«Міфи Давньої Греції»

МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

СКАРБНИЧКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

У центрі Києва на вулиці Банковій, 10 розташований чудернацький будинок — споруда у формі куба, з колонами, оздоблена скульптурами дивовижних морських чудовиськ, медуз, дельфінів тощо. Це — колишня садиба знаного київського архітектора Владислава Владиславовича Городецького, збудована ним на самому початку двадцятого сторіччя, й імітує вона палац володаря морів Посейдона. Сьогодні вона відома під назвою «Будинок із химерами». Хто ж такий Посейдон, хто такі химери, оті диковинні створіння — потвори з головою та шиєю лева, тулубом кози і хвостом дракона? А прийшли вони до нас із Давньої Греції.

Так само, як і давні українці, елліни вірили, що всесвітом править велика родина богів. Мешкали грецькі боги на горі Олімп. Головою над усіма богами вважався Зевс — громовержець — яку давніх українців бог Перун. Землею у греків опікувалася богиня Ґея, небом — Уран, а водою — Посейдон. Бог Геліос — Сонце щоранку виїздив на небо в золотій колісниці… Боги ставали заступниками людей у найрізноманітніших життєвих ситуаціях — наприклад, бог сну Морфей насилав людям уночі сновидіння; богиня Ірида після дощу засвічувала в небі веселку; бог Діоніс допомагав виноградарям вирощувати багаті врожаї; бог Арес водив еллінів на війну тощо. Окрім богів, усесвіт населяли ще й інші дивовижні істоти — німфи, велети, кентаври, горгони, циклопи тощо, а серед них — і химери.

Але не тільки землю населяли боги, духи та чудовиська. Елліни зводили очі до неба й бачили міріади зірок, незбагненним чином об’єднані у сузір’я. І вони вірили: коли на землі западає темрява, десь далеко в небі мисливець Оріон виходить на полювання зі своїм вірним собакою Сиріусом, він переслідує сімох вродливих сестер Плеяд, а ті щосили утікають від ловця; богатир Персей рубає облямовану гадюччям голову страшної горгони Медузи, потім рятує красуню Андромеду від морського чудовиська, а за ними спостерігає мати Андромеди — Кассіопея; ніч у ніч герой Геркулес (по — грецькому — Геракл) здійснює свої неймовірні звитяги.

Давно вже людству відомо, що це не Сонце рухається навколо Землі, а, навпаки, Земля щороку оббігає довкруж Сонця та щодня обертається навколо власної осі; що далекі зірки — то такі ж небесні світила, як і наше Сонце; що велика зоряна система створює галактику, яку давні греки називали Молочним Шляхом, а давні українці — Чумацьким Шляхом. Проте давньогрецькі міфи й легенди міцно вкоренились у європейську культуру, вони надихали і надихають малярів, скульпторів, поетів.

Людство до сьогодні захоплюється «Іліадою» та «Одиссеєю» Гомера, «Метаморфозами» Овідія, трагедіями Софокла. Ніхто й досі не перевершив краси Аполлона

Бельведерського (античної статуї у Ватикані в Римі) а чи Венери (Афродіти) Мілоської (зберігається в Луврі в Парижі). Знамениті картини Боттичеллі «Паллада і Кентавр», «Народження Венери», Веласкеса «Венера з люстром», «У кузні Вулкана» (себто бога — коваля Гефеста), Рембрандта «Даная», Рубенса «Персей і Андромеда», «Викрадення дочок Левкіппа» назавжди увійшли до золотого фонду світової культури. І в українському мистецтві давньогрецький міф посідає визначне місце — згадаймо хоча б «Енеїду» Івана Котляревського, цей бурлескний «переклад» — переспів знаменитої античної епопеї — «Енеїди» Вергілія, яка оповідала про пригоди героя Троянської війни Енея; або ж драматичні поеми «Кассандра», «Іфігенія в Тавриді», «Оргія» Лесі Українки.

Міфи Еллади — невід’ємна складова світогляду європейця. Вони непомітно увійшли в наше життя, і ми навіть не замислюємося, що, за давніми переказами, Олімпійські ігри колись заснував герой Геракл на честь бога Зевса; атланти й каріатиди і досі тримають балкони та портики старовинних кам’яниць в українських містах; паризькі Єлисейські поля — то давньогрецький Елізій, поля блаженних, загробний світ, куди потрапляють праведники; подружка Гаррі Поттера Герміона отримала своє ймення на честь дочки спартанського царя Менелая і прекрасної Гелени, викрадення якої призвело до Троянської війни… Долучіться ж і ви, юні читачі, до скарбнички європейської культури.

ЛЕГЕНДИ ЗОЛОТОГО ВІКУ

ПОЧАТОК СВІТУ

На початку світу повсюди панував Хаос — порожня безодня, яка існувала вічно. Цю безодню населяли непроглядна Ніч та Ереб — Морок, тому завжди тут було темно й холодно. Але з часом морок почав загущуватись і зрештою набрав форми яйця, яке розкололося надвоє — так постали Уран — Небо і Ґея — Земля. З Хаосу народився також Тартар — Підземелля, а від шлюбу Нікти — Ночі та Ереба — Мо — року народилися світлий Етер — Повітря і Гемера — День.

Гея — Земля стала до шлюбу з Ураном — Небом, і в них народилися Океан, майбутня матір Зевса богиня Рея, богиня права Феміда, бог Кронос — Час, а також титани й титаніди, одноокі циклопи й сторукі та п'ятдесятиголові велетні — гекатонхейри.

Та злякався Уран — Небо власних дітей — велетів — гекатонхейрів — і скинув їх у темний Тартар, звідки вони не могли бачити світла денного. Як Гея — Земля не переконувала титанів повстати проти влади батька, щоб звільнити братів — велетів, вони не могли зважитись, і ті далі ниділи у чорних надрах землі.

Нарешті за намовою матері, яка понад усе прагла звільнити дітей, єдиний сміливець Кронос — Час напав на свого батька й понівечив його. Уран стікав кров’ю, і де падали краплини, там повставали Еринії — богині помсти, які з тої пори населяють царство тіней померлих. Еринії невтомно переслідують злочинців, особливо ж убивць, позбавляють їх розуму і насилають на них біди.

Кронос — Час посів царський трон і почав одноосібно панувати у світі. За дружину він узяв собі богиню Рею.

НАРОДЖЕННЯ ЗЕВСА

Наймолодший син Кроноса Зевс народився у глибокій печері на острові Крит. Навіть його батько Кронос — Час не міг передбачити, що син скине батька з трону та владарюватиме у цілому світі. А Кронос бо сам колись повстав проти власного батька Урана — Неба і тому остерігався зради. Коли у його дружини Реї народжувалися діти, Кронос пожирав їх. Так він пожер старших своїх дітей: Гестію — богиню домашнього вогнища, Деметру — богиню родючості та землеробства, Геру — майбутню сьому дружину Зевса і царицю богів, Аїда — володаря підземного світу та Посейдона — володаря морів.

Рея молила батьків Кроноса — Урана — Небо та Ґею — Землю — допомогти їй урятувати хоч одну дитину. Уран та Ґея порадили їй заховатися на острові Крит у печері. Там вона народила Зевса, а курети — демони землі били мечами в щити й заглушували крики немовляти, щоб не почув плачу жорстокий батько. Замість дитини Рея підсунула Кроносу камінь, загорнутий у пелюшки, і той, нічого не підозрюючи, ласо проковтнув каменюку.

Зростав Зевс на Криті. Молоком його вигодувала німфа — коза Амалтея, чий ріг мав чарівну здатність давати все, чого б не побажав його володар. Тому звався він рогом достатку. Отак у достатку та затишку мужнів Зевс, а бджоли носили йому мед зі схилів гори Дикти.

ЗЕВС ПЕРЕМАГАЄ КРОНОСА І ТИТАНІВ

Тим часом богиня Гея — Земля разом із океанідою Метидою, майбутньою першою дружиною Зевса, підступом і хитрощами примусили Кроноса — Час виплюнути всіх пожертих дітей. Та першим він виплюнув камінь, загорнутий у пелюшки. Згодом Зевс поставив цей камінь у місті Дельфи, і звався він пупом землі. Було ж це так: Зевсу кортіло визначити центр землі, і тоді він із заходу та сходу одночасно випустив двох орлів. Птахи зустрілися в Дельфах, і саме тут Зевс установив священний камінь — омфал. Обабіч омфала застигли двійко золотих орлів.

Зевс змужнів і вже подумував про повстання проти влади батька Кроноса. Найперше він звільнив циклопів — однооких велетнів, які мешкали в печерах на далекому заході, не знали землеробства, не шанували богів. Свого часу циклопи Бронт, Стероп і Арг допомогли Кроносу — Часу повалити владу його батька — Урана — Неба, і Кронос добре віддячив їм: закував у ланцюги. Але Зевс звільнив їх; вдячні циклопи нагородили його владою над громом і блискавкою.

Проте це був тільки початок. За порадою Ґеї — Землі Зевс звільнив сторуких велетів — гекатонхейрів, бо наближався час великої битви між Зевсом і його дивом урятованими сестрами та братами, з одного боку, — і Кроносом — Часом та його синами титанами, які не хотіли коритися владі нових олімпійських богів, з іншого. Страшна війна тривала десять років, перемога схилялася то на один, то на другий бік. Аж тут до битви приєдналися сторукі велети. Зевс жбурляв у титанів громи та блискавки, а велети — гекатонхейри вергали гори й кидали уламки скель. Гуркіт і стогін лунали зусібіч.

Нарешті титани здалися. Нові олімпійські боги закували Кроноса і титанів у ланцюги та скинули в Тартар — найглибші надра землі. Там вони сидять, оточені потрійним шаром мороку і залізною стіною. Тільки важка мідна брама, викувана богом Посейдоном — володарем морів, веде до Тартару, але її охороняють сторукі велети — гекатонхейри. Навколо Тартару повсякчас кружляють вихори.

ЗЕВС ПОБОРЮЄ ТИФОНА

Але на цьому боротьба Зевса за владарювання над світом не скінчилася. Бабуся розгнівалася на Зевса за те, що він жорстоко ув’язнив титанів — синів Урана та Ґеї, Неба та Землі. Вона одружилася з Тартаром і народила сина Тифона — чудовисько з сотнею зміїних голів, які вивергали полум’я. Тифон умів підробляти різні голоси — голоси богів, гавкіт собаки, ревіння лева, свист змії.

Коли розлючений Тифон напав на Олімп, ревучи на різні голоси та плюючись полум’ям, боги не встояли перед ним і повтікали в Єгипет, де, рятуючись, прибрали подобу різноманітних тварин. У страшному двобої Тифон переміг навіть Зевса — громовержця, вирізав у нього жили на руках і ногах та кинув полоненого в кілійську печеру.

Але вісник богів Гермес і бог лісів Пан викрали у Тифона жили, вставили їх Зевсу назад — і він поновив боротьбу. Багато днів і ночей Зевс жбурляв у Тифона громи та блискавки, а той у відповідь вивергав полум’я із сотні зміїних пащ. Аж нарешті Зевс спопелив усі сто голів страшного чудовиська і скинув безголове тіло в Тартар.

Але й із Тартару загрожує Тифон усьому живому. Він одружився з напівжінкою — напівзмією Єхидною і породив спустошливі вихори, Лернейську гідру, двоголового собаку Ортра, пекельного триголового пса Цербера, який стереже вихід з Аїду; породив химер — чудовиськ із головою та шиєю лева, тулубом кози і хвостом дракона, а також Немейського лева і тебанського Сфінкса. Якщо на землі стається землетрус, знайте: то грізний Тифон хитає землю.

Зевс отримав владу на цілим світом. На осяйному Олімпі возсідав він і правив своїм великим царством. Разом із ним владарювали його брати й сестри: Гестія — богиня домашнього вогнища, Деметра — богиня родючості та землеробства, Гера — цариця богів, з якою Зевс був таємно одружений триста років, Аїд — володар підземного світу та Посейдон — володар морів. Згодом до них долучилися інші боги та безсмертні.

НАРОДЖЕННЯ АТЕНИ

Всемогутній Зевс одружився з океанідою Метидою — Мудрістю і готувався до народження первістка. Але Зевс добре пам’ятав, як його батько Кронос повстав проти Урана — Неба, а сам він згодом повстав проти Кроноса, отож вирішив не чекати народження дитини, а проковтнув свою дружину Метиду. Адже Уран і Ґея застерегли його: доля провіщає, якщо Метида — Мудрість народить сина, він стане володарем цілого світу. Але на щастя Метида, яка сиділа всередині Зевса, народила дочку Атену. Тоді Зевс закликав Гефеста — бога вогню та ковальського ремесла, який вдарив громовержця тяжким молотом по голові і з розколини випірнула Атена в осяйних збройних обладунках.

А Метида — Мудрість назавжди залишилась у Зевсовій голові і править йому за найкращу порадницю. Її ж дочка Атена зробилася покровителькою наук і богинею мудрості.

АРАХНА

Грізна богиня Атена народилась у збройних обладунках, проте вона не тільки допомагала грецьким героям здійснювати військові звитяги. У мирному житті Атена прислужилася людству чи не більше — вона навчила людей майструвати колісниці та будувати кораблі, вона подарувала смертним рало та борону, а найголовніше — веретено. Атена була неперевершеною ткалею і покровителькою усіх ткаль. Ніхто не міг дорівнятися до неї у цьому реместві.

А в Лідії в той час мешкала вправна ткаля Арахна, славна на весь край своєю ткацькою майстерністю.

Вона зростала у простій ремісничій родині; її батько фарбував тонкорунну вовну в усі відтінки пурпурового кольору, й дівчина не могла намилуватися фарбами. З дитинства Арахна звикла багато працювати і день удень поліпшувала свою майстерність. Вона пряла нитки тонкі й невагомі, як туман, і ткала з них тканини прозорі, як повітря. Одного разу, коли робота їй особливо вдалася, вона зопалу вигукнула: «Нехай і сама богиня Атена приходить змагатися до мене!»

Атена почула цю мову і вирішила провчити зухвалу ткалю. Вона перебралася на стареньку жінку і, спираючись на ціпок, пришкандибала до Арахни. Арахна ткала, не звертаючи уваги на бабусю. Та ж заговорила: «Нерозумна дівчино, одумайся! Замолоду люди — запальні та горді, а з роками мудрість учить їх обачності. Старість приносить не лише неміч, а й досвід. Не гніви могутню богиню Атену, мерщій перепроси в неї за зухвальство!» Проте гордівлива Арахна тільки відмахнулася від старої: «Чому ж Атена не приходить змагатися зі мною?»

І тут розгнівана Атена набрала свого звичайного вигляду: «Не передумала змагатися?» — «Ні, не передумала», — твердо відповіла Арахна. І почалося нечуване змагання. Атена виткала на полотні власну суперечку з богом Посейдоном за владу над Аттикою. Судив суперечку Зевс. Посейдон гримнув тризубцем об скелю і з неї ринуло солоне джерело. Атена ж щосили устромила спис у землю і з розколини виросло деревце, священна олива. Зевс тоді присудив перемогу Атені, бо дар її був ціннішим для Аттики…

Атена закінчила роботу, помилувалася з її досконалості і глипнула на роботу суперниці. Гнівом і заздрістю спалахнули її очі не могла не визнати небаченої краси полотна.

Арахна виткала багато сцен із життя олімпійських богів, проте на всіх малюнках боги виявляли людські пристрасті та слабкості. Образилася Атена за те, що проста ткаля Арахна насмілилася наділяти богів людськими рисами, тим самим виявляючи до них неповагу, роздерла полотно Арахни, а саму її вдарила ткацьким човником по голові. Поганьблена Арахна зсукала мотузку й повісилася, проте Атена не дозволила їй померти, висмикнула з петлі та мовила: «Живи і вічно пряди полотно в покару за зухвалість!»

Тут — таки Арахна скулилась і обернулася на павука. З тої пори висить Арахна — павук на павутині і тче тонесеньке, невагоме полотно.

ХАРИТИ, ГОРИ І МОЙРИ

Зевс одружився вдруге — взяв собі за жінку океаніду Евриному, яка стала матір’ю харит — богинь краси, радості, жіночої зваби. Вони назавжди лишилися прекрасними юними дівчатами, граційними та чарівними. Харити — це втілення жіночої грації та досконалої краси.

За третю дружину Зевсу була Феміда — богиня права, закону та пророцтв. Вона оголошує людям пророкування й повеління Зевса. Феміда народила Зевсу дітей — гор і мойр. Гори стали богинями, які керували зміною пір року і ладом у природі. Весна гуляла лісами й полями, увінчана вінком із квітів, тримаючи в руках козеня та ріг достатку. Літо прикрашала себе вінком із колосся та ніколи не розлучалася зі снопом стиглого хліба. Осінь мала на голові вінок з оливкового листя і носила на лікті кошик, по вінця повний перезрілими гронами винограду. А Зима, увінчана очеретом, мала під пахвою білу гуску.

Мойри зробилися богинями людської долі. Було їх троє — Клото, Лахесис і Атропа, усе життя вони пряли людські долі, аж доки не постаріли. Наче й боги керували людськими долями, проте навіть безсмертні й могутні боги не могли ні змінити, ні відмінити того, що провістили мойри. І досі Клото пряде нитку, Лахесис проводить її через мінливості долі, а Атропа, перетинаючи нитку, вкорочує людині віку. Все, що напрядуть мойри людині, незмінно збудеться, проте вони не визначають достеменно, коли саме станеться на пророковане. Саме так сталося з сином Алтеї Мелеагром.

КАЛІ ДОНСЬКІ ЛОВИ

У Алтеї, дружини калідонського царя Ойнія, з’явився синок Мелеагр. Через сім днів після його народження мойри напророкували, що він житиме доти, доки горітиме поліно, яке саме спалахнуло в печі. Перелякана Алтея миттю витягнула з печі обгоріле поліно, загасила вогонь та надійно заховала. Мелеагр виріс вродливим і мужнім юнаком, хоробрим і метким.

Одного разу батько Мелеагра Ойній забув принести жертву богині — мисливиці Артеміді, а злопам’ятна богиня в покару наслала на Калідон страшного вепра, який спустошував країну. Лани були стоптані, виноградники знищені, а пастухи й отари втікали від жахливого звіра, якого ніхто не міг здолати. Сховатися можна було тільки в укріплених містах.

Відважний Мелеагр зважився вийти проти вепра. Проте юнак усвідомлював, що самотужки йому не подолати дикого звіра, тож на Калідонське полювання він запросив свого дядька Плексипа, брата Алтеї. Крім того, у полюванні взяли участь славетні герої свого часу, а поміж них — дівчина Аталанта, знана аркадська мисливиця, яку вигодувала ведмедиця на горі Парфеніон, а виховали мисливці. Мелегр був закоханий у хоробру Аталанту.

Цілою юрмою ловці напосілися на вепра й нарешті оточили його. Загнаний у глухий кут звір кинувся на людей і повалив кількох на землю. Проте Аталанта не розгубилася — поцілила його стрілою та поранила. Тут наспів Мелеагр і встромив у звіра спис. Затим Мелеагр відтяв у вепра голову, здер шкуру й віддав трофеї Аталанті — як нагороду переможцю, який першим поцілив ворога.

Проте дядько Мелеагра Плексип не згодився з такою постановою й відібрав у Аталанти трофеї. Образився Мелеагр за свою кохану, розгнівався — й у запалі убив власного дядька. Коли ж мати його Алтея дізналася про те, що вдіяв її син, вона зопалу дістала зі сховку обгоріле поліно та вкинула у вогонь.

Мелеагр тут — таки відчув дивну слабкість, а коли поліно догоріло, згас, мов той вогонь. Алтея не чулася з горя й каяття, не могла пробачити собі смерті сина й наклала на себе руки. А невтішні сестри Мелеагрові довго оплакували його, допоки богиня Артеміда не зглянулася на них і не обернула на пташок — цесарок.

ПРОМЕТЕЙ

Вдруге одружилася богиня права Феміда — цим разом із титаном Япетом, якого могутній Зевс після перемоги над Кроносом і титанами скинув у Тартар. Від їхнього шлюбу народилися титани Епіметей, Атлант і Прометей.

На той час смертні люди на землі вели жалюгідне життя — вони ледь животіли серед ворожої природи, яка не хотіла коритися людям. Олімпійські боги мало звертали увагу на людей, і тільки титан Прометей зглянувся на них і почав їм допомагати. Він навчив їх будувати житло, плавати на човнах, запрягати волів у плуг, полювати дичину, приборкав і загнуздав коня, навчив розрізняти лікувальні трави, добувати з землі мідь і благородні метали.

Нарешті олімпійські боги звернули увагу на людей і навіть згодилися допомагати їм. Але на знак вдячності зажадали від смертних багатих дарів. Боги й люди мали скласти угоду, і людям взявся посприяти Прометей. Він бо знав, як легко боги можуть обдурити довірливих людей. Боги й люди домовилися, що в жертву будуть приносити жертовного бика, а яку його половину — це Зевс обере сам.

Коли привели жертовного бика, то Прометей сам зарізав його і поділив на дві половини. На першу купу він поскладав кістки, а прикрив їх гарним салом; на другу поклав м'ясо, загорнене в шкіру, а згори привалене огидними тельбухами. Зевс подивився, яку б це половину вибрати богам у жертву — і вибрав начебто кращу купу — кістки, прикриті салом.

Коли Зевс збагнув, що Прометей обдурив його, то розгнівався й вигукнув: «То нехай люди їдять м’ясо сирим!» Адже не було у людських хатах вогню. Але сміливий Прометей порушив волю Зевса, украв вогонь з Олімпу й подарував людям.

Зевс неймовірно розгнівався — як це насмілився Прометей порушити його волю! Він звелів закувати зухвальця в кайдани й припнути на краю землі до стрімкої скелі. Бог — коваль Гефест вволив Зевсову забаганку та припнув Прометея далеко — далеко, в горах Кавказу. Груди Прометеєві Зевс власноруч простромив списом.

Висить на скелі Прометей, тіло його пече палюче сонячне проміння, над головою його носяться бурі, дощ і град періщать раз у раз, а під ним вирує грізний Океан. А коли приходить зима, холодний сніг безжально кусає шкіру. Від голоду й холоду потерпає Прометей за свою непокору Зевсові.

Одного дня навідався до Прометея вісник богів Гермес і почав його вмовляти: «Покайся! Як можна виявляти непослух перед усемогутнім Зевсом? Скорися, бо в іншому разі він пошле тобі ще тяжчі муки!» Прометей похитав головою: «Краще бути прикутим до цієї скелі, ніж згодитися на рабське служіння тиранові Зевсу!»

Почув цю горду промову Зевс — і ще більше розлютився. Він наслав на Прометея величезного безжального орла, який прилітав щоночі й клював титанові печінку. За день печінка відростала, але вночі знову прилітав жахливий птах і знову клював печінку, завдаючи Прометеєві пекельних страждань. Багато — багато століть страждав Прометей, чекаючи, поки звільнить його герой Геракл.

ПАНДОРА

Обурений Зевс іще довго не міг заспокоїтися, як це Прометеєві вдалося його обдурити й дати людям вогонь, полегшити їхнє життя, зробити його щасливим. І тоді він вирішив покарати людей.

Зевс звелів богу — ковалю Гефесту виліпити з землі й води вродливу жінку, в яку Зевс вдихнув життя. Богиня кохання Афродита нагородила жінку красою, спритник Гермес — хитрощами й красномовством, Атена виткала для неї чудовий одяг, та й інші боги не поскупилися на подарунки. Звалася жінка Пандорою і мала принести людям лихо й біди.

Зевс віддав Пандору за дружину братові Прометея титану Епіметею. Мудрий Прометей застерігав брата не приймати жодних дарунків від підступного Зевса, та щойно Епіметей глянув на вродливицю Пандору, щойно з її вуст злетіли перші лестиві слова, як титан не зміг встояти перед жіночими чарами.

На весіллі Зевс віддав Епіметею велику посудину, яка була щільно закоркована, і наказав у жодному разі не відкривати. Декілька років стояла посудина в хаті Епіметея і Пандори, і ніхто не наважувався навіть наблизитися до неї. Проте цікава Пандора раз у раз поглядала на загадкову посудину, а одного дня не втерпіла — й відкоркувала.

І почали з посудини розлітатися навсібіч людські вади, біди та хвороби! Перелякалася Пандора, квапливо закоркувала посудину, та було вже запізно: всі нещастя розлетілися поміж людей, залишилась у посудині одна тільки надія. І з тої пори зло та страждання нечутною ходою ходять поміж людьми, терзають їх, допоки не приходить пора людям спускатися в Аїд.

АЇД

Глибоко під землею владарює суворий та смутний Аїд, Зевсів брат. Коли троє братів — олімпійців ділили всесвіт, то йому дісталося підземне царство. Має Аїд шолом — невидимку, бо ж і все царство його — невидиме.

Царство похмурого бога, що має таку саму назву — Аїд, розташоване десь на заході, на краю світу. Туди йдуть душі померлих, тут вони продовжують свої земні заняття. Дорогу до царства мертвих тіням указує вісник богів

Гермес. Щоб потрапити до Аїду, потрібно переплисти ріку Стикс. Перевізник Харон бере монету за перевіз, садовить тінь у човен і доправляє на другий бік ріки, де вхід до підземного царства стереже триголовий собака Цербер, який усім дає дорогу всередину, але нікого не випускає назад.

В Аїді протікає ріка забуття Лета, ковток води з якої дає змогу забути землю та земне життя. Небагатьом смертним боги дозволили повернутися назад із підземного царства. Саме тут, в Аїді, винні спокутують гріхи. Там Тантал стоїть по шию у воді, а над ним нависають чудові плоди, проте він не може вгамувати ні спраги, ні голоду; там Данаїди безперестанку ллють воду в бездонну діжку; там Сизиф котить на гору тяжкий камінь, а той щораз зривається донизу…

ТАНТАЛ

Цар Сипіла Тантал був улюбленцем богів. Довго й щасливо він владарював у Сипілі, та ще й був пошанований небувалою для смертного почестю: він міг відвідувати зібрання та бенкети богів на Олімпі. А іноді й самі боги могли завітати до Танталового палацу на бучну учту.

Запишався Тантал і почав вважати себе рівним богам. Не раз і не два він повертався з Олімпу після ради богів і розпатякував приятелям ухвали безсмертних, які зовсім не призначалися для вух смертних. Зевсу було це не до шмиги, але він поки що терпів. А то ще Тантал унадився красти після бенкетів нектар та амброзію зі столів богів, а потім у своєму палаці пригощати ними смертних. Проте й це вибачив йому Зевс.

Та коли Тантал заховав у себе в палаці Зевсового золотого собаку, урвався терпець могутньому громовержцеві. А сталося це так. На Криті, у храмі Зевса — громовержця, був золотий собака, який колись стеріг новонародженого бога та його годувальницю — німфу — козу Амалтею, а тепер охороняв храм. Цар Ефесу Пандарей спокусився красою золотого собаки, поцупив його та відвіз на кораблі з Криту. Пандарей боявся гніву богів за свій вчинок, отож попросив Тантала, пестунчика богів, заховати собаку в себе в палаці.

Тантал необачно сподівався, що такий злочин можна приховати від усемогутнього бога. Зевс послав до Тантала вісника богів Гермеса. «Олімпійські боги знають, — мовив Гермес Танталові, - що Пандарей украв золотого собаку і віддав на сховок тобі. Поверни собаку Зевсові!» Тантал нахабно відповів: «Боги помиляються — не бачив я ніякого собаки».

Тут уже Зевс не міг стриматися — скинув зухвалого Тантала в Аїд. У підземному царстві Тантал відбуває покару за свої злочини, а особливо за те, як крав нектар і амброзію зі столу богів. Тепер Тантал стоїть по шию у воді, тільки нахилися — і втамуєш спрагу. Та щойно він опускає підборіддя, як вода починає відступати, і Тантал ніяк не може напитися. Над Танталовою головою звисають із дерев стиглі плоди, здавалося б, простягни руку — і зірвеш, але Тантал ніяк не може вгамувати голод, бо щойно він починає тягнути до плодів долоні, як гілля відхиляється.

ДАНАЇДИ

У єгипетського царя Бела було двоє синів — Данай та Єгипет. Данай мав п’ятдесятьох дочок, а Єгипет — п'ятдесятьох синів. Сини Єгипта підбурили народ проти Даная, отож Данаю довелося втікати разом із родиною в Аргос. Там Даная тепло прийняв Пелазг, а в подяку за це Данай навчив місцевих мешканців рити колодязі й навіть зробився аргоським царем.

Проте Єгиптові сини незабаром знайшли Даная та його дочок — данаїд в Аргосі. Вони буцімто хотіли примирення двох братів — Даная та Єгипта, отож вирішили взяти собі данаїд за дружин. Данай на позір погодився, проте в душі він кипів помстою. Він підмовив дочок повбивати першої шлюбної ночі своїх чоловіків — синів ненависного Єгипта.

Усі дочки вволили батькову волю — наступного ранку принесли йому відрубані голови своїх чоловіків та поховали в Лерні. Тільки одна Гіпермнестра не схотіла вбивати свого чоловіка Лінкея. За жахливий злочин, який вчинили данаїди, олімпійські боги покарали їх вічною карою: в Аїді вони мають день у день вливати воду в бездонну діжку.

СИЗИФ

Син бога вітрів Еола Сизиф довгі роки був царем Коринфу. І треба сказати, був він напрочуд спритним і підступним хитруном, обдурив багатьох людей і зібрав у Коринфі незліченні багатства. Коли прийшов йому час помирати, то за ним прийшов бог Танат — Смерть. Проте Сизиф обдурив Таната — Смерть і закував у кайдани.

Кілька років сидів Танат у полоні Сизифа, кілька років на землі не помирали люди. Порушився звичний перебіг подій. Тоді Зевс послав у Сизифів палац бога війни Ареса, який нарешті звільнив Таната — Смерть. Повертаючись до Аїду, Танат прихопив і спритного Сизифа.

Проте й тут Сизифові вдалося надурити богів. Він наказав своїй дружині — плеяді Меропі, щоб та не ховала чоловікового тіла, не влаштовувала похорону і не приносила жертви Аїду. Минув деякий час, а Аїд усе чекав, коли ж Сизифова дружина виконає священний обряд поховання і принесе йому жертву. Тоді Сизиф попросився у володаря підземного світу: «Аїде, відпусти мене на один день на землю! Нехай я тільки покараю свою дружину Меропу, що не сповняє священного звичаю!»

Аїд погодився. Сизиф повернувся на землю, але й не думав іти назад у підземне царство, а натомість знову оселився в палаці й вів веселе та щасливе життя. Розгніваний Зевс послав за Сизифом вісника богів Гермеса, і той силоміць повернув спритника до Аїду.

А там уже чекала на нього заслужена кара: щодень і щоніч він приречений викочувати на круту гору величезний камінь. Напружує Сизиф усі жили, пхає каменюку, та щойно досягне вершка гори, як каменюка зривається донизу — і все треба починати спочатку. І тому люди називають важку, нескінченну й безглузду працю «Сизифовим трудом».

ІКСІОН

Іксіон, цар племені лапітів, які мешкали у Тессалії, взяв за дружину Дію і пообіцяв тестеві дати за дочку багаті подарунки. Справили бучне весілля, і тесть зажадав від Іксіона обіцяних подарунків. Проте не схотів Іксіон виконувати обіцянки, а натомість підступно вбив тестя.

Запалився гнівом Зевс, проте Іксіону вдалося якось перепросити могутнього бога, і Зевс пробачив його й очистив від гріха. І навіть узяв до себе на осяйний Олімп. Аж там Іксіон побачив Зевсову дружину Геру та запалився коханням до неї.

Всюди переслідує Геру Іксіон, не дає проходу. Побачив це Зевс — і підіслав Іксіонові у подобі Гери богиню хмар Нефелу. Нічого не запідозрив Іксіон, і незабаром Нефела завагітніла. І тоді Зевс жорстоко покарав Іксіона за те, що насмілився заглядатися на царицю богів Геру — він прикував Іксіона до вогняного колеса і скинув у похмурий Аїд. Вічно крутиться колесо, і вічно мучиться і карається Іксіон.

А Нефела незабаром народила напівконей — напівлюдей кентаврів, і тепер плем’я лапітів змушене безперестанку вести з ними війни.

ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АІДОМ

Четверта Зевсова дружина Деметра, громовержцева сестра й богиня родючості, народила дочку Персефону. Та, на жаль, недовго юна Персефона раділа сонцю й квітам землі. Одного дня вона з подругами — океанідами безтурботно гуляла Нісейською долиною, не відаючи, що батько Зевс уже заручив її зі своїм суворим братом Аїдом — володарем царства тіней померлих.

Аїд здалеку уздрів прекрасну Персефону і загорівся тут — таки забрати її до себе під землю. Він підмовив прабабусю Персефони Ґею — Землю виростити найпрекраснішу квітку в Нісейській долині. Коли Персефона побачила квітку, її рука сама простяглася, щоб зірвати це диво. Та зненацька земля розверзлась, а з неї виїхала золота колісниця, запряжена чорними кіньми. Колісницею правив похмурий Аїд. Він підхопив юну Персефону — і миттю колісниця зникла під землею.

Мати Персефони богиня Деметра почула зойк дочки, але не встигла її врятувати.

Як не розпитувала вона подруг — океанід, що трапилося з дочкою, так нічого і не змогла дізнатися. Дев’ять днів, одягнена в темну жалобну сукню, вона у найдальших куточках землі шукала Персефону, зронюючи сльози.

На десятий день на небо викотився бог сонця Геліос на золотій колісниці. Він єдиний спостерігає згори за тим, що коїться на землі, і завжди все знає. Деметра кинулася до Геліоса — Сонця по допомогу. І Геліос розкрив їй очі: виявляється, володар царства

мертвих Аїд викрав юну Персефону за згоди свого брата Зевса.

Деметра розгнівалася на чоловіка — як він міг учинити так із дочкою, перше не порадившись із дружиною? Вона залишила Олімп, прибрала подоби простої смертної і зійшла на землю, щоб вічно оплакувати Персефону. Коли богиня родючості Деметра полишила Олімп, на землі все завмерло. Трави припинили рости, а листя на деревах зів’яло. Квіти повсихали, а ліси стояли чорні й похмурі. Родючі ниви занепали, землю спустошував голод. Ще трошки — і загине рід людський.

Злякався Зевс і послав до дружини вісницю богів Іриду. Ірида благала й молила Деметру повернутися на Олімп і не губити роду людського, але Деметра лишалася незворушна — вона не повернеться, доки Аїд не відпустить Персефону. Вона ще не відала, що Аїд під землею дав Персефоні скуштувати гранатових зерен — символ нерозривності шлюбу.

Тоді Зевс відправив до Аїда, в похмуре царство тіней, прудконогого Гермеса — бога скотарства, торгівлі і покровителя мандрівників. Аїд погодився відпустити дочку до матері, але за однієї умови — дві третини року Персефона житиме на землі з матір’ю, а потім знову повертатиметься до чоловіка в Аїд.

Богиня Деметра повернулася на Олімп, і земля розцвіла. Землероби й виноградарі збирали багатий врожай і славили богиню родючості Деметру.

Проте коли надходив час Персефоні спускатися під землю, Деметра знову вдягалася в чорну жалобну сукню і сумувала аж до наступного повернення дочки. В цей час на землі все всихало й завмирало — приходила зима. І з того часу на землі змінюються пори року.

ЕРИСИХТОН

У країні Тессалії зростала священна діброва богині Деметри. У тій діброві мешкали дріяди — лісові німфи, покровительки дерев. Вони зростали разом із деревом і разом із ним помирали. Був тут один столітній дуб, у якому оселилася дріяда — улюблениця самої Деметри.

Одного разу тессалійський герой Ерисихтон вирішив збудувати собі житло поблизу священної діброви. Він наказав слугам рубати дерева, а найбільше він уподобав собі столітнього дуба — он яке міцне житло можна з нього побудувати! Він уже заніс сокиру на дубом, коли слуги почали зупиняти його: «Не роби цього! У дубі мешкає дріяда — пестунка Деметри!» — «Та хоч би й сама богиня Деметра мала собі дуба за оселю, — вигукнув Ерисихтон, — усе одно зрубаю!»

Він ударив сокирою по стовбуру — і звідти ринула кров. Зі стогоном упав столітній дуб, і померла дріяда, яка в ньому жила. Подруги — дріяди, які мешкали у діброві, побігли до Деметри та почали благати її зупинити й покарати Ерисихтона. Розлютована Деметра спустилася з Олімпу, прийшла в новозбудовану домівку Ерисихтона — і вдихнула в господаря невситимий голод.

Що більше їв Ерисихтон, то нестерпнішим робився його голод. Усе майно він витратив на харчі, але їжа тільки більше збуджувала голод. Нарешті в нього нічого не зосталося, хіба єдина дочка. Тоді Ерисихтон наважився продати її в рабство, щоб накупити їжі.

Вчасно нагодився Посейдон і подарував Ерисихтоновій дочці дар обертатися на різних тварин. Тричі продавав батько дочку, і тричі вона оберталася то на птаха, то на корову, то на коня і втікала з неволі. Усі ж

кошти Ерисихтон витрачав на харчі, та не міг утамувати страшний голод. У нестерпних муках Ерисихтон почав дерти зубами власне тіло — і помер у жахливих стражданнях.

МУЗИ

Коли Зевс одруживсь уп’яте, то взяв собі за жінку титаніду Мнемозину, богиню пам’яті. Мнемозина народила дев’ять муз, покровительок мистецтва.

Муза Кліо стала покровителькою історії, вона повсюди носить під пахвою сувій папірусу або пергаменту, аби записувати події, які відбуваються у світі.

Муза Евтерпа опікується ліричною поезією, її щораз можна побачити з флейтою в руках.

Талія і Мельпомена — заступниці театру: Талія — муза комедії, в лівій руці вона носить комічну маску, в правій — бубон, а на голові — вінок із плюща; Мельпомена — муза трагедії, в лівій руці вона носить трагічну маску, у правій — меч, а на голові — вінок із виноградного листя.

Муза Терпсихора — любителька танцю, її ніколи не побачиш без ліри в руках.

Ерато — муза еротичної поезії, вона теж полюбляє солодкозвучну ліру.

Полігімнія — муза пантоміми, вона завжди ходить, із головою запнута покривалом.

А муза Уранія є наставницею астрономів, у руках вона має небесний глобус, бо понад усе її цікавлять зірки.

Найстарша ж муза Калліопа — покровителька епічної поезії, під пахвою вона завжди носить стило — паличку для писання і покриті воском дощечки, на яких записуються найкращі вірші.

ГЕРА ТА ГЕФЕСТ

Було у Зевса ще дві дружини — титаніда Лето та богиня шлюбу й подружнього кохання Гера. Триста років перебував Зевс у таємному шлюбі з Герою, нікому не зізнаючись у цьому. Гера народила чоловікові Гебу — богиню юності, яка на Олімпі підносить богам нектар та амброзію — їжу богів; Гефеста — бога вогню та ковальського ремесла; а також Ареса — бога війни.

Бог вогню Гефест народився кволим хлопчиком, кульгавим на одну ногу. Гера не могла повірити, що вона, могутня богиня, народила таку незугарну дитину — й скинула сина з Олімпу. Бідолашний Гефест упав у глибини Океану, і там його виховали нереїда Тетида й океаніда Евринома. Швидко зростав Гефест, а ще швидше він виявив себе майстерним ковалем. Які золоті прикраси й оздоби викував він для своїх виховательок — Тетиди й Евриноми!

Одного ж разу Гефест спорудив чарівний трон: той, хто на нього сяде, нізащо не зможе з нього звестися. Із чарівним троном під пахвою змужнілий Гефест з’явився на Олімпі й підніс подарунок матері. Зраділа Гера подарунку, а ще більше тому, в якого мужнього красеня перетворився її кволий колись синок. Вона гордовито сіла на трон — й опинилась у пастці! Всі олімпійські боги кинулися Гері на допомогу, проте виявилися безсилими проти ковальської майстерності Гефеста.

З благанням обернулася Гера до сина. «Я миттю звільню тебе, — пообіцяв Гефест, — якщо ти визнаєш мене за сина і долучиш до ради богів». Гера радо пристала на таку умову, син із матір’ю нарешті примирились. І надалі, коли виникали суперечки між Герою та грізним Зевсом, Гефест завжди тримався на боці матері, а не батька.

Всередині гори Етни збудував собі Гефест кузню, де й викував мідні чертоги богів. Для батька Зевса він змайстрував скіпетр і егіду — щит, який наводить жах на ворогів бога — громовержця (ось чому вислів «бути під егідою» означає бути під захистом, під покровительством). Для бога виноградарства Діоніса Гефест викував тирс — жезл, обвитий плющем, виноградним листям та

увінчаний сосновою шишкою. Для Геліоса — Сонця він змайстрував золоту колісницю, якою осяйний бог щоранку виїжджає на небо. А собі в допомогу Гефест викував двох золотих жінок, які допомагають кульгавому богові ходити.

АРЕС І АФРОДИТА

Грізний бог війни Арес, син Гери і Зевса, зріс кровожерним і нещадним. На відміну від Атени, яка очолювала війни за справедливість, на захист пригноблених, Арес ніколи не з’ясовував, на чиєму боці правда, — для нього наймилішим було зчинити страшну бучу, пролити чим — більше крові, залишити по собі численні трупи.

Та як не дивно, а за дружину собі лютий Арес узяв богиню кохання Афродиту, народжену з морської піни. Коли Кронос — Час поранив свого батька Урана, а той стікав кров’ю, то кілька краплин упало в море й пофарбувало морську піну, і тоді хвилі винесли на берег острова Кіпр прекрасну Афродиту. Богиня була такою чарівною, що де б вона не ступала, у неї під ногами миттю розцвітали квіти. Богиня Афродита завжди опікувалася закоханими й допомагала їм у сердечних справах.

ПІГМААІОН

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги. Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя

у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! — шепотів він до неї. — Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.

Та ось прийшли свята на честь богині Афродити. Пігмаліон попрямував до храму богині, приніс їй жертву й почав благати: «Нехай моєю дружиною стане жінка, така ж прекрасна і досконала, як моя статуя!» Хотіла Афродита знайти серед смертних таку ж довершену красу, але не змогла. І тоді вона здійснила диво: коли Пігмаліон повернувся додому, то найперше підійшов і поцілував статую. І щойно його вуста торкнулися вуст статуї, як жінка зітхнула — й ожила. Гаряче билося серце чарівної Галатеї, та ще гарячіше билося серце щасливого Пігмаліона, якого Афродита нагородила таким надзвичайним подарунком.

АДОНІС

Богиня кохання Афродита й сама одного разу зазнала мук кохання. Вона покохала чарівного Адоніса, сина красуні Мирри, яку олімпійські боги перетворили на миррове дерево, що має запашну смолу — мирру. Ніхто не міг дорівнятися вродою Адонісові, народженому від миррового дерева; Афродиті ввижалося навіть, що він вродливіший за будь — кого з олімпійських богів.

Афродита віддала немовля на виховання володарці підземного царства Персефоні, і Персефона теж так уподобала Адоніса, що не хотіла з ним розлучатися. Довелося втрутитися Зевсові й вирішити суперечку богинь:

Зевс постановив, що третину року Адоніс проводитиме з Афродитою, третину — з Персефоною, а ще третину — сам по собі.

Афродита сама ходила з Адонісом на лови, мов мисливиця Артеміда. Та бог війни Арес, чоловік Афродити, ревнував дружину й не міг подарувати їй зради. Він обернувся на дикого вепра, і коли Адоніс та Афродита вийшли на лови, то показався мисливцям з лісу. Адоніс погнав собаками вепра, радіючи багатій здобичі. Наздоганяє Адоніс вепра, люто гавкають собаки. От — от Адоніс прошиє вепра списом. Та раптом лютий вепр обернувся й підчепив юнака на свої здоровезні ікла.

Афродита знайшла тіло коханого Адоніса, який стікав кров’ю. Заплакала Афродита — і з краплин Адонісової крові виросла чудова червона квітка горицвіт. Тільки життя у цієї квітки таке ж недовге, як було і в самого Адоніса.

ЕРОТ І ПСИХЕЯ

Від шлюбу бога війни Ареса та богині кохання Афродити народився хлопчик Ерот. Малюк був жвавий і спритний, меткий і часом вельми підступний та жорстокий. Він завжди мав при собі золотий лук і сагайдак зі стрілами, і якщо поціляв людині стрілою в серце, то вона закохувалася. Добре, якщо Ерот двом людям поціляв золотими стрілами, — тоді вони закохувалися одне в одного. А іноді Ерот пустував і одній людині поціляв у серце золотою стрілою, яка викликала кохання, а другій — олов’яною, яка вбивала кохання.

От за такі пустощі Зевс вирішив знищити малюка, проте мати Афродита вчасно сховала Ерота в лісі, де його вигодували молоком левиці.

А тим часом у кіпрського царя народилася третя, наймолодша дочка — дівчинка Психея. Вона була настільки гарною, що могла посперечатися вродою з самою Афродитою. Люди навіть казали, що Психея — то сама Афродита, яка прийшла на землю. Богиня кохання не могла стерпіти, щоб смертна дівчина дорівнювалася вродою безсмертній богині, й послала свого сина Ерота покарати Психею нещасливим коханням.

Та коли Ерот прилетів до царського палацу й побачив юну Психею, то сам закохався у неї. Щоночі він прилітав до Психеї у темряві, щоб вона не могла бачити його обличчя й не здогадалася, хто саме до неї ходить, бо в іншому разі коханцям доведеться розлучитися. Заздрісні сестри намовили Психею підстерегти загадкового коханця та поглянути йому в обличчя. Психея піддалася на вмовляння й одного разу порушила заборону — глянула юнакові в обличчя. Тої ж миті Ерот зник.

Психея довго блукала лісами, луками й горами, розшукуючи коханого Ерота. Вона стоптала ноги на кров, але не могла його знайти. Нарешті вона забрела у храм Афродити, де зустріла саму богиню. Афродита вдала, що пробачила Психею, проте перш ніж поєднати закоханих, звеліла Психеї виконати одне завдання: спуститися в Аїд і принести від Персефони чарівну скриньку з красою.

Психея вирушила в Аїд. Вона б, мабуть, ніколи не змогла виконати завдання підступної Афродити, якби не Ерот: він підіслав до коханої стару жінку, яка показала Психеї вхід до підземного царства, а також навчила, як вийти назад. Старенька попередила Психею: у жодному разі не відчиняй скриньки, яку дасть тобі Персефона, бо знову будеш покарана за свою цікавість! Психея подякувала й попрямувала в Аїд.

Заплативши Харону, вона перепливла через річку Стикс. Триголовий пес Цербер дав їй дорогу до Аїду. Психея прийшла в палац богині Персефони й отримала від неї чарівну скриньку для Афродити. Але ж як вийти з Аїду, коли Цербер нікого не випускає назад? На щастя, старенька навчила Психею пригостити Цербера медовим пирогом, і пес випустив дівчину з підземного царства. Психея вийшла на землю й сіла на мить спочити.

І така цікавість опанувала нею, так закортіло їй хоч одним очком зазирнути у незвичайну скриньку, що вона не втерпіла — й відкинула віко. А зі скриньки, замість краси, випурхнула прозора хмарка, яка вмить приспала Психею. Не встигне вона повернутися до Афродити у призначений час! Та не дрімав Ерот — збудив кохану стрілою, і вона поспішила у храм до Афродити.

Тут уже богині кохання нічого не лишалося, як дати згоду на шлюб Ерота і Психеї. На пишний бенкет були запрошені усі олімпійські боги, а могутній Зевс подарував Психеї безсмертя та зробив її покровителькою людської душі.

ГІМЕНЕЙ

Богиню кохання Афродиту та її лукавого сина Ерота всюди супроводжує бог шлюбу Гіменей, заквітчаний гірляндами яскравих квітів. Гіменей народився, коли Афродита закохалась у бога виноградарства і веселощів Діоніса. Гіменей зростав щасливим, оточеним материнською любов’ю та щирою приязню богів.

Одного разу Гіменей довідався, що морські розбійники викрали трьох красунь — дівчат, за якими дуже побивався їхній старенький батько. Сміливий Гіменей помчав до корабля, на якому втекли розбійники. В руках він тримав запалений смолоскип.

Наздогнавши корабель, Гіменей урятував дівчат, а корабель підпалив. Безславно загинули всі розбійники, а Гіменей узяв шлюб із найвродливішою дівчиною.

І з того часу дівочі хори закликають під час весіль бога Гіменея, щоб він благословив молодят на довгий і щасливий шлюб.

ІО

Могутній Зевс мав сімох дружин, проте не обійшлося й без коханок. А що вдієш, коли Зевс не міг встояти перед жіночою вродою! Щойно побачив він красуню Іо, дочку аргоського героя Інаха, миттю закохався в неї. Але ні Інах, ні Гера не схвалювали цього полум'яного кохання. Інах навіть наважився вимагати від Зевса, щоб той полишив дочку у спокої, за що розгніваний Зевс підіслав до нього богиню помсти Еринію. Рятуючись від Еринії, Інах кинувся в річку. В пам’ять про Інаха люди назвали річку його іменем.

А Зевс не відступився від юної Іо. Та цього разу втрутилася ревнива Гера — у гніві вона обернула дівчину на корову. Стоокий велетень Аргус мав день і ніч стерегти Іо. І треба визнати, це йому добре вдавалося, адже коли на нього налітав сон, хоч одне його око обов’язково не спало й усе бачило.

Зевс побачив страждання коханої й попросив допомоги у бога Гермеса. Той мав викрасти бідолашну Іо й урятувати її. Довго красномовний Гермес присипляв своїми розмовами вартового Аргуса, аж нарешті у того одне по одному позлипалися всі сто очей. І щойно Аргус склепив повіки, як Гермес вихопив меч і відтяв велетневі голову.

Звільнена Іо кинулася навтьоки. Проте злостива Гера обернулася на ґедзя й полетіла навздогін переляканій корові. Нещадно жалила вона ледь не збожеволілу від болю Іо та гнала далі й далі без перепочинку. Нарешті Іо добігла до Єгипту, де Зевс урятував її, повернувши дівочу подобу. Саме тут, на берегах Нілу, Іо народила сина Епафа — першого царя Єгипту.

ЕАК

А могутній Зевс знову закохався. У річкового бога Асопа була дочка Егіна, яка полонила серце володаря богів. Не міг стримати своїх почуттів Зевс і, обернувшись на орла, викрав Егіну та відніс на безлюдний острів. Там і народився в Егіни синок Еак.

Еак швидко підріс і змужнів. Аж тут ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка й вирішила жорстоко помститися на Зевсовому сині. Одного дня острів, який на честь Еакової матері тепер називався Егіною, оповив щільний туман. Чотири місяці стояв туман над островом, доки не розігнав його теплий вітер. Та коли туман відступив, виявилося, що від його згубного дихання розвелося безліч отруйних змій. Вони потруїли всі ставки, джерела й озера острова Егіна.

Бідолашний Еак, на якого чекала неминуча загибель на отруєному острові, у розпачі звернув очі до неба: «Всемогутній Зевсе, якщо ти справді мій батько, врятуй мій острів!» Тільки — но він промовив останнє слово, як у цілком безвітряну погоду столітній дуб зашелестів листям — то Зевс послав знак своєму синові.

Вперше за останні місяці Еак спокійно спав уночі. Йому наснився чудернацький сон — буцімто дуб весь обліплений мурашками. Захиталося гілля дуба, посипалися мурашки додолу. І щойно вони торкалися землі, як починали рости й перетворювалися на людей.

Прокинувся щасливий Еак, вийшов надвір — а острів заселений людьми, як мурахами. Отак острів Егіна перестав бути безлюдним.

ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ

Фінікійський цар Агенор мав трьох синів і дочку, яка називалася Європа. Вона була вродлива, як богиня. Дівчина зростала щасливою і безжурною у палаці свого батька. Аж ось одного ранку вона прокинулась у дивній зажурі. Європа почала пригадувати свій сон, який навіяв на неї незбагненний смуток. Що ж їй такого наснилося?

А наснилося їй, буцім за неї сперечаються двоє жінок. Одна з них була Європі знайома — це в жіночій подобі перед нею постав материк Азія, на якому зросла дівчина. А іншу жінку Європа не знала — то був материк, який лежав далеко за морем. «Це моя дочка! — вигукнула Азія. — Я зростила і вигодувала її!» — «Може, ти і вигодувала Європу, — відтяла незнайомка, — проте належатиме вона мені!» У дивній суперечці перемогла незнайомка, й Азії довелося віддати їй Європу.

Європа не знала, що чудернацький пророчий сон наслала на неї сама Афродита — богиня кохання. Удень юна Європа майнула зі своїми подругами — харитами на луку збирати квіти. Дівчата розбіглись навсібіч, зриваючи запашні стебла та складаючи їх до кошиків. Європа збирала яскраві квітки й незчулася, як підійшла упритул до здоровезного бугая. Вона зойкнула з переляку, проте бугай не поворухнувся, а тільки пильно глядів їй просто у вічі.

Шерсть його вилискувала, як золото, а на чолі, мов сяйво місяця, зблискувала срібна плямка. Золоті роги вигиналися, наче місяць — молодик, а великі очі лагідно сяяли. Європа першою підійшла до бугая і попестила його шовковистий карк. За нею й харити почали гладити тварину та заквітчувати польовим цвітом. Аж ось бугай став на коліна, мовби запрошуючи покатати дівчат на спині. Європа без страху вилізла йому на спину, він звівся на ноги — і помалу попрямував до моря.

Спершу він ішов помаленьку, оточений юрбою харит, проте зненацька бугай почав пришвидшувати крок, подруги Європи відстали, а бугай з розгону пірнув у море й поплив. Перелякалася Європа, та побачила, що з моря випливли нереїди, оточили бугая і пливуть поруч. І тоді вона здогадалася, що то не простий бугай, а, мабуть, бог.

І справді: то всемогутній Зевс перебрався на подобу бугая, коли вперше уздрів чарівну юнку Європу й нестямно закохався в неї, бо золота стріла бешкетника — Ерота влучила йому просто в серце. Тоді, щоб сховатися від пильної Гери, він загорнувся у ранковий туман і у вигляді бика поцупив прекрасну Європу.

Незабаром на обрії Європа побачила землю. То був острів Крит, і саме там причалив дивний бугай. Та на берег він ступив уже в подобі величного бога. Європа оселилася на Криті й народила Зевсові трьох синів — Міноса, Сапердона і Радаманта. А заморська безіменна земля з тої пори стала зватися Європою на честь фінікійської царівни Європи.

КАДМ

Коли Зевс викрав Європу, її батько Агенор вельми засмутився. Куди ж поділася дочка? Що за чудернацький бугай викрав її? Агенор покликав свого сина Кадма і звелів йому вирушати на пошуки сестри. «І без сестри не вертайся!» — навздогін синові крикнув Агенор. Кадм вирушив на пошуки.

Довго він мандрував світами, розпитуючи про Європу, але ніхто не бачив її. Нарешті Кадм зневірився, та оскільки без сестри не міг повернутися додому, то вирішив вікувати на чужині. Він завітав у священні Дельфи і там запитав у оракула, що провіщав волю богів, у якому місті йому краще оселитися. Оракул відповів: «Коли тобі зустрінеться на пасовиську корова, яку ніхто не доглядає, то прямуй за нею. Де вона зупиниться, там споруди місто і назви його Беотія».

Щойно Кадм вийшов за браму Дельф, як уздрів білосніжну корову, зовсім нічийну. Кадм попрямував за коровою, а вона дибала собі й дибала, дорогою попасаючись у різнотрав’ї, доки не вийшла до річки Кефіс. Там корова мирно вляглася на траву. Кадм збагнув, що справдилося пророцтво оракула, й почав ладнати жертовник для всемогутнього Зевса. Слуг своїх він послав по воду.

Недалеко від тої галявини, де зупинився Кадм, був глибокий грот із кришталевою джерельною водою. У гроті мешкав змій бога війни Ареса. Тіло змія було вкрите міцною лускою, очі палахкотіли вогнем, а паща ощирилася отруйними зубами. Кадмові слуги підійшли до джерела, зачерпнули у глечик води — й нагло уздріли потвору. З переляку вони просто заціпеніли. А розлючений змій звів страшну голову, метнувся до нажаханих людей — і роздер їх усіх одне по одному.

Кадм довго чекав своїх слуг і нарешті сам вирішив їх пошукати. Він дійшов до гроту — аж тут бачить понівечені тіла своїх супутників, на яких розкошує страхітливий змій. Кадмові очі загорілися помстою, він підняв із землі каменюку й пожбурив у голову змієві. Проте величезна каменюка не завдала чудовиську жодної шкоди.

Тоді Кадм вихопив спис й увігнав його в тіло змія. Заревіла поранена тварюка, у а Кадм витягнув із піхов меч і почав рубати змія. Крутиться змій по землі, хоче задушити Кадма, але ніяк йому не вдається здолати героя. А Кадм одним ударом загнав меч у змієву пащеку і пришпилив чудовисько до дерева.

І тут із неба з’явилася богиня Атена та звеліла Кадмові повиривати зі змієвої пащеки отруйні зуби й посіяти в землю. Кадм не міг не послухатися наказу могутньої богині і вчинив так, як вона сказала. Не встиг він посіяти зуби в землю, бачить — з грунту випинаються вістря списів, за ними ростуть блискучі шоломи, далі — закуті в залізні обладунки груди. І так із землі виросло ціле озброєне військо.

Ці воїни зробилися помічниками Кадма, коли він будував нове місто — Теби й мурував фортецю — Кадмею. Кадм заснував нове місто, а боги дали йому в дружини прекрасну Гармонію — дочку бога війни Ареса та богині кохання Афродити. Кадм зробився одним із наймогутніших царів Греції.

Але боги, давши Кадмові владу, не дали йому щастя. Кадм і Гармонія пережили і своїх дітей, і своїх онуків. На старості вони лишилися самотою і подалися світ за очі з міста Теби. Приблукали вони в далеку Ілірію. «Чи не був той змій, — сам до себе раз у раз промовляв Кадм, — священним змієм богів? Якщо за його вбивство мене так тяжко карають боги, то краще мені самому перетворитися на змія!»

Тільки — но він це вигукнув, як відчув, що тіло його вкривається лускою й обертається на гнучкий зміїний хвіст, а язик роздвоюється. Дивиться він — і дружина його Гармонія теж перетворюється на змію. І так, у подобі змій, і звікували Кадм і Гармонія.

СЕМЕЛА Й НАРОДЖЕННЯ ДІОНІСА

У тебанського царя Кадма була дочка Семела, в яку закохався цар богів Зевс. Семела завагітніла, вона от — от мала народити дитину. Ревнива Гера дізналася про це та під виглядом старенької мамки — годувальниці постукала у двері до Семели. Довірлива жінка впустила підступну Геру, тим паче, що їй незабаром потрібна буде мамка для дитини, і розповіла про своє кохання до Зевса.

«А ти впевнена, — облудно запитала Гера, — що Зевс по — справжньому тебе кохає? То нехай доведе щирість своїх почуттів! Нехай з’явиться до тебе не у тій подобі, в якій приходить до смертної жінки, а в усій величі бога!» Так вона намовила необачну Семелу.

Зевс довго опирався такій дивній забаганці коханки, а зрештою присягнув Семелі, що постане перед нею у вигляді безсмертного бога. Отож наступного разу він з’явився до Семели, оточений спалахами блискавок, які просто спопелили смертну жінку.

На щастя, Зевс устиг порятувати ненароджене немовля, зашив собі у стегно й доносив. І у свій час народився Діоніс — бог виноградарства. Виховували Діоніса нісейські німфи, а головним його учителем був Силен. Хлопчик швидко зріс, і час йому був повертатися до Греції. Від острова до острова плив він на кораблі.

Коли він перепливав морем з острова Ікарія на острів Наксос, то потрапив на корабель тиренських морських розбійників. Вони закували Діоніса в ланцюги та хотіли продати в рабство. Однак не так сталося, як гадалося: пірати не відали, що до рук їм потрапив могутній бог. Ланцюги самі собою впали з рук Діоніса, навколо корабельної щогли обвився плющ, а на вітрилах повисли виноградні лози. Злякані розбійники пострибали з корабля, пірнули в море — і перетворилися на дельфінів.

А Діоніс попрямував далі і всюди на своєму шляху садив виноградники та навчав людей виноробства. Коли Діоніс повернувся у Грецію, він спустився в Аїд І вивів звідти свою матір Семелу. І з тої пори вона зробилася безсмертною мешканкою Олімпу.

СЛІПИЙ ТИРЕСІЙ

Якраз за Кадмового царювання у Тебах народився у німфи Харикпо син Тиресій. Коли хлопець підріс, він полюбив ходити на полювання і ніколи не повертався без здобичі. Одного разу в лісі він побачив двох змій і поцілив одну з них стрілою. Ця змія — самиця була чарівною, і Тиресій обернувся на жінку. Сім років шукав Тиресій змія — самця, нарешті знайшов, убив — і повернув собі чоловічу подобу.

Тиресій був єдиним із людей, який побував і в чоловічій, і в жіночій подобі. Саме тому Зевс і Гера викликали його на Олімп і поставили складне запитання: кому кохання приносить більше радощів — чоловікові чи жінці. Тиресій поміркував — подумав і відповів: жінці. Гері не сподобалася така відповідь, і вона у гніві осліпила юнака.

Тиресій повернувся додому сліпим і безпомічним, таким його зустріла на порозі мати — німфа Харикло. Вона кинулася з благаннями до олімпійських богів, щоб зглянулися на її бідолашного сина, та, на жаль, боги вже не могли відмінити волю безжальної Гери. Тоді боги порадилися й наділили Тиресія взамін зору здатністю розуміти мову птахів, а також дали йому патерицю, яка сама вказувала вірну путь. А могутній Зевс наділив Тиресія даром передбачення й обдарував довгим — довгим життям, яке дорівнювало дев’ятьом людським життям.

Отож і жив Тиресій від правління царя Кадма й аж до падіння семибрамного міста Теби. Та й після смерті, з милості Аїдової дружини Персефони, Тиресій зберіг у царстві мертвих розум і дар передбачення. Він передбачив багато подій, які сталися з грецькими героями та з простими смертними.

НАРЦИС ТА ЕХО

У німфи Ліріопи був гарненький синок — Нарцис. Мати не могла натішитися на свою дитину й одного разу вирушила до сліпого пророка Тиресія, щоб той провістив долю новонародженому Нарцису. Тиресій промовив дуже дивні слова: «Нарцис житиме доти, доки не побачить самого себе». Ліріопа ніяк не могла витлумачити пророцтва, тож згодом зовсім про нього забула.

Нарцис зростав маминим мазунчиком, якого всі балували й пестили. Він був егоїстичним і самозакоханим, понад усе любив лови й часто сам — один ходив на полювання. Одного разу він забрів у густий праліс, зовсім дикий і безлюдний. Нарцис заблукав і почав гукати на допомогу. Гукне він: «Гей, тут хто є?» — а до нього хтось відгукується: «Є… є…» Тоді він крикне: «Гей, я тут!» А йому у відповідь лунає: «Тут… тут…» Нічого не може збагнути Нарцис.

Аж тут вибігає до нього з лісу гарненька німфа Ехо. Бідолашна німфа була колись вельми балакучою і своїми нескінченними патякуваннями дратувала богів. Та ще більше сердилися боги за те, що німфа ніколи не могла вчасно припнути язика й переповідала першому — ліпшому стрічному всі розмови, які почула від богів. От одного разу цариця богів Гера покарала Ехо німотою: тепер вона не могла першою нічого вимовити, а тільки могла повторювати за іншими останній вимовлений склад.

Нарцис поглянув на німфу й запитав: «Ти хто?» Затремтіла Ехо — таким вродливим і хорошим видався їй юнак. Серце її просто закипіло від кохання. Ледве ворушачи вустами од хвилювання, вона відповіла: «Хто… Хто…» Нарцис знову питає: «Вийти мені з лісу як?» Ехо ж відповідає: «Як… як…» Обурився Нарцис, відштовхнув німфу й попрямував далі. А ображена німфа з серцем подумала: «Покохаєш і ти, Нарцисе, але твій обранець не відповість тобі взаємністю!» І знехтувана німфа побрела геть. Від нерозділеного кохання вона сохла й в’янула, поки від неї не залишився один тільки голос, який уміє лишень повторювати чужі слова.

А Нарцис уже простував собі далі й нарешті вийшов до лісового озерця. Озерце було незайманим, у його прозорій гладіні чітко віддзеркалювалися і небо, і дерева, і птахи, які ширяли у високості. Нарцис присів на березі, щоб спочити, і зачерпнув долонею води напитися. І тої миті, коли він схилився над водою, то побачив у дзеркалі озера своє відображення. Мов стріла прошила Нарцисове серце — ніколи до цього він не бачив власного відображення, отож і не здогадався, що у воді — він сам. Йому здалося, що хтось неймовірно вродливий мешкає в озері, і що довше Нарцис дивився на обличчя у воді, то міцніше закохувався.

Нарцис закинув лук і сагайдак зі стрілами, він не хотів ні їсти, ні пити — тільки б глядіти на прекрасне обличчя у воді. Він простягав до обличчя руки, але долоні могли тільки зачерпнути воду. Дні й ночі сидить Нарцис на березі, благаючи чарівну істоту вийти з води, але вона не чує й не бачить його. Зів’яв Нарцис від кохання, знесилів і нарешті ліг на березі озера й тихо промовив: «Прощавай!» А голос сердешної Ехо повторив за ним: «Ай… ай…»

Подруги Ехо — лісові німфи вийшли до озера, щоб поховати Нарцисове тіло, але нікого не знайшли на березі. Росла там тільки біла квітка, яка, схиливши голівку, задивилася на власне віддзеркалення у воді. Отож і нарекли цю квітку нарцисом.

ГЕЛІОС — СОНЦЕ

У титана Гіперіона був син — Геліос — Сонце. Щодня у золотій колісниці, запряженій четвериком вогняних коней, Геліос — Сонце виїжджав на небо на сході, а увечері на заході спускався в Океан. Уночі Геліос потихеньку в човнику, що викував для нього бог — коваль Гефест, об’їздив землю, щоб зранку знову з’явитися на сході. Дочки Геліоса — Сонця — Геліади пасли отари сонячних биків — сім отар по п’ятдесят биків, загалом — триста п’ятдесят биків за числом днів у грецькому календарі.

Коли після перемоги над титанами олімпійські боги ділили всесвіт, то Геліос не був присутнім і йому нічого не дісталося. Про нього всі забули — він — бо був зайнятий щоденною роботою: освітлював землю. Після важкої праці Геліос повернувся додому й аж там довідався, як його обділили. Тоді Геліос поскаржився Зевсу на образу. Могутній Зевс довго міркував, адже у світі нічого не лишалося вільного, та зрештою знайшов вихід: із морського дна він підняв острів Родос, який і подарував Геліосу. З тої пори Родос став священним островом бога Сонця.

Високо в небі котить свою колісницю Геліос — Сонце, далеко наокіл він бачить. Від його ока не сховається нічого на землі. Він може зцілити сліпих і покарати сліпотою за провину.

ФАЕТОН

Окрім дочок — чередниць Геліад, був у Геліоса — Сонця син Фаетон, якого народила океаніда Клімена. Одного разу син Зевса та Іо Епаф почав глузувати з Фаетона, мовляв, Геліос йому не батько, а насправді Фаетон — син звичайнісінького смертного.

Зі сльозами на очах побіг юнак до Геліоса — Сонця, благаючи його довести всьому світові, що Фаетон — справді його син. Геліоса зворушило синове горе, і він пообіцяв учинити, як той просить, а на додачу поклявся водою ріки Стикс ще й виконати перше — ліпше Фаетонове бажання, хай би й яке безрозсудне.

Незабаром Фаетон прийшов до Геліоса й попросив батька дозволити йому хоч один день самому провести по небі золоту сонячну колісницю. Злякався Геліос — Сонце — він — бо чудово усвідомлював усі небезпеки, якими загрожує невправна рука візниці, коли йдеться про вогняних коней і палючу колісницю! Але ж Геліос заприсягнувся водою священної ріки Стикс і не міг відступитися: той, хто порушить клятву, на рік буде занурений у мертвий сон, а потім іще на дев’ять років буде виключений із Ради безсмертних!

У визначений час він наказав запрягати золоту колісницю і сам змастив обличчя юнака чарівною олією, яка захищала від полум’я, що ним дихала четвірка коней. Фаетон гордовито взяв у долоні віжки, та щойно колісниця викотилася на небо, як коні, відчувши невмілу руку, понесли і збилися на манівці.

Нажаханий Фаетон забув усі батькові напучування і втратив голову. Дорога його пролягала повз сузір’я Скорпіона, і чудовисько замахнулося на юнака клешнею. Фаетон із переляку зовсім кинув віжки, а коні шалено понесли невідь — куди. Сонячна колісниця швидко наближалася до землі, і там миттю всихала трава, дерева спалахували, земля пересихала й тріскалася, моря висихали й перетворювалися на піщані пустелі, а в містах гинули люди. З тої пори мешканці Африки, в яких обвуглилася шкіра, назавжди зберегли темний колір, а річка Ніл змінила русло.

Побачив Зевс охоплену полум’ям землю, миттю залив її дощем, а у нерозважливого Фаетона жбурнув блискавку, яка вбила хлопця на місці, і той, охоплений полум’ям, впав у річку Еридан. Із горя Геліос — Сонце довго не хотів виїздити на небо у своїй золотій колісниці, і тільки суворий Зевсів наказ змусив його поновити щоденну роботу. Та ще довго Фаетонові сестри Геліади оплакували брата, допоки олімпійські боги не зглянулися на них і не перетворили на тополі, чиє листя завжди журно шелестить. А сльози Геліад стали бурштином.

ПОСЕЙДОН

Частенько з’являється на Олімпі володар морів Посейдон, але палац він має на дні морському. Прислужують Посейдону нереїди — німфи моря, які понад усе полюбляють прясти на дні моря на золотих прялках або ж танцювати у такт із хвилями.

Могутню владу над морем має тризуб Посейдона — він здатен розколювати скелі й насилати шторми. Тризуб його — то гарпун, яким він ловить акул і китів, як і звичайні рибалки. Саме тому Посейдон — покровитель рибалок.

Одного разу Посейдон зустрів вродливу нереїду Амфітриту. Він погнався за дівчиною, проте вона встигла заховатись у палаці могутнього Океана. Довго шукав Посейдон кохану й ніде не міг знайти. І тоді один із дельфінів, який бачив, як Амфітрита запливла до палацу Океана, викрив закоханому її сховок. Посейдон украв нереїду й узяв собі за дружину; Амфітрита зробилася могутньою володаркою морів. А дельфін назавжди лишився вірним помічником бога Посейдона.

Разом зі своєю дружиною Амфітритою Посейдон щодня на золотій колісниці, запряженій морськими конями — гіпокампами, об’їжджає свої володіння. А син Посейдона й Амфітрити Тритон тримає в руці величезну мушлю. Коли він дме у мушлю, то її гучні звуки здатні збурювати або заспокоювати море.

ОРІОН І ПЛЕЯДИ

Одного разу володар морів Посейдон зустрів океаніду Евріалу й безтямно в неї закохався. Евріала народила Посейдонові дужого та вродливого сина — Оріона. Хлопець ріс як з води і понад усе кохався в полюванні. На жінок він не звертав уваги, допоки не потрапив на острів Хіос і не зустрів юну красуню — царівну Меропу.

Та хіоський цар Енопіон не поспішав віддати єдину дочку за Оріона. Спершу він зажадав від хлопця, щоб той позбавив острів диких звірів. Нічого не відповів мисливець Оріон, тільки закинув лук і сагайдак зі стрілами за спину й вирушив на лови. І вже ввечері він повернувся до царя Енопіона й мовив: «Твій наказ сповнений, тепер віддай за мене дочку!» Енопіон на позір погодився, а сам весь час зволікав із весіллям.

Нарешті Оріону урвався терпець, і він зважився взяти красуню Меропу силою. Та щойно Оріон з'явився у царському палаці, як Енопіон запросив його до столу й почав поїти вином. Коли сп’янілий Оріон заснув, підступний Енопіон велів слугам зв’язати велетня, а сам власноруч вийняв йому ножем очі.

Прокинувся Оріон — а він у повній темряві, нічогісінько не бачить! Він зіп’явся на ноги й поблукав світ за очі, тільки весь час підставляв обличчя під проміння сонця, яке полегшувало його біль. Бог — коваль Гефест дав йому провідника — собаку Сиріуса. Оріон дійшов до моря й ступив просто у воду — він — бо не бачив, що у нього попереду. Та володар морів Посейдон урятував сина — дав йому дар ходити по хвилях, як по сухому, і так Оріон дійшов до острова Лемнос.

З острова Лемнос Оріон злетів до самого Геліоса — Сонця, і осяйний бог повернув Оріонові зір. Щасливий Оріон спустився на землю і разом зі своїм вірним собакою Сиріусом блукав полями й луками та одного разу зустрів сімох чарівних сестер — Плеяд, дочок могутнього титана Атланта, який тримає небесне склепіння. Красуні так вразили Оріона, що він кинувся до них, але дівчата перелякалися велетня й почали утікати.

Дівчата бігли день і ніч, переслідувані Оріоном і його псом Сиріусом, та нарешті знесилено впали до ніг свого батька Атланта. А Оріон от — от наздожене! Атлант вигукнув: «Зевсе, допоможи!» Зевс зглянувся на Плеяд і обернув їх на сузір’я.

Спинився вражений Оріон — йому привиділося, що у небо пурхнула зграйка білих голубів. А коли споночіло, то Оріон побачив у небі сузір’я з сімох зірок — Плеяд. Понуро побрів він геть, але незабаром сум його минувся, і він знову взявся до улюбленої справи — до ловів. Він був справним мисливцем, проте любив похизуватись і часто згорда зронював, що на землі немає звіра, якого б він не зловив.

Тоді богиня Артеміда, покровителька всієї лісової звірини, вирішила провчити зухвальця. Вона послала до Оріона величезного скорпіона. Мисливець Оріон саме чатував на сарну, аж тут щось боляче шпигнуло його в ногу. Оріон зойкнув і побачив, що то його вжалив отруйний скорпіон. Вірний пес Сиріус кинувся на страховисько і вмить роздер його, та за хвилю всі троє були мертві: і вкушений Оріон, і собака Сиріус, і скорпіон.

Зевс узяв Посейдонового сина на небо, і тепер щоночі можна бачити, як мисливець Оріон зі своїм псом Сиріусом полює у високості, від нього утікають сестри — Плеяди, а наздоганяє їх страхітливий скорпіон.

ПЕРСЕЙ

Окрім Тритона й Оріона, Посейдон мав і інших дітей, а серед них — крилатого коня Пегаса. Історія його народження була дивовижною.

Цар аргоський Акрисій мав красуню — дочку Данаю. Коли дівчинка народилася, оракул провістив цареві, що його онук позбавить Акрисія і престолу, і життя. Цар розгнівався й посадив Данаю у мідну башту, куди не міг потрапити ніхто зі смертних. Тепер він був певен, щоуДанаї ніколи не буде дітей, а отже, цар не матиме онуків — суперників.

Проте могутній Зевс якось походжав поблизу мідної башти й уздрів чарівну Данаю. Запалилося коханням серце безсмертного бога, і він золотим дощем проник у башту. Згодом у Данаї народився хлопчик, якого вона назвала Персеєм.

Дізнався Акрисій про чудове народження онука, ще більше запалився гнівом і звелів посадити Данаю разом із синочком у діжку, а діжку пожбурити в море. Довго пливли безкраїм морем бідолашна мати з немовлям, допоки діжку не прибило хвилями до берегів острова Сериф.

На той час на узбережжі рибалив простий рибалка. Він побачив діжку, постукав по ній — і почув зсередини плач і жалібні стогони. Миттю він вибив із діжки дно та звільнив Данаю і Персея. Потому рибалка відвів матір із дитям до царя Полідекта.

Полідект тепло прийняв Данаю — одразу йому сподобалася аргоська красуня, але Даная не відповідала на почуття царя. Деякий час мешкали матір із сином на острові. Персей виріс і змужнів. А Полідект ні на хвилю не полишав мрії одного дня заволодіти Данаєю, проте на заваді йому стояв її син. От і надумав Полідект відіслати Персея подалі.

ГОРГОНА МЕДУЗА І ПЕГАС

Цар Серифу Полідект покликав до себе Персея і мовив: «Якщо це правда, що ти є сином безсмертного бога Зевса, доведи це! Здійсни подвиг заради матері — принеси мені відрубану голову горгони. І тоді я відступлюся від твоєї матері». А треба сказати, що три сестри — горгони були страшними чудовиськами — крилатими жінками, які обертали на камінь кожного смертного, який насмілився бодай глянути на них. Тіло їхнє вкривала міцна луска, яку не брав жоден меч, а навколо голів замість волосся звивалося й шипіло гадюччя.

Засмутився Персей, але відступати не було куди. Отож він звернувся по допомогу до мудрої Атени та спритного Гермеса. Атена і Гермес довго радились і нарешті спорядили Персея в дорогу: дали йому з собою шолом — невидимку володаря підземного царства Аїда, крилаті сандалії вісника богів Гермеса, гострий меч у формі серпа та чарівну торбу. Останньої миті Атена віддала Персеєві ще й свій гладенький щит, у якому все можна було бачити, як у дзеркалі.

Персей вирушив у путь. Далеко — далеко на заході мешкали сестри — горгони у величезному палаці, вщерть повному статуй — закам’янілих людей, які наважилися змагатися з ними. Стерегли палац старші сестри горгон — граї, які народилися вже старими та сивими. Граї мали на трьох одне око й один зуб, отож коли по черзі охороняли палац горгон, то передавали око одна одній. Коли одна з грай виймала око та передавала іншій, то всі три сестри ставали сліпими. Цим і скористався Персей: вдягнувши Аїдів шолом невидимку, він підстеріг момент, коли граї передавали око одна одній, відібрав його — і залишив сестер сліпими й безпомічними. Почали благати граї: «Віддай нам око! Не зоставляй назавжди сліпими!» — «Віддам, — пообіцяв Персей, — якщо пустите мене в палац». І граї дали йому дорогу.

Отак Персей пробрався в палац горгон і підкрався до однієї з сестер — Медузи. Вона спала, а навколо її голови спліталися отруйні змії. Персей швиденько відвернувся, щоб не дивитися на горгону Медузу, схопив щит богині Атени й почав дивитись у нього, як у дзеркало. Одним махом відтяв Персей гострим мечем голову Медузи, а тоді миттю сховав у чарівну торбу.

Обезголовлене тіло горгони Медузи лишилося стікати кров’ю. Аж тут бачить Персей — просто із крові Медузи постав крилатий кінь Пегас і пурхнув на небо. І виявилося, що бог морів Посейдон був закоханий у горгону Медузу й вона от — от мала народити дитину.

Пегас злетів на Олімп, щоб носити могутньому Зевсу блискавки й виконувати різноманітні доручення. Ось одного разу музи, які мешкали на горах Гелікон і Парнас, особливо солодко співали. Від захвату гора Гелікон почала нестримно рости й от — от мала сягнути неба. Тоді могутній Зевс послав Пегаса зупинити її, крилатий кінь тупнув ногою — й гора знову повернулася на землю, а там, де Пегас тупнув, з’явилося джерело Гіппокрена, чарівна вода якого наснажувала поетів. А Пегас із тої пори вважається конем поетів.

АТЛАНТ

А тим часом у крилатих сандаліях герой Персей вилетів геть із палацу страшних горгон і зупинився спочити тільки на березі моря. Торбу з відрубаною головою горгони Медузи він поклав у траву. Кров просочувалася крізь шпарини і швидко забарвила траву у червоний колір. Вражений Персей поглянув на червону траву — а то ж вона закам’яніла від страшної крові горгони! Так з’явилися корали.

Полетів Персей далі й нарешті досяг країни, де царював могутній Атлант, брат Прометея. Титан Атлант, який воював колись проти Зевса, був покараний тяжкою карою: він мав тримати на плечах всеньке небесне склепіння. Мешкав Атлант у саду, який родив золоті яблука, і титан беріг свій сад, як зіницю ока. Одного разу богиня Феміда провістила йому, що син Зевса покраде з саду золоті яблука, і з тої пори Атлант не довіряв Зевсовим дітям.

Отож коли Персей попросився до нього на ночівлю, Атлант грубо відмовив юнакові у гостинності, ще й насміявся з його подвигу, обізвавши Персея брехуном. Розгнівався Персей і вигукнув: «То ти проганяєш мене, Атланте? Тоді спершу поглянь на оце!» І він висмикнув із торби відрубану голову горгони Медузи і, відвернувшись, показав її титанові. Очі медузи розплющилися — й Атлант миттю скам’янів. Там, де він щойно стояв, постала висока гора, яка й досі тримає небесне склепіння.

ПЕРСЕЙ І АНДРОМЕДА

А Персей полетів далі й незабаром досяг Етіопії — країни на самому півдні. Спустився Персей ближче до землі — й побачив прекрасну юнку, яка була прикута ланцюгами до скелі. «Хто ти?» — запитав вражений Персей. Дівчина сумно відповіла: її звати Андромеда, вона дочка етіопського царя Кефея. А покуту вона відбуває за власну матір Кассіопею.

Красуня Кассіопея так пишалася своєю вродою, що насмілилася посперечатися з самою богинею Герою, хто з них найгарніша. Мстива Зевсова дружина не стерпіла зухвальства смертної жінки й підмовила бога Посейдона покарати Кассіопею. Посейдон наслав на країну царя Кефея страшне чудовисько — велетенську рибину, яка пожирала та знищувала все і всіх, хто припливав до берегів Етіопії. Оракул провістив, що кара буде тривати доти, доки на поталу чудовиську не віддадуть Андромеду. Отож батько звелів прип’яти сердешну Андромеду до скелі, куди припливає чудовисько, і там залишити.

Персей миттю розрубав ланцюги та звільнив юнку. Аж тут із моря випливла жахлива рибина, широко роззявивши зубатого рота. У крилатих сандаліях злетів Персей у повітря, щоб рибина не могла бачити його. А вона й справді уздріла тільки тінь героя — і кинулася на неї. А тим часом Персей по саме держално устромив у спину потвори свій гострий меч. Збурунилося море — звивається чудовисько, реве від болю. А Персей, у якого намокли крилаті сандалії, швидко помчав до скелі, вхопився за неї лівою рукою, а правою завдав ще кількох ударів чудовиську в груди. Потвора гигнула й пішла на дно морське.

На радощах цар Кефей улаштував бучне весілля. Усі забули, що в Андромеди колись був наречений — Фіней. Під час шлюбного бенкету озброєний Фіней на чолі численного війська увірвався до палацу й оточив Персея. Персей усвідомлював, що такої кількості ворогів йому одному не здолати, тому вирішив іще раз скористатися страшною горгоною Медузою. Він здійняв торбу високо над головою. Гості учти знали, який страшний трофей зберігається у чарівній торбі, й миттю повідвертались і позаплющували очі. Персей також відвернувся — й витягнув відрубану голову горгони.

Один по одному оберталися на кам’яні статуї Персеєві вороги — так і застигли навіки, замахнувшись мечами, здійнявши списи, прикрившись щитами. Переляканий Фіней укляк перед Персеєм і почав проситися в нього, проте Персей тільки ближче підсунув боягузові голову горгони Медузи — і той закам’янів, мов раб перед переможцем, а в очах його застигло благання.

СМЕРТЬ АКРИСІЯ

Невдовзі потому Персей забрав свою дружину Андромеду й повернувся на острів до царя Полідекта, де зоставалася його матір. Коли він прилетів у крилатих Гермесових сандаліях, то ніде не міг знайти матір, допоки йому не підказали, що вона весь цей час ховалася від Полідекта у храмі Зевса під захистом могутнього бога — громовержця. Й на мить вона не наважувалася вийти за двері храму.

Розгніваний Персей одразу помчав у палац Полідекта і захопив там розкішний бенкет. Полідект був переконаний, що Персею нізащо не здолати горгону, а значить, і ніколи не повернутися додому. Отож коли він побачив перед собою цілісінького й неушкодженого юнака, то тільки закліпав очима. А Персей чемно мовив: «Царю, я виконав твій наказ. У цій торбі — голова горгони Медузи».

Полідект не повірив герою, почав кепкувати з нього й обізвав брехуном. У Персеєвих грудях закипіла образа. «Якщо ти мені не віриш, — вигукнув він, — то ось тобі доказ!» Відвернувшись, він висмикнув із торби відрубану голову горгони, на якій і досі, мов живі, ворушилися й сичали змії. Глянув Полідект на Медузу — і вмить обернувся на камінь.

Подолавши Полідекта, Персей вирішив повернутися до діда, якого ніколи не бачив. Проте цар Акрисій, дізнавшись про це, втік з Аргосу, тож Персей замість нього почав царювати. Одного разу Персей справляв святкові змагання. Багато героїв зібралося на них, та й сам Персей не відмовився від участі. Дід Акрисій прийшов подивитися на змагання й сів поміж глядачів — хотів хоч здалеку поглянути на мужнього онука.

Почалося змагання з метання важких дисків. Могутньою рукою Персей запустив мідний диск. Високо в небо злетів той і на мить сховався поміж хмар, а потім із шаленою силою впав додолу — і влучив просто в голову Акрисію. Так здійснилося страшне пророцтво про те, що онук позбавить власного діда і престолу, і життя.

БЕЛЕРОФОНТ І ХИМЕРА

Крилатий кінь Пегас, який постав із крові горгони Медузи, мешкав на Олімпі. Хто володів крилатим конем, ставав непереможним.

А на той час у царя Коринфу Сизифа, покараного Зевсом вічно тягати нагору важезну каменюку, був онук Белерофонт. У юності йому довелося втікати з рідного міста, бо він випадково вбив невинну людину. Притулок Белерофонт знайшов собі в Аргосі у царя Прета.

За дружину цар Прет мав Антею, яка нестямно закохалась у Белерофонта. Вона довго спокушала Белерофонта, проте юнак не хотів ображати царя Прета, який дав йому притулок, і не відповідав на кохання цариці. Знехтувана Антея схотіла помститися Белерофонту й обмовила його перед чоловіком. «Прете, — збрехала вона, — твій гість Белерофонт переслідує мене своїми залицяннями!»

Прет одразу ж повірив дружині й запалився гнівом проти Белерофонта. Він написав листа до Антеїного батька — лікійського царя Йобата, де розповів, якої тяжкої образи зазнав від Белерофонта, і просив тестя помститися. З листом він відіслав до Йобата самого Белерофонта, котрий і помислити не міг, яка небезпека йому загрожує.

По довгій мандрівці Белерофонт дістався далекої Лікії. Цар Йобат, який дізнався, що Белерофонт — посланець від дочки та зятя, не став читати листа, а спершу, за старовинним звичаєм, дев’ять днів бенкетував на честь гостя. На десятий день він нарешті розпечатав таблички та прочитав текст. Як же обурився він, дізнавшись, що там було написано! Проте цар Йобат побоявся зламати давній звичай гостинності й убити гостя. Тоді він вигадав для Белерофонта випробування, з якого той просто не міг вийти живим.

Давно вже Лікії дошкуляла страшна потвора — Химера, породження чудовиська Тифона та напівжінки — напівзмії Єхидни. Химера мала лев’ячу голову, тулуб кози і хвіст дракона. З трьох її пащ вивергалося полум’я. Ніхто не міг подолати жахливу Химеру. От Йобат і попрохав Белерофонта звільнити Лікію від потвори, щоб спокутувати вбивство, яке колись учинив Белерофонт. Герой не міг від такого відмовитися.

Юнак знав, що подолати Химеру може тільки той, хто володіє крилатим конем Пегасом. Час від часу Пегас спускався з Олімпу до джерела Пірени й пив із нього кришталеву воду. Белерофонт вирушив до джерела, щоб дочекатися там Пегаса. Аж одного дня крилатий кінь спустився з неба й підступив до джерела напитися. Тільки — но Белерофонт хотів упіймати Пегаса, як той миттю відскочив. І ганявся за конем юнак, і підманював, а все ніяк не міг зловити.

Змучений Белерофонт ліг спати біля джерела Пірени, й уві сні до нього прийшла сама богиня Атена. Вона дала юнакові золоту вуздечку. Зранку Белерофонт

прокинувся й побачив побіля себе чарівну вуздечку. Щойно він накинув її на Пегаса, як крилатий кінь зробився сумирним і дозволив сісти собі на спину. Белерофонт злетів у хмари й помчав воювати з Химерою. З високості поціляв він потвору влучними стрілами, а вона, скільки не била драконячим хвостом, скільки не вивергала з пащі полум’я, не могла його дістати. Так і сконала Химера, прошита стрілами Белерофонта.

А герой повернувся до царя Йобата переможцем. Проте цар сказав: «Щоб остаточно спокутувати провину, ти маєш іще перемогти амазонок». Амазонки — то було плем’я войовничих жінок, що мешкало на берегах Меотиди (так елліни називали Азовське море). Амазонки одружувалися з чоловіками з сусідніх племен, а потім відсилали чоловіків додому. Народжених від цих шлюбів хлопців вони повертали батькам, а дівчат готували до війни. Амазонки вважалися непереможними, але ж Белерофонт мав крилатого коня Пегаса! Отож і з цієї сутички він вийшов переможцем.

Коли він повертався до Йобата, цар збагнув, що таким чином ніколи не позбудеться великого героя. Тоді він вислав назустріч Белерофонту лікійських воїнів, які мали підступно вбити його. Лікійці заманили героя в засідку, але самі загинули від його руки.

І тоді Белерофонт запишався: він непереможний, йому все до снаги! Він вирушив верхи на Пегасі на самий Олімп, щоб долучитися до безсмертних богів. Побачив це Зевс — і вирішив покарати зухвальця. Він наслав на Белерофонта великого ґедзя, який вжалив Пегаса. Від болю крилатий кінь скинув зі спини юнака, і Белерофонт упав на землю та розбився. А Пегаса могутній Зевс перетворив на сузір’я

.

НАРОДЖЕННЯ. АПОЛОНА Й АРТЕМІДИ

А тим часом шоста дружина Зевса титаніда Лето мала народити дитину. Але ревнива Гера переслідувала її, і Лето довелося переховуватися. Куди б вона не поткнулася, ніхто не хотів прийняти її, бо всі жахалися гніву суворої та мстивої Гери, яка послала навздогін суперниці страшного змія Пітона — уособлення пітьми. І тільки маленький скелястий острів Делос, який виріс серед моря владою самого Зевса, згодився прийняти бідолашну титаніду Лето, яка вже впадала у відчай.

Тут і народилися близнюки Аполлон і Артеміда, тут вони зросли.

АКТЕОН

Вічно юна богиня Артеміда понад усе кохається у ловах. Оточена почтом із німф, вона цілісінькі дні блукає лісами з луком та сагайдаком на плечі. Не врятуватися від її стріл ні оленю, ні вепру, ні ведмедю! А коли ж богиня утомиться на полюванні, то спочиває під музику чарівної кітари свого брата — близнюка Аполлона.

Одного разу Артеміда всенький день збавила на полюванні, страшенно змучилася й усамітнилась у затишному гроті, щоб скупатись і відпочити. Вона скинула з плеча лук і стріли, а німфи підняли їй волосся і скрутили на потилиці важким вузлом та зняли з богині сандалії.

Тим часом мисливець Актеон полював із приятелями в лісах гори Кітерон. Далеко в лісі лунав собачий гавкіт, полювання вдалося на славу! Та нарешті мисливці потомились і влаштувалися в затінку на відпочинок. Актеон відділився від гурту й вирішив трошки поблукати околицею.

Незабаром він вийшов у зелену долину, де побачив чудовий прохолодний грот. Він і знати не знав, що саме зараз у цьому гроті спочиває могутня Артеміда. Він сміливо зайшов досередини — й побачив, як німфи знімають із богині сандалії.

Перелякані німфи затулили собою Артеміду, щоб заховати прекрасну богиню від очей простого смертного. Спалахнула Артеміда — як посмів смертний порушити її спокій? У гніві вона хляпнула на Актеона водою — й обернула бідолаху на оленя.

Актеон відчув, як на голові його виросли роги, тіло обросло хутром, а на руках і ногах з’явилися ратиці. Він кинувся навтьоки з гроту, подалі від люті ображеної богині. Пробігаючи повз струмок, він побачив своє відображення у воді, але навіть не зміг заплакати з розпачу.

Аж тут хорти занюхали слід звіра — вони не впізнали власного господаря. За собаками й Актеонові товариші помчали навздогін оленеві. Стрибає олень через ущелини Кітерону, та хорти насідають йому на п’яти. Хоче гукнути до них Актеон: «Вгамуйтеся, це ж я, ваш господар!» — але не може вимовити ні слова. А пси вже наздогнали оленя й почали шматувати. Тут — таки наспіли приятелі — мисливці, шкодуючи, що Актеон не бачить, якого чудового оленя вони вполювали.

Отак загинув мисливиць Актеон — єдиний зі смертних, хто бачив красу богині Артеміди. А може, розгнівав він богиню ще й тим, що полював у її лісах?

КАЛЛІСТО

Знову закохався Зевс — цього разу в аркадську німфу Каллісто. Вона народила Зевсові сина Аркада. Та недовго раділи закохані — ревнива Гера вистежила суперницю й обернула на ведмедицю. Вона сподівалася, що Каллісто недовго вдасться прожити — її обов’язково вполює який — небудь мисливець.

Так і сталося. Одного дня Артеміда, озброєна луком і сагайдаком, повним золотих стріл, вийшла на полювання. Німфи ледве встигали за спритною богинею! Та ось у лісі Артеміда сполохала ведмедицю, яка перевальцем побігла в саму гущавину, щоб урятуватися від мисливиці. Проте Артеміда випередила незграбну ведмедицю, напнула тугу тятиву, випустила золоту стрілу — й поцілила звіра.

Зглянувся Зевс на сердешну ведмедицю — Каллісто, забрав її на небо й перетворив Каллісто та її сина Аркада на сузір’я Великої і Малої Ведмедиць.

АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат — близнюк — бог — стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали — її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул — святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався — він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли не коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь — яку живу істоту.

Аполлон сміливо спустився в ущелину, озброєний тільки луком і стрілами. Пітон кровожерливо розтулив пащеку — певен був, що тут — таки й проковтне осяйного бога. Та Аполлон випустив просто у пащу потвори одну золоту стрілу, другу, третю. Від сяєва стріл вічний морок ущелини розвіявся, Пітон заревів од болю — і впав мертвий. Аполлон скинув тіло подоланого ворога під землю і заспівав переможну пісню.

І там, де він подужав страшного Пітона, Аполлон заснував Дельфійський оракул — священний храм, у якому люди дізнаються божественну волю Зевса — громовержця. На прохання Аполлона легендарні зодчі Трофоній та Агамед, які будували і храм Посейдона в Мантинеї, і скарбниці Авгія в Еліді, і скарбниці Гіріея в Беотії, спорудили Дельфійський храм.

До храму вела широка дорога, а біля підніжжя східної скелястої стіни вода священного Кастальського джерела наповнювала кам’яну нішу, в якій паломники здійснювали омивання. Кастальське джерело приносило натхнення митцям, адже збігало воно з самої гори Парнас, де мешкали Аполлон і музи. Текло тут і ще одне священне джерело — Кассотида, з якого жриці — пророчиці відпивали ковток води, перш ніж вислухати волю богів і сповістити її людям. І саме тут, у місті Дельфи, у храмі бога Аполлона був закопаний пуп землі — легендарний камінь омфал.

ДАФНА

Гордий Аполлон стояв над тілом переможеного чудовиська Пітона — й тут побачив хлопчика Ерота, бога кохання, який напинав золотий лук і вкладав у тятиву стрілу. Аполлон не знав, що від стріли Ерота не можуть захиститися ні люди, ні боги, і почав кепкувати з нього: «Хлопче, навіщо тобі така грізна зброя? Де тобі змагатися у мистецтві поціляти з лука зі мною — справжнім стрільцем!» Хлопчик — бог Ерот засміявся: «Влучні твої стріли, Аполлоне, а моя поцілить тебе!» Він напнув тятиву лука й випустив золоту стрілу просто в Аполлонове серце. А золота стріла з Еротового сагайдака викликала кохання.

Ще раз хлопчик — бог напнув тятиву, заклав у лук олов’яну стрілу, яка вбивала кохання, та роззирнувся довкруж. Аж побачив він чарівну німфу Дафну, дочку річкового бога Пенея, яка понад усе любила блукати полями й лісами, а ще більше — полювати разом із богинею Артемідою. Як і Артеміда, Дафна й гадки не мала зв’язувати себе шлюбними узами. Лукавий Ерот тут — таки пустив олов’яну стрілу їй у серце.

В Аполлоновому серці запалилося кохання до німфи Дафни. Одного дня він підстеріг її в лісі та зважився показатися на очі. Проте щойно Дафна уздріла закоханого бога, як кинулася від нього навтьоки. «Дафно! — гукнув Аполлон їй навздогін. — Спинися хоч на мить, не тікай!

Я не ворог тобі, я Аполлон, син самого Зевса — громовержця, а не якийсь там чередник!» Але Дафна нічого не хотіла слухати і тільки втікала щодуху.

Аполлон кинувся їй навперейми, от — от наздожене. Тоді Дафна впала навколішки перед річкою й вигукнула: «Батьку Пенею! Врятуй мене! Зміни мій дівочий вигляд!» Не встигла вона договорити, як відчула, що тіло її німіє. Шкіра вкрилася корою, волосся обернулося на листя, а руки — на гілля.

Мов укопаний зупинився Аполлон перед незнаним деревом. «Дафно, Дафно, вже не зможу я взяти тебе за дружину, — мовив засмучений бог, — тож нехай твоя гілка завжди прикрашає мою голову. Нехай ніколи не в’яне твоя зелень, а люди називають тебе лавром». І мов на згоду, лавр зашелестів вічнозеленим листям.

ТИТІЙ

Улюбливий Зевс не міг довго зберігати вірність сьомій своїй дружині Гері й закохався в красуню Елару. Елара мала народити сина, коли ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка. Вона запалала гнівом і готова була знищити суперницю, але Зевс вчасно дав Еларі притулок під землею. Там і народився велетень Титій.

Коли хлопець виріс, він не міг уже залишатися під землею, тож Гера миттю дізналася, що її ошукано. Розлючена, вона вирішила: якщо не змогла подолати суперницю, то помщуся на її синові. Отож Гера вигадала підступний план.

Одного дня Гера навмисно підлаштувала, щоб велетень Титій спостеріг, як титаніда Лето, мати Аполлона й Артеміди, прямує в місто Дельфи. Гера розпалила пристрасть Титія до Лето, і він, не в силі стримати почуття, спробував збезчестити її. Гера добре знала, що горді близнюки Аполлон та Артеміда не потерплять такої неслави.

І справді, Аполлон і Артеміда почули лемент своєї матері Лето й поквапилися їй на допомогу. Вже здалеку вони натягнули луки, з якими ніколи не розлучалися, і стали поціляти золоті стріли у велетня. Поранений Титій ревів і пручався, але стріли близнюків Аполлона й Артеміди були невмолимі, тож він, востаннє зойкнувши, замертво провалився в підземне царство — Аїд.

ДІТИ НІОБИ

Ще не раз Аполлон і Артеміда ставали на захист своє матері Лето.

У прекрасному місті — семибрамних Тебах владарював цар Амфіон. Понад усе він кохався в музиці й ніколи не розлучався з солодкозвучною кітарою, яку йому подарували самі музи. Коли навколо міста Теби зводили мур, то каміння самотужки рухалося під музику чарівної кітари. Зрубані ж кипариси самі ставали в ряд, щоб із них легко було збити браму. Отак Амфіон спорудив сім міських брам — за числом струн чарівної кітари.

За дружину Амфіон мав Ніобу — дочку улюбленця богів Тантала. Ніоба народила чоловікові шестеро синів та шестеро дочок. Мати надзвичайно пишалася своїми дітьми і вважала їх найкращими у світі.

Одного дня віщунка Манто, дочка сліпого пророка Тиресія, закликала тебанських жінок принести жертву титаніді Лето, матері сонцесяйних Аполлона й Артеміди. Але горда Ніоба заборонила жінкам свого міста нести жертву богині — матері. «Двійко дітей? — засміялася вона. — Що ж це за богиня? Подивіться, я народила своєму чоловікові шестеро мужніх синів і шестеро чарівних дочок!»

Лето неймовірно образилася. Вона не могла допустити, щоб звичайна жінка насмілилася так обійтися з безсмертною богинею. На кого ж іще вона могла покластися, як не на власних дітей? Отож вона звеліла Аполлону й Артеміді помститися за тяжку образу матері.

Невидимі Аполлон та Артеміда полетіли до семибрамного міста Теби й побачили, як сини Ніоби вирушають на полювання. Дочки ж залишались у палаці. Та недалеко від’їхали сини Ніоби і не встигли нічого вполювати — дістав розгніваний Аполлон золоті стріли з сагайдака, напнув тугу тятиву лука — і прошив одного по одному усіх шістьох юнаків.

Тим часом сестра Аполлона Артеміда влетіла в царський палац. Вона теж була озброєна луком і стрілами та не пожаліла чарівних дочок Ніоби — безжальною рукою випустила сім стріл і поцілила бідолашних, ні в чому не винних дівчат. Навколішках благала її підкошена нещастям Ніоба не вбивати хоча б одну — наймолодшу дочку, проте Артеміда зосталася незворушною.

Коли цар Амфіон дізнався про нещастя, він з розпачу ухопив меч і зарізався. А матір Ніоба, яка так необачно сміялася зі мстивої Лето, з горя обернулася на скелю, яка невпинно ронить сльози. Здійнявся сильний вихор і переніс закам’янілу Ніобу на її батьківщину, в Лідію. І там, на горі Сипілі, стоїть кам’яна Ніоба і вічно ронить скорботні сльози.

ГЕРМЕС І ПЕРША ЛІРА

Цар богів Зевс знову закохався — цим разом у плеяду Майю, німфу гір. Від їхнього союзу народився Гермес — вісник богів, покровитель мандрівників, послів і глашатаїв. Народився він в Аркадії, у гроті гори Кіллени, і вже з пелюшок виявився злодійкуватим і напрочуд спритним. Ще не встиг він і на ноги як слід зіп’ятися, а вже йому закортіло випробувати власну вправність.

Поки не бачила матір, Гермес вистрибнув із колиски й подався у мандри. Дорогою він упіймав черепаху, натягнув на її панцир струни і змайстрував першу ліру. Він швиденько повернувся додому, заховав ліру в колисці під овечою шкурою, а сам знову подався на прогулянку.

У Македонії, в долині Піерії, стрілець Аполлон саме пас череди товару, які належали олімпійським богам. Щойно малий Гермес побачив корів, як у нього сяйнула думка про першу витівку. Він роззирнувся навсібіч — Аполлона ніде не було видко. Тоді Гермес спритно приторочив до ніг коровам очерет, щоб замести сліди, й погнав п’ятнадцять корів до Пелопонесу.

Дорогою через Беотію йому трапився дід, який саме порався на своєму винограднику. «Діду, ось тобі корова, але ж гляди — нікому не вибовкай, кого ти бачив!» Дід запевнив малого Гермеса, що стулить писок і мовчатиме, хто б його не розпитував. «Швидше оце каменюччя заговорить, — мовив він, — аніж я комусь прохоплюся про тебе, Гермесе!»

Та хитрий Гермес не надто повірив діду, перебрався на літнього чоловіка і потихеньку повернувся на виноградник. «Діду, — запитав він, — чи не проходив тут, бува, малий із коровами? Скажеш правду, дам тобі бика й корову». Ясна річ, що в діда миттю загорілися очі на таку пропозицію і він вибовкав, куди малий чередник погнав корови. Розлютився Гермес на клятвопорушника — тільки люто зиркнув розгніваний бог на зрадливого старого, як той перетворився на скелю. І досі стоїть на тому самому місці мовчазна скеля, щоб люди пам’ятали — треба додержуватися даного слова.

Поночі Гермес пригнав корів у Пілос і там заховав у широкій печері. А щоб ніхто не здогадався, що корови всередині, він заводив їх до печери задом — за слідами ратиць здавалося, буцім корови вийшли з печери. Зоставивши корів у надійній криївці, Гермес повернувся додому і тихенько влігся в колиску, поки не повернулася мати.

Аж ось стурбований Аполлон недорахувався п’ятнадцятьох найкращих корів у череді й подався на розшуки. Ніде він не міг їх знайти, не здогадуючись зазирнути в печеру, адже сліди вели не всередину, а назовні. Та віщий птах указав Аполлонові на грот у Келлені, де спав собі пустун Гермес.

Сердитий Аполлон зайшов у грот, одразу кинувся до колиски і мовив грізно: «Малий бешкетнику! Поверни мені корови — чия скину тебе у темний Тартар!» Проте малий Гермес удав, буцім ніяк не збагне, про що взагалі йдеться. Нічого не міг вдіяти Аполлон із лукавим молодшим братом і повів його на Олімп, до батька Зевса.

Тут довелося Гермесу в усьому зізнаватися — Зевса не обдуриш. У Пілосі він знехотя показав братові печеру. Поки Аполлон виганяв корів, Гермес сів край печери, витягнув із — під овечої шкури ліру з черепашачого панцира і почав награвати. Аполлон заслухався солодкої музики і запитав, на чому це грає малий. «Це ліра!» — гордовито відповів той і грав собі далі.

І що далі він грав, то швидше минався Аполлонів гнів на меншого брата. Щойно Гермес закінчив пісню, як Аполлон почав його вмовляти: забирай собі всіх корів, а тільки віддай мені чарівну ліру! Гермес погодився, а натомість вирізав собі сопілку. Саме на таких сопілках тепер найбільше полюбляють награвати чередники У Греції.

Брати помирилися й разом повернулися на захмарний Олімп. Усі замилувалися гарненьким хлоп’ям — малим Гермесом. Богиня кохання Афродита теж не стрималася — поцілувала малого у високе чоло і незчулася, як той поцупив у неї чарівний пояс. Зевс щиро розреготався — і теж попався на гачок: його скіпетр миттю опинився в малого. У бога війни Ареса Гермес хапнув гострий меч, у Посейдона — тризубець, а в коваля Гефеста — молот.

Побачивши таку спритність, Зевс вирішив призначити Гефеста вісником богів. Він літав у найдальші куточки світу у своїх крилатих сандаліях, охороняв шляхи, допомагав мандрівникам і супроводжував душі померлих в останню путь — в Аїд. І тому на дорогах люди ставили на його честь герми — кам’яні стовпи, згори на яких вирізьблювалася голова Гермеса.

ФІЛЕМОН І БАВКІДА

У Фригії мешкало подружжя — Філемон і Бавкіда, які жили зовсім убого, але до глибокої старості зберігали вірність одне одному та щиру прихильність. Одного разу Зевс — громовержець вирішив переконатися, чи гостинні люди. Разом із Гермесом він завітав у Фригію, а щоб смертні не упізнали богів, то вони перебралися на двох старих, а Гермес заховав свої крилаті сандалії.

Від одної до іншої хати переходили Зевс і Гермес, даремно стукаючи в усі двері, - ніхто не хотів їм відчиняти. Нарешті підійшли до маленької хижки, вкритої очеретом. Господарі хижки — Філемон і Бавкіда — зраділи гостям, навстіж відчинили двері й запросили подорожніх до хати. А що подружжя було дуже бідним, то Бавкіда страшенно хвилювалася, чи задовольнять гостей скромні страви, які вона може виставити на стіл.

Бавкіда порадилась із Філемоном і вирішила зарізати для гостей єдину свою гуску. Почала вона ловити гуску, а та від неї втікає і втікає, доки не заховалася за ноги Зевса. І Зевс не дозволив стареньким зарізати єдину свою гуску.

Посідали гості й господарі на стіл, Бавкіда налила з чаші вино. Почали їсти, аж дивляться старенькі — вино та їжа, замість зменшуватися, збільшуються на столі! Злякалися Філемон і Бавкіда, благально звернулися до гостей: «Вибачте нас за таку пісну вечерю! Скажіть, хто ви?» — «Я — Зевс, — мовив бог — громовержець, — а мій супутник — Гермес». І звелів стареньким зійти разом із ним на верхівку гори, де він виконає будь — яке їхнє бажання.

Філемон і Бавкіда понад усе не хотіли розлучатися, отож побажали померти в один день. Тоді Зевс перетворив їхню хижку на величний храм, а їх самих зробив жерцями храму. Багато років іще прожили Філемон і Бавкіда, а коли прийшов їм час помирати, то вони сіли на порозі храму, обійнявшись. І бачать вони — тіла їхні вкриваються корою, руки перетворюються на гілля, а замість волосся шелестить листя. Отак Філемон перетворився на дуб, а Бавкіда — на липу. З тої пори два дерева прикрашають вхід до храму.

ОРФЕЙ ТА ЕВРИДИКА

Видатним музикою, який кохався у співах і грі на лірі, був син музи Калліопи — поет і співець Орфей. Хоча він був сином річкового бога Еагра, люди часто називали його сином Аполлона за неперевершену гру на лірі, адже Аполлон був покровителем мистецтв. Саме Аполлон подарував Орфеєві першу ліру, а музи навчили його гри на інструменті. Орфеєва музика змушувала дерева клонити віття, а каміння — посуватися, вона приборкувала диких звірів.

Орфей довгий час мешкав серед дикого племені кіконів сам — один, і жодна жінка не звертала на себе його уваги. Але одного разу він зустрів чарівну німфу Евридику та нестямно в неї закохався. На бучне весілля молодята запросили бога шлюбу Гіменея, проте бог чомусь не схотів прилітати. Тоді Орфей заграв на лірі й чудесним співом розтопив серце Гіменея. Бог з’явився на весіллі, але був не в гуморі, хоча й тримав в одній руці, як заведено, смолоскип, а в іншій — вінок білих троянд. Проте Гіменей не приніс радості своєю появою: смолоскип його ніяк не розгорявся, тільки ядуче димів. Це віщувало біду.

І вона незабаром сталася. Одного разу Евридика відпочивала на березі струмка разом з іншими німфами. До неї непомітно підкралася отруйна змія. Скрикнула Евридика — на нозі побачила ранку від укусу. Запаморочилось у неї в голові, вона гукнула на допомогу, проте коли підбігли перелякані подруги, Евридика вже не дихала.

Довго сумував Орфей, сидячи на березі струмка. Він не міг забути кохану Евридику та зважився на нечуваний крок: вирішив зійти в похмуре царство Аїда, щоб упрохати ласкаву Персефону, Аїдову дружину, повернути йому кохану. Орфей вирушив до підземелля, де Стикс суворо котив темні води. Перевізник Харон нізащо не згоджувався перевезти живу людину в царство мертвих, проте Орфей так жалібно заграв на лірі, що Харон не міг встояти і виконав співцеве благання.

Дорогою трапився Орфеєві триголовий пес Цербер, який вартує вихід із царства тіней. Орфей ішов собі й награвав на лірі, і навіть страшний Цербер припинив шкірити зуби й метляти драконячим хвостом.

Від звуків чарівної ліри самі собою зникали перешкоди на Орфеєвім шляху, а тіні померлих забували про своє горе та страждання, а починали сумувати разом зі співцем. Невтомний Сизиф забув котити на гору свій камінь, а Данаїди лишили в спокої бездонну бочку, яку вічно намагалися налити водою. Перестало вертітися колесо нещасного Іксіона. Навіть люті Еринії, демони помсти й нечистого сумління, були зворушені Орфеєвим горем.

Орфей постав перед Аїдом і його дружиною Персефоною, благаючи відпустити Евридику на землю. Він знову заспівав. Навіть Тантал припинив тягтися спраглими вустами до води, а розчулена Персефона звернула заплакані очі до співця. «Гаразд, Орфею, — мовив Аїд по хвилі, - можеш забирати Евридику. Проте є одна умова: ти маєш іти попереду і жодного разу не озирнутися на дружину. Якщо озирнешся, її тінь назавжди щезне, і ти вже ніколи її не побачиш».

Підійшла бліда й примарна Евридика. Не дивлячись на дружину, Орфей мерщій схопив її за холодну руку й потягнув геть із похмурого підземного царства. Перед відважним співцем шанобливо розступалися тіні померлих, а пес Цербер без слова дав йому дорогу. Перевізник Харон доправив Орфея та Евридику на другий берег Стиксу. Один крок лишався до виходу з царства Аїд а.

Але чому ж Евридика така мовчазна і досі холодна? Не стримався Орфей — озирнувся. Тої ж миті тінь Евридики почала танути. Дружина благально тягнула руки до Орфея, він хотів її пригорнути — але вона вже знову зникла у світі померлих.

СМЕРТЬ ОРФЕЯ

Нещасний Орфей сім днів і ночей у сльозах просидів на березі Ахеронта, не їв і не пив. Він винуватив себе у тому, що сталося з Евридикою. Нарешті Орфей повернувся до Тракії, де усамітнився, уникаючи людей, а особливо жінок. Тільки ліра лишилася вірною супутницею співця. Чарівні звуки ліри вабили до себе звірів, і Орфей часто сидів, оточений лісовими мешканцями, і награвав сумних пісень.

Одного разу Орфей сидів на високому лісистому пагорбі і, як завжди, вигравав на лірі. А на той час повз проходила весела й гамірлива процесія на честь бога Діоніса. Підпилі сатири танцювали й бешкетували, селени відсьорбували з винних кубків, а супутниці Діоніса менади, побачивши сумного Орфея, почали перегукуватися: «Це той ненависник жінок! Заманімо його на оргію!» Менади оточили Орфея і почали тягнути до веселої смолоскипної процесії, проте він із презирством відвернувся від супутниць Діоніса.

Розлютовані менади накинулися на Орфея і почали дерти в клоччя на ньому одяг, дряпати шкіру. Орфей заграв на лірі — вона завжди рятувала його у скрутних становищах, проте цього разу чарівні звуки не справили враження на розпалених першою кров’ю жінок. Цілий натовп менад роздер бідолашного Орфея. Голова Орфеєва впала у річку Гебр, і її разом із нерозлучною лірою підхопили хвилі та понесли до моря. Срібні струни весь час сумно бриніли, допоки морські хвилі не донесли до острова Лесбос Орфеєву голову, а потім олімпійські боги помістили чарівну Ліру на небі серед сузір’їв.

А менади, отямившись, побігли до річки змити з себе співцеву кров. Та щойно вони добігли до берега, як річка всохла. Менади хотіли бігти до іншої річки, але раптом відчули, що ноги їхні проростають у землю, а руки обертаються на гілля. То боги за страшний злочин перетворили їх на дерева.

МАРСІЙ І ОЧЕРЕТЯНА ФЛЕЙТА

Силени, супутники бога виноградарства Діоніса, понад усе люблять розваги й музику. Вони зазвичай їздять собі п’яненькі й веселі, товсті, як винний бурдюк, на віслюках, а віслюків ведуть ліниві сатири — Діонісів почет, напівлюди — напівцапи, з цапиними вухами та борідками, з конячими хвостами, з носами — рильцями. Силени ніколи не розлучаються з винними кубками.

Одного дня силен Марсій їхав собі, як завше, на віслюкові полями Фригії — аж раптом уздрів на дорозі очеретяну флейту, яку покинула богиня Атена. А покинула вона її потому, як помітила: під час гри на флейті її прекрасне обличчя спотворюється. Атена прокляла флейту: той, хто її підніме, буде жорстоко покараний. Марсій не знав цього і неймовірно зрадів: тепер він зможе викликати на двобій самого бога Аполлона, який неперевершено грає на чарівній лірі, що її він виміняв у молодшого брата Гермеса.

Аполлон з’явився на змагання, яке мали судити фригійський цар Мідас і батько Тантала Тмол. Аполлон заграв на лірі. Порівняно з мелодіями божественних струн звуки очеретяної флейти і на музику не були схожі! Тмол одразу готовий був присудити перемогу Аполлону. Проте цар Мідас, який зовсім не розумівся на музиці, визнав переможцем у змаганні Марсія. Розгнівався Аполлон — і нагородив Мідаса ослячими вухами. З тої пори про несправедливий суд невігласів кажуть «Мідасів суд», а про глупство, якого не приховати, — «Мідасові вуха».

Аполлон знову заграв і на цей раз беззаперечно переміг у змаганні. Тмол знову підтвердив своє рішення. Але бог не подарував Марсієві зухвальства. В покарання за виклик на двобій Аполлон наказав підвісити Марсія за руки і живцем здерти з нього шкіру. Шкіру напнули в Келенах, у Фригії, і щоразу, коли здалеку долинали звуки флейти, шкіра починала тріпотіти, мовби танцювала.

ЦАР МІДАС

Тим часом поганьблений Аполлоном цар Мідас утік додому у Фригію, щоб заховатись у палаці. Та що було чинити з довгими ослячими вухами? Довелося ховати їх під велику фригійську шапку. Ніхто й не знав про Мідасові вуха, окрім голяра, який підтинав цареві чуба й бороду. А йому цар пригрозив: якщо прохопиться комусь хоч словом, цар люто покарає.

Голяр довго мовчав, але таємниця просто розпирала його. Він страшенно мучився і ледве стримувався, щоб не вибовкати її. Слова так і крутилися йому на язиці, аж одного дня йому урвався — таки терпець, він утік із царського палацу, побіг до річки, викопав на березі ямку і шепнув у неї: «У царя Мідаса ослячі вуха!»

Голяр охайно загріб ямку і повернувся до палацу. Проте за деякий час на березі, на місці тої — таки ямки, зріс очерет. Щойно подме вітер, він починав тріпотати й шелестіти, і перехожим чулися тихі слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!» Так Мідасова таємниця перестала бути таємницею, а кожного, хто не вміє берегти таємниці, зневажливо кличуть «Мідасів голяр».

А треба сказати, що цар Мідас був неймовірно заможним. Коли він іще немовлям лежав у колисці, мурахи тягали йому в рот хлібні зерна, провіщуючи багатство.

Одного дня бог виноградарства — веселий Діоніс гуляв разом із сатирами та менадами у лісах Фригії. Від почту відстав п’яненький Силен — вихователь і наставник Діоніса, батько всіх силенів і сатирів. Він заснув, аж тут із поля простували фригійські селяни. Вони упізнали Силена, зв’язали його і привели до царя Мідаса.

Цар неймовірно зрадів — тепер він має нагоду познайомитися з самим богом Діонісом! Дев’ять днів Мідас поїв і розважав Силена у своєму палаці, а на десятий день власноруч відвів його до Діоніса. Бог зрадів, побачивши свого старого вчителя, і запропонував Мідасові самому обрати собі нагороду. «Величний Діонісе, — вигукнув Мідас, — вчини так, щоб усе, чого я торкнуся, перетворювалося на щире золото!» Діоніса розчарувало бажанням захланного царя, проте він здійснив його, як і обіцяв.

На радощах цар Мідас почав торкатися всього, що траплялося під руку. Зламав він зелену гілочку — вона зробилася золотою. Зірвав яблуко — стало золотим. Висмикнув колосок із землі — позолотіли його зерна. Вмочив руку у воду — вода стікає з долонь золотими краплями.

Щасливий цар Мідас повернувся до палацу і там іще раз пересвідчився, що Діоніс не обдурив його: щойно Мідас торкнувся дверей, як вони зробилися золотими. Отож у палаці він приліг спочити, а тим часом звелів зготувати собі розкішний бенкет.

Слуги накрили бучну гостину, поставили на столах найліпше вино, принесли найсмачніші страви. Та щойно цар Мідас став до столу, щойно простягнув руки до першої страви, миттю збагнув, якого страшного дарунка випрохав у могутнього Діоніса. І хліб, і вино, і всі наїдки перетворювалися у царевому роті на золото, не міг він ні їсти, ні пити.

Заблагав дурний цар: «Могутній Діонісе, зглянься на мою дурість! Візьми назад свій дар!» Діоніс зглянувся на бідолаху і звелів йому скупатися у джерелі Пактол. Води джерела змили з нерозумного царя Діонісів дар, а Пактол із того часу став золотоносним — із нього добували золото.

АСКЛЕПІЙ

Аполлон, як і його батько Зевс, ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Ось він удруге закохався — у красуню Короніду, дочку царя Флегія з Беотії. Короніда народила щасливому Аполлонові сина Асклепія. Але батько її Флегій неймовірно розлютися — як насмілилася дочка без батькової згоди зв’язуватися з чоловіком, нехай навіть і безсмертним богом? Розгніваний Флегій підпалив храм Аполлона в Дельфах. Але такої зухвалої помсти боги не змогли стерпіти: без вагань вони скинули Флегія в Аїд. І там він навічно приречений на муку: сидить попід скелею, яка невпинно гойдається та щомиті загрожує обвалися донизу.

А тим часом син Аполлона та Короніди підріс. Аполлон віддав його в науку до кентавра Хірона, і той навчив хлопця зціляти людей і лікувати чи не всі хвороби. Асклепій уславився як майстерний лікар, який навіть оживлював мертвих.

Але Зевсу — громовержцю не сподобалося, що Асклепій порушує встановлений порядок у світі. Хто такий Асклепій, щоб насмілитися оживлювати людей, які вже спустилися в Аїд? У запалі Зевс жбурнув в Асклепія блискавку та вбив його. Проте люди пам’ятали про лікаря — чарівника Асклепія і спорудили на його пошанування святилище в Епідаврі.

АДМЕТ

Аполлон помстився батькові за смерть свого сина Асклепія — він перебив ковалів — циклопів, які виковували блискавки та громи для самого Зевса. Але помста ця йому не минулася — сім років потому він змушений був провадити життя простого смертного і пасти череди царя Адмета.

Саме на той час Адмет закохався у дочку царя Пелія — Алкестиду. Батько згоджувався віддати дочку за Адмета за умови, що той приїде на весілля у колісниці, запряженій левом і вепром. Та хіба до снаги виконати неймовірну умову навіть цареві? Адмет кинувся по допомогу до Аполлона.

Аполлон, хоча й жив як простий смертний, а все ж залишався богом. Він допоміг Адметові виконати умову, тож царю Пелію нічого не зоставалося, як дати згоду на шлюб. Молодята відсвяткували бучне весілля, та забули принести жертву богині Артеміді.

Образилася Артеміда — її рідного брата — близнюка пишно вшановують, а про неї, покровительку шлюбу та богиню родючості, цілком забули? І підступна богиня послала змію в шлюбний покій до Алкестиди. Проте Аполлон і тут нагодився вчасно — він устиг врятувати бідолашну Алкестиду та її нареченого Адмета.

Минав сьомий рік Аполлонового чередникування в Адмета. На прощання бог вирішив зробити Адметові незвичайний прощальний подаруцок — коли прийде

Адметова смертна година, той може обдурити смерть — послати замість себе в Аїд когось іншого, а самому залишитися серед живих. Отак Аполлон попрощався з Адметом і повернувся на Олімп.

КАССАНДРА

Поки Аполлон чередникував у царя Адмета, в палаці останнього царя Трої Пріама зростала юна царівна Кассандра. Коли Аполлон побачив її, то відразу закохався у Пріамову дочку. Проте Кассандра не відповідала на почуття закоханого бога.

Тоді Аполлон вирішив звабити Кассандру божим подарунком: він наділив її даром передбачення. Проте Кассандра все одно знехтувала залицяннями Аполлона, й ображений бог, який уже не міг забрати свого дарунка назад, помстився царівні: він зробив так, щоб її пророцтвам ніхто не вірив.

Під час облоги Трої саме Кассандра попереджала троянців, яка небезпека загрожує місту, але ніхто не хотів слухати її. Ось чому сьогодні з Кассандрою асоціюють людей, які можуть перебачити майбутні нещастя, але не тільки самі не можуть їх відвернути, а й не здатні переконати інших вжити заходи для відвернення біди.

КИПАРИС

У кеоського царя був син Кипарис, який щиро приятелював із богом Аполлоном. Разом вони ходили на полювання у Картейську долину, разом гуляли лісами й луками. А в Картейській долині мешкав величний золоторогий олень, який належав німфам. Звір зовсім не боявся людей. Він безстрашно заходив до людських осель, давав себе пестити, а дівчатам — заквітчувати свої роги барвистим цвітом.

Та більш за всіх чудового оленя любив Кипарис. Він сам водив його пастися на галявини, де росла найсоковитіша трава, і частенько вилазив оленю на спину, щоб покататися. Удвох із Аполлоном друзі водили оленя до прозорих джерел напувати кришталевою водою.

Одного разу Аполлон із Кипарисом полювали в Картейській долині. Стояла літня спека, й олень заховався у холодочку кущів від палючого сонця. Кипарис здалеку побачив тварину і не помітив золотих рогів. Він не упізнав свого улюбленого оленя, потихеньку підкрався до дичини — й прошив тварину гострим списом.

Олень зірвався на ноги, на мить зблиснули його золоті роги, та ось уже він знову упав у траву, мов підкошений.

Кипарис був невтішний у своєму горі. Як не розраджував його Аполлон, як не заспокоював, та Кипарис хотів померти разом із бідолашним оленем. Від журби Кипарис марнів просто на очах, допоки його тіло не вкрилося корою, волосся не настовбурчилося глицею, а руки не обернулися на гілля. Струнке дерево стояло перед Аполлоном, і зажурений бог вигукнув: «Кипарисе, відтепер ти будеш деревом жалоби!»

І з тої пори кипарисову гілку вішали на двері хати, де хто — небудь помирав, а на цвинтарях садовили кипариси.

ГІАЦИНТ

Син спартанського царя Гіацинт був щирим приятелем осяйного Аполлона. Часто вони удвох вправлялися в гімнастиці — улюбленому занятті спартанців. Але не тільки Аполлон любив веселого Гіацинта — бог західного вітру Зефір теж полюбив Гіацинта і ревнував до Аполлона.

Одного разу Аполлон навчав Гіацинта метати диск. Бог щосили пожбурив бронзовий диск — аж у саме небо. Гіацинт чимшвидше побіг до того місця, де мав упасти диск, щоб і самому його підхопити та показати Аполлонові, як гарно юнакові йде наука. Але ревнивий вітер Зефір штовхнув диск і спрямував його просто в голову беззахисного Гіацинта.

Гіацинт гримнувся на землю, з розбитої голови потекла кров. Зляканий Аполлон підбіг до юнака, поклав його голову собі на коліна та сподівався ще зупинити кров, що ллялася з рани. Але Гіацинт уже не чув голосу приятеля, він поблід і закотив очі. У розпачі Аполлон вигукнув: «Гіацинте, ти завжди житимеш у моєму серці! І пам’ять про тебе житиме поміж людей!» Він опустив голову Гіацинта на землю, і там, де червона юнакова кров пофарбувала траву, виросла квітка, яку люди назвали гіацинтом.

ДВАНАДЦЯТЬ ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА

НАРОДЖЕННЯ ГЕРАКЛА

Хоча цар богів Зевс вельми часто слухався поклику власного серця й закохувався і в богинь, і у смертних жінок, проте він ніколи не занедбував своїх обов’язків володаря світу. Він бачив, що на землі багато лиха, отож вирішив дати людям героя, який би захищав від різноманітних бід і богів, і людей. Зевс зійшов на землю і почав шукати смертну жінку, яка гідна була би стати матір’ю майбутньому героєві.

Обраницею Зевса стала Алкмена — дружина царя Амфітріона, який походив зі славетного роду Персея. Проте Алкмена палко кохала свого чоловіка й чути не хотіла ні про кого іншого. Тоді Зевс вдався до хитрощів: одного разу він прибрав подобу Амфітріона і так увійшов до Алкмени. Від союзу могутнього бога та смертної жінки народився хлопчик.

Майбутній Гераклл от — от Мав з’явитися на світ, і Зевсу нестримно закортіло похвалитися перед богами, що саме цього дня у родині Персея народиться великий герой, який владарюватиме над усіма народами. Проте ревнива Гера, Зевсова дружина, одразу здогадалася, що чоловік похваляється не просто так, і вирішила помститися Зевсові за зраду. Вона затримала пологи Алкмени, а натомість прискорила народження іншого Персеєвого нащадка — Евристея.

Наступного дня Алкмена народила близнюків — Геракла, Зевсового сина, та Іфікла, сина царя Амфітріона. Злостива Гера хотіла позбутися Геракла і підіслала до колиски немовлят двох змій, проте міцний як молодий дубок Геракл легко задушив їх. Щоб урятувати Геракла від безжальної Гери, вісник богів Гермес підстеріг, коли Гера заснула, підхопив немовля, відніс його на Олімп і поклав богині на руки. Гера прокинулась і в гніві відкинула дитину, проте Геракл устиг вкусити богиню за груди, аж із них бризнуло молоко й розлилося по небі Молочним шляхом. А Геракл устиг скуштувати молока безсмертя й тепер міг не боятися Гери.

Геракл отримав гарне виховання. Цар Амфітріон навчив його керувати колісницею. Кастор (один із близнюків — Діоскурів, на честь яких отримало свою назву сузір’я Близнюків) навчив його стріляти з лука та вправлятися з іншою зброєю. Кентавр Хірон навчив його боротьби та різних наук, а славетний співець Лін — гри на кітарі. Треба зауважити, що Геракл був лінькуватим, коли йшлося про музичну науку, тож Лін одного разу хотів покарати хлопця за несумлінність. Геракл у відповідь ударив учителя кітарою, а що був напрочуд дужий, то ненавмисно забив свого вчителя. Коли про це дізнався цар Амфітріон, то злякався некерованої Гераклової сили і відправив юнака на гору Кітерон пасти череди.

Саме в цей час у горах Кітерону оселився страшний лев, який завдавав людям чимало збитків. Одного дня юний Геракл підстеріг лева й убив його, здер зі звіра шкуру й повісив собі на плечі. Коли боги побачили, як змужнів юнак, Гермес подарував Гераклу меч, Аполлон — лук і стріли, бог — коваль Гефест викував для нього золотий панцир, а богиня Атена власноруч виткала для нього одіж.

ГЕРАКЛ У ТЕБАХ

У вісімнадцять років Геракл повернувся з лісу до міста Теби. З’явився він саме тоді, коли до міста прибули посли царя Ергіна, який наклав на Теби ганебну щорічну данину. Розгніваний Геракл пішов війною проти Ергіна і переміг його. У заплату він змусив Ергіна присилати Тебам удвічі більшу данину. Вдячний тебанський цар Креонт віддав Гераклові за дружину свою дочку Мегару, яка народила йому трьох синів.

Довго й щасливо міг би прожити в Тебах Геракл, проте мстива Гера й далі не полишала героя у спокої. Одного разу вона наслала на Геракла потьмарення розуму, і він у нападі безуму зарізав усіх трьох власних синів, а на додачу ще й дітей свого брата Іфікла. Коли Геракл знову прийшов до тями, то вжахнувся з учинку. Як змити з себе безневинну кров? Геракл кинувся до Дельфійського оракула, щоб той дав йому пораду.

Оракул провістив, що Геракл має піти на службу до царя Евристея, як і було випадково провіщено Зевсом перед народженням героя. Дванадцять років має служити Геракл Еврисфеєві, дванадцять подвигів здійснити — і тоді отримає безсмертя.

НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ. ПЕРШИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Геракл оселився в Тиринті у кволого царя Еврисфея, якому відтепер мав служити дванадцять років. Саме на ту пору в Немеї лютував величезний лев, спустошуючи країну. Ця потвора була породженням змієголового Тифона та напівжінки — напівзмії Єхидни. Еврисфей звелів Гераклу вирушати в Немею, щоб звільнити країну від чудовиська. Геракл без роздумів зібрався в путь.

Він легко знайшов лева і став із ним до бою, проте дуже швидко переконався, що дивний звір — нездоланний. Усі стріли з подарованого Аполлоном сагайдака випустив у лева Геракл, але ті не пробили навіть шкури чудовиська. Тоді Геракл спробував ударити лева величезною дрючиною, проте вона від удару просто розлетілася на друзки, не завдавши левові жодної шкоди.

У розпачі Геракл примудрився загнати лева у печеру, де й кинувся на нього з голими руками. Міцно обхопивши звіра за шию, Геракл задушив його. З мертвого лева Геракл здер шкуру і приніс царю Еврисфею. Побачивши Гераклів трофей, Еврисфей зблід від жаху і заборонив герою навіть наближатися до палацу. На трофей Еврисфей згодився поглянути тільки з — за високих палацових мурів. А Геракл приніс Немейського лева в жертву Аполлону, і тоді Зевс відправив звіра на небо, зробившого його сузір’ям Лева.

ЛЕРНЕЙСЬКА ГІДРА. ДРУГИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

У страшного Тифона та напівжінки — напівзмії Єхидни були й інші діти, окрім Немейського лева, — одне жахливіше за інше. Лернейська гідра мешкала в Лернейських болотах, звідки вчиняла набіги на людей. Гідра мала дев'ять голів, та ще й чарівних: коли їй відрубували одну голову, на її місці одразу ж виростала інша.

Цар Еврисфей звелів Гераклові відправлятися у Лернейські болота й подолати гідру. Геракл дістався боліт, проте гідра не хотіла виповзати до героя. Тоді Геракл розпалив вогонь і розжарив до червоного стріли, а далі почав одну по одній пускати їх у гідру. Розлютована гідра виповзла з болота й кинулася на Геракла, та могутній герой притис її до землі і заходився одну по одній відрубувати голови.

Аж бачить Геракл — на місці відрубаної голови одразу виростає нова. Тоді герой вихопив із багаття головешку і припалив рани на місці зрубаних голів. Коли він так учинив, голови припинили виростати, і гідра нарешті сконала.

А Геракл обмокнув стріли у кров страшної гідри, і з тої пори рани, завдані його стрілами, були невигойні. Переможцем повертався Геракл до Тиринту, але там на нього вже чекало нове Еврисфеєві завдання.

ЕРИМАНТСЬКИЙ ВЕПР. ТРЕТІЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Величезний вепр оселився на горі Еримант. Він спустошував околиці, а людей убивав своїми здоровенними іклами. Геракл вирушив до гори Еримант, а дорогою завітав до свого приятеля кентавра Фола. Фол зрадів другові і запросив його на гостину. Тут — таки він відкоркував добре вино, пахощі якого полинули далеко в ліс.

Інші кентаври зачули пахощі, образилися на Фола — вино — бо належало всім, не тільки йому — і вдерлися до хатини. Там вони накинулися на Геракла, проте герой не розгубився, а почав жбурляти у кентаврів палаючими головешками з печі, а далі стріляти отруйними стрілами.

Кентаври зачали втікати, а Геракл гнався за ними, аж нарешті переслідувані вирішили прохати захисту в самого Фола. А Геракл уже вкотре натягнув лук і випустив стрілу — і вона вп’ялася у коліно його приятелеві Фолу. У розпачі Геракл кинув лук, проте було вже запізно: стріли, намочені кров’ю Лернейської гідри, лишали невигойні рани. А оскільки кентавр Фол був безсмертним і не міг померти від ран, то мусив мучитися все життя, тому він вирішив сам спуститися до похмурого Аїду. Проте олімпійські боги вирішили піднести його на небо, перетворивши на сузір’я Стрільця.

А засмучений Геракл нарешті добрався до Еримантського вепра, але замість убити його, загнав його в глибокий сніг, що лежав на верхівці гори Еримант, піймав його, зв’язав мотузкою йому ноги, завдав тварюку на плечі й поніс Еврисфею. Вигляд чудовиська так налякав царя Еврисфея, що він зі страху заліз під величезний мідний казан.

КЕРНЕЙСЬКА ЛАНЬ. ЧЕТВЕРТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

На веління царя Евристея Геракл вирушив на пошуки Кернейської лані, яка мала золоті роги. Геракл знав, що лань присвячена богині Артеміді, тож не наважився вбити тварину, а натомість вирішив уполювати її живцем, бо ж навіщо запалювати гнів могутньої богині?

Цілий рік ганявся Геракл за Кернейською ланню по лісах, а вона носилася, наче вітер, зовсім не знаючи втоми. Нарешті у гонитві за ланню Геракл досяг найпівнічніших околиць, де мешкали гіпербореї. Тут лань зупинилась, і Гераклу здалося, що він от — от упіймає її. Проте останньої миті лань вислизнула героєві з рук і помчала назад на південь. Лови тривали далі.

Геракл уже втомився, а прудконога лань і не думала зупинятися. Геракл розумів, що голими руками не вполює її, тож зважився вистрілити їй у ногу. Тільки так йому вдалося упіймати Кернейську лань. І тут — таки перед Гераклом постала богиня Артеміда й грізно запитала: «Як насмілився ти підстрелити мою золоторогу лань?»

Геракл здійняв до богині руки: «Не з власної волі я образив тебе, богине. Ти знаєш, що вполювати лань мені наказав цар Еврисфей, якому я маю служити дванадцять років і виконувати всі його забаганки. Прости мені мою зухвалість, бо то боги звеліли мені служити Еврисфеєві». Артеміда змилостивилась і пробачила Геракла, і тоді він приніс золоторогу лань Еврисфеєві.

СТИМФААІЙСЬКІ ПТАХИ. П’ЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

В Аркадії, неподалік озера Стимфала, оселилися здоровенні птахи, які мали дзьоби, пазурі й крила з міді та сипали власними перами, наче влучними стрілами. Годувалися птахи тільки м’ясом і безжально вбивали людей і тварин. Належали ці птахи лютому богові війни Аресу. От і звелів Еврисфей Гераклові здолати міднодзьобих Стимфалійських птахів.

Геракл розумів, що здолати дивовижних птахів йому буде нелегко, адже їх напрочуд багато і ховаються вони у гущавині лісу. Тоді він звернувся до богині Атени по допомогу. Атена дала Гераклові два мідні тимпани, які викував сам бог — коваль Гефест, і порадила, як учинити.

Коли Геракл дійшов до околиці, де мешкали страшні птахи, то за порадою Атени видерся на скелю і почав бити у мідні тимпани. Здійнявся страшний дзвін, птахи повилітали з лісу й закружляли над Геракловою головою. Затуляючись від мідних стріл — пір’їн лев’ячою непробивною шкурою, Геракл одного по одному перестріляв із лука всіх птахів.

Коли останній птах був переможений, у Стимфалійському лісі знову все ожило: заспівали пташки, забігали звірі, а люди більше не боялися потикатися сюди. А герой Геракл повернувся до царя Евристея, де на нього вже чекало нове завдання.

ПОЯС ІППОЛІТИ. ШОСТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Войовниче плем’я жінок — амазонок мешкало на узбережжі Меотиди. За царицю вони мали красуню Іпполіту, дочку самого бога війни Ареса. Іпполіта носила чарівний пояс, який подарував їй батько, — знак влади над усіма амазонками. Ніхто не важився воювати з амазонками, та одного разу Еврисфеєва дочка Адмета забажала мати собі чарівний Іпполітин пояс, отож Гераклові довелося вирушати в країну амазонок.

Подорож у країну амазонок була важкою й небезпечною. Довго — довго плив Геракл зі своїми відважними супутниками на кораблі, поки не пристав до берега неподалік столиці країни амазонок — загадкової Теміскіри, куди ще не ступала нога жодного чужоземця.

Зустрічати сміливий корабель вийшла сама цариця амазонок Іпполіта. «Хто ти, чужинцю? — гукнула вона. — Навіщо висадився біля моїх берегів?» Геракл чемно відповів, що не хоче воювати з хоробрими й непереможними амазонками, адже не з власної волі опинився біля далеких берегів, а мета його подорожі — привезти чарівний пояс для Адмети.

Задивилася цариця Іпполіта на стрункого й мужнього героя, не могла йому ні в чому відмовити й готова вже була добровільно віддати йому пояс, коли серед амазонок у подобі смертної жінки з’явилася сама богиня Гера, яка й досі ненавиділа Геракла і хотіла будь — що його позбутися. Вона нашептала амазонкам, які стояли далі від цариці й не чули її розмови з Гераклом, що герой приплив для того, аби захопити в полон і забрати з собою Іпполіту. Підбурені богинею Герою амазонки скочили на коней і помчали до берега, де нагло напали на Геракла та його супутників. Попереду на коні мчала грізна Меланіппа, ще одна дружина бога Посейдона.

Скрутно довелося Гераклу — зі жменькою приятелів воювати проти цілого війська амазонок! Та ще й пішим — проти вершниць. Одразу семеро амазонок, супутниць самої богині Артеміди, яка вивчила їх майстерно володіти списом, напали зусібіч на Геракла. Геракл ухилявся від списів і одну по одній перемагав амазонок. Не менше відзначились у битві і його хоробрі супутники. Самій Меланіппі довелося здатися в полон, й аж тоді бій скінчився.

Цариця Іпполіта викупила свободу Меланіппи за чарівний пояс і Геракл, виконавши шосте завдання Евристея, міг повертатися додому.

АВГІЄВІ СТАЙНІ. СЬОМИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Коли Геракл переможцем повернувся до Евристея, цар довго сушив собі голову, яке ж нове завдання вигадати для героя. І от уночі явилася йому богиня Гера, яка намовила Евристея звеліти Гераклові вичистити Авгієві стайні за один день. Елідський цар Авгій був сином Геліоса — Сонця. Він володів незчисленними чередами й отарами худоби і мав так багато стаєнь, що тридцять років не міг їх вичистити.

Коли Геракл почув про нове завдання, він страшенно обурився. Він, герой, має чистити брудні стайні? Проте нічого робити — довелося знову ладнатися в дорогу.

Але чи встигне він вичистити стайні за один день, адже всім відомо, що цар Авгій має тисячі й тисячі голів товару! І коли Геракл приїхав до Еліди, то попрямував не до царського палацу, а одразу до стаєнь. Ще здалеку зачув він сморід, який накрив навколишні села, отруюючи повітря.

Довго блукав Геракл навколо стаєнь, розмірковуючи, з якого боку взятися до справи, а далі сів відпочити на березі річки Алтей. І тут йому сяйнула цікава думка. Геракл підхопився і подався до царського палацу. Авгій вельми здивувався, коли дізнався, що герой хоче вичистити стайні за один день. Яка людина, навіть народжена від усемогутнього Зевса, впорається з такою роботою? Проте, звісна річ, Авгій не заперечував проти того, щоб Геракл принаймні спробував, навіть заклався з ним на десятину своєї череди.

На світанку Геракл попрямував до річки Алтей, швидко перегородив її греблею і пустив воду прямісінько в Авгієві стайні. Здалеку побачив цар Авгій, як вирує бурхлива вода в стайнях, вимиваючи з них тридцятилітній бруд, а Геракл підсміюється, спостерігаючи, як вода за нього виконує брудну роботу. Авгій з досади тільки рукою махнув — переміг Геракл.

На вечірній зорі Геракл знову з’явився у царському палаці і зажадав обіцяної нагороди — десятини всієї череди. Авгієві дуже не хотілося розлучатися з худобою, отож він почав припрошувати Геракла лишитися погостювати. «Не можу гостювати, — відповів герой, — мушу повертатися до Евристея, бо він, мабуть, вигадав для мене вже нову роботу». — «То ти не сам прийшов чистити стайні, - вигукнув Авгій, — а за велінням Евристея? То чому ж тоді ти вимагаєш заплати?» Геракл образився: «Хіба ми не чесно закладалися?»

Проте роздратований Авгій вигнав Геракла ні з чим, не відаючи, що за кілька років Геракл жорстоко помститься на Еліді за обман Авгія: нападе з великим військом на Еліду, а самого Авгія ранить смертоносною стрілою.

КРИТСЬКИЙ БИК. ВОСЬМИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

На острові Крит, де колись народився володар богів Зевс, довго і щасливо владарював цар Мінос, син красуні Європи. Влада його була безмежною, і він вірив у щиру прихильність богів. Одного разу він схотів довести критянам, що боги вволять будь — яку його забаганку, і почав уголос просити бога морів Посейдона послати йому найкращого бика, який ще не був у ярмі. Коли ж бог морів пошле бика, то Мінос одразу ж принесе його тому — таки Посейдонові в жертву.

Тільки — но він промовив останні слова, як море завирувало, а потім хвилі розступилися, і з води вийшов могутній бик. Натовп критян сахнувся, а бик попрямував на берег, виграючи м’язами і згинаючи дебелу шию, яка ніколи не знала ярма. Мінос замилувався на бика й забув свою обіцянку віддати його в жертву Посейдонові. Натомість він наказав вибрати найкращого бика з — поміж власної череди і принести в жертву його.

Посейдон не стерпів образи. Вночі чарівний бик ніби здичавів: він вирвався на волю й почав трощити та нищити усе навколо. Скільки лиха завдав бик критянам через Міносову захланність! Так би й шаленів бик на острові, якби не Геракл.

Цар Еврисфей почув про біду, яка спіткала критян, і послав Геракла на нове завдання. Коли Геракл приїхав на острів, Мінос запропонував йому в поміч досвідчених воїнів, проте герой відмовився, адже мав за умовою Еврисфея здолати бика сам — один. Кілька днів ганявся він за твариною, аж нарешті упіймав та приборкав бика. А тоді заскочив йому на спину і плигнув у море. Він переплив з острова Крит на острів Пелопоннес і привів бика в Мікени, але Еврисфей так перелякався, що не схотів навіть вийти поглянути на бика. Тоді Геракл відпустив свою здобич, і бик, зачувши волю, помчав геть і зупинився ген на Маратонських луках, де ще довго докучав людям, поки його не приборкав інший славетний герой — Тезей.

ДІОМЕДОВІ КОБИЛИ. ДЕВ'ЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Тракійський цар Діомед був сумнозвісний своєю жорстокістю: мав він лютих кобилиць, яких годував м’ясом мандрівників, чия дорога пролягала через Тракію. Кобилиці були настільки дужі, що жодні пута не могли втримати їх, отож Діомедові доводилося тримати їх припнутими залізними ланцями в стайнях. Коли Геракл після боротьби з Критським биком повернувся додому, то Еврисфей не дозволив йому навіть перепочити, а натомість звелів мерщій вирушати до Діомеда і привести четверик лихих кобилиць.

Геракл усвідомлював, що здолати Діомеда буде важко, тож постановив діяти підступом: поночі він викрав четверик лютих кобилиць, але побоявся зняти з них ланцюги, тому довелося вести їх на корабель поволі. Цар Діомед зачув харчання схарапуджених кобилиць і кинувся навздогін конокрадові. Гераклу нічого не лишалося, як ставати до бою з Діомедом.

Син Зевса подолав Діомеда, а тоді кинув його на поталу власним кобилам. Люті звірюки роздерли господаря так само, як роздирали усіх бідолашних мандрівників, і жорстокий правитель сконав тою смертю, на яку прирікав інших. А Геракл завів кобилиць на корабель і поплив до Евристея. Переляканий Еврисфей звелів прогнати кобил далеко в гори, щоб і духу їх не було поблизу, і там тварин — людожерів зарізали дикі звірі.

КОРОВИ ГЕРІОНА. ДЕСЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

На острові Еритії мешкав триголовий велет Геріон, який мав безліч корів. Худоба вільно паслася на острові — ніхто не зважувався поцупити корову, бо тоді б довелося мати до діла з лютим і непереможним Геріоном. От підступний Еврисфей і зажадав від Геракла викрасти у Геріона череду корів.

Довго мандрував Геракл на захід, де далеко — далеко лежав острів Еритія, і нарешті спинився на березі океану. Як йому подолати океан, щоб дістатися Еритії? Геракл призадумався і всівся на березі.

А Геліос — Сонце саме поспішав на захід у своїй осяйній колісниці. Яскраві промені осліпили Геракла, і він безтямно схопився за лук і прицілився у Геліоса. «Кинь зброю!» — гукнув бог, проте не образився на Геракла, а тільки подивувався його хоробрості — він здійняв руку на безсмертного! Геліос запропонував Гераклові перевезти його на захід у своєму золотому човні, яким сам щоночі повертався з заходу на схід. Геракл радо погодився і скочив у човен.

Та Океан вирішив випробувати Геракла — скоро герой відплив од берега, як збурунилися височенні хвилі. Проте герой не розгубився, а напнув замість вітрила лев’ячу шкіру, яку носив на плечах як плащ, і спритно доплив до острова Еритії.

Коли Геракл ступив на берег, зачулося несамовите гарчання двоголового пса Орта — ще одного породження змієголового Тифона та напівжінки — напівзмії Єхидни. Лютий Орт допомагав Геріону стерегти корів. Двоголовий собака кинувся на Геракла, та герой убив його

одним ударом своєї палиці. Але Орт не сам охороняв Геріонові череди — тут — таки до Геракла вискочив чередник — велет Евритіон. Геракл напнув лук і пустив у нього отруйну стрілу, й чередник упав мертвий.

Аж тут до нього вийшов і грізний триголовий велет Геріон. Непереливки було Гераклові — Геріон мав шість рук і три тулуби, тож під час бою затулявся трьома щитами і кидав одночасно три списи. Проте войовнича богиня Атена була на боці Геракла — герой одну по одній пустив три отруйні стріли, які поцілили усі три голови велета, а потім Геракл добив його палицею.

Геракл завів череду корів у золотий Геліосів човен і переплив із ними через океан. На світанку він вдячно повернув Геліосу — Сонцю човен. На далекому заході він поставив дві величезні камінні брили — Гераклові стовпи на честь своєї перемоги, і вони й досі стоять обабіч Гібралтару.

Але попереду була ще неблизька путь через Піренейські гори, Галлію та Альпи. На березі Тибру Геракл приліг спочити і солодко заснув. Поки він спав, до корів підібрався вогнедишний вулкан Какус, син горгони Медузи й бога — коваля Гефеста. Какус украв двох найкращих корів і, щоб замести сліди, потягнув їх до печери за хвости.

Прокинувся Геракл — бракує двох корів. Він почав їх усюди шукати і добрів до печери, проте сліди вели не до неї, а з неї. Геракл вирішив усе одно зазирнути в печеру, підважив брилу й відтулив отвір. І звідти вибігли дві корови та приєдналися до череди. Геракл погнав корів далі, а навздогін йому плювався вогнем розлючений вогнедишний вулкан Какус.

На півдні Італії одна з корів відлучилася від череди, стрибнула в море й перепливла через протоку на Сицилію. Там її побачив син Посейдона цар Ерикс. Він так уподобав корову, що миттю приєднав до своєї череди. Та Геракл теж доплив до Сицилії і зажадав від Ерикса повернути корову. Цар зважився стати з Гераклом до двобою, а нагородою переможцю мала бути корова. Не пощастило цареві — Геракл обхопив Ерикса дужими руками і задушив, а тоді забрав корову і приєднав до череди.

Ще багато пасток чигало на Геракла дорогою додому, проте він щасливо доправив корів до Евристея. Еврисфей приніс корів у жертву великій богині Гері.

ЯБЛУКА ГЕСПЕРИД. ОДИНАДЦЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

У велета Атланта, який тримає небесне склепіння, і німфи Геспериди були красуні — дочки Геспериди. Вони мешкали далеко на заході в чудесному саду, де росла чарівна яблуня, яка родила золоті яблучка. Геспериди доглядали яблуню, адже це дерево подарувала Ґея — Земля богині Гері на день її весілля з могутнім Зевсом. Стеріг яблуню одноокий дракон Ладон.

Еврисфей забажав, щоб наступного разу Геракл вирушав до саду Гесперид і приніс йому золоте яблуко. Проте ніхто не відав дороги до чудесного саду. Довго блукав Геракл по землі, питаючи у всіх дороги до саду Гесперид, і тільки на крайній півночі зустрілися йому німфи ріки Еридан, які підказали йому вихід. Лишень морський віщун Нерей знає дорогу до саду Гесперид, тому Гераклу потрібно підстерегти старця і примусити показати дорогу.

Геракл захопив старого Нерея, коли той виходив із моря, нагло напав на нього і зв’язав. Щоб дістати волю, Нерею довелося докладно оповісти Гераклові дорогу до саду Гесперид. Дізнавшись таємницю, Геракл відпустив морського віщуна і рушив у путь. «Гляди ж, — гукнув йому навздогін Нерей, — сам до яблуні не підходь і яблук не рви, якщо не хочеш розгнівати могутню Геру!»

Нарешті герой добрався до саду Гесперид, але яблуню стеріг одноокий дракон Ладон. Геракл напнув лук і пустив стрілу. Вона поцілила Ладонові просто в око. Дракон почав звиватися з болю й відпустив дерево, яке перед тим міцно обкрутив хвостом. Геракл уже простягнув руку до золотого яблука, як згадав слова Нерея.

А саме на той час єгипетський цар Бусирид замислив викрасти вродливих Гесперид і доручив своїм піратам здійснити злочин. Розбійники напали на безтурботних дівчат у саду, але Геракл нагодився вчасно: він убив горлорізів і порятував Гесперид. На подяку велет Атлант пообіцяв допомогти Гераклу. «Потримай замість мене небесне склепіння, — мовив він, — а я зірву для тебе трійко золотих яблук!»

Геракл став на місце Атланта і прийняв на плечі всю вагу небесного склепіння. Хоч який дужий був герой Геракл, а проте аж зігнувся під тиском неба. Гераклові довелося напружити всі жили, щоб утримати страшний тягар. Та нарешті повернувся Атлант із золотими яблуками і мовив: «Геракле, ось твої яблука. Коли хочеш, я сам віднесу їх Еврисфею, а ти поки потримай небесне склепіння». Проте Геракл збагнув хитрість — Атлант хотів назовсім позбутися тягаря, передавши йому комусь іншому.

«Гаразд, — мовив Геракл, — тільки перше дай я підстелю собі щось на плечі, щоб небо не так тиснуло». Тільки — но Атлант знову завдав небесне склепіння собі на карк, як Геракл підхопив золоті яблука і мовив: «Вибач, Атланте! Дякую тобі за яблука, але вічно я не хочу нести тягар неба». І він переможно повернувся до Евристея.

Еврисфей узяв яблука в руки — і вони опекли йому долоні. Швиденько цар кинув яблука назад Гераклові: «Я дарую їх тобі!» Геракл посміхнувся, взяв золоті яблука й відніс у храм богині Атени. Атена ж повернула яблука назад — до саду Гесперид, де їм і належало бути.

ПЕС ЦЕРБЕР. ДВАНАДЦЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Не встиг Геракл повернутися додому, як уже мусив вирушати на своє останнє завдання, найскладніше. Геракл мав привести з підземного царства бога Аїда триголового пса Цербера, який стеріг вихід. Геракл вирушив у далеку путь, і в дорозі його супроводжувала сама богиня Атена, а вісник богів Гермес показав вхід до Аїду.

Геракл спустився в царство померлих — і вжахнувся. Звідусіль до нього линули нещасні тіні. Та раптом грізно вишкірилися зуби на зміїних головах, що мала замість волосся горгона Медуза. Геракл ухопився за меч, але бог Гермес спинив його: «Не здіймай зброї — то всього — на — всього безтілесна тінь, вона тобі не становить загрози».

Нарешті Геракл прийшов до володаря підземелля Аїда та шанобливо схилився перед ним. «Не гнівайся, Аїде, не з власної волі завітав я у твоє царство. На веління царя Евристея я маю привести твого вартового — пса Цербера. Я це чиню з волі олімпійських богів». Аїд погодився віддати Гераклові Цербера на деякий час, але за однієї умови: герой має приборкати собаку без зброї.

Геракл знайшов пса на березі річки Ахеронт, що протікала в підземному царстві. Підкравшись до Цербера, він обхопив собаку за шию і міцно стиснув. Загарчав

Цербер, вищирив три свої пащі, але не міг звільнитися. Він почав бити своїм драконячим хвостом і поранив Гераклові ногу, проте герой не випустив собаку. Нарешті безсилий пес впав до ніг Гераклові, і герой повів його з Аїду. Дорогою він звільнив атенського героя Тезея, який нидів в Аїді, прирослий до каменя в покарання за свою зухвалість.

Коли Геракл із триголовим Цербером дістався Евристея, то цар навіть не хотів поглянути, а благав відвести собаку назад в Аїд. Геракл радо виконав його прохання і відвів Цербера туди, де йому й належало бути: до виходу з царства померлих.

ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ

Нарешті Геракл отримав волю й безсмертя — він виконав усі вимоги: відслужив Еврисфеєві дванадцять років і здійснив дванадцять подвигів. Радісний Геракл тепер міг робити, що йому заманеться. І він згадав, як надурив його цар Авгій, котрому Геракл вичистив стайні. Авгій так і не віддав Гераклові десятини череди, на яку він заклався з героєм.

Геракл зібрав велике військо і напав на Еліду. У кривавій битві він переміг царя Авгія — поцілив його смертоносною стрілою. Після перемоги Геракл приніс жертви богам, які сприяли йому, і поставив дванадцять жертовників.

На знак перемоги Геракл запровадив Олімпійські ігри, або ж Олімпіади, які мали відбуватися що чотири роки на священній рівнині, яку Геракл на честь богині Атени обсадив оливковими деревами. З тої пори Олімпійські ігри стали найважливішим святом у Греції; під час них оголошувалося загальне перемир’я. На Олімпіадах відбувалися змагання з бігу, боротьби, кулачного бою, метання списа і жбурляння диска, перегони на колісницях. Переможці Олімпійських ігор діставали оливковий вінок — дарунок самої богині Атени.

Навіть літочислення греки вели за Олімпіадами, і роки так і називалися: перший рік такої — то Олімпіади, другий рік, третій, четвертий рік такої — то Олімпіади. Перші ігри, за переказами, відбулися у 776 році до н. е. і проіснували аж до 393 року н. е., коли були заборонені імператором Теодозієм як несумісні з християнством.

ІНШІ ПОДВИГИ ГЕРАКЛА

Геракл повернувся переможцем до рідного семибрамного міста Теби, проте герой довго не міг всидіти на місці. Помстившись царю Авгію, Геракл вирушив до берегів річки Ніл, щоб розвідати далекі краї, де ще ніколи не бували греки. Подейкували, що там мешкало плем’я пігмеїв — маленьких людей зростом не більше одного ліктя.

Пігмеї змушені були вести постійні війни з чаплями, їхніми запеклими ворогами. Озброєні стрілами, пігмеї спускалися з верхів’їв Індії до східного моря та щоосені вели тривалі війни з чаплями, знищуючи їхніх пташенят. Бо великі птахи, постійно розмножуючись, могли б зовсім знищити крихітних пігмеїв.

Коли Геракл завітав до країни пігмеїв, то навіть не помітив карликів і ліг собі в траві спочити. Пігмеї розлютилися на героя і напали на нього, поціляючи його своїми стрілами. Геракл прокинувся від тисячі уколів, наче його жалили бджоли. Спершу Геракл не збагнув, що відбувається, а тоді побачив своїх крихітних ворогів, згріб їх у жменю, завернув у лев’ячу шкіру і так приніс до Греції.

Наступного разу Геракл подорожував до Лівії. Тут йому трапився велетень Антей — син володаря морів Посейдона і богині Ґеї — Землі. Антей був непереможним, доки торкався матері — землі, яка повсякчас давала йому нові сили. Коли хтось забрідав у його краї, велет змушував чужинців боротися з ним і завжди перемагав, тому навколо його житла все було просто всіяне черепами переможених бідолах.

Геракл не побоявся стати до бою з Антеєм. Довго боровся герой із велетом, проте коли Антей торкався землі, сили його подвоювалися. Тому Геракл міцно обхопив Антея руками, підняв його в повітря і не дозволяв торкатися землі, доки в Антея не забракло сил. Тоді Геракл задушив страшного велета. Ще багато подвигів здійснив Геракл, а далі вирішив, що час йому одружитися.

ЙОЛА ТА ДАЯНЕЙРА

Дізнався Геракл, що цар Еврит обіцяв руку своєї дочки Йоли тому, хто переможе його у стрільбі з лука. Геракл знав, що він управний стрілець, тому не гаючись вирушив до Еврита на змагання. Довго змагалися Еврит і Геракл, але щоразу перемагав грецький герой. Невдоволений цар Еврит відмовився віддавати Гераклові свою дочку, хоч і обіцяв.

Мстива богиня Гера вдало скористалася моментом: вона потьмарила Гераклові розум. У нападі люті Геракл скинув з муру царевого сина Іфіта. Коли ж напад гніву минув, Геракл вжахнувся своєму злочину. За грецькими законами, пролита кров обов’язково має бути спокутувана. Геракл вирушив у місто Дельфи до оракула, щоб той провістив волю богів. А треба сказати, що у Дельфійському храмі посередником між богами й людьми були жриці — пророчиці — піфії.

От до однієї такої піфії і звернувся Геракл. Пінія відпила ковток води зі священного джерела Кассотиди, пожувала листя священного лавра, сіла на золоту триногу понад ущелиною скелі. Заплющивши очі, вона довго слухала волю богів, а коли знову повернулася до тями, то не схотіла сповістити Гераклові, що саме почула від олімпійців.

Геракл неймовірно розгнівався і схопив золоту триногу, щоб поламати її. Проте тої — таки миті з’явився осяйний Аполлон і після запеклої боротьби відібрав триногу в героя. І тоді оракул нарешті заговорив і оголосив Гераклові, що він має три роки спокутувати свій злочин у рабстві.

Вісник богів Гермес продав Геракла за три таланти лідійській цариці Омфалі. Коли Геракл потрапив до Омфали, то підступний хлопчик — бог Ерот пустив золоту стрілу і запалив у героєвому серці пристрасть до цариці. Омфалу щиро розважала Гераклова закоханість, вона крутила героєм, як хотіла: вдягала його у жіночу одіж, а сама загорталася у його лев’ячу шкуру й погрожувала Гераклові його ж власною палицею, змушуючи виконувати різну жіночу хатню роботу. І Геракл мав покірливо ткати абощо.

Проте герой не був би героєм, якби міг всидіти на місці. Одного разу Геракл ходив на прогулянку, втомився і задрімав на березі річки, а прокинувся від того, що злі карлики керкопи намагалися поцупити його палицю. Усемогутній Зевс позбавив їх дару мовлення, бо керкопи не гребували брехнею і навіть не цуралися давати лживі клятви. Геракл переловив усіх керкопів, зв’язав мотузками і підвісив за ноги, а Зевс обернув їх на мавп.

Минуло три роки Гераклового рабства в Омфали, і тоді герой спорядив вісімнадцять кораблів і вирушив до каледонського царя Ойнея, який мав красуню — дочку

Даянейру. Безліч царів і героїв домагалися руки красуні, серед них і річковий бог Ахелой, син могутнього Океана.

Коли з’явився Геракл, попереду якого котилася слава про його незчисленні подвиги, то всі суперники відступили, а залишився тільки Ахелой, який мав дар перетворення — міг перекидатися на звірів чи птахів. Раз у раз обертаючись то на бика, то на інших тварин, він став до бою з Гераклом, але це не допомогло йому — славетний грецький герой переміг. Можливо, тому, що красуня Даянейра з такою надією гляділа саме на Геракла?

Переможець одразу ж захотів забрати з собою Даянейру додому. Молодята вирушили в дорогу і зупинилися тільки на березі річки Евен, де мешкав кентавр Несе. Він заробляв собі на життя перевозом і запропонував Гераклові за невеличку плату перевезти Даянейру на той бік. Герой погодився. Сам він рушив уперед, а Даянейра мала їхати позаду на кентавровій спині.

Та раптом Геракл почув крик Даянейри. Він озирнувся — а то кентавр намагається викрасти Гераклову кохану. Герой кинувся навздогін кентавру, напнув тятиву лука і випустив стрілу, отруєну кров’ю Лернейської гідри. Стріла поцілила просто в Несса. Заюшений кров’ю кентавр поточився. Помираючи, він хотів помститися Гераклові, тож швидко зняв із себе закривавлений пояс і віддав Даянейрі, запевнивши її, що то — талісман, який завжди поверне Даянейрі Гераклове кохання у випадку його зради. Довірлива дівчина повірила вмираючому кентаврові.

Геракл і Даянейра жили щасливо, у них народився хлопчик Гілл, а за ним і інші діти. Та дуже скоро прийшов момент Даянейрі скористатися поясом: згадав Геракл прекрасну Йолу, за яку колись змагався з царем Евритом, але Еврит відмовився віддати йому дочку. Та цього разу нічого не стояло на заваді Гераклові, і він уже подумував покинути Даянейру й одружитися з Йолою, коли Даянейра дізналася про чоловікову зраду.

Понад усе вона хотіла повернути Гераклове кохання. Даянейра прикликала Гераклового слугу і вручила йому пояс, пояснивши, що ним Геракл може прикрасити свою весільну одіж. Геракл нічого не запідозрив і підперезався паском, просякнутим кров’ю кентавра Несса. Та щойно пояс торкнувся Гераклового тіла, як герой почав корчитись у нестерпних муках: отрута Лернейської гідри, що лишилась у поясі, проникла йому в кров.

Геракл не міг витримувати страждання і вирішив накласти на себе руки. На горі Еті Геракл назбирав дерев і склав із них величезне багаття. Він укрив багаття шкурою лева, а сам влігся зверху й попросив свого друга Філоктета, якому подарував смертодайні стріли, підпалити вогонь. Полум’я швидко охопило героя зусібіч, земне тіло його згоріло, проте безсмертну душу Геракла Зевс забрав на Олімп. За дружину він дав Гераклові богиню вічної молодості Гебу — дочку Зевса та Гери.

Так закінчилося життя уславленого героя Геракла. Проте час знаменитих подвигів не минув, адже народився й уже почав здійснювати звитяги новий герой — Тезей. От як починалася його історія.

ГЕРОЙ ТЕЗЕЙ

МАЙСТЕР ДЕДАЛ

У місті Атени, названому так на честь грізної богині Атени, мешкав знаний скульптор і зодчий Дедал. Він започаткував в Атенах столярне ремесло, винайшов рубанок та інший столярний реманент. А статуї, які він різьбив, були мов живі. І був у Дедала учень на ім’я Тал, який так добре навчався, так любив свою справу, що незабаром перевершив учителя. Через заздрощі Дедал замислив убити свого найкращого учня.

Одного разу він покликав Тала з собою на високий Акрополь, а там зіштовхнув зі скелі. Дедал був певен, що

ніхто не розкриє злочину, проте не так сталося, як гадалося. Суд — ареопаг засудив Дедала до страти, тож йому довелося тікати з Атен.

Дедал заховався на острові Крит у могутнього царя Міноса, сина Зевса та Європи. Мінос охоче прийняв під покровительство талановитого митця, і Дедал звів на Криті багато чудових палаців і вирізьбив чимало прекрасних статуй. А головне, тут він збудував знаменитий лабіринт, у якому сиділо чудовисько Мінотавр. Ось як це було.

МІНОТАВР

Критський цар Мінос мав за дружину Пасифаю, дочку Геліоса — Сонця. Пасифая народила чоловікові дочку Аріадну і сина Андрогея. Царська родина щасливо правила Критом багато років, та одного разу Пасифая побачила морського бика, що належав володарю океанів Посейдону, і нестямно закохалась у нього. Від цього зв’язку народилося страшне чудовисько — Мінотавр, яке мало тулуб людини і голову бика.

Мінотавр був не тільки страховинний зовні, а ще й кровожерний, і цар Мінос понад усе бажав заховати потвору від стороннього ока. Саме тому він попрохав майстра Дедала збудувати лабіринт, у центрі якого заховали Мінотавра. Дедал спорудив настільки хитромудрий лабіринт, що жоден смертний не міг знайти з нього виходу — такими заплутаними були його ходи й закапелки.

А тим часом діти царя Міноса Аріадна й Андрогей підросли. Андрогей змужнів і тепер перемагав у гімнастичних змаганнях усіх суперників. Одного разу Андрогей брав участь у знаних Панатенейських іграх у місті Атени, які щороку влаштовувалися на честь богині Атени.

Найбільш популярними тут були кінні перегони та гімнастичні змагання. Відбувалися Панатенейські ігри наприкінці місяця гекатомбеона — тобто серпня, а переможців нагороджували оливковими вінками й амфорами з олією священного оливкового дерева. Саме ці нагороди дали життя сучасному звичаю нагороджувати переможців спортивних змагань кубками. 28 гекатомбеона (тобто 28 серпня), удень народження богині Атени, проходила святкова процесія — помпа, під час якої дівчата дарували богині власноруч виткане покривало.

От у таких іграх і брав участь Андрогей і, треба зауважити, щоразу перемагав у всіх змаганнях. Атенський цар Егей із заздрості занапастив Андрогея. Коли цар Мінос дізнався про загибель сина, його горю не було меж. Він миттю зібрав військо і напав на Атени. Могутнє військо Міноса легко перемогло царя Егея, і тоді Мінос зобов’язав атенян щороку посилати чудовиську Мінотавру сімох дівчат і сімох юнаків у жертву. Так тривало три роки поспіль, допоки атенський герой Тезей не здолав Мінотавра.

ЮНІСТЬ ТЕЗЕЯ

Цар Егей довго і щасливо владарював у місті Атени. Одна тільки біда: боги не посилали йому дітей. Він навіть запитував оракула, як йому найкраще вчинити, але отримав загадкову відповідь, яку ніхто не міг розтлумачити. Тоді цар Егей вирішив завітати до міста Трезани, де мешкав славетний Піттей, який знаний був тим, що міг розгадати найзагадковіші віщування.

А треба сказати, що Піттей мав дорослу дочку Етру, яку давно вже прийшла пора віддавати. І от він витлумачив царю Егею віщування оракула таким чином: цар має тайкома одружитися з Етрою, і тоді боги нагородять його сином. Егей не зволікаючи одружився з Етрою, але молодята прожили разом недовго: шлюб був таємним, отож, щоб не викликати підозр, Егею час був вертатися додому. Прощаючись із дружиною, Егей відвів її на скелястий берег, підважив величезну брилу й заховав під неї свій меч і сандалії. «Етро, — мовив він, — будемо сподіватися, що боги милостиві й пошлють нам сина. Рости його в турботі, але нікому не називай імені його батька, навіть йому самому, щоб вороги не вбили його. А коли він змужніє настільки, що зможе зрушити цю брилу, нехай бере мої речі та вирушає до мене в місто Атени. За своїм мечем я упізнаю сина».

Егей поїхав, а незабаром Етра народила сина і нарекла його Тезеєм. Пророк Піттей усім казав, що батько Тезея — сам бог Посейдон. Ніхто цьому не дивувався, адже хлопчик зростав напрочуд гарним, сміливим і дужим. Мудрий Піттей добре виховував онука, а кентавр Хірон навчив його їздити верхи, стріляти з лука та боротися. Коли Тезею виповнилося шістнадцять років, Етра повела сина на морське узбережжя й показала брилу, яку колись дорослий Тезей зможе підважити, щоб дістати з — під неї батьків меч. Та зненацька юний Тезей завиграшки зрушив брилу й дістав заховані там меч і сандалії.

Нічого робити — довелося Етрі розповісти Тезею, що насправді його батько — атенський цар Егей, і лаштувати сина в дорогу. Вона прохала сина обрати морський шлях до Атен, але Тезей не послухався і вирушив небезпечним суходолом. Попрощавшись із дідом і матір’ю, Тезей ступив за поріг.

ПЕРШІ ПОДВИГИ ТЕЗЕЯ

Недарма Тезей обрав важкий шлях суходолом — юному герою кортіло якомога швидше показати свою вправність і здійснити подвиг. А варто зауважити, що того часу всі околиці Атен просто роїлися розбійниками, які грабували та вбивали подорожніх і лякали своїми звірствами всю країну.

Дорогою до Атен Тезей мав проминути місто Епідавр. Поблизу цього сумнозвісного міста зачаївся син бога — коваля Гефеста — розбійник Перифет, який убивав мандрівників мідним дубцем. Щойно Тезей наблизився до Епідавра, як із лісової гущавини вийшов лиховісний Перифет і заступив йому дорогу. Проте Перифет і гадки не мав, кого цього разу він перестрів на лісовій стежці, - він і оком не встиг зморгнути, як Тезей вихопив у розбійника мідного дубця і щосили вперіщив Перифета по голові. Мертвий Перифет гримнувся на землю, а Тезей на знак перемоги забрав собі мідну палицю та рушив далі.

Путь його пролягала через Коринфський перешийок, де лютував інший розбійник — Синнід на прізвисько Пітіокапм, себто «той, що сосни згинає». Лихий Синнід ловив мандрівників, за ноги прив'язував їх до зігнутих дерев, а потім відпускав дерево — і людину роздирало навпіл. Коли Синнід підстеріг Тезея, то герой не ловив ґав, а ловко поборов розбійника. Потім він припнув Синніда за ноги до верхівок двох зігнутих дерев — і лиходій сконав такою самою жахливою смертю, на яку він засудив безліч невинних подорожніх.

Тезей вирушив далі, і йому треба було проминути кордон Мегариди й Аттики. А ці краї сумнозвісні були розбійником Скіроном, який грабував перехожих. Розбійник примушував їх мити собі ноги, а потому зіштовхував зі скелі просто у вир хвиль, де мешкали страшні черепахи, які годувалися людським м’ясом. Коли Скірон хотів зіпхнути в море Тезея, герой сам ухопив розбійника за ногу та скинув зі скелі на поживу лютим черепахам.

Тезей помандрував далі, й незабаром дійшов до міста Елевсина. В Елевсині мешкав жорстокий велет Керкіон. Мав він дочку Алопу, яка була дуже нещасливою, бо понад усе боялася батькового гніву й не могла собі дозволити найменших людських утіх. Коли Тезей з’явився в Елевсині, Керкіон хотів позбутися непроханого гостя, але Тезей міцно обхопив його руками і стиснув так, що Керкіон не міг ні дихнути, ні охнути. Так і впав задушений велет на землю. А Тезей звільнив Алопу, і вона разом зі своїм сином довго й щасливо царювала в Елевсині.

Далі рушив Тезей, і шлях його пролягав повз річку Кефіс, де мешкав Дамаст на прізвисько Прокруст — «той, що витягує». Цей розбійник відзначався тим, що не вбивав мандрівників одразу, а натомість запрошував до себе додому і вкладав спати на особливому ліжку. Якщо людина виявлялася замалою для ліжка, тоді Прокруст витягував її, ламаючи їй кості. Якщо ж ліжко виявлялося закоротким, Прокруст відрубував гостям ноги. Коли Прокруст запросив Тезея до себе на гостину, то, замість влягтися в Прокрустове ложе, герой вклав на нього господаря. Ліжко виявилося закоротким для велетня Прокруста, і Тезей відрубав розбійнику ноги, як той робив це безліч разів зі своїми бідолашними гостями.

ТЕЗЕЙ В АТЕНАХ

А тим часом цар Егей довгі роки владарював в Атенах, і думати забувши про своє таємне одруження з Етрою. Він давно вже взяв за жінку чаклунку Медею, яка мала сина Меда. Понад усе Медея хотіла, щоб Медові дістався царський престол. Коли Тезей з’явився в Атенах, Егей не впізнав сина, а от Медея одразу збагнула, що то за юнак.

На честь гостя у палаці влаштували бучну гостину, як було заведено в давнину. Але підступна Медея не збиралася шанувати гостя — вона наплела цареві Егею сім мішків гречаної вовни про химерні лиха, які буцімто приніс із собою Тезей, і підмовила Егея під час бенкету піднести гостю кубок із отруєним вином. Цар Егей зустрів сина у бенкетній залі з кубком у руках, але Тезей, перш ніж випити запропонованого вина, зняв із пояса меч. Егей одразу впізнав власну зброю, глянув на синові сандалії — і збагнув, що боги останньої миті відвернули непоправну біду!

Тільки зиркнув Егей на дружину — і Медея зникла з очей. Згодом з’ясувалася, що вона з сином Медом утекла в Колхіду. А Егей оголосив Тезея спадкоємцем престолу. Чутка про чудову появу Тезея в Атенах долетіла і до синів Егеєвого брата Палланта, які сподівалися після смерті старого царя посісти трон. Сини Палланта підняли заколот і збройно вирушили на Атени. Вони вже багато чули про звитяги Тезея, отож вирішили діяти хитро: частина з них відкрито підійшла до атенських мурів, а частина заховалась у засідці. Проте Тезеєві вдалося викрити підступний план, отож він найперше напав на ворогів, що ховались у засідці, і перебив їх. Коли вороги, що стояли під мурами Атен, дізналися про смерть братів, вони так перелякалися, що ганебно кинулися навтьоки.

Тезей зостався жити у свого батька Егея, проте довго не міг всидіти на місці. Одного разу до нього долетіла звістка, що в околицях Маратона оселився дикий бик, який спустошує поля і заподіює чимало лиха землеробам. Колись його пустив на волю герой Геракл. Недовго довелося шукати бика Тезеєві — повсюди він залишав страшні свої сліди. Коли Тезей знайшов бика, той із ревом кинувся на героя, але Тезей спритно ухопив тварюку за роги. Руки героєві були такими дужими, що бик не міг рушити. Здолавши бика, Тезей доправив його в Атени, де приніс у жертву богові Аполлону.

ТЕЗЕЙ НА КРИТІ

Довго подорожував Тезей, воюючи з Маратонським биком, — за цей час в Атенах сталися сумні події. Саме тоді тут відбулися знамениті Панатенейські ігри, під час яких через Егеєву заздрість загинув син царя Міноса Андрогей, і тепер атеняни мали щороку посилати чудовиську Мінотавру страшну жертву — сімох дівчат і сімох юнаків. Уже двічі була відправлена жертва, а тепер жахливу данину час було віддавати втретє.

От у такий сумний день з’явився Тезей в Атенах. Ще зоддалік він побачив у морі корабель під чорними вітрилами — на знак жалоби за юнаками й дівчатами, які незабаром загинуть у лабіринті. Тезей не роздумував ні секунди — він вирішив плисти на острів Крит одним із сімох юнаків, щоб спробувати здолати Мінотавра і припинити сплату страшної данини.

Довго відмовляв старий Егей сина від небезпечного задуму, але Тезей наполіг на своєму. Тоді батько умовився з ним, що коли корабель вертатиметься, то у разі невдачі на щоглах залишаться чорні вітрила, а в разі перемоги Тезей напне на щоглах білі вітрила. Перш ніж пуститися в дорогу, Тезей звернувся до оракула по пораду, й оракул звелів йому принести жертву богині кохання Афродиті, яка єдина зможе допомогти Тезеєві. Герой так і вчинив.

Невдовзі корабель вирушив на острів Крит і прибув до царя Міноса, який відправив сімох дівчат і сімох юнаків до потвори Мінотавра в лабіринт. Мінос і гадки не мав, що серед засуджених на люту смерть є славетний атенський герой Тезей.

Але Міносова дочка Аріадна одразу запримітила стрункого красеня, який дуже вирізнявся на тлі інших юнаків. А богиня кохання Афродита, згадавши Тезеєву жертву, запалила в Аріадниному серці кохання до юнака. Аріадна й подумати не могла, що за кілька годин Тезей загине в заплутаному лабіринті від рук напівлюдини — напівбика Мінотавра. Коли юнаки й дівчата мали ступити в лабіринт, Аріадна потихеньку пхнула Тезеєві в руку клубок ниток, а кінчик нитки припнула собі до пальця, щоб герой міг за цією путівною ниткою вибратися з лабіринту.

Тезей ішов і йшов, розмотуючи нитку, і нарешті добрався до самого серця лабіринту — до лігва Мінотавра. Забачивши героя, Мінотавр, як справжнісінький бик, нахилив голову і, набичивши шию, кинувся на Тезея. Проте спритний Тезей спромігся ухопити чудовисько за роги — зовсім як колись він спіймав Маратонського бика — і, вихопивши гострий меч, встромити його просто в груди Мінотавру.

По путівній нитці Аріадни Тезей вийшов із лабіринту і вивів назовні усіх атенських юнаків і дівчат. Біля входу його чекала щаслива Аріадна. Врятовані атеняни славили мудру богиню Афродиту, яка посприяла Тезеєві, а Тезей потихеньку прорубав дірки в дні в усіх критських кораблях, щоб розгніваний цар Мінос не міг спорядити за атенянами погоню. Закохана Аріадна утекла разом із Тезеєм, поки батько не довідався, хто допоміг герою.

Невзабарі атенський корабель причалив до берегів острова Наксос. Усі Тезеєві супутники влаштувалися на ночівлю і швидко поснули, а Тезей довго крутився на постелі — він хвилювався, що мешканці міста Атени будуть незадоволені, коли Тезей привезе додому дружину — чужоземку. Нарешті втомлений Тезей заснув, і вві сні до нього прийшов бог вина Діоніс, який звелів йому залишити Аріадну на острові Наксос, адже боги призначили Аріадну за дружину саме йому, Діонісу.

Зранку Тезей швидко спорядив корабель у дорогу й утік з острова, зоставивши на ньому Аріадну, яка солодко спала і не підозрювала про зраду. Незабаром Аріадна стала дружиною Діоніса. На весілля в дарунок від богів Аріадна отримала шлюбний вінець, який і сьогодні можна бачити на небі — це сузір’я Північної Корони.

А корабель Тезея хутко мчав додому, розпустивши чорні вітрила — герой цілком забув про умову з батьком і не змінив вітрила на білі. Тим часом цар Егей на березі моря виглядав сина. Аж ось удалині з’явилася чорна цятка. Що ближче підпливав корабель, то смутнішим робився цар Егей — він упевнювався, що корабель прямує в Атени під чорними вітрилами! Отже, любий Тезей не здолав Мінотавра, а сам наклав головою! У розпачі Егей кинувся у морські хвилі й потонув. На його честь море згодом назвали Егейським.

Коли ж Тезей пристав до берега і дізнався страшну звістку про батькову смерть, він не міг пробачити собі — як це він забув про їхню угоду! З великими почестями поховав Тезей батькове тіло, а після похорону став повноправним володарем Атен. Усі невеличкі міста Аттики він об’єднав в одну державу, столицею якої зробив рідні Атени, а царську владу обмежив народними зборами.

ДЕДАЛ ТА ІКАР

Коли на острові Крит не стало Мінотавра, і славетний майстер Дедал уже не відчував, що він аж так тут потрібен, він засумував за рідним краєм. Понад усе він хотів повернутися додому, щоб показати рідні краї своєму синові Ікару. Проте цар Мінос не хотів відпускати знаного зодчого і в гніві ув’язнив Дедала й Ікара в лабіринті, власноруч побудованому майстерним будівельником.

Одного разу засмучений Дедал сидів у лабіринті й довго вдивлявся в небо. І тоді йому на думку спало просте рішення: Мінос відрізав йому шлях до втечі морем і суходолом, але ж він не може перешкодити йому скористатися небом! Небо вільне. Треба тільки навчитися у птахів літати.

Дедал довго збирав пера, які ронили на землю птахи, а потім змайстрував із них крила, які скріпив воском. Він зробив крила і для себе, і для свого сина Ікара. Прив’язавши крила до рук собі та синові, Дедал утік з острова Крит, від невмолимого царя Міноса. «Тільки не злітай занадто високо в небо, — напучував сина перед далекою дорогою Дедал, — адже сонце таке палюче, що воно може розтопити віск, і тоді ти впадеш».

Ніхто в царському палаці не бачив, як злетіли в небо Дедал та Ікар. Бачили це тільки вівчар, що гнав отару, та рибалка, який вудив рибу. Ці двоє страшенно перелякались, уздрівши в небі крилатих людей, — вони подумали, що то летять безсмертні боги. А під Дедалом та Ікаром простиралося безкрає море. Проминули вони острови Наксос і Делос, залишили позаду зелений Самос і багатий на мед Калімнос.

Спершу Ікар слухняно летів за батьком, але височина нестримно вабила його. Він почав здійматися дедалі вище вгору, він линув до самого сонця. Раптом хлопець відчув, що крила його розпадаються. Віск розплавився від пекучого сонця, і пір’їни почали відвалюватися. Ікар загукав у розпачі, благаючи батька про допомогу, проте що міг вдіяти Дедал? Ікар упав у море і потонув. А Дедал у відчаї спустився на найближчий острів і довго блукав ним, допоки хвилі не прибили до берега синове тіло. Тоді Дедал поховав сина, а місцеві мешканці на честь сміливого хлопця назвали свій острів Ікарієм.

СМЕРТЬ МІНОСА

Після загибелі Ікара майстер Дедал оселився на острові Сицилія у гостинного царя Кокала. І далі працював славетний зодчий і звів на Сицилії багато відомих споруд — спорудив храм Аполлона, збудував на скелі скарбницю, зробив чудове штучне озеро. Для юних царівен — Копалових дочок він різьбив дивовижні прикраси. Тільки статую сина не міг вирізьбити — скоро брався до неї, як у нього починали тремтіти руки, а на очі набігали сльози.

Тим часом цар Мінос дізнався, куди втік Дедал, і вирішив повернути майстра. Одного разу він спорядив кораблі й вирушив на Сицилію. Там його, як завжди гостинно, зустрів Кокал і одразу влаштував бенкет. За столом Мінос і не прохопився про справжню мету своєї подорожі, а натомість показав Кокалу дивовижну мушлю. «Я оголосив нагороду тому, — розповів Мінос Кокалу, — хто зможе прошелити нитку крізь усі закрути мушлі. Чи не схочуть сицилійці поборотися за нагороду?»

Кокал узяв мушлю і таємно передав Дедалу. Майстер довго роздивлявся мушлю, а тоді вирішив діяти хитрістю: він проколов у мушлі маленький отвір, змастив мушлю всередині медом, прив’язав нитку до мурашки і пустив мурашку в мушлю. Мураха, занюхавши мед, проповз через усі закрути мушлі, тягнучи за собою нитку.

Коли Кокал віддав мушлю Міносу, критський цар вигукнув: «Тільки Дедал міг зробити таке! Я хочу повернути собі майстра!» Проте ніхто у Кокаловім палаці не хотів відпускати Дедала, а надто царівни. Вони підступно заманили Міноса в пастку і вбили його, щоб Дедал міг і далі залишатися в Сицилії. Проте Дедал усе дужче сумував за домівкою і вирішив повернутися в Атени. Там він і помер і був похований із почестями, як і належиться славетному зодчому.

ТЕЗЕЙ І АМАЗОНКИ

А герой Тезей мудро правив у місті Атени. Щоправда, час від часу він залишав рідне місто, щоб узяти участь у відомих битвах і здійснити черговий подвиг. Одного разу він вирушив походом проти амазонок — войовничого племені жінок, яке вважалося непереможним. Коли Тезей здобув місто амазонок Теміскіру, то на знак перемоги взяв собі за дружину царицю амазонок Антіопу, яку привіз із собою додому в Атени. У подружжя народився син І п політ.

Проте, повернувшись на батьківщину, Тезей покинув Антіопу, закохавшись у сестру Аріадни Федру. Амазонки страшенно образилися за Тезеєву зраду їхньої цариці й вирішили помститися. Вони напали на Аттику, але й цього разу їм не вдалося перемогти героя. Кривава битва закінчилася поблизу Ареопагу — пагорба Ареса, де зазвичай засідала судова влада Атен, і в ній загинула й сама Антіопа, яка, незважаючи на Тезеєву невірність,

брала участь у сутичці на боці свого зрадливого чоловіка.

Стріла прошила груди Антіопі, й вона впала до ніг чоловікові. Битва на мить затнулася — з жахом дивилися обидва війська на вбиту Антіопу. Тезей підхопив Антіопу на руки — бій сам собою припинився. Після похорону своєї цариці амазонки повернулися додому, а Тезей і Федра разом ростили Антіопового сина Іпполіта.

ФЕДРА ТА ІППОЛІТ

Іпполіт зростав у домі свого батька Тезея та мачухи Федри. Був він суворим, похмурим парубком, байдужим до жіночих чарів. Кохався він тільки у ловах і приносив усі жертви богині — мисливиці Артеміді, ніколи не шануючи богиню кохання Афродиту. Афродита страшенно образилась і вирішила помститися хлопцю. Вона оселила в серці його мачухи Федри кохання до власного пасерба.

Охоплена пристрастю Федра, не тямлячи себе, звірилась Іпполітові про своє кохання, але той з огидою відвернувся від мачухи. Федра була вражена в саме серце. Вона кинулася до свого чоловіка Тезея й обмовила Іпполіта: буцімто це він переслідує власну мачуху, не дає їй і кроку ступити.

Тезей страшенно розгнівався на сина й покликав до бога Посейдона, якого довгий час вважав своїм батьком. І коли юнак Іпполіт одного разу мчав уздовж морського узбережжя у колісниці, володар моря Посейдон послав на берег морського бика, який наполохав коней. Коні помчали і скинули на землю Іпполіта. Юнак загинув. Та всевидющі боги зглянулися на невинного хлопця і взяли його на небо, перетворивши на сузір’я Візничого.

А Іпполітова мачуха Федра з горя наклала на себе руки.

СМЕРТЬ ТЕЗЕЯ

У Тессалії мешкало войовниче плем’я лапітів, яке неодноразово билося з кентаврами, щоб потіснити їх зі своїх володінь. Владарював над племенем могутній цар Пейритой. Одного разу Пейритой почув про силу і мужність героя Тезея і зважився викликати його на двобій, щоб помірятися силою. Але ж як це зробити? Цар Пейритой потихеньку прокрався на Маратонські луки і викрав череду корів, що належала Тезеєві.

Тезей миттю дізнався про зухвалу спробу крадіжки й погнався за Пейритоєм. У чистому полі стали герої віч на віч. Ясні їхні обладунки сяяли, як божественне вбрання, а силою вони не поступалися один одному. Тоді Тезей і Пейритой кинули зброю та простягнули одне одному руки, а на знак непорушної дружби обмінялися зброєю.

Незабаром після цієї знаменної події Пейритой мав справляти весілля з красунею Гіпподамією. Безліч гостей було запрошено на учту, а серед них і Тезей. Гості бенкетували, ріками лилося вино. Раптом один із гостей, кентавр Еритой, згадав колишні сутички лапітів із кентаврами та кинувся на молоду. Схопивши її, він спробував викрасти молоду просто з весілля.

Бенкет нагло урвався, Пейритой схопився за зброю. За ним до бою з кентаврами приєдналися інші гості на чолі з Тезеєм. Хоч як запекло боронилися кентаври, проте грецькі герої щораз далі тіснили їх, допоки цілковито не зламали опір кентаврів і ті не повтікали в ліси. Так остаточно були переможені дикі кентаври — напівлюди — напівконі.

Та після весілля не зазнав щастя Пейритой — його дружина померла у розквіті краси. Пейритой оплакав Гіпподамію, та скоро знову замислив одружитися. Запала йому в душу Персефона — дружина володаря підземелля Аїда. Пейритой звернувся до Тезея — найкращого свого друга — з проханням допомогти. Хіба міг відмовити Тезей, якщо друзі заприсяглися непорушною клятвою? Довелося спускатися разом із Пейритоєм у похмуре царство Аїда.

У підземеллі герої стали перед престолом бога Аїда і попросили віддати їм Персефону. Аїд неймовірно розлютився — як наважилися герої спуститися в його царство, та ще й вимагати такого? Проте Аїд не подав виду і запропонував Тезею та Пейритою присісти спочити і трохи зачекати. Щойно герої сіли на каміння коло самого входу до царства мертвих, як тіла їхні приросли до каменя, і вони вже не могли ворухнутися.

Отак був покараний Тезей за свою зухвалість. А поки він нудився в підземеллі, чекаючи, коли його звільнить могутній Геракл, владу в його рідному місті Атенах захопив Менестей. Довелося Тезеєві залишити Атени й податися на острів Скірос до царя Лікомеда. Лікомед начебто гостинно прийняв Тезея, але підступний цар заздрив Тезеєвій мужності та славі. Одного разу він запросив гостя на прогулянку скелястим берегом і жорстоко зіпхнув його з високої скелі просто в море, де славетний герой потонув.

АРГОНАВТИ

ЗОЛОТЕ РУНО

У володаря морів Посейдона народився чарівний баран, який мав довгу золоту вовну. Золоторунний баран володів даром слова, міг перепливати широкі моря, літати разом із вітром та переноситися з одного місця в інше. Чарівний баран супроводжував вісника богів Гермеса, та одного разу Гермес, замилувавшись красою богині хмар Нефели, подарував їй золоторунного барана.

А на цей час у країні Беотії царював юний Атамант. Богиня хмар Нефела часто задивлялася на стрункого та вродливого юнака, а якось зважилася зійти на землю

і ступити до царського палацу. Коли побачив богиню Атамант, одразу ж закохався в неї. У палаці справили бучне весілля, і молоде подружжя щасливо зажило удвох. А невдовзі у них знайшлися близнюки — хлопчик Фрикс і дівчинка Гелла.

Та плинув час, і Атамант розлюбив богиню хмар Нефелу. Натомість полюбилася йому Іно — дочка тебанського царя Кадма, яка приблукала в країну Беотію шукати притулку, бо її переслідувала могутня Гера. Атамант так запалився пристрастю до Іно, що зовсім занедбав Нефелу. Засмучена богиня хмар поцілувала на прощання дітей і повернулася на Олімп, звідки, либонь, і не мала спускатися, щоб не зазнати такої кривди.

А підступна Іно незлюбила близнюків Фрикса й Геллу. Подейкували, що вона була чаклункою. Мачуха так хотіла позбутися ненависних дітей суперниці, що одного разу наслала на Беотію страшну посуху. Весь врожай погинув, люди голодували. Нічого не підозрюючи, Атамант звернувся до дружини по пораду. Лиха Іно мовила: «Принеси Зевсові в жертву Фрикса й Геллу — тоді всемогутній бог відведе посуху».

Мов у нападі нестями Атамант довірився Іно та звелів спорудити жертовник для Зевса і привести на нього дітей. Усе було готове до жертвопринесення, незворушними залишалися Іно й Атамант, дивлячись на сльози дітей, а ті звертали заплакані очі до неба і шепотіли: «Мамо, врятуй нас!» І коли на жертовнику вже запалювали вогонь, богиня Нефела огорнула його хмарою, а сама шепнула дітям: «Мерщій сідайте на мого золоторунного барана і тікайте!»

Близнюки застрибнули на барана, і він злетів у небо, як вітер. Швидко ніс баран дітей через моря, міцно трималися близнюки ЗЕ довге золоте руно, але баран летів так швидко, що Гелла не втрималась і випустила довге пасмо вовни з маленьких кулачків. Дівчинка упала в море понад протокою, що відділяла Європу від Азії, і потонула у бурхливих хвилях. З тої пори греки почали називати протоку Геллеспонтом на честь Гелли, а сьогодні вона зветься Дарданелли.

Бідолашний Фрикс гірко заплакав, та чарівний баран ніс його усе далі. Нарешті вони долетіли до Колхіди, де царював син Геліоса — Сонця Еєт. Еєт радо прийняв хлопця і виховав його, а чарівного барана приніс у жертву могутньому Зевсові. Золоте ж руно Еєт повісив у священному гаю бога війни Ареса. Стерегти руно був поставлений страшний дракон, який не спав ні вдень, ні вночі. Золоте руно приносило міць і багатство країні, якій належало, тому заволодіти ним прагли всі, хто довідувався про його існування.

ЮНІСТЬ ЯЗОНА

У родючій Тессалії царював лагідний і справедливий володар Езон. Мав він маленького сина Язона, яким не міг натішитися. Однак недовго був Езон щасливий: його звідний брат Пелій підступно скинув Езона з престолу, захопив владу, а маленького Язона вигнав. Так Язон потрапив на виховання до мудрого кентавра Хірона, який вивчив багатьох героїв, серед них і славетного лікаря Асклепія.

Язон змужнів, йому виповнилося двадцять років, і він вирішив повернути собі престол, який відібрав у його батька Езона облудний Пелій. Язон рушив у далеку путь, і незабаром йому треба було переправитися через річку. На березі тупцяла безпомічна стара, яка ніяк не могла дістатися протилежного берега.

Язон запропонував старій перенести її на той берег, і вона радо погодилася. На середині річки Язон спіткнувся, з ноги його злетіла сандалія, проте він не випустив із рук старої і не нахилився, щоб пошукати загублену сандалію. Аж на тому боці Язон опустив на землю стару — і раптом вона обернулася на могутню богиню Геру. Виявляється, Гера навмисно перебралася на подобу старої, щоб випробувати, як добре кентавр Хірон виховав хлопця. Гера благословила Язона й пообіцяла йому допомагати в усьому.

Щасливий Язон і забув про втрачену сандалію, а натомість поспішив до палацу царя Пелія. А треба сказати, що незадовго перед тим Пелій, який боявся, що в нього можуть відібрати владу так само, як він колись учинив з Езоном, звернувся до оракула по пораду. Оракул провістив, що Пелій має остерігатися людини, взутої в одну сандалію.

Коли Язон з’явився на міському майдані, то одразу привернув загальну увагу — був він стрункий і дужий, до того ж одягнений по — чужинському. Цар Пелій теж поглянув на Язона — і поблід: він побачив, що юнак взутий в одну сандалію. Коли Пелій придивився до хлопця, то в його обличчі упізнав знайомі риси — Язон був схожим на свого батька. Пелій здогадався, для чого Язон з’явився в місті. Він звелів слугам покликати юнака.

Коли Язон постав перед царем, Пелій, мов не впізнав юнака, запитав: «Чужинцю, хочу звернутися до тебе по раду. Що б ти зробив із людиною, яка за пророцтвом оракула загрожує твоєму життю?» Язон не замислюючись відповів: «Я б послав таку людину здобувати золоте руно». Адже всі знали, що здобути золоте руно — майже неможливо, ніхто не вернеться з подібного походу. Язон і не здогадувався, що сам вирішив власну долю.

"Що ж, Язоне, — мовив Пелій, уже не криючись, — я тебе упізнав. І я згоден поступитися тобі владою, тільки за однієї умови: ти здобудеш золоте руно. Нещодавно уві сні мені явилася тінь бідолашного Фрикса, який помер на чужині, і Фрикс сказав, що володарем Тессалії стане людина, яка здобуде золоте руно».

Сміливий юнак не злякався, а почав готуватися до подорожі в Колхіду по золоте руно.

АРГОНАВТИ

Язон ладнався в дорогу. Звістка про зухвалий похід по золоте руно швидко облетіла околиці, і багато героїв захотіли приєднатися до Язона. Усього п’ятдесят — за числом весел на кораблі — сміливців зважилося супроводжувати Язона, і серед них були і непереможний Геракл, і славетний Тезей, і близнюки — Діоскури Кастор та Полідевк, і герой Калідонських ловів Мелеагр, і співець Орфей, і мудрий лікар Асклепій, і сини північного вітру Борея Зет і Калаїд. А керував будівництвом корабля знаний корабельний майстер Арг.

У Пеліонському лісі застукотіли сокири, валилися височенні стрункі сосни. Сама богиня Атена, опікунка всякого ремесла, допомагала Язонові у будівництві корабля на прохання могутньої Гери, яка не забула, як Язон переніс її через річку. Атена сама встановила щоглу зі священного дуба з Додонської діброви, щоб він провіщав мандрівникам майбутнє. Ніс корабля прикрасила різьблена й позолочена голова Гери.

На честь будівничого корабель нарекли «Арго», а його матроси почали зватися аргонавтами. Керманичем на кораблі був знаний Тифей, який першим серед моряків винайшов щогли і напнув на них вітрила. Керував походом Язон.

Усе було готове до відплиття, але корабель ніяк не хотів спускатися на воду — усі разом дужі герої не могли зрушити його з місця. Тоді співець Орфей торкнувся струн своєї чарівної ліри, полилася дивовижна музика, і корабель сам собою спустився у морські хвилі. Гребці вдарили у весла, й «Арго» вирушив у далеку дорогу аж до берегів Гостинного моря, яке сьогодні ми називаємо Чорним.

ОСТРІВ ЛЕМНОС

Першою зупинкою на шляху аргонавтів був квітучий острів Лемнос, на якому владарювала юна цариця Гіпсипіла. Одного разу лемноські жінки образили богиню кохання Афродиту, й вона у помсту нагородила їх таким огидним запахом, що їхні чоловіки від них відверталися і зраджували з іншими жінками. Тоді лемноські жінки змовилися перебити всіх чоловіків на острові. Коли «Арго» приплив на Лемнос, на острові не залишилося жодного чоловіка. Тільки цариця Гіпсипіла врятувала свого батька і допомогла йому втекти.

Гіпсипіла зустріла аргонавтів і провела їх у свій палац. Лише кілька аргонавтів на чолі з Гераклом зосталися на кораблі.

Гіпсипіла вельми вподобала собі красеня Язона. Незабаром Язон прихилився до молодої цариці, тож вони одружилися. На острові на честь їхнього одруження було влаштоване бучне святкування, повсюди запалювали вогнища, пили вино та веселилися. Аргонавти навіть забули, що вирушили у далеку мандрівку по золоте руно. Гіпсипіла народила Язонові двох синів — Евнея і Тоанта.

Аж нарешті розгніваний Геракл викликав аргонавтів на берег, де хитався на хвилях корабель. Він присоромив героїв, і вони поопускали очі. Вирішено було негайно лаштуватись у дорогу. Коли лемноські жінки дізналися, що аргонавтам час плисти далі, вони висипали на берег і почали благати героїв зостатися. Благала Язона і Гіпсипіла, проте Язон відчув небезпеку, викликав аргонавтів на корабель, буцімто має сказати їм щось важливе, а там обрубав канати, якими був припнутий корабель, і хутко відплив від берега. Моряки здалеку попрощалися з гостинним островом Лемнос, налягли на весла і вирушили геть.

А невдовзі після відплиття аргонавтів лемноські жінки дізналися, що Гіпсипіла таємно врятувала свого батька. За таку образу вони постановили стратити царицю. Дізнавшись про це, Гіпсипіла зважилася втекти з острова з двома маленькими синочками. Проте дорогою її корабель захопили в полон пірати і продали в рабство царю Лікургу. Цар доручив Гіпсипілі няньчити свого сина — царевича.

Одного разу змучена Гіпсипіла задрімала над колискою царевича, а в цей час до немовляти вповзла змія і задушила його. Коли Лікург дізнався про смерть сина, то вже здійняв був руку, аби вбити Гіпсипілу, проте вчасно нагодилися її сини Евней і Тоантта встигли врятувати матір. Разом із синами Гіпсипіла повернулася на острів Лемнос.

САМОТРАКІЯ

Довго веслували аргонавти, а коли ловили попутний вітер, то напинали вітрило. Та одного дня здійнялася страшна буря, чорні хмари позапинали небо, раз у раз темряву розтинала блискавка, а хвилі мало не змивали моряків із палуби. Довго змагалися мужні герої зі стихією, аж тут один із них гукнув: «Земля!» І справді — вдалині чорніла земля. Це був острів Самотракія.

Та раптом височезна хвиля з шаленою силою вдарила в борт корабля — і викинула його на берег, просто до підніжжя гори. «Це узбережжя Херсонеса, — мовив хтось із аргонавтів, коли вони роззиралися довкруж. — Можливо, хтось тут допоможе нам полагодити корабель». А й справді — судно добряче побило штормом.

Але зненацька аргонавти заціпеніли від жаху: з Ведмежої гори до них спускалися шестирукі велетні — доліони, які в кожній руці тримали по величезній каменюці. Скоро вони наблизилися до корабля, як почали жбурляти каміння в аргонавтів. Негостинно прийняв аргонавтів острів Самотракія!

Геракл напнув тугий лук і одну по одній випускав гострі стріли. Вони безпомильно поціляли велетнів — доліонів, уже чимало з них полягло на полі бою, проте решта й далі запекло боролася. Каміння летіло звідусіль, а земля двигтіла, як від землетрусу. Тоді Язон із приятелями зайшов ззаду та знагла напав на велетнів. Оточені з двох боків, доліони кинулись урозтіч.

За деякий час аргонавти змогли полагодити корабель і вирушити у дальшу путь.

АРГОНАВТИ В МІЗІЇ

Довго чи коротко пливли аргонавти, а зрештою майже досягли берегів Мізії. «Арго» стрілою летів уперед. Моряки вирішили розважитись і позмагатися — хто довше протримається на веслах. Один по одному падали знесилені гребці, поки на веслах не залишилися тільки Геракл і Язон, та й ті вже цілком виснажені. Тримала їх хіба що упертість — не поступитися іншому.

У запеклій боротьбі ніхто й не помітив, що корабель уже впритул наблизився до берега; Тифей міцно тримав кермо. Раптом весло в Гераклових руках черкнуло об землю і тріснуло, і тої ж миті Язон упав непритомний. Усі аргонавти згодилися, що змагання закінчилося нічиєю.

На березі Геракл вирушив у ліс, щоб витесати собі нове весло. Він знайшов височенький дубок, обхопив його дужими руками і з корінням висмикнув із землі. З цілим деревом на плечі Геракл, насвистуючи, повертався на берег.

А тим часом аргонавти відпочивали у холодку, а наймолодшого Гіласа відправили пошукати джерело з питною водою. Син царя дріопів Гілас був улюбленцем — зброєносцем Геракла. Отож, Гілас заглибився в лісок і швидко відшукав джерело з кришталево чистою водою. Тільки — но він нахилився, щоб набрати у глеки води, як його з усіх боків обступили річкові німфи. їм так полюбився вродливий юнак, що вони, регочучи, затягнули його на дно, щоб ніколи з ним не розлучатися. Здалеку вчули аргонавти тільки один — єдиний розпачливий зойк Гіласа.

А Геракл саме наблизився до товаришів, тягнучи дубок і готуючись до роботи. Назустріч йому вибіг Поліфем і гукнув, що чув Гіласів крик, а самого хлопця ніде не видко. Геракл пожбурив дерево додолу і побіг углиб лісу. На березі джерела він побачив глек, який залишив Гілас. Довго блукав Геракл околицями, шукаючи вірного зброєносця, але ніде не міг його знайти.

Сонце скотилося на захід, потомлені аргонавти полягали спати. Один тільки Геракл не лягав, а шукав і шукав Гіласа. Зранку Тифей наказав аргонавтам швидко ладнатися в дорогу. Ще й сонце не вистромилося з — за моря, а корабель «Арго» вже відплив від берега. І тільки коли земля зникла на обрії, аргонавти схаменулися: вони ж залишили на березі Геракла та Гіласа!

Язон сидів на веслах, втупившись в одну точку. Гераклів щирий приятель Теламон поглянув на Язона — і йому мов розум потьмарився. «Один ти, Язоне, — гукнув він, — радієш із того, що з нами немає Геракла! Тепер немає героя, щоб затьмарити твою славу!» Теламон кинувся до керманича Тифея, щоб той повертав корабель назад, та знагла просто перед кораблем розступилися хвилі і з моря вистромилася кошлата голова віщого бога Главка. «Годі сперечатися, смертні, - прогуркотів Главк. — 3 волі могутнього Зевса Геракл залишився на березі. Йому роковано здійснити великі подвиги і здобути безсмертя. А вам час вирушати, куди веде вас доля».

Главк зник під водою, а аргонавти взялися до весел. Теламон присоромлено підійшов до Язона й мовив: «Даруй мені несправедливі слова — я себе не тямив». Язон примирився з Теламоном, герої сіли поруч на веслах, і «Арго» швидко попрямував далі.

ВІТИНІЯ

Ще кілька днів пливли аргонавти морем, і вже час їм був зробити зупинку, щоб поповнити запаси питної води. У Бітинії, де мешкали войовничі бебрики, вони причалили до берега. Царював над бебриками Амік — син морського володаря Посейдона й вітинської німфи Мелії. Цар Амік був напрочуд дужим і полюбляв кулачні бої. Коли в його краю з’являвся несподіваний чужоземець, жорстокий і марнославний цар Амік викликав його на двобій. Чимало подорожніх уже відправилося таким чином у царство тіней.

Щойно на обрії з’явився корабель «Арго», а цар Амік уже стояв на березі й зухвало гукав: «Нехай найдужчий і найспритніший серед вас позмагається зі мною! Нехай покажуть хвалені герої, на що вони здатні!» Цар Амік тряс величезними, як капустяна голова, кулачиськами.

Язон першим ступив на берег, готовий прийняти виклик Аміка, проте один із братів — Діоскурів, юний Полідевк, випередив його: «Язоне, я добре вмію битися навкулачки. Дозволь мені!» Полідевк став перед царем Аміком, весело посміхаючись. Грізний Амік кинув йому під ноги реміння, яким під час бою греки обмотували руки аж до ліктя. Незрідка до ременів кріпилися мідні бляхи, і тоді один удар кулака міг стати смертельним. Полідевк підняв реміння й обмотав ним руки. Почався двобій.

Цар Амік, як зазвичай, стрибнув на супротивника, щоб із першого ж удару повалити додолу. Проте спритний Полідевк ухилився від удару, а натомість сам поцілив царя. Амік розлютився й почав навмання гатити здоровезними кулачиськами, але верткий Полідевк майстерно ухилявся. Цар Амік замахнувся, щоб завдати ворогу страшного удару в голову, та Полідевк крутнувся на місці — і сам загилив цареві кулаком просто у скроню. Тріснув у царя череп, упав він у корчах на землю, а за кілька хвилин і врізав дуба.

Бебрики зусібіч кинулися на Полідевка, та його вже оточили вірні друзі — аргонавти, а брат — близнюк Кастор став до Полідевка спина до спини. Бебрики одразу відчули перевагу чужинців і змушені були скласти зброю. Аргонавти зажадали він них урочисто присягнутися, що з цього часу бебрики завжди гостинно прийматимуть усіх мандрівників. І справді — з тої пори Бітинія стала гостинною землею, яка радо вітала чужоземців.

СЛІПИЙ ФІНЕЙ

Аргонавти попливли далі. Завдяки мудрості та спритності керманича Тифея вони рухалися швидко й незабаром дісталися Салмідеска Тракійського. Тут мешкав віщун Фіней, якому сам бог Аполлон вділив дар бачити майбутнє і віщувати його людям. Проте цей небезпечний дар став для Фінея згубним: забувши волю богів, Фіней часто жалів смертних і відкривав їм такі таємниці, які жоден віщун не мав би відкривати людям. Завдяки Фінею багато хто зі смертних уник жорстокої долі, а богам це не до вподоби.

Саме тому розгніваний Зевс покарав Фінея: він забрав у віщуна зір, засудив його на вічну старість і позбавив можливості наїдатися. Коли до Фінея приходили люди по пораду або пророцтво, то приносили йому смачні страви. Проте бідолашному старому нічого не діставалося: щойно на його столі з’являлася їжа, як крилаті чудовиська гарпії — птахи з дівочими головами — зліталися з небес і відбирали все. Іноді вони, щоб насміятися з Фінея, залишали йому недоїдки, спершу добряче їх загидивши.

Старий сліпець Фіней знав усі заміри богів, тож була йому відома і воля могутнього Зевса щодо нього самого: від страшних гарпій Фінея мали звільнити саме аргонавти. Коли Фіней почув, що «Арго» наближається до Салмідеска Тракійського, то навпомацки дійшов до узбережжя і першим постав перед аргонавтами. Коли герої побачили сліпого віщуна, то перейнялися співчуттям до нього. Фіней запросив аргонавтів до себе на гостину, але тільки — но на столі з’явилися багаті страви, як звідусіль налетіли люті гарпії і почали кігтистими лапами хапати зі столу все поспіль.

Тоді аргонавти оточили Фінея і почали відбиватися від гарпій мечами. Хоч як не лютували гарпії, а нічого не могли вдіяти проти героїв. Нарешті аргонавти здобули перемогу, і гарпіям довелося рятуватися втечею. Але серед героїв були й сини північного вітру Борея — крилаті Бореади на ім’я Зет і Калаїд, які полетіли навздогін гарпіям і переслідували птахів із дівочими головами аж до Строфадських островів. Там знесилені гарпії присяглися більше не турбувати Фінея, і брати — Бореади повернулися до своїх товаришів.

Розчулений Фіней подякував аргонавтам і мовив: «Послухайте, друзі мої, що мені дозволено вам відкрити, бо я знаю гнів могутнього Зевса і не насмілююся розкрити вам усе. Коли ви залишите нашу гостинну землю, то незабаром потрапите у затоку, яка веде в Гостинне море — Понт Евксинський. У кінці затоки ви побачите дві скелі — Симплегади. Жодному смертному ще не вдавалося проплисти поміж ними: вони постійно рухаються і часто сходяться докупи, і горе тому, хто цієї миті трапиться поміж них. Отож я вам раджу: перш ніж плисти поміж скель, випустіть голуба. Якщо йому вдасться пролетіти без пригод, то добре налягайте на весла. Пам’ятайте — ваше життя залежатиме від сили у ваших руках. Якщо ж голуб загине, то навіть не потикайтеся поміж скель, а підкоріться волі богів і вертайтеся назад».

Аргонавти подякували сліпому Фінею і знову вирушили в дорогу.

СИМПЛЕГАДИ

Декілька днів уже пливли аргонавти, а море зоставалося тихим і спокійним. Та зненацька Тифей, який стояв коло стерна, вчув гуркіт і ревіння хвиль. Він приставив долоню дашком над очима — і побачив на обрії скелясте громаддя, яке височіло над водою, а бурхливі морські хвилі в піну розбивалися об каміння. Скелі ходили ходором, ні хвилини не стояли на місці.

«Арго» наблизився до Симплегадських скель і стишив хід. Пам’ятаючи Фінеєві настанови, аргонавти взяли з собою голуба і зараз випустили його на волю. Голуб стрілою чкурнув у піднебесся, а тоді попрямував до скель. Щойно він опинився поміж двох кам’яних брил, скелі почали стрімко сходитися. От — от вони розчавлять бідолашну пташку! Аргонавти вголос молили свою покровительку — богиню Атену, і вона зглянулася на героїв: голуб прорвався крізь скелі, тільки кінчик хвоста зоставив поміж каміння. Зіткнулися скелі — і знову почали розходитися.

Цим і скористалися аргонавти. Гребці налягли на весла — й «Арго» щодуху помчав до Симплегад. Ось уже грізні скелі зовсім поряд, ось уже корабель промине їх… Та зненацька здійнялася величезна хвиля, яка з усієї моці вдарилась у борт корабля, відкинувши його назад. Заворушилися грізні скелі, готові знову зімкнутися. Ще ревніше почали аргонавти молитися богині Атені, а співець Орфей дістав свою чарівну ліру й торкнувся струн.

Зачаровані дивовижною музикою, розбурхані хвилі стишили свій плин, а Симплегади на мить завмерли. Гукнув Тифей до друзів: «Не шкодуйте рук! Налягайте на весла!» Й аргонавти щасливо проминули лиховісну перешкоду. І з тої пори, як смертним удалося пройти крізь Симплегади, скелі навіки застигли непорушно. А герої опинились у Гостинному морі й рушили далі.

ОСТРІВ СТИМФАЛІЙСЬКИХ ПТАХІВ

Декілька днів аргонавти пливли Гостинним морем, яке ми зараз називаємо Чорним, і проминули багато міст на узбережжі. Нарешті на обрії вони побачили острів жорстокого бога війни Ареса. На цьому острові мешкали страшні Стимфалійські птахи, які мали мідні крила, дзьоби та кігті. Пера Стимфалійських птахів ранили, як гострі стріли.

Нічого не підозрюючи, «Арго» наблизився до берега. Раптом з острова злетів птах і, пролітаючи над кораблем, зронив перо. Воно уп’ялося одному з аргонавтів у плече. Товариші вийняли перо з рани й уздріли з подивом, що воно важке й гостре, як стріла. Тут і другий птах злетів з острова, та герої вже були до цього готові: вони затулилися щитами, а самі напнули тугі луки й одну по одній почали випускати влучні стріли. Кілька птахів упали замертво в море, а решта й далі обсипали гребців безжальними перами — стрілами.

Тоді Язон вирішив піти на хитрість. Він звелів кільком гребцям дужче налягти на весла, а решті затулити товаришів щитами й гучно бити мечами об шоломи та вигукувати войовничі гасла. Над морем здійнявся неймовірний галас, мовби плив не один корабель, а ціла флотилія. Перелякані птахи нарешті відступили й ключем полетіли геть за море.

«Арго» причалив до берега, і герої ступили на землю, щоб спочити після кількаденного плавання. Назустріч їм вийшли четверо юнаків — виснажені, бліді, вдягнені у лахміття. Юнаки впали аргонавтам до ніг, благаючи забрати їх з острова.

«Хто ж ви такі?» — здивовано запитали моряки. «Ми — нащадки Фрикса, якого золотий баран урятував від злої мачухи — чаклунки Іно. Фрикс заповів своїм нащадкам повернутися додому, і вони хотіли виконати батьків заповіт, але дорогою на морі здійнялася буря, судно зазнало кораблетрощі, отак ми й опинилися на цьому забутому острівці». Язон неймовірно зрадів — то були його родичі. «їдьмо з нами, — запропонував він юнакам. — Ми прямуємо до Колхіди по золоте руно».

Почувши про Колхіду, юнаки занепокоїлися: вони занадто добре знали, що в Колхіді владарює син Геліоса — Сонця цар Еєт, який приставив страшного дракона стерегти золоте руно. «Ми не з полохливого десятка, — відмовили їм на те аргонавти. — Коли вже взялися до справи, то не відступимо навіть перед вогнедишним драконом». І «Арго» вирушив далі.

КОЛХІДА

Рівномірно вимахують весла, швидко плине «Арго» до далекого берега. Не злічити, скільки днів минуло з того часу, коли мужні герої полишили домівку. І ось нарешті на обрії показалася земля — довгоочікувана Колхіда. Корабель причалив до берега в затоці, зарослій густим комишем. Аргонавти ступили на землю, а Язон наповнив келих найкращим вином і вилив його у воду затоки на знак подяки богам, насамперед Афродиті, як його навчив сліпий віщун Фіней.

Колхіда належала могутньому чаклунові Еєту. З узбережжя аргонавти могли бачити ліворуч Еєтове місто з пишним палацом, а праворуч — Аресове поле, за яким темнів гай, де вогнедишний дракон стеріг золоте руно. Проте перш ніж вирушати до царя Еєта, аргонавти лягли спочити і поснули міцним богатирським сном.

А тим часом на Олімпі богині Гера й Атена, заступниці корабля «Арго», зібралися докупи на раду. Як здобути сміливцям золоте руно? Чаклун Еєт ніколи не віддасть героям свій скарб добровільно. І тоді мовила Гера: «Тільки кохання здатне здолати чари». Войовнича Атена знизала плечима: «Кохання? Я в житті не зазнала кохання, та коли ти так кажеш — нехай. Підемо до Афродити».

Гера й Атена прийшли до палацу, який змайстрував кульгавий бог — коваль Гефест для своєї чарівної дружини. Афродита була вдома сама й перед люстром зачісувала золоті кучері. Афродита звелася назустріч із трону й радо привітала гостей. «Ти маєш допомогти нам», — звернулася до неї Гера. «Я? — здивувалася Афродита. — Що ж я можу зробити своїми кволими руками?» І богиня простягнула тендітні, пещені долоні. «Накажи Еротові, - мовила Гера, — щоб він пронизав серце чаклунки Медеї, дочки царя Еєта, золотою стрілою. Тоді вона закохається в Язона й допоможе аргонавтам здобути золоте руно».

Вранці прокинулись аргонавти і вирушили до царя Еєта. Цар шанобливо прийняв їх, і Язон оповів Еєту про мету своєї подорожі. «Чужоземцю, — відповів йому на те цар Еєт, — даремно ти розповідаєш мені це все. Невже ти гадаєш, що я просто так віддам тобі золоте руно? Ні, спершу ти маєш довести, що в тобі струменить кров безсмертних богів і що ти достатнього хоробрий, аби отримати те, за чим приїхав. Ось я тобі пропоную випробування. Витримаєш його — золоте руно твоє. Маю я двох биків з мідними ратицями, вони з пащек вивергають полум’я. Якщо ти зможеш упіймати їх, запрягти у плуг, зорати ними Аресове поле та засіяти його зубами дракона, забирай моє золоте руно!»

Язон повернувся до аргонавтів сумний і задумливий. Як йому здійснити те, що звелів цар Еєт? Не знав він, що пустун Ерот уже поцілив золотою стрілою у серце красуні Медеї, дочки чаклуна Еєта. Медея, побачивши Язона в батьковому палаці, безтямного закохалась у нього. Коли Язон повертався до корабля, Медея наздогнала його. «Герою, — мовила вона, простягаючи йому маленьку амфору з олією, — ось чарівна олія. Намастися нею, перш ніж підеш ловити биків, і вона зробить тебе невразливим».

ЯЗОН ЗДОБУВАЄ ЗОЛОТЕ РУНО

Язон подякував красуні Медеї і наступного ранку з ніг до голови намастився чарівною олією. Тільки — но він це зробив, як відчув у м’язах неймовірну силу. Звалася чарівна настоянка «олією Прометея», бо зроблена була з рослини, яка зросла на крові Прометея. Якщо нею натерти шкіру, то тіло не могли вразити ні залізо, ні вогонь.

Сонячні промені тільки розітнули пітьму, а Язон уже вийшов на Аресове поле. На нього там чекали мідне рало і залізне ярмо. Озброївшись ними, Язон почав підкрадатися до вогнедишних биків. Але йому не вдалося непомітно підкрастися до страшних тварюк — зачули вони людський дух, стріпнули чутливими ніздрями й кинулися на сміливця. З усієї моці вдарились бики об Язонів щит. Жодна людина не витримала б такого, але від чарівної Медеєвої олії Язону додалося сили, і він легко витримав удар.

Ще і ще били бики рогами об щит, проте Язон не відступав. Вогонь вилітав із їхніх пащ, але не завдавав героєві шкоди. Нарешті Язон одного по одному схопив биків і запряг до плуга. Поганяючи тварюк списом, він зорав Аресове поле і засіяв його драконячими зубами. Потім він випріг биків і прогнав їх до печери. Язон радів: завдяки чаклунці Медеї йому вдалося виконати Еєтове завдання!

Проте довго не довелося Язонові радіти: раптом побачив він, що там, де він посіяв драконячі зуби, з — під землі випинаються гострі шоломи. Вони ростуть, як гриби, й от уже видно голови, от уже вистромилися плечі у блискучих панцирах, от уже грізні воїни виросли до пояса, а ще за мить — вистрибнули з землі. Велике люте військо посунуло на аргонавтів. Надурив Язона цар Еєт — не збирався він розлучатися з золотим руном!

І знову Язонові прийшла на допомогу красуня Медея. «Ти маєш пожбурити у середину війська камінь», — шепнула вона так, щоб батько не почув. Язон одразу ж послухався — підхопив із землі найбільшу каменюку і кинув її у вороже військо. І миттю грізні воїни, мов собака на кістку, кинулися на камінь, вбиваючи одне одного на своєму шляху. Незабаром усе поле вкрилося тілами загиблих, а Язон та аргонавти добивали мечами тих, хто вцілів.

Еєт бачив, що Язонові дивовижним чином удалося виконати нездійсненне завдання, але не хотів віддавати золоте руно, яке приваблювало до Колхіди міць і багатство. Він відправив аргонавтів на корабель спочивати до ранку, а сам зібрав колхідських воїнів і звелів їм цієї ж ночі зненацька заскочити грецьких героїв і спалити їх живцем разом із кораблем.

Медея, зачаївшись у своїй спочивальні, все чула. Серце її розривалося з туги — невже батько погубить коханого Язона? Медея схопилася з ліжка, дістала скриньку з чарівними оліями та зіллям і, як була босоніж, побігла на узбережжя, де стояв на якорі «Арго».

Аргонавти бучно святкували перемогу. Вони були певні, що вже наступного ранку плистимуть додому із золотим руном. Та коли Язон уздрів перелякану Медею, він одразу здогадався, що їхні пригоди ще не скінчилися. «Треба мерщій здобувати золоте руно, — шепнула юна чаклунка до Язона, — і тікати з Колхіди. Я покажу тобі дорогу».

Медея взяла героя за руку і повела через Аресове поле, а далі через гай. Удалині мерехтів золотавий вогник. «То світиться золоте руно», — пояснила Медея. Поряд із золотавим світлом горіло, мов жарина, червоне око вогнедишного дракона. Медея сміливо ступила вперед. Дракон зачув її і розтулив пащеку. Єдине його око люто зблискувало. Чаклунка ж закликала бога сну Гіпноса і почала промовляти — заколисувати: «Засни, засни, стуляй вії і спи…» — а сама сипле й сипле на дракона чарівне сонне зілля. Нарешті драконове око затягло серпанком, повіки стулилися, голова похилилася.

Тоді Язон мерщій зірвав руно зі священного дуба і загорнувся в нього, як у плащ. Медея схопила його за руку, і вони побігли назад. Цього разу дорогу було добре видно, бо руно світилося мерехтливим світлом. Щойно пара досягла корабля, як Язон звелів хутко рубати канати й відпливати. Аргонавти нічого не питали — знялися з якоря й вирушили геть із Колхіди. Медея попливла разом із ними, прихопивши ще маленького братика.

Не встигли аргонавти відплисти від берега, як слуги донесли царю Еєту, що Язон і Медея поцупили золоте руно. Розгніваний володар кинувся навздогін із великим військом. От — от він мав наздогнати зухвалих греків і зрадницю — дочку, але Медея безжальною рукою відтяла своєму братикові голову і кинула в море. Потім одне по одному вона відтинала інші частини тіла і теж кидала їх у море. Коли Еєт упізнав голову сина, він змушений був зупинити погоню, щоб зібрати синові останки і належним чином їх поховати. Так аргонавтам вдалося уникнути переслідування.

СИРЕНИ

«Арго» мчав уперед — після всіх випробувань на героїв чекали домівка і жаданий спочинок. Аж одного дня корабель пропливав повз чудовий зелений острів, де мешкали сирени — напівптахи — напівжінки. Коли володар підземного царства Аїд украв Персефону, її подружки попросили богиню Деметру перетворити їх на птахів, щоб вони могли облетіти всі куточки землі, розшукуючи бідолашну Персефону. З тої пори напівптахи — напівжінки оселилися на острові й своїм дивовижним співом заманювали до себе мореплавців, а потім, як хижі птахи, роздирали їх.

Аргонавти швидко наближалися до острова і вже здалеку вчули чарівний спів. Від нього не можна було ніде заховатися — він нездоланно манив до себе. Мов зачаровані, герої повернули стерно до острова і налягли на весла. Ось — ось вони опиняться в кігтях підступних сирен! Ось — ось «Арго» сяде на прибережні підводні рифи!..

Та зненацька неперевершений співець Орфей вдарив у струни своєї ліри, і над морем розляглася дивовижна мелодія. Від здивування сирени замовкли, а Орфеєва пісня лунала дедалі дужче, допоки корабель не проминув зловісний острів. Розлютовані сирени зосталися далеко позаду — сюди вже не сягали їхні звабливі співи. Так аргонавти щасливо уникли смерті, але попереду вже чигала нова небезпека.

СЦИЛЛА І ХАРИБДА

Дедалі більше островів траплялося аргонавтам на шляху. З цього вже було знати, що вони недалечко від небезпечної Сіцилійської протоки. Тут на одному березі в печері мешкало страшне чудовисько з дванадцятьма ногами, з шістьма головами, з трьома рядами гострих зубів у кожній пащі. Звалося чудовисько Сциллою. А на протилежному боці мешкало чудовисько Харибда, і пройти вузькою протокою поміж двох берегів було найстрашнішим випробуванням для моряків.

«Арго» наблизився до Сіцилійської протоки, де його чекала неминуча загибель. Проте вчасно втрутилася могутня Гера — покровителька аргонавтів. Вона звеліла морським німфам — нереїдам підхопити корабель грецьких героїв і безпечно пронести його через страшну протоку. Нереїди так спритно упоралися, що ні Сцилла, ні Харибда не встигли й помітити «Арго». Язон і його товариші попрямували далі.

ЛІВІЙСЬКА ПУСТЕЛЯ

«Арго» стрімко розтинав хвилі. От уже попереду замаячіли обриси Пелопонесу. Та раптом над морем здійнявся страшний буревій і помчав корабель назад у відкрите море. Довго носив він судно безкраїми просторами і нарешті викинув на дикий, пустельний берег. «Арго» міцно засів у прибережному піску, навіть усі герої одностайно не могли зрушити його з місця, щоб доправити до води. Невже доведеться покинути надії повернутися до Греції?

Язон у розпачі сидів біля корабля — і жодної путньої думки не зринало в його голові. Та тут на допомогу прийшли німфи, які пожаліли засмучених аргонавтів. «Ви в Лівії, - пояснили німфи Язонові, - і доля віщує, що ви на плечах маєте перенести корабель через Лівійську пустелю». Язон знизав плечима: «Та як же ми зможемо завдати «Арго» на плечі, якщо навіть зрушити його з місця нам не до снаги?» Німфи усміхнулися: «Ви піднімете корабель, коли Амфітрита розпряже своїх коней із колісниці».

Язон подякував німфам, але й зараз не міг второпати — як йому дізнатися, коли дружина могутнього володаря морів Посейдона красуня Амфітрита випряже з колісниці морських коней? Раптом аргонавти побачили, як із моря вибіг білосніжний, як морська піна, кінь і прудко помчав углиб пустелі. Герої збагнули, що саме зараз Амфітрита випрягає коней. Вони квапливо взялися до корабля — і завдали його на плечі.

Дванадцять днів без спочинку переходили аргонавти пустелю, потерпаючи від спраги і голоду. Тільки в краю Гесперид аргонавтам пощастило напитися води з джерела і наповнити глечики. Герої подолали пустелю, але вийшли не до моря, а до Тритонійського озера. І ніяк вони не могли знайти вихід у море!

Тоді Орфей порадив принести жертву Тритонові — сину Амфітрити й володаря морів Посейдона. Адже Тритон, який звуками чарівної мушлі міг стишувати море або здіймати хвилі, чимсь був споріднений зі співцем Орфеєм. Коли аргонавти принесли жертву, перед ними з’явився юнак із жаб’ячими зябрами і вказав їм на вихід з озера до моря. Герої подякували і нарешті змогли продовжити путь додому.

ОСТРІВ КРИТ

За декілька днів «Арго» доплив до острова Крит, який охороняв Талос — мідний велетень, що його могутній Зевс подарував Європі. Тричі на день Талос обходив острів і, жбурляючи величезні каменюки, відганяв чужинців, якщо ті наближалися до острова. Якщо ж чужоземцям удавалося причалити до острова, тоді Талос стрибав у вогонь, розжарював до червоного своє мідне тіло — і знищував прибульців у своїх обіймах.

Одне тільки вразливе місце мав велет Талос — п’ятку, бо в ній був отвір, забитий цвяхом. Якщо витягнути цвях, то вся Талосова кров витекла б на землю.

Аргонавти причалили до острова Крит — їм нічого іншого не лишалося, адже скінчилися запаси питної води. Талос вийшов їм назустріч, його розжарене тіло аж світилося. У кожному кулаці велет тримав по каменюці, і за мить каміння полетіло в прибульців.

Але тут у пригоді аргонавтам стала чаклунка Медея. Вона виступила наперед, посипаючи велета чарівним зіллям, і почала примовляти: «Засни, засни, стуляй вії і спи…» Талос сонно заточився і гепнувся на землю. Коли він падав, гвіздок у п’ятці зачепився за камінь і висмикнувся з ноги. Уся кров витекла з Талосового тіла, велет помер. А греки, наповнивши амфори питною водою, рушили далі.

СМЕРТЬ ПЕЛІЯ

Аргонавти щасливо повернулися додому, уникнувши всіх небезпек. Але не радість чекала їх — цар Пелій, певен, що Язонові ніколи не повернутися з небезпечної подорожі, наказав убити його батька Езона та всю родину. Підступний Пелій і не думав дотримуватися слова. Коли Язон зайшов до царського палацу, урочисто несучи золоте руно, Пелій вдав, що зовсім не здивований, і вітав переможця.

Але Медея бачила, як засмутився Язон. Недарма вона була чаклункою — наступного дня вона обійшла околицю, шукаючи чарівного зілля. Коли вона назбирала все, що потрібно, то зробила два жертовники — один для могутньої дочки Зевса і Гери — покровительки чаклунів Гекати, а другий — для підземних богів Аїда та Персефони. Поливши жертовники молоком і медом, Медея взялася варити чарівне зілля. Зілля закипіло і вкрилося білим шумовинням. Тоді Медея занурила в нього суху гілочку — і на тій зазеленіли листочки.

Коли зілля було готове, Медея під виглядом старої завітала до Пелієвого палацу, де познайомилася з царевими дочками і розповіла їм, що вона вміє повертати молодість. Щоб вони їй повірили, Медея звеліла поставити на вогонь великий мідний казан, а коли вода закипіла, то влила в неї кілька краплин чарівного зілля. Далі вона наказала зарізати старого барана, покраяти його на кавалки і вкинути в казан. Щойно баран опинився в казані, як із окропу вискочило молоденьке ягня.

Дочки Пелія, побачивши таке диво, загорілися бажанням повернути молодість своєму батькові. Коли Еєт спав, дочки підкралися до нього, порізали батька на кавалки і вкинули в казан. Підступна Медея неймовірно зраділа — вона й гадки не мала вертати Еєтові молодість. Тільки посміхнулась жорстока чаклунка Еєтовим дочкам — і зникла разом із чарівним зіллям. Вжахнулися дівчата зі страшного чину власних рук, та було запізно.

ЯЗОН У КОРИНФІ

Та хоч як вірила Медея, що після Еєтової смерті Язон зробиться царем, проте не так сталося, як гадалося. Син Пелія Акаст захопив владу, і Язонові довелося залишити негостинну Тессалію. Притулок Язонові та його дружині Медеї дав давній друг його батька Креонт. Тут славетний герой прожив двадцять років, тут у нього народилося двійко синів.

Аж на ту пору підросла Креонтова дочка — красуня Креуза, і володар Коринфу задумав одружити з нею Язона. А для того, щоб Медея не плуталася під ногами, Креонт вислав її подалі з Коринфу. Медея благала чоловіка: «Зглянься на мене! Поглянь на наших чудових синочків, яких я тобі народила! Згадай все, що я зробила для тебе!» Проте Язонові мов розум потьмарився — він прогнав дружину геть від себе.

Тоді Медея вмовила Язона лишитися хоча б на один день, щоб востаннє натішитися з діток. «Я прощаю тобі твою зраду, — начебто смиренно мовила вона. — Нехай буде, як ти замислив. І щоб ти знав, що я бажаю тобі щастя у новому шлюбі, я б хотіла зробити твоїй нареченій подарунок, адже вона виховуватиме моїх дітей. Нехай вона добре дбає про них, нехай пам’ятає про мене!»

Язон погодився, і чаклунка Медея покликала дітей. «Ось вам, дітки, — сказала вона до синів, — золота корона і весільна сукня. Віднесіть їх своїй новій мачусі». Брати схопили подарунки і побігли до Креузи. Еєтова дочка була в захваті від подарунків. Вона не могла втриматися — одразу ж вдягнула і блискучу сукню — тканий золотом пеплос, і золоту корону та побігла милуватися перед люстром.

Бідолашна Креуза не знала, що чаклунка Медея просочила сукню смертельною отрутою. Щойно дівчина вдягнула її, як у неї запаморочилось у голові, а все тіло почало ломити. Вона хотіла здерти сукню, проте та сиділа щільно, мов зміїна шкіра. У жахливих муках Креуза померла, так і не доживши до весілля.

Але мстива Медея і тут не заспокоїлася. Треба відняти у Язона все, що він любить! Він понад усе любить своїх синів? Що ж! Нехай до кінця життя карається і мучиться! У нападі безуму Медея зарізала власних дітей. Коли Язон вбіг до покою, синочки були вже мертві. Мов роз’ятрений лев, кинувся він на колишню дружину, проте чаклунка застрибнула в колісницю, запряжену крилатими драконами, і зникла в безкрайому небі.

Безрадісним було дальше життя Язона. Довгі роки він вів жалюгідне буття, поки зморшки не поорали його мужнє обличчя. Про колишні подвиги славетного героя нагадував тільки старий «Арго», який припадав піском на березі. Часто Язон виходив до корабля і розмовляв із ним, а потім засинав біля єдиного свого друга, який трухлявів так само швидко, як і його колишній керманич. А одного разу Язон, як зазвичай, заснув у холодку побіля корабля. Язон спав і не чув, як над морем здійнявся шторм, хвилі несамовито билися в берег, ламали і трощили боки старого «Арго», поки корабель не здався і не розвалився на шматки, поховавши під своїми уламками мужнього Язона.

ІЛІАДА, АБО ТРОЯНСЬКА ВІЙНА

МІСТО ТРОЯ

На березі Геяеспонту, у долині річки Скамандр, розкинулося місто, що його збудував цар Іл, син царя Троя. Одного разу Іл брав участь в атлетичних змаганнях, що влаштовані були у Фрігії з волі самого Зевса. Вправний і дужий воїн легко переміг у змаганнях, і тоді Зевс власноруч передав йому пишну нагороду: п’ятдесятьох юнаків і ще п’ятдесятьох юнок, а також рябу корову. Зевсова воля була такою: Іл має вирушити в путь разом із

юнаками та дівчатами, пустивши поперед себе рябу корову. Де корова зупиниться, там має бути засноване нове місто.

Довго дибала корова долинами й луками, час від часу спиняючись, аби поскубати травичку, проте ніде не затримувалася надовго. Аж нарешті вона притомилась і лягла у підніжжя пагорба десь у Малій Азії. Іл здивувався: невже тут я маю заснувати місто? Тут, так далеко від дому? І тоді Зевс — громовержець, щоб підтвердити вибір місця, скинув із неба паладій — дерев’яну скульптуру озброєного божества, яка мала стати охоронителем майбутнього міста.

Тоді Іл сміливо заклав у підніжжі пагорба місто, назвавши його Троєю на честь батька, проте іноді на честь їла місто ще називали Іліоном. Цар Іл узяв собі за дружину німфу Евридику, і в них народився син Лаомедонт. Коли Лаомедонт змужнів і став царем, він схотів зміцнити батькове місто та звести довкола Трої високий мур. Він скликав звідусіль найкращих каменярів і мулярів. Володар моря Посейдон і сонцесяйний Аполлон, перевдягнувшись каменярами, також з’явилися на заклик і запропонували свої послуги. Лаомедонт вельми зрадів, побачивши, як вправно працюють невідомі майстри, й пообіцяв їм гарну винагороду.

Посейдон і Аполлон стали до роботи. Вони завиграшки рубали каміння та складали його у грубезну муровану стіну. Якщо раніше каміння просто складали, нічим не скріплюючи брили між собою, то Посейдон — володар води й Аполлон — сонячний бог показали людям, як робиться цемент, який твердне на сонці, коли висихає вода. З допомогою могутніх богів міцний мур був дуже швидко збудований, і Посейдон та Аполлон зажадали від Лаомедонта домовленої плати.

Проте цар Лаомедонт не підозрював, що має до діла з богами, і відмовився платити каменярам. Тоді Посейдон, у покару за царів підступ, наслав повінь в околиці Трої і знищив увесь врожай, а потім викликав із дна моря страшне чудовисько, яке мало знищити місто. Лаомедонт страшенно перелякався і став просити Посейдона не руйнувати Трою. Володар морів згодився за однієї умови: Лаомедонт віддасть на поталу морському чудовиську свою дочку Гесіону.

Що вдієш? Бідолашну Гесіону виставили на скелі, де вона мала чекати на чудовисько. Але ж як батькові не хотілося розлучатися з красунею — дочкою! І Лаомедонт послав по грецького героя Геракла, пообіцявши йому в нагороду за порятунок Гесіони баских коней, колись подарованих самим Зевсом.

Геракл виліз на скелю, де була прикута Лаомедонтова дочка, і затулив собою Гесіону. А морське чудовисько саме вилізло з води, роззявивши страшну пащеку в передчутті солодкої поживи. Довго бився Геракл із морським чудовиськом, і врешті не встояло воно проти непереможного героя. Геракл повернувся до Лаомедонта, ведучи за руку перелякану, але щасливу Гесіону.

Проте підступний Лаомедонт і цього разу не схотів дотримати власне слово. Розлютувався Геракл, зібрав своїх друзів — героїв і оточив Трою. Кілька днів змагалося місто з грецькими воїнами, проте змушене було здатися. Геракл убив брехливого Лаомедонта й усіх його синів, дарував життя тільки Пріаму: це Гесіона врятувала меншого брата, пообіцявши Гераклу віддатися за його друга Теламона. Отоді — то Теламон і забрав Гесіону до Греції. А в Трої царем зробився єдиний вцілілий син Лаомедонта — Пріам.

ВЕСІЛЛЯ ПЕЛЕЯ І ТЕТИДИ

Пріам щасливо царював у місті Троя, проте невдовзі відбулися події, які поставили під загрозу майбутнє величного Іліона.

Нереїда Тетида, дочка морського бога Нерея, була наймилішою з усіх морських богинь. Старша дочка Нерея керувала хором нереїд і часто допомагала богам. Вона була такою гарною, що Зевс і Посейдон боролися за її руку, але одного разу оракул оголосив, що син Тетиди перевищить на силі власного батька. Тоді Зевс вирішив силоміць віддати Тетиду за тессалійського героя Пелея.

Тетида неймовірно образилася: як могли боги віддати її за простого смертного, хоч і героя? Щоб уникнути шлюбу, Тетида обернулася на вогонь, і Пелей не впізнав красуні й перелякався. Проте мудрий кентавр Хірон порадив Пелею не зважати на хитрощі Тетиди, а одружитися з нею, якої б подоби вона не набрала.

Озброївшись міцними путами, Пелей вирушив у грот, де любила спочивати Тетида. Зазирнувши туди, Пелей побачив, що красуня Тетида солодко спить. Він підкрався до дівчини й обхопив її дужими руками, намагаючись накинути пута. Тетида прокинулась і почала видиратися. Вона обернулася на лева, але герой мужньо тримав її. Тоді Тетида перекинулася на змію, але й цим не злякала Пелея. Далі вона хотіла перетворитися на воду, проте наречений устиг накинути на неї пута.

Відчувши на собі пута, Тетида змушена була скоритися. Звідтоді вона втратила здатність перекидатися на різних звірів і згодилася стати до вінця з Пелеєм.

Призначили день весілля і запросили на нього всіх олімпійських богів. Тільки богиню розбрату Ериду не позвали на весілля, і вона зачаїла образу на молодят.

Прийшов день весілля. Повсюди звучали Гіменеєві шлюбні гімни, їм підігравали чарівні ліри та флейти. Першим на весілля завітав мудрий кентавр Хірон і подарував Пелеєві міцний спис із ясеня, що зріс на Пеліонській горі. Кульгавий бог — коваль Гефест викував для тессалійського героя гострий меч. Володар морів Посейдон подарував молодому двох баских коней, що могли мчати швидше за вітер.

І Тетида отримала від олімпійських богів коштовні подарунки. Гера подарувала їй вишукане весільне вбрання, богиня Атена — солодкозвучну флейту, а богиня кохання Афродита — чудову квітку. Старі мойри теж завітали на весілля, сіли зі своїм веретеном оддалік, почали прясти й наспівувати: «Пелею, ти — герой і гордість Тессалії. Але твій син на ймення Ахілл перевершить свого батька. У двобої ніхто не зможе подолати Ахілла — ні простий смертний, ні славний герой. Свідками Ахіллової хоробрості стануть високі стіни Трої».

Тільки від богині розбрату Ериди ніхто не чекав дарунку, проте вона навмисне з’явилася на весіллі, щоб помститися за неповагу. У розпал бучного бенкету Ерида прокралася на весілля і кинула серед гостей золоте яблуко, яке зірвала в саду Гесперид. Зевс підняв золоте яблуко і прочитав на ньому: «Найчарівнішій». І одразу троє богинь — могутня Гера, войовнича Атена та красуня Афродита — почали сперечатися, кому з них має належати золоте яблуко. Кожна з богинь пихато доводила, що саме для неї принесли яблуко, і навіть цар над богами Зевс не міг своєю владою примирити роздратованих жінок.

СУД ПАРИСА

Коли Зевс збагнув, що не в його силі помирити богинь, то послав вісника богів Гермеса по допомогу до чередника Париса. Юний троянець Парис був сином царя Пріама й Гекаби. Незадовго до народження сина Гекабі наснилося, що вона народила вогонь, який спопелить Трою. Оракул витлумачив цей сон так: Гекаба народить дитину, яка стане причиною загибелі рідного міста.

Щойно хлопчик народився, батьки звеліли віднести немовля на гору Іду і кинути нам на поталу хижакам. Проте маленького Париса охороняли боги — він не загинув, а прибився до ведмедиці, яка вигодувала його своїм молоком. Коли хлопець підріс, чередник Агелай знайшов його і забрав до себе і виховав разом із власними дітьми. Серед однолітків юний Парис дуже вирізнявся красою та силою. Коли одного разу на череду, яку пас Агелай, напали розбійники, то Парис самотужки впорався з ними.

Отож не дивно, що Зевс послав саме по Париса: був він царського роду, хоч і виріс у родині чередника. У супроводі Гермеса Парис з’явився на Олімпі, щоб розсудити богинь, які й досі сварилися. Щойно могутні богині побачили юнака, як почали схиляти його кожна на свій бік. Гера пропонувала йому владу й багатство, якщо він визнає її найчарівнішою. Афіна зваблювала його мудрістю і воєнною славою. А богиня кохання Афродита пообіцяла юнакові найгарнішу жінку на землі, якщо Парис присудить перемогу їй. «У спартанського царя Менелая є прекрасна дружина — Гелена, — мовила Афродита. — Вона буде твоєю».

Спокусився Парис Афродитовою пропозицію — та й який юнак не спокусився б? Він оддав золоте яблуко з написом «Найчарівнішій» богині кохання Афродиті. Гера й Атена страшенно обурились і відвернулися від Париса.

НАРОДЖЕННЯ АХІЛЛА

Незабаром після шлюбу Пелея і Тетиди у них знайшовся синок Ахілл. Морська богиня Тетида хотіла зробити сина невразливим до людської зброї й одного разу занурила немовля у воду річки Стикс, що заступала шлях до царства мертвих. Тільки п'ятка хлопчика лишалася над водою, бо мати тримала його саме за неї, тож п’ятка залишилася вразливою.

Проте морська богиня не змогла довго витримати серед смертних, хоч і мешкала в палаці, тому втекла від царя Пелея, покинувши дитину напризволяще. Цар віддав сина на виховання кентавру Хірону, який годував малюка нутрощами левів і вепрів та навчав медицини й мистецтв. Тессалійський старий на ім’я Фенікс учив Ахілла красномовства та військової справи. У шість рочків малий Ахілл міг голими руками забити лева а чи вепра і наздогнати прудконогого оленя.

Коли малий підріс, віщун Калхант передрік, що греки здобудуть Трою тільки за допомоги Ахілла, проте сам він загине у битві. Тетида злякалася за сина — понад усе вона хотіла врятувати його від смерті, тож забрала від батька й заховала на острові Скірос, де він, перевдягнений у жіноче плаття, зростав разом із дочками царя Лікомеда. Та одного разу боги дали Ахіллові вибір: прожити життя довге, але бездіяльне — або мати життя коротке, проте вкрити себе славою, і майбутній герой обрав останнє. Це вирішило його подальшу долю.

ПРОРОЦТВО КАССАНДРИ

А тим часом троянський цар Пріам і його дружина Гекаба вже котрий рік поспіль зустрічали день народження сина Париса в жалобі. Щоб трошки розважити дружину, Пріам вирішив влаштувати грища. Він покликав чередника Агелая і звелів йому привести гарного бика — той буде нагородою переможцеві змагань. Агелай вибрав із череди найкращого бика, але то виявився улюблений Парисів бугай. Так не хотілося юнакові розлучатися з другом, що він попросив Агелая: «Нехай я сам доправлю бика в царський палац».

У Трої Парис спершу здалеку спостерігав за змаганнями, та згодом його серце розпалилося від азарту і він сам став до бою. Парис переміг навіть свого старшого брата Гектора, який славився у Трої неабиякою силою. Спершу ніхто не звернув уваги на Париса, та коли дійшла черга до нагородження, люди збагнули, що переможцем став не царський син, а звичайний чередник. Від обурення середній брат Деїфоб кинувся на Париса з мечем, і даремно Гектор намагався перейняти брата і врятувати беззбройного переможця змагань.

Тоді старий чередник Агелай впав цареві Пріаму до ніг і зойкнув: «Царю! Врятуй рідного сина!» Він розгорнув старі пелюшки, в яких знайшовся Парис, і показав їх царю. Пріам і Гекаба неймовірно зраділи чудесному поверненню сина. Тільки віщунка Кассандра, яка отримала свій дар бачити майбутнє від сонцеликого Аполлона, засмутилася. «Загасіть цей смолоскип! Мерщій, мерщій загасіть! Хіба ви не бачите, як від нього займаються стіни Трої?» Проте саме Аполлон, якому Кассандра колись відмовила у коханні, зробив так, що ніхто не вірив її пророцтвам. От і зараз зраділі Пріам і Гекаба не зважили на слова провидиці, а радо вітали майбутнього винуватця падіння Трої у своїм палаці.

ВИКРАДЕННЯ ГЕЛЕНИ

Довгий нас уже мешкав Парис у палаці свого батька, царя Пріама, і здавалося, зовсім забув про дарунок, який йому обіцяла богиня кохання Афродита. Аж поки Пріамові не закортіло поквитатися з греками і домогтися викупу за сестру Гесіону, яку Теламон колись був забрав із собою. Саме Парису цар Пріам доручив цю поважну місію — добитися викупу за Гесіону. Парис почав ладнатися в дорогу.

До походу він підготував корабель і, як заведено було в ті часи, прикрасив ніс його визолоченим погруддям однієї з богинь. Належало прикрашати кораблі скульптурами покровительок мореплавців — могутньої Гери або войовничої Атени, проте Парис згадав власну покровительку — богиню кохання Афродиту — й оздобив свій корабель саме її погруддям.

Уся Троя проводжала мореплавців. Парис першим ступив на корабель, за ним зійшов на судно Еней — син богині кохання Афродити, аж тут із натовпу вибігла віщунка Кассандра і заволала: «О, горе Трої! Бачу я охоплений полум’ям Іліон, бачу скривавлених його синів. Бачу в неволі його жінок і дочок!» Проте і цього разу ніхто не зважив на пророцтва Кассандри. Корабель відплив, і незабаром Парис з’явився у грецькому місті Спарта, де владарював цар Менелай.

А тим часом красуня Гелена, дочка Леди й могутнього володаря богів Зевса, щасливо жила зі своїм чоловіком — спартанським царем Менелаєм. Від цього шлюбу в них знайшлася дочка Герміона. І не відало подружжя, що незабаром усе піде шкереберть. Коли до Спарти приплив корабель Париса, цар Менелай із пошаною прийняв у своєму палаці чужоземних гостей. Всадовивши гостей на почесні місця, він почав пригощати їх і розпитувати про Трою та про далеку дорогу, яку їм довелося подолати.

Парис розповів про мету своєї подорожі — троянці чекають викупу за Пріамову сестру Гесіону. Цар Менелай спохмурнів, але старий звичай змусив його і далі розважати гостей. А в розпал бенкету богиня Афродита, яка не забула своєї обіцянки Парисові, потай вивела в залу дружину царя Менелая — красуню Гелену. Коли Парис уздрів дивовижну вроду, йому перехопило подих. Він забув і про викуп, і про Гесіону, і про батькові настанови.

Гелена, поглянувши на Париса, теж задивилася на його незрівнянну красу. Мов зачарована, любувалася вона гостем і не могла відвести очей. Після бенкету Менелай звелів провести гостей відпочивати, а стосовно викупу за Гесіону нічого не сказав. Наступного дня Менелаю треба було вирушати на Крит, щоб отримати батьків спадок, і він наказав Гелені дбати про гостей. Та щойно цар Менелай поїхав, богиня Афродита таємно провела Гелену в покій до Париса.

Вражені коханням, Парис і Гелена забули про все на світі: Парис уже не думав про викуп, а Гелена не згадувала про чоловіка й навіть любу дочку Герміону. Уночі Парис таємно вивів Гелену з палацу, закохані сіли на корабель і, залишивши гирло Евроту позаду, вирушили у зворотну путь.

Та коли Парис і прекрасна Гелена опинились у відкритому морі, з шумливих хвиль виринув морський бог Нерей і провістив загибель Трої: «Що ти накоїв, Парисе!

Ти порушив закон гостинності, цього не пробачать тобі ні боги, ні смертні! Вся Еллада вже береться до зброї! Схаменися, доки не пізно!» Парис збентежився, та Афродита заспокоїла його. Усю дорогу богиня кохання пильнувала корабель, поки він не причалив до Трої.

МЕНЕЛАЙ ГОТУЄТЬСЯ ДО ВІЙНИ

Коли прекрасна Гелена втекла з палацу, олімпійські боги образились і миттю послали вісницю богів Іриду на Крит — сповістити царю Менелаю, що сталося за його відсутності. Засмучений Менелай вирушив додому. Та тільки — но він прибув до Спарти і виявив, що викрадена не тільки Гелена — зникли й усі скарби Трої, він невимовно розлютився і почав готуватися до походу на Трою.

Ще коли Менелай змагався за руку прекрасної Гелени (а претендентів на її руку не бракувало!), спартанський цар Тиндерей, батько Гелени, домігся, що всі грецькі царі, які женихалися до Гелени, визнають першість за тим, кого обере красуня, і завжди захищатимуть його. Отож Менелай звернувся до інших грецьких царів по допомогу, і вони не могли йому відмовити.

Усі грецькі царі зійшлися на зібрання й обрали Менелая головнокомандувачем війська. Зібрання постановило спершу відправити посольство до Трої з вимогою повернути Гелену. Проте цар Пріам відповів послам, що не віддасть Гелену, бо йому не повернули сестру Гесіону і не дали за неї викупу. Така відповідь обурила грецьких царів, і вони ухвалили взяти Трою в облогу.

Під час облоги командували грецьким військом Менелай, його рідний брат Агамемнон, двоє героїв — Еантів, аргоський цар Діомед, тессалійські царі Філоктет і Протесилай, пілоський цар Нестор та евбейський герой Паламед. Коли військо вирушило в похід на Трою, цар Менелай відправив Паламеда, свого найліпшого друга, до царя острова Ітака Одиссея з проханням приєднатися до інших грецьких царів під час облоги Трої. Але Одиссей не хотів залишати свою дружину Пенелопу, з якою щойно побрався, і вдав причинного. Коли Паламед прибув до Одиссея, той орав морський берег ралом, запряженим віслюком і волом, і замість насіння сіяв сіль.

Та Паламед був не в тім’я битий: він не повірив, що Одиссей і справді втратив розум. Паламед поставив на шляху плуга Одиссеєвого сина Телемака, й батькові довелося розвернути плуг, щоб не зачепити сина. Так викрилося, що Одиссей тільки вдавав безумство, і йому зрештою довелося приєднатися до війська царя Менелая.

До того ж, пам’ятаючи пророцтво віщуна Калханта, Менелай будь — що хотів залучити до війська Ахілла. Грецькі царі кинулися шукати героя, але ніде не могли його знайти. Нарешті Одиссеєві, Феніксу та Нестору вдалося довідатися, що Ахілл, певніше за все, переховується на острові Скірос. Вони приїхали на Скірос під виглядом купців. Царівни, дочки скіроського царя Лікомеда, радо вітали заморських купців, коли ті розклали перед ними жіночі коштовні прикраси.

Аж знагла Одиссей і його приятелі вихопили зброю й гукнули бойовий клич. Жінки у страху повтікали, та Ахілл, схопивши зброю, кинувся навперейми ворогові. Так юнак виказав себе. Одиссей запропонував Ахіллові взяти участь в облозі Трої, і той радо погодився.

ВІДПЛИТТЯ

Все було готове до походу. То була величезна армія, яка налічувала сто тисяч вояків, що пливли на тисячі кораблів. Перед відплиттям грецькі воїни зібралися біля вівтаря попід столітнім платаном, щоб принести жертву богам. Раптом із — під вівтаря виповз червлений, наче кров, змій. Звиваючись кільцями, він поповз на вершечок платана — до гнізда з вісьмома пташатами. Розтулилася червона пащека — і в ній зникли і восьмеро пташат, і їхня бідолашна мати. А змій раптом обернувся на камінь. Приголомшені люди не могли збагнути, що означає такий знак богів.

Тоді наперед вийшов провидець Калхант, який напророкував грекам перемогу і смерть Ахіллу, і сказав: «Дев’ять років еллінам доведеться облягати Трою, бо дев’ятьох птахів зжер страшний змій. Аж на десятий рік удача усміхнеться грекам». Воїни зраділи такому віщуванню, і кораблі знялися з якорів і випливли з гавані Авліди. Та щойно вони відійшли від берега, як здійнялася жахлива буря. То розгнівана Артеміда наслала буревій у помсту за те, що Менелаїв брат Агамемнон напередодні в лісі уполював її улюблену лань.

Знову звернулися греки до віщуна Калханта, і він мовив: «Кораблі тоді зможуть вирушити в дорогу, коли Агамемнон принесе в жертву те, що йому наймиліше». Кораблям довелося повертатися назад до Авліди, а царю Агамемнону прощатися з тим, що для нього було наймилішим, — із дочкою Іфігенією.

Агамемнон послав у Мікени гінця з дорученням: привезти Іфігенію, буцімто відбудуться її заручини з Ахіллом. Дівчина була рада батьковій звістці — вона нічого не підозрювала. Та коли вона опинилася в Авліді, там на неї, замість шлюбного бенкету, вже чекав жертовний вогонь. Іфігенія благала батька врятувати її, проте хіба міг він щось вдіяти, коли від жертви богині Артеміді залежала доля походу? Іфігенію відправили на вівтар.

Але останньої миті грізна Артеміда пожаліла сердешну дівчину й підмінила її на лань — Іфігенія не згоріла. Натомість Артеміда забрала її в Тавриду і зробила жрицею у своєму храмі.

ДОРОГА ДО ТРОЇ

Не встигла жертовна лань згоріти на вівтарі богині Артеміди, як вітер перемінився на попутний. Кораблі знялися з якорів і напнули вітрила. Вітер підганяв кораблі до берегів Трої, проте греки мали зробити дорогою одну зупинку — на острові Хриса. Тут стояв жертовник на честь німфи Хриси, що його звів іще Язон, коли плив у Колхіду по золоте руно.

Кораблі причалили до берега, цар Філоктет, Гераклів друг, якому славетний герой перед смертю подарував свої смертодайні стріли, першим ступив на берег, щоб показати дорогу до вівтаря. Та коли він наблизився, з — за кущів раптом виповзла змія і вжалила Філоктета в ногу. Елліни кинулася до пораненого, але отрута вже просочилась у кров, рана почала загнивати. Що не робили цілителі, які трави не прикладали до рани — вона не гоїлася. Від рани йшов неймовірний сморід, і моряки почали ремствувати.

Тому Менелаєві довелося покинути Філоктета на острові самого й вирушати далі. Він залишив другові лук і сагайдак зі стрілами, а також одяг і харчі. Кораблі відпливли. А Філоктет довгі дев'ять років провів самотиною на острові, допоки грекам не довелося повернутися по нього: боги провістили, що без Філоктета еллінам Трої не здобути.

ОБЛОГА ТРОЇ

Грецькі кораблі наближалися до Троянського берега. А тут на них чекало військо, очолюване сміливим троянським героєм Гектором, старшим сином царя Пріама і Гекаби. Еллінські кораблі один по одному причалили до берега, проте воїни вагалися зістрибувати з борту на землю: оракул провістив смерть тому, хто першим ступить на Троянську землю.

Тільки спритний Одиссей здогадався, як обманути долю: він кинув із борту щит і сам стрибнув на нього. Цар Протесилай не помітив Одиссеєвої хитрості й подумав, що перша людина вже на Троянській землі, тож можна сміливо сходити з корабля. Він спустився на берег, та щойно його нога торкнулася тверді, як ворожа стріла, пущена Гекторовою рукою, протяла Протесилаєві груди. Цар мертвий упав додолу.

У Протесилая зосталася молода дружина Лаодамія, яка дуже тужила за чоловіком. Дізнавшись про його загибель, вона зовсім впала у відчай і стала просити богів іще хоч разочок побачитися з коханим. Боги зглянулися на Лаодамію, і вісник богів Гермес на кілька годин вивів Протесилая з підземного царства мертвих. Та коли прийшов час Протесилаєві повертатися до Аїду, Лаодамія власноруч убила себе, щоб не залишатися на землі без чоловіка.

А тим часом попід стінами Трої точилася битва. Коли запав вечір, війська уклали тимчасове перемир’я, щоб поховати забитих і забрати поранених. А на ранок цар

Менелай та хитромудрий Одиссей вирушили до Трої на перемовини. Довідавшись про прибуття послів, цар Пріам скликав народні збори. Менелай виклав троянцям свої вимоги, а потім слово взяв велемовний Одиссей. Довго й кручено говорив він до троянців і майже схилив їх до того, щоб віддати прекрасну Гелену цареві Менелаю і не починати кривавої війни.

Тільки Парисові не сподобалася мова хитрого Одиссея. Він гукнув: «Троянці, наші віщуни пророкують Трої перемогу! Не бійтеся війни з еллінами!» Посольству царя Менелая довелося повертатися в табір ні з чим. Греки обложили Трою, а самі почали спустошувати землі навколо міста, забирати худобу й захоплювати полонених. Дев’ять довгих років тривала облога Трої.

АХІЛЛ ТА АГАМЕМНОН

Одного разу елліни взяли в полон двох дівчат — Хрисеїду та Брисеїду. Коли греки ділили воєнну здобич, то Хрисеїда дісталася Агамемнону, а Брисеїда — Ахіллові. Проте батько Хрисеїди, жрець бога Аполлона, хотів викупити дочку з полону, погрожуючи грекам гнівом Аполлона. Агамемнон презирливо відмовив йому. Тоді жрець кинувся в храм Аполлона та приніс жертви, благаючи покарати греків. Аполлон дослухався до свого жерця і наслав на еллінський табір чуму.

Спершу почала гинути худоба, а за нею перехворіли й воїни. Дев’ять днів чума косила ряди еллінів. Нарешті віщун Калхант прорік, що потрібно негайно повернути дівчину батькові, бо в іншому разі Аполлонів гнів знищить греків. Усі царі вмовляли Агамемнона послухатись пророцтва, особливо ж Ахілл, і Агамемнону зрештою довелося проститися з Хрисеїдою. За це він вирішив помститися Ахіллові за втручання і викрав другу полонянку — Брисеїду.

Ахілл обурився, замкнувся в наметі й поклявся на власному мечі не воювати на боці еллінів. А його мати Тетида, щоб помститися за синову образу, впала в ноги могутньому Зевсу і вмолила його не давати грекам перемог, аж доки її син не братиме участі в боях.

ПАРИС І МЕНЕЛАЙ

І ось прийшов день першої битви. Греки вишикувалися стрункими шерегами, а троянці, очолювані Парисом, безладно виступили проти них, супроводжувані союзниками — азійцями. Парис, запнутий у леопардову шкуру, тримав у руках лук, меч і два важкі списи. Здійнявши спис, він гукнув: «Я викликаю будь — якого з грецьких героїв на поєдинок!» Одразу ж назустріч йому вийшов цар Менелай.

Парис розгубився, зуздрівши проти себе ображеного ним чоловіка прекрасної Гелени, і хутко змішався з лавами троянських воїнів. Але до нього підбіг Гектор і почав соромити: «Чи не злякався ти, бува, поразки?» Парисові довелося вийти до Менелая і прийняти бій. Він крикнув до суперника: «Нехай Гелена належить тому з нас, хто переможе. Інші ж вороги примиряться, греки попливуть додому, а троянці зостануться в Трої». Менелай відповів: «Твого слова замало! Нехай його підтвердить цар Пріам!»

Герольди побігли по царя. Пріам вийшов на поле бою, приніс жертви богам і потвердив Парисові слова. Почався двобій. Кілька разів сходилися Менелай і Парис, проте дарма: жоден із них навіть не поранив іншого. Нарешті Менелай спритно стрибнув на Париса й мав уже завдати йому смертельного удару, коли Парисова покровителька Афродита затулила грека хмарою і перенесла в палац до Гелени. Тільки шолом зостався в руках Менелая.

Побачивши Париса, Гелена вигукнула: «Як міг ти залишити поле бою! Краще б ти загинув від руки хороброго воїна — мого колишнього чоловіка Менелая!» А тим часом розлючений Менелай гасав полем бою, даремно шукаючи Париса. Його брат Агамемнон гукав до грецьких воїнів: «Хіба ви не бачили Менелаєвої перемоги? Нехай троянці повернуть нам Гелену!»

Але того дня облозі так і не поклали краю. Безсмертні олімпійські боги також брали участь у битвах греків із троянцями, причому могутня Гера та войовнича Атена, яких зневажив Парис, були на боці греків, а на боці троянців билися бог війни Арес, сонцесяйний Аполлон і богиня кохання Афродита, якій Парис віддав злощасне яблуко. Коли Гера збагнула, що греки та троянці можуть от — от укласти мир і Парис так і не буде покараний, то умовила володаря богів Зевса відновити бій. Зевс послав до троянців перевдягнену Атену, яка підбурила стрільця Пандара поцілити Менелая смертельною стрілою.

Пандар натягнув тятиву лука і випустив стрілу у царя Менелая; на щастя, останньої миті сама ж Атена відхилила стрілу, і та влучила в міцний панцир Менелая. Але справу було зроблено: сутичка відновилася.

БОГИ ВОЮЮТЬ

До битви греків і троянців приєдналися боги. Богиня Атена наснажила аргоського царя Діомеда, який хоробрістю та силою поступався хіба що Ахіллові, і під його тиском почали відступати троянці. Тоді троянський стрілець Пандар вичекав слушну мить, натягнув тятиву лука і випустив влучну стрілу в плече Діомеда.

Пандар гадав, що смертельно поранив Діомеда, проте помилявся: Діомед вийняв стрілу з рани і закликав заступницю греків Атену дати йому мужність битися далі. Атена потроїла Діомедові сили, й аргоський цар знову став до бою.

Тим часом троянський герой Еней, син богині Афродити, побачив, що Діомед живий і б’ється запекліше, ніж перед тим. Він сів у колісницю й кинувся шукати стрільця Пандара, щоб нарешті покінчити з ворогом раз і назавжди. Пандар охоче приєднався до Енея, і колісниця помчала на Діомеда.

Коли аргоський цар побачив одразу двох ворогів, що виступили проти нього, то й не думав відступати, а тільки затулився щитом. А стрілець Пандар замахнувся списом і поцілив у груди Діомедові. Спис пробив щит, але вдарився у міцний панцир. Тоді аргоський цар Діомед метнув свій спис — і троянський стрілець Пандар упав мертвим із колісниці.

Еней зістрибнув із колісниці, прикрився щитом і наготував спис. Але Діомед не дав захопити себе зненацька: він підхопив величезну камінну брилу й пожбурив її в Енея, розтрощивши троянському героєві коліно. Еней поточився, і якби його мати Афродита не затулила сина своїми білими шатами, напевно б загинув він від руки мужнього Діомеда.

Діомед упізнав Афродиту. Він знав, що богиня стоїть за троянців, тож сміливо поранив її. Афродита скрикнула від болю та швидко полинула на Олімп, щоб наскаржитися володарю Зевсу на зухвальство смертного. А тим часом бог війни Арес, зуздрівши, яку неповагу до безсмертної богині виявив Діомед, вирішив стати з ним на бій. Діомед вагався — хіба йому тягатися з самим богом війни? Проте войовнича Атена пообіцяла: «Ти матимеш моє покровительство в цій сутичці, сміливо ставай до бою!»

Коли Арес замахнувся на аргоського царя списом, Атена відвела його спис, а натомість допомогла Діомедові поранити бога війни дротиком. Арес заволав так гучно, мов одностайно скрикнули десять тисяч воїнів, і греки та троянці на мить завмерли від жаху. Бог війни полинув на Олімп і теж почав скаржитися Зевсові, що смертний насмілився поранити безсмертного бога. Зевс покликав лікаря богів Паона, який миттю вилікував Аресову рану. А на землі тривала страшна битва, і троянці відступали під натиском греків.

ГЕКТОР ТА ЕАНТ

Мужній син царя Пріама Гектор не міг стерпіти, що його краяни троянці от — от зазнають поразки, і вирішив викликати одного з найхоробріших грецьких ватажків на двобій. Та перш ніж стати до бою, він має попрощатися з дружиною Андромахою і своїм маленьким сином.

Гектор повернувся до Трої через Скейську браму й рушив до Парисового палацу. Він дорікнув Парисові, що той уникає битви саме тоді, коли кожна зайва пара міцних рук так потрібна троянцям, але Парис відповів, що саме готується до бою. А прекрасна Гелена тим часом припросила Гектора перепочити часинку, але той відмовився: він поспішав побачитися з дружиною Андромахою.

Андромаху й маленького синочка він знайшов на міському мурі, де вона, спостерігаючи за битвою, нестримно плакала. Побачивши Гектора, Андромаха заголосила: «Гекторе, твоє завзяття обернеться проти тебе, і я залишуся вдовою! Зглянься хоча б на сина!» Гектор відповів: «Якби я залишився тут, під захистом троянських мурів, я би зганьбив себе. Нехай краще я загину, ніж побачу, як який — небудь чужинець забирає тебе в полон!»

Гектор схилився над сином і хотів його на прощання поцілувати, але хлопчик перелякався розвихреної кінської гриви на батьковому шоломі. Тоді Гектор зняв шолом із голови, взяв хлопчика на руки і підняв високо над головою. «Безсмертні боги, — вигукнув він, — нехай мій син колись зацарює в Трої і примножить славу батьків!» Потім він ніжно попрощався з дружиною, вдягнув свій шолом і поспішив до Скейської брами. Тут його наздогнав Парис, і герої удвох вийшли на поле бою.

Гектор спинив битву і почав голосно викликати на двобій кого — небудь із грецьких героїв. Проте ніхто з греків не наважувався битися з мужнім Гектором, який на силі поступався хіба що Ахіллові. Старий Нестор почав соромити греків, і тоді битися з Гектором зголосилося одразу декілька героїв. За порадою Нестора вирішили кинути жереб, і битися випало Бантові, сину саламінського царя Теламона.

Цілісінький день билися троянець Гектор із греком Бантом, але перевага не схилялася ні на чий бік. Гектор першим кинув спис, але він не пробив Бантів щит. Тоді свій спис метнув Бант, і той не тільки розтрощив щит Гектора, а й розірвав хітон на грудях троянця і прохромив панцир. Урятувався Гектор тільки завдяки тому, що вчасно відхилився. Ще раз наготували списи вороги і знову зійшлися у двобої. І знов Гектор не зміг пробити мідного щита Банта, а грек поранив троянця у шию. Тоді розгніваний Гектор підхопив важезний камінь і пожбурив у щит Еанта, — тільки й загриміла мідь. А Еант підхопив інший камінь, пробив ним щит Гектора і поранив троянцеві ногу.

Тоді у сутичку втрутилися боги. Вісник богів простягнув поміж двох героїв жезл і виголосив: «Спиніть бій. Усім потрібен спочинок». Гектор та Еант на знак примирення обмінялися подарунками: Еант подарував Гекторові пояс, а навзамін отримав меч. Греки ж і троянці взялися збирати загиблих на полі бою, щоб спалити тіла воїнів за давнім звичаєм на високих вогнищах.

СМЕРТЬ ПАТРОКЛА

Зійшла ранішня зоря, і греки та троянці почали готуватися до нового бою. До самого полудня кипів запеклий бій, і на цей раз перемога схилялася на бік троянців. Сам Зевс був на боці захисників Трої: просто в середину грецького війська могутній цар богів кинув свою сліпучу блискавку. Блискавка поранила старому Несторові коня, і той став дибки. А троянський герой Гектор уже мчав до Нестора — ось — ось уб’є старого! Тоді на допомогу Несторові кинувся аргоський цар Діомед, метнув свій спис, проте поцілив не Гектора, а візничого його колісниці. Це Зевс не дозволив Діомедові перемогти Гектора: метнув іще одну блискавку, і сахнулися Діомедові коні. Тоді аргоський цар збагнув, що сьогодні перемога буде на боці троянців.

А троянці вже відтіснили греків аж до кораблів. Тут точився затятий бій. Щоб захистити свої кораблі від ворожих стріл, греки звели укріплення. Мужній Гектор зібрав троянських воїнів і помчав до грецького укріплення, тримаючи напоготові смолоскипи, щоб підпалити грецький флот. Ось уже загорівся корабель

Протесилая — тессалійського царя, який першим загинув на троянській землі. Але мужній Еант сміливо захищав інші кораблі, не шкодуючи ні сил, ні життя.

Серед греків ширилася паніка. Чи не час відмовитися від війни, якщо боги стали на бік троянців? Згадалося грекам і пророцтво Калхаса, що греки ніколи не отримають перемоги без героя Ахілла. І тоді аргоський цар Агамемнон погодився примиритися з Ахіллом, повернути йому полонянку Брисеїду й послати багаті дарунки.

Коли Агамемнонові посли прибули до Ахілла, той грав собі на лірі, а побіч сього сидів його приятель Патрокл. Довго красномовний Одиссей умовляв Ахілла пробачити Агамемнону і приєднатися до битви, та Ахілл не міг забути образи й відмовився помиритися з Агамемноном. Отак ні з чим повернулися Агамемнонові посли у грецький табір.

А тим часом Патрокл зі свого шатра сумовито спостерігав, який безлад коївся у грецькому таборі. Він бачив, як одного по одному троянці поранили видатних грецьких героїв — Одиссея, Діомеда, Агамемнона; бачив, як мужній Еант намагався врятувати кораблі. Патрокл не витримав — він був готовий на все, аби допомогти братам — грекам. Патрокл був певен, що одного вигляду Ахілла було б досить, щоб посіяти паніку серед троянців, тож він попросив у товариша позичити йому свої обладунки. Ахілл віддав йому свій шолом і панцир, і Патрокл приєднався до грецького війська.

Першим від руки сміливця Патрокла загинув онук Беллерофонта Сарпедон, син самого Зевса. Побачивши на полі бою Патрокла в Ахіллових обладунках, троянці були певні, що то сам Ахілл нарешті приєднався до греків, і хотіли вже були втікати під захист троянських мурів. Троянський герой Гектор не міг цього допустити — він мужньо став на бій із перевдягненим Патроклом і поцілив його списом.

Цар Менелай побачив на землі тіло мужнього Патрокла й хутчій хотів забрати його з поля бою, щоб вороги не спаплюжили його. Але троянці хотіли заволодіти тілом, і навколо мертвого Патрокла розгорілася сутичка. Майже всі герої зійшлися в цій сутичці. Греки намагалися відбити тіло Патрокла, щоб віднести його до Ахілла та з пошаною поховати, а троянці хотіли заволодіти військовим трофеєм. Тричі намагався Гектор видерти тіло Патрокла з рук царя Менелая, і тричі відбивали його атаки Еанти.

І якби беззбройний Ахілл не став на вал і не налякав троянців своєю могутньою постаттю, яку богиня Атена оповила золотою хмарою, не перемогли б греки у битві за Патроклове тіло. Нарешті греки заволоділи тілом героя, поклали його на ноші та принесли Ахіллові. Герой звелів обмити тіло друга й намастити пахучими оліями. Цілу ніч він оплакував Патрокла, а з ним і всі греки.

АХІЛЛ ТА АГАМЕМНОН

Ахілл побачив тіло друга свого Патрокла, протяте ворожим списом, і горю його не було краю. Одного разу вже доводилося Ахіллові бачити пораненим Патрокла: на самому початку війни Ахілл особисто врятував товариша завдяки медичним знанням, яких набув у мудрого кентавра Хірона. Того разу йому вдалося зцілити рани Патрокла, бо ж вони не були смертельними, але ж тепер!.. Хіба до снаги героєві, навіть могутньому Ахіллові, повернути до життя того, чия душа вже спустилася в Аїд?

Але горе Ахіллове не було тривалим — на зміну йому прийшла лють на троянського героя Гектора, чия рука завдала Патроклові смертельного удару. Все відступило на задній план: і образа на Агамемнона, і клятва не брати участі у війні, - залишилося тільки незламне бажання помститися за смерть друга. Ахілл був готовий будь — якої миті викликати Гектора на двобій. Та як йому самому ставати на бій, коли обладунки його залишилися на полі бою — там, де їх здерли троянці з мертвого Патрокла?

Побачивши безмірне синове горе, його мати нереїда Тетида полинула до бога — коваля Гефеста. Спираючись на товсту ковіньку, кульгавий Гефест вийшов до Тетиди, яка зростила його, коли Гера скинула немовля з Олімпу. «Скажи мені, Тетидо, чому ти плачеш? — запитав Гефест. — Для тебе я все зроблю». Нереїда відповіла: «Мій син позбувся обладунків. Гефесте, тільки ти можеш викувати для Ахілла панцир, що здивує всіх смертних».

Гефест повернувся до кузні і звелів роздути міхи. Він укинув у горно різні метали і заходився лагодити обладунки для Ахілла. Найперше він викував неймовірний щит. На щиті він зобразив землю і небо. На небі розцвіли зірками різні сузір’я, землю ж омивав величний Океан. На землі Гефест зобразив два міста. В одному з них святкували весілля, а друге було в облозі ворогів. Трохи далі чередники пасли корів, а на них нападали леви…

Після щита Гефест викував Ахіллові міцний панцир і ясний шолом із золотим гребенем. Скінчивши роботу, Гефест відніс обладунки Тетиді, і нереїда хутко полинула з Олімпу на землю, щоб особисто вручити їх синові. Коли вона поклала перед сином осяйний панцир, греки в таборі змушені були замружити очі — так сліпучо блищало золото.

Ахілл одразу ж вийшов на берег моря, скликаючи народні збори. Греки зібралися довкола шатра Агамемнона, та й сам призвідця ворожнечі теж вийшов назустріч Ахіллові. Над грецьким табором запала тиша — всі чекали, що скаже Ахілл. А він запропонував Агамемнонові помиритися й помститися троянцям. Аргоський цар неймовірно зрадів і хотів був тут — таки повернути Брисеїду, а з нею вручити багаті дарунки, проте Ахілл мовив: «Не про дарунки нам треба зараз думати, а про завтрашню битву».

АХІЛЛ Б’ЄТЬСЯ З ГЕКТОРОМ

Зранку греки озброїлись і рішучими шерегами виступили з табору. Ахілл же вбрався в осяйні обладунки, викувані самим богом — ковалем Гефестом, а ще взяв на плече важкий спис, який тільки такому дужому героєві було до снаги підняти. В Ахіллову колісницю запрягли коней, і вірний візничий Автомедонт узяв до рук віжки.

Мов лютий лев врізався Ахілл у загони троянців. Він бив і нищив усіх і все, що траплялося йому на шляху, пробиваючи дорогу туди, де бився головний ворог — Гектор. Ось Ахілл побачив Енея і рвучко пробився до нього крізь щільні ряди троянців. Два герої стали один проти одного. Еней щосили метнув спис в Ахілла, проте який спис міг пробити щит, викуваний самим кульгавим Гефестом? Ахілл і собі пожбурив спис в Енея — і пробив щит, але Еней вчасно встиг ухилитися від смертельного удару. Люто блиснувши очима, Ахілл висмикнув меч із піхов й хотів був кинутися на ворога, та володар моря Посейдон пожалів пораненого троянця й затулив Енея хмарою від гніву Ахілла.

Коли хмара розвіялася, Енея вже не було, а бій точився далі. Роз’ятрений Ахілл знову кинувся у вир сутички. Під руку йому трапився наймолодший син троянського царя Пріама — Троїл. Одним ударом списа поклав його Ахілл на смерть та озирнувся у пошуках Гектора. А Гектор, який бився попід самою брамою Трої, і сам уже побачив, від чиєї руки загинув його менший брат.

Ахілл з оголеним мечем у руці кинувся до розчахнутої брами Трої. Нажахані троянці відступали під його натиском і заледве спромоглися сховатися за мурами міста й замкнути браму. Один тільки Гектор незворушно чекав біля Скейської брами, коли наблизиться Ахілл. З міського муру Гектарові батьки, цар Пріам і Гекаба, молили сина не ставати на герць з Ахіллом, не наражати себе на вірну смерть, бо коли він загине, хто догляне немічних батьків на старість? Але Гектор нічого не чув — просто нього уже стояв запеклий ворог.

І ось бій розпочався. Удари сипалися з двох боків так швидко, що ніхто зі спостерігачів не міг збагнути, на чиєму ж боці перевага. Та раптом Гектор почав відступати. Під атаками незламного Ахілла він змушений був тричі оббігти довкола рідного міста Трої. Кілька разів Гектор намагався сховатися під захистом муру, щоб атакувати Ахілла, проте грек жодного разу не підпустив його близько до стіни. Тоді Гектор нарешті зупинився і крикнув: «Ахілле, я більше не рятуватимусь од тебе втечею. Станьмо одне проти одного й побачимо, хто переможе».

Тої — таки миті Ахілл згадав свого друга Патрокла, вбитого Гекторовою рукою, і кров йому закипіла від гніву. Він розмахнувся і щосили метнув списа. Гектор пригнувся до землі й уникнув смертельного удару. Тоді він сам гримнув списом в Ахіллів щит, та хіба міг завдати йому шкоди? Гектор вихопив меч і підскочив до Ахілла, та грек першим устромив Гекторові списа просто в шию, завдавши смертельної рани. Залитий кров’ю Гектор упав на землю.

Ахілл же, все ще палаючи жадобою помсти, зірвав із переможеного ворога обладунки і зневажливо поставив йому «а груди ногу. Та й цього йому здалося замало — він припнув Гекторове тіло до своєї колісниці й потягнув до грецького табору.

Цар Пріам, що стояв на троянському мурі, побачив, як скривавлене тіло його сина волочуть у пилюці. Заплакав він із розпуки. Гекторова дружина Андромаха почула Пріамові стогони й теж вибігла на мур — і тут — таки уздріла мертвого чоловіка. Знепритомнівши, Андромаха впала на руки служниць. Плакали навколо неї всі троянки — загинув мужній оборонець Трої.

ПОХОРОН ПАТРОКЛА ТА ГЕКТОРА

Ахілл повернувся до грецького табору. Усе, чого він прагнув зараз, — то з найвищими почестями поховати тіло свого друга Патрокла. Він мав право зробити це тепер, бо ж уже помстився за смерть товариша! Ахілл звелів грекам приготувати все для пишного похорону. Тричі об’їхали греки навколо тіла Патрокла на своїх колісницях.

А в цей час закривавлене тіло троянця Гектора лежало в поросі, чекаючи, коли його, мов падло, роздеруть пси та хижі птахи.

Зранку цар Агамемнон послав греків на гору Іту, щоб назбирали хмизу на високе вогнище, що на ньому згорить тіло Патрокла. Потім жалобна процесія винесла тіло Патрокла до вогнища, накривши його своїм відтятим волоссям. Навіть Ахілл зрізав своє волосся й уклав у руку Патрокла. Поряд із Патроклом, мов жертву, на вогнище поскладали і тіла дванадцятьох троянських воїнів, яких Ахілл власноруч убив під час бою.

Нарешті Ахілл готовий був підпалити поховальне кострище, але вогонь не займався. І тоді прилинули вітри Борей і Зефір та роздмухали полум’я. Цілу ніч горіло вогнище, а на ранок згасло. Попіл, що лишився від Патрокла, зібрали в золоту урну. Для урни спорудили постамент, а згори насипали високу могилу. На честь Патрокла були влаштовані ігри та змагання, в яких взяли участь усі греки. Надвечір змагання скінчились, і греки пішли спочивати. Не міг заснути тільки Ахілл. Він припнув до колісниці тіло Гектора і тричі об’їхав навколо могили Патрокла, волочучи ворога за собою.

А цар Пріам із муру Трої бачив, як спаплюжили тіло його сина. Мов причинний, вийшов він із міста та попрямував до ворожого табору. З собою він узяв багаті дарунки, які хотів віддати. Ахіллові за тіло Гектора, що вже дванадцять днів лежало непоховане. А могутній Зевс побачив, що цар Пріам сам — один вирушив до ворожого стану, і послав до нього вісника богів Гермеса. Гермес, прибравши подобу юнака, з’явився перед Пріамом, коли той напував коней у річці. Пріам злякався, що юнак хоче відібрати в нього дарунки, але Гермес мовив: «Я — слуга Ахілла. Я тут, щоб провести тебе до табору». І він, наславши на греків сон, таємно провів Пріама аж до Ахіллового шатра.

Цар Пріам зайшов до шатра Ахілла, упав йому в ноги й, обіймаючи героя за коліна та цілуючи йому руки, почав благати згадати про власного батька, либонь, такого ж старенького, як і він, Пріам. «Зглянься ж на мене, Ахілле! Ти убив мого сина Гектора, то хоч дозволь мені поховати його, як належить!» Ахілл не міг стримати сліз зворушення. «Але ж як ти, Пріаме, наважився прийти у ворожий табір сам — один? У твоїх грудях б’ється мужнє серце!»

Ахілл вийшов із шатра і закликав друзів. Він звелів їм обмити тіло Гектора та вбрати його в найкращі шати. Гекторове тіло поклали на пишно оздоблений віз, а Ахілл запросив царя Пріама розділити з ним вечерю. Після вечері цар Пріам приліг спочити, адже не спав ні ночі, поки тіло його сина залишалося непохованим.

«Скільки тобі, Пріаме, потрібно днів, щоб справити поховальний обряд над сином?» — запитав Ахілл. Пріам відповів: «Десять». «Усі ці десять днів, — мовив Ахілл, — я і сам не стану до бою, і нікому не дозволю воювати, допоки ти не поховаєш сина».

А на світанку цар Пріам повернувся в Трою. Першою побачила його дочка — віща Кассандра. Вона почала голосити за померлим братом, і від лементу її збудилися троянці. Браму міста розчахнули, троянці розступилися, і Пріам заїхав у Трою з тілом сина. Тут його зустріла Андромаха, яка тяжко заголосила над чоловіком. Плакала і Гекторова мати Гекаба.

Цар Пріам велів готувати поховальне вогнище. Цілих дев’ять днів возили троянці дрова, а на десятий день з великими почестями поклали на кострище Гекторове тіло і запалили полум’я. Коли ж вогнище догоріло, попіл Гектора зібрали в золоту урну, поставили в гробівець, а згори насипали високу могилу. А після похорону цар Пріам влаштував пишні поминки.

БИТВА З АМАЗОНКАМИ

Після смерті мужнього Гектора троянці, нажахані появою серед греків нездоланного Ахілла, боялися навіть потикатися поза мури міста. Та одного дня вони отримали несподіване підкріплення — на допомогу їм із далеких країв припливли войовничі амазонки на чолі зі своєю царицею Пентесилією — дочкою самого бога війни Ареса.

Побачивши нежданих союзників, зрадів навіть цар Пріам, який весь час оплакував загиблого сина. Він радо прийняв амазонок у своєму палаці, розповів про тяжке становище, в якому опинилися троянці після смерті Гектора. Хоробра Пентесилія пообіцяла, що вижене зайд геть із — під мурів Трої та попалить усі грецькі кораблі.

А на другий день військо амазонок стало до бою з греками. Мов левиці, билися амазонки, так і сиплючи навсібіч ударами коротких секир — звичної своєї зброї.

Не один грецький воїн поліг від їхніх рук. Цар Пріам молив богів, щоб послали амазонкам перемогу, але боги не почули його. Коли Пентесилія відтіснила греків аж до кораблів, коли перемога начебто була так близько, назустріч Пентесилії виступили герой Ахілл і син Теламона Еант, які й досі оплакували Патрокла і тому не зразу приєдналися до битви.

Пентесилія метнула спис, але він розлетівся на друзки, вдарившись об Ахіллів щит, викуваний богом — ковалем Гефестом. Не роздумуючи, цариця амазонок кинула в Ахілла ще одним списом, проте знову захистив героя щит. А натомість Ахілл розлютився, підскочив до Пентесилії і вразив її в груди. Прекрасна амазонка впала з коня, стікаючи кров’ю. Ахілл зняв із неї блискучий шолом — і був вражений божественною красою дочки бога Ареса.

Греки, які оточили Ахілла, перелякалися, що їхній герой вразив не смертну жінку, а безсмертну богиню. Ахілл же картав себе за те, що вбив таке ідеальне створіння. Він сам підняв тіло Пентесилії і на руках виніс із поля бою. Тіло Пентесилії віддали троянцям, і місто справило пишний похорон, спаливши на високому багатті царицю амазонок разом з іншими героями, що загинули, захищаючи Трою.

МЕМНОН, ЦАР ЕТІОПІЇ

Після смерті цариці амазонок Пентесилії троянців огорнув глибокий смуток. Ніхто вже не вірив у перемогу над греками; втративши останню надію, троянці сиділи за високими мурами обложеного міста, боячись навіть носа поткнути за браму. Тут і там городяни пошепки перемовлялися: «Час потайки вибиратися з міста, доки нас тут не поховали живцем». І тільки цар Пріам непохитно вірив у прихильність долі до колись могутньої Трої і раз у раз підбадьорював земляків: «Зачекайте, нам на допомогу вже йде цар Етіопії Мемнон!»

Цар Мемнон був сином Пріамового брата Титона та богині ранкової зорі Еос. Зачувши про загибель Гектора, він поквапився на допомогу троянцям. Щойно він прибув до Трої та постав перед грецьким військом у своїх золотих обладунках, викуваних самим богом — ковалем Гефестом, як занепалі духом троянці оговталися й мужньо виступили проти ошелешених греків. Мов грізний вихор, носився Мемнон серед ворожого війська, сіючи за собою смерть. Поруч із ним бився друг його Піразид.

Аж раптом Піразид затнувся, смертельно вражений списом, — це Ахіллів вірний приятель Антилох поцілив його. Не тямлячи себе від люті, етіопський цар Мемнон кинувся до Антилоха і встромив списа просто йому в серце. А потім нахилився над подоланим ворогом, щоб здійняти з нього обладунки на знак своєї перемоги. Для греків це було страшною ганьбою, і Нестор, батько Антилоха, кинувся на захист синового тіла. Мемнон поглянув на старого — і не здійняв на нього руки, дозволив забрати синове тіло з поля бою.

А тут Ахілл дізнався про загибель вірного друга. Спершу він не повірив страшній звістці, а коли усвідомив, що сталося, з подвійним завзяттям почав рубати шереги троянців. Ось він наблизився впритул до Мемнона — й поранив його списом у плече. Мемнон навіть не звернув уваги на рану і своєю чергою черкнув списом Ахілла. Побачили супротивники, що вони варті одне одного, й повитягали з піхов мечі.

А в цей час олімпійські боги поклали на терези долі Мемнона й Ахілла. Доля Ахілла переважила, і Мемнонові

судилося померти у цьому поєдинкові. Під ударами грецького героя упав мертвий етіопський цар Мемнон. Заплакала його мати — богиня ранкової зорі Еос. Вона послала на поле бою богів вітру, щоб забрали тіло її сина та перенесли на берег річки Есеп. Там для Мемнона спорудили гробницю, а супутники його, які разом зі своїм царем мужньо билися на боці троянців, обернулися на пташок — мнемонід, і тепер вони щорічно прилітають на могилу етіопського царя й оплакують його.

Греки ж з великою шаною поховали героя Антилоха й поставили урну з його попелом у гробівець, де вже був прах Патрокла.

СМЕРТЬ АХІЛЛА

Ахілл лютував: понад усе він хотів помститися на троянцях за смерть своїх друзів — Патрокла й Антилоха. Мов у нестямі, рубав Ахілл ворогів направо й наліво, допоки перелякані троянці не почали втікати, щоб мерщій заховатися за надійними мурами міста. А грецький герой гнав ворогів аж попід саму Скейську браму, яку троянці не встигли зачинити.

Мабуть, Ахілл би вдерся й до Трої, якби була на те воля олімпійських богів. Проте доля розсудила інакше: сонцесяйний Аполлон гукнув до Ахілла, щоб той спинився й не важився потикатися до міста. Ахілл мов не тямив, що перед ним бог: замість послухатись і відступити, він замахнувся на Аполлона списом: мовляв, мене ніхто не спинить. Розгнівався Аполлон і забув свою обіцянку завжди охороняти Ахілла.

Саме цієї миті Парис напнув тятиву лука, й Аполлон непомітно спрямував стрілу в єдине вразливе місце на тілі Ахілла — у п’ятку. Грецький герой відчув, що його мов ужалило щось у п'ятку. Він видер із рани стрілу — і зненацька відчув, що йому стало зле, як ніколи до того. Він прочував наближення смерті. Ахілл зіперся на спис, щоб не впасти перед лицем ворога, проте сили швидко полишали його, і він поточився на землю. За мить він помер.

Проте й до мертвого героя боялися підступити троянці. Та помалу, помалу вони оговталися й наблизилися до Ахіллового тіла, щоб, за військовим звичаєм, забрати свій трофей — переможеного ворога. Греки запекло боролися, щоб не віддати Ахіллове тіло на ганьбу. Коли олімпійські боги побачили, що троянці хочуть спаплюжити тіло Ахілла, сам Зевс гримнув громом і вдарив у вир бійки блискавкою, щоб зупинити троянців. Скориставшись цим, син Теламона Еант завдав на плечі могутнє Ахіллове тіло й поніс його до кораблів, а Одиссей захищав їх щитом від троянських стріл.

Довго оплакували греки свого найкращого героя. Почула цей плач Ахіллова мати — нереїда Тетида, з морської глибини припливла скорботна мати до грецького табору. Сімнадцять днів оплакувала Тетида сина, а в цей час музи співали на честь Ахілла поховальні гімни. На вісімнадцятий день греки спорудили високе багаття, на якому з почестями спалили Ахіллове тіло. Коли кострище догоріло, попіл найбільшого грецького героя зібрали в золоту урну й поставили у гробівець поруч із прахом Патрокла й Антилоха.

Понад гробівцем греки насипали височенну могилу, яку було видно далеко з моря, а потім на честь померлого влаштували ігрища й змагання. А переможців цих змагань нагороджувала Ахіллова мати — нереїда Тетида, яка винесла дарунки з морської глибини.

ОСТАННІ ДНІ ТРОЇ

Після смерті Ахілла греки й далі тримали облогу Трої, проте їм ніяк не вдавалося взяти місто. Минав уже десятий рік війни; і греки, і троянці були виснажені нескінченними сутичками. Та насправді доля Трої була визначена задовго до початку війни. Давним — давно провістили пророки, що Трою можна буде взяти, якщо, по — перше, одним із грецьких ватажків буде син Еака; по — друге, якщо заберуть із Трої палладій — дерев’яну скульптуру озброєного божества, яку сам Зевс скинув у місто з неба; по — третє, не допустять, щоб коні тракійського царя Реза, союзника троянців, напилися з річки Ксанта; по — четверте, уб’ють Троїла, молодшого сина царя Пріама, і зруйнують могилу Лаомедонта; по — п’яте, якщо на боці грецького війська битиметься Телеф — цар Мізії; по — шосте, якщо греки будуть озброєні отруйними стрілами Геракла. Тільки всі шість умов укупі вели до падіння Трої.

Коли загинув нащадок Еака Ахілл, виявилося, що першу умову неможливо виконати. Але тут — таки греки згадали, що в Ахілла був син Неоптолем. На дванадцятивесельному кораблі вирушили Одиссей і Діомед, щоб привезти Неоптолема під стіни Трої, а спартанський цар Менелай обіцяв віддати йому за дружину свою дочку Герміону й багаті дарунки, якщо він згодиться приїхати на допомогу грекам. Неоптолем радо погодився, і вже в першій сутичці з Троянцями відзначився — убив мізійського царя Еврипіла, союзника Пріама.

Палладій — старовинна різьблена статуя Атени — Паллади — зберігався в храмі богині, надійно захищений мурами Трої. Сам володар богів Зевс подарував його колись місту на щастя й процвітання — він скинув палладій

на землю просто з Олімпу. Стояла статуя в Іліоні — фортеці міста. Як же заволодіти палладієм? Одиссей і Діомед вирішили його поцупити. Проте на завше хитрого й розважливого Одиссея цього разу мов потьмарення найшло: коли греки удвох підійшли до стін Трої, Одиссей покірливо підставив Діомедові плечі, щоб той видерся на троянський мур. Щойно Діомед опинився на валу, як забув про свого приятеля Одиссея — навіть не подав йому руки, а поквапився до фортеці Іліон забирати палладій. Але Одиссей дочекався Діомедового повернення й, коли той зістрибнув зі стіни й вирушив до грецького табору, прилаштувався позаду нього. Одиссей уже оголив меч, та Діомеда мов хтось голкою штрикнув: він обернувся і, побачивши позад себе Одиссея, змусив його йти до табору попереду себе.

Важко було виконати і третю умову — завадити коням тракійського царя Реза напилися води з річки Ксанта. Саме на ту пору Рез прийшов із військом на допомогу троянцям. Греки вирішили будь — що заволодіти його конями, але й гадки не мали, де їх тримає цар Рез. Вірні приятелі Одиссей і Діомед вирішили поночі прослизнути в Трою, щоб вивідати, де цар Рез тримає коней. А тим часом троянці, які підозрювали підступ із боку ворога, також вирішили послати шпигуна в грецький табір. Отож коли Одиссей і Діомед вночі підійшли до стін Трої, вони побачили, як троянець Долон потай виходить за браму. Вони потихеньку попростували за ним. Долон почув кроки за спиною й подумав, що то троянці вислали йому навздогін помічника. Він обернувся — й опинився в руках Одиссея та Діомеда. Греки пригрозили Долону смертю й змусили розповісти, де цар Рез переховує своїх коней. Під страхом смерті Долон в усьому зізнався, але підступні греки все одно вбили його. Дізнавшись що

потрібно, Одиссей і Діомед пробралися до шатра царя Реза; Діомед убив самого царя та дванадцятьох його супутників, а Одиссей тим часом відв’язав коней і забрав до грецького табору, таким чином не давши їм напитися з річки Ксанта.

Четверту умову греки виконали давно — ще на початку війни Ахілл убив наймолодшого сина царя Пріама — Троїла.

Із п’ятою умовою — привернути на бік греків Телефа — також упорався хитромудрий Одиссей. Ще на самому початку походу греки висадилися в Мізії. Вони вважали, що це троянська земля, й почали спустошувати її. Але ця земля не була троянською, хоча нею правив Гераклів син Телеф — зять Пріама, союзник троянців. Телеф зібрав військо й став до бою з греками. У сутичці Телеф поранив Ахіллового друга Патрокла, та й сам дістав поранення від Ахілла. Рана довго не гоїлася, й Телеф запитав оракула: «Чи смертельна моя рана?» Оракул відповів: «Зцілити її може тільки той, хто її завдав, і тою самою зброєю, якою її завдали». Проте Ахілл вважав Телефа ворогом греків, отож відмовився лікувати його рану. Але кмітливий Одиссей знайшов вихід: він зішкрябав трохи іржі з Ахіллового списа й посипав нею рану Телефа. Поранення миттю загоїлося, а Телеф, побачивши в чудесному зціленні знак долі, приєднався до грецького війська у війні проти троянців.

Але ж як роздобути грекам отруйні стріли Геракла? Вони залишились у Гераклового друга Філоктета, який власноруч підпалив вогнище, що на ньому згоріло тіло мужнього героя. Проте ж Філоктета вжалила змія, рана його гноїлася й смерділа, і греки самі зоставили його на острові Лемнос! Вже десятий рік мучився Філоктет на безлюдному острові — через незагоєну рану він ледве міг рухатися, щоб принести собі води. Харчувався він голубами, полюючи на них із лука, а коли йому треба було розкласти багаття, щоб спекти голуба, він мусив довго терти каменем об камінь, аби викресати вогонь. І коли до Лемноса зрідка причалювали кораблі, то ніхто не погоджувався забрати Філоктета з собою до Греції.

Та щойно оракул провістив, що без Гераклових стріл не можна буде взяти Трою, Одиссей і Неоптолем вирушили на острів Лемнос просити пробачення за те, що дев’ять років тому залишили пораненого на безлюдному острові самого. Спершу хотіли Одиссей і Неоптолем обманом заволодіти Геракловими отруйними стрілами, та останньої миті Неоптолем не витримав і відкрив Філоктетові правду про мету свого приїзду на острів Лемнос. Філоктет не міг забути образи й відмовився їхати разом із грецькими посланцями. Але раптом перед його очима постала тінь друга його Геракла й мовила: «Наказую тобі вирушити до Трої». Філоктет скорився. А попід стінами Трої сини знаного лікаря Асклепія вилікували його рану.

Коли рана загоїлася, Філоктет мерщій став до бою і вже в одній із перших сутичок смертельно поранив Париса отруйною Геракловою стрілою. Що не робив Парис, отрута дедалі глибше просякала в його тіло, і тоді Парис вирішив залишити Трою та померти на самоті в лісі. Отак життя його закінчилося там, де й почалося, — у лісі, де роки своєї юності він збавив звичайним чередником. Його колишні приятелі — чередники знайшли Парисове тіло і тихо поховали: склали з хмизу високе багаття, поклали на нього Париса і підпалили. А коли вогонь догорів, попіл зібрали в урну й поставили у гробівець.

І так були виконані всі шість умов, які вели до падіння Трої.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ

Дедалі важче троянцям було захищати рідне місто, проте вони, замкнені за мурами Трої, несхитно стояли й не скорялися. Тоді Одиссей, який вирізнявся спритністю і тямовитістю, зібрав грецьких царів на раду і мовив: «Наше військо не таке сильне, як десять років тому. Ми втратили славетних героїв, а Троя й досі не здолана. Якщо ми не візьмемо місто хитрістю, то не візьмемо його зовсім». Усі вожді зацікавлено позирали на Одиссея, а той, витримавши паузу, стишив голос і запропонував вдатися до підступного плану.

«Ми збудуємо величезного дерев’яного коня, — мовив Одиссей півголосом, — і в ньому заховаються найліпші наші воїни. Решта ж спалить табір, сяде на кораблі й буцімто попливе додому. Насправді ж кораблі заховаються неподалік — поза островом Тенедосом. Серед троянців ми пустимо чутку, що дерев’яний кінь — то жертва богам, аби наші кораблі щасливо дісталися рідної землі. Хай тільки троянці втягнуть коня до міста!..» Здивовані Одиссеєвою кмітливістю, грецькі царі радо пристали на його задум.

До будівництва коня взявся знаний архітектор Епей, який заснував кілька італійських міст. У будівництві Епеєві допомагала сама войовнича Атена. Коли кінь був збудований, усередині заховався добре озброєний Одиссей, а з ним — іще кілька найсміливіших героїв. Охочих зостатися попід стінами Трої було так багато, що героям довелося тягнути жереб. Серед щасливчиків опинилися спартанський цар Менелай, майстер Епей, аргоський цар Діомед, Ахіллів син Неоптолем та інші. Епей так майстерно замаскував отвір у коневі, що ніхто б і не здогадався, буцімто всередині щось може бути.

Зійшло сонце. Троянські чатові з тривогою і подивом вдивлялись у далину: замість грецького табору попід стінами Трої стояв одинокий дерев’яний кінь, а грецьких кораблів не було і сліду. Аж ген далеко на обрії видно, як гойдаються на хвилях судна, повертаючись додому, до грецьких берегів. Зраділи троянці, хутко відчинили браму міста й вибігли на берег. Вони були певні, що облога скінчилася, що нарешті повернулося мирне життя.

Тільки великий дерев’яний кінь, якого по собі залишили греки, непокоїв троянців. Одні казали, що треба його покинути й не чіпати; інші вважали, що варто б його забрати в місто і встановити в акрополі — самому центрі міської фортеці, що вивищувався на пагорбі. Коли віщунка Кассандра, дочка царя Пріама, почула, що троянці збираються тягти коня до міста, вона страшенно перелякалась і спробувала їх зупинити, проте ніхто, як завше, не повірив Кассандровим пророцтвам.

Не повірили троянці й Аполлоновому жерцю Лаокоону. «Схаменіться, — намагався вспокоїти збуджених городян Лаокоон, — як ви можете бути певні, що в череві коня ніхто не ховається?» На підтвердження своїх слів Лаокоон розмахнувся й пожбурив списа просто коневі в живіт. Над землею розлігся такий брязкіт, мов усередині коня загуркотіли мідні обладунки, проте троянців мов засліпило: вони й на Лаокоонові застереження не зважили. Аж тут здалеку почувся галас: троянські чередники вели грека на ім’я Синон, який добровільно здався в полон. Плачучи й ламаючи руки, Синон розповів троянцям брехливу історію, заздалегідь підготовану хитрим Одиссеєм: буцімто Синон ворогував з Одиссеєм, і коли грецькі кораблі відпливали, то Синона залишили на березі на поталу троянцям. От тепер він чекає неминучої смерті, бо хіба ж зглянуться над ворогом троянці?..

Незважаючи на всі перестороги, троянці повірили Одиссеєвій вигадці й почали розпитувати Синона. «А що означає кінь, — допитувалися вони, — якого греки позоставили на березі?» Синон відповів: «То жертва богам за щасливе повернення грецьких кораблів додому». Марно жрець Лаокоон благав земляків не вірити грекові — сьогодні боги відвернулися від нього. «Стережіться данайців, що носять дарунки!» — вигукнув Лаокоон (данайцями називали греків). Але раптом із морської глибини випливли дві змії і обвилися довкола Лаокоонових синів. Старий кинувся синам на допомогу, і тоді змії стисли своїми кільцями і його й теж почали душити. У страшних муках померли Лаокоон і його сини за те, що хотіли врятувати рідне місто. Змії ж заповзли під палладій, поцуплений Одессеєм, і зачаїлися. А засліплені троянці упевнилися, що Лаокоона не варто слухати, якщо його скарала сама богиня Атена за те, що наважився кинути спис у коня, якого греки принесли в жертву богам.

Тепер троянці були переконані, що коня треба забирати до міста. Але ж як таку величезну споруду протягти через браму? Недовго думаючи вони почали розбирати міський мур, щоб затягти коня всередину. Чотири рази кінь застрягав у проламі міського муру, і чотири рази троянцям доводилося штовхати його, щоб пропхати в місто. В нутрі коня бряжчала зброя, проте троянці мов поглухли: не чули підступного бряжчання. Ще довго потому, як дерев’яний кінь опинився в місті, лунали веселі співи й радісний сміх, вино лилося рікою, а коли над містом запали сутінки, троянці поснули.

Не спали тільки грецькі герої, які зачаїлися в череві дерев’яного коня. Вони знали, що вночі їхні товариші, які відпливли на кораблях, мають потихеньку повернутися назад. Не спав і Синон, який на березі розпалив високе вогнище — маяк для грецьких кораблів, щоб не заблукали в темряві. Коли Троя міцно заснула, за знаком Синона, який побачив у світлі місяця, що кораблі вже повертаються, Одиссей відчинив коня, і грецькі герої зістрибнули на землю. Тихцем, надійно сховані нічною темрявою, вони прокралися до міської брами і відчинили її. Безшумно греки вдерлися до міста.

Троя запалала одразу з кількох боків. Горіли будинки, перелякані мешканці вихоплювалися надвір. Троянські мужі намагалися боронитися, але що вони могли протиставити підступному нападові грецького війська?.. А греки вже оточили палац царя Пріама. Разом із родиною Пріам шукав захисту біля олтаря могутнього Зевса, але й сюди дістався Ахіллів син Неоптолем і просто на батькових очах убив останнього Пріамового сина. Старий кволою рукою спробував кинути списом у ворога, та Неоптолем був удесятеро спритнішим: іще не встиг Пріам замахнутися списом, а Неоптолем уже вразив царя мечем.

Слідом за Неоптолемом вдерся до палацу й спартанський цар Менелай, який повсюди шукав зрадницю Гелену. Був би він убив її власною рукою, якби його останньої миті не втримав Агамемнон. А богиня Афродита пожаліла красуню Гелену і знову розпалила в грудях Менелая кохання до колишньої дружини. Мов воєнну здобич, повів Менелай прекрасну Гелену на свій корабель.

З усіх героїв Трої врятуватися вдалося тільки Енеєві, який на руках виніс із палаючого міста старенького свого батька Анхіза та синочка Асканія. А Троя ще довго горіла, і довго захмарювали небо чорні клуби диму.

ПОВЕРНЕННЯ ГРЕКІВ ДОДОМУ

Троя впала після десятирічної облоги. Греки захопили багату здобич у скореному місті, й час їм уже був повертатися додому. Вони взяли в полон троянських жінок, щоб забрати їх із собою в далеку дорогу до берегів Еллади, і саме тоді пророчиця Кассандра дісталася аргоському цареві Агамемнону.

Повантаживши на кораблі золото, срібло й усілякі коштовності, греки нарешті відпливли від берегів Трої. Та коли вони дісталися протилежного берега Геллеспонту, зненацька їм явилася тінь загиблого Ахілла. «Як могли ви відплисти додому, — обурено запитала тінь, — залишивши на чужій землі мій прах і не принісши жертву на мою честь?» Тоді греки запитали оракула: «Яку жертву вимагає Ахілл?» Оракул відповів: «Поліксена має вирушити за Ахіллом до царства тіней і стати йому там за дружину». Греки згадали, що у разі падіння Трої Ахілл мав взяти собі за дружину одну з дочок царя Пріама — Поліксену. Хоч як молила й благала мати Поліксени, Гекаба, щоб не вбивали її дочку, греки були незворушні: Поліксену принесли в жертву на могилі Ахілла. Сама ж Поліксена радо йшла на цей крок: це визволяло її з довгих років рабства на чужині.

Нарешті греки могли вирушити додому. Проте падіння Трої не принесло їм радості. Чимало героїв так і не дісталися рідних берегів, загинувши в дорозі, а ще деякі загинули одразу після повернення до Греції. Аргоський цар Агамемнон привіз полонянку — віщунку Кассандру, та незабаром і він, і Кассандра загинули від руки Агамемнонової дружини Клітемнестри. Ахіллів син Неоптолем загинув від руки Агамемнонового сина Ореста, який схотів відібрати в Неоптолема його наречену Герміону — дочку спартанського царя Менелая та прекрасної Гелени.

Багато пригод зазнав спартанський цар Менелай після відплиття з Трої. Кораблі на чолі з Менелаєм залишили скорене місто останніми, та не встигли вони подолати й половину шляху, як Зевс своєю стрілою — блискавицею вразив керманича Менелаєвого корабля — Фронтиса. Довелося цареві разом з усім флотом приставати до берегів Аттики, щоб справити пишні похорони Фронтису. Після похорону Менелай вирушив далі — і знову могутній Зевс заступив йому дорогу: поблизу острова Крит наслав страшну бурю. Частину кораблів понесло до острова, де вони й розбилися об скелястий берег. А решту кораблів віднесло далеко в море і зрештою викинуло на єгипетському узбережжі.

Сім довгих років Менелай блукав чужими землями, побував і на Кіпрі, і в Фінікії, і в Лівії. Нарешті отримав він змогу збудувати корабель, щоб повернутися додому. Менелай відплив із Єгипту й зупинився на острові Фарос, щоб дочекатися попутного вітру. Але минав день за днем, запаси харчів закінчувалися, а попутного вітру все не було. Так би й загинув Менелай безславно далеко від дому, але дочка морського бога Протея — Евдотея зглянулася на сердешних мандрівників і підказала Менелаєві, що тільки її батько Протей зможе допомогти грекам повернутися додому. Вона ж і навчила Менелая, як змусити Протея допомогти.

Старий Протей служив володарю морів Посейдону. На острові Фарос поблизу Єгипту він випасав Посейдонові стада тюленів. Протей умів передбачати майбутнє, а ще міг набувати будь — якої подоби. Евдотея принесла

Менелаєві та його супутникам чотири тюленячі шкури. Рано — вранці Менелай і його приятелі вдягли шкури й зачаїлися на березі. Незабаром виплив Протей з великим стадом тюленів. Полічивши череду, Протей ліг відпочити, і тільки — но він склепив повіки, як Менелай і його супутники скинули тюленячі шкури, кинулися до старого та схопили його.

Протей відчайдушно боровся: він обертався на лева і дракона, пантеру і вепра, воду й дерево, але Менелай міцно тримав його — не випускав із рук. Врешті Протеєві довелося скоритися. Він дозволив Менелаєві ставити питання. Спартанський цар запитав, чому гніваються на нього боги і весь час посилають не попутний, а противний вітер. Протей звелів Менелаєві та його супутникам повертатися до Єгипту і принести жертву богам.

А потім Протей провістив долі всіх учасників Троянського походу. Менелай подякував старому і його дочці Евдотеї, повернувся до Єгипту і приніс богам пишну жертву. Нарешті вітер перемінився, і мандрівники змогли повернутися до Спарти, де ще довго жив Менелай разом із Геленою. А коли прийшов їм час помирати, Менелая та його дружину, Зевсову дочку Гелену, боги живими забрали в Елізій — поля блаженних, загробний світ.

ОДИССЕЯ

ОДИССЕЙ ВІДПЛИВАЄ З ТРОЇ

Після падіння Трої хитромудрий Одиссей, цар острова Ітака, збирався повернутися додому, де на нього чекала вірна дружина Пенелопа й синочок Телемак. Одиссей разом зі своїми супутниками відплив від троянського берега та попрямував до Ітаки. Довго вони пливли, й нарешті час було поповнити запаси питної води. Одиссей пристав до берегів, де мешкали кікони. Столицею землі було місто Ісмар.

Одиссей та його войовничі супутники висадилися на берег і вирішили завоювати місто Ісмар. Вони напали на кіконів, перемогли їхнє військо, жінок захопили в полон, а місто спалили. Але дехто з мешканців Ісмара врятувався й кинувся до сусідніх містечок по допомогу. Кікони зібрали величезне військо й пішли війною на Одиссея. Кіконських воїнів було стільки, як листя на деревах, і Одиссеєві довелося рятуватися втечею.

У битві з кіконами Одиссей утратив сімдесятьох двох вірних супутників — кожен корабель із його флоту позбувся шістьох моряків. Хоч як Одиссей сумував за загиблими товаришами, а проте радість, що сам він урятувався, переважала. Отож кораблі вирушили далі.

Та не встиг Одиссей далеко відплисти від берегів кіконів, як над морем здійнялася буря. Північний вітер Борей нагнав на небо важкі свинцеві хмари, збурунив морські хвилі, почав здирати вітрила зі щогл. Дивом вдалося Одиссеєвим кораблям дістатися безлюдного острова, де в бухті можна було заховатися од високих хвиль і перечекати бурю. За кілька днів Одиссей нарешті дочекався попутного вітру й рушив далі.

Але через бурю кораблі заблукали та змушені були пристати до берега невідомого острова. Поставивши кораблі на якір, Одиссеєві супутники зійшли на берег і розташувалися на спочинок. Вони запалили вогонь і заходилися варити обід. Одиссей і гадки не мав, що опинився в країні Лотоса, де мешкали лотофаги, які харчувалися квіткою лотоса. Той, хто скуштує лотоса, миттю забуває своє минуле, забуває усі свої жалі та біди.

Одиссей послав кількох супутників розвідати острів, подивитися, хто тут мешкає. Дуже швидко греки натрапили на поселення лотофагів. Місцеві мешканці зраділи гостям і влаштували для них гостину. Найперше вони дали морякам скуштувати квітки лотоса — страви, яку найбільше полюбляли на острові.

Та щойно Одиссеєві супутники скуштували лотоса, як забули про свою батьківщину і вже не схотіли нікуди далі плисти. Вони повернулися до Одиссея й почали розповідати, як гарно живеться в країні Лотоса, які привітні тут мешканці, як хотіли б вони лишитися в краю лотофагів назавжди. Коли Одиссей це побачив, то звелів силоміць доправити на корабель моряків, які через квітку лотоса забули своє минуле. Понад усе від боявся, що ще хтось із його супутників скуштує лотоса й забуде рідну Ітаку. Кораблі мерщій знялися з якорів і випливли в море.

ЦИКЛОП ПОЛІФЕМ

Довго плавали Одиссеєві кораблі широким морем, і нарешті моряки побачили вдалині землю. Вони спрямували флот до острова й незабаром висадилися на берег. Одиссей і його товариші зауважили, що земля, на яку вони потрапили, — напрочуд родюча. На пасовиськах паслося безліч кіз, а що острів був безлюдним і кози ніколи не бачили людей, то й зовсім не лякалися моряків. Одиссей і його команда зручно влаштувалися на березі й поснули. А зранку, коли зарум’янилася зоря на сході, вони прокинулися й почали полювати на довірливих кіз, щоб зварити собі смачний сніданок.

Цілий день моряки відпочивали, а наступного дня Одиссей вирішив розвідати сусідній острів. Він узяв один корабель, кілька супутників — і перетнув затоку, яка розділяла острови. І виявилося, що потрапили греки в країну циклопів. Перші одноокі велетні, діти Урана — Неба та Ґеї — Землі, замешкали на далекому заході, вони не знали землеробства й не поклонялися олімпійським богам. Та коли Кронос закував циклопів у ланцюги, а Зевс звільнив їх, вони стали помічниками бога — коваля Гефеста — допомагали йому виковувати блискавки для Зевса — громовержця та міцні обладунки для грецьких героїв. Циклопи почали родичатися з олімпійськими богами.

Одиссей побачив велику печеру й подумав, що в ній і повинні мешкати циклопи. Він узяв із собою дванадцятьох супутників, набрав вина та харчів і вирішив завітати до печери, щоб поглянути на циклопа зблизька й, можливо, потоваришувати з ним. Не знав Одиссей, що в цій печері мешкав неймовірно злий циклоп Поліфем, син самого володаря морів Посейдона, який не товаришував навіть з іншими братами — циклопами. Коли Одиссей і його приятелі зайшли до печери, циклопа там не було — він саме пас отару кіз та овець. Зате було в печері безліч кошиків із сирами та глечиків із кисляком.

Коли сонце вже котилося на захід, циклоп повернувся додому. Був це страховинний велетень з одним оком посеред чола. Він завалив вхід до печери кам’яною брилою, щоб уночі отара не порозбігалася, а тоді сів доїти кіз. Коли він уздрів Одиссея та інших моряків, то роздратовано заревів: «Ви хто такі? Що робите в моїй печері?» Греки відповіли, що не з власної волі потрапили на острів циклопів — їх занесла сюди буря, отож вони сподіваються на гостинність місцевих мешканців. Але замість відповіді циклоп підхопив двох Одиссеєвих товаришів і щосили зіткнув їх лобами, а потім пожбурив на землю. Від удару моряки вмерли на місці. Потім він порубав тіла на кавалки, зварив у величезному казані та з’їв. А тоді завалився спати.

Одиссей і його супутники сиділи в печері ні живі ні мертві: хто стане наступною жертвою кровожерного велетня? І втекти з печери непомітно ніхто не міг: циклоп завалив — бо вхід величезною кам’яною брилою. На ранок циклоп знову погнав худобу на пасовисько, але вхід до печери передбачливо затулив брилою. Увечері циклоп пригнав отару додому. Він знову зарізав двох товаришів Одиссея, зварив їх на вогні та з’їв, а далі влігся спати.

Наступного дня повторилася знайома історія: зранку циклоп погнав отару на випас. Проте хитромудрий Одиссей уже почав розробляти план. Він знайшов у печері величенького дрючка, добре його загострив і сховав. Коли циклоп повернувся, то схопив іще двох Одиссеєвих приятелів, зарізав і з’їв. Він хотів був уже завалитися спати, але Одиссей дістав глечик із вином, який захопив на кораблі, налив повну чашу й підніс циклопові. Циклоп залюбки вихлебтав вино, а тоді мовив: «Налий мені ще. Тебе як звати?» Кмітливий Одиссей відповів: «Мене звати Ніхто».

Циклоп пив вино, а Одиссей йому підливав. Нарешті велетень впав на долівку й захропів. Тоді греки розжарили на вогні дрючка, завбачливо нагостреного Одиссеєм, і випалили циклопові єдине око. Велетень заревів від болю. На його крик збіглися інші циклопи, а Одиссей і його товариші швиденько поховалися в печері. «Хто тебе покалічив, Поліфеме?» — розпитували циклопи, а той, скиглячи з болю, відповідав: «Ніхто».

Нарешті циклоп Поліфем заспокоївся і заснув. Зранку він прокинувся і, як завше, відвалив од входу кам’яну брилу, щоб випустити кіз на попас. Сам же сів біля отвору й кожну козу мацав за спину, щоб не випустити з печери людей. Але й тут хитрий Одиссей знайшов вихід: він прив’язав своїх товаришів попід черевом худоби, та й сам учепився за густу шерсть барана. Поліфем мацав — мацав тварин за спини, але не здогадався помацати попід животом, і так Одиссей зі своїми приятелями врятувався з печери.

Греки швиденько побігли до корабля й відчалили від берега. Вже здалеку Одиссей гукнув Поліфему: «Знай, циклопе, тебе осліпив не Ніхто, а Одиссей, цар острова Ітака!» Коли він це крикнув, розгнівався володар моря Посейдон, — Одиссей — бо скалічив його сина Поліфема, — і щосили вдарив хвилею в борт грецького корабля. Та на щастя сусідній острів, де залишалася решта Одиссеєвих супутників, був недалечко, тож колишні циклопові бранці щасливо дісталися берега і приєдналися до друзів.

ОДИССЕЙ ГОСТЮЄ В ЕОЛА

Довго плив Одиссей зі своїми побратимами, аж ось нарешті далеко попереду показалася земля. Кораблі радісно попрямували до неї, і вже здалеку здивовані моряки побачили, що перед ними розлігся острів, оточений височенними мідними стінами та неприступними скелями. Одиссей здогадався, що то — острів Еолія, царство володаря всіх вітрів Еола.

Еол мешкав на острові разом із дружиною Аретою, шістьма синами та шістьма дочками. Сини та дочки Еолові побралися між собою, щоб ніколи не переривався рід вітрів.

Одиссеєві кораблі причалили до берега у невеличкій бухті поміж скель, і володар вітрів Еол сам вийшов назустріч гостям. Еол прийняв Одиссея та його товаришів дуже гостинно, одразу влаштував пишну учту. А потім іще цілий місяць розважав гостей бенкетами і залюбки слухав Одиссеєві оповідки про героїчні подвиги під Троєю.

Та нарешті прийшов час Одиссеєві рухатися далі. Засумував Еол, що має розлучитися з чудовими гостями, проте не став затримувати Одиссея, а натомість подарував йому цілий міх, повний різноманітних вітрів. Попрощавшись з Одиссеєм і його супутниками, які зійшли на корабель, Еол наказав попутному вітрові Зефірові гарненько надимати вітрила кораблів і швидко доправити їх до Ітаки. Одиссеєві ж Еол суворо заборонив розв’язувати міх із вітрами, допоки кораблі не причалять на Ітаці.

Довго пливли кораблі, а Зефір надимав вітрила і підганяв їх до мети. Довго пильнував Одиссей, щоб його цікаві приятелі не розв’язали міх, коли нетреба. Та одного дня, коли до Ітаки було вже зовсім близько, зморений Одиссей міцно заснув. Його товариші скористалися цим і, не в змозі подолати цікавість, розв’язали подарований Еолом міх. Вони — бо гадали, що володар вітрів подарував Одиссеєві незліченні скарби — срібло і золото. Та щойно вони розв’язали срібну мотузку, яка тримала міх, як звідтіля випорснули на свободу вітри і, збивши корабель із вірної дороги, знову пригнали його до острова Еолії.

Еол страшенно розгнівався, що Одиссей порушив його волю, і не схотів удруге прийняти гостей на своєму острові. Довелося Одиссеєві розвертати кораблі і покладатися на милість долі.

ЛЮДОЖЕРИ — ЛЕСТРИГОНИ

Шість днів пливли Одиссеєві кораблі й ось нарешті знову побачили попереду землю. Виснажені моряки невимовно зраділи — час було відпочити й поповнити запаси питної води. Кораблі причалили до берега в тихій затоці. Нічого не віщувало небезпеки. Одинадцять кораблів моряки повитягали на пісок, а Одиссей лишив свій корабель біля входу в затоку.

Греки злізли на берег і вирішили розвідати околиці. Острів здавався зовсім безлюдним — ні оброблених ланів, ні черід товару, ні будинків. Тільки десь далеко курився димок. Може, там хтось мешкає, коли палить багаття? Одиссей звелів трьом своїм супутникам піти розвідати, хто ж мешкає на дивному острові.

Довго вони йшли, а дим попереду все не наближався. Вони вирішили спочити й напитися води, отож зупинилися біля колодязя. Аж бачать — прямує до колодязя височенна на зріст дівчина, вона прийшла по воду. Греки почали її розпитувати: що це за острів і хто тут мешкає. Дівчина пояснила, що острів належить лестригонам, а вона — дочка їхнього володаря. І згодилася провести Одиссеєвих супутників у царів палац.

Щойно вони прийшли у палац, а назустріч їм виходить цариця — на зріст така ж височенна, як і її дочка. Цариця звеліла закликати царя, який саме збирав раду старійшин, щоб гідно прийняти гостей. Не встиг цар з’явитися в палаці, як кинувся на одного з греків і роздер його навпіл. Одиссеєві супутники страшенно перелякалися й нумо втікати.

А лестригони женуться за ними, видирають із землі цілі скелі та жбурляють їм навздогін. Прибігли греки на берег, хотіли були зіпхнути кораблі у воду, щоб тікати світ за очі з негостинного острова, але не встигли: за кілька хвилин людожери — лестригони побили — потрощили всі одинадцять кораблів, які чекали на березі. Потім переловили всіх греків із тих одинадцятьох кораблів, убили їх, нанизали на палі й понесли до свого страшного міста.

Тільки Одиссеєвому кораблю вдалося порятуватися завдяки тому, що він не витягав судно на берег, а залишив його біля входу в затоку. Одиссей швиденько вивів останній корабель із затоки, напнув вітрила та виплив у відкрите море.

ЧАКЛУНКА КИРКА

Знову довго блукав Одиссей по морю, ніяк не міг знайти вірної дороги додому. Й от на його шляху постав невідомий острів. Розташований він був на далекому заході, аж на самісінькому краї моря. Звався цей острів Ея, і мешкала тут красуня Кирка, могутня чаклунка, дочка бога Сонця — Геліоса й океаніди Перси.

Одиссей причалив корабель до берега, греки спустилися на землю. Далеко — далеко попереду курилися димки — отже, на острові хтось мешкав. Три дні греки відпочивали на березі, не наважуючись заглибитись у ліс, що починався за кільканадцять кроків од берега, та зрештою на третій день Одиссей зважився, підперезався мечем, узяв спис і пішов на розвідку. У лісі він уполював оленя й радо повернувся зі здобиччю до табору. Греки засмажили оленя й гарно покріпили сили.

А наступного дня Одиссей розділив своїх супутників на дві команди —? одну очолив сам, а другу доручив очолити своєму родичеві й вірному побратимові Еврилохові. Потім греки кинули жереб, і випало Еврилохові з дванадцятьма товаришами йти на розвідку острова.

Вирушили вони в путь і незабаром наблизилися до палацу цариці. Палац охороняли леви та вовки. Еврилох і його супутники страшенно перелякалися, але раптом леви та вовки почали лащитися до гостей, мов лагідні собаки. Тоді Еврилох іще не знав, що то чаклунка Кирка так зачарувала диких звірів чарівним зіллям. Тут із палацу почувся мелодійний спів, і сходами спустилася красуня Кирка. Греки не могли відвести від цариці очей — такою гарною вона була.

Кирка закликала греків до палацу. Дванадцять Еврилохових супутників покірно зайшли в палац, зачаровані красою цариці, тільки Еврилох знайшов у собі сили опиратися чарам і залишився знадвору. Він крізь вікно побачив, як Кирка піднесла його товаришам дванадцять кубків із вином, у якому, либонь, було підмішане чарівне зілля, а потім по черзі вдарила кожного з них берлом — і вони обернулися на свиней! Тоді загнала Кирка свиней у хлів. Тільки були то не прості свині, бо чаклунка залишила їм людський розум.

Еврилох прибіг до корабля і розповів Одиссеєві про нещастя, яке спіткало усіх його дванадцятьох товаришів. Засмутився Одиссей і помалу попрямував до палацу Кирки, міркуючи та гадаючи, як йому перемудрити чаклунку. Та попри всі біди, які скоїлися з Одиссеєм дорогою до Ітаки, олімпійські боги не полишали його, ось і зараз назустріч йому трапився вродливий юнак. То був вісник богів Гермес. Він подарував Одиссеєві чарівний корінь і навчив його, як розчаклувати зачарованих товаришів.

Коли Одиссей прийшов у палац, цариця Кирка радо зустріла його. Вона всадовила гостя на почесне місце на покуті й піднесла йому кубок вина. Одиссей, пам'ятаючи, що має чарівний корінь, проти якого безсилі будь — які чари, сміливо випив вино. Кирка ж не знала про дарунок бога Гермеса, отож вихопила своє берло, торкнулася Одиссея й вигукнула: «А тепер мерщій у хлів і плюскайся там у багнюці разом зі своїми приятелями».

Проте анічогісінько Одиссеєві не сталося. Натомість грек вихопив меч із піхов і підскочив до Кирки. Вона перелякалася й почала проситися в Одиссея, а наостанок пообіцяла йому, що не завдасть йому шкоди. Тоді Одиссей заховав меч, а Кирка закликала своїх служниць і звеліла їм приготувати пишний бенкет. Але під час бенкету сидів Одиссей зажурений — він — бо сумував за своїми товаришами. Зглянулася на нього чаклунка, вивела з хліву дванадцятьох свиней, помастила чарівною олією — і перетворилися вони назад на людей.

Потім вона запросила до свого царського палацу й решту Одиссеєвих супутників і влаштувала для них бучну учту. Цілий рік бенкетували греки в палаці Кирки, а невдовзі чаклунка народила Одиссеєві сина Телегона. Та прийшов уже час грекам прямувати далі. Перш ніж відпустити Одиссея, чаклунка порадила Одиссеєві спуститися в похмурий Аїд і запитати своєї долі в провісника Тиресія. Одиссей красно подякував, і греки вирушили в путь.

ОДИССЕЙ В БІДІ

Чаклунка Кирка послала Одиссеєвому кораблю попутний вітер, і він поплив на північ, де була брама в підземне царство Аїда — володіння мертвих. Довго плив корабель, аж нарешті причалив до берега у далекому краї кіммерійців, де навіть бог Геліос — Сонце не світить. Одиссей і його супутники витягли на берег корабель, а тоді рушили до високої скелі, де зливаються в одне русло дві ріки, що протікають у підземному царстві.

Тут вони принесли жертву богам — зарізали чорного барана й вівцю. Полилася жертовна кров до ями, яку Одиссей видовбав мечем у землі. Греки спалили жертву й попросили милості в похмурого Аїда та його могутньої дружини Персефони, а потім сіли чекати. Нарешті прилетіла душа провісника Тиресія та напилася жертовної крові з ями. І заговорила:

«Гнівається на тебе володар морів Посейдон, бо ти осліпив його сина — циклопа Поліфема. Чинитиме він тобі перешкоди на шляху додому, але ти зможеш досягти Ітаки, якщо не зачепиш черід бога Геліоса — Сонця на острові Тринакрії. А коли вб’єш хоч одного бика, то всі твої супутники загинуть, а сам ти ще довго блукатимеш світами, перш ніж дістанешся домівки. Вдома ти довго царюватимеш, а смерть тебе наздожене не на морі, але від моря».

Тиресій відлетів, а натомість до Одиссея прилетіла душа його матері, напилася жертовної крові з ями й повідала йому, що досі живі і його батько Лаерт, і дружина Пенелопа, і син Телемак. Одиссей хотів пригорнути матір, але руки його обійняли тільки повітря, а тінь її зникла.

Багатьох померлих царів і героїв бачив в Аїді Одиссей, але не міг там довше затримуватися, бо боявся гніву могутньої Персефони. Отож він швидко повернувся до корабля, зіпхнув його у воду й відчалив від берега.

ОСТРІВ СИРЕН

Тільки — но на небо випірнула вранішня зоря, як Одиссей збудив своїх супутників, гребці дружно налягли на весла, і корабель помчав у відкрите море. Недалечко вже був острів Сирен, про який Одиссеєві оповідала чаклунка Кирка. Сирени були навжінками — напівптахами і своїми чарівними співами заманювали моряків, а тоді вбивали їх, як справжнісінькі хижаки. Все узбережжя їхнього острова засіяне було людськими кістками.

Одиссей, пам’ятаючи настанови Кирки, звернувся до своїх супутників: «Друзі! Позаліплюйте собі вуха воском, а мене прив’яжіть до щогли, щоб я вчасно почув спів сирен. Якщо ж я, зачарований їхнім співом, проситиму вас відв’язати мене, ви припніть мене до щогли ще дужче».

Він дав товаришам розтоплений віск, і вони позаліплювали собі вуха, а самого Одиссея так міцно припнули до щогли, що він і поворухнутися не міг. Далі греки сіли на весла й погребли вперед. Ось уже й острів видно на обрії. Зненацька до Одиссеєвих вух долинув чарівний спів сирен. «Пливи до нас, Одиссею! — співали Сирени. — Жоден моряк нас не мине, всякого зачарує наш спів! Все ми знаємо, і ти можеш багато від нас дізнатися…»

Сирени так солодко співали, що Одиссей утратив розум. Він почав давати знаки товаришам, щоб мерщій відв’язали його й прямували до острова Сирен. Та вони, пам’ятаючи його застереження, тільки дужче його

припнули й почали щосили гребти геть від острова. Й коли вже острів Сирен зник на обрії, вони зважилися повиколупувати віск із вух і відв’язати Одиссея.

СЦИЛА І ХАРИБДА

Щойно проминув Одиссей страшний острів Сирен, як на його корабель уже чигала нова небезпека — чудовиська Сцилла і Харибда. Корабель був уже зовсім близько від Сицилійської протоки, яка в ті часи називалася Тринакрійською. Тут на одному березі в печері мешкала страшна потвора з дванадцятьма ногами, з шістьма головами, з трьома рядами гострих зубів у кожній пащі, яка називалася Сциллою. А на протилежному боці мешкало чудовисько Харибда, отож вузька протока поміж двох небезпечних берегів лякала Одиссея тим більше, що чаклунка Кирка попередила його: якщо корабель наблизиться до Харибди, загинуть усі моряки, а якщо до Сцилли — загинуть тільки шестеро з команди.

Але Одиссей нічого не сказав своїм супутникам, щоб не лякати, натомість наказав їм прямувати до Сцилли, а сам вихопив спис і почав виглядати потвору. Корабель швидко плив вузькою Сицилійською протокою. Вода бурунилася навколо скель, і здалеку добре видно було, як розлючена Харибда ковтає солону морську воду, намагаючись поглинути грецький корабель. На мить Одиссей забув про Сциллу, очі його з жахом зупинилися на протилежному березі, де пантрувала Харибда.

Аж тут із — за скелі на іншому березі потворна Сцилла вистромила шість своїх голів і, клацаючи жахливими пащеками, підхопила гострими зубами шістьох Одиссеєвих супутників. Тільки й мигнули в повітрі руки — ноги, тільки й зірвався зойк над Сицилійською протокою, але ревище моря вмить заглушило його. Одиссеєві супутники злякано налягли на весла — і нарешті проминули небезпечну протоку.

ОСТРІВ ТРИНАКРІЯ

Удалині показався острів Тринакрія, на якому бог Геліос — Сонце випасав свої череди. Сьогодні ми називаємо острів Тринакрію Сицилією. Одиссей згадав про віщування сліпого Тиресія в підземному царстві і почав благати своїх супутників не причалювати на острові, а швиденько проминути його. Проте греки були такі потомлені після небезпечної Сицилійської протоки, що й слухати не хотіли про дальшу дорогу.

Еврилох спрямував корабель до берега і пообіцяв Одиссеєві, що моряки перепочинуть тільки одну ніч і покріплять сили, а завтра на зорі знову вирушать у путь. Довелося Одиссеєві пристати на цю пропозицію. Незабаром греки причалили до берега, витягнули корабель на пісок, добре повечеряли і міцно поснули.

Але вночі могутній Зевс наслав на море шалену бурю, й моряки ледве дочекалися ранку, щоб завести корабель у тиху й безпечну бухту, аби його не побило хвилями. Цілий місяць буря не вщухала, й Одиссей не міг продовжити путь на Ітаку. Одного дня Одиссей пішов углиб острова, щоб на самоті попросити олімпійських богів послати нарешті його кораблеві попутний вітер. Він довго молив і благав олімпійців і сам незчувся, як заснув.

А поки Одиссей спав, Еврилох підмовив зголоднілих греків вкрасти кількох биків із череди Геліоса — Сонця й забити їх. Супутники послухалися його, зарізали кілька биків, частину м’яса принесли в жертву богам, а решту посмажили на вогні. Але німфи лісу швидко наскаржилися Геліосові — Сонцю, як учинили греки з його чередою. Геліос страшенно розлютився. Він помчав на Олімп жалітися Зевсу й почав навіть погрожувати, що більше ніколи не світитиме в небі ні смертним людям, ні безсмертним богам. Довелося Зевсові, щоб утихомирити Геліоса — Сонце, пообіцяти, що він жбурне блискавку в Одиссеїв корабель і спалить його дощенту.

А тим часом Одиссей прокинувся і побачив, що накоїли його супутники. Він звелів мерщій ладнатися в дорогу, і зовсім скоро судно готове було відчалити од берега. Та греки не змогли відплисти: здійнялася страшенна буря, яка не вщухала шість днів. Тільки на сьомий день вітрила підхопили попутний вітер, і корабель нарешті залишив острів Тринакрію.

Але біди греків насправді тільки почалися. Тільки — но земля зникла з очей, як Зевс наслав другу бурю, страшнішу за першу. Вода заливала корабель, він тріщав по швах. Зненацька ударила могутня блискавка — і розчахнула корабель навпіл. Усіх Одиссеєвих товаришів поглинуло море, а самому Одиссеєві на щастя вдалося зачепитися за уламок щогли і таким чином врятуватися. Хвиля погнала його у відкрите море через страшну Сицилійську протоку, де чатували Сцилла і Харибда, і тільки дивом Одиссеєві пощастило уникнути зажерливих пащек чудовиськ.

Дев’ять днів носило Одиссея морем на уламкові щогли, дев’ять днів мучився він без питної води. Але боги змилостивилися над ним, адже не з його вини нерозумні греки забили Геліосових биків, отож на десятий день Одиссея викинуло на берег німфи Каліпсо.

НІМФА КАЛІПСО

На десятий день щоглу, за яку з останніх сил тримався Одиссей, прибило до острова Огігія. Тут мешкала могутня чаклунка — німфа Каліпсо, дочка могутнього Океана. Каліпсо радо прийняла Одиссея у своєму чудовому гроті, зарослому виноградними лозами, з яких звисали стиглі грона винограду. На острові Огігія він не знав жодних лихоліть. Навпаки: Каліпсо прагнула одружитися з Одиссеєм, навіть обіцяла йому навзамін вічну молодість і безсмертя. Сім довгих років тримала вона Одиссея в ув’язненні, все ще сподіваючись, що він згодиться поєднати з німфою свою долю. Та Одиссеєві снилася рідна Ітака.

Нарешті войовнича Атена, яка покровительствувала Одиссеєві, дочекалася, коли на Олімпі не було Посейдона, і почала благати Зевса повернути Одиссея додому. Олімпійські боги довго радилися й кінець кінцем погодилися допомогти Одиссеєві дістатися Ітаки. Зевс одразу послав вісника богів Гермеса, щоб повідомити німфі Каліпсо волю богів.

Гермес увійшов у грот Каліпсо, коли чаклунка ткала золотим човником покривало з небаченими візерунками. Одиссея не було в гроті, бо він здебільшого блукав островом, мріючи про далеку Ітаку. Гермес передав Каліпсо рішення богів, і хоч як вона засмутилася, мусила скоритися. Вона розшукала Одиссея і повідомила йому, що відпускає його додому. «Одиссею, ходи зрубай кілька дерев і змайструй собі з них міцний пліт. Коли ти вирушиш на ньому в путь, я пошлю тобі попутний вітер».

Удвох повернулися німфа й Одиссей у грот і сіли вечеряти. За вечерею Каліпсо ще раз почала вмовляти

Одиссея залишитися, зваблювала безсмертям, але він не зламав свого рішення будь — що повернутися на батьківщину. Зранку він почав ладнати пліт, і за чотири дні збудував його. По центру плоту він забив щоглу з вітрилом. Каліпсо дала Одиссеєві на дорогу харчів, він підняв вітрило й відчалив від острова Огігія.

ГНІВ ПОСЕЙДОН А

А тим часом Посейдон дізнався про те, що Зевс дозволив Одиссеєві полишити острів німфи Каліпсо. Він страшенно розлютився і помчав до моря. Там він уздрів пліт, який під вітрилом, гнаний попутний вітром, швидко прямував до Ітаки.

Посейдон схопив свій тризуб і щосили вдарив по морю. Й одразу здійнялися височенні хвилі, море збурунилося, налетіли хмари і так щільно облягли небо, що стало темно, мов уночі. Шалена хвиля вдарилася об пліт, перекинула його й злизнула Одиссея. Він опинився в морі. Та Одиссей почав щосили гребти і знову видерся на пліт. Він ледве — ледве тримався на ньому.

Аж тут побачила Одиссея морська богиня Іно, мачуха Фрикса та Гелли. Вона пожаліла Одиссея й, застрибнувши на пліт, порадила Одиссеєві зняти одяг і пірнути у хвилі, щоб дістатися берега вплав. Насамкінець вона подарувала грекові чарівне покривало — і знову занурилась у розлючені хвилі. Та Одиссей побоявся дослухатися до поради Іно, він так і сидів на плоту.

Зненацька володар морів Посейдон прикликав височенну, як гора, хвилю й щосили пожбурив її у пліт. Той не витримав і розвалився на друзки. Ледве встиг Одиссей зачепитися за одну колоду, зірвати з себе одяг і загорнутися в покривало, яке йому подарувала Іно. Посейдон, уздрівши це, повернувся й поплив додому — він достатньо помстився грекові за осліпленого циклопа Поліфема.

Щойно Посейдон зник, як Атена почала втихомирювати розбурхане море. Але Одиссеєві довелося ще дві доби плавати, доки хвилі остаточно не вщухли. Вдалині Одиссей побачив острів Схерію, але до нього неможливо було пристати: все узбережжя було вкрите скелями й підводним камінням. Довелося Одиссеєві довго плисти уздовж берега, щоб знайти гирло ріки, де можна було спокійно вийти на берег.

Нарешті опинившись на березі, Одиссей вдячно зняв із себе покривало богині Іно й кинув його у хвилі. Море швидко підхопило чарівне покривало і повернуло власниці. А знесилений Одиссей заховався в заростях і міцно заснув.

ОДИССЕЙ У ЦАРЯ АЛКІНОЯ

Одиссей не знав, що море викинуло його на берег на острові Схерія. На цьому острові мешкав народ феаків, що над ними владарював цар Алкіной, онук володаря морів Посейдона. Колись давно феаки жили на острові Гіперії, але звідти їх прогнали кровожерні одноокі циклопи, і з тої пори феаки оселилися на острові Схерія.

Цар Алкіной мав красуню — дочку Навзикаю. Поки спав Одиссей у заростях на березі, де дивом урятувався з морської безодні, спала й Навзикая. А вві сні до неї прийшла войовнича богиня Атена, яка хотіла допомогти Одиссеєві. Богиня намовила дочку царя Алкіноя разом із рабинями зранку піти до моря попрати білизну — мовляв, скоро її весілля, а їй і не буде в чому брати шлюб.

Зранку Навзикая прокинулася до схід сонця. Дивовижний сон не йшов їй із голови. Що ж він міг означати? Невже і справді її невдовзі очікує весілля?.. Навзикая швиденько зібралася сама і звеліла рабиням підготувати білизну до прання. Незабаром вони вже були на березі моря.

На березі моря, в одній із річок, рабині хутко попрали білизну, а коли скінчили, почали гратися й забавлятися. Гралися вони в м’яча. От Навзикая кинула м’ячем у подруг, а невидима богиня Атена, яка спостерігала за їхніми забавками й очікувала слушної нагоди втрутитися, підбила м’яч так, що він одлетів далеко в море. Скрикнули дівчата — й Одиссей нарешті прокинувся.

Спершу він не міг зважитися показатися їм на очі, та зрештою насмілився. Після боротьби з морською стихією виснажений Одиссей мав жалюгідний вигляд. Дівчата полякалися й порозбігалися, не втекла одна тільки Навзикая, якій і досі не йшов із голови чудернацький сон.

Одиссей не хотів перелякати останню дівчину, яка ще не втекла, і здалеку звернувся до неї: «Чарівна дівчино! Ти така вродлива, мов богиня Артеміда! Зглянься на мене — я багато днів змагався з бурхливим морем. Дай мені з того одягу, що ти напрала, хоч шмат тканини, щоб я міг загорнутися. А боги за твою ласку пошлють тобі щасливий шлюб!»

Коли Одиссей заговорив, Навзикая зовсім оговталась і радо виконала його прохання. Юній царівні сподобався грек, і вона щораз частіше згадувала сон, який сьогодні їй наснився. А коли Одиссей вмився й одягнув новий одяг, що подарувала йому Навзикая, то зовсім змінився й став напрочуд гарним. Навзикая нагодувала Одиссея, а потім запросила в палац до свого батька, царя Алкіноя. «Коли прийдеш до палацу, — мовила вона, — то найперше проси милості у моєї матері Арети — вона тобі не відмовить, а батько дослухається до її слова».

Проводила Одиссея до палацу Алкіноя сама богиня Атена, бо не хотіла, щоб його дорогою образив хтось із феаків. Одиссей був вражений багатством острова Схерія, а понад усе його здивувала пишнота царського палацу. Сам палац був із міді, а двері мав зі щирого золота зі срібними одвірками. Двері вартували пси, викувані богом — ковалем Гефестом, — один собака срібний, а другий золотий.

Дивовижним був і садок царя Алкіноя — тут і взимку, і влітку родили різноманітні плоди. Тут — таки ріс виноград, що родив цілорічно. Одиссей не міг надивитися на дива палацу Алкіноя, та зрештою увійшов до зали, де його вітав сам цар і його дружина Арета. Як і підказала Одиссеєві юна Навзикая, він укляк на колінах перед царицею Аретою і почав благати її допомогти бідолашному мандрівникові, який понад усе хоче повернутися додому.

Тоді цар Алкіной узяв Одиссея за руку й посадив поруч із собою. Далі він звелів принести наїдків і вина й нагодувати гостя. Одиссей розповів цареві про всі біди, яких зазнав у дорозі, а головне — як йому допомогла царівна Навзикая на березі моря, куди його викинули безжальні хвилі Посейдона.

Наступного дня цар Алкіной звелів улаштувати бенкет на честь гостя. Запросили на бенкет і сліпого співця Демодока. Коли гості наїлися, Демодок торкнувся струн своєї солодкомовної кітари і заспівав про великих героїв Ахілла й Одиссея. Почувши цю пісню, Одиссей іще більше засумував за рідною домівкою.

Потому цар Алкіной запросив усіх на майдан, де мали проходити ігри на честь гостя. Феакійські юнаки змагалися в бігу, боротьбі, кулачному бою, метанні диска,

стрибках. Наприкінці хотіли феакійці запросити й грека до змагань, адже він мав чудову атлетичну будову тіла, проте Одиссей відмовився — був не гуморі через тугу за рідною домівкою. Тоді один із феакійців вигукнув: «Куди тобі, чужинцю, рівнятися з нашими юнаками! Ти, либонь, із купців, що плавають морями…»

Одиссей образився за такі слова, підхопив величезний камінь і пожбурив його над головами феакійців. Усі з переляку понагинали голови, проте камінь нікого не зачепив, а пролетів так далеко, що ніхто б із феакійців не міг так метнути і диск, хоча він набагато легший, ніж камінь.

А ввечері Одиссея відвели в його покій, де він почав ладнатися в дорогу. Коли він склав у скриньку всі дарунки, які отримав у палаці царя Алкіноя, то вийшов до бенкетної зали, де його зустріла царівна Навзикая. Вона була дуже засмучена: вона — бо сподівалася, що справдиться її сон і що то боги послали їй нареченого. Проте вона вже знала, що Одиссей мріє повернутися додому, до своєї дружини й сина, отож тільки і сказала: «Одиссею, коли поїдеш, то згадуй мене зрідка, бо все — таки я допомогла тобі скрутної хвилини». А Одиссей подякував красуні — царівні й пообіцяв завжди молитися за неї до олімпійських богів.

Цар Алкіной і його гості продовжили бенкет на честь Одиссея, а той оповів їм про свої дивовижні пригоди, які спіткали його дорогою додому. А на другий день звеліли приготувати для Одиссея корабель, на який повантажили багаті дарунки. Грек попрощався з гостинним царем Алкіноєм і царицею Аретою та зійшов на корабель. Там він ліг на приготоване для нього ложе, а гребці налягли на весла. Незабаром вони доправили Одиссея на острів Ітаку. Отак після двадцятирічної відсутності Одиссей знову опинився на батьківщині.

Коли ж феакійці поверталися додому, то дізнався володар морів Посейдон, що вони проти його волі допомогли Одиссеєві повернутися на Ітаку. Страшенно розгнівався Посейдон, підстеріг феакійський корабель біля острова й на очах у всіх тих, хто вийшов його зустрічати на берег, обернув корабель на скелю. З тої пори феакійці, боячись гніву Посейдона, не наважуються допомагати мандрівникам.

ОДИССЕЙ В ЕВМЕЯ

Корабель феакійців приплив на Ітаку й висадив Одиссея, а потому рушив геть. Одиссей опинився на березі, де не був уже двадцять років. Він нічого тут не впізнавав і першої миті злякався, що феакійці доправили його не туди, куди слід. Та коли богиня Атена розвіяла ранковий туман, який стояв над морем, Одиссей почав упізнавати околиці.

Атена ж порадила Одиссеєві нікому не відкриватися, хто він є насправді, а натомість перебрала його на подобу жебрака й дала в руки патерицю. І звеліла йому йти хутчіш до свинаря Евмея, його старого приятеля, проте навіть до Евмея спершу не признаватися.

Коли Одиссей підійшов до хатини свинаря Евмея, то вівчарі — собаки люто накинулися на нього і були б подерли на шматки, якби Евмей не нагодився вчасно й не відігнав їх. Уздрівши убогого жебрака, вбраного в лахміття, з патерицею в руках, Евмей не впізнав свого друга й господаря Одиссея, а просто сказав: «Подорожній, ходи до мене до хати, я нагодую тебе, і ти відпочинеш з дороги».

Евмей приготував для вдаваного жебрака попоїсти, а той почав оповідати йому про свої вигадані пригоди.

Буцімто він так само, як і Евмеїв господар Одиссей, був під Троєю, а дорогою додому доля закинула його до Єгипту, де він пробув сім років. А коли відплив із Єгипту, то в корабель влучила блискавка, всі моряки загинули, врятувався тільки він сам — море викинуло його на береги феспротів. І буцімто цар феспротів оповів йому, що Одиссей з багатою здобиччю вертається додому, на Ітаку.

Свинар Евмей не хотів вірити жебракові, і той вигукнув: «Якщо Одиссей не повернеться, як я кажу, то можеш скинути мене зі стрімкої стелі в море!»

Поки Одиссей з Евмеєм отак балакали, повернулися додому чередники, зарізали свиню й сіли смажити м’ясо. Коли вони вечеряли, здійнялася шалена буря, а в Одиссея не було навіть плаща, щоб накритися. Отож Евмей постелив мандрівникові біля вогню овечі шкури, дав свого плаща накритися, й Одиссей солодко заснув.

ЗАЛИЦЯЛЬНИКИ ПЕНЕЛОПИ БЕШКЕТУЮТЬ

А тим часом, поки Одиссей мандрував бурхливим морем і ніяк не міг дістатися рідної Ітаки, на острові коїлися лихі справи. Ніхто вже не вірив, що цар Ітаки коли повернеться додому, отож до його дружини почали свататися нахабні залицяльники, які понад усе зазіхали на Одиссеєве майно.

Страшенно журився син Одиссея Телемак, що так довго не повертається батько. Він не міг стерпіти, що нахабні залицяльники примушують його матір Пенелопу вибрати собі одного з них за чоловіка, а поки вона не зважилася на весілля, бешкетують у палаці Одиссея та розкрадають його статки. Одного дня Телемакові явилася войовнича богиня Атена й порадила звернутися до народних зборів, щоб трохи укоськати залицяльників.

Довго міркував Телемак над порадою, а потім зважився скликати народні збори, щоб припинити бешкет у власному домі. Він звернувся до народних зборів із проханням захистити його від свавілля залицяльників, які грабують його дім. Іменем бога — громовержця Зевса і богині правосуддя Феміди благав він про допомогу.

Тоді звівся зі свого місця один із залицяльників — Антиной. Він повівся напрочуд зухвало: замість визнати власну провину, почав відказувати на Пенелопу, мовляв, та хитрує і не хоче обрати собі нареченого. А й справді: Пенелопа пообіцяла зробити свій вибір, коли завершить ткати пишне покривало. Вдень вона ткала, а вночі розпускала, що встигла зробити за день, тому і зволікала з остаточним рішенням… Отож Антиной вигукнув, що залицяльники не залишать дому Одиссея, допоки Пенелопа не обере собі одного з поміж них.

Цю нахабну промову почув могутній Зевс і послав людям знамення: над головами народу, що зібрався на збори, злетілися два орли, зіткнулися в сутичці і, поранивши одне одного до крові, швидко зникли з очей. А віщун, який був присутній на зборах, розтлумачив знамення так: незабаром повернеться Одиссей — і тоді горе кривдникам, які зараз хазяйнують у його домі!.. Та один із залицяльників почав глузувати з Телемака і зі знамення: мовляв, нічого вони не бояться і не відступляться, поки не доможуться свого.

Після зборів засмучений Телемак вирішив спорядити корабель, щоб поплисти до — міста Пілос до царя Нестора — просити його поради. Незабаром корабель був готовий; знайшлося і двадцять справних гребців. Поки залицяльники Пенелопи бенкетували в палаці Одиссея, богиня Атена наслала на них міцний сон, щоб Телемак міг спокійно вирушити в дорогу.

ТЕЛЕМАК У НЕСТОРА І МЕНЕЛАЯ

Наступного дня, щойно колісниця Геліоса — Сонця виїхала на небо, корабель Телемака причалив у місті Пілосі на півдні Пелопонесу. Цар Нестор привітно зустрів чужинців і запросив узяти участь у бенкеті, який саме влаштовував на честь володаря морів Посейдона.

Після бенкету цар Нестор почав розпитувати Телемака, хто він і за чим приїхав у Пілос. «Я син Одиссея, Телемак, і хотів би довідатися про долю батька». Нестор зрадів, побачивши сина свого товариша Одиссея. Він розповів про пригоди, яких вони зазнали разом, проте нічого не міг сказати про подальшу долю царя Ітаки. Старий Нестор тільки порадив Телемакові, перш ніж він повернеться додому, завітати до царя Менелая і розпитати ще його.

Телемак хотів переночувати на своєму кораблі, проте Нестор не відпустив його, а натомість запросив переночувати у себе в палаці. А наступного ранку цар Нестор звелів запрягти коней у колісницю, щоб доправити Телемака до царя Менелая. Супроводжував Телемака в дорозі менший син царя Нестора.

Прибули мандрівники до Спарти, коли Менелай одночасно справляв два весілля: дочки й сина. Просто посеред бенкету з’явився в Менелая Телемак. Цар Менелай негайно запросив гостей на бенкет — він славився своєю гостинністю. Телемак був вражений пишнотою палацу Менелая й потихеньку шепнув Несторовому синові,

що, мабуть, тільки палац самого Зевса — громовержця може бути багатшим. Але Менелай вчув його слова й усміхнувся: через багато лиха й небезпек довелося пройти йому, щоб здобути свої статки.

Аж тут до бенкетної зали увійшла прекрасна Гелена. Тільки — но вона глянула на Телемака, як їй одразу впала в око його разюча подібність до Одиссея. Гелена миттю здогадалася, що перед нею — Одиссеїв син. Вона сказала про це чоловікові, і цар Менелай неймовірно зрадів.

А наступного дня цар Менелай розпитав Телемака про мету його візиту. Коли Телемак відповів, що хотів би дізнатися про долю батька, то Менелай зміг йому оповісти про Одиссеєві пригоди тільки до того моменту, як цар Ітаки потрапив до німфи Каліпсо. Проте далі він нічого не знав про долю Одиссея. Отож Телемак вирішив вертатися додому.

ТЕЛЕМАК ПОВЕРТАЄТЬСЯ НА ІТАКУ

Тим часом залицяльники Пенелопи дізналися, що Одиссеїв син Телемак таємно відплив з Ітаки. Перелякалися вони: напевно ж юнак поплив у Пілос та Спарту, аби просити помочі! І вони змовилися поважитись на життя Телемака: один із залицяльників, Антиной, звелів приготувати корабель, потихеньку відплисти в море й підстерегти юнака, коли той вертатиметься додому. Там, просто в морі, його можна буде легко вбити.

Але Пенелопа дізналася про цей підступний замір, їй — бо потай повідомив про нього міський глашатай Медон, який знав усі наміри залицяльників, і страшенно перелякалася: навіть вона — бо не знала, що Телемак відплив з Ітаки, адже син зробив це цілком секретно. Спершу вона хотіла кинутися до Одиссеєвого батька Лаерта, щоб той рятував онука, а потім вирішила просити милості в могутньої богині Атени.

Войовнича Атена вислухала благання Пенелопи й вирішила допомогти згорьованій матері. Вона полинула в Спарту, просто в палац царя Менелая, й уві сні явилася Телемакові. «Час тобі вертатися додому, — сказала вона. — Та коли плистимеш морем, знай: залицяльники твоєї матері приготували на тебе засідку. Отож, якщо хочеш дістатися дому живим, ти маєш уночі проминути Ітаку, а лишень уранці потихеньку пристати до берега в пустельному місці. Як причалиш, то зразу прямуй до свинаря Евмея».

Щойно богиня Атена відлетіла, прокинувся Телемак і почав квапливо збиратися в дорогу. Він попрощався з царем Менелаєм, який ще раз улаштував на честь Одиссеєвого сина учту, а на дорогу зібрав Телемакові пишні дарунки. А прекрасна Гелена подарувала йому власноруч витканий хітон для його майбутньої нареченої.

Коли Телемак виходив із палацу, а цар Менелай і цариця Гелена проводжали його, то всі були заскочені дивною картиною: над головами їхніми шугнув орел, який ніс у дзьобі гуску. Телемак здогадався, що то має бути знак від богів, і просив Менелая розтлумачити знак. Несподівано вигукнула Гелена: «Отак, як орел убив гуску, твій батько Одиссей повбиває всіх залицяльників Пенелопи, щойно повернеться додому».

Телемак на колісниці швиденько помчав у Пілос, де залишив свій корабель, і того — таки дня відплив на Ітаку. Як його навчила богиня Атена, він уночі проминув рідний острів, а раненько вранці причалив до берега в безлюдному місці й поквапився до свинаря Евмея.

ОДИССЕЙ І ТЕЛЕМАК

Зранку Одиссей прокинувся в Евмея, й удвох вони почали готувати сніданок. Зненацька надворі здійняли радісний гавкіт собаки — то вони зустрічали Телемака, який квапився до свинаря Евмея за порадою богині Атени. Евмей теж вибіг назустріч Телемакові та пригорнув його, як рідного сина.

Евмей усадовив Телемака, подав йому вина й запросив до сніданку. За сніданком Евмей оповів Телемакові всю вигадану історію фальшивого жебрака й просив його прийняти мандрівника в своєму домі. «Як же я це зможу зробити? — знизав плечима Телемак. — Адже мені не приборкати нахабних залицяльників, які не дають жити моїй матері Пенелопі!» Тоді Одиссей почав обережно випитувати в Телемака про все, що коїлося на Ітаці за його відсутності.

Телемак оповів. Одиссей розгнівано вигукнув: «Краще загинути у власному домі від руки нахабних зайд, виступивши проти них, ніж мовчки терпіти образи!» — «Як же мені самому здолати цілий натовп залицяльників? — розвів руками Телемак. — Адже вони змовилися мене підступно вбити! Я навіть не можу повернутися відкрито додому — змушений просити Евмея потихеньку передати матері звістку, що я вже приплив на Ітаку».

Отож Евмей вирушив до Пенелопи на прохання Телемака, а богиня Атена явилася Одиссеєві й наказала йому відкритися синові. І Одиссей зважився: скинув лахміття й мовив: «Я батько твій, Одиссей», — і хотів зі сльозами пригорнути Телемака. Але спершу син не міг повірити, що то справді його батько вернувся додому по двадцятирічній відсутності. Коли ж нарешті повірив, то теж, плачучи з радості, обійняв Одиссея.

Щасливі з цієї довгожданої зустрічі, батько й син довго гомоніли. Одиссей розповідав про свої пригоди, а Телемак — про свої. Нарешті вони уклали план, як подолати знахабнілих залицяльників, а їх — бо не жменька, а цілих сто шістнадцять! Вони домовилися, що Одиссей прийде до свого палацу в подобі жебрака, а слушної миті Телемак сховає всю зброю, яка є в залі, залишить зброю тільки для себе й для батька. І все це треба робити в глибокій таємниці.

ОДИССЕЙ У ВЛАСНОМУ ПАЛАЦІ

Наступного дня, ледве зійшло сонечко, Телемак вирушив до палацу, а Евмеєві звелів провести жебрака до міста — буцімто старцювати. Пенелопа страшенно зраділа, що її синок повернувся неушкодженим, але одразу й засмутилася, щойно дізналася, що ні цар Менелай зі Спарти, ні цар Нестор із Пілоса не відають нічого про долю Одиссея.

А тим часом Евмей провів Одиссея в місто. Спираючись на патерицю, фальшивий жебрак помалу дибав за свинарем. І дорогою з них глузували люди, проте Одиссей, щоб не зрадити себе, не звертав уваги на жодні кпини. Коли ж свинар і «жебрак» наблизилися до палацу, то почули звуки кітари й голосні співи — залицяльники Пенелопи знову бешкетували.

Евмей та Одиссей зайшли на подвір’я. А в кутку, просто в багнюці, лежав старий Одиссеїв пес Аргус. Двадцять років він чекав на свого господаря, став уже зовсім немічний. Проте щойно він почув голос Одиссея, то миттю упізнав господаря, навіть у подобі старця. Зраділий пес нашорошив вуха, махнув хвостом і хотів звестися, щоб

полащитися до господаря, та в нього не стало сили поворухнутися. Зітхнувши, Аргус помер. А Одиссей не міг стримати сліз, дивлячись на вірного собаку, який один тільки упізнав його.

А потім Евмей та Одиссей пішли до бенкетної зали. Одиссей сів собі біля дверей — начебто старцювати. Тут його помітив Телемак і шепнув, щоб він сміливо обходив гостей і просив милостиню. Одиссей пішов поміж гостей з простягненою рукою. Усі йому подавали, тільки Антиной відмовив і хотів прогнати Одиссея. Той не стримався й вигукнув: «Всередині ти не такий гарний, як зовні, коли шкодуєш мені хліба, та ще й чужого!» Антиной розгнівався на старця й пожбурив у нього лавку, та Одиссей мужньо стерпів удар — ще не час йому був признаватися до людей.

А Пенелопа побачила, як у її домі образили мандрівника, і з серцем мовила: «Начувайтеся! Скоро повернеться Одиссей, і тоді вони з Телемаком жорстоко помстяться на вас за всі образи!» Тільки — но вона це сказала, як Телемак голосно чхнув — а то було вірною прикметою, що все сказане — правда. Пенелопа зраділа й повірила, що Одиссей повернеться — таки додому.

Бенкет тривав до самої ночі. Виходила до залицяльників Пенелопа й просила залишити палац, проте була вона така гарна, що ще дужче розпалила пристрасті. Її почали обдаровувати пишними дарунками, намагаючись схилити до шлюбу, й Пенелопа змушена була просто втекти до свого покою.

А коли бенкет був у самому розпалі, Одиссей шепнув Телемакові, що час виносити з бенкетної зали всю зброю. Поки вони це робили таємно, щоб ніхто не бачив, сама богиня Атена присвічувала їм. А скінчивши виносити зброю, Одиссей попрямував до покою Пенелопи, бо та хотіла розпитати мандрівника про Одиссея.

ПЕНЕЛОПА

У покою для Пенелопи поставили крісло зі слонової кості, сидячи в якому вона приймала гостя. А для Одиссея також поставили крісло біля вогню. Коли «жебрак» сів, Пенелопа почала розпитувати його: «То розкажи мені про Одиссея!» А фальшивий жебрак оповів, що бачив Одиссея багато років тому, ще дорогою на Трою, на острові Крит. «А як же він був одягнений?» Одиссей справно описав власний свій одяг, і Пенелопа переконалася, що гість не бреше.

А далі Одиссей розповів дружині ту саму казочку, що й свинареві Евмею: буцімто нещодавно був Одиссей у краю феспротів і вже повертається на Ітаку з багатою здобиччю. «Твій чоловік повернеться, — закінчив він оповідь, — раніше, ніж на небо зійде молодик».

Отак вони побалакали, й Пенелопа звеліла старій няньці Одиссея Евриклеї обмити мандрівника. Евриклея почала мити «жебракові» ноги — і побачила шрам. Вона добре його знала — цей шрам Одиссей отримав ще в юності, коли полював на вепра. «Це ти, Одиссею? — вигукнула вона. — Як це я не пізнала тебе раніше?» Проте Одиссей попросив няньку Еврикпею поки що не видавати його таємниці нікому, навіть Пенелопі.

Коли Евриклея закінчила мити Одиссеєві ноги, він знову повернувся до вогню. Пенелопа заговорила до нього: «От послухай, що я надумала. Завтра я скажу своїм залицяльникам, що вийду заміж за того, хто зможе натягнути Одиссеїв лук і пустити з нього стрілу. Я певна, що нікому з них це не до снаги». Отак вона радилася з Одиссеєм, не підозрюючи, хто він є насправді. І так їй було хороше сидіти з ним біля вогню, що просиділа б і до ранку, та час було йти спочивати.

ОДИССЕЙ І ЗАЛИЦЯЛЬНИКИ

Наступного ранку все повторилося спочатку: вже вдосвіта стара нянька Евриклея звеліла прибрати бенкетну залу, вкрити лави червленими килимами, перемити начиння. Свинар Евмей пригнав свиней, кіз, овець, корів, яких мали зарізати до обіду. Тут між слугами був і Одиссей, якого й досі всі вважали бідним мандрівцем.

Небавом зібралися Пенелопині залицяльники й миттю повсідалися до столів, наче гулянка відучора й не переривалася. А юний Телемак поставив коло дверей лавку для Одиссея й припросив його теж взяти участь у бенкеті, мовивши: «Подорожній, приєднуйся до нашого столу і знай, що я нікому не дозволю тебе образити». А потім тихенько сів, чекаючи на умовний знак батька.

А тим часом Пенелопа пішла до комори, де зберігалися речі Одиссея. Серед іншого був тут і важкий лук із тугою тятивою, яку до снаги напнути було тільки самому Одиссеєві. Пенелопа з луком у руках вийшла у бенкетну залу й мовила до своїх залицяльників: «Ви довго схиляли мене до заміжжя, і я зважилась. Ось у мене лук мого чоловіка. Якщо хтось із вас зможе напнути цей лук і пустити стрілу через дванадцять кілець, я вийду за нього заміж».

Пенелопа віддала лук свинареві Евмею, і в того аж сльози на очах виступили, коли він побачив лук свого улюбленого господаря. Тим часом Телемак закріпив кільця, а залицяльники вже вишикувались у чергу, щоб позмагатись у стрільбі. Першим узяв у руки зброю Лейод, проте не зміг навіть і трошечки напнути тятиву — таким тугим був лук. Антиной звелів подати лою, щоб змастити лук — гадав, це допоможе, але і його спроби напнути тятиву були марними. Далі взявся до діла Евримах — той не тільки змастив лук лоєм, а ще й попробував погріти його над вогнем. Нічого не допомагало. Всі залицяльники перепробували Одиссеєву зброю, і жоден не спромігся впоратися з нею. Тоді вони покинули лук і повернулися до бенкету.

Поки залицяльники вправлялися з луком, Одиссей потихеньку вийшов надвір і відкрився вірному свинареві Евмею — показав йому шрам, колись на полюванні завданий кабаном. Невимовно зрадів Евмей — він — бо й не вірив уже, що його господар колись — то повернеться з далеких мандрів. А Одиссей звелів Евмеєві замкнути браму й чекати, а сам повернувся в бенкетну залу.

Коли всі залицяльники перепробували рук і повернулися до напоїв і наїдків, фальшивий старець — Одиссей попросив і собі спробувати напнути зброю. Залицяльники взяли його на кпини, проте Пенелопа наполягла, щоб і мандрівникові дозволили взяти участь у змаганні. Телемак уже знав, до чого ведеться, тож шепнув матері, аби та хутко йшла до себе в покій і там замкнулася. У цей час Евмей приніс Одиссеєві лук.

Дивний жебрак спершу довго оглядав зброю, а потім зненацька легким рухом напнув тугу тятиву. Залицяльники як один зблідли. А в небі гримнув грім — знак усемогутнього Зевса. Одиссей пустив стрілу — й вона прошила одразу всі дванадцять кілець.

І зразу потому Одиссей кивнув Телемакові, й той узяв до рук спис і меч та став поряд із батьком. Одиссей скинув жебрацьке лахміття — і нарешті всі його упізнали. Одиссей спрямував стрілу в нахабного Антиноя, який саме збирався перехилити чару вина, і смертельно його поранив. Залицяльники попідскакували зі своїх місць, хотіли були кинутись до зброї — та не було в бенкетній залі жодної зброї: всю її Телемак заздалегідь виніс геть.

Евримах став молити Одиссея помилувати їх, обіцяв багаті дарунки, обіцяв повернути все, що залицяльники розтринькали, поки Одиссей блукав по світах, але цар Ітаки палав жадобою помсти. Ще одна стріла знайшла свою ціль — прошила Евримахові груди.

А тим часом Мелантій підстеріг, що Телемак потай ходив до комірчини, щоб винести для себе й Одиссея більше зброї, й забув зачинити двері. Мелантій прокрався до комірчини й виніс звідти дванадцять щитів та списів. Залицяльники встигли озброїтися, перш ніж Евмей упіймав Мелантія на гарячому й, зв’язавши, повісив на бантині в коморі.

Одиссей же, побачивши зброю в руках ворогів, дещо злякався. Та на допомогу йому прийшла войовнича богиня Атена: коли хтось із залицяльників намагався поцілити Одиссея списом, Атена власною рукою відводила спис, а Одиссея підбадьорювала битися так, як колись він мужньо бився під стінами Трої. Отак один по одному попадали залицяльники, нікому не вдалося втекти від Одиссеєвої помсти.

ОДИССЕЙ І ПЕНЕЛОПА

Щойно різанина скінчилась і слуги повиносили тіла залицяльників, помили бенкетну залу й обкурили її пахощами, стара нянька Евриклея побігла в покій до Пенелопи, щоб звістити їй радісну звістку. Пенелопа спершу не могла повірити в таке щастя — повернувся її коханий Одиссей після двадцятирічної відсутності, та ще й усіх залицяльників перебив! Та зрештою побігла до бенкетної зали.

Побачивши Одиссея, уже не в лахмітті, а в своєму звичайному вигляді, Пенелопа завмерла на порозі. Першим поривом її було пригорнутися до чоловіка, але нагла думка прошила її: а раптом це не Одиссей? Вона сіла поруч із мандрівником і почала пильно вдивлятися в його обличчя. І впізнавала, і не впізнавала.

Першим не витримав Телемак: «Мамо, чого ти мов закам’яніла? Адже батько повернувся після двадцятирічної відсутності! Хіба на таку зустріч він заслуговує?» Пенелопа ще раз позирнула на Одиссея й промовила: «Сину, у нас із твоїм батьком був один секрет. Якщо він його пам’ятає, я зможу остаточно упевнитися, що то він, а не самозванець».

Тут до розмови долучився й Одиссей: «Сину, скоро твоя мати впевниться, що я — саме той, за кого себе видаю. А нам тим часом потрібно приховати від мешканців міста загибель залицяльників, адже серед них — чимало знатних громадян, тож, хай олімпійські боги милують, ми можемо потрапити під гарячу руку». За наказом Одиссея бенкет у палаці продовжився, наче тут нічого й не сталося.

Одиссей же прикликав няньку Евриклею й попросив її приготувати собі постіль, бо хотів спочити. Пенелопа зупинила Евриклею: «Приготуй постіль, але не в покої, а витягни ложе з покою, поки я не впевнилася, що то справді мій чоловік».

Одиссей збагнув, що дружина його перевіряє, й вигукнув: «Як же старенька зможе витягнути ложе з покою, якщо я власноруч зробив його із широчезного пня оливки, що колись зростала перед палацом! Адже я тоді добудував покій, зрубав оливку та з пня змайстрував постіль. Невже, поки мене не було, хтось спиляв пень, і тепер ложе можна винести з покою?»

Нарешті Пенелопа впевнилася, що перед нею Одиссей, адже тільки вони удвох знали таємницю подружнього ложа. Вона пригорнулася до чоловіка й заплакала. А далі вони пішли до свого покою, але не полягали спати, коли заснув увесь палац, а довго розмовляли — Одиссей розповідав дружині про свої неймовірні пригоди.

ЛАЕРТ

А наступного ранку Одиссей, Телемак та Евмей попрямували в гості до старого Лаерта — Одиссеєвого батька. Вони швидко перетнули місто, щоб ніхто не упізнав Одиссея, бо побоювалися, що звістка про винищення залицяльників дуже скоро просочиться за межі палацу. Лаерт мешкав за містом, і незабаром Одиссей і його супутники зупинилися на порозі батькового дому.

Одиссей знав, де шукати батька: у садку. Той саме порався коло дерева. Старенький Лаерт дуже бідував останнім часом, отож одягнений був, як останній жебрак. Одиссей ледь не розплакався, коли побачив батька в такому жалюгідному стані.

Він підійшов до Лаерта й, не відкриваючись йому, заговорив із ним, як із чужим. Почав розпитувати про садок, про господарство, як йому ведеться та чи повернувся нарешті Одиссей із мандрів. Лаерт стер сльозу й відповів: «Немає Одиссея на Ітаці, а в його домі бешкетують лиходії. А хто ж ти?»

Одиссей ще вагався, та нарешті вигукнув: «Батьку, це я! Ти не впізнаєш мене?» Старий Лаерт став мов укопаний, не ймучи віри власним вухам. Тоді Одиссей почав перераховувати всі плодові дерева в садку, які знав із дитинства. Заплакав Лаерт і почав обнімати сина.

Одиссей повів батька в дім, де Телемак та Евмей уже підготували пишний обід. Весела учта була цього дня в хаті старого Лаерта.

ЗАКОЛОТ І ПРИМИРЕННЯ

А вістка про те, що в домі Одиссея загинули всі залицяльники Пенелопи, вже почала поширюватися містом. Громадяни зібралися на міському майдані на раду. Батько Антиноя підбурював народ до заколоту проти Одиссея, і тільки міський глашатай Медон намагався втихомирити громадян і не здіймати зброї на Одиссея, його — бо охороняють олімпійські боги.

Половина городян була на боці Одиссея, бо ж усі бачили, як насправді бешкетували залицяльники в палаці Пенелопи, проте друга половина була на боці Антиноєвого батька. Вони схопилися до зброї й поквапилися до Одиссеєвого палацу, щоб помститися за смерть синів і скинути володаря Ітаки з трону.

Але боги і справді були на боці Одиссея: коли заколотники з’явилися на порозі Одиссеєвого палацу, сама богиня Атена допомогла старому Лаерту жбурнути спис в Антиноєвого батька й поцілити йому просто в голову. Той упав замертво, а Одиссей зі зброєю в руках накинувся на решту заколотників і був би повбивав усіх, якби Зевс — громовержець не жбурнув свою блискавку поміж Одиссеєм і непроханими гостями й не зупинив різанину.

І тоді з — за хмар почувся грізний голос Атени, яка звеліла городянам спинити бійку й примиритися. І незабаром запанував мир між громадянами Ітаки та її володарем Одиссеєм.

ЕНЕЇДА

ЕНЕЙ УТІКАЄ З ТРОЇ

Герой Троянської війни Еней був сином богині кохання Афродити й онука троянського царя їла — Анхіза. За те, що Анхіз розбовкав людям про кохання безсмертної богині Афродити до нього, Зевс осліпив його. Та все — таки боги не полишали старого Анхіза без свого покровительства. Коли Еней ухвалив рішення втікати з палаючої Трої, забравши родину та священний палладій, Анхіз спершу спротивився цьому. Він нізащо не хотів залишати рідне місто, хоч як Еней не вмовляв батька. Аж раптом над головою Енеєвого сина Асканія засвітилося золотаве полум’я, мовби загорілося волосся. Батьки кинулися гасити вогонь, проте вода не могла його залити. Тоді старий Анхіз збагнув, що полум’я — то божий знак: у далекім краю малого Асканія чекає славна будучи — на, — тож дід нарешті згодився втікати з Трої разом з Енеєм і всією родиною.

Еней зібрав усю родину, дав батькові в руки священні пенати — фігурки домашніх богів — хоронителів, а сам завдав старого на плечі та поніс на гору Іду. Там до Енеєвої родини приєдналися троянці, які вціліли у жахливій різанині, що її греки вчинили в Трої. Зладнавши двадцять кораблів, Еней та його супутники відплили геть із рідного спустошеного міста і взяли курс на Тракію.

Боги були милостиві до Енея, і він щасливо дістався берегів Тракії, висадився там і заснував місто, яке назвав власним іменем. Проте довго затримуватися в Тракії Еней не збирався — він вирушив на острів Делос, аби запитати оракула, куди йому прямувати далі. Оракул дав туманну відповідь, якої Еней гаразд не второпав, і не було кому її витлумачити, отож і рушив на острів Крит.

Та й на Криті йому не довелося затриматися надовго. Одної ночі уві сні до Енея прийшли всі боги його домашнього вогнища — пенати, що їх він вивіз з охопленої вогнем Трої. «Енею, вислухай волю сонцесяйного Аполлона, — мовили вони. — Боги піднесуть і звеличать твій рід, дадуть йому владу над цілим світом, але ти маєш збудувати столицю, достойну славетного свого роду. Тобі не можна залишатися на Криті. Місцевість, знана греками як край Гесперид, — ось твоя майбутня батьківщина, родючий і багатий край, і саме туди тобі час прямувати».

Прокинувшись уранці, Еней почав мерщій ладнатися в дорогу.

ЕНЕЙ І ДІДОНА

Незабаром Еней знову вирушив у далеку путь. Дорогою троянці зробили одну зупинку — на острові Сицилія, проте ця зупинка стала фатальною для старого Енеєвого батька Анхіза. Саме тут він занедужав і невдовзі помер. Еней справив батькові бучний похорон, а згодом вирушив далі.

Та щойно Енеєві кораблі випливли у відкрите море, як могутня Гера, яка у Троянській війні була на боці греків і чинила всілякі капості троянцям, наслала страшенну бурю. З моря випірнули жахливі морські чудовиська й оточили Енеїв флот. Володар вітрів Еол зібрав усі чотири вітри — північний вітер Борей, західний вітер Зефір, східний вітер Евр та південний вітер Нот — і наказав їм одночасно дути на флот Енея. Кораблі кидало на височенних хвилях з боку в бік і нарешті прибило аж до берегів Карфагену в далекій Африці.

Царицею Карфагену була сестра тирського царя Пігмаліона — красуня Дідона. Захланний Пігмаліон хотів заволодіти багатством сестри, отож одного разу підступно вбив її чоловіка. Дідоні довелося втікати з рідної домівки аж у Східну Африку, де вона знайшла притулок у берберійського царя Ярба. Хитрий Ярб хоч і прийняв до себе чужоземку, проте не поспішав допомагати їй. Він пообіцяв дати Дідоні стільки землі, скільки вкриє воляча шкура. Але мудра Дідона легко обкрутила жадібного царя: вона покраяла волячу шкуру на тонкі смужки й відміряла ними величезну ділянку землі, де згодом і заснувала своє місто — державу Карфаген.

Коли Еней висадився на берегах Карфагену, Дідона радо вітала і його, і всіх його супутників — троянців. Вона влаштувала на честь гостей бучну учту. Богиня Афродита, покровителька троянців, вирішила, що Енеєві було б найкраще зостатися в Карфагені, отож оселила в серці Дідони кохання до красеня — героя Енея. Цілісінькі дні Дідона не розлучалася з Енеєм — захоплено слухала його оповіді про Троянську війну, про страшне лихо, яке трапилося з його містом, про небезпечну морську мандрівку…

Та володар богів Зевс мав щодо Енея зовсім інші плани. Одного дня він через свого вісника звелів Енеєві залишити Карфаген і вирушати далі. Хоч яка гарна й чарівна була цариця Дідона, а проте Еней зміг встояти проти її чарів і зоставити гостинну країну. Дідона довго вмовляла Енея залишитися з нею, але троянський герой одного дня потихеньку сів на корабель і відплив від берегів Карфагену. Коли Дідона дізналася про таємну втечу коханого, горю її не було меж. Вона звеліла спорудити височенне вогнище, сама вилізла на нього та зарізалася мечем, який подарував їй зрадливий Еней. Потому Карфагеняни запалили кострище, і прекрасна цариця згоріла.

ЕНЕЙ І ЛАВІНІЯ

Троянський герой спрямував свої кораблі до берегів Сицилії, де рік тому поховав власного батька Анхіза. Саме тут, на могилі батька, Еней влаштував похоронні ігри та змагання на честь Анхіза. Він уже готовий був знятися з якоря і прямувати далі, але троянські жінки, стомлені нескінченними блуканнями чужими землями, спалили декілька кораблів і відмовилися знову плисти світ за очі. Енеєві довелося заснувати на Сицилії місто, де зосталося жіноцтво, старші люди та деякі троянці, котрі не хотіли плисти далі.

І ось нарешті Еней спорядив кораблі, що вціліли, й вирушив у путь. Незабаром він прибув у місто Куми. У Кумах мешкала знана пророчиця — сивіла, яка написала дев’ять таємних книг пророцтв. Еней звернувся до кумської сивіли з проханням витлумачити йому майбутнє. Але сивіла порадила троянському героєві спуститися в Аїд, щоб дізнатися свою долю від власного батька Анхіза. «Дорогою до царства тіней, — мовила пророчиця — сивіла, — тобі трапиться золота гілка. Принеси її в жертву володарці Аїду Персефоні, і вона допоможе тобі».

Еней послухався сивілу й незабаром спустився в похмуре царство тіней. Золоту гілку, яку він знайшов дорогою, він приніс у жертву Аїдовій дружині — богині Персефоні, і вона допомогла Енеєві розшукати серед мертвих свого батька. Старий Анхіз радо провістив синові безхмарне майбутнє: за волею богів Еней буде засновником славетного войовничого народу, а його нащадки володітимуть половиною світу.

Повернувшись з Аїду, Еней плив іще кілька днів і нарешті причалив до берегів річки Тибр. Тут його радо вітав цар аборигенів Латин і навіть дав йому землю у своїх володіннях, щоб Еней побудував нове місто. Цар Латин настільки вподобав мужнього і гарного троянського героя, що запропонував йому руку своєї дочки Лавінії. Латин зовсім забув, що перед тим уже обіцяв руку дочки царю рутулів Турну. Дізнавшись про те, що Еней збирається взяти шлюб з його колишньою нареченою — Лавінією, цар Турн зібрав військо та пішов війною на троянців і царя Латина.

Хоч яким чисельним було військо Турна, але троянці разом з аборигенами запекло боролися. Боги були на боці Енея, тож коли Турн підібрався до троянського флоту і хотів його підпалити, олімпійці обернули кораблі на нереїд і не дозволили їх знищити. А розгніваний Еней викликав Турна на двобій. Одним влучним ударом він убив рутульського царя Турна і здобув перемогу у війні.

Розбивши військо Турна, Еней одружився з Лавінією і заснував нове місто, яке на честь дружини назвав Лавінієм. Довго й щасливо жили в новому місті Еней та Лавінія, а по смерті царя Латина успадкували його царство.

АСКАНІЙ І БІЛА СВИНЯ

Довгі роки вже царював Еней у місті Лавінії. Його син Асканій зріс і змужнів, й от одного разу батько вирушив до оракула, щоб той провістив долю синові. Оракул промовив до Енея: «За волею богів Асканій не може залишитися в місті Лавінії. Вирушайте в дорогу вдвох із сином і йдіть, доки не змучитеся. І коли ви блукатимете у пустельній місцевості й вам здаватиметься, що подорож ваша марна, на березі річки, попід дубом, ви побачите білу свиню. Вона годуватиме таких самих біленьких, як вона, поросят. Саме на цьому місці ви маєте збудувати нове місто, в якому царюватиме Асканій».

Еней послухався оракула, й незабаром вони з сином вирушили в далеку дорогу. Довго блукали вони пустельними землями й уже почали втрачати надію, аж раптом сповнилося пророцтво оракула: на березі невідомої річки, під розлогим віттям дуба, вони уздріли білу свиню, яка годувала білих поросят. Зраділи Еней та Асканій — прийшов кінець їхній виснажливій подорожі. Отут буде засноване нове місто — Альба — Лонга!

Зненацька біла хмара огорнула Енея — і він зник. Довго кликав Асканій свого батька, довго шукав, але той наче під землю запався. Та одного разу вві сні явився Еней синові, вдягнений у блискучі обладунки, і розповів, що то могутній Зевс звелів забрати троянського героя Енея на Олімп, щоб він жив тепер серед безсмертних.

РОМУЛ І РЕМ

Багато щасливих років царював Асканій у новозаснованому місті, та прийшов і йому час спускатися назавжди у похмурий Аїд. Він передав престол Альба — Лонги своїм нащадкам. Спершу царював у Альба — Лонзі старший брат — Нумітор. Але заздрісний молодший брат Амулій зважився вигнати Нумітора з міста й захопити престол. Та у старшого брата була дочка — Рея Сильвія, яка теж могла претендувати на царство. Амулій боявся, що якби Рея Сильвія народила нащадка, то він би відібрав у Амулія престол. І тоді новоспечений цар змусив племінницю стати жрицею богині Вести (яку давні греки ще називали Гестією) — весталкою. Протягом тридцятьох років весталка мала служити в храмі богині Вести — покровительки домашнього вогнища, підтримувати там вічний вогонь, і не могла виходити заміж, і тільки через тридцять років ставала вільною.

Та одного разу Рея Сильвія, яка вже кілька років служила в храмі богині Вести, пішла до річки по воду. Там вона лягла спочити, і їй наснилося, що сам бог війни Арес спустився до неї з Олімпу й узяв її за дружину. Рея прокинулась — і збагнула, що то був тільки сон. Вона набрала води й повернулася до храму, щоб і далі день у день виконувати нехитрі обов’язки весталки. Та незабаром вона відчула, що вагітна. За дев’ять місяців Рея Сильвія народила хлопчиків — близнюків — Ромула й Рема.

Коли Амулій почув про те, що Рея Сильвія народила хлопчиків, він страшенно перелякався й розгнівався. Він мерщій наказав утопити близнюків у річці Тибр, а саму племінницю живцем закопати в землю — саме так у ті часи чинили з весталками, які насмілювалися порушити обітницю не виходити заміж і не народжувати дітей.

А того року навесні Тибр розлився напрочуд широко. Слуги, яким Амулій звелів утопити близнюків, принесли хлопців на берег річки в кошику й кинули у хвилі. Та саме на ту пору з волі богів вода почала спадати, хвилі відступили — й малюки в кошику опинилися на сухому. Ромул і Рем, голодні та змерзлі, жалібно квилили. їхній плач почула вовчиця і спустилася з гір. Побачивши малюків, вона, замість роздерти здобич, почала годувати їх своїм молоком. Ромул і Рем були врятовані.

А одного разу чередник Фаустул натрапив на вовчицю, яка годувала молоком людських дітей хлопчиків — близнюків. Він був вражений цим неймовірним дивом і збагнув, що самі боги оберігають дітей. Фаустул взяв Ромула й Рема на виховання.

РОМУЛ І РЕМ ЗАСНОВУЮТЬ МІСТО

Ромул і Рем росли швидко й були міцні, як молоді дубочки. Одного дня, коли вони досягли повноліття, Фаустул завів із ними серйозну мову. Фаустул уже давно збагнув, що такі гарні, дужі хлопці не можуть бути простими смертними, а мають бути синами безсмертного бога. Він знав про те, як Амулій звелів утопити в Тибрі близнюків Ромула й Рема і здогадався, що його вихованці — саме Ромул і Рем. Отож Фаустул розповів

братам і про їхнього діда Нумітора, і про матір Рею Сильвію, і про підступного дядька Амулія.

Запалали гнівом Ромул і Рем. Вони мерщій вирушили до Альба — Лонги й скинули з престолу Амулія. У місті знову зацарював старий Нумітор. Але Ромул і Рем вирішили не лишатися в Альба — Лонзі, а заснувати власне місто. Його вони збудували на тому місці, де колись їх вигодувала молоком вовчиця.

І ось місто збудоване. Але ж чиїм іменем його назвати? Ромул хоче назвати місто на свою честь, а Рем — на свою. Довго сперечалися брати, але ніяк не могли дійти згоди. Й ось нарешті вони вирішили звернутися до олімпійських богів, щоб ті розсудили братів, послали їм який — небудь знак. І зовсім скоро Ромул побачив, що шість яструбів прилетіли до нього й почали кружляти довкола його голови. Та тільки — но він хотів сказати брату про цей знак, як Рем закричав: «Я бачу дванадцятьох яструбів, які кружляють довкола моєї голови!»

Сварка розпалилася ще дужче. Брати почали битися, і довго жоден із них не мав переваги. Нарешті Рем вистрибнув на стіну, яку Ромул збудував довкола нового міста, й почав насміхатися з братової роботи. Ромул страшенно розсердився й убив рідного брата — близнюка.

РИМ

По смерті брата Ромул назвав нове місто на свою честь — Рота, себто Рим, і почав у ньому царювати. Але як можна царювати в місті, де зовсім немає мешканців? І Ромул вирішив запросити в нього мешканців інших міст. Ромул оголосив, що відтепер місто Рим буде притулком для кожного, хто захоче в ньому оселитися. Навіть злочинець може сміливо сховатися за стінами

Рима й бути тут недоторканним. Отак до Рима почали стікатися злодії, раби, вигнанці — здебільшого чоловіки.

Жінки з сусідніх містечок і селищ не хотіли одружуватися з таким набродом, і незабаром місто просто б вимерло, бо в ньому зовсім не було дітей. І тоді Ромул вигадав одну хитрість. Одного дня він оголосив, що влаштовує в Римі бучну гулянку. На учту запрошені мешканці сусідніх селищ, сабіняни, разом із жінками й дітьми.

Гулянка була в розпалі, сабіняни добре напилися молодого вина й не звертали уваги на те, що відбувається довкола. А тим часом Ромул подав римським парубкам заздалегідь умовлений знак, і вони потихеньку покрали усіх дівчат — сабінянок. Коли сабіняни оговталися, на гулянці не лишилося жодної дівчини. Сабіняни страшенно розгнівалися й оголосили Риму війну. Дві армії вишикувалися одна супроти одної, готові до бою. Та зненацька дівчата — сабінянки вибігли просто на поле бою й стали поміж двох армій. Вони благали сабінян відмовитися від війни — хай краще дівчата залишаться з римлянами, тільки б не гинули їхні батьки та брати у безглуздій різанині.

Так було засноване славетне місто Рим. Ромул довго царював у ньому, а коли постарів, боги забрали його на Олімп, де він долучився до свого героїчного пращура Енея.

ВІД ЗОЛОТОГО ДО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ

Елліни вірили, що давно — давно, коли на землі запанували олімпійські боги, люди вели блаженне життя, яке не затьмарювали ні сварки, ні війни, ні тяжка праця. То був золотий вік, коли боги створили людей, які не знали ні праці, ні старості. Вони все життя бенкетували, а помирали, мовби засинаючи. Земля сама давала багаті врожаї, люди володіли численними отарами худоби, а працювали тоді, коли мали до того охоту. Після смерті ці люди обернулися на добрих духів, людських рятівників.

Після золотого віку прийшов срібний. Люди, які жили тоді, теж були незвичайними: їхнє щасливе дитинство тривало ціле століття. Зрілість і старість були нетривкими. Та чудові люди срібного віку загинули через власну пиху: вони не хотіли приносити жертви богам, тож усемогутній Зевс розлютився й винищив їх. Він скинув їх під землю, в похмурий Тартар.

За срібним віком прийшов мідний — люди мешкали в мідних житлах і працювали за допомогою мідних знарядь праці. До мідного віку люди не знали воєн, але в той час уже почався розбрат серед людей, отож саме тоді з’явилися мідні обладунки. Люди мідного віку не знали землеробства, а засоби для життя здобували собі у війнах. Отак вони всі перебили одне одного та зникли з лиця землі.

За мідним віком прийшло покоління героїв. Герої вели своє походження від богів, були войовничими, але благородними та справедливими. Більшість героїв загинули під час Троянської війни, та після смерті олімпійські боги нагородили їх безсмертям і перенесли далеко — далеко, на самісінький край землі, за високі гори й широкий океан — на острови блаженних. Там вони й досі живуть, не знаючи ні горя, ні праці, бо там зростає три врожаї на рік, а зелень цвіте й буяє.

А за часом героїв прийшов залізний вік. Боги не дають людям передихнути від роботи й лихоліть, життя коротке, діти народжуються вже старими. Люди потерпають від розбрату, і на землі царює не закон, а сила. Зникає сором, натомість від зла скоро не буде порятунку. Людство прямує до загибелі, бо всемогутній Зевс власною рукою знищить людей залізного віку, якщо вони не схаменуться.

КОРОТКИЙ МІФОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

АДОНІС — син красуні Мирри, яку боги перетворили на миррове дерево. Адоніс був таким вродливим, що через нього посперечалися богині АФРОДИТА Й ПЕРСЕФОНА — У переносному сенсі вживається для означення напрочуд вродливого чоловіка.

АЇД — володар підземного царства мертвих, син Кроноса та Реї. Аїд володів шоломом — невидимкою. Зображувався як зрілий, суворий чоловік, що сидить на троні з двозубцем або берлом у руках, біля ніг його лежить пес Цербер.

АМАЗОНКИ — міфічний народ войовничих жінок, який мешкав на берегах Меотиди (теперішнього Азовського моря). Для продовження роду амазонки одружувалися з чоловіками з сусідніх племен, а згодом відсилали чоловіків додому. Якщо в амазонок народжувалися сини, їх відправляли до батьків, а дочок готували до війни.

АПОЛЛОН — син Зевса, брат — близнюк Артеміди. Аполлон — покровитель доріг і мандрівників, а також бог сонячного світла, такого важливого для землеробства. Аполлон володів золотими сонячними стрілами, якими поціляв ворогів. Зображувався як високий, гарний, стрункий юнак із кітарою (лірою) та луком і стрілами в руках.

АРГОНАВТИ — герої, які здійснили похід у Колхіду по золоте руно — вовну чарівного барана, який народився від бога Посейдона. Герої отримали наймення аргонавтів, оскільки плавали на кораблі «Арго». Очільником аргонавтів був герой Язон.

АРЕС (АРЕЙ) — бог війни, син Гери та Зевса. Арес був уособленням жорстокої войовничості. Вважався батьком амазонок, а також деяких героїв.

АРТЕМІДА — богиня мисливства, дочка Зевса, сестра — близнючка Аполлона. Атрибутами Артеміди були лань і ведмедиця. Зображувалася як юна мисливиця в короткому хітоні, з сагайдаком стріл за спиною, поруч із нею — лань.

АТЕНА (АФІНА, АФІНА — ПАЛЛАДА) — одне з головних божеств Греції, дочка Зевса, яка народилася з його голови, одразу вдягнена у військові обладунки. Вона навчила людей майструвати колісниці та будувати кораблі, подарувала рало й борону, веретено і ткацький верстат і тому вважалася покровителькою ремесел, особливо ж ткацтва. Крім того, Атена — покровителька мудрості та наук.

АФРОДИТА — богиня кохання та краси, дочка Зевса й океаніди Діони. Народилася з морської піни. Атрибутом богині Афродити був її чарівний пояс, у якому була схована таємниця її привабливості. Була дружиною бога — коваля Гефеста, але зраджувала чоловікові з богом війни Аресом, від якого мала сина Ерота й інших дітей. Зображувалася молодою вродливою жінкою, здебільшого оголеною.

АХІЛЛ — герой Троянської війни, син морської богині Тетиди. Щоб зробити сина безсмертним, нереїда Тетида занурила немовля у води річки Стикс, через що його тіло не могла вразити жодна зброя. Тільки п’ятка залишилася вразливою, оскільки саме за неї тримала мати немовля. Ахілл загинув від стріли троянця Париса, яка поцілила саме в п’ятку. Тепер вираз «ахіллесова п’ята» означає слабке, вразливе місце.

ГАРПІЇ — крилаті чудовиська, птахи з дівочими головами. У легенді про аргонавтів мучили голодом сліпого Фінея, відбираючи в нього їжу. Тепер гарпіями називають злих жінок.

ГЕБА — богиня юності, дочка Гери та Зевса. На Олімпі вона підносила богам нектар і амброзію — їжу богів. Геба була небесною дружиною героя Геракла. Зображувалася вона як чарівна юнка з золотою чашею в руці.

Гера — найстарша дочка Кроноса й Реї, сестра та сьома дружина Зевса. Гера — богиня шлюбу й подружнього кохання, мати Геби, Гефеста, Ареса. Гера зображувалася як висока, струнка жінка з величною поставою і суворим поглядом, з діадемою на чолі.

ГЕРАКЛ — грецький народний герой, син бога Зевса та смертної жінки Алкмени. За пророцтвом Дельфійського оракула мав служити царю Евристею й за час служби здійснив дванадцять подвигів. Пізніше брав участь у поході аргонавтів і Калідонських ловах. За переказами саме Геракл заснував Олімпійські ігри. Після смерті Зевс забрав героя Геракла на Олімп і дав йому за дружину богиню Гебу.

ГЄРМЄС — син Зевса та плеяди Майї. Гермес — бог скотарства і покровитель пастухів, а також купців і торгівлі. Крім того, Гермес — вісник богів, покровитель послів і хранитель недоторканості посольств. Гермес супроводжував душі померлих в підземне царство — Аїд. Своїм чарівним берлом він міг будь — кого занурити в сон або збудити зі сну. Зображувався взутим у чобітки з крильцями, із жезлом — кадуцеєм, обвитим зміями, в руках.

ГЄСТІЯ (Веста) — дочка Кроноса та Реї, богиня домашнього вогнища.

ГЕФЕСТ — бог вогню та ковальства, син Гери й Зевса. Найбільше культ Гефеста — бога підземного вогню був розповсюджений на островах із діючими вулканами. Гефест народився кульгавим, за що Гера скинула його з Олімпу, але згодом була змушена прийняти назад. Гефест викував скіпетр та егіду Зевса й інші атрибути олімпійських богів. Гефест зображувався як могутній коваль із молотом та кліщами в руках.

ГІМЕНЕЙ — бог шлюбу, син Аполлона і музи. Зображувався як юнак, оздоблений гірляндами з квітів, зі смолоскипом у руці.

ГОРГОНИ — жінки — чудовиська, які обертали на камінь кожного, хто наважиться на них глянути. Було три сестри — горгони: Стено, Евріала й Медуза. Як і сестри, Медуза могла поглядом обертати на камінь, а крім того, довкола її голови замість волосся спліталися змії. Тільки Медуза була смертною, і її зміг убити Персей.

ГОРИ — богині, які керували зміною пір року і ладом у природі.

ҐЄЯ — давнє божество, уособлення землі. Ґея була одружена з Ураном — Небом. Від цього шлюбу народилися титани, циклопи, гекантохейри. Крім того, Ґея була матір’ю Ериній та гігантів.

ДЕДАЛ — легендарний майстер, який вважався винахідником теслярського ремесла й інструментів. Побудував знаменитий критський лабіринт, у якому мешкало чудовисько Мінотавр.

ДЕМЕТРА — богиня землеробства, дочка Кроноса й Реї, сестра та дружина Зевса, мати Персефони. Деметра зображувалася у вінку з колосся, зі смолоскипом та кошиком плодів у руках.

ДІОНІС — бог виноградарства і виноробства, син Зевса, який народився з його стегна. Атрибутом Діоніса був тирс — жезл, обвитий плющем, прикрашений виноградним листям, а згори увінчаний сосновою шишкою. Супроводжували Діоніса сатири, Силен і німфи. Свята на честь Діоніса, які називалися містерії (оскільки все, що відбувалося під час обрядів, мало зберігатися учасниками в таємниці), переростали в оргії, які звільняли людину від звичних заборон. У ході на честь Діоніса брали участь жінки, які прикрашали голову вінками з плюща і вдягалися в звірині шкури; вони називалися менади.

ЕНЕЙ — син богині Афродити, герой Троянської війни. Після поразки троянців у війні змушений був утікати з Трої й оселився в Гесперії — теперішній Італії. Нащадки Енея Ромул і Рем заснували місто Рим.

ЕРИНІЇ — богині помсти, які мешкали в Аїді. Еринії невтомно переслідували людей, які порушують клятви, не дотримуються законів гостинності, а особливо зважуються на вбивство. На винного Еринії насилали божевілля.

ЕРОТ — бог кохання, син Ареса й Афродити. Ерот поціляв людей золотими стрілами, які викликають кохання. Зображувався як хлопчик із золотими крильцями, з луком і стрілами в руках.

ЗЄВС — верховне божество, цар і батько олімпійських богів і людей. Син Реї та Кроноса. Зевс правив світом з гори Олімп. Він керував усіма небесними явищами, а найперше — громом і блискавкою. Зевс розподіляв на землі добро та зло. Оскільки Зевс — найвище божество, йому було відкрите майбутнє. Священними його тваринами були орел і подекуди бик. Головні атрибути бога — скіпетр й егіда (щит зі шкіри чарівної кози Амалтеї, яка вигодувала Зевса).

КАССАНДРА — легендарна троянська царівна — віщунка, яка передбачила падіння Трої. Даром віщування її нагородив бог Аполлон, але за те, що Кассандра не відповіла на його кохання, зробив так, що люди не вірили її пророцтвам. Тепер так називають людей, які можуть передбачити біду, але не вміють переконати інших вжити заходів для її відвернення.

КЕНТАВРИ (ЦЕНТАВРИ) — напівлюди — напівконі. Кентаври, так само як сатири, були супутниками бога Діоніса. Найвідомішими кентаврами були Хірон (учитель багатьох грецьких героїв), Евритіон (який спричинився до битви лапітів із кентаврами), Фол (якого після смерті боги перетворили на сузір’я Стрільця) і Несе (якого убив Геракл і через якого сам Геракл загинув у страшних муках).

КРОНОС — наймолодший із титанів, син Урана — Неба та Ґеї — Землі, який повстав проти свого батька і покалічив його. Кронос був батьком Деметри, Гери, Аїда, Посейдона, Зевса й кентавра Хірона. Кронос ототожнювався з Хроносом — уособленням часу.

ЛЕТА — ріка забуття, яка протікала в підземному царстві мертвих. Ковток води з Лети змушував душі померлих забути землю та своє попереднє життя.

МІНОТАВР — критське чудовисько, яке мешкало в лабіринті й щороку отримувало в жертву від міста Атени сімох дівчат і сімох юнаків, допоки його не вбив герой Тезей.

МОЙРИ — богині людської долі. Клото пряла нитку людського життя, Лахесис проводила її через мінливості долі, а Атропа, перетинаючи нитку, вкорочувала людині віку.

НІМФИ — уособлення сил природи. Розрізняли німф морських (океаніди та нереїди), річкових і джерельних (наяди), гірських (ореади), німф долин (напеї), луків (лимоніади), дерев (дріяди); були також німфи окремих місцевостей та островів. Німфи жили дуже довго, але не вічно, вони смертні. Якщо зрубати дерево, в якому мешкає дріяда, то загине й ця німфа.

ОДИССЄЙ — цар острова Ітака, учасник Троянської війни, відзначався своєю хитрістю та спритністю. Після перемоги греків у Троянській війні Одиссей ще довго блукав по світу, пережив багато пригод і повернувся додому після двадцятирічної відсутності.

ОРАКУЛ — засіб спілкування людини з богами. Оракулом називалося і священне місце, де люди могли спілкуватися з богами, і ті пророцтва, які тут віщувалися. У Дельфійському оракулі волю богів вирікала віщунка — пітія, на острові Делос жерці витлумачували шелест листя священного лавра тощо.

ПАН — бог лісів, син Гермеса. Народився волохатим, з козлячими ратицями й рогами, з бородою та хвостом. Пан — веселий бог, який блукає лісами й горами, влаштовує танці з німфами, грає на винайденій ним самим сопілці.

ПАНДОРА — жінка, яку з землі зліпив Гефест у покару людям. Зевс вдихнув у неї життя і зробив їй шлюбний подарунок — посудину, яку ні в якому разі не можна було відкорковувати, проте одного разу Пандора не втерпіла — й із посудини вилетіли людські вади, біди та хвороби, всередині залишилася тільки надія. Переносно «скринька Пандори» — джерело біди й лиха.

ПЕГАС — чарівний крилатий кінь, який народився з крові убитої Персеєм горгони Медузи. Є символом поезії та конем поетів; «осідлати Пегаса» — стати поетом.

ПЕРСЕЙ — син Зевса й аргоської царівни Данаї, який подолав горгону Медузу, відрубавши їй голову, а також урятував від морського чудовиська етіопську царівну Андромеду. Персей і Андромеда мали шістьох синів, найстарший із яких, Перс, вважався родоначальником перського народу.

ПЕРСЕФОНА — богиня земної родючості, дружина Аїда. Вважалося, що коли Персефона спускається під землю до свого чоловіка, природа засинає і приходить зима, коли ж повертається, настає весна, природа оживає і розквітає. Зображувалася зі смолоскипом в одній руці та плодом граната (символом нерозривності шлюбу) в іншій.

ПОСЄЙДОН — володар морів, син Кроноса та Реї. Батько Тритона, циклопа Поліфема та інших. За дружину Посейдон мав Амфітриту, з якою мешкав у палаці на дні моря, в оточенні почту з нереїд і тритонів. Ударом свого тризуба Посейдон міг розколювати скелі та здіймати бурі на морі.

ПРОКРУСТ — легендарний розбійник, який вкладав своїх гостей спати на особливому ліжку. Якщо людина виявлялася замалою для ліжка, Прокруст її витягував, якщо ж задовгою, Прокруст обрубував їй ноги. Розбійника подолав герой Тезей. Тепер вираз «прокрустове ложе» вживається для позначення штучної мірки, під яку намагаються підігнати факти.

ПРОМЕТЕЙ — титан, син Феміди, богоборець і захисник людей. Прометей украв з Олімпу вогонь і приніс його людям у тростині та навчив людей ним користуватися, за що Зевс прикував його ланцюгами в горах Кавказу, пробив йому груди списом, і щоранку великий орел прилітав та клював печінку титана, допоки герой Геракл не вбив орла та не визволив Прометея.

ПСИХЄЯ — уособлення людської душі, дружина Ерота. Зображувалась у вигляді метелика або дівчини з крильцями метелика.

САТИРИ — лісові боги, демони плодючості, які складали почет бога Діоніса. Сатири були ліниві, найбільше полюбляли пиячити й танцювати. Це були напівлюди — напівцапи з гострими козлячими вухами, з конячим хвостом, з кирпатим носом — рилом. Сатири завжди носили з собою сопілки та бурдюки з вином.

СИЛЕН — супутник, учитель і вихователь бога Діоніса, син бога Пана. Силен — веселий напівп'яний голомозий старий, товстий, як винний бурдюк, із яким ніколи не розлучався. Силен умів бачити майбутнє, тож якщо людині вдавалося захопити його сплячим і зв'язати, то в нагороду за визволення Силен провіщав їй майбутнє. Найстарший Силен був батьком численних силенів і сатирів.

СИРЕНИ — напівптахи — напівжінки, які своїм чарівним співом заманювали мореплавців, а потім убивали. Зараз сиренами називають звабливих красунь, які чарують своїм голосом.

СТИКС — річка, яка оточувала царство мертвих. Називалася так на честь німфи Стикс, що мешкала в цій річці. Клятва водою річки Стикс — священна і для богів, і для людей, а якщо бог неправдиво заприсягався водою Стиксу, він на рік занурювався у мертвий сон, а потім іще на дев’ять років виключався з Ради безсмертних.

СЦИЛЛА І ХАРИБДА — легендарні чудовиська, які мешкали по два боки протоки між Сицилією та Італією й убивали мореплавців. Тепер вислів «бути між Сциллою і Харибдою» означає перебувати в подвійній небезпеці.

Тартар — найглибші надра землі, які розташовані так глибоко, як високо від землі міститься небо, й оточені потрійним шаром мороку та залізною стіною.

Тезей — герой Аттики, син атенського царя Егея. Подібно до героя Геракла, здійснив декілька славетних подвигів. Крім того, брав участь у поході аргонавтів і в Калідонських ловах. В Аттиці Тезея пошановували як творця Атенської держави, на честь Тезея влаштовувалися святкування — тезеї.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ — величезний дерев’яний кінь, якого за порадою хитрого Одиссея спорудили греки й заховалися всередині. Коли троянці затягли коня в місто, греки вночі вилізли назовні та зруйнували Трою, що поклало край десятирічній Троянській війні. Тепер вираз «троянський кінь» означає лживий хід із метою перехитрити ворога; дарунок ворогу, що зрештою його погубить.

УРАН — давнє божество, яке уособлювало небо. Уран був одружений із Ґеєю — Землею. Від цього шлюбу народилися титани, циклопи, гекантохейри, серед них і титан Кронос — Час, який згодом повстав проти власного батька.

ФЕМІДА (ТЕМІДА) — богиня права, законного порядку та передбачень. Одна з дружин Зевса, мати гор і мойр. Феміда зображувалася з зав'язаними очима (символ неупередженості правосуддя), з рогом достатку й терезами в руках.

ХАОС — порожня безодня, яка існувала до початку світу і в якій змішані були всі стихії. У сучасному розумінні хаос — цілковитий безлад, гармидер.

ХАРИТИ — богині краси, радості, жіночої зваби. Харити — це втілення жіночої грації та досконалої краси.

ЦЕРБЕР (КЕРБЕР) — злий триголовий пес, який стеріг вихід із царства мертвих Аїду, син Тифона та Єхидни. В Аїд він пропускав усіх, але не випускав нікого. Щоб уласкавити Цербера, греки клали в домовину померлих медовий пряник.

ЦИКЛОПИ (КІКЛОПИ) — одноокі велети, які мешкали у великих печерах на далекому заході, діти Урана — Неба та Ґеї — Землі. Потому як Кронос закував їх у ланцюги, а Зевс звільнив, циклопи стали товаришами Гефеста й допомагали йому кувати громи та блискавки для Зевса.

ЯБЛУКО РОЗБРАТУ — золоте яблуко, яке богиня розбрату Ерида підкинула богиням Гері, Атені й Афродиті. На яблуку був напис «Найчарівнішій». Богині попрохали троянського царевича Париса розсудити їх, і Парис віддав яблуко Афродиті, що згодом призвело до Троянської війни.

ЯЗОН — тессалійський герой, учасник походу аргонавтів. Здобув золоте руно за допомоги чарівниці Медеї.

ПЕРЕЛІК ІЛЮСТРАЦІЙ

Для створення ілюстрацій були використані такі джерела.

Обкладинка. Діоніс у човні. Фрагмент розпису кіліка. Бл. 540 р. до н. е. Мюнхенський музей античного ужиткового мистецтва, Німеччина.

Викрадення Європи. Фрагмент розпису кратера. Дата не відома. Таркінійський національний музей, Італія.

Аїд і Персефона. Фрагмент розпису келіки. Дата не відома. Атенський національний музей, Греція.

Зевс, Гера та Геба. Фрагмент розпису амфори. Бл. 500 р. до н. е. Мюнхенський музей античного ужиткового мистецтва, Німеччина.

Посейдон і Амфітрита. Фрагмент розпису кратера. Бл. 475 — 470 рр. до н. е. Художня галерея Йельського університету, Нью — Гевен, Коннектикут, США.

Персей і горгона Медуза. Фрагмент розпису кратера. Бл. 400 — 385 рр. до н. е. Бостонський художній музей, США.

Аполлон. Фрагмент розпису кратера. Бл. 405 — 385 рр. до н. е. Тарантський національний археологічний музей, Італія.

Гермес. Фрагмент розпису стамноса. Бл. 480 — 470 рр. до н. е. Лувр, Париж, Франція.

Перший подвиг Геракла — Немейський лев. Фрагмент розпису кіліка. Бл. 515 — 505 рр. до н. е. Тампський художній музей, Флорида, США.

Восьмий подвиг Геракла — Критський бик. Фрагмент розпису кіліка. Бл. 515 — 505 рр. до н. е. Тампський художній музей, Флорида, США.

Тезей і Мінотавр. Фрагмент розпису стам

носа. Бл. 500 — 450 рр. до н. е. Британський музей, Лондон, Великобританія.

Сцилла. Фрагмент розпису кратера. Бл. 340 р. до н. е. Пол — Гетті музей, Малібу, Каліфорнія, США.

Язон, Колхідський дракон і Атена. Фрагмент розпису кіліка. Бл. 500 — 450 рр. до н. е. Григоріанський Етруський музей, Ватикан.

Битва Ахілла та Мемнона. Фрагмент розпису кратера. Бл. 490 — 480 рр. до н. е. Бостонський художній музей, США.

Ахілл і Тетида. Фрагмент розпису амфори. Бл. 450 р. до н. е. Музей М. Вагнера, Вюрцбург, Німеччина.

Одиссей і Поліфем. Фрагмент розпису стамноса. Бл. 490 р. до н. е. Колекція Ш. Байта і Л. Леві, Нью — Йорк, США.

Одиссей і сирени. Фрагмент розпису стамноса. Бл. 500 — 480 рр. до н. е. Британський музей, Лондон, Великобританія.

Еней та Анхіз. Фрагмент розпису глечика. Бл. 520 — 510 р. до н. е. Лувр, Париж, Франція.

ЗМІСТ

КАРТА ЕЛЛІНСЬКОГО СВІТУ

СКАРБНИЧКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ЛЕГЕНДИ ЗОЛОТОГО ВІКУ

ПОЧАТОК СВІТУ

НАРОДЖЕННЯ ЗЕВСА

ЗЕВС ПЕРЕМАГАЄ КРОНОСА І ТИТАНІВ

ЗЕВС ПОБОРЮЄ ТИФОНА

НАРОДЖЕННЯ АТЕНИ

АРАХНА

ХАРИТИ, ГОРИ І МОЙРИ

КАЛІДОНСЬКІ ЛОВИ

ПРОМЕТЕЙ

ПАНДОРА

АЇД

ТАНТАЛ

ДАНАЇДИ

СИЗИФ

ІКСІОН

ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АЇДОМ

ЕРИСИХТОН

МУЗИ

ГЕРА ТА ГЕФЕСТ

АРЕС І АФРОДИТА

ПІГМАЛІОН

АДОНІС

ЕРОТ І ПСИХЕЯ

ГІМЕНЕЙ

І0

ЕАК

ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ

КАДМ

СЕМЕЛАЙ НАРОДЖЕННЯ ДІОНІСА

СЛІПИЙ ТИРЕСІЙ

НАРЦИС ТА ЕХО

ГЕЛІОС — СОНЦЕ

ФАЕТОН

ПОСЕЙДОН

ОРІОН І ПЛЕЯДИ

ПЕРСЕЙ

ГОРГОНА МЕДУЗА І ПЕГАС

АТЛАНТ

ПЕРСЕЙ І АНДРОМЕДА

СМЕРТЬ АКРИСІЯ

БЕЛЕРОФОНТ І ХИМЕРА

НАРОДЖЕННЯ АПОЛЛОНА Й АРТЕМІДИ

АКТЕОН

КАЛЛІСТО

АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

ДАФНА

ТИТІЙ

ДІТИ НІОБИ

ГЕРМЕС І ПЕРША ЛІРА

ФІЛЕМОН І БАВКІДА

ОРФЕЙ ТА ЕВРИДИКА

СМЕРТЬ ОРФЕЯ

МАРСІЙ І ОЧЕРЕТЯНА ФЛЕЙТА

ЦАР МІДАС

АСКЛЕПІЙ

АДМЕТ

КАССАНДРА

КИПАРИС

ГІАЦИНТ

ДВАНАДЦЯТЬ ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА

НАРОДЖЕННЯ ГЕРАКЛА

ГЕРАКЛ У ТЕБАХ

НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ. ПЕРШИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ЛЕРНЕЙСЬКА ГІДРА. ДРУГИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ЕРИМАНТСЬКИЙ ВЕПР. ТРЕТІЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

КЕРНЕЙСЬКА ЛАНЬ. ЧЕТВЕРТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

СТИМФАЛІЙСЬКІ ПТАХИ. П’ЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ПОЯС ІППОЛІТИ. ШОСТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

АВГІЄВІ СТАЙНІ. СЬОМИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

КРИТСЬКИЙ БИК. ВОСЬМИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ДІОМЕДОВІ КОБИЛИ. ДЕВ’ЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

КОРОВИ ГЕРІОНА. ДЕСЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ЯБЛУКА ГЕСПЕРИД. ОДИНАДЦЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ПЕС ЦЕРБЕР. ДВАНАДЦЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ

ІНШІ ПОДВИГИ ГЕРАКЛА

ЙОЛА ТА ДАЯНЕЙРА

ГЕРОЙ ТЕЗЕЙ

МАЙСТЕР ДЕДАЛ

МІНОТАВР

ЮНІСТЬ ТЕЗЕЯ

ПЕРШІ ПОДВИГИ ТЕЗЕЯ

ТЕЗЕЙ В АТЕНАХ

ТЕЗЕЙ НА КРИТІ

ДЕДАЛ ТА ІКАР

СМЕРТЬ МІНОСА

ТЕЗЕЙ І АМАЗОНКИ

ФЕДРА Й ІППОЛІТ

СМЕРТЬ ТЕЗЕЯ

АРГОНАВТИ

ЗОЛОТЕ РУНО

ЮНІСТЬ ЯЗОНА

АРГОНАВТИ

ОСТРІВ ЛЕМНОС

САМОТРАКІЯ

АРГОНАВТИ В МІЗІЇ

БІТИНІЯ

СЛІПИЙ ФІНЕЙ

СИМПЛЕГАДИ

ОСТРІВ СТИМФАЛІЙСЬКИХ ПТАХІВ

КОЛХІДА

ЯЗОН ЗДОБУВАЄ ЗОЛОТЕ РУНО

СИРЕНИ

СЦИЛЛА І ХАРИБДА

ЛІВІЙСЬКА ПУСТЕЛЯ

ОСТРІВ КРИТ

СМЕРТЬ ПЕЛІЯ

ЯЗОН У КОРИНФІ

ІЛІАДА, АБО ТРОЯНСЬКА ВІЙНА

МІСТО ТРОЯ

ВЕСІЛЛЯ ПЕЛЕЯ І ТЕТИДИ

СУД ПАРИСА

НАРОДЖЕННЯ АХІЛЛА

ПРОРОЦТВО КАССАНДРИ

ВИКРАДЕННЯ ГЕЛЕНИ

МЕНЕЛАЙ ГОТУЄТЬСЯ ДО ВІЙНИ

ВІДПЛИТТЯ

ДОРОГА ДО ТРОЇ

ОБЛОГА ТРОЇ

АХІЛЛ ТА АГАМЕМНОН

ПАРИС І МЕНЕЛАЙ

БОГИ ВОЮЮТЬ

ГЕКТОР ТА ЕАНТ

СМЕРТЬ ПАТРОКЛА

АХІЛЛ ТА АГАМЕМНОН

АХІЛЛ Б’ЄТЬСЯ З ГЕКТОРОМ

ПОХОРОН ПАТРОКЛА ТА ГЕКТОРА

БИТВА З АМАЗОНКАМИ

МЕМНОН, ЦАР ЕТІОПІЇ

СМЕРТЬ АХІЛЛА

ОСТАННІ ДНІ ТРОЇ

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ

ПОВЕРНЕННЯ ГРЕКІВ ДОДОМУ

ОДИССЕЯ

ОДИССЕЙ ВІДПЛИВАЄ З ТРОЇ

ЦИКЛОП ПОЛІФЕМ

ОДИССЕЙ ГОСТЮЄ В ЕОЛА

ЛЮДОЖЕРИ — ЛЕСТРИГОНИ

ЧАКЛУНКА КИРКА

ОДИССЕЙ В АЇДІ

ОСТРІВ СИРЕН

СЦИЛЛА І ХАРИБДА

ОСТРІВ ТРИНАКРІЯ

НІМФА КАЛІПСО

ГНІВ ПОСЕЙДОНА

ОДИССЕЙ У ЦАРЯ АЛКІНОЯ

ОДИССЕЙ В ЕВМЕЯ

ЗАЛИЦЯЛЬНИКИ ПЕНЕЛОПИ БЕШКЕТУЮТЬ

ТЕЛЕМАК У НЕСТОРА І МЕНЕЛАЯ

ТЕЛЕМАК ПОВЕРТАЄТЬСЯ НА ІТАКУ

ОДИССЕЙ І ТЕЛЕМАК

ОДИССЕЙ У ВЛАСНОМУ ПАЛАЦІ

ПЕНЕЛОПА

ОДИССЕЙ І ЗАЛИЦЯЛЬНИКИ

ОДИССЕЙ І ПЕНЕЛОПА

ЛАЕРТ

ЗАКОЛОТ І ПРИМИРЕННЯ

ЕНЕЇДА

ЕНЕЙ УТІКАЄ З ТРОЇ

ЕНЕЙ І ДІДОНА

ЕНЕЙ І ЛАВІНІЯ

АСКАНІЙ І БІЛА СВИНЯ

РОМУЛ І РЕМ

РОМУЛ І РЕМ ЗАСНОВУЮТЬ МІСТО

РИМ

ВІД ЗОЛОТОГО ДО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ

КОРОТКИЙ МІФОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

ПЕРЕЛІК ІЛЮСТРАЦІЙ

Оглавление

МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

  СКАРБНИЧКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ЛЕГЕНДИ ЗОЛОТОГО ВІКУ

  ПОЧАТОК СВІТУ

  НАРОДЖЕННЯ ЗЕВСА

  ЗЕВС ПЕРЕМАГАЄ КРОНОСА І ТИТАНІВ

  ЗЕВС ПОБОРЮЄ ТИФОНА

  НАРОДЖЕННЯ АТЕНИ

  АРАХНА

  ХАРИТИ, ГОРИ І МОЙРИ

  КАЛІ ДОНСЬКІ ЛОВИ

  ПРОМЕТЕЙ

  ПАНДОРА

  АЇД

  ТАНТАЛ

  ДАНАЇДИ

  СИЗИФ

  ІКСІОН

  ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АІДОМ

  ЕРИСИХТОН

  МУЗИ

  ГЕРА ТА ГЕФЕСТ

  АРЕС І АФРОДИТА

  ПІГМААІОН

  АДОНІС

  ЕРОТ І ПСИХЕЯ

  ГІМЕНЕЙ

  ІО

  ЕАК

  ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ

  КАДМ

  СЕМЕЛА Й НАРОДЖЕННЯ ДІОНІСА

  СЛІПИЙ ТИРЕСІЙ

  НАРЦИС ТА ЕХО

  ГЕЛІОС — СОНЦЕ

  ФАЕТОН

  ПОСЕЙДОН

  ОРІОН І ПЛЕЯДИ

  ПЕРСЕЙ

  ГОРГОНА МЕДУЗА І ПЕГАС

  АТЛАНТ

  ПЕРСЕЙ І АНДРОМЕДА

  СМЕРТЬ АКРИСІЯ

  БЕЛЕРОФОНТ І ХИМЕРА

  НАРОДЖЕННЯ. АПОЛОНА Й АРТЕМІДИ

  АКТЕОН

  КАЛЛІСТО

  АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

  ДАФНА

  ТИТІЙ

  ДІТИ НІОБИ

  ГЕРМЕС І ПЕРША ЛІРА

  ФІЛЕМОН І БАВКІДА

  ОРФЕЙ ТА ЕВРИДИКА

  СМЕРТЬ ОРФЕЯ

  МАРСІЙ І ОЧЕРЕТЯНА ФЛЕЙТА

  ЦАР МІДАС

  АСКЛЕПІЙ

  АДМЕТ

  КАССАНДРА

  КИПАРИС

  ГІАЦИНТ

ДВАНАДЦЯТЬ ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА

  НАРОДЖЕННЯ ГЕРАКЛА

  ГЕРАКЛ У ТЕБАХ

  НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ. ПЕРШИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ЛЕРНЕЙСЬКА ГІДРА. ДРУГИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ЕРИМАНТСЬКИЙ ВЕПР. ТРЕТІЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  КЕРНЕЙСЬКА ЛАНЬ. ЧЕТВЕРТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  СТИМФААІЙСЬКІ ПТАХИ. П’ЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ПОЯС ІППОЛІТИ. ШОСТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  АВГІЄВІ СТАЙНІ. СЬОМИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  КРИТСЬКИЙ БИК. ВОСЬМИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ДІОМЕДОВІ КОБИЛИ. ДЕВ'ЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  КОРОВИ ГЕРІОНА. ДЕСЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ЯБЛУКА ГЕСПЕРИД. ОДИНАДЦЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ПЕС ЦЕРБЕР. ДВАНАДЦЯТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

  ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ

  ІНШІ ПОДВИГИ ГЕРАКЛА

  ЙОЛА ТА ДАЯНЕЙРА

ГЕРОЙ ТЕЗЕЙ

  МАЙСТЕР ДЕДАЛ

  МІНОТАВР

  ЮНІСТЬ ТЕЗЕЯ

  ПЕРШІ ПОДВИГИ ТЕЗЕЯ

  ТЕЗЕЙ В АТЕНАХ

  ТЕЗЕЙ НА КРИТІ

  ДЕДАЛ ТА ІКАР

  СМЕРТЬ МІНОСА

  ТЕЗЕЙ І АМАЗОНКИ

  ФЕДРА ТА ІППОЛІТ

  СМЕРТЬ ТЕЗЕЯ

АРГОНАВТИ

  ЗОЛОТЕ РУНО

  ЮНІСТЬ ЯЗОНА

  АРГОНАВТИ

  ОСТРІВ ЛЕМНОС

  САМОТРАКІЯ

  АРГОНАВТИ В МІЗІЇ

  ВІТИНІЯ

  СЛІПИЙ ФІНЕЙ

  СИМПЛЕГАДИ

  ОСТРІВ СТИМФАЛІЙСЬКИХ ПТАХІВ

  КОЛХІДА

  ЯЗОН ЗДОБУВАЄ ЗОЛОТЕ РУНО

  СИРЕНИ

  СЦИЛЛА І ХАРИБДА

  ЛІВІЙСЬКА ПУСТЕЛЯ

  ОСТРІВ КРИТ

  СМЕРТЬ ПЕЛІЯ

  ЯЗОН У КОРИНФІ

ІЛІАДА, АБО ТРОЯНСЬКА ВІЙНА

  МІСТО ТРОЯ

  ВЕСІЛЛЯ ПЕЛЕЯ І ТЕТИДИ

  СУД ПАРИСА

  НАРОДЖЕННЯ АХІЛЛА

  ПРОРОЦТВО КАССАНДРИ

  ВИКРАДЕННЯ ГЕЛЕНИ

  МЕНЕЛАЙ ГОТУЄТЬСЯ ДО ВІЙНИ

  ВІДПЛИТТЯ

  ДОРОГА ДО ТРОЇ

  ОБЛОГА ТРОЇ

  АХІЛЛ ТА АГАМЕМНОН

  ПАРИС І МЕНЕЛАЙ

  БОГИ ВОЮЮТЬ

  ГЕКТОР ТА ЕАНТ

  СМЕРТЬ ПАТРОКЛА

  АХІЛЛ ТА АГАМЕМНОН

  АХІЛЛ Б’ЄТЬСЯ З ГЕКТОРОМ

  ПОХОРОН ПАТРОКЛА ТА ГЕКТОРА

  БИТВА З АМАЗОНКАМИ

  МЕМНОН, ЦАР ЕТІОПІЇ

  СМЕРТЬ АХІЛЛА

  ОСТАННІ ДНІ ТРОЇ

  ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ

  ПОВЕРНЕННЯ ГРЕКІВ ДОДОМУ

ОДИССЕЯ

  ОДИССЕЙ ВІДПЛИВАЄ З ТРОЇ

  ЦИКЛОП ПОЛІФЕМ

  ОДИССЕЙ ГОСТЮЄ В ЕОЛА

  ЛЮДОЖЕРИ — ЛЕСТРИГОНИ

  ЧАКЛУНКА КИРКА

  ОДИССЕЙ В БІДІ

  ОСТРІВ СИРЕН

  СЦИЛА І ХАРИБДА

  ОСТРІВ ТРИНАКРІЯ

  НІМФА КАЛІПСО

  ГНІВ ПОСЕЙДОН А

  ОДИССЕЙ У ЦАРЯ АЛКІНОЯ

  ОДИССЕЙ В ЕВМЕЯ

  ЗАЛИЦЯЛЬНИКИ ПЕНЕЛОПИ БЕШКЕТУЮТЬ

  ТЕЛЕМАК У НЕСТОРА І МЕНЕЛАЯ

  ТЕЛЕМАК ПОВЕРТАЄТЬСЯ НА ІТАКУ

  ОДИССЕЙ І ТЕЛЕМАК

  ОДИССЕЙ У ВЛАСНОМУ ПАЛАЦІ

  ПЕНЕЛОПА

  ОДИССЕЙ І ЗАЛИЦЯЛЬНИКИ

  ОДИССЕЙ І ПЕНЕЛОПА

  ЛАЕРТ

  ЗАКОЛОТ І ПРИМИРЕННЯ

ЕНЕЇДА

  ЕНЕЙ УТІКАЄ З ТРОЇ

  ЕНЕЙ І ДІДОНА

  ЕНЕЙ І ЛАВІНІЯ

  АСКАНІЙ І БІЛА СВИНЯ

  РОМУЛ І РЕМ

  РОМУЛ І РЕМ ЗАСНОВУЮТЬ МІСТО

  РИМ

ВІД ЗОЛОТОГО ДО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ

КОРОТКИЙ МІФОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg