашівни, 1932 р. н.

(обратно)

1456

Зап. Ю. Кльок, Л. Винницька 09.07.2006 у с. Більській Волі Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Мельник Тетяни Михайлівни, 1941 р. н.

(обратно)

1457

Зап. 16.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шевчик Ольги Іванівни, 1951 р. н.

(обратно)

1458

Зап. І. Парій 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Михальчук Марії Федорівни, 1922 р. н.

(обратно)

1459

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мендель Оксани Дмитрівни, 1931 р. н.

(обратно)

1460

Зап. 29.09.2006 у с. Старі Коні Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Чекун Наталії Никифорівни, 1928 р. н.

(обратно)

1461

Зап. 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Ніни Гордіївни, 1957 р. н.

(обратно)

1462

Зап. 12.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Чурака Миколи Романовича, 1928 р. н.

(обратно)

1463

Зап. М. Чигінь, С. Корчагіна 07.07.2006 у с. Більська Воля Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Кречик Надії Антонівни, 1951 р. н.

(обратно)

1464

Зап. І. Парій 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мендель Оксани Дмитрівни, 1931 р. н.

(обратно)

1465

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Тимошик Марини Григорівни, 1933 р. н.

(обратно)

1466

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1467

Зап. І. Парій 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Гричковської Ірини Несторівни, 1922 р. н.

(обратно)

1468

Зап. І. Парій 08.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Найдич Ольги Миколаївни, 1927 р. н.

(обратно)

1469

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Козанчук Євфросинії Григорівни, 1932 р. н.

(обратно)

1470

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

1471

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Антощенко Ольги Яківни, 1937 р. н.

(обратно)

1472

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1473

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1474

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мендель Оксани Дмитрівни, 1931 р. н.

(обратно)

1475

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Надії Павлівни Мінько, 1935 р. н.

(обратно)

1476

Зап. І. Парій 08.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Бродовської Ганни Карпівни, 1900 р. н.

(обратно)

1477

Зап. 17.07.2007 у с. Рівки Славутського р-ну Хмельницької обл. від Щасливої Анни Захарівни, 1924 р. ародж.

(обратно)

1478

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1479

Зап. 14.08.2004 у с. Левковичі Овруцького р-ну Житомирської обл. від Левковської Ганни Терентіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1480

Зап. 26.09.2006 у с. Нобель Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Куцевича Олександра Федосійовича, 1939 р. н.

(обратно)

1481

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Крилюк Ольги Степанівни, 1951 р. н.

(обратно)

1482

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Марчук Віри Захарівни, 1930 р. н.

(обратно)

1483

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович (Герасимук) Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1484

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Лóпух Олени Яківни, 1933 р. н.

(обратно)

1485

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

1486

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

1487

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Надії Давидівни, 1927 р. н.

(обратно)

1488

Зап. 28.08.1994 у с. Буда Вовчківська Поліського р-ну Київської обл. від Клименко Орини Семенівни, 1911 р. н.

(обратно)

1489

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Кутинця Григорія Степановича, 1943 р. н.

(обратно)

1490

Зап. 19.07.1997 у с. Борове Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Кляпки Тетяни Григорівни, 1924 р. н.

(обратно)

1491

Зап. 18.08.1998 у с. Сукачі Іванківського р-ну Київської обл. від Молочай Теклі Якимівни, 1920 р. н.

(обратно)

1492

Зап. 16.08.1994 у с. Володарка Поліського р-ну Київської обл. від Яковенко Софії Тимофіївни, 1919 р. н.

(обратно)

1493

Зап. 24.07.1996 у с. Великі Міньки Народицького р-ну Житомирської обл. від Мельниченко Марії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

1494

Зап. 17.08.1994 у с. Вересня Поліського р-ну Київської обл. від Новак Марії Василівни, 1918 р. н., уродженки с. Вовчків цього ж р-ну.

(обратно)

1495

Зап. 23.08.1994 у с. Орджонікідзе Поліського р-ну Київської обл. від Ребрик Ганни Савівни, 1913 р. н.

(обратно)

1496

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

1497

Зап. 15.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Салінської Ганни Андріївни, 1922 р. н.

(обратно)

1498

Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

1499

Зап. І. Парій 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Варвари Кіндратівни, 1924 р. н.

(обратно)

1500

Зап. 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Кузьмич Зінаїди Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

1501

Зап. М. Чигінь, С. Корчагіна 10.07.2006 у с. Бабка Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Миронюк Оксани Леонтіївни, 1935 р. н.

(обратно)

1502

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Колос Ювхимії Андріївни, 1931 р. н.

(обратно)

1503

Зап. 09.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Степанюк Ганни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1504

Зап. Р. Беднарська, М. Іванищук 10.07.2007 у с. Стара Рафалівка Володимирецького р-ну Рівненської обл. від Ткач Надії Пилипівни, 1925 р. н.

(обратно)

1505

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Костючик Марфи Савівни, 1939 р. н.

(обратно)

1506

Зап. 07.07.2002 у с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Герасимик Ніни Захарівни, 1950 р. н.

(обратно)

1507

Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. Інформатор себе не назвала.

(обратно)

1508

Зап. Л. Оніщук 21.07.2007 у с. Понора Славутського р-ну Хмельницької обл. від Мательчук Ніни Михайлівни, 1941 р. н.

(обратно)

1509

Гнатюк В. М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків В. М. Гнатюк // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. — К.: Либідь, 1991. — С. 396.

(обратно)

1510

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Скрипченко Ольги Василівни, 1944 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1511

Зап. 21.08.2004 у с. Кишин Олевського р-ну Житомирської обл. від Михайленко Тетяни Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1512

Зап. І. Парій 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Голодюк Ганни Лазарівни, 1922 р. н.

(обратно)

1513

Зап. І. Парій 13.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Ющик Надії Кузьмівни, 1932 р. н.

(обратно)

1514

Зап. Н. Левкович 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мендель Оксани Дмитрівни, 1931 р. н.

(обратно)

1515

Зап. 09.08.2013 у с. Ставок Костопільського р-ну Рівненської обл. від Стрельчик Марії Макарівни, 1932 р. н.

(обратно)

1516

Зап. 31.08.2014 у с. Добраничівка Яготинського р-ну Київської обл. від Бутенко Галини Митрофанівни, 1935 р. н.

(обратно)

1517

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

1518

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Менделюк Любові Степанівни, 1948 р. н.

(обратно)

1519

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Семененко Катерини Тарасівни, 1929 р. н., уродженки с. Андріївка Ічнянського р-ну Чернігівської обл.; у 1950-х роках вийшла заміж у с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1520

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1521

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Галини Григорівни, 1963 р. н., уродженки с. Оленіно Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1522

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1523

Зап. 01.09.2014 у с. Право Жовтня Згурівського р-ну Київської обл. від Лученко Антоніни Дорошківни, 1927 р. н., уродженки с. Іллінці Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1524

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

1525

Зап. 28.08.1998 у с. Шпилі Іванківського р-ну Київської обл. від Масльон Ольги Ювхимівни, 1931 р. н.

(обратно)

1526

Зап. 29.08.2014 у с. Середівка Згурівського р-ну Київської обл. від Онищенко Надії Василівни, 1935 р. н., уродженки с. Бобер Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1527

Зап. 29.08.2014 у с. Аркадіївка Згурівського р-ну Київської обл. від Небесної Галини Федорівни, 1937 р. н., уродженки с. Рудьки Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1528

Зап. 01.09. 2014 у с. Жоравка Яготинського р-ну Київської обл. від Пінчук Уляни Пилипівни, 1931 р. н., уродженки с. Тараси Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1529

Зап. 12.09.2014 у с. Рудницьке Баришівського р-ну Київської обл. від Карпенко Марії Олексіївни, 1934 р. н., уродженки с. Крива Гора Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1530

Зап. 01.12.2006 у м. Львів від Гентош Ілони Вікторівни, 1988 р. н., уродженки Миколаївського р-ну Львівської обл.

(обратно)

1531

Шейн П. В. Материалы для изучения быта и языка… — Т. 3. — С. 319.

(обратно)

1532

Зап. 18.08.1998 у с. Сукачі Іванківського р-ну Київської обл. від Молочай Теклі Якимівни, 1920 р. н.

(обратно)

1533

Зап. 19.07.1997 у с. Борове Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Кляпки Тетяни Григорівни, 1924 р. н.

(обратно)

1534

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

1535

Зап. 29.07.1997 у с. Кам’янка Олевського р-ну Житомирської обл. від Пилипчук Галини Іванівни, 1942 р. н.

(обратно)

1536

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Васильчук Анастасії Євхимівни, 1912 р. н.

(обратно)

1537

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1538

Зап. 10.07.1997 у с. Корощине Олевського р-ну Житомирської обл. від Харипончук Оксани Савівни, 1925 р. н.

(обратно)

1539

Зап. 22.08.2004 у с. Лопатичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Кравчук Ганни Макарівни, 1938 р. н.

(обратно)

1540

Зап. 13.08.1998 у с. Термахівка Іванківського р-ну Київської обл. від Притики Анастасії Григорівни, 1920 р. н.

(обратно)

1541

Зап. 24.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Нужди Катерини Іванівни, 1927 р. н.

(обратно)

1542

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрців Параски Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

1543

Шухевич В. Гуцульщина: у 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 200.

(обратно)

1544

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ / П. Чубинській. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 207.

(обратно)

1545

Шухевич В. Гуцульщина: В 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 200.

(обратно)

1546

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 56.

(обратно)

1547

Зап. Л. Оніщук 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Жирик Євдокії Дмитрівни, 1934 р. н.

(обратно)

1548

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

1549

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрців Параски Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

1550

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 56.

(обратно)

1551

Кolberg O. Pokucie: Obraz etnograficzny. Cz. III // Кolberg O. Dzieła wszystkie. — Wrocław — Poznań, 1963. — T. 31 (Reedycja fotooffsetowa, pierwodruk: Krakćw, 1888). — S. 97—100.

(обратно)

1552

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії. Записані у Зеленици, надвірнянського повіта, 1907–1908 / Антін Онищук // Матеріяли до української етнольоґії. — Л., 1909. — Т. ХІ. — Ч. 2. — С. 56.

(обратно)

1553

Шухевич В. Гуцульщина: В 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 200.

(обратно)

1554

Шухевич В. Гуцульщина: В 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 200.

(обратно)

1555

Зап. І. Рогашко 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

1556

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 59.

(обратно)

1557

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ / П. Чубинскій. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 206.

(обратно)

1558

Зап. І. Рогашко 16.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Олексин Оксани Іванівни, 1938 р. н.

(обратно)

1559

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Магас Юстини Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1560

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гошівської Ганни Василівни, 1948 р. н.

(обратно)

1561

Зап. І. Рогашко 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковалів Ганни Василівни, 1922 р. н.

(обратно)

1562

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

1563

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1564

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

1565

Зап. І. Рогашко 18.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Куртяк Марії Степанівни, 1926 р. н.

(обратно)

1566

Зап. І. Рогашко 16.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Кільчинської Ганни Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1567

Зап. М. Мельник 13.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климовича Миколи Михайловича, 1929 р. н.

(обратно)

1568

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

1569

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1570

Зап. І. Рогашко 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрціва Дмитра Семеновича, 1917 р. н.

(обратно)

1571

Зап. М. Мельника 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Хорхоль Євдокії Дмитрівни, 1916 р. н.

(обратно)

1572

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

1573

Зап. І. Рогашко 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1574

Schnaider Jćzef. Garść podań zebranych w powiecie dolińskim i kałuskim… — S. 242.

(обратно)

1575

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дякун Софії Юрківни, 1939 р. н., уродженки с. Лесівка цього ж р-ну.

(обратно)

1576

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

1577

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федоришин Анни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1578

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

1579

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

1580

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

1581

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1582

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1583

Зап. І. Рогашко 16.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Кільчинської Ганни Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1584

Зап. Н. Бойко 14.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Штогрина Дмитра Петровича, 1930 р. н.

(обратно)

1585

Зап. 09.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Драбець Василини Василівни, 1950 р. н.

(обратно)

1586

Зап. 08.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Шулятинської Марії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1587

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

1588

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

1589

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

1590

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

1591

Зап. Юрія Горблянського 12.1991 у с. Липовиця Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. від Горблянської Ганни Федорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1592

Зап. І. Рогашко 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1593

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1594

Falkowski J. Pćłnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny / Jan Falkowski. — Lwćw, 1938. — Prace etnograficzne. Nr. 4. — S. 89–90.

(обратно)

1595

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Положак Юстини Василівни, 1923 р. н.

(обратно)

1596

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 59.

(обратно)

1597

Зап. І. Рогашко 21.07.2008 у с. Раковець Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гуменяк Ольги Іллівни, 1950 р. н.

(обратно)

1598

Зап. Олесі Кучер 20.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Макар Анни Василівни, 1922 р. н.

(обратно)

1599

Schnaider J. Garść podań zebranych w powiecie dolińskim i kałuskim / Jćzef Schnaider // Lud… Pod red. Wilhelma Bruchnalskiego. — Lwćw, 1907. — T. XIII. — S. 241.

(обратно)

1600

Schnaider J. Wśrćd mar / Jćzef Schnaider // Lud: Organ Towarzystwa ludoznawczego we Lwowie / Pod red. d-ra Antoniego Kaliny. — Lwćw, 1902. — Rocz. VIII. — S. 184–185.

(обратно)

1601

Schnaider J. Garść podań zebranych w powiecie dolińskim i kałuskim… — S. 241.

(обратно)

1602

Шухевич В. Гуцульщина: В 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 198–200.

(обратно)

1603

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

1604

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалько Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

1605

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

1606

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

1607

Falkowski J. Pćłnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny / Jan Falkowski. — Lwćw, 1938. — Prace etnograficzne. Nr. 4. — S. 84.

(обратно)

1608

Там само.

(обратно)

1609

Schnaider J. Z życia gćrali nadłomnickich / Jćzef Schnaider // Lud… / Pod red. d-ra Adama Fischera. — Lwćw, 1912. — T. XVIII. — Cz. 11. — S. 174.

(обратно)

1610

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 92.

(обратно)

1611

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

1612

Зап. І. Бабій 09.07.2006 у с. Малі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Мулика Бориса Степановича, 1930 р. н.

(обратно)

1613

Гнатюк В. Останки передхристіянського релїгійного світогляду наших предків / В. Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Л., 1912. — Т. XXXIII. — С. XXV–XXVI.

(обратно)

1614

Гнатюк В. Знадоби до української демонольоґії: Т. ІІ. Вип. 1 / В. Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — 1912. — Т. XXXIII. — С. 191–198.

(обратно)

1615

Schnaider J. Wśrćd mar / / Jćzef Schnaider // Lud: Organ Towarzystwa ludoznawczego we Lwowie / Pod red. d-ra Antoniego Kaliny. — Lwćw, 1902. — Rocz. VIII. — S. 184–185.

(обратно)

1616

Schnaider J. Z kraju Hucułćw / / Jćzef Schnaider // Lud… / Pod red. d-ra Antoniego Kaliny. — Lwćw, 1900. — Rocz. VI. — Сz. VI. — S. 258; Ejusdem. Lud peczeniżyński // Lud… / Pod red. Wilhelma Bruchnalskiego. — Lwćw, 1907. — T. XIII. — Cz. II. — S. 112.

(обратно)

1617

Schnaider J. Wśrćd mar / / Jćzef Schnaider // Lud: Organ Towarzystwa ludoznawczego we Lwowie / Pod red. d-ra Antoniego Kaliny. — Lwćw, 1902. — Rocz. VIII. — S. 185.

(обратно)

1618

Falkowski J. Pćłnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny / Jan Falkowski. — Lwćw, 1938. — Prace etnograficzne. — Nr. 4. — S. 90–91.

(обратно)

1619

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії. Записані у Зеленици, надвірнянського повіта, 1907–1908 / А. Онищук // Матеріяли до української етнольоґії. — Л., 1909. — Т. ХІ. — Ч. 2. — С. 60–61. Гнатюк В. Знадоби до української демонольоґії: Т. ІІ. Вип. І / В. Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — 1912. — Т. XXXIII. — С. 179. Влад М. Стрітеннє: Книжка гуцульських звичаїв та вірувань / М. Влад. — К., 1992. — С. 24–26. Пушик С. Чугайстер: міфічний персонаж народної поезії Карпат / С. Пушик // Народна творчість та етнографія. — 1994. — № 2–3. — С. 24–39. Хобзей Н. Гуцульська міфологія: Етнолінгвістичний словник / Н. Хобзей. — Л., 2002. — С. 189–191.

(обратно)

1620

Зап. 23.09.2003 у с. Лопушниця Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Драбик Любові Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

1621

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Євгенії Миколаївни, 1938 р. н.

(обратно)

1622

Зап. 07.08.2013 у с. Бистричі Березнівського р-ну Рівненської обл. від Власюк Єви Федорівни, 1930 р. н.

(обратно)

1623

Зап. 03.08.2013 у с. Яполоть Костопільського р-ну Рівненської обл. від Переходько Надії Пилипівни, 1942 р. н.

(обратно)

1624

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

1625

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

1626

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Струк Ганни Яцівни, 1941 р. н.

(обратно)

1627

Зап. 19.08.2004 у с. Дідковичі Коростенського р-ну Житомирської обл. від Лазаренко Надії Григорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1628

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.

(обратно)

1629

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну Волинської обл. від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

1630

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1631

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюк Палагни Миколаївни, 1937 р. н., уродженки с. Росільна цього ж р-ну.

(обратно)

1632

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

1633

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

1634

Зап. 24.07.1997 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Лозко Ганни Василівни, 1925 р. н.

(обратно)

1635

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1636

Зап. 10.07.1997 у с. Корощине Олевського р-ну Житомирської обл. від Харипончук Оксани Савівни, 1925 р. н.

(обратно)

1637

Зап. 11.07.2012 у с. Соколя Буського р-ну Львівської обл. від Приставської Марії Ільківни, 1930 р. н.

(обратно)

1638

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кикош Ганни Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

1639

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуць Катерини Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1640

Зап. 27.07.2013 у с. Поляни Березнівського р-ну Рівненської обл. від Ковалевич Ганни Карпівни, 1939 р. н.

(обратно)

1641

Зап. 15.08.2004 у с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Марії Антонівни Лісовської, 1940 р. н.

(обратно)

1642

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Цар (Драбик) Марії Василівни 1931 р. н.

(обратно)

1643

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Макарчук Ярини Олександрівни, 1934 р. н.

(обратно)

1644

Зап. 08.07.2011 у с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл. від Гонтарик Надії Михайлівни, 1940 р. н.

(обратно)

1645

Зап. 18.07.2006 у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Стадницької Ганни Романівни, 1921 р. н.

(обратно)

1646

Зап. І. Гілевича 11.07.2006 у с. Іква Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Барабаш Марії Яківни, 1939 р. н.

(обратно)

1647

Зап. 16.07.2007 у с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Гарбарук Марини Яремівни, 1934 р. н.

(обратно)

1648

Зап. 18.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шурмик Зої Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1649

Зап. 24.08.2004 у с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської обл. від Бакунець Ніни Тимофіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1650

Зап. Надії Бойко 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1951 р. н.

(обратно)

1651

Зап. Н. Бойко 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишин Марії Андріївни, 1955 р. н.

(обратно)

1652

Зап. Н. Бойко 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Кільчинської Ганни Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1653

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

1654

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Положак Юстини Василівни, 1923 р. н.

(обратно)

1655

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Галини Михайлівни, 1964 р. н., уродженки с. Глибівка цього ж р-ну.

(обратно)

1656

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

1657

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кошки Параски Василівни, 1954 р. н.

(обратно)

1658

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

1659

Зап. 08.08.2013 у с. Голубне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Гордієвич Раїси Петрівни, 1935 р. н.

(обратно)

1660

Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Пиливонич Ганни Андріївни, 1933 р. н.

(обратно)

1661

Зап. 24.07.2007 у с. Цвітоха Славутського р-ну Хмельницької обл. від Козійчук Марії Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Варварівка цього ж р-ну.

(обратно)

1662

Зап. 14.07.2007 у с. Великий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Несен Ганни Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1663

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федоришин Анни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1664

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1665

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

1666

Зап. Н. Бойко 17.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Ярової Юстини Олексіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1667

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

1668

Зап. 15.07.2007 у с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Боркалюк Віри Фамілівни, 1923 р. н.

(обратно)

1669

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

1670

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1671

Зап. Л. Оніщук 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Жирик Євдокії Дмитрівни, 1934 р. н.

(обратно)

1672

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

1673

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

1674

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

1675

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

1676

Зап. Михайла Мельника 11.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сметанюк Марії Василівни, 1927 р. н.

(обратно)

1677

Зап. Н. Бойко 23.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Євдокії Василівни, 1928 р. н.

(обратно)

1678

Зап. Н. Бойко 21.07.2008 у с. Яблунька Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гавриш Марії Олексіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1679

Schnaider J. Z życia gćrali nadłomnickich / Jćzef Schnaider // Lud… / Pod red. d-ra Adama Fischera. — Lwćw, 1912. — T. XVIII. — Cz. 11. — S. 175.

(обратно)

1680

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Магас Юстини Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1681

Зап. Н. Бойко 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Євдокії Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1682

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1683

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1684

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Ярової Юстини Олексіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1685

Зап. Н. Бойко 17.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Ярової Юстини Олексіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1686

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

1687

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

1688

Народная демонология Полесья: Публикации текстов в записях 80—90-х гг. ХХ века / Сост. Л. Н. Виноградова, Е. Е. Левкиевская. — М., 2012. — Т. 2: Демонологизация умерших людей. — С. 246.

(обратно)

1689

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка.

(обратно)

1690

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1691

Зап. 14.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Макарчук Ярини Олександрівни, 1934 р. н.

(обратно)

1692

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Денисюк Єви Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1693

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Музичака Володимира Федоровича, 1932 р. н.

(обратно)

1694

Schnaider J. Z życia gćrali nadłomnickich / Jćzef Schnaider // Lud… / Pod red. d-ra Adama Fischera. — Lwćw, 1912. — T. XVIII. — Cz. 11. — S. 175.

(обратно)

1695

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

1696

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

1697

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Липки Олени Михайлівни, 1954 р. н.

(обратно)

1698

Зубрицький М. Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і сусідних селах… — С. 223–224.

(обратно)

1699

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольоґії… — С. 56.

(обратно)

1700

Шухевич В. Гуцульщина: В 5-ти ч. / В. Шухевич. — Л., 1908. — Ч. 5. — С. 198.

(обратно)

1701

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Галини Михайлівни, 1964 р. н., уродженки с. Глибівка.

(обратно)

1702

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1703

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

1704

Зап. Н. Бойко 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

1705

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1706

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загíрняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1707

Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.

(обратно)

1708

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1709

Зап. І. Парій 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1710

Зап. 17.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Козак Євдокії Олександрівни, 1935 р. н.

(обратно)

1711

Зап. 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Шумик Софії Яківни, 1932 р. н.

(обратно)

1712

Зап. 07.07.2009 у с. Колесники Гощанського р-ну Рівненської обл. від Хабун Ніни Артемівни, 1931 р. н.

(обратно)

1713

Зап. 10.07.2009 у с. Угольці Гощанського р-ну Рівненської обл. від Герасимчук Ірини Єфимівни, 1928 р. н.

(обратно)

1714

Вагилевич І. Бойки, русько-славянський люд у Галичині / І. Вагилевич; передм. та пер. з пол. Р. Кирчіва // Жовтень. — 1978. — № 12. — С. 126.

(обратно)

1715

Brückner A. Mitologia słowiańska i polska / Aleksander Brückner; wstęp i opracowanie Stanisław Urbańczyk. — Warszawa, 1980. — S. 284.

(обратно)

1716

Falkowski J. Pćłnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny / Jan Falkowski. — Lwćw, 1938. — Prace etnograficzne. — Nr. 4. — S. 84.

(обратно)

1717

Вагилевич І. Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині / І. Вагилевич. — С. 121.

(обратно)

1718

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

1719

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрціва Дмитра Семеновича, 1917 р. н.

(обратно)

1720

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Федоришин Анни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1721

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрців Параски Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

1722

Зап. Юрія Горблянського 03.1992 у с. Липовиця Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. від Лютака Михайла Миколайовича, 1918 р. н.

(обратно)

1723

Словарь української мови. Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко: У 4 т. — К., 1996. — Т. 2: З — Н. — С. 354.

(обратно)

1724

«Понашє´лосі» — ‘передражнювало’; «понашє´є» — ‘передражнює’, ‘робить по-нашому, як і ми’.

(обратно)

1725

«Звір» — вимитий водою рів.

(обратно)

1726

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

1727

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

1728

Зап. Ю. Горблянського 12.1991 у с. Липовиця Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. від Горблянського Дмитра Федоровича, 1928 р. н.

(обратно)

1729

Зап. Ю. Горблянського 12.1991 у с. Липовиця Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. від Горблянської Ганни Федорівни, 1931 р. н.

(обратно)

1730

Зап. Ю. Горблянського 03.1992 у с. Липовиця Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. від Сеніва Василя Федоровича, 1912 р. н.

(обратно)

1731

Даль В. О повѣрьяхъ, суевѣріяхъ и предразсудкахъ русскаго народа / В. Даль // Полное собраніе сочиненій Владиміра Даля (казака луганскаго). — СПб.; М., 1898. — Т. Х. — С. 289–428.

(обратно)

1732

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ / П. Чубинскій. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 196–205.

(обратно)

1733

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології / І. Нечуй-Левицький. — К., 1992. — С. 60–64.

(обратно)

1734

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмахъ и упыряхъ (матеріалы для характеристики міросозерцанія крестьянскаго населенія Купянскаго уезда) / П. В. Иванов // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Х., 1891. — Т. 3. — С. 156–228.

(обратно)

1735

Милорадович В. Украинская ведьма / В. Милорадович // Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 217–233.

(обратно)

1736

Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття / Катерина Диса. — К., 2008.

(обратно)

1737

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1738

Зап. І. Бабій 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Сисин Катерини Іванівни, 1924 р. н.

(обратно)

1739

Зап. І. Рогашко 18.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Куртяк Марії Степанівни, 1926 р. н.

(обратно)

1740

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

1741

Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян… — С. 233.

(обратно)

1742

Зап. І. Бабій 08.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Яновської Марії Омелянівни, 1924 р. н.

(обратно)

1743

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1744

Милорадович В. Украинская ведьма / В. Милорадович // Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 218.

(обратно)

1745

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

1746

Зап. І. Рогашко 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

1747

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

1748

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка від Заруби Галини Михайлівни, 1964 р. н., уродженки с. Глибівка.

(обратно)

1749

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

1750

Зап. 29.09. 2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1751

Славянские мифологические персонажи. — № 275.

(обратно)

1752

Зап. 12.09.2014 у с. Бзів Баришівського р-ну Київської обл. від Боб Галини Кирилівни, 1942 р. н., уродженки с. Шкнева Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

1753

Див. про відьомські шабаші: Милорадович В. Украинская ведьма / В. Милорадович // Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 220–222. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології / І. Нечуй-Левицький. — К., 1992. — С. 62–63. Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмахъ и упыряхъ (матеріалы для характеристики міросозерцанія крестьянскаго населенія Купянскаго уезда) / П. В. Иванов // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Х., 1891. — Т. 3. — С. 169–170.

(обратно)

1754

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Раковець Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гуменяк Ганни Василівни, 1946 р. н.

(обратно)

1755

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1756

Зап. Л. Оніщук 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Деренько Ганни Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1757

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

1758

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Шевчук Анастасії Олексіївни, 1937 р. н.

(обратно)

1759

Зап. І. Бабій 15.07.2006 у с. Куликів Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Батинчук Мотрі Терентіївни, 1919 р. н.

(обратно)

1760

Зап. І. Бабій 15.07.2006 у с. Куликів Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Батинчук Ганни Терентіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1761

Зап. 08.07.2010 у с. Гумнище Горохівського р-ну від Фурманюка Василя Пилиповича, 1921 р. н.

(обратно)

1762

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ / П. Чубинскій. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 53. Кравченко В. Етнографичні матеріали, зібрані В. Кравченком на Волыні та по сумежних губерніях. З передмовою М. Гладкого: Труды Общества изслѣдователей Волыни. Т. V. — Житомир, 1911. — С. 9.

(обратно)

1763

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

1764

Зап. І. Бабій 10.07.2006 у с. Великі Бережці (х. Підгора) Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кобилянської Галини Василівни, 1945 р. н., уродженки с. Валигори цього ж р-ну.

(обратно)

1765

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Свірчкової Юлії Семенівни, 1939 р. н., уродженки с. Седлище.

(обратно)

1766

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

1767

Зап. Ю. Пуківського 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

1768

Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.

(обратно)

1769

Скуратівський В. Русалії / В. Скуратівський. — К., 1996. — С. 172.

(обратно)

1770

Зап. Н. Левкович 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Яковської Оксани Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

1771

Зап. 29.07.2013 у с. Хотин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кравець Галини Дмитрівни, 1947 р. н.

(обратно)

1772

Зап. 27.07.2013 у с. Поляни Березнівського р-ну Рівненської обл. від Ковалевич Ганни Карпівни, 1939 р. н.

(обратно)

1773

Зап. 07.07.2010 у с. Перемиль (хутір Стіло) Горохівського р-ну від Лівончук Надії Петрівни, 1946 р. н.

(обратно)

1774

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1775

Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н.

(обратно)

1776

Зап. Ю. Пуківського 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1777

Зап. Ю. Пуківського 17.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паливоди Євдокії Григорівни, 1929 р. н.

(обратно)

1778

Зап. 19.07.2007 р. в с. Волиця Славутського р-ну Хмельницької обл. від Семенюк Марії Тимофіївни, 1937 р. н.

(обратно)

1779

Зап. 11.07.2011 у с. Монастирок Бродівського р-ну Львівської обл. від Хом’як Марії Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1780

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Чміль Ярини Іванівни, 1935 р. н.

(обратно)

1781

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівнеської обл. від Васильця Гордія Івановича, 1926 р. н.

(обратно)

1782

Зап. 03.08.2013 у с. Великий Мидськ Костопільського р-ну Рівненської обл. від Ярошик Антоніни Іванівни, 1925 р. н.

(обратно)

1783

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Костючик Марфи Савівни, 1939 р. н.

(обратно)

1784

Зап. 09.07.2002 р. в с. Воля Щитинська Ратнівського р-ну Волинської обл. від Степанюк Ганни Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1785

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

1786

Зап. 19.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Баранчука Антона Володимировича, 1940 р. н.

(обратно)

1787

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 103.

(обратно)

1788

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 103.

(обратно)

1789

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 101.

(обратно)

1790

Зап. 28.08.1994 у с. Омелянівка Поліського р-ну Київської обл. від Мельник Катерини Миколаївни, 1926 р. н.

(обратно)

1791

Зап. 05.07.2012 у с. Волиця Буського р-ну від Коляси Ольги Миколаївни, 1934 р. н., уродженки с. Соколя Буського р-ну.

(обратно)

1792

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1793

Зап. 04.08.2013 у с. Балашівка Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сичик Ганни Олександрівни, 1929 р. н.

(обратно)

1794

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Юрціва Дмитра Семеновича, 1917 р. н.

(обратно)

1795

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 49.

(обратно)

1796

Зап. 16.08.1994 у с. Красятичі Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Віри Кузьмівни, 1927 р. н.

(обратно)

1797

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

1798

Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н.

(обратно)

1799

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 49.

(обратно)

1800

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 49.

(обратно)

1801

Зап. 27.08.1994 у с. Радинка Поліського р-ну Київської обл. від Кириленко Ольги Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1802

Зап. 16.07.2007 р. в с. Малий Скнит Славутського р-ну Хмельницької обл. від Басюк Лідії Григорівни, 1956 р. н.

(обратно)

1803

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

1804

Славянские мифологические персонажи. — № 274.

(обратно)

1805

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1937 р. н.

(обратно)

1806

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

1807

Зап. І. Рогашко 16.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Кільчинської Ганни Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

1808

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

1809

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

1810

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

1811

Зап. І. Бабій 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гасиджака Василя Івановича, 1928 р. н.

(обратно)

1812

Зап. 01.08.2013 у с. Чабель Сарненського р-ну Рівненської обл. від Царука Івана Кіндратовича, 1947 р. н.

(обратно)

1813

Зап. Н. Левкович 14.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Никитюк Євдокії Андріївни, 1938 р. н.

(обратно)

1814

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Климкович Василини Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

1815

Зап. 28.07.2013 у с. Немовичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Крат Марії Кіндратівни, 1935 р. н.

(обратно)

1816

Зап. 29.07.2013 у с. Хотин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кравець Галини Дмитрівни, 1947 р. н.

(обратно)

1817

Зап. 28.07.2013 у с. Немовичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Крат Марії Кіндратівни, 1935 р. н.

(обратно)

1818

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Васірук Марії Петрівни, 1927 р. н.

(обратно)

1819

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

1820

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

1821

Зап. 05.08.2013 у с. Поліське Березнівського р-ну Рівненської обл. від Михальчук Марії Фоківни, 1935 р. н.

(обратно)

1822

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

1823

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

1824

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1825

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1826

Зап. 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Михайлик Параски Іванівни, 1913 р. н.

(обратно)

1827

Зап. 17.07.1997 у с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Процюк Ольги Герасимівни, 1928 р. н.

(обратно)

1828

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

1829

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка.

(обратно)

1830

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1831

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

1832

Зап. Н. Левкович 08.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Найдич Ольги Миколаївни, 1927 р. н.

(обратно)

1833

Зап. 12.07.2004 у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Митчик Варки Кіндратівни, 1924 р. н.

(обратно)

1834

Зап. 01.08.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Катерини Пилипівни, 1938 р. н.

(обратно)

1835

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Климкович Василини Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

1836

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Андруник Тетяни Павлівни, 1971 р. н.

(обратно)

1837

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

1838

Зап. 07.07.2010 у с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл. від Юзвик Євгенії Купріянівни, 1932 р. н.

(обратно)

1839

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

1840

Зап. 26.09.2003 у с. Торгановичі Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Заріцького Олега Васильовича, 1933 р. н.

(обратно)

1841

Зап. Л. Оніщук 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Деренько Ганни Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1842

Зап. І. Бабій 15.07.2006 у с. Куликів Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Батинчук Мотрі Терентіївни, 1919 р. н.

(обратно)

1843

Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас Кам’янка-Бузького р-ну.

(обратно)

1844

Зап. Н. Левкович 07.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Оксани Адамівни, 1947 р. н., уродженки с. Добре цього ж р-ну.

(обратно)

1845

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

1846

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 56.

(обратно)

1847

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Галини Григорівни, 1963 р. н., уродженки с. Оленіно Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1848

Зап. 26.09.2003 у с. Бачина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Бачинської Юлії Михайлівни, 1915 р. н.

(обратно)

1849

Зап. 12.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Микитюка Івана Дмитровича, 1938 р. н.

(обратно)

1850

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

1851

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

1852

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Климкович Василини Іванівни, 1922 р. н.

(обратно)

1853

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

1854

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Білецької Ганни Зеновіївни, 1956 р. н. (директор школи).

(обратно)

1855

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

1856

Зап. Л. Оніщук 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Деренько Ганни Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1857

Зап. 09.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Драбець Василини Василівни, 1950 р. н.

(обратно)

1858

Зубрицький М. Народнїй календар, народнї звичаї і повірки, привязані до днїв в тиждни і до рокових сьвят (Записані у Мшанцї, Староміського повіту і по сусїднїх селах) / М. Зубрицький // Материяли до українсько-руської етнольоґії. — Л., 1900. — Т. ІІІ. — С. 46.

(обратно)

1859

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1860

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Магас Юстини Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

1861

Зап. І. Рогашко 23.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

1862

Зап. Л. Оніщук 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янів Наталії Дмитрівни, 1942 р. н.

(обратно)

1863

Зап. І. Рогашко 16.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Тимків Олени Михайлівни, 1932 р. н.

(обратно)

1864

Зап. І. Рогашко 17.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гошівської Ганни Василівни, 1948 р. н.

(обратно)

1865

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Струк Ганни Яцівни, 1941 р. н.

(обратно)

1866

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Заморської Марії Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

1867

Зап. 07.07.2015 у с. Дубки Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кравчук Параски Іванівни, 1928 р. н.

(обратно)

1868

Зап. І. Рогашко 21.07.2008 у с. Раковець Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гуменяк Ганни Василівни, 1946 р. н.

(обратно)

1869

Зап. І. Рогашко 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефури Параски Дмитрівни, 1935 р. н.

(обратно)

1870

Зап. І. Рогашко 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковалів Ганни Василівни, 1922 р. н.

(обратно)

1871

Зап. 01.08.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Галини Олексіївни, 1943 р. н.

(обратно)

1872

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Свірчкової Юлії Семенівни, 1939 р. н., уродженки с. Седлище цього ж р-ну.

(обратно)

1873

Зап. 17.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Ганни Яківни, 1935 р. н.

(обратно)

1874

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

1875

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

1876

Зап. І. Рогашко 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

1877

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

1878

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

1879

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паливоди Марії Юріївни, 1928 р. н.

(обратно)

1880

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюк Палагни Миколаївни, 1937 р. н., уродженки с. Розсільна цього ж р-ну.

(обратно)

1881

Зап. Ю. Пуківського 11.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Смеречок Марії Василівни, 1936 р. н.

(обратно)

1882

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

1883

Зап. І. Рогашко 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Жирик Євдокії Дмитрівни, 1934 р. н.

(обратно)

1884

Зап. І. Рогашко 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

1885

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1886

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 169.

(обратно)

1887

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

1888

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 169.

(обратно)

1889

Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.

(обратно)

1890

Зап. 11.07.2011 у с. Монастирок Бродівського р-ну Львівської обл. від Хом’як Марії Іванівни, 1923 р. н.

(обратно)

1891

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1892

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1893

Зап. 25.09.2006 у с. Острівськ Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Тумаш Ольги Євстафіївни, 1932 р. н.

(обратно)

1894

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Савчук Надії Дмитрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1895

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

1896

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 56. Див. також там само: с. 197–198.

(обратно)

1897

Зап. 15.07.2000 у с. Самари Оріхові Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Оксани Павлівни, 1928 р. н.

(обратно)

1898

Зап. 17.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Штик Ганни Яківни, 1935 р. н.

(обратно)

1899

Зап. 18.07.2006 у с. Зеблази Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Стадницької Ганни Романівни, 1921 р. н.

(обратно)

1900

Зап. 01.08.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Катерини Пилипівни, 1938 р. н.

(обратно)

1901

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1902

Зап. 13.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Каглян Ганни Василівни, 1940 р. н.

(обратно)

1903

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1904

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1905

Зап. 05.08.2013 у с. Поліське Березнівського р-ну Рівненської обл. від Михальчук Марії Фоківни, 1935 р. н.

(обратно)

1906

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

1907

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1908

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1909

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Козювич Надії Пилипівни, 1937 р. н.

(обратно)

1910

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1937 р. н.

(обратно)

1911

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Кутинця Григорія Степановича, 1943 р. н.

(обратно)

1912

Зап. 08.07.2009 у с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл. від Левчишин Марії Яківни, 1934 р. н.

(обратно)

1913

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівнеської обл. від Васильця Гордія Івановича, 1926 р. н.

(обратно)

1914

Зап. 28.07.2013 у с. Немовичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Крат Марії Кіндратівни, 1935 р. н.

(обратно)

1915

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1916

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1917

Зап. 18.07.1997 у с. Сновидовичі Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Федорович Катерини Петрівни, 1914 р. н.

(обратно)

1918

Зап. 16.07.1996 у с. Буки Малинського р-ну Житомирської обл. від Попок Марії Трохимівни, 1925 р. н.

(обратно)

1919

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Савко Ганни Іванівни, 1925 р. н., уродженки с. Білокоровичі цього ж р-ну.

(обратно)

1920

Зап. 16.08.1998 у с. Сидоровичі Іванківського р-ну Київської обл. від Місюри Віри Гнатівни, 1924 р. н.

(обратно)

1921

Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.

(обратно)

1922

Зап. 17.07.1997 у с. Замисловичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Процюк Надії Єрофіївни, 1930 р. н.

(обратно)

1923

Зап. 22.08.1995 р. в с. Дівошин Овруцького р-ну Житомирської обл. від Піхоцької Марії Марківни, 1930 р. н.

(обратно)

1924

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1925

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1926

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1927

Зап. 29.07.2013 у с. Хотин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кравець Галини Дмитрівни, 1947 р. н.

(обратно)

1928

Зап. 26.07.2013 у с. Моквин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Фіяло Надії Порфирівни, 1924 р. н.

(обратно)

1929

Зап. 23.07.2015 у с. Судче Любешівського р-ну Волинської обл. від Кутинця Григорія Степановича, 1943 р. н.

(обратно)

1930

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

1931

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1932

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

1933

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

1934

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

1935

Зап. 22.07.1997 у с. Тепениця Олевського р-ну Житомирської обл. від Торгонської Марії Дорофіївни, 1922 р. н.

(обратно)

1936

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

1937

Зап. 10.07.2002 у с. Залухів Ратнівського р-ну Волинської обл. від Цяк Ірини Несторівни, 1928 р. н.

(обратно)

1938

Зап. 19.08.1994 у с. Вовчків Поліського р-ну Київської обл. від Місюк Ольги Сергіївни, 1940 р. н.

(обратно)

1939

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 169.

(обратно)

1940

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 169.

(обратно)

1941

Зап. 07.07.2010 у с. Перемиль (х. Стіло) Горохівського р-ну Волинської обл. від Лівончук Надії Петрівни, 1946 р. н.

(обратно)

1942

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1943

Скуратівський В. Русалії / В. Скуратівський. — К., 1996. — С. 172.

(обратно)

1944

Зап. Н. Левкович 20.07.2005 у с. Буково Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Куць Фрузини Василівни, 1922 р. н.

(обратно)

1945

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

1946

Зап. 05.08.2013 у с. Поліське Березнівського р-ну Рівненської обл. від Михальчук Марії Фоківни, 1935 р. н.

(обратно)

1947

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

1948

Зап. І. Бабій 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

1949

Зап. І. Бабій 10.07.2006 у с. Великі Бережці (х. Підгора) Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Кобилянської Галини Василівни, 1945 р. н., уродженки с. Валигори цього ж р-ну.

(обратно)

1950

Зап. І. Бабій 13.07.2006 у с. Іква Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Пилипчук Катерини Андріївни, 1923 р. н.

(обратно)

1951

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Струк Ганни Яцівни, 1941 р. н.

(обратно)

1952

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

1953

Зап. 27.07.2013 у с. Поляни Березнівського р-ну Рівненської обл. від Ковалевич Ганни Карпівни, 1939 р. н.

(обратно)

1954

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Поліського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

1955

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

1956

Зап. 21.08.1995 у с. Мала Фосня Овруцького р-ну Житомирської обл. від Гіроля Михайла Омеляновича.

(обратно)

1957

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович (Герасимук) Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1958

Зап. 15.07.2007 р. в с. Нараївка Славутського р-ну Хмельницької обл. від Боркалюка Івана Федоровича, 1925 р. н.

(обратно)

1959

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Положак Юстини Василівни, 1923 р. н.

(обратно)

1960

Зубрицький М. Народнїй календар, народнї звичаї і повірки, привязані до днїв в тиждни і до рокових сьвят (Записані у Мшанцї, Староміського повіту і по сусїднїх селах) / М. Зубрицький // Материяли до українсько-руської етнольоґії. — Л., 1900. — Т. ІІІ. — С. 46.

(обратно)

1961

Скуратівський В. Русалії / В. Скуратівський. — К., 1996. — С. 172.

(обратно)

1962

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ / П. Чубинскій. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 205.

(обратно)

1963

Зап. І. Бабій 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Сисин Катерини Іванівни, 1924 р. н.

(обратно)

1964

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 444.

(обратно)

1965

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

1966

Про нав’язування зав’язок на Західному Поліссі див.: Парій І. «Зав’язки» у магічній практиці поліщуків (На основі польових етнографічних матеріалів з Камінь-Каширського району Волинської області) / І. Парій // Етнічна культура українців: Ювілейний збірник до 10-річчя кафедри етнології. — Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. — С. 222–226.

(обратно)

1967

Полесские заговоры (в записях 1970–1990 гг.) / Сост., подготовка текстов и коммент. Т. А. Агапкиной, Е. Е. Левкиевской, А. Л. Топоркова. — М.: Индрик, 2003. — С. 569.

(обратно)

1968

Зап. 03.08.2013 у с. Великий Мидськ Костопільського р-ну Рівненської обл. від Ярошик Антоніни Іванівни, 1925 р. н.

(обратно)

1969

Зап. І. Парій 13.07.2004 р. у с. Залазько Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Ющик Надії Кузьмівни, 1932 р. н.

(обратно)

1970

Зап. 27.07.2013 у с. Поляни Березнівського р-ну Рівненської обл. від Мазепи Ксенії Василівни, 1936 р. н.

(обратно)

1971

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Кобар Ольги Григорівни, 1947 р. н.

(обратно)

1972

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

1973

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Крилюк Ольги Степанівни, 1951 р. н.

(обратно)

1974

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюховича Федора Олексійовича, 1916 р. н.

(обратно)

1975

Зап. 27.08.1994 у с. Нівецьке Поліського р-ну Київської обл. від Онишко Ганни Андріївни, 1926 р. н.

(обратно)

1976

Зап. 15.08.2004 р. в с. Ігнатпіль Овруцького р-ну Житомирської обл. від Михальчук Ніни Василівни, 1930 р. н.

(обратно)

1977

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1937 р. н.

(обратно)

1978

Зап. 15.07.2009 у с. Стадники Острозького р-ну Рівненської обл. від Форманюка Олександра Тимофійовича, 1931 р. н.

(обратно)

1979

Зап. 25.09.2006 у с. Кухче Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Марчук Віри Захарівни, 1930 р. н.

(обратно)

1980

Зап. 26.09.2006 у с. Заозер’я Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Мацерук Марії Іларіонівни, 1924 р. н.

(обратно)

1981

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Швайко Антоніни Володимирівни, 1946 р. н.

(обратно)

1982

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 347–348, 364, 367, 374, 388, 395, 407–408, 410.

(обратно)

1983

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 395.

(обратно)

1984

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 407–408.

(обратно)

1985

Зап. 29.07.2013 у с. Вітковичі Березнівського р-ну Рівненської обл. від Рабчук Василини Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1986

Зап. 24.09.2006 у с. Борове Зарічненського р-ну Рівненської обл.

(обратно)

1987

Зап. 29.09.2006 у с. Неньковичі Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Никитюк Віри Михайлівни, 1939 р. н.

(обратно)

1988

Зап. 26.07.2015 у с. Дольськ Любешівського р-ну Волинської обл. від Комзюка Платона Олексійовича, 1935 р. н.

(обратно)

1989

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

1990

Зап. І. Парій 11.07.2004 р. у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Голодюк Ганни Лазарівни, 1922 р. н.

(обратно)

1991

Зап. 19.08.1995 р. в с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Яковчук Марії Степанівни, 1914 р. н.

(обратно)

1992

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.

(обратно)

1993

Даль В. О повѣрьяхъ, суевѣріяхъ и предразсудкахъ русскаго народа / В. Даль // Полное собраніе сочиненій Владиміра Даля (казака луганскаго). — СПб.; М., 1898. — Т. Х. — С. 356.

(обратно)

1994

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від дружини Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

1995

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

1996

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 95.

(обратно)

1997

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 95.

(обратно)

1998

Народная демонология Полесья… — Т. 1… — С. 95.

(обратно)

1999

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

2000

Зап. 05.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Хочая Володимира Федосійовича, 1930 р. н.

(обратно)

2001

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмахъ и упыряхъ (матеріалы для характеристики міросозерцанія крестьянскаго населенія Купянскаго уезда) / П. В. Иванов // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Х., 1891. — Т. 3. — С. 214–215. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології / І. Нечуй-Левицький. — К., 1992. — С. 61.

(обратно)

2002

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмахъ и упыряхъ (матеріалы для характеристики міросозерцанія крестьянскаго населенія Купянскаго уезда) / П. В. Иванов // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Х., 1891. — Т. 3. — С. 214.

(обратно)

2003

Зап. 08.07.2009 у с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл. від Карп’юк Антоніни Венедівни, 1938 р. н., уродженки с. Новоставці цього ж р-ну.

(обратно)

2004

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмахъ и упыряхъ (матеріалы для характеристики міросозерцанія крестьянскаго населенія Купянскаго уезда) / П. В. Иванов // Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. — Х., 1891. — Т. 3. — С. 214.

(обратно)

2005

Зап. 25.07.1997 у с. Радовель Олевського р-ну Житомирської обл. від Хлань Меланії Яківни, 1928 р. н.

(обратно)

2006

Зап. 14.07.1997 у с. Майдан Олевського р-ну Житомирської обл. від Філоненко Ганни Антонівни, 1933 р. н.

(обратно)

2007

Зап. 13.08.1995 у с. Полохачів Овруцького р-ну Житомирської обл. від Баран Афанасії Лаврентівни, 1936 р. н.

(обратно)

2008

Зап. 18.07.1995 у с. Бабиничі Народицького р-ну Житомирської обл. від Невмержицької Уляни Луківни, 1927 р. н.

(обратно)

2009

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1913 р. н.

(обратно)

2010

Зап. 18.07.1995 у с. Бабиничі Народицького р-ну Житомирської обл. від Охмань Христини Леонтівни, 1918 р. н.

(обратно)

2011

Зап. 18.07.2007 р. у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. від Котюк Надії Олексіївни, 1942 р. н.

(обратно)

2012

Зап. 24.07.1997 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Мирончук Меланії Дем’янівни, 1929 р. н.

(обратно)

2013

Зап. 13.07.1997 у с. Озеряни Олевського р-ну Житомирської обл. від Проц Ганни Захарівни, 1918 р. н.

(обратно)

2014

Зап. 13.08.1995 у с. Полохачів Овруцького р-ну Житомирської обл. від Баран Марії Степанівни, 1936 р. н.

(обратно)

2015

Зап. 11.07.1995 у с. Липлянщина Народицького р-ну Житомирської обл. від Шамбір Тетяни Павлівни, 1913 р. н.

(обратно)

2016

Зап. 18.07.1997 у с. Сновидовичі Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Старенької Фросі Петрівни, 1926 р. н.

(обратно)

2017

Зап. 04.08.2013 у с. Балашівка Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сичик Ганни Олександрівни, 1929 р. н.

(обратно)

2018

Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Матвійчук Ганни Петрівни, 1934 р. н.

(обратно)

2019

Зап. 24.07.2015 у с. Лобна Любешівського р-ну Волинської обл. від Чубейко Тетяни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

2020

Зап. А. Зюбровський 13.07.2006 у с. Кімнатка Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Олещука Миколи Григоровича, 1961 р. н.

(обратно)

2021

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

2022

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Магас Юстини Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

2023

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Струк Ганни Яцівни, 1941 р. н.

(обратно)

2024

Зап. А. Зюбровський 17.07.2006 у с. Гаї Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Русоловського Петра Михайловича, 1918 р. н.

(обратно)

2025

Зап. 23.09.2003 у с. Катина Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Терлецької Катерини Іванівни, 1932 р. н.

(обратно)

2026

Зап. Н. Левкович 11.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

2027

Зап. 31.07.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1938 р. н.

(обратно)

2028

Зап. 09.07.2006 у с. Жолоби Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Семенюк Марії Кирилівни, 1948 р. н.

(обратно)

2029

Зап. А. Зюбровський 07.07.2006 у с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської обл. від Катеринчука Ярослава Устимовича, 1933 р. н.

(обратно)

2030

Зап. Н. Левкович 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Лук’янчук Єви Яківни, 1949 р. н.

(обратно)

2031

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Мойсія Антоновича, 1940 р. н.

(обратно)

2032

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

2033

Зап. 19.07.2000 у с. Самари Ратнівського р-ну Волинської обл. від Баранчука Антона Володимировича, 1940 р. н.

(обратно)

2034

Зап. 27.07.2013 у с. Бронне Березнівського р-ну Рівненської обл. від Чміль Ярини Іванівни, 1935 р. н.

(обратно)

2035

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сиси Домініки Петрівни, 1937 р. н.

(обратно)

2036

Зап. 04.08.2013 у с. Балашівка Березнівського р-ну Рівненської обл. від Курильчик Ганни Кирилівни, 1938 р. н.

(обратно)

2037

Зап. 26.07.2013 у с. Моквин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Родіон Галини Іванівни, 1946 р. н.

(обратно)

2038

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Марчик Софії Миколаївни, 1929 р. н.

(обратно)

2039

Зап. І. Бабій 10.07.2006 у с. Великі Бережці (х. Підгора) від Кобилянської Галини Василівни, 1945 р. н., уродженки с. Валигори цього ж р-ну.

(обратно)

2040

Зап. 17.07.2010 у с. Вербень Демидівського р-ну Рівненської обл. від Рудюк Ольги Назарівни, 1932 р. н.

(обратно)

2041

Зап. 08.07.2009 у с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл. від Карп’юк Антоніни Венедівни, 1938 р. н., уродженки с. Новоставці цього ж р-ну.

(обратно)

2042

Зап. 05.07.2009 у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл. від Хочая Володимира Федосійовича, 1930 р. н.

(обратно)

2043

Зап. 14.07.2010 у с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. від Єфимець Катерини Олексіївни, 1944 р. н.

(обратно)

2044

Зап. 01.08.2013 у с. Михалин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Пилипаки Катерини Пилипівни, 1938 р. н.

(обратно)

2045

Зап. 26.07.2013 у с. Моквин Березнівського р-ну Рівненської обл. від Сенюк Ніни Климівни, 1951 р. н., уродженки с. Білка цього ж р-ну.

(обратно)

2046

Зап. 12.09.2014 у с. Рудницьке Баришівського р-ну Київської обл. від Карпенко Марії Олексіївни, 1934 р. н., уродженки с. Крива Гора Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

2047

Зап. 28.09.2006 у с. Серники Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Полюхович (Герасимук) Ганни Степанівни, 1928 р. н.

(обратно)

2048

Зап. Н. Левкович 10.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Бродовської Анни Терентіївни, 1933 р. н.

(обратно)

2049

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

2050

Зап. 02.08.2013 у с. Богуші Березнівського р-ну Рівнеської обл. від Васильця Гордія Івановича, 1926 р. н.

(обратно)

2051

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

2052

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Соловей Ольги Олексіївни, 1941 р. н.

(обратно)

2053

Зап. І. Бабій 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубко Ганни Михайлівни, 1931 р. н.

(обратно)

2054

Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

2055

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

2056

Зап. 21.08.1995 у с. Мала Фосня Овруцького р-ну Житомирської обл. від Гіроля Михайла Омеляновича.

(обратно)

2057

Зап. 15.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну від Приставської Марії Миколаївни, 1944 р. н.

(обратно)

2058

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

2059

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Костишина Олексія Дмитровича, 1953 р. н.

(обратно)

2060

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

2061

Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від дружини Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.

(обратно)

2062

Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Яковчук Марії Степанівни, 1914 р. н.

(обратно)

2063

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2064

Зап. 26.07.2015 у с. Лахвиця Любешівського р-ну Волинської обл. від Козювич Надії Пилипівни, 1937 р. н.

(обратно)

2065

Зап. 25.07.2015 у с. Угриничі Любешівського р-ну Волинської обл. від Лукашевич Євгенії Миколаївни, 1938 р. н., Свірчкової Юлії Семенівни, 1939 р. н., уродженки с. Седлище цього ж р-ну.

(обратно)

2066

Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.

(обратно)

2067

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

2068

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

2069

Зап. 25.07.2015 у с. Березичі Любешівського р-ну Волинської обл. від Ковальчук Марії Ісаківни, 1932 р. н.

(обратно)

2070

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

2071

Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Хоречко Мойсія Антоновича, 1940 р. н.

(обратно)

2072

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

2073

Зап. 30.08.2014 у с. Нові Мартиновичі Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Савенок Уляни Павлівни, 1937 р. н., уродженки с. Мартиновичі Поліського р-ну Київської обл.

(обратно)

2074

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюк Палагни Миколаївни, 1937 р. н., уродженки с. Розсільна цього ж р-ну.

(обратно)

2075

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

2076

Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.

(обратно)

2077

Зап. 11.07.1996 у с. Велика Дубровиця Малинського р-ну Житомирської обл. від Шутенко Антоніни Гаврилівни, 1937 р. н.

(обратно)

2078

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Поліського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

2079

Зап. 18.08.1994 у с. Городещина Поліського р-ну Київської обл. від Цудінович Федори Климівни, 1917 р. н.

(обратно)

2080

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

2081

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Паранюк Палагни Миколаївни, 1937 р. н., уродженки с. Розсільна цього ж р-ну.

(обратно)

2082

Зап. 27.09.2006 у с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл. від Харковець Любові Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

2083

Зап. 15.07.2004 у с. Видерта Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Назарчук Ганни Семенівни, 1912 р. н.

(обратно)

2084

Гальковскій Н. М. Борьба христіанства съ остатками язычества въ Древней Руси: В 2 т. / Н. М. Гальковскій. — Х., 1916. — Т. 1. — С. 7.

(обратно)

2085

Ефименко П. С. Упыри (из истории народных верований) / П. С. Ефименко // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. — К.: Либідь, 1991. — С. 501, 502.

(обратно)

2086

Хобзей Н. Гуцульська міфологія: Етнолінгвістичний словник / Н. Хобзей. — Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2002. — С. 143–144.

(обратно)

2087

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

2088

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Мирдич Марії Федорівни, 1929 р. н.

(обратно)

2089

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуця Федя Михайловича, 1925 р. н.

(обратно)

2090

Зап. 13.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Каглян Ганни Василівни, 1940 р. н.

(обратно)

2091

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

2092

Зап. 15.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Львівської обл. від Фуфалька Гната Васильовича, 1922 р. н.

(обратно)

2093

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Федоришин Анни Іванівни, 1944 р. н.

(обратно)

2094

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Львівської обл. від Романів Ганни Андріївни, 1930 р. н.

(обратно)

2095

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

2096

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske. Ziemia і ludność / Z. Strzetelska Grynbergowa. — Lwćw, 1899. — S. 463.

(обратно)

2097

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

2098

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2099

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

2100

Зап. 23.09.2003 у с. Лопушниця Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Драбик Любові Михайлівни, 1945 р. н.

(обратно)

2101

Зап. І. Бабій 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гасиджака Василя Івановича, 1928 р. н.

(обратно)

2102

Зап. 17.07.2003 у с. Гута Богородчанського р-ну Львівської обл. від Микуляка Миколи Васильовича, 1924 р. н.

(обратно)

2103

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Львівської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

2104

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Львівської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

2105

Зап. Л. Оніщук 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Жирик Євдокії Дмитрівни, 1934 р. н.

(обратно)

2106

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

2107

Зап. І. Бабій 09.07.2005 у с. Бабино Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гурчака Івана Андрійовича, 1914 р. н.

(обратно)

2108

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 445.

(обратно)

2109

Гнатюк В. Нарис української міфології / В. Гнатюк. — Л.: ІН НАНУ, 2000. — С. 221.

(обратно)

2110

Франко И. Я. Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г. / И. Я. Франко // Українці… — С. 513.

(обратно)

2111

Зубрицький М. Народнїй календар, народнї звичаї і повірки, привязані до днїв в тиждни і до рокових сьвят (Записані у Мшанцї, Староміського повіту і по сусїднїх селах) / М. Зубрицький // Материяли до українсько-руської етнольоґії. — Л., 1900. — Т. ІІІ. — С. 45.

(обратно)

2112

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

2113

Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ / П. Чубинскій. — СПб., 1872. — Т. І: Вѣрованія и суевѣрія. Загадки и пословицы. Колдовство. — С. 206.

(обратно)

2114

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмах и упырях / П. В. Иванов // Українці… — С. 491.

(обратно)

2115

Чубинскій П. Труды… — Т. І… — С. 206.

(обратно)

2116

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Яценюк Ганни Василівни, 1937 р. н.

(обратно)

2117

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 463.

(обратно)

2118

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2119

Зап. 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

2120

Зап. Л. Оніщук 20.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Львівської обл. від Положак Юстини Василівни, 1923 р. н.

(обратно)

2121

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

2122

Зап. 25.09.2003 р. в с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2123

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

2124

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Львівської обл. від Магас Юстини Василівни, 1932 р. н.

(обратно)

2125

Зап. Л. Оніщук 18.07.2008 у с. Гринівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Климпус Анни Іванівни, 1948 р. н.

(обратно)

2126

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Львівської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

2127

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюка Петра Леоновича, 1948 р. н., Заморської Марії Федорівни, 1925 р. н.

(обратно)

2128

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії / В. Гнатюк // Етноґрафічний збірник. — Л.: НТШ, 1903. — Т. ХV. — С. 159.

(обратно)

2129

Ефименко П. С. Упыри (из истории народных верований) / П. С. Ефименко // Українці… — С. 501.

(обратно)

2130

Зубрицький М. Будинки і майстри / М. Зубрицький // Житє і слово: Вістник літератури, історіі і фольклору. — Л., 1895. — Т. ІІІ. — С. 75.

(обратно)

2131

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Загірняк Палагни Федорівни, 1936 р. н.

(обратно)

2132

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

2133

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Гузар Палагни Миколаївни, 1940 р. н.

(обратно)

2134

Зап. 25.09.2003 р. у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2135

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 445.

(обратно)

2136

Зап. 26.09.2003 у с. Торгановичі Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Заріцького Олега Васильовича, 1933 р. н.

(обратно)

2137

Зап. 11.07.2005 у с. Бабино Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубко Марії Йосипівни, 1949 р. н.

(обратно)

2138

Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кошки Параски Василівни, 1954 р. н.

(обратно)

2139

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 442.

(обратно)

2140

Франко И. Я. Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г. / И. Я. Франко // Українці… — С. 512–526.

(обратно)

2141

Антонович В. Б. Колдовство. Документы — Процессы — Изследованіе / В. Б. Антонович. — Петербургъ, 1877. — С. 17–19.

(обратно)

2142

Там само. — С. 16–17.

(обратно)

2143

Зап. А. Зюбровський 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Нагини Михайла Даниловича, 1932 р. н.

(обратно)

2144

Чубинскій П. Труды… — Т. І. — С. 206.

(обратно)

2145

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Величковського Мирона Івановича, 1939 р. н.

(обратно)

2146

Зап. 14.07.2015 у с. Поточище Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Семенюк Катерини Михайлівни, 1919 р. н.

(обратно)

2147

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 444.

(обратно)

2148

Зап. Н. Левкович 14.07.2008 у с. Розсільна Богородчанського р-ну Львівської обл. від Лецин Анни Дмитрівни, 1932 р. н.

(обратно)

2149

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2150

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Львівської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

2151

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 444.

(обратно)

2152

Зап. 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

2153

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

2154

Зап. 24.09.2003 у с. Росохи Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кикош Ганни Миколаївни, 1928 р. н.

(обратно)

2155

Зап. 11.07.2015 у с. Олієво-Королівка Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Кондрат Ганни, 1943 р. н.

(обратно)

2156

Зап. 18.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Данилюк Василини Михайлівни, 1943 р. н.

(обратно)

2157

Зап. Л. Оніщук 17.07.2008 у с. Лесівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Карапницької Євдокії Василівни, 1941 р. н.

(обратно)

2158

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Заруби Параски Василівни, 1917 р. н.

(обратно)

2159

Зап. Л. Оніщук 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Жирик Євдокії Дмитрівни, 1934 р. н.

(обратно)

2160

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

2161

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Львівської обл. від Паливоди Марії Юріївни, 1928 р. н.

(обратно)

2162

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

2163

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2164

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

2165

Зап. 25.09.2003 р. в с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2166

Зап. 26.09.2003 у с. Торгановичі Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Заріцького Олега Васильовича, 1933 р. н.

(обратно)

2167

Зап. І. Бабій 10.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Зубка Миколи Федоровича, 1929 р. н.

(обратно)

2168

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Нагини Михайла Даниловича, 1932 р. н.

(обратно)

2169

Гнатюк В. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків / В. Гнатюк // Українці… — С. 403.

(обратно)

2170

Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.

(обратно)

2171

Зап. 13.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Стефурин Анни Олексіївни, 1926 р. н.

(обратно)

2172

Зап. 09.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Грисяка Федора Олексійовича, 1936 р. н.

(обратно)

2173

Зап. 13.07.2005 у с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Євчин Ганни Василівни, 1921 р. н.

(обратно)

2174

Зап. 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Львівської обл. від Іванишина Дмитра Васильовича, 1939 р. н.

(обратно)

2175

Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.

(обратно)

2176

Чубинскій П. Труды… — Т. І… — С. 206.

(обратно)

2177

Зап.07.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Львівської обл. від Веркалець Євдокії Дмитрівни, 1923 р. н.

(обратно)

2178

Зап. 14.07.2003 у с. Пороги Богородчанського р-ну Львівської обл. від Фуфалько (Кудлейчук) Марії Гнатівни, 1949 р. н.

(обратно)

2179

Гнатюк В. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці… — С. 403.

(обратно)

2180

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмах и упырях / П. В. Иванов // Українці… — С. 484.

(обратно)

2181

Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.

(обратно)

2182

Ефименко П. С. Упыри (из истории народных верований) / П. С. Ефименко // Українці… — С. 499.

(обратно)

2183

Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмах и упырях / П. В. Иванов // Українці… — С. 484.

(обратно)

2184

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонології… — С. 161–162.

(обратно)

2185

Зубрицький М. Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і сусідних селах Старосамбірського і Турчанського пов. / М. Зубрицький // Етнографічний збірник. — Л., 1912. — Т. ХХХІ—ХХХІІ. — С. 222.

(обратно)

2186

Зап. 14.07.2005 у с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Копиняк Ганни Василівни, 1931 р. н., уродженки с. Ріп’яна цього ж р-ну.

(обратно)

2187

Зап. І. Бабій 13.07.2005 у с. Дністрик Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Сас Катерини Антонівни, 1911 р. н.

(обратно)

2188

Зап. 15.07.2005 у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кравець Марії Степанівни, 1925 р. н.

(обратно)

2189

Зап. І. Бабій 09.07.2005 у с. Бабино Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Гурчака Івана Андрійовича, 1914 р. н.

(обратно)

2190

Зап. 25.09.2003 р. у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберського Івана Ільковича, 1936 р. н., уродженця с. Галівка цього ж р-ну.

(обратно)

2191

Зап. 21.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

2192

Strzetelska Grynbergowa Z. Staromiejske… — S. 443.

(обратно)

2193

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії… — С. 164–165.

(обратно)

2194

Зубрицький М. Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і сусідних селах… — С. 219–222.

(обратно)

2195

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Львівської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

2196

Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

(обратно)

2197

Зап. Л. Оніщук 19.07.2008 у с. Нивочин Богородчанського р-ну Львівської обл. від Мартинюк Параски Іванівни, 1921 р. н.

(обратно)

2198

Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Заруби Галини Михайлівни, 1964 р. н., уродженки с. Глибівка цього ж р-ну.

(обратно)

2199

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Львівської обл. від Федорів Юстини Іванівни, 1946 р. н.

(обратно)

2200

Зап. Л. Оніщук 15.07.2008 у с. Глибока Богородчанського р-ну Львівської обл. від Дем’янюк Марії Іллівни, 1952 р. н.

(обратно)

2201

Зап. Л. Оніщук 14.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Паранюка Юрія Михайловича, 1937 р. н.

(обратно)

2202

Зап. 03.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ольги Антонівни, 1936 р. н.

(обратно)

2203

Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олени Степанівни, 1932 р. н.

(обратно)

2204

Гнатюк В. Знадоби до галицько-руської демонольоґії… — С. 129–130.

(обратно)

2205

Зап. 14.07.2008 у с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Львівської обл. від Зіняк Марії Михайлівни, 1925 р. н.

(обратно)

2206

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Вережак Василини Іванівни, 1928 р. н., уродженки с. Кунисівці цього ж р-ну.

(обратно)

2207

Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.

(обратно)

2208

Зап. 16.08.1994 у с. Красятичі Поліського р-ну Київської обл. від Томченко Віри Кузьмівни, 1927 р. н.

(обратно)

2209

Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуць Катерини Іванівни, 1930 р. н.

(обратно)

2210

Зап. 22.07.2008 у с. Космач Богородчанського р-ну Львівської обл. від Маслій Ганни Миколаївни, 1932 р. н.

(обратно)

2211

Зап. 10.07.2015 у с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Ковальської Катерини Ільківни, 1924 р. н.

(обратно)

2212

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Львівської обл. від Соловей Марії Петрівни, 1939 р. н.

(обратно)

2213

Зап. 05.07.2015 у с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Теремко Ганни Дмитрівни, 1954 р. н.

(обратно)

2214

Зап. Л. Оніщук 21.07.2008 у с. Саджава Богородчанського р-ну Львівської обл. від Соловей Марії Петрівни, 1939 р. н.

(обратно)

2215

Зап. 21.08.1994 у с. Мусійки Іванківського р-ну Київської обл. від Машини Ольги Йосипівни, 1929 р. н.

(обратно)

2216

Зап. 17.07.2008 у с. Луквиця Богородчанського р-ну Львівської обл. від Сенич Марти Дмитрівни, 1936 р. н.

(обратно)

2217

Зап. 16.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Львівської обл. від Романів Ганни Юрківни, 1934 р. н.

(обратно)

Оглавление

Вступ

Чорт

Блуд

Вихор, буревій, градобій

Цвіт папороті

Домовик

Годованець

Русалки

Мавки

Майки

Лісні

Племета

Чугайстер

«Безпірні» діти

Лелет

Відьма

Упир Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg