«Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського»

Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (fb2) - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського [Сповідь] (пер. Владимир Б. Чайковский) 767K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Франческо Петрарка

Франческо Петрарка Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Передмова Таємниця його недуги

Мода: То мадам теж петраркістка, подібно до тих італійських ліриків XVI або XIX сторіччя?

Смерть: Я люблю вірші Петрарки, бо серед них подибую свій Тріумф,[1] і взагалі, там усюди про мене згадується.

Джакомо Леопард. Діалог Моди зі Смертю

Франческо Петрарка помер у ніч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-літнього ювілею, з пером у руці, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужів». Помер у власному будинку, в Аркві під Падуєю, де жив в оточенні рідних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквіті слави: коли, за два роки до того, в час однієї з тодішніх місцевих воєн, він повертався додому річкою По, ворожі армії припиняли бойові дії і пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя він часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у віках зажив як ніким і ніколи не перевершений поет кохання.

На початку третього тисячоліття, точніше, у 2004 році, на який припало сімсотріччя від народження Франческо Петрарки, вирішено було вшанувати пам’ять славетного поета гідно доби високих технологій, а саме – відтворити його матеріальний образ, застосувавши найновітніші наукові методи. Надто що останки основоположника гуманізму майже всі сімсот років дбайливо зберігались у мармуровій гробниці в центрі містечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тільки у 1943-му, через бомбардування, у венеційський Палац дожів, а 1946 року реліквію повернули на місце вічного спочинку.

Проте на світову культурну спільноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазі зберігається чужий череп – жіночий і років на сто старший. Коли, хто і навіщо підмінив голову в гробниці Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретні риси поета так і не буде науково засвідчено. Щоправда, вигляд скелета підтверджує, що Петрарка був на голову вищий не тільки від своїх, але також від пересічних наших сучасників (на зріст він мав, як видається, під 190 см).[2]

Згадка про цю безперечно прикру історію не була б тут доречною, якби не відбувалося щось подібне також з уявленням про Франческо Петрарку як літературну та історичну особистість. Він рано зажив слави, життя його відоме в усіх подробицях, надзвичайно багата літературна, епістолярна і наукова його спадщина збереглася, але і факти його життя, і творчість, і роль в історії культури сприймались і сприймаються по-різному; нерідко судження є діаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманізму» доволі суперечливим. Наочним залишається тільки велетенський масштаб цієї постаті, добре помітної навіть з відстані понад семиста років.

Один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, що не довчився в університеті і так і не навчився читати грецькою; славетний латиніст, латинськими творами якого найближчі нащадки скоро перестали цікавитись; прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами і монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цієї загадкової особистості.

Пишучи про Петрарку, літературознавці нерідко по факти біографії поета просто відсилають читача до хронологічних таблиць, настільки його доля неспокійна і настільки детально вивчена (хоча якийсь знавець відбувся заувагою, буцімто «біографія поета небагата на зовнішні події»). І на початку хронологія подій видається цілком закономірною для тієї доби.

Спадкоємець династії флорентійських нотаріусів, він народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витоків річки Арно, куди його батьки, котрі належали до партії білих ґвельфів (помірних прихильників папи), втративши все своє майно внаслідок політичних заворушень у рідному місті, змушені були тікати з Флоренції чорних ґвельфів (радикальніших папістів) під захист ґібеллінів (прихильників імперії). Елетта Канджані і П’єтро ді Паренцо ді Ґарцо делль’Інчіза, званий сер Петракко, опинились у вигнанні разом з однопартійцем Данте Аліг’єрі і, як вважають, мали з ним дружні стосунки. Зв’язок символічний і надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоїна «Данте і Петрарка» зробилася своєрідним фразеологізмом. Про цю літературну наступність, – якої сам Петрарка ніколи не помічав і не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаємося з місткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речі, одним з перших перекладачів Петрарки українською) у формі сонета, також надзвичайно символічній для цього наступництва.

Данте

Сагою дивною, без демена й весла, Ми пропливали вдвох, – я й чарівник Вергілій. Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілій Ріка незнана нас, гойдаючи, несла. Латаття там плелось без ліку і числа, На світ займалося в пустелі златохвилій; Я поглядом тонув у тій наплаві білій, А слухом – у речах небесного посла. Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром, Далеко від землі, від valle lacrimarum, Зросли тут засівом Господньої руки; Далекі від тривог і від земної сварки, Колишуться і снять, одвічні двійники Сонетів і канцон майбутнього Петрарки».

Показово, що оповідачем у цій картині є «чарівник Вергілій» – ім’я з двох слів, що, чималою мірою, визначає все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторіччя – твори Вергілія з коментарями Сервія – практично єдине, що він отримав у спадщину. Вергілій, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем і сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергілій разом з Цицероном (не без участі Конвеневоле да Прато, наставника з риторики і граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримської літератури. Згодом, як своєрідне наслідування Вергілієвій «Енеїді», виникне задум поеми «Африка». Ще згодом він змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскільки, зокрема й через захоплення Вергілієм, папа Інокентій VІ вважатиме його небезпечним «чарівником». Але все це потім.

Заняття юного Франческо і його молодшого брата Ґерардо з Конвеневоле да Прато відбувались у Карпантра, прованському містечку в політичній орбіті Авіньйона, тодішнього центру католицизму, місця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкіш і звичаї папського Авіньйона), де, нарешті, осіла родина флорентійських вигнанців, після Ареццо, Інчізи, Пізи і невдалих спроб відвоювати втрачене становище у Флоренції.

Сер Петракко, керуючи освітою сина, вирядив його в Монпельє, на вивчення юриспруденції, яку юнак на все життя зненавидів не менше, ніж Авіньйон. Він сам потім змалює випадок, коли батько, приїхавши у справах в Монпельє, вирішив перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.

Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.

Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура – у тій чи іншій формі – давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально – «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.

Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.

Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.

Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше – геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.

На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю – Беатріче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.

Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна – це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на – часто ворожі одне до одного – королівства, князівства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку».[3]

Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, – у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз – «Міжгір’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді б’є джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):

Струмені кришталеві ясні, в яких скупалась єдина та, яку кохаю; і дерева гілки приязні, на які спиралась (я, зачарований, зітхаю), — духмяне різнотрав’я гаю квітчало у стебельця янгольське лоно, — ефір, у владі Купідона, де чар очей мені розкраяв серце: священні води й луки, моєї слухайте слова розпуки! Коли так небо повеліло, що я на присуд долі навік свої склепити очі мушу, волію упокоїть тіло у вашім чуйнім колі, щоб горі відпустити голу душу. Без болю й скрухи рушу В обійми смерті передчасно, бо сподіванням тішусь, що знайдуть мир і тишу дух змучений і плоть нещасна: душа – в блаженній високості, в могилці серед квітів – кості. Якби ж то повернулась в розмай гордячка мила, нехай би, озирнувшись на долину, там поглядом ковзнула, де в перший раз уздріла мене в благословенну днину; побачила б там каменину — надгробок мій непишний — і ніжно б так зітхнула, що стиха б сколихнулась могилка, а вона, невтішна, сльозу змахне габою і до небес обернеться з журбою. Весняним цвітом крони на неї засівали; (мені коштовний спогад досі) вона немов на троні: її оповивали, хмаринки цвіту, і на коси спадали золотоволосі, і на її туніку, убравши у перлини її саму й долину; сідали пелюстки на ріку, і тихе те кружляння, здавалось, дихає коханням. Я завжди твердив у трепеті побожнім: Вона прийшла із райських кущів — я знаю твердо. Лик вельможний, манери, мова, сміх живлющий зачарували мою душу, мене від гордих істин безжально відірвали. Що робиш тут? – мене питали. Я тут в гаю тінистім такий шукаю спокій, якого не знайду в обителі високій. Якби тобі удосталь ті оздоби, яких собі бажаєш, могла б ти поміж люди вийти з гаю.

Разом з братом Ґерардо Франческо зійшов на верхівку однієї з гір Воклюзу, Мон-Ванту («Вітряної гори»), що височіє на 1912 м над рівнем моря і добре відома вболівальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонів і місце загибелі необачного британця Тома Симпсона. Оскільки Петрарка детально змалював це сходження і вказав точну дату – 26 квітня 1336 року, – воно вважається першим зареєстрованим в історії, що дозволяє деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпінізму». Насправді сам Петрарка надавав цьому сходженню іншого значення, про що мова трохи далі, оскільки подія ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таємниці», саме того твору, що пропонує читачеві дане видання.

Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибір – у Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.

Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?

На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменами – втрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Ім’я Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначенням – усну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тосканця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.

Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, він би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навіть припустити, що він віддав би перевагу сервісу Livejournal. Власне, у подібному форматі він виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латині, у вигляді незчисленних прозових і поетичних послань – друзям, рідним, улюбленим античним авторам; інвектив – проти лікарів, проти французьких прелатів, проти «дурних аверроїстів»; збірки анекдотів; власних промов. Тут навіть путівник Itinerarium Syriacum, що змальовує шлях від Генуї до Палестини, із зазначенням визначних місць, радше туристичного, ніж паломницького характеру. Разом з відповідними листами адресатів, весь цей масив утворює унікальний «блог» Петрарки. Нехай пробачає читач лексику високотехнологічної доби, але, можливо, у такий спосіб нам легше буде правильно оцінити характер цієї спадщини. Річ у тім, що головним персонажем її виступає сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбіціями, комплексами… Так, так, з усім цим і не тільки. Чимало дослідників цієї спадщини, вражені таким «самомилуванням», по-перше, відзначали жахливий «егоїзм» автора, а по-друге – кричущу невідповідність особистості, що поставала з приватного листування, тій особистості, якою поставав Петрарка в ліриці і в «публічних» творах. Думається, нам, у XXI сторіччі, з нашим веб-досвідом, зрозуміліше прагнення зібрати пул друзів, яким дозволяється доступ до інтимніших сторін особистого життя; нам також зрозуміліше, що інтерес до інших може здійснюватись через інтерес до себе.

Ми знаємо, що гуманізм, «отцем» якого канонічно вважається Петрарка, – це інтерес до людини, людської індивідуальності. Та до якої «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторіччі зазирнув глибоко у свою душу, він перший, хто детально розповів про все, що він там побачив, поділився усім, що пережив, досліджуючи себе. Двісті років мине після Петрарки, доки інтерес до людини підштовхне Андреаса Везалія зробити розтин людського тіла, таємно роздобутого вночі на кладовищі. В результаті, анатом виправив понад двісті помилок в уявленні про будову тіла, що спиралось на праці визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовної будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленні про душу, відколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людської душі – своєї власної? В усякому разі, ця робота відтоді не припинялась. Через сто років по тому, у XV сторіччі, блискучий поет, волоцюга і філософ Франсуа Війон повторював рефреном в одній зі своїх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi même.[4] І сьогодні, видається, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав українською Леонід Первомайський):

Я знаю сну й пробудження хвилину, Я знаю Рим і як він всіх скубе, Я знаю і гуситську всю провину, Я знаю все й не знаю лиш себе.

Задля справедливості варто зазначити, що, попри славнозвісний «егоцентризм» Петрарки, в його епістолярній спадщині міститься чимало неоціненної історичної інформації – треба тільки придивитись. Його лист з Венеції до давнього друга, архієпископа Генуї Ґвідо Сетте, написаний 1367 року, є унікальним історичним свідченням про трагічні події і голод у Золотій Орді у 60-ті роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологи – навіть ті з них, хто, може, не знайомий з лірикою Петрарки (в такому разі, ми їм радимо почитати). Взагалі, обсяг написаного такий великий, а коло спілкування настільки широке, що творча спадщина Петрарки в цілому дає уявлення і про добу, і про його сучасників. Біографи видатного майстра Сімоне Мартіні саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопаді 1336 року, датують прибуття художника в Авіньйон навесні того року. Сімоне Мартіні на замовлення молодшого друга зробив ілюстрацію до його улюбленого списку Вергілія і портрет монни Лаури. Портрет не зберігся, але ми знаємо напевне, що він був виконаний і що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстрові та його роботі згадані два сонети (77 і 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетів – кохання поета до Лаури, адже, за ліченими винятками (серед яких, втім, такі шедеври, як «Моя Італіє»), уся збірка «Канцоньєре» присвячена цій темі.

Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник – «Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиною – єдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У ХІV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі – вже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».

Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів[5] інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею».[6]

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових.[7] Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику – єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження – Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді – і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків – пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури – гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI–XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай – незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий».[8]

Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».

Беручись до обговорення автобіографічних творів Франческо Петрарки, до портрета автора маємо додати не надто помітну, але надзвичайно важливу рису – іронічну усмішку, що, можливо, ховається в кутиках вуст або грає іскорками в очах. Це особлива іронія, якої тривалий час не траплялось у літературі до Петрарки і яка на тривалий час зникла після нього. Натомість вона чимало може пояснити в особистості Франческо Петрарки. Здебільшого прихована, але невідступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистість. Це завжди, більшою чи меншою мірою, самоіронія. Тому, коли Петрарка зізнається у посланні «До нащадків», що брався до виконання розмаїтих місій здебільшого заради самих подорожей і з бажання побачити нові краї, його слова не слід сприймати буквально, хоча любов до подорожей справді невід’ємна риса його вдачі. Але за удавано наївним зізнанням ховається гірка іронія. Адже численні місії, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закінчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його політична ідея – сприяти поверненню папи в Рим, на здійснення якої поклав стільки зусиль і якій навіть у коротенькому посланні присвячує окремий пасаж. Розчарувавшись у папі, він згодом звернеться до імператора Священної Римської імперії Карла IV, і той прийде в Італію на заклик поета, вінчається в Мілані і в Римі і піде геть у своїх імператорських справах, квапливо залишивши італійську глушину, а Петрарка відсилатиме йому наздогін гнівні інвективи. Щоправда, похід Карла в Італію в посланні «До нащадків» не згадується, як і чимало фактів з більш раннього періоду 1343–1348 років. Але наприкінці побіжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так звані «Старечі» послання (Seniles) окремою і останньою, XVIII книгою, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на звернення «До нащадків» як на своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Але не виключено, що сучасне покоління упізнає в цьому творі славетного мужа деякі риси отих CV,[9] які ми складаємо у розрахунку на потенційного роботодавця і в яких, змальовуючи факти своєї біографії і свої особисті риси й особистий досвід, робимо це так, щоб читач зрозумів, до якого ідеалу ми завжди прагнули і на що чекаємо з його боку. Мармуровий Петрарка спускається з п’єдесталу й опиняється серед нас, таким собі Франческо, обдарованим європейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, але найперше – на себе самого.

Можливо, нас іноді віддаляє від нього ілюзія, нібито він жив у світі, геть відмінному від нашого, і перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторіч, були вирішені людством (можливо, навіть завдяки поширенню гуманізму?). Натомість і прихід до влади авантюриста і демагога на хвилі народного гніву і стихійного бажання суспільних перемін, і криваве протистояння двох братніх народів за панування на Кримському узбережжі – хіба не нагальні загрози нашого часу? Тільки конкретизація обставин переносить їх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нікколо (Кола) ді Рієнцо, який сам надихався ідеями Петрарки, і якого Петрарка гаряче підтримав, і в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.

Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336-го, під час сходження на Мон-Ванту.

Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе.[10]

Згодом, знову перечитавши «Сповідь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складає уявний діалог свій з Августином, у присутності мовчазної Істини, на тему байдужості до мирського (De contemptu mundi). Він називає цей твір своєю таємною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовної кризи. Але з повного, відомого нині тексту ми можемо зробити висновок, що він редагувався наприкінці 1340-х (смерть Лаури) і, ймовірно, у 1350-ті роки. Про свою обізнаність з текстом згадували за життя Петрарки Джованні Боккаччо, Франческо Неллі і Барбато да Сульмона, але опублікований діалог був лише посмертно, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на «Таємницю» як на духовний заповіт Петрарки. В деяких перекладах твір видавався як «Сповідь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мірою неочікувано) відкрив для себе найвищого ґатунку психологізм і винятковий зразок психоаналізу на матеріалі пізнього Середньовіччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частіше перекладалась дослівно, як «Про потаємне протиборство моїх турбот», але саме байдужість до мирського, «contemptu mundi» (з основної назви діалогу), є способом зцілення, який пропонує Франческо Блаженний Августин.

Форма діалогу, взагалі освячена античною традицією, – до неї вдавались Платон і Арістотель, – викликає законні асоціації з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днів розмови і Августин і Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порівняння «Таємниці» з діалогом «Про старість» і «Тускуланськими бесідами» розкриває всю оригінальність задуму «Таємниці» і новизну здійсненого. У Цицерона діалог спрямований на читача і, по суті, є формою монологу чи промови, рушіями якої стають репліки, потрібні як привід для висування нових аргументів, переходу до чергового аспекту. У Петрарки діалог – часто сократівський за способом – не передбачає іншого слухача, крім Істини, іншого читача, крім Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею»). У Цицерона ролі учасників діалогу сталі, раз назавжди розподілені (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель і учень/учні або п’ятеро друзів, як у «Тускуланських бесідах». Що маємо у «Таємниці»? Блаженний Августин, поява якого змушує Франческо зашарітись від збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, більш досвідченого товариша. У перший день, коли Августин переконує Франческо в необхідності медитації і зосереджених роздумів про неминучість смерті, той підігрує Блаженному, слухняно подаючи наївні учнівські репліки, посилаючись на брак кмітливості. Однак скоро ми усвідомлюємо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що він геть не відповідає нашим уявленням про Августина історичного, але його прихильність до стоїцизму нагадує радше Августина раннього періоду, яким знаємо його з творів «Про порядок» чи «Про блаженне життя», ніж Августина «Сповіді». І першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим».[11] Але суперечка між стоїцизмом і середньовічним християнством, між Арістотелевим дуалізмом і тринітаризмом Августина, яку бачать між рядками «Таємниці» теологи, не заступає нам універсальнішого діалогу.

Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті[12] наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».

Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший – надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи,[13] ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.

Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей – своєї єдиної, але тяжкої недуги, – який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

Володимир Чайковський

До нащадків моє послання

[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці – ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.

[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав[14] – з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.

[3] Юність мене баламутила, молодість знаджувала, старість, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивість істини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молоді роки і любострастя – то суцільна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Віку й Віковічності, який часом дозволяє смертним у нікчемній їхній гордині збитися з путі істинної, щоб, принаймні згодом, усвідомивши скоєні гріхи, вони пізнали себе.

[4] Замолоду тіло я мав не стільки кремезне, скільки вправне. А зовнішність моя не стільки відзначалася винятковою вродою, скільки приваблювала юнацькою свіжістю: чиста, ледь смаглява шкіра, живі очі, що до старості зберігали відмінну гостроту зору – аж, доволі несподівано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярів.[15] Завше цілком здорове, тіло моє на старості взяли в облогу звичайні для літнього віку недуги.

[5] Багатством я завжди нехтував: не стільки з відрази до самого багатства, скільки з відрази до клопотів, його неодмінних супутників. Ані не мав я потреби в ньому, щоб тішити себе розкішними стравами, бо, харчуючись скромно і простою їжею, жив ліпше за всіх послідовників Апіція,[16] з їхніми вишуканими трапезами.

[6] Бенкети, як їх заведено називати і які насправді є ворожими скромності і добрим звичаям пиятиками, мене ніколи не приваблювали. Обтяжливою і марною справою видавалось мені скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такі запрошення. Інша річ – застілля зі щирими друзями, несподіваний прихід яких завжди спричиняв мені невимовне задоволення, оскільки без співтрапезника я не дуже охоче навіть сідав до столу. Так само не любив я надмірної пишності, не тільки за її вадливість і несумісність зі смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива і ворожа спокою.

[7] Замолоду знемагав я від пристрасного, але єдиного і шляхетного кохання, і страждав би від нього й донині, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотів би я сказати, буцімто чужий мені був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомість скажу впевнено: хоча пал юних бажань і чуттєвість мене схиляли до хоті, в душі я завжди проклинав її.[17]

[8] Зрештою, наближаючись до сорокалітнього віку, ще маючи в собі доволі чоловічої снаги, я не тільки цілковито відпав від соромітної цієї справи, але і від усякого спогаду про неї, так, наче я зроду й не дивився на жінок. Маючи цю обставину за одну з найщасливіших для себе, дякую Богові, що визволив мене, іще при доброму здоров’ї та при силі, від завжди ненависного мені рабського служіння. Відтак, переходжу до інших речей.

[9] Зверхність відзначав я в інших, та аж ніяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав іще скромніше. Мій гнів, траплялося, шкодив мені самому, але ніколи іншим. Впевнено стверджую, – бо знаю, що кажу правду, – попри надзвичайну чутливість до всякої кривди, я забував особисті образи так само міцно, як пам’ятав благодіяння. Найпожадливіше прагнув я шляхетної дружби і плекав її найвірніше. Але мука старості полягає в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких.[18]

[10] Князі й королі обдаровували мене прихильністю, а вельможі – дружбою, гідною заздрощів. Однак від багатьох з їх числа, щиро мною шанованих, я віддалився: настільки сильною була моя природжена волелюбність, що я всіма силами уникав тих, чиє бодай саме ім’я видавалося мені супротивним свободі. Найславетніші владарі моєї доби виявляли до мене приязнь і турботу, а чому – не відаю; про це їм судити. А що деякі з них ставились до мене більш невимушено, ніж я до них, то високе становище їхнє не завдавало мені жодної докуки, а самі тільки вигоди.[19]

[11] Обдарований розумом радше розсудливим, ніж проникливим, я охочіше засвоював дисципліни спасенного і благого спрямування, а переважно схильний був до моральної філософії, а також до поезії, до якої з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, раніше нехтуване мною, а поезія відтак залишилася для мене тільки засобом красномовства. Та з найбільшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в які випало мені жити, не до вподоби мені були, і якби не відданість моя тим, кого любив, то волів би я радше бути народженим у будь-яку іншу добу; отож, щоб забути свої часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами істориків, хоча мене й бентежили розбіжності в них, що спричиняють сумніви, які я долав, керуючись більшою ймовірністю викладеного або ж більшою авторитетністю викладу як такого.

[12] Мова моя була, як стверджували, ясна і переконлива; хоч мені вона видавалася слабкою і туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і, по щирості, мені дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разі, коли я відчував, що суть справи, або конкретне місце, або співрозмовники потребують іншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразності; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гідно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною є слава, зажита самою пишномовністю.

[13] Я походив з родини чесних флорентійців, скромного достатку, чи – як сказати вже по правді – майже нужденних, вигнаних з вітчизни, через що й народився в Ареццо, на світанку в понеділок першого серпня в рік 1304-й від народження Христа.

[14] Відтак, почасти за велінням долі, почасти за моєю власною волею, моє життя дотеперішнє розподілилось у такий спосіб: перший рік свого життя, не до кінця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на світ, наступні шість років в Інчізі, у батьковому маєтку, заледве у чотирнадцяти милях від Флоренції.[20] По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я згаяв у Пізі, а дев’ятий і подальші – у Заальпійській Галлії, на лівому березі Рони, в місті, що зветься Авіньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримає – і тривалий уже час тримає – у ганебному вигнанні, хоч трохи років тому Урбан V начебто намірявся повернути її на законне місце.[21]

[15] Задум цей його, як відомо, звівся на ніщо, та мені особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цій добрій справі. Проживи він трішечки довше,[22] він, неодмінно дізнався б, якої я думки про його від’їзд. Я вже тримав у руці перо, коли він раптово полишив свій славний намір, а разом з ним також і життя. Нещасний! Наскільки щасливішою була б його смерть перед вівтарем Петра і у власному домі! Оскільки якби його наступники залишилися в Римі, то йому належав би почин благої справи, а якби вони пішли відти, його заслуга представлялась би тим блискучішою, що наочніше бачилась би їхня провина. Втім, дальші мої нарікання тут недоречні.

[16] Отже, там, на вітряних берегах річки, минало моє дитинство під наглядом батьків, а згодом і вся юність під владою моєї суєтності. Не без тривалих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому містечку, найближчому зі сходу до Авіньйона; і в тих двох містах я засвоїв підвалини граматики, діалектики і риторики, наскільки дозволяв мій вік або, точніше, наскільки заведено викладати у школах: тобі судити, любий читачу, чи ґрунтовними є такі знання.

[17] Звідти перебрався я у Монпельє, де чотири роки вивчав закони, а потому поїхав до Болоньї, де, зокрема, упродовж трьох років прослухав повний курс цивільного права: попри юний вік, мені передрікали великі успіхи в разі, якби я далі простував цією стежкою. Натомість я, щойно звільнився від батькової опіки, ці заняття геть покинув. Не тому, що мені не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римської давнини, так мені милої, а тому, що ницість людська спотворює його в застосуванні. Прикро було мені заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не міг би, а якби й спромігся, чистота моя сприймалась би як надмірна простодушність.

[18] Отож, двадцятидволітнім я повернувся додому. Домівкою тут називаю наше авіньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирає силу притаманного. Там я зробився знаною особою, і можновладці почали шукати моєї дружби: сьогодні я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тоді, з юнацькою самовпевненістю, вважав себе цілковито гідним такої шани.

[19] Найбільше горнули мене до себе славні й шляхетні Колонна – послідовні члени й, сказати б, окраса Римської курії. Вони дбали про мене і виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навіть тепер заслуговую, а тоді й поготів. Зокрема, славетний і незрівнянний Джакомо Колонна, на той час єпископ Ломбезький, рівного якому я не зустрічав і навряд чи коли знов зустріну, запросив мене в Гасконь, де у передгір’ї Піренеїв, у чарівному товаристві господаря і його наближених, згаяв я літо в такому неземному блаженстві, що донині солодко зітхаю, згадуючи ті місяці.[23]

[20] По поверненні звідти я мешкав багато років у його брата, кардинала Джованні Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навіть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рідному домі.

[21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.

[22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.

[23] По поверненні, не здатний надалі витримувати притаманну душі моїй відразу до такого міста, як Авіньйон, настільки ж мерзенного, наскільки бундючного, став я шукати тихої пристані і знайшов невеличку, але чарівну і затишну долину, що зветься Замкненою,[24] в п’ятнадцяти милях від Авіньйона, де виноситься джерело Сорґа, король усіх джерел. Приваблений красою цього місця, я перебрався туди з милими моєму серцю книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.

[24] Моя розповідь затягнулась би надміру, якби став я послідовно змальовувати, що я робив там рік по року. Тож ось підсумок: там були написані, або розпочаті, або замислені майже всі мої твори; а їх так багато, що деякі з них ще й досі не дають мені спокою. Бо й дух мій, так само як тіло, відзначався радше удатністю, ніж могуттям; тому чимало творів, які у задумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялись важкими, я полишив.

[25] Самий вигляд тутешніх місць схиляв до складання пастуших еколог «Буколічні пісні», а також до написання «Самітницького життя» у двох книгах, що я присвятив Філіпові,[25] чоловікові завжди великому, хоч і був він на той час малим єпископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-єпископом Сабинським. Він єдиний з усіх моїх давніх друзів ще живий, і який любив і любить мене не як єпископ, подібно до Августинового Амвросія,[26] а як брат.

[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, мені спало на думку написати велику героїчну поему про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я було мені миле від самого дитинства. Поема ця, яку, відповідно до її теми, я назвав «Африка», багатьом, на моє щастя, полюбилася ще до того, як стала широковідомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численні інші клопоти.

[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовірна річ! – отримав я одного й того самого дня два листи: від Римського міського сенату й від наукового справникаря Паризького університету, які запрошували мене, один у Рим, інший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скоріше на сторонні, аніж на власні судження про свої здобутки, в юнацькому марнославстві, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене шановані мужі, тож вагався тільки певний час, кому віддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованні Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечір, я міг отримати відповідь уже назавтра до третьої пополудні.

[28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рішуче схилився на користь Рима; збереглися також два мої листи до кардинала, в яких питаю, а тоді – пристаю на його напучення. Відтак я вирушив у путь, та хоча моя молодість навіювала мені поблажливість до себе, соромно було б надміру покладатись тільки на власну самооцінку або на оцінки шанувальників, які запрошували мене і які, поза сумнівом, не робили б цього, якби не вважали мене гідним пропонованих почестей.

[29] Тому я вирішив спершу відвідати Неаполь і поїхав до великого короля і філософа Роберта, славного не стільки своїм царюванням, скільки вченістю, щоб він, єдиний між суверенами нашої доби друг наук і чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцінування і прийом, що я у нього знайшов, донині дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.

[30] Почувши про мету мого приїзду, він був потішений надзвичайно, почасти довірою молодої людини, почасти, можливо, шанобою, якої додав я до слави цього чоловіка, з усіх смертних його єдиного обравши собі гідним суддею. Що тут можна додати?

[31] Після численних наших бесід на різні теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що він, як високої нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чім я, звісна річ, не міг та й не хотів йому відмовити. По чому він, нарешті, призначив на певний день те, заради чого я приїхав, і протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскільки предмет обговорення дедалі розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування моє протривало іще два дні. Отак три дні він досліджував моє невігластво, а на третій день визнав мене гідним лаврового вінка.

[32] Він настійливо пропонував мені церемонію увінчання в Неаполі і всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможні наполягання. Відтак, зауваживши мою непохитну рішучість, король дав мені листа і надіслав звістку до Римського сенату, в якій висловив схвальну думку про мене. Тоді ця королівська оцінка збігалася як з моєю власною, так само з оцінкою багатьох інших осіб; натомість нині я не підтримую ні його судження, ні свого тодішнього, ні решти всіх, хто такої думки тримався, бо особиста приязнь і поблажливість до юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.

[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.

[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.

[35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.

[36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…

[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого,[27] чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього,[28] я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої особи.

[38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, – з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.

[39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку видається солодким, наостанку виявиться гірким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його[29] від мене, від вітчизни та від світу. Втім, якщо тільки любов не засліплює мене, ні я, ні вітчизна, ні світ не були гідні його.

[40] І хоча йому спадкував його син,[30] чоловік виняткового розуму і шляхетності, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене особливо єднала рівність років, знову повернувся до Франції, нездатний сидіти на місці не стільки через бажання знову побачити те, що вже тисячі разів бачив, скільки заради того, щоб, подібно до зниділого від чекання, переміною місця заспокоїти тугу.

Таємниця мого зцілення або Книга бесід про байдужість до мирського

Вступ

Обсідають мене, і доволі часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя і як підемо з нього; тож нещодавно, розмірковуючи з цього приводу – не у дрімоті, яка, трапляється, огортає пригнічений бездіяльністю хворий дух, а в ясному розумі, – я побачив перед собою жіночу постать у блиску краси і невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу діви. Тим часом як, вражений її несподіваною появою і сонячним пломенем її погляду, я потупився і не смів підняти очі, вона промовила: «Не тремти і не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твої блукання і, доки ще є час, зійшла сюди з височини, щоб тобі допомогти. Доволі вже міцно, аж надто міцно, прикутий до землі затуманений погляд твоїх очей. Якщо так тішить серце твоє смертна юдоль, то як сподіваєшся ти розкрити його в майбутньому вічним сферам?» На її слова, ще не оговтавшись від потрясіння, тремтячим голосом я відповів Вергілієвим віршем:

Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя Й голос нелюдський…[31]

«Я та, – відповіла вона, – яку ти оспівав у нашій «Африці», з точністю і вишуканістю, гідною фіванського Амфіона, і якій ти своєю витонченою поетичною майстерністю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заході, на верхівці Атласу. Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись віч-на-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.

Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина.[32] Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:

– Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.

На що він їй:

– Ти моя керівниця, моя порадниця, моя повелителька і наставниця! Навіщо мені наказуєш просторікувати там, де ти сама присутня?

Вона йому на це:

– Людська мова швидше досягає вух смертного, і він її приймає спокійніше. А що я особисто стежитиму за вашою розмовою, то сказане тобою ніби з моїх власних вуст походитиме.

– Скоряюсь, – мовив він, – зі щирої любові до недужого і шануючи твоє веління.

І тієї ж миті звернувши на мене співчутливий погляд і по-батьківськи обійнявши, він повів мене за Істиною, що передувала нам, у найзатишніший куточок, де ми всі втрьох влаштувались. Відтак Істина мовчки дослухалась, залишаючись єдиним суддею нашої бесіди, яка затягнулась на цілих три дні. І хоча говорилось чимало на осуд звичаїв нашої доби та гріхів, загальних для всіх смертних, – тобто закиди робились не так мені особисто, як марнотному родові людському, – у моїй пам’яті глибше закарбувалось те, що зачіпало мене особисто. А згодом, щоб щиросерда бесіда не стерлася з пам’яті, я відтворив її на письмі, і з того виникла дана книжка. Не примножити нею число своїх творів і тим зажити більшої слави прагнув я (вищу мету плекає мій розум), а знову й знову перечитуючи, відчувати ту саму насолоду, яку дарувала розмова.

Тож ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею, і таємницею ти є; і в години піднесених роздумів нишком нагадаєш мені все те, що ти запам’ятаєш з довіреного тобі під секретом. А щоб, за порадою Туллія, не «розбивати мову частими «я сказав» та «сказав він», а надати їй вигляду бесіди між співрозмовниками», я розділив думки мого славного співрозмовника та свої не займенниками, а нашими іменами. У свого улюбленого Цицерона я й запозичив цей прийом, а той, своєю чергою, перебрав його у Платона. Отже, щоб не відволікатись більше, ось якими словами він перший заговорив до мене.

Починається Бесіда Перша

Августин

Що скажеш, горопахо? Про що мрієш? На що чекаєш? на забуття прикрощів своїх? Чи забув, що ти смертним народився?

Франческо

Звісно ж, не забув – на кожну згадку про те душа моя жахається.

Августин

Якби ж то ти справді так пам’ятав, як кажеш, і дбав про себе, то й мені менше було б клопоту, бо – чиста правда – немає дієвішого способу зневажити спокуси цього життя і зберегти душу в спокої серед численних мирських бур, ніж зосередити свідомість на власних прикрощах і роздумах про смерть – але не поверхових, а таких, що проникали б до мозку кісток. Я надто побоююся, що в цій справі, як уже спостерігав я у багатьох, ти сам себе дуриш.

Франческо

Яким чином? Я не дуже розумію твої слова.

Августин

Бо з усіх ваших звичок, о смертні, жодна не викликає у мене такого здивування і такого жаху, як те, що ви навмисне потураєте своїм нещастям, вдаючи, ніби не бачите небезпеки, що тяжіє над вами, і женете від себе будь-яке нагадування про неї.

Франческо

В чому ж це полягає?

Августин

Чи уявляєш ти когось настільки безрозсудного, хто, вражений прикрою недугою, не прагнув би зцілення?

Франческо

Я нікого не вважаю настільки безрозсудним.

Августин

Гаразд. А чи уявляєш ти когось настільки млявого духом, хто, маючи пристрасне бажання, всіма силами не домагався б його здійснення?

Франческо

Ні, таких не знаю.

Августин

Коли ми дійшли згоди щодо цих двох тверджень, маєш зі мною також погодитися щодо третього.

Франческо

А яке ж третє?

Августин

Той, хто, через глибокі зосереджені роздуми, усвідомивши себе нещасним, прагне звільнитись від нещастя, а маючи таке прагнення, докладає сил до його здійснення і таким чином домагається свого. Зрозуміло, що як третій крок залежить від того, чи зроблено другий, так само другий може бути зроблений тільки після першого; а отже, саме в отому першому корінь людського спасіння. Натомість ви безрозсудні – і ти, серед усіх, найбільш винахідливий у заподіянні власної загибелі, – ви намагаєтеся вирвати зі свого серця рятівний цей корінь усіма гачками земних спокус, що, як я сказав, і дивує, і жахає мене. Тому дістаєте справедливу кару: і корінь спасіння втрачаєте, і решту, що з нього проростає.

Франческо

Я відчуваю, твоє багатослівне напучення триватиме. Тож, коли твоя ласка, відкладімо його на інший час і зупинімось детальніше на вже сказаному, щоб я зміг уважніше простежити подальший виклад.

Августин

Мушу зважати на неповороткість твого розуму; зупиняй мене щоразу, коли знадобиться.

Франческо

Я не вловлюю послідовності твоїх міркувань.

Августин

Що в них туманного, і в чому зараз твій сумнів?

Франческо

Чимало є такого, що ми пристрасно бажаємо і на досягнення чого кладемо чимало зусиль, та, попри все своє завзяття, не домагаємось бажаного, і навіть не наближаємось до нього.

Августин

В інших випадках так трапляється, не заперечую, але не в тому, про який нині йдеться.

Франческо

Чому?

Августин

Тому що, коли людина бажає звільнитись від мізерності своєї і прагне до цього всіма силами, такі її прагнення не виявляться марними.

Франческо

Що я чую, отче! Небагато знайдеться людей, які не відчували б, як багато їм усього бракує, і які не відчували б себе через це нещасними; що може будь-хто засвідчити, виходячи з власного прикрого досвіду. Звідси випливає, що повнота благ робить людину щасливою, і наскільки якоїсь частини з них бракує, настільки людина почувається нещасною. Скинути з себе нещасливий тягар прагнуть усі, але відомо, що тільки лічені досі спромоглись. Бо забагато виявляється таких, кого мучить тілесна неміч, або смерть рідних, або тих, хто страждає в ув’язненні, у вигнанні, у бідності, терзається хворобами чи іншими скорботами, які так само важко всі перелічити, як тяжко їх терпіти; та хоч які вони обтяжливі, людині не вільно за власним бажанням їх позбутись. Тому мені видається безперечним, що чимало людей не владні проти свого нещастя.

Августин

Мушу почати здалеку, як зазвичай роблять, напучуючи юних, чиї думки плутані й неповороткі, і почну знову з найпростіших речей. Я вважав тебе чоловіком зрілого розуму і не думав, що тобі знадобляться роз’яснення на дитячому рівні. І справді, якби ти увібрав ті правдиві і найвищою мірою повчальні сентенції філософів, яких ти неодноразово перечитував разом зі мною; якби ти – скажу по щирості – скеровував свої зусилля на себе, а не на когось; якби в студіюванні стількох книжок шукав керівництва для свого життя, а не засобів до здобуття скороминущої хвали натовпу і приводу до порожніх хвастощів, не став би ти отак просторікувати і плести нісенітниці.

Франческо

Не знаю, до чого саме ти хилиш, а я вже почервонів, як той школяр, якому вичитує вчитель. Бо хлопчак, знаючи за собою такі й сякі провини, знічується на перші слова докору ще до того, як вихователь назве той вчинок, за який дорікає йому. Так само я, усвідомлюючи своє невігластво і свої численні похибки, хоч і не розумію, яку саме ти маєш на увазі, знаю, що мені можна закинути будь-яку з них, і сором заливає мені обличчя, перш ніж ти скінчив свою мову. Тож я прошу, скажи ясніше, за що так суворо мені докоряєш?

Августин

Багато за що; але перш за все мене обурює твоє припущення, нібито можна бути нещасними проти власної волі.

Франческо

Я даремно червонів, бо чи можна вигадати щось правдивіше за цю правду? Чи хто може бути настільки необізнаним у людських справах або настільки позбавленим будь-якого спілкування зі смертними, щоб не знати, що бідність, скорбота, безчестя, нарешті хвороби, смерть та інші лиха такого роду, які, власне, й уважаються за нещастя, здебільшого обсідають людей проти їхньої волі, а не приходять за їхнім бажанням? Звідси випливає, що дуже просто визначити і ненавидіти власне нещастя, та аж ніяк не позбутись його, бо перше й друге у нашій владі, а третє у владі долі.

Августин

Твоє зніяковіння спокутує допущену помилку; але безсоромність обурює мене більше за помилку як таку. Як міг ти забути священні філософські постулати, згідно з якими всі ті негаразди, що ти допіру перерахував, нікого не можуть зробити нещасним? Бо якщо самі тільки чесноти роблять душу щасливою, – як показали і Марк Туллій, і чимало інших, наводячи вагомі на те докази, – то, відповідно, ніщо вже не віддаляє людину від щастя, крім того, що протилежне чеснотам; а що саме, ти здатен пригадати без мого нагадування, якщо пам’ять твоя не заціпеніла остаточно.

Франческо

Авжеж, я пам’ятаю. Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики.

Августин

Ти найнещасніший з усіх, коли в пошуках істини довіряєш загальнопоширеним нісенітницям, чи сподіваєшся досягти світла, довірившись сліпому проводиреві. Ти маєш уникати шляху, торованого загалом, обираючи натомість стежки, позначені слідами небагатьох обраних, щоб удостоїтись вшанування віршем поета:

Щастен будь з подвигом першим, – до зір це дорога, юначе…[33]

Франческо

Якби ж мені досягти цього ще до смерті! Але кажи далі, прошу, бо – запевняю тебе – я не настільки ще знахабнів, щоб віддати перевагу хибним уявленням загалу перед положеннями стоїків. Але поясни, що саме ти волієш довести мені?

Августин

Які ще потрібні слова, коли ми вже з’ясували, що залишатись нещасним можна тільки з власної вини?

Франческо

Мені видається, я знав багатьох – і себе до таких зараховую, – кого ніщо так не гнітить, як нездатність скинути з себе ярмо власних вад, хоча все життя вони докладають до цього найбільших зусиль. Тому, не заперечуючи положення стоїків, можна стверджувати, що чимало людей, всупереч своїй волі, глибоко нещасні, хоч усім серцем прагнуть протилежного.

Августин

Ми дещо відхилились від теми, але потроху починаємо повертатись до початкового питання, якщо тільки ти не забув, про що нам ішлося.

Франческо

Мало не забув, але тепер починаю пригадувати.

Августин

Я мав на думці розтлумачити тобі, що першою сходинкою на шляху з тісноти смертної юдолі до вищих сфер є зосереджені роздуми про смерть і мізерність людську; а друга сходинка – це пристрасне прагнення і намагання піднестись. За наявності цих двох умов я обіцяв тобі легке досягнення мети, до якої спрямовані наші прагнення; якщо тільки ти й досі не тримаєшся інших поглядів.

Франческо

Я б не наважився висловлювати жодні заперечення, оскільки з юних років у мене складалось дедалі твердіше переконання, що коли мої погляди в чомусь розходяться з твоїми, то ясно, що помиляюсь я.

Августин

Облиш, будь ласка, лестощі. Бачу, ти звик погоджуватися з моїми словами не стільки за їхню переконливість, скільки з поваги до мене, тому даю тобі право казати все, що тобі заманеться.

Франческо

Хоч і з трепетом, однак скористаюся з твого дозволу. Про інших людей не казатиму нічого; але я сам, – нехай підтвердить присутня тут, яка незмінно бувала свідком усіх моїх вчинків, і тебе теж нині закликаю у свідки, – як часто я розмірковував про свою мізерність і про смерть і якими потоками сліз я намагався змити з себе бруд гріховності! Але спроби ці, як бачиш, донині залишаються марними, про що я знов-таки не можу говорити без сліз. Саме цей особистий сумний досвід спонукає мене оскаржити безперечність твого твердження, нібито жодна людина не впадає у жалюгідний стан попри власну волю, нібито нещасним є лише той, хто хоче бути нещасним.

Августин

Мені віддавна знайомі ці нарікання, і, гадаю, вони ніколи не припиняться. І так само після стількох марних спроб переконати тебе я не припиню наполягати, що ніхто не може зробитись і залишатись нещасним всупереч своїй волі. Та, як сказав я ще на початку, людям властива хвороблива і причеплива схильність до самообману, згубнішої за яку немає нічого в житті. Цілком виправданими бувають побоювання щодо хитрощів з боку хатніх рабів, оскільки звичка довіряти їм послаблює здорову обачливість господарів, а крім того, їх звичний улесливий голос пестить ваш слух, усуваючи будь-яку недовіру: дві обставини, що не стояли б на перешкоді обачності у стосунках зі сторонніми. Наскільки ж більше слід вам побоюватися своїх власних хитрощів, оскільки і любов, і довіра, і звичка в цьому випадку набагато більші, зважаючи, що кожна людина цінує себе вище, ніж насправді варта, і любить себе більше, ніж належить; та й відділити обманутого від обманщика тут неможливо.

Франческо

Ти сьогодні часто вживаєш ці слова. Проте, наскільки сам пам’ятаю, я ніколи не обманював себе. Нехай би тільки інші не обманювали!

Августин

Ти зараз найбільше обманюєш себе, хвалячись, нібито ніколи цього з тобою не траплялось. Але я не настільки низької думки про твій природний розум, щоб повірити, буцім ти, розваживши вдумливо, сам не впевнишся, що ніхто не стає нещасним інакше, ніж з власної волі – а саме навколо цього положення точиться вся наша суперечка. Отже, скажи мені, будь ласка… але поміркуй як слід, щоб відповідь твоя спиралась на істину, а не на почуття. Скажи, як на твою думку: чи люди грішать з примусу? Мудреці-бо твердять, що гріх – вчинок добровільний до такого ступеня, що там, де немає волі, там немає гріха. А ти раніше погодився зі мною в тому, що без гріха ніхто не буває нещасливим.

Франческо

Бачу, що я поступово відхилився від суті нашої розмови, і змушений визнати, що початок мого нещастя спричинився з моєї власної волі; за подібністю, я готовий поширити справедливість цього твердження на інших. Але нині ти теж маєш у чомусь погодитися зі мною.

Августин

Щодо чого я маю погодитись?

Франческо

Якщо правда, що ніхто не падає попри власну волю, то треба визнати правдивим також те, що багато хто, з власної вини послизнувшись, залишаються лежати вже не зі своєї волі, що я ладен з упевненістю стверджувати щодо себе самого. Я вважаю, що це мені послано за кару, щоб я не смів уже підвестися, хоч би як того прагнув, за те, що не бажав встояти тоді, коли міг.

Августин

Точка зору твоя не така вже й безглузда, проте, коли ти усвідомив свою помилку в першому випадку, то неминуче визнаєш її також в іншому.

Франческо

Отже, «впасти» і «лежати» ти визначаєш, як тотожні поняття?

Августин

Навпаки, різні; «я волів» і «я волію» різняться за ознакою часу, але відображають той самий душевний стан волевиявлення.

Франческо

Відчуваю, якими тенетами ти мене обплутуєш; але той атлет, що здобуває перемогу спритністю, не сильніший, а тільки досвідченіший.

Августин

Ми розмовляємо перед лицем Істини, яку завжди втішає простота і якій вороже лукавство; відтак, щоб у тебе щодо цього не виникало сумнівів, ми поведемо дальшу свою мову з граничною простотою.

Франческо

Це найприємніше, що я міг сподіватись почути. То скажи, коли вже йдеться про мене, як наміряєшся ти довести мені, що, будучи нещасним, – чого я, власне й не заперечую, – я залишаюся таким тільки з власної волі ще й зараз, коли ніщо так не терзає мене, ніщо так гостро не суперечить моїм прагненням, як це; а вдіяти я нічого не можу?

Августин

Якщо ти твердо триматимешся того, щодо чого ми домовились, я покажу тобі, що ти мав би вжити інші слова.

Франческо

Про яку домовленість ти мені нагадуєш і які слова радиш мені вживати?

Августин

Ми домовились, не мудруючись, з’ясовувати істину і викладати її у простих словах. Тому, що стосується слів, я радше хотів би почути від тебе щире зізнання: замість «не можу нічого вдіяти», просто – «не бажаю діяти».

Франческо

Так ми ні до чого не прийдемо, бо я ніколи в такому не зізнаюся. Я добре знаю, і ти сам свідок того, скільки разів я намагався, та не зміг, скільки сліз я марно вилив.

Августин

Я можу засвідчити потоки твоїх сліз, але не істинність твоєї волі.

Франческо

Закликаю в свідки небо! Людям-бо не дано знати, скільки я вистраждав і як пристрасно волів підвестись, якби тільки це було можливо.

Августин

Замовкни! Раніше небо змішається із землею, раніше зірки впадуть з неба у пекло і повстануть одна на одну, узгоджені природою стихії, ніж дозволить себе ошукати Істина, присутня тут суддею нашій суперечці.

Франческо

До чого ти хилиш?

Августин

Часто викликаючи у тебе сльози, усвідомлення власного нещастя, однак, не змінювало твоїх намірів.

Франческо

Скільки разів я повторював: зробити більше було понад мої сили.

Августин

Стільки ж разів я відповідав, що було тобі радше понад волю! Втім, не дивує мене, що ти блукаєш нині тими самими манівцями, якими сам я свого часу блукав, шукаючи шляху до нового життя. Я рвав на собі волосся; бив себе по лобі; заламував пальці; скорчившись і обхопивши коліна руками, сповнював небо невимовно гіркими зітханнями і поливав землю навколо себе рясними сльозами. Та, незважаючи на всі ті бідкання, я залишався тим, чим був, аж доки, нарешті, глибокі роздуми представили мені наочно всю тяжкість мого становища. І лише тоді, сповнений справжньої волі, змінивши знемогу на потугу, з дивовижною швидкістю я обернувся на іншого Августина, чию історію, гадаю, ти знаєш з моєї «Сповіді».

Франческо

Звісно, знаю; зокрема, запам’яталось про спасительну смоківницю, в тіні якої здійснилося твоє диво.

Августин

Цілком справедливо. Бо ні мирт, ні плющ, ані навіть лавр,[34] улюблений, як кажуть, Аполлоном і цілим сонмом поетів (серед яких ти й сам, єдиний у свої часи удостоєний вінка з його гілок), не повинні бути миліші твоїй душі, що лаштується після стількох бур увійти в тиху гавань, ніж спогад про смоківницю, яка знаменує для тебе певну надію на виправлення і прощення.

Франческо

Не заперечую. Кажи, будь ласка, далі.

Августин

Я виходжу з того, до чого ми прийшли: з тобою донині відбувалося те саме, що з багатьма, до кого можна застосувати вірш Вергілія:

Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.[35]

Я міг би зібрати чимало ще прикладів, та вдовольнився одним, так добре тобі знайомим.

Франческо

Як доречно! Немає потреби в інших прикладах, бо жоден інший не торкнув би глибше моє серце; надто що, попри всю відмінність, яка розділяє того, хто тоне, зазнавши корабельної аварії, і того, хто дістався безпечної гавані, чи, інакше, щасливого й нещасного, я пізнаю серед своїх штормів сліди твоїх давніх сум’ять. Через це, читаючи твою «Сповідь», я щоразу підпадаю під дію двох протилежних почуттів, а саме – надії та страху, і мною оволодіває враження, нерідко викликаючи сльози, ніби я читаю історію не чужих, а моїх власних поневірянь. Ну ось тепер, коли я геть відкинув намір сперечатись, веди далі свою мову, як вважатимеш за ліпше. Я слідуватиму за тобою замість іти наперекір.

Августин

Не цього я домагаюсь. Тим часом як, за словами одного знавця, у надмірних суперечках губиться істина,[36] помірні суперечки багатьох саме до неї приводять. Тому не слід, за прикладом ледачих і млявих, не розбираючи, ні приставати на все сказане, ні вперто заперечувати обґрунтовану істину, бо таке ставлення свідчить лише про незгідливу вдачу.

Франческо

Розумію і приймаю, і скористаюся з поради. Продовжуй.

Августин

Отже, ти визнаєш за істину і за крок вперед у міркуваннях висловлену мною думку про те, що повне усвідомлення себе нещасним народжує готовність підвестись? Адже прагнення є передумовою спромоги.

Франческо

Я маю намір в усьому тобі вірити.

Августин

Відчуваю, тебе й досі щось турбує. Відкрийся; скажи, хоч би що це було.

Франческо

Нічого мене так не вражає більше за те, що я досі, виявляється, не бажав того, чого, як мені здавалося, завжди прагнув.

Августин

Ти й досі сумніваєшся; але щоб нарешті завершити цю тему, я визнаю, що іноді ти справді прагнув.

Франческо

То що на це скажеш?

Августин

Чи не пригадується тобі рядок з Овідія?

Недостатньо бажати: пориванням досягнеш мети.[37]

Франческо

Розумію; але мені здавалося, я палко прагну.

Августин

Ти помилявся.

Франческо

Ймовірно.

Августин

Щоб твердо переконатись, порадься зі своєю совістю. Вона досконало тлумачить чесноти, безпомилково і влучно оцінює справи і помисли. Вона скаже тобі, що ти ніколи по-справжньому не прагнув до спасіння, бо мляві порухи твоєї волі аж ніяк не відповідали силі небезпек, що тобі загрожували.

Франческо

Берусь, як наказуєш, допитувати свою совість.

Августин

Що вона тобі свідчить?

Франческо

Що ти правду кажеш.

Августин

Ми просуваємось вперед, оскільки ти починаєш прокидатись. Твоє становище одразу поліпшиться, щойно ти усвідомиш, яким кепським воно було.

Франческо

Якщо достатньо самого усвідомлення, гадаю, моє становище невдовзі не просто поліпшиться, а стане чудовим. Бо ніколи раніше я не усвідомлював так ясно, наскільки недостатнім було моє прагнення звільнитись і покласти край нещастю. Та чи ж достатньо самого прагнення?

Августин

Достатньо, в якому розумінні?

Франческо

Для того, щоб мені більше нічого не треба було робити.

Августин

Ти пропонуєш неможливе: щоб той, хто пристрасно чогось прагне, полишив справу на самоплив.

Франческо

Коли так, яка мені радість від того прагнення?

Августин

На шляху, зрозуміло, треба подолати чимало труднощів. А прагнення до чеснот, як таке, вже містить у собі певні чесноти.

Франческо

Ти даєш мені підстави для великої надії.

Августин

Заради того я розмовляю з тобою, щоб навчити надії та остраху.

Франческо

Навіщо острах?

Августин

Радше, чому надія?

Франческо

Тому що, коли досі я докладав зусилля, щоб не стати геть лихим, то нині ти відкриваєш мені шлях до того, щоб стати по-справжньому добрим.

Августин

Можливо, ти не здогадуєшся, наскільки важкий цей шлях.

Франческо

Який новий острах ти хочеш мені навіяти, згадуючи про труднощі?

Августин

Пам’ятай, що «прагнути» – це одне-єдине дієслово, але воно містить у собі дуже багато всього.

Франческо

Ти лякаєш мене.

Августин

Не згадуючи вже про складові бажання, значна частина яких викликає руйнацію заради досягнення бажаного!

Франческо

Не розумію, що ти маєш на увазі.

Августин

Це бажання не може дійти вищого свого ступеня, доки не викоріниш у собі решту бажань. Ти розумієш, які численні та різноманітні людські бажання, а однак мусиш попередньо знехтувати ними всіма, і лише тоді стане можливим піднесення до вищого блаженства, бо недостатньою є любов того, хто одночасно любить щось іще, не дотичне до цього вищого.

Франческо

Я визнаю це положення.

Августин

Але ж як мало є людей, що придушили б у собі всі пристрасті, які їм не тільки придушити, ба навіть перерахувати непросто; мало таких, які загнуздали б свою душу доказами розуму, які мають підстави сказати: я більше не залежу від плоті: «Все, що видавалося плоті приємним, огидне мені; я жадаю вищого щастя!».

Франческо

Такі люди рідкісні; тепер я розумію, якими труднощами ти мене страшив.

Августин

І не стане високе бажання повним і вільним від перешкод, доки не згасне решта бажань; бо наскільки власне благородство душі тягне її до неба, настільки вагота плоті і земні спокуси тягнуть душу додолу, звідки й виникає одночасно і прагнення піднестись, і схильність чіплятись за земне, які одне одному протидіють, розриваючи душу навпіл.

Франческо

Що ж, на твою думку, слід вчинити, щоб душа, розбивши земні кайдани, піднеслась горі?

Августин

До цієї мети провадять ті зосереджені роздуми, про які я згадав на початку, та невпинна думка про нашу смертну природу.

Франческо

Якщо не помиляюсь, ніхто з людей не переймається тим більше за мене.

Августин

Чергова помилка – нова перешкода.

Франческо

Чому? Хіба я в чомусь тут збрехав?

Августин

Я б висловився м’якше.

Франческо

Але в тому самому сенсі?

Августин

Звісно, що не в іншому.

Франческо

Виходить, я не розмірковую про смерть?

Августин

В кожному разі, не досить часто, і так неглибоко, що думка не сягає дна твоїх прикрощів.

Франческо

Я був переконаний в іншому.

Августин

Зважаймо не на те, в чому ти був упевнений, а на те, в чому тобі слід бути впевненим.

Франческо

Якщо ти доведеш мені, що цього разу, вірячи собі, я знову помилявся, обіцяю, відтак ніколи більше не йняти собі віри.

Августин

Я доведу тобі це дуже легко, якщо тільки ти зважишся щиро визнати правду. А я натомість пошлюся на свідка, по якого не треба далеко ходити.

Франческо

На кого саме?

Августин

На твою совість.

Франческо

Вона стверджує протилежне.

Августин

Де питання поставлено нечітко, там відповідь свідка навряд чи буде вірогідною.

Франческо

Як це стосується справи?

Августин

Безпосередньо. А щоб як слід зрозуміти, слухай уважно. Немає такого безумця, – хіба що він геть божевільний, – хто б не згадував часом про тлінність свого існування і хто, коли його запитати, не підтвердив би, що він смертний і замкнений у тлінному тілі. Зрештою, про це раз по раз кожному нагадує фізичний біль або гарячка, не зазнати яких ні разу в житті нікому не випадало, бо кого ж Бог від земних страждань звільнив? Крім того, похорони друзів безнастанно проходять перед твоїми очима, вселяючи побожний страх в душу, бо, проводжаючи на цвинтар когось із своїх однолітків, людина неминуче здригається на думку про раптовий кінець, який чекає на кожного з нас, і починає тривожитись за себе особисто. Так, побачивши сусідський будинок охоплений пожежею, людина не може не тривожитись за власну оселю, бо, як каже Флакк:

Значить, це лихо й твоє: пожежа, яку легковажим.[38]

Ще сильніше буде схвильований той, на чиїх очах смерть нагло викрала когось іще й молодшого, міцнішого і більш показного, ніж він сам. Чоловік огляне себе і скаже: «Видавалося, йому гарантоване земне життя, а однак він вигнаний звідси. І не допомогли йому ні молодість, ні міць, ні врода. А мені хто дасть ліпшу поруку? Бог чи який чарівник? Я безперечно смертний!». А коли така доля спіткає царів і князів земних, людей могутніх і грізних, то очевидці бувають вражені ще сильніше, на їхніх-бо очах в одну мить або за лічені години смерть трощить тих, хто зазвичай обертав на прах інших. Справді, чи не в цьому полягає причина того потрясіння, яке охоплює юрми народу на смерть славетних, як було, коли хочеш пригадати історію, під час похорону Юлія Цезаря? Загальне видовище такого роду вражає погляди і серця смертних, і споглядання чужої долі наводить їх на думку про власну долю. Додай сюди ще лють звірів і лють людей, додай несамовитість воєн і обвали великих будівель, про які хтось влучно сказав, що, створені початково на захист людей, вони стали для людей небезпекою; додай бурі та вітри в негоду, і кару небесну, чуму, і всі ті небезпеки, які чигають звідусіль на суходолі та в морі, так що немає куди кинути погляд, щоб не побачити там постать смерті.

Франческо

Пробач, що перериваю, але я більше не маю сили чекати. Думаю, на підтвердження моєї думки неможливо додати щось переконливіше за те, що ти так розлого виклав: я сам, слухаючи, дивувався, куди провадить твоя мова і на чому закінчиться.

Августин

Вона й не скінчилась, – ти перервав мене. Тим часом залишається ще зробити висновок: попри численні болісні нагадування, яких не бракує навколо (та які, зробившись звичними, не проникають надто глибоко, бо наштовхуються на нечутливість до будь-яких спасительних застережень), небагато людей здатні достатньо глибоко усвідомити неминучість свого власного смертного кінця.

Франческо

Отже, небагатьом відоме те визначення людини, що, як на те, по всіх школах твердять з наполегливістю, від якої не тільки вуха слухачів мали б уже втомитись, але навіть колони академічних будівель підломитись?

Августин

Ніколи не буде упину балакучості діалектиків, від якої плодяться незчисленні визначення такого штибу, що заковують розум у кайдани і дають привід до нескінченних суперечок. Якщо ти попросиш у кого-небудь з їхньої отари визначення людини або запитаєш про будь-яку іншу річ, він завжди матиме готову відповідь; та щойно ти захочеш копнути глибше, він враз принишкне, або ж, якщо він безперервним просторікуванням виробив у собі безсоромне словоблудство, характер його відповіді наочно покаже, що він позбавлений ясного уявлення про суть обговорюваного. На таку зневажливу погорду порожніх балакунів я відповідаю гнівно: «Нещасні, навіщо виснажуєте свій розум безглуздими, нічого не вартими вивертами? Навіщо ви, маючи сивину у волоссі й натужно морщачи чоло, бавитесь словесами, наче діти іграшками, а про суть речей позабували? Хай би ваше безумство шкодило тільки вам самим, але ж воно так часто калічить розум благородній молоді!».

Франческо

Згода: найрізкіший осуд такого спотворення науки не буде надмірним. Однак, захопившись палкою промовою, ти забув закінчити визначення людини.

Августин

Мені здавалось, я сказав достатньо; але висловлюсь ясніше. Людина є твариною, чи, радше, вищою з усіх тварин. Не знайдеться пастуха настільки темного, щоб він не знав цього; а з іншого боку, кожна дитина, якщо запитати її, визнає, що людина – обдарована розумом, але смертна тварина.

Франческо

Це визначення усім відоме.

Августин

Навпаки, лише небагатьом.

Франческо

Хіба?

Августин

Якщо тобі випаде зустріти особу, чий розум досяг такої сили, що з ним одним ця особа узгоджує своє життя, тільки йому підпорядковує свої жадання, розумом, як поводом, керує порухами своєї душі й усвідомлює, що тільки розум відрізняє її від дикого звіра, що називатись людиною вона має підстави лише настільки, наскільки керується розумом; якщо особа ця так пройнялася усвідомленням своєї смертності, що ні на мить не полишає думки про неї, і думкою цією невпинно приборкує свої бажання, зневажаючи все скороминуще земне і прагнучи до того світлого життя, в якому здобуде повноту розуму, де звільниться від смертної сутності; тоді ти можеш вважати, що в такій особі знайшов істинне і плідне втілення наукового визначення людини. Саме про це нам йшлося, коли я сказав, що мало хто має про це ґрунтовне уявлення чи достатньо про це розмірковує.

Франческо

Досі я числив себе серед тих небагатьох.

Августин

Я не сумніваюся, що упродовж твого життя чимало з того, що тобі випадало дізнатися чи то зі шкільної науки, чи з особистого досвіду, а почасти – з читання книжок, не раз наводило тебе на думки про смерть; але роздуми ті не проникали достатньо глибоко і не вкорінялися в тобі достатньо міцно.

Франческо

Що ти називаєш «глибоко проникати»? Мені здається, я розумію, про що йдеться, але хотів би почути від тебе більш точне пояснення.

Августин

Річ у тім, що серед явищ, які наводять страх, першість належить смерті (це загальновідомо, але також підтверджено найславнішими із сонму філософів); і до такого ступеня осоружною здається людині смерть, що саме згадування про неї гнітить. Але побіжного згадування чи короткого спогаду для медитації не досить. Ми маємо присвятити цим роздумам час, достатній для того, щоб осягнути смерть. Маємо зосередитись на думці про неї. Маємо уявити собі дію смерті на кожну частину своєї тілесної оболонки: як холонуть і дубіють кінцівки, а нутрощі палить гарячка; чоло заливає холодний піт, а серце колотиться, а тоді починає слабнути, тим часом як життєві сили залишають тіло. Очі глибоко западають в очних ямах, а погляд їхній сповнюється сльозами; блідий лоб робиться синюшним, зів’ялі щоки обвисають; жовті зуби, загострений ніс з тонкими ніздрями, на губах піна; нерухоміє неслухняний язик під пересохлим піднебінням, важчає голова, судома зводить груди, і з них вириваються хрипи, а тоді – самі зітхання; недобре відгонить від усього тіла, жах спотворює риси обличчя. Пам’ять з готовністю вбирає це видовище, і той, хто бував свідком картин смертного одра, завжди тримає їх напохваті. Адже побачене зазвичай глибше закарбовується в пам’яті, ніж почуте. Тому не позбавлена мудрого смислу традиція, що збереглася в деяких суворих релігійних орденах, дотривавши аж до нашого, ворожого добрим звичаям часу, за якою членам чернечого братства дозволено стежити за омиванням тіл небіжчиків і обертанням їх у савани для поховання. Розгортаючись у них на очах, картина сумного ритуалу залишається в пам’яті живих, нагадуючи їм постійно про марноту сподівань, прив’язаних до цього проміжного світу. Ось що я розумію під словами «глибоко проникати», на відміну від вашої звички повторювати сентенції на зразок «Немає нічого передбачуванішого за смерть і непередбачуванішого за час її настання», які, промайнувши у свідомості, не залишають у ній сліду.

Франческо

Тим охочіше погоджуюся з тобою, бо впізнаю у сказаному тобою чимало такого, що сам часто маю на думці. Вклади ж у мою пам’ять, прошу тебе, застережний знак, що відтепер не дозволяв би мені тішитися своїми помилками. Бо людей, скільки знаю, збиває зі шляху чесноти саме те, що, повіривши собі, буцімто мети досягнуто, вони не прагнуть іти далі.

Августин

Мені втішно чути це від тебе. Слова твої виказують не бездіяльний і залежний від випадковостей, а пильний і розважливий розум. Отже, даю тобі знак, який ніколи не дозволить облуди: щоразу, коли, розмірковуючи про смерть, ти залишишся непорушним, знай, що ти розмірковував марно – так, наче не про смерть, а про щось інше. Але якщо у цих роздумах ти ціпенітимеш, тремтітимеш і млітимеш, якщо тобі здаватиметься, що ти сам зазнаєш смертних мук; якщо, понад те, спаде тобі на думку, що душа твоя, щойно залишить тілесну оболонку, негайно постане перед вічним судом і даватиме точний звіт з усього вчиненого і сказаного упродовж прожитих років, і, нарешті, що більш не випадає сподіватись ні на тілесну вроду, ні на мирську славу, ні на хист, ні на красномовство, ні на багатство чи могутність, що Суддю не можна ні підкупити, ні обдурити, ні вмилостивити, що смерть як така не є кінцем страждань, а лише переходом до нових; якщо до того ти уявиш собі тисячі різноманітних катувань і тортур, і тріск і гуркіт пекла, і сірчані річки, і непроглядний морок, і мстивих фурій, і, нарешті, весь жах темного Орку[39] в цілому, і, що робить нестерпними ці жахи, нескінченну безперервність мук, без будь-якої надії на їх припинення, і усвідомлення того, що Господь вже не зглянеться, і гнів його триватиме вовіки; і якщо все це водночас постане перед тобою не як вигадка, а як дійсність, не як імовірність, а як неминучість, яка замало вже й настала, і якщо ти не побіжно, а цілеспрямовано зануришся в ці переживання, але не з відчаєм, а з твердою надією, що Божа десниця владна і готова витягти тебе з усіх цих жахів, за умови, що ти виявиш здатність до виправлення і щиро бажатимеш підвестись і будеш стійким у своєму бажанні – тоді знай напевне, що ти розмірковував не марно.

Франческо

Зізнаюсь, ти глибоко зворушив мене, нагромадивши перед моїми очима всі ці жахи. І нехай так Господь дарує мені гріхи, як я щоденно віддаюсь цим роздумам, зокрема ночами, коли дух, звільнившись від повсякденних турбот, зосереджується на самому собі. Тоді я простягаюсь, наче на смертному одрі, й уявляю собі годину власної смерті і все страшне, що свідомість переживає в смертну годину; і до такого ступеня переконую себе, що мені здається, я вже впадаю в агонію; іноді я бачу Тартар і все те пекельне видовисько, що ти змалював, і воно так приголомшує мене, що я підводжусь, тремтячи від страху, і часто, лякаючи тим своїх домашніх, з криком вихоплюються у мене слова: «Що я кою? Що терплю? Що готує мені доля? Помилуй, Ісусе, допоможи,

…подай нещасливому руку І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити».[40]

І ще багато подібних благань я повторюю, допроваджений до розпачу страхом, що охоплює мою пригнічену душу; і часом звіряюся друзям, своїми риданнями доводячи їх теж до сліз; а виплакавшись, я повертаюсь до звичного стану. То що стримує мій поступ? Що то за прихована перешкода, через яку мої роздуми досі не принесли мені нічого, крім страждань і страху, і через яку я залишаюся тим, чим завжди був, чим були й залишаються всі ті, яким, либонь, ніколи й не випадали такі переживання, як мої? Тільки ж я нещасніший за них, тому що вони, хоч би який чекав на них кінець, принаймні зараз насолоджуються земними втіхами, що ж до мене, то й кінець мій непевний, і будь-яка насолода неминуче окроплена гіркотою.

Августин

Прошу тебе, не засмучуйся з того, з чого треба радіти. Що більшу насолоду і піднесення відчуває грішник від своїх низьких вчинків, то нещаснішим і мізернішим слід його вважати.

Франческо

Ти маєш на увазі, що той, хто в самозабутті віддається безперервним насолодам, ніколи не матиме нагоди ступити на шлях до чеснот, а той, кого серед плотських утіх і щедрот фортуни щось гнітить, згадує про своє мізерне становище щоразу, коли мінлива веселість його залишає. Та якщо ж на обох чекає однаковий кінець, я все одно не розумію, чому той, хто нині радіє, хоча згодом тужитиме, не повинен вважатися щасливішим за того, хто й нині не тішиться, і надалі не сподівається на радість? Хіба тільки зважити на те, що після сміху печаль видається гострішою.

Августин

Вагомішою є та обставина, що, скочуючись з однакової кручі, тяжче постраждає той, хто геть відкинув повід, як у випадку розгнузданої насолоди, ніж той, хто, нехай слабо, але тримає повід. Перш за все я маю на увазі сказане тобою на початку, тобто, що на навернення одного можна сподіватися, але не на навернення іншого.

Франческо

Я теж тримаюсь такої думки. Та чи не забув ти моє перше запитання?

Августин

А саме?

Франческо

«Що стримує мій поступ?» – питав я; тобто чому зосереджені роздуми про смерть не справляють на мене дії перетворення, про яку ти казав?

Августин

По-перше, ти, ймовірно, бачиш свою смерть подією далекого майбуття, тим часом як вона не може бути надто віддаленою, зважаючи на швидкоплинність життя, яке, до того ж, сповнене нещасних випадків. Майже всі ми «припускаємось тієї помилки, – як каже Цицерон, – що бачимо свою смерть десь попереду».[41] Деякі розумники бралися виправити цей текст заперечною формою, стверджуючи, що треба читати «не бачимо свою смерть попереду». Та чи знайдеться розсудлива людина, що геть не передбачала б свою смерть? Але помилка наша в тому, що бачимо її «десь попереду», тобто «в далині». Насправді, більшість впадають в оману щодо своєї смерті, наміряючи собі таку вікову межу, до якої природа начебто дозволяє дожити, але якої в дійсності мало хто досягає. Майже всі якоюсь мірою помиляються, як сказав поет,

Сиве волосся собі обіцяючи й років багато.[42]

Ось яка спокуса здатна стати тобі на перешкоді, бо й вік твій, і міцна статура, і помірність у звичках вселяють облудну надію.

Франческо

Прошу, не закидай мені такі підозри. Боронь Боже від такого божевілля.

…Чи можна цій вірить потворі?[43] —

як каже у Вергілія той славетний мореплавець.[44] Бо мене так само кидає обширами грізного, бурхливого моря, і я скеровую через громаддя хвиль, наперекір вітрам, свій пошарпаний негодою вутлий човен, що тремтить і, я добре знаю, ось-ось розсядеться. Я бачу, мені не залишається надії на порятунок, хіба тільки милосердний Вседержитель зглянеться на мене, і, напруживши сили, я вчасно поверну стерно і дістанусь берега, перш ніж загину, щоб, провівши життя у відкритому морі, міг я померти в гавані. Завдяки цьому переконанню я ніколи, наскільки пам’ятаю, не палав жагою багатства і влади, що на наших очах спалює багатьох людей не тільки одного зі мною віку, але також літніх, які переступили середню межу життя. Чи ж не безумство згаяти все життя в трудах і в бідності, щоб зрештою померти серед турбот про накопичення багатства? Отож, розмірковуючи про ці страшні речі, я не відсуваю їх у далеке майбутнє, а чекаю на них у найближчий час. Ще досі не вивітрився з моєї пам’яті вірш, яким я ще в ранній юності завершив лист до одного з друзів:

…триває наша бесіда; тим часом, можливо, Смерть уже чатує за порогом.

Якщо я мав це на думці ще в ті часи, що я маю сказати тепер, коли я старший і досвідом, і роками? Нині з усього, що я бачу, чую, відчуваю, мислю, я виводжу цей єдиний кінець. І якщо я не обманюю себе, міркуючи в такий спосіб, залишається чинним моє запитання: «Що стримує мій поступ?».

Августин

Смиренно дякуй Богові, який стримує тебе рятівними віжками і підганяє гострими шпорами. Адже малоймовірно, щоб чоловік, що так повсякденно, так зосереджено розмірковує про смерть близьку і реальну, був приречений на смерть вічну. Але, як ти сам небезпідставно відчуваєш, тобі чогось іще бракує. Я спробую показати тобі, яка це перешкода, щоб, усунувши її з Божою поміччю, ти зміг цілковито віддатись блаженним роздумам і скинути давнє ярмо рабства, що досі тебе гнітить.

Франческо

Дай Боже, щоб це вдалося тобі і щоб я був визнаний гідним такої милості.

Августин

Будеш гідним, бо це в твоїй волі. Річ у тім, що в основі людських вчинків присутні два начала, і якщо одного з них бракує, це неминуче перешкоджає успіху. Бажання не тільки має бути як таке, але воно має бути настільки сильним, щоб його можна було назвати палким прагненням.

Франческо

Нехай так буде.

Августин

Чи знаєш ти, що перешкоджає твоїм роздумам?

Франческо

Саме це я жадаю дізнатись, про це питаю тебе.

Августин

Тоді слухай. Твоя душа прийшла з небес – високе її народження поза сумнівом, – але будь упевнений, що, замкнена в тілі, вона втратила істотну частку своєї первинної шляхетності; більше того, заціпенівши на такий тривалий термін, вона забула і про своє небесне походження, і про свого високого Творця. Як на мене, Вергілій дуже влучно відтворив як пристрасті, що виникають із взаємодії душі з тілом, так і забуття душею своєї найчистішої природи:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний, Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби. Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість, Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці.[45]

Упізнаєш ти в змальованій поетом картині чотириголове чудовисько, таке вороже людській природі?

Франческо

Я бачу надзвичайно ясно пристрасті четвертування людської душі: перш за все, вона розривається між сьогоденням і майбуттям, а кожна з двох частин, своєю чергою, розривається між добром і злом; і у протиборстві цих чотирьох поривів пропадає спокій людського духу.

Августин

Ти правильно визначив, як на нас виправдовуються слова Апостола: «бо тлінне тіло обтяжує душу, / і земне шатро придавлює вельми клопітливий дух».[46] Адже без ліку образи видимих речей проникають в нас через тілесні органи чуттів і нагромаджуються в надрах нашої душі, нездатної осягнути їх у сукупності їхніх суперечностей; вони обтяжують нашу душу, бентежать її. Оце і є та пошесть надміру химер, яка роздирає і дробить наші думки і своїм згубним розмаїттям перегороджує нам шлях світлоносних роздумів, що ведуть до єдиної вищої мети.

Франческо

Про цю пошесть ти дуже виразно згадуєш у багатьох місцях свого твору про істинну віру, якій вона, як бачимо, є головною перешкодою. Я нещодавно наштовхнувся на цю книгу,[47] полишивши читання філософів та поетів, і вивчав її із захопленням, подібним до того, яке відчуває мандрівник, що заради пізнання вийшов за межі вітчизни, і, вперше вступаючи в якесь славетне місто, зачарований принадністю нового краю, повсякчас зупиняється, щоб оглядати все, що трапляється на шляху.

Августин

У тій книзі, хоч і в інших виразах, як личить вчителеві Вселенської істини, я значною мірою відтворюю вчення філософів, переважно Платона і Сократа. А щоб нічого не приховати від тебе, зізнаюся, що розпочати цю книгу спонукало мене зокрема одне слово твого улюбленого Цицерона. Бог підтримав моє починання, і дрібна насінина дала багатий врожай. Однак повернімось до предмета нашої розмови.

Франческо

Вельми охоче, достойний отче. Але спершу, прошу тебе, розкрий мені, яке то було слово, що, як кажеш, надихнуло тебе на такий світлий твір.

Августин

Цицерон, оскільки він уже починав ненавидіти помилки свого часу, так говорить десь: «…вони нічого не вміли бачити душею і вдавались зору; але завдання могутнього духу – відділяти думку від чуттєвих вражень, а мислення – від звички».[48] Так сказав він, а я ж, обравши ці слова за підвалину, побудував на них твір, що, за твоїм зізнанням, так тобі подобається.

Франческо

Я знаю цей уривок – він з «Тускуланських бесід». Я помітив, що у своїх творах, і тут, і в інших місцях, ти охоче посилаєшся на цей вислів Цицерона; і небезпідставно, бо він належить до таких, що поєднують істину з витонченістю і натхненням. А тепер, коли твоя ласка, повернімося, нарешті, до нашої розмови.

Августин

Отже, ця пошесть перешкоджала тобі; і якщо ти не подбаєш, вона дуже скоро знищить тебе. Захаращена химерами, пригнічена численними і непримиренно суперечливими турботами, слабка душа нездатна розважити, яку з потреб вона має задовольнити першою, а яку геть відкинути, і всієї духовної сили і часу, відваженого скупою рукою, не вистачить душі на весь цей клопіт. Подібне лихо зазвичай трапляється з сівачем, який забагато насіння вкидає на тісному клаптику землі: паростки, притискаючи один одного, перешкоджають рунам. Так само в твоїй переповненій душі коріння не знаходить живильних соків, а стебла не плодоносять, і ти безпорадно метушишся, кидаєшся в непевності від одного до іншого, нічому не віддаєшся цілковито. Тому щоразу, коли дух, здатний за сприятливих умов відновити свою шляхетність, зосереджується на роздумах про смерть і все те, що веде до вічного життя, і за вродженим потягом заглиблюється в самого себе, він неспроможний утриматися там, бо надмір розмаїтих турбот виштовхує його. Ось так, через недоречну метушливість душі, ризикує обернутись на ніщо рятівний намір, і виникає той внутрішній розбрат, який ми вже чимало обговорювали: коли занепокоєна душа гнівається сама на себе, коли вона з огидою дивиться на власний бруд і не очищається від нього, коли бачить, якими манівцями ступає, але не залишає їх, страшиться загрози, але не намагається уникнути її.

Франческо

Горе мені! Ти глибоко занурив руку в мою рану. Там гніздиться мій біль, звідти погрожує мені смерть.

Августин

Добра ознака! Ти вийшов із заціпеніння. Але, з огляду, що наша розмова доволі тривала без перерви, відкладімо решту на завтра, якщо не заперечуєш, а зараз перепочиньмо трохи в мовчанні.

Франческо

За нашої втоми помовчати в спокої – це найдоречніше.

На цьому скінчилась Бесіда перша.

Починається Бесіда Друга

Августин

Чи достатньо ми відпочили?

Франческо

Начебто доволі.

Августин

Якими надіями тепер ти тішиш свою душу? Адже надії хворого – це запорука зцілення.

Франческо

На себе самого я надії не покладаю; вся моя надія на Бога.

Августин

Резонно. Повертаюсь до нашої теми. Багато що тобі допікає, багато що тобі нашіптують, і ти сам, либонь, не знаєш, які численні вороги взяли тебе в облогу. Подібно до того, як вороже військо здаля видається дрібним і не вартим побоювань, але страх зростає з його наближенням – дедалі могутнішими виявляються численні його когорти, кремезнішими вояки, щойно починаєш розрізняти окремі постаті, і, нарешті, грізний блиск ворожої зброї змушує розкаятися, що легковажив небезпекою, – так, напевне, станеться з тобою: коли я зберу перед твоїми очима біди, що облягли і тіснять тебе з усіх боків, ти розкаєшся, що засмучувався і боявся менше, ніж варто було, і ти з подивом переконаєшся, побачивши, як тісно вони обступили душу твою – так, що тобі зась прорватися через ворожі лави. Ось коли ти побачиш, через який тлум суперечливих помислів мусив пробиватись той єдиний, на який намагаюсь я нині настановити тебе.

Франческо

Мене проймає жах. Я завжди усвідомлював, що на мене чигає велика небезпека, але по твоїх словах тільки розважив, наскільки недооцінював її, боячись набагато менше, ніж того варта була справжня загроза. Скажи, на що мені залишається сподіватись?

Августин

Найгірше з усіх нещасть – розпач, бо хоч би які були для нього підстави, впадати у нього завжди передчасно. Тому я перш за все хотів би застерегти тебе від розпачу.

Франческо

Мені це відомо, але страх забив мені памороки.

Августин

Тоді розкрий свої очі і душу, а я скажу словами твого найулюбленішого поета:

Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління.[49]

Зважай на пастки, що розставляє на тебе суєтний світ, на порожні сподівання, що тебе охоплюють, на турботи, що зводять тебе на манівці. Якщо ж починати здалеку, тобі відомо, як духи, найблагородніші з усіх творінь, скинуті були з неба; тож дбай всіляко, щоб не занапастити себе за їхнім прикладом. Як багато є помислів, що на згубних крилах гордині підносять твою душу, а та, свідома власного шляхетного походження, забуває за ним про свою нестійкість, вже добре відому з досвіду. І, занурюючись у марноту мирських успіхів, ти вже не здатен зосередитись на чомусь іншому, і вони вселяють у твою душу погорду і самовдоволення, які породжують зневагу до Творця. Натомість, хоч би якими значними були твої здобутки, вони мають вселяти в твою душу не гордість, а смирення, бо слід би тобі пам’ятати, що дякувати за них ти маєш аж ніяк не собі самому. Бо що привертає серця підданих – я навіть не кажу до небесного, але до земного владики, – якщо не така його щедрість, яка перевищує їхні заслуги? І тоді вони намагаються добрими діяннями виправдати милість, надану їм перше, ніж вони її заслужили. Тепер тобі дуже легко буде зрозуміти, наскільки мізерним є все, чим ти пишаєшся. Ти покладаєшся на свій хист, хвалишся своєю освіченістю, ти в захваті від свого красномовства і своєї скороминучої тілесної вроди. Щодо першого, то хіба ти не бачиш, як часто твій хист зраджує тобі у всіляких справах і як багато є царин красного мистецтва, в яких ти нездатен зрівнятися у майстерності з найпосереднішими з посередніх? Більше того: в природі зустрінеш ти дрібних безіменних тваринок, чиї творіння тобі зась зімітувати, хоч би скільки намагався. Ану, чи тепер пишатимешся своїм хистом! А освіта твоя вся з читання. І прочитав ти багацько всього; але з того, що прочитав, чи багато такого, що пустило коріння в твоїй душі або принесло зрілі плоди? Зазирни глибоко в свою душу і переконаєшся, що всі твої знання разом, у порівнянні з тим, чого ти не знаєш, наче слабкий струмок у літню спеку проти безкрайого океану. Втім, чого варті найширші знання, коли, дослідивши обертання неба і землі, морські простори, і розташування зірок, і властивості трав і каменів, і розкривши таємниці природи, ви не знаєте самих себе? Якщо, пізнавши з Писання шлях напростець до високих чеснот, ви дозволяєте пристрастям водити вас манівцями? Якщо, пам’ятаючи звершення славних мужів, які жили десь і колись, ви не дбаєте про те, що робите повсякденно? Що ж до красномовства, то чи маю щось казати, коли ти сам нарікаєш, як воно тобі відмовляє саме в мить найбільшої в ньому потреби? І яка користь з того, що слухачі схвалюють твою мову, коли сам ти себе за неї засуджуєш? Звісно, оплески слухачів – головне свідчення успіху промовця; але якщо він не відчуває внутрішнього задоволення сказаним, чи багато йому радощів зі схвального гомону аудиторії? Яке ти справиш враження на інших, якщо на себе самого справляєш сумнівне? Чи не для того, часом, успіх твого красномовства зраджує тебе, щоб ти на простому прикладі переконався, якими нісенітницями тішиш ти своє самолюбство. Бо, скажи, що може бути легковажніше – аж до безумства, – ніж, занедбавши свою душу і не бачачи підсліпуватими очима власного занепаду, марнувати час на вивчення мудрованих висловів? Отак, кохаючись на пишномовності, забуваємо про свої вади й уподібнюємося до тих співочих птахів, що, як кажуть, до того тішаться з власних співів, що вмирають від знемоги. Чи не випадало ж тобі червоніти через те, що ти виявлявся безпорадним у змалюванні деяких повсякденних явищ, які, втім, здавались тобі не вартими твого красномовства? А наскільки більше в природі такого, що неможливо словесно визначити за браком імені! Як багато понад те речей, які хоч і мають кожна свою особливу назву, але передати їхню цінність словами безсиле будь-яке красномовство смертних? Скільки разів я чув твої нарікання, скільки разів бачив тебе онімілим і обуреним з того, що ні язик, ні перо не здатні були сповна висловити те, що мислячому розуму видається цілковито ясним і зрозумілим? То чого ж варте красномовство, коли воно таке бідне у засобах і непевне, коли воно й осягнути всього нездатне, і навіть осягнувши, нездатне звести докупи? Греки зазвичай дорікали вам – а ви, своєю чергою, грекам – за словесну убогість. Сенека вважає їхню мову багатшою, але Марк Туллій у вступі до свого твору «Про межі добра і зла»[50] каже: «Я вражений тим, звідки береться оця невиправдана зневага до всього вітчизняного. Хоч тут і не найліпша нагода для обговорення цього явища, однак повторю своє переконання, яке й раніше висловлював: латинська мова не тільки не убога, як заведено вважати, але навіть багатша за грецьку». Те саме він стверджує в багатьох інших місцях, а в «Тускуланських бесідах» вигукує: «О яка ж ти бідна на слова, Греціє, хоч якою вважаєш себе на них багатою!». Усвідомлюючи себе кращим у римському красномовстві, сказав це, з цілковитим переконанням, той, хто наважився відбити славу у грецизни, про що згадує у своїх «Декламаціях» той-таки Сенека, пристрасний шанувальник грецької мови. «Все, що може протиставити чи в чому може перевершити зарозумілу грецизну римське красномовство, – пише він, – усе це розквітло навколо Цицерона». Висока похвала та, поза сумнівом, справедлива. Таким чином, як бачиш, суперечка щодо першості в красномовстві точиться не стільки між нами і греками, скільки між найвидатнішими з наших вчених; і як у нашому таборі є такі, що стоять за їхню вищість, так у їхньому таборі напевне хтось тримає нашу сторону; зокрема, таке повідомляють про славетного філософа Плутарха. Зрештою, хоча наш Сенека змушений, як я казав, віддати належне Цицерону за велич його ораторського мистецтва, в усьому іншому залишає пальму першості Греції. Цицерон же тримався протилежної думки. Та якщо ти хочеш знати мою думку щодо цього, я визнаю правими і тих, хто вважає Грецію бідною на слово, і тих, хто такою вважає Італію. А коли таке судження небезпідставно склалось про два настільки славних краї, на що сподіватись решті? А ти подумай, чи можеш у цій справі покладатися на власні сили, знаючи про обмеженість у засобах красномовства цілої великої спільноти, дрібною часточкою якої ти є сам? Либонь, тобі стане соромно, що змарнував стільки часу на діяльність, у якій успіху досягти неможливо, а якби й досяг, то лише показного успіху. Відтак, переходжу до чергового предмета твого самовдоволення. Ти пишаєшся гарними властивостями свого тіла?

…як можеш ти спати тепер і не бачить, Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?[51]

Однак що тобі подобається в твоєму тілі? Міць його чи квітуче здоров’я? Але і втома, що виникає від найменших причин, і напади різних хвороб, і укус дрібної комахи, і найлегший протяг, і багато подібних обставин доводять, що нічого немає оманливішого за ці властивості тіла. Чи, може, тебе зачаровує блиск твоєї вроди, і колір обличчя та його риси дають тобі підставу милуватися, втішатись і радіти? І не лякає тебе історія Нарциса, і усвідомлення мерзоти плотської не навчило тебе, чим ти є всередині? Задоволений виглядом своєї тілесної оболонки, ти не проникаєш за неї своїм ментальним поглядом? Серед решти незліченних аргументів самий тільки невпинний біг віку, що, день по дню, забирає твоє життя, мав би ясніше ясного показати тобі, яким тлінним і скороминучим цвітом є тілесна врода. А якби ти вважав (хоча й не посмієш сказати вголос), буцімто якимсь чином уникнеш старості, хвороб і всього взагалі, що спотворює тілесну вроду, однаково ти не мав би забувати про останню обставину, яка руйнує все на пню, а мав би глибоко засвоїти слова сатирика:

…Наскільки нікчемне Тіло людське, показує смерть.[52]

Ось, якщо не помиляюсь, ті речі, що, живлячи твою гординю, заважають тобі усвідомлювати приниженість власного становища і пам’ятати про смерть. Є також інші причини, до яких я схильний тепер перейти.

Франческо

Стривай, прошу тебе! Дозволь спершу оговтатись від тягаря цієї лавини, бо, інакше, й відповісти не зумію.

Августин

Я охоче зачекаю, скільки знадобиться.

Франческо

Ти неабияк здивував мене, докоряючи такими хибами, що, я впевнений, ніколи не проникали в мою душу. По-твоєму, я покладався на свій хист? Таж воістину єдиним доказом мого хисту є те, що я ніколи не покладався на нього. Чи я хвалюся тим, що студіював книжки, з яких набрався доволі помірних знань, але багатьох турбот? Кажеш, я домагався ораторської слави, але ж ти допіру згадував, що саме брак слова для висловлення думок викликав у мене найбільшу досаду? Чи ти заповзявся випробувати мене? Бо тобі відомо, що я завжди усвідомлював власну нікчемність, і коли часом ставив собі щось за заслугу, це траплялося радше з огляду на невігластво інших. Я часто кажу: ми дійшли до такого стану, коли, за широковідомим висловом Цицерона, свою доблесть визначаємо неспроможністю інших.[53] Та якби й був я рясно наділений тими рисами, про які ти говориш, чи ж вони б мене аж так зачарували, що я став би хизуватись? Я не настільки забуваюсь і не настільки легковажний, щоб купитись на такі спокуси. Не надто багато полегшення принесли обдаровання, освіта чи красномовство моїй душі у її терзаннях, про що я, пригадується, докладно нарікав в одному зі своїх листів! А те, що ти, начебто серйозно, казав про моє тілесне самомилування, замало викликало у мене сміх. Чи ж я покладав би якусь надію на свою тлінну плоть, коли я щодня відчуваю її неухильний занепад? Боронь Боже! Замолоду, зізнаюсь, я дбав про свою зачіску і про ошатне вбрання, але залишив цю звичку в минулому, разом з юністю, а нині я з досвіду знаю справедливість зауваги Доміціана, який, маючи на увазі самого себе в листі до друга і скаржачись на надзвичайну швидкоплинність тілесної краси, писав: «Знай, що немає нічого приємнішого за вроду і нічого короткочаснішого».[54]

Августин

Я міг би ґрунтовно тобі заперечити, але нехай тебе присоромить власна совість, а не моя мова. Я не буду нав’язливим, не стану тортурами витягати з тебе правду, а за звичаєм великодушних месників задовольнюсь простою угодою: попрошу, щоб ти й надалі рішуче відкидав те, чого, за твоїми словами, ти уникав донині. А якщо твоя тілесна врода почне спокушати твою душу, подумай, якого сумного вигляду приберуть невдовзі твої члени, які зараз тобі так подобаються, і якими жахливими видались би вони тобі самому, якби ти міг потому їх побачити; тож частіше повторюй слова видатного філософа: «Я народжений для вищого призначення, а не для того, щоб бути рабом свого тіла».[55] Бо справді немає безумства більшого за те, в яке впадають люди, які чепурять своє тіло, забуваючи про його вміст. Якби когось, у здоровому глузді, на короткий час вкинули в темну, сиру і смердючу в’язницю, невже не став би він остерігатися, наскільки можливо, торкатися брудних стін і підлоги, щомиті готовий до виходу і стежити чуйним вухом наближення свого визволителя? А якби він залишив обережність і, вибруднившись з голови до ніг патьоками, з острахом думав би про можливий вихід, якби старанно розмальовував і дбайливо прикрашав брудні стіни, марно намагаючись надати привітного вигляду бридкій вогкій темниці, чи не справедливо було б визнати його божевільним, а його спроби жалюгідними? Проте ви, нещасні, знаючи про це, однаково любите свою темницю! І хоча вас скоро з неї визволять чи, точніше, витягнуть, ви до неї горнетесь і намагаєтесь оздобити її, тим часом як вам слід би її ненавидіти. Достоту, як за словами, що ти вклав в уста батькові величного Сципіона у своїй «Африці»:

і ненависні нам плоті знайомі кайдани, свободі перепона: любе нам те, чим зараз ми є.[56]

Чудовими були б ці слова, аби ти сам сказав собі те, що змушуєш говорити інших. Однак я не можу обминути мовчанням зухвалість твоїх слів, які ти, можливо, вважаєш найсмиреннішими.

Франческо

Мені прикро, якщо в якихось моїх словах пролунала погорда, але якщо вчинкам і висловам визначає міру душа, беру свою у свідки, що не мав на думці жодного зухвальства.

Августин

Як на те, принижувати інших – це різновид гордині, набагато гірший за незаслужене звеличування себе самого, і я волів би радше, щоб ти прославляв інших, а себе ставив іще вище за них, аніж, розтоптавши всіх, з нечуваної зневаги до інших майстрував щит свого смирення.

Франческо

Сприймай це, як знаєш, але я ні собі, ні іншим не надаю великої ціни. Мені огидно розповідати, яку думку я маю про більшість людей на підставі власного досвіду.

Августин

Зневага до себе самого не виходить за межі обачності, зневага до інших і небезпечна, і даремна. Але ми ще не все розібрали, що відвертає тебе від мети. Ти знаєш, про що йдеться?

Франческо

Називай що завгодно, тільки не закидай мені заздрощів.

Августин

Нехай би тобі гординя шкодила не більше, ніж заздрість, від якої ти, на мою думку, вільний. Я хотів обговорити іншу ваду.

Франческо

Скажи відверто, що мене збиває на манівці; а відтак уже ти не збентежиш мене подальшими закидами.

Августин

Пожадливий потяг до суєтного.

Франческо

Облиш, зроби ласку! Ніколи не чув більшої недоречності.

Августин

Ти, либонь, забув про те, що допіру обіцяв мені, якщо отак бурхливо реагуєш. А я ж не про заздрощі тобі кажу.

Франческо

Але жадоба теж чужа мені більше, ніж будь-кому.

Августин

Ти завзято виправдуєшся, але повір, ти не настільки вільний від цієї зарази, як тобі видається.

Франческо

Тобто я не вільний від лабетів жадоби?

Августин

Так само, як від суєтності.

Франческо

Що ж, тисни далі, громадь обвинувачення, коли маєш викривати мене. Цікаво, яку чергову рану ти мені завдаси?

Августин

Свідчення істини ти називаєш обвинуваченням і завданням рани? Напрочуд влучно сказав сатирик:

Тому обвинувачем бути, хто правду скаже…[57]

І не менш справедливі слова комедіографа:

Лестощі породжують приязнь, а правда – ненависть.[58]

Але скажи, на ласку: навіщо стільки турбот гризуть твою душу? Навіщо плекати такі далекосяжні надії в рамках такого короткого життя?

Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію.[59]

Ти знай читаєш, але нехтуєш цим. Ти відповіси, гадаю, що тебе зобов’язує любов до друзів, і знайдеш гарну назву своїй омані. Однак яке ж це безумство – заради дружби з кимось зробитись ворогом самому собі!

Франческо

Я ж не настільки черствий і бездушний, щоб відцуратись турботи про друзів, надто про тих, кого шаную за їхні чесноти або заслуги. Перед одними з друзів я схиляюся, інших поважаю, когось люблю, когось жалію. З іншого боку, я і не настільки великодушний, щоб приректи себе на загибель заради друзів. Розум наказує мені, доки я живий, мати щось на прожиття; звідси моє бажання. І коли ти кидаєш у мене Горацієвим списом, то я прикриюсь Горацієвим щитом:

Хай би на рік хоча хліба мені та книжок не забракло, Хай не тремчу й не втішаю себе, зазираючи в завтра.[60]

І оскільки я хочу, висловлюючись його ж таки віршем, бодай

…світлий розум мій і ліра Хай не лишають мене й на старість.[61]

І оскільки страшать мене труднощі мінливого життя, вже скільки воно й триватиме, і родина мені не байдужа, я потроху дбаю про справи – і родинні, і митецькі; але ж тільки з необхідності, як бачиш, вдаюсь до цих клопотів.

Августин

Бачу, як глибоко проникли в твоє серце ці думки, які повинні служити виправданням безумству. Але чому ти не відобразив у своїй душі і цих слів сатирика:

Чого ж воно варте, багатство, стражданням здобуте? Адже очевидне безумство, безглуздя найбільше В убозтві прожити життя, щоб померти заможним.[62]

Ймовірно, тобі видається надто привабливою смерть на одрі, застеленому багряницею, лежати в мармуровій гробниці і заповідати своїм нащадкам суперечки про багату спадщину. Адже саме заради цих переваг ви так жадаєте багатства. Даремна праця і, повір мені, божевілля. Придивись пильніше до людської природи і ти переконаєшся, що вона здатна задовольнятись малим; а коли обдумаєш власну – то навряд чи народжувалась людина, що могла б задовольнятись меншим, коли б тільки хибна громадська думка не збила тебе з пантелику. Чи то на звичаї народні, чи то на характер самого мовця посилається поет:

…злощасний ларч – ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.[63]

А ти, навпаки, коли хочеш жити за своїми переконаннями, а не за примхами божевільного натовпу, мусив би визнати, що тобі найбільше смакує оте коріння. То навіщо мучиш себе? Якщо мірятимеш за своєю натурою, ти вже давно багатий, а стати багатим за оцінками загалу ти ніколи не зможеш: завжди чого-небудь бракуватиме, і гонитва за тим чимось втягуватиме тебе у вир пристрастей. Пам’ятаєш, як славно ти гаяв час мандрівником, у віддаленій сільській садибі? Простягшись на мураві луків, ти прислухувався до дзюрчання потічка; а часом, сидячи на відкритому пагорбі, оглядав вільним оком широку рівнину; чи в затінку, серед зігрітої лагідним сонцем долини, розморений сном, ти насолоджувався тишею; і ніколи не куняв твій розум, а завжди був зайнятий високими думками, і в товаристві самих лише Муз ти почувався самотнім. І коли, за прикладом того старця, про якого Вергілій говорить:

Був він у душі багатший за царів, коли надвечір пізно додому повертається, домашню страву несучи, не куплену,[64] —

ти із заходом сонця повертався у своє скромне житло, задоволений своїм надбанням, хіба тоді ти не вважав себе найбагатшим і найщасливішим зі смертних?

Франческо

На жаль, лише нині я впевнився в цьому і зітхаю, згадуючи ті часи.

Августин

Чого ж ти зітхаєш, безумцю? Хто дає тобі приводи для скорботи? Безперечно, твій власний дух, бо йому стало соромно, що стільки років кориться законам своєї природи і досі не розірвав пут свого, як вважає, рабства. Він, неприборканий, тебе тягне за собою, і, якщо ти не погамуєш його, ввергне тебе у смерть. Щойно тобі обридли плоди з твоїх дерев, щойно ти став гребувати простим одягом і товариством сільських мешканців, невситима жадоба знову кинула тебе в галасливий вир міста. Як славно тобі тут ведеться, видно з виразу твого обличчя і твоїх висловлювань. Яких прикростей ти ще тут не зазнав, упертий чоловіче! Однак, нехтуючи сумним досвідом, ти й досі вагаєшся, либонь, обплутаний тенетами гріхів, чи не ухвалить Бог, щоб ти там з власної волі згаяв жалюгідну старість, де під різкою вихователя минуло твоє дитинство. Я був з тобою, коли ще отроком ти не знав ані жадоби, ані жодного честолюбства і мав перед собою велике майбутнє духовної людини. Відтоді вдача твоя перемінилась, горопахо, і що ближча твоя остання путь, то старанніше збираєш гроші в дорогу. А врешті-решт, твоя смерть, що вже близько, бо, напевно ж, не може бути далеко, застукає тебе схиленим над майновими паперами – ледь живого, так само охопленого жагою золота. Адже те, що плекаєш з дня на день, неминуче виростає наприкінці, понад усяку міру.

Франческо

Якщо я заздалегідь заощаджую копійчину на старість, хіба моя завбачливість заслуговує на осуд?

Августин

Заслуговує на осміяння завбачливість, яка обертається недбальством, коли так переймаєшся віком, що його хтозна, чи досягнеш, і навіть досягнувши, проживеш у ньому найкоротші роки, а водночас забуваєш про те, що неминуче настане і звідки не буде вороття! Така вже ваша мерзенна манера, дбати про скороминуще, нехтуючи вічним. А твоє виправдання своєї омани страхом бідності на схилі років тобі навіяв, гадаю, вірш Вергілія:

мураха теж боїться старості злиденної.[65]

Його ти взяв собі за взірець, як ті, про кого каже сатирик:

Холоду й голоду вчаться вони уникати у мурахи.[66]

Але якщо ти не віддався цілковито мурашиним премудростям, спробуй зрозуміти, що немає жалюгіднішої і безглуздішої долі, як усе життя бідувати, щоб не знати бідності. До чого це я? Пропоную тобі бідність? Аж ніяк. Але маєш миритися з нею, якщо доля так склалася. Думаю, за будь-яких обставин не варто вдаватись у крайнощі. Тому я не закликаю тебе наслідувати тим, хто каже: «Людині для життя достатньо хліба й води; з цими харчами ніхто не бідний; хто ними задовольняє свої потреби, той щастям рівний Юпітеру». Я не думаю, що людські потреби обмежуються водою з дарами Церери; а згадані пишні сентенції просто ображають людський слух. Отже, щоб подолати слабкість твоєї природи, я тобі раджу не виснажувати своє єство, а тільки приборкувати його. Твого майна вистачило б на твої головні потреби, якби ти був самодостатнішим; але ж ти сам породив своє невдоволення. Бо з примноженням багатства множаться потреби і турботи – істина ця вже стільки разів висловлювалася, що навряд чи потребує обґрунтування. Внаслідок незбагненної омани і прикрої сліпоти людський дух, всупереч своїй світлій природі і небесному походженню, нехтує небесним і жадає земних металів. Прошу тебе, обміркуй це серйозно і загостри свій внутрішній зір, щоб сліпучий блиск золота не перешкоджав тобі бачити світло істини. Щоразу, коли пазурі жадоби відривали тебе від високих справ заради ницих, невже ти не почувався скинутим з неба на землю, звергнутим із сонму зірок у найглибшу прірву?

Франческо

Звісно, відчував; і бракує слів, щоб висловити, як тяжко падав.

Августин

Чому ж багаторазовий досвід не переконує тебе, сягнувши вишини, утвердитись там міцніше?

Франческо

Я намагаюся всіляко, але, нездатний протистояти людській природі, неминуче зриваюсь. Недарма ж, гадаю, стародавні поети присвятили роздвоєну вершину Парнасу двом богам, щоб про зміцнення внутрішнього духу молитися Аполлону, якого вони називали богом натхнення, а про задоволення зовнішніх потреб – Вакху. Утвердив мене в таких думках не тільки особистий досвід, але також численні свідчення найученіших мужів, поіменним переліком яких не схильний тобі надокучати. Отож, хоч як смішно вірити в юрму богів, згадана ідея поетів не така вже й безглузда; принаймні, застосовуючи її до єдиного Бога, від якого отримуємо всяке сприяння і поміч, я навряд чи відступаю від здорового глузду… якщо тільки не вкажеш мені, де моя помилка.

Августин

Щодо цього, не заперечую; але прикро бачити, як нерозумно ти розподіляєш час свого життя. Колись ти цілковито присвячував його гідним трудам, і якщо за необхідністю змушений бував віддати трохи часу на інші клопоти, ти називав цей час змарнованим; а нині ти присвячуєш високому лише оті краплини, що залишаються тобі по вдосконаленню зажерливості. Хто побажав би досягти зрілого віку, знаючи, що він отак змінює людські прагнення? А де ж тому край і де міра? Признач собі межу, і як досягнеш її, зупинись і віддихайся. Тобі відомо, що, вимовлені людиною, мають пророчу силу слова:

Завжди захланному бракне чогось. Ти ж і в мріях май межі.[67]

То яка кінцева мета твоєї пожадливості?

Франческо

Не знати ні браку, ні надлишку, не знати примусу і не попихати іншими – отака моя мета.

Августин

Ти мав би струснути з себе людське єство і прибрати божественне, щоб ні в чому не знати браку. Чи тобі невідомо, що з усіх живих істот людина має найбільше потреб?

Франческо

Я часто чув таке, але хотів би освіжити в пам’яті.

Августин

Поглянь, як воно народжується, голе і потворне, верещить і плаче, вимагаючи кількох ковточків молока, що тільки й угамовують його; тремтить воно і плазує, геть безпорадне без сторонньої допомоги; його живлять і одягають безсловесні тварини; його, слабкого тілом і неспокійного душею, підвладного усіляким недугам і схильного до незліченних пристрастей, нерішучого, охоплює то радість, то смуток; немічний волею і нездатний приборкувати свої бажання, не відає, що і в якому обсязі йому на користь чи на шкоду, де міра в їжі та питві; страву для підтримання тіла, яка для інших живих істот лежить відкрито, він примушений добувати тяжкою працею; уві сні його обдимає, від їжі він гладшає, від напоїв дуріє, від неспання слабшає, від голоду знемагає, від спраги його сушить; він і жадібний, і боязкий; що має, на те дивиться з відразою, а втративши, оплакує; він стурбований одночасно і сьогоденням, і минулим, і майбутнім; сповнений гордині у приниженні своєму і свідомий своєї тлінності; мізерніший за хробака; життя його коротке, доля непевна, кінець неминучий, а смерть чатує на нього у тисячі подоб.

Франческо

Ти нагромадив стільки прикрощів і злигоднів, що лишається тільки пошкодувати про своє народження людиною.

Августин

Однак, попри людську немічність і убозтво, ти мрієш про багатство і могутність, яких ще не здобував жоден кесар, жоден король.

Франческо

Та хто такі слова вживав? Хто згадував про багатство і могутність?

Августин

А чи є багатство більше, як нічого не потребувати? Чи є більша могутність, як не знати жодного примусу? Бо земним владикам, найбагатшим і наймогутнішим з усіх, зазвичай чогось та бракує. Верховні полководці залежать від військ, які начебто очолюють; вони перебувають в облозі власних легіонів, вселяючи цими легіонами страх і, своєю чергою, самі їх боячись. Тому покинь сподіватися на неможливе і, задовольняючись людською долею, вчись і жити в достатку, і чогось потребувати, і скоряти, і підкорятися; і навіть не мрій, доки живий, у такий спосіб скинути ярмо долі, яке стискає карк наймогутніших, бо знай, ти лише тоді його позбудешся, коли, придушивши в собі людські пристрасті, цілковито віддасися у владу чеснот: вільний, непідлеглий нікому з людей, і нічого не потребуючи, тоді лише ти станеш по-справжньому могутнім і абсолютно щасливим владикою.

Франческо

Мені вже прикро за свою нерозважливість, і я жадаю нічого не жадати; але погана звичка не відпускає мене, стискаючи серце невдоволенням.

Августин

Саме це, – щоб повернутись до предмета нашої розмови, – відволікає тебе від роздумів про смерть. Доки тебе долають долішні турботи, ти не зведеш очей до високого. Але якщо ти ладен довіритись мені, ти скинеш із себе згубні турботи, які обтяжують твою душу: тобі буде нескладно звільнитись від них за умови, що ти дослухатимешся до своєї природи і їй надаватимеш перевагу перед шаленством загалу.

Франческо

Згода, нехай так буде. Але мені, як і перше, хочеться знати, якої ти думки про честолюбство.

Августин

Навіщо тобі моя думка там, де маєш власну напоготові? Зазирни в своє серце і побачиш, що серед решти твоїх вад честолюбство стоїть не на останньому місці.

Франческо

Отже, не береться до уваги, що я, скільки міг, уникав міст, нехтував визнанням публіки і громадським становищем, усамітнювався в лісах і переховувався в тиші луків, зневажаючи пошану суєтного світу: мені однаково закидають честолюбство!

Августин

Ви, смертні, часто відмовляєтесь від чогось не через зневагу до цього, а тому, що втрачаєте надію досягти бажаного. Надія і жадання взаємно збуджують одне одного; і спадаючи, одне охолоджує інше, і так само займаючись, розпалює інше.

Франческо

Чому ж, скажи, не вільно мені сподіватись? Хіба мені до такого ступеня бракує митецького обдарування?

Августин

Про мистецьке обдарування не скажу, але тобі, безперечно, бракує хисту в мистецтвах, за допомогою яких нині досягають високих щаблів: мистецтва лестощів у спілкуванні з владарями, мистецтва облуди, порожніх обіцянок, брехати, прикидатись і вдавати, терпіти образи і паплюження. Позбавлений таких та подібних їм здібностей і знаючи, що не спроможешся подолати свою вдачу, ти перейшов до інших занять, вчинив завбачливо і розумно. «Опиратись природі, – каже Цицерон, – хіба не те саме, що за прикладом гігантів боротися з богами»?[68]

Франческо

Тримаймось далі від високої шани, такими мистецтвами здобутої.

Августин

Гарно сказав. Але не цим ти доведеш мені свою невинність, бо з того, що тобі гидко було здобувати почесті у такий спосіб, не випливає, буцім ти їх не бажав; достоту як про того, хто повернув з півдороги, злякавшись труднощів шляху, не можна сказати, що він не бажав побачити Рим. До того ж ти й не повертав назад, як переконав себе і намагаєшся запевнити мене. Марні намагання: всі твої думки і всі вчинки переді мною як на долоні, а твоя похвальба про втечу з міст і потяг до лісів не виправдовує, а хіба що пом’якшує твою провину. До однієї і тієї самої мети ведуть різні шляхи, і – повір мені, – хоч ти покинув протоптаний багатьма битий шлях, ти йдеш кружною стежкою до тієї ж таки честолюбної мети, якою ти, за твоїми словами, буцімто знехтував. Однак і твої довільні студії, і самота, і байдужість до людських справ незмінно ведуть тебе до слави.

Франческо

Ти заганяєш мене у глухий кут. Я міг би й вислизнути, але часу обмаль, а обговорити ще багато всього треба, тож, коли твоя ласка, перейдімо до решти.

Августин

У такому разі, все своєю чергою. Про обжерливість у нас мови не буде, оскільки ти анітрохи до неї не схильний – хіба що виб’є тебе з колії приємна гулянка у колі друзів, на якій забуваєш про помірність. Але з цього боку я не вбачаю небезпеки, бо, варто тільки тобі вирватися з міста і повернутись до тихого сільського життя, такого роду розваги враз припиняються. У віддаленні від них, як я помітив, ти живеш у такий спосіб, що твоїй стриманості і поміркованості я щиро радію, і, зізнаюся, в ній не можуть зрівнятися з тобою ні твої особисті, ні наші спільні друзі. Не згадуватиму також гнів, бо хоча ти частенько палаєш ним, завдяки твоїй вродженій лагідності ти зазвичай негайно опановуєш себе, пам’ятаючи пораду Горація:

Гнів – це шаленості мить. Своїм духом керуй; а попустиш — Сам під батіг його підеш, тому загнуздай його, спутай.[69]

Франческо

Так, ці слова поета і численні подібні поради філософів були мені на користь, але, зізнаюсь, найбільше допомагала думка про стислість відведеного нам часу. В оскаженінні марнувати на ненависть до людей нечисленні дні, які ми залишаємось серед них, у цьому світі? Аж настане останній день, він згасить полум’я в людських серцях, покладе край ненависті, і якщо смерть – найгірше, що ми зичимо недругу, наше зле побажання здійсниться. Та який сенс квапити інших? Щоб самим проґавити кращу частку швидкоплинного часу? Чи варто нам завдавати собі та іншим людям прикрощів і смертельної туги, марнуючи на це час, так ощадливо відміряний нам на скромні радощі сьогодення і на роздуми про життя майбутнього віку? І настільки підтримували мене такі роздуми, що я здатен був вистояти під натисками гнівних почуттів, і якщо навіть десь не встояв, то одразу підвівся. Не без того, звісно, що пориви гніву часом охоплюють мене.

Августин

Поза сумнівом, такі пориви здатні перекинути і твій і чужий човен. Тож, якщо ти не осягнув принципи стоїків, що обіцяють цілковито викоренити всі недуги душі, вдайся, принаймні, до засад перипатетиків, що їх послаблюють. Втім, залишмо наразі цей предмет, щоб згадати про значно більшу небезпеку, що вимагає від тебе набагато більшої обачності.

Франческо

Боже милостивий! Що ж залишається іще небезпечнішого?

Августин

Чи не умліваєш ти від жару любострастя?

Франческо

Часом пекучий цей жар змушує мене гірко пошкодувати, що я не народився геть нечулим. Я волів би радше бути безсердим каменем, ніж пускати в своє серце сластолюбні потяги.

Августин

Отже, ти мав би знати, що найбільше відволікає тебе від роздумів про божественне. Бо хіба ж не наказує нам небесне вчення Платона викорінювати з душі плотські потяги і виганяти з неї сластолюбні видіння, щоб вона, через споглядання божественних таємниць, якому сприяють роздуми про власну тлінність, підносилась чиста і вільна. Ти знаєш, про що йдеться – засади добре знайомі тобі за книгами Платона, які ти, за недавнім твоїм свідченням, так ретельно вивчав.

Франческо

Я вивчав їх, зізнаюся, з палкою надією і неабияким завзяттям; але незвичність чужої мови і поквапний від’їзд викладача[70] змусили мене облишити цей намір. Проте згадане тобою вчення мені добре знайоме як за твоїми власними творами, так і за свідченнями інших платоніків.

Августин

Байдуже, від кого ти дізнався істину, хоча авторитет учителя часом багато важить.

Франческо

Зокрема для мене – авторитет чоловіка, про якого я сказав би, повторюючи за Цицероном у його «Тускуланських бесідах»: «Якби Платон не навів жодного доказу (настільки високо я його ціную), мене зворушив би самий його авторитет». Мені ж, який часто розмірковує про його божественний геній, видалося б зухвалістю вимагати доказів від Платона, тим часом як піфагорійці не обтяжують цим «аналогіста», вождя своєї школи. Втім, я наміру відхилився від предмета розмови. Отже, в справедливості згаданої думки Платона мене віддавна переконали і його авторитет, і мій власний досвід, внаслідок чого я твердо переконаний, що не може бути ставлення більш істинного чи більш благочестивого. Бо коли Господь подавав мені руку, я підносився настільки, що осягав з надзвичайною і безмежною радістю, що мені в ті хвилини було на користь і що раніше було на шкоду. А нині, коли, під тягарем своїх помилок, я впав до колишнього свого мізерного стану, я з великою гіркотою відчуваю, що мене знов занапастило. Все це я виклав, щоб ти надалі не дивувався, коли скажу, що я на власному досвіді випробував це положення Платона.

Августин

Я не дивуюсь! Я був свідком твоїх зусиль і того, як ти падав і знов підводився; і, співчуваючи твоєму теперішньому жалюгідному стану, хочу допомогти тобі.

Франческо

Дякую тобі за милосердні почуття. Що залишається тепер у моїх людських силах?

Августин

На людські сили тут марно сподіватись, але багато залежить від волі Божої. Поміркованим буває той лише, кого Бог на те сподобить; отже, у Господа треба благати цієї милості – неодмінно, зі смиренням, а часто також зі сльозами. Хто молить Його належним чином, тому Він зазвичай не відмовляє.

Франческо

Я звертався до Нього так часто, що боюся знову надокучати.

Августин

Ти просив не досить смиренно, не досить зважено. Ти завжди залишав лазівку для любострастя, завжди скеровував благання на майбутнє. Кажу, бо знаю з особистого досвіду. Я просив: Боже, дай мені цнотливості! але не зараз, трохи згодом… ще буде час… Мовляв, я саме в розквіті сил; такий вік, щоб жити, не відмовляючи собі в природних потребах. Соромно буде піддатись юнацькій чуттєвості згодом, коли молодість мине. А так, переситившись насолодами, я буду забезпечений проти повернення любострастя… Так говорячи, ти просиш про одне, а бажаєш іншого.

Франческо

Яким чином?

Августин

Просячи на майбутнє, ти нехтуєш сьогоденням.

Франческо

Не раз мої слізні благання бували спрямовані саме на сьогодення, і я сподівався, що, розірвавши пута любострастя і зрікшись негідного способу життя, порятуюсь серед хвиль і буремними водами дістанусь рятівної гавані. Та скільки разів потім розбивався мій човен об одні й ті самі скелі і скільки разів зазнавав я тих самих страждань, тобі відомо.

Августин

Повір, твоїм молитвам напевне чогось бракувало, інакше милостивий Господь або зглянувся б на твої благання, або відмовив би тобі так, як відмовив апостолу Павлу, маючи на меті удосконалити твої чесноти й утвердити на праведному шляху.

Франческо

Вірю, що так є; молитимусь невпинно і неустанно, не червоніючи, не впадаючи у відчай. Може, Всемогутній, зглянувшись на мої страждання, прислухається до моїх щоденних молитов і не відмовить мені у милосерді так, наче це молитви праведника.

Августин

Обачно! Подібно до того, хто, впавши, простягся на землі, роззирнись, підвівшись на лікті, які загрожують тобі небезпеки: щоб, бува, яка-небудь громада, раптово впавши, не придушила тебе; а тим часом неослабно благай того, в чиїй владі надати тобі допомогу. Він виявить себе, можливо, саме тоді, коли гадатимеш, що він далеко. Завжди пам’ятай той глибоко вірний вислів Платона, про який ми згадували: пізнанню божественного ніщо так не перешкоджає, як плотська ненаситність і розпалена хіть. Цю тезу постійно повторюй. У ній сутність нашої поради.

Франческо

Щоб ти бачив, як глибоко я пройнявся цією істиною, зізнаюсь тобі, що я голубив її не тільки в її храмі, але також знаходив її по чужих лісах, де вона блукала потай, і запам’ятовував місце, де вона постала перед моїми очима.

Августин

Я чекаю – що ти хочеш сказати?

Франческо

Ти знаєш, крізь які небезпеки провів Вергілій свого безстрашного героя в ту останню жахливу ніч падіння Трої.

Августин

Звісно, знаю – це кожному школяреві відомо. Він схиляє героя переповідати його пригоди.

…Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать? Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років; Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних, Повно їх теж у домах і на божих священних порогах. Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров’ю змивають, Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть І переможні данайці. Усюди розпука жахлива; Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні.[71]

Франческо

Отож, доки Еней блукав у супроводі Венери серед ворогів і пожежі, – хоч і з розплющеними очима, – не бачив гніву ображених богів і, слухаючи її, розумів лише земне. Але згодом, коли вона віддалилася, ти знаєш, що з ним сталося; тобто він враз уздрів розгнівані обличчя богів і усвідомив, які небезпеки йому загрожували:

Як показалися постаті грізні й ворожі до Трої Божі особи величні.[72]

Звідси я зробив висновок, що спілкування з Венерою позбавляє нас здатності споглядати Божество.

Августин

Ти зумів розгледіти світло під хмарами. З поетичних вигадок правда точиться крізь вузенькі щілинки. Але оскільки нам ще треба буде повернутись до цього предмета, решту обговорення відкладемо на кінець.

Франческо

Не веди наосліп, скажи, до чого ще маємо повернутись?

Августин

Головних ран твоєї душі я ще не торкнувся, і я навмисне відкладав це, щоб сказане наприкінці міцніше вкоренилося в твоїй пам’яті. Про певний бік твоїх плотських потягів, які ми вже згадували, піде мова докладніше.

Франческо

Гаразд, провадь, куди вважаєш за потрібне.

Августин

Якщо ти не безсоромно впертий, нам не доведеться сперечатись.

Франческо

Я радів би невимовно, якби на землі не залишилося підстав для жодних суперечок. А сам я завжди неохоче сперечався навіть про таке, на чому знався ліпше, бо навіть між друзями суперечка сіє неприязнь, розбрат і руйнує приязні стосунки. Однак перейдімо до того, в чому, на твою думку, я негайно погоджуся з тобою.

Августин

Твій дух отруєний заразою, що її нині називають хандрою, а в давнину називали гіпохондрією.[73]

Франческо

Мене жахає вже сама назва цієї недуги.

Августин

Тому, поза сумнівом, що вона давно і тяжко мучить тебе.

Франческо

Так, визнаю; але якщо в інших випадках туга стискає моє серце начебто й солодко, хоч яка оманлива ця насолода, то саме ця скорбота, завжди сувора і гірка, і страшна тим, що відкриває шлях до розпачу, і щохвилини будь-яка дрібниця штовхає до загибелі нещасну душу. До того ж інші напади туги бувають частими, але скороминучими, а ця недуга охоплює мене так невідступно, що, трапляється, катуюсь цілими днями і ночами безперервно; і тоді немає для мене просвітку, немає життя: занурююсь у пекельний морок непроглядний, подібний до найжорстокішої смерті. І (я назвав би це найвищим безголов’ям) сльози і біль мене наснажують, і я вкрай неохоче з ними розлучаюсь.

Августин

Свою недугу ти знаєш досконало; то мав би знати її причину. Скажи, що до такого ступеня засмучує тебе? Нелад у повсякденному житті, фізичний біль, кричуща несправедливість долі?

Франческо

Не так щоб окремо одна з названих прикростей. Проти однієї я, безперечно, вистояв би, але не проти цілого їх війська.

Августин

Поясни точніше, що тебе гнітить.

Франческо

Щоразу, коли доля завдає мені чергову рану, я залишаюсь мужнім, пам’ятаючи, що вже не раз, тяжко вражений, я виходив з бою переможцем. Якщо доля тут-таки завдає мені іншу рану, я можу похитнутись; а діставши поспіль третю і четверту рану, я мимоволі відступаю – не тікаю в паніці, але замикаюсь у твердині здорового глузду. Але якщо доля з усіх боків спрямовує на мене свою рать незліченну, викликає на мене образи людських мук і спогад про пережиті страждання і страх прийдешніх, тоді я, наляканий таким нагромадженням лих, впадаю у тяжку скорботу. Звідси мій найтяжчий біль. Достоту, як той, хто оточений незліченними ворогами, не має виходу, ні надії на пощаду чи поблажку, бо все вже передрікає йому загибель: вже встановлені облогові машини, вириті підкопи, вже хитаються вежі і драбини приставлені до укріплень, до мурів підведені вінеї,[74] і пожежа вже шириться дерев’яними перекриттями. Бачачи з усіх боків блиск мечів і грізні постаті ворогів і усвідомлюючи близькість своєї загибелі, чи може він не боятись і не сумувати, коли навіть без таких жахів сама лише втрата свободи для мужньої людини є найвищим стражданням?

Августин

Хоч яка безладна твоя розповідь, я зрозумів, що причина всіх твоїх нещасть – хибна думка, що вже підтяла без ліку душ і ще багатьох повергне. Адже ти вважаєш себе нещасним?

Франческо

Не до змалювання.

Августин

З якої причини?

Франческо

Не з єдиної, а з багатьох.

Августин

Ти уподібнюєшся тому, хто через будь-яку найнікчемнішу образу воскрешає в своїй пам’яті всю ворожнечу минулого.

Франческо

Жодна моя рана не настільки давня, щоб могла загоїтись забуттям; усі вони свіжі й роз’ятрені: якщо й могла б яка затягтись, доля їй не дозволила, знай б’ючи в одне й те саме місце. Вкупі з моєю відразою до жалюгідного людського стану, це гнітить мене і навіює глибокий сум. Називай хоч гіпохондрією, а хоч хандрою або ще як, мені байдуже; щодо суті, ми дійшли згоди.

Августин

Наскільки я бачу, недуга твоя пустила глибоке коріння, отже залікувати її поверхово не має сенсу, бо вона невдовзі знову про себе нагадає. Слід викорінити все без останку; але я не знаю, за що найперше хапатись. Тому, для спрощення і більшої дієвості, обговорюватиму з тобою кожну твою докуку окремо. Скажи, що гнітить тебе найгірше?

Франческо

Те, що найперше в око впаде, що почую, що відчую.

Августин

Отакої! Тобі геть нічого не до вподоби?

Франческо

Нічого чи, принаймні, мало що.

Августин

Нехай би придивився до того, що сприяє спасінню! Але що тобі не до вподоби перш за все? Про це скажи.

Франческо

Я вже сказав.

Августин

Все через уже згадувану хандру. Ти невдоволений з себе самого.

Франческо

З інших не менше.

Августин

З тієї ж таки причини. Щоб дати якийсь лад нашим міркуванням, скажи, чи так ти з себе невдоволений, як сам стверджуєш?

Франческо

Ще й більше, ніж казав. Годі вже душу з мене тягти оцими запитаннячками.

Августин

То ти невдоволений тим самим, що в багатьох викликає заздрість до тебе?

Франческо

Хто заздрить нещасному, той, либонь, іще нещасніший.

Августин

Що тобі найнеприємніше в собі?

Франческо

Не знаю.

Августин

А якщо я почну перелічувати, зізнаєшся?

Франческо

Зізнаюся щиро.

Августин

Ти гніваєшся на свою долю.

Франческо

Чи можна ж терпіти її, пихату, жорстоку, сліпу, що вражає всіх, без розбору?

Августин

Це нарікання загальне для всіх, а ми розглядаємо твої особисті претензії. Якщо виявиться, що вони несправедливі, чи переміниш ти гнів на милість?

Франческо

Переконати мене буде непросто, але якщо ти це зробиш, я вгамуюсь.

Августин

Ти вважаєш, доля не досить щедра до тебе?

Франческо

Радше, вкрай скупа, несправедлива, зверхня і жорстока.

Августин

Автори комедій вивели не одного плаксія, а цілу когорту. Таким чином, ти лише один з багатьох. Почесніше бути серед небагатьох. І оскільки ця тема до такого ступеня заяложена і навряд чи можна додати щось нове, чи бажаєш ти застосувати до старої хвороби старі ліки?

Франческо

Як скажеш.

Августин

Скажи, чи змушувала тебе доля гибіти від голоду, спраги, холоду?

Франческо

До такого моя доля ще не доходила.

Августин

А скільки людей зазнають цих страждань щодня…

Франческо

Вдаймось до інших ліків, якщо такі маєш, бо ці мені не допомагають. Я не з тих, кого у власних нещастях втішає споглядання чужих; а часом засмучують чужі страждання не менше, ніж мої власні.

Августин

І я не кажу, буцімто маєш втішатися з чужих нещасть, але, споглядаючи чужі долі, вчись задовольнятися своєю. Не можуть усі посідати перше місце; інакше звідки візьметься перший, коли за ним не слідуватиме другий? Ви, смертні, маєте бути задоволені вже з того, що не дійшли краю, що з незчисленних підступів долі наражаєтесь не на гірші. Зрештою, навіть тим, кому випав найважчий тягар, можна допомогти дієвішими ліками; але ти їх не потребуєш, оскільки доля поставилась до тебе не надто суворо. Вас ввергає в ці прикрощі те, що кожен, забуваючи про власну долю, мріє посісти перше місце. А, як я вже казав, усі не можуть бути першими, і ті, що зазнали розчарування, починають нарікати на долю. Якби люди розуміли, наскільки обтяжливим є високе становище, вони б не домагались, а страшились його, що підтверджують свідчення тих, які ціною великих зусиль підносились на вершину, але незабаром починали проклинати занадто легке здійснення своїх прагнень. Цю істину слід би знати всім, зокрема тобі. Чи ж не показав тобі тривалий досвід, що високе становище завжди є важкою, тривожною і безперечно жалюгідною долею? Звідси випливає, що немає становища, яке не давало б жодних підстав для нарікань, бо й ті, хто досяг успіху, і ті, хто зазнав поразки, однаково висувають обґрунтовані претензії: одні почуваються розчарованими, інші – зневаженими. Тому, за порадою Сенеки, «коли побачиш, скільки людей тебе випереджає, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою. І якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду». І як він вчить у тому ж місці: «Поклади межу, поза яку навіть коли б міг, не захочеш ступити».[75]

Франческо

Я давно вже визначив певну межу своїм бажанням, і, як мені видається, доволі скромну. Але чим є скромність за безсоромними поняттями мого сторіччя? Недоумкуватістю або млявістю.

Августин

Чи ж мають впливати на твою душевну рівновагу судження натовпу, який ніколи не судить справедливо, ніколи не називає речі своїми іменами? І якщо пам’ять не зраджує мене, тобі начебто байдуже до загалу?

Франческо

Можеш мені повірити, я ніколи ще так не зневажав думку натовпу, як тепер. Вона для мене важить не більше, ніж думка отари овець.

Августин

То в чім же річ?

Франческо

Мені прикро, що, хоча жоден з відомих мені моїх сучасників не плекав скромніших бажань, нікому з них не випадало домагатися своєї мети з такими труднощами. А що я ніколи не прагнув високого становища, засвідчить та єдина, хто нині нас чує, бо вона завжди читала мої наміри і знає, як щоразу, за типовим для людського способу мислення звичаєм примірюючи на себе всі громадські стани, я ніколи не знаходив на вищих суспільних щаблях того спокою і тієї душевної ясності, яким, на мій погляд, варто віддавати перевагу перед рештою. Уникаючи життя, сповненого турбот і тривог, я завжди тверезою думкою вибирав скромне становище, не лише на словах, але всім серцем схвалюючи пораду Горація:

Золотій середині хто довіривсь, Той не стане жить ні в злиденній хижі, Ні палацом він у людей не буде Заздрість будити.[76]

А обґрунтування, яке він наводить далі, сподобалось мені не менше, ніж сама думка:

Вітер дужче гне щонайвищу сосну, Для стрімкіших веж – і падіння важче, Де верхів’я гір – ось туди й вогненна Б’є блискавиця.[77]

Я і сумую тільки, що ніколи мені не вдавалося досягти справді скромного становища.

Августин

А що як те, що вважаєш скромнішим, недосяжне для тебе? Що, як справжньої помірності ти давно вже домігся? Що, як домігся сповна? Що, як ти далеко перевершив її і для багатьох служиш радше предметом заздрощів, ніж презирства?

Франческо

Нехай так, але я переконаний у зворотному.

Августин

Поза сумнівом, хибна є причина всіх твоїх нещасть, а зокрема й цього. Тому, за висловом Туллія, мусиш тікати від цієї Харибди на всіх веслах і вітрилах.

Франческо

Звідки тікати, куди спрямувати човен, і я маю вірити не тому, що сам бачу?

Августин

Ти бачиш те, що перед твоїми очима; а якби озирнувся, ти побачив би, що за тобою суне незліченна юрма і що ти ближче до передніх, ніж до тих, що плентаються позаду. Але твоя малодушність і впертість не дають тобі озирнутись.

Франческо

Я озирався і зауважив, як багато таких, що відстали від мене. І я не соромлюся своєї долі, але мені шкода моїх турбот і прикро за мої спроби, бо я змушений, кажучи словами того-таки Горація, «серед марних речей… жить то в страху, то в надії».[78]

Якби звільнитись від цієї тривожної непевності, я був би понад міру задоволений тим, що маю, і охоче повторив би те, що він говорить далі:

Що відчуваю, мій друже, про що я, гадаєш, молюся? Хай маю те, що тепер, хай і менше, аби тільки рештку Віку свого, що богами відміряний, жив я для себе.[79]

Я ніколи не впевнений щодо майбутнього, завжди в тривозі, і тому подарунки долі не втішають мене. До того ж досі, як бачиш, я живу для інших, а це найзлиденніше, що можна вигадати. Якби ж, принаймні, залишок старості виявився для мене щасливим, щоб, згаявши життя серед хвиль, я зміг померти в тихій гавані.

Августин

У бурхливому людському вирі, непевний своїх успіхів, не відаючи майбутнього і, коротко кажучи, цілковито підвладний примхам долі, – хіба тільки ти серед тисяч і тисяч людей хотів би провадити безтурботне життя? Зваж, смертний, чого ти бажаєш! Чого вимагаєш від долі! Що ж до твоїх нарікань на те, що ти живеш не для себе, то це не злидні, а рабство. І це, погоджуся з тобою, найзлиденніше, що можна вигадати. Але якщо ти роззирнешся довкола, то помітиш, що лише дуже небагато людей живуть для себе. Бо навіть ті, що вважаються найбільш щасливими і для яких живуть тисячі, навіть вони живуть для інших, про що свідчать їхній неспокій і безнастанні клопоти. Заради чого? Наведу тобі найвиразніший приклад: Юлій Цезар, – якому належить влучний, хоча й зухвалий вислів: «Рід людський живе для небагатьох», – хіба він, примусивши рід людський жити для нього самого, не жив також для інших? Можливо, ти запитаєш, для кого? Для тих саме, що його згодом убили, – для Брута, Кімбра та інших учасників зрадницької змови, що їхню жадібність не могла наситити навіть його невичерпна щедрість.

Франческо

Зізнаюсь, ти переконав мене, тож я більше не досадую ні на своє рабство, ні на свою бідність.

Августин

Краще досадуй на те, що ти не мудрий, бо тільки мудрістю ти міг би придбати і свободу, і справжнє багатство. Втім, той, хто байдуже ставиться до браку причин і водночас нарікає на брак наслідків, навряд чи має правильне уявлення як про причини, так і про наслідки. Що ж, кажи тепер, що пригнічує тебе понад уже назване? Тлінність тіла чи таємна докука?

Франческо

Насправді, моє тіло видавалось мені обтяжливим, щораз, як я оглядав себе, але спостерігаючи тіла інших людей, мушу зазначити, що моє тілесне майно доволі слухняне. Коли б я міг так само похвалитися щодо своєї душі: натомість вона бере гору наді мною.

Августин

Якби ж то вона корилась владі розуму! Але повернімось до тіла: що тебе в ньому обтяжує?

Франческо

Нічого, власне, крім загальних властивостей: що воно смертне; що допікає тілесними болями; втомлює мене своєю вагою; хилить до сну, коли дух бадьорий; і підпорядковує іншим людським потребам, перераховувати які було б надто нудно.

Августин

Опануй себе, закликаю, пригадай, що народився людиною, і тривожне почуття зникне. Якщо тебе гнітить що-небудь іще, скажи.

Франческо

Чи ти не чув, як неприязна доля одним нещадним ударом вмить розгромила мої сподівання, маєтність, мій рід, мій дім?

Августин

Бачу, ти сльози ллєш, і вважаю за ліпше обминути цю справу, в якій ти потребуєш не повчання, а тільки нагадування. Достатньо було б тобі дещо пригадати: загибель не тільки окремих сімейств, але випадки, впродовж усіх віків, коли розвалювались цілі добре тобі відомі царства, сама історія яких навчає тебе не соромитися того, що разом зі стількома царськими палацами згоріла також твоя хатина. Тепер кажи далі, а мою небагатослівну відповідь сам згодом обміркуєш глибше.

Франческо

Хто міг би з достатньою силою висловити щоденну огиду і нудьгу мого життя в усій понурості найсуєтнішого з усього світу місті, в тісняву якого стікаються, переповнюючи його, всі покидьки і бридота? Якими словами змалювати вузькі смердючі вулиці, якими не пройдеш, не відчувши нудоти; зграї скажених собак упереміж з мерзенними свинями; гуркіт коліс, від якого здригаються мури, коли громіздкі квадриги раптово виїжджають з провулків, нездатні розминутись; цю юрбу різномастого люду, видовисько показного жебрацтва, божевільні примхи багатства і злиднів: зневіру і розпач одних і розгнуздані веселощі інших; несумісність вдач, розбіжність ремесел, різноголосий лемент і тисняву в збуреному людському вирі? Як же все це виснажує розум, призвичаєний до спокою, бентежить благородний дух, відволікає від науки. Хоч би вивів мене Господь неушкодженим з цієї катастрофи, бо часто, роззирнувшись навсібіч, я думаю, чи не в пекло я зійшов живцем? Ось, маєш умови! Зосередься на високих роздумах!

Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний![80]

Августин

Цей вірш Флакка показує, про що ти найбільше журишся: ти потрапив у місце, несприятливе для твоїх занять. Той-таки поет говорить далі:

З міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби.[81]

І сам ти в одному зі своїх листів висловив трохи інакше ту саму думку:

Музам діброва мила, ворожі до поетів міста.[82]

Якби зумів ти вгамувати своє внутрішнє сум’яття, то, повір мені, навколишній гармидер вражав би тільки твій слух, але не досягав би твоєї душі. Втім, тобі самому давно це відомо – з доволі доладного послання Сенеки на цю тему, з його ж таки книжки про спокій духу; маєш також чудову книгу Цицерона про засоби для цілковитого зцілення цієї душевної недуги – виклад бесіди третього дня в його Тускуланському домі, присвяченої Бруту.

Франческо

Кожен з цих творів я вивчав надзвичайно уважно.

Августин

То що ж? Нічого з них не почерпнув?

Франческо

Насправді я читав їх з великим путтям для себе. Але щойно відкладав книжку, її дія вивітрювалась.

Августин

Так тепер повелося, відколи всюди пасуться отари безсовісних літераторів, проклятих чудовиськ, що заробляють писаниною: відтак у школах провадять нескінченні диспути, однак з того, що на словах, мало що справджують на ділі. А от якби протягав борозну у відповідному місці, то мав би користь з читання.

Франческо

Як це, «борозну»?

Августин

Щоразу, коли, читаючи, натрапляєш на мудре твердження, здатне, як тобі здається, укріпити дух і приборкати плоть, не сподівайся, що воно засвоїться саме собою, а протягни глибоку борозну у своїй свідомості, затверджуючи цю сентенцію, аж доки стане тобі притаманною, щоб, коли трапиться недуга, що вимагає негайного втручання, ліки були б уже, так би мовити, засіяні в твою душу, як радять досвідчені лікарі. Бо так само як тіла, так душі людські схильні до певних страждань, у випадку яких зволікання настільки небезпечне, що може означати втрату найменшої надії на зцілення. Хто не знає, наприклад, що деякі порухи душі бувають настільки стрімкими, що, не придуши їх розум у зародку, вони погублять і душу, тіло і всю людину, а будь-який засіб, застосований проти них, згодом виявляється запізнілим. З таких порухів найпершим я назвав би гнів. Не безпідставно ті, хто розрізняє в душі три складові, відводять йому місце під сідницею розуму, вміщаючи розум у голові, наче у фортеці, гнів – у грудях, жадання – під грудо-черевною перегородкою: розум має бути завжди готовий швидко придушувати бурхливі поривання підлеглих йому пристрастей і, в разі потреби, з висоти сурмити сигнал до відступу, а оскільки гнів найбільше потребує пристрашки, він і розташований ближче.

Франческо

Доречна порада. Хочу зазначити, що цю істину я подибував не тільки у філософських, але також у поетичних творах. Я часто уявляв собі, що описувані Мароном шалені вітри, що ховаються у віддалених печерах, всередині громаддя гори, на вершині якої сидить цар, приборкуючи їх своєю владою, можливо, вони уособлюють гнів, буйні пристрасті, що клекочуть під серцем, стримувані уздою розуму. Бо як ні, то, як сказано там же:

  …А не робив би того, то моря всі, і землю, Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.[83]

Справді, що поет розуміє під землею, коли не з праху створену плоть, а під морями – гуморальні соки і під небом – душу, яка міститься всередині тіла і про яку згадує в іншому місці так:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний.[84]

Цим поет хоче сказати, що пристрасті ввергають в безодню тіло і душу, тобто – всю людину цілком. Натомість гора, на вершині якої цар, – чим не голова, твердиня розуму? Ось його слова:

…Еол тут, в просторій печері замкнувши Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними, В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши, Берло тримає в руках…[85]

Так у нього сказано. Я ж, розбираючи слово по слову, чую той дужий гомін, від якого здригаються гори, – завивання вітру, бурю, – але цими словами можна так само змалювати гнів. Далі маємо про царя, що сидить на високій твердині і, тримаючи берло владаря, приборкує дибою і кайданами; хто стане заперечувати, що ці слова можуть змальовувати зусилля розуму? А щоб показати ясно, що йдеться про душу і гнів, що її бентежить, поет додає:

…і вгамовує буйність, і гнів їх Здержує.[86]

Августин

Хвалю твоє намагання проникнути в прихований зміст поетичної розповіді. Вкладав сам Вергілій таємний сенс у ці рядки чи хотів змалювати в них тільки морську бурю і нічого більше, – в будь-якому разі, те, що ти сказав про нестримність гніву і про стримувальну силу розуму, видається мені напрочуд влучним. Але повертаюсь до того, з чого починав: мусиш завжди спрямовувати думку проти гніву та інших пристрасних поривів, зокрема ж проти тієї зарази, про яку ми саме говоримо, для чого щоразу наводь собі сентенції, здобуті з уважного читання (як я вже казав), збережені й утримані в глибоких борознах пам’яті. Вони допоможуть тобі зробитись непохитним проти численних спокус, зокрема проти тієї похмурості духу, яка смертоносною тінню заглушує і паростки чеснот, і всі плоди обдарування, і – як чудово зауважив Туллій – є джерелом і початком усіх лих. Звісно, я не заперечую, що немає серед людей нікого, хто не мав би низки причин для смутку, не заперечую так само, що твій спогад про твої власні гріхи небезпідставно гнітить і тривожить тебе (це єдиний рятівний вид скорботи, оскільки вона не переходить у відчай), але якщо ти уважно придивишся до інших і до самого себе, ти неодмінно визнаєш, що небо дарувало тобі багато благ, які дають тобі підстави втішатися і радіти серед тих, хто ремствує і страждає. Що ж до твоїх нарікань, мовляв, ти ще не жив для себе, або на міський гармидер, то чималою розрадою мали б тобі служити подібні нарікання славетних людей і ще таке міркування: якщо ти з власної волі вскочив у цей вир, то з власної ж таки волі здатен виринути з нього, варто тільки дуже забажати. Зрештою, призвичаївшись, ти міг би навчитися сприймати гамір різноголосої юрми з такою самою насолодою, з якою дослухаєшся до гуркоту водоспаду. І, як я сказав, ти легко досягнеш цього, щойно угамуєш сум’яття свого духу, бо ясне і спокійне серце залишається незворушним, хоч би навколо клубочились хмари чи розлягався над ним грім. Достоту так, стоячи в безпеці на суходолі, ти споглядав би загибель чужого корабля і мовчки слухав розпачливі крики потерпілих; і скільки жалю викличе у тебе це сумне видовище, стільки вдоволення відчуватимеш за власну долю, порівнюючи її з небезпечним становищем інших. Тому я впевнений, ти невдовзі геть виженеш печаль з твого серця.

Франческо

Хоч мені важко позбутись враження, що ти насміхаєшся з мене, – зокрема твердячи, буцімто мені легко залишити місто і що це цілковито у моїй волі, – багато в чому твої аргументи переконали мене; тому я волію скласти зброю, перш ніж зазнаю поразки.

Августин

Отже, нині, скинувши з себе печаль, ти можеш примиритися зі своєю долею.

Франческо

Звісно, можу, якщо тільки доля справді існує. Бо, як тобі відомо, грецький і наш поети дуже розходяться щодо цього: тим часом як перший не удостоїв долю бодай однісінької згадки у своїх творах, нібито визнаючи, що вона – ніщо, наш не тільки часто її згадує, але в одному місці навіть називає всемогутньою. Цю думку поділяли з ним і славетний історик, і видатний оратор; саме Саллюстій Крісп каже, що доля, безперечно, панує в усьому,[87] а Марк Туллій її визнає беззаперечною володаркою людських тіл. А стосовно того, якої думки я про неї сам, то мені, можливо, ще випаде нагода її висловити. Що ж до обговорюваного нами предмета, то твої настанови були мені настільки на користь, що, порівнюючи себе з більшістю людей, я вже не сприймаю своє становище настільки жалюгідним, як раніше.

Августин

Я радий, що зумів тобі чимсь посприяти, і хотів би зробити більше, але з огляду, що наша бесіда затяглася, чи не відкласти нам решту на третій день, щоб тоді вже й закінчити?

Франческо

Я особисто троїчність приймаю всім серцем, і не стільки тому, що вона уособлена в трьох Граціях, скільки тому, що вона, як відомо, всього миліше божеству. Така думка належить не тільки тобі та іншим учителям істинної релігії, які цілковито покладають свою віру на Трійцю, але також язичницьким філософам, які повідомляють нам, що це число застосовувалось у присвятах богам. Це також знав, либонь, наш Вергілій, як можна зрозуміти з його слів:

Богам непарне любе число.[88]

З попереднього тексту видно, що він має на увазі саме число три. Отже, я чекатиму тепер на останню частину троїстого дару з твоїх рук.

Закінчується Бесіда друга.

Починається бесіда Третя

Августин

Якщо сказане мною наразі пішло тобі на користь, то заклинаю тебе: слухай далі з відкритим серцем і відкинь недоречну суперечливість.

Франческо

Щодо цього не хвилюйся, бо я відчуваю, як твої напучування вже звільнили мене від багатьох моїх тривог, і тим охочіше слухатиму тебе до кінця.

Августин

Я ще не сягнув найглибше розташованих твоїх виразок, таких, що найгірше піддаються лікуванню; до того ж я взагалі боюся займати їх, пам’ятаючи, який опір і нарікання викликав перший обережний дотик. З іншого боку, я сподіваюся, що нині, зібравши свої сили, ти мужньо приймеш сувору правду заради зміцнення свого духу.

Франческо

Дарма. Я вже не боюсь ні найменувань своїх недуг, ні дотику рук цілителя.

Августин

Ти досі скутий за обидві руки діамантово-міцними ланцюгами, які не пускають тебе подумати ні про смерть, ні про життя. Я завжди побоювався, щоб вони не потягли тебе до загибелі; я ще й нині непокоюсь і не заспокоюсь, аж доки побачу їх розбитими коло твоїх стоп, а тебе – розкутим і вільним. Я переконаний, що можливо, хоч як важко; бо чого б я марно домагався нездійсненного! Як для подрібнення алмазів, кажуть знавці, потрібна кров цапа, так для пом’якшення моці твоїх турбот потрібна та кров, що, ледь торкнувши грубе серце, розкриває його і проникає всередину.[89] Та оскільки в цій справі необхідне твоє сприяння, я боюся, ти не зможеш, чи то пак не схочеш надати його; ох, боюсь я, щоб не перешкодило сяйво цих самих ланцюгів – променисте і миле очам – і щоб не сталося з тобою (передбачаю, що таке є можливим), як з тим скупим, що гибів у в’язниці, закутий у золоті кайдани, – хотів би вийти на волю, але не хотів розлучатися зі своїми кайданами. Над тобою тяжіє закон в’язниці: доки не скинув ланцюгів, ти не вільний.

Франческо

Горе мені! Я був нещаснішим, ніж гадав. Чи ж досі моя душа скута двома ланцюгами, про які я сам не знаю?

Августин

Ти чудово їх знаєш, але, в захваті від їх краси, ти їх вважав не оковами, а скарбом, і з тобою сталося – вдаючись до вже наведеного порівняння – те, що з закутим по руках і ногах у золоті кайдани, який милується золотом і не сприймає його як окови. Ось так ти зараз невидющими очима дивишся на свої кайдани, і – ось вона, сліпота! – радієш з ланцюгів, що тягнуть тебе до смерті, ба навіть, на своє лихо, пишаєшся ними.

Франческо

Що означають ланцюги, про які ти говориш?

Августин

Кохання і слава.

Франческо

Сили Небесні, що я чую! Це і є ті ланцюги, які ти наміряєшся розбити з моєї згоди?

Августин

Хочу спробувати, хоч і не впевнений, що впораюсь. Решта ланцюгів, що тебе сковували, не були ні міцними, ні оздобними; і коли я розривав їх на тобі, ти мені допомагав. А ці, хоч і шкодять, вони тебе зачаровують і ваблять красою; тому я мушу докласти більше зусиль, оскільки опиратимешся так, наче я намагаюсь позбавити тебе найбільших цінностей. Однак спробую.

Франческо

Чим я заслужив, що ти хочеш позбавити мене найприємніших турбот і приректи на безпросвітний морок найяснішу частину моєї душі?

Августин

Нещасний! Чи не призабув ти філософський вислів: там здійснюється повною мірою злощастя, де визріває тверде переконання, що саме так усе має чинитись.

Франческо

Аж ніяк не забув, але в моєму випадку вислів цей недоречний. Чому ж мені не вважати, що так має чинитись? Я вважав і вважатиму правильним своє переконання, що почуття, якими ти мені дорікаєш, були і є найшляхетнішими.

Августин

Розділимо їх наразі, щоб, підбираючи проти них засоби, я не змушений був кидатися від одного до іншого, розпорошуючи силу натиску. Скажи мені, – коли вже першим назвав кохання, – чи сам не вважаєш його найтяжчим видом божевілля?

Франческо

По щирості, я вважаю, що кохання, залежно від того, на кого воно спрямоване, може стати найжорстокішою з душевних пристрастей або найшляхетнішим діянням.

Августин

Спробуй висловити цю думку трохи предметніше.

Франческо

Якщо я палаю пристрастю до негідної розпусної жінки, то мої почуття є найвищим безумством. Якщо ж мене зачарувало виняткове уособлення чеснот і я прагну кохати й обожнювати цю особу, що скажеш на це? Чи ти не вбачаєш жодної різниці між такими різними становищами? Чи сором, по-твоєму, не відіграє ролі? Я, коли мені вільно висловити свою думку, вважаю згубним оте кохання, що змалював першим, – воно лягає важким тягарем на душу; натомість друге – чи не найвищим щастям. Якщо ти тримаєшся протилежної думки, то нехай кожен залишається зі своїми переконаннями, бо кожному вільно судити згідно зі своїми поглядами.

Августин

У суперечливих питаннях судження різні, але правда завжди одна.

Франческо

Щодо цього я не заперечую; але нас збиває з пантелику те, що ми вперто тримаємося застарілих думок і насилу відриваємося від них.

Августин

Нехай би ти так розсудливо підходив до всіх питань любові, як до цього!

Франческо

Навіщо зайві слова? Моя думка видається мені настільки правильною, що протилежну я вважаю божевільною.

Августин

Давно вкорінену брехню мати за істину, а щойно встановлену істину – за брехню, тобто ставити справедливість думки в залежність від її стажу – ось найвище безглуздя.

Франческо

Марні твої зусилля. Я однаково не повірю, згадуючи вислів Туллія: «Якщо я в цьому помиляюсь, то помиляюсь охоче, і, доки живу, не бажаю, щоб мене звільняли від омани».[90]

Августин

Він вжив ці слова, обстоюючи своє тверде переконання у безсмерті душі, і тому не бажає приймати будь-яку протилежну думку щодо цього; а ти незаконно послуговуєшся його словами, захищаючи негідну і найвищою мірою хибну думку. Справді, якби навіть душа була смертною, однаково було б ліпше визнавати її безсмертною, і така помилка могла б вважатись рятівною, вселяючи прихильність до чеснот, що до них слід прагнути, незалежно від всіх надій на винагороду, тим часом як визнання душі смертною, безперечно, послабило б людське прагнення до чеснот; і навпаки, обітниця майбутнього життя, хоч би й помилкова, здатна зворушувати душі смертних. А що принесе тобі твоя омана? Вона ввергне твою душу у прірву безумства, де зникнуть і сором, і страх, і здоровий глузд, що приборкує шаленство пристрастей і схиляє до пізнання істини.

Франческо

Я вже сказав, твої зусилля марні: я ніколи не любив нічого ганебного, а тільки найпрекрасніше.

Августин

Відомо, що любов до прекрасного теж може бути ганебною.

Франческо

Я не погрішив ні в іменниках, ні в прислівниках, тож годі вже напускатись на мене.

Августин

Невже ти хочеш, подібно до божевільних, доживати серед безглуздих забав і сміху? Чи наважишся дати ліки твоїй, гідній жалю, хворій душі?

Франческо

Я не відкидаю лікування, якщо покажеш мені, що я хворий; натомість здоровому прийом ліків може й зашкодити.

Августин

Коли почнеш видужувати, то й сам, як це часто трапляється, визнаєш, що був тяжко хворий.

Франческо

Зрештою, я не можу зневажити авторитет того, чиї мудрі поради не раз, а надто в ці останні дні, так прислужились мені. Отже, кажи далі.

Августин

Насамперед прошу тебе пробачити мені, коли мимоволі зачеплю докірливим словом обожнювані тобою втіхи, якщо того вимагатиме правда, що, як передбачаю, може виявитись неприємною для твого слуху.

Франческо

Перш ніж почнеш, вислухай дещо… Ти знаєш, про кого у нас піде мова?

Августин

Я все як слід передбачив. Мова піде про смертну жінку, на обожнювання і догоджання якій ти, на жаль, змарнував більшу частину свого життя. Мені прикро і дивно, такого обдарованого чоловіка на такий тривалий час опанувало безумство.

Франческо

Стримай огуду, прошу тебе. Смертними жінками були також Таїда і Лівія.[91] Але чи відомо тобі, що ти говориш про жінку, чий ум, байдужий до земних турбот, палає небесними прагненнями; і якщо божественна краса десь присутня в цьому світі, то вона сяє в рисах цієї жінки, що її вдача є втіленням моральної довершеності, що її голос, погляд, її хода сповнені неземних рис? Зважай на це, прошу тебе, і тоді, думаю, ти зумієш добрати належні слова.

Августин

Ох, безумцю! Ось уже шістнадцятий рік ти живиш шал своєї душі облудними лестощами! Далебі, менше похазяйнував в Італії славетний ворог її, менше зазнала країна навал його збройних загонів, менше палала в пожежах, ніж тебе, впродовж цього часу, палила згубним вогнем несамовита пристрасть. Однак в Італії знайшовся чоловік, що змусив нападника віддалитись; а твого Ганнібала хто скине з твого карку, коли ти й сам його не відпускаєш від себе, свідомо і добровільно віддаєшся у його владу? Нещасний, ти радієш власному нещастю. Але того дня, як вона навічно склепить свої очі, що так зачарували тебе на твою погибель, коли побачиш її лице, спотворене смертю, її посинілі члени, тобі стане соромно, що ти прикув свою безсмертну душу до тлінного, жалюгідного тіла, і ти червонітимеш, пригадуючи те, що так затято нині твердиш.

Франческо

Боронь Боже! Я не бачитиму цього.

Августин

Насправді це неодмінно станеться.

Франческо

Знаю, але зірки не настільки мені ворожі, щоб порушити природний порядок: я раніше прийшов, раніше піду.

Августин

Ти, либонь, пам’ятаєш, як, натхнений сумом від протилежних припущень, ти склав жалобну пісню на смерть подруги так, ніби це сталося?

Франческо

Я пам’ятаю, як сумував тоді, і я здригаюся ще й тепер, згадуючи ті почуття. Я обурювався тим, що від мене забрано найшляхетнішу частку моєї душі і що я приречений пережити ту, яка самою своєю присутністю усолоджувала моє життя. Її втрату оплакав я піснею, яку досі пам’ятаю, хоча слова потонули в ручаях моїх сліз.

Августин

Не в тім річ, скільки сліз викликав і скільки болю тобі завдав її уявний відхід, а в тому, щоб ти зрозумів, що той страх, що раз уже пройняв тебе, може повернутись, і тим швидше, що смерть підступає дедалі ближче, а прекрасне тіло, виснажене хворобами і частими пологами, втратило свою колишню свіжість.

Франческо

Мені теж і літа, й турботи даються взнаки, тож я її випереджаю на шляху до смерті.

Августин

Як нерозважливо виводити почерговість смерті за порядком народження! Хіба передчасну смерть своїх юних дітей оплакують осиротілі старі батьки? Про що, як не про ранню смерть своїх вихованців ллють сльози літні годувальниці?

…віднявши їх від грудей і життя відібравши утіху солодку, чорна година взяла і в могилі сумній оселила.[92]

Випереджаючи її на кілька років, ти тішиш себе безглуздою надією, що помреш раніше за винуватицю твого безумства, бо уявляєш собі, буцім це й є непорушне правило природи.

Франческо

Не настільки непорушне, щоб я не допускав зворотного; але я безнастанно молюся, щоб такого не сталося, а розмірковуючи про її смерть, завжди згадую вірш Овідія:

Хай не спішить надійти, хай живими вже й нас не застане той день…[93]

Августин

Я не маю сили далі слухати твої нісенітниці! Якщо ти передбачаєш її можливо передчасну смерть, що ти скажеш, коли вона помре?

Франческо

Що зможу я сказати, крім того, що лихом цим я розчавлений? Розрадою мені стане спогад про часи, що сплинули. І нехай вітри віднесуть геть наші слова, а бурі розвіють провіщення!

Августин

Ох, сліпець, ти ще не розумієш, яке безумство підкоряти душу земним спокусам, що запалюють її вогнем бажань, але нездатні її вгамувати не бувають вірними їй до кінця і, обіцяючи приголубити, замість того терзають її безперервно.

Франческо

Якщо маєш дієвіший засіб, вдайся до нього; а такими намовляннями ти ніколи не залякаєш мене, оскільки я не приліпив свою душу до смертної принади, як ти вважаєш. Зрештою, тобі відомо, я покохав не так її тіло, як душу, зачарований її чистотою, що перевершує людські уявлення, а натомість дає уявлення про небесне життя. Тому, якщо вона помре раніше за мене (навіть припущення таке мені крає серце), що я робитиму? Ось що: я втішатимуся у своїх нещастях за прикладом Лелія, наймудрішого з римлян; я твердитиму собі: «Я кохав її чесноти, які не вмерли».[94] І повторюватиму собі також решту – все, що він сказав по смерті тієї, яку кохав так віддано.

Августин

Ти замкнувся у замку облуди, з якого тебе не так просто вибити. І оскільки, як бачу з твого стану, ти ладний вислухати різке слово радше про себе самого, ніж про неї, то вихваляй свою голубоньку, як тобі заманеться – я ні слова не скажу на заперечення: нехай вона буде цариця, свята чи хоча б навіть

…богиня, сестра Аполлона? Може, із німф ти одна?…[95]

Проте жодні її чесноти не виправдовують твоїх помилок.

Франческо

Цікаво, яку ще нову спірку ти надумав почати?

Августин

Поза сумнівом, найшляхетніший предмет можна низько любити.

Франческо

Щодо цього, я вже відповідав. Той, хто зміг уздріти лице кохання, що мною володіє, був би вражений подібністю його рис з рисами тієї, яка завжди буде гідна більшого, ніж найвищі мої хвали. Я закликаю в свідки ту, в чиїй присутності ми говоримо, що ніколи в моєму коханні не було нічого ганебного, нічого непристойного, взагалі нічого вартого осуду, крім хіба що надмірності. Якби йому ще міру – це було б ідеальне кохання.

Августин

Можу відповісти тобі словами Туллія: «Ти хочеш міри для вадливості».[96]

Франческо

Не вадливості, а кохання.

Августин

Але він, кажучи це, він мав на думці кохання. Пам’ятаєш, де?

Франческо

Де? Я читав це у «Тускуланських бесідах». Але він говорив про звичайне людське кохання, а у мене інше, особливе.

Августин

Насправді, інші, либонь, теж судять про свої пристрасті, з яких, як відомо, саме кохання схильні вважати кожне своїм особливим. Тож недарма полюбляють вірші простонародного поета:

Кожному своя суджена, мені – моя; Кожному своє кохання, мені – моє.[97]

Франческо

Якщо хочеш і якщо дозволяє час, я навів тобі з великого числа малу частку лишень, яка, однак, ошелешить тебе.

Августин

Гадаєш, я не знаю, що «закохані самі вигадують свої сни»?[98]

Усім школярам відомі ці вірші. Але прикро чути такі нісенітниці з вуст чоловіка, якому належало б розмірковувати вищими категоріями.

Франческо

Пояснюй це почуттям вдячності чи тільки недолугістю, але про одну річ я не можу промовчати: чим я нині є – хоч би як ти мене оцінював, – я став завдяки їй; і що досяг я бодай якого визнання і слави, то не мав би їх сьогодні, коли б шляхетні почуття до неї не виплекали паростки чеснот з тих зернин, що заклала в моє серце природа. Вона, як то кажуть, гаком відтягла мій юнацький дух від усякого паскудства і спрямувала мої прагнення до високого. Чи ж любов не перетворює вдачу за коханим взірцем? І скажу тобі, не знайшлось такого наклепника, що наважився б зачепити її славне ім’я своїм чорним язиком чи помітив що-небудь гідне осуду – не те що в її вчинках, але хоча б у її рухах чи словах; тож навіть ті, хто гудить усе і вся, відступали від неї, сповнені подиву і поваги. Тому й не дивно, що ця добра слава її розбудила в мені бажання домогтись більшого і надихнула на тяжку працю задля досягнення мети. Чого іще прагнув я змолоду, крім того, щоб вона одна милувала мене, як я милував її? Тільки заради цього я, зневаживши всіма принадами юного життя, як тобі відомо, рано впрігся у роботу. А нині ти переконуєш мене забути або розлюбити ту, завдяки якій я виділився із загалу, мою провідницю на розпуттях, яка розбудила від сну мій геній і розворушила млявий дух.

Августин

Нещасний! Було б тобі мовчати, ніж говорити! Я однаково читав твої думки, але висловивши їх вголос, іще й з такою непримиримістю, ти мене дійняв у самісіньку печінку.

Франческо

Чого б це?

Августин

Того, що хибна думка виникає від незнання, а безсоромне її обстоювання вказує на незнання вкупі з гординею.

Франческо

Що тобі видається аж таким хибним у моїх думках?

Августин

Ясна річ – усе, що ти говориш! Перш за все, про твоє твердження, буцімто завдяки їй ти став тим, чим ти є. Якщо ти кажеш, нібито вона дала тобі все, чим ти є, це явна вигадка; якщо ж ти маєш на увазі, що через неї ти не став чимсь більшим, ніж ти є, це чиста правда. О, яким чоловіком ти міг би зробитись, якби вона не засліпила тебе своєю вродою! Всім, що маєш у собі, ти завдячуєш природі, а що ти міг би надбати понад те, вона викрала у тебе; точніше, ти сам себе позбавив. Вона безвинна. Але її врода вабила тебе настільки, що палючі бажання і безперервні потоки сліз знищили всі паростки, що було випнулися з закладених у твою душу зернин чеснот. Що ж до іншого твердження, буцімто вона відвернула тебе від усього негідного, то цим нахвалятись безглуздо: може, вона й відвернула тебе від чогось непристойного, але штовхнула тебе ще у більші лиха. Як назвеш ти того, хто, застерігши тебе від шляху через багна й болото, заманив у прірву, чи, перев’язавши тобі невеличкі ранки, на смерть переріже тобі горлянку? Порятунком ти це вважатимеш чи вбивством? Саме так вона, яку ти називаєш своєю провідницею, допомогла тобі обминути численні паскудства і ввергнула тебе в осяйну прірву. Що ж до того, буцімто вона спрямувала твої прагнення до високого і виділила тебе із загалу, то насправді, перебуваючи повсякчас у полоні її чар, ти привчився зневажати все на світі і всім нехтувати. А коли живеш серед людей, таке ставлення найнедоречніше. Далі ти говориш, вона схилила тебе взяти на себе незліченні труди, і щодо цього лише ти правий. Але поміркуй, чи таке це велике щастя? Коли в житті випадає доволі турбот, від яких неможливо ухилитись, навіщо шукати ще й додаткові на свій карк! Нарешті, ти хвалишся, що заради неї став жадати більшої слави. Ця твоя облуда викликає у мене жаль до тебе. Я доведу тобі, що з усіх помилок ця найзгубніша для твоєї душі. Але до цього питання ми ще не дійшли.

Франческо

Чесний вояк спершу погрожує мечем, а тоді вже завдає удару. А я, ще не діставши рани, починаю хитатися, вражений самою тільки погрозою.

Августин

Ще й не так ти похитнешся, коли я завдам тобі найглибшу рану. Саме та, яку ти звеличуєш, якій буцімто всім завдячуєш, саме вона погубила тебе.

Франческо

Боже милосердний! Яким чином ти переконаєш мене?

Августин

Вона віддалила твою душу від любові до небесного і відхилила твої прагнення з Творця на творіння. А це найстрімкіший шлях до погибелі.

Франческо

Прошу тебе, не квапся з вироком. Кохання до неї, я впевнений, посилило мою любов до Бога.

Августин

Але перекрутило порядок.

Франческо

Яким чином?

Августин

Бо належить шанувати все суще з любові до Творця, а ти, навпаки, спокушений привабливістю творіння, схилявся перед Творцем не з любові, а з захвату від його майстерності. Начебто він не створив нічого прекраснішого! А тим часом тілесна врода є нижчий вид краси.

Франческо

Істина, що нині з нами, а також моя совість нехай будуть мені за свідків, що я кохав (як я вже казав раніше) не так її тіло, як її душу. І ти можеш у цьому впевнитись, бо що далі вона посувалась у віці, який завдає тілесній вроді непоправної шкоди, тим більше я утверджувався в своєму ставленні. Якщо квіт її молодості в’янув з роками, то краса її душі дедалі розквітала, і саме ця краса, що й дала мені, свого часу, поштовх до кохання, нині мене в цьому коханні зміцнила. Інакше, якби поза тілом нічого мене не вабило, мої почуття давно змінилися б.

Августин

Ти з мене глузуєш? Чи та сама душа так само привабила б тебе, якби вона мешкала в неохайному і потворному тілі?

Франческо

Не насмілююсь таке стверджувати: адже душа недоступна для зору, а вигляд тіла не розповів би мені про красу душі; але якби душа постала переді мною в своїй красі, безперечно я полюбив би її красу.

Августин

Ти шукаєш опори в словах, бо якщо ти здатен любити тільки те, що доступне зору, зрозуміло, що кохав ти її тіло. Втім, я не заперечую, що її душа і манери теж, до певної міри, живили жар твого почуття, адже навіть саме тільки її ім’я – про що трохи згодом – неабияк розпалювало твою божевільну пристрасть. Бо, нехай в усіх душевних пристрастях, але в цій особливо, від крихітної іскри часто спалахує справжня пожежа.

Франческо

Бачу, до чого ти мене схиляєш: аби я зізнався разом з Овідієм:

Душу з тілом кохав я.[99]

Августин

Напевне, мусиш визнати все до решти: що як одне, так і інше ти кохав нерозумно й не так, як личить.

Франческо

Хіба що тортурами витягнеш з мене таке зізнання.

Августин

Крім того, через це кохання ти вскочив у велику халепу.

Франческо

Цього не визнаю навіть під тортурами.

Августин

Як на те, невдовзі ти з власної волі визнаєш і це, і решту, якщо тільки не пропускатимеш повз вуха мої аргументи і питання. Насамперед, скажи: пригадуєш ти своє отроцтво, чи спогади про той вік геть згасли в твоїй пам’яті під впливом нинішніх турбот?

Франческо

Ні, дитинство й отроцтво стоять перед моїм внутрішнім зором, наче вчорашній день.

Августин

Пригадуєш, яким ти відчував на ту пору страх Божий, як багато розмірковував ти про смерть, як невідривно був прихильний до віри і чеснот?

Франческо

Звісно, я пам’ятаю і сумую про те, що з роками мої чесноти пригасли.

Августин

Я завжди побоювався, що весняний вітер не пожаліє цього раннього цвіту, який, вцілівши, дав би в належний час дивовижні плоди.

Франческо

Ти відхилився від теми. Як це стосується предмета нашої розмови?

Августин

Я скажу. Оберни свій внутрішній зір у власне минуле (надто, кажеш, твоя пам’ять ясна і свіжа), пробіжи поглядом весь час твого життя і пригадай, коли почалась ця переміна у твоїх звичаях.

Франческо

Ось, я в одну мить пробіг оком число і порядок прожитих років.

Августин

І що знайшов?

Франческо

Вчення про піфагорійську літеру,[100] яке мені випадало чути, не позбавлене ґрунту. Справді, коли я дістався простою стежкою, скромний і розважливий, до роздоріжжя і мені було наказано йти далі правою стежкою, я, з необережності чи впертості, повернув на ліву, і не напоумили мене промовисті вірші, які я часто перечитував підлітком:

Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги: Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта, Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить.[101]

Звісна річ, хоч скільки я читав це раніше, а зрозумів лише тоді, коли пізнав з досвіду. З того часу як мене понесло кривою і нечистою стежкою, я часто зі сльозами обертався назад, але вже не міг перейти на правий шлях, і ось саме тоді запанувала плутанина в моїх звичаях.

Августин

Але в яку пору твого життя це почалось?

Франческо

У розпал юності: якщо треба, я здатен легко пригадати, скільки мені на той час було років.

Августин

Немає потреби точно обчислювати. Скажи натомість, коли уперше твоїм очам відкрились риси тієї жінки?

Франческо

Цього я ніколи не забуду.

Августин

Тепер співстав дати.

Франческо

Схоже, та зустріч і моє падіння стались одночасно.

Августин

Саме про це мені йшлося. Ти, ймовірно, сторопів, і незвикле сяйво засліпило тебе; недарма кажуть: кохання починається зі збентеження. Поет, що знав природу таких явищ, так і каже:

Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже,…сідонянка Дідона,[102] —

і внаслідок цього далі:

Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.[103]

Хоча, як тобі добре відомо, вся ця історія казкова, природного розвитку подій дотримано в ній досконало. Але чому, збентежений зустріччю з тією жінкою, ти віддав перевагу шляху, що вів ліворуч?

Франческо

Думаю, він видавався пологим і просторим, на відміну від стрімкого і тісного правого.

Августин

Іншими словами, ти боявся зусиль. А та славна жінка, яку ти називаєш своїм надійним провідником, чому, коли ти вагався і тремтів, чому вона не спрямувала тебе на правильний шлях, не повела, взявши за руку, як чинять зі сліпими?

Франческо

Вона це робила, наскільки мала змогу. Інакше як вона, не піддаючись на жодні умовляння, жодні лестощі і при тому зберігаючи жіночність, зуміла, наперекір своєму і моєму віку і всупереч багатьом обставинам, які мали б розтопити не тільки жіноче серце, а навіть діамант, залишитись твердою і неприступною? Воістину, ця жіноча душа навчила мене чоловічої гідності, даючи мені такі уроки сором’язливості, завдяки яким, кажучи словами Сенеки, мені не бракувало ні взірця, ні докору; а коли, нарешті, вона побачила, що я, порвавши пута, мчу долі, вона вирішила радше полишити мене, ніж за мною скотитись.

Августин

Отже, попри недавні твої запевняння, ти іноді мав розпусні бажання. Така вже загальновідома звичка закоханих – щоб не сказати, схиблених,[104] – що до них усіх можна застосувати: «хочу, не хочу, не хочу, хочу». Бо ви самі не знаєте, чого ви хочете, а чого – ні.

Франческо

Я з необачності вскочив у сильце. Але якщо свого часу я, траплялось, бажав такого, на що мене штовхали кохання і молодість, нині я знаю, до чого прагну; нині я зміцнив свою ослаблену душу. А та, про яку говоримо, вона завжди залишалася твердою в своїх намірах, завжди незмінною. І що більше я усвідомлюю ту її сталість, то більше вражаюсь; і коли раніше мене засмучувала твердість її рішення, то нині я радий і вдячний.

Августин

Хто раз оступився, на того іншим разом непросто покластись. Я повірю, що ти зміниш свою душу не раніше, ніж ти зміниш свою поведінку і спосіб життя. Можливо, твій шал дещо стихнув, але аж ніяк не згас. Наділяючи предмет твого кохання стількома достойностями любові, невже не помічаєш ти, як сам себе засуджуєш, виправдовуючи її? Наполягаючи на її святості, себе самого ти визнаєш божевільним нечестивцем; вона, за твоїми словами, була щасливою, а ти, через кохання до неї, нещасливим. З цього, якщо пам’ятаєш, я починав.

Франческо

Я пам’ятаю, тож не смію заперечувати; і бачу, до чого ти мене помалу привів.

Августин

Зосередься, щоб ясніше усвідомити, що я скажу. Ніщо не породжує такого забуття чи зневаги до Бога, як любов до минущого, а надто той вид її, що називають «коханням», а на додачу (доходячи до вищого блюзнірства) обожнюють, напевне для того, щоб виправдати людське божевілля небесним походженням почуття і, під виглядом виконання божественної волі, вільніше служити розпусті. Не варто дивуватися з того, що ця пристрасть посідає таку владу в людських серцях. Бо якщо в інших пристрастях людину приваблює вигляд предмета, прагнення насолоди або вводить в оману гра уяви, то в коханні до усього згаданого приєднується взаємність почуття. І якщо в інших випадках втрата спонуки ослаблює почуття, то в коханні смертні серця навзаєм підбурюють одне одного. Недарма наш Цицерон казав, що «з усіх душевних пристрастей, безперечно, жодна не є лютішою за кохання»,[105] і напевне він був твердо переконаний у цьому, якщо додав «безперечно», адже він уже в чотирьох книгах захищав Академію, що в усьому сумнівалася.[106]

Франческо

Я звертав увагу на це місце і завжди дивувався, що він називає кохання лютішим за всі пристрасті.

Августин

Ти б не дивувався, якби забуття не опанувало твою душу. Але невеличке нагадування поверне тобі пам’ять про великі прикрощі. Розваж, на що ти зійшов, відколи ця чума вразила твій ум: на жалюгідного стогнія, що з любострасною насолодою упивається власними сльозами і зітханнями; знемагаючи без сну, всю ніч безперервно твердить ім’я коханої. Ти зневажив усе на світі; зненавидів життя і став жадати смерті; у пошуках сумної самотини тікав від людей, про що з не меншою підставою, ніж про Беллерофонта,[107] можна було б сказати словами Гомера:

І по рівнині алейській блукав у гіркій самотині, Серце своє гризучи і стежок уникаючи людських.[108]

Звідси блідість і виснаження і передчасно зів’ялий квіт молодості; також туга і вічно вологі від сліз очі, потьмарений розум і неспокійний сон; і жалісні зойки уві сні, слабкий, хрипкуватий від печалі голос, і переривиста плутана мова, і безліч інших ознак сум’яття і горя. По-твоєму, це прикмети здоров’я? Те, що вона визначала і скасовувала для тебе дні радощів і дні печалі? З її появою сходило сонце, а з її відходом западав морок. Коли мінявся вираз її обличчя, змінювався твій настрій. Ти ставав веселим або сумним залежно від того, весела вона була чи сумна. Зрештою, ти цілковито залежав від її волі. Ти знаєш, що я кажу правду, до того ж – усім добре відому. А найвища нерозсудливість, коли, не вдовольняючись спогляданням наживо її обличчя, причини твоїх нещасть, ти замовив славетному маляреві[109] його рукотворне зображення, щоб усюди носити його з собою, як привід виливати нескінченні сльози? Ймовірно, побоюючись, щоб не вичерпалось їхнє джерело, ти ретельно вигадував, як себе більше розчулити, геть байдужий до решти справ. І тут, про що я обіцяв сказати, ти перевершив себе у своєму безумстві. На який осуд і обурення заслуговує вигадка твого нездорового розуму, коли, зачарований її ім’ям більше навіть, ніж тілесними принадами, ти з небаченим марнославством плекав усе, що з ним перегукувалось? Через співзвучність з її ім’ям тебе так вабили як придворні, так і поетичні лаври; і з того часу з-під твого пера заледве виходив вірш, у якому не згадувався б лавр, так, начеб ти мешкав десь поблизу вод Пенея[110] чи був би жерцем у горах Кірри.[111] Нарешті, не маючи надії на царський вінець, ти став пристрасно домагатись поетичних лаврів, на які давали тобі право сподіватись твої студії, виявляючи при цьому таку саму нескромність, яку виявляв у коханні. І хоча до поетичного увінчання піднесли тебе крила твого генія, ти жахнешся, коли згадаєш, які зусилля мусив покласти на його здобуття. Я добре знаю, яку відповідь ти маєш напоготові; і доки ти ще тільки розтуляєш рота, я бачу, що робиться у твоїй душі. Ти саме розмірковуєш про те, що наукові студії ти розпочав дещо раніше, ніж спалахнуло в тобі кохання, а схильність до поезії маєш іще з отроцтва: я це знаю і не заперечую. Але і звичай увінчання поетів занепав іще кілька століть тому, і нинішні часи несприятливі для поетичних студій, і небезпеки далеких подорожей приводили тебе до порога не тільки в’язниці, але навіть смерті. Ці та інші спротиви мінливої долі, напевне, похитнули б твою рішучість, якби згадка про миле твоєму серцю ім’я не збуджувало твою свідомість, витісняючи з неї всі інші задуми, і не потягло тебе через землі і моря, між підступних підводних скель, до Рима і Неаполя, де ти, нарешті, одержав те, чого так пристрасно бажав. Якщо ти ладен вбачати в цьому вияви «помірної» пристрасті, я змушений буду ствердити, що ти охоплений безмірним божевіллям. А насамкінець я замість висновку наведу слова, що Цицерон не посоромився запозичити з Теренцієвого «Євнуха»:

Кохання сповнене усіх облуд: образи, підозри, ворожнеча, перемир’я, війна, і мир ізнову…[112]

Упізнаєш в його словах свої шаленства, зокрема ревнощі, які в справах кохання виступають на перших ролях серед пристрастей? Ти, можливо, відкажеш мені, мовляв, «я не заперечую, але у мене є здоровий глузд, здатний стримати ці шаленства». Теренцій передбачив твою відповідь, додавши:

А до безглуздя цього докладати здоровий глузд не більше сенсу має, ніж божеволіти розумно.

Ця заувага, яку ти не зможеш не визнати глибоко правильною, разом з тим виключає будь-які твої спроби вивернутись. Такими є любовні нещастя, що повний перелік їх видасться марним тому, хто кохав, і неймовірним тому, хто не кохав. Та – повертаючись до суті справи – головне те, що кохання змушує людину забути і Бога, і себе самого. Бо яким чином душа, обтяжена стількома нещастями, може доповзти до єдиного і найчистішого джерела справжнього блага? А коли так, чи ж варто дивуватися тому, що жодна інша пристрасть не видавалася Туллію сильнішою за цю.

Франческо

Я визнаю себе переможеним, бо все, що кажеш, ти почерпнув з книги досвіду. Оскільки ти вже згадав Теренцієвого «Євнуха», дозволю собі додати нарікання з тієї самої сцени:

Яка негідна річ! В якій же я халепі! Згасає шал – а я палаю! Пропав – але живий-здоровий! Все бачу, знаю – а як буть, не знаю!

От і прошу у тебе поради словами того самого поета:

Доки ще час, подумай знов і знов.

Августин

А я відповім тобі словами того ж таки Теренція:

Коли немає в справі ні розуму, ні ладу, там не поможе розумна хоч яка порада.

Франческо

Що ж мені робити! Впасти у розпач?

Августин

Спершу випробуй всі інші засоби. Вислухай у стислому викладі виважений план. Тобі відомо, що з цього приводу є не тільки окремі міркування видатних філософів, але також цілі книги, складені славетними поетами. Було б нечемно вказувати саме тобі, корифею в цій царині, де шукати поради і як слід розуміти їх; але, можливо, не зашкодить розтлумачити тобі, яким чином прочитане й усвідомлене застосувати до свого спасіння. Насамперед, за словами Цицерона, «дехто вважає, що давніше кохання слід вибивати ним, як клин клином». Цю думку поділяв і знавець у справах кохання Овідій, проголошуючи, як загальне правило:

Перемага спадкоємець новий попередні кохання.[113]

Поза сумнівом, так є, бо коли душу роздирають численні бажання, вона з меншою силою тягнеться до кожного з предметів. Так, кажуть, Ганг був розділений перським царем на незліченні рукави і перетворився з однієї грізної річки на безліч невинних потічків. Так через роздрібнені лави легше проривається ворог; слабшає розкидана пожежа; і, в цілому, в єдності сила зростає, а в роздробі зменшується. Але тут виникає побоювання, що, зрікшись тієї єдиної і – якщо доречно так сказати – більш благородної пристрасті, ти став здобиччю кількох і перетворишся із закоханого на женолюба, джиґуна і гуляку. А на мою думку, коли вже загибель неминуча, втішніше загинути від більш благородної недуги. Ти питаєш моєї поради. Я не став би тебе засуджувати, якби ти наважився втекти і почав мандрувати з неволі в неволю: тоді можна було б сподіватися, що в цих переходах ти знайшов би свободу або потрапив під меншу тиранію. Але не раджу тобі, вивільнивши карк з одного ярма, піти по руках незліченних тиранів.

Франческо

Дозволиш хворому, що знає свою недугу, перервати лікаря кількома словами?

Августин

Чом би й ні? Лікарі нерідко підбирали засоби до зцілення, керуючись словами недужих.

Франческо

Тож знай – нікого іншого я не можу кохати. Моя душа привчилась захоплюватись нею; мої очі привчились милуватися нею; і все, до неї не належне, видається їм потворним і похмурим. Тому, пропонуючи мені покохати іншу, щоб звільнитися від мого кохання, ти ставиш мені нездійсненну умову. Таким чином, я пропав.

Августин

Коли втрачаєш смак, зникає також апетит. Коли нічого не можеш прийняти всередину, треба застосувати зовнішнє. Чи зважишся ти втекти або піти у вигнання і жити, не маючи перед очима знайомих місць?

Франческо

Я зміг би, попри найміцніші зв’язки, що утримують мене.

Августин

Якщо зможеш, ти зцілишся. Тому не скажу тобі нічого, крім вірша Вергілія, дещо зміненого:

Геть з милого краю, Геть, з узбережжя тікай жаданого.[114]

Бо як ти сподіваєшся коли-небудь знайти безпеку в краях, де все тобі нагадує про твої рани, де вигляд теперішнього і спогад про минуле позбавляють тебе спокою? Як каже той-таки Цицерон, тебе доведеться лікувати «переміною місця – як хворого, що не одужує».

Франческо

Розваж, прошу тебе, до чого мене схиляєш. Скільки разів, щиро прагнучи зцілення і знаючи про названий засіб, я вдавався до нього! І хоч які я знаходив удавані причини, єдиною метою всіх моїх мандрів та сільського усамітнення завжди була свобода. У її пошуках я блукав і заходом, і північчю, аж до берегів Океану. Наскільки це мені допомогло, ти сам бачиш. Тому мене так вражає Вергілієве порівняння:

Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою В критському лісі пастух, що стрілами сипле навколо Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла. Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори, В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.[115]

Я став подібним до цієї лані: біжу, але моє нещастя всюди зі мною.

Августин

То на що ти чекаєш він мене? Ти сам собі відповів.

Франческо

Яким чином?

Августин

Якщо людина носить за собою своє нещастя, переміна місць її не зцілює, а лише посилює втому. Тому було б резонно повторити тобі те, що сказав Сократ юнакові, який нарікав, мовляв, подорож не дала йому жодного пожитку. «Це тому, – поясний філософ, – що ти подорожував із собою». Ти повинен насамперед скинути з себе тягар своїх давніх турбот і належно підготувати свій дух, а тоді вже бігти. Бо в лікуванні не тільки тілесних, але також духовних недугів будь-який засіб безсилий, якщо хворий до нього не схильний. Тож хоч би ти дійшов аж до краю самої Індії, ти однаково муситимеш згадати правдиві слова Флакка:

Небо міняють, не душу, всі ті, які рвуться за море.[116]

Франческо

Я геть спантеличений. Пропонуючи мені способи лікування, ти кажеш, я маю спершу зцілити свою душу, а вже тоді тікати. Але ж питання саме в тому, в який спосіб її зцілити. Бо щойно вона зцілена, чого іще домагатись? А якщо не зцілена і переміна місць (як ти сам ствердив) нічим не допоможе, скажи виразно, до якого способу треба вдатись?

Августин

Не лікувати чи зцілити душу, сказав я, а підготувати її. Втім, якщо вона виявиться зціленою, переміна місць зміцнить її одужання, а якщо не буде зцілена, але підготована, тоді переміна місць покладе початок одужанню. Якщо ж ні те, ні інше, часті пересування з місця на місце перетворяться на поневіряння і тільки ятритимуть твої рани. Закликаю у свідки Флакка:

Розум лише та знання, а не місце вигідне з широким Видом на море журбу відганяють.[117]

Воістину так є: ти поїдеш, сповнений бажання повернутись і тягнучи за собою свої духовні кайдани. І хоч би де опинився, хоч би в який бік обернувся, всюди вчуватиметься тобі голос і ввижатиметься обличчя тієї, від кого тікаєш. Гадаєш, такими вивертами можна загасити кохання? Повір, воно ще більше розпалюється з обох боків! Тому знавці любовних справ радять коханцям час від часу розлучатись на короткі терміни, щоб звичність у стосунках не охолодила їхніх почуттів. А я до іншого тебе схиляю, і раджу, і наказую: навчи душу звільнитись від тягаря і, вже без надії на повернення, іди, іди геть; аж тоді переконаєшся у цілющій силі розлуки. Невже, тікаючи з хвороботворної місцини, шкідливої для тілесного здоров’я, ти залишав би її з бажанням повернутися? Те саме з коханням; хіба що тільки – чого побоююсь – люди більше непокояться про своє тіло, ніж про свою душу.

Франческо

За весь людський рід я поручитись не можу, але, безперечно, якби з вини нездорової місцевості я занедужав, то намагався б здихатись недуги, переселившись у більш здорове місце, а надто я так вчинив би, якби йшлося про духовні недуги. Але з ними, я бачу, складніше впоратись.

Августин

Великі філософи одностайні щодо хибності такої думки. Душу можна зцілити від будь-якої недуги, якщо тільки сам недужий не опирається лікуванню, тим часом як численні тілесні хвороби не піддаються лікуванню жодними засобами. В будь-якому разі, щоб далі не відволікатися від теми, я наполягаю на тому, що душу слід спершу підготувати, навчити її відмовитись від того, що їй любе, і не обертатись назад, не триматись за те, до чого вона звикла. Тільки за таких умов подорож є надійним засобом від кохання. І, якщо ти хочеш зцілити свою душу, знай, що саме так маєш вчинити.

Франческо

Якщо я правильно зрозумів сказане тобою, непідготованій душі подорожі не на користь, підготовану вони зцілюють, а вже зцілену – оберігають. Чи такий сенс твого потрійного догмату?

Августин

Саме такий! Ти вдало підсумував мої міркування.

Франческо

Щодо перших двох положень, мій розум прийняв би навіть без пояснень. Що ж до третього, я не розумію, навіщо потрібна розлука зціленій душі, коли вона, таким чином, уже в безпеці? Хіба що – з остраху повернення хвороби…

Августин

Така підстава не видається тобі вагомою? Якщо у випадку тілесних недуг є небезпека повернення хвороби, для душі така небезпека набагато більша. З усього написаного Сенекою навряд чи щось наочніше вказує на природу порятунку, як оці рядки з його послання: «Коли хто хоче позбутися кохання, нехай уникає всього, що здатне нагадати про кохане тіло». І далі пояснює, чому: «Бо ніщо не повертається легше за кохання». Вірні слова, здобуті з найглибшого досвіду! Інших свідчень тобі не наводитиму.

Франческо

Я визнаю справедливість цього судження. Але зауваж, ідеться про того, хто вже позбувся кохання, а не про того, хто хоче його позбутись.

Августин

Ідеться про того, кому загрожує більше небезпека. Будь-яку рану небезпечніше ятрити, коли вона рубцюється, будь-яку хворобу – в період одужання. Але недбалість у пізніші терміни, по одужанні, теж не залишається безкарною. І окільки приклади з власного життя справляють глибше враження, пригадай, як часто ти сам, вважаючи себе остаточно зціленим – і, напевне, був би зцілився, якби поїхав геть, – блукав знайомими вулицями міста, що було – не скажу причиною, але ареною твоїх нещасть, – і, навіть не заскочений жодною несподіваною зустріччю, на самий тільки вигляд тих суєтних місць, ти зітхав, і зупинявся, і, нарешті, насилу стримуючи сльози, вражений, біг далі і казав собі: «Бачу, причаївся тут, у невідомих засідках давній ворог. Усе тут іще дихає тою давньою смертю». Отож, якщо ти схильний прислухатись до моєї поради, якби ти навіть був зцілений (а тобі ще далеко до зцілення), я не радив би тобі й далі мешкати у цих краях, як не слід в’язневі, який щойно скинув кайдани, вештатись перед ворітьми в’язниці, начальник якої, не знаючи сну, ходить туди й сюди, налаштовуючи пастки на того, чия втеча так його засмучує:

Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна, вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита…[118]

Якщо, як я казав, ці перестороги не зайві для здорових, то наскільки ж нагальні вони для тих, що не позбулися іще хвороби і кого мав на думці Сенека, пишучи оті слова. Він виступив з порадою до тих, кому загрожує найбільша небезпека, розваживши, що марно було б звертатись до тих, хто палає безоглядною пристрастю. Він же мав на увазі найближчий до них ґатунок людей, які теж палають, але мають намір вирватися з полум’я. Нерідко в час одужання може зашкодити невинний ковток води, що до хвороби був би лише на користь; виснажену людину збиває з ніг легенький поштовх, що бадьорий чоловік заледве б відчув. Не так багато буває треба, щоб знову ввергнути у безодню нещасть відроджувану душу! Варто побачити пурпур на чиїхось плечах – і нагадує про себе честолюбство; від вигляду золотих монет просинається жадоба до грошей, вигляд вродливого тіла розпалює хіть, погляд очей пробуджує зі сну кохання. Внаслідок вашої нерозсудливості ця зараза легко проникає у ваші душі, а раз протоптаним шляхом дедалі легше знову повертається. З огляду на це ти маєш не тільки залишити нездорову місцину, але також старанно уникати всього, що вабить душу до колишніх пристрастей, щоб ідучи з пекла, озирнувшись назад, як Орфей, не втратити щойно віднайдену Еврідіку, тобто духовне здоров’я. Така суть моєї поради.

Франческо

З вдячністю приймаю твою пораду, бо, відчуваю, цей засіб саме від моєї недуги. Я вже ладен тікати, але не знаю, куди попрямувати.

Августин

Численні шляхи відкриті для тебе, чимало гаваней лежать у досяжності. Знаю, що найлюбіша тобі Італія, і недарма ж рідна земля наймиліша:

Так… Ні Мідійська земля, горовими лісами багата, Ані уславлений Ганг, ні Герма потік злотоносний Не дорівняють Італії – ні Бактріана, ні Інди, Ні узбережжя Панхеї, смолою пахучою славне…[119]

Великий поет висловив настільки ж красномовно, наскільки правдиво ту саму думку, що її ти не так давно розвинув докладніше у своїй поезії, звертаючись до одного з друзів. Тож я раджу тобі Італію, бо тамтешні звичаї, небо, моря, що зусібіч омивають її, кряжі Апеннінських гір, що тягнуться вздовж її берегів, і затишність кожної місцини, все ніби створене для заспокоєння твоїх турбот. Щоправда, я не став би тобі нав’язувати той чи той куточок того краю. Іди, куди душа твоя забажає, і нехай щастить. Іди без страху і неквапно; не обертайся на шляху, забудь минуле і спрямуй свої прагнення вперед. Надто тривалий час ти віддалений від батьківщини і від себе самого: час додому. «Вже сутеніє, а ніч належить грабіжникам», – застережу тебе твоїми власними словами. Залишається додати лише одне, доки не забув: доти уникай самотності, аж доки відчуєш, що від недуги твоєї не лишилось навіть сліду. Я нітрохи не здивувався, коли ти розповів, що сільське відлюдництво геть не допомагало тобі. А в чому сподівався ти знайти полегшення, самотній у глухому кутку? Зізнаюсь, не раз, доки ти переховувався там, знай зітхаючи на самоті і тужно позираючи у бік міста, я, спостерігаючи згори, підсміювався з тебе і казав собі: «До чого ж кохання затуманило розум цьому нещасному, що він позабував вірші, відомі будь-якому школяреві! Тікаючи від своєї недуги, він мчить до смерті!».

Франческо

Ти не помилявся. Але на які вірші ти натякаєш?

Августин

Назонові рядки:

В коханні самотність шкідлива, самотності стережіться. Куди ти тікаєш? Людного місця тримайся.[120]

Франческо

Я чудово пам’ятаю ці рядки: вони мені замало з дитинства знайомі.

Августин

Що з того, що ти багато знав, якщо ти не вмів застосовувати свої знання собі ж на користь? Тим недоречнішим видавалось твоє бажання усамітнення, що ти знав і аргументи давніх і нових авторитетів проти цього, та ще й власні додав. Справді, ти часто скаржився на те, що самотність тобі не на користь; ти нарікав щодо цього з багатьох нагод, зокрема у тій поемі, де ти надзвичайно виразно оспівав стан своєї душі; я з насолодою стежив, як ти її складав, і дивувався, як може, серед душевних потрясінь, виходити з вуст одержимого настільки чарівна пісня і як мають любити його Музи, якщо вони не тікають зі звичного житла, ображені завданими тривогами і відчуженням господаря. За словами Платона: «Хто володіє своїм розумом, марно стукає у двері поезії», що підтверджує його наступник Арістотель: «Не буває великого обдарування без домішки безумства».[121] Він, щоправда, мав на увазі інше безумство. Але про це іншим разом.

Франческо

Визнаю цілковито все, як є. Щоправда, не думав, що тобі могло сподобатися написане мною. Тепер я й сам полюбив ту поезію. Однак якщо маєш який інший засіб від кохання, то, благаю, не приховуй його від чоловіка, що найбільше потребує зцілення.

Августин

Викласти одразу все, що знаєш, властиво радше хвалькові, ніж доброму порадникові. Все розмаїття ліків проти внутрішніх і зовнішніх хвороб вигадано не для того, щоб застосовувати їх усі гамузом проти однієї хвороби. Як каже Сенека: «Ніщо не перешкоджає одужанню більше, ніж часте чергування засобів; і рана не рубцюється, коли на ній всі ліки випробовувати».[122] Натомість, коли один засіб не допомагає, тоді вдаємось до іншого. Тому, незважаючи на розмаїття ліків проти цієї хвороби, я задовольнюсь небагатьма, поєднуючи ті з них, які, на мою думку, мають певніше тобі допомогти. Я маю на меті не навчити тебе чогось нового, а тільки вказати, які із загальновідомих засобів видаються мені найдієвішими для тебе. Є три засоби, каже Цицерон, здатні відвернути душу від кохання: пересичення, сором і осмислення; можна було б нарахувати їх більше або менше, але щоб не розійтися з авторитетним суддею, погодьмося на трьох. Про перший марно й згадувати, оскільки ти, звісно, заперечив би, що за даного становища пересичення в коханні для тебе неможливе. Щоправда, якби пристрасть дослухалась до розуму і виводила майбутнє з минулого, ти неодмінно визнав би, що предмет найбільшого захоплення здатен викликати не тільки пересичення, але навіть нудьгу й огиду. Однак я з досвіду знаю, що тебе не переконаю: навіть визнавши, що пересичення в коханні можливе і що, раз виникнувши, воно вбиває почуття, ти однаково стверджуватимеш, буцім твоя полум’яна пристрасть далека від пересичення, і я змушений буду погодитися з цим. Отже, мені залишається говорити тільки про два інших засоби. Гадаю, ти не станеш заперечувати, що природа наділила тебе душею шляхетною і скромною?

Франческо

Якщо не помиляюсь на власний рахунок, твої слова до такого ступеня вірні, що я не раз страждав від думки, що не відповідаю вимогам своєї статі і цього століття, де, як бачиш, усе відходить безсоромним – пошана, сподівання, багатство, і їм же коряться і доброчесність, і доля.

Августин

То хіба не бачиш, наскільки суперечать одне одному кохання і сором’язливість? Тим часом як перше з них підбурює дух, інша стримує його; перше ятрить шпорами – інша натягує повід; перше ні на що не зважає, інша боязко озирається навсібіч.

Франческо

Не тільки бачу, а відчуваю біль від почуттів, що роздирають мене навпіл. Бо то одне, то інше так шарпають мене, що я досі не знаю, якому віддатись остаточно.

Августин

Скажи, коли твоя ласка, чи глядівся ти останнім часом у дзеркало?

Франческо

До чого ти хилиш? Іноді гляджусь.

Августин

Було б тобі глядітись рідше, та не вдивлятись так пильно! Однак спитаю: не помітив ти, як змінилось твоє обличчя? як посріблила сивина твої скроні?

Франческо

Я гадав, ти хочеш сказати мені щось особливе. Дорослішати, старіти і вмирати – це загальна доля всього, що народжується. Я помічаю у собі те саме, що відбувається з усіма моїми однолітками. Хоча не знаю, чому люди нині старіють раніше, ніж у давні часи.

Августин

Чужа старість не поверне тобі молодості, і чужа смерть не дасть тобі безсмертя. Тому облишмо решту і повернімось до тебе. То як? Переміни у вигляді твого тіла викликали переміни в твоїй душі?

Франческо

Хвилювання, так, але не зміни.

Августин

Що саме ти відчув тоді і що сказав?

Франческо

Що ж, коли не повторив слова імператора Доміціана: «Ношу незворушно з юності старечого чуба». Такий приклад втішає мене щодо лічених моїх сивих волосин; а до кесаря додається ще й цар: Нума Помпілій, що другий з римських царів коронувався і був, розповідають, з юності сивий. Знайдеться приклад також серед поетів, бо наш Вергілій у «Буколіках», написаних ним, як знаємо, на тридцять другому році життя, каже про самого себе у постаті пастуха:

у віці, коли голив я бороду вже сніжно-білу.[123]

Августин

Прикладів у тебе не бракує. Нехай би не менше мав таких, що спонукали б тебе замислюватись про смерть! Бо я не схвалюю такі, що навчають легковажити сивиною – знаком наближення старості і провісниці смерті. Що дають тобі такі приклади, крім нехтування віком і швидкоплинністю часу? Тим часом як саме про це ти маєш завжди пам’ятати. Та коли я раджу тобі пам’ятати про своє сиве волосся, ти наводиш мені у приклад славетних, що не зважали на сивину. Що ж далі? Якби йшлося про те, що вони були безсмертні, ти мав би рацію, твердячи, мовляв, вони не боялися сивини. А так, зроби я тобі закид щодо лисини, ти, либонь, послався б на Юлія Цезаря?

Франческо

Звісно ж, на нього. Хіба є яскравіший приклад? Якщо не помиляюсь, у своїй халепі втішно перебувати в оточенні славетних. Тому, зізнаюсь, я постійно вдаюсь до таких прикладів для повсякденного вжитку. Мені завжди треба мати щось напохваті для розради у негараздах, на які наражає мене природа чи лиха доля, і в тих, які ще чекають на мене; а дати мені таку розраду здатен живий розум чи яскравий приклад. Тому, якби ти став докоряти мені, що я боюся грому і блискавки, чого я, власне, й не заперечую (не остання причина моєї любові до лавра – те, що, як кажуть, його вражає блискавка), то я відповів би, що кесар Август мав такі самі страхи. Якби ти назвав мене сліпим і я справді таким був, я сказав би, що незрячими були також Аппій[124] і Гомер, цар поетів; якби ти назвав мене кривим на одне око, то, як щитом, я прикрився б образом Ганнібала, вождя фінікійців, чи Філіпа, царя македонського. На закиди в глухоті я апелював би до прикладу Марка Красса; у непереносимості спеки – до Александра Македонського. Всіх не перебиратиму – про решту можна здогадатись.

Августин

Не так щоб мені був не до вподоби цей набір прикладів; але ж, якби він тільки оберігав тебе від страху і зневіри, а не навіював тобі безтурботність. Я схвалюю все, що навчає тебе не боятись наближення старості і не зненавидіти її, коли прийде; але рішуче засуджую все те, що здатне вселити тобі думку, буцімто старість не є згасанням життя і відволікає від роздумів про смерть. Незворушно сприймати передчасну сивину – це ознака доброї вдачі; але стримувати природне старіння, приховуючи свій вік, нарікати на завчасну сивину і фарбувати або вискубувати сиве волосся – це безумство настільки жахливе, наскільки й поширене. Ви дивуєтесь стрімкому наближенню старості і не бачите, сліпці, з якою швидкістю обертаються світила, чий біг пожирає і, день по дню, вичерпує час ваших скороминущих життів. Дві обставини роблять вас нерозсудливими. По-перше, і без того коротке життя одні з вас ділять на чотири, інші – на шість, а хтось іще й на більше число відтинків. Таким чином ви намагаєтеся крихітну річ роздробити в числі, нездатні розтягнути її в реальності. Який резон у такому дробленні? Хоч скільки накриши частинок, майже всі вони зникають в одну мить.

Щойно народжений, – вже ось дитя золоте, прехороше, Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.[125]

Бачиш, як майстерно передав поет стрімкою зміною слів швидкоплинність життя? Тож марно розтягувати те, що прародителька природа стискає. По-друге, старіючи у веселощах і фальшивих радощах, ви, як ті троянці, залишаєтесь безтурботними в свою останню ніч:

Схови одкривши, – відчинений кінь їх на світ випускає. Жваво вожді з деревища порожнього перші вилазять…[126]

Так само й ви не помічаєте, як старість, ведучи за собою люту й озброєну смерть, проникає крізь оборонні мури вашого тіла, аж раптом виявиться, що:

…в місто, сном і вином оп’яніле, входять усі і, убивши сторожу, в відчинені брами військо впускають…[127]

Адже ви так само покладаєтесь на мури вашої плоті, зачаровані принадами земними, принадами, як ті, що їх, за словами Марона, приспало вино. Не без витонченості зазначає також і сатирик:

…Відквітує вже юність невдовзі моя, нетривала окраса мізерного цього життя, і тим часом як вина вимагаєм, вінків, ароматів, жінок, непомітно підкрадається старість і смерть неминуча.[128]

Отож, повертаючись до предмета нашої розмови, коли старість уже на порозі, ти намагаєшся її не впустити. Вона, мовляв, поквапилась, всупереч законам природи. Тобі приємно, коли хтось, не надто ще старий, зустрівши тебе, згадує, як бачив тебе малим хлопчиком, зазначаючи, як заведено в таких випадках, що у нього таке враження, наче це було вчора. А ти й не замислюєшся, що те саме можна сказати будь-якому старезному дідові. Бо хто ж не був дитиною іще тільки вчора? Зрештою, хто не лишається дитиною на все життя? На кожному кроці бачимо дев’яностолітніх хлопчаків, що чубляться через дрібниці і займаються дитячими науками. Дні життя спливають, тіло старіє, а душа не змінюється. Все псується і гниє, а вона не досягає своєї зрілості; правду каже приказка: одна душа зношує кілька тіл. Дитячий вік минає, каже Сенека, а дитинність залишається. Повір, ти не настільки вже дитина, як тобі видається. Чимала частина людей не доживає твого теперішнього віку. Тому сором тобі бути літнім закоханим; сором бути приводом для пліток; а якщо істинна шана тебе не приваблює, а безчестя не страшить, зміни свою поведінку, принаймні заради чужої гідності. Бо, якщо не помиляюсь, берегти своє добре ім’я варто хоча б для того, щоб захистити друзів від ганебного звинувачення у брехні. Кожна людина зобов’язана дбати про це, а надто ж ти, з огляду на масу людей, що твоє ім’я у них на вустах, бо:

Великий це труд – оборона великої слави.[129]

Якщо у твоїй «Африці» твій улюбленець Сципіон ладен вислухати цю пораду від свого найлютішого ворога, прийми її нині ти з вуст люблячого батька. Залиш дитячі пустощі; згаси юнацьке полум’я; облиш розумувати щодо того, чим станеш; усвідом радше, чим ти є. Зрозумій, що дзеркало недарма поставлене. Пригадай, що написано в «Натурфілософських питаннях». Бо для того «винайдені дзеркала, щоб люди знали самих себе. Чимало з них отримали таким чином, по-перше, пізнання самих себе, по-друге, безпосередні поради: вродливі – уникати сорому, потворні – надолужувати чеснотами тілесні вади, юнаки – вчасно братись за навчання, щоб стати гідними чоловіками, старі – зрікатись того, що недостойне їхньої сивини, і починати думати про смерть».[130]

Франческо

Я завжди пам’ятаю ці слова з тієї миті, як уперше прочитав їх. Вони того варті, бо містять добру пораду.

Августин

Що з того, що ти прочитав і запам’ятав? Простіше було б тобі посилатись на незнання. Хіба не соромно, що, маючи сивину на скронях, ти не змінив поведінку?

Франческо

Мені соромно і боляче, я каюсь, але нічого не можу вдіяти. Та знаєш ти, що мене втішає? Що вона старіє разом зі мною.

Августин

Тобі запам’яталась, ймовірно, фраза Юлії, дочки кесаря Августа, яка на закиди батька, що її мова не так серйозна, як мова Лівії, відбулась дотепом: «Моя мова старітиме разом зі мною». Але спитаю, вважаєш ти пристойнішим у літньому віці палати пристрастю до старої чи до молодої дівчини? Тим ганебніша пристрасть, що слабший для неї привід. Тому устидися, що твоя душа анітрохи не міняється, тоді як тіло змінюється безперервно. Оце й усе, що час дозволяє сказати про сором. Та оскільки, на думку Цицерона, безглуздо ставити сором на місце розуму, спробуймо знайти допомогу в самому джерелі цілющих засобів, тобто в розумі. Цю допомогу надасть нам глибоке осмислення, що я назвав останнім з трьох речей, здатних відвернути душу від кохання. Відтак, я кличу тебе тепер у єдину фортецю, яка здатна тебе захистити від навали пристрастей і повернути тобі людську гідність. Замислись перш за все про благородство душі, настільки велике, що, якби обговорювати його докладно, я мусив би написати цілу книжку. Замислись про тлінність і мерзенність плоті – тема для роздумів не менш розлога. Замислись, яке коротке людське життя, про що чимало написано видатними людьми. Замислись про швидкоплинність часу, яку ніхто не міг би змалювати словами. Замислись про те, що смерть неминуча, а година її нікому не відома і загрожує будь-кому в будь-який час. Замислись про те, як помиляються люди, сподіваючись відкласти те, що неможливо відкласти. Немає людини, яка була б настільки не при розумі, щоб не усвідомлювала, що коли-небудь помре. Тож, благаю тебе, не тіш себе надіями на довге життя, що стількох уже обдурили. Натомість візьми собі за настанову вірш, вимовлений нібито небесним оракулом:

День привітавши, скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».[131]

Справді, кожен новий день для смертного є або останнім, або ближчим до останнього за попередній! Замислись також, як соромно, що на тебе показують пальцем, що ти став предметом пересудів. Замислись, наскільки твоя поведінка суперечить твоїм віруванням. Замислись, скільки шкоди завдала та жінка твоїй душі, твоєму тілу і твоєму добробуту. Замислись, як багато ти потерпав через неї надаремно. Замислись, скільки разів випадало тобі терпіти глузування, презирство, зневагу. Замислись, скільки ніжних слів, скільки скарг, скільки сліз ти вилив намарно. Замислись, якою погордою часто відповідала вона на твої благання, а коли бувало зглянеться, які нетривалі бували ці милості – не помітніші за літній вітерець. Замислись, наскільки ти підніс її славу і наскільки вона принизила твоє життя; як ти дбав про її ім’я і як вона нехтувала твоїм станом. Замислись, наскільки через неї ти віддалився від любові до Бога і в які нещастя ти вскочив, що їх не називатиму, щоб бува хто випадково не підслухав. Замислись, скільком славним справам ти міг би віддавати сили, маючи з того більше і пожитку, і шани. Замислись, скільки маєш на руках праць незавершених, які довести до розуму було б набагато справедливіше, ніж ділити цей короткий проміжок часу на нерівні частини. Замислись, нарешті, чого ти прагнеш так палко? Це ти маєш обмислити уважно і ретельно, щоб, віддалившись, ти не виявився іще тісніше прив’язаним, як трапляється з багатьма, коли чари видимої вроди просочуються в душу крізь вузькі шпарини, а дія їх посилюється від хибно обраного засобу зцілення. Небагато є таких, хто, раз скуштувавши п’янкої отрути любострастя, знаходять у собі достатньо мужності, щоб зауважити оту мерзенність жіночого тіла, про яку я веду мову. Зваблена природою душа легко скочується туди, куди так довго її тягло. Щоб цього не сталося, доклади зусиль: жени від себе будь-які спомини давніх пристрастей, відкинь будь-які роздуми, що нагадують про минулі роки, і, як кажуть, розбий об камінь малих своїх, щоб, вирісши, вони тебе не повалили в прах. Водночас стукай у двері небесні з благочестивими промовами, втомлюй слух Всемогутнього побожними молитвами. Нехай не минає жоден твій день, жодна ніч без слізних благань, в надії, що Вседержитель, зглянувшись на тебе, покладе край тяжким стражданням. Ось як маєш чинити з усією обачністю; і якщо ти старанно дотримуватимешся цих настанов, сподіваюсь, тебе підтримає божественна сила, і відчуєш простягнуту до тебе правицю Спасителя. А нині, оскільки про одну твою недугу я сказав замало, як на гостроту твоєї потреби, але немало, як на обсяг часу, що маємо, перейдімо до іншої: одна залишається недуга, і від неї зараз я намагатимуся тебе зцілити.

Франческо

Зроби це, найлагідніший отче, бо хоч я від решти не зцілився, але відчуваю велике полегшення.

Августин

Ти понадміру прагнеш людської слави і безсмертя свого імені.

Франческо

Визнаю беззаперечно: у жоден спосіб не можу приборкати цієї жаги.

Августин

Тим часом варто остерігатися, щоб, загарливо домагаючись суєтного порожнього безсмертя, ти не закрив собі шляхи до безсмертя істинного.

Франческо

Серед решти, цього я теж боюсь; але сподіваюсь – зокрема від тебе – дізнатися, як цього уникнути, бо ти мені дав добрі засоби проти тяжчих недуг.

Августин

Жодна з решти твоїх вад не становить такої загрози, хоч, може, деякі огидніші. Однак що для тебе ота слава, така жадана? Скажи.

Франческо

Не знаю, якщо йдеться про визначення. Хіба не тобі вона більше знайома?

Августин

Тобі натомість знайоме слово, а суть слави, як випливає з твоїх вчинків, невідома, бо коли б ти знав її, то ніколи б не жадав так палко. Звісно, ти вважаєш її «почесним і далекосяжним поголосом про заслуги перед співгромадянами, чи вітчизною, чи цілим людським родом», як в одному місці стверджує Марк Туллій, або, як він же визначає її в іншому місці, «часто повторюваним поголосом комусь на похвалу». З обох визначень ти дізнаєшся, що слава – не що інше, як поголос. А чи знаєш ти, що таке поголос?

Франческо

Наразі нічого доладного не спадає на думку. Тож, аби не ляпнути абищо, волів би промовчати.

Августин

Принаймні розсудливо і скромно. В обговоренні предмета серйозного і неоднозначного слід зважувати не стільки – що сказати, скільки – про що промовчати: хвала за добре слово не переважить осуд за дурно хибне. А поголос, щоб ти знав, це чутки, що передаються загалом з вуст у вуста.

Франческо

Мені подобається таке визначення чи то змалювання.

Августин

Отже, слава – це подув мінливого вітерцю і, що тобі геть не сподобається, подих багатьох людей. Я знаю, кому про це кажу; бо хто ж іще так, як ти, ненавидить звичаї натовпу. Бачиш, які химерні твої судження: ти втішаєшся балачками тих, чиї вчинки засуджуєш. І не тільки втішаєшся, а вбачаєш у тому найвище своє щастя! Інакше яка мета твоєї невпинної праці, безсонних ночей і відданості науковим заняттям? Ти можеш відказати на це, що накопичуєш знання, які можуть стати тобі у пригоді. Але ти давно вже вивчив усе, що необхідно як для життя, так і для смерті, а тепер слід би нарешті намагатись застосувати ці знання у дії, замість того щоб і далі скніти над студіями, що знай підкидають нові таємниці і нерозв’язні загадки, і, таким чином, пошуки затягуються до нескінченності. На додачу, ти найбільше зусиль віддавав тому, що здатне потішити смаки загалу. Тобто ти силкуєшся догодити тим, хто тобі найменше подобається, збираючи вершки красномовства – там для поемки, сям для промови, – щоб частувати ними публіку.

Франческо

Облиш, прошу, я не можу таке слухати. Відколи я вийшов з дитячого віку, я не схильний до прикрашання, бо запам’ятав чимало влучних висловів Цицерона проти словесних марнотратників, а перш за все заувагу Сенеки: «Соромно чоловікові зривати квіточки і спиратись на розхожі вислови, покладаючись на пам’ять».

Августин

Я, кажучи це, не закидаю тобі ні лінощі, ні брак пам’яті, а кажу тільки, що ти запам’ятовував яскравіші місця з прочитаного, щоб розважати витягами товариство, відбираючи з маси висловів найбільш витончені, щоб частувати ними друзів. А все це і є засоби здобуття порожньої слави. Однак, не задовольняючись результатами повсякденної праці, яка, попри величезні витрати часу, обіцяла тобі популярність лише в цьому сторіччі, ти поширив свої задуми на далеке майбутнє і забажав слави поміж нащадками. Для цього замахнувся на високі теми, заповзявшись написати історію від царя Ромула до кесаря Тита, ґрунтовний твір, на який треба покласти чимало часу і сил. Не довівши його до кінця (бо ж, підбурюваний нестерпною жагою слави!), ти на поетичному кораблі переправився в Африку; і тепер так старанно працюєш над піснями тієї «Африки», що нічого іншого, либонь, не залишиш. Отак, ти віддаєш усе своє життя двом турботам, щоб не згадувати про інші, які за ними тягнуться, і марнуєш найцінніше і незамінне, коли пишеш про інших, забуваючи про самого себе. І звідки тобі знати, чи не вирве смерть втомлене перо з твоєї руки перше, ніж обидві ці праці будуть завершені, а ти, жадібно прагнучи до слави одразу двома шляхами, жодним з них не досягнеш своєї мети?

Франческо

Зізнаюся, часом я цього боявся. Коли мене вразила тяжка хвороба, я боявся близької смерті, і тоді ніщо так не мучило мене, як думка, що залишаю «Африку» готовою лише наполовину. Тоді, не бажаючи, щоб чужа рука доробляла поему, я вирішив власноруч спалити її, оскільки нікому з друзів не довіряв настільки, кому доручив би зробити це після моєї смерті; я пам’ятав, що таке прохання нашого Вергілія не виконав імператор Цезар Август. Коротко кажучи, «Африка» моя, звична до палючого сонця і тричі палена вогнем римських факелів, врешті мало не згоріла від моїх власних рук. Але про це якось іншим разом. Зараз таке згадувати надто гірко.

Августин

Твоя розповідь підтверджує моє судження. Дещо відкладено день розплати, але суть справи не міняється. Що може бути безглуздіше, ніж віддавати стільки сил справі, успіх якої сумнівний? Та я знаю, що спокушає тебе не полишати розпочатої роботи: сама тільки надія завершити її. Гадаю, мені було б важко ослабити в тобі цю надію, тому я спробую своїми словами посилити її, щоб показати тобі, що навіть у перебільшеному вигляді вона не варта надмірних твоїх зусиль. Отож уяви собі, що маєш доволі і часу, і дозвілля, і спокою, що минули і духовне заціпеніння, і тілесна знемога, і всі прикрощі, які, перешкоджали натхненню, переривали квапливий біг твого пера. Уяви собі, що все владналося для тебе якнайкраще. Яку велику справу ти волів би тоді здійснити?

Франческо

Написати унікальний видатний твір.

Августин

Не стану тобі суперечити; я ладен допустити, що твір буде чудовим. Але ти жахнувся б, дізнавшись, настільки прекраснішим справам він стоїть на перешкоді. По-перше, насмілюся стверджувати, він віддаляє твою душу від усіх прагнень вищого порядку. А понад те, чудовий цей твір не здобуде для тебе ні тривалої, ні широкої слави, бо сам обмежений місцем і часом.

Франческо

Я знаю цю стару, заяложену філософську байку: вся земля подібна до однієї малої дрібки, одна душа живе незліченні тисячоліття; слава ж людська не здатна наповнити ні цю малу дрібку, ні душу. Знаю також інші вислови такого роду, що ними намагаються відбити любов до слави. Але прошу тебе, якщо маєш вагоміші аргументи, виклади їх одразу. Бо я з досвіду знаю – все це справляє враження, але не переконує. Адже я не мрію зробитись безсмертним богом і володіти небом і землею. Мені досить людської слави; її лише прагну, бажаючи того, що доступне смертному.

Августин

О, як ти нещасний, коли ти говориш правду! Якщо не прагнеш безсмертя, не пам’ятаєш про вічне, ти належиш землі. Твої справи кепські, навіть – безнадійні.

Франческо

Борони мене Боже від такого божевілля. Завжди я палав любов’ю до вічності – закликаю у свідки свою совість, якій відомі усі мої помисли. Я сказав чи, якщо ненароком обмовився, я хотів сказати, що, як смертний, я користуюся з того, що доступне смертним, і не намагаюсь ґвалтувати природу речей несумірними гордими бажаннями. Тому, домагаючись людської слави, я усвідомлюю, що і я, і вона, ми обидвоє смертні.

Августин

Наскільки резонно, настільки ж нездарно, заради порожнього подуву, що, як ти сам визнаєш, мине безслідно, ти відмовляєшся од вічного.

Франческо

Аж ніяк не відмовляюсь. Може, тимчасово віддалив себе…

Августин

Зволікання надто небезпечне, коли біг часу такий стрімкий, а життя таке швидкоплинне! І я хочу, щоб ти сказав мені: якби той, хто один визначає термін життя і смерті, нині призначив тобі один тільки повний рік життя і ти знав би про це напевно, як би ти розпорядився цим роком?

Франческо

Я витрачав би час тільки на істотні речі, вкрай заощадливо й обачно. Та чи наважився б хто відповісти інакше, якщо він у здоровому глузді!

Августин

Відповідь схвалюю, але своє здивування людським безумством у справі не міг би висловити ні я, ні будь-хто з наймайстерніших ораторів: якби навіть зібрати весь їхній хист і зусилля воєдино, їхнє красномовство виявилось би безпорадним.

Франческо

З якого приводу таке здивування?

Августин

З приводу вашої скупості, попри надійність і марнотратства у непевності; тим часом, якби мали краплину здорового глузду, ви чинили б навпаки. Адже хоч який короткий річний термін, він гарантований тим, хто сам не обманює і кого неможливо обдурити. Отже, цей рік можна було б розділити на довільні частини на свій розсуд, заздалегідь призначивши останні години турботам про спасіння душі. Але таке вже ваше гідне прокляття загальне безумство, що, не знаючи, чи матимете час на останні вищі потреби, ви гаєте його на нісенітниці так, наче маєте того часу досхочу. Той, кому призначено прожиття рік, володіє чимось надійним, хоча й невеликим; але всі ви, смертні, живете у світі, де смерть вражає навмання, тож не маєте певності не тільки щодо одного року, але навіть щодо одного дня чи навіть години. Кому призначено рік життя, той, по завершенні терміну в шість місяців, має ще півроку; а тобі, коли втратив нинішній день, хто гарантує тобі завтрашній? Ось слова Цицерона: «Кожен знає напевне, що помре, але не знає, чи вже сьогодні», і ніхто не буває настільки юним, щоб «мати певність, що дотягне до вечора». Тому я питаю тебе і питаю всіх смертних, які, зазираючи у прийдешнє, нехтують теперішнім:

Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати частку й наступного дня?[132]

Франческо

Ніхто не знає, відповім за себе і за решту всіх; але ми сподіваємось принаймні на той рік, що на нього, як казав Цицерон, сподівається кожна людина, хоч би якою старою була.

Августин

Але, за тим-таки Цицероном, сподівання не тільки старих, але навіть юних є марними, коли вони сподіваються на сумнівне замість певного. Але якщо припустити (хоч це неможливо), що життя з певністю протриває у повному обсязі, чи не видається тобі безглуздям найкращі роки з найпліднішого періоду цього життя віддати на привертання до себе чиєїсь уваги і на тішення слуху публіки, а найгірші, останні роки, безплідні через клопоти і втому, приберегти для себе і для Бога, щоб подбати про спасіння душі? Тож навіть за умови впевненості в часі чи не видається тобі помилкою відкладати ліпше заради гіршого?

Франческо

Моє ставлення нераціональне. Я переконаний, що ту славу, на яку можна сподіватися тут, на землі, треба шукати у житті, доки є нагода; а ту велику, що панує на небі, на землі однаково годі й шукати. Звідси я й виводжу той порядок: і все ж про суєтні справи дбати, доки ми серед смертних; а на заміну вже скороминущому прийде вічне, бо такий перехід є поступом. А у зворотному напрямку то був би занепад.

Августин

Дурненький ти чоловіче! Уявляючи собі щасливий кінець, ти чекаєш на всі милості небесні і земні, гадаючи, що самого твого бажання для цього достатньо. Тисячі людей тисячі разів бували обдурені цією надією, і незліченні душі увергнула вона в пекло; бо, впевнені, нібито вони однією ногою на землі, іншою на небі, не зуміли ні тут встояти, ні горі піднестись. Натомість плачевно падали вони у прірву, і дихання життя залишило їх раптово – чи в розквіті літ, чи в розпалі приготувань. Невже ти гадаєш, буцім тебе не може спіткати те, що спіткало багатьох до тебе? Що, коли серед твоїх численних починань ти, боронь Боже, зазнаєш непоправного лиха? Які біль та сором терзатимуть тебе, яке запізніле каяття тебе охопить, що, домагаючись багатьох речей, ти залишився без жодної!

Франческо

Не допусти Всевишній, щоб так сталося!

Августин

Милосердя Боже дає людям волю вибору, але не виправдовує нерозсудливий вибір. Не покладай надмірних сподівань на милосердя, бо якщо на зневіру Господь гнівається, то з безпідставних надій він сміється. Мені прикро чути з твоїх вуст, буцімто можна зневажити, як ти сказав, «заяложеною філософською байкою», що стосується цих речей. А чи байка, по-твоєму, що, згідно з геометричними доказами, вся земля являє собою вузький, дещо видовжений острів і, як доведено, розділена на так звані пояси, з яких найширший, а саме середній, непридатний для життя внаслідок палючого сонця, а два крайніх, що праворуч і ліворуч від середнього, непридатні для життя внаслідок жорстоких морозів і вічного крижаного покриву, а заселені людьми тільки два інших пояси, між середнім і двома крайніми? Що та з двох половин цього придатного простору, яка лежить у вас під ногами, недоступна для вас, оскільки відділена великим морем, хоча стосовно того, чи населена вона людьми, найученіші мужі, як тобі відомо, розходяться у поглядах. Я свою думку з цього питання виклав у книзі про Царство Боже, яку ти, поза сумнівом, читав. Інша половина або цілком надана вам для проживання, або, як дехто вважає, розділена на дві частини, з яких одна служить для ваших потреб, а інша ж оточена затоками Північного океану, а отже, недоступна? Ти маєш за байку наочні докази того, що навіть згаданий тісний простір, де вам дозволено жити, скорочують затоки, болота і пустелі, зводячи на ніщо той клаптик землі, на якій ви так собою пишаєтесь? Чи, може, байка те, що у тій тісній оселі людства скупчились розбіжні способи життя, ворожі релігії, неузгоджені між собою мови і несумісні манери, що перешкоджає людині у поширенні свого доброго імені серед людей? Якщо все тобі видається байкою, то байкою мушу вважати все те, на що ти давав мені підстави чекати від тебе. Адже ти як ніхто добре знаєш істинність згаданих речей, не згадуючи вже про свідчення Цицерона і Марона та інші фізичні й поетичні вчення про цей предмет, з якими ти, гадаю, знайомий. Ти й сам нещодавно у своїй «Африці» виклав ці ідеї в чудових віршах, сказавши:

Замкнена в тісних межах Земля, острівець невеликий, звідусіль Океану затоками оперезана.[133]

Далі ти додав інші міркування, і мене дивує, навіщо ти так наполегливо їх стверджував, якщо вважав помилковими. Зрештою, чи варто далі розмірковувати про скороминущість земної слави і швидкоплинність часу, коли ти сам знаєш, яка нетривала і юна у порівнянні з вічністю пам’ять навіть про найдавнішу історію? Я не стану тобі нагадувати про уявлення древніх щодо численних пожеж і повеней, що охоплювали землю, згідно з «Тімеєм» Платона і шостою книгою Цицеронової «Республіки», бо, хоча ці оповіді багатьом видаються правдоподібними, вони, поза сумнівом, суперечать істинній релігії, якої ти навчався. Але ж, крім цього, є чимало причин, що унеможливлюють тривалу, не згадуючи вже про вічну, славу! По-перше, смерть тих людей, з якими проживаємо своє життя; по-друге, забудькуватість – природна властивість старості. Крім того, одночасний розквіт слави дедалі більшого числа людей іноді істотно применшує славу тих імен, що прославились раніше. І завжди нові покоління утверджують свою славу, відсуваючи далі у тінь минувшини давніші авторитети. До цього додається заздрість, яка невідступно переслідує всіх, хто воздвигає собі славу; а до заздрощів домішується нелюбов до істини і неприязнь, яку збуджує у простолюдді чиясь обдарованість. На додачу також несталість громадської думки; і, нарешті, руйнування гробниць, що їх, за словами Ювенала, здатен розвалити «корінь слабкий смоківниці безплідної». Ти у своїй «Африці» влучно називаєш це другою смертю. Я повторю ті слова, що ти вкладаєш там в уста іншого:

…невдовзі осяде курган, зітреться ім’я з мармурових скрижалей. І вдруге, мій сину, смерть візьме тебе.[134]

Ось тобі й безсмертна слава, залежна від збереження одного-єдиного каменя! Додай до цього загибель книжок, у яких твоє ім’я записане твоєю власною або чужою рукою. Щоправда, кінець їм настає пізніше, оскільки книжки зберігають пам’ять триваліше, ніж гробниці; однак теж неминуче пропадають через незліченні несприятливі обставини – доля не жаліє книжки так само, як решту всього. Крім того, книжкам теж притаманно старіти і помирати.

Смерть незабарна й книжкам, так як смертним є все, що створив роботящого смертного розум,[135] —

відказують на твою дитячу наївність твої ж таки вірші. Атож. Я можу підсумувати також твоїми власними рядками:

…а за книжками підеш ти і сам в небуття. Третя смерть чекає на тебе.[136]

Тепер тобі відома моя думка щодо слави, яку я виклав детальніше, ніж того потребували я чи ти, проте стисліше, ніж вимагала суть питання. Чи, може, все це тобі теж видається «заяложеною байкою»?

Франческо

Аж ніяк не за байку сприйняв я твої слова, що заронили в мою душу нове бажання, яке витіснило попереднє, старе бажання. І хоч майже все це було мені раніше відомо і я часто чув подібні слова, бо, як каже наш Теренцій, «нічого не випадає сказати такого, що не було б сказано раніше», однак має чимале значення і стиль мовлення, і переконливість викладу, і авторитет промовця. Та, звісно, я хотів би почути твоє остаточне судження: звелиш ти мені покинути всі мої заняття і жити без слави чи порадиш мені який-небудь середній шлях?

Августин

У жодному разі не кажу я тобі жити без слави, але знову пораджу віддати перевагу чеснотам перед славою. Тобі відомо, що слава – це начебто тінь чесноти; і так само, як тіло не може не кидати тіні проти ясного сонця, доброчесність не може не породжувати слави у всепроникному Божому сяйві. Тому, хто зрікається істинної слави, відмовляється від чеснот як таких; а якщо відкинути чесноти, життя людини залишається подібним до життя безсловесних тварин, ладних в усьому слухати голосу хтивості, єдиної форми любові серед тварин. Тому дотримуйся ось якого правила: чесноти викохуй, про славу не дбай. Як казав Марк Катон, що менше домагатимешся слави, то більше її надбаєш. Не можу втриматися, щоб не навести, принагідно, також твоє власне свідчення:

Хоч би й її не бажав, хоч би й тікав, а вона не відстане.[137]

Упізнаєш віршик? Твій. Божевільним видався б той, хто бігав би до нестями під палючим сонцем, щоб помилуватись на свою тінь і показати її іншим; і нітрохи не розумніший той, хто в розпалі свого життя до нестями бігає всюди, намагаючись якнайдалі поширити свою славу. Іди до своєї мети, а твоя тінь сама йтиме за тобою; дбай про чесноти, слава не обминає доброчесних. Я маю на думці ту славу, яка тяжіє до істинних чеснот. Що ж до тієї, яку здобувають іншими тілесними чи розумовими викрутасами, яких людська суєтність вигадала без ліку, то вона й називатися славою не гідна. Отож ти, що скнієш над писанням книжок, надто у твоєму віці, виснажуючи свої сили, жертвуючи власним спокоєм, допускаєшся глибокої помилки; забувши про свою сутність, ти поглинений чужою. Заколисаний порожніми мріями про славу, ти не помічаєш, як минає короткий термін життя.

Франческо

Як же мені діяти? Покинути свої праці незавершеними? Чи не було б розумніше пришвидшити роботу і, з Божою поміччю, довести її до кінця? А позбувшись цих турбот, я вільно рушив би до вищої мети. Бо чи ж можу я зі спокійним серцем полишити на півшляху таку вагому справу, в яку вже вклав стільки сил і часу?

Августин

Бачу, на яку ногу ти кульгаєш. Ти вважаєш за ліпше покинути самого себе, ніж свою писанину. Але я взяте на себе зобов’язання виконаю – наскільки успішно, залежатиме від тебе. Скинь зі своїх плечей вантаж давнини: подвиги римлян достатньо прославлені самою історією і пером інших письменників. Полиш Африку тим, кому вона належить: ти не додаси слави ні своєму улюбленому Сципіонові, ні собі – його вже нема куди вище підносити, а ти видираєшся за ним надто звивистою стежкою. А відкинувши все другорядне, ти, нарешті, повернеш собі самого себе і, повертаючись до того, з чого ми починали, почнеш зосереджені роздуми про смерть, до якої ти непомітно наближаєшся. Розірвавши завісу, розсій темряву і втопи в неї зір. Нехай не минає для тебе бодай один день чи ніч без передбачення найвищого часу. І нехай нагадує тобі про нього все, що відкриється твоїм очам і твоїй душі. Змінюються небо, земля і моря, то на що може сподіватися людина, тлінне створіння? Невпинно чергуючись, змінюються пори року, і ти глибоко помиляєшся, гадаючи, буцім ти один можеш залишатись незмінним. Як витончено висловив це Флакк:

Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні, ми ж, коли канем туди…[138]

Тому щоразу, коли ти бачиш по весняному розмаю літні жнива, після літньої спеки відчуваєш осінню прохолоду, а по зборах плодів бачиш зимові сніги, кажи собі: «Все це минає, але ще не раз повернеться, а я піду безповоротно». Щоразу, коли сонце ховається за гори і тіні їхні більшають, кажи собі: «Ось життя відходить, і тінь смерті видовжується; та сонце завтра знову зійде, але для мене цей день пішов безповоротно». Хто здатен змалювати красу тихої ночі, зручного часу для тих, хто замислює зло, і разом благодатного для тих, хто робить добро; тому маєш бути насторожі, як той керманич фрігійського флоту, бо ти пливеш через море не менш небезпечне. Тож вставай серед ночі так само, як він, що

…читає по зорях, що плинуть у небі.[139]

І, стежачи, як вони мчать на захід, зважай, що тебе відносить разом з ними до схилу, і що тобі нема на кого сподіватись, крім того, хто непорушний і не знає заходу. Так само, коли ти бачиш, як ті, кого ти нещодавно знав дітьми, сходять горі по вікових щаблях, пригадуй, що ти водночас спускаєшся іншою стежкою, і тим швидше, що така властивість усього важкого, за законом природи. Оглядаючи старовинні споруди, подумай насамперед: «Де нині ті, чиї руки їх зводили?»; оглядаючи нові, подумай: «Де невдовзі будуть будівничі?». Те саме обмірковуй, дивлячись на дерево, з гілок якого, як часто буває, вже не збирає плодів той, хто його посадив і зростив. На багатьох поширюється вірш із «Георгік»:

зростаючи, тінь лиш онукам дерево дасть…[140]

Милуючись швидкою річкою, пригадуй свій власний віршик (так само твоїм надам перевагу):

Немає швидкоплиннішої річки, аніж та, що хвилі в ній – дні нашого життя.[141]

Нехай не вводить тебе в оману велике число днів і детальний поділ життя людини за віком, бо хоч скільки воно триває, а минає, як один день, і не завжди – як цілий. Частіше пригадуй Арістотелеве порівняння, яке, я помітив, тобі до вподоби і яке ти завжди сприймаєш з глибоким хвилюванням. Ти знайдеш його ясніший і переконливіший виклад у «Тускуланських бесідах» Цицерона, а я перекажу у подібних словах, оскільки не маю напохваті згаданої книжки. «Біля річки Гіпаніса, що впадає у Понт з боку Європи, – розповідає він, – народжуються певні невеличкі тваринки, життя яких триває один день. Хто з них загине на схід сонця, вмирає молодим, інші, що гинуть опівдні, – помирають в розквіті літ, а хто доживає до заходу сонця, особливо в дні сонцестояння, той помирає старим. Порівняй тривалість нашого життя з вічністю, – чи не видасться вона тобі мало не так само короткою?» Так передає Цицерон це судження, настільки, на мій погляд, влучно, що з вуст філософів воно пішло в народ. Ти, либонь, помітив, що навіть у середовищі грубих і неосвічених людей повелось казати на дитину: «для нього сонце сходить», на дорослого: «його життя дійшло полудня» або «дев’ятої години», а на старезного діда кажуть: «це вечір його життя» або «він на заході життя». Отакі речі, любий сину, перебирай у своїй пам’яті та інші подібні думки, яких, поза сумнівом, не бракує і з яких чимало я навів, щойно вони мені самому пригадались. На додачу лише про одне благаю. Дивись уважно на гробниці померлих, найперше – тих, що жили у твій час; пам’ятай, що тобі там теж приготовано місце і там твоя вічна оселя.

Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній…[142]

І тим часом як ти, у розквіті літ, гордуєш іншими, невдовзі сам станеш предметом чиєїсь погорди. Пам’ятай це, розмірковуй про це день і ніч, не тільки як розсудлива людина, свідома своєї природи, але також як філософ, бо сказано ж: «Усе життя філософа – підготування до смерті». А саме роздуми про смерть навчать тебе зневажати земне і вкажуть інший шлях у житті, яким тобі йти. Ти запитаєш, либонь, що то за шлях і якими стежками до нього вийти. Я ж відповім, тобі не знадобляться детальні вказівки. Дослухайся лишень внутрішнього голосу, що невпинно закликатиме тебе: «Ось шлях до вітчизни». Знаєш сам, що він каже тобі, де йти просто, а де в обхід, обираючи один шлях і обминаючи інший. Корись йому, якщо хочеш спасіння свободи. Відкинь надмірні вагання. Природа небезпеки така, що треба діяти: ворог загрожує тобі зі спини, а нападає спереду; ти в облозі, і мури фортеці тремтять. Зволікати не можна. Чи варто усолоджувати своїм співом інших, коли ти сам себе не чуєш? Скажу наостанок: уникай підводних каменів. Обери безпечний прихисток. Дій за покликом душі, бо, хоч і підвладна ганебним поривам, вона, шляхетна, прагне доброчесності.

Франческо

Якби ж ти застеріг мене раніше, перш ніж я віддав душу цим студіям!

Августин

Я часто застерігав тебе; на самісінькому початку, уздрівши, що ти взяв перо в руку, я застеріг тебе, що життя коротке і непевне, що праця тривала і стала, що клопіт великий, а плід з нього буде малий. Але тобі заклало вуха від людської хвали, яку ти ненавидів, але якою, дивним чином, керувався. Гаразд, – оскільки ми тут чимало слів нагородили, – не допусти, щоб пішло намарно те, що ти почув від мене вартісного; і не ображайся за те, що видалось тобі надміру різким.

Франческо

Я дуже вдячний тобі, крім решти всього, за розмову впродовж трьох днів, бо ти зняв полуду з моїх очей, розсіяв густий туман, що застив мені світло. Але як віддати належну подяку тій, котра залишилася з нами до кінця, не переймаючись нашою багатослівністю? Якби вона відвернула від нас лице, ми заблукали б у мороці, і твоя мова не містила б нічого певного, або я не зумів би цього сприйняти. Нині ж, оскільки ваша обитель небо, а я наразі мешкаю на землі і не знаю, скільки ще тут залишатимусь, і оскільки ця невизначеність, сам бачиш, мучить мене, я благаю вас, не полишайте мене, хоч яка велика відстань відділяє мене від вас. Без тебе, добрий отче, моє життя сумне, а без неї – порожнє.

Августин

Покладись на нас, якщо тільки сам себе не полишиш, бо тоді всі полишать тебе, і небезпідставно.

Франческо

Триматимусь себе, скільки зумію, зберу розкидані уламки своєї душі і ревно зосереджусь на собі. Однак зараз, тим часом як ми розмовляємо, на мене чекає багато важливих, хоч таки й суєтних, справ.

Августин

Публіка може видаватись важливішою; але, насправді, немає нічого кориснішого і пліднішого за роздуми про себе. Інші помисли можуть виявитися марними, а ці, як показує неминучість відходу, завжди доречні.

Франческо

Визнаю; і тільки заради того так ревно візьмусь до інших справ, щоб, завершивши їх, повернутись до важливіших. Я усвідомлюю, ти правий, кажучи, що було б набагато надійніше займатись тільки головним, залишити манівці, обрати простий шлях спасіння. Але я нездатен приборкати своє бажання.

Августин

Ми повертаємося до нашої давньої суперечки, коли ти називаєш своє бажання нездатністю. Нехай буде так, якщо інакше неможливо – молімося Богу щиро, щоб Він тебе скеровував у твоїх поневіряннях і привів тебе у безпечний прихисток.

Франческо

Нехай же здійсниться те, про що ти молиш Його для мене! Нехай, з Божою поміччю, пройду цілий і непошкоджений, обминаючи криві шляхи, щоб здіймався порох мені в очі; щоб не збурювалась моя душа, мовчав світ і не робилося галасу з моєї долі.

Закінчується Бесіда третя,

а з нею – моя Таємниця.

Примечания

1

«Тріумф Смерті» – перший із своєрідного циклу «Тріумфів» Петрарки. Останній з них, «Тріумф Слави», Петрарка написав незадовго до власної смерті.

(обратно)

2

Автентичність скелета підтвердив радіовуглецевий аналіз, а також дані «медичної карти»: сліди переламів ребер – травми, якої зазнав Петрарка замолоду.

(обратно)

3

Професор Карло Оссола в інтерв’ю Розанні Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на .

(обратно)

4

Я знаю все, за винятком себе самого (старофр.).

(обратно)

5

Ефектор (у фізіології) – кінцевий елемент рефлекторної дуги, тобто місце здійснення рефлексу.

(обратно)

6

Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness. September 10th 1979 by Yale University Press.

(обратно)

7

30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цікаве дослідження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописі Italica Vol. 58, № 2 (літо 1981), pp. 83 – 101.

(обратно)

8

Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на ).

(обратно)

9

Curriculum vitae (лат.) – резюме.

(обратно)

10

Ґрунтовна доповідь на цю тему, зроблена Ніколасом Манном у Варвікському університеті, доступна в Світовій мережі: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).

(обратно)

11

O’Rourke Boyle Marjorie. Petrarch’s Genius: Pentimento and Prophecy. Press: University of California, 1991 (с. 2).

(обратно)

12

Ungaretti Giuseppe. Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa. Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на .

(обратно)

13

Цю ідею викладено, зокрема, у двох його ґрунтовних працях «Етюди оптимізму» та «Етюди про природу людини».

(обратно)

14

Ці слова Августа наводить Светоній у кн. 2 з «Життя дванадцяти цезарів» – творі, що залишався бестселером до початку ХХ ст.

(обратно)

15

Високоякісні лінзи на той час виготовлялись у Венеції, але оправа стала більш-менш зручною лише у XV ст.

(обратно)

16

Можливо, M. Gavius (Gabius) Apicius – епікуреєць, що зажив слави своєю гостинністю в часи Августа і Тиберія. Збереглась також праця з кулінарії «De re coquinaria» (або culinaria) у 10 книгах такого собі Апіція, що жив у третьому сторіччі.

(обратно)

17

Всій нумерології, пов’язаній з Лаурою, Петрарка надає величезного значення. Зокрема, це 6 квітня 1327 р., коли поет уперше її побачив, і 6 квітня 1348 року, коли вона померла, що становить рівно 21 рік болісного кохання.

(обратно)

18

Це не перебільшення. Крім рідного сина і коханої Лаури, це, зокрема, друг і покровитель кардинал Колонна і прихильний до поета король Роберт. Наприкінці 1360-х помер його улюблений онук Франческо.

(обратно)

19

Петрарці часом докоряли за те, що користався з прихильності диктаторів (зокрема, міланських, Вісконті), на що в одному з листів до Боккаччо поет зазначив: «То тільки видавалося так, що я жив при князях, а насправді вони жили при мені».

(обратно)

20

Римська миля (mille passűs) = 1478,7 м.

(обратно)

21

Урбан V, уроджений Ґійом де Ґрімоар (Guillaume Grimoard); 1309 (або1310) – 19 жовтня 1370. На спонукання Петрарки і Бригітти Шведської, а найбільше – через англо-французькі війни, зробив перші кроки до повернення в Рим, прибувши туди 1367 року.

(обратно)

22

5 вересня 1370 р. папа вирушив морем у Францію, а 19 жовтня помер в Авіньйоні.

(обратно)

23

Зокрема у сонеті Х (див. «Канцоньєре»).

(обратно)

24

«Замкнена долина», або Valle Chiusa (іт.) – буквальний переклад «Міжгір’я».

(обратно)

25

Філіп де Мезьєр (1327, Пікардія – 29.05.1405, Париж) – французький письменник і радник короля Карла V. У 1380-му прийняв постриг. Один з перших перекладачів латинських творів Петрарки.

(обратно)

26

Знайомство Аврелія Августина у 387 р. з богословом Амвросієм Медіоланським (тобто Міланським) відіграло роль у духовному розвитку першого.

(обратно)

27

Джакопо да Каррара ІІ, падуанський «авторитет», «капітано дель пополо», мовою тих часів. Здобувши владу шляхом обману і політичних убивств, показав себе мудрим тираном і покровителем мистецтв.

(обратно)

28

У даному випадку «нічого» вилилось, поза рештою, у солідний будинок і канонікат, що давав 200 золотих дукатів на рік.

(обратно)

29

Джакопо був зарізаний своїм неврівноваженим незаконнонародженим сином Ґульєльмо. Для надгробка свого друга і покровителя Петрарка склав шедевральну епітафію латиною.

(обратно)

30

Франческо да Каррара І Старий.

(обратно)

31

Вергілій. Енеїда, I, 327–328. – Тут і далі цитати з Вергілієвої «Енеїди» у перекладі Михайла Білика за редакцією Бориса Тена.

(обратно)

32

Блаженний Августин, або Святитель Августин, відомий також як Учитель Благодаті (Doctor Gratiae) – єпископ Гіпонський (древній Гіпон Царський – сучасна Анаба в Алжирі).

(обратно)

33

Вергілій. Енеїда, IX, 641.

(обратно)

34

Всі три рослини мають езотеричне значення: мирт – рослина Афродіти, плющ – Вакха, лавр – Аполлона.

(обратно)

35

Вергілій. Енеїда. IV, 449.

(обратно)

36

Сентенція зі збірки «Publii Syri muni sententiae» висловів Публія Сіра (Publius або Publilius Syrus), тобто «сирійця» за походженням, римського мімічного поета I ст. до Р. Х., часів Цезаря й Августа.

(обратно)

37

«Velle parum est; cupias, ut re potiaris, oportet». Овідій. Послання з Понту (Ex Ponto). III, I, 35.

(обратно)

38

Горацій. Послання. I, 18, 83. – Тут і далі цитати з «Послань» Горація у перекладі Андрія Содомори.

(обратно)

39

Орк – підземний світ, царство тіней.

(обратно)

40

Вергілій. Енеїда. VI, 369–371.

(обратно)

41

Насправді Сенека – в листі до Луцилія.

(обратно)

42

Вергілій. Енеїда. Х, 549.

(обратно)

43

Вергілій. Енеїда. V, 849.

(обратно)

44

Оцінімо іронію: «славетний мореплавець» – це Палінур, стерновий Енея, що, закунявши, впав у море і потонув.

(обратно)

45

Вергілій. Енеїда. VI, 730–734.

(обратно)

46

Книга мудрості Соломонової (9:15). Біблія цит. за перекладом Івана Хоменка.

(обратно)

47

Ідеться про трактат De vera religione.

(обратно)

48

Цицерон каже це в «Тускуланських бесідах» про поетів давнини, цитуючи, зокрема, «Одіссею».

(обратно)

49

Вергілій. Енеїда. VIII, 385–386.

(обратно)

50

De bonorum et malorum finibus.

(обратно)

51

Вергілій. Енеїда. IV, 560–561.

(обратно)

52

Ювенал. Сатири. X, 172–273.

(обратно)

53

Цицерон говорить про це у кн. ІІ твору «Про моральні обов’язки» (De Officiis).

(обратно)

54

Тит Флавій Доміціан (Titus Flavius Domitianus), останній римський імператор з династії Флавіїв, за свідченням Светонія, у «Житті 12 цезарів» дуже пишався своєю вродою, але його дуже гнітило раннє облисіння. Він написав книжку про догляд за волоссям і саме в ній висловив наведене міркування про минущість вроди.

(обратно)

55

Сенека, в своїх «Посланнях» (65).

(обратно)

56

«Африка». I, 320–330.

(обратно)

57

Ювенал. Сатири. I, 161.

(обратно)

58

Теренцій. Андрія. I, 68.

(обратно)

59

Горацій. Оди. І, 4 (До Сестія). – Тут і далі цитати з Горацієвих «Од» у перекладі Андрія Содомори.

(обратно)

60

Горацій. Послання. Кн. І, 18 (до Лоллія). – Тут і далі цитати з Горацієвих «Послань» у перекладі Андрія Содомори.

(обратно)

61

Горацій. Оди. Кн. І, 31 (до Аполлона).

(обратно)

62

Ювенал. Сатири. XIV, 135–137.

(обратно)

63

Вергілій. Енеїда. III, 649–650.

(обратно)

64

Вергілій. Георгіки. IV, 132–133.

(обратно)

65

Вергілій. Георгіки. I, 1186.

(обратно)

66

Ювенал. Сатири. VI, 360–361.

(обратно)

67

Горацій. Послання. I, 2, 56 (до Лоллія).

(обратно)

68

«Quid est enim aliud, gigantum more pugnare cum diis, nisi nature repugnare?» – слова Катона Старшого, звернені до Сципіона Африканського (до речі, головного героя «Африки» Петрарки), Гая Лелія Сапієнса в діалозі «Про старість» (Cato Maior de Senectute), який Цицерон написав 44 року до Р. Х. У «Таємниці» Петрарка часто вступає у своєрідну дискусію з положеннями цього класичного твору.

(обратно)

69

Горацій. Послання. I, 2, 62–63 (до Лоллія).

(обратно)

70

На початку 1340-х Пeтрарка брав уроки грецької у славетного Варлаама Калабрійського, що був на той час константинопольським послом при папському дворі.

(обратно)

71

Вергілій. Енеїда. ІІ, 361–369.

(обратно)

72

Вергілій. Енеїда. ІІ, 622–623.

(обратно)

73

В оригіналі Августин вживає латинські слова «acidia» і «aegritudo», різницю між якими складно передати українськими відповідниками. В обох виразах присутня «кислота» (що, відповідно, «роз’їдає» душу).

(обратно)

74

Вінея – облогова споруда на катках з двоскатним дахом та плетеними стінками, захищена від вогню шкурами і мокрими мішками.

(обратно)

75

Сенека. Моральні листи до Луцилія. Лист XV / Переклад А. Содомори. 2-ге вид. – К.: Основи, 1999. – С. 608.

(обратно)

76

Горацій. Оди. II, 10, 5–8 (До Луцинія Мурени).

(обратно)

77

Там само, 9 – 12.

(обратно)

78

Горацій. Послання. I, 18 (до Лоллія), 110.

(обратно)

79

Там само, 117–119.

(обратно)

80

Горацій. Послання. II, 2 (до Флора), 76.

(обратно)

81

Там само, 77.

(обратно)

82

Петрарка. Віршовані послання. Кн. ІІ, 3, 43.

(обратно)

83

Вергілій. Енеїда. I, 58–59.

(обратно)

84

Там само, VI, 730.

(обратно)

85

Там само, I, 52–57.

(обратно)

86

Там само, І, 58.

(обратно)

87

ГайСаллюстій Крісп. Про змову Катіліни.

(обратно)

88

Вергілій. Буколіки. VIII.

(обратно)

89

Показово, що порівняння (видається, описане Плінієм) ремісничого методу і християнського причастя у такому контексті Петрарка ні на мить не вважає блюзнірським, вкладаючи його в уста Блаженного.

(обратно)

90

Посилання на діалог Цицерона «Про старість».

(обратно)

91

Таїда – персонаж комедії Теренція «Євнух» – щедра і великодушна гетера. Лівія – дружина Августа, що уславилася своїм честолюбством.

(обратно)

92

Вергілій. Енеїда. VI, 428–429.

(обратно)

93

Публій Овідій Назон. Метаморфози. XV / Переклад А. Содомори.

(обратно)

94

Петрарка посилається тут на діалог Цицерона «Лелій, або Про дружбу» (Laelius sive de Amicitiâ). Лелій – друг Сципіона Молодшого і його легат в Африці та Іспанії, названий Мудрим (Sapiens).

(обратно)

95

Вергілій. Енеїда. I, 328–329.

(обратно)

96

З Цицеронових «Тускуланських бесід».

(обратно)

97

Віршик належить Марку Атілію, автору трагедій та комедій, про життя і творчість якого небагато відомо. Наведені рядки Петрарка найімовірніше цитує за текстом Цицерона – «До Аттика» (Att, XIV, 20), де Марк Туллій називає Атілія «найгрубішим поетом». Знаменно, що цю частину тексту Петрарка відкрив для культури, надибавши у Вероні невідомий до того рукопис.

(обратно)

98

Вергілій. Буколіки. VIII, 108.

(обратно)

99

Овідій. Наука кохання. Кн. I, 10, 13.

(обратно)

100

Літера «і грецька», тобто ігрек. Піфагор вважав Y символом людського життя: основина знаку – невинність дитини, а розгалуження з двома галузками – це свобода вибору між Добром і Злом.

(обратно)

101

Вергілій. Енеїда. VI, 540–543.

(обратно)

102

Вергілій. Енеїда. I, 613.

(обратно)

103

Вергілій. Енеїда. IV, 101.

(обратно)

104

В оригіналі каламбур: «amantium» (від amans – закоханий) проти «amentium» (від amens – безумець).

(обратно)

105

«Оmnibus ex animi passionibus profecto nulla est amore vehementior» – вислів з Цицеронових «Тускуланських бесід».

(обратно)

106

Цицерон, як знаємо, зокрема, з його трактату «Про природу богів», справді був прихильний до пробабілізму Нової Академії.

(обратно)

107

Беллерофонт, онук Сізіфа, син Главка Коринфського, за легендою, переміг Химеру.

(обратно)

108

Гомер. Іліада. Пісня шоста, 201–202 / Переклад Б. Тена (цит. за вид.: Харків: Фоліо, 2006).

(обратно)

109

«Славетний маляр» – Сімоне Мартіні. Він також, на прохання Петрарки, зробив мініатюру до його улюбленого рукописного Вергілія, що, на відміну від портрета Лаури, збереглась до наших днів.

(обратно)

110

Пеней – головна річка Фессалії, що бере початок у горах Епіру. Бог цієї річки був батьком німфи Дафни, яка перетворилась на лавр, рятуючись від переслідувань Аполлона.

(обратно)

111

Кіррейська пророчиця в храмі Аполлона вінчалась лавром і жувала лаврове листя, очищаючись перед пророцтвом.

(обратно)

112

Теренцій. Євнух. I, 59–61.

(обратно)

113

Овідій. Засоби від кохання (Remedia amoris).

(обратно)

114

Вергілій. Енеїда. ІІІ, 44.

(обратно)

115

Вергілій. Енеїда. IV, 69–73.

(обратно)

116

Горацій. Послання. І, 11 (До Буллатія), 27.

(обратно)

117

Там само, 25–26.

(обратно)

118

Вергілій. Енеїда. VI, 126–127.

(обратно)

119

Публій Вергілій Марон. Георгіки II (Похвала Італії), 136–139 / Перклад М. Зерова (цит. за вид.: Зеров М. Твори: у 2 т. – К.: Дніпро, 1990).

(обратно)

120

Овідій. Засоби від кохання. 579–580.

(обратно)

121

Петрарка цитує тут діалог «Федр» Платона і «Поетику» Арістотеля.

(обратно)

122

Сенека. Послання. 2 (1.2), § 3.

(обратно)

123

Вергілій. Буколіки. I, 28.

(обратно)

124

Аппій Клавдій Сліпий – римський державний діяч і автор IV–II ст. до Р. Х. Його ім’я збереглося, зокрема, у назві одного з перших акведуків – Аква Аппія та й донині існуючого шляху – Вія Аппія.

(обратно)

125

Овідій. Метаморфози. X, 522–523.

(обратно)

126

Вергілій. Енеїда. ІІ, 261–262.

(обратно)

127

Вергілій. Енеїда. ІІ, 267–268.

(обратно)

128

Ювенал. Сатири. IX, 126–129.

(обратно)

129

Петрарка. Африка. VII, 292.

(обратно)

130

Твір Сенеки (Naturales quaestiones), I, 17.

(обратно)

131

Горацій. Послання. Кн. I, 4 (До Альбія Тибулла).

(обратно)

132

Горацій. Оди. Кн. IV, 7 (До Манлія Торквата).

(обратно)

133

Петрарка. Африка. II, 361–363.

(обратно)

134

Петрарка. Африка. II, 431–432.

(обратно)

135

Петрарка. Африка. II, 455–457.

(обратно)

136

Петрарка. Африка. II, 464–465.

(обратно)

137

Петрарка. Африка. II, 486.

(обратно)

138

Горацій. Оди. Кн. IV, 7 (До Манлія Торквата).

(обратно)

139

Вергілій. Енеїда. III, 515.

(обратно)

140

Вергілій. Георгіки. II, 58.

(обратно)

141

Петрарка. Віршовані послання. I, 4, 91–92.

(обратно)

142

Овідій. Метаморфози. X, 34.

(обратно)

Оглавление

Передмова Таємниця його недуги

До нащадків моє послання

Таємниця мого зцілення або Книга бесід про байдужість до мирського

  Вступ

  Починається Бесіда Перша

  Починається Бесіда Друга

  Починається бесіда Третя Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg