«Метаморфози»

Метаморфози (fb2) - Метаморфози (пер. Андрей Александрович Содомора) 1616K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Публий Овидий Назон

Публій Овідій Назон «Метаморфози»

Книга перша

1 Дух пориває мене: про нові починаю співати 2 В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни, — 3 Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився, 4 Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню. 5 Поки ще море й земля появилися, поки над ними 6 Небо прослалось, обличчя однакове мала природа. 7 Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна 8 Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як, 9 Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння. 10 Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий, 11 Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба. 12 Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний 13 Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта 14 Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів. 15 Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря; 16 Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води, 17 Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї, 18 Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі, 19 Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало, 20 Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме. 21 Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи: 22 Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря, 23 Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям. 24 Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини, 25 Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром: 26 Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба 27 Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови. 28 Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче. 29 Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки, 30 Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога 31 Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею. 32 Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий — 33 Хто б він не був — сформував як належало світу частини: 34 Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі 35 Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість. 36 Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись 37 Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним. 38 Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера, 39 З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки. 40 Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них 41 Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі, 42 Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля. 43 Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини, 44 Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті. 45 Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги, 46 Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша, 47 Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий 48 Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами. 49 На серединнім немає життя через жар непомірний; 50 Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними 51 В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу. 52 Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки 53 Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки. 54 Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись. 55 Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати. 56 Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі. 57 Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям 58 Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні, 59 Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму: 60 Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі. 61 Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських, 62 Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця. 63 Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють, 64 Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну, 65 Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти 66 Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті. 67 Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий: 68 В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки. 69 Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,— 70 Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої, 71 Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я. 72 Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала, 73 В обширах неба зірки появилися й постаті божі; 74 Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі; 75 Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі. 76 Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту, 77 Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати. 78 Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я 79 Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу, 80 Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще 81 З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму. 82 Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши, 83 Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний. 84 Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині 85 Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе 86 Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі. 87 Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно 88 Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла. 89 Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду 90 Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували. 91 Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще 92 Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла 93 Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці. 94 З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась, 95 Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі. 96 Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег. 97 Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив, 98 Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних, 99 Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська, 100 В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена. 101 Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза, 102 Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність. 103 Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало, 104 Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали, 105 Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі, 106 Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя. 107 Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів 108 Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти. 109 Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом, 110 Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям. 111 Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром. 112 Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились. 113 Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар, 114 Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя, 115 Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді. 116 Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі 117 Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати 118 Стала весна — лиш четверта частина квапливого року. 119 Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої, 120 Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром. 121 Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились, 122 То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом. 123 Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно 124 В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба. 125 Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя. 126 Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, 127 Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого. 128 Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась; 129 Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра. 130 Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними — 131 Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна. 132 Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався, 133 Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась, 134 Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі. 135 Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря, 136 Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий. 137 Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить — 138 Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра. 139 Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою, 140 Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину. 141 Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же 142 Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала 143 Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю. 144 Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає, 145 Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна. 146 Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї. 147 Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту. 148 Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько. 149 Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба 150 Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея… 151 Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи: 152 Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних, 153 Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались, 154 Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько: 155 Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей. 156 Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські, 157 Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів, 158 Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу. 159 Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі, 160 Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління 161 Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства, 162 Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові. 163 Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній 164 Тяжко зітхнув — спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий, 165 Ще не відомий богам, — про гидку Лікаонову учту,— 166 Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же 167 Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик. 168 У високості є шлях, при погожому небі помітний: 169 Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний. 170 Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця 171 Та до престолу його. А направо й наліво — оселі 172 Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. 173 Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились. 174 Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі. 175 Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий — 176 Я без вагання б назвав Палатіном великого неба. 177 Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті, 178 Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості, 179 З трону високого всіх озирнув, а тоді головою 180 Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я, 181 Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови: 182 «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога 183 Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці 184 Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись. 185 Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням 186 Грізна велася війна, лиш один вона мала початок. 187 Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває, 188 Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь, 189 Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський. 190 Все перепробував я, та, коли загноїлася рана, 191 Треба мечем одсікти від здорового невиліковне. 192 Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи, 193 Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани. 194 Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба, 195 Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть. 196 Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене, 197 Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную, 198 Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?» 199 Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають 200 Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя 201 Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити, 202 Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано. 203 Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну, 204 Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався, 205 Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши, 206 Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка. 207 Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї, 208 Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер: 209 «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі. 210 Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз. 211 Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху. 212 Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу 213 Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі. 214 Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства 215 Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому! 216 Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає. 217 Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім, 218 Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона 219 Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. 220 Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен 221 Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,— 222 «Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм — 223 Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде». 224 Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано 225 Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди. 226 Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців 227 Слугам велить привести; перетявши нещасному горло, 228 Варить по куснях його у киплячій воді, а частину 229 Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене 230 Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну — 231 Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний. 232 Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді 233 Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа 234 Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає 235 Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий — 236 Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього. 237 Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети: 238 Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз, 239 Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра. 240 Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі 241 Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство, 242 Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше 243 Хай-но поплатяться, — вирішив я, — раз того заслужили». 244 Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця, 245 Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки. 246 Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському 247 Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати, 248 Люду позбавлена? Хто нам — питають — запалить у свято 249 Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю? 250 Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе, 251 Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок 252 Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії». 253 Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю, 254 Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний 255 Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла. 256 Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати 257 Час, коли море, земля й величавого неба склепіння 258 Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова. 259 Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши, 260 Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку 261 Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба. 262 Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона, 263 З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки 264 Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах, 265 Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, 266 В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки, 267 Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі. 268 Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі — 269 Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки. 270 Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні 271 Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову. 272 Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу 273 Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний. 274 Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець: 275 Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу, 276 Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали 277 В пишній палаті,— «Не буду тут, — каже, — розводитись довго, 278 На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте. 279 Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили 280 Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!» 281 Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік — 282 От вони піняться й рвуться туди, на широкії води. 283 Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись, 284 Водам іще додала небувалої сили й розгону. 285 Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями; 286 Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу, 287 Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі. 288 Де — не — де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,— 289 Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає, 290 Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею. 291 Повністю зникла межа поміж водами і суходолом — 292 Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море. 293 Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь, 294 Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно. 295 Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків, 296 Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім. 297 То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір, 298 То виноградну лозу підминає закруглене днище. 299 Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі, 300 Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені. 301 З дива того нереїди німіють: міста ж під водою, 302 Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі, 303 Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються. 304 З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий, 305 Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла 306 Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень. 307 Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти, 308 В море он падає птах, розпластавши натомлені крила. 309 Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі; 310 Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються. 311 Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок — 312 Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. 313 Край аонійський від Ети — гори відділяє Фокіда, 314 Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні — 315 Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька. 316 Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками, 317 Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари. 318 Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою,— 319 Девкаліон і дружина його на човні невеликім. 320 Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських, 321 Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє. 322 Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди, 323 Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше. 324 Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає; 325 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався, 326 З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась. 327 Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати. 328 От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним, 329 Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив. 330 Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець, 331 Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,— 332 Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті 333 Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши, 334 Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний 335 З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу 336 Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється. 337 Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,— 338 Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням. 339 Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, — 340 Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,— 341 Голос той, хвиля морська й річкова щонайдальша почула, 342 Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі. 343 Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову 344 В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги. 345 Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї. 346 Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше, 347 Там верховіття дерев появляються в твані липучій. 348 Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю, 349 Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші, 350 В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри: 351 «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко, 352 Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали, 353 Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають, 354 Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця — 355 Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя. 356 Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались: 357 Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі. 358 Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене? 359 Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, 360 Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла? 361 Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря — 362 Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня. 363 О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво 364 Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок! 365 Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино, 366 Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині». 367 Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку 368 В неба поради прохать, по святе віщування звернутись. 369 От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса, 370 Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім. 371 Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши, 372 Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди 373 Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному, 374 Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться. 375 Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу, 376 Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами 377 Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі 378 Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути, 379 Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити. 380 Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?» 381 Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте, 382 Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу, 383 Кості великої матері кидайте ген поза себе». 384 Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку, 385 Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись: 386 «Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь 387 Над материнською тінню глумитись, метаючи кості». 388 Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі 389 Те загадкове пророцтво на різні лади обертають. 390 Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво 391 Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить 392 Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво,— 393 Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,— 394 Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе». 395 Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку, 396 Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва 397 В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба? 398 Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки 399 Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння. 400 Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? — 401 Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі 402 М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової. 403 Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен 404 Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали 405 Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій 406 Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба. 407 Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось, 408 Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом. 409 Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості. 410 Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось. 411 Так добротою богів незабаром усе те каміння, 412 Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками, 413 Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом. 414 Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці, 415 Й роду твердого свого не один залишаємо доказ. 416 Інших іще різнорідних істот породила чимало 417 З власної волі земля, як лише споконвічна волога 418 З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли 419 Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись, 420 Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім, 421 Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом. 422 Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий 423 Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє, 424 Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то 425 Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч 426 Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного 427 Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини 428 В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині 429 Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею. 430 Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,— 431 Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає. 432 Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий 433 Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді. 434 Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом, 435 Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі, 436 Видала безліч істот. Повторила при тому частково 437 Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила. 438 Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору 439 Вивела з лона земля — на диво новим поколінням; 440 Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори. 441 Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою 442 Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій 443 Опорожнив уже мало не весь на потворного змія, 444 Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши. 445 Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу, 446 Ігри священні заклав ще — тоді він цим славним двобоєм, 447 Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм. 448 Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці 449 Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався. 450 Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба 451 Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. 452 Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня. 453 Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона. 454 От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім. 455 Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий. 456 «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув 457 Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею? 458 Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани. 459 Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути, 460 Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих. 461 Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим 462 Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!» 463 Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває, 464 Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння 465 Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене». 466 Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину 467 Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню, 468 Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні: 469 Будить одна з них любов, а друга — її проганяє. 470 Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим, 471 Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї. 472 Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила. 473 Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона. 474 Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього. 475 Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата 476 Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби: 477 Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся. 478 Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься 479 В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче. 480 Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя. 481 Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!» 482 Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!» 483 Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні, і 484 Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа. 485 Батька благає не раз, йому шию обвивши руками: 486 «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись 487 Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!» 488 Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї 489 Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись. 490 Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне. 491 Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво. 492 Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла, 493 Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно 494 Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув, 495 Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього 496 Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням. 497 Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся, 498 Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі, 499 Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало 500 Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки, 501 Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади 502 Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна 503 Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик: 504 «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог! 505 Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева, 506 Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка, 507 Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог? 508 Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня 509 Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити. 510 Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю, 511 Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти. 512 Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я, 513 За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях, 514 Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш, 515 Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою — 516 Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари. 517 Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде, 518 Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню. 519 Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає — 520 Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце. 521 Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі 522 Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких, 523 Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля. 524 Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!» 525 Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо, 526 Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі. 527 Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло, 528 Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим, 529 Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима. 530 Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно 531 Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям, 532 Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї. 533 Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить 534 Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку, 535 Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати 536 Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду; 537 Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом 538 Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба. 539 Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія. 540 Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє, 541 Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці 542 Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся. 543 Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого 544 Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея, 545 Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді 546 Силу божественну ти приховав у своєму потоці,— 547 Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!» 548 Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби, 549 Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться, 550 Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки, 551 Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна, 552 Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається. 553 В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю, 554 Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою. 555 Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує 556 Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків. 557 Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш, 558 Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі 559 Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш. 560 Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій 561 Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний. 562 На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна, 563 Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий. 564 Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні, 565 Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!» 566 Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене, 567 Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули. 568 Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього — 569 Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї 570 Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду. 571 Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари, 572 Води свої розпорошує він на ліси верховинні 573 Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я. 574 Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе 575 Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері 576 Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління. 577 Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки, 578 Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати: 579 Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний, 580 З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом. 581 Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону, 582 Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю. 583 Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись. 584 Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо 585 Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може, 586 Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить. 587 От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає. 588 Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала 589 Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,— 590 Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго 591 В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,— 592 Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. 593 Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,— 594 Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно. 595 І не простий собі бог, але той, що тримає небесне 596 Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає. 597 О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища 598 Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом 599 Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку, 600 Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї. 601 З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі, 602 Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних 603 Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися 604 Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі 605 За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись? 606 Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім. 607 Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,— 608 Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши, 609 Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла. 610 Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає 611 Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку. 612 Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить, 613 Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої 614 Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає. 615 Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе, 616 Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю». 617 Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок, 618 Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє, 619 Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти 620 Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї 621 Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка… 622 Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася 623 Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички 624 Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. 625 Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус: 626 Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку, 627 Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу. 628 Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо: 629 Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить. 630 Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій, 631 Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну. 632 Живиться листям вона й на гірких випасається травах. 633 Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає, 634 Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків. 635 Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки, 636 Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути. 637 Іноді тугу свою намагається вилити в слові — 638 Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться. 639 Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,— 640 Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ, 641 Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба. 642 Не впізнають її сестри — наяди, та й Інах не знає, 643 Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком, 644 Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив. 645 Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий, 646 Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні, 647 Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати, 648 Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку. 649 Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою, 650 Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши. 651 «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій 652 Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала. 653 «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я 654 Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі, 655 Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти, 656 Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе 657 Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова. 658 Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав, 659 Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось), 660 Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком. 661 Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею: 662 Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами — 663 В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною». 664 Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває 665 З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя 666 Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі 667 Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає. 668 Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди 669 Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда 670 В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити. 671 От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню 672 Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом. 673 Так спорядившись, Юпітера син із високого неба 674 Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув, 675 Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці: 676 Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями 677 Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає. 678 Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони. 679 «Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене. 680 Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має 681 Вдосталь трави, та й пастух як — не — як прилягти може в тіні». 682 Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може, 683 Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском, 684 Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити. 685 Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало 686 В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, 687 Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись — 688 Як появилась вона: донедавна ж її не було ще. 689 Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських 690 Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських 691 Діва — наяда одна, її німфи Сірінгою звали. 692 Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала 693 Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних 694 Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала 695 Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані, 696 Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони, 697 Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога. 698 Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась 699 Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни, 700 Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати, 701 Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа 702 Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий, 703 Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю. 704 Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили, 705 Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину 706 Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче. 707 Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши, 708 Тонко заграв — забринів, мовби хтось потихеньку заплакав. 709 Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,— 710 «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою». 711 Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні 712 Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга. 713 Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить, 714 Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту. 715 Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши, 716 Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув. 717 Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить 718 Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля — 719 Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю. 720 Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло 721 Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина. 722 Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах 723 Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними. 724 Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську 725 Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає, 726 Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди 727 Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить. 728 Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле. 729 Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна 730 Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию — 731 Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя, 732 Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно, 733 Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. 734 Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,— 735 «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині 736 Бути спокійною: вже через неї повік не вподію 737 Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські. 738 Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо 739 Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла, 740 Роги зникають, людським, усе меншим робиться око, 741 Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки. 742 Далі й копито, на п'ять розпадаючись нігтів, зникає. 743 Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість. 744 Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа, 745 Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно, 746 Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло. 747 Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду. 748 Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я, 749 Син народився — Епаф і народ по містах його батька 750 З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком 751 Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові 752 Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо 753 Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо 754 Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком». 755 Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій, 756 Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену. 757 «Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось, 758 Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі 759 Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати. 760 Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,— 761 Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!» 762 Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає — 763 Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,— 764 Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній. 765 Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,— 766 Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба 767 Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця: 768 «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину, 769 Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує — 770 Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,— 771 Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене 772 Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі! 773 Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко: 774 Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом. 775 Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй». 776 Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє 777 Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі. 778 Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки 779 Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.

Книга друга

1 Сонця палац осяйний, на колони високі опертий, 2 Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом. 3 Верх його так і сліпив білиною слонової кості; 4 Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво. 5 Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер 6 Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі, 7 Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння. 8 В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий. 9 Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий 10 Велет, що стискує спини китів непомірно широкі. 11 Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють, 12 Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся, 13 Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні, 14 Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває. 15 На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі, 16 Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті. 17 Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба. 18 В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч. 19 Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени, 20 Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має), 21 Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька 22 Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва, 23 Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів 24 Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши. 25 Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу, 26 Й рівно віддалені поміж собою Години стояли. 27 Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту, 28 Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям, 29 Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава, 30 Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса. 31 Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком 32 Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,— 33 «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати, 34 Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?» 35 Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу, 36 Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати 37 Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,— 38 Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався 39 Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!» 40 Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння, 41 Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону. 42 Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався 43 Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена. 44 Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання 45 Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою, 46 Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!» 47 Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька, 48 Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми. 49 Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно. 50 «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання — 51 Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати 52 Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив! 53 Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне, 54 Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі, 55 Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний. 56 Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях 57 Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне, 58 Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна, 59 Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці 60 Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар, 61 Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече, 62 Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись? 63 Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні 64 Ледве долають її; посередині неба — найвища. 65 Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд 66 На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях. 67 Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно. 68 Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю, 69 В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню. 70 Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте 71 Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене. 72 Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній, 73 Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому. 74 Став ти на повіз, скажім… ну а далі? Чи зможеш промчати 75 Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання? 76 Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш, 77 Пишні оселі богів та святині, дарами багаті? 78 Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці. 79 Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш, 80 Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, 81 На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу; 82 На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно, 83 Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку. 84 Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко: 85 Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі, 86 В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки, 87 Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають. 88 Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину, 89 Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу. 90 Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові, 91 Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ? 92 Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі, 93 Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч 94 Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив. 95 Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті 96 Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину, 97 Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому. 98 Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше 99 Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне? 100 Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками: 101 Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські, 102 Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше». 103 Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму, 104 Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці. 105 Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина 106 До колісниці високої, витвору бога Вулкана. 107 Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя, 108 Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно. 109 На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво, 110 Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази. 111 Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає, 112 Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора 113 Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно, 114 Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі 115 Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну. 116 Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні 117 Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі, 118 Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно. 119 Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих 120 Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних 121 Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті. 122 Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя, 123 Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає 124 Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха, 125 Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови: 126 «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, 127 Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. 128 Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко. 129 Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,— 130 Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами 131 Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний 132 Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує. 133 Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно. 134 Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,— 135 Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися: 136 Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі. 137 Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний. 138 Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком, 139 І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути. 140 Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю: 141 В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має. 142 Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських 143 Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію: 144 Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора. 145 Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,— 146 Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім, 147 Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними 148 Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче, 149 Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!» 150 Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці 151 Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо 152 Й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку. 153 Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням — 154 Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном; 155 Б'ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі. 156 Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває 157 Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора. 158 Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря, 159 Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила, 160 Швидше біжать, аніж Еври — вітри, що війнули зі сходу. 161 Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця, 162 Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні. 163 Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу 164 Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє, 165 Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня, 166 Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця. 167 Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу, 168 Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть. 169 Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить, 170 Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає. 171 Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони, 172 До заборонених вод дотягтись намагаючись марно. 173 Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом 174 Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого, 175 Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом. 176 Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром, 177 Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза. 178 Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі, 179 Що простяглися внизу, так далеко — далеко, — й од жаху 180 Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились, 181 І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного. 182 Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій 183 Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином 184 Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває, 185 Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич, 186 Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться. 187 Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба, 188 Перед очима ж — іще його більш. Відміряючи в думці 189 Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути 190 Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку. 191 Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може, 192 Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней. 193 З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба 194 Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби. 195 Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою — 196 Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний, 197 Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я. 198 Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті, 199 В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,— 200 Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки. 201 Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини, 202 Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму, 203 Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі 204 Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито 205 На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю. 206 То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,— 207 Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять. 208 Феба здивована вкрай, побачивши братових коней 209 Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться. 210 Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола 211 Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару. 212 Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя. 213 Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє. 214 Мало того: загибають міста, огороджені муром, 215 Цілі краї й племена обертає пожежа навальна 216 В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини: 217 Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета, 218 Й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, Іда; 219 Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів. 220 Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. 221 Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій, 222 Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу; 223 Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли. 224 Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва. 225 Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними. 226 Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни. 227 Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий 228 Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти, 229 Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі, 230 Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу, 231 Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі. 232 Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим 233 Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає, 234 Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі. 235 Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово 236 Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло. 237 Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь 238 Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся, 239 Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею, 240 Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу. 241 Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило 242 В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся, 243 І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський, 244 І бистроплинний Ісмен[1], а за ним — Ерімант[2], що в Псофіді[3]. 245 Ксант, кому вдруге судилось палати[4], Лікорм жовтоводий, 246 Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою. 247 Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім. 248 Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє, 249 Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись. 250 Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає, 251 Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить. 252 Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса: 253 Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру. 254 Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя 255 Хтозна — де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку 256 Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих. 257 Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали. 258 З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім; 259 Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом. 260 Тріщини — рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий 261 Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний. 262 Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля, 263 Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя, 264 Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають. 265 Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни 266 Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі. 267 Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, 268 Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах, 269 Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала. 270 Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі 271 Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу. 272 Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита, 273 Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій 274 Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні, 275 Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні 276 Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко, 277 Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі, 278 В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами: 279 «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий, 280 В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю 281 Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки! 282 Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово, 283 Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє. 284 В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі. 285 От і подяка мені за мою доброту, мою плідність, 286 От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною 287 Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь, 288 Що зеленину худобі даю, що для роду людського 289 Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами… 290 Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився 291 Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали 292 В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба. 293 Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,— 294 Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися: 295 Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине — 296 Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу 297 Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає. 298 Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати — 299 Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось, 300 Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!» 301 Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше 302 Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала 303 Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів. 304 Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого 305 Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання 306 Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу, 307 Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку, 308 Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі. 309 Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю, 310 З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи, 311 Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом, 312 У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці, 313 Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім. 314 Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві 315 Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають, 316 Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,— 317 Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці. 318 Скрізь, куди зором сягнеш, — загибелі слід якийсь видно. 319 Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся), 320 Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі 321 Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі, 322 Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти. 323 Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий 324 Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя. 325 А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий 326 Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис: 327 «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці, 328 Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув». 329 Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином, 330 Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям, 331 Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа 332 Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь. 333 Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті 334 Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу, 335 Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі — 336 Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості… 337 Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого. 338 Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення, 339 Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього. 340 Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару 341 Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками, 342 Тужать — сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує, 343 Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям. 344 Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши, 345 Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало). 346 Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже 347 Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? — 348 Зойкнула враз. — Наче з дерева стали». До неї русява 349 Кинулась Лампетіе, але й ту зупинило коріння. 350 Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього — 351 Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю 352 Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились. 353 Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом 354 Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки — 355 Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть. 356 Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом, 357 То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує. 358 Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче, 359 Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! — 360 Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю. 361 «Матінко, зглянься, — поранена скрикує,— зглянься над нами! 362 В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую! 363 Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою. 364 Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях, 365 Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій 366 Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути. 367 Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем. 368 Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові, 369 Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади 370 (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі), 371 Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана 372 Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом 373 Став його голос незвично тонким, а замість волосся — 374 Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия, 375 Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали. 376 Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий. 377 Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий: 378 Кривдницю — блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає. 379 Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє 380 Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому. 381 Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба. 382 Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати. 383 Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину, 384 В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги. 385 Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,— 386 Каже він, — випала доля мені. Я жалію сьогодні 387 Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі! 388 Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну! 389 А як такого нема, як боги свою визнають слабість,— 390 Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко, 391 Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину. 392 Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він 393 Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними». 394 Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба 395 Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми, 396 Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер 397 За блискавиці свої і грозить водночас як володар. 398 Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі — 399 Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!), 400 Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина. 401 Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські 402 Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх, 403 Що завалитись могли б, та не видно такої загрози: 404 Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором, 405 Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає, 406 Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли, 407 Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, 408 Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти. 409 Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська 410 Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням. 411 Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого, 412 Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй, 413 Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся. 414 То вона лук у руці, то спис легенький тримала; 415 Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана 416 Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!.. 417 Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху, 418 Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири. 419 Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши 420 Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки 421 Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала. 422 Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер 423 Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини, 424 Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!» 425 Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані 426 Й каже: «О діво — мисливице, перша з моїх супровідниць, 427 Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине, 428 Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те 429 В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється, 430 Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло, 431 Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась 432 Про полювання своє, про місця, де була, розказати — 433 Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав. 434 Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки? 435 (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!) 436 Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти? 437 Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець 438 Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той — 439 Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула, 440 Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась. 441 Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала, 442 Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання. 443 Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає: 444 Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї 445 Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись 446 Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась. 447 О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї! 448 Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало, 449 Побіч богині не йде, не очолює німф у поході. 450 Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду. 451 Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй 452 Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались. 453 Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий, 454 Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, 455 В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо 456 Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим. 457 Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою — 458 Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко — 459 Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!» 460 Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг, 461 Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі. 462 Одягом досі прихований гріх очевидним зробився. 463 Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, — 464 «Геть! — каже Кінтія їй. — Не забруднюй священних потоків!» 465 Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала. 466 Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе, 467 Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала. 468 Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні 469 Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи. 470 Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона: 471 «Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо, 472 Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна 473 Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога! 474 Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш, 475 Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!» 476 З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху 477 Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні 478 Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю, 479 Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті, 480 Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер 481 Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим. 482 Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця, 483 Робить німою її: переповнений гнівом і люттю, 484 Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла. 485 Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились. 486 От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті 487 Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій, 488 Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може. 489 Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі, 490 Біля колишнього дому свого вона полем блукала! 491 Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив, 492 Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем! 493 Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась, 494 Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця, 495 Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько. 496 Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати, 497 Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори 498 На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті, 499 Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських, 500 Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала. 501 З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає: 502 Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі? 503 Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! — 504 Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди; 505 Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька, 506 З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі 507 Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали. 508 Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла 509 Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс, 510 До Океана, що й серед богів чималим шануванням 511 Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить: 512 «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу 513 З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує! 514 Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо: 515 Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель, 516 Зорі вилискують там, де останній пояс полярну 517 Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває. 518 Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть 519 Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь! 520 От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене! 521 Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала! 522 Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику! 523 Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя 524 Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській! 525 Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею 526 В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона? 527 Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій: 528 Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю, 529 Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками. 530 Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!» 531 Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же 532 Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї 533 Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите. 534 Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий, 535 За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила. 536 Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця, 537 Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись. 538 Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували 539 Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони. 540 Через язик постраждав. Балакучий язик його винний 541 В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився. 542 В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні 543 Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю, 544 Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею. 545 Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною 546 Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же 547 Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього 548 Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. 549 З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже,— 550 Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй! 551 Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш, 552 Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада 553 В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала, 554 Що народився з землі — дитя, яке мами не мало. 555 Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок, 556 Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли 557 В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в'яза густого, 558 Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса — 559 Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає 560 Третя, Аглавра, — вузли всі розв'язує, ось вони й бачать: 561 Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому. 562 Тут я богині про все розплескала. За це нагороду 563 Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви, 564 Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні 565 Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог. 566 Не на прохання моє — я й на думці такого не мала — 567 Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади — 568 Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом. 569 Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо, 570 Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою 571 Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні. 572 Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,— 573 Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти. 574 Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся. 575 Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили 576 Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю, 577 Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому. 578 Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних 579 Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва 580 На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба — 581 Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти. 582 Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього 583 Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру. 584 В розпачу бити руками взялася в оголені груди, 585 Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих. 586 Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами — 587 Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі, 588 Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала. 589 Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією 590 Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена. 591 Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім 592 Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила 593 Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить, 594 Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі 595 Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». 596 «Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь, 597 Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням». 598 Не завернув, долетів і Фебові про Короніду — 599 Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає. 600 Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий 601 В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла. 602 Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого — 603 Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи 604 Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався, 605 Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває. 606 Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря, 607 Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю. 608 «Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку, 609 Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш». 610 Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно. 611 Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло. 612 Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає, 613 Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився. 614 Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем 615 Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю 616 Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає. 617 Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі 618 Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля. 619 Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний 620 Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл, 621 Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою 622 Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу 623 Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить, 624 Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно, 625 З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот. 626 Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди, 627 Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім, 628 Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло 629 Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона 630 Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить. 631 Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе, 632 Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати. 633 Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю, 634 Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало. 635 От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши, 636 Донька Хірона, — її народила колись миловида 637 Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала 638 Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши 639 В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє. 640 Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись 641 Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось, 642 Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже,— 643 Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть 644 Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право. 645 Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге 646 Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить. 647 З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого — 648 Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш. 649 Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати 650 Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко 651 Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне 652 Змія жахливого кров, — невимовного болю причина. 653 Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба. 654 Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині». 655 Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї 656 Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились. 657 «Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше 658 Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає. 659 Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене 660 Він божество скерував — будущини краще б не знати! 661 Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю, 662 Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути, 663 Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь, 664 Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина». 665 Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно 666 Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти. 667 Далі — вже й не словами були: видавались іржанням, 668 А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця, 669 Лунко заржала вона й на траву опустилась руками. 670 Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають — 671 В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя, 672 Шия крутою стає, де складками слалась одежа — 673 Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї, 674 Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос 675 Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна. 676 Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю, 677 Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити 678 Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би: 679 Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських. 680 Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала, 681 В лівій руці в тебе посох-кийок лісовий був, а в правій — 682 Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку. 683 Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю, 684 Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть, 685 Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо 686 Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі. 687 Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї 688 Знав із села того дід, його Баттом усі називали. 689 Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій 690 Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних. 691 Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши, 692 Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,— 693 Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив. 694 Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку». 695 Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши: 696 «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,— 697 Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись, 698 Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі. 699 «Чи по межі цій, — питає,— бики не проходили щойно? 700 Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку. 701 Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари». 702 Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,— 703 Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою. 704 Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний, 705 Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду 706 В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься: 707 Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний. 708 Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно, 709 Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві 710 Край споглядав, і Лікея сади, науками славні. 711 Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади 712 Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна 713 Прибраний квітами кошик несла з начинням священним. 714 Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого 715 Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши. 716 Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні 717 Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі — 718 Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти, 719 Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола, 720 Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським 721 Замком летить і тільки над ним невідхильно колує. 722 Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця, 723 Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне, 724 Так найвродливіша серед усіх у поході ступала 725 Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса. 726 Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши, 727 Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі, 728 Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету, 729 Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши. 730 З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій 731 І не таїться, настільки поставі своїй довіряє; 732 Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби: 733 От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду, 734 Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно; 735 В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє 736 І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. 737 Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю 738 Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса, 739 В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса. 740 Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла, 741 Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши,— 742 З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони 743 Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом 744 Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий. 745 Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці 746 Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати: 747 Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає». 748 Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно 749 На таємниці Мінерви русявої очі косила. 750 За допомогу свою вимагає від нього чимало 751 Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому. 752 Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру, 753 Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди, 754 Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала, 755 Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра 756 На таємницю її посяглася — присягу зламавши, 757 Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла. 758 Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка — 759 Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна. 760 З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе 761 Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині, 762 Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає; 763 Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим, 764 Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи. 765 Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора 766 Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало 767 Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа. 768 Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить, 769 М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу — 770 Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає. 771 Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,— 772 Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує. 773 Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну, 774 Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду. 775 В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість, 776 Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби, 777 В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті. 778 Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється. 779 Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи: 780 От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща, 781 Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить, 782 Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна, 783 Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: 784 «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок, 785 Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла 786 В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа. 787 Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком, 788 Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже 789 Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку 790 Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту, 791 Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне, 792 Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває, 793 Духом трійливим поганить народи, міста і домівки. 794 Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви, 795 Славне хистом людей, багатствами й миром святковим, 796 Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала. 797 В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася 798 Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву 799 Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце. 800 Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь 801 Їй усі кості промочує, скроплює нею легені. 802 Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,— 803 Образ сестри перед нею малює і красеня бога, 804 Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві 805 Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку 806 Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі, 807 Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій, 808 Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця. 809 Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям 810 Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя: 811 Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє. 812 Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла, 813 Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись. 814 От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі 815 Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє, 816 Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі! 817 Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!» 818 «Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій 819 І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла 820 Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може 821 В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись. 822 Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину, 823 Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом 824 Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть. 825 Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно 826 Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові, 827 Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле, 828 Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди. 829 Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась — 830 Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь 831 Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа. 832 Білим той камінь не був: від думок її темним зробився. 833 Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві, 834 Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила, 835 Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає. 836 Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом 837 Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний, 838 Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши, 839 Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі 840 Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці. 841 Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш 842 На пасовищі; його й заверни до берега ближче». 843 Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря 844 Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька 845 В колі тірських дівчат погуляти частенько любила. 846 Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити 847 Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий, 848 Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає — 849 Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути, 850 Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок, 851 Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає. 852 Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала 853 Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий. 854 Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне; 855 Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно, 856 Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють. 857 Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре, 858 Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку 859 Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами. 860 Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться. 861 А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає. 862 Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже 863 В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує. 864 То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами, 865 То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться. 866 Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє 867 То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних 868 Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва 869 Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала. 870 Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно 871 Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря, 872 Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю, 873 Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла, 874 На побережжя. Взялася за ріг однією рукою, 875 Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

Книга третя

1 Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши, 2 Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився. 3 Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього, 4 Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням 5 Тут же скарає його — злочинний і благочестивий. 6 Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця 7 Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши, 8 Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба 9 Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти. 10 «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова, 11 Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого. 12 Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже, 13 Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься. 14 Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери, 15 Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця; 16 Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила. 17 От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки 18 Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу. 19 Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули; 20 Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба 21 Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко. 22 Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши, 23 Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту. 24 Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує 25 Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам. 26 Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він 27 Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших. 28 Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири; 29 В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили, 30 Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє. 31 Били джерела довкіл. У глибинах тієї печери 32 Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь, 33 Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, 34 Три язики миготять, три ряди зубів — частоколів. 35 Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний 36 Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши, 37 Хвилю прозору черпнув, — у цю ж мить із лігва кам'яного 38 Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням. 39 Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен, 40 Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом. 41 Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате, 42 Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає. 43 Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину, 44 Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший, 45 Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш). 46 Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли, 47 Інші — тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку) 48 Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних 49 Губить обіймах, отрутою чорною — інших вбиває. 50 Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні. 51 З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі? 52 Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева 53 Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали 54 Вістрям залізним, але його дух — над усяке залізо. 55 Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні, 56 Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі 57 Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,— 58 «Я відомщу за вас, друзі,— сказав, — а якщо не судилось — 59 То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну, 60 Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія. 61 Сили такої удар похитнув би й твердині високі 62 Разом із муром міським, але змій залишився без рани: 63 Панцир його захистив — луска невразлива блискуча, 64 Темно-синява твердь удар небувалий відбила. 65 Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним: 66 Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився, 67 Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія. 68 Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю, 69 Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами, 70 Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини 71 Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався. 72 Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він 73 Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия, 74 Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо; 75 Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний 76 Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі. 77 Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло 78 Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться. 79 Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя, 80 Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева. 81 Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває 82 Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу, 83 Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті, 84 Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами. 85 Вже піднебіння трійливе його починає спливати 86 Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола. 87 Рана, одначе, була невеликою: змій од удару 88 Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив, 89 Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо. 90 Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло, 91 Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті, 92 Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно. 93 Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія, 94 Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою. 95 Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте, 96 Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку 97 Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде, 98 Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм». 99 Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив, 100 Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху. 101 Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба, 102 Кадмові землю орати велить і сипати в неї 103 Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий. 104 Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби 105 Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду. 106 Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби, 107 Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку, 108 Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні, 109 Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя, 110 Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду. 111 Так у театрі, коли під час свят опадає завіса, 112 Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя, 113 Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає, 114 Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане. 115 Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива. 116 «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.— 117 Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!» 118 Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата, 119 Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа. 120 Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку 121 Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря. 122 Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім. 123 Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти. 124 Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю, 125 Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється. 126 П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон, 127 Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, 128 Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру. 129 Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський, 130 Зводячи мури міські, як велів йому, Феб-ясновидець. 131 Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні, 132 Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом 133 Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини, 134 Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду — 135 Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати 136 Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі, 137 Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний. 138 Та серед щастя й удач причиною першого болю, 139 Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим. 140 Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки. 141 Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш: 142 Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння. 143 Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах. 144 Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола. 145 Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній. 146 Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах 147 Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе: 148 «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі! 149 Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім 150 Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши, 151 Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу 152 Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки. 153 Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета». 154 Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра. 155 Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом, 156 Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани. 157 Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера, 158 Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила 159 Хист свій природа сама: склепіння тієї печери 160 Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала. 161 Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає. 162 А по боках моріжок охопив його, наче окрайком. 163 Тут богиня лісів після ловів утомливих часто 164 Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила. 165 От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій, 166 І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга 167 Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає. 168 Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала, 169 Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани 170 В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах. 171 Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда, 172 Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі. 173 Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає, 174 Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, 175 Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком 176 (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний. 177 Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились, 178 Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя, 179 Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною 180 Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою, 181 Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе, 182 Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші. 183 Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце 184 Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця, 185 Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана. 186 Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг, 187 Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі, 188 Та не було під рукою стріли, а так їй хотілось 189 Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі, 190 Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся, 191 Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе: 192 «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш, 193 Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова, 194 Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає, 195 Шию видовжує, над головою — загострює вуха, 196 Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі 197 Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю, 198 В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної 199 З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться? 200 Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,— 201 «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова, 202 Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям, 203 Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився. 204 Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі 205 Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно. 206 Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє 207 Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом. 208 Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові. 209 Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду: 210 Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські — 211 Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий, 212 Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними — 213 Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив; 214 Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка, 215 Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом, 216 І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе, 217 Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея 218 І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол, 219 Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому, 220 Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском, 221 Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, 222 І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно; 223 Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати, 224 Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор. 225 Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові, 226 Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі — 227 Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор. 228 Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра. 229 Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче: 230 «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!» 231 Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший. 232 Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами, 233 Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф. 234 Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе, 235 Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана, 236 Інші наспіли й разом його шматувати взялися. 237 Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути, 238 Наче вже не людський, але й олень так не застогне. 239 Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі. 240 Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно 241 Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні. 242 Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю 243 Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном. 244 «Гей, Актеоне! — навперебій, що є сили, гукають 245 (Той на їх поклик щораз озирається). — Гей, Актеоне!» 246 Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич! 247 Він, проте, — поруч, а як би хотів бути й справді відсутній! 248 Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути! 249 Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши, 250 Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень! 251 Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила, 252 Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана. 253 Всяко судили про це: для одних видавалась богиня 254 Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво 255 Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність. 256 Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати: 257 Їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті, 258 Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій 259 Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої 260 Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця 261 Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю. 262 «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась, — на неї 263 Мушу я впасти, на неї саму, — якщо величаве 264 Ймення Юнони не марно ношу, — й погубить, якщо маю 265 Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка 266 Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно). 267 Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! 268 Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму 269 Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати 270 Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить! 271 Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро 272 Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!» 273 Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву, 274 Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї, 275 Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні, 276 Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним, 277 Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську 278 Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу. 279 Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також 280 Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,— 281 Каже, — це в дійсності він, а то всяке бува: не один же 282 Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу. 283 Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,— 284 Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати 285 Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе 286 Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде». 287 Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає 288 Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку. 289 Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому: 290 Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом, 291 Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє». 292 Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе 293 Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми 294 Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає, 295 Будь і зі мною таким». Їй хотів він уста затулити, 296 Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе. 297 І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання, 298 Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі 299 З неба спускається він; за обличчям його потяглися 300 Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами, 301 Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці. 302 Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може: 303 Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву 304 Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня. 305 Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи 306 Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі — 307 Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер 308 Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне 309 Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків. 310 Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте, 311 Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька. 312 Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні. 313 Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила — 314 Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські 315 Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували. 316 Поки діється це на землі згідно приписів Долі, 317 Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився, 318 Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер 319 Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши, 320 Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже,— 321 Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву». 322 Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати, 323 Що на те скаже Тіресій досвідчений, — він-бо обидві 324 Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних 325 Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив 326 І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?) 327 Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге 328 Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно 329 Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні 330 Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній 331 Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову. 332 В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею, 333 Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась, 334 Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю 335 Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну. 336 Батько всесильний зате-бо ж того, що зроблене богом, 337 Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі 338 Робить провидцем його, покарання полегшує честю. 339 В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій 340 Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє. 341 Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше 342 Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою 343 Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,— 344 Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна 345 Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові. 346 Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини — 347 Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали. 348 Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить». 349 Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились 350 Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса. 351 Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком, 352 Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно. 353 Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало! 354 Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним: 355 Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись. 356 Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих 357 Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною 358 Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить. 359 Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос; 360 Та говірливі уста і тоді їй для того служили, 361 Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. 362 Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала 363 В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись: 364 Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки 365 Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість: 366 «Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі 367 Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!» 368 Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову, 369 Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить. 370 Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши, 371 Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем. 372 Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає. 373 Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само, 374 Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово. 375 Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти, 376 Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа: 377 Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа, 378 Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись. 379 На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів, 380 «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась. 381 Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили, 382 Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик. 383 Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» — 384 З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання. 385 Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння, 386 «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі 387 Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!» 388 До того слова сама дослухаючись, ліс покидає, 389 Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию. 390 Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки! 391 Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!» 392 Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!» 393 Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа 394 Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує. 395 Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага. 396 Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща. 397 Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе 398 З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос. 399 Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням. 400 Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить, 401 Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний. 402 Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими 403 Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками. 404 Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,— 405 «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» — 406 Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула. 407 Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився. 408 Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, 409 Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався, 410 Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий. 411 Трави-м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок. 412 Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця. 413 В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину, 414 За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши, 415 Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить. 416 Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався 417 В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна. 418 Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський, 419 Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може. 420 Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би 421 Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить; 422 Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию, 423 Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім. 424 Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний. 425 Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же. 426 Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає. 427 Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу! 428 Скільки разів, пориваючись шию точену обняти, 429 Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею! 430 Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе. 431 Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе. 432 Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш? 433 Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш! 434 Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе 435 Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою, 436 Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш. 437 Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить, 438 Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо 439 П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду. 440 Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу 441 Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого: 442 «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні? 443 Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару. 444 Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте, 445 Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові? 446 Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї 447 Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може! 448 Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі, 449 Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами — 450 Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові: 451 Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі, 452 Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя. 453 Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить. 454 Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману! 455 Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, 456 Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною! 457 Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє: 458 Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки, 459 Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе, 460 Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш, 461 Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово 462 Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити. 463 Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить! 464 Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю. 465 Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати? 466 Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився. 467 О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла! 468 Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш! 469 Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі 470 Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю. 471 Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе 472 Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене. 473 Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній». 474 Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима. 475 Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись, 476 Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці 477 Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою, 478 Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,— 479 Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!» 480 Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз 481 Білими, наче той мармур, почав ударяти руками. 482 Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість. 483 Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле; 484 Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь 485 Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні. 486 Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля, 487 Більше терпіти не міг: як на полум'ї тихому тане 488 Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки 489 Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись, 490 Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно. 491 Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець; 492 Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні. 493 Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає. 494 Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу, 495 Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!» 496 Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»! 497 Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо 498 Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням. 499 Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» — 500 Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу. 501 «Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила. 502 Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть 503 Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся. 504 Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі, 505 Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,— 506 Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали. 507 Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною. 508 Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали, 509 Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви 510 Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли. 511 Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі 512 Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало. 513 Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних, 514 Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим 515 Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору. 516 Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий: 517 «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось 518 Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати. 519 День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний 520 Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки 521 Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,— 522 Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю 523 Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева. 524 Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою 525 Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!» 526 Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого. 527 Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається: 528 Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде. 529 Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками, 530 Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить. 531 «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки, 532 Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить — Невже ж то 533 Мідноголосий кімвал і покривлений ріг — ці марниці, 534 Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні 535 Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони, 536 Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий 537 Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани? 538 Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає, 539 Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,— 540 Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні 541 В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс вам 542 Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати! 543 Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли! 544 Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом 545 Сам один подолав! Він за озеро та за джерела 546 Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї! 547 Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши, 548 Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі 549 Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні 550 Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо! 551 Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю, 552 Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив. 553 Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви, 554 Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,— 555 Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває; 556 Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати. 557 Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію 558 Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки. 559 Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом 560 Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота. 561 Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає? 562 Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода, 563 В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!» 564 Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє, 565 Радять домашні гуртом, щоб зухвалим не був, але де там — 566 Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше 567 Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь. 568 Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму, 569 Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но 570 Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же 571 Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши. 572 Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу 573 Вакха», — нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його, — ті відмовляють.— 574 Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили 575 Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали. 576 Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю». 577 Глянув на нього Пентей ошалілими з люті очима 578 Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,— 579 «Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших, 580 Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю, 581 Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?» 582 «Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно,— 583 Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду: 584 В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати, 585 Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого: 586 Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно 587 Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу. 588 Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,— 589 «Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю, 590 Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними 591 Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним. 592 Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти, 593 До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно 594 Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, 595 Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади, 596 Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна. 597 Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа, 598 До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег… 599 Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами. 600 Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці 601 Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну 602 Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу. 603 Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить 604 Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь. 605 «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо: 606 З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками. 607 Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко. 608 Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає, 609 Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи — 610 Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина. 611 От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю, 612 В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний! 613 Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому! 614 Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» — 615 Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок 616 Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути. 617 «Справді!» — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий 618 Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном, 619 І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі 620 Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг. 621 «Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь 622 Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!» 623 З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший 624 Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста, 625 На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару. 626 Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки) 627 В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути, 628 Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний. 629 Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді 630 Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув, 631 Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,— 632 «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці, 633 Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?» 634 «Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань, 635 Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану». 636 «В Наксос, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте! 637 Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно». 638 «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем 639 І над оздобним судном мені парус велять піднімати. 640 Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч. 641 Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» 642 Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати, 643 Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч! 644 Я остовпів. «Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує 645 Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла. 646 Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене… 647 Втрутивсь тут Еталіон: «Виходить, — всміхнувся злобливо,— 648 Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене 649 Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає. 650 Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ, 651 Став на загнутому носі судна, озирнув усе море 652 Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці, 653 Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя. 654 Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика 655 Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?» 656 Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози? 657 Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла. 658 Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний 659 Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться, 660 Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря 661 Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег. 662 Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають 663 Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер. 664 Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись, 665 Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі. 666 Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном, 667 Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий. 668 Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива 669 Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери. 670 Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля, 671 Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти 672 Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою. 673 «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!» 674 Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали, 675 Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра. 676 Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього 677 Руки раптово неначе коротшають, далі й руками 678 Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна. 679 Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись, 680 Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно, 681 Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу 682 Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити. 683 Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них, 684 То виринають вони, то знов у глибини пірнають, 685 Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо 686 Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі. 687 Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас) 688 Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, 689 В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв: 690 «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же 691 Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився». 692 «Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими, 693 Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш? 694 Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза, 695 Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!» 696 Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць 697 В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея 698 Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька 699 Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж, 700 Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали. 701 Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати, 702 На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає, 703 На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики — співи. 704 Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса 705 Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме, 706 Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне 707 Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає. 708 Здалеку видна галявина є посеред Кіферону, 709 Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом. 710 Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить, 711 Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього, 712 Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея 713 Мати. «Сюди! — зазиває,— сюди, мої сестри обидві! 714 Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю! 715 Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі 716 Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,— 717 Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу, 718 Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається. 719 «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув, — о сестро моєї 720 Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!» 721 Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку 722 Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу. 723 Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега, 724 Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати, 725 Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила, 726 Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся, 727 Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї 728 Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!» 729 Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти 730 Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода, 731 Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки. 732 Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди 733 Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Книга четверта

1 Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята 2 Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна, 3 Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць 4 Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає 5 Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити 6 Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся 7 Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси 8 Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві 9 Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці: 10 От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну, 11 Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха, 12 Сина вогню, який двічі від двох матерів народився. 13 І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий, 14 Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого, 15 Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій, 16 І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні, 17 Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю, 18 Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі 19 Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду 20 Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю, 21 Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий. 22 Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо 23 З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців. 24 Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться 25 Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки, 26 Й старець, Сілен, — то в руці з посошком він бреде напідпитку, 27 То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде. 28 Всюди, куди б тільки ти не прийшов, — і юнацькі, й жіночі 29 Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни, 30 Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка. 31 «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши, 32 Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались 33 Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. 34 То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем, 35 То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці. 36 Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них: 37 «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують, 38 Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині, 39 Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна 40 Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні 41 Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній». 42 Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри. 43 Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке; 44 «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу, 45 Як Палестинського озера хвилі — в те вірять усюди — 46 Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили. 47 Може, згадаю про те, як дочка твоя, в пір'я зодягшись, 48 Пізні роки свої часто на білих проводила вежах. 49 Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда 50 Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати, 51 Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові 52 Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить». 53 Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану, 54 Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась: 55 «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва, 56 Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив, 57 Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли 58 Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда. 59 Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило. 60 Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву, 61 Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони: 62 Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним. 63 Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками. 64 Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче. 65 Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній, 66 Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали, 67 Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив. 68 Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши, 69 Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький 70 Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло! 71 Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти, 72 Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє — 73 «Заздрісна, — шепчуть, — стіно! Чому заважаєш коханню? 74 Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим — 75 Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розступися. 76 Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим 77 Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним». 78 Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись, 79 На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами, 80 Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. 81 От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора; 82 Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави. 83 В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули, 84 Потім рішили під ніч, коли все постихає довкола, 85 Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,— 86 Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови, 87 Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,— 88 Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню 89 Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами 90 Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний. 91 Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось, 92 День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала. 93 Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула 94 В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя, 95 До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла. 96 Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері 97 Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі 98 Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити. 99 Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві, 100 В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі 101 Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась. 102 От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця, 103 Та на своєму шляху, наступивши на те покривало, 104 Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину. 105 Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив 106 Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі. 107 Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих, 108 Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине, 109 З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку. 110 Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу! 111 Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше 112 Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні 113 Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне, 114 Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви! 115 Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись, 116 Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву. 117 Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши, 118 Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!» 119 Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди 120 Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани. 121 Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна 122 Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться, 123 Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї 124 Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря. 125 Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі, 126 Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю, 127 Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. 128 Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався, 129 Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,— 130 Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті. 131 От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний; 132 Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна. 133 Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить, 134 Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно, 135 Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю 136 Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє. 137 Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши, 138 Груди невинні свої невгамовним плачем надриває, 139 В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала, 140 Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою 141 Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя. 142 «Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме? 143 О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча 144 Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!» 145 Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю 146 Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки. 147 Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю, 148 Й піхви самі, без меча, — «Рука твоя, — каже, — й кохання, 149 О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене 150 Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану! 151 Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина, 152 Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене 153 Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати! 154 Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання 155 Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно: 156 Тим, кого щира любов поєднала й остання година, 157 Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі! 158 Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш 159 Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно, 160 Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі: 161 В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!» 162 Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши, 163 Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові. 164 Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання: 165 Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє, 166 І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині». 167 Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя 168 Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки. 169 «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий, 170 Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога! 171 Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера 172 Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає. 173 Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа 174 Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. 175 Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний 176 Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті 177 З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо, 178 Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина, 179 Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись. 180 Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку 181 В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе. 182 От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем, 183 Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі 184 Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє. 185 Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє, 186 Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали… 187 Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти 188 Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго 189 Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі. 190 Та Кітерея в боргу не — лишилась: того, хто таємну 191 Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж 192 Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона, 193 Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий? 194 Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно 195 Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,— 196 На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї 197 Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі 198 Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,— 199 Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш. 200 Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться 201 Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям. 202 Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис 203 Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець. 204 Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену, 205 Кинув з усіх найвродливішу — матір Еейської Кірки. 206 Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,— 207 Клітію[5]; саме тоді вона в серці своєму відчула 208 Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя, 209 Гожа дочка Евріноми[6]-красуні, чия батьківщина — 210 Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку 211 Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших. 212 В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам. 213 Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела. 214 Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней, 215 Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили 216 Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці. 217 Поки там коні баскі споживають небесну пашницю, 218 Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному, 219 Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою 220 Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок 221 Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. 222 От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок: 223 «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм,— 224 І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!» 225 Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився: 226 «Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року, 227 Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,— 228 Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої 229 Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено. 230 Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею 231 Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску. 232 Діва, хоч як налякала її ця раптова поява, 233 Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася. 234 Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога 235 Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши, 236 Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила. 237 Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки 238 До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той 239 Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний, 240 Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний. 241 Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона 242 Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла. 243 Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо, 244 Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне. 245 Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих 246 Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну. 247 Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння 248 В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої. 249 Та коли доля звела нанівець божественні зусилля, 250 Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром, 251 Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!» 252 Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося, 253 Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили. 254 Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння, 255 Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця. 256 Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу 257 Міг оправдати любов'ю, а зрадництво — тугою; більше 258 Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди. 259 Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє, 260 Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба 261 Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся. 262 Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи, 263 Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила, 264 Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала, 265 Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного. 266 Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла 267 В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя, 268 Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, 269 Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає, 270 Все повертається: давня жага й перемінену сушить». 271 Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна. 272 Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався 273 В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть. 274 До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри. 275 Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник, 276 Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди: 277 Всім же відомо про те, як у камінь його обернула 278 Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає! 279 Не наміряюся вам повторяти, як проти природи 280 Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком. 281 Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же 282 Другом Юпітера — хлопця колись, — ні про вас, о курети, 283 Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако, 284 Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною. 285 Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди, 286 Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,— 287 Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина. 288 Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна, 289 Й діви-наяди в печерах ідейських його згодували. 290 Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька 291 Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він. 292 Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори 293 Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався. 294 Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився 295 Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола. 296 От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав 297 Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому 298 Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний, 299 Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий. 300 Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег; 301 Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи. 302 Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла 303 Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи. 304 З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана. 305 Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо, 306 Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся 307 Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись». 308 Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби, 309 Серед дозвілля свого забуває про лови суворі. 310 То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся 311 Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі, 312 Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась? 313 То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом, 314 Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине. 315 Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, 316 Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла. 317 Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг, 318 Причепурилась, хоча була й так прехороша собою. 319 Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього, 320 Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе, 321 Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних, 322 Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили, 323 Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе, 324 Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно, 325 Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки 326 Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів! 327 Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую 328 Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!» 329 Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо, 330 Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець. 331 Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем, 332 Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити, 333 Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно. 334 Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене» — каже. 335 Й руки уже простягла до його білосніжної шиї. 336 «Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!» 337 «Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю, 338 Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить. 339 Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши, 340 Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець, 341 Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає, 342 Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі; 343 Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава 344 Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою. 345 Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає… 346 Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше 347 Голу красу юнака — запалали їй очі жагою. 348 Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня 349 Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший. 350 Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує, 351 Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься. 352 Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону 353 Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі, 354 Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше 355 Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею. 356 «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда. 357 Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає. 358 Той опирається їй, а вона силоміць то цілує, 359 То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться — 360 З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього. 361 Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався, 362 Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає 363 Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила 364 Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті. 365 Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється, 366 Так восьминіг на морській глибині випускає раптово 367 Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву. 368 Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду 369 Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього 370 Тілом усім: «Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш, 371 Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині 372 Я при ньому була, а він — при мені був навіки!» 373 Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє 374 В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя. 375 Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією, 376 Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть. 377 Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє: 378 З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати, 379 Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно. 380 Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши 381 У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно, 382 Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає 383 Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку, 384 Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте: 385 Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде. 386 Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!» 387 Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний, 388 Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям». 389 Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці 390 Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться. 391 Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька 392 Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали, 393 Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном. 394 Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти 395 Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг. 396 Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась — 397 В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає. 398 Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском. 399 День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати: 400 Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,— 401 Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство. 402 Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні 403 Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши. 404 Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання. 405 Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку, 406 Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі. 407 Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває 408 Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки. 409 Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї 410 Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям, 411 Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих. 412 Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний 413 Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють. 414 Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця, 415 Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають. 416 Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно 417 Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність 418 Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала 419 Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили. 420 Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком, 421 Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона, 422 Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських 423 Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне; 424 Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні; 425 Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок! 426 Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти? 427 Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому? 428 Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором), 429 Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея — 430 Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала 431 Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?» 432 Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом: 433 До підземельних осель серед тиші німої веде він. 434 Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих 435 Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні. 436 Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі 437 Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають, 438 Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя. 439 Тисячу входів має довкола те місто безмежне, 440 Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки, 441 Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може 442 Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі. 443 Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому. 444 Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто 445 Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся. 446 Кожен там, як і належить, покару свою відбуває. 447 Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона, 448 Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує. 449 Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині, 450 Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно 451 Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю 452 Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання. 453 Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши, 454 Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати. 455 В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню, 456 Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: 457 Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять 458 Югерів[7] тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале, 459 Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати. 460 Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе. 461 Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає. 462 Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди, 463 Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять. 464 Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе, 465 Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа, 466 Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну 467 Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім 468 Гордо живе, хоч не раз, пам'ятаю, мене зневажали — 469 Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину, 470 Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий 471 Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта. 472 Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може, 473 Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,— 474 Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно 475 Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота, 476 Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити: 477 Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий 478 Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити». 479 Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба 480 Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою. 481 А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю, 482 В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила 483 Кров, окриває себе й, підв'язавшись в'юнкою змією, 484 З дому виходить, її супроводжують, вірні їй: Смуток, 485 Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма. 486 Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки, 487 Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли, 488 Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно, 489 Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати, 490 Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала: 491 Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними, 492 Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії, 493 Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто 494 Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками, 495 Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся 496 Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні, 497 Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і думи 498 Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе, 499 Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси. 500 Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту, 501 Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни, 502 Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,— 503 Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, 504 Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила 505 В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути. 506 Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту 507 В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу. 508 Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі, 509 Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив. 510 Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний 511 Діта великого край і розв'язує пояс гадючий. 512 В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої: 513 «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета! 514 Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!» 515 Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий, 516 І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався, 517 Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі 518 Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим 519 Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати: 520 Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,— 521 Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся, 522 Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте. 523 «Вакху — Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно — 524 Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий! 525 Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля, 526 Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає. 527 Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море. 528 Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили — 529 І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню 530 Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля. 531 Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера 532 Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря, 533 Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне! 534 Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми, 535 Що в іонійську пірнули безодняву, — зволь їх прийняти 536 В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким 537 Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я 538 Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке». 539 Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи 540 Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність 541 Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном, 542 Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня. 543 Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали, 544 Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток. 545 Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо, 546 Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг, 547 Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну 548 Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,— 549 «З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня,— 550 Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: 551 Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я 552 В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину 553 Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі. 554 Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим 555 Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь. 556 Руки одна з них саме в той час простягнула до моря — 557 Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря. 558 Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся 559 Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці. 560 Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла. 561 Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря 562 Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди. 563 Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком 564 Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком, 565 Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає 566 Місто, котре заснував, немовби не він у неласку 567 Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські 568 Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина. 569 Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова 570 Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався 571 Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом 572 Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби, 573 Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв? 574 Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,— 575 Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся». 576 Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався; 577 Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться, 578 Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу. 579 Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались 580 Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий. 581 Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще, 582 Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,— 583 «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить,— 584 Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку, 585 Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!» 586 Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє 587 В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово 588 Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням 589 Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа. 590 В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина: 591 «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну! 592 Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги, 593 Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає? 594 Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?» 595 Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця. 596 Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми 597 Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. 598 Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить 599 Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія. 600 Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє 601 Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю. 602 Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому: 603 Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони. 604 В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив 605 Їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась 606 Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми. 607 Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду 608 Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста 609 Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він — 610 Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином, 611 Хоч народила його від дощу золотого Даная. 612 Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!) 613 Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука 614 Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий, 615 Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши, 616 На шелестких через ніжне повітря проносився крилах. 617 Понад пустелею Лівії він пролітав переможно, 618 Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони. 619 Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила, 620 Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя. 621 Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу 622 Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні 623 Здавшись вітри, — і, з ефірних висот окидаючи зором 624 Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу. 625 Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив. 626 То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив. 627 День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі, 628 Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився, 629 Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку, 630 Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця. 631 Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним 632 Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори 633 Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір 634 Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило. 635 Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі, 636 Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла. 637 Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом, 638 Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало. 639 «Друже, — звернувся до нього Персей, — може, знатності роду 640 Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився; 641 Може, цінуєш діла, — то й мої поцінуєш, напевно. 642 В тебе притулку й спочинку прошу». Пам'ятав той, одначе, 643 Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська: 644 «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде 645 Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить». 646 Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій 647 Сад оточив і велів берегти його дужому змію; 648 Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого. 649 Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть 650 Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!» 651 Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього. 652 Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує. 653 Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись 654 Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу, 655 Дар мій, — каже, — прийми!» І криваве обличчя Медузи 656 Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись. 657 Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся 658 В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки. 659 Що головою було, — закруглилось верхом над хребтами; 660 В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя 661 Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому 662 Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо. 663 Врешті, вітри позганяв Гіппотад[8] у відвічну в'язницю. 664 Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці, 665 Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову 666 Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши, 667 Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря. 668 Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями, 669 Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив. 670 Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний 671 За материнську вину безневинну скарав Андромеду. 672 Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі 673 Міцно за руки прикуту, — й коли б вітерець їй волосся 674 Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі, 675 Певний би був, що це статуя з мармуру, — задивувавшись, 676 Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока, 677 Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила. 678 От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво, 679 Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають! 680 Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах 681 Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла 682 Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками 683 Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки. 684 Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами. 685 Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння, 686 Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала. 687 Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю 688 Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю 689 Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря, 690 Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі. 691 Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати 692 Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче. 693 Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх 694 Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали. 695 Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли б ви за нею 696 Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається. 697 Тож, коли діву цю я попрошу в вас, — Персей, Громовержця 698 Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого, 699 Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши, 700 Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,— 701 Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств, 702 Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати. 703 Ваша дочка, як життя їй врятую, — моєю хай буде!» 704 Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння 705 Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця. 706 Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане, 707 Носом окованим води морські розтинає з розгону, 708 Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі 709 Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає 710 Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі. 711 Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами, 712 Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря 713 Тінь перебігла хистка, — вже на тінь нападає потвора. 714 Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі 715 Змія, що спину свою синювату до сонця наставив, 716 Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає 717 Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию, 718 Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй, 719 Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі 720 З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку. 721 Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря, 722 То під водою ховається звір, то метається люто, 723 Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі. 724 Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає. 725 Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита, 726 То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби, 727 Робиться тоншим, — усюди вганяє свій меч серповидний. 728 Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно 729 Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли, 730 Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше 731 Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді 732 Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля. 733 Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою, 734 Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія. 735 Оплески й радісний крик залунали на березі моря 736 Та між небесних осель… Ніяк не натішаться зятем, 737 Доньки рятівником і захисником їхнього дому, 738 Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, 739 Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина. 740 Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки, 741 Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив, 742 Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави 743 Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи. 744 Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим 745 Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї, 746 І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям. 747 Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити 748 Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння, 749 Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря. 750 Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість: 751 Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу; 752 Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь. 753 Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав: 754 Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво, 755 Третій, між ними, — Юпітеру. Вбито Мінерві теличку, 756 Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній. 757 Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду, 758 Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають 759 І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий. 760 З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри, 761 Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя 762 Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули 763 Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами, 764 На величаву гостину прямують кефенські вельможі. 765 Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха 766 Кожному в серце проник, і тут про людей того краю 767 Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність. 768 Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея: 769 «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу 770 Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!» 771 Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом 772 Місце захищене є посеред кам'яного громаддя. 773 Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході, 774 Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі. 775 Поки те око вони одна одній передавали, 776 Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому 777 Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті 778 Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі 779 Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди 780 В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились. 781 Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе 782 Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва, 783 Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний 784 Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові 785 Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. 786 Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім 787 Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою, 788 Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся. 789 Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову 790 Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки 791 Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися. 792 Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто 793 Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна, 794 Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням. 795 Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим, 796 Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому. 797 Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви 798 Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись, 799 Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати 800 В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони. 801 Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня 802 Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

Книга п'ята

1 Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн 2 Розповідає герой, залунав по владичих палатах 3 Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли, 4 Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник. 5 Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала. 6 Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві 7 Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє. 8 Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища, 9 З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, — 10 «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник! 11 Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився, 12 Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! — 13 Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває, 14 Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею 15 Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний? 16 Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,— 17 Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне, 18 Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове 19 Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,— 20 Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала 21 Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком? 22 Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували, 23 Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений? 24 Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього 25 Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш, 26 Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї? 27 Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся, 28 Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я. 29 Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю». 30 Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея, 31 Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим. 32 Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом, 33 Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея. 34 В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала, 35 Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би 36 Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник 37 Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце! 38 Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря. 39 От він упав, і з кістки йому наконечник добуто; 40 Б'ється вже він на землі і столи заплямовує кров'ю. 41 Вмить роз'ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли 42 Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто 43 Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому 44 Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши 45 В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства. 46 Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши, 47 Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого 48 Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея, 49 Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах, 50 Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще. 51 З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу 52 Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї, 53 А діадема — на вогкім од пахощів цінних волоссі. 54 Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно 55 Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати. 56 Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину 57 Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув 58 Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим. 59 Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним, 60 Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий 61 Друг і супутник його, що з любов'ю до нього не крився, 62 Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши, 63 Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав, 64 Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся! 65 Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги 66 Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея, 67 Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита. 68 Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі. 69 Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи, 70 Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же, 71 Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну 72 Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього, 73 Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний. 74 Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць 75 Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі 76 Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали 77 Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив: 78 Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився. 79 На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний 80 Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: 81 Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока 82 Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну, 83 Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши, 84 Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю. 85 Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди, 86 Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі, 87 Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,— 88 Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою. 89 Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч: 90 Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в Іда, 91 Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно. 92 Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея. 93 «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе 94 Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!» 95 Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея, 96 Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові. 97 Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим, 98 Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора, 99 Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком 100 Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний. 101 Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій 102 Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну. 103 Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець, 104 Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась 105 По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття 106 Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець. 107 Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім 108 Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! — 109 Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери 110 Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку. 111 Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі 112 Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри, 113 Піснею свято й гостину покликаний був прославляти. 114 Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром, 115 Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» — 116 Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним. 117 Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся, 118 І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра. 119 Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари: 120 Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом 121 Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю, 122 Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом. 123 Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати 124 Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю 125 Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка. 126 Абат ще спис йому в бік устромив, але той не звалився, 127 Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. 128 Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі — 129 Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські, 130 Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись 131 Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних. 132 Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну: 133 Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць 134 Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає, 135 Й водить очима, повітря хапаючи, — «Ось під тобою,— 136 Каже, — й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув. 137 Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим 138 Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо 139 Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом. 140 Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї 141 Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть: 142 Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні, 143 Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався. 144 Впав Келадон, що із Мендеса, впав палестинської неньки 145 Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий. 146 І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом 147 Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець, 148 Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством. 149 Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш 150 Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно, 151 Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця. 152 Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина, 153 Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої, 154 Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки. 155 Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона 156 Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку. 157 Тільки його одного оточили — Фіней і не менше 158 Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно 159 Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають. 160 До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,— 161 Ззаду щоб хто не напав, — до напасників ставши обличчям, 162 Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою 163 Зліва загін; Ехемон — набатієць — правий очолив. 164 Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує 165 Мукання стад на одній водночас і на другій долині, 166 Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові; 167 Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво. 168 Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити 169 Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий, 170 Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию, 171 Та промахнувся — такої був сили удар, що на кусні 172 Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши. 173 Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився. 174 Та не такою була його рана, щоб тут же від неї 175 Згинути, — весь він тремтів, простягаючи руки безсило, 176 Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда. 177 Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,— 178 «Що ж, — завагався Персей, — через вас буду змушений, видно, 179 Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя, 180 Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм. 181 «Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо 182 Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя 183 Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать. 184 Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим 185 Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши, 186 Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись. 187 Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом 188 Зроджений, — в доказ того й на своєму щиті позначив він 189 Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,— 190 «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею! 191 Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних, 192 Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова 193 Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть, 194 Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги. 195 «Страх, — їх соромить Ерікс, — а не сила Медузи Горгони 196 Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось 197 І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!» 198 Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли, 199 Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн. 200 Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними, 201 Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою 202 Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився. 203 Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого, 204 Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя. 205 Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи, 206 На мармуровім обличчі здивований вираз лишився. 207 Довго б мені довелося мужів із незнатного роду 208 Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось; 209 Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло! 210 Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник, 211 Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить, 212 І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе, 213 Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче, — не вірить 214 Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись, 215 Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,— 216 «Перемагаєш, Персею, — сказав, — забери це жахливе, 217 Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи, 218 Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади 219 Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я! 220 Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше. 221 Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки 222 Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!» 223 Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі. 224 Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею: 225 Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може, 226 Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо, 227 Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі 228 Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний: 229 Хай звеселяє дружину мою нареченого образ». 230 Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко 231 Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся. 232 Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла 233 Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла. 234 Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі — 235 Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились. 236 А переможець Персей із дружиною гордо вступає 237 В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду 238 Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата, 239 Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння. 240 Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно, 241 Грізних очей змієносного чуда не міг подолати. 242 Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю, 243 Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність, 244 Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним 245 Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри. 246 Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею 247 Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду. 248 Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи 249 В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя. 250 Золотородного брата свого Трітонія досі 251 Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату, 252 Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч, 253 Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви, 254 До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини, 255 Стала й словом таким обізвалась до сестер учених: 256 «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї 257 Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом. 258 Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть. 259 Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він». 260 Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине, 261 Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю. 262 Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно 263 Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу. 264 Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно, 265 Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає, 266 Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом, 267 І Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло, 268 Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: 269 «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе, 270 Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло? 271 По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш. 272 Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці! 273 Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває). 274 З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі 275 Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху. 276 Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши, 277 Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався. 278 В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі 279 Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,— 280 «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте! 281 Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте 282 Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало, 283 Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись, 284 Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю. 285 Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра. 286 Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари. 287 Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє 288 В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули. 289 Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі: 290 «Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами». 291 З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі, 292 Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши 293 Голову, й кров'ю злочинною злив, умираючи, землю». 294 Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло 295 Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний. 296 Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти 297 Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця, 298 Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо 299 Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю. 300 Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно 301 Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши. 302 Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські; 303 Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну 304 Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів. 305 От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі. 306 В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських; 307 Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку: 308 «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману 309 Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне 310 Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом 311 Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу, 312 Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши 313 Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, 314 Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять». 315 Сором було нам вести суперечку, але й відступати — 316 Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши 317 Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся. 318 Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала 319 Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів 320 Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних. 321 Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх 322 Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього 323 Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту 324 Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили. 325 Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний, 326 Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись: 327 «За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то 328 Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим. 329 В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели, 330 В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона, 331 Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом». 332 Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари. 333 «Треба вже й нам, Аонідам, почать, — але в тебе, можливо, 334 Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші». 335 «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» — 336 Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада. 337 Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання». 338 З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши, 339 Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому, 340 Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними: 341 «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера, 342 Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям, 343 Першою — різні закони дала, найщедріша Церера. 344 Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині 345 Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні. 346 Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши, 347 Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея, 348 Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий. 349 Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне, 350 Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку, 351 Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився. 352 Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею, 353 Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає. 354 Часто цю темну вагу розметать намагається велет, 355 Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити. 356 Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних, 357 Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався 358 Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні. 359 Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає 360 Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, 361 Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати. 362 Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів 363 Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї 364 Вздріла його Еріціна[9]: крилатого сина обнявши,— 365 «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,— 366 Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне, 367 Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому 368 Третя, остання за жеребом випала світу частина! 369 Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі, 370 Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі. 371 Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї 372 Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться! 373 Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! — 374 Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила. 375 Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана, 376 Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери, 377 Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає. 378 Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну: 379 З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же 380 Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла, 381 З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше 382 Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна. 383 Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою 384 Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце. 385 Неподалік од геннейських стін є глибоководне 386 Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше 387 Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо. 388 Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця 389 Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись. 390 Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти. 391 Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна 392 Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні, 393 Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято, 394 Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг, 395 Владар підземний побачив її, закохався і викрав — 396 Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня 397 Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо 398 Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг, 399 Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою 400 В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним, 401 Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити. 402 А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней, 403 Кожного з них називає по імені й часто шмагає 404 Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах. 405 Повз болота Палікійські сірчані й глибокі озера 406 Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води, 407 Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, 408 Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто. 409 Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським 410 Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок. 411 Там і жила-бо й саме джерело взяло назву від неї — 412 Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея. 413 Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі 414 Й тут же, впізнавши богиню, — «Не пройдете далі! — гукнула,— 415 Зятем Церери не бути тобі проти волі богині! 416 Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике 417 Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс, 418 Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно». 419 Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі 420 Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним 421 Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись, 422 Кручене берло владиче правицею, що було сили, 423 Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила 424 Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця. 425 А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву, 426 Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе, 427 Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами: 428 В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно, 429 Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м'якне, 430 Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті. 431 Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає: 432 Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи; 433 Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки 434 Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди — 435 Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками. 436 Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої — 437 Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись. 438 Ось уже мати журна побивається в пошуках доні: 439 Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає. 440 Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить, 441 Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи, 442 В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо 443 Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна. 444 Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно 445 Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу. 446 Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок 447 Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу: 448 Крівля солом'яна, двері низькі… Постукала. Звідти 449 Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй 450 Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну 451 Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею 452 Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна! 453 Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши, 454 Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. 455 Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно — 456 Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени. 457 Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди, 458 Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився. 459 З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова 460 Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку; 461 Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі. 462 Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня, 463 Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався. 464 От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща, 465 До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала, 466 Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова 467 Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити. 468 Знак очевидний, проте, подала: показала Церері 469 Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній 470 Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком. 471 Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню 472 Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати, 473 Бити долонями в груди свої почала раз од разу. 474 Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі: 475 Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні! 476 Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні 477 Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі, 478 Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом 479 На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла 480 Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння. 481 Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість, 482 Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає. 483 То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє. 484 Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають 485 Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям 486 Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий. 487 Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда. 488 Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні, 489 Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім 490 Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко, 491 Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна 492 Й не заслужила того: крадію помогла проти волі. 493 Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя. 494 Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди. 495 Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся, 496 Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів 497 Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею! 498 Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря 499 В край Ортігійський прийшла, — колись у доґіднішу пору 500 Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже 501 І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно 502 Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу, 503 Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся. 504 Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська, 505 Там Просерпіну твою я на власні побачила очі. 506 Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі, 507 Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала, 508 Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина». 509 Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла, 510 Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого 511 Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний 512 На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла, 513 Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся. 514 «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні 515 Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш 516 Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше, 517 Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні. 518 От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше 519 Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба — 520 Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню, 521 Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,— 522 Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?» 523 Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас — 524 Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати 525 Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов'ю 526 Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде, 527 Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій, 528 Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало, 529 Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти 530 Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна, 531 Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами 532 Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки». 533 Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера. 534 Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва 535 Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям, 536 Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала, 537 Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки 538 І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив, 539 Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила 540 Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою 541 Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,— 542 Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши. 543 Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха 544 Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила 545 Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі. 546 Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві, 547 Більшою в нього стає голова, загинаються кігті, 548 Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. 549 В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького — 550 Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних. 551 Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару 552 Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки, 553 Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу? 554 Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала 555 Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? 556 Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі, 557 Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули, 558 Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись, 559 Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло 560 (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям. 561 Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос, 562 Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі — 563 Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили. 564 А посередник між братом своїм і сумною сестрою, 565 Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець: 566 Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна 567 З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. 568 Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла. 569 Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, 570 Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно 571 В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне. 572 Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась: 573 «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?» 574 Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею 575 Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши, 576 Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала. 577 «Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахайї, 578 Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла, 579 Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось. 580 Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою 581 (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали. 582 Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли. 583 Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна, 584 Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала. 585 От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських. 586 Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала. 587 Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому 588 Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик 589 Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався. 590 Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі 591 Схили його берегів огорнули природною тінню. 592 От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась. 593 Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись, 594 Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю 595 Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, 596 Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками. 597 Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало. 598 Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки. 599 «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,— 600 Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло. 601 Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився 602 На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея: 603 Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає. 604 Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною. 605 Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка, 606 Так от шуліка — хижак на тремтливу голубку спадає. 607 Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена, 608 Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда… 609 Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене. 610 Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні 611 Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись. 612 Через долини, поля, через гори, лісами порослі, 613 Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала. 614 Сонце в спину світило мені, отже, перед собою 615 Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив? 616 Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих 617 Мов буревій, лопотів — забавлявся моїми стьожками. 618 Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога, 619 Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало, 620 Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!» 621 Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу 622 Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола, 623 Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить, 624 Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі, 625 Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!» 626 Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка 627 Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний 628 Виє, або як той заєць — русак під кущем, коли бачить 629 Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє. 630 Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався, 631 Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця. 632 Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю: 633 Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові. 634 Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки 635 Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю, 636 Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши, 637 Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає 638 Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись. 639 Делія землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери, 640 Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця 641 Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря». 642 Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних 643 До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя, 644 Вже між землею і небом летить, а тоді завертає 645 Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто, 646 До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати 647 На переліг, а частину — на землі, не орані здавна. 648 Ось над Європою вже, над полями азійського краю 649 Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі. 650 Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього. 651 Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали. 652 «Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий,— 653 Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі, 654 Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром — умію. 655 Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах, 656 Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу». 657 Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати 658 Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі 659 Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера 660 В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський 661 Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря». 662 Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша. 663 Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням 664 Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі 665 Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу, 666 Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні, 667 От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання 668 Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе». 669 Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди, 670 Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти, 671 Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись 672 Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі, 673 А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє, 674 Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі. 675 Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками, 676 Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки. 677 Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня: 678 До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

Книга шоста

1 Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила 2 Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий. 3 Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять! 4 Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим». 5 Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни. 6 Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння. 7 Славу не місцем вона здобула і не родом високим, 8 Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець 9 Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту. 10 Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду, 11 Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням 12 Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що 13 В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах. 14 Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї 15 З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались. 16 Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий. 17 Любо дивитись було не лише на готову тканину, 18 А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало: 19 Бо вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну, 20 То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила 21 Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі; 22 То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори 23 Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади. 24 Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити, 25 Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!» 26 Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні, 27 Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору, 28 Й так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна, 29 Йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком. 30 Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави 31 Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни. 32 Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале 33 Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо». 34 Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши, 35 Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву, 36 Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить: 37 «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила. 38 Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови 39 Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки. 40 В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням 41 Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці. 42 Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?» 43 Їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє,— і вже не бабуся — 44 Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи 45 Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі, 46 Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись, 47 Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку 48 Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця, 49 Й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине. 50 Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави 51 Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно 52 Не витрачаючи слів, — розпочати змагання готова. 53 Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині. 54 Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули. 55 Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл. 56 Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо 57 Перебирають його, а коли між нитками основи 58 Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим. 59 Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг, 60 Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми. 61 Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала 62 В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні. 63 Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься, 64 Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком. 65 І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків, 66 Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим 67 Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні. 68 Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку. 69 Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині. 70 Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта 71 Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню. 72 Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька 73 Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко 74 Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд. 75 Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору 76 Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі 77 Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити. 78 Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом; 79 Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда. 80 Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, 81 Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива. 82 Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу. 83 Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави, 84 Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,— 85 По чотирьох боках додала ще чотири змагання 86 Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали. 87 Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні — 88 Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли 89 Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних. 90 В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну 91 Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула 92 На журавля й зі своїми війну їй веліла почати. 93 Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий 94 Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала 95 З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько 96 Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім 97 Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще. 98 Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра: 99 Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось, 100 Наче здригається він од ридань на камінній долівці. 101 Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка: 102 Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада. 103 Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу 104 Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє. 105 Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег, 106 Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, боїться 107 Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги. 108 Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче. 109 Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим. 110 Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира 111 Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку, 112 Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріона, 113 Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями, 114 Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією. 115 Далі, Нептуне, — й тебе, як Еолову діву здобув ти 116 В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком 117 Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду. 118 Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви 119 Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса 120 Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта: 121 Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну 122 Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же 123 То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву; 124 То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву Іссу. 125 Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону. 126 Далі — й Сатурн — жеребець, Хірона двотілого батько. 127 Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини 128 Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим. 129 Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби 130 В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява: 131 Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує 132 Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну, 133 Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири. 134 Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась: 135 Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада 136 Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже 137 Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,— 138 Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам». 139 А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї 140 Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся 141 Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа, 142 Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло, 143 Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті. 144 Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає 145 Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння — тканину. 146 Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка 147 Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола. 148 Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування, 149 Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі. 150 Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе: 151 Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась. 152 Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом, 153 Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства 154 Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми, 155 Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя 156 Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала. 157 Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала 158 Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі, 159 Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди! 160 Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона! 161 Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши! 162 Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами». 163 Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні, 164 Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють. 165 Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає, 166 Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим, 167 Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою, 168 Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах, 169 Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,— 170 «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули, 171 Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні 172 Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько, 173 Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу. 174 Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — 175 Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї. 176 Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем[10] пишаюсь. 177 Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою — 178 Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими 179 Струнами, з людом її — у моєму й його володінні. 180 Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці — 181 Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того, 182 Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок, 183 Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток, 184 То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині? 185 Як же насмілились ви перевагу надати Латоні, 186 Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого, 187 Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна? 188 Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,— 189 Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос. 190 «Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями»,— 191 Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила 192 Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина. 193 Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду, 194 Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне. 195 Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може: 196 Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше. 197 Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо, 198 Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства — 199 Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать, 200 Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна. 201 Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте 202 Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято, 203 Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону. 204 Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта 205 Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба: 206 «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати, 207 Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні 208 Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно 209 Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти! 210 Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась 211 Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить 212 Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала 213 Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!» 214 Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові: 215 «Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару». 216 «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє, 217 В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма. 218 Поле широке й рівнинне було біля стін того міста. 219 Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці; 220 Де яка брила була — під копитом дробилась у порох. 221 Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом 222 На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних 223 Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять. 224 Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба 225 В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу, 226 Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила, 227 Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде 228 Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки. 229 Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо. 230 Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли 231 В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич, 232 Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила 233 Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший. 234 Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна, 235 Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває 236 Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла. 237 Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій 238 Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує. 239 Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення — 240 Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно, 241 До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі. 242 Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах, 243 Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита, 244 Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила. 245 Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись, 246 Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали, 247 Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши. 248 Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди, 249 Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі — 250 Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць 251 Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє. 252 Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені 253 Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря. 254 Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон 255 Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок, 256 Де починається литка і м'яко сплітаються жили. 257 Поки рукою добуть намагається згубне залізо, 258 Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір'я. 259 Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла 260 Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір. 261 Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши 262 Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! — 263 Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,— 264 Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути, 265 Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною 266 Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся. 267 Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання 268 Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане 269 Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика 270 Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі? 271 Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди 272 Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно. 273 Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби, 274 Що розганяла жінок, які шану Латоні складали, 275 Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість 276 Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав. 277 Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує 278 Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає. 279 Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі: 280 «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь! 281 Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю, 282 Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши, 283 Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража! 284 Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми 285 Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!» 286 Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута, 287 Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби: 288 В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли 289 Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри. 290 Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала 291 Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому. 292 Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну, 293 Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої. 294 Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом. 295 Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла, 296 Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає. 297 Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало; 298 Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба, 299 В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу 300 З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» — 301 Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня 302 Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя 303 Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся, 304 Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі — 305 Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ. 306 Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого 307 Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили, 308 Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки, 309 Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї. 310 Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній 311 І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає 312 Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні. 313 Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки 314 Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають 315 Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. 316 Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось. 317 Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни 318 Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі. 319 Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома, 320 Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо, 321 Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу 322 Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати 323 Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця, 324 Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища, 325 Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім — 326 Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий. 327 «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив. 328 «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив. 329 «Чий він, — питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може, 330 Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник: 331 «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе. 332 Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина 333 Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку, 334 Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів. 335 Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши, 336 Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню. 337 Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати, 338 Новонароджених — два божества — притуливши до лона. 339 Ось уже Лікії край, що Хімеру зродив. Було літо. 340 Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня, 341 Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати. 342 Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали. 343 Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково 344 Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові 345 Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною. 346 Ось до води підступила богиня; навколішки ставши, 347 Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи. 348 Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня: 349 «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку? 350 Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність 351 Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь. 352 Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці 353 Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,— 354 Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті, 355 Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі. 356 Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь, 357 Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити! 358 Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть 359 Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята. 360 Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині? 361 Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють, 362 А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. 363 Мало того: почали всі гуртом каламутити воду — 364 З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають, 365 Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни. 366 Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних 367 Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно 368 Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба, 369 «Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній». 370 Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути 371 Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають, 372 То визирають з води, а то попливуть по поверхні. 373 Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну 374 Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором, 375 В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись, 376 Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою. 377 Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута. 378 Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки. 379 Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну; 380 Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,— 381 Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають». 382 Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший 383 Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом 384 Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари. 385 «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то 386 Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко, 387 Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. 388 Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає. 389 Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті 390 Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі 391 Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях. 392 Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять 393 Села, й сатири — брати, й Олімп, що тоді вже був славний, 394 Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах 395 І густорунних овець, і рогаті стада випасали. 396 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно 397 Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. 398 Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. 399 Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, 400 В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків. 401 Після таких от сумних оповідок недавню подію 402 Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми, 403 В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею, 404 Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій 405 Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова. 406 Та від народження він не такий був: плече його ліве 407 Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою 408 Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали, 409 Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, 410 Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову 411 Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим. 412 Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі, 413 Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви. 414 Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени, 415 І Калідон, що тоді ще не був осоружний Діані: 416 Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний, 417 Патри[11] й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони[12], 418 Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився, 419 Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний, 420 З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму. 421 Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни! 422 На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря, 423 Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні. 424 Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши, 425 Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив. 426 З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний, 427 І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),— 428 Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе, 429 Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,— 430 Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні, 431 Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний — 432 Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні. 433 Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками 434 Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала 435 Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами: 436 Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона 437 В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили. 438 Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий 439 Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому. 440 До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна: 441 «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді 442 Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро, 443 Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком 444 Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море 445 Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні, 446 В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір. 447 Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю 448 Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова. 449 Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила, 450 Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго. 451 Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше — 452 Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм — 453 Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади, 454 Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси. 455 Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе 456 Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби 457 Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна. 458 Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть 459 Палить. Населення краю того до Венери охоче, 460 Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою. 461 Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу, 462 Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу 463 Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим 464 Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї 465 Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу. 466 Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем роздирає. 467 Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз 468 Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання. 469 Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал 470 Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла. 471 Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла. 472 Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої 473 В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається 474 Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає. 475 Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво 476 Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив. 477 Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає. 478 Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує; 479 Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї — 480 І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну 481 Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче 482 Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе. 483 Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає 484 Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх 485 Те, що за деякий час для них спільною буде бідою. 486 Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні 487 Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба. 488 Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото 489 Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний. 490 Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня, 491 Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя; 492 Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє, 493 В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці. 494 От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання 495 Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає: 496 «Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір, 497 І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,— 498 Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні) 499 Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько 500 Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної 501 Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину. 502 Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина 503 (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» 504 Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози, 505 Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали. 506 Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих, 507 Тих попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука 508 Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно. 509 Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання 510 Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним. 511 Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила, 512 Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,— 513 «Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!» 514 З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься 515 Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає. 516 Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить 517 Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця. 518 Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник. 519 Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя 520 Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона 521 Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом. 522 Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу, 523 Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу 524 Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же 525 Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно 526 Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше. 527 Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі 528 Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна; 529 Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши, 530 Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши. 531 Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала 532 Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять. 533 «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках 534 Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття 535 Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці, 536 Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони; 537 Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині, 538 Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна. 539 Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших 540 Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно 541 Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини. 542 Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу 543 Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,— 544 Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок, 545 Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді 546 Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню 547 Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі. 548 Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!» 549 Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся 550 Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, 551 З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова, 552 Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину 553 Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє, 554 Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті. 555 Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась 556 Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши, 557 Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті, 558 Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче. 559 Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється, 560 Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає. 561 Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще 562 Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом. 563 Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни. 564 Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає, 565 Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка. 566 Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна 567 Шати, що сяла на них золота облямівка широка. 568 В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї 569 Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні, 570 Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги! 571 Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні. 572 Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна 573 Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни. 574 Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває, 575 Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою. 576 Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу, 577 Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну — 578 Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла, 579 Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку 580 Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала. 581 Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина, 582 Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає 583 І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла. 584 Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати 585 Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе 586 Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти. 587 Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали 588 Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить. 589 Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу. 590 Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний 591 Для святкування, бере, за шалену хапається зброю. 592 Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра — 593 Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці. 594 Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна, 595 В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало, 596 Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись. 597 Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, 598 І забирає сестру відтіля. Напинає на неї 599 Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим 600 І силоміць у палати свої перелякану тягне. 601 Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,— 602 Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно. 603 Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом, 604 Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває. 605 Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд, 606 Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала. 607 В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу, 608 Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство 609 Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна, 610 Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! — 611 Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом, 612 Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу 613 Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова 614 Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої 615 І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь 616 Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними 617 Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього 618 Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова, 619 Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна, 620 Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась, 621 Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий, 622 Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова: 623 Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому. 624 Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись, 625 Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе, 626 Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина — 627 Полагіднішала враз, її гнів, перервавшись, пригаснув. 628 І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами. 629 Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське 630 Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить, 631 Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,— 632 Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика! 633 «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!» 634 Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко! 635 Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин». 636 Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу — 637 Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі. 638 В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї 639 Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю, 640 «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна 641 Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя 642 Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати, 643 Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени, 644 Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, 645 Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина, 646 Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка. 647 Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея. 648 «Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа, 649 Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу. 650 Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши, 651 Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу. 652 Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався! 653 Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. 654 Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,— 655 «Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся, 656 Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,— 657 Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, 658 Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця 659 Кинула просто в обличчя Тереєві. Їй ще ніколи 660 Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом. 661 Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер 662 Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. 663 То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?) 664 Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко, 665 Плаче й себе називає живою могилою сина. 666 На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши, 667 Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. 668 Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, 669 Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї 670 Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство. 671 Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, 672 Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь, 673 Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає 674 Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд. 675 Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти 676 Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней. 677 Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши, 678 Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати. 679 Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні 680 Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні. 681 Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола[13], 682 Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці. 683 Він Орітії коханої довго не мав побіч себе. 684 Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі. 685 Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті, 686 Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних. 687 «Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну 688 Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні, 689 Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать? 690 Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари, 691 Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, 692 В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити; 693 В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону 694 Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь 695 Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі. 696 Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих. 697 І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину 698 В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі — 699 Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую. 700 Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись, 701 Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!» 702 Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею 703 Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом 704 Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води. 705 Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне 706 Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху 707 Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану. 708 Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті. 709 Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів, 710 Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши. 711 Владар північний актеянку взяв там собі за дружину, 712 Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила. 713 Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько. 714 Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились: 715 Поки русявого заросту їх підборідки не знали, 716 Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд. 717 Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям, 718 Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях. 719 Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво, 720 Через незвідане море з мінійцями разом пустились 721 Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

Книга сьома

1 Море судном пагасейським уже борознили мінійці. 2 Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній 3 Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона 4 Птиць — півжінок відігнати вдалось од злощасного старця. 5 Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились, 6 Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег. 7 До владаря приступили відразу по Фріксове руно, 8 Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні. 9 В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання. 10 Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити 11 Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, — 12 Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді 13 Дивно, якби це не був саме той, що керує любов'ю. 14 Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим. 15 (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув 16 Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій? 17 Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця, 18 О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала? 19 Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить, 20 Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю, 21 Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко, 22 Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне? 23 Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо, 24 Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх 25 Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець. 26 Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду, 27 Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив 28 Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу. 29 Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні, 30 Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті, 31 Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона. 32 Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця — 33 Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. 34 Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням 35 Не осквернити очей і биків не нагнати на нього, 36 Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія? 37 Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати — 38 Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство, 39 Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу, 40 Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене, 41 Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила? 42 Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,— 43 Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця, 44 Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась 45 Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу. 46 Поки що хай присягається він, хай боги те почують — 47 Їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі 48 Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане. 49 Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських 50 Будуть тебе, — їх мужів рятівницю, жінки прославляти. 51 Значить, і брата, й сестру, й свого батька, й богів свого краю 52 Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину? 53 Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна. 54 Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання. 55 Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж — 56 Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані, 57 Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула 58 Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї. 59 Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі 60 Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива 61 За чоловіком таким!» — і зірок головою торкнуся. 62 Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть 63 Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду, 64 То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами 65 Скілла — напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,— 66 Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши, 67 Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду 68 В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа. 69 Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними 70 Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя 71 Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!». 72 Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність, 73 І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону. 74 Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати. 75 В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу. 76 Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає. 77 Та, лиш зустрівсь Есонід, — і вогонь палахкоче у грудях. 78 Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову 79 Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом, 80 Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, 81 Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню, 82 Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,— 83 Щойно Ясон появивсь, — на сам вид його знов запалала. 84 Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі, 85 Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього. 86 Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні 87 Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді — 88 Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може. 89 Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво 90 По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати 91 Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея: 92 «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди, 93 Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю, 94 Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому 95 Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя 96 Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми, 97 Й тим, задля чого життям своїм важиш». — Ясон присягає. 98 Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля, 99 Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся. 100 Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила, 101 Став напливати народ на священне Мавортове поле, 102 Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні 103 Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості. 104 Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі 105 Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави 106 Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись, 107 Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим 108 Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою. 109 Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані 110 Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона 111 Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього 112 Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги. 113 Землю копитом роздвоєним б'ють, підійнявши пилюку. 114 Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле. 115 Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно 116 До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!). 117 Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло 118 Гонить биків під ярмо — вони тягнуть, покірні, важкого 119 Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють. 120 Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають, 121 Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома 122 Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле. 123 М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться 124 Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби. 125 Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає 126 Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи, 127 Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, 128 Так і вони, коли в лоні земному засів поступово 129 Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали, 130 Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю! 131 Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі 132 В бік юнака гемонійського, серце прошити готові, 133 Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги. 134 Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла: 135 Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило! 136 Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола. 137 Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах, 138 Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне. 139 В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом, 140 Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе. 141 Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні, 142 Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці, 143 Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона. 144 Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє, 145 Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала. 146 Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором. 147 Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо, 148 Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття. 149 Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія. 150 Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами, 151 Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож. 152 Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши, 153 Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту, 154 Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі 155 Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом 156 Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий, 157 Ще одну здобич, — призвідницю першої,— взяв і невдовзі 158 В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину. 159 Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі 160 Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся 161 Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву 162 Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно: 163 Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він. 164 Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку 165 Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе, 166 Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства, 167 Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?) 168 Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!» 169 Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина — 170 Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність. 171 Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась,— 172 Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку 173 Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката 174 Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе, 175 Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне. 176 Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років 177 Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика 178 Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!» 179 Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши, 180 Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі 181 Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,— 182 З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах 183 Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці 184 Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну 185 Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів 186 Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі, 187 Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе. 188 Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні, 189 Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши, 190 Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув 191 Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче, 192 Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним 193 Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато, 194 Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш 195 На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське! 196 Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш! 197 Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера! 198 Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться. 199 З вашої ласки до витоків можу річки повертати, 200 Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою, 201 В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу, 202 Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу. 203 Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю. 204 Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу 205 З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори, 206 Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають. 207 Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю 208 Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця 209 Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця. 210 Ви полум'яних биків усмирили і зігнутим плугом 211 Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули. 212 З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні. 213 Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно, 214 Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі. 215 Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість 216 Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши. 217 Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я 218 І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони 219 Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба. 220 Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою 221 Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, 222 Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе, 223 Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів. 224 Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні, 225 Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає 226 Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням, 227 Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді. 228 Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана, 229 Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився. 230 Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо 231 Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий. 232 На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала — 233 Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка. 234 Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить, 235 Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки 236 Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,— 237 Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе. 238 Після повернення — все за порогом вона й за дверима; 239 Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа, 240 З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч — 241 Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва. 242 Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо 243 Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий 244 Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє 245 Ніж і гарячою кров'ю широкі заповнює ями. 246 Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші, 247 Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші. 248 Шепче й закляття слова; божества закликає підземні: 249 Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,— 250 Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла. 251 Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням, 252 Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього 253 Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу, 254 Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави. 255 Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі, 256 Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли. 257 Всі, хто там був, одійшли. Розпустивши волосся, Медея, 258 Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні; 259 В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши, 260 В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі, 261 Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона. 262 В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом, 263 Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву. 264 Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, 265 Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. 266 Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, 267 Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. 268 Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. 269 Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом, 270 Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини 271 Може змінити. Змії кініфійської[14] шкіру тоненьку 272 Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка 273 Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею 274 Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала. 275 Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають, 276 Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш, 277 Все це від самого дна заколочує аж до блідої 278 Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. 279 Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, 280 Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася 281 Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. 282 Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну 283 Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, 284 Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти. 285 Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає 286 Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові 287 Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе 288 Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна 289 Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово; 290 Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча, 291 Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі. 292 Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона, 293 Що сорок років тому відбулось, те на пам'ять спливає. 294 З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову, 295 Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні 296 Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав. 297 Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала 298 З мужем. І ось припадає благальницею до порогів 299 Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали 300 Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди 301 Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману. 302 Про добродійства свої почала; зупинилась на тому, 303 Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати. 304 Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька, 305 Можна так само з похилого віку в юнацький вернути. 306 Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату. 307 Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко 308 Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава. 309 Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка 310 Мала вагу, барана — вожака приженіть, що найстарший 311 З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям». 312 Бачить, уже барана, що років йому годі злічити, 313 Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши. 314 Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила, 315 Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, 316 Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу 317 Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють, 318 Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні. 319 Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді. 320 Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти 321 Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає. 322 Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку 323 Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати. 324 Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали, 325 Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли 326 Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь 327 Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить. 328 Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло. 329 Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький 330 Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали. 331 В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли, 332 Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,— 333 З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові, 334 Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах. 335 Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю. 336 Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,— 337 Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте, 338 Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла! 339 Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша. 340 Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька, 341 Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього, 342 Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп. 343 Він, хоча кров'ю підплив, та, насилу опершись на лікоть, 344 Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні 345 Серед мечів піднімаючи, — «Що ви, — звернувся благально, —. 346 Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька 347 Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки. 348 Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла 349 Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила… 350 Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих 351 Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном 352 Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею — 353 Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив: 354 Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе 355 Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув 356 Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі. 357 Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана 358 В'ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі; 359 Й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку — 360 Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер. 361 Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта, 362 Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши, Мера[15]; 363 Й Кос[16], Евріпілове місто міцне, де рогатими стали 364 Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла. 365 Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів 366 Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,— 367 В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер. 368 Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду, 369 Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,— 370 Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку[17]. 371 Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе, 372 З явою лебедя вславлені: подарував юнакові 373 Філій пернатих приручених і велетенського звіра — 374 Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати — 375 Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок, 376 Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем. 377 «Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі 378 Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився, 379 Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних. 380 Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином, 381 Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала. 382 З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих 383 Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба[18]. 384 Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони; 385 Там володар із дружиною злинули в небо птахами. 386 Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра, 387 З рідною матір'ю ложе своє мав Менефрон ділити. 388 Бачить Кефіса[19] здаля, що оплакував долю невтішну 389 Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого; 390 Бачить домівку Евмела, який побивався за сином[20]. 391 Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею — чаклунку 392 Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку 393 Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами. 394 Потім, коли наречену спалила колхідська отрута, 395 Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге, 396 Й кров'ю дітей обагрилось залізо, — тікає злочинна 397 Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону. 398 Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває 399 В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі 400 Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе; 401 Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка. 402 Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив: 403 Їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі. 404 Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька, 405 Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний. 406 Щоб подолати його, аконіт заварила Медея — 407 Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала. 408 Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна, 409 Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, 410 В'ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець 411 Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих 412 Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши, 413 Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій, 414 Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши, 415 Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене. 416 Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних 417 Соків тієї землі, набула смертоносної сили. 418 Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом 419 Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини 420 Батько Егей подає його синові (думав — що ворог). 421 Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха, 422 Й тут на руків ї меча запримітив здивований батько 423 Знак свого роду — й злочинний напій з-перед уст йому вибив. 424 Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула. 425 Батько, хоч як і зрадів, що живим його син залишився, 426 Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі 427 Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває, 428 Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири 429 Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні. 430 Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів, 431 Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі 432 Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу 433 Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею, 434 Весь Марафон, зачудований кров'ю бика-Мінотавра. 435 Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,— 436 Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра 437 Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана[21]. 438 Бачили мертвим Прокруста[22] жорстокого хвилі Кефіса. 439 Як поваливсь Керкіон, — Елевсін це побачив Церерин. 440 Впав і Сініс, що для зла застосовував рук своїх силу: 441 Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів'я 442 Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини. 443 До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить 444 Шлях, коли згинув Скірон[23]. Лиходія розсіяні кості 445 Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти. 446 Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали 447 Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі. 448 Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,— 449 Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній, 450 Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!» 451 Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці 452 Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті. 453 Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває: 454 Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши 455 Рідного сина собі, безтурботно не міг веселитись: 456 Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші 457 Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя: 458 За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити. 459 Та перед тим він союзні війська до війни залучає. 460 Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті. 461 Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея: 462 Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі. 463 Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий; 464 Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини, 465 Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка 466 Арна колись продала: пожадане отримавши злото, 467 Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна; 468 Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням, — галка. 469 Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос, 470 І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий. 471 Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила 472 Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна. 473 Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу 474 Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила. 475 Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа 476 Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший 477 Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними. 478 Повагом, не поспішаючи, — все-таки вік за плечима,— 479 Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну. 480 Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель 481 Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами: 482 «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході 483 Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну». 484 Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може 485 Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа 486 Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами». 487 Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» — 488 Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом, 489 Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили. 490 Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі 491 В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний 492 З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю. 493 На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни. 494 Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала, 495 Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши, 496 В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком 497 Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди, 498 Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю. 499 Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч — 500 Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили. 501 Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч, 502 Волю Егея Кефал переказує, просить подати 503 Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їх віддавна, згадавши. 504 Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос. 505 Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку 506 Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,— 507 «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив, — Афіни! 508 Сили всього мого острова, все, що мені постачає 509 Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте. 510 Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне. 511 Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве». 512 «Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде 513 В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь 514 Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті, 515 Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе, 516 З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше». 517 Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито: 518 «Кращою долею, друже, змінився печальний початок. 519 О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати! 520 Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу. 521 Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш. 522 З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив! 523 Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала 524 В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення. 525 Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки 526 Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали. 527 Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво. 528 Темною млою в цей день над землею нависло понуре 529 Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари. 530 Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте 531 І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте, — та все ще 532 Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу: 533 В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера. 534 А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке 535 Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки. 536 Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари, 537 На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу. 538 З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга, 539 Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши. 540 Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала 541 Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло. 542 Чистої крові рисак, володар бігової доріжки, 543 Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню, 544 Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті. 545 Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна 546 Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде. 547 Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах 548 Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря. 549 Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець 550 Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять 551 Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола. 552 Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись, 553 Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався. 554 Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий 555 Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий, 556 Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом 557 Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки. 558 Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть: 559 Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим 560 Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла. 561 Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч, 562 Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду. 563 Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,— 564 За допомогою й сам загибав. І коли всі надії 565 Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати, 566 Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому 567 Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму 568 Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах; 569 Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше. 570 Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись, 571 Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити. 572 Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні, 573 З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,— 574 Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі 575 Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається. 576 Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя. 577 Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять; 578 Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби 579 Вже через силу запалими глибоко водять очима, 580 Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають. 581 І видихають життя свого залишок, де доведеться. 582 Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті, 583 Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий? 584 Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці, 585 Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі 586 Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя. 587 Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний 588 З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно 589 Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа, 590 Батько за сина молилися палко, й самі при молитві, 591 На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались, 592 І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні! 593 Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму, 594 Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги, 595 Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю. 596 Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе 597 І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька 598 Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару, 599 Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо. 600 Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба 601 Людям боги подають: перетлила недуга утробу. 602 Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму, 603 Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась. 604 Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю 605 Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель. 606 Не хоронили, а просто виносили скошених мором: 607 Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними. 608 То на землі залишали тіла, то на вогнища клали, 609 Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала 610 Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник. 611 Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні 612 Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали. 613 Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало. 614 Вражений вихором бід і смертей, — «О Юпітере-батьку! — 615 Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми 616 Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян, 617 О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку, 618 Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!» 619 Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно. 620 «Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим 621 Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!» 622 Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця 623 Дерево недоторканне — насіння додонського парость. 624 Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши 625 Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим 626 Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій. 627 Подивувавшись їх кількістю, — «Дай громадян мені стільки ж, 628 Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!» 629 Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово 630 Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову, 631 Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю 632 З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати, 633 Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні. 634 Злинула ніч і турботами денними зморене тіло 635 Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих 636 Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому. 637 Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати 638 Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались. 639 Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали; 640 Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо, 641 Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику 642 Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив. 643 Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю: 644 Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях 645 Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору 646 Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю 647 Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері, 648 Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі! 649 Вийди ж!» Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно 650 Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку 651 Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають. 652 Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом 653 Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало. 654 Щоб пам'ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я. 655 Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього — 656 Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем'я. 657 Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє 658 Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою 659 Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,— 660 З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром». 661 Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались, 662 Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю, 663 Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве, 664 Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому. 665 Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком 666 Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта — 667 Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору. 668 Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі, 669 Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони. 670 В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить 671 Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився. 672 Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці 673 Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям. 674 Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню, 675 Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,— 676 Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав 677 Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б 678 Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця. 679 Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду 680 І між найкращих списів ось такого метального списа». 681 «Ще якби ти його в дії побачив, — на те Еакіду 682 Мовив один із актейських братів, — ще б не так дивувався! 683 Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує. 684 Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим». 685 Все хоче знати Нереїв юнак, — випитує далі, 686 Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок. 687 Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною 688 Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши 689 Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози: 690 «Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? — 691 Плачу і довго ще плакати буду, — якщо мені доля 692 Жити ще довго дала, — бо з дружиною милою спис цей 693 Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я! 694 Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію 695 Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна. 696 Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б, 697 Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею, 698 Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався — 699 Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі. 700 Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць. 701 Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами. 702 Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета 703 Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї 704 Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині — 705 Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем, 706 Хоч вона межами дня володіє і межами ночі, 707 Хоч споживає нектар, — я кохав тоді тільки Прокріду. 708 В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда. 709 Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь, 710 Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,— 711 Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! — сказала,— 712 Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,— 713 Ще пожалієш об тім!» — І дозволила йти мені, гнівна. 714 Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі 715 Чую богині грізьбу. «А чи там, — промайнула підозра,— 716 Жде, як належить, на мене жона?» Її вік, її врода 717 Наче б шептали: «Не вір!» — «Можеш вірить їй!» — вдача казала. 718 Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї, 719 Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі. 720 Мучить підозра. «Візьми подарунками, — радить, — на пробу 721 Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора, 722 Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд. 723 От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу. 724 Вже я в оселі своїй, але злочином навіть не пахне: 725 Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує. 726 Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди. 727 Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу 728 Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись, 729 Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось. 730 В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись, 731 Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею 732 Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою 733 Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга! 734 Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо 735 Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я 736 Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього». 737 Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню 738 Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. 739 Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату. 740 Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась. 741 Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,— 742 Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!» 743 Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю, 744 З дому підступного йде, покидає невдячного мужа. 745 Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий, 746 В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані. 747 Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом 748 Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався 749 І запевняв, що дарунки й мене до такої провини, 750 Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі. 751 Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши, 752 Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій. 753 Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка, 754 Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй 755 Кінтія[24], мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший». 756 З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю. 757 Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка? 758 Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить. 759 Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших 760 Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала 761 Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну. 762 Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда — 763 Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім 764 Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить 765 І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво, 766 Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких: 767 Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала, 768 Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину. 769 Зграї собак напускали на неї, але вона птахом 770 Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду. 771 Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись 772 Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково 773 Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі. 774 Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив, 775 Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились. 776 Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі 777 З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь, 778 Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука. 779 Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями. 780 З нього було мені видно цю справді незвичну погоню: 781 То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка 782 Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне, 783 Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману 784 Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив. 785 Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй 786 Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами. 787 Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці 788 Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну, 789 Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе 790 Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу: 791 Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає. 792 Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця 793 Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними». 794 Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» — 795 Фок запитав. І відразу почув про вину того списа. 796 «Радість була для нас, друже, початком великого болю. 797 Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде, 798 Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя, 799 Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка. 800 Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало.. 801 Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене, 802 Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера 803 Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували. 804 Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини, 805 Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови. 806 В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра 807 Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней — 808 Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця 809 Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку. 810 Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди. 811 Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв. 812 Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду. 813 «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,— 814 Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві! 815 Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила». 816 Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! — 817 Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо! 818 Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш, 819 Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя, 820 Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!» 821 Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу 822 Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши, 823 Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу. 824 З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий 825 І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі. 826 Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! — 827 Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши, 828 Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала. 829 Все дорікала мені й під вагою уявної зради 830 Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась. 831 Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа. 832 Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, 833 Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати 834 Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить. 835 Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови 836 Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу 837 Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!» 838 Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик 839 Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» — 840 Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула: 841 «Певно, хижак причаївсь», — і метнув туди спис непохибний. 842 Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем, 843 Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї 844 Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху. 845 Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі 846 Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає. 847 Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне, 848 Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу, 849 Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку. 850 Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала. 851 Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася 852 Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа, 853 Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того, 854 Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові, 855 Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю, 856 Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди». 857 Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки 858 І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши? 859 Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили. 860 Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись, 861 Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає. 862 Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала». 863 Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору 864 Входить Еак із синами двома й до походу готовим 865 Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.

Книга восьма

1 Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця 2 Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі 3 Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись 4 Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше, 5 Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди. 6 Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів, 7 Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті, 8 Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього 9 Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим, 10 Волос виднівся один — запорука великої влади. 11 Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався, 12 Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата 13 Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла. 14 Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала, 15 Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони 16 Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї. 17 Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась, 18 Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури, 19 Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто 20 З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила. 21 З часом усіх поводатарів знала вона поіменно, 22 Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські. 23 Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя 24 Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався 25 Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне 26 Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю 27 Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці 28 Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла 29 Вправність і силу його. А коли напинав широченний 30 Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки 31 Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя, 32 Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім 33 На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, 34 Поводом туго стягав рисакові запінену морду,— 35 Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала 36 Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю 37 Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях. 38 Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути 39 Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова 40 Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський 41 Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,— 42 Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа 43 Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе 44 Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю: 45 В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог; 46 В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала. 47 Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б 48 Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно. 49 Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї, 50 Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді. 51 П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши 52 Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась. 53 Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною 54 Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще 55 Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду, 56 Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись — 57 Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий. 58 Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина, 59 Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду. 60 Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно 61 Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти 62 Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства 63 Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї: 64 Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди, 65 Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд, 66 Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе! 67 Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій 68 Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною. 69 Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона; 70 Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька 71 Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї. 72 О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті, 73 Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля. 74 Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу 75 Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові. 76 Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу 77 І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться, 78 Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,— 79 Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний 80 Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити». 81 Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих — 82 Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість. 83 Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло 84 Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає 85 В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього 86 Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда, 87 Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота, 88 Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!) 89 До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову: 90 «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька, 91 Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати. 92 Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний 93 Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос — 94 Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка 95 Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся 96 Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий: 97 «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба, 98 Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море! 99 Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога, 100 Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!» 101 Мовивши те, ворогам переможеним видав закони, 102 Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати 103 Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна. 104 Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті, 105 Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин, 106 Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає. 107 Руки простягши, кричить, — розлючена, простоволоса: 108 «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї, 109 Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить? 110 О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин 111 Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили 112 Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою, 113 Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись? 114 Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний, 115 Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька? 116 Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають, 117 Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу 118 Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити. 119 Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,— 120 Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі, 121 Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця. 122 Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав 123 Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був, 124 Диким до того ж, який і не відав ніколи любові, 125 Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву, 126 Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла 127 Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна. 128 Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло 129 Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу, 130 Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни 131 Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина, 132 Що, дерев'яним зображенням хитро бика підманувши, 133 Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає 134 Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний 135 Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний? 136 Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла 137 Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті. 138 Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую, 139 Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає. 140 Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство, 141 Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись, 142 Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море, 143 Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили), 144 Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється. 145 Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха, 146 Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),— 147 Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом. 148 Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море — 149 Й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі: 150 Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку 151 Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда». 152 Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів, 153 Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку 154 Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату. 155 Роду неслава тим часом зросла: материнської зради 156 Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора. 157 Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї, 158 В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши. 159 Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі, 160 Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним 161 Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити. 162 Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі 163 В'ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно, 164 Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий, 165 То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне 166 Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає 167 Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте 168 Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли! 169 Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем. 170 Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє, 171 З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився: 172 Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив 173 Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. 174 Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея 175 Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий, 176 Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню 177 Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками 178 Славою діва втішалась, — вінок із чола її знявши, 179 В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори, 180 Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти. 181 Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси: 182 Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією. 183 Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання; 184 Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,— 185 «Хай собі,— мовив якось, — перекриє моря й суходоли,— 186 Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому. 187 Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря». 188 Мовив і думку свою скерував на нечуване діло, 189 Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни, 190 Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали; 191 Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни 192 Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку. 193 Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском 194 При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає, 195 Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька 196 Хлопець Ікар; що торкається згуби своєї — не відав. 197 То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу 198 Бавився вітер — блукач, то розм'якшував пальцем жовтавий 199 Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,— 200 Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець 201 Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши, 202 Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі. 203 Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю, 204 Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими 205 Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш. 206 Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота, 207 Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона. 208 В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту 209 Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале. 210 Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця 211 Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара,— 212 Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах, 213 Першим летить, боячись за супутника — сина, мов птиця, 214 Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше. 215 Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва, 216 Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить. 217 Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає 218 Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий — 219 Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі 220 Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя, 221 Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули, 222 Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом. 223 Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила, 224 Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе 225 Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця 226 Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило. 227 Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі 228 Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись. 229 Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове 230 Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем[25]. 231 Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе,— 232 Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?» 233 Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір'я на хвилі, 234 Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло 235 Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі[26]. 236 Те, як безрадісний батько тужив над останками сина, 237 Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу 238 Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи. 239 В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця, 240 Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале. 241 Сина в науку сестра віддала йому, — хто ж бо то може 242 Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв 243 Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний. 244 Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби, 245 Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі 246 Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше. 247 Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні 248 Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,— 249 Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить. 250 Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви 251 Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина 252 Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада, 253 Здібних людей опікунка, — і в пір'я в повітрі вдягнула. 254 Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні 255 В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним. 256 Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда 257 Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,— 258 Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце; 259 Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння. 260 Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій 261 Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї, 262 Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни 263 Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею. 264 Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву, 265 Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно 266 Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. 267 Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка 268 По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї 269 Став допомоги благать, опинившись у скруті великій. 270 По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра, 271 Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби 272 Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної. 273 Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний 274 Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея, 275 Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву. 276 Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських 277 Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони 278 Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли. 279 Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари! 280 В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!» 281 Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея 282 Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний, 283 Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних. 284 Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия, 285 Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині — 286 Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні. 287 Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди 288 Піна, скипаючи; ікла ж у нього — мов бивні слонові. 289 Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя. 290 То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь, 291 То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні. 292 Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно 293 Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно. 294 Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю, 295 З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка. 296 Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки, 297 Ні круторогі бики не були порятунком худобі. 298 Люд утікає з полів і безпечним себе почуває 299 Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних 300 Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави: 301 Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник, 302 Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний, 303 Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм; 304 Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий 305 Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва, 306 Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати, 307 Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс, 308 Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди. 309 Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько, 310 З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом, 311 Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу, 312 З Наріка — жвавий Лелег; Панопей[27], і Гілей, і суворий 313 Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, 314 Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів. 315 Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний 316 Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини, 317 Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська. 318 Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко; 319 Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала. 320 Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості, 321 Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий. 322 З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати — 323 Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча. 324 Тільки-но вгледів її калідонський герой — і любов'ю 325 Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний 326 Пал, — «О щасливим, — сказав, — буде той з юнаків, кого мужем 327 Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив, 328 Ні соромливість, бо вже починались небачені лови. 329 Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись, 330 Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся. 331 Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці: 332 Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають, 333 Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать. 334 Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно 335 Води пливли дощові. По вологому дні того долу 336 Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий, 337 Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра. 338 Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців 339 Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний. 340 Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола 341 Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці 342 В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке. 343 Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса, 344 Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих. 345 Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно: 346 Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій. 347 Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям, 348 Певно, в хребет кабанові б уп'явсь, а не в землю, далеко 349 Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць. 350 «Фебе! — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную, 351 Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!» 352 Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив 353 Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила 354 Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко. 355 Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду: 356 Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає. 357 Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно 358 Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі 359 Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону 360 Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли: 361 Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі. 362 Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись, 363 Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі, 364 Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли. 365 Може б, і Нестор — пілосець, троянських часів не діждавшись 366 Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині, 367 Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба — 368 Звідти, врятований чудом, на ворога — вепра дивився. 369 Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий, 370 Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий, 371 Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку. 372 Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом 373 На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні, 374 З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали 375 Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові. 376 Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий, 377 В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне. 378 Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь, 379 Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, — необачний. 380 Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну, 381 Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка. 382 Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши 383 Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно. 384 Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась, 385 Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині, 386 Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,— 387 «Честь і хвала за цей постріл, — сказав, — тобі буде по праву!» 388 Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком 389 Духу собі додають і списи безуспішно метають: 390 Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо. 391 Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний, 392 Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам, — гукає,— 393 Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча! 394 Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони, 395 Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!» 396 Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче 397 Над головою підняв, її в руки обидві узявши. 398 Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим 399 Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні 400 Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.— 401 Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього 402 Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола. 403 Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок, 404 Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці. 405 «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне, 406 Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід, — бо й хоробрим 407 Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!» 408 Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним. 409 Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,— 410 Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі. 411 Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь 412 Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра 413 Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь. 414 Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю, 415 Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився. 416 Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю, 417 Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно, 418 Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну, 419 Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку. 420 Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно 421 Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю. 422 Аж заніміли на вид хижака: на землі розпростертий, 423 Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє 424 Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі. 425 А переможець, ногою притиснувши голову звіра,— 426 «Здобич ця, — каже, — по праву твоя, нонакрійська красуне, 427 По справедливості й славу та честь розділю я з тобою». 428 Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту 429 Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра. 430 Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок. 431 Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін. 432 Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати 433 Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу, 434 Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся, 435 Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!» 436 В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього. 437 Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,— 438 «Знайте ж ви, — кинув, — усі, хто до слави чужої охочий, 439 Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо 440 В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки. 441 Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата, 442 Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся. 443 Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства 444 Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю. 445 Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами, 446 Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних. 447 Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто 448 Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні. 449 Щойно дізналась, хто вбивця, — і вмить забуває про тугу, 450 Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти. 451 Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала, 452 Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали 453 І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено, 454 Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили, 455 Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри, 456 Долю звістивши йому, відступили, — з вогню те поліно 457 Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває. 458 Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок. 459 Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче. 460 Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла 461 Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої. 462 Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась, 463 Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою. 464 Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу. 465 То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний, 466 То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі. 467 Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось, 468 Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому. 469 Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна — звідки 470 Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю 471 Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,— 472 В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,— 473 Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних, 474 Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває. 475 Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово: 476 Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні, 477 Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву 478 Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала,— 479 Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно, 480 З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши: 481 «О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі! 482 Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних! 483 Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю. 484 Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати. 485 Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий! 486 Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій 487 Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє! 488 Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих, 489 Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні 490 Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя! 491 Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір! 492 Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті 493 Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати? 494 Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий 495 Матиме весь Калідонії край під своєю рукою? 496 Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати? 497 Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом 498 Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!.. 499 Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? 500 Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі? 501 О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком, 502 Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга. 503 Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане 504 Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна — 505 Нині верни або дай і мені до братів приєднатись. 506 Прагну — й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима 507 Рани братів постають і видіння жахливого вбивства. 508 Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає. 509 Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога. 510 Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами 511 Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла. 512 Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно. 513 Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе 514 Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним. 515 Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе — 516 Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує 517 Полум'я; болі великі приборкує силою духу. 518 Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю 519 Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани. 520 Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих 521 Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє; 522 Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають; 523 Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє. 524 Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно. 525 Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини. 526 Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці; 527 Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси 528 Доньки Евена, голосять жінки й матері калідонські. 529 Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких, 530 І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість. 531 Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись, 532 Гостре залізо під серце собі власноручно встромила. 533 Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким. 534 Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова. 535 Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри; 536 Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі. 537 Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло, 538 Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують. 539 Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця 540 Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами 541 Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають. 542 Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям, 543 Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги й невістки 544 Славної родом Алкмени, — сестер оперила й у небо 545 Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки. 546 Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає. 547 Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши, 548 В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків. 549 Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий 550 Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,— 551 Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся: 552 Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками, 553 Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив, 554 Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня 555 Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням. 556 Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу, 557 Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі. 558 Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,— 559 Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля». 560 Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив,— 561 Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними. 562 Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого 563 Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє. 564 Стеля висока мигтить черепашок багряним узором. 565 Гіперіон за той час дві третини світу відміряв, 566 І розмістились на ложах Тесей та супутники — друзі: 567 Син Іксіона — по цій стороні, а по тій, проти нього,— 568 Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною. 569 Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий 570 Виявив шану однакову, гостю високому радий. 571 Різного роду наїдками тут же й столи заставляти 572 Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості, 573 В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь, 574 Зором окинувши моря рівнину, герой величавий: 575 «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву 576 Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну». 577 Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів: 578 П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі. 579 Тож не одна лиш Діана — мисливиця мстить за зневагу; 580 Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву 581 Десять бичків закололи й, богів польових запросивши, 582 Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене. 583 Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі, 584 Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву, 585 Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю. 586 Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали, 587 Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському 588 Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався, 589 Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш. 590 Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів, 591 Любий мені; Перімелою нині його називають. 592 Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши. 593 Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню 594 Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море. 595 Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне, 596 Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба. 597 Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,— 598 Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне! 599 Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим, 600 І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним. 601 То пожалів би її, нам обом дарував би провину. 602 Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого. 603 Дай їп притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком,— 604 Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою 605 Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись. 606 Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона, 607 Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою. 608 Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче 609 Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися. 610 Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи: 611 Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає». 612 Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала 613 Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона, 614 Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь; 615 «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика 616 Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати». 617 Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом, 618 Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий. 619 Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри 620 Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же. 621 Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба 622 Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька. 623 Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я 624 З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько. 625 Побіч там є низина, нещодавно заселені землі, 626 Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають. 627 В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же — 628 Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта. 629 В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились — 630 Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились, 631 Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи. 632 В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда. 633 Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні 634 Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість — сусідку: 635 Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі. 636 Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги: 637 Двоє їх-ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє. 638 Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів, 639 І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,— 640 Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, 641 А господиня заслала її полотном груботканим. 642 Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні 643 Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою 644 Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває. 645 Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату 646 І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик. 647 З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх. 648 Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши, 649 Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно 650 Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась, 651 У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла. 652 Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім 653 Час непомітно спливав. Там, у закутку, — з бука цеберко 654 Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло. 655 Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили 656 Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові 657 Поручні й ніжки. М'який очерет — постіль заміняє. 658 Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято 659 Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке. 660 Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку. 661 Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо 662 Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу. 663 Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку 664 Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши, 665 Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду — 666 Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім; 667 Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала 668 Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі. 669 В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором, 670 Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера — 671 Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі. 672 Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі; 673 Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина. 674 Далі й вони поступилися місцем новій переміні: 675 Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви, 676 Й свіжі, у широких кошах, запахущі плоди яблуневі, 677 Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі, 678 Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі 679 Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність. 680 Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно, 681 Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває. 682 Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні 683 Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда. 684 Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину. 685 Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож. 686 От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. 687 Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго 688 Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши, 689 Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці: 690 «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів 691 Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо, 692 Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї 693 І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами 694 Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці 695 Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу. 696 Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла 697 Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать: 698 Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина. 699 Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів, 700 Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя,— 701 Храмом величним стає: де підпорки були, там колони, 702 Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире. 703 В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері. 704 Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній: 705 «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино, 706 Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою, 707 І сповіщає богам Філемон обопільне бажання: 708 «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати 709 Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,— 710 Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив 711 Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась». 712 Так усе й склалося їм: проживали вони при святині, 713 Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі, 714 Стали вони перед східцями храму, й про давні події 715 Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда — 716 Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано 717 Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею 718 Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно 719 Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою, 720 Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній 721 Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже. 722 Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?), 723 Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті 724 Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я: 725 «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані». 726 Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач. 727 Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння 728 Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе, 729 Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий, 730 Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши. 731 Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею, 732 Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. 733 То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким 734 Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї 735 Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись; 736 Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим, 737 Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою 738 Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою. 739 Так і жона Автоліка, донька Ерісіхтона може 740 Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник, 741 Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням. 742 Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець; 743 Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом. 744 Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний, 745 Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола 746 Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних. 747 Часто дріади кружляли під ним у святковому танці, 748 Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити 749 Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п'ятнадцять, 750 Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся 751 Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави. 752 Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього 753 Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали 754 Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,— 755 «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,— 756 Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!» 757 Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині. 758 Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же 759 Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені, 760 Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли. 761 А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши, 762 Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом 763 Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири, 764 Що розсікла йому шию могутню, — струмком пурпуровим. 765 Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі, 766 Зважився лютий топір одвести від священного дуба. 767 Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!» 768 Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,— 769 Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати. 770 Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся: 771 «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери, 772 Й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару, 773 Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю». 774 Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте 775 Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю 776 Падає — широко ліс під його тягарем вилягає. 777 Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись, 778 Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися 779 Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити. 780 Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула — 781 Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите. 782 Кару, що гідна була б співчуття, — якщо грішник у когось 783 На співчуття заслужив, — підшукала для нього Церера: 784 Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині 785 Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі 786 Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї 787 З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської: 788 «Єсть, — каже їй, — на околицях Скіфії сніжної місце, 789 Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки. 790 Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там, 791 І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні 792 Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива 793 Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить. 794 Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю. 795 Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними». 796 Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо, 797 В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної, 798 Що називають Кавказом її, зупинила драконів. 799 Поле було кам'яне, де й побачила німфа Голодну: 800 Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала. 801 Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці, 802 Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз'їло їй зуби; 803 Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї; 804 Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали. 805 Там, де мав бути живіт, — тільки місце лишилось для нього; 806 Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі; 807 Від худини їй суглоби побільшали; повипинались 808 Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти. 809 Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче — 810 Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там, 811 Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,— 812 Голод відчула-таки, — й колісницю назад повертає, 813 В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі. 814 А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї — 815 Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу 816 До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця 817 Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,— 818 Пізня була, тоді ніч, — обома обнімає руками; 819 В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло, 820 В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх. 821 Діло звершивши своє, покидає багатий плодами 822 Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери. 823 Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще 824 Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, 825 Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті, 826 Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? — 827 Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря. 828 Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти 829 В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало. 830 Тут же б із'їв усе те, чим багаті повітря, і землі, 831 Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало: 832 Їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити 833 Багатолюдні міста, — тих наїдків одній лиш людині 834 Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає. 835 Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає 836 Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки, 837 Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму: 838 Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,— 839 Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу, 840 Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом 841 Їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову 842 Й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно, — порожній. 843 Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно 844 Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,— 845 Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним 846 Полум'ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась 847 Тільки єдина дочка, — не такий би належавсь їй батько! 848 Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі 849 Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала: 850 «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне 851 В мене дівоцтво відняв!» — це Нептун був, кого закликала. 852 Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею 853 Пан її вже поспішав, — їй поставу і вид чоловічий 854 Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне. 855 Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи 856 Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку, — промовив,— 857 Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку 858 Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить! 859 Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті, 860 На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла. 861 Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались». 862 Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї 863 В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє: 864 «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку, 865 Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом. 866 Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,— 867 Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому, 868 Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла». 869 Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні — 870 Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою. 871 Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: 872 Знову й знову її продавав, а вона замінялась 873 То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.— 874 Так постачала весь час ненаситному батькові їжу. 875 Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі 876 Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу: 877 Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти, 878 Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом. 879 Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе, 880 До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю. 881 Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів'юся змією. 882 То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,— 883 Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене. 884 Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.

Книга дев'ята

1 Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався, 2 Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський 3 Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся: 4 «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями 5 Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці. 6 Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою. 7 Що переможець такий — це велика для мене розрада. 8 Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка 9 Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню? 10 Навперебій домагались її женихів цілі юрми. 11 З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя. 12 «Зятем, — кажу, — ти назви мене, сину ясний Партаона!» 13 Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились. 14 Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних 15 Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити. 16 Я ж на те: «Сором, — кажу, — коли смертному бог уступає 17 (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря 18 Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються. 19 Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,— 20 Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка. 21 Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу, 22 Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди. 23 Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени: 24 Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону. 25 Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду 26 Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця». 27 Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене 28 Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився. 29 Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука — моя сила. 30 Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!» 31 І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно. 32 Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений. 33 Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, 34 Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою. 35 Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі — 36 Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав. 37 То він за шию хапає мене, то за ноги проворні. 38 То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити. 39 Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала. 40 Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі 41 Б'ють раз у раз, — не схитнеться вона, тягарем своїм горда. 42 То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем, 43 Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові 44 Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись, 45 Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь. 46 Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої, 47 Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу, 48 Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо: 49 Хто, перемігши, тепер вожаком буде, — годі вгадати. 50 Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався 51 Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий 52 Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши. 53 Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду) 54 Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте, 55 Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову, 56 Щоб похвалитися) наче горою мене придавило. 57 Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу 58 Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів, 59 Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись 60 З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном 61 Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути. 62 М'язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся: 63 Змієм роблюся в'юнким, висковзаю із рук йому спритно. 64 Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло, 65 Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю. 66 Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа: 67 «Зміїв бороти, — сказав, — це забава моя ще з колиски! 68 Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській 69 Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка. 70 Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї — 71 Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці 72 Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия. 73 Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала 74 Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша. 75 Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою 76 Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям». 77 Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув 78 Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах. 79 Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити. 80 Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, 81 Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю. 82 Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене. 83 Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю 84 Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись. 85 Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці, 86 Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив. 87 Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами, 88 Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили». 89 Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана, 90 Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала 91 Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки 92 Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину. 93 Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею 94 День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки 95 Стали спокійними знов, — щоб, опавши, розбурхані води 96 Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя 97 І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив. 98 Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба, 99 Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко 100 То комишевим вінком, то вербовим приховував листям. 101 Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе! 102 Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила. 103 Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця, 104 В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном, 105 Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе, 106 Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу. 107 Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся), 108 Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди. 109 «Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала. 110 Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!» 111 Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра, 112 Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив. 113 Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев'ячу шкуру. 114 Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,— 115 «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив. 116 І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше 117 Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією. 118 Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає; 119 Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею 120 Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість 121 Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь, 122 Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся! 123 Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона, 124 Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних. 125 І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу: 126 Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом 127 Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою 128 Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо. 129 Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками 130 Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю. 131 Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти»,— 132 Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю, 133 Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш». 134 Часу чимало спливло, і Геракла великого слава 135 Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу. 136 Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець, 137 Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась 138 Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду 139 Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває. 140 Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли 141 Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової, 142 Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла 143 Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо 144 Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже, — на втіху. 145 Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти, 146 Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія. 147 Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись? 148 Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити? 149 Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!), 150 Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу, 151 Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка». 152 Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе: 153 Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю 154 Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле. 155 Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить, 156 Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше 157 Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку, 158 Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває. 159 Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні 160 Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші. 161 Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута 162 В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло. 163 Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати. 164 Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши, 165 Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті. 166 Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку — 167 З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! — 168 То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо, 169 То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості. 170 Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну 171 Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті. 172 Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя, 173 Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. 174 Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока 175 В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні.— 176 «Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько! 177 Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку. 178 Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене 179 Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу 180 Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла! 181 Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити. 182 Я Бусіріда зборов, що невинною кров'ю мандрівців 183 Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав 184 Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський 185 Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий? 186 Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я? 187 Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських, 188 І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки, 189 Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс. 190 Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий. 191 Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель 192 Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась 193 Гідра порубана; марно, поранена, множила сили. 194 Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі 195 Кров'ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,— 196 Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней. 197 Здавлена цими руками Немейська громада простерлась. 198 Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази 199 Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі. 200 Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі 201 Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю, 202 Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло. 203 Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині 204 В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети, 205 Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці 206 Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі. 207 То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю. 208 То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати. 209 То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі 210 Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба. 211 Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері, 212 Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,— 213 «Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний 214 Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку 215 Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні. 216 Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця. 217 Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські 218 Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі; 219 Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово. 220 Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі 221 Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко, 222 Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом. 223 Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув, 224 Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, 225 В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився. 226 Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає 227 Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна. 228 Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться, 229 Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку, 230 Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе 231 Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні 232 Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою, 233 Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває 234 Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину, 235 Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева 236 Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши, 237 Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі 238 Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях. 239 Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того, 240 Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний 241 Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине 242 Славний землі захисник. Їм, відчувши те, з радістю в серці 243 Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба, 244 Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю 245 З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько, 246 Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму. 247 Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами, 248 Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху 249 Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно: 250 Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає. 251 Лиш материнською часткою силу вогненну відчує; 252 Що ж є у ньому від мене, — те вічне, позбавлене смерті, 253 Їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може. 254 Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі 255 Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять 256 Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами 257 Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,— 258 Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги». 259 Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця 260 Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову, 261 Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно. 262 Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,— 263 В попіл Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі 264 До невпізнання змінивсь. Що від матері мав, — спопелівши, 265 З димом пішло; що було від Юпітера в ньому, — лишилось. 266 Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає, 267 Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, 268 Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла. 269 Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався 270 Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити. 271 Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний 272 На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті. 273 Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву 274 Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий, 275 Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені 276 Вірна Іола була, їй звіряла вона свою тугу, 277 Їй повідала про синові подвиги, світу відомі, 278 Їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла 279 Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись, 280 Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена 281 Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать 282 Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію 283 Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє, 284 Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись. 285 День наставав, коли мав трудівник народитись великий — 286 Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце. 287 Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша 288 Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька 289 В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти 290 Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю, 291 Дрож обгортає мене, повертається й болю частина. 292 Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті, 293 Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба — 294 Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах. 295 І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна: 296 Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова. 297 Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар 298 Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу, 299 Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна, 300 Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала — 301 Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи. 302 Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна, 303 Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь, 304 Що й кам'яний би розм'як. Побіч мене — й жони кадмейські 305 Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках. 306 Серед служниць Галантіда була там із простонароддя, 307 Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині 308 Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона 309 Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому, 310 Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа, 311 Як вона пальці сплела й охопила руками коліна. 312 «Хто б не була ти, — їй каже, — вітай цього дому хазяйку: 313 Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!» 314 Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками 315 З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся. 316 Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись. 317 Поки сміялась, її за волосся схопила богиня 318 В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу 319 Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила. 320 Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина 321 Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе. 322 А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,— 323 Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає». 324 Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання 325 Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка: 326 «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина 327 Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну 328 Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда, 329 Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала — 330 Я народилась од другої — вродою перша Дріопа 331 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва, 332 Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи, 333 Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця. 334 Озеро є, берегами своїми похилими схоже 335 На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє. 336 Стала над озером тим-бо ж не відала долі — Дріопа, 337 Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі; 338 Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині 339 Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле. 340 Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий, 341 Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід. 342 Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині, 343 Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку 344 Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз 345 Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху. 346 Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду 347 Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа, 348 В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає. 349 Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла 350 Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі: 351 В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може, 352 Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі 353 Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає. 354 З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені — 355 Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило. 356 Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта 357 Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди 358 Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може. 359 Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати, 360 Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили, 361 Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. 362 Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою. 363 Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько 364 Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу, 365 Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу, 366 Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають. 367 Тільки обличчя одне, моя сестро — голубонько, в тебе 368 Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно 369 Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може 370 Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями: 371 «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра — 372 Кару несу без вини, присягаюсь богами святими! 373 Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну, 374 Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь. 375 Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати! 376 Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто 377 Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю. 378 А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився 379 Й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою». 380 Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває 381 Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається. 382 Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте! 383 Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба, 384 Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби. 385 А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано, 386 Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна, 387 Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина! 388 Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну 389 Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся. 390 Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки 391 Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне». 392 Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися; 393 Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла». 394 Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена 395 Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта, 396 Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом 397 Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина, 398 З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум'яних, 399 Став Іолай, до років молодечих повернений чудом. 400 Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба, 401 Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова, 402 Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе. 403 Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах 404 Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька 405 Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні, 406 Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить, 407 Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься, 408 Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. 409 Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому, 410 Від Евменід утікатиме й від материнської тіні, 411 Поки злочинного золота в нього жона не попросить, 412 Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці. 413 Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя, 414 Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям 415 Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти. 416 Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку 417 Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить». 418 Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню, 419 Віща Феміда, — гуртом почали гомоніти всевишні: 420 Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись 421 Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий, 422 Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера, 423 Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий 424 Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче, 425 Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити. 426 Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті 427 Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою, 428 Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага, 429 Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі 430 Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула 431 Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли 432 Їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї. 433 Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились — 434 То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити, 435 Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі, 436 Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався 437 З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість, 438 Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало». 439 Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді 440 Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком, 441 Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці, 442 Йменням одним міг наводити острах на цілі народи, 443 Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета, 444 Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним, 445 Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу. 446 Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати. 447 Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним 448 Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських 449 Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням. 450 Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра, 451 Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я, 452 Стрілась тобі й віддалась, — незрівнянна вродою німфа. 453 Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна. 454 Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука. 455 Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. 456 Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила. 457 Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне, 458 Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком 459 Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию: 460 Все це сестринським чуттям називає вона помилково. 461 Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом, 462 Прихорошившись, іде, перед ним хоче звабною стати. 463 Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може. 464 Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання 465 Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала. 466 Вже він для неї не брат: його милим волить називати, 467 Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба». 468 Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє 469 В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно 470 Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму 471 Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем. 472 Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще 473 Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе: 474 «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі? 475 Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться! 476 Він, проте, — що не кажи, — мене вродою вабить; такого 477 Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь. 478 Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою! 479 Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,— 480 А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює. 481 В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха. 482 Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро, 483 З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду 484 Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала! 485 Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші: 486 Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій. 487 О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,— 488 Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку, 489 Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя. 490 О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш 491 Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий! 492 Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш, 493 Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась, 494 Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина! 495 Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось 496 Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння? 497 Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили: 498 Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею; 499 Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону. 500 В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти 501 Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя? 502 Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний 503 Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне 504 Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує. 505 Справа така вимагає, проте, обопільної згоди: 506 Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне. 507 Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер? 508 Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала? 509 Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене! 510 Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата. 511 Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене, 512 Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно. 513 Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався, 514 В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись? 515 Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою 516 Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних». 517 Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну. 518 Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись, 519 Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь. 520 Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?» 521 Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє; 522 Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву. 523 Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання. 524 То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить. 525 Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине. 526 Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити — 527 Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість. 528 Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово, 529 Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску: 530 «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя, 531 Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись! 532 Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла. 533 Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась 534 Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить. 535 Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце: 536 Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі 537 Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні, 538 Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив — 539 Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні. 540 Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани, 541 Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! — 542 Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи. 543 Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній 544 Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна, 545 Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу: 546 Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю; 547 Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити. 548 Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку — 549 Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути 550 Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись. 551 Приписи — діло старих; що законне, що проти закону, 552 Хай визначають вони, заклопотані завжди правами. 553 Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні 554 Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам — 555 Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад. 556 Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори? 557 Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах — 558 Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи. 559 Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу, 560 Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах. 561 Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому 562 Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем 563 Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис». 564 Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами 565 Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку. 566 Й тут же падіння своє вона — стверджує відтиском персня, 567 Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила. 568 Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала 569 Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…— 570 І зупинилась; а зважившись, — братові», — ледве шепнула. 571 Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила. 572 «Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе. 573 Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання. 574 Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра 575 Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе, 576 Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь. 577 «Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого! 578 Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно 579 Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!» 580 Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині 581 Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла; 582 Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло. 583 Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї, 584 Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече: 585 «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти 586 Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись, 587 Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо? 588 Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши, 589 Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус 590 Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям 591 Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині: 592 На буревії незнані туге скерувавши вітрило, 593 Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє 594 Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього. 595 Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета 596 Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила 597 Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали. 598 Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити. 599 Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням 600 Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла! 601 Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску, 602 Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись. 603 Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд. 604 Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось. 605 Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно, 606 А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками, 607 Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку. 608 Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці 609 Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом. 610 Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова: 611 Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу 612 Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний. 613 Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці, 614 В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього — 615 Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала. 616 Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо 617 В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла! 618 Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути. 619 Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу! 620 Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,— 621 Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи. 622 Може подумати він, що сестра захопилася легко, 623 Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба. 624 Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу 625 Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна. 626 Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала — 627 Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги! 628 Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене; 629 Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить». 630 Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!) 631 Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила 632 Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги. 633 Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу 634 Кидає він і в чужому краю закладає оселю. 635 Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне 636 На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі 637 Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти. 638 Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись, 639 На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле 640 Вогнище дому свого й подається за братом — вигнанцем. 641 Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють 642 Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само 643 Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні 644 Чули бубаські жінки. Їх лишивши, вона до карійців, 645 І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів. 646 Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі, 647 Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера — 648 З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора. 649 Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю, 650 Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся, 651 Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя. 652 Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу, 653 Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній 654 Не піддаватись, але до порад був глухим її розум: 655 Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені, 656 Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу. 657 Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне, 658 Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити? 659 Зразу ж, неначе живиця — сльоза, що сочиться з надрізу, 660 Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту, 661 Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону[28], 662 Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою, 663 Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка, 664 Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення 665 В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба. 666 Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту, 667 Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно 668 Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс. 669 Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом, 670 Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний, 671 Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше, 672 Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих — 673 Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі 674 Мала родити, він якось звернувся такими словами: 675 «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче 676 Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі. 677 Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!) 678 Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі 679 Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине». 680 Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця, 681 В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли. 682 Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка, 683 Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно. 684 Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса 685 Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні. 686 От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї 687 Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа 688 Стала, — чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині — 689 Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився. 690 І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, 691 Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола 692 Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем. 693 Сестри були там і той, кого й досі шукають, — Осіріс, 694 І чужоземна змія, на снодійну отруту багата. 695 Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула 696 Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць! 697 Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка. 698 Тільки-но звільнить Люціна тебе, — повивай без вагання, 699 Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня, 700 Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,— 701 Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню. 702 Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба 703 Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою. 704 Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона 705 Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько: 706 Доню — запевнивши всіх, що то син, — віддала вона няні, 707 Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши. 708 Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько: 709 Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення 710 Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде. 711 Так у невинній неправді обман приховавсь початковий. 712 Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко: 713 Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше. 714 Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав 715 Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту. 716 Серед фестійських дівчат вирізняв її чистої вроди 717 Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась. 718 Віком і вродою рівні були. Початкову освіту — 719 Раннього віку знання — здобували в наставників тих же. 720 Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану 721 Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні! 722 Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні, 723 Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта. 724 Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням? 725 Жар не вщухає, однак, — і вже дівчина дівчини прагне. 726 Сльози насилу тамуючи, — «Що маю діяти, — каже,— 727 Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди 728 Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували — 729 Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,— 730 Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять! 731 Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці, 732 Любить овечок баран, оленицю шука собі олень. 733 Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого, 734 Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця. 735 Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда 736 Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,— 737 Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, 738 Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати 739 Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши, 740 Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути! 741 Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене, 742 Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів'ється,— 743 Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви 744 Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти. 745 Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись, 746 Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну? 747 Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману, 748 Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо! 749 Тільки надія і живить любов, і її викликає, 750 В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож, 751 Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість 752 Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама-вона рада — 753 Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий 754 Світ сколихни, — хоч би люди й боги потрудились для тебе. 755 Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови: 756 Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували: 757 Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній, 758 Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша, — проти. 759 На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана: 760 Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту, 761 Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу. 762 Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно, 763 Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?» 764 Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта 765 Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув. 766 А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,— 767 Як тут весілля справлять? — то знамення якесь лиховісне 768 Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні: 769 Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін 770 Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса, 771 Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе, 772 Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо, 773 Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла 774 Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами, 775 Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху! 776 В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні, 777 По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні 778 Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам'ять. 779 Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій 780 Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада. 781 Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози. 782 Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня 783 Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли 784 Місяця роги, й зненацька озвалися систри[29] дзвенючі. 785 В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе, 786 Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс. 787 Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало 788 В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь 789 Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся. 790 Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно 791 Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми, 792 Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми, 793 Й напис ще додають, що в короткий рядок помістився: 794 «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс». 795 Ранок наступного дня опромінив земне видноколо, 796 Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера 797 Стали — й Іфіс — юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

Книга десята

1 Через ефір неосяжний у золототканій киреї 2 Ген до кіконів[30] подавсь Гіменей, на далекий фракійський 3 Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає. 4 Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів, 5 Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень. 6 Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався — 7 Тільки потріскував, димом густим роз'їдаючи очі. 8 Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина, 9 Серед супутниць — наяд по зеленім гуляючи лузі, 10 Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила. 11 Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський 12 Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути. 13 Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись. 14 Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду, 15 До Персефони співець приступив і до того, хто владу 16 В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах, 17 Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми 18 Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились! 19 Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних 20 Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти 21 Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи, 22 Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,— 23 Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила 24 Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі. 25 В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові 26 Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі, 27 В вашому ж — мабуть, не так. А проте в його силу я вірю 28 Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню 29 Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку, 30 Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки 31 Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю! 32 Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем, 33 Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю. 34 Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє 35 Правите роду людського сумним найобширнішим краєм. 36 Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією 37 З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди. 38 Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі 39 З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!» 40 Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри, 41 Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі, 42 Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло. 43 Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну 44 Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе. 45 Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом, 46 Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина. 47 Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея. 48 Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх 49 Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним. 50 З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи: 51 Щоб озирнувсь аж тоді, як уже проминуть вони разом 52 Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину. 53 Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині, 54 Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою. 55 Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,— 56 Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові, 57 Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля. 58 Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,— 59 Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся. 60 Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка, 61 Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає? 62 Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув 63 Шепіт, — і знову, сумна, подалась у похмурі глибини. 64 Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини, 65 Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник 66 Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху. 67 Ніж од природного стану свого — перевтілився в камінь. 68 Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем 69 Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє, 70 Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе 71 Пристрасно, — скелі тепер на раменах вологої Іди. 72 Як не благав, як не рвавсь він назад, — перевізник на той бік 73 Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно 74 Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба. 75 Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами. 76 Чуючи жаль до підземних богів, на верхів'я Родопи, 77 В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони. 78 Рік, що сузір'ям риб завершився, Тітан ясночолий 79 Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові, 80 Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий, 81 Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись 82 Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула. 83 Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена, 84 Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих, 85 Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають. 86 Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик, 87 Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий. 88 Затінку там не було. Та як тільки співець божественний 89 Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,— 90 Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало 91 Дерево, гай Геліад[31], а за ними — й дуб небосяжний; 92 Липи м'які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні, 93 З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен. 94 Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний 95 Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви. 96 Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна. 97 Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого, 98 Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина, 99 Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами — 100 І виноградна лоза, і лозою оплетені в'язи. 101 Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних 102 Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода. 103 Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся. 104 Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник, 105 Тільки-но вигляд утратив людський, — затвердів у цій сосні. 106 Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний; 107 В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога. 108 Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом. 109 Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський 110 Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті 111 Роги, що сам собі створював затінок над головою. 112 Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї 113 Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто. 114 Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка — булла, 115 Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього 116 Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини. 117 Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень 118 Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче 119 Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки. 120 Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший, 121 Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища 122 Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі. 123 То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало, 124 Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну 125 Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави. 126 Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця 127 Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися. 128 Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню 129 Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду. 130 Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце 131 Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани, 132 Згинути вирішив сам. Розважав його Феб у тім горі, 133 Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти 134 Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить 135 Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити. 136 Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло. 137 Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся, 138 Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним, 139 Їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало — 140 Вже не волосся воно, а націлене в небо верхів'я. 141 Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших 142 Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи». 143 Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно 144 Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих. 145 Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах 146 І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям, 147 Хоч гомонить з них по-своєму кожна, — почав свою пісню: 148 «Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!) 149 Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше 150 Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів, 151 Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали. 152 Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю, 153 Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши 154 Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно. 155 Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця 156 Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд, 157 Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати 158 Птахом, який блискавиці його має силу носити. 159 Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі, 160 Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні, 161 Й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає. 162 Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти 163 Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля. 164 Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить 165 Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне, 166 Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім. 167 Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні 168 Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали. 169 Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів 170 Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру. 171 Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей, 172 Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо 173 Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить. 174 Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий: 175 Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. 176 Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком 177 Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати. 178 Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря 179 Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні. 180 Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю, 181 Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити. 182 Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць — 183 Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично 184 В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя 185 Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє — 186 Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів'яле. 187 То зігріває його, то висушує рани криваві, 188 Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу… 189 Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна. 190 Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий 191 Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,— 192 Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів'ялі: 193 Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,— 194 Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі, 195 Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия. 196 «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! — 197 Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу. 198 Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна 199 Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили! 200 Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати 201 Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною. 202 О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти 203 Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі — 204 Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці. 205 Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра. 206 В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш. 207 Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний 208 Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають». 209 Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує, 210 Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши, 211 Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра, 212 Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї 213 Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього. 214 Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани, 215 Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!» 216 На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив. 217 Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта; 218 Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків, 219 Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне. 220 Та запитай Аматунта, що славний багатством металів, 221 Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором, 222 Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали 223 Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти. 224 Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!) 225 Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому 226 Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу 227 Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських. 228 Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства, 229 Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла 230 Кіпру луги та міста. «А проте, — схаменулась, — у чому ж 231 Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада? 232 Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання, 233 Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю. 234 Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара». 235 Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги 236 Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині. 237 Й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови. 238 Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера — 239 Це божество. За образу таку вони з волі богині 240 Першими тіло й принаду свою почали продавати. 241 Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть, 242 Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко. 243 Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували, 244 Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа, 245 Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати, 246 Хто б із ним ложе ділив, — без дружини обходився довго. 247 З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом 248 Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки 249 Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався. 250 В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би — 251 Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги. 252 Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво! 253 З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла. 254 Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись, 255 Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий! 256 Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки, 257 Шепче їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем — 258 Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити. 259 Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам 260 Їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі, 261 Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти, 262 Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові 263 Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає, 264 Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию, 265 В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях — 266 Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола. 267 На покривало сідонської барви її приміщає — 268 Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию 269 З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. 270 Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало. 271 В жертву для неї призначені золоторогі телиці 272 Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї. 273 Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши, 274 Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,— 275 Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»). 276 Хай до тієї,— додав, — що я вирізьбив, буде подібна». 277 Що мав на думці різьбяр, — золота здогадалась Венера, 278 Адже на святі була; виявляючи ласку богині, 279 Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря. 280 Щойно додому прийшов, — нахилившись над ложем, цілує 281 Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала? 282 Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою — 283 Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну, 284 Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці 285 Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних 286 Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним. 287 Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає. 288 Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю — 289 Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили. 290 Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність 291 Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх 292 Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває 293 Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла 294 Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить. 295 Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала, — Венера. 296 Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,— 297 Й Пафа вона повила, від якого названо й острів. 298 Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем 299 Бути він серед людей, якби доля дітей не послала. 300 Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі, 301 Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня, 302 Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте. 303 Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин. 304 Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,— 305 Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу, 306 Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився 307 Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті, 308 Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає 309 Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,— 310 Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася! 311 Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою 312 Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний. 313 В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула 314 З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька — це злочин, 315 Більший злочин, однак, — це кохання твоє. Звідусюди 316 Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво 317 Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро, 318 Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними. 319 Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись: 320 «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,— 321 Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,— 322 Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин! 323 Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна 324 Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло 325 Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця 326 Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається, 327 Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи 328 Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок. 329 Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів 330 Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,— 331 Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена, 332 Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати — 333 З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну. 334 Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї, 335 Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме! 336 Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе — 337 Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком 338 Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити! 339 Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? — 340 Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими? 341 Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі 342 Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє: 343 Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього, 344 До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю. 345 Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна! 346 Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала? 347 Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе? 348 Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата? 349 Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся, 350 Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий, 351 Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила, 352 Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи 353 Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити. 354 Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться 355 Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!» 356 Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти 357 Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри, 358 Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір. 359 Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька, 360 Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі. 361 «Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива». 362 Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози. 363 Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала 364 Мужем назвати, — «Подібного, — мовить, — обличчям до тебе». 365 Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно, 366 Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши, 367 Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва. 368 Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому 369 Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з'їдає, 370 Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову. 371 То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть 372 Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня 373 На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй 374 Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку, 375 Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку 376 В різні боки водночас, рівноваги зловити не може. 377 В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає. 378 Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу 379 Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала. 380 «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!» 381 Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати. 382 Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула, 383 Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо. 384 Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату, 385 Бачить: готується смерть — і б'є себе в груди старенька, 386 Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї, 387 Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми, 388 Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало. 389 Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору. 390 Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти. 391 Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди 392 Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким, 393 Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає 394 І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися, 395 Їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся, — каже,— 396 То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої. 397 Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля. 398 Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу. 399 Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить. 400 Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток 401 Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!» 402 Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі 403 Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого 404 Не запідозрила. «Мабуть, закохана», — думка майнула. 405 Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона 406 Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму 407 Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих, 408 Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною 409 Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе 410 Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, 411 Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене, — каже,— 412 Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,— 413 Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?» 414 До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись, 415 Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу 416 То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,— 417 Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене 418 Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє. 419 Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди 420 Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові 421 Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті 422 Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!» 423 Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні 424 Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув; 425 Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся. 426 Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця 427 Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити, 428 Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись. 429 Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла 430 Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку. 431 Свято Церери подружні жінки святкували щорічне. 432 Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг, 433 Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки. 434 Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе 435 Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць 436 Участь у святі так само взяла, володаря дружина. 437 Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе, 438 Няня Кініра сп'янілим найшла, й, на біду розторопна, 439 Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву. 440 «Гарна з лиця», — додає. Коли віком її поцікавивсь, 441 Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» — Кінір заохотивсь. 442 Та, лиш додому прийшла, — «Порадій, вихованко! — гукнула,— 443 Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна 444 Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно 445 Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний! 446 Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору 447 Серед Тріонів[32] свій Віз повертав уже, дишло скосивши. 448 Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає 449 Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались. 450 Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре, 451 Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона. 452 Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі 453 Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення: 454 Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором. 455 Няню стареньку за руку взяла однією рукою, 456 Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні. 457 Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі — 458 Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі — 459 Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа — 460 Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада, 461 Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив, 462 Та відступать їй стара не дає; до високого ложа 463 Мірру насильно веде і, вручаючи, — «Ось тобі,— каже,— 464 Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає. 465 От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько. 466 Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим. 467 Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує. 468 «Батьку», — сказала й вона, й те звертання поглибило злочин. 469 Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно 470 Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я. 471 Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку. 472 Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні 473 Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив 474 І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю, 475 З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,— 476 Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило 477 Міррі з душею втекти. По широких полях находившись, 478 Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає. 479 Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць — 480 І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю. 481 Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати. 482 Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги, 483 Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь, 484 Ласку ще мають у вас, — на сумну заслужила я кару, 485 Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила, 486 Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну: 487 Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!» 488 Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання 489 Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи 490 В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, 491 Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. 492 Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. 493 Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге, 494 Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. 495 Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило, 496 Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. 497 «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину 498 Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. 499 Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,— 500 Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. 501 Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі 502 Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. 503 В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом. 504 Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона 505 Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині, 506 Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний: 507 Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. 508 Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, 509 Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами. 510 Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна 511 Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула. 512 Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає 513 Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди 514 На моріжок, омивають його материнськими слізьми. 515 Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно 516 Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось 517 Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,— 518 Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука! 519 В безвість тим часом роки непомітно пливуть — одлітають… 520 Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик, 521 Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою, 522 Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше, 523 Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе. 524 Милий Венері вже став і мстить за жагу материнську. 525 Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди 526 Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала. 527 Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно: 528 Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася: 529 Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає, 530 Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі 531 Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий. 532 Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо. 533 Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі 534 Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,— 535 По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає, 536 Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши. 537 Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич: 538 То на зайців боязких, то на оленів високорогих, 539 То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе, 540 Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити 541 Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби. 542 Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди 543 Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,— 544 Радить йому, — а з відважними — ой, небезпечна відвага! 545 Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе! 546 Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,— 547 Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же: 548 Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева, 549 Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі. 550 В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась: 551 Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — 552 Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера: 553 «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє. 554 Втім, од незвичних блукань я втомилась. До речі, й тополя 555 Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі 556 Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу 557 Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває — до нього 558 Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди. 559 Так почала, поцілунками переплітаючи мову: 560 «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших 561 Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка 562 З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала. 563 Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша. 564 Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто[33], 565 Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа! 566 Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш». 567 От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись 568 Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити, 569 Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись, 570 Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною. 571 Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає, 572 А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!» 573 Справді нечувана! Врода, проте, — неабияка сила! 574 Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова. 575 Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу; 576 «Щоб аж такою ціною, — гукнув, — домагатись дружини?» 577 І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних. 578 Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув, 579 Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,— 580 Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами, — промовив,— 581 Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої 582 На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився». 583 Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати. 584 Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,— 585 Спало на думку йому, — не попробувать щастя? Сміливим 586 Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе 587 Мовить юнак Гіппомен, — мов окрилена, діва знялася. 588 «Скіфська стріла так не мчить», — захопивсь молодець аонійський 589 Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила 590 Врода її осяйна, легковійним помножена бігом. 591 П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче, 592 Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся, 593 Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки. 594 Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла 595 Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою 596 Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони. 597 Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва; 598 Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. 599 Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту. 600 Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна — 601 Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,— 602 «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? — 603 Мовив, — зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє, 604 То переможець такий тобі соромом, діво, не буде: 605 Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же 606 Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук. 607 Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши, 608 Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!» 609 Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька 610 Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись? 611 Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий, 612 Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя 613 Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене! 614 Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода. 615 Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих? 616 Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий? 617 Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському? 618 А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув 619 Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться? 620 Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа! 621 Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась 622 Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада. 623 Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу? 624 Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила 625 Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним! 626 Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною? 627 Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине? 628 На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь, 629 Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене! 630 А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший! 631 Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу! 632 О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе! 633 Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша, 634 О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,— 635 Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» — 636 Мовила. Й не розуміє сама-бо ж іще не кохала — 637 Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить. 638 Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу. 639 А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці 640 Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся 641 Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє». 642 Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні. 643 Ними зворушена, поміч йому подала незабаром. 644 Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,— 645 Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку 646 Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати 647 Власністю храму мого. Посередині поля ясніє 648 Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим. 649 Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши, 650 З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена, 651 Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила. 652 Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє 653 Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній. 654 Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули 655 І, не стоптавши посівів струнких, — по жовтавім колоссі. 656 Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! — 657 Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно! 658 Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене! 659 Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея 660 Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька. 661 Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала, 662 Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього. 663 Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена, 664 Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна 665 Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги. 666 Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось, 667 Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила. 668 Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали. 669 Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати 670 Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду. 671 Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину 672 Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути. 673 Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!» 674 Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти, 675 Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув. 676 Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї 677 Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила; 678 Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші. 679 Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,— 680 Першим домчав Гіппомен; перемігши, забрав нагороду. 681 То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан 682 Благочестиво палить? Але він позабув про подяку — 683 Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу. 684 Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством 685 Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару. 686 Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели, 687 Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши 688 Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли. 689 Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини 690 Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши. 691 Сутінний закуток був недалеко тієї святині, 692 Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. 693 Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали 694 Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень. 695 Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили. 696 Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати 697 Вже намірялась у води стігійські занурити грішних. 698 Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,— 699 Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці, 700 Спиною їхні рамена стають, переходить у груди 701 Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою. 702 Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо. 703 Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших, 704 Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви. 705 Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають, 706 Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати; 707 Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!» 708 Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих 709 Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує. 710 Якось на слід кабана, що виходив із темного бору, 711 Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався, 712 Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра. 713 Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани 714 Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь, 715 Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину 716 Ікла й на жовтім піску загибати його залишає. 717 На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру 718 Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали — 719 Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула 720 Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить: 721 Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю. 722 Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся 723 Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди. 724 Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна, — каже,— 725 Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний 726 Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням, 727 Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння. 728 Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно, 729 Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу 730 Німфу струнку[34]. То чому б то хороброго сина Кініра 731 Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня 732 Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи 733 Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають 734 Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години — 735 Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має. 736 Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить 737 Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна: 738 Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились. 739 Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

Книга одинадцята

1 Поки фракійський співець заворожує звірів такою 2 Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить, 3 Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом 4 Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини 5 Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни. 6 Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,— 7 «Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула 8 Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона. 9 Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану. 10 Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя 11 Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило. 12 Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний 13 До божевільної люті жінок. А тим часом зростає 14 Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча. 15 Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний 16 Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти, 17 Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок 18 Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось 19 Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння. 20 Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея 21 Хмарами хтозна — відкіль позлітались, і зміїв, і різних 22 Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі. 23 Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки. 24 Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі 25 Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває, 26 В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці 27 Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки 28 Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати. 29 Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям; 30 В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим: 31 Саме в ту пору воли випадково там поле орали. 32 Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні 33 Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. 34 Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили 35 Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім, 36 Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати. 37 Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади 38 Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм. 39 Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно 40 Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили. 41 От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно 42 Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались 43 Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря. 44 Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею; 45 Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало 46 Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе, 47 Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть, 48 Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі 49 Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся. 50 В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру 51 Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,— 52 Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни, 53 Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно. 54 Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі, 55 До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля. 56 Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея: 57 Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся. 58 Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась — 59 Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща 60 Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. 61 Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, 62 Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, 63 Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу. 64 То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись, 65 То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї, 66 На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись. 67 Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин. 68 Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств, 69 Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних, 70 Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням. 71 Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна, 72 Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу. 73 Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив, 74 Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває, 75 Б'ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше, 76 Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита, 77 Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй 78 З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи. 79 Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті, 80 Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає. 81 Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах, 82 Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди, 83 Деревом плечі стають. А благально простягнені руки 84 Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б. 85 Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі, 86 В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався, 87 Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним 88 Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого. 89 Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались. 90 Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий, 91 В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками, 92 Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних 93 Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом. 94 Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима, 95 Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий, 96 Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму. 97 Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі 98 Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські 99 Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена. 100 Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена, 101 Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього. 102 Цар, не подумавши, — «Хочу, — сказав, — щоби з ласки твоєї 103 Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте». 104 Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним 105 Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати». 106 Радий своїй же біді, берекінтський герой, одійшовши, 107 Дар випробовує ділом, — що бачить, до того й торкнеться. 108 Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької 109 Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула. 110 Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь. 111 Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла 112 Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього — 113 Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді 114 Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться 115 Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері. 116 Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки, 117 Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю. 118 Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця 119 Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга: 120 Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі. 121 Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,— 122 Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими. 123 Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,— 124 Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку. 125 Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,— 126 Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля. 127 Вражений лихом нечуваним цар, — і багатий, і вбогий.— 128 Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає. 129 Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло 130 Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі! 131 Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,— 132 «Батьку Ленею, — до Вакха звернувсь, — хоча сам завинив я, 133 Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!» 134 Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав, 135 Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову. 136 «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався, 137 Йди, — каже бог, — до ріки, що пливе коло Сардів могутніх. 138 По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу 139 Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік, 140 Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води, 141 Тім'я підстав — течією і тіло омий, і провину». 142 До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому 143 Золото: сили такої набравсь він од тіла людського, 144 Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши, 145 Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій. 146 Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі 147 З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає. 148 Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні, 149 Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду. 150 В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий 151 Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів, 152 Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів[35]. 153 Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих, 154 Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши, 155 Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня. 156 Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею. 157 Сів на горі своїй старець — суддя і, щоб добре міг чути, 158 Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся 159 Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі. 160 Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив,— 161 Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку. 162 Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса, 163 Що випадково там був. Опісля до промінного Феба 164 Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись. 165 Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським, 166 Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою 167 Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну 168 Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці. 169 Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари 170 Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким, 171 Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка. 172 Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало 173 Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає 174 З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, 175 Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд: 176 Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив, 177 Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні. 178 Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось. 179 Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає. 180 Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий, 181 Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм. 182 Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу, 183 Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати 184 Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся. 185 Врешті, не втерпів-таки: сам — один відійшовши від дому, 186 Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив, 187 Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати; 188 Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею, 189 Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце. 190 Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю, 191 Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина 192 Зрадив — уже через рік: таємницю, закопану в землю, 193 Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла. 194 Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім 195 Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,— 196 Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах. 197 Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва[36] 198 Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець. 199 Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни, 200 Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає, 201 Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали. 202 Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем, 203 В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату 204 Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують. 205 Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить: 206 Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду. 207 «Ти нам заплатиш-таки!» — мовив батько морів і тризубцем 208 Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої. 209 Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив 210 Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши. 211 Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано 212 Чудиську в жертву морському. До скелі прив'язану діву 213 Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней, 214 Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг, 215 Трою високу бере, що присягу порушила вдруге. 216 Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився: 217 Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину 218 Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм, 219 Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути 220 Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. 221 Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі, 222 Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми 223 Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього». 224 Так, — щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,— 225 Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала, 226 Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди. 227 Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму, 228 Він повелів: утішатись обіймами діви морської. 229 Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока. 230 Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно, 231 Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля. 232 Берег — на диво твердий: на піску не лишається сліду; 233 Легко по ньому ступать, не буває там твані морської. 234 Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий. 235 В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати, 236 Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна, 237 Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо. 238 Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми 239 Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки, 240 Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками, 241 Й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва, 242 Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних. 243 Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю; 244 В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур; 245 Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись, 246 Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті. 247 Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах 248 Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан, 249 Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього 250 Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу! 251 Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері, 252 Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно. 253 Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,— 254 Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!» 255 Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря 256 Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово. 257 Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом 258 Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна, 259 Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери. 260 Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати — 261 До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом 262 Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути, 263 Врешті, зітхнула. «Ти верх, — каже, — взяв не без помочі бога!» 264 Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми 265 Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла. 266 Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином. 267 Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — 268 Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові 269 Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський 270 Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив 271 Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі 272 Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий 273 Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата. 274 Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій, 275 Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши. 276 Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни, 277 Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині. 278 Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив — 279 Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе, 280 Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин. 281 Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті 282 Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись, 283 Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею, 284 Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм. 285 До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити 286 Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно? 287 Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само, 288 Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!» 289 Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці, 290 Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив: 291 «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим 292 Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий? 293 Мужем він був! І — така вже постійність душі — вирізнявся 294 Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї. 295 Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько — 296 Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім. 297 Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене, 298 Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався: 299 Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів! 300 Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято. 301 Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї, 302 Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою. 303 Феб і народжений Майєю разом якось повертались: 304 Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий. 305 І, лиш уздріли її водночас, — водночас покохали. 306 Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі; 307 Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває, 308 Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі, 309 Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі 310 Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши. 311 Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони, 312 Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік, 313 Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний. 314 Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих 315 З білого — чорне він міг, а з чорного — біле зробити. 316 Фебів же син, Філаммон, — бо ж вона близнюків народила,— 317 Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі. 318 Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись 319 Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька 320 Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава, 321 Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану: 322 Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня: 323 «Що ж, як не вродою, — каже, — то, може, прославлюсь ділами!» 324 Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає 325 З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі. 326 Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово. 327 З кров'ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило. 328 Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем 329 Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата. 330 Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі: 331 Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,— 332 Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже 333 Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця. 334 Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня, 335 Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю, 336 Рине наосліп. І видно було, що не може людина 337 Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила. 338 Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті, 339 Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь 340 Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі, 341 В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті. 342 Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість 343 Давню зберіг, і, хоч меншим зробив, — неабияку силу. 344 Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає, 345 Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати». 346 Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок — 347 Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає 348 Той, хто за містом із стадом лишився, — фокеєць Онетор. 349 «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,— 350 Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй, 351 Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець. 352 Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя 353 Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце: 354 Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху. 355 Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши, 356 Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала. 357 Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили. 358 Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу. 359 Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий: 360 Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі. 361 Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. 362 Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам 363 На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські. 364 Є ще там неподалік верболозом поросле болото, 365 Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля. 366 Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши, 367 Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий, 368 Вийшов; на пащі, подібній до блискавки, — піна кривава; 369 Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі. 370 Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті, 371 Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує, 372 Щоб ненажерне нутро заспокоїти, — лиш без розбору 373 Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору. 374 Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати, 375 Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться 376 Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби. 377 Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись? 378 Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю, 379 Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!» 380 Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя: 381 Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,— 382 Думка майнула, — нещастя таке мені шле Нереїда». 383 Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю — 384 Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра 385 Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона, 386 Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки 387 І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї 388 Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу, 389 Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши. 390 Їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно 391 Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість! 392 Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале, 393 Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока — 394 Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає. 395 Лиш піднялися туди — й, озирнувшись, аж охнули з горя: 396 Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать: 397 Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга. 398 Руки благально тоді до відкритого моря простягши, 399 Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата 400 Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда 401 Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася — 402 Й ласки її домоглась. Але вір, хоч йому й повеліли 403 Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров'ю впивався, 404 Поки, повислий на шиї телиці, що кров'ю спливала, 405 Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось 406 Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь, 407 Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись. 408 Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею 409 В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки 410 Там гемонієць Акаст[37] від убивства очистив мандрівця. 411 Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім 412 Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись, 413 Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,— 414 В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських 415 Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців[38]. 416 Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно, 417 Виклав свій намір. Її ж до самих кісток на ту звістку 418 Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне 419 Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому. 420 Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі. 421 Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,— 422 «Чим провинилась я, — мовила, — перед тобою, мій любий, 423 Що покидаєш мене? То таке піклування про мене? 424 Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши? 425 Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша? 426 По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись 427 Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги. 428 Море лякає мене, темних вод його образ печальний. 429 Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я, 430 Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх. 431 Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє 432 Те, що твій тесть — Гіппотад[39], хоч у темні печери він може 433 Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі. 434 Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,— 435 Їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними 436 Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі, 437 Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри. 438 Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька 439 Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними! 440 А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій 441 Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,— 442 Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги. 443 Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом 444 Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!» 445 Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем 446 Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука. 447 Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою 448 Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу. 449 Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно: 450 Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила, 451 Врешті, потішив ще так, — і цим таки вмовив дружину: 452 «Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь 453 Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить — 454 Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге». 455 Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, 456 Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий, 457 І спорядити його, й завантажити всім необхідним. 458 Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона: 459 Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє. 460 Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу, 461 Мовила тихо: «Прощай», — і відразу поникла, зімліла. 462 Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши, 463 Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно 464 Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями, 465 Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози 466 Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою. 467 Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі 468 Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась, 469 За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно, 470 Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила, 471 Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору. 472 Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе 473 Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше 474 Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає. 475 З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті. 476 Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить. 477 Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило 478 Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий. 479 Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі 480 Проборознило судно. Навсібіч простелялося море 481 Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста, 482 Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути. 483 «Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич 484 Крикнув щосили. — Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!» 485 Так повелів, але пізно було: перешкодила буря. 486 Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного. 487 Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла, 488 Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила. 489 Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря, 490 Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться, 491 Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять 492 Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море. 493 Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає, 494 Як запобігти біді, за що взятись, чого — уникати. 495 Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво. 496 Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання. 497 Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо. 498 Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає 499 Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі. 500 То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом 501 Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська, 502 То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. 503 Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає: 504 То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини, 505 Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний, 506 То, коли вмить зісковзне у безодню, — з-між хвиль крутобоких, 507 Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо. 508 Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,— 509 Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні — 510 По оборонній стіні, як таран по них гупає часом. 511 Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні, 512 Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю, 513 Так під напором нестямних вітрів на судно набігала 514 Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли. 515 Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового — 516 Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини. 517 Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився. 518 То наче весь дощовий небосхил опустився на море, 519 То наче море набрякле знялось до похмурого неба. 520 Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались 521 Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі — 522 Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою. 523 Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче. 524 Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі. 525 Через опуклі боки корабля у нутро його рине 526 Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший, 527 Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста, 528 Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави, 529 З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,— 530 Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало, 531 Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший! 532 Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору, 533 Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто. 534 Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають, 535 Ті — вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе 536 Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів 537 Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший. 538 Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає, 539 Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься. 540 Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить 541 Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба, 542 Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати, 543 Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька; 544 Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому. 545 Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона, 546 Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,— 547 Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег 548 Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути. 549 Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським 550 Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився 551 Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі. 552 Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари, 553 Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда, 554 Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті. 555 Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця 556 Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,— 557 Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою 558 В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає 559 Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах 560 Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті 561 Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала, 562 Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе 563 Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони 564 Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею. 565 Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі, 566 Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі. 567 Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву, 568 Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє. 569 Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря 570 Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою. 571 Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку 572 Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу, 573 Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав. 574 Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки, 575 Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, 576 Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа, 577 Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна! 578 Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила, 579 Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони — 580 Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! — 581 Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся, 582 Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,— 583 З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні. 584 Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину 585 Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,— 586 «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо, — сказала,— 587 Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій, 588 І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні, 589 Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє». 590 Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні 591 Шати й, широкого неба намет позначивши дугою, 592 Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель. 593 Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді, 594 В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний. 595 Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним 596 Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою 597 Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує; 598 Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора 599 Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші 600 Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші. 601 Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка 602 Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути. 603 Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах, 604 Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями, 605 Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля. 606 Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру; 607 Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту 608 Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі. 609 Щоб на завісах не рипнули часом, — у цілому домі 610 Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує. 611 Серед покою на ніжках ебенових темне високе 612 Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним. 613 Там і простягує тіло розморене сну Повелитель. 614 А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних 615 Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся, 616 В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря. 617 Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних, 618 Що не давали пройти, — її одяг, сяйнувши барвисто, 619 Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу 620 Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав, 621 Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди — 622 Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню — 623 Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує: 624 «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних, 625 Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду 626 Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! — 627 Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве, 628 В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши 629 Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону. 630 Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда 631 Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі 632 Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло, 633 Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула. 634 Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,— 635 Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити; 636 Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко 637 Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі 638 Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих. 639 Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився 640 Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією. 641 Ікелом бога цього називають боги несмертельні; 642 Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій — 643 Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, 644 Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне. 645 Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти 646 Лиця свої. А до простого люду приходили інші. 647 Їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея, 648 Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта, 649 Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову 650 Голову низько схилив і занурився в ложе високе. 651 Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі 652 Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім 653 Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром 654 Образ Кеїка, яким тоді був він, — блідий, синюватий, 655 На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі — 656 Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього, 657 Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила. 658 Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя, 659 Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино» 660 Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься — впізнаєш, 661 Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш. 662 Марно богам ти складала обітниці, люба дружино! 663 Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні! 664 Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний 665 Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши. 666 Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно, 667 Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина 668 Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,— 669 Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю. 670 Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино, 671 Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!» 672 Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова 673 Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі 674 Справді котилася; він же так само й рукою поводив. 675 Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка 676 Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря. 677 «Милий, куди ти? — гукнула. — Постій! Почекай на дружину!» 678 Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа, 679 Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно 680 Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні 681 Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка, 682 Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку, 683 Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,— 684 Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,— 685 «Вже Алкіони, — каже, — нема, Алкіона пропала 686 З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради! 687 В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала; 688 Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,— 689 Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу — 690 Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, 691 Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі — 692 Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям 693 Він об'явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно 694 Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось). 695 Тут було, тут було те, що душа моя передчувала! 696 Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись? 697 Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив, 698 Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще 699 Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе 700 Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно. 701 Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять. 702 Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею 703 Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла 704 Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити! 705 Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку! 706 Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна, 707 То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати 708 Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч». 709 Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки 710 Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи. 711 Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому, 712 Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка. 713 Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси… 714 Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море… 715 Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю 716 Дивиться, — десь у морській далині, на воді мерехтливій, 717 Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може, 718 Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля, 719 Хоч не цілком ще близька, — присягнула б, що то чиєсь тіло. 720 Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило. 721 Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,— 722 «Жаль мені,— каже, — тебе і дружини, якщо ти жонатий!» 723 Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить, 724 Тим їй на серці стає неспокійніше… Ось, колихнувшись, 725 Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко… 726 Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же 727 Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу. 728 Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий, 729 Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був, 730 Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього 731 Й падали перші вали, шумували приборкані води. 732 Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла: 733 Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє, 734 Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю. 735 Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває, 736 Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком. 737 Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, 738 Крилами вже замість рук обняла свого милого шию, 739 Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом. 740 Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося, 741 Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе, 742 Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули 743 Їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними 744 Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає, 745 Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно. 746 Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко 747 Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця. 748 Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери 749 Не випускає Еол, полишаючи море внучатам. 750 Старець один запримітив якось, як вони понад морем 751 Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає. 752 Хтось із присутніх, а може, й той сам, — «Але й цей, — зауважив,— 753 Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе 754 Ніжки, — і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,— 755 З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку 756 Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки: 757 Іл, Ассарак, Ганімед, кого викрав Юпітер на небо, 758 Лаомедонт — володар і Пріам, кому доля судила 759 Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом. 760 Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни, 761 Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор. 762 Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе, 763 Кажуть, що Алексіроя, Граніка[40] дворогого донька, 764 Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди. 765 Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах, 766 Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні 767 Села — на збори мужів іліонських не часто з'являвся. 768 Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові. 769 Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну. 770 От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся, 771 Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена. 772 Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка — 773 Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись 774 Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу: 775 Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові. 776 Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці 777 Зубом кривим уразила п'яту, затруївши їй тіло. 778 Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну, 779 Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я! 780 Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги? 781 Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом, 782 Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний 783 Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!» 784 Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі, 785 Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс: 786 Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько, 787 Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті. 788 От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно — 789 Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне 790 Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує. 791 Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я 792 Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду 793 Йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу. 794 Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги, 795 Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла. 796 Любить моря і зоветься «нирець», бо пірнає у море».

Книга дванадцята

1 Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать; 2 Що перевтіливсь, — не знав. Йому жертви складав на могилі, 3 Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами. 4 Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах: 5 Викравши вдатну дружину[41] собі, він війну довголітню 6 Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних 7 Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів. 8 Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні 9 Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській, 10 Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго. 11 Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти 12 Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом 13 Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці 14 Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я. 15 Там, на вершечку, — гніздо, й пташенят було вісім у ньому. 16 З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим, 17 Їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула. 18 Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий, 19 Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги! 20 Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» — 21 Дев'ятилітню війну — було й дев'ять птахів — пророкує. 22 Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене, 23 Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши. 24 Не втихомиривсь, одначе, Нерей, — в аонійській затоці 25 Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха 26 Трою Нептун береже, адже він її муром обводив. 27 Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить, 28 Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну 29 Діву-богиню. Коли над любов'ю — спільна потреба, 30 Владар — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати 31 Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих 32 Біля жертовника, — зглянулась Діва й, присутнім заславши 33 Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову, 34 Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила. 35 Тож, коли кров'ю належною задовольнилась Діана 36 Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,— 37 Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім, 38 Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися. 39 Між суходолом, повітрям і водами є серединне 40 Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу. 41 Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, 42 Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. 43 Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій. 44 Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних 45 Є в тому домі; дверей — ні одних ні в одному проході. 46 Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої 47 Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки. 48 Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає. 49 Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний. 50 Море подібно шумить, коли подих його наслухати 51 Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій 52 Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер. 53 В передпокоях — роїться юрба. То виходить, то входить 54 Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди 55 Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце 56 Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних. 57 Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля 58 Вигадки: що б не почув, — щось від себе додасть оповідач. 59 Там — Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає, 60 Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі, 61 Й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений — Шепіт. 62 Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска: 63 Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах. 64 От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних 65 Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька 66 Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи 67 Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі, 68 Протесілаю, упав. Поріділи данайців загони 69 В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця. 70 Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить 71 Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське[42] 72 Кров'ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу 73 Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пеліонським 74 Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці 75 Чи то за Гектором він, чи за Кікном шукаючи, врешті, 76 З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити). 77 Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали 78 Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю. 79 Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся: 80 «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні 81 Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл — гемонієць!» 82 Мить — і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом. 83 І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно, 84 Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний. 85 Щойно грудей він легенько торкнувся, — «О сину богині,— 86 Кікн одгукнувся, — не раз-бо чував я, герою, про тебе,— 87 Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?» 88 (Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний, 89 Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,— 90 Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси. 91 Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину 92 Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани. 93 Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської, 94 Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний — мій батько». 95 Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда — 96 Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих 97 Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі. 98 Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару, 99 Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло 100 Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє, 101 Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди. 102 Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба, 103 Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну 104 Плахту, розлючений тим, що не тіло — повітря вдаряє. 105 «Може, — подумав Ахілл, — одлетів наконечник залізний?» — 106 Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця, 107 На одного лиш намарно розтративши всі свої сили? 108 Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса 109 Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви, 110 Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров'ю 111 Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття 112 Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф! 113 Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота — 114 Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!» 115 Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі, 116 Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців. 117 Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди. 118 Поки, вмираючи, падав Менет — головою об землю, 119 Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив: 120 «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався! 121 Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!» 122 Мовивши так, він у Кікна метнув — і не схибив нітрохи 123 Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний. 124 Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого. 125 Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна, 126 Крові сліди спостеріг — і зрадів Еакід, та намарно: 127 Рани й тепер не було, це Менет його кров'ю оббризкав. 128 Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши, 129 Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним 130 Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить, 131 Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла. 132 Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна 133 Бити раз по раз почав навмання — по обличчі, по скронях. 134 Той подається назад, Еакід — насувається грізно, 135 Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна, 136 Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго 137 Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля. 138 Гепнувсь горілиць; на нього ж — Ахілл. Усією вагою 139 Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись. 140 Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши, 141 Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг 142 І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути. 143 Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти — 144 Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло 145 В білого птаха з таким же іменням отець моревладний. 146 Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала 147 Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали. 148 Поки одні обставляють сторожею пильною стіни, 149 Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову, 150 День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець 151 Кікна, власкавлював кров'ю телиці богиню Палладу. 152 Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні, 153 Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі; 154 З димом — жертовне пішло; що лишилось — було для гостини. 155 Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу 156 Їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу. 157 Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта 158 З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,— 159 Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість; 160 Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься. 161 Хто з ким зіткнувся, кого подолав, — їм приємно по черзі 162 Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу? 163 Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла? 164 Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка 165 Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки, 166 Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала 167 Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього. 168 Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці. 169 Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн, 170 Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала,— 171 Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг 172 Тілом своїм невразливим прийнять, — перребійця Кенея. 173 Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах 174 Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше: 175 Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять, 176 Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших: 177 «А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли, 178 Словом розумним уславлений світоче нашого часу, 179 Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої, 180 Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу, 181 Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?» 182 Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді… 183 Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині, 184 Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще 185 З того, що дома було й на війні, саме це я затямив, 186 Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру 187 Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима — 188 Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня. 189 Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда, 190 Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю, 191 Значить, Ахілле, й твоїх, — бо й ти земляком їй доводивсь,— 192 Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї. 193 Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору 194 Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю — 195 Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто 196 Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді, 197 Й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив. 198 Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,— 199 «Сміло, — їй каже Нептун, — попроси, чого серце бажає,— 200 І не відмовлю тобі». (Поголоска й про те сповіщала). 201 «Кривда велика — велике й прохання, — сказала Кеніда,— 202 Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині 203 Жінкою. Цим ощасливиш мене!» Поки так говорила, 204 Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос. 205 Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй 206 Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим 207 Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза. 208 Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає 209 Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака. 210 З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів 211 Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних 212 Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру. 213 Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості. 214 Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає, 215 Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи. 216 Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва, 217 Сяє чудовим лицем. «Пощастило ж тобі, Пірітою»,— 218 Всі були певні того. Проте мало що не помилились: 219 Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, 220 Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди 221 Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним. 222 Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами. 223 Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває 224 Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав, 225 Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті. 226 Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги. 227 Першим озвався Тесей: «Чи аж так оп'янів ти, Евріте, 228 Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя, 229 Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?» 230 Це не була похвальба: розметавши напасників буйних, 231 Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець. 232 Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати 233 На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає, 234 Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди. 235 Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому 236 З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками, 237 Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея. 238 Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани, 239 З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий, 240 Б'ється Евріт. Роз'ярились, побачивши кров свого брата, 241 Звірі двовиді. «До зброї! До зброї!» — гуртом заревіли. 242 Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку, 243 Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні. 244 Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало! 245 Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший 246 Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв 247 На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись 248 Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию 249 Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху, 250 Гримнув в чоло Келадонта, лапіта, — й замість обличчя 251 М'ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості. 252 Випали й очі з очниць; від удару немов провалився 253 Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння. 254 Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову 255 Ніжку стола, вклав Пелат, — і той голову звісив на груди. 256 Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров'ю,— 257 Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних. 258 Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши 259 Оком жахним, прохрипів: «Чи не можна б і ним скористатись?» 260 Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник 261 Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили. 262 Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона. 263 Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка 264 З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати. 265 «Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!» — 266 Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки 267 Оленя роги — жертовна окраса високої сосни. 268 Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею — 269 Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися, 270 То по густій бороді, зашкарублій од темної крові. 271 Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром, 272 Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо, 273 Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава. 274 Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані, 275 Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза, 276 Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару 277 Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо 278 Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу. 279 Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити 280 Полум'я; далі, поріг кам'яний від землі відірвавши, 281 Цілого воза вантаж, — на плече його взяв, та жбурнути 282 Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою 283 Друга свого привалив, що стояв побіч нього, — Комета. 284 Рет, посміхнувшись, на те: «Залишається лиш побажати, 285 Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!» 286 З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном 287 По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння 288 Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості. 289 З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта. 290 Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися 291 Першим пушком, — «Чи не сором тобі, перемігши хлопчину, 292 Ще й похвалятись?» — озвався Евагр. Але Рет йому й слова 293 Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару, 294 Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди. 295 Далі й тебе він, кружляючи полум'ям над головою, 296 Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,— 297 Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю 298 Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия. 299 Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої, 300 Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров'ю. 301 Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву 302 Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули. 303 Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,— 304 Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани. 305 Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель, — за ними; 306 Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий 307 Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся: 308 «Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!» 309 Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину 310 Все ж не втекли. Їх усіх зупинила правиця Дріанта — 311 Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був, 312 Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею: 313 Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце, 314 Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба. 315 Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши 316 В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій 317 Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці 318 Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому. 319 Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою, 320 Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— «Вино будеш пити 321 Стіксом розмішане», — мовив Форбант і метнув блискавично 322 Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен 323 Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць. 324 Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані 325 Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих. 326 Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать 327 Жолуденосного дуба з землі; та коли, обійнявши 328 Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати, 329 Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра, 330 Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба. 331 Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік, — говорили, 332 Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця 333 Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп. 334 Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні: 335 Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве. 336 Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда, 337 На сідловині гірській похитнувшись, униз головою 338 В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній 339 Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли. 340 Месник підбіг, Афарей, і, каменю шмат одлупивши, 341 Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба 342 Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні 343 Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу 344 Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну 345 Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном 346 Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч, 347 Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим 348 Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп. 349 Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа. 350 Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала 351 Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом, 352 Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли, 353 З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея. 354 Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись 355 Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу 356 Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті. 357 З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув. 358 Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару 359 З волі Паллади — щоб вірили в те, йому щиро хотілось. 360 Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону 361 Крантору-велетню ліве плече проломила і груди. 362 За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле: 363 Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки, 364 Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру. 365 Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,— 366 Так обізвався: «Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий, 367 Заупокійний мій дар!» І розгонисто в Демолеонта 368 Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом. 369 Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло 370 В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко 371 Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря. 372 Сили кентаврові біль додає; на противника люто 373 Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами. 374 Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари, 375 Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю. 376 Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно: 377 Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши 378 Спис віддалік; а в близькому бою — Іфіноя й Кланіда. 379 Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка 380 Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї 381 Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров'ю. 382 От я гукнув йому, гнівом розпалений: «Глянь, чого варті 383 У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!» — 384 Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши, 385 Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі — 386 Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю, 387 Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче 388 Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив. 389 Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею, 390 Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті, 391 В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню. 392 Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна 393 Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить. 394 Щойно рости почала борода золота; золотаве 395 Хвилями до половини плечей опадало волосся. 396 Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди, 397 Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим, 398 На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня, 399 Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту — 400 Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина, 401 Випнулись груди від м'язів тугих. Увесь — смолянистий, 402 Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги. 403 З роду його не одна пропадала за ним. Полонила — 404 Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна 405 З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились. 406 Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові — 407 Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа 408 Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся, 409 То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу 410 В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею. 411 Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських, 412 Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі. 413 Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші, 414 Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває. 415 Їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах 416 Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю, 417 Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч. 418 Хтозна — хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе, 419 Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию 420 Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце — 421 Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо. 422 Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома. 423 Легко долоню на рану кладе, припадає вустами 424 До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче. 425 Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім 426 Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло, 427 Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала. 428 Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами 429 Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх — 430 Теокомед, що людину й коня захищав одночасно. 431 Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б, 432 І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши. 433 Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі, 434 Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає 435 Мозок. Так само відстояне через плетінку дубову 436 М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого 437 Точиться сік, виступаючи, згущений, — через щільніше. 438 Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,— 439 Свідок твій батько, Пелей, — устромив йому меч по руків'я 440 В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали 441 Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній, 442 Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану — 443 Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся! 444 Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої! 445 Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні 446 Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може, 447 Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні. 448 Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом, 449 Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим 450 Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла. 451 Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу — 452 Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу 453 Низ живота тим колом, що Несс його в мене пожбурив. 454 Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався 455 Мопс[43] Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув, 456 Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати: 457 До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито. 458 Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела, 459 Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру. 460 Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих. 461 Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза, 462 Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом. 463 Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий, 464 Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні. 465 Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським 466 Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя, 467 Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши, 468 Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря: 469 «Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди — 470 Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні, 471 Ким тебе мати на світ привела та якою ціною 472 Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано? 473 Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик, 474 Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем. 475 Війни мужчинам залиш!» А Кеней, поки так похвалявся, 476 Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу, 477 В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю, 478 Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя. 479 Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі, 480 Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана. 481 Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий 482 Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла. 483 «Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз 484 Лезом, якщо притупилося вістря!» — сказав і по боці 485 Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці. 486 Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні, 487 Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим. 488 Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,— 489 «Черга моя тепер, — мовив Кеней, — на тобі перевірю 490 Якість заліза свого!» — й по руків'я кентаврові в плечі 491 Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла 492 Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану. 493 Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди, 494 Всі завзялись одному продірявити тіло списами. 495 Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає 496 Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць[44]. 497 Дива такого ніхто ще не бачив. «Нечуваний сором! — 498 Вигукнув Моніх. — Йому одному лише — мужу з дівиці! — 499 Ради гуртом не дамо! Коли й муж він, — дівицями, значить, 500 Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські? 501 Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа 502 В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти! 503 Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона, 504 Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону 505 Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм! 506 Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте, 507 В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу! 508 Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!» 509 Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав 510 Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув. 511 Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій 512 Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні. 513 З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче 514 Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах 515 Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово 516 Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути, 517 Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря 518 Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому 519 Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди — 520 Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі. 521 Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини 522 Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу. 523 З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий 524 Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув. 525 Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє. 526 От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір, 527 М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо, 528 Й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив: 529 «Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів, 530 Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!» 531 Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило 532 Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо. 533 Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів 534 Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі». 535 Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти 536 Верх у тій битві взяли. Тлеполему[45] проте заболіло, 537 Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши, 538 Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу, 539 Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало, 540 Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних». 541 Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні 542 Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,— 543 Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього? 544 Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда 545 Славить весь світ, але я… заперечити б їх намагався. 546 Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть 547 Не вихваляємо ж ми, — та чи хто свого ворога хвалить? 548 Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні 549 Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос 550 Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі 551 Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього. 552 Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи — 553 Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився. 554 Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо: 555 Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати 556 Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність 557 Дав моревладний Нептун — зачинатель роду Нелея. 558 Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки! 559 Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці 560 Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних. 561 Сили набувши орлиної,— кігтями, крилами, дзьобом 562 Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла. 563 Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний 564 І, поки птах, у підхмар'я злетівши, повис нерухомо, 565 Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла. 566 Рана була незначна. Та залізом підсічені м'язи 567 Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає. 568 Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим — 569 Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась, 570 Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла 571 Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло. 572 Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла, 573 Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських? 574 Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто 575 Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі». 576 Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний. 577 Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі, 578 З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок. 579 А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі, 580 Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом 581 Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла, 582 Грізного войовника, понад міру завзявся на нього. 583 Вже коло двох п'ятиліть вирувала війна, коли так ось 584 Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога: 585 «О наймиліший мені з-між синів мого владного брата, 586 Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою! 587 Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові 588 Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами, 589 Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні 590 Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона? 591 Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті, 592 Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров'ю! 593 Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику 594 Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано 595 З ворогом, — ти крадькома вкороти йому віку стрілою!» 596 Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі, 597 А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський 598 Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить, 599 Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців 600 Стріли пускаючи. Бог, об'явившись: «Чи варто, — питає,— 601 Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш,— 602 То за братів одімсти, свої стріли скеруй на Ахілла!» 603 Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми троянців 604 Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю 605 І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну. 606 Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама,— 607 Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині 608 Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле! 609 Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє,— 610 Від термодонтської, певно, волів би загинуть сокири! 611 Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів, 612 Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки,— 613 В полум'ї. Бог його зброїв і бог його спалював цей же. 614 Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього 615 Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава, 616 Слава — живе й переповнює світ неозорно великий! 617 Ось яка міра Пелідові личить! Її осягнувши, 618 Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду. 619 Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати, 620 Хто його власником був. Щодо зброї — вирішує зброя. 621 Все ж ні Тідід, ні Ойлеїв Еант[46] не посміли ставати 622 До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший, ні старший 623 Віком і чином — ніхто. Тільки велетень — син Теламона 624 З сином Лаерта узявсь нагороду славетну здобути. 625 Не захотів Танталід у цю справу невдячну встрявати, 626 Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли — 627 З себе на них переклав суперечки цієї розв'язку.

Книга тринадцята

1 Повагом сіли вожді. Простолюддя — вінцем доокола. 2 Першим піднявся Еант — щита семишкірого власник. 3 І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський 4 Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши 5 Руки, промовив: «Ми тут, перед суднами, — свідок Юпітер! — 6 Хочемо правду знайти. Мій суперник — Улісс-ітакієць, 7 Той, хто від полум'я Гектора геть утекти не вагався; 8 Я ж — те полум'я збив, одігнав якнайдалі від суден. 9 Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись, 10 Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець, 11 Як із того — воївник: що на вістрі жорстокої битви 12 Зброєю можу звершити, те він — язиком на зібранні. 13 Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами 14 Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути. 15 Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка! 16 Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте, 17 Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта 18 Взяти нехай навіть берло, якщо б ним Улісс мав пишатись? 19 Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде: 20 Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався! 21 Я ж — коли б навіть на мужність мою лягла недовіра — 22 Був би походженням неперевершений: син Теламона, 23 Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла 24 І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським. 25 Батьком його був Еак, безгомінного світу володар. 26 Де еолійцю Сісіфу загрожує скеля нависла. 27 Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть 28 Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера — третій. 29 Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі 30 Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим: 31 Він мені брат; мені — й зброя його! Чи потомок Сісіфа, 32 Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка, 33 Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів? 34 Перший я зброю надів, без наказу прибув — і за це ось 35 Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того, 36 Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня, 37 Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший — 38 Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив 39 Страхополоха цього й хитруна до військової служби! 40 Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу? 41 Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки, 42 Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині? 43 Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього,— 44 З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь, 45 Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде[47], 46 Не залишили б на Лемносі ми на великий свій сором! 47 Нині — йде поголос — ти, в лісовій заховавшись печері, 48 Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта 49 Кари благаєш — не марно, хіба що всевишніх немає! 50 Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю, 51 Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні 52 В спадок Геракл передав, — і голодний, і хворий сьогодні 53 Живиться м'ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же 54 Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути. 55 Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу. 56 На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись! 57 Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини! 58 Мстивий Улісе — пам'ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! — 59 Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався 60 Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім! 61 Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням,— 62 Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє! 63 Хай красномовнішим буде, ніж Нестор, — мене ж не зуміє 64 Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті — 65 Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги: 66 Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили — 67 Друг же руки не подав. Цього злочину я не придумав! — 68 Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса, 69 Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга. 70 Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором! 71 Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув — 72 Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив. 73 Чую: «Рятуйте!» — кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу, 74 Зблідлий од страху, тремтить — неминучої смерті чекає. 75 Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці, 76 Душу нікчемну зберіг — не велика це честь! — боягузу. 77 Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову 78 Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний; 79 Словом, — ховайся за щит і за мужність — щита домагайся! 80 От врятував я його від загину, і що б ви гадали? — 81 Щойно від рани конав, а за хвилю — чкурнув, наче олень. 82 Гектор наспів — і з собою богів залучає до битви. 83 Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе,— 84 Навіть хоробрий здригнувсь, — таким жахом од нього війнуло! 85 Я ж, поки кров'ю впивавсь він, тягар величезний піднявши. 86 Здалеку в нього метнув — і горілиць герой повалився. 87 Я проти нього пішов, коли виклик він кинув ахейцям: 88 Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб — 89 І помогли молитви. А якщо вас цікавить сьогодні 90 Хід поєдинку того, то супернику я не піддався. 91 Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем, 92 Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний? 93 Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден 94 Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна! 95 Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї 96 Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї? 97 Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові — зброя. 98 З цим ітакієць хай Реса зрівняє, нікчему Долона, 99 Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу. 100 Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда. 101 Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги,— 102 Краще її розділіть: Діомедові — більшу частину! 103 Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч 104 Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька. 105 Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно, 106 Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить. 107 Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця 108 Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого 109 Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти. 110 Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу, 111 Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці? 112 Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе? 113 Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці,— 114 Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати! 115 Втеча — хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі — 116 Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя! 117 Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко, 118 Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму — 119 Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар. 120 Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла: 121 Між супротивників киньте хороброго воїна зброю: 122 Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!» 123 Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом 124 Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся. 125 Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув 126 Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану 127 Мову, — слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби. 128 «Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги,— 129 Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати: 130 Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле! 131 Кривдниця Доля, однак, відняла його — в вас, як і в мене 132 (Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали 133 Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла, 134 Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла? 135 Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді; 136 Тільки б мені — винахідливий розум мій не перешкодив, 137 Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію), 138 Той, що сьогодні — мене, а, трапляється, й вас виручає,— 139 Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує! 140 Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого 141 Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся 142 Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком 143 Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього. 144 Я — від Лаерта родивсь; Лаерт — від Аркесія; цей же 145 Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання. 146 Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій,— 147 Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати. 148 Та не тому, що й по матері я видатніший од нього, 149 Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові, 150 Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу. 151 Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте 152 За перевагу його. Коли йде про таку нагороду, 153 Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити! 154 Втім, коли взяти родинні зв'язки і спадковість найближчу,— 155 Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж — 156 Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос! 157 Єсть іще Тевкр; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу, 158 Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся? 159 Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться, 160 Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі 161 Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку. 162 Мати, Нерея дочка, щоб од сина біду відвернути, 163 Поміж дівчат помістила його й з усіма підманула 164 Також, Еанте, й тебе, — юнака одягнувши, мов діву. 165 Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати, 166 Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки, 167 Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь: 168 «Сину богині,— кажу йому, — тільки від тебе залежить, 169 Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?» 170 З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа. 171 Вчинки його — це й мої: коли Телеф зі мною боровся, 172 Списом я зранив його; а піддався — я вигоїв рану. 173 Фіви здобуті — заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте, 174 Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею здобув — Аполлона оселі, 175 Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте, 176 Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею. 177 Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу 178 Гектора перемогти — значить, Гектор поліг і від мене! 179 Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла, 180 Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю. 181 Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців, 182 І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську, 183 Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами, 184 То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора 185 В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані. 186 Він — проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився: 187 Владар отецьким пойнявся чуттям, та м'якими словами 188 Батьківське серце зумів я схилити на користь суспільну. 189 Мушу зізнатись, — Атрід хай пробачить мені це зізнання,— 190 Справу я вів нелегку, бо й суддя був небезсторонній. 191 Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища 192 Влада схилили його прямувати до слави по крові. 193 Послано й до Клітемнестри мене, де не доказів сила — 194 Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта — 195 Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули! 196 Послано й до Іліона мене — відчайдуха — промовця. 197 Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої. 198 Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі, 199 Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила. 200 Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі. 201 Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич — Антенор: 202 Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли, 203 Мало що волі рукам не дали, — чи ж не ти, Менелаю, 204 Свідок цього, — я з тобою був перший тоді в небезпеці. 205 Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам 206 Рада моя та рука принесли у війні довголітній. 207 Довгий час після перших боїв не хотів покидати 208 Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви 209 Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав… 210 Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє? 211 Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене,— 212 Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю, 213 Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу 214 Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю, 215 Як — добувати харчі. Де сутужно, — мене посилають. 216 Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця, 217 Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато. 218 Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер! 219 От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої! 220 Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить 221 Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує? 222 Ба! На це здатний лиш той, чиє слово — завжди вагоме! 223 Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши 224 Спину — й мені стало соромно! — став напинати вітрила! 225 «Гей, зупиніться! — я втрутився. — Чи одуріли ви, друзі? 226 Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити? 227 З чим — на десятий рік! — ви повернетесь, як не з ганьбою?» 228 Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами 229 Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден. 230 І закликає Атрід переляканих друзів на збори. 231 Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати, 232 Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь 233 Тільки Терсіт, але я покарав недолугого старця! 234 Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю, 235 Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість. 236 Тож усе те, чим Еант похвалявсь, — його мужність уявна,— 237 Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив. 238 Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить? 239 Ну а зі мною й Тідід свої вчинки погоджує радо, 240 Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса. 241 Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших 242 Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля, 243 Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола! 244 З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же, 245 Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці 246 Викласти — все, що облудлива Троя для нас готувала. 247 Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше. 248 Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши. 249 Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів 250 Реса, — й винищив махом усіх, розпочавши від нього. 251 Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор, 252 Я на здобутому повозі в табір свій гордо в'їжджаю. 253 Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався 254 Ворог, — мені не присудите? Бережете для Еанта? 255 Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця, 256 Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров'ю. 257 Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій; 258 І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій; 259 Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці, 260 З ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю! 261 Далі — й безвісних чимало лягло поза стінами міста 262 Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни, 263 Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути — 264 Гляньте! — І тут він розхристався. — Ось тії груди, що завжди 265 Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи! 266 Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу 267 Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани! 268 Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів, 269 Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно! 270 Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо 271 Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки 272 Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує! 273 Це ж Акторід ворогів одігнав обладунком Ахілла 274 Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом. 275 Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти; 276 Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги. 277 Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він — тільки дев'ятий. 278 Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу, 279 Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор! 280 Мушу, хоч як мені важко, згадати вам той нещасливий 281 День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна. 282 Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину 283 Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне. 284 Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло 285 Й зброю Ахіллову ніс — і тепер її хочу носити! 286 Є необхідні в мені — для такого спорядження — сили, 287 Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить. 288 І чи для цього богиня морська — лазурова Фетіда 289 Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок, 290 Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн? 291 Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати 292 Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі 293 Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря, 294 Де там є коло яке, де — осяйливий меч Оріона. 295 Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї! 296 Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої, 297 Пізно в ряди наші став… Та йому й невтямки, що тим самим 298 Він посягає на честь величавого духом Ахілла. 299 Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить, — злочинці: 300 Люба дружина — мене; його — мати затримала люба. 301 Їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні. 302 З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами. 303 Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж 304 Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи, 305 Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса? 306 Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка, 307 Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув, 308 Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло, 309 Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив. 310 Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись, 311 Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки 312 Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий. 313 Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,— 314 В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами: 315 Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий 316 Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних, 317 Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі. 318 Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада. 319 Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії — й щирості досить! 320 Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,— 321 Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона 322 Піде й зм'якшить того мужа, який од недуги та гніву 323 Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця! 324 Іда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв 325 Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу, 326 Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати, 327 Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде. 328 Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів, 329 На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри 330 На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка: 331 Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров'ю моєю,— 332 Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму,— 333 Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти, 334 Й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію, 335 Як удалось мені заволодіти пророком дарданським, 336 Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої, 337 Як на виду в ворогів я Мінерви фрігійської образ 338 Викрав із храму… Й зі мною Еант порівнятися хоче? 339 Без того образу нам не судилося Трою здобути. 340 Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа 341 Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен 342 Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі, 343 Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою — 344 В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську 345 Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу! 346 Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно, 347 Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий! 348 В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу: 349 Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив. 350 Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда, 351 Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний. 352 Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був — 353 З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало. 354 Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили, 355 Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,— 356 Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший, 357 І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона, 358 Й Ідоменей або ще й Меріон — його співвітчизник. 359 Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити: 360 В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене, 361 В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця 362 Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче. 363 Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота. 364 Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає 365 Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш. 366 Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище 367 Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки 368 Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму 369 Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса. 370 Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно, 371 Стільки тривожних років був на варті загальної справи. 372 Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок! 373 Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане: 374 Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив. 375 Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої, 376 Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я; 377 Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити, 378 Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,— 379 Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,— 380 Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,— 381 Дайте хоч їй!» — і вказав їм рукою на образ Мінерви. 382 Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила: 383 Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю. 384 Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду 385 Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав. 386 Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,— 387 «Може, й на цю навіть, — вигукнув, — зброю Улісс посягає? 388 Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців 389 Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров'ю. 390 Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!» 391 Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана, 392 Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо. 393 Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові 394 Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу 395 Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому 396 Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани. 397 На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва — 398 Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін. 399 А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла 400 Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством 401 Слави лихої зажив, — щоби стріли тірінфські здобути. 402 Тільки тоді, коли з власником разом їх грекам доставив, 403 Під довголітню війну було рису підведено крайню. 404 З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама, 405 Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини: 406 Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря, 407 Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю. 408 Де палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба. 409 Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама 410 Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю — 411 Марно вона простягала до неба долоні благальні. 412 Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах 413 До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись, 414 Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки. 415 Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі. 416 Звідки йому нещодавно показувать мати любила 417 Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю. 418 Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром, 419 Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув. 420 «Троє, прощай! Нас у рабство женуть!» — розридались троянки. 421 З димних виходять осель, до землі припадають устами. 422 На корабель наостанку зійшла, — бо її, розпростерту, 423 Ледве знайшли на могилах синів, — безталанна Гекуба. 424 Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,— 425 Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл 426 Їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати. 427 Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий 428 Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила. 429 Де колись Троя була, напроти фрігійського краю, 430 Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате 431 Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько 432 На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї. 433 Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав 434 Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого. 435 Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар 436 Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло. 437 І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,— 438 Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду. 439 В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна. 440 Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв. 441 Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту — 442 Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба 443 Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву, 444 Несправедливим мечем Агамемнона брався скарати. 445 «Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці! 446 Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність! 447 Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани — 448 Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!» — 449 Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити, 450 Від материнських грудей — одиноку опору та втіху — 451 Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають 452 І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву. 453 Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши. 454 Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий, 455 Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї 456 З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— 457 «Чи не пора вже, — промовила, — кров благородну пролити? 458 Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди 459 Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.— 460 Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою, 461 Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю. 462 От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька! 463 Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе 464 Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати. 465 Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських, 466 Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча 467 Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого 468 Смертю моєю власкавити хоче, — прийме він радше 469 Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання 470 Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає, 471 Не полонянка, — без викупу матері тіло віддайте: 472 Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,— 473 Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?» 474 Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва 475 Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу 476 Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди. 477 Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану, 478 Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла. 479 Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока 480 Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг. 481 Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів 482 Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому! 483 Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива 484 Мати й дружино володарська, — Азії образ квітучий! 485 Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний 486 Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї 487 Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав! 488 Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши, 489 Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила, 490 Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани, 491 Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично 492 В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям, 493 Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє: 494 «Доню, остання, — бо що ж позосталося? — матері втрато! 495 Доню, лежиш, — і в твоїх я й свої бачу рани глибокі! 496 Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля, — сьогодні 497 Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній 498 Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього! 499 Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш — 500 Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність. 501 Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса, 502 Легше зітхнулось мені. «Не страшний вже Ахілл нам!» — гадала. 503 Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла 504 Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили. 505 Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий 506 Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне. 507 Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати! 508 Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна, 509 В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,— 510 На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних, 511 Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже 512 Пальцем на мене, служницю за прядкою: «Ось вона, мати 513 Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!» 514 Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла 515 Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі! 516 Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю, 517 Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість? 518 Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися 519 Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама 520 Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати? 521 В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив, 522 Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув. 523 Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко? 524 Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки? 525 Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть 526 Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька! 527 Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я 528 Жити ще деякий час, — найлюбіша для мене дитина, 529 Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний, 530 В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі. 531 Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани 532 Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя». 533 Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова, 534 До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки, 535 Щоб зачерпнути води!» — проказала, нещасна. Та що це? — 536 Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло… 537 Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця. 538 Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю. 539 Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях, 540 Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом 541 Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить, 542 То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно, 543 То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить 544 Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу. 545 Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня, 546 Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста. 547 Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне 548 Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком, 549 Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба, 550 Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши, 551 До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства, 552 Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче 553 Решту речей золотих, прибережених для Полідора. 554 Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий, 555 В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,— 556 «Що ж, я готовий, — сказав, — передай, що там маєш, для сина. 557 Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! — 558 Піде до рук Полідора». На кривоприсяжника грізно, 559 Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово 560 Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає, 561 Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок — 562 Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі. 563 Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці, 564 Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає. 565 Вражені станом свого владаря, на шалену троянку 566 Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці 567 Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась — 568 Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського — 569 Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва 570 Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха, 571 Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала. 572 Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги. 573 Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж 574 І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі: 575 Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість. 576 Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям, 577 Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої: 578 В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя — 579 Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця, 580 Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла, 581 Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий 582 Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе. 583 І не могла того мати знести, як Мемнона поклали 584 На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса, 585 Так на коліна й упала до ніг повелителя світу — 586 Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила: 587 «Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому, 588 Я найскромніша (не часто для мене будують святині), 589 Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити 590 Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе. 591 Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку 592 В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,— 593 Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова, 594 Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати: 595 Втративши сина, прийшла я сюди. Він підняв надаремно 596 Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний, 597 В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла. 598 Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду, 599 Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!» 600 Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, 601 Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались 602 Чорного диму клубки, — як туман, що його видихає 603 Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,— 604 Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово 605 Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає 606 Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила. 607 Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця 608 Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч, 609 Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. 610 Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря 611 Голос один подали. На четвертім витку — розділились. 612 Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись 613 Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому 614 Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами, 615 На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл 616 Падають мертві. Що воїн початок їм дав, — пам'ятають. 617 Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка: 618 Їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять 619 Знаків, — Мемнонову тінь вони знов уславляють боями. 620 Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт, 621 Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні 622 Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними. 623 Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої 624 Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька — 625 Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський; 626 З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина, 627 Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю 628 Мчить від Антандра, минаючи Фракії берег злочинний, 629 Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора. 630 А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі, 631 З друзями в гавань, у край Аполлона, щасливо добрався. 632 Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх, 633 Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба. 634 Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми 635 Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала. 636 Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина, 637 Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши, 638 Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі, 639 Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом. 640 Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба, 641 В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також 642 Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни». 643 Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита, 644 Сумно схитнувши, сказав: «Твоя правда, герою великий! 645 Ти мене знав ще тоді, коли дітьми п'ятьма я втішався. 646 Нині ж — така вже хистка, непостійна рядить нами доля! — 647 Майже в бездітного ти загостив. Бо яка ж то від сина 648 Поміч, коли його близько нема? В тім краю, що від нього 649 Й названий, в Андросі, владу й поля він посів замість батька. 650 Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе, 651 Лібер таке дарував, чого важко собі й побажати, 652 Важко й повірити в те, бо до чого б вони не торкнулись,— 653 Перемінялось у хліб та в оливку — Мінерви, богині 654 Жовтоволосої дар, і велика була з того користь. 655 Тільки-но Трої нищитель, Атрід, про те диво дізнався,— 656 Ти не подумай, що відгомін бурі од вашого краю 657 Не докотився й сюди, — моїх дочок він силою зброї 658 Вирвав із батькових рук, і велів їм, щоб цим божественним 659 Даром живили вони кораблі незчисленні аргейців. 660 От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею 661 Дві мої доні, а ще дві — на Андрос, до брата. За ними 662 Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть. 663 Страх переважив братерське чуття, і сестер — утікачок 664 Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість: 665 Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви 666 Десять протриматись років змогли, не було біля нього! 667 Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно, 668 Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши, 669 Скрикнули: «Батьку-Ліею, рятуй!» І подав допомогу 670 Їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним — 671 Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили, 672 Я того знати не міг, пояснити не годен і нині. 673 Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних 674 Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!» 675 Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше 676 Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати. 677 Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба. 678 Велено їм до праматері, до берегів, де почався 679 Рід їх, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов: 680 Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж 681 Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього 682 З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній. 683 Отже, Терсей переслав; Алкон — беотієць із Гіли 684 Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі. 685 Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому: 686 Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах. 687 А перед містом — похід похоронний, вогні та могили, 688 Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі; 689 Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали 690 Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте 691 Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах. 692 Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок. 693 Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє, 694 Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно 695 Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі, 696 Вогнище палять високе для них на почесному місці. 697 Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно, 698 З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ — 699 Названо. Матері прах урочисто вони проводжали. 700 Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи, 701 Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера. 702 Не поскупилисл й Трої сини: в свою чергу жерцеві 703 Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий, 704 Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах. 705 Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку 706 Тевкри[48], й на Кріті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям 707 Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши, 708 До побережжя Авсонського прагнуть — чимшвидше дістатись. 709 Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади 710 Їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло. 711 Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос, 712 І нерітійські поля, що були під лукавим Уліссом,— 713 Далі пливли. Вже й Амбракію, що в давнину через неї 714 Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю, 715 Бачать; Актійського Феба тепер там відома святиня. 716 Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними, 717 І Хаонійська затока, де діти владики Молосса, 718 Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом. 719 Потім феаків поля, де сади плодоносять щасливі, 720 Їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот, що немовби 721 Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив. 722 Певні свого майбуття, — бо ж усе їм Пріама нащадок, 723 Віщий Гелен, роз'яснив, — відтіля в сіканійську затоку 724 Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами. 725 Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра. 726 Другий з клинів, Лілібей, — до Зефірів ласкавих, а третій, 727 Пелор, — до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея. 728 Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах 729 Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї. 730 Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда. 731 Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову; 732 Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний, 733 Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів — 734 Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла. 735 Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними, 736 Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась — 737 І про закоханих часто з насмішкою оповідала. 738 Їй Галатея, волосся чесати якось доручивши, 739 Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить: 740 «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво, 741 Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно! 742 Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда, 743 Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці, 744 Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа, 745 Що закохавсь». Говорити їй тут перешкодили сльози. 746 Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем 747 І, звеселивши її,— «Розкажи, дорога, — попросила,— 748 Що за причина була — довірся мені! — твого болю». 749 А Нереїда таке повідає Кратеїній доні: 750 «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи. 751 Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці, 752 Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся. 753 Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору 754 Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця. 755 Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно. 756 Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало: 757 Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця, — не знаю: 758 Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро, 759 Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий 760 Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще 761 Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу 762 Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою, 763 Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! — 764 Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче: 765 Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся, 766 Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти. 767 Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий? 768 Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові — 769 Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна. 770 Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни, 771 Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден. 772 До Поліфема жахливого він підійшов і промовив: 773 «Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине». 774 «Ти помиляєшся, — той засміявсь, — найдурніший з пророків: 775 Інша вже цілого вкрала мене!» Й віщуванням — намарно! — 776 Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя 777 Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити. 778 Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий 779 Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього. 780 Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий. 781 Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися. 782 Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши 783 Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві, 784 Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші 785 Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі, 786 Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись, 787 Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась 788 До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі. 789 «Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри, 790 Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша, 791 Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша, 792 Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує, 793 Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку; 794 Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша, 795 Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша, 796 М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша. 797 І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала. 798 Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша, 799 Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі, 800 Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша, 801 Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі, 802 Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави, 803 Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня, 804 Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша, 805 І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки 806 Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає 807 Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру. 808 Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати, 809 Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала. 810 Є в мене посеред гір під навислими скелями схови, 811 Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку 812 Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами, 813 Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона, 814 Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе. 815 В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться, 816 Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину 817 Й сливи; не тільки такі, що від соку темніють, а й інші — 818 Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску. 819 Підеш за мене — й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід 820 Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш. 821 Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало 822 Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних. 823 Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати: 824 Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити — 825 Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш, 826 Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає. 827 Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята. 828 Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята. 829 Є досхочу молока білосніжного; з нього частина 830 Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю. 831 Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки 832 Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі; 833 Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару — 834 Їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав. 835 Схожі, мов крапля води, — було б легко тобі помилитись. 836 На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток 837 Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї! 838 Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря! 839 О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків! 840 Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно 841 Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив. 842 Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший 843 Тілом від мене, — чував я од вас, що якийсь там Юпітер 844 Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя, 845 Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся. 846 Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина 847 Їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі? 848 Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї? 849 Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна. 850 Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі. 851 Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний 852 Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике 853 Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине? 854 Зваж і на те, що мій батько — володар у вашому морі; 855 Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті, 856 Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі! 857 Що мені небо й Ефір, що Юпітер якийсь із громами? 858 Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці. 859 Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною 860 Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Кіклопа, 861 Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда? 862 Хай і собою милується він, і тобі буде милий,— 863 Хоч і болить мені те. Але, — хай-но мені навинеться,— 864 Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна! 865 Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні 866 Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо! 867 Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче, 868 Наче б у грудях своїх із усім її полум'ям разом 869 Етну вогненну ношу, — та тебе, Галатеє, не проймеш!» 870 Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала,— 871 Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю, 872 Люто метатись почав, — по яругах, по горах гасає. 873 Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька, 874 Дикий, набрів. «Ото знахідка! — рикнув. — Цим разом востаннє — 875 Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб'ята!» 876 Лиш роз'ярілий Кіклоп на голос такий страхітливий 877 Міг спромогтись. Навіть Етна — гора сколихнулась од нього. 878 Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря; 879 Ну а сіметський юнак, побережжям пустившись тікати,— 880 «О Галатеє,— кричить, — порятуй! У біді свого сина 881 Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!» 882 Та здоганяє Кіклоп. Одлупивши мало не півскелі, 883 З маху в Акіда жбурнув. І хоча нещасливця той камінь 884 Тільки краєчком сягнув, — усього привалив ним Акіда. 885 Все я зробила тоді, що могла, на що дозвіл дала нам 886 Доля, щоб милий прибравсь у могутливу дідову силу. 887 Кров полилася багряна струмком із-під брили, та згодом 888 Барву червону почав той струмок поступово втрачати. 889 Ось він такий, як бува повесні після першої зливи; 890 Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні, 891 Вже й очерет із розщілин проглянувши, пнеться до сонця; 892 З отвору скелі вже струмінь ударив дзвінкий, повносилий. 893 Раптом — о чудо! — з води піднімається до половини 894 Красень — юнак, і лозина гнучка вповива йому роги. 895 Він, якби нижчий на зріст та якби не лице лазурове,— 896 Вилитий був би Акід. А проте мій Акід таки справді 897 Перетворився в ріку, що й тепер те ім'я має давнє». 898 Змовкла, скінчивши на тім, Галатея, і знов нереїди 899 Ніжаться порізно всі, на спокійній гойдаючись хвилі. 900 Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите 901 З ними плисти, то по вогкім піску без одежі блукає, 902 То, натомившись, у заводі тихій, якщо по дорозі 903 Знайде таку, в неглибокій воді прохолоджує тіло. 904 Раптом, збиваючи піну, новий глибодонного моря 905 Житель, що постать недавно змінив в Антедоні Евбейській, 906 Главк появивсь — і завмер від бажання, побачивши діву. 907 Поки ще думає він зупинити втікачку словами, 908 Поти кричить їй услід. Але Скілла, окрилена страхом, 909 До стрімчака, що край моря підноситься, духом добігла. 910 Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами, 911 Той одинокий стрімчак, нависаючи грізно над морем. 912 Там, досягнувши безпечного місця, вагається німфа, 913 Що це — потвора чи бог? Незвичайній дивується барві, 914 Гриві, що в'ється по плечах йому, покриваючи й спину; 915 З подивом бачить: у нього ще й хвіст, як у риби в'юнкої. 916 Главк її сумнів одчув і, на скелю сусідню опершись,— 917 «Ні, не потвору, не звіра-напасника бачиш, красуне,— 918 Бог я, — промовив, — морський. Тут, під водами, ні Атаманта 919 Син, Палемон, ні Трітон, ні Протей не значніші од мене; 920 Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю, 921 Вабило море мене, тільки ним я був зайнятий завжди. 922 То було сіті тягнув, що затягують риб цілі зграї, 923 То над водою, тримаючи вудку, сидів терпеливо. 924 Є до зеленого лугу прилегле вузьке побережжя; 925 Морем один його край облямовано, другий — травою. 926 Не забрела ще туди ні одна круторога теличка, 927 Ні пелехата коза, ні спокійна вівця там не паслась, 928 На медоносні квітки не сідала бджола — трудівниця. 929 Там не сплітали святкових вінків, і ніхто ще ніколи 930 В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший 931 Сів на травицю м'яку, й, поки сіті намоклі сушились, 932 Рибок почав рахувать, розкладаючи їх по порядку 933 На моріжок — тих, що випадок їх запровадив у сіті, 934 Й тих, що самі на зрадливий гачок, легковірні, впіймались. 935 Раптом — нечувана річ! — та хіба потребую брехати? — 936 Здобич моя, лиш торкнулась трави, почала ворушитись. 937 Перевертається з боку на бік на землі, мов на хвилі. 938 Поки, немов очманілий, сиджу, — весь улов мій додому, 939 В море чкурнув, свого пана — рибалку — покинув, і берег. 940 Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу, 941 Чи якийсь бог те вчинив, чи трави живодайної соки. 942 «Що б то за соки були в тій траві?» — сам себе запитавши, 943 Пару стеблинок зірвав і, зірвавши, торкнувся їх зубом. 944 Щойно потрапила в горло моє невідомого соку, 945 Може, краплина якась, — а вже трепет пойняв мене дивний, 946 Вже потягло мене в іншу, чужу для людини, природу — 947 Щось наче гнало мене до води… «Прощавай, суходоле!» — 948 Мовив і в цю ж таки мить у глибини пірнув темно-сині. 949 Жителі моря, прийнявши мене, як свого вшанували. 950 Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять 951 І Океана, і Тетіс. Вони й очищають пришельця: 952 Дев'ять разів очищальні слова повторяю за ними, 953 Потім під сотню річок мені кажуть підставити груди. 954 Й тут, відусіль поспливавшись, немов у весняне повіддя, 955 На мою голову враз гомінкі пролилися потоки. 956 Стільки й можу тобі розповісти цікавого; стільки 957 В пам'яті є; що було, окрім того, — чуття не сприймало. 958 Щойно вернулось воно, — вже до себе, на жаль, не прийшов я; 959 Іншим-бо став я, ніж був дотепер, — і тілом, і духом. 960 Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив, 961 Далі й гриву оту, що волочиться, довга, по морю; 962 Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки, 963 Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослим. 964 Краще б, одначе, не бути таким, і не знатись з богами, 965 Й богом самому не буть — лиш би ти прихилилась до мене!» 966 Поки таке говорив, поки ще щось хотів говорити, 967 Скілла від нього втекла. Розгнівившись погордою діви, 968 Він до Тітана дочки — до Кірки в печеру подався.

Книга чотирнадцята

1 Ось уже й Етну — гору, що гігантів тіла привалила, 2 Й диких кіклопів поля, що борін ані плуга не знали, 3 Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю, 4 Гнівний Евбеєць лишив, розколиханих вод шанувальник. 5 Потім він Занклу[49] минув, протилежні до Регія вежі; 6 Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами, 7 Що від землі сіцілійської край одділяє Авсонський. 8 Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське, 9 Главк до горбів трав'янистих доплив і в печеру до Кірки, 10 Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю. 11 Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши,— 12 «Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина, — промовив,— 13 Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити. 14 Що то за сила в траві, того знати ніхто, Тітанідо, 15 Краще не може, ніж я, трав'яним перевтілений соком! 16 Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини,— 17 На італійському березі, проти Мессанських укріплень 18 Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине, 19 Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши… погорду. 20 Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних, — до пісні 21 Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу 22 Трави, — звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну. 23 Не лікування потрібне мені, не загоєння рани,— 24 Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!» 25 Ну а богиня, — ніхто не спалахував серцем так часто 26 Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина 27 Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав,— 28 Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи 29 Прагне сама, що й однако розпалена, — все-таки краще. 30 Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим; 31 Тільки надію подай — і жаданим, повір мені, будеш! 32 А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш гордитись: 33 Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця, 34 Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня, 35 Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній 36 Тим же сплати — й з обома розквитаєшся вчинком єдиним». 37 Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть, 38 А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра, 39 Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!» 40 Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому — 41 Главка ж любила-таки! — завзялася на ту, якій щойно 42 Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть, 43 Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські 44 Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче. 45 Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає 46 З-поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору. 47 В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських 48 Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря. 49 Мов по твердому піску побережному, так вона легко 50 Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою. 51 Тиха та скромна була під навислою скелею заводь — 52 Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря 53 Німфа тікала туди, коли сонце, підбившись найвище, 54 Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало. 55 Води затону цього каламутить богиня; отруту 56 Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком 57 Скроплює, й тричі по дев'ять разів повторяє, чаклунка, 58 Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні. 59 Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону. 60 Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе 61 Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі — 62 Їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись 63 Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне. 64 Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло,— 65 Що не мацнула б, однак, — натрапляє рукою на хижі 66 Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними, 67 Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів. 68 Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки 69 Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала. 70 Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді 71 Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів. 72 Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити, 73 Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем, 74 Там височить дотепер; оминає його мореплавець. 75 Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши, 76 Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське 77 Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю. 78 Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона, 79 Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця, 80 Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена, 81 Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула. 82 Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись, 83 В Ерікс прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову, 84 Жертви складає Еней і вшановує батька могилу. 85 Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони, 86 Він одв'язав і покинув мерщій володіння Еола, 87 Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок, 88 Вабних Сирен; а судно, що стерничого втратило в морі, 89 До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти, 90 Й до Пітекуз головерхих, що мають від жителів назву. 91 Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів, 92 До віроломного, підлого роду ненависть відчувши, 93 Їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем'я 94 Схоже було на людей і не схоже на них одночасно: 95 Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув; 96 Наче прим'яв та порізав старечими зморшками лиця; 97 Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю. 98 Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову, 99 Щоб занімів їх язик, що годився лиш для віроломства. 100 От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов з пересердя. 101 Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські 102 З правого боку лишив; сурмача Еоліда могилу — 103 Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя 104 Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли. 105 Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до манів 106 Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву, 107 Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,— 108 «Надто великого, — мовила, — просиш ти, славний ділами 109 Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив. 110 Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш: 111 За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські, 112 Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш. 113 Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала 114 Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом. 115 І, показавши, від стовбура гілку велить одламати. 116 Їй покорився Еней — і побачив жахні володіння 117 Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса 118 Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони, 119 Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни. 120 Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині, 121 Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати. 122 Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим, 123 Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,— 124 Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу — 125 Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька 126 Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті. 127 Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,— 128 Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану». 129 Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього, 130 Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній 131 Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки, 132 Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне, 133 Вічне, якщо б оддала я дівоцтво жагучому Фебу. 134 Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами 135 Звабити серце моє: «Вибирай, — намовляє,— що хочеш, 136 Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!» Я ж на піщаний 137 Пагорб кивнувши: «Хай стільки своїх уродин одсвяткую, 138 Скільки піщинок тут є». Та одне я до того прохання 139 Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою. 140 Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду, 141 Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче 142 І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна 143 Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,— 144 Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття; 145 Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу 146 Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду. 147 Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить 148 Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло 149 Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене 150 Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно, 151 Ким я для нього була, або й виду не схоче подати. 152 Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну, 153 Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить». 154 Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла, 155 З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста 156 Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся 157 Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали. 158 Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився 159 Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса. 160 Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,— 161 Ахеменіда, — впізнав. Що живим його стрів так неждано, 162 Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний, 163 Ахеменіде, вберіг? — поцікавився. — Як на троянське, 164 Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?» 165 Той, не такий вже, яким був колись, — не брудний і кошлатий, 166 Не в лахманах, яке зшив колючками, — на те запитання 167 Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу 168 Й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала 169 Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий 170 І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи 171 Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався! 172 От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному 173 Бачу, — то як можу бути невдячним та непам'ятливим? 174 Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кіклопа,— 175 Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь, 176 Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера. 177 Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність 178 Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще, 179 Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся, 180 Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду 181 Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі, 182 Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити. 183 Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні 184 Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі. 185 Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру 186 Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому! 187 Щойно втекти вам од смерті вдалося, — Кіклоп ошалілий 188 Етну обходити став, завиваючи люто від болю. 189 От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока, 190 Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки 191 В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає 192 Цілу Ахайю: «Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто 193 Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити! 194 Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою 195 Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню 196 Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами! 197 Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!» 198 Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого, 199 Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике, 200 Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю, 201 Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської… 202 Коротко кажучи, бачив я смерть, — але це ще марниці! — 203 Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло 204 Тоне в його животі… Не стирався-бо днини тієї 205 Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю 206 Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши. 207 Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич, 208 Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину — 209 Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне. 210 Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий, 211 Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву 212 Їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно. 213 «Ось що чекає, сердего, й тебе!» — непокоїла думка. 214 Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні; 215 Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув. 216 Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям. 217 Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину, 218 Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі. 219 Кинувсь до берега, став окликать і махати руками — 220 Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека! 221 Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий, 222 І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю». 223 Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі 224 Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає. 225 Їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний, 226 Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять 227 Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив. 228 Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця, 229 Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний 230 Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили — 231 Й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі; 232 До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось. 233 «Відти, — вів далі,— ми в місто прийшли, що його в давнину ще 234 Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив. 235 Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього. 236 З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною 237 Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця 238 Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів 239 За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші 240 Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду. 241 Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину 242 Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе 243 Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси 244 Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили, 245 Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю, 246 Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею, 247 Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки! 248 Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось, 249 Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа, 250 Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої. 251 Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний 252 Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись, 253 І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки. 254 Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили — 255 Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого 256 Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись: 257 Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,— 258 Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами 259 Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці 260 Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім 261 До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній 262 Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли 263 Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка. 264 І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці 265 Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,— 266 Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти 267 І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку. 268 Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає, 269 Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні. 270 До посортованих трав приглядається оком уважним. 271 Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись, 272 В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома. 273 Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати 274 З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду; 275 Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши 276 Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші 277 Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,— 278 Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась. 279 Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину; 280 Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо 281 Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям. 282 Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом, 283 Як роздувається шия, а руки, якими недавно 284 Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають. 285 З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! — 286 Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею 287 Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші. 288 Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою, 289 Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса, 290 Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці? 291 Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну 292 З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі». 293 Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні, 294 Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну 295 Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись — 296 Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши, 297 Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю 298 Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару. 299 Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний 300 Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє. 301 Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх. 302 І, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище 303 Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча 304 Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними — 305 Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає — 306 Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули 307 Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність. 308 Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий 309 Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке. 310 От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила 311 З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих. 312 От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка, 313 З мармуру постать вона показала мені білосніжну. 314 Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел; 315 Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. 316 Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога, 317 В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати 318 Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки, 319 Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно! 320 Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше 321 Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати. 322 Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає 323 Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само. 324 Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх 325 Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив. 326 Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали, 327 Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали 328 Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій, 329 І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий 330 Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі. 331 Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана, 332 Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши, 333 Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу, 334 На Палатіні Венілія, кажуть, її народила. 335 Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка 336 Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу. 337 Вродою славна була; ще славніша — умінням співати. 338 Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця 339 Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів, 340 Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити. 341 От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно. 342 Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати. 343 Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові 344 В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида, 345 Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала. 346 Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася. 347 Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати, 348 Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка. 349 Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання 350 Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави. 351 Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю. 352 Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,— 353 Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити? 354 Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола… 355 «Ні,— прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив 356 Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася 357 Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!» 358 Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний 359 Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши 360 Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни 361 Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи. 362 Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, 363 Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу, 364 Й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти. 365 Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче, 366 Темним богам посилає й слова заворожені, темні,— 367 Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні 368 Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють. 369 Так і тепер від її ворожби затуманилось небо, 370 Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка 371 По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився. 372 Вибравши місце та мить: «Заклинаю, — звернулась до нього,— 373 Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди, 374 Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,— 375 Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем 376 Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!» 377 Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий. 378 «Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила 379 Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні! 380 Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа, 381 Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу». 382 Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда: 383 «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча! 384 Що погордована може й закохана жінка, — побачиш; 385 Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!» 386 Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі; 387 Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі — 388 Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого 389 Диво бере; замість рук помічає розправлені крила, 390 Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово 391 В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,— 392 Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге. 393 Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила; 394 Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг, 395 Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка. 396 Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка. 397 А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом 398 Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши, 399 Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря, 400 Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари. 401 В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають. 402 Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю. 403 Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні, 404 Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу[50] 405 Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату. 406 З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева, 407 Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня, 408 Соком окроплений луг заросився краплинами крові, 409 Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. 410 Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося 411 Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні. 412 Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли, 413 Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським. 414 І від торкання того дивовижні, всілякого роду 415 Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою. 416 Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський. 417 Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча 418 Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями 419 Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати. 420 Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди, 421 Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому 422 Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить. 423 Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову 424 Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі 425 Йшла навмання вона через долини й гірські перевали. 426 Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну, 427 Тібр, — як на звивистий берег упала знеможеним тілом. 428 Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем, 429 Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь 430 Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню. 431 Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі 432 Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі. 433 Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени, 434 Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим». 435 Тож не одне впродовж року повільного там і почув я, 436 І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились, 437 Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову. 438 Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги 439 В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди. 440 Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя». 441 Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні 442 З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис: 443 «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний, 444 Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши». 445 Вже від порослого травами берега шнур одв'язали, 446 Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі, 447 Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою 448 Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря. 449 Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина 450 Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим 451 Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий. 452 Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго 453 Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась. 454 Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче. 455 От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить 456 Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; 457 Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши 458 В місті його. Діомед у краю апулійського Давна 459 Стіни могутні заклав і поля там посів як придане. 460 Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього 461 Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив: 462 Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя 463 Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою 464 Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,— 465 Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо, 466 Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока 467 Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама. 468 Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея, 469 Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив. 470 От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі 471 Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба — 472 Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха. 473 Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що: 474 Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків! 475 Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва — 476 Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову 477 Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала, 478 Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі, 479 На суходолі у битвах виснажливих так натомився, 480 Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря 481 Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив 482 У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними. 483 Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши 484 Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять. 485 Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше, 486 Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість 487 Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити 488 Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим, 489 Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,— 490 Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні. 491 Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас, 492 Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині 493 Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!» 494 Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами 495 Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу. 496 Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно, 497 Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос, 498 Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям 499 Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия, 500 Груди і спина; де руки були в нього, там проростають 501 Довші пір'їни; де лікті були, — вигинаються крила. 502 Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть 503 І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. 504 Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором, 505 Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього, 506 Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону 507 Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє. 508 Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,— 509 Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих. 510 Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна 511 Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла». 512 Змовк на тім слові Ойнід. Калідонії межі покинув, 513 І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул. 514 Бачить печеру він там, її праліс окутує тінню, 515 Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут 516 Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі. 517 Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський. 518 Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи 519 Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати, 520 В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли. 521 Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському — 522 Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні. 523 Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло: 524 Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно: 525 Через язик апулійця маслина в плодах своїх має 526 Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я. 527 Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули 528 Без етолійців, лише на свої покладаючись сили, 529 Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало 530 Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові 531 Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила. 532 Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь, 533 Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій 534 Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли. 535 Тут спохватилася Мати богів: це ж на Іді високій 536 Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною 537 Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти. 538 Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню. 539 «Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний 540 Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти 541 Те, що складає частину дібров моїх високогірних!» 542 Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло 543 Градом важким та дощем полило із понурої хмари. 544 Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води 545 Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі. 546 На одного з них опершись, конопляні линви, що ними 547 Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати. 548 Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають. 549 Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла: 550 Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя; 551 Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі. 552 Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня 553 В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить; 554 Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям. 555 Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно 556 Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо 557 Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,— 558 Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом. 559 Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі, 560 Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні 561 Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців. 562 Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів. 563 Ось чому раді були, як уламки нерітського днища 564 Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя 565 Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти. 566 Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,— 567 В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати. 568 Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий 569 Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі, 570 Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш, 571 Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором 572 Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера, 573 Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея, 574 Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий 575 Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі, 576 З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома 577 Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл. 578 Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне 579 З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву 580 Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля. 581 Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала 582 Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву. 583 Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади 584 Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський. 585 Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера 586 Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене, 587 Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні! 588 Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї, 589 Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде 590 З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив 591 Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!» 592 Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть 593 Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась. 594 Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає, 595 Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,— 596 Мовив. А та розпромінена, батькові склавши подяку, 597 Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, 598 До Лаврентійського берега, де, комишами порослий, 599 В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає. 600 Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея 601 Змити й у води морські віднести течією німою. 602 Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери, 603 Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою, 604 В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину. 605 Миром небесним намащує мати очищене тіло 606 Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась 607 Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом 608 Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині. 609 Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний 610 Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій. 611 Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче, 612 Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний. 613 Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій; 614 Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі. 615 Той володар, похоронений хвилями Туської річки, 616 Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього. 617 Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами, 618 Від громового, подібний до грому, загинув удару. 619 Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну, 620 Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же. 621 Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього. 622 А на чолі палатінського люду стояв тоді Прока[51]. 623 Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських 624 Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю, 625 Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала. 626 Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася — 627 Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу. 628 Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає. 629 Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу, 630 То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши, 631 Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому. 632 Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння 633 В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої. 634 Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу. 635 Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій 636 Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався. 637 Як не старались усі,— і сатири, до скоків охоча 638 Молодь, і пани[52], божки лісові, що сосною вінчають 639 Роги, й Сілен[53], увесь час молодий при похилому віці, 640 Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,— 641 Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї, 642 Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших. 643 Часто, зробившись женцем — селюком, він приносив Помоні 644 Кіш колосків, — і, мов крапля води, до женця був подібний! 645 Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось, 646 Начебто щойно орудував вилами на сіножаті. 647 Часто ще й пужално мав у руці,— й присягнув би, напевно, 648 Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно. 649 Як виноградар або садівник із серпом появлявся. 650 В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати. 651 З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий. 652 Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько 653 Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу. 654 Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу 655 Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні, 656 Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька. 657 Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива. 658 Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко 659 Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши 660 Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти. 661 В'яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті. 662 Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,— 663 Мовить, — цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,— 664 Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого. 665 Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала, 666 Не поріднилася з ним, — до землі була б нині прибита. 667 Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає: 668 Ложе подружнє — страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш. 669 О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену 670 Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї 671 Бій, ні дружину Улісса — сміливця серед боязливих! 672 Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна, 673 Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають; 674 З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських[54], 675 Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,— 676 Слухай, що радить стара, яка більше за всіх тебе любить, 677 Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,— 678 Тільки з Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще 679 Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна 680 Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати, 681 Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі 682 До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім 683 Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує. 684 Він, окрім того, — юнак, і природа його наділила 685 Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати. 686 В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же. 687 Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає 688 Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці! 689 Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала 690 З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,— 691 Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко! 692 Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами. 693 Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки, 694 Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви! 695 Щоб іще більш тебе остерегти, — не одне-бо чувала 696 Я на віку, — оповім про таке, що на Кіпрі відоме 697 Кожному, — й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш. 698 Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра, 699 Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись. 700 Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся. 701 Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу 702 Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі. 703 То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво 704 З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає. 705 То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання, 706 Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді. 707 Вже не одну помережив словами табличку до краю, 708 Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок 709 Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши, 710 Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий. 711 Та ж — наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних, 712 Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця, 713 Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля: 714 Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків 715 Горді слова додає, відбираючи рештки надії. 716 Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки 717 Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив: 718 «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето, 719 Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати, 720 Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана. 721 Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися! 722 Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті, 723 Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні. 724 Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся, 725 Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене, 726 Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає: 727 Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі. 728 Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна. 729 Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,— 730 Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати 731 Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене: 732 Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!» 733 Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки 734 Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками 735 І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся; 736 «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?» 737 З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети. 738 Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. 739 Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері 740 Сумно стогнали — гули, а тоді, розчахнувшись, явили 741 Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця 742 І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше. 743 Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне 744 Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі 745 Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,— 746 Вже через місто веде многослізний похід похоронний, 747 Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає. 748 Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним, 749 Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки 750 Дівчина вчула, — над нею вже бог закружляв тоді, месник. 751 От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять». 752 І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить. 753 Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,— 754 Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку 755 Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,— 756 Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия 757 Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче 758 Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь. 759 Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні 760 Статую діви. Венера Задивлена має там нині 761 Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю, 762 Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо. 763 Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь, 764 Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!» 765 Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі 766 Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве 767 Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий. 768 Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону 769 Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі. 770 Силою брати хотів, але не знадобилася сила: 771 Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась. 772 Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу 773 Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло 774 Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій — 775 Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій 776 Меч підняли. Їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея, 777 Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі. 778 Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі, 779 Нишком — ні пари з губи — серед ночі до римлян підкрались, 780 Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув 781 Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила 782 Навстіж одні з тих воріт, і завіси їх не зарипіли. 783 Тільки по дереву бруси ковзнули — й Венера почула, 784 Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти 785 Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні 786 Води несе джерело, поселялись авсонські наяди. 787 От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись, 788 Бо справедливе прохання було, — воєдино зібрали 789 Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку 790 Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля. 791 Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву 792 І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах. 793 Збуджена силою цих речовин пробивається пара 794 В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським, 795 Води дзвінкі, а тепер — не уступите навіть вогневі! 796 Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки. 797 Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли 798 Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю 799 Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони 800 Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська, 801 Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий 802 Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя. 803 Миром війну зупинили, проте; не дали, схаменувшись, 804 Волі мечам до кінця — співправителем став тоді Тацій. 805 Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам, 806 Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних 807 Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця: 808 «Батьку, назріла пора, — на твердій-бо основі сьогодні 809 Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,— 810 Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку, 811 Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі. 812 Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,— 813 Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,— 814 «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість». 815 Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!» 816 Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних 817 Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом. 818 І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну, 819 На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним 820 Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись, 821 Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся; 822 Мить — і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім. 823 Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом 824 Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі 825 Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно 826 В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши. 827 Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати 828 Гідний, — таким є Квірін у смугасто-багряній киреї. 829 Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона 830 Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній 831 Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала: 832 «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських 833 І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого 834 Ти нещодавно була, а тепер — і самого Квіріна. 835 Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка 836 Бачити — йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна, 837 В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню». 838 Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда 839 Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати. 840 Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,— 841 «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю, 842 Що від богів ти; веди ж, — її квапить, — і миле обличчя 843 Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить 844 Раз хоч уздріти його, — то й сама буду мовби на небі!» 845 Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта 846 Ген аж на Ромулів горб. Їм до ніг із ефіру стрімкого 847 Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши, 848 Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею. 849 Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину 850 Й разом із тілом змінив її ймення: почав називати 851 Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.

Книга п’ятнадцята

1 Тут і постало питання: чи міг би хто взяти на себе 2 Влади такої тягар і такого вождя замінити? 3 Голос народу, що правду віщає, славетному Нумі 4 Берло вручити велів. Не достатньо було йому знати 5 Звичаї люду сабінського: вище, душею широкий, 6 Нума злетів — про природу речей довідатись прагне. 7 От він, захоплений цим, батьківщину покинувши, Кури, 8 В місто ввійшов, що гостинно в свій час прийняло Геркулеса. 9 Там поцікавився, хто був засновником грецького міста 10 На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх 11 Житель один, що багато чував на віку своїм довгім: 12 «Кажуть, Юпітера син, іберійським збагачений стадом, 13 До лакінійського берега, шлях не близький подолавши, 14 Врешті, щасливо прибув. Поки стадо бродило по лузі, 15 В дім до Кротона великого він увійшов, під гостинну 16 Крівлю й жаданий знайшов там по втомі важкій одпочинок. 17 А на відході сказав: «Саме тут у майбутньому внуки 18 Стіни для міста зведуть», — і слова його дійсністю стали. 19 В Аргосі, кажуть, один чоловік жив на прізвище Міскел, 20 Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший. 21 Глибоко спав він якось, і, схилившись над ним, Києносець 22 Сонному мовив таке: «Мусиш кинути батьківські землі 23 Й рушити ген, де хвилює Есар у руслі кам'янистім!» 24 Ще й пригрозив не одним покаранням, якщо б не послухав. 25 Потім і бог відступив, і розвіявся сон одночасно. 26 Син Алемона, прокинувшись, подумкй згадує щойно 27 Бачений сон. Починають вагання йому дошкуляти: 28 Бог відійти повелів, а закон — вимагає лишитись: 29 Той, хто вітчизну змінити б хотів, заслуговує смерті. 30 Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало, 31 Ніч — підняла зореносне чоло над німою землею. 32 Бог йому знову приснивсь, і таке ж повелів йому знову, 33 І пригрозив ще страшнішим і більшим, якщо б не послухав 34 Той, нажахавшись, до інших домівок пенатів родинних 35 Вирішив перевезти. Загуло невдоволене місто: 36 Наші закони, мовляв, — зневажає. Не довго в тій справі 37 Суд засідав, бо провина без свідків усім очевидна. 38 Руки й лице до всевишніх богів нещасливий піднявши, 39 Мовив: «О ти, хто здійснив колись волею неба дванадцять 40 Подвигів, — допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!» 41 В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали: 42 Чорний — підсудному вмерти велів, оправдовував — білий. 43 Так і тим разом виносили рішення немилосердне: 44 Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну. 45 Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати, 46 Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле. 47 Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу — 48 Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона 49 Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім 50 Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський, 51 І Сібаріс, і Тарент, що заснований лакедемонцем, 52 Далі — Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга ниви. 53 Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши, 54 Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив. 55 Пагорб могильний видні всь поблизу, де Кротона священний 56 Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням 57 Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі». 58 Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить 59 Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї. 60 Жив там із Самосу муж. Він колись і свій Самос покинув, 61 І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини 62 Сам на вигнання пішов. До всевишніх осель він стрімкою 63 Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором 64 Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався. 65 Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки, 66 Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались 67 До чарівних його слів, про початки великого світу, 68 Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх, 69 Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці, 70 Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі, 71 З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі,— 72 Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший 73 Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше 74 Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили: 75 «Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди, 76 Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають 77 Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті, 78 Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої 79 Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови 80 Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду. 81 Щедро земля вам поживу м'яку та всілякі багатства 82 Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові. 83 Навіть із звірів не кожен лиш м'ясом приборкує голод: 84 Кінь і рогата худоба, велика й дрібна, — травоїдні. 85 З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий,— 86 Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні 87 Леви, ведмеді, вовки — ті кривавої учти шукають. 88 Дикість яка, далебі,— набивати утробу в утробу, 89 Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло, 90 Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому! 91 Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати, 92 Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо 93 Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай кіклопів! 94 Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої, 95 Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка. 96 Вік той, що з давніх — давен Золотим його люди назвали, 97 Тільки плодами дерев і рослинами жив, що землею 98 Сіялись без сівача, своїх уст не забруднював кров'ю. 99 Страху не знаючи, вільно літав собі птах у повітрі, 100 Заєць — тоді він не був ще лякливий — бродив серед поля. 101 Риба на гострий гачок не ловилась іще, легковірна. 102 Підступів ще не було, не вдавався ніхто до обману, 103 Мир панував доокіл. Хтось один, проте, зла зачинатель, 104 Левам позаздрив, мабуть, не охочим до скромної їжі,— 105 Й сам у захланний живіт іще тепле зануривши м'ясо, 106 Злочину шлях відслонив. Од хижацької крові спочатку 107 Розгарячитись могло зачервонене кров'ю залізо — 108 Й досить було б і цього: якщо звір на життя наше важить,— 109 Можемо вбити напасника, й це не применшить нам честі. 110 Вбити — не значить, однак, за обідом його споживати. 111 Злочин ще далі пішов. Під ножем по заслузі, гадають, 112 Першою впала свиня: підриваючи в полі посіви 113 Рилом тупим, на врожай у селян відбирала надію, 114 Потім козел, що лозу надгризав, на жертовнику Вакха — 115 Месника випустив дух: поплатились обоє за шкоду. 116 В чому ж повинна вівця миролюбна, що наче й родилась 117 Для піклування про нас, що нектар нам у вимені носить, 118 Нас одягає у вовну пухнату, вівця, що живою 119 Більшу нам користь дає, ніж тоді, як зарізана буде? 120 В чому повинні воли — нелукаві, сумирні тварини, 121 Тихі й прості, що на світ появились для праці важкої? 122 Справді невдячний-бо той і не гідний дарів свого поля, 123 Хто, відіпрягши вола від кривого тяженного плуга, 124 Вб'є свого трудівника; хто натерту ярмом довголітнім 125 Шию, що стільки разів одновляв нею поле затвердле, 126 Жниво зібрав не одне, розтинає ударом сокири! 127 Мало й того нечестивцям: до власного злочину, бачте, 128 Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні 129 Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний! 130 Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо,— 131 Врода нашкодила їй! — у стрічках різнобарвних, у злоті, 132 Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно, 133 Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий — 134 Плід її праці — й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо, 135 Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній. 136 Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі 137 Тіла частини — вказівок богів там шукають, шалені! 138 Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!) 139 Звичай пішов споживати м'ясне. Але годі вже, годі! 140 Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться! 141 Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті,— 142 Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився. 143 Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує, 144 Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи[55] й ефір відслоню вам; 145 Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини. 146 Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду 147 Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі 148 Злинути; мило, покинувши землю — оселю сонливу, — 149 В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта. 150 Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду, 151 Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті 152 Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі: 153 Роде людський, кого смерть крижана споконвіку жахає! 154 Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві, 155 Витвір уяви співців, та оманного світу загрози! 156 Ваші тіла — чи в вогні похоронному попелом стануть, 157 Чи переміняться з часом у тлінь — не сприйматимуть болю. 158 Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні, 159 Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно. 160 Сам, пам'ятаю, в той час, коли Трою війська облягали, 161 Сином Пантоя, Евфорбом, я був, кому в грудях застрягло 162 Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший. 163 Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці,— 164 Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він. 165 Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить 166 Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає 167 Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти — 168 Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи. 169 Так і податливий віск: набуваючи форм усіляких, 170 Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший,— 171 Завжди є воском. Ось так і душа є постійно душею, 172 Лиш переходить — так я навчаю — у постаті різні. 173 Тож хай захланний живіт не заглушить у вас милосердя. 174 Не проганяйте споріднених душ нечестивим убивством 175 Із обігрітих осель! Ваша кров хай не живиться кров'ю! 176 Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило 177 Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале: 178 Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле. 179 Навіть невидимий час течією струмить ненастанно, 180 Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині 181 Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля, 182 Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду, 183 Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє, 184 Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду, 185 Що виникає,— того не було. Кожна мить — це обнова. 186 Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку, 187 Як розпромінений зводиться день після темної ночі. 188 Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите, 189 Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім 190 Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає 191 Фебові світ зарум'янений вранішня Паллантіада. 192 Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної — 193 В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної, 194 Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого ефіру 195 Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко. 196 Так і в нічної Діани однаковим бути не може 197 Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває 198 Коло своє, тоді більша, коли його звужує,— менша. 199 Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує 200 Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори? 201 Соками щедрий напровесні він, до малої дитини 202 Ніжністю схожий: зелений посів, насмоктавшись вологи, 203 Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить. 204 Все тоді буйно цвіте. Різнобарв'ям квіток живодайний 205 Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає. 206 Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо, 207 Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден 208 Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку. 209 Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу, 210 Зріла, м'яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись, 211 Мірним стає. Сивина де-не-де вже сріблить йому скроні. 212 Потім жахлива зима підступає тремтливо — старечим 213 Кроком; або без волосся вона, або геть побіліла. 214 Так от і наші тіла перемін зазнають щохвилини, 215 Без опочинку: сьогодні ми інші, аніж були вчора. 216 Будемо й завтра не ті, що тепер. В материнському лоні — 217 Парость людини майбутньої — ми у свій час визрівали. 218 Втрутилась щедра майстриня-природа; у череві здутім 219 Довго селитись тілам не дала і з тісної домівки 220 Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря. 221 Щойно побачивши світ, немовлятко лежить, слабосиле. 222 Згодом рачкує, немов не людина, а чотириноге. 223 Далі й на ніжки, хисткі ще й тремтливі, силкується стати — 224 Кроку не ступить, однак: потребує опори якоїсь. 225 Ось уже спритність у нього й снага… Вже відміряно стежку 226 Юності милої. Вже за плечима — середина віку, 227 Далі й до старості йде призахідної спадистим шляхом. 228 Никнуть, тим віком підточені, й занепадають колишні 229 Сили. Заплакав Мілон постарілий, побачивши мляві 230 Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса 231 М'язів потужністю, потім — обвисли, немов позсихались. 232 Плаче й Тіндара дочка, лиш у дзеркалі взріла старечі 233 Зморшки; навіщо було, — каже, — двічі мене викрадати? 234 Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща! 235 Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться, 236 Все це на смерть прирікаєте ви — неминучу, повільну. 237 Втім, переміні й початки речей — елементи — підлеглі. 238 Отже, послухайте, що вам скажу я про їх переміни. 239 В світі, що вічно існує, чотири тіла родотворні 240 Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі 241 Через тягар свій вода та земля — опадають додолу. 242 Два з них не мають ваги і, нічим не пригнічені, вгору 243 Линуть нестримно — повітря й вогонь, од повітря чистіший. 244 Хоч між собою вони помежовані,— все виникає 245 З них і до них же вертається знову: спливає водою, 246 Ставши рідкою, земля; у повітря легке переходить, 247 Розпорошившись у небі, вода; без ваги, щонайтонше, 248 Знов у високість повітря летить, заблищавши вогнями. 249 Потім усе йде зворотною стежкою: зверху — донизу. 250 Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря; 251 З нього — вода, а з тужавої хвилі — земля виникає. 252 Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча, 253 Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа. 254 Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі. 255 Все тільки змінює вигляд. Отож народитися — значить 256 В інше, ніж досі тривало, життя увійти, а померти — 257 Вийти з того, що триває, життя. Хай сюди щось потрапить, 258 Щось хай, можливо, — туди, але в цілому — все збережеться. 259 Довго в однаковій постаті — я переконаний — в світі 260 Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого 261 Так ви, віки, перейшли; перемінна й місцевостей доля. 262 Де під ногою дзвенів суходіл, там я бачив розлоге 263 Море; де води були, там посушливі бачив я землі. 264 Від берегів оддалік залягали морські черепашки. 265 Десь на вершині гори стародавній однайдено якір. 266 Поле, родюче колись, од потоку стрімливого стало 267 Долом; зелені верхи після поводі канули в море, 268 Де були здавна грузькі болота — вже пустелі жагучі. 269 Спрагою зсушений край мокляками довкіл просякає. 270 Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість 271 Там замикає старі. Скільки рік, лиш земля сколихнулась, 272 Ринуло з тріщин, і скільки пропало вже їх, пересохло! 273 Так от і Лік, що в одній із розщелин землі загубився, 274 Виплив далеко відтіль, собі витік новий проробивши. 275 Так Ерасін, повновода ріка, то струмить під землею, 276 То повертається знов у руслі на поля арголідські. 277 Так і місійська ріка: їй і річище звичне, й верхів'я, 278 Кажуть, набридли — й тече вже по-іншому, ставши Каїком. 279 Так Аменан: то пливе, течією пісок сіканійський 280 Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні. 281 Хвилю, придатну колись для життя, а тепер негодящу 282 Котить в Еліді Анігр, бо кентаври — якщо хоча трохи 283 Вірити давнім співцям — в його водах колись омивали 284 Рани, що луком наніс їм Геракл, нерозлучний із києм. 285 Ну а Гіпаніс, що в скіфських нагір'ях бере свій початок, 286 Чи не гіркий став од солі морської, колись прісноводний? 287 Хвилі морські омивали в минулому Фарос, Антіссу 288 Й Тір фінікійський, та хто їх сьогодні назве островами? 289 Для стародавніх Левкада була суходолом суцільним, 290 Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть, 291 Занкла єдналась, було. Набігаючи, їх розлучила 292 Хвиля й на води морські понесла суходолу частину. 293 Хто б хотів Буру й Геліку, ахейські міста, розшукати, 294 Мусив би в море пірнуть: мореплавці й сьогодні покажуть, 295 Де під водою, на дні, проглядають похилі будівлі. 296 Там, де Піттеєве місто Трезен, поблизу височіє 297 Голий, без кущика горб. Колись чисте, рівнісіньке поле, 298 Нині — той горб самітний. У минулому (страшно й казати!) 299 Дика потуга вітрів, що в сліпих вирувала глибинах, 300 Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю, 301 До піднебесних висот; у сліпім підземеллі, одначе, 302 Не відшукавши й щілинки, куди б міг пробитися подих, 303 Випнула землю горбом; так міхур, коли в нього дихнути, 304 Так од повітря, бува, роздувається й міх, який зшито 305 З шкури козла. Залишився цей опух місцевості й досі, 306 Ставши неначе горбом, що затверднув з перебігом часу. 307 Прикладів безліч я згадую — бачених, чутих, та зараз 308 Лиш на кількох зупинюсь. Чи, скажімо, й вода найчистіша 309 Не зазнає перемін? Ось твоя, рогоносний Аммоне, 310 Хвиля опівдні — мов лід, а під вечір і зранку — гаряча. 311 Кажуть, якщо деревину занурити в Атаманійську 312 Річку тоді, коли місяць найтонший, — згорить деревина. 313 Єсть у кіконів ріка: хто поп'є з неї, в того відразу 314 Каменем стане нутро; кожну річ вона в мармур оберне. 315 Кратіс-ріка й Сібаріс, що пливуть побіч нашого краю, 316 Роблять волосся подібним до золота чи до бурштину. 317 Найдивовижніше те, що й такі ще на світі бувають 318 Води, котрі не тіла тільки можуть, а й душу міняти. 319 Хто не чував про солодку знемогу струмка Салмакіди, 320 Про ефіопських озер забуття: хто ковтне їх водиці, 321 Той у нестяму страшну або в сон непробудний впадає. 322 Хто невситиму жагу в джерелі заспокоїть кліторськім,— 323 Вин одцуравшись, тверезий, одній лиш воді буде радий. 324 Може, тому що вода з полум'яним вином ворогує, 325 Може, й тому що син Амітаона — вважають тутешні — 326 Вирвавши силою трав і примовок од п'яного шалу 327 Буйних Претід, по воді розметав помічні при нестямі 328 Засоби — й те джерело до вина зберігає ненависть. 329 Інша природа в струмка лінкестійського: хто з нього вип'є, 330 Хай не багато — ковточок води, на ногах неслухняних 331 Буде хитатися так, мовби чистим вином пригощався. 332 Місто є, назване здавна Фенеєм в Аркадському краї. 333 Має там витік двояка вода, що вночі небезпечна: 334 Шкодить, коли її пити вночі; коли вдень — не завадить. 335 Отже, є різні всілякої дії в річках та озерах 336 Сили природні. Був час — мандрувала Ортігія морем; 337 Нині — на місці стоїть. Аргонавтів бувало лякали 338 Зіткнення скель Сімплегад, що в них піниста вклинилась хвиля, 339 Нині ж — незрушні вони, ще й вітрам можуть протистояти. 340 Так от і Етна, що полум'ям бухає з горен сірчаних, 341 Не палахтіла весь час і не буде весь час палахтіти. 342 Три тут можливі причини: земля — це істота, що має 343 Дихальні горла повсюди, щоб ними, вогонь видихати, 344 Змінює, отже, й шляхи свого дихання — з порухом кожним 345 Тут загородить одну, а там щілину іншу відкриє; 346 Далі: в найглибших печерах поривні вітри, закружлявши, 347 Скелі збивають, чоло до чола, й речовину з вогненним 348 Сім'ям женуть на ті скелі, й од іскри вона пломеніє. 349 З часом, одначе, стихають вітри й остигають печери. 350 Врешті, потужні потоки смоли там беруться — раптовим 351 Жаром чи вбога на дим розгоряється сірка жовтава; 352 Та не весь час у догоду вогневі поживу добірну 353 Буде давати земля: її сили розтратяться з віком; 354 Їжі забракне тоді ненаситній, захланній природі, 355 Зморена голодом, буйний вогонь свій, погасши, погасить. 356 Каже нам чутка прадавня, що в гіперборейській Паллені 357 Є такі люди, що звикли вдягатися в пір'я пташине, 358 Варто їм дев'ять разів у Трітонське озерце пірнути. 359 Годі повірити й в те, що, скропивши отрутою тіло. 360 Скіфські жінки при бажанні й собі можуть стати птахами. 361 Інша річ — вірити в те, в чому й сумніву нині немає: 362 Ти не помітив, бува, як у спеку задушливу трупи 363 Часом гниють, обертаючись в інші, дрібніші створіння? 364 Тушу бика будь-якого візьми й закопай її в землю 365 І незабаром (відома всім річ) у нутрі, що струхліло, 366 Бджіл медоносних рої загудуть, що за звичаєм батька 367 Люблять поля, не щадять своїх сил, їх турбує майбутнє. 368 В землю закопаний кінь бойовий вигодовує шершня. 369 Дугоподібні клішні відломи в прибережного краба, 370 Інше — землею присип, тоді з тіла, яке схоронив ти, 371 Вийде їдкий скорпіон, що вбиває хвостом серповидним. 372 Гусінь садова, що звикла між листя вплітати під осінь 373 Сиві нитки — це селянам відомо — з метеликом білим, 374 Що видається людською душею, свій вигляд чергує. 375 В твані є сім'я дрібне, що породжує жаб зеленавих, 376 Спершу безногих, а потім, щоб їм було плавати добре, 377 Ноги дає, що на них і плигать вони можуть далеко. 378 Ось чому в жаб усіх більше розвинені задні кінцівки. 379 А ведмежатко? Народжене щойно, воно й не подібне 380 До ведмежати — лиш м'яса клубок. Ведмедиця старанно 381 Лиже його, поки тілом не стане подібне до неї. 382 Глянь і на бджіл медоносних приплід, що в домах шестикутних — 383 У щільниках: ще й кінцівок не мають, одні лише тільця, 384 Щойно потому на них появляються ніжки та крила. 385 Хто б, не побачивши, вірив у те, що родитися можуть 386 Із осередка яйця всі пернаті, весь рід їх і навіть 387 Птиця Юнони осяйлива, що на хвості має зорі, 388 Голуб Венери й самого Юпітера птах — зброєносець? 389 Вірять і в те, що, як тільки хребет у могилі зотліє, 390 Мозок людини спинний обертається тут же змією. 391 Всі ці створіння беруть свого роду початок від інших. 392 Тільки одна себе сім'ям своїм же відновлює птиця — 393 Фенікс; в Ассірії так її названо. Ані травою, 394 Ані зерном не живе, тільки Мірри сльозами й амомом. 395 Фенікс, коли п'ять віків — своє повне життя — провікує, 396 Тут же злетіти спішить на верхівку тремтливої пальми, 397 Де й закладає гніздо собі кігтями й дзьобом блискучим. 398 Там він корицю кладе з колосками пахучого нарду, 399 Стелить і мірру жовтаву, й розтерту кору цинамона. 400 Потім сідає і в пахощах вік свій завершує довгий. 401 Кажуть, із тіла його появляється згодом нащадок — 402 Фенікс малий, кому суджено стільки, що й батькові, жити. 403 З часом, як тільки в повітря тягар він підняти спроможний. 404 Знявши гніздо з буйнорослої пальми, оселю вагому, 405 Вдячний, несе, і колиску свою, й свого батька могилу 406 В просторі неба. До міста долинувши — Гіперіона, 407 В Гіперіоновім храмі, при дверях, він ношу складає. 408 Втім, коли й це нас дивує, згадаймо ще тут про гієну, 409 Про переміни, що їх зазнає вона: то як самиця 410 Втіху самцеві дає, то сама вже самиці шукає! 411 Є ще й така, яка живиться тільки повітрям, істота: 412 Щойно торкнеться чогось — таку й барву приймає відразу. 413 Рисей дала переможена Індія Вакху, що скроні 414 Гроном прибрав; що міхур їхній випустить, те на повітрі 415 Мов замерзає нараз або каменем робиться, кажуть. 416 Так і корали: коли на поверхню з води їх підняти, 417 Миттю затверднуть, м'які, наче трави, під хвилею моря. 418 Днина скоріше спливе і задиханих коней занурить 419 Феб у глибини морські, ніж про все, що змінило свій вигляд, 420 Я розказати б зумів. І часи поспішають мінятись: 421 Чи не на наших очах ті народи вбиваються в силу, 422 Інші — падуть. Так могутня колись і мужами, й скарбами, 423 Протягом десятиліття спроможна в боях проливати 424 Крові потоки, сьогодні хіба що руїнами знана 425 Троя, що замість багатств нам показує предків могили. 426 Славною Спарта була. Процвітали великі Мікени, 427 Вежі Кекропа стояли, міцні, й Амфіона твердині… 428 Спарта — це пустка тепер. Занепали високі Мікени. 429 Що таке нині, крім назви гучної, Едіпові Фіви? 430 Що, як не назву одну Пандіонові мають Афіни? 431 Чутка вже йде відтепер, що підніметься Рим дарданійський, 432 Той, що на березі Тібру, який з Апеннін витікає, 433 Під неосяжний свій дім закладає могутню основу. 434 Змін зазнає, отже, й Рим: розростаючись, він незабаром 435 Буде главою для світу всього! Така думка пророків, 436 Жереб таке провістив. Пам'ятаю, сумного Енея 437 В чорну годину зневіри й журби, коли Троя велика 438 Вже похитнулася, так підбадьорив Гелен, син Пріама: 439 «Сину богині, якщо не забув ти мого віщування,— 440 Знай, не безслідно впаде, бо не втратить тебе, наша Троя! 441 Пройдеш крізь полум'я люте й мечі; захопивши з собою 442 Рідних богів, мандруватимеш, поки для тебе й для Трої 443 Стане вітчизною інша земля, хай чужа, та прихильна. 444 Бачу вже місто, яке закладуть собі внуки фрігійські — 445 Міста такого нема, не було і не буде вже більше. 446 Різні вожді його силу плекатимуть довгі століття, 447 Владарем світу, однак, тільки той його зробить, хто вийшов 448 З роду Іула. Ефірні оселі, нажившись на світі, 449 Він звеселить — той вихід з життя буде входом у небо». 450 Так ось. Гелен, пам'ятаю, Енея втішав, що виносив 451 З Трої домашніх богів. І сьогодні я радий, що рідні 452 Стіни ростуть, що поразка фрігійців пішла їм на користь. 453 Не відхиляймось, однак, наче коні, захоплені бігом, 454 Від межового стовпа! Саме небо й під ним усе суще — 455 В змінах постійних, а також земля, як і все, на ній суще, 456 Значить, і ми, що є частками світу, й крім тіла важкого, 457 Маємо й душу крилату, легку, проникати спроможні 458 В різного звіра житло, заховатися в тілі худоби. 459 Не піднімаймо ж руки на тварин, що в тілах своїх, може, 460 Наших батьків, чи братів прихистили, чи просто людину, 461 Хай і не зв'язану дружбою з нами, — лишім їх у мирі! 462 Не набиваймо нутра свого, люди, обідом Фієста! 463 Як до безбожного вчинку звикає, до кровопролиття 464 Той, хто, по шиї теляти залізом різким полоснувши, 465 Горло йому розтина, до хрипкого ревіння байдужий! 466 Той, хто зарізати й козлика може, дарма що голосить 467 Він, мов дитя, під ножем. Хто спокійно собі споживає 468 Птицю, котру годував нещодавно! До справжнього вбивства 469 Все це хіба не близьке, до насилля хіба не провадить? 470 Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне. 471 Хай від Борея, що з півночі дме, нас вівця захищає. 472 Хай до дійниці спішать з переповненим вименем кози. 473 Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське — 474 Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих. 475 Годі вже й оленів пір'ям лякать, що тремтить на мотузці. 476 Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді. 477 Можна вбивати тварин — шкідників, але тільки вбивати — 478 Страв не торкайтесь м'ясних, споживайте лиш лагідну їжу!» 479 Цими засадами й іншими душу свою збагативши, 480 Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну 481 Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума. 482 Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі, 483 Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких 484 Воєн людей відучив і до мирних занять залучив їх. 485 З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним 486 Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами 487 Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши, 488 На арікійські доли подалась і в лісах голосила 489 Так, що й Діану Орестову через той плач ненастанний 490 Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались 491 Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних 492 Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея: 493 «Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала 494 Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш 495 Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму 496 Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу. 497 Про Гіпполіта й у вас, певно, чули… Юнак цей завчасно 498 Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ 499 Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне — 500 Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї 501 Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе. 502 Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови, 503 З себе й бажання, й провину свою переклала на мене. 504 Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста. 505 Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать. 506 На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея. 507 Ось уже в'ється мій шлях побережжям Корінфського моря… 508 Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля, 509 Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою, 510 Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці. 511 Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами. 512 Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди. 513 Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної 514 Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся. 515 Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі 516 Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима. 517 Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі 518 Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя 519 Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих; 520 Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю. 521 Не подолали б зусилля мого роз'ярілі од шалу 522 Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки 523 Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі. 524 Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки, 525 Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили. 526 Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці. 527 Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі 528 З болем виходить душа. На мені не було вже нічого, 529 Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна. 530 От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя 531 З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив, 532 У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну, 533 Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім 534 Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана 535 Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся 536 Вдруге, — мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній. 537 Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила. 538 Потім щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити, 539 Віку вона додала мені й до невпізнання змінила 540 Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос — 541 Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши, 542 Переселила сюди. Лиш ім'я, щоб затерти про коней 543 Згадку, веліла змінить: «Гіпполітом ти був до сьогодні,— 544 Мовила, — Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!» 545 От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную 546 Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь». 547 Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити 548 Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши, 549 Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею 550 Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила — 551 По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло. 552 Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки 553 Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський 554 Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну. 555 Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім. 556 Вигляд землі залишивши, — людський прийняла і відразу 557 Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила. 558 Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший 559 Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні. 560 Або, як Ромул колись, — задивившись на спис, що віддавна 561 Встромлений в землю, стирчав на горбі Палатінському й раптом 562 Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь, 563 Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим 564 Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано; 565 Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив 566 Роги свої — таки справді їх бачив! — і думав, що в хвилі 567 Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем 568 Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити, 569 І, зупинившись, — а йшов переможцем над військом ворожим,— 570 Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі: 571 «Що має значити, — мовив, — це чудо, боги? Якщо радість, 572 Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе — 573 Хай воно стріне мене!» Спорудивши дерновий жертовник, 574 Палить вогні запашні, трав'янистий обкурює вівтар. 575 Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку, 576 Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно. 577 Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,— 578 Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда, 579 Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд 580 Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,— 581 «Здрастуй, владарю, — промовив. — Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе, 582 Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість. 583 Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами. 584 Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті 585 Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки». 586 Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши, 587 Погляд од мурів міських. «На ліси та на гори, — жахнувся,— 588 Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую 589 Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!» 590 Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання 591 Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним 592 Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом. 593 Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,— 594 «Є тут, — промовив, — один; якщо з Міста він тут же не буде 595 Вигнаний, — стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету: 596 Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець. 597 Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних! 598 Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,— 599 Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший 600 Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста 601 Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить, 602 Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!» 603 Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий, 604 Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись, 605 Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само 606 Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін, 607 Чулось питання одне, мов луною підхоплене: «Хто він?» 608 Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги? 609 Кіп їм ізнову: «Кого так шукаєте, — в ваших руках він!» 610 І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши, 611 Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали. 612 Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню, 613 І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились — 614 Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе, 615 Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий. 616 Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе, 617 Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили, 618 Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати 619 Парою добрих волів од світанку до заходу сонця. 620 Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія 621 В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги. 622 Нині, співців божества, підкажіть, невсипущії музи,— 623 Ви ж бо те знаєте: вас не одурює давність розлога,— 624 Як це до ряду святинь у високому Ромула місті 625 Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда. 626 В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі. 627 Кров із блідих занепалих людей випивала хвороба. 628 Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно 629 Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять, 630 По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь — 631 На серединному місці землі, до оракула Феба 632 Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням 633 Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті. 634 Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона — 635 Все затремтіло нараз, і з глибин потаємних святині 636 Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком: 637 «Те, що шукаєте, римляни, тут, — поблизу слід шукати. 638 Йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам 639 Поміч у скруті подасть на цей раз, тільки син Аполлона. 640 З добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!» 641 Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога, 642 Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок,— 643 До берегів Епідавра негайно судно споряджають. 644 Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим 645 Днищем, — і стали посли перед радою грецьких старійшин: 646 Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би, присутній, 647 З лихом Авсонії — так віщування велить недвозначне. 648 Греки на це подивились по-різному: дехто був певний.. 649 Що неможливо відмовити; більшість, однак, була проти: 650 Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо. 651 Поки вагалися, в сутінках світло розвіялось денне, 652 Далі вже й тіні густі поповзли по земнім круговиді. 653 Тут уві сні рятівного побачив ти, жителю Рима, 654 Бога; край ложа твого він стояв саме так, як у себе 655 В храмі стоїть: неотесану палицю в лівій руці мав, 656 Правою, мов у задумі, погладжував бороду довгу. 657 Врешті, таке з його вуст заспокійливе слово злетіло: 658 «Ти не хвилюйся: прийду в ваше місто, змінивши свій образ. 659 Бачиш змію, що довкола кийка мого кільцями в'ється? 660 Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї 661 Я перевтілюсь, але буду більший; якими бувають 662 Жителі неба, коли свій божественний змінюють вигляд». 663 Голос розвіявся й бог, а за голосом вслід і за богом — 664 Сон, а за сном навздогін — благодатний світанок надлинув. 665 Щойно рої мерехтливих зірок розігнала Аврора, 666 Все ще не знаючи, що їм робити, зійшлися вельможі 667 В гарно збудований храм і благають, щоб, віщий подавши 668 Знак, їм сам бог указав, на якому б волів бути місці. 669 Ледве промовили те, — величезною ставши змією, 670 Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом; 671 І колихнулось зображення бога, жертовник і двері, 672 Золотосяйне склепіння й долівка стряслась мармурова. 673 Сам посередині храму свого він по груди, високий, 674 Звівся й окинув усіх миготливим од полум'я зором. 675 Заціпеніла юрба. Тільки жрець, що священне волосся 676 Білою стрічкою мав перев'язане, бога впізнавши,— 677 «Ось він, Цілитель! — гукнув. — Привітайте словами й душею 678 Бога, що вам об'явивсь! Хай щасливою, о незрівнянний, 679 Буде поява твоя для народу, що храм твій шанує!» 680 Кожен, як велено, бога вітає; благальну молитву 681 Всі за жерцем повторяють гуртом; і словами, й душею 682 Богові честь виявляють належну й нащадки Енея. 683 Той в свою чергу схитнув своїм гребенем — добре знамення!— 684 Тричі мигнув язиком блискавично, присвиснувши тричі. 685 Потім донизу по сходах ковзнув. Перед виходом ще раз 686 На стародавній жертовник оглянувся, наче прощався 687 З домом своїм затишним та з порогом обжитого храму. 688 Ось він по встеленій квітом землі, вигинаючи тіло, 689 В'ється високими колами через середину міста 690 Ген аж до гавані, що напівкруглим захищена валом. 691 Там зупинився; ласкаво поглянув на тих, що юрбою 692 Мовчки ступали за ним, на своїх шанувальників ревних,— 693 І переповз на судно авсонійське. Воно, колихнувшись 694 Під тягарем божественного тіла, занурилось глибше. 695 Раді Енея сини. На піску прибережному, вдячні, 696 Вбили бика й одв'язали мерщій корабельні причали. 697 З вітром попутним помчав корабель. Бога здалеку видно: 698 Шию лускату на зігнутий ніс корабельний поклавши, 699 В синю далінь задивився. При мірних вітрах Іонійське 700 Море пройшли й підпливли до Італії з шостим ранковим 701 Блиском Палланта дочки. Оминають Лакінію[56], славну 702 Храмом Юнони. Позаду лишивсь прибережний Скілакій[57], 703 Згодом — Япігія[58]. Зліва од весел розтанули в морі 704 Скелі Амфрізькі, а справа — обривисті кручі Келенські. 705 Вже за кормою — Рометій, Кавлон[59], вже Нарікія[60] зникла[61]. 706 Вже пропливли без пригод сіцилійські вузини Пелора[62], 707 І владаря Гіппотада оселю, і рудні темеські; 708 Далі — Левкосія[63], острів, і Пест, на троянди багатий, 709 І мальовничі Капреї були, в передгір'я Мінерви, 710 І виноградними лозами славні нагір'я суррентські[64], 711 Й місто Геракла, й Сівілли святилище, Кумської жриці; 712 Потім — Літери[65], де гарячі джерела й дерева, багаті 713 На запахущу смолу, і Вольтурн[66], що пісок загрібає, 714 І Сінуесса, де цілі рої голубів сніжно-білих; 715 І нездорові Мінтурни, й земля, де колись вихованець 716 Пагорб насипав, і край Антіфата, й Трахант[67] болотистий, 717 Врешті,— Кірки земля і з утоптаним берегом Антій. 718 Щойно вітрильне судно повернули туди мореплавці,— 719 Вища-бо хвиля пішла, — по дошках корабельних ковзнувши, 720 Дугоподібно звивається бог і за мить проникає 721 В батьківський храм, що піску золотавого східцем торкався. 722 Та коли море вляглось, Епідаврець лишає отецький 723 Храм і вівтар, де побув якийсь час із спорідненим богом. 724 От він і знов прибережний пісок борознить шурхотливо 725 Тілом лускатим, і знов, по кормі переливно ковзнувши, 726 Ніс корабля головою гнітить, поки в Кастр[68] і в священну 727 Гавань Лавінія не завітали, де Тіброве гирло. 728 Люд, — і мужчини, й жінки, — щоб зустріти прибулого бога, 729 Юрбами суне туди; йдуть і діви, що твій підживляють, 730 Весто троянська, вогонь; голоси там лунають вітальні. 731 Поки судно просувається вгору по жовтому Тібру, 732 Ладан потріскує на вівтарях, що рядочком димляться 733 Вдовж берегів, розвіваються пахощі в чистім повітрі. 734 Жертва лягає під ніж, зігріваючи кров'ю залізо. 735 Ось і до Рима, що знявся над світом, судно завернуло. 736 Випроставсь бог і, над щоглою звившись, витягує шию 737 В різні боки — чи не знайде підхожого місця для себе. 738 Мовби на дві течії роз'єднавшись, ріка оминає 739 Острів, що й назву отримав таку. Пливучи собі далі, 740 Тібр охопив цей окраєць землі мов двома рукавами. 741 Фебова чудо-змія, корабель залишивши латинський, 742 Тут поселилась і, вигляд небесний прийнявши, поклала 743 Горю народному край — прибула з порятунком для Міста. 744 Все-таки цей Рятівник був прибульцем у наших святинях,— 745 Цезар став богом на рідній землі. Та не Марс і не тога,— 746 Хоч незрівнянний був тут, як і там, — не звитяжницькі війни. 747 Не громадянські діла і не звершень окрилена слава 748 Перетворили його на незнану зорю, на комету,— 749 Ні, він засяяв нащадком своїм: із діянь величавих 750 Найвидатніше — що саме його йменував своїм сином. 751 Чи важливіше, скажіть, моревладних приборкати бритів. 752 Дальню ріку — семигирловий Ніл, де зростає папірус. 753 На переможних пройти кораблях; нумідійців зухвалих 754 І кініфійського Юбу, і Понт, Мітрідатами гордий,— 755 Всіх подолати, зробити набутком народу Квіріна, 756 Бути достойним численних тріумфів, численні — відбувши. 757 Ніж породити такого вождя, за чийого правління 758 Роду людському, всевишні боги, ви так щедро сприяли! 759 Щоб не походив цей муж од людського, од смертного сім'я. 760 Той мусив стати безсмертним. Помітила те злотосяйна 761 Мати Енея, помітила те, що нависла жорстока 762 Смерть над верховним жерцем, що піднесено змовницьку зброю, 763 Зблідла й, кого б із богів не зустріла, сумна, по дорозі,— 764 «Глянь, — нарікала, — з яким-то завзяттям кують проти мене 765 Лихо, з яким-то лукавством на голову мітять єдину, 766 Що залишилася нині мені від Іула-дарданця! 767 Доки ж то мають одну лиш мене обсідати турботи? 768 То мене буйний Тідід калідонським поранює списом, 769 То непокоять погано захищені мури троянські, 770 То, безпорадна, дивлюсь, як мій син, по морях наблукавшись. 771 До безгомінного краю спускається, в темні оселі; 772 З Турном, рутульським вождем, а по правді — з Юноною радше 773 Вперту провадить війну. Та навіщо пригадую давні 774 Прикрощі роду мого? Не колишній — сьогоднішній острах 775 Душу гнітить: онде гострять мечі проти мене злочинці! 776 Ви ж зупиніть їх, молю! Одверніть лиходійство жахливе! 777 Вести вогонь хай не згасне, залитий понтифіка кровю!» 778 Місця на небі собі не знаходячи, тужить Венера — 779 І сколихнула Всевишнім серця, але сестер одвічних 780 Присуди сплетено так, що й богам розірвати їх годі. 781 Все ж виявляють близької біди недвозначні знамення: 782 Кажуть, у хмарах важких наче зброя раз по раз бряжчала. 783 Труби та грізні роги подавали свій голос із неба, 784 Передвіщаючи гріх. Навіть сонце, сумне та поблякле, 785 Світло мертвотно-бліде по тривожній землі розсівало. 786 Серед зірок де-не-де смолоскипи зринали багряні. 787 З хмар дощових опадали на землю криваві краплини. 788 Темною ржею на досвітку й Люціфер голубоокий 789 Всіяний був; було кров'ю забризкане й місячне коло. 790 Пугач могильний на кожному кроці стогнав лиховісно. 791 Слізьми спливали обличчя богів із слонової кості. 792 Кажуть, то спів, то погроза в священних гаях розлягались. 793 Жертва на користь не йшла. Про страшні потрясіння звіщало 794 Хворе нутро; перетнутою лезом бувала й печінка. 795 Всюди — на площі міській, біля кожного дому та храму 796 Пси завивали вночі; потривожені тіні померлих, 797 Кажуть, никали, німі, вулицями й здригалося Місто. 798 Не відвернули, однак, ні насильства, ні рішення Долі 799 Перестороги богів. Лиходії до храму святого 800 З голим мечем увійшли! Не знайшли для переступу й крові 801 Іншого місця на цілий наш Рим — лиш оселю сенату! 802 Щойно тоді Кітерея, сплеснувши руками, в розпуці 803 Б'є себе в груди, нащадка окутати хмарою хоче,— 804 Так, як Паріса від гніву Атріда колись приховала, 805 Як непомітно й Енея спасла від меча Діомеда. 806 Батько ж їй каже таке: «Проти Долі незборної хочеш, 807 Доню, піднятись, одна? Завітай-но до сестер могутніх, 808 Трьох віковічних богинь: на основі стійкій там обширний 809 Стіл, а на ньому — події, вкарбовані в мідь та залізо. 810 Вічні, незгладні вони; ні громів, які небо стрясають, 811 Ні блискавиць, ані поштовхів жодних вони не бояться. 812 В крицю вкарбовано там і твого божественного роду 813 Суджений Долею шлях. Я про нього читав і затямив, 814 Тож і тобі сповіщу про майбутнє твого покоління. 815 Той, чия доля тебе непокоїть, завершує нині 816 Вік свій — усі ті роки, що належать землі, Кітереє. 817 Вступить він богом на небо й у храмах шанований буде, 818 Вдячний тобі за це й сину, що, ймення його перейнявши, 819 Прийме на плечі державний тягар і за батька звитяжним 820 Месником стане, бо я буду з ним невідступно на війнах 821 Ласки попросять у нього, вождя, по виснажній облозі 822 Мури Мутіни, подавшись; його і Фарсал пригадає; 823 Кров'ю пролитою зросяться знов ематійські Філіппи. 824 Ймення гучне заніміє на дні Сіцілійського моря. 825 З римським вождем надаремно побравшись, впаде єгиптянка, 826 Повна шалених надій, і розвіються п'яні погрози, 827 Нібито має Канопові наш Капітолій служити. 828 Втім, чи назву тут чужинців усіх, що на схід і на захід 829 Від Океану живуть? Де людина селитися може,— 830 Там буде влада його; буде й море йому слугувати. 831 Миром осяявши землі довкіл, на права горожанські 832 Зверне думки свої й найсправедливіші видасть закони — 833 Прикладом власним поправивши звичаї, зверне, провидець, 834 Зір на прийдешні віки; покоління наступні побачить 835 І побажає, щоб син, осяйної дружини нащадок, 836 Разом з ім'ям перейняв і про Рим невсипущу турботу. 837 Тільки тоді, як зрівняється віком із старцем пілоським. 838 Небо підхопить його, між родинні сузір'я помістить… 839 Цю ж його душу стійку, що з грудей вилітає крізь рани, 840 Зоряним сяйвом зроби, хай на наш Капітолій, на форум 841 Вічно з небесних осель споглядає божественний Юлій!» 842 Щойно він вимовив те, благодатна Венера негайно 843 В римський сенат із ефіру спустилась і там, непомітна, 844 Цезаря душу взяла; не могла допустити до того, 845 Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила. 846 Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно, 847 І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася 848 Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям. 849 Зіркою вже мерехтить. Поглядає з висот на великі 850 Синові справи — й радіє всім серцем його перевазі. 851 Хоч заперечує син, щоб його прославляли над батька, 852 Вільна, проте, й не покірна наказу ніякому слава 853 Першість йому надає, тільки в цьому йдучи проти нього. 854 Так поступився Атрей Агамемнону: синові — батько; 855 Так над Егеєм піднявся Тесей, так Ахілл — над Пелеєм; 856 Так, — щоб нарешті я міг відповідніший приклад подати,— 857 Древній Сатурн од Юпітера менший. В ефірних оселях 858 Обширом світу потрійного править Юпітер. А землю — 859 Августу він доручив, отже, й Август — владар наш і батько. 860 Ви, охоронці-боги, що колись відвели від Енея 861 Меч і вогонь! Ви, місцеві боги, ти, Квіріне, хто наше 862 Місто заклав, нездоланного Ромула батьку — Градіве, 863 Ти, що в пошані святій між пенатами Цезаря, Весто, 864 З Вестою Цезаря й ти, хто при вогнищі став, Аполлоне! 865 Ти, хто в тарпейській високій святині, Юпітере-батьку! 866 Всі, кого чистий душею співець закликать має право: 867 Хай не спішить надійти, хай живими вже й нас не застане 868 День, коли Август, цей світ залишивши, — своє володіння,— 869 Зійде на небо й сприяти побожним іздалеку буде! 870 Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна 871 Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця. 872 Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним 873 Тіло бере, — закінчиться лиш никле моє існування: 874 В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом. 875 Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення. 876 Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава, 877 Буду в людей на устах і, якщо таки можна покластись 878 На прозорливість співця, — возвеличений, житиму вічно.

Примітки[69]

Книга перша

10. Тітан — бог сонця Геліос (тут — сонце), син Гіперіона, одного з титанів — дітей Урана (Неба) і Геї (Землі); з ним ототожнювали Феба-Аполлона,

11. Феба — Діана (Артеміда), дочка Юпітера і Латони, богиня полювання, уособлення Місяця.

13. Амфітріта — дочка морського бога Нерея; тут — море.

61. Евр — південно-східний вітер. До країв набатейських… — тобто в Аравію.

64. Зефір — лагідний західний вітер.

65. Борей — поривистий північний вітер; у римлян — Аквілон.

66. Австр, Австер — південний дощовий вітер; у греків — Нот.

82. Син Іапета — Прометей.

113. Сатурн — староіталійський бог, ототожнений з грецьким Кроносом, якого скинув його син Зевс (Юпітер) у підземелля — Тартар; за часів Сатурна (Кроноса) був «золотий вік».

123. Церерине зерно — збіжжя; Церера — сестра Юпітера, богиня землеробства і родючості.

139. Стігійською — тобто підземною, від Стіксу, річки в підземному царстві.

150. Астрея — богиня справедливості; покинувши землю, стала сузір'ям Діви.

152. Діти землі — гіганти, сини Геї та Урана, що розпочали боротьбу з олімпійськими богами; були подолані з допомогою Геракла.

155. Олімп, Пеліон, Осса — гори в Фессалії (давня Гемонія), області на півночі Греції в басейні ріки Пенею.

163. Сатурній — Юпітер, син Сатурна. Дочкою Сатурна була Юнона — Сатурнія (див. далі, рядок 612), дружина Юпітера.

165. Лікаонову учту… — йдеться про Лікаона, міфічного володаря Аркадії (див. далі, рядки 210–239).

176. Палатін — міська дільниця на Палатінcькому пагорбі, де були святині, палац Августа, оселі римської знаті.

178. Громовержець — Юпітер.

187. Нерей — син Понта і Геї, батько нереїд, морських німф.

193. Фавни, сільвани — боги лісів і полів, опікуни отар. Сатири — лісові божества у вигляді людей з козлячими ногами, супутники Вакха, бога вина й веселості.

201. Цезаря кров… — йдеться про Гая Юлія Цезаря (100—44 рр. до н. е.), що загинув від рук змовників — прихильників сенатсько-аристократичної республіки.

216—217. Менал… кілленські гаї… сосняк на Лікею… — Перераховуються місцевості Аркадії, лісистої області на Пелопоннесі.

226. З роду молосців… — тобто з племені, що населяло Епір, область на півночі Греції.

256. Рішення Долі…— За уявленням філософів-стоїків, світ періодично повинен виникати з вогню і знищуватись у ньому.

259. В кузнях кіклопів… — Кіклопи, помічники Вулкана, бога вогню і ковальського мистецтва, кували для Юпітера блискавки.

271. Воду Іріда бере… — За уявленням стародавніх, Іріда (веселка), живлячись випарами, постачає хмарам воду. Порівн. у Т. Шевченка: «Як у Дніпра веселонька воду позичає».

275. Брат лазуровий — Нептун, бог моря.

276. Ріки скликаючи… — тобто річкових богів; вони завжди зображувались рогатими довголітніми дідами.

283. Гупнув тризубцем… — Нептуна називали також «потрясателем землі»; тризубець — символ його влади.

287. Домашні божки — пенати, охоронці домашнього вогнища.

313. Край аонійський — Беотія, область у Середній Греції; Фокіда — сусідня область. Ета — гора між Фессалією і Середньою Грецією.

317. Парнас — гора в Середній Греції, що вважалась оселею Аполлона і Муз.

319. Девкаліон — син Прометея, володар Фессалії; Девкаліона та його дружину Пірру боги врятували від всесвітнього потопу, зважаючи на їхню побожність.

321. Феміла — дочка Урана і Геї, віща богиня справедливості і порядку.

331. Трітон — морський бог, син Нептуна й Амфітріти. Сурмою з мушлі він оповіщав повеління свого батька.

352. Спільний наш рід… — Пірра була дочкою Прометеевого брата Епіметея (див. далі, рядок 391).

369. Кефіс — річка в Беотії.

418. З сонцем вогненним… — Згідно з концепцією філософів-стоїків, вогонь, пронизуючи всесвіт, є джерелом усякого життя.

433. У незгідливій згоді…— За вченням Емпедокла (V ст. до н. е.), в природі взаємодіють дві рушійні сили — любов і ворожнеча.

452. Дафна — німфа, дочка річкового бога Пенея.

453. Купідон (Амур) — син Афродіти (Венери). Його зображували з факелом або луком та стрілами: він запалював і зранював любов'ю серця.

463. Кітерея — Венера; від Кітери, острова на півдні Пелопоннесу, одного з осередків її культу.

480. Гіменей — бог шлюбу.

516. Делос (острів в Егейському морі), Кларос (іонійське місто поблизу Колофона), Тенед (острів біля побережжя Малої Азії), Патари (місто в Лікії) — центри культу Аполлона.

566. Пеан — Аполлон, бог-цілитель.

569. Темпе — славна красою долина у Фессалії між горами Олімпом і Оссою.

570. Пінд — гірський хребет на західній межі з Фессалією.

577. Своїм краєм споріднені… — тобто фессалійські.

579—580. Сперхій, Еніпей, Апідан, Амфріс і Еант — річки Фессалії й Епіру (остання).

583. Інах — ріка в Арголіді (східний Пелопоннес), бог цієї ріки, а також міфічний володар Аргоса, столиці Арголіди.

584. Іо — німфа, дочка Інаха.

586. Серед манів… — тобто серед померлих.

598. Лерна — озеро в Арголіді. Ліркейські поля — тобто аркадські[70]; Ліркей — гора, звідки витікає ріка Інах.

624. Аргус — стоокий сторож і далекий нащадок Юпітера[71].

642. Наяди — річкові німфи.

668. Фороніда — Іо, внучка Форонея, батька Інаха[72].

669. Плеяда — Майя, дочка титана Атланта, мати Меркурія, вісника богів.

699. Пан — лісовий бог, опікун отар і пастухів; йому була посвячена гора Лікей в Аркадії.

690. Гамадріади — лісові німфи, Нонакра — гора в Аркадії.

694. Ортігійська богиня — Діана: Ортігія — давня назва Делосу, де, за переказом, народилася богиня. Ортігією називали також Сіцілію (рядок 499 V книги).

702. Ладон — річка в Аркадії.

713. Кілленій (Кілленід, Кілленець) — Меркурій, що народився на Кіллені, аркадській горі.

725. Ерінія — богиня помсти. (Див. прим. до 451–452 рядків IV книги).

747. Серед нільського люду… — За переказом, прибувши у вигляді корови в Єгипет, Іо вшановувалась тут як богиня Ісіда.

751. Сонця син… — Фаетон, за переказом, народився від Феба, що покохав Клімену, дружину царя ефіопів Меропа.

763. Радістю сестер… — тобто Геліад, що їх Клімена народила від сонячного Феба (Геліоса).

Книга друга

1. Сонця палац… — Описуючи міфічний палац Феба, Овідій орієнтується на сучасні йому будівлі — храми, палаци.

2. Піроп — сплав міді й золота.

5. Мульцибер (досл.: «той, хто пом'якшує (тобто плавить) метал») — Вулкан.

9. Протей — морський бог, що мав властивість обертатися в різні істоти.

11. Доріда — дочка Океана і Тетіс, дружина Нерея; її дочки — німфи-нереїди.

45–46. Рікою, що в підземеллі пливе… — тобто Стіксом.

68. Тетіс — дочка Урана і Геї, дружина Океана, мати Клімени.

78. Образи звірів… — знаки Зодіаку.

115. Люціфер (досл.: Світоносець; у перекладі також Зірниця) — назва ранкової зірки, планети Венери, що з'являється перед сходом сонця.

118. Гори — богині пір року, дочки Зевса і Феміди.

129. П'ять поясів… — тобто п'ять небесних сфер.

138—139. Змій… Жертовник — сузір'я на північ і на південь від Скорпіона.

142. Меж гесперійських… — тобто західних: берег Океану, за тогочасними уявленнями, був межею землі.

171. Тріони, або Аркти, — сузір'я Великої і Малої Ведмедиці.

176. Волопас (у греків Боот) — сузір'я північної півкулі неба.

217—226. Тавр — гірський кряж у Кілікії (Мала Азія). Тмол — гора в Лідії; Афон — у Македонії. Ета, Отрій, Осса — гори в Фессалії. Іда — гірське пасмо біля Трої. Гелікон — посвячена музам гора в Беотії. Гем — гірський кряж у північній Македонії і Фракії (нині — Балкани); Еагр — фракійський цар, батько Орфея. Ерікс — гора й місто на Сіцілії з храмом Венери. Кінт — гора на о. Делосі, місце народження Аполлона і Діани. Мікала, Мімант — передгір'я та гора в Іонії. Родопа — гірський хребет у західній Фракії. Діндіма — гірське пасмо у Фрігії (Мала Азія). Кіферон — посвячена Вакхові гора між Беотією та Аттікою.

239—258. Діркея — джерело біля Фів. Амімона — джерело біля Аргоса. Ефіра — давня назва Корінфа. Піренська волога — тобто джерело Пірена в Корінфі. Танаіс — Дон. Каїк тевфрантський — річка в Місії (країна в Малій Азії); тевфрантський — «той, що належить Тевфрантові» — царю Місії, місійський. Лікорм — давня назва ріки Евен в Етолії. Меандр, нині Мендерес — ріка в Карії (Мала Азія), має дуже звивисте русло. Еврот — головна ріка Лаконії; тенарський — лаконський, лакедемонський. Мелант — мігдонійська, тобто фракійська ріка. Оронт — ріка в Сірії. Істер — нині Дунай; Фасіс — нині Ріон, ріка в Колхіді (Грузії); Термодонт (нині Терме) — ріка в Кападокії (країна в Малій Азії), яка впадає в Чорне море; Алфей — головна ріка в Пелопоннесі. Таї — золотоносна ріка на Піренейському півострові (нині Тахо в Іспанії). Каїстр — славна лебедями ріка Лідії (Меонії). Гебр, Стрімон — ріки у Фракії; ісмарійські — тобто фракійські (від гори Ісмар). Родан — Рона; Рен — Рейн; Пад — По.

261. Владар підземний — Плутон (Аїд, Діт); його дружина — Просерпіна (Прозерпіна, Персефона).

264. Кіклади — острови в Егейському морі біля берегів Греції.

291. Твій брат… — тобто Нептун (Посейдон).

292. В частку йому… — йдеться про поділ світу між трьома братами — Зевсом, Посейдоном, Аїдом (порівн. «Іліада», XV, 187–193).

323. Ерідан — міфічна ріка на заході Європи, часто ототожнювана з Падом (По).

340. Фебові доньки — Геліади, сестри Фаетона, що перемінилися у тополі, а їхні сльози — у бурштин.

370. Лігурійці — жителі Лігурії, області Північної Італії.

405—406. Аркадію… рідний свій край… — Згідно з одним із міфів, Зевс народився в Аркадії.

409—410. Нонакрінська дівчина — Каллісто, мисливиця з Аркадії, супровідниця Артеміди, або Діани (див. також І, 690).

442. Діктінна — (досл.: «та, що розставляє сіті») — епітет Діани.

454. На братовім жарі…— тобто на сонці: Артеміда (Діана) — сестра Феба (Аполлона), бога сонця.

460. Паррасійка — Каллісто (уродженка Паррасії, місцевості Аркадії, дочка Лікаона).

464. Кінтія — Діана.

495. Батько — перемінений у вовка Лікаон.

496. Лікаонія — Каллісто.

307. Двома сузір'ями… — тобто Великою Ведмедицею і Волопасом.

510. Океан — син Урана і Геї, чоловік Тетіс; також ріка, що, за уявленнями стародавніх, оточувала землю.

538—539. Гусям… що… врятували… Капітолій… — За переказом, гуси, розбудивши криком уночі сторожу, врятували Рим від нападу галлів у 387 р. до н. е.

543. Ларісса — головне місто Фессалії. Дельфієць — Феб.

545. Фебовий птах — ворон; політ і каркання цього птаха брались до уваги при віщуванні.

552. Паллада (Мінерва) — дочка Юпітера, покровителька науки і ремесла.

553. Актейських лоз… — тобто аттічних: Акте — давня назва Аттіки, області в середній Греції. Еріхтоній — син Вулкана, напівлюдина, напівзмій.

555. Кекропа двоїстого… — Кекроп, міфічний засновник Афін, був напівлюдиною, напівзмієм.

569. У фокейськім краю… — тобто у Фокіді, місцевості в середній Греції.

574. Бог… морський — Нептун.

579. Діва — тут Мінерва.

590. Ніктімена — дочка лесбійського володаря Епопея; за любов до свого батька була перемінена в сову — птицю Афіни-Паллади (Мінерви).

630. Син — тут Ескулап (Асклепій), що став богом лікування. Його вихователем був розумний кентавр (напівкінь, напівлюдина) Хірон.

646. Діда вогонь… — тобто блискавка Юпітера.

653. З безсмертного смертним… станеш… — Вражений отруйною стрілою Геракла, безсмертний Хірон попросив у богів смерті.

675. Дала їй ім'я… переміна. — Гіппе по-грецькому означає «кобилиця».

676. Філіри син — Хірон.

679. На… лугах мессенійських… — тобто в Мессенії, на півдні Пелопоннесу. Еліда — область на Пелопоннесі, де відбувались Олімпійські ігри.

685. Пілійські (пілоські) поля — землеволодіння міста Пілоса в Еліді.

686. Майї син — Меркурій.

689. Нелей — володар Пілоса в Еліді[73].

709. Над муніхійськими нивами… — тобто аттічними (Муніхій — гавань біля Афін).

710. Лікея сади — гімнасій, де викладав Арістотель; тут, як і в деяких інших місцях, Овідій допускає анахронізм.

727. Ядро з балеарської… пращі…— жителі Балеарських островів славились майстерністю метання з пращі.

742. Плейона — одна з дочок Океана, дружина Атланта.

752. Богиня війни — Мінерва.

757. Бога лемносця… — тобто Вулкана, що, за переказом, мав оселю на Лемносі в. Егейському морі. Дитя, що родилось без матері…— тобто Еріхтоній (див. книгу І, рядок 552 і далі).

783. Трітонія (Трітоніда) — Афіна (Мінерва).

794. Місто… Трітонії-діви — Афіни.

836. Батько — Юпітер.

840. Матір твою. — йдеться про сузір'я Плеяди, до якого належала й Майя, мати Меркурія. Сідонська — фінікійська (від міста Сідон у Фінікії).

845. Тірських дівчат… — від фінікійського міста Тір (нині м. Сур у Лівані).

858. Агенора донька — Європа.

Книга третя

2. На діктейських полях… — тобто на Кріті (Дікте — гора на Кріті).

4. Кадм — син Агенора, брат Європи, міфічний засновник Фів у Беотії.

8. В оракула Феба… — тобто в Дельфах, де в печері біля Кастальського джерела перебувала віщунка.

13. Вважалось, що «Беотія» по-грецькому означає «коров'яча місцевість».

19. Панопа — місто на річці Кефіс між Беотією і Фокідою.

111. Опадає завіса… — Завісу в римському театрі на початку вистави не піднімали, а опускали.

147. Юнак гіантійський… — Актеон, внук Кадма, батька Автоної; гіантійський — тобто беотійський (від гіантів, племені, що населяло Беотію).

173. Тітанія — Діана, внучка титана Сатурна.

258. Суперниці Тірськоі…— тобто Європи.

261. Семела — дочка Кадма.

304. Тіфей — один із гігантів.

314—315. Нісейські німфи — тобто з гори Ніси в Індії, де, за переказом, народився Вакх.

323. Тіресій — знаменитий фіванський віщун.

342. Аіріопея — німфа, мати Наркіса.

406. Рамнусія — Немесіда, богиня, що карала зухвальство та гордість (від міста Рамнунта в Аттіці, де був її храм).

511. Ахейські — грецькі.

514. Пентей — міфічний володар Фів.

520. Лібер — Вакх.

523. Матір свою — Агаву.

531. Змієродні… Марса нащадки… — Змій, із зубів якого, за переказом, народились предки фіванців, вважався сином Марса, бога війни.

537. Юрба сороміцька… — Йдеться про непристойності, характерні для Вакхових свят.

539. За переказом, Кадм переселився в Беотію із фінікійського міста Тіра.

541. Тирс — обвита плющем або виноградною лозою палиця з шишкою на кінці, жезл Вакха.

559. Акрісій — міфічний аргоський володар, що виступав проти культу Вакха. Оманливий бог — Вакх.

564. Атамант — син Еола, бога вітрів, брат Сісіфа (див. прим. до книги IV, рядок 460).

576. Із Тірренського краю… — тобто з Лідії, країни в Малій Азії; звідти за давньою теорією, походили етруски (тірренці). Тому Етрурію, країну в центральній Італії, названо далі (рядок 583) Меонією, за назвою частини Лідії.

594. Коза Оленійська… — Коза Амалтея (сузір'я).

595. Тайгета — дочка Атланта, одна з сузір'я Плеяд. Гіади — сузір'я коло голови Тельця; його поява і захід супроводжується дощами.

636. Наксос — посвячений Вакхові острів на Егейському морі.

668—669. Згідно з міфом, у Вакхову колісницю впрягались тигри, рись, пантери.

690. Дія — Наксос.

703. Вакханки (менади) — жриці і супутниці Вакха.

713. Сестри обидві — Іно і Автоноя.

732. Ісменіди — дочки Ісмена, жительки Фів, що на ріці Ісмен.

Книга четверта

1. Міній — міфічний засновник та володар міста Орхомена в Беотії.

11—15. Ліей (досл. «той, хто відганяє турботи»), Бромій («галасливий»), Нісей, Аоней, Елелей, Іакх, Евхан, Ніктелій — різні епітети бога виноробства Діоніса-Вакха.

19. Без рогів… — Вакха зображували з рогами, символом могутності.

22. Лікург — легендарний фракійський володар, що забороняв культ Вакха, за що був покараний божевіллям.

26. Сілен — старший серед сатирів, вихователь і супутник Вакха.

44. Деркетія — сірійська богиня; покохавши смертного юнака, вона кинулася з сорому в озеро й стала рибою.

47. Дочка твоя… — Семіраміда, дружина ассірійського володаря Ніна; потім — його наступниця.

174. Син Юнони — Вулкан, чоловік Венери.

192. Хто родився від Гіперіона… — тобто Геліос.

196. Левкотоя — дочка володаря Вавілонії Орхама, внучка Океана і богині Тетіс.

204. Рода — німфа-епонім острова Родосу[74].

205. Кинув… матір… Кірки. — Тобто Персу, дочку Океана і Тетіс.

207. Клітія — німфа, дочка Океана і Тетіс.

212. В ахеменійських містах… — тобто в Персії (від Ахемена, родоначальника царського роду Ахеменідів).

213. Бел — міфічний засновник Вавілона.

276. Іда — гора на о. Кріті.

281—283. Кельмій — один із жерців фрігійської богині Кібели, що начебто першим застосував обробку металу; за іншим переказом — один із куретів (жерців), що оберігали на Кріті новонародженого Зевса. Крокон був перемінений у шафран; його улюблена Смілака — в повійку.

285. Салмакіда — німфа джерела в Карії (Мала Азія).

289. В печерах ідейських… — тобто крітських (від назви гори Іди).

290. Хлопець — Гермафродит, син Гермеса і Афродіти.

296. Лікійські міста… — тобто малоазіатські: Лікія — область у Малій Азії.

311. Із кіторського бука… — тобто з Кітору, гори в Пафлагонії, на побережжі Чорного моря.

333. Коли… міддю видзвонюють… — Вірили, що, гримкочучи мідними інструментами, можна очистити затемнений — «зачарований» місяць.

415. Назву від… вечора мають… — По-латинському «кажан» — («vespertilio») походить від слова «vesper» — «вечір».

419. Сестру — Семела, яку спалив блискавкою Юпітер (книга III, рядок 308), Автоноя, мати Актеона, якого пошматували собаки і Агава, що пошматувала свого сина Пентея (книга III, рядок 725).

422. Розпусниці син… — йдеться про Вакха.

422—423. Меонійських… зачарувати плавців… — тобто тірренських.

432. Лиховісним… тисом… — Тис був посвячений підземним богам.

438. Діта оселя — царство Плутона.

450. Кербер (Цербер) — потворний триголовий пес, що охороняв вхід у підземне царство; за переказом, його народила Ехідна[75], наполовину жінка, наполовину змія.

451—452. Народжених ніччю сестер… — тобто Еріній або Фурій, богинь помсти: Тісіфону, Алекто, Мегеру.

457. Тітій — міфічний велетень, син Землі[76], що зневажив богиню Латону.

458. Тантал — син Юпітера, міфічний володар Фрігії. Щоб переконатись у всевіданні богів, подав їм на банкеті м'ясо із свого сина Пелопса, за що в підземеллі був покараний голодом і спрагою.

460. Сісіф (Сізіф) — відомий хитрістю і підступом міфічний володар Корінфа, син Еола; за намагання обманути саму смерть був змушений у підземеллі вічно викочувати на гору величезний камінь.

461. Іксіон[77] — володар міфічного фессалійського племені лапітів. За спробу збезчестити Юнону був прикутий у підземеллі до розпеченого колеса, що постійно оберталося.

462. Беліди — внучки єгипетського володаря Бела; з веління свого батька Даная повбивали власних чоловіків у шлюбну ніч. За це в підземеллі наповнювали водою бездонну бочку.

486. Еолійські одвірки… — тобто дім Атаманта, сина Еола.

522. Мелікерт — син Атаманта й Іно, перетворений у морське божество під іменем Палемона.

531. Внучку… — Гармонія, мати Іно, була дочкою Марса і Венери-Афродіти.

538. Ім'я моє грецьке. — Ім'я Афродіти пов'язувалось із грецьким словом «піна».

567—568. Іллірійські землі…— йдеться про гірську країну на східному побережжі Адріатичного моря (Далмація і Албанія).

605. Їхній онук — Вакх.

611. Від дощу золотого… — Акрісіеві, володареві Аргосу, було провіщено, що він загине від свого внука, якого народить йому дочка Даная. Він ув'язнив їі в вежі, але туди проник Зевс у вигляді золотого дощу, і ув'язнена стала матір'ю Персея.

615. Наїжену зміями голову… — тобто голову Горгони — Медузи, яка обертала в камінь кожного, хто глянув на неї.

616. На… крилах. — Коли Персей рушав по голову Медузи, німфи дали йому крилаті сандалі.

663. Гіппотад — Еол, володар вітрів, син Гіппота[78].

669—671. Кефеєві ниви — Ефіопія, де владарював Кефей, батько Андромеди. Кассіопея, її мати, похваляючись своєю красою, образила нереїд, за що Нептун послав у той край морську потвору. Позбутися її, за вказівкою бога Аммона, можна було тільки жертвою Андромеди.

672, 718, 767. Абантіад (Інахід, Лінкід) — Персей, правнук Абанта, нащадок Інаха і Лінкея.

743. Форкініди — Горгони, чиїм батьком був Форкін, один з морських богів.

754. Зброєвладная Діва — Мінерва.

Книга п'ята

8. Фіней — брат ефіопського царя Кефея, заручений з Андромедою.

46. Брат — Персей: Мінерва (Паллада) була дочкою Юпітера, отже, — сестрою Персея.

74. Сієнець — житель Сієни, міста в Єгипті на межі з Ефіопією.

123. Кініфський — лівійський (від річки Кініф у Лівії).

125. Мармарідянин — житель Мармаріки, місцевості у Північній Африці на межі з Єгиптом.

129. Поля… насамонійські…— Насамони — народність у Північній Африці, у Великій Сірті.

133. Бактрієць — житель Бактри, столиці Бактрії, країни у Середній Азії при верхів'ї і середній течії Амудар'ї.

144. Мендес — місто в Єгипті в гирлі Нілу.

155. Беллона — богиня війни.

162. Хаонієць — житель міста Хаонії в Сірії.

163. Набатієць — представник племені набатеїв (набатіїв), яке населяло Аравію на південь від Мертвого моря.

254. Діви — музи.

257. Кінь Медузи — Пегас.

260. Уранія (досл.: небесна) — муза астрономії.

267. Мнемоніди — музи, дочки титаніди Мнемосіни (Мнемозіни), богині пам'яті.

274. Піреней — фракійський цар.

302—303. Поля… пеллейські…— Від Пелли, міста в Македонії; Пеонія — північна частина того краю.

303. Люціна — богиня пологів; її ототожнювали з Юноною, а також з Діаною.

310. Теспійські богині — музи (Теспії — місто в підніжжі Гелікону).

311. Аганіппа — джерело муз в Беотії.

312. Медузи струмок — Гіппокрена (досл.: «джерело коня», тобто Пегаса), присвячене музам джерело на вершині Гелікону.

313. Ематійські поля — тобто македонські (від слова Ематія — назви однієї з місцевостей Македонії, що була одним із осередків культу муз); див. також книгу XV, рядок 824. Пеони — жителі Пеонії.

329—330. Нащадок Семели — Вакх; Делійця сестра — Діана.

333. Аоніди — музи, жительки Беотії (Аонії).

339. Калліопа — муза епічної поезії.

346. Трінакрія — Сіцілія.

350—351. Пелор, Пахін, Лілібей — три сіцілійські миси.

356. Владар безмовних — Плутон.

368. Третя… світу частина. — Тобто підземелля — Аїд, або Тартар, що припав у володіння Плутонові (див. прим. до 292 рядка II книги).

376. Донька Церери — Просерпіна.

385. Неподалік од геннейських стін… — тобто поблизу сіцілійського міста Генни.

405. Болота Палікійські — сіцілійське озеро з гарячим сірчаним джерелом, назване від Паліків, синів-близнят Юпітера та музи комедії Талії.

409. Кіанея (Кіана) і Аретуса (Аретуза) — німфи, перетворені в джерела (Аретуса, за міфом, з Пелопоннесу випливала на о. Сіцілії).

417. Анапіс — ріка, в яку впадає Кіанея; тут — бог цієї ріки.

441. Веспер (Геспер) — вечірня зоря.

464. Сіканія — Сіцілія.

487. Алфеяда — Аретуса, що уникала любові річкового бога Алфея (див. рядок 577 і далі).

539. Ахеронт — ріка підземного царства, підземелля взагалі; тут — бог підземної ріки.

541. Сестер авернійських… — тобто річкових німф підземного царства, вхід до якого, за переказом, був біля вулканічного Авернського озера в Кампанії недалеко від міста Кум. Назва Аверн часто вживалась у значенні «потойбічний світ» (див. книгу XIV, рядок 105 і далі).

544. Флегетонський потік — вогненна ріка підземного царства.

552. Ахелоєві дочки — німфи, батьком яких був річковий бог Ахелой.

585. З гаїв стімфалідських — тобто аркадських: Стімфал — озеро і річка в Аркадії, центральній області Пелопоннесу.

607—609. Орхомен — місто в Аркадіі; далі перераховуються аркадські місцевості.

639. Делія — Діана, народжена на о. Делосі.

646. Тріптолем — син Келея, міфічного володаря грецького міста Елевсіна, де був центр культу Церери; улюбленець цієї богині.

660. Мопсопійський — тобто з Аттіки, де владарював Мопсоп.

662. Сестра… старша — Калліопа.

669. Ематіди — музи.

Книга шоста

8. Колофонець — житель міста Колофона в Іонії.

9. Фокейський пурпур. — В іонійському місті Фокеї добували морські черепашки-багрянки.

44. Мігдонські — тобто лідійські (мігдони — фракійське плем'я, яке переселилось із Фракії в Лідію).

62. В тірськім котлі… — фінікійські міста Тір і Сідон славились пурпуром.

70. Пагорб Маворта — афінський ареопаг, дослівно: «пагорб Ареса» (Марса, Маворта).

87. Гем, Родопа. — За переказом, брат і сестра, що наважились прирівняти себе до Юпітера і Юнони, за що були перемінені в гори.

93. Антігона — дочка володаря Трої (Іліона) Лаомедонта. Пишаючись своїм довгим волоссям, прирівняла себе до Юнони, за що була перемінена в лелеку.

98. Кінір — ассірійський володар, його дочки за зневагу до Юнони були перемінені у східці її храму.

108. Астерія — дочка титана Кея; відкинула любов Юпітера, що явився їй у вигляді орла, за що була перевтілена у перепілку[79].

109. Леда — дружина спартанського володаря Тіндара; її покохав Юпітер у вигляді лебедя, і вона стала матір'ю двох близнят — Кастора і Поллукса (Полідевка).

111. Ніктеєва донька — Антіопа, мати Зета й Амфіона.

112. Тірінфія — Алкмена[80], мати Геракла. Її чоловік — володар Тірінфа Амфітріон.

113. Асопіда — Егіна, дочка річкового бога Асопа; до неї наблизився Юпітер у вигляді вогню.

114. Деоіда — дочка Церери (Део) Просерпіна[81].

115. Еолова діва — Канака, дочка бога вітрів Еола[82].

116—117. Алоея сини — гіганти От і Ефіальт; їх народила Іфімедея, дружина Алоея, від Нептуна, що постав перед нею в образі її коханця Еніпея. Бісальтіда — дочка фракійського володаря Бісальта.

118. Мати плодів — Церера. Уникаючи Нептуна, перевтілювалась у кобилицю; той, однак, наздогнав її, ставши жеребцем.

119. Змієволоса — Медуза, мати Пегаса.

120. Меланта — дочка Девкаліона (див. прим. до 319 рядка І книги).

124. Ісса — дочка Макарея (або Макара), міфічного володаря острова Лесбосу[83].

125. Ерігона — дочка афінянина Ікара, шанувальника Вакха. Лібер (Вакх) у вигляді виногрона оволодів нею; згодом вона стала сузір'ям Діви (див. книгу X, рядок 450 і далі).

130. Діва русява — Мінерва (Афіна-Паллада).

139. Геката — богиня чародійства.

148. Ніоба — дочка Тантала, дружина фіванського владаря Амфіона.

149. Сіпіл — гора на межі Лідії і Фрігії.

152. Мужа мистецтвом… — Амфіон, за переказом, звуками своєї ліри міг пересувати кам'яні брили.

160. Славте… тих двох… — тобто Діану й Аполлона.

174. Плеяд… сестра — Діона, одна із Гіад, дочка Атланта[84].

178. Кадмове царство — Фіви.

335. Палладине дерево — олива.

339. Xімера (Химера) — міфічне чудовисько з головою лева, тілом кози і хвостом дракона, дочка Єхидни та Тіфона.

384. Сатир. — Тут мова йде про фрігійського сатира Марсія, який, знайшовши флейту Паллади, викликав на музичне змагання Феба.

403. Пелоп, або Пелопс, — син Тантала (див. прим. до рядка 458 IV книги).

414. Пелопіди — Атрей і Фієст, сини Пелопа.

415. Калідон — місто в Етолії (Середня Греція). Діана, караючи калідонського володаря Ойнея, наслала, за переказом, жахливого кабана, що спустошував околиці міста. Полювання на нього очолив Мелеагр, один із аргонавтів, син Ойнея (див. книгу VIII, рядок 270 і далі).

418. Піттей — син Пелопа, владар міста Трезена (Арголіда).

426. Пандіон — син Еріхтонія, володар Аттіки, батько Ерехтея.

427. Градів — одне з імен Марса.

446. Пірей — гавань Афін, засновником яких вважався Кекроп.

490. Одрісійський — фракійський.

588. Сітонські — фракійські.

661—662. Сестер змієволосих… — Йдеться про Фурій, богинь гніву.

683. Орітія — дочка володаря Афін Ерехтея.

709. Кікони — фракійське плем'я.

711. Актеянка — дівчина з Аттіки.

720. Мінійці — аргонавти, нащадки Мінія (див. прим. до 1 рядка IV книги).

Книга сьома

1. Судном пагасейським… — Ідеться про побудований у місті Пагасі (Фессалія) корабель «Арго», що плив у Колхіду по золоте руно.

2. Фіней — сліпий фракійський володар, якого переслідували Гарпії — міфічні страховиська у вигляді крилатих жінок із залізними пазурами.

3. Сини Аквілона — Зет і Калаїд.

7. Фріксове руно — золоте руно чарівного барана, на якому діти Атаманта Фрікс і Гелла, рятуючись від лихої мачухи, переправлялись через море до Колхіди. Пелій, дядько Ясона, позбавив свого племінника влади над Іолком у Фессалії, пообіцявши повернути її знову Ясонові, якщо той привезе йому золоте руно.

9. Еета донька — Медея.

49. У містах пеласгійських… — тобто грецьких (від пеласгів, що вважались найдавнішими грецькими племенами).

55. Бог над богами — Ерот (Купідон).

59. Есонід — Ясон, син Есона, володаря Іолка у Фессалії.

62—63. Зіткнутися можуть скелі… — Йдеться про Сімплегади, скелясті острови в Босфорі, які, за переказом, зіштовхувалися, знищуючи кораблі.

74. До вікових олтарів Персеїди Гекати… — Матір'ю Гекати вважалась Перса, дочка Океана[85].

95. Богиня трилика — Геката; її уявляли собі триголовою.

94—96. Присягнися… майбутнього тестя батьком… — тобто Геліосом.

102. Владар — Еет, батько Медеї.

132. Юнак гемонійський — Ясон, який був родом із Фессалії (Гемонії).

152. Соком летейського зілля… — тобто снодійним, від Лети, ріки забуття у підземному царстві.

207. Темеською міддю… — Місто Темеса на півдні Італії славилось мідними виробами (див. прим. до рядка 333 IV книги).

224—231. Перераховуються долини, гори, ріки та озера Фессалії, що вважалась багатою на чародійні трави.

233. Главк — рибалка з міста Антедона в Беотії; з'ївши чародійну траву, перемінився у морське божество (див. книгу XIII, рядок 904 і далі).

249. Владаря тіней… — йдеться про Плутона, чоловіка Просерпіни.

295. Його годувальницям… — тобто нісейським німфам (див. прим. до 314–315 рядків III книги).

324. Іберська ріка — Океан, який уявлявся рікою, що омиває плоску округлу землю.

352. Оселі філірські — схили фессалійської гори Пеліон, де німфа Філіра, за переказом, народила кентавра Хірона.

353. Керамб, за легендою, врятувався під час потопу, видершись на гору Отрій у Беотії[86], і був перетворений у жука.

357. Пітана — гавань в Еолії, на північно-західному побережжі Малої Азії.

358. Змія… висік із скелі…— натяк на описане далі перевтілення (книга XI, 55–59 рядки).

359—393. Наводяться маловідомі міфічні постаті та перекази про перевтілення.

361. Над батьком Коріта… — тобто Парісом, сином троянського владаря Пріама.

365. Телхіни — плем'я, яке переселилося з Кріту на о. Родос і вважалось винахідником плавлення металу; іалізькими названі від міста Іаліза на півночі Родоса.

368. Кея (Кеос) — один із Кікладських островів з містом Картеєю, де владарем був Алкідамант.

382. Плеврон — місто в Етолії, країні в Середній Греції.

384. Калаврея — острів у Саронійській затоці; спочатку був посвячений Латоні (Лето), потім — Нептунові.

391. Ефіра — давня назва Корінфа, де було джерело Пірена.

394. Наречена — Главка (Креуса), дочка корінфського владаря Креонта. Зраджена Ясоном Медея подарувала їй просяклі вогненною отрутою весільні шати.

395. Море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге… — Корінф лежав над затоками двох морів — Іонійського та Егейського.

398. Тітанові змії — змії, які послав Медеї її дід — бог сонця Геліос.

399. В замок Паллади — тобто в Афіни. Владар Періф і його дружина Фенея перемінились, за переказом, у птахів.

401. Поліпемона внучка — Алкіона, дочка розбійника Скірона; коли батько зіштовхнув її у море, вона перемінилась у зимородка.

402. Егей — міфічний володар Афін, нащадок Кекропа, батько Тесея (Тезея).

404. Дитя не відоме для батька… — Тесей, не знаючи батька, зростав у своєї матері Етри в арголідському місті Трезені.

410. Тірінфський сміливець — Геракл.

430. Для Ерехтідів… — тобто афінян, нащадків стародавнього володаря Афін Ерехтея.

434—444. Перераховуються подвиги Тесея: перемога над Мінотавром — чудовиськом на острові Кріті, з тулубом людини і головою бика; над потворним кабаном, що спустошував Кроміон, поселення біля Корінфа; над розбійниками Періфейом (сином Вулкана) і Прокрустом, що відрубував або витягував ноги тим, кому не по зросту було його ложе; над велетнем Керкіоном, що проживав у сусідньому з Афінами Елевсіні, де вшановувалась Церера; над напасниками Сінісом та Скіроном, який селився поблизу Мегари (Алкатої), де жило плем'я лелегів.

456. Мінос — син Юпітера і Європи, міфічний володар острова Кріту. Афіняни вбили його сина Андрогея.

461—470. Перераховуються острови в Егейському морі.

466. Арна — дочка Еола.

471. Кнос — місто на Кріті.

473. Еак — син Юпітера і німфи Егіни, міфічний володар острова Егіни (Енопії).

476. Теламон, Пелей, Фок — брати, сини володаря Егіни Еака.

484. Парость Асопа — Еак.

490. Ліктійські — крітські, від Лікта, міста на Кріті.

500. Паллант — брат Егея.

623. Насіння додонського… — тобто з міста Додони в Епірі, в Греції, де посвячений Зевсові дуб шелестом листя начебто віщував майбутнє.

654. Мірмідонами… назвав… — Ця назва фессалійського племені перегукується з грецьким словом «myrmex» — мураха.

672. Нащадок Еола — Кефал.

682. Актейські брати — сини Палланта.

685. Нереїв юнак — Фок, син Еака і дочки морського бога Нерея.

702. Гімет — гора в Аттіці, славнозвісна своїм медом.

759. Синові Лайя… — тобто Едіпові, який розгадав загадку Сфінкса (істоти з головою й грудьми жінки, тулубом лева), після чого це чудовисько кинулось у безодню.

778. Гортінський — крітський (від назви міста Гортіни на о. Кріті); жителі Кріту були вправними лучниками.

Книга восьма

7. В Алкатоєвім… місті…— тобто в Мегарі, що поблизу Аттіки.

15–16. Латони син — Аполлон.

22. Кідонські — тобто крітські (від назви міста Кідона, розташованого на північному узбережжі Кріту).

23. Сина Європи… — тобто Міноса.

43. Діктеець — Мінос (див. прим. до 2 рядка III книги).

120. Сірти — відома великою кількістю хижаків місцевість у Північній Африці.

131. Дружина — Пасіфая. Дедал виготовив для неї дерев'яне зображення корови, і вона, вступивши в любовний зв'язок з биком, понесла «плід… подвійний» — народила Мінотавра, напівлюдину, напівбика.

150—151. На згадку про волосок… зрізаний… — Ця назва пов'язувалася з грецьким словом «кеіго» — зрізую.

152. Земля куретідів — тобто крітян.

173. З допомогою діви. — йдеться про Аріадну, дочку Міноса.

174. Нащадок Егея — Тесей.

181. Два Геркулеси. — йдеться про два сузір'я: Геракла, який бореться зі змією, і Геракла, який тримає змію.

207. Геліка (інша назва — Каллісто) — Велика Ведмедиця. Оріон — мисливець — велетень із Беотії; переслідував своєю любов'ю Діану, за що поплатився життям. Після смерті став сузір'ям.

220—222. Перераховуються острови архіпелагів Кіклади та Споради в Егейському морі. Дедал і Ікар, за Овідієм, летіли з острова Кріту в північно-східному напрямі до побережжя Малої Азії.

260. Етнейська земля — Сіцілія, де владарював Кокал, який прихистив Дедала.

301. Два близнюки — Кастор і Поллукс (Полідевк). З перерахованих далі учасників полювання відомими й з інших джерел є: Плексіпп і Токсей, сини Тестія[87]; Ідас і Лінкей, сини володаря Мессенії Афарея; Кеней (див. книгу XII, рядки 189–209); Фенікс, син Амінтора, володаря фессалійського племені долопів, вихователь Ахілла; Теламон — батько Еанта; батько Ахілла — Пелей; Феретіад — Адмет із Фер, міста у Фессалії; Іолай — найвірніший друг і супутник Геракла; Нестор — володар Пілосу, найстарший серед учасників Троянського походу; паррасієць Анкей — виходець із Паррасії, місцевості в Аркадії; Пенелопин свекор — Лаерт, батько Одіссея; Ампікід — син Ампікса, тобто Мопс. Еклід — Амфіарай, що згодом брав участь у фіванському поході, діва тегейська[88]— Аталанта.

312. Нарік — місто в Локріді, одній з областей Середньої Греції.

324. Калідонський герой — Мелеагр.

372. Зірками не стали ще в небі…— Кастор і Полідевк, за переказом, після смерті стали сузір'ями.

406. Егід — син Егея, Тесей.

426. Нонакрійська красуня — Аталанта, від міста Нонакри в Аркадіі.

451. Тестія донька — Алтея, мати Мелеагра.

452. Три богині — Парки, що снували у підземеллі нитку людського життя.

528. Доньки Евена — тобто жительки Етолії, області на заході Середньої Греції; Евен — ріка і бог цієї ріки.

543. Партаон — батько Ойнея. Горга — дочка Ойнея, сестра Мелеагра.

543—544. Невістка Алкмени — Деяніра, дочка Ойнея, дружина Геракла, що був сином Алкмени.

548. Край Ерехтея — Аттіка.

562. Атрій — передня кімната.

565. Гіперіон — тут Геліос, бог сонця.

567. Син Іксіона — Пірітой, друг Тесея.

569. Ріки Акарнанськоі бог — Ахелой.

589. Ехінади — п'ять невеликих островів біля західного побережжя Греції, напроти гирла річки Ахелой.

623. На рівнинах Пелопових… — тобто на Пелопоннесі.

624. Піттей — син Пелопа.

627. Батько богів — Юпітер.

628. Потомок Атланта — Меркурій.

665. Мінерви двоколірний плід — оливки, що бувають наполовину темними, наполовину зеленими.

729. Бог калідонський (у книзі IX, рядок 2 — Потік Калідонський) — Ахелой.

752. Тріопей — Ерісіхтон, син міфічного владаря Фессалії Тріопа.

Книга дев'ята

2. Нептунів герой — Тесей.

13. Алкід — Геракл[89].

14. Сватом — Юпітером… — Геракл, за переказом, був сином Юпітера.

68—74. Тут і далі (182–198) йдеться про подвиги Геракла, які він здійснив за наказами тірінфського владаря Еврістея, перебуваючи у нього на службі з волі Юнони.

101. Несс — кентавр, син Іксіона[90].

104. Евен — річка в Етолії поблизу міста Калідона.

112. Герой Аонійський — Геракл, що народився в беотійських (аонійських) Фівах.

136. Кенеєць — один із епітетів Юпітера; від гори на острові Евбеї, де був храм Юпітера.

137. Ехалія — місто на Евбеї. Здобувши це місто, Геракл захопив у полон Іолу, дочку володаря Ехалії Евріта.

141. Амфітріонід — Геракл: Амфітріон, чоловік Алкмени, був його названим батьком.

155. Ліхас — слуга Геракла.

182. Бусірід — міфічний володар Єгипту, що приносив у жертву кожного, хто завітав у його край.

184. Пастух іберійський — Геріон, що випасав череду корів в Іберії (Іспанії).

185. Пес триголовий — Кербер.

186. Роги… бика… пригнув… — Мова йде про крітського бика, якого приборкав Геракл.

187. В Еліді…— Йдеться про очищення від гною стаєнь Авгія, владаря Еліди. На водах Стімфальських — тобто на озері біля міста Стімфала в Аркадії, де Геракл винищив потворних птахів.

188. В Партенійських гаях… — тобто в лісах Аркадії, де Геракл зловив золоторогу лань Діани.

189. Золотом із Термодонта… оздоблений пояс… — Пояс володарки амазонок Іпполіти, оздоблений золотом із ріки Термодонта в Малій Азії.

190. Яблука… зірвав… — йдеться про золоті яблука Гесперід із садів титана Атланта.

194. Коней фракійських… — Мова йде про незвичайної сили коней фракійського владаря Діомеда, що давав їм у поживу всіх чужоземців.

197. Немейська громада — тут — породжений Тіфоном і Ехідною велетенський лев, що спустошував околиці міста Немеї в Арголіді.

198. Небо на шиї тримав. — Геракл тримав небо замість Атланта, коли той ходив за яблуками Гесперід.

233. Син Пеанта (Пеантід) — Філоктет, що за допомогою Гераклового лука здобув Трою.

294. Богів, що стоять при пологах. — йдеться про три божества, що називались Ніксами.

321. Невпізнанною стала… — Галантіда перетворилась у ласицю.

331. Ехалійські — тобто з міста Ехаліі на острові Евбеї, де владарював Евріт, батько Еоли.

332. Того, кому Делос покірний… — йдеться про Аполлона.

347. Пріап — бог родючості, опікун садів та городів[91].

400. Геба — богиня вічної молодості; стала дружиною Геракла, після того як Юпітер узяв його на небо.

403—417. Мова йде про майбутній похід «Семи проти Фів». Незгоди у Фівах — суперечки між синами Едіпа Етеоклом і Полініком. Капаней — аргівянин, один із семи вождів, що виступали проти Фів; загинув від блискавки Юпітера. Два брати — Етеокл і Полінік. Віщун — Амфіарай, що передбачив свою смерть, його син Алкмеон помститься Еріфілі, своїй матері, за те, що вона намовила мужа йти в похід на Фіви. Одружившись на Каллірої, дочці річкового бога Ахелоя, Алкмеон подарував їй злочинне золото, тобто намисто, яке Еріфіла отримала в нагороду за те, що намовила мужа йти в похід. Алкмеона вбивають сини його тестя Фегея[92].

422. Паллантіада — Аврора. Випросивши для свого чоловіка Тіфона безсмертя, забула випросити й молодість.

423. Ясіон — син Юпітера і плеяди Електри, улюбленець богині Церери.

435–437. Еак, Радамант, Мінос — сини Юпітера.

498. Опія — римська богиня достатку (посівів та жита), сестра і дружина Сатурна.

507. Еола нащадки — сини повелителя вітрів Еола, що одружилися з рідними сестрами (порівн. «Одіссея», X, 7).

574. Нащадок Меандра — Кавн, чия мати Кіанея, була дочкою річкового бога Меандра.

634. Закладає оселю. — Йдеться про заснування міста Мілета.

641. Нащадок Семели — Вакх.

644—647. Бубаські — з міста Бубаса в Карії. Перераховуються й інші племена й міста Малої Азії.

669. Фестійська земля — територія міста Феста на о. Кріті.

687—694. Інаха донька — Іо (див. прим. до рядка 747 книги І). Перераховуються й інші, популярні на той час у Римі, єгипетські божества.

691—692. Гой, хто… втишує голоси… — Гор (Гарпократ), син Ісіди й Осіріса, бог мовчання.

736. Сонця дочка — Пасіфая (див. прим. до 131 рядка VIII книги).

773. Мареотійських — єгипетських (від озера Мареотіди в Нижньому Єгипті). Перераховуються міста того краю.

Ккнига десята

3. Орфей — легендарний фракійський музика, син Феба і Калліопи.

13. Через браму Тенарську… — тобто через ущелину біля мису Тенара, на півдні Пелопоннесу, що вважалась одним із входів у підземне царство.

15—16. До того, хто владу… посів. — йдеться про Плутона.

21. Внук Медузи — Кербер.

28—29. Про давню крадіж… — Йдеться про викрадення Просерпіни Плутоном (книга V, рядок 359 і далі).

41—44. Перераховуються покарані в підземеллі злочинці: Тантал, що терпів голод і спрагу серед води й плодів; прикутий до вогненного кола Іксіон; дочки Даная (див. прим. до книги IV, рядок 462); велетень Тітій, чию печінку клювали птахи; Сісіф, що викочував під гору камінь.

52. Паділ Авернський — «країна померлих» (див. прим. до 541 рядка V книги).

65—71. Наводиться невідомий з інших джерел міф про перевтілення[93]. Іда — гора біля Трої.

72. Перевізник — Харон, що перевозив човном душі померлих.

90—91. Додонське (або хаонійське) дерево — дуб (див. прим. до 623 рядка VII книги).

92. Лаври безшлюбні… — натяк на перевтілення Дафни, що уникала любові Аполлона (книга І, рядок 452 і далі).

104. Кібела — велика мати богів, фрігійська богиня родючості.

109. На картейських лугах — в околицях міста Картеї на острові Кеї (див. прим. до 368 рядка VII книги).

114. Однолітка — булла — амулет, який носили на шиї вільнонароджені римські діти від дня народження аж до зрілого віку.

127. Прибережний Рак — сузір'я, в знак якого сонце вступає з початком літа.

142. Супутник… скорботи. — Кипарис був атрибутом похоронних обрядів.

151. Флегрейські поля — тобто півострів Флегра (Паллена) на Халкідіці, де, за переказом, відбулась боротьба між богами і гігантами.

160. Іліад — Ганімед, уродженець Іліона (Трої)[94].

162. Аміклід[95]— Гіакінт

182. Тенарієць — лаконець (за мисом Тенаром у Лаконіці).

196. Ебалід — тобто син Ебала[96].

208. Воін-герой — Еант (див. прим. до 397 рядка XIII книги).

220. Аматунт — місто на побережжі Кіпру, відоме виробництвом міді, один із осередків культу Венери.

221. Пропетіди — дівчата з міста Аматунта, яких Венера перетворила у камінь.

223. Керасти — дослівно: «рогаті», від грецького слова «кеras» — ріг.

262—263. Геліад… сльози… — Див. прим. до 340 рядка II книги.

267. Сідонськоі барви… — тобто пурпурної (див. прим. до 62 рядка VI книги).

291. Пафський — кіпрський; див. далі, вірш 297.

309. Панхайя — міфічний острів в Індійському океані[97].

314. З трьох божевільних… — Йдеться про Фурій.

435. Кенхреіда — дружина Кініра, мати Мірри.

450. Ікар — тут — перший виноградар в Аттіці. За переказом, його вбили селяни, вважаючи, що він їх отруїв вином. Вакх, бог вина, перевтілив Ікара та його дочку Ерігону в сузір'я.

480. Сабейська земля — місцевість у південній Аравії.

525. Хлопчик, цілуючи матір… — йдеться про Амура й Венеру.

532. Адоніс — вродливий юнак, якого покохала Афродіта (Венера); загинув від іклів дикого кабана, якого наслав ревнивий Арес (Марс).

575. Гіппомен — син Мегарея з Онхеста в Беотії (Аонії), правнук Нептуна.

588. Молодець аонійський — Гіппомен.

609. Схенеєва донька — Аталанта. Схеней — міфічний володар Беотії.

644. Тамаське поле — околиці міста Тамасени, що на о. Кіпрі.

696. Прикрашена вежами Мати — Кібела; ця богиня зображувалася з вежами у короні.

726. Що не рік… — Ідеться про Адонії — щорічне весняне свято на честь Адоніса.

Книга одинадцята

[починаючи з 360 рядка у паперовому виданні нумерація зсунута на 1 пункт назад, на відміну від електронного — OCRer]

1. Фракійський співець — Орфей.

55. Метімна — місто на Лесбосі, батьківщина славетного гравця на лірі Аріона[98].

69. Едонійські — фракійські.

93. Кекропійський — афінський, аттіцький (див. прим. до 555 рядка II книги). Учень Орфея, фракійський співець Евмолп переселився в Аттіку, де заснував культ Деметри і Елевсінські містерії.

106. Берекінтський герой — Мідас.

137. Сарди — столиця Лідії, країни в Малій Азії.

195. Понад протокою Гелли… — тобто Геллеспонтом (Дарданеллами), де, за переказом, упала Гелла (див. прим. до 7 рядка VII книги).

196. На Лаомедонтових нивах — тобто в Трої.

202. Разом із богом, велителем вод… — Йдеться про Нептуна.

211. Владарева дочка — Гесіона.

227. Еакід — Пелей, син Еака.

255. Карпафський віщун — Протей; від Карпафського моря, названого від острова Карпафос (Карпатос), що на схід від Кріту.

267. Якби Фока не рушив… — Теламон і Пелей, сини Еака, вбили свого брата Фока, якого народила нереїда Псамата, за що мусили податись на вигнання.

269—270. Трахінський — фессалійський; від Трахіна, міста в підніжжі Ети (див. рядок 383).

279. Віття… подав… — Гілки оливи або лавра, пов'язані вовняними стрічками, були ознакою мирних намірів.

296. Той, що приводить Зорю — Люціфер, Світоносець.

300. Тісба — місто в Беотії.

303. Народжений Майєю — Меркурій.

351, 382. Трахінець. Владар етейський — Кеїк.

408. Магнети — жителі Магнесії, області Фессалії.

413. Кларос — місто в Малій Азії з храмом і оракулом Феба-Аполлона.

592. Земля Кіммерійська — найдальші північні краї, де, за уявленнями стародавніх, панувала вічна ніч. Кіммерійці — народ, який зайняв територію нинішньої України, в тому числі і Крим, раніше VII ст. до н. е.

633. Морфей — бог сновидінь.

640—642. Ікел дослівно означає «подібний»; Фобетор — «страховище»; Фантас — «привид».

647. Донька Тавманта — Іріда.

756. Іл, Ассарак, Ганімед — сини троянського владаря Троса.

761. Дімантіда — Гекуба, дружина Пріама.

Книга дванадцята

[починаючи з 280 у паперовому виданні нумерація зсунута на 1 пункт вперед, на відміну від електронного — OCRer]

5. Викравши вдатну дружину… — Йдеться про Єлену, дружину володаря Спарти Менелая.

9. Авліда — порт у Беотії, звідки рушали на Трою грецькі судна.

13. Данайці — греки.

18. Тестора син — Калхант, грецький віщун, учасник походу проти Трої.

29. Діва-богиня — тут — Діана.

30. Владар — тут — Агамемнон, батько Іфігенії.

68. Протесілай — вождь фессалійців, перший із загиблих під Троєю.

108. Лірнес — місто в Троаді (Мала Азія)[99].

110. Еетіоновий край — Володарем Фів[100] був Еетіон, батько Андромахи.

112. Телеф — місійський владар. Поранений списом Ахілла, був вилікуваний, згідно з віщуванням, іржею цього ж списа.

145. Птаха з таким же іменням — тобто лебедя (по-грецьки «kyknоs»).

172. Перребієць — фессалієць; від Перребії, місцевості у Фессалії.

189. Кеніда — дочка лапіта Елата.

211—212. Хмарородні звірі — кентаври (напівлюди, напівконі), що народилися, за переказом, із хмари. З ними вели боротьбу лапіти (див. прим. до 461 рядка IV книги).

401. Кастор його б захотів. — Кастор (див. прим. до 109 рядка VI книги) вважався знаменитим вершником.

452. Ерігдуп-пелетронієць — житель Пелетронія, лісистої долини у Фессалії, де, за переказом, жили кентаври і лапіти.

470. Маю й тобі потурати, Кенідо? — Латрей натякає на те, що Кеней спочатку був дівчиною.

537. Тлеполем — син Геракла.

547. Деіфоб, Полідамант — захисники Трої.

556. Періклімен — син Нелея, брат Нестора.

577. Нелеід — Нестор, син Нелея.

581. Фаетоновий птах — лебідь[101].

585. Смінтеєць — Аполлон (епітет утворений від назви міста Смінти в Троаді).

611. Від термодонтськоі сокири… — тобто від руки амазонки (див. прим. до 189 рядка IX книги).

622. Тідід — Діомед.

623. З Атрідів молодший — Менелай.

624. Син Теламона — Еант, наймогутніший серед грецьких воїнів після Ахілла.

625. Син Лаерта — Одіссей (Улісс), володар Ітаки.

626. Танталід — Агамемнон, нащадок Тантала.

Книга тринадцята

7. Полум'я Гектора. — йдеться про підпалення Гектором грецького флоту.

24. Кораблем пагасейським. — Див. прим. до 1 рядка VIІ книги.

36. Граючи дурня… — Одіссей, не бажаючи брати участь у поході на Трою, видавав себе за божевільного, але його хитрість розкрив Паламед, син Навплія (Навпліад).

46. Не залишили б на Лемносі…— Щоб позбутися Філоктета (див. прим. до 233 рядка IX книги), який мав невигойну рану на нозі і непокоїв воїнів болісними криками, Одіссей порадив залишити його на безлюдному острові Лемносі. (Цій легенді Софокл присвятив трагедію «Філоктет»).

98. Ітакієць, дуліхієць — Улісс (Одіссей). Дуліхій — сусідній з Ітакою острів.

98—99. Еант зіставляє свої подвиги на полі бою з хитрими нічними вилазками Улісса: вбивством фракійського царя Реса, захопленням троянського вивідувача Долона, віщуна Гелена, викраденням статуї Паллади (Мінерви), що охороняла Трою.

110. Вкарбовано образ широкого світу. — Опис Ахіллового щита роботи Вулкана подано в «Іліаді» (XVIII, 478–608).

145, 149. Натяки на те, що Теламон убив свого брата Фока (див. прим. до 267 рядка XI книги).

156. Скірос — острів в Егейському морі, на якому виховувався переодягнений у дівчину Ахілл, поки не рушив у похід проти Трої.

157. Тевкр — син Теламона, незрівнянний лучник, один із героїв Троянської війни.

162–163. Мати… поміж дівчат помістила… — Фетіда, мати Ахілла, щоб одвернути від сина провіщену йому загибель під Троєю, заховала його на острові Скіросі в царя Лікомеда. Хитрість Фетіди викрив Одіссей, прибувши туди у вигляді торговця: переодягнений дівчиною Ахілл серед розкладених перед ним товарів одразу вибрав зброю.

174. Кілла, Хрісея — міста в Троаді, як і Скірос, знамениті культом Аполлона.

193. Клітемнестра — дружина Агамемнона.

233. Терсіт — грецький воїн під Троєю, відомий своїм потворним виглядом і зухвальством.

273. Акторід — Патрокл[102], найближчий друг Ахілла; поліг від руки Гектора.

324. Сімоент — притока Скамандра в Троаді.

356. Еант розумніший — тут — син Ойлея.

357. Син Андремона[103]— Тоант, володар Етолії[104].

358. Ідоменей — володар острова Кріта.

396. Квітом, що зріс… з ебалійської рани. — Йдеться про Гіакінта.

397. Букви… спільні… — на пелюстках гіацинта немовби помітні букви Аі, що нагадують вигук болю і початок імені Еанта (Аякса).

399. Гіпсіпіла — дочка лемноського володаря Тоанта. Вона врятувала життя батькові, коли жінки Лемносу вбивали на острові всіх чоловіків.

401. Стріли тірінфські — Гераклові стріли, що були передані Філоктету.

410. Фебова жриця — Кассандра, дочка Пріама.

415. Астіанакс — син Гектора.

420. «Троє, прощай!» — Овідій наслідує мотиви й настрої спрямованої проти війни і насильства трагедії Евріпіда «Троянки».

425. Дуліхійці — воїни Улісса.

429—438. Овідій резюмує пролог трагедії Евріпіда «Гекаба».

431. Полідор — наймолодший син Пріама.

448. Поліксена — дочка Гекуби,

455. Неоптолем — син Ахілла.

554. Одріз — фракієць.

596. За дядька… — йдеться про Пріама[105].

620. Дімантіда — Гекуба.

625. Герой Кітерейський — Еней, син Венери (Кітереї) і Анхіса, батько Асканія.

628. Антандр — портове місто неподалік від Трої.

631. Край Аполлона — Делос.

678—679. До берегів, де почався рід їх… — Йдеться про Італію, звідки, за переказом, походив Дардан[106], легендарний родоначальник троянців.

692. Дочки Оріона (див. прим. до 207 рядка VIII книги), щоб відвернути від Фів страшну засуху, заподіяли собі смерть.

708. До побережжя Авсонського… — тобто італійського.

709. Строфади — острови Іонійського моря.

710. Аелло — одна із трьох гарпій.

712. Нерітійські поля. — Йдеться про Ітаку, де була гора Неріт.

713. Амбракія — стародавнє місто в Епірі, на півночі Греції. За нього посперечались Феб, Діана і Геракл. Суддю, який висловився на користь Геракла, Феб обернув у скелю.

715. Актійського Феба… святиня — храм, побудований Августом на пам'ять про перемогу над Антонієм коло мису Акцію (31 р. до н. е.).

717. Хаонійська затока — затока в Хаонії, частині Епіру на західному узбережжі Греції.

719. Феаків поля — острів Коркіра (нині Корфу), який іноді ототожнюють з Гомеровою Схерією, де жили феакійці.

720. Бутрот — місто в Епірі, де троянський (фрігійський) віщун Гелен заснував нову Трою. Зустрівши там Енея, вій провістив йому майбутнє.

729. Занклея (Занкла) — давніша назва міста Мессени на о. Сіцілії.

749. Кратеіна доня — німфа, мати Скілли.

771. Птах не підвів… — Телем віщував із лету птахів.

789—869. Овідій віртуозно наслідує жанр буколік — пастуших пісень, родоначальником якого був грецький поет Теокріт (III ст. до н. е.), а його римським продовжувачем — Вергілій.

879. Сіметський юнак — Акід, чия мати була дочкою річкового бога Сімета.

968. Кірка — прекрасна німфа-чародійка, що переселилася з Колхіди на острів Еею поблизу Італії.

Книга чотирнадцята

4. Евбеєць — Главк.

5. Регій — місто на півдні Італії напроти Мессени.

27. Батько… її видав — бог сонця Геліос сповістив Вулкана про зраду Венери (див. книгу IV, рядок 170 і далі).

78. Жінка з Сідона — цариця Карфагену Дідона, що походила з фінікійського міста Сідона. Овідій скорочено викладає події, описані в IV книзі Вергілієвої «Енеїди».

83. Ерікс — гора і місто на острові Сіцілії. Акест — друг Енея, виходець із Трої, що поселився в Сіцілії.

88. Стерничий — Палінур, який, заснувши, утонув біля берегів Луканії.

89—90. Інаріма, Прохіта, Пітекузи (грец. «мавпячі острови») — острови біля побережжя Кампанії.

91. Керкопи — міфічні жителі Пітекуз, яких, за переказом, Юпітер обернув у мавп[107].

101. Укріплення Партенопейські — Неаполь.

102. Еоліда могилу… — йдеться про могилу троянського героя Місена, супутника Енея (див. «Енеїда», VI, 162 і далі).

104. Сівілла — жінка-пророчиця. Найвідомішою була Кумська Сівілла, що дожила до казкового віку, склавши, за переказом, «Сівіллині книги».

111. Поля Єлісейські, Елісій — міфічна країна, де перебували після смерті обранці богів.

114. Юнона Авернська — Персефона.

117. Орк — підземне царство.

155. До Евбейського міста… — тобто до міста Кум, заснованого вихідцями з Евбеї.

157. Годувальниці ймення… — Див. прим. до 443 рядка.

161. Ахеменід — грецький воїн, супутник Улісса (Одіссея).

180. Через оклик Улісса… — Подано епізод з «Одіссеї» (IX книга, рядок 475 і далі).

223. Туське море — Тірренське море.

233—234. В місто… що його… Лам… заснував. — Йдеться про Телепіл, місто лестригонів, міфічного племені велетнів-людоїдів (див. «Одіссея», X, 81 і далі).

247. Заводі Кірки. — Мова йде про казковий острів Еею (див. «Одіссея», X, 135 і далі).

325. Ігрищ елідських… — йдеться про Олімпійські ігри (див. прим. до 679 рядка II книги).

326. Лацій — область у Центральній Італії.

328. Альбула — стародавня назва Тібру; Нумікій і Анієн (нині Аніо) — річки в Лації; Альмон, Нар і Фарфар — притоки Тібру.

333. Дволикому Янусу… — Опікун держави, староіталійський бог усякого початку Янус зображувався дволиким.

334. Венілія — староіталійська богиня, дружина Януса, мати німфи Каненс («співучої»).

335. Пік — син бога Сатурна, прадід Латина. Лаврентський — від назви Лаврента, що в Лації.

382. Тітаніда, Тітанія — тут — Кірка, дочка Сонця (Тітана).

396. Лиш ім'я не змінилося… — «Рісиз» по-латинськи значить «дятел».

416. Тартеський — іспанський; від старовинного міста Тартеса.

433. Камени — музи.

443. Каєта — годувальниця Енея, її ім'ям, за легендою, названо мис і місто в Лації, де вона була похована.

451. Турн — вождь рутулів у Лації; боровся з Енеєм за свою наречену — дочку Латина Лавінію.

452. Тірренія — Етрурія (нині Тоскана, Тосканія), край у Середній Італії, де селились етруски.

456. Евандр — міфічний владар Аркадії, області в центрі Пелопоннесу; згодом переселився до Італії.

457. Венул — посол Турна.

458. В місті його — йдеться про місто Аргіріпу, яке, за переказом, заснував Діомед в Апулії (Італія), переселившись туди після Троянської війни з рідної Арголіди.

461. Етолійський герой — Діомед; його батько, Тідей, був сином етолійського владаря Ойнея.

468. Діву… у діви… — тобто Кассандру — в Афіни-Паллади. Нарікський герой — Еант.

472. Кафарей — мис острова Евбеї, де розбився, повертаючись із Трої, грецький флот.

478. Рану… пам'ятаючи. — Діомед у розпалі бою поранив Венеру, що допомагала троянцям («Іліада», V, 330 і далі).

512. Ойнід — Діомед, внук Ойнея.

513. Певкетійський затон — затока в Апулії, області в південній Італії (в місцевості Певкетія).

535. Мати богів — Кібела; її вшановували на Іді, гірському пасмі поблизу Трої.

545. Астрея сини — вітри.

563. Нерітського днища… — Йдеться про судно Улісса; від Неріта — гори на Ітаці.

564—565. Судно… почало кам'яніти. — Корабель володаря феаків Алкіноя, що посприяв Одіссеєві (Уліссові), з волі Посейдона (Нептуна) став скелею («Одіссея» XIII, 153 і далі).

573. Ардея (від лат. «чапля») — столиця рутулів.

584. Юл, Іул — син Енея Асканій, родоначальник дому Юліїв.

608. Люди Квіріна — римляни (Квірін — епітет Ромула, міфічного родоначальника римлян).

609. Альба — найдавніше місто в Лації. Перераховуються його володарі.

624. Гамадріади — німфи, опікуни дерев. Одна з них — Помона (від латинського «pomum» — плід).

640. Той, що злодіїв лякає…— бог Пріап, охоронець садів.

641. Вертумн — римський бог пір року, що мав здатність обертатися у різні істоти.

669–671. Згадуються найвродливіші жінки: Єлена, дружина Менелая; Гіпподамія, дружина Пірітоя і Пенелопа, дружина Улісса.

693. Ідалійка — Венера; від гірського пасма Ідалій на Кіпрі.

694. Рамнунтськоі діви — тобто Немесіди; від Рамнунта, міста в Аттіці з храмом цієї богині.

711. Геди (дослівно: «козенята») — дві зірки в сузір'ї Візниці, схід і захід яких сповіщав негоду.

712. В норіцькім вогні…— тобто в кузнях придунайської області Норіка, що славилась виготовленням якісної зброї.

759. Саламін — місто на о. Кіпрі, засноване Тевкром, сином Теламона.

774. Палілії — свято на честь Палес, староіталійської богині, опікунки пастухів та отар.

776. Тарпея — римлянка, яка, за переказом, відкрила сабінянам доступ до римської фортеці; одначе самі ж сабіняни закидали її щитами.

778. Курів сини. — Тут ідеться про Кури (Курії), місто сабінян в Італії.

781. Іліад — Ромул, син Ілії (Реї Сільвії) і Марса.

802. Змішав тоді меч нечестивий тестя завзятого кров, із гарячою крівцею зятя. — Йдеться про зіткнення сабінян і римлян; натяк на легендарне викрадення римськими юнаками сабінянок за часів Ромула.

828. Квірін — один з найдавніших італійських богів, згодом ідентифікований з Ромулом.

Книга п'ятнадцята

[починаючи з 698 рядка, нумерація у паперовому виданні зсунута на 1 пункт вперед, на відміну від електронного — OCRer]

3. Нума — другий після Ромула римський владар; вирізнявся мудрістю і справедливістю.

8. В місто ввійшов… — Ідеться про — Кротон, що на півдні Італії.

12. Юпітера син — Геркулес.

13. До лакінійського берега… — тобто до Лацінія, мису біля Кротона.

21. Києносець — Геркулес, озброєний важкою палицею.

23. Есар — річка поблизу Кротона.

50—53. Перераховуються місцевості на півдні Італії.

52. Япіг — син Дедала, оселився на півдні Італії і назвав край, де замешкав, Япігією.

60. Із Самосу муж — Піфагор.

147—148. Мило між зорі високі злинути… — Повторюється думка Лукреція («Про природу речей», книга II, рядок 1 і далі) про насолоду відданого філософії споглядального життя.

161. Евфорбом я був… — За переказом, Піфагор вважав, що в нього переселилася душа загиблого від руки Менелая троянського героя Евфорба і в доказ цього пізнав його щит у храмі серед багатьох інших щитів. (Див. про це в Горація, «Оди», І, рядок 28).

229. Мілон — славетний атлет часів Піфагора.

232. Тіндара дочка — Єлена, дружина Менелая.

273—286. Перераховуються річки Греції та Малої Азії.

285. Гіпаніс — Південний Буг.

287. Антісса — порт на о. Лесбосі; за легендою — колись окрема країна, що внаслідок землетрусу з'єдналася з Лесбосом.

309. Аммон — давньоєгипетський бог, котрого зображали у вигляді барана. Біля храму цього бога було джерело, якому приписувались подані тут казкові властивості (див. також «Природу речей» Лукреція, книга VI, рядок 848 і далі).

311—312. В Атаманійську річку… — йдеться про Атаманію, область на півдні Епіру.

315. Кратіс і Сібаріс — річки в південній Італії.

319. Салмакіда — джерело в Карії поблизу міста Галікарнаса.

327. Буйних Претід… — тобто дочок Прета, брата Акрісія (див. прим. до 559 рядка III книги). За зневагу до Вакха були покарані божевіллям; вилікував їх Меламп, син Амітаона, віщун і лікар.

329. Лінкестійський — македонський; лінкести — плем'я в західній Македонії.

332. Феней — озеро в Аркадії біля однойменного міста.

356. Паллена — півострів і місто в Македонії; гіперборейський — розташований на далекій півночі.

387. Птиця Юнони — павич.

388. Юпітера птах — орел, який, за переказом, носив Юпітерову зброю — блискавки.

394. Амом — ароматична рослина, з якої виготовляли цінний бальзам.

411. Істота — тут — хамелеон.

447—448. Хто вийшов з роду Іула… — Мається на увазі Октавіан Август.

462. Обід Фієста — Фієст, міфічний володар Аргоса, ворогував із своїм братом Атреєм. Одного разу Атрей пригостив Фієста м'ясом його убитих дітей.

489. Діану Орестову… — Орест, сни Агамемнона і Клітемнестри, брат Іфігенії, вбив свою матір і її коханця Егісфа, відомстивши їм за смерть батька. Переслідуваний богинями помсти, подався до Тавріди. Іфігенія врятувала його тут від принесення в жертву Діані. (Див. трагедію Евріпіда «Іфігенія в Тавріді».)

500. Дочка Пасіфаї — Федра (див. трагедію Евріпіда «Гіпполіт», а також трагедію Сенеки «Федра»).

547. Егерія — одна з Камен (муз), дружина римського царя Нуми.

552. Син Амазонки — Гіпполіт, син Тесея і цариці амазонок Гіпполіти.

582. Укріплення Лацію… — йдеться про Рим.

625. Залучив Короніда. — Мова йде про Ескулапа (Асклепія), сина Короніди й Аполлона.

702—717. Перераховуються міста й місцевості Італії і Греції. Гіппотада оселю… — тобто Ліпарські (Еолійські) острови біля північного побережжя Сіцілії. Передгір'я Мінерви — мис поблизу Неаполя (Партенопеї). Місто Геракла — Геркуланум. Земля, де… вихованець пагорб насипав — Каєта. Край Антіфата — Формії.

746. Цезар — Гай Юлій Цезар (100—44 рр. до н. е.), що після смерті начебто став зорею і був прийнятий у коло богів. Марс… тога… — тобто діяння воєнні та громадянські.

750. Нащадком своїм… — Мається на увазі усиновлений цезарем Октавіан Август, що став іменуватись Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном.

755. Юба — цар Нумідії (країни в північній Африці), переможений Юлієм Цезарем у 46 р. до н. е.

762. Мати Енея — Венера.

778. Понтифік — Цезар, якому було надано титул верховного жерця — понтифіка.

780. Сестри одвічні — богині долі, Парки.

823—828. Перераховано головні перемоги Октавіана Августа: в битві коло міста Мутіни[108] (43 р. до н. е.) — над Антонієм; у битві коло македонського (ематійського) міста Філіппи (42 р. до н. е.) — над військами Брута і Кассія; у морській битві коло берегів Сіцілії (36 р. до н. е.) — над Секстом Помпеєм; у морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.) — над Антонієм і Клеопатрою (єгиптянкою). Каноп — місто в Єгипті. Фарсал — місто у Фессалії, де Юлій Цезар переміг Помпея в 48 р. до н. е.

838. Із старцем пілоським… — тобто з Нестором.

865. Веста — римська богиня домашнього вогнища, покровителька сім'ї і дому.

А. Содомора

Примітки верстальника

1

Ісмен — річка в Беотії.

(обратно)

2

Ерімант — річка в Аркадії, права притока Алфея.

(обратно)

3

Псофіда — місто на північному-сході Аркадії.

(обратно)

4

Ксант, кому вдруге судилось палати. — Ксант (Ксанф, Скамандр) — ріка в Троаді; був вдруге запалений Гефестом під час Троянської війни за допомогу троянцям.

(обратно)

5

Клітія — океаніда.

(обратно)

6

Еврінома — океаніда, дочка Океана і Тетіс. Орфіки вважали, що Еврінома та її чоловік Офіон были змієподібними істотами, давніми володарями світу ще до Крона та Реї.

(обратно)

7

Югер — близько 2500 м2.

(обратно)

8

Гіппотад — Еол.

(обратно)

9

Еріціна — Венера, за назвою сицилійської гори Еріка, де був її храм.

(обратно)

10

Можливо, малося на увазі «свекром».

(обратно)

11

Патри — місто в Ахайї, на узбережжі Калідонської затоки.

(обратно)

12

Клеони — місто в Арголіді.

(обратно)

13

За однією версією Кефал є сином Деіона (сина старшого Еола та Енарети), за іншою — син Гермеса та дочки Кекропа Герси (див. книга ІІ).

(обратно)

14

Кініфська — лівійська.

(обратно)

15

Мера — собака, в інших легендах не згадується.

(обратно)

16

Кос — місто на однойменному острові.

(обратно)

17

Алкідамант із Кеосу збирався насильно видати заміж свою дочку Ктесіллу, порушивши обіцянку, яку він дав афінському юнаку Гермохаресу. Ктесілла утекла до коханого в Афіни та вийшла за нього заміж. Під час пологів вона померла; при похованні із труни злетів голуб, а тіло Ктесілли щезло. Міф описаний Нікандром та Каллімахом.

(обратно)

18

Комба згадується тільки в Овідія.

(обратно)

19

Кефіс — річковий бог (ріка в Аттіці), син Понта та Таласси (дочки Ефіру та Гемерри), внучка якого Праксіфея була дружиною царя Афін Ерехтея.

(обратно)

20

Евмел — перший цар міста Патри в Ахайї (або син царя Меропа з о. Коса). Його діти не вшановували богів. Тоді їх будинок відвідали Афіна, Артеміда та Гермес та перетворили усіх у птахів. Гермес перетворив Евмела в нічного ворона. (Див. також для порівняння відповідний рядок «Эвмела-царя, что оплакивал в воздухе сына» у перекладі С. Шервінського).

(обратно)

21

Син Вулкана — розбійник Періфет, який мешкав між Трезенами та Епідавром.

(обратно)

22

Прокруст — син Нептуна.

(обратно)

23

Скірон — розбійник, яких примушував мандрівників мити йому ноги та зіштовхував їх зі скелі у море.

(обратно)

24

Кінтія — Діана.

(обратно)

25

В античну добу східна частина Егейського моря називалася Ікарійським морем (Icarium mare).

(обратно)

26

Один з островів архіпелагу Споради називається Ікарія.

(обратно)

27

Панопей — батько Епея, який побудував троянського коня.

(обратно)

28

Фавон — римське ім'я Зефіра, західного вітру.

(обратно)

29

Систр — спеціальне брязкальце.

(обратно)

30

Див. прим. до р. 709 книги VI.

(обратно)

31

Гай Геліад — тополі, в яких перетворилися сестри Фаетона Геліади після його загибелі.

(обратно)

32

Тріони — Велика Ведмедиця.

(обратно)

33

Аталанта — мається на увазі не учасниця Калідонських ловів, а інша — беотійська (або «аонійська») — дочка царя Схенея.

(обратно)

34

М'ята — натяк на перетворення німфи Менти (м'яти).

(обратно)

35

Гіпепи — див. VI, 13.

(обратно)

36

Сігей та Рітей — два миси на узбережжі Трої.

(обратно)

37

Акаст — володарь Йолка, син Пелія, брат Алкестіди. Після вбивства Пелія Акаст вигнав Медею та Ясона із Йолка. Дружина Акаста Астідамія закохалася в Пелея, який не відповів їй взаємністю. Тоді вона звела наклеп на Пелея, звинувативши його у домаганнях. Акаст залишив Пелея беззбройним на Пеліоні, де жили люті кентаври. Однак, завдяки допомозі кентавра Хірона Пелей врятувався. Потім він оселився у Фтіотіді (південна Фессалія).

(обратно)

38

Форбант — ватажок флегійців, фессалійського племені, яке згадується вже у Гомера. Це було плем'я розбійників, які нападали на мандрівників, які прямували з дарами у Дельфи. Назва племені походить від імені батька Іксіона, сина Ареса Флегія. Пізніші джерела називають Флегія царем беотійського Орхомена.

(обратно)

39

Гіппотад — володар вітрів Еол, онук троянця Гіппотада (за однією із версій).

(обратно)

40

Гранік — річка у Фрігії. Дворогим був і Ахелой, і інші боги річок.

(обратно)

41

Викравши вдатну дружину… — Єлену, жінку Менелая.

(обратно)

42

Сігейське — троянське, назване так за мисом Сігеєм.

(обратно)

43

Мопс — віщун, лапіт із Фессалії, син Ампіка та німфи Хлоріди, отримав пророчий дар від Аполлона (варіант: Аполлон — батько Мопса). Приймав участь в калідонському полюванні, супроводжував аргонавтів. Епонім фессалійського міста Мопсіон.

(обратно)

44

Елатеєць — нащадок лапіта Елата.

(обратно)

45

Тлеполем — син Геракла та Астіохи (дочки феспротського царя Філея, вбитого Гераклом). Після вбивства родича Лікімнія за порадою Аполлона втік на Родос, де заснував кілька міст, зокрема Лінд. Привів під Трою дев'ять кораблів.

(обратно)

46

Ойлеїв Еант — вождь локрійців, менший Еант (Аякс).

(обратно)

47

Пеантід — Філоктет.

(обратно)

48

Тевкри — троянці, за ім'ям Тевкра, який пересилився в Троаду із Кріту (варіант міфу: пересилився батько Тевкра Скамандр, який дав назву річці у Троаді). На дочці Тевкра Батії одружився Дардан.

(обратно)

49

Занкла — Мессена.

(обратно)

50

Ереб та Хаос — боги пітьми та світової безодні. За Гесіодом Хаос був першопотенцією і породив Ереб (морок) та Нікту (ніч).

(обратно)

51

Прока (або Прок) — один із міфічних царів Лація.

(обратно)

52

Пани — після того, як Пан увійшов до почту Вакха разом із сатирами, він ніби роздробився; стали вважати, що існують маленькі Пани — «паніски».

(обратно)

53

...й Сілен… — у російському перекладі стоїть Сільван — латинський лісовий бог.

(обратно)

54

Альбанські гори — гори на південь від Риму.

(обратно)

55

Свої Дельфи — тобто своє власне прозріння.

(обратно)

56

Лакіній — мис на південно-східному березі Бруттія.

(обратно)

57

Скілакій — місто в затоці за Лакінієм (в Скілакійській затоці).

(обратно)

58

На шляху з Греції мис Япігій розташований раніше Скілакія.

(обратно)

59

Рометій, Кавлон — міста на південь від Скілакійської затоки.

(обратно)

60

Нарікія — місто в Бруттії, засноване вихідцями із Нарікія у Локріді.

(обратно)

61

В оригіналі рядки 703–705 зіпсовані. Тому не усі населені пункти можна ідентифікувати однозначно.

(обратно)

62

…вузини Пелора — Мессінська протока.

(обратно)

63

Левкосія — острів навпроти Пестума.

(обратно)

64

Нагір'я суррентські — околиці сучасного Сорренто.

(обратно)

65

Літери — місто в Кампанії на північ від Кум.

(обратно)

66

Вольтурн — місто на півночі Кампанії на березі однойменної річки.

(обратно)

67

Сінуесса, Мінтурни, Формії (край Антіфата), Трахант — прибережні міста Лація.

(обратно)

68

Кастр — порт в Лації.

(обратно)

69

Крім приміток А. Содомори, у кінці електронної версії книжки додано примітки коректора, у яких містяться коментарі щодо тексту, топонімів та міфологічних персонажів поеми. Також наведено деякі уточнення кількох приміток із паперової версії книги. У якості джерел використовувалися міфологічні словники та коментарі до російського видання «Метаморфоз».

(обратно)

70

Локалізація Ліркея в Аркадії — ймовірна помилка А. Содомори. На детальних мапах Пелопонессу (див. мапи Шеперда, Дройзена або Батлера) Ліркей розташований у Арголіді.

(обратно)

71

За більш популярним варіантом міфу Аргус (Аргос) — син Геї. У іншій версії міфу Аргос — син Зевса та Ніоби, епонім міста Аргоса в Пелопоннесі — засновник землеробства.

(обратно)

72

Твердження про батьківство Форонея — можлива помилка А. Содомори. В традиційних генеалогіях Форонея вважають сином Інаха та німфи Мелії.

(обратно)

73

У довідковій літературі вказується, що Пілос, у якому правив син Посейдона і Тірó Нелей (а потім — його син Нестор), розташований не в Еліді, а південніше — у Мессенії.

(обратно)

74

Рода вважалася дочкою Нептуна (Посейдона) та Амфітріти та народила Геліосу сім синів-геліадів.

(обратно)

75

Ехідна (Єхидна) — дочка Форкія (Форка) та Кето, внучка Геї та моря Понта. Ехідна породила чудовиськ Орфа, Цербера, Лернейську гідру, Химеру, Сфінкса.

(обратно)

76

За іншим варіантом міфу, викладеним у Аполлодора, Тітій — син Зевса та Елари, дочки Орхомена (сина Мінія) чи самого Мінія. Гера навіяла Тітію згубну пристрасть до Лето, якою він намагався оволодіти, але Аполлон та Артеміда простромили його із лука.

(обратно)

77

Іксіон — цар лапітів, син Флегія, онук Ареса, брат Короніди.

(обратно)

78

Міф про Еола — одні з найбільш заплутаних. Генеалогію трьох Еолів наводить Діодор (IV, 67): Девкаліон — Еллін — Еол (I) — Мімант — Гіппот — Еол (II), володарь вітрів, чоловік дочки Хірона Гіппи — Арна (Меланіппа), яка народила від Посейдона близнюків Беота та Еола (III). Іноді вважають володарем вітрів Еола (ІІІ), іноді Еола (ІІ) разом з двома попередниками пропускають.

(обратно)

79

Астерія — титаніда, дочка титанів Коя та Феби, сестра Лето. Дружина титаніда Перса (сина титана Крія та Еврібії, брата Палланта та Астрея), мати богині чаклунства Гекати. 

(обратно)

80

Алкмена — онучка Персея, дочка мікенського царя Електріона, ненавмисне вбитого її чоловіком Амфітріоном.

(обратно)

81

Деякі коментатори під Деоідою розуміють не Просерпіну, а саму Цереру.

(обратно)

82

Скоріше за все, під Еоловою дівою мається на увазі не дочка повелителя вітрів Еола Канака, а дочка його предка Еола (родоначальника еолійців) Арна (Меланіппа), яка дійсно мала зв'язок з Нептуном.

(обратно)

83

Ісса (Амфісса) якраз і вважалася дочкою Макара та Канаки (дітей володаря вітрів Еола, рідних брата та сестри).

(обратно)

84

За іншою версією матір'ю Ніоби була плеяда Тайгета інша дочка Атланта та океаніди Плейони.

(обратно)

85

За Гесіодом матір'ю Гекати є Астерія, а батьком — син титана Крія Перс.

(обратно)

86

Гора Отрій розташована не у Беотії, а на півдні Фессалії (див. прим. до ІІ, 217).

(обратно)

87

Тестій (Фестій) — царь міста Плеврону у Етолії, батько матері Мелеагра Алтеї.

(обратно)

88

Тегея — місто у Аркадії.

(обратно)

89

Геракл названий Алкідом на честь правителя Тірінфу Алея, який був сином Персея, чоловіком дочки Пелопа Астідамії та батьком Амфітріона (номінального батька Геракла).

(обратно)

90

Та хмари, яка прийняла подобу Юнони.

(обратно)

91

Пріап вважався сином Вакха та Венери.

(обратно)

92

Алкмеона вбили брати його першої жінки Алфесібеї (Арсиної).

(обратно)

93

Олен та Летея згадуються лише у Овідія.

(обратно)

94

Ганімед — син Троса, брат царя Іла.

(обратно)

95

Амікл — син Лакедемона (сина Зевса та плеяди Тайгети) та Спарти, засновник міста Амікли.

(обратно)

96

Ебал (Ойбал) — цар Спарти. Його походження у різних міфографів суперечливе. Син Кінорта (сина Амікла) або Періера (сина Еола або Кінорта), чоловік дочки Персея Горгофони (або наяди Батії). По одній з версій його дітьми були Тіндар та Ікарій (батько Пенелопи).

(обратно)

97

Панхайя — частина Аравії.

(обратно)

98

Уславлені поети Сапфо та Алкей також народилися на Метімні.

(обратно)

99

З Лірнесу походила бранка Ахілла Брісеїда, за яку він мав суперечку з Агамемноном (див. «Іліаду»).

(обратно)

100

Маються на увазі Фіви у Місії.

(обратно)

101

Про іншого Кікна див. книгу ІІ, р. 367 та далі.

(обратно)

102

Патрокл — син аргонавта Менетія, онук Актора. За Піндаром Актор був чоловіком Егіни, зведеним братом Еака.

(обратно)

103

Андремон — володар Калідона (після Ойнея та його молодшого брата Агрія), чоловік сестри Іоли Дріопи (див. IX, 333 і далі) або Горги (дочки Ойнея та Алтеї).

(обратно)

104

Тоант — цар Плеврона та Калідона. Привів під Трою 40 кораблів.

(обратно)

105

Царь Ефіопів Мемнон був сином Еос та брата Пріама Тіфона.

(обратно)

106

Дардан — син Зевса та плеяди Електри. Чоловік дочки Тевкра (або Скамандра) Батії, дід Троса і прямий предок Іла, Ганімеда, Лаомедонта, Пріама та Енея. За італійським варіантом легенди походив із Етрурії.

(обратно)

107

Причина перетворення керкопів на мавп — невиконання ними обіцянки допомогти Юпітеру у його боротьбі з Сатурном.

(обратно)

108

Мутіна — сучасна Модена.

(обратно)

Оглавление

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п'ята

Книга шоста

Книга сьома

Книга восьма

Книга дев'ята

Книга десята

Книга одинадцята

Книга дванадцята

Книга тринадцята

Книга чотирнадцята

Книга п’ятнадцята

Примітки[69]

  Книга перша

  Книга друга

  Книга третя

  Книга четверта

  Книга п'ята

  Книга шоста

  Книга сьома

  Книга восьма

  Книга дев'ята

  Ккнига десята

  Книга одинадцята

  Книга дванадцята

  Книга тринадцята

  Книга чотирнадцята

  Книга п'ятнадцята Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg